«У череві дракона»

У череві дракона (fb2) - У череві дракона 2868K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Николай Данилович Руденко

Микола Руденко У череві дракона

Книга життя і життя як книга

Постать Миколи Руденка, на мій погляд, в українській літературі стоїть осібно. Його не можна, як це зазвичай робила радянська критика, заточити в якийсь письменницький ряд, за тодішньою термінологією, «обойму», що закінчується обнадійливим «та інші». Оцих «та інших» за ним не було, як не було й тих, що стояли попереду. Він ішов, як криголам у замерзлому морі, що самотужки пробивається до тільки йому відомої мети. В українській літературі впродовж усієї її історії ніколи не бракувало великомучеників. Майже кожний яскравий її представник, котрий вчасно і вміло не поклонився Москві, пройшов через низку тих чи інших випробувань: фізичне знущання (а часом і знищення), моральне приниження, заборона писати, насильницьке відлучення від читача. Але навіть серед цієї когорти титанів постать Миколи Руденка посідає особливе місце. І це не просто красива фраза, це — твереза оцінка життя й творчості цієї мужньої, безкомпромісної людини, майстра слова, який вільно почувався в поезії, прозі, драматургії, філософії, науковій публіцистиці. Ще недавно я вважав, що порівняно добре знаю творчість Миколи Даниловича (прочитав-бо практично все, що опубліковано), та й саме його життя, бо немало було переговорено, а він був людиною відкритою і аж до хворобливості правдивою та щирою. Тепер я таким знавцем себе не вважаю. У житті цієї людини, самій появі її в українській літературі було й залишається багато загадкового. Чимало подій нагадували ланцюг випадків, де дія відбувається всупереч логіці і здоровому глузду. Не намагатимусь ці загадки розгадати, хоча на деякі з них увагу читача зверну.

Микола Данилович Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині в шахтарській родині. Власне, це була напівшахтарська, напівселянська сім’я, бо такими були майже всі сім’ї в селах Донбасу, неподалік яких почали добувати «чорне золото». Чоловіки працювали на шахтах, а жінки займалися сільським господарством, яке тоді ще не встигли колективізувати. А от вибухи метану в шахтах тоді, як і нині, не були рідкістю. Саме від такого вибуху на шахті Сугоган і загинув батько, коли Миколці не було ще й семи років. Зі смертю батька в хаті надовго поселилися злидні й скрута. Хлопчик ріс при матері разом із старшим братом та молодшою сестрою. Живилися переважно тим, що змогли виростити на землі. Зате для пізнання світу — цілий степ за околицею села і доста часу для його освоєння. Але Миколка пережив тут не тільки приємні хвилини. Не знати звідки пішла ця традиція, але в ті часи бійки дітей (а часом і дорослих), шахти з шахтою, вулиці з вулицею спалахували досить часто, і без поважної на те причини. В одній із таких «війн» кинутий кимсь камінь влучив Миколці в обличчя і перебив зоровий нерв лівого ока. Відтоді лівим оком він не бачив, бо в ньому збереглося тільки 0,03 відсотка зору. Запам’ятаймо цю випадкову бійку і її сумний наслідок, бо ми до нього ще не раз повернемось.

Як не дивно, але своїм каліцтвом Миколка переймався не дуже: правим оком він бачив добре, і воно виручало його у всіх випадках. Тож ріс життєрадісним, допитливим і до всього цікавим. У школі йому відразу ж сподобалось, і вчився він добре. А оскільки римувати й складати популярні в ті часи в шахтарському середовищі частівки призвичаївся ще з дитячих літ, то тепер, здобувши сяку-таку грамоту, уже й записував їх у зошит. Донбас тоді ще не був так русифікований, як маємо нині, мовне середовище навколо було переважно українське, то й писав він по-українськи. Віршування було настільки успішним, що він насмілився надіслати свої твори до піонерської газети. А коли побачив їх на шпальтах, то вирішив підкорити й комсомольську пресу. І теж мав успіх. Навчаючись у сьомому класі, він уже вважав піонерську газету пройденим етапом і друкувався тільки в юнацькій, а один з його віршів потрапив навіть на сторінки газети «Комуніст». У школі він став знаним поетом.

Коли Микола Руденко навчався у восьмому класі, Наркомос України оголосив конкурс на кращий літературний твір серед школярів-старшокласників та учнів технікумів. Якою ж була Миколина радість, коли під час літніх канікул його викликали в Київ і вручили диплом та премію за перше місце у цьому конкурсі. А премією була щомісячна стипендія розміром 150 крб., яка видаватиметься, як сказав нарком, аж до закінчення вищого навчального закладу, до якого його приймуть без екзаменів. Отак неждано-негадано восьмикласник став одним із основних годувальників сім’ї. А ще в Києві він познайомився з відомим поетом Леонідом Первомайським. Письменник сам попросив секретарку наркома прислати до нього здібного хлопця. Довго розмовляв з ним, розпитуючи про домівку та навчання. Просив надсилати йому свої нові вірші. Миколка був розчулений такою увагою і до кінця днів своїх зберіг у серці найтепліші почуття до Леоніда Соломоновича. Здавалося, сама доля, схаменувшись, прослала перед хлопцем рушник щастя і тепер досить лише ступати по ньому, щоб досягнути в житті і матеріальних гараздів, і слави. Тим більше що шахтарі шахти Сутоган, де працював і загинув батько, вирішили дати йому й свою, як вважали, найнадійнішу путівку в життя — на робітничих партійних зборах прийняли здібного сина загиблого товариша у кандидати в члени КП(б)У.

Влітку 1939 року, закінчивши школу, вихований у дусі комуністичних ідеалів, юний партієць з атестатом відмінника в кишені прибув до Києва, щоб зайняти обіцяне місце в університеті. Для подальшого навчання обрав українське відділення філфаку. Але за два роки, які минули від дня пам’ятного конкурсу, катівська сокира «батька всіх народів» добряче погуляла по головах української інтелігенції. Володимира Затонського, який вручав премію юному поету, на посаді наркома освіти вже не було, його відправлено в «сталінські санаторії» на «перековку», де його й докували до смерті. Новий нарком хлопця не прийняв, а запопадливі чиновники відмовили не тільки в стипендії, але й у обіцяному зачисленні до університету.

Отак сповнений високих сподівань юнак враз опинився біля розбитих ночов. Залишалася єдина надія — Леонід Первомайський, який, незважаючи ні на що, прихильно ставився до юного Руденка, вбачаючи в ньому майбутнього побратима по перу. До нього й звернувся за допомогою. Та навіть за втручання Леоніда Соломоновича на українську філологію Руденка не прийняли, пославшись на те, що всі місця вже зайняті. Запропонували російське відділення. В той час Київський університет уже піддавався відчутному тиску русифікації, тож розрахунок був простий: навряд щоб український поет-початківець, п’ять років проштудіювавши російську філологію, продовжував писати українською мовою. Іншдго виходу не було. Микола Руденко став студентом російського відділення філфаку. Та вчитися йому судилося тільки місяць. Прошу запам’ятати і цей алогічний випадок. Адже людина, яка піднялася у своїх соціологічних і філософських працях до вершин людського мислення, на студентську лаву більше не поверталася. Як вона здобувала свої знання? Самотужки. Правильно, але не цілком.

Восени 1939 року студентів, яким виповнилося 18 років, було покликано до армії. Разом з товаришами пішов і Микола, хоча міг би спокійно продовжувати навчання. Адже, пригадаймо, для армії він був непридатним: зовсім не бачив лівим оком. Яким же чином він, фактично інвалід, туди потрапив? Заради точності надамо слово самому Миколі Даниловичу. «Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував. Коли треба було дивитися на таблицю правим оком, я бачив добре, а коли лівим — я, закриваючи праве, залишав щілинку і таким чином „виручав“ незряче око. Мені соромно було залишатися в університеті, коли всіх хлопців забирали. Не міг я залишитися один серед дівчат. А крім того — комуніст. Тоді я вже відчував себе комуністом з відповідними обов’язками, найперший з яких — не ховатися за спини товаришів». Отак та сама Доля, яка привела Миколу Руденка до університету, не дала йому можливості пройти перший курс русифікації.

Служити молодому солдатові випало в Москві, у кавалерійському полку НКВС дивізії ім. Ф. Дзержинського. Тут, мабуть, зіграло позитивну роль його пролетарське походження та довіра шахтарів, які прийняли його в лави більшовиків, адже кандидати в ці війська проходили дуже суворий відбір. Це були елітні війська, гордість і надійна опора всесоюзного ката Лаврентія Берії. Це вони завжди красувалися перед мавзолеєм Леніна під час військових парадів, це їм доручали охорону найвищих партійних бонз, це з їхніх рядів у часи війни добирали керівників «смершівців», це вони з нелюдською жорстокістю проводили депортацію чеченців, інгушів, німців Поволжя, кримських татар. Але Доля порятувала Миколу Руденка від пролиття невинної крові. Правда, ціною пролиття крові власної.

Коли почалася війна з Німеччиною, вірний своєму принципу — не ховатися за спини товаришів — рядовий Руденко почав бомбардувати своє командування рапортами з проханням відправити його на фронт. Він рвався туди, аби боронити свої комуністичні ідеали, в котрі свято вірив, свою землю, свою поезію, яка в ці жахливі дні хоча й не виливалася в полум’яні рядки, однак жила в його душі. Та оскільки із ситих військ «дзержинців» добровільно на фронт ніхто не рвався, то його патріотичних намірів ніхто й не розумів. Аби рядовий Руденко трохи охолонув і прийшов до тями, його посадили в карцер. «Сиджу, — розповідав Микола Данилович у одному з інтерв’ю авторові цих рядків. — Через кілька днів приходить комісар. „Ну як, — питає, — не передумав з фронтом?“ — „Ні, — кажу, — не передумав“. Комісар невдоволено хмикнув і по деякій паузі продовжив: „Нам надійшла рознарядка — виділити певну кількість бійців на курси політпрацівників. Після закінчення курсів — на фронт. Тебе це влаштовує?“ — „Влаштовує“. — „Тоді йди збирайся, поїдеш“».

Послали його на курси політпрацівників у Новий Петергоф під Ленінградом. Але з навчанням Миколі Даниловичу явно не щастило: на шестимісячних курсах провчився лише два місяці, як училище в повному складі було відправлене на фронт. Ворог підступив майже під самісінькі стіни міста, а обороняти його було нікому. Там, на передовій, йому без зайвих балачок запропонували посаду замполіта роти Першої червоногвардійської дивізії. Зі справжньою гвардією ця рота не мала нічого спільного, але робітники-добровольці, з яких вона складалася, воліли називати себе саме так. Їм не заперечували. Було не до формальностей.

Воювати новоспеченому замполітові теж довелося недовго — менше місяця. В одному з боїв його було тяжко поранено. Розривна куля розтрощила кістки таза, крижі і частину спинного хребта. Рухатися він не міг. Лежав пластом. Поблизу — нікого зі своїх, бійці відступили. Виразно чулися голоси ворогів, що наближалися. Жодних ілюзій на порятунок не було. Приготував гранату, щоб підірвати себе разом із нападниками. І раптом там, де хвилин десять тому зникли бійці, шелеснув кущ, із-за нього виповз немолодий робітник-доброволець і без зайвих слів потягнув свого політрука на новий рубіж, де залягла рота. Хто послав бійця на залишене поле бою, щоб винести пораненого? На землі такого наказу ніхто не віддавав. Знову випадковість? У житті Миколи Руденка вона була не останньою.

Лікування в госпіталі заблокованого ворожим кільцем Ленінграда було тривалим і важким. Лікарі, оглянувши жахливу рану, одностайно висловили думку, що про ходьбу йому доведеться забути і призвичаїтись до інвалідного візка. Але він сказав собі:

«Я мушу ходити!» І врешті-решт не тільки встав з ліжка, а й залишився в строю. Правда, вже не замполітом роти, а політруком фронтового шпиталю, разом з яким і дійшов аж до Пруссії. Там у Миколи Даниловича відкрилася стара рана, яка надовго вклала його в лікарняне ліжко. Цього разу його таки відправили в тил, де тривале лікування продовжилось. Демобілізувався, більш-менш одужавши, тільки 1946 року і тоді ж повернувся до Києва.

Так детально зупиняюся на деяких моментах «дописьменницької» біографії Миколи Даниловича тому, що саме в ці воєнні роки не без впливу згаданих подій формувався, набирав стійкості й витривалості той кістяк характеру, що дав йому змогу стійко знести всі подальші тортури брежнєвсько-сусловських «гуманістів». Пізніше він не раз говорив, що не витримав би тих знущань, яким постійно піддавали в’язнів табірні сторожові пси «соціалістичних прав і свобод», коли б не пройшов гарт у буднях війни. Тут хотів би звернути увагу читача на ще один, як на мене, цікавий факт у біографії Руденка-поета. Коли він уже служив у війську чекістів, у «Київському альманасі» вийшла добірка його віршів. І це було останнє, що побачило світ, аж до появи в 1947 році його поетичної збірки «З походу». За весь час військової служби і роки війни юнак, який, як пригадуємо, римував, скільки себе й пам’ятав, не оприлюднив жодного вірша. Чому? Якось я запитав про це Миколу Даниловича. Відповів, що не може дати переконливого пояснення, а трохи подумавши, додав: «Тоді я ще був зовсім незрілий як поет, практично зовсім відірвався від літератури, від середовища». Ніби логічно. Але давайте поміркуємо так: а хіба в шкільні роки він був зрілим поетом і в нього було відповідне середовище? Не було ні першого, ні другого. Але ж писав. Друкувався. І переміг у досить престижному конкурсі. Віршування було його внутрішньою потребою. Тепер та потреба зникла чи відійшла десь далеко на задній план. У цей час він не тільки не писав поезії, а й не читав її. До того ж уявімо такий розвиток подій. Юнак, який «зовсім незрілий» як український поет, але був зрілим комуністом, переконаним інтернаціоналістом та полум’яним патріотом, що свято вірив «батькові всіх народів», раптом захотів би висловити свої почуття поетичним словом. Якою мовою писалися б ці поезії? Авжеж, авжеж. «Великою і могутньою». Безперечно, поет такого таланту, як Микола Руденко, мав би успіх. І за роки війни сформувався б як поет російський. Але цього з причин, яких не міг пояснити сам Микола Данилович, не сталося.

Сталося інше. Повернувшись до Києва, він за місяць (!) написав поетичну збірку «З походу». Українською мовою. 1947 року вона, відредагована добрим шанувальником його таланту Леонідом Первомайським, вийшла друком і відразу своєю свіжістю образів і барв привернула увагу письменників і читацького загалу. Так народився український поет, якого одностайно визнали колеги, прийнявши до Спілки письменників. Того ж таки року його призначили відповідальним редактором журналу «Дніпро». Тоді ж письменники обрали заступником секретаря, а через рік секретарем парткому Київської організації СПУ. Відтак він був обраний членом районного і Київського міського комітетів партії. Як бачимо, письменницька біографія Миколи Руденка почалася досить успішно, книжки виходили майже одна за одною, утверджуючи його поетичне реноме. Звісно, не все в них було рівнозначним з точки зору сьогоднішнього читача. Поміж справді глибоких, з філософським підтекстом віршів були й такі, що оспівували велич партії та її геніального вождя, світлу комуністичну мету і т. ін. У диктофонному записі в мене збереглися такі слова Миколи Даниловича з цього приводу: «Довго я залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу Комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато писав присвячених вождеві віршів, була навіть поема про Сталіна». Принагідно скажемо, що серед письменників тодішньої доби майже всі, хто з доброї волі, а хто, керуючись інстинктом самозбереження, «піснею про Сталіна починали день», але серед них знайдемо дуже небагато таких, котрі з такою відвертістю розповідали б про своє минуле, визнавали свої хибні кроки. Можливо, саме завдяки цьому (адже каяття — шлях до духовного очищення) Микола Руденко й став непохитним правозахисником знедоленого народу, його совістю і провісником.

Отже, виходили книжки, за них платили гонорар, Микола Данилович мав пристойну квартиру в Києві, дачу в Кончі-Озерній, машину. Одне слово, жив хоча й не в розкошах, але й не бідував. Конча з її віковими дубами, квітучими луками, глибокими, чистими озерами та могутнім Дніпром припала синові степів до душі, тут йому добре писалося й відпочивалося. Він вважав, що провів тут кращі роки свого життя. В Кончі-Озерній у житті Миколи Даниловича трапилася й подія, якій принаймні я не знаходжу логічного пояснення. Як уже згадувалось, у бою під Ленінградом він був тяжко поранений. І хоча, всупереч лікарям, які спрогнозували йому нерухомість, звівся на ноги і, будучи двічі інвалідом, завдяки мужності й титанічній витривалості залишався в строю до кінця війни, це не означало, що він був практично здоровим. Остеомієліт, що розвинувся внаслідок поранення і перейшов у хронічну форму (отже, став невиліковним), нагадував про себе не тільки постійним болем, а й раз, а то й двічі на рік на тривалий час укладав його в ліжко. Цей медичний термін означає запалення кісткового мозку. Але не тільки. Воно поширюється також на компактну та губчасту речовину кістки й окістя. Внаслідок цього процесу кістка руйнується, утворюються дрібні секвестори — відмерлі частини кістки, колишня рана запалюється, нагноюється, і найменший порух тіла спричиняє нестерпний біль. Врешті-решт нарив лопає, секвестори виходять, настає полегшення аж до… нового нападу. Читач може легко уявити собі життя, яким жила ця мужня людина.

І ось одного разу невідомо звідки Миколі Даниловичу приходить думка-наказ: як тільки скресне крига, купатися в Дніпрі. Він не був послідовником загартування-тренування, яке проповідував тоді Порфирій Іванов, і в ополонку не стрибав, не обтирався ні снігом, ні холодною водою, а тут раптом зануритися в крижані хвилі Дніпра… Але думка була така настирлива, що він не зміг їй опиратися. Сів у машину, і водій повіз його до Дніпра. Там, роздягнувшись, зайшов у воду, ухопився за крижину і віддався на волю хвиль. Проплив два кілометри, а звідти вже машиною повернувся додому. І так щодня, аж поки та ж думка не шепнула йому, що купання пора припинити.

Лікар був ошелешений, коли на черговому огляді не виявив остеомієліту, а як почув про спосіб лікування, його ледь не скрутив правець, адже це, на його переконання, могло завершитися найгіршим. Цікаво, що коли наступної весни Микола Данилович, під’юджуваний колегами, на кілька хвилин скочив у Дніпро, то застудився й захворів на грип. Тут же, у Кончі-Озерній, з ним сталася ще одна дивовижна подія, але про те свого часу.

Перший грім над його головою прогримів 1949 p., коли він не погодився з партійною думкою про злочинну діяльність так званих «космополітів» (партійна формула, яка прикривала і виправдовувала гоніння на єврейських письменників, що почалося відразу ж після розправи тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Кагановича з «українськими буржуазними націоналістами»). «Мудра» партія всі брудні справи намагалася робити чужими руками. Скажімо, для того, щоб заарештувати письменника, особливо комуніста, на нього повинна була поступити вкрай негативна характеристика з первинної організації. Тож виходило, що письменники самі просять «очистити свої лави» від непевних елементів. Руденко таких характеристик не давав. Тоді Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера та інших заарештували без характеристик, а некерованого секретаря парткому потурили з усіх посад. Цей протест був продиктований, сказати б, сумлінням письменника, а не його усвідомленням людиноненависницької суті сталінізму, ідей, які його породили. Він ще вірив у нетлінність вчення Маркса-Леніна-Сталіна і гордо йшов під «серпасто-молоткастим» стягом до примари, що називалася перемогою комунізму. Винні, вважав він, несумлінні провідники безсмертних ідей, а не самі ідеї та їхні творці.

Втрата посад збентежила його не дуже. Певною мірою це пішло письменнику навіть на користь. Він самотужки надолужував брак університетської освіти, тож багато працював над собою, читав спеціальну літературу, їздив по Україні, спостерігав, аналізував життя. Для цього потрібен був час. І тепер він його мав. Нагромаджений таким чином життєвий досвід він уже не міг повністю реалізувати в поезії, бо масштаби й проблеми, що перед ним відкрилися, поезією вже не охоплювались. Виник задум прозової книжки, а незабаром роман «Вітер в обличчя» зустрівся з читачем. Річ писалася тоді, коли в нашій літературі жорстко панував метод так званого «соціалістичного реалізму». Та письменнику це не заважало. Він вірив, що іншого методу просто не може бути, а тому керувався ним із чистою совістю. Якось, коли зайшла мова про цей роман, він сказав: «Ніколи не робив того, у що не вірив. Так і тоді. Я вірив, що така повинна бути література, що вимоги партії до неї справедливі, вірив, що так належить писати».

Якщо ж ми порівняємо з цим твором роман «Остання шабля», то помітимо, що недавно свято сповідуваний метод почав муляти його письменницьку совість, іноді він намагається навіть порушити його, скажімо, показуючи засилля партбюрократії, але робить це несміливо, оглядаючись, наголошуючи, що це не система, а окремі прояви. Але тріщина, яка б вона маленька не була, ніколи не зникає сама собою, з часом тільки розширюючись. Так сталося і в цьому випадку. Поштовхом до того, що вона переросла в прірву, яка назавжди відокремила Миколу Руденка від людиноненависницької політики партії, став XX з’їзд КПРС і розвінчання на ньому культу особи Сталіна.

Для Миколи Руденка, за його словами, це було «страшне потрясіння». «Я все життя вважав, — говорив він в одному з інтерв’ю, — що йду правильним шляхом, що все наше суспільство йде правильним шляхом. Я шанував Сталіна, вважав, що йду під його проводом, і подвиги ми звершуємо з його іменем, і дорога в нас ясна. А коли Хрущов показав, кого ми маємо в особі Сталіна, це для мене був страшний удар. Я сказав собі: тут щось неправильно, тут справа не в Сталіні. Як міг параноїк, садист опинитися на такій висоті, здобути таку владу і сформувати державу? На ці запитання у Хрущова відповіді я не знаходив. Для себе я на них відповів так: значить, вчення, яке лягло в основу цієї системи, хибне. Чим же воно хибне? І ось це питання повело мене через увесь „Капітал“ Маркса…» Так фактично почалася робота над романом «Формула Сонця». Сам Микола Данилович називав цей твір книгою життя. І це цілком справедливо. Адже відтоді, як привид комунізму почав блукати по Європі, а потім шляхом жахливого терору здобув собі плоть і кров на 1/6 частині земної кулі, ніхто, крім Руденка, не завдав марксизмові такого нищівного удару, науково довівши, що це вчення — дорога до земного пекла, бо воно порушує космічний закон розподілу енергії прогресу. А такого Творець не прощає. Сказано це було за тридцять років до падіння Радянського Союзу, а разом з ним і марксистської ідеології. Тому з цілковитою підставою «Формулу Сонця» можна назвати епохальним твором, книгою століття.

Цей твір не можна оцінити належним чином, не взявши до уваги, коли і в яких соціально-економічних умовах він був написаний. То був час, коли новий генсек Леонід Брежнєв та його сірий кардинал Суслов, поваливши Хрущова, повели жорстокий наступ на інтелігенцію, запроторюючи її туди, де й Макар телят не пас, ба навіть почали тихенько відбілювати Сталіна. В Україні на посаді першого секретаря ЦК КІІУ замість ще вчора «вірного ленінця» П. Шелеста, який в очах кремлівських партбонз раптом став ледь не буржуазним націоналістом, запанував ще вірніший ленінець В. Щербицький. Почалися масові арешти працівників культури й мистецтва, насильницька русифікація сягнула свого апогею. Ось у такій атмосфері 1971 року у видавництві «Радянський письменник», де я працював тоді старшим редактором відділу прози, і з’явився рукопис роману «Формула Сонця».

Роман мене приголомшив. У ньому писалося про речі, які здавалися на той час неймовірними: головний архітектор комунізму Карл Маркс помилився в обґрунтуванні своєї теорії абсолютної додаткової вартості, яка вважалася основоположним вченням марксизму-ленінізму і підвалиною побудови комунізму в СРСР. Додаткову вартість Маркс виводить як неоплачену частину праці робітників, що давало змогу капіталістам нарощувати своє багатство. Звідси випливало, що, знищивши капіталістів шляхом усесвітньої революції, робітничий клас, встановивши свою диктатуру, справедливо розподілятиме плату, тобто фактично знищить додаткову вартість. І настане земний рай — комунізм.

Автор заперечував таку ідилію, що народиться через жорстокість і насильство: робітник не здатний продукувати додаткову вартість, недаремно ж бо економіст-фізіократ ХVІІІ ст. Франсуа Кене називав робітників мануфактур безплідним класом. А один із героїв «Формули Сонця», вбачаючи докорінну різницю між працею ткача й хлібороба, говорив так: «Ткач, виготовивши певну кількість тканини, не збагатить біосферу (отже, й людство) новою біологічною енергією. Він лише витратить її певну кількість, котра була закладена у вовні (то ж бо продукт фотосинтезу!) та в їжі, яка надала йому сили для праці. Отже, промисловий робітник не створює додаткової біологічної енергії на планеті — навпаки, він лише її витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта), аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із металу — автомобілі тощо.

Тепер поглянемо на працю землероба: кинувши в землю одно зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що забезпечує працю мільйонів людей… Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною».

Отже, світло, яке з глибин Космосу щороку приходить на землю і, завдяки фотосинтезу, матеріалізовується в злаках, фруктах, овочах, іншій сільськогосподарській продукції, і є тією абсолютною додатковою вартістю, яку дає нам Сонце. Вона не залежить від волі ні буржуа, ні робітника. Це незнищенна енергія прогресу, завдяки якій, вкусивши тіла Божого, тобто хліба, робітник може працювати, воїн воювати, цар царювати, а Маркс продукувати свої хибні теорії. А здобути цю енергію для поступу може тільки селянин. Тільки він, хто від світання до смеркання розмовляє з полем, матеріалізовуючи сонячний дар у злаки, є першорушієм прогресу. Саме селянин, а не, як повчає Маркс, робітник.

Але спіймати за допомогою фотосинтезу в земне сильце космічний дарунок — це тільки, як то кажуть, півділа. Як розподілити спійману енергію у суспільстві так, щоб усі були задоволені? Он їх скільки заглядає селянину в руку — король зі своїми міністрами, військом, канцеляристами, поетами, співаками, іншою челяддю, що крутиться навколо двору, робітники мануфактур, та й самому селянинові потрібен хліб, а ще й худоба й земля, яка не повинна виснажуватись, інакше перестане родити. Франсуа Кене, з економічною таблицею якого добре знайомі герої роману, поділяв суспільство не за засобами виробництва, як Маркс, а за самим характером виробництва. Таких класів він налічував три: селянство — продуктивний клас; робітники з капіталістами — безплідний клас; клас нематеріального виробництва — король, його міністри, військо, люди творчих професій і т. ін. А суспільний продукт ділив на 5 одиниць і розподіляв його між класами так: селянам — три частини, робітникам і королю — по одній. Несправедливість? Ні, її немає. Адже селянин одну частину віддає землі, щоб вона не втрачала родючості, другу — худобі, і одна залишається йому, як і іншим суспільним класам. Тут, мабуть, доречно згадати, що сталося не з літературним, а справжнім перевідкривачем закону Кене, коли він почав міркувати над системою розподілу енергії прогресу. «І тут я подумав, — розповідав Микола Данилович, — що п’ять одиниць Кене — це ті ж п’ять хлібин Христових, якими він нагодував п’ять тисяч люду, ще й багато залишилось. Отже, це космічний закон, що його відкрив Кене і який нікому не можна порушувати! Інакше — катастрофа. І тільки-но я згадав про п’ять хлібин Христових, як на мою голову впав стовп вогню, скроні стисло, наче лещатами, а сам я ніби роздвоївся: сидів у своєму кабінеті і в той же час шестикрилим ангелом літав десь у небі. Мені було дозволено ставити будь-які запитання, і на всі я одержав відповіді». Тоді ж йому було дано й програму на подальше життя — пакет знань чи інформації, які потрібно було через письменницьке слово донести людям. Очевидно, ця програма значною мірою стосувалася «Формули Сонця» та «Сили Моносу» — наукового роману, який публікується в цій же книжці і про який ми поговоримо трохи згодом. Ця дивовижна подія, що сталася з письменником на його дачі у Кончі-Озерній, детально описана у «Метафізичній поемі», до якої й відсилаю всіх цікавих. Вона засвідчує, що за певних умов дехто може одержувати знання не тільки в університетах.

«Формула Сонця» — твір значною мірою автобіографічний. Цю формулу в романі виводить філософ-самоук, полковник у відставці Василь Микитович Горінь. Він, як і автор, спершу щиро вірив у те, що партія охоче підхопить відкриття і, переконавшись у його правильності, почне справжню перебудову суспільства. З цією метою він надсилав листи до партійних органів, але зустрів там ворожу мовчанку. На відміну від автора, Василь Микитович так і помер з вірою в партію, заповівши дружині передати його працю в Центральний Комітет. Був певен, що вони таки увірують у його відкриття і самі прийдуть за рукописом. І посланці прийшли, правда, не з ЦК партії, а з КДБ. Що ж до Миколи Даниловича, то він теж засипав листами високі партійні інстанції, він не хотів вірити, що його брати по партії не побажають побачити очевидне — якщо не відмовитись від Марксового вчення, на наше суспільство в близькому майбутньому чекає тільки хаос і крах. Але там, крім роздратування, пророчі слова письменника не викликали нічого. З білокам’яної партійні зверхники передали підручним з української колонії: «Пусть Руденко прекратит писать». Їхній панічний жах можна було зрозуміти: письменник копнув під саму підвалину комуністичного вчення, показав, що воно стоїть навіть не на піску, а висить на гнилому перевеслі облуди, і підтримує його тільки тотальний страх, який повсякчас і масово продукують для свого народу перестарілі кремлівські комвожді. Руденко не залишив жодного шансу для порятунку любої їхньому серцю системи. Він не боровся з окремими вадами її, пропонуючи їх усунути, надати «розвинутому соціалізму» людське обличчя, що вожді, може, ще й допустили б. Але ж ні! Він валив цілу будівлю як таку, що непридатна для життя людини. Адже в романі йшлося про те, що коли тоталітарна держава відбирає в селянина ще одну хлібину (а саме так було в СРСР), то в суспільстві припиняється вільний рух вартості, енергії прогресу, додаткова вартість перестає вироблятися. Таку державу попереду чекає не світле майбутнє, а тільки крах. Ось чим був страшний для Кремля Микола Руденко, ось чому його «Формула Сонця» ні за яку ціну не повинна була побачити світ.

Можна сказати, що вони домоглися свого: роман зустрічається з читачем більш як із тридцятирічним запізненням. Це трохи не той варіант, який був на моєму редакційному столі 1971 р. Деякі моменти суто економічного характеру, полеміки з Марксом з довгими цитатами і посиланням на джерела, що згодом були ґрунтовніше викладені в «Економічних монологах» і «Енергії прогресу», тут опущені. На якість художнього полотна це вплинуло позитивно. Твір став компактнішим і більш динамічним. Сюжет роману зовні ніби простий. На будівництві, де кранівником працює прийомний син Василя Микитовича і Софії Кирилівни, Сергій, трапилася аварія. Обірвалися стропи, і вантаж, це була цегла, забиває жінку, котра якраз і врятувала справжніх винуватців трагедії — виконроба та стропальника, відтрутивши їх із небезпечного місця. Сама ж вона відбігти не встигла. Вину за трагедію бере на себе Сергій, який знав, що то була його рідна мати Марина Кривошип, хоча насправді винен був не він. Винен був його сусіда і друг дитинства стропальник Яків, який вчасно не поміняв зношені стропи, і виконроб, який перед початком роботи не перевірив справність крана. Знаючи це, Сергій непомітно замінив надтріснуті стропи на нові. Його заарештовують. Але не витримав морального самокатування Яків і розповів слідчому, як було насправді. Сергій опиняється на свободі. Але ненадовго. Кадебісти, обманним шляхом заволодівши машинописним примірником «Формули Сонця», тепер зі шкури лізуть, щоб знайти решту. Вони приходять з обшуком на квартиру Софії Кирилівни. Сергій, знаючи, де захований рукопис і рятуючи від арешту матір, непомітно забирає його. При спробі переховати кадебісти ловлять його і вилучають рукопис. Отже, знову тюрма.

Завдяки непересічному таланту автора дія розвивається настільки стрімко, а повороти в долі героїв настільки несподівані, що читач з неослабною увагою дочитує твір до останньої крапки. Завдяки тому, що Миколі Даниловичу як художнику притаманна широка палітра зображувальних засобів, уміння популярно розтлумачувати складні явища, які відбуваються в природі й суспільстві (особливо це проявилося в «Силі Моносу»), читач непомітно для себе стає прихильним співучасником долі героїв, через яких автор висловлює своє світобачення, і разом з письменником сягає висот людського мислення.

У романі кадебістські нишпорки переслідують дружину й сина покійного творця «Формули Сонця», у реальному житті таке переслідування випало на долю самого автора. Насамперед рідні «дзержинці» подбали про те, щоби позбавити письменника засобів до існування. Його ніде не друкують, не пускають на зустрічі з читачами. А потім виключають із партії та Спілки письменників. З бібліотек вилучаються і нищаться книжки Миколи Руденка. Йому доводиться продати машину, потім дачу, і врешті-решт, щоб мати хоч якийсь шматок хліба, письменник влаштовується нічним сторожем на звалище ядерних відходів.

Та, попри все, роки жорстокого переслідування виявилися для письменника надзвичайно плідними. За цей час, окрім «Формули Сонця» та численних віршів, він написав роман «Орлова Балка», поему «Хрест», «Економічні монологи» — цей своєрідний судовий вирок Марксовому вченню про додаткову вартість, який навряд чи хто візьметься оскаржувати. Окремою книжкою «Економічні монологи» з підзаголовком «Нариси катастрофічної помилки» вийшли 1978 р. в США з передмовою відомого дисидента генерала Петра Григоренка. З гнітом комуністичного режиму Микола Руденко боровся не тільки письменницьким словом. 1976 року він разом із Олесем Бердником та Оксаною Мешко організували Українську групу сприяння виконанню гельсинкських угод. Незабаром до них приєдналися Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші сміливці. Як згадує нинішній керівник Московської Гельсинкської групи Людмила Алексєєва, таких людей на теренах Радянського Союзу найжорстокіше карали саме в Україні, і перші арешти відбулися саме в Українській Гельсинкській групі. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у радянських концтаборах було саме серед членів Української Гельсинкської групи. Та Микола Данилович знав, на що йшов, знав, що швидше рано, ніж пізно, опиниться за колючим дротом: він часто передбачав свою долю.

Завдяки діяльності групи, за кордоном почали з’являтися матеріали про політичні репресії, що відбувалися в Україні, про закриті судилища над патріотами, які не мають нічого спільного з судами. Терпіння кремлівських «світлочолих демократів» лопнуло. 27 січня 1977 року скликається засідання секретаріату ЦК КПРС, в якому беруть участь: Кириленко, Андропов, Пономарьов, Соломенцев, Катушев, Долгих, Земянін, Рябов. На ньому розглядається записка голови КДБ СРСР Ю. Андропова та Генерального прокурора СРСР Романа Руденка «Про заходи щодо припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурга, Руденка й Венцлова». Зокрема, стосовно Руденка було прийнято рішення:

«Руденка М. Д., який проживає в Києві, арештувати і притягнути до карної відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави». Сказано — зроблено. У сестри Миколи Даниловича, Таїсії, та Олекси Тихого, що проживав у м. Дружківці Донецької області, проведено обшук. Ходили чутки, що, крім писаної «зоологічної антирадянщини», у стрісі старої хати Олекси Тихого знайдено гвинтівку. З нею «вороги народу» буцімто збиралися чи то захопити будівлю ЦК на вул. Орджонікідзе (нині Банкова) в Києві, чи то штурмувати Кремль.

Судилище в Дружківці, звичайно ж, величалося справедливим і гуманним судом. Так уже велося в ті часи. Миколі Руденку «вділили» сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. До речі, судив його обласний суд, головою якого був товариш Бойко, той самий, що в незалежній Україні в іпостасі пана Бойка стане Головою Верховного Суду України. Слідом за ним за «колючкою» опиняються Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович та інші члени Української Гельсинкської групи.

На останній сторінці роману «У череві дракона» означено час і місце його написання: «1987. Майма, Сибір». Саме там після судової комедії в Дружківці та сімох років концтаборів опинився в засланні автор «Формули Сонця», бо тут було одне з місць, де дракон, голова якого комфортно розташувалася в червонозоряному Кремлі, а черево розляглося на шостій частині землі, повільно, але ґрунтовно й нещадно перетравлював усе і вся, що могло хоч якоюсь мірою загрожувати його царюванню. Ось як описує Микола Руденко мордовське рукотворне пекло: «Печальне видовище відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків».

У пеклі як у пеклі. Різний тут був люд: карні злочинці (привілейована каста, їм дозволялося бити й забивати на смерть «ворогів народу». За кожного вбитого «герою» наполовину зменшували тюремний термін), колишні німецькі поліцаї та їхні моральні антиподи — бандерівці, «лісові брати» з Прибалтики, в’язні сумління, серед яких і оповідач Андрій Карпович, у якому легко пізнається Микола Руденко. Інвалід війни з тяжким пораненням хребта, він мусив щодня по дощаному настилу, що вів на шлакову гору, вивозити з кочегарки тачки смердючого жару, натомість у кочегарку завезти двадцять тачок вугілля, попередньо нарубавши його із замерлої купи відбійним молотком. Бачачи як важко дається інвалідові ця робота, йому допомагав кочегар Михайло, здоровань, у кожному русі й слові якого відчувається сила і впевненість у правоті справи, за яку вони потрапили в «черево». Михайло добуває свій останній, двадцять восьмий, рік. Мав відсидіти двадцять п’ять, але за втечу йому доточили ще три.

Автор недаремно звів у одній кочегарці колишнього комісара й бандерівця. Адже це були недавні вороги, один палкий прибічник, а другий — ворог режиму, який обох запхав до «черева». Тут вони нарешті зрозуміли, що є дітьми однієї матері — України.

«— Еге-е, пане комісаре! Якби ми з вами десь у сорок п’ятому здибалися на плаї — скажіть, чи розминулися б заживо, га?..

Я й сам думав: не розминулися б. Усе, що чув я і читав про бандерівців, аж ніяк не схоже на те, якими згодом я побачив їх у заснованій колючими дротами Мордовії».

Михайло — дитя волі. Навіть відбуваючи три додаткових роки, він не перестає думати про втечу і розробив детальний план її. У переддень свого звільнення він розповідає про нього Андрію Карповичу і радить ним скористатися. На жаль, на волі Михайло пожив недовго. Обширний інсульт звів його в могилу.

Життя в таборі тяжке й одноманітне: робота під принукою наглядачів і відпочинок, теж не без недремного ока. Проте події, які привертають загальну увагу, відбуваються й тут. Такою, наприклад, стало припровадження в табір Якова Стріхи, колишнього бандерівця, якого заарештували чомусь із великим запізненням. Коли політв’язні оголосили голодовку на знак протесту проти грубого поводження з ними капітана Жаркова, Стріха приєднався до них. Для в’язнів сумління це була дивина. Для бандерівця такий вчинок міг мати дуже сумні наслідки. У розмові з Яковом з’ясувалося: мало того, що цей дивний бандерівець був із Донбасу, він ще й виявився другом дитинства Андрія Карповича, якого той відразу не пізнав. Так у засніженому мордовському таборі війнуло полиновими пахощами донецького степу, у пам’яті двох немолодих уже людей воскресли стежки дитинства, вибухи на шахтах, які забрали їхніх годувальників, нужда, голод, розкуркулення, що знищило село, поламало долі.

Голодовка політв’язнів вилилася в страйк. Наслідком стало те, що Яків Стріха і Андрій Карпович опинилися спершу в ШІЗО, а потім і ПКТ (приміщення камерного типу, або тюрма в тюрмі, як називали його в’язні). Це остаточно доконало хворого Якова. Не діждавшись медичної допомоги, він помер від серцевого нападу.

Роман «У череві дракона» — своєрідний пам’ятник мужнім синам України, які поклали свої кістки в холодну сибірську землю: «…мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти, їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоча насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна.

Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, які виросли на українських кістках, володіють українською мовою».

Так було в романі. А що ж пережив автор, потрапивши в сибірський табір? На стрічці мого диктофона збереглася розповідь Миколи Даниловича про ті часи, яку я, дещо скоротивши, відтворюю. «У таборах за сім років я написав багато. Точніше, за 5 років, які я пробув у Мордовії, а коли перекинули на Урал, такої можливості вже не було. У Мордовії як інваліда Вітчизняної війни II групи на важку фізичну роботу мене не посилали. Я був днювальним і міг писати. Це давало мені певність, що я не марную часу, що я творю. Це був той поплавок, за який я тримався, щоб не потонути, в розумінні психологічному, звичайно. Треба віддати належне ще й моїй дружині Раїсі Панасівні, яка своїми приїздами, своїми листами підтримувала мене. Коли в нас випадало побачення, я готував їй невеличкий „контейнер“ з мікрописьмом, де на цигарковому папері була записана ціла книжка віршів. Вона виносила їх, хоча це було надзвичайно складно. При вході в зону і при виході з неї наших рідних роздягали наголо, прощупували кожний рубчик на одязі. І все ж дружина виносила. На волі вона вірші передруковувала, давала в самвидав, вони потрапляли за кордон і там виходили друком. Ясно, що це мене гріло, надавало снаги й сил.

У таборі ми продовжували боротьбу, викрадали й передавали на волю документи, влаштовували різні політичні акції — страйки, відмовлялися від праці, зривали з себе нашивки, не дозволяли стригти себе. Звичайно, нас карали, практично ми не вилазили з ШІЗО та ПКТ. Ми з нинішнім депутатом Верховної Ради УРСР (розмова відбувалася весною 1991 p. — І.В.) Генріхом Алтуняном сиділи там місяцями. Але й у таких умовах я писав. А от коли заарештували дружину, все мені урвалося.

На Уралі, коли мене туди перевели, відбував покарання мій друг, російський поет з Умані Віктор Некіпєлов, з яким я був знайомий ще до арешту. Він лежав у санчастині і, як мені сказали, в дуже тяжкому стані. Я відвідав його. Віктор не знаходив собі місця від болю (у нього було якесь урологічне захворювання). „Миколо, рятуй, — сказав мені, — я помираю“. Я, звичайно, пішов до начальника. Потрібен, кажу, уролог для Нєкіпелова. А він мені: „Нет уролога. У нас єсть свой врач, он знает, что делать“. А тим лікарем був хлопчисько, який тільки-но закінчив медичний заклад. Він робив не те, що треба, а те, що веліло начальство. Я почав наполягати. Це геть вивело йото з рівноваги: „Вы что, приехали сюда указывать, что нам делать?“

Тоді я вийшов, зустрів Алтуняна та й кажу: „Знаєш що, Генріху, давай закличемо до страйку“. А ми там одне одного знали. Там сиділи хлопці з нашої Гельсинкської групи, з Москви були. Застрайкували. Виробництво зупинилося. Десять днів цехи, де виробляли деталі до електричних прасок, були порожніми. Уролога таки привезли, Віктора тоді ми врятували, а нас з Алтуняном знову запакували в ШІЗО. Забув сказати, що разом з урологом приїхала й медична комісія, яка позбавила мене II групи інвалідності, перевівши в III. „Ви потеряли право именоваться инвалидом войны II группы“, — сказав мені начальник.

Мене перевели на важку фізичну роботу, і було вже не до писань. Хоча писати мені й не забороняли, але все написане відбирали».

Як бачимо, для написання роману Миколі Руденку не потрібно було видумувати ні героїв, ні колізій.

У «Силі Моносу» є, сказати б, усі атрибути високоякісного художнього твору: динамічний сюжет, майстерно виписані колоритні постаті дійових осіб, іскрометні, глибокі за змістом діалоги, які ведуть люди інтелектуальні, впливові в наукових державних колах. Він захоплює з перших сторінок, але дуже скоро стає зрозумілим: аби встигнути за думкою героїв (принаймні тих, які й рухають сюжет), почуватися на рівні їхнього мислення, слід напружити власний інтелект: деякі рядки доводиться перечитувати двічі чи й більше, а потім і взяти ручку та папір, щоб записати фізичні формули і вдуматися в них. Бо це таки в основі своїй річ наукова, а великі істини осягаються нелегко.

Мабуть, ніхто з нинішніх читачів «Сили Моносу» не пригадає іншого художнього твору, де були б фізичні формули. І це не ті формули, що, буває, беруться з товстих монографій визнаних наукових світил і вводяться в художній твір для наукового антуражу. Це оригінальні формули, крім роману, їх немає більш ніде. Вони вказують шлях до того, як заглянути за межу, де вичерпується сучасна фізика і вступає в права те, що йде після неї, тобто метафізика. А останньої радянська наука не визнавала. Отже, формули Миколи Руденка — то не довільний набір цифр і латинських літер, це відкриті ним і коротко записані космічні закони світобудови. Це свого часу підтвердив американський фізик-теоретик, професор Стенфордського університету Роман Татчин. Ознайомившись із рукописом, він написав автору: «Перевіривши ваші рівняння, я бачу, що вони справді правильні. Додавши ще пару ліній, я дійшов до ще двох сталих. Потрібно вам знати, що ті дві сталі є добре знані в сучасній ядерній фізиці, вони називаються „довжина Планка“ і „маса Планка“.

… Ваша структура монад становить модель, якою зручно видобувати вищезгадані сталі. Поза тим дальші інтерпретації чи заяви щодо прикмет „монад“ як „розум“ чи „мислення“, я вважаю, переступають границю фізики і переходять у метафізику».

Коли роман «Сила Моносу» був оприлюднений у журналі «Вітчизна», я попросив свого доброго знайомого доктора фізико-математичних наук професора Михайла Курика прочитати твір. Через деякий час він зателефонував мені й сказав, що річ надзвичайно цікава не тільки в художньому, а й науковому плані. А ще додав, що з двох наведених там фізичних формул можна вивести ряд фундаментальних констант, які визначають будову Всесвіту. І пошкодував, що в романі немає виводів цих формул, вони подаються, так би мовити, в готовому вигляді.

Зустрівшись з Миколою Даниловичем, я запитав, чому він не оприлюднив виводів формул і похідних із них? Його очі примружилися у мудрій посмішці:

— Над цим хай фізики потрудяться. Я написав те, що було мені дано і велено передати людям.

Не пригадую чому, але ми цієї розмови не продовжили. Очевидно, він думав, що я знаю, Хто й коли дав йому ці формули. Можливо, це був Той, хто з’явився йому в стовпі вогню, що впав на голову в Кончі-Озерній? А може, й не там, бо то була перша, але не остання зустріч зі Світлом чи Світовим Розумом.

Письменник сам чудово розумів, що його твір, точніше наукові формули, які є в ньому, декому будуть не до шмиги. В одній із приміток до роману він зазначив з цього приводу: «… ніхто із знавців фізики не міг заперечити формул по суті — від них просто відмахувались як від чогось такого, що перебуває за межами фізичної реальності. Приблизно так, як від перпетуум-мобіле.

Ось чому з’явився цей роман: автор за його допомогою прагне розкрити філософську сутність субстанціональної фізики — тобто такої фізики, яка перебуває на грані фізичного й метафізичного. Час її народження вже наспів. Кому ця ідея не до вподоби, той знайде дуже простий вихід — відкине геть цю книгу. Автор, чемно вклонившись, погодиться з такою критикою: читач завжди правий».

І все ж я чомусь певен, що серед майбутніх читачів «Сили Моносу» знайдуться й такі, хто зрозуміє не тільки формули, а й те, що Микола Руденко, мабуть, першим у світі відкрив і науково обґрунтував будівлю Всесвіту, в якій є місце для Бога.

Майстер епічних полотен Микола Руденко досконало володів також прийомами й засобами драматургії та «малої прози», в чому читач легко переконається, прочитавши вміщені в книжці драматичні твори та оповідання.

1987 року, не добувши на засланні лише рік зі свого дванадцятилітнього терміну «перековки», Микола Данилович з дозволу властей разом із дружиною, яка теж відбувала заслання, виїздить на лікування до ФРН, а невдовзі до США, де подружжя знайшло політичний притулок. Звідти він регулярно виступає по радіо «Голос Америки» та «Свобода», розвінчуючи горбачовську «перебудову» і пророкуючи їй безславний кінець.

1990 року його запрошують в Україну для участі в Міжнародному фестивалі української поезії «Золотий гомін», який відбувався у Києві та Львові. Зустрічали його тріумфально. Але велика радість незабаром спричинила для нього велике горе: повернувшись зі Львова, він буквально через кілька днів осліп на єдине видюще око. Лікарі сказали, що це наслідок колишніх стресів та недавніх приємних емоцій. Микола Данилович, звичайно, не бажав змиритися з вічною темрявою. Поїхав до Одеси в знаменитий інститут Філатова. Там його ретельно оглянули, і професор Олександр Новохацький пообіцяв хоча б не повністю, та все ж повернути зір давно сліпому лівому оку. Може, мовляв, перебитий колись нерв оживе.

Він сконструював для пацієнта спеціальні окуляри, які радше нагадували собою пристрій для роботи в шкідливому середовищі, і показав, як тренувати сліпе око. І ось одного дня, глянувши на монітор комп’ютера, письменник побачив літери. Боячись повірити в таке щастя, він заплющив очі, а розплющивши, глянув ще раз. Літери не зникли! Він негайно зателефонував до свого рятівника в Одесу, щоб поділитися радістю. Олександр Сергійович ще чи не того ж самого дня виїхав до Києва, не забувши прихопити свою апаратуру. Він довго й на всі лади розглядав око Миколи Даниловича, попросив його прочитати слово на моніторі комп’ютера, потім самому щось написати і нарешті знічено сказав:

— Не знаю, Миколо Даниловичу, як ви можете бачити. Нерв вашого ока не ожив, як я сподівався, він, як і раніше, мертвий…

Однак око з мертвим нервом бачило. Воно було письменникові вікном у світ впродовж усіх його подальших років життя. Хто дав йому це світло? Щиро сповідаючись у своїх спогадах, він писав: «Хто мав зустріч з Богом, той справді не називає його ім’я всує. Коли тебе палитиме космічним полум’ям упродовж трьох діб, на язиці нечасто з’являтиметься ім’я Бога; зате весь ти будеш наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос. Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа, — Батьком. Отож і я подумки кликав на допомогу Небесного Батька. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі рятував від клінічної непорушності — вперше після поранення, коли я, наперекір прогнозам лікарів, звівся з ліжка і почав ходити, вдруге — через сімнадцять років, коли підказав мені, як належить врятуватися від остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози лікарів і відібрати в мене здатність рухатися. Те ж саме сталося з очима і з хворобою сечового міхура, котру досвідчений лікар визнав невиліковною».

Іноді мені здавалося, що Микола Руденко наперед знає програму свого життя, знає навіть, коли поставить у ній останню крапку. Такою була ця незвичайна людина, саме життя якої, її місії на Землі залишаються нерозгаданою загадкою.

Його творчість і правозахисна діяльність були високо поціновані міжнародною громадськістю і в незалежній Україні. Йому присвоєно високе звання Герой України, він дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк), почесний член французької та японської секцій ПЕН-клубу, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та літературної премії ім. Володимира Винниченка, нагороджений бойовими нагородами.

Помер Микола Данилович Руденко 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі.

Іван ВЛАСЕНКО

У череві дракона Роман

І. За колючим дротом

1

Був у мене свій привілей: я мав право озирати наїжачений багатьма рядами сталевої колючки, забудований похмурими казармами, заметений кучугурами снігу лісовий прямокутник концтабору з висоти сторожової вежі. Цю висоту створювала шлакова гора, на яку я виштовхував тачку, наповнену смердючим жаром — щоденним випорожненням табірної кочегарки. Ніхто, окрім кочегарів та їхніх підручних, не мав права підійматися на цю гору.

Печальне видовисько відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків.

Завершувався 1978 рік — другий рік мого ув’язнення.

Незважаючи на застарілу фронтову інвалідність, мене призначили в кочегарку робочої зони — я мусив підвозити до казанів вугілля та видаляти зашлакований попіл, що ятрив легені чадним газом. Слід хутко вибігати з тачкою по круто настелених дошках на вершину шлакової гори, щоб сині вогники над шлаком не встигли позбавити тебе притомності, а з вугільної купи, що вища від самої кочегарки, добувати вугілля доводилося шахтарським обушком. І це було не легше, ніж у забої. Вугілля завозили восени. Спершу його поливали дощі, відтак наскрізно сковували сорокаградусні морози — купа перетворювалася на суцільний моноліт, що переймав міцність гірської породи. Нарубати й підвезти до казанів двадцять тачок за зміну — ото й був мій обов’язок. Куфайка парувала на морозі — до наступної зміни не встигала висохнути.

Кочегар Михайло нерідко, відтрутивши мене, хапався за обушок або налягав на тачку і якось ніби не вивозив, а викидав її на шлакову гору. Там він і полишав тачку, щоб я також почувався при ділі: адже ж її, вже порожню, належало спустити вниз і поставити біля дверей кочегарки.

Ми з Михайлом — ровесники: обидва двадцятого року народження. Михайло вже відбув двадцять сім років тюремного й табірного терміну — через рік його мали вивести за ворота: йди, чоловіче, — ти вільний. Двадцять вісім років набралося тому, що до його бандерівської двадцятьп’ятки долучилося три роки за втечу. Спіймали аж удома: не витерпіла душа, повела в рідне село, де його парубоцька любка ростила синів якомусь безногому зайді. Думалося: тільки зазирну до Настиного подвір’я — та й гайну до лісу. Солдати навалилися ззаду, із-за спини — вони чатували на Михайла в засідці близько місяця. Знали про це навіть вербові кущі в лузі — знали, та мовчали. І хоча б молодий був, а то, можна сказати, вже вельми підтоптаний.

Іноді Михайло здавався мені ходячим карпатським бескидом — таке в ньому все було дебеле, надійно поставлене на землю. Плечі круті, якісь навіть нелюдські — мовби призначені для того, щоб вивергати гірські брили й гатити ними провалля. Кисті рук нагадували оброблені сокирою дубові колоди — із тих, що пролежали у воді років півтораста. Обличчя в молодості було, мабуть, вродливим, а тепер його найвиразнішими рисами були відкритість і доброта. Михайло створений не для війн нашого століття, коли людська дрібнота легко винищувала велетнів. Я не міг уявити його в бункері, хоч знав: він просидів під землею років декілька — взяли його чекісти за два літа до смерті вусатого московського диктатора.

Була іще одна риса в обличчі Михайла: коли він усміхався, з глибин його єства висвічувало щось зворушливо дитяче, безпорадне — здавалося, цього велетня міг скривдити школяр-шибайголова. Інколи на його обличчі, як мигавка на вечірньому небі, з’являлося сяйво, породжене природним гумором. Тоді Михайло називав мене паном комісаром.

— Еге-е, пане комісаре! Якби ми з вами десь у сорок п’ятому здибалися на плаї — скажіть, чи розминулися б заживо, га?.. Тепер, бач, біля одного дишла ходимо. Чи то ж не чудасія?..

Я й сам думав: не розминулися б. Усе, що я чув і читав про бандерівців, аж ніяк не схоже на те, якими згодом я побачив їх у заснованій колючими дротами Мордовії. Михайло немарно називав мене комісаром: у свої двадцять років був я політруком роти, війну завершив замполітом окремої частини. «Орденоносний майор, а, бач, опинився в дисидентах», — дорікали мені чекісти на допитах.

— Чого ж мовчите, пане комісаре?

— Не розминулися б, пане Михайле. Ваша правда.

Із мороку кочегарки на нас котилися два паровози — вони бігли поруч, як на плакатах тридцятих років: «Хто кого?» Ті плакати — єдина окраса мого дитинства, бо інших окрас ми не бачили. А проте мордовські паровози були всього лишень двома паровозними казанами, вмурованими в залізобетонні постаменти не заради високої честі, а заради високотемпературної пари, що нагрівала камери, де сушилось дерево. Наше невільницьке підприємство виготовляло тисячі, сотні тисяч корпусів для «ходиків» — як не дивно, а сільські годинники минулого століття мали й досі попит на неосяжних просторах Росії.

Часом заплющиш очі — і поринаєш у напівсон чи марення. Тоді казани обростають колесами й шатунами, все це починає рухатися — стіни кочегарки розвалюються, мов під ударами двох могутніх таранів. Підминаючи під колеса концтабірні паркани, шматуючи залізне павутиння загорож, ми з Михайлом мчимо на двох вороних парот возах: «Хто кого?» Ні, то вже не соціалізм кричить капіталізмові, а зек зекові: «Хто кого?..»

Мабуть, без отаких марень за колючим дротом не прожити й року, не кажучи про мої сім. А про три Михайлові десятиліття я й подумати боюся: то вже ціле людське життя — і воно лишається десь поза межами моєї уяви. Принаймні я не здатний уявити, що на двадцять восьмому році концтабірного животіння міг би отак спокійно когось повчати, як мене повчає Михайло.

— Ось я виставлю свій прощальний чай — просітеся на моє місце, Андрію Карповичу. Тутка слід одну хитрість засвоїти: ніколи не ворушіть жару в казані! Дехто тільки те й робить, що кочергою в топці скрегоче. А я за кочергу беруся лише тоді, коли казан від шлаку треба звільняти. Наприкінці зміни. Ви це помітили, пане Андрію?..

Правду кажучи, я на це не звертав уваги. До того ж мої літературні уявлення про професію кочегара були здавна прив’язані до кочерги.

— Але ж треба дірки пробивати, бо погасне.

— Не треба, — повагом заперечив Михайло. — Дайте казанові життя — коби сам почав дихати. І не заважайте йому, ради Бога. Підкидайте час від часу вугілля — та й годі. Про кочергу до кінця зміни забудьте. Вам же менше клопоту. Оце, власне, й уся наука.

Михайлові років п’ять не дозволяли кочегарити в робочій зоні — його особова картка була перекреслена червоною лінією, що означало: «Схильний до втечі». Та вже коли залишився рік — дозволили.

Як тільки на душу лягав тягар, я просив Михайла знов розказати про його втечу. Мені була вже відома кожна подробиця, я й сам зміг би оповісти незгірше від нього, та ми обидва — піддавалися чарам споконвічної людської боротьби за звільнення із тюремних стін (сюжет сюжетів!) — і тоді мордовська хурделиця марно ламала сипучі крила об дерев’яні стіни кочегарки — ми її не чули…

Сталося це в 1972 році. Дощі не випадали всю весну й літо, почалися лісові пожежі. Горіли не тільки ліси — горіли глибокі торфовища. Здавалося, то пекло ген попід землею крадеться до людських поселень, щоб живцем проковтнути грішних і праведних. Небо вкрилось не хмарами — чорна пелена підіймалася з землі, сонце було схоже на нічне світило. Звідусюди долинало поодиноке ревище корів — їх і в Мордовії мало, але досить, щоб людська туга зростала від жалісних благань нещасної худобини. І хоч зеки були відгороджені від цілого світу, якось таки й до їхніх вух докочувалися оповідки про бронетранспортер, що провалився в підземний жар разом із солдатами, про добровольців-пожежників, яких відрізало лісове полум’я — їхні душі, покинувши на згарищі обгорілі кістяки, тепер вільно шугали поза димовими хмарами й бачили чисте, незатьмарене сонце.

Пожежа насувалася й на концтабір, де відбували кару так звані особливо небезпечні державні злочинці. Головно це були діди, що колись виконували обов’язки поліцаїв на окупованих німцями територіях. З них адміністрація мордовських таборів вербувала викажчиків (сук), через те бандерівці й лісові брати з прибалтійських республік гидилися ними. Політв’язнів було порівняно небагато — вони трималися осібно, згуртовано. З них не можна вихопити жодного, щоб на його захист не піднялися всі інші. Це викликало серед в’язнів загальну повагу, легенди про політиків перепурхували через колючі вервечки концтабірних заборонок. Їхня популярність неабияк бентежила адміністрацію.

А пожежа насувалась все ближче й ближче. Невдовзі старі бувальці почали показувати на сторожові вежі: там були прорубані отвори, із яких стирчали крупнокаліберні дула. Вранці наступного дня кулеметні гнізда з’явилися просто над парканами. На поспіхом споруджених помостах чергували кулеметники, часом в офіцерських погонах. В робочу зону виводили тільки кочегарів і сушильників деревини, всі інші купчилися по казармах. Точилися суперечки, люди не боялися висловлювати найпохмуріші прогнози — і не завжди цензурними словами. Суки принишкли — у них не було надії на якусь іншу долю: що всім разом, те й кожному зокрема.

— Начальство поспішає офіцерські родини вивезти. А нас усіх під машинку — можете не сумніватися. Пожежа все спише.

— Ми не засуджені до страти. Це ж свавілля.

— Законник знайшовся! Моліть Бога, щоб вітер відвернув. Це наш єдиний порятунок.

— Подивіться, як розставлені кулемети. В зоні не лишається квадратного метра, що не прострілюється.

— А в казармах?

— Ха! Підпустять червоного півня — сам із казарми вискочиш. Мов корок із шампанського.

Тим часом у робочій зоні кочегар Михайло й сушильник Гриць готувалися до втечі. Вони давно задумали втечу — отож іще раніше запаслися гумовими трубками від клізм, поплавками із пінопласту, щипцями-кусачками. Розрахунок був простий: тікати через басейн, за допомогою якого із залізничних платформ подавалися колоди в робочу зону. Їх звалювали у воду й баграми проштовхували на ту половину басейну, яка містилася вже на території концтабору. Отвір до самого забетонованого дна перекривали потім залізними воротами. Але Михайло помітив: поміж воротами й стіною басейну лишалося півметра, що були густо засновані дротяною колючкою.

У басейні плавало з десяток соснових колод — саме під ними й поховалися у воді наші втікачі. Поплавки з пінопласту, що передбачливо був покритий сосновою корою, тримали кінці гумових трубок на поверхні води, дихалося неважко. Щипці-кусачки в Михайлових руках були інструментом бездоганним.

Невдовзі при самому дні з’явився отвір, через який зеки вилізли в частину басейну, яка містилася вже поза табором. Тут їм довелося просидіти під водою найдовше: лісова пожежа наближалася до робочої зони. Полум’я, мов велетенський крилатий ящір, перелітало з сосни на сосну — тріщало, бурхало, ґелґотало. То гнів, то лукава лагідність вчувалися в полум’яній стихії. Ніби навіть умовляння бісівське: не тікайте від мене — я пригорну вас до грудей, вам буде затишно й солодко.

Сторожова вежа бовваніла неподалік від басейну — саме це й посилювало небезпеку. Рятувала товста соснова колода, що плавала й тут, де вже починалася воля. Михайло завважив ту колоду раніше, а тепер, намацавши її пальцями, сантиметр за сантиметром підштовхував до залізниці. Треба було діяти так, щоб здавалося, ніби вітер штовхає колоду. Поза нею вартовому не видно було голів, що інколи виринали з води.

Пожежа допомагала вартувальникам: вона освітлювала басейн, залізницю й платформи на колії ліпше від прожекторів. Але пожежа водночас допомагала й утікачам: вартовий на вежі дивився не в басейн — він дивився у житлову зону, де ось-ось мали обізватися кулемети.

Втікачі непомітно вилізли з води, перебігли попід платформою і невдовзі, лежачи на узліссі, зважували ситуацію: куди дме вітер і в якому напрямку слід їм рушати, щоб не вскочити із води та в полум’я?..

І в цю мить сталося неймовірне: вітер, круто розвернувшись, погнав лісове полум’я геть від табору. Отже, кулемети мають мовчати. Тим часом втікачі, перехрестившись, рушили в далеку дорогу. Але то вже була інша повість.

— А як же Грицько?..

Тепер наш діалог нагадував якесь священнодійство. Запитання й відповіді давно відомі наперед. І, мовби повторюючи слова ненаписаної трагедії, завчено відгукувався Михайло:

— Його взяли на тиждень раніше. Вдома взяли, від дітей. Вигадали додаткові злочини, розстріляли одразу ж після суду. Насправді мене б належало розстріляти — я його підбив. — І після скорботної паузи додавав: — Завжди одного розстрілюють.

У цій завченості було щось страшне — ніби знов і знов повторювався розстріл.

Так, я вже знав: якщо втікає двоє або декілька — завжди одного розстрілюють. Найчастіше під час затримання: за вигаданий опір, за небажання спинитися тощо. Це неписане правило діє й сьогодні, коли пишуться ці рядки. Виграш подвійний: і закон виглядає гуманно, і страху більше, бо неможливо передбачити, на кого впаде смертельний вибір.

Часом я думав: як могли ці двоє літніх чоловіків виявити таку легковажність? Адже ж вони підготували втечу задовго до пожежі. Їм лишалося дожити в таборі по кілька років — навіщо ж було ризикувати? А коли вже втекли, чи варто було приходити в рідне село? Хіба ж не ясно, що там на них чигала засідка?

Грицька ще можна якось збагнути: потягнуло до дітей. А як зрозуміти Михайла? Це було те життя, якому не судилося продовження в дітях. Жіноча ласка для Михайла обмежилась цнотливими поцілунками — двадцятилітнім парубком він рушив на війну, яка вже не відпустила його до коханої Насті. Чого ж він зазирав до її обійстя? Хіба ж незрозуміло, що за чверть століття Настя перестала бути дівчиськом, котре його колись цілувало!..

Та, мабуть, людину в цьому світі веде не лише логіка — існує те, чого ми не здатні навіть назвати, не тільки пояснити.

2

Є в таборі видовиська, що підтримують душу в’язня, не дозволяючи їй відпасти від Небесного Вогню, який живить своїм промінням кожну стеблину на земній кулі. Хай у тебе відібрано простір, хвилясту лінію небосхилу, луги й ріки — хай ти позбавлений усього, що є звичним світом кожної людини. Таким звичним, що тобі й на думку не спадає, як може цього не бути. А, виявляється, може! І коли твоє око на роки й десятиліття відрізане від бачення, що сягає через луги й переліски у простір, який ніде не кінчається, тоді воно мимоволі підносить твою думку понад зубчастий, оповитий дротами, табірний паркан, де двічі на добу відбувається полум’яне дійство природи: схід і захід сонця. День за днем споглядаючи оте дійство, поволі усвідомлюєш, що тюремники залишили тобі не так уже й мало. А по суті, залишили головне: душа твоя п’є снагу із одвічного джерела життя — отже, має змогу жити й радіти. Відтінки й переливи барв, якими багате небо у хвилини народження світила та його вгасання, — то є незрівнянне багатство в’язня, божественні крила його душі.

Є в одній із житлових секцій іще видовисько, до якого ніхто не байдужий. Важко сказати, як воно виникло — з наміром чи без наміру чиновних осіб, які обирали місце для казарм. Мабуть, таки з наміром, бо ці особи, як правило, непогані психологи.

Саме зважаючи на оті чиновні наміри, в’язні, не змовляючись, проминали вікно, із якого видно світ поза дротяними заборонками. Всього лише одна картинка, одна сцена, яка не часто мінялася: стіжок сіна, до якого інколи виходила молода мордвинка. Насмикавши оберемок, вона вислизала із кадра. Тільки й того. Але ж трохи далі починався березовий гай, що дражнив своїми стежками й росяними травами. Та й сама мордвинка чомусь на свою буденну роботу зодягала квітчасту хустину, котра волала яскравими барвами. Може, вона знала, що на неї задивляються зголоднілі чоловічі очі? Авжеж знала! В Мордовії концтаборів більше, ніж колгоспів, — майже кожна сім’я має когось, хто працює в таборі.

Давно було вивірено: хто піддався отим чарам, той через рік-два втрачав стійкість, робився згідливим та покірним — починав белькотіти про якісь натяки начальства, з яких випливало, що його справу десь переглядають і він ось-ось вийде на волю. Та навіть найзапопадливіші суки відбували свій термін до кінця — це було добре відомо кожному зекові. Отож не слід клювати на лиху наживку — кому відміряно півтора десятиліття, той передовсім повинен зберегти здоровий глузд.

Двадцять п’ять тепер не давали — мій друг Михайло та ще з десяток бандерівців і прибалтів належали до так званих «інерційних».

Тюремники полюбляли «вчені» слова: рідко хто з них не вчився на юридичному факультеті. В країні склалося так, що незліченна армія дипломованих юристів намагалася упхати тебе в тюрму — і лише одиниці з них виступали оборонцями. Оборонців здебільшого призначав суд — через те вони виконували свої обов’язки формально. Отже, по суті, ніхто не захищав від державного звинувачення — вважалося, що держава не помиляється. І довго так вважалося — більше, ніж півстоліття. Коли на місце Бога стає держава, тоді вона привласнює собі й те, що належить Богові.

Що ж означало оте слівце — «інерційні»? Щоб зберегти рабську працю, якийсь час по війні не існувало смертної кари, але термін ув’язнення так званим військовим злочинцям становив чверть століття. Отож вони часом «за інерцією» доганяли й переганяли тих, хто приходив пізніше — коли вже таких строків не існувало.

Наш колега Семен Гейць на дисидентських чаюваннях так висловився про бандерівців та лісових братів прибалтів:

— Їх слід вважати військовополоненими, а не зрадниками батьківщини. Яку батьківщину вони зрадили? Радянський Союз ні психологічно, ні мілітарно не встиг стати їхньою батьківщиною. Для кожного з них батьківщиною лишалася земля, де впродовж тисячоліть жив їхній народ. Саме цю землю вони й боронили. Де ж тут зрада? Навпаки!.. Хто розтоптує патріотизм переможених, той знецінює патріотизм переможців. Рубає сук, на якому сидить. Рано чи пізно це дається взнаки.

Так казав Семен Гейць — людина фізично безпорадна, підсліпувата, короткозора. Та коли він починав говорити — де й бралася в нього сила!

Ми з Михайлом виходили на зміну саме тоді, коли зеки поверталися з робочої зони. Чи призвичаїться коли-небудь моє око до такого згромадження людських обрубків? Чи вухо моє довго ще зможе витримувати скрипіння десятків дідівських милиць? Коли мете хурделиця й холодна темрява ковтає безликі постаті — як мені шкода оцих нещасних! Так, я знаю, що серед них є справжні кати — особливо серед колишніх поліцаїв. Але ж безногими та безрукими вони стали вже тоді, коли разом із совєтами рушили на Берлін, щоб власною кров’ю змити вчорашні злочини.

— Розстебни бушлат, — наказує прапорщик людині на дерев’яній нозі. — Пора звикнути. Розстібатися слід на підході. Інших затримуєш.

Дід на милиці, незграбно потупцювавши, ворушить костуром порожній рукав бушлата.

— Сам розстібай. Хіба не бачиш?..

Виявляється, окрім лівої ноги, в нього немає іще й правої руки. А ліва рука за допомогою костура утримує від падіння його важке тіло. Це Приходько — недавній директор спиртово-горілчаного заводу. Його арештували два роки тому. Коли скінчиться термін ув’язнення, Приходькові має стукнути сімдесят п’ять років. Чи доживе?..

Нас із Михайлом також обмацують — мов ретельна господиня обмацує курку, перевіряючи: має вона знестися чи ні? Принизливий обряд, який зеки називають шмоном.

Коли ми трохи відійшли, Михайло смикнув мене за рукав куфайки.

— Поглянь туди, ближче до виходу. Бачиш нового? Це з наших. Позавчора прибув.

Я кинув оком на чорні постаті серед заметів — і завіяні снігом люди здались мені підстреленими граками, що не здатні летіти в тепліші краї, де сніг випадає нечасто, всю зиму триває благодатний чорнотроп.

— Бачиш?..

— Це отой кощавий?

— Авжеж. Видно, нездужає чоловік. Тюрма кого завгодно до кісток висушить. Ми його файно підгодуємо.

Так було заведено в таборі, що в день прибуття нового зека бандерівці кликали на чай бандерівця, політики — політичного тощо.

— Боюсь за нього, — мовив Михайло.

— Чому?

— Прикипів до вікна, не відірвеш. Цей черв’як підточує душу, мов плодожерка грушу. Може б, ви з ним побалакали?

Я непевно знизав плечима, на цьому розмова про нього й увірвалася. А наступного дня я зайшов до секції, де жив Михайло. Було це в неділю, в’язні займалися хто чим — лагодили одяг, читали вчорашні газети, писали листи. Біля сакраментального вікна застигла кощава постать у чорному з нашивкою на грудях, із якої можна взнати прізвище в’язня та номер загону. Нас називали чорнобушлатниками — на відміну від в’язнів особливо суворого режиму, що були вдягнені в зеленаво-смугастий одяг. Але той і той одяг після прання однаково линяв, ледь не вдвоє збігався — і вже десь місяців за три новий в’язень не відрізнявся від старих. Чорна куртка ставала брудно-сірою, штани вужчали й потворно коротшали — їх доводилося знизу доточувати випадковими шматками іншого кольору. У всіх нас вигляд був жалюгідний — якщо хтось хотів у такий спосіб принизити нашу гідність, то він, безумовно, досягав мети.

Кощава постать, що непорушно стояла біля вікна, поки що виглядала пристойно — якщо можна так сказати про людину, на якій, видно з усього, навіть дорогий костюм повинен висіти, мов на жердині. У сивому віночку волосся, що вже трохи відросло після стрижки, лисніла відполірована літами лисина. Серед сивини зрідка яскріла червона мідь — можна було вгадати, що цей чолов’яга був колись полум’яно-рудим. Брови також сиво-руді, а на обличчі вгадувалося давно розгублене ластовиння. Тепер це просто був глиняний колір шкіри. Як у всіх кощавих — переважно хворих на виразку шлунка — обличчя бандерівця було зморшкувате, ніс загострений, а очі глибоко позападали. Вони визирали із кістлявих очниць, мов жовтороті шпаченята зі своїх гнізд. Нашивка на грудях свідчила, що її власник мав доволі виразне українське прізвище — Стріха. Те прізвище збудило в моєму мозкові якийсь сигнал, але він так і не оформився в певну інформацію.

Помітивши мене, Стріха втягнув голову в плечі, скулився, але вікна не лишив. На мить мені здалося, що поміж нами проскочила якась іскра — щось телепатичне. Та ці таємниці людської сутності не піддаються жодним поясненням — в такому разі ліпше визнати, що тобі це просто видалося.

Нічого не мовивши, я відійшов. Відтак ми двічі випадково наштовхувалися один на одного — і кожного разу мені здавалося, що Стріха щось хоче сказати, але не наважується. Складалося враження, що він мене знає. Проте звідки міг знати мене якийсь там бандерівець? Правда, я чимало їздив по Вкраїні з літературними виступами, але ж моє ім’я звучало скромно, зали не ломилися від слухачів.

Минув місяць. Якось під час виходу в робочу зону капітан Жарков так крутнув руку Семенові Гейцю, що вона розпухла, мов колода. Капітан був невдоволений тим, що Гейць мляво повертався під час шмону. Він і справді повертався мляво — йому нездужалось, але температура була майже нормальна. Лікар йому відмовив у звільненні від роботи. Всі політв’язні, як це ми робили завжди, написали скарги на капітана. За Жарковим такі садистські виверти водилися й раніше. І завжди він обирав найслабшого. Скарги наші лишилися без відповіді. Тоді ми оголосили колективну голодовку.

Перед відбоєм до мене підійшов Семен Гейць. Руку він тримав на черезплічнику, під очима з’явилися синці. Він сам себе називав книжковим черв’яком. А проте це легко вгадувалося з його вигляду: вузькоплечий, кволий, забарний. І завжди з книжкою. Семен так умів пірнути в себе самого, що його слід було раніше розштовхати, а тоді вже починати з ним якусь розмову. Та цього разу Гейць аж світився від збудження.

— Андрію Карповичу! До нас приєднався Стріха. Теж голодує. І заяву написав.

Це справді була надзвичайна подія. Терміни ув’язнення у бандерівців були незрівнянно більші від наших, отож слід було так витрачати сили, щоб завчасно не згоріти в сутичках з тюремниками. Крім того, траплялося чимало випадків, коли найзатятіших перепускали через суд, котрий доволі швидко знаходив «додаткові злочини» — і тоді людину розстрілювали. Або, як казали в’язні, підводили під вишку. Вранці, коли табір вирушив до їдальні, а голодувальники тим часом займалися іншими справами, я запитав Стріху:

— Навіщо ви це зробили?

— А ви навіщо? — буркнув він якось болісно, мовби я його скривдив. Зрозумівши, що розмова зараз не складеться, я відклав її на вечір.

Протягом трьох днів голодувальникам належало працювати разом з іншими, відтак їх мали ізолювати. Нам із Михайлом випала денна зміна. За годину перед закінченням зміни до наших вороних (так Михайло величав казани) завітав Приходько. Його призначили відповідальним за сушильню — зеки жартома називали Приходька паном директором. Приходько також умів пожартувати. Поговоривши з ним хвилин двадцять, ти вже не звертав уваги на його каліцтво — стежив за обличчям, що світилося гумором. Але сьогодні він був неговіркий, похмурий. Усівся в запорошеному вугіллям кутку, де на дошки було накидано старих бушлатів — ми там інколи перепочивали. Загострена донизу деревина, що слугувала протезом ноги, була націлена на нас із Михайлом. Важке тіло привалилося до стіни, єдина рука не випускала костура. Враження було таке, ніби Приходька ось-ось ударить серцевий напад.

— Панові зле, — занепокоєно мовив Михайло. — Ось валідол.

Але Приходько заперечливо крутнув головою.

— Не треба… Щойно старший кум зі мною розмовляв. Самі знаєте, чого домагався.

Кумом називали опера. Старшим кумом — також опера, але від КДБ. У нашому таборі ці обов’язки виконував майор Крилов. Чого він домагався — можна було й не пояснювати. Майже кожному пропонував працювати «на фірму» — і хто давав згоду, тому назад стежки вже не існувало. Із завербованим зеки скоро уникали будь-якого спілкування, людина ставала безнадійно самотньою — і то вже був шлях до загибелі.

— Ви гадаєте, я справді щось від них приховував? Де там! — бідкався Приходько. — Усе виклав іще років тридцять тому, коли з госпіталю виписався… А мені у відповідь: «Живіть спокійно, Макаре Трохимовичу. Ніхто вам лихого слова не скаже. Ви свої гріхи кров’ю змили». І що ж ви гадаєте? Тридцять років ніхто ні слова. А відтак буцім на бесіду викликали. І такі ж вони люб’язні. Куди твоє діло! Ледве не цілуються зі мною. Почали мене умовляти, ніби моя згода була потрібна. Мовляв, нові обставини відкрилися. Ваш підрозділ брав участь у каральній акції проти партизанів. А ви це приховували… Ах, Боже ти мій! Як же я міг приховувати? Раз їм відома моя частина, то й усе інше відомо… Дав я тоді дрижака, що й казати. Але ж не сам я до німців переметнувся — вони всю нашу роту в полон захопили. Куди ж було діватися? Тільки на той світ… Ну, стріляв по болоту, через яке партизани відходили. Та хіба ж я нехрист який, щоб по своїх стріляти? Усі кулі по молоко ганяв…

Ми з Михайлом мовчали. Про що було говорити? Таких розмов тут уже ніхто не слухав — лише удавали, що слухають. Але те, що Приходько мовив далі, становило певний інтерес.

