«Робінзон Крузо»

Робінзон Крузо (fb2) - Робінзон Крузо (пер. Люко Дашвар (Ирина Чернова)) (Робінзон Крузо - 1) 2733K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Даниэль Дефо

Даніель Дефо Робінзон Крузо

Передмова Гімн розуму і стійкості

Англійський письменник Даніель Дефо (1651–1731) прожив бурхливе життя. З ранньої юності його переслідували негаразди, але він із дивовижним завзяттям боровся з долею. Цей неуспішний торговець і мандрівник на межі XVIII століття став одним із перших професійних журналістів в Англії, а також видавцем впливових газет.

Даніель Дефо знав зльоти і падіння, був заможним і бідним, придворні інтриги довели його до в’язниці й ганебного стовпа. Але усепереч усьому він писав і друкував книжки, брошури, статті, памфлети й навіть поеми. Дефо написав понад чотириста творів. Багато з них майже забуті, деякі навіть не збереглися, але головна праця письменника – «Життя й неймовірні пригоди Робінзона Крузо» – пережила його на століття. Розповідь про молодика, який був закинутий на незаселений острів і спромігся вижити, зачарувала сучасників.

То був дивовижний час – завершувалася епоха великих географічних відкриттів. У пошуках нових торговельних шляхів європейські купці й мореплавці відкрили та дослідили Центральну і Південну Америку, узбережжя Північної Америки й Австралії, сотні великих і малих островів. Географічні відкриття спричинили не тільки бурхливий розвиток торговельних зв’язків, а й війни між державами, що суперничали через колонії – заморські володіння.

Величезний новий світ був іще далеко не досліджений – географічні карти того часу були вкриті «білими плямами». Тому книжки про подорожі були надзвичайно популярні.

Книжка про Робінзона Крузо – не нотатки мандрівника і не спогади, а літературна вигадка. Вважають, що вона ґрунтується на історії моряка на ймення Александр Селькірк, якого після сварки з капітаном висадили на незаселений острів Мас-а-Тьєрра біля берегів Чилі, де він і прожив понад чотири роки. За ці роки Селькірк забув рідну мову та перетворився на справжнього дикуна.

І в цьому, мабуть, головна відмінність моряка від героя Дефо. За двадцять вісім років самотнього життя серед незайманої природи Робінзон Крузо не тільки зберіг усі якості цивілізованої людини, а й облаштував острів і знайшов вірного друга П’ятницю.

Вийшло друком перше видання «Пригод Робінзона», і за два тижні з’явилося друге, а за ним – нові й нові, попри те що книжка коштувала п’ять шилінгів – на ці гроші в ті часи можна було купити непоганого коня. І це був тільки початок. Відтоді вийшли сотні видань майже всіма мовами світу, мільйони людей прочитали історію, вигадану письменником, а ім’я Робінзон стало загальним.

Даніель Дефо поставив запитання: як поводитиметься людина, відірвана від суспільства, від друзів і рідних, коли їй нема на кого розраховувати, окрім самої себе? А відповіддю став створений ним безсмертний образ, у якому поєднані найкращі людські риси – мужність, стійкість, винахідливість і здатність ніколи не втрачати надії.

І сьогодні, чотири століття по тому, кожен читач мимоволі ставить себе на місце Робінзона Крузо і питає: а чи зміг би я пройти через такі випробування, зберігши людську гідність?

Розділ 1 Робінзон Крузо

Батько мій був із Бремена. Здобувши торгівлею добрі статки, він переїхав до Англії, де й одружився з моєю матір’ю, яка походила з шанованої родини Робінзонів. Я народився 1632 року в місті Йорк; мені дали ім’я Робінзон, прізвище ж батька – Крейцнер, але, за звичаєм англійців спрощувати іноземне звучання, переробили в Крузо. У мене вже були сестри і два старші брати, життя яких склалося сумно, хоча наш дім вважали одним із найщасливіших. Старший брат дослужився до підполковника в Англійському піхотному полку і загинув біля Дюнкірхена в битві проти іспанців. Що сталося з другим, мені мало відомо – я запам’ятав лише його невиразний образ, що промайнув і зник у моєму дитинстві.

Я був пізньою дитиною моїх добрих батьків, і батько, який уже старів, намагався дати мені освіту, яку можна було здобути вдома або у звичайній школі. Пригнічений вибором військової професії старшого сина і неспокійним характером середнього, він дуже хотів, щоб я став адвокатом, проте мені не подобалося нічого, окрім морських подорожей. Надто рано я почав мріяти про далекі мандри, і ця пристрасть, незважаючи на прохання моєї матері схаменутись і всупереч бажанню мого батька, з віком тільки посилилася. Я тоді й не здогадувався, до чого вона призведе.

Батько, людина розважлива, сподіваючись вплинути на мій вибір, якось уранці запросив мене до себе в кімнату і несподівано палко заговорив зі мною. Яка причина, крім згубної схильності до подорожей, змушує мене залишити батьківщину й батьківський дім?

– Тільки шукачі пригод, люди, які прагнуть легкої наживи, – вів він далі, – люди, не здатні до щоденної праці, або честолюбці вдаються до авантюр і шукають сумнівної слави. Безрозсудність не прикрашає людину, вона суперечить нормі. Досвід мого життя показав, що краще становище в суспільстві пов’язане з добробутом людини. У ньому рідше трапляються хвороби, тілесні й душевні муки, воно позбавлене розкоші й пороків; спокій і скромні статки – ось вірні супутники щасливої середини…

Я мовчки його слухав.

– Припини нарешті блазнитися, – казав батько. – Споважній. Ти не потребуєш кусня хліба, оточений повагою та любов’ю, ми всі хочемо для тебе тільки добра. Проте якщо ти все ж таки вчиниш по-своєму і не будеш щасливий, нарікай на себе, на свої помилки – ось моє попередження. Якщо ти вирішиш залишитися з нами і дослухаєшся до моїх порад, я готовий багато зробити для тебе. Адже мені весь час болить серце від думки про твою загибель, брати участь у якій я не маю наміру…

Мені стало щиро шкода батька; я був уже готовий відмовитися від своєї мрії та залишитися в батьківському домі, але невдовзі добрі наміри випарувалися, мов роса на сонці, і кілька тижнів по тому я вирішив потайки втекти!

Проте сумніви не полишали мене, і якось, помітивши, що мати в доброму гуморі, я, усамітнившись із нею, прошепотів:

– Матусю, прагнення подорожей у мені настільки сильне, що я ні на чому іншому не можу зосередитися. Для батька було б набагато краще, якби він погодився на здійснення моїх планів. Він не ставив би мене у становище невдячного сина. Мені вісімнадцять років, і пізно вже йти учнем до купця або писарчуком до стряпчого; я певен: навіть учинивши так, неодмінно порушу умову, залишу хазяїна і сяду на перший-ліпший корабель. Якщо ви забажаєте закинути слівце перед батьком, щоб він сам відпустив мене в далеку подорож, то я незабаром повернуся додому і більше не зрушу з місця. Обіцяю заслужити ваше прощення подвійним старанням за весь згаяний час.

Мати мала вигляд розгублений та занепокоєний.

– Це неможливо, – вигукнула вона, – твій батько ніколи не піде тобі назустріч! Не прохай, я нізащо не говоритиму з ним. І не тільки тому, що ти впираєшся навіть після вашої бесіди, а й ще тому, що я цілком згодна з його поглядом на твоє життя. Я тебе не підтримую і не хочу, щоб про мене казали, що я поблагословила згубне починання, яке не до душі моєму чоловікові.

Згодом я дізнався, що вона все до слова переказала батькові.

– Наш син, – гірко зітхнув він у відповідь, – міг бути щасливим, залишившись із нами. Якщо хлопець блукатиме світом, то не тільки втратить тепло рідного гнізда, а й до того ж зазнає безліч лих і прикрощів. Я ніколи із цим не змирюся!

І все-таки я не втрачав надії та постійно відмовлявся від пропозицій зайнятися чимось істотнішим за безплідні фантазії. Я намагався довести своїм батькам неможливість будь-яких змін у собі. Та минув іще рік, перш аніж мені вдалося вирватися з домівки…

Якось один мій давній приятель, який плив до Лондона з Гулля на кораблі свого батька, умовив мене вирушити з ним. Мене спокусили поширеною заманкою всіх моряків: він запропонував доправити мене до столиці задарма. Я відразу ж погодився і, не питаючи дозволу батьків, не сповістивши їх навіть натяком, першого вересня 1651 року зійшов на борт свого першого в житті корабля. Тепер мені здається, що це був поганий вчинок: я, мов волоцюга, покинув старого батька і добру матір та зламав обов’язок сина. І дуже швидко мені довелося в цьому гірко каятися!

Щойно корабель вийшов у відкрите море, здійнявся ураганний вітер і почалася надзвичайно сильна хитавиця. Це приголомшило такого новачка в морській справі, яким був тоді я, – мені паморочилося в голові, палуба йшла з-під ніг, до горла підступала нудота. Мені здавалося, що ми от-от потонемо. Я ледве не зомлівав і так занепав духом, що готовий уже був визнати, що мене вразила кара небесна. У міру того як хвилювання на морі посилювалося, у мені зріло панічне рішення: щойно нога моя ступить на тверду землю, відразу повернуся до рідного дому і ніколи більше не зійду на корабель.

Розділ 2 Буря

Проте надвечір море вгамувалося, вітер зовсім ущух і мені стало набагато краще. З наближенням ночі погода прояснилася; злегка похитуючись, я вийшов на палубу поглянути на захід сонця: на синьому плесі моря де-не-де вже миготіли зірки, хоча чисте небо ще не потемніло. Мої добрі наміри були відразу ж забуті – я повернувся до каюти і блаженно проспав усю ніч міцним сном.

Як швидко звикаєш до моря! Наступного ранку я здивовано милувався смарагдовою водною гладінню, яка нещодавно здавалася мені зловісною. Від моєї морської хвороби не лишилось і сліду, як не лишилося й недавньої легкодухості. Мій бувалий приятель тільки підсміювався з моїх учорашніх страхів.

Я не відчував каяття, мук сумління чи страху перед майбутнім. Усі мої обітниці, що я їх дав у хвилину перших потрясінь, були забуті. За звичаєм моряків приготували пунш, і весь наступний тиждень ми з приятелем, зрідка виходячи насолодитися чудовою погодою, провели в моїй каюті, подовгу бесідуючи…

Нарешті ми підійшли до Ярмутського рейду – традиційного місця збору суден, які чекають на попутний вітер, щоб увійти в гирло Темзи. Там ми мали пройти нове випробування. Цей рейд уважався таким самим безпечним, як добра гавань: треба було тільки дочекатися припливу і за допомогою легкого вітру піднятися вгору по річці. Якірна стоянка була зручною, корабельні спорядження в доброму стані, і ми очікували лише нагоди, щоб зрушити з місця. Не передчуваючи небезпеки, усі розслабилися настільки, що проґавили посилення вітру.

На восьмий день нашого плавання, близько полудня море потемніло і здибилося. Усі поспіхом узялися до роботи: команді було наказано послабити стеньги, задраїти люки, тримати все в доброму стані й готуватися до шторму. Він налетів раптово – носова частина корабля постійно занурювалась у хвилі, черпаючи, немов ковшом, розбурхану воду; здавалося, що якір більше не тримає судно і просто ковзає по дну.

Капітан наказав кинути додатковий якір, і невдовзі нам вдалося так-сяк закріпитися. Хвилі бушували чимраз лютіше, я, безсилий, лежав у матроському кубрику, думки мої були зовсім безладні – я вважав, що всі випробування позаду і ця буря не буде сильнішою за те хвилювання на морі, що мені довелося вперше пережити. Та коли наш зазвичай бадьорий та впевнений капітан мимохідь зазирнув до мене і, не приховуючи страху, вигукнув: «Господи, змилуйся над нами, інакше всім нам кінець!» – я в паніці вибіг на палубу.

Картина, що відкрилася моїм очам, була жахливою: вода вирувала, здіймалася горою та безперестанку падала на корабель, мокра палуба ходила ходором. Усе навколо скрипіло і, здавалося, от-от трісне, мов яєчна шкаралупа. Я вчепився в першу-ліпшу міцну перекладину і тримався за неї – ще страшніше було повертатися до каюти й лишатися там самому.

Лихо спіткало не тільки нас.

Корабель, який стояв за милю від нашого, вже напівпотонув, два інші, зірвавшись із якорів, вилетіли у відкрите море – їх кидало на хвилях, неначе друзки. Інші судна, що стояли на рейді ближче до берега і зазнали менших ударів стихії, вціліли, але деякі з них зіштовхувалися бортами. Надзвичайно жорстока буря тривала, і нічого дивного не було в тому, що крізь завивання вітру і гуркіт хвиль до мене постійно доносилася лайка матросів упереміш зі словами молитов…

Наш корабель був міцним, але неабияк навантаженим і сидів низько у воді; ближче до вечора капітан вирішив зрубати фок-щоглу. Він тривалий час вагався, поки боцман не сказав йому, що, коли цього не зробити, судно неодмінно піде на дно. Щойно встигли звалити за борт передню щоглу, захиталася середня, і хитавиця корабля так посилилася, що довелося негайно зрубати й цю. Я так стомився, допомагаючи матросам, що мені вже було байдуже, вціліємо ми чи ні. Упавши на койку в своїй каюті, я миттю заснув.

Посеред ночі мене розбудив галас. «Мерщій до насосів!» – почув я і завмер, злякавшись. Двері каюти розчахнулися, один із матросів закричав, що відкрилася теча і води в трюмі вже на чотири фути, і мені нічого не залишалося, як скочити на ноги й кинутися відкачувати воду разом із ними. Капітан тим часом звелів стріляти з гармати, щоб привернути до нашої біди увагу екіпажів дрібних суденець, які перевозили вугілля і перебували поблизу.

Ми працювали завзято, але трюм усе більше заповнювався солоною водою. Здавалося, наш корабель піде-таки на дно, і, хоча буря потроху вщухала, складно було сподіватися, що ми зможемо дістатися гавані. Тому капітан і далі палив із гармати, кликаючи на допомогу. Нарешті на невеликому судні наважилися спустити шлюпку; з великими труднощами наші рятівники наблизилися до нас. Матроси кинули веслярам мотузку, ми підтягли шлюпку до борту корабля і перелізли в неї. Тепер нам нічого не лишалося, як щосили гребти до берега, долаючи хвилі, які досі вирували. За чверть години по тому, як ми опинились у шлюпці, наш корабель потонув. Я бачив це на власні очі й маю зізнатися, що не відчув нічого, крім жаху, відрази і страху перед майбутнім.

Невдовзі я помітив величезний натовп, який зібрався в гавані й витріщався на нас, а потім під радісні та схвальні вигуки наша шлюпка нарешті досягла довгоочікуваного берега.

Розділ 3 Гвінейський купець

Нас зустріли з теплим співчуттям, як людей, котрих спіткало велике лихо. Магістрат виділив нам приміщення для проживання, а купці й судновласники зібрали досить коштів, щоб ми хоча б попервах не мали ні в чому потреби.

Чому я не схаменувся й одразу не повернувся до батьківської оселі – у мене досі немає відповіді на це запитання. Напевне я був би щасливий, а батько мій, як у євангельській притчі про блудного сина, з радощів заколов би відгодованого тельця, оскільки звістка про загибель нашого корабля в Ярмутській гавані дійшла до нього набагато раніше, ніж звістка про те, що я залишився живим.

Та вперта і глузлива доля ніби штурхала мене у спину, позбавляючи можливості вчинити розумно. Жорстокий урок нічого мене не навчив.

Навіть приятель, який зманив мене у першу мою морську подорож, став сумирнішим. Він уже нікуди не рвався і похмуро чекав на свого батька– судновласника, щоб повідомити йому подробиці загибелі корабля. Десь на третій день ми зустрілися і приятель познайомив мене з батьком. Він розповів, хто я такий, і зауважив, що моя присутність на борту корабля була лише підготовкою до моїх планів побачити весь світ. Замислено поглянувши на мене, судновласник поцікавився:

– Навіщо вам це, молодий чоловіче?

Я палко й недоладно почав пояснювати, одначе він перебив мене, вигукнувши:

– Я раджу ніколи не повторювати ваш дослід! Те, що з вами сталося, доводить, що вам не судилося стати мореплавцем.

– Чому ви так гадаєте, сер? – заперечив я. – Хіба ви не переживали катастроф і після цього не сідали знову на корабель?

– Це інше, – мовив він. – Я в цій справі все життя, а ваша перша спроба закінчилася погано. Учіться читати знаки і прислухатися до голосу розуму. Якби я був капітаном, то в жодному разі не взяв би вас у свою команду… Повертайтеся додому, Робінзоне! Ваш батько має рацію. Не випробовуйте більше долю, інакше вас переслідуватимуть тільки лиха й невдачі…

Я не мав чим заперечити йому, але ми тепло попрощалися, і більше я їх не зустрічав – ані судновласника, ні його сина. У моєму гаманці залишалося кілька монет, і я вирушив до Лондона суходолом. Я розмірковував про те, що ж мені вдіяти: повернутися додому чи знову пуститися в мандри? Переважила вперта нерозсудливість; окрім того, сором заглушив найрозумніші докази на користь повернення: я боявся кпинів батька. Замолоду люди часто не соромляться своїх провин – їм набагато важче пережити каяття…

Потроху спогади про пережиті лиха стерлися з моєї пам’яті, пристрасть до зміни місць спалахнула з новою силою, і мене знову потягло в путь. Професії я не мав, спритності й хитрості, необхідних для торгівлі, теж, а в морі, мандруючи як пасажир, не встиг навчитися матроського ремесла, хоча й був фізично міцним і спостережливим хлопцем. Неспокійний демон, який підмовив мене полишити батьківський дім, усе частіше нашіптував мені на вухо шалену ідею здобути легке й швидке багатство.

Невдовзі я познайомився з одним симпатичним капітаном корабля, який нещодавно повернувся з Гвінеї після вдалого рейсу. Йому подобалося спілкування зі мною та моя молода запальність; дізнавшись, що я мрію побачити світ, капітан запропонував мені вирушити з ним тим самим маршрутом.

– Вам це, – виголосив він, – нічого не коштуватиме. Окрім того, ви можете навіть розбагатіти, зайнявшися торгівлею, а в мене буде приємний співбесідник і товариш у подорожі…

Я без вагань пристав на його пропозицію і за певний час піднявся на корабель, який вирушав до берегів Африки. Із собою я віз невеликий вантаж дрібних товарів. На них, за порадою мого нового знайомця, я витратив сорок фунтів стерлінгів, і в подальшому ці товари принесли мені значний прибуток.

Із усіх пригод, що випали на мою долю, тільки це плавання закінчилося вдало, чим я був зобов’язаний порядності й доброму серцю капітана, який став мені близьким другом. Саме від нього і під його керівництвом я здобув деякі знання з навігації та практичного мореплавства, навчився вести корабельний журнал, спостерігати за погодою і взагалі дізнався чимало з того, що необхідно знати моряку. Окрім того, ця подорож зробила з мене купця. Я отримав за свій товар п’ять фунтів і дев’ять унцій золотого піску, який, повернувшись до Лондона, продав за триста фунтів стерлінгів. Дарма що я захворів на надзвичайно жорстоку тропічну лихоманку, яку підхопив на африканському узбережжі, вдала операція підбатожила мою уяву і стала початком моїх нових нещасть.

На превеликий жаль, капітан, мій вірний товариш, невдовзі помер, і мені нічого не лишалось, як самостійно торгувати у Гвінеї. Я відплив із Англії на тому самому кораблі, прихопивши із собою сотню фунтів стерлінгів, а те, що зосталося від грошей, попросив зберегти вдову мого померлого друга. Ми попрощалися, навіть не уявляючи, наскільки тривалим і тяжким виявиться моє друге торговельне плавання.

Почалося з того, що якось на світанку наше судно, що тримало курс до Канарських островів, атакував вітрильник мавританських піратів. Щоб утекти, ми мчали на всіх вітрилах, проте успіх був на боці розбійників. Відстань між нами стрімко скорочувалася, тож ми приготувалися до бою.

Наздогнавши наш корабель близько третьої години дня, пірати здійснили хибний маневр і підійшли до нас із боку борту; ми відразу ж ударили по вітрильнику залпом із усіх гармат, що змусило піратів змінити курс і відповісти не тільки гарматами, а й частою рушничною пальбою. Ніхто з нас не постраждав, але перевага в чисельності й озброєнні була у піратів – їм удалося взяти наше судно на абордаж. Незабаром півсотні розбійників перелізли на палубу корабля і найперше почали рубати снасті. Попри наш опір корабель було розгромлено, трьох матросів убито, а вісім поранено, решту взято в полон і доправлено до Сале, морського порту на узбережжі Марокко, що належав маврам.

Моя доля виявилася не такою гіркою, як в інших. Мене не продали в рабство і не повели вглиб країни; ватажок піратів залишив мене при собі, оскільки я видався йому кмітливим, спритним у роботі, знав грамоту і міг стати йому в пригоді.

Розділ 4 Невільник

Раптова зміна обставин, що перетворила мене з вільної людини на жалюгідного раба, була приголомшливою – пророцтво батька здійснювалося. Мій хазяїн поселив мене у своєму будинку; я сподівався, що він знову вийде в море, забере мене із собою, що рано чи пізно буде розбитий іспанцями чи португальцями, потрапить у полон, – і тоді я дістану очікувану волю. Але ця надія невдовзі розтанула. Виходячи в плавання, пірат наказував мені доглядати за будинком, за садом і виконувати всю чорну роботу, яку зазвичай доручають слугам. Своїх правил він не змінював; окрім того, після його повернення з походів мені часто доводилося ночувати на кораблі й порядкувати там…

Протягом двох років цього рабського існування не було і дня, щоб я не мріяв про втечу. Однак поруч зі мною не було нікого, хто зміг би допомогти мені в цьому, – жодного товариша за нещастям.

Нагода вирватися з полону трапилася зовсім несподівано. Мій хазяїн, відклавши на певний час свій розбійницький промисел, довше, ніж звичайно, перебував удома і не споряджав свій корабель, оскільки чекав на якихось важливих гостей. Таке бувало й раніше, і в ці дні, якщо погода встановлювалася надовго, він вирушав рибалити і зазвичай як веслярів брав із собою мене та якогось молодого міцного слугу-мавра. З цією метою використовували невеликий баркас, обладнаний усім необхідним, зокрема вітрилом, компасом і запасом найрізноманітнішої провізії. Після того як ми одного разу опинилися в густому тумані та майже добу не могли пристати до берега, хазяїн наказав корабельному теслі спорудити на баркасі ще й невелику каюту – на взір тих, що бувають на баржах. Оскільки в цих походах я теж був змушений рибалити і з часом став вправним рибалкою, вряди-годи він посилав мене порибалити в морі – звісна річ, не самого, а під наглядом двох вірних слуг.

Того дня, щойно прибули гості, хазяїн звелів мені готуватися до ранкової риболовлі особливо старанно: усе вимити й вичистити, завантажити достатню кількість харчів і питва, перевірити спорядження і навіть принести на баркас три рушниці, порох і шріт, щоб його приятелі могли собі на потіху постріляти морських птахів. Я виконав доручення і, втомлений, заснув у каюті. Як же я здивувався, коли рано-вранці пірат скасував поїздку та відрядив нас трьох – мене, хлопчика-раба на ймення Ксурі й одного зі слуг – у море по свіжу рибу до обіду.

Думка про втечу майнула в моїй голові зі швидкістю блискавки. Чимось стурбований хазяїн поспіхом повернувся до будинку, а в мене було доволі міцне судно, на якому можна було вирватися з полону. Я почав готуватися… Перш за все я переконав слугу, що нам не дозволяють користуватися хазяйськими запасами й дорогими винами, тому треба взяти з собою трохи простої їжі та прісної води. Мавр погодився зі мною, і, поки він клопотався, я додав до наших запасів великий шматок воску, мотузку, сокиру, пилку й молоток. Не забув я й теплу одежину.

Незабаром усе було готове, і ми втрьох щасливо вийшли в море, проминувши сторожову вежу біля входу до порту. На нас ніхто не звернув ані найменшої уваги, оскільки це було не вперше. За милю від берега, прибравши вітрило, ми почали готуватися до риболовлі. Я сподівався, що північно-східний вітер невдовзі зміниться на південний, який допоможе мені дістатись іспанської частини узбережжя або хоча б Кадиської затоки; але хоч би звідки дув вітер, я твердо вирішив здобути довгоочікувану волю, а там що Бог дасть!

Порибаливши певний час і навмисне нічого не впіймавши, я запропонував змінити місце. Ми відійшли ще на дві милі від берега і лягли в дрейф. Ксурі перебував у каюті, а другий мій супутник – на носі баркаса. Покликавши хлопчика, я передав йому штурвал, підійшов до мавра, ніби вибираючи потрібне місце для риболовлі, нахилився до води, випростався і раптом сильно штовхнув слугу за борт. Мавр миттю, немов корок, випірнув і намагався залізти назад.

– І не здумай! – крикнув я. – Ти чудово тримаєшся на воді, море сьогодні спокійне, пливи до берега, або я пристрелю тебе, як скаженого пса!

Нас відносило течією, відстань між шлюпкою й мавром збільшувалася, та я не сумнівався в тому, що він щасливо дістанеться берега і свого пана.

Я обернувся до хлопчика, який злякано кинув штурвал, і промовив:

– Ксурі, припини тремтіти! Якщо ти будеш відданий мені, я не скривджу тебе і не покину напризволяще. Присягнися!

Скріплені обітницею вірності, ми вирушили вздовж африканського узбережжя, відходячи від володінь марокканського султана.

Поки мавр не зник із-перед наших очей, я тримав курс просто у відкрите море. Робив я це для того, щоб у разі погоні наш хазяїн вирішив, що ми вирушили в бік Гібралтарської протоки. Але щойно стемніло, ми повернули на південний схід. Тихе море і доволі свіжий вітерець допомагали нам.

На другий день о третій годині дня завидніла земля.

Розділ 5 Перша стоянка

Берег мав вигляд пустельний та незаселений – я не побачив там ані будівель, ані людей. Проте я так боявся знову потрапити до рук маврів, що протягом п’яти днів ми повільно рухалися вздовж узбережжя, не наважуючись висадитися.

Коли вітер несподівано змінився на південний і стало зрозуміло, що погоні вже не буде, я нарешті наважився підійти до берега, тому що запаси питної води в нас закінчувалися. Надвечір ми увійшли в невелику бухту, щоб, коли зсутеніє, вплав дістатися землі й роздивитися. Я кинув якір у гирлі річки, але що то була за річечка, у якій країні вона текла, на якій широті та що за народ жив на її берегах, досі не уявляю.

Щойно стемніло, ми почули з берега таке шалене гарчання, гавкіт і виття диких тварин, що бідний Ксурі, перелякавшись на смерть, почав благати мене відкласти розвідку до ранку. Усю ніч ми простояли на якорі без сну, причаївшись; тільки раз, коли поруч із баркасом завирувала вода і почулося гучне пирхання, я, щоб відлякнути невідомого звіра, вистрелив із рушниці в повітря. Який пекельний сполох здійнявся на березі! Я остаточно зрозумів, що навіть удень нема чого й думати про те, щоб висадитися на берег, – судячи з усього, ми пристали до зовсім дикого місця і, крім небезпечних тварин, навколо нікого немає…

Щойно зійшло сонце і завиднів спустілий берег, ми вирішили попоїсти й обміркувати подальші плани. Води в нас не залишилось ані краплини, і я відкоркував пляшку вина з піратських запасів. Ксурі, який досить добре розмовляв англійською, дивлячись на моє стурбоване обличчя, раптом сам запропонував вирушити на берег із глеком і знайти прісну воду. Хлопчик був певен, що йому вдасться відшукати джерело, а звірі, мовив він, давно поховалися.

– Чому ж ти, а не я? – спитав я його.

– Якщо там звір з’їсть мене або поганий чорношкірий уб’є, ти знатимеш і встигнеш уплисти звідси, – промовив хлопчик.

Його відповідь вразила мене в самісіньке серце.

– От що, милий мій Ксурі, – мовив я. – Пригощайся– но вином, солодощами і сухарями. А потім разом вирушимо на берег, узявши з собою рушницю. Тоді ніхто не образить ані тебе, ані мене…

Підвівши баркас упритул до берега, ми щасливо вибралися на суходіл, маючи при собі лише заряджені рушниці та глеки для води. Ксурі, побачивши вкриту зеленню низовину, бадьоро попрямував туди, а я залишився, щоб бачити наш баркас. Одначе я був насторожі, побоюючись раптової появи тубільців або нападу звіра.

Зненацька до моїх вух долинув звук пострілу, і за мить я побачив, що хлопчик повертається. Він поспішав і збуджено махав мені рукою; за плечима в нього, окрім рушниці, теліпалося ще щось, а глеків при ньому не було. Я кинувся назустріч, гадаючи, що Ксурі стикнувся з небезпекою й тепер тікає, намагаючись урятуватися, але, наблизившись, полегшено зітхнув – обличчя хлопчиська сяяло. Він не тільки знайшов джерело, а й підстрелив товстенького кролика; берег виявився зовсім пустельним. Ми наповнили сховані в заростях глеки холодною й чистою прісною водою, повернулися на наш баркас і вийшли з гирла річки у відкрите море.

Те, що ця частина африканського узбережжя не заселена людьми, заспокоювало, але я не уявляв, де ми перебуваємо і на яку відстань відійшли від мавританських володінь.

Я вважав, що острови Зеленого Мису, які належали Португалії, недалеко звідси, одначе без карти й навігаційних приладів мені залишалося тільки гадати, як їх дістатися. Зізнаюся, у мені жевріла надія тільки на те, що, пливучи вздовж узбережжя, рано чи пізно ми таки зустрінемо якесь торговельне судно…

За моїми розрахунками зараз ми перебували поблизу тієї частини узбережжя, що тягнеться між володіннями марокканського султана і землями негрів. Це були дикі, необжиті місця з безплідним ґрунтом; негри, яких пригноблювали маври, перебралися південніше, а самі маври там тільки зрідка полювали. Не дивно, що протягом цілої сотні миль ми з Ксурі пливли вздовж безлюдного берега… Якось мені здалося, що я бачу Тенерифський пік – гірську вершину на Канарських островах, але це, ймовірно, був міраж, а може, моя розпалена уява мала бажане за дійсне.

Двічі нам довелося пристати до берега, щоб поповнити запаси питної води й провіанту, що стрімко танули. Під час однієї з таких вилазок я підстрелив лева, який раптом напав на нас, і ми насилу його оббілували – здобич була знаменита, але геть неїстівна. Шкуру звіра ми розтягли на даху каюти, сонце її як слід висушило й видубило; згодом вона правила мені за постіль.

Іще днів десять ми рухалися в південному напрямку, намагаючись якомога обережніше витрачати воду і харчі. Я сподівався дістатися кордонів Гамбії або Сенегалу й наблизитися до того місця, де проходять усі європейські судна, хай би куди вони прямували – до берегів Гвінеї, у Бразилію чи в Ост-Індію. Ми не мали іншого виходу, окрім померти з голоду та спраги, загинути від рук дикунів – або жити надією.

Розділ 6 Порятунок

Одного спекотного сонячного дня я раптом помітив, що узбережжя заселене. На березі з’явились ознаки людської присутності, та головне – за нашим пересуванням крадькома стежили. Нарешті на березі з’явилися чорні як смола і зовсім голі африканці. На щастя, вони не були озброєні й лише деякі з них розмахували списами; дикуни стовпилися біля самого краю води, коли я повернув човен у їхній бік. Ксурі запанікував, одначе я переконав його, що тубільці не заподіють нам шкоди.

Так воно і сталося.

Наблизившись і спустивши вітрило, але не виходячи на суходіл, я спробував знаками пояснити чорношкірим, що нам потрібна їжа. Дикуни мене зрозуміли, і вже за короткий час на піску лежали в’ялене м’ясо, зерно, коржі та ціла купа фруктів. Утім, ми не наважувалися залишити баркас, побоюючись пастки. За якийсь час я з полегкістю зрозумів, що вони нас теж бояться. Якомога лагідніше посміхаючись, я переконав їх відійти на безпечну відстань від води, щоб ми могли спокійно забрати їхні щедрі дари. Дикуни так і вчинили, але незабаром стало зрозуміло, що за раз нам не впоратись і не перенести весь провіант до човна.

Довелося нам іще раз висаджуватися на берег.

Африканці вже зовсім не боялися нас і миролюбно позирали в бік баркаса, тож я вирішив висловити свою вдячність хоча б дружнім прощальним жестом. Та ледве я приклав обидві руки до грудей і вклонився, почулися відчайдушні зойки. Просто на дикунів неслися два леопарди, і весь натовп миттю кинувся тікати. Найвідчайдушніші помчали до моря, а деякі сховалися за деревами.

Проте й хижаки – чи то граючи, чи то не поділивши здобич, – поводилися дивно. Вони гарчали і стрибали, а потім один із них кинувся у воду і поплив просто до нашого човна. Не знаючи, що станеться, я звелів Ксурі швидше зарядити ще дві рушниці, а свою тримав напоготові. Нещодавній випадок із левом добре прислужився мені. Без усілякого хвилювання прицілившись, я спустив гачок і з першого ж разу вцілив леопардові просто в голову. Гуркіт пострілу відлякнув іншого хижака, який поспіхом сховався за далеким чагарником.

Смертельно поранений звір виринув на поверхню і з останніх сил повернув до берега. Йому залишалося проплисти якихось два ярди, коли він занурився у воду, забарвивши її своєю кров’ю.

Ми підігнали баркас ближче, щоб упевнитися, що леопард мертвий, а оглушені пострілом та вражені тим, що відбувалося, чорношкірі не наважувалися навіть ворухнутися. Тільки один дикун зі списом навперейми обережно зробив кілька кроків до звіра, потім уважно подивився на рушницю в моїх руках і щось гортанно прокричав, звертаючись до одноплеменців. Негр указував то на мене, то на вбитого хижака, то починав енергійними жестами кликати родичів. Із цього я зрозумів, що дикун зовсім не проти заволодіти леопардом.

Самому йому не стало снаги витягти з води великого звіра, а решта, шанобливо дивлячись на нас, як і раніше, не рушили з місця. Тоді я, покликавши Ксурі на допомогу, пірнув у воду і, обкрутивши мотузку навколо леопардової шиї, другий кінець кинув на берег. Чорношкірий мисливець міцно вхопився за неї, і тільки тоді до нього кинулися ті негри, які стояли ближче. Потім до них приєдналися й решта. Мені нічого не залишалося, хіба що спостерігати за їхніми злагодженими діями та обсихати на палубі баркаса.

Дикуни миттю зрозуміли, що леопарда їм подарували, і з захоплено-вдячними криками старанно взялися до роботи. Загостреним камінням вони так вправно зняли шкуру та обробили тушу звіра, як не зміг би навіть лондонський м’ясник, озброєний сталевим ножем. Перегодом знаками нам запропонували частину здобичі, але я відмовився прийняти дарунок. Натомість я вказав на порожній глек для води і попросив залишити нам шкуру леопарда. Її доправили відразу, а також воду і цілий запас місцевої їжі, яку принесли з селища дві молоді темношкірі жінки. Завантаживши все на баркас, ми відпливли, сердечно попрощавшись із гостинними тубільцями…

Нам сприяла чудова погода, і протягом двох тижнів ми йшли в тому ж таки напрямку, не наближаючись до узбережжя. Нарешті ми побачили вузьку смугу суходолу, що далеко видавалася в море. Я вирішив обійти її і тієї миті, коли баркас порівнявся з її краєм, раптом побачив удалині дрібні острови чи навіть рифи. Вони були ще далеко, але якщо б вітер змінився, могли стати дуже небезпечними. У мені зажевріла надія, що це острови Зеленого Мису. Я спустився в каюту, щоб узяти компас, але тут почувся крик Ксурі: «Хазяїне, біжіть хутчіш сюди! Корабель! Я бачу вітрила!»

Спочатку хлопчик злякався, вирішивши, що бачить піратське судно, відряджене за нами навздогін. Я стрімголов вискочив на палубу й відразу ж заспокоїв його, сказавши, що ми вже надто далеко від маврів, а цей великий корабель, швидше за все, пливе з Європи до берегів Гвінеї.

Одначе, придивившись, я зрозумів, що корабель рухається в протилежному напрямку. Тоді я вирішив вийти у відкрите море і спробувати на всіх вітрилах наздогнати невідомих мореплавців.

На жаль, відстань між баркасом і далеким кораблем зменшувалася так повільно, що я незабаром впав у відчай. Лише після тривалих і неймовірно тяжких зусиль надати громіздкій посудині більше ходу нас нарешті помітили. Корабель прибрав частину вітрил: там, очевидно, роздивлялися у підзорну трубу наш незграбний баркас. Ми зраділи. Я почав стріляти з рушниці, а Ксурі підняв на флагшток вимпел на знак того, що ми в біді. Він знайшов його в каюті серед речей колишнього хазяїна-пірата.

Це подіяло: судно лягло в дрейф, даючи змогу баркасу наблизитися.

За три години ми нарешті піднялися на його палубу.

Це був португальський корабель, який плив у Бразилію; мені почали ставити запитання різними мовами, поки серед команди не знайшовся матрос– шотландець, якому я пояснив, хто ми такі й що з нами сталося. Капітан корабля був зайнятий, але коли згодом нас відвели до нього і я з усіма подробицями розповів про нашу втечу та морські блукання, цей добросердий чоловік дуже допоміг нам.

Я був буквально на сьомому небі від того, що нарешті здобув довгоочікувану волю, і як подяку за порятунок запропонував капітанові все, що мав. Він докірливо поглянув на мене і заявив, що йому нічого не треба і що я одержу все своє майно, щойно ми дістанемося берегів Бразилії. «Я надаю вам послугу без будь-якого зиску, – промовив капітан, – тому що волів би, щоб так само вчинили і зі мною, якщо я колись опинюся на вашому місці. А в морі таке завжди може статися. Вам доведеться повертатися на батьківщину, а це неблизький шлях. До того ж на перший час вам знадобляться засоби до існування…»

Цей чоловік виявився джентльменом не тільки на словах. Він наказав описати мої речі на баркасі, взятому на буксир, і зберегти кожну дрібничку, щоб я міг отримати все назад – навіть прості глиняні глеки. Щодо самого баркаса, то, схваливши його стан, капітан сказав, що не проти купити це судно, і спитав про ціну. Я відповів, що віддаю йому баркас задарма, одначе він заперечив і написав розписку, згідно з якою зобов’язувався розплатитися зі мною в Бразилії сріблом, якщо я не знайду кращого покупця. Окрім того, він запропонував мені п’ятсот реалів за Ксурі. Та я не хотів продавати хлопчика, такого відданого мені, і щиросердо сказав про це капітанові. Той погодився, що це справедливо, але порадив усе-таки пристати на його пропозицію та пообіцяв: якщо хлопчик, досягнувши повноліття, прийме християнство, він дасть йому волю. Це мене влаштовувало, а згодом виявилося, що Ксурі й сам не проти служити капітанові.

Наше плавання, яке тривало двадцять два дні, закінчилося цілком щасливо, і сонячним ранком ми увійшли в бухту Всіх Святих, де на березі розташовувалося торговельне місто Баія, або Салвадор,[1] – столиця Бразилії та центр португальської колонії.

Я мав вирішити, як жити далі.

Розділ 7 Смак волі

Ніколи мені не забути, як великодушно поставився до мене капітан португальського корабля. Він рішуче відмовився від платні за моє перебування на судні й повернув усі речі, що мені належали. Окрім баркаса він купив у мене за шістдесят дукатів обидві звірині шкури, дві рушниці, залишок воску і заплатив за ящик із винами й лікерами. Таким чином, я ступив на гостинну землю Бразилії, володіючи невеликим капіталом, яким сподівався розважливо розпорядитися.

У мене була змога відразу повернутися додому, але я вирішив випробувати себе в якійсь справі, щоб розбагатіти й не з’являтися до батька й матері з порожніми руками.

Капітан-португалець, єдиний мій тутешній знайомий, якось запросив мене на обід до свого близького приятеля. Це був заможний чоловік, власник заводу з переробки цукрової тростини і величезної плантації, що прилягала до нього. Згодом я часто навідувався до цього чоловіка і розпитував про тонкощі цукрового виробництва. Побачивши, як непогано живеться плантаторам, я почав клопотатися про дозвіл оселитись у Бразилії та придбати тут землю. Водночас я розмірковував, як одержати з Англії гроші, що зберігались у вдови мого друга.

Дозвіл я дістав і, витративши більшу частину свого капіталу, придбав ділянку необробленої землі. Можна було починати будувати садибу, облаштовувати плантацію й купувати все необхідне в землеробстві та домашньому господарстві.

Тим часом португальський корабель, який урятував нас із Ксурі, знову готувався відплисти до Європи, і я доручив капітанові всі мої клопоти в Англії. Я написав удові листа, де розповів про свої пригоди: рабство, втечу, чудесний порятунок і нинішнє моє становище. У листі містилося прохання розпорядитися моїми грошима, цілком довірившись капітанові– португальцю, таким чином: придбати на сто фунтів ті інструменти й знаряддя, що знадобляться мені для справи, і накупити якомога більше різноманітних англійських товарів, які високо цінувалися в тутешніх краях і могли бути продані з великим прибутком. Залишок капіталу я просив добру жінку зберігати у себе, як вона люб’язно робила це й раніше.

Капітан точно виконав моє доручення: прибувши в Ліссабон, він зв’язався з удовою через англійських купців. Діставши мого докладного листа, вона не тільки охоче виконала все, про що я прохав, а й передала капітанові як подяку за мій порятунок досить значну суму. Цими коштами капітан розпорядився на свій розсуд, і це було несподівано для мене, але дуже розумно: він найняв у Португалії чоловіка, який згодом став моєю правою рукою, оскільки чудово розумівся на вирощуванні та обробці цукрової тростини. Контракт із ним був укладений на шість років.

Щойно мій вантаж прибув до Бразилії, я, міцно обійнявши капітана, натхненно взявся до роботи. Віднині я міг уважати своє майбутнє досить забезпеченим.

Моїм сусідою по земельній ділянці виявився португальський плантатор, родина якого походила з Англії. Звали його Велс, він із дитинства знав англійську мову, що допомогло нам зійтися. Свою плантацію Велс заклав зовсім недавно, і це нас іще більше зблизило. У нього, як і в мене, оборотний капітал був невеликим, тому спочатку було важко. Одначе завдяки тому, що обидва ми працювали не згортаючи рук, примножували свої статки і знову вкладали їх у виробництво цукру, наші капітали зростали і ми потроху збагатіли. Неоціненну допомогу мені надавав мій помічник-португалець, але й Велс, і я дуже потребували робочих рук. Із великим прибутком продавши товари, доправлені мені капітаном із Англії, я був змушений купити негра-невільника і найняв іще одного робітника-європейця, колишнього матроса. На третій рік мого життя в Бразилії частину землі, що мені належала, було вже засаджено тютюном, решту – більшу її частину – було відведено під цукрову тростину; окрім того, я закінчив зводити невеличкий, але комфортний будинок.

У мене був дах над головою, приємні знайомства, добрі товариші й сусіди, я вже вільно розмовляв місцевою говіркою та був далеко не бідний. Але як безвідрадно й самотньо я почувався! Я сам вплутався у справу, до якої моя душа зовсім не лежала. І для цього, думав я, варто було забиратися за тисячі миль від рідної домівки? Я часто казав собі, що міг би успішно займатися тим самим і в Англії, живучи в оточенні родини і друзів. А тепер мені нічого не лишалося, окрім продовжувати почате й завзято – власноруч! – будувати для себе золоту клітку. Я став частиною заможного середнього класу і жив тим самим добропорядним існуванням, до якого закликав мене батько. Здається, його мрії справджувалися, але Господь не дав мені розсудливості, хоч як намагався…

Кажуть, багатство не рятує від нещастя. Так трапилося й зі мною. Я старанно займався своєю плантацією і вже наступного року випередив свого сусіда. У мене було безліч різноманітних справ і занять, а ще більше проектів. За моїх усе ще скромних фінансових засобів, які до того ж були в обороті, більшість проектів залишалися нездійсненними. Я прагнув якомога швидше розбагатіти, щоб, покинувши все, хоча б ненадовго вирушити у плавання. Але просто супроводжувати в Європу тюки з тютюном мене не влаштовувало; усі мої нещастя траплялися через нетерплячість і впертість, із якою я, як і раніше, рвався до швидкого справдження своїх бажань. Виснажлива сверблячка бродяжництва знову не давала мені спокою.

Чотири роки по тому трапилися події, які перевернули все моє життя і геть позбавили мене спокійного існування. На мою голову звалилася неймовірна кількість нещасть і труднощів, із якими не стикалася жодна людина і з яких, здавалося, не можна вийти живим-здоровим.

Якось у великій компанії знайомих плантаторів і торговців я раптом пустився в спогади про свої мандри поблизу берегів Гвінеї. Ми вечеряли в моєму будинку, і за склянкою пуншу в жвавій бесіді я поділився таємницею швидкого й легкого збагачення.

– Тільки й треба, – мовив я, – спорядити корабель, навантажити його дрібничками: намистом, тканинами, іграшками й скельцями, додати ножів, сокир тощо. Потім можна братися до торгівлі; за ці всі дурниці можна придбати не лише золотий пісок і слонову кістку, а й навіть чорношкірих невільників…

Як же я здивувався, коли за кілька днів слуга несподівано повідомив, що мене воліють бачити якісь пани, хоча я нікого не чекав того ранку.

Троє пристойно вдягнених чоловіків виявилися моїми недавніми гостями. Я запросив їх пройти до кабінету і поцікавився метою їхнього візиту. У відповідь я почув, що вони захопилися моєю розповіддю, мають намір спорядити корабель до африканського узбережжя та пропонують мені увійти в частку. Звичайно, все має залишатися в таємниці. У них, як і в мене, є плантації, де дуже бракує робочих рук, тому слід обмежитись одним-єдиним рейсом, оскільки торгівля невільниками пов’язана з великими небезпеками і в самій Бразилії заборонена. Якщо я погоджуся, вирушу в експедицію й візьму на себе закупівлю чорношкірих у Гвінеї, то матиму таку саму кількість рабів, як і решта компаньйонів, при цьому не вклавши жодної монети в спорядження корабля і придбання потрібного краму.

Пропозиція мала вигляд дуже привабливий та водночас украй ризикований. Я навіть не кажу про работоргівлю, до якої завжди ставився з відразою. Мої ранкові гості, наскільки я знав, були плантаторами-початківцями, а сам я вже мав міцне становище, стабільний прибуток і статок у кілька тисяч фунтів стерлінгів. Тому участь у такій справі була б з мого боку цілковитою нерозсудливістю. Я міг утратити все і позбутися свого доброго імені.

Проте, вочевидь, мені судилося спричинитися до власної загибелі. Я не знаходив у собі сил відмовитися від спокуси ще раз відчути смак волі.

Розділ 8 Катастрофа

Отже, я погодився.

Ми обговорили всі деталі експедиції. Головною моєю умовою було те, щоб надійна людина з їхнього кола, бажано адвокат, за моєї відсутності взявся наглядати за плантацією й будинком. Окрім того, я просив їх точно виконати деякі мої розпорядження в разі непередбачених обставин або моєї загибелі.

Незабаром адвоката знайшли, і я підписав усі папери, у тому числі заповіт, згідно з яким розпорядником мого статку ставав капітан португальського корабля, який урятував мені життя. У разі моєї смерті до нього переходили все моє майно і земля, він же зобов’язувався виконати мою волю: половину грошей від продажу майна взяти собі, а другу доправити моїй родині в Англію.

Усе було зроблено так швидко, що в мене не лишилося ні часу, ні можливості серйозно замислитися над правильністю мого рішення пуститися в цю небезпечну авантюру. Корабель було споряджено, навантажено необхідним крамом, команду дібрано, і все влаштовано за взаємною згодою учасників експедиції. Я нетерпляче чекав на відплиття і на все, що мене оточувало в Бразилії, дивився цілком байдуже. Це свідчило багато про що, і насамперед про те, наскільки я був легковажним.

Першого вересня 1659 року, рівно через вісім років після першої морської подорожі, я знову піднявся на палубу корабля. Зі мною відпливали чотирнадцять членів екіпажу, не рахуючи капітана і юнги. Судно було новим і міцним, водотоннажністю близько ста двадцяти тонн; окрім краму, призначеного для торгівлі, у трюмах нічого не було – усе вільне місце призначалося для перевезення чорношкірих рабів.

Знявшись із якоря, ми взяли курс на північ, уздовж узбережжя Бразилії, розраховуючи повернути до берегів Африки близько десятого-дванадцятого градуса північної широти, – саме таким був у ті часи звичайний маршрут усіх торговельних суден. До самого мису Святого Августина стояла тиха погода, яка трохи дошкуляла нам спекою та палючим сонцем; але невдовзі корабель повернув на північний схід, у відкритий океан, і ми вже не бачили землі.

Наступним орієнтиром на шляху через Атлантику був невеликий острів вулканічного походження Фернандо ді Норонья. Але чи то капітан помилився в розрахунках, чи то втрутився вітер, який раптом налетів, одначе згодом з’ясувалося, що наш корабель увесь цей час ішов на захід, у бік островів Карибського моря.

На дванадцятий день плавання один із тих лютих ураганів, що народжуються в екваторіальних широтах, остаточно збив судно з правильного курсу. Океан ревів і бушував, оскаженілий вітер постійно змінював напрям, обертав і підкидав корабель на величезних валах, немов пір’їнку. Щохвилини я чекав жахливої загибелі. Коли ураган ненадовго стих, виявилося, що ми не тільки збилися зі шляху, а й зазнали втрат: юнгу й одного з матросів змило гігантською хвилею з палуби, а ще один матрос, який захворів на тропічну лихоманку, помер. Окрім того, у днищі корабля виявили невелику течу.

Корабель наш був сильно пошарпаний, кінця негоді не було видно, і капітан запропонував спробувати повернутися до Бразилії. Я рішуче заперечив. Судячи з усього, судно перебувало біля країв Карибського моря, а тому нам слід було тримати курс на острів Барбадос, де ми могли дістати хоч якусь допомогу. Плисти просто до Африки було безглуздо й небезпечно. За нашими підрахунками, дістатися Барбадосу можна було тижнів за два, якщо не завадять примхливі течії Мексиканської затоки. Я сподівався, що після ремонту снастей і відпочинку ми зможемо продовжити експедицію.

Проте доля вирішила по-іншому.

Змінивши курс на північно-західний, ми вийшли зі смуги негоди, і, щойно відчули впевненість у завтрашньому дні, нас наздогнав іще один шторм, іще лютіший за попередній. Буря віднесла корабель так далеко від торговельних шляхів, що, навіть якби він уцілів, шансів дістатися якогось берега лишалося дуже мало. Корпус судна тріщав, нас кидало навсібіч, крутило, підкидало на хвилях – і так тривало кілька днів, поки вітер не почав ущухати, хоча море все ще бушувало.

Виснажена штормом команда міцно спала в каютах, коли керманич, який стояв на вахті, розбудив нас із капітаном криком: «Земля! Просто по курсу я бачу якісь острови!» Ми кинулися на палубу, добре розуміючи, яка небезпека нам загрожує: вітер і течія могли принести безпорадне судно до прибережних скель і розбити його на друзки. Але сталося те, чого ми найменше чекали, – наш корабель раптом сів на мілину.

Від страшного удару судно нахилилося, величезні вали затопили палубу, обдавши нас крижаною водою. Мокрі до рубця, ми помчали вниз збирати екіпаж, щоб у разі загибелі судна, яке шторм незабаром міг перетворити на уламки, спробувати спустити шлюпку. Лишалося тільки молитися, і нашою єдиною втіхою було те, що корабель іще був на плаву. Ми мали дві шлюпки; маленька йшла за кораблем на буксирі, але її відірвало та унесло під час бурі, друга, більша, вціліла й була на палубі. Матроси, не гаючи ні секунди, почали спускати її на воду. На мить капітанові здалося, що хвилювання вщухає і нам більше нічого не загрожує. Він сподівався, що нам не доведеться залишати корабель, тим більше що вирушати в ризиковане плавання на шлюпці, яка не мала навіть вітрила, було ще небезпечніше. Нас могло накрити першою ж хвилею, перекинути, розбити об невідомий берег прибоєм. І все-таки іншого виходу не було – корабель міцно сидів на мілині та будь-якої хвилини під натиском стихії міг розколотися навпіл…

Усі матроси вже перебрались у шлюпку; останніми спустилися ми з капітаном. Становище наше було гіршим, аніж у приречених на страту, та все ж таки ми старанно веслували до берега, опираючись вітру і хвилям. Який перед нами берег, скелястий чи піщаний, крутий або положистий, ми не бачили; лишалася єдина надія, що течія принесе нас до входу в бухту чи в затоку.

Примхлива доля була до нас немилосерда!

Ми веслували вже понад годину, коли величезний вал упав на нашу шлюпку, ніби вирішивши цим останнім нищівним ударом припинити наші страждання. Умить шлюпка перекинулася. Усі, хто в ній був, опинилися під водою, навіть не встигши вигукнути: «Господи, порятуй і зглянься!»

Розділ 9 Зовсім сам

Мені відразу вдалося випірнути, і тієї ж таки миті прибій підхопив мене і нестримно поніс до землі. Одначе я перебував не настільки близько до неї, щоб відчути дно під ногами. Плавав я добре, тому, зібравшись на силі, спробував досягти берега раніше, ніж іще одна хвиля відкине мене назад.

Із цього нічого не вийшло.

Хвилі грали мною, ніби м’ячиком. Одна набігала, підхоплювала мене і штовхала вперед, щоб відразу ж передати іншій хвилі, яка знову несла мене далеко від суходолу. При цьому я опинявся під водою та намагався якомога швидше випірнути на поверхню, щоб відсапнути і ковтнути повітря. Так тривало дуже довго, поки прибій не поніс моє знесилене тіло просто до скель.

Це могло згубити мене, якби не вдалося, хоча я майже непритомнів, міцно вчепитися обома руками у слизький плаский камінь, що виступав із води. Хвилі тут були набагато слабші й тільки вкривали мене з головою; я дочекався проміжку між валами, пірнув і хутко поплив до берега.

Нарешті я опинився на твердій землі – цілий та неушкоджений. Скочивши на ноги, я кинувся бігти від лінії прибою, видерся на прибережний стрімчак і впав у густі зарості трави. «Господи, – прошепотів я, тремтячи й плачучи, – дякую за те, що ти врятував мене!»

Жодної душі не було навколо. Віддихавшись, я підвівся й побрів до води. Анікогісінько. Усі мої супутники, вочевидь, загинули; на хвилях біля берега погойдувалися кілька капелюхів і два різні черевики. Поглянувши в бік корабля, який досі сидів на мілині, я жахнувся від думки, як далеко я від нього перебував, і знову подякував небу за диво, яке сталося зі мною…

Настав час роздивитися. Радість моя зникла дуже швидко: хоча я й урятувався, острів, судячи з усього, був незаселений. Мій мокрий одяг був подертий на клоччя, а іншого було ніде взяти, я відчував нестерпний голод, але мені не було чим підкріпити себе, я не мав навіть прісної води. І найжахливіше було те, що, крім табакерки й невеликого ножа, при мені не виявилося зброї, щоб здобути хоч якусь їжу або захиститися від диких звірів. Єдине, що спало мені на думку, – це пошукати схованку, у якій можна було б переночувати. Я усвідомлював, що перш за все треба відпочити й набратися сили, а вже потім шукати вихід зі становища.

Тим часом почало сутеніти; я пройшов близько чверті милі вглиб острова, поки не натрапив на гіллясте міцне дерево; на моє щастя, неподалік нього дзюрчав струмок. Утамувавши спрагу і пожувавши тютюну, який уцілів у моїй табакерці, я заліз якомога вище на дерево. Відчуття голоду притупилося. Я знайшов зручну широку розсоху, вирізав із гілки важкий кийок для захисту, накидав у розсоху листя, ліг і миттю провалився в сон, ніби в глибоку чорну яму.

Уранці я прокинувся, як не дивно, бадьорим і відпочилим. Сонце вже світило, вітер зовсім ущух, погода була ясна. Я поглянув у бік моря – наш корабель звідси було видно як на долоні. Він був набагато ближче до місця моєї ночівлі, ніж до тієї частини узбережжя, куди мене винесли хвилі. Судно все-таки витримало шторм, і я подумав, що найперше треба дістатися його, щоб здобути провізію та одяг.

Я попрямував до берега, уважно оглянув його і раптом помітив удалині нашу шлюпку. Вочевидь, її теж викинуло бурею на узбережжя. Я кинувся був до шлюпки, але мій шлях перетинала невелика, та глибока затока завширшки півмилі. Нічого не лишалося, хіба що повернути назад і пошукати інший спосіб дістатися корабля, на якому я сподівався знайти хоча б щось корисне для себе.

На морі був повний штиль, почався відплив, і я скористався цим, щоб потрапити на корабель. Він стояв лишень у трьохстах метрах від мене, нахилившись на мілководді, величезний і на вигляд неушкоджений. Мені стало гірко – якби ми не залишили судно і перечекали бурю, то всі були б живі… Але що було робити? Я стрибнув у воду і поплив. Одначе незабаром я зрозумів, що хоча моя мета й близька, потрапити на корабель майже неможливо. Я проплив довкола нього двічі, поки не помітив кінець линви, який звисав майже до самої води. Насилу мені вдалося вхопитися за нього і видертися на бак.

Трюм судна був заповнений водою, але, сівши на мілину, воно зав’язло в мулі таким чином, що корма піднялася високо над морем і ця вся частина залишилася непошкодженою й сухою. На кормі майже все вціліло. Провізія та одяг були в доброму стані, отже, насамперед я перевдягнувся і набив кишені сухарями. Потім попрямував до кают-компанії, щоб як слід попоїсти й ковтнути для бадьорості рому. Життя більше не здавалося мені похмурим. Запасів харчів на найближчий час мало вистачити, хоча залишалося питання: як їх доправити на берег, якщо в мене немає човна? Поміркувавши, я вирішив збудувати пліт.

На кораблі збереглися запасні частини щогол, реї, дошки, кілька сотень ярдів міцної конопляної мотузки і різноманітний теслярський інструмент. Я нашвидкуруч сколотив невеликий пліт, але коли спустив його на воду, зрозумів, що припустився помилки. Незграбна конструкція могла витримати лише вагу мого тіла – я не подумав про решту вантажу. Довелося знову братися за пилку й сокиру та старанно працювати. Я втомився до знемоги, але бажання запастися всім необхідним для життя на невідомій землі підштовхувало й надихало мене.

Розділ 10 Між берегом і кораблем

Нарешті мій пліт був готовий.

Спустити його на воду й навантажити всім потрібним виявилося завданням не з простих. Зовні пліт мав вигляд досить надійний, але я побоювався, що приплив невдовзі закінчиться, тому треба було поспішати. Я відшукав дошки і, протягнувши їх по палубі, перекинув на зв’язані колоди, які вже плавали у воді. Потім спустився по линві, як слід усе прикріпив і знову піднявся на корабель.

Спорожнивши три великі матроські скрині, я склав до однієї з них увесь провіант, який знайшов на кораблі: хліб, зачерствілі рисові коржі, два круги сиру, в’ялену баранину, мішок із невеликою кількістю пшениці та ячменю – ними наш кок підгодовував у плаванні свійську птицю, яку давно вже засмажили і з’їли. Захопив ящики з вином та рисовою горілкою й завантажив це все у другу містку скриню. Із одягу та взуття, що були в каютах у необмеженій кількості, я взяв тільки те, що годилося мені за розміром, заповнив останню скриню, після чого спустив усі три на пліт.

Іще дужче мене цікавили зброя та інструменти. У каюті капітана я знайшов пістолети, дві чудові мисливські рушниці й мішечок зі шротом, а в комірці корабельного теслі – велику скриню, вміст якої мені був відомий. Додав пилку, молоток і сокиру. Знаючи, що на кораблі було кілька барилець із порохом, я вирушив по них. На жаль, тільки два з них уціліли – у решті порох був підмочений. Я доповнив свій арсенал двома старими тупими шаблями і перемістив його за борт. Тепер пліт був до краю навантажений…

Дістатися берега без вітрила було непросто – досить піднятися невеликій хвилі, і мені навряд чи вдалося б утримати моє саморобне суденце на плаву, тому я відшукав весла, що залишилися від однієї зі шлюпок, і нарешті остаточно перебрався на пліт. Море було спокійним, дув легкий попутний вітер, і я з Божою поміччю рушив у плавання.

Близько милі все йшло добре, але потім вітер посилився, і мене почало відносити до тієї частини берега, куди я дістався вплав після бурі. Припливна течія несла пліт праворуч, просто до невеликої бухти; я веслував щосили, намагаючись триматися кормою до хвилі. Громіздкий та ненадійний пліт зовсім утратив керування і мчав по волі вітру й хвиль, поки не наскочив одним краєм на піщану обмілину. Настил плота сильно нахилився, я кинувся рятувати вантаж, не маючи змоги навіть зрушити своє судно з місця. На лихо одна мотузка лопнула – і скриня з провізією ледве не звалилася у воду. Якби вода, що піднялася з припливом, незабаром не вирівняла пліт, я, безпорадний, надовго застряг би на цій мілизні. На щастя, моє судно знялося з обмілини самотуж.

Потім я вибрав зручне місце для причалу, закріпив вантаж якомога надійніше та взявся гребти. Я орудував веслами, борючись із течією, поки не наблизився до берега настільки, щоб добре бачити вподобаний мною рівний майданчик. Коли вода відступить, мій пліт міцно встане на ньому. Я підігнав його якнайближче до берегової смуги та, втримуючи на місці, почав чекати. За годину почався відплив, і пліт із усім своїм дорогоцінним вантажем опинився на суходолі.

Я так стомився, що не міг і пучкою ворухнути. Одначе мені ще треба було відшукати місце для ночівлі й перенести туди всі речі. Я, як і раніше, не знав, куди закинула мене доля – на материк чи на острів, заселена ця земля чи ні та з якими небезпеками мені судилося стикнутися… Але йти далеко від моря я не збирався, оскільки сподівався, що якийсь корабель рано чи пізно з’явиться в тутешніх водах і тоді я зможу подати сигнал.

Оглянувши околиці, я помітив за півмилі від затоки невисоке горбкувате пасмо. Можливо, саме там можна було знайти безпечний прихисток. Прихопивши заряджену рушницю, я вирушив на розвідку. Але нічого годящого знайти не вдалося, і, хоча сонце вже сідало, я все-таки вирішив піднятися на найближчий пагорб. Там було ще видно, і я побачив, що перебуваю на острові, зусібіч оточеному морем. Тільки на заході тяглася смуга рифів і дрібних клаптиків суходолу. Відкриття, одне сумніше за інше, не забарилися: судячи з усього, мій острів лежав удалині від торговельних шляхів, був зовсім незаселеним і диким. Необроблена земля, скелі та дрібнолісся, безліч птахів, які без страху кружляли над пагорбами, – от і все, що я побачив.

Спустившись додолу, я не втримався і підстрелив одну з пташок. Гуркіт моєї рушниці, який, вочевидь, ніколи не лунав у цих місцях, сполошив у заростях пернатих і дрібну живність. До того ж м’ясо марно вбитого птаха виявилося неїстівним. Із пагорба було добре видно наш нещасний корабель, який глибоко сидів на мілині, і я подумав, що добре було б іще раз поплисти туди, поки негода не зруйнувала судно остаточно. Невідомо, скільки мені доведеться прожити на цьому острові, і все, що було на кораблі, могло стати в пригоді…

Я повернувся до свого плоту, коли на землю спустилася цілковита темрява, і при світлі багаття доправив решту речей на берег. Я не знав, як улаштуватися на ніч, і боявся нападу хижаків; проте згодом виявилося, що мої побоювання були даремними. Не вигадавши нічого кращого, як огородити місце моєї ночівлі скринями, ящиками й дошками, я ліг просто на пісок і миттю заснув.

Відплив був у нижній точці, коли, прокинувшись близько сьомої ранку, я залишив усе на березі й поквапився до води. Скористуватися плотом я не міг – він був далеко на суходолі. Тому, скинувши верхній одяг і черевики, я поплив, як і вперше, просто до корабля. Тепер мені було легше – я знав, де звисає линва, по якій можна видертися на палубу. Я збирався спорудити ще один пліт, щоправда, менший за попередній.

Часу до початку припливу лишалося не так уже й багато, але, навчений досвідом, я хутенько збив пліт, спустив його на воду й навантажив. Переніс два мішки зі цвяхами, дрібними й великими, а також теслярський бурав, дюжину сокир і такий необхідний предмет, як точило. Додав три залізні ломаки, барильця з рушничними кулями, сім мушкетів, іще одну мисливську рушницю, великий мішок зі шротом. Окрім того, я зібрав по каютах увесь одяг, який знайшов, і прихопив підвісну койку, матраци, ковдри й подушки. Наостанок я спустив на пліт запасне вітрило і ще два весла.

Усе це я щасливо доправив на берег – на моє превелике задоволення.

Розділ 11 Речі потрібні й непотрібні

За три тижні, прожиті на острові, я був на судні дванадцять разів…

Але того дня все моє майно залишалося на березі, і мене мучили побоювання, що звірі пошкодять мої їстівні запаси. Одначе, повернувшись, я не помітив слідів непроханих гостей. Лише на одній зі скринь грілася на сонці тваринка, яка віддалено скидалася на дику кішку. Я скинув рушницю; тваринка зістрибнула і спокійно всілася на землю, без страху розглядаючи мене, ніби хотіла познайомитися. Отримавши в подарунок сухар, вона згризла його і, не дочекавшись нового пригощання, втратила до мене цікавість і сховалася в густих манграх.[2]

Я хотів був відкоркувати важку бочку й розкласти підмоклий порох, щоб висушити його, але потім вирішив спорудити намет із парусини, нарубавши колів і тичин. Для цього довелося прогулятися в гай до обніжжя пагорба. Потім я переніс до намету все, чому могли зашкодити спекотне сонце або раптова злива, а навколо звів огорожу з барилець і порожніх ящиків. Вхід до сховища зсередини я затулив дошкою, а зовні – найміцнішою скринею. Поруч із нею я влаштував собі ліжко. Добре повечерявши, я рано ліг спати, не забувши покласти поряд заряджену рушницю.

Мені здається, ніхто з тих, що пережили морську катастрофу, ще не мав такої величезної кількості речей. Мій намет являв собою справжній склад. Проте я вважав, що й цього не досить. Поки корабель залишався на мілизні та був непошкоджений, я щодня поповнював свої запаси. Особливо вдалою вийшла третя експедиція, коли я доправив на берег усі снасті, линви, троси, мотузки й парусину. Велике вітрило я розрізав на шматки й згодом перевіз частинами. Потім я зібрав письмове приладдя, книжки, посуд і різноманітні дрібниці: від ґудзиків до ниток, голок і наперстків.

І ще одній несподіваній знахідці я зрадів. Я знову дослідив корабель, уже впевнений, що там нічого годящого немає. Аж раптом знайшов на камбузі велику бочку з сухарями, три барильці рому, ящик із цукром і мішок чудового борошна, яке не було пошкоджене водою, як багато інших продуктів. Сухарі я вийняв із бочки і, загорнувши у шматки парусини, разом із рештою здобичі перевіз до свого складу.

Лишалося забрати залізні й дерев’яні частини корабля, які я був у змозі зняти. Для цього, дочекавшись відпливу, я знову пустився вплав. Із решти рей я спорудив широкий спеціальний пліт зовсім іншої конструкції, що забрало кілька годин. Завантаження виявилося нелегким і повільним, до того ж я прихопив грубі якірні линви – їх також довелося розрізати на частини. Нарешті я відчалив, але успіх цього разу від мене відвернувся. Увійшовши до бухточки, я не зміг упоратися з громіздким і неповоротким плотом – він перекинувся, і я разом із вантажем опинився у воді. Сталося це неподалік берега, тому мені було легко виплисти, але все, здобуте так тяжко, пішло на дно. Особливо я шкодував за залізом; проте, коли почався відплив, я витяг на берег більшу частину линви і кілька листів заліза. Для цього мені довелося пірнати безліч разів.

Попри те що я перевіз уже майже все, що можна було, я, як і раніше, не хотів розлучатися з кораблем. Коли я знову вплав вирушив у дванадцяту – й останню – свою експедицію, раптом зірвався вітер. Одначе я не зважив на це. Раніше я тільки побіжно оглядав капітанську каюту, а тепер, відчинивши шафу, побачив дві глибокі шухляди. В одній з них я знайшов дві бритви, великі ножиці й дюжину пристойних ножів і виделок; у другій – гроші.

Я посміхнувся. Навіщо мені тут цей непотрібний мотлох? Він не вартий і одного ножа, що лежить у моєму наметі… Утім, я взяв гроші з собою, склавши в парусиновий мішечок, який два дні тому пошив на березі. Решту я загорнув у парусину і поклав до більшого, заплічного мішка.

Вітер подужчав настільки, що залишатися на кораблі було вже небезпечно. Не гаючи часу, я спустився за борт і поплив. Плисти було важко через вантаж і зустрічну течію, але я таки дістався берега і поспіхом пішов до намету. Позаду клекотіло й пінилося море. На щастя, вже за кілька хвилин я перебував у своєму сховищі.

Надвечір розігрався справжній шторм. Я провів неспокійну ніч, а коли вранці вийшов із намету, то без усякої радості побачив, що наш стражденний корабель зник. Єдине, що втішало, так це думка про те, що мені вдалося перевезти з нього безліч необхідних для життя речей.

Від корабля лишилися самі уламки. Згодом хвилі викинули їх на берег. Я ж був зайнятий іншим. Місце, де я поставив намет, зовсім не годилося для постійного житла, оскільки не могло захистити мене від примх погоди. Воно розташовувалося надто близько до моря, у низовині, відкритій промінню палючого сонця, а головне – поруч не було джерела прісної води. Перенести намет чи викопати землянку? Я мав знайти правильне рішення, але ще до того – відшукати на острові такий куточок, де були б усі потрібні умови. Які? По-перше, це мала бути місцевість із джерелом, не болотиста, але захищена від спеки, недоступна для хижих звірів і, що дуже важливо, розташована так, щоб я міг бачити море. Надія, що якесь судно, пропливаючи повз острів, підбере мене, не дозволяла мені занепасти духом і надавала сил.

Після тривалих пошуків я нарешті знайшов галявину біля обніжжя крутого пагорба, один схил якого підіймався зовсім прямовисно. Спуститися на галявину з вершини було неможливо; крім того, у нижній частині схилу я помітив заглиблення, схоже на печеру. Місце було сухе, захищене від прямого сонячного проміння, заросле моріжком. На цій зеленій галявині площею близько ста квадратних ярдів я й вирішив улаштувати своє житло. Галявина положисто спускалась у низовину, до берега моря, схил дивився на північний захід, і звідти добре було видно захід сонця.

Перш аніж ставити намет, я накреслив перед печерою півколо діаметром двадцять ярдів і вбив уздовж нього два ряди міцних загострених кілків. Мій частокіл сягав заввишки п’яти футів, між рядами колів залишався просвіт близько шести дюймів. Увесь цей проміжок я заповнив обрізками линви, а зсередини для міцності укріпив свою огорожу підпірками.

Робота ця забрала чимало часу. Кілька днів я провів у гаю. Там я рубав суччя, обтісував і загострював коли, а потім переносив їх на галявину. Одначе початок був покладений.

Розділ 12 Коза і козеня

Відразу за зовнішнім кінцем мого частоколу починався спуск у низовину. Частокіл був суцільним, замість хвіртки я користувався приставною драбиною на зразок корабельного трапа. По ній я перелізав через огорожу, а вночі втягував її всередину. Так я почувався в цілковитій безпеці. Величезних зусиль коштувало мені перенести до нового помешкання все моє майно. Я склав його коло обніжжя пагорба і тільки після цього взявся ставити намет. Щоб захистити себе від тропічних злив, я зробив його подвійним – спочатку поставив один, менший, а над ним великий, який ще й накрив брезентом. Між найміцнішими наметовими підпірками я прикріпив підвісну койку, що належала помічникові капітана. Тепер моя постіль була зручною й теплою.

Наступною справою було заповнити моє нове житло всім необхідним. Я переніс туди продукти, які треба було вберегти від вологи, одяг, начиння і все інше, що могло мені знадобитися. Покінчивши з цим, я почав рити в заглибленні пагорба, яке спочатку мав за печеру, щось на зразок льоху. Земля там виявилася пухкою, без каміння, перемішаною з невеликою кількістю піску; ґрунт, який виймав, я переносив на галявину й рівномірно розсипав, укриваючи траву шаром у півтора фути…

Знадобилися кілька місяців і неймовірні зусилля, щоб завершити таку працемістку роботу. За цей час сталася подія, що змусила мене відкласти всі справи. Я ще не встиг поставити намет, увесь мій скарб купою був звалений на траві, аж раптом почалася коротка, але сильна гроза. Я миттю накрив вітрилом речі, шаснув під нього сам і нараз увесь стисся від думки, що блискавка може влучити в барильця з порохом. Я не переймався власною загибеллю – мені було страшно втратити те, від чого залежала моя безпека і можливість добувати їжу. Тому, коли дощ перестав, я найперше заходився шити мішечки з парусини і збивати невеликі ящики для зберігання пороху. Щоб сховати поділений на частини порох у різних місцях, мені довелося витратити кілька днів.

Незважаючи на безкінечну працю та клопіт, мені доводилося вибиратися за огорожу, щоб досліджувати околиці й полювати. Під час першої своєї прогулянки я зробив несподіване відкриття: на острові живуть кози. Проте тварини виявилися такими лякливими й прудкими, що наблизитися до них було майже неможливо. Сподіваючись, що мені вдасться підстрелити хоча б одну з них, я почав уважніше стежити за козами і звернув увагу на цікаву особливість: тварини не помічали мене й мирно паслися, коли я спостерігав за ними звідкись ізгори.

Якось опівдні, видершися на пагорбок, я побачив у низовині невелике стадо кіз. Першим пострілом убивши велику козу, я кинувся вниз. Тварина нерухомо лежала на траві, а поруч, розгублено бекаючи, тупцювало маленьке козеня. Я звалив козу на плече і поніс до намету, козеня ж побігло за мною. Я сподівався виростити його і приручити, але з цього нічого не вийшло – сисунець нічого не їв і танув на очах…

Іще одним клопотом було влаштування вогнища. Окрім того, треба було запастися достатньою кількістю дров. Я безперервно розмірковував про те, що чекає на мене далі. Самотність на незаселеному острові змушувала мене весь час боротися за виживання. Та коли я, втомившися за день, залізав до намету й лягав спати, похмурі думки долали мене, не давали спокою. Мій острів лежав далеко від головних маршрутів торговельних суден, і я підозрював, що ніколи не побачу жодного корабля. Невже мені доведеться постаріти саме тут, у дикості й невідомості, та врешті-решт досягнути безславного фіналу – смерті? Я нарікав на долю, забуваючи, що сам був винуватцем власних нещасть.

І відразу ж мене обпалював сором за свою легкодухість, яка здавалася мені ганебною. Серце моє бідкалось, а розум дорікав. «Звичайно, – казав мені голос розуму, – тобі, Робінзоне, не позаздриш. Але де ті, що були з тобою? Чому вони мертві, а ти сам залишився живим? За що тобі така ласка? Як ти вважаєш, кому з вас краще?»

Сидячи на схилі, я дивився, як багряне сонце спокійно йде за обрій, вдихав на повні груди чисте прохолодне повітря і слухав шум моря. Здалеку долинав крик квакви[3] – птах полював на жаб; улаштовувалася на ніч у своєму гнізді каравайка, шаруділи в заростях чагарника гризуни, лаялися папуги, стихли колібрі; і я був щасливий, що залишився живим. Я радів через те, що забезпечив себе майже всім необхідним, не розгубився й не полінувався перевезти з корабля. Як би мені було зараз, якби корабель не сів на мілину так близько до острова? Я добре запам’ятав свою першу ніч на розгілці дерева… Тепер у мене було всього досхочу, надто ж я був задоволений наявністю двох рушниць; коли закінчаться запаси пороху й зарядів, спало мені на думку, я знайду спосіб обійтися без зброї та добувати собі їжу.

Десь на десятий день мого життя на острові я зрозумів, що незабаром втрачу лік дням. Коли я сюди потрапив, було, пам’яталося, тридцяте вересня, період осіннього рівнодення.[4] Проте в цих широтах сонце стоїть просто над головою, і його висота над обрієм майже ніколи не змінюється. Вбивши великий дерев’яний стовп напроти того місця, куди викинуло нашу шлюпку, я вирізав на дощечці напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року» і прибив дощечку до стовпа. На стовпі я щодня робив карби: шість коротких, сьому, недільну, – довшу. Карби, що позначали перший день місяця, я робив іще довшими й глибшими. Тепер у мене був календар.

Набагато пізніше, розбираючи привезені мною з корабля скрині, я знайшов-таки серед них папір і чорнила. Циркулі, компаси, навігаційні прилади, підзорна труба, географічні мапи і книжки лежали на самісінькому дні. Окрім того, я тоді захопив і дещо з власного багажу: кілька книжок португальською мовою, зокрема й молитовник, зошити і прекрасно надруковану в Англії Біблію.

Розділ 13 Терпіння і праця

У нас на кораблі були дві кішки й собака.

Кішок я перевіз на берег іще на першому своєму плоті, а пес просто стрибнув у воду і поплив за мною. Протягом тривалих років він вірно служив мені та був добрим товаришем, дарував хвилини радості й замінював спілкування з людьми. Ми розуміли одне одного з напівпогляду, єдине, чого мені бракувало, так це те, що пес не міг розмовляти.

Я вирішив записувати все, що зі мною відбувалося, і всіляко заощаджував чорнила, хоча розумів, що з часом вони все одно закінчаться, а разом із ними настане край і моїм записам.

Час минав, і в мене не лишилося ниток, голки затупилися й зламались, одяг потріпався; попри великий запас різноманітних речей, мені багато чого не вистачало. У мене, наприклад, не було ні заступа, ні кирки; мені не було чим обробляти землю – а я розмірковував над тим, щоб зайнятися землеробством.

На те, щоб остаточно влаштуватися на острові, тримати в порядку мій склад і ще ґрунтовніше укріпити огорожу, знадобився майже рік. Найскладніша й найвиснажливіша робота полягала в тому, щоб нарубати в гаю грубезного суччя і молодих стовбурів, обтесати, розпилити, а потім дотягти до майданчика. Вбиваючи кілки огорожі, я спочатку використовував важке гілляччя, аж потім згадав, що в мене є залізна ломака, і порався набагато швидше. Проте особливо поспішати мені було нікуди. Покінчивши з частоколом і льохом та діставши надійний дах над головою, я почав частіше, ніж зазвичай, блукати островом, сподіваючись підстрелити якусь дичину. Саме тоді я й вирішив записувати в щоденник усе, що відбувалося зі мною…

Спочатку, ніби в бухгалтерській книзі, я перерахував усі негативні й позитивні боки свого нинішнього життя. Я неупереджено зіставив лихе й гарне, сумне й відрадне, погане й добре.

ПОГАНО

Я за примхою долі закинутий на незаселений острів, і в мене немає надії на порятунок.

Я відрізаний від світу, і мене мучить думка, чому це сталося саме зі мною.

Я позбавлений людського спілкування подібно до в’язня в одиночній камері та приречений на моральні страждання.

У мене мало одягу, незабаром він зноситься, і тоді мені не буде чим навіть прикрити своє тіло.

Я беззахисний перед нападом людей, звірів і перед усілякими природними лихами.

Мене нема кому втішити, мені ні з ким навіть поговорити.

ДОБРЕ

Я не загинув, на відміну від моїх супутників, я – живий.

Той, хто врятував мене, єдиного з усіх, допоможе мені й у майбутньому.

Я не помер з голоду, знайшов у собі сили боротися й кинув виклик долі.

Я у відлюдному краю зі спекотним кліматом. Одяг мені потрібен, проте не настільки, наскільки його потребують у цивілізованому світі.

Мій острів виявився незаселеним, і я не бачив тут цілий рік жодного великого хижака й не пережив жодного лиха.

Це дуже гірко, але Господь створив диво, і я вдячно змирився зі своїм становищем.

Цей перший запис свідчив про те, що в кожній ситуації, хоч би в якій опинилася людина, є свої мінуси та плюси. Коли я збагнув, що допомоги чекати немає звідки, і припинив пильно вдивлятися в морську далечінь, життя з його щоденними клопотами й турботами цілком захопило мене. Я навіть почав знаходити в ньому приємності й маленькі радощі…

Мій намет уже був пристосований до проживання. Частокіл я закінчив, і тепер моє житло мало вигляд укріпленого форту. Із зовнішнього боку я насипав уздовж частоколу земельний вал заввишки два фути. Окрім того, я спорудив навіс із гілля, і моє подвір’ячко опинилося ніби під покрівлею, що захищала його від дощу. Оскільки речей у мене було безліч і вони захаращували намет, я вирішив поглибити печеру, де розташовувався мій льох. Окрім льоху мені була потрібна простора комора. Досвід я мав, отож працював легко, виносячи, як і раніше, вийняту землю назовні. Тепер я знав, що хижаків боятися не треба, і мені спало на думку прорити ще й підземний хід, який вів би за огорожу. Я здійснив задум, і в мене вийшла склепінчаста галерея, яка згодом не тільки була мені шляхом до намету, а й значно розширила мою комору. Я постійно користувався своїм потаємним ходом, повертаючись із полювання або з берега моря.

Коли з коморою та підземним ходом було закінчено, я взявся до виготовлення меблів, щонайперше столу і стільців, без яких я так і не звик обходитися. Я не міг ані пообідати як слід, ані зробити запис у щоденнику, ані відпочити, особливо якщо погода була вогка й дощова. Досі я ніколи в житті не столярував, та де подітися – за що тільки не візьмешся, якщо відчуваєш потребу в чомусь! Я вмів обчислювати, мав знаряддя, решта ж залежала від мого працелюбства й терплячості.

На стіл і два стільці пішли короткі дошки і бортова обшивка – їх я привіз із корабля; коли ці меблі були готові й розставлені в наметі, я заходився робити полиці й лаву для комори. Корабельні дошки я використав усі, тому нові мені довелося виготовити власноруч за допомогою пилки, сокири й рубанка. Саме ці прості інструменти допомогли мені спорудити масу потрібних речей, хоча ніхто до мене не столярував таким чином і не витрачав на це стільки часу. Мені знову доводилося вирушати до гаю, вибирати годяще дерево, валити його, очищати стовбур від гілок, розпилювати на дошки і тільки потім обробляти рубанком.

Полиці я припасував у льоху та коморі, одну над одною, в кілька рядів, на лаві розставив ящики й барильця, а в коморі розклав по полицях інструменти, цвяхи, бурав, молоток та інші дрібниці. Також я вбив у стіни дерев’яні кілочки – для рушниць.

Якби мої володіння відвідав гість, мені не довелося б червоніти: у мене все було напохваті та як годиться, сяяло чистотою, і я не приховував би, що пишаюся собою. Розмірковуючи, я захопився і почав мріяти про те, як колись зможу показати кому-небудь плоди своєї праці. Я був готовий мати бажане за дійсне: якось, коли я сидів на березі моря, мені навіть здалося, що біля самого обрію майнуло вітрило. Серце моє стислося, і я гірко розплакався. Крізь сльози я жадібно вдивлявся туди, де, як і раніше, було порожньо – як учора, як багато днів поспіль…

Коли я завершив облаштовувати свій будинок, життя увійшло у звичне річище. Я почав свої записи і вів щоденник, поки не висохла остання краплина чорнила.

Розділ 14 Щоденник Робінзона

30 вересня 1659 року

Наш корабель потрапив у шторм і сів на мілину біля невідомого узбережжя. Було ухвалене рішення пересісти в шлюпку та спробувати дістатися берега, проте нас спіткала катастрофа – шлюпка перекинулась і екіпаж загинув. Живим залишився тільки я, нещасний Робінзон Крузо. Мене, напівживого, хвилі викинули на острів, який я назвав островом Розпачу.

Нічого, крім загибелі, чекати не доводилося – голодний, обірваний, знеможений, без найменшої надії на чиюсь допомогу, я проклинав свою нещасну долю. Коли зсутеніло, я все ж таки знайшов у собі сили відшукати міцне дерево, залізти на нього і влаштуватися на ночівлю. Я боявся бути роздертим хижаками. Буря на морі вщухла, задощило, але я міцно проспав усю ніч.

1 жовтня

Я прокинувся рано і здивувався, побачивши, що перебуваю в такому місці, звідки добре видно наш корабель. Незабаром я зрозумів, що, дочекавшись відпливу, зможу до нього щасливо добутися. Я надзвичайно зрадів, але водночас і засмутився. З одного боку, я тепер міг перевезти на берег уцілілі продукти й необхідні мені речі; проте, думав я, якби команда залишилася на судні, можливо, усім пощастило б уникнути загибелі. Ми б перечекали бурю і знайшли спосіб дістатись якоїсь заселеної землі. Мені було до болю шкода моїх товаришів… Я спробував потрапити на корабель, і моя вилазка закінчилась успішно. Дощило весь день, але вітер зовсім ущух.

2 – 24 жовтня

Цими днями я був зайнятий тим, що доправляв на берег усе, що могло б стати мені у пригоді для життя на незаселеному острові. Я стежив за припливами й відпливами і вчився будувати плоти. Поряд із періодами ясної погоди часом довго дощило – у цих широтах такої пори настає сезон дощів.

20 жовтня

В одному з моїх останніх рейсів пліт перекинувся, і все, що було на ньому, пішло на дно. Проте оскільки це сталося неподалік берега, я дочекався відпливу і, хоча й було тяжко, зміг підняти з дна більшу частину залізних виробів.

25 жовтня

Шквальний вітер стрясав острів цілу ніч, а вранці я побачив, що наш корабель рознесло на друзки, – поблизу обмілини, на яку він сів, плавали тільки уламки, а частина остова виступала з води, тільки коли починався відплив. Увесь день я клопотався на березі над урятованим мною добром – укривав парусиною та брезентом, щоб злива нічого не пошкодила.

26 жовтня

Вирушив на пошуки зручного місця для житла і надвечір, нарешті, знайшов те, що мені треба. Біля підошви пагорба я накреслив півколо великого діаметра, щоб спорудити огорожу. Це буде подвійний, укріплений зовнішнім насипом частокіл.

26 – 30 жовтня

Старанно працював, попри зливи. Переносив своє майно з берега на нову ділянку. Почав будувати огорожу.

31 жовтня

Уранці пройшов із рушницею по околицях, сподіваючись підстрелити якусь дичину на обід, а воднораз роздивився місцевість. Дістав дику козу, дитинча якої ув’язалося за мною. На жаль, вигодувати козеня-сисунця мені не вдалося.

1 листопада

Поставив під схилом пагорба просторий намет, закріпив усередині підвісну койку і вперше солодко проспав у ній цілу ніч без сновидінь.

2 листопада

Зібрав і склав в одному місці все добуте мною на кораблі дерево: ящики, дошки й бортову обшивку, а також колоди, з яких я будував свої плоти.

3 листопада

Підстрелив двох птахів, дуже схожих на качок; їхнє м’ясо виявилося ніжним і смачним. Пообідавши, почав майструвати стіл.

4 листопада

Свій час я розподіляю таким чином: зранку, якщо гарна погода, вирушаю години на дві полювати. Підстреливши здобич, повертаюся додому й готую їжу. Потім їм, відпочиваю. По обіді, коли спадає волога спека, беруся до роботи. Такого розпорядку дня я намагаюся дотримуватися постійно. Столярую і, хоча спочатку я був невмілим майстром, згодом помітно просунувся в цьому ремеслі. Гадаю, що з кожним на моєму місці сталося б те саме.

5 листопада

Узяв із собою на полювання собаку. Підстрелив дику кішку, її м’ясо не годилося в їжу, зате шкурка була м’якою та пухнастою. Я майже завжди знімав шкуру з добутого звіра, висушував і зберігав її. Повертаючись уздовж берега моря, бачив безліч різноманітних морських птахів; серед них я впізнав тільки чайку, фаетона й олушу – решта були мені невідомі. Мій пес стрибав по мілководді та гавкав на зелену черепаху, з м’яса якої можна приготувати чудовий суп. Одначе спіймати у воді таку черепаху нелегко, треба дочекатися, коли вона вибереться на прибережний пісок, щоб відкласти яйця. Удалині помітив двох тюленів, які пірнали й гралися.

6 листопада

Після звичайної ранкової прогулянки взявся обробляти стіл. Працю закінчив, але лишився нею не зовсім вдоволений. Проте за кілька місяців так набив руку, що зміг виправити всі свої помилки.

7 листопада

Погода потроху встановлюється. Працюю над стільцем. Наступні три дні й частину понеділка, залишивши неділю для відпочинку, продовжував це заняття. Найскладнішим виявилося надати стільцеві потрібну форму та висоту. Кілька разів усе доводилося починати заново. Слід зазначити, що згодом я припинив дотримуватися неділі, тому що якось забув позначити її у своєму календарі та збився в підрахунках.

13 листопада

Знову падав тихий теплий дощ, після якого повіяло свіжістю. Потім хмари згустилися, загуркотів грім і почалася коротка, але сильна гроза. Я злякався, що мій порох може спалахнути, якщо в нього влучить блискавка. Після грози я вирішив висипати його з бочки, поділити на невеликі частини й сховати в різних місцях. Утрата відразу всього пороху могла позбавити мене можливості полювати й поповнювати запаси провізії.

14 – 16 листопада

Увесь цей час я виготовляв ящики і шив мішечки для зберігання пороху. Потім наповнив їх і сховав якомога далі один від одного. Цими ж таки днями вбив великого, невідомого мені птаха, м’ясо якого виявилося дуже смачним.

17 листопада

Почав був розширювати печеру в схилі пагорба за наметом, але тимчасово припинив цю справу. Мені бракує місця в коморі, але для такої роботи потрібні хоча б заступ, кирка, а також тачка або великий кошик, а в мене їх немає. Довго розмірковував, чим усі ці знаряддя замінити. Спробував довбати стіну залізною ломакою, але ломака важкувата для такої роботи, і тому треба надто багато зусиль і часу. Повернувся до намету й ліг спати засмучений, тому що не уявляв, як вийти з цього становища.

18 листопада

Відшукав у лісі невелике вічнозелене бакаутове дерево, яке в Бразилії називають «залізне». Із його неймовірно міцної деревини виготовляють деякі частини кораблів. Дуже важко, але зрубав його, затупив сокиру – слава Богу, що вона в мене не одна. Відколов від стовбура годящий за розміром брус і насилу дотяг його до ділянки, оскільки він був надзвичайно важкий. Та заступ я все-таки зробив! Це заняття забрало в мене купу часу й сил; гадаю, ні в кого в світі не було такого заступа, і навіть держак вийшов не гіршим за ті, які роблять в Англії. Заступ, хоча й недовго, прослужив мені вірою і правдою.

Мені все одно бракувало кошика або тачки. Сплести кошик не було з чого – я поки що не зустрічав в околичних гаях годящих гнучких прутів; змайструвати тачку я б міг, одначе виготовити колесо для неї мені було несила. Довелося замінити тачку коритом на взір тих, у яких муляри тримають вапно. На це пішли дошки, які я прихопив із корабля. Завдяки кориту було набагато простіше видаляти вириту землю з печери. Усе разом – бакаутовий рискаль і корито – відібрало в мене майже чотири дні, якщо не брати до уваги ранкових годин, які я присвячував полюванню.

23 листопада

Поглиблював нішу в печері. Ця робота тривала вісімнадцять днів, поки я не побачив, що тут може вільно вміститися все моє майно. У мене є льох, тепер буде й комора; ба більше, я розширив заглиблення настільки, що його можна використовувати і як склад для речей, і як кухню, і навіть як їдальню. Я, як і раніше, живу в наметі, проте в разі сильних дощів можу сховатися набагато надійніше. Для найспекотнішої пори року трохи згодом я спорудив широкий навіс на своєму подвір’ї.

Розділ 15 Мішок із зерном

10 грудня

Мені здавалося, що з печерою покінчено, аж несподівано завалилася права частина склепіння саме там, де я почав копати підземний хід. Щастя ще, що мене не придушило масою ґрунту, – я в цей час перебував у наметі. Обвал був серйозний та завдав мені нової роботи: треба було прибрати всю землю й укріпити склепіння, інакше це могло повторитися.

11 грудня

Два дні я тільки цим і займався. Увігнав у підлогу печери дві палі та підпер склепіння дошками хрест-навхрест. Потім іще протягом тижня встановлював такі самі опори в ряд уздовж бічних стін. Кріплення вдалося на славу!

17 грудня

Припасував у льоху полиці; застосовував для цього опорні стовпи, вбиваючи в них цвяхи замість гаків. Розвісив усі речі, які тільки зміг там розмістити. Почав упорядковувати своє господарство.

20 грудня

Переніс до комори все кухонне начиння і розклав по місцях. Припасував і там кілька полиць; збив невеликий столик для того, щоб готувати на ньому їжу. Дощок лишилося зовсім мало, тому замість другого стільця я змайстрував лаву.

24 грудня

Не виходив із намету, тому що цілу добу падала злива. Догризаю залишки морських сухарів.

25 грудня

Досі така сама мерзенна негода.

26 грудня

Нарешті дощ перестав. Усе навкруги ожило, зелень стала свіжішою, повітря прохолоднішим, небо очистилося.

27 грудня

Уранці підстрелив двох козенят, одного наповал, другого тільки поранив у ногу. Спіймавши його, приніс додому й оглянув. Рана виявилася дріб’язковою, я забинтував її та вилікував козеня. З часом воно стало зовсім свійським, поскубувало травицю в мене на ділянці, і я вперше замислився над тим, щоб завести худобу. Тим більше що порох у мене невдовзі закінчиться.

28 – 31 грудня

Повне затишшя, виснажлива спека. Виходив полювати тільки надвечір. Дичини обмаль. Решту часу порався по господарству і читав.

1 січня 1660 року

Спека не спадає, але я двічі, уранці та ввечері, ходив на полювання. Удень відпочивав. Коли вже в сутінках повертався з полювання додому, в долині помітив стадо кіз. Вони такі лякливі, що до них не підійти на постріл. Подумав – а чи не нацькувати на них мого пса?

2 січня

Узяв на полювання собаку. Одначе мій дослід не вдався – стадо, щойно я нацькував пса на кіз, рушило на нього, загрозливо виставивши роги. Пес мій, шалено гавкаючи, задкував, поки не злякався остаточно і не кинувся геть.

3 січня

Почав укріплювати зовнішній бік частоколу земельним валом. Хоча острів мій і здається безлюдним, імовірність нападу на моє житло досі існує – адже я ще не дослідив його повністю. Робота з частоколом тривала близько чотирьох місяців, тому що її переривали негода та інші невідкладні справи. Тепер у мене з’явилося надійне сховище…

Щодня, якщо не було дощу, я вирушав на полювання, далі й далі відходячи від будинку та освоюючи світ, який оточував мене. Я натрапив на високі непрохідні зарості бамбука і довго огинав їх, бачив кокосові пальми, динне дерево – папайю, дикий тютюн, спробував на смак плоди авокадо. Чимало птахів і тварин я бачив уперше в житті; особливо багато траплялося метких звіряток із золотаво-червоним хутром, схожих на зайців. Строкаті папуги сновигали в ліанах, які підіймалися своїми міцними стеблами до світла з напівтемряви широколистого лісу, шурхотіли папороті, пахнули орхідеї, на відкритих місцях зустрічалися колючі кактуси – я був вражений та милувався розмаїттям і красою тропічної природи.

Одного разу я натрапив на диких голубів. Вони вили гнізда не на деревах, а в ущелинах скель, отож я легко міг їх дістатися. Узявши кількох пташенят, я спробував їх приручити і зробити свійськими. Я тривалий час прововтузився з голубами, та, щойно зміцнівши, пташенята одразу ж полетіли геть. Так повторювалося кілька разів; можливо, голуби залишали мій дім, тому що в мене не було корму, який годився б для них. Після цього я ловив диких голубів тільки для власного харчування.

Я успішно столярував, проте дещо змайструвати так і не зміг. Мені не вистачало бочок, особливо для питної води, – єдине годяще барильце з тих трьох, що я мав, було надто мале за об’ємом, і мені доводилося часто його наповнювати, спускаючись до джерела. Але виготовити солідну бочку мені не вдалося.

Потребував я і свічок. День тут згасав миттєво – темрява наставала близько сьомої години вечора. Світла від вогнища було не досить. Я пригадав, як робив свічки в Африці: брав ґніт, занурював його в жир або олію, запалював і підвішував. Потім багато разів поспіль поливав розтопленим воском і охолоджував, поки не виходила товста свічка. Воску, однак, у мене не було, і довелося використовувати козячий лій. Я зробив плошку з глини, добре висушив її на сонці, для ґноту взяв коноплю від старої мотузки. Так у мене вийшов світильник. Він горів тьмяно й нерівно, набагато гірше, ніж свічка, але тепер, виготовивши кілька таких світильників, я міг увечері хоча б ненадовго взяти до рук книжку.

Іще до початку дощів, розбираючи речі, я натрапив на мішок, у якому були залишки корму для корабельної птиці. Мішок мені знадобився для пороху, і, вийшовши за намет, я як слід витрусив його вміст на землю, позбавляючись погризеного щурами зерна. Як же я здивувався, коли за місяць побачив на галявині невідомі мені зелені паростки. На цей час я зовсім забув про мішок і не пам’ятав, де витрушував його. Відтепер я уважно придивлявся до стебел. І недарма – вони швидко підростали й незабаром заколосилися. Це був ячмінь! Більше того – серед колосся ячменю я помітив майже десяток стеблинок пшениці. На моїх очах сталося диво – адже в мішку, на мою думку, залишалася тільки потерть, у якій похазяйнували корабельні щури. Дивом було й те, що, якби я пройшов на два кроки далі та витрусив мішок в іншому, сухішому й сонячнішому місці, пшениця та ячмінь могли не зійти. Я вирішив пошукати – може, десь іще на острові ростуть хлібні злаки, – обшукав усі околичні галявини, проте нічого не знайшов.

Коли наприкінці липня колосся визріло, я надзвичайно обережно зрізав його. Зерна набралася жменька, але я зібрав усе до останньої зернини, розсортував і сховав у сухому та прохолодному місці. Я сподівався, посіявши зерна раз та другий, із часом дістати такий урожай, щоб його вистачило і на харчування, і для нового посіву. Чекати довелося довго – лише наприкінці четвертого року мого перебування на острові це в мене вийшло. Річ у тому, що свій перший урожай я ледь не згубив, не розрахувавши час і посіявши ячмінь перед посухою. Сходи виявилися кволими, їх було мало. Із пшеницею вийшло краще. Коли зернá накопичилося досить, я приловчився товкти його в борошно та пекти з нього чудові коржі…

Проте повертаюся до частоколу. Чотирнадцятого квітня я закінчив цю роботу. Щоб моє житло не можна було бачити, я не залишив у огорожі жодного проходу, вирішивши обмежитися приставною драбиною.

Розділ 16 Землетрус. Продовження щоденника

16 квітня

Закінчив збивати драбину й перевірив на міцність – піднявся по ній, переніс через частокіл і спустився на подвір’я. Тепер, перебуваючи у своїй фортеці, я почуваюся безпечно.

Наступного дня я мало не загинув.

Я займався звичайними справами біля самого входу до печери, аж раптом зі схилу на мене посипалася земля і в глибині пагорба – там, де починалася підземна галерея, – затріщали стовпи, які підпирали склепіння. Я злякався: невже опори заваляться, як це вже трапилось одного разу, і доведеться все починати спочатку? Проте все було набагато гірше: земля, ніби під час хитавиці на морі, загойдалася під моїми ногами, намет заходив ходором, із вершини пагорба покотилося каміння. Побоюючись, що мене може засипати землею чи скалічити, я прожогом кинувся до драбини і переліз через частокіл. Тільки опинившись на рівному місці, я здогадався, що стався досить сильний землетрус.

Я побачив, як від скелі, що стояла коло берега, відвалилася величезна брила і з гуркотом скотилася у воду. На морському дні також відбувалися поштовхи – вода в затоці, здавалося, кипіла. Я впав на землю, затуливши руками голову; мені було лячно, і понад усе від думки, що землетрус може зруйнувати печеру, де зберігаються всі мої запаси провізії та інструменти; обвал назавжди поховає мої рушниці, мої так тяжко виготовлені меблі…

Цей жах тривав хвилин десять; після третього поштовху стало тихо, але я не ризикнув повертатися до своєї фортеці. Сидячи у траві, я палко й довго молився.

Несподівано небо спохмурніло, потемніло, як перед грозою, вітер різко посилився. Я кинув погляд на море – хвилі, ревучи, котилися на берег, насувалася буря. Десь позаду мене тріщали, ламаючись, гілки дерев, повертало на сильну зливу. Раптовий ураган, зрозумів я, є наслідком землетрусу, а отже, поштовхів більше не буде. Невдовзі перші краплини вдарились об землю і я поквапився додому, щоб сховатися в наметі. Злива була такою рясною, що навколо мого житла завирували потоки води; я стрімголов перебіг до печери, де було сухо, і влаштувався на лаві, час від часу боязко позираючи на стелю.

Дощ немов не збирався вщухати. Він безперервно лив цілу добу, змусивши мене безвилазно сидіти в печері. Мій пес давно сховався в коморі й не висовувався звідти. Я пішов його відвідати, а також повечеряти з ним разом і ковтнув для бадьорості рому.

Землетрус і злива завдали мені нової роботи – доведеться знов укріплювати склепіння печери й рити канави для відведення дощової води… Уже вкладаючись на ніч, я подумав: якщо мій острів зазнає таких примх природи, то лишатися тут напевне небезпечно. Трапиться сильніший землетрус – і схил пагорба впаде, поховавши мене живцем хоч у наметі, хоч у печері. Треба побудувати курінь десь на відкритому місці й огородити ще одну ділянку – так само надійно, як і попередню. Якби хтось міг знати, як гірко мені було розлучатися з тим, що я зробив власноруч, із якою тугою я дивився на своє затишне гніздечко і господарство, якому дав лад…

Та щойно дощ перестав, я почав підшукувати зручне місце для нового притулку, при цьому, одначе, не полишаючи і щоденних клопотів. Мені не дуже хотілося залишати свою фортецю. До того ж, аби побудувати нову огорожу й курінь, перенести туди все майно, знадобиться багато часу, а ночувати все одно доведеться тут. Отож від жартів природи не вберегтися.

І ще одна обставина мені дошкуляла: у мене затупилися й зазубрилися майже всі інструменти.

22 квітня

Окрім дюжини ножів у моєму господарстві було три великі сокири і десятків зо три маленьких сокирок, які ми закупили в Бразилії для торгівлі з неграми. Було й точило, але користуватися ним сам я не міг – хтось мав рухати круглий точильний камінь. Я довго сушив собі голову, як вийти з цього становища, аж поки не вигадав дещо. Змайструвавши з дерева колесо, я пристосував його так, щоб за допомогою ременя ногою рухати колесо й обертати вал із точильним каменем, – при цьому руки мої лишалися вільними.

Увесь тиждень пішов у мене на цей прилад.

28 і 29 квітня

Поновно нагострив усі інструменти; вийшло якнайкраще!

30 квітня

Переконався, що запас сухарів добігає кінця. Постановив, як це не сумно, запровадити економію – по сухарю на день.

1 травня

Уранці вирішив пройтися берегом у пошуках чогось їстівного. Запаси провізії в моєму льоху танули, полювання не завжди було вдалим, тому я вирішив під час відпливу пошукати яйця черепах і їстівні водорості, а якщо пощастить – спіймати краба чи якусь рибину.

Раптом я помітив великий, здалеку схожий на діжку предмет, який лежав на березі. Я підійшов ближче – справді, то було барильце з підмоклим порохом. Поруч валялися корабельні уламки; імовірно, це все викинула на берег остання буря. Придивившись, я побачив і кістяк нашого нещасного судна, який ніби воскрес із небуття. По заголеній під час відпливу обмілині я, знявши черевики і підтягнувши якомога вище штани, поквапився до того, що колись було кораблем. Тепер його носова частина, яка раніше глибоко сиділа у мулистому дні, високо піднялася, а корма відломилася та була розбита хвилями на друзки. Залишки кормової палуби були занесені піском так, що утворилася ніби піщана мілина, і мені не довелося плисти, як раніше. Такі зміни я пояснив наслідками землетрусу – він не тільки підняв рештки судна до поверхні моря, а і струснув їх так, що хвилі підхопили й понесли до берега різні предмети, що були всередині трюму.

Я й думати забув про переселення на нове місце. Мені нетерпиливилося проникнути у внутрішні приміщення корабля, але це завдання, на жаль, виявилося не з простих. Утім, це мене не зупинило – я звик долати труднощі й не впадати у відчай. Крок за кроком я почав розбирати судно на частини, знаючи тепер, що будь-яка дрібниця може стати в пригоді.

Розділ 17 Сон. Продовження щоденника

3 травня

Сьогодні захопив із собою пилку й заступ. Пробрався на палубу; спочатку вигріб пісок і відірвав дошки. Розпилив усе, що міг, але закінчити роботу мені перешкодив приплив.

4 травня

Рибалив, проте нічого їстівного не спіймав. Вудка в мене саморобна, волосінь – із конопляної мотузки, але тільки один гачок. Проте зазвичай риболовля була вдалою і я міг досхочу ласувати рибою, зокрема в’яленою. Наостанок випадково спіймав маленького дельфіна і відпустив його в море.

5 травня

Як слід попрацював на судні пилкою. Відірвав від палуби три великі соснові дошки, зв’язав їх і доправив на берег під час припливу.

6 травня

Досліджував уламки корабля. Вивернув кілька болтів, насмикав цвяхів – робота важка, але мені потрібно залізо. Повернувся додому вкрай змучений. Може, кинути цю справу?

7 травня

Усе-таки знову пішов на берег і перебрався на судно, але не для роботи, а просто поглянути, як і що. Трюм заповнюється піском і водою.

8 травня

Знову на кораблі; узяв із собою залізну ломаку, щоб зламати палубу, з якої пісок майже змило хвилями. За допомогою лома відірвав іще дві дошки та доправив на берег у звичайний спосіб. Лом я сховав на березі, розраховуючи попрацювати ще й завтра.

9 травня

Виламав іще кілька дощок і нарешті зміг пробратися в трюм. Знайшов запечатані бочки, які наполовину ввійшли в пісок. За допомогою лома спробував їх розкрити, але марно. Натрапив також на рулон листового свинцю та спробував витягти, але не зміг – забракло сил.

10 – 14 травня

Знову працював на кораблі. Тепер у мене на березі є бруси, дошки та понад центнер різноманітного залізячча.

15 травня

За допомогою двох сокирок намагався відтяти шматок свинцю, приставивши вістря однієї та вдаряючи обухом другої, як молотком; нічого з цього не вийшло.

16 травня

Зірвався дужий вітер, на корабель я не зміг потрапити через приплив, тому що забарився – ловив у скелях голубів на обід.

17 травня

У милі від будинку знайшов іще уламки судна; окрім дрібних до берега прибило шмат носової частини, але він такий великий та важкий, що я не зміг його зрушити з місця.

24 травня

Щоранку старанно працюю на кораблі. Поступово за допомогою лома я розсунув усі предмети, які стояли в трюмі впритул. Але за моєї відсутності під час припливу сплили нагору кілька барилець, а також дві матроські скрині. Їх понесло у відкрите море. На берег викинуло тільки велике барильце із залишками бразильської солонини, попсованої піском.

Я ходив на полювання лише під час припливів, щоб на початок відпливу бути готовим поновити роботу на кораблі. За три тижні в мене утворилася така купа деревини й залізяччя, що хоч човен будуй. Окрім того, мені таки вдалося відрубати і витягти з трюму близько центнера листового свинцю.

17 червня

Учора знайшов на березі велику зелену черепаху, а поблизу неї – гніздо і яйця. Сьогодні засмажив черепаху на вугіллі; я ніколи не пробував такого ніжного та смачного м’яса, адже моєю їжею були переважно дичина й козлятина. Приніс додому і склав у льох понад півсотні яєць.

18 червня

Увесь день падав дощ. Я не виходив і з ранку до вечора провалявся в ліжку. Мене сильно лихоманило – мабуть, застудився, працюючи на вітру.

19 червня

Я нездужаю і, хоча вкрився всім, що знайшов у наметі, безперестанку тремчу від холоду, ніби настала справжня зима.

20 червня

Уночі не склепив повік ані на хвилину – неймовірно сильний головний біль та жар.

21 червня

Мій стан погіршується, боюся, я серйозно захворів. Що буде зі мною, таким безпомічним? Повторював слова молитви; думки плуталися, в роті пересохло, не було сили навіть простягти руку до моєї єдиної олов’яної кружки з водою. Жар такий, що стукотять зуби.

22 червня

Трохи легше, але почуваюся виснаженим і змученим.

23 червня

Усе повторилося, особливо жахливий головний біль і виснажлива лихоманка.

24 червня

Відпустило!

25 червня

Півдня кидало то в жар, то в холод; напад лихоманки закінчився слабкістю й випотами.

26 червня

Міцно проспавши ніч, рано-вранці прокинувся бадьорішим. А оскільки в мене закінчилися запаси м’яса, долаючи слабкість, вирушив на полювання. Убив козу, насилу доволік тушу додому. В моєму стані корисний бульйон, але зварити ні в чому, у мене нема горщика. Засмажив шматок м’яса, поїв та звалився, знеможений, у ліжко.

27 червня

Лихоманка поновилася з такою силою, що я не міг і пучкою ворухнути. Мене мучила спрага, у кружці вже не було ні краплини води, але сходити по неї до льоху мені навіть на думку не спало – так мені було зле. Я стогнав і кидався на ліжку до вечора, поки напад не минув. Мені нестерпно кортіло пити, але підвестися я не міг і тільки благав: «Господи, змилуйся наді мною!»

Під ранок я нарешті заснув. Мені наснився страшний сон.

Я сидів на землі за огорожею в тому самому місці, де рятувався під час землетрусу. І так само, як тоді, дивився на затягнуте грозовими хмарами небо. Раптом із похмурої чорної хмари просто до мене почала спускатись якась фігура. В руках ця ніби освітлена вогнем постать тримала спис, її погляд кидав блискавиці, одяг вихором клубочився біля ніг… Земля піді мною задрижала, і, жахнувшись, я заплющив очі. А коли розплющив, фігура, трясучи зброєю, стояла поруч зі мною та грізно гукала: «Ти не покаявся, тож помри!» Примара здійняла спис, і я, весь у сльозах, прокинувся…

Знесилений, я лежав, як і раніше, потерпаючи від спраги, але голова моя вже не боліла, свідомість проясніла, лихоманка, здавалося, відступила. Я занурився в роздуми про свій незвичайний сон. Чи означав він, що смерть мене обминула, чи це був якийсь інший знак?

Усе життя промайнуло переді мною, життя, сповнене помилок, упертості й нещасть. Мене виховали в релігійній традиції, але я ніколи не замислювався про Божий гнів. Хвороба змінила мене і пробудила в мені усвідомлення власної провини: я гірко дорікав собі за легковажність і егоїзм. Окрім того, я був просто нерозумною та невдячною людиною, оскільки забув про те, що моє життя – не лише в моїх руках. Господь укотре нагадав мені про це і знову явив безмежне милосердя – я не помер!

Мені було набагато краще тим ранком. Але я припускав, що напад лихоманки може знову звалити мене з ніг будь-якої хвилини, і вирішив підготуватися до його повернення. Найперше я вирушив до печери, щоб запастися водою та відрізати кавалок в’яленої козлятини. Каламутну воду я перелив у пляшку, додав до неї чверть пінти рому і збовтав. Голоду я не відчував, та все одно з’їв кілька шматочків м’яса, запив водою і збадьорився настільки, що вийшов назовні, розклав багаття й запік у попелі на вечерю три черепашачі яйця. Відніс усе до намету і знову ліг. Я чекав, що лихоманка от-от повернеться.

Проте до вечора я спокійно продрімав.

Повечерявши і допивши воду – спрага безперервно мучила мене, – я ризикнув спуститися до струмка й наповнити прохолодною водою хоча б пляшку. Дарма що слабкість мене не полишала, я, прихопивши пляшку й рушницю, дістався берега моря і там присів. Перед моїм затьмареним недугою поглядом відкрилася безжурна картина: море тихо плескотіло, над ним із криками кружляли чайки, сонце ще не сховалося за обрій. Я спитав себе: «Чим є цей прекрасний світ, такий знайомий мені? Хто його створив і навіщо? Хто я в ньому? Навіщо живу? З якою метою Бог мені це все залишив?»

Повертаючись назад, я раптом згадав, що в Бразилії місцеві мешканці використовують тютюн як ліки і що в мене в одній зі скринь лежать кілька пачок тютюну – і різаного, й листового. У коморі я видобув зі скрині пачку листового тютюну, поділив її на дві частини, щоб одну половину залити ромом, настояти й випити перед сном, а другу залишити на ранок і, поклавши листя на вугілля, подихати тютюновим димом. Окрім того, один лист я кинув до рота й пожував; тютюн був страшенно міцний та відразу мене одурманив, але я, йдучи з комори, таки не забув прихопити свої плошки з ґнотами й Біблію.

Улаштувавшись у ліжку, я спробував читати, однак через слабкість мені тремтіли руки й рядки розпливалися перед очима. Я розкрив Біблію навмання і зміг розібрати лише кілька слів, які луною відгукнулися в моєму серці: «Поклич мене в день суму, і я порятую тебе, і ти уславиш ім’я моє…»

Ці слова точно годилися для мого становища.

Настала ніч, від випитої настоянки мені запаморочилося в голові, потім голова обважніла, і я, не встигши загасити світильники, провалився в міцний сон. А коли прокинувся, то ще довго лежав, прислухаючись до себе: насувається напад чи ні? Та ознак лихоманки не було…

Не знаю, скільки я проспав. А коли вибрався на світ Божий і подивився на сонце, то зрозумів, що було близько третьої години дня. Я був бадьорий, по-звірячому голодний та щасливо, мов дитина, посміхався. Це сталося 29 червня.

Розділ 18 Перша подорож островом

30 червня

Здається, я цілком здоровий. Вибрався на полювання, але все ж таки намагався не відходити від будинку далеко. Убив морського птаха, схожого на казарку, і не наважився вжити його в їжу. Обідав черепашачими яйцями. Перед сном прийняв ті самі ліки, тільки не пив так багато настоянки й не вдихав тютюнового диму. Вранці почувався гірше: знову морозило, хоча й не так сильно, як раніше.

2 липня

Знову лікувався тютюном, збільшив порцію настоянки. Відлежувався.

3 липня

Нападів більше немає, але хвороба остаточно відступила лише за кілька тижнів. Читав Біблію.

4 – 11 липня

Чимало часу провів на полюванні, проте безуспішно. Я блукаю надто близько від будинку, оскільки ще слабкий. Лікування тютюном, вочевидь, допомагає, але я б його нікому не радив: тютюн здатен зупинити лихоманку, це правда, одначе він позбавляє людину сил, нагороджує судомами й нервовим тремтінням. У всьому винна вогка дощова погода…

Моє життя на острові знову налагоджувалося, хоча сумні думки про мою нещасливу долю не полишали мене. Надії на порятунок більше не було. Потроху я знову дав господарству лад і тоді ж побачив, як зросло та налилося колосся на галявині перед пагорбом. Це наштовхнуло мене на думку про те, що вже час як слід вивчити мій острів. Адже я не знав ані рослин, ані тварин, ані птахів, які жили в моїх володіннях, і не завжди міг зрозуміти, які з них годяться в їжу, а які ні.

15 липня

Рано-вранці я почав свою першу подорож – вирушив до тієї бухточки, де причалював зі своїми плотами. У неї впадав широкий та гучний струмок. Пройшовши вздовж звивистого річища дві милі за течією, я зрозумів, що вода там прісна й чиста, – отже, приплив туди вже не сягає. Де-не-де струмок мілів, але по його берегах розкинулися луки, вкриті вологою смарагдовою травою, а на узвишшях, де було сухіше, ріс дикий тютюн, над яким кружляли колібрі. Я хотів відшукати касаву,[5] з бульб якої індіанці печуть коржі, одначе не знайшов. Зате зустрів агаву – рослину, схожу на африканське алое; через своє невігластво я не знав її властивостей. Чимало проживши в Африці та Бразилії, я не знайшов ані часу, ні бажання поцікавитися тамтешньою флорою й тепер гірко шкодував про це. Тут росли різноманітні пальми, тростина, схожа на цукрову, і бамбук, але зиску з цього не було, оскільки я побоювався отруйних рослин.

Розділ 19 Райський куточок

16 липня

Наступного дня я знову вирушив тим самим шляхом. Проминув ділянку савани, дістався витоків струмка і вийшов до дрібнолісся. Тут я зустрів динне дерево – папаю, як називають його бразильці, і нарубав його листя, щоб використати для приготування м’яса. Навіть найжорсткіша дичина, загорнута в листя папаї, години за дві стає ніжною, немов молоде ягня. Мене вразила безліч виноградних лоз у цій частині острова, але, знаючи, що свіжий дикий виноград у великій кількості шкідливий для шлунка, я вирішив зібрати його, висушити і зробити з нього родзинки.

Цього вечора я вперше не повернувся додому й заночував далеко від своєї фортеці. У мене гуділи ноги та нили плечі від важкої рушниці й поклажі, що складалася з пляшки з питною водою, запасу їжі, ножа, сокирки та зібраного винограду. Як і в ніч катастрофи, я влаштувався в розгілці могутнього дерева й чудово там виспався.

Зранку я продовжив мандрівку.

Пройшовши у північному напрямку близько чотирьох миль, я повернув на захід. Переді мною раптом відкрилася долина, схожа на райський сад. І хоча серце моє щеміло від суму, я був сповнений таємної радості: адже насправді я – єдиний хазяїн усієї цієї краси! Британський лорд, який володіє родовим маєтком… Тут вивищувалися королівські й кокосові пальми, пальма мауриція, яку високо цінують індіанці, гаї плодових дерев, кактуси, орхідеї та безліч зовсім невідомих мені рослин. Із них я знав тільки авокадо. Зірвавши темно-зелений плід, подібний до груші, я залюбки його з’їв. Обережно зрізав інший плід, який на вигляд нагадував великий ананас без шкірки, розсік навпіл – усередині на сніжно-білій м’якоті чорніло насіння, що скидалося на кавунове. Понюхав: незнайомий плід мав аромат суниці, а на смак нагадував підсолоджений лимон. Він напевне був їстівний, і я вирішив набрати цих плодів, а також авокадо й винограду.

Мені закортіло оселитися в чудовій долині, але я опинився б надто далеко від моря. Тому я залишив свій урожай на землі й вирушив назад, прихопивши тільки невелику кількість щедрих дарів природи.

19 липня

Дорогою мій виноград зім’явся; уцілілі грона я розвісив сушити. Те саме я зробив, прийшовши вранці наступного дня за своїм урожаєм у долину. Я взяв із собою мішки, але відразу зрозумів, що виноград мені до будинку не донести, оскільки нижчі грона будуть розчавлені вагою верхніх. Я вибрав сонячне місце й улаштував сушильню, сподіваючись за певний час отримати готові родзинки. Решту їстівних плодів було доправлено до мого льоху.

Усе частіше я розмірковував над тим, щоб оселитися тут, але розум підказував мені інше. Бентежила мене не тільки віддаленість від узбережжя, а й те, що щоразу, коли я залишав зібрані плоди на землі, наступного ранку я знаходив їх розтоптаними та погризеними зубами невідомих мені мешканців долини…

Проте мені так сподобалося це місце, що я провів тут, працюючи, майже весь кінець липня. Збудував собі курінець, огородив подвійним частоколом заввишки чотири фути, спорудив приставну драбину. Загалом, убезпечив себе, як і в старому житлі. Іноді я залишався тут на кілька днів поспіль; тепер, посміювався я, маю резиденцію на березі моря та маєток у чарівній долині.

Коли в серпні почався дощовий сезон, мені довелося повернутися додому – в мою фортецю під пагорбом. Безумовно, я міг би накрити курінь парусиною та утеплити його, але тут не було ні пагорба, що надійно захищав би моє житло від вітру, ні печери на випадок тривалих злив.

3 серпня

Увесь виноград, зібраний у долині, чудово висох. У мене вийшло близько двохсот великих грон чудових родзинок, які я зніс до льоху. І вчасно: із середини серпня до жовтня зливи тривали майже безперервно. Іноді вони перетворювалися на справжні водоспади, і я по кілька діб не висовувався з печери.

Тоді ж таки трапилася дивовижна подія.

Одна з моїх кішок давно втекла; я вирішив, що вона загинула, і довго сумував через це. Друга затужила та незабаром здохла – вони були сестрами й ніжно дружили, забавляючи мене. І раптом ця зникла кішка повернулася до мене в печеру, та не сама, а з трьома кошенятами цілком європейської зовнішності. Я бачив на острові тварин, подібних до диких котів, але ніяк не припускав такого розвитку подій. Від цих трьох кошенят згодом розвелося незліченне потомство, таке галасливе й ненажерливе, що часом мені навіть доводилося шкодувати, що колись я врятував наших кішок із корабля.

Уникаючи сирості, я не виходив зі сховища, хоча розумів, що час добувати собі їжу. Вийшов лише двічі: першого разу вбив цапа, а другого, 26 серпня, знайшов на березі величезну черепаху. Моє меню цієї дощової пори було простим і поживним: сніданок – родзинки, обід – шматок смаженої козлятини або черепашачого м’яса, фрукти; вечеря складалася з черепашачих яєць.

Щоб не сидіти без діла під час дощів, я взявся за свій таємний підземний хід, розширив його, укріпив і збив із дощок двері, які зсередини замикалися на дерев’яну клямку. Тепер я міг повертатися додому з будь-якою ношею, не користуючись драбиною.

30 вересня

Рівно рік, як я потрапив на острів. Я спустився на берег до свого календаря і глянув на останній карб. «Скільки ще днів і ночей маю тут провести?» – сумно подумав я. Обрій був так само пустельним. Проте серце моє не полишали віра, воля до життя й готовність подолати будь-які труднощі.

Розділ 20 Завершення щоденника

Чорнила залишалося дедалі менше, і я дійшов думки, що записувати треба тільки найзначніші події.

Помітивши, що в цих широтах дощова пора року чергується з посушливою, я зробив висновки, які, на жаль, не допомогли мені уникнути помилок. У мене був невеликий запас насіння ячменю та пшениці, і от, дочекавшись закінчення дощів, я вирішив їх посіяти. Задумано – зроблено. Я скопав своєю незграбною лопатою клапоть землі, поділив його навпіл і зайнявся хліборобством. Усього насіння я не використав, залишивши по жменьці й того, й того. І добре, що я вчинив саме так, – із першого мого посіву жодна насінина не зійшла, тому що настала тривала спека. Я поливав своє поле джерельною водою, проте все було марно. До наступної весни не з’явилося жодного паростка.

Збережене насіння я посадив в іншому, нижчому та вологішому місці, і воно дало рясний урожай. Проте, оскільки і в цьому випадку я відклав частину насіння на запас, він виявився невеликий. І все ж таки це був початок. У той самий час – а то було приблизно в листопаді – я відвідав мою «дачу» в долині та виявив, що огорожі, зрубані в наближчому гайку, пустили пагони на зразок верби й мій частокіл зазеленів. Я акуратно підрівняв його, і протягом трьох років він так розрісся, що із зелені вийшло шатро, яке давало густу тінь. Це підказало мені посадити такі самі деревця всередині моєї старої фортеці, що я й зробив, відступивши на вісім ярдів від частоколу. Саджанці прийнялися, і цей живопліт вкрив мене від палючого проміння сонця та добре прислужився, про що я розповім згодом.

Виходячи з власних спостережень, я склав календар, позначивши там дощові й посушливі місяці. Це мені стало у пригоді для вирощування хліба. І не тільки. Знаючи, як згубно діє на здоров’я сезон тропічних дощів, я заздалегідь запасався водою та провізією, адже мені доводилося тривалий час перебувати в печері.

Залежно від напрямку вітрів, дощі помітно відрізнялись один від одного: вони були то зливами, то нетривалими, а часом між ними по кілька днів сяяло сонце. Мені, як і раніше, не вистачало багатьох речей у господарстві, і, сидячи в печері під час штормів, я користався вимушеним ув’язненням для занять ремеслом. Так, наприклад, я не раз намагався сплести кошик, одначе завжди мені бракувало годящих прутів. Я знав, як це роблять, – іще в дитинстві мені часто доводилося спостерігати за працею сусіди-кошикаря. Він мав приятельські стосунки з моїми батьками, і матінка мене до нього відпускала. Я не тільки з цікавістю спостерігав за роботою моторних рук старого, а й допомагав йому. Тому вся заковика була в матеріалі.

Так тривало, поки мені не спало на думку: а чи не згодяться для кошика гнучкі гілки тих дерев, які я використав, зводячи живопліт? Адже в Європі кошики й короби плетуть із липового лика, берести, лози чи пагонів верби, на яку мої деревця дуже схожі. Прийшовши вкотре в долину, я нарізав цілу купу пруття і згодом робив це не раз, поповнюючи запаси матеріалу. Коли ж на острів упали зливи, я почав плести кошики. У мене їх вийшло багато – великих і середніх, зовсім маленьких – для насіння, рівних і кособоких. Але це не важило, адже за красою я не гнався, головне – у них прекрасно й зручно зберігалося все, що завгодно, зокрема насіння.

Після цього довелося розв’язати ще двійко завдань. Окрім барилець, пляшок і сулій, у яких я зберігав ром і питну воду, у мене не було ємностей. Тривалий час я жив без посуду, мені не було в чому зварити суп або бульйон, м’ясо чи яйця. Я мав величезний корабельний казан, та він не годився для приготування їжі, за якою я скучив. А я був зовсім не проти попоїсти тушкованих овочів або м’яса з підливою… Іще я мріяв про курильну люльку, поки врешті-решт не вигадав, чим її замінити.

Коли скінчилися дощі й настала ясна погода, я вкотре вирушив у подорож островом. Узявши з собою рушницю, запас пороху, шроту й куль, сокирку, з їжі – родзинки та два сухарі, я свиснув свого собаку й попрямував у бік струмка. Мені хотілося дослідити його протилежний берег, де я досі ще не бував.

Дійшовши до свого куреня в долині, схованого за тінистою огорожею, я повернув на захід. За півгодини долина лишилася позаду, почався підйом, і незабаром я побачив блакить моря, що сяяло під яскравим сонячним промінням. Я поквапився в той бік, і вже за кілька хвилин переді мною відкрився широкий морський простір, хоча при цьому я добре розрізняв землю на обрії, але не міг зрозуміти, материк це чи ще один острів. Земля тяглася із заходу на південь і була доволі далеко – на позір, миль за сорок, якщо не далі. Невиразно проступали обриси якогось високого плоскогір’я.

«Боже мій, – подумав я, – а якщо це частина Америки, населена дикунами? Що стало б зі мною, якби я потрапив туди? Та ж мій безлюдний острів і справді рай…»

Ця думка втішила мене, до того ж у мені знову прокинулася надія. А раптом на далекому узбережжі розташована іспанська колонія і тоді рано чи пізно я побачу якийсь корабель, що пропливатиме повз і підбере мене. Але якщо це не так і білих людей там немає, а є самі люті дикуни, моя безпека є дуже сумнівною.

Розділ 21 Клітка для папуги

Міркуючи про своє відкриття, я неквапом продовжував розвідку. Ця частина острова здалася мені набагато привабливішою, ніж та, де я оселився. Навкруги було зеленіше, яскравіше – всюди, хоч куди поглянеш, соковиті луки, густі гаї, блакитне небо. У гіллі дерев перемовлялися строкаті папуги, та так голосно й жваво, що мені закортіло спіймати якогось. Я весь змок, ганяючись за птахами, а пес мій веселився, розлякуючи їх радісним гавканням; нарешті мені вдалося взяти одного в полон. Це виявилося пташеня гіацинтового ара, якого я щасливо приніс додому, приручив і домігся, щоб папуга кликав мене на ймення. Зауважу, одначе, що для цього знадобилося кілька років…

Прогулянкою своєю я був задоволений. У трав’янистих низовинах траплялася сила-силенна звірків із блискучим червонуватим хутром, уже знайомих мені; набагато пізніше я дізнався, що їх називають золотими зайцями, інакше – агуті. Бачив я тварин, схожих на лисиць і на невеликих кішок із тигровим забарвленням. Витрачати на них порох було марною справою – я здогадувався, що для їжі вони не годяться.

Я пройшов близько двох миль, якщо рахувати по прямій, але стільки кружляв, видивляючись усе нове, що будинку дістався зовсім знеможеним.

Проте в наступні дні я повторював і повторював свої походи, усе частіше залишаючись на ночівлю в лісі. Спав я в таких випадках на дереві, але іноді влаштовувався просто на траві, огородивши себе кілками; собака завжди був зі мною і чуйно відгукувався на наближення будь-якого дикого звіра.

Якось, добувшись до берега моря, я остаточно переконався, що обрав далеко не найкраще місце для життя. Там за півтора роки мені вдалося спіймати лише трьох черепах; тут їх була безліч. А яке тут було розмаїття птахів! Я не знав майже жодного, але м’ясо тих, що я підстрелив, виявилося несподівано смачним. Можна було б і далі полювати, але я вирішив поберегти порох. І хоча ця частина острова мені сподобалась, я так і не наважився залишити свою фортецю. Пройшовши узбережжям іще близько десяти миль, я повернув назад, до будинку, залишивши на останній межі моєї подорожі мітку, – щоб наступного разу дістатися цього місця, обійшовши острів зі сходу.

Через глупоту і самовпевненість я вирішив повертатися додому саме так – східним берегом. «Площа моїх володінь невелика, – безтурботно думав я, – невже можна тут заблукати? У крайньому випадку заберуся на гору й відразу побачу, де моє житло, – згори намет видно здалеку». При цьому я геть забув, що моя фортеця розташована під крутим схилом пагорба, а отже, побачити я нічого не зможу.

Пробираючись по скелях, я надвечір спустився в незнайому широку долину, де мені довелося заночувати. Коли зійшло сонце, я вирушив у путь, одначе незабаром остаточно заблукав, тому що далі тяглися безкінечні стрімкі пагорби і густі гаї, схожі один на одний. Другу ніч я перебув на дереві без сну під завивання й регіт якихось тварюк; пес мій раптом зник у невідомому напрямі. Уранці я знайшов собаку – він мирно спав під кокосовою пальмою. Погода була похмура, задушлива, при собі я мав важке спорядження, і ми з моїм псом урешті-решт знову вийшли на узбережжя. Тут я й застромив високу тичину в гарячий пісок. Звідти я повернувся додому вже знайомою дорогою…

Моє старе сховище зустріло мене тишею та спокоєм.

Іще дорогою додому в одній з долин я помітив стадо кіз, яке безжурно паслося. Пес кинувся вниз і відбив від стада козеня, якого я забрав із собою й довів на мотузці до куреня. Залишивши тварину на ніч за огорожею, я перебрався через частокіл і хутенько ліг спати, оскільки був геть знесилений. Зізнатися, я відразу забув про козенятко, а зранку взявся до невідкладних справ: приготування їжі, прибирання, столярних робіт – одним словом, узявся підтримувати той лад, який сам запровадив. Мій курінь здавався мені вершиною благоустрою, я від’їдався після важкої подорожі, відпочивав і майстрував клітку для папуги, який уже почав до мене звикати.

І тут я згадав про нещасного малюка.

Я знайшов козеня прив’язаним до кілочка біля куріня й напівмертвим від голоду та спраги. Трава всюди, куди він міг дотягтися, була геть вискубана. Я відразу ж напоїв бідну тварину, нарубав ніжних пагонів із найближчих дерев і, перерізавши мотузку, відпустив. Я гадав, що козеня, втамувавши голод, одразу втече, але воно довірливо підійшло до мене і лягло в затінку біля моїх ніг. Відтоді я завжди сам годував його, і козенятко стало зовсім ручним. Так було започатковане моє тваринництво.

Невдовзі настала дощова пора осіннього рівнодення, і знову тридцятого вересня я відсвяткував сумну річницю мого ув’язнення на острові – уже другу. Я згадав колишнє життя, сповнене впертості, себелюбства й мерзенних учинків, і зрозумів, що, на щастя, уже не почуваюся тією людиною, яка їх скоювала. Мої радощі, задоволення і прикрощі, турботи й відпочинок геть змінилися. Іще рік тому я не припиняв думати про своє безталанне становище. Мене не полишала розпука. Тепер ці почуття втратили гостроту, я навчився цінувати й любити своє життя.

Розділ 22 Опудало

Мені рідко доводилося байдикувати; увесь мій день було розраховано по хвилинах і заповнено різноманітними заняттями: полюванням, куховарством, столярними роботами, розчищуванням території, підлатанням одягу та багатьма іншими дрібницями. Не забував я й читати по неділях свою Біблію.

Настав грудень – час мого першого врожаю. І хоча ділянка була невелика, ячмінь і пшениця зійшли дружно. Я радів плодам своїх зусиль, поки не побачив, що знову ризикую все втратити. І річ була не в посусі. На моє поле занадилися гризуни, вони спустошували його щоночі. Звірки, схожі на зайців, так знахабніли, що, не боячись ані мене, ані мого пса, ані денного світла, усе частіше шурхотіли в молодих пагонах, поки не довели мене до розпачу.

Існував єдиний засіб захистити паростки від набігів ненажерливих розбійників – частою й досить високою огорожею. Довелося витратити аж три тижні на те, щоб огорожа вийшла міцною. Вдень я відлякував розбійників стріляниною, а на ніч прив’язував до огорожі пса. Це дало результат: пшениця та ячмінь щасливо піднялися й заколосилися.

Одначе натомість з’явилися птахи. Їх було незліченні хмари. І хоч я стріляв із рушниці, кружляв біля частоколу, посвистом і криками відлякуючи їх, усе було марно. Остаточно знавіснівши, я підстрелив двох птахів побільше, підвісив їх на тичину і встромив це опудало в землю посеред поля. Я не дуже розраховував на свою витівку, але сталося неймовірне: віднині птахи не тільки не наближалися до колосся, а й зовсім полишили ділянку, відлетівши геть. Мої пшениця та ячмінь були врятовані, і наприкінці грудня я зняв увесь урожай.

Для жнив, не маючи серпа й коси, я використовував шаблю, знайдену на кораблі разом з іншою зброєю. Я зрізав тільки верхню частину стебел, складав колосся у великий кошик і виносив із поля в печеру. Коли все було зібрано, я перетер колосся руками, щоб відокремити зерно від полови. У результаті вийшло два бушелі[6] пшениці й близько трьох бушелів ячменю.

Відклавши частину врожаю для посіву, я замислився над тим, як учинити з рештою. Я не мав змоги змолоти, просіяти або спекти хліб із мого дорогоцінного зерна. Тому вирішив не торкатися цьогорічного врожаю, залишивши його все на насіння, а тим часом що-небудь винайти. Щоправда, пшеничні коржі я все-таки спробував спекти, але вони вийшли грубими, неоковирними й напівсирими…

У запалі я задумав виростити хліб на найбільшій площі, яку тільки зможу обробити, засіявши її всім насінням, а також обнести поле живою огорожею, яка захистить його від птахів і палючого сонця. Для втілення цього задуму я мав зберегти свій урожай та підготувати інвентар. У мене вже був досвід, але, на жаль, не було годящих засобів виробництва. Мені не було чим боронувати землю, не було плуга для оранки, а єдина моя лопата була в жалюгідному стані.

Проте я вперто і старанно взявся до справи.

Розділ 23 Гончарне ремесло

Я скопав дерев’яною лопатою дві великі ділянки землі під пагорбом, засіяв їх пшеницею та ячменем і оточив своє поле невеликим насадженням – із часом воно мало перетворитися на живопліт. Ця важка робота тривала майже три місяці.

А поки лили дощі й неможливо було навіть визирнути назовні, я перебрався до своєї комори, де ліпив із глини хатнє начиння й розважався бесідами з папугою. Той уже знав своє ім’я: слово «Попка» було першим, яке я почув на острові не з власних вуст. Папуга прикрашав мою самотність, він виявився рухливим, розумним, іноді сердитим, але переважно вельми компанійським птахом.

Зайнятися гончарством я хотів давно. Для цього треба було відшукати годящу глину, а вже потім наліпити посуд, хоча б віддалено схожий на горщики й миски. Без горна для випалу я, мабуть, міг обійтися – сонце замінило б його. Але де знайти достатню кількість доброї глини?

Нарешті я знайшов те, чого потребував, у вимоїні під схилом, куди стікала дощова вода. Спочатку я вирішив виготовити глек для зберігання зерна. Боже мій, скільки перевів я глини на цей перший досвід! Які дивні й гидотні творіння виходили з моїх рук, яка кількість горщиків і глеків розвалилася просто перед очима та розтріскалась, якщо я перетримував їх на сонці! Мені знадобилося два місяці, щоб так-сяк зробити двійко об’ємистих посудин, які лише віддалено скидалися на глеки.

Та й це була перемога! Коли глина затверділа і мої вироби висохли, я обережно, немов вони були з найтоншого венеціанського скла, переніс їх до печери та встановив у заздалегідь сплетені круглі кошики. Порожній простір між стінками глеків і кошиків я заповнив соломою, вирішивши, що тут зберігатиметься зерно нового врожаю. Незабаром становище покращилося: дрібний глиняний посуд, усі ці миски, кружки, горщечки, вийшли на славу після випалу на сонці.

Проте я прагнув більшого. Мені був потрібний глиняний казанок, настільки міцний, щоб витримувати вогонь: я мріяв зварити справжній суп… Якось, підсмаживши на вечерю шматок м’яса, я гасив багаття й розворушив вугілля. Під ними я знайшов черепок давно розбитого горщика. Він здавався неймовірно міцним і скидався на уламок цеглини. Це відкриття підказало мені, що необхідно спорудити щось на зразок печі для випалу горщиків.

Спочатку я не вигадав нічого кращого, як поставити кілька посудин різного розміру на велику купу попелу, обкласти полінами, підпалити й пильно стежити, щоб вони не розтріскалися. Для цього треба було точно розрахувати кількість дров, що мені і вдалося – усі горщики лишилися цілими, коли дрова прогоріли. Таку операцію я повторив разів три-чотири.

Тепер я мав кілька каструль і казанків, нехай і трохи незвичайної форми. Не було чого дивуватися – адже я скидався на невмілу куховарку, яка вперше заходилася пекти пироги з заквашеного тіста… Та що там казати – я насилу дочекався, поки мої горщики охолонуть. Усе вийшло, і я відразу ж зварив бульйон із птиці, додавши туди коріння і жменьку очищеної пшениці.

Потім настав час ступи, щоб подрібнювати в ній зерно на борошно. Це було простіше, ніж гончарне ремесло, але задача виявилася не менш трудомісткою. Щонайперше я відшукав міцний пень і сокирою вирубав із нього колоду. З неї я витесав дерев’яну чашу тієї форми, яка мені здавалася годящою, а потім випалив осердя – так південноамериканські індіанці роблять свої човни, – діставши таким чином заглибину. Покінчивши з цією роботою, я вирушив шукати бакаутове дерево, щоб виготовити макогін. І з цим усе вийшло якнайкраще. Віднині в мене були містка дерев’яна макітра й важкий макогін. На черзі стояло решето для очищення борошна від полови й сміття.

І тут на мене чекала безвихідь. Понад місяць я ламав голову над тим, із чого виготовити цю таку необхідну річ. Білизна моя й тонкі сорочки геть потріпалися; у мене була козяча шерсть, одначе прясти я не вмів, а ткати – і поготів. Нарешті я згадав, що в матроській скрині лежать кілька шийних хусток із мусліну – тонкої індійської тканини. Скориставшись цими хустками, я зробив три невеликі решета, і вони служили мені протягом кількох років.

До сезону тропічних циклонів я спорудив у печері, ближче до зовнішньої стіни, вогнище. Воно являло собою заглиблення в земляній підлозі, обкладене пласким камінням. У мене завжди був солідний запас сухих дров, а дим від вогнища йшов крізь вхід до печери. Я приготував кілька великих, досить широких, але неглибоких глиняних блюд, добре випалених на вогні, та сховав їх у коморі. Окрім того, я виліпив із глини кілька чотирикутних плит і випалив їх так, що вони стали міцніші за цеглу. Коли настав час пекти хліб, я розклав багаття у вогнищі, дав полінам прогоріти й палицею розрівняв вугілля, щоб вогнище розжарилося. Зверху я поклав свої пласкі «цеглини», а на них – розкачане тісто. Потім накрив усе глиняним блюдом і засипав приском. Мій хліб спікся, як у справжній пекарні. Коржі в мене виходили також чудові, лише до пирогів руки не дійшли – не начиняти ж їх козлятиною…

На цю роботу – гончарство, влаштування вогнища й печі для хліба – пішов увесь третій рік мого життя на острові. Я вже не кажу про решту господарських клопотів і полювання. Урожай ячменю та пшениці я зібрав своєчасно й переніс у кошиках до найсухішого місця печери. Цього разу він був такий великий, що для зерна бракувало місця. Це змушувало мене почати будівництво великої комори, проте я відклав це до кращих часів.

Тепер я міг аніскільки не скупитися й використовувати зерно, тим більше що сухарі з корабля давно закінчилися. Полював я, як і раніше, регулярно, хоча запаси пороху були вже не такі великі, як мені б хотілося. Я підрахував: сорока бушелів зерна мені мало вистачити для харчування рівно на рік. Тому я вирішив віднині сіяти пшеницю та ячмінь у такій самій кількості, як і минулого разу, – не більше й не менше.

Розділ 24 Пірога

Протягом усього цього року я часто згадував про землю, яку бачив із протилежного берега мого острова. Чому не спробувати дістатися туди, думав я, і думка ця міцно засіла в моїй голові.

От коли у спогадах знову і знову спливали широка посмішка мого приятеля Ксурі та наш місткий баркас із косим вітрилом; якби я мав такий, то й Бразилії б дістався… Одного дня я вирушив поглянути на корабельну шлюпку, на якій екіпаж нашого корабля так нещасливо намагався врятуватися під час бурі.

Шлюпка лежала за кілька миль від мого сховища – там, куди її викинуло море. Прибоєм суденце винесло на піщаний пляж досить далеко від берега й перекинуло килем угору. Воно майже не постраждало, і, якби вдалося його полагодити, у мене з’явилася б можливість…

Дурень! Я змарнував три тижні на безплідні зусилля: спочатку я намагався перекинути шлюпку, а потім спробував дотягти її до краю води, хоча міг легко зметикувати, що з таким завданням мені самому не впоратися. І все ж таки я нарубав у лісі грубезних жердин, які мали бути за важелі, витесав два станка й переніс це все на обмілину.

Проте хоч скільки я пнувся, хоч скільки кружляв навколо шлюпки, то так, то сяк намагаючись за допомогою жердин її перекинути, вона стояла наче вкопана! Проте впертість мене не полишала: я почав копати й відкидати пісок з одного борту, підклавши під нього жердини, щоб позбавлена опори шлюпка перекинулася сама. Працював я ніби божевільний. Важкий човен нарешті здригнувся, зрушив із місця і з гуркотом став на киль; я поквапом відскочив, витираючи брудною рукою піт із чола.

І що з того? Все одно я не міг зрушити його з місця, і тим більше – навіть уявити неможливо! – перетягти до смуги прибою.

Геть виснажений, я вирушив додому, але моє бажання пуститися в плавання не тільки не минуло, а й ще дужче зміцніло.

План виник одразу – треба самому змайструвати човен. Адже будують тубільці свої піроги майже голіруч, а я перебуваю в набагато кращому становищі, ніж дикуни. У мене є найрізноманітніші інструменти, дерево я виберу найкраще, усе розрахую як слід… та й без усього цього можна обійтися, коли нехіть… Мені здавалося, що мій план, на позір легкий і простий, є цілком здійсненним, і я з такою пристрастю віддавався фантазіям, що геть випустив з уваги питання: а як спускати на воду моє судно? Мені навіть не спало на думку, що набагато легше провести човен, виготовлений з цільного стовбура великого дерева, півсотні миль морем, аніж протягти п’ятдесят ярдів суходолом до краю води.

Отже, здоровий глузд мене полишив, і я натхненно заходився працювати, розмірковуючи приблизно так: «Спершу зроблю човен, а вже потім знайду спосіб перемістити його до моря…» Насамперед, прихопивши інструменти, я вирушив на пошуки годящого дерева.

Мені пощастило: я відразу знайшов чудову кедрову сосну – гадаю, подібної не було навіть у царя Соломона, який збудував єрусалимський храм із ліванського кедра, – проте мені довелося докласти нелюдських зусиль, щоб подолати це дерево. Три тижні пішли тільки на те, щоб підрубати стовбур і звалити кедр на землю, ще два знадобилися, щоб відокремити від нього верхівку й суччя, а потім аж місяць я обтесував могутній кряж, надаючи йому форми піроги. Ще три місяці я видовбував човен теслярським інструментом, відмовившись від випалювання серцевини вогнем.

Коли я закінчив, моя шляхетна красуня-пірога лежала на боці в лісі на пагорбку, подібно до гостроносого голландського черевика-сабо. Звідси до моря було понад сто ярдів, і я був готовий здолати будь-які труднощі, аби дістатися води. Передовсім я заходився знімати дерен і зайву землю, щоб утворився положистий спуск до бухти. Робота була каторжна, але я втішався думкою про волю, переконуючи себе, що просто так нікому вона не дістається. Коли, на мою думку, все було готово, праця моя виявилася марною. Історія зі шлюпкою повторилася: я не зміг зрушити з місця свою пірогу ні на дюйм.

Ледь не плачучи з безсилого відчаю, я кинувся рити канал, адже якщо човен не можна доправити до моря, то нехай тоді вода прийде до нього сама! Та, копнувши кілька разів, я зупинився, сумно глянув на велику пірогу, що переможно задерла ніс до неба, і гірко посміхнувся. Запальність моя охолола; підрахувавши подумки глибину та ширину каналу, а також обсяг ґрунту, який може вирити за день один грабар, я зрозумів, що мені знадобиться цілий десяток років для цієї роботи. Так і лишилася моя перша пірога стояти на краю пагорба…

Настала четверта річниця мого життя на острові. Я зустрів її працею й молитвою. Вечори я проводив у компанії мого пса, папуги та гулящої кішки з численним виводком. Як звичайно цієї пори, дощило і пахнуло ваніллю – десь поблизу зацвів місячний кактус, чиї квітки розпускаються та в’януть за одну ніч. Після казусу з пірогою гординя моя поменшала, оскільки я втямив, що не треба бажати більшого, ніж Господь дав тобі сьогодні. Та й чого мені було бажати, якщо я вже майже нічого не потребував?

Розділ 25 Думки про вічне й тимчасове

Я був хазяїном острова й одноосібно розпоряджався цілим царством. У мене не було ні ворогів, ні заздрісників, як не було і спокус. Я сіяв хліб і добував дичини саме стільки, щоб вистачило мені й моїм тваринам. На острові було безліч черепах, проте я лише зрідка вбивав по одній, щоб поласувати ніжним м’ясом. Тут росло стільки лісу, що можна було б збудувати цілий флот, і досить винограду, щоб наповнити трюми цих суден вином та родзинками… Але я цінував тільки те, що дарувало мені задоволення й давало змогу почуватися здоровим і бадьорим. Причому в таких кількостях, скільки треба було для безтурботного душевного стану. Мені допомагали в цьому природа, праця, досвід і тривалі самотні роздуми.

Іноді, дивлячись на жменьку золота й срібла, взятого в капітанській каюті на кораблі, я запитував себе: навіщо мені цей непотрібний мотлох? Я готовий усе до копійки віддати за десяток люльок для тютюну або ручний млин, щоб молоти вирощене мною зерно. Мені б не завадили шестипенсовий пакетик насіння ріпи або моркви, жменя гороху чи бобів. А вже половину срібла я б точно заплатив за пляшечку чорнила… Мені і справді бракувало звичних у колишньому житті дрібниць, але я навчився дивитися на такі речі простіше, легко відмовляючи собі багато в чому. Я навчився в усьому бачити насамперед світлі боки, а вже потім темні, й пам’ятати про те, що в мене є, а не про те, що я втратив.

Після сухарів закінчилися чорнила, і з неможливістю продовжувати записи в щоденнику я довго не міг примиритися. Певний час папір і перо були моїми єдиними співбесідниками на острові, і це давало мені змогу не тільки зберегти дар зв’язного мовлення, а й не опуститися до дикості. Утім, я не забував про Біблію та намагався не пропустити жодної неділі, щоб почитати велику книжку.

Одяг мій також почав обтріпуватися, білизна зносилася. Щоправда, лишалося близько трьох дюжин матроських руб у клітинку, які я беріг, ніби зіницю ока. Річ у тому, що в тутешньому кліматі я міг би обійтися й без одягу, але в сорочці було легше терпіти пекельну спеку, яка іноді падала на острів. Промені тропічного сонця спалювали відкриту шкіру до пухирів, а тканина захищала мої руки, плечі та спину – адже лікувальних бальзамів, окрім козячого жиру, я не мав. Під таким сонцем не можна було походжати, не покривши голови, – потім мене мучила надзвичайно сильна мігрень. Для прохолоднішої погоди годилися й матроські фуфайки, але їх у мене було лише кілька штук.

Поміркувавши, я вирішив полагодити те, що в мене зосталося від одягу, і спочатку став закрійником, а потім узявся опановувати кравецьке ремесло. Сміх та й годі! Якби хтось міг бачити, як невміло я чикрижу ножицями зношені камзоли й пришиваю на живу нитку штани… Звичайно, перш за все мені була потрібна куртка, і сяк-так я її пошив, причому не одну, а аж три. Щодо штанів, то тут я зазнав ганебної поразки.

Проте незабаром я знайшов спосіб запастися новим одягом. У мене накопичилося багато шкурок убитих на полюванні тварин. Кожну з них я попередньо просушував на сонці, розтягнувши на тичках. Через мою недосвідченість перші шкурки вийшли невдалими – я їх перетримав на осонні, й вони стали жорсткими, мов дерево. Але деякі зберегли м’якість; якраз із них я пошив собі шапку хутром назовні, щоб захиститися від дощів. Успіх мене надихнув настільки, що наступними моїми обновками стали шкіряні штани й куртка. Штани вийшли короткими, до колін, і широкими; просторою вийшла і куртка. Кроїв я так навмисне: новий одяг потрібен був мені не стільки для тепла, скільки для захисту від сонця й дощу. У дощ уся вода стікала по довгому хутрі, а я залишався сухим.

Тесля я був так собі, а кравець – іще гірший. Тільки тепер я зрозумів, як багато посидючості й терплячості потребує це ремесло. Особливо коли взявся робити парасольку, яка забрала в мене всі сили. Я бачив, як у Бразилії виготовляють парасольки, – там у них велика потреба через нестерпну спеку. На моєму острові було анітрохи не прохолодніше, та й під час дощу я був змушений часто виходити з печери або намету… Що тільки в мене не виходило, поки я не досяг бажаного результату, скільки потвор я змайстрував – адже мені треба було домогтися, щоб моя парасолька стала розкладною. Зробити звичайну парасольку виявилося дуже просто, але як її носити не складаючи, разом із рушницями й важкою поклажею? І все-таки я домігся свого, обтягнув свою парасольку козячою шкурою й тепер не боявся ні зливи, ні палючого сонця.

Так і жив я – тихо й мирно, цілком скорившися Божій волі. Якщо я і шкодував про те, що не маю співбесідників, окрім папуги, собаки й кошачої родини, то недовго. Я казав собі: хіба моя бесіда із самим собою, мої роздуми та читання в тиші є гіршими за найвеселіші розваги в колі друзів і приятелів? Моє становище мене цілком улаштовувало…

П’ять років минуло без особливих подій. Я щодня працював, на щастя, не хворів, як і раніше, полював, вирощував хліб, збирав виноград, вивчав природу мого острова, поки не настав час для нових справ.

Розділ 26 Друга пірога

Моя перша пірога як пам’ятник лишилася стояти на пагорбі, я ж тим часом майстрував другий човен, не такий великий і важкий. Цього разу я не тільки його збудував, а й вдало спустив на воду. Працював я за півмилі від бухти, оскільки ближче не знайшов годящого дерева, а потім прокопав канал у шість футів завширшки і чотири завглибшки, точно розрахувавши занурення моєї піроги.

Близько двох років я чаклував над човном і не пошкодував про це.

Моє суденце не годилося для далеких подорожей морем, пірога вийшла невеликою та легкою, і я розпрощався з мрією дістатися невідомої землі. У мене виник новий план – обійти морем навколо острова, і ніщо цьому задуму не перешкоджало. Я встановив у пірозі невелику щоглу та пошив необхідного розміру вітрило з клаптів корабельної парусини, якої мав удосталь. Перевіривши вітрило на ходу й переконавшись, що складнощів із ним не передбачається, я прилагодив на носі та кормі мого човна ящики для провізії й необхідних у подорожі речей, а для рушниць – іще один ящик із відкидною кришкою, що захищала їх від негоди й солоної води. Потім я укріпив на кормі велику парасольку, щоб захиститися від сонячних променів.

Невдовзі я почав випробовувати човен, одначе ніколи не виходив у відкрите море, намагаючись триматися ближче до острова. Нарешті час великої подорожі настав! У дорогу я приготував усе потрібне: рушниці, запас пороху та шроту, із провізії – половину в’яленої козячої туші, два десятки ячмінних коржів, родзинки, питну воду й пляшку рому. З одягу, крім того, що був на мені, я взяв дві фуфайки та парусиновий плащ із матроської скрині, щоб укриватися під час ночівель.

Шостого листопада, на шостий рік мого самітницького життя, я вирушив у путь.

Ця морська подорож виявилася набагато тривалішою, ніж я розраховував. Я доплив до східного кінця острова і побачив там довге пасмо скель, почасти надводних, а почасти схованих під поверхнею; ця кам’яна гряда йшла далеко у відкрите море, а за нею ще на півмилі тяглася піщана обмілина. Перешкода мене збентежила: щоб обігнути рифи, мені довелося б загнути великого гака. Я вирішив кинути якір, точніше його подобу, зроблену з гарбу, знайденого мною серед решти заліза на кораблі, та зійти на берег. Там я помітив височину, з якої можна було б роздивитися, наскільки далеко заглиблюється скелястий мис у відкрите море.

Спочатку мені здалося, що ця відстань не така велика – милі дві, не більше, але, видершись на пагорб, я побачив, як біля кінця скель вирує море, – вочевидь, там стикалися потужні течії. Трохи далі море мало зовсім спокійний вигляд, і я вирішив, що можна спробувати обігнути скелі й плисти далі…

Проте мені довелося простояти на якорі ще два дні, тому що дув сильний південно-східний вітер, який заважав іти під вітрилом, а оскільки впертість лишалась однією з рис мого характеру, я відвів човен у безпечне місце і, прихопивши своє майно, влаштувався на березі.

На третій день море вгамувалося, і зранку я вже знову сидів у пірозі. Самовпевнений невіглас, я навіть не уявляв, який урок на мене чекає! Щойно моє легке суденце наблизилося до мису, як одразу ж потрапило в бурхливу течію та закрутилося, ніби піщинка в жорнах млина. Я нічого не міг удіяти, усі мої сили витрачалися тільки на те, щоб утримувати човен на плаву. Я відчував, що наближається моя загибель: або могутній вир перекине мій човен, і я потону, або мене понесе далеко у відкрите море. Єдине, що я міг при цілковитому безвітрі, так це не втрапити в саму середину течії.

У бік острова я навіть не дивився; я б усе віддав у ці хвилини за те, щоб швидше повернутися в мій пустельний рай, до простих земних справ, до мого надійного будинку. Я більше не нарікав би на самоту…

Розділ 27 Бідолашний Робін Крузо

Ми здатні оцінити спокій тільки тоді, коли його втрачаємо.

Мені здавалося, що пірогу стрімко несе в безбережний океан. Я більше не бачив свого острова, хоча до нього було не більше ніж дві милі. У розпачі я веслував, зібравши рештки сил, намагаючись вирватися з течії та повернути на північ, тобто туди, де її упокорює зустрічний потік… Майже опівдні я з полегкістю відчув на обличчі південно-західний вітерець; потім вітер почав свіжішати і за певний час зміцнів. Мене понесло так далеко, що, якби не ясна погода, без компаса мені було б непереливки. Я підняв вітрило, намагаючись якомога швидше повернутися на берег.

Моя пірога повернула проти течії, і з великою радістю я збагнув, що все змінилося: міць одного потоку послабшала, вода стала чистішою, мені вже не доводилося щосили налягати на весла. Невдовзі праворуч від мене завидніли стрімчаки, які заступали шлях течії та поділяли її на два річища, одне з яких прямувало на північ. Саме туди я і скерував своє суденце.

Потік ніс мене приблизно милю, поки переді мною не відкрилася частина берега, протилежна тому, звідки я почав своє плавання. Вітер залишався попутним, я досі тримав курс на острів, хоча просувався вже не так швидко. За годину я опинився в зовсім тихій воді та, пропливши ще близько милі, щасливо причалив.

Ступивши на тверду землю, я присягнувся нізащо більше не піддавати себе такому ризику. Я був вдячний Богові за урок і за черговий мій порятунок. Відпочивши й попоївши, я відвів човен у невелику бухту, затінену деревами, які росли на її берегах, кинув плащ на дно піроги й заснув міцним сном.

Уранці, щойно прокинувшись, я почав збиратися назад. Про те, щоб знову плисти морем, годі було й думати – я досить натерпівся страху й розумів, що це було б щирою нерозважністю. Я довго міркував, як доправити мій човен додому. Західний берег острова був мені геть незнайомий, і все ж таки я повільно рухався вздовж узбережжя, намагаючись відшукати безпечне сховище для піроги, – дуже вже мені не хотілося кидати її напризволяще. Мені пощастило: за кілька миль я натрапив на невеличку тиху затоку, яка глибоко вдавалася в суходіл, поступово звужуючись і міліючи. Там я і знайшов для свого човна притулок, ніби спеціально приготований док. Я зійшов на берег і оглянув околиці.

Виявляється, я перебував зовсім поруч із тим місцем, де колись поставив тичину-мітку в прибережному піску. Прив’язавши пірогу на стоянці, я прихопив тільки рушниці й парасольку – було дуже спекотно – і знову вирушив у путь. Після морських пригод, які ледь не скінчилися лихом, довга дорога суходолом видалася мені дуже приємною. Ще не почало сутеніти, коли я дістався своєї лісової дачі, де все було в доброму стані, зокрема й курінь.

Щойно перелізши через частокіл, я впав у затінку, мов підкошений, та моментально заснув. Нещодавні події відібрали всі мої сили. Серед ночі мене розбудив чийсь хрипкий вигук: «Робін… Робін… Робін Крузо! Бідолашний Робін Крузо! Де ти?!» Змучений безкінечним веслуванням, тривалим переходом, спекою, я ніяк не міг отямитися, і мені здавалося, що цей голос я чув уві сні. Коли ж мене знову настійливо покликали: «Робінзон Крузо!» – я в паніці скочив і почав дико роззиратися.

Голос не змовкав, і раптом у сутінку мій погляд наштовхнувся на птаха, який сидів на огорожі. Це був мій папуга, що вперто повторював те саме: «Робіне, як ти сюди потрапив?» Я сам, забавляючись, навчив папугу цих кількох фраз і тепер, побачивши свого Попку, полегшено розсміявся, кликаючи його. Як він потрапив сюди, мій приятель і співбесідник? Я простяг руку, папуга злетів і, влаштувавшись на великому пальці моєї руки, вже набагато спокійніше прохрипів: «Бідолашний Робінзон!»

Дочекавшися світанку, ми разом вирушили додому.

Чесно кажучи, пристрасть до морських подорожей зникла в мене надовго. Я повернувся до звичних справ і турбот. Іще один рік минув тихо й самотньо.

Увесь цей час пішов у мене на вдосконалювання в ремеслах. Теслював я вже як справжній майстер, особливо якщо враховувати, що багатьох знарядь мені бракувало. І в гончарній справі я поступово досяг помітних успіхів – навчився користуватися гончарним кругом, який сам і виготовив із підручного матеріалу. Посуд тепер виходив у мене гладенький, правильної форми. Особливу втіху приніс мені той день, коли я виліпив собі люльку, випалив її згідно з усіма правилами, і вона виявилася досить міцною, а головне – тяглася як треба. До того ж перша виліплена мною люлька була далеко не такою досконалою. Тепер моя мрія здійснилася: під час перерви в роботі я міг, набивши трубку тютюнцем, покурювати в затінку під навісом.

Велику винахідливість виявив я і в плетінні кошиків. Їх стало в мене безліч, на всі випадки життя: для зерна й винограду, трави і полін, риби та хлібів; деякі слугували для перенесення речей і навіть для сміття. Вирушаючи на полювання, я брав із собою спеціальний кошик, щоб, наприклад, убивши козу, оббілувати й підвісити тушу, а частину м’яса доправити в кошику додому. Якщо мені вдавалося знайти черепашачі яйця, то я міг забрати їх усі одразу…

День змінювався ніччю, сонце – дощем, припливи – відпливами; я остаточно забув не тільки великі міста й країни – я не пам’ятав навіть, який вигляд мало моє обличчя колись.

Розділ 28 Робінзон-фермер

На одинадцятому році мого перебування на незаселеному острові запаси пороху добігли кінця. Ця втрата була дуже відчутною, оскільки замінити порох я не міг нічим. Мене це неабияк стурбувало.

Іще на третьому році мого життя тут я спіймав і приручив молоду кізочку. Я хотів знайти їй пару, та в мене нічого не вийшло. Бідна кізочка лишилася сама і постаріла без потомства. Померла вона вже в похилому віці – мені не стало духу пустити її на печеню.

Відтоді мене не полишала думка спробувати ловити кіз живцем. Особливо кортіло мені завести дійну козу з козенятами. Спочатку я ставив тенета, які, оскільки не мав сталевого дроту, робив із мотузки. Кози в них потрапляли, але відразу ж рвали неміцну мотузку, а принаду з’їдали. Пробував я і «вовчі ями». У тих місцях, де кіз було багато, я викопав кілька заглиблень, накрив їх рогожею та накидав зверху сіна й листя. Тварини приходили – я бачив навколо ям відбитки козячих копит, – з’їдали корм і йшли геть. Але я не впав у розпуку, трохи змінив вигляд пастки, і вже наступного дня в одній з ям ревів старий цап, а в другій, більшій, мекали козенята – один самець і дві самички.

Цапа я випустив на волю, і він, злісно боднувши дерево, яке трапилося по дорозі, побрів геть, а козенят добув одного за одним із ями, зв’язав їм ноги мотузкою та ледве дотяг додому.

Дикі кози – тварини кмітливі і, якщо з ними розумно поводитися, дуже швидко стають майже ручними. Мої троє козенят були такі налякані, що тривалий час не хотіли торкатися сіна, яким я намагався їх нагодувати. Вони жалісно мекали й тулилися одне до одного у своєму загінчику; але за двійко днів, коли я підклав їм свіжого гілля та колосся пшениці, мої бранці здались і припинили голодування.

Я задумав завести ціле стадо, розуміючи, що це єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом, коли в мене закінчаться порох і шріт. Спочатку я вирішив спорудити огороджений вигін для кіз, щоб вони не втекли до своїх диких родичів. Тому й заходився шукати годяще місце для утримування майбутнього стада, де тварини були б забезпечені водою, травою й захистом від сонця.

Мені пощастило – незабаром я знайшов рівну й широку луговину; були тут невеликі джерела з прозорою водою, а на протилежному боці ріс невеликий гайок. Спершу я збирався обгородити всю луговину частоколом завдовжки в дві милі – мені вистачило б часу на огорожу і в п’ять разів більшу, – а потім зрозумів, що це велика дурниця. Тримати кіз у такому величезному загоні – це однаково що пустити їх пастися по всьому острові, оскільки тварини лишилися б так само дикими, як і раніше. Я вирішив обмежитися ділянкою пасовиська у сто ярдів завширшки – на такому вигоні вмістилося б усе моє стадо, а якщо воно розростеться, я завжди зможу додати ще площі.

Завзято взявшись до роботи, я за три місяці все підготував. Коли огорожу було закінчено, я перевів на пасовище моїх трьох, уже ручних, козенят, постійно відвідував їх, підгодовував ячмінним та пшеничним колоссям; вода дзюрчала просто на огородженій ділянці, я стежив за тим, щоб у дощову погоду козенята перебували в спеціально побудованому для них хліві.

За півтора роки моє стадо збільшилося до дванадцяти голів, а ще за два роки – до сорока трьох. Я розбив ділянку на п’ять загонів, з’єднаних між собою, – так мені було зручніше поратися з козами. Окрім м’яса, якого в мене тепер було вдосталь, з’явилася можливість доїти кіз, і це мене радувало: інколи я отримував до двох галонів[7] козячого молока на добу. Навчився я цього не відразу; часто траплялося, що навіть із найсумирнішими тваринами в мене нічого не виходило: то коза збрикне, то вже майже повний глек перекинеться. Проте з часом я навчився й більше не проливав жодної краплини молока. Ферма годувала мене добре. Раніше я навіть не здогадувався, як із молока виготовляють масло й сир; після багатьох спроб і невдач мені поталанило досягти успіху – тепер ці продукти урізноманітнили моє меню…

Хто б міг стримати посмішку, дивлячись на мене й мою маленьку родину, яка сумирно сиділа за обіднім столом?

На чолі заставленого різноманітними наїдками столу сидить сам король, тобто я – його величність господар острова, який має владу страчувати й милувати. Я бенкетую, оточений вірними слугами. Одному тільки папузі Попці як фаворитові дозволено бесідувати зі мною. Пес завжди сидить праворуч від мене; він, бідолашний, через старість трохи глухуватий і зазвичай дрімає – так і минуло його самотнє життя на острові без подруги. Обидві кішки не зводять з мене очей, чекаючи на пригощання… Це вже не ті кішки, яких я захопив із корабля. Гості з Бразилії давно вирушили до кошачого раю, а до мене прибилися двійко з численного потомства однієї з них. Це напівдике кошаче плем’я завдавало мені багато прикрощів і клопоту, поки я не почав проти нього справжню війну. За якийсь час повернулися тільки двоє кошенят; вони були міцні, ласкаві, щоправда, злодійкуваті, але я залишив їх у себе.

І все-таки мені бракувало піроги. Але забрати її з далекої лагуни було надто складно, і я обмежувався пішими прогулянками островом. Час від часу мене тягло поглянути на обриси загадкової далекої землі. І одного разу я знову вирушив туди, звідки її було добре видно.

Якби хтось зустрів мене в Англії в такому вбранні, то довго дивився б услід, не знаючи, дременути чи розреготатися. На голові в мене красувалася гостроверха шапка, яка не мала певної форми, хутром назовні з накидкою, що падала на плечі й оберігала мої потилицю й шию від сонячного проміння й дощу. Немає нічого неприємнішого та шкідливішого, ніж коли у тропіках вода струмком тече вам за пазуху. Одягнений я був у довгополий шкіряний камзол із різнокаліберними ґудзиками і штани до колін зі шкури старезного цапа, тож вовна на них звисала майже до землі. Панчохи мої та черевики давно стопталися, і я пошив собі дещо віддалено схоже на чоботи, які застібалися збоку, немов гетри, але найнеймовірнішого фасону. Поверх камзолу я вбирав широкий пасок із козячої – якої ж іще! – шкури, очищеної від вовни. Його доповнювали пряжка у вигляді двох тонких ремінців, якими я стягував пояс, а по боках – петлі для пилки й сокири. За плечима в мене теліпалися дві сумки з порохом і шротом, кошик, а над головою я тримав велику розкриту хутряну парасольку, украй потворну, проте незамінну в моїх походах.

Щодо мого обличчя, то воно зовсім не скидалося на негритянське, хоча саме цього і слід було очікувати, оскільки я жив біля самого екватора. Шкіра лиця й рук злегка потемніла, дарма що я анітрохи не боявся засмаги. Спочатку я відпускав бороду, а потім підстригав її ножицями. Вуса я залишив, і вони відросли такої довжини, яку я зустрічав тільки у турків-мусульман. Кінчики вусів звисали й закручувалися, я часто чіплявся ними за колючі гілки чагарника, але розлучитися з такою красою мені не ставало сили.

Отже, в Англії мною лякали б неслухняних дітей…

Розділ 29 Слід

Проте власна зовнішність мене цікавила найменше.

Отже, я вирушив у нову подорож і близько тижня перебував поза своїм надійним житлом. Спочатку я вирішив іще раз поглянути на скелясту гряду, яку так невдало намагався обминути, пливучи на пірозі, і біля якої мене ледь не понесло течією у відкрите море. У цю частину острова я прийшов найкоротшою дорогою, прихопивши з собою підзорну трубу. Як же я здивувався, коли, залізши на пагорб, не побачив бурунів коло скель, – у тому місці море було блакитним і зовсім спокійним.

Я залишився, воліючи поспостерігати за цим загадковим явищем природи, і тільки надвечір наступного дня дійшов висновку, що причиною бурхливих течій є чергування припливів і відпливів. До того ж існував певний проміжок, коли течії вирували не біля самої коси, а на значній відстані від неї. У цей час можна було зовсім без страху обігнути рифи на човні й нарешті повернути його додому. Одначе пам’ять відразу ж догідливо показала мені картину першої морської прогулянки, і я, здригнувшись, вирішив, що вже краще побудую ще одну пірогу, ніж наважуся повторити жахливе плавання. Нехай буде два човни – кожен на своєму боці острова, адже я маю два будинки!

Перший – і найголовніший, моя фортеця, – був під захистом пагорба і обнесений подвійною огорожею. Усередині доглянутого подвір’я розташовувався надійний намет, а також льох, комора з потаємним ходом і тінистим живоплотом. У печері були вогнище, стіл, лава, стільці; у коморі, сухій та чистій, зберігалися мій посуд і понад дюжина кошиків різних розмірів, наповнених різноманітною провізією, в тому числі зерном, із якого я навчився пекти хліб. Льох я також розширив, тому що запаси харчів у мене не зменшувалися, а тільки збільшувалися. Я міг сховатися від злив у печері, але в ясні дні спав у наметі або на свіжому повітрі, кинувши на траву дві фуфайки й загорнувшись у плащ. Неподалік цього будинку розташовувались обидва поля, які я старанно обробляв і засівав, із року в рік отримуючи чудовий урожай ячменю та пшениці.

Другий мій притулок, «дачу» в лісі, я теж утримував у належному стані. Дерева, які утворили суцільну живу огорожу, я регулярно підстригав, і все одно ділянка залишалася в затінку; драбина була надійно схована, і тільки я міг потрапити за живопліт і пройти до надійного, вкритого парусиною куреня. Тут я проводив чимало часу і часто залишався ночувати, тому в курені було влаштовано постіль із козячих шкур.

Поруч із моїм лісовим житлом розташовувалися загони для кіз. На те, щоб обгородити пасовище, як пам’ятаю, пішло багато часу й сил, але я регулярно підправляв і зміцнював огорожу новими кілками, побоюючись, що кози можуть розбігтися. Плетену огорожу щедро поливали дощі; гілля, зрубане з живих дерев, пустило коріння і поступово так розрослося, що утворило своєрідну стіну навколо загону – надійний захист від непроханих гостей. Моя ферма розташовувалась у прекрасному місці, стадо щороку збільшувалося, і за моїми підрахунками запасів м’яса, молока, масла і сиру мені б вистачило років так на сорок. Неподалік цієї ділянки ріс виноград, який я сушив на зиму, дістаючи родзинки. Я дуже дорожив цими ласощами, вважаючи, що вони містять багато поживних, корисних для організму речовин та урізноманітнюють мої сніданки.

Курінь і ферма були якраз на половині шляху між будинком і тією бухточкою на західному березі, де я залишив човен. Тому я часто зупинявся тут переночувати, перш аніж здійснити коротку морську прогулянку. За човном я теж стежив, щоб він завжди залишався чистим і сухим; вибираючись у море за ясної погоди, я намагався не відпливати далеко від берега, рибалив або просто катався для задоволення…

Одначе тепер я переходжу до події, що круто змінила моє щасливе й розмірене життя.

Якось опівдні я прямував берегом до човна, щоб порибалити, і уважно дивився під ноги, сподіваючись знайти на березі черепашачі гнізда. Море в цей час було тихим, сонним, навіть птахи принишкли у верхівках пальм. Я йшов неквапно, меланхолійно замислившись.

Раптом я закляк на місці, ніби переді мною виросла кам’яна стіна. На піску виднів чітко позначений слід босої людської ноги. Я здригнувся й обережно роззирнувся: нікого, все, як звичайно. Прислухався: тиша, нічого підозрілого, тільки слабкі сплески хвиль і шурхіт піску. Я присів навпочіпки, воліючи роздивитися відбиток і досі сподіваючись, що він мені примарився, одначе це і справді був людський слід – пальці ніг, стопа, заглиблення, залишене п’ятою…

Я поспіхом піднявся на пагорб і оглянув околиці, але, окрім звичного краєвиду, анічогісінько не побачив. Спустився вниз – слід був на місці. Але чому він був один? Я заходився нишпорити навколо, та це виявилося марнуванням часу. Спантеличений і переляканий, я не вигадав нічого кращого, ніж повернутися додому. Я постійно озирався навсібіч, мені ввижалося бозна-що; я сахався і здригався від кожного звуку, а дикі фантазії змушували гучно калатати моє серце. Мені здавалося, що за кожним деревом хтось ховається, а кущі підозріло ворушаться. Миттю перелізши через огорожу, ніби за мною гналися юрми привидів, я, наче сполоханий заєць, забився у свою схованку. Згодом я навіть не пам’ятав, як потрапив до своєї фортеці – крізь потаємний хід чи за допомогою приставної драбини…

До самої ночі я не виходив із печери, не засвічував світильники; нерви мої були в повному безладі – до ранку мені не вдалося заснути. Причина страху лишилася на піску, далеко від мого будинку, але від потрясіння, що я пережив, відчуття небезпеки не зникло, а, навпаки, іще дужче збудило мою уяву. «А якщо це сам диявол прийшов по мою грішну душу? – думав я. – Хто, крім нього, здатен набути людської подоби й потрапити туди, куди ніхто з людей дістатися не може?» Проте, заспокоював я себе, якби ворогові роду людського спало на думку мене налякати, він би знайшов інший спосіб це зробити. Сатана не такий дурний; у будь-який момент слід ноги могла змити перша ж хвиля під час припливу…

А якщо це все-таки була людина, дикун із тієї землі, яку я бачив удалині? «Мабуть, – міркував я, – він випадково потрапив на острів, вийшов у море на своїй пірозі й…» Але ж ані бурі, ані вітру останнім часом не було, і чому цей слід один-єдиний? Добре, намагався заспокоїти я себе, нехай хтось навіть побував на березі. Роздивився, побачив, що острів незаселений, зовсім дикий, перепочив і знову пішов у море, тому що бажання залишатися в цій пустелі він має напевне не більше, ніж його мав я.

Уже на світанку мені спала на думку страшна здогадка: ця людина знайшла мій човен. Вона відразу ж уторопала, що на острові хтось є, простежила за мною, бачила обидва мої будинки, поля, ферму… І тепер пливе назад, щоб повідомити про це своїх одноплеменців. Дикуни повернуться, знищать мої поля, мою фортецю, візьмуть мене в полон, катуватимуть або відразу вб’ють. А якщо мені таки пощастить сховатися й урятуватися, після варварських руйнувань, зчинених дикунами, я просто загину з голоду. Сили, щоб почати все знову, мені вже забракне…

Розділ 30 Кістки

Дивна й незбагненна істота – людина!

От я, наприклад, переживши стільки лиха, був назавжди відірваний від світу. Самотній, без надії побачити батьківщину, я все-таки знайшов у собі мужність так довго жити на острові, боротися, працювати і зберігати людську гідність, але ледь не закінчив божевіллям. І тільки тому, що випадково побачив слід чиєїсь ноги… адже я плакав через те, що залишився без людей, мріяв почути від когось хоча б слово, побачити чийсь корабель, а тепер панічно боявся появи людини на острові. Чому я вирішив, що це неодмінно мають бути люті дикуни? Не знаю… Я мучився від думки, що Господь покинув мене або навіщось ізнову вирішив піддати випробуванням. Я примирився зі своїм життям, нічого в Бога, настільки немилосердого, не прошу, чому ж знову все починати спочатку, чому не можна повернути моє колишнє, таке безтурботне життя?

Я бігав печерою, не наважуючись навіть визирнути назовні. Урешті-решт у мене почалася нервова лихоманка, яка тривала кілька днів.

Як я провів цей час, геть стерлося з моєї пам’яті. Коли я знову отямився посеред ночі в темному підземеллі – схудлий, із тремтячими руками і смажними губами, геть виснажений – я спотикався на кожному кроці, – то зачудовано зрозумів, що все-таки живий. Душа моя була спокійна; навпомацки, хитаючись, я побрів у комору, випив глек води, впав на ліжко й прокинувся опівдні наступного дня.

Перше, що мені спало на думку, коли я розплющив очі: та це ж мій власний слід на піску! Це я його залишив, коли ходив поглянути на човен, а потім босий повертався назад. Тоді несподівано почалася злива, а я не захопив із собою парасольки, тому довелося скинути камзол і чоботи й сховатися в лісі під крислатим деревом… От чим пояснюється те, що слід виявився не на моїй звичній стежці.

Ці думки додали мені сміливості.

Я залишив свою нору, захопивши порожні глеки для води. Запас провізії в мене суттєво зменшився, адже я поповнював його щодня, а те, що було в льоху, за той час, поки я лежав непритомний, зіпсувалося. Перед тим як піти, я пожував зачерствілого коржа, запивши його залишками води. Окрім того, своїх кіз я доїв щовечора або принаймні щоранку, а тепер не робив цього вже кілька днів, і це тривожило мене. У них могло зникнути молоко – так, на лихо, і трапилося: кілька тварин серйозно захворіли.

Я поквапився на ферму відразу по тому, як поповнив запас свіжої води. Але навіть спускаючись до джерела, я все одно повсякчас прислухався й озирався; я навіть не взяв із собою рушниці, щоб підстрелити якусь пташину, – звук пострілу міг мене виказати. Згодом, коли мені таки вдалося перемогти страх, я вирушив доїти кіз…

Минуло кілька днів, і я посмілішав, оскільки навколо не було нічого підозрілого. Моє стадо поводилося як зазвичай – мирно скубло травичку й жувало сіно; папуга не виявляв неспокою, а кішки пустували на осонні. Лишалося тільки посміятися з моїх шалених фантазій.

Попри це я вирішив іще раз поглянути на лиховісний слід, щоб більше не зосталося сумнівів. Досить переконатися, що це відбиток моєї ноги – і страху кінець. Одначе на пустельному піщаному березі я відразу збагнув, що мої здогадки зовсім безпідставні. Я ніколи не проходив тут босий – ані під час дощу, ані за сонячної погоди, а ліс, де я переховувався від короткої зливи, був на протилежному боці від пляжу. Та що там казати – досить порівняти слід на піску з підошвою мого чобота: відбиток був набагато більшим, аніж моя власна підошва!

Я затремтів, як у пропасниці, і позадкував, дико озираючись. Отже, більше немає сумнівів: на моєму острові справді хтось був. Можливо, ще й зараз по ньому блукають невідомі люди і щохвилини на мене чигає небезпека.

Очікування зла у сто разів гірше за саме зло.

Поки я мчав до своєї фортеці, щомиті лякаючись власної тіні, мій розум знову затьмарився настільки, що мені нестерпно закортіло розтрощити на друзки всі огорожі й частоколи, розігнати кіз, зруйнувати намет і печеру, розбити начиння – і тільки для того, щоб ніхто не виявив на острові людської присутності. Тієї миті я навіть не думав про те, де переховуватимуся сам… Але, дякувати Богові, поки я біг до сховища, думки мої прояснішали, і в печеру я вже входив набагато спокійніше, хоча й почувався пригніченим.

І дійсно, страх можливого нещастя тяжче пережити, ніж саме нещастя. У важкій дрімоті я проворочався цілу ніч, під ранок забувся тривожним сном, а коли прокинувся, почувався набагато краще. Я почав міркувати значно спокійніше й ось якого висновку дійшов.

Мій острів незаселений, це так, але він лежить неподалік материка чи інших островів, можливо, населених тубільцями. Сюди, до острова, багатого на дичину й рослинність, дикунів могло приваблювати прагнення розширити свої володіння, або ж їхні легкі піроги час від часу приносить течією чи раптовим вітром. Хай там як, вони, швидше за все, періодично відвідують острів. За п’ятнадцять років я не зустрічав жодного тубільця, але це нічого не означає – я і свого острова до пуття не знав, а жив і освоював тільки ті місця, куди мене закинула катастрофа. Окрім того, якщо дикуни й висаджувалися на берег, то ненадовго, в іншому разі за ці роки я б виявив більш явні сліди їхньої присутності. Либонь, вони були тут зовсім недовго й відразу пливли геть, скориставшися зміною припливів і відпливів.

Це означало, що мені необхідно убезпечити себе на випадок, якщо раптом вони з’являться на узбережжі. Тобто подбати про надійне сховище, у якому я можу перебути, помітивши щось підозріле…

Я обійшов своє сховище і відразу побачив, що зовнішній вихід із мого підземного ходу нічим не захищений. Три роки тому я посадив за частоколом дерева, і тепер вони розрослися, але перед входом до підземної галереї утворився невеликий утоптаний майданчик. Я виправив цей недолік, а до того ж забив кілками проміжки між деревами – тепер вони стояли суцільною стіною. Мій форт був оточений подвійним кільцем захисту, який я також зміцнив: засипав землею, піском, гіллям і старим корінням простір між живоплотом і частоколом. І це ще не все! У мене в коморі зберігалися сім мушкетів, привезених із корабля. Я зарядив їх і подібно до морських гармат помістив у вузькі бійниці, які залишив у зовнішній стіні. Тепер я був готовий відбити будь-який напад.

Чимало місяців я витратив на роботу, але й на цьому не зупинився. Усю луговину перед моєю фортецею я засадив схожими на верби деревами. Вони добре та швидко прижилися. За два роки там уже шумів молодий гайок, який незабаром мав стати зовсім непролазним, і навряд чи комусь могло спати на думку, що за ним ховається людське житло. Щоб дістатися додому, я користувався підземною галереєю – її я теж добре укріпив.

Отже, я вжив усіх заходів, щоб убезпечити себе від раптового нашестя і дати гідну відсіч ворогам. Я працював не покладаючи рук, хоча підбатожувала мене не реальна небезпека, а викликаний нею панічний жах.

У ці ж місяці я не забував і про буденні справи.

Мені доводилося постійно доглядати своє стадо, адже кози годували й одягали мене. Я тепер рідше полював, зберігаючи час для іншої роботи. Поголів’я кіз зростало, і я розмірковував, як уберегти їх від чужих очей у разі небезпеки. Звичайно, можна було б викопати велику печеру і за потреби заганяти їх туди, але я обмежився тим, що почав споруджувати ще кілька загонів у таких потаємних місцях, де їх нелегко було знайти. У цих загонах я збирався розмістити козенят – тоді, в разі якби основне стадо загинуло, я зміг би без особливого клопоту виростити ще одне.

Я знову дослідив околиці та знайшов добре місце зовсім недалеко від мого форту. Це була невеличка галявина в улоговині, зусібіч оточена непрохідними заростями, – у них я й заблукав якось, повертаючись додому зі східного узбережжя. Галявина була не більша за три акри, і її суцільною стіною обступали дерева. Мене це цілком улаштовувало, оскільки тут уже була природна огорожа, й нічого не треба було будувати. Я відразу взявся до роботи, а за місяць усе було готово для того, щоб перевести сюди кіз. Дібравши десяток кізочок і двох козенят із останнього приплоду, я щасливо переселив їх на нове місце. Іще близько тижня я проморочився з остаточним укріпленням огорожі, а також простежив, як освоюються мої тварини в нових умовах. Усе було просто чудово…

Два роки минуло від того жахливого дня, коли я побачив чужий людський слід і згубив спокій. І хоча жодна жива душа більше не з’являлася на острові, я жив, не позбуваючися тривоги. Моє безжурне існування закінчилося назавжди.

Із жалем маю визнати, що страхи, особливо нічні, препогано вплинули на мій характер. Я став дратівливішим; мене більше мучили раптові зміни погоди, надто спекотне сонце, настирливі подуви вітру й навіть звичайне нявкання кошенят, які вимагали козячого молока. Я більше не бесідував із папугою, дедалі рідше розкривав Біблію та все частіше спав до світанку. Майже щовечора – хоч би як я втомлювався за день – я лягав із думкою, що, можливо, не доживу до ранку. На мене чекають облога дикунів, тортури, знущання і смерть. Цей страх настільки виснажував моє серце, що часом мені здавалося, що вже краще б я потонув разом із моїми товаришами та ніколи не потрапив у це Богом забуте місце…

Якось рано-вранці, скориставшись безвітрям і неспекотною погодою, я вирушив відвідати свій молодняк. Кози підростали, я прихопив для них ласощі – велику купу пшеничного колосся. Нагодувавши кіз, я присів під деревом перепочити. Пам’ятаю, тієї миті я відчував спокій та душевну рівновагу, що стало для мене рідкістю. Тому, мабуть, і вирішив трохи прогулятися до західного краю острова, куди жодного разу не зазирав. Місцевість там була малознайома, одначе я впевнено зійшов на невисокий пагорб, щоб подивитися, чи далеко до узбережжя. Я вирушив на прогулянку порожнем, прихопивши лише рушницю. З вершини моїм очам відкрився морський простір, і раптом удалині завиднів предмет, який обрисами нагадував пірогу. Я присів, шкодуючи, що в мене при собі немає підзорної труби. Коли ж підвівся, наміряючися спуститися з пагорба, нічого, що навіть віддалено скидалося б на човен, у морі не було видно.

Міркувати про те, чий слід на піску я бачив два роки тому, більше не було чого – те, що відкрилося мені в цій частині острова, являло собою жахливе підтвердження всіх моїх тривог і страхів. На березі всюди видніли відбитки босих ніг. Відвідування цієї віддаленої гавані для когось стало найзвичайнішою справою. Проте я чомусь залишався спокійним. Наблизившись до самого краєчка води, я ще раз поглянув у той бік, де мені примарилася пірога, але море лишалося тихим і відлюдним. Я обернувся й… приголомшено завмер: сліди босих ніг, утворюючи дивний візерунок, кружляли навколо людських кісток і черепів, які купою лежали упереміш із піском і попелом…

Я знав, що деякі дикі племена, котрі воюють одне з одним, після перемоги просто з’їдають полонених ворогів, і для них, на відміну від цивілізованих людей, канібалізм – не злочин. Вочевидь, подумав я, дикуни припливають із материка на цю частину острова для здійснення своїх кровожерних обрядів. Підтвердженням цьому були сліди великого багаття, біля якого людожери влаштовували свої пекельні бенкети й танці.

Це все аж так приголомшило мене, що я на певний час забув про свої страхи, а також про небезпеку, з якою було пов’язане перебування на цьому березі. Те, що я побачив, здавалося мерзенним. Я відвернувся; нудота підступила до горла. Не озираючися більше на жахливе місце, я поквапився додому. Яке щастя, що мені судилося народитись у тій частині світу, де немає таких диких ритуалів!..

Дивовижно, але з цього дня я не боявся непроханих гостей.

На те було дві причини. Перша: я прожив на острові майже двадцять років і досі жодного разу не бачив нічого, що навіть віддалено скидалося б на людський слід. Я міг прожити ще стільки ж – із тим самим результатом. Друга причина полягала в тому, що людожерам не було сенсу щось шукати на безлюдному острові. Їхні прогулянки морем просто пов’язані з ритуальними вбивствами полонених.

Та самої лише думки про цей жорстокий звичай вистачало, щоб мій настрій став похмурим. Іще довго я відсиджувався в тій частині острова, де були обидві мої садиби, поля й загони з козами. Я й думати забув про човен. У мене зникло будь-яке бажання виходити в море, оскільки знав: щохвилини я можу зіткнутися з дикунами, й тоді мені буде непереливки.

Розділ 31 Грот і його мешканець

Неабияким успіхом було те, що я мав свійських кіз, – тепер я міг зберегти порох і не виказувати себе палінням із рушниці під час полювання. Своє стадо я поповнював, ловлячи кіз за допомогою капканів. І хоча я ніколи не виходив із будинку без зброї, протягом найближчих двох років я не зробив жодного пострілу. Окрім рушниці, я носив із собою ще два пістолети й стару шаблю, для чого довелося пристосувати до пояса особливі ремені.

Споряджений таким чином, я був схожий радше на грізного вояка, ніж на мирного фермера, і, попри те, що моє спорядження, зокрема сокира й поклажа, завдавало мені безліч незручностей, із ним я почувався набагато впевненіше.

За винятком цих заходів безпеки, я не змінив своїх звичок і режиму дня, і незабаром моє життя увійшло в колишнє річище. Я оцінював своє становище тверезо та дійшов висновку, що воно не таке вже й кепське порівняно з тим, що могло б чекати на мене за інших обставин. У порівнянні ж, як ми знаємо, пізнаємо істину.

Мені, як і раніше, нічого не бракувало – ані їжі, ні одягу, до того ж я мав надійний дах над головою. Нескінченна турбота про власну безпеку зробила мене майже байдужим до комфорту й трохи притупила мою винахідливість.

Окрім того, речей, що їх, як здавалося колись, мені дуже бракує, стало набагато менше. Нещодавно я плекав думку навчитися робити з ячменю солод і варити пиво. Краєм вуха я колись чув про те, що для цього треба, але в мене не було ні спеціальної діжки, ні дріжджів, ні хмелю, ні казана для варіння. Якби не історія з дикунами, я б неодмінно щось винайшов, а моя впертість завжди надавала мені змогу втілити задумане.

Проте тепер усе змінилося. Мої думки день і ніч оберталися навколо того, як перебити непроханих гостей, коли вони знову з’являться на узбережжі. Я прагнув одного – знищити всіх дикунів під час їхнього жахливого бенкету й спробувати врятувати бодай одну жертву. А якщо з якоїсь причини мені це не вдасться, то хоча б налякати пострілами й назавжди віднадити людожерів від мого острова.

Різноманітні хитромудрі плани один по одному народжувалися в моїй голові, поки я не втямив одну просту річ: навіть із моїми рушницями, мушкетами й пістолетами я являю собою чудову мішень для двох десятків войовничих дикунів, які володіють списами та луками не гірше, ніж я зброєю. А може, й краще.

Я додумався навіть до того, щоб закласти на тому місці, де канібали звичайно розпалюють багаття, міну з п’ятьма чи шістьма фунтами пороху, щоб вибух розкидав і скалічив більшу частину цих нелюдів. Але, по-перше, мені було шкода марнувати стільки пороху, а по-друге, я не міг бути певен у тому, що дикуни зберуться біля вогнища саме в той момент, коли станеться вибух.

Зрештою я дійшов висновку, що від цього буде обмаль користі. У найкращому разі, мені вдалося б тільки налякати людожерів. Облишивши цей фантастичний план, я почав міркувати про напад із засідки.

Я думав про те, як у розпал кривавого бенкету я міг би причаїтися в якомусь сховищі й, маючи двійко заряджених пістолетів, три рушниці й шаблю, раптово атакував би дикунів. Кількох я напевне вклав би на місці, ну а решта…

На цьому мої фантазії закінчувалися. Я не сумнівався, що зможу впоратися з тубільцями, скориставшися з паніки у ворожому таборі. Думка про засідку так мене надихнула, що я почав бачити уві сні, як нещадно розправляюся з негідниками. Я навіть витратив кілька днів, шукаючи місце, звідки можна було напасти на дикунів, і ще раз побував на березі – там, де вперше знайшов сліди жахливого бенкету. За цей час птахи розтягли людські кістки, хвилі змили черепи, вітер засипав піском місце багаття, проте моя жага помсти не вщухла. Ні пережитий страх, ні відраза вже не могли втримати мене від задуманого.

Після настійливих пошуків місце для засідки було знайдене.

Це був уступ на схилі лісистого пагорба, звідки я, причаївшись, міг спостерігати не тільки за тим, як піроги причалюють до берега, а й за всіма переміщеннями тубільців. Поблизу уступа росло старе дупласте дерево, причому одне дупло в його стовбурі було таких розмірів, що я міг уміститися в ньому з усім своїм спорядженням. Щойно людожери почнуть готуватися до кривавого ритуалу, я зненацька нападу на них і намагатимуся вкласти на смерть стільки, скільки зможу…

План я розробив найдетальніше і протягом трьох місяців сумлінно чатував, щодня вирушаючи до прибережного пагорба, щоб стежити за морем. Пагорб був за дві милі від мого будинку, і я годинами не відривався від підзорної труби, пильнуючи, чи не завидніє на обрії пірога з дикунами. Проте з часом мені це набридло – тиждень минав за тижнем, а на морському плесі не з’являлося нічого схожого на човен.

Безплідне очікування вгамувало мій войовничий запал.

Окрім того, я почав знаходити вади у своїх задумах. Зваживши всі обставини, я дійшов висновку, що не маю права вбивати тубільців і як християнин, і як цивілізована людина, котру варварські звичаї людожерів не обходять. Хтозна, з яких причин люди вбивають одне одного… І немає особливої потреби нападати першим і знищувати дикунів, поки вони не чіпають мене, – так розмірковував я. Через воєнні приготування я закинув справи, моє господарство потребувало уваги, а мене, немов хлопчака, який грає у війну, цілком поглинули уявні битви. Я мушу лише запобігти нападу на мене та сховище, а якщо це таки станеться, гідно опиратися й відстояти себе.

Є й інший бік справи, міркував я далі. Загибель моя внаслідок сутички з дикунами дуже ймовірна. Я залишуся живим тільки в тому випадку, коли переб’ю їх геть усіх. Та якщо хоч один із людожерів утече, невдовзі на острові висадяться юрми варварів. Моя смерть буде жахливою, а проте зараз мені ніщо не загрожує. «Краще вже, – метикував я, – так ретельно сховати сліди мого перебування на острові в разі нового вторгнення дикунів, щоб їм і на думку не спало, що тут хтось може жити».

Протягом усього наступного року я навіть не наближався до свого сторожового посту – бажання розправитися з дикунами остаточно згасло. Та й самі людожери давно не з’являлися. Єдине, що я зробив, уже майже цілком заспокоївшись, – перевів човен ближче до будинку. Тепер моє суденце було в надійному місці, готове негайно вийти в море – якщо мені доведеться тікати з острова. Неподалік човна я влаштував надійну криївку, у якій сховав якір, вітрило, весла й запас усього необхідного в мандрах.

Я жив розмірено, в колі повсякденних турбот, і припинив свої дослідницькі походи по околицях. Вирощував кіз, сіяв хліб, латав дірки в одязі, знов і знов повертаючися до думки про те, як надійно оберігало мене Божественне Провидіння. Якби я не натрапив на відбиток босої ноги тубільця, у мене б досі не виникло підозр щодо небезпеки, яка мені загрожувала. А я ж будь-якої миті міг опинитися на волосинку від загибелі! Подорожуючи островом, рано чи пізно я б зустрівся з дюжиною розмальованих голодних людожерів. Бігають вони надзвичайно прудко, а їхній лютості може позаздрити навіть пекельний виплодок.

Мені ставало мулько, коли я уявляв, що могло чекати на мене в такому разі. Проте я не був наївним настільки, щоб не підготуватися до повернення дикунів на мій острів…

Постійне очікування небезпеки зовсім позбавило мене колишньої легковажності й безжурності. Часом мені здавалося, що я постарів років на двісті. Я більше не милувався заходом сонця, не бродив околицями, приглядаючись до трав, квітів і дерев, не слухав пташиного співу. Тепер мене не цікавили обіди й вечері; я думав тільки про те, як знову зробити своє життя безпечним.

Я дійшов до того, що не наважувався забити цвях або розрубати поліно, не побоюючись, що цей звук почує той, хто раптом блукає островом. Із цієї самої причини я припинив полювати й не наважувався зайвий раз розкласти багаття, остерігаючися, що дим викаже мою присутність. Мені бракувало посуду, адже для того, щоб наробити нових горщиків і глеків, їх слід випалити як годиться, а це потребує великого вогню.

Не дивно, що я відчув величезну радість того дня, коли випадково знайшов грот в одній зі скель неподалік берега. Ця знахідка на певний час повернула мені душевну рівновагу, і я зараз розповім, чому.

Вхід до цієї невеликої печери був аж таким вузьким і непримітним, що його не можна було помітити. Натрапив я на нього, коли рубав і палив гілляччя біля самого обніжжя скелі. За купою каміння я помітив лаз, точніше, вузьку розколину, на яку не звернув би уваги ніхто, крім людини, що постійно шукає надійного сховку.

Суччя я палив для того, щоб отримати деревне вугілля. Ще в Англії я бачив, як його виробляють, перепалюючи шматки деревини, вкриті товстим шаром дерну. Вдома я боявся розводити вогонь, одначе не міг обійтися без коржів і гарячої їжі. І тоді мені спало на думку замінити дрова вугіллям, яке горить добре і зовсім не дає диму. Я збирав трусок, рубав його, спалював просто в лісі, а потім приносив додому готове вугілля.

Побачивши ущелину в скелі, я негайно рушив до неї, щоб перевірити, наскільки вона глибока. Коли я важко протиснувся у вузький лаз, переді мною раптом відкрився вузький темний прохід, який вів до просторішого приміщення. Не вагаючись, я поповз по ньому й незабаром опинився в непроникній темряві. Піднісши руку, я так і не міг дотягтися до склепіння грота.

А наступної хвилини я вилетів звідти зі швидкістю кулі – у сто разів прудкіше, ніж увійшов.

Щойно опустивши руку, я завмер і злякано позадкував. Із темряви на мене дивилися два ока невідомої істоти, що горіли зеленим вогнем. Була це людина, а може, демон – я не мав часу з’ясовувати. Тільки опинившись назовні, я зміг вдихнути на повні груди й отямитися.

«Мабуть, – сказав я собі, – тобі примарилося. Страх, як кажуть, має великі очі. Кому, крім тебе, міг знадобитися цей грот?»

Насмілившись і прихопивши розжарений сук, я вирішив тим самим шляхом вирушити на розвідку. Проте не встиг я протиснутися в лаз, як із глибини грота донісся протяжливий стогін, а потім – хрипке бурмотіння й важкі зітхання.

Я закляк, обливаючись холодним потом і відчуваючи, як у мене на потилиці волосся стало дибки, – якби на мені була шапка, вона неодмінно впала б із голови…

І все ж таки, зібравшись на силі й підбадьорюючи себе думкою, що Бог не залишить мене в біді, я рушив просто до того місця, звідки линули таємничі звуки. І що ж? При світлі смолоскипа, який я тримав перед собою, я побачив, що у гроті, тужливо дивлячись просто мені в очі, лежить величезний старий цап.

Я торкнувся його ногою, щоб змусити підвестися, але цап ледве міг поворухнутися. Імовірно, бідолашна тварина вмирала.

Поки живий, нехай залишається тут, вирішив я. Якщо вже він мене так настрашив, то будь-який дикун, що здумає сюди сунутися, втече не озираючись.

Розділ 32 Підземне сховище

Здолавши переляк, я почав роздивлятися грот. Це було невелике приміщення неправильної форми площею близько дванадцяти квадратних футів. Грот мав природне походження – його стін ніколи не торкалася людська рука. У дальньому куті виднівся ще один прохід, і коли я наблизився до нього, то побачив, що він веде далі, углиб скелі. Прохід був досить широкий, отож крізь нього могла протиснутися людина моєї статури, але я вирішив не досліджувати його без попередньої підготовки, а повернутися сюди наступного дня.

Прихопивши свічки, кресало, зроблене зі старого рушничного замка, і заступ, я просто зранку вирушив до грота. Передовсім мені довелося поховати нещасного цапа, який помер минулої ночі. Потім я повернувся до лазу в глибині грота й трохи його розширив. Мені на втіху, підземний хід поступово ставав просторішим, отож я міг проповзти навкарачки ярдів десять, не маючи при цьому ані найменшого уявлення, куди він веде. Мною керувала нетерпляча, майже дитяча цікавість.

І мене було винагороджено за всі зусилля!

Коли, закаляний землею та глиною, я нарешті виліз із найвужчої частини підземного ходу, то відчув рух повітря і зміг підвестися, випроставшись на весь зріст.

Я запалив свічку і здивовано охнув. Переді мною відкрилася картина, прекраснішої за яку я ще не бачив на своєму острові. Я перебував у просторому гроті заввишки понад двадцять футів; полум’я свічки відбивалося від склепіння і стін безліччю різнокольорових вогників, які блищали, немов діаманти. Під ногами в мене хрумтів чистий сухий гравій – і ніде не було видно ознак цвілі й вогкості.

«Ось, – подумав я в захваті, – найкраще й найбезпечніше місце, де можна зберігати найдорожчі мені речі: порох і зброю, кілька мушкетів і запасні рушниці». Сюди можна помістити також зерно й усе те, що боїться вологи, гризунів і комах. Щоправда, лаз доволі тісний, але з цією незручністю можна примиритися, враховуючи всі переваги такого чудового сховища. У моїй домашній фортеці залишилися б тільки ті запаси та зброя, без яких я не можу обійтися в щоденному житті.

Не зволікаючи, я взявся здійснювати намічений план.

Коли майже все було переміщене до грота, я раптом згадав про барильце з підмоклим порохом. Я видобув його з комори й виніс на світло. Піднявши кришку, я побачив, що вода проникла в барильце лише на півдолоні, а з підмоклого пороху утворилася тверда шкаралупа, подібна до тієї, що є у кокосових горіхів. Основний же вміст барильця лишився зовсім сухим, я цьому надзвичайно зрадів. Таким чином, я збагатів іще на шістдесят фунтів чудового пороху, що було для мене справжнім подарунком.

Я доправив барильце до свого нового сховища й відтоді тримав удома тільки невеликий запас – не більше ніж три фунти.

У ті дні я уявляв себе одним із велетнів, про яких розповідають давні легенди, істотою, котра мешкає в ущелинах скель і в глибоких печерах, недоступних для смертних. Хоч би хто мене шукав, хоч би хто гнався за мною – нехай навіть ціла орда кровожерних дикунів, – ніхто не знайде мого таємного сховку. Я невимовно радів. А якщо хтось і піде за мною по слідах, то все одно не зможе й не наважиться проникнути до грота…

Усі ці події сталися на двадцять третьому році мого перебування на острові.

За ці роки я встиг зовсім звикнути до свого становища. Якби не постійна необхідність бути насторожі й небезпека висадки десанту дикунів-людожерів, я охоче погодився б прожити тут решту своїх днів до останнього подиху й тихо відійшов би у кращий світ, як той древній цап, якого я знайшов у гроті.

У мене, як і в кожної людини, були свої маленькі втіхи й розваги. Я спіймав іще двох папуг, і, хоча приділяв їм набагато менше часу та уваги, ніж своєму улюбленцеві Попці, вони теж навчилися вимовляти моє ім’я – Робінзон Крузо. Разом зі старим Попкою – я не знав, скільки йому років, але чув у Бразилії, що ара часом живуть і понад століття, – папуги складали мені веселу й відчайдушну компанію. Попка вже знав багато слів; спекотними днями ми з ним полюбляли посидіти в затінку й потеревенити про життя…

На жаль, пес, який був мені вірним другом протягом шістнадцяти років, помер від старості. Щодо кішок, то плодилися вони по кілька разів на рік; я залишав собі тільки двох або трьох найміцніших, найслухняніших і найспокійніших, решту ж доводилося відлякувати пострілами, тому що ці нахабні створіння занадилися красти провізію в льоху та коморі. На околицях мого сховища часто лунали мерзенні кошачі крики, але я намагався звертати якомога менше уваги на це плем’я, яке зовсім здичавіло та не слухалося. Окрім того, я тримав при собі двох козенят, привчаючи їх брати їжу з рук. Живопліт навколо мого форту став таким густим і гіллястим, що більше скидався на ліс. У його верхівках звили гнізда птахи, які будили мене на світанку різноголосим співом.

Дарма що мені доводилося повсякчас бути насторожі, я, зізнаюся, був задоволений своєю долею.

Одначе тихе життя невдовзі скінчилося.

Зло, яке щодня нас супроводжує, часом здається найстрашнішим за все інше, що тільки може трапитися з людиною. Та саме воно стає своєрідним пробним каменем, випробуванням, яке загартовує людину й готує її до прийдешніх труднощів і лиха. Я б міг навести безліч таких прикладів, зокрема і про свою власну долю. Проте в цьому сенсі особливо цікаві події останніх років мого перебування на острові.

Настав грудень – час літнього сонцестояння та збирання врожаю. В ці дні я постійно був на полях, де зрів хліб. Одного разу, як і завжди, я прокинувся на світанку, поснідав, приготував усе потрібне й вирушив у путь. Одначе, пройшовши зовсім трохи, я закляк на місці: над береговими заростями здіймався до неба густий дим багаття. Причому багаття це було не на тому боці острова, де звичайно висаджувалися дикуни, а набагато ближче до мого будинку.

Я кинувся до частоколу й зачаївся серед густого гілля. Ноги ледь тримали мене. Я гарячково думав про те, що дикуни – якщо, звичайно, вони розбредуться по острові, – неодмінно натраплять на поля, оброблені мною, та на загони з козами. Вони зрозуміють, що тут живуть люди, і не вгамуються, поки не знайдуть мене.

Я переліз через огорожу й почав готуватися до захисту.

Поспіхом зарядивши мушкети в бійницях, я прихопив пістолети й рушницю та, помолившись, твердо вирішив битися з варварами до останнього подиху.

Минуло дві години, але нічого не сталося: так само шуміло листя, співали птахи, грілися на сонечку кошенята й дрімали на покрівлі мого намету папуги.

Я відклав зброю. Невідоме мучило мене набагато сильніше, ніж небезпека бути з’їденим дикунами, і, зваживши всі за і проти, я вирішив вийти за огорожу та розвідати обстановку.

Найзручнішим місцем для спостерігання за цією частиною берега був пагорб, коло обніжжя якого розташовувався мій будинок. Я взяв заряджену рушницю і підзорну трубу, обережно пробрався через частокіл, продерся крізь зарості й поліз нагору. Упрівши від зусиль і напруження, я нарешті досяг вершини пагорба. Звідси все узбережжя було видно як на долоні. Розташувавшися на майданчику, я приліг на землю і спрямував підзорну трубу в той бік, де, як і раніше, здіймався дим. І відразу побачив голих дикунів, які сиділи біля багаття. Їх було душ із десять, і, напевне, вони розклали багаття зовсім не для того, щоб погрітися.

Тубільці прибули у двох великих пірогах – ті стояли високо над лінією прибою, і було зрозуміло, що раніше, ніж настане приплив, їм не вдасться знятися з мілизни та вирушити назад. Жінок серед дикунів не було, і те, що вони відвідали острів для чергового варварського бенкету, не викликало сумнівів. Я перебував на пагорбі ще близько двох годин і добре бачив їхні дикі танці. До мене також долинали їхні крики та співи.

Важко уявити моє збентеження після цієї події. Понад усе мене стурбувало те, що тубільці висадилися на моєму боці острова, а не там, де звичайно. Проте поступово я заспокоївся, зрозумівши, що непрохані гості відчалять із припливом, і я знову зможу виходити з будинку.

Щойно дикуни всілися в піроги й відпливли від берега, я спустився з пагорба і, прихопивши з собою рушниці, пістолети й шаблю, рушив до того місця, де вперше знайшов сліди лиховісної трапези. Іти туди було близько години. Із-за дерев я помітив у морі ще три піроги – вони прямували від острова до тієї землі, яку я бачив на обрії.

Про решту ви вже здогадалися. На березі, як зазвичай, лишилися жахливі сліди кривавого бенкету.

Розділ 33 Гарматний постріл

Минуло понад рік, перш аніж дикуни знову з’явилися на моєму острові.

За весь цей час я не зустрів ознак їхньої присутності. Звісно, в сезон дощів тубільцям тут було нічого робити, а цього року негода затяглася, море постійно штормило.

Попри відсутність ворогів, я жив доволі жалюгідно й неспокійно; безкінечне очікування та страх перед раптовим зіткненням із тубільцями виснажували мене настільки, що тужливий сум став звичним супутником моїх днів і ночей. Мене мучили дрібні хвороби, і сама лише думка про те, що я все-таки чимало зробив для свого добробуту й безпеки, трохи втішала мене. Мої сновидіння були тривожними: то я б’юся з юрмою канібалів, то, жахнувшись, тікаю від них, то знову бачу картини вбивств і пекельних танців.

У середині травня, а якщо бути точним – тобто співвідносити час із карбами на моєму календарі – шістнадцятого числа зранку на морі почалася буря. Майже опівдні вона дужчала і тривала до вечора. Вітер безперервно дув із південного заходу, і я, прихопивши Біблію, перебрався з намету до тихішої та сухішої печери. Улаштувавшися зручніше, я розкрив книжку, та ледь устиг прочитати перші слова, як раптом до мене долинув віддалений гарматний постріл.

Я здригнувся від несподіванки. Я був готовий до чого завгодно, проте розгубився. От так сюрприз!

Украй збуджений, я, недовго здумавши, схопив рушницю, підзорну трубу, поквапом засунув у пришиту до пояса шкіряну кишеню кисет із тютюном, люльку і кресало та побіг на вершину пагорба. Щойно я піднявся на майданчик, прогримів другий постріл. Не зволікаючи ані секунди, я почав гарячково збирати дрібне суччя й гілля, а потім – із третьої спроби – розпалив багаття. Вітер підхопив дим і поніс удалину; поступово вогонь розгорявся все сильніше.

За звуком другого пострілу я визначив напрям і зрозумів, що гармата стріляє в тому місці, куди якось мене занесло течією в човні. Але навіть у підзорну трубу я нічого не міг розгледіти через величезні хвилі, що розбивалися об скелі. Проте в мене були всі підстави вважати, що гине великий корабель, який, можливо, відстав від каравану. І якщо я нічим не можу допомогти морякам, може, вони самі, помітивши вогонь на острові, змінять курс і дістануться сюди. Тоді я врятований!

Я сподівався, що так воно й буде, тим більше що незабаром пролунав третій постріл, і я впевнився, що на кораблі все-таки помітили моє багаття.

Я підтримував вогонь протягом усього вечора і всієї ночі, час від часу спускаючись у гай по дрова, але постріли припинилися. Коли зовсім розвиднілося, я відразу схопив підзорну трубу, одначе знову нічого не зміг розібрати через туманну імлу, хоча море трохи вгамувалося й вітер зовсім ущух. Єдине, що мені вдалося розгледіти, – це нерухомий силует, який чорнів поруч із рифами біля південного краю острова.

Увесь день я стежив за цим таємничим силуетом і ламав голову над тим, що може означати те, що він не рухається. Нарешті я вирішив, що це корабель, який стоїть на якорі, і, щоб дістати підтвердження своєї здогадки, вирушив до південно-східної частини острова. Рушниця була зі мною, але зізнаюся: у той момент я й думати забув про дикунів – настільки вчорашня подія хвилювала мене.

Я вибрався до скель, піднявся на пагорбок, із якого колись спостерігав примхливу гру течій, і зітхання вирвалося з моїх грудей: переді мною був лишень остов корабля, що, вочевидь, розбився цієї ночі об рифи. Мені було безкінечно гірко і через мою помилку, і через те, що тут напевне загинули люди. Моряки не могли знати, що течія несе їх у пітьмі до скелястого мису, а шторм завершив решту, кинувши корабель на рифи, майже повністю вкриті водою. Навряд чи з корабля могли бачити острів, і третій постріл гармати був не відповіддю на мій сигнальний вогонь, а розпачливим і безнадійним покликом на допомогу. Я ж розцінив його так, як мені хотілося, а дійсність виявилася зовсім іншою.

Були три варіанти подій. Перший, найсумніший: моряки з корабля, який наштовхнувся на рифи, спустили на воду шлюпки та спробували врятуватися, одначе їх спіткала така сама доля, як і наш екіпаж, – шлюпка потонула, й ніхто не зміг дістатися берега. Шлюпку також могло понести у відкрите море, де, швидше за все, на моряків чекала голодна смерть або загибель від спраги. І нарешті, – я відчайдушно сподівався на це – корабель був торговельним, плив у складі каравану, і всьому екіпажу, незважаючи ні на що, вдалося врятуватися, перебравшись на інше судно. Я добре уявляв, якою складною й небезпечною є така операція, але все-таки волів вірити, що все закінчилося щасливо…

Мені було до сліз шкода цих людей, оскільки я сам колись пережив щось подібне. І ось результат, гірко посміхаючись, думав я: доля була до мене милосердною та водночас жорстокою, оскільки двічі коло берегів цього острова гинули кораблі, а лишився живим тільки я. Я прошепотів: «Боже, нехай станеться диво, і хоча б одному з цих нещасних моряків поталанить урятуватися! Я мав би товариша, удвох нам було б не так важко жити на цьому острові… і все змінилося б на краще…»

Проте мені не судилося дізнатися про долю екіпажу.

За кілька днів море викинуло на берег тіло юнака-юнги – я знайшов його, коли знову пішов до скель. Він був у матроській формі – у куртці, коротких полотняних штанах і синій порваній сорочці. У кишенях куртки були тільки люлька й дві золоті монети; паперів, із яких можна було б дізнатися про його національність, не було. Зовні юнак скидався на європейця. Я поховав його біля обніжжя скелі, напроти того місця, де розбився його корабель, поставив безіменний хрест і взяв собі на пам’ять його курильну люльку.

Утім, я не міг позбутися думки, що на спотвореному судні хтось залишився живим і тепер потребує моєї допомоги. Я сліпо вірив у це і плекав надію дістатися корабля. Це було вкрай складно й небезпечно, але нетерпіння додавало мені сміливості.

Нарешті настав повний штиль, лишалося розрахувати час припливу і відпливу, після чого можна було спробувати дістатися судна на човні. Шлях випадав неблизький, адже моя пірога перебувала далеко від того місця, але мене це не зупинило.

Розділ 34 Іспанський корабель

Аж палаючи з бажання здійснити задумане, я почав готуватися до експедиції. Зібрав великий запас провізії, щоб нагодувати голодних моряків, якщо вони будуть на кораблі, зокрема взяв багато хліба та ячмінних коржів, в’ялене м’ясо, кошик родзинок, пляшку з прісною водою й пляшку рому, якого в мене ще було вдосталь.

Я вивів човен зі стоянки, почистив його та встановив щоглу й весла. До шухляди на кормі склав зброю, провізію та поставив суденце на якір поблизу берега. Потім повернувся за рештою вантажу. Цього разу він складався з іще однієї пляшки з водою, пляшки козячого молока й великого шматка сиру. Не забув я прихопити компас і парасольку.

Усе це я переніс у човен і, попросивши Бога благословити моє плавання, залишив узбережжя. Намагаючись триматися неподалік берега, я неквапом просувався на веслах у бік північно-східного кінця острова. Звідти я мав, піднявши вітрило, подолати небезпечну ділянку у відкритому морі.

Досягнувши того місця, звідки вже було видно рифову гряду, я, украй збентежений, кинув веслувати. Чи треба мені плисти далі? Стрімка течія вирувала зовсім близько – і я не був певен, що здолаю її. Рішучість моя кудись зникла, і я легкодухо повернув до берега, до знайомої тихої бухти, у яку заходив, коли заледве вцілів, віднесений течією далеко від острова.

Причаливши, я виліз із човна й, замислившись, присів на пагорбку. Мене мучили суперечливі почуття – з одного боку, я боявся знову пуститися в плавання, а з другого – не міг побороти бажання таки побувати на кораблі. Поки я вагався, почався приплив, тож мені довелося відкласти вихід у море.

Скориставшися цим перепочинком, я піднявся на пагорб, звідки якось спостерігав за поведінкою морських течій поблизу краю острова й рифової гряди. Звідти було добре видно, що відпливна течія починається просто біля південного берега острова, а припливна спрямовується до його північного кінця. Тому досить було триматися північного берега, щоб легко повернутися від розбитого корабля до острова.

Це відкриття мене надзвичайно підбадьорило. Я вирішив заночувати в човні, а вранці, дочекавшись слушного моменту, продовжити свою експедицію.

Загорнувшись у плащ, я дрімав, нетерпляче чекаючи на світанок. Нарешті зійшло сонце, і я відчалив від берега. Спочатку я взяв курс на північ і тримав його, поки не відчув, як швидка течія, що стриміла на схід, підхопила й понесла мій човен. Довелось енергійно діяти стерновим веслом, щоб мене не перекинуло й не занесло надто далеко вбік.

Усе вийшло якнайкраще: я уник грізного виру біля скель та вже за дві години наблизився до корабля, який навіть здалеку мав препоганий вигляд.

Це був галеон, швидше за все, іспанський. Корпус його потрапив між двома рифами, корму було зруйновано штормовими хвилями, обидві щогли ніби зрізано ножем від удару об каміння. Проте бушприт і носова частина судна вціліли. Коли я підплив ближче, на палубі з’явився пес, який заходився відчайдушно гавкати і скавчати. Я покликав його, і він, кинувшись у воду, поплив до мене.

Я втягнув його до човна. Бідна тварина буквально гинула з голоду та спраги. Коли я дав собаці хліба й сиру, він накинувся на їжу, як схудлий за зиму вовк, а воду, здавалося, міг пити без кінця.

Нагодувавши пса, я піднявся на борт корабля.

Перше, що я побачив, – це двох мертвих матросів, які лежали на порозі рубки, заклякнувши в судомних передсмертних обіймах. Окрім собаки, на судні не лишилося жодної живої душі; найімовірніше, під час катастрофи ураганні хвилі люто падали на корабель, у якому виникла теча, і людей змило в море.

Усе на борту було залите водою та змокле. Лише в трюмі я побачив закупорені бочки – але з чим вони були, я так і не дізнався, тому що ці бочки були такі великі, що я не зміг навіть зрушити їх із місця. Я знайшов іще кілька матроських скринь, теж замкнених; дві з них я доправив у човен, навіть не спробувавши відчинити. Згодом, уже на березі, розібравшись у вмісті скринь, я зрозумів, що, якби корма вціліла, у каютах я знайшов би чимало коштовних речей. Галеон, здогадно, ішов із багатим вантажем із Буенос-Айреса повз береги Бразилії до Мексиканської затоки, а потім через океан в Іспанію. «Навіщо тепер міркувати, – думав я, – якщо судно загинуло, й невідомо, що сталося з людьми…»

Я прихопив із собою також скриню з пляшками темного густого вина, близько двадцяти галонів, і мені коштувало неабияких зусиль доправити її в човен. В одній з уцілілих кают я знайшов декілька мушкетів і чотири фунти пороху. Мушкети я залишив, а порох узяв; прихопив також коцюбу, камінні щипці, мідний чайник, два казанки і решітку для смаження м’яса на вугіллі.

Тим часом уже почався приплив, і я з усіма цими речами й собакою пізно ввечері щасливо повернувся на берег. Почувався я зовсім виснаженим.

Ніч я знову перебув у човні, а зранку вирішив доправити все знайдене до грота. Поснідавши хлібом, родзинками й сиром, я переніс вантаж на берег і розглянув його уважніше. У пляшках було не вино, а ром, не схожий на бразильський і до того ж поганенький; але, відчинивши одну зі скринь, я знайшов у ній купу чудових дрібниць. Так, наприклад, я знайшов старовинної роботи пуздерко, наповнене різьбленими пляшечками, що були закупорені срібними корками. Я відкоркував першу – всередині виявився прекрасний лікер. Знайшов я також дві банки варення, яке добре збереглося, кілька чудово скроєних полотняних сорочок, яких я так потребував, півтори дюжини білих носовичків і стільки ж кольорових шийних хусток.

Цим знахідкам я страшенно зрадів, тому що давно не тримав у руках ані полотна, ані батисту; особливо мені стали в пригоді носовички. На самому дні скрині лежали три великі гаманці з золотими і срібними монетами й кілька зливків чистого золота загальною вагою близько фунта. Мабуть, ці речі та гроші були власністю офіцера чи навіть капітана судна.

Друга скриня належала менш заможній людині. У ній також лежав одяг, але найзвичайнісінький. Перебираючи речі, я зрозумів, що вони належали канонірові; у цій скрині серед іншого я знайшов мішечок особливого пороху, який використовують для запалу в корабельних гарматах.

Зізнаюсь, я був розчарований, оскільки корисного для мене на галеоні було обмаль. Скористатися грошима я не міг – вони були непотрібним сміттям; усе це золото я б охоче віддав за англійські черевики й панчохи, про існування яких давно забув. Щоправда, тепер у мене були черевики, що належали загиблим морякам, і чоботи, знайдені в матроській скрині. Одначе за міцністю та зручністю їх не можна було порівняти з тим взуттям, що я колись мав.

Хай там що, усі гроші й золото я доправив до сховища й приєднав до тих монет, які колись давно привіз зі свого корабля.

Покінчивши зі справами, я повернувся до човна. Собака чекав мене на березі; ми відчалили, і мені довелося добряче попрацювати веслами, поки ми прямували до затоки, де була стоянка для човна. Я неабияк радів тому, що ця небезпечна експедиція нарешті закінчилася.

Удома все було добре, і я знову зажив колишнім мирним життям.

Майже два роки минули без особливих подій.

Проте моя неспокійна вдача вперто вимагала свободи. Я знову замислювався над тим, щоб знайти спосіб утекти з острова. Часом мені раптом спадало на думку знову вирушити до загиблого корабля, попри небезпеку. Якби в мене було судно, міцніше за мій човен, я відразу ж, не вагаючись, пустився б у подорож, як колись замолоду…

А вночі я смертельно тужив. Адже я був здоровим і міцним, іще не старим, але часом мені кортіло розплакатися, немов покинутій напризволяще дитині. Що штовхнуло мене полишити щасливе життя в Бразилії та розпочати авантюру, яка була мені не така вже й потрібна? Чому хлопчиськом я втік із батьківського дому? Хто зробив мене таким, який я є? Ці запитання я ставив собі, коли лежав уночі без сну, і не знаходив жодної відповіді…

Спогади теж не давали мені спокою.

Мої думки кружляли, вперто повертаючись до життя на острові, й, пригадуючи дні, самотньо прожиті тут, я порівнював перші, нехай складні, але безтурботні роки з тим станом страху й розпуки, у якому я перебував відтоді, як знайшов людський слід на піску. Потім я поступово звик до такого становища і примирився. А коли біля моїх берегів розбився корабель і надія, якщо не на визволення, то на зустріч із кимось, духовно близьким мені, знову згасла, мені нічого не лишалося, окрім жити, як колись, як і протягом усіх минулих років.

Та нічого вдіяти. Я вперто чіплявся за будь-яку можливість утекти. Я не боявся дикунів; адже десь існує інший, величезний світ, думав я, тож чому б не спробувати вирватися туди? «Імовірність загинути велика, це так, – казав я собі, – одначе смерть покінчила б із усіма моїми муками. Адже колись в Африці я наважився втекти з полону. Якщо я зможу дістатися материка або ризикну плисти вздовж узбережжя, то рано чи пізно зустріну корабель, а може, й поселення європейців…

Усі ці думки були плодом моєї розпаленої уяви, але вони так цікавили й хвилювали мене, що я не помічав нічого навколо.

Якось дощової ночі мені наснився дивний сон.

Я вийшов, як звичайно, вранці зі своєї фортеці та відразу помітив дві великі піроги, що причалили до мого берега. Із них вилізли одинадцять розмальованих дикунів. Дванадцятого тубільця, зі зв’язаними руками, вони тягли за собою по піску. Раптом полонений вирвався і стрімголов помчав просто в мій бік. Я розгубився, але подумав, що він біжить ховатися в гай, і лишився стояти на місці. Несподівано бранець повернув до частоколу, ніби відчував, що за ним йому буде безпечніше. Я побачив, що погоні за втікачем немає, і вийшов йому назустріч, намагаючись якомога приязніше посміхатися і підбадьорити його жестами. Тоді він кинувся до мене і впав навколішки, благаючи про порятунок…

Потаємним ходом я провів дикуна до свого будинку, і він став моїм другом і слугою. Я подумав уві сні: «Ось хто міг би бути моїм проводирем на незнайомій землі, оскільки він знає всі її небезпечні стежки й розповість, у якому напрямку лежить шлях до свободи…»

Із цією надією я прокинувся, радісний та окрилений. Тим гіршим було моє повернення до дійсності, тим сильнішими – розчарування й туга.

І все-таки сон цей мав таємний сенс.

Я подумав: а може, мені захопити одного з дикунів, які припливають на острів, і найкраще – з тих, хто приречений на загибель? Це був би єдиний спосіб вирватися звідси. План, над яким я все більше розмірковував, був надто відчайдушним, щоб на нього можна було відразу зважитися. Одначе я вже не думав про те, які небезпеки пов’язані з ним. Я міг би здолати кількох дикунів, але якщо їх виявиться, як у моєму сні, майже дюжина, битися з ними буде тяжко, особливо якщо я не наважуся вбити на місці всіх до одного. У мене є рушниці, отже, так чи інак проллється кров, – але ж я не жорстокий варвар! Та й ідеться не про самозахист, а про навмисний і продуманий напад на людей, які, хоча є моїми жорстокими й підступними ворогами, таки не припиняють бути людьми. Я не міг уявити себе в ролі холоднокровного вбивці.

У моїй душі тривала запекла боротьба, поки нарешті не перемогло пристрасне бажання залишити острів. Я вирішив напасти на дикунів і захопити одного з них. Я мав тільки обміркувати деталі. Від сьогодні я чекатиму гостей, а коли ті припливуть на острів, віддамся на волю долі й обставин…

Усе вийшло зовсім не так, як я собі гадав.

Згідно зі своїм планом, розробленим до дрібниць, я спостерігав за узбережжям удень і вночі доти, доки мій бойовий запал не почав угамовуватись, а господарство не занепало. Я так часто перебував поза будинком, що, здавалося, і сам поступово дичавів. Найгірше було те, що тубільці, схоже, не збиралися з’являтися на моєму острові. Я став нетерплячим і злим, і від цього бажання досягти поставленої мети несподівано відродилося з іще більшою, ніж раніше, силою. Наскільки я був обережний колись, прагнучи уникнути зустрічі з людожерами, настільки ж палко я тепер прагнув зіткнутися з ними.

Утім, силкуючись, я повернувся до щоденних справ і турбот, дозволивши випадку вирішувати мою долю.

Розділ 35 Кінець самотності

Минуло ще півтора року.

І от якось рано-вранці, коли я повертався зі своєї далекої ферми та вже зійшов на пагорб, щоби потім спуститися до будинку, у моєму полі зору з’явилися п’ять пірог тубільців. На мій величезний подив, вони наближалися до тієї частини узбережжя, де я оселився.

Причаївшись, я спостерігав за пірогами, поки вони не причалили до берега. Дикунів у них було набагато більше, ніж зазвичай, і мене це відразу збентежило, тому що я не розраховував зіткнутися з такою кількістю людожерів, що одночасно з’явилися на острові. До моїх планів не входив нерівний бій з юрмою горлорізів, результат якого ніхто не взявся б передбачити.

Я кинувся вниз, до підземного ходу, дістався додому й заходився готувати рушниці та мушкети до можливого нападу й оборони. Проте довго сидіти без діла у своїй фортеці я не зміг. Сповнений жагучої цікавості й бажання попри геть усе випробувати долю, я схопив заряджену рушницю, підзорну трубу, шаблю та порохівницю й тим самим шляхом, але у зворотному напрямку, пішов до пагорба й незабаром опинився на його вершині.

Мій спостережний майданчик був порожній, я підповз до краю та глянув у трубу. Усі п’ять пірог глибоко увіткнулися носами у прибережний пісок, а дикуни розсіялися хто куди, одначе більшість із них перебували недалеко від води. Я нарахував понад тридцять чоловік. Деякі з напівголих тубільців розкладали багаття, решта, пританцьовуючи, босими п’ятами утрамбовували пісок.

Раптом я завмер і затис рот долонею. Мені заледве вдалося стримати крик, що так і рвався з горла.

Натовп дикунів тягнув із піроги до багаття двох нещасних жертв, очевидно, призначених для трапези. Одного чоловіка людожери відразу ж повалили на землю, вдаривши по голові важким дрюком, відтак з’юрмилися над полоненим, розмахуючи списами. Другого тубільця тримали за руки, готуючи до тієї самої долі. Я не розібрав, що сталося, аж раптом полонений відштовхнув дикунів і помчав берегом у бік мого житла. Дикуни відразу ж кинулися навздогін.

Перша частина сновидіння справджувалася – з тією різницею, що в моєму сні ніхто за полоненим не гнався.

Зізнаюся, мені було трохи не по собі – дикун, не озираючись, стрімко нісся просто до схилу пагорба, ніби знав, що я перебуваю на його вершині. Я трохи підвівся, вдивляючись, і полегшено зітхнув: за ним гналися лише троє дикунів, але вони значно поступалися втікачеві у швидкості. Я зрозумів, що нещасний має шанс відірватися від погоні, якщо він протримається ще якийсь час.

І тут я вирішив діяти й допомогти людині, котра, можливо, стане моїм товаришем у нещасті.

Від мого сховища втікача відокремлювала невелика затока – та сама, де я причалював зі своїми плотами, перевозячи речі з загиблого корабля. Я розумів, що в тубільця є тільки один спосіб сховатися в гаї – переплисти найвужчу частину затоки, що він негайно і зробив, кинувшись у воду. За ним попливли двоє дикунів, а третій, потупцювавши на березі, повернувся до одноплеменців. Утікач плив хутко, набагато випереджаючи погоню, але я вирішив, що вже час починати бій і змінити перебіг подій на свою користь.

Щойно дикун ступив на суходіл, я скотився по схилу пагорба і найкоротшим шляхом кинувся навперейми переслідувачам, опинившись таким чином між полоненим і дикунами. Утікач мчав, петляючи між кущами, і я голосно покликав його, вимагаючи зупинитися. Почувши незнайомий голос, він озирнувся, закляк і, нашорошений, позадкував, злякавшись мене навіть дужче, ніж своїх ворогів. Я зробив йому знак наблизитися до мене, показуючи жестами, що мене не треба боятись і що йому необхідно мерщій сховатися за стовбуром дерева. Сам я причаївся на стежці, чекаючи на людожерів, які переслідували бранця.

Коли перший дикун вибіг мені назустріч, я швидким і точним рухом оглушив його ударом приклада по голові. Стріляти я не хотів, щоб не привертати уваги решти дикунів, які лишилися на березі. Щойно цей дикун упав на землю, з’явився другий. Побачивши мене, він не розгубився й, натягнувши тятиву лука, націлився мені просто у груди. Я не чекав, поки мене вб’ють, і відразу вистрілив у тубільця з рушниці.

Усе сталося так швидко, що я не встиг навіть глянути, куди подівся полонений.

Виявилося, що він стояв позаду мене і тремтів, ніби в пропасниці, дивлячись то на мене, то на розпростертих на траві людожерів. Нещасний розгубився й дуже злякався звуку рушничного пострілу, тому не знав, як учинити – наблизитися до мене чи знову дати драла. Вочевидь, він схилявся до другого, але я намагався стримати його, всіляко показуючи знаками, що мене не треба боятися. Тубілець зробив крок уперед і злякано втупився в мою рушницю. Я підбадьорливо посміхнувся, повісив рушницю на плече й покликав його, пропонуючи підійти ближче. Нарешті до нього дійшло, що він вільний.

Крок за кроком мій дикун наближався, а потім раптом упав переді мною навколішки та поцілував землю. Після цього він підповз до мене впритул, схопив мою ногу і поставив її собі на голову. Я не знав, що означають ці дії, але, тамуючи збентежену посмішку, здогадався, що таким чином мені дякують за звільнення й обіцяють віддано служити. Я підняв дикуна з колін, поплескав його по плечі й, посміхнувшись, дав зрозуміти, що ми з ним тепер приятелі й союзники, а стосунки в нас будуть найдобріші.

Несподівано позаду нас почулись якісь хрипкі звуки, ми обидва озирнулися й побачили, що перший дикун, оглушений моїм ударом, почав приходити до тями. Хитаючи головою, він повільно підвівся, одначе ноги не слухалися його, і він знову впав на землю. Лише за певний час дикун спробував сісти. Бачачи, що врятований мною бранець стривожено й дещо злякано спостерігає за людожером, я скинув рушницю та прицілився в дикуна. Аж тут мій новий знайомий раптом палко й гортанно заговорив своєю говіркою, вказуючи то на дикуна, то на шаблю в мене за поясом.

Маю зізнатися, звуки його голосу пролунали для мене солодкою музикою, адже я не чув людського мовлення чверть століття. Я стояв, дурнувато й розгублено посміхаючись, поки колишній бранець не вказав на шаблю, вимагаючи віддати її йому. Тут я отямився і простяг утікачеві зброю. Мій тубілець відразу ж кинувся до ворога, одним точним ударом відсік йому голову і, схопивши трофей за волосся, з переможним виглядом кинув його до моїх ніг. Услід за цим він виконав короткий і дикий танок, наспівуючи впівголоса.

Але понад усе він був вражений незвичайною, як йому здавалося, загибеллю другого переслідувача. Мій дикун здивовано оглядав і перевертав тіло вбитого людожера в пошуках рани, зазирав йому до рота, мацав боки й живіт. Куля влучила, вочевидь, просто в серце, тому крові було лише кілька краплин, і те, що мертвий виявився без видимих каліцтв, уразило мого нового спільника до глибини душі. За певний час він припинив термосити небіжчика і, знявши з його плеча лук і шкіряний сагайдак зі стрілами, кинувся до мене. Я жестами дав йому зрозуміти, що нам час іти й що може з’явитися нова погоня, але він похитав головою, вказуючи на мертвих дикунів.

Завдяки його виразній міміці я зрозумів, що тубілець хоче поховати тіла, щоб від розправи з його ворогами не лишилося слідів. Людожери можуть натрапити на мертвих одноплеменців, якщо почнуть нишпорити островом.

Зі справою цією він упорався, виявивши майстерність справдешнього гробаря: хутенько вирив шаблею й голіруч дві глибокі акуратні ями між кущами, посадовив туди мерців, так само швидко їх засипав і розрівняв землю.

Коли він закінчив, я дав йому знак іти за мною. Далеким кружним шляхом ми вирушили не в мій будинок під схилом пагорба, а на інший край острова – до грота в скелях. Таким чином, моє сновидіння – щоправда, почасти – справдилося, але мало зовсім інше продовження.

У моїй таємній криївці я вже досить давно приготував усе для того, щоб сховатися там у хвилину крайньої небезпеки. Окрім тих речей, які зберігалися у гроті, я розмістив там просту постіль для ночівель і відпочинку – ковдру, кинуту на купу соломи, а також ящик із продуктами і пляшку з джерельною водою. Коли ми увійшли до грота, я нагодував свого бойового товариша хлібом та родзинками й дав йому вдосталь води, чого він неабияк потребував після пережитого. Потім я запропонував тубільцеві відпочити. Нещасного не треба було вмовляти – він одразу ж упав на солому й миттю заснув.

Мій дикун виявився симпатичним, і я, не втримавшись, роздивлявся його у світлі свічки. На вигляд йому можна було б дати не більше двадцяти п’яти років. Смагляве, радше темно-оливкового кольору, округле обличчя його зараз здавалося спокійним, твердо окреслений рот був напіврозкритий у рівному диханні, між губами біліли міцні, наче слонова кістка, зуби; ніс мого дикуна не був приплющеним, як у негрів, а мав невелику горбинку й тонке перенісся. У цьому обличчі не було нічого лютого, лише мужня стриманість; час від часу він щось бурмотів уві сні, і тоді його губів торкалася посмішка, а вираз ставав м’яким і простодушним. Волосся він мав чорне, пряме і довге, зап’ястки – гарні й невеликі, як у європейця, а тіло його вирізнялося чудовою статурою та силою.

Я обережно вибрався з грота й присів під скелею, витягнувши стомлені ноги. Настав час перепочити й викурити люльку.

Розділ 36 П’ятниця

За півгодини обличчя тубільця завидніло в розколині, і він поквапився до мене.

Щойно наблизившись, він сумирно припав до землі, висловлюючи глибоку вдячність і шану. Обличчя його сяяло радістю й простодушним захватом, а жести казали мені багато про що. Він знову поставив мою ногу собі на голову, даючи зрозуміти, що від цієї хвилини стає моїм вірним рабом до кінця життя. Я підвів колишнього полоненого, посадовив його поруч із собою та, своєю чергою, намагався пояснити йому, що я радий нашій зустрічі, дуже ним задоволений і що нам треба навчитися розуміти один одного.

Ми повернулися до грота й там випили трохи рому, змішаного з водою. У цей напій ми вмочали кусні хліба – і з усього було видно, що частування моєму гостеві до смаку. Потім я оголосив дикунові, що віднині його ім’я буде П’ятниця. Я вирішив назвати його так на спомин про день, який подарував мені вірного товариша й помічника у справах. Урешті-решт, адже саме сьогодні, коли я порятував його, він ніби вдруге народився. Тубілець натомість мав називати мене «пан» – ім’я Робінзон Крузо йому було б складно запам’ятати й вимовляти. Я навчив його казати «так» і «ні», пояснивши значення цих простих і необхідних у спілкуванні слів.

Ночували ми у гроті, але, щойно розвиднілося, я вирішив, що час діяти. Розбудивши П’ятницю, я насамперед показав йому, що хочу, аби він носив одяг. Він не заперечував, навпаки, схвально закивав, і я видав моєму дикунові штани й сорочку – перші, що потрапили до рук, але не дуже годилися йому на зріст. Тим самим шляхом ми повернулися на пагорб, щоб поглянути, що відбувається на березі й чи залишилися на острові наші вороги.

Берег виявився безлюдним, човнів не було видно; зрозуміло, не дочекавшись одноплеменців, решта дикунів упливли, одначе я побоювався, що вони можуть повернутися будь-якої хвилини. Почекавши трохи, поки П’ятниця натішиться підзорною трубою, я повів його до свого головного сховища. Ми потрапили на ділянку не підземним ходом, а через частокіл, скориставшись перекидною драбиною, і весь цей час мій гість пильно й захоплено стежив за моїми діями та дивувався незнайомим речам.

Не затримуючись у будинку, я озброїв П’ятницю шаблею; лук, яким він чудово володів, разом із сагайдаком висів у нього за спиною. Крім того, я дав йому нести другу рушницю. Сам я прихопив іще й мушкет. Я збирався поглянути на те місце, де справляли бенкети кровожерні прибульці; мені потрібні були докладніші відомості про дикунів.

Те, що я побачив на березі, знову змусило мене здригнутися. Картина була жахлива, але П’ятниця зоставався байдужим. Він спокійно дивився на пісок, просяклий кров’ю, на залишки людських тіл, шматки звуглілого м’яса, дрібні кістки у попелі згаслого багаття. Я нарахував три черепи, і П’ятниця, вказуючи на них, пояснив, що всього були четверо полонених, трьох убили та з’їли, а йому – він ударив себе кілька разів у груди кулаком – удалося втекти; при цьому мій супутник радісно поглянув на мене і широко посміхнувся.

Наскільки я зрозумів із його пояснень, він належав до племені, яке програло битву іншим дикунам. Полонених воїнів відвезли в різні місця і здійснили ритуальне вбивство, а його і ще трьох молодих тубільців посадовили в одну з пірог, які припливли на мій острів. Він не хотів помирати, він утік, а пан його врятував – от і вся історія.

Зітхнувши, я звелів П’ятниці зібрати докупи черепи, кістки та інші жахливі рештки жертв, а потім кинути їх у багаття, яке я збирався розпалити, щоб знищити всі видимі сліди варварського звичаю. Він охоче взявся до роботи.

Аж раптом я помітив, що вбраний у матроський одяг дикун зовсім не проти поласувати людським м’ясом. На простосердому обличчі мого нового товариша був щиро канібальський вираз. Я відчув таке обурення, що П’ятниця злякався дужче, ніж якби його нещасні одноплеменці зненацька ожили. Я відразу ж дав йому зрозуміти, що негайно вб’ю його, якщо колись побачу навіть натяк на таке бажання.

Хлопець енергійно закивав на знак згоди та з надзвичайною спритністю кинувся виконувати моє доручення.

Знищивши всі сліди кривавої бійні, ми повернулися додому.

Щонайперше ми попили козячого молока й попоїли коржів, які надзвичайно сподобалися тубільцеві, а потім я вирішив забезпечити П’ятницю таким одягом, який годився б йому за розміром, і щоб він нічого не потребував. Я відшукав у скрині каноніра полотняні штани, трохи їх підрізав і додав до них один із моїх зручних поясів. Згодом пошив куртку з козячої шкури, використавши всі свої навички та вміння, щоб вона була зручною для П’ятниці, а на завершення змайстрував шапку, яка дуже скидалася на мою. Таким чином, мій тубілець мав пристойний вигляд і до того ж був страшенно задоволений тим, що став схожим на свого пана.

Слід зауважити, що спершу П’ятниця почувався в одязі незвично, особливо заважали йому штани, та й куртку хлопець, як мені здавалося, не дуже вподобав, проте потроху він звик і визнав, що голим, навіть на безлюдному острові, ходити не завжди зручно, особливо серед колючих заростей.

Наступним моїм кроком було влаштування житла для П’ятниці. Ще за часів свого безтурботного життя на острові я прилагодив над наметом додаткову покрівлю з гілля й жердин, кінці яких з одного боку впирались у схил, утворюючи над входом до печери щільний навіс. Іззовні навіс підтримували два міцні стовпи, між якими я прилагодив двері з дощок. Двері відчинялися всередину й на ніч замикалися на засув. Щоб розмістити П’ятницю зручніше і при цьому не заважати один одному, довелося побудувати на подвір’ї невеликий курінь, який віддалено скидався на індіанську хижу. Житло П’ятниці розташовувалося між дверима, що вели до мого приміщення, і зовнішньою огорожею-частоколом.

Іще не знаючи характеру і звичок мого дикуна, я роздумував, як убезпечити себе від його простосердої цікавості або від непередбачуваних учинків, одначе ці всі перестороги виявилися зайвими. П’ятниця настільки мене полюбив, був такою мірою делікатний та послужливий, що мої побоювання швидко розвіялися, а мої двері завжди залишалися відчиненими. Ніхто й ніколи не мав такого відданого, вірного і доброго слуги й товариша, яким був мій П’ятниця.

З кожним днем він іще більше подобався мені.

До того ж П’ятниця, як з’ясувалося, був надзвичайно розумним і кмітливим хлопцем. Мені дуже хотілося, щоб він був моїм співбесідником і мерщій навчився всього, що могло бути для нього корисним, а головне – щоб ми якомога швидше почали розуміти один одного. Тут, на острові, існування було непростим, а для нього ще й не зовсім зрозумілим. П’ятниці, позбавленому звичного оточення, треба було змінювати всі свої звички, вслухатися в незнайому мову та пристосовуватися до нових правил життя.

Проте він виявився розумним учнем, веселим, цікавим і старанним. Він по-дитячому радів, коли розумів мене і коли я його хвалив. Щодо моїх почуттів, то тепер мені жилося набагато легше та приємніше, і, якби не постійна загроза вторгнення войовничих дикунів, я погодився б до кінця своїх днів залишитися з П’ятницею на цьому острові…

Коли ми трохи звикли до спільного життя й один до одного, я подумав, що непогано б остаточно відучити П’ятницю від людожерських звичок. Годував я його переважно молочною їжею та хлібом; тепер я вважав, що настав час моєму дикунові змінити свої кулінарні вподобання і спробувати звичайного м’яса.

Дні за три після того, як ми оселилися в нашій фортеці, я взяв П’ятницю з собою на прогулянку. У мене був план привести козеня з далекого загону і приготувати м’ясну страву, щоб дати її тубільцеві. Та пройшовши тільки півшляху до лісу, ми помітили неподалік невелике стадо диких кіз. «Стій на місці!» – прошепотів я хлопцеві, потім скинув рушницю, прицілився і вистрілив. Одне козеня впало, решта врозтіч кинулися геть.

Тільки-но прогримів постріл, П’ятниця завмер, утупившись у вбиту тварину. Не в змозі збагнути, що сталося, він заходився обмацувати себе, вважаючи, що і його могло поранити. Довелося заспокоїти його й пояснити, що я не збирався шкодити йому; посміхаючись, я вказав йому на нерухоме козеня та звелів забрати тушу й нести її за мною. Поки він виконував моє доручення, я перезарядив рушницю.

У лісі, куди ми незабаром увійшли, я побачив птаха, схожого на яструба, що сидів на гілці. Маючи на меті дати П’ятниці ще один урок, я покликав його до себе, вказав на птаха, потім на рушницю в моїх руках і на землю під деревом, куди птах мав упасти після пострілу. Потім я скинув рушницю, вистрелив, і здобич каменем упала додолу. Мій дикун і цього разу здригнувся, але не злякався. П’ятниця підняв птаха, оглянув рану, а потім уважно дослідив цівку рушниці. Він уже не дивувався тому, що сталося, оскільки відразу зрозумів зв’язок пострілу й смертельної рани, проте я ніяк не міг розтлумачити приголомшеному П’ятниці, що саме змушує рушницю вивергати грізний вогонь і гуркіт. Адже він ніколи не бачив, як і чим я заряджаю рушницю, і вирішив, що всередині предмета, з яким я ніколи не розлучаюся, мешкає чарівна істота.

Зрозумівши це, він висловив цілковитий подив і кинувся танцювати навколо рушниці, висловлюючи їй своє поклоніння, та так бурхливо, що мені нічого не лишалося, окрім схопити П’ятницю за плече і трохи струснути, щоб привести до тями, оскільки в іншому разі він би, мабуть, спорудив на цьому місці вівтар. Удома я підгледів, як мій приятель шанобливо бесідує зі зброєю, не наважуючись до неї навіть наблизитися, а торкнутися – і поготів. Це було, як я здогадався, молитовне прохання, звернене до духа рушниці: не вбивати його…

Розділ 37 Виховання П’ятниці

Щойно мій супутник трохи отямився, я попросив його підняти та принести підстрелену дичину. Йому довелося пошукати здобич у траві, оскільки я лише поранив птаха, і він намагався відлетіти, але знову впав і завмер. Поки П’ятниця нишпорив у траві й ніс здобич, крутячи її в руках і пильно розглядаючи, я зарядив рушницю, сподіваючись іще пополювати. Одначе на шляху нам більше нічого не трапилося; діставшись загону, я подоїв кіз, зібрав молоко у глеки й вирішив, що час повертатися додому.

Козеня, яке ми принесли з собою, я оббілував. Потім, узявши добрячий кавалок свіжого м’яса, зварив його в казанку з корінням і приправами. Коли ми з П’ятницею сіли вечеряти, я пригостив його юшкою та шматком козлятини.

Частування йому сподобалось; але більше, ніж юшку, П’ятниця схвалив варене м’ясо. От тільки з сіллю в нас вийшла заковика. Показавши на горнятко з сіллю, що стояло на столі, він скривився, почав відпльовуватись і всіляко давав зрозуміти, що це дуже несмачно. У відповідь на це я лише посміхнувся і своєю чергою показав, що їжа без солі мені не подобається. Це дикуна не переконало; він іще довго гидливо морщився, коли я ставив на стіл до обіду сіль. Згодом, навчившись куховарити, П’ятниця примирився з моїм смаком, але приготована ним їжа завжди лишалася недосоленою.

За певний час я вирішив пригостити мого слугу ще й смаженим козеням. Для цього я розпалив багаття так, як роблять у нас в Англії, коли готують печеню на рожні. Щоб м’ясо краще засмажилося, я вбив дві міцні рогатини обабіч багаття, поклав упоперек жердину, прив’язав до неї шматок сирої козлятини й обертав його над вогнем, поки м’ясо не вкрилося золотавою скоринкою та не стало м’яким і ароматним. П’ятниця не відриваючись стежив за моїми рухами й тим, як я чаклую над рожном, шанобливо подавав ніж, яким я пробував, чи готова страва. Потім він обережно відніс на стіл свій шматок гарячого м’яса, який я йому запропонував. Захопленню його не було меж, щойно він уп’явся своїми міцними зубами в пригощання; сік стікав по його губах і підборіддю, очі блищали. Наївшися, П’ятниця оголосив мені, що від сьогодні він ніколи не їстиме людського м’яса, яке годі порівнювати з приготованою мною печенею.

Дуже хутко я посадив його до роботи. Давши йому ступку, я показав, як треба товкти ячмінь, щоб зерна перетворилися на борошно. Потім П’ятниця просіював борошно, а я розповідав йому, навіщо це потрібно і як із борошна замішують тісто й випікають хліб. Він усе чудово зрозумів, спостерігаючи за моїми подальшими діями, за тим, як я замісив на козячому молоці тісто й насмажив коржів. Після цього на його очах я спік хліб із пшеничного борошна. За якийсь час П’ятниця вже міг замінити мене в цій справі, і мені здалося, що така робота моєму помічникові припала до серця.

Тепер, коли населення острова збільшилося рівно вдвічі, постало питання про харчі. Ми обидва мали щодня обідати й вечеряти, тому я вирішив збільшити посіви, знайшов нову ділянку та взявся розчищати землю і зводити огорожу. П’ятниця старанно допомагав мені. Я розповів йому про мету нашої складної та копіткої праці; його розчулило те, що я так про нього дбаю, і він намагався навіть у дрібницях бути мені корисним.

Безсумнівно, це був найщасливіший рік мого життя на острові.

Я вчив П’ятницю англійської мови, і незабаром він досить добре її опанував. Тепер мій тубілець знав назви і призначення майже всіх предметів, які вживалися в нашому побуті, географію тих місць, куди я його посилав, а такі слова, як «поле», «ферма», «грот», «бухта» «острів», – стали для нього найзвичайнішими.

Йому так подобалося бесідувати зі мною, що мій язик, який був бездіяльним протягом стількох років, іноді благав про помилування. Але й без цих тривалих розмов щиросердий, чуйний і добрий П’ятниця був для мене джерелом душевного підйому та порятунком від тягаря багаторічної самоти. Ми все дужче любили один одного.

Якось я запитав П’ятницю, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче повернутися на материк. Мій приятель заперечно похитав головою. Розмовляв він ламаною англійською, але вже добре розумів чужу для нього мову, і під час розмови я спитав, що являє собою плем’я, з якого він походить. Наскільки воно войовниче і чи траплялося йому перемагати в битвах?

П’ятниця зморщив лоба, роздумуючи, потім прибрав поважної постави й закинув голову.

– Так, ми краще за всіх битися! – гордо мовив він.

– Якщо ви билися краще від інших, – поставив я наступне запитання, – чому так вийшло, що ти потрапив у полон, га, П’ятнице?

– Наші багато побили їх, – була відповідь.

– І все ж таки, – допитував я, – ви розбили вороже плем’я дикунів, а тебе чомусь узяли в полон…

– Я був інший край, – похмуро бовкнув П’ятниця. – Їх побили, де мене не було, там наших було більше. Наші взяли – три, багато тисяч. Вороги схопили лишень один, два, три – і я.

– Чому ж плем’я не відняло тебе у ворогів?

– Наші багато побили…

– Чому ваші воїни не допомогли тобі? – повторив я, відчуваючи, що мені уривається терпець.

– У наших не було човнів, – зітхнув П’ятниця. – Троє і я зв’язали й кинули до піроги.

– Добре. А тепер скажи мені: твої одноплеменці теж з’їдають полонених? Увозять їх подалі від хиж, розкладають багаття, скачуть, мов чорти в пеклі, ріжуть людей?

– Так, – кивнув він. – Так треба. Ріжуть і їдять. Особливо сміливе серце.

– Де це відбувається?

– Де завгодно. Різні землі…

– А на наш острів твоє плем’я припливало?

– Так… І тут, і інші місця.

– І ти теж був серед цих воїнів, П’ятнице?

– Там. – Він махнув рукою на північний захід. Потім, схаменувшись, подивився на мене винуватими очима і збентежено додав: – Тебе ніде не видно… П’ятниця не їв би добрий пан, він любить, хто його врятував…

Це мене мало заспокоїло, тому що я уявив, як мій старанний, простосердий та ласкавий дикун бере участь у ритуальних бенкетах. І все-таки я повів П’ятницю, щоб він показав мені місце на березі, куди припливали його одноплеменці. Йшов він покірно, однак неохоче, показуючи, що не схвалює цю ідею. Але тут я мав особливий інтерес.

Ми дістались узбережжя, слідів перебування кровожерних тубільців там не лишилося, і я зрозумів, що плем’я П’ятниці було тут досить давно, а решту закінчили мусонні дощі, краби і птахи. Хлопець неохоче сказав мені, що припливав сюди тільки раз, що з собою привезли багатьох ворогів, двох жінок і навіть дитину. Полонених було двадцять. Оскільки П’ятниця досі не вмів рахувати більше п’яти, за кількістю пальців на одній руці, він склав на піску купку камінців, і я їх полічив.

Я спитав П’ятницю, чи далеко звідси до його землі й чи часто трапляється, що піроги його одноплеменців тонуть і не повертаються додому. Він відповів, що шлях не такий уже довгий та небезпечний, усі човни досягали далекого берега щасливо, тому що їм допомагали попутний вітер і течія. Спочатку я вирішив, що мій дикун має на увазі чергування припливів і відпливів, але з подальших пояснень зрозумів, що йдеться про течію, яка є ніби продовженням могутньої річки Ориноко, що впадає в море поблизу тих місць, де розташовується мій острів. Згодом я дізнався, що саме ця частина мого берега лежить просто напроти річкової дельти. Смуга ж землі, яку я бачив удалині на північному заході й раніше мав за материк, – ніщо інше, як великий острів Тринідад.

П’ятниця ледь устигав відповідати на мої запитання. Мене цікавило все про його батьківщину: яким є рельєф берега, чи спокійне море, які племена мешкають на цій землі… Він відповідав як міг і з великою готовністю, лише про своїх сусідів-індіанців твердив одне слово – «кариб». Я здогадався, що П’ятниця каже про карибські племена, які, згідно з останніми географічними відомостями, живуть на узбережжі Америки від гирла Ориноко до острова Сен-Мартен. Далі було набагато цікавіше. Мій слуга повідомив, що «за місяцем» – іншими словами, на заході, – є такі самі, як «пан», білі бородаті чоловіки. Ці люди багато вбивають. Я зрозумів, що йдеться про іспанських конкістадорів, які зажили в усьому світі лихої слави своїми завоюваннями і жорстоким знищенням індіанських племен.

Утім, я обережно поцікавився у П’ятниці, чи можна якось потрапити до «бородатих людей» з нашого острова. Він відповів: «Так, можна. Треба плисти два пірога…» Із цього я виснував, що хлопець має на увазі судно завбільшки як два середні човни.

Наша бесіда заспокоїла мене і дала надію на те, що рано чи пізно моє ув’язнення скінчиться. І в цьому мені допоможе П’ятниця…

Мій вірний дикун часто спостерігав за тим, як я читаю Біблію. Коли ж він навчився розмовляти зі мною і вже краще розумів мене, я подумав, що було б непогано пояснити йому, що таке християнська віра. Я ніколи не прагнув бути місіонером, одначе мені дуже хотілося, щоб мій новий товариш пізнав нашу релігію так само добре, як він легко засвоїв звичаї та звички білої людини.

Спочатку я запитав П’ятницю:

– Як ти гадаєш, хто тебе створив?

Він не зрозумів мене, вважаючи, що йдеться про його батька. Тоді я сформулював запитання інакше:

– А хто створив море і землю, гори й ліси, місяць, зірки та сонце?

– Старий Бенамукі, – була відповідь. – Він живе високо-високо, вище за всіх. Старшого від нього немає!

Тоді я поцікавився, чому старому Бенамукі, якщо він така важлива персона, не вклоняються подібно до того, як на моїй землі вшановують нашого Бога.

– Ось, навіть книжку про це написано. – Я кивнув на Біблію, що лежала в мене на колінах.

П’ятниця замислився. Потім із поважним виглядом мовив:

– Усі на світі хвалять його.

– А куди йдуть люди твого племені, коли вмирають?

– Вони і я йти до Бенамукі.

– І ті, хто вас їсть? – розпитував я. – І ті, кого з’їдаєте ви самі, теж ідуть до шановного старого Бенамукі?

– Усі! – пролунала рішуча відповідь.

– Знаєш, мій милий П’ятнице, – жартома мовив я, – у нас усе простіше. Для того, щоб потрапити на небо, зовсім не треба, щоб тобою пообідали…

Мені сподобалося бесідувати з ним на ці важливі та складні для кожної людини теми, тим більше що П’ятниця слухав дуже уважно. Якось теплого вечора ми спустилися до моря і влаштувалися поруч на березі. Сонце вже закотилося, море тихо облизувало дрібну рінь, змішану з піском; на серці в мене було спокійно й урочисто.

– Творець усього світу живе на небі, – сказав я йому, – так навчає людей моя віра. Він там, десь поміж мерехтливих зірок… Поглянь, як це далеко від нас, П’ятнице…

– Так, – погодився мій учень, дивлячись на зірки.

– Одначе це не головне, – вів я далі. – Усемогутній Бог не тільки керує світом, він іще справедливий та суворий. Він може подарувати людині все, але може й відняти в неї все. Щоб людина знала про це, Творець послав до людей свого сина – Ісуса Христа, який прийшов урятувати нас усіх від гріхів і навчити терпіння й молитви…

Так поступово я відкривав П’ятниці священні таємниці християнської релігії. Той слухав мене з цікавістю; часто він сам, коли мав вільний час, ішов на узбережжя. Найбільше йому подобалися мої розповіді про воскресіння Ісуса.

Якось П’ятниця, замислено дивлячись на мене, зауважив:

– Якщо твій Бог далеко, вище за сонце, і все-таки його чують усі люди, значить, він набагато більший та дужчий за Бенамукі. Наші підіймаються в гори, де Бенамукі живе, і тільки там він їх чути. Із моєї хижі – ні.

– А ти ходив у гори, розмовляв із ним? – запитав я.

– Ні. – П’ятниця похитав головою. – Молоді ніколи не ходять, тільки старі. Ми їх звати увокекі. Вони підіймаються на високу гору й розмовляти з Бенамукі – як зараз П’ятниця з паном, – а потім нести нам його слова.

Я зрозумів, що мій учень каже про індіанських жерців. Я навіть не намагався його переконати на інше – обман і невігластво ще й досі поширені не тільки серед язичників, а й у християнському світі…

Найскладнішою для нас стала тема нечистої сили.

Я бачив, що П’ятниця мене не розуміє: він був добрим від народження і ніяк не міг погодитися з тим, що існує сила, яка прагне не тільки згубити людину, а й змусити її саму чинити погано. Мої пояснення про походження злого духа, його хитрощі, підступи та ненависть, про слабкість людини і поклоніння дияволові, який набуває тисячі подоб, були порожнім звуком.

– Пан казав, що Бог дужий і могутній? – П’ятниця запитально глянув на мене. – Так? Сильніше за диявол?

Я енергійно закивав у відповідь, заздалегідь знаючи, про що він зараз казатиме.

– Якщо Бог більший за злого духа, – вів далі П’ятниця, – чому він не вбити диявол, щоб зла не було зовсім?!

Він вимогливо чекав на відповідь, і мені нічого не лишалося, як найпростішими словами пояснити, що диявола буде покарано в день Страшного суду, він згорить у вічному вогні… Проте мого дикуна ці слова лише роздратували. Він відмахнувся від мене, як від набридливої мухи, і обурено вигукнув:

– Навіщо так довго чекати? Чому не сьогодні? П’ятниця не хоче чекати!

– У мене немає відповіді на це твоє «чому»! – зрештою розлютився я. – Ти краще спитай, чому ми обидва досі живі? Адже ми теж грішимо і засмучуємо Бога, а він терпить і навіть прощає…

П’ятниця замислився, потім скочив на ноги й почав походжати навколо мене, безперервно повторюючи: «Добре, добре, це добре. Бог простить усіх злих. Треба покаятися…»

Я дивився на нього, не розуміючи, поки остаточно не второпав, що мій індіанець, наївна і водночас глибока натура, сам у всьому розбереться, сам прийде до Бога, полюбить Христа і зненавидить ворогів роду людського. Мені лишалося тільки палко молитися за душу мого чудового товариша й помічника в усіх справах – нинішніх і майбутніх…

Минуло три роки. Бесідуючи з П’ятницею й читаючи йому Біблію, я багато чого вчився і сам; те, чого я раніше не знав або не тямив, відкрилося мені. Я не знаю, чи зміг я повністю змінити натуру мого дикуна, але сам я щодня дякував Богові за те, що він послав мені такого товариша. Я більше не був самотній, життя моє стало повнішим і радіснішим. Ці три роки я прожив разом із П’ятницею в душевному мирі та щасті, якщо, звичайно, є ще на землі цілковите щастя. «Як було б добре, – часто думав я, мріючи, – повернутися разом із ним до Англії. Зі мною поруч завжди був би відданий друг, на якого можна покластися».

Мій П’ятниця поступово ставав добрим християнином, навіть кращим за мене. Він був щирішим, молодшим, його не пригнічував тягар минулого…

З часом він почав набагато краще розмовляти англійською, хоча й спотворював, як і раніше, деякі складні слова, а фрази будував по-тубільському. Зате розумів він тепер практично все. У дощові дні я розповідав йому про свої пригоди, і він слухав мене зачаровано, як дитина слухає стару казку. Особливо П’ятниця цікавився подробицями мого життя на острові в перші роки після катастрофи. Про свої лиха і страждання я не казав; мені кортіло, щоб цей зовсім іще молодий чоловік збагнув: за жодних обставин не треба впадати у відчай. Розповідав я і про те, чого навчився тут.

Я відкрив моєму цікавому приятелеві таємницю пороху і навчив його стріляти з рушниці. Я подарував йому сталевий ніж, до якого він ставився тремтливо й обережно, та зробив портупею зі шкіри, на взір тих, що носять англійські мисливці на велику дичину, тільки замість мисливського тесака пристосував до портупеї сокирку, добре загостривши лезо. Сокирка могла правити не тільки за інструмент у щоденній праці, а й за бойову зброю. А влучності, спритності й сили мій приятель мав, вважаю, більше, ніж будь-хто з його тубільських родичів.

Розділ 38 Білі люди

Складно було знайти більш удячного слухача, ніж П’ятниця.

Я розповів йому про різні країни Європи, особливо докладно про мою батьківщину – Англію, про державний устрій, наші закони й звичаї, характер англійців, їхні звички, пояснив, як ми правимо богослужіння. П’ятниця зі жвавою цікавістю слухав про те, як ми торгуємо з іншими народами, плаваючи по морях на торговельних суднах.

Якось ми вирушили з ним поглянути на те місце, де сів на мілину корабель, на якому я поплив у свою останню подорож із Бразилії. Там уже і слідів не зосталося від нещасного судна, але я в наймеших подробицях розповів П’ятниці про все: і яка страшна була буря, і як ми намагалися врятуватися, і що сталося потім зі мною та екіпажем судна, який до останньої людини поглинуло море.

Показав я П’ятниці і шлюпку, яка майже розвалилася, – ту саму, на якій ми сподівалися дістатися острова. Я згадав, як колись безплідно намагався зрушити з піску важку посудину, щоб спустити її на воду, і як у розпачі кинув це заняття.

Дивлячись на уламки шлюпки, П’ятниця уважно слухав мене, але обличчя його залишалося замисленим. Я спитав, про що він думає, і мій супутник, трохи помовчавши, відповів:

– Я бачити такий пірога. Плавати те місце, де бути мій нарід…

Я не зовсім зрозумів значення цих слів: мабуть, схожу шлюпку принесло штормовими хвилями і викинуло на узбережжя там, де мешкали індіанці його племені. І не дивно – адже морські торговельні шляхи в Карибському морі пролягають серед підступних течій, рифів і дрібних островів, а люті урагани тут трапляються досить часто.

Потім П’ятниця пояснив, що якусь «сильно велику пірогу» було викинуто на берег бурею. Я уявив, як сталася катастрофа, і шлюпку відірвало від судна… Тієї миті я навіть не думав про моряків, мені не спадало на гадку, що у шлюпці могли бути люди, і я розпитував П’ятницю про те, який вигляд вона мала.

П’ятниця описав човен досить докладно, одначе лише після того, як він гордо мовив: «Ми врятували багато різний люди!» – я усвідомив усю важливість розповіді індіанця.

Я схопив його за руку й палко вигукнув:

– Там, у шлюпці, були білі люди?

– Так, – незворушно відповів П’ятниця. – Повний пірога білий люди.

– Скільки їх було? Що з ними трапилося?

– Вони живуть у мій нарід. Багато. – Він почав показувати на пальцях.

«Сімнадцять… – порахував я і подумав: – А чи не ті це моряки, які врятувалися з іспанського корабля, що розбився під час бурі об рифи біля нашого острова? Цілком можливо, що вони пересіли на велику шлюпку, а течія віднесла їх у відкрите море і прибила до землі дикунів…»

Я почав випитувати у П’ятниці подробиці.

– Ти точно знаєш, що всі білі люди живі? Що ніхто з них не захворів гнилою лихоманкою, не помер?

– П’ятниця не обдурювати пан. – Мій приятель навіть злегка образився. – Живий, – підтвердив він і показав мені чотири пальці, – стільки років живий білі люди. Мій нарід дає їм їсти…

– І ви їх не вбили, не з’їли за вашим звичаєм? – про всяк випадок обережно запитав я.

– Навіщо вбили? – П’ятниця здивовано глянув на мене. – Мир. Мій нарід допомагати білий брат́и. Наші з’їсти ворог тільки на війна, після битва.

На цьому ми закінчили розмову, і певний час я більше ні про що його не розпитував.

Минуло досить багато часу, і от якось погожої днини я вирішив із П’ятницею прогулятися на східне узбережжя острова. Колись ізвідти я вперше побачив невідому землю на обрії та вирішив, що це південноамериканський материк. Але щойно ми піднялися на узвишшя й перед нашими очима виникли обриси далеких берегів, мій приятель раптом голосно заволав, почав стрибати, кружляти, розмахувати руками і кликати мене.

Я кинувся до нього і спитав, що сталося.

– О радість! Дивись, пане! – вигукнув П’ятниця, указуючи в морську далечінь. – Там… Моя земля… Мій нарід!

Глянувши на щасливе обличчя індіанця, його блискучі очі та щире душевне поривання, я відчув, як стислося моє серце. Здавалося, він, наче птах, полинув би через море до рідних хиж. Одначе тієї самої миті в душі моїй зародився гіркий сум – я сумнівався, що мій вірний товариш і слуга такий уже відданий мені. Від цієї хвилини мені здавалося, що за першої-ліпшої нагоди П’ятниця повернеться до своїх одноплеменців і дуже швидко забуде і нову віру, і мене, і те, чого я навчив його.

«Мій дикун, – думав я, з підозрою позираючи на П’ятницю, – навіть, можливо, повернеться сюди зі своїми одноплеменцями, щоб поласувати моєю персоною… Недарма кажуть: вовка хоч як годуй, а він у ліс дивиться…»

Яким несправедливим був я, дурний, до мого вірного друга й помічника! Трохи згодом я щиро каявся в тому, що, ставши недовірливішим і холоднішим до П’ятниці, дав волю своїм порожнім фантазіям і недобрим почуттям. Я навіть удавався до хитрощів, воліючи змусити П’ятницю прохопитися, виказати нетерпляче бажання кинути мене та мерщій повернутися додому, до колишнього життя, але він залишався таким, як завжди: довірливим до моїх слів і зауважень, щиросердим, послужливим і цілком спокійним. Щодня П’ятниця прокидався на світанку раніше за мене, виконував усю хатню роботу, яку я йому доручав, а потім протягом усього дня невтомно працював…

Кілька тижнів тривали ці тортури.

За якийсь час отямившись, я так застидався своїх безглуздих підозр, що ледь не розплакався. Незабаром я остаточно заспокоївся, і наше життя стало звичним. Я цілком позбувся недовіри до свого товариша, тим більше що П’ятниця навіть не помітив того, що відбувалося зі мною. Це й було головним і вирішальним доказом його відданості й любові до мене.

Якось ми знову вирушили до далекого краю острова. Була негода, дув поривчастий вітер, і над морем висіла непроглядна мла. У середині дня ми опинилися на тому самому пагорбі, звідки за ясної погоди видніла батьківщина П’ятниці, зараз укрита туманом.

Я покликав мого супутника і запитав:

– Ти, як і раніше, хочеш повернутися туди, де живуть твої одноплеменці?

– Так! – весело відповів П’ятниця. – Як добре бути моя земля!

– І що б ти зробив, повернувшись додому? – вів я далі. – Мабуть, знову взявся до старих звичаїв, їв би людське м’ясо, закинув одяг і вклонявся Бенамукі?

Тут мій дикун набув сумного вигляду й, похитавши головою, відповів:

– Ні, пане. П’ятниця розповідати молитися Богові, пекти хліб із зерен, їсти м’ясо кози й пити молоко. Людей ніколи не їсти!

– Але тоді вони тебе вб’ють!

Почувши це, він замислився, а потім промовив:

– Ні, не вб’ють. Вони любити вчитися.

І відразу ж розповів, що його родичі навчилися чимало від бородатих людей, яких принесла в човні буря.

Тоді я спитав П’ятницю, вказуючи на море, чи не хоче він повернутися, але він зрозумів мене буквально, розсміявся й відповів, що вплав таку відстань людині не подолати. У відповідь я пообіцяв йому збудувати міцну пірогу.

– Якщо пан плисти, то і П’ятниця плисти, – твердо відказав він.

– Мені плисти з тобою? – скрикнув я. – Та твої одноплеменці з’їдять мене за першої нагоди!

– Ні-ні! – Він навіть присів від обурення. – Я робити так, що вас не їсти, а багато любити й шанувати!

Він мав на увазі, що розкаже родичам про те, як я вбив двох ворогів і врятував йому життя, що, на його думку, має забезпечити мені їхню довічну подяку.

Відтак П’ятниця розповів мені, що його одноплеменці дуже добре ставилися до бородатих білих людей і що лише один із вождів племені не любив їх і намагався посваритися з ними.

Розділ 39 Суднобудівна верф

Від цієї хвилини мене не полишало бажання в будь-який спосіб зв’язатися з «бородатими людьми», котрі, на мою думку, були або іспанцями, або португальцями. Якби мені вдалося об’єднатися з ними, то разом ми набагато швидше знайшли б спосіб дістатися якогось поселення або колонії.

За кілька днів я знову заговорив про це з П’ятницею. Почав я здалеку, мовляв, хочу показати йому один зі своїх човнів. Ми вирушили на протилежний бік острова, де я тримав меншу пірогу, затопивши її на невеликій глибині. Захід цей був необхідний, тому що дикуни могли знайти моє суденце.

Вичерпавши з піроги воду, ми встановили на місце весла і щоглу, а потім усілися в неї та відчалили. П’ятниця виявився навдивовижу спритним і вправним у роботі, і багато чого йому вдавалося не гірше, ніж мені. До того ж мій молодий друг був надзвичайно дужим і кмітливим.

Ми неквапом ішли на веслах, коли я спитав:

– Ну то що, П’ятнице, допливе моя пірога до вашого берега?

На обличчі тубільця відбився надзвичайний подив. Він затрусив головою та жестами дав зрозуміти, що вважає цю пірогу замалою й непридатною для такого плавання. Тоді я сказав, що в мене є дещо більше і місткіше.

Наступного дня я відвів його до пагорба в глибині лісу, де лежала перша зі зроблених мною пірог, найбільша, яку я так і не спромігся спустити на воду.

П’ятниця схвалив її розміри – на його думку, такий човен міг узяти на борт до двадцяти людей, а також запаси води та провізії, і щасливо пройти сорок миль навіть при свіжому вітрі. Одначе за ті два з лишком десятиліття, що ця пірога пролежала просто неба, сонце й дощі завдали їй невиправної шкоди. Деревина бортів розтріскалась і почорніла, днище де-не-де прогнило.

Це не вплинуло на мій намір доправити П’ятницю зі звісткою на далекий берег. Переконавшись, що від старої піроги немає користі, я оголосив йому, що ми візьмемося будувати новий великий човен, на якому він зможе повернутися до родичів.

Тут мій дикун замислився й засмутився. Я спитав, що з ним, і П’ятниця відповів, що не розуміє, чим завинив і чому пан такий сердитий на нього.

Мені довелося присягтися, що причини немає, що я зовсім на нього не серджуся.

– Тоді чому, – ображено спитав П’ятниця, – ти хочеш позбутися мене? Чим я тебе розгнівав?

– Хіба ти не казав мені безліч разів, що хочеш повернутися на батьківщину? – здивувався я.

– Казав, – погодився він. – Я бажати, щоб ми обидва були там: П’ятниця і пан.

– Та що ж мені там робити, П’ятнице?! – скрикнув я. – Як я можу залишити острів, де в мене є все, що треба для життя? А мої поля, а загони з козами, які потребують харчування й доїння?

– Ви робити багато доброго мій нарід. Учити добра, знати Бога, жити інше життя. І нікого не вбивати й не їсти.

– Ти сам не тямиш, що кажеш, П’ятнице, – обурився я. – Чого я можу навчити твоїх родичів, якщо я сам цілковитий невіглас і до того ж зовсім здичавів на цьому острові? Вирушай сам, а мене залиш жити по-старому – так, як я звик.

Від цих слів мій дикун страшенно зажурився, втік і повернувся з сокирою в руках.

– Ось, – мовив він, простягаючи мені сокиру, – візьми.

– Що, по-твоєму, я маю зробити? – сторопів я.

– Убити П’ятницю!

– Убити? Але навіщо?

– Краще вбити, ніж гнати!..

Останні слова він вимовив із таким щирим і глибоким почуттям, що очі мої наповнилися слізьми. У них звучали любов і приязнь, і я поквапився переконати мого П’ятницю, що ніколи не прожену його, хіба що він сам захоче розлучитися зі мною.

Отже, він прагнув повернутися на батьківщину і водночас не хотів розлучатися зі мною, а в мене була єдина мета: вирватися з ув’язнення на острові. І сподіватися я міг тільки на допомогу й підтримку тих «бородатих людей», які зараз жили вбогим існуванням серед одноплеменців П’ятниці й самі потребували допомоги.

Ось чому, більше не розмірковуючи і не сперечаючись, ми з моїм дикуном вирушили до лісу шукати дерево, яке годилося б для будівництва місткої та міцної піроги.

На моєму острові було досить лісу, щоб побудувати цілий флот, але нас цікавили тільки ті дерева, які росли якомога ближче до берега. В іншому разі ми могли б повторити помилку, якої я вже припустився колись, і наш човен ніколи не був би спущений на воду.

Нарешті П’ятниця, котрий добре знав, які породи дерев найкраще годяться для нашої мети, вибрав одне. Надзвичайно тяжко, але нам таки вдалося звалити лісового велета, назви якого я досі не знаю, після чого мій приятель, обтесавши його, запропонував випалити внутрішню частину майбутнього човна. Одначе я довів йому, що набагато швидше й легше видовбати серцевину за допомогою теслярських інструментів.

П’ятниці не знадобилося багато часу, щоб опанувати навички роботи з теслом, сокирою й пилкою. За місяць наполегливої праці ми надали нашій пірозі потрібної форми і видовбали її зсередини. Потім два тижні пішло в нас тільки на те, щоб за допомогою дерев’яних котків і важелів доправити човен до морського берега. Повільно й наполегливо, крок за кроком ми переміщували це доробало. Часом за весь день, знемагаючи, ми зрушували пірогу на якихось два-три ярди.

Коли ж пірогу нарешті було спущено на воду, я в захваті спостерігав за тим, як спритно й уміло П’ятниця поводиться з веслами і стерном. У його руках великий і важкий човен, здатний умістити два десятки людей, здавався легким, немов пір’їнка.

Я спитав П’ятницю, чи здається йому пірога надійною, і він відповів, що навіть шторм не завадить йому досягти мети.

Ми вирішили оснастити наше судно не тільки веслами, а й щоглою, вітрилом та якорем.

Для щогли я вибрав молоду кедрову сосну, наказав П’ятниці зрубати її та очистити від гілля й кори. Вітрилом я зайнявся сам. У мене в коморі лежало чимало старих корабельних вітрил, зокрема й розрізаних на частини. Та оскільки вони пролежали багато років, і я не дбав про те, щоб зберегти їх, більша частина тканини вже зотліла і була ні для чого не придатна. Одначе я все-таки знайшов два досить міцні шматки, що годилися за розмірами, зшив їх і зробив косе вітрило, подібне до тих, які в Англії називають «бараняча лопатка». Зазвичай під такими вітрилами ходять корабельні шлюпки.

Я вмів управляти косими вітрилами ще відтоді, коли тікав від маврів на баркасі, і міг швидко навчити цього нехитрого мистецтва П’ятницю.

Два місяці ми витратили на те, щоб установити щоглу, снасті й вітрила. До щогли я приладнав невеликий поворотний штаг, що дало пірозі змогу лавірувати й навіть іти проти вітру, а на кормі встановив кермо. Ми з П’ятницею були не дуже вмілими кораблебудівниками, але нас спонукало усвідомлення того, які важливі й потрібні ці всі прилади у відкритому морі, тому ми не шкодували праці.

Коли все було готово, я показав на практиці моєму дикунові, як поводитися з вітрилом, як ходити галсами й повертати за допомогою стерна. Невдовзі П’ятниця став справжнім мореходом, за одним винятком – він ніяк не міг уторопати, яким чином слід користуватися компасом і навіщо цей прилад потрібен у морі. Тубільці взагалі не здійснюють тривалих плавань, а під час коротких переходів між островами орієнтуються за зірками й сонцем. У цих краях не буває густих туманів, а похмура погода стоїть недовго, тому небесні світила видно майже завжди.

Настав двадцять сьомий рік мого ув’язнення на острові, і хоча останні три роки, які я провів разом із моїм П’ятницею, не можна було порівняти з колишньою самотністю, час цей можна було зіставити з цілим людським життям. День мого прибуття на острів я завжди святкував зі щирою вдячністю Богові за його милосердя. А тепер я мав іще більше причин дякувати Творцю – переді мною зажевріла надія на звільнення. Я вірив усім серцем, що до повернення на батьківщину мені лишилося пробути тут не більше за рік, одначе досі доглядав за своїми полями, збирав і сушив виноград, доїв кіз, лагодив огорожі й рибалив разом із моїм товаришем у нещасті.

Настав сезон дощів; один по одному на острів напосідалися шторми, і для того, щоб зберегти наш новий човен цілим, я привів його до тієї самої затоки, де колись причалював на плотах із майном загиблого корабля. Під час найвищого припливу П’ятниця викопав на суші невеликий басейн, досить просторий, щоб пірога лишалася в ньому на плаву; потім ми завели туди наше судно й відгородили басейн від затоки міцною греблею.

Тепер наш човен перебував на березі й водночас на воді, і найвищі хвилі прибою були йому не страшні. Щоб убезпечити пірогу від дощів, ми вкрили її товстим шаром гілляччя – вийшло щось подібне до куреня. Лишалося дочекатися листопада – на цей місяць я призначив відплиття П’ятниці.

Щойно настала гарна погода, я взявся готувати все, що необхідно для подорожі. Насамперед треба було зібрати достатній запас провізії та запакувати її так, щоб харчі не пошкодила солона вода. Уже за тиждень я розраховував зруйнувати під час припливу греблю і перегнати пірогу з басейну до затоки.

Якось уранці я порався по господарству, а П’ятниці доручив пошукати на узбережжі в піску гнізда зелених черепах. Черепашачі яйця були нашими звичайними ласощами. Не минуло й півгодини, як я побачив, що мій приятель мчить назад. Перестрибнувши через частокіл, П’ятниця кинувся до мене й, не встиг я розтулити рота і запитати, що сталося, заволав, задихаючись:

– О, мій пане! Лихо! Трапилося погане!

– Що таке, П’ятнице, кажи до пуття!

– Там… ох… – Він насилу віддихувався. – Там один, два, три човен! Один, два, три!

Знаючи його манеру висловлюватися, я вирішив, що човнів шість, але з’ясувалося, що все ж таки три.

– Ну й чого ти так злякався? – мовив я якомога спокійніше, щоб підбадьорити його. – Подумаєш, човни!

Одначе П’ятниця панікував і тремтів усім тілом. Виявляється, він узяв собі в голову, що ті дикуни, від яких він урятувався, знову прийшли по нього й тепер нишпорять по всьому острову, щоб відшукати і з’їсти його.

Довелося сказати йому, що я в такій самій небезпеці, тож при нагоді мене з’їдять із не меншим апетитом, аніж його. Але живими до рук канібалів ми не дамося, і, мабуть, доведеться битися з ними.

– Ти готовий битися, П’ятнице? – спитав я.

– П’ятниця стріляти! – відповів він. – Але їх багато, дуже багато!

– Нічого, – мовив я. – Усі вони розбіжаться після першого ж мушкетного пострілу. Я захищатиму тебе, а ти захистиш мене.

– П’ятниця померти, коли пан накаже померти! – твердо відповів мій вірний тубілець, уже опанувавши себе.

Ми з ним випили по великому ковтку рому, зарядили мисливські рушниці шротом і прихопили ще два пістолети. Я підвісив до пояса свою важку іржаву шаблю без піхов і дав П’ятниці теслярську сокиру.

Відтак я піднявся на схил пагорба над своїм сховищем і, дивлячись у підзорну трубу, нарахував на березі двадцять одного дикуна, трьох бранців і три піроги. Нескладно було здогадатися, що єдиною метою прибуття цієї орди був людожерський бенкет, варварський ритуал, який вони справляли після кожної перемоги в сутичках із сусідами.

Цього разу дикуни причалили не до того місця, звідки втік П’ятниця, а набагато ближче до нашої затоки. Берег там був більш положистим, і ліс підступав майже до самої води.

Сповнений обурення, я спостерігав за тим, як негідники готуються до своєї кривавої розваги ледь не біля порога нашого будинку. Я побіг до П’ятниці та повідомив йому, що вирішив напасти на дикунів раптово й перебити всіх до одного.

Ми навантажилися зброєю – П’ятниця взяв два мушкети й рушницю, а за пояс заткнув один із пістолетів, собі я залишив також два мушкети і мисливську рушницю. Крім того, я запхнув у кишеню флягу з ромом, а П’ятниці дав нести шкіряний мішок із порохом та кулями.

Перед тим як перебратися через частокіл, я суворо наказав йому ані на крок не відходити від мене, не стріляти, нічого не робити без моєї команди й не вимовляти жодного слова, хоч би що сталося.

Вийшовши з будинку, ми повернули праворуч і зробили лісом гак близько милі, щоб обійти затоку й наблизитися до ворога на постріл рушниці непоміченими. Одначе мені спало на думку дещо таке, що похитнуло мою рішучість.

Ні, я не боявся численних ворогів – вони порівняно з нами були майже неозброєні, ба навіть якби я лишився сам, без П’ятниці, то напевне переміг би їх. Але яка причина, запитував я себе, змушує тебе, Робінзоне, йти на вбивство й закривавити руки? Ці люди не заподіяли тобі лиха, а їхні жорстокі звичаї нічим не відрізняються від звичаїв десятків інших племен і народів. Вони не винні в тому, що дотримуються тих самих ритуалів, яких дотримувалися їхні предки в десяти поколіннях. Бог позбавив їх світла розуму, але не мені бути суддею їхніх учинків, і тим більше – виконавцем вироку. І якщо Бог захоче, він сам покарає їх за всі злочини!

Звичайно, П’ятниця мав виправдання: ці люди були його ворогами, він перебував із ними у стані війни і мав право напасти на них. П’ятниця, але не я.

Розділ 40 П’ятниця і його батько

Ця думка так глибоко запала мені в душу, що я вирішив підібратися до дикунів ближче, щоб поглянути на їхній жахливий бенкет, і вже тоді діяти згідно з обставинами й так, як покаже мені Провидіння. Принаймні поки що я не збирався втручатися в будь-що.

З такими думками я продирався лісом, намагаючися рухатись якомога обережніше. П’ятниця йшов за мною. Ми не зупинялись аж до протилежного узлісся, неподалік якого розташувалися дикуни. Тепер нас відокремлював від них лише невеликий перелісок.

Я пошепки покликав свого супутника, вказав йому на величезне дерево, що вивищувалося над усіма верхівками, і звелів спробувати залізти туди, щоб точно розвідати, що поробляють тубільці. П’ятниця послухався й незабаром, повернувшися, повідомив, що з дерева все видно, немов на долоні. Дикуни сидять біля вогню, їдять одного з полонених, а другий, зв’язаний, лежить на піску, очікуючи на свою смерть. Немає сумнівів, що негідники вб’ють і його.

Тут у моїй душі спалахнуло полум’я гніву. А П’ятниця додав: цей бранець явно не належить до жодного тубільського племені, тому що шкіра в нього світла, а обличчя заросло бородою. Вочевидь, він із тих «бородатих людей», про чиє прибуття в ці краї мій супутник уже розповідав мені.

Почувши про бородатого білого чоловіка, я відчув справжній жах. Залізши на нижні гілки дерева, де щойно побував П’ятниця, за допомогою підзорної труби я зміг розгледіти на прибережному піску зв’язану ліанами людину. Це, безсумнівно, був європеєць, хоча дикуни не залишили на ньому жодного клаптика одягу.

За переліском, що відокремлював нас від людожерів, видніло ще одне дуже високе дерево. Звідси до нього було не більше ніж п’ятдесят ярдів. Зробивши невеликий гак, ми могли потайки його дістатись і тоді опинилися б на відстані половини рушничного пострілу від тубільців.

Я насилу стримував лють, яка охопила мене, хоча й розумів, що діяти треба абсолютно спокійно. Відійшовши кроків на тридцять, я обійшов зарості чагарника і, послуговуючись ними як укриттям, дістався другого дерева. Там я сховався за стовбуром і почав спостерігати за дикунами. Від дерева до багаття було не більше, ніж сімдесят ярдів, і я міг розгледіти все докладно.

І відразу ж я збагнув: не можна гаяти жодної хвилини. Дев’ятнадцять людожерів, зібравшись у коло, сиділи біля вогню, а двоє вже прямували до світлошкірого чоловіка, напевне збираючись убити його й оббілувати, як свинячу тушу. В руках одного з них я побачив меч, зроблений з бакаутового дерева. Коли кати схилилися над полоненим, щоб розрізати його пута, я обернувся до П’ятниці, який, наче тінь, ішов за мною, і промовив:

– Пообіцяй, що точно виконуватимеш усе, що я тобі накажу. – Він кивнув у відповідь, і я додав: – Спостерігай за мною й повторюй усе, що я робитиму. І дивись – нічого не проґав!

Тут я опустив рушницю прикладом на землю, і П’ятниця негайно опустив свою, я прицілився в дикунів – і він скинув цівку, ловлячи на мушку людожерів.

– Добре, – мовив я. – Ти готовий?

– Так, – відповів він.

– Ну, якщо так, – вигукнув я, – тоді вогонь!

Тієї самої секунди я вистрілив у натовп дикунів.

Дивно, але П’ятниця виявився щасливішим стрільцем, аніж я: він убив двох, а ще трьох поранив, а я вбив тільки одного, а поранив двох.

Бачили б ви цю картину! Переполох, який зчинився коло багаття, був жахливий. Усі, хто не був поранений або вбитий, скочили зі своїх місць і, волаючи, забігали берегом, не розуміючи, звідки на них упала невідома небезпека.

П’ятниця тим часом не зводив із мене очей, щоб, згідно з наказом, повторювати кожен мій рух. Одразу після першого пострілу я кинув мушкет і схопив мисливську рушницю – і він учинив так само. Я зарядив і націлився – він зробив те саме.

– Чи готовий ти, П’ятнице? – спитав я.

– Так! – відповів він.

– Ну то стріляй! – І ми водночас іще раз вистрілили в на смерть переляканих негідників.

Оскільки наші рушниці були заряджені великим шротом, нам удалося звалити з ніг тільки двох, але шріт, який розлетівся навсібіч, поранив багатьох дикунів, і вони, скривавлені, з зойками та прокльонами кинулися до води й у зарості. Ще троє поранених упали на шляху і повзли, намагаючись сховатися від наших пострілів.

– Тепер, П’ятнице, – закричав я, кидаючи на землю розряджену рушницю й хапаючи готовий до бою мушкет, – за мною!

І з цими словами я вистрибнув із-за дерева і побіг уперед. П’ятниця не відставав ані на крок. Щойно дикуни помітили нас, я заволав нелюдським голосом (до мене приєднався могутній лемент, що вирвався з горлянки мого супутника) і помчав (наскільки дозволяла мені вага рушниці) до нещасної жертви людожерів, до чоловіка, який досі лежав між багаттям і краєчком прибою. Обидва дикуни, що збиралися взятися до своєї кривавої справи, дременули, почувши перший звук пострілу. Промчавши мілководдям, вони стрибнули до піроги, яка відчалювала і в якій уже сиділи троє їхніх одноплеменців.

Я обернувся до П’ятниці, звелів йому підійти ближче до води й відкрити вогонь. Він пробіг ярдів сорок і вистрілив услід пірозі. Спочатку мені здалося, що одним цим пострілом він убив усіх, хто там був, але потім двоє дикунів підвелись і потяглися до весел. Одначе двоє точно були поранені, а третій, схоже, мертвий.

Поки П’ятниця стріляв у людожерів, я одним помахом ножа перерізав ліани, якими був зв’язаний нещасний бранець. Звільнивши його ноги й руки, я допоміг чоловікові підвестись і спитав португальською:

– Як вас звати?

Він не зрозумів мене й відповів латиною:

– Кристіанус (тобто християнин).

Я не розпитував його більше – бранець був такий слабкий та виснажений, що ледве розмовляв. Вийнявши з кишені пляшку з ромом, я простяг її нещасному, щоб він трохи відновив сили. Потім я дав кусень хліба, і він жадібно накинувся на їжу. Тільки після цього я спробував дізнатися, звідки він, і у відповідь полонений пробурмотів:

– Еспаньол.

Іспанець почав жестами показувати, який він мені вдячний за порятунок від жахливої загибелі.

– Сеньйоре, – мовив я ламаною іспанською, – залишмо подяки на потім. Зараз треба битися. Якщо ви в змозі, ось вам пістолет, а ось шабля. Беріть їх і помстіться за своє приниження!

Бранець прийняв зброю з палкою вдячністю. Вона ніби повернула йому сили і змусила кров бігти швидше. Наче одержимий, він кинувся на своїх катів і за лічені хвилини наздогнав і зарубав двох людожерів. Приголомшені гуркотом наших пострілів, дикуни майже не чинили опору й не могли бігти. Вогнепальна зброя справила на їхню темну уяву такий самий вплив, як утручання вищих сил. Так само поводилися втікачі в пірозі – від пострілу П’ятниці всі до одного попадали, злякавшися, долілиць, одначе поранені були лише троє.

Я тримав у руках рушницю зі зведеним гачком. Напоготові в мене було ще кілька зарядів пороху і шроту. Гукнувши П’ятницю, я звелів йому бігти до того місця, звідки ми зробили перші постріли, і принести розряджену рушницю, що залишилася під деревом. Мій приятель виконав це надзвичайно швидко. Тоді я передав йому свою рушницю, а сам присів, щоб перезарядити мушкети.

Поки я цим займався, іспанець став до жорстокого двобою з могутнім дикуном, який відбивався від нього дерев’яним мечем – тим самим знаряддям, яким полоненого нещодавно позбавили б життя, коли б я цьому не завадив. Іспанець був відчайдушно хоробрий: попри свою слабкість, він майстерно бився з дикуном і завдав йому кілька ран у голову. Проте здоровенний тубілець спритно вивертався і врешті-решт примудрився вибити з рук супротивника шаблю. Тоді іспанець відстрибнув, вихопив з-за пояса пістолет і вклав темношкірого ворога наповал одним пострілом. Людожер розтягнувся на піску, і, хоча я вже був готовий кинутися на допомогу сміливцеві, йому це не знадобилося.

П’ятниця, озброєний лише сокиркою, переслідував утікачів і тих, кого йому вдавалося наздогнати та збити з ніг, одного по одному доправляв у кращий світ.

Відсапнувши, іспанець почав вимагати в мене мушкет. Я дав йому одну зі своїх мисливських рушниць, із якою він негайно кинувся в погоню за двома дикунами й поранив обох. Проте довго переслідувати їх він не міг, і дикунам пощастило сховатися від погоні в лісових хащах. Там на них уже чекав П’ятниця – наздогнавши одного, він одразу з ним розправився, а другий, попри рани, стрибнув зі скелі в море і, зібравши рештки сил, поплив за двома своїми одноплеменцями, що рятувалися в пірозі.

Тільки цим трьом і поталанило врятуватися з цілої юрми, у якій я нарахував понад двадцять людожерів. Вони завзято працювали веслами, намагаючись якомога швидше відійти подалі від берега, і, хоча П’ятниця стріляв по них іще двічі або тричі, жодного з них навіть не поранили.

Мій приятель і слуга хотів був, узявши одну з пірог, наздогнати втікачів. Я також приєднався до нього, тому що втеча ця мене надзвичайно непокоїла. А раптом ці троє щасливо дістануться свого племені й розкажуть, що сталося на моєму острові? І тоді сюди припливе ціла армада з двохсот або трьохсот пірог, набитих дикунами в такій кількості, що нам навряд чи вдасться їх перемогти.

Ми кинулися до піроги, та щойно я заніс ногу, щоб переступити через борт, як побачив на дні зв’язаного ліанами тубільця. Нещасний, так само як іспанець, був приречений на смерть! Він ледве дихав зі страху, не розуміючи, що відбувається навколо. До того ж він настільки міцно був скручений ліанами і так довго пролежав у цьому положенні, що був на волосинку від смерті. Іскра життя, як мені здалося, ледве жевріла в ньому.

Я відразу ж розрізав ліани й хотів був допомогти йому підвестися з дна піроги, але він був геть знесилений та міг тільки жалібно стогнати. Либонь, він вирішив, що його розв’язали лише для того, щоб позбавити життя.

Я звелів П’ятниці сказати тубільцеві, що його врятовано. Ковток рому з моєї пляшки і звістка про щасливе звільнення добре подіяли на нещасного. Незабаром він уже зміг підвестися, а потім і сів, спираючись на борт піроги.

Коли ж П’ятниця почув голос і вдивився в обличчя полоненого тубільця, перед моїми очима постало видовище, яке розчулило мене і змусило плакати: він кинувся цілувати, обіймати й притискати до себе цього напівживого дикуна. Мій приятель ридав, сміявся, кричав, стрибав навколо бранця, танцював і співав; потім раптом знову заходився плакати, здіймати руки й колошматити себе по обличчі й голові. І відразу ж знову співав і танцював, мов навіжений. Минуло чимало часу, перш аніж нам із іспанцем вдалося домогтися від нього зв’язних слів, які пояснювали, що відбувається.

– Це мій батько! – прокричав П’ятниця і знову залився слізьми.

Я був уражений таким щирим висловленням щастя й любові – почуттів, які охопили мого дикуна, коли він побачив батька, щойно врятованого від жахливої смерті. Я не в змозі їх описати, та й не треба. П’ятниця то кидався в пірогу, то вистрибував із неї, то сідав, обіймаючи батька і притискаючи до своїх грудей його голову, то заходився щосили розтирати й зігрівати його затерплі від грубих ліан руки та ноги. Побачивши це, я запропонував використати для розтирання ром, і це подіяло – життя поступово поверталося до старого індіанця.

Це потребувало чимало часу, і пірогу з дикунами вже майже не було видно. Про переслідування тепер годі було й думати. Однак і в цьому нам пощастило: години за дві здійнявся поривчастий північно-західний вітер, який посилювався й надвечір перетворився на жорстокий шторм. Вітер дув назустріч утікачам, і навряд чи легкій пірозі вдалося подолати бурхливе море і щасливо досягти берега.

Та повернімося до П’ятниці. Він так був зайнятий своїм батьком, що я не наважувався його тривожити. Нарешті я покликав його, і він прибіг, підстрибуючи. Дивлячись на його фізіономію, яка мала вираз надзвичайної радості, я спитав, чи дав він батькові хоча б кусень хліба. На це П’ятниця затрусив головою та збентежено пробурмотів:

– Немає хліба. П’ятниця, поганий пес, усе з’їсти сам…

Я сунув йому коржа, якого завбачливо запхнув до кишені, і звідти ж видобув два грона родзинок.

Усе це П’ятниця віддав батькові, а коли той почав їсти, раптом прожогом вискочив із піроги й помчав берегом, немов за ним гналася сотня дикунів. Біг він так прудко, що за лічені секунди зник із очей. Марно я кликав його – мій приятель навіть не обернувся. А за чверть години я знову побачив його: П’ятниця повертався, але тепер уже набагато повільніше. Наблизившись, він зовсім сповільнив кроки, і я розгледів, що в нього в руках.

Виявляється, він устиг збігати до моєї фортеці й тепер ніс глек зі свіжою водою та кілька коржів. Коржі він одразу ж віддав мені, а воду, після того як я зробив кілька ковтків, – батькові. Вода дивовижно оживила старого дикуна – він, як з’ясувалося, вмирав зі спраги.

Коли тубілець напився, я спитав у П’ятниці, чи не залишилося трохи води? Глек був іще напівповний, і я попросив свого товариша напоїти також іспанця, який напевне відчував не меншу спрагу, і віднести йому один із коржів.

Остаточно заслабнувши, полонений-європеєць нерухомо лежав на траві під тінястим деревом. Його бойовий запал згас, ноги здерев’яніли й розпухли від пут, якими були жорстоко стягнені протягом тривалого часу. Він ледве зміг трохи підвестися, щоб напитися води, і напівлежачи взявся за коржа. Я попрямував до нього і простяг йому жменю родзинок. Він поглянув на мене так вдячно, що мені защеміло серце. Їжа та питво підкріпили хороброго іспанця, але самостійно підвестися він більше не міг. Цей чоловік затято бився з останньої сили, але тепер його ноги розпухли й завдавали невимовного болю. Довелося покликати П’ятницю, щоб той розтер їх ромом так само, як зробив це для батька.

І от іще що я помітив: поки П’ятниця вовтузився з іспанцем, не минало жодної хвилини, щоб він не кинув погляд у бік піроги, де лежав його батько. Мій тубільський приятель ніби перевіряв, чи не зник старий і чи все з ним гаразд. На мить утративши батька з очей, він раптом кинув свою справу, зірвався з місця, добіг до піроги і, переконавшись, що все добре, повернувся.

Коли з розтиранням було закінчено, я запропонував іспанцеві спробувати підвестись і за допомогою П’ятниці дістатися піроги. Нам час було повертатися до мого сховища, де всі ми були б у безпеці, а врятовані бранці мали б кращий догляд. Але П’ятниця, замість того щоб дочекатися, поки іспанець підведеться, звалив його собі на плечі, відніс до піроги й обережно посадовив поруч зі своїм батьком. Сам він вистрибнув із піроги на пісок, спустив судно на воду і, попри вітер, що дужчав, узявся веслувати так енергійно, що я ледь устигав за човном, ідучи пішки берегом.

Доправивши обох до нашої бухти й залишивши їх у човні, П’ятниця вирушив розшукувати другу пірогу. Невдовзі він вихором промчав повз мене, і я ледь устиг спитати, куди це він так поспішає. «Йду шукати пірога!» – вигукнув він, не зупиняючись. Ніколи ще я не бачив, щоб людина бігала так прудко, як мій тубільський приятель. Гадаю, він міг би легко позмагатися з найшвидшими скакунами.

Другу пірогу П’ятниця привів до бухти майже водночас із моєю появою на березі. Прив’язавши її, він вирушив допомагати нашим гостям вийти з човна. Та коли вони обидва вибралися на пісок, з’ясувалося, що жоден із них не годен зробити й кроку. Мій П’ятниця розгубився.

Поміркувавши, я запропонував обом посидіти певний час на піску, а П’ятниці звелів іти за мною. В нашому сховищі я нашвидкуруч збив незграбні ноші, і ми перенесли іспанця й батька П’ятниці до зовнішньої стіни моїх укріплень. Але тут на нас чекали ще більші труднощі. Скористатися перекидною драбиною наші гості не могли, а іншого способу доправити їх за огорожу не було. Не ламати ж через це частокіл!

Довелося знову попрацювати. За дві години ми з П’ятницею спорудили зі старих вітрил досить місткий та міцний намет і поставили його на майданчику між зовнішньою стіною мого форту й посадженим мною гайком. Усередині ми влаштували два ліжка з матрацами, набитими ячмінною соломою та вкритими простирадлами.

Отже, населення мого острова зростало, і тепер я справді скидався на правителя, у якого є піддані, хоча й нечисленні. Острів цілком належав мені; я був тут і законодавцем, і суддею, і власником усієї землі. У відданості населення я міг не сумніватися – усі вони були зобов’язані мені життям. Але ще цікавішим було те, що мій народ, який складався лише з трьох осіб, належав до трьох різних віросповідань. П’ятниця з моєї легкої руки став протестантом, батько його був язичником, а іспанець – католиком. І мені як володареві нічого не лишалося, тільки ухвалити свободу сумління на всьому просторі мого острова.

Убезпечивши врятованих нами людей і надавши їм змогу спокійно відпочити після пережитого, я зайнявся їхнім харчуванням. Щонайперше я звелів П’ятниці забити молоду козу з мого меншого стада. Потім узяв її задню частину, порубав на дрібні шматки й доручив П’ятниці зварити їх, додавши пшеничної крупи, овочів і духмяного коріння. Вийшла чудова юшка та повне блюдо ніжного м’яса. Із цими стравами ми вирушили до нового намету.

Там ми з апетитом пообідали або радше повечеряли, причому під час застілля П’ятниця був мені за перекладача не тільки в розмові з батьком, а й з іспанцем, який добре знав тубільську говірку.

По обіді я наказав П’ятниці взяти одну з пірог і вирушити за мушкетами та іншою вогнепальною зброєю, що її ми так і покинули на бойовищі. Завтра зранку він мав поховати тіла вбитих дикунів, а також жахливі рештки їхнього бенкету, яких, імовірно, було чимало. Сам я так і не зміг примусити себе зробити це і, проходячи повз, відвертався, борючись із нудотою й огидою.

П’ятниця все виконав точно і знищив навіть сліди на прибережному піску та згарище. Тому, знов опинившись на тому краю острова, я ледве впізнав місцевість, і лише виступ лісу й самотнє дерево в заростях чагарника підказали мені, де я.

Коли мої нові піддані одужали, ми стали частіше бесідувати. Насамперед я звелів П’ятниці спитати в батька, яка його думка про тих дикунів, котрі врятувалися в пірозі. Чи не слід нам побоюватися їхнього повернення, причому, крий Господи, із численними одноплеменцями?

Старий тубілець запевнив мене, що буря, яка лютувала цілу ніч, була така сильна, що навіть якщо втікачі не потонули, то їх напевне віднесло далеко на південь, до берегів, заселених ворожими племенами. Там на них чекала така сама доля, яку вони готували для всіх своїх полонених, і напевне їх давно вже з’їли. Якщо ж сталося диво, вони вціліли та щасливо дісталися місць, де мешкають їхні родичі, то тут сказати важко. Утім, старий дикун схилявся до того, що втікачі-людожери аж так налякані раптовим нападом і гуркотом наших рушниць, що, швидше за все, розкажуть про те, що сталося, як про несподівану появу могутніх і войовничих духів, які знищують усе живе. Він сам чув, як тубільці, намагаючись урятуватися, тікали і горлали один до одного, що не можуть зрозуміти, яким чином людина здатна вивергати вогонь і вбивати на величезній відстані, навіть не підносячи рук.

У цьому старий дикун мав рацію: з часом я дізнався, що серед місцевих племен поширилися жахливі чутки про мій острів, і ніхто з канібалів не наважувався не тільки висадитися на його берег, а й навіть наблизитися на кілька миль. Вони були страшенно нажахані розповідями тих, кому таки вдалося уникнути загибелі в морі, і твердо вірили в те, що вогонь богів знищує всіх, хто ступить на землю зачарованого острова.

Про це все я дізнався згодом і протягом тривалого часу постійно тривожився за себе та свій нарід. Але тепер нас було вже четверо, і ми цілком могли вистояти на бойовищі навіть проти сотні дикунів.

Одначе час спливав, а на обрії так і не з’явилася жодна пірога. Мої побоювання щодо раптового вторгнення людожерів поступово розвіювалися, і я знову міркував про плавання до віддаленої землі. Тим більше що батько П’ятниці переконав мене, що в його одноплеменців на нас чекає радісний прийом.

Розділ 41 Британський корабель

І все-таки я відмовився від своїх намірів – до цього мене спонукала важлива розмова з іспанцем. Він повідомив, що крім нього на узбережжі, куди я прагнув потрапити, залишалися ще шістнадцять його товаришів – іспанців і португальців, які врятувалися після загибелі корабля. Вони мирно жили поряд із тубільцями, але їм дуже бракувало всього необхідного – харчів, одягу, ліків. На відміну від мене, ці люди втратили все, що мали.

Я почав розпитувати, і мій іспанець розповів, що був членом команди іспанського корабля, який ішов із Pіо-де-ла-Плати в Гавану. Туди він мав доправити вантаж, який складався зі зливків срібла й бавовняної тканини, а повернутися – із повними трюмами товарів із Європи, яких на Кубу поставлялося безліч. Під час катастрофи п’ятеро членів команди загинули, а решта щасливо дісталися узбережжя, де дізналися, що воно заселене численними індіанськими племенами.

Спочатку моряки буквально вмирали з голоду та щогодини чекали нападу канібалів. Вони мали якусь вогнепальну зброю, але вона виявилася ні до чого, оскільки морська вода підмочила весь порох за винятком двох-трьох фунтів, які вони швидко витратили, здобуваючи харчі полюванням.

Я спитав, на що ж сподівалися моряки і чи не намагалися вони вибратися звідти. Іспанець на це відповів, що вони багато разів обговорювали таку можливість, але в них не було ні судна, ні інструментів, потрібних для того, щоб його збудувати. Зрештою всі впали у розпач.

Тоді я поцікавився, чи не пристануть вони на мою пропозицію вирватися з ув’язнення на дикому узбережжі та переїхати до мене на острів.

Звичайно, я вагався і щиро зізнався іспанцеві, що побоююся зради й підступу. Я не знаю тих людей, а мені ж доведеться довіритися їм, поставивши під загрозу своє життя і добробут. Хто не знає, що вдячність – не та чеснота, яку має кожен, і люди часто нехтують нею, шукаючи зиску. Було б сумно опинитися полоненим у їхніх руках, а з часом потрапити до іспанських колоній, де на будь-якого англійця, хоч би чим він займався, чекають ув’язнення й тортури. Краще вже втрапити до лап людожерів і бути живцем з’їденим, аніж вирушити на багаття за вироком суду інквізиції, – адже будь-яка особа мого віросповідання вважається в іспанців єретиком.

Та було дещо, що змушувало мене відкинути всі побоювання. Якби моряки з загиблого корабля опинилися на моєму острові, ми, маючи таку кількість робочих рук, могли б хутко збудувати місткий вітрильник, на якому неважко дістатися Бразилії або іспанських володінь. Для мене важливо одне: знати, що на знак подяки за забезпечення цих людей зброєю, знаряддям, матеріалом і харчами вони не скрутять мене й не доправлять у трюмі судна просто до іспанської влади. Тоді моя доля буде значно гіршою, ніж ув’язнення на незаселеному острові.

Іспанець щиро запевнив мене, що становище його супутників настільки гірке, а їхньому життю постійно загрожують такі небезпеки, що вони будуть щасливі, якщо потраплять на острів і ніколи навіть подумки не здіймуть руку на чоловіка, котрий поверне їм волю й безпеку. А щоб у мене більше не лишалося сумнівів, він сам вирушить на узбережжя разом із батьком П’ятниці, обговорить зі своїми товаришами запропонований мною план і привезе мені відповідь.

Тоді я мовив, що не почну з ними перемовин, якщо вони не присягнуться на Біблії, що визнають мою владу як правителя острова, що будуть вірні мені та, коли ми побудуємо судно, вирушать до тієї християнської землі, яку я вкажу. Ба більше: вони мають беззаперечно виконувати будь-які мої накази. Я підготую папір із цією обітницею, іспанець візьме його з собою, і кожен із його товаришів власноруч підпише його. Тільки після цього вони зможуть потрапити на мій острів.

Іспанець палко вигукнув, що готовий зараз же присягтись і не розлучатися зі мною, поки я сам не накажу йому цього зробити. Він ладен віддати за мене всю кров до останньої краплини, якщо хоча б один із його товаришів зламає своє слово.

Усі, хто врятувався з іспанського корабля, чесні й гідні люди, що опинилися в найзлиденнішому становищі. Вони не мають одягу та зброї, а харчуються тим, що їм дають із жалощів тубільці, а ще до того ж змушені потерпати через свавілля тамтешніх вождів. Вони вже майже втратили надію повернутися на батьківщину і, якщо я наважуся допомогти їм, служитимуть мені вірою та правдою.

Після цього я остаточно вирішив ризикнути і доправити для перемовин старого дикуна й іспанця. Та коли все вже було готове до відплиття, іспанець звернувся до мене і промовив, що є одна обставина, яка, на його думку, може перешкодити втіленню нашого плану. Я вислухав його і переконався, що цей чоловік не тільки відданий мені, а й має ясний розум і практичний хист. Справді, звільнення його товаришів слід було відкласти щонайменше на шість місяців.

А річ була от у чому. Іспанець прожив на острові вже понад місяць. За цей час він устиг дізнатися, як я господарюю і в який спосіб із Божою допомогою здобуваю харчі. Він добре знав, скільки зерна та в’яленої козлятини є в моїй коморі, скільки молока дають кози, коли і в якій кількості визріває виноград. Цього було більше ніж досить для однієї людини, але навіть для чотирьох ледь вистачало. А якщо населення острова збільшиться до двадцяти чоловік? Як прогодувати їх і як спорядити судно, коли його буде збудовано? Без потрібних запасів нам не дістатися не тільки Бразилії, а й навіть найближчих іспанських поселень у Південній Америці.

І от що запропонував іспанець. Разом із П’ятницею та його батьком вони розчистять, зорають і засіють нові, набагато більші ділянки полів. Для посіву буде використано все зерно, яке ми зможемо зберегти. Потім доведеться дочекатися жнив, зібрати врожай і, тільки вже маючи добрий запас харчів, вирушити за співвітчизниками іспанця. В іншому разі вони вскочать у ще більшу халепу, а голод, траплялося, і не такі обітниці позбавляв сили. Тут він нагадав мені, як Господь вивів юдеїв із Єгипту і як ті ремствували проти самого Бога, коли в пустелі їм забракло їжі.

У його словах було стільки розсудливості, а порада була така слушна, що я в захваті негайно з ним погодився. Ми всі разом заходилися розчищати галявини і скопувати землю за допомогою всіх дерев’яних знарядь, які мали. За місяць, коли настав час сівби, у нас було зорано й угноєно землю для посіву двадцяти двох бушелів ячменю і шістнадцяти бушелів пшениці. Більше заощадити нам не вдалося, хоча ми залишили собі саме стільки, скільки було необхідно, щоб протриматися до нового врожаю. В цих краях від посіву до жнив минає чотири місяці – набагато менше, ніж в Англії.

Тепер, коли нас стало четверо, я вже не так побоювався нашестя дикунів. Ми сміливо ходили по всьому острову, і всі наші думки були зайняті тільки приїздом супутників іспанця і мріями про майбутнє повернення на батьківщину. Плануючи побудову судна, я позначив карбами деякі дерева, що здалися мені годящими для корпусу й оснащення. Потім звелів П’ятниці та його батькові зрубати ці сосни й дуби, а іспанцеві доручив простежити, щоб усе було зроблено як слід.

Я показав їм, у який спосіб можна перетворити дубовий окоренок на дошки. Нам було потрібно не менше, ніж дюжина, міцних і довгих дощок із міцного дуба, кожна від двох до чотирьох дюймів завтовшки і завширшки не менше, як двадцять п’ять дюймів. Важко уявити, скільки праці для цього знадобилося, але результат мене втішив.

Водночас я прагнув збільшити своє стадо свійських кіз. Для цього я щодня посилав на полювання П’ятницю, а ми з іспанцем його супроводжували, змінюючись через день. Отож нам удалося спіймати два десятки козенят і приєднати їх до тих, що паслися в загонах. Коли ж настав час сушити виноград, я зібрав і розвісив його на сонці в такій неймовірній кількості, що родзинками з нього можна було б наповнити вісімдесят барилець. Хліб та родзинки були основою нашого харчування, і можу вас запевнити – це було не тільки поживно, а й надзвичайно смачно.

Нарешті настав час жнив. Пшениця та ячмінь уродили непогано, і зерна мало вистачити для здійснення наших планів. Ми зібрали, обмолотили й засипали в комору близько двохсот двадцяти бушелів, і цього було досить, навіть якби всі шістнадцять іспанців опинилися тут. А побудувавши судно, ми могли обійти всі гавані Нового Світу, не поповнюючи запасів.

Покінчивши з зерном, ми взялися до плетіння великих кошиків для його зберігання. Виявилося, що іспанець – справжній митець у цій справі, з його рук виходили гарні й надійні вироби, зовсім не схожі на ті, які були раніше в мене.

Тепер, коли все було готове, іспанець і батько П’ятниці могли вирушити до далекого узбережжя. Я, як і раніше, наполягав на тому, щоб вони поверталися самі та в жодному разі нікого не брали з собою. Всі, хто пристане на мої умови й письмово присягнеться, могли розраховувати на мою прихильність. Одначе поки я не побачу власних підписів цих людей, я не можу бути ні в чому певен.

Діставши ці настанови, іспанець і старий дикун сіли в одну з тих пірог, у яких вони прибули до острова зв’язаними та приреченими на смерть, і приготувалися відчалити.

Кожен із них мав по мушкету і по вісім зарядів до них. Я просив обох не марнувати порох і шріт, зберігаючи їх на крайній випадок.

Настрій у мене був пречудовий. Уперше за двадцять сім років перебування на острові я робив те, що могло принести мені звільнення. Я дав моїм посланцям чимало хліба та родзинок, яких вистачило б на кілька днів, а їхнім нещасним товаришам іще на тиждень. Ми домовилися про знак, який, повертаючись, вони мали підняти на щоглі, щоб я міг здалеку відрізнити їхню пірогу від тубільської, а потім я побажав іспанцеві й батькові П’ятниці попутного вітру і щасливої дороги.

Вітер і справді був попутним. Мої посланці відпливли в період жовтневої повні – точної дати я не можу назвати, тому що давно помилився в розрахунках, і мій календар із карбами більше не міг мені допомогти. Боюся, що я, можливо, помилявся навіть у кількості років, прожитих на острові.

Минуло вісім днів, і сталося дещо неймовірне. Якось уранці, коли я задрімав у своєму курені після ситного сніданку, до мене увірвався П’ятниця.

– Пане, пане! – прокричав він, округливши очі. – Корабель! Там корабель!

Я підхопився, наче ошпарений, і в чому був, навіть не прихопивши з собою рушниці, помчав крізь гайок. Переді мною відкрилося море. У кількох милях від берега я побачив великий корабель, який щойно обігнув південний край острова і прямував до входу в нашу бухту. Свіжий вітерець наповнював вітрила, і ніщо не перешкоджало мореплавцям.

Оговтавшись, я покликав П’ятницю та звелів йому сховатися в заростях на березі бухти й стежити за кораблем, поки ми не впевнимося, хто це – друзі чи вороги.

Потім я сходив до печери по підзорну трубу, прибрав за собою приставну драбину (так я чинив щоразу, коли чогось побоювався) і зійшов на вершину пагорба, щоб, залишаючись невидимим, спостерігати за тим, що відбувається в бухті.

З вершини пагорба я міг бачити все на багато миль навкруги. Корабель уже спустив вітрила і став на якір. Тепер він перебував за півтори милі від берега, а від мене – за дві з половиною на південний схід. Усе, що я бачив, казало мені, що корабель англійський. Із борту вже спускали шлюпку, і це була справжня англійська шлюпка з прямим вітрилом, яку не сплутати з жодною іншою.

Важко передати мої почуття. Попри невимовну радість, я відчував збентеження. Екіпаж корбаля складався з англійців, але звідки мені було знати, що це за англійці і які їхні наміри? Навряд чи я міг стверджувати, що почуваюся в безпеці. Що могло привести звичайний торговельний корабель у ці далекі від торованих морських шляхів вóди? Адже на околишніх узбережжях не було ні британських поселень, ані торговельних факторій. Хіба що буря занесла їх сюди, але протягом усього останнього тижня погода була ясна й тиха. І якщо це справді були англійці, то припливли вони на мій острів не з добрими намірами.

Тому я вирішив, що переховуватимуся, доки все не з’ясується, і краще вже сидіти в заростях і ховатися в моєму форті, ніж опинитися в руках якихось негідників.

Нікому б я не порадив сміятися з таємних передчуттів і знаків, посланих долею! Кожен, хто має хоч трохи спостережливості, може підтвердити, що вони існують і правильно вказують нам, як чинити в тому чи тому випадку. Інша річ, – дістаємо ми їх від вищих сил або від нижчих, які добрі до нас, – тут питання залишається відкритим. У всякому разі, користь від передчуттів очевидна, про що і свідчать подальші події.

Заздалегідь скажу: якби я тоді не прислухався до внутрішнього голосу, який нашіптував мені поводитися вкрай обережно, загибель моя була б неминучою. І зараз ви в цьому переконаєтеся.

Спостерігаючи, незабаром я побачив, що корабельна шлюпка наближається до берега й повертає, немов підшукуючи зручне місце, щоб причалити. Одначе невелику затоку, де ми тримали свої піроги, команда шлюпки не помітила і причалила на узбережжі – там, де я колись причалював зі своїми плотами, навантаженими речами з розбитого корабля. Це місце було за півмилі від пагорба, і я вирішив, що мені пощастило – якби їх віднесло течією ще трохи вздовж берега, вони висадилися б просто біля мого сховища.

Витягши шлюпку на пісок, матроси зійшли на берег. У підзорну трубу я міг добре розгледіти кожного, і, судячи з одягу й поведінки, більшість із них справді були англійцями. Я нарахував одинадцять чоловіків, причому троє були без зброї та, більше того, зв’язаними. Цих трьох матроси з рушницями витягли зі шлюпки на піщаний берег, і один зі зв’язаних бранців раптом заходився бурхливо жестикулювати, ніби благаючи про помилування й висловлюючи надмірний відчай. Двоє інших мали пригнічений вигляд, але залишалися спокійними.

Це видовище збентежило мене, я не знав, що й подумати, аж раптом П’ятниця, який піднявся до мене на пагорб із доповіддю, вигукнув своєю ламаною англійською:

– Дивіться, пане! Англійські люди їсти свої полонені достоту так, як і дикі люди!

– Що ти мелеш?! – заперечив я. – Невже ти гадаєш, що вони з’їдять їх?

– Так, я сам бачив, що вони хотіти їх їсти! – відповів П’ятниця.

– Ну це вже ні, – обурився я, – прирізати вони, звичайно, їх можуть, але точно не їстимуть, будь певен.

Перемовляючись із моїм тубільським приятелем, я не припиняв ламати голову щодо того, що ж, власне, це все означає? Мене потроху опановував страх: полонених щохвилини могли вбити матроси. У підзорну трубу я бачив, як один із цих мерзотників розмахував довгим кинджалом, готуючись увігнати його у груди бранця. Мені здалося, що нещасний ось-ось прийме смерть, і кров застигла в моїх жилах.

Тут я всім серцем пошкодував, що з нами немає іспанця і батька П’ятниці: разом ми могли б стиха підкрастися до берега та звільнити полонених. Проте мені відразу ж спало на думку дещо інше.

Поки я спостерігав за діями матроса з кинджалом, його супутники розбрелися по острову, оглядаючи місцевість. Потім до них приєднався і цей матрос, а в’язні лишилися без нагляду. Вони могли втекти – ноги в них не були зв’язані, але замість цього нещасні опустилися на пісок і занурились у важкі роздуми. Вони мали вигляд людей, яких охопила крайня розпука.

Це нагадало мені про те, як я сам потрапив на острів після катастрофи. Я нетямився з горя і вважав себе остаточно загиблим. Скільки страху я натерпівся, які привиди переслідували мене, як я боявся хижих тварин! Я й подумати не міг, як допоможуть мені уламки нашого корабля, що його буря прибила до мілини, як довго вони вкриватимуть від негоди й годуватимуть мене, доки я сам не навчуся здобувати все необхідне для життя.

Ці троє нещасних навіть не підозрювали, як близько від них допомога і звільнення. Вони були впевнені, що загинули, і вже не сподівалися на порятунок.

Які короткозорі ми часто в цьому житті! І це свідчить про те, що треба не впадати у відчай, а покладатися на Творця Всесвіту, котрий ніколи не полишає своїх створінь у біді. Ми буваємо набагато ближче до визволення, ніж нам здається, і часом навіть найзгубніші на позір засоби ведуть до добрих наслідків.

Шлюпка, у якій припливли гості з корабля, причалила тієї миті, коли приплив був у найвищій точці. Поки матроси вешталися островом, перегукуючись у заростях, почався відплив, і виявилося, що шлюпка опинилася далеко від лінії прибою. В ній зосталися двоє матросів – це з’ясувалося згодом, але обидва вони добряче випили і тепер хропли на осонні.

Нарешті один із них прокинувся і, побачивши, що шлюпка стоїть на суходолі, заходився розбуркувати товариша і горлати, кликаючи решту матросів. Вони зійшлися, але всі їхні зусилля спустити суденце на воду були марними. Кіль зав’яз у піску та мулі так, що їм не вдалося навіть зрушити його з місця.

Тут вони вчинили, як справжні моряки, котрі не знають, що таке передбачливість і обережність. Кинувши поратися біля шлюпки, уся команда знову розійшлася хто куди. Я чув, як один із них гучно крикнув іншому англійською: «Гей, Джеку, кинь цю дохлу справу! До біса її, посудину, сама спливе з новим припливом…»

Ці слова остаточно переконали мене, що переді мною – мої співвітчизники.

Увесь цей час я спостерігав за їхніми переміщеннями з вершини пагорба, тихо радіючи, що так добре укріпив своє сховище. Я знав, що приплив не зніме шлюпку з пляжу до десятої години вечора, а на цей час буде вже зовсім темно. Тоді можна буде підкрастися ближче й послухати, про що розмовляють матроси.

Проте я готувався до збройної сутички, знаючи, що маю бути набагато обережнішим, аніж із дикунами. Тепер переді мною був зовсім інший ворог. Я звелів П’ятниці зібрати всю зброю, зарядити її та тримати напоготові. Йому я віддав три мушкети, а собі залишив дві мисливські рушниці.

Спочатку я вирішив не вживати заходів, поки не смеркне. Одначе близько другої години дня, коли спека стала нестерпною, я помітив, що матроси, які безцільно блукали лісом, утомилися. Їхні голоси змовкли, і вони, швидше за все, відшукавши тінистий куточок, полягали спати.

Тільки троє нещасних, сповнені тривоги й туги, залишалися на пляжі, сховавшись під невисокою пальмою. До них було лише чверть милі, ніхто їх не охороняв, і я не зміг опертися спокусі.

Я знав, який маю вигляд, і розумів, яке враження може справити на них моя поява. Обличчя моє, заросле бородою та страшенно довгими вусами, здавалося жорстоким і лютим, на мені був камзол із козячої шкури й величезна хутряна шапка, за поясом – визублена шабля та два пістолети, а на кожному плечі – по рушниці. В цілому я скидався на жахливого привида.

Саме в такому вигляді я й вирішив постати перед полоненими – мені кортіло дізнатися, хто вони і що з ними сталося. Ховаючись у заростях, я рішуче попрямував до берега. П’ятниця пішов за мною – він хоча й був озброєний до зубів, але мав набагато кращий вигляд.

Розділ 42 Заколот на кораблі

Підкравшися якомога ближче, але залишаючись невидимим, я прокричав іспанською:

– Хто ви, сеньйори?

Від звуків мого голосу бранці підхопилися. Я виступив із-за кущів, одначе мій вигляд так їх вразив, що вони готові були кинутися тікати. Тоді я звернувся до них англійською:

– Джентльмени! Нічому не дивуйтеся. Я ваш друг і допоможу вам.

– Тоді ви, сер, – мовив один із них, знімаючи капелюха, – маєте бути посланцем небес, оскільки навряд чи хтось здатен нам допомогти.

– Будь-яка допомога приходить із небес, – відповів я. – Чому б вам не припустити, що я справді янгол і з’явився врятувати вас?

Ошелешений бранець, тремтячи всім тілом, вигукнув здивовано:

– Хто розмовляє зі мною – божество чи людина?

– Заспокойтеся, сер, і відкиньте страх. Я людина, англієць, готовий допомогти вам. Зі мною тільки мій слуга, але в нас є зброя. А тепер кажіть: що з вами сталось і як ми можемо стати вам у пригоді?

– Це надто довга історія, а причина всіх наших лих перебуває надто близько… У двох словах, сер: я капітан цього корабля; мій екіпаж зняв бунт, і мені насилу вдалося переконати заколотників залишити мене і двох моїх товаришів живими та висадити на незаселеному острові. Один із них – мій помічник, інший – пасажир. Ми були впевнені, що острів і справді незаселений, аж раптом з’явилися ви…

– Чи відомо вам, де зараз перебувають ті, хто привіз вас сюди у шлюпці? – спитав я.

– Там, сер, – відповів капітан, указуючи в лісові хащі. – І боюся, якщо вони помітять вас, то прикінчать нас усіх, не роздумуючи ані секунди.

– Чи є в них вогнепальна зброя?

– Дві рушниці. Ще одна – у шлюпці.

– Чудово, – мовив я. – Решта – моя справа. Зараз заколотники сплять, і перебити їх дуже просто. Але чи не краще захопити їх у полон?

Одначе капітан не погодився зі мною, відказавши, що серед матросів є два запеклі негідники, які підбурювали екіпаж до заколоту. Досить покінчити з ними, і тоді решта примиряться й повернуться до своїх обов’язків.

Я попросив полонених іти за мною, і разом ми сховалися в заростях. Там я спитав, чи згодні капітан і його товариші пристати на дві мої умови.

Але капітан випередив мене, палко промовивши: якщо нам удасться припинити бунт і повернути судно під його командування, він готовий надати мені корабель і виконати будь-яку мою примху. Якщо ж із цього нічого не вийде, ну що ж, він має намір битися разом зі мною та навіть померти в бою. Обидва супутники підтримали капітана.

Утім, я таки назвав свої умови. По-перше, я вимагав, щоб під час перебування на острові ніхто з них не важив на мою владу. І якщо я довірю їм зброю, вони мають бути готові за першою вимогою повернути її мені й ніколи не намагатися завдати мені шкоди. А по-друге, якщо корабель буде повернено, капітан зобов’язується безкоштовно доправити мене і П’ятницю до Англії.

Капітан згадав усі обітниці, які тільки знав, тому що вважав такі умови чесними і справедливими. Він додав, що в будь-якому разі буде мені вдячний до кінця своїх днів.

Тоді я перейшов до справи. Імовірно, нам слід було напасти на заколотників, не гаючи жодної хвилини, поки вони ще сплять. Тільки це може принести нам успіх. Ми відкриємо вогонь відразу з усієї зброї, а ті, хто вціліє після першого залпу і здасться, дістане прощення й помилування. Тут уже нехай сама доля вирішує, кому загинути, а кому жити.

Проте капітан заперечив, що йому шкода вбивати загалом непоганих матросів, які лише випадково потрапили під вплив призвідців заколоту. Та якщо вціліють ті негідники, про яких він розповідав, нам усім загрожує неминуча загибель. Повернувшись на корабель, ці люди приведуть за собою решту екіпажу й почнуть полювання на нас по всьому острову.

Отже, іншого виходу не було. Попри всю мою огиду до кровопролиття, довелося зупинитися на раптовому нападі на заколотників.

Ми ще обговорювали наші плани, позираючи на галявину, де в тіні крислатого бука хропли вороги, коли деякі з них заворушились і почали прокидатися. Двоє матросів схопилися на рівні першими, і я відразу ж запитав капітана, чи не вони підбурювали до заколоту. Він відповів заперечно, і ми вирішили дати їм без перешкод піти до берега.

Я промовив:

– Провидіння розбудило цих двох, щоб зберегти їм життя, але ми самі будемо винні, якщо упустимо призвідців.

Сказавши так, я подав капітанові рушницю й пістолет. Обидва його товариші також озброїлися й, не вагаючись, кинулися вперед. При цьому хтось із них перечепився. Шум розбудив одного з матросів. Він обернувся, помітив нас і здійняв тривогу.

Та було пізно: ледве він устиг закричати, супутники капітана одночасно вистрілили, а сам капітан завбачливо приберіг свій заряд. Його товариші виявилися щасливими: одного бунтівника вони вклали наповал, а другого важко поранили. Він споробував підвестись і відчайдушно заволав, кличучи на допомогу, але капітан, наблизившися, звелів йому молитися Богові про прощення його злодіянь. А потім завдав такого удару прикладом, який упокоїв заколотника навіки.

Тепер від усієї ватаги лишалися тільки троє матросів, причому один із них був легко поранений. Забачивши, що співвідношення сил не на їхню користь, вони припинили опір і благали про помилування. Тут підійшов і я.

На прохання матросів капітан відповів:

– Я міг би зберегти вам життя, але маю бути певен, що ви покаялись у своїй зраді, готові повернутися на корабель і працювати, як і раніше, поки ми не повернемося на Ямайку, до порту, звідки вийшли у плавання.

Тисячі обіцянок посипалися з їхніх вуст, і врешті-решт капітан схилився до того, щоб повірити цим трьом. Я також був не проти, одначе вимагав, щоб колишні бунтівники лишалися зв’язаними доти, доки перебувають на моєму острові.

Капітан узявся вирішувати долю полонених матросів, а я тим часом доправив П’ятницю і помічника капітана до шлюпки. Вони легко захопили її, зняли весла, щоглу й вітрило та забрали з собою. Незабаром, почувши звуки пострілів, із лісу повернулися ще три матроси. Виявивши, що капітан корабля з нещасного бранця перетворився на грізного командира, вони негайно підняли руки вгору і дали себе зв’язати. Перемога наша була цілковитою й остаточною.

Ідучи до мого будинку, ми з капітаном обмінялись історіями про те, як і чому опинилися на острові. Я почав першим і коротко розповів про все, що сталося зі мною в минулі роки. І коли цей мужній мореплавець почув, які пастки й труднощі приготувала для мене доля, скільки сил треба було, щоб не позбутися життя аж до сьогодні, в очах його забриніли сльози. Ніби рука Провидіння вела й оберігала мене, щоб я опинився поруч у той момент, коли капітана і його супутників спіткало страшне лихо.

До схованки я провів наших гостей звичайним шляхом, тобто через огорожу по приставній драбині. Там я запропонував їм підкріпити сили тим, що мав під рукою, а потім показав свої інструменти, вироби та винаходи, які дали мені змогу протягом такого тривалого часу жити цілком пристойно.

Це вкрай здивувало їх, але понад усе капітана вразила хитромудра система укріплень, які я звів, щоб захистити своє житло і зробити його зовсім непомітним із боку моря. Гай, посаджений мною за частоколом, за два десятиліття перетворився на непролазні нетрі, крізь які можна було пробратися тільки вузькою, звивистою стежкою, відомою лише мені й П’ятниці. Також я розказав капітанові, що це моя парадна резиденція, але, як і належить правителеві, у мене є ще й заміський палац, куди я час від часу переїжджаю. І додав, що ми матимемо змогу його оглянути.

Розділ 43 У лісах

Головною нашою справою зараз було повернути корабель, очистивши його від заколотників. Одначе капітан зізнався, що не уявляє, як до цього братися. На борту залишалися ще двадцять шість членів команди, і всі вони були втягнені у змову проти капітана. Згідно з суворими англійськими законами, кожен із них після прибуття до Англії або до однієї з її колоній міг потрапити на шибеницю. Тому бунтівники опиратимуться затято, а нас замало, щоб подолати їх у відкритому бою.

Необхідно було вдатися до воєнної хитрості. І найкраще – у той чи той спосіб заманити матросів на острів. Але бунтівники, стривожені тривалою відсутністю шлюпки та її команди, можуть відрядити добре озброєну експедицію, звільнити своїх товаришів, які потрапили до нас у полон, і перестріляти нас усіх.

Капітан погодився, що це цілком можливо.

Ми повернулися до шлюпки, що лишилася на березі. П’ятниця ще раніше забрав звідти весла й вітрило, і тепер ми збиралися зробити так, щоб суденце не можна було навіть узяти на буксир. Ми перенесли зі шлюпки всю зброю, що там зоставалась, а також знайдені кілька пляшок горілки й рому, порохівницю, повну пороху, і велику грудку цукру, обернену полотном. Знахідки ці були дуже доречні, особливо цукор, якого я не куштував уже багато років.

Відтак ми пробили у днищі шлюпки отвір такого розміру, що вона неодмінно мала потонути.

Чесно кажучи, я дуже вірив, що нам пощастить захопити корабель. Одначе в мене була інша мета. Я без кінця думав про долю моряків, які пережили катастрофу і тепер перебували серед дикунів, про іспанця й батька П’ятниці, котрі вирушили до них. Якщо шлюпка залишиться на березі, ми легко зможемо полагодити її й надалі використовувати для доправлення на острів цих нещасних.

Разом нам удалося відтягти шлюпку ще далі на берег. Потім ми всілися перепочити в затінку й обговорити наші подальші дії. Раптом на кораблі, що стояв на якорі, пролунав гарматний постріл, потім на щоглі злетіли сигнальні прапорці з наказом команді шлюпки негайно повертатися. З борту судна помітили, що шлюпка не рухається, і гарматні постріли лунали один по одному.

Нарешті на кораблі зрозуміли, що ні постріли, ні сигнали прапорцями не дають жодного результату. Я помітив на борту якийсь рух, подивився в підзорну трубу і побачив, що команда спускає на воду весловий бот.

За кілька хвилин він уже прямував до берега. Окрім веслярів, у ньому сиділи не менше ніж десять матросів, озброєних рушницями й мушкетами.

Якірна стоянка розташовувалась у двох милях від берега, і, поки бот наближався, ми змогли в усіх подробицях розгледіти тих, хто на ньому перебував, навіть їхні обличчя. Припливні хвилі віднесли їх убік від того місця, де причалила перша шлюпка, і керманичеві довелося повернути й певний час вести бот уздовж берега.

Капітан, який чудово знав свій екіпаж, зауважив, що серед бунтівників у боті є троє чесних, порядних хлопців, яких змусили взяти участь у заколоті. Але боцман, який командував зараз ботом і до того захопив владу на кораблі, був найнебезпечнішим і найдосвідченішим супротивником. Він напевне битиметься подібно до загнаного звіра, і може статися, що заколотники нас переможуть.

На це я, посміхнувшись, відповів, що люди в такому становищі, як наше, мають бути вищими за страх, оскільки будь-який результат – життя чи смерть – стане для нас звільненням. Я закликав капітана мужатись і мовив, що в усьому, що відбувається зараз, бачу тільки один привід до сумнівів: на боті перебувають три або чотири чесні матроси, які заслуговують на те, щоб їх помилували. Кожен, хто ступить на цей берег, окрім них, помре, якщо не здасться негайно.

Мої слова повернули бадьорість капітанові, і ми поспіхом узялися до справи – ми мали надійно сховати полонених і зв’язаних нами матросів. Я наказав П’ятниці й одному з тих членів екіпажу судна, яких ми залишили на волі, перевести бранців до гроту. Там їх неможливо знайти, а якщо вони кричатимуть, голоси їхні поглинуть лісові хащі. Навіть якщо полонені зможуть якимось чином звільнитися, вони не знайдуть шляху до того місця, де причалила шлюпка.

П’ятниця залишив у гроті їжу й воду, але не зняв із в’язнів пута. Натомість він пообіцяв їм, що коли вони поводитимуться сумирно, то за день або два їх буде звільнено; коли ж намагатимуться втекти, то їх буде безжально вбито. Тим більше що сам він залишиться зовні, щоб удень і вночі охороняти вхід. Ідучи, він дав бранцям кілька наших саморобних свічок, оскільки у глибині грота панував непроглядний морок.

Із рештою полонених ми вчинили не так суворо. Щоправда, двоє з них так і залишалися зі зв’язаними руками, але трьох я взяв до себе на службу, оскільки вони присяглися битися разом із нами до останньої краплини крові, та й капітан за них поручився. Отже, нас стало семеро, і всі ми були непогано озброєні. Тому я більше не сумнівався, що ми впораємося з тими, хто з’явився на острів у боті.

Тим часом бот підійшов до того місця, де на піску стояла корабельна шлюпка. Керманич спрямував суденце просто на берег, і, коли ніс бота врізався у прибережний мул, команда втягла його якомога вище на суходіл, щоб уберегти від прибою. Це мене порадувало. Я побоювався, що бот кине якір, а на борту залишиться вахтовий матрос, і тоді нам не вдасться його захопити.

Висадившися на берег, бунтівники відразу ж підбігли до шлюпки й заходилися оглядати її. Як же вони здивувалися, коли знайшли її порожньою, без оснастки, весел і до того ж із пробоїною в днищі!

Потім вони кричали, сподіваючися, що їх почують товариші. Коли ж відповіді не дістали, сіли в коло і зробили залп із усіх рушниць, які мали. Лісова луна підхопила звуки пострілів, але й на них ніхто не відгукнувся.

Команда бота була настільки вражена й налякана цією німою тишею, що була готова – потім матроси самі казали нам про це – припинити пошуки, залишити берег і повернутися на корабель зі звісткою, що всі їхні товариші загинули, а шлюпка знівечена. Повернувшись до бота, вони квапливо спустили суденце на воду, сіли в нього і відійшли на кілька сажнів від берега.

Це занепокоїло капітана: йому здалося, що матроси вирішили повернутися до корабля, підняти вітрила і залишити цей берег назавжди, навіть не дізнавшись про долю своїх товаришів. Щоправда, так зазвичай не чинять моряки, але якби так сталося, то ми б навіки втратили корабель. А невдовзі виник і другий привід для неспокою.

Щойно відпливши, бот зупинився, і всі, хто на ньому був, почали радитися. Потім вони залишили на борту трьох чоловіків, а решта знову висадилися на берег і вирушили шукати зниклих.

Гірше не могло бути! Ми розгубились і просто не знали, що робити. Якщо нам поталанить захопити тих сімох, які зараз вештаються островом, троє на боті негайно відведуть своє суденце до корабля. Екіпаж одразу ж зніметься з якоря і вийде у відкрите море – і тоді всі наші надії на порятунок будуть марні.

Але нічого вдіяти ми не могли, і нам лишалося тільки терпляче чекати подальшого розвитку подій.

На відміну від команди шлюпки, ці семеро не розійшлися по острову, а навпаки, трималися разом, щільною групою. Зараз вони прямували просто до вершини пагорба, біля обніжжя якого розмістилося моє житло, і ми, зостаючись непоміченими, могли спостерігати за кожним із матросів. Було б зовсім непогано, якби вони натрапили на нашу засідку, – тоді б ми скористалися рушницями й мушкетами. Утім, доти, доки ці шахраї перебували за межами рушничного пострілу, ми й самі не могли залишити сховище.

Піднявшись до середини трав’янистого схилу, звідки було видно темні ліси та глибокі долини, заколотники знову почали волати і кликати зниклих товаришів. Не дочекавшися відповіді, вони зійшлися в затінку під деревом і почали напівголоса радитися. Нічого було й чекати, що вони зупиняться перепочити й заснуть, – надто вже була налякана та збентежена ця ватага. Таємниче зникнення приятелів не давало їм спокою.

Спостерігаючи за перемовинами, капітан припустив, що заколотники, мабуть, знову збираються дати залп із усіх рушниць. У такому разі ми могли б кинутися на них, поки рушниці в усіх будуть розряджені. Несподівана атака напевне позбавить їх здатності опиратися, і нам удасться взяти всіх сімох у полон без кровопролиття.

Я погодився, зауваживши, що для успіху нападу нам слід бути якомога ближче до супротивників, щоб вони не встигли перезарядити рушниці.

Але матроси не стріляли, і ми ще довго не могли вирішити, що ж робити в такій ситуації. Доводилося чекати темряви. Якщо ці семеро повертатимуться до свого бота вже в сутінках, ми знайдемо спосіб напасти й захопити їх без особливого галасу, а потім за допомогою якихось хитрощів виманимо на берег тих трьох, що лишилися в боті.

Чекати довелося довго, і нам уривався терпець, аж раптом ми побачили, що заколотники підвелись і низкою потяглися з пагорба в бік моря. Вони злякано роззиралися навсібіч, ніби чекали на появу жахливих привидів, і було цілком зрозуміло, що продовжувати пошуки вони не мають наміру. Повернувшись на корабель, бунтівники відразу ж повідомлять про загибель товаришів, і тоді боцман накаже зніматися з якоря й ставити вітрила…

Від цієї думки капітан упав у відчай, а мені несподівано прийшла ідея. Якби вдалося її втілити, вона дозволила б досягти нашої мети.

Я звелів П’ятниці й помічникові капітана якомога швидше вирушити на західний берег бухти, потім піднятися на невеликий пагорб, до якого звідси було близько півмилі, і час від часу кричати та кликати, роблячи паузи, щоб матроси могли почути їх і відповісти. Потім вони мали попрямувати вглиб острова, постійно ховаючись у заростях і подаючи голос доти, доки матроси не зайдуть услід за ними в самісіньку глушину.

І тільки після цього вони мали повернутися до мене, користуючись добре відомими П’ятниці потаємними стежками.

Розділ 44 Капітуляція

Бунтівники вже були готові сісти в бот, коли здалеку почулися голоси П’ятниці й помічника капітана. Крики були глухі й жалісні. Матроси їх одразу ж почули і кинулися вздовж берега в той бік, звідки долинали ці крики, але раптом їм шлях перетнула затока.

Перейти її вбрід вони не наважилися. Як я й думав, бунтівники повернулися до бота, щоб на ньому переправитися на протилежний бік. При цьому бот залишився в глибині затоки, біля самого берега. Його прив’язали до невеликого дерева коло води, а охороняти поставили двох вартових.

На це я й розраховував. Разом із рештою людей я безшумно підкрався до бухти і заскочив матросів зненацька. Усе тривало лічені секунди. Того, що розлігся на березі, одним ударом приклада оглушив капітан, а другий, побачивши спрямоване на нього дуло рушниці, негайно здався. Це був один із членів екіпажу, який практично не брав участі в заколоті та згодом добровільно приєднався до нас.

Водночас П’ятниця і помічник капітана, спритно перебігаючи від пагорба до пагорба, від гаю до гаю, заманювали бунтівників далі вглиб острова. Так тривало доти, доки ті не втомилися майже до смерті й не зрозуміли, що до ночі їм не вибратися до берега. Наші друзі, повернувшися з лісу, теж мали виснажений і знесилений вигляд.

Тепер лишалося тільки підібратися до заколотників у темряві, напасти на них і обеззброїти.

Тільки за кілька годин матросам удалося повернутися до того місця, де вони залишили бот. Сидячи в засідці, ми чули, як вони перегукуються, підганяють тих, що відстали, а ті жаліються, що ледве пересувають ноги, тому що знеможені та зранені колючими ліанами.

Ця новина нам сподобалася.

Коли заколотники дісталися затоки, на них чекав дуже неприємний сюрприз. Настав відплив, вода з бухточки пішла, і бот знов опинився на мілизні. До того ж обидва матроси, яких залишили охороняти бот, кудись зникли. До нас долинули лайка й вигуки, потім хтось промовив: «Не інакше, цей клятий острів населений злими духами й тубільськими чаклунами!»

І знову вони заходилися волати на повний голос, бігати в темряві берегом й кликати зниклих приятелів. Це тривало досить довго, тому що часу до припливу було ще чимало.

Мої супутники благали, щоб я дозволив їм напасти на заколотників у темряві, поки ті збиті з пантелику і ще не оговталися. Та я досі чекав, тому що хотів діяти напевне – так, щоб ніхто з наших не постраждав. Не слід було забувати, що супротивник добре озброєний, та, якщо в темряві почнеться сутичка, з обох боків можуть бути жертви. Я хотів, щоб бунтівники розділилися, оскільки тоді їх буде легко здолати поодинці.

Трохи згодом я звелів П’ятниці й капітанові, які вже довели, що можуть успішно діяти разом і добре розуміють один одного, виповзти вперед, щоб опинитися зовсім поруч із супротивником, коли ми відкриємо вогонь. Обидва пірнули в морок, а в цей час боцман, головний призвідець заколоту, попрямував просто до них, іще не бачачи їх і не підозрюючи про засідку. Упізнавши його навіть у сутінку, до нестями розгніваний капітан забув про все на світі. Його запеклий ворог був зовсім поряд, на відстані пострілу. Вони з П’ятницею водночас схопилися на рівні ноги – і ніч осяяв спалах пороху. Луна підхопила гуркіт двох рушниць.

Боцман був убитий на місці, ще один матрос поранений та невдовзі помер, а третій бунтівник зміг утекти.

Разом із усім моїм військом, яке тепер складалося з восьми чоловіків, я побіг до місця сутички. Налякані заколотники скупчилися навколо бота, не розуміючи, звідки на них напали й хто їхній супротивник. Я наказав матросові, який залишався охороняти шлюпку, а тепер був із нами, покликати негідників на ймення і спробувати почати з ними перемовини. Я й тепер намагався уникнути марного кровопролиття.

– Томе Сміте! Ти чуєш мене? – покликав матрос.

І відразу ж із темряви долинуло:

– Це ти, Робіне, чи що?

– Хто ж іще, – відповів матрос. – Заради всього святого, Томе Сміте, кидай зброю та здавайся, в іншому разі всім нам тут гаплик.

– Кому здаватися, Робіне? Де вони? Я нічого не бачу! – жалісно прокричав матрос.

– Тут, – мовив Робін. – Це наш капітан, і з ним п’ятдесят озброєних чоловіків. Уже понад дві години вони невідступно стежать за нами. Боцмана вбито, Вілла Фрая поранено, а мене взято в полон. Якщо не погодитеся, ви загинули.

– А нас помилують, якщо ми здамося? Спитай їх, хлопче.

– Спитаю, якщо присягнетеся не опиратись і здатися, – відповів Робін.

Тут у перемовини втрутився капітан.

– Ти, Сміте, знаєш мій голос! – прокричав він. – Якщо ви просто зараз підкоритеся моїм наказам, то залишитеся живими! Це не стосується тільки Білла Аткінса.

– Заради всемогутнього Бога, капітане! – заволав переляканий Білл Аткінс. – Помилуйте мене! Я не зробив нічого лихого! Усі вони винні не менше, ніж я!

Це була брехня: Білл Аткінс, як я вже знав, першим напав на капітана, коли спалахнув заколот, лаявся, побив його, а потім зв’язав. Капітан відповів, що не йому судити, винний Аткінс чи ні. Він має здатися владі, представником якої тут є губернатор острова, а решта залежить від милосердя губернатора. Але для цього необхідно виявити безумовну покору й добру волю.

За лічені хвилини бунтівники один по одному здалися, і я звелів трьом чоловікам із мого воїнства зв’язати їх. Після цього ми заволоділи ботом і всім, що в ньому було. Проте сам я поки що не показувався перед очі бунтівників, маючи на те особливі причини.

Тепер ми мали якомога швидше поладнати бот і спробувати захопити корабель. Але капітан вирішив не шкодувати часу й побесідувати з нашими бранцями. Яскраво описавши всю ницість їхніх учинків і звинувативши бунтівників у ганебному намірі зайнятися піратством у водах Карибського моря, він оголосив, що на них не чекає нічого, крім жебрацтва й ганьби, а можливо, й шибениці.

Усі вони гірко каялись і благали зберегти їм життя, але капітан твердо відповів, що він не може це вирішувати. Вони є полоненими губернатора острова, який здався їм спочатку диким і незаселеним, а насправді густо заселений та підкорюється англійським законам. А закони ці такі, що губернатор може стратити їх усіх за заколот і спробу згубити капітана і його товаришів. Дарма що губернатор помилував більшість із них, за винятком Білла Аткінса, він, не вагаючись, доправить усіх бунтівників до Англії, де їхні справи розгляне королівський суд. Щодо Аткінса, то він завтра вранці теліпатиметься в зашморгу.

Це була вигадка, але наслідок виявився саме таким, якого прагнув капітан. Білл Аткінс упав навколішки і благав заступитися за нього перед губернатором, а решта просили капітана іменем Божим не відсилати їх до Англії.

От тоді я й зрозумів, що час нашого звільнення настав.

Немає нічого простішого, ніж залучити цих людей на свій бік і вирушити разом із ними на захоплення корабля. Відійшовши подалі, я сховався в найглибшій тіні, щоб матроси не могли бачити ні мого обличчя, ні дивного вбрання. Я попередив помічника, як йому слід діяти далі, і голосно покликав капітана, а помічник відразу ж підхопив:

– Капітане, сер! Вас кличе до себе губернатор!

Той миттю відгукнувся:

– Передайте його ясновельможності, що я зараз прибуду!

Усі ці хитрощі остаточно переконали матросів у тому, що неподалік перебуває правитель острова зі своїм озброєним загоном.

Коли капітан наблизився до мене, я виклав свої думки щодо штурму корабля. Він вирішив, що мій план чудовий, і ми ухвалили почати його втілення, коли зійде сонце.

Але щоб забезпечити повний успіх, треба було розділити наших бранців. П’ятниці було наказно доправити Аткінса і ще двох неприторенних негідників до гроту, де вже сиділи їхні спільники, а решту, не розв’язавши їм рук, ми помістили в наметі за огорожею, де вони мали переночувати.

Уранці до них вирушив капітан, щоб остаточно з’ясувати, чи можна довіряти цим людям. Увійшовши до намету, він одразу заговорив про злочини, скоєні заколотниками, змалював їхнє тяжке становище і додав, що розраховувати на милосердя влади вони можуть тільки в одному випадку – якщо візьмуть участь у поверненні корабля під його командування. Тільки тоді він проситиме губернатора про цілковите прощення для них.

Неважко здогадатися, що колишні бунтівники не вагалися жодної хвилини. Усі до одного вони присяглись у вірності капітанові й оголосили, що готові довести йому свою відданість і йти за ним хоч у вогонь, хоч у воду.

Тоді капітан мовив, що перекаже їхні слова губернаторові, і, якщо вони виявляться правдивими, прощення їм забезпечено.

Повернувшися, він переказав мені цю всю розмову й додав, що, схоже, на допомогу моряків можна розраховувати. Одначе я запропонував йому повернутися до намету, вибрати п’ятьох міцних матросів, а решті сказати, що більше людей не треба. Усі інші, зосібна й ті, що перебувають в ув’язненні в гроті, залишаться заручниками і, якщо станеться зрада, будуть негайно повішені на березі. Цей захід мав переконати всіх, що з губернатором острова жартувати не варто.

Розділ 45 Суд губернатора

До маленького загону, що мав вирушити на штурм корабля, увійшли капітан, його помічник і пасажир, чотири полонені матроси, які прибули на острів у шлюпці й довели свою відданість, а також п’ятеро з екіпажу бота, захопленого минулої ночі. Заручниками в нас лишалися семеро, яких треба було охороняти й годувати. Цей обов’язок узяли на себе ми з П’ятницею.

Ми мали поладнати шлюпку і бот, знов оснастити їх і забити пробоїну в днищі шлюпки. Тільки після цього можна було виходити в море.

Підготовка до експедиції потребувала чимало сил. Але надвечір усе було готове, і маленька флотилія з двох суденець, якою командував капітан, відчалила від берега у темряві. Капітан перебував на боті, командувати шлюпкою він призначив пасажира. Іще на березі всі члени загону розподілили ролі, які мали виконувати.

Наближаючись у пітьмі до корабля, на якому горів тільки топовий вогонь, капітан звелів кмітливому матросові на ім’я Робін іще здалеку погукати вахтового і сказати, що повертаються обидва судна. Усі матроси цілі, зокрема й команда шлюпки, яка заблукала в лісі, а тому її довелося довго шукати.

Робін теревенив із вахтовим, розповідаючи удавані подробиці пошуків, і забивав йому баки доти, доки бот і шлюпка не підійшли впритул до борту корабля. Тим часом із кают піднялися на палубу молодший боцман і корабельний тесля. Капітан і його помічник із мавп’ячою спритністю залізли по трапу, не випускаючи зброї з рук, і накинулися на них. Ударами прикладів боцмана і теслю збили з ніг.

Віддані нам моряки, піднявшися на корабель, кинулися вперед, хапаючи і зв’язуючи всіх, хто спав на батарейній палубі й на шканцях, а Робін побіг задраювати люки, що вели до кубрика, де перебувала більша частина екіпажу.

Водночас до носової частини корабля безшумно причалила шлюпка. Її команда, діючи злагоджено й швидко, піднялася на бак і задраїла люк, який вів на камбуз, де перебували в цей час троє бунтівників, котрі, зрозумівши, що відбувається, відразу ж здалися.

Щойно палубу було очищено, капітан звелів помічникові прорватися до кормової надбудови, де зачинився самозваний ватажок заколотників, якого хтось уже встиг попередити. З ним було лише двоє матросів і юнга, і коли наші люди за допомогою ломаки розчахнули двері, самозванець і його спільники зустріли їх залпом із рушниць. Куля перебила руку помічникові капітана, ще двоє матросів були поранені, але ніхто не загинув.

Попри рану, штурман устиг вистрелити і влучив у голову ватажкові, змусивши того замовкнути назавжди. Після цього бунтівники припинили опір. Корабель був наш.

Коли закінчився штурм, капітан звелів дати сім гарматних пострілів – це був умовний знак, який мав сповістити мене про успіх. Важко передати, який щасливий я був чути їх, стоячи на березі в напруженому очікуванні протягом кількох годин.

Лише після цього я приліг і миттю заснув від утоми і пережитих хвилювань. Спав я міцно, а розбудив мене новий гарматний постріл. Я відразу ж підхопився й почув, як хтось мене кличе: «Пане губернатор! Пане губернатор!»

Це був голос капітана – моряк стояв на вершині пагорба, який вивищувався над моїм сховищем. Не гаючи часу, я піднявся до нього, і капітан, обійнявши мене та вказавши на корабель, який стояв біля входу до затоки, мовив:

– Мій безцінний друже і рятівниче! Ось ваш корабель – він належить вам разом з усім, що на ньому!

З радощів я ледь не втратив здатність розмовляти. Тепер я знав: звільнення нарешті в наших руках і залежить тільки від нас. Величезний корабель готовий прийняти мене на борт і привезти туди, куди я забажаю. Від хвилювання я сперся на руку відважного капітана, щоб не впасти непритомним додолу.

Помітивши мій стан, капітан видобув із кишені флягу і змусив мене зробити кілька ковтків вина, яке він прихопив спеціально для такого випадку. Живильний напій привів мене до тями, але все одно мені довелося сісти на землю, оскільки ноги мої охляли, і я ще довго не міг вимовити жодного слова.

Капітан намагався заспокоїти мене, але в моїх грудях нуртував такий вихор почуттів, що зрештою я вибухнув плачем і лише за якийсь час знову зміг зв’язно говорити.

Тепер і я, своєю чергою, обійняв мужнього моряка. З іще не просохлими на очах слізьми я мовив, що вважаю його посланцем небес, оскільки таку кількість див, які сталися останніми днями, не могли явити люди. Ці події – явний доказ того, що Всесвітом керує незрима рука Провидіння, яка дає допомогу тим, хто потерпає в найвіддаленіших куточках землі.

І звичайно ж, я не забув помолитися тому, хто не дозволив мені загинути протягом стількох років і дав усе необхідне для того, щоб я, цілком самотній, вижив.

Нарешті ми спустилися з пагорба. Капітан сказав, що у шлюпці він має невеликий подарунок для мене. Покликавши матросів, він звелів їм доправити на берег те, що призначалося губернаторові.

Це були й справді царські подарунки, і в такій кількості, ніби я збирався не залишити острів на кораблі, а жити тут завжди. Спершу з’явилося пуздерко із флягами різних міцних і лікувальних напоїв, потім шість пляшок мадери, два фунти чудового тютюну, дюжина великих кавалків яловичої солонини і свинячої шинки, мішок гороху й майже сотня фунтів сухарів. А ще мішок цукру, мішок найкращого борошна, ящик лимонів і безліч інших продуктів. Утім, що було для мене у сто разів дорожче за провізію, – півдюжини зовсім нових сорочок, стільки ж краваток і шийних хусток, дві пари рукавичок, черевики, чудовий капелюх, пара панчох і новенький камзол, прикрашений гаптуванням. Словом, капітан одягнув мене з голови до ніг.

Можете самі зрозуміти, яким дорогим був цей подарунок для людини в моєму становищі! Та скажу чесно: на жодному з чоловіків пристойне вбрання ще не сиділо так кепсько, як на мені. Я зовсім відзвичаївся від одягу, який носять у цивілізованому суспільстві, і почувався вкрай незручно, вбравшись у нього вперше за тривалі роки.

Коли подарунки перенесли до мого сховища, ми з капітаном почали радитися, як учинити з полоненими бунтівниками, ув’язненими у гроті. Їхнє перебування на борту корабля стало б великим ризиком – серед них були двоє запеклих і невиправних негідників. Капітан зауважив, що готовий піти на це тільки за умови, що обидва будуть закуті в кайдани і після прибуття до першого ж англійського порту негайно передані до рук правосуддя.

Своєю чергою я сказав, що готовий розв’язати цю задачу. Я побесідую з шахраями, і після завершення бесіди вони благатимуть капітана залишити їх на острові. Капітан невимовно зрадів, а я, не гаючи часу, наказав П’ятниці вирушити з двома матросами до грота, щоб доправити п’ятьох полонених до мого намету й охороняти доти, доки я сам туди не прибуду.

Почекавши якийсь час, я вбрався в новий камзол, у якому мав вигляд справжнього вельможі, і попрямував до намету в супроводі капітана. Там я звелів полоненим назвати себе й оголосив, що мені відомі їхні злочини на кораблі, а також намір зайнятися піратством і розбоєм. Одначе, мовив я, Провидіння вирішило так, що вони самі потрапили до ями, яку копали для інших. Ось капітан, проти котрого вони здійняли бунт, ось корабель, який стоїть на рейді, і незабаром вони побачать, як їхній мерзотник ватажок за зраду буде повішений на реї.

Потім я спитав, чи є в них виправдання своїм учинкам, інакше я буду змушений стратити їх як лиходіїв, спійманих на гарячому. Це прямий обов’язок губернатора острова.

Один із бунтівників, виступивши вперед, відповів, що сказати їм на своє виправдання немає чого, і своєї провини вони не приховують. Але здалися вони капітанові за умови, що він збереже їм життя, і тепер покірно просять виконати цю обіцянку й помилувати їх.

– Не знаю, – ніби замислившись, промовив я. – Злочини ваші надто очевидні. Проте обов’язок змушує мене невдовзі разом із моїми людьми залишити острів і вирушити до Англії, а капітан готовий узяти вас на своє судно тільки як арештантів, закутих у кайдани. І, звичайно, прибувши до порту, він передасть вас як бунтівників і розбійників владі, а це – прямий шлях до шибениці. Не бачу для вас іншого виходу, крім зостатися на острові. Якщо ви готові, не перешкоджатиму вам у цьому. Важко обійтися з вами милосердніше.

Таке рішення викликало захват у полонених, і вони негайно погодилися.

Утім, капітан досі вдавав, що вагається й наполягає на суворішому покаранні. Тоді, набувши суворого вигляду, я оголосив, що ці п’ятеро не його, а мої бранці, і вже якщо я вирішив надати їм велику ласку, то залишуся твердим в ухваленому рішенні. Якщо ж капітана це не влаштовує, я готовий звільнити їх і дати йому нагоду ловити втікачів по всьому острову.

Потім я звелів зняти з бунтівників пута й наказав їм вирушати до лісу – туди, звідки їх привели, додавши, що після нашого відплиття вони знайдуть у моєму сховищі різні інструменти, запас провізії, а також зброю, порох і свинець, які дадуть їм змогу жити на острові цілком пристойно.

Настав час готуватися до відплиття. Я попросив капітана дозволити мені востаннє переночувати в моєму сховку, а зранку прислати по мене шлюпку. Йому я порадив повернутися на корабель, тому що за час заколоту команда забула про дисципліну й потребувала твердої руки командира.

Розділ 46 Старий португальський шкіпер

Щойно шлюпка з капітаном відчалила, я зібрав тих матросів, які висловили бажання зостатися на острові, для важливої бесіди. Щонайперше я мав намір познайомити їх із історією мого самотнього життя і навчити, як прожити на острові, не страждаючи від голоду, хвороб та інших лих.

Я коротко розповів про те, як потрапив сюди, показав свої укріплення, пояснив, як вирощувати, зберігати і випікати хліб, як перетворювати виноградні грона в чудові родзинки. Потім я показав матросам моє господарство і порадив, як доїти та відгодовувати кіз, як збивати масло й варити сир. Окрім того, я залишив їм мішок гороху й пояснив, де і як посіяти його, щоб дістати великий урожай. Іще я пообіцяв, що попрохаю в капітана певну кількість насіння овочів, без яких мені було так важко.

До них переходили п’ять рушниць і три мушкети, а також близько барильця пороху, що в мене залишився, оскільки протягом останнього року я його майже не витрачав. Із холодної зброї матроси отримали три шаблі.

Наостанок я розповів їм історію шістнадцяти іспанців, залишив для них коротке послання і взяв із матросів обіцянку жити з ними мирно, якщо ті припливуть на острів, і триматися разом.

Наступного дня я попрощався з новими острів’янами і вирушив на корабель. Ми хотіли негайно знятися з якоря й підняти вітрила, але вітер був несприятливий, отож ми вирушили в путь тільки на світанку наступного дня. Але ще до того, глупої ночі, двоє з п’яти залишених на острові матросів дісталися корабля вплав і благали прийняти їх на борт – нехай навіть і під загрозою суду. Вони стверджували, що всі мої настанови виявилися марними, і троє негідників мають намір їх жорстоко вбити.

Капітан вагався, але, бачачи, що обидва моряки перебувають в останній стадії розпачу й тремтять зі страху, змусив їх присягнутися на Біблії, що вони виправляться, і дозволив працювати разом із командою.

Із усього майна я захопив із собою лише те, що згодом нагадуватиме про мою тривалу самотність: гостроверху хутряну шапку, парасольку з козячих шкур і одного з папуг. Щоправда, я взяв із собою і гроші – ті, що знайшов серед уламків двох кораблів, мого власного й іспанського. Пролежавши тривалий час, монети зблякли, а срібло вкрилося окисом.

Отже, 19 грудня 1686 року я залишив мій острів.

Тільки на кораблі мені вдалося звірити свої розрахунки з календарем: я прожив самітником двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Наше відплиття відбулося саме того дня, коли мені разом із Ксурі пощастило втекти від маврів із Сале на баркасі, що належав моєму хазяїнові.

Після тривалого, але спокійного і приємного плавання я прибув до Англії. Сталося це 11 червня 1687 року. Загалом я не бачив батьківщини близько тридцяти п’яти років.

Нарешті я був удома, але на рідній землі почувався чужинцем. У Лондоні я найперше відшукав будинок тієї жінки, яка була моєю повірницею у справах і відданою помічницею. Вона була ще жива, хоча за ці роки зазнала чимало нещасть, знову овдовіла й жила вкрай убого. Я намагався допомогти їй чим міг і просив не тривожитися щодо грошей, які колись залишив їй на зберігання. Мої мізерні статки не дозволяли зробити багато, але я присягнувся свято берегти пам’ять про те, якою доброю до мене вона була. І все-таки доля надала мені можливість вирвати цю добру й чесну жінку зі злиднів, але про це – згодом.

Із Лондона я вирушив до графства Йорк, де з’ясувалося, що моїх батька й матері вже немає серед живих. Із усіх близьких у мене лишилися тільки дві сестри і племінник – діти моїх покійних братів. Тут я не міг знайти ні допомоги, ні підтримки, а капіталів, які я мав, не вистачало на те, щоб купити будинок або землю.

Проте по поверненні до Лондона на мене чекала приємна несподіванка. Капітан нашого судна за моєї відсутності яскраво описав своїм товаришам – мореплавцям і купцям, які займалися морською торгівлею, – історію заколоту на кораблі та свого щасливого звільнення, а також мої пригоди на острові. Мене запросили на Морські збори, де я одержав зібрану купцями допомогу – дві сотні фунтів стерлінгів.

Оцінивши своє становище і поміркувавши про те, як улаштувати подальше життя, я вирішив вирушити в Ліссабон і спробувати дізнатися про долю моєї плантації в Бразилії та мого управителя-португальця, котрий напевне вважав мене давно загиблим. Але Португалії я дістався лишень у квітні наступного року. В усіх цих поїздках моїм супутником був вірний друг П’ятниця.

У Ліссабоні, після тривалих пошуків і розпитувань, мені вдалося знайти старого друга – шкіпера того самого португальського корабля, який колись підібрав мене та Ксурі біля берегів Африки. Тепер він постарів і передав командування кораблем синові, який і сам був уже людиною немолодою. Син його, як і раніше, торгував із Бразилією.

Коли ми вперше зустрілися, шкіпер не впізнав мене – та й зробити це було непросто, але я назвав своє ім’я, і пам’ять його відновила найменші подробиці давно минулих часів. Ми по-дружньому обійнялися, і після того, як я розповів йому про все, що сталося зі мною за ці роки, я спитав, чи не знає він, як поживає мій управитель та чи існує ще плантація в Бразилії, яка належить мені.

На це старий відповів:

– Ось уже дев’ять років минуло відтоді, як я востаннє був у Бразилії, але тоді ваш управитель був іще живий і здоровий. Однак адвокат, якого ви призначили доглядати за маєтком, уже помер. Я, проте, вважаю, що ви маєте повне право вимагати звіт про стан вашої плантації, адже після смерті адвоката нагляд за надходженням прибутків від неї було передано королівському інтендантові. Попри те, що всі були впевнені у вашій загибелі на морі, підтверджень цьому не надійшло, а спадкоємці не з’являлися, тож тепер ви можете отримати всі свої статки назад, за винятком третини річного прибутку, тобто суми, яка ці всі роки призначалася монастирю Святого Августина для навернення індіанців у християнську віру.

Я спитав старого шкіпера, чи не чув він, які прибутки дає плантація і чи варта вона того клопоту, який потрібен, щоб знову вступити у володіння.

– Не можу сказати вам точно, пане. Достеменно мені відомо лишень одне: ваш управитель надзвичайно збагатів, зискуючи зі своєї частки прибутку. Іще я чув, що частина вашого річного прибутку, яку передають монастиреві, становить не менше ніж двісті золотих моїдорів.[8] А щодо ваших прав на володіння, тут не може бути сумнівів і клопоту, адже ваш управитель живий та може бути свідком. Я вважаю, що в Бразилії на вас чекає значна сума, й ви не пошкодуєте про труднощі мандрів через океан. Та існує й інший спосіб повернути собі права власника і все, що нагромадилося за ці роки в інтендантстві!

Саме в цей час на річці Тахо, що тече через Ліссабон, стояли судна, готові відплисти в Бразилію. Старий шкіпер, який досі був дуже відомим серед купців і мореплавців, попросив одного з друзів-капітанів внести моє ім’я в судовий реєстр і додав до цього складений у нотаріуса папір, де під присягою свідчив, що я живий і справді є тією самою людиною, яка двадцять дев’ять років тому заклала плантацію, обробила землю і засадила її цукровою тростиною й тютюном. До цього паперу ми приклали довіреність на ім’я добре знайомого старому шкіперу бразильського купця і скріпили все гербовою печаткою.

Тепер залишалося терпляче чекати на відповідь. Старий шкіпер запропонував мені зупинитися в його будинку й вільно користатися з його гостинності.

Розділ 47 Передчуття

Сім місяців по тому з кораблем, який повернувся з Бразилії, надійшов грубий пакет із листами й документами. Серед них був звіт про прибутки з моєї плантації за всі минулі роки і лист управителя, у якому той висловлював щиру радість стосовно того, що я дивом залишився живим і уник безлічі небезпек. Він запрошував мене особисто прибути до Бразилії та переконатися, що моя власність у належному стані. Далі управитель описував, які зміни він запровадив на плантації, скільки людей на ній працює та в який спосіб обробляють землю. На знак сердечної прихильності до мене до листа було додано шість леопардових шкур, кілька ящиків чудових солодощів і скриня з сотнею невеликих зливків золота, ще не перекарбованого в монету.

Водночас королівське інтендантство остаточно розрахувалося зі мною. З тим самим караваном суден прибули 1200 ящиків цукру, 800 мішків тютюну, а залишок суми – португальською золотою монетою, тобто моїдорами.

Важко описати, як я був приголомшений, коли прочитав ці листи й ознайомився з паперами. Моє обличчя надзвичайно зблідло, серце зупинилося, я відчув, що за мить знепритомнію; якби не старий шкіпер, котрий негайно напоїв мене лікувальним бальзамом, я напевне помер би на місці.

Протягом кількох годин по тому я не міг і кроку зробити – так охляли мої ноги. Урешті-решт довелося покликати лікаря, який, дізнавшись про справжню причину моєї хвороби, негайно пустив мені кров. Тільки після цього я став почуватися краще і зміг підвестися.

Причиною мого нездужання був зміст пакета, що прибув із Бразилії. З паперів я дізнався, що став власником статку в п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів і чудового маєтку в Бразилії, який давав не менше, ніж тисячу фунтів річного прибутку. Це так мене вразило, що спочатку я не міг вирішити, що робити з цим величезним багатством.

Насамперед старому шкіперові, який виявився вірним другом, виявив до мене стільки співчуття і був таким чесним і гостинним, я подарував п’ятсот золотих монет і призначив йому довічну пенсію в сотню моїдорів щороку. Крім того, я просив його взяти на себе обов’язок стежити за товарами, які прибувають на моє ім’я з Бразилії, і вести всі мої торговельні справи.

Тільки тоді я відчув, що виконав свій обов’язок стосовно доброго старого.

Потім я почав розмірковувати, куди мені поїхати і що робити з маєтком, який Провидіння так несподівано мені повернуло. Воістину, тепер у мене було більше клопоту, ніж за все моє багаторічне життя на острові. Адже я там був сам по собі й потребував тільки того, що завжди було в мене напохваті, а тепер на мене впав величезний тягар відповідальності. Я більше не мав печери, де міг би надійно сховати свої скарби, я не знав, куди мені їх помістити й кому довіритися. Лише старий шкіпер-португалець міг допомогти мені розумною порадою.

Обставини кликали мене до Бразилії, але я не міг туди вирушити, не передавши свого багатства в надійні руки та не закінчивши всіх справ.

Щонайперше я доручив одному ліссабонському торговцеві написати другому купцю з Лондона, щоб той розшукав мою стару приятельку-вдову, сплатив усі її борги й передав від мого імені сто фунтів стерлінгів. Ця сума мала допомогти добрій жінці вирватися з пазурів бідності. Потім я доправив морем до Йорка по сто фунтів для кожної з моїх сестер.

Проте головна перешкода моєму від’їзду до Бразилії так і залишилася. Я не знав, кому довірити мої статки, адже везти їх із собою на кораблі через океан було б справжнім божевіллям. Я довго вагався, але все-таки дійшов висновку, що мені слід повернутися до Англії та знайти там гідного розпорядника для скарбів, що впали на мене буквально з небес.

Одначе, перш аніж вирушити в путь, я вважав за необхідне відповісти на надіслані мені листи. З палкою вдячністю за прямодушність і чесність я написав моєму управителеві, віддав накази щодо керування маєтком і повідомив, що не тільки незабаром прибуду до Бразилії, а й маю намір прожити там решту своїх днів. До листа я приклав подарунки для його дружини й дітей – тонке сукно, шовкові італійські тканини, коштовні брабантські мережива. Потім я звернувся до настоятеля монастиря августинців із проханням роздати бідним залишки грошей, одержаних ним колись.

За лічені дні я з великим прибутком продав усю партію тютюну й цукру, яка прибула з Південної Америки.

Раптом мене охопили сумніви. Я звик до моря, я чимало мандрував світом, але тепер щось заважало мені знову піднятися на борт корабля. Я вагався й, коли моє майно вже було завантажене на галеон, який вирушав до Лондона, несподівано звелів перевезти все назад на берег і відмовився від плавання. Причину пояснити я не міг, але ніщо не могло змусити мене вийти у відкрите море.

Хтозна, можливо, пережиті нещастя, пов’язані з катастрофою, спричинили мої таємні побоювання. У всякому разі, вони були небезпідставні. Згодом мені довелося дізнатися, що корабель, на якому я збирався плисти, потрапив у страшну бурю та розбився. Увесь екіпаж, за винятком трьох матросів, загинув.

Так я мучився доти, доки мій старий приятель-португалець не порадив мені суходолом дістатися Ла-Коруньї та сісти там на каботажне судно, яке, не віддаляючись від берегів, довезе мене до Франції, в Ла-Рошель. Звідти я можу доїхати суходолом до Кале і перетнути Ла-Манш, плавання через який потребує тільки одного дня.

Та я відчував таку огиду до моря, що вирішив не покладатися на кораблі, а перетнути суходолом усю Португалію, Іспанію та Францію й тільки в Кале сісти на судно. Поспішати мені не було куди, і я вже заздалегідь передбачав цю подорож, яку уявляв веселою й безпечною.

Тим часом у мене з’явилася компанія – я познайомився з сином ліссабонського купця, який збирався до Англії, з двома купцями-англійцями та двома португальськими дворянами, котрі їхали до Парижа. Отже, нас стало шестеро, не рахуючи п’яти слуг, двоє з яких були моїми. Окрім П’ятниці, мені довелося взяти на службу матроса-англійця, оскільки мій приятель– дикун іще не зовсім звик до європейського побуту.

Наш маленький загін був чудово озброєний, а коні – вище за всілякі похвали. Мене одностайно обрали керівником, оскільки я був старшим і досвідченішим за всіх, до того ж саме я вигадав цю подорож.

Не зупинятимуся докладно на дрібних пригодах, але дещо з того, що сталося з нами по дорозі, заслуговує на опис.

Прибувши до Мадрида, ми затрималися там на певний час, щоб огледіти пам’ятки іспанської столиці й побувати при королівському дворі. Лише в середині жовтня ми вирушили в путь і незабаром почули тривожні звістки, що змусили нас поквапитися. Щойно ми досягли Наварри, з’явилися чутки, що на французькому боці Піренейських гір випало стільки снігу, що багато мандрівників змушені повернутися з півшляху, не досягши мети.

Уже в Памплоні ми переконалися, що ці чутки правдиві, – у тих місцях дійсно панувала справжня зима. Мені, чоловікові, який провів більшу частину свого життя у спекотному кліматі, холод здавався нестерпним. Адже тільки десять днів тому ми залишили стару Кастилію, де стояла суха спека. Крижаний піренейський вітер різав наші обличчя, немов ножем, і змушував наші кінцівки клякнути. Було чому дивуватися!

Мій бідний П’ятниця, побачивши гори, суцільно вкриті снігом, і вперше в житті вдихнувши морозне повітря, не на жарт перелякався. А коли ми прибули в Памплону, сніг пішов такий густий і падав так довго, що місцеві мешканці одностайно почали стверджувати, що зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Шляхи, й без того розбиті, стали абсолютно непроїжджими, а замети були такі глибокі, що в деяких місцях коні вгрузали по черево. До того ж сніг був пухким, і мандрівник у горах щохвилини ризикував бути живцем похованим під лавиною.

Протягом двадцяти днів ми залишалися в Памплоні, чекаючи, що погода зміниться. Та надія згасала з кожним днем – такої лютої зими давно вже не було в Європі.

Коли нам урвався терпець, я запропонував вирушити на узбережжя і звідти відплисти на судні в Бордо, але того-таки дня до міста прибули четверо дворян із Франції, що перейшли через Піренеї. Їм удалося знайти провідника, який провів їх такими стежками, де снігу майже не було, а якщо й був, то настільки твердий, що витримував коней.

Ми послали слуг знайти цього провідника, і він погодився провести нас назад через гірські перевали, але попередив, що нам необхідно мати досить зброї, оскільки цієї пори в міжгір’ях і на лісистих схилах розбишакують вовки. Сніг позбавляє їх змоги полювати на звичну здобич, і вони зграями нападають на мандрівників.

Зброї наш загін мав удосталь, та й вовків ми не боялися, не беручи до уваги тих двоногих хижаків, яких цікавить не дичина, а золото і срібло. Їх чимало зустрічається біля обніжжя Піренеїв, надто ж по той бік іспанського кордону. Та провідник запевняв, що ми зможемо уникнути цієї небезпеки, і, порадившись, ми вирішили йому довіритися.

Тоді ж таки до нас приєдналася ще одна партія мандрівників – дванадцять французьких дворян зі слугами. Це були ті самі люди, яким довелося повернутися через сніжну заметіль у горах.

П’ятнадцятого листопада з провідником на чолі ми виступили з Памплони. Та як же я здивувався, коли він повів нас не просто в гори, а назад по дорозі в Мадрид. Ми проїхали нею миль двадцять, переправилися через кілька невеликих річок і опинилися на рівнині, де не було ані найменших ознак снігу. Всюди зеленіли луки, а сонце припікало, як улітку.

І тільки тоді провідник дав знак повернути з гірської дороги й попрямувати до гірських кряжів, які синіли вдалині. За кілька годин перед нами відкрилися жахливі провалля і стрімчаки. Шлях був такий крутий та звивистий, що коні ледве могли втриматися на ногах. Одначе снігу тут і справді було мало, і лежав він тільки на високогір’ї. З одного з перевалів провідник указав нам кудись уперед, і ми побачили, як далеко внизу розстеляються зелені долини Лангедоку й Гасконі.

Проте прямої дороги туди не було, і ми мали подолати ще чималий шлях гірськими тіснинами. А за кілька годин пішов сніг, та так густо, що годі було розібрати дорогу під ногами, і нам довелося зупинитися й перечекати негоду. Провідник заспокоїв нас, сказавши, що лишилося зовсім трохи, що ми вже проминули головний перевал і починаємо спускатися на французький бік гір.

І справді, я помітив, що шлях поступово пішов під ухил.

Незадовго до сутінок наш провідник звелів нам зупинитись, а сам вирушив уперед, щоб розвідати стежку. Не встиг він сховатися за поворотом, як із хащів на ближчому схилі вискочила пара вовків. Це були великі та злісні звірі; вони не вагаючись напали на провідника, і якби він опинився хоча б за півмилі від нас, то його б з’їли разом із конем, перш аніж ми змогли б допомогти.

Один із хижаків учепився в горло коневі, а другий кинувся на провідника з такою люттю, що він, замість того, щоб вихопити з-за пояса пістолет, відчайдушно заволав, кличучи на допомогу.

Тоді я звелів П’ятниці гнати коня щосили і з’ясувати, що там сталося. Мій хоробрий дикун негайно кинувся вперед, а коли побачив, що відбувається на дорозі, підскакав до провідника впритул і розрядив пістолет просто в голову вовка, що напав на вершника.

Щойно прогримів постріл П’ятниці, з лісу обабіч шляху долинуло жахливе вовче виття. Його підхопила луна в міжгір’ях, і нам здалося, що хижаків у цих місцях незліченна кількість.

Швидше за все, так воно й було.

Розділ 48 П’ятниця вчить ведмедя танцювати

Після того, як П’ятниця вклав одного вовка, другий прожогом кинувся до лісу. На щастя, він не завдав коневі великої шкоди – ікла звіра наштовхнулися на ремені упряжі, рани виявилися незначними, але кінь був на смерть наляканий. Провідник постраждав набагато сильніше, тому що вовк у двох місцях прокусив йому ногу до кістки.

Почувши крики, виття вовків і пістолетний постріл, увесь наш загін помчав щодуху. Дерева розступились – і ми побачили, від якого лиха врятовано нашого провідника. У снігу лежала туша вовка, а скривавлений провідник спішився, і тепер П’ятниця перев’язував його рани.

Та на цьому баталія не закінчилася. Галас на дорозі розбудив величезного ведмедя, який спав неподалік у барлозі, і могутній звір із гарчанням з’явився з засніженого чагарника. Спочатку ми були налякані та стривожені, але те, що сталося потім, надзвичайно нас звеселило. Можу присягтися, що такого полювання на ведмедя, яке влаштував мій спритний дикун, іще нікому не доводилося бачити.

Ведмідь – істота товста й незграбна, особливо взимку, коли він, розжирівши, залізає до барлогу і впадає в сплячку. Проте на відміну від вовків він нападає на людей, тільки якщо його потривожать. Та коли ви, зустрівшись із ведмедем у лісі, спокійно обійдете його, він не зверне на вас уваги. Тут головне – ввічливість: не заступайте цьому звірові шлях, і будете цілі й неушкоджені. І не дай Боже поглянути цьому джентльменові просто у вічі – він вважатиме це кривдою, не кажучи вже про те, щоб торкнутися його шерсті чи завдати хоча б невелику подряпину. Клишавий не вгамується, поки не змиє образу кров’ю, і переслідуватиме вас удень і вночі доти, доки не наздожене.

З першого погляду тутешній ведмідь здався мені справжнім чудовиськом: він був більший за всіх, яких я коли-небудь зустрічав. Очі звіра палали люттю, а з пащі виривалося глухе гарчання.

Із усіх членів нашого загону лише П’ятниця не здавався стривоженим. Навпаки, побачивши нового супротивника, він виявив найжвавішу радість і тричі прокричав своє улюблене «О!», вказуючи на звіра. Потім він мовив:

– Пане! Ви дозволити мені дати цей ведмідь трохи мене? Я зробити для вас весело!

Його запал мене здивував.

– Ти з глузду з’їхав! – обурився я. – Він же тебе з’їсть!

– Мене? З’їсть? – сміючись, відгукнувся П’ятниця. – Ні, це я його з’їсть! Ви стояти тут, а я вам показати весело…

Тут він усівся в замет, скинув важкі чоботи й миттю перевзувся в черевики, які були в нього у кишені. Потім передав повід свого коня іншому слузі й, прихопивши рушницю, помчав швидше за вітер.

Ведмідь на цей час ніби заспокоївся й вештався між кущами, вряди-годи поглядаючи в наш бік. Наблизившися, П’ятниця гукнув до велетенського звіра: «Слухай мене! Я розмовляти з тобою!», але той спочатку не звернув на нього особливої уваги та відступив у лісовий затінок. Снігу тут було зовсім небагато, дерева росли негусто, і серед них видніли численні прогалини. Ми пильнували за тим, що відбувалося, здалеку.

Наступної миті П’ятниця підняв із землі камінь, наздогнав ведмедя і спритно кинув тому в голову. Звичайно, звірові він не зашкодив, але свого домігся: ведмідь почувався ображеним. Шерсть на його загривку стала дибки, а з грудей вирвалося грізне гарчання. Не роздумуючи ані секунди, він кинувся на П’ятницю, та так стрімко, що не кожен біговий кінь міг би наздогнати його. Ведмідь здавався вайлуватим, але рухався він надзвичайно прудко.

П’ятниця розвернувся й помчав просто до нас, стрибаючи, немов заєць. Здавалося, він наляканий та потребує допомоги, тому ми скинули рушниці, готуючись дати залп по звіру, щоб урятувати легковажного дикуна.

Мене охопила досада: задля дурнуватих веселощів П’ятниця розгнівав могутнього звіра.

– Це так ти нас вирішив звеселити? – крикнув я. – Біжи мерщій сюди і стрибай у сідло, щоб ми могли вбити ведмедя й не зітнути до того ж твою нерозумну голову!

– Не стріляти! Не стріляти! – регочучи, прокричав мій дикун. – Стояти на місце! Ви зараз побачити!

Не зменшуючи швидкості, П’ятниця різко повернув і помчав до високого дуба, який вибрав заздалегідь. Біжучи, він махнув нам, щоб ми йшли за ним, а потім кинув рушницю на землю, обхопив стовбур дерева й заліз по ньому футів на дванадцять.

Тут підбіг і ведмідь. Найперше він зупинився біля кинутої рушниці й обнюхав її; потім, утративши до неї цікавість, кинувся до дуба і, попри свою величезну вагу та розміри, поліз угору несподівано легко, чіпляючись пазурами за кору.

Я тільки похитав головою, дивуючись нерозважливості П’ятниці. Хоч убий, але в тому, що відбувалося, я не бачив нічого смішного чи веселого.

Щойно ведмідь опинився на дереві, ми під’їхали ближче. На цей час П’ятниця вже дістався самого краю довгої та грубезної гілки, а ведмідь поліз по ній, готуючися його схопити. Щойно звір досяг середини, П’ятниця крикнув, звертаючись до нас:

– Дивіться, дивіться, зараз я вчити ведмедя танцювати!

Із цими словами він заходився стрибати і щосили розхитувати гілку. Ведмідь, відчувши, що опора під ним заходила ходором, зупинився й почав роззиратися. Потім позадкував, видивляючись, як повернутися назад, до надійного стовбура дуба.

Розгубленість і переляк грізного звіра справді змусили нас щиро розсміятися. Але П’ятниці й цього було мало. Помітивши, що ведмідь відступає, він припинив стрибати і гукнув його:

– Ну що? Чому не йдеш?

Ведмідь, ніби зрозумівши англійську, просунувся трохи вперед. П’ятниця підстрибнув – і звір завмер, обхопивши сук усіма чотирма лапами й заплющивши очі.

Момент був зручний, і я міг одним пострілом зняти тварину з дерева. Крикнувши П’ятниці, щоб він не рухався, я почав цілитися.

– О ні, ні! – зойкнув мій тубілець. – Не треба стріляти! Я зовсім близько – і тоді!

Словом, ці двоє на дереві ще довго звеселяли весь наш загін. П’ятниця пританцьовував і розгойдував сук, а ведмідь прибирав таких кумедних поз, що ми вмирали зі сміху.

Проте ми досі не тямили, до чого ця вся вистава. Спочатку ми гадали, що П’ятниця хоче скинути звіра з дерева, але незабаром стало зрозуміло, що з цього нічого не вийде, оскільки ведмідь надто хитрий. Він не рушав із місця і так спритно чіплявся своїми довгими пазурами за сук, що здавалося: немає такої сили, яка могла б його відірвати.

Нарешті П’ятниця розвіяв наше нерозуміння. Переконавшися, що ведмідь не рухається ні назад, ні вперед, він мовив:

– Дуже добре! Ти не йти до мене – я йти до тебе!

Із цими словами він дістався найтоншої частини гілки, повис на ній, і під його вагою вона опустилася так низько, що П’ятниця легко зістрибнув на землю. Він відразу ж підбіг до своєї рушниці, скинув її і взяв звіра на мушку.

– Чого ти чекаєш? – спитав я. – Чому не стріляєш?

– Не зараз, – відповів він. – Я сам!

Не бачачи більше П’ятниці, ведмідь позадкував, на кожному кроці озираючись, поки не вперся задом у стовбур дуба. Потім так само задки він почав повільно й обережно спускатися, обдираючи пазурами кору. Тієї хвилини, коли звір уже торкнувся лапою землі, П’ятниця стрімко підійшов до нього, приставив дуло рушниці до ведмежого вуха і вистрілив. Звір упав снопом.

П’ятниця поважно обернувся до нас, на губах його вигравала злодійкувата посмішка.

– Ось так наші бити ведмідь у мій край! – промовив він.

– Саме так? – перепитав я. – Але ж у вашого племені немає рушниць!

– Немає, – підтвердив він. – Та є багато-багато довгі стріли.

Уся ця історія могла б здатися веселою, якби ми не перебували в гірській глушині й провідник наш не був тяжко поранений. Ми не знали, де нам доведеться ночувати, а з глибини лісу все частіше долинало вовче виття.

Такого пекельного хору я не чув відтоді, як ми з Ксурі мандрували на баркасі вздовж африканського узбережжя.

Сутеніло, і нам треба було їхати. Ми мали подолати ще близько семи миль, в іншому разі, ми, звичайно ж, зняли б із ведмедя його розкішну шубу, щоб зберегти її на пам’ять.

Але нам довелося залишити нашу здобич і підострожити коней.

Розділ 49 Битва з вовками

Земля тут була досі вкрита снігом, хоча й не таким глибоким, як у горах. Згодом ми дізналися, що з настанням ранньої зими хижі звірі, яких мучив голод, кинули свої схованки в горах та спустилися на схили, порослі лісами, а потім і на рівнини, де спустошили села, знищивши безліч овець, корів і коней. Нападали вони й на місцевих мешканців.

Нам лишалося проминути ще одне небезпечне місце, про яке попередив провідник. Саме там найчастіше зустрічалися вовки. Це була невелика, зусібіч оточена густим лісом галявина, за якою починалося довге й вузьке міжгір’я. Через нього проходила дорога до селища, і саме нею ми мали їхати.

За півгодини до заходу сонця ми заглибилися в лісові хащі, а коли сонце сіло й дерева розступилися, ми опинилися на галявині близько півмилі в діаметрі. Якраз цієї хвилини дорогу перед нами перетнули п’ять вовків – звірі немов поспішали кудись і не зважили на наш загін.

Провідник, який виявився людиною легкодухою, зблід і звелів нам тримати зброю напоготові. П’ятьох вовків можна не боятися, та набагато небезпечніше, якщо звірі зберуться у велику зграю.

Ми перевірили заряди й порох і пильно вдивлялися в хащі, проте вовки більше не з’являлися. Проте не встигли ми проїхати й сотні ярдів по галявині, як побачили в низовині мертвого коня, загризеного хижаками. Близько дюжини вовків крутилося навколо; тварини вишкіряли зуби й рвали залишки конячого м’яса і шкури. Судячи з усього, коня було вбито давно, тому що від нього вже майже нічого не зосталося.

Ми не заважали вовчому бенкету, а ці звірі, як і раніше, не звернули на нас уваги. П’ятниця хотів був вистрілити, щоб розігнати вовків, але я зупинив його, гадаючи, що це далеко не остання зустріч із небезпечними хижаками.

І справді, ми були ще на середині галявини й на півшляху до входу в ущелину, коли з лісу ліворуч від нас долинуло страхітливе виття вовків. А наступної миті перед нашими очима постало жаске видовище: близько сотні вовків насувалися на нас, причому не зграєю, а правильними лавами, немов загін піхоти під командуванням досвідченого офіцера.

Я розгубився. Єдине, що ми могли зробити, – це зібратися разом і спрямувати рушниці в усі боки. Щоб зупинити таку навалу хижаків, треба було вести якомога більш перебіжний вогонь. Тому я звелів моїм супутникам стріляти не всім одразу, а через одного – на той випадок, якщо після першого залпу сіра лавина все одно насуватиметься на нас. Потім, не гаючи часу, ті, хто вже розрядив рушниці, мали взятися за пістолети, яких у кожного було по два.

Завдяки цій тактиці ми могли зробити по шість пострілів без упину і встигали перезарядити зброю.

Проте ці всі перестороги виявилися марними: від перших же залпів вовки, налякані гуркотом і спалахами пороху, повернули назад. Четверо з них лишилися на місці, багато були поранені та спливали кров’ю, про що свідчили сліди на снігу.

Вовки відступили, але вони не тікали. Раптом я згадав, що навіть найлютіші звірі бояться людського голосу, і наказав моїм супутникам кричати якомога голосніше. Це подіяло: почувши наш лемент, вовки позадкували до узлісся. Не роздумуючи, я звелів дати ще один залп навздогін, який змусив сірих розбійників дременути й розсіятися між деревами.

Це дало нам час перезарядити рушниці, що ми й зробили, рухаючись уперед. Та щойно ми вклали набої та забили їх клейтухами, знову почувся жахливий гамір, – але тепер уже на дорозі, якою ми мали їхати.

Поступово сутеніло, а становище наше дедалі погіршувалося. Ми чули завивання пекельних тварюк і їхнє злобливе гарчання. Нарешті на дорозі з’явилися відразу дві зграї вовків: одна – просто перед нами, а друга, рухаючись стрибками по снігу, заходила нам у тил.

Таким чином, вовки майже оточили нас. Ми підострожили коней, які хропли від смертельного переляку, але по слизькій засніженій стежці вони могли рухатися тільки звичайним клусом.

Так ми перетнули галявину. Далі дорога йшла в горловину лісистої ущелини, і там, край лісу, ми знову побачили величезне скупчення хижаків. Раптом до моїх вух долинув звук віддаленого рушничного пострілу, а потім ми побачили, як із ущелини в наш бік вихором мчить осідланий кінь без вершника, якого переслідує понад дюжина вовків. Навряд чи кінь міг довго витримати таку шалену гонитву, і врешті-решт вовки наздогнали його, повалили на сніг та почали шматувати ще живим.

Коли ж ми виїхали на просіку, звідки вирвався ошалілий кінь, перед нами постало страшне видовище. На втоптаному снігу лежали роздерті трупи двох мандрівників і ще одного коня. Напевне, постріл, який ми почули, зробив один із цих людей – поруч із ним лежала розряджена рушниця.

Ми жахнулися, побачивши криваву картину, але часу шкодувати про долю нещасних мандрівників не лишалося: вовки, розраховуючи на нову здобич, оточили нас ізусібіч, а кількість їх досягла трьохсот!

На щастя, на просіці я помітив купу товстих колод, зрубаних минулого літа дроворубами і приготованих для вивезення. Не гаючи жодної хвилини, я повів наш загін туди, звелів усім спішитись і сховатися за цими колодами, як за бруствером. Нам удалося розташуватися трикутником, отже, наші коні опинилися всередині його і під захистом.

На колоди ми натрапили вчасно: юрми звірів із ревінням і виттям кинулися на наше укріплення. Їхня лють зросла вдвічі, коли вони побачили коней – найсмачнішу принаду. Як і раніше, я звелів своїм людям стріляти по черзі, а їхні постріли були такими влучними, що першим же залпом кількох хижаків було вбито наповал. Проте вовки не звернули на це уваги і хвиля за хвилею, відштовхуючи одне одного й шалено гарчачи, штурмували наш редут. Схоже, в них уселився сам диявол!

Після другого залпу з усієї зброї ми вирішили, що натиск вовків слабшає, але де там! Тиша тривала недовго, й оскаженілі звірі знову кинулися на нас. Ми дали ще два залпи з пістолетів – тепер перед колодами лежало чи то сімнадцять, чи то вісімнадцять трупів, а ще більше вовків було поранено та скалічено, однак сіроманці не відступали.

П’ятниця бився, немов лев. Тим часом мій другий слуга невимовно спритно встиг перезарядити рушниці, після чого я наказав йому взяти порохівницю й насипати на колоду, що відокремлювала нас від вовків, широку смужку пороху. Щойно він устиг це зробити, хижаки знову кинулися в атаку. Тоді я спустив гачок пістолета біля самої колоди – і порохова доріжка спалахнула сильним і яскравим полум’ям.

Ті вовки, що вже лізли по колоді, були буквально засмажені – їх я нарахував сім чи вісім. Іще десяток ми вклали на місці, а решта, злякавшись вогненного спалаху й пострілів, нарешті відступили в темряву.

Я наказав дати останній загальний залп із пістолетів, услід за яким ми разом загорлали щосили. Вовки побігли геть, а ми, вискочивши зі сховища з оголеними шаблями, кинулися їх переслідувати, завдаючи ударів праворуч і ліворуч, не милуючи навіть підранених. Ця вилазка остаточно зламала бойовий дух сірої зграї, і вовки, не озираючись, кинулися навтікача.

Загалом на бойовищі лежало близько шістдесяти вовків, і, якби ми билися вдень, їх було б там значно більше. Залишивши наш редут, ми вирушили далі: ми мали проїхати ще три чи чотири милі. Однак і на цьому шляху ми не раз чули вовче виття в хащах, а часом у темряві можна було розгледіти очі, які світилися зеленим світлом.

За годину ми прибули до села, у якому розраховували переночувати, і побачили, що всі його мешканці на ногах і зі зброєю. Як з’ясувалося, минулої ночі вовки й кілька ведмедів удерлися сюди та зчинили різанину в хлівах. Селяни були так налякані, що, оберігаючи себе і свої родини, вирішили чатувати вдень і вночі, тож усі озброїлися.

Наступного ранку нашому провідникові стало набагато гірше. Нога його розпухла, рани загноїлися, він кидався в гарячці. Тому нам довелося підшукати нового провідника, з яким ми й вирушили до Тулузи, де не було снігу, вовків та інших не надто приємних тварин, а погода стояла тепла і м’яка.

Коли в Тулузі ми розповіли про наші пригоди місцевим мешканцям, нам сказали, що такі речі часто трапляються в лісових хащах біля обніжжя Піренеїв, особливо коли випадає чимало снігу. Наші слухачі були вражені тим, як нам поталанило врятуватися, тому що загибель мандрівників на цій дорозі – найзвичайніша річ. Якби не кмітливість і не купа колод, яку ми вчасно побачили, кінець наш був би неминучим.

Зараз, пригадуючи ці події, я розумію, що ніколи раніше не відчував такого страху. Не було в моєму житті хвилини, гіршої за ту, коли триста вишкірених пекельних пащ кинулися на нас у нічній темряві. Я вважав себе і своїх супутників загиблими й більше ні на що не сподівався.

Скажу чесно: навряд чи колись я наважуся здійснити подібну мандрівку, оскільки краще вже проплисти п’ять тисяч миль морем, де щотижня бушує шторм, аніж наражатися на небезпеку бути з’їденим дикими звірами в горах.

Післямова

На шляху через Францію нічого цікавого зі мною не трапилося. Щонайменше, нічого такого, про що б уже не розповідали інші мандрівники. Із Тулузи ми вирушили до Парижа, а потім без затримок прибули до Кале. Чотирнадцятого січня я ступив на землю батьківщини, висадившися в Дуврі, причому протоку, що відокремлює Англію від континенту, наше судно перетнуло найхолоднішої й найсуворішої пори року.

У Лондоні я впорядкував свої справи. Моїм головним радником у всіх фінансових питаннях стала та сама добра вдова, якій я безмежно довіряв. І ще не раз я мав змогу переконатися в непорушній вірності цієї шляхетної жінки.

Я, як і раніше, міркував про те, щоб залишити на неї керування всім майном, а самому знову вирушити до Португалії, а звідти – до Бразилії. Одначе, зваживши все, зокрема власний вік і стан здоров’я, я вирішив розлучитися з плантацією, якщо на неї знайдеться покупець.

Із цією метою я написав у Ліссабон моєму старому другові шкіперу, а за вісім місяців, коли черговий караван португальських суден повернувся з-за океану, він повідомив мене, що плантацію готові придбати двоє заможних мешканців Сан-Паулу. Я погодився і за якийсь час розпрощався зі своїм бразильським маєтком, збагатівши ще на кілька тисяч фунтів стерлінгів.

Так завершилася важлива частина мого життя, сповнена лих і пригод. І якщо поглянути на неї в цілому, вона може здатися строкатою мозаїкою випадковостей і помилок, дивною примхою долі. Та ніхто краще за мене не знає, що в усьому, що сталося зі мною, був особливий сенс і що в багатьох подіях я вбачаю руку Провидіння. Моє життя почалося з божевільних і безглуздих учинків, але добігає кінця значно щасливіше, ніж можна було сподіватися.

Хтось, можливо, подумає, що, забагатівши й оселившися на батьківщині, я змінився й остаточно забув про потяг до бурлакування. Можу вас запевнити, що це не так. Час від часу мене починає долати нестримна жага знову вийти в море, перетнути океан і зійти на берег загубленого в Карибському морі острова, де я прожив стільки років. Що могло мене втримати? Родина в мене так і не з’явилася, справами я обтяжений не був, та й обов’язків ні перед ким не мав.

Протягом тривалих семи років моїй приятельці-вдові вдавалося втримувати мене від згубної пристрасті до далеких мандрів. За цей час виросли та змужніли мої небожі, діти сестри, яких я взяв на виховання. Одному з них я дав світську освіту й виховав як дворянина, другий від ранніх літ мріяв про море, і я вирішив зробити його капітаном.

І настав день, коли цей молодик запросив мене зійти пасажиром на палубу чудового корабля, який прямував під його командуванням до Ост-Індії, і тим залучив до нових пригод.

Проте це вже зовсім інша історія.

Примечания

1

Салвадор, заснований 1549 року, був столицею Бразилії до 1763 року. (Тут і надалі прим. ред.)

(обратно)

2

Мангри – зарості вічнозелених дерев і чагарників із надземним дихальним корінням.

(обратно)

3

Кваква – птах із родини чапель.

(обратно)

4

Осіннє рівнодення починається 23 вересня.

(обратно)

5

Касава, або маніок їстівний – рід рослин із родини молочайних. Її вирощують із метою отримати крохмаль, який потім переробляють у крупу.

(обратно)

6

Бушель (англ. bushel) – одиниця об’єму в англійській системі вимірювання. Застосовується для вимірювання сипких речовин. 1 бушель – 36,3687 літра.

(обратно)

7

Галон (англ. gallon) – одиниця об’єму (ємності, місткості) у системі англійського вимірювання. У Великій Британії 1 галон – 4,54609 дм3.

(обратно)

8

Моїдор – португальська золота монета, що оберталася в Англії. Дорівнювала 27 шилінгам.

(обратно)

Оглавление

Передмова Гімн розуму і стійкості

Розділ 1 Робінзон Крузо

Розділ 2 Буря

Розділ 3 Гвінейський купець

Розділ 4 Невільник

Розділ 5 Перша стоянка

Розділ 6 Порятунок

Розділ 7 Смак волі

Розділ 8 Катастрофа

Розділ 9 Зовсім сам

Розділ 10 Між берегом і кораблем

Розділ 11 Речі потрібні й непотрібні

Розділ 12 Коза і козеня

Розділ 13 Терпіння і праця

Розділ 14 Щоденник Робінзона

Розділ 15 Мішок із зерном

Розділ 16 Землетрус. Продовження щоденника

Розділ 17 Сон. Продовження щоденника

Розділ 18 Перша подорож островом

Розділ 19 Райський куточок

Розділ 20 Завершення щоденника

Розділ 21 Клітка для папуги

Розділ 22 Опудало

Розділ 23 Гончарне ремесло

Розділ 24 Пірога

Розділ 25 Думки про вічне й тимчасове

Розділ 26 Друга пірога

Розділ 27 Бідолашний Робін Крузо

Розділ 28 Робінзон-фермер

Розділ 29 Слід

Розділ 30 Кістки

Розділ 31 Грот і його мешканець

Розділ 32 Підземне сховище

Розділ 33 Гарматний постріл

Розділ 34 Іспанський корабель

Розділ 35 Кінець самотності

Розділ 36 П’ятниця

Розділ 37 Виховання П’ятниці

Розділ 38 Білі люди

Розділ 39 Суднобудівна верф

Розділ 40 П’ятниця і його батько

Розділ 41 Британський корабель

Розділ 42 Заколот на кораблі

Розділ 43 У лісах

Розділ 44 Капітуляція

Розділ 45 Суд губернатора

Розділ 46 Старий португальський шкіпер

Розділ 47 Передчуття

Розділ 48 П’ятниця вчить ведмедя танцювати

Розділ 49 Битва з вовками

Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg