«Лист незнайомої»

Лист незнайомої (fb2) - Лист незнайомої (пер. Ирина Ивановна Стешенко,Василий Петрович Бобинский,Наталья Владимировна Сняданко) 1866K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стефан Цвейг

Стефан Цвейґ Лист незнайомої (збірник)

Передмова Стефан Цвейґ – учорашній і сьогоднішній

Ось що писав про Цвейґа Томас Манн: «Його літературна слава проникла в найвіддаленіші куточки землі. Дивовижний випадок при тій невеликій популярності, якою користуються німецькі автори у порівнянні з французькими й англійськими. Можливо, від часів Еразма (про якого він розповів із таким блиском) жоден письменник не був таким знаменитим, як Стефан Цвейґ».[1] Якщо це й перебільшення, то зрозуміле, простиме: адже до кінця 20-х років XX століття не було автора, чиї книги перекладали б на всякі, в тому числі найрідкісніші, мови частіш і з більшою охотою, ніж книги Цвейґа.

Для Томаса Манна він – найвідоміший німецький автор, хоча одночасно з ними жили й писали і сам Томас, і його брат Генріх, і Леонгард Франк, і Фаллада, і Фейхтванґер, і Ремарк. Якщо ж брати власне австрійську літературу, то тут Цвейґу рівних просто немає. Інші австрійці – Шніцлер, Гофмансталь, Герман Бар – тоді вже начебто забувалися. Рільке сприймали як поета складного, що пише для вузького кола. Промайнув, щоправда, в першій половині 1920-х років Йозеф Рот із його «Іовом», «Склепом капуцинів» і «Маршем Радецького», але тільки на короткий період, подібно до комети, і знову на роки пішов у літературне небуття. А Цвейґ іще 1966 року вважався одним із двох найпопулярніших австрійських письменників.

Воістину Цвейґ – цей «нетиповий австрієць» – у період між двома війнами виявився повноважним представником мистецтва своєї країни, і не тільки в Західній Європі чи Америці, але й у нашій країні. Коли йшлося про австрійську літературу, на пам’ять приходило ім’я автора «Амока» й «Марії Стюарт». У 1928–1932 роках видавництво «Время» випустило дванадцять томів його книг, і передмову до цього, тоді майже повного зібрання творів написав сам Горький.

Нині багато чого змінилося. Тепер кращими письменниками австрійської літератури нашого століття, її класиками вважаються Кафка, Музіль, Брох, Рот, Хайміто фон Додерер. Їх усіх (навіть Кафку) далеко не так широко читають, як колись Цвейґа, та все ж вони високо шановані, тому що дійсно є художниками великими, значними, – художниками, які витримали випробування часом, більше того, повернутими ним із якогось небуття.

А чи витримав Цвейґ випробування часом? Принаймні, з вершини ієрархічної градації він спустився на місце більш скромне. І виникає підозра, що на своєму п’єдесталі він стояв не по праву; складається щось на зразок антилегенди, у відповідності до якої Цвейґ був просто примхою моди, улюбленцем випадку, шукачем успіху…

Із такою підозрою, однак, погано узгоджується оцінка, дана йому Томасом Манном, повага, з якою ставився до нього Горький, що писав 1926 року Н. П. Рождественській: «Цвейґ – чудовий художник і дуже талановитий мислитель». Приблизно такої ж думки про нього й Е. Верхарн, Р. Роллан, Р. Мартен дю Ґар, Ж. Ромен і Ж. Дюамель, кожен із яких сам відіграв видатну роль в історії новітньої літератури. Природно, ставлення до спадщини того чи іншого письменника мінливе. Змінюються смаки, в кожної епохи свої кумири. Та є в цій мінливості й певна об’єктивна закономірність: що легковагіше – вимивається, вивітрюється, що вагоміше – залишається. Та не настільки ж усе мінливе? Не може ж бути, щоб той, хто здавався «чудовим», «талановитим», виявився «мильною булькою»? І ще: чи Цвейґ спустився на більш скромне місце – чи інші піднялися на більш високе? Якщо вірним є останнє, то його становище в літературі незмінне й «перегрупування», що сталося, не принижує його гідності як художника.

Відповісти на ці запитання – визначити вагомість письменника для сьогоднішніх читачів. Більш того, це значить наблизитися до розуміння «цвейґівського феномена» в цілому, позаяк багато чого відбилося в його творчості – й австрійська батьківщина, і європеїзм, і надзвичайний успіх, і двічі пережита загальна трагедія, що стала і трагедією особистою, і міфізація втраченої вітчизни, і все те, що призвело до трагічного фіналу…

* * *

«Можливо, раніше я був занадто розпещеним», – зізнавався Стефан Цвейґ наприкінці життя. І це правда. Довгі роки він ходив в улюбленцях долі. Цвейґ народився в багатій сім’ї і не терпів ніяких нестатків. Життєвий шлях, завдяки таланту, що рано виявився, визначився якось сам собою. Але і щасливий випадок відігравав не останню роль. Завжди поряд опинялися редактори, видавці, готові друкувати навіть перші, незрілі речі літератора-початківця. Поетичну збірку «Срібні струни» (1901) схвалив сам Рільке, а Ріхард Штраус попросив дозволу перекласти на музику шість віршів із неї.

Може, такий успіх був не цілком заслужений молодим автором. Ранні твори Цвейґа були камерними, ледь естетськими, овіяними якоюсь декадентською журбою. І в той же час вони позначені не дуже ще ясним передчуттям близьких перемін, характерним для всього європейського мистецтва на зламі віків. Словом, це було саме те, що могло сподобатися тодішньому Відню, його ліберальним колам, що допомагало бути привітно зустрінутим у редакціях провідних літературних часописів або в групі «Молодий Відень», головою якої був поборник австрійського імпресіонізму Герман Бар. Там нічого не бажали знати про могутні соціальні зрушення, про близький крах Габсбурзької монархії, що ніби символізував усі майбутні катастрофи буржуазного світу; однак там охоче підставляли обличчя поривам нового, весняного вітру, що наповнював – так здавалося – тільки вітрила поезії.

Успіх, удача позначаються на людях по-різному. Багатьох вони роблять самозакоханими, поверховими, егоїстичними, а в декого, накладаючись на внутрішні позитивні якості характеру, виробляють непохитний житейський оптимізм, аж ніяк не позбавлений самокритичності. До цих останніх і належав Цвейґ. Довгі роки йому здавалося, що навколишня дійсність якщо й не зовсім гарна та справедлива сьогодні, то здатна стати гарною та справедливою завтра і вже стає такою. Він вірив у кінцеву гармонійність навколишнього світу. «Це, – писав через багато років інший австрійський письменник, Ф. Верфель, – був світ ліберального оптимізму, який із забобонною наївністю вірив у самодостатню цінність людини, а по суті, в самодостатню цінність крихітного освіченого шару буржуазії, в його священні права, вічність його існування, в його прямолінійний прогрес. Усталений порядок здавався йому захищеним і убезпеченим системою тисячі гарантій. Цей гуманістичний оптимізм був релігією Стефана Цвейґа… Ним були знані й безодні життя, він наближався до них як художник і психолог. Але над ним сяяло безхмарне небо його юності, якому він поклонявся, небо літератури, мистецтва, єдине небо, яке цінував і знав ліберальний оптимізм. Очевидно, потьмарення цього духовного неба було для Цвейґа потрясінням, яке він не зміг перенести…»[2]

Але до цього було ще далеко. Перший удар (маю на увазі світову війну 1914–1918 років) він пережив не як пасивний споглядач: сплеск ненависті, жорстокості, сліпого націоналізму, яким, за його уявленнями, передусім була та війна, викликав у ньому активний протест. Відомо, що письменників, які з самого початку війну відкидали, з самого початку з нею боролися, можна перелічити по пальцях. І Е. Верхарн, і Т. Манн, і Б. Келлерман, і багато інших повірили в офіційний міф про «тевтонську» або, відповідно, «галльську» за неї вину. Разом із Р. Ролланом і Л. Франком Цвейґ опинився серед небагатьох.

До окопів він не потрапив: його одягли в мундир, але залишили у Відні й прикомандирували до однієї з канцелярій військового відомства. Це залишило за ним певну свободу. Цвейґ листувався з однодумцем Ролланом, намагався напоумляти побратимів по перу в обох ворогуючих таборах, зумів опублікувати в австрійській газеті рецензію на роман Барбюса «Вогонь», у якій високо оцінив його антивоєнний пафос і художні достоїнства. Не надто багато, але й не так мало як на ті часи. А 1917 року Цвейґ опублікував драму «Ієремія». Її було поставлено у Швейцарії ще до кінця війни, і Роллан відгукнувся про неї як про кращий «із сучасних творів, де величава печаль допомагає художнику побачити крізь криваву драму нинішнього дня одвічну трагедію людства». Пророк Ієремія умовляє царя й народ не вступати на боці Єгипту у війну з Вавилоном і пророкує поразку Єрусалима. Ветхозавітний сюжет тут не тільки спосіб в умовах жорстокої цензури донести до читача актуальний, антимілітаристський зміст. Ієремія (якщо не брати до уваги ще досить невиразного Терсіта в однойменній п’єсі 1907 року) – перший із шерегу героїв Цвейґа, які здійснювали свій моральний подвиг поодинці. Й аж ніяк не із презирства до юрби. Він піклується про народне благо, але обігнав свій час і тому залишається незбагненним. Одначе вавилонський полон він готовий розділити зі своїми одноплемінниками.

Із юності Цвейґ мріяв про єдність світу, єдність Європи – не державну, не політичну, а культурну, що зближує, збагачує нації та народи. В тій інтерпретації, в якій мрія ця існує в нього, вона, звісно, ілюзорна. Та не в останню чергу саме вона привела Цвейґа до пристрасного, активного заперечення світової війни як фатального порушення людської спільноти, яка вже починала (так йому здавалося) складатись за сорок мирних європейських років.

У його «Літній новелеті» про центрального персонажа сказано, що він «у високому розумінні не знав батьківщини, як не знають її всі лицарі та пірати краси, що гасають містами світу, пожадливо вбираючи в себе все прекрасне, що зустрічається на шляху». Сказано з тією надмірною пишномовністю, яка була властива довоєнному Цвейґу, і не без впливу внутрішньополітичного стану Австро-Угорської імперії, що являла собою цілий конгломерат мов і народів. Але чим Цвейґ ніколи не грішив, так це симпатіями до космополітизму. 1926 року він написав статтю «Космополітизм чи інтернаціоналізм», де, рішуче стаючи на бік останнього, заявив: «Доволі з нас сумнівних змішувань понять, доволі з нас безпечного та безвідповідального банкетного європеїзму!»[3]

Віра Цвейґа в кінцевий гуманізм світу Західної Європи пройшла випробування Першою світовою війною. Здавалося, що найстрашніше позаду. Та це було не так. У глибині буржуазного світу вже почалося бродіння: фашистська чума охоплювала все нові країни Старого Світу. У своїй книзі «Вчорашній світ» письменник художньо і разом з тим документально точно зображує повільне, але неухильне переродження буржуазної демократії у фашизм. Цвейґ, як мільйони людей Західної Європи, втрачає батьківщину, майно, саме право на життя. Європою його молодості марширували гітлерівські молодчики. Цю загальносвітову драму Цвейґ перенести вже не зміг…

* * *

Новелістика Цвейґа, як може видатися, суперечить його активній соціальній позиції борця-пацифіста. Його персонажі зайняті не світом, людством чи прогресом, а лише самими собою або людьми, з якими їх зводить приватне життя, його роздоріжжя, події, пристрасті.

Цвейґівські новели й понині захоплюють читача, особливо такі першокласні, як «Лист незнайомої», «Двадцять чотири години з життя жінки» або «Амок».

І все ж таки Цвейґ – насамперед майстер малого жанру. Романи йому не вдалися. Ні «Нетерпіння серця» (1913), ні той, недописаний, що його видано було тільки 1982 року під назвою «Дурман перетворення». Але новели його по-своєму довершені та класичні. Основу сюжету становить одна подія, цікава, хвилююча, нерідко надзвичайна – як у «Страху», «Амоку», у «Фантастичній ночі». Вона дає напрям і організовує весь хід дії. Тут усе одне з одним узгоджене, все вдало стикується й чудово функціонує. Та Цвейґ не випускає з уваги й окремих мізансцен свого маленького спектаклю. Вони відшліфовані з усією можливою ретельністю. І трапляється, що знаходять відчутність на дотик, зримість і зовсім гідні подиву, доступні, здавалось би, лише кінематографу.

Так і бачиш у «Двадцяти чотирьох годинах із життя жінки» руки гравців у рулетку – «силу-силенну рук, світлих, рухливих, насторожених рук, які, мовби з нір, виглядають із рукавів…». Недарма цю цвейґівську новелу (як, до речі, й інші) було екранізовано, й люди плавом пливли дивитись, як рухаються на сукні столу руки незрівнянного характерного актора німого кіно Конрада Вейдта.

Одначе на відміну від старої новели – не тільки такої, якою вона була у Боккаччо, але й такої, як у Клейста і в К. Ф. Майєра, – в новелі цвейґівській ми частіше за все маємо справу не із зовнішньою, авантюрною подією, а, так би мовити, із «пригодою душі». Або, можливо, ще точніше, з перетворенням авантюри на таку «внутрішню» пригоду.

Адже Цвейґ далеко не ідилік. «Ним були знані й безодні життя…» – це Верфель говорив здебільшого про новели. Там багато смертей, іще більше трагедій, грішників, душ бентежних, заблудлих. Але лиходіїв немає – ні демонічних, ні навіть нікчемних, дрібних. У людях, які населяють новели Цвейґа, його приваблює живе начало, все, що в них чинить опір усталеним нормам, усе, що руйнує узаконені правила, підноситься над буденністю. Тим йому й милий навіть дрібний кишеньковий злодій, описаний у «Несподіваному знайомстві з новою професією». Та ще, звичайно, миліша героїня «Листа незнайомої», вільна у своєму почутті, моральна у своїх падіннях, бо здійснювалися вони в ім’я любові.

Є, одначе, в новелах Цвейґа й персонажі, що переступили через незриму межу моралі. Чому ж і їх не засуджено? Добре, лікар в «Амоку» сам собі виніс вирок і сам його виконав; автору тут начебто нічого робити. Ну а барон із «Фантастичної ночі», що занурився в грязюку і нібито грязюкою очистився; а служниця в «Лепореллі»? Вона ж бо втопилася не тому, що була переслідувана ериніями, а через те, що обожнюваний хазяїн вигнав її.

Тут намічається якийсь дефект. Але не стільки цвейґівських переконань у цілому, скільки обраного письменником аспекту творчості, якоюсь мірою естетського, що йде «від розуму». Окрема людина, якщо її перемоги над дійсністю ніяк не співвідносяться із суспільними їх результатами, уникає оцінки за законами високої моралі – а така мораль в остаточному підсумку завжди соціальна.

Новели Цвейґ писав протягом усього життя (здається, останню, антифашистську за духом, «Шахову новелу» опубліковано ним 1941 року); вони сприяли його славі. Але «романізовані біографії», літературні портрети письменників, нариси і взагалі жанри не суто художні з роками ставали в його творчості чимось визначальним. Очевидно, саме цей жанр виявився найбільш підходящим для вираження цвейґівських ідей.

* * *

Дехто вважає, що Цвейґ став родоначальником художніх біографій. Думка ця не зовсім точна. Якщо навіть бути гранично суворим у визначенні жанру й не вміщувати в його рамки «Життя Гайдна, Моцарта й Метастазіо» і «Життя Россіні» Стендаля, то про Роллана, автора «героїчних біографій» Бетховена, Мікеланджело, Толстого забувати ніяк не можна. Інша річ, що ці «героїчні біографії» – читання не найлегше й нині не надто популярне. Та ось у чому дивина: «романізовані біографії» Цвейґа, що користувались успіхом, ближчі до ролланівських життєписів, аніж до деяких книг Моруа або Стоуна. Цвейґ і сам створив «героїчну біографію» – це його книга про Роллана. І, як і Роллан, він не оформлював свої життєписи в щось цілком художнє, недокументальне, не перетворював їх на істинні романи. У Цвейґа визначальним для його роботи був не тільки (можливо, навіть не стільки) його індивідуальний літературний смак, скільки насамперед загальна ідея, що випливала з його погляду на історію, його до неї підходу.

Вище вже говорилося про зображення Цвейґом героїв, які буцімто обігнали свій час, підвелися над юрбою й протистояли їй – в ім’я кожного з цієї юрби.

І Роллан був для Цвейґа людиною з тієї ж плеяди героїв. 1921 року письменник присвятив Роллану книгу, в якій сказано: «…Могутні сили, що руйнують міста і знищують держави, залишаються все ж таки безпомічними проти однієї людини, якщо в неї достатньо волі та душевної безстрашності, щоб залишитися вільною, бо ті, хто уявили себе переможцями над мільйонами, не могли підкорити собі одного – вільну совість».

Прагнення свободи й гуманізму не реалізується саме собою: воно – ідеал, досягнення якого дозволить сукупності людей перетворитися на єдине людство. Тому таким важливим є внесок, безцінний надихаючий приклад окремої людини, його самовідданий опір усьому, що гальмує та спотворює прогрес. Словом, Цвейґа більше за все цікавить в історичному процесі те, що ми називаємо тепер «людським фактором». У цьому певна слабкість, певна однобокість його концепції; в цьому, одначе, й її певна моральна сила. Ось як зображено Цвейґом Карла Лібкнехта, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини, що зайняв у роки Першої світової війни інтернаціоналістські позиції. Цього вірша написано, мабуть, незабаром після вбивства Лібкнехта 1919 року й опубліковано 1924 року.

Один, Як ніхто ніколи Не був одним у світовій оцій бурі, — Один підвів він голову Над сімдесятьма мільйонами черепів, обтягнутих касками. І крикнув Один, Бачачи, як морок застилає Усесвіт, Крикнув семи небесам Європи З їх оглухлим, з померлим їх богом, Крикнув велике, червоне слово: «Ні!»

Лібкнехт не був одинаком, за ним стояла ліва соціал-демократія, а з 1918 року й комуністична партія. Цвейґ не те щоб ігнорує цей історичний факт. Він лише бере свого героя в особливі, такі ключові для власного світобачення моменти: можливо, коли той – і справді один – стоїть на трибуні рейхстагу й кидає війні своє «ні!» перед обличчям розпаленої шовіністською ненавистю зали; а можливо, його зображено за секунду до смерті…

* * *

У 20 – 30-ті роки німецькомовні літератури були – за виразом дослідника В. Шмідта-Денглера – охоплені «потягом до історії».[4] Тому сприяли воєнна поразка, революції, крах Габсбурзької та Гогенцоллернівської імперій. «Чим виразніше, – пояснював цей феномен критик Г. Кізер, – епоха відчуває свою залежність від загального ходу історії (й відчуття це завжди посилюється під впливом руйнівних, а не творчих сил), тим нагальнішим є інтерес до історичних особистостей і подій».[5] Розквітнув жанр художньої біографії. Так що цвейґівські книги мали вельми широке тло. Щоправда, Цвейґ на ньому не вирізняється. І передусім тим, що його художні біографії не обмежуються рамками міжвоєнного двадцятиліття – ні хронологічно, ні з точки зору успіху в читача. «Верлен» написано ще 1905 року, «Бальзак» – 1909, «Верхарн» – 1910. То не були ліпші речі Цвейґа, і нині їх уже майже забуто. Але не забуто цвейґівські біографії 20 – 30-х років, у той час як роботи в цьому жанрі інших авторів ледве не начисто змито часом. Безперечно, здебільшого йдеться про письменників, чиї книги другорядні, а то й «зійшли» на націоналістичному, пронацистському ґрунті. Втім, були й винятки. Наприклад, знаменитий Еміль Людвіґ, що аж ніяк не поступався Цвейґу в славі. Він писав про Ґете, Бальзака й Демеля, про Бетховена й Вебера, про Наполеона, Лінкольна, Бісмарка, Сімона Болівара, Вільгельма ІІ, Ґінденбурга й Рузвельта; не залишив без уваги Ісуса Христа. Одначе сьогодні ні про його книги, ні про сенсаційні його інтерв’ю з найвидатнішими діячами епохи ніхто, крім вузького кола фахівців, уже не пам’ятає.

Навряд чи існує однозначна відповідь на запитання, чому так сталося. Людвіґ дуже вільно обходився з фактами із життя своїх героїв (але й Цвейґ не завжди бував у цьому відношенні бездоганним); Людвіґ схильний був перебільшувати їхню роль в історичному процесі (але і Цвейґ часом грішив цим). Думається, причина скоріше в тому, що Людвіґ занадто залежав од скороминущих віянь часу, від дії саме руйнівних його сил і кидався від крайнощів до крайнощів. Може видатися випадковим і маловажним, що, як ровесник Цвейґа, він лише п’єсу про Наполеона (1906) і біографію поета Ріхарда Демеля (1913) написав до Першої світової війни, а решту своїх біографічних книг – у тому числі й книгу про Наполеона – вже тоді, коли літературу охопив повоєнний, спричинений катастрофами, що сталися, «потяг до історії». Людвіґа піднесло цією хвилею, хоча той не мав власної, скільки-небудь визначеної концепції людського буття. А Цвейґ, як ми вже знаємо, її мав.

Хвиля піднесла його на літературний олімп. І Зальцбурґ, у якому він тоді оселився, став уже не тільки містом Моцарта, але до певної міри й містом Стефана Цвейґа: там і тепер вам охоче покажуть невеликий замок на схилі лісистої гори, де він жив, і розкажуть, як він тут – у проміжках між тріумфальними поїздками до Нью-Йорка чи Буенос-Айреса – гуляв зі своїм ірландським сетером.

Хвиля піднесла його, але не захлюпнула: німецькі катастрофи не заступали йому горизонт, тому що не вони визначили його погляд на долю суспільства та індивіда, а тільки загострили цей погляд. Цвейґ продовжував сповідувати історичний оптимізм. Соціальна ситуація в цілому не вселяла в нього сподівань на швидкий прогрес (Жовтневу революцію він прийняв, але як розв’язання проблем російських, не європейських), і центр ваги його гуманістичних шукань іще більш певно перемістився на окрему людину: адже саме людина могла дати приклади безпосереднього втілення ідеалу, людина як окрема особистість, одначе від історії не відчужена. Через те Цвейґ і писав у ті роки переважно «романізовані біографії». На самісінькому початку 1930-х років він говорив Володимиру Лідіну, що, «коли відбуваються такі великі події в історії, не хочеться вигадувати в мистецтві…». І ця ж думка у формі куди більш категоричній пролунала в одному із цвейґівських інтерв’ю 1941 року: «Перед лицем війни зображення приватного життя вигаданих постатей уявляється йому чимось фривольним; усякий створений сюжет вступає в різку суперечність із історією. Через те література найближчих років мусить мати документальний характер».[6] Закономірність такого рішення й визначала весь склад цвейґівського документалізму.

Й. А. Люкс – зовсім забутий автор біографічних романів – вважав, що їх сила у зрівнюванні знаменитостей із обивателями. «Ми, – писав Люкс, – спостерігаємо їхні турботи, беремо участь у їхніх принизливих битвах із повсякденністю й утішаємося тим, що справи у великих ішли не краще, ніж у нас – крихітних».[7] І це, природно, тішить марнославство…

У Цвейґа інше: він шукає величі. Якщо й не в малому, то не в тому, що стоїть на сцені, не в тому, що рекламують. В усіх випадках – неофіційному. І ця велич особлива, велич не влади, а духу.

Немає нічого більш природного, як шукати таку велич насамперед у письменниках, у майстрах слова.

* * *

Десять із гаком років Цвейґ працював над циклом, який дістав назву «Будівники світу». Він показує, наскільки значними бачилися письменнику постаті, нарисами цими змальовані. Цикл складається з чотирьох книг: «Три майстри. Бальзак, Діккенс, Достоєвський» (1920), «Боротьба з демонами. Гельдерлін, Клейст, Ніцше» (1925), «Поети свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой» (1928), «Лікування духом. Месмер, Мері Бейкер-Едді, Фройд» (1931).

Числу «три», що вперто повторюється, навряд чи слід надавати особливого значення: було написано «Три майстри», і потім стала, очевидно, відігравати свою роль любов до впорядкованості. Більш вартим уваги є сам підбір імен «будівників світу».

Склад цих тріад здатен подивувати. Через що Достоєвського поставлено поряд із Бальзаком і Діккенсом, коли за характером свого реалізму до них ближче стоїть Толстой? Що ж до Толстого, то, як і Стендаль, він опинився в дивному сусідстві з Казановою, фіглярем і авантюристом, автором єдиної книги «Історія мого життя».

Але таке сусідство не мусить (принаймні, на думку Цвейґа) принизити великих письменників, бо тут є свій принцип. Полягає він у тому, що герої праць беруться, насамперед, не як творці безсмертних духовних цінностей, а як творчі особистості, як певні людські типи – словом, так само, як брався герой цвейґівської «героїчної біографії» Ромен Роллан. Це ніби виправдовує присутність Казанови. З одного боку, Цвейґ визнає, що він «потрапив до числа творчих умів, урешті-решт, так само незаслужено, як Понтій Пілат у Євангеліє», а з другого – вважає, що плем’я «великих талантів нахабства й містичного акторства», до якого Казанова належав, висунуло «найбільш довершений тип, найдосконалішого генія, воістину демонічного авантюриста – Наполеона».

І все-таки перебування Казанови в товаристві Стендаля і Толстого непокоїть. Причому головним чином тому, що об’єднані вони як «поети свого життя», тобто націлені переважно на самовираження. Їхній шлях, за словами Цвейґа, «веде не в безмежний світ, як у перших (маються на увазі Гельдерлін, Клейст, Ніцше. – Д. З.), і не в реальний, як у других (маються на увазі Бальзак, Діккенс, Достоєвський. – Д. З.), а назад – до власного «я». Якщо стосовно Стендаля тут де з чим можна погодитися, то Толстой найменше узгоджується з поняттям «еготист».

«Світ, можливо, не знав іншого художника, – писав Т. Манн, – у кого вічно-епічне, гомерівське начало було б таким же сильним, як у Толстого. У творіннях його живе стихія епосу, її велична одноманітність і ритм, подібний до розміреного дихання моря, її терпка, могутня свіжість, її обпікаюча пряність, непохитне здоров’я, непохитний реалізм». Це інший погляд, хоча належить він також представнику Заходу, який відноситься до одного з Цвейґом культурного регіону, і висловлений приблизно в той же час – 1928 року.

І коли Цвейґ повертається від Толстого-людини до Толстого-художника, його оцінки починають зближатися з маннівськими. «Толстой, – пише він, – розповідає просто, без підкреслень, як творці епосу давніх часів, рапсоди, псалмоспівці й літописці розповідали свої міфи, коли люди ще не спізнали нетерпіння, природа не була відділена від своїх творінь, зарозуміло не відрізняла людину від звіра, рослину від каменя, і поет наймізерніше й наймогутніше наділяв однаковим благоговінням та обожнюванням. Бо Толстой дивиться в перспективі універсуму, тому зовсім антропоморфічно, і хоча в моральному відношенні він більш аніж будь-хто далекий од еллінізму, як художник він відчуває зовсім пантеїстично».

Цвейґа можна було б навіть запідозрити в надмірній, анахронічній «гомеризації» автора «Війни і миру», якби не застереження, що стосується неприйняття Толстим етики еллінізму. Одначе те, що в інших розділах книги Цвейґ зіштовхує в творчості геніального російського письменника епічне та ліричне начала, вирізняє книгу з безлічі подібних. Адже Толстой був не тільки традиційним епіком, але й романістом, який руйнував усталені закони жанру, романістом у тому новітньому значенні слова, яке породило ХХ століття. Це знав і Т. Манн, бо він писав 1939 року, що толстовська творчість спонукає «не роман розглядати як продукт розпаду епосу, а епос – як примітивний прообраз роману». А все ж цвейґівська екстрема залишається по-своєму корисною: хоча б тим, що кидає яскраве світло на характер і природу новаторства Толстого.

В есеї «Ґете і Толстой» (1922) Т. Манн вибудовував такі ряди: Ґете і Толстой, Міллер і Достоєвський. Перший ряд – це здоров’я, другий – хвороба. Здоров’я для Манна не є незаперечним достоїнством, хвороба не є незаперечною вадою. Але ряди – різні, й відмінність їх виявляється насамперед за цією ознакою. У Цвейґа ж Достоєвського об’єднано із Бальзаком і Діккенсом, інакше кажучи, включено до ряду безумовного здоров’я (для нього ряд «хворий» – це Гельдерлін, Клейст і Ніцше). А втім, Бальзак, Діккенс, Достоєвський з’єднані ниткою іншого ґатунку: їхній шлях – як ми вже чули – веде у «реальний» світ.

Достоєвський для Цвейґа реаліст особливий, так би мовити, надзвичайно духовний, тому що «завжди доходить до тієї крайньої межі, де кожна форма так таємничо вподібнюється своїй протилежності, що ця дійсність усякому повсякденному, звиклому до середнього рівня погляду видається фантастичною». Цвейґ називає такий реалізм «демонічним», «магічним» і відразу ж додає, що Достоєвський «у правдивості, в реальності переважає всіх реалістів». І це не гра словами, не жонглювання термінами. Це, якщо хочете, та нова концепція реалізму, яка відмовляється бачити його суть в емпіричній життєподібності, а шукає її там, де мистецтво проникає в глибинні, мінливі та неоднозначні процеси буття.

У натуралістів, говорить Цвейґ, персонажі описуються в стані цілковитого спокою, через що їхні портрети «мають непотрібну вірність маски, знятої з покійника»; навіть «характери Бальзака (також Віктора Гюґо, Скотта, Діккенса) всі примітивні, однобарвні, цілеспрямовані». У Достоєвського все по-іншому: «…людина стає художнім образом тільки у стані вищого збудження, на кульмінаційній точці почуттів» і вона внутрішньо рухлива, незавершена, будь-якої хвилини собі не дорівнює, має тисячу нездійснених можливостей. Цвейґівське протиставлення грішить певною штучністю. Особливо там, де стосується Бальзака, якого Цвейґ, до речі, вельми цінував, до образу якого звертався неодноразово (його біографію, що писалася протягом тридцяти років і залишилася незавершеною, видано 1946 року). Але такою вже є письменницька манера нашого автора: він працює на контрастах. Крім того, Достоєвський – найулюбленіший його художник, найближчий йому.

Ось що, однак, істотно: пристрасність не виключає того, що головне все ж таки схоплено. Для більшості героїв Бальзака рушієм є пристрасть до грошей. Вдовольняючи її, вони майже завжди діють однаково, по-справжньому цілеспрямовано. Але не тому, що «примітивні», «однобарвні». Просто ставляться вони в гранично типізовану ситуацію, що сприяє виявленню їхньої соціальної суті. Й вони свою гру або виграють, або програють. А на героїв Достоєвського одночасно впливає маса факторів, зовнішніх і внутрішніх, які й допомагають їм, і заважають, викривляючи всю лінію їхньої поведінки. Так, Ганя Іволгін із «Ідіота» не бере кинутих Настасією Пилипівною в камін величезних грошей: фізично взяти їх легко, але душа не дозволяє. І не тому, буцім Ганя моральний, – таким видався момент, що не можна. Ситуація тут реальніша, бо конкретніша; реальніша, бо конкретніша, й поведінка героя. Вона й більш, ніж у Бальзака, суспільна, оскільки залежить од нюансів соціальної атмосфери, а не тільки від її домінант.

Але цього Цвейґ якраз не побачив. «Вони знають лише вічний, а не соціальний світ», – говорить він про героїв Достоєвського. Або в іншому місці: «Його космос не світ, а тільки людина». Саме цією зосередженістю на людині Достоєвський і близький Цвейґу. «Тіло в нього створюється навколо душі, образ – тільки навколо пристрасті».

Можна сперечатися про те, чи все в Достоєвському зрозумів Цвейґ, але головне він, без сумніву, схопив: стійкість і новизну реалізму, а також те, що «трагізм кожного героя Достоєвського, кожний розлад і кожний тупик випливає з долі всього народу».

Якщо рушієм для героїв Достоєвського є пристрасть, то Діккенс для Цвейґа дещо надміру соціальний: він – «єдиний із великих письменників дев’ятнадцятого століття, суб’єктивні задуми якого цілком збігаються з духовними потребами епохи». Але, на думку Цвейґа, не в тому розумінні, що Діккенс відповідав її потребам у самокритиці. Ні, скоріше в самозаспокоєнні, самодогоджанні. «…Діккенс – символ Англії прозової», співець її вікторіанського лихоліття. Звідси немовбито і його нечувана популярність. Її описано з такою ретельністю і з таким скептицизмом, буцім пером Цвейґа водив Герман Брох, який відчував заздрість до чужих, і передусім до цвейґівських, лаврів. Але, можливо, річ у тім, що в долі Діккенса Цвейґ бачив прообраз долі власної? Вона його турбувала, і він намагався таким незвичайним способом звільнитися від своєї тривоги?

Хай там як, Діккенса подано так, наче він ніколи не писав ні «Холодного будинку», ні «Крихітки Дорріт», ні «Домбі та сина», не зображував, що таке насправді британський капіталізм. Звичайно, як художнику Цвейґ віддає Діккенсу належне – і його живописному таланту, і його гумору, і його гострому інтересу до світу дитини. Не можна заперечувати й того, що Діккенс, як відзначає Цвейґ, «знову і знову намагався піднятися до трагедії, але щоразу приходив лише до мелодрами», тобто чомусь цвейґівський портрет його є вірним. І все ж таки він, портрет цей, примітно зміщений, доволі далекий од жаданої об’єктивності наукового аналізу.

Існує те, що можна б наректи «письменницьким літературознавством», воно має свої особливості. Воно не стільки є предметним, скільки безпосередньо-образним; рідше оперує іменами героїв творів, їхніми назвами, датами; менше аналізує й більше передає загальне враження, емоції самого інтерпретатора. Або, навпаки, замилувавшись якоюсь деталлю, воно вирізняє її, трохи піднімає, втрачаючи інтерес до художнього цілого. Цією формою користуються іноді й професійні критики, якщо в них є відповідний талант. Але є у «письменницького літературознавства» і своя, специфічна змістовна особливість. Розглядаючи побратима, письменник не може, та часом і не хоче, бути до нього безпристрасним. Адже в кожного художника свій шлях у мистецтві, який із одними попередниками і сучасниками збігається, а з іншими – ні, хоч якими б значними вони як мислителі та творці були. Толстой, як відомо, не любив Шекспіра; і це, власне, ніяк проти нього не свідчить – лише відтінює його самобутність.

Цвейґівський нарис про Діккенса – своєрідний зразок «письменницького літературознавства»: Цвейґ – із Достоєвським і тому не з ним. Якоюсь мірою це можна сказати і про статтю Цвейґа «Данте», написану 1921 року. Творець «Божественної комедії» не його поет, бо там зроблено спробу «звести весь світ до однієї схеми», закон поставлено «вище милосердя, догма вище людськості». Ця «викарбувана в камені думка середньовіччя», позамежна у своїй величі, те, до чого й не дотягнешся, що більше шанують, аніж читають. Цвейґ мовби забуває, що Данте був бійцем, найгострішим публіцистом свого століття, що зводив рахунки з політичними супротивниками пером не гірше, ніж інші мечем.

І все ж таки Данте віддано належне. Річ навіть не у визнанні, що він «бачить усе людське в єдності», – адже ця ідея є близькою самому Цвейґу. Чудово, що Цвейґ розгледів у середньовічному поеті Данте співця нової епохи, предтечу Ренесансу, творця італійської мови і тим самим творця нації.

Працюючи над «Будівниками світу», Цвейґ мимоволі ставав на позиції критика-професіонала: зберігаючи відданість «письменницькому літературознавству» у формі, відходив од нього у змісті. Можливо, це вже позначилося на статті про Данте? Принаймні, у статтях, написаних у другій половині 20-х і в 30-х роках ХХ століття, особисті уподобання Цвейґа вже мало що визначали.

Гарна замітка про Е. Т. А. Гофмана (1929). На двох з чимось сторінках умістився його завершений портрет. Він складений із влучних характеристик. Є серед них і така: «Своєрідною й неповторною лишилася навіки одна якість Гофмана – його дивовижна пристрасть до дисонансу, до різких, дряпучих напівтонів, і хто відчуває літературу як музику, ніколи не забуде цього особливого, йому лише притаманного звучання».

Цікава й рецензія на «Лотту в Веймарі» (1939). Вона позитивна, майже захоплена. Оскільки Цвейґ був близький до Т. Манна, це не може викликати здивування. Та є одна обставина. Темою Т. Манну прислужився епізод із життя Гете, тобто він написав біографічний роман. А це зовсім не цвейґівський жанр. Одначе Цвейґ його прийняв: «Белетризована біографія, нестерпна, коли вона романтизує, прикрашає й підробляє, вперше набуває тут довершеної художньої форми, й я глибоко переконаний, що для прийдешніх поколінь натхненний шедевр Томаса Манна залишиться єдино живим утіленням великого Гете».

Всі ці праці зібрано у збірці «Зустрічі з людьми, містами, книгами» (1937). Через те що туди включено й відгук на ювілей Горького, і спогади про Ф. Мазереля, А. Тосканіні, Г. Малєра, і промови біля труни А. Моїссі та Й. Рота, її можна розглядати як своєрідну прелюдію до «Вчорашнього світу».

Але «Вчорашній світ» більш ніж мемуари. Це – підбиття підсумку творчості й, головне, життя Цвейґа, останній акорд, без якого вони мали б менш завершений вигляд і який можна по-справжньому сприйняти лише в контексті цієї творчості, цього життя.

* * *

Іще в передмові до «Поетів свого життя» Цвейґ розмірковував про болісні труднощі писання біографій: раз у раз зісковзуєш у поезію, бо сказати про себе істинну правду майже немислимо, легше себе свідомо обмовити. Так він розмірковував. Але, опинившись за океаном, втративши все, що мав і любив, сумуючи за Європою, що її відняли в нього Гітлер і розв’язана фашистами війна, письменник узяв собі на плечі ці болісні труднощі. А втім, чи можна назвати «Вчорашній світ» автобіографією? Скоріше, це біографія епохи, подібно до ґетевської «Поезії і правди». Як і Ґете, Цвейґ стоїть, звичайно, в центрі своєї оповіді, але не він головне. Автор – сполучна ланка, носій певного знання й досвіду, той, хто не сповідується, а розповідає про те, що спостерігав, до чого дотикався. Словом, «Вчорашній світ» – це мемуари, але і щось більше, бо на них лежить чіткий відбиток особистості автора, всесвітньо відомого письменника. Її видно в оцінках, які даються людям, подіям і передусім епосі в цілому. Ще точніше: двом порівнюваним і протиставлюваним епохам – рубежу позаминулого й минулого століття, з одного боку, і часам, у які писалася книга, – з іншого.

Десятиліття, що передували Першій світовій війні, Цвейґ визначив як «золоту добу надійності» і як найпереконливіший приклад тогочасної стабільності й терпимості обрав Австро-Угорську імперію. «Все в нашій тисячолітній австрійській монархії, – стверджував Цвейґ, – здавалося, розраховано на вічність, і держава – вищий гарант цієї постійності».

Це – міф. «Габсбурзький міф», і понині доволі розповсюджений, незважаючи на те, що імперія розвалилася, що задовго до краху жила, як кажуть, потуранням Господнім, що роздирали її непримиренні суперечності, що вважалась історичним реліктом, що коли й не тримала підданих у шорах, то лише з причини старечого безсилля, що всі її видатні письменники, починаючи з Ґрільпарцера і Штіфтера, відчували й висловлювали наближення неминучого кінця.

Соціальний досвід Цвейґа був вельми скромним. Він був письменником, який обертався серед європейських літераторів і богеми, був представником тієї меншості, яка користувалася плодами фізичної та розумової праці мільйонів собі подібних. Робітників Цвейґ бачив лише здалеку й пише про них із деяким побоюванням; подорожі до прифронтової зони, в поїзді з пораненими були для нього подіями надзвичайними, які не вкладалися в розмірену течію його спокійного, обставленого комфортом життя. Тому не можна не сказати про те, що світ Цвейґа – це лише невелика, краща частина того світу, який оточував письменника, на той час улюбленця долі. Саме ця належність до порівняно небагатьох обраних, майже цілковите незнання народу й зумовили тон і настрій оповіді автора.

«Габсбурзький міф» однозначний, але не однозначна відданість цьому міфу. Простіше за все було б оголосити автора «Вчорашнього світу» ретроградом і відвернутися від його книги. Це було б найпростіше, та навряд чи найвірніше. Цвейґ – не єдиний із австрійських письменників, хто прийшов до прийняття, навіть ностальгійного прославляння старої, мовби зметеної вітром історії імператорської Австрії. Для декого той же шлях виявився ще більш крутим, ще більш несподіваним, ще більш парадоксальним. Й. Рот, Е. фон Хорват, Ф. Верфель починали у 1920-ті роки як художники ліві (часом з лівацьким ухилом), а в 30-ті роки відчули себе монархістами й католиками. То не було їхньою зрадою, то було їхньою австрійською долею. Рот якось сказав І. Еренбургу: «Але ви все-таки мусите визнати, Габсбурги кращі, ніж Гітлер…» Альтернатива дивна, але в контексті цієї долі зрозуміла. Гітлер, фашизм – це в очах Рота насамперед найнеприпустиміший, запалений, до звірства доведений націоналізм, а Габсбурги асоціювались у нього з доктриною наднаціонального і в цьому розумінні – терпимого. В той же час Гітлер із його «аншлюсом» відняв у австрійця Рота батьківщину, й віднята батьківщина втілилась у Габсбургах. Безперечно, чисто австрійська дилема застувала йому світ. Але це не завадить йому в кращих своїх творах – таких як роман «Марш Радецького» (1932), – критикувати нікчемність австрійської монархії, та тільки в критиці прослуховуються звуки реквієму. Прослуховуються вони навіть у «Людині без властивостей» Р. Музіля (романі, над яким він працював усі міжвоєнні роки й який так і не закінчив), хоча для Музіля «ця гротескна Австрія – …не що інше, як особливо виразний приклад новітнього світу».[8] У формі гранично загостреній він знаходив у ній усі пороки сучасного буржуазного буття.

Цвейґ спершу взагалі не відчував себе австрійцем. 1914 року в журналі «Дас літераріше ехо» він опублікував замітку «Про «австрійського» поета», де між іншим заявив: «Багато хто з нас (а про себе самого можу сказати це з цілковитою певністю) ніколи не розуміли, що це значить, коли нас іменують «австрійськими письменниками».[9] Потім, навіть живучи в Зальцбурзі, він вважав себе «європейцем». Його новели та романи, щоправда, залишаються австрійськими за темою, зате «романізовані біографії», «Будівники світу» й інші твори документального жанру звернені на широкий світ. Але хіба не було й чогось австрійського в цій упертій спрямованості до людського універсуму, що нехтує державні та часові межі, в цій «відкритості» всім вітрам і всім «зоряним часам людства»? Адже «Дунайська імперія» видавалася чимось на зразок такого універсуму, принаймні його діючою моделлю: прообразом Європи, навіть усього земного світу. Варто було із Фіуме перебратися до Інсбрука, тим паче до Станіслава, щоб, не перетнувши жодного державного кордону, опинитись у зовсім іншому краї, серед іншого народу. І в той же час «європейця» Цвейґа тягло втікати від реальної габсбурзької вузькості, габсбурзької закостенілості. Тим більше в роки між двома світовими війнами, коли від великої держави залишився, за власними його словами, «тільки спотворений кістяк, який кровоточив із усіх вен».

Але дозволити собі розкіш не рахуватися з австрійською своєю належністю мислимо було тільки доти, доки хоч якась Австрія існувала. Ще створюючи «Казанову», Цвейґ мовби передчував це. «Старий citoyen du monde,[10] – пише він, – починає мерзнути в колись такій улюбленій безмежності світу й навіть сентиментально сумувати за батьківщиною». Одначе самому Цвейґу спершу знадобилося фізично її втратити, щоб по-справжньому знайти в душі. Ще до «аншлюсу» він жив у Англії, але на законних підставах, із паспортом суверенної республіки в кишені. Коли ж «аншлюс» відбувся, Цвейґ перетворився на небажаного іноземця без підданства, а з початку війни – на вихідця із стану ворога. «…Людині потрібна, – сказано у «Вчорашньому світі», – лише тепер, ставши бурлакою вже не з доброї волі, а рятуючись од погоні, я відчув це повною мірою, – людині потрібна відправна точка, звідки вирушаєш у путь і куди повертаєшся знов і знов». Так трагічними втратами заплатив Цвейґ за своє чуття батьківщини.

«Щодо наших поглядів на життя, – пише Цвейґ у «Вчорашньому світі», – то ми вже давно відкинули релігію наших батьків, їхню віру в швидкий і постійний прогрес гуманності; банальним уявляється нам, жорстоко навченим гірким досвідом, їхній близькозорий оптимізм перед лицем катастрофи, яка одним-єдиним ударом перекреслила тисячолітні здобутки гуманізму. Та навіть якщо це була ілюзія, то все ж чудова й благородна… І щось у глибині душі, незважаючи на весь досвід і розчарування, заважає повністю її позбутися… Я знов і знов підводжу очі до тих зірок, які світили над моїм дитинством, і втішаюсь успадкованою від пращурів вірою, що цей кошмар коли-небудь виявиться лише перебоєм у вічному русі Вперед і Вперед».

Це ключове місце всієї книги, через те я й дозволив собі його так широко процитувати. Посеред усіх особистих і суспільних катаклізмів початку 1940-х років Цвейґ залишається оптимістом. Але йому – такому, яким він є, з усіма його переконаннями та сподіваннями – ні за що зачепитися, ні на що спертися; він утратив батьківщину до того, як усвідомив, що вона в нього є. Але Австрію роздавлено, вона розтоптана, більш того, її перетворено на частину злочинного Третього рейху. І виходить, що нема іншого засобу скористатися цією опорою, як подумки повернутися назад, до часів, коли вона ще була, ще існувала й самим фактом свого існування вселяла віру в майбутнє. І Цвейґ повертається до неї тому, що вона – країна його дитинства, країна ілюзій, яка сорок довгих років не знала війни, і насамперед тому, що немає в нього тепер ніякої іншої. Це його утопія, від якої він і не вимагає нічого, крім утопічності. Бо розуміє, що вона – приречений «вчорашній світ», уже загиблий.

Лише на початку книги дається світлий, цілісний і «лицарський» образ «вчорашнього світу» – образ значною мірою ідеалізований і, що особливо варто уваги, безтілесний. Потім, в міру свого уречевлення, він розпадається. «Старий світ, який оточував нас, усі свої помисли зосередив виключно на фетиші самозбереження, не любив молоді, більш того, ставився до молоді підозріливо», – пише Цвейґ. І далі йдуть сторінки, на яких розповідається, яким, по суті, пеклом для дитини була стара австрійська школа, що менше її виховувала, більше ламала, скільки зашкарублого святенництва вносила вона, та й узагалі тогочасні звичаї, у відносини чоловіка й жінки. Зовнішня доброчесність, тримаючись на таємно узаконеній і заохочуваній проституції, не тільки була обманом, але ще й калічила душі.

Оголосивши Відень столицею мистецтв, Цвейґ невдовзі сам себе спростував таким хоча б зауваженням: «Віденцю Максу Рейнгардту довелося б у Відні терпляче очікувати два десятиліття, аби досягти становища, якого в Берліні він досяг за два роки». І річ не в тім, буцім Берлін 1920-х років був ліпшим, річ якраз у майже свідомому оголенні ілюзорності початкового образу.

Але контрастним тлом, яке дозволило зобразити добу занепаду Австро-Угорської імперії в такому ідилічному світлі, була Перша світова війна, а потім фашизм, який охопив усю Європу. Цвейґ намалював точну і правдиву картину європейської трагедії. Вона похмура, але не безвихідна, бо скрашують її люди, як і завжди в нього, роз’єднані, але не зречені, не переможені. Це Роден, Роллан, Рільке, Ріхард Штраус, Мазерель, Бенедетто Кроче. Вони – друзі, однодумці, часом просто знайомі автора. Перед нами проходять різні характери – войовники духу, на зразок Роллана, і чисті художники, на зразок Рільке. Оскільки кожний із них – невід’ємна складова частина культури епохи, їхні портрети є цінними й самі по собі. Але ще важливішим є те, що, взяті разом, вони виправдовують цвейґівську впевненість «у вічному русі Вперед і Вперед».

У книзі читач натрапить і на інші імена. Серед них особливо вирізняються великий підприємець, міністр закордонних справ Веймарської республіки Вальтер Ратенау, творець «геополітики» генерал Хаусхофер, Зиґмунд Фройд. Із Ратенау та Фройдом Цвейґ дружив, із Хаусхофером познайомився під час свого далекосхідного плавання. Він старається бути по відношенню до них об’єктивним. Але вдається це не завжди: заважають особисті симпатії та плутанина в поглядах. Наприклад, Цвейґу нелегко визнати Хаусхофера, якого він раніше поважав, одним із теоретиків нацизму. Занадто шанобливу характеристику Цвейґ дає й реакціонеру Ігнацу Зейпелю, майбутньому австрійському канцлеру. Що ж до Ратенау, то Цвейґ зумів подати його різнобічно: «Він був комерсантом, а хотів бути художником, він володів мільйонами, а тягнувся до соціалістів, почувався євреєм, але не цурався християнства. Він мислив інтернаціонально, а обожнював пруссацтво, мріяв про народну демократію, а сам щоразу вважав за честь бути прийнятим кайзером Вільгельмом».

* * *

Над труною Йозефа Рота Цвейґ проголосив: «Ми не сміємо втрачати мужності, бачачи, як праворуч і ліворуч од нас падають кращі з наших товаришів, бо, як я вже сказав, ми перебуваємо на фронті, на найнебезпечнішій його ділянці». Але сам, незадовго до рішучого перелому в боротьбі з німецьким фашизмом, не витримав. 22 лютого 1942 року в Петрополісі (поблизу Ріо-де-Жанейро) разом із дружиною Цвейґ добровільно пішов із життя. Свого передсмертного листа він завершив словами: «Я вітаю всіх моїх друзів. Можливо, вони побачать зорю після тривалої ночі. Я, найнетерплячіший, відходжу раніше за них».[11] У плані світоглядному Цвейґ так і залишився оптимістом.

І цей оптимізм, помножений на талант оповідача, забезпечив йому те гідне місце, яке він і нині продовжує посідати на літературному олімпі.

Дмитро Затонський

Новели[12]

Гувернантка

Діти лишаються самі в своїй кімнаті. Світло загашено. Між ними все поринуло в темряву, тільки ледь-ледь біліють їхні постелі. Обоє дівчаток дихають майже нечутно, можна подумати, що вони сплять.

– Слухай-но! – зринає в темряві чийсь голос. Це озивається менша дівчинка, дванадцятирічна, – тихо, майже полохливо.

– Що таке? – відповідає з другого ліжка її сестра. Вона старша тільки на один рік.

– Ти ще не спиш? От добре. Я… я хотіла б тобі щось розповісти.

Відповіді немає. Тільки чути шарудіння в постелі. Сестра підвелася й запитливо дивиться на другу постіль. Очі її блищать у темряві.

– Знаєш… Я хотіла тобі сказати… Але спершу скажи мені сама: ти нічого не помітила останнім часом у нашій фройляйн?

Друга нерішуче замислюється.

– Так, – каже нарешті вона, – але я не знаю, що то. Вона вже не така вимоглива. Цими днями я двічі не приготувала жодного завдання, і вона нічого мені не сказала. І потім, вона стала якась… не знаю, як тобі й пояснити. По-моєму, їй тепер байдужісінько до нас, – вона завжди сідає осторонь і вже не бавиться з нами, як було раніше.

– Мені здається, що вона тяжко сумує, але не хоче цього показати. І на фортепіано вона вже не грає.

У кімнаті знову западає мовчанка.

Старша сестра нагадує:

– Ти хотіла щось розповісти.

– Так, але щоб ти нікому про це не пробалакалась… справді нікому – ні мамі, ні своїй товаришці.

– Добре! – нетерпеливиться та. – Ну, то що там?

– Та… тепер оце, коли ми лягали спати, я раптом згадала, що забула побажати нашій фройляйн «на добраніч». Черевики свої я вже скинула, а все ж таки побігла до неї в кімнату… Знаєш, так тихенько, щоб захопити її зненацька. Отож я обережно відчиняю двері… Спершу мені здалося, що її немає в кімнаті. Лампа світилася, але фройляйн я не бачила. Коли це – я страх як злякалася! – чую, хтось плаче. Гульк – а то вона, цілком убрана, лежить на ліжку, сховавши голову в подушку. Вона так ридала, що я вжахнулася. Але мене вона не помітила. І тоді я знов тихенько причинила двері. Я так тремтіла з переляку, що не могла рушити з місця. І до мене ще раз долинув крізь двері той плач, зовсім виразно, а тоді я кинулась мерщій тікати і збігла донизу.

Обидві мовчать. Потім одна з них тихо каже:

– Бідолашна фройляйн!

Те слово бринить у темній кімнаті й помалу завмирає. Знову настає тиша.

– Хотіла б я знати, чого вона плакала, – починає молодша. – Адже ж вона ні з ким не сварилася останніми днями, мама теж дала їй, нарешті, спокій, не чіпляється, як завжди, до неї, а ми то вже напевне не заподіяли їй нічого прикрого. То чого ж вона так гірко плаче?

– Мабуть, я починаю розуміти, – мовить старша.

– Чого? Скажи мені, чого?

Сестра вагається. Нарешті вона каже:

– Мені здається, що вона закохана.

– Закохана? – Менша схоплюється. – Закохана? В кого?

– Ти нічого не помітила?

– Та невже ж у Отто?

– А хіба ні? А він хіба не закоханий у неї? То чого ж тоді він, хоч живе в нас уже три роки, ніколи не гуляв з нами, а останні місяці, ні сіло ні впало, гуляє щодня? Чи він був коли привітний до мене або до тебе, поки не було в нас фройляйн? А тепер цілісінькі дні крутиться коло нас. Завжди ми його випадково зустрічаємо – аякже, випадково! – то в Народному саду, то в Міському парку, то в Пратері, там, де ми завжди гуляємо з нашою фройляйн. Ти хіба цього ніколи не помічала?

Менша перелякано шепоче:

– Так… так, звичайно, я це помічала. Але завжди думала, що…

Голос у неї зривається. Вона замовкає.

– Я теж спершу думала так само… Ми, дівчата, завжди такі дурноголові. Але я швидко збагнула, що ми для нього тільки зачіпка.

Тепер замовкають обидві. Розмова начебто скінчилась.

Обидві заглибились у свої думки, а може, почали вже дрімати.

Та з пітьми ще раз долинає розгублений голос меншої:

– Але чого ж вона плаче? Він же кохає її. Я завжди думала, що бути закоханою дуже гарно.

– Я не знаю, – мрійливо каже старша, – я теж думала, що то дуже гарно.

І ще раз, тихо й жалісливо, злітає з уст сонної дівчинки:

– Бідолашна фройляйн!

А тоді в кімнаті настає тиша.

Наступного ранку вони про це більше не говорять, а все ж обидві відчувають, що думки їхні кружляють навколо того самого. Вони уникають, обминають одна одну, а проте погляди їхні мимоволі зустрічаються, коли вони обидві крадькома зиркають на гувернантку. Біля столу вони пильно стежать за кузеном Отто, що вже кілька років живе в їхньому домі, стежать, як за чужим. Вони з ним не розмовляють, але з-під опущених повік раз у раз скоса поглядають, чи не подасть він часом їхній фройляйн якогось знаку. Вони обидві стривожені й знервовані. По обіді вони не бавляться, як звичайно, а, намагаючись розгадати таємницю, роблять багато непотрібного й зайвого. Аж увечері одна з них холодно запитує другу, так, ніби їй цілком байдуже до того:

– Ти знову щось помітила?

– Ні, – відповідає їй сестра й відвертається.

Обидві наче бояться тієї розмови.

І так минає кілька днів, – дівчатка мовчки стежать, відчуваючи поряд з собою привабливу таємницю, і знемагають від підсвідомої тривоги.

Нарешті, ще за кілька днів, одна з сестер помічає під час обіду, що гувернантка подає Отто знак очима. Він у відповідь киває головою. Дівчинка тремтить від хвилювання. Попід столом вона легенько торкається руки старшої сестри. Коли та повертається до неї, молодша кидає їй палаючий погляд. Та відразу ж про все здогадується і починає й сама хвилюватись.

Тільки-но вони підводяться по обіді з-за столу, як гувернантка звертається до дівчаток:

– Ідіть до своєї кімнати й візьміться до чогось. У мене дуже болить голова, і я хочу півгодини відпочити.

Діти опускають очі і обережно торкаються одна одної руками, немов для того, щоб нічого не пропустити повз увагу. І тільки-но гувернантка зникає за дверима, менша сестра кидає старшій:

– Ось побачиш, зараз Отто піде до її кімнати.

– Звичайно! Через те вона нас і відіслала!

– Треба послухати під дверима!

– А як хтось надійде?

– Хто ж може надійти?

– Мама.

Дівчинка лякається.

– Ну, тоді…

– Знаєш що? Я слухатиму під дверима, а ти залишишся в коридорі й подаси мені знак, якщо хтось надійде. Тоді нас не впіймають.

Менша насуплюється:

– Але ж ти мені тоді нічого не розкажеш!

– Все розкажу!

– Справді? Але ж усе-все!

– Розкажу, слово честі! А ти кашлянеш, якщо почуєш, що хтось іде.

Вони чекають у коридорі, тремтячі, схвильовані. В жилах у них бурхає кров. Що ж то буде? Вони злякано туляться одна до одної.

Хтось іде. Дівчатка розбігаються по темних закамарках. Справді, це Отто. Він береться за клямку, двері зачиняються. Старша стрілою кидається за ним, притуляється до дверей і слухає, затамувавши віддих. Менша заздрісно позирає на неї. Вона аж палає з цікавості і зривається з домовленого місця. Вона теж підкрадається до дверей, але сестра сердито відштовхує її. Менша вертається назад і знов чекає – дві, три хвилини, що здаються їй вічністю. Нетерплячка не дає їй устояти, вона підскакує, немов під нею горить підлога. Вона мало не плаче від хвилювання і злості, що сестра чує все, а вона – нічого. Раптом десь там, у третій кімнаті, грюкають двері. Вона кашляє. І обидві прожогом кидаються до своєї кімнати. Там вони якусь хвилину стоять захекані, серця в них колотяться.

Тоді менша напосідає на старшу:

– Ну ж бо, розповідай!

Старша стоїть мовчки, заглибившись у себе, – міркує… Нарешті вона каже задумливо, звертаючись ніби не до сестри, а до себе самої:

– Я не розумію!

– Чого?

– Щось таке дивне…

– Що?… що?… – задихаючись, питається молодша.

Старша намагається зібратися з думками. Менша міцно притуляється до неї, щоб не пропустити жодного слова.

– Це було так дивно… Зовсім не так, як я гадала. Мені здається, що він, коли зайшов до кімнати, хотів обняти її чи поцілувати, бо вона йому сказала: «Облиш, я маю поговорити з тобою серйозно». Побачити я не могла нічого, бо ключ стирчав ізсередини, та чула все добре. «Що сталося?» – запитав Отто, але зовсім не так, як завжди. Ти ж знаєш, як він завжди говорить, – голосно й зухвало, а тут раптом запитав так полохливо – аж я відразу збагнула, що він чогось боїться. І вона, мабуть, помітила, що він прикидається, бо сказала тихенько: «Ти ж уже знаєш…» – «Ні, я нічого не знаю». – «Он як?… – мовила вона і так сумно додала: – А чому ж ти раптом почав мене уникати?… Ось уже вісім днів минуло, як ти й слова до мене не промовив, тікаєш від мене, де тільки можеш, не ходиш гуляти з дітьми, не з’являєшся більше до парку… Невже я стала враз така чужа для тебе? О, ти чудово знаєш, чому ти став такий байдужий». Він помовчав, а тоді сказав: «У мене іспити на носі, треба багато працювати, і ні на що інше я не маю тепер часу. Інакше не виходить». Тоді вона заплакала й сказала йому крізь сльози, але так лагідно й так ніжно: «Отто, навіщо ти брешеш? Скажи ж бо, нарешті, правду!.. Невже я в тебе цього не заслужила? Адже я нічого від тебе не вимагала, але ж поговорити про це нам треба. Ти ж добре знаєш, що я маю тобі сказати, – по очах твоїх бачу». – «Що ж саме?» – промимрив він зовсім, зовсім тихо. І тоді вона сказала…

Дівчинка починає раптом тремтіти і не може далі й слова вимовити від хвилювання. Менша притуляється до неї ще міцніше.

– Що?… Ну що?

– Тоді вона сказала: «Я ж маю від тебе дитину!»

Менша аж підскакує:

– Дитину? Дитину? Не може бути!

– Але вона так сказала.

– Мабуть, ти добре не почула.

– Ні, почула. І він теж сказав те, що й ти, – схопився і вигукнув: «Дитину?» Вона довго мовчала, а тоді й каже: «Що ж тепер буде?» А тоді…

– Що тоді?

– Тоді ти кашлянула, і я втекла.

Менша розгублено дивиться просто перед себе.

– Дитину? Не може бути. Де ж у неї та дитина?

– Я не знаю. От саме цього я її не можу збагнути.

– Може, вдома… народилася раніше, ніж вона прийшла до нас… Мама, звичайно, не дозволила взяти її з собою, через нас. Тому вона й така сумна.

– Що ти вигадуєш, вона ж тоді зовсім не знала Отто!

Вони знов замовкають, довго міркують, але збагнути, в чому ж тут річ, ніяк не можуть. Ця думка не дає їм спокою. І знов починає менша:

– Дитина… Цього ніяк не може бути! Звідки ж у неї візьметься дитина? Адже вона неодружена, а тільки одружені люди мають дітей – це я знаю.

– А може, вона була одружена?

– Не балакай таких дурниць. Адже ж не з Отто.

– Ну, то звідки ж?…

Дівчатка розгублено дивляться одна на одну.

– Бідолашна фройляйн… – сумно каже менша.

Ці слова знов і знов зриваються з їхніх уст і закінчуються співчутливим зітханням. І одночасно в них знов спалахує цікавість.

– А чи то дівчинка чи хлопчик?

– Хтозна.

– Як ти гадаєш… Якщо я її запитаю… дуже обережно…

– Ти з глузду з’їхала!

– Чому?… Вона ж така добра до нас…

– Що тобі спливло на думку! Нам про таке не кажуть. Усе від нас приховують. Коли ми заходимо до кімнати, вони завжди уривають розмову і починають балакати з нами про якісь дурниці, наче ми маленькі діти, а мені ж уже минуло тринадцять років. Навіщо ти хочеш їх питати? Нам однаково скажуть тільки неправду.

– А мені так хочеться довідатись про це!

– А мені, думаєш, не хочеться?

– Знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти? Що Отто нічого не знав. Кожен знає, що в нього є дитина, так само, як кожен знає, що в нього є батьки.

– Він, мерзотник, тільки прикидається. Він завжди прикидається.

– Але ж не в таких справах. Тільки… тільки… коли він хоче пошити нас у дурні…

До кімнати входить фройляйн. Вони відразу замовкають, удаючи, що працюють. Але нишком поглядають на неї. Її очі немов почервоніли, голос став глухіший і дрижить. Дівчатка сидять тихо-тихесенько і дивляться на неї з побожним трепетом. «Вона має дитину, – знов і знов думають вони, – тому вона така сумна…» І поволі їх самих огортає сум.

Наступного дня, під час обіду, на них чекає несподівана новина. Вони довідуються, що Отто покидає їхній дім. Він заявив своєму дядькові, що незабаром у нього починаються іспити і треба багато працювати, а тут йому дуже заважають. Він найме собі десь кімнату на цей місяць чи два, доки не складе іспитів.

Ця новина вражає дівчаток до глибини душі. Вони здогадуються про якийсь таємний зв’язок між цією подією і вчорашньою розмовою, відчувають своїм загостреним інстинктом якесь ганебне боягузтво, втечу. Коли Отто хоче попрощатися з ними, вони зухвало повертаються до нього спиною. Але нишком стежать за ним, коли він підходить до фройляйн. У неї тремтять губи, але вона спокійно, не кажучи й слова, подає йому руку.

Дівчаток за цих кілька днів наче підмінили. Вони не бавляться, не сміються, десь подівся веселий, безтурботний блиск у їхніх очах. Їх опанували тривога й розгубленість, запекле недовір’я до всіх людей навколо. Вони не вірять більше тому, що їм кажуть, підозрюють брехню і підступ у кожному слові. Цілими днями вони підглядають і стежать, слідкують за кожним рухом, ловлять кожну зміну голосу або виразу обличчя. Мов тіні, блукають вони скрізь і всюди, чатують під дверима, щоб підслухати якесь слово, знемагають від палкого бажання скинути з себе темні тенета цих таємниць або хоч один-єдиний раз глянути крізь вічко тих тенет на справжній, не заслонений брехнею світ. Дитяча віра, ця весела, ясна, безжурна сліпота, зникла, наче її й не було. Крім того, вони передчувають, що це напруження ось-ось має скінчитися якимось вибухом, і бояться його пропустити. Відтоді, як вони знають, що їх обплутано брехнею, вони стали уперті, підозріливі й самі теж почали хитрувати й прикидатися.

У присутності батьків вони вдають із себе тихих і наївних, а потім надолужують свою стриманість надмірною жвавістю. Вони неймовірно збуджені, нерви їхні напружені до краю, очі, що раніше світилися лагідно й рівно, тепер яскраво палають, і погляд їхній став багато глибший. Вони такі безпорадні в своєму невпинному вистежуванні й підгляданні, що все більше й більше прихиляються одна до одної серцем. Часом серед тієї розгубленості в них раптово спалахує потреба вилити свої почуття, тоді вони рвучко пригортаються одна до одної або вмиваються сльозами. Здавалося б, без будь-якої причини в їхньому житті настала раптом криза.

Серед багатьох кривд, на які вони зробилися тепер дуже вразливі, одну вони відчувають найдужче. Зовсім непомітно, ніби змовившись, обидві вони намагаються якось потішити свою зажурену фройляйн – зробити їй якусь радість. Вони готують свої завдання ретельно і дбайливо, допомагають одна одній, ніколи не галасують, не дають жодного приводу для скарг, попереджають кожне її бажання. Але фройляйн зовсім того не помічає і це завдає їм жалю. Вона дуже змінилася останнім часом. Іноді, як котрась з дівчаток звертається до неї, вона здригається, немов її збудили. І дивиться тоді так, наче не тямить, де вона, й поволі повертається назад десь із далекої далини. Буває, що вона годинами сидить нерухомо, поринувши в свої думки. Тоді сестри ходять навшпиньки, щоб не заважати їй, бо, заполонені таємницею, невиразно відчувають: вона тепер думає про свою дитину, яка живе десь далеко від неї. І все більшою, все міцнішою, піднімаючися з глибин їхньої жіночості, що саме почала прокидатися, стає їхня любов до фройляйн, яка зробилася тепер така лагідна й така тиха. Її звична весела хода стала тепер спокійнішою, її рухи обережнішими, і діти вбачають у цьому ознаки прихованого суму. Вони ніколи не бачать, щоб вона плакала, а проте повіки її часто бувають червоні. Вони помічають, що фройляйн намагається приховати від них своє горе, і впадають у розпач, що не можуть їй допомогти.

І ось одного разу, коли фройляйн одвернулася до вікна й притулила хусточку до очей, менша набирається раптом відваги, бере її тихенько за руку і каже:

– Фройляйн, ви такі сумні останнім часом… Правда ж, ми в тому не винні?

Фройляйн зворушено дивиться на дівчинку і гладить її рукою по м’якому волоссі.

– Ні, діти, ні, – каже вона. – Звичайно, ви в тому не винні.

І ніжно цілує її в чоло.

Отак вони чатують і стежать, не пропускаючи повз свою увагу нічого з того, що робиться навколо. І ось одна з них, зайшовши якось до кімнати, почула кілька слів. То була тільки одна фраза, бо батьки миттю урвали розмову, але кожне слово викликає в дівчаток тепер тисячу здогадів. «Мені теж дещо впало в око, – сказала мати. – Я вчиню їй допит». Дівчинка спочатку подумала, що йдеться про неї, і, перелякана, побігла до сестри по допомогу й пораду. Але під час обіду вони помічають, що батьки їхні раз у раз допитливо поглядають на задумливе обличчя фройляйн, а потому ззираються між собою.

По обіді мати звертається, наче між іншим, до фройляйн:

– Будь ласка, зайдіть до мене в кімнату. Я маю з вами поговорити.

Фройляйн мовчки нахиляє голову. Дівчатка тремтять, вони відчувають: зараз має щось статися.

І відразу, тільки-но фройляйн заходить до материної кімнати, вони мчать за нею. Це підслухування під дверима, це нишпорення по кутках, підглядання та вистежування стало для них звичайнісінькою річчю. Вони вже зовсім не відчувають ні ганебності, ні зухвалості своєї поведінки, в них тільки одна думка, одна мета – викрити всі таємниці, якими дорослі затуляють від них життя.

Вони підслухують. Але до них долітає тільки невиразний шепіт. По тілі в них пробігає нервове тремтіння. Вони бояться: ану ж усе, що тут відбувається, обмине їх і вони нічого не довідаються.

Але раптом у кімнаті починають говорити голосніше. Це материн голос. Він звучить злісно й сердито.

– Ви гадали, що всі люди сліпі, що ніхто цього не помітить? Уявляю собі, як ви виконували свій обов’язок із такими думками й з такою моральністю! Кому тільки я доручила виховання своїх дітей, своїх дочок! Бог його святий знає, як ви їх виховували!

Фройляйн, мабуть, щось заперечує. Але вона говорить надто тихо, і діти нічого не можуть зрозуміти.

– Це все відмовки, та й годі! Кожна легковажна жінка завжди має напоготові якусь відмовку. Віддається першому-ліпшому і ні про що не думає. А далі – як бог дасть!.. І ви ще хочете бути вихователькою, вчити дівчаток! Це ж просто нахабство! Невже ви думаєте, що я вас у такому стані й далі триматиму в своєму домі?

Діти підслухують під дверима. Вони тремтять з переляку і нічогісінько не розуміють, але їх сповняє жахом гнівний материн голос. А тепер вони чують у відповідь тихий, гіркий плач фройляйн. Сльози ллються в них з очей. А їхня мати стає ще лютіша.

– Це єдине, що ви вмієте, – лити сльози. Та мене ваш плач не зворушує. До таких, як ви, я не маю співчуття. Що з вами тепер буде, мене нітрохи не обходить. Ви самі добре знаєте, до кого маєте вдатися, я вас навіть і не питаю про те. Я знаю тільки одне – того, хто так підло занедбав свій обов’язок, я жодного дня не потерплю більше в своєму домі.

Відповідь на це – тільки ридання, таке розпачливе, несамовите ридання, що діти за дверима тремтять, наче в пропасниці. Вони ще ніколи не чули, щоб хтось так плакав. І невиразно відчувають, що той, хто так плаче, не може бути винний. Тепер їхня мати мовчить і чекає. А тоді раптом гостро каже:

– Оце все, що я хотіла вам сказати. Пакуйте сьогодні свої речі, а завтра вранці приходьте по вашу платню. Прощавайте!

Діти відскакують від дверей і тікають до своєї кімнати. Що це було? Немов блискавка вдарила перед самими їхніми очима. Бліді стоять вони у своїй кімнаті і тремтять. Це вперше перед ними трохи прочинилася дійсність. І вперше зважуються вони повстати проти своїх батьків.

– Це підло – так з нею говорити, як говорила мама, – каже старша, кусаючи губи.

Меншу ще лякає це зухвале слово.

– Але ж ми зовсім не знаємо, що вона вчинила… – затинаючись, жалібно каже вона.

– Напевне нічого поганого. Фройляйн не могла вчинити щось погане. Мама її не знає.

– А як же вона плакала! Мені аж страшно стало.

– Так, то було жахливо. Але ж як мама гримала на неї! То було підло, кажу тобі, то було підло!

Вона тупає ногою. Сльози затуманюють їй очі. Аж ось до кімнати заходить фройляйн. Вона здається дуже втомленою.

– Діти, сьогодні по обіді я маю одну роботу. Ви побудете самі, гаразд? Я можу на вас покластися, правда ж? А ввечері я до вас прийду.

Вона виходить, не помітивши, що діти схвильовані до краю.

– Ти бачила, які в неї заплакані очі? Я не розумію, як мама могла з нею так повестися!

– Бідолашна фройляйн!

Знову звучать ці слова, співчутливі, сказані крізь сльози… Дівчатка стоять зовсім розгублені. Та ось заходить мати й питає, чи не хочуть вони поїхати з нею на прогулянку. Діти відмовляються. Вони бояться мами. І їх обурює, що фройляйн виганяють, а їм про те нічого не кажуть. Вони воліють лишитися вдома самі. Немов дві ластівки у тісній клітці, кидаються вони з кутка в куток, задихаючись у цій атмосфері замовчування і брехні. Вони міркують: може, піти до фройляйн і розпитатися її про все, вмовити її, щоб вона залишилася в них, сказати їй, що мама була несправедлива. Але вони бояться образити її. А крім того, їм соромно: таж усе, що їм відомо, вони підслухали й вистежили! Треба прикидатися дурними, такими дурними, якими вони були два-три тижні тому. І вони залишаються самі й цілісінький день, безмежно довгий день, міркують, плачуть, і весь час їм вчуваються ті страшні голоси – лиха, безсердечна лють матері і відчайдушне ридання фройляйн. Увечері фройляйн мимохідь заглядає до їхньої кімнати і каже їм «на добраніч». Дівчатка хвилюються, бо бачать, що вона лагодиться піти від них, а вони ж так хотіли б іще їй щось сказати! Але, підійшовши вже до дверей, фройляйн раптом сама повертається, немов їхнє німе бажання зупинило її, і ще раз підходить до них. Щось блищить у неї в очах, щось вогке і тьмяне. Вона пригортає до себе дівчаток, що починають ридма ридати, цілує їх ще раз і швидко виходить.

Діти гірко плачуть, бо відчувають, що то було прощання.

– Ми її більше не побачимо! – каже одна з них крізь сльози. – Вважай – коли ми завтра прийдемо зі школи, її вже більше тут не буде.

– Може, ми колись її відвідаємо. Тоді вона обов’язково покаже нам свою дитину.

– Атож, вона така добра.

– Бідолашна фройляйн! – В цих словах уже бринить жаль до самих себе.

– Уявляєш, як нам тепер буде без неї?

– Я ніколи не полюблю іншої фройляйн.

– Я теж.

– Жодна не буде така добра до нас. А, крім того…

Вона не зважується договорити. Але відколи вони знають про її дитину, підсвідоме жіноче почуття підказує їм особливу пошану до їхньої фройляйн. Обидві думають про це ненастанно, і тепер уже не з колишньою дитячою цікавістю, а зворушено й з глибоким співчуттям.

– Послухай-но! – каже одна з них.

– Що?

– Знаєш, я б дуже хотіла чимось потішити фройляйн, перше ніж вона поїде від нас. Хай знає, що ми її любимо і що ми не такі, як мама. Хочеш?

– Як ти можеш питатися!

– Я пригадала собі, як вона любить білі гвоздики. А що як ми завтра рано, перед школою, купимо тих квітів і поставимо в її кімнаті?

– Коли поставимо?

– Опівдні.

– Її тоді напевне вже не буде. Знаєш що? Я краще ранесенько збігаю і принесу їх, так, що ніхто й не побачить. І зразу ж віднесемо їх до неї в кімнату.

– Гаразд. І ми встанемо рано-ранесенько.

Дівчатка беруть свої скарбнички і чесно висипають з них усі свої гроші докупи. Тепер вони знову веселішають, бо знають, що зможуть ще виявити фройляйн свою німу, щиру любов.

Вони встають дуже рано й виходять з дому. Коли ж згодом з чудовими повними гвоздиками в тремтячих руках стукають вони до фройляйн, ніхто їм не відповідає. Вони гадають, що фройляйн ще спить, і обережно, навшпиньки, закрадаються до неї. Але кімната її порожня, постіль неторкана. Речі скрізь накидано жужмом, абияк. На темній скатертині біліють кілька листів. Дівчатка лякаються. Що сталось?

– Я піду до мами, – рішуче каже старша.

І затято, з похмурим виразом в очах, без найменшого страху, з’являється вона перед своєю матір’ю й питає:

– Де наша фройляйн?

– Мабуть, у своїй кімнаті, – здивовано відповідає мати.

– Її кімната порожня, постіль неторкана. Вона, мабуть, пішла ще вчора звечора. Чому ж нам про це нічого не сказали?

Мати навіть не помічає її сердитого, задирливого тону. Вона блідне і йде до батька. Той швидко зникає в кімнаті фройляйн.

Він довго не виходить звідти. Дівчинка гнівними очима стежить за матір’ю, яка, видно, дуже збентежена і не зважується зустрітися з її поглядом.

Та ось повертається батько. Він зблід, аж пополотнів, і тримає в руці листа. Він іде з матір’ю в кімнату фройляйн, і там вони про щось тихенько розмовляють. Діти стоять під дверима, але тепер не зважуються підслухувати. Вони бояться, що батько розгнівається, бо ще ніколи не бачили його таким.

Мати виходить з кімнати фройляйн розгублена, з заплаканими очима. Дівчатка мимоволі, ніби їх штовхає туди страх, кидаються до неї з запитаннями. Але вона різко їх спиняє:

– Ідіть до школи, вже пізно.

Їм доводиться йти до школи. Наче уві сні просиджують вони там чотири, п’ять годин разом з усіма іншими дітьми, але не чують жодного слова. А тоді мчать прожогом додому.

Там усе як було, тільки відчувається, що всіх пригнічує одна страшна думка. Ніхто нічого не каже, але всі, навіть слуги, поглядають якось дивно. Мати йде назустріч дітям. Мабуть, вона приготувалася до того, що має їм сказати. Вона починає:

– Діти, ваша фройляйн більше не повернеться до вас, вона…

Але мати не зважується докінчити. Погляд у дітей такий палючий, вони так загрозливо, так небезпечно дивляться їй у вічі, що вона не зважується їм збрехати. Вона відвертається і швидко йде геть, тікає до своєї кімнати.

По обіді раптом з’являється Отто. Його викликали – тут був лист і для нього. Отто також блідий. Він розгублено оглядається навколо. Ніхто не озивається до нього. Всі його уникають. Він бачить дівчаток, що причаїлися в кутку, і хоче з ними привітатися.

– Не смій мене торкати! – каже одна, здригаючись від огиди. А друга плює перед ним на підлогу. Збентежений, спантеличений, він ще якийсь час тиняється по будинку. Потім зникає.

Ніхто не розмовляє з дітьми. Вони й самі не озиваються одна до одної. Бліді й налякані, без угаву, наче звірі в клітці, блукають вони по кімнатах, раз у раз зустрічаються, дивляться одна одній у заплакані очі й не кажуть ні слова. Вони знають тепер усе. Знають, що їм брехали, що всі люди можуть бути лихими й ницими. Вони більше не люблять своїх батьків, більше не вірять їм. Вони знають, що нікому не можна довіряти. Відтепер увесь тягар страхітливого життя ляже на їхні тендітні плечі. Ніби в глибоку прірву звалилися вони з веселого затишку дитинства. Вони ще не можуть збагнути всього жаху того, що тут сталося, але думки їхні прикуті до нього, той жах стискає їм горло. На щоках у них палають червоні плями, в очах зачаїлася злість і роздратованість. Мов замерзаючи в своїй самотності, тиняються вони, не знаходячи собі місця. Ніхто, навіть батьки, не зважуються до них заговорити, так гнівно поглядають вони на кожного; їхня безупинна блуканина виказує їхнє хвилювання, що гризе й шматує їм душу. І хоч вони й не розмовляють між собою, їхня страхітлива одностайність зрозуміла без слів. Мовчання, затаєне мовчання, що не ставить ніяких запитань, підступний біль, що сам у собі замкнувся, – біль без крику і без сліз, робить їх чужими й небезпечними для всіх. Ніхто не наближається до них, доступ до їхніх душ закрито – може, на довгі роки. Вони вороги – це відчувають усі навколо, і вороги запеклі, що більше не можуть прощати. Бо від учора вони вже не діти.

За один день вони постаршали на кілька років. І тільки ввечері, коли вони залишилися самі в пітьмі своєї кімнати, в них прокидається дитячий страх, страх перед самотністю, перед небіжчиками і ще інший, сповнений передчуттів, страх – перед невідомим майбутнім.

Серед загальної розгубленості забули напалити в їхній кімнаті. Тому вони, тремтячи з холоду, залазять до однієї постелі, міцно обнімаються худими дитячими руками й горнуться одна до одної тонкими, ще не розквітлими тілами, немов шукаючи порятунку від страху, що обгорнув їхні душі. Ще й досі не зважуються вони озватись одна до одної. Та нарешті менша заходиться сльозами, і старша починає гірко ридати разом з нею. Вони плачуть, стискаючи одна одну в обіймах, гарячі сльози течуть по їхніх обличчях, спочатку поволі, а тоді все швидше й швидше. Тулячись одна до одної, грудьми до грудей, обидві вони здригаються від гіркого плачу. Обидві вони – єдиний біль, єдине тіло, що плаче в темряві.

Вони вже плачуть не по фройляйн, не по батьках, втрачених для них навіки, – ні, то страх трусить їхніми тілами, страх перед усім тим, що чекає на них у незнаному світі, в який вони кинули нині свій перший переляканий погляд. Їх лякає життя, в яке вони вступають, життя, що, таємниче й загрозливе, стоїть перед ними, мов темний, похмурий ліс, крізь який вони повинні пройти. Той страх, такий непевний і таємничий, стає ще невиразніший, поволі поступається місцем дрімоті, помалу затихають ридання. Їхнє рівне дихання тихо зливається докупи, як щойно зливались їхні сльози. І так вони, нарешті, засинають.

Пекуча таємниця

Партнер

Паротяг хрипко засвистів і зупинився на станції Земмерінґ.[13] Чорні вагони на мить застигли у сріблястому високогірному світлі, а потім виплюнули кількох несхожих між собою пасажирів, проковтнули інших, зазвучали чиїсь роздратовані голоси, пропливли вздовж перону, а потім спереду ще раз засвистіла захрипла машина і ривком потягнула чорний ланцюг донизу, до печери тунелю. І знову довкола аж до самого горизонту простягнувся чисто заметений вологим вітром краєвид.

Один із прибулих був симпатичним юнаком, елегантність його вбрання і природня пружність ходи відразу впадали в око, він першим сів до фіакра і вирушив у готель. Коні повільно підіймалися дорогою. У повітрі відчувалася весна. Кілька білих неспокійних хмарок бігали по небу, як буває лише у травні або червні: світлі, юні і легковажні, вони бавилися, перестрибуючи через синю дорогу, щоб потім раптом сховатися десь за високими горами, обіймалися і тікали одна від одної, а тоді, зім’яті, ніби носовички, або ж роздерті на дрібні шматочки, продовжували свої ігри і натягували на гори білі шапки. Неспокійно було і вгорі, де вітер завзято трусив ще вологими від дощу деревами, аж вони тихо поскрипували суглобами і струшували з себе, немов сипали іскрами, тисячі крапель. Часом здавалося, ніби від гір усе ще віє запахом снігу, і тоді у повітрі відчувалося щось солодке і пряне. Усе в небі й на землі складалося з невпинного руху і нетерплячого бродіння. Коні тихо сопіли і рухалися дорогою, яка тепер уже спускалася, дзеленчання їхніх дзвоників було чути далеко попереду.

У готелі юнак насамперед переглянув список гостей і відчув розчарування. «Навіщо я взагалі приїхав сюди, – питав він подумки сам себе. – Сидіти в горах самому, без товариства, ще нудніше, ніж у канцелярії. Здається, я приїхав занадто рано. Або ж надто пізно. Мені ніколи не щастить із відпусткою. У цілому списку гостей жодного знайомого прізвища. Якби тут було хоча б кілька жінок. Невеличкий, з біди не надто цікавий флірт міг би врятувати цей тиждень, зробити його не таким безнадійним». Юнак був бароном і походив із не дуже відомої родини австрійських чиновників, працював у солідній державній установі і взяв цю відпустку не тому, що відчував у ній нагальну потребу, а просто так, бо всі колеги виклопотали собі перший весняний тиждень для відпочинку. Він теж вирішив не пропускати нагоди. Барон був достатньо здібним і надзвичайно товариським хлопцем, якого всі любили і радо приймали у дуже різних товариствах. Він ненавидів бути на самоті і добре знав за собою цю рису. Опинятися віч-на-віч із собою не мав жодної охоти і всіляко уникав такої необхідності, бо йому зовсім не хотілося більше дізнатися про себе. Він знав, що потребує товариства інших людей, аби мати змогу продемонструвати усі свої таланти, теплоту і відкритість свого серця, а сам-один почувався ні на що не здатним, ніби сірник у коробці.

Він тинявся у порожньому вестибюлі, гортав газети або ж перебирав клавіші піаніно у музичному покої, намагаючись вловити ритм вальсу, але пальці не слухалися його. Урешті він набурмосено всівся у крісло і почав спостерігати у вікні, як поволі опускається на землю темрява, а туман сивою парою виривається з-поміж ялинових гілок. Так він нудився десь годину, неприкаяний і роздратований. Потім перейшов до ресторану.

Там було зайнято лише кілька столиків, і він швидким поглядом обдивився присутніх. Але марно! Жодного знайомого, тільки берейтор[14] з іподрому за дальнім столиком, на привітання якого він ліниво відповів, і ще одне обличчя він явно зустрічав колись на Рінґштрассе. Більше нікого. Жодної жінки, жодного шансу на якусь хоча б найменшу пригоду. До його поганого настрою додалася нетерплячка. Він належав до тих юнаків, яким багато що легко дається в житті завдяки вродливому обличчю і які завжди шукають нових зустрічей і нових вражень, завжди поспішають зануритися у невідомість чергової любовної пригоди, яких ніщо не дивує, бо вони подумки прораховують усі можливості й до всього готові, і які не пропускають жодної еротичної нагоди, бо вже перший їхній погляд на жінку має чуттєвий відтінок і відразу ж вивчає майбутню жертву, незалежно від того, чи це дружина товариша, чи її покоївка. Таких чоловіків часто зневажливо називають ловеласами, і в цьому визначенні справді дуже точно і спостережливо відображена сутність такого характеру, бо ними керують інстинкти полювання і вистежування, вони постійно насторожі, не знають відпочинку і готові навіть на справді жорстокий вчинок, аби досягнути своєї мети. Вони ніколи не втрачають пильності й завжди готові рішуче йти слідом за своєю жертвою аж до самого кінця і навіть до падіння в прірву. Вони завжди сповнені пристрасті, але не пристрасті закоханого, а пристрасті гравця, небезпечної і повної холодного розрахунку. Найбільш наполегливі з них не обмежуються часом своєї юності і перетворюють усе життя на всякчасне очікування нової інтрижки. Кожен їхній день заповнений сотнями дрібних чуттєвих вражень – випадковий погляд, миттєва, зловлена на ходу, усмішка, доторк до коліна сусідки. А кожен рік складається із сотень таких днів, у яких чуттєві враження становлять невпинний потік, і саме він підживлює їхню життєву наснагу і додає привабливості існуванню.

Тут він не знайде партнера для гри, це юнак побачив відразу. А що може бути гірше за роздратованість гравця, який, свідомий власної переваги, з картами в руках сидить за столом під зеленим сукном і марно очікує на партнера. Барон попросив принести йому газету. Похмуро переглянув заголовки, але його думки дрімали і спотикались об слова, ніби п’яні.

Але тут він почув позаду себе шелестіння сукні і злегка роздратований голос, який манірно промовив: «Mais tais-toi donc, Edgar!»[15]

Повз його стіл прошелестіла шовкова сукня і пройшла висока, пишнотіла жінка, а за нею продріботів маленький, блідий хлопчик у чорному оксамитовому костюмі, хлопчик допитливо та уважно подивився на барона. Обоє всілися за сусіднім столиком, на якому стояла табличка «Замовлено», хлопчик намагався бути чемним, але це йому погано вдавалося, у його карих очах було забагато неспокою. Барон відразу ж прикипів поглядом до бездоганно доглянутої дами, вбраної вишукано і з помітною елегантністю, йому дуже подобалися такі жінки – трохи повнувата єврейка, на порозі відцвітання, мабуть, палка і досвідчена, але вміє приховувати свій темперамент за маскою меланхолії. Він спершу навіть не дивився у її очі, задовольнявся захопленим розгляданням вишуканої лінії брів і формою носа, які хоча і видавали її національність, але своєю благородною формою і профілем робили обличчя привабливим і цікавим. Волосся, як і все у її багатій фігурі, було надзвичайно пишним, а її врода явно розквітла і дала їй певність себе під поглядами численних шанувальників. Вона замовила вечерю дуже тихим голосом, зробила зауваження синові, який бавився, постукуючи виделкою об тарілку, і вдавала, ніби не помічає обережного і запобігливого погляду барона, хоча насправді саме цей погляд спонукав її демонструвати позірну байдужість і підкреслену вишуканість поведінки за столом.

Похмуре обличчя барона вмить проясніло, його нерви затремтіли, зморшки розгладилися, а м’язи налилися силою, він пожвавився, і його очі заблищали. У цьому він був трохи схожий на тих жінок, яким потрібна чоловіча присутність, аби проявити усю свою силу. Тільки передчуття флірту могло змусити його мобілізувати всі свої сили. Мисливець у ньому відчув близькість жертви. Тепер він уже відверто зазирав їй в очі, та вона лише інколи неуважно і ніби випадково ковзала по ньому поглядом, але не давала чіткої відповіді на виклик.

Йому здавалося, що вона от-от осміхнеться, але це здригання вуст було дуже непевним, і така непевність збуджувала його ще більше. Жінка вперто намагалася дивитися повз нього, і це здавалося йому багатообіцяльним, бо у такому погляді відчувався опір і водночас заінтригованість. Крім того, вона підкреслено старанно розмовляла з сином, явно розраховуючи на присутність стороннього глядача. Саме цей підкреслений спокій, що його вона так старанно демонструвала, був першою ознакою її стривоженості. Він також відчув хвилювання – гра розпочалася. Барон засидівся за вечерею, довго й уважно розглядав обличчя жінки, аж поки у його пам’ять міцно не врізалися всі найдрібніші риси її обличчя і поки він поглядом не пройшовся по всіх найінтимніших куточках її пишного тіла. Надворі задушлива темрява притискалася до землі, постогнував по-дитячому наляканий ліс, а велетенські дощові хмари простягали до нього свої сірі руки, до кімнати знадвору пробивалися все темніші тіні, і здавалося, що вони стискають присутніх своїм гнітючим мовчанням. Барон помітив, як розмова матері з сином під загрозливим тиском цієї тиші ставала все більш силуваною і незабаром мала би припинитися. Тут він вирішив зробити першу спробу. Устав із-за столу, поволі пройшов до дверей, дивлячись повз неї, на краєвид за вікном, а потім раптово, ніби щось забув, озирнувся. І зловив її на тому, що вона зацікавлено дивиться йому вслід.

Це його підбадьорило. Він зачекав у вестибюлі. Вона незабаром вийшла, тримаючи хлопця за руку, неуважно погортала журнали, показала дитині кілька малюнків. Барон також підійшов до столика, нібито для того, щоб і собі погортати журнали, хоча насправді хотів зблизька побачити вологий блиск її очей або навіть почати розмову. Та вона відвернулася, підштовхнула хлопця легким поплескуванням по плечах: «Viens, Edgar! Au lit!»[16] – і холодно прошелестіла повз нього сукнею. Барон подивився їй услід з легким розчаруванням. Він розраховував познайомитися з нею ще сьогодні ввечері, а ця суха манера триматися прикро його вразила. Але саме цей її опір найбільше його збуджував, тож невпевненість тільки підсилила пожадання. У кожному разі добре було вже хоча б те, що він знайшов собі партнера і тепер можна було починати гру.

Несподівана дружба

Коли наступного ранку барон спустився до вестибюлю, то застав там сина вродливої незнайомки, який жваво бесідував із двома ліфтерами і показував їм малюнки в книзі Карла Мея.[17] Матері біля нього не було, мабуть, вона ще збиралася. Барон уважніше придивився до хлопчика. Це був несміливий нервовий хлопчина тендітної статури з різкими рухами і неспокійними карими очима. Йому було років дванадцять. Як це часто трапляється з дітьми такого віку, він справляв враження переляканого, ніби його щойно розбудили з глибокого сну і він опинився у незнайомому місці. Риси обличчя достатньо правильні, але ще не сформувалися до кінця. Боротьба чоловічого з дитячим, здається, тільки починалася, а тепер усе нагадувало зім’яте тісто, якому ще не надали форми. На цьому хворобливому блідому лиці ще бракувало чітких ліній. А крім того, він саме перебував у тому невдячному для зовнішності віці, коли діти вічно виростають зі свого одягу, рукави і холоші виявляються занадто широкими для худих кінцівок і у них ще не прокидається марнославство, яке б змушувало їх стежити за своєю зовнішністю.

Хлопець безцільно тинявся біля сходів і справляв доволі жалюгідне враження. Взагалі-то він заважав пожильцям, постійно опиняючись у когось на дорозі. Докучав портьє запитаннями, поки той не відсунув хлопця вбік, а незабаром заважав уже біля вхідних дверей. Хлопцеві явно бракувало спілкування. І у своїй дитячій потребі поговорити з кимось він звертався до готельного персоналу, йому відповідали, коли мали час, але розмова відразу ж припинялася, коли приходив хтось із дорослих або з’являлася якась робота. Барон з осміхом роздивлявся нещасного хлопця, який зацікавлено реагував на все, хоча від нього весь час недоброзичливо відверталися. Одного разу він зловив цей цікавий хлопчачий погляд і на собі, але щойно допитливі карі очі помітили спостереження, як відразу ж злякано сховалися за опущеними віями. Це розвеселило барона. Хлопець йому сподобався, і він замислився, чи не допоможе йому ця дитина, яка явно тільки від страху була такою несміливою, швидше зав’язати контакт зі своєю матір’ю. У кожному разі варто було спробувати. Він непомітно пройшов надвір за хлопцем, який виявив нову спробу задовольнити свою дитячу потребу ніжності і пестив рожеві ніздрі конячки, поки кучер грубо не відігнав його. Ображений, він тепер знову стояв і нудився, погляд його був порожнім і трохи сумним. Тоді барон заговорив з хлопцем.

– Ну що, юначе, як тобі тут подобається? – почав він раптово, йому хотілося зробити розмову якомога більш невимушеною.

Хлопець почервонів і злякано подивився на незнайомця. Він притиснув руку до грудей і несміливо переступав з ноги на ногу. Уперше в житті незнайомий дорослий чоловік заговорив з ним.

– Дякую, подобається, – витиснув він із себе. Останнє слово далося йому з особливими труднощами.

– Це дивно, – засміявся барон. – Тут взагалі-то доволі нудно, особливо для такого юного чоловіка, як ти. Що ти робиш цілими днями?

Хлопець був усе ще занадто розгубленим, щоби відразу ж відповісти. Невже такий елегантний пан справді раптом заговорив з ним, з дитиною, яку всі тільки женуть від себе? Ця думка робила хлопця несміливим і водночас примушувала пишатися собою.

– Я читаю, а крім того, ми багато гуляємо. Часом ми з мамою кудись їздимо. Я мушу тут одужувати, бо довго хворів. Лікар сказав мені багато бувати на сонці.

Останні слова прозвучали вже цілком упевнено. Діти завжди пишаються своїми хворобами, бо знають, що небезпека привертає до них увагу родичів.

– Це правда, сонце дуже добре впливає на таких юних хлопців, як ти. Воно зробить твою шкіру засмаглою. Але ти не повинен цілий день сидіти тут. Такий хлопець, як ти, має весь час блукати десь подалі від готелю, бути сміливим і часом навіть не дуже слухняним. Мені здається, ти надто вже зразковий і з такою грубою книгою в руці здаєшся домосідом. Пригадую, я в твоєму віці був добрячим шибеником. Щовечора приходив додому в подертих штанах. Не можна бути занадто чемним!

Хлопець мимоволі усміхнувся і від цього посміливішав. Він радо відповів би щось, але це здавалося йому надто неввічливим і самовпевненим, адже цей приємний незнайомець так привітно з ним розмовляє. Він ніколи не був вискочкою, а навпаки, трохи несміливим, і ось тепер зовсім розгубився від щастя і сорому. Йому дуже хотілося продовжити розмову, але на думку нічого не спадало. На щастя, у цей момент до них підійшов готельний пес, великий жовтий сенбернар, обнюхав їх обох і дозволив себе погладити.

– Тобі подобаються собаки? – запитав барон.

– Дуже. Моя бабця має одного на своїй віллі у Бадені,[18] і коли ми у неї гостюємо, то цей пес цілими днями зі мною. Але це буває лише влітку, коли ми їздимо туди.

– У нас удома, у маєтку, їх не менше двох десятків. Якщо ти будеш тут слухняним, то я подарую тобі одного. Темне щеня з білими вухами. Хочеш?

Хлопець аж почервонів від щастя.

– Дуже.

Цей квапливий і жадібний вигук вирвався у нього мимоволі. Але відразу ж після цього він завагався, знову відчув себе несміливо і злякано.

– Та мама не дозволить. Вона каже, що не потерпить пса в хаті: з ним занадто багато клопоту.

Барон осміхнувся. Нарешті розмова дійшла до мами.

– Твоя мама сувора?

Дитина замислилася, на мить підняла на нього очі, ніби теж із питанням, чи можна аж настільки довіряти цьому чужому чоловікові. Відповідь була обережною.

– Ні, мама не сувора. А поки я хворів, вона дозволяла мені все. Можливо, тепер вона навіть дозволить мені завести пса.

– Попросити її про це?

– Так, будь ласка, попросіть, – зрадів хлопець. – Тоді вона точно дозволить. А яке це щеня? У нього справді білі вуха? А воно знає команду «апорт»?

– Так, воно все вміє, – барон осміхнувся, побачивши, як сильно заблищали очі в хлопця. Його несміливість вмить зникла, а натомість проявилася стримувана страхом жвавість. Несміливий і полохливий хлопчик вмить перетворився на бешкетника.

«Добре, якби і мати була такою ж, – подумав собі барон. – Такою ж гарячою під маскою свого страху!» Але хлопець уже засипав його десятками запитань:

– Як звати пса?

– Каро.

– Каро, – тішився хлопець.

Після кожного слова він сміявся і радів, захмелілий від несподіваної радості, що хтось вирішив з ним заприязнитися. Барон сам дивувався своєму несподіваному успіху і вирішив кувати залізо, поки гаряче. Він запросив хлопця на прогулянку, і бідолашна дитина, зголодніла за товариством, була захоплена такою пропозицією. І він легковажно вибовкав усе, що його новий друг намагався витягнути з нього невинними, ніби випадковими питаннями. Незабаром барон знав усе про сім’ю хлопця, єдиного сина віденського адвоката, мабуть, із заможної єврейської буржуазії. Спритно довідався про те, що мати хлопця не надто захоплена перебуванням у Земмерінґу і скаржилася на брак приємного товариства. З того, як Едґар відповідав на запитання, чи мама дуже сильно любить тата, можна було запідозрити, що з цим у сім’ї не все гаразд. Баронові ледь не стало соромно за те, наскільки легко йому вдалося випитати у наївного хлопця всі ці сімейні таємниці. А Едґар пишався тим, що сказане ним може цікавити дорослого, і майже нав’язував йому свою відвертість. Його дитяче серце билося сильніше від гордості – барон під час прогулянки поклав йому руку на плече, – що його побачать у такій довірливій позі з дорослим. Поволі він забував про власну дитячість і звертався до свого співрозмовника вільно і невимушено, ніби до ровесника. У розмові Едґар виявив себе дуже розумним хлопцем, він рано сформувався, як це часто буває з хворобливими дітьми, які багато часу проводять з дорослими, і дуже гостро переживав почуття приязні чи ворожості. Здавалося, він не міг ставитися ні до чого спокійно, як про речі, так і про людей відгукувався або захоплено, або ж із ненавистю, яка бувала такою запеклою, що спотворювала риси його обличчя, робила його злим і неприємним. Він розповідав про все з неймовірним запалом, був поривчастим і спонтанним. Можливо, це пояснювалося нещодавно перенесеною хворобою, але здавалося, що його неповоротка манера рухатися є лише не надто вдалою спробою приховати страх перед власною гарячковістю.

Барон легко завоював довіру хлопця, і вже через півгодини гаряче і неспокійне серце малого цілковито належало новому знайомому. Обдурювати дітей надзвичайно легко: вони наївні, а їхню любов так рідко намагаються завоювати. Досить було лише перенестися подумки у власне минуле, і розмова поточилася так легко і природно, що вже за кілька хвилин хлопець утратив відчуття дистанції. Він був щасливий раптом знайти друга тут, у цьому усамітненому місці, та ще й якого друга! Умить було забуто всіх віденських приятелів, цих маленьких худорлявих хлопчаків із тоненькими голосами, забуто їхні дитячі розмови, а їхні обличчя назавжди зникли з його пам’яті! Уся його захоплена пристрасть належала тепер цьому новому дорослому другові, а серце розпирало від гордості, коли новий приятель на прощання запропонував йому ще раз прогулятися наступного дня вранці, а здалеку ще й змовницьки підморгнув, ніби братові. Ця мить була, здається, найкращою в його житті. Обдурювати дітей так легко. Барон посміхнувся вслід хлопцеві, який радісно кинувся геть. Ось у нього і з’явився посередник. Він знав, що хлопець повторюватиме матері кожне слово нового знайомого і замучить розповідями про сьогоднішній ранок, тож задоволено пригадував, як уміло вплів у свої слова компліменти на її адресу, все згадуючи «вродливу маму» Едґара. Він був певен, що хлопець не заспокоїться, поки не познайомить матір із новим другом. Тепер йому вже не потрібно ворушити і пальцем, щоб зменшити відстань між собою і вродливою незнайомкою – можна спокійно мріяти і роздивлятися краєвид і бути впевненим, що пара гарячих дитячих долонь у цю мить будує йому мости до серця своєї матері.