— Я, Андрію Карповичу, — звертався він до мене, — добре розчовпав їхню політику. Це, знаєте, політика сільської господині, що грядку порає. Еге!..

— Як це розуміти? — запитав я, ховаючи усмішку.

— А так. Сьогодні один овоч поспів, завтра другий… Ви погляньте: держава двічі нас використала. Спершу використала як солдатів — вдали, що не знають про нашу службу в поліції. Навіщо знати? Нехай собі йде в окопи. Уб’ють — перед Богом відзвітує, а виживе — перед державою… По війні забирали тих, хто здоровіший та міцніший. Сталінські будови комсомолові приписували, насправді… А з мене яка користь? Та надходить час, коли й пустотілу редиску виривати доводиться… Тут що головне? Щоб для пропаганди харч не виводився. Патріотичне виховання… В газетах нас так розписують, ніби ми тікали, ховалися, а пильні чекісти через тридцять років виявили.

А хто з нас ховався? Щось я таких не знаю. Просто в чекістів свій розклад є — коли кого хапати… Ось вам і друга користь від нашого брата. Є ще й третя…

— Яка?

Це запитав Михайло.

— Ось яка. Ми для чекістів — ніби солідол високоякісний. Вони нами свою машину змащують. Якби нас не було, навіщо їх стільки? Отож нас треба економно використовувати, щоб на довше вистачило. Бо як нас не буде — їх теж скорочувати почнуть. Хіба ж не так?..

3

Як правило, ми збиралися в умивальнику. Місце незатишне, зате наглядачі не могли причепитися: жодна інструкція не забороняла «зборища» в межах секції. Бо як можна заборонити те, що становило суть табірного життя? До того ж нас і зігнали в табори, щоб ми купчилися в тісняві. Отже, «зборища» — ініціатива не наша, нас зібрали докупи самі відомі органи.

Майже завжди це були колективні чаювання. Чаю ми отримували по 50 грамів на місяць — слід було дивуватися, як його нам вистачало. Щоправда, ми заварювали «вторяки», «третяки» тощо. А на додаток мали доволі мордовської «кави»: висушене коріння кульбаби. Треба мати розвинену фантазію, щоб це коріння здалося кавою, але фантазії нам не бракувало.

Та цього разу чаювання було скасоване: адже ж ми почали голодовку.

Першим узяв слово огрядний, широколиций Сидоров:

— Колеги! Ми ще не знаємо цього Стріху — що воно за птах. Але ж добре знаємо, що ніхто із бандерівців до в’язнів сумління не належить, це факт. Слід подумати: а чи немає тут якоїсь тонко розробленої провокації. Скажімо, йому доручено втертися до нас у довіру.

Семен Гейць гаряче заперечив:

— Хто-хто, а бандерівці — люди надійні. Це вам не поліцаї. Завважте: якщо десь в Африці люди виборюють національну незалежність — наші газети оголошують їх героями століття. Якщо ж те саме відбувається на околицях власної держави — це вже вороги прогресу, бандити тощо. Треба володіти курячим мозком, щоб цього не бачити.

Сидоров обурився:

— Може, в мене й справді курячий мозок, але ж є загальне визначення, кого слід вважати в’язнями сумління.

Я запропонував вислухати самого Стріху. Гейць хотів збігати по нього, але я зупинив. В суботу, коли табір снідав, у мене зі Стріхою розмова не склалася — я відклав її на вечір. Проте увечері також знайшлися причини, які перешкодили. Сьогодні була неділя, законний день відпочинку — кращого часу задля щирої балачки не існувало.

Глянув на допотопні «ходики» з гирями — годинник нашого виробництва: була одинадцята ранку. Я рушив у секцію, де жив Стріха.

Застав його знову біля вікна. Але одразу ж помітив, що сьогодні вираз його обличчя інший — воно світилося щастям. Стріха беззвучно ворушив губами — буцімто вигукував якісь слова. Підіймав руку, зводився навшпиньки, наче прагнув продертися крізь холодне скло, що подекуди взялося кригою. Мені навіть здалося, що Стріха позбувся глузду.

Я мовчки наблизився до вікна — й там, біля стіжка, побачив літню жінку. Ні, то була не мордвинка. Сніг довкола неї притрушений сіном. Від жердини, що становила символічну загорожу, в заметах протоптана стежка до опушеного інеєм березняка. Світ здавався вирізьбленим із срібла — і жінка посеред цього дивного світу була овіяна духом казки, її можна назвати бабусею. Проте велика хустка органічно вписувала її в срібний світ — він здавався її гідним обрамленням. Клунок і кошик чорніли біля її ніг, взутих по-сільському в чоботи. Постать усе ще гінка, хоч тепла одежина із чорного плису, котрій важко підібрати назву (не пальто, не піджак, не кофта), робила її безформною.

Жінка, звісно, не могла бачити Стріху, але вона, мабуть, була певна, що він там є, він бачить її — і тому помахувала піднятою рукою. Мені навіть здалося, що я помітив на її щоці застиглу сльозу.

Вклоняючись нашій казармі, жінка дійшла до кінця жердини, яка оберігала стіжок, — і тут її постать розтанула у засніженому просторі.

Я згадав, що Стріха днів зо три тому — тобто іще до оголошення голодовки — мав побачення. Отже, вони з дружиною умовилися, що вона поживе кілька днів біля табору й ходитиме до стіжка, аби помахати чоловікові рукою й тим самим продовжити їхнє скорботне побачення. Видно, ці люди так приросли одне до одного, що розлука розтинала їх по-живому.

Я хотів уже вийти із секції, бо в цю мить розмовляти із Стріхою недоречно, але він сам зупинив мене.

— Ви щось мали сказати?

— Та ні, іншим разом.

— Розумію, у вас повинні бути запитання до мене.

Я погодився, що деякі запитання справді виникли. До секції зазирнув прапорщик Крігер. Це був чоловік з обличчям, котре не запам’ятовувалось.

— Засуджений Стріха, візьміть.

Прапорщик передав Стрісі пакунок з теплою білизною — й одразу ж вийшов.

— Гмм… Невже передумали?.. Марія на побаченні сказала, що не взяли.

Стріха поклав пакунок на ліжко. Було помітно, що настрій у нього поліпшився.

За хвилину ми вже стояли перед дисидентським загалом. Стріха тримався невимушено, мова цілком вільна від галицизмів. Навпаки, він перейшов на російську, щоб його розуміли й росіяни, — і тут виявилось: російською він володіє так само вільно, як і українською. Це була ще одна загадка: від бандерівця можна чекати знання польської, німецької, але ж не російської.

— Даруйте, — звернувся я до Стріхи, — ми ще не знаємо вашого імені. Починається на літеру Я — видно з нашивки. Але ж це може бути Ярема, Яким, Яків…

— Яків, — уточнив Стріха.

— Гаразд, пане Якове. Чи вам ніхто не пояснював, які можуть виникнути… Е-е… Справа в тому, що ваша стаття… Для вас участь в нашій акції може завершитись…

Яків роздратовано махнув рукою:

— Знаю.

— Що ж змушує вас розпочати голодовку?

— Те, що й вас: сумління. Цього хіба не досить?..

Ми дивилися в обличчя Стріхи, прагнучи проникнути в його духовний світ. Щось було в його обличчі таке, що одразу викликало довіру. Одне з двох: або Стріха був геніальним актором, котрий грає перед нами щиру, непідкупну людину, або ж він справді був такою людиною.

— Колеги! — підвівся Семен Гейць. — Що це з нами діється? Які в нас є підстави забороняти нашому побратимові… Так-так, Сидоров. Саме побратимові… Статті в нас різні, а тюрма одна… То яке ж маємо право комусь забороняти дію, котра є виявом доброї волі? Нас називають демократами. І правильно називають. Але гріш ціна нашому демократизмові, якщо ми зневажимо мужнє рішення пана Стріхи.

Було помітно, що слово «пан» незвичне для Семена, але ж бандерівці саме так зверталися один до одного. Отже, й нам годилося так їх величати.

Всі пристали до думки Семена. Яків опинився в дружньому колі однодумців — він ледве встигав відповідати на наші запитання. У свою чергу, ми дивувалися, що Стріха, по суті, нічим не відрізнявся від нас — ні мовою, ні освітою, ні світобаченням.

4

Наша акція, поволі набираючи розгону, вилилася в страйк — і тоді ми всі опинилися в штрафному ізоляторі. Це те ж саме, що й карцер, — просто назва інша: скорочено «ШІЗО». Нас переодягнули в тоненькі бавовняні куртки з написом «ШІЗО» — вони годилися хіба що для літа. На ніч — голі нари, котрі вранці примикалися до стіни. Хтось так регулював опалення, що температура не сягала вище за 12 градусів. Всі ми цілодобово тремтіли від холоду. Дедалі нам було важче, бо голод робив своє.

У ШІЗО харчують так: через день з гуркотом відмикається кормушка — і свідок Єгови Микита Черняк подає миски з ріденькою баландою, її поживність вимірюється калорійністю дров: раз гаряча, отже, калорійна. А поміж цими днями — кухоль окропу й шмат хліба, що нагадував глину.

Та якщо ти оголосив голодовку — то вже інша річ: тобі приносять такі страви, від яких людина й на волі не відмовиться, їх наказано ставити на залізобетонний стіл, щоб вони цілий день дратували своїми запахами. Витончене катування, котрого ти не міг позбутися: спорожнити миску в нужник — і гріх (бо то ж таки людська їжа!), і водночас це вже була б формальна ознака припинення голодовки, бо миска спорожніла. А якщо спорожніла, то можна заактувати, що ти все принесене з’їв. Я страждав не так від голоду й холоду, як від неможливості присісти хоча б на півгодини. Щоденно по шістнадцять годин змушений був тупцювати на ревматичних ногах — аж доти, доки прапорщики не відмикали нари.

Причина полягала в моєму фронтовому пораненні: іще в сорок першому розривною кулею мені потрощило кістки таза й крижі — я міг ходити, навіть переносити чималу вагу, але сидіння для мене годилося лише таке, яке зручно підпирало спину.

У ШІЗО довкола масивної залізобетонної споруди, котру лише умовно можна назвати столом, вишикувалось четверо залізобетонних «пнів». Але вони були споруджені на такій відстані від «столу», щоб ти, порушнику, не міг опертися об нього ліктями. Все тут, бач, враховано — справжня індустрія катувань. Більше того: при Міністерстві внутрішніх справ є спеціальний науково-дослідний інститут, який займається розробкою норм і методики утримання в’язнів. Отже, оте залізобетонне «вмеблювання» для когось стало вдячною темою дисертації. Ми навіть бачили двох таких «учених» — приїздили в табір, щоб звірити з життям свої «наукові» теорії.

Підлога в ШІЗО була дерев’яна — досягнення наших попередників, які багато років обігрівали своїми тілами залізобетон, доки домоглися, щоб його застелили дошками. Але під стіною, посеред якої сіріло замуроване кригою невеличке віконце, лишилося щось схоже на низеньку призьбу. Вся вона обросла крижаною кожушиною. Мені не лишалося нічого іншого, як лягати на підлогу й привалюватися до неї плечима. Я добре розумів, що отакі перепочинки мені дорого обійдуться, але не мав сил від них вберегтися.

Час від часу клацало скляне вічко в дверях, через яке наглядав за нами черговий прапорщик. Відтак гриміла кормушка — наглядач наказував мені встати з підлоги, бо це було порушення карцерного режиму. Моїх пояснень мовби й не чули. Зрештою, я написав заяву до санчастини — мовляв, інвалід Вітчизняної війни, отже, прошу принести до ШІЗО хоча б нормального стільця. Отримав письмову відповідь лікаря: категорично забороняється лежати на підлозі, бо це може спричинитися до загострення остеохондрозу. І все. Відповідь мудра: сказати так, щоб нічого не сказати.

У карцері нас було троє — я, Семен і Стріха. Мені знову так заболіли крижі, що я ледве не впав, — довелося лягти на підлогу. Голова лежала на бетонній призьбі, вкритій білою кригою.

— Ні, це не гаразд, — буркнув Стріха й підморгнув Семенові: мовляв, затули вічко в дверях. Семен розгорнув газету й позадкував з нею до дверей, а Стріха тим часом, оголивши власну спину, почав стягувати сіру вовняну хустку. Кинувши її мені, сказав:

— Обмотайтеся. Марія залишила.

Обгорнувши поперек, я відчув велике полегшення. Вовна завжди мені допомагала, гадаю, не самим лише теплом, а й статичним електрострумом. Це була моя гіпотеза. Тепер я з півгодини міг посидіти на залізобетонному «пні».

— Як це вам вдалося пронести? — майже пошепки запитав Семен бандерівця, доторкнувшись рукою до мого поперека.

— Вдалось, — позираючи на вічко в дверях, відгукнувся Яків. — Вони мені тільки плечі обмацали. Не роздягали.

Згодом ми пошкодуємо, що не утримались від цієї розмови. Ми й раніше підозрювали, що в ШІЗО вмонтовані мікрофони, але наглядачі ніколи так швидко не реагували на нашу необачність. По суті, вони цим також виявили необачність, бо не мали права виказувати, що підслуховують.

Залізні двері з гуркотом відчинилися, й до камери, перевалюючись з ноги на ногу, мов відгодований гусак, вкотився підполковник Жлоб. Він не розлучався з портфелем, в якому виносив із зони забитих кроликів. В таборі було невелике господарство, але не для зеків, звичайно. Портфель Жлоба нагадував його самого — був завжди роздутий, ніби страждав від ожиріння.

Жлоб наказав мені зняти карцерну куртку — й одразу ж побачив, що мій поперек обв’язаний хусткою.

— Заберіть, — наказав прапорщикам. Вираз обличчя в нього був такий, мовби я вчинив жахливий злочин, а він, Жлоб, прийшов, щоб утвердити справедливість.

— Ви кривдите інваліда Вітчизняної війни, — вступився за мене Семен. — Фронтові рани покаранню не підлягають.

— Тут немає інвалідів війни, тут є особливо небезпечні державні злочинці. Вам ясно, Гейць?

— Будемо скаржитися.

Три підборіддя підполковника Жлоба затряслися так, начебто вони ховали регіт. Це їм вдавалося. Але ж вони давилися отим схованим реготом, буцімто галушками, — і тому драглисто тряслися. Тим часом очі підполковника продовжували монолог стосовно права. Самі тільки очі.

«Можете скаржитися — хто вас почує? Радянська влада таких, як ви, не слухає. Знаю, Гейць, ви мені скажете: а що це, власне, таке — радянська влада? За Леніна — одне, за Сталіна — друге, за Хрущова — трете. І те де, і те пе. Яка ж вона насправді?.. Наївна ви людина — Семен Гейць. Запам’ятайте: радянська влада — це я. Зрозуміло?.. Нехай там вожді один одного розвінчують — мені це не загрожує. Вожді приходять і відходять, а Жлоб лишається».

Я відмовився знімати хустку. Наглядачі самі здерли її з мого тіла — відкрилась велика вирва на моїй спині. Але тюремників це не зворушило.

Кажуть, у сталінські часи була така посада — молоточник. Щоб ні в кого з обслуги не виникла спокуса серед мертвих зеків вивезти живого, кожного мерця били по черепу молотком. Саме цей обов’язок і виконував у молодості сержант надстрокової служби Жлоб. Тепер він обіймав посаду заступника начальника колонії з режиму. Начальник мав звання майора, підполковник Жлоб вважав себе обійденим — і це, мабуть, була одна з причин його постійної роздратованості. Вказавши пальцем на мене й Стріху, люто прошепотів:

— А ви, самостійники, звідси не вийдете. Щонайменше місяців чотири.

— У ШІЗО холодно, — скаржиться Гейць. — Нехай принесуть градусник, зміряємо температуру.

— Кому належить, той міряє, — не міняючи тону, скривився Жлоб. — Засудженого Стріху — до лікаря.

Ми зрозуміли: його зараз примусово годуватимуть. Яків до голодовки виглядав майже дистрофіком, а зараз ледве тримався на ногах. Прапорщики підхопили його під пахви й вивели з камери. Невдовзі ми почули стогін та вигуки:

— Облиште! Геть, геть! Не смійте!..

Решту слів не можна було розібрати: видно, йому навалились на груди й, спеціальним інструментом розціпивши зуби, заштовхували в горлянку гумовий шланг.

Справа не нова, але Стрісі, певна річ, цю операцію доводилося переживати вперше.

— Насильство, що величає себе гуманізмом, — підсумував Гейць. — А вам, Андрію Карповичу, доведеться тісніше познайомитися з паном Стріхою. Чули, Жлоб пообіцяв ПКТ. Це я винен. Не врахував, що вони навіть шепіт наш чують.

5

ПКТ — приміщення камерного типу. Простіше кажучи, тюрма в тюрмі.

Голодовку ми завершили на десятому дні, а ще через п’ять днів нас із Яковом перевели в сусідню камеру, яка, власне, нічим не відрізнялася від ШІЗО — різнився тільки режим утримання.

Тут ми спали вже не на голих нарах — перед відбоєм під наглядом прапорщиків вносили із комірчини важкі, розтовчені матраци. Подушки ватні, вата позбивалася в груддя, та ми вже так звикли до тюремної постелі, що після ШІЗО почувалися в ній цілком затишно. Норма харчування в ПКТ значно нижча, ніж у таборі, але ж відомо, що після голодовки навіть така норма здається достатньою.

Стріха, хворий на виразку шлунка, взагалі не їв тюремного хліба. Правду кажучи, його нелегко проштовхнути в горло — тюремний хліб пекли із жита, що проросло в буртах під дощами.

— Невже це справді так і називається — спецвипічка? — дивувався Яків.

— Тюремна норма. Передбачено законом.

— Але ж для цього треба завжди мати зерно, що проросло. Планувати наперед… Чого-чого, а зіпсованого зерна привозити з Америки немає потреби. Колгоспи цим продуктом забезпечують… Але ж планувати… Не уявляю. Це ж якось належить записати. У плані записати. Тобто узаконити.

— Не хвилюйтеся, пане Якове. Записати в нас уміють. Комар носа не підточить.

Ми відлежувалися під ковдрами, з насолодою розслабивши тіло. Розмовляли стиха, щоб наглядачі не грюкали в двері: після відбою розмовляти заборонено.

Яків розповів анекдотичний випадок що стався в одному із полтавських колгоспів. Коли вимоклі під дощами хлібні кучугури почали дружно проростати, якійсь дотепний десятикласник удосвіта вирвав на зеленому тлі гасло: «СЛАВА КПРС».

— Уявляєте, що діялося?.. Голова й парторг зранку виїхали в район. Якесь там засідання. А люди посунули до колгоспу. Навіть із сусідніх сіл приїздили. Той на мотоциклі, той на велосипеді. В кожного діло є. Насправді — щоб посміятися.

— А ви хіба з Полтавщини?..

Яків поглянув на мене хитрувато — мовби готував якийсь сюрприз.

— Ні, родом не з Полтавщини. Але по війні там оселився. Якийсь час вчителював, був навіть директором школи. Потім заборонили… Мабуть, довідались, куди я з німецького табору втік.

— Куди?

— До Бандери. Куди ж іще?.. Одне мені не ясно: чого вони мене так пізно взяли? Заборонили вчителювати років десять тому. Бухгалтером працював.

Над дверима світив слабенький нічник, але мені здалося, що я добре бачив обличчя Якова. Він дослухався, чекаючи від мене нових запитань. Вони й справді опосіли мій мозок, але я боявся виявити нетактовність.

Тим часом Стріха перевів розмову на наші чоботи, які після коротких прогулянок ми змушені були встромляти в батареї. Табірні кирзяки шилися із свинячої шкіри, котра міріадами дрібних дірочок, де колись була щетина, нагадувала цідилок для молока — травневий дощ і грудневий сніг безборонно знаходили наші посудомлені ноги.

— Це теж своєрідна майстерність, — в’їдливо хихотнув Яків. — Мабуть, теж спецнорма. Отак виготовити шкіру… Не кожен зуміє. Невже справді навмисно? — І сам собі відповів: — А то ж хіба як? Щоб ми виздихали швидше. Кажуть, через Мордовію нашого брата багацько пройшло. Як ви гадаєте — скільки?

— Не знаю.

— Тисяч двісті, не менше. А повернулися звідси одиниці. — Нарешті запитав: — Скажіть, як ви ставитесь до бандерівців? Я, між іншим, давно стежу за вашою творчістю. Фронтове комісарство наклало на вас червону лапу. Певен, що ви були сталіністом-фанатиком. Га?.. Письменником ви стали десь років під сорок. А видаватися почали — вам і тридцяти не було.

— Я це знаю. В кожен вірш політграмота лізла. Як вода в наші кирзяки. Якби не жінки та не чарка…

Яків засміявся:

— Розумію. Душу слід було розморозити. Своє парубоцьке на волю випустити. Бо його війна законсервувала… Я не поет, але це також пережив. — Після паузи повторив запитання: — То як же ви на бандерівців дивитесь?..

Я мовчав — не знав що й сказати. По суті, я знав про бандерівців тільки те, що подавали на своїх сторінках радянські часописи. А це здебільшого була бездоказова лайка — буцімто сама тема не вимагала заглиблення, давно все ясно. Лишилося тільки винаходити якомога брутальніші епітети. Кінофільм «Білий птах з чорною ознакою», в якому підхід до цієї теми був зовсім інший, розворушив моє сумління, проте його швидко зняли з екранів — і знову запанував брутальний остракізм. Лише тут, у таборі, я побачив: як це непросто! Принаймні набагато складніше, ніж нам відомо.

Майже поспіль це були люди, котрі не втратили того справді народного, до чого з дитинства тягнулася моя душа. Тягнулася стихійно, неусвідомлено, хоч усе моє виховання було спрямоване в інший бік — туди, де живуть сили, які рік за роком розмивають живі народні риси, винесені з попередніх століть. Якими ми стали — кращими чи гіршими? Хтозна…

А проте я мало роздумував над цими проблемами — струмок мого життя десятиліттями вливався в інші суспільні потоки. Відповів ухильно:

— Якщо казати про людей… Тих людей, з якими я тут познайомився… Якщо казати про них, то вони мені безумовно подобаються. А все інше… Зрозумійте, я не готовий…

Я не впізнавав сам себе. Затинатися отак — зовсім не в моєму характері. Чому ж я не знаходив слів, котрі б цілком точно відтворювали мою думку? Причина доволі проста: моя думка плуталась. Вона все ще не могла звільнитися від газетної лайки. Здавалося, тепер ота лайка лягає не на когось іншого — на мене самого. А проте саме так воно сьогодні й було. І я помічав: ні, мені це не байдуже.

Позаздрив Гейцю: він зовсім вільний від оцих переживань. Йому з колиски ясно: спершу національне, відтак — загальнолюдське. Бо інакше й бути не може. Хіба можна чужу матір любити більше, ніж свою власну? Хто цього від нас вимагає, той просто фальшивить. І фальшивить з якоюсь нечистою метою. Поволі я почав розуміти цю мету — і від того мені ще більше боліло.

А Стріха посипав солі на мої рани.

— Гм-м… Люди подобаються — це вже дещо. А русифікація… Вона вам подобається? Повірте: в Нью-Йорку більше людей, що розмовляють українською мовою… Більше, ніж у Києві. Про Харків і згадувати не варто… Ось тут, можливо, в Мордовії… Тут українську мову на кожному кроці чутно. Наглядачі, в’язні, обслуга… Коли в Потьмі через вокзал вели — навіть залізничники… Може б, нам у Мордовію українську столицю перенести? Бо ми ж таки суверенна держава, член ООН — як же нам без столиці?.. Попросимо мордвинів, може, пустять.

Розмову увірвав глухий підземний голос, що стиха долинав із кутка камери. Я здогадався: нам «телефонують». Приміщення, в якому містилися камери ШІЗО й ПКТ, стояло на величезній помийній ямі — власне, це був один великий нужник. Не нужники в камерах, а камери в нужнику — так можна було назвати це приміщення, побудоване в кутку концтабору й відгороджене від нього високим парканом. Навіть узимку тут смерділо, а влітку в’язні просто задихалися від фекального смороду.

У кожній камері відведено куток, у якому горбилася над підлогою бетонна споруда, пофарбована рудою фарбою. Важке дерев’яне віко припасоване доволі щільно, але під ним спущена труба від умивальника — саме з умивальника й смерділо. Він і був нашим «телефоном».

Я схилився над умивальником і почув із труби:

— Алло, алло. Я — Карташов. Прибув із Володимира. Чуєте мене?..

У цьому ж приміщенні відсиджувалися днів по десять новоприбулі, що проходили карантин. Ім’я Карташова мені було знайоме. Служив при радянській дипломатичній місії в Женеві, відмовився повернутись до Москви. Але дружина вирішила повернутися й забрала доньку. Тоді він пішов у радянське посольство. Там Карташова запевнили, буцімто його наміри залишитись на Заході не стануть на заваді — він і надалі залишиться повноправним громадянином, ніхто його не збирається переслідувати. Отож йому належить повертатися в Москву до сім’ї. Але сім’я його вже не побачила — отримав дванадцять років таборів суворого режиму. За сутички з начальством уже в таборі засуджений до трьох років в’язниці, що містилася у Володимирі. Тепер знов його повернули до табору. Карташов продовжував гукати:

— Алло, алло. Чуєте мене? Я — Карташов. Сьогодні з етапу.

— Тихше, — мовив я півголосом в умивальник. — Наглядачі почують.

— Хто ви?..

Я назвав своє прізвище.

— Знаю. Українська Гельсинкська група. Ваших тут багато. У Володимирі теж зустрічав…

Ми поговорили кілька хвилин — то була звичайна розмова в’язнів. Втішити Карташова нічим — режим у таборі за останні три роки не змінився на краще.

Коли я повернувся на нари, Яків запитав:

— Як ви гадаєте — вони повернуть Маріїну хустку?

— Навряд. Передадуть у речі, що лишилися на складі. Якщо хтось не поцупить. Вони тут не дуже церемоняться.

Стріха трохи помовчав, ніби збираючись на думці. Дихав важко, як після пробіжки. І тоді я почув несподіване:

— Марія вам привіт передавала. Веліла кланятись.

Не без подиву я запитав:

— Звідки вона мене знає?

— Я ж вам казав: ми з нею стежили за вашою творчістю… А проте… Даруйте, Андрію Карповичу. Якщо казати правду, то й стежили тому, що… Я не зважився одразу признатися. Хтозна, як ви до бандерівців ставитесь. Українці ніби й один народ, а історична доля в нас не однакова. Люди на Східній Україні нашої боротьби не розуміють. Гайдамаки — то лицарі, а бандерівці — розбійники… Але ж гайдамаки теж колись розбійниками називались. Історія міняє свої визначення.

— Тюрма, пане Стріхо, всіх рівняє. На одній баланді живемо.

— Воно так. І все ж… Вам би, мабуть, не хотілось відмовлятися від власної біографії. Правду я кажу?

— Звичайно.

— І мені б не хотілося. А ви подумайте, які вони — біографії наші. Червоний комісар — то в нас було таке опудало… Мабуть, як для вас — бандерівець…

— Відтоді ціле життя проминуло. У мене вже онуки в школу ходять. Ви щось, пане Якове, на загадки збиваєтесь.

— Знала вас Марія. Ось у чому річ. І я знав… Дядька Параску пам’ятаєте?

Спершу мені видалося безглуздим оце словосполучення — дядько Параска. Навіть хотілося виправити — мовляв, не дядько, а тітка. Згодом ніби розвиднятися почало — моя пам’ять продиралася крізь нагромадження років і подій. Продиралася туди, де в кожної людини живе світило душі — сонце її дитинства.

Часу для споминів у нас із Яковом доволі — цілих чотири місяці. Мабуть, правду кажуть: не було б щастя, та нещастя помогло. Спасибі тобі, режимнику Жлобе, ти вельми прислужився своїм ПКТ. Ходімо, Якове, ходімо в наше дитинство. Отже, додому. Бо всі інші домівки, які потім з’являться у нашому житті, лише тимчасові пристановища на шляху до цвинтаря. Вічно жива домівка та, де ти народився, де вперше зіп’явсь на дитячі ноги, де на твоє чоло упали найперші краплини з неба, про які твоя матуся мовить:

— Свят, свят. Ось і тебе, синку, дощик окропив. Щоб ти добрим козаком виріс.

І перехрестить тебе, малого, так, як тільки мати вміє перехрестити. То буде твій хрест земний, який ніколи тебе не полишить. Не полишить навіть тоді, коли ти сам його відцураєшся.

— Яків?! Той самий Яків?..

— Той самий.

— А Марія?

— І Марія та ж сама.

Ми підхопилися з матраців і завмерли в братських обіймах.

А вранці, розломивши хліб, помітили паперову капсулу — не більшу від жолудя. Читали не губами — самими очима:

«Дорогі наші Слава Йсу! Радуймося! Христос народився! Ми з вами бережіть сили повідомте, що потрібно.

Обіймаємо Михайло»

Тепло й затишно зробилося нам від отого щирого привіту. Здалося, що камеру осяяло неземне світло — світло одухотвореного Всесвіту.

Життя без спалахів радості неможливе. І такі спалахи часом освітлювали наші зболені душі.

Чотири місяці ПКТ — то було життя в суверенній державі, яка називається Дитинством.

II. Дитинство

1

Наші хати гніздилися поруч, але хата Якова здавалася показнішою — вона була під бляхою. Щоправда, бляха давно зотліла — вже років п’ятнадцять її не фарбували. Десь, мабуть, з часів дореволюційних. А воно ж як покотилися бойовиська понад світом іще в чотирнадцятому, то й років сім не припинялися. Ніби мерці, зариті на полях похапцем, без домовини, ремствуючи на свою долю, тягнули до себе живих.

У наступне десятиліття можна було й полагодити іржавий дах, але ж батько Якова повернувся додому без ноги, на милиці — де вже йому лазити по гуркітливій крутизні, що обсипалася рудою порохнею, мов зашкарублою глиною? Він таки спромігся дати життя рудоголовому шибеникові, якого охрестили Яковом, але вже не міг нам’яти йому вуха за злодійкувате шастання по чужих садках та баштанах — поховали небораку під високими акаціями, на яких ми безборонно об’їдали білі суцвіття, що в нашій мові називалися «вареничками».

У мене теж не було батька — його привалило в шахті. Невесела доля безбатченків здружила мене з Яковом — ми разом ходили в Дубову балку, де родило терену видимо-невидимо. Наривали його повні відра, матері засипали в бочки й заквашували — потім було чим узимку поласувати. Язик від терену ставав схожим на терпуг, але смачнішу ягоду ми пробували тільки тоді, коли в сусідських садках визрівали вишні — попелясте полотно наших сорочок одразу ж бралося вогнистими цяточками, ніби пригаслими зорями, котрі небо списувало в наші загребущі пазухи.

Взимку ми, їжакуваті відчайдухи, бігали один до одного по пухнастій сніговій незайманості, залишаючи на ній п’ятипалі сліди від босих ніг. А тільки весняне сонце зганяло ніздрюваті сніги з пагорбів, ми, виклепавши із залізних обручів невеликі, схожі на стамески копачі, знаходили серед вовнистого моріжку лише нам відоме їстівне коріння. Нас не дуже непокоїло те, що пісок хрумтів на зубах і разом із нерозжованими корінцями потрапляв до наших шлунків. То було для них, шлунків наших, перше загартування, що відтак виявиться епохально необхідним. Скільки потім упаде на нас голодних років! Земля, на якій ми жили, не бачила голоду відтоді, відколи люди навчилися її орати. Ми були першим поколінням, на яке впав голод. Та й не один — покотяться вони, голодні лихоліття, страхітливими хвилями через наше життя.

2

Тим часом на вигоні, куди наша половина села вранці вигейкувала корів, почала з’являтися невідома людина, про яку й не скажеш, хто вона — чоловік чи жінка? За своєю статурою, оздобленою відповідними округлостями, начебто схожа на жінку, але зодягнена була по-чоловічому. Сьогодні навіть по селах чоловічий одяг на жінці нікого не здивує, але десь на початку тридцятих років такого дива не траплялося. До того ж ота невідома особа обличчям більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку. Рослинність над верхньою губою не можна назвати вусами, але ж засмальцьована кепочка з сукняним ґудзиком на маківці, насуплені брови, видовжена і звужена донизу щелепа, скручена з газети «козяча ніжка» в вузьких, зовсім не жіночих губах — усе це надавало обличчю навмисної зухвалості та грубуватого молодецтва. Жінки, не без осуду згадуючи цю особу, казали про неї «він», бо не бажали ганьбити власної статі, а чоловіки з тієї ж самої причини казали — «вона». А проте невдовзі питання про стать буцімто вирішилось остаточно, бо загадкова особа оженилась, а не заміж вийшла — факт цілком достатній, щоб штани й кепочка з ґудзиком були узаконені на людині, незважаючи на виразні округлості, які робили Івана схожим на Параску. Лише для нас, першокласників, усе було ясно: раз у штанях, отже, дядько.

Щоправда, поширились чутки, нібито Іван прибув до нашого села із Одинадцятої Роти,[1] де справді жив під іменем Параски, ходив у рясній спідниці й навіть доглядав (чи доглядала?) якогось беззубого дідуся, котрий називав його своєю жінкою. А коли дідусь помер, дядько Параска покинув Одинадцяту Роту і прибився до нашого села.

Але чутки — справа ненадійна, статечні люди на них не покладаються. Отож односельці придивлялися: у якому гнізді осяде ця птаха і якої заспіває?

Стосовно гнізда чекати довелось недовго: оселився дядько Параска у Марини, матері Якова. Це ж він з її корівчиною з’являвся на вигоні. Що зайда почне женихатися до Марини, а та йому не піднесе гарбуза — це, звісно, з’ясується не одразу. А проте шила в мішку не сховаєш — люди небавом догадуються, що діється в хатніх закапелках, коли гас у каганцях вигорить. З гасом було сутужно гак само, як з пшоном, хлібом, матерією — одне слово, усім тим, що війни в людей відбирають і, відгримівши над зубожілими хатами, не завжди повертають. Отож на спочинок вкладалися рано — щойно кури нишкли на сідалах.

Яків спершу не показувався на вулиці, а зі школи повертався покрадьки, поза городами, щоб уникнути натяків і відвертих глузувань. Це ж відомо: коли в хату приходить новий батько, дитині завжди моторошно. І хоч хліб стає білішим чи навіть з’являються чобітки, все одного світ робиться невеселим і незрозумілим, а хата втрачає затишок. Як же мав потерпати Яків, коли і дорослі, й ми, галасливі шибайголови, обвішані полотняними торбинками для зшитків та каламарів, не вельми делікатно виявляли зацікавленість його долею? А дехто й просто тицяв пальцем:

— Гай-гай, бачите, хто пішов? Синаш дядька Параски.

Або кричали не без лукавства:

— Гей, Якове! Де ти батькову спідницю сховав?

А дядько Параска, мовби для того, щоб довести; він таки справді дядько — почав у Марининому дворі рити колодязя. До Якова він ставився лагідно, але не нав’язував йому своєї уваги. Дав хлопцеві волю: хочеш зі мною дружити — дружи, а не хочеш — як знаєш.

Доки можна було викидати землю лопатою, дядько працював сам, а відтак змайстрував вороток, щоб витягувати баддею. До воротка стала Марина, бо колодязь у дворі — то є найбільше багатство.

Якось воно так зчинилося, що в більшості односельців негайно ж виникла потреба щось позичити у Марини або хоч пройти повз її двір. Ніби й не зважали на оту роботу, а тільки й мови було про неї. Щоправда, не про саму роботу (в ній нічого дивного не було), а про дядька Параску й тітку Марину. І все менше вчувалося глуму в людських балачках, все більше односельців схилялося до слів діда Самотоя:

— Чому люди спарувалися, те діло не наше. Мабуть, їм так жити легше. Оце й одвіт увесь. І не треба плескати язиками, мов на ставку праниками. Хай самі метикують, як їм біля власних статків поратися.

3

Після загибелі батька наша сім’я відпала від шахти — мати одразу ж повернулася до землеробства, їй допомагали старші сини, а моїм обов’язком було по світанковій росі виганяти худобу на пашу.

Серед поспіль неписьменних дядьків дев’ятилітня дитина, що так-сяк оволоділа букварем, виглядає дивовижею. Старші брати ставилися до мене то зверхньо, як взагалі ведеться, то змушували читати засмальцьований шмат газети й тоді щиросердо дивувалися: де ж цей шмаркач бере оті незнайомі слова? Насипали в клаптик газети дрібно покришений самосад, їдкий дим продирався аж під череп, але чудернацькі слова відлітали тютюновим димом — не вкоренялися в селянських головах.

Моє читання по складах («про-ле-та-рі-ат») робило мене в їхніх очах дорослішим, ніж я був насправді, і це забезпечувало мені передчасну самостійність. Скільки себе пам’ятаю, ніхто не опікувався мною — я був вільний, мов шпаченя, що вже обросло пір’ям, але ще не навчилось літати. Воно стрибає по бур’янах, шукаючи поживи, — відомо лише Богові, виживе чи загине, так ні разу й не злетівши в небо. Та якщо вже злетить, то міцно триматиметься на крилах.

Тепер я розумію: саме ота передчасна самостійність зробила мене тим, ким я згодом став, — комісаром, дисидентом, зеком.

З тих далеких часів особисто мені запам’яталося нічне. Тут, бач, і запитання не виникає — що саме нічне? Цілий світ ховається в одному слові — світ, якого сучасний школяр навіть уявити не здатний.

На нічну пашу коней слід виводити непоквапно, без смикання — влітку їм, роботягам, ні перепочити, ні напастися вдень не випадає, лишається тільки коротка ніч. На все життя запам’яталося оце відчуття: запах кінського поту лоскоче не лише ніздрі, він лоскітно закрадається в серце, і твоє серце наповнюється любов’ю. А кінь, здається, відчуває те ж саме — любов і вдячність. Вдячність за те, що маленька двонога істота, людська дитина, розуміє кінську втому, не жене чвалом, щоб похизуватися. І дитяча душа засвоює недитячу істину: земне життя засноване на любові.

Підвівши вороного до кам’яної загорожі, видирався на його покірну спину. В сім’ї Якова коней не було — він супроводив мене на нашому гнідому. Статечно проминали курні, напечені сонцем вулиці, невдовзі опинялися в поритих яругами та балками скіфських степах. Тоді земля донецька не була такою витоптаною й перенаселеною, як нині, лише де-не-де куріли старі, дореволюційні, терикони. Ще ми не знали ні колгоспів, ні сталінських п’ятирічок, люди сіяли й збирали своє власне. На токах вайлуваті воли або ситі коні тягали по колу важкий ребристий гарман, вирубаний із кам’яного моноліту. Обмолочене збіжжя віяли на природному вітрі — фабричні віялки в селі можна порахувати на пальцях, а молотарок не було зовсім. Життя, по суті, майже не відрізнялося від того, яким його знали наші предки протягом століть.

То були останні непівські роки. Світ почне мінятися саме звідси, від оцього рубежа — які ж невтішні підсумки тих змін! Але тоді, звичайно, ми нічого про це не знали. І це добре, бо якби знали, вельми скоротилося б наше дитинство.

Тепла літня ніч, обсипана зорями, наче полум’яним маком. На поритому віспою обличчі місяця вгадуються біблійні постаті — Каїн підняв на вилах молодшого брата. Нам відомо: це відтоді почалися війни поміж людьми. І точитимуться вони доти, доки Христос не покарає Каїна за підступне братовбивство.

Земля навіть уночі захлинається полиновими пахощами. У гамі нічних запахів це був основний. До нього долучаються безліч інших. Найвиразніший після полину — запах кінського поту. Який же він солодкий!..

Кізяк був нашим паливом нічним — кізяковий дим рятував від настирливих комарів. І це також велося з часів споконвічних, про які здатні розказати хіба що кам’яні баби. А їх тоді стояло в степах донецьких більше, ніж сьогодні шахтних копрів. То був степ-музей, від якого нині не лишилося ні камінця, ні ковилової стеблини.

Окрім нас із Яковом, біля вогнища сиділо ще троє: присадкуватий гевал Грицько Крикуненко, парубійко років сімнадцяти, його менший брат Петро, наш ровесник, і тонка, гарненька чорнявка Марійка Вишнякова. Грицько знущався з дівчини, вона часом від нього плакала — особливо тоді, коли він зненацька запускав шкарубкі пальці їй у пазуху й щипав за перса. Я ледве утримував Якова: він, стиснувши кулаки, поривався до Грицька. Але я добре бачив: малий, худокостий Яків не становив загрози для повновидого, міцно збитого Крикуненка — вже майже дорослого парубка. Та й Петро, котрий всіляко наслідував старшого брата, теж мав добрячі кулаки.

І все ж не фізична перевага братів Крикуненків змушувала мене смикати за рукав Якова, що сопів від збудження й гніву. Марійка (їй минав тринадцятий) хоч і сплакне інколи від дошкульних Грицькових женихань, проте всю ніч з нього очей не зводить. Сховається в сутінках, її не видно й не чутно, лише очі горять, мов у кошеняти, — на свого Гриця надивитися не може.

Важко мені сьогодні пригадати наші розмови довкола кізякового вогнища. Мабуть, вони були грубуваті й нерозумні. Але добре пригадую: коли Грицько, обхопивши Марійку за плечі, повів її в оксамитову синяву небес — за гостру, мов лезо, грань небосхилу, — Яків метнувся в протилежний бік, в шкарубку задуху дубняка. Ми лишилися удвох з Петром.

— Чого це він? — презирливо запитав Петро. — Ніби не знає, що з дівчатами роблять.

Я знайшов Якова вже під ранок. Він лежав на череві, зарившись обличчям у траву. Навіть не помічав, що одним вухом припав до будяка, а другим — до кропиви.

— Ти чого, Якове? Вставай. Пора коням пута знімати. Мати казали, щоб ми вранці не барилися. Коні потрібні.

Яків відчужено дивився на схід, де земля стягувала з себе волохатий кожух ночі. Небо ставало прозорим, по-дитячому рожевим, мовби новонароджений день підводився з колиски.

— Я його вб’ю! — люто прошипів Яків, встромивши стиснутий кулак у полум’яну обручку сонця, що своїм тоненьким окрайцем визирнуло із-за дубів. Здавалося, він погрожує не комусь іншому, а саме ранковому сонцю. Це було безглуздо й страшно — буцімто в Якова, як у нас казали, не всі вдома.

— Вб’єш? Кого?..

Тим часом там, де надміру велике сонце викотилось уже наполовину, з’явилися різко окреслені силуети Грицька й Марійки. Грицько йшов попереду, зухвало пахкаючи цигарковим димом, а Марійка босими ногами прогортала росяний полин, так ніби заради цієї роботи й виїздила в нічний степ. Довга, нижче пояса, чорна коса, що спадала на груди, була напіврозплетена. Дівчина дивилася не на росяний світ, а на власні ноги, обліплені жовтим ромашковим пилком.

Яків був на два роки старший від мене. Цього виявилося досить, щоб ми по-різному ставилися до нічної прогулянки Грицька й Марійки. Коли я потім, уже зрілим розумом, обдумував цей епізод, мені все одно здавалося: надто рано прокинулось у Якова почуття закоханості. Тоді йому було не більше одинадцяти років.

4

Зустрічати трактор вивели селян аж на станцію, але слабкосилий «Фордзон» не справив на них враження — певно, тому, що наші селяни водночас були й шахтарями. Принаймні деякі з них. Тут іще до революції власник шахти, бельгієць, їздив на автомобілі.

— Хе, то ж була машинерія, — сказав хтось із дядьків. — Куди цьому. Тільки й того, що воздух портить.

Голова сільради Логачов, зіскочивши на залізничну платформу, виголосив промову. Він був іще молодий, ходив у потертій шкірянці, обтягнутій кавалерійськими портупеями. Сині галіфе поміж стегнами також обшиті шкірою. Хвацько збита на потилицю кубанка. Сільські люди Логачова не знали — його нещодавно прислали з міста.

— Ну, давай, — кивнув голова Грицькові, коли над трактором, що торохтів біля насипу, затріпотіло червоне полотнище.

Обтикані залізними шипами великі колеса закрутилися, трактор рушив попереду процесії. Він був схожий на незграбну комаху — з якогось далекого, незнайомого світу. Грицько за кермом почувався вельми гордовито, обличчя пітне, розпашіле. Вузький комір сорочки, мов обруч на цеберці, стягував дебелу шию. Шовковий пояс звисав пухнастими китицями над металевим сидінням. Парубок закінчив курси трактористів — йому належало прокласти першу борозну в товаристві по спільному обробітку землі. То ще був не колгосп, але вже передчували: коротке панування на власній ниві увірвалося.

— Гуртове — чортове, — із хати в хату перелітало похмуре прислів’я. Серед жінок я побачив покриту білою хустинкою дашком тітку Марину — вона йшла обіч дороги, що вела в глибоку балку. Поруч батька бігла радісна і водночас буцім у чомусь винна Марійка Вишнякова. Їй хотілося танцювати, очі час від часу прикипали до постаті Грицька, хоч обличчя до нього не повертала — боялася, що люди помітять.

Я шукав Якова, але його в натовпі не було. Тітка Марина теж озиралася, на її обличчі вгадувалось запитання: куди ж це воно запропастилося? Справді ж бо: коли йшли на станцію, Яків не відставав від людей. Ми навіть перемовилися кількома фразами. А відтак мовби під землю провалився.

Пригадую себе малого в ті далекі часи — свої дитячі враження від подій. Двома роками раніше по цій самій дорозі я разом з матір’ю йшов у хресному ході. Люди несли хрести й церковні корогви. Попереду, розмахуючи кадилом, важко ступав батюшка. Його голос верховодив над голосами селян, що благали Бога послати дощ, — посуха випалювала ниви. Дощ і справді пішов. Відтак мати мене повчала:

— Боженька добрий, він завжди нас чує. Слухайся його, синку.

Тепер мати молиться крадькома, щоб я не бачив. А хресний хід, бач, дістав разючу заміну: ті ж самі люди йдуть за червоним стягом, що хлюпається над Грицьковою головою. На новоявленій корогві визирає й ховається в кумачевих брижах інше обличчя, не Христове — обличчя Леніна.

Дорослі мовчали про свої почуття. А школа вчила любити вождя світового пролетаріату. В моїй душі не було протесту — я повірив школі. Одначе…

Те, що діялося в людських душах тоді, в роки трагічних зламів, не можна визначати упевненим плюсом чи мінусом — поміж ними існувала нульова лінія. Душі дитячі й душі дорослі жили саме на ній.

Коли трактор вкотився у Дубову балку, сталося несподіване: із густого дубняка вилетіла оздоблена пір’ям очеретяна стріла, її залізний наконечник продірявив обличчя вождя на прапорі, очеретина застрягла в червоному полотнищі. Люди загомоніли: це, мовляв, пустощі якогось пастушка. Та Логачов думав інакше:

— Віжу, чим тут пахне! Куркульська вилазка. Ану, Панько, бери хлопців, спіймайте контру. Ось куди вони цілять. У Леніна!.. Смотри, на обріз не нарвіться.

Панько Скирта й кілька парубків стрибнули в дубняк, за ними шмигнув Петро Крикуненко. Невдовзі звідти почулась лайка й хлоп’яче благання:

— Ой пустіть, дядьку. Пустіть!..

А вже за кілька хвилин Панько витягнув за вухо й поставив перед Логачовим набурмосеного, замурзаного Якова. Руде волосся скуйовджене, ластовиння на щоках вкрилося брудними патьоками.

— Пустіть, — безнадійно скиглив Яків, не вірячи, що його вухо врешті-решт звільниться із обрубкуватих пальців Панька. Очима кидав у бік матері, а та спантеличено наближалась до хлопця. Та ось Марина осміліла, об голову Панька заторохтіла жіноча лайка:

— А візьми тебе грець, дурню косоокий. Навіщо дитину мучиш? Я ось тобі погані баньки повидираю.

Вона б, може, й справді повидирала очі Скирті, якби того не заступив сам Логачов.

— Стій, женщина, не шалі. Ми ще розберемся, у якого контрика твій синаш науку проходив. Ведіть їх у холодну.

Іще з часів громадянської війни так повелося: кого влада вважала в чомусь винним, того штовхали в темний підвал під будинком, де тепер містилася сільрада. До цього в селі звикли, нікому не спадало на думку, що за мирних часів це було явне зловживання владою.

Ми з Петром стояли біля відчинених дверей кімнати, в якій Логачов допитував Якова.

— Ну, хто навчив? Признавайся.

— Чого ви до дитини чіпляєтесь? Хіба то його робота? — обурювалась Марина. — Хтось інший стрельнув.

— На гарячому спіймали, з луком в руках. Хто тебе навчив у вождя революції цілитись, га?

— Ніхто. Я сам.

— Що ти маєш проти Леніна? Навіщо ти в нього цілив?

— Я не в Леніна.

— А куди ж — у червоний прапор?

— І не в прапор.

— Тоді в кого?..

Яків, втупивши очі в підлогу, мовчав. Зате Петро, показавши кулак, прошипів:

— Знаємо в кого.

Він презирливо чвиркнув слиною крізь стиснуті зуби й вибіг на вулицю. Марину з Яковом замкнули в холодній.

Не встиг Логачов дійти додому, як його серед вулиці зупинив дядько Параска.

— Випустіть їх. Я за них посиджу.

Набравши офіційного вигляду, Логачов суворо запитав:

— Явка з повинною?

Дядько Параска недбало махнув рукою:

— Е-ет, хай так. Випустіть.

Яків з матір’ю пішли додому, а дядько Параска замість них опинився в холодній. Його справою зацікавилося районне начальство — відвезли до міста.

— Що ти наробив? — докоряв я товаришеві. Хоч Яків був старший, але ми вчилися в одному класі. Його із запізненням віддали до школи: чобіт не було.

— Я не в Леніна цілив. Я цілив у Грицька.

— Ти що — здурів? Що він тобі зробив?

— Сам знаю.

Яків не хотів розмовляти про це навіть зі мною — крутнувся й побіг. Увечері привезли кіно. Його показував також Грицько — він був не лише трактористом, а й кіномеханіком.

До міцного підвіконня Гриць пригвинчував динамо, яке нам, другокласникам, належало крутити по черзі. Тут командував Петро. Він неабияк пишався тим, що старший брат доручив йому таку значну справу — сам відбирав із босоногої ватаги рушійну силу культури.

То була нелегка робота: руків’я динамомашини ледь-ледь піддавалося моїм зусиллям. Я намагався дивитися на екран, але піт заливав очі — встигав лише побачити: люди на полотні метушаться, мов живі. І це було чудо. На щось більше ми тоді не розраховували.

Мене мав змінити Яків, але Петро не дозволив:

— Іди геть. Щоб тобою тут і не смерділо.

Сам вихопив у мене руків’я динамомашини — змінитися належало так, щоб світла на екрані й на мент не поменшало. Я наздогнав Якова, пішли поруч.

— Тобі не жалко?..

Хотів сказати «батька», але затнувся. Яків, не дивлячись на мене, буркнув:

— Жалко.

А наступного дня дядько Параска повернувся — у тюрми ще не зміцніли щелепи. Це станеться згодом.

5

Восени селян затрясло очікуване лихо: вже й до нас докотилося розкуркулення. Не обійшло стороною, терновими балками та крем’янистими стежками вкотилося через греблю на парокінній лінійці разом із міськими уповноваженими. То були суб’єкти в непоказному одязі, під яким угадувались нагани. Сільські люди пошепки називали їх гепеушниками.[2] Вони розмовляли мало. По дворах бігав Логачов та його права рука — сільрадівський виконавець Панько Скирта.

Приречених вивозили із села довгими осінніми ночами. Запрягали куркульських коней у куркульські вози, дозволяли взяти харчів на дорогу та й хльос-хльос батогами по мокрих від дощу кінських спинах. Вози скрипіли на тій же дорозі, якою вкотився на Великий хутір комахоподібний «Фордзон». На станції розкуркулених чекали діряві «телятники» — вантажні вагони часів громадянської війни. Немовлята з мокрих пелюшок озвучували ніч верещанням — на них не діяли умовляння й погрози. Час від часу при виїзді із села заголосить якась жінка — тоді гримне поруч грізний чоловічий голос. То не голос мужа або брата, чиї груди роздирає потамований плач, — то голос одного із тих, що приїхали з міста на державній лінійці.

А село не спало. Де вже було заснути людям, коли по розквашеній мрякою дорозі жорстокі зайди гнали у невідомі землі небачений ясир? Татари колись хоч старих та малих не брали — не хотіли обтяжувати душі перед Аллахом зайвими мерцями. А тут був наказ виривати погане зілля з корінням — знищувати як клас. Саме оте «як клас» геть-чисто все й вирішувало. І звільняло сумління виконавців від гніту. Не як сільських бабусь та дітей — як клас. В цій формулі немає місця для дрібнобуржуазних сентиментів — то були слова, викувані із сталі. І проголосила їх людина-сталь. Навіть ім’я в неї сталеве: Сталін.

Божевільна Махора, що, задерши лахміття, гола дерлася в клубі на екран, якщо там з’являлася вода, — оця Махора не встигла засвоїти сталевого імені, її розум потьмарився на початку двадцятих років. Відтоді Ганну почали називати Махорою. Зате вона пам’ятала Леніна. Отож після страшних осінніх ночей, коли порожніли хати найповажніших господарів, вона, під’юджувана таємничими голосами зламаної психіки, бігала вулицями села й хрипко співала:

Сідіт Ленін на лугу, Гризьот конскую ногу. Ах, какая гадіна — Конская говядіна.

Ця неохайна подоба жінки зі скуйовдженим волоссям, обдерта, давно невмивана, була така ж огидна, як і її частівка. Але ж, мабуть, кожен зигзаг людської історії здобуває таких менестрелів, яких заслуговує.

В одну із осінніх ночей вивезли й родину Вишняків, їх було п’ятеро: батько з матір’ю, двоє дорослих синів і Марійка. Ця родина мала десять десятин землі — ясно, її належало розкуркулити. Що землю Вишняки отримали від Радянської держави — вона й лишалася державною, а не їхньою власністю, — не грало жодної ролі.

Тут мені доведеться описати подію, про яку я потім довідався від людей. А згодом і від самої Марійки.

Вишняків везли на двох задніх підводах. Розкуркулені здебільшого не виявляли непокори — люди набачилися розстрілів попідтинню, часом за мізерній клунок борошна, їхали покірно, потайки плекаючи надію, що на далекій сибірській землі теж виростає хлібець, якщо рук докласти. Кіньми правив Панько Скирта — йому наказано замикати валку. Оте багатозначне «замикати» виголосив сам Логачов — воно довго свердлило мозок недоумкуватого Панька. Здавалося йому значним і почесним.

Зненацька в Дубовій балці чиїсь міцні руки вхопили за вуздечки Вишнякових коней. Як видно, коні добре знали, чиї то були руки, — в нічному Грицько завше допомагав Марійці їх порати.

— Ти що? — злякано зойкнув Панько, впізнавши Грицька. — В кутузку захотів?

— Тихше, їдь помаленьку, а ми ззаду підемо. І не здумай гепеушників кликати. Доки вони прибіжать, ти Богові душу віддаси.

Грицько зняв Марійку з воза, вони пішли поруч. Старий Вишняк неголосно мовив:

— Дивись, хлопче. І себе, й нас під монастир підведеш.

— Де ті монастирі, дядьку Сидоре?..

Старші Марійчині брати, зіскочивши з воза, мов надійні конвоїри, з обох боків ішли в передку, де сидів Панько Скирта.

— Тікаймо, Маріє, — взявши дівчину за мокрі плечі, шепотів Грицько. — Світ великий, не пропадем. Не бійся.

Вона перекинула змокрілу косу з грудей поза плечі. Грицькові здалось, що в тому жесті було щось гірке, безнадійне. Він продовжував умовляти:

— Попрощайся з рідними — та й… Не доженуть. Дійдемо до Білої, там є полустанок. Донбас великий, десь і для нас куток знайдеться. Я в шахту полізу. До колгоспу мене й калачем не заманять.

Валка, перетнувши Дубову балку, почала підійматися на гору. Темрява сіялася густою мрякою. Було холодно й моторошно — наче ніде в світі не існувало натопленої хати, сухої одежі. А, власне, тепер так воно й було — для тих, що мокли на возах під ряднами й кропив’яними мішками. Люди все виразніше відчували: не всі доїдуть туди, де їм дозволено буде нап’ясти дах над головами. Поменшає хліборобських голів, ой поменшає!..

— Агей, Панько! — долинув із темряви голос Логачова. — Як там у тебе?

Панько, отримавши стусана під бік, справно обізвався:

— Порядок.

Тим часом дитячий голосок Марії з дорослою розсудливістю відповів Грицькові:

— Ні, Грицю. Тато хворі. Та й мати нездужають.

— А брати? Поглянь, які лобуряки. Хіба їх мало?

— Що вони тямлять? Плуги та борони — ото їхнє. А щоб їсти зварити чи сорочку випрати… Ні, Грицю. Не можу. І тобі не варто йти далі. Бо ми тепер не вільні. Будь здоров, любий. Вертайся в село. Може, колись побачимось. Мати кажуть: гора з горою не сходяться, а люди… Вертайся, Грицю.

Вона впала йому на груди — дитина, справжня дитина! Іще й п’ятнадцяти їй немає. А проте жінка. І сльози в неї були не дитячі — сльози дорослої жінки.

Відтак вирвалася з його обіймів, стрибнула на воза.

— Прощай, Грицю!..

Нічний простір, заповнений темною мрякою, роз’єднав їхні голоси. Вже й скрипіння возів подаленіло, а Грицько все ще стояв серед степу, підставивши обличчя вологому вітрові. Відтак, місячи ногами холодне багно, рушив назад — до заціпенілого від жаху села.

Час котився невідворотно, живі думали про живе. Люди підкорилися — постягували на спільну садибу вози, плуги, позводили коней. Волів майже не лишилося: їх у місті купували на м’ясо, отож можна було спродати.

Щось дивне скоїлося з Грицьком, коли в селі не стало Марійки. Ніби воно, оте дівчисько, робило цього присадкуватого здорованя і дорослішим, і розумнішим. А тут раптом повернулось до парубка щось родове, недобре. Ба, навіть знову почав воловодитися з нами, школярами, — буцімто із дорослого перетворився знов на підлітка. Кіно він уже не крутив, на «Фордзона» плюнув. Колгоспні трудодні його не вабили — насадив дзьобатий обушок на дубового держака і подався в шахту. Так здебільшого робили чоловіки нашого села, коли в них не гараздилося в господарстві. Це був тяжкий хліб, незвичний для селянина, але шахта диміла своїм териконом ледь не під самими вікнами, тож мимоволі звикали до думки: що людям, те й нам. Шахтарі приносили додому живу копійку, і немаленьку.

Грицько у хромових чоботях з рантами, в жовтій шкірянці виходив на рундук громадської комори, куди село десятиліттями засипало хліб на випадок скрухи (було, та загуло!), затягувався ростовською цигаркою. Зверхньо поплескавши когось із нас по спині, давав настанови, чий сад належить обминати, а чий обірвати до останньої груші. Хто найбільше відзначався, тому перепадала одна або й дві затяжки від Грицькового недокурка.

Особливо запопадливо виконував оті настанови Петро — теж приземкуватий, майже квадратний хлопчина з низеньким лобом і вузько посадженими очима, що хижо визирали з-під червоних повік, які час від часу гноїлися. Може, саме це робило його злим, майже лютим.

Петро якось непомітно став нашим ватажком, ми йому корилися, хоч нерідко наше незріле, а проте живе, підростаюче сумління протестувало проти собачих і котячих мук, на яких Петро вирощував нашу нечутливість до фізичних страждань.

Може, в отому вихованні й був якийсь сенс, бо земля, на якій ми жили, була дедалі жорстокішою: чим ширше розросталося шахтне селище, тим частіше траплялися смертні бійки між людьми, яких ми не знали, — вони приїздили здалеку, розмовляли не по-нашому, до селян ставилися з погордою; сільським парубкам нерідко доводилося брати в руки залізне пруття чи сокири, щоб захистити дівчат від образ або й ґвалтування. Отож ми, десятилітні, що бачили вже людську кров, вважали для себе принизливим уболівання за якогось безпритульного собаку або кішку. Холодна зневага Петра до собачих мук здавалася нам виявом високої мужності, хоч не один із нас потім скімлив уві сні. Принаймні це траплялося зі мною — не раз мати будила мене серед ночі, щоб заспокоїти.

До заданих уроків ми всі були байдужі, особливо тоді, коли погода стояла добра: мандрували по ярах та балках, вивчали руїни, залишені війною; то було щось далеке, потойбічне, хоч насправді нас відмежовувало від цих грізних часів лише одне десятиліття. Але ж воно, оте десятиліття, було цілим нашим життям, тому виглядало всеосяжним — ледь не вічністю: і все, що перебувало поза його межами, не здавалося чимось справжнім. Отак, як прочитане в книжках: чи справді це було, чи, може, письменник вигадав?

То був час, коли всюди здирали хрести з церковних бань, а батюшки зникали безслідно. Проте нам було знайоме почули, що виникало в церкві, — якась солодка щемливість, котру ні з чим не можна порівняти. Ми могли годинами лежати мовчки, задивляючись у вечірнє небо, зорі повертали нам те, що було відібране разом із церквою.

Таке світовідчування відокремлювало нас від ватаги, яку очолював Петро, — ми зробили своєю фортецею вітряк діда Самотоя, котрого не розкуркулили лише тому, що вітряк колгоспові був не потрібний: в селі почали забувати, як зібране в полі зерно перетворюється на борошно. А хто потай ходив збирати колоски, розтирав оті жменьки на кам'яній зернотерці, як це в часи Геродота робили скіфи-орачі.

Дід Самотой навідувався інколи туди, де кам’яне серце перестало гуркотіти, а дерев’яні крила вже не намотували хмарок і райдуг на велетенське колесо, виготовлене з дуба і обковане товстим залізом. Дід клав свою сухорляву руку на голову Якова і монотонно вуркотів, наче сизий голуб:

— Ну чого ж це ти домівки відцурався, га? Даремно, хлопче, даремно. — Піднявши догори напівзігнутого вказівного пальця, крутив ним над головою. — Сам отой… Той, що на небі порядкує… Він повелів людям любовію жити, а не злом сатанинським.

За оте «сам отой» (так він про Бога казав) дідуся й прозвали Самотоєм. А його справжнє ім’я вже ніхто й не згадував.

Обличчя Якова наливалося кров’ю, як і завжди, коли хтось йому натякав на особу невідомої статі, котра прийшла в хату, щоб посісти місце батька. Він сопів, увібравши голову в плечі, а дід Самотой продовжував свої повчання:

— Ти соромишся Івана Кириловича татом звати, а хіба матері від того не боляче? Бач, окаянні дядьком Параскою охрестили… А того в понятії немає, що це, може, сам отой… Сам янгел небесний до нас прийшов. — Помітивши здивування в наших очах, дід Самотой заквапився з поясненнями: — Ну, чого витріщились? Ви, мабуть, гадаєте, що ангели на вогненних жеребцях поміж хмарами гарцюють? Може, й таке трапляється, не заперечую. Та здебільшого вони в людській подобі на землю приходять, щоб наші душеньки від зла сатанинського порятувати. І якби не приходили, люди давно б уже так освинячились… Ну, а він, сам отой, ні дядьком, ні тіткою не буває. Це ви собі на кирпах ваших закарбуйте. Ні дядько, ні тітка — ангел небесний. Бо на небі інші порядки, ніж у нас.

Дід Самотой давно вже не замикав вітряка, отож ми почувалися його повновладними господарями. Коли дід, цюпаючи кийком, зникав у яру, за яворами, ми видиралися аж понад жорна, під самий дах, і звідти озирали полинові пагорби, що губилися десь далеко-далеко, куди й конем не доскачеш, — там земля парувалася з небом, як парується чоловік із жінкою, бо ми вже знали: в природі інакше не буває — все, що існує, має собі пару.

Ми з Яковом навіть не уявляли, скільки клопотів завдали нашому владному ватажкові своїм відмежуванням від ватаги. Він став з нами розмовляти лагідно, підсолодженим голосом, ба навіть на цілу добу передав у наше розпорядження найвищий знак його влади — половину призмового бінокля, що дістався йому від розкуркуленого Федора Сердеги.

А сталося так: коли Панько Скирта, стоячи під образами, вигукував своє «хто більше?», йому трапилася до рук ота іграшка Федорового підлітка, що нині разом із батьками десь місить сибірські сніги — якщо вистачило сил до них доїхати. Панько під час розпродажу куркульського майна любив орудувати дерев’яним молотком, стверджуючи, мов печаткою, оголошену ціну. Але ж ота іграшка його спантеличила — чи воно товар, чи тільки півтовару? Покрутивши в руках, він уже хотів було відкинути її геть, та несподівано до неї потягнувся Грицько Крикуненко:

— Скільки воно коштує?

Поруч за столом сидів учитель Скрипка йому доручили все ретельно записувати. Панько півголосом звернувся до Скрипки:

— Як ми цю штукенцію запишемо?

— Коли б на два ока, був би бінокль. А раз на одне, доведеться моноклем записати.

Скирті сподобалось це слово, він його разів десять повторив, доки уламок офіцерського обладунку, проданий за карбованця, не потрапив до Грицька, а від нього — до меншого брата.

Отож тепер, сидячи під дахом вітряка, ми оглядали довколишній світ, дивуючись, що далеке стає близьким і водночас зодягається в казковий серпанок. Особливо цікаво було дивитися увечері на місяць — тіні від гір здобували таку виразність, що ми вже уявляли себе десь там, серед німого космосу.

Потім знов поверталися думками до того, що так боліло Якову. Може б, і звик хлопець до свого дивного вітчима, так Петрова ватага не давала звикнути.

— А може, й справді той… Сам отой, як дід каже…

Це я підкидав Якову, щоб у його свідомості зміцніло небесне розуміння родинної ситуації. Я й сам починав вірити, що дядько Параска таки справді, мабуть, із неба впав, бо ні на кого з односельців наших не був схожий. Для нього, звісно, не було таємницею, що люди базікають, але ж він чи то вдавав, що його те не обходить, чи й справді був байдужий до людських теревенів.

Яків дивився на мене з мовчазною подякою в очах — йому хотілося, щоб люди якось призвичаїлись до материного шлюбу. Та й сам дядько Параска дедалі ставав йому рідніший. Коли ж у хаті запахло смаженим салом (ми вже й забули, яке воно на смак!), Марина цілий тиждень блаженно усміхалася, а ми з Яковом, щедро зачастовані, навмисне показували шкварки на хлібі: мовляв, подивіться, люди добрі, як ми тепер обідаємо.

Правда, ближчі сусіди бачили, що дядько Параска збирає на дорогах кінський гній, і, мабуть, догадувались, що це для поросяти, та не такі ж бо роки на села впали, щоб піддаватись гидливості: до смаженини принюхувалися здалеку, ніхто не наважувався оголосити її нечистою. А нам здавалося, що люди споконвіку кінським гноєм свиней вигодовують.

6

Не знаю, хто перший помітив оті негарні написи на стінах Марининої хати, — то були слова, яких наші односельці не вживали, вони прийшли здалеку, на вустах людей, котрі балакали не по-нашому. Марина одразу ж похопилася, щоб забілити їх вапном, але ж як тільки вапно висохло, гидкі слова знову крізь нього виступили. Скільки тітка Марина не забілювала, це не допомагало: літери розміром з лікоть зробилися рудими, проте їх не міг прочитати хіба що той, хто взагалі не знав грамоти. Та вже коли грамотії пояснювали, що написано, охочих посмакувати оту дігтярну грамоту набиралося чимало. Звичайно, то все були люди нестатечні. Марина плакала, дядько Параска нагострив заступа й почав ним зчищати глину аж до білого, схожого на крейду, каміння, з якого в нас викладалися стіни.

Тільки-но в тітки Марини обвалькували хату, ще навіть глина на стінах не висохла, як те ж саме скоїлося з нашими стінами. Писали дьогтем, через те іншого виходу не було — тільки здирати суху глину аж до каміння.

Ми з Яковом догадувалися, хто це робить: брати Крикуненки стояли осторонь, багатозначно перезираючись, на губах їхніх тіпалися недобрі посмішки. Зрозуміли ми й те, навіщо вони це роблять: ми з Яковом відбилися від ватаги, цього не слід було прощати, бо так невдовзі можна й зовсім позбутися влади.

Сьогодні, пригадуючи своє далеке дитинство, я зі смутком думаю: як мала гора від великої різниться лише розмірами, так державне владолюбство тих, хто володіє арміями й концтаборами, відрізняється від владолюбства сільських деспотів, котрі ледь-ледь навчилися носити штани.

Спільна кривда ще більше здружила мене з Яковом, ми стали нерозлучні. Вітряк нам дарував не лише затишок, але й знання пташиного світу: під його гострим дахом ліпилися ластів’ячі гнізда, понад жорнами пурхали горобці, марно сподіваючись віднайти якусь зернину; товсті, викладені з дикого каміння без глини, поспіль усіяні дірками стіни були багатющим розплідником шпаків. Ніде я не бачив стільки шпачиних гнізд, як у дірчастих стінах нашого незабутнього вітряка, котрий здавався нам велетенською істотою. Вишукуючи пальцями ніг опору, ми ззовні, знадвору, видиралися по стіні ледь не під самісінький дах. Вітряк був найвищою спорудою в нашому селі, він здавався вищим навіть від шахтного копра — отож ми мали неабияку насолоду від оцих альпіністських вправ. Руки наші заглиблювались в отвір між камінням, пальці намацували теплі, пухнасті істоти, що довірливо роззявляли жовті, більші від них самих, голодні роти.

Ми зазирали в очі самій Природі, намагаючись прилучитися до її таємничого життя. Шпаченят повертали в гнізда — не вбивали, як це робилося тоді, коли нами командував Петро. І від того, що шпаки не були скривджені (о-о, дід Самотой такої кривди нам би не подарував!), на душі було легко й солодко.

Якось ми з Яковом опинилися на луках, у заплаві звивистої річки, що ділила наше село на дві нерівні половини: Великий і Малий Хутори. Річка в березні розливалася так широко, що між отими Хуторами втрачався будь-який зв’язок, — тоді ми, школярі, розкошували: лише Великий Хутір виряджав дітей до школи, а мешканці Малого мусили переждати, доки спаде повінь.

Скільки односельці себе пам’ятали, заплаву орендували болгари — кілометрів на чотири вздовж, близько кілометра завширшки, вона була посічена на дрібненькі квадратики, які щедро заливалися водою з річки. У тих грядках-квадратиках росла морква, капуста, наприкінці літа широко розкиданим жаром світилися помідори, рудими поросятами вигрівалися проти сонця перестиглі огірки.

Вода текла по земляних валах від велетенського дерев’яного колеса — складної споруди, що була відома іще в часи єгипетські й вавилонські, але нам здавалася вершиною технічної думки. Років зо два перед колективізацією колесо спинилося — воно тепер, як і вітряк, повністю потрапило в наше розпорядження. Болгари встановили нафтовий двигун з величезним маховиком — він накачував воду в земляні артерії, які живили помідорні та огіркові хащі.

Жінки й дівчата, що важкими сапами прокладали шлях воді, саме посідали обідати — в кого пляшка з молоком, в кого цибулина з коржем, що був неприховано зеленкуватий, бо в тісто доводилось підмішувати зілля. А дехто з дівчат, поскидавши вологий від поту одяг, віддав своє натомлене тіло прохолодній воді — цнотливо й довірливо, як дитина віддає його в материнські долоні. Річка під вікопомним колесом, оснащеним бляшаними черпаками, була глибша, ніж деінде, тут вільно було досхочу напірнатись і наплаватись. Не можна сказати, щоб це місце було сховане від людських очей — купальниць видно ще здалеку, — але діяла мовчазна угода: коли сільський трудівник роздягається над річкою, щоб святою водою освіжити зморене тіло, всякий мусить відвертати голову від його первозданної голизни, бо це справа природна, тут хахоньки недоречні.

Проте діяла й інша угода: дівчата знали, що, сховавшись в кущах, підглядали хлопці, а коли купалися хлопці — підглядали дівчата. На нас, підлітків, ніхто й уваги не звертав — наш інтерес до людської статі вважався законним, бо хіба інакше приходить до людини зрілість?

Отож ми з Яковом лежали в кущах, пошепки обговорюючи враження від дівочих принад, обговорюючи уривчасто, сором’язно. Тим часом роздягнулась тітка Марина, яка також працювала на колгоспному городі й вирішила трохи освіжитись. Тепер я розумію, що Марина тоді ще була молодицею, — їй ледве виповнилось тридцять, але нам вона здавалася старою. Ми з Яковом відвернули голови й почали виповзати з кущів. Зненацька почули над собою зухвале:

— Фі, цяціньки які. Чого тікаєте?..

То був голос Петра. Як і завжди, Петро був розхристаний, з волосся за комір стікала вода. Може, нічого б і не скоїлось, якби він не показав на дерев’яний риштак, де, відвернувшись від купальні, сидів дядько Параска.

— А ви мені скажіть, чого оте опудало відвертається? Воно ж ні баба, ні мужик. — І, презирливо чвиркнувши крізь зуби, по складах, з притиском вимовив таємниче слово, яке ми вже чули від його старшого брата: — Гар-мо-дит!..

Петро почав із цинічною детальністю розпатякувати про інтимні відносини між тіткою Мариною і дядьком Параскою. Яків терпів, наливаючись кров’ю, та врешті-решт терпець йому увірвався й він накинувся на Петра з кулаками. Широкогрудий Петро був сильніший від кощавого Якова, але ж образа довго нагромаджувалась в серці мого товариша — він своїми ударами звалив Петра в кропиву і, обпікаючи власні руки, товк його обличчям об зубчасте листя й волохаті стебельця. Петро навіть почав схлипувати — він виявився зовсім не залізним, як хотів те показати. Коли ж Яків його нарешті відпустив, Петро відбіг за вал, по якому дзюркотіла річкова вода, і звідти погрозив піднятим кулаком:

— Я тобі цього не забуду, гармодитський вишкребок!..

Я вже казав: ми з Яковом любили лазити по дірчастих стінах вітряка, навідуючись в гості до шпаченят, які ще не встигли зіп’ятися на чорні, з райдужними переливами, крила. Саме в такий мент нас настигло каміння, що гуло понад вухами й, ударяючись об стіни, обсипало наші голови дрібними піщаними крихтами.

Ми ніби змовилися: відпустивши пальці, попадали в бур’ян і залягли під стінами нашої крилатої фортеці. По тому, скільки одразу злітало в повітря каменюк, ми зрозуміли, що нас облягала вся Крикуненкова ватага, але нікого з наших учорашніх дружків не було видно: поховалися в бур’яні, мов татари. Та ось на полиновому пагорбі з’явився сам Петро. На ньому теліпалася довгими рукавами сіра материнська кофтина, полотняні штани на помочах ледь покривали коліна. А проте він був зодягнений так само, як ми всі тоді одягалися, — в те, що довгими зимовими вечорами виробляло саме село по запічках жіночими руками. Символом влади на Петрових грудях висів монокль. Петро час від часу підіймав його до ока.

— Виходьте, бубни надаємо й відпустимо. Живі залишитесь, — намагаючись упоратися з материнськими рукавами, що нагадували волячі кендюхи, виманював нас Петро.

Та нема дурних: відповзаючи по бур’янах, ми сховалися у вітряку й незабаром, піднявшись під самий дах, могли безборонно озирати як самого отамана, так і його босоноге воїнство. Каміння барабанило об іржаву бляху, не завдаючи нам жодної шкоди, зате ми, вряди-годи відповідаючи тією ж самою зброєю, побоювалися провалити комусь голову й через те намагалися перекинути через хлоп’ячий гурт. Наше каміння, добуте із стіни, перелітало через полиновий пагорб, на котрому юрмилися Петрові прибічники, й зникало у сріблистому листі білокорих тополь, що заполонили яр. По його дну, обмиваючи тополине коріння, в’юнився струмок. Час від часу води в струмку прибувало, але вона ставала майже чорною — то викачували із шахти.

Зненацька там, на пагорбі, хтось зойкнув, а відтак ми побачили: Петро, упавши на праве коліно, лівою рукою притискає волосся до черепа, з-під його пальців по шиї, по грудях юшилася кров. Він якось негнівливо, мовби навіть по-дружньому гукнув до нас:

— Хто це з вас мене так угостив? Може, хоч шмат сорочки позичите? Перев’язати треба.

Нагнувся, щось правою рукою намацав у ковилі, потім випростався й пішов до вітряка. Ліва рука, якою він затискав рану, була червона від крові, права ховалася в рукаві материної кофти.

Яків, стягуючи з себе сорочку, почав спускатися по драбині, забіленій борошном, що пов’їдалося в деревину і вже поруділо від давності. Я хотів його спинити, але внизу стояв заюшений Петро, його справді треба було перев’язати. Тож камінь Якова вцілив йому в голову, отже, все відбувалося за лицарським звичаєм, заважати не годилося. І тому я лишився нагорі, наглядаючи звідти за тим, що діялося внизу.

Голий по пояс, на ходу роздираючи сорочку, Яків майже впритул наблизився до Петра. І тоді скоїлося страшне, неймовірне: з рукава-кендюха висунулася рука, в якій була затиснута каменюка. Удар в обличчя, під саме око, було завдано зблизька, кроків за два. Яків поточився і впав на землю, а озвірілий, сп'янілий від крові Крикуненко, підіймаючи з-під ніг важке каміння, з усієї сили гатив ним у спину, в голову своєї довірливої жертви. Доки я встиг збігти вниз, Яків уже втратив здатність ворушитися — він був привалений сірим камінням, яке в нас називалося диким. Тим часом ватага на чолі з Петром, накивавши п’ятами, зникла за пагорбом.

Місяців зо два пролежав Яків у районній лікарні. Дядько Параска щонеділі виходив уранці з кошиком у руці — там лежала зварена курка, розчинений у молоці шоколад, печиво. То була іще непівська розкіш. Одне слово, те, чого ми, сільські діти, в ті голодні роки й не куштували. В один кінець до лікарні було не менше двадцяти верст, а воно ж одним кінцем не відбудешся — додому вертатися треба. Якраз норма для доброго коня, а дядько Параска долав ті версти пішки. Та ще й брав на плечі ношу — капусти, зеленої цибулі, огірків, щоб можна було побазарювати, бо де ж ту копійчину роздобудеш?

Якось я упросив матір, щоб відпустила мене з дядьком Параскою — дуже мені кортіло провідати товариша. Він лежав у палаті з дорослими, над кожним ліжком висіли навушники — тоді я вперше в житті почув радіо: Яків накинув металеву дужку мені на волосся, небесна музика полилася в мої вуха — достоту так, як про рай нам розповідали, де праведні душі на невидимих арфах грають.

Око в Якова збереглося, не витекло, але він на нього не бачив: камінь перебив нерв, так тепер через одне око й доведеться світ у душу впускати. Але Яків про це не думав — йому вистачало й одного ока. Просив, щоб швидше додому забирали, і трохи незвично, ніби навіть затинаючись, називав дядька Параску татом. Мабуть, це вже було не вперше, але вперше при мені, тому дядько Параска аж сяяв від задоволення.

— Потерпи, синку, — спіймавши руку Якова, з ніжністю в голосі, яка більше скидалася на материнську, ніж на батьківську, говорив дядько. — Господь терпів і нам велів.

А коли, повертаючись із лікарні, уже входили в село, дядько Параска несподівано завернув у двір до Крикуненків. Вдома був сам господар, висушений, мов азовська тараня, дядько Василь. Іван Кирилович (я нарешті звик його так називати), знявши кепочку, вклонився господареві, а мені звелів вийти з хати. Я, звісно, затримався в сінях, де стояла в цеберці питна вода, й почав дослухатися, про що розмовляли дорослі. Про всяк випадок тримав кухля в руці — щоб мене не застукали за тим заняттям, яке здавна вважається непочесним.

— Куди ж воно годиться, Василю Панасовичу? Це вже не жарт, а справжнє каліцтво, — ввічливо, але з докірливими нотками в голосі говорив Іван Кирилович. — Ви б уважніше придивилися до меншого. Та й до старшого також. Дивно, в кого вони вдалися?..

— Хіба ми не скублися змалечку?.. Ваш перший моєму голову провалив.

— Е-е, Василю Панасовичу…

— Е-е, Параско Кирилівно, — перекривив господар і закашлявся. Він був хворий на сухоти.

Тим часом, поскрипуючи хромовими чобітьми, в сіни хутко увійшов Грицько — він, мабуть, бачив, що ми завернули до їхнього двору. Виштовхавши мене з сіней, сам почав дослухатися до розмови в хаті. А коли Іван Кирилович виходив з двору, Грицько прошипів йому майже на вухо:

— Затям, недолюдку: я з тебе здеру штани, ти їх незаконно носиш.

Я був здивований, як спокійно, з гідністю поставився Іван Кирилович до зухвалого вибрику недоброго молодика. Не прогнівався — в очах майнуло щось схоже на жалість: мовляв, що з тебе, нерозумного, можна взяти? І статечно, повагом вийшов з двору, де його дуже хотіли скривдити, але ж не могли: виявляється, людина сама повинна дозволити, щоб її кривдили, а без такого дозволу нікого скривдити не можна. Отак, як не можна зруйнувати будинок, з якою завгодно лютістю жбурляючи горох в його стіни, — горох відлітатиме, а будинок сяятиме всіма своїми вікнами, навіть не помічаючи, що хтось нерозумно йому погрожує.

7

Минуло ще кілька місяців — і на землі українській почалося те, чого зроду-віку не траплялося: страхітливий голод. Ми знали, чому він почався і хто в цьому винен. Партійці ходили по хатах, перекопували долівки, розламували печі — шукали зерно. Забирали все до зернини. Тому це й сталося. На жіночих ногах здувалися сині пухирі, що потім лопалися й витікали сукровицею; людина лягала на лаву, щоб більше ніколи не піднятися, — не скаржилась, не просила хліба, а лише стогнала, бо його, стогін, навіть терплячій душі погамувати важко.

Щоправда, помирали в сусідніх селах, а в нашому селі мертвих не було — були тільки пухлі з голоду: виручала шахта. Шахтарі отримували підземну пайку — близько кілограма хліба на день. Звісно, далеко не всі були шахтарями. І взагалі шахтарів було небагато, але ж оті пайки глевкого, мов глиняні вальки, шахтарського хліба по крихті, півкрихти ніби вітром розносило по голодних хатах — і це майже неймовірно: здавалося, повинні були б уже померти, але ж не вмирали. Однієї крихти, виявляється, досить, щоб порятувати людину від голодної смерті. Отже, в тих селах, які вимирали, не лишалося й крихти…

Мені вже не треба було силкувати себе, щоб зникло оте принизливе «дядько Параска» і назавжди утвердилось почесне: Іван Кирилович. Я виходив за вітряк, де яри й пагорби були вкриті снігом, — дивився в напрямку шахти: чи не йде з роботи Іван Кирилович? Він сам заходив до магазину по свою пайку. Чорний від вугілля, тільки зуби біліють, у мокрих брезентових штанях і такій же куртці, ішов протоптаною в снігу стежкою повз нашу хату — і я вже знав, що мені належало зайти до Якова, щоб отримати свою щоденну скибочку. Не я один був на його утриманні — скибочки, часом не більші від сірникової коробки, потрапляли й в інші сусідські хати. Собі, Марині, Якову він залишав майже стільки, скільки видавав сусідам. Щоправда, в Марини іще потроху корова доїлася — це підтримувало сім’ю. А в нас і корови не було. Та хіба ж тільки в нас?

Іван Кирилович дуже схуд, округлості позападали — тепер уже ніщо в ньому не підкреслювало тієї дози жіночості, якою його свавільно нагородила природа, він здавався нормальним мужчиною. Таким його й почали бачити люди. Та й як іще можна бачити того, хто з обушком спускається в забій? Звичайно, в шахті працювали й жінки, але ж не в забої. І тільки для Грицька Крикуненка цей аргумент здавався недостатнім — він затявся на своєму намаганні «вивести гермадита на чисту воду», мовби саме існування Івана Кириловича, ба навіть те, що він працював у забої, було неабияким злочином.

Шахтарі, вилізши з шахти, одразу йшли в душову, милися, перевдягалися в чисте і вже потім рушали додому. Іван Кирилович у душову не заходив — тітка Марина гріла воду вдома й сама його мила в ванні з білої оцинкованої бляхи. Саме це й пояснював усім Грицько, вмовляючи шахтарів допомогти «нещасній» Марині — треба якось затягти дядька Параску в душову, гуртом роздягнути (хай собі верещить та пручається!) і промочалити його під гарячою водою. А тим часом гарненько роздивитися, чим вона, ота істота, відрізняється від інших людей.

Це було вже напровесні — в повітрі пахло чимось схожим на зілля. Мовби десь у небі, за хмарами, воно вже зеленіло й наливалося соками, а тут, на землі, іще тільки в думках людських шелестіло кропивою і лободою, бо всі розуміли: хто до лободи доживе, того вже на цвинтар не понесуть.

Шахтарі з обушками на плечах, з мідними дужками від бензинок на схудлих шиях вийшли з кліті й попрямували в душову. Всі пороздягалися й почали змивати з себе вугільний порох. Саме тоді Грицько з двома своїми дружками внесли на руках у душову Івана Кириловича й силкувалися його роздягнути. Дядько мовчки відбивався: одного головою в підборіддя вдарить, другого — коліном у живіт. Та, мабуть, його удари були надто делікатні, бо Грицько реготався, заохочуючи товаришів діяти рішучіше.

І тоді Іван Кирилович не витримав — писклявим голосом закричав:

— Гетьте! Чуєте? Гетьте, проклятущі душі…

Серед шахтарів був приїжджий, із полтавців, — кажуть, учителював на селі, доки ще було село, були учні. Не любив розповідати про лихо народне, та люди й так розуміли, що його привело на Донбас. Отож він, розштовхавши шибеників, визволив із їхніх недобрих рук Івана Кириловича.

— Ніби й дорослі, а розум дитячий, — картав він Грицькових дружків.

Шахтарі підтримали приїжджого, Грицько більше не пробував повторити своє насильство. А небавом про цей випадок забули — у кожного свої клопоти. До того ж Іван Кирилович виявився досвідченим шахтарем — видно, йому не вперше доводилося спускатися туди, де людська душа особливо гостро відчуває свою близькість із глибинним Духом Планети.

Тим часом зазеленіли пагорби, попід тинами з’явилася каральниця наша й свята рятівниця — молода кропива. Село гуртом засвоювало споконвічну грамоту: кропива, лобода, молодий подорожник, листя кульбаби — все це були їстівні трави, ми дружно їх вищипували попідтинню, вони не встигали й підростати. Підлітки потай пекли на вогні річкових жаб, дехто навіть вирушав у степ з відрами — носили з ярів воду, виливали ховрахів. Ідучи по селу, можна було раптом відчути носом із якоїсь хати такий смачний запах смаженини, що слина на язик наверталась. Відтак помічали: саме звідси найбільше здавали ховрашиних шкурок — в обмін на олівці й зшитки.

Так чи так, а голод відступив, першими пооживали ми, білоголові шибайголови, — відновилися наші походи в сарматські степи, де, вкриті тисячолітнім мохом, ніби зеленим волоссям, стерегли могили дивакуваті кам’яні баби, схожі на тих, які ми виліплювали з вогкого снігу. Давно минуле ледь чутно шкреблося до нашої свідомості, нашіптуючи, що ми не перші прийшли на цю землю, — жили люди до нас і житимуть після нас.

Старий Крикуненко вирішив оженити Грицька. Бо оті його недобрі вибрики змінювались похмурою байдужістю — парубок забував навіть попоїсти, ходив мовчазний, ніби невидющий. Василь Панасович здогадувався: кидає душу парубка, мов колесо на кам’янистій дорозі. Знав про Марійку, шанував Вишняків, та де ж їх тепер шукати? Це однаково що на тому світі: гукай — не догукаєшся.

На пишне весілля тепер ніхто не розраховував, а Грицькові заробітки дозволяли не скупитися. Та й від проданих волів дешиця лишилася. За нареченою далеко їхати не довелось — своя ж таки, з Великого Хутора. Дівка гарна з лиця й роботяща — Пріська Бершакова, Грицькова ровесниця.

Гриць не опирався, хоч і не виявляв захоплення. Мати стара, в хаті господиня потрібна. Весілля призначили на кінець серпня. І вже коли люди повсідалися за весільні столи та наповнили по чарці, під старою грушею з’явилося видиво: у білому платті, з чорною косою на грудях, вродливіша від усіх сільських красунь, стояла Марійка Вишнякова. Стояла так само скромно, як інші дівчата, — мовби всього лишень перебігла вулицю, щоб на Грицькове весілля поглянути.

Гості озирались одне на одного, спантеличено перешіптувались. Яскраві стрічки на головах дівчат, вишиті рукави на молодицях, плахти й корсетки — все раптом заворушилося й зарябіло у Грицькових очах, парубок зблід і відступив від нареченої. Наречена також закусила губку й поточилася до матері. Ніхто не знав, що належало діяти, бо оте видиво вразило своєю незбагненністю. Воно породило безліч запитань. А може, Марійка Вишнякова — тільки перша ластівка, що повернулася під рідну стріху? Може, й інші незабаром приїдуть? Є ж таки Бог на небесах — невже він не чує людських молитов? І тоді, може, плуги й коні повернуться до своїх господарів разом зі святою земелькою. О Боже праведний!..

Поява Марійки була схожа на падіння камінця, котрий викликає гірську лавину. Ніхто вже не цікавився ні весіллям, ні нареченою — всім хотілося знати, як ведеться оцим нещасним, кого власті виштовхали із села на муки смертні. Чарки стояли не випиті, страви парували не початі.

Старий Крикуненко, отямившись, почав припрошувати, щоб гості випили та закусили. Але, озирнувшись, помітив: жениха наче хвиля змила. Тим часом і наречена, ховаючи сльози, в супроводі матері заспішила з двору. Було ясно: весілля розпалося. Але поки що ніхто не знав: на добро чи на зло?..

Ми з Яковом, прокравшись поміж кущами порічки, залягли в садку й добре чули розмову поміж Грицьком та Марійкою.

— Навіщо ти Пріську покинув? То ж образа, та ще й яка.

— Звідки ти взялася?

— З неба впала.

— Не жартуй, Марійко. Не до жартів.

— Мені добрі люди написали, що ти женишся. Хіба ж я могла на твоє весілля не приїхати?..

Мине тиждень, село поволі втихомириться. Міліція походить по хатах, шукаючи втікачку з уральського поселення, що на берегах Чусової, — походить, попитає та й кине шукати: за мільйонами не набігаєшся. Згодом воно само десь виявиться.

Марійка жила в тітки — в Олександрівці, верст за десять від нашого села. Ми з Яковом про це дізналися тільки тому, що майже півдня кралися назирці за нею.

Вона кульгала на ліву ногу, але не завжди — лише тоді, коли стомлювалась. На виході з балки, де кінчався дубняк, присіла на дубовому пні, щоб перепочити. Саме тоді вона й помітила своїх переслідувачів.

А ми вже й не ховалися — видерлися з кущів і побігли до неї.

— Хто вас послав? — насторожено запитала дівчина. Брівки набурмосено опустилися, губи стиснулися, повужчали й начебто аж побіліли.

Я одразу ж відчув: перед нами була інша Марійка. Проминуло два роки, як Вишняків вивезли. Але ж Марійка не просто подорослішала (тепер їй повних шістнадцять) — щось нове з’явилося в її карих очах і у виразі обличчя. Мовби закрем’яніла душа, запеклась кров’ю — тепер ця дівчина не вміє ні стогнати, ні плакати. Зате вміє постояти за себе.

Мабуть, я надто по-дорослому змальовую її нині — тоді якось інакше думалося. Але душа й розум по-різному сприймають явища, отже, я тут передаю те, що відчув серцем.

— Хто вас послав мене вистежувати? — повторила Марійка. Яків лише мінився з лиця — ось-ось провалиться крізь землю.

— Ніхто не посилав, — відповів я знічено. — Не сердься, Марійко. Ми скучили за тобою.

— Скучили? — посміхнулась дівчина. — Так я тобі й повірила.

— Правда.

— Їж землю.

Я розгорнув бур’ян, нагріб землі разом з камінцями і вже підніс до рота. То була наша клятва — Марійка це знала.

— Тьфу, дурне!

Вона спритно підбила мою руку, земля висипалась зі жмені.

— Сідайте. Я вам вірю.

Пізніше я зрозумів: Марії потрібні були гінці й провожаті. За Грицьком міліція стежила. Зустрічалися вони покрадьки, розходилися різними дорогами — через терни та густі дубняки. Отож ми й стали їхніми гінцями. Слугували їй — не Крикуненкові. Ми добре відчували настрій села, а воно співчувало Марійці Вишняковій.

Згодом ми вже знали, що їй довелось пережити по тому, як родину Вишняків заштовхали в залізничний «телятник». Людей у нього натоптували стільки, як оселедців у бочку. Були тут жінки й діти, старі й молоді. Скулені, з підібганими ногами, сиділи на підлозі, іншим і сісти не вдавалося — стояли, привалившись спинами до стінки вагона. А дорога була довга, смертельно довга. Харчі скінчилися, час від часу варта кидала у вагон кілька глевких буханців — отим і мусили жити. На щока діставалось не більше, ніж у рота можна вкинути.

Ночами намітало в щілини снігу, а теплим одягом запаслися не всі — у Вишняків на сім’ю був один кожух та пара валянок. Кожух віддали матері, але вона накрила ним батька, що лежав на підлозі в гарячці: дістав запалення легенів.

По нужді не випускали — серед вагона стояло спільне для всіх відро. Людям доводилося заплющувати очі або відвертатися, якщо комусь воно було потрібне. А Марійка так не могла — соромно. Отож якось, коли вартовий відсунув двері вагона, вона стрибнула повз нього й метнулася поміж рейками. Не встигла сховатися за колесо вагона, як почула постріл, щось обпекло ногу нижче коліна, зацебеніла кров. Старший брат Іван, відтрутивши вартового, теж зіскочив на колію. Варта вже не стріляла, бо люди почали кричати:

— Вбивці! Душогуби!..

Іван ледве встиг вихопити поранену сестру з-під залізного колеса, як поїзд рушив.

Батько не доїхав до Уралу — помер. Старого винесли на якомусь полустанку — і що сталося з його вимученим тілом, Бог один знає.

Та хіба ж тільки його винесли?..

Мати померла вже на Уралі — серед глибоких снігів, куди вигнали людей із вагонів, як овець напівживих. А проте вівцям легше: їх вовна гріє.

Брати знайшли для Марійки якусь хижку, поставлену людьми, що прибули раніше, — дівчина й ходити не могла. Прихистили її добрі люди, що вигрівали одне одного власним теплом. А хлопці збили нашвидкуруч щось схоже на безверху комірчину, де й перезимували під одним кожухом.

Сокирами й пилами підтинали велетенські модрини, вони падали гіллям у глибокий сніг, що лежав тут місяців по сім, не менше. Небо низьке, свинцеве. Сонце ходить по ньому несміливо, наче боїться передчасно вгаснути, як гасне розпалене із свіжої деревини ненадійне вогнище в північних снігах.

Все там якесь дивне. Спориш, лобода, кропива — все ніби таке, як і на Вкраїні. Але ж ні, зовсім інше: так швидко росте, так поспішає! Бо літо коротке, мусить поспішати. За якихось два місяці трава виростає по груди — і лягає в перезрілості своїй, обсипавши насінням вологий суглинок. Ось де худобу тримати — сіна можна нагромаджувати безмір. Але про це й думати не варто: не для того їх пригнали в тайгу — пригнали заради лісосплаву.

А як нога загоїлась, Марійка дістала у своє розпорядження стару кобилу й сани. Кобилу називали Хохлушкою — так само, як і Марійку. Возила модринові колоди на берег Чусової. Згодом потроху звикла, бо її любили. А це ж відомо: ніщо так не гріє душу, як любов людська.

Улітку брати Вишняки побудували справжню ізбу — так, як будують по всій Росії. Але Марійка не захотіла, щоб стіни зсередини теж лишалися дерев’яні, проконопачені мохом, обтинькувала глиною, її там з-під ніг можна брати. Десь роздобула вапна, вибілила нове житло — і чом тепер не жити?..

Коли ж подруга їй написала, що Крикуненки готуються до Грицькового весілля, — не витримала, втекла на залізницю. Сама не тямила, навіщо це робить, але ніщо не здатне було її втримати — на дахах вагонів, часом на буферах, оглушена залізним гуркотом, прокурена паровозним димом, їхала, їхала на Вкраїну. Серце то плакало, то співало. Розуміла: заради самого лише Грицька не важила б життям, стрибаючи вночі з вагона на вагон — хай собі жениться парубок. Але є щось більше й вище від нас самих, від життя нашого: земля рідна, що в корінні трав і злаків переховує материнську пуповину. Ту пуповину не можна порвати — разом з нею урветься і твоє життя.

Грицько умовляв Марійку пожити в тітки, доки він грошей заробить, — Крикуненки безглуздо витратились на весілля. Кликали сусідів, щоб пили та їли, але люди чомусь не йшли — так і пропали дорогі наїдки. Але то пусте. Ось через місяць-другий виїдуть на якусь далеку будову — їх тепер, будов отих, на всіх вистачить.

Марійка куйовдила нам волосся, її ніжні пальці випромінювали неземне тепло — ми з Яковом готові були померти за неї. Яків уже змирився, що вона стане дружиною Грицька, — почав потроху розуміти: для неї він іще малий — молоко на губах не обсохло.

Тим часом Грицько почав уклонятися Іванові Кириловичу — тепер його ніхто не звав дядьком Параскою. Грицько навіть вуха нам’яв Петрові, коли той щось зухвале мовив про цю шановану людину.

8

Те, що сталося у вересні, принесло не менше лиха, ніж голод. Ми з Яковом, виглядаючи з пасовиська череду, розважалися тим, що долали залізничний міст по-мавпячому, на руках, повиснувши знизу на таврових балках. Під нами гуркотіли підводи, дядьки погрожували батогами, але вони й самі колись були такими ж «мавпами», тому погроза супроводжувалась доброю усмішкою.

Яків, передибуючи на руках по холодному залізу, вже переліз на протилежний бік мосту й сидів на кам’яному виступі, а я саме висів на середині, коли страшний підземний вибух сколихнув увесь довколишній світ — здавалося, навіть небо впало нам на голови і разом із землею вони закрутилися велетенськими жорнами, силкуючись перемолоти і залізничний міст, і шахтний копер, що височів над рудим глинищем, і навіть Малий Хутір, що наближався своїми городами майже до самісінького терикона. Я таки утримався на кінчиках пальців, не впав на вапнякове каміння, що виступало із землі під мостом, а за мить, приголомшений, сидів поруч із Яковом, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Проте односельці втямили це раніше від нас: незабаром обидва хутори, Малий і Великий, галасливими вервечками посунули до шахти. Люди видиралися на залізничний насип, бігли попідд мостом, відтак спускалися в глинище й на мить зникали з наших очей, щоб одне за одним білими й чорними мурашками вилізти вже під териконом, звідусюди облягаючи шахтне дворище.

Вечоріло. Зморене сонце, надихавшись полиновими випарами, сповзало за кам’янистий пруг. За насипом з’явилася череда, але господиням було не до неї. То на дні глинища, то вже на кручі, під естакадою, раптом розлягався нелюдський крик — наче з когось здирали шкіру. І не треба було озиратися довкола — всі знали, чия то жінка, відчувши себе вдовою, волає до неба і глибин підземних, які одним нещадним ударом зруйнували її родинне щастя. Шахта була не нова, її відбудували після громадянської. Вона й раніше вибухала, мов пороховий льох, але ж зараз іще йшли тільки перші ешелони вугілля, до неї лише примірялися, через те ніхто й не сподівався на таке лихо.

Людське горе передалось тваринам — у селі валували собаки, а корови, що саме поверталися з пасовиська, змішалися з натовпом і своїм скаржним ревищем посилювали людські волання. Кожному було зрозуміло, що вся підземна зміна загинула — бач, навіть кліть разом із тросом викинуло з шахти, мов снаряд з гарматного жерла. Скільки ж отих, хто врятував село від голодної смерті, побитих, обвуглених, підіймуть на-гора рятувальники в мідних касках? Ген вони розштовхують нещасних, що намагаються зазирнути в кам’яну горлянку, яка проковтнула найближчих, найрідніших.

Яків побачив матір, вона не бігла й не кричала, а, безсило пересуваючи ноги, сховавши обличчя під хустиною, якось приречено йшла до шахти. Трохи далі, спираючись на костур, дибав ледь живий дядько Василь — батько Грицька Крикуненка. А поруч, навіть не намагаючись випередити старого, йшов Петро. Односельці їх обтікали, як річка обтікає свої острівці — на них, близьких родичів загиблих, мов полиновий вітер, дихало гіркотою неговірке людське співчуття.

Тепер я був наче відрізаний від Якова — мій батько раніше наклав головою в шахті, те вже забулося, а до Якова поволі наближалася хвиля загального горя, що ось-ось мала поглинути його з головою, бо я вже добре знав: Іван Кирилович таки зумів стати йому батьком. Він і для мене був рідною людиною, це зрозуміло, але ж я поки що не міг усвідомити, що його вже немає для Якова. Мабуть, тому, що Яків щойно також потрапив до числа безбатченків, звідки був викреслений нещодавно, — нас, безбатченків, у селі значно більше, ніж тих, хто чув у хаті батьківський голос.

Яків спершу наче дослухався до чогось такого, що має впасти громом, — все ще було неймовірно, що так багато найстатечніших людей уже ніколи не з’являться на стежці, по якій під сільські стріхи приходили рятівні пайки. Велике людське лихо здавалося безтілесною особою, що володіла жорстокою душею, і все ж вона була не така жорстока, щоб убити годувальників раніше, ніж вони встигнуть порятувати село від голодної смерті.

А коли мати Якова з’явилася під мостом, на дорозі, й було видно лише білу, в синій горошок, хустину, а сама вона мовби по шию вгрузла в кам’янисту землю, мій товариш зрештою усвідомив, що сталося, — покотився з насипу й пішов поруч з матір’ю.

Через два дні тридцять три домовини було виставлено посеред шахтного селища, де вже зяяла глибока квадратна яма — братська могила. Ніхто з рідних не міг попрощатися з небіжчиками — їх не дали по домівках. Начальник і парторг шахти показували рідним червону домовину: оце, мовляв, ті останки, над якими вам належить поплакати. Але й на сльози був регламент: біля ями теслі спорудили високий рундук, на який піднялося кілька приїжджих (кажуть, велике цабе), вслід за ними — місцеве начальство. З того рундука лунали промови, які ніхто не слухав, — люди думали про те, що й війна одним ударом не забирала з-поміж них стільки здорових, сильних чоловіків. Гинули, звісно, по всіх усюдах, але ж односельці того не бачили — згодом лише звістка приходила, що такий-то вже не повернеться, поліг у землю на далекій ниві. І тільки сьогорічне лихо, що прокотилося по всій Україні, отакими гуртами підтинало близько знайомих людей. Але ж оті неосяжні жнива смерті навально сунулися із села в село без червоних домовин та урочистих промов.

Коли взяв слово начальник шахти й почав розводитись про стихійні сили, над якими людина ще не владна, хтось із натовпу гучно заговорив:

— А хіба тобі не дзвонив з-під землі Іван Кирилович? Хіба не казав, що треба підіймати людей на-гора, бо дуже висока загазованість? А ти що йому відповів?..

Усі обернулися на той голос, впізнавши машиніста підйомної машини. Приїжджі на рундуку також почали перешіптуватись. Начальник шахти спершу знітився, втягнув голову в плечі, мовби на неї хтось опустив кулак, але швидко вернувся до тями й продовжував:

— Я наказав перевірити цей сигнал… Звичайно, нас спіткало велике горе. Але партія і радянська держава…

— Неправда! Ти сказав: «У мене план горить, а їх чорти не візьмуть». Ось що ти сказав…

Люди гнівно загули, замахали піднятими кулаками. Тоді з рундука озвався приїжджий:

— Товариші! Ми призначили державну комісію, якій належить вивчити причини цієї трагедії. Якщо справді був такий сигнал… Можете не сумніватися: винні будуть покарані…

Забігаючи наперед, скажу: начальник шахти дістав сувору догану по партійній лінії, а згодом докотилася чутка, що його призначили начальником шахти «Чотири-біс» на Парткомуні.

9

Може, в якийсь інший рік село довше б переживало цю втрату, але подих смерті котився звідусюди, за зиму цілі райони обезлюдніли, а живим треба було вбивати нові кілки в землю, щоб прив’язати до них свою власну долю. Хоч скільки б вимирало людей — народ не вмирає. Кожен зокрема доходить цієї думки або, може, й не доходить — життя думає за нього, підстьобуючи живу душу батіжком необхідності.

У сільмазі з’явилося борошно, по дворах захрюкали поросята, закудкудакали кури — то була ознака, що з голодом покінчено. Було якось незвично, що по селу увечері не чути скрипіння Грицькових чобіт на рантах, що повз вітряк не проходить більше чорний від вугілля Іван Кирилович, добрими очима позираючи на димар, під яким Марина гріла для нього воду. Зате лишився з нами дід Самотой — і, може, саме тому життя здавалося надійним, а лихоліття — скороминущим: люди віднайдуть для своєї пам’яті щось радісне, бо якби вони не вміли цього робити, людський рід давно б уже перевівся.

— Він, сам отой, — показуючи вузлуватим пальцем кудись поза хмари, втішав нас дід Самотой, — він усе пам’ятає, у нього все записано. Він довго вміє мовчати, але колись своє скаже.

Мають проминути десятиліття, доки я зрозумію цю всесвітню мудрість.

Проте повернімось до Марійки. Ми з Яковом побачили її на похороні — вона зовсім не ховалася, але запнулася чорною хусткою так, що, лишень підійшовши впритул, можна було її впізнати. Не плакала і зовні здавалась нібито спокійною. Лише пальці, що бгали кінчики хустини, дрібно тремтіли. Та ще, коли переступала з ноги на ногу, виразніше було помітно, що кульгає.

Після похорону Марійка сама розшукала нас і тихо сказала:

— Я в котловані сховаюся. Там вас чекатиму.

Ми чомусь називали котлованом велику бетоновану трубу під залізницею — мабуть, назва лишилася іще з часів будівництва. У трубі можна вільно, не згинаючись, ходити. Там жебонів струмок, що інколи робився чорним, коли із шахти викачували воду.

Марійка справді чекала нас під залізницею — у високих полинових стеблах, що росли біля труби. Ми пішли яром, поміж голими пагорбами, а відтак заглибились у Дубову балку. Ніхто нас не переслідував: тим, хто наглядав за порядком, нині було не до втікачки.

— Приходьте завтра вранці. В балку приходьте. Гаразд? — просила Марійка. — Щоб ніхто не бачив.

— А чого? — запитав Яків.

Сонце гніздилося вже доволі низько, сріблисті нитки павутини тонко покреслили простір. Вони були туго напнуті й мали б дзвеніти, мов струни, але чомусь не дзвеніли. Листя дерев подекуди ніби підпалене — проте підпалене ледь-ледь, наче вогонь намагався його дістати й не дістав.

— На станцію підемо. З вами якось легше. — Втягнула повітря в груди, вхопилася за дубову гілку. — Поїду звідси. На Урал повернуся, до братів. Як вони там без мене?..

Тим часом вечірнє сонце зробилося великим, соковито-червоним — так наливається червоною барвою щось живе, наповнене кров’ю. І небо на заході також наповнене живою кров’ю. А з глибин небесної крові висвічувала велика Душа — така велика, що огортала собою весь видимий і невидимий світ.

Раптом Марійка, затуливши долонями обличчя, упала головою в розвилку старого дуба, незміцнілі плечі затряслися в плачі.

— Чого він… — Слова булькали в її грудях, мов повітря, що пробивається крізь товщу води. — Чого він такий?..

— Хто? — спантеличено запитав я, не знаючи, що зараз належало робити. Зрештою наважився покласти руку їй на плече — і це виявилося цілком доречним.

— Світ, — підвівши голову, сказала Марійка. — Чого він такий?..

Більше ми ні про що не говорили. Марійчине запитання породило в душах незнайомі хвилі — вони билися в береги людського «я», вимагаючи ясності. Але ясності не було. Навпаки: ми поволі усвідомлювали — кожен окремо, — що це лише початок нашої муки.

Справді: чому він такий — цей прекрасний і водночас жорстокий, немилосердно жорстокий світ? Хто його таким зробив — люди чи, може, сам Бог?..

Сьогодні я дивлюся духовним оком на три дитячі постаті поміж осінніми дубами — дивлюся з пошаною і співчуттям: так мало ми прожили і так багато пізнали горя! А скільки ж його попереду! Мабуть, ми були саме тим поколінням, яке таємничі сили, котрі керують земним життям, іще до народження нашого призначили для страшного броду: броду через кров і смерть, через страждання й муки — від першого спалаху свідомості до останнього подиху.

Ми ще тоді не розуміли, що це було наше прощання з дитинством. Найвиразніше це відчув Яків. Не соромлячись мене, взяв Марійку за руку і зовсім не по-дитячому сказав:

— Я знайду тебе, Марійко. Обов’язково знайду.

Йому було тоді неповних чотирнадцять років.

Вона мовби прокинулась — глянула з подивом на вогнисте волосся Якова, на вкрите ластовинням обличчя. В очах зажевріло щось схоже на сміх, відтак набігли сльози.

— Таке скажеш! Навіщо я тобі потрібна?

— Знайду, — вперто повторював Яків, буцім не існувало інших слів.

— Коли? — уже не ховаючи смішинок в очах, запитала Марійка. Яків промовчав, він лише сопів, ніби наповнений перегрітою парою. Марійка не допитувалась, притягла його гарячу голову до грудей і по-сестринському поцілувала в пітний лоб.

— Дурненький. Нічого ти не тямиш.

Наказала нам повертатись додому. Яків хитався, мов загіпнотизований. А наступного ранку побачили її в куфайці й чоботях — мабуть, так вона зодягалася, коли возила колоди до Чусової. Думкою була вже далеко. Говорила про братів так, наче була не меншою сестрою, а матір’ю.

— Пора хату глицею обмостити, щоб не піддувало. Хіба ж вони без мене зроблять?..

Ночами вже було зимно. Як вона збиралася їхати? Але Марійка спритно вскочила в тамбур пасажирського вагона, наче володіла квитком першого класу.

— Не журіться! Жизнь наша все одно пропаща.

Якось силувано хихотнула — мені в цю мить вона не сподобалась. Була схожа на безпритульних дівчат, що сотнями тинялися по вокзалах та поїздах. Але то була коротка мить — одразу ж стала сама собою.

Поїзд рушив, а ми з Яковом іще довго стояли на колії, махаючи вологими кашкетами.

Кому махали — чи не власному дитинству?..

III. Три смерті

1

Мабуть, ніщо так не єднає людей, як спільні спомини про дитинство. Навіть брати — тільки тоді брати, коли є в них відчуття спільного витоку. Якщо зважити на обставини, за яких відбувалися наші мандри в далеке дитинство — тюрму в тюрмі, ненависне клацання вічка в залізних дверях, схожий на глину хліб та фекальний сморід із умивальника, — тоді стане ясно, що три довгі місяці в ПКТ не могли не зробити нас братами.

— Гидке відчуття — бути експонатом для спостережень, — роздратовано мовив Яків, коли вже, мабуть, усоте впродовж дня клацнуло вічко й з’явилося в ньому казенне око наглядача. — Відчуваєш себе рибою в акваріумі. Або ще гірше: твариною в зоопарку.

— Не звертай уваги. Принижені не ми — принижує себе той, хто підглядає. Якщо ж вони цього не відчувають, їх можна не жаліти.

— Ну, гаразд. Мене вони мають право вважати ворогом. Але ти… Що ж ти ворожого вчинив? Всього лишень дозволив собі їх покритикувати. Але це ж твоє конституційне право! Виходить, вони зневажають власну конституцію. Отже… Отже, вони все ще не держава.

— Тобто?

— Бракує цивілізованості, щоб стати державою. Переслідує відчуття власної неповноцінності. Практично це виявляється в дикунському страхові перед словом…

Яків хотів було продовжити свої філіппіки, але гримнула кормушка — в квадратному отворі, з’явилося привітне обличчя Черняка. Подавши хліб, Черняк виразно поворушив губами — мовляв, прочитайте ксиву. Мене дратував тюремний жаргон, але від нього не було рятунку так само, як і від інших атрибутів тюрми. Михайло це називав краще: грипс.

Розломивши хліб, ми побачили записку. Знову писав він, Михайло:

«Чому мовчите повідомте що треба».

Я порвав записку на дрібні клаптики й кинув у нужник. Тим часом Черняк показував на мигах, щоб відповідь ми написали негайно. Це мене спантеличило: за спиною Черняка шаркотіли кроки наглядача. Наглядач, видно, ходив у повстяних пантофлях.

Черняк не діждався нашої ксиви. Почастувавши нас розвареною перловкою, забрав металеві миски й замкнув кормушку.

Після випадку з Марининою хусткою ми розробили метод писаного розмовника, який негайно знищувався.

Яків написав на клаптику із школярського зошита:

«Треба повідомити друзів, що тобі загрожує цинга. Може, щось придумають».

Передбачливі тюремники не дозволяли мати в камерах будь-яке писадло — ні кулькописів, ні олівців. Олівець тиждень тому приніс Черняк.

Я відповів Якову: «Побоююсь Черняка».

Списані клаптики паперу належало без будь-якої затримки дрібно порвати й кинути в нужник. Та не встигли ми цього зробити, як двері з гуркотом відчинилися й до камери з порожнім ящиком з-під якихось консервів увійшов прапорщик Крігер. Усміхнено глипнувши на мій стиснутий кулак, поставив під батареєю принесений ящик і, ні слова не сказавши, вийшов геть. У дверях заскреготів середньовічний замок. Мабуть, ці грубо змайстровані замки мали значення якихось символів. Але яких саме? Може, міцності й надійності держави?..

Крігер нещодавно почав чергувати в приміщенні, де містилися камери ШІЗО і ПКТ. І саме під час його чергувань Черняк приносив з кухні поживніші страви. Власне, це була звичайна тюремна їжа, але з того ж самого казана можна зачерпнути по-різному. Ми були певні: наші друзі на кухні хочуть нас підгодувати, але за роздачею завжди стежив наглядач. Отже, добрі наміри друзів могли завершитись тим, що хтось із них опинився б по сусідству з нами. Але чому Черняк не боявся німця?..

Зрештою оцей ящик. В камері ПКТ замість столу бовваніло таке ж саме залізобетонне доробало, як і в ШІЗО. І так само я не міг посидіти й півгодини — змушений був тупцювати по шістнадцять годин на добу. Тепер я мав змогу сидіти, привалившись спиною до батареї. Це мені здалося райським комфортом. Та ще й під сірим, замурованим кригою віконцем. Хоч від нього й мало світла, але в такій позиції можна було читати.

— Гм-м, — вдоволено мугикнув Яків. — Так можна відбувати кару.

Хотілося погомоніти про Крігера, але ми тільки засмучено позирали на стелю — там ховалася небезпека. Якщо німець — наш друг, його належало оберігати. І якомога пильніше.

Дивна річ: інші наглядачі «не помічали» ящика, вкритого чорним зеківським бушлатом. Мабуть, поміж ними існувала своя професійна солідарність. Але німець, безумовно, ризикував: у камеру міг зазирнути підполковник Жлоб. Як йому пояснити цей комфорт — пошаною до інваліда війни? Але ми вже знали, як він ставиться до моєї фронтової інвалідності.

На наше щастя, Жлоб був такий же ледачий, як і жорстокий: за три місяці нашого перебування в ПКТ він лише раз вшанував нас своєю появою. Лишалося пошкодувати, що Крігер під нашими дверима з’явився так пізно.

Я сплюнув у власну долоню — то була не слина, а чиста кров. Ясна кривавились уже близько місяця, зуби хиталися. Яків лякав мене: саме так, мовляв, починається цинга. Я не чув, щоб хтось із нашого табору хворів на цингу, а проте звернувся до лікаря. Як і завжди, лікар безпорадно розвів руками. Потрібні полівітаміни, а їх санчастина отримує обмаль. Тоді ми наважились послати ксиву через Черняка. І ось коли знов заступив на зміну Крігер, загримів замок — прапорщик покликав мене в кімнату, призначену для чергових.

Розгорнувши газету, висипав на письмовий стіл жменю дубової кори.

— Це вам від друзів.

Я розгублено запитав:

— А що з нею робити?

— Зараз побачите.

На електроплитці у літровій бляшанці кипіла вода. Крігер кинув у неї дубову кору. Хвилин за п’ять вимкнув плитку й сказав:

— Нехай ця заварка добре настоїться. Примостіть на батареї. Потім набирайте в рот і полощіть. Тричі на день після їжі. Оце й усе лікування. Якщо треба буде повторити — скажете.

Повторювати не довелось: на другий день кровотеча в роті припинилася, а на третій мої зуби перестали хитатися — сиділи в яснах міцно, мов у гризуна.

2

Ти питаєш, Андрію, коли я поїхав на Урал. Після закінчення першого курсу ІНО. Іще не забув? Так тоді називався педагогічний: Інститут народної освіти.

Але дозволь нагадати: ми з тобою роз’їхалися у тридцять шостому. Наша сільська школа так і лишилася семирічкою, а ми вирішили вчитися далі. Тебе прихистив дядько в Алчевську, а я опинився у Ворошиловграді, на Кам’яному Броді. Там жила тітка Христя, материна сестра. Бачились ми лише вряди-годи. Ти якось прогостював у мене днів зо три, ми ходили пішки на Дінець. Пригадуєш?..

Так воно вийшло, Андрію, що мене в армію не взяли. Петро Крикуненко звільнив від мілітарної повинності: одноокий. Отож я міг продовжувати навчання в інституті, а тебе в тридцять дев’ятому постригли. Так я більше й не чув про тебе. Та й ти, мабуть, нечасто мене згадував. Це право юності: недовго сумувати з приводу розлук. Виникають нові знайомства, нова дружба. Ну, а солдат взагалі собі не належить. Тоді ми з Гітлером ділили європейський пиріг. Навіть не один, а одразу два: західноукраїнський і прибалтійський.

Хотіли й третім поласувати, фінським, але він, на превеликий наш смуток, вельми міцні горішки в собі переховував — зненацька зуби пощербили. До речі, саме це лихо потягнуло за собою лихо страшніше: якби ми не показали Гітлерові, що наша армія все ще перебуває на рівні Першої світової війни (з шаблями на танки!), — фюрер берлінський не наважився б рушити війною на фюрера московського.

Влітку тридцять дев’ятого року я розшукав Марію. Ми вже були не діти: мені двадцять, їй — двадцять два. Я вчився й підробляв потроху: розвантажував вагони на товарній станції. Отже, якась копійка водилася.

Знаєш, друже, потім я намагався зрозуміти: чому саме Марія? Хіба інших дівчат не було? Річ тут не в тому, що я колись пообіцяв розшукати її. Вона іронічно поставилася до моїх слів. Та й чи могло це бути інакше? Адже ж відомо: дівчата визрівають раніше від хлопців. По суті, вона вже була дорослою, а я — шмаркач, прости Господи. Дитяча закоханість рідко буває тривалою. Отже, річ не в отій закоханості. А в чому ж тоді річ? Дошукуючись мотивів, які повели мене на Урал, я дійшов ось якого висновку. Якби наше дитинство було інше — не таке гірке й болюче, — Марійка для мене була б просто дівчиною, та й годі. Я дивився б на неї так само, як на інших дівчат, не відчуваючи особливих обов’язків.

Але все те, що впало на наші дитячі голови, породило закоханість, у якій хлоп’яче зростається з братським. Додам як педагог: мабуть, ми не завжди виграємо, коли намагаємося врятувати підлітків від смутків і страждань. Рятувати, звичайно, треба — це наш обов’язок. Але я певен, що в Бога існує своя педагогіка: душа, яка не знала страждань, рідко розкривається для добра. Здебільшого вона лишається в полоні егоїзму.

Чи доводилось тобі, Андрію, розмірковувати над таким питанням, як співіснують духовність і розумність? Буває чи не буває розумність бездуховна? А якщо буває, то як це пояснити?

Звісно, я не перший про це думаю. Так, скажімо, Фома Аквінський розумність виводить із духовності. Я високо шаную цього філософа, а проте мені здається, що в цьому випадку наше століття має право дещо уточнити.

Сьогодні кібернетики близькі до створення повноцінного електронного мозку. Отже, це розум, розум! У цьому ніхто не має сумніву. І в той же час ніхто не має сумніву, що найдосконаліший комп’ютер — тільки машина. І машиною залишиться навіть тоді, коли своїм розумом переважатиме ціле людство.

Звідси висновок: ми, люди, володіємо чимось особливим, неповторним, чого не можна моделювати за допомогою електроніки — ні сьогодні, ні через тисячу років.

Що ж саме не можна змоделювати, якщо розум піддається моделюванню? Дух, панове, дух! Емоційний досвід людини.

Як педагог, я добре бачу: людина розумна — не завжди людина духовна. А то вже тільки ходячий комп’ютер, біоробот. Розумові здібності такої людини можуть перебувати на високому рівні — вона, скажімо, має кілька дипломів або навіть звання академіка. І все ж духовно ця людина бідніша від селянина, який ледве навчився читати. Про неї можна сказати: функціонує. Але не можна сказати: живе…

Даруй, Андрію: мене потягнуло на філософські абстракції. Проте ми на кожному кроці зустрічаємо людей, що володіють людською подобою, але ж насправді не зуміли стати людьми. Коли немає ноги або руки — ми бачимо, що це інвалід. А тут немає самої людини — і ми не одразу це помічаємо. Або не помічаємо взагалі…

Скажімо: де беруться такі, як підполковник Жлоб? Та хіба він один?.. Ну, гаразд. Повернімось до особистого — це, мабуть, цікавіше. А може, й ні, не знаю.

Марію розшукав у тайзі, на березі Чусової. Місця там дикі, безлюдні. Вигляд у неї був… Так виглядає жінка, яка зневірилась у власному щасті. Живе, аби жити. Одежина з чоловічого плеча, підперезана мотузком. На ногах старі шкарбуни. Марія саме гній з-під корови вигрібала. Кинула вила і завмерла біля купи гною — очам не вірить. Бачу, вагається — ніби впізнала, але боїться помилитись.

А я дивлюсь на неї — навіть у такій одежі вона виглядає красунею. Хоч, мабуть, сама цього не знає. А не знає тому, що нема для кого красу свою доглядати. Це я одразу збагнув, з першого погляду. І не скажу, щоб мене це порадувало, — сумно стало.

Зрештою впізнала:

— Яків!.. Стривай, стривай… Невже ти?

Ну, словом, оговталась потроху. Звісно, вона мене аж ніяк не чекала. Запросила до хати, посадила на ослоні, а сама зникла — справа жіноча, причепуритися треба. Чую — стиха розмовляє з кимось, голос мужицький, басовитий. Мабуть, я помилився, вгадуючи її життя за зовнішнім виглядом. Мені вельми прикро стало: ну, думаю, принесла тебе лиха година. А я вже й подарунки приготував: хустку квітчасту, черевички гарненькі, навіть парфуми столичні — я ж через Москву їхав.

За півгодини покликала:

— Заходь, Якове. Тут усі свої.

У сусідній кімнаті лежав у постелі давно не голений чоловік. Не старий, але обличчя худе, очі безживні.

— Невже не впізнав? — якось ніби винувато запитав чоловік. — А я тебе впізнав одразу. Хоч ти й змінився… Ну, Маріє, приймай гостя. За вісім років уперше… Та ти вже парубок. Як там наша ненька Україна? Ще більшовики не всіх уморили?..

Впіймавши докірливий погляд Марії, спохмурнів.

— Мені можна, сестро. Все можна. З мене вже взяти нічого.

Нарешті я впізнав: то був Іван, улюблений брат Марійки, — той самий, що врятував їй життя під вагонами.

Незабаром я дізнався, що Івана зо два роки тому привалило деревом — на все життя лишився калікою: ушкоджено хребет, віднялися ноги. Прокопа, старшого брата, погнали далі в тайгу, бо тут уже товарний ліс вирубали.

Прокопові досі таланило брати відпустку на сінокіс — без корови тут не прожити. А її, годувальницю, місяців сім доводиться в хліві тримати — зими тут довгі й осоружні, мов життя невільницьке.

Городина, хоч і не всяка, вистигає — картопля, капуста, цибуля, морква. Огірка й помідора не побачиш, а згадки про такі ласощі, як кавун чи яблуко, уже і в пам’яті не лишилося. З хлібом вельми сутужно. Влітку плотогони повертаються на лісорозробки — в них можна борошна купити. Власне, це не купівля, а обмін — на сало й вершкове масло. Кабанця вдається вигодувати: картоплі доволі. Землю тут ніхто не міряє. Але скільки ж їй, горопашній, доводиться спину горбити, аби прогодувати себе й брата!

Із сусідів лишилася тільки баба Явдоха, їй уже дев’ятий десяток у віконце шкребеться — така ж немічна, як і брат Іван. Хто ж її догляне й нагодує, як не Марія? Гірко у безлюдді жити — вона ж саме в розквіті! — але мусить забути про своє жіноче. Така доля їй випала.

Я не здогадався хоч невелике люстерко привезти — мої подарунки приміряла біля конопатого уламка. Отой уламок дзеркала — все, що лишилося Марії від батьківського спадку. Лишилося від коней вороних і возів кованих, від хати на помості й сусідів веселих. Від усього, чим багата й щедра земля українська. А як подумати: хіба ж Вишняки були куркулями? Ніколи наймитів не тримали — все робили руками власними.

Випили, закусили. Іван лежав недалеко від столу — і я поволі звик не думати про його каліцтво. Він не цурався чарки, навіть спробував заспівати. Але співу не вийшло.

Нарешті сталося те, про що я мріяв роками: ми йдемо удвох — розумієш, удвох! — високим, скелястим берегом примхливої уральської річки. Уперше в житті удвох з Марією. А довкола ні душі — тільки птахи, трави та дерева. Ночі тут майже немає: одна година сутінків — і знову розвидняється.

Марія у квітчастій хустці така гарна, що й не сказати. Ти, Андрію, не бачив її в дозрілості дівочій.

Не можна сказати, що я не ревнував її до минулого. Але ж розумом відганяв оте прикре почуття — вона ж таки любила Крикуненка. Та й хто я для неї, щоб ревнувати? Друг дитинства, не більше.

Прожив я тоді у Вишняків близько місяця. Допомагав Марії в господарстві. А тут саме Прокіп на сінокіс прибув. Нагромадили ми того літа стільки сіна, що й двох корів прогодувати можна. Та що ближче до початку інститутських занять, то важче на душі. Розумію, що пора їхати, а не можу. Нарешті зважився, сказав. А Марія ніби цього ждала. Та, власне, чом їй було не ждати? В таку безлюдну далечінь без поважного наміру ніхто не заб’ється.

Моє освідчення було недорікувате й незграбне. Я взагалі не відзначався сміливістю у поводженні з дівчатами. Марія лише лукаво всміхнулася, споглядаючи мої зусилля. Взяла мою руку, припала до неї щокою.

— Спасибі, Якове. Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна. Але… Їхати тобі треба. Ти ж бачиш, яке в мене життя. Змінити його не можна. То невже ти гадаєш, що я дозволю тобі… Ні, Якове. Якщо зможеш, приїзди наступного літа. Я чекатиму. Тоді й поговоримо.

Марія, мабуть, гадала, що я передумаю — не приїду. А я приїхав і наступного літа. Цього разу вона не завагалася — сама постелила постіль. Почали жити як чоловік і жінка. А коли випало знов прощатися, Марія сказала:

— Те, що було між нами, ні до чого тебе не зобов’язує.

— Ні, Маріє. Я так не можу.

— Ну, як знаєш… Але я не дозволю, щоб ти заради мене життя своє загубив. Приїзди на канікули, а там видно буде… Тобі ж іще скільки вчитися?

— Два роки.

— От бач. Станеш учителем. А тут кого вчити? Хіба що ворон та сорок білобоких.

У сорок першому я на Урал не поїхав — почалася війна.

3

Тепер я не стомлювався — імпровізоване сидіння під батареєю прислужилось якнайліпше. Книжки міняли нам раз на декаду. Можна було брати кілька книжок щоразу. Слід віддати належне: бібліотека в таборі непогана. Вона поповнювалась за рахунок дисидентів: ми багато книг виписували через відомчу галузь «Книга — поштою», відтак передавали їх у табірну бібліотеку. А до нас протягом десятиліть це саме робили наші попередники.

Але ж ось лихо: і в мене, і особливо в Якова зір почав падати катастрофічно. Ми розуміли, що причина та ж сама: авітаміноз. Відвар з дубової кори вилікував ясна, але ж полоскання не могло усунути саму причину хвороби, яка вразила весь організм.

Та, виявляється, наші друзі добре розуміли, що саме нам зараз потрібне. Коли знову заступив на зміну Крігер, Черняк приніс по дві чималих морквини й по цибулині. Надалі він не раз це повторював. О, диво! Як тільки ми з’їли моркву, темні плями, що плавали перед очима, ніби димові хмари, одразу зникли — ми почали бачити один одного значно виразніше, обличчя вже не розпливались, відкрилася оптична різкість предметів.

Щоправда, привабливих речей для споглядання довкола нас не було.

Кара сірістю — то є головне правило тюрми. Людині, котра цього не пережила, важко уявити кольорову спрагу в’язня. Мабуть, саме тому в тюремних камерах так добре запам’ятовуються кольорові сни. У звичайному житті ми не звертаємо уваги, що наші сни бувають чорно-білі й кольорові — так само, як кінофільми. А тут це одразу помічаєш — і виникає запитання: що стоїть в основі цього загадкового явища? Мабуть, таки ж існують причини, котрі породжують цю відмінність.

Я вже почав розуміти: Яків не любив, коли з’являлися таємниці. Або точніше: не любив лишати їх нерозгаданими. Якщо бракувало знань, вдавався до гіпотез, часом доволі ризикованих. А проте камерна атмосфера спонукала до вільного злету фантазії — реальність надто неприваблива, від неї хотілося якось утекти.

А може, не так уже й фантастично виглядає те, що казав Яків про кольорові сни?

— У вченні індуїстів багато справжніх прозрінь. Я вірю: наука згодом підтвердить їхню модель світу. Ну, скажімо, астральне тіло людини… Грубе, біологічне тіло — це ще не сама людина. Це тільки скафандр. І водночас біомашина… Вона здатна жити своїм власним життям — якщо людина не усвідомлює себе з погляду вічності. Ми вже говорили, що люди часом перетворюються на біороботів… Власне людина — не цей біоробот, вона живе в астральному тілі… Астральне тіло — це біополе, котре сьогодні вже навчились фотографувати. Аура… Ти бачив кольорові фотографії аури?

— Аури?.. Я бачив фотографії світла, яке випромінюють живі організми. Скажімо, райдужне сяйво довкола людської руки.

— По-перше, не тільки довкола руки — довкола всього організму. І передовсім — довкола голови. Як у Мойсея, коли він зійшов з гори після розмови з Богом. А по-друге, не завжди райдужне. Досить випити келих вина — і сяйво потьмарюється, стає бруднувато-брунатним. А в деяких людей воно взагалі таке, іншим не буває. Гадаю, це залежить від особливостей психіки. Це моя особиста думка.

— Ми говорили про чорно-білі й кольорові сни.

— Ага!.. Індуїсти вчать, що під час сну астральне тіло часом здатне покидати тіло речовинне. Щоправда, не зовсім — воно пов’язане з біороботом астральною пуповиною. Коли пуповина рветься, тоді й настає смерть. Але це смерть лише біоробота — не власне людини.

— А сон?..

— Кольоровий сон — це бачення в астралі. А чорно-білий сон — довільні комбінації образів, властиві біокомп’ютерові під час сну. Так я називаю людський мозок.

— Тобі не здається, що ти поспішаєш пояснити те, що не має пояснень?

— Я вірю, що ці явища не можна пояснити на іншій основі. Ти читав про віщий сон Ломоносова?

— Як він побачив загибель батька?

— Так. А потім приїхав додому й відшукав острів, який бачив уві сні. І розбитий човен на острові. І труп батька… Це, друже, трапляється доволі часто. Я, скажімо, побачив уві сні смерть матері. Мати вийшла з хати, спустила відро в колодязь… Пригадуєш, вони вирили колодязь з Іваном Кириловичем… І раптом до неї підходить Іван Кирилович. Підходить і каже: «Ходімо, Марино. Пора». Вона таки витягла відро. Але відро чомусь вислизнуло з її рук. Мати розгубилася і… Її вдарило по голові залізним руків’ям корби… Це була правда: саме так вона й загинула. То який же це сон? Я просто це бачив.

Ми довго мовчали в напівмороці. Горів лише нічник над дверима. Він був потрібен не нам, а черговому наглядачеві, щоб можна було, зазирнувши у вічко, бачити в’язнів.

Згадка про смерть Марини кольнула мене докором: я відчував себе винним перед власною матір’ю. Якось раніше я цим не карався. Все сприймалося як життєва необхідність: в шістнадцять покинув домівку і вже ніколи туди не повертався. Спершу школа, відтак армія… Мати жила з молодшою сестрою. Після війни часом до них навідувався, але, правду кажучи, в моїй душі небагато лишалося місця для матері. Та з роками, старіючи, все більше шкодував, що не подарував їй синівської ласки. А міг би!

Дарував ласку іншим жінкам, котрі потім робилися чужими, а матері діставався дріб’язок. І вона задовольнялася тим дріб’язком — навіть хвалилася сусідам, який у неї добрий та уважний син.

Після сорока, коли ненька вже була в могилі, це почало мене пекти вельми дошкульно. Навіть інколи з’являлася думка: якщо справді є Т о й С в і т і нам судилася там зустріч — впаду перед нею на коліна: «Простіть, мамо!..»

О-о, непроста це справа — емоційна зрілість людини. Яків казав правду. Ніби й людина як людина, а насправді її просто немає — є лише бездуховний біоробот. І це, мабуть, на певних щаблях розвитку властиво багатьом людям. Принаймні зі мною це було. На жаль, було…

Тим часом Яків також повернувся думкою до розмови про емоційний досвід.

— Індуїстська модель дозволяє пояснити, — міркував уголос він, — як саме співіснують розумове й духовне. Розумове — від тимчасового досвіду. Духовне — від досвіду вічного. Розумієш?

— Ні, Якове. Поки що не розумію.

— Щоб це зрозуміти, треба прийняти піфагорійську модель світу. Вона, по суті, та ж сама, що й у індуїстів. Всесвіт — це гармонія сфер. Кожна сфера — жива, одухотворена й розумна… Ось так, скажімо: у великих міських будинках люди живуть, не заважаючи одне одному. Живуть блоками, окремими квартирами. І кожному здається, що є тільки він — інших немає. Принаймні можна так абстрагуватися. Навіть треба. Бо якби ми всіх інших бачили й чули… Ну, це вже був би такий гармидер!.. Ми просто не змогли б існувати. Чи не так?

— Звичайно. Але Всесвіт — не хмародер.

— Як сказати… Перетинки поміж світами — в самих нас. Тільки в цьому й різниця.

— Ти маєш на увазі рецептори чуттів?

— Так. Їхню настройку. Настройка рецепторів запрограмована іще в генах — на густину середовища, на видиме й невидиме проміння. Організми отримують прив’язку лише до однієї сфери. Всі інші сфери для нас мовби не існують. Тепер розумієш?..

— Гм-м… Ти так упевнено про це говориш, ніби жив у тих інших сферах.

— Жив, Андрію. Безумовно, жив! І ти також. Хіба ми приходимо в цей світ не з мікросвіту?.. Це бузувірська обмеженість — гадати, що Всесвіт існує лише для нас, землян. Та ще, може, для таких, як ми. Ні і ні! Всесвіт існує на різних планах. Він заселений так, що голкою вколоти ніде, аби не потрапити в щось живе.

— Отже, — почав я поволі розуміти, як мій друг пов’язує розумове й духовне. — Отже, розумність — це те, що наш мозок нагромаджує протягом життя в одній сфері. У сфері власної прив’язки. Сума інформації, котру можна добути за допомогою рецепторів наших чуттів…

— І приладів, які їх продовжують та поглиблюють, — додав Яків. — Але своїми можливостями не виходять за межі цієї сфери. Так, скажімо, як настройка телевізора на одну програму. Але ж нам відомо, що існують інші…

— Здається, уявляю… А духовність?..

— Вона несе в собі вічне. Те, що об’єднує всі живі сфери Всесвіту. Духом ми знаємо незмірно більше, ніж розумом. Інша річ, що мозок не завжди вміє осмислити наші власні духовні скарби. Бо духовне походить не від мозку.

— Отже, — спробував я підсумувати, — Фома Аквінський помилявся, виводячи розум із духу. Саме це ти хотів сказати?..

— Ні. Якщо узагальнити щодо Всесвіту, тоді Фома має рацію: лише одухотворений Всесвіт здатний породити розумність. Мабуть, саме таке узагальнення він і мав на увазі… Та якщо розглядати окрему сферу… Або краще брати окрему людину… В цьому разі духовність і розумність здатні розщеплюватись, жити осібно. І саме тому розумність сьогодні моделюється інженерами… Духовність моделюється не в механіці, а лише в поезії. Та в молитві. Але ж молитва — і є найвища поезія.

Ми готові були дискутувати до ранку, але в кутку, із умивальника, почувся глухий голос — нас викликали до «телефону». Я зіскочив з нар, схилився над умивальником.

— Андрію Карповичу! Ви мене чуєте?..

Голос надто глухий — не можна було розібрати цілих фраз. Мені здалося, що він належав Сидорову. Мабуть, Сидоров перебував у наріжній камері — через кілька камер від нас. Довелося зняти віко нужника й прихилитися якомога ближче, незважаючи на сморід.

— Це ви, Федоре Івановичу? — запитав я.

— Так. Тепер вас добре чути. Ну, як ви там? Вам лишилося з півмісяця. У вас хоч не холодно?

— Ні, ми не мерзнемо.

— А в мене собача холоднеча. Стіни наскрізь промерзли.

— За що вас кинули в ШІЗО?

— Гірше. Три роки критої. Вчора відбувся суд. Жду етапу.

— Кепська справа. А що скоїлось?

— Перехопили один мій політичний документ, який я хотів передати у велику зону.

Великою зоною ми називали всю нашу країну. Назва так закріпилася, що ми вже не відчували в цих словах крамольного гумору — вони сприймалися як буденна реальність. Навіть як щось офіційне.

Після паузи Сидоров продовжував:

— Знаєте, мені незручно перед Стріхою. Я тоді безпідставно… Пригадуєте?.. Безпідставно виявив йому недовіру. Він серйозно ризикує. Те, що інколи нам сходить з рук, їхньому братові… Він тільки розпочав свій строк. І отак… з місця в кар’єр… Вони ж його розчавлять.

— Йому все відомо. Але він, на жаль, навіть говорити про це не хоче.

— Ну, що ж… Такі речі кожен вирішує сам для себе. Передайте йому, що я вибачаюсь.

— Він про ваш виступ нічого не знає.

— Хіба ви йому не казали?

— А навіщо?..

— Гм-м… Може, й так. Але ж ні, зовсім не так!.. Якщо він не знає, то сам я знаю. Мушу вибачитись. Інакше совість замучить.

— Тоді ви самі з ним і поговоріть.

Сидоров з хвилину помовчав.

— Гаразд. Покличте Стріху.

Не встиг я висловити Сидорову наші співчуття й добрі побажання на вельми недобру дорогу, як у двері затарабанили.

— Відійдіть від нужника. Він не для мітингів призначений. Ви що — теж у критку захотіли?..

Я опустив віко на отвір і повернувся на нари. Стиха, майже пошепки, розповів Якову все, що почув від Сидорова.

— Шкода, що я не встиг з ним поговорити, — зауважив Яків. — Даремно він переймається. Недовіра — це неминуче. Гадаєте, серед оунівців такого не було?.. До цього треба ставитися без нервів. Кажуть, пуд солі треба з’їсти.

— Він розуміє, що я тобі передам його слова. Отже, гадаю, конфлікт вичерпано.

— Ніякого конфлікту не бачу.

Я вже кілька разів натякав Якову: пора завершити розповідь про те, як він потрапив до бандерівців. Доля дивовижно переплутує наші передбачення й наміри. Хіба я колись міг припустити, що вже у віці пенсійному так неждано зустрінуся з другом дитинства за колючим дротом? І тим паче не повірив би, що моє ставлення до бандерівців буде таким, яким воно сьогодні стало.

Гм-м… А яким воно стало?..

На це запитання я поки що відповісти не міг. Зате добре знав, що Яків і Михайло — щирі мої друзі, це безсумнівно. Навіть більше — брати!

4

Я вже казав, Андрію: саме тоді, коли я збирався втретє поїхати до Марії… Звичайно, я був певен, що ми узаконимо наш шлюб… Саме тоді почалась війна. У військкоматі я значився обмежено придатним до військової служби. Отож потрапив до полкового обозу. А відтак разом з кіньми опинився в полоні.

Німці до нас, обозників, ставилися трохи інакше, ніж до стройовиків. До концтабору не погнали, хоч тримали, звісно, під вартою. Це вночі. А вдень придавали фуражирам та комендантській обслузі. Словом, утекти було не вельми важко. І я втік…

Тут і починається найскладніше: куди йти — на схід чи на захід?..

Розповідаючи про поїздки до Марії, я уникав деяких неприємних подробиць. Проте сьогодні це вже не таємниця — існує чесна й правдива книга «Архіпелаг ГУЛАГ». А тоді я мусив самостійно відкривати для себе світ, який чекісти спритно ховали за лаштунками офіційної пропаганди. І так ховали, що більшість радянських людей навіть не підозрювала про існування того другого світу. Правда, дещо знали, але оте «дещо» було проціджене крізь цензуру-марлю, мов їжа для немовлят.

Народ опинився за колючим дротом — мільйони безправних, безголосих рабів! Що це мільйони, а не тисячі й навіть не сотні тисяч, — там, на Півночі, було цілком ясно. Щось я спостерігав сам, щось розповідала Марія. Дещо додавав Іван. Потім, дивись, плотогони поверталися берегом Чусової на лісоповал — за чаркою можна взнати більше, ніж побачить власне око. Це ж були, завваж, люди непідконвойні. Але так воно там терлося одне об одне — безконвойні, конвоїри й зеки, що саме повітря було насичене смородом концтаборів, озвучене стогонами й прокляттями розтоптаних, позбавлених людської подоби істот, які мусили звикати до страшної назви — вороги народу. Сьогодні ми знаємо: в сталінських концтаборах одночасно перемелювалось понад десять мільйонів, а залізниці тим часом подавали все нові й нові ешелони. Якщо варта, скажімо, не дораховувалась у вагоні кількох голів — чекісти виходили на перон і хапали першого-ліпшого, хто потрапив під руку. Я й сам ледве не опинився в їхньому телятнику, з якого нікому не було вороття — як не вертались бички, котрих у таких самих вагонах везли на бійню.

Це один мотив, який тобі став приступний і зрозумілий лише після XX з’їзду. Але є чимало такого, про що й досі не сказано вголос.

Кого розкуркулювали — ти пригадуєш? Лихо народне передовсім полягає в роз’єднаності людській. Ми знаємо тільки те, що встигаємо охопити оком. Але ж око наше сягає не далі двох-трьох сіл, до загальнонародних масштабів мозок наш здебільшого не доростає. Та й де взяти інформацію, котра здатна підняти нас до таких узагальнень?..

Розкуркулювали всюди так, як у нашому селі, — вивозили найбільш працьовитих, досвідчених землеробів. Таких, як сім’я Вишняків. Насправді в цей час куркулів взагалі не існувало. Та й не могло існувати: їх було винищено ще в вісімнадцятому році.

Після втечі з полону я йшов по вкраїнських селах. Ішов не кваплячись: куди поспішати? Це був шлях через ліси, по безлюдних путівцях. Де в клуні заночуєш потай від господарів, а де й відкриєшся людям. Покладався на інтуїцію і сякий-такий досвід.

Я стільки пізнав у цих своїх мандрах… Ох, Андрію!.. Ну, звісно, ми знали про голод 32–33 років. Проте ми не знали й тисячної долі пекельної правди про цей голод, що відкрилась мені, скажімо, в Росаві. Прекрасне село на півдні Київщини. Рай земний. Але за кілька зимових місяців там вимерло вісімсот дворів. Це село відвідав напровесні нарком харчової промисловості А. Мікоян. Відвідав уже тоді, коли було пізно. І навіть прислав вагон борошна. Але його вже нікому було їсти. Я потім дослідив: Мікоян взагалі полюбляв отакі жести — з’являтися тоді, коли вже все закінчено. Мабуть, він фіксував оцю свою «діяльність» — заради виправдання перед історією.

І знаєш, хто мені про все це розповідав? Герой громадянської війни, голова першої на Київщині комуни, а відтак голова росавського колгоспу. Старий більшовик. Розповідав і плакав. Більше він не брався головувати…

Я чув про такі трагедії не лише в Росаві. Вимирали цілі райони. Одні села Постишев наказував зрівняти з землею, інші заселялись колгоспниками з Орловщини. І найстрашніше ось що: це був, можна сказати, запланований голод. Вродило добре, навіть дуже добре. Але незліченні уповноважені підмели в селах до останньої зернини — не лишилося навіть на насіння.

Вісім мільйонів лягло в землю від цього запрограмованого голоду. Тоді на Вкраїні налічувалось 32 мільйони — отже, загинув кожен четвертий українець.

У Старовинному Римі існував закон: якщо військовий легіон виявив непокору, кожному десятому стинали голову. Десятому — не четвертому! І не тоді, коли боялися бунту — тоді, коли бунт відбувся. Такий легіон уже потім ніколи не бунтував. А на Вкраїні, як відомо, й бунту жодного не було. Просто Сталін завжди боявся волелюбності українців.

Я — історик. Історію почав самостійно вивчати ще в десятирічці. Є одне хитре пересмикування в скіфському періоді нашої історії. Ти чув про сколотів? Їх іще називали так: скіфи-орачі.

Насправді це були не скіфи, а слов’яни — наші далекі предки. Вони жили в Середньому Подніпров’ї. Геродот слово «сколоти» виводить від імені міфічного царя — Колоксай. «Коло» пояснювати не варто, а «ксай» по-староіранському означає «цар». Колом наші пращури називали сонце — вони вважали, що прабатьком їхнього роду був Цар-Сонце. Або, простіше кажучи, наші предки були сонцепоклонниками.

Тепер, друже, загаянь до української енциклопедії — УРЕ. Ти там прочитаєш, що сколоти — одне із скіфських племен, а його назва походить від слова, яке в перекладі зі скіфської мови означає «цар». Розумієш? Не від слова «коло», бо тоді стане цілком зрозуміло, хто ми, українці, й звідки походимо. Таке походження наше когось не влаштовує. Українська історія при цьому видовжується на цілих тисячу років! А щоб це якось приховати, деякі офіційні історики вдаються до свідомого пересмикування — навіть перебріхують Геродота.

Насправді ж, Андрію, це наші предки своєю працею живили античну цивілізацію. Золотий вік Перикла став можливим лише тому, що він забезпечив Афіни сколотським хлібом. Для цього він сам на чолі флотилії ходив до північних берегів Чорного моря. І, можливо, був навіть в Ольвії. Яка ж печальна іронія долі: нащадки тих, хто вигодував античну цивілізацію, самі вимирають від страхітливого голоду! Такого голоду не знала людська історія. Про українську історіїо й мови не може бути: на нашій землі голоду взагалі не траплялося — відколи світ стоїть!..

Невже хтось хоче, щоб український народ витруїв із своєї пам’яті оцей звірячий геноцид? Ким же ці люди нас вважають — безхребетними недоумками? Чи, може, хочуть втішити нас тим, що, мовляв, без жертв індустріалізація була б неможлива, а без індустріалізації була б неможлива перемога у війні з Гітлером…

Але ж даруйте: тільки протягом однієї зими 32–33 років український народ втратив більше, ніж у війні з гітлерівською Німеччиною! Якщо ж додати розкуркулення, єжовщину та всі інші репресії, тоді виявиться: більшовики на чолі зі Сталіним винищили вдвоє більше українців, ніж забрала друга світова війна! Отже, нас вимушують прийняти таку логіку: щоб гітлерівці не винищили українського народу, винищимо його самі. Хіба ж це не логіка людоїдів?..

Пробач, Андріїо, тяжко мені про це говорити. Я не буду пояснювати, як і чому опинився у війську Бандери. Гадаю, із попереднього все ясно. Ідеалізувати оунівців не збираюсь — їхні ватажки не завжди вміли утриматись на ґрунті історичної реальності, їм бракувало освіти й тверезого розрахунку… Коли закінчилась війна, сидіти в бункері не було сенсу. Каральні акції я взагалі засуджував. Сталінська пропаганда зуміла сформувати тип ортодокса-фанатика. Цей тип був мені чужим і неприємним, але я бачив, що то ж таки не циніки — вони вірили в те, що робили. Стріляти в них я не міг. Тебе також, Андрію, згадував: розумів, що ти тоді був патріотом сталінського типу. Це мене теж стримувало. Моя віра була інша: нас розсудить історія. Суд цей не забариться…

Ну, гаразд. Про це годі… Марію я застав майже такою, якою покинув п’ять років тому. Їй тоді виповнилось двадцять дев’ять років, мені — двадцять сім. До старості ще далеко.

Ми пропустили через власні душі велике горе народне — і це зробило нас набагато старшими, ніж ми були п’ять років тому. За життєвим досвідом нас можна було вважати сорокалітніми. Але в зовнішньому вигляді Марія змінилася мало. Смуток у її карих очах я бачив і раніше. Зморшки іще не посіялися довкола очей, важкі чорні коси не посіклися й не змінили кольору.

Якщо хтось постарів, то це Іван. Він дуже схуд, вилиці випиналися із шкіри… Голився вряди-годи, щоки були вкриті сірою щетиною. Крізь щетину видно шкіру, схожу на старий віск, такого ж кольору все обличчя й руки. Всміхався силувано й ніби винувато — наче вибачався, що досі обтяжує світ своїм існуванням. Марії доводилось дбати, щоб на його тілі не виникали болісні пролежні — це обом завдавало клопоту й мук.

Тиха, неговірка радість — ось як можна назвати реакцію Марії на моє повернення з війни. Усмішку я бачив рідко — нам обом треба було відтанути душею, щоб повернувся щасливий сміх.

Я не ховав, з якого війська повернувся. Марію це не вразило, але до її задавленого смутку додалась тривога за мене. Заспокоювало хіба що безлюддя.

Її побут майже не змінився — він завжди був незалежним від державного постачання, це неабияк прислужилося в часи війни.

Ще до війни — одразу ж після перших відвідин — я почав надсилати і привозити для неї книги, здебільшого українську класику. Та й російську теж. Бібліотека зібралася непогана. Марія встигла закінчити лише шість класів. Але ж вона була здібною людиною, читання стало для неї солодкою потребою. Іван теж багато читав. Це допомагало їм долати глухе безлюддя. Простенький детекторний приймач з навушниками повідомляв про всі події в світі. Словом, вони не були відрубані від суспільства.

Дедалі молодість брала своє — нарешті ми з Марією пізнали справжнє щастя, не ховались з ним від Івана, а він радів за нас і теж, здавалося, був щасливий. Наш егоїзм заважав побачити, що діялося в його душі.

Якось на сінокосі Марія мовила:

— Іван у тебе ні про що не питав?

— Що саме ти маєш на увазі? — відповів я запитанням. — Питав про сіно.

— Ні, я не про це… Він учора кинув мені таке: «Якби не я, ви з Яковом, мабуть, відшукали б іншу місцину для життя, га?..»

— І що ж ти йому сказала?

— Запевнила, що він помиляється.

— Безумовно.

Марія з Іваном уже мали право повернутися на Вкраїну. Але я, по суті, ще не знав, як мені легалізуватися. Відтягувати далі не годилося, треба було щось вирішувати. Зосередившись на цій думці, я не надав особливого значення розмові про Івана.

Прокіп не повернувся з фронту — пропав безвісти. Марія все ще сподівалася, що він ось-ось постукає в шибку, але дедалі її надія вгасала.

Мушу признатися: я не належу до тих, хто казав органам влади про себе щиру правду. Я, зрештою, роздобув такі-сякі документи. В тих краях це було легше, ніж в Україні. Але прізвища не змінив — мріяв про закінчення інституту. Шлюб ми оформили, хоч цим формальностям і не надавали значення. Щоб записатися в загсі, довелося лише в один кінець іти пішки близько двадцяти кілометрів. Можна уявити, які ми були стомлені, коли повернулися додому. Відразу ж повкладалися спати — було вже темно.

А наступного ранку Іван з надмірною радістю почав нас вітати й таки ж змусив відзначити отримання державної посвідки про шлюб. Ми, звісно, випили. В його веселощах було щось штучне, проте ні я, ні Марія тоді не звернули на це уваги.

Погода видалася добра, коротке літо кінчилося — пора копати картоплю. Марії дуже подобалось, коли ми разом виходили на сінокіс або поралися в городі. Вона майже все своє життя длубалася в землі сама, не чуючи поруч людського голосу, — отож тепер світилася справжньою радістю. В такі хвилини Марія була напрочуд вродлива, відчувала це по-жіночому — і ми обоє в буденній роботі вбачали справжнє свято.

Додому прийшли надвечір. Я трохи затримався на ґанку — аж раптом із хати почув спершу переляканий зойк, відчайдушний крик, а відтак нестямне голосіння. Коли вбіг до світлиці, побачив на підлозі згорблену постать Марії, яка, впавши на коліна, жахливо голосила. Ліжко Івана було порожнє. Потім впало в око вибілене полотно рушника. Рушник було розірвано на смуги і зсукано й з’єднано так, що вийшло щось схоже на мотузку. Один кінець був прив’язаний до бильця ліжка, другий спускався вниз, на підлогу.

За мить я все зрозумів: влізши головою в зашморг, Іван зусиллями рук викинув власне тіло з постелі. Тепер воно лежало на підлозі, а голова й плечі були трохи підняті — зашморг на шиї не дозволяв їм лягти на підлогу.

Для Марії це була велика трагедія. Я почувався винним — мусив би зрозуміти, що Іван відчував себе тягарем для нас. Чуйність сестри, яка багато років була йому ніжною нянькою, приспала його чоловіче самолюбство, а тепер воно прокинулось і збунтувалося. Це повинен був збагнути саме я — і як педагог (отже, психолог), і як мужчина.

Не буду деталізувати цілком зрозумілого — скажу тільки: поховавши Івана, ми й справді почали задумуватись про повернення на Вкраїну. Для мене це, безумовно, становило небезпеку, але я заспокоював себе тим, що на мені немає військових злочинів. Бандерівці воювали проти німців — і я разом з ними. Звісно, ми билися за нашу неньку Україну. Та що ж тут злочинного?..

Зараз бачу: це було доволі наївно. Але так чи так, ризикувати доводилося всюди, отже, не було сенсу ховатися в глушині. Треба жити нормальним людським життям, а все інше полишити на Бога.

Так ми опинились на Полтавщині. Інститут я закінчив, викладав історію. І, як бачиш, дожив на волі до свого шістдесятиліття. Часом дивувався: чому доля до мене така ласкава? Навіть після того, як мені заборонили працювати в школі, минуло цілих шість років до мого арешту. Але чому доля одних карає, других милує — не нам судити. Своє життя я вважаю щасливим. А його завершення… Чим воно погане? Якщо ти, Андрію, не шкодуєш і не каєшся, чому ж я маю шкодувати?

5

До нашого виходу із ПКТ лишався тиждень. Морози поки що не зменшились, хоч календар уже проголосив весну. Але день подовшав — тепер, сидячи під батареєю на ящику, можна було вільно читати годин по сім, не менше. За режимом нам належало виконувати якусь роботу, але ж вигадати її було нелегко, тому здебільшого ми лишалися безробітними. Звісно, ми не скаржилися на своє безробіття — навпаки, дякували державі за оте загальне безладдя, котре й нам дарувало несподіваний перепочинок.

Том за томом я перечитував Лєскова, картаючи себе за те, що так пізно заглибився у вивчення цього великого письменника. Його, як політичного ретрограда, відсували кудись у сферу другорядних літераторів цілих сто років. Спершу це робили прибічники Чернишевського, а в пожовтневі часи — марксистські ортодокси. Тепер я перечитував роман «Нікуди» з подивом і вдячністю: іще в середині минулого століття Лєсков розгледів, що ідеї комунізму не мають під собою реального ґрунту, бо взагалі не відповідають людській природі. Так, він захоплювався героїзмом тих, хто спалював себе на жертовнику загального блага, але ж добре бачив: любов до власного, байдужість до гуртового — ось ті чинники людської природи, об які розіб’ються зусилля утопістів. Як прихильник високих моральних принципів, Лєсков стоїть на боці носіїв комуністичної ідеї; як художник-реаліст, він веде їх до неминучої загибелі, бо природа не приготувала їм іншої долі.

Відзначивши, що Лєсков не розробив цієї теми з боку іще страшнішої людської вади — гіпертрофованого владолюбства, ми переходили до «Бісів» Достоєвського. Тут нас вражало пророцтво генія, який у нечаєвському епізоді розпізнав і передбачив неминучість сталінщини…

Отак віддаючись вільному плинові думок, дискусіям та споминам, ми не без приємності й користі завершували термін нашого покарання. Подумки дякували Крігеру — без його допомоги я був би вже смертельно вимучений.

— Між іншим, бункер непоганий, — жартував Яків. — У молодості не довелось, то в старості посиджу.

Якось після сніданку клацнуло вічко й відразу ж загуркотіли залізні двері. До камери увірвався розпашілий від люті капітан Жарков. Він саме був черговим помічником начальника колонії, про що свідчила червона пов’язка на правому рукаві.

Ми застигли кожен у своїй позі: я саме розминався від тривалого сидіння під батареєю, а Яків тим часом присів на моє місце, щоб погріти спину. Опасистий, але рухливий, Жарков тигром стрибнув від дверей до батареї й простягнув розчепірену п’ятірню над лисиною Якова.

— Що це за трон? Встать!..

Блідий, мов крейда, Яків неквапно підвівся. З виразу обличчя й кощавої постаті не можна було вгадати, яка вибухова сила ховається в цій людині.

Жарков зірвав з ящика важкий, прострочений смугасто, по-в’язничому, ватяний бушлат і відкинув його до дверей. Побачивши міцно збитий ящик, заревів:

— Звідки це? Хто приніс?

Капітанська рука шастала перед обличчям Якова, наче Жарков збирався повиривати йому очі. Повітря в камері наповнилось передчуттям грози — здавалося, з пальців Жаркова вилітають іскри. Назустріч їм, потріскуючи, вилітають іскри з лисини Якова.

— Чому мовчите?

І тут спалахнула блискавка: Яків зігнутою в лікті рукою відбив простягнуту до його обличчя розчепірену п’ятірню й гнівно прошипів:

— Геть! Уб’ю…

Це було так несподівано, що Жарков поточився до дверей і закам’янів. Він не міг вимовити й слова. Нарешті з’явилося булькання замість слів:

— Ви… Ви… Ви за це…

Не завершивши фрази, він уже готовий був гримнути дверима, але я спинив його словами:

— Це я приніс ящик.

Капітан повернувся до камери:

— Ви? Де ви його взяли?

— Розповім. Тут немає таємниць. Але навіщо стільки нервовості? Хіба не можна розмовляти спокійно?

— Гаразд, ідіть за мною.

Не встигли ми дійти до кімнати наглядачів, як із нашої камери з ящиком у руках вибіг черговий прапорщик і зник за дверима, що вели надвір.

Капітан, розсівшись за письмовим столом, поволі спускав перегріту пару. В його обличчі вгадувалося щось циганське. Жарков непогано знав українську мову, бо виріс на кордоні України й Молдавії. Ось і зараз він заговорив зі мною українською мовою — це було ніби запрошення до дружньої бесіди.

— Ну, знаєте… Ваш напарник того… Довго не протягне. Для таких, як він, у нас є не лише наручники, а й намордники… Гаразд, розповідайте про ящик. Де ви його взяли?

— У ванній кімнаті. Його принесли для дров… Я його й прихопив.

Це виглядало переконливо: нас не виводили в табірну лазню — гріли воду в колонці, що опалювалась дровами.

— Давно?

— Та ні, недавно.

— А де ж був прапорщик?

— Він щось писав.

— Хто тоді чергував?

— Не пригадую.

— Це дуже серйозне порушення.

— А тримати інваліда війни по шістнадцять годин на ногах — на це у вас є право?..

Жарков підвівся за столом, заговорив примирливо:

— До цього ми ще повернемось. Ваше поранення… Це, звичайно, буде враховано… У мене прохання: ви готові посвідчити, що Стріха кинувся на мене з криком: «Уб’ю!»? Він ударив мене кулаком. Ось тут синець…

Капітан спробував підкотити рукав, але його спинив мій сміх.

— Жартуєте, капітане!

— Громадянин капітан.

— Хай так… Я бачив, що це ви накинулись на Стріху. Ви тицяли пальцями йому в очі. Він змушений був відштовхнути вашу руку — інакше міг втратити зір… До речі, він і так сліпий на одне око. Отже, інстинкт самозбереження…

— Годі! — обірвав мене Жарков. — Без вас обійдемось. Ідіть.

Я повернувся до камери. Яків стояв, привалившись правим боком до піднятих нар. Руку тримав на грудях. Обличчя лишалося таким же блідим, як і в ту мить, коли він прошипів Жаркову своє «уб’ю!». Очі були заплющені.

Сторожко наблизився до Стріхи, тихо покликав:

— Якове!..

Він розімкнув повіки.

— Серце. У тебе є валідол?..

Валідолу не було. Я натиснув на кнопку, викликаючи наглядача — у нього є аптечка. Увійшов прапорщик зі словами:

— Хитро ви замаскували ящик. За столом його зовсім не видно.

Так, це правда — ми скористалися залізобетонною спорудою, котра на мові тюремників називалася столом. Але наглядачі не раз заходили до камери й бачили ящик. Отже, це просто була відмовка. Добре, якщо ніхто з них не видасть Крігера.

— Потрібен валідол, — показав я на Якова.

Наглядач приніс валідол. За годину Якову полегшало.

Крігера ми більше не бачили: його перевели в іншу зону — до карних злочинців. Хтось із наглядачів таки доніс на нього.

Ми вийшли із ПКТ просто на Михайлове свято: сьогодні неділя, у вівторок перед ним відчиниться висока залізна брама — рушай, чоловіче, на всі чотири сторони.

У їдальні стояла велика — мабуть, п’ятивідерна — каструля, до якої вишикувалась черга зеків із кухлями в руках. Один із куховарів невеликим черпаком наливав у засмалені кухлі чорний, мов дьоготь, прощальний чай. На столі лежала купа дешевих цукерок — табірний чай, як правило, пили з цукерками. Колись, у свій перший табірний місяць, я не повірив, що не зможу випити такого чаю, насипавши в нього цукру. І змушений був покаятись: мене одразу ж занудило.

Щоб зварити чай на весь табір, слід було років зо два відмовляти собі в цій єдиній насолоді — тоді ти, може, й збереш потрібну кількість схожого на солому грузинського чаю. Та, мабуть, справжнє свято можливе тільки після посту.

Михайло з сяючим обличчям сидить біля купи цукерок. До нього підходили, щоб привітати й потиснути руку. Його руку доводилось брати в обидві руки — в одну не вбереш.

Гіркота й велич з’єдналися в цьому прощанні. Передовсім на голову падала страшна арифметика: майже три десятиліття! Тепер іди куди хочеш. А куди? Кому ти потрібен?..

Згадували його втечу. Видно, й тоді свобода так оглушила Михайла, що відібрала здоровий глузд. Та й кого після тридцяти років тюрми звичайна стежка не захитає, мов корабельна палуба під час шторму?

Тут були й такі, кому через місяць теж виходити, — але ж їм дісталася лише половина Михайлового строку: п’ятнадцять — не тридцять. Мабуть, великий полководець не мав стільки шани від своїх бойових побратимів, скільки мав її нині Михайло.

А слова скупі, навіть невиразні.

— Будь.

— Тримайся, друже.

— Хай щастить.

Все людське нині опинилося поза словами — слова не спроможні вмістити того, що кожен вигойдує в своїй душі. І, промовляючи сіреньке слово, зек знає: той, кому воно мовлене, розуміє його так, як належить. О ні, те слово для нього не сіре!..

Ось підійшов Приходько — деревини на ньому більше, ніж власних кісток. І дивно, що якось він іще носить огрядне тіло. Ба, навіть не журиться — де з’являється колишній директор спиртово-горілчаного заводу, там вирують жарти й сміх.

— Якби знаття, мені б друзяки таку ногу виготовили… В неї можна було б залити літрів п’ять спирту. На всіх би сьогодні вистачило.

— А й правда! Це ж винахід… Не забудь патент узяти.

— Який патент?.. Це мій сторож винайшов.

— Хо-хо! Він, мабуть, цистерну з твого заводу переносив. Як же ти його викрив?

— Сам себе викрив. Якось він або не долив, або надпив. Іде з роботи, а в нозі буль-буль… Звідси мораль: нас рятує тільки повнота… Отож-бо, наливай, наливай. Повну наливай, бо костура схопиш.

Підійшов Семен Гейць.

— Пане Михайле! Я ще в дитсадок ходив, коли вас сюди привезли. Але дивлюся на вас — хіба можна повірити, що ви стільки прожили в неволі?.. Нехай Бог вам відшкодує за всі муки.

Стріха підійшов і потиснув руку — без слів. Просто подивилися один одному в вічі — і цим було сказано більше, ніж словами. Люди то заходили до їдальні, то виходили надвір.

За мить сталося дві події — одна в небі, друга на землі, — котрі привернули загальну увагу.

В небі сталося таке: вгодований шуліка, підкравшись із-за даху казарми, безшелесно наближався до голубів, що скупчилися на даху їдальні. Тут, біля їдальні, зеки щедро їх підгодовували ненависним глевтяком. Проте для голубів і ворон, що нахабно до них присусідились, той глевтяк, особливо взимку, був манною небесною.

Зеки, помітивши шуліку, зняли крик, щоб його відігнати. Але ж ні — крилатий розбійник ось-ось схопить якогось сизого невдаху. Та, почувши людське попередження, голуби дружно злетіли в небо. І тут виявилось, що шуліка їм зовсім не страшний — просто треба бути завжди вище від нього. Шуліка вміє спритно падати вниз, на землю, але не вміє так швидко набирати висоту, як голуб. Отже, звідти, з висоти, можна й поглумитися над ним: хе-хе, пане шуліко, не ті маєш крила…

А на землі сталося ось що. Від теплиць, де навіть узимку можна поживитися свіжим огірком чи помідором, зі своїм пузатим портфелем, перевалюючись, мов гусак, простував до вахти підполковник Жлоб. Та ось він помітив біля їдальні скупчення зеків і рішуче повернув до чорного, гракоподібного гурту. Мабуть, подумалось ледачому підполковникові, що нині можна сполучити приємне з корисним: і свіжих овочів прихопити, і свій службовий обов’язок виконати. А він, той обов’язок, дуже нагадував обов’язок шуліки: любив Жлоб зненацька когось кинути до ШІЗО. Це відразу ж поліпшувало йому настрій і, мабуть, апетит. Про останнє він дбав найбільше.

— Колеги! — сміючись, звернувся до зеків Карташов. — Погляньте, небесна дія повторюється на землі. Давайте вчитися в голубів: завжди слід бути вище від шуліки.

Більшість зеків знала Карташова. Я щойно познайомився, але він одразу ж став моїм другом. Чорнявий, з правильними рисами обличчя, завжди гострий на слово, він був загальним улюбленцем. З Гейцем вони жили душа в душу — їх навіть називали спільним іменем: Нерозлийводи. Відколи до табору повернувся Карташов, Семена ні разу не бачили з кимось іншим.

Тим часом Жлоб увійшов до коридору, що створився в натовпі зеків. Він кидав оком туди-сюди, намагаючись до когось присікатись. Але дивна річ: навіть завжди боязкі сьогодні сміливо дивилися йому в вічі. Страху нині не існувало. Бо люди збагнули: це ж таки їхнє свято — виходив на волю той, хто за свій табірний стаж мав неабиякий авторитет. Та й за людські якості зеки любили Михайла.

Жлоб одразу ж відчув: сьогодні треба бути стриманішим. Досвідчені тюремники завжди це відчувають. Він мовчки зайшов до їдальні, наблизився до Михайла. Довго дивився на велетня — здавалося, в голові Жлоба несподівано закрутилися іржаві шестерні. Він відступив у безлюдний куток їдальні й мовчки стояв серед порожніх столів, не зводячи очей з Михайла. Про що він думав? Мабуть, про те, що цей карпатський велетень розпочав своє життя в концтаборі тоді ж, коли й сержант Жлоб. І десь-таки є в них спільне коріння — у тюремника і його жертви. Більше того: в’язень без тюремника — просто вільна людина. Але ж тюремник без в’язня — хто такий? Що він уміє і де роздобуде жорстоку владу, без якої йому вже й житія немиле?..

Здавалося, Жлобові в цю мить хотілося так просто, по-людському, наблизитись до Михайла, випити за нього кухоль табірного чаю і сказати якесь тепле слово. Але шестерні в голові підполковника надто заіржавіли — вони так і не зрушили з місця. Жлоб увібрав голову в плечі, драглисті складки потрійного підборіддя погрозливо затряслися — і мовчазний, мов сова, вийшов із їдальні.

— Знаєте, про що зараз думав Жлоб? — усміхаючись, запитав Карташов. — Про те, що він уже пенсіонер і ось-ось у нього заберуть пузатий портфель.

Я теж гірко всміхнувся: Карташов, мабуть, точніше розгадав переживання Жлоба, ніж я.

— А ми на цей раз були вище від шуліки, — підсумував Карташов.

Надвечір Михайло запросив Якова й мене до комори, де зберігалися мішки й валізи нашого загону. Дістав свій мішок, почав викидати з нього тюремні скарби — мило, швайку, добре підшиті валянки, дерев’яні мокроступи для лазні тощо.

— Тутка всякого добра назбиралось. Беріть, хлопці, згодиться.

Я приміряв валянки — не підходять. На Якова підійшли. Швайку теж сховав до свого мішка Яків, а з десяток шматків сірого мила розділили порівну. Мокроступи дісталися мені — в мене бракувало хисту так добре їх вистругати й підігнати, а підлога в лазні холодна, можна й ревматизм нажити.

Коли з традиційним розподілом спадщини було покінчено, Михайло нерішуче мовив:

— Коби погодились мене вислухати…

— Кажи, друже, — підбадьорив Яків. — Авжеж вислухаємо.

Тоді Михайло вивів нас із комори і, озираючись, зашепотів:

— Отой димар бачите?..

— Ну… То й що?..

Те, що ми почули далі, здивувало нас і засмутило: таки ж тюремне тридцятиліття залишило чорну борозну в Михайловому мозку. І вона вже, мабуть, ніколи не заросте. Із його запопадливого шепоту ми зрозуміли: Михайло радив використати димар кочегарки, що стояв доволі близько від загорожі, для нашої втечі. Зробити це належало так. У кочегарці він давненько вже заховав легкий і гнучкий металевий трос. Один кінець троса треба підняти на вершину димаря й добре там його закріпити. До другого кінця припасувати невеликий тягар і перекинути через заборонку. Тільки й того! А Михайло там сидітиме в кущах, спіймає перекинутий кінець, натягне, мов струну, і прикріпить до соснового пня. Пнів там скільки завгодно — Михайло добре вивчив місцевість з вершини шлакової гори. Димар стоїть далеко від сторожової вежі. Як тільки сніг розстане й ночі стануть темними — можна тікати. Треба ще виготовити із заліза отакі баранці (Михайло показав зразок), надіти на трос, вхопитися обома руками — і ту-ту, поїхали. Мов на парашуті. Михайло навіть показав умовний знак, який треба прислати йому в листі, коли все буде готове — він одразу ж приїде й чекатиме в лісі…

Звісно, ми не погодились — план дотепний, але ж не для нашого віку. Та й ніхто в таборі вже не годиться для такого подвигу — сприт не той.

— А дисиденти? Гейць, Карташов, — ображено підказав Михайло.

— У дисидентів це не заведено, — пояснив я. — Якби навіть ворота лишили відчинені — ніхто б із нас не вийшов. Втекти — означає визнати свою поразку. Розумієш, друже?..

Ні, Михайло цього не розумів. Перед відбоєм ми з Яковом вийшли трохи провітритись.

— Пригадуєш Йону? — запитав Яків.

— Якіра?..

Яків засміявся:

— Ти, Андрію, все ще лишився більшовицьким комісаром… Пухом земля Якірові. Але я мав на увазі біблійного пророка, який три доби прожив у череві кита… Мені часом здається, що всі ми живемо в якомусь велетенському череві. У череві дракона… А всі наші революції, війни — то, знаєш, тільки порушення нормального травлення, не більше… Ото як почне драконові розпирати шлунок — у нас війна або революція. А ти як гадаєш?..

Спершу мої губи розпливлися в усмішці, а відтак майнула думка: може, це й не жарт? Хіба є в нас безсумнівна модель світу? Все живе й розумне в якомусь образі себе уявляє. І якщо вважати живими цілі світові сфери, то й вони повинні кимось себе уявляти. Може, людьми. А може, драконами. Світова міфологія виглядає реалістичніше, ніж це здається декому із земних реалістів. Насправді ж їхній реалізм — тільки свідчення людської обмеженості.

— Можливо, й так, — погодився я. — Кит зрештою виблював Йону. Чи нас коли-небудь виблює дракон?..

— Червоний дракон, — уточнив Яків. — Мені, Андрію, вже недовго ждати.

Я не став уточнювати, що він мав на увазі.

7

І ось ми знов послуговуємось нашим дитячим досвідом: довкола казарми шукаємо їстівну траву. Кропива, кульбаба, подорожник, листя лободи — все це годиться для наших салатів. Знявши кашкети, підставляємо голову ранковому сонцю — за п’ятимісячну мордовську зиму настає ультрафіолетове голодування, а воно діє не менш згубно, ніж авітаміноз.

Мене знов, як і минулої весни, зробили землекопом. На території табору лишилися старі дерев’яні казарми — ще із сталінських часів. Тепер їх розбирали, а зруби використовували для нових теплиць. Ми розуміли, що нам від них так само не їсти овочів, як і від старих, — і саме тут особливо гостро відчували себе рабами. Коли ти раб держави, це ще можна якось затушувати звичною демагогією: держава, мовляв, народна, отож працюєш ти заради народного добра. Та коли тебе використовують у підсобному господарстві концтабору — відразу ж уся ота демагогія випаровується: у портфелях, кошиках, господарських сумках м’ясо й овочі пливли кудись поза вахту. Навіть кадебісти, відвідуючи табір, не забували наповнити свої таємничі портфелі чимось важким і габаритним.

До трьох великих теплиць начальство вирішило додати четверту. Теслі завершували свою справу, а мені належало виганяти тачки з торфом на рівень вікна й вивертати їх потім під целофановим дахом теплиці. Робота каторжна. Я на неї згодився лише тому, що до того мене посилали на таку роботу, яка через моє поранення була для мене справжнім катуванням.

Якось за цією роботою застав мене Яків — йому випало носити в теплицю гній. Мабуть, у мене справді був рабський вигляд, бо, незважаючи на сторонні вуха, він гнівно на мене нагримав:

— Слухай, Андрію… Де твоя офіцерська гідність? Ти ж зараз обслуговуєш звичайних бандитів. Негайно припини! Інакше я перестану тебе поважати.

Я послухався: кинув тачку й пішов до казарми. Краще б я цього не робив!..

Жлоб не послав мене до ШІЗО — я мав формальне право відмовитися від роботи, яка мені не під силу: все ж таки інвалід війни. Перевели на легшу: рівняти розбиту колесами дорогу від вахти до теплиць. Але ж Якову його репліки не подарували.

Того ж дня Стріху викликав майор державної безпеки Крилов. Кадебісти не шкодують часу на бесіди зі своїми підопічними — цим вони нагадують психіатрів. Крилов тримав Якова у своєму кабінеті понад дві години. Вже зеки повернулися з роботи, а Якова все ще не було. Ми засмучено ходили по лінійці, куди щоранку нас виводять марширувати під оглушливий марш, що лунає із металевого гучномовця. Ходили втрьох — я, Карташов і Гейць.

— Даремно Стріха їх задирає, — сказав Гейць.

— Так, — погодився Карташов. — Вони швидше пробачать лайку на адресу партії й радянської впади, ніж на свою власну. Сук вистачає, одразу ж донесли: назвав бандитами.

Яків вийшов від Крилова білий, як полотно. Ми не наважувалися з ним заговорити. Яків до нас підійшов сам. Давши йому змогу трохи отямитись, Карташов запитав:

— Чого він так довго вас пресував? Що він хоче із вас вичавити?

Стріха зрозумів, що ми чекали його з тривогою і дружнім співчуттям, — заговорив з відкритою душею:

— Те, чого зроду-віку не було… Нібито на мене з Волині надійшов додатковий матеріал. Там готується суд над трьома бандерівцями. Мене до них приплітають.

— Ти їх хоч знав? — запитав я.

— Ні, не знав. І села такого ніколи не чув — Толоки. А ці люди буцімто свідчать, що я разом з ними в Толоках ліквідував радянських активістів.

— Я певен, що він поки що тільки погрожує, — сказав Гейць. — Цим людям вірити не можна. У них свої методи. Те, що для нормальних людей просто звичайна підлість, — для них професійна тактика.

— Гадаю, Семенова правда, — додав Карташов. — Зараз він поки що вішає лапшу на вуха. Якщо станете покірним і тихим — він вам потім скаже: я ж вас, мовляв, від «вишки» врятував. Шануйте і любіть… А якщо й надалі… Ну, тоді інша справа. Вони легко знаходять «додаткові злочини». Ті ж самі підсудні… Хіба їм жити не хочеться? Грань поміж «вишкою» і максимальним строком дуже тонка — проходить по лезу бритви. Вам би слід трохи стримуватись.

Яків промовчав. Ми походили ще трохи й розійшлись по секціях.

Я звик вставати раніше, ніж металевий гучномовець уривав сон в’язнів. У лісові хащі Мордовії надійшов травень, птаство гамірливе залагоджувало свої шлюбні справи. Хмари в синьому небі — то єдине з волі, що було досяжне для наших очей. Саме тому вони викликали значно тепліші почуття, ніж у людей поза табірною колючкою. У тих було безліч принад, а в нас від їхнього світу — тільки хмари в небі. Вони здавалися нам живими істотами — з розумом і душею.

Ось-ось завирує безрадісне пробудження казарм, тупе, безглузде марширування понівечених війною дідів-куцоштаньків, перетворених на опудала. Ось-ось загримить казенними маршами металевий звір — і табір заворушиться, загомонить. Але поки що рухливі вуса ходиків не увірвали сон в’язнів. Лише окремі з них, встромивши босі ноги в кирзяки, поспішали до незграбної дерев’яної споруди по нужді.

Саме тут, біля стежки до нужника, я побачив Якова. Він лежав на росяній траві, впавши головою на щавлеву грядку, що належала комусь із зеків.

Злякано підбіг до Якова, схилився над ним. Його бліде обличчя задерев’яніло, втратило звичну міміку. Очі закотилися д’горі, мов у святого, що виглядає очікуваного ангела. Кашкет упав на щавель, лисина була мокра від холодного поту.

— Якове! Що з тобою?..

— Серце…

Його губи ледве ворухнулися.

— Лежи отак… — Я підклав ганчірку, що називалася кашкетом, йому під голову. — Пошукаю валідол. Полеж, не ворухнись.

У тих, що вже прокинулись, валідолу не напитав. Побіг по табору — від казарми до казарми. Дістав ліки лише в санітара, що порав квітник біля санчастини. Та коли повернувся до щавлевої грядки, Якова там уже не було. Він, виявляється, за допомогою когось із в’язнів підвівся й перейшов до казарми, на своє ліжко. Либонь, відчував незручність перед людьми, тому й вирішив звільнити стежку. Тепер він ледве подавав ознаки життя. Лікар з’явився лише о десятій ранку й наказав перенести Якова до санчастини. Більше ми нашого друга не бачили.

Наступного дня Стріху повезли до лікарні. Дорога далека, розбита тракторами й «воронками» — незліченні баюри та вибоїни. Кожному було ясно, що це не що інше, як свідоме вбивство. До лікарні привезли вже холодний труп.

Відразу ж написав Марії. Ховали зеків на табірному цвинтарі, на могилах ставили стовпці з номерами. Тіло зека вважалося концтабірною власністю, бо не відбув строку. Родичі не мали права його забрати, але їм не заборонялося доглядати могилу.

Я був певен, що Марія не забариться — приїде. Час від часу визирав і у вікно, з якого було видно місце, де взимку стояв стіжок. Тепер там лишилися тільки жердини, що обрамляли округлу лисину серед трави. Саме біля отих жердин повинна з’явитися Марія. Днювальний по секції теж перейнявся моїм чеканням, отож я сподівався, що ми її не проґавимо.

Тим часом один із Михайлових земляків отримав листа від його родичів. Із конверта випала фотокартка з чорною смужкою через могутні груди. Фотокартка відразу ж пішла по руках — концтабір занімів, наче по секціях прокотилася кулевидна блискавка.

Тільки й чулося:

— Не може цього бути!

— Боже, та він же на півтораста років був змайстрований.

— Не людина — скеля.

— Щось неймовірне.

Михайлів небіж писав: дядько Михайло померли рівно через місяць після звільнення. Крововилив у мозок, паралізована ліва половина тіла. Відвезли до районної лікарні, але він там не прожив і двох діб.

Тяжка жалоба невидимим тягарем впала на табір. Кожен думав про себе: «Якщо такий велет не витримав подиху волі, тоді що ж чекає на мене?»

А я думав про три смерті — Іванове самогубство, санкціоноване лікарем убивство Якова, загадкову смерть Михайла. До цих смертей можна додати тисячі інших, але ці три з особливою виразністю вкарбувалися в моє серце. Було зимно на душі й моторошно.

У таборі знали всі: де копнув лопатою, там і наштовхнувся на людський череп. Тут же рили яму — закопували глибше наших попередників, аби людські ноги й колеса не чавили їхніх кісток. Старі в’язні свідчили: здебільшого це були українці-західники. Ще й досі розповідають про криваві побоїща поміж тоді ще молодими бандерівцями й карними злочинцями. Побоїща провокувала сама адміністрація: за кожну голову бандерівця карним обіцяли зрізати по півстроку. Та після кількох боїв ватажок карних сам підійшов до оунівського зверхника:

— Годі! Нема дурних. Недаремно вас бояться лягаві — вмієте дати здачі. Кидаймо ножі, хлопці!..

Ватажок карних і зверхник оунівців ударили по руках. Після цього побоїща не повторювалися.

Проте в концтабірній машині мінялися лише окремі деталі — її призначення лишалося тим самим: крутити видимі й невидимі жорна, які перемелюють людей, випльовуючи в землю їхні кістки. Мабуть, Яків казав правду: мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти. Їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоч насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна.

Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, що виросли на українських кістках, володіють українською мовою. Я написав такого вірша:

На Україні вдови є, Чий сум — глибінь ріки. А в суглинках Мордовії — Кістки,         Кістки,                Кістки. Ялини в небі списами Черкають синяву. А коні, з вахти списані, Пощипують траву. Над головами кінськими Вчуваються дива: Словами українськими Говорять дерева.

Цей вірш за моїм підписом з’явився під товстою колодою — постаментом. На постамент ми з Гейцем поклали череп і дві схрещені кістки. А над старим, поруділим черепом височів білий, як наше сумління, березовий хрест. Пам’ятник Невідомому Зекові. Після відбою, коли табір заснув, ми встановили його біля щавлевої грядки, де я побачив враженого інфарктом Якова.

Уранці той пам’ятник встигли побачити майже всі в’язні. На якусь мить спинялися на стежці — і йшли далі, по своїй нужді. То був своєрідний парад — парад зеків. Іншим він бути не міг, але людських почуттів у нього вкладено більше, ніж у казенні паради перед пам’ятником Невідомому Солдатові.

По обіді мене викликав майор Крилов. Вірш його не обурив — він уже звик до моїх табірних віршів. Час від часу їх у мене відбирали й складали в мій рюкзак, що зберігався в коморі поза зоною. Здивувало і обурило його інше.

— Послухайте, Андрію Карповичу! Я від вас такого не чекав.

— Чого саме?

— Хтось інший — це ясно, але ж ви… Невже ви могли встановити хрест?

Ситуація була вельми далека від гумору, але ж я не міг утриматись від сміху.

— Інших претензій до мене немає?..

— Стосовно інших… Там буде видно.

Мене не покарали, мабуть, не знали, як сформулювати звинувачення. Адже ж ніде не сказано, що вириті з-під ніг людські кістки не можна скласти на колоді, віднайденій серед дров. Ну, а вірші…

Я знав, що мої вірші приберігають для поважнішої розмови. Знав і був готовий до неї.

Надвечір днювальний покликав мене до заповітного вікна.

— Он там, дивіться… Це, мабуть, вона.

Так, то була Марія. Прибравши могилу Якова, вона вирішила помахати рукою його шибкам, щоб сказати одвічне жіноче — те, що мовила Ярославна, звіряючи вітрові свої жалі. Те, що протягом віків кажуть вдови, приходячи на могили загиблих мужів.

Сиве волосся жінки ворушив вітер. На світло-сіру кофтину падало червоне світло. Звідки воно? Ага, вечірнє сонце сідає за парканом концтабору. А може, це нам лише здається, що то сонце сідає? Насправді ж то одсвічує колір драконової шкіри. Марія поки що бачить дракона ззовні, а ми ніяк не бачимо, бо живемо у його череві.

Я відчайдушно махаю Марії — поспішай звідси! Тільки трави й дерева не встиг поглинути дракон — вони належать небові, як було це завжди. Дружи з ними, Маріє, вони тебе ніколи не зрадять.

Майма, Сибір,

1987р.

Сила Моносу Роман

Пролог

Серпень на Катуні — місяць обліпихи. Іще росяна ніч не втратила свого панування, а вже в березі попід вербами погрозливим ревінням озиваються мотори і на шалену катунську бистрінь вихоплюються човни сміливців. Трапляється й таке, що найпотужніший мотор не здатний вигребти проти навальної течії — човен закрутить, мов тріску, й понесе вниз так швидко, наче то «Жигулята» біжать по Чуйському тракту. І добре, якщо його викрутить кудись на тихішу воду. Але обліпиха — ягода прибуткова, отож доводиться ризикувати…

У серпні Мирон Грива вирушав на роботу вбрід. Він любив виходити з хати на світанні. Клара, розметавши на подушці червоно-мідяне волосся, тягнулася голою рукою до халатика, щоб нашвидкуруч зготувати пряженю або розігріти котлету. Та Мирон не дозволяв їй вставати вдосвіта — сніданок неважко налаштувати й самому.

Перший сонячний промінь заставав Мирона на перекаті — довгою палицею розворушуючи рінь, він твердо ставив на дно сторожку ногу, взуту в гумовий чобіт. І, як завжди, блакитна течія — вона тут справді блакитна! — породжувала в його душі почуття святості. Недаремно ж бо впродовж двох тисячоліть хрестять водою — атеїст Грива завважив це для себе вперше вісім років тому на березі іншої річки. Тієї, в яку князь Володимир заганяв непокірних киян, аби вони зреклися своїх богів-колод в ім’я спасенної Водохрещі.

Перебрівши через один із численних рукавів, Мирон опинявся на острові, поза яким починалася власне ріка — широка, потужна, бистроплинна. Навіть у серпні, коли вода падала й очищалася, а примхливий харіус починав брати наживку, Катунь була набагато ширша за Десну — її можна порівняти хіба що з Дніпром на рівні Прип’яті. А за кількістю води, яку вона котить на сибірські рівнини, ця гірська красуня, мабуть, перевершує Дніпро — середня швидкість катунської течії разів у п’ять більша від дніпровської.

Згадка про Дніпро щемливо обізвалася в грудях — так наче він згадав про мертвого батька; бо сьогоднішній Дніпро — то вже не Дніпро, а низка гнилих водойм, що під своєю зеленкуватою поверхнею поховали гаї, діброви, найбагатші в світі сінокоси — там, на замуленому дні, дрімає славна українська минувшина. А Київ…

Ні, Київ давно вже не вабить Мирона Сидоровича — він став йому чужим. Так само як і звання кандидата філософських наук, — Грива сьогодні лише усміхається, пригадуючи, як він колись мало не доскочив звання доктора. Сам увірвав оту висхідну дорогу — лише однією фразою, за котру його трохи не спровадили в Павловську лікарню.

Лівим своїм боком Катунь притерлася до самісіньких гір. Ген видно цупкий сталевий трос, що на лівому березі прип’ятий до скель, а тут, де зупинився Грива, бовваніє залізна вишка на бетонних підпорах. Це вже клопіт Мирона Сидоровича — коли він сюди прийшов, трос кріпився до товстенного кедрового стовпа, вкопаного у вологий ґрунт. Але хто ж не знає, як волога переїдає деревину, хай навіть із наймогутнішого кедра? Не можна вірити дереву, вкопаному в землю при самій воді.

Смішно згадати, як Мирон вісім років тому шукав двигуна, котрий ганяє порон через Катунь, — адже ж це не жарт: на його дерев’яний поміст виїжджає трактор або вантажна автомашина; поруч, на відгороджених бильцями лавах, сідають люди — може, навіть десятків зо два. А двигуна зовсім не чути! Яка ж то сила штовхає цей понтонний катамаран, що пропах мазутом, кізяками, капустою? Гордість не дозволила Миронові звернутися до колгоспних дядьків з розпитами — боявся, що сибіряки його висміють. Зміркував: хитрі алтайці тому під таким кутом спарували гостроносі понтони, що порон рухає катунська течія. Для того й перекинуто сталевий трос через річку: прип’ятий до нього довгим повідком, як дворовий пес, порон слухняно бігає вздовж троса справді таки по-собачому. На Дніпрі такої дивовижі не побачиш — таке там судноплавство. А тепер, коли вже й самого Дніпра немає…

Може, оте наївне подивування сибірською кмітливістю й вирішило долю Мирона: ось уже близько восьми років він служить на Катуні поронщиком. Його шанують і за вченість, і за простоту, а до крутих доль сибіряки давним-давно звикли: якщо не тебе самого відповідна установа послала на побачення з ведмедями, то батька, діда або ж прадіда. Людей із чистенькими анкетами тут не зустрінеш — через те й анкети мало кого цікавлять. Та все ж Миронові не так просто було влаштуватися на роботу: голова колгоспу прийняв його з пошаною, мов знатного гостя, але про обов’язки поронщика висловився так:

— У Катуні своя діалектика — мов у норовистого жеребця: хто недужає тримати повіддя — скине залюбки, ще й копитом припечатає.

Тарас, старший Кларин брат, знаючи кавалерійське минуле Гриви, зухвало кинув:

— Ну, що ж, давайте сюди норовистого жеребця!.. Як, Мироне, погодишся на такий іспит?..

До іспиту не дійшло — Тарасові вдалося умовити голову.

На дерев’яному помості порона змайстрована з дощок невелика будка під толевим дахом. У будці грубий, неструганий столик і старий розхитаний табурет. Біля переправи почнуть купчитися вози й машини десь години через дві — отже, у Мирона Сидоровича є час, щоб занотувати думки, які роїлися в мозку з учорашнього ранку, а за ніч вкоренилися, мов зернятка в плідному ґрунті. Мирон дістав із шкіряної сумки товстого зошита, на титульній сторінці якого було старанно виведено: «М. Грива. Про фізичне й метафізичне». Добра половина зошита була вже списана. Позначивши сторінку сьогоднішнім числом, філософ почав писати.

Йому близько п’ятдесяти. Колись, мабуть, обличчя було кругле, розповніле, а постать важка, опасиста. І якби Мирон Сидорович не втік від кабінетного життя, давно б його опосіла гіпертонія (бо вона вже накльовувалась) і, може, познайомився б уже з першим інфарктом. Тепер від його повноти залишилися складки на підборідді та на щоках — зайвина шкіри, що втратила молодечу еластичність. Був він кремезний, міцно збитий — орудував правильним веслом так звично й просто, наче візниця пужалном.

Порон на ніч припинався на правому березі. Грива любив острівну рослинність, рясно окроплену вранішньою росою. Любив дивної прозорості течію під ногами — мовби то пульсувала голуба кров планети. І саме тому двогодинна праця в будці за грубим столиком давала більше, ніж колись цілоденні сидіння в обвішаному килимами кабінеті. Кулькопис легко бігав по сторінці — рік за роком Грива вживався в теорію монад, що прийшла одним спалахом, космічним осяянням. Тепер він твердо знав: мало роздобути Знання (так, Знання з великої літери!) — треба їх у собі перемісити з кров’ю, щоб ними наповнилась кожна клітина. А для цього є лише один засіб: писати, спалювати написане — і знов писати…

— Аго-оо-ов! — докотилося з лівого берега. — Сидоровичу-у!..

Це колгоспний водій Дмитро Сновига везе капусту в раймаг. Спокійно, із сковородинською гідністю сховав зошита в шкіряну торбу й рушив до правильного весла.

Наприкінці робочого дня прийде Клара. Вона завідує районною книгозбірнею, у неї вихідні в п’ятницю і суботу. В п’ятницю вона обов’язково приходить, щоб, непорушно стоячи біля будки, довго-довго вдивлятися в мінливу бистрінь Катуні. Що вона там бачить — збігаючі роки, безгрішну прозорість власної душі? А може, то її молитва?..

Коли ж надвечірнє небо над ламаним гірським видноколом почне міняти барви — від синього через фіолетове до червоного, — вони припнуть порон до причалу й рушать острівною дорогою туди, де Мирон уранці перебродив змілілий рукав. Там Клара мимоволі мусить звіритись на нього, бо вода в Катуні крижана, тече з одвічних льодовиків. Мирон підхопить її на руки: обережно ступаючи, понесе над шумовинням води й шарудінням мокрої ріні. І добре їм буде від того, що тут, де вони тепер живуть, люди іще не встигли прозоре й чисте зробити брудним.

Чи згадує він Мирославу? Може, й згадує, але без радості — що було, те спливло за водою.

Розділ перший

Про яку сингулярність мова? Справді ж бо, сингулярність, як свідчив словник, — це, з одного боку, просто вдова, а з другого — щось зовсім несподіване: самодержавство! А ще є воїн добірної кінноти, ба навіть чиновник для особливих доручень. Усе це подано під номерами: перше, друге, третє. Та коли ми вимовляємо латинське слово singularis, воно в усіх цих значеннях звучить майже однаково. Чи далеко тут до непорозумінь? Скажімо, філософська праця Мирона Сидоровича нарешті з’явилася на полицях книжкової крамниці — хто ж має нею цікавитись? Невже справді підстаркуваті удовиці? Але ж вони будуть розчаровані — філософ пише не про них. І не про добірних кіннотників, не про чиновників для особливих доручень, навіть не про самодержавство. А про що ж він пише?..

Окремішність, винятковість, самість, одиничність — ось що в докорінності своїй означає слово «сингулярність». Саме ці споріднені поняття й зводять у єдиному слові грізного імператора й нещасну жінку, яку він зробив удовою. І тому Мирон Сидорович хотів назвати свою докторську дисертацію так: «Філософські проблеми фізичної сингулярності». Проте директор Інституту філософії, де Мирон Грива обіймав посаду завідуючого відділом, іронічно зауважив:

— Масло масляне. І так ясно, що фізичної. Хто ж сьогодні не знає про «чорні діри»?..

— Але ж сингулярність буває не лише фізична, — якось мляво, наче суперечка його стомила, зауважив Мирон Сидорович. Був він людина нестара, щойно вивершив четвертий десяток, через те директор Іван Корнійович не без настороженості відзначив оту несподівану втому.

— Яка ж іще? — усміхнувся директор, і в куточках його рота, де колись були кутні зуби, відкрилися темні порожнини. Мирон, задивившись на них, пожвавішав. Чорні дірки, навіть без лапок. Теж своєрідна сингулярність, котра впливає на травлення, а травлення, в свою чергу, впливає на характер.

Грива змусив шановного членкора зазирнути в словник, але вся ота розмаїтість визначень не переконала директора. Його калмицьке обличчя якось по-дитячому набурмосилось.

— Ов-ва! Якщо в назвах наукових праць розмотувати етимологію кожного слова… Скажімо, кварки — це, по суті… щось близьке до чортів або привидів. Не пригадую точно… Про сингулярність у фізиці написано стільки, що всі інші значення цього слова просто відмерли. Ну, а там як хочете. Зрештою, це не має принципового значення.

Може, й справді відмерли. Та коли Мирон Сидорович зачинявся в кабінеті й, насупивши брови, що вже починали сивіти, сидів перед латино-російським словником, він думав про ті значення сингулярності, про які ніхто й не здогадувався. То була сингулярність його власної психіки — таємниця, котру він приховував навіть від дружини.

Вперше це сталося з ним тоді, коли від «курчат» на його ногах не було рятунку навіть уночі — доводилося рано-вранці вирушати в кам’янистий донецький степ по гороб’яче мило, що росло невеличкими острівцями серед ковилового шелестіння. Ота ковила часом здавалася волоссям на кострубатій щоці велетня — уява десятилітнього Мирона малювала людські обличчя з чого завгодно: з пагорбів, із хмарок у надвечірньому небі, навіть із шпарин на стелі.

Одного разу в пошуках гороб’ячого мила він заблукав доволі далеко — аж на Грузову. Так називалася двоверха гора, якої з їхнього села майже не видно, вона ледь-ледь синіла на видноколі. На вершині гори стояла сіра споруда, що тепер була зруйнована. То, власне, і є Грузова. Це сюди через заплаву річки Білої на високих металевих опорах колись тягнулася канатна дорога — понад головами людей бігли, мовби навіть летіли, невеличкі вагонетки з вугіллям. На Грузовій вугілля висипалося в залізничні вагони, але ж як це робилося, Миронові було уявити важче, ніж вишукати серед хмарок кудлату голову баби-яги. Від канатної дороги зовсім нічого не лишилося, а від Грузової лишилися голі стіни, викладені із дикого каміння, — у стінах тепер гніздилися кібці.

Коли Грузова вже була близько, Мирон почув неголосне хлипання, а згодом на вершині стіни, десь, мабуть, на рівні четвертого поверху, побачив хлопчика в полотняній сорочині, які вже в Донбасі носили рідко — лише по селах, що були далеко від шахт. Обхопивши задубілими руками вершину стіни, наче мертву матір, він безнадійно схлипував — видно, вже стомився й не міг плакати голосніше. Місце було безлюдне, та коли б і з’явився хто із дорослих, то де ж взяти височенну драбину, щоб зняти цього білоголового шибеника?

Становище хлопчика було й справді безнадійне. Коли він побачив Мирона, хлипання одразу ж перетворилося на голосний плач — панічний, відчайдушний. Йому було років шість, не більше. Звісно, подерся до кібців, а злізти вже не міг. Тільце худеньке, легке — Мирон міг би його на руках віднести додому. Але ж спустити на землю… О-о, це здатний зробити хіба що янгол небесний, бо в нього є крила. І в той же час піти геть, не подавши цьому пустунові допомоги, також не годилося. Мирон уже готовий був розплакатись. А може, й справді заплакав — цього він уже не знав, бо раптом знепритомнів.

Що люди часом у критичних ситуаціях втрачають свідомість — це не така вже й дивовижа. Ну, слабенькі нерви. Ну, особлива психічна витонченість — кажуть, Байрон непритомнів, вражений красою якогось краєвиду. Ні, з Мироном скоїлося щось зовсім не те. Потім це повториться в інших критичних ситуаціях — і завжди з несподівано добрими наслідками.

Коли Мирон опритомнів, хлопчик був уже на землі — вони лежали під крислатим дубом на схилі глибокої балки. Першим, що впало в око Миронові, був дивовижно чистий струмок, який дзюркотів попід дубовим корінням по білих крейдянистих камінцях і такому ж білому піску. То було хмільне враження чистоти — тієї чистоти, що відлунює дивним звучанням у людській душі. Тоді ще Мирон не знав, що це в ньому самому дзюркоче отой струмок — іще не вивітрилась таємнича сила, котра щойно зробила його несхибним знаряддям Добра — сила, яка прийшла невідомо звідки: а чи ззовні, від Сонця й зірок, чи зсередини, із людської підсвідомості, де приховані такі можливості, про які людина навіть не здогадується.

Хлопчисько оговтається й чкурне додому, в сусіднє село, а згодом звідти прийде його мати, вона принесе Мироновим батькам половину вівці, зі сльозами на очах дякуватиме їм, що виростили такого доброго, відважного синка. Виявляється, шестилітній пустун на Грузовій був не сам, а з товаришами — вони прибігли в село й зняли тривогу…

Що ж до Мирона, то він мало що тямив із цієї пригоди. Спершу був певен, що хлопчик якось зліз сам, а те, що він, Мирон, здобув несподівану шану, просто якесь непорозуміння. Згодом він розшукає винуватця отієї пригоди й візьме його за барки:

— Навіщо плітку про мене розпустив?.. Ти ж сам зліз, а кажеш, що я тебе зняв. Навіщо це тобі знадобилось?

Хлопчик, намагаючись вирватися із цупких пальців рятівника, белькотів:

— Пусти-и…

А коли Мирон облишив м’яти його сорочину, крізь сльози всміхнувся:

— От чудій!

— Чому це я чудій?..

— Тому що я на тобі на землю з’їхав.

— Брешеш.

Хлопчик перехрестився:

— Бий мене хрест, коли брешу.

Згодом усе це потроху забулося, але не назавжди — щось схоже сталося на приймальних іспитах: при вступі в університет йому випав білет із запитанням про битву при Фермопілах. У голові вертілися оті Фермопіли, щось він про них чув, але ніяк не міг пригадати, хто і з ким там бився. Потім наче хтось вирізав із його пам’яті все, що він говорив екзаменаторам, і навіть те, як повернувся в гуртожиток. Отямився вже в ліжку, біля нього сидів Сашко Кривда — це з ним вони готувалися по одному підручнику.

— Звідки ти все оте повикопував? Того ж і в підручнику немає… Члени комісії сиділи мов заворожені.

Кривда довго домагався, щоб Мирон назвав книжку, яку він прочитав потай, без нього, а Мирон усе ще не хотів вірити, що він таки склав іспит, — добре пам’ятав запитання, але й зараз не знав, як на нього відповісти. Проте з історії він дістав п’ятірку, хтось із деканату, якийсь здоровань із шишкуватим лобом, спинив його в коридорі й, потиснувши руку, сказав:

— У вас, молодий чоловіче, ґрунтовні знання з історії. Це ваш улюблений предмет?..

Помітивши розгубленість Мирона і приписавши її надмірній скромності першокурсника, незнайомий відійшов, Мирон так його більше й не бачив, бо вчитися випало лише один місяць — невдовзі Гриву серед інших першокурсників покликали до армії. Це було в 1939 році. Він стане спритним кіннотником, але воюватиме в піхоті; до університету повернеться лише через сім років уже інвалідом війни.

Пам’ять Миронова зберігала такий випадок із фронтового життя. Курсантська рота на лісовому шляху серед повалених сосен — повалених так, що із товстенних пнів утворилися нездоланні для танків перешкоди, — дала бій чотирьом німецьким танкам. Перший підірвався на міні, а решта три, котрі йшли за ним, не мали змоги розвернутися. У курсантів не було іншої зброї проти них, окрім пляшок з горючою рідиною; але вже сутеніло, попід завалами неважко було підповзти до ворожих танків — отож вони незабаром перетворилися на курні, смердючі вогнища… Німецькі танкісти, позалягавши біля машин, довго відстрілювалися трасуючими кулями із кулеметів, але той вогонь не завдавав роті великої шкоди. Та невзабарі з’явилося двоє поранених — командир курсантського батальйону майор Шорін і його коновод. І тоді комісар запитав, чи є серед курсантів кіннотники. Грива одразу ж зголосився, ветфельдшер повів його серед покресленої трасуючим вогнем темряви мало не до самих німецьких кулеметів, — там лежав комбат і стояли коні, що навдивовижу виявилися навіть без подряпин. Комбата підняли й посадили в сідло, він, припадаючи грудьми до луки, скреготів зубами і стиха благав:

— Не поспішай, не жени…

Комбат був поранений у стегно. І хоч посувалися черепашачою ступою, кожен кінський крок завдавав йому пекельних болів. Німці вже обійшли ліс, у якому рота довершувала бій з танками, — треба було прослизнути безтілесними тінями повз їхніх мотоциклістів, які прочісували кулеметним вогнем кожен перелісок.

І знову сталося: Мирон втратив свідомість. Отямився лише в госпіталі, де лежав також майор Шорін. Майор небавом розповів, як вони вирвалися з оточення: спершу було вбито коня під ним, Мирон посадив його собі за спину; а коли мотоциклісти підстрелили й Миронового коня, курсант покрадьки ніс комбата на собі. Грива дістав поранення вже перед окопами наших військ. Майор згодом написав у штаб фронту, Гриву нагородили медаллю «За відвагу» — і досі та медаль своїм глухим брязкотом збуджує в душі Мирона Сидоровича бентежну гадку: невже він, Мирон Грива, носить у собі якесь друге, не відоме йому, «я»?..

Мирон пам’ятав іще кілька випадків, коли він втрачав свідомість, але продовжував діяти, — і кожного разу виявлялося, що в нормальному стані він би зазнав поразки.

Кілька разів поривався піти до психіатра, але зупиняла думка: психіатри, безсумнівно, розглядатимуть оцю його психічну аномалію як певну ущербність, а тут уже недалеко й до того, щоб думати про себе як про хворого. Мирон був переконаний, що це не хвороба — це щось інше. Психічна сингулярність!..

Хтось сказав: мозок — то сідало душі. Може, це звучить трохи інакше, але зміст саме такий. Або іншими словами: мозок є трон, душа — його володар. Там, де трон по черзі захоплюють різні особи, настає добре вивчене істориками безладдя. Коли ж це не держава, а окрема людина, безладдя вивчають психіатри. На відміну від істориків, вони не обмежуються лише вивченням, а вдаються до радикальних заходів, щоб опанувати хаос.

Але ж хаос з’являється тільки там, де боротьба за трон породжена інстинктами сліпого владолюбства. Коли ж є номінальний володар трону і є той, хто скеровує його дії, хоч сам перебуває за лаштунками, наслідки можуть бути різноманітні — все залежить від того, ким вони є, ті особи, і якими мотивами керуються у своїх діях.

Мирон був певен, що кожна людина — то цілий букет особистостей, але в переважної більшості людей особа-лідер почувається повноправним господарем, їй не доводиться ділитися першістю з колегами. Щоправда, хто не звідав сумнівів і внутрішніх борінь? Хто потай, щоб його ніхто не чув, не розмовляв сам із собою, вбачаючи співрозмовника десь у глибинах власної психіки? І що ж то є у сутності своїй, як не бажання порадитися з колегами, котрі живуть у тобі підсвідомо? Та й що таке наша підсвідомість? Скажімо, що таке сни? Може, то психічна діяльність істот, які мають змогу виявити себе лише тоді, коли лідер іде на спочинок?

Історія знає немало випадків, коли великі рішення й наукові відкриття приходили уві сні або в трансі. Так, скажімо, Менделєєв залишив свідчення, що періодична система елементів в основі своїй явилася йому уві сні — він потім лише впорядкував цей дарунок підсвідомості, узгодивши його з прийнятою в науці символікою опису. Та хіба лише Менделєєв?..

Отак роздумуючи, Мирон потроху впокоювався від збурень психіки, що довго — може, навіть роками — пекли його нерви після кожного вияву другого «я». Передовсім його приголомшувало, що оте друге «я» виступало на авансцену тоді, коли він, Мирон Грива, власними силами не здатний був упоратися з вимогами якоїсь життєвої ситуації. Є машини — літаки, автомобілі — із запасною системою управління, нею послуговується інструктор у критичний момент, коли учень міг би накоїти лиха. Мирон протягом цілого життя їхав на такій машині — власне, він сам був нею. Хто ж його інструктор? Коли і як можна з ним зустрітися?..

Мирон був другим сином у своїх батьків — перший помер тоді, коли Мирона ще не було на світі. Мати часто його згадувала — для неї він не вмер, жив у її душі. Мирон певен, що це він, його старший брат Грицько, знайшов для себе притулок на сідалі, котрим є мозок молодшого брата. Він, мабуть, і справді був незвичайною дитиною — саме так про нього розповідала матуся. Може, й помер через те, що йому було видано забагато як для однієї людини. Отож, думаючи про своє друге «я», Мирон звик називати його Грицьком, гадаючи, що це навіть не метафора, — так воно є насправді.

Втома, яку помітив у ньому Іван Корнійович, мала надто поважні причини, але Мирон був далекий від того, щоб це комусь пояснювати. І саме тому, що протягом останнього року Миронові жилося надто важко, він був певен: Грицько має невдовзі прийти.

Розділ другий

Провесінь, подрібнивши на ніздрюваті уламки дніпровську кригу, гнала її на вмирання. Крижані брили несли в собі стільки ж холодної безнадії, як у давнину поганські ідоли, що, втративши божественну могутність, пливли Дніпром, шукаючи для себе смерті внизу, попід чорноморськими райдугами, де починається голуба безмежність Світового Океану. Здавалось, і саме повітря насичене його подихами: Океан напровесні мовби наближався до Києва, нагадуючи знаменний символ, яким князь Володимир увінчав столицю Київської Русі, — тризуб океанського бога.

Мирона завжди вражало відчуття зв’язку зі Світовим Океаном, яке було властиве нашим пращурам, — навіть сьогоднішня психіка киян мало пов’язана з океанськими просторами, вона ближче споріднена з просторами степовими. Як же могли вони, старовинні руси, захлюпані зеленими хвилями безмежних гілей (так грецькі історики називали ліси на берегах Борисфену), в душах своїх носити Світовий Океан?

Іще одна ніч без сну. Скільки ж їх уже було? Мирон, не вмикаючи світла, стояв біля прочиненого вікна. Кабінет не давав йому відчуття затишку, думкою він линув у простір. Той простір, до якого духовно тягнувся Мирон, був зовсім інший, ніж для більшості сучасних киян, — по суті, він був таким, яким його бачили пращури. Так само як простір Піфагора й Платона, простір Гриви був наповнений Одухотвореною Субстанцією, Логосом, Світовою Душею. Може, саме тому Мирон і подумав про князя Володимира — його світовідчуття значно ближчі Миронові, аніж модель світу, яку носять у душах сучасні кияни.

Як же це сталося? Коли почалося?..

Для Мирона не було таємницею, що йому заздрили. Передовсім заздрили молодші колеги — ті, що спізнилися зажити окопної слави. Ровесники заздрили його родинному щастю: він мав вродливу й розумну дружину — її в столиці знали навіть більше, ніж кандидата філософських наук Мирона Гриву. Це й не дивно: майже ціле десятиліття Мирославу Яківну незмінно обирали головою районного суду. А це ж не якийсь там сільський район — столичний! Дружини його колег заздрили, що він має добре вмебльовану чотирикімнатну квартиру в будинку, де мешкало високе начальство, — навіть в одному під’їзді й на одному поверсі з людиною, від якої залежала доля філософів, літераторів, художників. Дехто не приховував подиву, що Мирон Сидорович досі не членкор, ба навіть не доктор. Правда, в інституті було відомо, що його докторська вже майже готова, всі розуміли, що її захист — справа лише протокольна, бо в знаннях і здібностях Мирона Сидоровича ніхто не сумнівався.

А втім, колеги почали помічати, що Мирон Грива близький до стану депресії. Широкий в плечах, з легенями, що накачували в кров надмір кисню, він завжди мусив стежити, щоб не розповніти. Проте останнім часом йому, видно, було не до цього — помітно поважчав, піджак ледь застібався, обличчя почало набирати форму гарбуза, і якби не пишне русяве волосся, що цілком виправдувало його прізвище, він, правду кажучи, виглядав би непривабливо. З’явилася недбалість в одязі, млявість та неуважність на роботі.

Всі знали, що сім’я Гриви мала дружні стосунки з сім’єю Андрія Даниловича. Розуміли також, що це не без його протекції Мирослава Яківна отримала квартиру по сусідству з ним. Деякі пронозливі жіночки почали було перешіптуватися, чи немає тут, мовляв, чогось пікантного — адже ж Андрій Данилович нерідко посилав машину в суд, щоб підвезти Мирославу Яківну, а хто здатний поручитися, що шофер підвозив її негайно ж додому? Ждали якогось вибуху в тій або тій родині, але ж взаємини поміж ними, як і раніше, були рівні, без тіні напруження. Особливо дружили між собою жінки, це поклало край непристойним натякам.

Стан чоловіка непокоїв також Мирославу, але вона очікувала: ось-ось він сам заговорить з нею про те, що його гнітило. Та Мирон мовчав. Мирослава пробувала обережними натяками вивідати його негаразди. Мирон посилався на перевантаженість у роботі, якісь конфлікти в колективі тощо. Але дружина розуміла: тут щось інше домагає. Знаючи характер чоловіка, вирішила не набридати — очевидячки, із нього однаково нічого не витягнеш, доки сам не скаже.

А що він міг їй сказати? Вона б його все одно не зрозуміла. З колегами також не поговориш, бо тут захиталися підвалини, на котрих стояв увесь його внутрішній світ. Часом йому хотілося піти з цим до Андрія Даниловича — це ж саме те, що перебувало в його парафії! — піти в пантофлях і піжамі, як вони часом ходили один до одного, щоб цим підкреслити неофіційність стосунків. Але ж у питаннях ідеології Андрій Данилович неофіційних бесід не любив — він одразу ж втягував голову в плечі й знічено позирав на стелю, мовби там ховалося щось небезпечне. Якось на риболовлі, наливши з баклаги коньяк, він довірливо поклав руку на плече Миронові й лагідно заговорив:

— Бачите, друже… був колись такий собі Козак Луганський. Чули?

Мирон усміхнувся:

— Звичайно. Ми ж із Далем земляки.

— Тим паче. Він зібрав понад тридцять тисяч російських прислів’їв. Але найбільше любив одне. І завжди його повторював.

— А саме?

— Російською мовою це звучить так: «Времена шатки, береги шапки».

Мирон із подивом зиркнув на скулену під дуплистим дубом кощаву постать людини, чиє ім’я в мистецькому світі називалося пошепки. Рідке попелясте волосся змокріло й припало до тім’я, на шиї обвисли схожі на замазку складки в’ялої шкіри. Здавалося, ті складки вже давно неживі: лише доторкнися до них — і вони відпадуть.

Андрій Данилович перебував не на самій вершині, але стояв дуже близько до неї — так близько, що дехто з літераторів боявся його більше, ніж самого Хазяїна. Рибу вони ловили не деінде, а на дачі Андрія Даниловича. Власне, дача була державна — вона закріплена за посадою, котру обіймав Андрій Данилович.

Ось він, набравши в торбинці жменю товченої макухи, кинув її в озеро, що всім своїм дзеркальним тілом намагалося повторити похмуре небо — кожен його відтінок, кожен порух в нагромадженні хмар. І все ж небо в озері чимось невимовним відрізнялося від реального — не можна схибити, що воно було тінню. Тінню здався Миронові й сам Андрій Данилович — тінню Хазяїна. Ким він був років десять тому, Мирон не знав, але певен, що й тоді був тінню того, чий культ сьогодні розвінчував. І мимоволі Миронові спало на думку: а чи світ, у якому вони живуть, не є тінню якогось іншого, невидимого, світу?..

Це був початок шістдесятих, коли і розмовляли, й писали значно вільніше, ніж у сталінські часи. Чому ж так озирався Андрій Данилович? Та, мабуть, йому видніше. Відтоді Мирон не наважувався обговорювати з ним ідеологічних проблем — їхня дружба трималася на суто побутовому ґрунті. Тон в ній задавали жінки. Марія Капітонівна була років на десять старша від Мирослави, але також любила поговорити про моду — вони ховалися від чоловіків, щоб моделювати зачіски, обмінюватися враженнями від зарубіжних кінокартин. Їх привозили додому Андрієві Даниловичу. Власне, жінок цікавили не художні якості фільмів — вони радше обговорювали костюми.

Кажуть, чоловіків 1920 року народження лишилося по війні три відсотки — це ж був кістяк кадрової армії в момент нападу гітлерівців на Радянський Союз. Мирон належав до цих трьох відсотків. Саме через те він не здатний на духовний маневр.

І не лише оця біографічна деталь ставила його поза ту психологічну межу, де перебували інші співробітники інституту. Мирон належав до покоління, яке утверджувало атеїзм, можна сказати без перебільшень, із релігійним фанатизмом — воно несло Мрію, котра в його свідомості була аж ніяк не менша від Бога. То був час, коли на ідейних терезах виважувались альтернативні можливості — Бог або Мрія. А десь у душі людській емоційні комбінації складалися так, що Мрія, власне, й робилася Богом — вона захоплювала всі храми й вівтарі, вона вимагала, щоб людина віддалась їй цілковито, беззастережно, як і належить віддаватися Богові.

Тим, хто в тридцятих руйнував церкви, навіть на думку не спадало, що згодом для багатьох людей обидві шальки духовних терезів можуть виявитися порожніми — адже це було б уже не життя, бо хіба земна людина коли-небудь жила без віри? Може, й траплялися короткі періоди — ну, скажімо, такі, як за часів князя Володимира: віра в одухотворені Сили Природи зробилася надто буденною (то вже була віра для язика, не для душі — отже, язичество!) — і відразу ж стало ясно, що людина так жити не здатна, вона простує до свого виродження. Але ж скинути срібноликого, золотовусого Перуна й не дати іншого Бога… Або дати Бога, який не проживе й одного століття… Якби Володимир таке вчинив, ми б давно вже дійшли до дикунства.

Мирон не міг брехати собі самому: він бачив, що з деякого часу Мрія почала втрачати свою велику літеру. На поверхні начебто так, як було раніше, — та ж сама фразеологія, ті самі гасла, — але ж як багато нині з’явилося людей, котрих з повним правом можна назвати новітніми язичниками! Хіба ж їх стільки було в роки Миронової юності?..

Це один бік справи. Є й другий: наївна самовпевненість, з якою природознавці дев’ятнадцятого століття зверталися до загадки життя, сьогодні здатна викликати хіба що поблажливу посмішку. Навіть у першій половині нашого століття було чимало вчених, які вірили: іще зо два десятиліття — й наука в лабораторних колбах виготовить перші живі клітини. І тоді життя зовсім втратить свою загадковість — воно стане продуктом Земної Хімії…

Сьогодні ми з полегшенням можемо перехреститися: слава Богу, цього не сталося — то був би початок нашого кінця. Нам багато видано, дуже багато, але ж монополія на створення живого поки що лишається (і є надія, що й назавжди лишиться!) в руках онтологічного Суб’єкта, незважаючи на те, як ми його називаємо — Природою чи Богом.

Якщо ж із Мрії, котра прийшла на зміну Богові, вилучити віру в оту можливість Земної Хімії, вона, Мрія, стає схожа на обпатрану паву, бо врешті-решт зводиться до перебудови наших морально-побутових схем. А цього так мало, щоб стати людською Вірою!..

Скажімо, ми досягли всього, до чого кличуть наші гасла: не стало ні багатих, ні бідних, є для всіх досить їжі, предметів побуту тощо. Немає лише одного: розуміння, що таке життя, як воно зародилось і як виникла земна людина. То невже відсутність оцієї ясності, оце бездуховне туманіння можна компенсувати високим рівнем побуту? Як же виглядатиме внутрішній світ отакого рівноправного споживача?..

Стара відповідь своє віджила: сьогодні цілком ясно, що життя не могло виникнути само собою із випадкових хімічних сполук. Якщо навіть припустити, що сталося неможливе і десь-таки в земному океані спонтанно виникли окремі живі клітини, то чи змогли б вони еволюціонувати? Адже ж передовсім їм треба було якось вижити! А саме оця здатність практично зводиться до нуля, бо негайно ж має почати діяти відомий закон природи: живе існує за рахунок живого. А раз так, то сильніші клітини мали пожерти слабкіших — аж доти, доки не залишиться кілька добірних істот, котрим тепер лишилося єдине: померти від голоду. Таким чином, прорвавшись через одну неможливість, ми по шию загрузнемо в другій. І якщо відкинути упередженість, то навіть освічений атеїст змушений визнати: вірогідність того, що життя створене Світовим Розумом, набагато більша, ніж вірогідність подолання оцих двох природних неможливостей.

На думку Мирона, сьогодні й заперечення Бога, і його утвердження з природознавчого боку можуть розглядатися як дві рівноправні гіпотези. Обидві вони ґрунтуються лише на вірі — наука в собі нічого не має на користь жодної із цих гіпотез. Грива з сумною посмішкою спостерігав, як намагаються виборсатись із цього становища деякі філософи: вони закликають взяти на озброєння (так і кажуть: «на озброєння!») еволюційної теорії панспермію: мовляв, живі клітини були занесені на Землю із космосу — саме це й поклало початок еволюції. Дивна річ: сучасна людина бачить земну кулю з таких віддалин, що вона, планета наша, здається не більшою від глобуса, а нам пропонують замкнутися в мисленні земними масштабами. Тілом вийшли далеко за орбіту Місяця, а думкою не смійте, бо впаде рятівна схема. Справді ж бо, хіба ми не маємо права поставити запитання: а як зародилось життя в Космосі — невже знов-таки із випадкових хімічних сполук?..

Колись Миронові спало на думку запитати свого п’ятилітнього Сергійка: чи йому відомо, із чого випікається хліб? Сергійко відповів не задумуючись:

— Із борошна.

— Так, правильно. Ну а звідки береться борошно?

Очі Сергійка розгублено забігали — тоді ще в них не було «Волги», Мирон не возив сина туди, де росте хліб, а дитячі книжечки чомусь також обминали цю тему.

Після тривалої паузи Сергійко відповів:

— Із макаронів.

Ні, Мирон Сидорович не засміявся — йому було не до сміху, він побачив, що його син зростає неповноцінною людиною. Пізніше, звісно, Сергійко довідається, що макарони ростуть не на асфальті, та це залишиться мертвим знанням, бо перебуватиме десь на околиці його духовного досвіду.

Все, що існує, має свій початок — навіть зорі й галактики. І навіть сам Всесвіт. Отже, панспермія лише відсуває питання про походження життя кудись у позахмарну далечінь — та й годі! По суті, це те саме, що Сергійкове борошно із макаронів.

Мирон з болем спостерігав, як формується свідомість сучасної дитини, — школа, батьки, вулиця ізольовують її від болючих питань, якими споконвіку починалося людське життя: хто я, звідки, заради чого прийшов на землю й куди піду з неї? Чомусь вважається, що ці питання спадають на думку лише дивакам та безнадійним невдахам, а статечна людина не повинна сушити мозок такою «нісенітницею». Десь там академіки все вже вивчили й пояснили, а чого не встигли пояснити, те нехай лишається на завтра, бо всього пояснити не можна.

Ніби й переконливо, але знов-таки право на думання передається комусь іншому, мовби це сама Природа узаконила такий розподіл обов’язків: одним думати й вирішувати, іншим бездумно виконувати. В душі Мирона давно вже визрів протест — він ледве стримувався, щоб не стати вуличним проповідником; хотілося просто підходити до людей, що стоять у черзі за м’ясом або оселедцями, й питати: а чи вам, шановні, відомо, що наука сьогодні зовсім нічого не знає про походження життя? Одного разу він навіть пробував приблизно так заговорити в електричці. Нікого це не здивувало. Миронові навіть не вдалося схитнути крижаної байдужості. Він ладен був кричати: «Слухайте, люди! Невже ви не тямите, що так жити не можна? Адже ж ніколи люди так не жили, зрозумійте: ні-ко-ли! Впродовж людської історії поверхню земної кулі відвідало й пішло в небуття десь близько п’ятдесяти мільярдів людських істот. І всі вони вірили в щось таке, що прив’язувало їхні душі до неба, до вічності. А вам, бач, вистачає оселедців. Та чи розумієте ви, що за таких духовних ерзаців і оселедці невзабарі переведуться?..»

Ні, він не став проповідником — лише несамовитів і кричав у подушку, але той крик відлунював у його душі таким болем, що життя зробилося нестерпним. Камінь, що звалився в його духовне озерце, був надто великий — він мало не вихлюпнув те озерце все.

Ось чому Мирон зустрічав світанок на ногах, стоячи біля прочиненого вікна. Душа його ширяла над ніздрюватими крижинами, що, створюючи велетенські затори, — мовби все ще хапаючись за життя! — у тисняві й скреготі посувалися до своєї загибелі. Вони ще здатні накоїти лиха — розчавити стару баржу або зруйнувати трухлявий міст, — але ж десь у надрах Сонця й Світового Океану їм уже оголошено вирок.

Розділ третій

Мирослава любила прем’єри. Згодом Мирон почав відчувати, що діялося в її душі, коли вони, святково зодягнені, заходили в фойє, де вже можна було побачити відомого поета або композитора, що, приймаючи вітання знайомих і незнайомих, з бутафорською посмішкою розкланювався направо й наліво. Сьогодні це був поет Іван Копиця, бездоганно зодягнений, весь напрасований — мовби праска пройшлась навіть по його душі. Він одразу ж вирушив назустріч Гриві, але Мирон розумів: якби не Мирослава, поет його б і не помітив. А Мирослава почувалася так, наче прем’єра мала відбутися лише заради її з’яви у фойє, — щоб столичні знаменитості могли торкнутися губами її руки.

Мирон не надавав особливого значення популярності Мирослави — він ставився до цього з гумором. Навіть сьогодні, збираючись до театру, пожартував:

— Ну, а коли ми не з’явимось, прем’єра відбудеться чи ні?

— Коли хто не з’явиться — ти чи я? — в тон йому перепитала Мирослава. А відтак ні сіло ні впало додала: — Просто жах!..

Дружина була одного віку з Мироном — вони побралися студентами, коли Мирон іще доношував фронтову гімнастерку. Сорокалітня Мирослава не втратила стрункості стану й тієї жіночої привабливості, яку не можна розкласти на деталі — вона сприймається як ціле, непідвладне аналізові. В зеленій сукні з тонкого закордонного оксамиту, з милою золотавою зачіскою, над якою ретельно попрацював перукар, вона трималася доволі впевнено, знаючи собі ціну. Мабуть, інші їй також знали ціну — звідси й походила її популярність. Зрештою, це було Миронові приємно, через те він і не шукав глибшого коріння, котре живило схиляння перед його дружиною.

— Як ви гадаєте, із начальства хтось буде? — звернувся до неї поет, сяючи лисиною, обрамленою залишками колись розкішної чуприни. Йому ще не виповнилось сорока, але він уже був лауреатом.

Мирона не здивувало запитання Копиці, кинуте Мирославі, — усім відомо, що вони дружать з Андрієм Даниловичем, а саме його й мав на увазі поет, питаючи про начальство.

— Урядовий перегляд…

Копиця, шанобливо схиливши голову, увірвав відповідь:

— Ні-ні, Мирославо Яківно… Я не про урядовий перегляд. Знаю, він буде пізніше, коли спектакль трохи обкатається. Я взагалі…

— Марія Капітонівна сьогодні не збиралась. Це все, що мені відомо.

— А-а…

Далі належало продемонструвати відповідний інтелектуальний рівень. Копиця впорався з цим завданням в такий спосіб:

— Звичайно, наш драматург не Шекспір, але він уміє зіштовхнути героїв. Йому, знаєте, властива деяка експресія. Правда, трохи заважає надмірний психологізм…

— Хіба психологізм буває надмірним? — звузивши карі очі, усміхнулася Мирослава.

— В драматургії буває. Коли автор змушує дію тюпачити на місці… Ви підете в директорську ложу? Мені б хотілося продовжити нашу дискусію.

— Ні, ми в партері.

— Зустрінемося в антракті, — спіймавши випещену руку Мирослави, іще раз приклався до неї поет. Миронові також вклонився, але відчувалося, що це лише для годиться.

Грива стежив за літературою, було в нього власне судження й про Івана Копицю. Починав він талановито, перші дві книжки — то таки справжня поезія, отже, шанували його заслужено. Але потім… Що ж, це справа не нова: чим ближче до начальства, тим далі від поезії. Невже щось схоже загрожує й Миронові? Він намагався не думати про свою докторську — адже зроблено все, що можна було зробити. Праця відрецензована, прочитана більшістю членів ученої ради. Відомо: думка про дисертацію складається іще до захисту. Мирон знав, що про його дисертацію говорили схвально. Захист призначено на осінь — у нього є весна й ціле літо. А власне, що йому належало іще зробити?..

Спектакль залишив Мирона байдужим — жодної експресії він не помітив. Мирослава також дивилася більше на публіку, ніж на сцену. Ось вона стиснула його руку й шепнула:

— Поглянь у директорську ложу.

Мирон підвів голову й глянув туди, де пробивалося з темряви то червоне, то синє світло: там містились юпітери, що освітлювали сцену. А трохи праворуч у директорській ложі Мирон помітив постаті Андрія Даниловича й Марії Капітонівни — вона рукою подавала знак Мирославі.

— Підемо до них, — тоном, не розрахованим на можливість заперечення, сказала Мирослава.

— Зараз? — здивувався Мирон.

— В антракті, звичайно.

Буває так: ніби й немає причин для збурення, а якась фраза, часом доволі тривіальна, зрушить у тобі лавину думок і переживань — так непомітний камінець стає причиною гірського обвалу. Цим камінцем стала репліка в п’єсі, котра в несподіваному ракурсі тлумачила російське слово «руководитель»: «Хто це — той, що мене за руку водить? Без цього, бач, ніяк не можна: поміж трьох сосен заблукаю. Четвертий десяток розміняв, а все ніяк із дитсадка не можу виписатись».

Актор зумів це подати так, що репліка сприймалася доволі широко — можна сказати, як характерна ознака часу. В залі прокотився багатозначний шепіт, всі підняли голови, очікувально поглядаючи в директорську ложу, — мовби звідти мала прозвучати відповідь на цю зухвалу репліку. Театральна сутінь надійно ховала обличчя Андрія Даниловича, але Миронові здалося, що воно невдоволено пересмикувалось, складки на шиї ворушилися, борлак тіпався, як буває тоді, коли людині раптом занудить і вона хоче виблювати.

Мирослава зловісно прошепотіла:

— Ці перодряпи останнім часом почали багато собі дозволяти. Просто жах!..

Оце, власне, й було початком обвалу. Мирон почувався так, ніби йому на плечі, на голову лягла театральна стеля — не впала, а саме лягла, через те він не може ворухнутися, бо все ось-ось має завершитись катастрофою. Він уже не раз чув отакий шепіт — чув його і в інституті, і в тих установах, які керували інститутом. Мирон був членом партійного комітету, доводилось відвідувати райком, з ним пробували обмінятися думками. Обміну не виходило, бо Мирон мовчав, але настрій райкомівців вловлював доволі виразно. Чомусь Миронові не спадало на думку, що так само, як оті райкомівці, думає про суспільну відлигу і його Мирослава. Він звик висловлюватися при ній вільно, невимушено, вона ж здебільшого мовчала, але Миронові здавалося: дружина думає так, як він, бо це ж елементарно.

В антракті Мирослава одразу ж пішла в директорську ложу, а Мирон лише провів її до ложі, але приєднатися до неї не міг, — він передчував, що назріває дисонанс, йому було важко підтримувати розмову з Андрієм Даниловичем. Проте він мусив якось пояснити своє бажання зникнути — і Мирон вдався до випробуваного засобу: сказав, що заболіло серце. Мирослава забідкалась:

— А валідол у тебе є?

— Є, не турбуйся.

— Даруйте, — залебеділа вона до Марїї Капітонівни та Андрія Даниловича, втягнувши чоловіка в ложу. — Я теж піду. Однаково вечір зіпсований.

— Я це передбачала, але Андрій Данилович в останню хвилину вирішив, що нам треба переглянути п’єсу, — сонно відгукнулась Марія Капітонівна.

Миронові аж ніяк не хотілося, щоб Мирослава його супроводжувала, — він мобілізував усі свої здібності, щоб умовити її залишитись.

— Я піднімусь до Аскольдової могили, подихаю свіжим повітрям. А ти лишайся. Нічого особливого не сталося, просто мало буваємо на повітрі.

Дружина окинула його підозріливим поглядом, а Марія Капітонівна, здогадавшись, про що вона думала, із млявою посмішкою взяла її за руку:

— Ну що ви, душко… Чоловіка не можна тримати на прив’язі. Те, що пов’язує в перші роки… Рядно, можна сказати… Це потім переростає просто в дружбу. Чи, може, ви ще до цього не дожили? Так, моя люба, розмотуйте свій мотузок, розмотуйте.

— Гм-м, хіба я тримаю тебе на мотузку? — трохи силувано посміхнулась Мирослава.

— Поки що не помічав.

Вийшовши з ложі, Мирон мало не зіткнувся лобом в лоб з Іваном Копицею.

— Пробачте, — зніяковіло вклонився поет. — Як ви гадаєте, чи доречно зараз звернутися до Андрія Даниловича? Я працюю над поемою про робітничий клас, хотів порадитись.

Мирон обійшов поета, мов розмальовану під мармур колону, кинувши на ходу:

— Спробуйте, двері не замкнені.

Уже на ескалаторі метро, що вистрілював людьми, мов катапульта камінням, Мирон зрозумів, чим саме його стомлювало місто: воно мало додаткове магнітне поле. Так, так, це ж бо не метафора: доведено, що одне людське серце становить мільйонну частку магнітного поля планети. Колосальна величина! Отже, Київ у собі зосереджує півтора магнітних поля земної кулі — лише за рахунок людських сердець! Чомусь раніше це не спадало на думку, а зараз Мирон просто фізично відчував: біопромені сотень людських організмів протинають його наскрізь, мовби здираючи машкару, якою кожен із нас намагається відгородитися від інших.

Наш зір, подумав Мирон, Природа сформувала на основі видимого світла. Це запрограмовано іще в генах. Але ж саме поняття «видиме» — хіба воно об’єктивне? Для кого видиме, окрім нас? І чому ми гадаємо, що лише одна сьома загального спектра придатна, щоб наділяти живі організми зором? Скажімо, десь в іншій космічній сфері організм генетично може бути запрограмований на бачення в рентгенівському або гамма-спектрі. То як би він побачив оцей ескалатор? Ось як: вгору і вниз пересуваються оголені кістяки, зіскакують на мозаїчну підлогу станції. Хто несе валізу, хто книжку, хто пригортає до голих ребер крихітний кістячок немовляти. Це рентгенівське бачення. А гамма-променеве взагалі зобразило б Київ абсолютно безлюдним: по Хрещатику біжать порожні автомашини, навіть без водіїв; порожні ліфти підіймають і спускають мешканців-невидимок; порожні поїзди метро спиняються на станціях, відтак, квапливо набираючи розгін, зникають у напівтемних отворах тунелів, але ж вони нічого не перевозять, окрім повітря. Тож виходить, що ми існуємо лише для себе самих, не для Всесвіту, бо він, Всесвіт, хіба здатний жити лише в спектрі видимого випромінювання? Ми бачимо одну сьому земного світу, а гадаємо чомусь, що це, власне, і є світ як щось довершене, повне. Яка самовпевненість! Тут, саме тут і слід шукати коріння наших помилок у створенні моделі Всесвіту: ми все ще не здатні абстрагуватися від того, що нам підсовують органи чуттів. Ми називаємо об’єктивною реальністю те, що нею аж ніяк не може бути, оскільки ґрунтується лише на нашому чуттєвому досвіді. І тільки тоді, коли ми зуміємо переступити через нього, піти далі — в Субстанцію! — тільки тоді й матимемо право називати себе філософами. Але ж там уже починається метафізика — ось у чому суть!..

Від метро «Арсенальна» він пройшов неквапливим кроком у парк, де стояв павільйон, що мав замінити церкву, зруйновану в 1937 році. Але ж ні, не замінив — знаменне, високоодухотворене перетворилося на щось казенно-бюрократичне, бездушне. Цікаво, чому треба було виявити немилість щодо Аскольда? Це також класовий підхід?..

Відтак Мирон подумав, що тут просто виявив себе брак культури, а не класова необхідність, — о-о, скільки було такого! І скільки ще є! Він певен, що разом з культурним зростанням формуватиметься й одухотвореність нових суспільних інститутів — це його мирило з Андрієм Даниловичем. Коли відбуваються революції, завжди на поверхню вихлюпуються вельми непривабливі людські слабкості й інстинкти. Отак землетрус вивалює із надр незліченні маси безформного каміння, по якому ні пройти, ні проїхати. А там, дивись, вітер, вода, коріння трав і дерев небавом згладжують гостряки, закруглюють кути; а море, беручи в роботу цей дикий матеріал, повертає нам такі відшліфовані образи небесних тіл (всюди округлість, всюди!), що вони не здатні подряпати й щічку немовляти.

Невдовзі прийшла думка: гаразд, природа завжди своє бере, але навіщо влаштовувати землетруси цілком свідомо? Запитання повисло без відповіді.

Досить з нього болісних проблем, що ховаються в надрах Світобудови. А зрештою, хіба це так уже відокремлено від наших кроків по цій землі? Хтось сказав: навіть падіння пір’їни стрясає Всесвіт. З другого боку, падіння б не сталося, якби світ у своїх субстанціональних глибинах був іншим…

В кущах на крутосхилі зашелестіло — звісно, там цілуються закохані. Колись і вони з Мирославою ходили сюди задля того ж. Цікаво: людське цвітіння Природа ховає в духовну сутність — кохання не цвіте й не пахне, як сади у квітні; воно розквітає в поезії, в музиці, в інших діяннях людських — категоріях духовних. В кого ж тут перевага — в людей чи рослин? Так чи так, а рослинне кохання покликане доповнити людське: закохані душі обов’язково єднаються з квітами. А чи існує тут якийсь фізичний провідник емоцій?..

Лайнув себе: так недовго з головою шубовснути у вульгарний матеріалізм.

Мабуть, кияни бачать зорі лише на Аскольдовій могилі — вуличне освітлення відрізає нас від неба. Бач, яке море вогнів поза Дніпром! Київ перекинув свою залізну ступню через Славутича, вийшов туди, де колись у чагарниках шастали печеніги. Вони бачили таке ж небо — це ж бо те, що впродовж людської історії лишається незмінним, принаймні для нашого ока. А що вони думали про небесні сфери? Так, небо для них було живою душею — навіть найвідсталіші племена розуміли, що мертва мати не здатна породити живу дитину. Тільки в наш час з’явилися гіпотези, котрі матір бачать одвічно мертвою, а дитя живим. Причина їхньої появи дуже проста: електричне освітлення відрізає нас від неба.

І лише цієї хвилини Мирон зрозумів, що саме його виштовхнуло із театру: як ніжна весняна травиця розлущує бетон, так наше сумління, привалене догмами, зрештою проростає крізь них, бо цього вимагають зорі. На Аскольдову могилу він прийшов для того, щоб його душа могла порозмовляти з ними безборонно — як розмовляли з небом душі наших пращурів. Час від часу ми змушені ставати язичниками: пантеїзм — це єдине, що нас ніколи не зраджує. Берег, від якого ми вирушаємо в плавання на цілі тисячоліття, щоб згодом повернутися до нього, мов до материзни…

І зорі йому сказали: але ж ти, чоловіче, бачиш світ зовсім не так, як написав у своїй дисертації! Ану ж бо, поворуши те, що нагромадилось у потаємних комірчинах твого мозку, винеси на чисте повітря, під весняне сонечко — чи погодишся потім повернути назад, до власних духовних надбань? І Мирон змушений був відповісти: так, дисертація не віддзеркалює його світобачення. Бо якби Мирон висловив усе, що він думає про світ, Всесвіт — зокрема про сингулярність! — Іван Корнійович, їхній шановний членкор, перший би йому порадив сховати свою працю в особистий архів, для нащадків. Хіба ж сам директор діяв інакше? Адже ж його майстерна, справді філософська передмова до вибраних творів Сковороди так глибоко сягає в модель світу, створену українським генієм, так переконливо доводить її абсолютну неминучість, що мимоволі напрошується запитання: хіба з часів Сковороди Світобудова докорінно змінилася?..

Отже, мусиш признатися хоча б собі самому: хоч як в’юнися, виправдовуючи свою писанину, а ти таки звичайнісінький пристосуванець. І це не хтось інший — це ти, Мироне Сидоровичу, ти! Один живий на тисячу мертвих. Коли б там, на війні, душа твоя не витримала і ти втік з поля бою, чи сумління твоє дозволило б тобі повернутися додому живим? Чому ж сьогодні, в боротьбі за Істину — Всесвітню Істину! — ти виявився боягузом? Еге-е, на полі бою ти був елементарною часткою, котру несе стихія, а тут належить піднятися над людським виром, щоб оголосити: «Я бачу світ не так, як бачите ви». Тобі обов’язково скажуть: «Чи ти ба! Всі йдуть не в ногу, один він — у ногу». Ні, не зроблять того, що зробили з Джордано Бруно, — цього вже ніхто не боїться. Не зроблять і того, що зробили з Миколою Вавиловим, — це страхіття лишилося позаду. А може, це не так — може, Андрій Данилович не марно радить берегти шапку? Та все одно, не тобі жити цією сумнівною мудрістю — за твоєю спиною стоїть мертвий полк, ніяк не менше. Мертвим наказувати ми не можемо, а вони нам — можуть! І завжди наказують — якщо навіть голос їхній звучить із глухої далини тисячоліть…

Але що ж робити? Він поки що не здатний був відповісти на це болісне запитання. Тим часом до нього з темряви наближалася жіноча постать.

— Мирославе, ти?..

Здавалося, постать повторювала створення світу й людини: Мирон певен, що все суще вийшло із вакуумно-просторової темряви, як зараз виходила Мирослава.

— Мені без тебе зробилося нудно.

— Хіба? — з невидимою в сутінках посмішкою вдоволено запитав Мирон.

— А ти як гадав? Просто жах!..

Не боячись зіпсувати зачіску, — а це траплялося не часто, — вона поклала голову йому на груди.

— Не повірила, що я сам. А може, ти не додивилась?.. Поглянь, моя любка ховається за ротондою.

Йому було приємно, що Мирослава пішла за ним назирці. Глибше він не хотів аналізувати свого почуття — хай це лишається для поетів.

— Я їй все волосся повискубую.

Її сміх нагадував срібний дзвіночок — один із тих, що колись на кінській збруї прикрашали сільське весілля.

— Тоді вискубуй собі, бо це ти.

— Що-о?..

— Ну так, молодість твоя отам ховається. І моя теж. Хіба забула?

— Цур тобі, халамиднику.

Зорі уміють не лише наказувати — вони здатні й лагідно усміхатися. Особливо тоді, коли сорокалітні завмирають у поцілунку там, де золотими зернятами розкотилися по косогору їхні молодечі роки, — не зібрати, не повернути; але можна постояти над ними, як над водами дніпровськими, що також не здатні повертатися навспак у свої далекі, давно забуті ручаї. Хіба що після смерті — по тому, як підіймуться в небо живими випарами і знов упадуть на ті ж самі косогори.

Розділ четвертий

Дискусійний клуб «Гаківниця» нікому не надсилав запрошень, але читальний зал Інституту філософії, де раз на місяць збиралися його члени, завжди був повний. Членів клубу не більше десятка, це лише філософи, але приходили послухати і студенти університету, і молоді вчені, і навіть письменники. Головував кандидат філософських наук Федір Величко. З доповідями ніхто не виступав, а проте завжди виникали несподівані імпровізації, котрі своїм запалом, щирістю і змістовністю перевершували наперед заплановані доповіді, робили їх зайвими.

Здебільшого дискусії готувала завідувачка інститутської бібліотеки Клара Петрівна — тридцятилітня жінка з червоно-мідяним волоссям і круглим обличчям з ямочками. Їй допомагав працівник відділу філософії природознавства Юрко Жолудь. Йому теж було близько тридцяти, хоч виглядав він значно молодшим. Юрко встиг закінчити два факультети — фізмат і філософський. Зрозуміло, він спеціалізувався на філософських проблемах сучасної фізики.

Власне, якоїсь особливої підготовки ніхто не проводив — члени клубу читали наукову періодику, знаходили суперечливі твердження або ще не охоплені наукою проблеми. Клара Петрівна занотовувала назву видання, відзначала статтю, сторінку тощо. Відтак за місяць нагромаджувалось доволі полемічного матеріалу — Клара Петрівна все це розкладала на столах читальні, прикріпивши до титульної сторінки картку, на якій було зазначено, хто прочитав наукову працю і які саме має до неї зауваги або побажання. Зауваги й судження негайно ж набирали розголосу не лише в самому інституті, а й за його межами. На дискусію приходили, вже наелектризовані попередніми сутичками в курильні, у скверах чи по дорозі додому.

Директор інституту Іван Корнійович Жовтий ставився прихильно до дискусійного клубу, проте не виявляв цієї прихильності — вдавав що йому бракує часу для участі в дискусіях, хоч причина його обережності була зовсім інша: з одного боку, не бажав сковувати своєю присутністю учасників словесних турнірів, а з другого — уникав відповідальності за вельми ризиковані виступи на дискусіях. І водночас не бажав підрізати крила сміливцям — хай молоді літають вільно, доки начальство терпить. А час був такий, що начальство виявляло терпимість, — інколи навіть страшно робилося: чи не завершиться оця відлига так раптово, що декого, мов запізнілий пташиний виводок, приб’ють заморозки?..

Якось директор, зайшовши до книгозбірні, запитав у Клари Петрівни:

— Поясніть, будь ласка, чому ви свій клуб назвали «Гаківницею»?

Клара знітилася, матово-біле обличчя з симпатичними ямочками виявило таке багатство міміки, яке буває лише у нелукавої дитини.

— Їй-бо, не знаю. В Жолудя треба запитати. Він придумав цю назву.

Трапляються поміж нас людські типи, котрі недвозначно відсилають до трагічних сторінок історії — монгольської навали: через кілька поколінь захований у століттях ген раптом вигулькує на поверхню життя, породжуючи обличчя, схоже на барельєф, — його наче вирізьбили на двомірній плиті: звужені очі посаджені широко, ніс приплюснутий, вузькі губи виказують більше аскетизму, ніж чуттєвості; проте усмішка на губах та в звужених очах свідчить про терпимість, доброту і незлостиву хитринку. Саме таке обличчя було у Жовтого.

Коли Клара сходила по Жолудя, відбулась розмова двох хитрунів — старого, стріляного й рубаного, та молодого, але вже обтяженого суспільним досвідом: в роки критики культу особи суспільний досвід приходив рано.

— Тому «Гаківниця», Іване Корнійовичу, — пояснив Юрко Жолудь, ховаючи лукаву посмішку під машкарою надмірної поважності, — що ця вогнепальна зброя стріляла не далі трьохсот метрів! Ми ще надто зелені, щоб перлини нашої мудрості розкидати далі.

— А скільки метрів від нас до університету?

— Е-е, тут ось що мається на увазі: ми всіх попереджаємо, що наші дискусії — це тільки проба сил, вважати їх науковими не можна. І через те посилатися на Інститут філософії не рекомендується.

Жовтий задоволено посміхнувся:

— Значить, ви самою назвою хочете підкреслити неофіційний характер ваших зібрань? Так я вас розумію?

— Так.

— Молодці запорожці, націлюють свою гаківницю на…

Жолудь рвучко підняв руку, мов регулювальник свій жезл, коли треба сказати: стоп, сюди їхати заборонено.

Жовтий удав, що розмова про дискусійний клуб його більше не цікавить, — кивком голови відпустив Юрка й занурився в читання якоїсь наукової праці.

Так поволі «Гаківниця» здобула право на існування. І голова дискусійного клубу Федір Величко, і його справжній фундатор Юрко Жолудь стежили за тим, щоб у дискусіях не траплялося політичних ексцесів. Зате можна цілком вільно й скільки завгодно сперечатися про філософські категорії — тут свобода слова забезпечувалась цілковито.

Весна цього року видалась рання — п’ятого березня, коли Мирон Сидорович по дорозі в інститут піднявся на Володимирську гірку, Дніпро внизу, звільняючись від «сала», парував, мов рибальська юшка. Простір у напрямі Десни був завішений мерехтливим серпанком, а коли погляд, супроводжуючи течію, спинявся на річковому вокзалі, там уже впадала в око метушня якихось жукоподібних суденець — провісників навігації. Повітря було насичене тією дивною свіжістю, яка поки що пов’язана із вивільненням земної води від білих зимових ув’язнень, — інші запахи ще не прийшли; але й ці були такі виразні, що, здається, десь у небі задзвеніли дзвони, відмежовуючи сувору державність зими від свавільної балаканини струмків та річок, які раптом здобули довгождану свободу.

Ця асоціативна ниточка висмикнула думку про дискусійний клуб — і саме тому, спустившись від пам’ятника Володимирові, Грива вже знав, що йому насамперед належало зайти до книгозбірні.

Якби Грива був трохи уважніший, він би давно помітив, як змінюється вираз обличчя у Клари Петрівни, коли він з’являється в книгозбірні; вона одразу ж ховається за полицями, де в неї висить невелике дзеркало. Проте Мирон Сидорович був далекий від того, щоб це помічати, — привітавшись із Кларою, що сяяла своїм червоно-мідяним волоссям, мов хмарка у вечірній заграві, він одразу ж почав занотовувати теми, котрі нагромадились протягом місяця.

Увагу Мирона привернула картка Жолудя — то були стисло, але доволі виразно сформульовані думки щодо кількох наукових праць з питань теоретичної фізики. Гриву вразила думка, висловлена Жолудем у формі запитання: «Що таке речовина — матерія чи Логос?» У теоретичних працях фізиків речовина майже завжди ототожнюється з матерією. Енгельс розумів матерію як речовину й рух у їхній сукупності. Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» уже змушений був уникнути такої прямолінійної конкретності: на той час було неспростовно доведено, що речовина здатна до решти перетворюватись на енергію, як сніжинка перетворюється на воду, а вода — на пару. Проте пара все ж таки лишається чимось речовинним, отже, це порівняння хибує на віддаленість. Енергія — це вже аж ніяк не речовина, а лише процес переходу кудись, у щось. Так, саме процес, бо енергія і робота — це, по суті, синоніми: у фізиці вони вимірюються тими ж самими одиницями — ергами, джоулями. І якщо ми згодні, що робота є процес, тоді й енергію належить бачити так само. А вслід за енергією треба й речовину оголосити процесом — не матерією! Це, власне, те, чим збагатила філософію теорія відносності, котра встановила нерозривну єдність речовини й енергії. Коли ж речовина є лише процес переходу кудись, у щось (а це, безумовно, так!), тоді бачити її як матерію — тобто бачити субстанціонально! — це вже, даруйте, є не що інше, як вульгарний матеріалізм…

Грива болісно приходив до цих істин. Приходив десятиліттями. То невже Юрко Жолудь взяв цю гносеологічну фортецю кавалерійським наскоком?

Тим часом погляд Гриви спинився на грубому томі в червоній обкладинці, який видався йому знайомим. Так і є: то був роман М. Лєскова «Нікуди» — твір, який у свій час збурив проти автора прихильників ідей Чернишевського, і надовго за талановитим російським письменником утвердилася недобра слава ретрограда. Роман кілька років тому з’явився у передплатному виданні й несподівано (майже через століття після своєї з’яви!) виявився таким злободенним, що його боялися обговорювати вголос.

Мирон Сидорович перечитав картку — в ній Клара Петрівна пропонувала винести на обговорення роман «Нікуди». Тему вона сформулювала так: «Як бачить М. Лєсков комуністичну ідею?» А в дужках подано підзаголовок: «Чи відповідає комунізм людській природі?»

У Гриви була погана пам’ять на імена героїв, проте роман (особливо його суспільні тенденції) він пам’ятав добре: твір був написаний саме заради того, щоб сказати — ні, не відповідає! Написаний талановито — може, навіть геніально. Але ж обговорювати його сьогодні, невдовзі після двадцятого з’їзду…

Мирон Сидорович уявив, як має скластись обговорення, і йому стало ясно, що після цього «Гаківниця» відразу ж перестане існувати. Це вже як мінімум!

Клара Петрівна вдавала, що уважно переглядає якийсь журнал, — насправді ж з-під опущених вій, мов гірські озерця, рухливі оченята зиркали туди, де Мирон Сидорович задумливо перегортав роман-застереження, як можна визначити жанр цього прозірливого твору М. Лєскова. Нарешті він підвівся й важким кроком наблизився до столика, за яким сиділа Клара.

— Даруйте, Кларо Петрівно. Може, вам буде неприємно…

Вона підбадьорливо посміхнулася — її здивувало, що шановний філософ без десяти хвилин доктор наук, чомусь почав заїкатися, мов школяр, який не вивчив завдання. А Грива й справді не знав, як йому почати розмову.

— Ну що з вами, Мироне Сидоровичу? — Вона ледве стримувала сміх. — Що ви хотіли сказати?..

Нарешті Грива знайшов ключ якщо не до всієї розмови, то бодай до її початку.

— Ви, звичайно, запропонували дуже цікаву тему. Твір надруковано — чому ж його не обговорювати? Та чи не здається вам, що визначати тему обговорення так, як ви записали в картці…

— Хіба я хибно розумію ідею твору?

— Може, й ні.

— То в чому ж справа?

Грива знову затнувся: пряма стежка в цій розмові явно не годилася — треба було шукати якихось рятівних манівців. Але він їх не знаходив.

— Ви ж добре знаєте, що автор на ваше запитання відповідає негативно. Саме задля цього він і написав роман.

— Ну й що з того? Чому ви гадаєте, що переможе він, а не Чернишевський? Досі в цьому питанні перемагав не Лєсков. Цілих сто років. Чому ж на сто першому має бути інакше?..

«Ні, вона не така наївна, як може видатися з першого погляду», — подумав Мирон Сидорович, внутрішньо посміхаючись.

Тоді він, сам не тямлячи, як це сталося, поклав свою опецькувату долоню на її ніжні пальці з рожевим манікюром.

— Я дуже вас прошу, Кларо Петрівно: зніміть з обговорення роман «Нікуди». Повірте мені: зараз не час для такої дискусії.

— Ви маєте на увазі культ особи… І все те, що відкрилося…

— Так, саме це я й маю на увазі. Якщо існує об’єктивна істина, вона однаково переможе. Її можна й не витягувати за чуприну — в цьому немає потреби. Подивіться на головку печериці, що лізе з ґрунту, це сама ніжність. Але ж як легко вона ламає бетон! В такий спосіб завжди приходить істина. А роздовбайте бетон і почніть смикати ніжне грибенятко, аби воно швидше росло, — що з того вийде?..

Що саме тут мало вирішальне значення — слова Гриви чи його незграбна рука на ніжній руці Клари Петрівни? — сказати важко, але ж на Клариних ямочках мовби затанцював ранковий променевий зайчик, освітивши все її обличчя. Вона делікатно прийняла руку зі стола і вдавано невдоволеним тоном сказала:

— Ви мене не переконали, але… Мені давно хочеться поговорити з вами. Не тут, звичайно. Можу навіть сказати, чому саме з вами…

— Скажіть.

— Бо ви мені здаєтеся цільною людиною. Не з тих, що здатні істину проміняти на кар’єру. В мене з’явилося чимало болючих питань, але з ким їх обговорити? Хочеться розмовляти так, щоб не лишалося темних закутків. І стопудових ляд, на яких висять пудові замки. Я не можу жити серед отих безглуздих замків. Не можу!..

Мабуть, так відбувається настройка на хвилю не лише в радіотехніці, а й у живій природі. Щось тепле торкнулося серця Мирона Сидоровича — він відчув: головне визріває не в словах, котрі зараз були сказані; десь поміж його мозком і мозком Клари пульсує безліч слів, що нагадують голих, жовторотих пташенят — їм рано ще вилітати із гнізда, та й на чому летіти? Поки що є не крила, а лише зародки крил.

— Я до ваших послуг. Ви сьогодні будете стенографувати?

— Виступи на дискусії? Обов’язково.

— Мене цікавить виступ Жолудя.

— Я це врахую.

— Ну то я зайду по стенограму. Додому… Можна?..

— Прошу, з радістю. Ми живемо втрьох: я, мама й молодша сестра Жанна. Вони теж будуть раді. Я їм про вас розповідала.

Грива трохи знітився.

— Що можна про мене розповідати? Особа малоцікава. Клара насварилась пальчиком:

— Не прибіднюйтесь!..

Відділ філософії природознавства зовнішніми деталями мало відрізнявся, скажімо, від бухгалтерії домоуправління — кілька наукових працівників, майже всі кандидати наук, сиділи за такими ж казенними столиками, як і незліченна армія рахівників, для котрих головний службовий обов’язок полягає в наполегливому протиранні штанів. Всі до цього звикли, бо розуміли, що змінити бюрократичний стандарт неможливо, але Гриву це завжди ображало, — тому він з розумінням ставився до того, що його молодші колеги не обтяжували себе цілоденним висиджуванням за канцелярськими столами; відвідувача, коли він справді мав філософські уподобання, запрошували на зелені схили, що круто збігали до Дніпра, — і десь там, на піщаних алеях, вільно прогулюючись, обговорювали те, чим сьогодні зачепила небайдужі серця нерозгадана Світобудова. В’їдливий дотепник Юрко Жолудь називав співробітників Інституту філософії «бюропатетиками» — від схрещення слів «бюрократ» і «перипатетик»; відомо, що перипатетиками називали себе послідовники Арістотеля, бо геніальний засновник Лікея провадив навчання під час прогулянок.

Сьогодні також робочі столики не скаржились, що на них навалюються ліктями, — в кутку біля вікна, заглибившись у якийсь із томів Ф. Енгельса, сидів лише Степан Божко: це був єдиний працівник, який вважав чимось непорядним, мало не злочином, оті ніким не контрольовані прогулянки своїх колег. Він точно о першій дня, секунда в секунду, підводився й вирушав на обідню перерву, щоб з такою ж точністю о другій годині повернутися за свій робочий стіл. Степан вважав себе висококваліфікованим фахівцем на тій підставі, що, навіть зненацька розбуджений серед ночі, міг читати по пам’яті «Діалектику природи», як інші читають «Євгенія Онєгіна» або «Гайдамаків». Своє майбутнє він бачив у тому, щоб так само твердо опанувати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» — на ленінській книзі пам’ять його часом зраджувала, а це вже зачіпало сумління, бо він отримував кандидатське «жалування» — щоправда, його зарплату називав «жалуванням» не він сам, а нестерпний Юрко Жолудь, якого Божко ненавидів смертельно. І якщо існували якісь пристрасті у Степана Божка, котрі не давали підстав зарахувати його до біороботів, то саме оця ненависть. Другий полюс його людських пристрастей (любов) нікому із колег не був відомий. Мабуть, Божко жодного разу не відвідав той сакраментальний полюс або полюс не відвідав його…

Грива присів біля столика Божка, буцімто був тут лише відвідувачем. Це сталося випадково, але спантеличило Степана — щось йому в цьому видалося підступним, небезпечним.

— Готуєтесь до дискусії? — запитав Мирон Сидорович.

— Так, — насторожено, мовби він очікував якоїсь каверзи, відповів Божко. Його товстий светр був схожий на панцер черепахи — здавалося, довга, тонка шия ось-ось буде втягнута під чорний комір светра, а вслід за шиєю там зникне і голова з довгим, загостреним носом.

— Можна поцікавитися вашою думкою з приводу картки Жолудя?

Божко раптом крутнув головою в напрямі співрозмовника й зухвало стрельнув очима — мовби його спіймали на гарячому.

— Я скажу свою думку під час дискусії. І не лише з приводу того, як дехто розуміє матерію. З’явилося щось суспільно значущіше.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Грива з тим відчуттям, яке опановує хіміків, коли вони занурюють лакмусовий папірець у склянку з кислим або лужним розчином.

— Ви бачили картку Клари Петрівни? — відповів запитанням Божко.

— Так, бачив. Але я поки що вас не розумію.

— Хе! — в’їдливо хихотнув Божко. — Що ж тут розуміти? Клара Петрівна ставить під сумнів можливість побудови комунізму.

— Чому ви прийшли до такого висновку?

— А ви читали цей роман?

— Звичайно. Клара Петрівна трохи невдало формулює тему. Але звідки вам відомо, як саме збирається вона відповісти на своє риторичне запитання?

— Догадуюсь.

— Це ще не аргумент.

Грива підвівся і вже хотів сховатися у своїй «бочці» — так колеги називали крихітну кімнатку, в котрій ледь-ледь могли вміститися двоє співрозмовників, — як за свій робочий стіл повернувся Жолудь. Його обличчя було схоже на достигле яблуко. Весняний подих із-за Десни мимоволі породжував образ Лади, чиї сонячні легені своїм теплим подихом голублять усе, що несе в собі непереможну стихію життя. Саме такими почуттями й асоціаціями, здавалося, був ущерть виповнений цей стрункий красень, від котрого ще здалеку віяло фізичним і Духовним здоров’ям. Протягом десятиліть (мабуть, на підставі власного досвіду) у Гриви склалися переконання, що істина не приходить без душевних мук, — як міфічна Лада скаче до своїх земних дітей на полум’яному коні, так висока істина, що дозволяє зазирнути поза оманливі лаштунки Світобудови, їде на одвічному койі страждання. Та раптом з’являється рум’янощокий молодик (навіть непристойно для мужчини мати такий дівочий рум’янець!), якому всесвітні істини відкриваються з першого погляду — наче він їх виніс готовими із материнського лона. І те, що насправді овіяне смутком (многая мудрість — многая печаль), у нього так легко тріпоче на усміхнених вустах, як барвистий метелик над луговою квіткою.

— Добридень, Мироне Сидоровичу.

— Добридень, Юрію Михайловичу.

Жолудь помітив сміхотливу іскринку в очах Гриви.

— Вас, бачу, моя грішна особа не настроює на поважний лад.

— Яка може бути поважність із таким рум’янцем?

— О-о! Приймаю критику, але не знаю, як на неї реагувати. Я заходив у бібліотеку. Клара Петрівна сказала, що ви вже ознайомилися з темами сьогоднішньої дискусії.

— Так, ознайомився.

— У вас не виникло заперечення?

— Дозвольте утриматись, — все ще з посмішкою, в якій ховалося щось схоже на закоханість, уникливо відповів Грива. — Як ви ставитеся до старовинних міфів?

— Запитання трохи несподіване. Відповідати тривіально не хочеться, а чогось глибшого запропонувати не можу.

— І не треба… Може, трохи легковажно з мого боку, але мене чомусь не полишає образ Лади. Ні, ви подумайте: усі без винятку народи починали з того, що на явища природи накладали свій власний образ. Ми кажемо: антропоморфізм властивий лише донауковому світоглядові. Але мене вражає оця закономірність: скажімо, ацтеки, австралійці й сколоти ніяк не могли спілкуватися між собою. Чому ж їхні стихійні уявлення про світ складаються майже однаково? Значить, антропоморфічне бачення світу ховається в глибинах нашої підсвідомості. А підсвідомість — це ж бо те, що є фундаментом свідомості. Потрібні були тисячолітні зусилля, щоб стерти цю систему образів, зробити її лише атрибутом поезії. Та чи ми не вихлюпуємо воду разом з дитиною?..

Обличчя Юрка трохи видовжилось, на сірі очі впала тінь задуми — тепер можна було пересвідчитись, що Жолудь не завжди виглядає безтурботний веселуном.

— Запитання непросте, Мироне Сидоровичу. Я гадаю, філософія починається там, де з’являються уявлення про Субстанцію. Наукові відкриття — це здирання шкаралупи з плодів, щоб їх можна було спожити. Але ж ґрунт, де відбувається формування зародка, лишається поза нашим баченням. Я не вірю, що ми хоч на йоту розумніші від наших пращурів, — може, навіть навпаки: надмірна конкретизація у вивченні природи віддаляє нас від бачення й розуміння субстанціонального. У пращурів не рябіло в очах від безлічі наукових фактів. Саме тому їм легше було своїм духовним оком охопити ціле. А ціле, коли дивитися в докорінні глибини, слід писати з великої літери: Ціле. — Жолудь, розділивши по складах останнє слово виразними паузами, кинув промовистий погляд у бік Степана Божка. — Ціле неминуче виглядає Суб’єктом, і також з великої літери. Дехто гадає: принизивши Природу, ми тим самим звеличуємо себе. Нічого схожого!..

Підозріваючи, що це знов камінці у його город (метафізичні камінці, кинуті туди, де статечно походжає повноправний господар ниви — діалектичний матеріалізм), Божко демонстративно підвівся й, висунувши голову із панцера-светра, гордовито підняв носа до стелі. Виждавши хвилину (все ж таки цікаво, куди залетять їхні метафізичні ґринджоли, пущені наосліп з крутої гори), твердим кроком, у якому відчувалася усвідомленість власної переваги, вийшов із кімнати.

— Нарешті! — усміхнувся Юрко. — Хоч провітриться трохи чолов’яга, бо так, бідолашний, хрумає граніт науки, що від його светра галерним потом тхне.

Розмова мимоволі увірвалася — Мирон Сидорович зник у своїй «бочці», а Жолудь почав переглядати журнали. І якби Степан Божко зазирнув через його плече, у праведних очах «бюропатетика» спалахнула б нищівна блискавиця гніву: Жолудь у службовий час читав вірші.

Розділ п’ятий

Клара Петрівна зателефонувала в суботу додому, що вона вже закінчила передруковувати стенограму промови Юрка Жолудя — Мирон Сидорович може її отримати. Грива о шостій вечора наближався до будинку на вулиці Артема, де жила Клара Гуртовенко; точніше, наближався до названого нею номера, бо самого будинку з вулиці не було видно — він ховався за високим зеленим парканом.

Як тільки Мирон Сидорович опинився під дебелим, щільно злютованим парканом, йому одразу ж стало зрозуміло, в якому будинку жила Клара: щоб надати вулицям ошатного вигляду (особливо тим, по яких їздить високе начальство), задранковані й обмазані глиною житлові реліквії старого Києва, як правило, ховали поза високими парканами.

Якісь невиразні вагання опанували Гриву, коли він відчинив хвіртку й зайшов у привітний дворик, де вже поміж оголеними вишнями і яблунями залягли розлініяні залізними граблями грядки. Дерева трохи не до самих крон побілені вапном. Під замшілою цегляною стіною, поза якою ховався сусідній двір, лежав свіжий попіл від вогнища, де нещодавно спалювали торішнє листя та бадилля жоржин. На грядках іще нічого не проклюнулось, але можна було вгадати, що не далі, як за тиждень або півтора із почорнілого від тисячолітнього обробітку в’язкого суглинку вистромляться викувані сонцем зелені наконечники стріл, — саме так з’являються на світ шляхетні тюльпани й простацькі півники, мовби з-під землі невгамовні трудівники-гноми вистрелюють їх із туго напнутих луків.

Старезний, майже по вікна вгрузлий у землю будинок — ще, мабуть, із тих, які Бібиков понад сто років тому прирікав на знесення, — був обкопаний неглибокою канавою, щоб снігова й дощова вода менше всмоктувалась вічно вологими стінами. Біля дерев’яного скособоченого ґанку віддзеркалював присмеркове небо схожий на кругле люстро наповнений водою величезний казан, у таких будівельники й шляховики варять гудрон. Двері знадвору оббиті сірою цератою, із дірок вилазить землиста повсть.

Мирон Сидорович, не знайшовши дзвоника, спробував постукати, але звуки вмирали в повстяній оббивці — тоді він із ґанку доп’явся рукою до ромбоподібного вікна (воно також було скособочене) й тихенько постукав у шибку.

За перехрестям потрісканих рам з’явилася сірувата, мовби навіть сріблиста, постать жінки — то була не Клара, бо відразу ж впало в око сиве волосся й ніби вирізьблене з граніту обличчя зовсім іншої конфігурації, ніж у Клари: не округле, а в міру видовжене, з тонким носом і вузькими знебарвленими губами. Кілька секунд, коли за дверима щось грюкало і човгало, були наповнені ваганнями — десь у заглибинах душі Мирон Сидорович помічав таємничий шепіт, мовби якась невідома істота, що ховалася в ньому самому, здирала з його почуттів тонкий флер суто наукової зацікавленості стенограмою, але ж ніяк не особою Клари Петрівни.

Двері відчинила літня жінка, яка щойно визирала із вікна, але за її спиною сяяло своїми небуденними ямочками усміхнене обличчя Клари; було в тому обличчі щось таке, чого Мирон Сидорович раніше не бачив, — те, що не мало назви, а все ж існувало й тягнулося невидимими корінцями у прошарки душі, котрі не підзвітні людині. Може, оте непідзвітне доречно назвати освітленням зсередини, з глибин самої істоти.

— Застудишся, — майже на саме вухо сказала Клара матері, й та одразу ж зникла, мовби розчинившись у просторі. — Прошу вас, Мироне Сидоровичу. Заходьте. Але бережіть ноги, їх у нас можна поламати.

Сходини й підлога в сінях залатані неструганими дошками. Праворуч вгадувалося щось схоже на кухню, бо там стояла газова плита; за всіма іншими ознаками, то був сарайчик для дров, але тепер дрова не потрібні (печі теж опалювалися газом) — і це збільшило корисну площу Клариного житла.

Сім’я Клари Петрівни (вона, мати й молодша сестра) мешкала в одній великій кімнаті, що була там і там вигадливо перегороджена ширмами й шторами, за якими ховалися ліжка. Велика полірована шафа для одягу стояла не під стіною, а виступала своїм вузьким боком на середину кімнати — і це була вісь, довкола якої групувався весь напівганчір’яний інтер’єр. Ближче до вікон лишався вільний простір, де стояв стіл, вкритий білою скатертиною й заставлений тарілками, келихами, двома невеличкими вазочками, в яких синіли проліски. В самому кутку містився школярський письмовий столик — більшого поставити ніде. А поруч з етажеркою, дисонуючи з іншими меблями, займало почесне місце вольтерівське крісло, задраповане чимось схожим на килимок. Грива здогадався, що то було крісло матері, й навідріз відмовився в нього сісти. Висока, струнка для своїх років, справді вся якась сріблиста Юдіф Моріцівна, трохи повагавшись, опустилася в крісло, бо в кімнаті могла рухатися лише одна особа — та, яка виконувала господарські обов’язки. Звісна річ, це була Клара.

— Ну як, легко нас розшукали? — знімаючи полотняний фартушок, що внизу був прикрашений двома великими ромашками, вишитими, мабуть, власноруч, запитала Клара. — Запарканили нас, ще й задраїли, лише залізної колючки не вистачає.

— Ох, Кларо! — докірливо захитала головою Юдіф Моріцівна. — Не лише Бога не варто називати всує. Залізну колючку теж.

— Ти хочеш сказати, що вона належить Божому антиподові?

— Може, й так. Хіба ми знаємо, звідки що береться? Це колись я вірила, що людським розумом можна всього дійти. А тепер бачу, що сила будь-якої проповіді зовсім не в істині. Бо самої істини ніхто не знає.

Мирон Сидорович, вдивляючись в обличчя Клариної матері, подумав про те, що ця жінка замолоду була вельми вродлива. Дочка вдалась не в неї, її не можна назвати вродливою — Клару робить привабливою внутрішнє світло та ще, може, рідкісне багатство міміки, що свідчить про відвертість душі. І не лише про саму відвертість, а й про ту роботу, яка відбувається щохвилини у духовних сферах цієї імпульсивної натури.

Розмова зацікавила Гриву, він, вдивляючись в обличчя Юдіф Моріцівни, запитав:

— А в чому ж сила проповіді?

Літня жінка відповіла стомлено й трохи навіть дратівливо:

— У самовпевненості проповідника. Чим більше категоричності, крутих виразів, навіть лайки на адресу опонента, тим швидше тобі повірять. Більшість людей прагне не знань, а сліпої віри. Так було раніше, так воно й сьогодні. До справжніх знань тягнуться лише одиниці. Людей не можна за це засуджувати. Світ дуже складний, а життя коротке.

Мирон Сидорович зрозумів, що вустами цієї жінки промовляє непересічний життєвий досвід — було щось болісне в її словах, таке, що з’являється тоді, коли помирає одна віра, а інша ще не прийшла на зміну. І навіть невідомо, чи взагалі прийде, — адже ж тепер вона не може народитися із самовпевненості нового проповідника, бо одного разу ошукана душа вже згоріла.

— Не будемо чекати Жанну, — звернулась Клара до матері. — Сама винна, що спізнюється. Сідаймо до столу.

Мирон Сидорович знічено запротестував:

— Навіщо це все, Кларо Петрівно? Я зовсім не розраховував…

— Ото й добре, що не розраховували, — засміялась Клара. — Коли гість на щось розраховує, йому важко догодити.

— Дозвольте вийти хвилин на десять.

Жінки розгублено перезирнулися — вони, мабуть, подумали про ті вигоди, яких не було в квартирі. Тим часом Грива накинув пальто, хутко вийшов з двору, а десь хвилин за двадцять повернувся з пляшкою шампанського і коробкою цукерок.

— Мироне Сидоровичу! — вдавано обурилась Клара. — Це вже зовсім нікуди не годиться. Ми хоч і живемо в жіночому монастирі, але статут у нас не монастирський.

Вона добула з-за портьєри й урочисто підняла над головою пляшку золотистого токаю. А Грива подумав про те, що цей допотопний будинок, мабуть, справді колись належав жіночому монастиреві, який містився поблизу, — гілки яблунь із його саду звисали через паркан і мало не торкалися вікон.

Як і завжди, вино розслабило напруженість — і вже через півгодини Мирон Сидорович почувався так, ніби він тут не вперше. Грива дивувався жіночій вигадливості: ширми й портьєри надавали своєрідного затишку — вони були оформлені зі смаком, котрий із самої бідності створював ілюзію достатку — мовби то був якийсь певний стиль. Щось японське або китайське. Сучасне вмеблювання тут було невідоме — складалося враження, що двадцятий вік сюди ще не вступив. Відтак Грива подумав, що в Києві дуже багато квартир, де про модерні меблі не могло бути й мови, — для таких будинків, як оцей, вони явно не годилися.

Юдіф Моріцівна помітила, що гість розглядає великий фотопортрет в різьбленій рамі — чоловіка на портреті можна було вважати Мироновим ровесником, але ж три ромби в петлицях свідчили, що фото довоєнне: військовий з добрим і водночас вольовим обличчям мав звання комкора; на нинішній час він був генерал-полковником.

Сумна посмішка з’явилася на знебарвлених вустах Юдіф Моріцівни: вона розуміла, як недоречно виглядав у цій убогій кімнаті портрет воєначальника такого високого рангу.

— Хто це? — запитав Мирон Сидорович.

— Хіба Клара не схожа на батька?..

Спомин далекого дитинства відсунув жіночі обличчя, ширми й портьєри — натомість з’явився гамірливий шкільний коридор, вимощений великими кам’яними плитами. Проти вхідних дверей висіла шкільна стінгазета, в якій час від часу з’являлися вірші п’ятикласника Мирона Гриви. Він і досі пам’ятав вірша, написаного на смерть Кірова, — то був заклик відтяти голову гідрі контрреволюції. Вірш був схожий на ті, які друкувалися в пресі, — Мирона вважали юним поетом, на районній олімпіаді його нагородили масивним томом Пушкіна.

Рядки його дитячого вірша висвітили з голодної імли тридцятих років обличчя людини, що нині дивилася із різьбленої рами. Тоді портрети над стінною газетою були без рам — портрети полководців громадянської війни. Мирон добре пригадує: портрет комкора Гуртовенка висів поміж Якіром і Примаковим.

Тим часом Юдіф Моріцівна стежила за Мироновим обличчям — протягом десятиліть серед злиднів, голоду й холоду її сили підтримували саме отакі сцени: коли вона називала військове звання й прізвище чоловіка, обличчя співрозмовника видовжувалось від здивування; одні злякано сахалися, інші оточували її щирою шаною. Саме це дало змогу їй з доньками вижити в евакуації поза Уралом — завжди знаходилися люди, готові поділитися останніми крихтами.

— Після двадцятого з’їзду реабілітували, — голосом, у якому відчувалися приховані сльози, мовила Юдіф Моріцівна.

Мирон Сидорович мовчав — він був так приголомшений несподіваним відкриттям, що не знаходив слів для розмови. В обличчі Клари він справді розпізнав батькові риси — і це породжувало в його душі якісь дивні почуття, котрі поки що важко було визначити. Мовби довкола Клариного обличчя з’явився несподіваний ореол святої. Стосунки тепер, мабуть, не будуть такими простими, як були. Миронові Сидоровичу навіть стало ніяково, що він змусив Клару виконувати для нього секретарську роботу.

А Юдіф Моріцівна, розгадавши, що зараз переживає гість, з чарівною простотою почала розповідати, як вони з Петром пошлюбилися. За столом швидко відновилася задушевна веселість. Грива добре уявляв обліплений крикливими плакатами агітпоїзд, на якому в’їхала в розташування дивізії Гуртовенка вісімнадцятилітня синьоблузниця — художниця, танцюристка, співачка, що викрала спокій і сон у легендарного комдива. Петро старший від неї років на десять, вже тоді він був нагороджений двома орденами Червоного Прапора і золотою шаблею. Два ордени Червоного Прапора дістав уже по тому, як у штабному вагоні з’явилася молода господиня, котрій не раз доводилося готувати обід комдивові під акомпанемент кулеметних черг.

— Чомусь давно не було листа від Тараса, — сказала Клара. — І Марія Іванівна не пише. Що там у них?..

— У тебе коли відпустка? — звернулась Юдіф Моріцівна до дочки. — Може б, злітала на Алтай?..

Відтак Юдіф Моріцівна, перейшовши від столу в крісло, показала на портрет чоловіка:

— Петро не боронив мені називати дочок, як я хотіла. А сина назвав сам — Тарасом. Це первісток наш. Коли батька розстріляли, йому виповнилось чотирнадцять. Я хотіла вберегти його від страшної правди, але… Нашій родині поталанило — тільки Тараса погнали на Колиму. Повернувся через вісімнадцять років. Якби не Марія Іванівна, то й не вижив би. Якось вони рятували одне одного в неволі. Зараз живуть на Алтаї. У Марії там власний будинок, від батьків лишився. Тарас працює електриком на сирзаводі. Спеціальність, яку він виніс із таборів. Вчитися не захотів. Дітей немає, а горілка є…

В останніх словах було стільки смутку, що Клара, якій передався материнський біль, заквапилась умовляти:

— Мамо! Ну чому ти завжди думаєш гірше, ніж є?.. Тарас пообіцяв утримуватись. А він господар власного слова. — Поклала руку на материнський зап’ясток і додала тихо: — Цього літа обов’язково злітаю.

Коли Мирон Сидорович підвівся, щоб попрощатися, Клара шмигнула за ширму й за хвилину вийшла звідти в зграбному пальтечку та в шапочці, опушеній хутром куниці. Юдіф Моріцівна попрощалася з Гривою так, мовби він був давнім приятелем. Лише тепер Мирон помітив, що очі в Клариної матері зовсім молоді — вони нагадували достиглі сливи угорки, затуманені ранковою росицею. Та й сама вона ще не стара — десь на шостому десятку, а може, й повні шістдесят; але ж, мабуть, невідступні злигодні не лише не виснажили, а зміцнили цю людину. Так буває лише тоді, коли вони падають на сильну натуру, коли людська душа живе у вічному окриленні. Грива намагався зрозуміти, де брала духовну підтримку Юдіф Моріцівна в ті десятиліття, котрі залягли перед нею безконечними терновими нетрями? До релігії предків вона не повернулася — для Мирона це було ясно з кількох виразних деталей у їхній розмові. Та й не могла повернутися: Петро для неї не вмер, вона щодня радилася з ним, а він, звичайно, був далекий від будь-якої релігії. І все-таки Мирон певен, що споконвічне страдництво єврейського народу допомогло Клариній матері в незмірних лихоліттях.

Мирон і Клара, не змовляючись, попрямували до золотоглавої Софії, а відтак повз кричущий несмак постишевської споруди, що колись призначалася для українського уряду (тепер тут містився Київський обком), вийшли на Володимирську гірку.

Клара Петрівна років на десять молодша від Мирослави, тож було б цілком природно, якби Мирон Сидорович зараз відчув себе просто мужчиною — не моралістом і не філософом. Може б, так воно й сталося, коли б токай і шампанське були випиті в іншій психологічній атмосфері. Але перед його очима плавали в просторі, маячили серед вуличних ліхтарів, здіймалися понад місто, щоб оселитися десь у позахмар’ї, два людських обличчя — комкора Гуртовенка і його вродливої дружини, яка несподівано з’явилася в Мироновій уяві вісімнадцятилітньою господинею штабного вагона.

Коли кінчився асфальт і вони ступили на землю, що тисячолітнім духом своїм кликала до пошуків Істини, — бо й сама завжди її шукала! — заговорили про дискусію, котру самохіть стенографувала Клара.

— Я не все второпала у виступі Юрка, — сказала вона. — Невже так важливо, як ми називаємо речовину?.. Значить, матеріальні предмети… Бачите, матерія сама на язик лізе… А в Юрка виходить, буцімто це взагалі ніяка не матерія… Звичайно, дискусія є дискусія. Інакше не було б для чого збиратися. Але мені здається, все це не має жодного значення. Я кажу про життя, про саму природу. Слова самі по собі, а природа сама по собі.

Це якось несподівано впало на його душу і, може, стало наслідком того, що сьогодні він пережив і передумав: йому невідступно схотілося, щоб Клара збагнула найістотніше у виступі Юрка, бо так думав і сам Грива. Хай інші цього не розуміють, Клара, донька людини, чия гучна слава простирала крила над Мироновим дитинством, повинна це розуміти якомога повніше, бо з цього починається розуміння світу взагалі. До кого це не прийшло як найвище, справді заповітне знання, той живе наосліп, нічого не тямлячи ні в собі самому, ні в інших людях, ні в цілому Всесвіті. Звичайно, побіжна розмова тут не годилася, але Гриві було важко утриматись — він, сам цього не помітивши, взяв Кларину руку у свої долоні й задушевним тоном сказав:

— Кларо Петрівно! Повірте, якщо зможете: це єдино можливий ключ до розуміння всього живого… І мертвого — якщо таке існує… Гадаю, ви залишили собі копію стенограми. Прошу вас: вдумайтесь у неї, потім ми ще не раз повернемось до цієї розмови…

Якби густа сутінь не ховала Клариного обличчя, Мирон Сидорович помітив би, як воно зашарілося: жінку схвилювала сама можливість отого «не раз».

— Мене дивує, що ви так поважно ставитесь до Жолудя. Він і мені здається розумним, але щоб отак… Я вам вірю, Мироне Сидоровичу. І все ж мені здається, що ви надто захоплюєтесь. Я взагалі сумніваюсь… щоб існувало якесь таке знання… Ну таке, що підіймає завісу над таємницею життя. Ні, я не агностик. Але я згодна з тим, як пояснює світ наша філософія: матерія безконечна в своєму саморозвиткові — отже, й пізнання також безконечне. Ми здатні лише наближатися до розуміння істини, але пізнати її цілковито…

— Це також агностицизм, Кларо Петрівно. Лише трохи замаскований під діалектику… Звичайно, пізнати цілковито… На це й справді ніхто претендувати не має права. Що ж до безконечності, то з боку матеріальних можливостей її взагалі не існує. Інакше фізика не знала б таких констант, як швидкість світла. І ще деякі. В цьому разі я цілком згоден з Жолудем. Так, я ставлюсь до нього вельми поважно. І знаєте чому?..

Кларині пальці нервово ворухнулися в Миронових долонях, але руки вона не звільнила.

— Чому?

— Не так багато є філософів, котрі здатні на синтез. Це взагалі рідкісний дар. Природознавчі науки до того розрослися, що сучасний філософ почувається в них мов у тропічних джунглях. Щоб здобути право на синтез, треба спіймати чарівну нитку.

— Ви гадаєте, Юрко її спіймав?

— Авжеж. Кінчик її залягає саме там, де починається розуміння, що речовина й матерія — далеко не те ж саме. Навіть навпаки!..

— Гаразд. Обіцяю простудіювати «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Ви не проти? Бо мені здалося…

— Даремно вам здалося. Зверніть увагу на розділ «Матерія зникла». Може, я називаю трохи не точно. Завтра уточню. Ленін там змушений погодитись, що матерія й маса — категорії зовеш не тотожні. Маса й речовина — фактично синоніми… Але ж ця ленінська праця написана на початку століття. За піввіку стільки води спливло! Зате релігійна традиція випирає іншим ребром…

— Що ви хочете сказати?

— Колись Луначарський, критикуючи Блока, вважав за потрібне уточнити: попереду революції йшов не Христос, а Ленін.

— Ну то що? — спантеличено запитала Клара Петрівна. — Хіба це не так?..

Мирон сумно посміхнувся.

— Невже доречно вождя революції протиставляти Христу? Або навпаки?.. Оце ж воно і є — неусвідомлене продовження релігійних традицій. Христос — Бог. То невже й Леніна слід бачити Богом?.. А дехто ставиться до його творів як до новітньої Біблії. Скажімо, той самий Божко. Ви помітили, що він прийшов на дискусію з написаною промовою? Вся вона спрямована проти вас, Кларо Петрівно. Ви його вельми розчарували тим, що зняли з обговорення роман Лєскова.

— Божко підходив до мене, висловив обурення, що я передумала. Мовляв, це непошана до опонентів. А я кажу: якщо ви підготувалися, то й виступайте — хто ж вам заважає? Виявляється, він побудував свою промову на передбаченні, яке ви своєчасно розгадали.

— Це неважко було розгадати, — сказав Мирон Сидорович, зіпершись ліктями на бильця альтанки, що височіла над вечірнім Дніпром. Ба, навіть над головою і над хрестом святого Володимира — і це здалося Миронові зовсім недоречним. Раніше таке не спадало йому на думку, а тепер він був певен, що в цій позірно зовсім безневинній парковій споруді є щось блюзнірське, як і в постишевському залізобетонному чудиську, котре Юрко Жолудь охрестив бюрократичним дотом.

Розділ шостий

Стенограма промови кандидата філософських наук Ю. Жолудя в дискусійному клубі «Гаківниця»

Шановні колеги! Людина народжується не для того, щоб протягом життя повторювати завчені істини. Кожна особистість має в собі щось неповторне — треба лише вміти розкритися для інших отим своїм неповторним. І лише тоді, коли людині це вдалося, можна вважати, що вона не змарнувала власного життя. Але ж як часто перед нами виникають всілякі заборони! То є фактично заборони бути людиною. Бо якщо ви не дозволяєте мені сказати своє — те, заради чого я народився на світ, — ви прирікаєте мене на механічне існування, я відрізняюсь від інших механізмів лише зовнішнім виглядом. Та ще, можливо, способом розмноження. А проте і в цьому людина далеко не самобутня — вона розмножується так само, як усі інші істоти, що належать до класу ссавців.

Чим же саме людина відрізняється від комп’ютерів і тварин? Не вмінням запам’ятовувати й відтворювати прочитане — комп’ютери це роблять значно краще. Не біорепродуктивними можливостями — тварини відтворюють себе в дітях так само, як і ми. Їм також властиве почуття любові — серед тварин, скажімо, не вважається подвигом, якщо батьки йдуть на смерть, щоб врятувати життя дітей. Людина відрізняється і від комп’ютерів, і від тварин лише одним: умінням говорити й виготовляти щось нове, неповторне — таке, чого ніхто й ніколи не говорив, не виготовляв. Узагальнюючи, можна сказати: ми тільки тоді люди, коли несемо в собі здатність до творчості. І до шукання істини. Я певен, що об’єктивна істина існує…

Голос. Що ви розумієте під об’єктивною істиною?

Жолудь. Створення правильної моделі світу — тобто такої моделі, яка і в загальних закономірностях, і в деталях адекватна об’єктивній реальності. Так, об’єктивна істина існує і вже, на мою думку, не раз приходила на Землю, хоч кожного разу вдягалася в інші словесні шати. Якщо ми впізнаємо її під цими шатами, тоді нове фактично полягає в тому, щоб мати мужність повернутися до старого. То, може, й не варто шукати — досить того, що ми завчаємо відкрите іншими? Ні, тисячу разів ні! Бо тоді людям було б досить самої Біблії. Це на одному полюсі. А на другому — ленінської праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм». І те, й те можна закласти в комп’ютер, навіть у десятки комп’ютерів — ось вам об’єктивна істина. Але ж, походивши довкола розумної машини, де живе своїм променевим життям об’єктивна істина, людина неминуче почне мордуватися: «Якщо я все це завчу напам’ять, то не машина буде продовженням мого мозку, а мій мозок стане продовженням машинного. Навіщо ж тоді я, люди, людство?..»

І в той же час нам відомо: Всесвіт існує в єдиному примірнику — він не тиражується у відповідності з нашими уявленнями про нього. Отже, якщо хтось, колись, десь — сім тисяч років тому або тільки вчора — створив правильну модель світу, було б смертельним злочином відкидати її лише заради наших претензій на квазіновизну. Як же тоді бути? А дуже просто: не слід забороняти людині бути людиною. Цим я хочу сказати ось що: дозвольте мені самому прийти до висновку, що ця істина справді непогрішима і що вона не потребує жодних доповнень. Нехай я на цьому зверну собі в’язи, навіть розіб’юся на смерть…

Голос. Така можливість завжди існувала.

Жолудь. Так, справді. Це свідчить лише про те, що земна людина завжди була людиною — вона не дозволяла і не дозволить відібрати в себе право, без якого ми перетворюємось на біомеханізми: право на вільну думку і вільне слово. Хтось може сказати, що вічно ходити по колу (від пізнаного через непізнане знов до пізнаного) — це тільки гра в пізнання, котра не має жодного сенсу. А проте це далеко не так! Життя — взагалі справа не нова. Воно ж існує лише заради пізнання — іншого сенсу я не бачу.

Наведу приклад. Сьогодні ми чимраз більше й більше переконуємось, що античний світ у створенні моделі мегакосму досяг таких вершин, до яких ми поки що не піднялися.

Божко. Нонсенс! Звідки ви це викопали? Цим ви перекреслюєте всі наукові досягнення нашої цивілізації.

Жолудь. Ні, не перекреслюю. Я тільки вважаю, що наша цивілізація сформувалася на іншій основі — на глибинному зануренні у пізнання мікрокосму. Гойдання тисячолітнього маятника — від мегакосму до мікрокосму. Зараз маятник на якийсь мент застиг на місці, бо в мікрокосмі, можна сказати, ми себе вичерпали. Тепер маятник піде у зворотному напрямку: від мікрокосму до мегакосму. І на цьому шляху нас підстерігає безліч дивовиж: дедалі більше й більше ми будемо упевнюватись, що наші пращури у загальних рисах світ уявляли правильно.

Божко. Ви хочете сказати — з боженькою на чолі? Так я вас розумію?

Жолудь. Навіть не знаю, як вам на це відповісти, колего. У самому слові «Бог» люди в різні часи вбачали різне. Давайте умовимось ось про що: під час філософських дискусій слід послуговуватись філософськими категоріями. Бог — категорія релігійна, але ж не філософська. Через те й не знаю, про що ви мене питаєте. Якщо ви маєте на увазі Природу як Суб’єкт…

Божко. Ха! Яка ж це гносеологія? Відомо: марксизм заснований на гносеології, онтологічні проблеми йому не властиві. Чи, може, я помиляюся?

Жолудь. Тут ви сказали правду. Але ж це зовсім не означає, що критика марксизму на всі майбутні століття мусить бути під суворою забороною. Я такої заборони ніде не бачив. Не бачив також у класиків марксизму. Зате на кожному кроці бачу у їхніх інтерпретаторів. (Розгорнувши «Філософський словник»). Ось вам зразок: «Було б неправильно шукати „матерію як таку, якусь незмінну первинну субстанцію“».[3] Це не якась випадкова фраза — це керівна настанова, загорожа із погроз і заборон, поза якою нас тримають послідовники академіка Юдіна, мов нерозумних телят. Але ж даруйте: філософія виникла саме із одвічної людської потреби — докопатися зрештою до того первинного матеріалу, із якого побудовані і моє тіло, й планета, й сама просторова безмежність. Себто завжди йшлося про матерію як таку — саме про неї, а не про оте мудрагельське розпатякування, що, мовляв, усе довкола нас є матерія: і котлета, яку мені подають на сніданок, і штани, які я надягаю після піжами. Навіть неписьменні дядьки висловлювалися точніше, ніж автори «Філософського словника»: те, із чого пошиті штани, вони називали матерією. Зверніть увагу: не самі штани, а те, із чого вони пошиті! Не будинок є матеріал, а глина, камінь, пісок. Будинок — це вже втілення ідеї архітектора. Якби не було цієї ідеї, не було б і самого будинку. І навіть будівельний матеріал уже не був би будівельним матеріалом — все це лишилося б тільки глиною, камінням, піском.

Нам же показують цілий світ, Всесвіт і повчально проголошують: «Оце вам і є матерія — все разом, а не якась субстанція». Справді, так і написано у «Філософському словнику»: «Матерія — незліченна кількість усіх існуючих явищ, об’єктів і систем… Матерія не існує інакше, як тільки в безлічі конкретних форм структурної організації, кожна з яких наділена різноманітністю властивостей, відношень, взаємодій, складною будовою і є елементом якоїсь більш загальної системи. Тому було б неправильно шукати „матерію як таку“…»[4]

Отже, матерія з погляду авторів «Філософського словника» — все разом і ніщо конкретно. Це відчиняє ворота для новітньої схоластики: бо якщо немає матерії як такої, то немає і філософії як такої — є лише нице обивательське «філософствування», котре адміністративними засобами змушує називати себе наукою. А, по суті, це не що інше, як відмова від пізнання, паразитування на людській довірі до академічних мантій.

Голос. Чи не занадто круто берете?

Жолудь. Дозвольте називати речі своїми іменами. Ви потім візьмете слово. Можна продовжувати?

Голос. Продовжуйте.

Жолудь. Незважаючи на примітивність і наївність своєї моделі світу, Демокріт все ж таки був філософом: він намагався зрозуміти, з чого збудований світ — з якого первинного матеріалу. Звичайно, такий матеріал обов’язково мав бути незмінним — інакше він втрачає ознаки первинності: сьогодні він одне, завтра — щось зовсім інше. Саме звідси й виникає поняття субстанції. Так, скажімо, субстанція оцих стін — не цегла, а глина. Та сама глина, якою обмазували свої печі іще наші далекі предки. Та сама глина, на котру перетворився довоєнний Хрещатик. Цегли по ньому ви вже не знайдете, зате глина лишилася глиною. Зусилля Демокріта виявились хибними, бо він починав не з глини, а з цегли — тобто з вигаданих ним неподільних часток, які цей філософ називав атомами. Назва лишилася, а самих атомів у природі не виявилось, бо атом, як добре відомо, у перекладі означає «неподільний». З погляду Демокріта, це мали бути найдрібніші цеглинки Світобудови, які не виникають і не руйнуються, — вони вічно лишаються самі собою. Взаємодіючи в порожнечі, атоми стають першопричиною і першоосновою всіх явищ та предметів. Отже, то матеріал, із якого складаються і наше тіло, і зоря, й Галактика. Або матерія, що в перекладі з латинської означає як речовину, так і первинний матеріал. Але ж ніде, ніхто й ніколи не називав матерією (або матеріалом) завершену споруду! І тепер ніхто не називає, якщо йдеться про будинок або місто. Ану-бо вийдіть на Володимирську гірку, обведіть рукою Київ і скажіть кому-небудь: «Це будівельний матеріал». Звісно, ви такого собі не дозволите — із пошани до людей, які спорудили місто. То як же можна назвати матерією цілу Світобудову! На якій логічній підставі? І чого раптом? Хіба не ясно, що це взагалі руйнує філософію, знищує саму потребу в ній? Врятуй нас, Боже, від такого монізму! Краще вже бути дуалістом, навіть ідеалістом, бо то ж таки є справжня філософія, а вульгарний матеріалізм ніколи не був філософією й ніколи нею не стане.

Божко. Я так і знав, що ви докотитесь до попівщини.

Жолудь. Тепер давайте простежимо, чому ж так сталося. На початку нашого століття стало ясно, що атом не є цеглинкою Світобудови: «неподільний» ділиться аж до променя — тобто здатний цілком перетворюватись на енергію. Декотрі фізики й філософи накинулись на матеріалістів: де ж ваша матерія? Погляньте, вона цілковито зникла — розтанула, мов березневий сніг. Справді ж бо: хіба можна вважати матерією те, що народжується і вмирає? Або матерія ховається десь значно глибше, ніж речовинна частка, або її взагалі немає. І тоді Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» оголосив: якщо зникає маса, то це ще не означає, що зникає матерія. Чому? Тому що матерія є не що інше, як об’єктивна реальність. Філософська категорія, а не щось конкретне. Саме в цій ленінській тезі школа академіка Юдіна й побачила для себе можливість для ліквідації філософії, перетворення її на пасту, якою сьогодні чистить зуби бездумна бюрократія.

Голос. Це вже неподобство! Він ставить під сумнів навіть Леніна.

Жолудь. Ні, я не ставлю під сумнів Леніна. На той час послідовний матеріаліст не міг відповісти інакше, ніж відповів Ленін. Не міг тому, що фізика не наїромадила наукових фактів, які б давали підстави відповісти повніше й докладніше. Але ж прошу звернути увагу ось на що: Леніна ця відповідь не задовольняла, він вважав її тимчасовою; вона, на думку Леніна, годилося доти, доки наука не допоможе нам знайти субстанцію — тобто спільну основу всього існуючого. І тому Ленін вважав необхідним (цитую) «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) субстанції, щоб знайти причини явищ».

Божко. Звідки ви цитуєте?

Жолудь. Невже ви вважаєте мене здатним на підтасовування? Будь ласка: Ленін В. І., Твори, том 38, сторінка 144. Записали?..

Божко. Так, записав. Щось ви тут плутаєте. Не міг Ленін кликати до пізнання субстанції. Чомусь ніхто із філософів цього не бачив, а ви побачили.

Жолудь. Бо не хотіли бачити! Без субстанції світ здається зрозумілим для будь-якого чиновника, а якщо доводиться пізнавати Субстанцію… О-о, це вже переводить розмову зовсім в інший план! Передовсім Субстанція як філософська категорія в кожному разі виступає в ролі Суб’єкта. В матеріалізмі це матерія, в ідеалізмі — дух, але ж там і там однаково Суб’єкт. Ви згодні зі мною, колего?..

Божко. Продовжуйте.

Жолудь. Якщо в надрах Всесвіту є те, що стосовно до нас виступає в ролі Суб’єкта, то це вже, даруйте, зовсім не той і не такий Всесвіт, яким його намагаються зобразити автори «Філософського словника».

Божко. То, може, помолимось?

Жолудь. Це справа вашого сумління. Я глибоко переконаний: гносеологічного світобачення не досить, щоб пояснити Всесвіт, матерію, людину. Класики марксизму здебільшого пояснюють світ з боку суспільних закономірностей. Але ж раніше, ніж має з’явитися суспільство, повинен з’явитися сам Всесвіт, бо сьогодні доведено, що він також не вічний. Був час, коли не існувало не лише нашої планети, а навіть Метагалактики. Більше того: не існувало самих елементів, з яких складається періодична система Менделєєва. Тепер я хочу запитати авторів «Філософського словника»: двадцять мільярдів років тому, до всесвітнього вибуху, коли ще не було жодних об’єктів і систем, існувала матерія чи не існувала? Мені можуть сказати: вона була стиснута в протояйці, із котрого потім створився Всесвіт. Але ж яка сила стиснула матерію до таких розмірів, що ми взагалі в цей період не визнаємо існування часу й простору? Хто здатний відповісти на це запитання?..

Отже, так чи так, а виходить, що матерія не архітектор, не виконроб, а лише глина, з якої невідома нам сила споруджує Світобудову.

Безумовно, матерія існує. Такі поняття, як сила й енергія в їх фізичному розумінні, без матерії неможливі. В телекінез я не вірю. Так само як не вірю в ньютонівську дальнодію. Носієм сиди завжди є певний субстрат — або поле, як кажуть фізики. Та однаково: поле, в обіймах якого перебувала згущена до точки речовина… Та сама речовина, з якої потім був створений Всесвіт… Це поле і є Субстанція. Отже, Суб’єкт Творення. Категорія безумовно онтологічна. Я вірю, що колись буде відкрита і сама Сила — Сила як космологічна величина! — котра потрібна для створення Всесвіту. Вірю також, що вона є сталою величиною — тобто належить Суб’єктові Творення, котрий існує вічно.

Божко. То це ж Бог!

Жолудь. Шановний колего! Чи ви згодні, що нікого із нас не можна звинувачувати у створенні Всесвіту? А таки ж він існує. Якщо ви називаєте Богом субстанціональне поле, в якому зародилась Метагалактика, то будь ласка — це ваше право. Я ж вірю, що це поле піддається вимірам і обчисленням. Так, це справді є матерія як Суб’єкт. Тобто Субстанція. Ви ж не хочете бачити над собою Суб’єкта навіть тоді, коли він — сама Природа! Ви оголошуєте суб’єктом лише свій власний мозок. Щоб це виглядало «законно», ви ампутуєте у філософії одне крило: гносеологію лишаєте, онтологію вирізаєте й викидаєте в чиновницьку сміттярку. Це дає вам право сказати: суб’єктом пізнання є лише людина. Гаразд, я згоден. А куди ж подівся Суб’єкт Творення? Ось до яких операцій вдаються послідовники школи Юдіна, щоб на бюрократичному Олімпі новітні божки не почували морального дискомфорту.

Божко. Бач, ви вже розкидаєтесь образами.

Жолудь. Я вас не розумію. A-а! Даруйте, колего. Я зовсім не мав на увазі ваше прізвище…

Дописано олівцем: «Закінчення стенограми принесу в інститут після свят. К. Г.»

Розділ сьомий

Коли Мирон уранці розплющив очі, погляд його спинився на виписаній в блакитних тонах постаті Марії Магдалини — і, мабуть, саме це зумовило добрий настрій. Картина висіла над його диваном, він придбав її років десять тому в комісійній крамниці за помірну ціну. Мирон був далекий від гадки, що ця скорботна постать молодої, вродливої жінки з виразом молитовного екстазу на обличчі, з надміру великими очима, яким відкривалось у небі щось неосяжне, рятівне, — ця чарівна постать стане для нього чимось не менш близьким, реальним, ніж образ молодої матері з його далекого дитинства або образ Мирослави у хвилини їхнього духовного зближення. Часом постать розросталася до цілого Всесвіту — того жіночого, материнського, що містить у собі Природа, — бо Мирон не міг інакше уявити людину, ніж повторенням Всесвіту в земному світі, тобто по-сковородинському; а в зворотному напрямку, зрозуміло, Всесвіт належало бачити з людським обличчям. Коли не буквально, то в духовному розумінні. Мирон давно помітив: перша частина цього твердження не викликала здивування, вона сприймалася як щось само собою зрозуміле, бо тут, бач, задовольнявся інстинкт самозвеличення (я, мовляв, ношу в собі цілий Всесвіт!); та коли стрілка оберталась у зворотному напрямі, всі, кого він знав — і передовсім його Мирослава, — дивилися на нього з подивом чи навіть співчуттям, наче він ось-ось мав перетворитися на дитину, бо від дорослої людини дивно чути такі сміховинні твердження. Тоді Мирон замикався в собі, молитва Марії Магдалини обгортала його світовим, не хатнім теплом — мовби вона, материнська молитва, робилася його домівкою, незнищенним причалом його душі.

Неважко уявити, як радісно тріпотіла його душа під час промови Юрка Жолудя. Цей рожевощокий красень, позірно такий несхожий на філософа, просто й природно обертав сковородинську стрілку від людини до Всесвіту; справді ж бо, перш аніж мав з’явитися суб’єкт гносеологічний (суб’єкт пізнання — тобто людина), неминуче мусив існувати Суб’єкт онтологічний — себто Суб’єкт Творення. Як ми називаємо цей Суб’єкт (Бог, Природа, Матерія) — то вже справа другорядна, але ж сам той факт, що ми існуємо, є цілком достатнім доказом: Суб’єкт Творення існує також! З часом можуть змінюватися наші уявлення про походження людини, але ж ніякі гіпотези не здатні спростувати самого існування Суб’єкта Творення; для його спростування нам довелося б заперечити існування людності на земній кулі. А раз існуємо ми — значить, існує Він. Яке тут слово належить написати з малої літери, яке з великої (ми чи Він) — хай кожен вирішує по-своєму. Було б нерозумно сперечатися лише з цього приводу, а інших причин для суперечки знайти неможливо, якщо не вчиняти насильства над логікою.

Щодо питання, котре було винесене в назву теми («Що таке речовина — матерія чи Логос?»), то Юрко Жолудь розбудував свої аргументи в такий спосіб: у світі нічого більше немає, окрім матерії й Логосу; Логос — категорія доволі широка: це Знання, Слово, Дух, Ідея. Можна сказати й так: все, що не матерія, є Логос; і навпаки: все, що не Логос, є матерія. Юрко абстрагувався від питання про первинність і вторинність. Він пожартував: «Хай це вирішує той, кому неспростовно відомо, що з’явилося раніше — яйце чи курка». Божко намагався убгати Логос в саму лише людську голову. Жолудь ухилився від суперечки: «Я не вказую адреси, я лише констатую: Логос існує. Чи, може, власний мозок ви бачите не в природі, а десь над природою? Ми розглядаємо проблему з боку загальних закономірностей, як це взагалі властиво філософії. Логос — це також Інформація, Закон, Закономірність. Повторюю: все, що не є матерія, — Логос. Тепер я вас питаю: закони природи існують лише в людській голові чи незалежно від неї?» Цим запитанням Жолудь загнав Божка в глухий кут — Степан скулився, намагаючись втягнути голову кудись у надра панцера-светра.

Тим часом Жолудь повів мову далі: раз ми не можемо визнати речовину матерією, то що ж вона є, окрім Логосу? Звісно, тут доведеться розглянути питання про роль наших чуттєвих рецепторів у пізнанні світу. Питання це вельми непросте. Там, де є змога провадити точні обчислення, виводити фізичні формули, де визнаються закони природи як такі, ставити під сумнів існування матерії було б цілковитим абсурдом.

Що ж до речовини, із якої складається весь видимий світ, то це не що інше, як суворо, відповідно до законів природи розбудована система образів. Вона не обов’язково є об’єктивною реальністю щодо самого Всесвіту — скажімо, нейтрино пролітає наскрізь цілу Галактику; Галактика для нейтрино просто не існує. Можна уявити, що десь є живі організми, створені не із нагромадженого у фотосинтезі видимого світла, а із нейтрино, — тоді Галактика не існуватиме також для цих живих істот. А точніше — для їхніх чуттєвих рецепторів. Таким чином ми доходимо висновку, що предмети довколишнього світу є реальністю лише для наших чуттєвих рецепторів — отже, поза нашою свідомістю існувати не можуть. Тут Фіхте не помилявся. Неправильно лише те, що наша свідомість стоїть в основі причинності — за нею можна визнавати лише здатність на відображення.

А де ж шукати причину всіх причин? Безумовно, в Субстанції. І тут Жолудь виклав те найголовніше, що відомо сьогодні про субстанціональні властивості вакууму. Тільки він є матерія — і ніщо більше! Легко уявити смерть електрона, атома, навіть Галактики. Але хто здатний уявити смерть вакууму? Адже ж він є те, про що люди звикли казати: ніщо. По суті, це є сам простір — простір як світова безмежність. Хоч як би ми намагалися уявити їхнє зникнення — зникнення вакууму, зникнення світової безмежності, — це виявиться неможливим. Все може зникнути, але ж не вони!..

Мирон, роздягнений по пояс, пройшов у ванну кімнату, вмився холодною водою й розтерся волохатим рушником. Хтось рвучко потягнув його за спущені підтяжки. Мирон здригнувся від несподіванки. Озирнувшись, побачив у прямокутнику дверей широку, присадкувату постать Сергійка, що пустотливо посміхався.

— Підтяжки зіпсуєш, — з навмисною суворістю буркнув Мирон. — Чого радієш — що в школу йти не треба?..

Мирон лише цієї миті згадав, що сьогодні неділя.

— А ти не радів у моєму віці?

Батько з подивом окинув поглядом міцно збиту постать сина. Його чуприна сягала батькового підборіддя. Підріс хлопчисько, та й сил набрався — добре, що басейн для плавання відвідує, йому неодмінно слід займатися фізичними вправами, бо є зайвий жирок.

— Гм-м, у твоєму віці… Звідки це в тебе?

— А хіба що?

— Менше біля телевізора сиди, бо передчасно постарієш. І розмовляй тихше — матір розбудиш.

Сергійко майже крикнув:

— Гай-гай, її вже й слід прохолонув.

Мирон промовчав подумавши: «Якось не по-дитячому він розмовляє. А проте хіба ж тільки він?» Потім пригадав, що сам у його віці лише першу книжку самостійно прочитав — то була фантастична повість К. Ціолковського про подорож на Місяць. Не знаючи, що існує жанр наукової фантастики, сприйняв її як опис реальних подій — з дикунською наївністю гасав по селу й хвалився своїм відкриттям: по місячній поверхні люди ходять! І така була довіра до друкованого слова, що довго вчитель мусив пояснювати: там написано про те, що може колись бути, але поки що цього немає. Загалом Мирон вважав, що він і його ровесники, колишні сільські пастушки, розвивалися з великим запізненням. Так, але ж знали, що борошно виготовляють не з макаронів! Мирон нагадав синові цю «гіпотезу» — той добродушно засміявся:

— Коли ж це було! Я ще тоді під стіл пішки ходив.

— А зараз вважаєш себе дорослим, га?..

— Ну, не зовсім, але приблизно.

— Тобі ще п’ять років тягнутися до атестата зрілості.

— Дотягнуся, — з надмірною поважністю пообіцяв Сергій.

А Мирон Сидорович подумав, що й справді-таки дотягнеться: п’ятий клас, як і всі попередні, закінчував лише з відмінними оцінками. Однак Мирона щось непокоїло в духовному розвиткові сина — мабуть, те, чого ще як слід не встиг осмислити й сам батько.

Мирослава увійшла без дзвінка з базарним кошиком і букетиком пролісків. Від неї пахло задніпрянським вітром — чимось тим, що котить у собі з чернігівських лісів світловода Десна. Дружина ще не встигла побувати в перукарні — золотаве волосся розсипалося вільно, з тією милою безладністю, котра подобалась Миронові більше, ніж театральна впорядкованість.

— Ну, як тут мої мужчини? Всі вони такі: лише до загсу помічають, що на вулицях продаються квіти.

Її голосок звучав лагідно — мабуть, вона давно змирилася з тим, що від чоловіка не дочекаєшся квітів. А Мирон іще раз лайнув себе за неуважність, знаючи наперед, що й завтра забуде купити проліски.

Коли поснідали, Мирослава зайшла в кабінет і, підібгавши під себе ноги в прозорих панчохах, що надавали шкірі того соковитого відтінку, який можна побачити лише на старовинних полотнах, усілася на дивані. Настрій у неї був весняний, вся вона зіткана із радості, що в пору скресання котилася над містом. Було видно, що Мирослава сьогодні всім задоволена — і чоловіком, і квартирою, і її бездоганним вмеблюванням, за яким вона ревно стежила.

— Я зустріла Івана Корнійовича… Уяви собі, ваш директор сам ходить на базар…

— А що ж тут дивного? Катерина Трохимівна хвора. Та й взагалі…

— Ти хоч раз ходив? Просто жах!..

— Будь ласка, хоч завтра.

— Так я тобі й дозволила! Є речі, в яких чоловіки нічого не тямлять. Але не в цьому суть… Іван Корнійович каже: якби ти захотів, захист можна було б організувати ще до літніх відпусток.

— Це саме те, чого не варт організовувати.

— Ну, може, я незграбно висловилась. Не чіпляйся до слова… — Вона грайливо звузила карі очі, в них засвітилося щось іскрометно-звабне. — Я ж бачу: ти й сам цього хочеш…

Мирон насторожено підвів голову, в ньому все напружилось.

— Звідки ти взяла?

— Якби не хотів, то не працював би ночами. Вже третю ніч мов дятел на сосні… Років десять користуєшся машинкою, а все ще клацаєш по учнівському. Якщо хочеш, я можу допомогти.

Мирон нестямно дивився на неї, боячись ворухнути губами, з яких мало не зірвався вигук здивування. Йому коштувало зусиль промовчати; адже ж третю ніч він спав особливо міцно — до цього часом прокидався й довго не міг заснути. До друкарської машинки вже з півроку не підходив. Може, їй намарилося? Передчуваючи, що тут є щось вельми непросте, він погамував поривання до розпитувань. З виразу його обличчя вона зрозуміла: чоловік не хоче вдаватися до обговорення своєї праці — мабуть, ще рано.

Обхопила його голову, пригорнула до грудей — було в цьому пориві щось одвічно материнське. Піднявши густе пасмо з його несподівано спітнілого чола, стримано поцілувала.

— Піду, не буду тобі заважати. Між іншим, ти останнім часом розповнів. Запрацювався, навіть на риболовлю перестав їздити. Але це не велике лихо. В Криму походимо по горах — скинеш зайві кілограми. Гірше те, що ти за кермом став неуважний. Я вже закінчую курси водіїв, будемо чергуватися по дорозі до Криму. Зніми цю сорочку. Невже я й за цим повинна стежити? Ти ж бо не дитина. — Очі знову звузилися, губи розтягнулися у грайливій усмішці. — Тобі закохатися треба, щоб не втрачати тонусу. Просто жах!..

Іншим разом він знайшов би жартівну відповідь, але зараз було не до цього — думав про одне: щоб вона якомога швидше покинула кабінет.

Як тільки Мирослава вийшла, притьмом похопився до машинки, пальці тремтіли, ніяк не міг відімкнути футляр. А коли впорався із замком, побачив кілька аркушів, що, дбайливо згорнуті, лежали на клавіатурі. Мирон добре пам’ятає, що він їх сюди не клав, — у нього не було такої звички.

З острахом, наче то був йому вирок, розгорнув учетверо складені аркуші. Помітив текст, але він раптом розплився перед очима, Мирон не міг його прочитати. Часом таке траплялося, коли Грива стомлювався, на цей випадок придбав перші в його житті окуляри.

Із зусиллям втягнувши в легені повітря, мовби цим хотів заспокоїти нерви, сів за письмовий стіл і прочитав перші рядки. Він уже розумів, що то знову до нього прийшов Грицько. А це означало, що Мирон опинився на зламі, — його човен наблизився до стрімкого водоспаду: там, унизу, із згубним шаленством вирує сіра гуркітлива безодня, випльовуючи із пінявої пащі обточені гранітні брили, що перемелють його разом із човном, мов зернину в жорнах. Потрібен був провідник — і він прийшов, його ангел-охоронець. А втім, не просто охоронець. І, може, навіть не ангел.

Розділ восьмий

З перших же рядків Мирона вразив сам тон: писав не він — писав хтось йому. І хоч він звик називати другу особу, що гніздилася вряди-годи на його мозку, іменем старшого брата, це поки що лишалося метафоричною умовністю. А тут було ясно: жодної умовності немає — особа, яка зверталася до нього, взагалі перебувала в іншому вимірі світу. Ніби вона жила десь на протилежному боці Сонця або навіть на іншій зорі, але ж тоді, коли в ній виникала потреба, негайно з’являлася, щоб опанувати мозок Мирона Гриви; опанувати на короткий час, а відтак зникнути, змусивши Мирона читати її послання й каратися неспроможністю вступити в полеміку. Інтелектуальний імператив.

Видобувши вчетверо складені аркуші й переглянувши їх, Мирон не одразу помітив щось принципово нове. Правду кажучи, в перші хвилини він взагалі нічого не міг уторопати. Треба було трохи звикнути до стилю, щоб збагнути: він, молодший брат Грицька, бачив світ майже так само, як бачив той, хто його незграбними пальцями виклацував текст, знайдений на клавіатурі друкарської машинки.

Та коли Грицько стверджував, що в тканині Всесвіту слід розрізняти живу плоть Моносу, мертву плоть і тінь живої плоті, це змушувало підстьобувати уяву, бо такі категорії не зустрічалися в жодній із земних філософських систем. Поділ матерії на три категорії (точніше — на дві, бо третя вже не є матерія, а тільки її тінь) вимагав не приблизного розуміння — це вже було щось конкретне, отже, тут потрібне точне мислення.

Грицько писав:

«Поза цим у світі взагалі нічого немає — ні там, де панує Монос, ні там, де лежать цілинні, не засіяні Моносом товщі світової безмежності, тобто поза Рухом, поза Духом, поза Буттям…»

Поволі Мирон почав розуміти, що його старший брат так само, як і сучасні космологи, окреслює сферу Всесвіту скінченим радіусом. Далі, поза цієї сферою, лежать саме оті товщі світової безмежності, де, на його думку, немає живої плоті — отже, нема й того, що ми називаємо власне буттям. Матерія існує, але вона непорушна, безжиттєва, не одухотворена: немає ні світла, ні темряви, ні часу, ні простору — все це є лише там, де живе Монос. Або, нашою мовою, там, де є освоєний Світлом простір. Проте Світло й темрява — поняття суб’єктивні, вони засновані на властивостях наших чуттєвих рецепторів, через те Грицько їх не вживає.

У філософській системі Грицька було щось схоже з платонізмом: небуття він пов’язував з матерією й простором. Але ж тільки в цій частині схожість була добре виявлена, хоч і не цілком: що таке мертва плоть?..

Далі Грицько писав:

«Ви надто багато сил віддали практичним потребам вашої цивілізації — через те ваша фізика поки що несинтезована, вона подрібнена на частки знань, що розкотилися, мов краплини ртуті. Теорія відносності намагається зібрати знання в єдиному фокусі, але й вона вимушена спинитися на півдорозі, бо заважає традиція вузького практицизму: обов’язково все має бути вивірено в експерименті. Але ж як ви зможете втягнути в експеримент ядра галактик? Ось чому ви не знаєте головного — вам не відома найвеличніша з усіх фізичних констант, котра містить у собі причини всіх причин, бо саме в ній зосереджені всі без винятку елементи Всесвітнього Буття. Ця константа — Сила Моносу!..

Мені нелегко було узгодити нашу фізику з вашою, та я нарешті опанував науковий апарат земної фізики й сьогодні можу записати цю воістину божественну константу мовою розмірностей, заснованих на ваших планетарних параметрах. Це просто диво, що вам вдалося за допомогою обмежено земного ввійти у всесвітнє, але ж ви поки що не бачите, де кінчається відносне й починається Абсолют.

Силу Моносу в земних розмірностях можна записати так:

Вона розлита всюди, де відбувається творення і руйнування, — тобто там, де існує жива плоть…»

Спершу ці рядки не зачепили емоцій Мирона, він навіть подумав невдоволено: «Чому в динах, а не в ньютонах? Це вельми незручно». Дивився на колосальне число без подиву — він звик до астрономічних величин. Та й взагалі Число не так певно, як Слово (хоч те й те Логос), здатне будити людські чуття. Лише згодом до його свідомості дошкреблося: та це ж Сила Божа! Бо як інакше можна зрозуміти Силу Моносу?..

Далі його думання, натрапляючи на нові запитання й суперечливі відповіді, змушене було спинитися перед висновком: якщо це Бог, то він є Богом Спінози — тобто Світова Субстанція, Одухотворений Всесвіт. Бо той Бог, перед яким земне людство протягом тисячоліть стояло на колінах, мав безмежну силу — її не можна визначити жодним числом, хоч яким би величезним воно було. Так навчала людська віра.

Згодом прийшли сумніви: а чи це не зухвальство — спроба увібгати в число Творчу Силу Природи, цілого Всесвіту? Де можна знайти докази, що вона взагалі існує і навіть може бути обчислена? Якби це писав не Грицько, він назвав би отой майже містичний документ нісенітницею, та й годі.

Тим часом читав далі:

«Кожна зріла цивілізація в центрі свого світобачення має поставити Силу Моносу і всі свої наукові теорії розбудовувати від неї. Це потрібно не лише для того, щоб душа людська не розпорошила синівської святості, — це треба передовсім для того, щоб побачити Всесвіт як цілісний організм. А проте синівські почуття можливі лише тоді, коли ти знаєш Батька…»

«Що ж, це логічно, — погоджувався Мирон Сидорович. — Але хто ж мені повірить на слово, що Сила Моносу така ж сама світова константа, як, скажімо, швидкість світла в вакуумі?»

Він знервовано перегорнув аркуш і побачив ось що:

«Силу Моносу легко обчислити за формулою:

Тут Е — енергія (Мc2),  — Сила Моносу, — радіус живої плоті…»[5]

Хоча Мирон Сидорович поки що не знав, що саме розумів Грицько під радіусом живої плоті, але ж, по суті, це була єдина невідома величина. Поставивши в рівняння енергію, добуту із маси земної кулі, він отримав радіус живої плоті для Землі:

Під Метагалактикою Мирон, як і взагалі сучасна космологія, розумів Всесвіт — тобто обмежену космологічним радіусом сферу, де існують зорі, планети, галактики. Далі їх може й не бути, хоч простір, безумовно, існує. Існує також матерія, оскільки вона — сам простір, вакуум. Для Метагалактики Мирон прийняв масу, що дорівнює 1056 г, — величину, яку космологи всього світу, виходячи з деяких поважних міркувань, обґрунтовують як реальну.

Ми повинні хоча б побіжно спинитися на цих міркуваннях: саме вони й роблять неминучим наш прихід до Сили Моносу! Йдеться ось про що: існування таких світових констант, як швидкість світла і гравітаційна стала, із надр самого фізико-математичного апарату породжує скінченність маси й радіуса Всесвіту. Але щось таки ж є причиною того, що швидкість світла у вакуумі скінченна. Це ж не просто гра констант — це доведений науковий факт. З другого боку, нам відомо, що в різних середовищах швидкість світла різна — саме це й породжує заломлення світла у воді, склі тощо. Отже, вакуум також здатний обмежувати швидкість світла через те, що він є тканина, плоть, матерія. Тепер Миронові було ясно, що саме Грицько назвав мертвою плоттю. Так, густина вакуумної плоті незмірно менша, ніж, скажімо, густина води, але ж вона не може дорівнювати нулю, інакше ця плоть втратила б свої материнські якості. Ми надто часто забуваємо, що слова «мати» й «матерія» походять від спільного кореня.

Таким чином ми доходимо висновку, що причина існування світових констант закладена у фізичних властивостях вакууму як матерії. Отже, нічого дивного немає і в існуванні скінченної сили — тобто сили як світової константи: воно, це існування, зумовлене тими ж самими причинами. Скажімо, щоб проткнути шилом шкіру, треба докласти певних зусиль. Для певного сорту шкіри зусилля завжди однакове. Так виникає константа. Далі нам слід мобілізувати уяву, щоб побачити, як народження електрона, атома, планети розсуває простір. Всі сфери небесного тіла несуть на собі відбиток цього процесу — його можна назвати силою вакуумно-просторового тиснення. В різних сферах ця сила різна, але десь у самому центрі тіла з’являється керн (Грицько позначає його так: °; він, мабуть, не знає, що в земній астрономії це є знак Сонця) — надзвичайно мала сфера, кінчик Всесвітнього Шила, де зусилля вже не може бути більшим, бо робота завершена: мертва плоть вакууму розсунута живою плоттю Моносу. А вся інша маса тіла — то є лише тінь живої плоті…

В схематичному вигляді Грицькова космологія зводиться ось до чого: 1) мертва плоть — це є простір (вакуум) як матерія; 2) жива плоть Моносу — центральна сфера небесного тіла, що своєю силою здатна розривати мертву плоть, яка перебуває «поза Рухом, поза Духом, поза Буттям»; 3) тінь живої плоті — видимі нами сфери небесних тіл чи будь-яких речовинних об’єктів, що є лише просторово-динамічним відображенням живої плоті…

Тут ми трохи випередили хід Миронових роздумів — він до цього прийде, але пізніше. Зараз Грива вражений тим, що за допомогою Грицькової формули із загальної маси Метагалактики він отримав космологічний радіус. Отже, формула правильна! Вона дає ту ж саму величину, яку отримують вчені із наукового апарату сучасної космології. А це вже, ясна річ, далеко не абищиця!..

Мирон так розхвилювався, що не помітив дуже важливої деталі: радіуси живої плоті для Землі й Сонця вельми близькі до так званого гравітаційного радіуса — величини, котру можна назвати фундаментальною в загальній теорії відносності. Власне, саме тут і містилася сфера, що в сучасній фізиці породжувала проблему сингулярності з її «чорними дірами». Але про це розповімо далі. Те, що сталося з Мироном Сидоровичем наступної хвилини, можна порівняти лише з падінням у громохку безодню гірського водоспаду, звідки рідко виходять живими.

Розділ дев’ятий

А проте падіння у громохку безодню настане пізніше — так принаймні виглядатиме збоку. Для самого ж Мирона це порівняння справедливе лише своєю невідворотністю та відчуттям могутності тих сил, які його підхопили й несуть, — але куди?..

Смертельна небезпека ховалася не в самій події, а в тому, що Мирон був не готовий до її сприймання. Щоправда, розумом він уже наблизився до тієї Сили, яка, здавалося, звалила на його голову цілий Всесвіт — а може, так це було й насправді. Пізніше, коли він осмислить пережите, — о, на це потрібні будуть цілі роки! — йому стане ясно: не всі, хто зустрічається з цією Силою, виживають — в одних не витримує серце; в других, наче від удару високовольтного струму, обвуглюються нерви та клітини мозку — ці люди змушені доживати віку під наглядом психіатрів; треті, потрапивши в атмосферу нерозуміння, відчуженості й страхітливої самотності, поволі занепадають, так і не передавши скарбів, які вони отримали у хвилини контакту із Світовим Розумом. І лише окремі індивіди, пройшовши попід градом каміння, здатні загоїти рани й поволі навчитися тієї мови, яка відрубає їх від усього, що було їхнім недавнім світом, — тепер перед ними нова дорога, новий світ, нові друзі…

Та якби ж вони, оці крилаті самітники, одразу ж усвідомлювали, що до старого немає вороття, — але ж ні: вони місяцями, навіть роками чіпляються за людей і речі, від котрих їм належало б негайно відштовхнутися, як відштовхується від свого середовища молекула води, коли її підіймає в небо сонячна сила. Проте людина, на відміну від водяної молекули, фізично лишається на землі, серед схожих на себе, — в цьому вся складність, а часом і трагедія.

Що ж сталося з Мироном? Чи зуміємо ми це описати?..

Можна сказати наперед: не зуміємо, бо в людській мові немає слів, здатних відтворити все, що переживає і пізнає душа, потрапивши в обійми занебесних крил, витворених із Розумного Світла. Це приходить як удар блискавки, але приходить внутрішнім спалахом, потужним осяянням. І, мабуть, справді на людський мозок падає не знана, не відома досі енергія, хоч ті, що стоять поруч, цього не бачать, не відчувають, — вони бачать лише, що людина раптом стала зовсім інша: тілом своїм на землі, серед них, а всім, що становить її духовну сутність, десь вельми далеко, у світах занебесних. І добре, коли цей стан зрозуміють саме так — по суті, таке розуміння відповідає істині. Але ж там, де люди не готові до зустрічі зі Світовим Розумом, вони цей стан витлумачать зовсім інакше, а як саме, можна й не пояснювати.

Тут є дві проекції, два плани: суто розумовий, позачуттєвий, і духовно-емоційний, де, власне, й перебуває в ці хвилини душа людська. Суто розумово ти здатний бачити себе збоку, здатний оцінювати настрій близьких тобі людей і, щоб применшити їхній страх перед тим, як ти зараз виглядаєш, змушуєш себе бадьоро усміхатися; але ж твоя усмішка виглядає неприродно на обличчі, де живуть інші, зовсім інші почуття, — і це лише посилює тривогу за твій стан, а згодом породжує певність, що без психіатрів не обійтися.

Те, що відбувається зараз у тобі, — о, це вже ніколи не дозволить жити так, як ти жив іще вчора! Ти ще цього не усвідомлюєш, іще прагнеш затишку, спокою, взаєморозуміння, та марно: цього ти вже ніколи не матимеш. Отож приготуйся до великої скорботи: многая мудрість — многая печаль…

Так, це починається із променевого удару. На череп ніби хтось надягає шолом, через який у твій мозок вливається занебесне проміння. Воно наповнює тебе всього, ти сам стаєш променем, а тіло живе окремо, хоч ти й усвідомлюєш його існування. Точніше, ти усвідомлюєш, що інші люди тебе бачать у тілі, але сам ти в ці хвилини живеш поза тілом: шість полум’яних крил підхопили твою душу, несуть її крізь зорі й галактики — несуть туди, де живе Монос. А він живе не всюди — він живе тільки там, де його Сила розірвала тканину мертвого простору і створене вічко заповнила власною сутністю, як свята бджола, ця найдіяльніша дитина Моносу, витворену нею чарунку заповнює чистим медом.

Із того, що йому було показано, Мирон вважав найголовнішим ось що: реально існує не один простір, а два. То є, з одного боку, мертвий, темний, непорушний моноліт самої безмежності, що має лише силу опору; з другого — строго обмежений простір незліченних вічок-розривів (менших, більших і велетенських!), в котрих зосереджено Силу Моносу, яка, власне, і є Силою Життя. Що менше небесне тіло, то більше вона скована — їй важче виявити себе у творенні живих світів. Отже, те, що спершу виявилось на папері у вигляді формули радіуса живої плоті, тепер прийшло до Миронового мозку полум’яними крилами, щоб він спромігся оглянути креслення Всесвіту, обмацати його хребет. Більше того, йому було дозволено зазирнути у глибини Світової Душі — можливість така рідкісна, яка випадає лише обранцям і в релігійному лексиконі називається Благодаттю. Люди так часто вживають це слово, що воно втратило свій первинний зміст. А проте така доля всіх людських слів, навіть найсвятіших. Щодо Мирона Гриви це слово слід вживати в тому ж самому значенні, в якому його вживають щодо біблійних пророків: благодать не в розумінні нових меблів, сервізів тощо — Благодать у розумінні найвищих знань і жертовної долі. Хіба був на землі хоч один пророк, якого б співвітчизники не побили камінням?..

Екстаз, невимовна радість, стан найвищого щастя — ось ті почуття, якими була переповнена душа Мирона. Ніщо на землі не здатне подарувати людині таку радість і таке щастя — навіть кохання. І не дивно, що ті, кому випало це пережити, так легко відступалися від благ земних. Водночас Мирон мав змогу фіксувати знання, які вливалися в його мозок так щедро, що Всесвіт наскрізь був для нього прозорий.

Було ще одне почуття, яке полонило його душу: здивування. Йому хотілося сміятися й кричати від захоплення: як бо ж просто влаштована та машина, яка називається Всесвітом! По-дитячому просто. Немає жодної складності в її механіці — всі складності зосереджені в субстанції духовній. Але Мирон бачив своє завдання не в тому, щоб осягнути духовну велич Моносу, — це вже зроблено його численними попередниками. Зроблено в двох планах: філософському й релігійному. Йому належало зробити те, що робить анатом: скальпелем думки сягнути в живі тканини Всесвіту, щоб вивчити їхні життєві функції. І тепер він близький був до того, щоб закричати: «Люди добрі! У вас є все, щоб досягнути останньої межі фізичних знань, — бракує тільки фантазії».

Так, саме фантазії! Ми не здатні уявити, що живемо на небесному тілі, котре у своєму абсолюті не більше від вишневої ягоди. Ми віримо, що цілком об’єктивно визначили радіус земної кулі — він буцімто дорівнює 6356245 метрів. І радіємо: як точно — з точністю до одного метра! При цьому гори й рівнини були зведені до чогось середнього — це ще одне досягнення земної науки. Проти цього можна було б не повставати, якби вчені цю поважну величину назвали так: відносний радіус земної кулі.

(Слід зауважити: Мирон у ці хвилини був не здатний мислити послідовно — ми свідомо забігаємо наперед, щоб не розпорошувати на багатьох сторінках могутніх знань, які щойно до нього прийшли).

В чому ж тут справа? Ось у чому: єдиним критерієм довжини земного радіуса сучасна наука зробила те, що дають нам рецептори людських відчуттів. Ми абсолютизували сферу, на якій вибудували свою цивілізацію, не беручи до уваги, що наші чуттєві рецептори неспроможні дати нам реальних фізичних знань, — вони дають лише знання уявні. Уявні тому, що суб’єктивні, від людського «я», — це не що інше, як моя модель світу, заснована на параметрах, котрі я отримав при народженні разом з рецепторами відчуттів. А рецептори відчуттів мені видані Природою лише для того, щоб прив’язати дух мій до однієї із сфер Всесвіту, яких незліченна кількість. Справді ж бо: чому ми уриваємо радіус земної кулі там, де живемо самі? Хіба атмосфера та електромагнітні сфери, що сягають аж до Місяця, — це вже не Земля?..

Оскільки не ми створили Всесвіт, а він є нашим Творцем, нам з усією неминучістю належить бачити його у вигляді Суб’єкта Творення. Це само собою одухотворює Всесвіт — Суб’єкт не може не володіти духовною субстанцією, інакше він перестане бути Суб’єктом. Але ж тоді ми й самі станемо неможливі: мертвий Всесвіт не здатний породити живих дітей!..

Словом, при нормальному, не викривленому квазінаукою баченні Всесвіту в кожній із безлічі його сфер слід припускати існування живих організмів із рецепторами чуттів, котрі запрограмовані на сприймання лише даної сфери — і завжди тільки однієї! Всесвіт усюди немислимо перенаселений, але ж, попри всю його перенаселеність, кожна сфера відчуває себе єдиносущою. Так, скажімо, в земному ефірі вже не відшукати вільної радіохвилі, але, настроївши свій приймач на одну із хвиль, ми здатні повністю ізолюватися від інших — якщо, звісно, нам не заважають пірати ефіру. Є рації, які програмуються лише на одну хвилю, — цим вони відрізняються від радіоприймачів. Отак у людини запрограмовані рецептори відчуттів — лише на одну сферу. Бачити безмежність — значить, нічого не бачити. Щоб дух наш міг відчувати себе живим, йому належить мати систему образів. Якщо ж ми настроїмо наш телевізор одразу на кілька програм, що ж ми матимемо на екрані, окрім хаосу? Але ж переглядаючи якусь одну програму, ми добре знаємо: де б ми в просторі не кольнули голкою, всюди живуть зорові й звукові образи, яких ми зараз не сприймаємо.

Щоб правильно уявити Всесвіт, слід передовсім відмовитись від антропоцентризму: Всесвіт існує не заради нас, а ми створені заради якоїсь певної мети нашого Творця — мети, котра поки що лишається для нас незрозумілою. Але це не означає, що такої мети взагалі немає. Найприродніше припустити, що незліченна кількість живих сфер — це, власне, і є форма самоіснування Всесвіту як Суб’єкта. Отже, наше «я» — це фактично його «Я»; у нашому тілі живе він сам — той, кого Грицько Грива називає Моносом…

Повторюю: ми зараз послуговуємось арсеналом доказів, які Мирон Сидорович вживатиме пізніше. Безумовно, порівнювати людину з телевізором або рацією — значить, спрощувати і людину, й світ. Природа свої образи створює набагато досконаліше: то не просто пасивні відображення, кинуті у простір так, як це робить телестудія, — то є ми самі, живі серед живих. І все ж поверхню земної кулі певною мірою можна порівняти зі стереоекраном, де відбувається лицедійство, автором якого є Монос.

Ми ще не раз повернемось до цієї тези, але слід мати на увазі: жодне порівняння не можна сприймати як тотожність, бо життя можна порівнювати лише з самим життям — і ні з чим більше! А спрощення, до якого часом вдавався Грива, потрібне лише для того, щоб легше було уявити надміру складне; складне не своєю механікою (вона доволі проста), складне саме отією простотою, на яку не вистачає нашої фантазії. Мирон не кликатиме до Церкви, але завжди наголошуватиме: художні засоби, якими послуговується Церква, допомагають правильно побачити світ.

Щоб завершити опис фізичної моделі світу, котра відкрилась Миронові, спробуємо відтворити типовий діалог, який виникатиме всюди, де Грива шукатиме уваги й розуміння. І колеги-філософи, і фізики, і просто освічені співбесідники, стенаючи плечима, висловлюватимуть майже ті ж самі сумніви й заперечення:

— Наші знання відносні, це так. Але світ безмежний — отже, й пізнання безмежне. Ми можемо лише наближатися до абсолютного, але досягнути його… Це неможливо! І слава Богу, що неможливо. Бо інакше нам би довелось визнати: більше пізнавати нічого. Бр-р-р… Це вже смерть, добродію. Смерть!..

На це Мирон Сидорович відповідатиме так:

— Хірурги, по суті, до кінця вивчили людський організм — з анатомічного боку, звичайно. Не з якогось іншого. Якби ми не вірили в абсолютність їхнього знання, ми б не лягали на операційний стіл. Але ж знати людину з боку анатомії — ще не означає знати все про людину. Фізіологічно людина не дуже відрізняється від тварин. Всім добре відомо: фізіологи спершу експериментують на кроликах, а вже потім переходять до людини. Чи не так?.. Ми кажемо: людина в собі повторює Всесвіт. А раз ми так кажемо, то, значить, Всесвіт бачимо живим організмом. Чому ж ми гадаємо, що цей живий організм не піддається такому ж самому вивченню, як організм людини?.. Прошу зрозуміти: я вважаю скінченною лише фізику, а не взагалі наші знання про Всесвіт. Так само, як скінченна анатомія. По суті, фізика і є анатомія Всесвіту. Потім… Це неправильно, що світ безмежний, — безмежний лише простір, не світ.

— Хіба це не те саме?

— Ні, не те саме. Хіба кількість елементів безмежна? А втім, доведено: зорі й галактики всюди складаються з тих самих елементів. Далі: хіба швидкість світла безмежна? І так само не можуть бути безмежними гравітаційні сили…

— Чому?

— Тому що існує гравітаційна стала. Швидкість світла і гравітаційна стала при своєму схрещенні неминуче породжують скінчену силу — Силу Моносу. А там, де існує скінчена сила, світ не може бути безмежним.

— Що ж таке наша сфера?

— Процес. Киньте камінь у тихе озеро — і ви побачите креслення Всесвіту. І атома, і планети… Те, що ми називаємо земною кулею, — тільки хвилі, породжені сферою Моносу. Тією сферою, де живе його плоть. Або назвемо так: м о н а д а. Як звичайний камінь, кинутий в озеро, породжує хвилі на воді, так монада породжує хвилі у світовому просторі. Вона є о с ц і л я т о р о м — так це називається у фізиці. Хвилі, породжені монадою земної кулі, — це, власне, і є наша планета. Ці хвилі виглядають згущено, застигло лише тому, що існує опір світового простору. Простору як матерії. Поміж рухом відцентровим і доцентровим виникає рівновага. Саме вона, оця рівновага, і забезпечує існування небесного тіла: простір брижиться, згущується; хвилі перетворюються на сфери. Ми живемо в одній із таких сфер. Щоб це було ясніше, візьміть товстий шмат еластичної гуми, проткніть її гострим прутиком і в товщу вставте металеву кульку. Навколо кульки виникне згущення й напруження, котре дедалі від центру слабшатиме. Отак монада розриває світовий простір. Її можна назвати антипростором, антивакуумом, навіть антиматерією. Остання назва буде найточніша. Мовою фізики: світовий простір не є континуум, він виглядає дискретно, нагадуючи собою щільник. Або ще наочніше бачити його у вигляді надзвичайно еластичної гуми, що всюди має розриви, заповнені металевими кульками. Відомо: ядро земної кулі дехто вважає залізним. Даруйте, але це іще наївніше, ніж наша гумова модель. В кожній системі сталою величиною є лише радіус монади; всі інші радіальні відстані приводять до сфер, яких безліч. Наша сфера відрізняється від інших лише мірою речовинної густини і нічим більше. Гадати, що ми є винятком у природі, — значить, бути сліпцем.

— Виходить, тяжіння взагалі не існує — нам важко вирватися в космос лише тому, що ми затиснуті складками самого простору. Брижами, як ви кажете.

— Так, ви зрозуміли правильно.

— А як же бути з ньютонівським законом тяжіння?

— Його легко переписати на радіуси монад — і тоді стане ясно, що насправді існує лише взаємовідштовхування, не тяжіння.[6]

— Фізичні розмірності ґрунтуються на крихітній часточці паризького меридіана. Метр — величина відносна. Як же за його допомогою можна увійти в Абсолют?

— Не можна. Але не можна доти, доки ми не навчилися узгоджувати цю крихітну частку з елементом абсолютного виміру.

— Абсолютний вимір? Що ви маєте на увазі?

— Швидкість світла в вакуумі. І саме тому, що радіус монади виникає із цього синтезу, його в межах даної системи можна брати за еталон. Ось так, скажімо:

Тут R — відстань від монади до будь-якої сфери даної системи, V2 — гравітаційний потенціал у сфері, яку ми беремо для обчислень. В чисельнику — радіус живої плоті та швидкість світла. Сподіваюся, вам відомо, що гравітаційний потенціал і квадрат реальної швидкості планет у Сонячній системі — та сама величина. Тепер, знаючи швидкість планети, вирахуємо її середню відстань від сонячної монади. (Після паузи, потрібної для обчислень). Ну як?..

— Правильно!.. Хоч це й дивно, але формула правильна. Але ж, даруйте, це вже не фізика, а… Щось на зразок магії.

— Я й не кажу, що вивчаю фізику. Мій фах не фізика, а філософія… Прошу звернути увагу: послуговуючись формулою Сиди Моносу, ви з повною точністю створили модель Сонячної системи. Хіба ж не так?

— Так.

— Тепер скажіть, що дає вам право брати під сумнів реальне існування Сили Моносу? Невже Сонячної системи мало? Тоді переходьте до Галактики — ви одержите те ж саме.

— Не в цьому справа.

— А в чому ж?

— Незвично. І страшно.

— Але ж ви прагнете створити теорію єдиного поля. Знайте: без Сили Моносу її створити неможливо. І неможливо розкрити глибинний зміст сингулярності. Кажу це тому, що з н а ю.

— Даруйте, але чому ж ніхто, окрім вас, досі не прийшов до Сили Моносу? Чому її не побачив Ейнштейн?..

— Запитання трохи наївне. Його можна адресувати кожному, хто здійснив якесь відкриття. Але спробую відповісти на нього… Зверніть увагу, що загальна теорія відносності стала можлива завдяки оцьому постулатові: швидкість світла у вакуумі є межовою константою для всієї природи. І в той же час Ейнштейн чомусь не наважився спростувати постулат Шварцшильда. Якби він це зробив, Сила Моносу виступила б на авансцену сама собою.

— Стривайте, що стверджував Шварцшильд?

— Карл Шварцшильд іще до появи загальної теорії відносності висунув такий постулат: гравітаційне прискорення може стати безконечно великим… Відомо: сила є добутком множення маси на прискорення. Якщо воно стає безмежно великим, тоді й гравітаційні сили набувають такої ж самої якості.

— Ви гадаєте, такого в природі немає?

— Безумовно! Адже ж прискорення — це зростання швидкості. Раз існує межа для швидкості, вона з усією неминучістю існує також для прискорення. Бо куди ж далі прискорюватись, коли досягнута швидкість світла?

— Логічно.

— Розмірність прискорення виглядає так: см/сек2. Тепер уявімо, що кожний наступний сантиметр породжує нову швидкість: см ×см/сек2. Що ми дістали в цій розмірності?

— Гравітаційний потенціал. Він записується як квадрат швидкості.

— Так. Отже, там, де ми досягаємо швидкості світла, прискорення мусить відмерти. Бо вже наступний сантиметр нової швидкості не породжує. І тоді гравітаційний потенціал виглядатиме як С2… Більшим він стати не здатний. Так ми потрапляємо на поверхню сфери, де панує Сила Моносу:

Тепер це вже не сфера Шварцшильда, а сфера Грицька Гриви.

— Хто це?..

— Нехай це залишиться моєю таємницею.

— Гаразд. Але ж ви перетворюєте прискорення й швидкість на якусь абстракцію. У вас відсутній фізичний об’єкт, котрий здобуває прискорення. Якщо ж ви його вводите, постулат Шварцшильда одразу ж воскресає із небуття. Реальне тіло здатне лише наближатися до швидкості світла, але досягти її неспроможне. Математичний приклад:  . Звідси виникає силова безконечність.

— Розумію. Та коли ми розмовляємо про гравітаційний потенціал, у нас є повне право абстрагуватися від фізичного об’єкта, що прискорюється. Ми просто вказуємо на сферу, де реально існує той чи той потенціал. У самому слові «потенціал» закладено право на абстрагування від об’єкта прискорення. Він може бути чи не бути — фізична реальність переноситься на сферу, де об’єкт, якщо він у ній з’явиться, обов’язково здобуде обумовлену швидкість. У випадку швидкості світла вже рухається не тіло, а тільки саме світло. Тут математична модель уже не адекватна моделі фізичній. І через те постулат Шварцшильда відмирає, але не відмирає сфера. І це вже є сфера монади. Гадаю, це зрозуміло. Головне ось що: така сфера є всюди, де існує будь-яка маса. Навіть найменша. До речі, дуже просто побачити, що вся маса тіла перебуває в межах цієї сфери — й ніде більше. Тобто маса є мірою живої плоті. Або мірою монади. Там же, де існує лиш тінь живої плоті, маси практично нема. Так само, як нічогісінько не важить наша власна тінь.

— Але скажіть: ваше власне тіло має масу?

— Коли я на якийсь час виокремлююсь із складу планети — має. Тоді я роблюсь окремою системою. Та як тільки мої атоми зливаються з атомами земної кулі в єдину систему — уже не має. Всі монади, із яких складається ця система, передають масу й енергію центральній монаді. І дістають її знову лише тоді, коли видаляються зі складу системи. Колективізм монад — так це можна назвати.

— Те, що ви називаєте тінню живої плоті, — це ж, власне, і є реальний світ.

— Реальний для наших відчуттів — не для самого Всесвіту.

— Ідеалізм. Типовий ідеалізм.

Називайте як завгодно. Я ж гадаю так: хто комплекси власних чуттів, сформованих природою для обмежених потреб, намагається утвердити над цілим Всесвітом, той у своєму пізнанні схожий на дитя, котре ще не відірвалося від материнської спідниці.

Розділ десятий

Але полемічні турніри — справа майбутнього. Зараз же Мирон Сидорович переживав те, що випадає небагатьом представникам роду людського. Оцю свою сингулярність (винятковість, обраність) Грива відчував повною мірою — відчував тим своїм другим «я», котре сиділо за письмовим столом, тоді як основне «я», що становило його особистість, мандрувало в неймовірній космічній далечі. Він сприймав подвійність свого існування без подиву — як дерево сприймає одночасне життя у двох сферах: коріння — в ґрунті, гілля й листя — в атмосфері, під творчим промінням нашої зорі. І так схожі між собою гілля й коріння, що, здається, поміняй їх місцями — вони негайно ж до цього пристосуються. Отак жили зараз Мирон Грива і Грицько Грива — вони й самі не знали, хто з них сидів за письмовим столом, а хто літав на шести полум’яних крилах там, куди неспроможні долетіти жодні космічні апарати. І десь ці дві особи схрещувалися, стаючи однією особою, — можливо, у надрах галактичної монади.

Люди, котрих лікарі вивели із клінічної смерті, розповідають про невимовне блаженство, яке вони щойно переживали, — повернення в земну реальність не викликає в них радості, незважаючи на те, що біля ліжка стоять найрідніші істоти. Миронові поталанило пережити цей стан без занурення в клінічну смерть — невимовне щастя, яке зараз переживала його душа, походило від цілковитого злиття зі Всесвітом, що настає лише в стані нірвани. І можна зрозуміти буддистів, які прагнуть для своєї душі не тимчасового злиття з першоосновою світу, а вічного, безповоротного — саме це в них і називається нірваною. Але ж знання про це надзвичайне буття духу людського принесли ті люди, які побували в стані нірвани тимчасово — щоб відтак повернутися в юдоль земних скорбот для одухотворення темних закутків нашого існування.

Мирон Сидорович розумів, що йому сьогодні відкривається те, що не відкривалося ніколи й нікому: точна адреса першооснови світу. Що вона існує — мало хто сумнівається, але де її шукати? Виросло й зміцніло розуміння того незаперечного факту, що першооснову світу слід бачити не в речовинних об’єктах: «речі в собі» перестають бути «речами для нас» просто через те, що взагалі перестають бути речовиною як такою — вона, речовина, виявилася смертною, а все, що смертне, першоосновою світу бути не може. Думка фізиків та філософів потягнулася до променя, ототожнивши його з полем. Насправді ж промінь є лише коливання поля, а не саме поле. Так поволі людське думання наблизилось до розуміння простору (вакууму) як матерії. Він, власне, і є тим фізичним полем, що стає провідником світла. Але ж провідник потрібен уже тоді, коли світло народилося, тобто тоді, коли виникло коливання світового простору. Що ж стає причиною цих коливань? Яка астральна сутність?..

Зухвале питання: людина хоче своїм пальцем розколупати яйце, в якому живе не знати хто: Бог — володар раю або Змій — його руйнівник.

Але ж людина це вже зробила в технічному втіленні, опанувавши два види ядерної енергії — енергію розпаду та енергію синтезу. Отже, у своїй практичній діяльності вона вийшла на останні енергетичні межі: Всесвіт віддав у її руки все, що він досі ховав у своїх потаємних глибинах. Проте людська душа все ще не має адреси, де живе Монос — Живий Дух, Творець земного життя…

Мирон бачив його домівку — він був ласкаво прийнятий, можна сказати, на найвищому рівні. Він відірвався від земної монади, відірвався навіть від сонячної — так, ці монади творять сфери, де можливе життя, але ж не вони заселяють їх живими істотами. Вони лише творці екранів — Сценарист (він же і Головний Режисер) живе у глибинах галактичної монади. Там його домівка. А домівка Моносу іще вище — у надрах Світової Монади.

Земна монада нагадує Прометея, прикованого до скелі, — викравши в богів іскорку небесного вогню, він сам потрапив у вічні ланцюги, немає кінця-краю його пекельним мукам. До речі, людська інтуїція бачила пекло саме там, де міститься земна монада. Та й взагалі людська інтуїція протягом тисячоліть витворила правильну модель світу — лише тоді, коли люди намагалися її змалювати, втілити в зримі образи, картина починала мерехтіти, як мерехтить екран, коли виникають зовнішні завади. Якщо ж ми зуміємо настроїти свою уяву чіткіше, різниця в моделях стає лише умовною або зникає зовсім.

Яка дика невідповідність у назвах: «чорна діра» в центрі Галактики — тобто там, звідки надходять творчі імпульси Моносу! Щось є блюзнірське в оцій назві — «чорна діра». Та й не лише в назві — в самій суті; в тому, як бачить центри галактик сучасна наука.

Мирон занотував формулу, що з бездоганною точністю описує силові імпульси, які надходять від кожної монади, починаючи від найменшої (електронної) до Світової:

Тут  — імпульс монади, — радіус її живої плоті, G — гравітаційна стала, С — швидкість світла у вакуумі.

Формули, що описують першооснови світу, виникли з такою легкістю, ніби мозок Мирона був лише досконалим приймачем. А можливо, так це й було насправді. Він усім єством своїм сприймав пульсування монад у живому Всесвіті — він сам у ці хвилини був лише монадою, а вони, його сестри, жили всюди великою радістю й любов’ю; ні, то була не метафора, а звичайна, дуже проста істина — оці геніальні слова поета: «И звезда с звездою говорит». Зоряні монади були ніби вістрями антен, що приймають і передають енергетичні й духовні імпульси галактичної монади. До Світової Монади було так далеко, що вона існувала в Мироновій уяві як щось абстрактне — те, що сприймається лише розумом. Власне, саме вона й була Моносом, а всі інші монади (навіть галактична) були її дітьми. Тут знову доводиться звертатись до релігії, завдячуючи їй нашим умінням зодягати абстрактне, невидиме в одежу яскравих образів з людським обличчям. Мирон зараз не думав про те, був Христос історичною особою чи це лише міф — суть не в цьому, а в тому, що релігія правильно знаходила для нього місце в ієрархії Світобудови: його Дух був Духом галактичної монади. Не земної і не сонячної, а саме галактичної — він був Сином Моносу, Сином Світової Монади. Міг він прийти в людському вигляді на землю чи не міг? А чому, власне, не міг — з яких причин? Хіба земна сфера не є тим полем, що засіяне його руками? Хіба сівачеві байдуже, наливається хлібне колосся чи порожніє, знемагаючи під суховіями?..

«Христос — Надзоря» — так називалась опера, поставлена в Нью-Йорку. Це ще один приклад, коли людська інтуїція несхибно вказує його місце в ієрархії: Людина — Христос — Монос. Надзоря — це, власне, і є галактична монада. Але ж не «чорна діра»!..

В ці надзвичайні хвилини сталася іще одна знаменна подія: за допомогою Сили Моносу як світової константи Мирон прийшов іуди, де безперспективно оберталися думки фізиків-теоретиків: він отримав ту ж саму (ту ж саму!) формулу для кванта простору, яка сушить сотні наукових голів, — одержавши щось нібито змістовне, фізики просто не знають, до чого це прикласти. Так колись метеорити нічого не казали вченим — французькі академіки взагалі заборонили про них згадувати, бо каміння «не може падати з неба». Ось він, небесний камінь, кинутий Моносом:

Це, власне, і є те, що в сучасній теоретичній фізиці вважається квантом простору — його найменшою порцією. Безумовно, фізики отримали цю формулу (гармонійну комбінацію світових констант!) іншим шляхом, ніж Мирон, бо їм нічого невідомо про Силу Моносу. А Мирон отримав їх з імпульсу монади.[7] З одного боку, космологічний радіус, з другого — найменша просторова константа. Змія закусила власний хвіст — так індійські махатми бачили Всесвіт, де мегакосм і мікрокосм становлять живу, нерозривну єдність. І все це містить у собі всеосяжна формула Сили Моносу! Отже, для неї може існувати єдино справедлива назва: Т о т а л і т.

Розділ одинадцятий

І саме тоді, коли неперевершена світова могутність наповнила кожен нерв, кожну клітину Миронового єства, двері кабінету відчинилися, увійшла Мирослава. Іще до того, як побачила його обличчя, вона встигла промовити:

— Снідати пора. До речі, у нас Андрій Данилович. Які він квіти приніс!..

Та коли Мирон відірвався від обчислень і вона помітила його погляд — відчужений, нетутешній, занурений у занебесні таємниці, її обличчя спершу здригнулося, по ньому прокотилася хвиля страху, а відтак очі розширились, щоки закам’яніли, наче то вже стояла не Мирослава, а її мармурова подоба. Враження було таке, наче Мирослава застала чоловіка за якимось недозволеним заняттям — мовби він на її очах із вовкулаки намагався перетворитися на людину, але йому це дуже важко давалося, тому весь він був неприродний, обличчя ховалося під маскою, вираз якої неможливо було розгадати. Вона трохи не скрикнула, але їй вистачило сил опанувати себе. Мирослава рідко ходила прямою стежкою, отож і тепер їй потрібно було кілька секунд, щоб адекватно (вона полюбляла це слово) відреагувати.

Підійшла і вже зблизька зазирнула йому у вічі. Помітила на письмовому столі якісь формули та обчислення. Це також її здивувало — Мирон трохи вивчав фізику, але то було іще в студентські роки.

— Це ти для докторської? — ніжно, вкрадливо запитала. — Вона ж так гарно оформлена. Ти збираєшся переробляти?

А він все ще у своїй священній переповненості не здатний був дивитися на себе збоку. Та й з ким же тоді можна поділитися власним щастям, коли не з дружиною? І ще одне: Мирон у ці хвилини був цілком певен — тільки-но він покаже свої магічні формули й розрахунки, як усі негайно зрозуміють, що вони помилялися, — у Центрі Всесвіту (за типом галактичного центру) своїм величним, всемогутнім життям живе Світова Монада, від якої щосекунди надходять творчі імпульси до центрів галактик, і всюди, всюди пульсує розумне життя, аж до останніх меж, окреслених космологічним радіусом. Це так очевидно, що цього не здатний спростувати ніхто: адже ж амплітуда дії Сили Моносу — від 1028 см (десять мільярдів світлових років!) до 10-33 см, де ще не зуміла освоїтись людська думка. Ось вони лежать — розрахунки, які завтра заполум’яніють над світом яскравіше від сотень феєрверків, бо що може бути значнішим від них?..

І він сказав:

— Е-е, що там докторська! Дешеве пристосовництво. Бачиш оці формули?

— Ну…

— Я відкрив Бога.

Обличчя в нього було таке, наче він, щойно перелізши через паркан, повернувся із чужого садка, несучи повну пазуху груш.

Мирослава стояла за його спиною, опустивши руки йому на плечі, і через те він не міг бачити, як затіпалось її обличчя, а очі наповнилися жахом. Вона вже зрозуміла, що він таки справді збожеволів. Підлога захиталася у неї під ногами, вона зняла руки з його пліч і вхопилася за напіввідчинені дверцята книжкової шафи. Як добре, що Андрій Данилович зайшов! Це так доречно.

— Цікаво, — ніжніше, ніж будь-коли, мовила Мирослава. — Хіба є такі формули, в яких може вміститися Бог?

— Раніше не було, а тепер є.

Він хотів уточнити, що це не Бог церковний, а Бог філософський, спінозіанський, але передумав: адже ж Бог, відкритий Спінозою, не потребує милостивого ставлення до себе так само, як і Бог церковний.

— Гаразд, — проспівала по-пташиному Мирослава. — Це дуже цікаво. Ти потім мені поясниш. Можеш трохи затриматися, я піду по шампанське. Раз таке відкриття… Просто жах!

Мирон не надав значення тому, що Мирослава попросила його затриматись у кабінеті, хоч природніше було б перейти до їдальні, бо там зараз сидів Андрій Данилович. Але Мирон був далеко своїми думками від будь-яких підозрінь (та й від Андрія Даниловича також) — він вийшов із кабінету і, навіть не зазирнувши до їдальні, пройшов до ванни, щоб трохи освіжитися. Пустивши холодну воду в душовий шланг, перегнувся через борт ванни й занурив голову в крижане пульсування святої рідини, про яку ми так мало думаємо, хоч самі десь відсотків на сімдесят складаємося з неї. За хвилину шланг лежав на дні ванни, а Мирон з насолодою витирався рушником.

Так тепер буде завжди: повз що інші проходитимуть без уваги, він у цьому малопримітному явищі знов і знов бачитиме діяльну Силу Моносу. Його мовби смикнуло струмом: шланг на дні ванни не просто лежав і не просто ворушився — він ритмічно пульсував! Сотні разів Мирон Сидорович бачив це буденне явище, але, байдуже ковзнувши оком, не спинявся на ньому думкою. А тепер він, стоячи з рушником на голові, переживав це строго розмірене пульсування як іще одне відкриття — тут Монос, на його думку, являвся людям так очевидно, що цього міг не помітити лише той, хто позбавлений найменшої спостережливості. Цікаво, що такі люди не вважаються каліками; ампутація якоїсь кінцівки — це вже каліцтво, ампутація спостережливості, або, простіше кажучи, байдужість до життя, — не лише не каліцтво, а мало не перевага — така людина декому подобається, бо з нею немає жодного клопоту.

А чому все ж таки вода в шлангу пульсує? Тут ми виходимо на гребінець хвилі, котра поєднує живе з мертвим: шланг на дні ванни пульсував так точно, як пульсувала жилка на його скроні, — Мирон Сидорович відчував це пульсування, мовби його смикав той, хто ховається у світовому просторі. Отож недаремно нас хрестили водою!..

Грива подумав: треба дослідити це явище з боку квантовості. Ось він виробив для себе таку модель: фотон скидається на променеву спіральку — на відміну від електрона, котрий йому нагадував мікрогрудочку, створену пальцями із осінньої павутини. Самої павутинки не видно, а грудочка, яку ми з неї скачали, стає видимою. Так він уявляв різницю між променем і речовинною часткою. Не якась інша сутність збивається в грудочку — той самий вакуум! Або простір як матерія. Але чому ж такими точними порціями? Що лежить в основі цього всесвітнього калібрування? Іншими словами це запитання можна сформулювати так: що є причиною існування сталої Планка як світової константи? Швидкість світла стає константою завдяки матеріальності простору (вакуум як плоть!), а що робить скінченною саму дію в просторі? Адже стала Планка — це є найменша п о р ц і я  д і ї. Дія можлива лише на якійсь сцені — тобто в просторі. Немає сцени — немає і самої дії. А це означає, що неминуче мусить існувати найменша порція простору! Отже, причина квантовості полягає в тому, що всякий рух наштовхується на опір простору, а Сила Моносу долає цей опір поштовхами — як ми це робимо тоді, коли дія потребує напруження всіх наших сил. Звідси походить пульсування, котре викидає із простору кванти, тобто порції чогось — світла, води, крові. Основа самого життя.

Але чи можна сказати, що пульсує простір? Ні, пульсує не простір — пульсує Монос у просторі. Пульсує його жива плоть…

Вийшовши із ванної кімнати, Мирон згадав про гостя. Так-таки не переодягнувшись, у піжамній куртці, прийшов до їдальні. Андрій Данилович сидів у кріслі під великою репродукцією Сикстинської мадонни, яку сам колись подарував, — то був наочний урок естетики, про який Миронові й досі соромно згадувати. Це було так: Мирон купив у комісійному масивну раму для картини. Але вона продавалась не порожня — в неї була вставлена банальна репродукція картини із життя провінційного прусського міщанства: на кам’яній терасі серед гостроверхих дахів за круглим столиком сиділо двоє чоловіків — господар і гість. Молода господиня наливала вино гостеві. В позах, у виразі облич, у самій атмосфері, що панувала серед цього тривіального трикутника, відчувалося: господиня й гість пов’язані таємницею інтимності, а господар нібито починає про це здогадуватись. Оце, власне, і все, що можна було побачити в примітивній мазанині. Раму з цією репродукцією повісила в їдальні Мирослава — картина чимось її зворушила. Мирон кілька разів поривався зняти, але Мирослава не дозволяла: мовляв, купимо кращу картину — тоді.

Якби Мирон був хоч трохи уважніший, він би помітив, як дратувала ота банальна колізія Андрія Даниловича. Завжди, коли він бував у їхній їдальні (а бував він тут доволі часто), погляд його, наштовхнувшись на отой чужоземний несмак, робився похмурим, каламутним, як осіння калюжа. Зрештою, він не витримав — десь роздобув репродукцію Сикстинської мадонни (знов-таки закордонну) і власноручно вставив її в масивну золоту раму. Мирон пік раків, але промовчав, що то Мирослава в такий спосіб прикрашала їхню їдальню. Вчинок Андрія Даниловича здався йому природним і цілком доречним.

Андрій Данилович був у темно-сірому костюмі, вираз його обличчя здавався Миронові зніченим і заклопотаним. Він окинув Мирона пильним поглядом, мов незнайомого відвідувача, долю якого належало вирішити. Борлак між сірими складками його шиї якось дивно пересувався вгору і вниз, наче Андрій Данилович намагався проковтнути погано пережовану страву, але не міг і тепер перебував у тому стані, про який мовлять: ні проковтнути, ні виплюнути.

— Щойно телефонував Жовтий, він за кілька хвилин буде тут. — Андрій Данилович невдоволено пожував повітря, що видалось йому несмачним, і запитав: — Як ваші успіхи? Мирослава каже, що ви зробили якесь надзвичайне відкриття.

А Мирон усе ще не міг звільнитися від розпеченого шолома, що міцно стискував його скроні, — здавалося, під черепом працював реактор. Змусив себе посміхнутися, але й сам розумів, що посмішка в нього ідіотська.

— Даремно Мирослава…

— Що даремно?

— Розголошує… Я поки що не готовий це обговорювати. А Іван Корнійович сам зателефонував чи, може…

— Сам, — неохоче буркнув Андрій Данилович. — Щоб привітати Мирославу Яківну з жіночим святом.

Так ось чому вона сьогодні зранку піклується квітами! Негарно вийшло, дуже негарно. Якщо Мирослава й образилась, то цілком справедливо. Лише тепер помітив на столі серед тарілок і келехів три великі гладіолуси — такі зараз не продаються. Це, звичайно, із тієї оранжереї, де навіть узимку можна рвати помаранчі.

Почуття ніяковості було йому на користь — воно хоч трохи допомогло орієнтуватися у звичному, обжитому просторі, що тепер чомусь повставав проти нього. І навіть голос Андрія Даниловича зазвучав виразніше.

— Незручно перед Марією Капітонівною, — розгублено мовив Мирон. — Якось випало з голови…

— Заспокойтесь. Іще не пізно. Зараз лише пів на дванадцяту.

Мирон глянув на годинник — і це також його здивувало: невже відтоді, як почалось оте, минуло лише якихось півтори години? Але ж він за цей час встиг облетіти Всесвіт! Проте й зараз політ іще триває — Мирон відчував, що на землі серед людей лишився біоробот з його обличчям, а сам він як особа іще не звільнився від тієї аудієнції, де частіше приймають бродячих філософів і поетів, ніж державних діячів.

Йому б швиденько переодягнутися — це б значно применшило враження ненормальності, але Миронові таке не спало на думку. Він лишився у піжамній куртці й тренувальному костюмі, який обтягував його обважнілу постать. Мирослава, що повернулася з шампанським, кинула на нього критичний погляд, але нічого не сказала, ба навіть за його спиною підморгнула Андрієві Даниловичу: мовляв, хіба ж не бачите? Той ледь помітно кивнув головою. Але все це лишилося поза увагою Мирона.

Грива спіймав себе ось на якій думці: фізикам, мабуть, здається, що квант простору народжується із кванта дії — в тій послідовності, в якій вони входили в історію науки. Насправді ж стала Планка як світова константа народжується із кванта простору: вакуум викидає із себе порцію енергії так само, як шланг у ванні викидає порцію води, — поштовхами, імпульсивно. То ж бо є найперший і найменший розрив простору. Цвяшок, вбитий у світовий простір…

Мирон Сидорович посміхнувся до своїх думок: справді ж бо, треба бути схибнутим, щоб забивати цвяхи у світовий простір.

Мабуть, цього разу його посмішка виглядала природніше — Мирослава теж підбадьорливо всміхнулася:

— Яка рання весна цього року! Ти, любий, коли збираєшся взяти відпустку? Я вчора була в Літфонді… Туди телефонувала одна шанована людина… — Мирослава виразно, з вдячністю подивилася на Андрія Даниловича. — Нам пообіцяли три путівки в Коктебель. Там у них також Будинок творчості. Письменники сім’ями туди їздять, з дітьми…

— Я ще про відпустку не думав.

— А ти подумай. Зараз буде Іван Корнійович, я його запросила. Одразу й домовтесь.

— Треба, треба, — статечно мовив Андрій Данилович, перегортаючи останній номер журналу «Україна». — Вам, Мироне, треба відпочити. Як тільки почнуться шкільні канікули, так і вирушайте.

Він назвав Гриву просто Мироном — по праву старшого, бо й справді був старший років на десять. В цей час у двері подзвонили — то був Іван Корнійович. Жовтий також не забув про жіноче свято — врочисто підніс Мирославі червону гвоздику.

Коли Мирослава налила шампанське (Мирон знов проґавив свій обов’язок), Андрій Данилович проголосив за неї пишномовний тост — так ніби це був дипломатичний прийом. А проте Мирославі тост сподобався — вона зашарілася, мов школярка.

Іван Корнійович почувався сковано і покрадьки зазирав у вічі Миронові, мовби очікував від нього чогось незвичайного. Звісно, він з готовністю пообіцяв відпустку — це не становило жодної проблеми.

— Вашу докторську прочитав академік Смородин. Ви ж, мабуть, знаєте, що він працює над проблемами гравітації.

— І що він сказав?

Це запитав Андрій Данилович — запитав тому, що помітив невдоволення в очах Мирона. Обличчя Гриви так пересмикнулося, ніби йому нагадали про якийсь аморальний вчинок. Жовтий це також помітив — на його калмицькому обличчі з’явився вираз заклопотаності.

— Сказав, що знайшов для себе багато цікавого. Фізики взагалі ставляться до нашого брата скептично. І якщо академік Смородин так відгукнувся… Він пообіцяв написати рецензію.

— От бач! — радісно вигукнула Мирослава, скуйовдивши пестливими пальцями густу чуприну чоловіка. — Я ж кажу, тобі не слід баритися із захистом. А ви як гадаєте, Іване Корнійовичу?

Членкор ховав під столом руки, наче боявся: Андрій Данилович побачить, що він не вміє тримати ножа й виделку.

— Думка про дисертацію вже склалася. Чого ж зволікати?..

Тим часом Андрій Данилович помахав над столом згорнутим у рурку журналом.

— Доведеться знову міняти редактора. Немічна сірятина. Навіть фотографувати іще не навчились. А вірші… Наче із тридцятих років викопали. Партії зовсім не потрібно, щоб на її честь публікували вправи нездарних віршомазів. Ну, гаразд, — звернувся він до Мирона. — Я передам від вас вітання Марії Капітонівні, можете не турбуватись. А вас, Іване Корнійовичу, прошу завтра завітати. Просто зранку. Свого помічника я вже попередив.

Він уклонився й вийшов, Мирослава вишмигнула за ним. Членкор, зітхнувши з полегшенням, пройшовся по кімнаті, відтак докірливо похитав головою.

— Що з вами сталося, Мироне Сидоровичу? — Жовтий сів поруч із Мироном і поклав руку йому на коліно. — Розумієте, якби я повірив тому, що мені про вас сказали…

— А що вам сказали?

Мирон уже збагнув, що Іван Корнійович з’явився не сам, а був викликаний, — йому належало розібратися в психічному стані свого заввідділом і завтра ж доповісти Андрієві Даниловичу. Але ж Мирослава… Проте Мирон на неї не ображався: він знав, що виглядає справді ненормальним, — особливо тоді, коли хотів здаватися веселим і бадьорим. Не біда, вона згодом усе зрозуміє — треба лише їй пояснити.

— Мироне Сидоровичу, — продовжував допитуватися Жовтий. — Я дуже вас прошу: розказуйте все. Якщо я вас не зрозумію — ніхто не зрозуміє… Не дивіться на мене так, я не сказав нічого зайвого. Бачу, ви пережили велике потрясіння. Але що ж це було? Ви справді сказали дружині, що відкрили формулу Бога?.. — Жовтий сумно посміхнувся — і в куточках його рота, де мали бути кутні зуби, відкрилися темні порожнини.

— Скажіть, ви вірите, що людина… Будь-яка людина, не обов’язково Мирон Грива… Вірите, що людина здатна мати безпосередній контакт зі Світовим Розумом? Гадаю, це те саме, що Святий Дух. Різні назви того ж самого. Вірите?..

Жовтий підняв голову догори й деякий час непорушно розглядав стелю. Потім наблизився до вікна й виглянув на вулицю.

— Я вчора був у лісі, там іще лишилося трохи снігу. А в місті вже ніде немає… — Рвучко обернувся і майже крикнув: — Вірю!..

Запала тривала мовчанка. Напруження потроху спадало, Мирон Сидорович пробував відшукувати слова, здатні пояснити те, що він пережив і пізнав. Але поки що не подавав голосу.

— Ви добре знаєте творчість Писемського? — несподівано запитав Жовтий.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Роман «Масони».

— Не пригадую. Здається, не читав… Чому ви про нього згадали?

— У цьому романі автор багато уваги приділяє питанню, яке ви зараз порушили. Писемський виріс у середовищі масонів. Він розповідає про них, нічого не приховуючи. На повній правді. Йдеться навіть про історичних осіб — таких, скажімо, як Сперанський. Деякі масони вміли входити в контакт зі Світовим Розумом тоді, коли цього бажали. Це в них називалося «розумним робленням».

— І ви в це вірите? — не приховуючи подиву, запитав Мирон Сидорович.

— Це написано так, що не можна не вірити. А крім того… Ну, декотрі йоги, скажімо. Свідчень такого контакту дуже багато. Чому ж я повинен усі ці свідчення вважати шахрайством? А Святий Дух чи Світовий Розум… Питання святості — справа суб’єктивна. Я ось що гадаю: цинізм народжується там, де вмирає святість…

— Ви так написали передмову до творів Сковороди, що мені навіть здалося: ви поділяєте його переконання.

Іван Корнійович посміхнувся:

— Це можна висловлювати лише принагідно — тоді, коли ти розглядаєш твори Сковороди. Раз ми його не перекреслюємо, то треба ж якось показати, за що йому така шана… — Іван Корнійович знову торкнувся Миронового коліна, мовби саме через коліно можна передати найпотаємніші думки. — Ось що, Мироне Сидоровичу… Давайте все це обговоримо через кілька днів. Я ж розумію, що у вас зараз кожен нерв світиться від перенапруження. Приходьте до мене десь числа дванадцятого. Так, щоб у вас було в запасі години три-чотири. У мене є китайський чай, навіть традиційний самовар. Будемо роздмухувати чоботом. А поки що… Поки що не лякайте їх, Мироне Сидоровичу. Я вже якось заспокою Андрія Даниловича. Гаразд?…

Мирон без ентузіазму відгукнувся:

— Гаразд.

Розділ дванадцятий

Лише одинадцятого березня Мирон Сидорович відчув, що образи земного світу поволі почали проникати в його обпалений космічним полум’ям мозок. Уже йому не треба було силувати себе, щоб усміхнутися — Мирослава помітила, що його усмішка стала природна. Вона боялася заговорити про його відкриття — була певна, що почує те саме: «Відкрив формулу Бога». А така заява кого завгодно здатна сполошити й навернути на думку про психічну хворобу. Мирослава помічала, що Мирон потроху почав очунювати. З’явилась надія, що синдром богошукацтва не такий глибокий — це незабаром минеться, буде витіснене новим захопленням.

Якось навіть жартома кинула:

— А знаєш, не завжди приємно, коли твій чоловік такий безнадійний однолюб.

Мирослава й сама не знала, скільки в цих словах було жарту, а скільки тверезо розрахованого побажання: якби він закохався, всі оті занебесні формули як вітром здуло б. Але, ясна річ, його закоханість має бути виміряна на тих вагах, які Мирослава триматиме у власній руці. Вона подумки перебирала подруг, котрі годилися на роль коханок, та всі вони були її ровесницями, а крім того, як здавалося Мирославі, значно поступалися їй вродою.

Мирослава не здогадувалась, що найвища в світі закоханість полонила душу її чоловіка — віднині й назавжди. То була закоханість у небо, землю, зорі та в кожну галузку, в кожне зелене стебельце, що спиналося поміж дерев, розкошуючи в сонячному промінні. Світ належав йому особисто, як належали йому особисто син, дружина; як було його особистим багатством усе, що він виніс із свого сорокалітнього життя, — і те, що його оточувало, і те, що, попрощавшись із земним світом, жило в його пам’яті та десь іще: можливо, в центрі Галактики. Здавалося, в ньому відкрилися нові центри відчувань — мовби занебесний вогонь, що впав на його мозок, був ключем від вищого поверху його душі. Той поверх був незнайомий навіть самому господареві, його вікна завжди були темні. І раптом чиясь владна рука засвітила світло — поглянь, господарю, на власні багатства, адже ж це все належить тобі! Там начебто й не було нічого такого, чого б він раніше не бачив, але ж тепер йому стало ясно: досі він бачив жалюгідні копи, лише зараз йому відкрився світ, у якому відбувалося творення, де народжувалась кожна річ, кожна жива істота — від «божої корівки», що гріється на сонечку, до гадючого гнізда під трухлявим пнем, де звиваються рожевими спіральками ніжні й такі беззахисні діти лісової мідянки.

І хоч Мирон Сидорович здобув незалежність від променевої павутини, що три доби тримала його у власних тенетах, проте він тепер довіку не позбудеться космічної влади над собою. Можна навіть сказати, що то вже був зовсім інший Грива, — так само як болотна руда, побувавши в плавильній печі й на ковадлі, під дзвінким молотком і гупанням важкого молота, вже й віддалено не нагадує іржаве купиння.

Так само як прийшли до нього несподівані формули, котрі (він вірив у це!) перебували на грані фізичного й метафізичного, — так само прийшла певність, що все це він дістав із центру Галактики; Сонце було тільки рефлектором, не більше — його монада похована дуже глибоко, мов жаринка під шахтним териконом, який іще не починав горіти. Хоч Монос показав Миронові креслення Всесвіту, але зорових образів не було, — наче він побував на лекції, де панувало тільки слово та геометрична фігура, що полум’яно пульсувала: маленьке коло, не більше від обручки, розходилося безліччю кіл, що дедалі втрачали чіткість, розмиваючись у безмежності. Достоту кола на воді, коли поверхня озера освітлена вечірнім або вранішнім сонцем і вода пломеніє занебесним жаром.

Миронові хотілося побачити в центрі полум’яного кола людське обличчя, бо монада — то ж таки Особа, але він мусив визнати, що жодних облич не бачив. Спробував накласти на коло образ Ісуса Христа, як його малюють на церковних стінах, проте це також не виходило. Але поволі йому почало здаватися, що в центрі монади він бачить обличчя Грицька. Воно заповнювало собою центральне коло, надсилаючи імпульси в галактичний простір. Потім Грицько відступав, Мирона ніби підводили до дірки в паркані — там, за парканом, погойдувались дерева, обвішані променистими плодами, наче зорями, і на великих іскристих крилах плавали в золотистому небі ті, кого земляни звикли називати ангелами. Для Мирона Сидоровича вони були такою самою неминучістю, як сусіди по будинку. Крила також обов’язкові: адже в глибинах галактичної монади відсутнє тяжіння, хоч певна густина середовища, близька до вакууму, все ж таки існує; отже, ходити не можна — можна літати або плавати…

Він якось несподівано усвідомив себе за кермом автомашини — червоне око світлофора змусило різко загальмувати. І доки він стояв, куточком правого ока встиг помітити вербовий віхтик із сріблястими котиками в руках жінки, що зупинилася на тротуарі перед потоком автомашин. Її відкрите волосся нагадувало червону мідь, із якої в його дитинстві, під час непу, різьбили великі п’ятаки. Десяток таких п’ятаків здатний обірвати кишеню…

Жінка усміхнулася й помахала вербовим віхтиком. Кому це вона? О Боже! Це ж Клара, як він міг її не впізнати?..

За його спиною почали сигналити — уже кілька секунд свердлило простір зелене світло. Мирон натиснув на акселератор, лайнувши себе за неуважність. Він давно вже їздить на автоматиці завчених рухів, вона його не підводить на відкритому шосе, але на міських вулицях час від часу дає збої. Проїхавши Корчувате, подумав, що марно 'іде в Кончу-Заспу: Мирослави там може й не бути. Секретарка суду сказала, що за нею заїхав шофер Андрія Даниловича, але чому Мирон вирішив, що Мирослава має поїхати саме в Кончу? Мабуть, лише тому, що це нерідко траплялося; проте Мирослава ніколи не забувала його попередити. Відтак подумав, що дружина могла йому зателефонувати в інститут, коли він звідти вже вийшов.

Перед Кончею-Заспою звернув на лісову просіку, що виводила в дніпровську заплаву. Навіть не сам спинився — зупинила пані Весна, що десь на півдні вже чарувала людей зеленою сукнею, оздобленою блакитними й золотими вогниками квітів, але тут, під Києвом, поки що переважали сіруваті барви: земля поміж дерев була вкрита торішнім листям та мертвою глицею, на осиках і осокорах лише набухали бруньки, а повінь у заплаву іще не докотилася із валдайських пагорбів та білоруських лісів. І все ж тупіт коня, на якому їхала донька могутнього Хорса золотоволоса Лада, уже було чутно серед лісів і луків — там, де ступали його золоті копита, спалахували проліски, підважували торішнє листя пружні, ворсянисті голівки сон-трави, що незабаром підніме блакитні келихи, наповнені найкоштовнішим у світі напоєм — вранішніми росами.

Мирон Сидорович, дослухаючись до власних почуттів, не міг не відзначити, що навіть вітер, напоєний дніпровською вологою, він тепер сприймає інакше, ніж минулої весни, — це був не просто вітер, то ворушилися могутні м’язи тієї істоти, яку люди називають світом. Адже ж наш власний ген — це також мікроособа, ми для неї виглядаємо цілим Всесвітом. Мабуть, найкраща модель Всесвіту — російська лялька «матрьошка»: особа в особі, живе в живому. Часом Монос, ніби граючись, нашими руками створює власний образ, а ми, безнадійно хворі на антропоцентризм, не помічаємо його доброзичливої іронії…

Біля перших воріт Грива звернув ліворуч, високий дерев’яний паркан насунувся на нього якось зненацька, мовби щойно виріс з-під землі. Він тягнувся кілометра півтора, аж до письменницьких дач, що були відгороджені від шосе не парканом, а лише молодим сосняком.

Відчинилася вузенька хвіртка, вийшов міліціонер і запитав, чому водій приватної машини тут зупинився — адже ж він не міг не помітити знак, що забороняє зупинку. Мирон Сидорович пояснив, що приїхав до Андрія Даниловича. Це ім’я змусило міліціонера виструнчитись і козирнути. Відтак він зник за хвірткою й довго не показувався — Мирон Сидорович знав: він зараз телефонує у великий фінський будинок, що влітку ховався серед бузкових та жасминових хащів. Тут таких будинків було чимало — вони закріплені за відповідальними працівниками. Не за людьми, а за посадами. Виглядали вони зовсім не розкішно — значно поступалися перед добротними особняками, що належали письменникам. Людям, а не посадам. І саме це викликало заздрощі в тих, хто відчував себе гвинтиком у державному механізмі, бо гвинтики час від часу замінювалися, це не становило жодної проблеми — і тоді в будинку серед бузкових кущів поселялась інша родина. Мирон Сидорович знав, як болісно переживали цю заміну ті, хто втрачав право на кімнату, кілька кімнат чи цілий будинок за оцим парканом, що для зовнішнього світу був відомий лише своїми воротами — перші ворота, другі ворота, треті ворота. Мабуть, Адам і Єва не так болісно переживали своє вигнання із раю, як переживає виселення із державної дачі якийсь розжалуваний заввід ділу або його заступник. І якщо він навчився терпіти образи, приниження та бюрократичну муштру, котра перевершує муштру військову, то можна сказати з певністю: серед канцелярських тернів, що страшніші від тернів лісових, його надихала надія потрапити за оцей паркан — туди, де можна самого Андрія Даниловича побачити в смугастій піжамі з садовим ножем у руках. Здавалось би, десь в Ірпені або в Боярці якийсь непримітний бухгалтер має значно кращий будинок (не кажучи вже про бузкові кущі й троянди), але ж він, отой будинок, не визначає сходинки в суспільній ієрархії, — і саме це, а не побутові блага, стояло в центрі людських пристрастей. Тут існували такі ж самі психологічні співвідношення, як поміж золотом звичайного годинника і золотом лауреатської медалі.

Міліціонер заглянув у посвідчення Гриви, іще раз сховався за хвірткою, але вже ненадовго, і з виглядом ангела, приставленого до райських воріт, пропустив машину Мирона Сидоровича туди, де бронзовотілі сосни, що також, здається, хизувалися власною престижністю, обступали дрібні будиночки і великі капітальні споруди, призначення яких Миронові Сидоровичу було відоме лише з розмов, там йому бувати не доводилось. А проте з палуби дніпровського пароплава видно саме оті споруди — здалеку, з Дніпра, вони справляють враження чогось величного й розкішного; будови своїми фасадами обернені до заплави, що ряхтить озерами й шелестить густим, вище пояса, барвистим різнотрав’ям.

Якось Мирон Сидорович зайшов саме сюди, на фасадний бік, і був вражений дивовижним несмаком архітектурних окрас: важкий фронтон підпирали опецькуваті колони, оформлені під мармур, — достоту ці палаци споруджував для можновладного феодала, що ніколи не виїздив із провінції, архітектор вісімнадцятого століття. Грива, проаналізувавши психологічні мотиви, що спричинилися до відродження псевдоримського стилю тоді, коли усюди в світі панували скло, алюміній, бетон, поринув у вельми невеселі роздуми. То були роздуми про бацили владолюбства, котрі вилазять на поверхню ще й отаким робом — через архітектурні надмірності або просто обивательський несмак.

Правду кажучи, Мирон Сидорович не дуже цікавився, яке призначення мали оті палаци, таж він тут бував інколи, і якось само собою стало звичним, що там містилися готель, ресторан, басейн для плавання тощо.

Вдома він застав лише Марію Капітонівну — вона сиділа за столом у великій кімнаті в килимах, з вазами, картинами відомих художників та квадратним каміном, що сяяв полірованим мармуром і ретельно начищеною бронзою. Оглядаючи будинок знадвору, не можна уявити ні цієї кімнати, ні її убрання — воно видалось Гриві несподівано пишним. Господиня, відсунувши карти, які вона розкладала на столі, підвелась і пішла назустріч гостеві. Шаровари турчанки, пантофлі з загнутими носками, біла пухова шаль на плечах надавали її постаті того домашнього затишку, який спонукає до простоти й щирості.

— Який же ви молодчина, що приїхали, — без удаваності мовила Марія Капітонівна голосом, що був колись мелодійним, а зараз нагадував звуки транзистора, в якому сіли батареї, — він іще звучить, але кожен звук спотворений браком енергії', лишилося щось деренчливе, скрипуче.

— Сідайте, будь ласка, — показала вона на стілець, що стояв за столом навпроти. — Я відпустила свою куховарку, у неї хтось там заміж виходить чи жениться. Андрій Данилович повів вашу благовірну підкріпитися в ресторан. Вони ось-ось повернуться. Звичайно, вам нецікаво марнувати час із старою бабою (в міміці щось схоже на кокетування), та якщо вже приїхали, то, мабуть, вам теж подітись нікуди. (Раптом похопилася). Що я кажу? Чому ж нікуди? Ви можете приєднатися до них. А в мене чомусь голова розболілася. Хочете по чарці?..

Не чекаючи відповіді, прошелестіла шовковими шароварами й зникла за дверима. Мирон Сидорович тим часом розглядав вітальню, яка водночас була також їдальнею. Зграбні чеські меблі такі ж самі, як і в Гриви, — це й не дивно, бо Мирослава придбала їх з тієї ж партії. Тому Мирон Сидорович не надав уваги ні диванові з темно-брунатною оббивкою, ні сервантові з дорогим посудом, йому впала в око бурштинового кольору скляна ваза невигадливої форми, щось на зразок зрізаного кавуна, але в ній так звабно грали променеві зайчики, що не можна було відірвати очей. Здавалося, ваза мала власну душу, яка поширювала золотаве сяйво — сяйво, котрого в земному світі побачити не можна, воно панує лише там, звідки Миронове «я» щойно повернулося. І саме отим своїм небуденним сяйвом вона лишалася в пам’яті — раз її побачивши, вже неможливо забути. Мирон Сидорович її пам’ятав — він розумів, що це річ не із серійного випуску. Але де ж він її бачив? Цього пригадати не міг, хоч майже не сумнівався, що то була авторська робота, як оті картини, що також мали неабияку вартість.

Марія Капітонівна повернулася з тацею, на якій стояла кришталева карафка, лежали бутерброди з ікрою та визирали з невеликого довгастого блюда квашені помідори — такі червоні й так добре збережені, наче їх щойно зірвали з куща.

Марія Капітонівна була худа, виснажена жінка — виснажена, звичайно, не фізичною працею, як це буває по селах, а чимось таким, про що можна лише здогадуватись. Смагляве обличчя вже побувало під тим різцем, котрий не дбає про закругленість форм — він ріже глибоко й нещадно, як леміш ріже ниву, прокладаючи незгладимі борозни. Їй було лише п’ятдесят років, але виглядала вона значно старшою — можна було подумати, що вона своїми турецькими пантофлями протоптує стежку у моріжку сімдесятої весни.

Коли Марія Капітонівна підвела очі на гостя, він помітив у її обличчі якесь пожвавлення і рвучке нетерпіння в рухах. Рука, тримаючи карафку, дрібно тремтіла. Наповнивши дві чарки горілкою, одну лишила біля себе, а другу поставила гостеві.

— Ну то що — за те, щоб передохли всі кішки, які на душі шкребуть? Чи, може, з вами такого не трапляється? Тоді вам можна позаздрити.

— Я за кермом, Маріє Капітонівно.

— Наш водій відвезе.

— А машина? Незручно тут її лишати.

— По-перше, жодної незручності немає. А по-друге, шофер може відвезти й на вашій машині.

— Даруйте, не можу.

— Як хочете. Вільному — воля…

Тремтячою рукою піднесла чарку до рота і, закинувши назад голову, випила до дна. Мирон Сидорович мимоволі завважив, що в чарці було десь, мабуть, грамів вісімдесят. Взявши помідор тонкими пальцями з подагричними витовщеннями в суглобах, висмоктала з нього сік.

— Ви з Мирославою вже дожили до срібного весілля? — витерши зморщені губи серветкою, непослідовно запитала Марія Капітонівна. — О-о, даруйте! Безглузде запитання. Вам би тоді належало взяти шлюб у п’ятнадцять років. А ми з Андрієм вже відсвяткували своє срібне… І знову верзу дурницю — ніби ви не знаєте…

Це була механічна балаканина — відчувалося, що її увага прикована до карафки; Марія Капітонівна випила іще чарку. Лише відтак у неї зникло напруження, на щоках проступила бузкова барва, ніс загострився й також зробився бузковим.

Вона дістала із книжкової шафи доволі заяложений альбом, схожий на ті, які можна бачити в робітничих сім’ях або у сім’ї двірника. Розгорнувши на першій сторінці, подала Гриві.

— Ану чи впізнаєте?..

Фото було невиразне — поруділо від часу; проте легко було впізнати слабосилий «Фордзончик», заокеанський тракторець, що, приторохтівши в степові села наприкінці двадцятих років, здавався нечистою силою: ніхто його не тягне — ні воли, ні коні, а колеса самі крутяться, лише смердючим димом від них тхне. І то була неабияка відвага — отак видертися на його металеве сидіння, щоб, опанувавши кермо і важелі, впрягти в небаченого плуга, якого й кілька пар волів не потягнуть. Упівоберта на металевому сидінні височіла постать чубатого парубка в шкірянці, він тягнувся рукою до прапора, який подавала дівчина в українському національному вбранні. На прапорі було вишито: «Колгосп „Червона бджола“». Мирон Сидорович мимоволі усміхнувся — він чув, нібито в тогочасній Одесі була промислова артіль «Червона синька»; на цьому тлі «Червона бджола» виглядала цілком прийнятно.

— Впізнаєте? — запитала Марія Капітонівна, поклавши холодні, немічні пальці на його руку. — Це ж ми з Андрієм. Невдовзі після весілля. Він тоді сільський комсомол очолював. Ох, я вам скажу…

— Молодість, — невиразно, як і саме оте фото, зауважив Мирон Сидорович.

— Е-е, не тільки. Але не будемо про це говорити.

Тим часом до кімнати увійшли Мирослава й Андрій Данилович. Він був зодягнений у тренувальний костюм із тонкого руна, світло-синій, з трьома білими лініями, що починалися від шиї, збігали по плечах і завершувалися білими лампасами на штанях, трохи підважених у поясі невеликим черевом. Рідке попелясте волосся було мокре, з нього скотилося кілька крапель на щоки. В’яла шкіра на шиї робила його схожим на індика — принаймні отією плюсклою шиєю. А можливо, що й манерою триматися, чого поки що не бажав помічати Грива.

Зате Мирослава виглядала павою: вона була зодягнена в кімоно, його золотаві поли переливалися всіма кольорами веселки — колір залежав від пози, оберту, руху. На відміну від Андрія Даниловича, волосся в неї було сухе, воно вільно спадало на плечі, вдало гармонуючи із золотавим тоном розкішного кімоно. В очах теж було щось від золота, якщо його притемнити сутінками; великі білки висвічували з душі жіночу втіху, яка народжується в коханні. А проте було в цьому погляді щось понад кохання — можливо, вдоволення долею, добробутом чи, може, схиляння перед власною особою. Простіше кажучи, Мирослава почувалася королевою. Єдине, що не відповідало цій ролі, — відсутність слуги, котрому належало нести купальні знадоби, — рушники, блакитну гумову шапочку та мокрий купальник Мирослава принесла сама. Мирон, мимоволі замилувавшись дружиною, був спантеличений тим, що Марія Капітонівна чомусь сказала неправду: вони повернулися не з ресторану, а з плавального басейну. Звісно, вона не могла не помітити, куди вони збираються, — треба було прихопити відповідні речі. А проте Мирон Сидорович був не в такому стані, щоб спинятися думкою на цій незначній події.

Зате Марію Капітонівну щось несподівано збурило: вона демонстративно налила іще чарку й вихилила до дна. Проникливий спостерігач у цій промовистій сцені легко б розгадав причину збурення: воно походило не так від того, що вродлива, налита соками Мирослава хизувалася перед її чоловіком своїми принадами, а головно від того, що сама Марія Капітонівна давно втратила будь-яку принадливість і добре це розуміла. Розуміла вона й інше: вже не рік і не два Андрій Данилович дружив з родиною Гриви далеко не безкорисливо; це було життя втрьох, а вона стояла осторонь, виконуючи роль маскувального куща. Вона терпіла, бо могло бути й гірше: уже не просто банальний адюльтер, а повна катастрофа. Інколи її дратувала недогадливість Мирона Сидоровича, кортіло навіть підказати, але спиняла думка: що з того вийде? Якби Грива сам докумекав, без її участі, — це було б на користь, а найменше підозріння, що вона йому нашептала гірку правду, надовго (якщо не назавжди) посварило б її з Андрієм Даниловичем. І тоді життя стане зовсім нестерпним.

Андрій Данилович метнув гнівний і водночас заклопотаний погляд на дружину, вона його вловила й заметушилася:

— Не дивись на мене так. Я піду, піду…

Спершу хотіла прибрати на столі, потім махнула рукою і, плутаючись у шароварах, вичовгала з кімнати. Всі троє мусили вдавати, що, власне, нічого не сталося — таке, мовляв, можливе в кожній родині.

Тим часом Мирослава підійшла до чоловіка, пригорнула його голову до грудей — якось по-материнському, не без навмисності.

— Додому заходив? Тобі Сергійко сказав, що я дзвонила?

— Подзвони зараз. Рано він у нас повну свободу отримав.

— Не хвилюйся. Я із басейну телефонувала. Він за уроками сидить.

Андрій Данилович подався на кухню, приніс до каміна оберемок березових дров. Коли вони розгорілися, вимкнув світло і поставив на радіолу платівку з ноктюрнами Дебюссі. Мирослава й господар усілися в кріслах біля каміна, а Мирон Сидорович лишився за столом.

Було в цьому щось театральне — штучне створення затишку, інтимності. А проте невдовзі Грива піддався чарам мерехтливого освітлення, що було озвучене витонченою мелодією. Кутки кімнати лишалися темними, на обличчях його друга й дружини час від часу з’являлося щось загадкове — наче вони перемовлялися за допомогою язичків полум’я, що, покірні волі геніального француза, то рвучко підводилися до склепіння каміна, то пригасали. І тоді жар із каміна породжував на обличчях те освітлення, від якого люди відвикли, бо вони відвикли від живого вогню, замінивши його батареями центрального опалення.

На вустах Мирослави з’явилася багатозначна посмішка. Андрій Данилович лише самими очима сказав їй, що розуміє, — вони фактично лишилися удвох, бо ні його дружину, ні її чоловіка не слід сприймати як повноцінних людей: одна п’яна, другий психічно хворий.

Тим часом Мирон Сидорович, не помічаючи цього переморгування, думав ось про що: відтоді, як людина уперше оволоділа вогнем, вона змінилася значно менше, ніж це нам здається. Нещодавно в етнографічному музеї увагу Гриви привернули два обличчя — чоловіка й жінки. То була скульптурна реконструкція зовнішнього вигляду наших далеких предків, зроблена на підставі знайдених археологами закам’янілих черепів. Мисливці, котрі полювали мамонтів на берегах Дніпра, генетично нітрохи не відрізнялися від оцього трикутника, що, милуючись живим вогнем і живими звуками радіоли, відчуває себе так далеко від отих мисливців, мовби це вже зовсім інша планета. А насправді у фізичному розумінні люди нічого особливого не зробили — просто багато перерили землі, добуваючи вугілля й залізо, та багато винищили лісів. Проте ні глина в цеглі, ні дерево та залізо в спорудах нічим іншим не стали, окрім того, чим вони були завжди. І якби завтра раптом не стало людини, природа б дуже швидко і цеглі, й металам, і всьому іншому повернула їхню первинну сутність. Отже, справжній прогрес треба вбачати не в предметах побуту, а в душах людських — ким ми були вчора і ким стали сьогодні?..

Роздуми Гриви увірвав Андрій Данилович:

— Яка шалена фантазія в цього композитора! — Він помахав перед своїм обличчям розчепіреною п’ятірнею, ніби диригував. — Наша критика йому приписує занепадництво. Не знаю, чи це справедливо.

А роздуми Гриви тривали: скажімо, Андрій Данилович (як і він, Грива) в дитинстві їздив на волах так само, як це робили скіфи чи східні слов’яни. Раптом усе це зникло, буцім у землю запало! Натомість з’явилися автомобілі, літаки, радіола, Дебюссі. Невже це справді ми — колишні українські волопаси? Андрій Данилович ось-ось із «Волги» на «Чайку» пересяде — він близький до цього. Та що ж насправді змінилося в нас, окрім цих зовнішніх ознак? Ті ми чи не ті, якими були в двадцятих роках?..

Платівка скінчилася. Мирон Сидорович пошкодував: композитор, збудивши болісні запитання, вирушив у далекі сфери — навздогінці за своїми звуками. А відповіді не було. Та й взагалі — чи вона можлива? Чи існує просування в часі, окрім зміни декорацій?..

Коли поверталися додому, Мирослава вкрадливо сказала:

— Я домовилася з професором Кривицьким, він тебе завтра прийме.

Мирон ледве утримався, щоб з усією силою не натиснути на гальма.

— Навіщо? Чого раптом?..

— Ми незабаром виїдемо в Крим. По-перше, ти за кермом. Розумієш?.. І потім південне сонце. Невідомо, як воно на тебе вплине. Лікарський огляд не завадить. Просто жах!..

— Кривицький — психіатр! — відчуваючи, що кров стугонить у скронях, вигукнув Мирон.

— Він лікар, — знічено прошепотіла Мирослава.

— Це ти сама додумалась чи, може, хтось підказав?

— Що ти?.. Звісно, сама. Але чому ти так на це реагуєш? Нервову систему треба час від часу перевіряти.

Уже спокійніше, але з твердістю в голосі мовив:

— Ні, до психіатра не піду. Якщо Крим тому причиною… Я не заперечую — можеш їхати сама. Ти ж колись любила сама на курорти їздити. А ми з Сергійком вирушимо на Десну.

Мирослава, трохи помовчавши, запалила цигарку. Вона це робила дуже рідко — коли нервувалася.

— Ну, раз не хочеш… Заспокойся. Ніхто тебе силою не потягне.

Із задніпрянських лугів війнуло прохолодою, що несла в собі запахи близької повені. Сутеніло. Мирон увімкнув підфарники. Разками променистого намиста спалахнули ліхтарі на дніпровських мостах.

Розділ тринадцятий

Коли Мирон подзвонив, йому відчинив сам Іван Корнійович, а за його спиною стояла Катерина Трохимівна — вона, видно, за звичкою пішла відчиняти, але ж близько року тому після інсульту в неї була паралізована ліва половина, отож вона тепер вчилася ходити, помітно тягнучи ліву ногу, а ліву руку підтримувала правою.

Мирона цього разу вистачило навіть на галантність — він вклонився й поцілував руку Катерині Трохимівні, що з ним траплялося рідко.

— О, та ви вже хоч купи! Вже, мабуть, наплічник готуєте.

— Ну-ну, не перебільшуйте, — вдоволено усміхнулася господиня. — До наплічника мені — мов черепасі до хмар. Але ж я не вірила, що взагалі з ліжка встану.

— За таким чоловіком та не видужати…

Іван Корнійович насварився пальцем.

— Годі вам! Бачу, що й ви оклигали, слава Богу. Ну то вже ми сьогодні відведемо душу. Поспішати нам нікуди.

Кабінет Івана Корнійовича був хаотично завалений книжками — стелажів не вистачало, книжки лежали на стільцях, на підвіконні, навіть на підлозі. Жодних прикрас — усюди самі книжки. На круглому журнальному столику стояв нікельований самовар, який зовсім не треба роздмухувати, бо він був електричний.

— А де ж ваш чобіт? Чи то була метафора?

— Саме так. Купецька екзотика. Сучасна екзотика трохи інша: чай з рукавицею.

— Що це означає?

— Хіба не знаєте? На Колимі в бляшанках варили, рукавицею накривали.

Згадка про Колиму увірвала жарти. Тим часом до кабінету увійшла Катерина Трохимівна, несучи тарілку з печивом. Миронові вона здалась нещасною лялькою, яку понівечила жорстока дитина. Іван Корнійович поспішив до неї, щоб тарілка не вислизнула з пальців.

— Хіба я сам не міг принести?

— Знаю, який ти забудько.

Іван Корнійович трохи винувато запитав у неї:

— Не занудьгуєш? У нас тут є свої теревені.

— Гаразд, теревеньте. Про мене не клопочись — я маю що робити. Хіба не бачив, що я вже панчоху плести почала?..

Господиня вийшла, Іван Корнійович підняв заварний чайник:

— Вам скільки заварки? Не боїтесь?.. У мене, знаєте, пачка на три дні.

— Багатенько.

— Я не вживаю кави, вона підвищує тиск. Потім потилиця починає боліти. А чай — навпаки… Принаймні мені він не шкодить.

Вони ще хвилин десять перекидалися незначними репліками, мовби простукуючи вузенького моста над прірвою, куди їм обом належало вийти з великим вантажем. Нарешті Іван Корнійович, переконавшись, що його співрозмовник справді-таки очуняв, запитав:

— Ви можете розповісти послідовно? Уявіть, що ви читаєте лекцію.

— Не думаю, що мені доведеться читати лекції на цю тему.

Іван Корнійович мовчки подав йому гранки, поцятковані коректорськими знаками.

— Що це?

— Сторінка чотирнадцятого тому УРЕ. Том уже підписано до друку. Зверніть увагу на термін «Субстанція».

Мирон Сидорович, діставши окуляри, перебіг очима ті кілька фраз, на які вказував Жовтий. Немовби не довіряючи окулярам, — підозрюючи, що тут має місце оптичний обман, — він поклав їх на стіл і прочитав уже без окулярів:

«СУБСТАНЦІЯ» (лат. substantia — те, що лежить в основі; сутність) — філософська категорія, що характеризує матерію як суб’єкт і загальну основу всіх змін, явищ та предметів. Поняття С. є важливим ступенем у процесі розвитку пізнання людиною матерії: причини існування явищ встановлюються тільки шляхом вивчення С. — їхньої матеріальної основи. Категорія С. займала центральне місце у філософії Б. Спінози, який розглядав її, або природу, як єдину матеріальну основу всього існуючого. В. І. Ленін визнавав раціональне значення категорії С., вважав необхідним «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) Субстанції, щоб знайти причини явищ».[8]

Мирон Сидорович, поклавши гранки на письмовий стіл, мовчки випив свою чашку міцного, аж чорного, чаю. Іван Корнійович також чаював, але в той же час, лукаво примружившись, наглядав за Гривою.

— Ви гадаєте, це буде надруковане?

— А чому б ні?

Мирон хапливо розшукав на полиці добре відомий «Філософський словник».

— Ось чому, — тицяючи пальцем у книгу, похмуро сказав Грива і процитував: — «Матеріалісти розуміють під субстанцією щось речовинне, матеріальне». Ні, ви подумайте: Ленін іще в 1908 році писав, що не можна ототожнювати речовину й матерію…

— Саме так я й обстоював своє пояснення субстанції. І зі мною погодились.

— Це ваше визначення в УРЕ?

— Автор — Жолудь. Хіба він вам не показував?..

— Де ж ви обстоювали? — запитав Грива, трохи ображений тим, що Юрко його обійшов.

— На засіданні редколегії. Приїхав сам Андрій Данилович.

— Їй-бо, аж не віриться. Щоб Андрій Данилович…

— Мене підтримав головний редактор.

— Бажан?..

— Академік Микола Платонович Бажан… — Жовтий поставив порожню чашку, нервово встав на повний зріст, ступив кілька кроків до вікна. — Колись люди не повірять, що для такої дрібненької справи, як ота замітка в енциклопедії, доводилось витрачати стільки зусиль.

— О ні, це не дрібненька справа! Якщо хочете знати, ото ж і є лінія окопів, де засіли сталіністи. Витуріть їх звідти — і вони не знатимуть, що їм робити. Земля захитається в них під ногами.

Жовтий присів до самовара і торкнувся коліна Гриви.

— Цур їм і пек, отим іхтіозаврам від філософії! Розповідайте, Мироне Сидоровичу, — привітно усміхнувся — і, як завжди, в куточках його рота замість зубів відкрилися темні порожнини.

— Що ж розповідати? В отій енциклопедичній замітці, по суті, сказано все. Матерія як суб’єкт… Саме ж це і є ключ до розуміння світу.

— Не перебільшуйте!

— Ну гаразд…

Грива говорив, мабуть, з півгодини — йому було легко розповідати про найскладніше й найпотаємніше, бо він добре бачив, що господар книжкового безладдя, у якому був свій нерозгаданий лад, розумів не лише висловлене, а й те, що лишалося десь у глибинах Миронового мозку.

Куточком ока Мирон Сидорович спостерігав, як пласке, мовби вирізьблене в двомірній площині, обличчя Жовтого то застигало в непорушності, то починало вигравати несподіваною мімікою, в якій вгадувалось намагання проникнути якомога глибше, туди, де Грива почувався певніше, ніж у земному світі. Мирон Сидорович промовчав лише про Грицька — то було інтимне, потаємне.

— Отже, в напрямі доцентровому ви також встановили межу?..

— Її встановила сама природа. Це неминуче: якщо Всесвіт скінченний в напрямі відцентровому, то звідки ж взятися безконечності, коли ми просуваємося до центру небесного тіла?.. Сила Моносу ставить межу, в кожному разі її легко обчислити. Межа пролягає там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла.

— Досі вважалося, що саме там починають діяти безмежно великі гравітаційні сили.

— Вони справді дуже великі, але не безмежні. Тут Шварцшильд помилявся. І коли ми це починаємо розуміти, всі таємниці зникають.

— Невже всі? — скептично посміхнувся Жовтий. — По-вашому, виходить, що з сингулярністю вже покінчено.

— Навпаки, сингулярність лише починається. Але ж не в плані фізичному.

— А в якому ж — метафізичному?

— Скажемо так: післяфізичному.

— Не вам пояснювати, що це те саме: «мета» і є «після». Дехто намагається довести, що в Арістотеля, мовляв, це вийшло випадково: так склалася послідовність його праць. Могло цього й не бути. Або могло бути навпаки. Але ж я переконаний, що тут немає жодної випадковості: спершу розглядається те, що пропонують нам рецептори чуттів, а вже потім… Якщо хочете знати, я взагалі не вважаю філософією те, що ґрунтується на чуттєвому сприйманні. Рецептори чуттів майже однакові що у тварин, що в людини. Правда, коли я почну жувати сіно, воно мені так не смакуватиме, як вівці. Але ж річку, гори, луки ми бачимо майже однаково. На мій погляд, філософія починається лише тоді, коли ми ставимо під сумнів об’єктивну реальність чуттєвого. Ви так не гадаєте?..

Мирон Сидорович уже відключився від занебесного шолома, який він три доби відчував на своїй голові. За ці три доби все його єство було перебудоване — обновилась у ньому кожна клітина, а не лише бачення й розуміння світу. Могутня космічна рука поставила його в нову колію, наче у нього були не ноги, а колеса.

— Тільки так і гадаю, — відповів на запитання Жовтого. — Властивість рецепторів програмується генетично. В цьому вся справа!.. Далі нам належить шукати, хто ж формує цю програму. Чи не так? І тоді Субстанція перетворюється на Суб’єкта. Я пишаюся тим, що саме українська енциклопедія…

— Нічим пишатися, Мироне Сидоровичу. Це ж бо так мало!.. Ви краще ось що поясніть: між Субстанцією й Моносом існує тотожність чи… Я ось чому питаю: із вашої розповіді напрошується не просто дуалізм, а своєрідна триєдність. Ну, перш за все простір як матерія. Це мені найлегше уявити. Може, тому, що про матеріальність вакууму вже багато написано. Але сила, яка розриває простір… Це, знаєте, доволі несподівано! І не тривіально. Є комахи, яких називають наїзниками. Самиці сідають верхи, скажімо, на гусінь і в їхнє тіло закладають яйця. Личинки живляться вмістом ураженого хазяїна. Зрештою вони його знищують. Або можна сказати: переробляють на себе самих… — Жовтий витримав паузу, мовби добираючи слова, здатні невидиме зробити видимим. Іще раз увімкнувши самовар в розетку, дочекався, доки він викинув струмінь пари. А відтак продовжував: — Монос те ж саме робить з простором: прокол, закладка яйця… Монада земної кулі менша від голубиного яйця: дев’яносто міліметрів у діаметрі! Просто неймовірно. І вся маса, вся енергія містяться в ній. Адже ж так виходить із формули Сили Моносу?..

— Тільки в ній. Все інше не планета, а лише тінь планети. Брижі в просторі. Дуже точно про це кажуть піфагорійці: гармонія сфер. Але в чому саме ви бачите триєдність?..

— Простір як матерія — раз… Вакуум… Або, як ви кажете, мертва плоть. Не та, що вмерла, а та, що ніколи й не була живою… Що ж їй протидіє зсередини, від центру системи? Ви кажете: Світло… В кожному разі, це також матерія. Або антиматерія. Як вам завгодно…

— Жива плоть, — уточнив Грива. — Або монада.

— Хай так. Це вже два. Ну і третій елемент у цій триєдності — Логос. Згодні?..

Грива промовчав, а Жовтий, сьорбнувши чаю, вів далі:

— Сонячне яйце має в діаметрі три кілометри. Монада Сонця. Так, здається?.. І лише в оцих трьох кілометрах міститься його жива плоть. — Жовтий, скептично посміхаючись, захитав головою. — Ой Мироне Сидоровичу! Боюсь за вас. Боюсь, що фізики з вами не погодяться.

— Це не справа фізиків. Їхня парафія кінчається там, де кінчається можливість експерименту. Астрофізики, скажімо, в центрі нашої Галактики поселили «чорну діру». Боже, скільки нафантазовано довкола «чорних дір»! Нібито вони втягують в себе енергію і перекачують в якийсь інший всесвіт. Просторово цей інший всесвіт слід бачити десь у центрі «чорної діри», яка й сама є центром Галактики. Тобто в напрямі безконечно малого…

Жовтий посміхнувся:

— Ця ідея досить божевільна — отже, якщо вірити відомому парадоксові, має бути правильною.

— Нічого цього немає!.. Навпаки, в центрі Галактики народжуються імпульси, що викидають енергію назовні. Формулу імпульсу монади ви записали. А це вже те, що можна перевірити за допомогою елементарних обчислень.

— Один кубічний сантиметр речовини в «чорній дірі» важить мільярди тонн…[9]

— Чув, чув, — спохмурнів Грива. — Якщо фізика відривається від експерименту, жодні фантасти не можуть нафантазувати того, на що здатний фізик.

— А хіба це не так?

— Це так, якщо «чорну діру» виводять із пересічної зорі — ну, скажімо, із такої, як наше Сонце. І зовсім не так, коли «чорна діра» опиняється в центрі Галактики. Давайте обчислимо. Згода?

— Будь ласка, нам поспішати нікуди. Але ж ми з вами не фахівці. Принаймні з мене кепський математик.

— Оперувати астрономічними величинами неважко. Тут математика не сягає далі таблиці множення.

Мирон Сидорович писав фантастично великі числа, які здатні налякати людину, що не знає правил поводження з ними, але Жовтий вивчав спеціальні праці з астрофізики, отож йому ці правила були знайомі. Він уважно стежив за обчисленнями, дещо занотовував і перевіряв, а коли Грива завершив роботу й подав результат, довго тер долонею лоба, наче зганяючи плівку з очей, котра заважала бачити істину.

— Як же це могло статися? Тут же ось що виходить: якщо навіть вважати, що в центрі Галактики міститься «чорна діра», однаково… Сама формула, що привела до уявлень про існування «чорних дір», диктує умови: чим більша маса, тим більший радіус. І як наслідок: тим менша густина.[10]

Слід звернути увагу ось на що: якби довжина гравітаційного радіуса в загальній теорії відносності вимірювалась не за формулою 2GM / С2, а за формулою GM / С2, то поміж гравітаційним радіусом (Rg) і радіусом живої плоті () можна було б поставити знак рівності.

Деякі фізики-теоретики вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла із непослідовності в розрахунках. Ось що з цього приводу пише визначний фізик-теоретик В. Л. Гінзбург:

«Розрахунок цей виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкістю світла С, кінетична енергія дорівнює    ,  а не МС2 / 2 Якщо в наведеному розрахунку вважати енергію корпускули рівною МС2, то для Rg ми одержали б значення GM / С2.» (В. Л. Гінзбург. О физике и астрофизике. — Москва: Наука, 1980. — С. 111).

Але ці відмінності в формулах не такі значні, щоб можна було пояснити, чому в галактичних «чорних дірах» астрофізики вбачають фантастичну густину, яка буцімто дорівнює мільярдам тонн в одному кубічному сантиметрі.

Тепер слід звернути увагу на інше: ґрунт, на якому виростає формула Сили Моносу, можна вбачати в двох парадоксах Ейнштейна — в його непослідовності щодо постулату Шварцшильда й непослідовності в розрахунках, про які щойно йшлося (прим, автора).

— Цілком правильно, — вдоволено підхопив Грива. — Саме так!.. Сучасна фізика, намагаючись описати центри галактик, оперує формулою, яка складається із таких констант: сім кіп гречаної вовни.

— Це вже ви занадто! Фізики оперують теорією відносності.

— А ви чим оперували? І результат вийшов цілком протилежний. Отже, тут справа не в самій теорії відносності, а в тому, що її можливості вичерпуються раніше, ніж ми опиняємося в центрі космічної системи. Саме через те й виникла проблема сингулярності.

— Гаразд. Поясніть, як ви уявляєте центр Галактики.

Іван Корнійович, кинувши це запитання, напружено стежив за обличчям Гриви. А той, мабуть, і сам не знав, як міняється його обличчя, коли він подумки переселяється в галактичний центр — туди, де астрофізики поселили «чорну діру». Чорна вона тому, що там таке велике тяжіння, яке не дає змоги пробитися назовні поза її оболонку жодному променеві. А «діра» тому, що надмірне тяжіння буцімто безперервно втягує в себе проміння довколишніх зірок, мов велетенський насос втягує воду. Але ж не можна вічно втягувати й нікуди не викидати! Отож, мабуть, викидає — але куди? Тут і з’являється: у сусідній всесвіт. Де ж він міститься? Не інакше як у напрямі до центру Галактики, бо в напрямі від центру ми потрапляємо в той Всесвіт, у якому живемо самі.

Ні, Грива не приймає такої моделі. Та модель центру Галактики, яка живе в його уяві, не просто інша — вона є могутнім осередком живої плоті, що за своїми розмірами перевершує діаметр Сонячної системи. Ось чому на запитання Жовтого він урочисто, навіть побожно відповів:

— То є Світло, в якому немає жодної темряви.

Жовтий поблажливо усміхнувся:

— Мені ви можете це казати, але комусь іншому не раджу… Так Іоанн Богослов визначає сутність Бога.

Мирон Сидорович струснув довгим волоссям.

— І правильно визначає!

— Можливо. Але ж ми з вами умовились обговорювати фізичну модель світу.

Грива підвівся з крісла, наблизився до вікна. Його огрядна постать кинула розріджену тінь на обличчя співрозмовника.

— Саме фізичну модель я й маю на увазі. Зовнішня оболонка галактичної монади міститься там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла. Далі, в глибину монади, ми маємо цілком однорідне середовище. Там уже зовсім немає тяжіння. Уявлення про безмежне зростання гравітаційних сил до центру системи — це помилка! І дуже велика. Саме вона докорінно спотворює…

Іван Корнійович згідливо похитав головою, даючи зрозуміти, що не варт розжовувати те, що й так ясно. Він сказав:

— Якщо з’являється скінченна сила, безмежне зростання гравітаційних сил виключається. Отже, ви гадаєте, що в центрі Галактики є надзвичайно розріджене ядро?.. Даруйте, це дуже важко уявити. Але розрахунки справді показують, що в ядрі Галактики ми маємо трохи не вакуум. І це замість речовини, в якій кожен кубічний сантиметр важить кілька мільярдів тонн. Помилка просто фантастична! Але хто ж помиляється?..

— Ми з вами разом обчислювали.

— Та воно так. Але ж світова наукова преса… Гаразд, продовжуйте. Проте у Мирона Сидоровича уже не було настрою обговорювати фізичні параметри — на його думку, тут фізичне взагалі кінчалося й починалося метафізичне.

— В радіусі, — підсумував він, — що перевершує радіус Сонячної системи, цілком відсутня гравітація. Час існує лише у вигляді вічності. Рух існує лише на швидкості світла. Само собою зрозуміло, там немає ні атомів, ні електронів, бо на швидкості світла вони стають неможливі. — Мирон Сидорович знайшов у собі сили для посмішки: — Легко сказати, чого там немає. Значно важче сказати, що там є.

— Так, — погодився Жовтий. — Що ж там є?..

— Світло, в якому немає жодної темряви. Темрява відтиснута Силою Моносу. Велетенська фортеця Світла! Ось що там є, шановний Іване Корнійовичу… Погляньте, як галактична монада полум’яними шаблями, що викувані із мільярдів зірок, безперервно відбивається від темряви…

— Це вже поезія, Мироне Сидоровичу.

— Але ж водночас і реальність! Ви гадаєте, спіральна форма галактик виробилася безпричинно? Причина ж полягає в тому, що в центрі Галактики живе Мозок Системи і його належить захищати від руйнівних сил зовнішньої темряви. А в старовинне поняття темряви входили такі елементи: гравітація, космічна холоднеча і власне темрява. Тобто все, що поглинає енергію. Сили, які зумовлюють ентропію.

Жовтий стримано посміхнувся.

— Отже, ваше відкриття зводиться до того, що ви зрештою можете вказати точну адресу, де саме міститься рай.

Грива образився:

— По-вашому, це смішно?..

— Ні, Мироне Сидоровичу… Я просто уявив, що раптом з’являється дисертація на цю тему. Розумієте?..

— А чому б їй не з’явитися? Я бачу дуже тонку грань, де кінчається фізика й починається метафізика. Саме це й повинно стати темою дисертації.

Жовтий замислився.

— Не кваптесь, Мироне Сидоровичу. Сім разів відміряй, один раз відріж.

Вони змовкли, кожен думав про своє. Господар знов увімкнув самовар, котрий обом видався значно більшою загадкою, ніж це було досі.

Та ось Грива заговорив знову:

— Мене вражає колективізм монад. Це було найперше зусилля Моносу, котре із світового хаосу витворило розумну організацію. Саме розумну! Погляньте, як монади зливають свою енергію до центру системи. Бо там, не деінде, відбувається найбільший розлом безжиттєвого моноліту, який ми називаємо світовим простором. Без колективних зусиль цей розлом був би неможливий. Отже, було б неможливе й саме життя.

— А ви певні, що в центрі Галактики справді…

— Міститься Плазма, Що Мислить?..

— Так.

— А де ж, по-вашому, їй бути?

— Ніде.

Жовтий звузив хитрі калмицькі очі: мовляв, я хочу змусити тебе пошукати додаткових аргументів.

— Звичайно… — якось пригасло відгукнувся Грива. — Все, що я стверджую, тримається на інтуїтивних імпульсах. Та якщо ми погоджуємося, що кожна астральна монада — від земної до галактичної — є об’єктивною реальністю…

— В монади я повірив. Але як повірити, що саме вони є носіями життя й розуму?

— Хіба не бачите, що монади організовані на принципі зворотного зв’язку?.. Кожна система монад — самодіючий організм… Пригадуєте другий закон термодинаміки?..

Щоб витворити якусь систему, потрібні велетенські зусилля. Щоб вона розпалася — не треба жодних зусиль: вона розпадеться сама собою, якщо не дбати про підтримку її існування. Всюдисущі закони ентропії! Вони скрізь діють у напрямі повернення до хаосу. Скажімо, оцей будинок. Щоб його спорудити, треба було докласти чимало сил. Зате, щоб він розвалився, не треба нічого робити, він сам розвалиться… І так само Сонячна система, Галактика. Навіть цілий Всесвіт… Отже, десь мають існувати розумні сили, котрі діють на підтримку загальносвітової організованості. Інакше давно б запанував Хаос. Більше того: ця організованість… Я маю на увазі саму Метагалактику… Ця організованість взагалі була б неможлива. То як же ви мислите організованість без організатора?..

Калмицькі очі лукаво усміхалися.

— На основі самоорганізації.

— Там, де діють закони ентропії, можлива лише самоорганізація живого, розумного. І знаєте, чому? Бо світовий простір також здатний захищатися від монад. Він є антипод життя, носій смерті. Сам він також мертвий. Але розірвіть пальцем мертву гуму — хіба вона вам не протидіє?.. Саме на цьому протидіянні й засновані закони ентропії. Знаєте, як із староєврейського перекладається слово «сатана»? Протидіючий! Друг темряви, або власне темрява. Мертва темрява, що намагається загасити живе світло монад… Але світло сяє серед пітьми, й пітьма не пойняла його.

— Остання фраза з Біблії?..

— Так, з Біблії. В довільному перекладі.

Розділ чотирнадцятий

Мирон Сидорович дедалі гостріше відчував, що Київ його стомлює, — навіть не тіснява й штовханина двоногих атомів, кожен з яких осібно є цілий Всесвіт, але в строкатому натовпі він нагадує лише гребінець піни на морській хвилі; стомлює місто як таке — фанерними лелеками на дитячих майданчиках, вирубаними із мармуру чашами якихось велетенських квіток, із котрих влітку вистрілюють іскристі водограї, мертвим наслідуванням живої природи в десятках кам’яних та бетонних виробів. В такі хвилини він починав розуміти абстракціоністів: безглуздо в скверику виставляти бетонних козуль, коли десь на околиці Києва можна побачити живих.

Проте найбільше його стомлювало велелюддя. Іще з солдатських часів жило в ньому оце питання: як повинні взаємодіяти окремий індивід і маса? (До речі, слово «маса», застосоване щодо людей, йому здавалося бездушним, принизливим). Дедалі ця проблема ставатиме дошкульнішою, бо населення зростає. Тим часом людське «я» не бажає перетворюватись на краплину в розбурханому морі — воно само прагне стати морем. І це прагнення виглядає цілком законно, бо людина здатна вмістити в собі не лише земне море, а цілий Всесвіт. І тоді вона сама стає Всесвітом. То як же їм жити — отим мільярдам всесвітів, кожен з яких жадає виштовхатися на видноту? Може, тоталітаризм — єдино можливий вихід в епоху демографічного потопу? Дехто схиляється саме до такої думки. Це, мовляв, порядок, дисципліна, лад. Щоб запанував порядок, потрібна залізна рука — без цього не обійдешся…

Але ж Грива добре бачив, що насправді то є шлях до виродження: в живому світі не можна запроваджувати законів, властивих світові неживому. Є комп’ютер і є програміст — логос машинний і Логос Людський. В машинному логосі незліченні електрони живуть лише задля того, щоб виконувати волю Логоса Людського. І якщо з’являється держава, в якій роль програміста привласнює одна особа чи, може, група осіб, а решта громадян змушена бути покірними виконавцями вищої волі, то це ж, власне, і є перехід від законів живого світу до законів неживої природи — тобто до моделі: програміст — комп’ютер. Хоч Гейзенберг і наділяє електрон власною волею, але ж у такій моделі суспільного життя навіть людина позбавлена власної волі. І не лише рядовий громадянин, а й сам програміст, — складається враження, що в цьому разі починає програмувати сама Темрява.

Як тільки випадала вільна хвилина, ці вельми нелегкі роздуми садовили Мирона Сидоровича за кермо — із тісняви людської він потрапляв у тісняву автомобільну, але ж за якісь півгодини під його ногами вже шелестіла трава, жевріли вогники кульбаб, визирали з-під розсічених листків фіолетові китиці рясту. Велетенські дуби, кора яких нагадувала свіжу оранку, своїми гілками-чепігами та сухозліткою різьбленого листя, котре вони не поспішали скидати, поєднували його душу з душами далеких пращурів — і тоді здавалося, що то не хтось жив тисячу років тому, коли цей дуб іще ховався в жолуді, — ні, то був ти сам, але такий не схожий на нинішнього, як не схожий окопний капітан Грива на автора докторської дисертації про сингулярність і як автор докторської дисертації на того Гриву, котрий відкрив формулу Сили Моносу…

Якось, проїжджаючи повз Володимирський базар, Мирон Сидорович побачив на автобусній зупинці Юрка Жолудя. Зупинивши машину, запросив до себе на переднє сидіння. Виявляється, Юрко їхав на двадцять шостий кілометр у напрямі Обухова, щоб допомогти батькам погосподарювати в луговому обійсті, яке ось-ось мала затопити повінь. Батько сторожував у лугах навпроти письменницьких дач. Хата у Вишеньках на лівому березі Дніпра вже п’ятий рік була перекреслена дерев’яними іксами на вікнах і дверях — вся живність (корова, кури, свині) розкошувала довкола козацької мазанки на луговому привіллі. Мати щодня обходила письменницькі дачі з великою сулією, що цнотливо біліла з-під хустки свіжим молоком, а батько мав постійних клієнтів, яким збував іще живих линів і сомиків. Йому вже перевалило на сьомий десяток, жодного дня не прожив деінде, окрім лозяних та осокових нетрів широкої дніпровської заплави, — тому не дивно, що риба потрапляла до нього в кошик, у кропив’яне кубельце, просто на чаклунське слово, яке він знав з дитинства, але нікому не виказував.

У Гриви не було якихось інших планів, окрім спілкування з природою, — отож невдовзі вони мчали повз добре знайомий паркан, але цього разу машина не звернула до таємничих воріт, звідки визирав ошатний міліціонер з білими смужками на погонах. Проскочивши іще кілометрів зо три, в’їхали під цегляну арку без жодних прикрас. Поміж сосняком і сітчастими загорожами, повитими хмелем, плющем, диким виноградом, намощена сіра бруківка. Трава, що пробивалася з-поміж кострубатого, не обчовганого шинами каміння, свідчила, що машини тут їздили нечасто.

Це були європейські вілли, здебільшого двоповерхові, з широкими терасами і скляними верандами, обсаджені фруктовими деревами, кущами бузку й жасмину. Садиби виходили в заплаву, що вся, аж до лівобережних Вишеньок (а це не менше п’ятнадцяти кілометрів), була-вже залита повінню. Осокори з ажурними кулями омели й вимощеними з хмизу їжакуватими гніздами лелек, старезні дуби з широкими дуплами, що нагадували рибальські шатра, високі ясени й вільхи — все це гіллясте розмаїття тепер виглядало неприродно, бо виростало просто із бурої дніпровської води. Повінь щороку заливала неміряні лугові простори, котрі потім викидали з себе, із своїх тисячолітніх намулів, такі високі й барвисті трави, що косарювати серед цього озерного раю з діда-прадіда було справжнім щастям. Кілометрів п’ятдесят на лівий берег і стільки ж на правий худобу вигодовували луговим сіном. Так тривало віками, ніхто й гадки не мав, що колись це може увірватися, — де погойдувалося проти неба барвисте різнотрав’я (вершника серед тих трав видно лише від пояса), там побіжать невзабарі гниловоді хвилі технічних водосховищ, пишномовно названих морями.

Проте сюди, під Київ, це лихо, більш нищівне, ніж татарські орди, іще не докотилося. Юрко збігав до знайомого письменника (мати в цей дім носила молоко) — їм дозволили поставити машину на садибі, навіть ласкава господиня пообіцяла зателефонувати Мирославі в тому разі, якщо вони з Юрком затримаються або й заночують серед повені — на горищі козацької мазанки.

Під селищною водокачкою, серед лозняків, Юрко легко розшукав прип’ятий до явора човен — старий, грубо просмолений, — і вони загойдалися над озерами, які тепер не існували осібно; відтак попливли серед гілок, що лежали на воді, серед гнучких лозняків.

— Гілля… гілея, — чомусь спало на думку Миронові. — Вам не здається, що слово «гілля» походить від старогрецького «гілея»? За свідченням Геродота, грецькі колоністи так називали ліси й діброви на берегах Борисфену.

— Можливо, — погодився Жолудь. — Слова справді схожі. І за змістом близькі… Але що ж це означає? Виходить, ми безпосередні нащадки екологів?

— Хіба ви в цьому сумнівалися? В корені слова «сколот» виразно звучить «коло». Сколоти — самоназва скіфів-орачів. Скіфами вони були лише для греків, для себе лишалися орачами й людьми із кола. Із свого кола. Зверніть увагу: ми й досі в незмінному вигляді послуговуємося цим словом. Коло було синонімом віча.

— Та-а-ак, — сумовито протягнув Юрко. Здавалося, він думав щось таке, про що невільно говорити. Настрій йому підупав, він замовк і, тамуючи гнів, налягав на весла.

Грива лише сумно посміхнувся.

— А все ж таки — на яку тему ви мовчите? — жартівним тоном запитав Мирон Сидорович.

— Якби ваш вельмисановний друг знав, на яку тему я мовчу, мені б це так не минулося.

У слові «вельмисановний» Юрко виразно підкреслив літеру «с».

Грива похмуро глипнув на годинник — була шоста вечора, сонце схилялося до заходу, але ще не втратило своєї сили. Їм лишалося зо три години панування денного світла — слід було квапитися.

Нарешті безлисті, хоч і доволі густі, лозняки розступилися; очам відкрився луговий простір, серед якого лише поодинокі дуби-нелині, вкриті торішнім листям, здивовано озиралися довкола, мовби питаючи: а де це, в бісового батька, стільки води набралося? Повінь цього року й справді видалася на диво могутньою — Поділ відгороджувався від Дніпра де земляними насипами, де мішками з піском — мовби з боку мирної Десни наступав озброєний супротивник. А тут, куди Юрко спрямовував своє нехитре суденце, видовище також було грізне: повінь сховала призьбу, замкнені двері на півметра опинились у воді, вода видиралася до шибок — ось-ось веселі русалки почнуть нишпорити по хатніх закапелках, шукаючи для себе плахт і корсеток, в яких не сором у місячну ніч вийти на берег для тисячолітнього танку.

Власне, хата вже була порожня, батьки майже все начиння перевезли на лісовий хутірець, де їх прихистили родичі. Те, що мав зробити Юрко, впадало в око відразу: серед хлівців, виплетених із лози й обвалькованих глиною, на земляному підвищенні стояв чималий стіг сіна. Хлівці вже залиті водою, до стогу вона підкрадалася неквапно, але впевнено — як підкрадається досвідчений звір до поживи, знаючи, що вона не втече.

— Ось вам весла, — сказав Юрко, заякорившись біля стогу. — Поплавайте отам серед дубів. Видовисько справді рідкісне. А я тим часом погосподарюю.

— Другі вила є?

— Вила знайдуться, але ж ви вдягнені не для такої праці.

Сам Юрко був зодягнений в лижний костюм, що на автобусній зупинці трохи здивувало Гриву, а тепер виявилось цілком доречним.

— Це ж не гній, а сіно.

— Може стати гноєм, якщо не сховати на горище.

— Давайте вила.

Юрко розворушив сіно й спритно видобув із стогу завбачливо сховані там гумові чоботи з високими халявами. Хутко перевзувшись, відімкнув хатні двері. Хвилин з десяток щось майстрував у залитих водою сінях, відтак підігнав човен до самих дверей і висадив Мирона Сидоровича на хистку драбину, яка вела на горище.

Робота закипіла: Юрко, стоячи у воді, подавав сіно знизу, пропихаючи запашні навильники крізь квадратний отвір, а Грива, підхоплюючи їх на свої вила, ретельно натоптував кутки попід стріхою. Години за півтори вони впоралися, можна було їхати додому, але в обох був такий настрій, що сіно не головне, це лише привід, щоб, по-перше, повечеряти разом, удвох, а по-друге, бути причетним до такого лицедійства матусі природи, яке, можливо, трапляється лише раз на віку.

Юрко виріс серед оцих лугів, для нього все тут було звичне з дитинства, а Грива почувався так, мовби провалився крізь два або й три тисячоліття в часи сколотські, бо все, що їх зараз оточувало, нічим не різнилося від тих далеких часів. Так само й далекі предки наші виплітали хлівці із лози, а відтак обвальковували глиною, цим же сіном годували худобу, ці ж дуби, що передавали себе із жолудя в жолудь, шаруділи сухим листям над тією самою дніпровською повінню.

В ці вечірні хвилини, коли червона куля приземленого сонця кривавим язиком лизала Дніпро, що широко вийшов із себе (не тільки ж людям виходити із себе!), — в ці справді зоряні хвилини Грива й Жолудь особливо гостро відчували, що в людини немає права на осібне життя, тобто житія поза історією власного народу. Бо ніщо в природі не живе відокремлено, осібно: якщо вирвати із ланцюга хоч одну ланку — ланцюг розпадеться. І так само якщо духовна естафета народу втрачає бодай одне покоління, народ губиться в прошарках часу, мов ріка в розпечених пісках пустелі. Та коли десь під стріхою серед повені хтось підхоплює живу нитку, кінчик якої ось-ось вислизне з пальців, — підхоплює, щоб зв’язати розірвані часи, — зорі дружно стають на допомогу, душа повені дніпровської виходить із води, перетворюючи стомлених, немічних людей на казкових велетнів. Лише самі вони не відчувають власної могутності, бо справжні велетні в душах своїх довіку лишаються дітьми.

На горищі серед сіна знайшлось вільне місце, Юрко спорудив столик із ящика, а в хаті знайшов усе для невибагливої козацької вечері — навіть пляшку оковитої. Він пояснив, що піч, де батько любив вигрівати старі кістки, мати перетворила на комору, — вода не повинна піднятися так високо. Там же стояв акумулятор, яким освітлювали хату, — Юрко переніс його на горище, зруйнувавши ілюзію переселення у запаморочливу глибину віків. Як тільки випили й закусили, Грива його вимкнув — ніч видалась тепла, місячна, силуети дерев на вогнистому тлі місячної стежки виступали особливо контрастно, а зорі у своєму одвічному блиманні повторювали пульсацію, котру Мирон Сидорович спостерігав у ванні, дивлячись, як вода ритмічно виштовхується із шланга. Було зрозуміло, чому наші предки не могли бачити світ інакше, ніж одухотвореною істотою, — якби двоє під стріхою ніколи про це не чули, вони однаково прийшли б саме до такої моделі світу.

— Мироне Сидоровичу! — озвався Юрко. — Чому ви гадаєте, що сколоти запозичили слово «гілля» у греків? А можливо, грецькі колоністи свої гінеї побачили в сколотському гіллі?..

Грива мусив погодитись, що це теж не виключено. Його здивувало, що Жолудь так довго зберігав ниточку розмови, яка, здавалося, уже давно мала загубитись у хвилях нічної повені. Мирон Сидорович легко уявив роботу Юркової душі — вікові кривди, що нагромадилися на цьому болючому питанні, — і йому стало страшно за молодшого друга. Куди поведе його безкомпромісна любов до материзни? Тут-бо є шляхи безпечні і шляхи згубні. Який із цих шляхів обере для себе Жолудь? Він має надто запальну вдачу.

І якось само собою сталося, що Грива відкрився перед Жолудем — розповів йому про Силу Моносу, про дискретність простору, про неминучість моделі «шампіньйон — асфальт». Те «щось», яке діє зсередини (жива плоть, монада), справді нагадує шампіньйон, який змушений власним тільцем розсунути асфальт, щоб утвердити своє родове, життєве серед мертвої чорноти небуття. Але й саме небуття — жорстока плоть, котру слід побороти, перемогти, а на це потрібна сила. Оце ж, власне, і є Сила Моносу. Цікаво, чи не його, Монос, називає Біблія оцими словами: Бог Сил?..

Грива навіть не помітив, як Жолудь увімкнув світло й, поклавши нотатник на ящик, щось записував. Коли Мирон Сидорович скінчив говорити, Жолудь зауважив:

— Я дещо чув від Жовтого. Він часом зі мною радиться — коли десь виникають фізичні формули, кличе мене. Ви ж, здається, не робите із цього таємницю?

— Звісно, ні. Але й розголошувати не варто. Просто треба думати.

— Тут є про що думати, — погодився Жолудь. — Я вдячний вам, що ви ознайомили мене з вашою гіпотезою. Одна справа почути в переказі, друга — отримати з перших рук. Знаєте, це не так фізика, як космологія. Ви помітили, на якій формулі ґрунтуються всі ваші висновки?

— На формулі Сили Моносу.

Жолудь лукаво посміхнувся.

— У вас такої формули поки що немає. У вас є сила як світова константа. Я, Мироне Сидоровичу, можу вас викрити. Так, так. Можу показати, як і звідки народжується ця константа. Навіть знаю, що вам скажуть фізики.

— Що вони скажуть?

— Скажуть, що у вас немає жодного відкриття, — є довільна гра констант.

Це трохи образило Гриву. Він навіть пригадав свою попередню образу — те, що Жолудь не показав йому замітку для енциклопедії. І негайно ж Миронові стало соромно за дріб’язковість.

По-перше, я зовсім не претендую на відкриття. А по-друге… Яку гру ви маєте на увазі?

Жолудь вирвав аркушик із нотатника й написав великими літерами — так, що формула зайняла цілу сторінку:[11]

Мирон Сидорович безтямно дивився на дві константи (швидкість світла й гравітаційну сталу), із яких народжувалася Сила Моносу.

— Не може бути! — спантеличено вигукнув він.

Жолудь усміхненими очима стежив за Гривою.

— Звідки ж ви взяли Силу Моносу, коли не знаєте цієї формули? Із яких параметрів її обчислили? Вона у вас обчислена цілком правильно.

Ця репліка переконала Мирона Сидоровича, що Жовтий не все розповів Жолудеві із того, про що вони гомоніли за самоваром.

— Ви засмучені? — співчутливо запитав Жолудь. — Даремно. Це ставить вашу гіпотезу на твердий ґрунт.

— Але ж ви кажете: довільна гра констант.

Тепер Юрко вже не ховав сміху — він сміявся з насолодою. Гриві навіть здалося, що в його сміхові є щось мефістофельське.

— Це не я кажу — так вам скажуть фізики. Я ж думаю про це зовсім інакше. Хочете знати, що я думаю?..

— Звичайно.

— Коли ми пишемо фізичну формулу, здебільшого ми ловимо лише сонячний зайчик, але ж не бачимо самого Сонця. Ми прагнемо, щоб фізична реальність завжди була адекватна формулі. Але ж цю адекватність не завжди можна розгледіти. Чому? Тому що промінь, котрий падає від фізичної реальності, може бути кілька разів заломлений — і тоді ми вже не спроможні впізнати й саму реальність. Ось ми дивимося на воду, освітлену місяцем. З води світло падає на горище. Але ж ні місяць, ні вода насправді не світяться — вони лише віддзеркалюють сонячне світло. Та це ж треба знати розумом, а не самим оком! Око нам повної правди не скаже. Або класичний приклад: віками були певні, що Сонце кружляє довкола Землі, бо то є щоденна очевидність. Але ж тисячолітня очевидність в якийсь один день виявилася облудою.

— Гаразд, — спинив його Грива. — Що ви думаєте про Силу Моносу? Як ви її розумієте?

— Так, як і ви, Мироне Сидоровичу. Це є найвища Сила, котра стоїть в основі самого Всесвіту. Далі починається її розщеплення на безліч складників. Йдучи зворотно, можна знову прийти до неї. Якщо пощастить, звичайно. Вам пощастило… Зрозумійте, Мироне Сидоровичу: те, що Сила Моносу народжується із схрещення світла й гравітації, уже є віддзеркаленням Істини. Я гадаю, вам вдалося увійти в глибину Субстанції. Фізик вам скаже: ясно, дві світові константи здатні породити третю. Але ж за цим, мовляв, нічого не стоїть… Філософ так сказати не має права. Бо якщо те, що народилося із синтезу констант, має в собі щось змістовне… Хай навіть зміст поки що незрозумілий… Уже не можна сліпо відкидати новонароджену константу. Бо вона ж таки щось мусить означати! Щодо Сили Моносу, то я просто не уявляю, як її може не бути. Я гадаю так: якщо її немає — немає і самого Всесвіту. Бо звідки ж тоді йому взятися?..

Жолудь запропонував, щоб Мирон Сидорович виклав свою гіпотезу в невеликому авторефераті. Грива, трохи подумавши, пообіцяв.

Невдовзі Юрко, зарившись у сіно, затих — лише чутно було ритмічне сопіння, наче хтось натискав на важіль ковальських міхів. А Мирон Сидорович заснути не міг — було незвично й прохолодно, хоч Юрко віддав йому батькового кожуха. Та найбільше, мабуть, заважала спати формула Сили Моносу, з такою легкістю кинута Юрком на папір. Грива вже переконався, що це і є та сама величина, яку він отримав від Грицька, але тепер вона записана стисло, елегантно — справді-таки гарно! Найголовніше те, що в цьому записі Сила Моносу виступала як синтез світла й гравітації — основних фізичних чинників, котрі можна назвати живою кров’ю Світобудови. А проте за Юрковою формулою стояло так багато, що Мирон Сидорович не здатний був охопити це думкою — лише відчував інтуїтивно, що тут ідеться про якісно іншу фізику. Можливо, ця інша фізика не подарує людям чогось такого, як, скажімо, ядерна енергія, але ж вона містить у собі незмірно більше: це є та фізика, яка приводить розум до останньої межі власне фізичного — фізичне кінчається, як кінчається суша, далі треба пливти над безоднями Світового Океану, що ховають у собі безмір таємничого. Можна навіть сказати так: це вже є Ф і з и к а Субстанції. Нічого для пальців, для відчуттів — тільки для розуму! Грань фізичного й метафізичного…

Щось гучно ляснуло над водою — раз, другий, мовби із місячного сяйва вихопився казковий пастушок і заляскав конопляною пугою.

Юрко також прокинувся. Він був син лугового сторожа, набачився браконьєрів, тому поетичні образи його не відвідали.

— Хто стріляв?..

Обидва наблизились до краю горища, де серед комишових снопів зяяв прямокутник зоряного неба. Вниз по течії метрів за сімсот серед затоплених лугів лишався невеликий острівець — це там шастав по кущах промінь потужної фари. Мотор катера то ревів по-звірячому, то змовкав. На тлі підсвічених фарою лозняків можна було розгледіти дві чоловічі постаті. Сніп світла, перевитий жмутками нічного туману, вихоплював із темряви щось крихітне, рухливе — тоді із катера била дубельтівка.

— Ну й наволоч, — вилаявся Юрко. — Ось вам, будь ласка, двоногі гримаси еволюції. Як же цих нелюдів відігнати? Батько рушницю забрав.

Лише тепер Мирон Сидорович збагнув, що діялося на острівці. Вода виявилася спритнішою від лугових зайців — десь відрізала їм вихід у ліс. Найчастіше в ці скрути потрапляє заяча молодь. На якомусь п’ятачку зайців скупчується стільки, що їх можна брати голіруч.

Юрко шугнув униз, в залиті водою сіни, а за кілька хвилин видерся на горище з піонерською сурмою в руках.

— Спробую. Якщо котрийсь із них служив в армії — не залишаться байдужі. Це вже перевірено.

— А сурма звідки? — запитав Грива.

— Батьки не тільки сурму — колиску готові до мого сорокаліття зберігати. Кажуть, воно ж їсти не просить.

Над нічною повінню неждано-негадано пролунав сигнал військової тривоги. Гриву він мало не оглушив, браконьєри одразу ж вимкнули фару. Юрко знову засурмив — тривожні звуки, різкі й сильні, покотилися над металевим зблиском освітленої місяцем води. Мирон Сидорович уявив себе на водяному безлюдді, та ще й за отакою шкодою — військова тривога, що лунає так близько, мимоволі мусить спантеличити. Суденце з вимкнутими вогнями проторохтіло зовсім неподалік — і Гриві здалося, що то був катер, на якому вони не раз виїздили на риболовлю з Андрієм Даниловичем.

Наступного дня Мирослава приготувала тушковану зайчатину.

— Андрій Данилович двох зайців подарував, — пояснила вона з неприхованою гордістю. — Такого мисливця шукай — не знайдеш. Просто жах!..

Мирон Сидорович сумно посміхнувся: цього разу Мирославине «просто жах!» прозвучало цілком доречно. Гидливо поморщився й відсунув тарілку. Зате Сергійка аж ніяк не діймали екологічні сумніви — їв, аж за вухами лящало. Що ж до Мирослави, то від неї не сховалися нервові жести чоловіка — вони знов її насторожили. Їй щоразу частіше здавалося, що в очах Мирона є щось хворобливе.

Розділ п’ятнадцятий

Машина була напакована ще звечора. І Мирон, і Мирослава впродовж тижня занотовували, що слід взяти в дорогу, але ж не позбулись відчуття: десь-таки не все гаразд, щось істотне забули. Проте знали, що так буває завжди, отож, іще раз перевіривши газ, електрику, воду, неквапно замкнули квартиру й вивели сонного Сергійка, що безтямно терся об заклопотаних батьків, до припорошеної світанковою вологою машини. Сергій одразу ж звалився на заднє сидіння й заснув серед валіз та рюкзаків.

Уже відчинивши дверцята, щоб пірнути в неспокійний затишок «Волги», Мирослава кинула погляд на четверо вікон шестикімнатної квартири Андрія Даниловича, яка містилася на другому поверсі — через площадку від їхніх дверей. Всі вікна були зачинені, ніхто звідти не виглядав. Це було природно, бо господарі мешкали на дачі, та все ж Мирослава на якусь мить затрималась, мовби очікуючи, що ось-ось має статися чудо. А й справді, чому б Андрієві Даниловичу не заночувати вдома — бодай заради того, щоб визирнути з вікна, коли Мирослава сідатиме в машину?..

Київ був щедро умитий нічним дощем. У парках і скверах, в насиченому квітковими запахами повітрі вчувалася цнотлива незайманість — за ніч природа повернула місту той дух, який панує над приміськими заплавами й урочищами. Цікаво, в якій із європейських столиць, окрім української, в самісінькому центрі можна почути солов’їну пісню?

За містом, серед бориспільських лісів, зустріли схід сонця — воно полум’яно продиралося крізь соснове гілля, забарвлюючи зелений світ у звичні кольори червневого ранку. Мирон Сидорович подумав про шкоду, котра виникає від надмірного звикання, — наші почуття час від часу слід відсвіжувати стимуляторами активної фантазії. Ось так, наприклад: на якусь мить слід уявити, що це не твоя планета — ти опинився на Марсі, на Венері або деінде й зненацька побачив оцю ранкову картину. Як би вона тебе вразила своєю красою! А тут, на Землі, серед райських кущів, ти вже й раю не бачиш. Хоч де ж іще є така прекрасна планета?..

Мирослава сиділа поруч. Не повертаючи голови, Мирон відчув на собі її знервований погляд. За хвилину вона рішуче мовила:

— Дай я поведу машину.

Гриві не спало на думку, що дружина стежила за виразом його обличчя, — їй знову видалося, що в його очах є щось ненормальне. Так тепер буде завжди, коли Мирон занурюватиметься у глибоку задуму. Може, й справді цій жінці здавалося, що природний стан людської психіки — бездумна насолода життям? А проте їй таки й цього не здавалося — вона жила за стандартами, котрі не вимагали жодного напруження думки. Все наперед розписано, визначено, кимось продумано до найменших дрібниць. Лишалося просто виконувати. Може, й несправедливо було б вимагати від Мирослави чогось більшого — цим вона схожа на міріади інших людських істот, котрі впродовж віків за будь-яких устроїв та ідеологій звикали покладатися на те, що несла традиція.

Мирон спинився на узбіччі, вийшов з-за керма. Мирослава, мабуть, наперед приготувалася до водійських обов’язків: була вдягнена в джинсовий костюм, половина обличчя ховалася під великими, схожими на маску, темними окулярами. Торкнулася рукою кишені трохи вище талії — там лежали шоферські права, нещодавно одержані. Це надало їй певності — вона сіла за кермо. Проте зрушити з місця вдалося не одразу — мотор то глухнув, то ревів, мов реактивний літак. Кілометрів зо два їхала на другій швидкості — боялася вмикати третю.

— Мамо! — подав голос Сергійко, що вже встиг виспатися. — Хто тобі права видав? Ти ж не вмієш їздити. Я краще від тебе поведу.

— Що це за тон, Сергію? — нагримав на нього Мирон. — З матір’ю розмовляєш так, наче вона твоя однокласниця.

— Я розмовляю не з матір’ю, а з водієм, — набундючено оголосив Сергій.

— Ану замовкни! — вже роздратовано кинув Мирон. Його роздратування головно підігрівалося тим, що Сергій казав правду: Мирослава скористалася знайомством, щоб отримати права, — курси відвідувала рідко, посилаючись на завантаженість роботою.

Нарешті їй вдалося увімкнути третю швидкість. Машина мчала швидше, ніж того хотіла Мирослава, — вона розгубилася й почувалась так, ніби її несе якась несподівана стихійна сила. Невелика вибоїна трохи не вирвала з рук кермо — саме тоді, коли треба було розминутися із зустрічним самоскидом. Шосе виявилося для неї надміру вузьким — мало не врубалася лівою фарою в заднє колесо самоскида. Переляканий водій, трохи від’їхавши, спинив машину й, вийшовши з кабіни, гримів степовим басом, ледь-ледь утримуючись в межах цензурності.

Мирославі також вдалося зупинитись — просто посеред шосе.

— Тату! Забери в неї кермо, — благав Сергій, який, мабуть, краще усвідомлював небезпеку, ніж Мирослава, котра вже була готова кинутися в сварку з водієм самоскида. — Хіба не бачиш, що ми ледь не розбилися?

Мирослава мовчки вийшла із-за керма, і так само мовчки сів за нього Мирон. Водій самоскида, розрядившись словами-каменюками, поїхав далі. Рушили у свою неблизьку дорогу також наші курортники. І лише тепер Мирослава, почавши із тихого, ледь чутного схлипування, голосно розридалася. Голова її впала на щиток з приладами, плечі здригалися від натужних докорів:

— Як ти… міг дозволити? Чому мовчав?.. Який же ти мужчина?

Мирон, з’їхавши на узбіччя, рвучко загальмував.

— Заспокойся, прошу тебе.

— Хто ж мене захистить, якщо не ти? — продовжувала хлипати Мирослава. — Хоча б слово йому сказав.

— А що я міг сказати? Хіба що подякувати, бо він зумів трохи відвернути свою машину. Оте «трохи» нас і врятувало.

— Тату, не сперечайся з нею. Жінки всі такі, — глибокодумно підсумував Сергійко. — Нелька Корнієнко теж так — сама нашкодить і сама ж плаче. Це вона м’ячем шибку в коридорі вибила, всі бачили. А звертає на хлопців — то на Андрійка Митрофанова, то на мене.

Обличчя Мирослави трохи прояснилося.

— Ось бач, і цей туди ж. Мені так хотілося дівчинку… Просто жах!..

— А ти пошукай у капусті, — лукаво примружившись, порадив Сергій. — Мені теж хочеться мати сестричку. Вона в мене не буде плаксою.

Мирослава, витерши хустинкою обличчя, усміхнулася. Після Борисполя степові видноколи широко розсунулися, щоб уже аж до самого Криму дарувати очам зелене безмежжя і кличну синяву небес, перед якою людська душа німує, адресуючи всі свої загадки в незбагненну прозорість. Мирон помічав, що села обабіч траси виглядали ліпше, ніж у глибині степу, — мабуть, місцеві органи влади тут були щедріші на будівельні матеріали. А може, й не тільки місцеві. Мирон упродовж свого життя стільки набачився лиха народного, що радів кожній дрібниці, яка хоч трохи поліпшувала сільський побут. Років десять тому на верхній палубі дніпровського пароплава Грива помітив селянина, що ховав босі, порепані ноги поміж клунків та порожніх бідонів з-під молока, — із Києва не повертаються з повними. Селянин був його ровесником, отже, вчорашнім солдатом. Мирон Сидорович мовби ненароком підсів до нього, поволі розбалакались. Дядько повертався в село Бучак, неподалік від Канева. Возив на базар молоко, яйця, курку.

— А чому ж ви босі? — запитав Мирон.

Дядька не лише не засмутило це питання — він розреготався.

— Дозвольте, я вам билицю розкажу. Ви, мабуть, знаєте: біля кожної сільради на стовпцях лисніє рямця з газетою. Наочна агітація і пропаганда. Отож завважте: стоїть біля неї отакий босоногий телепень, як я, читає газету. І мимрить собі під носа: «Ох і жмуть, прокляті. Ох і жмуть!» А тим часом із-за стовпця сексотська[12] пика висовується: «Хто жме?» Дядько кахикнув у кулак та й каже: «Чоботи жмуть». Сексот примружився: «Які чоботи? Ти ж босий». Дядько почухав потилицю: «Тому й босий, що жмуть».

— Ясно, — мусив погодитися Мирон Сидорович, подумавши: «Хитро зв’язав кінці—і той, і цей».

Зараз, проминаючи села, що поволі звільнялися від гнилих солом’яних стріх, він подумав: нехай дядько взувся в кирзяки, а таки ж, мабуть, уже не босий.

Щоб опинитися на севастопольській трасі, належало від Полтави їхати на Харків — по ребру гострого трикутника підійматися на північ, щоб відтак круто повернутися назад. Гак був чималий і до того безглуздий, що Мирон почав розпитувати у зустрічних водіїв, чи немає дороги прямішої. Йому підказали: можна проїхати через Карлівку просто на Красноград. Це скорочувало шлях майже на триста кілометрів, але дорога ненадійна, як і все, що будувалося не державою, а колгоспами. Часом це була звичайна грунтівка, що вела серед озимих пшениць та безмежних плантацій кукурудзи. Якби зненацька випав дощ, довелося б пошкодувати, що не поїхали на Харків. На щастя, дорога стугоніла, як бубон, зате колгоспні водії на своїх півторатонках обдавали їх густими хмарами чорноземної пилюки. Мирослава гнівалася, вона нагадувала ляльку, виготовлену із ганчірок, — обмоталася хустками й рушниками в такий спосіб, що не було видно навіть очей. Зате Мирон був вдячний людям, котрі справили їх на цю дорогу. До нього повернулися роздуми, навіяні дніпровською повінню та нічним спілкуванням з Юрком. А може, то були думки незліченних поколінь, що жили й помирали на цій землі; їхнім духом просякнута кожна пилинка, бо що ж таке чорнозем, коли не вчорашні клітини живих організмів — рослин, тварин, людей? Як не відгороджуйся від цих летючих монад, а вони знайдуть тебе навіть законсервованого в рухливій мотобляшанці, щоб дошкребтися до твого сумління. І ти почуєш голоси пращурів — вони з тобою розмовлятимуть так, ніби ти також уже став землею, бо твій вік в ноосфері, понад оцим чорноземом, такий короткий, як вік пінявого гребінця на вершині морської хвилі: то лише здається, що білий гребінець є щось інше, не вода; і так само тобі лише здається, що ти є щось інше — не полтавський чорнозем, що подекуди сягає на глибину людського зросту.

— Тату! Поглянь — річка. Давай викупаємось.

Сергій торсав його за плечі, а Мирослава, що вже вилупилася із ганчір’яного лона, згідливо хитала головою:

— А й справді, чому б нам тут не спинитися?

Мирон з’їхав на берег річки, що текла серед осокових та очеретяних нетрів. Вода в ній була каламутна, густа, як наваристий суп, але засмаглі й обвітрені шибайголови шугали в неї з дерев’яної вишки, мов наполохані жабенята. Батьки й не помітили, як Сергійко в самих плавках опинився на вишці. Його обступили красноградські туземці — почалося насторожене знайомство, ритуал якого схожий у дітей і тварин. Мирон подумав: діти взагалі значно ближче стоять до тваринного світу, ніж дорослі, — та сама неприхованість природних потреб, щира простота вчинків, котрі легко передбачити. Колись, у часи запорозькі, мабуть, і дорослим чоловікам була властива така простодушність, але ж незрівнянно ускладнився світ — ускладнились і людські стосунки.

Мирослава, походивши по моріжку понад Берестовою, так і не наважилась увійти в воду — вона гидилася цієї степової річки, хоч Мирон намагався її переконати, що вода лише здається брудною, то в неї такий колір. Зрештою попросилися на чиєсь обійстя, де дерев’яний журавель зухвало цілився в небо, — господиня дозволила похлюпатися біля криниці, послуговуючись нагрітою на сонці водою, що стояла в бочці.

Власне, можна було їхати — відсвіжений Мирон не відчував утоми, а рани також не нагадували про себе.

Ще нестара господиня, що впустила їх на обійстя, до криниці, чимось нагадувала Клару — якось дивно затріпотіло Миронове серце, душа наповнилася загадковим почуттям, котре змусило Мирона Сидоровича запитати себе: а що це, власне, має означати?..

Мирон покликав Сергійка, щоб їхати Далі, але той почав рюмсати:

— Тату! Давай тут заночуємо. Тут так гарно!..

Хлопець видобув із-за пазухи очеретяну дудочку — мабуть, найперший музичний інструмент, який навів наших пращурів на думку, що коливання повітря можна використати так Само, як природні фарби: ними можна малювати.

Звуки дудочки були ніжні, але безладні — Сергійко не мав музичного слуху, як і його батьки. А проте його радості не було меж — він почував себе першовідкривачем.

— Ні, ти тільки поглянь! — кричав він батькові. — Це робиться ось так…

Складаним ножиком перетнув очеретину, зрізав шар дерев’янистої трубки, залишивши папірусну плівку, — і дудочка готова.

— Бачив? — допитувався він, мовби ніхто й ніколи цього не вмів. — Так просто!..

«Міська дитина», — засмучено подумав про нього Мирон.

Мирославі не подобалось це місце, але вона любила сина, тому її вдалося умовити. Коли споночіло, вона з Сергійком поклалася в машині, сидіння якої легко перетворити на широку канапу, а Мирон для себе влаштував намет із брезенту, котрим покривалася «Волга». Заснув не одразу — довго дослухався до сільських звуків; йому здавалося, що він зрештою повернувся додому. Це вже не відчуття, а знання: душа його землі і його народу була тут — не на столичному асфальті. Та коли б у Гриви запитали, чому він так думає, у відповідь дістали б лише похмуру мовчанку.

«Бремена шатки — береги шапки»…

Розділ шістнадцятий

Позаду лишилися Бахчисарай з ханським палацом, Севастополь, де земля ще й досі не перетравила в собі смертельне залізо — все те, що не могло вразити наших мандрівників, бо сприймалося як давно бачене, хоч насправді вони тут були вперше. А проте газети, книжки, кіножурнали так привчили їхню уяву до цих місць, що лишилося тільки перевіряти, які деталі відповідають дійсності, а які — ні, їх слід засвоювати в новому вигляді. Такого, що довелось оновлювати у внутрішньому баченні, було дуже мало.

Одначе відкриття сталося. Воно було таке несподіване, що Мирон Сидорович занімів від яскравості барв, від кам’яної, морської, небесної величі, яка поставала перед очима у своїй триєдності — так, як постає щось навдивовижу цільне, хоч ми добре бачимо: тут зіштовхуються протилежні стихії, зіштовхуються бурхливо, нещадно, безжалісно. Та, мабуть, щоб виникло щось неповторне, конче потрібне зіткнення протилежних стихій, оця могутня нещадність.

Відтак Мирон Сидорович пригадуватиме мить за миттю свою зустріч з прекрасним — як він, стомлений виснажливою їздою, бездумно, ні на що особливе не сподіваючись, проїхав попід сірим склепінням незугарної брами; проїхав за інерцією, як проїздив безліч залізобетонних халабуд, що всюди сіріють на трасах. І раптом загальмував так, мовби насичений яскравістю безмір загрожував катастрофою. Спершу всі вони мовчали, приголомшені панорамою, що відкрилася їхнім очам. Потім, припаркувавши машину до кам’яної лавочки, відполірованої людським одягом, почали потроху вростати в цей напрочуд одухотворений живопис — бо саме так насунеться на них картина, витворена неперевершеним художником — Природою: не як жива дійсність, а як щось намальоване, вирізьблене, розписане найяскравішими фарбами. І стане ясно, що Байдарські ворота кимось мудро споруджені саме заради ефекту раптовості — мовби тут доклали зусиль талановитий режисер і театральний художник: до природного додавалося щось відверто мистецьке.

Сергійко, задерши голову, оглядав сірувато-брунатне бескиддя, що, помережане прожилками гірських порід, круто здіймалося в обшир південного неба. Під білоперими хмаринками, що нагадували дорогу пряжу, плавав якийсь статечний птах, вишукуючи поживу серед гірських чагарників. Хто він, отой птах, — орел, кібець, шуліка? Хлопець хотів запитати в батька, але не було сил відірвати очі від дивовижно синього неба — такого прозоро-блаватного, яким воно буває лише над південними морями.

Мирослава, яку рідко вражали краєвиди, також була зачарована: відкинувши хустку, котрою захищалась від сонця, стежила, як по асфальтовому серпантину комахою сонечком повзла недоладна автомашина, схожа на мікроавтобус. Машина спускалася в приморське селище, яке залягло на зеленому мисі серед кипарисів, що вервечками збігали з гір до рухливої смужки прибою. Там, глибоко внизу, серед кипарисів були розкидані, мов дитячі іграшки, будинки якогось санаторію або державної дачі. Дивлячись на смарагдову рослинність, серед якої губилися дачні споруди, на мереживо прибою, схоже на шлейф занебесної красуні, на морський і небесний безмір, не можна не думати про ласкаву лагідність цього куточка природи, відгородженого від жорстокого світу гірськими скелями та незлостивою балаканиною хвиль.

Мирон Сидорович, відійшовши від машини, почув неголосну чоловічу розмову — вона долинала знизу, із кущів, що нависали над скелями. Схилившись над парапетом, помітив трьох чоловіків — одного літнього, сивобородого, і двох молодих, що, оглядаючи Форос (так називалося селище внизу), сумовито похитували головами. Вигляд у них був також сумовито-заклопотаний — і це аж ніяк не гармоніювало з райською тишею і красою місцевості, про яку вони розмовляли.

Невдовзі Грива почав вловлювати окремі фрази:

— На Капрі, звичайно, все це йому уявлялося інакше. А коли повернувся… Теж не одразу… Намагався не помічати… Та вже не помічати не міг…

Говорив сивобородий. Він був сухорлявий, підтягнутий. За спиною звисав похідний рюкзак, обличчя затінене крисатим капроновим капелюхом.

— Я гадаю, тут навіть краще, ніж в Італії. Там дуже людно, а тут спокій, тиша. Та й повітря для його хворих легенів таке як треба…

Докинув молодий:

— А коли це він сказав: «Якщо ворог не здається — його знищують?» На Капрі чи тут?

— Не пригадую. Та, мабуть, раніше, ніж вони знищили сина. Максим був не просто секретарем — то був друг, який знав кожну батькову думку. Натомість приставили свого…

— То ви гадаєте, що його також убили?

— Кажуть, він почав проситися назад, в Італію. Але його вже випустити не можна було. Бо він усе вже побачив…

Сивобородий зник за кущами, вслід за ним зникли також молоді. Згодом їхні постаті вирізьбилися на тлі блаватного неба — і мовби розтанули в просторі, лишивши в душі Мирона Сидоровича відчуття гіркоти. Як легко рай перетворити на пекло!..

Дорога повела вниз — до православного храму, що був споруджений на вирубаному серед скель майданчику. Враження було таке, ніби невидимий велетень, що стоїть по коліна в морській воді, підняв цей храм над головою і тримає його на кам’яній долоні — тримає так, щоб небо, сонце, зорі добре його бачили, бо під склепінням храму, не деінде, проростає і лине в простір Слово, що в’яже земну скороминущість з небесною вічністю.

У серці Мирона Сидоровича знов запанувала врочиста несуєтність, яка наповнює душу, коли людина наближається до храму. І навіть байдуже, який то храм — грецький Парфенон, стамбульська мечеть а чи оця православна церква, для якої так вдало обране місце. Сам зовнішній вигляд церкви в її гармонійному сусідстві з довколишньою природою — то вже була висока молитва.

Що виший злет, то страшніше падіння: над папертю висіла мовби лайном наквацьована вивіска: «Чебуречная». Це було справді щось бісівське. Гриві мимоволі згадалися рядки із «Божественної комедії» про бісів, чиї зади заміняли сурми.

— Тату, давай спинимось, — наполягав Сергій. — Їсти хочеться. Його підтримала Мирослава. Мирон подумав, що Сергійкові він міг би пояснити, чому не варт спинятися біля цієї чебуречної, а Мирославі цього пояснити не можна, бо не зрозуміє.

Припаркував машину поряд з іншою «Волгою», напханою туристським начинням, — і вони заглибилися в морок, що ліниво, безжиттєво ворушив демонічними крилами під облупленим склепінням храму, який багато десятиліть не ремонтувався. Храм освітлений так, щоб його можна було бачити лише внизу, де він був уже не храмом, а забігайлівкою.

Чебуреки були соковитими, смачними, але Мирон не міг позбутися думки, яка його гнітила: і оцей загиджений православний храм, і національна страва кримських татар, від яких тут тільки й лишилося що оці чебуреки, — все це громадилося в один блюзнірський букет, підібраний із сатанинською ретельністю заради приниження в людині всього справді людського. Грива помітив за сусіднім столиком вже немолоде подружжя шведів — час від часу вони обганяли його машину, відтак відставали, щось оглядаючи, й обганяли знову. Вони трималися дуже скромно, з виразу їхніх облич не можна було вгадати, про що вони шепочуться, копирсаючи виделками чебуреки, але ж Мирон Сидорович був певен: шведи думали про те, про що думав він, бо хіба може про це не думати цивілізована людина?..

— Ов-ва, яка зустріч! — розляглося за спиною Гриви зумисно бадьоре, навіть задерикувате. — Мирославо Яківно! Мироне Сидоровичу! Не питаю, яким вітром, — розумію, що північним. Чому ж це ми раніше не змовилися?..

То був Іван Копиця, що разом з дружиною й дітьми їхав також в Коктебель. Жінки швидко заприязнились, а Сергійко не квапився до зближення з дівчатками Копиці — рухливою першокласницею Танею і його ровесницею Оленкою. Тримався статечно, навіть зверхньо — мабуть, цього вимагало його сьогоденне уявлення про чоловічу гідність.

Грива й Копиця, вийшовши на майданчик, задивилися вниз — туди, де зміїлася асфальтова серпантина, що з’єднувала таємничий Форос із зовнішнім світом.

— Скажіть, будь ласка, — простодушно запитав Мирон Сидорович, — це тут по смерті сина жив Горький?

Копиця рвучко обернув до нього високого лоба, що переходив у лисину. В його погляді майнуло щось осудливе, мовби Мирон Сидорович виявив нетактовність. Відтак, зіпершись спиною на парапет, кивнув на занедбаний храм:

— Навіть турки відновлюють мозаїку константинопольської Софії. Євангелійні мозаїки цілковито розчищені від мусульманських нашарувань. До речі, мені пощастило побувати в цьому храмі…

І поет, не цікавлячись, чи слухає його співрозмовник, почав розповідати про свою подорож довкола Європи на теплоході «Победа». Гриві не лишалося нічого іншого як терпіти.

У Коктебель прибули надвечір. Море підступало майже до порога волошинського будинку, що був занедбаний майже так само, як православний храм, де вони обідали. У ветхому будинку доживала віку вдова поета, а довкола нього виросли нові корпуси, з яких долинало цокотіння друкарських машинок, — там народжувалися нові романи. Спершу привітна жінка повела кудись родину Копиці — і Мирон Сидорович був задоволений, що вони з поетом, як з усього видно, мали опинитися в різних корпусах. Грива не одразу збагнув, чим саме йому антипатичний Іван Копиця, а проте відповідь не забарилася: поет надто полюбляв земні блага, котрі йому діставалися не без принижень. Саме ота готовність до принижень і відштовхувала Мирона Сидоровича.

Розділ сімнадцятий

Мабуть, немає потреби в описі людей, котрі зустрічалися лише в їдальні, а відтак розходились по своїх кімнатах, — вони більше цікавили Мирославу Яківну, ніж нашого філософа. Мирослава перевдягалася тричі на день або й частіше, невдовзі вона заприязнилася з дружинами найбільш іменитих літераторів. Чоловіки також обдаровували її увагою — може, навіть з більшою щирістю, ніж жінки. Мирославі подобалося зображати світську даму, вона штовхала Мирона коліном, коли той брав виделку в праву руку, а про ножа взагалі забував.

Режим Будинку творчості спонукав Мирона Сидоровича до зосередженості, якої йому бракувало в Києві. Ще з позасвіття він виходив у відсвіжений нічною прохолодою простір, де море й гори були тільки чарівною декорацією, — відчуття безмежності не полишало його ні на хвилину, і то була одухотворена безмежність. Його не вразила «кам’яна хвороба», як інших, — він не вишукував серед ріні рідкісні камінці, котрі буцімто становили якусь вартість. Зате майже щоранку Мирон Сидорович виходив на побачення з Сонцем. Якби він почав розповідати про ті почуття, що переповнюють його у хвилини, коли полум’яний окраєць Сонця визирає із морських надр, ця розповідь, мабуть, видалася б лише стихійним виявом поетичних нахилів, чимось фантастично-метафоричним. Бо навіть поети не здатні уявити, що серед них живе людина (і зовсім не поет!), для котрої побачення з Сонцем така потаємна інтимність, яку, може, переживав лише Володимир Мономах, що так само вдосвіта виходив на побачення з нашою прекрасною зорею. І заповідав своїм синам зустрічати Сонце на ногах або в сідлі.

Приймаючи сонячні пологи, Мирон Сидорович молився так, як молилися всі сонцепоклонники, — Дух Сонця, проминаючи ratio, обгортав його душу чимось солодко-щемливим, що не потребувало точних знань; досить було відчуття, що душа твоя хлюпається, мов дитина в ночвах, у променевій купелі, насиченій духовними силами Батька. Все, чому його навчали, що він пізнавав із книг та незліченних лекцій, було зараз непотрібне. По суті, не існувало різниці поміж ним і його далеким пращуром, що ховав своє тіло у ведмежу шкуру, — для Небесного Батька всі земні знання нічого не варті — доволі солодкого щеміння твоєї душі, бо то є Любов. Вона, твоя Любов, сама все знає. І завжди знала — навіть тоді, коли ти ще не вмів користуватися вогнем. А той, хто знання розуму вважає вищими від її споконвічних знань, вилучає себе із сім’ї людської, щоб опинитися в родині білкових комп’ютерів.

Проте духовна Субстанція, що містить у собі наше невмируще «я», також у тисячоліттях набуває досвіду — саме в цьому й полягає сенс того, що ми називаємо земним життям. Наші душі нагадують бджіл, які розлітаються з пасіки Моносу, щоб згодом повернутися солодко обтяженими променистим медом пізнання. Та чи можна повернутися, не знаючи, де ж та пасіка?..

Саме про це й думав зараз Мирон Сидорович. І тут йому допомагало комп’ютерне знання — тобто те, що можна видобути із формул і обчислень. Люди й без цих знань, за допомогою самої інтуїції, давно виснували, що Сонце не є першоджерелом життя, — першоджерело слід бачити значно вище, а Сонце також дитина Космосу. В самій лише нашій Галактиці можна налічити близько ста мільярдів полум’яних дітей, а схожих на нашу галактик також мільярди.

Отож тоді, коли Мирон Сидорович молився на Сонце, душа його тягнулася туди, де, на його глибоке переконання, стояла одна із пасік Моносу. Найближча пасіка. Про Світову Монаду він поки що боявся навіть думати — то був грандіозний Тоталіт, куди можна сягнути душею лише тоді, коли ми обживемо центр Галактики. Саме в її центрі, не деінде, містилися щільники й сота, звідки душі-бджоли розліталися по всій Галактиці й куди згодом поверталися, збагачені медом пізнання.

Читач, звичайно, вже давно помітив, що Мирон Сидорович у своєму мисленні нагадував коня, котрого ганяють на корді — все по колу, по колу; і сьогодні, й завтра — аж доти, доки в тебе на душі не виступить мильна піна, мов на кінському крупі. В цьому розумінні Мирослава не помилялася — тут була певна ненормальність, якщо брати за норму обивательський прагматизм. Досліджуючи думання Гриви, ми й читача втягуємо в цю монотонність. Але в нас є надія, що шановний читач зуміє побачити монотонний плескіт духовних хвиль, — бо так само живе море і так само живе вічність. Грива духом своїм був настроєний на Природу — то чи міг він жити інакше, аніж усюди й завжди живе вона?..

Мирослава не звертала на нього уваги — вона швидко вросла в побілялітературний побут, їй було добре й без Мирона. Письменники на прогулянках уникали розмов про суто фахові справи — просто баляндрасили, як воно й годилося на пляжі. Чоловіки не скупилися на компліменти, серед них були справжні майстри цього вдячного жанру — отож Мирослава почувалася так, начебто вона ціле життя терлася серед літераторів та їхніх дружин.

І лише Сергійко час від часу відволікав батька від одноманітних роздумів, втягуючи його у свої ризиковані мандрівки. Мирон спершу сердився, як інколи сердиться Сергій, коли його мало не за чуба витягають з моря; та, видершись на узгір’я Карадагу, що своєю кам’яною статурою мовби розсував морські видноколи, був неабияк вдячний синові.

Одного разу Сергій втягнув батька в таку авантюру, яка боляче вразила гідність Мирона Сидоровича і змусила пригадати дитячий епізод, з котрого починається наш роман, — врятування незнайомого хлопчика на Грузовій. Там теж було каміння, була височінь, але не було гидкого почуття — чогось липкого, болотного, навіть помийного — того, що в людській мові називається страхом.

Сергій, переживаючи захоплення, котре Мирон Сидорович розумів і поділяв, видирався все вище й вище, по-хлоп’ячому спритно долаючи крутизну кам’яних виступів і розщелин. Мирон спершу не хотів спиняти, а відтак йому було страшно нагримати на хлопця — Сергій майже безперервно опинявся в становиську, коли один необережний рух може коштувати життя. Грива лаяв себе за легковажність, був щасливий, що їх зараз не бачить Мирослава, а сам незграбно, з тремтячими колінами, дерся услід за сином. І в якийсь мент йому зробилося так страшно (о ганьба: страшно за себе, не за сина!), що він і справді трохи не сповз із притрушеного сипучим піщаником крихітного майданчика в зелену безодню, де чатувала смерть. Грива навіть почав благати, щоб прийшов Грицько, його ангел-рятівник, але цього разу йому довелося шукати порятунку в синовій спритності: легкість, з якою хлопець долав майже смертельні перешкоди, ніби передалась Миронові. Вони таки спустилися на морський берег без особливих пригод, якщо казати про зовнішнє, а не про внутрішнє. Почуття страху, яке переживав Мирон, було для нього вельми тяжкою пригодою: досі він і гадки не мав, що здатний отак бридко тремтіти за власну шкуру. Намагався виправдати себе тим, що йому заважало фронтове поранення (він все-таки був інвалідом), але це пояснювало лише його незграбність — не сам страх. Добре, хоч Сергій не помітив, як дрижали його коліна, коли вони зійшли з Карадагу. Це й справді дуже добре, бо Мирон Сидорович не зміг би пережити такої ганьби.

Наступного ранку він розбудив Мирославу ще до схід сонця. Вона розсердилася спросоння, але він її так сьогодні любив, що навіть не помітив невдоволеного буркотіння. В підґрунті його настрою було каяття за вчорашнє, радість, що з Сергійком не сталося лиха, почуття провини перед матір’ю своєї дитини. Але Мирон цього не усвідомлював: він був ніжний, пережив справжню закоханість — і його настрій передався Мирославі. То був один з їхніх найщасливіших днів…

По обіді Миронові принесли листа від Жолудя.

«Дорогий Мироне Сидоровичу!

Я байдикую в лугах, мешкаю у відомій Вам мазанці — ходимо з батьком на щук. Чи бачили Ви коли-небудь, як ловлять топтухою? Ця снасть така ж стара, як рибальство на Дніпрі. Коли спадає повінь, в лугах залишається безліч невеличких озерець, які влітку пересихають. Очевидячки, риба, котра не встигла із них вигулькнути в Дніпро, має загинути. Здебільшого це щуки. Їх ми й підбираємо топтухою…

Роздумую про Ваш автореферат. Жовтий один примірник надіслав академікові Смородину. Сам Іван Корнійович задовольнився розмовою по телефону, а мене відрядив на квартиру академіка. Коротко перекажу його враження від Вашої гіпотези. Словом, я можу лише процитувати себе самого — із нашої розмови на горищі під час повені. Смородин висловив жаль, що поважний філософ опинився серед графоманів. Якби не Ваша докторська дисертація, котру академік прочитав раніше, він би не став морочитися з тим, що взагалі не заслуговує на увагу.

Я дозволив собі трохи посперечатися з академіком — написав на окремому аркуші формулу Сили Моносу й почав пояснювати, що її закономірне народження із надр світла і гравітації створює враження достовірності. Смородин, дивлячись на цю космологічну величину, запитав:

— Це багато чи мало?..

Мені стало ясно, що академік не перевитратив свого дорогоцінного часу на роздуми про Вашу працю. Боюсь, що так буде й надалі. Але ж Вам не варт занепадати духом — істина від того не перестає бути істиною, що вона лишається невизнаною. Гадаю, найдоцільніше радитися з самою Природою — вірити тому, що скаже вона, а не хтось із рецензентів.

Відповім на запитання, котре Ви поставили тоді на горищі: чому мені вдалося побачити Силу Моносу як синтез світла й гравітації?

Я давно шкребуся, мов кіт у двері, в ту потаємну браму, поза якою живе не видиме нами, але всемогутнє начало всього сущого: Субстанція. Ви знаєте, як я ставлюся до речей і навіть до планет: не вони є матерія — вони тільки породження матерії. Отже, вторинне — ідеї, Логос. Це схоже на платонізм, та що ж я мушу діяти, коли бачу світ саме так, не інакше?..

Зорі, планети, галактики — живе втілення всесвітньої інформації про глибинні властивості Субстанції. Через них — і тільки через них! — ми власним розумом здатні проникнути туди, де позачуттєвий ноумен у невидимих долонях ліпить світ феноменів. Коли ми, спинившись на березі моря, підіймаємо обточений хвилями черепашник, нам відкриваються сили, котрі надали йому округлої форми. І так само, дивлячись на зорі й планети, ми неминуче доходимо висновку: вона є у глибинах Всесвіту — ота Єдина Сила, котра всі без винятку небесні тіла (якщо не казати про астероїди, що, на мою думку, є залишками загиблої планети), формує в тому вигляді, в якому існує сама. Подірявлений монадою світовий простір (це Ваша, Ваша ідея!) тисне на монаду так, як асфальт тисне на шампіньйон, котрий його розсовує. З другого боку, шампіньйон володіє імпульсами зростання, котрі домірні силі зовнішнього тиснення. Якщо від шампіньйона перейти до монад, то кожна з них (навіть електронна!) живе під штамповочним пресом, ім’я котрому Всесвіт. Так, цілий Всесвіт зусібіч стискає монаду — і ніяк не менше! А вона своїм народженням розсовує Всесвіт. Може, саме цей процес і стоїть в основі розбігання галактик…

Якби Смородин все це зумів уявити так, як ми уявляємо, він би не відмахнувся зневажливо від Сили Моносу: адже й школяреві ясно, що та Сила, з якою світовий простір тисне на монаду, в кожному разі є сталою. І це така ж сама фізична реальність, як сформований нею Всесвіт!..

Під цим кутом зору я й почав розглядати загальну теорію відносності, бо мені було ясно, що Силу Моносу належить шукати саме в ній, не деінде. Я зосередив увагу на гравітаційному радіусі:

Rгр = 2GM/С2

Що в основі гравітації стоїть простір, ясно вже із цієї формули Ейнштейна: радіус зменшується відповідно до наростання гравітаційного потенціалу. Ньютонівська формула гравітаційного потенціалу виглядає так: V2 = GM / R.

Це майже та сама формула, що в Ейнштейна, але, по-перше, без двійки, а по-друге, гравітаційний потенціал у Ньютона не доведений до С2.

Я почав дошукуватись: звідки ж у формулі Ейнштейна взялася двійка? Невже вона існує в самій природі? А може, це є певна математична умовність, котра чомусь була потрібна авторові загальної теорії відносності?..

Те, що я виявив, мене вразило: виявляється, вся ейнштейнівська космологія базується на формулі, яка застосовується для гравітаційного радіуса, але вже без двійки:

Rкoсм. = GMкосм./C2 = 6,67  × 10-8 × 1056 / 9 × 1020 ≈ 1028 см. Ця подвійна бухгалтерія мені видалася сумнівною: така різниця може існувати лише в теоріях, але ж не в самій Природі! Я знайшов також судження визначних радянських фізиків, котрі вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла внаслідок непослідовності в розрахунках.[13] Це давало мені право позбутися двійки, яка вельми заважала.

Другий елемент, котрий я взявся досліджувати, — Ваша формула:

Це рівняння здається мені справжнім відкриттям, до того ж цілком неспростовним! Тільки лінощі думки заважають побачити, що вся маса небесного тіла перебуває в монаді. Отже, слід виснувати: маса є не що інше, як фізична субстанція монади. Я цілком поділяю Ваше твердження, що планета як фізична реальність для Всесвіту, не для нас, грішних, — це тільки сама монада. Я не забув оці Ваші слова: „Ми живемо на небесному тілі, не більшому від вишневої ягоди. Відлічувати радіус земної кулі від сфери (або навпаки: до сфери), де живемо ми, так само нелогічно, як від орбіти Місяця. Або й від Сонця. Тут зникають всі інші критерії, окрім того, що видають за об’єктивну реальність наші чуттєві рецептори. Це, власне, нічим не відрізняється від тієї очевидності, яка ставила Землю в центр Всесвіту, — так, не відрізняється, бо то є реальність суб’єктивна, але ж не об’єктивна…“

Схрестивши Вашу формулу з формулою, на якій заснована сучасна космологія, я й отримав той вираз для Сили Моносу, про який Ви мене питали. Даруйте, але я все ще не розумію, як Ви у своїх обчисленнях отримали цілком правильну її величину, не маючи цієї формули. Чомусь Ви тримаєте це в таємниці — але то Ваша справа.

До речі, поставивши Силу Моносу в центр інших сил, відомих сучасній фізиці, я почав отримувати рівняння, котрі…

Страшно про це згадувати в листі! Скажу на вухо, коли повернетесь до Києва.

А поки що вітайте Мирославу Яківну й Вашого майбутнього штангіста. Я за те, щоб київські автомобілісти наслідували Вас — їхали собі до моря, а не витолочували сінокоси в дніпровських лугах колесами „Волг“ і „Москвичів“. Саме від них доводиться батькові охороняти луги. Я йому допомагаю. І вже нажив собі ворогів серед вельми впливових людей. Але таке життя — що можна вдіяти? Тисну руку. Ваш Ю. Жолудь».

Розділ вісімнадцятий

Бозна, що саме сподобалося Мирославі в ранньому пробудженні — а чи відсвіжений нічною прохолодою світ, чи несподіваний приплив кохання, але вона тепер щодня вимагала, щоб Мирон будив її до схід сонця. Спершу вони просто підіймалися на кам’янисте узвишшя, щоб не проґавити врочисту мить, коли море подарує їм кусень полум’яного коржа (метафора Мирослави); а в наступні ранки сідали в човен, і Мирон веслував на схід — туди, де за десять-двадцять хвилин море перетвориться на мерехтливе полум’я. Те полум’я було лагідне, прохолодне — воно не обпікало, а лише сумирно гойдало човна, як мати гойдає колиску.

Мирон був щасливий, що в душі дружини задзвеніли струни, яких він раніше не помічав, — давно вже Мирослава не виявляла радості від спілкування з природою. Відчував, що й на нього вона дивиться мовби іншим оком — оком закоханої жінки.

Пружність води через весла передавалася м’язам — здавалося, море було продовженням його самого, а жінка, що сиділа на кормі зі щасливо усміхненим, запорошеним росою обличчям, була витвором сонячного полум’я; і все разом — сонце, море, вони з Мирославою — становило якусь таємничу цільність, мовби людство мало тільки зараз народитися і їм належало стати його прабатьками.

Рибальська снасть, яку Мирон кидав за борт, теж була первісною, прабатьківською — кілька гачків, захованих у яскраво-червоних пір’їнках. Свинцева кулька тягнули їх у тиху глибінь, на вказівному пальці лишалася ледь помітна петля від ліски. І то було все — так званий «самодур». Риба й справді мала бути дурною, щоб ловитися на отаку снасть. І все ж вона ловилася!..

Коли Мирон висмикував із води чималу ставриду, Мирослава тріпотіла майже так само, як спіймана рибина. Потім і сама кинула за борт виготовленого Мироном «самодура». А коли й на її пальчику засмикалась петля, вона мало не випала з човна від захоплення.

Одного разу вони повернулися з таким уловом, що увечері на свіжу рибу можна було запросити гостей. Хтось крикнув: «Гірко!» — і Мирон з Мирославою під дружний сміх кількох письменницьких пар змушені були цілуватися.

Тієї ночі вони мріяли про сестричку для Сергійка. З таким настроєм виїхали й до Києва.

На зворотному шляху їм випало знов заночувати під Красноградом, на березі Берестової. Сергій заснув у машині, а Мирон і Мирослава довго сиділи на дерев’яному помості, звідки вдень засмаглі, довгоногі підлітки стрибали у воду. Річка тепер здавалася ріднішою — мовби навіть здобула людську мову. Берестова переминала в собі зорі — буцім то був її споконвічний харч, без якого вона помре з голоду, як людина помирає без хліба.

Внизу, за мостом, горіло вогнище, котре час від часу вихлюпувало із темряви гнучкі постаті, — там сміялися і співали. Пісні теж були якось особливо рідні — вони супроводжували їх від перших дитячих кроків. І хоч їхали не з якихось далеких закордонів, а лише з Криму, враження було таке, ніби з чужини повернулися на батьківщину. А якщо за почуттям простежити пильніше, то виявиться: і Карадаг, і море, і яскравість кримських пейзажів — це все добре, але ж не довше, ніж на місяць. Вони були діти українського лісостепу — і саме тут почувались удома.

— Чомусь твоя мати давно в нас не була, — сказав Мирон, торкнувшись плеча Мирослави.

— Їй із сестрою краще.

У Мирона вже не було батьків. Мовчазна розмова з річкою, з рідним чорноземом, з піснею, що сотні років жила над сільськими вулицями, викликала в уяві образ сільської жінки, котра була матір’ю його дружини. І лише в ці хвилини він усвідомив, що вони з Мирославою дуже винні перед нею. Ось уже кілька років ні теща не приїздила до них, ні вони її не навідували. Мабуть, любити народ легше, ніж кожну людину зокрема, — люблячи народ, ти в ньому любиш себе самого, а в окремій людині мусиш бачити тільки її, не себе.

— Не завадило б нам з’їздити.

— Докторську захистиш — і поїдемо. Принаймні буде чим похвалитися.

Мирон знічено посміхнувся, але дружина не помітила його посмішки.

— Навіщо їй моя докторська?

— Якій же тещі не хочеться мати зятя-професора?

Мирослава пригорнулася до нього, він укрив її плечі піджаком. Наївне честолюбство дружини його потішило — було в її словах щось дитяче. Справді ж бо, це нічим не відрізнялося від бажання п’ятилітнього дівчатка мати кращу іграшку, ніж у її подружки.

— Мироне! — почув він із власних колін, на яких лежала голова Мирослави. — Ти не образишся на мене?..

— Про що ти?..

— Ні, раніше пообіцяй, що не образишся.

— Будь ласка, обіцяю.

Він подумав: не все можна пояснити Мирославі, але в неї завжди є перевага, бо вона мати. Накотилося почуття, котре виповнювало радістю: дружина, син — чого ще треба для щастя? То був ґрунт, на якому виросла й заколосилася його душа. Щось тривке, надійне, як підмурок у новій хаті. І хата не чиясь — вона належить йому, Миронові Гриві. Продовження роду, вростання у вічність…

Її шовковисте волосся лоскотало Миронові руки. Ось голова Мирослави підвелася з колін — дружина намагається зазирнути йому в очі, але там лише грає променевий зайчик від вогнища, яке горить за мостом.

— Скажи, що то було? Пригадуєш?..

Вона трохи відсторонилась від нього.

— Висловлюйся ясніше. Що ти маєш на увазі? — сказав Мирон сухувато, бо вже зрозумів, про що вона питала.

— Я ось про що, — заговорила Мирослава після деяких вагань. — Ти тоді вийшов із кабінету такий, що на тебе страшно було дивитися, І слова були якісь дивні… — Мабуть, за мостом кинули хмизу у вогнище: червоні одсвіти заграли на обличчі Мирослави. — Ти показував якусь формулу й казав… Невже не пам’ятаєш?.. Казав, що то формула Бога. Просто жах!..

Тепер вона мовчала, напружено чекаючи на відповідь. А Мирон думав ось про що: він так жодного разу й не поговорив з Мирославою про те, що нині становило сутність його особи. Вирішив наперед, що вона його не зрозуміє. Якби, скажімо, християнські проповідники, шануючи свою істину, замикалися в собі, чи мали б те, що нині називають християнською цивілізацією?

— Я тоді був надзвичайно збуджений. Не слід мені було так з тобою розмовляти. Сам винен.

— Хіба справа в тому, як ти розмовляв? Але формула Бога… Ти хоч пам’ятаєш ту формулу? Чи, може, ти просто пожартував?

Пауза тривала довго. Річка під їхніми ногами і далі пережовувала зорі — так уночі корова пережовує траву, якої напхалася впродовж дня. Нарешті Мирон запитав:

— Мирославо, твоя мати вірить у Бога?..

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ось що. Ми перше покоління, на якому увірвалася віра наших батьків. Нам по сорок років. Тепер обмізкуй таку арифметику: на одному боці — чотири десятиліття, на другому — вся людська історія.

— На нашому боці наука! — запально вигукнула Мирослава.

— Немає такої науки, люба, котра спроможна довести відсутність Бога. То була віра — не наука. Я маю на увазі гіпотезу про самозародження живих клітин у земних океанах. Нині біологи відтрутили цю гіпотезу як вельми наївну. По-дитячому наївну.

— А твоя формула?.. Ні, ти не думай, що я збираюся кпити з віруючих людей. Це все дуже складно. Але ж написати якісь магічні значки на папері… Потім стверджувати, що це Бог… Зрозумій: так здатний вчинити лише зарозумілий школяр. Або…

— Завершуй своє «або», — похмуро мовив Мирон.

— Ти мене зрозумів.

Йому уявилося, що він налягає на гальма — найперший рефлекс автомобіліста. Хоч як дивно, а саме цей рефлекс допоміг упоратися з гнівом, що підкотився клубком до горлянки.

— Я вже казав, — якомога спокійніше почав пояснювати Мирон, — що не повинен був так з тобою розмовляти. Треба було знайти інші слова. Ти здатна зараз вислухати?

— Спробую.

— Тоді слухай. Тут вся справа в тому, що доводиться переступати думкою через конкретні речі… Ті речі, які нас оточують… Словом, слід зануритись у глибину Субстанції. Я пишу це слово з великої літери, бо то є жива основа усього сущого. Хто не здатний абстрагуватися від системи образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів… хто вважає, що саме ці образи і є єдиносущий світ, той нічого не розуміє. Тобі ясно, про що я кажу?..

— Продовжуй, — глухо відгукнулася Мирослава.

— Фізика як наука багато може…

— Ще б пак!

— Так, багато. І все ж таки існує межа, поза якою відомі нам фізичні закони перестають діяти. А простір, у якому можлива дія, іще лишається. І не маленький простір! Скажімо, в центрі нашої Галактики такий простір… Його діаметр більший, ніж діаметр Сонячної системи. В межах цього простору звичні закони природи втрачають свої права. Фізика здатна вийти лише на його зовнішню оболонку, але переступити її, щоб заглибитись у надра монади…

— Як ти сказав?

— То є монада. Вона своєю силою розриває матеріальну тканину вакууму…

— Стривай, стривай! Як можна розривати те, чого немає?

— Благаю тебе: спробуй уявити вакуум як невидиму плоть. Ну, скажімо, на зразок асфальту. Шампіньйон росте, його головка збільшується — тоді асфальт…

Мирослава засміялася.

То що ж ти — весь міжзоряний простір заасфальтував? Жах!..

— Повторюю: не можна, люба, абсолютизувати систему образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів. Сам у собі вакуум — це плоть, тобто матерія. Розумієш?..

— Гаразд. Якось я про це читала. Це важко уявити, та якщо пишуть у журналах…

— Ну й слава Богу… Раз так, то я зможу пояснити суть своєї формули. То є Сила Моносу. Або ж Сила Монади… Ти, мабуть, розумієш: і щоб пробити асфальт, живий паросток мусить мати силу. Це неминуче. Оскільки сила опору всюди однакова, то й Сила Моносу також є сталою величиною.

— Монос — це що? Як ти його розумієш?..

Від слова «єдиний».

— То це ж Бог! — злякано вигукнула Мирослава.

— В перший мент це саме так і сприймається. Тому я тоді…

Мирослава рвучко підвелася.

— Одна розумна людина про тебе сказала: «Всі йдуть не в ногу — тільки він в ногу».

— Ця фельдфебельська премудрість для філософії не годиться.

Її постать на тлі нічного неба нагадувала силует, вирізаний із чорного паперу. Лише тепер Мирон помітив, що вогнище за мостом погасло.

— Хто ж та розумна людина? — запитав він, хоч добре розумів, кого вона мала на увазі.

— Не варто…

Там, де у хмарах кублився місяць, зяяв жовтуватий отвір — мовби увесь земний світ ховався в темній печері, а через той отвір можна видертися кудись в інший світ, сповнений манливої загадковості. Може, так воно й було насправді?

Мирон вирішив дещо уточнити.

— В атеїстичній пропаганді існує штамп, який формулюється так: «У Всесвіті ніде немає місця для Бога». Розумієш: ніде!.. А тут у нашій власній Галактиці з’являється простір, більший від Сонячної системи, про який нам відомо: звична фізика там кінчається…

Мирослава взяла його за рукав.

— Твої дослідження нікому не заважатимуть, якщо… якщо не позначаться на захисті докторської. Я гадаю, що костюм уже готовий. У літфондівській майстерні шиють дуже гарно. Ти помічав, у яких костюмах ходить Копиця? — Вона жартівливо скуйовдила йому волосся. — Де вже тобі!.. У ресторані також треба наперед домовитися. Що б ти робив, якби в тебе не було Мирослави?

Мирон зрозумів: він зовсім не здатний пояснити, що таке монада. Не здатний тому, що й сам не уявляє, в якому вигляді в ній існує життя. Поки що для нього найбільш переконливо виглядала формула Іоанна Богослова: «Світло, в якому немає жодної темряви». Раз там немає атомів — значить, немає речей. А немає речей — немає тіней. Рівно розлите Світло, насичене безмірними духовними силами…

Та це знов тільки віра, бо як можна довести, що галактична монада — не лише центр потужних енергій, а й центр потужного мислення. Мабуть, лише за аналогією: в центрі нашої планетної системи міститься джерело життя, котре ми називаємо Сонцем. І так само центр Галактики є джерелом життя — це неминуче.

— Пора спати, — сказала Мирослава. — Вже пізно.

Сонце не бере жодної участі у творенні життя на Землі — його монада захована так глибоко, що змушена жити лише сама в собі. Земне життя створене галактичною монадою. Поверхня Сонця — рефлектор, що кидає світло галактичної монади на Землю. Ні, не так, як поверхня Місяця, — все це відбувається інакше: коли відтинок дроту перетинає магнітне поле, в ньому з’являється струм. Чом же не повинна виникати енергія на поверхні Сонця, раз воно перетинає силові поля галактичної монади?..

— Спи, я ще трохи посиджу.

— Лягай, Мироне. Я ж бачу: ти стомлений. Треба відпочити перед дорогою. Щоб завтра нам бути в Києві.

Змовкли молоді голоси на околиці Краснограда. Погасли вікна, лише вуличні ліхтарі де-не-де проріджували темряву. Мирослава клацнула дверцятами автомашини й пригорнулася до Сергійка. Мирон заліз у свій намет, нап’ятий із брезенту, яким покривалася «Волга». Сон прийшов не одразу: відчуття було таке, ніби Київ чимось йому загрожував. Такого з Гривою раніше не траплялося — завжди повертався додому з певністю, що там був ґрунт, який ніколи не захитається під ногами. Зараз цієї певності не було — в серце закрадалась бентега.

Розділ дев’ятнадцятий

Жовтий підвівся назустріч Миронові Сидоровичу, потиснув руку. Вікно за його спиною було прочинене. Незважаючи на те, що директор розстебнув білу теніску, краплини поту проступали на щоках, на підборідді, на шиї. Подав Гриві тоненьку брошурку.

— Ваш автореферат.

Мирон Сидорович безтямно дивився на руку Жовтого, що тримала над столом крихітну брошурку. Автореферат? Хіба вони умовлялися, що він буде розмножений друком?..

— Не розумію, — спантеличено процідив крізь зуби Мирон Сидорович.

— Що ви не розумієте? На середину вересня призначено захист.

Нарешті Грива збагнув, що йдеться зовсім не про той автореферат, який він приготував для академіка Смородина, — Жовтий подавав офіційний документ (стислий виклад докторської), який перед захистом розсилався в бібліотеки вузів та інші установи. Колись він його склав, передав Кларі Петрівні та й забув про нього.

— Вигляд у вас курортний, — посміхнувся Іван Корнійович. — Нахапалися кримського сонця.

Треба було перекинутись кількома банальними фразами — так велів звичай. Мирон Сидорович запитав про здоров’я Катерини Трохимівни, а Жовтий про здоров’я Мирослави.

— А не можна трохи відкласти? — сам не тямлячи навіщо, запитав Грива.

Вузький проріз очей Івана Корнійовича іще повужчав — здавалося, очі зникли зовсім і ця людина втратила здатність щось бачити. А проте Жовтий бачив навіть глибоко приховане — він розумів, що то була нехіть, породжена збайдужінням до теми. Йому було також ясно, коли й чому збайдужів Грива до своєї докторської. І все ж захист повинен відбутися — майже так само, як пасажирський поїзд має прибути на станцію призначення. Наука планувалася, плани затверджувались — в них було все наперед обумовлено. Дарма що наукові дослідження не піддаються конвеєрним методам, — зовнішні атрибути для декого здатні замінити саму сутність науки. Жовтий не був би директором інституту, якби не вмів узгоджувати адміністративного, підзвітного з творчим, справді філософським.

Членкор вийшов із-за столу, сів у крісло навпроти Гриви.

— Що саме вас непокоїть, Мироне Сидоровичу? Всі вже знають вашу дисертацію. Та й вас також знають. І це, мабуть, найголовніше.

— Ні.

— Що — ні?..

— Найголовніше те, що я сам себе не знаю.

Жовтий торкнувся коліна співрозмовника — жест, може, й не вельми галантний, зате сповнений внутрішньої щирості.

— Мироне Сидоровичу! Звичайно, я вас розумію. Ви переросли свою дисертацію. Але ж те, в чому ви її переросли, іще не здобуло повної ясності. Чи не так? Тут потрібні роки й роки. Хіба захист докторської — то найвища вершина?..

— Вона вже мені чужа — ось у чому справа.

— Тоді, коли ви її писали, вона ж вам не була чужа?

— Можливо.

— Отож-бо! Підіб’ємо підсумок. Один етап завершено, другий розпочато… Найближче і найдорожче для нас те, чого ми ще не встигли завершиш. Хіба ж це тільки у вас? В кожної творчої людини. Але не можна знищувати завершеного! Його слід доводиш до пуття. А відтак хай собі лягає на полицю. Адже ж то шмат нашої біографії…

— Так. Але що робиш в тому разі, коли наступна праця заперечує попередню?

Жовтий поблажливо посміхнувся.

— Що робиш? Заперечувати! Саме в цьому й полягає закон заперечення заперечення. Кому ж це знати, як не нам з вами?..

Мирон Сидорович вийшов від директора з відчуттям внутрішньої роздвоєності: він і сам розумів, що захист скасувати не можна; але ж у глибині душі наростав протест проти директорської софістики. Адже, захищаючи дисертацію, Грива мусив стверджувати те, що нині заходить у цілковиту суперечність з його переконаннями, — по суті, лицеміриш, займатися пристосовництвом. З другого боку, Жовтий правий, коли каже, що його гіпотеза поки що не здобула повної ясності. Та й чи вона можлива — повна ясність? Щоб її здобути, треба стати Богом…

Якби в Києві було менше дерев, місто нагадувало б розжарену піч. Бруківка пашіла, асфальт, здавалося, ось-ось потягнеться за колесами. Кияни строкатими зграйками поспішали на Труханів острів — туди, де людська голизна сприймалася так само природно, як вона сприймається в африканському селі. Велика сила умовностей: на правому березі Дніпра парубка у вузеньких плавках, з доволі виразними опуклостями чоловічих ознак, затримає міліція і, може, навіть оштрафує; і в цей самий час на лівому березі сотні тисяч людей — чоловіків, жінок, підлітків довірливо віддавали своє майже голе тіло первісним силам природи, зовсім не соромлячись одне одного. Мовби правий і лівий дніпровські береги були окремими державами, де панували протилежні закони й моральні норми.

Мирон Сидорович піднявся в парк навпроти інституту, де «бюропатетики» інколи дискутували, не ризикуючи потрапити під осудливе глипання Степана Божка. Гриві хотілося погомоніти з Жолудем. І хоч він знав, що Юрко іще не повернувся з відпустки (отже, ловить щук прадавньою топтухою десь поміж лугових сінокосів), наперекір глуздові сподівався на приємну несподіванку.

Йшов повільно, вдихаючи запахи перегрітого листя. На посипаних піском алеях, серед лип і каштанів дихалося вільніше, ніж на забрукованому майдані. Поміж дерев на садовій лаві помітив жіночу постать, що схилилася над книжкою. Жінка сиділа спиною до нього, і лише тоді, коли Мирон Сидорович підійшов майже впритул, вона, оголивши в усмішці білі зуби, рвучко випросталась. То була Клара Петрівна.

Її усмішка якась знічена — мовби Клара почувалась винною. Кремова блузка із тоненького полотна їй вельми личила, підкреслюючи яскраву полум’яність волосся. Обличчя біло-матове, без найменших слідів смаглості. Можна було зробити висновок, що Клара не виїздила за місто, не відвідувала навіть труханівських пляжів.

— З поверненням, — все з тією ж зніченою усмішкою подала руку Гриві. — Тепер я знаю, що телепатія існує.

Він дивився на її бджолиний стан, думаючи про те, що так-таки нічого й не знає про її особисте життя. Вона перебувала в тому віці, коли дівочість не викликає шани. Звісно, якийсь досвід у неї був — у цьому Мирон Сидорович не сумнівався. Раптом захотілося дізнатися те, про що жінки розповідають лише близьким людям. Це його спершу здивувало, а відтак пригадав, що її образ не раз спливав у його пам’яті впродовж кримських мандрів.

— Телепатія? — механічно перепитав він. — Як же це вам вдалося в ній упевнитись?

— Я бачила, як ви вийшли з інституту. Куди ж він, думаю, зараз піде?.. І так мені захотілося, щоб ви прийшли сюди… Знаєте, мені навіть здалося, що я думкою скеровую ваші рухи. Ледве встигну подумати, як ви вже виконуєте. Навіть сама злякалася…

Він засміявся.

— А я помітив: ви тримаєтесь так, мовби нашкодили. Виявляється, ви займалися гіпнозом. Без попередньої домовленості з пацієнтом. Приблизно так, як вужиха гіпнотизує жабеня: воно опирається, але все одно скаче до неї.

— На жабеня ви не схожі. Може, якраз навпаки: ви — вуж, я — жабеня…

— Невже буває й так, щоб жабеня гіпнотизувало вужа?

Це був стан, коли думають одне, а говорять інше. Нарешті він сказав те, що справді відчував у ці хвилини:

— Дуже радий, що зустрів вас. Як почувається Юдіф Моріцівна?

Клара Петрівна одразу ж споважніла, як поважніє людина, наближаючись до церкви. Підняла книжку, що лежала на лаві, — то був «Доктор Фаустус» Томаса Манна.

— Я вчора розмовляла з нею по телефону. Вона зараз на Алтаї. Настрій у неї кепський. Тарас знову запив. Боюсь, Марія Іванівна не витримає, кине.

— Літаком чи поїздом? — запитав Мирон, добре розуміючи недоречність свого запитання. Він дивився в обличчя Клари, думаючи про те, що вперше бачить її неприховано засмученою. Йому здалося, що вона в цей мент якось поглибшала — так глибшає озеро, на яке насунулась тінь від хмари. Ховається мілина, воно робиться поспіль непрозорим — з берега вже не пізнати, де мілко, а де глибоко.

— Поїздом, звичайно. На літак місячної пенсії не вистачить.

Коли Клара перекладала книжку із руки в руку, з неї вислизнула поштова листівка і впала на добре утрамбований пісок. Як і годилося, Мирон Сидорович нагнувся, щоб її підняти. Нараз його рука буцімто заклякла, нерухомо повисиш над листівкою, — він був вражений тим, що було на ній зображено. Підняв, затримав перед очима. То було кольорове фото вази, що красувалася на дачі Андрія Даниловича. Тепер Грива пригадав, що вже бачив таку листівку, — бачив раніше, ніж познайомився з авторським оригіналом, котрому належало стояти не на дачі, а десь у музеї. Навіть на фото, яскравість кольорів якого була пригашена недосконалістю друку, із навмисне простакуватих форм (зрізаний кавун) проступала жива душа, зодягнена в золотаве сяйво. Мирон розумів, що ця небуденна річ існувала поки що в єдиному екземплярі. Але чому вона опинилась на дачі Андрія Даниловича?..

Помітивши простягнуту руку Клари, він узяв її за кінчики пальців, але листівки не повернув.

— Ви не могли б мені подарувати цю листівку?

— З радістю. Але ж там автограф. На звороті.

Перевернувши, побачив квапливим почерком накидані слова, яких він читати не став.

— Ніна Федорчук, художниця по склу. Моя подруга. Нещодавно її роботи виставлялися в Монреалі. Канадські журналісти захоплено про них писали. Ми з Ніною в одній школі вчилися. Для неї такою трагедією були окуляри…

— Ця ваза також виставлялася в Монреалі?

— Ні.

— Чому? В ній дивно поєднуються примітив і висока одухотвореність. Навіть важко пояснити, якими засобами це досягнуто.

— Її взяла одна впливова людина. Ніна не хоче називати прізвище. Взяла, щоб показати членам уряду. Там вона й присохла, сама тільки листівка залишилась.

— Чому ж художниця мовчить? — ховаючи обурення, похмуро запитав Мирон.

— Боїться… — Клара взяла листівку, поклала в книжку. — Автореферат я вже розіслала. Вас цікавлять відгуки?

— Що можна сказати на підставі реферату? — уникаючи розмови про свою докторську, відповів запитанням Мирон.

— Ви хіба забули, що в бібліотеці є два примірники вашої праці? Їх читають. Весь час на руках. Між іншим, у вас оригінальний стиль. Це майже всі відзначають.

— Стиль, — скрушно посміхнувся Мирон. — В науковій праці слід шукати не стилю.

— Чого ж?

— Істини.

Настрій у Мирона був украй зіпсований. В його уяві промайнули картини труханівських пляжів — і вони з Кларою на пляжі, але ж відтак здалося це видиво легковажним, він навіть лайнув себе в душі за думку, що Клара здатна погодитись на таку авантюру. З педантичною галантністю провів її додому; хоч нібито й помітив, що Кларі зовсім не хотілося вирушати за казенний паркан, поза котрим ховався її будинок, але ж з підкресленою ввічливістю попрощався. Уже підіймаючись по сходах до власних дверей, подумав, що тримався з Кларою пришелепувато, — навіть закортіло повернутися, щоб пояснити: це, мовляв, винна ота листівка, що випала з книжки. Та в наступну мить він уже входив до свого кабінету, де завжди панував зразковий лад.

Мирослава зустріла його словами:

— Ти дуже доречно повернувся. Нас запросили на чай.

Вона була вбрана в легку білу сукню, кожна волосинка в її зачісці знала своє місце, з художньою довершеністю віднайдене перукарем.

Миронові не треба пояснювати, хто саме запросив на чай, — звісно, Андрій Данилович. Гриві належало б поцінувати, що Андрій Данилович за такої спекоти лишився в місті, аби відзначити їхнє повернення з Криму (Мирон розумів: саме ці слова муляли язик Мирославі), але несподівано для себе процідив крізь зуби:

— Мені остогидли ці чаювання.

Мирослава спершу силувано посміхнулася, буцімто намагаючись цей зухвалий вибрик звести до жарту, та вже за мить посмішка розтанула на її обличчі, мов березнева сніжинка, і натомість з’явилася добре виважена суворість, як буває тоді, коли іменем республіки оголошується вирок. Вона добре знала цей вираз свого обличчя — він був майстерно сформований протягом цілого десятиліття.

— Досі ти нібито вмів себе контролювати. Який тебе ґедзь ужалив? Просто жах!..

Мирон незворушно перегортав випадково залишений на письмовому столі том енциклопедії. Вибачливо промовив:

— Мене гнітить спека. Не ображайся, я трохи відпочину. Йди сама. Може, я надійду пізніше.

Остання репліка спантеличила Мирославу. Вона застигла в дверях кабінету з напіввідкритим ротом — в ній боролися суперечливі почуття. Це буцімто й добре, що чоловік так легко відпускає її саму, — значить, не здогадується про справжні стосунки поміж нею і Андрієм Даниловичем; з другого боку — чому його так роздратувало оте запрошення? Вирішивши про це помізкувати на дозвіллі, Мирослава вдала, що вона вельми засмучена, — їй, мовляв, не хочеться йти самій, але вимушена.

Тим часом Мирон Сидирович, прийнявши прохолодний душ, вирушив до університетського Ботанічного саду. Матові кулі обабіч алей уже світилися, але їхнє світло іще не здобуло влади. Там і там попід деревами на лавах сиділи літні люди — пенсіонер, що, тримаючи повідець в руці, закохано милується своїм пуделем, у якого вуха скидаються на зів’ялі лопухи; бабуся в допотопних окулярах, грубо спаяних на переніссі; старий бібліофіл, що намагається дочитати книгу, але ні сонячне світло, ні світло ліхтарів уже неспроможне його задовольнити.

Несподівано на повороті алеї Мирон Сидорович майже наштовхнувся на академіка Смородина. Це також був літній чоловік, проте його вік визначити нелегко. В бороді переважали сиві пасма, але й чорні іще не вивелись. Зате розвихрена шапка густого волосся здавалася чорною, без жодної сивої волосинки. Постава пряма, хода впевнена, сягниста — з усього видно, що ця людина поки що не скаржиться на здоров’я. А проте Мирон Сидорович знав, що академік минулого року відсвяткував своє сімдесятиліття.

Смородин упізнав Гриву, на його обличчі промайнув вираз невдоволення. Мирон зрозумів це так: ось, мовляв, нарешті улучив вільну хвилину, щоб подихати свіжим повітрям, а нечиста підсунула цього графомана. Філософ, розкланявшись, заспішив у бокову алею, але Смородин зупинив його словами:

— Я обов’язково прийду на ваш захист. Ваша докторська мені сподобалась. А другий ваш реферат… Стосовно Сили Моносу… Ви що — поспішаєте?..

— Ні. Але мені здалося, що вам хочеться побути наодинці. Академік усміхнувся, довкола очей зібралися складки — мовби їх штучно нагромаджено невправним різцем.

— Ви майже вгадали. Якби не настирливий молодик із вашого інституту… — Лише зараз Грива помітив, що академік задихається і через те розмовляє уламками фраз. — Він так захищав вашу гіпотезу… Саме тому мені й хотілося з вами… Скажіть, що ви розумієте під Силою Моносу?

Мирон Сидорович подумав, що було б вельми доречно обернути в свою віру цього маститого вченого. Заговорив обережно, з готовністю одразу ж увірвати мову, якщо помітить, що Смородин слухає неуважно.

— Найвища сила Всесвіту як Суб’єкта. Стала величина, що народжується…

— Я помітив, із чого вона народжується. У вас є елементарне вміння конструювати формули… Саме конструювати… Та чи можете ви довести… Так, так. Чи можете ви довести, що більшої сили у Всесвіті не існує? Ви мені пропонуєте… Пропонуєте прийняти це на віру. Але ж фізика — не релігія, в ній ніщо не приймається на віру. У фізиці головним суддею виступає експеримент.

— Скажіть, у мене є право чогось вимагати? — запитав Мирон Сидорович.

— А саме?

— Я вимагаю одного: щоб мої опоненти поставили дослід, який спростовує Силу Моносу.

Смородин зареготав — заразливо, молодо. Він уже не задихався. У Гриви склалось враження, що за мить до їхньої зустрічі академік пробіг певну дистанцію — цим тепер займаються навіть літні люди.

— Ха-ха-ха! То, може, ви змусите фізиків спростувати кожен фантастичний твір?.. Ні, добродію. Експеримент належить поставити вам. Ще й багато разів повторити, щоб колеги переконалися: тут немає помилки. — Смородин зупинився, зичливо заглянув у вічі співрозмовника: — Гаразд. Припустимо, що я вам повірив, — більшої сили у Всесвіті не існує. Ну то й що? Що ви хочете цим сказати?..

— Це породжує зовсім іншу модель Всесвіту. Простір виглядає не континуально, а дискретно. Він нагадує бджолиний щільник. Чарунки заповнені якісно відмінною сутністю…

— Від чого відмінною? — запитав академік.

— Від усього, що досі вивчала фізика. По суті, фізика завершується на зовнішній оболонці монади. Там, де гравітаційний потенціал зливається зі швидкістю світла.

— Монада? Це з якої опери?..

— Окрім монад, у світі взагалі нічого немає. Монади і простір, який вони собою дірявлять. Дірявлять і розсовують, щоб утвердити в ньому самих себе. Слабкіші монади групуються довкола потужніших — і тоді виникають небесні тіла. Кожна монада — це іскорка життя. Навіть електронна монада. Але ж Плазма, Що Мислить… По-справжньому така можливість виникає лише на галактичному рівні. Бо навіть сонячна монада жахливо стиснута, рівень свободи в неї мізерний…

— А в галактичної?

— Густина в галактичній монаді така мала, що її можна порівняти з густиною земної стратосфери. Отже, істоти, що живуть у галактичній монаді, мають необмежену свободу. Це є передумова будь-якої творчості. І через те галактична Плазма, Що Мислить, є справжнім творцем земного життя. Та й не лише земного…

Грива так захопився, що не одразу помітив, як мінявся вираз обличчя в його опонента. Смородин заступив йому шлях, наче боявся, що Грива може втекти. Широко розставивши ноги, він дивився на філософа, не кліпаючи повіками, буцімто очі й зморшки довкола них справді були вирізьблені із липового кореневища.

— Слухайте, добродію, — нарешті спромігся вимовити академік. — Як ви собі уявляєте фізику?

— Як?.. Залізнична колія, що веде до станції призначення, котра називається так, як і дві тисячі років тому: ме-та-фі-зи-ка.

В наступну мить Мирон Сидорович пошкодував, що в нього вихопилася оця фраза, але було вже пізно.

— Я так і знав, — похмуро, без будь-якого подиву вимовив Смородин. — Невже ви сподіваєтесь оці свої міркування оприлюднити? Зрозумійте мене правильно: я за те, щоб кожна людина мала змогу вільно висловитись. Але ж сьогодні… — Він безнадійно махнув рукою. — Не раджу й починати цю розмову. Ну, мені пора.

За хвилину його постать розтанула в сутінках. Мирон Сидорович ступив кілька кроків йому навздогін, мовби хотів сказати щось вельми важливе, а відтак зупинився, постояв у задумі й неквапно рушив додому.

У Володимирському соборі співав хор. Мирон Сидорович статечно пройшов крізь браму й, несучи на обличчі соборне світло, наблизився до вівтаря. Тут було добре видно внутрішні обриси склепіння, що за формою нагадувало зрізану кулю. Там містилася найвища сфера собору — найвища не лише за рівнем, але й за духовним значенням: звідти, із центру сфери, дивилося на землян обличчя Ісуса Христа.

Солодко було в душі Гриви, коли він наближався до свого будинку: галактична монада відкинула геть таємниче покривало — саме так вона має виглядати. Саме так, не інакше!..

Розділ двадцятий

Наприкінці канікул Мирон майже щодня брав Сергійка в автопрогулянки — мовби йому до серця шкреблось передчуття, яке підказувало: невдовзі пропаде мить, коли захочеш дотягнутися до сина, щоб теплою батьківською рукою скуйовдити йому їжакувате волосся, перекинутись незначним словом, котре в синівських споминах обростає щемливим змістом, — захочеш, але не зможеш: поміж ним і тобою виросте гуркіт вулиць, міст, залізниць — півсвіту проляже поміж ним і тобою…

Вони виїздили в дніпровську заплаву, де з лелекою здибатися легше, ніж з людиною, — там зеленів отой безпечний простір, серед якого можна й підліткові довірити кермо «Волги». Спершу Мирон сідав поруч, щоб контролювати юного автомобіліста, але, пересвідчившись, що хлопець уже опанував водійський мінімум, вийшов із машини й нервово тюпачив під осокором, наглядаючи, як голуба металева комаха долає лугові ярки, грузькі западини поміж озерами, набирає і збавляє швидкість. З подивом помічав, що його власні м’язи продовжують кермувати автомашиною, мовби остерігаючи сина, щоб ненароком не збив дурнувату телицю або не заїхав до вкритого лататтям озера.

Але то був марний острах — тут, серед лугів, за Сергійка можна не боятися. На шосе йому поки що вискакувати рано, але й там він почувався б значно упевненіше, ніж Мирослава з її «законними» правами.

Сергійко зупинив машину під скиртою сіна — неподалік від батька. Вони посідали на траву, вдихаючи запахи нагрітого сонцем кізяка, обчухраної телятами лози та зіпрілого сіна, — рідко траплялося, щоб сіно не погноїли раніше, ніж складуть у скирти.

— Тату, бачиш Київ?

Мирон, напружуючи зір, задивився туди, куди показував Сергій. Обриси печерської дзвіниці були ледь позначені на тлі сивого неба — мовби легенько надмухані луговим вітерцем. Від далеких хмар, що висіли над київськими горами, дзвіниця відрізнялася лише формою — було видно, що принаймні одна хмаринка належить не природі, вона сформована людськими руками.

— Тату, а чому ти в собор ходиш?

— Коли це ти бачив, що я в собор заходив?

— Бачив. Навіть двічі.

Після деяких вагань Мирон відповів:

— У Володимирському соборі ще й досі збереглися розписи Васнецова. Пригадуєш «Трьох богатирів»?

— Хіба це для собору? — здивувався хлопець.

— Ні, я цього не сказав.

— Я теж заходив.

— До собору?

— Так. — Хлопець замислився, гризучи стебельце трави. — Все це якось дивно: хто вірить, хто не вірить. Чому це так?..

Мирон пригадав себе в Сергійковому віці. Саме тоді й відбувався трагічний злам у духовному житті суспільства: з церковних бань скидали хрести, рубали вівтарі, палили ікони. Батюшки кудись зникали, а куди саме, стало відомо лише нещодавно. Може, дорослі й знали, де діваються люди в довгополих рясах, та не казали дітям.

Мирон, як і більшість кирпатих грамотіїв, у яких полотняні штанці були заляпані бузиновим чорнилом, рано навчився поглядати зверхньо на своїх темних батьків, котрі не вміли навіть нашкрябати заяви до сільради — просили дітей. Справді, що вони можуть знати? Знають учителі, бо якби не знали, їм би не дозволили навчати. А вчителі кажуть: Бога немає — є природа.

І досі пам’ятає Мирон, як відповіла йому неписьменна мати на оте доведене до абсурду протиставлення. Вона мовила:

— Ну, якщо так… Тоді природа — Бог.

Це було сказано поміж іншим — як щось таке, що само собою зрозуміле. Мати, звичайно, не надала своїм словам філософської ваги, не побачила в них якоїсь особливої мудрості — просто вони вихлюпнулись із її селянського досвіду, що круто замішаний на щоденному творенні живого.

Сьогодні він пригадує не лише слова — пам’ять воскресила кожну деталь краєвиду, що більше ніколи таким не буде, як був тоді: всенька земля нині там забудована казенними стінами й сірими дахами, геть-чисто все завіяно чорною шахтною порохнею. Мирон пригадує навіть місце, де вони стояли, коли мати мовила оті святі слова, — стояли біля викладеної із дикого каміння загорожі, що відмежовувала їхню садибу від скелястої дороги, яка вела із поля в село. Дорога була крута — коли возили гарбами снопи або сіно, на задні колеса прилаштовували важкі залізні гальма.

Любовно оглядаючи сина, Мирон подумав, що саме в його віці найміцніше вкарбовуються в пам’ять світоглядні істини, — і йому забагнулося знайти для Сергійка такі слова, які знайшла колись неписьменна мати; такі, щоб і через півстоліття не загубилися — жили собі, причаївшись у якійсь потаємній клітині мозку, а відтак у критичній ситуації (бо хіба в Сергія таких не буде?) випурхнули з неї, щоб розростися до цілої людської сутності. Справді ж бо, все, що досі пізнав Мирон, — усе, що дали йому книжки, безсонні ночі й навіть отой вогонь, що упав з неба на його мозок, — вміщалося в стислій материнській формулі. Зі сльозами на очах він думав про небіжчицю, і йому до болю в серці хотілося, щоб син колись так само думав про нього. А проте Мирон Сидорович так і не знайшов потрібних слів — бо й сам не знав, як узгодити обличчя Ісуса Христа, що в його уяві розросталося до масштабів галактичної монади (отже, більше, ніж здатна вмістити Сонячна система!), й недвозначні закони природи, котрі піддавалися простим математичним обрахункам.

Нарешті знайшлося щось приблизне — Мирон Сидорович, поклавши руку синові на плече, заговорив:

— Я помічав, ти інколи переглядаєш книжки в моєму кабінеті…

— Хіба не можна?..

— Не про це мова. Ніколи не розгортав том Сковороди?

— Знаю. Він у тебе стоїть поміж Спінозою і…

— Джордано Бруно, — підказав батько.

— Так. Я пробував читати, але… — Сергій лукаво посміхнувся, і в самій його посмішці можна було побачити, що хлопець уже дещо тямить. — Вальтер Скотт мені дається легше.

Мирон Сидорович помовчав, добираючи слова, але сказав без особливого добору:

— Розумію. Прошу тебе запам’ятати оцю нашу розмову. Доростеш і до Сковороди. А коли доростеш, знайдеш у нього відповідь на всі свої запитання.

— І про Бога? — якось насторожено перепитав Сергій, мовби в самому запитанні ховалася небезпека.

— Так, і про Бога. — А після паузи Мирон Сидорович додав: — Є природа видима і Природа невидима. Бог — то є невидима Природа. Так навчає Григорій Савич.

— Я гадаю, що краще сказати не можна.

Грива крадькома спостерігав, як мінявся вираз обличчя у сина, — спершу воно зробилося надміру поважним, відтак очі почали бігати по небу, наглядаючи за ластівками, що кидали власне тільце зі швидкістю блискавки; з неба погляд хлопця опустився на землю — то він завмирав на довірливому лелеці, що на своїх високих хідляках статечно обмірював заболочений берег озера, то поспішав навздогінці за метеликом, що нагадував дві трояндові пелюстки, які, спарувавшись, несподівано дістали снагу незалежно жити й літати.

Миронові видалось, що хлопець прицілюється і прицінюється, ніби питаючи: а як ти, світе, маєш виглядати, коли до тебе прикласти оте, що сказав батько?..

Грива більше не повертався до цієї теми: хліб випікається не із дріжджів — їх кидають малу дрібку, аби почалось бродіння.

Наступного тижня сім’я Гриви жила наближенням події, котра мала докорінно змінити її громадський статус і побут: що там не кажіть, а доктор філософії — це, даруйте, не батрак на академічній ниві. Це постать, яку далеко видно. Мирослава вже мріяла про статті в центральних газетах, підписані повним науковим титулом її чоловіка. І хоч вона знала, що Мирон не любив, коли йому телефонували із редакцій, щоб замовити статтю (здебільшого відмовляв), але ж була певна: стане доктором — центральним не відмовлятиме. Вона вже нагромадила доволі аргументів, щоб його умовити.

Костюм вийшов на славу — справжній смокінг. Комірець сорочки, манжети, краватка — все це входило в коло турбот, якими жила дружина, а Мирон лише посувався за інерцією. Він вимушений погодитися на захист — вимушений силою обставин. Може, і є сенс у тому, що каже Жовтий: що крутіші сходи, які ми долаємо, то надійніше треба зафіксовувати сходинки, які лишилися позаду, бо то є етапи нашого життя. Захист докторської — риска під минулим. Адже ж ти не фальшивив, коли працював над дисертацією, — то була твоя вчорашня інтелектуальна стеля…

Мирон чув інший голос у собі, він кликав зазирнути глибше у власну душу — чи немає там протесту проти того, що тобі доведеться захищати? Протест, звичайно, був. Але ж софістика — предмет заразливий: хто з нас має право похвалитися, що ніколи не хапався за неї, мов за рятівне коло?

Грива іще в Криму вирішив: слід обговорити всі «за» і «проти» з Юрком — раз вони однодумці, то в кого ж іще шукати поради, як не в нього? Жолудь попросив добу на роздуми. Вийшов на роботу з червоними від безсоння очима й, запросивши Гриву на алею «бюропатетиків», сказав:

— Якби ви були одинаком… Ну, так, як оце я… Тоді б я вам порадив відмовитись від захисту. Але ж у вас дружина, син. Тут не розгуляєшся… Ви ж, мабуть, розумієте, що ваші нові ідеї сім’ю хлібом не нагодують.

— Окрім того, знаєте, що я думаю? Ось що: надмірна прямолінійність ніколи не свідчила про гнучкий розум. Якщо хочеш, щоб твоя справа перемогла… Хай не сьогодні, хай завтра, позавтра… Треба бути не лише вченим, а й дипломатом. Це також наука.

Мабуть, Юркові нелегко було вигойдати в собі цей компроміс — він червонів, затинався на словах і намагався не дивитися в очі старшого колеги. Грива був певен, що в душі Жолудь його благає: «Знайди в собі мужність відмовитися».

Увечері завітав Андрій Данилович. Він не міг не помітити, що Грива чомусь почав його уникати, але знехтував цим — мабуть, вирішив, що оці нюанси їхніх стосунків зараз не відіграють істотної ролі. Він був зодягнений так, що хоч цієї хвилини можна вирушити на дипломатичний прийом: у бездоганно пошитій темно-сірій парі із добрячого заморського матеріалу — вона надавала його кощавій постаті статечності, за якою вгадується звичка проголошувати вказівки. Грива, дивлячись на гостя, подумав: «А чи коли-небудь, чоловіче, тебе відвідав сумнів щодо власного призначення в цьому світі?..»

Андрій Данилович найбанальніші фрази умів виголосити так, що вони одразу ж набирали державної ваги. Ось він і зараз почав казати те, без чого цілком вільно можна було обійтися:

— Прошу вас повірити: я давно чекаю цього знаменного дня. Хто-хто, а ви маєте повне право на чільне місце в радянській науці. Ветеран війни, комуніст з двадцятилітнім стажем — це далеко не абищиця! Про вас найкращої думки і в інституті, і в райкомі. — Він кахикнув, ніби озираючи себе збоку. — Ми також високої думки про ваші заслуги. Я вам ніколи цього не казав, але сьогодні доречно сказати.

Мирон був задоволений, що тут не трапилось Мирослави, — вона б, мабуть, постаралася влаштувати бурхливі оплески.

В день захисту Мирон прокинувся без радості, яка майже щоранку супроводжувала його пробудження. Він з надією підвів очі до картини, що висіла над його диваном, — Марія Магдалина в молитовному екстазі. В її обличчі було щось від молодої Миронової матері — і саме це завше давало йому наснагу. Але сьогодні йому б краще не бачити цього обличчя — воно буцімто питало материнськими вустами: «Чи в твоїй душі є місце для святинь?..»

Нині пам’ять його висунула на перше місце філософську формулу, яку він отримав від матері: якщо життя породила Природа, тоді Природа — Бог. Від Піфагора до Спінози й Сковороди просувалася ця нехитра, але вельми надійна формула. Вона не потребувала, щоб її хтось відкривав, — йшла через віки разом з людиною і в людині як духовна сутність кожного «я». Саме тому так просто, не претендуючи на ореол мудрості, мовила ці слова його неписьменна матуся — мовила сама від себе, бо ніхто й ніде її цього навчити не міг: адже ж це було однаково чужим і для попа, і для шкільного вчителя.

Мирон дивився у великі й напрочуд живі очі Магдалини. На якусь мить йому здалося, що в її обличчі з’явився вираз осуду. Так, вона знає, що він сьогодні має намір відступитися від материнської істини, — хай на короткий час, аби зміцнити ґрунт під ногами. Вона це знає — не може не знати. І Миронові забагнулося стати перед нею на коліна, як це впродовж тисячоліть робили пращури, і, по-синівському колінкуючи, сказати: «Мамо, простіть мені слабкість мою — я це роблю заради вашого онука, роблю тимчасово». Та він не став на коліна — чомусь це видалось йому неприродним, хоч ніколи таким не здавалося у віках попередніх. А відтак упала на мозок жорстока гадка: «Не обдурюй ні себе, ні інших — зрада тимчасовою не буває…»

Розділ двадцять перший

Захист було призначено в конференц-залі — приміщенні хоч і сіренькому, зате просторому. Коли Мирон Сидорович в парадному костюмі, з поважною текою під пахвою наблизився до залу, там уже зібралося чимало молоді — то були здебільшого відвідувачі дискусійного клубу «Гаківниця». Клара Петрівна сиділа за своїм секретарським столиком біля вікна — їй належало вести протокол. Вона так засяяла, побачивши Гриву, що це можна було б вважати недоречним, якби комусь спало на думку пояснювати сяйво на її обличчі появою дисертанта. А проте Мирослави тут поки що не було — вирушивши з дому разом із чоловіком, вона збочила до ресторану, щоб самій простежити, як прибрано малий зал, та скуштувати страв, котрими мали частувати гостей.

Ось уже почали надходити люди, увінчані високими науковими званнями. Академік Смородин скромно забився в куток — після зустріті в Ботанічному саду він не ждав нічого доброго від цього захисту. Іван Корнійович почувався господарем — зустрічав гостей, не забув навіть запитати в Гриви, чи прийде Мирослава Яківна. А тим часом придивлявся до дисертанта, намагаючись промацати його внутрішні пружини, — чи цей чолов’яга зуміє виконати роль у спектаклі? Бо нічим, окрім спектаклю, Жовтий цей захист не вважав. Йому не сподобалося, як тримався Грива: було в його манерах і виразові обличчя щось напружене й штучне — те, чого така щира, відверта душа довго витримати неспроможна. Це лякало директора — він запросив Мирона Сидоровича до свого кабінету.

— Ну, як ся маєте? — запитав підбадьорливо, торкнувшись пітної руки Мирона. — Іду на ви? О-о, не нам з вами боятися баталій. Хто пройшов війну…

— Не те, Іване Корнійовичу, не те! Там було все ясно.

— А тут?..

— Ми так багато про це говорили, що повторюватись не варто… Спробую. Не знаю, що в мене вийде. Постараюся в межах реферату бути на рівні.

— А більше й не треба. Оперуйте звичними загальниками — це завжди виручає.

Якби Грива не знав, з ким він зараз розмовляє, то назвав би Жовтого пристосуванцем чи навіть циніком. Але ж він читав його друковані твори і кожного разу дивувався, як вдалося Іванові Корнійовичу обвести круг пальця людей, від яких залежала доля твору: хто-хто, а Жовтий умів і доводити до друку те, що в інших засуджувалось як шкідлива писанина. Мабуть, рівень його праць був такий, що вульгаризатори просто мовкли. Коли вони підсіли до журнального столика, Жовтий повторив свій не вельми естетичний жест — поклав руку на коліно співрозмовника. Але Грива розумів, що за цим жестом ховалися справді-таки дружні почуття — і в його серці розлилося несподіване тепло.

— Будьте ж ви філософом у житті — не лише у своїх творах. Держави, які виникають на ідеологічних підвалинах… — Жовтий увірвав цю фразу, натомість сказав інше: — Споконвіку так було: кесарю — кесареве, Богові — Боже…

Може б, так воно й сталося, як розраховував Жовтий: ніхто в залі не сподівався на щось більше, ніж викладено в авторефераті. Отож Гриві лишалося завченими словами повторити з кафедри свій реферат — та й по тому. Далі почалися б виступи колег, а вони мали бути сприятливі.

Грива розпочав доволі бадьоро. Щоправда, Жовтий помічав: для цього Миронові Сидоровичу довелося так напружити нерви, що здавалося: ось-ось порветься якась струна, мов на розшарпаній скрипці.

Жовтий знав: людині, яка носить у собі щось істотне, оперувати шаблонними фразами набагато важче, ніж порожнім балакунам та духовно девальвованим пристосуванцям. Бо той, хто має якісь поважні ідеї, передовсім шанує Слово. Якби йому раптом забагнулося сипати бездумні словеса, мов дитина пересипає пісок на пляжі, у нього це просто б не вийшло. А щоб вийшло, такій людині належить виконати психічну роботу стократ важчу, ніж виклад якихось нетривіальних ідей — виклад, що згодом міг би стати значною подією в науці.

Жовтий це розумів і тому боявся за Гриву. Як показали наступні хвилини, боявся не марно: Мирон Сидорович збився з тону одразу ж після того, як фоторепортер блимнув своєю зухвалою бліцлампою. Враження було таке, буцімто з-під Гриви висмикнули дошку, на котрій він стояв, і тепер йому доводиться чіплятися тремтячими пальцями за кафедру, щоб не полетіти в прірву, яка розверзлась під його ногами.

Йому наче відібрало мову — кілька разів починав ту ж саму фразу, але завершити її не міг. Безтямно роззирався довкола, мов школяр, що ловить шепіт однокласників, котрі намагаються йому підказати. Бачив, як очі Клари намагаються підбадьорити його; з острахом позирав на двері — чи там не з’явиться постать Мирослави? Це так доречно, що вона затрималась у ресторані!..

До кафедри наблизився Жовтий і спокійним, добре поставленим голосом сказав:

— Шановні колеги! Наш дисертант — інвалід Вітчизняної війни. Мабуть, немає потреби пояснювати, скільки психічної енергії він витратив і на саму роботу, і на підготовку до захисту. Я певен: якби зараз лікар зміряв його тиск…

— Так, так, — підтримав академік Смородин. — Допоможіть йому сісти в крісло. Всі ми знаємо його дисертацію. Навіщо формальне повторення відомого? Пропоную почати обговорення.

Жовтий вп’явся пальцями в зап’ясток Гриви й потягнув його геть від кафедри. Мирон Сидорович спершу покірно рушив за директором, але раптом відштовхнув його руку й за мить геть увесь переінакшився — це вже був не розм’яклий недоріка, а налитий енергією й рішучістю муж, схожий на тих, що в складі княжої дружини ішли на ви. Не заважала навіть повнота — вона раптом обернулася зовнішнім образом сили. Волосся розметалося й довершувало картину, яку можна було б назвати так: «Не ловіть мою душу — не віддам!..»

Грива не повернувся на кафедру — заговорив, стоячи в просторі між нею і першим рядом. І якось ніби ненароком наближався до столика, за яким сиділа Клара Петрівна, ніби шукав підтримки, як у мить пробудження шукав її в образі Марії Магдалини.

— Шановне товариство! Я не хворий. І справа тут не в кров’яному тиску, а тисненні на мою совість… — Він зробив тривалу паузу, мовби підводячи риску під попередньою фразою: не варт, мовляв, про це надто розводитись. — Я вдячний, що ви вшанували увагою мене і мою роботу. Але я змушений вибачитись перед вами за те, що в мене забракло мужності відмовитись від захисту раніше… Так, раніше, аби не ганьбити себе прилюдно і не зловживати вашим добрим ставленням…

У залі сиділо близько сотні людей, гостро зацікавлених у кожному слові, що мало будь-який стосунок до науки. Там, де все планується, рідко траплялися випадки, щоб на захисті дисертації сталося щось несподіване, — директивні органи мали трохи не стовідсоткову гарантію: кому належить здобути науковий ступінь, той його здобуде. І раптом отака заява!

Іван Корнійович почувався зганьбленим режисером, чий спектакль провалився, — мов побитий, почовгав по залу, шукаючи вільного місця. Йому здавалося, що всі погляди приковані саме до нього — не до Гриви. Звісно, він каявся, що дозволив собі поспівчувати колезі більше, ніж мав на те право як офіційна особа.

Тим часом двері відчинилися і на вході до залу, мов потойбічне видиво, з’явилася Мирослава. Трохи припізнившись, вона стояла під дверима і все чула. В перший мент її вдарила гадка: пропаде замовлений у ресторані обід на тридцять персон — просто жах! Відтак вона зміркувала, що пропаде лише їдло — не напої. Це її трохи заспокоїло. І лише по тому до її свідомості просочилося, що тут провалилося у прірву дещо незмірно більше, ніж ресторанний обід. Вона не вірила в жодну філософію (все це існує для того, щоб ховати справжні думки!), зате вірила у всемогутність Андрія Даниловича. Зараз Мирослава викличе отого пласколицього бовдура, що віднині не має жодного права очолювати інститут (о-о, вона йому цього не подарує!), і з його кабінету по спеціальній мережі зателефонує Андрієві Даниловичу — хай виручає. Але ж слід це зробити якомога швидше!..

Вона була зодягнена в зелену сукню із тонкого, мов шовк, закордонного оксамиту. Навіть у цю хвилину Мирослава бачила себе збоку — знала, що виглядає звабно, але їй зараз була потрібна влада. Вираз обличчя, який означав владу, їй добре відомий, — зодягнувши саме цю маску, вона пальцями й губами почала подавати знаки Іванові Корнійовичу. І той буцімто їх помітив (до речі, помітив не лише він), але тільки дратівливо струснув головою, наче відганяв настирливу муху. Жовтий уже бачив, що становище залагодити не можна, — саме тому він і покинув стіл під червоною скатертиною, сховавшись серед публіки.

Побачив Мирославу також Мирон Сидорович, але він знов відчув на своєму черепі розпечений шолом (хоч це тепер був лише спогад) — його вже ніхто не міг спинити.

— Я прошу занести до протоколу мою офіційну заяву: сталося так, що на сьогодні моя докторська дисертація уже не відповідає моїм науковим переконанням. Так, не відповідає… Ось чому я її з обговорення знімаю. Іще раз прошу вас, дорогі колеги: пробачте, що завдав вам клопоту, але… Але це справа мого сумління. Я просто не можу інакше.

Він вклонився й хотів уже рушити туди, де стояла Мирослава, але хтось із публіки зупинив його запитанням:

— Чи не могли б ви пояснити докладніше, що змусило вас прийняти таке сумне рішення?

— Я вже сказав: дисертація не відповідає моїм науковим переконанням. Вони докорінно змінилися. Це сталося вже тоді, коли дисертація була майже доведена до захисту. Підкреслюю: майже… Цим я беру на себе провину за те, що ви тут зібралися. Та радше хай кожен із вас пробачить мені втрачену годину, ніж… — Тут він загнувся, так і не завершивши фразу. Спекота ще не розпочалась, але його обличчя лисніло від поту. — Повірте: для мене було б великою карою все оте… Ну, якби я не зважився відмовитись від захисту дисертації, котра сьогодні цілковито суперечить моєму світобаченню. Гадаю, це зрозуміло.

Немолодий чоловік у розстебнутій на грудях тенісці звівся на повний зріст. Грива впізнав у ньому викладача з педагогічного інституту. А коли той заговорив, стало ясно, що попереднє запитання також належало йому.

— Вам не слід перейматися тим, що ми нібито марно зібралися. Це не так, ми зібралися не марно. Ми прийшли на урок, який можна назвати так: урок високої принциповості… Але ми б значно більше звідси винесли, якби ви бодай побіжно пояснили: що нового ви дослідили в проблемі сингулярності?

Жовтий почав помітно нервуватися. Його також ніби вимочив дощ — так він спітнів. Тим часом Грива зважував, чи варто відповідати на це запитання. Справді ж бо: якщо захисту немає, то хай собі люди розходяться, бо може стихійно виникнути дискусія, котра здатна лише зашкодити. А втім, Мирон Сидорович не стримався — спробував у найзагальніших рисах змалювати суть проблеми.

— Ви, здається, фізик. Значить, вам відомо, що таке сфера Шварцшильда. Цей вчений висунув математичний постулат: гравітаційне прискорення здатне стати безконечно великим. Отже, за певних умов навіть світло неспроможне вирватися за межі тієї сфери, яку почали називати сферою Шварцшильда, — його мають поглинути гравітаційні сили. Але ж прискорення є не що інше, як наростання швидкості. І водночас наростання гравітаційних сил… Так ось… Хіба в разі гравітаційного потенціалу прискорення може бути безконечно великим, якщо швидкість світла у вакуумі є світовою константою? Логіка підказує: прискорення доростає до швидкості світла — і там перестає існувати. Бо далі прискорюватись просто нікуди. Отже, коли йдеться про гравітаційний потенціал, математична модель цього явища не відповідає фізичній реальності. Хіба ж не так? — Грива ковзнув поглядом над головами присутніх. Ніхто не відповів на його риторичне запитання — люди просто думали. Упевнившись, що його слухають, він говорив далі: — Це неминуче, друзі. Інакше нам доведеться відкинути постулат, що стверджує: швидкість світла у вакуумі є світовою константою. А це однаково, що вийняти фундамент з-під хмаросяга.

— Гаразд. Але що ж далі?..

— Ось що: раз нездатне безконечно зростати гравітаційне прискорення, значить, не можуть бути безконечними і гравітаційні сили. Отже, в природі має існувати сила як світова константа. Сила Моносу!.. Далі не варто продовжувати, бо це заведе нас дуже далеко. Так далеко, що ми вслід за Спінозою і Сковородою змушені будемо Природу ототожнити з Богом. Чому? Тому що в центрі нашої Галактики живе не «чорна діра», як дехто гадає, — там живе Христос…

Останні слова впали на присутніх так, як з крутої гори падає снігова лавина, що поглинає кожного осібно; перестають існувати звуки, людина не здатна розвести щелепи, щоб крикнути або навіть щось прошепотіти.

Нараз усі голови обернулися туди, де пролунав регіт. Він був здавлений і скрипучий, а проте в ньому вчувалося щось вельми зухвале й зловтішне. Грива, іще не усвідомлюючи, що він учинив (бо надто звик до думки, якою всіх приголомшив), одразу ж упізнав, хто це розреготався: то був Степан Божко. Жовтий підвівся на своєму місці й суворим оком пройняв скулену постать Степана. Регіт одразу ж вщух. Присутні були шоковані тим, що почули від Гриви, але всіх неприємно вразив регіт його колеги: зштовхнулися між собою дві крайності; друга, зухвала й вульгарна, трохи пригасила збурення від першої.

Мирослава, яка все ще стояла біля дверей, затиснула рота рукою, щоб не скрикнути; а за хвилину її вже ніхто не бачив — вона вишмигнула крізь відхилені двері й бігцем покинула інститут. Згодом вийшов із залу академік Смородин. То був знак, що пора розходитись.

Іван Корнійович, підступивши до Гриви, знічено прошепотів:

— Ах, що ви накоїли!..

Та Грива все ще не розумів, що сталася катастрофа. Мабуть, людина, людство — це щось таке нестале, безхребетне, мов усі ми виготовлені з воску: ліпи нас, перетоплюй, вливай у які завгодно форми. Подумати тільки: лише піввіку тому, не більше, катастрофу викликала б цілком протилежна заява — заперечення Бога!..

Мирон Сидорович, вийшовши з інституту, безтямно роззирався, шукаючи Мирославу. Нарешті відчув на лікті легеньку жіночу руку. Та обернувшись, побачив не Мирославу — то була Клара Петрівна.

Ні слова не кажучи, вона пішла з ним поруч. Їй не треба пояснювати, як він зараз почувався, — Клара вловлювала це несхибним жіночим інстинктом. Стежачи за виразом обличчя Мирослави, вона прочитала все, що думала й відчувала ця жінка. А якщо казати правду, то Кларина думка про дружину Мирона Гриви склалася не сьогодні — коли в залі суду було особливо людно, Клара непомітно забивалася в куток і звідти стежила за суддею. Висновок був невтішний для Мирослави: холодна, владолюбна, егоїстична. Така жінка не стане няньчитися з чоловіком, у якого, окрім пенсії інваліда війни, нічого не лишилося…

Тим часом Юрко Жолудь, що також хотів підійти до Гриви, відсторонився: Юрко збагнув, що Клара Петрівна в цю мить йому потрібна більше, ніж він, його науковий колега. Жолудеві не подобалось, як завершив свій виступ Мирон Сидорович, та це, по суті, не мало значення: так чи так, але світогляд Гриви не відповідав усталеним нормам — хіба таке могло довго лишатися таємницею?

Вже сутеніло. Юрко зненацька кинув погляд на вікна незатишного будинку, в якому містився відділ філософії природознавчих наук. Жолудя здивувало, що вони були яскраво освітлені, — тільки в їхньому відділі й ніде більше. А за мить одне з вікон розчинилося і в ньому з’явилася постать Степана Божка з гантелями в руках. Юрко ледве стримався, щоб не розреготатись: Степан і гантелі — це щось таке несумісне, як виделка й ніж під час ведмежого обіду. Від так Жолудеві спало на думку: мабуть, у Степана добрячий настрій, коли він лишився у відділі після роботи, а до того ще й розминав м’язи. За хвилину Жолудь уже здатний був відтворити всі нюанси Степанових переживань — надто це було просто, до смішного просто. І головне: таки ж не безперспективно!..

Та найліпше уявляв перспективи, що перед ним відкрилися, сам Божко. Поклавши гантелі, він усівся за стіл Мирона Гриви. Ні, це поки що був не той кабінет, який Степан виплекав у власних мріях, — крихітна кімнатка, Гривина «бочка», виглядала сіро й убого. І все ж таки то був щабель, який належало здолати.

Степан дозволив собі зазирнути в шухляди Гривиного столу — довгенько порпався серед газетних вирізок, рукописів і старих журналів. Яке безладдя! Все це він повиносить в кочегарку. Ключі, мабуть, доведеться замовляти — Грива не з тих людей, у кого можна вимагати ключі від шухляд. Давно порозгублював, це безсумнівно.

Степанові впала в око тоненька книжечка з чудернацькою назвою: «Корабель дурнів». Автор — якийсь Себастіан Брант. Звісно, не крамола, бо видано в радянському видавництві, та чи доречно на робочому місці тримати книжку з такою легковажною назвою? І вже зовсім його обурили рядки, що були підкреслені синім олівцем:

Але й поміж професорами Бувають бовдури так само, У їхніх головах старечих Теж цілковита порожнеча. Ну, чи не телепні, не дурні Ці бевзі висококультурні?..

Чітко підкреслено й навіть позначено вигуковим знаком. Безумовно, це не про Степана, бо він поки що не професор — але про кого ж? Божко був цілком певен, що Грива своїм зухвалим підкресленням адресує ці нищівні рядки цілком певній особі, але ж кому саме? Так-таки й не розгадавши цієї звабної таємниці, Степан поклав книжечку в шухляду. Відкинувши назад голову й заплющивши очі, мабуть, з півгодини отак сидів, плекаючи в уяві солодкі видіння, — аж доки прибиральниця не попросила звільнити приміщення.

Епілог

Влітку, дивлячись на катунську бистрінь, важко уявити, що її здатні скувати зимові морози. А все ж сковують. І тоді Мирон Сидорович повністю віддається роботі за письмовим столом. Відкриття Сили Моносу вже не обпікає його мозок — велетенське, палюче поволі зробилося буденним. І це саме отой стан, коли можна спокійно аналізувати.

Грива не відчуває себе теоретично підготовленим для об’єднання фізичних взаємодій (слабкі, ядерні, електромагнітні) в єдину теорію поля, але інтуїція йому-підказує: таке об’єднання можливе у всеосяжності Сили Моносу, не деінде. Колись Юрко Жолудь показав квантові рівняння — вони виглядали просто й переконливо. Із тих рівнянь виходило, що світовий простір (вакуум) кипить, як вода в катунському вирі, — він безперервно викидає із себе так звані віртуальні частки, які одразу ж повертаються в нього, мов бризки, що злітають над хвилями. І немає точки в просторі, де б не вирувало оте споконвічне кипіння — зіштовхування між собою віртуальних часток…

Ах, Юрію Михайловичу! Де ти зараз? Одне відомо: ти маєш право на два листи в місяць. А тобі можна надіслати лише один продовольчий пакунок на рік. Один — і не більше. Сталося це два роки тому, отже, попереду іще п’ять запарканних. До них слід додати п’ять років сибірського заслання. Але то вже, можна сказати, воля — і листування необмежене, і до тебе можна приїхати: за сибірськими мірками якихось тисячу кілометрів — не відстань. Отоді й можна буде зайнятися розробкою єдиної теорії поля.

Коли гори прибралися в зелені шати, а Катунь відскреготіла ніздрюватими крижинами, Мирон Сидорович знову примусив бігати на довгому повідку свого понтонного «пса». Робота не заважала думати.

Мирон навчився здаватися веселим, компанійським, не втрачаючи здатності до глибокої зосередженості. Він пересвідчився, що прості люди, звичайні колгоспники, мають чутливіший такт, ніж деякі столичні науковці: коли він надто занурювався у свої думки, його тихенько обходили…

Якось насамкінець травня Грива помітив за бильцями на лаві незвичайного пасажира — він своїми могутніми плечима боявся навіть ворухнути, щоб не зачепити когось із жінок або літніх, висушених на гірських вітрах чоловіків-тваринників. Костюм на ньому столичний, Мирон Сидорович давно відвик від такого. Та найбільше схвилювало Гриву обличчя молодого велетня: воно чимось нагадувало Сергія. Дев’ятий рік вони не бачилися — поміж ними залягло кілька тисяч кілометрів. Сергій інколи писав — дуже рідко, як це взагалі властиво дітям. Зараз він уже закінчував службу в армії, незабаром має повернутися додому. Чи, може, повернувся?..

Грива не завагався б — одразу впізнав би Сергія, коли б той не вдавав із себе сторонню людину. І вистачило ж у нього терпіння! Та коли Мирон Сидорович помітив під вишкою, до якої прип’ятий поронний трос, Клариного брата, що давився стримуваним сміхом, — одразу ж усе зрозумів. Вирішив продовжити гру: незворушно орудував правильним веслом, дбаючи про те, щоб понтонні носи трималися під кутом щодо течії, — і лише тоді, коли порон був прип’ятий до причалу, штурхонув ліктем сина:

— А це що тут за один! Звідки ти такий взявся?..

Сміх, обійми, незграбні чоловічі поцілунки.

— Ого! Мабуть, і чотирьох метрів на костюм не вистачило, — тряс Мирон Сидорович сина в грубуватих обіймах. — В кого ти такий вдався?..

— Тобі краще знати, — щасливо сміявся Сергій. — А ти, між іншим, на інваліда зовсім не схожий. З тебе ще не зняли групу? Якби побачили за оцим веслом…

Марія Іванівна й Клара приготували святковий обід. Сергій з батьком не відмовлялися від чарки, а Тарас навіть не пригублював — нещодавно повернувся з лікування. Він був років на три молодший від Мирона, але видавався старшим. Сизі набряклості під очима і нездорова повнота змушували Клару непокоїтися його здоров’ям.

— Федора Величка пам’ятаєш? — жестикулював виделкою Сергій. — Це ж він тепер очолює інститут. Йому сказали, що я до тебе їду, — подзвонив, запросив на розмову. Велів передати, що ти можеш хоч сьогодні повернутися. Каже, епізод із захистом — наслідок перевтоми, про нього вже забули. Дисертацію можна трохи доопрацювати й видати в «Науковій думці»…

Мирон Сидорович невдоволено опустив посивілі брови.

— Ти що — приїхав мене умовляти?..

Клара кинула докірливий погляд на чоловіка:

— Мироне!..

Сергій негучним сміхом розрядив атмосферу.

— Ні, тату. Я просто об’єктивно викладаю те, що мені доручили. Умовляли не збираюся… На твоєму місці Божко. Знаєш?..

— Знаю. Його одразу ж призначили… А як там Андрій Данилович? Мати не вимагає, щоб ти його татом називав?..

Сергій спохмурнів. Батькове запитання залишив без відповіді. Натомість сказав:

— Він буцімто здає справи. Чув від матері.

— Кому?

— Божкові.

— Не може бути! — ошелешено вигукнув Мирон Сидорович.

— Так кажуть. А його нібито призначають директором інституту історії. Він же позаторік став академіком. Знаєш?.. — Не дочекавшись батькового відгуку, Сергій продовжував: — Я, тату, живу окремо. Вони мені однокімнатну квартиру влаштували…

— Окремо? — з проясненим поглядом запитав Мирон. — Чому