Тріо

Незабаром з’ясувалося, що його план виявився чудовим і його вдалося втілити до найменших дрібниць. Коли юний барон зі свідомим запізненням зайшов до ресторану, Едґар поривчасто підхопився з місця і зі щасливою усмішкою помахав йому рукою. Потім потягнув матір за рукав і схвильовано заговорив до неї, супроводжуючи свої слова інтенсивною жестикуляцією і показуючи на барона. Вона почервоніла і зробила йому зауваження за таку не дуже пристойну поведінку, але не стрималася і подивилася на барона, як і наполягав її син, а барон відразу ж використав цю нагоду для шанобливого поклону. Знайомство відбулося. Їй довелося подякувати, але потім вона схилила обличчя над тарілкою і протягом усієї трапези більше не дивилася на сусідній столик. Натомість Едґар не спускав із барона очей, а одного разу навіть спробував заговорити до нього, але таке порушення етикету відразу ж викликало обурене зауваження з боку матері. Після вечері йому було сказано іти спати, але він пошептав щось на вухо матері і випросив дозволу підійти ще раз до свого друга і трохи поговорити з ним. Барон зустрів хлопця привітними словами, і очі того знову заблищали, потім вони поспілкувалися ще кілька хвилин. А тоді барон раптом встав, елегантним рухом повернувся до сусіднього столу, висловив свої вітання трохи розгубленій матері такого розумного і жвавого сина, захоплено відгукнувся про ранок, так чудово проведений у товаристві хлопця, – Едґар стояв поряд, червоний від щастя і гордості, – і почав розпитувати про здоров’я малого, розпитував так детально і зацікавлено, що мати змушена була відповідати. Таким чином вони почали довшу розмову, до якої святобливо дослухався щасливий хлопець. Барон назвав себе, і йому здалося, що його ім’я і титул потішили марнославство нової знайомої. Хай там як, вона була з ним дуже привітна, але стримана і швидко попрощалася, сказавши, що хлопцеві час спати.

Той енергійно протестував, стверджував, що зовсім не втомився, і був би радий не лягати всю ніч. Але його мати вже простягнула баронові руку для прощального поцілунку.

Цієї ночі Едґар погано спав через змішане почуття щастя і дитячого розпачу. У його житті трапилося щось досі незнане, бо вперше довелося так близько торкнутися світу дорослих. У полохливому напівсні він забув про власне дитинство і відчув себе дорослим. Досі у нього було мало друзів, він ріс самотнім і хворобливим. Щоб задовольнити свої потреби ніжності, він міг звертатися до самих лише слуг і батьків, але ті мало ним переймалися. Силу любові не можна вимірювати тільки в момент, коли вона себе проявляє – треба враховувати і весь попередній період напруженого очікування, цю порожню і темну смугу розчарування і самотності, яка передує усім подіям, що стосуються серця. У серці Едґара чекало свого часу надзвичайно потужне і досі нікому не потрібне почуття, яке кинулося назустріч першому-ліпшому, хто в певний момент здався достойним такої честі. Едґар лежав у темряві, щасливий і збентежений, йому хотілося сміятися і плакати водночас. Бо він уже любив цього чоловіка так сильно, як ніколи не любив жодного зі своїх друзів, ні батька, ні матір, ні навіть Бога. Уся незріла пристрасність юності, яка накопичилася в ньому, тепер вхопилася за цю людину, чиє ім’я ще кілька годин тому було йому невідомим.

Але хлопець був достатньо проникливим, і несподівана та дивна дружба викликала у нього не лише захоплення, а й невеселі роздуми. Його непокоїло, чи достойний він такої дружби, чи не занадто нікчемною є його особа для такого щастя. «Чи гідний я його уваги, я, малий дванадцятирічний хлопець, який ще ходить до школи і якого увечері першим відсилають спати? – це питання мучило його найбільше. – Що цікавого може він побачити в мені? Що я можу йому запропонувати?» І саме ці муки, нездатність проявити своє відчуття робили його таким нещасним. Давніше, коли у нього з’являвся новий друг, він завжди насамперед показував йому свої коштовності, сховані в парті, – поштові марки та камінці, звичні дитячі реліквії, але всі вони, хоча ще вчора здавалися йому такими важливими і привабливими, сьогодні втратили свою вартість, стали смішними й недолугими. Бо як можна показувати весь цей непотріб новому другові, до якого він не сміє навіть звертатися інакше, ніж на «ви»? Яким чином він міг би продемонструвати свої почуття? Приреченість бути маленьким, чимось половинчастим і незрілим, дванадцятилітньою дитиною перетворилася для нього на справжні тортури. Ще ніколи він так сильно, так переконано і пристрасно не проклинав своє дитинство, ще ніколи так сильно не хотів прокинутися раптом таким, яким завжди мріяв стати: великим і сильним, таким же дорослим, як і всі інші.

У ці неспокійні думки відразу ж впліталися перші кольорові сни про новий світ дорослого життя. Едґар нарешті заснув із усмішкою на обличчі, але сон його був неспокійним, бо він не міг забути про завтрашнє побачення з новим другом. Уже о сьомій ранку він прокинувся від жаху, що проспав і запізнився. Похапцем убрався, привітався у сусідній спальні з матір’ю і вискочив надвір ще до того, як здивована мама встигла запитати, в чому справа, адже зазвичай добудитися його було не так просто. До дев’ятої він неспокійно блукав подвір’ям, забув поснідати, стривожений лише тим, аби не примусити свого друга занадто довго чекати на обіцяну прогулянку.

О пів на десяту нарешті з’явився барон. Ясна річ, він давно забув про домовленість і лише посміхнувся з бурхливої емоційності хлопця, який нетерпляче кинувся до нього, але вирішив дотримати слова. Він обійняв хлопчака за плечі, а в того на обличчі знову засяяла посмішка, і вони прогулялися у дворі перед готелем. Барон не поспішав вирушати на обіцяну прогулянку і, здається, чогось чекав, у кожному разі його погляд час від часу нервово зупинявся на вхідних дверях. Раптом він виструнчився і подався вперед. У дверях з’явилася мама Едґара, відповіла на привітання барона і з привітною усмішкою підійшла до них. Вона радо дала згоду піти з ними на прогулянку. Син не сказав їй про домовлену зустріч із бароном, він беріг цю таємницю як щось надто коштовне. В Едґара відразу ж зіпсувався настрій, і він закусив губу. І треба ж було його мамі вийти з дверей саме тепер! Адже ця прогулянка належала тільки йому, він познайомив свого нового друга з мамою лише з ввічливості, але це зовсім не значило, що тепер він буде ділитися з нею цією дружбою. А коли він помітив, як привітно барон розмовляє з його мамою, в душі хлопця заворушилися ревнощі.

Вони вирушили на прогулянку втрьох, і раптове та небезпечне почуття власної важливості ще більше зміцнилося в душі хлопця завдяки очевидній зацікавленості обох супутників його персоною, а вони навперебій демонстрували таку зацікавленість. Майже вся розмова була присвячена Едґару, при цьому мати трохи перебільшено турбувалася про блідість і нервовість хлопчика, а барон з посмішкою заперечував її побоювання і нахвалював зразкову поведінку свого «друга», як він його називав. Це був зоряний час Едґара. Він раптом отримав права, яких досі ніколи не мав. Йому дозволялося брати участь у дорослій розмові й навіть нескромно висловлювати свої найсміливіші побажання, за які раніше його завжди сварили, але тепер ніхто не перебивав його і не просив замовкнути. Тож не дивно, що у ньому з неймовірною швидкістю росла підступна і фальшива впевненість у тому, що він уже дорослий. У своїх мріях він уже відкинув дитинство далеко за спину, як одяг, із якого виріс.

За обідом барон пересів за їхній стіл на запрошення матері Едґара, яка ставала з новим знайомим усе більш привітною. Візаві перетворився на сусіда, а знайомий на друга. Тріо настроїлося для спільної гри, і три голоси – жіночий, чоловічий і дитячий – звучали разом цілком злагоджено.

Атака

І ось нетерплячий мисливець вирішив, що настав час підкрастися ближче до своєї жертви. Цей сімейний ансамбль швидко йому набрид. Сидіти і мило бесідувати утрьох було досить приємно, але, врешті, не для розмов же він починав це все. А він добре знав, що салонні розмови, які змушені приховувати почуття, завжди перешкоджають виникненню еротичного потягу між чоловіком і жінкою, бо слова гасять вогонь пристрасті і зменшують силу атаки. Попри усю приємність спілкування вона не має забувати про його справжні наміри, а вона давно збагнула їх: у цьому він був упевнений.

Він мав чимало підстав сподіватися на успіх своїх зусиль у завоюванні нової знайомої. По-перше, вона саме досягла того віку, коли жінка починає шкодувати про те, що так довго зберігала вірність чоловікові, якого по-справжньому ніколи не кохала. А крім того, наближається пора відцвітання, і жінка хапається за останні можливості здійснити свій вибір поміж материнським і жіночим на користь оцього другого. Життя, яке здавалося давно визначеним наперед і складалося з готових відповідей, тепер ще раз починає ставити запитання, і востаннє магнітна стрілка вибору коливається між можливістю пережити еротичну пригоду і остаточним самозреченням. Настає час прийняти небезпечне рішення: бути лише матір’ю, чи ще раз, востаннє, відчути себе жінкою, пожити трохи для себе, чи тільки задля дітей. І барон, який у таких справах відзначався неабиякою проникливістю, відразу ж помітив, що вона саме перебуває у схожих роздумах, вагаючись поміж егоїстичними бажаннями і необхідністю принести себе в жертву дитині. У розмові вона майже не згадувала про свого чоловіка, який, здається, давав їй лише певний соціальний статус, хоча і не той, якого їй хотілося під впливом снобістичних, зрослих за час життя у розкоші, амбіцій. Про внутрішній світ своєї дитини вона також мало що знала. У її карих очах зблискувала тінь нудьги, замаскована під меланхолію, і ця нудьга притлумлювала в ній незаспокоєну чуттєвість. Барон вирішив прискорити події, але жодним необережним жестом чи словом не видати свого поспіху. Навпаки, як спритний рибалка поволі витягає вудку з наживкою, щоб риба швидше клюнула, так і він вирішив удавати у цій новій дружбі цілковиту байдужість і примусити свою жертву полювати на себе, тоді як насправді сам був у ролі мисливця. Він вирішив поводитися трохи зверхньо, натякаючи на різницю їхнього соціального статусу. Його збуджувала думка, що вдасться завоювати це розкішне тіло, покладаючись лише на власну зовнішність, баронський титул і зверхність поводження.

Гра починала захоплювати, і він усвідомлював необхідність поводитися якомога обережніше. Після обіду він не виходив зі своєї кімнати і тішився приємним відчуттям, що його шукають і не можуть знайти. Але ця відсутність стала мукою не стільки для тої, на кого була розрахована, скільки для бідолашного хлопця. Увесь цей час Едґар почувався страшенно безпорадним і розгубленим, з притаманною юності наполегливістю і вірністю він чекав на свого друга протягом усіх довгих пообідніх годин. Йому здавалося, що піти кудись або зробити щось самому буде злочином проти дружби. Він неприкаяно тинявся коридорами, і з кожною годиною його серце все більше наповнювалося смутком. Неспокійна фантазія підкидала йому картини якогось нещасного випадку або мимовільної образи, ще трохи, і він би розплакався від нетерпіння і страху.

А коли барон вийшов вечеряти, його привітали з усіма почестями. Не зважаючи на стриманий жест матері і здивування решти присутніх, Едґар нетерпляче скочив зі свого місця і побіг до барона, щоб радісно кинутися йому на шию та обійняти худими руками.

– Де ви пропали? Чому вас так довго не було? – збуджено вигукнув він. – Ми шукали вас усюди.

Мати почервоніла від цього «ми» і строго сказала:

– Sois sage, Edgar. Assieds-toi! [19] – Вона завжди говорила з ним французькою, хоча і не надто блискуче володіла цією мовою, тому під час ґрунтовніших розмов легко могла осоромитися.

Едґар послухався, але продовжував розпитувати барона.

– Не забувай, будь ласка, що пан барон може робити все, що йому захочеться. Можливо, йому нудно в нашому товаристві, – сказала вона, цього разу вона і сама говорила від імені їх обох. Барон із радістю зауважив, як цей докір напрошувався на комплімент.

У ньому прокинувся мисливець. Він був сп’янілий і збуджений від того, що відразу ж натрапив на правильний слід, і тепер відчував жертву так близько від себе, майже на відстані пострілу. Його очі блищали, а кров швидко струменіла жилами, слова самі зіскакували з губ. Як і кожен дуже чуттєвий чоловік, він почував подвоєну силу, ставав двічі собою, коли знав, що подобається жінкам, – так деякі актори можуть зіграти блискуче тільки тоді, коли бачать перед собою глядача, принишклий людський натовп, який, зачаївши подих, чекає на початок дійства. Він завжди вважався добрим оповідачем, умів намалювати переконливі образи і картини, але сьогодні, випивши кілька келихів шампанського, яке замовив з нагоди знайомства, перевершив самого себе. Він розповідав про полювання в Індії, у якому брав участь під час гостини у свого друга – англійського аристократа. Вибір теми виявився дуже вдалим, бо він інстинктивно відчув, як приваблює цю жінку все екзотичне, а отже, недосяжне для неї. Але найбільше йому вдалося захопити Едґара, очі якого блищали від захоплення. Хлопець забув про їжу і питво і невідривно стежив за кожним порухом губ оповідача. Він і не мріяв зустріти колись людину, яка на власні очі бачила всі ці чудеса, про які він лише читав у книжках, – полювання на диких тварин, темношкірі люди, індуси і Джаґернаут – страхітлива священна колісниця,[20] яка задавила тисячі людей. Досі він ніколи не думав про те, що зустріне колись таку людину, так само як не вірив у існування казкових країн, і в цю мить у ньому вперше в житті пробудилася справжня цікавість до світу. Він не міг відвести погляду від свого друга і, затамувавши подих, розглядав руки, які вбили тигра. Він ледь наважився задати запитання, його голос тремтів від збудження. Багата фантазія відразу ж малювала до кожної з розповідей яскраві картини, і він бачив оповідача верхи на слоні, вкритому пурпуровим чепраком, а праворуч і ліворуч нього на конях темношкірих чоловіків у розкішних тюрбанах, а потім із хащ раптом вистрибує тигр, вищиривши свої страшні зуби, і хапає міцною лапою слона за хобот. Далі барон розповідав ще цікавіші історії про те, якими хитрими способами ловлять слонів, примушуючи старих, уже приручених тварин заманювати у пастки молодих і диких, – і очі хлопця загоралися все більшим захопленням. І тут раптом мама подивилася на годинник і сказала: «Neuf heures! Au lit!»,[21] – йому здалося, що просто перед ним раптом упав ніж.

Едґар зблід від жаху. Для всіх дітей момент, коли їх відсилають спати, є найгіршим за увесь день, адже це значить демонстративне приниження на очах дорослих, підкреслення їхньої недосконалості, недорослості, хрест дитячості, немовлячої потреби у сні. Але почути таке у настільки цікавий момент було ще гірше, адже довелося б пропустити захоплюючі історії.

– Мамо, прошу тебе, ще одну історію. Ще останню, про слонів! Дай, будь ласка, дослухати!

І він уже хотів був почати канючити, але потім згадав про свій новий статус дорослого чоловіка і вирішив не втрачати гідності. Тому обмежився цим єдиним проханням. Але мама сьогодні була на диво сувора.

– Ні, вже пізно. Іди нагору! Sois sage, Edgar. Я потім переповім тобі дуже точно все, що розкаже пан барон.

Едґар повагався. Раніше мама завжди супроводжувала його до ліжка. Але перед новим другом він не хотів клянчити у неї нічого. Його дитяча гордість прагнула зберегти хоча б видимість добровільності.

– Але ж не забудь, мамо, ти мені обіцяла. І розкажеш усе до найменших дрібниць! Про слонів і про решту! Домовилися?

– Добре, сину.

– І відразу ж! Ще сьогодні!

– Добре, добре, але тепер іди спати. Давай!

Едґар дивувався сам собі, як йому вдалося подати руку баронові і матері, навіть не почервонівши, хоча сльози уже навернулися йому на очі і горло стиснули сльози. Барон по-дружньому розкуйовдив йому волосся, і хлопець силувано усміхнувся у відповідь. Але потім змушений був миттю вибігти у двері, щоб вони не побачили, як по його обличчю котяться велетенські сльози.

Слони

Мати ще посиділа трохи внизу за столом із бароном, але вони більше не розмовляли про слонів і полювання. Після того, як пішов хлопець, між ними виникла якась незручність, зависла незрозуміла тривога. Вони перемістилися на крісла у вестибюлі. Барон демонстрував чудеса красномовства й дотепності, вона також відчувала легке пожвавлення від випитого шампанського, тож розмова швидко набула досить небезпечного відтінку. Барона складно було б назвати вродливим, але він був молодим, – по-дитячому загоріле енергійне обличчя, коротко пострижене волосся, невимушені і зворушливі у своїй поривчастості жести. Їй подобалося спостерігати за ним зблизька, і вона більше не уникала його погляду. Поволі у його словах і жестах проявлялося усе більше зухвальства, вона почувала себе так, ніби до неї доторкаються, а потім різко відсмикують невидиму руку, у повітрі загусло щось невловимо еротичне, і це примушувало її червоніти. Але потім він знову починав реготати – легко, невимушено, дитинно, і це надавало усім його нескромним поглядам видимість юнацьких жартів. Часом їй здавалося, що вже час відреагувати суворіше на надто сміливе слово, але перемагала природна кокетливість характеру, і ці невеличкі непристойності замість обурювати, лише зацікавлювали її і спонукали з нетерпінням очікувати подальшого розвитку подій. Ця смілива гра подобалася їй, і вона навіть почала брати в ній активну участь: кидала на співрозмовника дуже двозначні погляди, слова і жести, дозволила присунутися до себе впритул, відчула його голос зовсім близько від себе, а його теплий подих – на шкірі свого плеча. Захоплені грою, вони забули про час і цілком поринули у збуджену розмову, а спохопилися аж тоді, коли опівночі у вестибюлі почали гасити світло.

Жінка миттю підскочила з місця і злякано подумала, що дозволила собі зайти занадто далеко. Вона і раніше бавилася з вогнем, але тепер інстинкт підказував, що їй загрожує значно серйозніша небезпека. Вона з жахом усвідомила, що втрачає ґрунт під ногами, щось у ній зрушилося з місця й обертається все швидше, ніби під час лихоманки. Їй паморочилося в голові від страху, вина і збудливих розмов, якийсь дивний, безглуздий переляк охопив її. Їй і раніше доводилося відчувати страх у такі небезпечні моменти, але цей страх ніколи не був таким раптовим і сильним.

– Добраніч, добраніч, до завтра, – поспіхом попрощалася вона і хотіла швидко втекти.

Втекти не так від нового знайомого, як від небезпеки цього моменту і нової, досі незнаної невпевненості у власних силах. Але барон із м’якою наполегливістю затримав її руку і поцілував на прощання долоню, поцілував не один раз, як того вимагала пристойність, а чотири чи п’ять разів, пристрасно торкаючись тремтячими губами її пальців і зап’ястя. Дрож пронизав її тіло від лоскітливого доторку його вусів до шкіри. Її охопило тепле і млосне відчуття, кров ударила в голову, застукотіло у скронях, зашуміло в голові, і вона знову всім тілом здригнулася від безглуздого страху, а потім різко відсмикнула руку.

– Залиштеся ще ненадовго, – прошепотів барон.

Але вона вже бігла від нього з незграбною квапливістю, яка видавала її страх і збентеження. Він досягнув своєї мети, і тепер вона була схвильована і невпевнена в собі, сама не знала, що з нею діється. Страх, який загрозливо тлів у ній, примушував тікати від небезпеки, від цього наполегливого чоловіка, який побіжить слідом і схопить її, але одночасно вона відчувала і жаль за тим, що він не зробив цього. У цю мить вона, як ніколи, була близькою до зради, до того, щоб таки переступити межу дозволеного, перейти рамки легкого і приємного флірту, який їй так подобався і який вона переживала так часто, завжди в останній момент уникаючи небезпеки. Та гордість не дозволила барону скористатися її миттєвою слабкістю. Він був занадто переконаний у своїй перемозі, щоб оволодіти цією жінкою у момент сп’яніння і розгубленості, він хотів чесної гри, хотів, щоб вона віддалася йому цілком свідомо. Тікати їй нікуди. Він побачив, що солодка отрута вже проникла в її кров.

Вона вибігла сходами нагору і змушена була на мить зупинитися і перепочити, притиснувши руку до серця, яке несамовито калатало в грудях. Її нерви були перенапружені. З грудей вирвалося полегшене зітхання, адже їй вдалося уникнути небезпеки, хоча був у цьому зітханні і жаль, якого вона не усвідомлювала, бо в її думках і почуттях панував сильний хаос і занадто сильно паморочилося в голові. Із напівзаплющеними очима, ніби п’яна, вона навшпиньки дійшла до дверей своєї кімнати і полегшено зітхнула аж тоді, коли взялася рукою за холодну клямку. Аж тепер вона відчувала себе у безпеці!

Тихо прочинила двері до кімнати. А вже за мить перелякано відсахнулася. У темряві кімнати, десь далеко, у самому кутку, щось ворухнулося. Її напружені нерви не витримали, і вона мало не покликала на допомогу, але тут почувся сонний голос:

– Це ти, мамо?

– Боже, що ти там робиш? – вона підбігла до дивана, де згорнувся калачиком Едґар, який щойно прокинувся від звуку прочинених дверей. Спершу вона перелякалася, що дитина захворіла або щось трапилося.

Але Едґар заспано і з докором у голосі сказав:

– Я так довго чекав на тебе, що аж заснув.

– Навіщо ж ти чекав?

– Через слонів.

– Яких слонів?

Аж тепер вона пригадала, що пообіцяла синові ще сьогодні розповісти все про полювання і пригоди. І хлопець у своїй дитячій наївності та легковірності терпляче чекав її приходу, влаштувавшись на дивані її кімнати, а не дочекавшись, заснув. Цей дивний вчинок обурив її. Точніше, вона була зла на себе, відчувала сором і провину, але хотіла заглушити ці почуття.

– Негайно йди спати, ти, невихований хлопчисько! – крикнула вона на нього.

Едґар здивовано подивився на неї. Чому вона така люта на нього, адже він не зробив нічого поганого? Але його здивування ще більше розізлило її.

– Негайно до своєї кімнати! Щоб я тебе тут не бачила! – розлючено повторила вона, відчуваючи, що несправедлива до нього.

Едґар мовчки пішов до себе. Він був дуже втомлений і крізь сонну пелену, що огорнула його свідомість, відчував, що мати не дотримала слова і була з ним несправедлива. Але він не образився. Утома притлумила всі його почуття. А крім того, він був злий на себе за те, що заснув тут, у маминій кімнаті, замість того, щоб дочекатися її. «Як мала дитина», – сказав він сам собі перед тим, як остаточно заснути.

Бо відучора він ненавидів власне дитинство.

Перестрілка

Барон погано спав цієї ночі. Перервати любовну пригоду на найцікавішому місці і піти спати, так і не досягнувши бажаного, – це небезпечно. Після ночі, сповненої млосних і гарячих снів, він уже майже шкодував про те, що не скористався миттєвою слабкістю своєї жертви і не проявив наполегливості. А коли вранці, ще сонний і в поганому настрої, спустився снідати, хлопець вистрибнув йому назустріч із якогось сховку, захоплено кинувся на шию і почав мордувати тисячами запитань. Едґар був щасливий, що його дорослий друг може приділити хвильку часу тільки йому і не доведеться ділити його увагу з мамою. Тепер барон повинен розповідати все тільки Едґарові, а не мамі, бо мама, попри свою обіцянку, так нічого і не переказала синові про дивовижні пригоди нового знайомого. І малий засипав бідного барона, якому з великими труднощами вдавалося приховати свій поганий настрій, сотнями набридливих дитячих питань. У ці питання він намагався вкласти переконливі докази своєї любові. Едґар був неймовірно щасливий від того, що його друг, приходу якого він терпляче очікував ще з самого ранку, нарешті з’явився.

Барон відповідав грубувато. Йому вже набридли ці дитячі вистежування Едґара, наївні питання і нестримність почуттів. Скільки можна проводити дні в товаристві дванадцятирічного хлопця і розмовляти про різні дурниці. Тепер йому хотілося тільки одного – якомога швидше добитися свого і залишитися нарешті на самоті з матір’ю хлопця, а постійна присутність Едґара перетворювала це на проблему. Він уже почав шкодувати, що необачно пробудив у хлопцеві таку палку приязнь, але не бачив жодної можливості позбутися надто нав’язливого друга.

Хоча спробу він таки зробив. О десятій вони домовилися усі разом піти на прогулянку, тож до того часу барон дозволив хлопцеві теревенити у себе під вухом, сам при цьому переглядав газети, час від часу докидаючи слово до розмови, аби не образити малого. А коли стрілка майже сягнула домовленої цифри, він, ніби раптом щось пригадавши, попросив Едґара сходити до готелю навпроти і запитати, чи вже приїхав граф Ґрундгайм, його батько.

Хлопець нічого не запідозрив і був дуже радий нарешті прислужитися чимось другові. Гордий за свою роль посланця, він миттю зістрибнув зі свого місця і з такою швидкістю помчав дорогою, що люди здивовано озиралися йому вслід. Але Едґар хотів продемонструвати, яким швидким уміє бути, коли йому доручають важливі завдання. У готелі йому сказали, що граф ще не приїхав і навіть не повідомляв про свій приїзд. Цю новину він приніс назад, промчавши усю відстань усе з тою ж неймовірною швидкістю. Але не знайшов барона у вестибюлі. Тоді постукав у двері його кімнати, але там теж ніхто не відповідав. Хлопець стривожено обійшов усі кімнати – музичний салон, кав’ярню, побіг до маминої кімнати, щоб запитати її, але і мами не виявилося на місці. А коли він уже зовсім втратив надію довідатися хоча б щось, то запитав портьє, і дуже здивувався, почувши, що його мати і барон кілька хвилин тому кудись вийшли удвох.

Едґар терпляче чекав, наївно не сподіваючись нічого поганого. Вони точно повернуться через кілька хвилин, цього він був певен, адже баронові потрібно знати, що сказали у сусідньому готелі. Але години спроквола розтікалися в повітрі, і Едґар поволі починав непокоїтися. Відтоді, як цей чужий чоловік з’явився у його безтурботному житті зі своїми спокусами, Едґар весь час був напружений, знервований, забіганий. У тендітній дитячій душі кожне хвилювання залишає глибокий слід. Хлопець був блідим, його повіки нервово тремтіли. Він чекав і чекав, спершу терпляче, потім схвильовано, а далі вже зі сльозами на очах. Але у нього так і не виникло жодної підозри. Сліпа довіра до нового чудового друга примушувала його думати хіба що про якусь помилку, і потай він навіть побоювався, що неправильно зрозумів своє завдання.

Дивно було лише те, що коли вони повернулися, пожвавлені приємною бесідою, то зовсім не здивувалися, побачивши його. Здавалося, їм не дуже і бракувало його:

– Ми йшли тобі назустріч, думали побачити тебе дорогою, Еді, – сказав барон і навіть не запитав, як там справи з його дорученням.

А коли хлопець, зовсім переляканий, що вони марно шукали його, почав допитуватися, якою дорогою вони йшли, і виправдовуватися, що сам він побіг вулицею навпростець, обравши найкоротший шлях, мама обірвала його:

– Добре вже! Добре! Діти не повинні так багато говорити.

Едґар почервонів від люті. Вже вдруге вона так жорстоко принижує його на очах у друга. Навіщо вона це робить? Чому весь час намагається поводитися з ним, як із дитиною, тоді як насправді, і у цьому він був цілковито впевнений, – він давно вже дорослий. Мабуть, вона заздрить йому, адже в нього тепер є друг, і хоче забрати його друга собі. Тоді мати зумисне повела барона іншою дорогою. Але Едґар не дасть принижувати себе і буде боротися. Він вирішив, що сьогодні за обідом не скаже до матері ні слова і спілкуватиметься лише зі своїм другом.

Але це було не так просто. Трапилося саме те, чого він найменше сподівався: його впертість ніхто не зауважив. Здається, вони не бачили навіть його самого. І це після того, як учора тільки про нього і розмовляли! Вони переговорювалися одне з одним через голову хлопця, жартували і сміялися, так, ніби він сидів під столом, а не поряд із ними. Його щоки побуряковіли, у горлі застряг болючий клубок і від образи перехопило подих. Він із жахом усвідомив своє повне безсилля. Він приречений сидіти спокійно і спостерігати, як мати забирає собі його друга, єдину людину, яку він любив, а він навіть не може захиститися, а змушений мовчки спостерігати за цим. Йому хотілося встати і стукнути обома кулаками по столу. Хоча б для того, щоб вони помітили його. Але він стримався, просто поклав виделку і ножа біля тарілки і не проковтнув ні шматочка. Та навіть цей суворий піст довший час залишався непоміченим, мати зауважила це, аж коли подали десерт, і поцікавилася, як він себе почуває. «Це просто жахливо, – подумав він собі. – Вона завжди цікавиться лише тим, чи я не захворів, – про решту їй байдуже». Він коротко відповів, що не голодний, і вона заспокоїлася. Завоювати їхню увагу, здається, було взагалі неможливо. Барон, схоже, зовсім забув про його існування, він за увесь час не промовив до хлопця жодного слова. Сльози все невідворотніше наверталися Едґарові на очі, аж довелося застосувати дитячу хитрість і закритися серветкою, щоб ніхто не зауважив, як гарячі краплини покотилися йому по щоках і замочили солоним губи. Він зітхнув із полегшенням, аж коли вони встали з-за столу.

Під час вечері мати запропонувала поїхати разом до церкви Святої Марії. Едґар, почувши це, закусив губу. Отже, тепер вона ні на мить не залишить його наодинці з другом. Але і це було ще не все. Найгірший момент очікував його, вже коли вони вставали з-за столу, тоді мати сказала:

– Едґаре! Ти зовсім запустив навчання. Не хочеш хоча б раз посидіти вдома і повчитися?

І він знову люто стиснув свої дитячі кулачки. Весь час вона принижує його на очах його друга, весь час нагадує йому, що він ще маленький, повинен ходити до школи, а дорослі лише терплять його у своєму товаристві. Але цього разу її наміри були надто вже очевидними. Він не відповів, а лише мовчки розвернувся і пішов геть.

– Ну от, знову образився, – засміялася вона і сказала до барона: – Хіба це аж така несправедливість – один раз годинку попрацювати?

І тут у серці хлопця раптом щось обірвалося і застигло, коли барон, той, що називав себе його другом і жартував з його надмірної слухняності і домосідства, раптом сказав:

– Справді, година або дві нікому не зашкодять.

Невже це було зізнання? Невже вони справді домовилися між собою і тепер об’єдналися проти нього? У погляді хлопця спалахнула лють.

– Тато заборонив мені тут учитися. Тато хотів, щоб я тут відпочив і набрався сили, – скоромовкою виговорив він і з гордим усвідомленням своєї хвороби, ніби за останню надію, схопився за батьків авторитет. Це прозвучало як погроза. І що найдивніше: це слово справді налякало їх обох. Мати подивилася вбік і нервово забарабанила пальцями по столі. Між ними залягла напружена мовчанка.

– Як скажеш, Еді, – врешті промовив барон із силуваною посмішкою. – Не мені здавати іспити. Свої я вже давно провалив.

Але Едґар не засміявся з цього жарту, а лише подивився на барона уважним, суворим поглядом, який просвердлював наскрізь, ніби намагався проникнути в глибину душі. Що тут відбувається? Щось змінилося між ними. І хлопець не розумів чому. У його серці швидко стукотів маленький молоток – перша підозра.

Пекуча таємниця

«Що ж змінилося? – губився у здогадах хлопець, сидячи навпроти матері й барона в екіпажі. – Чому вони більше не ставляться до мене так, як раніше? Чому мама ховає очі, коли я дивлюся на неї? Чому барон усе жартує в моїй присутності та вдає з себе клоуна? І ніхто з них уже не розмовляє зі мною, як учора чи позавчора, так ніби їх підмінили. У мами сьогодні такі червоні губи: напевно вона їх підфарбувала. Давніше вона ніколи цього не робила. А він весь час морщить чоло, ніби його хтось образив. А я ж нічого їм не зробив, не сказав ні слова, яке могло б їх зачепити. Ні, це все не має зі мною нічого спільного, вони самі ставляться одне до одного не так, як раніше. Ніби зробили щось недозволене і ніяк не наважаться у цьому зізнатися. Вони вже не жартують, як учора, не сміються, вони пригнічені, ніби щось приховують. Приховують свою таємницю, про яку не хочуть мені розповідати. Але я мушу за будь-яку ціну довідатися її. Я вже навіть здогадуюся, що саме це може бути, мабуть, це та сама таємниця, яка відкривається, коли перед моїм носом зачиняють двері спальні, про яку пишуть у книгах і співають в опері, – чоловік і жінка стоять одне навпроти одного з розкритими обіймами, а потім так само палко відштовхують одне одного. Мабуть, це та сама таємниця, яка була з моєю французькою гувернанткою, коли вона посварилася з татом і її відправили геть. Усі ці речі якось пов’язані, тут немає сумніву, але невідомо, як саме. Настав час довідатися про цю таємницю, схопити її, цей ключ, який відчиняє усі двері, перестати нарешті бути дитиною, від якої все приховують і замовчують, яку весь час обманюють. Зараз або ніколи! Я вирву в них цю жахливу таємницю», – на його чолі утворилася зморшка, з якою цей дванадцятирічний хлопчисько раптово постарів. Він занурився у свої невеселі роздуми, не звертаючи ні найменшої уваги на краєвид, який його оточував і виблискував свіжими та яскравими фарбами. Інтенсивна, ніби свіжовимита, зелень хвойних лісів на горах і все ще ніжний блиск долин, який буває лише ранньої весни. Він вдивлявся у чоловіка і жінку перед собою і намагався своїм чіпким поглядом, ніби вудкою, витягти з блискучої глибини їхніх очей страшну таємницю. Ніщо так не розвиває усі здібності ще несформованого дитячого інтелекту, як болюча підозра, ніщо так не стимулює думку, як слід, що веде у невідомість. Часом лише тоненькі двері відділяють дітей від світу, що його ми називаємо справжнім, а випадковий подув вітру може розкрити ці двері перед ними.

Едґар відчував себе як ніколи близько від великої таємниці, вона була просто перед ним, на відстані витягнутої руки, все ще не розгадана, але вже зовсім близько. Це збуджувало його і додавало якоїсь раптової святкової серйозності. Він підсвідомо відчував, що опинився на межі власного дитинства.

А пара навпроти відчувала перед собою якийсь неясний опір, не здогадуючись про його джерело. І хоча в екіпажі їх було всього троє, здавалося, що бракує місця. Дитячі очі паралізували їх своїм темним гарячим блиском. Мати й барон лише зрідка наважувалися підняти очі, заговорити. Вони вже не могли більше повернутися до попереднього, світського тону розмови, бо за час перебування на самоті занадто заглибилися у зовсім інший настрій довірливої та інтимної бесіди, обміну небезпечними словами, за якими ховалися і тремтіли натяки на потаємні жадання. Розмова не клеїлася, час від часу хтось із них заговорював, але невдовзі знову замовкав, ніби спотикаючись об затяте мовчання хлопця.

Це його вперте мовчання було особливо обтяжливим для матері. Вона обережно зиркнула на нього збоку і перелякалася, бо вперше помітила, наскільки схожою є манера хлопця зціплювати зуби і міцно стискати губи на те, як виражає свою лють її чоловік. Їй було неприємно саме тепер згадувати про чоловіка, адже вона збиралася потай зрадити йому. Блідий кароокий хлопець із насупленим чолом здавався їй тепер привидом, сторожем її сумління, а його присутність у тісному фаетоні була особливо нестерпною. І тут Едґар раптом підняв на неї очі й уважно дивився протягом секунди. Але вони обоє врешті не витримали і знову опустили очі: вони вперше в житті відчули ворожість одне до одного. Досі вони завжди сліпо довіряли одне одному, але тепер щось між ними, між матір’ю і сином, раптом змінилося. Уперше в житті вони почали спостерігати одне за одним, відділивши свої долі одну від одної, і потай відчули взаємну ненависть. Але ця ненависть була ще занадто новим, незнаним відчуттям для того, аби вони могли зізнатися в цьому.

Усі троє зітхнули з полегкістю, коли коні знову зупинилися біля готелю. Прогулянка вийшла невдалою – усі це відчували, але ніхто не наважувався сказати вголос. Едґар першим зіскочив на землю. Його мати послалася на головний біль і поспіхом піднялася до своєї кімнати. Вона втомилась і хотіла побути на самоті. Едґар і барон залишилися наодинці. Барон розплатився з кучером, подивився на годинник і пішов до вестибюлю, не звертаючи уваги на малого. Він пройшов повз хлопця, навіть не глянувши на нього, його постать була ідеально стрункою, а хода легкою і пружною, – ще вчора Едґар намагався перед дзеркалом наслідувати цю манеру ходи, яка так подобалася йому. А тепер цей чоловік взагалі його не помічає. Здається, він просто забув про існування Едґара і залишив його стояти біля кучера, ніби когось незнайомого.

В Едґара всередині щось луснуло і розділилося навпіл, коли він побачив, як барон проминув його, хоча він і досі відчував, що обожнює свого колишнього друга. Його охопив розпач через таку байдужість барона, який навіть не зачепив його полою пальта, не промовив ані слова, хоча хлопець не відчував за собою жодної провини. Тут Едґар не витримав і стриманість, яка досі давалася йому такою дорогою ціною, покинула його, з його тендітних дитячих плечей спав штучно накинутий на них непомірний тягар гордості, він знову перетворився на дитину, маленьку і принижену, якою був учора і раніше. І мимоволі він кинувся за бароном. Його ноги тремтіли і підкошувалися, але він стрімко пробіг дрібними кроками і на сходах перегородив баронові шлях. А потім промовив голосом, у якому бриніли сльози:

– Що я вам зробив такого? Чому ви мене не помічаєте? Чому ви раптом стали зі мною так поводитися? І мама також? Чому ви весь час відсилаєте мене геть? Я заважаю вам чи, може, я зробив щось не так?

Барон злякався. У голосі хлопця було щось зворушливе, і він збентежився та відчув співчуття до наївної дитини.

– Еді, ну що ти вигадуєш! У мене сьогодні просто був поганий настрій. А ти чудовий хлопець і подобаєшся мені. Справді.

І він потріпав його за волосся, але при цьому намагався дивитися вбік, щоб не бачити цих велетенських вологих дитячих очей, у яких світилося благання. Йому стало соромно за комедію, яку він розігрує. Він шкодував, що так жорстоко зіграв на почуттях цієї дитини, а цей тоненький голос, у якому звучали притлумлені ридання, робив йому боляче.

– Іди до себе, Еді, сьогодні ввечері все знову буде добре, побачиш, – заспокоював він хлопця.

– І ви скажете мамі, щоб вона не відсилала мене спати?

– Добре, добре, Еді, я не дам їй цього зробити, – засміявся барон. – А тепер іди до себе, я мушу переодягнутись до вечері.

І Едґар пішов, трохи заспокоївшись. Але незабаром у його серці знову закалатав молоточок. Відучора він подорослішав на кілька років, і тепер у його дитячих грудях був незнаний досі гість – недовіра.

Він чекав. Незабаром усе проясниться. Вони знову сиділи всі разом за столом. О дев’ятій мати і справді не відіслала його спати. Він почав непокоїтися. Чому саме сьогодні вона залишила його тут, адже завжди вона була такою пунктуальною? Барон розповів матері про їхню розмову і його прохання? І раптом хлопець пошкодував, що побіг сьогодні за бароном із такою довірою в серці. О десятій його мати раптом піднялася й попрощалася з бароном. І, як не дивно, той зовсім не здивувався такому ранньому прощанню і не спробував затримати її, як робив це раніше. Молоток у душі хлопця стукав усе сильніше.

Настав час для остаточного прояснення. Він також піднявся і мовчки пішов слідом за матір’ю. Але при виході раптом непомітно подивився вгору. І справді, у цей момент він упіймав недвозначний погляд матері на барона, посмішку таємної згоди між цими двома. Отже, барон його зрадив. Це пояснювало таке раннє прощання: вони хочуть заколисати його пильність сьогодні, щоб завтра він більше не заважав їм.

– Негідник, – пробурмотів він.

– Що ти маєш на увазі? – запитала мати.

– Нічого, – відповів він крізь зуби.

У нього тепер також була таємниця. І вона значила ненависть, сильну ненависть до них обох.

Мовчання

Едґар більше не хвилювався. Нарешті у нього в душі було одне-єдине чисте, ясне почуття: ненависть і відверта ворожість. Тепер, коли він уже був певен, що заважає їм, перебування у їхньому товаристві стало для нього особливо вишуканою і жорстокою насолодою. Його тішила думка, що він перешкоджає їм і виступає проти них з усією зібраною в кулак люттю. Насамперед він показав зуби баронові. Коли той вранці спустився донизу і кинув йому: «Привіт, Еді», хлопець, не підіймаючи голови і залишаючись у своєму фотелі, сухо пробурмотів: «Доброго ранку».

– Мама вже внизу?

– Не знаю, – відповів Едґар, не відриваючись від газети.

Барон здивувався. Що б це мало значити?

– Ти погано спав, Еді?

Але жарт не допоміг.

– Ні, – гаркнув хлопець, не перериваючи читання.

– Дурне теля, – пробурмотів собі під ніс барон, знизав плечима і пішов геть.

Це було офіційне оголошення війни.

З мамою Едґар теж тримався холодно і ввічливо. Її невмілу спробу відіслати його на тенісний корт він спокійно і впевнено відхилив. На його міцно стиснутих губах з’явилася гірка посмішка, яка ясно свідчила про те, що він не дасть себе більше обманювати.

– Краще я піду з вами на прогулянку, мамо, – сказав він із фальшиво зіграною привітністю й уважно подивився їй в очі. Ця відповідь явно їй не сподобалася. Вона трохи повагалася, ніби шукаючи правильну відповідь, а потім сказала:

– Чекай на мене тут, – і пішла снідати.

Едґар чекав. Але його недовіра ставала все більшою. Неспокій заволодів ним, і тепер він намагався знайти у кожному сказаному кимось із них слові ворожі наміри. Недовіра зробила його надзвичайно здогадливим. І замість того, щоб чекати у вестибюлі, як веліла йому мати, він вийшов надвір, до головного входу, звідки було видно і бічні двері. Щось у ньому запідозрило обман. Але вони більше не втечуть від нього. На вулиці він заховався за дровітнею, щоб стежити, самому залишившись непоміченим, як це робили герої його книг про індіанців. І десь за півгодини на його обличчі з’явилася задоволена посмішка – мати і справді вийшла з бічних дверей із букетом троянд у руках і в супроводі зрадника-барона.

Обоє здавалися щасливими. Невже вони вже зітхнули з полегшенням, раді, що втекли від нього і можуть залишитися наодинці зі своєю таємницею? Вони розмовляли й сміялися, збираючись на прогулянку лісовою стежкою.

Тепер настав сприятливий момент. Едґар вийшов широкими кроками з-за дров, ніби випадково опинившись на цьому місці, і невимушено пішов у їхній бік, повільно, дуже повільно, аби досхочу натішитися з їхнього збентеження. Обоє були вражені і обмінялися здивованими поглядами. Повільно, з награною невимушеністю, він підійшов упритул і уважно подивився на них.

– Он ти де, Еді, а ми тебе шукали всередині, – врешті сказала мати.

«Як нахабно вона бреше», – подумав малий. Але його губи не ворухнулися, надійно зберігаючи таємницю ненависті.

Усі троє розгублено застигли на місці. Кожен спостерігав за іншими.

– Ну що ж, ходімо, – розчаровано сказала мати і відірвала з букета одну з троянд.

Її ніздрі злегка тремтіли, а це завжди було ознакою роздратування. Едґар зупинився і зробив вигляд, ніби все це його не обходить, подивився у небо, зачекав, поки вони рушать із місця, і пішов слідом. Барон зробив ще одну спробу позбутися його.

– Сьогодні відбувається тенісний турнір. Ти колись таке бачив?

Але Едґар тільки зневажливо глянув на нього. Він не відповів, а лише склав губи, ніби збирався засвистіти. Таким було його рішення. Дитяча ненависть вишкірила зуби.

Небажана поява хлопця стала для матері та її шанувальника важким тягарем. Вони йшли попереду нього, як в’язні на прогулянці під пильним оком охоронця – міцно стиснувши кулаки. І хоча хлопець нічого не робив, його присутність з кожною миттю ставала все нестерпнішою. Він раз по раз кидав на них підозріливі погляди, вологі від сліз злості, застиглих в очах, був лютим і похмурим.

– Іди вперед! – раптом наказала мати, роздратована його постійним уважним прислуханням до розмови. – Не плутайся під ногами, це нервує!

Едґар послухався, але через кожні кілька кроків зупинявся, обертався і чекав на них, просвердлюючи їх уважним поглядом Мефістофеля[22] в образі чорного пуделя, оточував і ловив їх у сітку ненависті, в якій вони почували себе, ніби в пастці.

Його промовисте мовчання псувало їм настрій, а його похмурий погляд весь час обривав розмову. Барон уже не наважувався фліртувати і з жахом спостерігав, як ця жінка знову віддаляється від нього, її пристрасть холоне від страху перед цим нестерпним і набридливим хлопцем. Вони кілька разів намагалися почати розмову, але це ніяк не вдавалося, і обоє втратили надію, тож крокували у мовчанні, дослухаючись лише до того, як шурхотять гіллям дерева, і до власних нервових кроків. Дитина зіпсувала всю прогулянку.

Тепер уже всі троє були настроєні вороже. Малий зловтішався, відчуваючи, як їхня лють безсило закипає проти нього, проти самого факту його зневаженого ними існування. Він примруженим оком роздивлявся похмуре обличчя барона. Бачив, як той скреготить зубами від люті і ледь стримується, аби не зірватися у невідповідний момент. Бачив і роздратування матері, як і те, що вони обоє все шукали приводу насварити його і відправити геть. Але він не давав їм такої можливості, його тактика ненависті була старанно обдумана протягом довгих годин самотності, а тепер він бездоганно втілював цей план у життя.

– Ходімо назад! – сказала раптом мати.

Вона відчувала, що довго так не витримає і має щось зробити, щоб не закричати під цими тортурами.

– Шкода, – спокійно відповів Едґар. – Тут так гарно.

Обоє помітили, що малий знущається з них. Але не наважилися нічого сказати, бо за два дні цей маленький тиран чудово навчився володіти собою. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся і не видав іронії. Вони мовчки пройшли весь довгий шлях назад, до готелю. Коли вони з сином залишилися вдвох у кімнаті, її роздратування не зникло. Вона різким жестом відкинула геть парасольку від сонця і рукавички. Едґар відразу ж помітив, що її нерви напружені і вона шукає приводу, щоб розрядитися на комусь, але саме цього він і домагався, тож спеціально не пішов до себе, щоб розлютити її ще більше. Вона ходила з кутка в куток, сідала і тарабанила пальцями по столі, а потім знову вставала.

– Ти тільки подивися, на кого ти схожий! Незачесаний, брудний! Як можна в такому вигляді з’являтися на люди! Тобі не соромно, ти ж уже дорослий!

Без жодного слова заперечення хлопець устав і пішов зачесатися. Це його мовчання, затяте і холодне, цей вираз знущання на тремтячих губах доводили її до відчаю. Їй хотілося накинутися на нього з кулаками.

– Іди до своєї кімнати! – крикнула вона йому.

Вона не могла більше витримувати його присутності. Едґар мовчки посміхнувся і пішов.

Як вони тепер тремтять перед ним, бояться кожної миті, проведеної разом, бояться його безжального і невідступного погляду! І пропорційно до їхньої розгубленості перед ним зростала і його зловтіха. Тепер Едґар мучив їх обох, відчуваючи їхню беззахисність перед собою, із дитячою, ще майже тваринною жорстокістю. Барон не так гостро реагував на лють хлопця, бо сподівався на те, що це лише настрій, дитяча гра, і не дуже тривожився, зосередившись на досягненні власної мети. Але мати все частіше втрачала контроль над собою. Можливість накричати на нього полегшувала її страждання.

– Не бався виделкою! – робила вона йому зауваження за столом. – Ти страшенно невихований, тобі ще рано сидіти за одним столом із дорослими.

Едґар тільки посміхався, схиляючи голову набік. Він знав, що вона сварить його з відчаю, і тішився, що дорослі зраджують себе такою поведінкою. Тепер його погляд був абсолютно спокійним, як погляд лікаря. Давніше він, мабуть, робив би капості, щоб подратувати їх, але ненависть швидко навчила його багато чого. І тепер він лише мовчав, мовчав і знову мовчав, аж поки вона не починала кричати під тиском його мовчання.

Мати більше не могла витримувати цього напруження. І коли вони вкотре встали з-за столу і Едґар пішов слідом за ними, вона зірвалася. Забула про обережність і викрикнула йому в обличчя всю правду. Вимучена його невтомним стеженням, вона стала на диби, немов кінь, якого замучили надокучливі мухи.

– Скільки ти ще будеш бігати за мною хвостом, ніби трирічна дитина? Мені набридло це. Діти не повинні весь час ходити слідом за дорослими. Запам’ятай це! Займися чимось сам хоча б на годину. Почитай або побався. Дай мені спокій! Мене нервує те, що ти все ходиш за мною з такою кислою міною.

Нарешті він вирвав у неї це зізнання! Едґар засміявся, а мати й барон розгубилися. Вона відвернулася і пішла геть, зла на себе за те, що не стрималася перед дитиною. Але Едґар тільки холодно промовив:

– Тато не хотів, щоб я сам ходив кудись. Він наказав мені обіцяти йому, що я буду обережним і не відходитиму далеко від тебе.

Він робив наголос на слові «тато», бо вже помітив, що це слово змушує їх напружитися. Отже, його батько також був замішаний у цій пекучій таємниці. Здається, у тата була якась потаємна влада над цими двома, бо вже саме згадування його імені лякало їх і примушувало знітитися. Цього разу вони знову нічого йому не сказали. Вони склали зброю. Мати пішла вперед, барон за нею. А позаду всіх ішов Едґар, але не понуро, ніби слуга, а твердо, суворо і невблаганно, ніби вартовий. Він подзвонював невидимим ланцюгом, яким зв’язав їх обох і з якого їм тепер було не вирватися. Ненависть зміцнила його дитячу силу, і він, невтаємничений, був тепер могутнішим за них обох, які володіли таємницею.

Брехуни

Але час не стояв на місці. У барона залишалося всього кілька днів, і треба було використати їх. Протистояти розлюченій дитині було марно, це відчували вони обоє, тому вирішили вдатися до останнього, зовсім негідного засобу хоча б на якийсь час уникнути його тиранії: до втечі.

– Віднеси ці листи на пошту і відправ рекомендованими, – звеліла мати Едґарові.

Вони удвох стояли у вестибюлі, а барон надворі розмовляв із фірманом.

Едґар із недовірою взяв два листи. Він помітив, що перед тим слуга виконував якесь доручення матері. Вони знову змовилися проти нього?

Він повагався.

– Де ти чекатимеш мене?

– Тут.

– Справді?

– Так.

– Але не йди нікуди! Стій і чекай тут на мене, поки я не повернуся, добре? – Він розмовляв із матір’ю майже суворо, віддавав їй накази, бо відчував свою перевагу.

Багато що помінялося за цих два дні.

І він пішов із листами до виходу. У дверях зіткнувся з бароном і заговорив з ним уперше за ці два дні:

– Я тільки збігаю на пошту, віднесу ці два листи, мама зачекає. Будь ласка, не їдьте нікуди без мене.

Барон поспіхом протиснувся повз нього досередини.

– Добре, добре, ми зачекаємо.

Едґар помчав на пошту. Там була черга. Якийсь дядько застряг біля віконечка і ставив десятки нудних запитань. Але нарешті завдання було виконано і можна було бігти назад, до готелю. Але там Едґар встиг побачити лише, як його мати і барон від’їхали геть у фіакрі.

Він нетямився від люті й ледь стримався, щоб не підняти каменюку і не шпурнути їм услід. Отже, вони таки втекли від нього, але ж за допомогою якої підлої і нахабної брехні! Те, що його мати може брехати, він знав відучора. Але те, що вона може так нахабно і відверто порушити щойно дану обіцянку, примусило його втратити останню довіру до неї. Він нічого більше не розумів у цьому світі, відколи слова, за якими, як він сподівався, стоїть дійсність, насправді виявилися лише кольоровими мильними бульбашками, які надуваються, а потім тріскають і зникають, не залишаючи ні сліду. Але що за страшна таємниця може примусити дорослих зайти аж так далеко, щоб обманювати дитину і тікати геть, немов злочинцям? У книгах, які він читав, люди вбивали й обманювали одне одного задля грошей, влади або королівств. Але яка була причина у цих двох тікати від нього, що ховають вони під своїми численними обманами? Він довго сушив собі голову над цим. Інтуїтивно відчував, що ця таємниця є замком, на який закривається дитячий світ, і завоювати цю таємницю означає нарешті стати дорослим, перетворитися на чоловіка. О, як він хотів довідатися цю таємницю! Але ясно думати йому не вдавалося. Його мучила лють на них за втечу, і від цього всі його думки переплуталися, він відчував себе, немов у гарячці.

Він побіг до лісу, де за деревами ніхто не міг побачити, як гарячі сльози заливають його обличчя.

– Брехуни! Собаки! Наволоч! Падлюки! – він змушений був голосно викрикнути всі ці слова, щоб не захлеснутися ними. Лють, неспокій, тривога, цікавість, безпорадність і зрада останніх днів, його програна битва за право подорослішати – усе це вирвалося тепер з його грудей пекучими сльозами. Це був останній плач його втраченого дитинства, прощальний вибух сліз, він востаннє по-жіночому віддався розкоші плачу. Протягом цієї години самовідданої люті він виплакав із себе все – довіру, любов, побожність, повагу – усе своє дитинство.

Хлопець, який повертався назад у готель, уже став зовсім іншою людиною. Він був холодним і діяв за точним розрахунком. Спершу пішов до своєї кімнати і старанно вимив обличчя й очі, щоб не дати цим двом потішитися слідами від його сліз. А потім старанно підготував помсту. І спокійно, без тіні неспокою, почав чекати їхнього повернення.

У вестибюлі зібралося чимало народу, коли надворі до входу під’їхав екіпаж із обома втікачами. Кілька чоловіків грали в шахи, інші читали газети, жінки розмовляли. А за ними непорушно сидів блідий хлопець, його повіки злегка тремтіли. Коли його мати і барон зайшли досередини, то трохи збентежилися, зустрівши його так відразу, і не встигли вони ще вимовити заздалегідь приготовану побрехеньку, як він прямо й спокійно підійшов до них і з викликом сказав:

– Пане бароне, я хотів би поговорити з вами.

Барон зніяковів. Він відчув, що його зловили на гарячому.

– Добре, добре. Згодом!

Але Едґар повторив дуже голосно і чітко, так, що могли чути всі довкола:

– Але я хотів би поговорити з вами негайно. Ви поводили себе негідно. Ви збрехали мені. Ви знали, що моя мама чекає на мене і…

– Едґаре! – вигукнула його мати, побачивши, що всі дивляться на них. – Едґаре! – і кинулася до нього.

Але хлопець, побачивши, що вона намагається його перекричати, вигукнув ще голосніше:

– Я повторюю вам перед усіма: ви нахабно збрехали мені, а це підло і підступно!

Барон зблід, усі присутні замовкли, дехто засміявся.

Малий сильно тремтів від збудження. Мати вхопила його за плече.

– Негайно йди до себе, а то я відшмагаю тебе при всіх! – хрипло промовила вона.

Але Едґар уже заспокоївся. Йому було прикро за те, що він поводився так емоційно. Він був незадоволений собою, бо планував порозмовляти з бароном крижаним тоном і принизити його, але лють виявилася сильнішою за нього. Спокійно, без поспіху, він обернувся і попрямував до сходів.

– Пане бароне, вибачте, будь ласка, його невихованість. Ви ж знаєте, який він нервовий, – пробурмотіла жінка, розгублена під численними поглядами, які були прикуті до них.

Найбільше вона боялася скандалу і тепер намагалася якось виправити ситуацію. І замість того, щоб відразу втекти, вона спершу пішла до портьє, розпитала, чи не було пошти і ще про якісь дрібниці, а вже аж потім піднялася нагору, зашурхотівши подолом сукні, ніби нічого не трапилося. Але за нею тихо шуміли голоси і стриманий сміх.

Дорогою її хода сповільнилася. Вона завжди відчувала себе безпорадною у серйозних ситуаціях, тепер їй теж було страшно перед сценою, яка на неї чекала. Важко було б заперечити синові свою провину перед ним, а крім того, її лякав його новий погляд, цей чужий і дивний погляд, який викликав у ній невпевненість і безсилля. Від страху вона вирішила спробувати діяти лагідно. Бо в битві роздратована дитина мала б перевагу над нею – це вона відчувала.

Вона тихенько відчинила двері. Едґар сидів у кімнаті, спокійний і незворушний. Він підняв на неї очі, в яких не було й тіні страху чи хоча б цікавості. Здавалося, він дуже впевнений у собі.

– Едґаре! – почала вона якомога м’якше. – Що ти собі таке вигадав? Мені було соромно за тебе. Як можна бути таким невихованим! І так нахабно поводити себе з дорослими! Ти мусиш негайно перепросити в пана барона.

Едґар подивився у вікно. Він сказав своє «ні» не лише їй, а й деревам у вікні.

Їй стало ще страшніше від його впевненості в собі.

– Едґаре, що з тобою відбувається? Ти дуже змінився останнім часом. Я просто не знаю, що думати. Ти ж завжди був розумною і чемною дитиною, з якою можна було про все домовитися. І раптом ти починаєш поводитися так, ніби в тебе вселився диявол. Чим тобі не догодив барон? Ти ж так захоплювався ним. А він був до тебе такий добрий.

– Бо він хотів познайомитися з тобою.

Вона розгубилася.

– Дурниці! Не вигадуй! Як ти міг таке подумати!

Але тут малий не витримав.

– Він брехун, дуже нечесний чоловік. Він робить усе підступно і підло. Він хотів познайомитися з тобою, тому був милий зі мною і пообіцяв мені пса. Я не знаю, що він пообіцяв тобі і чому він такий милий з тобою, але і від тебе він щось хоче. Це правда, мамо. Бо інакше він не був би таким увічливим і привітним. Це поганий чоловік. Він бреше. Ти тільки подивися, як нещиро він усміхається. Я ненавиджу його, цього нещасного брехуна. Цього негідника…

– Едґаре, як можна так говорити про когось, – вона була розгублена і не знала, що казати.

У ній всередині ворухнулося непевне почуття, яке підказувало, що дитина каже правду.

– Він негідник, і ніхто мене не переконає, що це не так. Ти сама побачиш, досить лише придивитися. Чому він мене боїться? Чому ховається від мене? Бо знає, що я бачу його наскрізь, що знаю про його наміри. Він – негідник!

– Едґаре, як ти можеш казати таке! Як ти можеш! – Її мозок відмовлявся працювати, а пересохлі губи тільки повторювали раз по раз одне і те ж речення. Їй раптом стало дуже страшно, і вона не знала, кого боїться – барона чи власного сина.

Едґар побачив, що справив враження на матір. І йому захотілося перетягти її на свій бік, зробити з неї товариша у своїй ненависті, у боротьбі проти барона. Він підійшов до матері, ніжно обійняв її і заговорив лагідним голосом, який тремтів від збудження.

– Мамо, – сказав він. – Невже ти сама не помітила, що у нього недобрі наміри. Під його впливом ти сильно змінилася. Це ти змінилася, а не я. Він настроїв тебе проти мене, і все тільки для того, щоб бути з тобою без мене. Він хоче обдурити тебе, у цьому немає сумніву. Я не знаю, що він тобі пообіцяв. Я знаю тільки те, що він не дотримає обіцянки. Ти повинна стерегтися його. Той, хто збреше раз, зробить це і вдруге. Він поганий чоловік, йому не можна довіряти.

Цей голос, м’який і сповнений ридань, прозвучав ніби з глибини її власного серця. Відучора щось підказувало їй зробити так, як радить дитина, і цей внутрішній голос ставав усе відчутнішим. Але вона соромилася визнати, що її власний син має рацію. І втекла із невпевненості і розчулення, які охопили її, вона обірвала його різким реченням і випросталася:

– Діти не розуміють таких речей. Це не твоя справа. Ти мусиш поводитися пристойно. От і все.

Обличчя Едґара застигло у непроникну маску.

– Як хочеш, – холодно сказав він. – Я тебе попередив.

– Отже, ти не будеш перепрошувати?

– Ні.

Вони набурмосено стояли одне навпроти одного. Вона відчувала, що під питанням опинився її авторитет.

– Тоді ти їстимеш тут, у себе в кімнаті. Один. І не з’являтимешся до спільного столу в їдальні, поки не перепросиш. Доведеться навчити тебе пристойної поведінки. Ти не вийдеш зі своєї кімнати без мого дозволу. Зрозумів?

Едґар засміявся. Ця зверхня посмішка, здавалося, вже зрослася з його губами. Усередині він був злий сам на себе. З його боку було по-дурному знову піддатися почуттям і ще й спробувати застерегти цю брехунку.

Мати вийшла з кімнати, навіть не глянувши на нього. Їй було страшно від погляду цих прозірливих очей. Син лякав її відтоді, як почав помічати занадто багато і відкрито говорив їй про речі, яких вона уникала. Її лякало відчуття, ніби її внутрішній голос, її сумління відділилося від неї, втілилося у постать її власної дитини і тепер постійно буде поряд і застерігатиме її, знущатиметься з неї. Досі дитина завжди була поряд із її життям, була прикрасою, іграшкою, чимось милим і добре знаним, зрідка – трохи обтяжливим, але це завжди було щось дуже суголосне з її життям. Тепер син уперше пішов проти її волі. І до її думок про нього знай домішувалося щось схоже на ненависть.

Але коли вона, трохи втомлена, спускалася сходами, голос дитини виривався з її власних грудей.

– Ти повинна берегтися його.

Це застереження важко було заглушити. Вона зупинилася біля дзеркала і зазирнула у нього, вивчаючи власне відображення, – вдивлялася уважно, ще уважніше, аж поки її вуста не округлилися в усмішку і з них не зірвалося небезпечне слово. Голос усе ще звучав усередині, але вона підняла руки догори, ніби струшувала з себе ці невпевнені роздуми, і кинула в дзеркало рішучий погляд. Потім поправила сукню і пішла донизу впевненою ходою гравця, який кидає на зелене сукно свій останній золотий.

Сліди в місячному світлі

Едґарові принесли їжу до кімнати, де він відбував свій домашній арешт. Коли за кельнером клацнув замок у дверях, малий аж підскочив від гніву. Напевно, це його мати веліла зачиняти двері на замок, ніби Едґар був диким звіром. У нього в голові заворушилися похмурі думки.

«Цікаво, що відбувається там, унизу, поки я тут сиджу під замком? О, ця таємниця, яку я відчуваю щоразу, коли опиняюся поміж дорослими, таємниця, через яку вони зачиняють від мене двері вночі, стишують голоси, якщо я випадково опиняюся поруч, ця велика таємниця, до якої я за останні дні підійшов уже так близько, яку майже тримав у руках, але так і не можу зловити! Що я тільки не робив, аби здобути її! Колись я викрав у тата з письмового столу книги і прочитав їх, усі ці дивні речі там були описані, але я нічого не зрозумів. Мабуть, існує якась печать, у мені чи в комусь іншому, і спершу треба зірвати її, щоб збагнути таємницю. Я просив нашу покоївку пояснити мені незрозумілі місця у книгах, але вона тільки посміялася з мене. Бути дитиною жахливо, коли тебе все цікавить, але нікого не можеш ні про що запитати, весь час ці дорослі тебе висміюють, так ніби ти дурний і ні до чого не здатний. Але я довідаюся про все, я відчуваю, що незабаром буду все знати. Частина таємниці вже в моїх руках, і я не випущу її, поки не довідаюся всього!»

Він прислухався, чи ніхто не йде. Легкий вітерець прослизнув поміж деревами за вікном і розколов застигле дзеркало місячного світла на сотні друзок, які розлетілися поміж гілок.

«Ці двоє планують щось недобре, інакше вони не вигадували б стільки брехливих відмовок тільки для того, щоб відіслати мене геть. Напевно, тепер вони сміються з мене, ці нещасні, тішаться, що нарешті позбулися мене, але я буду сміятися останнім. Це було по-дурному з мого боку дозволити зачинити себе тут і дати їм повну свободу замість того, щоб ходити за ними слідом і стежити за кожним їхнім словом і жестом. Я знаю, дорослі завжди необережні. Ці також чимось себе зрадять. Вони думають про нас, що ми ще зовсім маленькі і спимо вечорами, але забувають при цьому, що можна лише удавати сон і підслуховувати, що можна прикидатися дурним, але насправді бути дуже розумним. Нещодавно у моєї тітки народилася дитина, і вони знали про це задовго до народження, але переді мною вдавали, ніби для них це несподіванка. Але я також усе знав, бо чув їхню розмову за кілька тижнів перед тим, коли вони думали, ніби я сплю. Цього разу я також перехитрю їх, цих негідників. Якби я тільки міг проникати крізь двері, я би з таким задоволенням підслухав їх тепер, коли вони вважають себе у безпеці. Може, мені подзвонити, тоді прийде покоївка і запитає, що мені треба. Або я можу погаласувати, розбити посуд чи щось подібне, і тоді також відчиняться двері. І я вислизну в коридор і зможу підслухати їх. Але ні, це не підходить. Ніхто не повинен бачити, як погано вони поводяться зі мною. Для цього я занадто гордий. Я помщуся їм за все завтра».

Унизу засміялася якась жінка. Едґар здригнувся, дослухаючись, чи це, часом, не його мати. У неї була причина тішитися, сміятися над своїм маленьким і безборонним сином, якого можна зачинити в кімнаті, коли він засильно набридатиме, якого можна закинути в куток, як жмуток мокрого одягу. Він обережно висунувся з вікна. Ні, це була не його мама, а якісь чужі дівчата, які насміхалися з хлопця.

І в цей момент він раптом зауважив, що його вікно розташоване зовсім невисоко. І щойно він це встановив, як відразу ж до голови прийшла ідея вистрибнути на вулицю і підслухати їх у момент, коли вони зовсім цього не сподіваються. Його охопила радість за власну кмітливість. На мить йому здалося, ніби він тримає в руках велику таємницю свого дитинства, а вона світиться усіма вогнями. «Швидше! Геть звідси!» – підганяв його внутрішній голос. Він озирнувся, але не побачив ніякої небезпеки. Навколо не було жодної душі. І він вистрибнув. Під ногами тихо заскрипів гравій, але цього ніхто не зауважив.

За ці два дні вистежування і підслуховування стало основним задоволенням у його житті. І це задоволення тепер було змішане зі страхом, коли він навшпиньки прокрадався під стіною готелю, старанно оминаючи освітлені ліхтарями ділянки. Спершу він, обережно притиснувшись носом до скла, роздивився ресторан. За їхнім столиком не було нікого. Тоді він пішов далі, від вікна до вікна. Не наважувався зайти досередини, бо боявся випадково зустріти їх у коридорі. Їх ніде не було. Але раптом він побачив дві тіні, які виходили з дверей, і ледь встиг заховатися у темряву перед тим, як упізнав свою матір у компанії незмінного супутника. Отже, він прийшов дуже вчасно. Про що вони розмовляли? Він не розумів. Вони говорили тихо, а вітер неспокійно шарудів між деревами. Але ось прозвучав сміх його матері. Це був дивний сміх, він ніколи раніше не чув, щоб вона так сміялася – захлиналася, ніби її лоскотали, але водночас нервово і збуджено, він відчув щось чуже у цьому сміхові і злякався. Вона сміялася. Отже, ніякої небезпеки у тому, чим вони займаються, не було. Те, що від нього приховують, – це не щось велике і страшне. Едґар був трохи розчарований.

Але чому вони вийшли з готелю? І куди прямують удвох серед ночі? Високо в горах, мабуть, дув сильний вітер, бо небо, ще мить тому ясне і зоряне, раптом потемніло. Чорні рушники, накинуті невидимими долонями, час від часу закривали місяць, і ніч ставала такою непрозорою, що часто неможливо було розгледіти навіть стежки під ногами. Але щойно місяцеві вдавалося звільнитися, як усе довкола знову виблискувало у його м’якому світлі, що його він розливав під собою, ніби холодне срібло. Ця гра світла й тіні була таємничою і захопливою, як гра жінки, яка то оголює, то закриває своє тіло. І ось краєвид знову здер із себе покривало: Едґар побачив перед собою на стежці два силуети, точніше, один, який складався з двох фігур, що йшли, щільно притиснувшись одна до одної, так ніби їм було страшно і вони намагалися позбутися свого страху в тісних обіймах. Але куди йдуть ці двоє? Сосни стогнали, а в лісі вирував якийсь неспокій, ніби там тривало полювання. «Я піду за ними, – подумав Едґар. – Вони не почують моїх кроків посеред цього завивання вітру в лісі». І, поки вони йшли внизу прямою дорогою, він перебігав у хащах від дерева до дерева, ховаючись у тінь. Хлопець уперто і невблаганно пересувався слідом за ними, був удячний вітрові, який робив нечутними його кроки, але одночасно проклинав його, бо вітер заносив убік від нього їхні слова. Якби йому хоч раз удалося почути їхню розмову, таємниця була б уже в нього в руках.

А двоє внизу нічого не підозрювали. Вони відчували себе на самоті посеред цієї неспокійної ночі і дослухалися до хвилювання, яке наростало у них усередині. У них не виникало ні найменшої підозри щодо того, що вгорі, над стежкою, за ними пильно стежить пара цікавих очей, яким не дає спокою ненависть. Раптом вони зупинилися. Едґар теж зупинився і притиснувся до дерева. Йому стало дуже страшно. А якщо вони зараз раптом повернуть назад і швидше за нього дійдуть до готелю, а там мама побачить його порожню кімнату? Тоді все пропало, вони здогадаються, що він потай їх підслуховував. І йому вже ніколи не вдасться довідатися їхню таємницю. Але вони вагалися, мабуть, не могли домовитися. На щастя, яскраво світив місяць і хлопець міг чітко все роздивитися. Барон показав на темну вузьку стежку, яка вела донизу, в долину, там світло місяця не розливалося широкими смугами, як тут, на стежці, а лише пробивалося окремими краплинами і променями.

«Чому він хоче спуститися туди?» – злякано подумав Едґар.

Його мати, здається, відмовлялася, але барон намагався переконати її. З того, як він жестикулював, було зрозуміло, що його наполягання стають усе більш рішучими. Хлопець перелякався ще більше. Чого цей негідник хоче від його мами? Навіщо намагається затягти її кудись у темряву? В уяві хлопця раптом виникли епізоди з прочитаних книг, бо свій життєвий досвід він наразі міг черпати тільки з них, і в цих епізодах траплялися вбивства та викрадення, злочини, скоєні у темряві. Точно, він збирається убити її, і тому так важливо, щоб Едґара не виявилося поряд і щоб вона погодилася прийти з ним у це безлюдне і темне місце. Мабуть, зараз варто закричати і покликати на допомогу. Убивця! Малий уже збирався вигукнути це страшне слово, але губи його пересохли і він не зміг нічого сказати. Його нерви напружилися, від збудження він ледь тримався на ногах – і тут у нього під руками тріснула гілка.

Обоє злякано озирнулися і втупилися в темряву. Едґар застиг на місці і ще більше притиснувся до дерева, намагаючись заховати своє маленьке тіло в тіні. Запала мертва тиша. Але вони, здається, налякалися.

– Ходімо назад, – почув він голос матері.

Це прозвучало стривожено. Барон погодився – мабуть, також занепокоївся. І вони повернули назад, тісно притиснувшись одне до одного. Едґарові пощастило, що вони були настільки зайняті собою. Він продирався на всіх чотирьох кінцівках по землі, вкритій глицею, його долоні були в крові, але нарешті він дістався до повороту в лісі й звідти щодуху помчав назад, до готелю. Кількома стрибками вибіг по сходах. На щастя, ключ, яким його зачинили, залишився у дверях, він повернув ключа, миттю забіг до кімнати і скочив до ліжка. Минуло кілька хвилин, поки його серце заспокоїлося і не гатило більше з усієї сили в груди, ніби серцевина розхитуваного дзвону.

Тоді він наважився встати, підійшов до вікна і дочекався їхнього приходу. Чекати довелося досить довго. Мабуть, вони йшли дуже, дуже повільно. Він обережно визирав з-за віконної рами. Ось вони поволі наближаються, на їхньому одязі розлите місячне світло. У цьому зеленкуватому освітленні вони скидаються на привидів, і хлопцеві знову стало страшно і цікаво, чи справді барон убивця, а Едґарові своєю присутністю вдалося запобігти страшній трагедії. Їхні білі, мов крейда, обличчя було дуже чітко видно у нічному освітленні. На материному лиці було відчуття райського блаженства, хлопець ніколи раніше не бачив її такою, а обличчя барона, навпаки, виражало незадоволення і роздратування. Напевно, через те, що не вдалося здійснити задумане.

Вони підійшли зовсім близько. Уже біля самого готелю відстань між ними збільшилася. Цікаво, чи подивляться вони нагору? Але вони не подивилися. «Ви забули про мене, – із люттю і потаємним тріумфом подумав Едґар. – Але я про вас не забув. Ви, мабуть, думаєте, що я сплю або що мене взагалі не існує, але ви ще пошкодуєте про цю свою помилку. Я стежитиму за кожним вашим кроком, аж поки не вирву в цього негідника його таємницю, цю жахливу таємницю, яка не дає мені спати ночами. Я розірву вашу дружбу. Я не сплю».

Обоє поволі наближалися до входу. І коли вони один за одним заходили до готелю, їхні тіні на мить знову злилися і єдиною чорною тінню прослизнули в двері. І майданчик перед готелем знову спорожнів і виблискував у місячному світлі, ніби широке засніжене поле.

Напад

Едґар відійшов од вікна. Він важко дихав і здригався від жаху. Він ще ніколи в своєму житті не опинявся так близько від таємниці. Світ хвилювань, захоплюючих пригод, світ убивств і обманів у його уяві досі завжди був розташований лише у книгах, у казках, у мріях, у несправжньому і недосяжному житті. Але тепер він відчув себе у самій гущі цього жахливого світу, і вся його істота пережила сильний струс через цю несподівану зустріч. Ким був цей таємничий чоловік, який так раптово вдерся у їхнє спокійне існування? Невже він справді вбивця і тому весь час намагається завести його матір у якийсь віддалений безлюдний і темний куток? Здається, найгірше ще попереду. Але хлопець не знав, що йому робити. Вирішив, що завтра ж напише або дасть телеграму батькові. Але чи не буде це надто пізно? А що як найстрашніше станеться ще сьогодні ввечері, адже мати ще не повернулася і цей ненависний чужий чоловік усе ще поряд із нею.

Готельний номер, у якому мешкали Едґар із мамою, окрім звичайних дверей, мав ще декоративну портьєру, яка прикривала вхід до кімнати з боку загального коридору. Між дверима і портьєрою був проміжок завширшки із шафу. Едґар затиснувся у цю вузьку темну щілину і дослухався до кроків. Він вирішив ні на мить не залишати матір саму. Тепер, опівночі, коридор був порожнім, освітленим однією-єдиною лампою.

Хвилини тягнулися для хлопця нестерпно довго, але нарешті він почув обережні кроки на сходах. Насторожено прислухався. Це не була рішуча хода людини, яка прямує до своєї кімнати, а ледь чутні кроки, які все завмирали і сповільнювалися, ніби хтось дуже важко підіймався стрімкою і безкінечною стежкою. А під час зупинок чиїсь голоси то пожвавлено шепталися, то замовкали. Едґар тремтів від напруження. Цікаво, чи це вони? Невже вони досі разом? Шепіт був ще надто далеко. Але кроки, хоча і страшенно повільно, все ж наближалися. І от хлопець нарешті розчув ненависний хрипкий голос барона, який сказав щось незрозуміле, а потім рішучу відмову матері:

– Ні! Не сьогодні! Ні!

Едґар затремтів ще сильніше, а тим часом вони підійшли вже зовсім близько, і тепер усе було чути дуже чітко. Кожен крок, навіть найтихіший, болісно відлунював у грудях хлопця. А голос, яким ненависним тепер здавався йому цей голос, жадібний голос ворога, який вічно щось випрошував:

– Не будьте такою жорстокою. Ви така чарівна сьогодні ввечері.

І у відповідь:

– Ні, я не можу. Не можу, пустіть мене.

У голосі матері стільки страху, що хлопець не на жарт перелякався. Що він хоче від неї? Чого вона боїться? Вони підходять усе ближче і вже стоять, напевно, під самими дверима. А він – просто біля них, невидимий, тремтить від жаху на відстані витягнутої руки, захищений лише шматяною завісою. Голоси вже так близько, що чути навіть дихання.

– Ходімо, Матильдо, ходімо!

І знову стогін матері, цього разу вже слабший, стогін опору.

Але що це? Вони знову віддаляються кудись у темряву. Мати не зупинилася біля своєї кімнати, а таки пішла далі, за ним! Куди він тягне її? Чому вона мовчить? Невже він запхнув їй кляп до рота і стиснув за горло? Малий божеволіє від цих жахливих думок. Тремтячою рукою відхиляє двері на ширину пальця. Тепер він бачить їх обох у темному коридорі. Барон обійняв його матір рукою за талію і поволі кудись веде, а вона, здається, погоджується іти з ним. Вони зупиняються біля кімнати барона.

«Він хоче затягнути її туди, – лякається Едґар. – Зараз трапиться найстрашніше».

І він різким рухом відхиляє завісу, вискакує в коридор і кидається до парочки. Його мати скрикує, перелякана несподіваною атакою з темряви. Здається, вона майже втратила свідомість і повисла на руці свого супутника, який ледь втримує її. Але на цьому все не закінчується, барон раптом отримує ще й несильний, але лютий удар невеликим кулаком в обличчя, губи боляче притискаються до зубів, а хтось по-котячому повисає на його одязі. Барон випускає перелякану жінку, і вона відразу ж тікає, а сам завдає удару всліпу, хоча ще не знає, з ким б’ється.

Хлопець усвідомлює, що він слабший, але не відступає. Нарешті настала мить, коли він може помститися за все – за зраджену любов, за накопичену ненависть. Він лупить своїми невеличкими кулаками навпомацки поперед себе, закусивши губу в сліпій затятій люті. Барон уже теж упізнав його і радий помститися цьому таємному шпигунові за всі неприємності останніх днів і за зіпсуту гру. Він теж б’є навмання, б’є з усієї сили. Едґар застогнав від болю, але не здався і не покликав на допомогу. Хвилину вони мовчки і затято лупцюють одне одного у темному опівнічному коридорі. Урешті баронові стає соромно за цю дурнувату бійку з дитиною, він хапає хлопця за комір і хоче відштовхнути від себе. Але в цей момент малий усвідомлює, що він слабший і зараз його переможуть, тому з останніх сил кусає руку, що вхопила його. Барон мимоволі скрикує і відпускає хлопця, а той миттю тікає до своєї кімнати і зачиняє двері.

Ця опівнічна бійка тривала всього хвилину. Її не почув ніхто з сусідніх кімнат ні праворуч, ані ліворуч. Усюди тихо, курортники сплять. Барон витирає закривавлену руку хустинкою і стривожено вдивляється у темряву. Але ніхто їх не підслуховує. Тільки під стелею, ніби насміхаючись із нього, слабо горить нічник.

Негода

«Що це було? Сон? Зле і загрозливе нічне видіння?» – питав себе Едґар, прокинувшись наступного ранку після нічних страхіть зі скуйовдженим волоссям, що позлипалося від поту. Голова тупо боліла, усі кінцівки заніміли і не згиналися, мов дерев’яні, він подивився на себе і з жахом зауважив, що спав одягнутий. Зіскочив з ліжка, доплентався до дзеркала і перелякано відсахнувся, побачивши власне відображення. Бліде запухле обличчя, закривавлена подряпина на чолі. Спробував зосередитися і пригадати нічні події. Бійка в коридорі, утеча до кімнати, а потім він у гарячці впав на ліжко і заснув просто в одязі, провалився у міцний сон, в якому знову повторилося щойно пережите, тільки уві сні воно було ще більш моторошним, із вологим запахом свіжої крові. Йому стало страшно.

Унизу під вікном заскрипів гравій під чиїмись ногами, було чути голоси, які підіймалися догори, ніби невидимі птахи, і сонце зазирало до кімнати. Мабуть, було вже досить пізно, але його годинник усе ще показував північ, він із переляку забув його вчора накрутити. І ця непевність перебування в якомусь невизначеному часі непокоїла його, підсилена тривожним відчуттям, що він не до кінця знає, що ж відбувалося насправді. Він зібрав усі свої сили і спустився донизу, в серці тихенько ворушилося відчуття провини.

Мати сиділа сама за столом і снідала. Едґар зітхнув із полегшенням, що барона немає і він не мусить бачити ненависне обличчя ворога, в яке вчора влучив його розлючений кулак. Але від цього непевність не зменшилася.

– Доброго ранку, – сказав він, підійшовши до столу.

Мати не відповіла. Вона навіть не підняла на нього очей, а застиглим поглядом роздивлялася краєвид за вікном. Вона була дуже бліда, з колами під очима, а її ніздрі нервово сіпалися, що завжди свідчило про роздратованість. Едґар закусив губу. Це мовчання непокоїло його. Він навіть не знав, чи сильно вчора вкусив барона і чи знає вона про їхню нічну бійку. І ця невідомість мучила його. Але її обличчя було таким застиглим і непорушним, що він навіть не намагався зазирнути їй в очі від страху, що зараз з-під цих опущених повік його обпалить лютим поглядом. Він поводився дуже тихо, намагаючись якомога менше шуміти, обережно підносив до вуст горнятко і ставив його назад, потай позираючи на пальці своєї матері, які дуже нервово обертали ложку, чим видавали стримуваний гнів. Приблизно чверть години він просидів так у напруженому передчутті чогось невідомого, але так нічого й не трапилося. Мати не промовила ні слова. І тепер, коли вона встала з-за столу, так і не зауваживши його присутності, він не знав, що йому робити – залишатися самому чи йти за нею. Урешті він також встав і похнюплено поплентався слідом. Відчуваючи, що таке тупотіння видається смішним, він сповільнив кроки і трохи відстав, а вона, не звертаючи на нього уваги, прямувала до своєї кімнати. Коли Едґар підійшов до дверей, вони були зачинені.

Що трапилося? Він нічого не розумів. Відчуття впевненості у своїй правоті, яке було таким сильним учора, тепер безслідно зникло. Невже його вчорашній напад на барона був помилкою? І що буде тепер – для нього готується покарання чи нове приниження? Щось має трапитися – він відчував це, щось жахливе, і вже зовсім скоро. Ніби перед грозою, між ними зависла задуха наелектризованого повітря, напруга між двома полюсами, яка неминуче розрядиться блискавкою. І цей тягар передчуття він носив за собою протягом чотирьох самотніх годин, тиняючись із кімнати в кімнату, аж поки його тендітні дитячі плечі не опустились від цієї важкої невидимої ноші і він вийшов обідати, уже готовий скоритися.

– Доброго дня, – знову привітався він, щоб розірвати це нестерпне мовчання, жахливе і загрозливе, яке тяжіло над ним, ніби чорна хмара.

Мати знову не відповіла і подивилася кудись у простір над його головою. Із ще більшим жахом Едґар відчув, що нею керує незнаний йому досі гнів, обдуманий і зосереджений, з таким він досі не стикався. Досі вона сварила його під впливом миттєвих емоцій чи роздратування, яке швидко минало і завершувалося посмішкою пробачення. Але цього разу він відчував, що зачепив у ній якесь дуже сильне почуття, заховане надто глибоко, і тепер сам злякався цієї так необережно пробудженої ним сили. Він майже не міг їсти. У горлі застряг сухий клубок, який заважав дихати. Але мати, здається, нічого цього не помічала. Тільки в самому кінці трапези, встаючи з-за столу, вона ніби між іншим сказала йому:

– Після обіду піднімися будь ласка нагору, Едґаре. Я мушу поговорити з тобою.

Це не прозвучало як погроза, але було вимовлено крижаним тоном, і від цих слів у нього мурашки поповзли по спині й стало холодно, ніби на шию хтось одягнув залізний ланцюг. Його непокору знищили і затоптали. Мовчки, ніби побитий пес, він пішов слідом за нею до кімнати.

Вона продовжила його муки, бо почала розмову з кількахвилинного мовчання. У цей момент він особливо чітко почув цокання годинника, сміх дитини десь надворі, удари власного серця. Але й вона, мабуть, була не дуже впевнена в собі, бо повернулася до сина спиною замість дивитися йому в очі.

– Я не хочу говорити з тобою про твою вчорашню поведінку. Те, що ти вчинив, було нечувано. І я відчуваю тільки глибокий сором, коли згадую це. За наслідки відповідаєш тільки ти. Тепер я просто хочу сказати, що це востаннє тобі дозволялося бути серед дорослих. Я сьогодні написала твоєму батькові, що тобі потрібен вихователь або слід віддати тебе в пансіон, щоб навчити пристойно поводитися. Я не хочу більше мучитися з тобою.

Едґар стояв із опущеною головою. Він відчував, що це був лише вступ, погроза, і очікував на справжнє покарання.

– Ти негайно перепросиш у барона.

Едґар здригнувся і хотів щось сказати, але вона не дала себе перебити.

– Барон поїхав сьогодні, але ти напишеш йому листа, якого я тобі продиктую.

Едґар знову ворухнувся, але мати була невблаганна.

– Ніяких заперечень. Візьми папір, чорнило і сідай за стіл.

Едґар подивився на неї. В її очах була залізна впевненість прийнятого рішення. Такою непохитною і впевненою він не бачив свою матір ще ніколи. Йому стало страшно. Він сів, узяв папір і опустив голову низько над столом.

– Угорі дата. Написав? Пропускаєш один рядок і пишеш звертання. Покажи! Добре. «Шановний пане бароне!» Знак оклику. Пропусти ще один рядок. «На мій превеликий жаль, я занадто пізно довідався про ваш від’їзд із Земмерінґа». Земмерінґ із двома «м». «Тому змушений зробити письмово те, що збирався сказати Вам особисто, а саме…» Швидше, ти не мусиш писати каліграфічно! «…а саме попросити у Вас пробачення за свою вчорашню поведінку. Як уже, напевно, казала Вам моя мати, я все ще одужую після важкої хвороби, і цим пояснюється моя дратівливість. Я схильний усе перебільшувати і згодом часто про це шкодую…»

Зігнута над столом спина раптом випросталася. Едґар подивився на матір – у ньому знову прокинулася впертість.

– Цього я не буду писати, це неправда!

– Едґаре!

У її голосі звучала погроза.

– Це неправда. Я не зробив нічого, про що мав би шкодувати. Я не зробив нічого поганого, за що мав би перепрошувати. Я тільки прибіг тобі на допомогу, бо ти кликала!

Її губи побіліли, ніздрі напружилися.

– Я кликала на допомогу? Ти збожеволів!

Едґар розізлився. Він різко підскочив на рівні ноги.

– Так, ти кричала про допомогу. У коридорі. Учора вночі, коли він схопив тебе. Ти кричала: «Пустіть мене! Пустіть!» Це було так голосно, що я почув аж у кімнаті.

– Ти брешеш. Я не була з бароном у коридорі. Він відпровадив мене лише до сходів…

Серце Едґара забилося сильніше від цієї безсоромної брехні. Йому перехопило подих, і він уп’явся в неї блискучими очима.

– Ти… не була з ним у коридорі? І він… він не тримав тебе за талію? Не тягнув за собою силою?

Вона засміялася. Це був холодний сухий сміх.

– Це тобі наснилося.

Цього хлопцеві було вже забагато. Він давно знав, що дорослі часом кажуть неправду, вигадують дрібні неймовірні виправдання для себе і говорять хитрими двозначними реченнями. Але така відверта і нахабна брехня просто в обличчя вивела його з рівноваги.

– А ця ґуля на лобі мені теж наснилася?

– Хто знає, з ким ти міг побитися. Але я не збираюся вести з тобою дискусій. Ти маєш слухатися, от і все. Сідай і пиши!

Вона була дуже бліда і з останніх сил намагалася не втратити рівноваги.

Але в Едґара всередині в цей момент щось зламалося, згасла остання іскра довіри. Усе в ньому пручалося і відмовлялося вірити, що правду можна просто так затоптати ногою, ніби запалений сірник. У нього всередині все стиснулося, він перетворився на крижаний та колючий клубок злості і сказав:

– Отже, мені все наснилося? Те, що відбувалося у коридорі, і ця ґуля? І те, як ви вчора прогулювалися попід ручку в місячному світлі, і те, як він хотів повести тебе на темну бічну стежку? Ти думаєш, я дам зачинити себе в кімнаті, як мала дитина? Ні, я не такий дурний, як ви собі думаєте. Я своє знаю.

І він подивився їй в очі. Її воля зламалася, вона не витримала напруження – дивитися на таке спотворене люттю обличчя власної дитини. І стримуване роздратування прорвалося назовні.

– Ти зараз же напишеш усе, як тобі сказано! Або…

– Або що?… – Його голос прозвучав нахабно і дзвінко.

– Або я відшмагаю тебе, як малу дитину.

Едґар зробив крок до неї і зі злістю розреготався.

І тут її рука вдарила його в обличчя. Едґар скрикнув. І відреагував, як людина, яка тоне і вже не відчуває нічого, а тільки молотить довкола себе руками, в її вухах гуде, перед очима розливається червоне марево. Так само сліпо замолотив кулаками й він. І відчув, що молотить по чомусь м’якому, почув крик…

Цей крик змусив його отямитися. Він опанував себе і зрозумів, що трапилося: він підняв руку на власну матір. Його охопив жах, сором і панічне бажання втекти звідси світ за очі, провалитися крізь землю, забігти кудись далеко, подалі звідси, від цього погляду. Він кинувся у двері і побіг сходами донизу, вискочив з готелю і помчав вулицею, далеко, ще далі, геть звідси, ніби за ним гналася зграя псів.

Перші висновки

Він добіг аж до лісу, перш ніж зупинився. Його ноги так сильно тремтіли від страху і збудження, що довелося вхопитися за дерево, аби не впасти. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. За ним гнався жах від щойно скоєного, цей жах ухопив його за горло і трусив тілом, немов у гарячці. Що йому тепер робити? Куди тікати? Бо вже навіть тут, у лісі, зовсім поряд, за чверть години ходи від готелю, його охопило відчуття покинутості. Відтоді, як він залишився сам, без допомоги, усе раптом почало здаватися іншим, ворожим і ненависним. Дерева, які ще вчора по-братньому шелестіли довкола, раптом зійшлися у непролазні хащі, з яких віяло темрявою і загрозою. А те, що попереду, мабуть, буде ще більш чужим і незнаним. Ця самотність у великому незнайомому світі викликала у нього відчуття непритомності. Ні, він ще не міг витримати цього, ще не міг залишитися з цим сам на сам. Але до кого йому тепер бігти? Свого батька він боявся, той був дуже дратівливим, замкнутим у собі, батько відразу ж відішле його назад до матері. А назад він не хотів, краще вже спробувати свої сили у ворожому і незнаному світі. Йому здавалося, що він більше ніколи не зможе дивитися в обличчя своєї матері без того, щоб не згадувати, як накинувся на неї з кулаками.

І тут він згадав про свою бабусю, цю стареньку, доброзичливу і привітну жінку, яка розпещувала його з раннього дитинства. Вона завжди захищала його і ставала на бік онука, коли тому загрожувало покарання або несправедливе поводження. Едґар хотів би заховатися у неї, в Бадені, перечекати, поки минеться перший батьківський гнів, написати звідти листа батькам і перепросити. Протягом цих п’ятнадцяти хвилин на самоті він уже відчув себе настільки безпорадно зі своєю недосвідченістю у великому незнаному світі, що прокляв гордість, яку викликав у ньому підступний чужий чоловік своїми брехливими словами. Тепер він уже хотів знову бути дитиною, такою, як раніше, слухняною, терплячою, позбавленою невиправданих амбіцій, усю сміховинність яких він тепер добре усвідомлював.

Але як дістатися до Бадена? Як проїхати через усю країну? Він гарячково схопився за своє невеличке шкіряне портмоне, яке завжди носив із собою. На щастя, у ньому все ще лежала новенька монета у двадцять крон, яку йому подарували на день народження. Він досі так і не наважився витратити її. Але майже щодня перевіряв, чи лежить вона ще у гаманці, оглядав її, відчував себе багатим і з вдячною ніжністю полірував метал хустинкою до блиску, аж поки монета не починала світитися, як маленьке сонце. Але – і ця раптова думка злякала його – чи вистачить цього? Він уже стільки разів у своєму житті їздив залізницею, жодного разу не замислившись над тим, що за це треба платити, не кажучи вже про те, скільки саме це коштує, – одну крону чи сто. Уперше хлопець відчув, що в житті є чимало такого, над чим він ніколи не замислювався, що всі речі, які його оточували, потрапляли йому в руки, якими він бавився, мали ще якусь особливу, власну вартість та вагу. Ще годину тому він удавав із себе досвідченого і впевненого у собі, але тепер відчував, що обминув увагою тисячі таємниць і питань, і тепер йому було соромно за те, що його вбогої життєвої мудрості не вистачило навіть для того, щоб переступити перший поріг самостійного життя. Він почувався все розгубленішим, і його кроки в напрямку залізничної станції ставали все меншими і невпевненішими. Як часто він мріяв про цю втечу, про те, як вирветься в доросле життя і стане цісарем, королем, солдатом або поетом. А тепер він злякано дивився на невеличку світлу будівлю вокзалу і думав тільки про те, чи вистачить його двадцяти крон на подорож до бабці. Рейки блищали і вели далеко, кудись за горизонт, вокзал був порожнім і позбавленим ознак життя. Едґар несміливо підійшов до віконечка каси і пошепки, щоб ніхто більше його не почув, запитав, скільки коштує квиток до Бадена. З-за темного віконечка на нього глянуло здивоване обличчя касира і його очі осміхнулися несміливому хлопцеві.

– Повний квиток?

– Так, – відповів Едґар.

У його голосі не було й тіні гордості, а тільки страх, що ціна може виявитися надто високою.

– Шість крон!

– Прошу!

Він із полегкістю простягнув касирові відполіровану монету, здача дзенькнула на тарілці, й Едґар знову відчув себе дуже багатим, бо у нього в руці був шматок картону, який давав йому свободу, а в гаманці звучала приглушена музика срібних монет.

У розкладі він прочитав, що потяг прибуде через двадцять хвилин. Едґар сів чекати в куточку. Кілька пасажирів без діла тинялися по перону. Але йому було неспокійно: здавалося, що кожен із них підозріло поглядає на нього і дивується, чому він такий юний, а вже подорожує сам. Хлопцеві здавалося, що про його втечу й провину можна прочитати в нього на чолі. Він зітхнув із полегшенням, аж коли почув, як наближається гуркіт поїзда, який вивезе його у далекий світ. Сідаючи в поїзд, зауважив, що купив квиток у третій клас. Досі він їздив тільки першим класом, тож знову відчув, як змінилося щось у його житті, відчув, що існують відмінності, які він давніше не зауважував. Досі його попутниками бували зовсім інші люди. Тепер поряд опинилися кілька італійських робітників із мозолястими руками і хрипкими голосами, вони тримали в руках лопати і кирки, їхні погляди були сумними й погаслими. Мабуть, вони їхали з важкої роботи, бо деякі з них спали просто в поїзді, з відкритими ротами, схиливши голови на тверде брудне дерево лавки. «Вони працювали, щоб заробити грошей», – подумав Едґар. Але не міг собі уявити, скільки саме вони заробляють. Раптом він усвідомив, що гроші є не завжди і їх треба заробляти. Уперше в житті він чітко усвідомив, що завжди ставився до свого заможного існування як до чогось само собою зрозумілого, а насправді, зовсім поряд із ним, куди не глянь, праворуч чи ліворуч, існують глибокі й темні прірви злиднів, яких він ніколи не помічав. Раптом він замислився над тим, що значить мати професію і покликання, і про те, що його життя з усіх боків оточене незбагненними і досі не зауважуваними таємницями. Протягом цієї однієї години самостійного життя Едґар дуже багато всього зрозумів і навчився. Багато що побачив у вагоні свого потяга із вікнами, за якими була свобода. І поволі у його відчуття страху почало закрадатися щось інше, це ще не було щастя, але захоплення багатогранністю життя. Він щомиті відчував, що втік зі страху і боягузтва, але одночасно ця втеча стала його першим цілковито самостійним учинком, завдяки якому він торкнувся справжнього життя, побачив речі, які досі проходили повз його увагу непоміченими. Уперше він здивував власних батьків, так само як світ тепер дивував його. Його погляд із вікна вже був не таким, як досі. Уперше йому здавалося, що він бачить дійсність, з якої впали всі покрови, і можна роздивитися справжню суть речей, потаємні сторони їхнього внутрішнього життя. Будівлі швидко пропливали за вікном, ніби їх здував вітер, і Едґар думав про людей, які живуть у цих будинках, про те, бідні вони чи багаті, щасливі чи нещасні, чи вони також прагнуть знати все про цей світ, так само, як і він, Едґар, чи живуть там діти, і чи ці діти теж, як і він сам, досі тільки бавилися і не жили по-справжньому. Залізничники, які стояли на платформах і махали прапорцями, вперше не здалися йому, як це завжди бувало раніше, бездушними істотами, тупими виконавцями, мертвими іграшками. Тепер він розумів, що вони не випадково опинилися на своєму місці, що так склалася їхня доля, так закінчилася їхня битва із життям за право на існування. Поїзд їхав усе швидше і почав спускатися з гірських серпантинів у долину, гори ставали все пологішими, все більше віддалялися, і ось вони виїхали на рівнину. Едґар востаннє озирнувся і побачив лише сині тіні гір, далекі та недосяжні, і йому здалося, що там, де гори повільно розчиняються у туманному небі, лежить його власне дитинство.

Тривожна темрява

Але коли потяг доїхав до Бадена і Едґар опинився сам-один на пероні, де вже запалили ліхтарі, а вдалині засвітилися зелені й червоні сигнальні вогні, він раптом злякався наближення ночі. Удень він ще відчував себе впевнено на заповнених людьми вулицях, вздовж яких можна було просто гуляти, роздивлятися вітрини або ж відпочити на лавці. Але що буде з ним, коли люди порозходяться по своїх домівках, де кожен порозмовляє зі своїми домашніми, ляже у тепле ліжко і спокійно засне, а він залишиться наодинці зі своїм почуттям провини, самотній, у чужому місті. Єдине, чого йому тепер хотілося, – це якомога швидше знову мати дах над головою і не стояти більше просто неба.

Він швидко пішов добре знайомою дорогою, не роззираючись по боках, аж поки не дійшов до вілли своєї бабці. Будинок був розташований на гарній широкій вулиці, але, обвитий хмелем і плющем, не стояв при дорозі, виставлений напоказ, а заховався у тіні добре доглянутого саду. Досконала біла старовинна будівля привітно виглядала з-поміж дерев. Едґар продерся крізь ґрати загорожі, ніби чужинець. Усередині все було нерухоме, вікна були зачинені: напевно, прийшли гості і всі сиділи за будинком, у саду. Він уже майже доторкнувся до холодної клямки, як раптом завмер на місці: здійснити те, що він протягом останніх двох годин вважав таким простим і звичним, видалося йому геть неможливим. Як він має зайти, привітатися, витримати усі ці питання бабусі, відповідати на них? Як витримати цей перший момент, цей погляд, під яким він буде змушений зізнатися, що втік від матері? І як пояснити свій жахливий учинок, що його він уже й сам не розумів? Усередині будинку скрипнули двері. І раптом його охопив страх, що зараз хтось вийде надвір, і Едґар пішов далі по вулиці, сам не знаючи, куди прямує.

Він зупинився біля парку, бо йому здавалося, що там буде темно й безлюдно. Там він нарешті зможе сісти і вперше за довгий час спокійно подумати, щоб вирішити, що робити далі. Він несміливо зайшов до парку. Попереду нього, на алеї, горіли ліхтарі і підсвічували молоді листки дерев, надавали їм таємничого і прозоро-водянистого блиску. Але в глибині парку, за пагорбом, з якого йому доведеться спуститися, залягла глибока, безспросвітна, майже густа чорна темрява ранньої весняної ночі. Едґар пройшов повз кількох людей, які сиділи на лавках під ліхтарями і розмовляли або читали. Він хотів залишитися на самоті. Та навіть у моторошній темряві неосвітлених алей було неспокійно. Повітря було насичене таємничими шелестами і шепотами, перемішаними з подихом вітру, який ворушив тендітне листя, із шарудінням віддалених кроків, притишеними голосами, якимись приглушеними млосними звуками, одночасно людськими і тваринними, звуками неспокійного сну природи. Це був небезпечний неспокій, таємничий і стриманий, він лякав і дихав, він стугонів десь під землею – і все це, мабуть, було пов’язане лише із настанням весни, але бідний хлопець страшенно налякався.

Він сів на одну з лавок, зіщулившись, дивився у загрозливу темряву і думав, що має казати бабусі. Але думки розбігалися, він не встигав зловити їх і мимоволі все уважніше вслухався у приглушені звуки, містичні голоси темряви. Якою страшною була ця темрява, якою тривожною і якою все ж таки таємниче гарною! І не має значення, хто саме перемішував усе це між собою цієї ночі, як і те, чиї саме голоси він чув – тваринні, людські чи тільки шарудіння примарної руки вітру із усіма його порипуваннями і шурхотіннями, стрекотаннями і зваблюваннями. Едґар дослухався. Це був вітер, який неспокійно гуляв між деревами, але також і люди, – тепер він чітко їх бачив, парочки, які піднімалися сюди знизу, з яскраво освітлених міських вулиць і наповнювали темряву своєю загадковою присутністю. Чого вони хотіли? Він не міг збагнути. Вони не розмовляли одне з одним, бо він не чув голосів, тільки кроки і неспокійне шарудіння гравію під їхніми ногами. То в одному, то в іншому місці у світлі ліхтаря виринали їхні постаті, проходили повз і зникали, завжди тісно притиснуті одна до одної, так, як він бачив тоді свою матір із бароном. Знову ця таємниця, велика, блискуча і страшна таємниця, і тут йому не втекти від неї. Раптом десь зовсім близько він почув кроки і приглушений сміх. Йому стало страшно, що його побачать тут, і він ще глибше втиснувся у лавку, намагаючись розчинитися у мороці. Але парочка, яка вийшла з темряви, не побачила його. Вони пройшли повз, тісно притулившись одне до одного, і Едґар уже хотів зітхнути з полегшенням, аж тут їхні кроки раптом сповільнилися і вони зупинилися майже біля самої лавки, на якій він сидів. Притиснулися одне до одного обличчями, але Едґарові мало що було видно, він почув тільки, як голосно застогнала жінка, а чоловік гарячково і збуджено зашепотів їй щось на вухо. І до страху малого домішалося якесь млосне передчуття. Парочка постояла поряд десь із хвилину, а потім під їхніми ногами знову зашарудів гравій, і вони розтанули у темряві.

Едґар здригнувся. Тепер кров рухалася у нього в жилах швидше, ніж раніше. І раптом він відчув себе нестерпно самотнім у цій тривожній темряві. Йому захотілося почути чийсь привітний голос, обійняти когось, опинитися в освітленій кімнаті, серед людей, яких він любить. Йому здалося, що вся загрозлива темрява цієї тривожної ночі влилася йому в груди і розпирала його зсередини.

Він зірвався з місця. Додому, швидше додому, у теплу і світлу кімнату, до людей. Що такого страшного можуть йому зробити? Відтоді, як відчув себе на самоті з цією темрявою, він більше не боявся нічого – ні докорів, ні побоїв.

Не тямлячи себе Едґар біг уперед, аж поки знову не опинився біля вілли, а його рука лягла на клямку. Він бачив, як світло пробивається крізь зелень листя, малював собі в уяві за кожним із цих вікон знайому кімнату і близьких людей. Він відчув себе щасливим уже від самої близькості до цього всього, від заспокійливого відчуття, що він поряд із найдорожчими людьми. І він ще трохи повагався тільки для того, аби сповна насолодитися цим приємним передчуттям.

І тут ззаду почувся переляканий крик:

– Едґар! Ти тут!

Бабусина покоївка помітила його, кинулася до нього і схопила за руку. Усередині будинку повідчинялися двері, на нього з гавкотом вискочив пес, усі вийшли надвір з ліхтарями, він почув, як наближаються радісні і злякані вигуки, веселий гамір і тупання ніг, побачив і впізнав своїх рідних. Попереду йшла бабуся з простягнутими до нього обіймами, а за нею – йому здалося, що він марить, – його мати. Заплаканий і зворушений, він стояв і тремтів посеред цього бурхливого вибуху ніжності, не знаючи, що йому робити, що казати і чого більше в його відчуттях: страху чи щастя.

Останній сон

Усе було так: його вже давно шукали і чекали. Мати, попри свій гнів, налякалася, коли малий так несподівано зник, і підняла на ноги весь Земмерінґ. Усі вже були страшенно перелякані і висловлювали найстрашніші побоювання, аж тут хтось приніс звістку, що якийсь чоловік близько третьої бачив хлопця на вокзалі, коли той купував квиток до Бадена. Мати не роздумуючи поїхала слідом за сином. Телеграми бабусі до Бадена і батькові до Відня встигли ще швидше за неї і викликали неабияке хвилювання, тож уже протягом двох годин усі в паніці бігали і шукали втікача.

І ось тепер його тримали міцно, але обережно, щоб не завдавати болю. Сповнені прихованого тріумфу родичі завели втікача до вітальні, і як не дивно, він бачив у їхніх очах тільки любов і майже не чув докорів, які щедро сипалися на його голову. Але навіть ця імітація гніву тривала лише коротку мить. А тоді бабуся знову обійняла його у сльозах, і ніхто вже не згадував про його провину, і він відчув себе просто чудово, оточений дбайливою опікою. Покоївка переодягнула його в тепліші речі, бабуся запитала, чи голодний він і чи хотів би чогось особливого, кожен намагався догодити чимось, а коли помітили, що він почувається ніяково від цього, то дали йому спокій. Він відчував неймовірну насолоду від можливості знову відчути себе дитиною, і йому було соромно за свої самовпевнені спроби протягом останніх днів відмовитися від цього і проміняти на оманливе задоволення самотності.

У кімнаті поряд задзвенів телефон. Хлопець почув голос матері: «Едґар… повернувся… їдь сюди… останнім поїздом», – і він здивувався, що мати не накричала на нього, а тільки обійняла і дивно подивилася в очі. Каяття давалося взнаки все відчутніше, йому все більше хотілося уникнути турбот бабусі і тітки, залишитися з мамою наодинці і перепросити у неї, підійти до неї і покірно, на самоті, сказати, що він знову буде дитиною і буде слухатися її в усьому. Але щойно він піднявся з місця, як бабуся відразу ж злякано запитала:

– Куди ти зібрався?

І він присоромлено зупинився. Вони лякалися кожного його руху. Він примусив усіх хвилюватися, і тепер вони побоюються, щоб він знову не втік. І як пояснити, що з них усіх він найбільше шкодує про цю втечу!

Стіл було накрито, і перед ним поставили нашвидкуруч приготовану вечерю. Бабця і покоївка мовчки сиділи поряд і не спускали з нього очей. Від їхньої близькості йому стало тепло й спокійно. Непокоїло лише те, що в кімнаті не було матері. Якби вона знала, як йому соромно, вона обов’язково прийшла б!

У цей момент на вулиці біля будинку зупинився екіпаж. Усі так різко позривалися зі своїх місць, що Едґар занепокоївся. Бабуся вийшла надвір, звідти почулися голоси, і він зрозумів, що це приїхав його батько. Едґар раптом знову відчув себе невпевнено, коли побачив, що залишився сам у кімнаті, тепер навіть ця нетривала самотність створювала йому дискомфорт. Батько був єдиною людиною, суворості якої побоювався Едґар. Хлопець уважно дослухався до того, що відбувається надворі, батько, здається, був збудженим, говорив голосно і роздратовано. Бабуся й мати заспокоювали його, намагалися настроїти м’якше. Але голос батька залишався суворим, поки він рішучими кроками попростував до будинку; кроки все наближалися і наближалися, їх чути було вже у сусідній кімнаті, потім перед самими дверима, і ось нарешті двері відчинилися.

Батько був дуже високим. Едґар завжди відчував себе страшенно маленьким поряд із ним, а особливо тепер, коли той так різко відчинив двері і було видно, що він знервований.

– Що ти собі думаєш, ти, неслухняний хлопчисько? Як тобі взагалі спала на думку така дурниця – тікати геть? Тобі не соромно – так налякати свою матір?

Його голос був суворий, а руки жваво жестикулювали. За ним навшпиньки прокралася до кімнати мама. Її обличчя залишалося в тіні, і його не було видно.

Едґар не відповів. Він відчував, що має виправдуватися, але не знав, як йому тепер розповісти, що його обдурили й побили. Чи зрозуміє його батько?

– Ну, чого ти мовчиш? Що трапилося? Ти повинен розповісти все! Що тобі не сподобалося? Коли людина тікає, вона мусить мати для цього якусь причину! Хтось тебе образив?

Едґар мовчав. Спогади про те, що трапилося, примусили його знову відчути лють, і він уже хотів поскаржитися батькові. Але тут побачив, – і від цього його серце мало не зупинилося, – як мати за спиною батька подає йому дивні знаки. Знаки, яких він спершу не зрозумів. Але тепер вона дивилася на нього, і в її погляді було благання. Вона мовчки прикладала до губ пальця – просила не видавати її.

Він відчув, як усе його тіло заливає тепла хвиля щастя. Едґар зрозумів, що мама просить його зберегти таємницю, що на його маленьких дитячих губах тепер опинилася її доля. І його охопила шалена гордість за те, що вона довіряє йому, він відчув у собі мужність пожертвувати собою, відчув бажання зробити свою провину ще більшою, щоб продемонструвати, що він уже справжній чоловік. Він зібрався і сказав:

– Ні, ні… ніякої причини не було. Мама була дуже доброю до мене, але я не слухався і погано поводився, а потім злякався покарання і втік.

Батько подивився на нього здивовано. Він сподівався чого завгодно, але не такого зізнання. Його гнів було обеззброєно.

– Ну, добре, якщо тобі прикро за власний вчинок, то це вже не так погано. У такому разі я не хотів би сьогодні більше про це говорити. Сподіваюся, надалі твої вчинки будуть більш обдуманими і таке не повториться!

Батько зупинився й уважно подивився на сина. Його голос пом’якшав.

– Ти такий блідий. Але мені здається, що ти сильно подорослішав. Сподіваюся, більше не робитимеш таких дитячих витівок. Ти вже справді не дитина і маєш поводитися належним чином!

Але Едґар увесь цей час не зводив очей з матері. Йому здавалося, що в її погляді світиться щось особливе. Чи, може, це просто відблиск полум’я в каміні? Але ні, її очі справді були вологі й блищали, а змовницька усмішка мовчки дякувала йому. Його відіслали спати, але він не сумував, що залишився сам. Йому було про що подумати, адже останнім часом так багато всього трапилося. Увесь біль останніх днів розтанув перед сильним почуттям від пережитої вперше в житті справжньої пригоди, і він був щасливий у передчутті майбутніх пригод. Надворі у темряві ночі шаруділи листям дерева, але це більше його не лякало. Він утратив нетерплячку пізнати справжнє життя відтоді, як довідався, яким багатоманітним воно насправді є. Йому здавалося, що сьогодні він уперше побачив життя в усій його оголеності, без численних вигадок, якими годують дітей, ховаючи неприємні сторони дійсності, побачив життя у всій його млосній, небезпечній красі. Він і не думав раніше, що бувають дні, настільки насичені несподіваними переходами від розпачу до радості, і його тішило, що попереду в нього ще багато таких днів, що ціле довге життя чекає на нього, аби відкрити перед ним свою таємницю. Він уперше зітнувся з такою неймовірною різнобарвністю дійсності, уперше, як йому здалося, зрозумів сутність людської натури, те, що люди потрібні одне одному, навіть коли їм здається, що вони вороги, і що це неймовірно солодке відчуття, коли тебе люблять. Він не міг ні про що і ні про кого думати з ненавистю, ні про що не шкодував і навіть до барона, цього ворога, цього звабника, не відчував більше ненависті, бо саме барон відчинив йому двері у світ нових почуттів.

Йому було солодко і приємно у темряві від усіх цих думок, які поволі перемішувалися з фантазіями, і він потроху засинав. Тут йому здалося, що раптом відчинилися двері і хтось тихо зайшов. Йому не вірилося, що це правда, та й очі його вже занадто злипалися від сну, щоб розплющувати їх. Але він відчув на щоці чийсь подих, теплий і приємний, він знав, що це мати схилилася над ним, цілує і гладить його по голові. Він насолоджувався її поцілунками і її сльозами, поцілував її у відповідь і зрозумів, що це примирення і подяка за його мовчання. Аж через багато років він збагнув, що ці мовчазні сльози були ще й особливою обіцянкою жінки на порозі старіння, обіцянкою, що відтепер вона належатиме тільки йому, тільки своїй дитині, що вона відмовляється від пригод, прощається з надією на палку пристрасть. Він не знав, що і вона була вдячна йому за порятунок від небезпечної пригоди і цими обіймами передала йому солодкаво-гірку ношу любові, ніби спадок для його майбутнього життя. Усе це хлопець тоді ще не розумів, але відчував, як приємно, коли тебе так люблять, і що ця любов якось пов’язує його з тією найбільшою у світі таємницею.

Коли мати забрала свою руку і її губи вже не цілували його, а сукня відшелестіла і зачинилися двері, на його вустах усе ще залишалось відчуття тепла. І його охопило бажання ще не раз відчути доторк таких теплих губ і такі ж ніжні обійми, хоча це віще передчуття такої бажаної і пекучої таємниці було вже затулене тінню сну. Ще раз перед ним кольоровими плямами пронеслися всі події останніх годин, ще раз спокусливо розкрилася перед ним книга його юності. І малий заснув. Так почався для нього глибший сон – сон його життя.

Літня новелета

Серпень минулого року я провів у Каденаббії, невеличкому містечку на озері Комо,[23] одному з тих, які так мальовниче причаїлися там поміж білосніжними віллами і темним лісом. У цьому місті панує тиша і спокій навіть у розпал весни, коли на вузькій пляжній смузі повно туристів із Белладжіо і Менаджіо, а тепер тут просто сонячний рай для самітників, сповнений квіткових ароматів. Готель був майже порожнім: кілька дивакуватих гостей, які підозріло придивлялися до своїх сусідів, не розуміючи, як можна було обрати для літнього відпочинку таку забуту Богом місцину. Щоранку кожен із них дивувався, що інші досі не виїхали. Мене особливо зацікавив один немолодий чоловік, дуже елегантний і статечний, який одночасно нагадував підтягнутого і застебнутого на всі ґудзики англійського лорда і завсідника паризьких салонів. Він не займався жодним із водних видів спорту і цілими днями замислено спостерігав за тим, як тане в повітрі дим цигарки, або гортав якісь книги. Гнітюча самотність двох дощових днів і його дружнє до мене ставлення швидко додали до нашого знайомства щирості, яка зробила майже непомітною чималу вікову різницю. Він народився у Ліфляндії, виховувався спершу у Франції, а згодом в Англії, ніколи не займався нічим конкретним і вже багато років не мав постійного місця проживання, був бездомним у тому аристократичному сенсі естетських вікінгів і піратів, які під час своїх набігів на світові столиці жадібно вбирають усе найцінніше. Він по-дилетантськи розумівся на всіх видах мистецтва, але сильнішою за любов до прекрасного була його благородна і зневажлива відмова служити музам. Він завдячував їм тисячами приємно проведених годин, але не відчував жодної потреби присвятити хоча б мить власного творчого горіння. Життя таких людей можна було б назвати зайвим і нікому не потрібним, бо вони нічим не пов’язані з суспільством і тисячі цінних вражень, назбираних ними за життя, не перейдуть нікому в спадок і будуть назавжди втрачені у момент завершення їхнього земного існування.

Я сказав йому про це одного разу, коли ми після вечері сиділи перед готелем і спостерігали, як на наших очах поволі темнішає світле озеро. Він осміхнувся:

– Можливо, ви маєте рацію. Хоча я не вірю в спогади: кожен епізод із нашого життя зникає назавжди разом із тою миттю, коли ми переживаємо його. А поезія – хіба вона не помирає так само через двадцять, п’ятдесят, сто років? Але сьогодні я розкажу вам одну історію, мені здається, з неї можна було б зробити непогану новелку. Ходімо! Такі речі краще розповідати під час прогулянки.

І ми пішли вздовж мальовничого пляжу, що ховався у тіні старезних кипарисів та розлогих каштанів, поміж гіллям яких неспокійно відблискувало озеро. На протилежному березі, мов біла хмара, розташувалося Белладжіо, м’яко окреслене невловимими кольорами призахідного сонця, а високо-високо над темним пагорбом у світлі останніх сонячних променів діамантовим блиском відсвічувала вілла Сербеллоні, оточена короною муру. Трохи задушливе тепло вечора зовсім не заважало нам, навпаки, обіймало тінь і наповнювало повітря ароматом невидимих квітів, немов м’яка жіноча рука.

Він почав свою розповідь:

– Насамперед я повинен зробити зізнання. Я не казав вам раніше, що уже відпочивав тут, у Каденаббії, минулого року – о тій самій порі і в тому ж готелі. Це може здатися дивним, особливо після моєї заяви, що я намагаюся уникати будь-яких повторів. Але послухайте мене уважно! Минулого року тут було так само порожньо, як і тепер. Приїхав той самий чоловік із Мілана, який цілими днями рибалить, вечорами випускає рибу назад, у воду, а наступного ранку знову береться за вудку. Ще були дві англійки, їхню нечутну рослинну присутність важко було зауважити. Окрім того, милий юнак із тендітною вродливою дівчиною, я і досі не вірю, що вони були одружені, надто вже бурхливо виявляли своє кохання. І, нарешті, німецька сім’я, дуже характерні типажі з півночі Німеччини. Немолода жінка міцної статури з волоссям кольору вигорілої соломи, неприємними жестами, прискіпливим колючим поглядом і гострим сварливим ротом, формою схожим на дірку, похапцем прорізану ножем. А з нею сестра, у цьому не виникало ні найменшого сумніву – такими схожими були їхні риси, тільки у сестри вони були м’якшими, зморщеними, ніби порозпливалися. Жінки майже не розлучалися, але й не розмовляли одна з одною, весь час схилені над вишиванням, вигаптовували на тканині відсутність власних думок – ці невблаганні парки, богині світу нудьги та обмеженості. А поміж ними приблизно шістнадцятирічна дівчинка, підліткова незграбність якої уже почала набувати по-жіночому округлих обрисів; це була донька однієї з них, не знаю, котрої саме. Дівчинка була не надто вродлива, занадто худа і ще не сформована, а крім того, ясна річ, жахливо вбрана, цілком без смаку. Але у її безпорадній замріяності було щось зворушливе. Великі очі, наповнені темним світлом, завжди злякано ховали свій блиск від чужого погляду. Вона також весь час вишивала, але її рухи часто сповільнювалися, пальці ніби засинали, і вона застигала з нерухомим замріяним поглядом, спрямованим кудись понад озеро. Не знаю, чому мене так зачепив цей погляд. Можливо, це було банальне, але неминуче порівняння, яке завжди спадає на думку, коли бачиш уже зів’ялу матір поряд зі щойно розквітлою донькою, коли думаєш про тінь зморшок, уже захованих на щоках, про втому, яка причаїлася у кожній усмішці, про розчарування, яке прийде на зміну кожній мрії. А можливо, мене привабила її нестримна і безпредметна меланхолія, яка щойно вибухнула у ній і проявлялася в кожному жесті, знаменуючи початок тої короткої миті, коли дівочий погляд жадібно чіпляється за все, шукаючи того, на кому можна було б зосередитися і повиснути, ніби гнилі водорості на затонулій колоді. Мені було страшенно цікаво спостерігати за нею, за її замріяними вологими очима і поривчастою ніжністю, з якою вона голубила кожного вуличного кота чи пса, бачити неспокій, що примушував її хапатися за все відразу і нічого не доводити до кінця. Нетерплячість, із якою вона гортала кілька нещасних книжечок готельної бібліотеки або свої обидві привезені з дому і зачитані до дірок збірочки віршів Ґете і Баумбаха[24]… Чому ви смієтеся?

Я перепросив:

– Просто через таке сусідство – Ґете і Баумбах.

– А, це. Звичайно, це кумедно. Але з іншого боку, не так уже й смішно. Повірте мені, що дівчаткам у такому віці абсолютно все одно, які вірші вони читають – хороші чи погані, справжні чи надумані. Поезія для них – лише чаша, з якої можна втамувати свою спрагу, і вони не звертають уваги на якість вина, бо сп’яніли ще до того, як почали пити. І ця дівчинка також була по вінця наповнена нерозтраченою чуттєвістю, яка блищала в її очах, примушувала кінчики пальців тремтіти над столом, а ходу наділяла особливою, трохи незграбною легкістю, водночас окриленою і полохливою. Було помітно, що вона прагне спілкування, що їй дуже хочеться поділитися з кимось відчуттями, які переповнюють її, але поряд нікого не було, лише самотність, мерехтіння голки та стукіт спиць праворуч і ліворуч, холодні підозріливі погляди тітки і матері. Мені стало її страшенно шкода. Але я не міг навіть підійти до неї. Бо, по-перше, що подумають про чоловіка мого віку, який розмовляє із дівчинкою, а по-друге, я ненавиджу будь-які сімейні знайомства, а особливо знайомства з матронами поважного віку, це відразу зіпсувало б усе спілкування. І тоді мені спала на думку трохи дивна річ. Я подумав собі: переді мною молода, наївна, недосвідчена дівчина. Вона вперше приїхала до Італії, а ця країна завдяки англійцеві Шекспіру, який ніколи тут не був, у Німеччині вважається краєм таємних любовних пригод, віял, що в потрібний момент падають на землю, кинджалів, вчасно вихоплених із піхов, батьківщиною романтичного кохання, Ромео, масок, дуеній, ніжних амурних листів. Напевно, вона багато мріє, а хто може збагнути дівочі мрії – ці білі пухнасті хмаринки, які сунуть по небу без конкретної мети і так само, як хмари, увечері набирають яскравіших барв, із рожевих перетворюються на багряні. Їй ніщо не може здаватися неправдоподібним або неможливим. Тож я вирішив вигадати їй таємничого коханця.

І ще того ж вечора написав листа, сповненого шанобливої і покірної ніжності, із численними туманними натяками і без підпису. Листа, який ні про що не просив і нічого не обіцяв, водночас жагучого і стриманого, одним словом – справжнього романтичного листа, які бувають у віршах. І як я знав, що вона завжди першою приходить снідати, бо душевний неспокій не дає їй довго спати, – то поклав листа під серветку на її столі. Настав ранок. Я спостерігав за нею із саду, бачив її величезне здивування, навіть переляк, бачив, як раптово почервоніли її завжди такі бліді щоки і шия. Бачив, як вона безпорадно озирнулася, здригнулася і зі злодійським поспіхом заховала листа. Тоді сиділа за столом, неспокійна, нервова, майже не торкнулася їжі, а потім побігла геть, подалі, у потайний закамарок, кудись у тінь, де немає ні душі, щоб перечитати таємниче послання ще раз… Ви хотіли щось сказати?

Я мимоволі зробив рух, який тепер змушений був пояснити:

– Мені ця ідея здалася ризикованою. Ви не думали про те, що вона може поцікавитися, звідки лист узявся біля її тарілки. Наприклад, запитати кельнера? Або взагалі показати листа матері.

– Звичайно, думав. Але якби ви бачили цю дівчинку, цю слухняну, полохливу милу істоту, яка злякано озиралася навіть тоді, коли їй траплялося випадково сказати щось трохи голосніше, тоді б ви також зрозуміли, що всі побоювання марні. Бувають такі дівчата, з якими можна робити все що завгодно, бо їхня сором’язливість не знає меж, а самі вони страшенно безпорадні й готові витримати найстрашніші знущання, бо ніколи не наважаться поскаржитися комусь хоча б словом. Я з посмішкою спостерігав за нею і тішився, що моя гра виявилася настільки вдалою. І тут вона повернулася, а мені кров застукотіла у скронях, бо це була вже зовсім інша дівчинка, вона навіть ходила не так, як раніше. Тепер її хода була нервовою і нетерплячою, обличчя палало від збудження, а зворушлива сором’язливість прикрашала її незграбність. І такою вона залишалася весь день. Її погляд шукав чогось, вивчав одну за одною віконні шиби, ніби там могла ховатися таємниця, зупинявся на кожному, хто проходив повз, одного разу черга дійшла і до мене, але я обережно уникнув необхідності дивитися їй в очі, щоб не зрадити себе навіть необережним помахом вій. Але протягом цієї короткої миті я відчув таке нетерпляче питання в її очах, що мені стало лячно. Уперше за багато років я подумав про те, що не існує нічого більш небезпечного, спокусливого і гріховного, ніж запалити цей перший вогник пристрасті у дівочих очах. Потім я дивився, як вона сидить між обома жінками, пальці її заснули, а рука час від часу потай торкається сукні на грудях. Я був переконаний, що саме там вона заховала листа. Гра захопила мене. Ще того ж вечора я написав їй другого листа, а потім продовжував надсилати свої послання щодня. Мені самому стало цікаво відтворювати у листах почуття юного закоханого, імітувати пристрасть, яка палає все сильніше, це було трохи схоже на спорт або ж полювання, коли мисливець переслідує свою жертву або готує на неї пастку. Мій успіх був настільки великим, що я аж злякався цього і вже хотів був припинити гру, та спокуса була занадто сильною, і я не стримався. Дівчина стала рухатися легко й поривчасто, ніби танцювала, якась своєрідна і нова краса проявилася в рисах її обличчя. Мабуть, ночі тепер складалися для неї з суцільного чування і чекання нового листа, бо вранці її очі були темними, з тінями під очима, зате весь час палали вогнем цікавості. Вона почала приділяти своїй зовнішності значно більше уваги, ніж раніше, вплітала у волосся квіти, її руки торкалися предметів із неймовірною ніжністю, а в погляді світилося запитання. Вона розуміла, що автор листів перебуває десь поблизу, бо тисячі дрібниць, про які я писав, неминуче про це свідчили, – невидимий Аріель,[25] який наповнює повітря музикою, кружляє десь поблизу, підслуховує найпотаємніше, але не хоче показатися. Вона так змінилася, що це не пройшло повз увагу навіть обох її тупуватих супутниць, і вони час від часу ледь помітно всміхалися, спостерігаючи доброзичливим і цікавим поглядом за її рухливою фігуркою і розквітлим личком. Її голос тепер став значно мелодійнішим, голоснішим, сміливішим, вищим, в її горлі часто щось тремтіло, ніби з нього от-от вирветься переможний спів… Але ви знову смієтеся!

– Ні, ні, будь ласка, продовжуйте. Я тільки хотів сказати, що ви дуже добре розповідаєте. Відчувається талант оповідача, ви могли б писати не гірше за наших відомих новелістів.

– Цим ви, мабуть, хотіли б увічливо натякнути мені, що я розповідаю, як ваші німецькі письменники, – пафосно, сентиментально, страшенно розтягнуто і нудно. Що ж, буду лаконічнішим! Маріонетка слухняно танцювала, а я обдуманими рухами смикав за нитки. Часом я відчував на собі її чіпкий погляд, тому вирішив відвести від себе будь-які підозри і натякнув, що автор листів може відпочивати в одному з сусідніх санаторіїв, а на цей бік озера щодня приїздить у човні або на пароплаві. І тепер я часто зустрічав її на березі, коли чути було, як гуде пароплав, наближаючись до берега. Вона тікала з-під материнської опіки і, зачаївши подих, роздивлялася пасажирів, що висідали на берег.

І ось одного туманного пообіддя, коли я не мав що робити і спостерігав за нею, трапилася одна дивна пригода. Серед пасажирів був вродливий юнак, вбраний із екстравагантною елегантністю італійця. Він подивився на берег і зауважив розпачливий і питальний погляд дівчини, яка наполегливо виглядала когось у натовпі. І вона миттєво почервоніла і засоромилася, усміхнулася сама собі. Юнак здивувався, але зацікавився і почав придивлятися до неї уважніше. Це зрозуміло: на його місці так зробив би кожен, якби відчув на собі жагучий погляд, сповнений тисяч запитань і замовчувань. Хлопець осміхнувся і пішов за нею. Вона втекла і заховалася, переконана, що нарешті зустріла того, кого так довго шукала, побігла геть, але озирнулася: це була вічна гра між бажанням і страхом, тугою й соромом, гра, у якій завжди перемагає солодка слабкість. Це додало йому сміливості, і він поквапився наздогнати її, а коли опинився уже зовсім близько, я врешті злякано усвідомив, що все якось дивно заплутується, але, на щастя, нагодилися обидві опікунки. Дівчинка побігла до них, ніби злякана пташка, юнак з обережності відступив, але їхні погляди ще раз зустрілися і жадібно прикипіли одне до одного. Після цього я мало не припинив гру, але не зміг перемогти надто сильної спокуси, тому використав цей випадок і того ж вечора написав їй довгого листа, який мав підтвердити усі її припущення. Тепер мені було цікаво побавитися уже з двома людьми.

Наступного ранку мене перелякало тремтіння і сильна розгубленість на її обличчі. Замість щасливої схвильованості вона була дивно знервована, очі червоні й вологі від сліз – здавалося, якийсь біль мучить її, проникає аж до глибини душі. У її мовчанні ховався розпачливий крик, на чолі лежала темна тінь, у погляді причаїлася гіркота, а тимчасом я очікував побачити ясну і тиху радість. Я злякався. Уперше все сталося не так, як я передбачав, маріонетка не послухалася і танцює по-своєму. Я намагався зрозуміти причину і не зміг. Власна гра видавалася мені все більш моторошною, і я не наважувався повернутися до готелю аж до вечора, щоб уникнути докорів у її погляді. А коли повернувся, то все зрозумів. Стіл не накрили, сім’я поїхала додому. Вона змушена була їхати геть, так і не встигнувши сказати йому ані слова, зізнатися у своїх почуттях, у тому, як сильно її серце билося від того пам’ятного дня, коли він написав їй уперше. Її насильно потягнули за собою, вирвали із солодкого сну і повезли до якогось маленького провінційного містечка. Про це я не подумав тоді, тому мене досі переслідує її останній погляд, ніби звинувачення, – цей вибух гніву, муки, зневіри і гіркого болю, яким я невідомо наскільки сильно розтривожив її життя.

Він замовк. Ніч ішла за нами, а місяць, майже наполовину закритий хмарами, поблискував химерним нерівним світлом. Здавалося, що зорі, далекі вогники і навіть шматочки поверхні озера зависли поміж гілками дерев. Ми мовчки йшли далі. Після тривалої паузи мій супутник нарешті продовжив:

– Ось і вся історія. Хіба з цього не вийшла б цікава новела?

– Не знаю. У кожному разі це одна з тих історій, які я обов’язково запам’ятаю, і я вам дуже вдячний за неї. Але не знаю, чи вийде з неї аж ціла новела. Непогана тема, від якої можна відштовхнутися. Бо люди, про яких Ви розповіли, не показані по-справжньому, вони лише торкаються одне до одного, їхні характери ще не сформувалися, не проявилися. Потрібно дописати їх до кінця.

– Я розумію, що ви маєте на увазі. Розповідь про те, що відбувається з дівчиною після повернення додому, у невеличкому провінційному містечку, про трагічну рутину щоденного існування…

– Ні, не це. Панянка не дуже мене цікавить. Як і її подальша доля. У такому віці вони всі однакові, якими б загадковими і незвичайними не видавалися самі собі, увесь їхній досвід негативний, а тому одноманітний. Дівчата такого типу виходять заміж за порядних хлопців зі свого оточення, коли приходить пора, а ця пригода стане найяскравішим із її спогадів. Подальша доля цієї особи мене не цікавить.

– Дивно. Наприклад, мені не зрозуміло, що цікавого Ви бачите у постаті юнака. Усі ці звабливі і гарячі випадкові погляди, таке трапляється в юності з кожним, більшість взагалі не помічає цього, а решта швидко забуває. Треба дожити до глибокої старості, щоб збагнути, що, можливо, саме це і є найблагородніше і найглибше з того, що може трапитися з людиною у дні її юності.

– Але юнак мене теж не цікавить.

– А хто ж тоді?

– Я би попрацював над старшим паном, автором листів. Мені здається, що неможливо безкарно писати палкі листи і уявляти себе в ролі юного закоханого. Це має наслідки в будь-якому віці. Я би спробував описати, як ця гра перетворюється на серйозну проблему, як чоловік намагається переконати себе, що він панує над грою, тоді як гра давно запанувала над ним. Дівчина розквітає, а він недооцінює небезпечність цих чарів, йому здається, що він лише сторонній спостерігач, та насправді все це зачіпає його значно глибше. І момент, коли все раптом виходить з-під контролю, стає для нього вирішальним, відтоді він уже не може жити без цієї гри і без своєї іграшки. Мені здається цікавою саме ця паралель, яка робить старшого чоловіка схожим на юного хлопця, бо вони обидва відчувають себе не зовсім повноцінними коханцями. Я би описав непевність і неспокій цього чоловіка, примусив би його хвилюватися і поїхати слідом за нею, щоб тільки побачити її. Але в останній момент він так і не наважився би з’явитися їй на очі. А потім я би примусив його через рік приїхати на те саме місце у сподіванні на щасливу випадковість, яка допоможе йому ще раз зустріти дівчину і перемогти долю, але доля буде невблаганною… Я би так уявляв собі цю новелу, і це було б…

– Надумано, фальшиво, неправдоподібно!

Я здригнувся. Він викрикнув це захриплим і тремтячим голосом, у якому звучала майже погроза. Таким збудженим я його ще не бачив. І миттю збагнув, що випадково зачепив його за живе. Він різко зупинився, і мені стало соромно, коли я побачив, як вітер перебирає пасма його сивого волосся.

Я хотів поміняти тему. Але тут він знову заговорив. Тепер його голос уже звучав спокійно, був глибоким, м’яким і трохи сумним.

– Хоча, можливо, ви й маєте рацію. Може, так буде навіть цікавіше. L’amour coыte cher aux vieillards.[26] Здається, саме так Бальзак назвав один зі своїх найзворушливіших романів. І з такою назвою можна було б написати їх ще чимало. Але старі люди, які знають усі найбільші таємниці кохання, охоче розповідають про свої колишні перемоги, але не про слабкості. Вони бояться здатися смішними, хоча усі ці речі все одно випадкові, залежні тільки від примхливого коливання маятника вічності. Думаєте, випадково загубився саме той розділ спогадів Казанови, в якому він старіє і з войовничого півника перетворюється на кастрованого півня, зі зловмисника на обдуреного? Можливо, його рука просто не змогла написати про це, а в серці забракло мужності.

Мій співрозмовник подав мені руку. Його голос знову був спокійним, хвилювання і роздратованість зникли.

– Добраніч! Я бачу, що розповідати молодим історії у літніх сутінках – справа небезпечна. Після цього можна погано спати і бачити бурхливі сни. Добраніч!

І він пішов у темряву своїм усе ще пружним, але вже сповільненим тягарем прожитого кроком. Було вже пізно. Але втома, яка досі огортала мене на самому початку теплих літніх ночей, сьогодні відступила під тиском вражень від цієї дивної історії. Так буває завжди, коли маєш справу з чимось незвичайним або ж коли переживаєш чужі пригоди як свої власні. Тож я пішов темною стежкою далі, аж до вілли Карлотта, яка спускається мармуровими сходами до самої води, і сів на одну з прохолодних сходинок. Ніч була чудова. Вогні Белладжіо, які раніше поблискували між деревами, мов світлячки, тепер здавалися недосяжно далекими, відсвічували у воді і поволі пропадали один за одним у густій темряві. Озеро лежало переді мною мовчазне і чисте, мов чорний коштовний камінь, оправлений у прибережні вогні. Хвилі ритмічно вдаряли у сходинки, немов білі руки по білих клавішах. У бездонному небі світилися зорі – тисячі далеких вогнів. Вони були непорушні у своєму мовчазному світінні, тільки час від часу котрась виривалася з вишикуваних рядів і кидалася в темряву літньої ночі, у долини, ущелини, поміж гір або у глибокі води, її несла сліпа сила, і вона була схожа на людське життя, підвладне непередбачуваності долі.

Страх

Коли пані Ірене вийшла з помешкання свого коханця і спускалася сходами, її раптом охопив уже знайомий безглуздий страх. Чорна дзиґа закрутилася перед очима, коліна заклякли у нестерпній нерухомості, і довелося схопитися за поручні сходів, аби не впасти. Вона вже не вперше наважилася на цей небезпечний візит і не вперше відчула це раптове тремтіння. Щоразу під час повернення додому переживала напади такого смішного і безглуздого страху і нічого не могла з собою зробити. Дорога на побачення була набагато легшою. Вона зупиняла машину на розі вулиці, не озираючись пробігала кілька кроків до воріт, а потім швидко мчала сходами догори, знаючи, що він уже чекає на неї за дверима, уже відчиняє їх різким рухом, і перший напад страху, перемішаний із нетерплячкою, розчинявся у гарячих привітальних обіймах. Але згодом, коли вона збиралася додому, цей таємничий страх наростав і накочувався на неї крижаними хвилями – разом із відчуттям провини і нав’язливим переконанням, що кожен випадковий перехожий на вулиці може прочитати у неї на обличчі, звідки вона повертається, і відповісти на її розгубленість нахабною посмішкою. Останні хвилини поряд із ним уже були отруєні передчуттям неспокою, який щомиті зростав. Вона збиралася, пропускаючи повз вуха його прощальні слова і опираючись останнім проявам ніжності, а її руки тремтіли від нервового поспіху. У цей момент усе в ній прагло тільки одного – якомога швидше піти звідси, вирватися з його помешкання, з його будинку, з цієї пригоди – назад, у своє спокійне врівноважене існування. Їй складно було наважитися подивитися в дзеркало, вона боялася побачити сумнів у власному погляді, але змушена була робити це, щоб пересвідчитися, що з її одягом усе гаразд і він не зрадить пристрасних обіймів, у яких її щойно стискали. Потім звучали слова прощання, які марно намагалися заспокоїти її, вона майже не чула їх через збудження і якусь мить напружено вслухалася у тишу за зачиненими дверима, боячись почути чиїсь кроки на сходах. А за дверима на неї уже чекав нетерплячий страх, прагнув скоріше торкнутися її і правом сильного примусити серце битися сильніше, так щоб вона спускалася сходами, мало не задихаючись, а потім відчувала, як сили, зібрані нервовим вольовим зусиллям, зраджують її.

Якусь мить вона стояла із заплющеними очима і жадібно вдихала темну прохолоду сходової клітки. Раптом десь угорі стукнули двері, вона злякано здригнулася, долоні механічно поправили густу вуаль, щоб на обличчя падала ще густіша тінь, і жінка збігла сходами донизу. Тепер їй загрожував ще один, останній, найважчий момент виходу на вулицю з чужих воріт, за якими вона могла наштовхнутися на несподіване запитання когось із знайомих, звідки це вона йде, а разом із цим запитанням на неї чекала б розгубленість і необхідність брехати. Тож вона нахилила голову, як легкоатлет перед розгоном та стрибком, і кинулася у пориві раптової відваги до шпарини напівпрочинених дверей.

І тут раптом з усього розгону налетіла на жінку, яка збиралася піднятися сходами.

– Вибачте, – розгублено пробурмотіла пані Ірене і хотіла якомога швидше пробігти повз жінку. Але та загородила дорогу і свердлила її розлюченим і неприховано зверхнім поглядом.

– Нарешті я застукала вас! – безцеремонно викрикнула вона хрипким голосом. – Звичайно, ви порядна жінка. Так звана порядна! Якій мало власного чоловіка, його грошей і всього іншого. Тож вона мусить відбити у бідної дівчини її коханого…

– Боже мій… що ви таке… Ви плутаєте мене з кимось… – затинаючись пробурмотіла пані Ірене і зробила ще одну спробу прослизнути за двері, але жінка міцно перекрила вихід своїм широким тілом і голосно кинула їй у відповідь:

– Ні, я не помиляюся… я добре вас знаю… Ви повертаєтеся від мого коханого, від Едуарда… Сьогодні я нарешті зловила вас і тепер знаю, чому він останнім часом так рідко знаходить час для мене… Отже, все через вас… Ви – підла!..

– Боже мій… – перебила її пані Ірене ледь чутним голосом. – Не верещіть так, – і мимоволі відступила назад.

Жінка знову поглянула на неї зверхньо. Це тремтіння, страх, ця очевидна безпорадність явно подобалися їй, бо вона вивчала свою жертву знущальним, самовпевненим і задоволеним поглядом. Її голос від утіхи зазвучав ще вульгарніше, і вона сказала майже по-панібратськи:

– Он які вони, ці одружені жінки, благородні, пристойні дами, які ходять красти чужих чоловіків. Обличчя закрите – ясно, що закрите: щоб потім знову можна було всюди видавати себе за чесну жінку…

– Що… що ви від мене хочете?… Я вас не знаю… Мені треба йти звідси…

– Йти звідси… звичайно… до законного чоловіка… до теплого родинного вогнища, щоб удавати там із себе аристократку і дозволити служниці роздягнути себе… А що буде з нами? Навіть якщо ми помремо від голоду, це нашу шляхетну панночку зовсім не… У таких, як ми, ці пристойні дами готові вкрасти останнє…

Ірене зібралася на силі і під впливом раптового пориву витягла із гаманця першу-ліпшу купюру.

– Ось… прошу вас… але дайте мені пройти… Я більше ніколи сюди не прийду… Обіцяю вам.

Жінка взяла гроші і подивилася на Ірене злим поглядом.

– Повія, – пробурмотіла вона.

Пані Ірене здригнулася від цього слова, але, побачивши, що жінка звільнила місце в дверях, вирвалася надвір – спітніла і задихана, ніби самогубця, що кидається з вежі. Обличчя перехожих на вулиці здавалися їй спотвореними, ніби маски, і вона із затуманеним поглядом проривалася крізь них аж до автомобіля, який чекав на розі. Потім безсило опустилася на сидіння, не відчуваючи власного тіла, застиглого і знерухомілого, а коли здивований шофер врешті поцікавився, куди їхати, дивна клієнтка якийсь час дивилася на нього порожнім поглядом, аж поки її затьмарена свідомість врешті збагнула зміст сказаного.

– До Південного вокзалу, – скоромовкою вимовила вона, бо раптом подумала, що жінка може переслідувати її. – Але швидше, їдьте якомога швидше!

Аж коли авто рушило, вона усвідомила, яким ударом стала для неї сьогоднішня зустріч. Ударом у саме серце. Жінка відчула свої руки, які звисали по боках її тіла, ніби неживі, і раптом почала тремтіти і цокотіти зубами. У роті з’явився гіркуватий присмак, хотілося блювати – водночас вона відчувала якусь безглузду притлумлену лють, яка намагалася вирватися з її грудей назовні. Хотілося закричати або затупати ногами, аби звільнитися від цього спогаду, який міцно засів у її мозку, ніби риболовний гачок. Звільнитися від цього тупого обличчя, від зверхнього сміху, від духу підлості, який ішов із рота пролетарки, від поганого запаху цього гидкого рота, який з ненавистю викрикував їй в обличчя дошкульні слова, від загрозливо піднятого червоного кулака. Її нудило все сильніше, нудота підіймалася все вище, підступала до горла, а машина, яка їхала швидко, ще й посилювала це відчуття, бо пасажирку кидало з боку в бік на крутих поворотах. Вона хотіла попросити водія їхати повільніше, але раптом пригадала, що може мати не досить грошей, щоб заплатити йому, вона-бо віддала тій жінці майже все, що було в гаманці. Тоді Ірене дала шоферові знак зупинитися і швидко вийшла з машини, здивувавши його ще більше. На щастя, решти грошей вистачило, щоб розрахуватися. Зате вона опинилася у незнайомому районі, у натовпі заклопотаних людей, які робили їй боляче кожним своїм словом чи поглядом. Її коліна ніби розм’якли від страху і дуже неохоче рухалися вперед, але треба було якось дістатися додому, тож вона зібрала докупи рештки своїх сил і з надлюдською напругою ішла від вулиці до вулиці, ніби продиралася через болото або брела по коліна в снігу. Але врешті вона таки дійшла і з нервовим поспіхом піднялася сходами, намагаючись хоч трохи заспокоїтися.

Аж тут, коли служниця зняла їй пальто і пані Ірене побачила, як син бавиться із молодшою сестрою, а довкола стоять знайомі речі, звідусюди віє затишком і надійністю власної оселі, потроху почала повертатися принаймні зовнішня видимість спокою і врівноваженості. Але всередині у грудях і далі болючими хвилями стискала серце тривога. Вона зняла вуаль, розгладила шкіру на обличчі, щоби здаватися спокійною, й увійшла до їдальні, де її чоловік сидів за накритим до вечері столом і читав газету.

– Пізненько, моя люба Ірене, пізненько, – привітався він із нею м’яким докором, встав із-за столу і поцілував у щоку. Їй стало соромно. Вони сіли за стіл, і він байдуже запитав, не відриваючи погляду від газети:

– Де ти була так довго?

– Я… була… в Амалії… їй треба було придбати дещо… і я пішла з нею, – додала вона, люта на себе за те, що не спромоглася на якусь переконливішу брехню.

Давніше вона завжди заздалегідь готувала ретельно продуману, захищену від будь-яких можливостей перевірити вигадку, а сьогодні страх примусив її забути про це і вдатися до такої невдалої імпровізації. Якщо раптом, – промайнуло у її свідомості, – її чоловік, як персонаж п’єси, яку вони нещодавно бачили в театрі, зараз передзвонить і запитає…

– Що з тобою? Ти здаєшся такою знервованою і… чому ти не знімеш капелюшка? – запитав чоловік.

Вона здригнулася і знову відчула, як сама себе викриває невпевненістю, квапливо піднялася і пішла до своєї кімнати зняти капелюшок. Там вона так довго дивилася в дзеркало, у власні перелякані очі, аж поки не визнала свій погляд достатньо впевненим і спокійним. Тільки тоді повернулася до їдальні.

Служниця подала наїдки, і вечір пройшов, як і всі інші вечори, хіба що трохи мовчазніше і не в такій затишній атмосфері, як завжди. Розмова точилася повільно, була скупою і часто переривалася. Її думки знай поверталися до зустрічі в під’їзді і відразу ж злякано тікали геть від цього спогаду, коли ця страхітлива жінка була так близько. Згадавши про це, Ірене піднімала очі, аби знову відчути себе у безпеці, доторкалася до якогось з предметів, що оточували її і нагадували про важливі епізоди з минулого, і це трохи заспокоювало її. А настінний годинник, який перебивав мовчання своїми сталевими кроками, непомітно підкорив собі биття її серця, і воно знову повернулося до рівного, безтурботно-спокійного ритму.

Наступного ранку, коли її чоловік пішов до своєї канцелярії, а діти – на прогулянку, вона врешті залишилася сама і знову повернулася подумки до вчорашньої жахливої зустрічі, але у ранковому світлі ця подія втратила значну частину своєї загрозливості. Пані Ірене усвідомила, що її вуаль була занадто густою, щоб справді можна було розгледіти риси обличчя. Тоді вона спокійно обдумала усі можливі заходи безпеки на майбутнє. Вона більше ніколи не піде до помешкання свого коханця – це вона знала напевно, – і таким чином їй удасться уникнути дуже ймовірної можливості ще раз зіткнутися з жінкою. Залишалася тільки небезпека випадковості, але і це було не так страшно, бо Ірене втекла машиною, отже, жінка не могла б вистежити її. Шантажистка не знала ні її імені, ні адреси, а впізнання лише на підставі нечітких рис обличчя навряд чи варто було боятися. Але і на такий малоймовірний випадок пані Ірене підготувала тактику поведінки. Бо, якби її не паралізував страх, вона повелася б зовсім інакше ще першого разу: зберегла б спокій, заперечила б усі закиди жінки, стверджувала б, що та плутає її з кимось, адже довести нападниця і так нічого б не змогла і її можна було б звинуватити в наклепі. Пані Ірене не даремно була дружиною найвідомішого в місті адвоката: вона часто чула його розмови з колегами і знала, що вимагачів найкраще позбуватися відразу, реагувати на їхні слова крижаним спокоєм, бо будь-яка затримка, найменша ознака неспокою зміцнює позицію нападника.

Першим кроком обережності став короткий лист до коханого із повідомленням, що вона не зможе прийти завтра о домовленій годині, як і протягом кількох наступних днів. Коли вона перечитала послання, у якому вперше змінила власний почерк, тон видався їй занадто холодним, і вона вже хотіла замінити написане теплішими, інтимнішими словами, аж тут пригадала собі вчорашню зустріч у під’їзді, і її охопила лють, яка накопичилася всередині і спричинила холодний тон листа. Гордість жінки була ображена несподіваним і неприємним відкриттям того, якою вульгарною була її попередниця в серці коханого. І тепер вона перечитала листа уже з відчуттям ненависті і бажанням помсти, тож холодні слова і виражена ними відмова прийти трохи покращили її настрій.

Із цим юним піаністом, який уже був досить відомим, хоча поки що тільки у відносно вузьких колах, вона познайомилася на прийомі в когось із знайомих і вже незабаром, не відчуваючи до цього особливого бажання і навіть не дуже усвідомивши, як саме, стала його коханкою. Вона не відчувала в собі якогось особливого потягу, ні чуттєвого, ні духовного, і віддалася йому не стільки через сильне прагнення його тіла, скільки через недостатній опір його наполегливості, і трохи – з якоїсь неспокійної цікавості. У неї не було жодних причин заводити собі коханця – її тілесні потреби були цілком заспокоєні вдалим шлюбом, – не відчувала вона і типового для жінок браку духовної самореалізації, що її міг би дати позашлюбний роман, – життя із забезпеченим, інтелектуально вищим за неї чоловіком та двома дітьми було цілковито щасливим. Вона жила розмірено, задоволена собою та оточенням, і трохи сонно, позбавлена побутових труднощів завдяки міцному достатку. Хоча саме таке мляве існування, схоже на задуху перед грозою, часом сприяє несподіваному вибуху чуттєвості, а незмінна температура подружнього щастя і повна відсутність бажань гнітять так само, як постійне невдоволення і безнадія. Ситість набридає не менше, ніж голод, і саме стабільність та забезпеченість її життя пробудили у ній цікавість до пригод. На шляху пані Ірене ніколи не траплялося перешкод. Її завжди оточували м’якість, турбота і ніжність, спокійне кохання й пошана домашніх. Вона не підозрювала, що така знудьгованість ніколи не визначається самими лише зовнішніми обставинами, а завжди є відображенням внутрішньої порожнечі і відсутності справді сильних почуттів, тому їй здавалося, що ця надмірна зручність позбавляє її контакту зі справжнім життям.

Несміливі мрії її юності про велике кохання та екстаз неземних почуттів були приспані дружнім спокоєм перших років шлюбу та грою інстинктів раннього материнства. А тепер, коли вона наближалася до свого тридцятиліття, ці мрії знову оживали в ній. Як кожна жінка, вона була переконана у власній здатності пережити велику пристрасть, але не пов’язувала це зі сміливістю та необхідністю платити за пригоди неминучу ціну небезпеки. І ось у такий момент повного задоволення життям, яке вона самостійно не здатна була урізноманітнити новими відчуттями, на її шляху раптом трапився оточений романтичним ореолом митця юнак, який захотів її сильно, демонстративно та неприховано. Вперше з часів ранньої юності вона відчула справжнє і сильне збудження. Цей юнак увірвався в її налагоджене існування, у світ, в якому сповнені поваги чоловіки досі лише належно оцінювали в ній «вродливу жінку», відпускали ввічливі дотепи і злегка кокетували, але жоден із них не жадав по-справжньому її жіночого єства. Їй самій сподобалася в ньому, здається, лише тінь якогось смутку на обличчі, занадто штучно стилізованому під цікаве і привабливе. Вона не вміла відчитати цієї штучності, такої ж завченої, як техніка його робіт і як вічна замріяність, свідомо посилена трохи надмірною, удавано імпровізованою меланхолією. Вона вважала цей смуток ознакою належності до вищого світу, який уявлявся їй із прочитаних книг кольоровим і привабливим, романтичним, як у побачених на театральній сцені виставах, тож вона мимоволі визирнула за край своєї звичної чуттєвості і ситої буденності, щоб зазирнути у цей світ. Комплімент його грі, можливо, трохи надто пристрасний з погляду пристойності, який вона пустила під впливом раптової зміни настрою, змусив його підняти очі над клавішами, і вже цей перший його погляд був сміливим та чуттєвим. Вона злякалася, але водночас відчула привабливість цього страху. Потім була розмова, під час якої все здавалось їй осяяним і розігрітим полум’ям неземних відчуттів. Усе це заінтригувало її й пробудило настільки сильну цікавість, що вона не змогла опиратися спокусі зустрітися ще – цього разу на концерті. Відтоді вони бачилися все частіше, а незабаром ці зустрічі перестали бути випадковими. Досі вона не надто довіряла своїм музичним смакам, і то цілком обґрунтовано, але тепер стала для нього, справжнього митця, важливою порадницею і довіреною особою, і про це він не забував нагадувати їй при кожній нагоді. А вже через кілька тижнів після знайомства він змусив її необачно повірити, що він хоче, щоби вона і тільки вона стала першою слухачкою його нового твору в нього вдома. Можливо, таке теж входило в його плани, але посеред палких поцілунків і її несподіваної готовності віддатися йому про це забулося. Після такого неочікуваного розвитку подій її охопив переляк, таємничий ореол, який оточував її коханого досі, розвіявся, а почуття провини за мимовільну подружню зраду було частково заспокоєне втішним для марнославства усвідомленням, що вона вперше і, як їй здавалося, самостійно прийняла рішення і заперечила мораль міщанського світу, в якому жила.

Спочатку вона жахалася власної зіпсутості, а потім потроху перемогло марнославство, і вона навіть почала пишатися собою. Але і ці неоднозначні почуття недовго були такими бурхливими. Інтуїтивно вона весь час відчувала потребу захистити себе від цього чоловіка, і насамперед від усього нового в ньому, від того, що так вабило її на початку, викликало цікавість. Екстравагантна манера вбиратися, циганський спосіб існування, нестабільність доходів, через яку він всякчас кидався в крайнощі, переходячи від марнотратства до злиднів, – усе це викликало опір її міщанського характеру. Як і більшість жінок, вона хотіла, щоби її митець мав дуже романтичний вигляд здалеку, але зблизька відповідав усім світським умовностям: дикий звір, але за міцними ґратами звичайності. Пристрасть, яка так захоплювала її в його музиці, непокоїла у близькому тілесному спілкуванні, а якщо зовсім відверто, то його раптові і владні обійми їй не подобалися: вона все порівнювала їхню егоїстичну манеру з ніжністю і повагою, які завжди виявляв у інтимні моменти її чоловік протягом усіх прожитих разом років. Але після першої подружньої зради вона приходила до коханця знову і знову, не відчуваючи ні особливого щастя, ні розчарування, лише через якесь дивне відчуття обов’язку і з млявого призвичаєння. Вона належала до тих жінок, що їх не так уже й рідко можна зустріти і серед легковажних чи навіть утриманок, чия внутрішня міщанська порядність настільки сильна, що вони привносять певну впорядкованість навіть у подружню зраду, одомашнюють будь-яку романтичну пригоду і намагаються найсильніше і найбільш незвичайне почуття накрити маскою буденності. Уже через кілька тижнів вона знайшла у своєму житті місце для цього юнака, акуратно виділила для нього, як і для своїх свекра й свекрухи, визначений день раз на тиждень. Ці стосунки не змусили її нічим жертвувати, навпаки, вона тільки додала дещо до свого звичного розпорядку. Коханець не змінив механізму її зручного існування – він просто поповнив його розмірене щастя, як третя дитина або автомобіль, і пригода вже незабаром стала такою ж банальністю, як і дозволені насолоди.

Перший же випадок, коли їй довелося заплатити за пригоду, відчути небезпеку, примусив її відразу дріб’язково замислитися над тим, чи варта приємність аж таких жертв. Вона була розпещена долею, сімейним щастям, достатком і перетворилась на особу, майже цілком позбавлену бажань, тож найменша незручність відразу ж видалася їй нездоланною перешкодою. Вона не збиралася поступатися навіть найменшою часткою свого душевного спокою та безтурботності і була готова без зайвих роздумів пожертвувати пригодою задля зручності.

У відповідь на своє послання вона отримала наляканого, нервового і хаотично написаного листа із безпорадними благаннями, скаргами й оскарженнями, і лист знову пробудив у ній невпевненість, чи варто було так відразу відмовлятися від цих стосунків, адже така неприхована пристрасть тішила її амбітність і розчулювала своїм самовідданим розпачем. Коханець наполегливо благав хоча б про коротеньку зустріч, під час якої він міг би довідатися про свою провину, якщо раптом йому довелося мимоволі чимось образити її. І їй сподобалася ця нова гра, ця можливість ображеним мовчанням і непоясненим розривом зробити себе в його очах ще бажанішою і недосяжнішою. Їй подобалася можливість перебувати в оточенні пристрасті, але самій зберігати спокій, як це водиться між усіма внутрішньо холодними і байдужими людьми. Тож вона призначила йому зустріч у кондитерській, де, як їй раптом пригадалося, вона ще юною дівчиною вже була колись на побаченні з одним актором. Тепер їй здавалися неймовірно дитячими і його тодішнє обожнювання, і її власна безтурботність. Вона осміхнулася на думку про те, як дивно, що тепер у її житті знову з’являється романтика, якої вона була позбавлена протягом усіх років шлюбу. І вона вже майже раділа вчорашній неприємній зустрічі, яка дала їй справді сильні відчуття, що від них досі тремтіли її нерви, хоча вона, звичайно, досить швидко заспокоювала їх.

Цього разу вона вбралася у темну сукню, яка нічим не виділялася б у натовпі, та інший капелюшок, щоб на випадок нової зустрічі із переслідувачкою бути менш упізнаваною. Її рука потяглася до полиці, де лежала дуже густа вуаль, яка приховувала риси обличчя, але раптовий напад упертості примусив відкласти вуаль убік. Чому це вона, шанована жінка, має боятися вийти на вулицю через якусь незнайомку? І от страх перед небезпекою уже перетворився на незвичне, небезпечне і спокусливе лоскотання нервів, на готовність до поєдинку, яка примушує отримувати задоволення від доторку до холодного леза шаблі чи зазирання в чорне дуло револьвера, де зачаїлася спресована смерть. Це нервове тремтіння, передчуття пригоди вносили у її спокійне життя щось досі незнане, близькість пригоди приваблювала, розпалювала азарт до гри, а новизна відчуття незвично напружувала нерви, і здавалося, ніби по всьому тілу пробігають електричні розряди.

Вона пережила коротенький напад страху тільки з самого початку, щойно вийшла на вулицю, – це було схоже на пронизливий холод, який пробирає аж до кісток, коли запихаєш у воду кінчики пальців ноги перед тим, як занурити у хвилі все тіло. Але за мить цей холод минув, і вона відчула незвичний приплив енергії, радості життя, незнайоме їй досі бажання ступати якомога легше, пружніше і впевненіше, високо підіймати ноги і стрімко ступати вперед. Їй стало майже прикро за те, що кондитерська розташована так близько від дому, бо хотілося б рухатися у цьому напруженому ритмі якомога довше, поспішаючи на магічний поклик пригоди. Час до призначеного побачення спливав швидко, а відчуття приємної певності у серці підказувало їй, що коханий уже чекає на неї. Він сидів за столиком у кутку, і коли вона зайшла, схопився з місця з таким запалом, що це приємно розчулило її, і водночас їй стало трохи соромно за нього. Вона змушена була зробити йому зауваження і попросила говорити тихіше, бо він просто з порога накинувся на неї з цілим потоком питань і докорів. Вона так і не назвала справжньої причини свого рішення, а лише невизначеними натяками розпалила його ще більше. Тепер вона була недосяжною для його бажань і навіть не обіцяла нічого в майбутньому, бо відчула, як сильно збуджує його ця загадкова і раптова неприступність, відмова від побачень… Коли після півгодинної гарячкової розмови вона покинула його, не подавши навіть надії на якусь ніжність, у неї всередині спалахнуло дивне відчуття, знайоме ще з юності, але відтоді забуте. Їй здавалося, що десь глибоко в неї всередині горить невеличкий вогник, який тільки чекає вітру, щоб розгорітися по-справжньому і вибухнути потужним полум’ям. Вона сміливо відповідала на кожен зацікавлений чоловічий погляд на вулиці, і такий несподіваний успіх змусив її раптом зупинитися перед дзеркалом у квіткарні і роздивитися власну вроду на тлі червоних троянд і вкритих краплями води фіалкових пелюсток. Її очі блищали від збудження, вона відчувала себе легкою і юною, на напіврозкритих вустах сяяла посмішка, а тіло рухалося так плавно, ніби от-от мало злетіти. Їй хотілося позбутися всіх зовнішніх умовностей, хотілося танцювати й підстрибувати, вивільнитися зі звичного ритму власної ходи. Але дзвони церкви Святого Михайла, повз яку вона саме проходила, нагадали, що час повертатися додому, у вузький упорядкований світ. З часів свого дівоцтва не відчувала вона такої легкості і такого чуттєвого пориву – ні в перші роки шлюбу, ні в обіймах коханця. Уже незабаром їй доведеться пожертвувати цією легкістю, натхненням і чуттєвим напруженням, щоб знову повернутися до розміреного домашнього розпорядку, і думка про це була нестерпною. Пані Ірене втомлено попрямувала далі. Перед під’їздом свого будинку ще раз нерішуче зупинилася і на повні груди вдихнула гаряче повітря, відчула неспокій цього незвичного моменту і те, як глибоко в серці завмирає останній поштовх щойно пережитої пригоди.

Раптом хтось торкнувся її плеча. Вона озирнулася.

– Що… що ви знову хочете від мене? – запитала вона, перелякана на смерть, коли побачила перед собою ненависне обличчя переслідувачки, і відразу ж злякалася ще більше, бо цими словами мимоволі видала себе.

Адже вона збиралася робити вигляд, ніби не впізнає цієї жінки, якщо зустріне її ще колись, заперечувати усі її слова і зустріти домагання сміливо і з гідністю.

… Але тепер було вже пізно.

– Я чекаю на вас уже півгодини, пані Ваґнер.

Ірене здригнулася, почувши власне ім’я. Ця особа знала, як її звати і де вона живе. Тепер для неї усе втрачено, її доля опинилася в руках цієї жінки. На губах застигли старанно приготовані і завчені слова, але язик її був паралізований і вона не могла вимовити ні звука.

– Уже півгодини чекаю, пані Ваґнер.

Жінка повторила свої слова з погрозою, ніби дорікала Ірене.

– Чого ви хочете… Чого ви хочете від мене…

– Ви добре знаєте, чого я хочу, пані Ваґнер, – на звук свого імені Ірене знову здригнулася. – Ви дуже добре знаєте, чому я прийшла.

– Я не бачила його більше… дайте мені спокій… я більше ніколи не побачу його… ніколи…

Жінка зачекала, поки в Ірене від хвилювання перехопить подих. А потім сказала, грубо, ніби до своєї підлеглої:

– Не брешіть! Я ходила за вами аж до кондитерської, – і, побачивши, як Ірене злякано відступає, додала ще більш зверхньо: – Це тепер моє основне заняття, бо з роботи мене потурили, як вони кажуть, «через скрутні часи». Самі знаєте, як воно буває. Тож нічого не залишається, як тільки побільше бувати на свіжому повітрі, знаєте, гуляти… як усі порядні пані.

Вона вимовила це з холодною злістю, яка вколола Ірене у саме серце і примусила відчути себе беззахисною перед оголеною брутальністю і підлістю цієї особи. Їй ставало все страшніше від думки, що жінка може знову заговорити голосніше або що надійде чоловік і тоді все втрачено. Тремтячими руками намацала вона свою сріблясту сумочку і витягла з гаманця усі гроші, які там були. З відразою увіпхнула купюри до рук жінки, а та вже виставила долоню, впевнена, що здобич її не омине. Але тепер ця рука не здригнулася і не відсмикнулася засоромлено, коли отримала гроші, як було попереднього разу, а застигла в повітрі, розчепіривши пальці, ніби кігті.

– Дайте і сумку, щоб гроші часом не загубилися! – зверхньо вимовив викривлений рот, і жінка засміялася, видаючи тихий гортанний звук.

Ірене уважно подивилася в її очі, але витримала лише мить і змушена була відвести погляд. Цю нахабну і підлу зверхність неможливо було витерпіти. Відраза пронизала її тіло, ніби пекучий біль. Геть, геть, подалі звідси, тільки б не бачити більше цього обличчя! Вона відвернулася, швидким рухом тицьнула жінці дорогу торбинку і вибігла сходами догори, гнана страхом.

Чоловіка ще не було вдома, тож можна було дозволити собі з розгону впасти на диван і лежати нерухомо, ніби після удару молотком, тільки пальці час від часу пронизувало дрібне тремтіння, яке хвилями розходилося аж до плечей. Ніщо в її тілі не боронилося проти цього нападу визволеного жаху. Аж коли вона почула з коридору голос чоловіка, то знайшла в собі сили встати і перейти до іншої кімнати. Її рухи були механічними, а тіло ніби враз утратило здатність відчувати.

І ось страх міцно вкорінився в її домі і не збирався нікуди тікати. Протягом численних, нічим не заповнених годин вона знову і знову прокручувала перед собою деталі жахливої зустрічі, усе чіткіше усвідомлюючи безнадійність своєї ситуації. Ірене не знала, звідки жінка могла довідатися її ім’я й адресу, але не було жодного сумніву, що та використає своє знання і тепер весь час вимагатиме гроші. Тим більше, що перші спроби пройшли так вдало. Минуть роки, а жінка продовжуватиме липнути до неї як гриб-паразит до дерева, і позбутися її не допоможуть навіть найвідчайдушніші зусилля, бо хоча чоловік пані Ірене достатньо заможний, без його відома вона не зможе знайти достатньої суми, яка раз і назавжди позбавить її жахливої незнайомки. А крім того, пані Ірене добре знала з розповідей чоловіка, що домовленості та угоди з такими безсоромними, позбавленими честі людьми не мають жодної вартості. Вона припускала, що їй удасться відсунути катастрофу ще на місяць, максимум на два, а потім хитка будівля її сімейного щастя неминуче розвалиться. Те, що вона потягне незнайомку до безодні разом із собою, давало єдину, хоча і слабку втіху. Бо шість місяців ув’язнення для такої особи, яка напевно уже бувала під арештом, значили явно небагато, натомість самій Ірене загрожувала докорінна зміна способу життя, а підсвідомо вона відчувала, що існувати інакше просто не здатна. Починати життя спочатку після втрати честі і з вічною плямою на репутації здавалося їй чимось геть нездійсненним, адже досі життя не ставило перед нею випробувань, а лише осипало подарунками, і все давалося їй надто легко, без жодних зусиль. А крім того, у неї були діти, чоловік, дім, усе це давно стало невід’ємною частиною її єства, її світу. І вона дуже чітко усвідомила це саме тепер, коли раптом виникла небезпека втратити їх. Раніше такі речі завжди були для неї абстрактними, а тепер раптом виявилося, що вони життєво необхідні, страшенно важливі, і їй не вкладалася в голові, видавалася неможливою, фантастичною думка про те, що якась чужинка, прийшовши просто з вулиці, може зруйнувати все це одним-єдиним словом.

Зі страхітливою певністю вона усвідомлювала, що катастрофа неминуча і уникнути її неможливо. Але що… що саме трапиться? Відповідь на це питання вона шукала з ранку й до вечора. Яскраво уявляла, як одного дня чоловік отримає листа, потім зайде до неї в кімнату, блідий, похмурий, візьме її за лікоть, почне розпитувати… А далі… що буде далі? Що він зробить? На цьому місці картини в її уяві розчинялися в темряві панічного страху. Вона не знала, що буде далі, і її припущення падали у бездонне провалля. Але з цих неясних передчуттів випливало одне – як мало вона знає свого чоловіка і як складно їй передбачити його дії та рішення. Вона вийшла за нього заміж, бо так хотіли її батьки, а вона не опиралася, і протягом восьми приємних, зручних і щасливих років у шлюбі з ним не відчула жодного розчарування, а лише зміцнення симпатії. У них народилися діти, був спільний дім, вони провели поряд, у спілкуванні, багато годин, але тільки тепер, коли вона питала себе, як він може повестися у цій ситуації, їй було зрозуміло, наскільки чужим і незнайомим залишився він для неї. Вона гарячково намагалася пригадати різні деталі їхнього життя протягом останніх восьми років, і вони поставали перед її очима ніби освітлені страхітливим велетенським ліхтарем, демонструючи їй, що вона ніколи не пробувала з’ясувати справжню сутність його натури і тепер, через вісім років, не знала, був він безжальним чи м’якосердим, суворим чи ніжним. Із фатально запізнілим почуттям провини вона змушена була визнати у цій критичній і життєво небезпечній ситуації, що знає лише поверхову, світську сторону його характеру, а не справжню, глибинну суть, яка прийматиме рішення у трагічну мить. Вона почала гарячково пригадувати риси його характеру і те, що він казав, коли у схожих ситуаціях опинялися інші люди, але змушена була здивовано і присоромлено визнати, що він ніколи не говорив із нею про свої погляди, а вона не ставила йому настільки складних та інтимних питань. Тепер вона годинами перебирала у пам’яті епізоди з їхнього життя, які допомогли б їй краще зрозуміти його характер. Її страх несміливо стукав у кожен найнезначніший спогад, намагаючись знайти вхід до потаємних сховків його серця.

Тепер вона уважно дослухалася до всього, що він говорив, і щодня злякано та нетерпляче чекала його повернення. Пропускала повз вуха слова привітання, зате уважно стежила за кожним жестом – як він цілував їй руку, гладив по волоссю, і все більше переконувалася, що за цим стоїть не так упевнена в собі пристрасність, якої вона цнотливо побоювалася, як ніжність і глибока та міцна симпатія. Він завжди розмовляв із нею спокійно і врівноважено, ніколи не виявляв нетерплячки чи роздратування, усім своїм виглядом демонстрував привітну розслабленість, яка була трохи схожа на його манеру спілкуватися зі слугами, і сильно відрізнялася від того, як він говорив із дітьми – біля них він завжди був жвавим, радісним, а часто і захопленим грою. Сьогодні він як і завжди детально розпитав її про домашні справи, частково задля того, щоб дати їй можливість продемонструвати йому коло своїх зацікавлень, але при цьому приховував свої, і вона вперше помітила, спостерігаючи за ним, як сильно він оберігає її, як стримано намагається пристосуватися до банальності їхніх щоденних розмов. І сама ця невинна банальність, якої вона ніколи не усвідомлювала, раптом злякала її. Він ні словом не прохопився про себе, і її цікавість, спрагла хоч якогось заспокійливого знаку, залишилася невдоволеною.

Нічого не довідавшись із його слів, вона уважно спостерігала за обличчям чоловіка, який сидів у фотелі і читав книгу під яскравим електричним світлом лампи. Розглядала його лице, ніби зовсім чуже, шукала у цих знайомих і водночас зовсім незнаних рисах характер, який залишився прихованим від неї та її байдужості протягом восьми років спільного життя. Чоло було ясним і благородним, свідчило про напружену духовну роботу, а рот указував на строгість і непохитність натури. Усі риси були напруженими, по-чоловічому енергійними й сильними. Вона зі здивуванням усвідомила, що він вродливий, і не без захоплення спостерігала за його стриманою серйозністю і маломовністю, яку досі поверхово вважала нехіттю до спілкування і радо поміняла б на привітну балакучість. Але очі, в яких чаїлася основна таємниця його натури, були опущені на книгу, і вона не мала змоги роздивитися їх. Тому зосередила всю увагу на стрімкій лінії профілю, що означала якесь одне-єдине слово – прощення або прокляття, і суворість цього чужого профілю злякала її, хоча у його рішучості вона вперше роздивилася своєрідну привабливість. Раптом Ірене усвідомила, що їй подобається роздивлятися власного чоловіка, що вона робить це із задоволенням і гордістю. І це усвідомлення, яке так несподівано прокинулося в ній, прийшло разом із болючим поколюванням у грудях, із тупим відчуттям жалю за пропущеним, із чуттєвою напругою, якої раніше не викликало у неї його тіло, принаймні нічого такого вона не пригадувала. Тут він підняв очі від книги. Вона квапливо відступила назад у темряву, аби нетерпляче запитання у її погляді не викликало його підозр.

Три дні вона нікуди не виходила. І злякано зауважила, що цю вперту присутність помітили діти, чоловік і слуги, бо раніше вона рідко проводила вдома багато часу, а тим більше цілі дні. Її не надто домашня натура і незалежність від дрібних побутових клопотів завдяки достатку давали змогу перебувати вдома лише у хвилі відпочинку, наодинці з собою їй переважно бувало нудно, тож вулиця, театр, різноманітні салони та світські зібрання були улюбленими місцями проведення часу. Там ніколи не бракувало розваг і нових знайомств, там можна було безперервно тішитися життям, не докладаючи до цього ніяких зусиль, її чуття при цьому весь час перебували у напівсонному стані, але це не заважало отримувати насолоду. Своїм способом мислення та світоглядом пані Ірене належала до особливої категорії людей – елегантної світської буржуазії Відня. Увесь розпорядок дня таких людей зводився до проведення часу разом із знайомими свого кола, що нагадувало регулярне виконання якихось таємничих домовленостей про те, щоб якомога частіше опинятись одночасно в тих самих місцях, зустрічатись одне з одним і перетворювати ці позбавлені конкретної мети зустрічі та взаємні спостереження на основний сенс свого існування. Людина, яка звикла до всякчасного перебування в товаристві і необтяжливого спілкування, опиняючись на самоті, втрачає ґрунт під ногами. Її чуття бунтуються проти відсутності подій, якими живилися досі, – дріб’язкових, але таких звичних, – і тоді перебування на самоті дуже швидко перетворюється на невпинне зростання ненависті до себе. Вона відчувала, як нескінченно тягнуться години, важким тягарем опускаючись їй на плечі, і яким беззмістовним видається все без звичних занять. Вона тинялася від стіни до стіни у кімнатах їхнього помешкання, ніби у в’язниці, дратувалася і не знаходила собі заняття. Відчувала себе ізольованою від усього, чим досі жила, від світу, на вході до якого тепер стояла, ніби янгол із палаючим мечем, її переслідувачка з погрозами.

Першими зміни в її поведінці помітили діти, а старший хлопчик навіть відверто висловив здивування, що мама так часто буває вдома, примусивши її засоромитися. Слуги та гувернантка лише перешіптувалися, обмінюючись припущеннями. Вона марно намагалася виправдати своє сидіння вдома вигаданими, хоча і досить переконливо сформульованими необхідностями. Але саме ця вимушеність шукання причин і штучність пояснень продемонстрували їй, якою зайвою стала вона у колі своїх найближчих через власну багаторічну байдужість до них. Щоразу, коли вона намагалася знайти собі якесь заняття, неминуче наштовхувалася на чийсь опір, і її раптові намагання зробити щось корисне сприймалися як порушення давно здобутих прав і нещадно відкидалися. Усі місця у її власному домі були зайняті, усі повноваження розподілені, і вона відчувала себе у цьому налагодженому механізмі чужорідним тілом. Вона не знала, як згаяти час, якого раптом стало так багато, навіть спроби зблизитися з дітьми були приречені на поразку, бо і діти сприйняли її несподіване і раптове зацікавлення своїм життям як запровадження додаткового контролю, і їй довелося присоромлено почервоніти, коли під час однієї з таких спроб семирічний син запитав її, чому вона більше не ходить на прогулянки. Усюди, де б вона не намагалася допомогти, це тільки порушувало давно заведений порядок, а будь-яка її діяльна участь у житті домашніх викликала їхню підозру. Крім того, їй забракло кмітливості, аби зробити власну присутність не такою помітною, наприклад, сидіти у себе в кімнаті з книгою чи якоюсь роботою, постійне відчуття страху, як і кожне сильне відчуття, породжувало перманентну нервовість, що без кінця ганяла її з кімнати в кімнату. Кожен телефонний дзвінок чи дзвінок у двері примушував здригатися, і вона щоразу ловила себе на тому, що крадькома визирає з-за штори у вікно, зголодніла за спілкуванням або хоча б можливістю побачити когось, спрагла свободи, але одночасно сповнена страху побачити серед облич перехожих те єдине, яке переслідувало її навіть у снах. Вона відчувала, як раптом вибухнуло і розвалюється на шматки її спокійне існування, і у своєму безсиллі вже передчувала повний крах. Ці три дні у камері власної кімнати здалися їй довшими за вісім років шлюбу.

Але на третій вечір вони з чоловіком були запрошені в гості і відмовитися від цього без переконливої причини було неможливо. Та і час уже зламати ці невидимі ґрати, які раптом виросли довкола неї, або ж нехай вони знищать її, якщо так уже має статися. Їй необхідно зробити перерву, побачити людей, відпочити від цієї самовбивчої самотності страху. Навряд чи існувало б місце, де вона могла б почуватися захищенішою і недосяжнішою для невидимого переслідування, аніж у чужому будинку, в домі своїх друзів. Її страх тривав рівно секунду, одну-єдину секунду, поки вона вперше після тієї зустрічі виходила з дому на вулицю, на якій десь причаїлася та страшна жінка. Вона міцніше притислася до чоловіка, взяла його попід руку, заплющила очі і швидко зробила кілька кроків тротуаром до машини, яка вже чекала на них. Щойно вона опустилася на сидіння, як її внутрішній тягар раптом кудись зник і з’явилося відчуття захищеності поряд із чоловіком, в автомобілі, який швидко мчав нічними вулицями, а коли вони піднялися сходами до чужого будинку, їй стало ще спокійніше. Тепер вона могла на кілька годин повернутися до свого звичного безтурботного і щасливого колись стану, підсиленого радістю людини, яка нарешті вирвалася зі стін в’язниці і знову побачила сонячне світло. Тут вона була захищена від переслідування надійним муром, тут зібралися ті, хто любить її, поважає й захоплюється, святково вбрані люди без жодних лихих намірів, легковажні і розпашілі від задоволення, яке нарешті знову оточило і її. Щойно вона зайшла, як прочитала у скерованих на себе поглядах, що вона гарна, а її краса тільки розцвіла за кілька днів, протягом яких вона була позбавлена захопленого споглядання. Це була така насолода після усіх цих днів мовчання, коли гострий плуг тривожних думок безрезультатно різав на шматки її мозок, перетворюючи все у ній на суцільну болючу рану, тим приємніше було тепер знову почути компліменти, які з шурхотом проникали під шкіру і примушували кров швидше пульсувати у жилах, немов підштовхували її електричними розрядами. Вона зупинилася на місці і застиглим поглядом дивилася поперед себе, поки у її грудях щось нервово сіпалося і рвалося назовні. Раптом вона збагнула, що це був забарикадований у грудях сміх, який прагнув на волю. І ось тепер він вирвався з пострілом, як корок із пляшки шампанського, покотився дрібними пінистими колоратурами, вона сміялася і сміялася, не в змозі зупинитися і трохи соромлячись свого вакханського настрою. З її нервів виливалася напруга, усі чуття загострилися, були здоровими і збудженими, вперше за останні дні вона їла зі справжнім апетитом і пила, ніби багато днів поспіль потерпала від спраги.

Її втомлена самотністю, зголодніла за спілкуванням душа на повну силу вбирала усі життєві насолоди. Музика вабила її і проникала глибоко під розпалену шкіру. Почалися танці, й Ірене відразу ж опинилася у самій середині танцюристів. Танцювала з такою насолодою, як ще ніколи в житті. Це кружляння у безкінечному потокові пар позбавляло її важких і неприємних думок, ритм вростав у її тіло і надихав його запалом руху. Коли музика припинялася, тиша робила їй боляче, заповзала у тремтяче тіло змією внутрішнього неспокою, і жінка радо кидалася знову у вир танцю, ніби у прохолодну, заспокійливу купіль. Раніше вона танцювала не дуже добре, була занадто стриманою, скутою й обережною у рухах, але сьогоднішнє сп’яніння визволеної радості позбавило її усіх цих комплексів. На ній ніби тріснув сталевий корсет із сорому та поміркованості, який раніше завжди стримував усі її пристрасті, і їй здалося, ніби вона тане і розчиняється у неземній насолоді. Ірене відчувала довкола себе чиїсь випадкові лікті, долоні, доторки, наближення і зникання, дихання, голоси, лоскотання і хихотіння, музику, яка проникала просто в кров, напруження всього тіла, настільки сильне, що одяг ніби горів на ній і хотілося роздягнутися, щоб оголена шкіра могла ще глибше увібрати в себе це щасливе сп’яніння.

– Ірене, що з тобою? – вона озирнулася, похитуючись і сміючись, ще розпашіла від танцю.

І тут її у саме серце вколов здивований, нерухомий і крижаний погляд її чоловіка. Вона злякалася. Можливо, вона поводиться занадто вільно? Чи зрадила себе чимось?

– Що… що ти маєш на увазі, Фріце? – затинаючись, запитала вона, вражена раптовим холодом його погляду, який ніби намагався якомога глибше проникнути у неї всередину і який вона вже відчувала на самому дні свого серця. Їй захотілося закричати під рішучим тиском цього погляду, який просвердлював її наскрізь.

– Ти якась дивна сьогодні, – врешті пробурмотів він.

У його голосі прозвучало здивування. Вона не наважилася запитати, про що саме він говорить. І тільки дивилася, як він мовчки, не промовивши й слова, розвернувся і пішов геть, на його широкі плечі, міцну і високу статуру, широку потилицю, схожу на верхівку залізної вежі. «Як у вбивці», – полохливо промайнула в неї в голові безглузда думка. У цей момент, так, ніби бачила його вперше, вона раптом відчула незнаний досі страх перед власним чоловіком, сильним і небезпечним.

Знову зазвучала музика. До неї підійшов якийсь пан, вона механічно взяла його попід руку, але тіло раптом знову стало важким і скутим – навіть приємна мелодія вже не могла його розворушити. Якийсь тягар поволі підіймався від ніг усе вище, кожен крок робив їй боляче. І вона змушена була попросити свого партнера відпустити її. Зупинившись, вона мимоволі озирнулася на свого чоловіка. І перелякалася. Він стояв просто за її спиною, ніби чекав завершення танцю, і її знову різонув його пильний погляд. Чого він хотів? Про що здогадувався? Вона злякано поправила на собі сукню, ніби намагаючись захистити від нього груди. Його мовчання було таким же затятим, як і погляд.

– Будемо йти додому? – несміливо запитала вона.

– Так, – його голос звучав суворо і вимогливо.

Він пішов уперед. І вона знову побачила перед собою загрозливо широку потилицю. Чоловік подав їй шубу, але її не переставало морозити. Додому вони їхали мовчки. Вона не наважувалася промовити ні слова. Її муляло неясне передчуття нової небезпеки. Тепер небезпека загрожувала їй з усіх боків.

Цієї ночі їй наснився страшний сон. Тихо звучала якась незнайома музика, вона зайшла до яскраво освітленої зали з високою стелею і опинилася посеред натовпу. До неї підійшов якийсь юнак, обличчя якого здавалося знайомим, хоча вона так і не змогла його впізнати, взяв її попід руку і повів до танцю. Вона занурилася у м’яку хвилю приємності, музика підхопила і понесла її, піднявши над землею, вони танцювали, кружляючи у великих залах, освітлених золотими люстрами, які світили з такої недосяжної висоти, що здавалися зорями. Дзеркала на стінах повертали їй її власний усміх, а потім несли далі, помножений у численних відображеннях. Танець набирав темп, музика звучала все голосніше. Ірене зауважила, що юнак притискається до неї щораз тісніше, а його долоня блукає по її оголеному плечі, вона аж застогнала від болючого жадання, а її очі занурилися у його, і їй здалося, що вона нарешті його впізнала. Він здався їй схожим на одного актора, якого вона знала ще маленькою дівчинкою і в недосяжність якого була по-дитячому палко закохана. І вона вже хотіла захоплено вимовити його ім’я, але він заглушив її тихий стогін гарячим поцілунком. І вони продовжували кружляти залами, злившись у поцілунку, ніби єдине тіло. Теплий вітерець ніс їх легко й нечутно, непомітно зникла кудись стеля, і тіло знову стало невагомим, вільним від усіх обмежень й умовностей. Тут хтось поторсав її за плече. Вона затримала подих, дослухаючись, і раптом затихла музика, згасло світло, чорними тінями насунулися на неї стіни, а партнер кудись зник.

– Дай сюди те, що ти вкрала! – крикнула їй та сама жахлива жінка, вигук відбився від стін, а крижана рука ніби кліщами обхопила зап’ястя Ірене. Вона різко випросталася й почула власний крик, страшний, відчайдушний зойк жаху, вони з жінкою ще поборолися, але суперниця була сильніша, зірвала разок перлів із шиї Ірене, а разом з тим і півсукні, відкривши груди і руки, а шматки тканини звисали по боках. І раптом звідкись знову з’явилися люди – вони сходилися на крик з усіх залів, зупинялися довкола неї і глузливо розглядали її, напівоголену, а жінка кричала:

– Вона вкрала його у мене, ця зрадниця, повія.

Ірене не знала, куди їй подітися, як заховати очі, бо люди з виразами цікавості на карнавальних масках, під якими ховалися їхні обличчя, загрозливо наближалися і простягали руки до її оголеного тіла. Нарешті її напівпритомний погляд у пошуках порятунку і втечі наштовхнувся на постать чоловіка, який нерухомо стояв у дверях, а праву руку тримав за спиною. Вона закричала і побігла геть, крізь численні зали, позаду галасував жадібний натовп, вона відчувала, як шматки сукні один за одним опадають додолу, вже ледве вдавалося втримати на собі решту. У цей момент перед нею раптом відчинилися двері, вона поспіхом кинулася сходами донизу, щоб урятуватися, але там на неї вже чекала та сама підла жінка з пазуристими долонями, у своїй вовняній спідниці. Ірене відскочила вбік і, як божевільна, кинулася в невідомість, але жінка наздоганяла її, і вони бігли крізь ніч довгими мовчазними вулицями, а ліхтарі нахилялися до них і злостиво посміхалися. Ірене весь час чула ззаду за собою стукіт дерев’яних підошв переслідувачки, але, щойно повертала за ріг котрогось із будинків, просто перед нею вистрибувала звідкись та сама жінка, спершу справа, а потім і зліва, а за наступним поворотом ще дві, і так з-за кожного будинку. Вона вже завжди і всюди чекала на неї, страхітливо помножена, її неможливо було перегнати, вона встигала швидше і хапала за руку Ірене, яка вже чула підступне тремтіння в ногах, усвідомлюючи, що з хвилини на хвилину знепритомніє. Але нарешті побачила свій дім і кинулася туди, а коли відчинила двері, на порозі стояв чоловік із ножем у руці і дивився на неї уважним і пронизливим поглядом.

– Де ти була? – запитав він із прихованою погрозою.

– Ніде, – почула вона свою відповідь, а потім страшний сміх жінки ззаду себе.

– Я все бачила, я все бачила, – з реготом кричала жінка, яка знову якимось чином опинилася поряд і сміялася, наче божевільна.

Її чоловік підняв ножа.

– Рятуйте! – закричала вона. – Рятуйте!

Вона прокинулася, і її зляканий погляд наштовхнувся на очі чоловіка. Що… що це було? Вона лежала у себе вдома, у власній кімнаті, у своєму ліжку, над її головою тьмяно горіла жарівка нічної лампи, і все це їй тільки наснилося. Але чому біля неї сидів чоловік і дивився, немов на хвору? Хто засвітив лампу і чому його обличчя таке серйозне, таке нерухоме? Їй стало страшно, і вона затремтіла. Мимоволі глянула на його руки, але ножа в них не було. Помалу поверталася до тями, струшувала з себе млявість і породжені сонною уявою жахіття. Здається, їй наснилося щось погане, вона закричала вві сні і розбудила чоловіка. Але чому його погляд такий серйозний, такий невблаганно суворий?

Вона спробувала усміхнутися.

– Що… що трапилося? Чому ти на мене так дивишся? Здається, мені наснилося щось недобре.

– Так, ти дуже голосно кричала. Я почув аж у сусідній кімнаті.

«Що я кричала, чим видала себе? – з жахом думала вона. – Що він знає?» Вона не наважувалася глянути йому в очі. Але він продовжував уважно дивитися на неї зверху вниз із підозрілим спокоєм.

– Що з тобою, Ірене? Що відбувається? Ти дуже дивна останнім часом, нервова, неуважна, уві сні кричиш, просиш порятунку.

Вона знову спробувала всміхнутися.

– Ні, – заперечив він. – Не приховуй від мене нічого. У тебе якісь клопоти? Усі в домі помітили, що ти сильно змінилася. Ти можеш довіряти мені, Ірене.

Він підсунувся ближче, і вона відчула, як його пальці погладжують і пестять її оголену руку, помітила незвичний вогник в очах. Їй захотілося притулитися до нього, до його міцного тіла, зізнатися в усьому і тримати його міцно в своїх обіймах, аж поки він не пробачить її, саме зараз, у цей момент, коли він щойно бачив, як вона страждає. Але світло нічної лампи було занадто яскравим, воно падало просто на її обличчя, вона засоромилася і не спромоглася вимовити ні слова.

– Не хвилюйся, Фріце, – вона старанно всміхалася, а тіло її у цей момент аж до кінчиків пальців ніг здригнулося від жаху. – Я просто трохи знервована. Це минеться.

Рука, яка вже обіймала її, різко відсмикнулася. Ірене затремтіла ще сильніше і подивилася на нього, блідого у штучному освітленні лампи, із тривожними зморшками на чолі. Він поволі піднявся.

– Не знаю, чомусь мені здавалося, що усі ці дні ти хотіла мені щось сказати. Таке, що стосується тільки нас обох. Тепер ми самі, Ірене.

Вона лежала нерухомо, ніби загіпнотизована його серйозним і непроникним поглядом. Відчувала, що у цей момент могла би дуже легко все залагодити, достатньо сказати одне слово, одне-єдине слово: «вибач» – і він навіть не запитає за що. Але чому горить це світло, це надто яскраве, безжальне світло, яке їх підслуховує? Вона відчувала, що змогла б сказати це у темряві, але світло забирало у неї сили.

– Отже – нічого? Ти нічого не хочеш мені сказати? Справді?

Яким спокусливо м’яким був цей голос, страшенно спокусливим! Він ніколи так із нею не говорив. Якби не це світло, не лампа, не це жовте жадібне світло!

Вона зробила над собою зусилля.

– Що ти собі думаєш? – засміялася вона і сама злякалася, так фальшиво це прозвучало. – Думаєш, якщо я погано сплю, це конче значить, що у мене є якісь таємниці від тебе? Чи, може, навіть свідчить про наявність коханця?

Вона аж здригнулася від того, наскільки штучно і неприродньо прозвучали ці слова, їй стало огидно і соромно за саму себе, і вона опустила очі.

– Тоді добраніч, – коротко сказав він, у його голосі чулася лють. Це був уже зовсім інший голос, він майже погрожував. Або жартував, але жартував недобре, небезпечно.

Він вимкнув світло. Вона бачила, як його біла тінь зникла у дверях, безшумно, безтілесно, немов нічний привид, а коли зачинилися двері, їй здалося, що закрилася труна. Світ довкола спорожнів, ніби у ньому вимерло все живе, тільки її власне серце гучно й нестримно билося у грудях, і кожен його удар завдавав усе більше болю.

Наступного дня, коли вони обідали, – діти саме посварилися, і їх ледве вдалося втихомирити, – служниця принесла листа. Для шановної пані, на відповідь зачекають. Вона здивовано подивилася на незнайомий почерк і відкрила конверт, а вже після першого ж рядка зблідла і різко зірвалася з місця, а тоді злякалась ще більше, зауваживши загальне здивування всіх за столом через свій несподіваний і зрадливий вибух емоцій.

Лист був коротким: «Прошу негайно передати тому, хто принесе Вам листа, сто крон». Без підпису і дати, почерк явно змінений, тільки цей жахливий хамський наказ! Пані Ірене пішла до своєї кімнати, аби принести гроші, але забула, куди перед тим поклала ключа від шухляди, тож похапцем перевертала все догори дном, поки знайшла його. Тремтячими руками поклала банкноту до конверта і передала посланцеві, який чекав біля дверей. Усе це вона робила цілком несвідомо, ніби під гіпнозом, навіть не зважуючи можливості зачекати і не відразу виконати наказ. А потім повернулася назад до столу – її не було менше двох хвилин.

Усі мовчали. Ірене сіла на своє місце і хотіла вже вигадати якусь термінову причину, аби піти з-за столу, аж раптом її рука затремтіла так сильно, що довелося поставити назад підняту склянку, – вона з жахом зауважила, що з переляку залишила листа відкритим біля своєї тарілки. Її чоловікові було достатньо невеличкого руху, щоб притягнути папір до себе і прочитати написаний невправною рукою текст. Їй відняло мову. Вона крадькома зім’яла листа, але коли запихала папірець до кишені, то зауважила суворий, пронизливий, вольовий і болючий погляд чоловіка – він ніколи давніше так на неї не дивився. Аж тепер поглядом, від якого вона затремтіла, висловив їй свою недовіру, і вона не витримала цього погляду й опустила очі. Так само він подивився на неї і тоді, коли торкнув за плече під час танцю, і вночі, коли гострим, як ніж, поглядом вирвав зі сну.

Він знав про щось чи тільки хотів довідатися? Що саме робило його погляд таким нещадним, крижаним і болючим? І поки вона шукала слів, щоб відповісти йому, то раптом пригадала давно забуту розповідь свого чоловіка про одного слідчого, з яким йому довелося працювати як адвокату. Основним прийомом того була гра поглядів. Він спершу довго вдивлявся у документи, імітуючи сильну короткозорість, а коли наставав час для вирішального запитання, раптом миттєво піднімав голову і поціляв, мов ножем, несподіваним уважним поглядом упритул, викликав переляк, і під цим поглядом підозрюваний, немов його розбив параліч, губився, безсило відмовляючись від старанно приготованої брехні. Можливо, тепер він вирішив сам повправлятися у цьому мистецтві, обравши її жертвою? Їй стало лячно, тим більше, що вона знала, який сильний запал психолога викликає у нього його професія, набагато сильніший, ніж звичайні юридичні амбіції. Вистежування, викриття і примушування підозрюваного зізнатися захоплювали його не менше, ніж інших азартні ігри чи еротика, і в такі дні полювання на злочинця він аж світився від сильного нервового напруження. Погано спав, раптово пригадуючи серед ночі про невиконані справи і несподівані ходи розслідування, намагався не виказувати свого напруження, мало їв і пив, безперервно курив і ощадливо поводився зі словами, беріг їх для суду. Вона лише раз бачила його під час промови в суді і нізащо не наважилася б подивитися на це вдруге, бо була дуже сильно налякана похмурою затятістю, майже лютою запальною промовою і прихованою жорстокістю на обличчі, тепер вона, здавалося, впізнала цей вираз у його застиглому погляді з-під загрозливо насуплених брів.

Усі ці забуті спогади раптом навалилися на неї і не давали вимовити слова, які вона шукала і які вже були у неї на язиці. Вона мовчала, і її розгубленість росла разом з усвідомленням того, наскільки небезпечним було це мовчання і як необачно вона втратила останню можливість більш-менш правдоподібно пояснити свою поведінку. Вона більше не наважувалася підняти очей, але, коли раптом бічним зором зауважила, як його завжди такі спокійні долоні швидко опускаються і підіймаються над столом, ніби маленькі дикі звірі, це злякало її ще більше. На щастя, обід уже закінчився, діти скочили зі своїх місць, голосно перегукуючись дзвінкими голосами, гувернантка марно намагалася втихомирити їхні радісні крики. Чоловік також піднявся зі свого місця і, не озираючись, важкими кроками пішов до сусідньої кімнати.

Щойно Ірене залишилася сама, як відразу ж витягла листа і ще раз переглянула написане: «Прошу негайно передати тому, хто принесе Вам листа, сто крон». І її лють тут же порвала його на дрібні шматочки, зібгала рештки і викинула в смітник, лише після цього вона трохи заспокоїлася, вгамувала свою лють, зігнулася і вкинула папір до каміна. Спалах білого полум’я, яке підгодував кинутий нею папір, заспокоїв її.

У цей момент вона почула кроки свого чоловіка, який повертався до їдальні. Вона миттю випросталася, а обличчя було ще червоним від теплого подиху вогню в каміні і від несподіванки, що її застали на гарячому. Дверцята каміна залишилися зрадливо відчиненими, і вона незграбно намагалася затулити їх своїм тілом. Він підійшов до столу, запалив сигару, і коли полум’я сірника освітило його обличчя, їй здалося, що ніздрі його тремтять, а це завжди значило гнів. Він подивився на неї спокійно:

– Я хотів тільки нагадати тобі, що ти зовсім не мусиш показувати мені свої листи. Якщо тобі подобається мати від мене якісь таємниці, це твоє право.

Вона мовчала і не наважувалася подивитися на нього. Він зачекав ще мить, а потім з усієї сили видихнув дим своєї сигари, ніби з самого дна легенів, і важкими кроками вийшов із кімнати.

Їй не хотілося ні про що думати – просто існувати, забутися, зайняти серце безглуздими клопотами. Вона не могла більше залишатися вдома, хотілося вийти на вулицю, бути серед людей, аби не збожеволіти від жаху. Сподіваючись, що ці сто крон купили їй свободу від переслідування хоча б на кілька днів, вона вирішила знову наважитися на прогулянку, а разом з тим залагодити кілька справ і приховати від домашніх несподівану зміну своєї поведінки. У неї вже виробилася своєрідна манера втечі. Від воріт свого будинку вона кидалася з заплющеними очима у людський натовп, ніби пірнала у глибоку воду. Відчувши нарешті твердість тротуару під ногами і м’який рух людського потоку довкола себе, Ірене у нервовому поспіху рухалася так швидко, як тільки це дозволяв її статус поважної дами, яка не хотіла привернути до себе увагу. Ішла вперед, без конкретної мети, втупивши очі додолу, боялася підняти їх, аби не наштовхнутися знову на небезпечний погляд. Якщо за нею стежили, вона не хотіла цього знати. Але їй не вдавалося думати ні про що інше, і кожного разу, коли хтось випадково торкався до неї, вона здригалася. Нерви напружувалися від кожного звуку, кожного кроку десь позаду, від кожної тіні, яка пропливала повз, тільки в авто або в чужому домі вона могла зітхнути з полегкістю.

З нею привітався якийсь пан. Вона підняла очі, придивилась і впізнала давнього друга своїх батьків, сивого привітного і багатослівного бороданя, якого вона давніше завжди уникала, бо він мав звичку годинами розповідати всім і кожному найменші деталі своїх проблем зі здоров’ям, більшість яких, мабуть, були вигаданими. Але тепер вона пошкодувала, що тільки відповіла на його привітання і не пішла далі в його товаристві, адже будь-який знайомий міг би захистити її від несподіваної зустрічі з тою жахливою жінкою. Вона повагалася і вже хотіла повернутися, але раптом їй здалося, що ззаду хтось швидкими кроками наближається до неї – вона миттю передумала і заспішила далі. Від страху її інтуїція загострилася, як ніколи раніше, і вона відчувала, що ззаду хтось іде, зберігаючи дистанцію. Вона рухалася все швидше, хоча й усвідомлювала, що уникнути переслідування не вдасться. Її плечі почали здригатися, ніби у передчутті доторку, який от-от наздожене її, адже кроки за спиною чулися все ближче, і чим швидше вона намагалася іти, тим важчими ставали її коліна. Вона відчувала свого переслідувача зовсім близько, і ось справді хтось крикнув з-за спини: «Ірене!» – наполегливо, але неголосно, і їй довелося зосередитися, щоб пригадати, кому належав голос, але це була не та страшна жінка. Ірене зітхнула з полегшенням і озирнулася: це виявився її коханець, який мало не налетів на неї, так раптово вона зупинилася. Його обличчя було блідим, розгубленим, з усіма ознаками тривоги, а під її повним нерозуміння поглядом він ще й засоромився. Він невпевнено підняв руку для привітання і знову опустив її, бо Ірене не подала йому своєї. Вона лише дивилася на нього впритул – одну, дві секунди, настільки несподіваною виявилася зустріч. За ці дні суцільного жаху саме його вона зовсім забула. А тепер, коли бачила зблизька знайомі риси обличчя, на яких відображалося запитання і безпорадна порожнеча, яку залишає в очах кожна непевність, у ній раптом гарячою хвилею прокинулася лють. Губи тремтіли, добираючи відповідні слова, а збудження відбилось на обличчі, аж він перелякався і спромігся вимовити лише її ім’я:

– Ірене, що з тобою? – А зауваживши її неспокій, взагалі втягнув голову в плечі і додав: – Що я зробив тобі?

Вона подивилася на нього з погано прихованою люттю.

– Що ви мені зробили? – зі злістю засміялася вона. – Нічого! Зовсім нічого! Тільки добро! Самі приємності!

У його погляді з’явився жах, рот здивовано відкрився, і це лише посилило його простуватий і смішний вигляд.

– Але ж, Ірене… Ірене!

– Не робіть такі великі очі, – різко відповіла вона йому, – і не розігруйте переді мною ніяких комедій. Ваша чистенька подруга, мабуть, підслуховує десь неподалік, а потім знову нападе на мене…

– Хто… хто нападе?

Вона залюбки вдарила б його кулаком в обличчя, у це застигле дурнувате перекошене обличчя, і відчула, як рука міцніше стиснула парасолю. Вона ще ніколи не відчувала такої ненависті, такої сильної зневаги.

– Але ж, Ірене… Ірене! – белькотів він, усе більш розгублений. – Що я зробив тобі? Ти раптом зникла кудись… Я чекаю на тебе день і ніч… Сьогодні цілий день простояв біля твого будинку і вистежував тебе, щоб поговорити.

– Он воно що! Ти вистежуєш. Теж вистежуєш. – Вона відчувала, як лють робить її жорстокою.

Як би було приємно вдарити його в обличчя! Але вона стрималася, ще раз подивилася на нього, відчула сильну відразу і завагалася, чи не виплюнути йому в обличчя всю свою лють разом із якоюсь лайкою. Але замість цього повернулася і, не озираючись, змішалася з людським натовпом. Він залишився стояти з рукою, все ще благально простягнутою їй услід, безпорадний і тремтячий, поки потік вулиці не схопив і не поніс уперед і його, як вода несе опалий листок, який намагається опиратися і кружляти самостійно, хоча рано чи пізно таки буде змитий.

Те, що цей чоловік колись був її коханцем, тепер видавалося їй чимось неправдоподібним і безглуздим. Вона не могла пригадати нічого – ні кольору його очей, ні форми обличчя, її тіло не зберегло спогаду про жодну з його ласк, а з усіх слів, які він колись промовляв до неї, у її пам’яті залишилося тільки це затинання і безпорадне бабське скигління: «Але ж, Ірене!», а також уся вилита в ньому безнадія. І хоча саме він був причиною усіх її теперішніх нещасть, вона жодного разу за всі ці дні не згадала про нього навіть уві сні. Він нічого не значив у її житті, не приваблював нічим, залишив по собі лише невиразні спогади. Вона не могла збагнути, як її губи могли торкатися його губ, і готова була присягнути, що ніколи не належала йому. Що привело її в його обійми, яке жахливе запаморочення, яке божевілля примусило стати його коханкою? Тепер цього не розуміло навіть її власне серце. Вона більше не пам’ятала про це. Усе, пов’язане з ним, стало чужим: вона стала чужою навіть для себе.

Але хіба в її житті протягом цих шести днів, цього жахливого тижня, не змінилася й решта всього? Страх, ніби азотна кислота, окислив її існування, розклав його на окремі елементи. Кардинально змінилося її ставлення до всього навколо, позаплутувалися стосунки з найближчими людьми. Їй здавалося, що досі вона пересувалася по своєму життю з якимись напівзрозумілими відчуттями, з напівзаплющеними очима, а тепер раптом усе довкола почало світитися зсередини якоюсь чудовою ясністю. Просто перед нею, на відстані подиху, опинилися речі, до яких вона ніколи навіть не торкалася і про які раптом зрозуміла, що саме вони і складають її справжнє життя, а те, що раніше видавалося їй важливим, зникло, мов дим. Раніше вона жила в постійному спілкуванні, у товаристві заможних галасливих, балакучих людей, жила тільки для власного задоволення. Але провівши тиждень у в’язниці власного будинку, вона тепер не боялася відмовитися від усього цього, і навіть відчувала певну відразу до того безглуздого неробства цілковитих нероб. Цим першим сильним відчуттям, яке раптом відкрилося їй, вона мимоволі почала вимірювати, ніби шкалою, поверховість своїх дотеперішніх зацікавлень і величезний пласт утраченої нею діяльної любові. У своє минуле зазирала, як у прірву. Протягом восьми років шлюбу і надто скромного щастя вона була мов засліплена, навіть не зробила спроби стати ближчою своєму чоловікові, пізнати його внутрішній світ, як і життя та зацікавлення власних дітей. Між нею й ними стояли особи, які працювали за гроші. Гувернантки та слуги позбавляли її усіх маленьких клопотів, і лише тепер, коли вона ближче зіткнулася з життям своїх дітей, то усвідомила, що саме ці клопоти були значно ціннішими і привабливішими, ніж жадібні погляди чоловіків, і приємнішими за гарячі обійми. Поволі її життя набувало нового змісту, вона почала усвідомлювати серйозніший, важливіший його бік, і збагнула справжню вартість людських стосунків. Відтоді, як вона пізнала небезпеку, а разом з нею і справжнє відчуття, їй раптом стало ближчим усе те, що давніше було чужим. Вона відчувала себе в усьому, а світ, раніше прозорий, мов скло, раптом отримав темну підкладку її власної тіні і перетворився на дзеркало. Куди б вона не подивилася й до чого б не прислухалася, усюди була дійсність.

Вона сиділа біля дітей. Гувернантка читала їм казку про принцесу, якій дозволялося заходити у всі покої палацу, крім одного, який замикався срібним ключем і який вона таки відімкнула на свою біду. Хіба це не стосувалось і її власної долі, адже її цікавило тільки заборонене, і воно допровадило її до нещастя? Вона збагнула глибоку мудрість казки, яка ще тиждень тому здалася б їй примітивною і яку вона б тільки висміяла. У газеті вона прочитала історію офіцера, який став зрадником під тиском шантажистів. Здригнулася і все зрозуміла. Хіба й вона не згодна була зробити неможливе, тільки б десь роздобути грошей і купити за них кілька днів спокою та видимість щастя. Кожен рядок, у якому писалося про самогубство, кожен злочин, кожна зневіра тепер ставали для неї подією. Усе це промовляло до неї від першої особи: зневірена, втомлена життям людина, зваблена служниця і покинута дитина – усе було не менш важливим, ніж її власна доля. Раптом вона відчула все багатство та різноманітність світу і зрозуміла, що більше жодна мить її життя не буде позбавлена цього. І тепер, коли все наближалося до кінця, вона відчувала, що життя тільки починається. Чому ця жалюгідна жінка з її загрубілими кулаками має владу над усім цим і над чудовою можливістю відчувати свій зв’язок, свою вплетеність у такий прекрасний світ? І все величне й гарне, все те, красу чого вона вперше усвідомила, усе тепер буде зруйноване тільки за одну-єдину провину?

Вона сліпо намагалася заперечувати сама перед собою власну провину, так ніби це мало якийсь сенс. Чому саме її буде так жорстоко покарано за цей невеликий гріх? Вона знала так багато жінок, марнославних, нахабних, ненаситних, які навіть купували собі коханців за гроші, а потім у їхніх обіймах насміхалися з власних чоловіків. Знала жінок, для яких брехня стала другою домівкою, які вродливішали в удаванні, сильнішали у переслідуванні, розумнішали у небезпеці, – а вона втратила притомність уже після першого нападу страху, після першої ж зради.

Але чи винна вона взагалі хоч у чомусь? У глибині душі вона була переконана, що цей чоловік, її колишній коханець, – насправді хтось зовсім їй чужий, що вона ніколи не віддавала йому ні найменшої часточки свого справжнього життя. Вона не прийняла нічого від нього і не дала йому нічого від себе. Усе минуле і забуте було не її провиною, а вчинком якоїсь зовсім іншої жінки, яку вона сама не розуміла і спогади про яку в неї були досить туманні. Чи можна було покарати когось за провину, яку вже спокутувано прожитим часом?

Раптом вона злякалася, бо відчула, що це була зовсім не її думка. Хто ж це сказав? Хтось із близьких їй людей, і то зовсім недавно, кілька днів тому. Вона зосередилася, і її страх став ще сильнішим, коли вона пригадала, що на цю думку наштовхнув її чоловік. Він повернувся тоді з одного судового процесу, збуджений, блідий, і хоча раніше ніколи не розмовляв із нею про свою роботу, раптом сказав їй і присутнім при цьому друзям:

– Сьогодні засудили невинного.

Коли його почали розпитувати, він, усе ще роздратований і нервовий, розповів, що засудили злодія, який три роки тому вчинив крадіжку. Але, на думку адвоката, це було несправедливо, бо тоді цей злочинець був зовсім іншою людиною, ніж тепер. Мало того, що його покарали, це було ще й подвійне покарання, бо три роки він уже провів у в’язниці власного неспокою та страху перед викриттям.

Вона з жахом пригадала, що тоді не погодилася з цим. Згідно з її далекими від реальності уявленнями, злочинець завжди становив загрозу для комфорту заможних людей, і його треба було за будь-яку ціну знищити. Тільки тепер вона відчула, наскільки жалюгідними були її аргументи і наскільки гуманними і справедливими думки чоловіка. Але чи зрозуміє він і її, те, що вона захопилася не іншим чоловіком, а самою пригодою? І що він також був трохи винен у цьому, бо був занадто добрим до неї і зробив її життя занадто зручним, занадто сонним? Чи буде він таким же справедливим на місці судді у власному домі?

Але натішитися заколисливими надіями їй не дали. Уже наступного дня знову прийшов лист, який подіяв на неї, ніби удар нагайкою, і сколихнув приспані страхи. Цього разу вимагали двісті крон, і вона заплатила без слова заперечення. Їй було гидко від цього невпинного зростання ціни її спокою, вона відчувала, що вже незабаром їй забракне грошей, бо, хоча сім’я жила в достатку, вона не змогла б непомітно викроювати з бюджету надто великих сум. І що тоді? Вона знала: завтра буде треба вже чотириста крон, потім тисячу – усе більше й більше: чим більше вона дає, тим більше вимагатимуть, а потім, коли вичерпаються її можливості, надійде анонімний лист, і це буде кінець. Вона купувала лише час, недовгий перепочинок, два або три дні, може, тиждень – але як безглуздо спливе цей час, мине у муках і напруженні… Вона спала неспокійно, їй снилися кошмарні сни, ще страшніші, ніж її почуття вдень, їй бракувало повітря, руху, спокою, заняття. Не хотілося ні читати, ні робити щось інше, страх безцільно ганяв її з кутка в куток. Вона почувалася хворою. Часом змушена була раптово сісти через сильне серцебиття, що наповнювало тіло важким неспокоєм і тягучим соком майже болючої втоми, – ця втома виснажувала, але не давала заснути. Страх виїдав ізсередини, заповнюючи порожнечею усе її існування, отруював тіло, і потай вона вже майже мріяла про те, щоб ця хвороба нарешті вийшла назовні, щоб її біль став видимим для всіх, звичайним клінічним захворюванням, до якого люди могли б відчувати співчуття і жаль. У ці години прихованих мук вона заздрила хворим. Як добре було б лежати у санаторії, у білому ліжку поміж білих стін, в оточенні уважних співчутливих поглядів відвідувачів, серед квітів – усі були б із нею добрими й уважними, а за хмаркою страждання десь далеко вже світилося б велике й тепле сонце одужання. Коли комусь болить, він принаймні може голосно кричати, а їй натомість доводиться грати трагікомедію веселощів і здоров’я, але при цьому щодня і щогодини опинятися в жахливих ситуаціях. У стані страшенного напруження нервів їй доводилося сміятися і вдавати веселість, і ніхто не здогадувався, яких неймовірних зусиль вартує їй ця удавана життєрадісність, який героїзм доводиться марнотратно демонструвати у цих щоденних безглуздих самокатуваннях.

Тільки одна людина в її оточенні, так принаймні їй здавалося, відчувала, які жахливі речі діються з нею, і то лише тому, що ця людина уважно стежила за нею. Ірене відчувала, і це примушувало її бути ще обережнішою, що ця людина безперервно думала про неї, як і сама Ірене думала про цю людину. Вони ходили колами одне попри одне день і ніч, кожне намагалося вивідати таємниці іншого, а свої приховати. Її чоловік також змінився останнім часом. Загрозлива суворість перших інквізиторських днів змінилася у його поведінці на своєрідну доброту і стурбованість, які мимоволі нагадали їй часи, коли вони були ще тільки заручені. Він поводився з нею, ніби з хворою, із дбайливістю, яка примушувала її розгубитися, бо вона чулася присоромленою за таку незаслужену любов. Але з іншого боку ця дбайливість лякала її, бо могла значити спробу приспати її пильність, для того щоб у несподіваний момент вирвати з її рук таємницю. Від тієї ночі, коли він підслуховував її, і дня, коли побачив у неї в руках листа, його недовіра переросла у співчуття – він намагався здобути її довіру ніжністю, яка часом заспокоювала її й настроювала розповісти про все, хоча за мить у ній знову прокидалася недовіра. Що це було з його боку – підлещування, спеціальний прийом слідчого щодо підозрюваного, пастка довіри, яка витягне з неї зізнання, а потім раптом зачиниться, і вона залишиться цілком безборонною і змушена буде здатися на його милість? Можливо, він також відчуває нестерпність цього щоденного підслуховування і вистежування, а його симпатія до неї настільки сильна, що він потай страждає разом із дружиною, бо бачить її муки, які з дня на день стають усе помітнішими? Із незвичною тривогою вона спостерігала за тим, як часто він близький до того, щоб урятувати, визволити її, як у нього з вуст уже майже злітає те єдине необхідне слово, від якого все залежить, які спокусливо сприятливі умови створює він їй для зізнання, вона розуміла його наміри і була вдячна за таку гуманність. Але разом з тим вона усвідомлювала, що в ній усе частіше прокидається не тільки прихильність до нього, а й сором перед ним, і від цього ще важче було наважитися на розмову, ніж тоді, коли він не довіряв їй.

Одного разу протягом цих днів, коли вони залишилися вдвох, він заговорив із нею цілком відверто. Ірене повернулася додому і почула з коридору якусь сварку – різкий та енергійний голос чоловіка і невдоволене бурчання гувернантки, а поміж тим плач і схлипування. Її охопив жах. Коли вона чула вдома крики або шум, то здригалася. Тепер її лякало все незвичне та несподіване, вона жила у безперервному очікуванні чогось страшного, раз у раз лякалася, що лист уже надійшов і її таємницю викрито. Щоразу, повертаючись додому, відчиняла двері і насамперед уважно роздивлялася обличчя всіх домашніх, намагалася вичитати на них, що відбувалося, поки її не було, побоюючись, що катастрофа вже почалась, поки її не було. Цього разу йшлося лише про дитячу сварку, невеличке імпровізоване засідання суду, як вона незабаром із полегшенням довідалася. Діти посварилися через іграшку, кольорового коника, якого кілька днів тому подарувала старшому хлопчикові одна з тіток, і тепер молодша дівчинка, якій дістався менш коштовний подарунок, заздрила братові і також хотіла бавитися конем. Але її спроби відборонити свої права не мали успіху, вона добивалася свого настільки наполегливо і жадібно, що брат взагалі заборонив їй торкатися іграшки. На це сестра спершу відреагувала гучним вибухом люті, а потім ображеним, демонстративним, затятим мовчанням. Та наступного ранку коник раптом безслідно зник, і спроби відшукати його довгий час були марними, аж поки рештки іграшки не були знайдені у пічці, – розламані дерев’яні деталі, відірване кольорове хутро, випатрана середина. Підозра впала, ясна річ, на молодшу дівчинку, і хлопчик зі сльозами побіг до батька, щоб оскаржити сестру і вимагати її покарання. Так і почався допит.

Ірене стало заздрісно. Чому діти зі своїми проблемами завжди звертаються до батька і ніколи до неї? Вони й раніше завжди довіряли всі свої сварки та скарги її чоловіку, але досі це влаштовувало її, вона відчувала полегкість, коли її звільняли від дрібних турбот, але тепер раптом захотілося брати участь у всьому цьому, відчувати любов і довіру власних дітей.

Невеличке засідання суду незабаром винесло вирок. Дівчинка спершу відмовлялася від своєї провини, хоча її очі були злякано опущеними, а голос зрадливо тремтів. Гувернантка свідчила проти неї, бо чула, як у гніві дитина погрожувала викинути коника з вікна, що мала марно намагалася заперечити, а потім голосно і невтішно розридалася. Ірене подивилася на чоловіка. Їй здалося, що він уже відчуває себе суддею над її власною долею, а не над дитиною, бо можливо, що вже завтра і вона стоятиме ось так перед ним і її голос теж зриватиметься та тремтітиме. Поки донька намагалася брехати й виправдуватися, батько дивився на неї суворо, хоча ні разу по-справжньому не розлютився, а далі слово за словом потихеньку ламав її опір. А коли вона від заперечування й брехні перейшла до затятого мовчання, він заговорив до неї доброзичливо і ласкаво, сказав, що розуміє її бажання вчинити саме так і до певної міри здатен пробачити навіть настільки огидний вчинок, зроблений у пориві першого гніву, бо ж вона просто не подумала, як боляче буде від цього її братові. Він так лагідно і впевнено переконував дитину, що її поведінка була чимось цілком збагненним, хоча і дуже негарним, аж дівчинка врешті вибухнула плачем. І вже незабаром, вся у сльозах, зізналася в скоєному.

Ірене кинулася до неї і намагалася обійняти, заспокоїти плач, але дитина розлючено відштовхнула матір. Чоловік також засудив це невчасне співчуття, бо він хотів, аби вчинок не пройшов цілком безкарно, і вирішив присудити нібито дрібне, але дуже відчутне покарання, заборонивши доньці наступного дня іти на дитяче свято, куди діти збиралися уже кілька тижнів і дуже тішилися майбутній події. Мала вислухала свій вирок у сльозах, її брат гучно тріумфував, але ця передчасна і сповнена ненависті радість моментально принесла покарання і йому – за свою зловтіху він також отримав заборону іти на святкування. Сумні, але згуртовані спільністю свого покарання, діти пішли геть, а Ірене залишилася наодинці з чоловіком.

Вона відчула, що нарешті настав момент, коли замість того, щоб ховатися за маскою розмови про дитячу провину й зізнання, вона могла б розповісти про себе, принаймні у завуальованій формі, і попросити про співчуття. Від цього їй стало трохи легше. І вона поставила собі, що вирішальним знаком для неї стане його реакція на її спробу вступитися за дітей. Якщо він відреагує позитивно, вона наважиться сказати йому і про себе.

– Скажи, будь ласка, Фріце, – почала вона, – ти справді збираєшся не пустити дітей завтра на свято? Вони будуть дуже нещасні, особливо мала. Те, що вона зробила, не було аж таким страшним. Чому ти хочеш так суворо її покарати? Тобі її зовсім не шкода?

Він подивився на неї і вмостився зручніше. Здається, йому хотілося довше поговорити на цю тему. У неї було приємне і водночас трохи моторошне передчуття, що ось зараз він обов’язково заперечить їй. Вона витримала до кінця паузу, яку він зробив особливо довгою – спеціально чи тому, що напружено розмірковував над сказаним нею.

– Ти питаєш, чи мені не шкода? Я тобі скажу: сьогодні не шкода. Відтоді, як її покарано, їй стало легше, навіть якщо це і здається жорстоким. Нещасною вона була вчора, коли бідного коника було зламано і він лежав у пічці, а всі домашні цілий день збивалися з ніг у пошуках іграшки. Весь цей час вона потерпала від страху, що її обов’язково викриють. Страх гірший за покарання, бо покарання – це щось конкретне і його завжди легше витримати, ніж страшну непевність і жахливу безкінечність напруження. Щойно вона дізналася, як саме її буде покарано, їй стало легше. Плач не повинен тебе лякати – це просто вихід назовні того, що накопичилося в неї у душі. А те, що всередині, болить більше, ніж те, що зовні. Якби вона була трохи старшою або якби можна було зазирнути в її душу, то без жодного сумніву вдалося б виявити, що, незважаючи на покарання і сльози, вона навіть тішиться і почуває себе значно щасливішою, ніж учора, коли була нібито безтурботною і їй ніщо не загрожувало.

Ірене уважно подивилася на нього. Їй здавалося, що кожне його слово націлене проти неї. Але він, здається, взагалі не звертав на неї уваги і продовжував, не зауваживши її погляду:

– Це справді так, можеш мені повірити. Я знаю це із суду й зі слідства. Засуджені найбільше страждають від приховувань, від загрози викриття, від страшної необхідності захищати свою брехню перед тисячами підступних нападів слідчого. Це просто жахливо – спостерігати за процесом, коли слідчий уже тримає все в руках: провину, доказ, можливо, що і сам вирок, – тільки зізнання все ще немає, зізнання сидить у підозрюваному, і його ніяк не вдається видобути, як не тисни й не смикай. Дуже важко спостерігати за тим, як підозрюваний вигинається і викручується, а його «так» доводиться витягати, ніби гак із живого м’яса, яке чинить опір. Часом це зізнання сидить уже зовсім високо в горлі, а знизу його підштовхує невмолима сила, і людина майже захлинається довгоочікуваним словом, але тут втручається якесь грубе насильство, незбагненне відчуття спротиву й страху, і слово знову проковтується. Тоді боротьба починається з початку. Слідчі у таких випадках часто страждають більше за жертв. І при цьому підозрюваний завжди ставиться до слідчого як до ворога, хоча насправді той йому лише допомагає. А я як адвокат взагалі-то мав би застерігати своїх клієнтів від зізнань, мав би радити їм краще продумувати свої брехливі свідчення, вигадувати щось якомога переконливіше, але мені часто дуже важко це дається, бо вони страждають значно більше, коли не зізнаються, ніж коли визнають свою провину і відбудуть належне покарання. Відверто кажучи, я досі не розумію, як можна скоїти щось, усвідомлюючи всі небезпечні наслідки, а потім не мати сміливості зізнатися в цьому. Такий дріб’язковий страх перед словом видається мені гіршим за будь-який злочин.

– Ти думаєш… що це завжди страх… тільки страх стримує людей? Чи не може це… чи не може це бути, наприклад, сором… сором виговоритися… оголитися перед усіма?

Він здивовано подивився на неї. Раніше вона рідко відповідала на його монологи. Але слово сподобалося йому.

– Ти кажеш сором… хоча це… це теж різновид страху… але кращий… страх не перед покаранням, а… я розумію, що ти маєш на увазі…

Він устав зі свого місця, несподівано пожвавлений, і почав ходити туди-сюди по кімнаті. Здається, ця думка наштовхнула його на роздуми, він збагнув якусь важливу річ і тепер не міг заспокоїтися. Раптом він зупинився.

– Мушу погодитися… сором перед людьми, перед чужими… перед плебсом, який любить вигризати з газет клапті чужих доль і з’їдати на сніданок, як канапку… Але хоча би найближчим людям можна було б звіритися… Пригадуєш, я минулого року захищав одного палія… він чомусь довіряв мені більше, ніж іншим… і розповів про себе усе, невеличкі історії зі свого дитинства… навіть якісь інтимні дрібниці… Бачиш, він тоді таки скоїв цей злочин і його засудили… але навіть мені він не зізнався… це і був той самий страх, що я зраджу його… це не був сором, бо ж він довіряв мені… здається, я був єдиним, до кого він у своєму житті відчув щось на зразок дружби… отже, це не сором перед чужим… що ж це було тоді, адже він міг довіритися мені?

– Можливо, – вона змушена була відвернутися, бо він так уважно дивився на неї, що її голос почав тремтіти, – можливо… людина найбільше соромиться… саме тих, хто до неї найближче.

Він раптом зупинився, ніби у нього всередині щось різко заболіло.

– Отже… ти маєш на увазі, – і раптом його голос змінився, став м’яким і глибоким, – ти вважаєш, що нашій Гелене… було б легше зізнатися у своїй провині комусь іншому… наприклад, гувернантці… що вона…

– Без найменшого сумніву… вона тільки тому і чинила такий сильний опір… бо це був саме ти… бо твоя думка дуже важлива для неї… бо… бо… тебе вона любить найбільше…

Він знову зупинився.

– Ти… здається, ти маєш рацію… усе справді так і є, як ти кажеш… це дивно… саме про це я ніколи не думав… а це ж так просто… Можливо, я був занадто суворим, ти ж мене знаєш… я не хотів. Але я зараз скажу їм… ясна річ, вона піде завтра на свято… я просто хотів покарати її впертість, її непокору і те… те, що вона мені не довіряла… Але ти маєш рацію, я не хочу, щоб ти думала, ніби я не вмію пробачати… не хочу… хто завгодно може так думати, але не ти, Ірене…

Він подивився на неї, і вона відчула, як червоніє під цим поглядом. Він сказав саме так умисно чи випадково – і чи буває така оманлива, небезпечна випадковість? Вона так і не змогла наважитися заговорити, і це було жахливо.

– Вирок винесено, – на нього напала якась дивна веселість. – Гелене вільна, і я іду особисто це їй оголосити. Тепер ти мною задоволена? Чи є у тебе ще якісь бажання?… Ти… бачиш сама… я сьогодні у великодушному настрої… мабуть, через те, що вдалося вчасно уникнути несправедливості. Це завжди приносить полегшення… Ірене… чуєш?… Завжди!..

Їй здалося, вона розуміє, що значить цей натяк. Вона підійшла ближче до нього і відчула, як слово проривається з неї назовні, він також зробив крок уперед, ніби хотів чимшвидше прийняти з її рук те, що так гнітило її. І тут вона побачила його погляд, і у ньому невситиме бажання почути зізнання, почути щось про неї – її таємницю. У погляді чоловіка жевріла нетерплячка, і від цього все у ній раптом зламалося. Її рука втомлено опустилася, і вона відвернулася. Усе марно, подумала вона, їй ніколи не вдасться наважитися вимовити це слово, яке звільнило б її, слово, яке пекло зсередини і позбавляло спокою. Попередження прозвучало як грім, але вона вже знала, що не зможе нікуди втекти. І найпотаємніше її бажання тепер було саме те, чого вона досі найбільше боялася: викриття.

Її бажання, здається, мало шанси здійснитися значно раніше, ніж вона цього очікувала. Боротьба тривала уже чотирнадцять днів, й Ірене відчувала, що сили її вичерпано. Ось уже чотири дні жінка не давалася чути. Але страх уже так глибоко проникнув у її тіло, так влився у її кров, що вона здригалася від кожного дзвінка у двері і бігла поперед усіх, щоб не пропустити нову звістку від шантажистки. У цьому бажанні було щось неспокійне, майже тужливе, бо кожна сума, яку вона віддавала, купувала їй один вечір спокою, кілька годин, проведених із дітьми, прогулянку. На один вечір, на один день вона могла зітхнути з полегкістю, вийти на вулицю, зустрітися з друзями. Але сон був мудрішим, він не давав обдурити себе дрібними обнадіюваннями і був свідомий близької небезпеки, тож уночі все у неї всередині наповнювалося страхом.

І ось вона знову поспіхом вибігла на дзвінок у двері, щоб самій їх відчинити, хоча й усвідомлювала, що така поспішність і намагання випередити покоївку викличе підозру і може нашкодити їй. Але ці тверезі розмірковування не могли стримати її, і кожен телефонний дзвінок, кожен крок позаду неї на вулиці, кожен дзвінок у двері примушували її тіло різко зриватися з місця, ніби від удару нагайкою. І ось знову вона біжить зі своєї кімнати, відчиняє і спершу здивовано роздивляється незнайому жінку за дверима, а потім злякано відступає на крок, упізнавши у новому одязі та елегантному капелюсі ненависне обличчя шантажистки.

– О, це ви, пані Ваґнер, дуже приємно. Я мушу з вами поговорити.

І, не чекаючи на відповідь переляканої господині, яка тремтячою рукою сперлася на клямку, вона зайшла досередини, поклала вбік парасолю, яскраво-червону парасолю від сонця, мабуть, куплену на гроші своєї жертви. Вона рухалася з жахливою певністю, ніби у власному помешканні, і, задоволена собою, спокійна, розглядала солідно обставлену квартиру. Хоча ніхто її не запрошував, вона пройшла далі, до напіввідчинених дверей вітальні.

– Сюди, правда ж? – запитала відвідувачка зі стримуваною зверхністю, а коли Ірене, яка все ще не могла здобутися на слово, хотіла заперечити, заспокійливо додала: – Не бійтеся, я ненадовго.

Ірене пішла за нею без заперечень. Думка про те, що шантажистка перебуває у неї вдома, про це нечуване зухвальство, яке перевершувало найсміливіші побоювання, паралізувала її, здавалося, що все це страшний сон.

– Гарно тут у вас, дуже гарно, – захоплювалася жінка, розташовуючись зручніше, вона явно почувалася комфортно. – Як зручно сидіти, а скільки картин. Подивишся на все це, і повертатися не хочеться у свої злидні, а так живеш і не підозрюєш, як воно гарно буває. Дуже добре тут у вас, пані Ваґнер, дуже добре.

Аж тепер, коли ця шахрайка зручно розсілася у її вітальні, Ірене нарешті вибухнула люттю:

– Що вам потрібно, ви, шантажистка! Ви переслідуєте мене навіть у власному домі. Але я не дам замучити себе до смерті. Я!..

– Не кричіть так, – перебила її жінка ображеним голосом. – Двері відчинені, і слуги можуть вас почути. Мені все одно. Боже мій. Я нічого не приховую. Так бідувати, як я, чи сидіти в тюрмі – різниця невелика. Але вам, пані Ваґнер, Вам обережність не зашкодить. Я би на вашому місці перед тим, як впадати в істерику, зачинила б двері. Але мушу вас попередити, що криками мене не здивуєш.

Сили Ірене, на коротку мить зібрані гнівом, знову покинули її, і вона відчула, що переможена незворушністю своєї суперниці. Неначе дитина, яка чекає наказу, стояла вона перед жінкою, відчуваючи власне приниження і тривогу.

– Отже, пані Ваґнер, я не буду довго вас затримувати світськими бесідами. Як я вже казала, справи у мене не дуже добрі. І ви знаєте, що мені потрібні гроші – повіддавати старі борги, проценти, ну і все інше. Самі знаєте, копійка ніколи не зайва. Тож я і прийшла, щоб ви мені трохи допомогли. Ну, скажімо, десь так чотириста крон.

– Я не можу, – відповіла Ірене, злякана такою великою сумою, вона і справді не мала стільки готівки. – Я просто не маю. Цього місяця я уже дала вам триста крон. Звідки я можу взяти більше?

– Ну якось воно буде, тільки добре подумайте. Така багачка, як ви, може дістати яку завгодно суму. Аби тільки бажаннячко. Щось придумаєте, пані Ваґнер, нема ради.

– Але у мене справді немає. Інакше я би відразу ж вам дала. Тільки не так багато. Я могла б дати вам менше… наприклад, сто крон.

– Мені треба чотириста – я, здається, ясно сказала, – ніби ображена такою пропозицією кинула жінка.

– Але я не маю стільки! – без надії в голосі закричала пані Ірене. А сама при цьому з жахом думала, що з хвилини на хвилину має повернутися чоловік. – Присягаюся вам, я не маю…

– То знайдіть…

– Не можу.

Жінка подивилася на неї зверху вниз, ніби оцінюючи.

– Ну… наприклад, цей перстень… можна його закласти, і тоді вистачить. Я не дуже розуміюся на прикрасах… такого у мене ніколи не було… але, думаю, чотириста крон за нього легко дадуть…

– Перстень! – вигукнула Ірене.

Це був дуже дорогий перстень із коштовним каменем, подарований їй чоловіком на заручини, єдина прикраса, яку вона ніколи не знімала.

– Ну, а що такого? Я пришлю вам папірець – закладну, зможете собі викупити, коли захочете. Я ж не кажу продавати. Завжди зможете забрати собі назад. Мені особисто він взагалі не потрібен. Нам, біднякам, такі багаті цяцьки ні до чого.

– Чому ви мене переслідуєте? Навіщо мучите? Я не можу… не можу. Ви маєте зрозуміти… Ви ж бачите: я зробила все, що могла. А тепер ви маєте мене зрозуміти. Майте ж трохи жалю!

– До мене ніхто не мав жалю. Кинули вмирати з голоду. То чому я маю співчувати такій багатій жінці?

Ірене хотіла відповісти щось різке, але раптом почула, як відчиняються двері, і її серце завмерло від жаху. Напевно, це чоловік повернувся з роботи. Не роздумуючи, вона зняла з пальця перстень, запхнула в руку відвідувачці і швидко її випровадила.

– Не бійтеся, я вже йду геть, – заспокоїла її жінка, побачивши переляк на обличчі своєї співрозмовниці і її напружене вслухування у чоловічі кроки в коридорі. Вона відчинила двері, привіталася з чоловіком Ірене, який на мить зупинив на ній погляд, але не надто зацікавився, і зникла.

– Якась жінка приходила, розпитувала, – Ірене зібрала останні сили для цього пояснення і зачинила двері. Найстрашніше було позаду. Її чоловік нічого не відповів і спокійно зайшов до вітальні, де уже було накрито стіл до обіду.

Ірене здавалося, що її палець попечено на тому місці, де досі був перстень і захищав шкіру своїм холодним металом. Здавалося, що тепер усі відразу ж звертали увагу на це оголене і пекуче місце. Під час обіду вона весь час ховала долоню, але чим більше вона старалася робити це непомітно, тим більше дошкуляло їй дивне відчуття, що чоловік потай уважно стежить за кожним її рухом. Вона старалася відволікти його увагу від пальця, зацікавлено розпитувала про різні дрібниці і з усіх сил робила спроби підтримувати жваву бесіду. Невпинно заговорювала то з ним, то з дітьми, то з гувернанткою, а щоразу, коли розмова завмирала, вигадувала все нові питання і старалася пожвавити бесіду. Але голос знай підводив її і зривався, бракувало дихання. Вона старанно імітувала хороший настрій і намагалася викликати його і в решти, жартувала з дітьми, намагалася спровокувати їх, зіштовхнути одне з одним, але вони не піддавалися, не сміялися і не сварилися. Ірене розуміла, що у її веселощах надто багато штучності, і це насторожувало всіх. Чим більше вона старалася бути природною, тим гірше це в неї виходило. Урешті вона втомилася і замовкла.

Усі теж мовчали, було чути лише тихеньке постукування ножів та виделок об тарілки, а у неї всередині ледь чутно перешіптувалися між собою гнітючі голоси страху. І раптом чоловік запитав:

– А де твій перстень?

Вона здригнулася. Усередині неї хтось дуже голосно промовив: «От і все. Кінець!» Але інстинкт примушував її продовжувати захищатися. І ось вона знову зібрала докупи усі свої сили і подумки вмовляла сама себе: тільки ще одне-єдине слово, одне речення, одна брехня, остання брехня.

– Я… віддала його почистити.

Ця брехня додала їй трохи сили, і вона рішуче додала:

– Післязавтра заберу.

Післязавтра. Ось вона і зв’язала себе, брехня вилізе, і її буде викрито, якщо не вдасться нічого вигадати. Вона сама собі призначила дату, і її страх був тепер переможений новим відчуттям – своєрідним щастям від того, що її доля вирішиться уже так скоро. Післязавтра: тепер вона вже знала, скільки часу в неї залишилося, і ця певність додала їй якогось дивного спокою, цей спокій був навіть сильнішим за страх. Усередині неї щось виростало – бажання жити, рішучість померти.

Нарешті вирішальний момент наблизився, і від цього її думки та почуття несподівано прояснилися. Нервовість і роздратування зникли, а натомість з’явилася здатність мислити чітко й логічно. Вона перестала боятися і в стані абсолютного спокою раптом побачила все своє життя у новому світлі, чітко відокремила речі важливі від другорядних. Переглядаючи минуле, зрозуміла, що життя все ще багато важить для неї, якщо їй дозволено буде зберегти його і піднятися у своєму існуванні на вищий щабель, відчувати який навчили її ці дні страху. Якщо вдасться почати все спочатку, чисто й спокійно, без брехні, вона готова жити по-новому. Але доля розлученої жінки, зрадниці, із поплямленою скандалом репутацією, – для цього вона була занадто втомлена, як не мала більше сили і на продовження цієї виснажливої гри купування собі тимчасового спокою. Боротися далі неможливо, це вона усвідомлювала, кінець настане зовсім скоро, небезпека загрожує їй з усіх боків – від чоловіка, від дітей, від усього, що її оточує, від неї самої. Ворог підстерігає її на кожному кроці, і втекти від нього нікуди. А шлях до зізнання, єдиного, що могло б її врятувати, для неї закритий навіки – у цьому немає сумніву. Залишається відкритою одна-єдина дорога, але звідти не буває повернення.

А життя продовжувалося, і світ довкола був чудовим. Тоді був один із тих звичайних весняних днів, які чудом вириваються часом із тьмавого лона зими, день під неозорим блакитним небом, відкритим і свіжим, схожим на запаморочення від першого глибокого вдиху після затхлості зимових годин.

Діти прибігли з вулиці у світлому одязі, який вони цього року вдягнули вперше, і вона змусила себе стриматися і не заплакати, побачивши їхню бурхливу радість. А коли затих дзвінкий дитячий сміх, від якого в неї аж заболіло у вухах, Ірене взялася залагоджувати свої справи і виконувати прийняті рішення. Насамперед потрібно було зробити спробу повернути перстень, бо як би не склалася тепер її подальша доля, на минуле не має падати жодна підозра, ніхто не має права володіти речовим доказом її провини. Нікому, і насамперед дітям, ніколи не можна довідатися про страшну таємницю, яку вона так старанно від них приховувала. Усе це виглядатиме як випадковість, в якій ніхто не винен.

Спершу вона віднесла до ломбарду свою фамільну коштовність, яку майже ніколи не носила, щоб отримати гроші для викупу персня. Тримаючи у кишені необхідну суму, почулася певніше і вийшла на вулицю, сподіваючись на те, чого ще вчора найбільше боялася, – зустріти ненависну жінку. Повітря було м’яким і теплим, сонячне світло опускалося на дахи будинків. Вітер швидко ганяв білі хмари по небу, і щось від цього поривчастого руху, мабуть, передалося і людям, бо вони пересувалися легше і швидше, ніж досі, коли дні були по-зимовому похмурими. Ірене здалося, що вона також відчуває у собі цю зміну настрою. Думка про смерть, яку вона зловила вчора на льоту і вже більше не випускала із тремтячих рук, раптом видалася їй якоюсь химерою, не вірилося, що таке могло спасти їй на думку. Хіба можливо, щоб слова якоїсь дурепи знищили усе це – будинки з блискучими фасадами, машини на дорогах, усміхнених людей і неповторне відчування того, як рухається кров у жилах? Хіба може одне-єдине слово згасити це безкінечне полум’я, яке раптом спалахнуло в її бідному серці та примусило по-іншому подивитися на довколишній світ?

Вона йшла далі, але її очі вже не були злякано опущені додолу, а навпаки, уважно, зосереджено і сміливо дивилися перед собою і шукали у натовпі знайоме обличчя. Жертва полювала тепер на свого мисливця, ніби поранений і переслідуваний звір, який раптом усвідомлює, що втеча вже неможлива, і з рішучістю безнадії раптом повертається до свого переслідувача, готовий до двобою. Так і вона хотіла б тепер опинитися віч-на-віч із тою жінкою і провести двобій, зібравши останні сили, які завжди дарує жертві інстинкт самозбереження, дарує як останню надію. Ірене спеціально блукала неподалік свого будинку, там, де шантажистка завжди вистежувала її, а одного разу навіть перебігла дорогу, побачивши на протилежному боці вулиці жінку, яка здалеку здавалася схожою на ту, кого вона шукала. Повернення назад персня вже давно перестало бути її основною метою, адже це все одно означало не визволення, а тільки відкладання на потім, вона прагнула цієї зустрічі як доленосної, такої, що принесе рішення вищої сили про життя і смерть. Перед тим, як вона прийме таке рішення, перстень має бути знову в неї на пальці. Але жінка пропала. Вона зникла у велетенському казані великого міста, ніби щур у норі. Розчарована, але ще не зневірена, пані Ірене повернулася додому, а після обіду продовжила пошуки. Вона знову пройшлася вулицями, але нікого не зустріла, і тут у неї всередині знову почав наростати той самий страх. Тепер її непокоїла вже не жінка і не перстень, а таємничість цих зустрічей, яку неможливо було збагнути простою логікою. Ніби завдяки чарам ця особа довідалася її ім’я та адресу, знала розпорядок її дня і завжди з’являлася у найбільш небезпечні та невідповідні моменти, щоб, миттю отримавши своє, відразу ж зникнути. Десь вона ховається у цьому велетенському натовпі, наближається, коли захоче, але недосяжна, як тільки виникає потреба знайти її, і ця безтілесність погрози, незбагненна близькість шантажистки, яка міцно вчепилася за її життя, але сама залишається невловимою, – усе це викликало у безсилої Ірене все сильніший і все більш містичний страх. Здається, її загибелі прагнуть якісь вищі сили, бо тільки так можна пояснити злу іронію над її слабкістю, яка чаїлася у всьому цьому нагромадженні ворожих випадковостей. Знервована, вона ходила вулицею вперед і назад, немов у гарячці. Як повія, – подумала. Але жінки ніде не було. Тільки темрява поволі опускалася на землю, ранній весняний вечір перетворював світлий колір неба на брудно-каламутний і ніч квапливо вступала в свої права. На вулицях загоралися вогні, людський натовп заквапився по домівках, здавалося, життя ховається за покровом темряви. Ірене ще кілька разів пройшла вулицею з малою надією, а потім повернулася додому. Вона змерзла.

Утомлена, пройшла до себе нагору. Чула, як у сусідній кімнаті вкладають спати дітей, але їй не хотілося бажати їм на добраніч: попрощатися з ними на одну ніч, а самій думати про вічність було надто складно. Та й навіщо бачитися з ними? Щоб знову відчути у їхніх радісних поцілунках нічим не затьмарене щастя, а на їхніх просвітлених личках побачити любов? Навіщо мучити себе уже втраченою радістю? Вона стиснула зуби: ні, вона більше нічого не хоче відчувати у житті, нічого доброго й усміхненого, нічого, що пов’язувало її з численними спогадами, бо завтра вона обірве усі ці зв’язки. Тепер треба думати тільки про огидне, про погане, про жахливе – про свій гріх, про шантажистку, про скандал, про все, що змушує її ступити у прірву.

Ці самотні та невеселі роздуми, прийшовши, перервав чоловік. Фріц намагався почати з нею невимушену розмову, знайти слова, які б розворушили її, розпитував, як минув день. Вона відчула у цій несподіваній турботі якусь нервозність, але спогади про вчорашнє заважали їй підтримувати розмову. Страх стримував від спроби врятуватися завдяки коханню та відданості. Він, здається, відчув її нехіть і стривожився. Їй було ніяково перед ним за його дбайливість і намагання наблизитися до неї, тож вона рано побажала йому на добраніч.

– До завтра, – відповів він, і вона пішла до себе.

Завтра – воно було так близько і водночас так недосяжно далеко! Безсонна ніч здалася їй страшенно довгою і темною. Звуки все рідше долинали з вулиці, за тінями на підлозі вона побачила, коли згасли ліхтарі на вулиці. Часом їй здавалося, що вона чує дихання у сусідніх кімнатах – у дитячій, у чоловіковій спальні, – дихання усього цього близького, але уже майже втраченого для неї світу. Але водночас вона чула і безіменне мовчання, неприродне, нетутешнє, відчувала його нутром, воно долинало із якогось таємничого шурхітливого джерела і звучало у неї всередині. У цій безкінечній тиші і темряві вона почувалася, ніби у савані, невидиме небо тиснуло на груди. Час від часу години голосно промовляли у темряву якусь цифру, тоді ніч здавалася ще чорнішою і ще більше позбавленою ознак життя, але Ірене вперше здалося, що вона розуміє суть цієї безкінечної порожньої темряви. Вона більше не думала про смерть і прощання, а натомість розмірковувала, як можна було б якомога безболісніше для себе і для дітей уникнути ганьби і людського осуду, ступаючи назустріч смерті. Вона розмірковувала про всі способи самознищення, аж поки з трохи моторошною радістю не пригадала, що колись лікар прописав їй морфій, щоб допомогти позбутися безсоння, яке мучило її після однієї важкої хвороби. Вона приймала тоді по кілька крапель солодко-гіркої отрути, і їй сказали, що вмісту крихітної пляшечки вистачило б, щоби м’яко приспати людину назавжди. О! Більше ніхто не переслідуватиме її, вона отримає спокій, вічний спокій, ніколи не відчує, як молоток страху стукає у її серце! У гарячці безсоння думка про безболісне засинання мала дуже привабливий вигляд, здавалося, вона вже відчуває на вустах неприємний смак отрути і її свідомість поволі затьмарюється. Ірене похапцем сіла у ліжку і запалила світло. Пляшечку вдалося знайти досить швидко, але вона була напівпорожня, тож Ірене засумнівалася, що цього вистачить. Вона гарячково обшукала всі шухляди, аж поки не знайшла рецепт, який давав їй можливість докупити ще. Вона дбайливо згорнула папірець, ніби цінну банкноту, і осміхнулася сама до себе: ось у її руках смерть. Її кинуло в холодний піт, але одночасно вона відчула заспокоєння і хотіла знову лягти у ліжко. Минаючи дзеркало, глянула на своє відображення у темній рамі. Бліда, схожа на привид, з виряченими очима, у білій нічній сорочці, ніби у савані. Їй стало страшно, і вона вимкнула світло, затремтіла від холоду і повернулася назад у ліжко, щоб пролежати без сну до світанку.

Уранці вона спалила свої листи, впорядкувала дрібні справи, але уникала дітей і всього, що було для неї важливим і дорогим. Не хотіла, щоби життя знову спокусило її своїми привабами, зробило виконання задуманого ще важчим і примусило знову сумніватися. Потім вона вийшла на вулицю – ще раз випробувати долю і, можливо, зустріти ту жінку. Вона знову ходила туди-сюди по вулиці, але вже не з таким піднесенням і напругою, як учора. Щось у ній втомилося, і боротися вона більше не могла. Ходила так протягом двох годин, ніби виконуючи якусь роботу. Жінки ніде не було. Але від цього їй більше не було боляче. Ірене була така виснажена, що вже майже не хотіла зустрічі. Роздивлялася обличчя людей, і всі вони видавалися їй чужими, мертвими, непорушними. Усе це було уже далеким, втраченим і більше їй не належало.

Тільки раз вона здригнулася. Їй здалося, ніби вона відчула з протилежного боку вулиці погляд свого чоловіка, той дивний, жорсткий і колючий погляд, знаний їй у ньому лише віднедавна. Вона розлючено подивилася у тому напрямку, але постать миттю зникла за машинами, які проїздили вулицею, і вона заспокоїла себе думкою, що о цій порі чоловік завжди працює в суді. У постійному напруженні вона втратила відчуття часу і запізнилась на обід. Але його також іще не було вдома, він прийшов на дві хвилини пізніше за неї і, як їй здалося, був чимось помітно схвильований.

Ірене порахувала години до вечора і злякалася, що їх залишилося ще так багато. Як виявилося, для прощання треба зовсім небагато часу: усе раптом втрачало вартість і сенс, коли приходило усвідомлення, що його неможливо забрати з собою. Це було дивне відчуття. Вона почувалася сонно і втомлено. Механічно пересувалася вулицями, не замислюючись, куди і навіщо, не озираючись довкола. На одному з перехресть кучер ледве встиг в останній момент затримати коней, дишло мало не зачепило її. Візник вилаявся, але вона навіть не озирнулася: це могло б урятувати її або хоча б відкласти найстрашніше. Можливо, ця випадковість позбавила б її необхідності самій виконувати прийняте рішення. Вона втомлено брела далі: їй подобалося ні про що не думати – тільки неясно відчувати десь усередині, що незабаром усьому прийде кінець. Це було схоже на туман, який м’яко опускається і накриває землю.

Коли вона випадково підняла очі і прочитала назву вулиці, то здригнулася: під час своєї безцільної прогулянки вона дійшла майже до самого дому свого колишнього коханця. Чи було це знаком? Можливо, він допоможе їй, бо напевно знає адресу цієї жінки. Вона аж затремтіла від радості. Як вона могла не подумати про цей найпростіший вихід? Раптом вона знову відчула, як напружується її тіло, а надія пожвавлює втомлені думки, які досі були хаотичними і невпорядкованими. Він має зараз піти разом із нею до цієї жінки, щоб раз і назавжди покласти цьому край. Потрібно як завгодно, навіть погрозами, примусити її припинити свої вимагання, і, можливо, навіть тої суми, яка лежить зараз у кишені Ірене, вистачить, щоб жінка зникла з міста. Раптом вона засоромилася, що так погано повелася з бідним юнаком під час останньої їхньої зустрічі, але це не похитнуло її впевненості у тому, що він допоможе їй. Дивно, що цей порятунок прийшов тільки тепер, тепер, в останню мить.

Ірене поспіхом піднялася сходами і подзвонила. Ніхто не відчинив. Вона прислухалася: їй здалося, що за дверима чути обережні кроки. Потім подзвонила ще раз. Знову мовчання. І знову ледь чутний звук ізсередини. Тут вона втратила терпець і почала дзвонити безперервно, зрештою, ішлося про її життя.

Урешті за дверима щось ворухнулося, клацнув замок, утворилася вузька щілина.

– Це я, – швидко прошепотіла вона.

Він відчинив двері, мав переляканий вигляд.

– Ти… це ти… Ви… Вибачте, шановна пані, – забелькотів він, помітно розгублений. – Я був… вибачте будь ласка… я вас не чекав… не був готовий до вашого візиту… вибачте будь ласка, що не відразу відчинив.

І він показав на рукави своєї сорочки. Сорочка була напіврозстебнута і бракувало комірця.

– Я мушу терміново з вами поговорити… Ви маєте допомогти мені, – нервово сказала вона, бо він і досі не пустив її далі коридору, ніби жебрачку.

– Прошу, – розгублено пробурмотів він, подивившись кудись убік. – Я… зараз… трохи… трохи… зайнятий…

– Ви повинні вислухати мене. Усе це ваша провина. Тому тепер ви маєте мені допомогти… Ви повинні повернути мені перстень, ви повинні… Або хоча б скажіть мені адресу… Вона весь час мене переслідує, а тепер вона зникла… Ви повинні, чуєте, повинні.

Він витріщився на неї. Тільки тепер вона помітила, що її слова були цілком позбавлені змісту.

– О Боже… Ви ж нічого не знаєте… Отже, ваша коханка, колишня коханка, ця жінка вистежила мене, коли я ішла від вас останній раз, і відтоді переслідує і шантажує мене… вона замучить мене до смерті… а тепер вона забрала в мене перстень, а він терміново мені потрібен. Потрібен до сьогоднішнього вечора, чуєте, до сьогоднішнього вечора… Тож допоможіть мені, будь ласка.

– Але… але я…

– Ви допоможете чи ні?

– Але я не знаю ніякої жінки. Не маю уявлення, кого ви маєте на увазі. У мене ніколи не було романів із шантажистками, – він поводився майже грубо.

– Отже… отже, ви її не знаєте. Вона, мабуть, узяла все це з повітря. І моє ім’я, і адресу. Можливо, те, що вона мене шантажує, теж неправда і мені все це наснилося.

Вона голосно зареготала. Йому стало лячно. Раптом він подумав, що вона збожеволіла, її очі так дивно блищали, поведінка була незрозумілою, а слова позбавлені сенсу. Він стривожено озирнувся.

– Прошу вас… Заспокойтеся, люба пані… Я вас запевняю, ви помиляєтеся. Це абсолютно неможливо, це має бути… Ні, я сам нічого не розумію. Я не знаю таких жінок. Обидві мої кохані, з якими у мене були стосунки відтоді, як я тут мешкаю, а ви знаєте, що це не так довго, вони зовсім не такі… Я би не називав імен, але… Але смішно навіть подумати… Запевняю вас, це якась помилка…

– Отже, ви відмовляєтеся мені допомогти?

– Та ні, що ви… Якщо я можу чимось.

– Тоді… ходімо. Ми разом підемо до неї…

– До кого… до кого підемо?

Вона міцно вхопила його за рукав, і він знову злякався, що вона збожеволіла.

– До неї… Ви підете чи ні?

– Але… звичайно, я не проти… – Його підозри все більше підтверджувалися через наполегливість, з якою вона підштовхувала його. – Звичайно… звичайно…

– Тож ходімо… це питання життя і смерті!

Він глибоко вдихнув, аби не засміятися. А потім раптом посуворішав.

– Вибачте, шановна пані… але саме зараз я нікуди не можу піти… у мене урок гри на фортепіано… я не можу його перервати…

– Он воно що… – викрикнула вона йому в обличчя. – Он як ви даєте уроки… без маринарки… Ви брехун. – І вона кинулася вперед у пориві раптового здогаду. Він спробував зупинити її. – Тож вона тут, у вас, ця жінка? Зараз виявиться, що ви спільники. Напевно, ділитеся тим, що витягли з мене. Але я хочу з нею поговорити. Тепер я вже нічого не боюся.

Вона кричала дуже голосно. Він тримав її міцно, але вона вирвалася і кинулася у двері спальні.

Якась постать відскочила від дверей, де, мабуть, підслуховувала. Ірене здивовано подивилася на незнайому напіводягнену жінку, яка ховала від неї своє обличчя. Коханець вбіг слідом, щоб запобігти нещастю і затримати Ірене, яку він вважав божевільною, але вона вже вийшла зі спальні і пробурмотіла лише: «Вибачте».

Вона вже взагалі нічого не розуміла і відчувала лише огиду, нескінченну огиду і втому.

– Вибачте, – повторила вона, коли побачила, як тривожно він дивиться їй услід. – Завтра… завтра ви все зрозумієте… тобто, я… я сама вже нічого не розумію.

Вона говорила з ним, ніби з чужим. Ніщо не нагадувало їй, що колись вона належала цьому чоловікові, вона вже ледь відчувала власне тіло. Тепер усе заплуталося ще більше, ніж раніше, напевно вона знала лише те, що десь тут замішана брехня. Але вона була занадто втомлена, щоб думати, занадто втомлена, щоб дивитися. Із заплющеними очима вона зійшла сходами донизу, ніби засуджений до страти на ешафот.

Коли вона вийшла на вулицю, було вже темно. У голові промайнула думка, що, можливо, зараз на вулиці вона зустріне ту жінку і в останній момент урятується. Їй захотілося скласти руки до молитви і попросити цього у забутого Бога. Боже, дай змогу купити собі ще кілька місяців, лише кілька місяців до літа, а потім прожити спокійно ще літо, далеко звідси, у недосяжному для шантажистки місці, поміж полів і лісових галявин, тільки одне літо, але вона проживе його так жадібно, насолоджуватиметься кожною миттю, і це літо стане для неї важливішим, ніж усе дотеперішнє життя. Вона ретельно вдивлялася в темряву вулиці. Їй привиділося, що у брамі навпроти хтось є, але коли підійшла ближче, постать зникла в будинку. Якусь мить їй здалося, що це був її чоловік. Уже вдруге сьогодні вона злякалася, що раптом зустріне його і просто на вулиці відчує на собі його суворий погляд. Ірене ще трохи постояла в очікуванні. Але з тіні більше ніхто не з’являвся. Вона пішла далі, відчуваючи тривогу і чийсь пекучий погляд на спині. Знову озирнулася, але нікого не побачила.

Аптека була недалеко. Вона зайшла досередини, руки її тремтіли. Продавець узяв рецепт і почав готувати замовлення. Вона уважно стежила за кожним його рухом – блискуча вага, мініатюрні важки, крихітні написи на пляшечках, полиці нагорі з цілими рядами есенцій, підписаних незнаними їй латинськими словами, вона безтямно читала їх усі одне за другим, нічого не розуміючи. Дослухалася до цокання годинника і вдихала специфічний солодкаво-масний дух ліків, а потім раптом пригадала собі, як дитиною завжди просила маму посилати її до аптеки, бо їй подобався цей запах і розглядання численних крихітних пляшечок. При цьому вона з жахом усвідомила, що не попрощалася зі своєю матір’ю, і їй стало дуже шкода бідну жінку. Вона спробувала уявити, як злякає маму смерть доньки, але аптекар уже наливав із мензурки до синьої пляшечки світлу рідину, уважно відраховуючи краплини. Закам’яніло спостерігала вона за тим, як смерть переливається з однієї посудини до іншої, а звідти незабаром поллється у її жили, і холод пройняв усе її тіло. Ніби загіпнотизована, стежила вона за пальцями, які закорковували пляшечку із небезпечною рідиною і обгортали папером, заклеюючи отвір. Усі її чуття були зосереджені на цій небезпечній думці і паралізовані нею.

– Дві крони, будь ласка, – сказав аптекар.

Вона отямилася від свого заціпеніння і поворухнулася. Потім запхнула руку до сумочки, щоб витягти гроші. Усе видавалося їй химерним, немов уві сні, вона подивилася на монети, не відразу розпізнаючи їх, і довго не могла порахувати.

У цей момент вона відчула, як хтось енергійно відсуває її руку вбік і кладе на прилавок гроші. Збоку від неї з’явилася чиясь рука і забрала в аптекаря пляшечку.

Вона розгублено озирнулася і застигла на місці. Це був її чоловік, він стояв біля неї з міцно стисненими губами. Його обличчя було бліде, а на чолі виступив піт.

Ірене відчула, що зараз знепритомніє, і вхопилася рукою за стіл. Раптом збагнула, що це справді його вона бачила на вулиці і у брамі будинку – інтуїтивно во-на відчула це ще тоді, а тепер уже була певна.

– Ходімо, – сказав він глухим голосом.

Вона машинально глянула на нього і подумки здивувалася, що так слухняно іде слідом за ним. Мимоволі допасовувала свої кроки до його темпу.

Вони йшли поряд, не дивлячись одне на одного. Він усе ще міцно стискав у руці пляшечку. Раптом він зупинився і витер долонею піт із чола. Вона також зупинилася, не роздумуючи, машинально. Але не наважилася подивитися на нього. Вони мовчали, а між ними шуміла вулиця.

На сходах він пропустив її уперед. І відразу ж, як тільки його не виявилося поряд із нею, ноги її підкосилися і вона захиталася. Довелося зупинитися і вхопитися за перила. Тоді він підтримав її за руку. Від доторку вона здригнулася і швидко подолала решту сходинок.

Вона зайшла до кімнати, він за нею. Стіни темно поблискували, можна було розрізнити контури меблів. Вона продовжувала мовчати. Він розірвав папір на пляшечці і вилив уміст, а пляшку різким рухом шпурнув у куток. Від звуку падіння скла вона здригнулася.

Вони мовчали і далі. З опущеним додолу поглядом вона відчувала, як він збирається з силами. Урешті він підійшов до неї. Ближче, зовсім близько. Вона відчувала, як важко він дихає, і бачила крізь пелену перед своїми очима блиск його погляду у темряві кімнати. Вона чекала на вибух його гніву і тремтіла, передчуваючи, як він зараз схопить її за руку своєю сильною долонею. Її серце завмерло від жаху, а нерви напнулися, як струни, усе в ній чекало на покарання, і вона майже раділа цьому. Але він усе ще мовчав, і вона з сильним здивуванням відчула, що він підійшов ближче зовсім не для того, щоб покарати її.

– Ірене, – сказав він, і його голос звучав навдивовижу м’яко. – Як довго нам ще мучити одне одного?

І тут вона раптом не витримала і вибухнула криком, здригаючись у конвульсіях, ніби щось з усієї сили виштовхнуло цей крик із її грудей. Після довгих притлумлювань із неї нарешті вирвалися накопичені за останні тижні ридання. Якась розлючена рука вхопила її зсередини і потрусила, Ірене захиталася, немов п’яна, і могла б упасти, якби чоловік не підтримав її.

– Ірене, – заспокоював він її. – Ірене, Ірене, – все тихіше і лагідніше вимовляючи її ім’я, так ніби він міг пом’якшити цей вигук відчаю перенапружених нервів тим, що якомога ніжніше вимовляв слова. Але у відповідь почув лише ридання, усе тіло дружини здригалося від болю. Він підвів її до канапи і поклав. Але вона не заспокоїлася. Ніби розряди електричного струму хвилями проходили крізь тіло, воно здригалося від холоду і все бурхливіших ридань. Тижні неймовірного нервового напруження виснажили нервову систему, і тепер тіло вже нічого не відчувало і лише безсило корчилося у конвульсіях.

Страшенно схвильований, він обіймав її, а вона здригалася все сильніше, хапав за холодні руки, цілував її сукню, потилицю, спершу заспокійливо, а потім пристрасно, але тремтіння, ніби тріщина, розколювало її тіло, а зсередини виривалися несамовиті, врешті випущені назовні ридання. Він торкнувся холодного і мокрого від сліз обличчя і відчув, як сильно пульсує кров у жилах на скронях. Він злякався за неї і став на коліна біля канапи, щоб наблизитися до її обличчя.

– Ірене, – він ніжно торкався її обличчя. – Чому ти плачеш… Тепер… тепер уже все минулося… все позаду… Чому ти далі мучиш себе… Ти не мусиш більше боятися… Вона ніколи більше не прийде… Ніколи… ніколи…

Її тіло знову здригнулося, він тримав його обома руками. Йому стало ще страшніше, коли він відчув, яким сильним був відчай, що мучив і розривав навпіл це зболіле тіло, відчув себе вбивцею. Він цілував її і шепотів слова вибачення.

– Ні… ніколи більше… я присягаюся тобі… я не міг уявити, що ти так перелякаєшся… я хотів тебе тільки покликати… покликати назад, до твоїх обов’язків… хотів, щоб ти пішла від нього… назавжди… і повернулася до нас… у мене не було іншого виходу, коли я випадково про все довідався… я ж не міг тобі сказати про це… я думав… завжди думав, що ти прийдеш… тому я послав її, цю бідолашну… щоб вона примусила тебе отямитися… вона бідна жінка… безробітна акторка… її звільнили… вона дуже не хотіла цього робити, але я наполіг… тепер я бачу, це було несправедливо… але я ж хотів, щоб ти повернулася… я ж завжди натякав тобі, що готовий… що я хочу тільки пробачити, але ти мене не зрозуміла… але так… щоб ти зайшла аж так далеко, я не хотів… я більше за тебе страждав, коли дивився на це все… я стежив за кожним твоїм кроком… я мав змусити тебе тільки задля дітей, задля них… але тепер усе минулося… все знову буде добре…

З якоїсь недосяжної далечі вона чула слова, які звучали ніби десь близько, але вона їх не розуміла. У неї всередині щось шурхотіло і заглушало всі зовнішні звуки, це був якийсь хаос відчуттів, у якому все тонуло. Вона відчувала доторки на своїй шкірі, поцілунки і пестощі, відчувала власні, уже холодні, сльози, але всередині неї все було наповнене звуками, глухим і водночас гучним шумом, який стрімко розростався і гримів, ніби дзвони. А потім дійсність втратила чіткі контури. Вона відчувала, час від часу виринаючи із забуття, що її роздягнули, ніби у хмарах десь збоку було обличчя її чоловіка, добре й стривожене. І тоді вона поринала назад, у глибоку темряву, у чорний, позбавлений видінь сон, якого вона так довго не мала.

Коли наступного ранку вона розплющила очі, в кімнаті вже було світло. І в собі вона також відчула просвітління, всередині неї розпогодилося, зникли хмари, і її кров була ніби омита дощем. Вона спробувала усвідомити, що з нею трапилося, але все це здавалося їй несхожим на дійсність. Їй здалося, що вона нереальна, легка і вивільнена – так буває, коли уві сні пересуваєшся у просторі, – це відчуття стукало, ніби молотком, їй у скронях. І щоб перевірити власну справжність, вона навіть помацала руками своє тіло.

Раптом вона здригнулася: на її пальці знову блищав перстень. І тут вона остаточно прокинулася. Плутані слова, які вона чула у напівпритомному стані, змішалися з притупленим прозрінням, яке прийшло до неї ще перед тим, але так і не наважилося стати думкою чи підозрою, усе це переплелося тепер разом і прояснилося. Вона раптом усе зрозуміла: питання свого чоловіка, здивування коханця – маски впали з облич, і вона побачила павутину, у якій так довго борсалася. Ірене відчула гіркоту і сором водночас, нерви знову примусили її затремтіти, і вона майже пошкодувала, що прокинулася з цього сну, позбавленого видінь і страху.

І тут із сусідньої кімнати долинув сміх. Повставали діти, і шуміли, ніби птахи, що своїм співом починають новий день. Вона розрізнила голос сина і вперше здивовано зауважила, наскільки він схожий на батьків. Спокійна усмішка з’явилася і на деякий час завмерла на її губах. Вона лежала із заплющеними очима і намагалася якомога повніше насолодитися усім цим, що було її життям і її щастям. Усередині вона відчувала ще якийсь біль, але це був біль одужання, пекучий, але вже несильний – так печуть рани, коли загоюються і вкриваються шрамами.

Амок

У березні 1912 року в Неаполі, коли в порту розвантажували великий океанський пароплав, стався нещасливий випадок. Був він дуже дивний; газети дали про нього докладні повідомлення, але з фантастичними домислами. Хоч я й сам їхав на «Океанії», але мені, як і решті пасажирів, не довелося бути свідком тієї незвичайної події, бо сталася вона вночі, коли набирали вугілля й вивантажували товари, ми всі втекли від гуркоту на берег і там проводили час по кав’ярнях і театрах. А проте я вважаю, що деякі здогади, яких я тоді прилюдно не висловив, містять у собі пояснення тієї жахливої сцени, а що відтоді минуло багато часу, то я маю право скористатися з довір’я, виявленого мені під час однієї розмови, яка відбулася саме перед тією чудною пригодою.

Коли я в калькуттському пароплавному агентстві хотів замовити собі місце на «Океанії», щоб повернутися до Європи, клерк тільки співчутливо здвигнув плечима. Він не знав, чи можна ще забезпечити мені каюту, бо тепер, саме перед дощовою порою, всі місця бувають звичайно розпродані ще в Австралії, і йому треба спершу дочекатися телеграми з Сінгапура. Та, на щастя, другого дня він повідомив мене, що може ще дати мені каюту, хоч, правда, не дуже комфортабельну – під палубою, в середній частині корабля. Мені вже кортіло додому, тож я, не довго думаючи, попрохав залишити місце за мною.

Клерк сказав мені правду. Корабель був переповнений, а каюта погана – маленький, тісний чотирикутний закамарок поблизу машинного відділення, освітлений тільки тьмяним оком ілюмінатора. Застояне, задушне повітря смерділо мастилом і цвіллю, ні на мить не можна було зупинити електричний вентилятор, що, наче скажений крицевий кажан, крутився і дзижчав над головою. Знизу кректала й стогнала машина, мов той вугляр, що без кінця несе нагору мішок вугілля тими самими сходами, а над головою безперестанку човгали пасажири, що гуляли на палубі. Тож я, тільки-но засунувши свою валізу в ту затхлу труну між сірими шпангоутами, втік назад на палубу і, підіймаючись трапом, неначе амброю, впивався лагідним солодким вітром, що линув понад хвилями із суходолу.

Але й на палубі було тісно й незатишно: там аж в очах рябіло від людей, вкрай знервованих вимушеним дозвіллям, вони походжали з кінця в кінець і без угаву розмовляли. Торохтіння жінок, безперервна мандрівка вузеньким переходом палуби неспокійного, балакучого рою пасажирів, що котився повз крісла, раз у раз зустрічаючись, – усе це якось боляче вражало мене. Я саме побачив цілком новий для мене світ і захлинувся потоком величних картин, схоплених у шаленій гонитві за враженнями. Тепер я хотів їх обміркувати, розподілити, впорядкувати, відтворити в уяві те, що сприйняло око, але тут, на цій схожій на бульвар палубі, не було ні хвилинки спокою. Рядки в книжці розбігалися – так мигтіли на них тіні балакливих перехожих. Неможливо було залишитися на самоті з собою на цій залитій сонцем і повній руху корабельній вулиці.

Три довгі дні я тримався – покірно дививсь на людей, на море, але море завжди було однакове, сине й порожне, і тільки навзаході сонця враз займалося всіма барвами веселки. А людей за три доби я вже знав усіх напам’ять. Кожне обличчя було мені аж до огиди знайоме; різкий жіночий сміх уже не дратував мене, а галаслива сварка двох голландських офіцерів, моїх сусідів, не сердила. Залишалося тільки тікати; але в каюті було гаряче й парко, а від салону мене відлякувала кепська гра на роялі англійських міс, що невпинно тарабанили заяложені вальси. Нарешті я рішуче поміняв свій розпорядок денний і зараз же після обіду пірнув у каюту, приглушивши себе перед тим кількома кухлями пива, щоб переспати вечерю й вечірні танці.

Коли я прокинувся, в моїй вузенькій домовині було вже темно й тихо. Вентилятора я вимкнув, і повітря натискало на скроні вогкими й масними дотиками. Чуття мої були притуплені; минуло декілька хвилин, поки я зміркував, де я і котра може бути година. Було, мабуть, уже після півночі, бо я не чув ані музики, ані неугавного шарудіння ніг. Тільки машина, тремтливе серце левіафана,[27] невтомно штовхала рипуче тіло корабля в неозору далину.

Я навпомацки виліз на палубу. Там було порожньо. А коли я звів погляд над похмуру вежу димаря й над примарні, мерехтливі рангоути, мені раптом упало в очі якесь чарівне світло. То сяяло небо. Воно було темніше, ніж зорі, що роїлися на ньому білими жаринками, та все-таки сяяло; здавалося, неначе якийсь оксамитовий серпанок огорнув велетенське світило, а променисті зорі – лише дірочки й щілинки, крізь які просмикувався той невимовний блиск. Ніколи не бачив я такого неба, як тієї ночі, такого осяйного, холодного, мов криця, і водночас такого іскристого, аж пінявого від світла, що ніби спливало загуслими краплями з місяця та зірок і витікало розжеврілою масою з якогось таємничого нутра. Білим лаком мерехтіли в місячному сяйві контури пароплава, чітко вимальовуючись на тлі темного оксамитового моря; линви, реї, кожна річ, усі обриси розпливалися в тій повені блиску. Наче в порожнечі, висіли ліхтарі на щоглах, а над ними кругле око на марсі – земні жовті зорі серед променистих небесних.

Над самою головою стояло таємниче сузір’я Південного Хреста, пришпилене миготливими діамантовими цвяхами до чогось невидимого; здавалося, що воно хитається, а насправді рухався лише корабель, велетенський плавець, що, злегка тремтячи й дихаючи на повні груди, то виринаючи, то знов потопаючи, прокладав собі шлях через темні вали. Я стояв і дивився вгору, почуваючи себе наче під душем, де згори спадає тепла вода; тільки це було світло, біле й тепле, що лилося мені на руки, на плечі, лагідно струменіло навколо голови і, здавалось, проходило всередину, бо все понуре в мені враз проясніло. Я дихав вільно, легко і в раптовому припливі щастя відчув на устах, мов прозорий напій, м’яке і разом гостре, трохи п’янке повітря, в якому були і запах овочів, і подих далеких островів. І аж тепер, уперше відтоді, як ступив на корабельні східці, я відчув неземну втіху мріяти і ще одну, тілеснішу: віддаватися, наче жінка, солодкій знемозі. Мені хотілося лягти й звернути очі вгору, до білих ієрогліфів. Та крісла були забрані, і ніде на всій спорожнілій палубі не побачив я місця, де б можна було відпочити й помріяти.

Отож я рушив навпомацки далі, до носа корабля, геть засліплений світлом, яке, здавалося, заливало мене з усіх боків чимраз дужче. Мені було майже боляче від того різкого, аж білого зоряного сяйва, хотілось заховатися десь у затінку, простягнутись на маті, не почувати блиску на собі, а лише над собою, де він мерехтить, відбитий від речей, – так, як ми дивимось на краєвид із затемненої кімнати. Нарешті, спотикаючись об линви й обминаючи залізні коловороти, я дістався на бак і почав дивитися вниз, як ніс корабля поринає в пітьму, а розтоплене місячне світло закипає пінявою з обох боків його вістря. Той плуг раз у раз підіймався і знов опускався в чорний плиткий ґрунт, і я відчував усю муку переможеної стихії, відчував усю розкіш земної потуги в тій іскристій грі. І, споглядаючи її, я втрачав почуття часу. Не знаю, чи я так простояв годину, чи лише кілька хвилин: велетенська колиска корабля, гойдаючись то вгору, то вниз, винесла мене поза межі часу. Я відчував тільки, що мене опановує солодка втома. Я хотів спати, снити гарні сни, а проте шкода було йти від тих чарів, спускатися вниз, у свою домовину. Несвідомо я намацав ногою бухту линви. Я сів на неї, заплющив очі, та однаково в них просякало сріблясте сяйво, що струменіло звідусюди. Піді мною тихо шуміла вода, а наді мною нечутно бриніла біляста ріка всесвіту. І помалу той шум наповнив усю мою істоту, я вже не відчував себе самого, не розрізняв, чи то я дихаю, чи б’ється далеке серце судна; я розчинився в тім неугавнім дзюрчанні опівнічного світу.

Мене сполохав тихий, сухий кашель десь поряд. Я раптом прокинувся зі свого п’янкого марення. Очі, засліплені білим світлом, що прохоплювалося навіть крізь заплющені повіки, закліпали, приглядаючись: саме переді мною, в затінку борта, блимнуло щось схоже на окуляри, потім спалахнула кругла жаринка – певне, люлька. Мабуть, вдивляючись у запінене вістря буга внизу та на Південний Хрест угорі, я не помітив цього сусіда, що непорушно сидів тут увесь час. Мимохіть, ще не отямившись як слід, я сказав по-німецькому:

– Пробачте!

– О, прошу… – відповів голос із пітьми, так само по-німецькому.

Не можу передати, як чудно й моторошно було мені сидіти мовчки в темряві біля людини, якої я не бачив. Я відчував, що та людина так само напружено вдивляється в мене, як і я в неї; проте світло, яке спливало на нас білою мерехтливою повінню, було таке яскраве, що ми бачили в затінку тільки обриси один одного. Але мені здавалося, що я чую, як та людина дише і смокче свою люльку.

Мовчанка була нестерпна. Я залюбки пішов би геть, та боявся, що це було б надто різко й неввічливо. Збентежений, я дістав цигарку. Спалахнув сірник, і тремтливе світло на мить осяяло наш тісний куточок. За скельцями окулярів я побачив чуже обличчя, якого ще ніколи не помічав на борту – ні в їдальні, ні під час прогулянок; раптовий спалах сірника різонув мені очі, чи, може, це була галюцинація, проте обличчя здалося мені жахливо скривленим, понурим, нелюдським. Та не встиг я добре на нього роздивитися, як пітьма знов проковтнула освітлені на мить риси; я бачив тільки постать, темну пляму на темному тлі і часом – кругле вогняне кільце люльки серед порожнечі. Ми обидва мовчали, і та мовчанка була важка й задушлива, як тропічне повітря.

Нарешті я не витримав, схопився і ввічливо сказав:

– На добраніч.

– На добраніч, – відповів мені з пітьми захриплий, шорсткий, мов заіржавілий, голос.

Я поплентався, спотикаючись об бруси й такелаж. Враз позад мене залунали кроки, сквапні й непевні. Це був мій недавній сусід. Я мимохіть зупинився. Він не підійшов до самого мене; крізь темряву я відчув якусь несміливість і пригніченість у його ході.

– Пробачте, що я турбую вас, – квапливо озвався він, – але… я маю до вас прохання. Я… я… – він затнувся й на мить замовк, такий був збентежений, – я… я маю особисті… цілком особисті підстави триматися осторонь від людей… нещасливий випадок… я уникаю товариства на борту… Тобто не вас… ні, ні… Я попросив би вас… я був би вам дуже вдячний, якби ви нікому на палубі не сказали, що бачили мене тут… На це є… так би мовити, особисті підстави, що не дозволяють мені тепер з’являтися між людьми… Так… отже… мені було б дуже прикро, якби ви згадали, що хтось тут уночі… що я…

Слово знову застрягло йому в горлі. Я швидко вивів його з того збентеження, запевнивши, що задовольню його прохання. Ми подали один одному руку. Потім я вернувся до своєї каюти й заснув тяжким, тривожним сном, сповненим химерних марень.

Я дотримав своєї обіцянки й нікому не розказав про чудну зустріч, хоч спокуса була неабияка. Бо під час морської подорожі кожна дрібниця стає подією – чи то вітрило на обрії, чи дельфін, що виплигнув, граючись, з води, чи новий флірт, чи випадковий дотеп. До того ж мене мучило бажання довідатися щось більше про того незвичайного пасажира: я переглянув корабельний список, шукаючи прізвища, яке могло б йому належати, стежив за людьми й намагався вгадати, чи не мають вони якогось стосунку до нього; цілий день я аж тремтів з нетерплячки і, власне, дожидав тільки вечора, щоб знов зустрітися з ним. Психологічні загадки надзвичайно ваблять мене, я просто шаленію від них і не можу заспокоїтись, доки не відгадаю їхньої таємниці. Чудні люди вже самою своєю присутністю можуть розпалити в мені палку жагу пізнати їх, що майже не поступається перед жагою до жінки. День здавався мені страшенно довгим і порожнім. Я його згаяв абияк і зарані ліг спати, знаючи, що опівночі прокинуся, що якась сила збудить мене.

І справді: я прокинувся о тій самій годині, що й учора. На самосвітному циферблаті годинника стрілки, прикриваючи одна одну, утворили єдину світляну риску. Я швидко вийшов із задушливої каюти в іще задушливішу ніч.

Зорі виблискували, як і вчора, й сипали розсіяне світло на тремтячий пароплав; високо вгорі полум’янів Південний Хрест. Все було як учора – в тропіках дні і ночі подібніші одні до одних, ніж у наших широтах, – але в мені вже не коливалося все м’якими хвилями, як учора, не було тієї п’янкої мрійливості. Щось мене вабило, хвилювало, і я знав, куди мене вабить: туди, до тієї чорної плутанини снастей на носі, побачити, чи не сидить він знов там, нерухомий і таємничий. Згори залунав корабельний дзвін. Цей звук наче підштовхнув мене. Нога за ногою я посувався далі, неохоче, а все ж піддавшись якійсь притягальній силі. Ще не дійшов я до штевня,[28] як зненацька там щось блиснуло, немов червоне око, – його люлька. Отже, він там.

Я мимоволі відсахнувсь і зупинився. Ще мить, і я вернувся б назад, але в пітьмі щось заворушилося, хтось підвівся, двічі ступив, і враз я почув просто перед собою знайомий голос, ввічливий і винуватий.

– Пробачте, – сказав він, – ви, мабуть, хотіли сісти на своє вчорашнє місце, але, видно, передумали, побачивши мене. Прошу вас, сідайте, я зараз піду.

Я поспішив заспокоїти його – мовляв, хай залишається, я відступив тільки тому, що не хотів йому заважати.

– Мені ви не заважаєте, – якось гірко промовив він. – Навпаки, я радий хоч один вечір побути не на самоті. Вже десять днів, як я ні до кого не промовив жодного слова… власне, вже навіть декілька років… і мені важко, мабуть, тому, що людина задихається, коли гамує все в собі… Я вже не можу всидіти в каюті, в тій домовині… не можу… і людей я теж не зношу, бо вони цілий день сміються… Я тепер не можу витримати сміху… Я чую його навіть у своїй каюті й затикаю вуха… правда, ніхто не знає, що… вони ж нічого не знають, та й, зрештою, що чужим людям до мене…

Він знову затнувся. І враз квапливо сказав:

– Але я не хочу докучати вам, пробачте мою балакучість.

Він уклонився й хотів піти, але я почав наполегливо втримувати його.

– Ви мені зовсім не докучаєте. Я так само радий, що можу тут, серед цієї тиші, перемовитися з кимось словом… Може, закурите?

Він узяв цигарку. Я запалив сірника. Знов хистке світло вихопило його обличчя з чорного тла; цим разом воно було повернене просто до мене. Очі з-за окулярів уп’ялися в мене жадібно, з якоюсь божевільною силою. Мені стало моторошно. Я відчував, що він хоче говорити, повинен говорити. І знав: мені треба не озиватися, щоб йому легше було почати розмову.

Ми знов сіли. Біля нього стояло ще одне крісло, і він запропонував його мені. Ми курили, і з того, як неспокійно ворушився в пітьмі світлячок його цигарки, я помітив, що рука його тремтіла. Але я мовчав, і він теж не озивався. Раптом я почув його тихий голос:

– Ви дуже стомлені?

– Ні, анітрохи.

Голос у темряві знов завагався.

– Я хотів би вас дещо запитати… тобто хотів би вам щось розповісти. Я знаю, добре знаю, як безглуздо звертатися до першого-ліпшого, хто тобі трапиться, але я… я тепер у такому жахливому психічному стані… Я дійшов до краю і мушу, хоч би що, а мушу з кимось поговорити… а то пропаду… Ви зрозумієте мене, коли я… так, коли я все розповім вам… Я знаю, що ви не зможете мені допомогти… але я просто хворий через цю мовчанку… а хворий завжди смішний для інших…

Я перебив його й попрохав не мучити себе надаремне. Мовляв, хай він сміливо все розповість мені… я, звісно, не можу йому нічого пообіцяти, але ж кожна людина повинна запропонувати свою допомогу тому, хто її потребує. Коли ми бачимо когось у скрутному становищі, то, природно, зобов’язані допомогти йому…

– Повинні… зобов’язані допомогти… зобов’язані спробувати… Отже, й ви також… також гадаєте, що кожен зобов’язаний… зобов’язаний запропонувати свою допомогу…

Він тричі проказав цю фразу, тупо, затято. Мені стало моторошно. Може, він божевільний? Чи п’яний?

Та він, ніби прочитавши мою думку, раптом сказав зовсім іншим голосом:

– Ви, мабуть, гадаєте, що я п’яний чи божевільний? Ні, поки що ні. Тільки слово, яке ви оце сказали, так дивно вразило мене… бо це саме те, що мене тепер мучить, – чи людина зобов’язана… зобов’язана…

Він знов почав затинатися. Потім замовк і за хвилю почав наново:

– Я, бачте, лікар. А в нашій практиці часто бувають випадки… просто фатальні… крайні випадки, коли не знаєш, чи твій обов’язок… адже ж обов’язок і перед самим собою, і перед державою, і перед наукою… Треба помагати, звісно, на те ми й існуємо… але такі правила добрі тільки в теорії… До якої ж межі ми маємо помагати?… Ось ви чужа мені людина, і я вам чужий, і я прошу вас мовчати про те, що ви мене бачили… Гаразд, ви мовчите, виконуєте цей обов’язок… Я прошу вас розмовляти зі мною, бо вже не можу витримати своєї мовчанки… Ви ладні слухати мене… добре… Але ж це не так важко… А що, якби я попрохав вас схопити мене й викинути за борт?… Тут уже кінчається ввічливість, готовність допомогти. Десь же вона повинна кінчатися… там, де йдеться про наше власне життя, про нашу особисту відповідальність… десь же цьому має бути край… Має десь кінчатися наш обов’язок… Чи, може, саме в лікаря він не повинен кінчатися? Невже лікар має бути якимось спасителем, якимось всесвітнім рятівником тільки тому, що в нього є диплом з латинськими словами? Невже він справді повинен знівечити своє життя й розбавити собі водою кров, коли до нього прийде яка-небудь… чи там який-небудь пацієнт і вимагатиме від нього доброти, шляхетності, готовності допомогти? Так, десь же кінчається обов’язок… там, де людині вже не стає снаги, саме там…

Він знов зупинився й весь напружився.

– Пробачте… Я надто схвильований… але я не п’яний… ще не п’яний… а втім, щиро вам признаюся, зі мною й таке тепер часто буває через цю пекельну самоту… Зважте лишень – я цілих сім років прожив майже виключно серед тубільців і тварин… так можна взагалі відвикнути говорити. А вже як заговориш, то слова аж через край ллються… Але стривайте, що це я хотів… ага, вже знаю… я хотів вас запитати, хотів розповісти вам про один випадок… запитати, чи ми зобов’язані допомогти… по-ангельському щиро допомогти, чи… А втім, боюся, що це буде дуже довга історія. Ви справді ще не стомилися?

– Та ні ж, анітрохи.

– Дякую… щиро вам дякую… Може, налити й вам?

Він сягнув рукою кудись позад себе в темряву. Брязнуло скло: певне, в нього там стояли напоготові дві або й три пляшки, в кожному разі, не одна. Він подав мені чарку віскі, до якої я ледве доторкнувся губами. Свою він вихилив одним духом. На хвилинку між нами запала мовчанка. Враз ударив дзвін: било пів на першу.

– Отже… я хотів би розповісти вам про один випадок. Припустімо, що лікар в одному… невеличкому містечку… власне, в селі… лікар, який… який…

Він знов затнувся. Потім раптом шарпонув своє крісло і присунувся разом з ним до мене.

– Так нічого не вийде. Я повинен розповісти вам усе відверто, від самого початку, а то ви не зрозумієте… Цього не можна розказати просто як приклад, як випадок, можливий теоретично… бо розповісти я повинен про самого себе… Тут не випадає соромитись, грати в піжмурки… адже ж і переді мною люди роздягаються зовсім, показують мені всі свої болячки… Коли хочеш, щоб тобі допомогли, то не викручуйся, нічого не приховуй… Отже, я не буду оповідати вам казку про якогось вигаданого лікаря… Роздягаюся перед вами до голого тіла й кажу: це я… Я відучився соромитися в тій паскудній самоті, в тій проклятій країні, що виїдає з людини душу, висмоктує мозок з кісток.

Я, мабуть, зробив якийсь рух, бо він раптово урвав мову.

– Ах, ви протестуєте… розумію, ви захоплені Індією, храмами й пальмами, всією романтикою двомісячної мандрівки. Еге ж, тропіки й справді чарівні, – коли бачиш їх тільки з поїзда, з машини або з візочка рикші; я й сам був захоплений, коли сім років тому приїхав туди. Про що я тільки тоді не мріяв! Хотів вивчати мови, щоб читати священні книги в оригіналі, досліджувати місцеві хвороби, працювати для науки, збагнути психіку тубільців – як кажуть європейським жаргоном, стати місіонером гуманності, носієм цивілізації. Всім, хто сюди приїздить, сниться той самий сон. Але за невидимим склом цієї оранжереї людина швидко підупадає на силі, пропасниця – від неї ніде не дінешся, хоч скільки ковтай хініну, – висотує з тебе всі нерви, ти робишся млявий і ледачий, драглистий, як медуза. Європеєць, потрапивши з великого міста до такого проклятого закутка серед боліт, мимоволі буде відірваний від свого природного кореня, від звиклого способу життя і швидко схибнеться: ті пиячать, ті курять опіум, лютують та казяться – кожен якось дуріє. Тужиш за Європою, мрієш хоч один день погуляти міською вулицею, посидіти в ясній кімнаті мурованого будинку, серед білих людей; рік за роком мрієш про це, а як настане той час, що вже можна було б дістати відпустку, – тобі вже ліньки зрушити з місця. Знаєш, що там тебе забули, що ти всім чужий, – мов черепашка на березі, на яку всяке наступає ногою. Отож і залишаєшся там, вгрузаєш дедалі глибше в своє болото, гинеш у тих гарячих вологих лісах. Хай би був запався той день, коли я запродав себе в ту смердючу яму!..

А втім, потрапив я туди не зовсім добровільно. Я вчився в Німеччині, став лікарем, навіть добрим лікарем, і працював у клініці в Лейпцигу; у тогочасних медичних журналах багато писалося про нове впорскування, яке я перший запровадив у практику. І ось, як на те, сталась у мене пригода з одною жінкою. Познайомився я з нею в лікарні; вона довела свого коханця до нестями, і він вистрілив у неї з револьвера; а скоро і я вже шалів незгірше за нього. Вона вміла триматися так гордо й холодно, що я просто божеволів, – владні й зухвалі жінки завжди вміли мене приборкати до рук, а ця так скрутила, що я зовсім втратив голову. Я робив усе, що вона хотіла, я… та що там, чому ж мені не сказати всього, коли відтоді минуло вже сім років… я через неї розтратив лікарняні гроші, а коли про це дізналися, то все полетіло до чорта. Правда, мій дядько покрив розтрату, але кар’єра моя пішла шкереберть. Саме тоді я почув, що голландський уряд наймає лікарів до своїх колоній і пропонує завдаток. Я зразу подумав, що то, мабуть, кепська робота, коли за неї дають гроші наперед. Я знаю, що надмогильні хрести на тих малярійних плантаціях ростуть утричі швидше, ніж у нас, але ж людина, доки вона молода, гадає, що пропасниця й смерть чигають на кого завгодно, тільки не на неї. Зрештою, мені вибирати не було з чого, я поїхав до Роттердама, записався на десять років і дістав добрий жмут банкнотів. Половину я одіслав додому дядькові, другу вициганила в мене в портовому кварталі одна особа, яка зуміла геть обчистити мене тільки тому, що була на диво подібна до тієї проклятої кицьки. Без грошей, без годинника, без ілюзій відчалював я від берегів Європи й не дуже сумував, коли ми випливли з гавані. А потім я сидів на палубі, як оце ви, дивився на Південний Хрест, на пальми, і серце моє тануло в грудях. «Ах, ліси, тиша, самота!» – мріяв я. Що ж, самоти я доволі зазнав. Мене послали не в Батавію чи Сурабаю, не в місто, де є люди, і клуби, і гольф, і книжки, і газети, а – зрештою, назва тут ролі не грає – в один із глухих окружних постів за два дні їзди залізницею від найближчого міста. Кілька нудних засушених урядовців, кілька напівбілих тубільців – оце було й усе моє товариство, а крім нього, куди оком не кинь, – тільки ліс та плантації, нетрі та болота.

Спочатку було ще сяк-так. Я провадив наукові студії. Одного разу, коли віце-резидент під час інспекційної поїздки перевернувся з автомобілем і зламав собі ногу, я без помічників зробив йому операцію, про яку тоді багато говорилося. Я збирав отрути й тубільну зброю, робив сотні всіляких дрібниць, аби тільки не пуститися берега. Але все це тривало доти, доки в мене ще була сила, привезена з Європи; потім я почав засихати. Тих декілька європейців мені набридли, я порвав із ними стосунки, почав пиячити й мріяти бозна про що. Мені ж бо залишилося конати ще там тільки три роки, потім я здобував волю одержував пенсію, міг вернутися до Європи й почати життя заново. Я, власне, вже нічого не робив, тільки чекав, сидів у своєму барлозі й чекав. І так я був би гибів там ще й досі, якби не вона… якби всього цього не сталося…

Голос у пітьмі замовк. І люлька вже не жевріла. Стало так тихо, що я знов почув шумування води, яку розтинав носом пароплав, і далекий, глухий стукіт машини. Я залюбки закурив би цигарку, але боявся, що сірник яскраво спалахне й кине відблиск на його обличчя. Він усе мовчав. Я не знав, чи він скінчив, чи замріявся, чи спить, такою мертвою здавалася мені його мовчанка.

Раптом гучно, уривчасто вдарив корабельний дзвін: перша година. Він стрепенувся: я знов почув дзенькіт скла. Мабуть, його рука намацувала пляшку. Ось він хильнув із неї, потім раптово знов обізвався, але цього разу вже напруженіше й жагучіше.

– Ну от… стривайте… ну от, це було так. Сиджу я там у своїй проклятій халупці, сиджу, як павук у павутинні, вже довгі місяці нікуди не виходячи. Було це саме після дощової пори. Цілі тижні хлюпало мені на дах, мов із потоків, і за весь той час до мене ніхто навіть носа не поткнув, жоден європеєць; день у день я сидів удома з своїми жовтими жінками й своїм добрячим віскі. Мене саме тоді опосіла нудьга, я був хворий Європою; коли я читав у якомусь романі про освітлені вулиці й білих жінок, у мене аж пальці починали тремтіти. Не можу вам до пуття змалювати той стан, то особлива тропічна хвороба: шалена, гарячкова і водночас безсила туга за батьківщиною. Отак я сидів тоді, здається, над географічним атласом, і марив про подорожі. Коли це зненацька хтось схвильовано стукає в двері, і я бачу на порозі свого боя й одну з жінок. Обоє аж очі повитріщали з подиву. Вимахуючи руками, перебиваючи одне одного, вони спішать повідомити, що на мене чекає якась дама, леді, біла жінка.

Я схоплююся з місця. Я ж не чув, щоб під’їздив якийсь екіпаж чи автомобіль. Біла жінка, тут, у цій глушині?

Я кидаюся до сходів, але перемагаю себе й вертаюся. Позираю в дзеркало й нашвидку трохи причепурююсь. Я нервуюсь, непокоюся, мене мучить якесь неприємне передчуття, бо я не знаю нікого в світі, хто захотів би мене відвідати просто з приязні. Врешті збігаю наниз.

У вітальні на мене чекає дама. Вона квапливо підходить до мене. Обличчя їй закриває густа подорожня вуаль. Я хочу привітатися, але вона випереджає мене.

– Добрий день, докторе, – каже вона по-англійському (мова її видається мені занадто гладенькою й неначе наперед завченою). – Пробачте, що вдерлася до вас так зненацька. Але ми були саме на станції, наш автомобіль залишився там. – «Чому ж вона не під’їхала до будинку?» – похоплююсь я. – І ось я згадала, що ви живете тут. Я вже стільки наслухалась про вас, ви зробили справжнє чудо з нашим віце-резидентом, його нога загоїлась, наче й не була зламана, він знову грає в гольф. Еге ж, у нас і досі ще всі про це говорять, і ми залюбки віддали б свого буркуна хірурга і решту двох лікарів на додачу, якби ви приїхали до нас. І взагалі, чому вас ніде не видно? Живете, наче йог…[29]

І так торохтить без угаву, дедалі швидше й швидше, не дає мені й слова сказати. Щось нервове й неспокійне відчувається в її порожній балаканині, і той неспокій передається й мені. Чого вона так багато говорить, питаю я себе, чому не відрекомендується, не скине вуалі? Гарячка в неї, чи що? Може, вона хвора? Чи божевільна? Я щодалі більше нервуюсь, це ж смішно: я стою перед нею, мов німий, а вона заливає мене повінню слів. Нарешті вона зупиняється, щоб передихнути, і я прошу її нагору. Вона дає своєму боєві знак залишитись і перша рушає сходами.

– Як тут гарно у вас, – каже вона, оглядаючи мою кімнату. – Ох, яка розкіш – книжки! Я хотіла б їх усі прочитати!

Вона підходить до поличок і переглядає заголовки книжок. Вперше, відколи я вийшов до неї, вона на хвилину замовкає.

– Дозвольте запропонувати вам чаю? – питаюся я.

Вона не обертається, стоїть і розглядає спинки книжок.

– Ні, дякую, докторе… Нам треба зразу ж їхати далі… в мене мало часу… це ж просто була коротенька прогулянка… Ох, у вас є й Флобер, я його так люблю… гарна, просто чудова річ його «Education sentimentale»…[30] Бачу, ви читаєте й по-французькому… Чого тільки ви не знаєте!.. Так, вас, німців, усього вчать у школі… Це ж така розкіш – знати стільки мов… Віце-резидент такий захоплений вами, каже, що ви єдиний хірург, до якого він ліг би під ніж… Наш старий лікар здатен хіба тільки грати в бридж… До речі, ви знаєте (вона все ще говорить не обертаючись), мені й самій спало сьогодні на думку, що добре було б порадитися з вами… а оскільки ми саме проїздили повз вас, то я й вирішила… Ну, та вам, може, ніколи сьогодні… я краще заїду іншим разом…

«Ага, нарешті ти виклала свої карти!» – миттю подумав я, але й оком не змигнув, тільки запевнив її, що вважатиму за велику честь для себе стати їй у пригоді тепер чи коли завгодно.

– В мене немає нічого страшного, – сказала вона, напівобернувшись до мене й гортаючи одночасно якусь книжку, взяту з полички, – так собі, дрібниці… жіночі прикрощі… запаморочення, млість. Сьогодні вранці, коли ми їхали, мені на повороті раптом стало погано, і я зомліла… боєві довелося підвести мене й принести води… ну, може, шофер їхав занадто швидко… як ви гадаєте, докторе?

– Так важко щось сказати. У вас часто буває така млість?

– Ні… тобто так… останнім часом… так, саме останнім часом мені буває млосно й нудно…

Вона знов повертається до шафи, кладе книжку на місце, бере іншу й починає її гортати. Мені чудно, чого вона їх гортає так… так нервово, чому не підводить очей з-під вуалі? Я навмисне нічого не кажу. Хай почекає. Нарешті вона знов озивається, так, наче просто хоче побалакати:

– Правда ж, докторе, боятися нічого? Це не якась тропічна хвороба?… Небезпеки немає?…

– Мені треба спершу пересвідчитись, чи у вас немає гарячки. Дозвольте, я перевірю ваш пульс…

Я підходжу до неї, але вона легенько відхиляється.

– Ні, ні, в мене немає гарячки… напевне немає… Я міряла собі щодня температуру, відколи почалася ця млість. Гарячки немає, рівно тридцять шість і чотири. І з шлунком у мене все гаразд.

Якусь мить вагаюся. В мені росте підозра: я почуваю, що цій жінці чогось від мене треба, ніхто ж не поїде в таку глушину, щоб порозмовляти про Флобера. Я примушую її чекати хвилину, другу. Потім кажу навпростець:

– Вибачте, можна мені поставити вам цілком одверто кілька запитань?

– Звісно, адже ж ви лікар, – відповідає вона, але тієї ж миті знов обертається до мене спиною й починає перебирати книжки.

– Є у вас діти?

– Так, є син.

– А чи не було у вас… чи не було у вас раніше… я хочу сказати – тоді… не було у вас такого стану?

– Був.

Голос її став тепер зовсім інакший – ясний, виразний, діловий, уже не нервовий.

– А чи не може бути, що ви… вибачте мені за таке запитання… що ви й тепер у такому стані?

– Може.

Вона відповідає різко й гостро, наче відрізує слова. На її поверненому в профіль обличчі не здригається жодна рисочка.

– Найкраще було б, пані, якби я вас оглянув… Дозвольте попрохати вас… перейти до другої кімнати.

Враз вона обертається. Крізь вуаль я відчуваю її холодний рішучий погляд, спрямований просто на мене.

– Ні… в цьому немає потреби… я цілком упевнена в своєму стані.

Голос на мить замовкає. Знову брязкає в пітьмі налита чарка.

– Отже, слухайте… але спершу спробуйте вдуматись у все це. До чоловіка, якого доконує самота, вдирається жінка, вперше за довгі роки біла жінка переступає його поріг… і враз я відчуваю в кімнаті присутність чогось зловісного, якоїсь небезпеки. Я весь похолов: мене охопив острах перед непохитною рішучістю цієї жінки, що почала з бездумної балаканини, а потім раптом твердо й гостро поставила свою вимогу. Бо ж я знав, чого вона від мене хотіла, угадав від самого початку – не вперше жінки зверталися до мене з таким проханням, але ж вони приходили не так, вони приходили засоромлені, благали, плакали, заклинали врятувати їх. А тут була… о, тут була непохитна, просто чоловіча рішучість… від першої ж миті я відчув, що ця жінка сильніша за мене… що вона може накинути мені свою волю, як захоче… Але ж… але ж і в мені здіймалася якась злість… чоловіча гордість, запеклість, бо я… я вже сказав, що від першої ж миті, ба навіть раніше: ще не встиг я побачити цю жінку, як відчув у ній свого ворога.

Спершу я мовчав. Мовчав завзято і вперто. Я відчував, що вона дивиться на мене крізь вуаль, – дивиться відверто, вимогливо й хоче примусити мене заговорити. Але я так легко не піддавався. Я заговорив, проте… ухильно, несвідомо перейнявши її бездумний, байдужий тон. Я вдавав, що не розумію її, бо хотів – не знаю, чи ви зможете зрозуміти це, – хотів примусити її висловитись ясніше, а не самому пропонувати свої послуги, навпаки… я хотів, щоб вона мене просила… саме вона, за те, що прийшла така самовпевнена, така владна… А крім того, я знав, яку силу мають наді мною такі бундючні, холодні жінки.

Отож я розводився про те, що їй нема чого боятися, така млість завжди буває під час вагітності, навпаки, вона може бути навіть запорукою її нормального розвитку. Я наводив приклади з медичних журналів… Я говорив, говорив спокійно й легко, розглядаючи її випадок, як щось цілком буденне, і… все чекав, що вона мене спинить. Я знав, що вона не витримає.

І справді, вона різко перебила мене, махнувши рукою, наче відкидаючи геть усі заспокійливі розмови.

– Мене, докторе, не це турбує. Тоді, коли я народила сина, здоров’я моє було в кращому стані… а тепер я вже не та… у мене з серцем негаразд…

– Он як, із серцем негаразд? – начебто й справді стурбувався я. – Зараз послухаємо.

Я вдав, ніби встаю і йду по стетоскоп. Та вона миттю зупинила мене. Голос її звучав тепер різко і владно, наче команда.

– У мене з серцем негаразд, докторе, і я прошу вас вірити мені на слово. Я не хотіла б гаяти час на огляд – гадаю, що ви могли б мені трохи більше довіряти. Я, здається, виявила вам досить довір’я.

Тепер це вже була боротьба, відвертий виклик. І я прийняв його.

– Довір’я вимагає відвертості, цілковитої відвертості. Говоріть ясно, адже я лікар. І насамперед скиньте вуаль, сядьте ось тут, облиште книжки і всі ці викрутаси. До лікаря не приходять під вуаллю.

Вона гордо випросталась і глянула на мене. На мить вона завагалася. Потім сіла й відкинула вуаль. Я побачив її обличчя, саме таке, яке й боявся побачити: непроглядне, вольове, самовпевнене, позначене не залежною від років красою, з сірими очима, що часто бувають в англійок, – здавалося б, дуже спокійні, але бачиш, який у них сховано вогонь. Ці тонкі стиснені вуста вміють берегти таємницю. Хвилинку ми дивилися одне на одного – вона владно й допитливо, з такою холодною жорстокістю, що я не витримав і мимоволі відвів очі.

Вона злегка постукувала пальцями по столі. Отже, теж нервувалася. Раптом вона швидко сказала:

– Чи ви знаєте, докторе, чого я від вас хочу, чи, може, не знаєте?

– Здається, знаю. Але краще поговорімо навпростець. Ви хочете звільнитися від цього свого стану… хочете, щоб я допоміг вам позбутися запаморочення й млості, усунувши… усунувши причину. Так?

– Так.

Як лезо гільйотини, впало це слово.

– А чи ви знаєте, що такі справи небезпечні… для обох сторін?…

– Знаю.

– Що закон їх забороняє?

– Бувають випадки, коли їх не тільки забороняють, а, навпаки, радять.

– Але тоді потрібен лікарський висновок.

– Отже, й зробіть його. Ви ж лікар.

Ясно, твердо, навіть оком не змигнувши, вона дивилась на мене. Це був наказ, і я, слабкодухий, тремтів, захоплений демонічною силою її волі. Але я ще пручався, не хотів показати, що мене вже розчавлено. «Тільки не поспішай! Зволікай скільки можеш! Примусь її прохати», – жевріло в мені якесь невиразне бажання.

– Це не завжди залежить від одного лікаря. Але я ладен… порадитися з колегою в лікарні…

– Мені вашого колеги не треба… я прийшла до вас.

– Дозвольте дізнатися, чому саме до мене?

Вона холодно дивилася на мене.

– Скажу вам і це. Тому, що ви живете осторонь, що ви не знаєте мене, що ви добрий лікар і що ви… – вона вперше затнулася, – мабуть, недовго пробудете в цих краях, особливо, якщо зможете повезти додому чималу суму.

У мене мороз пробіг по спині. Цей сухий, чисто гендлярський розрахунок приголомшив мене. Вона ще навіть не пробувала просити мене, але вже давно все обрахувала, спершу вистежила мене, а потім почала цькувати. Я відчував, як її демонічна воля зломлювала мене, проте завзято опирався. Ще раз примусив себе заговорити по-діловому, майже іронічно.

– І цією чималою сумою я… я міг би користатися як завгодно?

– Коли ви допоможете мені й негайно виїдете.

– А знаєте ви, що я таким чином втрачаю право на пенсію?

– Я відшкодую її вам.

– Ви говорите дуже ясно… Але я хочу ще більшої ясності. Яку суму визначили ви на гонорар?

– Дванадцять тисяч гульденів. Чек з виплатою в Амстердамі.

Я затремтів… затремтів з гніву і… з захвату. Все вона обрахувала – і суму, і спосіб виплати, що змушував мене виїхати, вона позаочі оцінила й купила мене, визначила мою долю, певна своєї влади. Я ладен був дати їй ляпаса… Та коли я, тремтячи, підвівся – вона теж устала – і глянув їй просто в очі, подивився на її міцно стиснені вуста, що не хотіли просити, на її горде чоло, що не хотіло схилитись, мене враз опанувала якась… якась непоборна жага… жага насильства. Мабуть, і вона це відчула, бо звела брови; так роблять, коли хочуть присадити когось настирливого. Між нами блиснула відверта ворожнеча. Я знав, що вона мене ненавидить, тому що я їй потрібний, а я ненавидів її за те… за те, що вона не хотіла просити. Тієї миті, тієї однісінької мовчазної миті ми вперше порозумілися цілком відверто. Потім, наче слизька гадюка, в мій мозок заповзла одна думка, і я сказав… я сказав їй…

Але стривайте, так ви не зрозумієте як слід, що я зробив… що сказав… Мені треба спочатку з’ясувати вам, як вона… як та божевільна думка в мені зародилася…

Знов у темряві тихенько брязнуло скло. А голос став ще схвильованіший.

– Не думайте, що я хочу виправдовуватися, применшувати свою провину… Але інакше ви не зрозумієте мене… Не знаю, чи я коли-небудь був доброю людиною, але… начебто помагати людям я завжди любив… У моєму собачому житті в тропіках то була єдина втіха – користаючись жменькою тих знань, що їх тобі втовкли в мозок, зберегти життя комусь живому… Я відчував тоді себе Господом Богом… Справді, то були мої найкращі хвилини, коли прибігав якийсь жовтошкірий хлопчисько, аж синій з жаху, вкушений гадюкою, з ногою, мов колода, слізно благаючи, щоб йому не відтинали ноги, і мені щастило його врятувати. Цілими годинами їхав я до якої-небудь жінки, що лежала в гарячці; навіть так, як хотіла ця, я помагав ще в Європі, в клініці. Але тоді я бодай відчував, що комусь потрібний, знав, що рятую когось від смерті або від розпуки, – а цього саме й треба тому, хто помагає: свідомості, що ти потрібен іншому. Але ця жінка – не знаю, чи зможу вам пояснити, – хвилювала, дратувала мене вже від тієї самої хвилини, як увійшла, наче мимохідь, до мого дому. Своєю пихою вона викликала в мені опір, будила все… як би сказати… будила все придушене, приховане, лихе. Мене просто до нестями доводило те, що вона вдавала з себе леді й водночас байдуже, тверезо пропонувала мені угоду, де йшлося про життя і смерть… І крім того… крім того… врешті, від гри в гольф ніхто ж не вагітніє… я знав… тобто я раптом із жахливою чіткістю уявив собі – оце й була та думка, – що ця холодна, гордовита, спокійна жінка, яка зневажливо звела брови над крицевими очима, тільки-но прочитавши в моєму погляді відмову… так, майже обурення… що вона два чи три місяці тому качалася в ліжку з якимось чоловіком, гола, як тварина, і, може, аж стогнала з утіхи, і тіла їхні впивалися одне в одне, як і вуста в поцілунку… Оце, оце й була та думка, що обпалила мене, коли вона глянула на мене так гордовито, так бундючно, зовсім як англійський офіцер… і тоді, тоді все напружилося в мені… мене опосіло нестямне бажання принизити її… від тієї миті я бачив крізь одяг її голе тіло… від тієї миті я тільки й жив думкою взяти її, вирвати стогін з її жорстоких уст, побачити цю холодну, горду жінку в розпалі жаги, як той інший, якого я не знав. Ось… ось що хотів я вам пояснити… Хоч як низько я був упав, а проте як лікар я ніколи не намагався зловживати своїм становищем… Але тут була не хіть, тут не було нічого сексуального, справді не було… адже вам я признався б… тільки жагуче прагнення перемогти її гордощі… перемогти як жінку… Здається, я вже вам казав, що гордовиті, холодні на вигляд жінки завжди мали силу наді мною… але тепер, тепер до цього додавалося ще й те, що я вже сім років не мав білої жінки, не зустрічав опору… Місцеві дівчата, щебетливі, гарненькі створіння, аж дрижать з почуття побожної пошани, коли їх бере білий чоловік, «пан»… вони розпливаються в покорі, вони завжди приступні, завжди готові слугувати вам, сміючись тихим горловим сміхом… але саме ця покірливість, ця рабська послужливість отруює все задоволення… Розумієте ви тепер, розумієте, який я був приголомшений, коли в мене несподівано з’явилася ця жінка, повна гордощів і зненависті, наглухо замкнута, жінка, що дражнила мене своєю таємницею й згадкою про недавню пристрасть… коли вона зухвало ввійшла до клітки такого чоловіка, як я, такого самітного, зголоднілого, відрізаного від цілого світу напівзвіра… Ось… ось це я хотів вам сказати, щоб ви зрозуміли все інше… збагнули те, що сталося далі. Отож… повний якоїсь злісної жаги, отруєний думкою про неї, голу, розпашілу в обіймах чоловіка, я весь напружився і, вдаючи байдужого, холодно сказав:

– Дванадцять тисяч гульденів?… Ні, я не згоден.

Вона глянула на мене й трохи зблідла. Вона вже, мабуть, здогадалася, що відмовляюся я не через жадобу грошей. Та все ж запитала:

– Скільки ж ви хочете?

Я кинув свій холодний тон.

– Будемо грати відкритими картами. Я не гендляр… я не бідний аптекар із «Ромео й Джульєтти», що продає отруту за corrupted gold…[31] я, швидше, цілковита протилежність гендляреві… таким способом ви свого не досягнете.

– То ви не хочете зробити цього?

– За гроші – ні.

На мить між нами запала мовчанка. Стало так тихо, що я вперше почув її віддих.

– Чого ж ви ще можете хотіти?

Тепер я вже не міг себе опанувати.

– По-перше, я хочу, щоб ви… щоб ви не звертались до мене як до крамаря, а як до людини. Щоб ви, коли вам треба моєї допомоги, не тицяли зразу ж свої мерзенні гроші… а попрохали… попрохали б мене як людину допомогти вам як людині… Я не тільки лікар, у мене є не тільки приймальні години… а бувають ще й інші… може, ви саме й прийшли в таку годину…

Вона хвилинку мовчить. Потім її рот злегенька кривиться, тремтить, і вона швидко каже:

– Отже, якби я вас попрохала… то ви зробили б це?

– Ось ви вже знову торгуєтесь – ви згодні попрохати мене аж тоді, коли я наперед пообіцяю, що задовольню ваше бажання. Ні, ви спершу попрохайте мене, аж тоді я вам дам відповідь.

Вона стріпує головою, як норовистий кінь, і гнівно дивиться на мене.

– Ні, я вас просити не буду. Краще загину!

Враз мене охоплює злість, шалена, божевільна злість.

– Так? То я вимагатиму, коли ви не хочете просити. Гадаю, що мені не треба висловлюватися ясніше, – ви знаєте, чого я від вас хочу. Тоді… тоді я допоможу вам.

На мить вона остовпіла. Потім – о, я не можу, не можу сказати вам, який то був жах, – потім обличчя її наче скам’яніло, а далі… далі вона несподівано зареготала… просто в вічі мені зареготала з невимовною погордою… та погорда розтоптала мене… і водночас ще дужче сп’янила… Той зневажливий регіт був подібний до вибуху – такий раптовий, такий навальний, сповнений такої велетенської, нечуваної сили, що я… так, я… я ладен був кинутись на землю й цілувати її ноги. Це тривало одну лише мить… наче блискавка вдарила в мене… враз вона обернулась і швидко пішла до дверей.

Я мимохіть кинувся за нею… прохати вибачення, благати її… бо ж моя воля була остаточно зломлена… але вона ще раз обернулась і сказала… ні, наказала:

– Не смійте йти за мною або вистежувати мене… А то пожалкуєте.

І тільки двері грюкнули за нею.

Знов вагання. Знов мовчанка… Знов тільки шум, наче то місячне світло шуміло, ллючись потоками. І нарешті – знов той голос:

– Грюкнули двері… проте я стояв непорушно на місці… Я був ніби загіпнотизований її наказом… чув, як вона зійшла сходами вниз, як зачинила внизу двері… все я чув і всією своєю істотою рвався за нею… щоб… я не знаю, чого… щоб покликати її назад, чи вдарити, чи задушити… але бігти за нею… за нею… І все ж бігти я не міг. Мої ноги були наче спаралізовані електричним струмом… мене блискавкою влучив у саму душу її владний погляд… Я знаю, цього не можна ні пояснити, ні розповісти… вам, мабуть, смішно, але я все стояв і стояв… Минуло декілька хвилин – може, п’ять, може, й десять, – аж доки я зміг одірвати ногу від підлоги…

Та ледве я ступив ногою, як уже палав, як мене вже охопила гарячка поспіху… Я прожогом злетів зі сходів… Вона ж могла піти тільки до станції… Я кидаюся до повітки по велосипед, бачу, що забув ключа, виламую засув, аж бамбук тріщить і розлітається на цурпалки… і ось я вже на велосипеді женуся наздогін за нею… Я мушу… мушу її наздогнати, доки вона ще не сіла в автомобіль… я мушу з нею поговорити…

Я мчу, тільки дорога мигтить повз мене… і аж тепер бачу, як довго простояв отупілий там нагорі… Коли це… на повороті в лісі перед самою станцією бачу її, вона йде квапливо, рішуче, а за нею бой… Але й вона, мабуть, побачила мене, бо щось каже боєві… той зупиняється, а вона йде далі сама… Що вона задумала? Чому хоче бути сама?… Може, хоче поговорити зі мною так, щоб він не чув?… Я шалено натискаю на педалі… Враз щось кидається мені навперейми на дорогу… її бой. Я ледве встигаю крутнути кермо і… лечу додолу…

Лаючись, підводжуся з землі… мимоволі замахуюсь кулаком, щоб заїхати бевзневі в пику, однак він спритно ухиляється… Я підіймаю велосипеда й хочу сісти на нього… Але той поганець знову підскакує до мене, хапає за велосипед й мимрить каліченою англійською мовою:

– You remain here.[32]

Ви не жили в тропіках… Ви не знаєте, яке то зухвальство, коли такий жовтошкірий негідник хапає за велосипед білого «пана» і йому, «панові», наказує залишатися на місці. У відповідь я б’ю його кулаком межи очі… він заточується, та велосипеда не випускає… його очі, його вузенькі, боягузливі очі широко розплющені й повні рабського страху… але він тримає за кермо, тримає страшенно міцно…

– You remain here, – белькоче він знову.

На щастя, в мене не було з собою револьвера, а то я неодмінно був би застрелив його.

– Геть, поганцю! – кричу тільки я.

Він, зіщулившись, дивиться на мене, а керма не пускає. Я ще раз б’ю його по голові, проте він і далі тримає велосипеда. Тоді мене охоплює лють… її вже не видно, може, вона встигла й поїхати… Я завдаю йому справжнього боксерського удару в підборіддя – такого, що він валиться додолу… Тепер велосипед мій вільний… сідаю на нього, проте він не їде… під час нашої боротьби погнулася шпиця… Гарячково, тремтячими руками пробую вирівняти її… нічого не виходить… Тоді я кидаю велосипеда серед шляху поряд із тим негідником, що встає, весь закривавлений, і відступає вбік… А потім – ні, ви не можете зрозуміти, яка це ганьба, коли європеєць там на очах у всіх… але я вже не тямив, що роблю… в мене була тільки одна думка: наздогнати її, перехопити… і я побіг… побіг, як навіжений, сільською вулицею, повз халупи, де жовтошкіра голота товпилася в дверях, щоб побачити, як біжить біла людина, як біжить доктор.

Піт заливав мені очі, коли я прибіг на станцію… Моє перше запитання було: «Де автомобіль?…» – «Щойно від’їхав…» Люди вражено дивилися на мене: я, мабуть, здався їм божевільним, коли прибіг спітнілий і заляпаний грязюкою, ще здалеку вигукуючи своє запитання… На дорозі за станцією я побачив білу хмарку диму за автомобілем… їй пощастило втекти… пощастило, як щастило зробити все, що надумала й спланувала її тверда, жорстока воля.

Але втеча їй не помогла… В тропіках між європейцями немає таємниць… усі там знають одне одного, кожна дрібниця стає подією… Не даремно простояв її шофер цілу годину перед урядовим бунгало… Через кілька хвилин я довідуюсь про все… Знаю, хто вона… що живе вона в… ну, в головному місті округи, за вісім годин їзди звідси залізницею… що вона… ну, скажімо, дружина солідного комерсанта, страшенно багата, англійка, з гарної родини… знаю, що її чоловік пробув п’ять місяців в Америці і має повернутися найближчими днями, щоб забрати її з собою до Європи…

А вона – і ця думка, немов отрута, пече мене в жилах, – вона щонайбільше два чи три місяці вагітна…

Досі я вам міг ще все розповісти зрозуміло… може, тільки тому, що до цієї миті я ще сам розумів себе… сам, як лікар, ставив діагноз свого стану. Але далі в мене почалася ніби гарячка… я вже не володів собою… тобто я добре знав, яке безглузде було все те, що я робив, але вже не міг опанувати себе… я не розумів уже самого себе… я, мов шалений, біг далі, маючи перед собою одну мету… А втім, стривайте… може, я зумію вам якось пояснити… Ви знаєте, що таке «амок»?

– Амок?… Щось пригадую… Це такий вид сп’яніння в малайців…

– Це щось більше за сп’яніння… Це сказ, подібний до собачого… напад кровожерної, безглуздої мономанії, яку не можна порівняти ні з яким видом алкогольного отруєння… Живучи там, я сам спостерігав кілька випадків цієї жахливої таємничої хвороби – коли йдеться про інших, то ми завжди дуже розумні й ділові, – та мені так і не вдалося з’ясувати її причини. Вона має якийсь зв’язок із кліматом, із тією важкою, загуслою атмосферою, що тисне на нерви, як буря, аж поки, нарешті, вони не витримають… Отже, про амок… ось як воно буває: якийсь малаєць, простий і добродушний, сидить собі й попиває своє питво… сидить отупілий, байдужий, млявий… так як і я сидів у своїй кімнаті… І враз він зривається на ноги, хапає ножа й кидається на вулицю… мчить усе далі й далі… сам не знаючи куди… Хоч би хто трапився йому на дорозі, людина чи тварина, він убиває його своїм ножем, а побачивши кров, він ще дужче лютішає… Піна виступає в нього на губах, він виє, як дикий звір… і біжить, біжить, біжить, не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, тільки біжить із закривавленим ножем у руці, верещить і мчить своїм жахливим, неухильним шляхом… Люди по селах знають, що жодна сила не може зупинити того, кого жене амок… тому, вгледівши його, вони кричать, щоб попередити інших: «Амок! Амок!» – і всі перед ним розбігаються… а він мчить, нічого не чує, нічого не бачить навколо і вбиває все, що зустріне… аж доки його застрілять, як скаженого пса, або він сам, вкритий піною, повалиться на землю…

Я бачив таке одного разу з вікна свого бунгало… то було страшне видовисько… але тільки тому, що я бачив це, я розумію себе в ті дні… бо так, точнісінько так, так само жахливо, нерухомо дивлячись поперед себе, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, так само нестямно кинувся я бігти… за тією жінкою… Я вже не знаю тепер, що я робив, так неймовірно швидко все відбулося… через десять хвилин, ні, що я кажу, через п’ять, через дві хвилини після того, як я довідався все про цю жінку, взнав її ім’я, адресу, історію її життя, я помчав на позиченім велосипеді додому, шпурнув до валізи костюм, ухопив гроші і поїхав візком на залізничну станцію… поїхав, не попередивши окружного урядовця… не призначивши собі заступника, кинувши напризволяще дім… Мене обступили слуги, здивовані жінки про щось у мене допитувались, але я не відповідав, не оглядався… поїхав на залізницю і найпершим поїздом – до міста… Не минуло й години від тієї миті, як ця жінка ввійшла до моєї кімнати, а я встиг уже через неї розбити вщент своє життя і мчав, гнаний амоком, у порожнечу…

Я мчав і мчав, на відчай душі… О шостій годині вечора я приїхав… у десять хвилин на сьому був у її будинку і звелів доповісти про себе… Це було… ви розумієте… найбезглуздіше, найдурніше, що я міг зробити… але ж той, кого жене амок, невидющий, він не бачить, куди біжить… За кілька хвилин служник вернувся… і сказав ввічливо й холодно… що пані погано себе почуває і не може мене прийняти…

Я вийшов заточуючись… Цілу годину я крутився навколо будинку, охоплений божевільною надією, що, може, вона пошле по мене… аж потім найняв собі кімнату в готелі на набережній і замовив дві пляшки віскі… Віскі й подвійна доза вероналу помогли мені… я нарешті заснув… і той тупий, каламутний сон був єдиним перепочинком у моїй гонитві між життям і смертю.

Вдарив корабельний дзвін – два тверді, ваговиті удари, що довго бриніли тремтливою луною в м’якому, майже непорушному повітрі й помалу розтанули в тихому, неугавному плюскоті, що все долітав із-під носа корабля і вплітався в нитку схвильованого оповідання. Чоловік, що сидів у пітьмі навпроти мене, мабуть, злякано здригнувся, мова його урвалась. Я знову почув, як рука почала нишпорити між пляшками, почув тихе булькотіння. Потім, наче заспокоївшись, він трохи певнішим голосом повів далі:

– Все, що було потім, я навряд чи зможу вам розказати. Тепер я гадаю, що в мене була пропасниця, в кожному разі, я був надміру знервований, майже божевільний – мене гнав амок, як я вже сказав. Та не забувайте, що я приїхав у вівторок уночі, а в суботу, як я встиг дізнатися, мав прибути пароплавом із Йокогами її чоловік, отже, залишалося тільки три дні, три короткі дні, щоб зважитись і допомогти їй. Зрозумійте: я знав, що повинен допомогти їй негайно, а не міг поговорити з нею. І саме потреба попрохати в неї вибачення за свою смішну, свою жахливу поведінку штовхала мене вперед. Я знав, як дорога кожна хвилина, знав, що це для неї питання життя або смерті, і все-таки не мав змоги шепнути їй хоча б слово, дати їй який-небудь знак, бо її перелякала моя несамовита й безглузда погоня.

Це було… ага, стривайте… це було так, як буває, коли хтось біжить попередити іншого, що його хочуть убити, а той вважає його самого за вбивцю і біжить далі назустріч своїй загибелі… Вона бачила в мені лише божевільного, який женеться за нею, щоб її принизити, а я… що може бути гірше, безглуздіше… я вже й не думав про те… моя воля була остаточно зламана, я тільки хотів допомогти їй, зробити послугу… я пішов би на вбивство, на злочин, аби тільки їй допомогти… Та вона, вона цього не розуміла. Вранці, щойно прокинувшись, я відразу побіг до її будинку. Перед дверима стояв бой, той самий бой, якого я вдарив в обличчя, і, вгледівши мене здалека – він напевне чекав на мене, – швиденько шмигнув у двері. Може, він тільки хотів попередити її про мій прихід… може… ох, ця непевність, як вона мене тепер мучить!.. Може, тоді вже все було приготовлене, щоб мене прийняти, але, побачивши його, пригадавши свою ганьбу, я сам не наважився ще на одну спробу… Коліна в мене задрижали. Перед самим порогом я повернувся й пішов геть… пішов, коли вона, може, чекала на мене, так само страждаючи.

Тепер я вже зовсім не знав, що робити в чужому місті, яке пекло мене в п’яти вогнем… Раптом мені сяйнула одна думка; я миттю гукнув візника, поїхав до того самого віце-резидента, якому допоміг тоді на своєму пункті, й звелів про себе доповісти… В моїй зовнішності було, мабуть, щось незвичайне, бо він подивився на мене якось перелякано і крізь його ввічливість проглядала тривога… видно, він уже вгадав у мені людину, гнану амоком… Я рішуче заявив йому, що прошу перевести мене до міста, бо на своєму пункті я вже не можу довше витримати… я мушу переїхати негайно… Він поглянув на мене… не можу вам пояснити як… ну, як дивиться лікар на хворого…

– Нерви у вас розхиталися, любий докторе, – сказав він, – я це чудово розумію. Але все можна буде влаштувати, тільки трохи підождіть… ну, скажімо, тижнів чотири… Мені треба спочатку знайти вам заступника.

– Я не можу чекати жодного дня, – відповів я.

Знов той самий чудний погляд.

– Доведеться вже вам якось потерпіти, докторе, – сказав він поважно, – ми не маємо права залишати пост без лікаря. Проте я обіцяю вам, що сьогодні ж уживу всіх заходів.

Я стояв перед ним, зціпивши зуби, – вперше я виразно відчув, що я продана людина, раб. У мені вже закипало обурення, але він улесливо випередив мене:

– Ви відвикли від людей, докторе, а це теж своєрідна хвороба. Ми всі тут дивувалися, чому ви ніколи не приїздите сюди, ніколи не берете відпустки. Вам треба товариства, розваги. Приходьте хоч і сьогодні ввечері, – у нас бал у губернатора, там буде вся наша колонія. Тут багато є таких, що давно вже хотіли з вами познайомитись, частенько про вас розпитували й висловлювали побажання, щоб ви переїхали сюди.

Останні його слова вразили мене. Розпитували про мене? Може, вона? Я зразу наче переродився і, якнайчемніше подякувавши віце-резидентові за запрошення, пообіцяв, що прийду вчасно. І вчасно прийшов, навіть занадто вчасно. Чи треба вам казати, що нетерплячка пригнала мене першим у велику залу урядового будинку. Я чекав, мовчазні жовтошкірі слуги вешталися навколо мене, нечутно ступаючи босими ногами по паркеті, і, як здавалось моїй притьмареній свідомості, глузували з мене за моєю спиною. Протягом чверті години я був єдиним європейцем серед слуг, що безмовно готували все до вечірки, такий самітний, що чув цокання годинника в кишені свого жилета. Нарешті з’явилися кілька урядовців із своїми родинами, а потім сам губернатор, що почав зі мною довгу розмову; я уважно слухав його і, як мені здавалося, влучно відповідав, аж доки… доки враз у нападі якоїсь нез’ясовної нервовості втратив усю свою витримку й почав відповідати не те що треба. Хоч я стояв спиною до дверей, але зразу відчув, що ввійшла вона, що вона вже тут. Я не міг би пояснити вам, яким чином виникла в мене ця тривожна певність, але, ще розмовляючи з губернатором і прислухаючись до його слів, я відчував за собою її присутність. На щастя, губернатор швидко скінчив розмову – мені здається, що коли б він не відпустив мене, то я, знехтувавши ввічливістю, був би обернувся, таке сильне було це дивне напруження моїх нервів, так жагуче хотілось мені поглянути назад. І справді, тільки-но озирнувшись, я побачив її на тому самому місці, де несвідомо її відчув. Вона стояла в жовтій бальній сукні з глибоким викотом; матово мерехтіли, як слонова кістка, її прекрасні вузькі плечі. Стояла і розмовляла серед гурту гостей. Вона всміхалася, але мені здавалось, що на її обличчі проступає ледь помітне напруження. Я підійшов ближче – вона не могла мене бачити чи, може, не хотіла – і дивився на ту усмішку, що привітно і ввічливо грала на її тонких устах. І та усмішка знову сп’янила мене, бо вона… ну, бо я знав, що вона вдавана, що то брехня, шедевр мистецтва гри. Сьогодні середа, блиснуло мені в голові, в суботу прибуває пароплав з її чоловіком… як вона може так усміхатися, так… так самовпевнено, так безтурботно усміхатися й недбало гратися віялом, замість того, щоб розтрощити його зі страху? Я… сторонній… й дрижав уже два дні, очікуючи тієї години… я, сторонній, переживав за неї її страх, її відчай… а вона прийшла на бал й усміхається, усміхається, усміхається…

Десь позаду заграла музика. Почалися танці. Якийсь літній офіцер запросив її; вона, попрохавши пробачення, покинула своїх співрозмовників і пішла під руку з ним повз мене до другої зали. Коли вона побачила мене, по її обличчю враз пробіг вираз страшної натуги – але тільки на одну мить, потім вона (доки я ще вагався, привітатися з нею чи не привітатись) ввічливо кивнула мені головою, як випадковому знайомому:

– Добрий вечір, докторе!

Мить, і вона вже пройшла. Ніхто б не зміг здогадатися, що ховалося в погляді тих сіро-зелених очей, навіть я, я сам того не знав. Чому вона зі мною привіталася?… Чому враз пізнала мене?… Чи була це самооборона, чи крок до замирення, чи тільки збентеження з несподіванки? Не можу сказати вам, який я був схвильований, усе в мені розбурхалося до дна, ладне вихопитись назовні. Я дивився, як вона, спершись на руку офіцера, спокійно пливла залою у вальсі, з незворушним, безтурботним виразом на обличчі, а я ж добре знав, що вона… що вона, так само як і я… думає тільки про те… тільки про те, що лише нам двом серед усієї цієї юрби відома страшна таємниця… а вона танцювала вальс… У ті хвилини моя тривога, моє бажання врятувати її і мій захват були ще більші, ніж будь-коли. Не знаю, чи хто стежив за мною, але своєю поведінкою я напевне зраджував більше, ніж вона хотіла приховати, – я, бачте, ніяк не міг дивитися в інший бік, я мусив… так, я мусив дивитися на неї, я поїдав її очима, я здалеку впивався в її незворушне обличчя, чи не спаде часом хоч на мить із нього маска. Вона, мабуть, відчула мій упертий погляд, і їй стало неприємно. Коли вона верталася під руку зі своїм кавалером, вона владно блиснула на мене очима, наче наказувала відійти геть. Чоло знову перетнула зморшка гордого гніву, яку я вже раз бачив.

Але… але… я ж вам казав… мене гнав амок, я не озирався ні праворуч, ні ліворуч. Я миттю зрозумів її – той погляд казав: «Не привертай уваги! Опануй себе!» Я знав, що вона… як би це сказати?… що вона вимагає від мене стриманості тут, у залі, повній людей… я розумів, що коли б я тепер пішов додому, то завтра вона напевне прийняла б мене, що вона тільки тут, тільки тут хоче позбутися моєї настирливості, яку можуть помітити присутні, що вона – і цілком слушно – боїться з мого боку якоїсь негарної вихватки… Бачите… я знав усе, я розумів наказ у її погляді, та що ж, коли… коли те, що на мене найшло, було сильніше від розуму: мені треба було з нею поговорити. Отож я непевною ходою підійшов до гурту, де вона стояла й розмовляла, і, хоч знав лише декого з присутніх, приєднався до них, охоплений одним непереможним бажанням: чути, як вона говорить. А проте я щоразу зіщулювався, мов побитий собака, коли її погляд холодно перебігав по мені, наче то був не я, а полотняна портьєра, до якої я прихилився, або повітря, яке злегенька ворушило ту портьєру. Проте я стояв і ждав хоч єдиного слова від неї, хоч якоїсь ознаки примирення, усе стояв, не зводячи з неї тупого погляду, німий, як пень, серед загальної розмови. Безумовно, всім уже впала в око моя безглузда поведінка, бо ніхто не озивався до мене жодним словом; і їй, мабуть, завдавала муки моя присутність.

Чи довго б я так простояв, не знаю… може, цілу вічність… я не здатен був скинути чари, що скували волю мою. Я був немов паралізований своєю шаленою впертістю… Та вона не витримала… враз обернулася до чоловіків напрочуд легко й невимушено, як завжди, і сказала:

– Я трохи стомлена… хочу сьогодні раніше лягти… На добраніч!

І ось вона вже пройшла повз мене, байдуже й холодно кивнувши головою… Я встиг ще помітити сувору зморшку в неї на чолі, а потім уже бачив лише її плечі, білі, горді, оголені плечі. Минула якась мить, поки я зрозумів, що вона йде… що я вже не побачу її, не поговорю з нею цього вечора, цього останнього вечора, коли ще можливий рятунок… і так я стояв, скам’янілий, на місці, аж доки зрозумів це… а тоді… тоді…

Але чекайте… чекайте… а то ви не зрозумієте, як безглуздо, як по-дурному я вчинив… Я повинен спершу змалювати залу, де все це відбувалося… То була велика зала урядового будинку, вся залита світлом і майже порожня… величезна зала. Пари пішли танцювати, чоловіки – грати в карти… тільки по кутках невеличкими гуртками стояли, розмовляючи, гості… отже, зала була порожня, кожний рух упадав у вічі під яскравим світлом люстр… І вона легкою, неквапливою ходою йшла через ту залу – тільки плечі її біліли над жовтою сукнею – і часом відповідала на поклони… Важко навіть розказати, як вона трималася. То був королівський спокій, гордий і прекрасний, який мене в ній так захоплював… Я… я залишився на місці, як уже сказав вам. Я був наче паралізований, аж поки зрозумів, що вона вже йде… а коли я зрозумів це, вона була вже в другому кінці зали, біля самих дверей… Тоді… о, мені й досі соромно згадувати про це… тоді щось ніби штовхнуло мене, і я побіг, чуєте – побіг… не пішов, а побіг за нею, гупаючи черевиками так, що аж луна пішла по залі… Я чув свій тупіт, помічав, як усі вражено дивилися на мене… я мало не згорів із сорому… ще біжучи, я усвідомив, який божевільний мій вчинок… але не міг… не міг зупинитися… В дверях я її наздогнав… Вона обернулась… її очі пронизали мене сірою крицею, ніздрі задрижали з гніву… я саме хотів щось промимрити… як вона… як вона… раптом засміялася… дзвінко, безжурно, щиро… і сказала голосно, щоб усі чули:

– Ох, докторе, аж тепер ви згадали про той рецепт моєму малому… оці мені вчені!..

Ті, що стояли поблизу, добродушно засміялися… я зрозумів, я був просто вражений: як же майстерно врятувала вона становище!.. Понишпоривши в гаманці, я видер з блокнота чистий аркушик, вона спокійно взяла його і… подякувавши мені холодною усмішкою… пішла. Спершу мені полегшало… я побачив, що вона вміло загладила те, що я наробив своїм божевіллям… що становище врятовано… але я зараз же збагнув, що для мене все вже втрачено, що ця жінка ненавидить мене за мою дурну гарячковість… ненавидить дужче, ніж смерть… я розумів, що тепер хоч би приходив під її двері й сотні разів, вона буде проганяти мене, як собаку.

Хитаючись, я йшов назад через залу й відчував, що люди дивляться на мене… в мене був, мабуть, дивний вигляд… Я пішов до буфету, випив одну за одною дві, три, чотири чарки коньяку… це мене врятувало від непритомності… мої нерви не витримували, вони були наче порвані… Потім я викрався надвір якимись бічними дверима, нишком, немов злочинець… Ні за які скарби на світі не перейшов би я ще раз ту залу, де стіни ще берегли відгомін її сміху… Я пішов… не знаю добре, куди, я пішов… по якихось шинках… і напився, напився, як той, хто хоче залити в собі всі почуття… але… але мені не вдалось одурманити себе… сміх той все лунав у мені, різкий і злісний… того проклятого сміху я не міг заглушити… Потім я ще блукав у гавані… револьвера я залишив у готелі, а то напевне був би застрелився. Я ні про що більше не думав і з одною цією гадкою пішов додому… з гадкою про ліву шухляду в комоді, де лежав мій револьвер… з єдиною цією гадкою.

А що я тоді не застрелився… то, присягаюся вам, не через боягузтво… Для мене був би порятунок натиснути на зведений уже холодний курок… але як би вам це пояснити… я почував, що маю ще обов’язок… так, той самий обов’язок надати допомогу людині, яка її потребує, той проклятий обов’язок… Мене до нестями доводила думка, що я можу ще бути корисний їй, що я їй потрібний… Я ж повернувся до готелю вранці в четвер, а в суботу… я вам казав… у суботу мав прибути пароплав, і я знав, що ця жінка, ця гоноровита, горда жінка не витримає своєї ганьби перед чоловіком і перед світом… Ох, яких мук завдавали мені думки про безглуздо згайнований дорогоцінний час, про мою божевільну нерозважність, бо через неї я вже не міг допомогти… цілими годинами, присягаюся вам, ходив я по кімнаті й сушив собі голову, як би наблизитись до неї, виправдати свою помилку, допомогти їй… Що вона вже не пустить мене до свого дому, я був певен… бо ще всіма своїми нервами відчував її сміх і гнівне тремтіння ніздрів… годинами, цілими годинами борсався я в своїй тісній триметровій кімнаті… а вже був день, уже бралося до полудня…

І враз щось штовхнуло мене до столу… я вихопив жмуток поштового паперу й почав писати їй… я все написав… скиглив, як пес, прохав у неї пробачення, називав себе божевільним, злочинцем… благав її довіритись мені… Присягався, що негайно зникну, зникну з міста, з колонії, а якщо вона захоче, то навіть зі світу… аби тільки вона пробачила мені, довірилась й дозволила допомогти їй у цю останню, нещасну годину… Двадцять сторінок списав я тією маячнею… Мабуть, то був божевільний, неможливий лист, схожий на гарячкове марення, бо коли я встав від столу, то був геть упрілий… кімната крутилася перед очима… довелося випити склянку води… Аж тоді я спробував перечитати листа, але мені стало страшно вже від перших слів… Тремтячими руками я згорнув його і вже взявся був за конверта… коли враз мені сяйнула краща думка. Я знайшов справжнє, вирішальне слово. Я ще раз схопив перо й дописав на останній сторінці: «Чекаю тут, у набережному готелі, на Ваше пробачення. Якщо до сьомої години не одержу відповіді, то застрелюся».

Потім подзвонив боєві й звелів йому віднести листа. Нарешті сказано все… все!

Щось брязнуло біля нас і покотилося. То він необережним рухом перевернув пляшку з-під віскі. Я чув, як рука його нишпорить по палубі; нарешті він знайшов порожню пляшку і, замахнувшись, викинув її за борт. Кілька хвилин він мовчав, потім повів далі ще гарячковіше, ще схвильованіше, квапливіше, ніж раніш.

– Я вже не вірю ні в що… для мене немає ні неба, ні пекла… а коли й є пекло, то я вже його не боюся – воно не може бути жахливіше за ті години, які я пережив від полудня до вечора… Уявіть собі маленьку кімнатку, розпечену сонцем, що, чим ближче до півдня, то стає гарячіша… маленьку кімнатку, де є місце тільки на стіл, стілець і ліжко… На тому столі – нічого, крім годинника й револьвера, а біля столу – людина… людина, що нічого не робить, а лише вдивляється в секундну стрілку годинника… людина, що не їсть, не п’є, не курить, не рухається… а весь час… чуєте?… весь час, три години поспіль… вдивляється в білий кружечок циферблата і в маленьку стрілку, що, цокаючи, оббігає той кружечок… Отак я… отак я перебув той день, увесь час лише ждав, ждав, ждав… але ждав так, як… як людина, що її жене амок, – тупо, вперто, як тварина, із скаженою, простолінійною завзятістю.

Я… не буду вам змальовувати тих годин… та й не зумів би їх змалювати… я вже й сам не розумію, як можна було таке пережити, не… не збожеволівши… Отож у двадцять дві хвилини на четверту… я добре знаю, бо дивився на годинника… раптом хтось постукав до мене в двері… Я плигаю… плигаю, як тигр на свою здобич, одним скоком через усю кімнату до дверей, розчахую їх… під дверима стоїть перелякане китайча з запискою. Я жадібно вихоплюю її в нього з рук, і воно миттю зникає.

Розгортаю записку, хочу прочитати… й не можу… Перед очима в мене розпливаються червоні кола… уявіть собі ту муку… нарешті, нарешті я маю слово від неї, а літери мигтять і танцюють у мене перед очима… Занурюю голову в воду… в очах яснішає… Знову берусь до записки й читаю:

«Запізно! Але чекайте вдома. Може, я ще вас покличу».

Підпису немає. Папірець зім’ятий, відірваний від якогось старого проспекту… слова накидані олівцем, похапцем, абияк, немов під час втечі, на підвіконні або в кареті… не знаю, чому та записка так схвилювала мене… В ній було щось страшне, щось таємниче… якоюсь невимовною тривогою, якимось жахом війнуло мені в душу від тої таємничої записки… а проте… проте я був щасливий… вона мені написала, я ще міг жити, міг їй ще допомогти… і може… міг би… ох, мене зразу опосіли найнеможливіші, найхимерніші мрії й сподіванки… Сотні, тисячі разів перечитував я ту записку, я цілував її… оглядав, чи нема в ній якогось забутого, непоміченого слова… дедалі заплутанішими, хаотичнішими ставали мої марення, то був якийсь фантастичний сон з розплющеними очима… мене ніби паралізувало, я чи то спав, чи то не спав, отупілий і водночас напружений… Так тривало, може, хвилини, а може, й цілі години…

Враз я стрепенувся… Чи не постукав хтось?… Я затамував віддих… хвилина, дві мертвої тиші… А потім знов тихий, наче шурхіт миші, тихий, але настирливий стукіт… Я зірвався на ноги, ще не зовсім отямившись, розчинив двері – там стояв бой, її бой, той самий, якому тоді я заїхав кулаком у зуби… Його смагляве обличчя було сіре, як попіл, а збентежений погляд віщував лихо… мене охопив жах…

– Що сталося? – насилу вимовив я.

– Come quickly,[33] – відповів він… і більше нічого…

Я миттю збіг сходами вниз, він за мною… Садо, маленький візок, стояв унизу, ми сіли в нього…

– Що сталося? – запитав я вдруге…

Він мовчки глянув на мене, весь тремтячи, зціпивши зуби… Я запитав його ще раз – він мовчав далі… Я ладен був знову вдарити його в зуби кулаком, але… мене зворушила його собача відданість тій жінці… і я вже більше не розпитував… Візок мчав так швидко людними вулицями, що перехожі, лаючись, розскакувались навсібіч. Ми виїхали з європейського кварталу на узбережжі в убогішу частину міста й подалися ще далі, в крикливу метушню китайського кварталу… нарешті ми опинилися в вузенькій вулиці, десь край міста… Візок зупинився перед низенькою халупою… Вона була брудна, вгрузла в землю, з вулиці – крамничка, освітлена лойовою свічкою… Котрась із тих халабуд, за якими ховаються курильні опіуму та будинки розпусти, злодійські кубла та комори крадених речей… Бой хапливо постукав… двері ледь прочинилися, крізь щілину зашепотів якийсь голос, нудно про щось допитуючись… Нарешті у мене ввірвався терпець, я зіскочив з візка, штовхнув прочинені двері… стара китаянка, злякано скрикнувши, втекла… бой увійшов за мною і повів мене вузьким коридором… відчинив ще одні двері… двері в темну кімнату, де тхнуло горілкою і згуслою кров’ю… Там щось застогнало… і я пішов навпомацки туди…

Голос знов урвався. А далі він уже швидше захлипав, ніж заговорив:

– Я… я навпомацки пішов туди… Там… там, на брудному матраці… лежало… скорчене з болю… лежало зранене людське тіло… лежала вона…

В темряві я не бачив її обличчя… Мої очі ще не призвичаїлись… я намацав тільки її руку… гарячу… гарячу, як вогонь… У неї був жар, страшний жар… і я здригнувся з жаху… я зразу все збагнув… вона втекла… втекла від мене сюди… Дала себе покалічити першій-ліпшій брудній китаянці тільки тому, що тут сподівалася краще сховати свою таємницю… дала себе зарізати якійсь відьмі, а не довірилась мені… тільки тому, що я, божевільний… не поберіг її гордості, не допоміг їй одразу… тому, що смерті вона боялась не так, як мене…

Я крикнув, щоб дали світло. Бой скочив у коридор – огидна китаянка тремтливими руками принесла чадну гасову лампу… Я насилу стримався, щоб не схопити стару відьму за горлянку… вона поставила лампу на стіл… жовте світло впало на змучене тіло… І враз… враз із мене як рукою зняло весь мій сказ і гнів, весь той брудний накип пристрастей… тепер я був лише лікар, людина, що помагає, досліджує, людина, озброєна знанням… я забув про себе… свідомість моя проясніла, і я став на боротьбу з страшною небезпекою… Голе тіло, про яке я палко мріяв, я відчував тепер тільки як… як би вам сказати… як матерію, як організм… я вже не бачив її, бачив тільки життя, що боролося зі смертю, людину, що корчилась у смертельних муках… Її кров, її гаряча, свята кров стікала по моїх руках, але я не відчував ні хвилювання, ні жаху… я був лише лікар… я бачив тільки страждання… бачив…

Я відразу побачив, що все пропало, коли не станеться якогось чуда… Вона була скалічена злочинною, невправною рукою й стікала кров’ю… а в мене не було чим зупинити кров. У тій смердючій норі не було навіть чистої води… все, до чого я доторкався, було липке від бруду…

– Нам треба негайно їхати в лікарню, – сказав я. Та ледве я встиг це сказати, як змучене тіло враз підвелося.

– Ні… ні… краще вже смерть… щоб ніхто не дізнався… щоб ніхто не дізнався… додому… додому…

Я розумів… вона вже боролася тільки за свою таємницю, за свою честь… не за життя… І я послухався… Бой приніс ноші… ми поклали її… і так… знесилену, в гарячці, наче мертву… понесли її в темряві… додому… відганяючи переляканих слуг… як злодії, занесли до її кімнати й замкнули двері… А потім… потім почалась боротьба, довга боротьба зі смертю.

Зненацька в плече мені судомно вп’ялася рука, і я мало не скрикнув зі страху й болю. Викривлене, наче машкара, обличчя виринуло з темряви й наблизилось до мене. Я побачив білі вишкірені зуби, побачив скельця окулярів, що в блідому відблиску місячного світла жевріли, наче двоє величезних котячих очей. Тепер він уже не говорив – він трусився й кричав у нападі шаленого гніву:

– Чи знаєте ви, чужа людино, що спокійно сидите собі тут на палубі, що мандруєте світами задля розваги, чи знаєте ви, як помирає людина? Чи траплялося вам колись бути присутнім при смерті, чи бачили ви, як корчиться тіло, як посинілі нігті впиваються в порожнечу, як хрипить горлянка, як кожна частка тіла, кожний палець опирається невблаганній смерті, як вилазять очі з орбіт, охоплені жахом, що його не віддаси словами? Чи переживали ви це коли-небудь, – ви, гуляща людино, туристе, ви, що балакаєте про допомогу як про обов’язок? Я часто бачив смерть як лікар… то був для мене клінічний випадок, факт… я… так би мовити, вивчав його, – але переживав тільки один раз… я разом з нею терпів муки, разом з нею помирав тієї ночі… тієї жахливої ночі, коли сидів біля її постелі й напружував мозок, щоб хоч що-небудь пригадати, придумати, винайти проти кровотечі, яка ніяк не припинялася, проти гарячки, що на моїх очах спалювала її… проти смерті, яка підходила все ближче й ближче і яку я не міг відігнати. Чи розумієте ви, що це означає – бути лікарем, знати про всі хвороби, почувати себе зобов’язаним допомагати, як ви мудро сказали, – а проте сидіти безсило коло людини, що помирає, знати й бути безсилим… знати тільки одне, тільки жахливу правду, що допомогти не можеш… не можеш, хоч би ти навіть перерізав собі всі жили… бачити, як улюблене тіло безпорадно спливає кров’ю, корчиться з болю, слухати пульс, який то частішає, то зовсім завмирає… бути лікарем і не знати нічого, анічогісінько… тільки сидіти, і бубоніти молитву, наче стара баба в церкві, а потім знов погрожувати кулаками нікчемному богові, про якого ти тільки й знаєш, що його нема… Ви розумієте це? Розумієте?… Я… я тільки одного не розумію, як… як люди не помирають разом із хворими в такі хвилини… Як вони другого дня встають після сну й чистять собі зуби, зав’язують краватку… Як можна ще жити після того, що я витерпів, відчуваючи, як та порошинка життя, перша людина, за яку я боровся всією своєю істотою, яку я всіма силами своєї душі хотів затримати, вислизає у мене з рук… кудись відлітає, страждаючи… дедалі швидше й швидше, хвилина за хвилиною, а я в своєму запаленому мозку не знаходжу нічого, що могло б її затримати…

І до того ж, щоб жорстоко подвоїти мою муку, ще й це… Сидячи біля її постелі – я дав їй морфію, щоб угамувати біль, і дивився, як вона лежала з гарячими скронями, гарячими, але блідими, – отже… сидячи там, я весь час відчував за спиною в себе очі, втуплені в мене з страшною натугою… То бой сидів там навпочіпки на підлозі й бубонів якісь молитви… Коли ми ззиралися, то в його погляді… ні, я не можу вам цього змалювати… в його по-собачому відданому погляді я читав таке благання, таку вдячність… він простягав до мене руки, наче заклинав урятувати її… ви зрозумійте: до мене, до мене простягав він руки, як до Бога… до мене… неспроможного нічого вдіяти… я ж бо знав, що все пропало… що я тут такий самий зайвий, як та комашка, що лазить по землі… Ох, як той погляд мучив мене… та фанатична, сліпа віра в моє вміння… мені хотілось нагримати на нього, вдарити його ногою, стільки болю завдавав мені його погляд… а проте я відчував, що ми зв’язані один з одним нашою любов’ю до неї… нашою таємницею. Він сидів позад мене, зіщулившись у темний клубок, як той звір, що чигає на здобич… Тільки-но я щось загадував, він миттю схоплювався і, нечутно ступаючи босими ногами, приносив те, що я хотів, тремтячий, сповнений надії, що ось у цьому лік… рятунок… Я знаю, він дав би собі жили перетяти, аби лише їй допомогти… така то була жінка, таку владу мала вона над людьми… а я… я не мав сили врятувати хоч би краплину її крові… О, та ніч, та жахлива ніч, та нескінченна ніч між життям і смертю!

Над ранок вона ще раз опритомніла… розплющила очі… тепер вони вже не були бундючні й холодні… в них блимала вогким блиском гарячка… вона повела очима по кімнаті, не впізнаючи її… Потім глянула на мене: здавалося, вона задумалась, силкується пригадати щось, вдивляючись у моє обличчя… і враз… я побачив… вона пригадала… якийсь страх, якесь обурення… щось вороже, гнівне скривило їй лице… вона ворухнула руками, неначе хотіла втекти… геть, геть від мене… я бачив, що вона пригадала собі… ту годину, коли я… Але потім вона отямилась… глянула на мене спокійніше, але дихала важко… я побачив, що вона хоче говорити, хоче щось сказати… Руки знов напружились… вона хотіла підвестись, але не мала сили… Я почав заспокоювати її, нахилився над нею… тоді вона подивилась на мене довгим, сповненим муки поглядом. Її губи тихо ворухнулися… їй уже забракло голосу, і вона сказала ледь чутно:

– Ніхто не знатиме?… Ніхто?

– Ніхто, – сказав я якомога твердіше, – обіцяю вам.

Та її очі ще були неспокійні… Неслухняними, зашерхлими губами вона на превелику силу вимовила:

– Заприсягніться мені… ніхто не знатиме… заприсягніться!

Я підняв руку, як до присяги. Вона глянула на мене… таким… таким невимовним поглядом… ніжним, теплим і вдячним… так, справді, справді вдячним… Хотіла ще щось сказати, та вже не мала снаги… Довго лежала вона, цілком знесилена тим напруженням, з заплющеними очима. Потім почалося жахливе… жахливе… ще довгу, тяжку годину боролася вона… Тільки над ранок настав кінець…

Він довго мовчав. Я помітив це аж тоді, коли серед тиші пролунав дзвін – один, два, три потужних удари, – три години. Місячне світло примерхло, але вже якась інша, непевна жовтава ясність тремтіла в повітрі, і часом налітав легенький вітер. Ще півгодини, година, і настане день, і все це страхіття розтане в ясному світлі. Тепер я бачив риси оповідача виразніше, бо тінь не лягала вже так густо й чорно в наш закуток, – він здійняв шапку, і я побачив голий череп і змучене обличчя, що здалося мені ще жахливішим. Та ось блискучі скельця його окулярів повернулися знову в мій бік, він випростався, і в голосі його забриніли глузливі, гострі нотки.

– Для неї вже все скінчилося – але для мене ні. Я був на самоті з мерцем – сам у чужому домі, сам у місті, що не зносило таємниць, а я… я повинен був оберігати таємницю… Ви тільки уявіть собі ситуацію: жінка з найкращого товариства колонії ще вчора ввечері цілком здорова танцювала на балу в губернатора і раптом лежить мертва в своєму ліжку… біля неї сидить чужий лікар, якого начебто прикликав її служник… Ніхто в будинку не бачив, коли й звідки він прийшов… уночі її принесли на ношах і потім замкнули двері… а вранці вона вже мертва… Аж тоді покликали слуг, і враз цілий будинок залементував… миттю про це дізнаються сусіди, все місто… і тільки одна людина може все це пояснити… я, чужинець, лікар з далекого поста… Приємна ситуація, правда ж?

Я знав, що мене чекало. На щастя, зі мною був бой, надійний хлопець, що вичитував кожне бажання у мене з очей, – навіть той жовтошкірий дикун розумів, що треба ще буде витримати важку боротьбу. Я тільки сказав йому:

– Пані бажає, щоб ніхто не довідався, що сталося.

Він подивився мені в очі, і в його погляді, вологому, відданому, як у пса, блиснула рішучість:

– Yes, sir.[34]

Більше він не промовив нічого. Але витер криваві сліди на підлозі, дав усьому лад, – і саме та його рішучість вернула й мені рівновагу.

Зроду ще не виявляв я такої енергії й ніколи вже не виявлятиму. Коли людина втратила все, то за останнє вона змагається завзято й відчайдушно, – а це останнє в мене був її заповіт, її таємниця. Я цілком спокійно приймав людей, розповідав їм усім ту саму вигадану історію: мовляв, бой, якого вона послала по лікаря, зустрів мене випадково на вулиці. Та оповідаючи це й удаючи спокійного, я чекав… чекав вирішальної хвилини… огляду тіла, без якого не можна було сховати її в домовину, а з нею й її таємницю… Не забудьте, що був уже четвер, а в суботу мав приїхати її чоловік…

О дев’ятій годині мене нарешті сповістили, що прийшов міський лікар. Я посилав по нього – він був мій начальник і водночас суперник, той самий лікар, про якого вона свого часу так зневажливо висловлювалась і якому було вже, мабуть, відоме моє бажання перевестися до міста. Тільки-но він глянув на мене, я відчув, що він мій ворог. Але саме це й додало мені сили.

Ще в передпокої він запитав:

– Коли померла пані?… – він назвав її ім’я.

– О шостій годині ранку.

– А коли вона послала по вас?

– Об одинадцятій вечора.

– Ви знали, що я її лікар?

– Так, але не можна було гаятися… а крім того… небіжчиця побажала, щоб прийшов саме я. Вона заборонила кликати іншого лікаря.

Він пильно подивився на мене: на його блідому, трохи зарослому салом обличчі з’явився рум’янець, я відчув, що він був ображений. А мені саме цього й треба було, я прагнув якнайшвидше докінчити справу, бо знав, що мої нерви довго не витримають. Він хотів відповісти мені щось ущипливе, але роздумав і звисока сказав:

– Ну що ж, коли ви гадаєте, що можете без мене обійтися, то все ж мій службовий обов’язок – ствердити смерть… і від чого вона настала.

Я не відповів і пустив його вперед. Потім вернувся до дверей, замкнув їх і поклав ключа на стіл. Він здивовано звів брови:

– Що це означає?

Я спокійно став проти нього.

– Ідеться не про те, щоб знайти справжню причину смерті, а про те, щоб її приховати. Ця жінка покликала мене, щоб я… щоб я зарадив наслідкам невдалого втручання… я вже не міг її врятувати, але обіцяв урятувати її честь, і я це зроблю. І прошу вас допомогти мені.

Він аж очі витріщив з дива.

– Ви хочете, – промовив він, затинаючись, – щоб я, урядовий лікар, покрив злочин?

– Так, саме цього я хочу, бо не маю іншої ради.

– Щоб я за ваш злочин…

– Я вже вам сказав, що й не торкався до цієї жінки, а то… а то я не стояв би отут перед вами й давно наклав би на себе руки. Свою провину – коли хочете, назвемо так її вчинок – вона вже спокутувала, і світ про неї нічого не повинен знати. І я не дозволю, щоб честь цієї жінки була тепер ще й без потреби заплямована.

Мій рішучий тон ще більше його роздратував.

– Ви не дозволите!.. Он як… Ну, ви ж мій начальник… чи принаймні думаєте стати ним… Спробуйте лишень наказувати мені!.. Я зразу подумав собі, що тут якась брудна історія, коли вас викликають із вашого закамарка… Гарну ж ви практику тут маєте… І чудовий почин… А тепер я візьмуся до огляду, я сам, і будьте певні, що протокол, під яким стоятиме мій підпис, буде правдивий. Я не підпишу брехні.

Я був цілком спокійний.

– Дарма! Цього разу вам таки доведеться її підписати. А то ви не вийдете звідси.

І я сягнув рукою до кишені – револьвера в мене з собою не було. Але він здригнувся. Я підступив до нього ближче й глянув йому в вічі.

– Послухайте, що я вам скажу… щоб уникнути найгіршого. Мені моє власне життя байдуже… і чуже так само… я, бачите, дійшов до краю… мені важливе ще тільки одне – дотримати свою обіцянку і зберегти в таємниці причину цієї смерті… Слухайте: я даю вам слово честі – як ви підпишете посвідку, що ця жінка померла… померла, ну, скажімо, внаслідок якогось нещасного випадку, то я протягом тижня покину це місто, цю країну… що я, коли ви захочете, візьму револьвера й пущу собі кулю в лоб, тільки-но труна опиниться в землі і я буду певен, що ніхто… розумієте, ніхто вже не зможе нічого рознюхати. Сподіваюся, що це вас задовольнить, мусить задовольнити.

У моєму голосі було, мабуть, щось загрозливе, щось небезпечне, бо, коли я мимохіть підступив до нього ближче, він раптом відсахнувся, такий нажаханий, як… як ті люди, що тікають від гнаного амоком, коли він скажено мчить уперед, вимахуючи ножем. І він зразу став інакший… якось зіщулився й знітився… горда постава де й ділася. Він пробубонів, ніби ще опираючись:

– Я ще ніколи не підписував фальшивого посвідчення… та вже щось придумаємо… всяке ж буває в житті… Але не міг же я так зразу…

– Авжеж, не могли, – допоміг я йому. («Тільки мерщій!.. мерщій!..» – стукало у мене в скронях). – Але тепер, коли ви знаєте, що тільки боляче вразили б живого і жорстоко зневажили б померлу, то, звичайно, не будете вагатися.

Він кивнув головою. Ми підійшли до столу. За декілька хвилин посвідчення було готове (його згодом опублікували в газетах – воно цілком імовірно малювало картину паралічу серця). Потім він підвівся й глянув на мене.

– Ви виїдете цього ж таки тижня, правда?

– Даю вам слово честі.

Він знову глянув на мене. Я помітив, що він хоче здаватися суворим і діловитим.

– Я негайно замовлю труну, – сказав він, щоб приховати свою ніяковість. Але щось, мабуть, прозирало в мені, якась страшна мука… бо він раптом простягнув мені руку й несподівано щиро стиснув мою. – Хай вам щастить упоратися з цим, – додав він.

Я не зрозумів, що він мав на думці. Може, я був хворий? Чи… божевільний? Я провів його до дверей, відімкнув їх, але замкнув за ним уже на превелику силу. Потім у мене знов застукало в скронях, усе захиталось і закрутилось переді мною, і коло самого її ліжка я повалився на підлогу… так… так, як без тями падав гнаний амоком наприкінці свого шаленого бігу.

Він знов замовк. Мене морозило – може, від того, що перший подмух ранішнього вітру легкою хвилею прошумів над кораблем? Але на змученому обличчі – тепер я вже добре бачив його в блідому світанку – знову відбилося зусилля волі.

– Не знаю, скільки я пролежав отак на маті. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я стрепенувся. То був бой, що в боязкій шанобливій поставі стояв переді мною і тривожно зазирав мені в очі.

– Сюди хочуть ввійти… хочуть побачити її…

– Не впускати нікого!

– Так… але…

В очах його був переляк. Він хотів сказати щось, але не зважувався. Вірну тварину щось мучило.

– Хто це?

Він дивився на мене й тремтів, наче боявся, що я його вдарю. Потім сказав, не називаючи ім’я… звідки в такої первісної істоти раптом береться стільки чуйності? Чому в деякі хвилини якусь незвичайну делікатність виявляють цілком темні люди?… Він сказав… тихо й боязко:

– Він.

Я зірвався на ноги… Я відразу зрозумів і вмить запалав жагучим прагненням побачити незнайомця. Розумієте, хоч як воно чудно… але серед тієї муки, серед тієї гарячки бажань, тривоги й метушні я цілком забув про «нього»… забув, що до цієї справи причетний ще один чоловік… той, кого ця жінка кохала, кому вона в запалі пристрасті віддала те, в чому відмовила мені… Дванадцять годин, добу тому я був би ще ненавидів того чоловіка, міг би роздерти його на шматки… А тепер… я не можу, не можу вам сказати, як мені кортіло побачити його… полюбити його… за те, що вона його любила.

Я миттю опинився біля дверей. Там стояв молоденький, зовсім молоденький русявий офіцер, дуже несміливий, дуже тендітний, дуже блідий. Він був як дитина, такий… такий зворушливо молодий… І мене страшенно зворушило, що він силкувався бути міцним, витриманим чоловіком… приховати своє хвилювання… Я зразу ж помітив, що в нього тремтіла рука, коли він сягнув до кашкета… Мені кортіло обняти його… за те, що він був саме такий, яким я хотів бачити чоловіка, що володів цією жінкою… не спокусник, не чванько… ні, ще майже дитині, чистій, ніжній істоті подарувала вона себе.

Юнак стояв переді мною геть зніяковілий. Мій жадібний погляд і схвильовані рухи ще дужче його збентежили. Маленькі вусики над губами зрадливо тремтіли… цей молодий офіцер, цей хлопчина насилу стримувався, щоб не заплакати.

– Вибачте, – промовив він нарешті, – я б хотів… я б хотів… ще раз… побачити…

Мимоволі, сам того не помічаючи, я обняв його, чужу людину, за плечі й повів, як ведуть хворого. Він глянув на мене здивовано, безмежно теплим і вдячним поглядом… уже тієї миті між нами зародилася свідомість якоїсь спільності… Ми підійшли до небіжчиці… Вона лежала біла на білих простирадлах… я відчув, що моя присутність все ж таки заважає йому… тому відійшов назад, щоб лишити його з нею на самоті. Він підходив до неї помалу, такою… такою непевною, важкою ходою… З того, як сіпалися в нього плечі, я бачив, який біль крає його серце… Він ішов, як… як людина, що йде проти жахливого буревію… і враз перед ліжком упав навколішки… точнісінько так, як раніш упав я.

Я підскочив до нього, підвів його і посадовив у крісло. Він уже не соромився і в гіркому плачі виливав свою муку. Я не міг вимовити ні слова, тільки несвідомо гладив рукою його русявий, м’який, як у дитини, чуб. Він схопив мене за руку… так лагідно і водночас боязко… і враз я відчув на собі його пильний погляд…

– Скажіть мені правду, докторе, – простогнав він, – вона наклала на себе руки?

– Ні, – відповів я.

– А… а чи хто-небудь… чи хто-небудь винен у її смерті?

– Ні, – сказав я знову, хоч щось підкочувалось мені до горла і я ладен був крикнути йому: «Я! я! я!.. І ти… Ми обидва! І її впертість, її злощасна впертість!» – Але я стримався і ще раз проказав: – Ні… ніхто не винен… Доля винна!

– Не можу повірити, – простогнав він, – не можу. Ще позавчора вона була на балу, всміхалася, кивнула мені. Як же могло таке статися?

Я розповів якусь довгу вигадану історію. Навіть йому я не зрадив її таємниці. Всі ті дні ми були як два брати, наче осяяні почуттям, що нас об’єднало… Ми не звіряли його один одному, але обидва відчували, що все наше життя належало тій жінці… Інколи в мене з уст ладне було зірватися заборонене слово, але я зціплював зуби, – і він не довідався, що вона носила від нього дитину… що я ту дитину, його дитину, мав убити й що вона забрала її з собою в безвість. А все ж ми говорили тільки про неї в ті дні, поки я переховувався в нього… бо – я забув вам сказати – мене розшукували… Її чоловік приїхав, коли труна вже була забита… він не хотів повірити в те, що було сказано в посвідці… Ходили всілякі чутки… і він розшукував мене… Але я не міг зважитись на зустріч із ним – адже я знав, що через нього вона страждала… Я ховався… чотири дні не виходив з дому, ми обидва не виходили… її коханий купив для мене під чужим ім’ям місце на кораблі, щоб я міг утекти… Як злодій, прокрався я вночі на палубу, щоб ніхто не впізнав мене… Я покинув там усе, що мав… свій дім з усім доробком своєї семирічної праці. Все майно моє кинуте напризволяще – бери, хто хоче… а начальство, мабуть, звільнило вже мене за те, що я без дозволу залишив свій пост… Але я більше не міг жити в тім домі, в тім місті… в тім світі, де все нагадувало мені її… Як злодій, я вибрався вночі… аби тільки втекти від неї… аби тільки забути…

Та коли… коли я ступив на пароплав… уночі… опівночі… мій приятель був зі мною… тоді… тоді саме піднімали щось краном… щось гранчасте, чорне… труну… ви чуєте, її труну… вона гналася за мною, як я гнався раніше за нею… І я повинен був стояти й удавати з себе стороннього, бо він, її чоловік, теж був тут… Він везе її тіло до Англії… мабуть, хоче там зробити розтин… Він забрав її… тепер вона знов належить йому… вже не нам… не нам обом… Але я ще тут… я йтиму з нею до кінця… він не довідається… не повинен довідатись… я зумію захистити її таємницю від будь-якого замаху… від того негідника, через якого вона пішла на смерть… Нічого, нічого він не довідається… Її таємниця належить мені, тільки мені…

Ви розумієте тепер… розумієте… чому я не можу дивитись на людей… слухати їхній сміх… бачити, як вони фліртують і паруються… бо там унизу… в трюмі між лантухами чаю та кокосових горіхів стоїть труна… Я не можу туди зазирнути, там зачинено… але я відчуваю це всіма своїми нервами, щомиті відчуваю… навіть тоді, коли тут грають вальси й танго… Це безглуздя, на дні моря лежать мільйони мерців, під кожною п’яддю землі, на яку ми ступаємо, гниє труп… але я не можу, не можу стерпіти, що вони влаштовують тут маскаради й так хтиво регочуться… Небіжчиця… я знаю, чого вона від мене хоче, відчуваю, на що вона там унизу чекає… я знаю, що мій обов’язок… що я ще не скінчив свого шляху… бо ще не врятував її таємницю… вона ще не відпускає мене…

На середній палубі зачовгали кроки, зашаруділи швабри: матроси почали прибирати. Він здригнувся, наче спійманий на гарячому: на його безкровному обличчі проступив ляк. Він устав і промимрив:

– Ну, я піду вже… піду…

Але страшно було дивитися на нього: погляд порожній, очі запухлі – чи то од віскі, чи від сліз.

Він, видно, боявся мого співчуття: у його згорбленій постаті я відчув сором, безмежний сором за відвертість зі мною цієї ночі. Я мимоволі сказав:

– Ви дозволите мені по обіді зайти до вас у каюту?…

Він подивився на мене – шорстка посмішка скривила його губи, глузлива, цинічна посмішка; він з якоюсь злістю видушував із себе кожне слово.

– Ну так… ваш уславлений обов’язок допомагати…так… саме цим словом вам пощастило підбити мене розбазікатись. Ну ні, добродію, спасибі! Думаєте, мені полегшало від того, що я вивернув перед вами все своє нутро аж до тельбухів? Моє спартачене життя ніхто вже не полатає… вийшло, як бачите, так, що я даремно служив шановному голландському урядові… пенсію дідько вхопив, до Європи я їду голий, як бубон… як собака, що скавулить і плентається за труною… Безкарно амок нікому не минається: ноги нарешті підгинаються і надходить кінець. Сподіваюся, що й мій кінець уже недалеко… Ні, спасибі, добродію, за ваше ласкаве бажання мене відвідати… я вже маю в каюті товариство… декілька пляшок доброго старого віскі, що інколи мене розважають… а крім того, в мене є ще один вірний давній приятель, до якого, на жаль, я свого часу не вдався по розраду, мій славний браунінг… він мені допоможе краще за всяке базікання… Будь ласка, не турбуйтесь… людині завжди лишається її останнє право – здохнути так, як їй самій до вподоби… і без непроханої допомоги.

Він ще раз глянув на мене глузливо… ба навіть задирливо, але я відчував, – це був тільки сором, безмежний сором. Потім він увібрав голову в плечі, обернувся, не попрощавшись, і якоюсь чудною кривою ходою почовгав до кают уже цілком освітленою палубою. Більше я його не бачив. Даремно шукав я його другої й третьої ночі на тому самому місці. Він зник, і я вже ладен був повірити, що все те мені приснилось або примарилось, якби не звернув уваги на одного пасажира з жалобною стрічкою на рукаві. Це був багатий голландський комерсант, і мені підтвердили, що в нього нещодавно померла дружина від якоїсь тропічної хвороби. Я бачив, як він, суворий і змучений, походжав осторонь від інших, і думка, що я знаю його потаємну журу, викликала в мені якийсь дивний острах. Я кожного разу звертав убік, коли він проходив повз мене, щоб не зрадити навіть поглядом, що я знаю більше про його долю, ніж він сам.

У порту в Неаполі стався потім той чудний випадок; пояснення до нього треба, здається мені, шукати в оповіданні невідомого. Більшість пасажирів зійшла ввечері на берег – сам я пішов до опери, а звідти до кав’ярні на Віа Рома. Коли ми шлюпкою верталися на пароплав, мені впало в око, що кілька човнів зі смолоскипами й ацетиленовими ліхтарями крутилися й шукали чогось навколо корабля, а вгорі на палубі метушилися в темряві карабінери й жандарми. Я поспитав одного матроса, що сталося. З того, як він ухилився од відповіді, легко було здогадатися, що команді наказано мовчати. Другого дня, коли пароплав мирно, наче нічого й не сталося, плив далі до Генуї, я також нічого не міг довідатись на палубі. Аж в італійських газетах прочитав я потім романтично прикрашене повідомлення про нещасливу пригоду в неапольському порту. Тієї ночі, писали вони, в пізню годину, щоб не турбувати пасажирів сумним видовищем, мали перенести з корабля в човен труну з тілом одної значної дами з голландських колоній. Саме тоді, як її вже спускали мотузяною драбиною в присутності чоловіка тієї дами, враз щось важке скотилося з верхньої палуби й потягло за собою в глибінь і труну, і носіїв, і чоловіка небіжчиці. Одна газета доводила, що то якийсь божевільний кинувся зі східців на драбину, а друга давала іншу версію – що драбина, мовляв, сама урвалася від надто великого тягаря. В кожному разі ясно було, що пароплавна компанія вжила всіх заходів, щоб приховати правду. З великими труднощами носіїв та чоловіка небіжчиці виловили шлюпками з води, проте олив’яна домовина миттю пішла на дно, і звідти її не пощастило добути. Одночасно в газетах з’явилася коротенька замітка про те, що в порту до берега прибило труп невідомого сорокалітнього чоловіка, але публіці здалося, що вона не має ніякого зв’язку з романтично змальованою пригодою; та мені, коли я прочитав ті кілька рядків, привиділось, ніби з-поза газетного аркуша ще раз виринуло, як мара, бліде, аж синє обличчя з блискучими скельцями окулярів.

Фантастична ніч

Ці нотатки були знайдені у запечатаному конверті на письмовому столі барона Фрідріха Міхаеля фон Р. після того, як він загинув восени 1914 року в чині резервного обер-лейтенанта одного з драгунських полків у бою під Рава-Руською. Родина, лише кинувши оком на назву і початок манускрипту, вирішила, що це літературний твір загиблого, і передала нотатки мені, щоб я переглянув їх і визначив, чи придатні вони для публікації. Але мені записи зовсім не видалися вигаданими, навпаки, я переконаний, що автор пережив усе описане аж до найменших дрібниць, тому я публікую цю сповідь, не називаючи його імені, але без жодної зміни у манускрипті.

Сьогодні вранці мені раптом спало на думку, що варто було б записати пережите тієї дивної ночі, відтворити хоча б для себе у тому ж порядку, в якому воно відбувалося у дійсності, щоб нарешті в усьому розібратися. Ця думка не полишала мене, і я таки був змушений описати цю пригоду, хоча і сумніваюся, що мені вдалося хоча б приблизно передати незвичайність цих подій. Я не маю таланту митця, як і жодного досвіду літературної праці, і якщо не рахувати кількох жартівливих шкільних опусів, то ніколи навіть не пробував себе у ролі письменника. Наприклад, я не знаю, чи існує якийсь метод, за допомогою якого можна навчитися послідовно описувати події, що відбуваються в зовнішньому світі, і одночасно відображати те, які думки і почуття викликають ці події в душі. Я навіть не знаю, чи зможу наділити слово відповідним змістом, а зміст – потрібним словом, щоб знайти у цьому певну рівновагу, яку я завжди несвідомо відчував, читаючи твори справжніх письменників. Але все це я пишу тільки для себе і не збираюся пояснювати іншим те, що сам не дуже розумію. Це просто спроба розібратися в тому, про що я весь час думаю і що тримає мене у безперервній болючій напрузі, спроба врешті покласти цьому край, впорядкувати, викласти на папері і подивитися на це з усіх можливих точок зору.

Я не розповідав про цей випадок нікому зі своїх друзів саме через побоювання, що не зможу пояснити їм найважливішого, а також від сорому, що мене настільки збентежила і вивела з рівноваги випадкова пригода. Бо все це справді було лише дрібною пригодою. Але вже у момент, коли я пишу це слово, то усвідомлюю, як важко буде мені з моєю невправністю під час писання добирати слова відповідної ваги й уникати всіх непорозумінь та багатозначностей, які містить у собі кожне найпростіше слово. Бо я називаю те, що трапилося, «дрібницею», ясна річ, лише у переносному значенні, у порівнянні з важливими історичними подіями, від яких залежить доля цілих народів. Окрім того, все, що зі мною трапилося, тривало досить недовго – протягом якихось шести годин. Але для мене особисто ця відносно дріб’язкова подія важить так багато, що я і сьогодні, через чотири місяці після тієї фантастичної ночі, все ще не можу отямитися і мушу напружувати всі свої душевні сили, щоб нікому нічого не розповісти. Щодня і щогодини я подумки відтворюю усі деталі тодішніх подій, бо вони надзвичайно сильно вплинули на моє життя, на все, що я роблю і говорю, а мої думки відтоді зайняті лише тим, щоб знову і знову викликати в пам’яті спогади про ту ніч, аби цим повторенням переконати себе, що все діялося насправді. І тепер я вже знаю те, чого ще не усвідомлював десять хвилин тому, коли тільки взявся за перо. Знаю, що я тільки для того вирішив записати все це, аби мати певність і речовий доказ того, що все це таки відбулося, а одночасно щоб ще раз насолодитися перебиранням у пам’яті всіх деталей. І якщо перед тим я стверджував, ніби хочу покласти край роздумам про цю подію, описавши її, то тепер розумію, що це неправда. Навпаки, я хотів би оживити у своїй пам’яті те, що проминуло надто швидко, хотів би завжди мати перед собою цей живий і теплий спогад, повертатися до нього знову і знову. Ні, я не боюся, що колись зможу забути хоча б одну секунду того задушливого вечора, тієї фантастичної ночі, мені не потрібні пам’ятки чи зарубки, щоби мої спогади могли щоразу крок за кроком повертатися в ту мить. Ніби сновида, я тепер зможу в будь-який момент знайти шлях туди, бачу перед собою кожну дрібницю так чітко, як це можливо тільки серцем, а не розумом. Я міг би ще й сьогодні, коли надворі вже осінь, із надзвичайною точністю намалювати на папері контури кожного листочка тодішнього по-весняному розквітлого пейзажу, ще й досі відчуваю у ніздрях м’який ароматний пилок каштанового цвіту. І тепер я ще раз описую ці години не від страху втратити їх, а від радості знову їх відчути. А коли намагаюся відтворити чітку послідовність подій тієї ночі, то мушу постійно стримувати себе, бо щойно починаю пригадувати подробиці, як мене відразу охоплює екстаз, я захлинаюся від напливу емоцій, і мені ледве вдається хоч якось упорядковувати картини у власній пам’яті, щоб вони не напливали одна на одну, мов у тумані сп’яніння. Я все ще не можу спокійно згадувати той день, 7 червня 1913-го, коли обідньої пори я сів до фіакра…

Але я знову мушу зупинитися, бо вкотре лякаюся численних неточностей і двозначностей, які ховаються в кожному слові. Я вперше у своєму житті намагаюся розповісти щось по порядку і весь час зауважую, як важко втримати у межах чітко окресленої форми те, що рухається і вислизає, як живе. Ось, наприклад, щойно я написав, що 7 червня 1913 року в обід я сів до фіакра. Але слово «я» вже ховає у собі певну неточність, бо той, ким я був тоді, 7 червня 1913 року, це зовсім не та людина, яка пише ці рядки, хоча відтоді минуло лише чотири місяці і я досі живу в тому ж помешканні, сиджу за тим же письмовим столом і пишу тим же пером, що й чоловік, про якого йдеться у моїй оповіді. Із тим чоловіком, якраз внаслідок описуваних подій, я тепер не маю нічого спільного і дивлюся на нього збоку, ніби чужий та сторонній, можу описувати його як колегу за гральним столом, товариша, друга, про якого знаю все найважливіше, але я і він – це різні люди. Я міг би говорити про нього, схвалювати чи засуджувати його вчинки, але не мати при цьому відчуття, що він колись був частиною мене.

Людина, якою я був тоді, зовні і внутрішньо не надто відрізнялася від більшості знайомих мого кола, яке у нас, у Відні, любить називати себе «порядним товариством», і навіть не вкладає у це якогось особливого сенсу, а вживає таке означення як само собою зрозуміле. Мені незабаром мало виповнитися тридцять шість. Мої батьки рано померли, і незадовго до повноліття я отримав спадок, який виявився достатнім, аби позбавити мене необхідності отримувати професію і робити кар’єру. Таким чином зникла потреба приймати рішення, яке тоді сильно непокоїло мене. Я саме завершив навчання в університеті і стояв перед вибором майбутньої професії. Найбільш прийнятним було б для мене спокійне, забезпечене і споглядальне існування державного службовця, таку можливість давали родинні зв’язки, і до цього була схильна моя натура. Але я виявився єдиним спадкоємцем батьківського маєтку і став матеріально незалежним настільки, що міг дозволити собі не заробляти на життя. Більше того, я міг провадити цілком забезпечене і навіть заможне існування. Особливих амбіцій у мене ніколи не було, тож я вирішив спершу кілька років спокійно спостерігати за життям і чекати, поки мені захочеться придумати собі якесь заняття. Але на цьому спостеріганні та вичікуванні я й зупинився, а потім взагалі забув про плани знайти собі якесь заняття. Особливих захоплень я не мав, а що приємне і сповнене численних розваг місто Відень, як мало яке інше, сприяє перетворенню прогулянок та ледачого спостерігання на сенс життя, то мене цілком влаштовувало проводити цілі дні, вдовольняючи свої нечисленні забаганки, і доводити свій елегантний зовнішній вигляд до стану художньої довершеності. Мені були доступні усі радощі елегантного, вродливого, заможного, а до всього ще й неамбітного аристократа, позбавлені справжніх небезпек приємності гри в карти, полювання, регулярних подорожей і прогулянок. Тож незабаром я почав обдумано і старанно прикрашати своє безтурботне існування. Я почав колекціонувати рідкісне скло, не стільки з внутрішньої потреби, як для задоволення, тим більше, що отримати певні знання і досвід у цій чітко обмеженій галузі можна було без особливих зусиль. Я порозвішував на стінах свого помешкання гравюри доби італійського бароко, а також пейзажі у стилі Каналетто,[35] які розшукував по антикварних крамницях і купував на аукціонах. Це заняття було позбавлене небезпечного азарту і трохи схоже на полювання. Я робив багато чого. Без особливого захоплення, зате завжди зі смаком. Відвідував усі концерти хорошої музики і був частим гостем у майстернях найкращих художників. Успіху в жінок мені також не бракувало, тож я і тут виявив потаємні схильності колекціонера, які, мабуть, свідчать про внутрішню незайнятість, і назбирав чимало годин приємності, вартих того, щоб іще довго перебирати їх у пам’яті. Поволі зі звичайного гурмана я і в цьому перетворився на знавця. Загалом, я чимало пережив, мій день був заповнений приємними подіями, а я сам вважав своє існування насиченим і багатогранним, усе більше любив атмосферу своєї жвавої і нічим не стурбованої юності, у якій майже не було нових бажань, а найменші забаганки моментально здійснювалися і давали мені неабияку радість. Удало дібрана краватка здатна була підняти мій настрій, так само як і читання доброї книги чи приємна автомобільна поїздка за місто, а година, проведена в товаристві жінки, робила мене справді щасливим. Та найбільше у моєму існуванні мені подобалося те, що воно нікому не кидалося в очі – ніби бездоганний англійський костюм. Думаю, більшість знайомих раділи моєму товариству і вважали мене достатньо приємною та щасливою людиною.

Тепер я вже не знаю, чи той чоловік, думки якого я намагаюся відтворити, сам вважав себе щасливим, бо зараз, коли я від кожного почуття вимагаю значно більшого змісту й наповненості, мені складно оцінювати свої тодішні емоції. Але я можу з певністю стверджувати, що точно не відчував себе нещасним, адже майже всі мої бажання виконувалися, а всі вимоги до життя задовольнялися. Але те, що я звик діставати від долі все, чого хотів, і не хотіти більше, ніж можу отримати, і спричинялося до відсутності напруги, моє існування здавалося позбавленим життєвої сили. Часом напівсвідомо у мені прокидалося досить дивне бажання – точніше, навіть не саме бажання, а прагнення хотіти більшого, потребувати чогось сильніше, нестриманіше, палкіше, інтенсивніше відчувати життя і, можливо, страждання. Я замешкав у занадто ідеальному світі, за допомогою досконалої техніки виключив із нього будь-який опір, і ця відсутність перешкод приспала мою життєздатність. Я давно помічав, що мені все рідше чогось хочеться, а навіть якщо з’являються якісь бажання, то щоразу слабші, ніби мої почуття застигли і я – мабуть, найкраще це висловити саме так – страждаю від душевного безсилля, нездатності жадібно насолоджуватися життям. Я помітив це спершу на дрібницях. Зауважив, що все частіше і частіше пропускаю гучні театральні прем’єри, замовляю книги, які мені хвалили, а потім вони тижнями лежать неторкнуті на моєму письмовому столі, механічно продовжую збирати свої колекції, купую скло та антикваріат, але потім навіть не знаходжу часу впорядкувати новопридбане, а часом під час купівлі чогось, що давно шукав, не відчуваю якоїсь особливої радості.

По-справжньому я усвідомив повільне згасання своєї життєвої енергії під час однієї конкретної події, деталі якої ще дуже добре пам’ятаю. Це трапилося влітку, того літа я через ту саму описану вище лінь і відсутність бажання пізнати щось нове нікуди не виїздив із Відня. І ось раптом отримав листа з одного курорту, листа від жінки, з якою у мене вже три роки тривав любовний роман і я навіть думав, що кохаю її. Це був дуже сумбурний лист на чотирнадцяти сторінках, і в ньому вона повідомляла мені, що познайомилася з чоловіком, який тепер важить для неї багато, можна навіть сказати, що став для неї всім, і вони збираються восени одружитися, тому наші стосунки повинні припинитися. Вона зовсім не шкодує про час, проведений зі мною, навпаки, згадує його з приємністю, думка про мене супроводжуватиме її на шляху до створення сім’ї, спогад про мене буде найсвітлішим спогадом усього її попереднього життя, і вона сподівається, що я пробачу їй це раптове рішення. Після такого ділового повідомлення у листі містилися численні справді зворушливі запевнення і клятви, прохання не ображатися на неї і не дуже страждати через цей раптовий розрив, благання не стримувати її силою і не робити ніяких дурниць. Ближче до кінця рядки цього послання ставали все більш емоційними, вона бажала мені знайти їй достойну заміну і не сумнівалася, що я невдовзі зустріну кращу за неї, вимагала, щоб я негайно написав їй, бо вона переживає, як я сприйму листа. А в самому кінці була ще приписка простим олівцем нашвидкуруч: «Не роби нічого необдуманого, зрозумій мене, пробач мені!» Я прочитав послання і спочатку був здивований повідомленням, потім погортав сторінки і перечитав удруге, цього разу відчуваючи насамперед сором, і цей сором дедалі зростав, ставав усвідомленим і поволі перетворювався на страх. Річ у тому, що в мене у душі не ворухнулося жодне з тих сильних і цілком природних у такій ситуації почуттів, які моя кохана сподівалася пробудити в мені, я не відчув навіть натяку на щось схоже. Я не страждав через розрив, не був лютим на неї, не кажучи вже про те, щоб хоча би на мить подумати про якесь насильство над нею чи над собою. І ця відсутність емоцій була занадто дивною, щоб не злякати мене. Ось від мене пішла жінка, яка протягом кількох років супроводжувала мене у житті, тіло якої спліталося з моїм, а її подих я відчував поряд зі своїм довгими ночами, але в мені ніщо не здригнулося, ніщо не опирається цьому, не виникає бажання відвоювати її назад, жодне з моїх почуттів не нагадує те, що інстинктивно сподівалася викликати у мені колишня коханка і що відчув би на моєму місці кожен нормальний чоловік. У цей момент мені вперше стало ясно, як далеко просунувся в мені процес застигання почуттів, – я пересувався по життю, ніби плив по воді за швидкою течією, не мав жодних коренів, ні за що не зачіпався і точно знав, що цей холод в душі був чимось мертвим, трупним, ще позбавленим гнилого запаху розкладання, але вже безнадійно закам’янілим. Ця моторошна відсутність почуттів була моментом, який передує тілесній смерті і видимому зовнішньому розпаду.

Відтоді я почав спостерігати за собою і за дивним омертвінням власної душі, ніби хворий за своєю хворобою. А незабаром після цього помер мій друг, і я ішов за його труною, а сам уважно дослухався до своїх почуттів, сподівався дочекатися, коли всередині ворухнеться щось на зразок жалоби, відчуття, схоже на те, яке бувало в дитинстві, коли я назавжди втрачав близьких людей. Але ніщо не ворухнулося, і я здався сам собі скляним предметом, крізь який пропливають речі і не затримуються всередині, і хоч як я намагався примусити себе тоді чи згодом відчути хоча б щось, пробував навіть переконати себе раціональними доказами, але внутрішня застиглість так і не сколихнулася, в ній не пробудилося жодне живе почуття. Я втрачав друзів, у моєму житті з’являлися і зникали жінки, а відчував я не більше, ніж людина, яка сидить біля вікна і спостерігає за дощем надворі. Між мною і людьми виросла невидима скляна стіна, яку я при всьому своєму бажанні не міг зруйнувати.

І хоча я чітко усвідомлював це, все одно не відчував жодного занепокоєння, бо, як я вже казав, речі, що стосувалися мене самого, хвилювали мене настільки ж мало, як і те, що стосувалося інших. Мені не вистачало почуттів навіть для страждання. Достатньо було того, що мій ґандж настільки ж малопомітний зовні, як, скажімо, звичайна чоловіча імпотенція, зауважити яку можливо лише у відповідній інтимній ситуації. Тож я докладав усіх зусиль, аби старанно виражати удаване захоплення чи перебільшене співчуття і таким чином примусити оточення не помічати, наскільки байдужим і омертвілим стало все у мене всередині. Зовні все виглядало так, ніби я продовжую існувати радісно та безтурботно, як і раніше. Ніщо в моєму житті суттєво не змінилося. Непомітно минали тижні та місяці, поволі накопичувалися у роки. Одного ранку я побачив на скроні сиву волосину і зрозумів, що моя юність закінчилась і готується відійти в минуле. Хоча насправді те, що інші називали юністю, завершилося в мені вже дуже давно. Тож прощання виявилося не надто болючим, бо навіть власну молодість я тепер любив не так уже й сильно. Мої вперті почуття мовчали навіть тоді, коли йшлося про дуже важливі для мене речі.

Через цю внутрішню непорушність мої дні перестали відрізнятися один від одного, попри всю різноманітність занять і зустрічей, вони безформно нагромаджувалися, зросталися і жовкли, як осінні листки на деревах. І той єдиний день, який став для мене настільки важливим, що я вирішив описати його в цих нотатках, починався так само звичайно, ніщо в ньому не обіцяло несподіванок. Тоді, 7 червня 1913 року, я встав пізно, така недільна звичка збереглася у мене віддавна, ще зі шкільних та юнацьких років, прийняв ванну, прочитав газету, погортав кілька книг, а потім пішов на прогулянку, спокушений теплим літнім днем, який пробивався крізь вікна до моєї кімнати. Як завжди, пройшовся вздовж Ґрабена, щомиті вітався з кимось зі знайомих, із деякими зупинявся перекинутися кількома словами, а потім пообідав у друзів. Після обіду я не домовлявся ні з ким про зустрічі та візити, бо любив залишати собі по неділях кілька цілковито вільних годин, які проводив спонтанно, під впливом раптового настрою, ліні або ж випадкової забаганки. Я саме повертався від своїх друзів після обіду і перетинав Рінґштрасе, коли мимоволі зупинився і замилувався красою свого міста, вулицями, залитими першим літнім сонцем. Люди здавались веселими і закоханими у по-недільному святкову вулицю. Око тішилося численними приємними дрібницями, а особливо пишною зеленню дерев, які росли просто посеред асфальту. І, хоча я проходив тут майже щодня, ця недільна святкова тіснява раптом видалася мені якимось чудом, і захотілося побачити ще більше зелені, світла і яскравих барв. Я мимоволі пригадав Пратер, де тепер, у кінці весни – на початку літа, масивні каштани виструнчилися і стоять непорушно, ніби гігантські зелені лакеї, праворуч і ліворуч широкої променади, заповненої екіпажами, спостерігають за елегантними людьми і простягають їм свої білі розквітлі свічки. Я звик не гаючись задовольняти усі свої забаганки, навіть найдрібніші, тож гукнув перший-ліпший екіпаж і звелів кучерові їхати на Пратер.

– На перегони, пане бароне, я вгадав? – не запитав, а радше ствердно сказав він, ніби інших варіантів просто не існувало.

І тут я пригадав собі, що сьогодні й справді відбуваються важливі перегони, останні перед розіграшем дербі, там збереться усе найкраще віденське товариство. Я сів до екіпажа і подумав собі, як дивно, що я забув про такий день, ще кілька років тому це було б абсолютно неможливо! І, як хворий відчуває свою рану, я вкотре побачив у цій забудькуватості всю свою внутрішню застиглість і байдужість.

Коли ми приїхали на головну вулицю, вона вже спорожніла, мабуть, перегони давно почалися, бо замість зібрання розкішних екіпажів тут кружляли лише кілька фіакрів, чулося поодиноке постукування кінських копит по бруківці, ніби вони шукали щось безнадійно втрачене. Кучер повернувся до мене і запитав, чи йому поспішати, щоб наздогнати всіх, але я звелів не гнати коней, бо мені було байдуже, запізнюся я чи ні. Я бачив у своєму житті занадто багато перегонів і зібраних на них людей, щоби вчасний приїзд був для мене чимось важливим. Тож я насолоджувався неспішним рухом фіакра і синім, як море, повітрям, воно навіть шуміло, ніби хвилі за бортом корабля. Я захоплено розглядав пишно розквітлі каштани, які час від часу кидали кілька квіток підлабузницьки теплому вітрові, щоб він міг побавитися ними, вітер легко підносив квіти над тротуаром і колисав, а потім сипав під ноги перехожим. Таке неквапливе похитування у фіакрі було приємним, ще приємніше було заплющити очі і відчувати в повітрі присутність весни, розслаблено і без жодного зусилля м’язів дозволити везти себе вперед і кожною клітиною відчувати насолоду. Мені аж стало шкода цього відчуття, коли у Фройденау екіпаж зупинився біля воріт. Я би із задоволенням повернувся і дав ще погойдати себе в екіпажі, потішився б довше цим теплим літнім днем. Але було пізно, фіакр зупинився біля іподрому. До мене долинув глухий гомін натовпу. Трибуни галасували і хвилювалися, ніби море, я ще не бачив цього натовпу, але міг уявити його за характерним шумом. Я мимоволі згадав, як в Остенде підіймаєшся вузенькими брукованими вуличками з нижнього міста до пляжу, відчуваєш різкий і солоний подих вітру, чуєш тупий гул ще до того, як перед очима відкривається сіра піниста поверхня і неспокійні хвилі. Перегони, мабуть, уже давно почалися, але між мною і полем, по якому бігли коні, був кольоровий, святково вбраний натовп глядачів і гравців, який гудів, ніби всередині в ньому лютувала буря. Я не бачив поля, але з того, як наростало збудження натовпу, міг визначити, на якому етапі знаходяться перегони. Коней випустили, напевно, вже досить давно, вони вишикувалися в ряд, а кілька з них навіть вирвалося вперед, бо з натовпу, який спостерігав за невидимою мені картиною, вже виділилася особливо активна група вболівальників, які збуджено кричали, підбадьорюючи фаворитів. Усі голови повернулися в одному напрямку, і я збагнув, що коні добігли до повороту овального поля, увесь людський натовп синхронно зітхнув і виструнчився, перетворившись на єдину напружену в очікуванні шию, витягнуту в одному напрямку і задивлену в невидиму мені точку, тисячі звуків злилися в єдиний прибій, який все наростав і гучнішав. Цей прибій усе ріс і набирав сили, вже заповнив собою весь простір, аж до синього неба. Я подивився у кілька облич. Вони були спотворені, ніби якийсь корч стиснув їх ізсередини. Очі застиглі й блискучі, губи закушені, підборіддя жадібно випнуте вперед, ніздрі тремтять, мов у коней. Мені було весело і страшно спостерігати цілком тверезим і безстороннім поглядом за цією сп’янілою від азарту масою. Поряд зі мною на стільці стояв вишукано вбраний чоловік. Його обличчя, мабуть, зазвичай було достатньо приємним, але тепер у нього ніби вселився невидимий біс, і він затято тупотів ногами, проколював ціпком повітря перед собою, ніби підштовхував уперед щось невидиме. Усе його тіло здригалося синхронно до рухів вершника, який мчить галопом, і збоку це мало дуже смішний вигляд. Ніби впираючись у стремено, він переступав з каблука на носок, підстрибуючи на своєму стільці, у правій руці стискав ціпок, працював ним, ніби нагайкою, якою все підганяв невидимого коня, а ліва рука стискала білий папірець афіші. Таких білих папірців довкола літало безліч, вони кружляли над несамовитим гудінням натовпу, немов білі бризки піни у сірому водному потоці повені. Ось, здається, кілька коней ідуть зовсім близько одне від одного на повороті, бо крик натовпу раптом розділився на два, три, чотири окремих імені, кожне з яких лунає ніби бойовий клич, і в цих криках глядачі виливають свою сп’янілу одержимість.

Я стояв посеред цього знавіснілого вереску, холодний, мов скеля посеред бурхливого моря, і досі можу з точністю описати свої тодішні почуття. Я глибоко зневажав усі ці перекошені, немов маски, обличчя, був сповнений іронії до такої плебейської нестриманості емоцій, але до цього домішувалося ще одне відчуття, у якому я зізнавався досить неохоче, – відчуття легкої заздрості до цього збудження, цього вибуху пристрасті, до вітальності, яка відчувалася у цьому фанатизмі. Що мало б трапитися, думав я собі, аби зворохобити мене настільки сильно, викликати у мені таку бурю емоцій, примусити моє тіло так труситися в гарячці, а моє горло видавати такі дикі крики? Я не міг уявити собі суми грошей, яка спонукала б мене до цього, жодної жінки, яка настільки б мене збуджувала, у світі не існувало нічого, здатного вирвати мене з застиглості моїх відчуттів і примусити так хвилюватися! Навіть під дулом пістолета, за мить до того, як зупиниться назавжди, моє серце не билося б так сильно, як стукотіли серця цих людей через якусь жменю грошей. Але от котрийсь із коней вже підійшов зовсім близько до фінішу, бо тисячі голосів злилися в єдиний крик і все частіше повторювали одне і те ж ім’я, а потім крик одним махом обірвався, немов натягнута до краю струна. Зазвучала музика, і об’єднаний єдиним поривом натовп раптом розпався на окремі групи. Заїзд завершився, результат був відомий, і напруга спала, залишивши по собі лише легке хвилювання. Публіка, яка щойно була єдиним тілом, тепер розділилася на поодиноких людей, які пересувалися, розмовляли, сміялися. Збуджені вакхічні маски знову стали спокійними людськими обличчями, хаос гри на лічені секунди перетворив ці тисячі людей на один гарячий клубок, а тепер із нього почали виділятися соціальні групи. Вони підходили одне до одного і спілкувалися, серед них були мої знайомі, і я вітався з ними, були чужі, які з холодною ввічливістю розглядали одне одного. Жінки оцінювали нові вбрання одна одної, чоловіки кидали на жінок захоплені погляди. Людьми оволоділа світська взаємна цікавість, яка становить основне заняття нероб, усі шукали знайомих, перевіряли, чи всі приїхали, прискіпливо оцінювали елегантність убрань. Щойно прокинувшись від азартного сп’яніння, ці люди вже й не знали, заради чого зібралися тут – подивитися перегони чи прогулятися у перервах між заїздами.

Я пройшов поміж людьми, вітався, дякував, вдихав приємні пахощі, адже атмосфера, в якій я звик існувати, була саме такою – аромат вишуканих парфумів, яким оповитий калейдоскоп людських постатей. А ще приємнішим був легенький літній вітерець, який час від часу долинав з парку Пратер і хвилями пролітав поміж людьми, лагідно і грайливо торкався білого мусліну жіночих суконь. Кілька знайомих хотіли поговорити зі мною, вродлива акторка Діана кивала з ложі навпроти, запрошуючи на кілька слів, але я не зупинився і пішов далі. Мені не хотілося сьогодні розмовляти ні з ким із цих світських людей, ставало нудно від розглядання їх, ніби власного відображення у дзеркалі, мене цікавило тільки саме дійство – хрустке чуттєве збудження, яке висіло в повітрі, адже неспокій інших – найкраще видовище для безстороннього спостерігача. Кілька вродливих жінок пройшли повз мене, і я нахабно, але не відчуваючи справжнього пожадання, подивився на їхні груди, які здригалися під тоненьким шовком від кожного кроку, потай потішився з їхньої розгубленості, коли вони відчули себе приниженими під моїм поглядом, який роздягав їх. Насправді жодна з них мені не сподобалася, але було приємно вдавати протилежне, хотілося бавитися чужими відчуттями та думками, помічати вогник взаємності в чиїхось очах, тішитися від того, як сміливо торкаєшся поглядами до тіл. Як кожна внутрішньо холодна людина, я отримував більшу насолоду, коли змушував до чуттєвого неспокою інших замість того, щоб розпалюватися самому. Я шукав не збудження, а лише легенького натяку на нього, який викликає присутність жінки. Мене цікавила не власна чуттєвість, а спостерігання за чужою. Тому я знову пройшовся вулицею, збирав на себе погляди і віддавав назад, ніби тенісні м’ячики, насолоджувався, не торкаючись, торкався, відчуваючи лише легке приємне тепло, задоволення від гри.

Але незабаром мені набридло і це. Повз мене проходили одні й ті ж люди, яких я знав уже багато років і чиї обличчя та жести давно вивчив напам’ять. Недалеко від мене стояло порожнє крісло. Я сів на нього. А публіка довкола знову заметушилася, люди почали проходити повз мене частіше – вони були неспокійні, поспішали й штовхалися. Мабуть, скоро почнеться новий заїзд. Але мене це не хвилювало, я замріяно спостерігав за тим, як білими кучерями підіймається в небо дим від моєї цигарки, де стає усе світлішим і світлішим, аж поки врешті тане на горизонті весняної синяви, мов крихітна хмаринка. І тут сталася абсолютно нечувана подія, яка сколихнула моє життя – так що я не можу отямитися від цього і досі. Я можу з точністю назвати час, бо саме подивився на годинник, стрілки на циферблаті зійшлися, і я з цікавістю спостерігав за тим, як вони на мить злилися в одну. Було шістнадцять по третій того незвичайного пообіддя, 7 червня 1913 року. Отже, я тримав у руці цигарку і дивився на білий циферблат годинника, цілковито захоплений цим дитячим і трохи смішним спостереженням, і ось раптом почув за своєю спиною голосний жіночий сміх. Це був різкий, збуджений сміх, який так подобається мені в жінках, такий теплий і несподіваний сміх виривається завжди з густих хащ жіночої чуттєвості. Я мимоволі повернув голову і хотів роздивитися жінку, чий сміх вирвав мене з безтурботної замріяності, ніби сліпучий білий камінчик, який розбиває затягнуту ряскою поверхню озера. Але потім вирішив зачекати. Мене, як це часто буває, стримало бажання провести невеличкий психологічний експеримент, який нікому нічим не загрожує. Я постановив не дивитися поки що на жінку, а спершу дати волю своїй фантазії і насолодитися передчуттям відгадування, тож почав уявляти собі її – обличчя, вуста, шию, потилицю, груди, а потім усю її живу поставу, яка дихає і сміється.

Вона стояла десь зовсім близько за моєю спиною. Сміх знову перетворився на розмову. Я зацікавлено дослухався. Вона мала легкий угорський акцент, говорила легко і швидко, розтягуючи голосні, немов під час співу. Мені подобалося домальовувати до цього голосу тіло і оздоблювати картину в своїй фантазії якомога більшою кількістю деталей. Я дав їй темне волосся, карі очі, широкий чуттєвий рот з повними вустами і білими міцними зубами, малесенький тендітний носик, але з тонкими тремтливими ніздрями. На ліву щоку приклеїв мушку, а в руку дав стек, яким вона злегка постукувала себе по нозі, коли сміялася. Жінка говорила й говорила. І кожне сказане нею слово додавало ще якусь деталь до портрета, створеного в моїй уяві: невеличкі груди, як у юної дівчини, темно-зелена сукня із приколотою навскоси діамантовою прикрасою, світлий капелюшок із білим мереживом. Портрет ставав усе чіткішим, і ось уже мені здавалося, що ця незнайома жінка за моєю спиною відбивається у моїх зіницях, ніби на світлині. Але я і далі не хотів озиратися, продовжуючи цю гру з власною фантазією, мені все більше подобалося заглиблюватися у це вимріювання, і я навіть заплющив обидва ока, переконаний, що якби підняв повіки й озирнувся, то внутрішній портрет цілком збігся би з зовнішнім.

І в цей момент вона вийшла вперед. Я мимоволі розплющив очі і розізлився. Бо, як не прикро, я не вгадав жодної риси, її зовнішність була геть несхожою на намальовану мною картинку. Сукня не зелена, а біла, жінка не худорлява, а пишнотіла, з широкими стегнами, на жодній із повних щік не було вимріяної мною мушки, волосся біляве з червонуватим, а не темним відтінком, а капелюшок формою нагадував шолом. Жодна з вигаданих мною деталей не відповідала дійсності, але ця жінка була гарною, навіть дуже гарною, її краса кидала виклик, хоча я, ображений за невдачу свого психологічного експерименту, в перший момент і відмовився визнати її вродливою. Я подивився на неї майже вороже, але навіть попри свій опір відчув сильну чуттєву привабливість, якою віяло від незнайомки, її пишне і водночас м’яке тіло зваблювало і збуджувало по-тваринному сильно. Тепер вона знову голосно засміялася, і стало видно її міцні білі зуби. Я змушений був зізнатися самому собі, що цей темпераментний і чуттєвий сміх пасував до її розкішного тіла. Усе в ній було сильним і сміливим – високий бюст, випнуте вперед в усмішці підборіддя, уважний погляд, стрімка лінія носа, долоня, яка з силою притискала до землі кінчик парасолі. У ній було щось споконвічно жіночне, якась правічна сила, свідоме і досвідчене зваблення, втілена у плоті спокуса. Поряд із нею стояв елегантний офіцер із трохи втомленим обличчям і наполегливо щось їй доводив. Вона слухала його, усміхалася, сміялася, заперечувала, але все це якось між іншим, бо її погляд одночасно охоплював усіх довкола, – її ніздрі тремтіли, і вона притягувала на себе зусібіч увагу, усмішки, зацікавлені погляди, байдужим не залишався ніхто, жоден чоловік, навіть ті, хто просто проходив повз. Її погляд невтомно мандрував довкола, оглядав трибуни, час від часу вона відповідала на чиєсь привітання раптовою усмішкою впізнавання, її очі встигали подивитися як праворуч, так і ліворуч, а сама вона у цей час уважно і трохи зверхньо слухала свого співрозмовника. Її погляд не зачепив лише мене, бо я був закритий тінню її супутника і знаходився нижче її поля зору. Це мене роздратувало. Я встав, але вона все одно мене не зауважила. Я підійшов ближче, але у цей момент вона знову підняла очі на трибуни. Тоді я рішуче зробив крок до неї, вклонився, махнувши капелюхом перед носом її супутника, і запропонував їй своє місце. Вона зиркнула на мене здивовано, її очі блиснули, і вона потішила моє марнославство усмішкою. Але потім лише коротко подякувала і зайняла стілець, не сідаючи на нього. Вона м’яко сперлася на бильце своєю повною, оголеною до ліктя рукою, і така поза дозволяла їй ще вигідніше показати свої звабливі форми.

Я давно забув своє роздратування через невдалий психологічний експеримент, тепер мене захопила гра з цією жінкою. Я відступив на кілька кроків, до стіни трибуни, звідки міг вільно, хоча і непомітно спостерігати за нею, сперся на свою тростину й уважно подивився їй в очі. Вона помітила це і повернулася в мій бік, але так, що цей рух видавався цілковито випадковим, не опиралася моєму погляду і час від часу навіть поглядала на мене, але не подавала цим жодних надій. Її очі вільно мандрували по колу, торкалися всього, але ні на чому не затримувалися, цікаво, чи вони осміхалися лише мені, чи такою усмішкою вона обдаровує кожного? Це неможливо було визначити, і від такої невідомості я розгубився. На мить її погляд обпікав мене вогнем, але вже наступної секунди вона так само гостро і гаряче відповідала на якийсь інший погляд, при цьому продовжуючи виявляти удаваний інтерес до розмови з офіцером і не перериваючи цієї розмови. Щось блискуче й сміливе було у цій її демонстративній поведінці – віртуозність кокетства чи вибух надзвичайної чуттєвості? Я мимоволі зробив крок уперед, її холодна зухвалість передалася й мені. Я більше не дивився в її очі, а фахово оцінив її з ніг до голови, здер поглядом її одяг і спробував відчути, якою вона може бути оголена. Вона простежила за моїм поглядом, але не виказала образи, кутиком вуст усміхнулася до офіцера, який продовжував говорити щось, та я відчув, що вона зрозуміла мій погляд. І тепер, коли я подивився на її невеличкі тендітні черевички, які виднілися з-під пелени білої сукні, то зауважив, що вона уважно перевірила, чи все гаразд із її сукнею. А потім, ніби випадково, підняла ногу і поставила її на поперечину стільчика, і я зміг крізь мереживо спідниці роздивитися ногу в панчосі аж до коліна. А водночас її посмішка, звернена до супутника, перетворилася з легко іронічної на майже знущальну. Вона явно бавилася зі мною так само знічев’я, як і я з нею, і мені довелося не без ненависті віддати належне її бездоганно зіпсутій техніці зваблення. Протягом усього часу, коли вона з удаваною таємничістю пропонувала мені порозглядати приваби свого тіла, не припиняла вслухатися у шепіт свого супутника, одночасно брала і давала, і все це лише жартома, у грі. Переважно я ненавиджу в інших такий тип холодної й нахабно розрахованої чуттєвості, бо вона надто інцестуально-споріднена з моєю власною свідомою відсутністю почуттів. Але тепер я однозначно відчував збудження, можливо, більше зі злості, як від пожадання. Я зухвало підійшов ближче і почав упритул роздивлятись її. «Я хочу тебе, ти, гарна тварюко», – неприховано промовляли мої жести, а мої губи, мабуть, мимоволі рухалися, бо вона посміхнулася з легкою зневагою, повернула голову геть від мене, поправила сукню над оголеною ногою. Але вже за мить її чорні зіниці знову зблиснули, зиркнули на мене і тут же подивились в інший бік. Було абсолютно ясно, що вона бавиться зі мною так само, як і я з нею, що ми рівноцінні партнери, бо обоє граємо з чужими почуттями, але наші власні лише удавані, і все це лише для забави, щоб швидше минув час нудного дня.

Але раптом її обличчя втратило напругу, блиск очей погас, а довкола рота замість посмішки утворилась невеличка роздратована зморшка. Я простежив за її поглядом: до неї поспішав невисокий товстун, на якому одяг неохайно збирався складками, а обличчя й чоло якого були вологі від збудження, так що він нервово витирав їх хустинкою. Капелюха він надівав явно поспіхом, і той криво сидів на голові, відкриваючи широку лисину; я мимоволі подумав про те, що, коли цей чоловік знімає капелюха, на його лисині поблискують великі краплини поту, і від думки про це мені стало гидко. У долоні, на пальцях якої було багато перснів, він тримав пучок квитків. Він мало не лускав від збудження і, навіть не зиркнувши на свою дружину, жваво заговорив до офіцера угорською. Я відразу ж упізнав у ньому фанатика скачок, якогось продавця коней трохи вищої категорії, для якого перегони були єдиним задоволенням у житті, сурогатом, замінником кохання. Дружина, здається, зробила йому зауваження (вона явно його соромилася і після його приходу втратила свою самовпевненість), бо він поправив свого капелюха і з поблажливою та добродушною ніжністю поплескав її по плечу. Вона люто звела брови, їй стало неприємно від такої подружньої безцеремонності, якої вона соромилася в присутності офіцера, а можливо, і в моїй. Чоловік, здається, перепрошував, сказав офіцерові кілька слів угорською, той відповів із ввічливою посмішкою, і товстун ніжно і трохи несміливо взяв дружину попід руку. Я відчув, що вона соромиться перед нами його панібратської інтимності, і насолоджувався її приниженням зі змішаним почуттям іронії та відрази. Але вона вже спохопилася, м’яко притулилась до його руки і кинула мені знущальний погляд, який мав би значити: «Дивися, я належу йому, а не тобі». У мені спалахнули водночас лють і огида. Спершу я хотів повернутися до неї спиною і піти далі, щоб продемонструвати, що дружина такого пересічного товстуна мене більше не цікавить. Але вона схвилювала мене надто сильно. І я залишився.

У цей момент голосно прозвучав сигнал старту, і раптом люди, які пліткували поміж собою, розбившись на групки, суцільною масою кинулися з усіх боків до бар’єра. Довелося докладати зусиль, аби мене не потягли за собою, бо я хотів скористатись цим хаосом і переміститися кудись поближче до неї. Можливо, трапилась би нагода для якогось вирішального погляду, доторку, якогось спонтанного зухвальства, я навіть точно не знав, на що саме сподіваюсь. Тому пробився поміж усіма людьми поближче до незнайомки. У цей момент грубас помчав уперед, мабуть, щоб зайняти зручніше місце на трибуні, і людський потік із силою зіштовхнув нас із ним, аж його капелюх упав на землю, а квитки розлетілися в різні боки й опустилися на землю, ніби червоні, сині, жовті та білі метелики. Він витріщився на мене. Я хотів перепросити, але якась зла сила стиснула мої губи, і замість цього я подивився на нього холодно, зухвало й образливо, ніби провокував на таку ж неввічливість. Його погляд невпевнено зупинився на мені, щоки почервоніли від люті, але в останній момент він злякався і спасував переді мною. Моя лють перемогла його. Я ніколи не забуду, як він злякано зазирнув мені в очі, а потім відвернувся, згадав про свої квитки і нахилився, щоб підняти капелюх і папірці. Його дружина зиркнула на мене з неприхованою люттю, її обличчя почервоніло, вона випустила його руку і подивилася на мене так, ніби з радістю дала б мені ляпаса. Але я залишився на своєму місці і вдавав, ніби нічого не трапилося, з посмішкою на обличчі зверхньо спостерігав за тим, як товстун з неймовірними зусиллями крекче і повзає перед моїми ногами, збирає свої квитки, але я навіть не думав допомогти йому. Коли він нахилявся, комір відставав далеко від його шиї, ніби пір’я набундюченої курки, на червоній шиї утворилася товста складка, астматична задишка супроводжувала кожен його рух. Коли я дивився на це його кректіння, мені на думку мимоволі спала непристойна і малоапетитна асоціація, я уявив собі його наодинці зі своєю дружиною під час виконання подружніх обов’язків, і це так розсмішило мене, що я відверто розреготався їй в обличчя, перекошене неприхованою люттю. Вона знову зблідла і тепер стояла переді мною, не в змозі дочекатися, коли закінчиться ця жахлива сцена, не могла більше стримуватися, – нарешті я зміг вичавити з неї якесь справжнє, не награне почуття: ненависть, нестримну лють! Я би з задоволенням спостерігав цю малоприємну для неї сцену безкінечно, з холодним злорадством я роздивлявся, як він мордується, визбирує один за одним свої квитки. У мене в горлі раптом завівся якийсь підлий чортик, який знай підсміювався і хотів підбити мене на регіт, я би з радістю відверто висміяв його або полоскотав цю білу товсту масу своєю тростиною. Я не пригадував, щоб колись раніше відчував таку сильну зловтіху, як у момент блискучого тріумфу і приниження цієї зухвалої кокетки. Але ось нещасний, здається, позбирав нарешті всі свої квитки, лише один, синій, полетів далі і приземлився біля самої моєї ноги. Товстун озирався довкола, кректав із натуги, але його короткозорі очі не бачили папірця, а пенсне з’їхало на самий кінчик спітнілого носа. І в цю секунду я підступно вирішив продовжити його муки, підкорився своєму сьогоднішньому настроєві, ніби капосний школяр. Я миттю підняв ногу і поставив ступню на квиток, тож тепер папірець уже неможливо було знайти, хоч як старайся, – усе залежало тільки від мене. Але він невтомно шукав, час від часу перераховуючи кольорові шматки паперу в себе на долоні: було очевидно, що йому ще бракує одного – того, що в мене під підошвою. І ось коли він укотре збирався почати пошуки і нахилитися над землею посеред неспокійного натовпу, що вирував довкола, не витримала його дружина, яка досі з затятим виразом обличчя стійко ігнорувала мій іронічний погляд. Із лютою нетерплячістю в голосі вона вигукнула:

– Лайоше!

Це прозвучало як наказ, і він підскочив, немов кінь, який чує сигнал ріжка, ще раз кинув поглядом на землю, – мені в цей момент здалося, що захований квиток лоскоче крізь підошву мою ногу, і я ледь стримувався від сміху. А потім він слухняно пішов слідом за дружиною, яка демонстративно потягнула його геть від мене в гущу людського натовпу.

Я залишився на місці, у мене не виникало жодного бажання піти слідом за цими двома. Епізод для мене завершився, еротичне бажання зникло і залишило по собі приємний настрій.

Моє збудження також минулося, і тепер я відчував лише здорову ситість від раптового нападу злорадства, зухвале самовдоволення від удалого жарту. Спереду люди підсувалися тісніше одне до одного, їхнє хвилювання росло, і вони об’єднувалися в єдиному пориві, який усе тісніше притискав їх до бар’єра, перетворюючи на єдину чорну масу. Але я навіть не дивився в той бік, мені це було нецікаво. Я вагався, куди податися – до сусіднього парку чи додому. Але щойно зробив перший крок, як зауважив під ногою синій квиток, який усе ще лежав на землі і про який я давно забув. Я підняв його і тримав у пальцях, роздумуючи, що з ним зробити. Несміливо подумав про те, щоб повернути його назад Лайошу, і це було б ідеальною нагодою познайомитися з його дружиною. Але вона більше не приваблювала мене, а те короткочасне зацікавлення, яке спалахнуло кілька хвилин тому, вже перетворилося на звичну байдужість. Від дружини Лайоша мені не потрібно було більше нічого, окрім тієї гри поглядів, яку я вже пережив, а сам товстун видався мені надто малоапетитним, щоб ділити з ним хоча б щось тілесне, – я вже достатньо натішився цією грою, тож тепер залишилося лише приємне розслаблення і легка цікавість.

Стілець продовжував стояти на тому ж місці, полишений і порожній. Я зручно розвалився на ньому і закурив цигарку. Перед моїми очима знову розігрувалися шалені пристрасті, але я не звертав на це уваги: повторення мене не цікавили. Я спостерігав за цигарковим димом, що підіймався догори, і згадував, як два місяці тому сидів біля водоспаду в Мерано і вдивлявся у воду. Це було дуже схоже на те, що відбувалося тепер переді мною на іподромі: і там, і тут – бурхливий, стрімкий потік, який нікого не гріє і нікого не охолоджує, а ще – безглузде ревіння посеред мовчазного голубого пейзажу. Але ось пристрасті на іподромі сягнули своєї найвищої точки – крещендо, і знову вгору полетіли парасолі, капелюхи, хустинки, над чорним людським морем стояв несамовитий крик, усі голоси злилися воєдино і видали потужний крик, знову з горла багатотисячного натовпу вирвалося одне ім’я, повторене тисячі, десятки тисяч разів, з криком, із відчаєм, в екстазі:

– Крессі! Крессі! Крессі!

І тут натягнута струна раптово обірвалася (повторення робить навіть шалену пристрасть одноманітною!). Зазвучала музика, натовп розійшовся. Уперед були виставлені таблички з номером переможця. Я зиркнув на них без особливої цікавості. На першому місці світилася сімка. Так само машинально я перевів погляд на синій квиток, який усе ще тримав між пальцями. І на ньому теж була сімка. Я зареготав. Квиток виграв, спритний Лайош правильно зробив ставку. Тож я своєю зловтіхою ще й видурив гроші у товстуна; раптом хороший настрій знову повернувся до мене, а разом з ним і зацікавлення – я вирішив з’ясувати, скільки коштувало йому моє ревниве втручання. І я вперше уважніше придивився до синього клаптика паперу. Це був квиток на двадцять крон в ординарі. Мабуть, виграш був досить великим. Недовго роздумуючи, тільки з самої лише цікавості я дав натовпу донести себе до кас. Мене притиснули до одного з віконечок, я простягнув квиток, і відразу ж швидкі кістляві руки людини, обличчя якої мені не було видно, відрахували мені дев’ять купюр по двадцять крон і поклали на мармурову дошку.

І в цей момент, коли в моїх руках опинилися гроші, справжні гроші, сміх застряг мені в горлі. І відразу ж з’явилося неприємне відчуття, яке примусило відсмикнути руки від чужих грошей. Я би з задоволенням залишив сині купюри на мармуровій дошці, але за мною вже хвилювалася черга, кожен хотів якнайшвидше отримати виграш. Тож не залишалося нічого іншого, як із соромом кінчиками пальців взяти гроші: вони пекли мої долоні, ніби синє полум’я, я мимоволі відставляв руку подалі від тіла, ніби і ця рука, яка взяла чуже, теж більше мені не належить. Раптом я усвідомив увесь жах ситуації. Жарт зайшов занадто далеко, я захопився і мимоволі зробив учинок, не гідний чесного чоловіка і джентльмена, офіцера запасу, я не наважувався навіть подумки вимовити справжню назву скоєного. Бо я не просто приховав ці гроші, а виманив хитрощами, тобто вкрав.

Довкола мене дзижчали й шелестіли голоси, люди проштовхувалися до кас і назад. А я продовжував стояти нерухомо із відставленою вбік рукою. Що мені тепер робити? Спершу я подумав про найпростіший вихід: знайти справжнього власника виграшу, віддати йому гроші і перепросити. Але це було неможливо, тим більше в присутності іншого офіцера. Я ж був лейтенантом запасу, і таке зізнання відразу ж позбавило б мене чину. Навіть якби я просто знайшов квиток, то отримувати за нього гроші вже було негідним учинком. Я подумав і про те, щоб піддатися інстинктивному бажанню зіжмакати банкноти й викинути геть, але і це було б ризиковано, адже хтось міг побачити і запідозрити щось недобре. Але я в жодному випадку не хотів залишати собі ці гроші, а тим більше запихати їх до свого гаманця, щоб потім подарувати комусь. У мене з дитинства разом зі звичкою носити чисту білизну виробили потребу жити чесно, тому мені було гидко навіть подумати про те, щоб доторкнутися до чужих папірців. Позбутися цих грошей, як завгодно, але позбутися, – це було єдине моє бажання, геть далі від них! Я безпорадно озирнувся довкола, пошукав якогось сховку, якогось усамітненого місця, і тут зауважив, що люди знову вишиковуються в черги до кас, цього разу з грошима в руках. Це видалося мені порятунком. Повернути гроші назад злій випадковості, яка принесла їх мені, закинути назад, у ненаситну прірву, яка вже жадібно заковтувала нові ставки – сріблом і купюрами, так, це було звільнення.

І я кинувся до кас, пробиваючись крізь натовп. Ось переді мною залишилося лише двоє чоловіків, а потім настане моя черга, і тут я усвідомив, що навіть не знаю, як називаються коні, на яких треба ставити. Я почав жадібно дослухатися до розмов довкола.

– Ви ставите на Равахоля? – запитав хтось у черзі.

– Звичайно, на Равахоля, – відповів співрозмовник.

– Думаєте, Тедді не має жодних шансів?

– Тедді? Та ви що? Він програв навіть пробний забіг. Ні в якому разі не ставте на Тедді.

Я проковтнув почуте, як спраглий ковток води. Отже, Тедді поганий. Він точно не виграє. І я відразу ж вирішив поставити на нього. Простягнув гроші у віконечко, назвав щойно почуте ім’я Тедді і додав: «В ординарі». Чиясь рука простягнула мені назад квитки. Тепер у моїй руці було дев’ять біло-червоних паперових квитків замість одного. Мені все ще було соромно, але вже не так пекло в долоні, і я не відчував себе більше так принизливо і неприємно, як тоді, коли тримав у руках гроші.

Я знову відчув себе легко, майже безтурботно: я позбувся грошей, а разом з ними й неприємного осаду від усієї цієї історії, усе знову перетворилось на жарт, як і було на початку. Я розслаблено опустився знову на свій стілець, запалив цигарку і поволі випускав дим перед собою. Але мені було неспокійно, я піднявся з місця, походив туди-сюди і знову сів. Як не дивно, мій мрійливий настрій зник, а замість нього з’явилася нервовість. Спершу я думав, що це через побоювання зустріти у людському натовпі Лайоша з дружиною. Але як вони могли б дізнатися, що дев’ять квитків у мене в руці належать їм? Неспокій натовпу також мені не заважав, навпаки, я з цікавістю спостерігав, чи люди не почали знову скупчуватися біля трибун, і весь час ловив себе на тому, що все частіше підіймаюся з місця, шукаючи очима прапорець, який підіймають догори перед початком забігу. Отже, тепер я теж відчув це – нетерпіння, гарячкове очікування, мені хотілося, щоб забіг розпочався чимшвидше і ця неприємна пригода нарешті завершилася назавжди.

Повз мене пройшов хлопець зі спортивною газетою. Я зупинив його, купив газету і почав читати програму перегонів, не без труднощів долав не дуже знайомий мені жаргон. Знайшов серед коней Тедді, дізнався ім’я його жокея, власника стайні і кольори – білий і червоний. Але чому це все раптом почало мене цікавити? Я роздратовано зім’яв папір і викинув геть, встав, потім знову сів. Раптом мені стало душно, і я змушений був витерти вологе чоло хустинкою, комір почав тиснути мене. А старт усе не розпочинався.

Нарешті почувся дзвінок, люди посунули до бар’єра, і в цей момент я з жахом відчув, що і мене цей звук вирвав із заціпеніння, ніби будильник із глибокого сну. Я так різко підскочив зі стільця, що перекинув його, а тоді помчав уперед, міцно стискаючи у пальцях квитки, врізався у саму гущу натовпу, ніби боявся, що запізнюся і прогавлю щось дуже важливе. Я брутально порозпихав ліктями людей і пропхався до самого бар’єра, вихопив стілець, на який збиралася сісти якась жінка, і забрав його собі. Неадекватність і нетактовність такої моєї поведінки відбилася, мов у люстрі, у здивованому погляді цієї жінки – це була моя знайома, графиня Р., я не наважився подивитися в її очі під роздратовано піднятими бровами, а відвів погляд убік, червоніючи від сорому і впертості, а тоді вискочив ногами на стілець, щоб краще бачити поле.

Десь далеко на іншому кінці поля на зеленому газоні біля лінії старту стояло кілька коней, а крихітні з такої відстані жокеї, схожі на кольорових клоунів, ледве втримували їх на лінії. Я відразу ж спробував відшукати серед них свого, але як не мав досвіду, то очі застилала якась дивна гаряча пелена, і я не міг розрізнити серед кольорових плям сполучення червоного з білим. У цей момент дзвінок прозвучав удруге, і, як сім кольорових стріл, водночас випущених з лука, коні зірвалися з місця. Спокійному сторонньому спостерігачеві це мало б видаватись дуже гарним та естетичним, – стрункі тварини галопом мчать по зеленій траві, майже не торкаючись копитами землі. Але я не відчув цієї краси, бо з усіх сил намагався розгледіти свого коня і свого жокея, дратуючись, що не прихопив бінокль. Як я не вигинався і не витягувався, але не міг побачити нічого, крім п’яти комах, які змішалися в один клубок, що стрімко пересувається. Але ось на повороті клубок почав розтягуватися, перетворився на клин, гострий кінець висунувся вперед, а задні коні почали відставати. Змагання ставало все запеклішим: троє чи четверо коней, що мчали галопом, зліпилися докупи, ніби кольорові смужки паперу, час від часу вони по одному ненадовго виривалися вперед. І я мимоволі витягнув усе своє тіло, ніби цей наслідувальний пружний і пристрасний рух міг підвищити швидкість коней і додати їм сили.

Довкола мене росло збудження. Більш досвідчені розпізнали кольори своїх коней ще на повороті, бо із загального гудіння натовпу все частіше, ніби ракети, виривалися окремі імена. Біля мене стояв якийсь чоловік і мов божевільний махав руками, а щоразу, коли вперед виривався один із коней, чоловік несамовито верещав гидким голосом:

– Равахоль! Равахоль!

Я побачив, що наперед і справді вирвався жокей у синьому, і мене охопила лють через те, що це не мій кінь наближається до перемоги. Цей крик: «Равахоль! Равахоль!» ставав нестерпним, а чоловік усе більше видавався мені ненависним, я аж пінився від люті і залюбки вгатив би кулаком у чорне провалля його роззявленого в крику рота. Я тремтів від люті, мов у гарячці, відчував, що от-от зірвуся і зроблю якусь дурницю. Але тут ще один кінь вирвався уперед. Можливо, це був Тедді, можливо, можливо, – і ця надія знову пробудила у мені азарт. Мені здалося, що над крупом коня промайнуло щось червоне, коли вершник махнув нагайкою, це міг бути мій кінь, мав бути мій! Але чому він не може розігнати його як слід, цей невдаха! Ще раз ударити нагайкою! Ще раз! Ось, ось він наздоганяє, він уже зовсім близько! Ще трохи. Чому Равахоль? Равахоль? Ні, не Равахоль! Не Равахоль! Тедді! Тедді! Вперед, Тедді! Тедді!

Раптом я відхилився назад. Що – що це таке було? Хто кричав, як божевільний? Хто тупотів: «Тедді! Тедді!» Невже це був я? І я сам злякався власного азарту. Хотів стриматися, взяти себе в руки, моя гарячка змінилася раптовим нападом сорому. Але я не міг відвести погляду від поля, на якому двоє коней ніби приклеїлися один до одного, і це, мабуть, справді був Тедді, який не відставав від гидкого Равахоля, якого я ненавидів від усього серця, бо довкола мене інші вболівальники теж почали кричати:

– Тедді! Тедді!

Цей крик знову занурив мене у глибини азарту, нетривале прозріння минуло, і я більше не володів собою. Він повинен, він просто змушений перемогти; і справді, раптом з-за фаворита почала з’являтися голова іншого коня, спершу ледь помітна, а потім трохи ширша – ось уже видно шию, і в цей момент звучить фінальний сигнал, – трибуни зриваються в єдиному пориві, який значить і радість, і відчай, і лють. На коротку мить омріяне ім’я наповнює простір до самого неба. А потім крик обривається і звучить музика.

Розпашілий і спітнілий, я піднявся зі свого місця, серце шалено стукотіло. Але мені довелося відразу ж сісти знову, щоб трохи заспокоїтися, – настільки сильними були моє хвилювання і радість. Мене охопило досі незнане блаженство, безглузда, безпричинна радість від того, що доля так приречено виконує мої забаганки. Я марно намагався переконати себе, що цей кінь переміг усупереч моєму бажанню, бо насправді я хотів програти ці гроші. Але я сам собі не вірив, і вже відчував, як мене зі страшною силою кудись тягне. Я знав, куди саме: ближче до перемоги, до того, щоб відчути її, схопити руками, намацати в долонях гроші, багато грошей, сині хрусткі купюри поміж пальцями і лоскотання нервів по всьому тілу. Мною заволоділа якась незнана мені зла сила, проти неї нічого не міг вдіяти навіть сором. І я мимоволі піднявся з місця і швидко побіг до каси, брутально розштовхуючи ліктями натовп, пробився до віконечка, нетерпляче відсуваючи вбік чергу, тільки для того, щоб пошвидше відчути в долонях справжні гроші.

– Хам! – крикнув хтось мені вслід.

Я почув це, але навіть не озирнувся, щоб відповісти, я весь аж тремтів від дивної хворобливої нетерплячки. Урешті черга дійшла до мене і я схопив пачку синіх купюр. Тремтячими пальцями перерахував і відчув неймовірну радість. У пачці було сорок шість крон.

Я похапцем запхнув їх до кишені. У голові пульсувала одна-єдина думка: грати далі, виграти більше, ще більше. Де я подів свою газету? А, викинув геть від хвилювання. Я озирнувся, щоб купити нову. Але раптом із жахом зауважив, що люди довкола вишикувалися у черзі біля виходу, каси зачиняються, а прапори опускаються. Усе завершилося. Це був останній забіг. На якусь мить я застиг. А потім мене охопила лють, ніби зі мною вчинили несправедливо. Я не міг змиритися з тим, що тепер, коли усі мої нерви натягнуті мов струни, кров пульсує в жилах так швидко, як цього не бувало вже давно, і тут раптом усе закінчується. Я спробував потішити себе думкою, що помилився, але помилки бути не могло, бо натовп ставав усе рідшим і вже стало видно затоптаний газон поміж поодинокими постатями людей, які досі не пішли геть. Я відчув, що маю смішний вигляд у своєму збудженні, і врешті зрушився з місця, одягнув капелюх – ціпок я, здається, загубив біля трибуни – і попрямував до виходу. До мене підскочив якийсь лакей, послужливо підняв капелюха, я назвав йому номер фіакра, і він з усієї сили викрикнув його над площею, склавши долоні рупором. Тут же почувся стукіт кінських копит. Я наказав фірманові поволі їхати головною вулицею. Бо тепер, коли ажіотаж довкола уже зовсім спав, я відчув бажання ще раз відновити в уяві всі події сьогоднішнього дня.

У цей момент повз мене проїхав інший фіакр. Я мимоволі глянув на пасажирів, і тут же різко відвів погляд. Це була та сама жінка зі своїм вгодованим чоловіком. Вони не помітили мене. Але я раптом відчув, ніби мене зловили на гарячому. Це було страшенно неприємно. І мені захотілося крикнути фірманові, щоб поквапив коней, і я зміг якомога швидше втекти подалі від них.

Фіакр на своїх гумових шинах м’яко пересувався поміж каштанами на центральній алеї, праворуч і ліворуч їхало чимало інших повозів, схожих на кораблі з квітами, вони везли на борту свій барвистий вантаж – святково вбраних жінок. Повітря було м’яким і солодким, у ньому вже відчувалися перші пориви вечірнього холоду, які пробивалися крізь дорожню куряву. Але настрій приємної мрійливості більше не повертався: зустріч із обманутим Лайошем знову викликала в мені почуття сорому. Воно увірвалося в мою схвильовану азартом свідомість, немов холодний протяг. Я ще раз відтворив у своїй уяві те, що трапилося, і не міг зрозуміти сам себе: як я міг без жодної потреби привласнити випадково знайдені гроші, запхнути їх собі в кишеню, я, чесний чоловік, джентльмен, якого запрошують до найкращого товариства, офіцер запасу. Та ще й зробив це з жадібною радістю, з азартом, якому неможливо знайти виправдання. Ще годину тому я був бездоганним і чесним чоловіком, а тепер скоїв крадіжку. Я став злодієм. І, щоб налякати себе ще більше, я тихо повторив власний вирок у затишку фіакра, який ледь чутно котився вперед, мимоволі дотримуючись ритму, в якому постукували кінські копита:

– Злодій! Злодій! Злодій! Злодій!

Це дуже дивно. Я навіть не знаю, як описати те, що трапилося, це важко пояснити, неможливо виправдати, але я все одно переконаний, що нічого не вигадую, усе було саме так. Кожне своє почуття, кожну зміну настрою, які я пережив за цей час, я пригадую дуже чітко, із майже неправдоподібною точністю деталей, мало що з пережитого мною за тридцять шість років запам’яталося мені настільки добре. І все ж таки я не можу наважитися усвідомити, що ця абсурдна низка подій і раптові зміни моїх відчуттів трапилися саме зі мною і що все це було насправді, а не вві сні. Я не знаю, чи хтось із поетів чи психологів зміг би викласти все це в логічній послідовності. Я можу накреслити, лише відтворити події у хронологічному порядку. Отже, я сказав сам собі:

– Злодій! Злодій! Злодій!

А потім настав дуже дивний момент, момент, коли не відбувалося взагалі нічого, коли я лише – як важко це окреслити словами!.. – лише дослухався до власних відчуттів. Я розпочав процес із самим собою і оголосив звинувачення, а тепер звинувачений мав би відповісти судді. Тож я чекав, але нічого не відбулося. Слово «Злодій!», яке мало подіяти на мене немов удар нагайкою, принаймні так я сподівався, і мало примусити мене здригнутися, а потім відчути безіменний, але нищівний сором, це слово не дало жодного ефекту. Я терпляче зачекав кілька хвилин, бо надто добре відчував, що за цим впертим мовчанням таки щось ховається, і нервово очікував відлуння, крику огиди, обурення, розпачу від такого самозвинувачення, але марно. Знову нічого не трапилося. Ніхто мені не відповів. Я ще раз повторив собі:

– Злодій! Злодій!

Цього разу вже голосніше, аби врешті розбудити своє глухувате і неповоротке сумління. Але мені знову ніхто не відповів. І раптом мою свідомість прорізав спалах, ніби сірник, який запалили над бездонною темрявою провалля, раптом я збагнув, що тільки хотів відчувати сором, але насправді нічого не відчував, а в глибині душі навіть був гордим за свій нечуваний учинок.

Як таке могло трапитися? Я намагався боронитися проти цього несподіваного усвідомлення, бо злякався сам себе, але мої почуття були надто бурхливими, важко було притлумити їх у собі. Почуття, яке так сильно розігрівало мені кров, не мало нічого спільного ні з соромом, ні з обуренням, ні з відразою до себе, – це була радість, п’янка радість, яка закипала в мені, розгоралася яскравим і бадьорим полум’ям. Уперше за багато років я відчув, що живу, насправді живу, що мої відчуття були лише притупленими, а не відмерли назавжди, що під засипаною піском поверхнею моєї байдужості ще чаїлися бурхливі потоки пристрасті і, коли їх зачепила чарівна паличка випадковості, вони змогли примусити моє серце битися сильніше. Таємничий вулкан земних відчуттів, який час від часу вибухає сильними і ненаситними бажаннями у кожній часточці всесвіту, здатній дихати, причаївся і в мені, бо я також живий, я рухаюся, мені притаманні всі людські пристрасті – добрі й погані. У мене всередині ніби відчинилися якісь двері, а за ними стало видно глибоке провалля пристрасті, і я зазирнув усередину, аж закрутилася голова, побачив у собі незнані досі відчуття, це мене злякало, але водночас і втішило. І поки фіакр повільно віз моє замріяне тіло повз таких самих, як я, світських нероб, я усе більше занурювався у глибини свого людського єства, неймовірно самотній у цьому мовчазному самоосягненні, а наді мною світився лише високо піднятий факел мого неспокійного сумління. І посеред цих тисяч людей, які розмовляли і сміялися довкола мене, я шукав утрачене власне «я», магічною силою пам’яті відтворював в уяві власне минуле. Давно забуті речі з’являлися раптом у запилених і сліпих дзеркалах моєї свідомості. Я пригадав, що одного разу, ще в школі, вкрав у товариша кишенькового ножа і з такою ж пекельною радістю спостерігав, як він усюди шукає цього ножа, питає про нього всіх і кожного, хвилюється. Я раптом збагнув, чому години, проведені наодинці з деякими жінками, часто бували такими тривожними, ніби перед грозою, зрозумів, що моя чуттєвість була тільки приспаною, притлумленою ідіотським ідеалом джентльмена, нав’язаним мені суспільством, але глибоко в моїй душі, на дні її засипаних піском криниць і каналів, усе ще пульсують гарячі струмені життя, такі ж, як і в усіх інших людях. О, життя насправді завжди було в мені, я просто не наважувався дати собі волю, замурувався і сховався від себе самого, і ось стримувана сила нарешті прорвалася назовні, багате й інтенсивне життя перемогло мене в мені ж самому. І тепер я знав, що живу, знав зі зворушенням жінки, у якої щойно вперше заворушилося під серцем дитя, так само і я відчув справжнє – не знаю, як це краще сформулювати, – правдиве, не удаване життя, яке зароджувалося в мені. Мені майже соромно писати про це, але я раптом усвідомив, що розцвітаю, хоча лише кілька годин тому ще вважав себе цілковито байдужим до всього на світі. А тепер кров пульсувала в моїх жилах, почуття поволі розквітали у душевному теплі, і я знову розкошував у передчутті незнаного плоду, який дозріває у мені, – незрівнянно солодкий або ж нестерпно гіркий. Посеред білого дня, на площі, де тисячі людей розповідали одне одному про якісь дурниці, зі мною трапилося чудо Тангейзера[36] – я знову навчився відчувати, на сухій палиці з’явилися молоді бруньки.

Хтось покликав мене з сусіднього екіпажа, здається, я не почув, коли цей чоловік вітався зі мною вперше. Я здригнувся від несподіванки, роздратований через те, що мене вирвали зі стану солодкої самозаглибленої замріяності, цього найкращого з коли-небудь бачених мною снів. Погляд на знайомого, який покликав мене, зруйнував ці мрії, – я побачив свого шкільного товариша Альфонса, друга моїх дитячих років, тепер він був прокурором. І тут мене раптом трусонуло, мов у лихоманці: цей чоловік, – подумав я собі, – який так приязно вітається з тобою, тепер матиме над тобою необмежену владу, варто йому лише довідатися про твій учинок. Якби він уже знав про те, що ти скоїв, то був би зобов’язаний силою витягти тебе із теплого фіакра, вирвати з твого теплого безжурного існування і кинути на три або й п’ять років у безжальний світ за ґратами, до інших злодіїв, яких загнала в їхні камери нагайка нужди. Але страх тільки на коротку мить зловив мою тремтячу руку своїми крижаними обіймами, тільки на секунду моє серце завмерло і перестало битися, – а потім і ця думка перетворилась на гаряче відчуття, на якусь нереальну і нахабну гордість, самовдоволене і майже зверхнє споглядання всіх довкола. «Ваша дружня посмішка застигла б у кутику рота, якби ви тільки знали, який я, – думав я собі. – Ви б тоді не віталися зі мною як із рівним собі! Ви з відразою відкидали б моє привітання геть від себе, немов бризки нечистот, струшували б його з одягу з огидою і роздратуванням. Але ще до того, як ви зможете викинути мене зі свого товариства, я вже зробив це сам, сьогодні після обіду я викреслив своє ім’я зі списків мешканців вашого холодного кістлявого світу, у якому я був лише коліщатком, яке працювало бездоганно, було часткою велетенської машини, яка байдуже стукотить своїми поршнями і бездумно повторює одні і ті ж рухи. Я кинувся у прірву такої глибини, про існування якої раніше ніколи навіть не здогадувався, але за цей короткий час я відчув у собі більше життя, ніж за десять років серед вас. Я більше не належу вам, не є одним із вас, я тепер поза межами вашого кола, на недосяжній глибині чи висоті, але ніколи більше, жодного разу не опинюся на пласкому пляжі вашої міщанської добропорядності. Я вперше в житті відчув усе, що може відчути людина доброго і поганого, але вам ніколи цього не збагнути, ніколи не зрозуміти мене: нікчемні люди, що ви можете знати про мою таємницю!»

Як мені висловити те, що я відчував тоді, я, елегантно вбраний джентльмен, який холодно вітається з усіма знайомими в сусідніх екіпажах і незворушно їде далі! Бо, поки моя зовнішня оболонка, той чоловік, яким я був колись, розпізнавав обличчя і вітався, всередині у мене гриміла така п’янка музика, що я змушений був стримуватися, аби не викрикнути щось у цей метушливий натовп. Почуття переповнювали мене аж до фізичного болю, і мені час від часу доводилося притискати долоню до грудей, у яких болісно стискалося серце. Але жодне з моїх численних почуттів не існувало окремо – біль, задоволення, переляк, жах і розкаяння, – усі вони злилися в єдиний потік, і я розумів тільки те, що живу і здатен відчувати. І ця найпростіша з людських властивостей, якої я був позбавлений роками, тепер так сильно п’янила мене. Жодної секунди протягом усіх своїх тридцяти шести років я ще настільки сильно не відчував себе живим, і це відчуття не давало мені стільки радості, як тепер.

Раптом екіпаж обережно зупинився: кучер натягнув віжки, озирнувся і запитав, чи везти мене додому. Я отямився від своїх мрій і подивився на вулицю: тільки тепер здивовано зауважив, що промріяв дуже довго, минуло кілька годин. Надворі стемніло, верхівки дерев м’яко шелестіли, каштани видихали свій аромат у вечірню прохолоду. А високо в небі уже поблискував місяць, ще закритий хмарами. На сьогодні з мене досить, має бути досить. Але додому мені ще не хотілося – куди завгодно, тільки не у свій звичний світ! Я заплатив кучерові. Коли витягнув гаманець і взяв одну з купюр, мою руку від кінчиків пальців до ліктя ніби вдарило струмом, отже, в мені ще залишилося щось від колишнього мене, який умів соромитися. Сумління джентльмена звивалось у передсмертній судомі, але рука вже перебирала крадені гроші дуже бадьоро, і я був щедрим від радості. Возниця подякував кілька разів підряд, і я аж посміхнувся: якби він тільки знав! Коні рушили, екіпаж поїхав геть. Я подивився йому вслід, як людина, яка дивиться з борту корабля на пляж, де відчула себе щасливою.

Якусь мить я продовжував замріяно стояти посеред натовпу, який сміявся, гомонів та галасував у звуках музики. Було десь близько сьомої, і я за старою звичкою подався до Захера, куди раніше після перегонів завжди приходив обідати з друзями. Мабуть, екіпаж не даремно привіз мене саме сюди. Але щойно я торкнувся до клямки на хвіртці фешенебельного літнього ресторану, як передумав: мені ще не хотілося повертатися до свого звичного оточення, ще не хотілося, щоб те нове й незнане, що так таємниче бродило в мені, розчинилося у порожніх світських розмовах, не хотілося, щоб зникала блискуча магія пригоди, яка тримала мене в напрузі ось уже кілька годин.

Здалеку було чути музику, і я мимоволі попрямував на звук: сьогодні мене приваблювало все випадкове, і це було так приємно, мені сподобалася ідея загубитися всередині неспокійного натовпу. Моя кров закипала посеред цієї густої і рухливої людської маси: я раптом знову напружився, мов струна, був схвильованим, а всі мої чуття уважно вбирали густі випари людського подиху, пилюки, поту і тютюну. Бо усе те, що раніше, навіть ще вчора, відштовхнуло б вишуканого джентльмена в мені і видалося б вульгарним, плебейським та ординарним, тепер магічно притягувало до себе мій новий інстинкт, так ніби я вперше відчув у собі щось тваринне, кероване лише низькими інстинктами. Тут серед соціальних низів, поміж солдатів, служниць, волоцюг, я чомусь раптом відчув себе дуже добре, хоча і не міг зрозуміти чому. Я жадібно вдихав це смердюче повітря, тішився, коли мене штовхали і притискали у натовпі, із зацікавленням очікував, куди цей натовп занесе мене, якщо я йтиму навмання, без конкретної мети. Звуки народного гуляння були все ближче, все голосніше долинали до мене удари тарілок та мелодії духового оркестру, шарманки з фанатичною монотонністю тарабанили безкінечні польки та вальси, з павільйонів чулися глухі удари, крики та п’яний сміх, а між деревами визирнула, виблискуючи яскравими вогнями, карусель мого дитинства. Я зупинився посеред площі і з головою занурився у цей хаос, наповнив ним свої вуха й очі: ці вибухи галасу, цей пекельний безлад заспокоювали мене, бо заглушали мій внутрішній неспокій. Я спостерігав, як служниці у надутих вітром сукнях з дикими криками радості злітають на качелях високо в небо, як помічники м’ясників задоволено опускають молоти на силоміри, захриплі голоси перекрикують галас натовпу і шарманок, мавпячими жестами закликають публіку до своїх павільйонів, як усе це кипить і перемішується з бурхливим життям натовпу, сп’янілого від музики, миготіння ліхтарів і власного тепла, яке випаровували тисячі розігрітих людських тіл. Відтоді, як я сам ожив, відразу ж почав помічати вітальність інших. Я відчував пристрасть мільйонного міста, яка за ці кілька недільних годин виливається назовні бурхливим та гарячим потоком, розігріває сама себе і перетворюється на тупе, тваринне, але в чомусь здорове, жваве монолітне задоволення. До мене весь час хтось торкався, чиїсь тіла терлись об мене, їхня гарячковість потроху передавалася й мені: мої нерви напружилися, збуджені різкими довколишніми запахами, і я потроху також почав розділяти це всюдисуще загальне сп’яніння. Уперше за багато років, а можливо, і вперше у своєму житті я опинився всередині такого натовпу, відчув над собою владу людської маси, настрій якої невідворотно захоплював і мене, примушував підкоритися. Мені здавалося, ніби прорвало якусь дамбу і тепер у моїх жилах курсував невпинний потік, який сполучав мене з цим світом, і мені захотілося знищити всі, й навіть ці останні бар’єри між собою і цими гарячими чужими тілами, щоб злитися з ними воєдино. Із пожаданням чоловіка я вдивлявся у глиб цього велетенського лона, з пожаданням жінки очікував на ласку, доторк, поклик, обійми, – майже як у далекій юності. Тепер я прагнув якомога швидше влитися у це живе і пристрасне тіло, відчувати свій зв’язок із пульсуванням, сміхом і подихом чужої пристрасті, розтектися цими спільними артеріями, стати маленьким безіменним гвинтиком могутнього механізму, якоюсь непомітною інфузорією у смітнику людства, істотою, яка тремтить від жадання і поблискує серед міріад собі подібних, – розчинитися у цьому казані, зірватися, мов стріла з туго натягнутої тятиви лука, вивільнити власну напругу кудись у невідомість, у далеке самотнє небо, у недосяжний колективний рай.

Тепер я знаю: тоді я сп’янів. У моїй крові кипіло все разом: стукотіння молоточків на каруселі, приємний і звабливий жіночий сміх у відповідь на доторк чоловічих рук, музика, шарудіння суконь. Кожен звук гострим камінцем влучав у мене, а потім ще раз виблискував червоним, пролітав повз скроні, я відчував кожен доторк, кожен погляд загостреною чутливістю нервів (як під час морської хвороби), але все це потім зливалося у відчуття п’янкої єдності з масою. Я не можу описати свій тодішній складний стан словами – мабуть, найближчим до цього було б таке порівняння: звуки, галас та емоції переповнювали мене, і я почувався, немов машина, яка поспішає всіма своїми коліщатками, щоб уникнути страшного тиску і вибуху, від якого за лічені хвилини може розлетітися на друзки її казан. Кінчики моїх пальців тремтіли, у скронях стукотіло, горло стискало і душило від хвилювання розігрітої крові – після багаторічного сну почуттів мене раптом охопила гарячка, яка могла спалити мене дощенту. Я усвідомлював, що мушу негайно розкритися, випустити пару зсередини словом, поглядом, поділитися з кимось, вилитися в розмові, звільнитися – якось урятуватися від цього твердого закостенілого мовчання, яке відділило мене від теплої, бурхливої, живої маси. Уже кілька годин поспіль я ні з ким не розмовляв, не потискав нікому руки, не відчував на собі чийогось питального чи співчутливого погляду, а тільки застигав під тиском того, що трапилося, моє хвилювання змушене було мовчати. Я ніколи раніше не відчував такої сильної потреби поділитися своїми переживаннями з кимось, з іншою людиною, як тепер, посеред тисячного, десятитисячного натовпу, який оточив мене теплом і словами, але так і не зробив мене своєю частинкою. Я нагадував людину, яка мучиться спрагою посеред моря. І при цьому я щомиті бачив, як інші люди на моїх очах, праворуч і ліворуч, заговорюють одне з одним і знайомляться, сходяться в пари, ніби ртутні кульки, які зливаються разом, і це тільки підсилювало мої муки. Мені було заздро дивитися на молодих хлопців, які без зайвих церемоній, проходячи повз дівчат, зачіпали їх словом, а за мить уже брали попід руку, як жінки й чоловіки знаходили одне одного в натовпі і як небагато їм було потрібно для знайомства: кивок голови під час катання на каруселі, випадковий погляд, і незнайомі ще мить тому люди починали спілкуватися одне з одним. Можливо, через кілька хвилин вони знову розійдуться назавжди, але між ними утворювався якийсь зв’язок, їх щось об’єднувало, вони знаходили щось спільне, і саме цього мені так бракувало в той момент. І я, такий досвідчений у світських розмовах, я, кого шанували і любили у високому товаристві, який добре знався на етикеті, я згорав зі страху і сорому заговорити з якоюсь пишнозадою служницею, боявся, що вона сміятиметься з мене, я опускав очі, коли чийсь погляд випадково зупинявся на мені, хоча сам мучився бажанням перекинутися з кимось бодай словом. Я не зовсім розумів, чого хочу від інших людей, але не міг і залишатися далі на самоті, продовжувати горіти у своїй гарячці. Але всі дивилися повз мене, усі погляди скеровувались кудись далі, ніхто не хотів спілкуватися зі мною. Раптом до мене підійшов дванадцятирічний хлопчина в обдертому одязі: у його погляді відбивалося світло ліхтарів, він пожирав очима карусель із дерев’яними кониками. Його рот був відкритим від захоплення: мабуть, у нього не було більше грошей, щоб покататися, і він міг насолоджуватися тільки криками та сміхом інших. Я похапцем підбіг до нього і запитав, при цьому мій голос чомусь тремтів і зривався:

– Можливо, ви також хотіли би проїхатися?

Він здригнувся, подивився на мене, і в його погляді чомусь був страх, потім почервонів і втік, не сказавши і слова. Навіть босоногий хлопчисько не хотів, щоби я зробив для нього щось приємне. Мабуть, у мені було щось дуже чуже, я відчував це, тому не міг злитися з натовпом і плавав у ньому, ніби краплина олії у воді.

Але здаватися було ще рано. Я більше не міг залишатися на самоті. Мої ноги пекли у запилених лакових черевиках, у горлі дерло від різкого ядучого диму. Я озирнувся: праворуч і ліворуч поміж групками людей можна було побачити невеличкі острівці зелені, буди з наїдками та напоями, столи, накриті червоними скатертинами, дерев’яні лави, на яких сиділи незаможні міщани за пивом і недільними сигарами. Мені закортіло до них, адже ці незнайомі між собою люди, зустрівшись за одним столом, легко вступали в розмову. Тут було трохи тихіше, ніж довкола. Я підійшов ближче і пошукав поглядом стіл, а потім вирушив до одного, за яким сиділа сім’я міцного пузатого робітника – його дружина, двоє жвавих доньок та маленький хлопчик. Вони кивали головами, жартували, за їхніми задоволеними безтурботними поглядами було приємно спостерігати. Я ввічливо привітався, взявся за бильце стільчика і запитав, чи можу сісти біля них. І їхній сміх миттєво обірвався – вони трохи помовчали (так ніби кожен чекав, поки інший дасть дозвіл говорити далі), а потім жінка, яка теж враз посерйознішала, сказала:

– Звичайно! Прошу вас!

Я сів і відразу ж відчув, що зіпсував загальний настрій: тепер за столом панувало напружене мовчання. Я не наважувався підняти очі від червоної картатої скатертини, на якій було повно плям та острівців розсипаної солі і перцю, але відчував, що всі вони уважно спостерігають за мною. І я нарешті збагнув, хоча і запізно, що надто вишукано вбраний, як для такого місця, – елегантний костюм, паризький циліндр, перлина у сірій краватці. Моя елегантність та дорогі парфуми примушували тутешню публіку ніяковіти і сприймати мене як чужинця. І це мовчання п’яти людей змусило мене вп’ястись очима у стіл, опустити голову і все уважніше розглядати червону картату скатертину, раз по раз перераховувати на ній кількість червоних і чорних квадратів. Мені було соромно, і я не наважувався ні підняти очі, ні підвестися з-за столу. І коли кельнер нарешті приніс моє пиво, я відчув велике полегшення. Переді мною поставили важкий кухоль, тож тепер я вже міг наважитися ворушити рукою і кидати обережні погляди вбік. І справді, усі п’ятеро уважно спостерігали за мною, без ненависті, але з помітним відчуженням. Наївним інстинктом свого соціального прошарку вони відчували, що я вдерся у їхній грубий світ, бо шукаю тут чогось, що не можу знайти у своєму оточенні, що мене привела сюди не любов і не симпатія, не просте бажання потішитися недільним спокоєм і випити пива, а якась незрозуміла їм пристрасть, яка викликає недовіру. Так само як не повірив мені хлопчина біля каруселі і не прийняв мого подарунка, так само як мене вперто не зауважували тисячі безіменних людей у натовпі і мимоволі вороже реагували на мою елегантність та світськість. Але тим не менше я відчував, що якби мені вдалося знайти просте, людське слово і почати з нього розмову, батько або мати обов’язково відповіли б мені, а дівчатка всміхнулися б, тоді я міг би піти з хлопцем постріляти до тиру навпроти і відчути справжню дитячу радість. І через п’ять-десять хвилин я би вже вивільнився зі своєї звичної ролі, і втягнувся б в атмосферу буденної розмови, і навіть викликав би певну довіру. Але я не міг підібрати такого слова, моє горло душив цілком невиправданий, але сильніший за мене сором, і я сидів за столом біля цих простих людей із опущеним поглядом, ніби злочинець, мучився тим, що своєю непроханою присутністю зіпсував їм останні недільні години. І це напружене сидіння стало мені карою за багаторічну зверхність, з якою я проходив повз тисячі таких столів і мільйони таких простих людей за ними, заклопотаний лише власним успіхом у колі рівних собі. Тому тепер я відчував, що прямий шлях до них для мене закритий, їхня проста манера розмовляти недоступна мені тепер, коли я так хотів відчути себе не чужинцем, а своїм серед них, і цю стіну між нами вже не зруйнувати.

І хоча я звик почувати себе вільно, тепер сидів напружений і перераховував червоні і чорні квадрати на скатертині стола, аж поки знову не прийшов кельнер. Я розрахувався і піднявся зі свого місця, залишивши ледь надпитий кухоль пива, ввічливо попрощався. Мені відповіли так само ввічливо і здивовано, і я, навіть не озираючись, був переконаний, що варто повернутися до них спиною, як вони відчують полегшення від того, що позбулися чужинця, і за столом відновиться попередня жвава та невимушена атмосфера і знову запанує затишок.

І я, ще більш спраглий, затятий і зневірений, знову повернувся у людський натовп. Людей надворі за цей час поменшало, натовп уже не був таким густим ані під деревами, які чорними свічками впиралися у темряву неба, ні у світлі вогнів каруселі, усі поволі розходилися з площі. Змінився і галас цієї людської маси: він більше не був таким монолітним, глибоким і потужним, а розділився на численні тихіші звуки, які час від часу зовсім заглушала музика, яка вибухала тепер різкими і несподіваними хвилями, ніби намагалася затримати тих, хто йшов додому. Змінився і сам натовп: діти з повітряними кульками і пачками конфеті пішли додому, а разом з ними і святково вбрані батьки. Тепер довкола чулося більше нетверезих вигуків, хлопці похитувались, але продовжували йти вперед, ніби в пошуках подальших пригод, усе більше п’яних виходило на центральну алею з бічних доріжок парку; за той час, поки я сидів за пивом у кнайпі, цей дивний світ став ще більш примітивним. Але якраз ця фосфоризована атмосфера нахабства та небезпеки подобалася мені більше, ніж попередня недільно-міщанська. Інстинкт, який прокинувся в мені, відчував спорідненість із цими підозрілими постатями, які походили з найнижчих верств суспільства, вони вешталися парком і шукали чогось, а я відчував у них відображення себе, адже вони також були неспокійні та прагнули пригод і хвилювання. Але я заздрив навіть їм, цим обідраним хлопцям, за відкритість і невимушеність їхньої поведінки, бо сам я стояв, як стовп біля каруселі, затамувавши подих, неспокійний і пригнічений тиском накопичених всередині емоцій, нездатний вичавити з себе муку мовчання, неспроможний поворухнутися, покликати когось, промовити хоча б слово. Я стояв і дивився на площу, на вогні каруселі, розглядав темряву зі свого освітленого острівця, із затятим очікуванням вдивлявся у кожного перехожого, який на мить зупинявся біля каруселі, приваблений яскравим світлом. Але їхні очі дивилися повз мене. Ніхто не хотів мати зі мною справи, ніхто не хотів полегшити моїх страждань.

Я знаю, було б божевіллям намагатися описати або пояснити комусь, чому я, освічений і вишуканий світський чоловік, багатий, незалежний, знайомий з найкращими людьми мільйонного міста, простояв цілу годину біля каруселі, яка скрипіла і порипувала, спостерігав, як вона обертається – двадцять, сорок, сто разів підряд, але так і не зрушився з місця, слухав ті самі примітивні польки і вальси та спостерігав за ідіотськими розмальованими дерев’яними кінськими головами, які проїздили повз мене. І все це тільки через якусь затяту впертість, магічну ілюзію того, що я здатен примусити долю коритися моїм бажанням. Я знаю, що мої вчинки тоді були безглуздими, але у цій безглуздій упертості була сила відчуттів і така напруга всіх м’язів, яку людина може відчути хіба що перед самою смертю, наприклад, під час падіння з висоти. Усе моє життя, яке було таким порожнім, враз повернулося до мене і заповнило мене цілком, до болю стиснуло горло. І хоча моя ідея стояти на місці, аж поки хтось не визволить мене від цього ступору словом або хоча б поглядом, була цілковито божевільною і мучила мене, я насолоджувався цією мукою. Цим стоянням я ніби покутував гріхи свого попереднього життя, не так навіть крадіжку, як тупість, яловість, безглуздя мого дотеперішнього життя, і я дав собі слово не піти з цього місця раніше, ніж доля дасть знак, що відпускає мене.

Ніч поволі опускалася на землю. Будки з розвагами одна за одною гасили світло, і темрява підповзала все ближче, ніби повінь, ось вона ковтнула світлу пляму на галявині з травою: острівець світла, на якому я стояв, ставав усе самотнішим, і я вже починав тремтіти від холоду і все частіше зиркати на годинник. Ще п’ятнадцять хвилин, і розмальовані дерев’яні коні зупиняться, червоні та зелені лампочки на чолі кожного з них згаснуть, шарманки припинять своє квиління. І тоді я опинюся в темряві, сам-один, посеред нічного шарудіння, всіми забутий і покинутий. Із усе більшим неспокоєм я дивився на ледь видну в темряві площу, на якій тепер лише зрідка з’являлися поодинокі парочки, що квапилися додому, або п’яні хлопці, хитаючись, брели в невідомому напрямку. Але у тіні навпроти ще тремтіло якесь приховане життя, неспокійне і тому цікаве. Часом повз мене проходили чоловіки, стиха посвистуючи або прицмокуючи. А якщо вони слухалися поклику з темряви, то потім у тіні чулися жіночі голоси і вітер доносив уривчастий сміх. Інколи фігури визирали з темряви на освітлену частину площі, але відразу ж знову ховалися, щойно до якогось ліхтаря наближалася гострокутна фуражка охоронця порядку. А коли той проходив далі, таємничі постаті знову активізувалися, і вже незабаром я міг розгледіти декого з них, настільки близько вони наважувалися підступитися. Це дно нічного світу, бруд, що залишився після денного людського потоку: кілька повій з тих найбідніших, у яких не було навіть власного ліжка і яких гнав на вулиці голод або якийсь мерзотник – удень вони спали на чиємусь матрасі, а вночі тинялися вулицями і за дрібняки пропонували всім охочим свої висохлі, спотворені і зужиті тіла, вони ховалися в темряві, гнані поліцією, полювали і водночас намагалися самі не стати здобиччю поліції. Вони тинялися біля останнього освітленого місця, ніби голодні пси, і вишукували хоч якихось чоловіків, нехай навіть найостанніших п’яничок, чию хтивість вони готові були задовольнити навіть за крону або дві, щоб потім купити гарячого вина у якомусь кафе і підтримати у собі слабку іскру життя, якій незабаром і так судилося згаснути десь у лікарні або в’язниці. Я з жахом дивився, як із темряви виповзають ці голодні постаті, цей мулистий осад, що залишився після того, як пішов геть недільний натовп. Але і цей мій жах мав у собі щось магічне, якусь симпатію до цих істот, адже навіть у такому брудному дзеркалі я впізнавав давно забуті власні переживання: це був страшний і болотистий світ, у якому я побував багато років тому, а тепер він знову нагадав про себе тьмяним блиском. Дивовижно, які речі відкривала переді мною ця незвичайна ніч, вона знімала з мене всі покрови і виставляла на світло найпотаємніші мої пристрасті, найвіддаленіші закутки мого минулого! Невиразні спогади про давно минулі юнацькі роки, коли мій несміливий погляд магічно притягували такі постаті, спогад про момент, коли я вперше піднявся скрипучими і вологими сходами слідом за однією такою, до її ліжка, – і раптом, ніби блискавка розкраяла навпіл нічне небо, я чітко побачив перед собою кожну найдрібнішу деталь того забутого моменту, репродукцію на стіні над ліжком, амулет на її шиї, я знову відчув гарячку, що охопила мене тоді, млосну непевність, огиду і першу чоловічу гордість. Від усього цього моє тіло раптом здригнулося. І раптом ніби полуда спала з моїх очей, – не знаю, як описати це відчуття нескінченності! – я раптом зрозумів усе, що примушувало мене відчувати таке пекуче співчуття до цих нещасних істот. Мій інстинкт, який загострився після скоєння злочину, розумів цих голодних і замерзлих жінок, так ніби я сам побував у їхній шкурі, я відчував спорідненість із ними, бо так само був готовий прийняти кожен доторк чужої, випадкової пристрасті. Мене тягнуло до них, немов магнітом, а гаманець із вкраденими грошима раптом почав пекти груди, щойно я відчув нарешті у темряві істот, людей, теплих, живих, наділених здатністю розмовляти, які хотіли чогось від інших істот, можливо, і від мене, а я ж тільки й чекав на те, щоб віддати себе комусь, відчував невтолиму спрагу спілкування. І тут я раптом збагнув, що саме тягне чоловіків до повій, що це рідко буває лише хтивість, сверблячка набряклого тіла, а значно частіше – страх перед самотністю, перед страшним відчуттям власної недоречності, ізоляції, яка так часто мучить людей і на яку сьогодні вперше наштовхнулися мої загострені відчуття. Я пригадав, коли востаннє зі мною відбувалося щось схоже: це було в Англії, у Манчестері, одному з цих сталевих міст під тьмяним небом, які голосно гудуть, мов підземна залізниця, але в яких холодно від самотності, що проникає крізь пори шкіри просто в кров. Я жив там три тижні у родичів, вечорами тинявся по барах і клубах, відвідував найрізноманітніші концерти, і все тільки для того, аби відчути хоч трохи людського тепла. І ось там одного вечора я познайомився з істотою, чию вуличну англійську я майже не розумів, але потім ми опинилися в її кімнаті й усміхалися одне одному, ніби не чужі, поряд зі мною було тепле живе тіло, по-земному близьке і м’яке. Від цього холодне і чорне місто відступило, розчинилося у темряві галасливої самотності, і все це тільки завдяки зовсім чужій істоті, яка розтопила цю кригу, моє дихання враз стало легким і вільним, я відчув радість життя у цій сталевій клітці. Як важливо таким самотнім і замкнутим знати, що їхній страх усе ще можна зупинити, що існує опора, за яку можна вхопитися, навіть якщо ця опора вже забруднена численними руками та поіржавіла. Але я зовсім забув про це у момент абсолютної самотності, яка мучила мене тієї ночі, забув, що десь, у якомусь віддаленому закутку завжди чекають найбільш упосліджені, готові відповісти на кожен порив, заспокоїти будь-чию тривогу, остудити будь-яку гарячку за невеличку суму грошей, яка завжди є занадто незначною платою за те неймовірно потрібне, що вони дають, за їхню вічну готовність офірувати себе, цей найбільший дарунок простої людської присутності.

Поряд зі мною знову закрутилася карусель. Це було останнє коло, останні звуки скрипучої музики, які розривали темряву, сповіщали, що неділя завершилася і почалися будні. Але ніхто вже не катався, коні без вершників промчали своє божевільне коло, а втомлена касирка висипала і перераховувала денний виторг. Прийшов чоловік із гаками, готовий із гуркотом опустити залізні жалюзі над цією будкою. Тільки я стояв там, сам-один, і дивився на порожню площу, на якій час від часу з’являлися лише тіні цих постатей, немов кажани, вони шукали чогось, як і я, чекали на щось, як і я, але бар’єр між нами залишався неподоланим, ми відчували, що чужі одне одному. Але ось одна з них, здається, зауважила мене, бо поволі підступала все ближче, і ось я вже побачив з-під опущених повік, що вона зовсім близько: це була невисока, кульгава, рахітична істота без капелюшка, у негарній брудній сукні, з-під якої визирали стоптані бальні туфлі; усе це, мабуть, колись було придбано у лахмітника, але вже давно полиняло, вимастилося під дощем або у траві з якимось клієнтом. Вона підійшла зовсім близько до мене, зупинилася, вчепилася у мене поглядом, ніби закинула вудку з гачком, і заклично всміхнулася, виставивши зіпсуті зуби. Мені перехопило подих. Я був не здатен зрушитися з місця, але і дивитися на неї теж не міг: ніби під гіпнозом я відчував на собі пожадливий погляд іншої людини, відчував, що хтось намагається привернути мою увагу і я нарешті можу позбутися цієї жахливої самотності, цієї нестерпної ізольованості лише за допомогою одного-єдиного слова, одного жесту. Але мені не хотілося рухатися, я відчував, що моє тіло дерев’яне, як стовп, на який я спирався, я перебував у приємному напівпритомному стані, вслухався у втомлений скрип каруселі і насолоджувався близькістю живої істоти, яка намагалася завоювати мою увагу, на мить заплющив очі, щоб ще повніше відчути, як із темної глибини світу мене притягує до себе, немов магнітом, якесь людське створіння.

Карусель зупинилася, і примітивна мелодія задихнулася останнім звуком, більше схожим на стогін. Я розплющив очі і побачив, що постать біля мене відвернулася. Напевно, стояти поряд із такою застиглою фігурою, як я, видалося їй надто нудним. Я злякався. Раптом мені стало зовсім холодно. Як я міг відпустити її, єдину істоту, яка цієї дивовижної ночі підійшла до мене і шукала мого товариства? За мною гасли вогні, з гуркотом опускалися жалюзі. День закінчився.

І раптом – Боже, як мені описати це навіть для самого себе? – цілком несподівано, ніби у мене в грудях розірвалася артерія і з неї фонтаном потекла гаряча і червона кров, – так само раптово з мене, зарозумілого і закостенілого у своїй холодній світській самозакоханості, вирвалося, ніби німа молитва, ніби корч, ніби крик, дитяче і жахливе бажання, щоб ця мала, брудна, рахітична повія ще раз озирнулася за мною і я міг би з нею заговорити. Бо я вже не відчував себе занадто гордим для того, щоб піти за нею, – мою гордість було знищено, розтоптано ногами, її змили цілковито нові почуття, – але я почувався надто слабким, надто безрадним для цього. І ось я стояв там, тремтів, схвильований і самотній на своєму мученицькому посту в темряві, чекав, як не чекав із часів свого дитинства. Тоді я одного разу стояв так під чужим вечірнім вікном, у якому незнайома мені жінка почала роздягатися, але весь час зупинялася і відволікалася, ні про що не підозрюючи у своєму повільному оголенні, – а я стояв і молив Бога якимось чужим мені голосом, благав, аби трапилося чудо. І ось тепер мені так само сильно хотілося, щоб ця каліка ще раз спробувала звернути на себе мою увагу, ще раз озирнулася.

І вона озирнулася! Ще один раз, цілком механічно, вона кинула погляд на мене. Але моє здригання і напруга усіх моїх чуттів, мабуть, були настільки сильними, що вона зупинилась і спостерігала за мною. Потім ще раз озирнулася довкола і подивилася на мене з темряви, всміхнулася й заклично кивнула головою, запрошуючи мене перейти на темну сторону площі. І тут нарешті я відчув, як моє тіло звільняється від цього жахливого паралічу. Я знову зміг поворухнутися і ствердно кивнув їй.

Невидимий пакт було підписано. І вона пішла попереду мене через нічну площу, час від часу озираючись, чи іду я за нею. І я ішов: з моїх ніг ніби впали свинцеві кайдани, я знову міг переставляти ноги. Я йшов не з власної волі, а так, ніби вона тягла мене за собою за допомогою якоїсь таємничої сили, якогось невидимого магніту. У темному провулку поміж павільйонами вона сповільнила крок. І я опинився зовсім близько від неї.

Жінка кілька секунд уважно роздивлялася мене, недовірливо вивчала: щось позбавляло її впевненості, видалося підозрілим. Мабуть, моє дивне і несміливе стояння без руху або контраст місця, в якому я стояв, і мого дорогого одягу. Вона кілька разів озирнулася, вагаючись. А потім показала у напрямку віддаленого кінця вулиці, де було темно, мов у копальні, і сказала:

– Ходімо туди. За цирком зовсім темно.

Я не міг відповісти. Принизливість цієї зустрічі відібрала у мене мову. Я би залюбки втік звідси, відкупився грошима чи якимось поясненням, але я вже втратив контроль над власними діями. Я почував себе, немов на санчатах, коли летиш на величезній швидкості крутим спуском і смертельний страх перемішується зі сп’янінням від швидкості, і замість того, щоб загальмувати, несвідомо та пасивно готуєш себе до падіння. Я вже не міг відступити, а можливо, і не хотів, а тепер, коли вона довірливо притиснулась до мене, я навіть мимоволі взяв її під руку. Це була дуже худенька рука, схожа більше на кінцівку недорозвинутої хворобливої дитини, ніж дорослої жінки, і щойно я відчув її під тоненькою тканиною одягу, мене разом із хвилюванням охопила м’яка хвиля жалю до цієї нещасної, понівеченої життям істоти, яку викинула мені зі своїх нетрів ця ніч. І мої пальці несвідомо пестили цю хвору слабеньку руку з такою ніжністю й повагою, з якою досі не торкалися жодної жінки.

Ми пройшлися слабо освітленою вулицею і зайшли поміж дерева, під якими загусла смердюча темрява. І в цей момент, попри те, що у цій темряві неможливо було роздивитися навіть нечітких контурів, я помітив, як жінка, спираючись на мою руку, несміливо і дуже обережно озирнулася, а через кілька кроків зробила це ще раз. І хоча я відчував себе цілком пасивним у всій цій брудній пригоді, мої відчуття були зовсім не притупленими, а навпаки, загостреними. У стані прозріння, від якого ніщо не могло сховатися, яке помічало і розуміло кожен рух, я зауважив, що за нами від паркану на доріжці тихенько підкрадаються якісь тіні, мені навіть здалося, що я розчув кроки. І раптом – як блискавка розкраює навпіл небо білим променем, так і мене осінило, – я миттю збагнув, що мене збираються заманити у пастку, що сутенери цієї повії стежать за нами, а вона тягне мене у темряві на заздалегідь обумовлене місце, де я повинен стати їхньою здобиччю. Із тою нелюдською ясністю, яку відчуваєш лише у момент поміж життям і смертю, я раптом усе зрозумів і обдумував можливості порятунку. Ще залишався час для втечі, головна вулиця мала бути десь неподалік, я чув десь зовсім близько скреготіння трамвая по рейках, мій крик міг би покликати сюди людей: у моїй свідомості зміняли одна одну яскраві картини втечі та порятунку.

Але як не дивно, це страшне усвідомлення не охолодило мене, а навпаки, розпалило ще більше. Сьогодні, у момент, коли я цілком тверезо і раціонально розмірковую над тим, що трапилося, я не можу пояснити собі причин того абсурдного вчинку: я моментально зрозумів і відчував кожною клітиною свого тіла, що без жодної потреби вплутуюся у небезпечну історію, але у цьому божевіллі для мене тоді було щось привабливе і воно приємно лоскотало мої нерви. Я передбачав, що трапиться щось гидке, можливо, навіть смертельно небезпечне, тремтів від огиди, що мене втягнуть у якийсь злочин, у якусь брудну прикру пригоду. Але у тому стані ніколи раніше не знаного сп’яніння від життя навіть смерть викликала у мені якусь темну цікавість. Щось штовхало мене вперед – можливо, сором показати власний страх, а можливо, слабкість. Мені кортіло опуститися на саме дно, побачити найгіршу життєву клоаку, програти і втратити все своє минуле, до цієї жахливої пригоди окрім страху додавалося ще незвичне душевне задоволення. І хоча я всіма своїми нервовими закінченнями передчував небезпеку, дуже чітко усвідомлював її розумом, але попри це я ішов слідом за брудною повією з Пратера, тіло якої мене більше відштовхувало, ніж приваблювало, у густі кущі, і був цілковито переконаний, що вона тягне мене тільки для того, щоб передати своїм спільникам. Але відступити я не міг. Сила тяжіння пообідньої пригоди на іподромі продовжувала володіти мною і все більше тягнула мене донизу, до всього злочинного. Усі мої відчуття притупилися, і я, мов п’яний, насолоджувався падінням до все глибшої прірви, і падіння це цілком могло завершитися найгіршим – смертю.

Через кілька кроків вона зупинилася. Її погляд знову невпевнено обвів усе довкола. А потім вона очікувально подивилася на мене:

– Ну, і що ти мені подаруєш?

Он воно що! Про це я зовсім забув. Але питання не повернуло мене до тями. Навпаки. Мені страшенно хотілося дарувати, віддавати, витрачати. Я похапцем сягнув до кишені і витрусив на її розчепірену долоню кілька срібних монет та зім’ятих банкнот. І тут сталося чудо, від спогаду про яке мені й досі стає тепло: можливо, ця бідолаха була вражена такою великою сумою, бо зазвичай отримувала лише дрібні монети за свої брудні послуги, – або ж її здивувала радісна готовність, із якою я віддав їй гроші, майже щасливий позбутися їх. У цьому для неї було щось нове і незвичне, бо вона різко відступила на кілька кроків і крізь сморід цього темного місця я відчув, як її погляд із величезним здивуванням шукає мій. І я нарешті відчув те, за чим так довго полював того вечора: хтось питав за мною, хтось шукав мене, вперше для когось у цьому світі я був живим. І те, що людину в мені помітила саме ця нещасна, яка носила своє тіло, ніби товар, і пропонувала його кожному у темряві, не наважуючись навіть поглянути на покупця, те, що саме вона подивилася мені в очі, ще більше посилило чудернацьке сп’яніння, в якому було як прозріння, так і запаморочення, яке дозволяло мені про все здогадуватися і водночас ні на що не звертати уваги. І ось ця чужа істота уже притиснулася до мене ближче, але не для того, щоб виконати оплачені послуги, а так, що я відчув у цьому її мимовільну вдячність, якесь суто жіноче бажання до зближення. Я торкнувся до її руки, худої і по-дитячому рахітичної, подивився на її маленьке скалічене тіло і уявив усе її життя: брудна канапа десь у передмісті, на якій їй дозволяють спати від ранку до обіду, а довкола товчеться зграйка чиїхось дітлахів, побачив її сутенера, який витискає з неї всі соки, побачив п’яних, які вночі з гикавкою кидаються на неї, спеціальне відділення лікарні, куди її час від часу привозять, аудиторію, у якій молоді і нахабні студенти збираються довкола її оголеного тіла і ніби на манекені вивчають на ньому хвороби. А потім її кінець десь на батьківщині, куди її відвезуть і викинуть, залишивши конати, ніби собаку. Мене охопило неймовірне співчуття до неї і до всіх таких, як вона, – це було тепле і ніжне, але цнотливе відчуття. Я знову і знову гладив її по худенькій руці. А потім нахилився і поцілував здивовану жінку.

У цей момент щось зашаруділо за моєю спиною. Тріснула гілка. Я відскочив назад. І тут почувся грубий і нахабний чоловічий голос:

– Он вони де. Так я і думав.

Я ще не бачив їх, але вже добре знав, хто це такі. Попри усю свою замріяність я жодної секунди не забував про те, що за мною стежили, я навіть очікував цього у стані своєї дивної тодішньої цікавості до всього. З кущів до мене висунулася якась постать, а за нею наступна: двоє чоловіків зі злочинницькою зовнішністю. Вони знову грубо зареготали.

– Негарно займатися у темряві різним свинством. А ще такий порядний пан! Ось його і застукали на гарячому.

Я стояв нерухомо. Кров стугоніла у скронях. Мені зовсім не було страшно. Я просто чекав на те, що трапиться. Нарешті я досягнув самого дна, опинився у найглибшому проваллі. Тепер має настати апогей, розв’язка, кінець, до якого я весь час несвідомо прямував.

Жінка відскочила від мене, але не до нападників. Вона зупинилася десь посередині між нами. Мабуть, це пограбування таки було їй неприємним. А хлопці розізлилися, що я не рухаюся з місця. Вони подивилися один на одного – мабуть, очікували від мене якогось заперечення, прохання, страху.

– Ага, він мовчить, – врешті погрозливо вигукнув один із них.

А інший підійшов до мене й наказав:

– Ви підете з нами до комісаріату.

Я продовжував мовчати. Тоді один із них поклав мені руку на плече і підштовхнув:

– Уперед! – сказав він.

Я пішов. Я не захищався, бо не хотів захищатися: мене паралізувала нечуваність, підлість, небезпечність усієї ситуації. Але моя свідомість залишалася цілковито ясною. Я чітко знав, що хлопці мають боятися поліції більше, ніж я, і що я спокійно міг би відкупитися кількома кронами, але я хотів скуштувати цю халепу в усій повноті і насолоджувався жахливим приниженням у стані якоїсь просвітленої непритомності. Не поспішаючи, я механічно пересував ноги і йшов за ними у напрямку, в якому вони мене вели.

Але саме те, що я так мовчки і слухняно вийшов за ними на світло, здається, збило хлопців із пантелику. Вони пошепки перемовлялися. А потім знову підкреслено голосно заговорили між собою.

– Відпусти його, – сказав один, обличчя якого було вкрите шрамами від віспи, але його супутник відповів із напускною суворістю:

– Ні, так не можна. Якби зловили такого бідняка, як ми, якому немає що їсти, точно посадили б. Тож і такого поважного пана треба покарати.

Я вслухався у кожне їхнє слово і відчував, що вони не можуть дочекатися, коли ж я нарешті почну торгуватися. Злочинець у мені розумів злочинців у них, і я знав, що вони хочуть помучити мене страхом, а я мучив їх своєю покірністю. Це був мовчазний поєдинок між нами, і тут – Боже, якою багатою на враження була та ніч! – я вдруге за той день відчув пекучі чари азарту, цього разу посеред смертельної небезпеки, в оточенні двох злодюжок і повії, у найтемнішій смердючій гущавині Пратера. І тепер ставка була справді максимальною – ішлося про усе моє існування, навіть про життя. І я віддався цій страшній грі, блискучій магії випадковості разом з усією силою своїх натягнутих до максимуму нервів, які аж тремтіли від цього напруження.

– Он уже й поліцейський, – сказав голос за моєю спиною. – От він зрадіє, коли на тиждень засадить в буцегарню такого поважного пана.

Це мало би прозвучати зі злістю й погрозою, але я відчув у його голосі тремтіння невпевненості. Я тоді спокійно підійшов до плями ліхтаря, звідки і справді було видно фуражку поліцейського. Ще кроків двадцять, і я стоятиму перед ним. Хлопці за мною замовкли, я помітив, що вони ідуть усе повільніше, і знав, що наступної миті вони зникнуть, заховаються назад, у темряву свого світу, роздратовані через те, що їхній план зірвався. Мабуть, вони помстяться і виллють свою лють на бідолашну повію. Гра завершилася: знову, вже вдруге за сьогодні я виграв, обдурив інших людей, украв чужий виграш. Освітлене ліхтарем коло було вже зовсім близько, і тут я вперше озирнувся і впритул подивився на обличчя хлопців: у їхніх невпевнених поглядах читалася прикрість і прихована присоромленість. Вони зупинилися, і їхні похнюплені постаті виражали розчарування, вони були готові розчинитися в темряві. Час їхньої влади наді мною завершився – тепер я був тим, кого вони боялися.

У цей момент мені раптом здалося, що емоції несподівано прорвали усі загати у мене в душі, і я відчув безкінечне братське співчуття до цих людей. Що вони хотіли від мене – вони, бідні і голодні злидарі, від мене, пересиченого паразита: всього лише кілька крон, кілька нещасних крон. Вони могли задушити мене там, у темряві, пограбувати, вбити, але не зробили цього, вирішили спробувати досягнути свого таким незграбним і незвичним способом – намагалися залякати мене, щоб виманити кілька срібних монет, якими були напхані мої кишені. І як я міг дозволити собі ще й мучити цих нещасних після того, як сам скоїв злочин тільки задля того, щоб полоскотати нерви, задовольнити миттєву примху? Моє безкінечне співчуття доповнилося безкінечним соромом за те, що я задля забави ще й знущаюся з них. Я зібрав докупи всі свої сили: тепер, саме тепер, коли я вже перебуваю у безпеці, коли мене захищає світло зовсім близької звідси вулиці, я мушу виправити свою провину перед ними і зробити так, щоб із цих гірких голодних очей зникло розчарування.

Я раптом підійшов до одного з них.

– Чому ви хочете відвести мене до поліції? – запитав я і намагався приховати у своєму голосі страх. – Що ви з цього будете мати? Може, мене посадять, а може, й ні. Але ж яка вам від цього користь. Чому ви хочете зіпсувати мені життя?

Обидва невпевнено подивилися на мене. Вони чекали від мене зараз чого завгодно – крику, погрози, від якої вони побігли б геть, ніби побиті пси, але не такої поступливості. Урешті один із них сказав, але без погрози, майже з благанням у голосі:

– Має бути справедливість. Ми виконуємо свою роботу.

Напевно, це була заздалегідь приготована для таких випадків фраза. Але прозвучала вона досить фальшиво. Ніхто з них не наважився подивитись на мене. Вони вичікували. І я знав, чого саме вони чекають. Що я попрошу їх пожаліти мене й запропоную грошей.

Я дуже добре пригадую ті хвилини. Кожну свою думку, кожне відчуття, те, як шуміло у мене в скронях. І добре пам’ятаю, чого мені у тій нечесній грі з ними хотілося насамперед: примусити їх сподіватися, помучити якомога довше, сповна насолодитися цим їхнім чеканням. Але врешті я таки попросив, бо знав, що мушу позбавити їх від цього страху. І почав ламати комедію, просив відпустити мене, благав мовчати і не калічити мені життя. Я побачив, які вони невпевнені у собі – ці бідні дилетанти шантажу – і як поволі тане лід мовчання між нами.

І тут я нарешті сказав те слово, якого вони так довго сподівалися:

– Я… я… дам вам… сто крон.

Усі троє здригнулися і перезирнулися. Вони не чекали отримати так багато, особливо тепер, коли для них уже все було втрачено. Урешті спохопився один із них, той, що зі шрамами від віспи і неспокійним поглядом. Він двічі намагався заговорити. Але слова застрягали йому в горлі. А потім він таки вимовив, і я відчував, що він соромиться своїх слів:

– Двісті крон.

– Досить! – урешті втрутилася жінка. – Треба тішитися, що вам взагалі щось дають. Він же нічого не зробив, навіть не доторкнувся до мене. Так нечесно.

Вона з люттю викрикнула це їм в обличчя. А моє серце стиснулося. Хтось пожалів мене, заступився за мене, підлість проявила свої добрі сторони, а вимагачі відчули неясне бажання справедливості. Це було так приємно, так співзвучно до того, що відбувалося в моїй душі! Але досить, не можна довше бавитися з цими людьми, не можна мучити їх страхом, соромом. Досить! Досить!

– Добре, домовилися, двісті крон.

Усі троє мовчали. Я витягнув гаманець. Дуже повільно відкрив його на долоні, так що було видно все всередині. Вони могли одним порухом висмикнути його у мене і зникнути в темряві. Але вони присоромлено дивилися вбік. Між ними і мною вже виник якийсь таємничий зв’язок, це вже не була боротьба чи гра, а якісь цілком людські стосунки з довірою і певними правилами поведінки. Я витягнув із пачки крадених купюр дві банкноти і дав їх одному з них.

– Дякую, – сказав він мимоволі і відвернувся убік.

Мабуть, він сам відчув, що смішно дякувати за гроші, здобуті вимаганням. Він соромився, і цей його сором, – о, як я глибоко все відчував тієї ночі, кожен жест відкривав мені всю свою багатозначність! – цей сором гнітив мене. Я не хотів, щоб якась людина мене соромилася, адже я був нічим не кращим за них. Такий самий злодій, слабкий, боягузливий і безвільний. Його ніяковість мучила мене, і я хотів повернути йому впевненість. Тому заперечив.

– Це я повинен дякувати, – сказав я і сам здивувався, скільки щирості було в моєму голосі. – Якби ви відвели мене в поліцію, я би пропав. Змушений був би застрелитися, а ви б нічого з цього не мали. Так буде краще для всіх. Тому я зараз піду на правий бік вулиці, а ви йдіть на протилежний. Добраніч.

Вони знову помовчали якусь мить. Тоді один із них сказав:

– Добраніч.

За ним інший, а останньою – повія, яка весь цей час продовжувала стояти у темряві. Це прозвучало з теплотою, від усього серця, ніби справжнє побажання. Відчувалося, що кожен із них у глибині душі симпатизує мені і ніколи не забуде цієї незвичайної миті. Коли вони опиняться у в’язницях або лікарнях, можливо, згадають цей епізод, а отже, щось від мене залишиться жити в їхніх душах, мені вдалося дати їм щось справді цінне. І це задоволення того, хто дарує, наповнило мене вщерть, як досі не наповнювало жодне інше відчуття.

Я пішов сам-один темною алеєю до виходу з Пратера. Усе, що гнітило мене, зникло геть, і я насолоджувався досі не знаною повнотою відчуттів, ніби зниклий безвісти, який знову повертається у безкінечність світу. Мені здавалося, що все на світі існує тільки для мене одного і що я пов’язаний з усім у цьому світі. Довкола мене чорними стовпами юрмилися дерева, вони шаруділи щось мені, і я любив їх. У небі блищали зорі, і я вдихав їхні білі вітання. Звідкись почувся спів, і мені здалося, що співають для мене. Раптом усе довкола належало мені, відтоді, як я зламав коросту довкола свого серця і відчув усю повноту і радість давання і розтрачування. Раптом я усвідомив, наскільки легко дарувати людям задоволення і тішитися разом з ними: достатньо просто широко розплющити очі і захотіти, і тоді живий потік енергії потече від людини до людини, переливатиметься з висот у низини, а з глибин пінитиметься знову до безкінечності всесвіту.

Біля виходу з Пратера, поряд із майданчиком для екіпажів, я побачив утомлену жінку, яка торгувала дрібним крамом. У її кошику лежала запилена випічка, кілька фруктів – мабуть, вона сиділа там від ранку, схилена над своїм добром, і все за якихось кілька дрібняків, тепер утома пригнула її додолу. Чому б і їй не порадіти, коли я радію, – подумав я собі? Я взяв із її кошика невеличкий хлібець і поклав на її долоню банкноту. Вона заквапилася шукати решту, але я вже пішов геть, встиг лише побачити, як вона застигла від несподіванки, як різко випросталася її згорблена постать і розкритий у радісному здивуванні рот проговорював мені вслід тисячі найкращих побажань. Я тримав солодкий хлібець у долоні і підійшов до коня, який втомлено стояв у своїй запряжці, він також стрепенувся, пирхнув і привітно подивився на мене. У його змученому погляді теж була подяка за те, що я погладив його рожеві ніздрі і дав йому хлібець. І мені захотілося продовжувати у тому ж дусі. Давати людям радість і спостерігати, як кілька звичайних срібних монет або розфарбованих клаптиків паперу можуть позбавити когось страху, турбот, подарувати хороший настрій. Чому я не зустрів жодного жебрака? Чому не було вже на вулицях дітей, які б хотіли побавитися повітряними кульками, що їх утомлений і роздратований каліка, який кульгав на одну ногу, ніс додому і був у розпачі через поганий виторг довгого і спекотного дня. Я підійшов до нього.

– Дайте мені ваші кульки.

– Десять гелерів штука, – з недовірою відповів він, не розуміючи, що цей елегантний дивак серед ночі збирається робити з повітряними кульками.

– Давайте всі, – сказав я і дав йому десять крон.

Він відступив на крок назад, подивився на мене вкрай здивовано, але потім віддав шворку від кульок. Рука його тремтіла. Я відчув, як кульки тягнуть мене за палець, хочуть полетіти геть, на волю, високо у небо. Тож уперед, летіть, куди вам хочеться, будьте вільними! Я відпустив шнурок, і кульки зірвалися у височінь, ніби численні кольорові місяці. Зусібіч збиралися люди, дивилися в небо і сміялися, з темряви виходили закохані парочки, візники били нагайками по землі і кликали один одного, клацаючи пальцями, усі показували на зграйку кульок, які літали високо понад деревами і дахами. Усі раділи і тішилися з моєї дивакуватої витівки.

Чому я ніколи раніше не знав, як легко і як приємно давати людям радість! Раптом крадені банкноти знову почали пекти всередині гаманця, вони тягли мене за пальці, наче шворки від повітряних кульок: вони також хотіли полетіти геть від мене кудись у невідомість. І я витяг їх із гаманця – крадені у Лайоша і свої власні, бо я вже перестав розрізняти їх, як перестав і відчувати провину за собою, взяв у руку і готовий був віддати кожному, хто захоче взяти у мене одну. Я підійшов до двірника, який мляво замітав порожню Пратерштрассе. Він думав, що я хочу запитати його, як пройти до якоїсь маленької вулички, і похмуро подивився на мене: я усміхнувся йому і дав двадцять крон. Він здивовано дивився на мене, нічого не розуміючи, але потім узяв і чекав, що я вимагатиму за це. Але я тільки всміхнувся йому і сказав:

– Купи собі за них щось.

І пішов далі. Я озирався на всі боки, шукаючи когось, хто б хотів щось від мене. Але нікого не було, лише якась повія заговорила зі мною, і я дав їй купюру, ще дві – ліхтарнику, наступну я кинув у відкрите вікно пекарні у півпідвалі і прямував далі, а за мною тягнулися здивування, подяка, радість. Урешті я почав розкидати гроші по банкноті і пачками просто на вулицю, на сходи церкви, мене тішила думка про те, як тішитиметься яка-небудь старенька, знайшовши перед вранішньою службою сто крон, як дякуватиме Богу, чи як радітимуть знахідці бідний студент, служниця чи робітник. Так само радів цієї ночі я, коли знайшов сам себе.

Я вже не міг би сказати, де і як я порозкидав гроші, банкноти, а потім і срібні монети. Мені було млосно й приємно, як після любощів із жінкою, а коли відлетіли геть останні папірці, я відчув таку неймовірну полегкість, ніби раптом навчився літати, відчув якусь незнану досі свободу. Вулиця, небо, будинки – все раптом злилося воєдино у цілком новому для мене відчутті володіння ними і зв’язку між ними. Ніколи раніше, навіть під час найбільш яскравих моментів свого минулого, я настільки чітко не усвідомлював, що всі ці речі насправді існують, що я сам живу, і що їхнє життя і моє – це єдине ціле, велике, грандіозне, у якому ніколи не буває достатньо щастя і збагнути яке може тільки любов, тільки жертовність.

Потім мені довелося пережити ще один, останній неприємний момент. Коли я повернувся додому і переді мною розкрилася чорна паща темного коридору, я раптом злякався, що тепер знову доведеться повернутися до мого колишнього існування. Адже я повернувся до помешкання людини, якою був раніше, ліг у її ліжко. Можливо, це знову пов’яже мене з усім тим, чого я так щасливо позбувся цієї ночі. Ні, тільки не це, тільки не перетворитися знову на такого ж чоловіка, яким я був досі, ніколи більше не почувати себе бездоганним, позбавленим почуттів світським жевжиком, яким я був учора. Краще вже кинутися в глибини злочинів і жахіть, але не втрачати зв’язок із реальним життям! Я був страшенно втомленим, але все одно боявся заснути, щоб сон не змив усю гарячковість і тремтіння, усе те живе, що пробудила в мені ця ніч, щоб воно не зникло назавжди у чорному мулі і не залишилося назавжди тільки у моїх спогадах, ніби швидкоплинний і нереальний сон.

Але наступного дня я прокинувся таким же бадьорим і радісним, почуття вдячності і щастя залишалося таким самим свіжим, як і вночі. Відтоді минуло лише чотири місяці, але колишня закостенілість так і не повернулася до мене – я і досі почуваю себе легким і невагомим. Ніби у мене з’явилися крила, як і тоді, коли з-під моїх ніг раптом зник ґрунт мого колишнього світу і я поринув у невідомість. Але це падіння у прірву власного «я» дало мені не лише запаморочення від швидкості, а дозволило відчути усю багатогранність і глибину реальності. І хоча тодішня невагомість і відчуття, ніби я можу літати, тепер зникло, але щомиті і з кожним подихом я все більше відчуваю тепло власного серця й отримую радість від кожної миті буття. Я знаю, що став зовсім іншою людиною, по-іншому думаю, відчуваю, більше усвідомлюю. Ясна річ, я не наважився би сказати, що я став кращою людиною, але я точно знаю, що тепер щасливіший, ніж раніше, бо знайшов якийсь зміст у своєму порожньому існуванні, зміст, який мені важко було б окреслити словами, окрім самого слова «життя». Відтоді я нічого собі не забороняю, бо вважаю норми поведінки, прийняті у нашому суспільстві, безглуздими, більше не соромлюся ні перед іншими, ні перед самим собою. Такі слова, як «честь», «злочин», «гріх», раптово перетворилися на порожній звук, схожий на стукотіння по блясі, я не можу вимовляти їх без відрази. Я живу і дозволяю керувати своїм життям тій магічній силі, дію якої я тоді так раптово відчув. Я не питаю, куди вона мене штовхає, можливо, у нову прірву, яку інші називатимуть гріхом, або ж до чогось дуже шляхетного. Я не знаю і не хочу знати. Бо я вірю в те, що насправді живе тільки той, хто проживає власну долю, ніби таємницю.

Але ніколи раніше я так сильно не любив життя, і тепер я точно знаю, що справжній (єдиний, який тільки існує) злочин скоює той, хто нехтує будь-якими проявами життя. Відтоді, як я почав розуміти самого себе, я збагнув і багато всього іншого: тепер мене засмучує до глибини душі жадібний погляд перехожого на вітрину, а радісне підстрибування песика, навпаки, неймовірно тішить. Тепер для мене раптом стало важливим усе в житті, ні до чого я не залишаюся байдужим. Щодня я читаю в газетах (які раніше я гортав тільки знічев’я або під час аукціонів) про сотні різних речей, які цікавлять мене, книги, які раніше здавалися мені нудними, раптом відкрилися для мене з цілком несподіваного боку. І найдивніше у всьому цьому те, що я раптом навчився розмовляти з людьми не лише на прийняті на світських вечірках теми. Мене тепер цікавить життя мого слуги, який працює в мене ось уже сім років, я часто спілкуюся з ним. Швейцар, повз якого я раніше проходив, ніби повз рухомий стовп, нещодавно розповів мені про смерть своєї доні, і це схвилювало мене значно більше, ніж усі трагедії Шекспіра. І хоча я намагаюся продовжувати існувати, як і раніше, у своєму колі і дотримуватися всіх нудних форм поведінки, це перетворення в мені починає ставати все помітнішим. Багато хто тепер розмовляє зі мною значно привітніше, ніж колись, утретє за цей тиждень до мене підбігли на вулиці приблудні пси. А друзі розмовляють зі мною, як із кимось, хто щойно одужав після важкої хвороби, радісно повідомляють мені, що я помолодшав.

Помолодшав? Але тільки мені відомо, що насправді я тільки тепер починаю жити. Хоча, ясна річ, так помиляється багато людей, коли вважають, що все попереднє існування було лише помилкою і підготовкою до теперішнього і справжнього. Я теж усвідомлюю, наскільки зухвалим є з мого боку взяти холодне перо у теплу живу долоню і написати на байдужому папері, що я живу по-справжньому. Але навіть якщо я також помиляюся і вигадую собі все це, – ця помилка є першою в моєму житті, яка робить мене справді щасливим. Першою, від якої моє серце б’ється сильніше, а мої відчуття загострюються. І якщо я описую тут чудо мого пробудження, то роблю це лише для себе самого і відчуваю усе це значно глибше, ніж можу передати словами. Я ні з ким про це не розмовляв, ніхто з моїх друзів не підозрює, наскільки близьким до смерті я був, і ніколи не довідається, як я воскрес. І якщо моє життя обірветься раптовою смертю і ці рядки потраплять до чужих рук, це мене зовсім не мучить і не лякає. Бо той, хто ніколи не пережив схожого магічного моменту, зрозуміє у всьому написаному так само мало, як не зрозумів би цього і я ще півроку тому. Він не зможе збагнути, як декілька таких на перший погляд цілком незначних і мало пов’язаних між собою епізодів одного вечора можуть повернути до життя чиюсь уже майже згаслу душу. Я не соромлюся такої людини, бо вона мене все одно не зрозуміє. А той, кому відкрилася пов’язаність усіх речей у світі між собою, той нікого не судить і не має гордості. Його я ще менше соромлюся, бо він мене зрозуміє. Той, хто знайшов самого себе, не може нічого більше втратити у цьому світі. А той, хто збагнув себе, зрозуміє і всіх людей.

Лист незнайомої

Коли відомий романіст Р. після триденної прогулянки в гори рано-вранці вернувся до Відня і, купивши на вокзалі газету, глянув на число, то враз пригадав, що сьогодні день його народження. «Сорок перший», – усвідомив він собі, і від того йому не стало ні радісно, ні прикро. Він швидко перегорнув шелесткі сторінки газети, найняв таксі й поїхав додому. Служник доповів, що за час його відсутності приходило двоє відвідувачів і було кілька телефонних дзвінків. Потім він подав йому на таці пошту, яка назбиралася за ці дні. Р. глянув на неї байдуже, недбало розпечатав кілька листів від людей, що цікавили його, а ще одного, який був надписаний незнайомою рукою і здавався надто великим, поки що відсунув набік. Тим часом служник подав чай; Р. вигідно вмостився у кріслі, ще раз переглянув газету і декілька каталогів, тоді запалив сигару і взявся до відкладеного листа.

Лист мав десятків зо два сторінок, квапливо списаних незнайомим, нерівним жіночим письмом – швидше рукопис, аніж лист. Р. мимоволі ще раз помацав конверта, чи не залишилось там якоїсь записки з поясненням. Але конверт був порожній, і на ньому, як і на самому листі, не було ні зворотної адреси, ні підпису. «Дивно», – подумав він і знову взяв листа до рук. «Тобі, що ніколи не знав мене», – стояло вгорі як звертання чи заголовок. Він здивовано зупинився: чи це стосувалось його, чи якогось вигаданого героя? Нараз у ньому прокинулась цікавість. І він почав читати.

«Моя дитина вчора померла – три дні й три ночі змагалася я зі смертю за маленьке, тендітне життя, сорок годин тіпалося в пропасниці її бідне гаряче тільце, і я не відходила від її ліжка. Я прикладала холодні компреси до її чола, що пашіло вогнем, день і ніч тримала в своїх руках її неспокійні рученята. Третього вечора я знемогла й сама. Мої очі не витримали й заплющились, я не знала й коли. Три чи чотири години проспала я на твердому стільці, а за той час смерть забрала її від мене. Тепер він лежить, любий, бідолашний хлопчик, у своєму вузенькому дитячому ліжечку, такий самий, як був відразу по смерті; тільки очі йому стулено, розумні темні оченята, ручки складено на білій сорочечці, і чотири свічки горять високо, в чотирьох кутках ліжечка. Я не зважуюсь поглянути туди, не зважуюсь поворухнутися, бо коли свічки спалахують, то по його личку, по його стулених устах перебігають тіні, тоді здається, що його риси оживають, і я ладна повірити, що він не вмер, що він зараз прокинеться й дзвінким голосочком скаже мені щось по-дитячому наївне й ласкаве. Але я знаю, він помер, я не хочу дивитися на нього, щоб не мати даремної надії й не зазнати ще раз розчарування. Я знаю, знаю, моя дитина вчора померла – тепер у мене лишився тільки ти один у цілому світі, тільки ти, що нічого не знаєш про мене і безжурно бавишся життям і людьми. Тільки ти, який ніколи не знав мене і якого я завжди кохала.

Я взяла п’яту свічку й поставила на стіл, де пишу тобі. Бо я не можу залишитись на самоті з своєю мертвою дитиною, я повинна виплакати свою душу; а з ким же мені розмовляти цієї жахливої години, як не з тобою, що був і лишився для мене всім! Може, я й не зумію поговорити з тобою цілком ясно, може, ти не зрозумієш мене, бо ж голова моя геть порожня, у скронях сіпає і гупає, все тіло так болить… Мабуть, у мене гарячка, може, теж грип, що тепер скрадається від дверей до дверей, і це було б добре, бо тоді б я пішла за своєю дитиною і мені не довелося б нічого з собою робити. Інколи в мене зовсім темніє в очах, може, я навіть цього листа не зможу дописати до кінця, але я натужу всю свою силу і хоч раз, хоч цей єдиний раз поговорю з тобою, мій коханий, що ніколи не впізнавав мене.

Тільки з тобою я хочу поговорити, вперше розповісти тобі все: ти впізнаєш усе моє життя, що завжди належало тобі, хоч ти про нього й не здогадувався. Але ти довідаєшся про мою таємницю аж тоді, коли я помру, коли тобі вже не треба буде відповідати мені й коли те, що тепер то холодом, то жаром обсипає моє тіло, – справді кінець. Якщо ж мені судилося жити далі, то я порву цього листа й мовчатиму знов, як мовчала завжди. А якщо ти тримаєш його вже в руках, то знай: у ньому небіжчиця оповідає тобі про своє життя, яке було твоїм від його першої аж до останньої свідомої години. Не лякайся моїх слів – мертвій нічого не треба: ні кохання, ні співчуття, ні розради. Лише одного я хочу від тебе – щоб ти повірив усьому, що зрадить тобі мій біль, який лине до тебе. Повір мені – лиш цього одного прошу я в тебе: ніхто не буде брехати в смертну годину своєї єдиної дитини.

Я звірю тобі все своє життя, життя, що, власне, почалося від того дня, коли я тебе пізнала. Доти було щось тьмяне й каламутне, куди мої спогади ніколи не поринали, якийсь льох, повний запорошених, засотаних павутинням, невиразних речей і людей, які давно вже не будять відгомону в моєму серці. Коли ти з’явився, мені було тринадцять років і я мешкала в тому самому будинку, де ти й тепер мешкаєш, у тому самому будинку, де ти тримаєш у руках цього листа, цей останній подих мого життя; мешкала на тому самому поверсі, якраз навпроти твоїх дверей. Ти, напевне, вже не пригадуєш нас, небагату вдову скромного урядовця (вона завжди ходила в жалобі) і худеньку дівчинку-підлітка, бо ми завжди жили тихенько, заполонені своїм злиденним дрібноміщанським буттям. Ти, може, ніколи й не чув нашого прізвища, бо ми не мали на дверях таблички і ніхто ніколи не приходив і не питався про нас. Та й дуже давно те було, п’ятнадцять-шістнадцять років тому – ні, ти напевне вже не пам’ятаєш того, коханий, але я, о, я жадібно пригадую собі кожну дрібничку, пам’ятаю, наче це було сьогодні, той день, навіть ту годину, коли я вперше почула про тебе, вперше побачила тебе, та й як мені не пам’ятати, коли аж тоді почав існувати для мене світ. Не сердься, коханий, дозволь розповісти тобі все, геть усе, від самого початку, благаю, хай тебе не втомить цих чверть години, вислухай мене, ту, що не втомилася ціле життя тебе кохати.

Перед тим як ти перебрався до нашого будинку, за твоїми дверима жили погані, лихі, сварливі люди. Бідні самі, вони найдужче ненавиділи убогість своїх сусідів, нашу, бо вона не хотіла мати нічого спільного з їхньою брутальністю. Чоловік був пияк і лупцював свою дружину; ми часто прокидалися вночі від грюкоту перевернутих стільців та брязкоту розбитих тарілок. Одного разу вона вискочила на сходи заюшена кров’ю, простоволоса, а за нею біг і лаявся її п’яний чоловік, аж нарешті з сусідніх помешкань повискакували люди й настрахали його поліцією. Моя мати з самого початку уникала всяких взаємин із тим подружжям і заборонила мені розмовляти з їхніми дітьми, а вони при кожній нагоді на мені за те мстилися. На вулиці вони кричали навздогін мені різні гидотні слова, а одного разу поранили мені сніжками до крові обличчя. Цілий дім одностайно ненавидів тих людей, а коли раптом у них щось скоїлося – здається, чоловіка замкнули за крадіжку, – і вони вибралися з усіма своїми манатками, всі ми полегшено зітхнули. Кілька днів на брамі висіло оголошення про те, що помешкання здається, потім його зняли і через двірника швидко розійшлася чутка, що помешкання найняв якийсь письменник, неодружений, поважний пан. Тоді я вперше почула твоє ім’я.

А ще за кілька днів прийшли малярі, тинькарі, столяри, шпалерники й заходилися вичищати з помешкання бруд, що його лишили попередні пожильці. Вони стукали молотками, грюкали дошками, шкрябали, чистили, але мати тільки раділа й казала, що нарешті настане край бешкетам у сусідів. Тебе самого під час переїзду я ще не бачила: за всією роботою наглядав твій служник, невеличкий, статечний, сивий камердинер, що дивився на робітників згори і вказівки давав їм тихо й доречно. Нам усім він дуже подобався: по-перше, тому, що в нашому передмісті камердинер був щось цілком нове, а ще й тому, що він до всіх ставився надзвичайно чемно, хоч і не був запанібрата з простими служниками й не вдавався з ними в балачки. Мою матір він почав від першого ж дня вітати шанобливим поклоном, як справжню даму, ба навіть до мене, дівчиська, ставився ввічливо й поважно. Твоє ім’я він завжди вимовляв з якоюсь особливою пошаною, майже побожно, і було зразу видно, що він відданий тобі далеко більше, ніж звичайний служник. І як же я любила його за це, доброго старого Йоганна, хоч і заздрила йому, що він завжди міг бути біля тебе й служити тобі.

Я розповідаю тобі все, коханий, усі ці дрібні, майже смішні речі, щоб ти зрозумів, яким чином ти від самого початку зміг здобути таку владу наді мною, боязкою, затурканою дитиною. Ще доки ти ввійшов у моє життя, навкруг тебе вже створився якийсь німб, ореол багатства, незвичайності й таємниці – ми всі, мешканці маленького будиночка в передмісті, нетерпеливо чекали на твій приїзд. Люди-но, які живуть обмеженим життям, завжди цікаві до всього нового, що діється перед їхніми дверима. Але як зросло моє зацікавлення тобою, коли я одного дня прийшла зі школи й побачила перед нашим домом фургон із меблями! Більшість важких речей носії вже підняли нагору й тепер виносили дрібніші; я зупинилася біля дверей, щоб усе те роздивитися, бо всі твої речі дуже дивували мене – таких я ніколи ще не бачила: були там індуські божки, італійські скульптури, великі, напрочуд яскраві картини, і, нарешті, з’явилися книжки. Їх було так багато, і всі такі гарні, що я не йняла віри своїм очам. Під дверима їх складали в стоси, там їх приймав служник і з кожної дбайливо стріпував віничком порох. Я зацікавлено крутилася навколо тих стосів, що дедалі зростали: служник не проганяв мене, але й не заохочував ані словом, тож я не посміла доторкнутися до жодної книжки, хоч мені страх як хотілося помацати гарну, м’яку шкіру на деяких оправах. Я тільки боязко позирала на заголовки: були там французькі, англійські книжки й ще багато не знайомими мені мовами. Я, мабуть, була б так дивилася на них цілими годинами, та мати покликала мене додому.

І ось я потім цілий вечір думала про тебе, ще не бачивши тебе. У мене самої було тільки з десяток дешевих книжок, оправлених у пошарпані картонні палітурки, я дуже любила їх і часто перечитувала. Тепер мені не давала спокою думка: який же вигляд має людина, що прочитала стільки чудових книжок, знала всі ті мови і була така багата й така освічена. Якась неземна шаноба опановувала мене на саму думку про таку силу книжок. Я намагалася уявити собі твій образ: ти був старий чоловік в окулярах, з довгою білою бородою, подібний до нашого вчителя географії, тільки набагато добріший, кращий і лагідніший. Не знаю чому, але, ще навіть уявляючи тебе старим, я була певна, що ти маєш бути вродливим. Тоді, тієї ночі, ти мені вперше снився, хоч я ще не бачила тебе.

Другого дня ти переїхав, але, хоч як я піддивлялася, мені все-таки не пощастило поглянути на тебе, а це ще збільшило мою цікавість. Нарешті третього дня я побачила тебе, і яка ж я була вражена, коли ти виявився цілком інакший, анітрохи не схожий на того «пана бога», що його вигадала моя дитяча уява. Мені снився лагідний дідусь в окулярах, і ось з’явився ти – ти, такий самісінький, як і нині, бо повз тебе роки спливають без сліду. На тобі був чудовий ясно-брунатний спортивний костюм, і ти на диво легенькою, хлоп’ячою ходою піднімався нагору, беручи по два східці зразу. Капелюха ти тримав у руці, і я була невимовно вражена, коли побачила твоє ясне, жваве обличчя і юнацьку чуприну. Справді, я аж злякалася, що ти такий молодий, вродливий, такий стрункий і зграбний. І хіба не дивно: першої ж миті я цілком виразно відчула те, що мене й усіх інших завжди в тобі вражало: подвійність твоєї істоти. Ти – палкий, легковажний, відданий забавам і пригодам юнак, а одночасно у своїй творчості – невблаганно сувора, свідома свого обов’язку, безмежно начитана й освічена людина. Несвідомо я відчула те, що згодом кожен помічав у тобі: що ти живеш подвійним життям – своїм ясним боком воно обернене до зовнішнього світу, а другий, темний, знаєш тільки ти сам; те найглибше роздвоєння, ту таємницю твого буття я, тринадцятирічна дівчинка, зачарована тобою, відчула з першого ж погляду.

Тепер ти розумієш, коханий, яким дивом, якою привабливою загадкою став ти для мене, ще майже дитини! Людину, перед якою шанобливо схиляли голову тому, що вона писала книжки, тому, що вона була славетна десь в іншому, великому світі, побачити враз молодим, зграбним, по-хлоп’ячому веселим двадцятип’ятилітнім юнаком! Чи ж треба тобі ще й казати, що від того дня в нашому будинку, в цілому моєму мізерному дитячому світі ніщо мене вже не цікавило, крім тебе, і що я зі всією впертістю, зі всією чіпкою настирливістю своїх тринадцяти років думала тільки про тебе, про твоє життя! Я вивчала тебе, вивчала твої звички, спостерігала людей, що приходили до тебе, та все те не тамувало моєї цікавості до тебе, а ще збільшувало її, бо подвійність твоєї істоти яскраво виявлялася в різноманітності твоїх відвідувачів. Приходила до тебе молодь, твої товариші, з якими ти сміявся й жартував, приходили обідрані студенти; а то приїздили в автомобілях жінки; одного разу завітав директор опери, славетний диригент, на якого я раніше дивилася тільки здалеку в театрі, тремтячи з захвату; бували в тебе й зовсім молоденькі дівчатка, що вчилися ще в торговельній школі і збентежено поспішали якнайшвидше прошмигнути в твої двері, – взагалі багато, дуже багато жінок. Я над тим не замислювалась, навіть коли одного ранку, йдучи до школи, побачила, що від тебе виходила якась дама під дуже густою вуаллю. Мені ж було тільки тринадцять років, і я не знала, що жагуча цікавість, яка спонукала мене чатувати на тебе й підглядати кожен твій крок, означала вже кохання.

Я дуже добре пам’ятаю, коханий, той день і годину, коли я назавжди віддала тобі своє серце. Ми з товаришкою вернулися з прогулянки і стояли, розмовляючи, коло брами. Раптом під’їхав автомобіль, зупинився, і ось ти вже зіскочив із приступки швидким пружним рухом, що й досі чарує мене, й рушив до будинку. Я мимоволі кинулась відчинити тобі двері, заступила дорогу, й ми трохи не зіткнулися. Ти глянув на мене теплим, лагідним поглядом, що ніби сповивав і голубив людину, усміхнувся до мене пестливо – так, саме пестливо, не знаю, як ще можна назвати ту усмішку, – і промовив тихо, майже ніжно: «Щиро вам дякую, панночко».

Оце і все, коханий; але від тієї миті, як я відчула на собі твій теплий, пестливий погляд, я стала твоя. Щоправда, згодом, і то, дуже швидко, я довідалася, що тим поглядом, який обіймає і притягає до тебе, який сповиває, але заразом і роздягає, поглядом природженого спокусника, ти обдаровуєш кожну жінку на твоєму шляху, кожну продавщицю з крамниці, кожну покоївку, що відчиняє тобі двері, – довідалася, що той погляд не залежить від твоєї волі або прихильності, а цілком несвідомо для тебе стає теплий і лагідний, коли ти звертаєш його на жінок. Але я, тринадцятирічна дитина, про це не здогадувалась: я була вся охоплена вогнем. Я думала, що твоя ніжність призначена мені, тільки самій мені, і за ту коротеньку мить у мені, підліткові, прокинулася жінка, і та жінка навіки стала твоя.

«Хто це був?» – спитала мене приятелька. Я не змогла їй зразу відповісти. Не змогла вимовити твоє ім’я: за ту одну-однісіньку мить воно зробилося святим для мене, стало моєю таємницею. «Так, якийсь пан, що мешкає в нашому будинку», – промимрила я ніяково. «А чого ж ти так зашарілася, як він на тебе глянув?» – почала дражнити мене товаришка з дитячою жорстокістю. І саме тому, що вона, глузуючи, доторкнулася до моєї таємниці, в мене ще дужче запашіло обличчя. Збентеження надало мені брутальності. «Дурепа!» – мовила я злісно. Тієї миті я ладна була її задушити. Та вона зареготалася ще дужче й глузливіше, і я відчула, що з безсилого гніву на очі в мене аж навертаються сльози. Я покинула її й побігла нагору.

Від тієї миті я тебе покохала. Я знаю, жінки часто казали тобі, своєму улюбленцеві, ці слова. Але повір мені, ніхто так по-рабському, так самовіддано не кохав тебе, як та, ким тоді була я і ким я залишилася для тебе назавжди, бо ніщо в світі не може зрівнятися з непомітним коханням дитини з безвісті, таким безнадійним, завжди готовим до послуг, таким покірним, чуйним і пристрасним, яким ніколи не буває сповнене жаги й хай навіть несвідомих вимог кохання дорослої жінки. Тільки самітні діти можуть цілком затаїти свою пристрасть у собі: інші роздзвонять про своє почуття товаришкам, заялозять його довірливими визнаннями; вони-бо вже багато чули й читали про кохання і знають, що воно – неминуча доля всіх людей. Вони бавляться коханням, мов іграшкою, вони хизуються ним, як хлопці першою цигаркою. Але я… я не мала нікого, кому могла б звіритися, ніхто не вчив і не застерігав мене, я була недосвідчена й наївна; я кинулась у свою долю, як у прірву. Все, що в мені росло й розквітало, належало тільки тобі, твоєму образові, який я виплекала в мріях; мій батько давно помер, від матері, повсякчасно пригніченої, завжди заклопотаної, як би перебідувати на вдовину пенсію, я була далека, шкільні товаришки, уже майже зіпсовані, стали мені огидними, бо вони легковажно бавилися тим, що було для мене найвищими святощами, – отож я полинула до тебе цілим своїм єством, яке звичайно кришать і розпорошують, усіма своїми почуттями, що, приглушувані, нетерпляче пробивались на волю. Ти був для мене – як би тобі сказати? Кожне окреме порівняння буде надто недолугим, – ти був для мене, власне, усім, цілим моїм життям. Усе існувало лише остільки, оскільки якось стосувалося тебе, все в моєму бутті мало сенс тільки тоді, коли було пов’язане з тобою. Ти перемінив усе моє життя. Досі байдужа й посередня учениця, я несподівано стала першою в класі: я читала сотні книжок, читала до пізньої ночі, бо знала, що ти любиш книжки; я раптом почала, на диво моїй матері, вперто, навіть завзято вчитися гри на роялі, бо думала, що ти кохаєшся в музиці. Я чистила й лагодила свої сукні, щоб не потрапити тобі на очі неохайно вбраною, а чотирикутна латка на моєму старенькому шкільному фартушку, перешитому з материної домашньої сукні, жахала мене. Я боялася, що ти помітиш ту латку й почнеш гордувати мною. Тому я завжди затуляла лівий бік ранцем, коли бігла сходами вгору, і тремтіла зі страху, що ти все ж побачиш ту кляту латку. Але який безглуздий був мій страх: ти ніколи, майже ніколи не дивився на мене.

А проте я цілий день тільки те й робила, що чекала тебе, чатувала на тебе. В наших дверях було маленьке кругле вічко в мідній оправі, крізь яке можна було дивитись на твої двері. Те вічко – ні, не всміхайся, коханий, я ще й нині, й нині ще не соромлюся тих годин! – було моїм віконечком у світ. Там, у холодному передпокої, мов у засідці, боячись накликати материну підозру, я місяцями й роками цілі вечори просиджувала з книжкою в руках, мов напнута струна, що бриніла, коли ти наближався. Я завжди була з тобою, все в напруженні і в рухові; але ти так само не відчував того, як не відчуваєш накрученої пружини в годиннику, якого ти носиш у кишені і який терпляче лічить і відмірює в пітьмі твої години, супроводжує тебе на твоєму шляху нечутними ударами серця, а ти тільки раз на мільйони відрахованих секунд мимохідь зупиниш на ньому погляд. Я знала про тебе все, знала всі твої звички, кожну твою краватку, кожний твій костюм; знала й швидко навчилася розрізняти всіх твоїх знайомих і ділила їх на таких, які були мені до вподоби, і таких, яких я не зносила; від тринадцяти до шістнадцяти років я кожну годину жила тобою. Ох, скільки я робила дурниць! Я цілувала клямку, якої торкалася твоя рука, я підібрала недокурок сигари, якого ти кинув перед дверима, і він був для мене священний, бо твої уста доторкалися до нього. Я вечорами по сто разів під якимсь приводом збігала вниз на вулицю, щоб побачити, в котрій із твоїх кімнат горить світло, і таким чином певніше відчути твою невидиму присутність. А як ти на довгі тижні виїздив кудись – у мене завжди серце хололо зі страху, коли я бачила, як старий Йоганн зносив униз твій жовтий саквояж, – як ти виїздив, тоді життя моє завмирало і втрачало весь свій зміст. Понура, знуджена, роздратована, я тинялась по хаті й тільки стереглася, щоб мої заплакані очі не зрадили матері мого розпачу.

Я знаю, все, що я оповідаю тобі, – смішні перебільшення, дитячі витівки. Я повинна б їх соромитись, але не соромлюся, бо ніколи кохання моє до тебе не було чистіше й палкіше, як у часи отого дитячого захвату. Цілими годинами, цілими днями я могла б тобі оповідати, як я тоді жила тобою, тобою, що майже не знав мене в обличчя, бо коли я зустрічала тебе на сходах, а втекти не можна було, то я з ляку перед твоїм палючим поглядом бігла повз тебе з похиленою головою, наче людина, що кидається в воду, рятуючись від вогню. Цілими годинами, цілими днями я могла б тобі оповідати про ті роки, які ти давно забув, могла б розгорнути перед тобою цілий календар твого життя; та не хочу надокучати тобі, не хочу мучити тебе. Я ще тільки звірю тобі найкращу подію в моєму дитинстві і прошу тебе, не смійся, що вона така мізерна, бо для мене, дитини, вона важила безмежно багато. Було це, мабуть, у неділю – ти десь поїхав, і твій служник заносив у відчинені двері помешкання важкі килими, які він щойно витріпав. Йому було нелегко їх нести, і я, раптом набравшись сміливості, підійшла до нього й запитала, чи не можу йому помогти. Старий здивувався, але не заперечив, і тоді я побачила – не можу навіть сказати тобі, з яким захватом, з якою побожною шанобою! – побачила зсередини твою домівку, твій світ, письмовий стіл, за яким ти звичайно сидиш, на ньому квіти в блакитній кришталевій вазі, твої шафи, твої картини, твої книжки. То був лише короткий, крадькома кинутий погляд у твоє життя, бо вірний Йоганн напевне не дозволив би мені довго роздивлятися, але тим єдиним поглядом я ввібрала в себе всю атмосферу твого помешкання й мала вже чим живити свої нескінченні мрії про тебе наяву і вві сні.

Та подія, та коротенька хвилина була найщасливішою в моєму дитинстві. Я хотіла тобі розказати про неї, щоб ти, що не знаєш мене, почав нарешті розуміти, як чиєсь життя горіло й згоряло біля тебе. Я хотіла тобі розповісти про ту подію і ще про одну, найжахливішу, яка, на жаль, надійшла дуже швидко по тій, першій.

Я вже казала, що задля тебе забула про все, не помічала своєї матері й не журилася ніким і нічим. Я не помітила, що один літній уже добродій, купець з Інсбрука, далекий родич моєї матері, почав учащати до нас і подовгу засиджуватися; я навіть тішилася тим, бо він часом водив маму до театру і я, залишившись сама вдома, могла думати про тебе, чатувати на тебе, а то було моє найбільше, моє єдине щастя. І ось одного разу мати якось урочисто покликала мене до своєї кімнати й сказала, що має зі мною серйозно поговорити. Я зблідла, серце в мене закалатало: невже вона щось помітила, невже про щось здогадується? Моя перша думка була про тебе, про таємницю, що єднала мене зі світом. Але мати й сама була збентежена, вона раз і вдруге ніжно поцілувала мене (чого звичайно ніколи не робила), посадовила поруч із собою на канапу й почала нерішуче й ніяково оповідати, що той родич, удівець, посватався до неї і вона, головне задля мене, вирішила погодитись. Кров гарячою хвилею хлюпнула мені до серця, – тільки одною думкою озвалася я на ті слова, думкою про тебе. «Але ж ми залишимось тут?» – насилу вимовила я. «Ні, ми переїдемо до Інсбрука, Фердінанд має там гарну віллу». Далі я нічого вже не чула. У мене потемніло в очах. Аж потім я довідалася, що зомліла: мати нишком оповідала вітчимові, який ждав за дверима, що я раптом заточилася назад і, підвівши руки, впала додолу, мов підтята. Що діялося найближчими днями, як я, квола дитина, змагалася проти всевладної волі дорослих, я тобі не в силі змалювати. Ще й зараз, коли я пишу про це, в мене тремтить рука. Я не могла виказати свою таємницю, тож опір мій здавався їм простою впертістю, якоюсь злісною перекірливістю.

Зі мною ніхто більше не говорив, усе робилося за моєю спиною. Щоб прискорити переїзд, користалися з тих годин, коли я була в школі; приходячи додому, я завжди знаходила якусь зміну: щось було продане, щось вивезене. На моїх очах руйнували помешкання, а з ним і моє життя; одного ж разу, повернувшись зі школи, я побачила, що всі меблі спаковано й винесено. В порожніх кімнатах стояли наготовлені валізи й дві розкладачки, для матері й для мене, – ми мали переспати тут ще одну, останню ніч, а вранці виїхати до Інсбрука.

Того останнього дня я раптом відчула тверду певність, що не зможу жити далеко від тебе. Тільки в тобі я бачила порятунок. Що я думала і чи взагалі в ті години розпуки я могла щось думати, ніколи не зможу сказати, але враз – матері не було вдома – я схопилася і так, як була, в шкільній сукенці, пішла до тебе. Ні, не сама пішла – якась невблаганна сила тягла мене до твоїх дверей; я вся тремтіла й насилу переставляла задубілі ноги. Я вже казала тобі, що й сама добре не знала, чого хотіла, мабуть, упасти тобі до ніг і просити, щоб ти залишив мене в себе як служницю, як рабиню. Тобі, напевне, смішний цей невинний екстаз п’ятнадцятирічної дівчинки; але ти не сміявся б, коханий, коли б знав, як я стояла тоді на холоді перед твоїми дверима, заклякла зі страху, як усе-таки незбагненна сила примусила мене ступити вперед, силоміць відірвати тремтячу руку від тіла, підвести її вгору і після кількох секунд жахливої боротьби, що тривали для мене цілу вічність, натиснути пальцем на кнопку дзвоника. Ще й досі чую різкий, пронизливий звук, а потім мертву тишу; серце моє перестало битися, вся кров у мені зупинилась і тільки дослухалася, чи ти не йдеш.

Але ти не вийшов. Не вийшов ніхто. Тебе, очевидно, не було вдома, а Йоганн подався щось купувати; і я, несучи у вухах мертвий відгомін дзвоника, попленталась назад, до нашого зруйнованого, спорожнілого помешкання, й кинулась на якийсь клунок, така стомлена тими чотирма кроками, неначе цілі години бродила в глибоких заметах. Але під тією втомою ще жеврів твердий намір побачити тебе, поговорити з тобою, доки вони мене звідти вивезуть. Присягаюсь тобі, я не думала про щось більше, бо ще була цілком наївна саме тому, що, крім тебе, ні про що не думала; мені хотілося тільки побачити тебе, побачити ще раз, надивитися на тебе, взяти з собою твій образ. Цілу ніч, цілісіньку ніч, довгу й жахливу, я чекала на тебе, коханий. Ледве мати лягла й заснула, я шмигнула до передпокою й почала наслухати, чи ти не вернувся додому. Я чекала цілу ніч, а то була морозяна січнева ніч. Я стомилася, все тіло в мене боліло, а в помешканні вже навіть стільця не було, щоб сісти; тоді я лягла просто на підлогу, де від дверей тягло крижаним холодом. У самій лише тоненькій сукні лежала я на голій холодній підлозі, навіть нічого не постеливши собі, нічим не вкрившись, – боялася, що як угріюся, то засну й не почую твоєї ходи. Мене аж судомило, я підкорчувала закоцюблі ноги, руки тремтіли; мені доводилося раз у раз підводитись, так я мерзла в тому жахливому темному передпокої. Та я все чекала, чекала на тебе, як на свою долю.

Нарешті – вже була, мабуть, друга чи третя година – я почула, як відчинилися внизу двері, потім хтось затупав сходами нагору. Холод від мене наче відскочив, мене пойняло жаром, я тихенько відчинила двері, ладна кинутись тобі назустріч, упасти тобі до ніг… Ох, навіть не знаю, що б я, дурна дитина, тоді зробила. Хода наблизилася, замиготіло на стінах полум’я свічки. Тремтячи, я трималася за ручку дверей. Чи це ти, чи, може, хтось інший?

Так, це був ти, коханий, але ти був не сам. Я вчула приглушений, дражливий сміх, шелест шовкової сукні і тихий твій голос, – ти вертався додому з якоюсь жінкою…

Як я пережила ту ніч, не знаю. Наступного ранку о восьмій годині мене повезли до Інсбрука – я не мала вже сили опиратися.

Моя дитина вчора вночі померла – тепер я знов буду сама, коли мені судилося жити. Завтра прийдуть чужі, вбрані в чорне, безцеремонні люди, принесуть із собою труну й покладуть до неї мого сина, мою нещасну єдину дитину. Може, з’являться й приятелі та принесуть вінки, але що таке квіти на труні? Мене втішатимуть, казатимуть якісь слова, слова, слова, але що ж вони мені поможуть? Я знаю, що потім однаково залишусь сама. А немає ж нічого страшнішого в світі, як бути самітним межи людьми. Я збагнула це тоді, в Інсбруці, за ті нескінченні два роки, від мого шістнадцятого до вісімнадцятого року, коли я жила в своїй родині як невільниця, як заклята. Вітчим, дуже спокійний, неговіркий чоловік, був до мене лагідний, а мати, наче бажаючи виправити несвідомо заподіяну мені кривду, ладна була виконувати всі мої забаганки; хлопці намагалися сподобатись мені, та я відштовхувала всіх з якоюсь запеклою впертістю. Я не хотіла бути щасливою, задоволеною далеко від тебе. Я сама себе закопувала в понурий світ самокатування й самотності. Нового, яскравого вбрання, яке мені купували, я не вдягала, я відмовлялася ходити на концерти, в театри чи виїздити на прогулянки за місто у веселому товаристві. Я майже не виходила на вулицю; чи повіриш, коханий, що в тому малому місті, де я прожила два роки, я не знаю навіть десяти вулиць? Я сумувала й бажала сумувати; вдалині від тебе я зрікалася всього й немов упивалася тим зреченням, бо хотіла, щоб ніщо не відвертало мене від моєї палкої мети – жити тільки тобою.

Я цілими годинами, цілими днями сиділа самітно вдома і тільки те й робила, що думала про тебе, все наново пригадуючи собі сотні дрібних подій, кожну зустріч, кожне чекання, відновлювала в пам’яті всі ті дрібниці й відогравала в уяві, наче в театрі. А що кожну хвилинку з минулого я відтворювала безліч разів, то все моє дитинство залишилось у мене в пам’яті яскравим спогадом і кожну мить із тих давніх років я відчуваю так гаряче й виразно, наче вона щойно вчора збурювала мені кров.

Я тоді жила тільки тобою. Я купувала всі твої книжки, а коли твоє ім’я згадували в газеті, для мене наставало свято. Чи повіриш, що кожну твою книжку я знаю напам’ять, так часто я перечитувала їх? Коли б мене хто збудив уночі й проказав будь-який навмання вихоплений рядок, я могла б ще й нині, й нині ще, по тринадцяти роках, провадити далі крізь сон; кожне твоє слово було для мене ніби Євангеліє, ніби молитва. Весь світ існував лише стосовно до тебе: я вичитувала у віденських газетах повідомлення про концерти й прем’єри тільки з однією думкою – які з них могли б тебе зацікавити; а коли наставав вечір, я здалека йшла за тобою: ось ти входиш до зали, сідаєш на своє місце. Тисячі разів я уявляла собі таке, бо один-однісінький раз бачила тебе на концерті.

Та навіщо все те оповідати, ту шалену, до нестями трагічно-безнадійну відданість самітної дитини, навіщо оповідати її тому, хто ніколи про неї не знав, ніколи й гадки не мав про неї? Та чи й справді я тоді була ще дитина? Мені минув сімнадцятий, а потім вісімнадцятий рік; на мене почали оглядатися на вулиці хлопці, та мене їхня увага лише дратувала. Бо кохання чи тільки гра в кохання до когось іншого, не до тебе, було для мене таке дике, таке неможливе, що навіть саму думку про нього я вважала б за зраду. Моя пристрасть до тебе не пригасла, але що більше я дорослішала, що далі прокидалися мої чуття, то вона ставала інакша, палкіша, жіночніша, земна. І те, чого не розуміла дитина, яка, скорившись сліпому, підсвідомому бажанню, вночі подзвонила до твого помешкання, тепер стало моєю єдиною мрією: подарувати себе, віддатися тобі.

Люди з мого оточення вважали мене за боязку, називали дикункою, бо я, зціпивши зуби, берегла свою таємницю. Але в мені росла залізна воля. Всі мої думки і поривання були спрямовані на одне: назад до Відня, назад до тебе. І я зробила по-своєму, хоч якою безглуздою, якою незрозумілою здавалася всім моя поведінка. Вітчим був заможний і ставився до мене, як до рідної дитини. Але я затято наполягала на тому, що хочу сама на себе заробляти, й досягла нарешті своєї мети: поїхала до Відня й дістала роботу в одного родича у його крамниці готового одягу. Хіба треба казати тобі, куди проліг мій перший шлях, коли одного імлистого осіннього вечора я – нарешті, нарешті! – прибула до Відня? Я залишила речі на вокзалі, вскочила прожогом у трамвай – як же ж повільно він плазував, кожна зупинка дратувала мене – й побігла до нашого колишнього будинку. Твої вікна були освітлені, серце моє бриніло, співало в грудях. Аж тепер ожило для мене місто, що досі було таке чуже, так безглуздо гуло круг мене, аж тепер ожила і я, коли відчула поблизу тебе, мою одвічну мрію. Я ж не розуміла, що насправді була однаково чужа тобі і вдалині, за горами, долами й річками, і тієї миті, коли тільки тоненька освітлена шибка в твоєму вікні відділяла тебе від мого променистого погляду. Я все стояла й дивилася вгору: там було світло, був дім, ти, цілий мій світ. Два роки я мріяла про цю годину, тепер мені її даровано. Я простояла цілий довгий, теплий, імлистий вечір під твоїми вікнами, поки не згасло світло. Аж тоді я пішла шукати собі помешкання.

Отак щовечора вистоювала я потім перед твоїм домом. До шостої години я працювала в крамниці; робота була важка, виснажлива, але приємна мені, бо цілоденна метушня відвертала мене від моїх болісних думок. А тільки-но залізні віконниці, гуркочучи, спадали за мною, я навпростець бігла на своє улюблене місце. В мене було єдине бажання: хоч раз тебе побачити, хоч раз зустрітися з тобою, хоч би здалеку подивитися на твоє обличчя! Десь аж за тиждень я нарешті побачила тебе, і саме тоді, коли не сподівалася: я стояла й дивилася вгору на твої вікна, аж раптом ти перейшов вулицю. І враз я знову зробилася тринадцятирічною дитиною; я вся спаленіла, всупереч своєму палкому бажанню відчути на собі твій погляд мимохіть похилила голову і, мов зацькована собаками, стрілою промчала повз тебе. Потім мені було соромно за ту школярську боягузливу втечу, бо ж тепер я була свідома свого бажання: я хотіла зустрітися з тобою, шукала тебе, хотіла, щоб ти мене пізнав після довгих, сповнених туги за тобою років, хотіла, щоб ти помітив мене, покохав.

Але ти довго не помічав мене, хоч я кожен вечір, навіть у хугу, на гострому, колючому віденському вітрі простоювала під твоїми вікнами. Часто я цілими годинами чекала надаремне, часто ти нарешті виходив з дому в товаристві знайомих, двічі я бачила тебе з жінками. І ось тоді я відчула, що стала доросла, відчула щось нове, якусь зміну в моєму почутті до тебе, я вгадала ту зміну з раптового болю в серці, що роздер мені душу надвоє, коли я побачила, що якась чужа жінка так упевнено йде рука в руку з тобою. Я не була вражена несподіванкою, адже ж я знала ще з дитячих років про тих твоїх постійних відвідувачок, але тепер я відчула просто-таки фізичний біль, щось ніби повставало в мені, вороже і разом з тим заздро, проти твоєї очевидної близькості з іншою. Одного дня я з дитячої гордості, що, мабуть, і досі ще в мені залишилась, не пішла під твій дім, та яким жахливим здався мені той порожній вечір упертості й бунту! Другого дня по роботі я вже знов покірно стояла перед твоїми вікнами, стояла й чекала, так само як простояла цілий свій вік перед твоїм зачиненим для мене життям.

І ось нарешті настав вечір, коли ти помітив мене. Я побачила тебе вже здалеку й напружила всю свою волю, щоб не ухилитися від зустрічі. Випадково на вулиці саме розвантажували підводу, й тобі довелося пройти близько повз мене. Ти неуважно глянув на мене, та тільки-но спостеріг, як пильно дивлюсь на тебе я, в очах твоїх з’явився знайомий вираз – о, як я злякалася, згадавши його! Це вже був погляд, який ти призначав для жінок, пестливий, а проте владний, він сповивав і заразом роздягав, полонив; такий погляд колись перетворив мене, дитину, на закохану жінку. Якусь мить він убирав у себе мій погляд, що не міг і не хотів одірватись від тебе, – і ось ти поминув мене. Серце моє калатало; мимоволі я сповільнила ходу, а коли з непоборної цікавості озирнулася, то побачила, що ти зупинився і дивишся мені вслід. Ти так пильно, допитливо розглядав мене, що я відразу збагнула: ти не впізнав мене.

Ти не впізнав мене ні тоді, ні згодом, ти ніколи не впізнавав мене. Як змалювати тобі, коханий, розчарування тієї хвилини: адже ж тоді я вперше відчула, що мені судилося, – бути невпізнаною. Так я прожила все своє життя, так і помру – невпізнана, ніколи не впізнана тобою. Як тобі змалювати моє розчарування? Бачиш, за два роки свого перебування в Інсбруці, де я щогодини думала про тебе і тільки те й робила, що уявляла собі нашу першу зустріч у Відні після розлуки, я перебрала всі можливості: від найпринадніших до найсумніших, залежно від настрою. Все переміряно, коли можна так висловитись; у похмурі хвилини я уявляла собі, що ти мене відштовхнеш, погордуєш мною, бо я здамся тобі нікчемною, негарною, настирливою. Всі вияви твоєї неласки, твоєї нечулості, твоєї байдужості спізнала я в своїх пристрасних видивах, та навіть у хвилини найчорнішої зневіри, навіть коли я аж надто гостро відчувала себе негідною твого кохання, навіть тоді я не могла собі уявити найжахливішого: що ти взагалі не помітив мого існування. Тепер я розумію – ох, ти навчив мене розуміти! – що обличчя дівчини, жінки має здаватися чоловікові надзвичайно мінливим, бо воно здебільшого тільки дзеркало – то пристрасті, то наївності, то втоми – і розпливається, зникає в пам’яті так само легко, як відбиток у дзеркалі; отож чоловік легше забуває жінку, бо вік змінює гру тіней і світла на її обличчі, бо вбрання щоразу надає йому іншої оправи. Справді мудрий тільки той, хто змирився з своєю долею. Та я була ще дуже молода й не могла зрозуміти твоєї непам’ятливості, бо нестримні постійні мрії і думки про тебе зродили в душі моїй якусь манію, що й ти мене часто згадуєш і очікуєш; як же б я могла жити, коли б знала, що я для тебе – ніщо, що навіть найменший спогад про мене ніколи не торкається твоєї душі! Я ніби прокинулась під твоїм поглядом і побачила, що ніщо не нагадало тобі про мене, що жодна, бодай найтонша павутинка спогадів не пов’язує мого життя з твоїм, – побачила і вперше збагнула жорстоку дійсність, вперше відчула свою долю.

Ти не впізнав мене тоді. І коли через два дні ми знов зустрілися й ти глянув на мене майже як на знайому, то й цього разу впізнав у мені не ту, яка тебе кохала і в якій ти збудив жінку, а тільки гарненьку вісімнадцятирічну дівчину, що два дні тому заступила тобі дорогу на цьому самому місці. Ти був приємно вражений, на твоїх устах грала легенька усмішка. Знов ти пройшов повз мене і знов раптово уповільнив ходу: я тремтіла, я раювала, я молилася, щоб ти озвався до мене. Я збагнула, що вперше була для тебе жива; я теж пішла повільніше і не втікала від тебе. І раптом я відчула, що ти йдеш за мною, хоча й не оглядалась: я знала, що зараз почую твій любий голос, уперше звернений до мене. Я чекала тих слів, неначе вражена паралічем, і боялася, що мені доведеться зупинитися, так калатало моє серце, – аж ось ти наздогнав мене. Ти озвався звичайним, веселим голосом, наче ми були вже давні друзі, – ох, ти ж нічого не знав, ти ніколи нічого не знав про моє життя! – так напрочуд вільно озвався до мене, що я навіть спромоглася відповісти тобі. Ми пройшли усю вулицю. Потім ти запитав мене, чи не повечеряли б ми разом. Я погодилась. Хіба ж би я посміла тобі в чомусь відмовити?

Ми повечеряли вдвох у невеличкому ресторані – чи ти пригадуєш, де це було? О ні, ти вже напевне не відрізняєш того вечора від безлічі таких вечорів, бо хто ж я була для тебе? Одна з сотні, випадкова пригода, ланка в нескінченному ланцюзі. Та й що могло тобі нагадати про мене: я ж говорила мало, бо була надміру щаслива вже від того, що сиділа біля тебе, чула твій голос. Я не хотіла жодної хвилинки згайнувати на запитання чи якесь нерозумне слово. Я завжди вдячно згадую ту годину, ти тоді цілком виправдав мою пристрасну шанобу до тебе: був такий ніжний, такий делікатний і тактовний, такий далекий від настирливості, від дочасного залицяння, з першої ж хвилини говорив так невимушено, приязно й щиро, що був би скорив мене, навіть коли б я вже віддавна не була твоя всіма своїми бажаннями, цілим своїм єством… Ох, ти не знаєш, яку велику мрію ти здійснив, не обдуривши мого п’ятирічного дитячого чекання!

Було вже пізно, і ми підвелися. В дверях ресторану ти запитав мене, чи я поспішаю, чи маю ще час. Як же я могла приховати від тебе, що ладна йти за тобою! Я сказала, що не поспішаю нікуди. Тоді ти, трохи повагавшись, спитав, чи не хотіла б я зайти ще на годинку до тебе погомоніти. «Добре», – сказала я, цілком віддавшись своєму безпосередньому почуттю, і враз помітила, що моя швидка відповідь вразила тебе, – чи то прикро, чи радісно, але напевне вразила. Тепер я розумію твій подив: я знаю, в жінок є звичка приховувати, що вони ладні віддатися, навіть коли їх палить бажання; вони люблять вдавати острах чи обурення, які треба перемагати настирливим благанням, брехнею, присягами й обіцянками. Я знаю, що, може, тільки ті, для кого кохання – ремесло, тільки повії відповідають на таке запрошення радісною згодою або цілком наївні дівчата. А в моїй відповіді була – але звідки ти міг про це знати? – тільки втілена в слово воля, нестримне тужливе поривання тисячі днів і ночей. Так чи так, а ти був уражений, я зацікавила тебе. Я помітила, що, розмовляючи дорогою, ти трохи здивовано придивлявся до мене збоку. Твоє чуття, таке непомильне всюди, де йшлося про людську природу, відразу запідозрило щось незвичайне, якусь таємницю в гарненькій довірливій дівчині. В тобі прокинулась цікавість, і з твоїх запитань, що кружляли навколо чогось, щось вивідували, я помітила, як ти хотів добутися до моєї таємниці. Але я ухилялась від прямих відповідей; я воліла показатись тобі нерозумною, аніж зрадити свою таємницю.

Ми пішли до тебе. Вибач, коханий, коли я скажу тобі, що ти не можеш зрозуміти, як мені було заходити в той будинок, підійматись тими сходами, яке то було п’янке, бентежне почуття, шалене, болісне, майже вбивче щастя! Мені й досі важко про те згадувати без сліз, а сліз у мене більше немає. Збагни тільки, адже там кожна річ була ніби сповнена моїм коханням, усе було символом мого дитинства, моєї туги: брама, перед якою я тисячу разів чекала на тебе, сходи, де я все дослухалася, чи не почую твоєї ходи, і де я вперше тебе побачила, вічко в дверях, з якого я видивляла свою душу, килимок перед твоїми дверима, на якому я одного разу стояла навколішки, клацання ключа в замку – зачувши його, я аж підскакувала, коли чатувала на тебе. Все моє дитинство, вся моя пристрасть зосередилась там, на кількох метрах простору; там було ціле моє життя, і враз мене наче підхопила буря: все, все здійснилося, і я йшла з тобою – з тобою! – в твоєму, в нашому домі. Подумай – це звучить банально, але я не вмію висловитись інакше, – до твоїх дверей усе для мене було дійсністю, тупою, нескінченною повсякденністю, а за ними починалося казкове царство дитини, царство Аладіна; подумай, що я тисячу разів палкими очима вдивлялася в ті двері, якими тепер заходила, сп’яніла зі щастя, і ти відчуєш – тільки відчуєш, але ж ніколи не зрозумієш як слід, коханий! – що означала в потоці мого життя та швидкоплинна мить.

Я залишилась у тебе на цілу ніч. Ти й не здогадувався, що до тебе ще жоден чоловік не торкався мене, не бачив мого тіла. Та й як би ти міг здогадатися, коханий, я ж тобі зовсім не чинила опору, я придушила в собі всяку нерішучість та соромливість, аби тільки ти не відгадав таємниці мого кохання до тебе, бо вона напевне тебе перелякала б, – ти ж любиш тільки все легке, грайливе, скороминуще, боїшся втручатися в чиюсь долю. Ти розпорошуєш себе, роздаровуєш цілому світові й не хочеш нічиєї жертви. Коли я тепер кажу тобі, коханий, що віддалась тобі незаймана, то благаю тебе: не зрозумій мене хибно! Адже ж я не звинувачую тебе, ти не спокушав мене, не зваблював, не брехав, – я, я сама прийшла до тебе, кинулася тобі на груди, кинулась назустріч своїй долі. Ніколи, ніколи не стану я винуватити тебе, ні, я завжди тільки дякуватиму тобі, бо яка ж багата, якою втіхою осяяна, яким щастям окрилена була для мене та ніч! Коли я в темряві розплющила очі й почула тебе поруч із собою, то дивувалася, що наді мною немає зірок, так відчувала я близькість неба, – ні, я ніколи ні за чим не жалкувала, коханий, ніколи, та година виправдала все. А ще пам’ятаю: коли ти спав, коли я чула твій віддих, відчувала твоє тіло так близько біля себе, я плакала в пітьмі зі щастя.

Вранці я заквапилася йти. Я не могла спізнитися до крамниці, а до того ж надумала піти, поки не з’явився служник, бо не хотіла, щоб він побачив мене. Коли я, вдягнена, стояла перед тобою, ти обняв мене й довго дивився на мене: чи в тобі ворухнувся якийсь невиразний спогад з далекого минулого, чи просто щастя додало мені вроди і я здавалася тобі гарною? Потім ти поцілував мене в уста. Я легенько відхилилась від тебе й хотіла вже вийти. А ти запитав: «Може, візьмеш собі хоч декілька квіток?» Я сказала: «Візьму». Ти вийняв чотири білі троянди з блакитної кришталевої вази на письмовому столі (о, я знала її ще відтоді, як дитиною крадькома озирнула твою кімнату) і дав їх мені. Я ще довго їх берегла й цілими днями цілувала.

Ми домовились зустрітися ще раз. Я прийшла, і знов було чудово. І ще одну, третю ніч ти подарував мені. Потім сказав, що маєш кудись їхати, – о, як я ненавиділа ті подорожі ще з часів свого дитинства! – й пообіцяв зразу ж повідомити мене, коли вернешся додому. Я дала тобі адресу «до запитання»; своє ім’я я не хотіла назвати. Я берегла свою таємницю. Ти знов на прощання дав мені дві троянди – на прощання!

Щодня, цілих два місяці я навідувалась на пошту… але дарма, навіщо змальовувати тобі ті пекельні муки очікування й розпачу?… Я не звинувачую тебе, я люблю тебе такого, як ти є: палкого й забудькуватого, щиро відданого й зрадливого, я кохаю тебе такого, тільки такого, який ти був завжди і який залишився й досі. Ти давно вже вернувся, бо я бачила, що в вікнах твоїх світиться, проте мені ти не написав. Я не маю жодного рядочка від тебе в свою останню годину, жодного рядка від тебе, кому я віддала все своє життя. Я чекала, чекала терпляче й розпачливо. Але ти не покликав мене, не написав мені жодного рядка… жодного рядка…

Моя дитина вчора померла – це була й твоя дитина. Це була й твоя дитина, коханий, дитина однієї з тих трьох ночей, присягаюсь тобі, а перед лицем смерті не брешуть. Це була наша дитина, присягаюсь тобі, бо жоден чоловік не доторкнувся до мене від тієї години, коли я віддалась тобі, аж до тієї години, як дитина відірвалась від мого лона. Через твій дотик моє власне тіло стало для мене священним; як же могла б я ділити себе між тобою, що був для мене всім, і між іншими, що тільки злегка зачіпали моє життя? Це була наша дитина, мій любий, дитина мого глибокого кохання і твоїх безжурних, марнотратних, майже несвідомих пестощів, наш син, наше єдине дитя. Але ти спитаєш мене тепер – може, злякано, а може, тільки здивовано, – ти спитаєш, коханий, чому я довгі роки мовчала про нашу дитину і кажу про неї аж тепер, коли вона лежить у пітьмі й спить, навіки заснула, готова в далеку дорогу, звідки ніколи, ніколи вже не повернеться? Та як же я могла тобі сказати? Ти б ніколи не повірив мені, невідомій жінці, що протягом трьох ночей так покірливо, навіть жагуче віддавалась тобі, ніколи б не повірив безіменній товаришці випадкової зустрічі, що вона залишилась вірна тобі, зрадливому, ніколи б не позбувся сумніву, що дитина справді твоя! Навіть якби мої слова здалися тобі схожими на правду, ти б ніколи не міг позбутися таємної підозри, що я намагалася накинути тобі, заможній людині, чужу дитину. Через ту підозру між нами стала б тінь, невловима, тривожна тінь недовір’я. Я цього не хотіла. А, крім того, я ж знаю тебе, знаю так, як ти сам навряд чи себе знаєш, і певна: тобі, що любиш у коханні тільки безжурне, легке, грайливе, прикро було б стати негадано батьком, бути відповідальним за чиюсь долю. Ти звик до цілковитої волі і почував би себе якось зв’язаним зі мною. І ти б – я знаю, так сталося б усупереч твоїй свідомій волі, – ти б мене зненавидів за те, що я зв’язала тебе. Може, тільки на якусь годину, на кілька коротеньких хвилин я стала б тобі обтяжливою, ненависною, а я ж була горда й хотіла, щоб ти думав про мене ціле життя безжурно, безтурботно. Я воліла взяти все на себе, ніж стати для тебе тягарем, хотіла бути тією єдиною з-поміж усіх жінок, що кохали тебе, про яку б ти завжди згадував тільки з любов’ю, з вдячністю. Та ба – ти ніколи не думав про мене, ти мене забув.

Я не звинувачую тебе, коханий, ні, не звинувачую. Пробач мені, як інколи з-під мого пера сплине краплина гіркоти, пробач, адже моя дитина, наша дитина, лежить мертва коло мене під запаленими свічками; я погрожувала Богові кулаками, називала його вбивцею, розум мені затьмарився, думки переплутались. Пробач мені скаргу, пробач! Адже я знаю, ти добрий і від щирого серця ладен усім помогти, ти помагаєш усім, помагаєш навіть зовсім незнайомим людям, коли вони звертаються до тебе. Але твоя добрість якась чудна, вона приступна кожному, і кожний може з неї взяти, скільки руками загорне; вона велика, безмежно велика, але вона – пробач мені – ледача. Вона хоче, щоб їй нагадували, благали її. Ти помагаєш, коли тебе кличуть, коли тебе просять, помагаєш із сорому, із слабості, а не тому, що радий помогти. Тобі – дозволь сказати відверто – людина в злиднях і в горі не ближча, ніж такий улюбленець долі, як і ти сам. А в людей, подібних до тебе, навіть у найдобріших, важко просити. Колись, іще дитиною, я бачила крізь вічко в дверях, як ти давав милостиню жебракові, що подзвонив до тебе. Ти дав йому грошей раніше, ніж він устиг попросити, і дав багато, але якось злякано й хапливо, бажаючи, щоб він швидше пішов; здавалося, що ти боїшся зазирнути йому в вічі. Ніколи не забуду, який ти був неспокійний і збентежений, як ухилявся від подяки. І тому я ніколи не зверталась до тебе. Я добре знаю, що ти був би тоді допоміг мені, навіть не маючи певності, що дитина твоя, ти б розважив мене, дав би мені грошей, багато грошей, але все з потаємним, несвідомим бажанням швидше скинути з себе прикрий тягар; я навіть гадаю, що ти намовляв би мене завчасно позбутись дитини. А цього я найдужче боялася – бо чого б я тільки не зробила, коли б ти так захотів, як же б я могла тобі в чомусь відмовити! Але ця дитина була для мене всім; вона ж була від тебе, це був другий ти, але й не зовсім ти, не той щасливий і безжурний, що його я не могла вдержати, а подарований мені – як я гадала тоді – назавжди, сполучений з моїм тілом, вплетений у моє життя. Аж тепер я нарешті полонила тебе, могла відчувати, як ти, твоє життя росте в мені, могла тебе годувати, напувати, голубити, цілувати, коли серце моє того жадало. Ось чому, коханий, я була така щаслива, коли відчула, що матиму від тебе дитину, ось чому я приховала це від тебе, – тепер ти однаково вже не міг від мене втекти.

Щоправда, коханий, то були не тільки місяці щастя, якими я їх собі уявляла в думках; то були й місяці жаху та муки, повні огиди до людської підлоти. Нелегко було їх мені перебути. Останніми місяцями я не могла ходити на роботу, щоб мої родичі не помітили мого стану й не дали знати додому. У матері я не хотіла просити грошей і жила з того, що спродувала свої небагаті оздоби. За тиждень до пологів праля вкрала у мене з шафи останніх кілька крон, і мені довелося йти до пологової клініки. Там, куди біда приводить самих лише убогих, знедолених і забутих, там, серед найгірших злидарів, народилась дитина, твоя дитина. В клініці було жахливо: все чуже, безмежно чуже; чужі одна одній і ми, ті, що там лежали, чужі, самітні й ворожі одна одній. Тільки спільне лихо, спільна мука зігнала нас до тієї задушливої палати, просякнутої випарами хлороформу й крові, переповненої криком і стогоном. Приниження, фізичний і моральний сором, на який приречені злидарі, – усе це я спізнала там, у товаристві повій і хворих, що робили найвульгарніші висновки із спільності нашої долі. А якої муки завдавав мені цинізм молодих лікарів, що, іронічно посміхаючись, відгортали з безборонних жінок покривала і з удавано вченим виглядом давали волю своїм рукам, скільки натерпілась я від загребущих доглядальниць! О, там пізнала я, як людську соромливість розпинають очима і шмагають словами. Табличка з твоїм ім’ям – це все, що залишається від тебе, а те, що лежить на постелі, – тільки шматок тремтячого м’яса, який обмацують цікаві, річ, виставлена напоказ і на вивчення; ох, хіба жінки, що в себе вдома дарують дитину ніжному, вдячному чоловікові, хіба вони знають, як то самітній, безборонній, мало не на лабораторному столі, народжувати дитину! Ще й тепер, коли мені в книжці трапляється слово «пекло», я мимохіть пригадую задушливу, смердючу палату, де лунає стогін, брутальний сміх та нестямний лемент, ту клоаку ганьби, де я стільки страждала.

Пробач, пробач мені, що я кажу про це. Та я кажу вперше і востаннє: ніколи, ніколи вже більше я про це не говоритиму. Одинадцять років я мовчала і скоро замовкну навіки; але ж хоч раз, один-однісінький раз я мусила все це викричати з себе, мусила хоч єдиний раз сказати, якою дорогою ціною дісталася мені дитина, що була моїм раюванням і тепер ось лежить тут мертва. Я давно вже забула ті дні, давно забула їх в усмішці, в щебеті дитини, у своєму щасті; але тепер, коли вона померла, моя мука оживає, і я мушу викричати її хоч цього одного-однісінького разу. Та я звинувачую не тебе, а Бога, Бога, що позбавив ту муку будь-якого глузду. Не тебе звинувачую, присягаюсь тобі, і ніколи я не повставала в гніві проти тебе. Навіть тієї години, коли тіло моє корчилося в переймах, навіть тієї хвилини, коли біль розривав мені душу, я не звинувачувала тебе перед Богом; ніколи я не жалкувала, що були ті ночі, ніколи не проклинала свого кохання до тебе; я завжди кохала тебе, завжди благословляла ту мить, коли ми зустрілися. І якби мені довелося ще раз витерпіти ті пекельні години в палаті і я наперед знала, що мене чекає, я пішла б на це ще раз, коханий, ще раз і тисячу разів!

Наша дитина вчора померла – ти ніколи не знав її. Ніколи, навіть під час хвилинної, випадкової зустрічі твій погляд не спинявся на маленькій квітучій істоті, що була кров’ю від крові твоєї, плоттю від плоті твоєї. Народивши дитину, я довго ховалась від тебе; моя туга за тобою стала не така болюча, і я, здається, навіть кохала тебе вже не так палко, принаймні не так страждала від свого кохання. Я не хотіла ділити себе між сином і тобою і віддала себе не тобі, що був і так щасливий, жив собі й без мене, а дитині, яка мене потребувала, яку я повинна була годувати, яку я могла цілувати й голубити. Я ніби врятувалась від своєї жаги до тебе, яка стала моєю лихою долею, і врятував мене другий ти, що цілком належав мені, – вже тільки вряди-годи, дуже нечасто, моє кохання вело мене, покірну, до твого дому. Одне тільки я робила: в день твого народження щороку посилала тобі букет білих троянд, точнісінько таких, як ти колись подарував мені, після нашої першої ночі. Чи за ці десять, за ці одинадцять років ти запитав себе коли-небудь, хто їх посилає? Чи пригадав ти собі жінку, якій одного разу подарував такі троянди? Не знаю і ніколи не дізнаюся твоєї відповіді. Я простягала їх тобі з пітьми, раз на рік оживляла спомин про нашу зустріч – більшого я не прагнула.

Ти ніколи не знав нашої бідної дитини – сьогодні я докоряю собі, що ховала її від тебе, бо ти б її був полюбив. Ніколи не знав ти нашого бідного хлопчика, ніколи не бачив, як осявав його личко усміх, коли він повільно розтуляв повіки і його темні вдумливі очі – твої очі! – опромінювали мене, опромінювали цілий світ ясним веселим світлом. Ох, він був такий веселий, такий милий: уся твоя жвавість повторювалася в його дитячій непосидючості, вся твоя швидка, палка уява знайшла в ньому новий вираз; він міг цілими годинами захоплено бавитись якоюсь іграшкою, так як ти бавишся життям, а тоді знов поважно, насупивши брови, сидіти над своїми книжками. Він дедалі більше ставав тобою; в ньому вже почала виявлятися властива тобі подвійність істоти: суміш поважності й безтурботності, і що подібніший він ставав до тебе, то дужче я його любила. Він учився добре, по-французькому торохтів як сорока, його зошити були найчистіші в класі, і, до всього, який же він був гарний, який чепурний у своєму чорному оксамитовому костюмчику чи в біленькій матроській курточці! Хоч де б він з’явився, скрізь був найкращий з усіх; коли я гуляла з ним на пляжі в Градо,[37] жінки зупинялися й гладили його по голові, милуючись його довгим русявим волоссям; коли він у Земмерінзі спускався санчатами, люди захоплено озиралися на нього. Він був такий гарний, такий тендітний, такий ласкавий. Коли торік він вступив до інтернату Терезіануму,[38] то носив форму й шпагу, наче паж з вісімнадцятого сторіччя, – а тепер на ньому немає нічого, крім сорочечки, і він лежить, бідолашний, з посинілими губками, і рученята схрещені на грудях.

Але, може, ти спитаєш мене, як я могла виховувати дитину в таких розкошах, як я зуміла забезпечити їй веселе, безжурне життя, приступне тільки людям вищої верстви. Коханий, я промовляю до тебе з темряви; я не соромлюся, я скажу тобі, але ти не лякайся, – я продавала себе. Я, щоправда, не стала тим, що люди називають вуличною дівкою, повією, але я продавала себе. Я мала багатих друзів, багатих коханців: спершу шукала я їх, а згодом шукали вони мене, бо я була – чи ти коли-небудь помітив? – я була дуже вродлива. Всі, кому я віддавалася, закохувалися в мене, всі були мені вдячні, всі не хотіли зі мною розлучатися, всі мене любили – тільки ти не любив, тільки ти не любив, коханий мій!

Чи тепер ти зневажаєш мене, після цього визнання? Ні, я знаю, ти не зневажаєш мене, я знаю, ти все розумієш, зрозумієш і те, що я зробила так тільки задля тебе, задля твого другого «я», задля твоєї дитини. Доторкнувшись раз у палаті пологової клініки до страхіть злидарства, я знала, що вбогий на цьому світі завжди потоптаний, принижений, що він завжди жертва, і нізащо не хотіла, щоб твоя дитина, твоє розумне, гарне дитя виростало на дні, серед голоти, серед вуличних покидьків, в отруєному повітрі задвір’їв. Я не хотіла, щоб його ніжні уста вимовляли брутальні слова підворіть, щоб його біле тіло вкривала затхла шкарубка одежа злиднів, – твоя дитина повинна була мати все, достаток і вигоду, всі пільги багатства, всі дарунки землі, вона повинна була піднятися до тебе, до рівня твого життя.

Тому, тільки тому, коханий, я продавала себе. То не була для мене жертва, бо те, що звичайно називають честю й ганьбою, в моїх очах не мало ваги: ти не кохав мене, ти, єдиний, кому мало належати моє тіло, тож мені було байдуже, що станеться з ним далі. Пестощі чоловіків, навіть їхня щира пристрасть не зворушували глибин моєї душі, хоч я дуже поважала декого з них і, згадуючи свою власну долю, співчувала тим, чиє кохання залишилось без відповіді. Всі, кого я знала, були добрі до мене, всі потурали мені, всі шанували мене. Особливо один, літній уже вдівець, граф, любив мене як рідну дочку. Це він, не шкодуючи ніг, оббивав пороги канцелярій, щоб твого сина, безбатченка, прийняли до Терезіануму. Три чи чотири рази він просив моєї руки – я могла тепер бути графинею, власницею чудового палацу в Тіролі, могла жити безжурно, бо дитина мала б дбайливого батька, що її обожнював, а я – тихого, благородного, доброго чоловіка. Я не погодилась, хоч як він наполягав, хоч як я засмучувала його своєю відмовою. Може, я вчинила нерозважно, бо якби згодилася, то жила б тепер спокійно й безпечно і моя єдина дитина була б зі мною, але я – навіщо таїтися від тебе? – я не хотіла себе зв’язувати, хотіла бути вільна для тебе кожної години. Десь у найпотаємніших глибинах моєї душі підсвідомо ще жила давня дитяча мрія, що, може, ти ще раз покличеш мене до себе, хоча б на одну лише годину. І задля тієї можливої години я відкинула все, аби тільки бути вільною і з’явитися на твій перший поклик. Що ж було ціле моє життя, відколи я прокинулась з дитячого сну, як не чекання, чекання на твою волю!

І та година справді настала. Але ти її не знаєш, ти про неї й не здогадуєшся, коханий. Ти не пізнав мене й цього разу, – ніколи, ніколи ти не пізнавав мене! Я вже й давніше часто зустрічалася з тобою в театрах, на концертах, у Пратері, на вулиці – щоразу в мене завмирало серце, – але ти не помічав мене, дивився повз мене: я ж бо зовні дуже змінилася, з боязкого підлітка зробилася дорослою жінкою, гарною, казали, завжди ошатно вбраною, оточеною шанувальниками; як же ти міг угадати в мені ту несміливу дівчину, яку бачив у сутінку спочивальні? Інколи з тобою вітався хтось із чоловіків, що супроводили мене. Ти відповідав і кидав оком на мене, але той погляд був просто даниною ввічливості; він виявляв хвилинну цікавість, але не пізнавав мене, був чужий, страшенно чужий. Пам’ятаю, одного разу те невпізнавання, до якого я вже майже звикла, завдало мені пекельної муки. Я була в опері з одним своїм приятелем, а ти сидів у сусідній ложі. Почалась увертюра, світло згасло, і я не могла вже бачити твого обличчя, але чула твій подих так близько біля себе, як тоді, тієї ночі, а на оксамитовому бильці, що відгороджувало наші ложі, лежала твоя рука, твоя тендітна, тонка рука. І мене опанувало нестримне бажання нахилитися й покірно поцілувати ту чужу, таку любу руку, що колись пестила мене. Довкола мене хвилями здіймалося море музики, заповнювало мене, і щораз переможніше, жагучіше ставало моє бажання, я мусила напружувати всю свою волю, силувати себе, щоб не припасти вустами до твоєї любої руки. Після першого акту я попросила свого приятеля відвезти мене додому. Я більше не могла стерпіти тієї муки: сидіти в темряві так близько від тебе… і так безмежно далеко.

Але моя година настала, настала ще раз, востаннє за все моє зруйноване життя. Було це майже рік тому, через день після дня твого народження. Дивно: я тоді весь час думала про тебе, бо день твого народження завжди був для мене святом. Я рано-ранесенько вийшла з дому, купила білі троянди й послала їх, як щороку, тобі на спомин про годину, яку ти забув. Пополудні я поїхала гуляти з хлопчиком, повела його до кондитерської Демеля, а ввечері до театру; я хотіла, щоб і він, ні про що не здогадуючись, від самого дитинства запам’ятав цей день, як таємниче свято. Другого вечора я була на концерті з моїм тодішнім приятелем, молодим багатим фабрикантом із Брно, з яким жила вже два роки; він обожнював мене, потурав мені у всьому, так само, як інші, хотів одружитися зі мною і так само одержав від мене безпідставну, здавалось, відмову, хоч він і мене, й дитину засипав подарунками і його трохи простацька, рабська відданість варта була іншої відповіді. На концерті ми зустріли веселе товариство, повечеряли в ресторані на Рінґштрасе, і там, серед реготу й галасу, я запропонувала піти ще до танцювальної зали в Табарен. Звичайно я відмовлялася, коли мене кликали в такі місця, бо мені осоружні були одноманітні п’яні веселощі, що там панували, але цим разом якась незбагненна магічна сила несподівано для мене самої звеліла мені висловити таке бажання, радісно підхоплене всіма. Мене чомусь нестримно вабило туди, ніби там я мала спізнати щось особливе. Звиклі догоджати мені, всі швидко підвелися, і ми пішли туди, пили шампанське, мене ж раптом полонила якась шалена, майже болісна веселість, якої я ніколи ще не знала. Я пила й пила, співала разом з усіма нескромних пісень, ладна була навіть піти в танець або реготати на всю залу. Та нараз я рвонулася, серце моє наче обсипало жаром чи морозом: за сусіднім столиком сидів ти з приятелями й дивився на мене захопленим, сповненим жаги поглядом, тим поглядом, від якого завжди спалахувало все моє тіло. Вперше за десять років я знов відчула всю пристрасну владу твого погляду наді мною. Я затремтіла й ледве не впустила піднятого келиха. На щастя, ніхто з тих, що сиділи зі мною коло столу, не помітив мого збентеження, воно потонуло в реготі й музиці.

Твій погляд ставав щодалі палкіший, він жалив мене, як вогнем. Я не знала, чи ти, нарешті, пізнав мене, чи знов жадав як іншу, незнайому жінку? Кров шугнула мені в обличчя, я неуважно відповідала на питання своїх приятелів. Ти не міг не помітити, як збентежив мене твій погляд. Ледь помітним рухом голови ти показав мені, щоб я вийшла на хвилину до вестибюля. Потім зумисне голосно розрахувався, попрощався з товаришами і вийшов, ще раз давши мені знак, що чекатимеш на мене. Я тремтіла, немов на морозі, мов у лихоманці, я не могла більше говорити, не могла вгамувати хвилювання. Випадково саме тієї миті якась негритянська пара почала новий чудернацький танок, ляскаючи закаблуками та пронизливо скрикуючи; всі звернули погляд на них, і я, скориставшися з тієї нагоди, встала, сказала своєму приятелеві, що зараз повернуся, і вийшла слідом за тобою.

Ти стояв у вестибюлі коло вішалок і чекав на мене; твої очі засяяли, як я підійшла. Всміхаючись, ти кинувся мені назустріч, і я зразу ж побачила, що ти не впізнав мене, не впізнав у мені ані дитини з давніх років, ані дівчини, що приходила до тебе; і цього разу я вабила тебе як щось нове, невідоме. «Чи не знайдете ви колись і для мене годинки?» – запитав ти невимушено, і з твого впевненого тону я відчула, що ти маєш мене за одну з тих жінок, яких можна купити на вечір. «Добре», – промовила я, те саме тремтливе покірне «добре», що його сказала тобі більше як десять років тому несмілива дівчина в сутінках вулиці. «А коли б ми могли побачитись?» – спитав ти. «Коли схочете», – відповіла я, бо ж не мала перед тобою ні крапельки сорому. Ти глянув на мене трохи здивовано, водночас і недовірливо, й зацікавлено – як того вечора, коли тебе так само була вразила поквапність моєї згоди. «То, може, зараз?» – запитав ти, трохи вагаючись. «Добре, – сказала я, – ходімо». – І рушила до вішалок по своє манто.

Враз я пригадала, що номерок від нашого одягу був у мого приятеля. Повернутися й узяти номерок без докладного пояснення було неможливо, але й відмовитися від години з тобою, від години, про яку я стільки мріяла, я не хотіла. Тому я не завагалася ні на хвилинку: загорнулася в саму тільки шаль поверх вечірньої сукні й вийшла у вогку, імлисту ніч, не турбуючись про манто, не думаючи про те, що поставила в смішне, принизливе становище чоловіка, який любив і шанував мене, який уже кілька років мене утримував: і ось його коханка після тих років на очах у всіх тікає на перший же поклик якогось незнайомця. О, в глибині душі я цілком усвідомлювала ницість, невдячність, ганебність своєї поведінки, почувала, що чиню безглуздо і своєю божевільною витівкою заподію добрій людині смертельну образу, розуміла, що руйную своє налагоджене існування, – та що мені була приязнь, навіть саме життя проти жагучого бажання знову відчути твої уста, знову послухати, як бринить ласка в твоєму слові, зверненому до мене?

Отак я кохала тебе: тепер я можу тобі це сказати, бо все вже минулося, все відійшло. І мені здається, що якби ти покликав мене з моєї смертної постелі, я б знайшла силу встати й піти за тобою.

Біля входу стояв екіпаж, і ми поїхали до тебе. Я знову чула твій голос, тішилась твоєю близькістю і була така сама сп’яніла й по-дитячому щаслива, як і за нашої першої зустрічі. Я знову підіймалася сходами нагору, вперше після більш як десятирічної перерви… ні, ні, не можу тобі розповісти, як я в ті хвилини відчувала все подвійно – в минулому і в теперішньому – і в усім знову ж таки тільки тебе. В твоїй кімнаті мало що змінилося: додалося хіба лише кілька картин, чимало книжок та дещо з меблів, але все було мені таке знайоме. А на письмовому столі стояла ваза з трояндами – з моїми трояндами, що їх я тобі послала напередодні, в день твого народження, послала на згадку про ту, якої ти все ж таки не пригадав, все ж таки не впізнав, навіть тепер, коли вона була біля тебе, рука в руці і уста на устах. А все ж мені було приємно, що ти дбаєш про квіти; адже в них жила біля тебе частка моєї душі, подих мого кохання.

Ти пригорнув мене. Знов я перебула в тебе цілу ніч, чудову ніч. Але навіть тоді ти не впізнав мене. Щаслива, приймала я твої досвідчені пестощі й бачила, що твоя пристрасть не знає різниці між коханою і купленою жінкою, що ти цілковито віддаєшся владі жаги, зі всією безжурною марнотратністю своєї вдачі. Ти був такий ніжний і чуйний зі мною, жінкою, приведеною з нічного ресторану, такий делікатний, щиро уважний, а заразом такий палкий у любощах, що я, п’яніючи зі щастя, як і десять років до того, знову відчула дивовижну подвійність твоєї істоти, високе духовне натхнення в любовній жазі, що колись скорило мене, ще підлітка. Ніколи я не зустрічала чоловіка, що вмів би так безоглядно віддаватися хвилині, так щедро виявляти найпотаємніші надра своєї душі, щоб згодом, на жаль, знов погаснути в якійсь безмежній, майже неприродній забудькуватості. Але й я забула про себе: хто ж я була тут, у темряві поруч з тобою? Колишня палко закохана дівчинка, чи мати твоєї дитини, чи незнайома жінка з ресторану? Ох, усе було таке відоме, вже перебуте і заразом таке нове, аж п’янке тієї розкішної ночі! І я молилася, щоб їй не було кінця.

Але ранок надійшов, ми встали пізно, і ти запросив мене поснідати з тобою. Ми пили чай, який послужливо приготувала в їдальні чиясь невидима рука, і гомоніли. Ти знов розмовляв зі мною відверто й щиро, не ставив нескромних запитань, не цікавився, хто я. Не питав, ні як мене звати, ні де я живу: я знов була для тебе тільки безіменна пригода, жагуча година, що тоне в імлі забуття. Ти сказав, що незабаром їдеш у далеку подорож до Північної Африки, на два або й на три місяці; щастя моє раптом примеркло, я затремтіла, бо у вухах мені вже гуло: «Все минуло, минуло й забулося!» Як мені хотілося кинутись тобі до ніг і закричати: «Візьми мене з собою, тоді ти пізнаєш мене, нарешті пізнаєш після стількох років!» Але я ж була така несмілива, така боязка, така по-рабському покірна тобі. Я тільки й спромоглася сказати: «Як шкода!» Ти, всміхаючись, глянув на мене: «Тобі справді шкода?»

Тоді мене зненацька охопило якесь шалене поривання. Я підвелася й пильно глянула тобі просто в вічі. Потім сказала: «Той, кого я кохала, так само часто виїздив». Я вдивлялася в тебе і вся тремтіла зі страху й надії: «Зараз, зараз він упізнає мене!» Але ти усміхнувся до мене й сказав, потішаючи: «Але ж із мандрівок вертаються». – «Так, – відповіла я, – вертаються, проте вже не пам’ятають того, що було».

Мабуть, у моєму голосі забриніло щось незвичайне, надто жагуче, бо ти також підвівся й глянув на мене здивовано й ласкаво. Тоді взяв мене за плечі. «Гарне не забувається – тебе я не забуду», – сказав ти й зазирнув так глибоко мені в очі, наче хотів навіки закарбувати в пам’яті мій образ. І, почуваючи, як пронизує мене твій погляд, щось вивідуючи, вбираючи в себе всю мою істоту, я подумала, що нарешті, нарешті спаде з твоїх очей полуда. «Він упізнає, впізнає мене!» Вся моя душа бриніла тепер цією єдиною думкою.

Але ти не впізнав мене. Ні, ти не впізнав мене, і ніколи я не була чужіша тобі, як тієї миті, а то б хіба ти зміг зробити те, що зробив через кілька хвилин? Ти поцілував мене, ще раз палко поцілував. Мені довелося знов поправити скуйовджені коси, я підійшла до дзеркала і… – я думала, що впаду з сорому й жаху, – побачила, як ти нишком поклав у мою муфту дві великі банкноти. Як я тільки втрималась, щоб не закричати, не вдарити тебе по обличчю, – ти платив за ту ніч мені, яка тебе кохала змалку, мені, матері твоєї дитини! Я була для тебе тільки повія з Табарену, не більше, ти заплатив мені, заплатив! Наче мало було того, що ти забув мене, я мусила ще витримати від тебе й таку зневагу!

Я почала швидко збирати свої речі. Я хотіла втекти, втекти негайно. Біль був занадто пекучий. Я схопила свого капелюшка – він лежав на письмовому столі, біля вази з білими трояндами, моїми трояндами. Мене опанувало могутнє, непоборне бажання ще раз спробувати нагадати тобі себе. Я спитала: «Чи не даси ти мені одну троянду?» – «Залюбки», – сказав ти й швиденько витягнув квітку. «Але, може, їх подарувала тобі жінка, що кохає тебе?» – «Можливо, – сказав ти, – не знаю. Мені хтось їх прислав, але невідомо хто. Тому я їх і люблю так». Я глянула тобі у вічі: «А може, вони також від жінки, яку ти забув?»

Ти вражено глянув на мене. Я твердо зустріла твій погляд. «Упізнай, упізнай мене нарешті!» – кричало все в мені. Але в твоїх очах не відбилося нічого, крім привітності. Ти ще раз поцілував мене. Але не впізнав.

Я кинулась до дверей, бо відчувала, що зараз з очей у мене бризнуть сльози, а цього ти не повинен був бачити. Я так поспішала, що в передпокої мало не зіткнулася з твоїм служником Йоганном. Він боязко відскочив убік, відчинив двері, щоб пропустити мене, і тієї миті – чуєш? – тієї коротенької миті, коли я заплаканими очима глянула на старого, в його очах раптом блиснуло якесь світло. За ту мить – чуєш? – за ту єдину мить Йоганн упізнав мене, хоч жодного разу не бачив від самого мого дитинства. Мені хотілося впасти перед ним навколішки і поцілувати його руки за те, що він упізнав мене. Але я тільки вихопила з муфти ті гроші, якими ти мене зневажливо відшмагав, і простягла старому. Він затремтів, злякано глянув на мене – тієї миті він, може, більше вгадав про мене, ніж ти за ціле своє життя. Всі, всі люди любили мене, всі були ласкаві до мене, – тільки ти, тільки ти забув мене, тільки ти, тільки ти жодного разу не впізнав мене!

Моя дитина померла, наша дитина, – тепер я вже в цілому світі не маю кого любити, крім тебе. Але хто ж такий для мене ти, ти, що ніколи, ніколи мене не впізнаєш, що проходиш повз мене, наче повз калюжу, що топчеш мене, як той камінь, що йдеш усе далі й лишаєш мене на вічне чекання? Одного разу я подумала, що зупинила, що полонила тебе, невловимого, в дитині. Але це була твоя дитина: цієї ночі вона жорстоко покинула мене й пішла в далеку мандрівку, з якої не повернеться вже ніколи. Я знов самітна, самітніша, ніж будь-коли, я нічого, нічогісінько не маю від тебе – ні дитини, ні слова, ні рядка, ні пам’ятки про тебе, і якби ти десь почув моє ім’я, воно б нічого не сказало тобі. Чому ж мені не бажати смерті, коли я мертва для тебе, чому мені не відійти назавжди, коли ти від мене відійшов? Ні, коханий, я не докоряю тобі, не ремствую, не хочу підкидати своє горе в твій дім, осяяний радощами. Не бійся, я більше тобі не докучатиму; пробач мені, я повинна була хоч раз викричати з себе те, що наболіло в душі, в день смерті своєї дитини – бо ось вона лежить, наша дитина, мертва й покинута. Тільки цей єдиний раз мусила я виповісти тобі все – потім знову відійду в пітьму й мовчатиму, як завжди мовчала перед тобою. Але ти не почуєш мого крику, доки я житиму, тільки як помру, ти дістанеш цей заповіт, заповіт жінки, яка тебе кохала дужче, ніж усі, і яку ти ніколи не впізнавав, яка завжди чекала на тебе й ніколи не дочекалася. Може, може, ти тоді покличеш мене, але я вперше буду тобі невірна, бо не почую тебе з могили. Я не лишаю тобі ні портрета, ні жодної речі на згадку, так само, як і ти мені не лишив; ти ніколи мене не впізнаєш, ніколи. Така була моя доля в житті, нехай же буде така і в смерті. Я не покличу тебе в мою останню годину, я відійду так, що ти не знатимеш ані мого імені, ані обличчя. Я легко вмираю, бо ти не відчуваєш цього здалека. Якби тобі було боляче, що я помираю, то я не могла б померти.

Не можу далі писати… голова стала така важка… все тіло болить… у мене гарячка… мабуть, мені треба буде зараз лягти. Може, все швидко минеться, може, доля хоч раз зласкавиться наді мною, і я не побачу, як виноситимуть мою дитину… Не можу більше писати. Прощай, коханий, прощай, дякую тобі… Все, що було, було добре, незважаючи ні на що… я буду вдячна тобі до останнього свого віддиху. Мені добре: я сказала тобі все, ти знаєш тепер, ні, ти тільки здогадуєшся, як я тебе кохала, і водночас моє кохання тебе не обтяжуватиме. Ти не сумуватимеш, що мене вже немає, – і це мене тішить. Ніщо не зміниться в твоєму гарному, ясному житті… я не затьмарю його своєю смертю… це мене тішить, коханий.

Але хто… хто тепер тобі посилатиме білі троянди в день твого народження? Ох, ваза тепер спорожніє, легкий віддих, легкий подмух мого життя, що раз на рік овівав тебе, також замре! Коханий, я прошу тебе… це моє перше й останнє прохання до тебе… вволи мою волю і в день твого народження – адже в цей день думають про себе, – став білі троянди в кришталеву вазу. Роби так, коханий, роби так, як інші раз на рік правлять панахиду по дорогій небіжчиці. Але я вже не вірю в Бога і не хочу панахид, а вірю тільки в тебе, люблю тільки тебе й хочу далі жити тільки в тобі… ох, тільки один день на рік, тихо-тихенько, так, як я жила біля тебе… Я прошу тебе, зроби так, коханий… це моє перше прохання до тебе й останнє… дякую тобі… я кохаю тебе, кохаю тебе… прощай…»

Він тремтячими руками відклав листа. Потім довго сидів замислившись. З пам’яті виринали плутані спогади про сусідську дитину, про якусь дівчину, про жінку з нічного ресторану, але спогади ті були такі невиразні, розпливчасті, як обриси каменя, що міниться під водою. Маячили якісь тіні, але образ не виникав. Він намагався пригадати свої почування, проте не міг. Здавалося, наче всі ті постаті він часто бачив у глибокому сні, та все ж тільки у сні.

Враз його погляд упав на блакитну вазу, що стояла перед ним на письмовому столі. Вона була порожня, вперше за багато років порожня в день його народження. Він здригнувся: йому здалося, що зненацька чиясь невидима рука одчинила навстіж двері, і холодний вітер з іншого світу війнув у його затишну кімнату. Він відчув подих смерті й подих невмирущого кохання, щось розквітло в його душі, й він подумав про свою незнану кохану, як про щось безтілесне, як про далеку пристрасну музику.

Вулиця у місячному сяйві

Шторм затримав корабель, і тепер він пришвартується у маленькому французькому портовому місті аж пізно ввечері, тож встигнути на нічний потяг до Німеччини не вдасться. Таким чином несподівано вивільняється ще один день у незнайомому місті, вечір, єдиними окрасами якого можуть стати меланхолійна музика в котрійсь із кнайп передмістя або нудна розмова з випадковими попутниками. Повітря у готельному ресторані здалося мені нестерпним – масним від олії і затхлим від тютюну, особливо сильно забрудненість цього повітря відчувалася, коли на губах ще лежала чистота прохолодного і солоного подиху моря. Тож я вийшов надвір, не роздумуючи, куди саме податися, пройшов світлою широкою вулицею до площі, на якій грав духовий оркестр, а потім приєднався до неквапливого ритму людей, які прогулювалися тут. Таке заколисливе і бездумне пересування посеред байдужих і по-провінційному старанно вбраних перехожих спочатку подобалося мені, але вже незабаром видалося нестерпним, – це наближення незнайомих облич і їхній уривчастий сміх, ці очі, які витріщалися на мене, здивовані, чужі або глузливі, ці доторки, які непомітно пересували мене далі, це світло, яке пробивалося з тисячі різних джерел, це безперервне шурхотіння кроків. На кораблі я перебував у нестерпному русі і досі ще продовжував відчувати заколисливе похитування під ногами, яке нагадувало стан легкого сп’яніння, тож тепер мені здавалося, що і земля рухається, дихає, а вулиця злітає високо в небо. Від цього гамірного натовпу у мене раптом запаморочилося в голові, і, щоб врятуватися, я повернув у бічну вуличку, не глянувши навіть на її назву, а потім у ще меншу, де вже не було чути безглуздого шуму. Я продовжував заглиблюватися у сплетіння цих вуличок, схожих на гілки дерев чи дрібні прожилки під шкірою, надворі ставало все темніше, чим далі я відходив від центральної площі. Тут уже не було великих електричних ліхтарів, зігнутих над тротуарами, кожен із яких схожий на низько опущений над бульваром місяць. І недостатнє освітлення вулиць давало нарешті можливість побачити зорі і темне, затягнуте хмарами небо.

Я, мабуть, опинився недалеко від матроського кварталу, це відчувалося за різким смородом несвіжої риби, солодкавим духом підгнивання, що його зберігають навіть ті водорослі, які припливом витягло на сушу, відчувалося за специфічними задушливими випарами із непровітрюваних приміщень, ці запахи застоювалися і висіли у повітрі, аж поки штормовий вітер не виганяв їх звідси своїм могутнім подихом. Розмитість контурів предметів у темряві подобалася мені, як і несподівана самотність. Я сповільнив ходу, уважніше розглядаючи вуличку за вуличкою. Кожна наступна відрізнялася від своєї сусідки – тут тиха, а там – пожвавлена, але усі однаково темні і з кожної долинає приглушений шурхіт голосів і музика, які визрівають десь під темними склепіннями і витікають з таємничого підземного джерела, місце розташування якого дуже важко визначити, бо всі будинки зачинені і лише поблискують червоним або жовтим світлом.

Мені страшенно подобаються такі маленькі вулички у незнайомих містах, ці брудні ярмарки усіх можливих пристрастей, ці потаємні скупчення спокус для матросів, які прибувають сюди на одну ніч після незліченних самотніх вечорів посеред чужих та небезпечних вод і хочуть якомога швидше здійснити усі свої бажання. Ці маленькі бічні вулички змушені ховатися десь у заглибленнях великого міста, бо вони нахабно і нав’язливо видають усе те, що так старанно приховують за сотнями масок світлі будинки з блискучими шибами у вікнах. Музика звучить і зваблює з вікон невеличких кнайп, яскраві кіноафіші обіцяють нечувані розкоші, крихітні чотирикутні світильники привітно і недвозначно підморгують з-під воріт, а зі шпарини у дверях визирає оголена жіноча плоть, оздоблена дешевими блискучими прикрасами. З шинків долинають крики п’яних і сварки картярів. Матроси усміхаються один одному, якщо зустрічаються тут, їхні погаслі погляди знову пожвавлюються посеред цих численних приваб, бо тут зібрано все – жінок й азартні ігри, вино і видовища, незвичайні пригоди і буденні випадковості. Але все це виставлене напоказ достатньо несміливо, прикрите шторами, опущеними з удаваною сором’язливістю, спокуси сховані всередині будинків, і ця псевдозамкнутість ще більше розпалює уяву і збуджує своєю одночасною прихованістю і доступністю. Такі вулиці мають однаковий вигляд в Гамбурзі, Коломбо чи Гавані, такі ж схожі між собою, як і широкі проспекти з дорогими крамницями, бо найбільша бідність і найбільша розкіш у житті завжди однакові. Останні химерні рештки світу невпорядкованої чуттєвості, сповненому жорстоких і неприборканих істот, які невпинно дають волю своїм інстинктам, темний ліс пристрастей, хащі, населені хижою звіриною, ці вулиці, такі несхожі на стриманий світ міщанської пристойності, вони збуджують, зраджуючи свої таємниці, і зваблюють, приховуючи спокуси. Вони достойні того, щоб з’являтися у снах.

Такою була і ця вулиця, яка раптом зловила мене у свої сіті. Я трохи пройшов слідом за двома кірасирами, шаблі яких стукотіли по нерівній бруківці. З якогось шинку їх гукнули жіночі голоси, вони засміялися і викрикнули у відповідь свої брутальні жарти. Один постукав у чиєсь вікно, звідти відповіли лайкою, і вони пішли далі, їхній сміх швидко віддалявся і незабаром затих удалині. На вулиці знову стало спокійно, кілька вікон тьмяно зблиснули у слабкому місячному світлі. Я стояв і вбирав у себе цю тишу з кожним подихом, вона здавалася мені дивною, бо приховувала у собі якісь таємниці, насолоди і небезпеки. Я чітко усвідомлював, що це мовчання оманливе, а під густими випарами провулку тліє щось від гнилизни цього світу. Але я продовжував стояти і дослухатися до порожнечі. Для мене більше не існувало ні міста, ні провулку, ні їхніх імен, ні мого власного, я усвідомлював лише те, що я чужий тут, і це дає мені чудову свободу незнайомця, у мене немає жодних намірів, жодних послань комусь, жодного зв’язку з тим, що мене оточує. Але я все ж таки відчуваю усе це темне життя, ніби кров у жилах під власною шкірою. Я знав лише одне – ніщо тут не робиться задля мене, але тим не менше все належить мені, і це було чудове усвідомлення глибокого і справжнього досвіду, позбавленого моєї участі у тому, що відбувається. Такий блаженний стан завжди охоплює мене посеред невідомості й живить ізсередини, ніби найвища насолода. І ось раптом, коли я стояв посеред порожньої вулиці і вслухався в тишу, передчуваючи щось і очікуючи чогось, що обов’язково має статися і що дозволить мені просунутися вперед, виштовхне із завороженого місяцем вслухання у порожнечу, я раптом почув приглушені відстанню або стіною звуки. Хтось співав німецькою мовою дуже простеньку мелодію із «Вільного стрільця» Вебера[39] – «Ми плетем тобі вінок».

Жіночий голос сильно фальшивив, але все ж таки це була німецька пісенька і тут, на чужині, звучала як щось особливо рідне. Спів долинав іздалеку, але схвилював мене, адже це були перші слова рідною мовою, які я почув за останні тижні. І мені стало цікаво, хто тут може говорити моєю мовою, кого переслідують спогади і примушують видобути з дна серця цю нещасну пісеньку посеред закрученої і порожньої вулички. Я спробував знайти джерело цього голосу, пройшов від одного напівсонного будинку до іншого, усюди були зачинені віконниці, але всередині зрадливо блимало світло, а часом було видно помахи чиїхось рук. На стінах будинків висіли крикливі вивіски і яскраві плакати, заховані між брамами шинки пропонували ель, віскі та пиво, і хоча усе було ніби зачинене і нечинне, звідусюди долинали потаємні закличні сигнали. Час від часу чулися чиїсь кроки. А поміж цим усім знову і знову звучав голос, ставав усе виразнішим і долинав уже зблизька: я навіть бачив будинок, у якому співали. Якусь мить повагавшись, я зайшов у двері, сховані за білою завісою. Але зробив перший крок і відчув, як щось заворушилося у глибині темного коридору, чиясь постать, мабуть, притиснута обличчям до вікна, раптом злякано відскочила, і я побачив у приглушеному світлі червоного ліхтаря бліде від переляку обличчя чоловіка.

Він витріщився на мене широко відкритими очима, пробурмотів щось на зразок перепросин і зник у темряві вулички. Це привітання було дивним. Я подивився йому вслід. У тьмяному освітленні вулиці ще можна було роздивитися нечіткі контури його постаті, але незабаром вони зникли. А жінка всередині продовжувала співати, навіть голосніше, ніж до того, принаймні так мені здалося. Це привабило мене. Я натиснув на клямку і рішуче зайшов досередини.

Пісня обірвалася, ніби нитка, перерізана ножем. І я з жахом усвідомив, що переді мною пустка, вороже мовчання, ніби я розбив щось на друзки. Мій погляд поволі звикав до темряви, і я озирнувся довкола. Кімната була майже порожня, тут стояли тільки шинквас і стіл, і все це слугувало передпокоєм для інших кімнат позаду, призначення яких нескладно було вгадати за напіввідчиненими дверима, приглушеним світлом і застеленими ліжками. За столом сперлась на лікті втомлена дівчина з яскравим макіяжем, позаду неї, за шинквасом, стояла тілиста шинкарка з брудно-сірим обличчям, а поряд із нею ще одна дівчина, досить вродлива. Я привітався, і мої слова важко потонули в сутінках, а млява відповідь прозвучала з великим запізненням. Мені стало незатишно від цієї порожнечі, від цього напруженого нудного мовчання, і я би з радістю відразу ж пішов геть, але не зміг придумати ніякого переконливого пояснення для своєї втечі, тож приречено сів за стіл. Дівчина, виконуючи свої обов’язки, запитала мене, що б я хотів випити, і в її твердій вимові французьких слів я відразу впізнав німецький акцент. Я замовив пиво, вона пішла за стійку і повернулася назад, її рухи були повільними, і в них відчувалася ще більша байдужість, ніж у бездумному погляді її очей, які сонно дивилися з-під повік, ніби згаслі ліхтарики. Механічно вона поставила поряд із моїм пивом другу склянку для себе, таким був звичай у цих закладах. Коли ми цокалися з нею і пили, її погляд був спрямований кудись повз мене, тож я зміг роздивитися її обличчя. Воно все ще було гарним і з правильними рисами, але ніби від внутрішнього спорожніння стало грубим і схожим на маску, шкіра на ньому втратила пружність і блиск, повіки обважніли, волосся було розтріпане, щоки із розмазаними плямами дешевих рум’ян уже почали обвисати і спускалися широкими зморшками до рота. Її сукня також мала досить неохайний вигляд, голос був хрипким від цигарок і пива. У всьому я відчував людину, яка дуже втомилась і живе далі лише за звичкою, цілком позбавлена відчуттів. Несміливо і налякано я поставив їй запитання. Вона відповіла, не дивлячись на мене, байдуже й отупіло, ледь ворушачи губами. Я відчув себе зайвим. За шинквасом позіхала шинкарка, а інша дівчина сиділа в кутку, дивилася в мій бік і також чекала, поки я її покличу. Я з задоволенням пішов би звідси, але все у мені обважніло, і я сидів у цьому густому, задушливому шинку, нерухомий і отупілий, як матроси, охоплений одночасно цікавістю й страхом, бо ця байдужість трохи мене заінтригувала.

І тут я раптом почув гучний і вульгарний сміх просто поряд із собою. Від несподіванки аж здригнувся. І відразу ж хитнулося полум’я свічки, я відчув протяг і зрозумів, що хтось відчинив двері за моєю спиною.

– Це знову ти? – голосно вигукнула німецькою жінка поряд зі мною і зареготала. – Усе ходиш кругами довкола будинку, ти, скнаро? Ну, заходь уже, заходь. Я тебе не вкушу.

Я глянув спершу на неї, здивувавшись, що вона кричить так голосно, ніби в її мляве тіло раптом влучила блискавка, а потім озирнувся до дверей. Двері відчинилися, і, похитуючись, зайшов відвідувач, я відразу впізнав постать чоловіка із понурим поглядом, який прилип до дверей, коли я був ще на вулиці. Він тримав у руках капелюха і несміливо притискав його до себе, ніби жебрак. Різкий голос і сміх, від якого обважніле тіло повії здригалося, ніби в судомі, шепіт шинкарки, що долинав ззаду, з-за шинквасу, – усе це змушувало його тремтіти.

– Сідай там, до Франсуази, – наказала йому жінка, і він підійшов ближче несміливими дрібними кроками. – Бачиш, у мене гість.

Усе це вона крикнула йому німецькою. Шинкарка й Франсуаза голосно зареготали, хоча нічого і не зрозуміли, але, здається, вони вже знали цього чоловіка.

– Франсуазо, дай йому шампанського, того найдорожчого. Цілу пляшку! – з реготом викрикнула жінка навпроти мене вслід чоловікові. – А якщо тобі задорого, то сиди на вулиці, ти, скнаро! Чи ти хотів витріщатись на мене задурно? Я знаю, ти все б хотів задурно.

Від цього знущального реготу довга постать чоловіка зіщулилася, спина зігнулася – здавалося, він хоче сховати обличчя, а його рука так сильно тремтіла, коли він узявся за пляшку, що він розхлюпав вино, наливаючи. Він усе поривався глянути на жінку, на її обличчя, але ніяк не наважувався і безцільно водив очима, розглядаючи кахлі підлоги. Аж тепер я зміг роздивитися його виснажене обличчя, зморшкувате і сіре, мокре волосся поприлипало до кістлявого черепа, кволі, ніби переламані, зап’ястя. Він видавався втіленням жалюгідності, хоча і не позбавленим агресії. Усе в ньому було якесь криве, перекошене, ніби придушене, а в його погляді, який він наважився підняти лише раз і відразу ж перелякано опустив, блиснув злий вогник.

– Не звертай на нього уваги! – сказала дівчина французькою і грубо схопила мене за руку, ніби збиралася силою повернути до себе. – У нас із ним свої стосунки, це давня справа. – І вона знову вищирила зуби, ніби готуючись до укусу. – Послухай сюди, старий лисе! Уважно послухай. Я сказала, швидше піду топитися, ніж із тобою.

І знову шинкарка та Франсуаза зареготали гидкими дурнуватими голосами. Здавалося, це їхня звична розвага, щоденні жарти. Але я злякався, коли побачив, як Франсуаза раптом накинулась на чоловіка з удаваними ніжностями, кинулася йому на шию з пестощами, від яких він здригався, але не наважився відштовхнути її. Ще гірше я себе відчув, коли зустрівся очима з чоловіком – його погляд був зляканим, несміливим і приниженим. Мені й самому було незатишно поряд із жінкою, яка раптово прокинулася зі свого заціпеніння і перетворилася на таку розлючену фурію, що у неї аж затремтіли руки. Я кинув на стіл гроші і хотів піти геть, але вона зупинила мене:

– Якщо він тобі заважає, я викину його геть, надвір, цього кобеля. Він повинен слухатися мене. Випий зі мною ще. Давай!

Вона кинулася до мене із неприродно гарячими старанними обіймами, які, звичайно ж, були тільки грою, що мала подратувати того чоловіка. Після кожного свого руху вона кидала на нього швидкий погляд, і мені було гидко спостерігати, як кожен її жест примушував його здригатися, ніби його шкіру лизнуло полум’я. Я не звертав на неї уваги і стежив тільки за тим, як у ньому збільшувалося і закипало щось середнє поміж люттю, гнівом, заздрістю і жаданням, але щойно вона кидала на нього погляд, він злякано опускав голову. Жінка притиснулася до мене ще тісніше, я відчував, як усе її тіло тремтить зі злої насолоди від цієї гри, і мене лякало її вульгарне обличчя, яке пахло дешевою пудрою, випари її обвислої плоті. Щоб відвернутися від неї, я взявся за сигару, а коли мій погляд шукав на столі сірника, вона наказала йому:

– Ану принеси вогню!

Я злякався ще більше, ніж він, почувши цей принизливий наказ, і похапцем спробував сам знайти вогонь. Але відразу ж після її слів, які прозвучали, ніби удар нагайкою, він, хитаючись, підбіг своїми дрібними кривенькими кроками до нашого столу і похапцем, ніби стіл міг попекти його, виклав переді мною свою запальничку. На мить наші погляди зустрілися, і я побачив у його очах безкінечний сором і гірке розчарування. І цей рабський погляд розбудив у мені чоловічу солідарність. Я соромився разом із ним цього приниження чоловіка жінкою.

– Дуже вам дякую, – сказав я німецькою, і вона здригнулася. – Не варто було турбуватися.

І подав йому руку. Він трохи повагався, а тоді я відчув у своїй долоні кістляві вологі пальці і раптовий, ніби спазм, вдячний потиск долоні. Ми лише на мить зустрілися поглядами, а потім його очі знову напівприкрили втомлені повіки. З упертості я хотів запропонувати йому сісти за наш столик, і, мабуть, це запрошення уже було відчутне у моєму жесті, бо вона випередила мене, квапливо звелівши:

– Сядь на місце і не заважай!

І тут мені стало зовсім гидко від її неприємного голосу та безглуздого знущання. Що це все значить – ця брудна, бридка повія, цей божевільний і цей чад від пива, тютюну і дешевих парфумів? Я захотів вийти на свіже повітря. Підсунув їй гроші, піднявся зі свого місця й енергійно відіпхнув її, коли вона сильніше притиснулася до мене. Мені було гидко брати участь у цьому приниженні людини, і рішучістю своєї відмови я недвозначно дав їй зрозуміти, наскільки мало приваблює мене її тіло. Її охопила лють, біля рота утворилася негарна зморшка, але вона так і не наважилася вилаятися і повернулася до нього із виразом сильної ненависті на обличчі. А він, ніби у передчутті небезпеки, сягнув до кишені і тремтячими пальцями витягнув гаманець. Він боявся залишатися з нею на самоті, це було помітно, і кваплячись, не міг розв’язати вузлик плетеного вовняного гаманця із нашитим зверху бісером, а в нього був саме такий гаманець, які носять селяни і дрібні службовці у місті. Було дуже помітно, що він не звик швидко віддавати гроші, не те що матроси, які миттєво і впевнено видобували з кишень і сипали на стіл дзвінкі монети. Він знав ціну грошам і звик уважно перераховувати їх, довго зважуючи в руках кожну монету перед тим, як розлучитися з нею.

– Як він тремтить над своїми любими грошиками! Що, не можеш розв’язати? Зачекай! – зареготала вона і підступила до нього ближче. Він здригнувся і мимоволі відступив на крок назад, а вона, побачивши його переляк, знизала плечима і сказала з невимовною огидою у погляді: – Не бійся, я нічого в тебе не заберу. Плювати я хотіла на твої гроші. Знаю, що в тебе кожна копієчка порахована і ти не можеш пережити, якщо віддаси на одну більше, ніж треба. А особливо, – і вона раптом тицьнула йому пальцем у груди, – особливо вважай на папери, які ти зашив сюди, дивись, щоб ніхто не вкрав!

І він справді злякано вхопився своїми кістлявими тремтячими руками за одяг у тому місці, де, мабуть, були заховані документи, його пальці помацали тканину і заспокоєно опустилися, так хворий під час серцевого нападу хапається рукою за груди.

– Скнара! – виплюнула вона йому в обличчя.

Але тут він раптом побуряковів, відчайдушним рухом кинув гаманець Франсуазі, яка скрикнула від переляку, а потім зареготала, і вибіг повз неї геть, у двері, ніби рятуючись від пожежі.

Німкеня ще мить постояла, випроставшись, її очі блищали від люті. А потім повіки знову сонно опустилися, тіло розслабилося, напруга зникла. Уже за мить вона стала старою і втомленою. Щось нерішуче і втрачене затьмарювало її погляд, який тепер був скерований у мій бік. Вона стояла посеред кнайпи, ніби п’яна, яка щойно прокидається, крізь отупіння відчуваючи свою провину.

– Він там, на вулиці, тепер скиглить за своїми грошима. Може, навіть піде в поліцію і скаже, що ми обікрали його. А завтра знову прибіжить. Але я не піду з ним. З ким завгодно, тільки не з ним!

Вона підійшла до шинквасу, кинула кілька монет і різким рухом влила у себе чарку горілки. Лютий вогник знову засвітився в її очах, але був уже затуманеним, ніби погляд застилали сльози люті і сорому. Мене охопила відраза до неї, я не спромігся навіть на співчуття.

– Щасливо, – сказав я німецькою і пішов.

Шинкарка відповіла мені французькою, а жінка навіть не озирнулася, а тільки засміялася – гучно й вульгарно.

Коли я вийшов, на вулиці було вже зовсім темно, лише місяць слабо світив угорі, безмежно далекий від цієї затхлої темряви своїм приглушеним хмарами блиском. Я жадібно вдихнув тепле і свіже повітря, відчуття жаху змінилося великим здивуванням. Ось знову, як і щоразу, коли доводиться зіткнутися з непередбачуваністю долі, мене охопило відчуття, яке завжди розчулює мало не до сліз, відчуття того, що за кожним вікном на нас може чекати щось невідворотне, а за кожними дверима – пригода, яка підтвердить багатогранність світу, і навіть найбрудніший закуток аж кишить неймовірними людськими переживаннями, як гнила плоть жуками. Огида від цієї зустрічі поволі віддалялася, і її напруга перетворювалася на приємну втому, яка хотіла чимшвидше перетворити усе побачене на сон. Я мимоволі озирнувся, щоб знайти дорогу додому серед хитросплетінь цих завулків. Але тут до мене нечутно наблизилася з темряви чиясь тінь.

– Вибачте, будь ласка, – я відразу ж упізнав несміливий голос чоловіка з кнайпи. – Але мені здається, ви не знаєте дороги звідси. Можна… можна відпровадити вас? Де ви мешкаєте?

Я назвав готель.

– Я відведу вас… Якщо ви дозволите, – додав він нерішуче.

Мені знову стало неприємно. Ці нечутні, але водночас важкі кроки поряд зі мною, ніби хода привида, темрява цього матроського провулку і спогад про щойно пережите розвіяли мою мрійливість і змусили піддатися незбагненній тривозі. Я відчував приниження в його очах, хоча і не бачив їх. Помітив, як тремтять його губи, я розумів, що він хоче поговорити зі мною, але не висловив ні своєї згоди, ні заперечення. Я відчував себе якось непевно, внутрішньо зацікавлений, але зовсім безсилий. Він кілька разів відкашлявся, я відчував, як важко йому почати, але жорстокість повії таємничим чином передалася чомусь і мені, тож я майже радів, спостерігаючи за виявами його сором’язливості й душевного неспокою. Я не допоміг йому, а залишив це чорне і важке мовчання висіти між нами. І наші кроки відлунювали на порожній вулиці, віддаляючись від цього брудного закутку, – його були нечутними і втомленими, а мої підкреслено чіткими і впевненими. Я все більше відчував напругу між нами: це мовчання було більше схоже на німий крик, повний прихованого драматизму, і раптом, ніби занадто сильно натягнута струна, тріснуло й обірвалося першим нерішучим словом.

– Ви… ви… шановний пане… бачили там, усередині, дивну сцену… вибачте… вибачте, що я заговорив про це… але все це мало здатися вам дуже дивним… а моя поведінка жалюгідною… ця жінка… вона…

Він знову замовк. Щось стало йому поперек горла. А потім його голос став майже нечутним і він швидко прошепотів:

– Ця жінка… це моя дружина.

Напевно, здивування якось відбилося на моєму обличчі, бо він квапливо додав, ніби виправдуючись:

– Тобто… вона була моєю дружиною… п’ять… чотири роки тому… у Ґератцгаймі, у Гессені, ми звідти… я б не хотів, щоб ви, пане, погано про неї думали… напевно, це і моя провина, що вона така. Вона не завжди такою була… я… я мучив її… Я одружився з нею, хоча вона була дуже бідною, не мала взагалі нічого… а я багатий… тобто заможний… не багатий… точніше, тоді у мене було трохи грошей… і, знаєте, пане… я, мабуть, таки був, як вона і каже, – ощадливим… але це було раніше, мій пане, ще до нещастя, і я ненавиджу себе за це… мій батько був таким і мати, усі в сім’ї… і кожну копійку мені довелося важко заробляти… а вона була легковажною, любила красиві речі… але вона була бідною, і я часто згадував їй це… мені не треба було так робити, тепер я знаю, бо вона горда, дуже горда… не вірте, що вона така, якою намагається здаватися… усе це брехня, і їй теж боляче від цього… вона це робить… тільки для того, щоб мені зробити боляче… і… бо вона соромиться… Можливо, вона вже і стала такою поганою, але я… я не вірю… бо, мій пане, вона була доброю… дуже доброю…

Він витер очі рукою і зупинився, надзвичайно схвильований. Я мимоволі подивився на нього, і раптом він уже не видався мені жалюгідним. І навіть це його дивне підлабузницьке звертання «мій пане», яке у Німеччині характерне тільки для представників найнижчих соціальних щаблів, більше не різало вухо. У його застиглому погляді відчувалося внутрішнє напруження і намагання сформулювати думку, він похитувався взад і вперед, ніби з неймовірними зусиллями намагався прочитати на бруківці під слабким світлом ліхтарів те, що з такою мукою продиралося крізь його горло.

– Так, мій пане, – важко дихаючи, витиснув він із себе, а потім промовив голосом, який ніби належав комусь іншому, виривався зсередини якоїсь значно м’якшої людини. – Вона була дуже доброю… до мене також, була дуже вдячною за те, що я визволив її зі злиднів… і я розумів, що вона вдячна… але… я… я хотів чути це від неї… знову і знову… знову і знову… мені було приємно слухати її подяку… мій пане, це було так приємно відчувати, ніби ти кращий за когось… особливо… особливо, коли знаєш, що насправді ти гірший… я б віддав усі свої гроші за те, щоб тільки чути це знову і знову… але вона була дуже горда і все рідше хотіла дякувати мені, особливо коли я вимагав цього від неї… тому… тільки тому, мій пане, я змушував її завжди просити… я ніколи не давав їй відразу… мені подобалося, коли вона випрошувала у мене кожну сукню, кожну стрічку… три роки я так мучив її… все більше і більше… але, мій пане, це було лише тому, що я любив її… мені подобалася її гордість, але завжди хотілося зламати її, це було якесь божевілля, а коли їй особливо сильно щось подобалося, я дратувався… але, мій пане, я тоді ще не знав… я радів кожній можливості принизити її… але я не усвідомлював тоді, як сильно її люблю…

Він знову замовк. Ішов далі, сильно похитуючись. Здається, він забув про мене. Він говорив за інерцією, ніби уві сні, говорив усе голосніше.

– Я зрозумів це аж тоді, коли… того проклятого дня… коли я не дав грошей для її матері, а вона ж просила зовсім небагато… тобто я вже навіть відклав їх, але хотів, щоб вона прийшла ще раз… ще раз благала мене… про що це я? Так от, тоді увечері я повернувся додому, а її не було, тільки записка на столі… «подавися своїми клятими грішми, я не хочу від тебе більше нічого»…це все, що було там написано… три дні і три ночі я був ніби в гарячці. Обшукали річку, ліс, я віддав сотні поліції за її пошуки… ходив до всіх сусідів, але вони тільки знущалися з мене… нічого знайти не вдалося, жодного сліду… а потім нарешті чоловік із сусіднього села сказав мені… що він бачив її у потязі з якимось солдатом… вона поїхала до Берліна… я помчав за нею того ж дня… залишив усі свої справи… втратив тисячі… мене обікрали… мої працівники, мій управитель, усі, усі… але присягаюся вам, мій пане, мені все це було байдуже… я залишився у Берліні і через тиждень знайшов її у цьому людському мурашнику… пішов до неї…

Він важко дихав.

– Але, мій пане, присягаюся вам… я не сказав їй жодного поганого слова… я плакав… стояв перед нею на колінах… пропонував гроші… увесь мій маєток, щоб вона сама керувала ним, бо тоді я вже зрозумів… я не можу жити без неї… люблю кожну її волосину… її вуста… її тіло, все, все… і це я винен у її падінні, я штовхнув її на це, тільки я… вона була бліда, як смерть, коли я раптом зайшов досередини… я підкупив шинкарку, господиню борделю, підлу, погану жінку… а вона була біла, як стіна… вислухала мене. Пане, мені здається, вона була… так, вона була майже рада побачити мене… але коли я заговорив про гроші… а я зробив це, присягаюся вам, тільки для того, щоб показати їй, що більше не думаю про них… тоді вона плюнула мені в обличчя… а тоді, коли я і після цього не хотів піти геть… вона покликала свого коханця, і вони сміялися з мене… але, мій пане, я приходив знову і знову, день у день… Люди розповіли мені все, я знав, що той негідник покинув її і вона опинилася в скруті, і тоді я знову пішов до неї… ще раз, мій пане, але вона накричала на мене і подерла потай залишену мною на столі банкноту, а коли я прийшов наступного разу, її вже не було… що я тільки не робив, мій пане, щоб знову знайти її! Цілий рік, присягаюся вам, я жив тільки тим, щоб знайти її, наймав людей, аж поки довідався, що вона в Аргентині… у… у… поганому будинку…

Він повагався мить. Останнє слово вирвалося в нього з горла з хрипом. А голос знову став глухим.

– Спершу я дуже злякався… спершу… але потім зрозумів, що це я її штовхнув на таке, тільки я… і подумав, як сильно їй, бідній, доводиться страждати… бо вона ж така горда… я пішов до свого адвоката, той написав до консула і вислав гроші… щоб вона могла повернутися… але вона не знала, від кого вони. Мені подзвонили, що все вдалося… я знав, яким пароплавом вона приїде… і чекав на неї в Амстердамі… мені так нетерпеливилось, що я приїхав на три дні раніше… Нарешті настав той день, я був щасливий, коли побачив дим із труби корабля на горизонті, і не міг дочекатися, поки корабель допливе і кине якір, це все було так повільно, надто повільно, потім пасажири почали спускатися з палуби і нарешті, нарешті вона також… я не відразу її впізнав… вона змінилася… на обличчі пудра, рум’яна… і вже така… така, якою ви з нею познайомилися… і коли вона побачила, що я чекаю на неї, то зблідла… двоє матросів мусили підхопити її під руки, щоб вона не впала у воду… вона зійшла на берег, і я відразу ж підійшов… я нічого не сказав… не міг промовити і слова… вона також мовчала… і не дивилася на мене… носильник ніс багаж, а ми йшли вперед… потім вона раптом зупинилася і сказала… пане, вона так це сказала… це було так боляче, так сумно… «Ти все ще хочеш, щоб я була твоєю жінкою, після всього, тепер?» Я схопив її за руку… вона тремтіла, але промовчала. І я відчув, що все знову добре… Пане, я був такий щасливий! Я танцював довкола неї, як дитина, коли ми прийшли до моєї кімнати, я впав до її ніг… напевно, я говорив самі дурниці, бо вона сміялася крізь сльози і пестила мене… вона була дуже розгублена, ясна річ, невпевнена в собі… але, мій пане… як мені було добре… моє серце розтануло. Я бігав сходами донизу і догори, замовив обід у готелі… шлюбну учту… я допоміг їй вдягнутися… і ми спустилися до ресторану, їли, пили і тішилися… вона була така радісна, як дитина, спокійна й замріяна, говорила про наш дім… про те, як ми тепер будемо жити… і тут… – його голос раптом став хрипким, і він зробив рукою жест, ніби хотів розбити щось, – і тут підійшов кельнер… поганий, підлий чоловік… він думав, що я п’яний, бо я дурів, танцював, реготав від щастя… мені було так добре… о, так добре, і тут… коли я розрахувався, він дав мені на двадцять франків менше здачі… я накричав на нього і почав вимагати решту… він знітився й віддав гроші… і тут… тут вона раптом почала так страшно реготати… я подивився на неї, але її обличчя змінилося… раптом стало злим, негарним і ворожим… «Ти і далі так само точний у підрахунках… навіть у день нашого весілля!» – сказала вона крижаним тоном, так гостро і… зі співчуттям. Я злякався і пошкодував про свою дурість… спробував знову засміятися… але її радість зникла… померла… вона ночувала в іншій кімнаті… як я тільки не намагався переконати і перепросити її… а я лежав сам уночі і думав про те, що б такого купити їй наступного ранку… що подарувати… як довести їй, що я не скупий… не скупий для неї. І вранці я вийшов на вулицю, купив браслет, це було дуже рано, майже вдосвіта, але коли повернувся до готелю… її кімната була порожня… усе, як тоді. І я вже знав, що на столі буде записка… я ще раз вийшов надвір і молився, щоб це було неправдою… але… але… на столі і справді лежала записка… і у ній стояло… – Він повагався. Я мимоволі зупинився і подивився на нього. Він пригнув голову. А потім хрипло прошепотів: – У ній стояло… «Дай мені спокій. Ненавиджу тебе…»

Ми дійшли до порту, і раптом у наше мовчання вклинився гуркіт припливу. Кораблі стояли в порту, ніби велетенські чорні звірі з блискучими очима, їх було багато – зовсім поряд і далеко в морі, звідкись долинув спів. Їхні обриси неможливо було роздивитися, але нескладно було уявити, – цей страшний сон і нічні жахи сильного міста.

Я відчував поряд із собою тінь цього чоловіка, він, ніби привид, – то розчинявся у темряві, то знову опинявся біля мене і потрапляв у коло тьмяного світла ліхтаря. Мені не хотілося ні говорити з ним, ні розпитувати, але його мовчання ніби прилипло до мене, лежало на мені важким тягарем і душило. І тут він раптом схопив мене за рукав тремтячою долонею.

– Але я не поїду звідси без неї… я знайшов її через багато місяців… вона катує мене, але я не здамся… благаю вас, мій пане, поговоріть із нею… я мушу мати її, скажіть їй це… мене вона не слухає… я не можу більше так жити… не можу дивитися, як до неї ходять інші чоловіки… і чекати внизу, під будинком, поки вони вийдуть звідти… вони сміються і хитаються, вони п’яні… уся вулиця вже знає мене… вони сміються, коли бачать, як я чекаю… я збожеволію від цього… але кожного вечора я мушу йти туди… мій пане, благаю вас… поговоріть із нею… я вас не знаю, але прошу вас, зробіть це заради Господа… поговоріть із нею…

Мені стало неприємно. Я хотів забрати руку. Але він, ніби відчуваючи, що я хочу захиститися від його нещастя, раптом упав на коліна посеред вулиці і схопив мене за ноги.

– Благаю вас, мій пане… Ви повинні поговорити з нею… Ви повинні… бо інакше… інакше станеться щось жахливе… я вже витратив усі свої гроші на її пошуки, але я не залишу її тут… не залишу живою… я купив собі ножа… у мене є ніж, мій пане… я не залишу її тут більше… не залишу живою… я не витримаю цього всього… поговоріть із нею, мій пане…

Він звивався переді мною на бруківці. У цей момент по вулиці проходило двоє поліцейських. Я силою підняв його з колін. Якусь мить він дивився на мене незрячим поглядом. А потім сказав чужим, сухим голосом:

– Підете тою вулицею. Ваш готель там.

Він подивився на мене ще раз, і зіниці його очей ніби розплавилися у якійсь жахливій білуватій порожнечі. А потім зник.

Я закутався у своє пальто. Мене морозило. Я відчував лише втому, схожу на сп’яніння, позбавлену відчуттів і чорну, ніби я спав на ходу. Хотів обдумати все почуте, але ця чорна втома все підіймалася в мені хвилею і тягнула за собою. Я доплентався до готелю, впав у ліжко і заснув міцним тваринним сном.

Наступного ранку мені важко було сказати, що я пережив насправді, а що – уві сні, і якась сила в мені не давала з’ясувати це. Я прокинувся пізно, чужий у незнайомому місті, і пішов оглянути церкву, славну своїми унікальними старовинними мозаїками. Але мої очі дивилися на них, ніби в порожнечу, натомість події минулої ночі все чіткіше відновлювались у моїй свідомості, і я не опирався бажанню знову відшукати те місце й будинок. Але ці дивні вулички оживають лише вночі, удень вони одягають сірі, холодні маски, під якими їх може впізнати тільки втаємничений. Я не знайшов нічого, як не старався. І повернувся назад розчарований і втомлений, мене переслідували спогади і уявні картини.

О дев’ятій вечора вирушав мій потяг. Я з жалем їхав із цього міста. Носильник підняв мій багаж і поніс до вокзалу. І раптом на одному з перехресть мене осяяло: я впізнав вуличку, яка вела до того дому, наказав носильнику зачекати й пішов. Той спершу здивувався, а потім нахабно і з розумінням вишкірився. Я хотів ще раз глянути на ту вуличку.

Вона була темною, як і вчора, і у тьмяному місячному світлі я побачив двері того будинку. Я хотів ще раз підійти ближче, але з темряви вислизнула постать. Я з жахом упізнав того самого чоловіка, а він помахав мені рукою, покликав до себе. Я злякався і швидко пішов геть, утік, побоюючись, що заблукаю і запізнюся на свій поїзд.

Але на розі вулиці, перш ніж повернути, ще раз озирнувся. Коли він побачив мій погляд, то випростався і рішуче зайшов у двері: у світлі місяця я не зміг роздивитися, що саме зблиснуло у нього в руках – гроші чи ніж…

Згасле серце

Для того, щоб ущент розбити людське серце, долі не завжди потрібно могутнього удару й великого розмаху; її невгамовна творча сваволя найбільше полюбляє виводити загибель із мізерних причин. Той перший легкий дотик її ми звемо нашою незграбною людською мовою приводом і вражено порівнюємо його дріб’язковість із могутньою силою, яка виявляється в наслідках; але так само, як хвороба починається не тоді, коли її вже можна впізнати, так і людська доля починається не тоді, коли вона стає вже очевидною і невідворотною. Доля захована в глибинах нашої істоти, в нашій крові і діє там задовго до того, як торкнеться ззовні нашої душі. Пізнання себе – це вже самооборона, і майже завжди вона даремна.

Старий Соломонсон – у себе на батьківщині він мав право називатися таємним радником комерції – прокинувся вночі в готелі курорту Гардоне, куди він приїхав із родиною провести великодні свята, прокинувся від дошкульного болю: живіт йому наче хто здавив лещатами, віддих насилу виривався з напружених грудей. Старий злякався – його, хворого на печінку, часто хапала колька, а він не послухав лікарів, не поїхав лікуватися в Карлсбад, а на догоду родині вибрав південь. Потерпаючи, щоб часом не було важкого нападу, він боязко обмацав свого великого живота і, хоч йому й не легшало, трохи заспокоївся: боліло тільки в шлунку – мабуть, йому завадила незвична італійська їжа, або ж це невеличке отруєння, таке в цій країні часто буває з подорожніми. Він полегшено зітхнув і одвів тремтячу руку, але біль не минався й не давав дихати. Застогнавши, старий важко підвівся з постелі, щоб розворушитися й тим приглушити біль. І справді: коли він устав і трохи походив, йому полегшало. Але в темній кімнаті було тісно, до того ж він боявся розбудити й надаремне розхвилювати дружину, що спала поряд, на другому ліжку. Тому він накинув на себе халат, узув повстяні капці на босу ногу і обережно, навпомацки вийшов у коридор, щоб там перечекати біль.

Саме коли він переступав поріг, то почув крізь розчинені навстіж вікна, як на церковній вежі почав бити годинник. Чотири потужні удари покотилися над озером тремтливою луною: четверта година ранку.

Коридор тонув у пітьмі, але старий добре пам’ятав ще з дня, що він довгий і рівний, тож міг обійтися й без світла. Глибоко дихаючи, він ходив з кінця в кінець, радий, що ті лещата під грудьми потроху попускають. Врешті біль майже зовсім минувся, і старий уже хотів був вернутися до своєї кімнати, як раптом зупинився, сполоханий якимось шурхотом. Звідкись зблизька тихо, але виразно долинув тихий шепіт. Рипнула підлога, щось знов зашепотіло, заворушилося, і враз темряву на мить перерізала вузенька смужка світла з ледь відхилених дверей. Що це? Старий мимохіть принишк у кутку, зовсім не з цікавості, а з цілком зрозумілого страху, що хтось побачить, як він, мов той сновида, гуляє вночі коридором. Та коли з дверей блиснуло світло, він, сам того не бажаючи, побачив – чи, може, йому так здалося, – що з кімнати вислизнула жіноча постать у білому й зникла в другому кінці коридору. І справді, у якихось із останніх дверей тихо клацнула клямка. Потім знову все завмерло в пітьмі.

Старий захитався, неначе його хто вдарив просто в серце. Там, у самому кінці коридору, там, де зрадливо клацнула клямка, там… там були ж тільки його власні кімнати, номер із трьох кімнат, який він найняв для своєї родини. Дружину він усього лише кілька хвилин тому покинув сонну в постелі, отже, – ні, помилка тут неможлива, – ця жіноча постать, що потайки верталася з чужої кімнати, могла бути тільки Ерна, його дочка, якій ледве минув дев’ятнадцятий.

Старий похолов із жаху й затремтів усім тілом. Його дочка, Ерна, його дитина, весела, пустотлива дитина, – ні, такого не може бути, він напевне помилився. Що ж їй було робити в чужій кімнаті, як не… Мов лютого звіра, відштовхнув він від себе цю думку, але жіноча постать, що примарно майнула в коридорі, владно вп’ялася йому в мозок, і він не міг її позбутися, не міг вирвати з пам’яті, повинен був довідатись напевне, правда це чи ні. Задихаючись, тримаючись за стіну, він дістався до її дверей, що були поряд із його власними. Але – який жах! – саме тут, саме в цих одних дверях пробивалася крізь шпарку тремтлива ниточка світла й замкова щілина зрадливо біліла: о четвертій годині ранку в її кімнаті ще світилося! А ось іще один доказ: клацнув вимикач, біла ниточка світла розтанула в пітьмі – ні, ні, марно було брехати самому собі – це вона, Ерна, його дочка, крадькома вернулася вночі з чужого ліжка в своє.

Старий тремтів із жаху, його морозило, холодний піт зросив усе тіло. Виламати двері, накинутися на неї з кулаками, набити безсоромницю – ось було його перше бажання. Але ноги вклякли під обважнілим тілом. Він насилу дочвалав до своєї кімнати і, наче підстрелена тварина, майже непритомніючи, впав на постіль.

Старий лежав непорушно й широко розплющеними очима вдивлявся в темряву. Поруч він чув безтурботний, сонний віддих своєї дружини. Перша думка була розбуркати її, сказати про страшне відкриття, викричати весь свій гнів, весь біль із свого серця. Але як вимовити словами цей жах? Ні, ніколи, ніколи не зможе він сказати таких слів. То що ж робити? Що робити?

Він намагався обміркувати все, але думки плуталися в голові, шугали наосліп, мов кажани. Це ж просто щось неймовірне: його Ерна, ніжна, випещена дитина з ласкавими очима… чи ж давно, чи давно вона сиділа над букварем і рожевим пальчиком водила по важких, незрозумілих літерах… чи ж давно він забирав її в блакитній сукенці зі школи, а дорогою додому годував тістечками в кондитерській – він ще й досі відчував поцілунок дитячих губ, солодких від цукру… Хіба це було не вчора?… Ні, відтоді вже минув не один рік… але ж як по-дитячому просила вона його ще вчора, так, справді вчора, щоб він купив їй синій у золотисту крапку светр, що так яскрів у вітрині. «Таточку, будь ласка! Ну, будь ласка!» – проказувала вона, благально склавши руки і всміхаючись радісно й самовпевнено, – перед тим усміхом він ніколи не міг устояти… А тепер, тепер вона вночі, за два кроки від його дверей, скрадалася до ліжка чужого чоловіка, качалась на ньому, гола й жагуча…

«Боже мій!.. Боже мій!.. – мимоволі застогнав старий. – Яка ганьба, яка ганьба!.. Моя дитина, моя ніжна, моя люба дитина, яку я пильнував, мов свого ока, з якимсь чоловіком… З ким?… Хто б це міг бути?… Адже ж ми всього тільки три дні як приїхали сюди, і вона не знала раніше жодного з цих прилизаних йолопів – ні вузьколобого графа Убальді, ні італійського офіцера, ні того мекленбурзького барона… Щойно під час танців на другий день після нашого приїзду вони познайомились. І ось уже хтось із них… Ні, він не міг бути в неї перший, ні… це, мабуть, почалося ще раніше… ще вдома… а я нічого не знав, я ні про що не здогадувався, дурень, заплішений дурень!.. Але що я взагалі про них знаю?… Цілісінький день тяжко працюю на них, щодня по чотирнадцять годин просиджую в конторі, так само, як раніше з валізою, напакованою різними зразками краму, сидів у поїзді… щоб тільки роздобути грошей для них, грошей, грошей, щоб вони мали в що гарно вбратися, щоб були багаті… А коли я вертаюся ввечері додому, стомлений, безсилий, тоді їх немає: вони в театрі, на балу, гуляють… звідки ж мені, зрештою, знати, що вони роблять цілими днями?… А тепер я знаю тільки одне: що моя дитина ночами віддає своє молоде, чисте тіло на втіху чоловікам, як перша-ліпша шльондра… Ох, яка ганьба!»

Старий не переставав стогнати. Кожна нова думка ще дужче ятрила його рану; йому здавалося, що його мозок лежить перед очима скривавлений і в ньому кишать червоні черв’яки.

«Але чого ж я всьому цьому потурав?… Чого я лежу тут і мучуся, а вона, розпусниця, спокійно спить?… Чого я зразу ж не вдерся до неї в кімнату, не сказав, що знаю про її ганьбу?… Чого я не попереламував їй кісток?… Бо я м’якосердий… Я боягуз… Я завжди був м’якосердий до них… потурав їм у всьому… я ж так пишався, що хоч їм створю легке життя, коли моє вже пішло нанівець… ось цими нігтями я видряпував для них гроші, пфеніг за пфенігом… я ладен був шкіру з себе здерти, аби тільки вони були задоволені… Та ледве я зробив їх багатими, як вони почали мене соромитись… і елегантності мені бракує… і освіти… а де ж я мав набратися тієї освіти? На дванадцятому році життя мене вже взяли зі школи, і я мусив заробляти, заробляти й заробляти… тягати валізу із зразками спершу від села до села, а потім від міста до міста, аж поки спромігся відкрити свою власну крамницю… і тільки-но вони розбагатіли й зажили у власному будинку, як моє чесне, добре ім’я перестало їм личити… Примусили мене купити звання таємного радника комерції… щоб можна було вдавати з себе аристократок… Аристократки!.. Вони сміялися з мене, коли я боронився від їхньої претензійності, від їхнього «вибраного товариства», коли розповідав їм, як моя небіжка мати – хай їй земля буде пером! – провадила господарство: тихо, скромно, жила тільки для батька й для нас… Вони називали мене старомодним… «Ви, таточку, старомодні», – завжди кепкувала вона… Еге ж, я старомодний, а вона лягає в чужу постіль із чужими чоловіками, моя дитина, моя єдина дитина… Ох, яка ганьба, яка ганьба!»

І таким тяжким стогоном видобувалося з грудей у старого його горе, що дружина нарешті прокинулася.

– Що з тобою? – запитала вона сонно.

Старий не поворухнувся й затамував віддих. Так він пролежав непорушно до самого ранку в темній домовині своєї туги, а думки точили його, мов шашіль.

На сніданок він з’явився перший, глибоко зітхнувши, сів до столу, але кожний шматок застрягав йому в горлі.

«Знову сам, – подумав він, – завжди сам!.. Коли я вранці йду до контори, вони ще вилежуються після танців і театрів… а як увечері приходжу додому, вони десь гуляють у своєму товаристві, в яке мене ніколи не беруть… Ох, ті гроші, прокляті гроші!.. Це вони їх зіпсували… через них ми стали чужі одне одному… А я, дурний, прагнув нагребти їх якнайбільше, і тільки себе самого обікрав, себе самого зробив убогим, а їх черствими… П’ятдесят років, п’ятдесят безглуздих років я тяжко працював, боявся й дня перепочити… і ось тепер – сам…»

Помалу його почала брати нетерплячка. «Чому вона не йде?… Я повинен поговорити з нею, повинен сказати… нам треба виїхати звідси геть негайно… Чому ж вона не йде?… Певне, ще не відпочила, спить собі з чистим сумлінням, а я, дурень, тут себе мордую… І мати цілими годинами чепуриться, купається, наводить красу, робить манікюр, накручує коси… до одинадцятої вона й не вибереться вниз… То чого ж дивуватися?… Що ж може вийти з дівчини?… Ох, ті гроші, прокляті гроші!»

Він почув позад себе легку ходу.

– Доброго ранку, таточку, добре вам спалося?

Хтось нахилився з-за плеча, ніжні вуста торкнулися його розпаленого чола. Він мимохіть відсахнувся: солодкуватий запах парфумів Коті був йому огидний. А крім того…

– Що з вами, таточку?… Знов у кепському настрої?… Кельнере, дайте каву і ham and eggs…[40] Ви погано спали чи, може, почули щось неприємне?

Старий опанував себе. Він похилив голову, не зважившись глянути на дочку, й нічого не відповів. Бачив тільки її руки на столі, укохані руки: ліниві, наманікюрені, вони гралися на білому полі скатертини, як розпещені стрункі хорти. Він задрижав. Погляд його несміливо ковзнув угору тими ніжними дівочими руками, ще майже дитячими, які раніше… чи ж давно це було?… так часто обіймали його, коли вона прощалася з ним увечері, перед сном… Він бачив ніжну опуклість грудей, що рівно дихали під новим светром. «Роздягнена… качалася в ліжку з чужим чоловіком, – злісно думав він. – Все це він торкав, гладив, пестив, усім натішився… моє тіло й кров… моя дитина, ох, мерзотник… ох!..»

Він знову застогнав, сам того не усвідомлюючи.

– Що з вами справді, татусю? – ласкаво озвалася вона до нього.

«Що зі мною? – аж кипіло все в ньому. – Що зі мною? У мене дочка повія, а я не маю сміливості сказати їй це».

Та він тільки невиразно промурмотів:

– Нічого! Немає нічого! – і квапливо схопив газету, щоб затулитися нею від доччиного допитливого погляду, бо дедалі дужче відчував, що не може дивитися їй у вічі. Руки його тремтіли. «Тепер, тепер треба сказати їй усе, поки ми самі», – мучила його думка. Проте голос його не слухав; навіть глянути на неї він не мав сили.

І враз він рвучко відсунув стільця й важкою ходою подався в парк, бо відчув, як по щоці йому покотилася велика сльоза. А цього дочка не повинна була бачити.

Коротконогий старий чоловік довго кружляв парком і пильно дивився на озеро. Його очі, невидющі від стримуваних сліз, все ж не могли не побачити, який був гарний краєвид довкола: за сріблястою імлою зеленими хвилями лежали пагорби, неначе заштриховані тонкими чорними лініями кипарисів, а за ними стрімко здіймалися гори, що суворо, а проте й прихильно споглядали на красу озера, як дорослі люди слідкують за веселою грою улюблених дітей. Як лагідно й гостинно стелилась довкола квітуча природа, закликаючи кожного бути добрим і щасливим, яким неземним щастям променіла вічна усмішка розкішного півдня!

«Щасливим! – Старий гірко похитав обважнілою головою. – Так, тут можна бути щасливим. Один тільки раз я дозволив і собі таку розкіш, захотів хоч раз відчути, як гарно живеться тим, хто не має клопоту… вперше після півсотні років безперервної праці, записів, обрахунків, дріб’язкового торгу й шахрування захотів я натішитись кількома ясними днями… раз, однісінький раз, перше ніж мене закопають… Боже мій… шістдесят п’ять років… лишилося три чисниці до смерті, в такому віці ні гроші, ні лікарі нічого вже не зарадять… Хотілося хоч трохи подихати легким південним повітрям, поки буде по всьому, хоч раз у житті подумати про себе… Та правду казав мій небіжчик батько: «Втіхи та радощі – не для нас, нам до могили судилося гнути горба під своїм тягарем…» Вчора я гадав, що можу позбутись його хоч на хвилину… вчора я ще був майже щасливий, милувався своєю гарною веселою донькою, радів її радощами… і ось уже Бог за те мене карає, вже забирає її від мене… Тепер я вже втратив її навіки… Не можу більше поговорити з своєю дитиною… не можу глянути їй у вічі, так мені соромно за неї… Скрізь і завжди буде мучити мене ця думка – і вдома, і в конторі, і вночі в постелі: де вона тепер, де була раніше, що робила? Раніше, бувало, я вертаюся додому, вона вибігає мені назустріч, а в мене серце радісно тьохкає, що моя дочка така молода і вродлива… А тепер, коли вона мене цілуватиме, я думатиму, кому належали ті губи вчора… Я завжди боятимусь, коли її не буде біля мене, і завжди соромитимусь глянути їй у вічі, коли вона буде зі мною… Ні, так жити не можна… так жити не можна…»

Старий ходив парком, бубонів і заточувався, мов п’яний. Знову й знову вдивлявся він у озеро, і сльози безперервно котилися в нього з очей і губилися в бороді. Він скинув пенсне й зупинився на вузенькій стежечці, приголомшений своїм горем, мружачи короткозорі мокрі очі; вигляд у нього був такий кумедний, що хлопчина-садівник, який проходив повз нього, здивовано завмер на місці, потім засміявся і щось глузливо крикнув по-італійському. Старий від тих слів наче прокинувся: він надів пенсне й подався боковою стежкою в глибину парку, щоб там десь заховатися від людей на якійсь самітній лавочці.

Та не встиг він знайти затишного місця, як його налякав сміх, що долинав звідкись із лівого боку… знайомий сміх, що тепер шматував йому серце. Як музика звучав він йому цілих дев’ятнадцять років, цей дзвінкий, пустотливий сміх… задля нього він стільки ночей провів у вагоні третього класу, добирався аж до самої Познані, до Угорщини, аби тільки витрусити їм у наставлені долоні жменьку жовтого гною, на якому розцвітали ці безтурботні веселощі… тільки задля цього сміху він жив, задля нього позбувся здоров’я… аби тільки цей сміх завжди дзвенів на любих устах. А тепер він упинався в його тіло, мов розпечена пилка, цей проклятий сміх.

А проте старий таки не витримав і підійшов ближче. Вона стояла на тенісному майданчику, крутила ракетку в оголеній руці, недбало підкидала її вгору й підхоплювала на льоту. І щоразу в парі з ракеткою здіймався в небесну блакить її пустотливий сміх. Троє чоловіків захоплено дивилися на неї – граф Убальді в широкій тенісній сорочці, офіцер у військовій тужурці, яка щільно облягала його тіло, і барон у бездоганних бриджах, – три різко окреслені чоловічі постаті, наче три статуї, довкола четвертої, іграшкової, що пурхає, немов метелик. Старий і сам не міг відірватися від тієї картини. Господи, яка вона була гарна у світлій короткій сукенці, як золотило сонце її русяві коси! Яким щастям пашіло її молоде тіло, почуваючи свою зграбність у стрибках і в бігу, п’янке і п’яне од вільного ритму пружних рухів! Ось вона грайливо підкинула в повітря білого тенісного м’ячика, а вслід за ним другого й третього; просто диво, як вигинався її стрункий дівочий стан; ось вона підскочила, щоб упіймати останній м’яч. Такою він її не бачив ще ніколи: сповнена веселого вогню, вона сама була мов полум’я, біле, палахке, рвійне полум’я, сповите в срібну хмаринку сміху, цнотлива богиня, що несподівано з’явилася з-поміж вічнозелених плющів південного саду, з м’якої блакиті дзеркального озера; вдома це струнке, гнучке тіло ніколи так нестримно не віддавалося палкій, мов танок, грі. Авжеж, ніколи не бачив він її такою в похмурих, задушливих мурах міста, ніколи, ні на вулиці, ні в кімнаті так не дзвенів її голос, що ніби звільнився від усього земного, – так жайворонок співає свою радісну пісню… Ні-ні, ніколи ще не була вона така гарна! Старий прикипів до неї очима. Він забув про все навколо, бачив тільки це біле полум’я, що майоріло в повітрі. І міг би так стояти без кінця, невситимо вбираючи в себе її образ, – як ось вона, високо підскочивши, спритно зловила останнього підкинутого м’яча і, розпалена, захекана, переможно всміхаючись, притиснула його до грудей.

– Браво, браво! – наче прослухавши арію з опери, заплескали в долоні троє чоловіків, що зацікавлено стежили за її меткою грою.

Їхні голоси привели старого до тями. Він люто глянув на них.

«Ось вони, падлюки! – вистукувало його серце. – Ось вони… Але хто ж саме з них?… Хто з цих трьох джиґунів володів нею?… Які вони всі причепурені, які напахчені, виголені, дармоїди… Ми в їхньому віці скніли по конторах у латаних штанях, оббивали пороги клієнтам… а їхні батьки, може, ще й досі так скніють, гнуть на них горба… а вони катаються собі по світах, крадуть у Бога день по дневі… Іч які – веселі, засмаглі, очі зухвалі… Чому ж їм не бути веселими та бадьорими!.. Досить такому жевжикові сказати кілька солоденьких слів марнославному дівчиськові, і воно вже ладне йому віддатися… Але хто ж із них, хто?… Адже один із них і тепер подумки бачить її роздягнену і цмокає язиком: а я її мав… Він знає її всю і думає собі: сьогодні ввечері знов… і крадькома підморгує їй… Мерзотник!.. Убити б його, собаку!»

Його помітили звідти. Дочка помахала ракеткою й засміялася, чоловіки вклонилися. Він не відповів, тільки підпухлими, налитими кров’ю очима дивився на її гордовиту усмішку: «І ти ще можеш так сміятися, безсоромна!.. Але й той, певне, посміхається собі нишком і думає: «Он він стоїть, старий, дурний єврей, що цілу ніч хропе собі в ліжку… якби він тільки знав, старий йолоп!..» Так, так, я знаю, ви смієтесь, ви обминаєте мене, мов брудну ганчірку… але дочка – о, дочка гарненька й готова до послуг, вона притьмом лізе до вас у постіль… а мати, правда, трохи затовста й підтоптана, підмальована й підправлена, та проте якби їй слово сказати, то, може, й вона б не відмовилася… Ваша правда, собаки, ваша правда: адже вони самі, шльондри, за вами бігають… Хіба вас обходить, що в когось серце кривавиться… аби тільки самим потішитись і тих мандрьох потішити… Перестріляти б вас, батогами зашмагати… Але ваша правда, коли ніхто цього не робить… коли скривджений ковтає свій гнів, як собаки своє блювотиння… ваша правда, коли він такий боягуз, жалюгідний боягуз… що не піде, не вхопить безсоромницю за рукав, не потягне її від вас… Коли він стоїть отут, мовчить і давиться своєю жовчю… боягуз… боягуз… боягуз…»

Старий ухопився за огорожу, тремтячи з безсилого гніву. Враз він плюнув собі під ноги і, хитаючись, вийшов із парку.

Старий дибав містечком. Перед однією вітриною він раптом зупинився: за шибкою, складені в піраміди й барвисті башти, лежали всілякі речі, що могли придатися в дорозі туристам: сорочки й сітки, блузи й вудки, краватки, книжки, навіть печиво; але старий дивився тільки на одну річ, недбало кинуту серед елегантного мотлоху, – на грубу вузлувату палицю з залізним вістрям; вона була, мабуть, важкенька й дуже замашна.

«Убити… вбити собаку!» Старий аж сп’янів від цієї думки, такої втішної, просто рятівної. Він зайшов до крамниці й за якийсь дріб’язок купив собі ту сучкувату ломаку. І тільки-но стиснув її в руці, тяжку й небезпечну, як уже відчув себе дужчим: адже зброя завжди надає кволій людині більшої певності. Він міцно тримав палицю й відчував, як напружуються м’язи в нього на руці. «Убити… вбити собаку!» – бурмотів він сам до себе, й мимоволі його важка, непевна хода ставала твердіша, швидша; він майже бігав туди й сюди набережною, захеканий і спітнілий не так із натуги, як із люті, що прорвалася в ньому. Рука його дедалі міцніше стискала чималу головку палиці.

Так озброєний, він увійшов у блакитну тінь прохолодної тераси й роздратованим поглядом почав шукати невідомого ворога. І справді: в кутку у м’яких плетених кріслах, смокчучи крізь соломинки віскі з содовою водою, весело балакаючи, вони сиділи всі разом, безтурботні й ліниві: його дружина, дочка й неминуча трійця. «Котрий же з них? Котрий? – думав він тупо, стискаючи в кулаці важку палицю. – Кому з них розтрощити голову?… кому?… кому?» Та Ерна, не так зрозумівши його неспокійний допитливий погляд, схопилася з місця й побігла йому назустріч.

– Нарешті ви з’явилися, татусю! А ми всюди шукали вас. Уявіть собі, пан фон Медфіц бере нас у свій «фіат», і ми поїдемо з ним аж до Дезенцано, навколо цілого озера. – І вона ласкаво підштовхнула його до столу, так, начебто він за те запрошення мав ще й дякувати.

Чоловіки ввічливо повставали, щоб привітатися з ним. Старий затремтів. Але до його плеча ласкаво й заспокійливо тулилося тепле доччине тіло, відбираючи в нього рішучість. Він безвладно стиснув одну по одній простягнені руки, мовчки сів, дістав сигару й гнівно вп’явся зубами в м’яку тютюнову масу. Розмова по-французькому, яку він був перебив, жваво потекла знову; часом за столом спалахував веселий сміх.

Старий сидів зіщулений, мовчазний і так гриз сигару, що аж брунатний сік стікав йому на зуби.

«Їхня правда… авжеж, їхня правда, – думав він. – Мені плюють у вічі… а я ще й руку подаю… всім трьом подав, а сам же добре знаю, що один із них і є той падлюка… і сиджу собі спокійно разом із ним за одним столом… я не вбив його, ні, не вбив, а ввічливо подав йому руку… Їхня правда, ще б пак, чого ж їм не сміятися наді мною… А як вони всі розмовляють у моїй присутності. Так, наче мене тут зовсім немає… наче я вже лежу в землі… а вони ж обидві знають, і Ерна, й її мати, що я не розумію жодного слова по-французькому… обидві знають… обидві, і жодна не запитає мене хоч що-небудь, бодай про людське око, щоб я це здавався таким смішним, таким страшенно смішним… Вони мене навіть не помічають… Для них я лише неприємний додаток, зайва морока… вони мене соромляться і зносять тільки тому, що я заробляю гроші… О, ті гроші, ті брудні, мерзенні гроші, якими я їх зіпсував… ті гроші, на яких лежить прокляття Господнє!.. Моя дружина, моя рідна дитина не озиваються до мене й словом, тільки на тих дармоїдів, на тих вилизаних, вичепурених бевзів звернені їхні очі… Як вони хихочуть до них, аж верещать, неначе їх лоскоче хто… А я… я всьому потураю… сиджу тут, слухаю, як вони регочуться, нічого не розумію і все ж таки сиджу, замість гримнути кулаком… уперіщити їх палицею, розігнати на чотири вітри, доки ще вони не почали паруватися на моїх очах… Я все дозволяю; сиджу й мовчу, як дурень… боягуз… боягуз… боягуз!..»

– Дозвольте, – сказав каліченою німецькою мовою італійський офіцер і сягнув по запальничку.

Старий, прокинувшись із своєї гіркої задуми, здригнувся й люто глянув на офіцера, який ні про що не здогадувався. На мить його опанував шалений гнів, і він гарячково стиснув у руці палицю. Потім уста його скривились і розпливлися в безглуздій усмішці.

– О, я дозволяю, – промовив він, і голос у нього зірвався. – Авжеж, я дозволяю, ха-ха… я все дозволяю… все, що завгодно… ха-ха… все… все, що в мене є, до ваших послуг… зі мною можна собі все дозволити…

Офіцер вражено глянув на нього. Не знавши мови, він не зрозумів його як слід. Але та крива безглузда усмішка стурбувала його. Німець мимоволі схопився, жінки зблідли як стіна, на мить запала тяжка, задушлива тиша, наче під час коротенького проміжку між блискавкою і гуркотом грому.

Проте злісна усмішка швидко зійшла з обличчя, палиця випала із судомно стисненого кулака. Старий зіщулився, наче побитий собака, і збентежено кашлянув, переляканий власною сміливістю. Щоб розвіяти прикре напруження, Ерна квапливо поновила перервану розмову, німецький барон відповів зумисне весело, і по кількох хвилинах уже знову безжурно котилася річка слів, що на мить була зупинилась.

Старий сидів серед балакучого гуртка, зовсім до нього не причетний, – можна було подумати, що він спить. Замашна палиця, яка впала в нього з рук, ні на що не потрібна, погойдувалась між ногами. Дедалі нижче схилялась голова його на руку. Та тепер ніхто вже на нього не зважав: над його мовчанкою лунко перекочувалися хвилі балачки, закипаючи інколи пінявою сміху від якогось грайливо кинутого жарту, а він лежав непорушно на самому дні, в непроглядній пітьмі сорому й горя.

Чоловіки підвелися, слідом за ними швидко рушила Ерна й трохи повільніше мати: вони подалися на веселе запрошення своїх кавалерів до танцювальної зали, не вважаючи за потрібне покликати з собою й старого, що наче дрімав, поринувши в тупу задуму. І аж відчувши раптом пустку навколо себе, він стрепенувся, як сонний уночі, коли ковдра зсунеться з нього і холодний протяг війне по голому тілі. Мимоволі обвів поглядом порожні крісла, але в сусідній залі вже хтось тарабанив на роялі уривчасту джазову мелодію, чути було сміх і схвальні вигуки. Пішли танцювати. Так, танцювати, без угаву танцювати, це вони вміють. Раз у раз розпалювати кров, хтиво тертися одне об одне, аж поки досягнеш усього. Танцюють увечері, вночі й серед білого дня, кляті ледарі, нероби, цим вони й зваблюють жінок.

Старий знову злісно схопив свою палицю й почвалав за ними. У дверях він зупинився. Німецький барон сидів коло рояля трохи боком, щоб заразом дивитися на тих, що танцюють, і навмання тарабанив напам’ять якусь американську модну пісеньку. Ерна танцювала з офіцером, матір, дебелу й неповоротку, вів, хоч йому доводилося й нелегко, довготелесий граф Убальді. Та старий дивився лише на Ерну і її партнера. Як той жевжик легко й підлесливо поклав руки на її тендітні плечі, наче вона геть уся належала йому! Як вона горнулася до нього всім тілом, немов обіцяла йому себе! Як вони тяглися одне до одного перед його очима, ледве стримуючи жагу! Так, це був він, він, – кожен рух їхніх збурених тіл свідчив, що вони вже пізнали одне одного, що вони вже близькі до останку. Так, це був він, він, і ніхто більше; старий вичитував це з її очей, примружених, а проте сповнених вогкого блиску, – вони випромінювали згадку про більшу втіху; так, це був він, той злодій, що вночі палко торкався всього, тепер наполовину схованого під легкою тоненькою сукнею, злодій, що вкрав його дитину… його дитину! Старий мимохіть підступив ближче, щоб вирвати її з його обіймів. Але вона його не помітила. Вона вся віддавалася ритмові танцю, скорялася непомітному натискові партнера, що водив її, зводив її, відкинувши назад голову, ледь розтуливши вуста, сп’янівши, забувши про все, вона пливла на легких хвилях музики, не відчуваючи ні простору, ні часу, не помічаючи старого батька, який, тремтячи, задихаючись, налитими кров’ю очима дивився на неї в шаленому нападі гніву. Вона відчувала тільки себе саму, своє власне молоде тіло, слухняно линучи за уривчастою лоскітною мелодією; відчувала тільки себе та ще жагу чоловіка, чиє обличчя майже торкалося її, дужу руку, що обіймала її, і, погойдуючись у танці, боролася з бажанням припасти до нього жагучими устами, віддатися його владній силі. І все це старий угадував болісно загостреним чуттям: щоразу, коли хвиля танцю відносила її геть, йому здавалося, ніби вона пропадає навіки.

Раптом, мов порвана струна, музика завмерла на половині такту. Барон схопився з стільця й сказав, сміючись:

– Assez joué pour vous. Maintenant je veux danser moi-même.[41]

Всі весело погодились, пари розійшлися, і маленьке товариство розбрелося по кімнаті.

Старий знову отямився: тепер треба щось зробити, щось сказати! Не стояти таким вайлом, не бути таким нестерпно зайвим! Дружина саме проходила повз нього, трохи засапана з натуги, та проте дуже задоволена. Гнів несподівано додав йому сміливості. Він заступив їй дорогу:

– Ходімо, – нетерпляче прохрипів він, – мені треба поговорити з тобою.

Вона вражено глянула на нього: на його блідому чолі виступили краплі поту, очі неспокійно блукали. Що йому треба? Чого йому забаглося саме тепер її турбувати? У неї вже розтулилися вуста для якоїсь ухильної відповіді, але в його поведінці було щось таке напружене, таке загрозливе, що вона, раптом пригадавши його недавній вибух гніву, знехотя пішла-таки за ним.

– Excusez, messieurs, un instant![42] – вибачилась вона спершу перед чоловіками.

«У них вона просить вибачення, – гірко подумав старий, – а переді мною не вибачились, коли встали з-за столу. Я для них собака, ганчірка, на яку можна наступити ногою. Але їхня правда, їхня правда, коли я все це терплю!»

Вона чекала, суворо звівши брови; наче учень перед учителем, стояв він перед нею, і губи в нього тремтіли.

– В чім справа? – запитала нарешті вона.

– Я не хочу… не хочу… – забелькотів він безпорадно, – не хочу, щоб ви… щоб ви зналися з тими людьми…

– З якими людьми? – перепитала вона, вдаючи, що нічого не зрозуміла, й зміряла його обуреним поглядом, наче він образив її саму.

– З отими он, – кивнув він люто присадкуватою головою в бік зали. – Мені це не до вподоби… Я не хочу…

– Чому ж це?

«Завжди цей інквізиторський тон, – думав він злісно, – ніби я її служник». І, ще дужче хвилюючись, пробелькотів:

– Я маю свої підстави… вагомі підстави… Мені не подобається… Я не хочу, щоб Ерна розмовляла з тими людьми… я не зобов’язаний пояснювати все…

– Коли так, то дуже жалкую, – кинула вона бундючно. – Я вважаю, що вони всі три чудово виховані, прекрасні люди, і волію їхнє товариство, ніж те, яке ми маємо вдома.

– Прекрасні люди!.. Ці нероби… ці… ці… – Гнів стискав йому горло. Нараз він тупнув ногою. – Не хочу… забороняю… розумієш?

– Ні, – відповіла вона незворушно. – Нічого не розумію. Не знаю, чому я повинна дитині псувати втіху…

– Втіху!.. Втіху!.. – він похитнувся, наче його хто вдарив, обличчя в нього спаленіло, на чолі виступив холодний піт, рука потяглася по палицю, щоб спертися на неї чи вдарити. Але він її забув. Це зразу протверезило його. Він опанував себе, й на серці в нього раптом потеплішало. Він підступив ближче, наче хотів узяти її за руку. Голос його пом’якшав, став майже благальний. – Ти… ти мене не розумієш… Я ж нічого не хочу для себе… Я прошу у вас лиш одного… це моє перше прохання за багато років: їдьмо геть звідсіля… геть, до Флоренції, до Рима, куди хочете, мені однаково… Вирішуйте самі куди… але геть звідси, прошу тебе… поїдьмо… поїдьмо звідси… сьогодні ж… сьогодні… я… я більше не можу цього витримати… не можу.

– Сьогодні? – Вона здивовано глянула на нього й нахмурилась. – Сьогодні їхати? Що за химерне бажання?… І тільки тому, що ці панове тобі неприємні! Зрештою, тебе ж ніхто не примушує зустрічатися з ними.

Та він і далі стояв перед нею, благально піднявши руки.

– Я не можу цього знести, кажу тобі… не можу, не можу. Не допитуйся чому, прошу тебе, але повір, що я не можу цього знести… не можу. Хоч раз у житті зробіть щось для мене, однісінький раз!

У сусідній кімнаті знову затарабанили на роялі. Вона глянула на нього, мимоволі вражена його відчаєм; але ж який він невимовно смішний, маленький, товстий чоловічок з червоним, мов рак, обличчям, з каламутними, підпухлими очима, з піднятими вгору тримтячими руками, що стирчали з надто коротких рукавів; прикро було бачити його таким жалюгідним. Співчуття згасло, і вона холодно сказала:

– Це неможливо. Ми пообіцяли сьогодні поїхати з ними на прогулянку… а від’їздити завтра, коли ми заплатили за три тижні… з нас будуть сміятися… Я не бачу ані найменшого приводу до від’їзду… Я лишаюся тут, і Ерна теж…

– А я можу їхати собі, правда?… Я вам тут тільки заважаю… заважаю… втішатися!

Цим глухим криком він спинив її на півслові. Його присадкувате, огрядне тіло випросталось, руки стислись у кулаки, на чолі зловісно засіпалась набрякла жилка. Здавалося, він зараз або ще щось скаже, або вдарить. Та раптом він рвучко обернувся, швидко подався перевальцем до сходів і майже побіг нагору, дедалі швидше, наче втікав від погоні.

Старий, важко дихаючи, спинався сходами: аби лише дістатися до своєї кімнати, побути самому, опанувати себе, приборкати нерви, не вчинити чогось безглуздого! Він уже досяг горішнього поверху, аж раптом – немов розпечені пазурі звідкись ізсередини вп’ялися йому в нутрощі – сперся на стіну й побілів, мов крейда. Ох, цей скажений біль, що пік і стискав лещатами! Він щосили зціпив зуби, щоб не закричати, і, глухо стогнучи, скорчився всім тілом.

Він зразу збагнув, що з ним таке: кололо в печінці, це був один із тих жахливих нападів, що останнім часом не раз давалися йому взнаки, але ніколи він не відчував таких пекельних мук, як сьогодні. «Вам не можна хвилюватися», – згадав він лікареві накази і, хоч як йому боліло, злісно поглузував із самого себе: «Легко сказати – не можна хвилюватися… ану хай би пан професор сам спробував не хвилюватися, коли рідна дитина… ох… ох…»

Старий знову тяжко застогнав, так люто вгризалися невидимі пазурі у змучене тіло. Він насилу дочвалав до дверей своєї кімнати, штовхнув їх і, впавши на канапу, вп’явся зубами в подушку. Біль трохи попустив, гаряче вістря вже не так глибоко сягало в зранені нутрощі. «Треба б прикласти компрес, – згадав він, – випити крапель, і зразу полегшає». Та не було нікого, хто б йому допоміг, анікогісінько. А він сам не мав сили добратися до сусідньої кімнати чи хоча б до дзвінка.

«Нікого немає, – гірко подумав він, – отак і здохну колись, як собака під тином… Адже ж я знаю, що це не печінка мене мучить… це смерть підкрадається до мене… Я знаю, що мені вже кінець, і жоден професор, жодні ліки мені вже не поможуть… в шістдесят п’ять років не видужують… я знаю, те, що там довбе і свердлить у мені, – це смерть, і тих кілька років, які мені ще лишилися, – то вже буде не життя, а вмирання, тільки вмирання… Та коли… коли ж я й жив?… Коли я жив для себе, для самого себе?… Хіба ж це було життя? Вічна гонитва за грішми, тільки за грішми… І тільки для інших… а тепер яка мені з того допомога?… Мав я дружину, взяв її дівчиною, кохав її, і вона мені народила дитину; рік за роком наші серця билися водно в спільній постелі… а тепер, де ж вона тепер? Я вже не пізнаю її обличчя… її голосу… Вона говорить зі мною як чужа, їй байдуже до мого життя, до моїх почуттів, думок, страждань… вона давним-давно стала мені чужа… Куди воно все ділося, куди спливло?… І дитину я мав… вона виростала в мене на руках… думалося – у ній ти починаєш жити наново, краще, щасливіше, ніж судилося прожити тобі самому… І ось вона вночі йде від тебе геть і віддається чоловікам… Тільки здихати я буду для себе самого… для себе самого… бо для інших я давно вже помер… Боже мій, Боже мій, ніколи ще не був я такий самотній!..»

Гострі пазурі від часу до часу ще люто впивалися в нього, а потім знов попускали. Але інший біль чимраз дужче здавлював йому скроні; думки, немов гострі, розпечені кремінці, немилосердно шпигали в чоло. Якби ж ні про що не думати, якби ж не думати! Старий розстебнув піджака й жилета, – важким мішком надимався й дрижав великий живіт під надутою сорочкою. Він обережно натиснув рукою на болюче місце. «Тільки оце, що тут болить, – ще я, – подумав він, – лише цей клапоть гарячої шкіри… і тільки це, що там риється десь усередині, тільки воно ще належить мені: це моя хвороба, моя смерть… тільки це ще я… немає вже радника комерції, немає ні дружини, ні дочки, ні грошей, ні домівки, ні контори… лишилось тільки те, що я відчуваю пальцями, – моє тіло і пекучий біль усередині… Все інше – дурниця, воно не має ніякого сенсу… бо цей біль – тільки мій біль… і цей клопіт – тільки мій клопіт… Вони вже не розуміють мене, і я їх не розумію… Я цілком самотній, на самоті з собою… ніколи ще я не відчував цього так, як нині. Але тепер, коли смерть уже росте в моєму тілі, тепер я знаю… занадто пізно, на шістдесят п’ятому році, коли я здихаю, а вони, безсоромні, танцюють собі, гуляють, тягаються з чоловіками… знаю, що жив я тільки для них, невдячних, і жодної години не жив для себе… Та що мені до них… що мені до них?… Навіщо думати про тих, хто про тебе не думає? Краще здохнути, ніж вислухувати їхнє співчуття… що мені до них?…»

Поступово, потроху біль покидав його: вже не так страшно, не так пекуче впивалася в нього жахлива пазуриста рука. Але залишилося щось тупе – майже не біль, а щось чуже давило й тислося в тіло. Старий лежав, заплющивши очі, й напружено прислухався, як його тихенько сіпало й точило всередині: йому здавалося, наче та чужа, невідома сила вишкрябувала щось із нього, спершу гострим, а тепер тупим знаряддям, наче щось нитка по нитці розсотувалося, уривалося в його тілі. Вже не пекло так люто, як раніше. Вже не боліло. А проте щось там усередині нишком тліло й гнило, щось починало відмирати. Усе, чим він жив, усе, що він любив, перегоряло на тому повільному вогні, обвуглювалося, бралося попелом, кришилося й падало в теплий намул байдужості. Він невиразно відчував: щось відбувалося, так, щось відбувалося, тим часом як він лежав тут, на канапі, й гірко думав про своє життя. Щось конало. Але що? Він усе дослухався.

То поволі почало згасати його серце.

Старий лежав із заплющеними очима в кімнаті, що западала у вечірні сутінки. Помалу він задрімав. І тоді – чи то йому приснилось, чи привиділось, але в затьмареній свідомості зринуло дивне почуття: неначе з якоїсь невидимої рани (яка не боліла і про яку він не знав) просочується щось мокре, гаряче всередину, нібито він стікає кров’ю в своє власне нутро. Та невидима кровотеча була на диво спокійна і не завдавала болю. Повільно, наче теплі, тихі сльози, скапували краплинки, і кожна влучала в саме серце. Але потемніле серце не озивалось жодним звуком; воно нечутно всмоктувало в себе чужу вологу, впивало, як губка, і ставало дедалі важче, набухало, розросталося у тісній грудній клітці. Так воно повнішало й повнішало, аж поки власна вага почала його тягти вниз, напинати зв’язки, сіпати за напружені м’язи. Все дужче давило наболіле велетенське серце, аж ось (ох, як же ж боляче!) воно зрушило з місця й почало помалу опадати. Не зразу, не рвучко, а тихо-тихесенько відривалося воно від волокон м’язів, дуже повільно, не так, як камінь або дозрілий плід: ні, наче губка, насичена вологою, западалося воно все глибше й глибше, у щось невиразне, в порожнечу, в небуття, кудись униз, за межі його істоти, в якусь бездонну, безбережну ніч. І враз зробилося страхітливо тихо на тому місці, де щойно було ще тепле набрякле серце: там тепер зяяла пустка, панував жах і холод. Не чути було стукоту, не сочилися краплі: все замовкло, вмерло. І, ніби в чорній труні, лежало в тремтячих грудях незбагненно німе ніщо.

І таке яскраве було те почуття, яке прийшло вві сні, таке велике збентеження, що старий, прокинувшись, мимоволі вхопився рукою за лівий бік грудей, чи не зникло й справді серце. Проте, слава Богу, там щось глухо, ритмічно билося під його пальцями, та все ж здавалося, наче ті глухі удари лунали в порожнечі, а серця не було. Він відчував щось дивне: наче раптом позбувся власного тіла. Його вже не мордував біль, жоден спогад не шарпав наболілих нервів, все в ньому заніміло, заклякло, закам’яніло. «Як же це так? – думав він. – Адже щойно мене так усе мучило, всередині пекло, давило, кожний нерв сіпався… Що ж зі мною сталося?» Він довго вслухався в своє тіло, мов у порожнє дупло, чи не ворухнеться там щось. Але там не шуміли вже ніякі бурі, ніщо не капало, не стукало – все затихло й завмерло. Ніщо вже не мучило, ніщо не давило, ніщо не боліло: там, мабуть, порожньо й чорно, мов у дуплі вигорілого стовбура. І враз йому здалося, що він уже помер або щось у ньому вмерло, – так німо застигла в його жилах кров. Холодне, мов труп, лежало його власне тіло, і він боявся доторкнутися до нього теплою рукою.

Старий вслухався в себе: він не чув, як з-над озера долинали до його кімнати удари годинника, не помічав, як густішали сутінки. Насувалася ніч, пітьма поступово викреслювала речі з кімнати, що кудись відпливала; нарешті погас у темряві й клаптик неба, який ледь яснів у чотирикутнику вікна. Старий не помічав цього: він вдивлявся тільки в пітьму своєї душі, вслухався лише в свою внутрішню порожнечу, неначе у власну смерть.

Враз у суміжній кімнаті вибухнув радісний сміх, засяяло світло, один промінь його бризнув крізь щілинку трохи відхилених дверей. Старий злякано схопився з місця: дружина, дочка! Зараз вони побачать його на канапі, почнуть розпитувати. Він квапливо застебнув піджака й жилета: навіщо їм знати про його напад, що їм до нього?

Та дружина й дочка не шукали його. Вони, видно, квапились: гонг уже втрете настирливо кликав їх до вечері. Мабуть, вони переодягалися: старий чув крізь відхилені двері кожен їхній рух. Ось вони висувають шухляди, ось брязнули каблучки на умивальнику, ось стукнуло об підлогу скинуте взуття, і тим часом ні на мить не стихала розмова: старий, що принишк у своїй кімнаті, аж надто чітко розрізняв кожне слово, кожен склад. Спершу вони говорили про своїх кавалерів, кепкуючи з них, про якусь дрібну пригоду в дорозі, – безжурно перекидалися словами й одночасно вмивались, зачісувались, чепурилися. Нараз мова зайшла про нього.

– Де ж це тато? – запитала Ерна, й сама здивована, що так пізно згадала про нього.

– А звідки я знаю? – відповів голос матері, сердитої вже на саму згадку про нього. – Мабуть, чекає вже внизу і всоте перечитує біржовий бюлетень у франкфуртській газеті – адже ж його більше ніщо не цікавить. Думаєш, він хоч раз подивився на озеро? Йому, бач, тут не подобається, так він і сказав мені вдень. Хотів, щоб ми сьогодні ж виїхали.

– Сьогодні?… Чого це? – То був знову Ернин голос.

– Не знаю. Хто його збагне? Тутешнє товариство його не влаштовує, і ці панове не до вподоби – мабуть, і сам почуває, який він поруч них незугарний. Просто соромно дивитись на нього – костюм завжди зім’ятий, комірець розстебнутий… Ти б сказала йому, щоб він хоч увечері трохи одягався пристойніше, тебе він ще слухає. А сьогодні вранці… Як він визвірився на лейтенанта через ту запальничку, – я ладна була крізь землю провалитися.

– Еге ж, мамо… що то таке було?… Я сама хотіла вже вас спитати… Що то було з татом?… Я ще ніколи не бачила його такого… я аж злякалася…

– Ет, просто він був не в гуморі… Може, впав курс на біржі… а може, тому, що ми розмовляли по-французькому… Він не зносить, коли іншим весело… Ти хіба не помітила: як ми танцювали, він стояв коло дверей, мов душогуб за деревом… Виїхати! Негайно виїхати! І тільки тому, що йому так раптом забаглося!.. Коли йому тут не подобається, то хай хоч нам не заважає веселитися. Але мені байдуже до його примх, нехай собі каже і робить, що хоче.

Розмова припинилась. Мабуть, вони закінчили вечірній туалет, бо двері в коридорі відчинилися, почулася хода, клацнув вимикач і погасло світло.

Старий непорушно сидів на канапі. Він чув кожне слово. Але дивна річ: це вже його не вражало, анітрохи не вражало. Невгамовний механізм, що раніше так калатав, так шаленів у грудях, тепер зовсім затих – мабуть, зламався. Ніщо вже не здригнулося в ньому від цього гострого дотику. Не було ні гніву, ні зненависті… нічого… нічого… Він спокійно обсмикнув на собі одяг, обережно зійшов сходами вниз і сів до їхнього столу, наче до чужих людей.

Він не розмовляв із ними того вечора, а вони не звернули уваги на те запекле, стиснуте, мов кулак, мовчання. Не попрощавшись, він знов піднявся до своєї кімнати, ліг у ліжко й погасив світло. Набагато пізніше прийшла дружина після веселої розваги: гадаючи, що чоловік спить, вона роздягалася поночі. Незабаром він почув її важкий безжурний віддих.

Старий, на самоті з собою, широко розплющеними очима вдивлявся в безмежну порожнечу ночі. Поруч лежало щось у темряві й глибоко дихало; він намагався пригадати, що цю жінку, яка ось тут дихає з ним одним повітрям, він знав колись молодою і жагучою, що вона йому народила дитину і була зв’язана з ним найглибшою таємницею крові; він силував себе думати, що це тепле й м’яке тіло поруч нього, яке можна було досягти рукою, було колись життям у його житті. Але дивна річ: згадки ці вже його не хвилювали. І він слухав подих дружини так само, як плюскіт хвиль об набережну рінь, що долинав крізь відчинене вікно. Все було якесь далеке й не мало ваги, залишилось тільки випадкове й чуже сусідство: все минулося, навіки минулося.

Ще тільки єдиний раз він затремтів: поряд, у доччиній кімнаті, тихесенько, наче крадькома, рипнули двері. «Отже, сьогодні знов», – подумав він і відчув ще один легенький гарячий укол у серце, яке вважав уже за мертве. На мить там щось задрижало, як дрижить нерв, поки цілком умре. Потім і це минуло: «Хай собі робить, що хоче! Що мені до неї?»

І старий знову поклав голову на подушку. Пітьма лагідніше окутувала наболілі скроні, цілющий синій холодок уже просочувався в кров. І швидко неглибокий сон огорнув знесилену свідомість.

Прокинувшись уранці, дружина побачила його вже в пальті й капелюсі.

– Куди це ти? – запитала вона сонно.

Старий не обернувся: він байдуже впихав у валізку нічну сорочку.

– Ти ж знаєш, я їду. Беру тільки найпотрібніше, решту можете вислати.

Дружина злякано підвелася. Що це? Вона ще ніколи не чула, щоб він так говорив: слова виривалися крізь зціплені зуби різко й холодно. Вона зіскочила з постелі.

– Ти й справді хочеш їхати?… Стривай… ми поїдемо теж… Я вже сказала Ерні…

Та він тільки крутнув головою.

– Ні… ні… Лишайтесь… не треба. – І, не озираючись, рушив до дверей. Щоб натиснути на клямку, йому довелося поставити валізу на підлогу. І тієї короткої миті старий згадав: отак він тисячі разів відставляв свою валізу із зразками перед чужими дверима, перше ніж вийти, зігнувшись у низькому поклоні й покірно пропонуючи свої послуги надалі. Але тут він не мав уже ніяких справ, тому обійшовся без поклону. Не сказавши ні слова, не озирнувшись, він підняв валізу й зачинив двері між собою й своїм минулим життям.

Мати й дочка не зрозуміли, що сталося. Але цей раптовий, рішучий від’їзд стурбував обох. Вони зараз же послали навздогін йому, в рідне місто на півдні Німеччини, листи з докладними поясненнями з приводу прикрого непорозуміння. Майже ніжні листи; вони розпитували, як йому їхалося, як здоров’я, навіть ладні були негайно кинути Гардоне й вернутися додому. Він не відповідав. Вони писали знов, телеграфували: відповіді не було. Тільки з контори прийшла сума, згадана в одному листі – поштовий переказ із печаткою фірми, без листа, без вітання.

Таке незрозуміле, гнітюче становище спонукало їх вернутися швидше. Хоч вони й дали телеграму, їх ніхто не чекав на вокзалі, дома теж нічого не було приготоване: старий, сказали слуги, неуважно кинув телеграму на стіл і пішов собі, не лишивши ніяких доручень. І вже аж як вони сиділи за вечерею, нарешті стукнули вхідні двері; обидві схопилися й побігли йому назустріч: він глянув на них здивовано – видно, забув про телеграму, – але якогось особливого почуття не виявив, байдуже сприйняв доччин поцілунок, зайшов із ними до їдальні й так само байдуже вислухав їхню розповідь. Однак ні про що не розпитував, мовчки смоктав сигару, на запитання відповідав скупо, або й зовсім пускав їх повз вуха; він наче спав з розплющеними очима. Потім важко підвівся й пішов до своєї кімнати.

Так було і в подальші дні. Даремно занепокоєна дружина пробувала поговорити з ним: що дужче вона на нього напосідалася, то впертіше він ухилявся від розмови. Щось у ньому замкнулося, стало неприступне, відгородилося від дружини й дочки. Він іще обідав з ними за одним столом, виходив до гостей, але сидів мовчки, заглиблений у свої думки. Він був до всього байдужий, і коли гостям серед розмови траплялося глянути йому в очі, їм ставало моторошно, бо його мертвий погляд тупо дивився повз них.

Навіть цілком чужі скоро почали звертати увагу на його дивну поведінку. Знайомі, зустрічаючи його на вулиці, крадькома штовхали одне одного ліктями: він, один із найбагатших людей у місті, скрадався, мов жебрак, уздовж мурів, у зім’ятому, перекривленому капелюсі, в піджаці, притрушеному попелом із сигар, кумедно хитаючись за кожним кроком і майже завжди щось мурмочучи собі під ніс. Коли з ним віталися, він злякано підводив очі, а коли хтось озивався, він дивився на нього порожнім поглядом і забував подати руку. Спочатку багато хто думав, що старий оглух і треба до нього звернутись голосніше. Але він був не глухий, тільки не міг так швидко отямитися зі свого внутрішнього сну, а серед розмови знову впадав у дивне забуття. Тоді очі його раптово гасли, він уривав розмову на півслові і йшов, спотикаючись, далі, не помічаючи навіть, як він цим дивував людей. Видно було, що він насилу відривається від сонних марень, що він заглиблений у самого себе й що люди для нього вже не існують. Він ні про кого не питав, у власній господі не помічав німого розпачу дружини, доччиної розгубленості, не читав газет, не дослухався до розмов; жодне слово, жодне запитання не могло ані на мить проникнути крізь похмуру завісу байдужості, в яку була загорнена вся його істота. Навіть його найближчий світ став йому чужий: торговельні справи. Інколи він ще тупо сидів у конторі, підписував листи. Та коли секретар заходив до кабінету, він заставав старого все в тій самій позі: він сидів біля столу, втупившись порожніми очима в непрочитані папери. Нарешті старий сам помітив, що він там зайвий, і зовсім перестав приходити.

Та найчудніше для цілого міста було ось що: старий, що ніколи не належав до побожних членів громади, зробився раптом дуже релігійний. Раніше він ніколи вчасно не приходив ані на обід, ані на умовлену зустріч, а тепер, до всього байдужий, не забував прийти у визначену годину до синагоги: там він стояв у чорній єдвабній ярмулці, накинувши на плечі білий талес, завжди на тому самому місці, де стояв колись його батько, і, похитуючи головою, протягло проказував молитви. Тут, у майже порожньому храмі, де слова довкола нього гули дивно й похмуро, він був цілком на самоті з собою; на душу сходив мир, стишував неспокій, розвіював пітьму в його грудях; коли ж читали поминальну молитву і він бачив, як родичі, діти й приятелі померлого ревно й скорботно виконують обряд, раз у раз припадають у поклонах, благаючи милосердя Божого небіжчикові, на очі йому набігала сльоза: він був останній і знав це. Ніхто за нього не помолиться. І він побожно мурмотів молитву й думав про себе як про небіжчика.

Одного разу, пізно ввечері, коли він вертався додому з такої своєї мандрівки, його захопив дощ. Старий, як завжди, забув узяти парасольку; візники пропонували свої послуги за невеличку плату, під’їзди і скляні дашки над дверима крамниць давали захисток від раптової зливи, але дивак спокійнісінько йшов далі, спотикаючись і заточуючись. У пом’ятому капелюсі зібралася вода, що протікала на голову, з рукавів цілі струмки лилися йому на ноги, та він ні на що не зважав і тюпав далі, чи не єдиний перехожий на спорожнілій вулиці. І так, змоклий до рубця, схожий більше на волоцюгу, ніж на власника чепурної вілли, він прийшов додому саме тієї миті, як біля брами зупинився автомобіль із засвіченими фарами, обхлюпавши його рідким болотом. Дверцята відчинилися, з освітленого автомобіля квапливо вийшла його дружина, а за нею якийсь значний гість, що послужливо тримав над нею парасольку, і ще один пан; перед самими дверима вони зіткнулися. Дружина впізнала його і вжахнулася: він був мокрий і зім’ятий, як витягнутий з води клунок; мимохіть вона відвернула очі. Старий миттю зрозумів: вона соромилася його перед своїми гостями. І, не гніваючись, не ображаючись, щоб урятувати її від неприємної потреби знайомити його, ступив, мов чужий, ще кілька кроків і покірно зайшов до будинку через чорний вхід.

Від того дня старий користувався у власному домі тільки чорним входом: тут він був певний, що нікого не зустріне. Тут він не заважав нікому і йому ніхто не заважав. Перестав він також з’являтися до столу – стара служниця приносила йому їсти до кімнати; коли часом дружина або дочка пробували добутися до нього, він швидко випроваджував їх, трохи збентежено, а проте твердо. Нарешті вони дали йому спокій, відвикли питати про нього, і він теж ні про що не питав. Часто до нього долинали крізь стіни сміх і музика, з інших, чужих тепер йому кімнат, до пізньої ночі він чув, як до будинку приїздили автомобілі й знов від’їздили. Та йому було так байдуже до всього того, що він навіть не виглядав у вікно: що йому до них! Тільки собака приходив ще часом нагору й лягав перед ліжком забутого всіма господаря.

Він вже не відчував болю в омертвілому серці, але чорний кріт усередині й далі вгризався в закривавлене тремтяче тіло. Напади з кожним тижнем частішали, аж нарешті змучений старий здався на лікареве наполягання й дозволив себе як слід оглянути. Професор хмурився. Обережно підготовляючи хворого, він сказав, що операція неминуча. Але старий не злякався, тільки сумно всміхнувся: слава Богу, тепер уже скоро кінець! Кінець помиранню, наближалася спасенна смерть. Він заборонив лікареві повідомляти родину, велів призначити день і приготувався. Востаннє пішов до контори (де вже ніхто його не чекав і всі дивилися на нього, мов на чужого), сів ще раз у старе, оббите чорною шкірою крісло, на якому він за тридцять років, за ціле своє життя просидів тисячі й тисячі годин, наказав подати йому чекову книжку й заповнив один аркушик: чек він відніс старшині громади – той аж злякався, коли побачив таку велику суму. Ті гроші він заповідав на добродійну мету й на догляд за його могилою. Щоб уникнути всяких подяк, він поквапно вийшов, дорогою згубивши капелюха, але вже навіть не захотів нахилятися по нього. І так, простоволосий, з каламутними очима на хворобливо жовтому, поморщеному обличчі, подибав (люди вражено дивились йому вслід) на цвинтар, до могили своїх батьків. Там теж на нього здивовано позирали цікаві: він довго розмовляв із замшілими каменями, як розмовляють із людьми. Чи він повідомляв їх про свій близький прихід, чи просив у них благословення? Ніхто не чув слів – тільки вуста німо ворушилися і чимраз нижче схилялася в молитві обважніла голова. При виході його обступили жебраки; він квапливо повитрушував з кишень усі монети і папірці, і коли вже роздав усе, пришкутильгала ще старезна висохла баба і простягла руку. Він збентежено перешукав скрізь, та вже нічого не знайшов. Тільки на пальці ще давило щось чуже й важке: золота обручка. В ньому ворухнувся якийсь спогад – він швидко зняв обручку й віддав спантеличеній старчисі.

І так, убогий, вичерпаний до дна й самотній, старий ліг під ніж на операційний стіл.

Коли старий опам’ятався після наркозу, лікарі, зважаючи на його небезпечний стан, покликали до кімнати дружину й дочку, яких тим часом повідомили про операцію. Синюваті повіки через силу піднялися. «Де я?» – питав погляд, спрямований на білі стіни чужої кімнати.

Тоді, щоб зробити йому приємність, дочка нахилилася над його блідим, запалим обличчям. І нараз у погаслих зіницях щось стрепенулося. В них спалахнула іскорка світла: це ж вона, його дитина, безмежно люба дитина, гарна й ніжна, його Ерна! Гірко стиснені вуста повільно, дуже повільно ворухнулися – усміх, ледь помітний, давно забутий усміх торкнувся кутиків рота. І, зворушена тією радістю, що так тяжко пробивалася в ньому, вона схилилася нижче, щоб поцілувати бліду, безкровну батькову щоку.

Та раптом – чи то нудотний запах парфумів щось йому нагадав, чи примерклий мозок сам вихопив з пітьми забуту мить – обличчя хворого, що тільки-но сяяло щастям, жахливо змінилося: безбарвні вуста гнівно зціпилися, рука під ковдрою смикнулася, наче хотіла випручатися й відштовхнути щось гидке; все покалічене тіло затремтіло з хвилювання.

– Геть… геть… – пробелькотіли невиразно, та все ж зрозуміло помертвілі вуста. І така страшна відраза проступила в посудомлених рисах хворого, який наче хотів від чогось утекти й не міг, що лікар стривожено відсторонив жінок.

– Він марить, – шепнув він, – краще залиште його самого.

Тільки-но вони вийшли, на обличчі в старого знову з’явився стомлений, сонний вираз. Він іще дихав – груди хрипіли, здіймаючись щоразу вище, щоб набрати в себе повітря, яким дихає все живе. Та швидко вони втомилися добувати ту гірку поживу. І коли лікар приклав вухо до серця старого, воно вже перестало боліти.

Невидима колекція

Епізод періоду німецької інфляції

Через дві зупинки після Дрездена до нашого купе підсів старенький пан, ввічливо привітався з усіма, а мені кивнув особо, ніби давньому знайомому. Спочатку я не впізнав його, але, щойно він із легенькою усмішкою назвав своє ім’я, я відразу ж пригадав: він був одним із найвідоміших берлінських антикварів і в мирні часи я не раз оглядав і купував у нього старі книги й автографи. Ми трохи порозмовляли ні про що. А потім він раптом сказав:

– Я таки мушу розповісти вам, звідки їду. Бо ця пригода – найдивніше, що трапилося зі мною, старим антикваром, за тридцять сім років діяльності. Ви, мабуть, самі знаєте, як тепер ведеться в торгівлі творами мистецтва, відколи гроші знецінюються швидше, ніж вивітрюється газ: скоробагатьки раптом відчули сильне захоплення готичними мадоннами, інкунабулами,[43] старовинними гравюрами й картинами. Скільки не продай – їм усе мало, часом навіть доводиться боронити власне майно, щоб не винесли з хати геть усе. Бо вони готові купити в тебе останній ґудзик із рукава і лампу з письмового столу. Тому постачати нові товари стає дедалі важче, – вибачте мені будь ласка, за те, що називаю «товарами» речі, які для людей, як ми з вами, так багато важать, але це підленьке плем’я кого хочеш призвичаїть бачити у чудовій венеціанській гравюрі лише відповідник певної суми в доларах, а в рисунку Ґверчино[44] всього-на-всього інкарнацію кількох купюр по сотні франків. Від нахабної наполегливості цих фанатичних покупців дуже складно рятуватися. І ось знову настав момент, коли у мене вигребли весь товар і мені хотілося опустити завіси на вікна, щоб не терпіти цього сорому і не бачити, до чого дійшло наше старе благородне ремесло, яке ще мій батько перейняв від діда, і ось тепер у мене в крамниці залишився лише суцільний непотріб, який давніше не поклав би собі на візок зі старим мотлохом навіть вуличний тандитник.

У цій безвихідній ситуації я вирішив погортати наші старі записи, щоб спробувати виманити у когось із колишніх покупців той чи інший дублікат. Такий список клієнтів, особливо в наш час, складається переважно з покійників, тож таким чином мені небагато вдалося досягнути: більшість із тих, чиї прізвища я знайшов у списках, змушені були розпродати своє майно з аукціону або ж померли, а ті нечисленні, які залишилися, переважно нічим не могли допомогти. Але при цьому я раптом натрапив на цілу пачку листів від одного з наших старих клієнтів, про якого згадав тільки тому, що він від початку Першої світової війни, тобто від 1914 року нічого в нас не замовляв і не надсилав жодного запиту. Це листування розпочалося – слово честі, я не перебільшую – майже шістдесят років тому. Він купував ще у мого батька і навіть діда, але я не міг пригадати, щоб він зайшов до крамниці хоча б раз протягом усіх тридцяти семи років моєї діяльності. Усе вказувало на те, що він належить до особливої категорії специфічних, старомодних і дивакуватих німців, майже зниклих сьогодні, їх любили зображати на своїх картинах Менцель[45] чи Шпітцвеґ,[46] і вони зрідка трапляються ще і тепер у невеличких провінційних містечках. Його надзвичайно акуратні послання були написані ідеальним каліграфічним письмом, а цифри підкреслені червоним чорнилом під лінійку – аби уникнути непорозумінь, він писав кожну цифру двічі. Для своїх послань переважно використовував лише вирвані з книг чисті сторінки, а надсилав листи у вивернутих сподом старих використаних конвертах. Усе вказувало на дріб’язковість і фанатичну ощадливість безнадійного провінціала. Підписував він ці дивні документи не лише своїм іменем, а й численними званнями – відставний радник лісового та господарського відомств, відставний лейтенант, кавалер ордена Залізного хреста першого ступеня. Оскільки він ветеран Франко-Прусської війни, то якщо він ще живий, йому має бути не менше вісімдесяти. Але цей дивакуватий і смішний скнара демонстрував дивовижну обізнаність, мудрість і тонкий смак у своєму захопленні – колекціонуванні старовинних гравюр. Я переглянув список його замовлень за всі шістдесят років, за перші з них він розраховувався ще срібними прусськими монетами, і раптом усвідомив, що цей провінціал, який почав збирати ще у часи, коли за талер можна було купити цілу пачку гравюр найкращих німецьких майстрів, потихеньку став володарем колекції, яка може рівнятися з найбільш відомими сучасними зібраннями нових багатіїв. Бо навіть те, що він придбав протягом півстоліття за смішними цінами тільки у нас, тепер цінилося б надзвичайно високо, а крім того, варто було сподіватися, що він так само старанно купував і в інших антикварів та на аукціонах. І хоча з 1914 року він нічого більше у нас не замовляв, я занадто добре орієнтувався на ринку, щоби продаж з аукціону або просто продаж такої вагомої колекції пройшов повз мою увагу. Отже, цей дивак мав бути ще живим або ж його спадкоємці нічого не розпродали.

Ця справа зацікавила мене, і наступного ж дня, тобто учора ввечері, я поїхав до нього, просто у цю провінційну глушину, одне з жахливих маленьких саксонських міст. І, поки я плентався від невеличкого вокзалу головною вулицею, мені здавалося все більш неймовірним, що десь тут, поміж цих страшненьких будиночків із їхнім дрібноміщанським мотлохом, зібраним із повною відсутністю смаку, живе чоловік, який може бути власником бездоганної колекції і милуватися чудовими офортами Рембрандта, гравюрами Дюрера[47] чи Мантеньї.[48] Я був щиро здивований, коли на пошті мені сказали, що такий-то відставний радник лісового та господарського відомств усе ще живий. Моє серце забилося швидше, і я вирушив до нього ще перед обідом.

Знайти його помешкання виявилося нескладно. Воно було розташоване на другому поверсі одного з цих ощадливо збудованих провінційних будиночків, що їх у шістдесятих роках квапливо зводили якісь спритні муляри-архітектори. Унизу мешкав якийсь не надто заможний кравець, зліва на другому поверсі поблискувала табличка з прізвищем директора пошти, а праворуч – порцеляновий чотирикутник радника лісового та господарського відомств. На мій несміливий дзвінок у дверях з’явилася сива жінка в акуратному чорному чепчику на голові. Я подав їй свою візитку і запитав, чи можна порозмовляти з паном радником. Здивовано і трохи недовірливо вона подивилася спершу на мене, а потім на візитку: у цьому забутому Богом закутку і старосвітському домі відвідини когось із зовнішнього світу, напевно, були справжньою подією. Але вона ввічливо попросила мене зачекати, взяла візитку і пішла всередину, до кімнати. Я почув спершу її тихенький шепіт, а потім гучний чоловічий голос:

– А, пан Р., з великої антикварної крамниці, з Берліна… Нехай заходить, нехай заходить… Я дуже радий!

Старенька миттю задріботіла назад, до мене, і запросила досередини.

Я зняв верхній одяг і зайшов. Посеред скромно обставленої кімнати стояв старий, але ще досить міцний чоловік із густими вусами, він був убраний у зашнуровану домашню куртку напіввійськового крою і привітно виставив мені назустріч обидві руки. Але цьому радісному і відкритому жестові суперечила дивна скутість його постави. Він не зробив ані кроку мені назустріч, і я з трохи дивним відчуттям змушений був підійти ближче, щоб потиснути його руку. А вже коли зібрався доторкнутися до руки, то помітив, що його долоні не шукають мої, а нерухомо чекають потиску. І я все зрозумів: цей чоловік був сліпим.

Ще з дитинства мені завжди було трохи лячно, коли я опинявся віч-на-віч зі сліпцем. Я почував себе незручно і навіть соромився за те, що стою поряд із живою людиною, але світ, у якому вона живе, так сильно відрізняється від мого. Ось і тепер мені довелося подолати переляк, коли я побачив ці мертві, непорушно спрямовані у порожнечу очі під густими сивими бровами. Але сліпець не залишив мені часу на побоювання, бо щойно моя і його долоні доторкнулися одна до одної, як він енергійно потиснув мою руку і ще раз привітався своїм гучним голосом:

– Який несподіваний, рідкісний відвідувач, – широко всміхнувся він. – Справжнє чудо, що такий поважний столичний пан заїхав до нашої глушини… Але це значить, що треба бути обережним, якщо вже настільки великий пан вирішив особисто сісти у поїзд… У нас завжди говорять у схожих випадках: прийшли цигани – замикай ворота… Звичайно, я здогадуюся, чому ви вирішили розшукати мене… У нашій бідній Німеччині тепер багато не вторгуєш, ніхто нічого не купує, тож великі пани вирішили згадати про своїх старих покупців і серед них шукають собі довірливих овечок… Але, боюся, зі мною вам не пощастить: ми, бідні пенсіонери, тепер тішимося, коли нам на кусок хліба вистачає. Сьогоднішні божевільні ціни не для нас… Ми вже своє відкупували.

Я відразу ж заперечив, сказавши, що він неправильно мене зрозумів, бо я приїхав зовсім не з метою продати щось йому, а просто був поблизу і вирішив не втрачати нагоди особисто відвідати такого шанованого покупця і одного з найбільших колекціонерів Німеччини. Щойно я назвав його одним із найбільших колекціонерів Німеччини, як вираз обличчя старого різко змінився. Він продовжував непорушно стояти посеред кімнати, але вся його постава сповнилася гордості і задоволення собою, він повернувся у тому напрямку, де сподівався застати свою дружину, усім виглядом промовляючи: «Ну от, бачиш».

А потім заговорив до мене вже зовсім іншим, м’якшим, майже ніжним голосом, без тіні попередньої солдафонської інтонації:

– Це справді дуже, дуже мило з вашого боку… Але ваш візит не повинен бути марним. Я покажу вам дещо. Таке вдається побачити не щодня, особливо у вашому зарозумілому Берліні… Нічого кращого ви не знайдете ні в музеї «Альбертина»,[49] ні у проклятому Парижі… Коли стараєшся шістдесят років, то вдається зібрати дещо варте уваги, таке на вулиці не валяється. Луїзо, дай мені, будь ласка, ключ від шафи!

І тут трапилося дещо несподіване. Старенька, яка увесь цей час стояла біля нас і з увічливою усмішкою слухала нашу розмову, раптом благально склала руки, звертаючись до мене, і одночасно заперечно махала головою, я спершу не зрозумів, що саме це значить. Потім вона підійшла до свого чоловіка і лагідно поклала йому руки на плечі:

– Герварте, – з докором у голосі сказала вона. – Ти ж навіть не запитав нашого гостя, чи він має змогу саме зараз роздивлятися твою колекцію. Уже час обідати. А після обіду тобі потрібно годину відпочивати, ти ж знаєш, так сказав лікар. Хіба не краще буде показати панові усі твої скарби потім, після обіду, ми могли б разом випити кави? Прийде Аннемарі, вона краще на цьому всьому розуміється і зможе тобі допомогти!

І проговоривши усе це, вона знову повторила свій жест над головою чоловіка, який ні про що не підозрював. Тепер я її зрозумів. Вона просила, щоб я переніс огляд, і я вигадав запрошення на обід. Я сказав, що для мене буде великою честю і приємністю оглянути його колекцію, але до третьої я маю ще деякі справи, а потім охоче повернувся б сюди.

Роздратований, ніби дитина, в якої забрали улюблену іграшку, старий повернувся.

– Звичайно, – пробурчав він. – Панове з Берліна ніколи не мають часу. Але тепер уже доведеться знайти хвильку, бо йдеться не про три і не про п’ять експонатів, а про двадцять сім папок, кожна для іншого майстра і жодної напівпорожньої. Отже, о третій, але будьте пунктуальні, бо інакше ми не встигнемо все подивитися. – І, прощаючись, він знову простягнув руку кудись у порожнечу. – Ну, дивіться мені, ви можете тішитися або дратуватися. І чим більше ви будете дратуватися, тим більше я радітиму. Такі вже ми, колекціонери: усе для себе і нічого для інших! – І він ще раз енергійно потиснув мені руку.

Старенька відпровадила мене до дверей. Я від самого початку помітив, що їй трохи ніяково, і вона поводиться нерішуче чи навіть налякано. І ось, уже перед самим виходом вона прошепотіла мені:

– Чи могла б… чи могла б за вами зайти моя донька, Аннемарі? Так було б краще… з багатьох міркувань… Ви, мабуть, обідаєте в готелі?

– Звичайно, я буду дуже радий і чекатиму на неї, – відповів я.

І справді, десь за годину, коли я завершив свій обід у невеличкому ресторанчику біля готелю на центральній площі містечка, досередини зайшла вже не дуже юна, скромно вбрана дівчина, яка шукала когось поглядом. Я підійшов до неї, назвався і сказав, що готовий іти роздивлятися колекцію. Але вона раптом почервоніла і засоромилася, точнісінько як її мати, і попросила мене перед тим вислухати її. Було видно, що їй дуже важко почати розмову. Щоразу, коли вона напружувалася і хотіла заговорити, обличчя її раптом починало червоніти, а руки нервово обсмикували сукню. І ось нарешті вона, помітно знервована, затинаючись, сказала:

– Мати послала мене до вас… вона розповіла мені все… і у нас є до вас велике прохання… перед тим, як ви підете до батька, ми хотіли б розповісти вам дещо… Батько, звичайно, захоче показати вам свою колекцію, а вона… вона… не зовсім ціла… там бракує кількох екземплярів… навіть багатьох…

Тут їй знову довелося вдихнути повітря, а потім вона ще раз глянула на мене і швидко заговорила:

– Я мушу поговорити з вами цілком відверто… Ви знаєте, які тепер часи, ви все зрозумієте… Після того, як почалася війна, батько зовсім осліп. У нього і раніше були проблеми з зором, а нервовий зрив через цю війну доконав його. Справа у тому, що попри свої сімдесят шість він рвався на фронт, до Франції, а коли події почали розвиватися не так, як у 1870, і наша армія рухалася вперед не настільки швидко, як йому хотілося, він страшенно дратувався і швидко втрачав зір. Але поза тим він досі перебуває у цілком добрій формі, донедавна міг ще годинами гуляти, навіть їздити на полювання. Але тепер уже не виходить на прогулянки і єдиною його радістю стала колекція, він розглядає її щодня… тобто, він її не бачить, він нічого не бачить, але щодня після обіду він витягає усі свої папки, аби хоча б доторкнутися до кожного зі своїх скарбів. Вони лежать у певному порядку, заведеному кілька десятків років тому, і він знає його напам’ять… Тепер його вже ніщо більше не цікавить, і я мушу читати йому з газет про всі аукціони. Чим вищі ціни він чує, тим більше тішиться… бо… і це найстрашніше, батько вже зовсім втратив зв’язок із реальністю, в якій ми живемо, і не розуміє, чому ціни такі високі… він не підозрює, що ми все втратили і що на його пенсію більше не проживеш навіть двох днів… а крім усього іншого ще й загинув чоловік моєї сестри, і вона залишилася сама з чотирма маленькими дітьми… Але батько нічого не знає про наші фінансові труднощі. Спершу ми пробували жити ощадливо, ще більш ощадливо, ніж раніше, але це не допомагало. Потім почали продавати що могли, щоб не чіпати його улюбленої колекції… Але у нас було зовсім небагато – лише кілька коштовностей. Адже протягом усіх шістдесяти років кожну зайву копійку тато витрачав тільки на свою колекцію. І ось одного дня не залишилося нічого… ми не знали, що робити далі… і тоді… тоді ми з мамою продали один із експонатів. Тато ніколи б цього не дозволив, він же не знає, як погано у нас ідуть справи, не уявляє, як складно роздобути хоча б трохи їжі, не знає навіть того, що ми програли війну і що Ельзас та Лотарингія більше нам не належать, ми вже не читаємо йому в газетах про це, щоб він не нервувався.

Ми продали дуже коштовну річ, мідну гравюру Рембрандта. Покупець заплатив нам багато тисяч марок за неї, і ми сподівалися, що тепер забезпечені на кілька років. Але ви самі знаєте, що робиться з грошима… Ми поклали всю суму в банк, а через два місяці від неї нічого не залишилося. Тоді ми змушені були продати ще одну гравюру, і ще, але гроші нам надсилали завжди з таким запізненням, що вони вже встигали знецінитися. Тоді ми спробували продавати через аукціони, але там нас обдурювали, попри мільйонні ціни… Поки ці мільйони доходили до нас, вони вже перетворювалися на позбавлений вартості папір. Таким чином з його колекції зникли найкращі експонати, залишилося зовсім небагато цінного, і все, що ми отримали за це, – можливість вижити, дуже скромно, щоб не померти з голоду. Але батько нічого про це не знає.

Тому моя мати сьогодні так перелякалася, коли ви прийшли… бо, коли він покаже вам свої папки, все викриється… ми поклали йому в старі папки копії проданих речей, адже він добре знає їх на доторк, або дуже схожі роботи, щоб він нічого не запідозрив. Його радість тепер, коли він може лише перебирати і рахувати свої скарби, не менша від тої, яку він мав раніше, розглядаючи це все. У нашому місті немає жодної людини, яку батько вважав би вартою того, щоби побачити його колекцію… А він любить кожен із цих аркушів так сильно, я боюся, що його серце може розірватися від горя, якщо він довідається, що все це давно зникло у нього з-під рук. Відтоді, як помер завідувач відділення мідних гравюр Дрезденської галереї, ви – перша людина, якій він вирішив показати свою колекцію. Тому я дуже вас прошу, – раптом дівчина склала руки у благальному жесті, а в очах її виступили сльози, – ми всі просимо вас, не робіть його нещасним… не руйнуйте цю його останню ілюзію, допоможіть нам переконати його, що всі ці картини, які він буде вам описувати, і справді досі там лежать… він не переживе навіть самої підозри про те, що їх може там не бути. Можливо, ми вчинили з ним несправедливо, але у нас не було іншого виходу: ми повинні були якось вижити… а людське життя, тим більше життя чотирьох осиротілих дітей моєї сестри, це ж важливіше, ніж усі ці стародруки… І досі нам вдавалося не позбавити його радості колекціонера; кожного дня по обіді він протягом трьох годин перегортає листки у своїх папках і з кожним розмовляє, ніби з людиною. А сьогодні… сьогодні він може пережити найщасливіший день у своєму житті, адже він уже багато років чекає на можливість показати улюблені гравюри справжньому знавцеві; я прошу вас… благаю… не позбавляйте його цієї радості!

Усе це прозвучало неймовірно зворушливо, у моєму переказі це, на жаль, неможливо відтворити. Боже мій, я, антиквар, бачив за час цієї інфляції стільки жахливо обдурених людей, чиї солідні статки були віддані за хліб, – але тут був дуже особливий випадок, і мене це зачепило. Тому, ясна річ, я пообіцяв їй мовчати і зробити все від мене залежне, аби допомогти не розкривати правди.

Ми пішли разом до будинку колекціонера, і дорогою я довідався, за які сміховинно малі суми було виторгувано у цих бідних, недосвідчених жінок їхні скарби, що лише зміцнило мій намір допомогти їм. Ми піднялися сходами, і щойно відчинилися двері, як ізсередини долинув радісний бас господаря:

– Заходьте! Заходьте!

Його загострений слух сліпця почув наші кроки ще на сходах.

– Герварт сьогодні навіть не міг спати від нетерплячки показати вам свою колекцію, – з усмішкою сказала старенька. Один-єдиний погляд на доньку виявився для неї достатнім, щоб зрозуміти, що я на все погодився. На столі лежали приготовані для перегляду теки, і, щойно старий відчув доторк моєї долоні, він миттю, навіть не привітавшись, вхопив мене за руку і посадовив у крісло.

– Отож відразу починаємо, – тут є що подивитися, а панове з Берліна ніколи не мають часу. Перша папка – це майстер Дюрер, і, як ви самі зможете переконатися, тут немало робіт, і один екземпляр кращий за інший. Зараз побачите – дивіться! – і він відкрив папку, – «Великий кінь».

І він надзвичайно обережно, як беруть до рук тільки дуже крихкі предмети, самими кінчиками пальців, витягнув із папки порожній пожовтілий листок паперу, який не мав жодної цінності, і захоплено виставив його поперед себе. Дивився на нього кілька хвилин, і хоча насправді нічого не бачив, але урочисто тримав папір на висоті очей. Його обличчя, ніби під дією чарів, раптом стало схожим на осмислене і напружене лице зрячого, який вдивляється у щось. А очі, застиглі, ніби мертві зорі, просвітліли, у них спалахнула думка, – цікаво, чи це просто таким чином у них відбивався папір, чи все ж таки це було виявом глибокої внутрішньої сили?

– Ну, – гордовито сказав він. – Ви коли-небудь бачили кращий відбиток? Як тонко і чітко виділяється кожен штрих – я порівнював цей екземпляр із дрезденським, але їхній виглядав досить розмазаним і нечітким у порівнянні з цим. А яке походження! Ось, дивіться, – він повернув листок і нігтем дуже точно вказав на кілька місць на папері, це виглядало настільки переконливо, що я мимоволі зиркнув туди, чи не стоять там і справді якісь знаки. – Ось вам штамп колекціонера Наґлера, а ось – Ремі та Есдайля; хіба могли вони коли-небудь припустити, що їхня власність опиниться тут, у такій скромній кімнатці.

У мене на спині виступив холодний піт від споглядання того, як цей старий, не підозрюючи про свої втрати, захоплено вихваляв порожній листок паперу і з точністю до міліметра показував нігтем на штампи колишніх власників, які існували тільки в його фантазії. Від жаху мені перехопило подих, і я не знав, що йому казати. Але коли розгублено подивився на обох жінок, то знову побачив благально складені руки старенької, яка перелякано тремтіла. Тоді я зосередився і почав виконувати свою роль.

– Нечувано! – нарешті спромігся я на слово. – Прекрасний відбиток.

І відразу ж його обличчя засяяло від гордості.

– Це ще нічого, – тріумфував він. – Ви ще не бачили «Меланхолії». А «Страсті» – винятковий екземпляр, такого якісного більше не існує. Ось, дивіться сюди, – і його пальці знову обережно провели по поверхні уявного зображення. – Ця свіжість, ці насичені теплі кольори. Цілий Берлін разом із усіма панами торговцями і музейними директорами став би з ніг на голову, аби отримати цей примірник.

Цей безперервний тріумфаторський монолог тривав понад дві години. Я навіть не можу передати вам, наскільки моторошно було переглядати разом із ним ці сто чи двісті порожніх шматків паперу або ж неякісних репродукцій, які у пам’яті цього бідолаги, який ні про що не здогадувався, були прекрасними. Жодного разу не збившись, він описував один за одним екземпляри своєї колекції, ретельно зупиняючись на кожній деталі і вихваляючи їхню неповторність. Невидима колекція, давним-давно розвіяна вітром, продовжувала жити в уяві цього зворушливого обдуреного чоловіка і залишалась яскравою, а його пристрасні описи були настільки переконливими, що я і сам майже повірив у його слова. Тільки один-єдиний раз страшна небезпека пробудження перервала цей впевнений сомнамбулічний потік захоплень: описуючи пробний відбиток «Антіопи» Рембрандта, який і справді мав бути дуже коштовним, він знову нахваляв чіткість штрихів, але коли з любов’ю водив руками по паперу, повторюючи контури рисунка, раптом не відчув під пучками пальців знайомих заглиблень. І тут на його обличчя набігли зморшки, а в голосі зазвучала невпевненість:

– А це справді «Антіопа»? – розгублено пробурмотів він, на що я відразу ж відреагував і квапливо вихопив у нього з рук порожній листок, а тоді заходився захоплено описувати гравюру, яка і в моїй пам’яті зберігалася з усією точністю деталей.

Обличчя сліпого знову засяяло, невпевненість зникла. І чим більше я вихваляв, тим помітніше розквітали у цьому грубуватому покаліченому старому доброзичливість і щирість, глибока і наївна радість.

– Нарешті я маю справу з фахівцем, з людиною, яка усвідомлює вартість моїх папірців. Ви завжди з недовірою ставилися до того, що я всі гроші витрачав на свою колекцію, і це правда: усі шістдесят років я не дозволяв собі ні вина, ні пива, ні тютюну, не їздив нікуди, не ходив до театру, не купував книг. Усі гроші відкладав на ці картинки. Але побачите самі – коли мене не стане, ви будете багатими, найбагатшими у цілому місті, такими ж, як найбагатші дрезденці, тоді ви зрадієте, що я був таким божевільним. Але, поки я живий, ні один папірець не буде винесено за поріг – спершу мають винести мене, а потім уже мою колекцію.

А його рука при цьому ніжно погладжувала давно спорожнілі папки, ніби щось живе. Це було жахливо, але водночас зворушливо, бо за весь час війни я ні разу не спостерігав виразу справжнього щастя на котромусь із німецьких облич. Поряд із ним стояли дружина і донька, дуже схожі на постаті однієї з гравюр відомого німецького майстра, де жінки прийшли до гробу Спасителя, щоб із жахом і водночас із глибоким радісним екстазом вірних побачити, що камінь відсунуто, а гріб порожній. Так і ці передчасно постарілі, виснажені і нещасні провінціалки стояли, мов зачаровані, і спостерігали за дитячою радістю старого – вони самі не знали, сміятися їм чи плакати. Такої зворушливої картини мені ще не доводилося бачити. Але старий ніяк не міг насититися моїми похвалами і знову й знову перебирав свої папки, жадібно вслухаючись у кожне моє слово. Тож для мене стало неабиякою полегкістю, коли папки нарешті відсунули набік і на столі з’явилася кава. Але моє зітхання, полегшене і повне докорів сумління, було дрібницею у порівнянні з бурхливою радістю старого, який ніби помолодшав років на тридцять! Він розповідав історії про те, як купував екземпляри своєї колекції, як натрапляв на несподівані знахідки, а потім самостійно, відмовляючись від сторонньої допомоги, знову брав у руки ту чи іншу папку і шукав потрібне зображення. Його радість нагадувала алкогольне сп’яніння. А коли я сказав, що мушу вже йти, він перелякався, почав тупотіти ногами, як ображена дитина, і кричати, що так не можна, я ж не подивився ще й половини. Жінкам ледве вдалося переконати його не затримувати мене довше, щоб я не запізнився на свій потяг.

Після тривалого опору він таки піддався на вмовляння, ми почали прощатися, і його голос став зовсім м’яким. Він взяв у руки обидві мої долоні, а його пальці з усією чутливістю, притаманною сліпим, виражали глибоку вдячність, погладжуючи мої пальці, вони ніби хотіли дізнатися про мене більше і виразити почуття, які неможливо описати словами.

– Ви влаштували мені справжнє свято своїми відвідинами. Неймовірне свято, – почав він, і відчувалося, що він справді зворушений до глибини душі, я ніколи не забуду його обличчя у момент, коли він казав це. – Для мене було так чудово нарешті знову показати свої картинки справжньому знавцеві. Але ви повинні знати, що ви недаремно приїздили сюди, до мене, бідного старого сліпця. Я обіцяю вам перед дружиною, вона буде свідком, що допишу в своєму заповіті додатковий пункт, згідно з яким ваша крамниця буде проводити аукціон моєї колекції. Саме вам випаде честь розпоряджатися цим нікому невідомим скарбом, аж поки він розійдеться по світу, – і він з любов’ю поклав руку на розграбовані папки. – Пообіцяйте мені зробити гарний каталог, хай це буде пам’ятником на моїй могилі – кращого мені не треба.

Я подивився на його дружину й доньку, вони притиснулися щільніше одна до одної і час від часу починали тремтіти, передаючи це тремтіння одна одній, немов були одним тілом. Мені самому на душі було радісно від того, як урочисто старий передав мені розпорядження над своїм давно втраченим скарбом. Під впливом його настрою я пообіцяв те, що ніколи не зміг би виконати. Знову в глибині його мертвих очей з’явилося світло, і я відчув, як йому хочеться обійняти мене, відчув ніжність, з якою його пальці стискали мої, його вдячність і серйозність наміру щодо заповіту.

Жінки відпровадили мене до дверей. Вони не наважувалися заговорити, бо його тонкий слух вловив би кожне слово, але їхні очі були повними сліз і випромінювали безмежну вдячність. Глибоко зворушений, я спустився сходами. Мені було соромно: ніби янгол із казки, я зайшов до хати бідних людей і на годину зробив сліпого зрячим, спасенною брехнею допоміг не зруйнувати його ілюзій і не відкрив йому правду, хоча насправді прийшов як підступний ґешефтяр, аби видурити в нього кілька цінних екземплярів його колекції. Але замість цього я взяв із собою значно більше – у наш тупий і безрадісний час я мав нагоду відчути справжнє захоплення, духовну просвітленість, екстаз, причиною якого було саме лише чисте мистецтво. Люди давно забули, що це таке. І мене охопила, не можу назвати це іншим словом, святобливість, хоча я і продовжував соромитись – сам не знаю чого.

Я вже стояв на вулиці, коли вгорі відчинилося вікно, і я почув, як вигукнули моє ім’я, і справді, старий не зміг утриматися, і тепер вдивлявся своїми сліпими очима у порожнечу в тому напрямку, де я, на його думку, стояв. Він так сильно вихилився вперед, що жінки змушені були підтримати його, махав хустинкою і гукав:

– Щасливої дороги!

Його голос був радісним і захриплим від перезбудження, як голос підлітка. Я ніколи не забуду цієї картинки: радісне обличчя сивого старця вгорі, у вікні, так високо над усіма цими заклопотаними, забіганими і похмурими людцями на вулиці, м’яке і підняте високо над нашим огидним реальним світом на білій хмарині блаженної пристрасті. І я змушений був згадати дуже правильний вислів, здається Ґете: «Колекціонери – щасливі люди».

Примечания

1

Th. Mann. Gesamelte Werke in 12 Bänden, Bd. ХІ. Berlin, 1956, S. 299.

(обратно)

2

Der große Europäer Stefan Zweig. München, S. 278–279.

(обратно)

3

Цит. за кн.: E. Rieger. Stefan Zweig. Berlin, 1928, S. 115.

(обратно)

4

Aufbau und Untergang. Österreichische Kultur zwischen 1918 und 1938. Wien – München – Zürich, 1981, S. 393.

(обратно)

5

H. Kyser. Über den historischen Roman. – «Die Literatur 32», 1929–1930, S. 681–682.

(обратно)

6

Schiller. «…Von Grund auf anders», Programmatik der Literatur im antifaschistischen Kampf während der dreißiger Jahre. Berlin, 1974, S. 97.

(обратно)

7

Josef August Lux. Literaturbrief. Der lebensgeschichtliche Roman. – «Allgemeine Rundschau», 1929, 26, S. 998.

(обратно)

8

R. Musil. Tagebücher, Aphorismen, Essays und Reden. Hamburg, 1955, S. 226.

(обратно)

9

S. Zweіg. Vom «Österreichischen» Dichter. – «Das literarische Echo», № 17 (1914–1915), Hf. 5, S. 263.

(обратно)

10

Громадянин усесвіту (франц.).

(обратно)

11

S. Zweig. Eine Bildbiographie. München, 1961, S. 125.

(обратно)

12

Новели Стефана Цвейґа, що увійшли до збірки, розташовані в хронологічному порядку.

(обратно)

13

Земмерінґ – зимовий курорт у Штирійських Альпах.

(обратно)

14

Берейтор – фахівець, який об’їжджає верхових коней і навчає верхової їзди.

(обратно)

15

Помовчи, Едґаре! (франц.)

(обратно)

16

Ходімо, Едґаре! Вже пізно! (франц.)

(обратно)

17

Карл Мей (1842–1912) – німецький письменник, автор пригодницьких книжок про життя індіанців.

(обратно)

18

Баден – місто на півночі Швейцарії, в кантоні Ааргау. (Кантон – територіальна, федеральна одиниця в Швейцарії.)

(обратно)

19

Едґаре, поводься пристойно. Сядь на місце! (франц.)

(обратно)

20

Джаґернаутова колісниця – колісниця, на якій під час свят возили статую Джаґернаута – одне із зображень індуїстського бога Вішну. Під колісницю, що її тягли тисячі віруючих, часто кидалися фанатики.

(обратно)

21

Дев’ята година! Вже пізно! (франц.)

(обратно)

22

Мефістофель – у християнській демонології один із семи дияволів, дух сумніву, злого посміху. Особливої популярності набув у зв’язку з трагедією німецького поета Й. В. Гете «Фауст».

(обратно)

23

Комо – озеро на півночі Італії, біля підніжжя Альп. Глибина близько 410 метрів.

(обратно)

24

Баумбах Рудольф (1840–1905) – другорядний німецький поет, твори якого відзначалися солодкавою сентиментальністю.

(обратно)

25

Аріель – добрий дух.

(обратно)

26

Кохання дорого коштує старим (франц.).

(обратно)

27

Левіафан – 1) За біблійною міфологією, велика морська потвора, схожа на крокодила. 2) Назва головного твору англійського філософа-матеріаліста XVII ст. Т. Гоббса.

(обратно)

28

Штевні – вертикальні або похилі балки, що є продовженням кіля; утворюють кінцеві частини корпусу судна – носову і кормову.

(обратно)

29

Йоги – прихильники одного з індійських філософських учень, згідно з яким людина може через самоспоглядання й аскетичний спосіб життя пізнати Бога.

(обратно)

30

«Виховання почуттів» (франц.).

(обратно)

31

Мерзенне золото… (англ.)

(обратно)

32

Ви зостанетесь тут (англ.).

(обратно)

33

Ходіть швидше (англ.).

(обратно)

34

Слухаю, пане (англ.).

(обратно)

35

Каналетто (Каналь Джованні Антоніо) (1697–1768) – венеціанський живописець, творець пейзажів – панорам Венеції зі сценами міського життя.

(обратно)

36

Тангейзер (бл. 1205–1270) – німецький поет-мінезингер. Легенди про Тангейзера віддзеркалені в творах Е. Т. А. Гофмана, Г. Гейне, в опері Р. Вагнера «Тангейзер». В одній з легенд розповідається про те, що Тангейзер був затягнений богинею Венерою до її грота, де прожив сім років. Отримавши волю, він, заради спасіння душі, здійснив паломництво до Рима. Папа відмовив йому у відпущенні гріхів, заявивши, що скоріше його папський посох дасть пагони, ніж Тангейзер отримає прощення. Засмучений мінезингер повернувся до Венери. Між тим посох папи дав пагони, й папа, уздрівши в цьому знамення, послане з неба, звелів повернути Тангейзера. Однак усі пошуки були марними – мінезингер залишився в гроті Венери до Страшного суду.

(обратно)

37

Градо – курорт на узбережжі Адріатичного моря.

(обратно)

38

Терезіанум – навчальний заклад для дітей австрійської аристократії, заснований імператрицею Марією-Терезією 1746 року.

(обратно)

39

«Вільний стрілець» – популярна опера видатного німецького композитора К. Вебера (1786–1826), написана ним 1821 року.

(обратно)

40

Яєчню з шинкою… (англ.)

(обратно)

41

Я вже награвся для вас. Тепер я сам хочу потанцювати (франц.).

(обратно)

42

Пробачте, панове, одну хвилинку! (франц.)

(обратно)

43

Інкунабули – книги, видрукувані наборними літерами на початку книгодрукування в Європі (до 1501 р.), зовні схожі на рукописні.

(обратно)

44

Ґверчино Франческо (1591–1666) – італійський живописець, графік і гравер.

(обратно)

45

Адольф фон Менцель (1815–1905) – видатний німецький живописець і графік.

(обратно)

46

Карл Шпітцвеґ (1808–1885) – німецький живописець, на чиїх картинах з гумором зображені життя і побут німецького бюргерства.

(обратно)

47

Альбрехт Дюрер (1471–1528) – німецький живописець і графік епохи Відродження.

(обратно)

48

Андреа Мантенья (1431–1506) – видатний італійський живописець і гравер, представник раннього Відродження.

(обратно)

49

Музей «Альбертина» – відоме віденське приватне зібрання, що було засноване на початку ХІХ ст. герцогом Альбертом; містить більше двохсот тисяч рідкісних малюнків і гравюр по міді.

(обратно)

Оглавление

Передмова Стефан Цвейґ – учорашній і сьогоднішній

Новели[12]

  Гувернантка

  Пекуча таємниця

  Літня новелета

  Страх

  Амок

  Фантастична ніч

  Лист незнайомої

  Вулиця у місячному сяйві

  Згасле серце

  Невидима колекція Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg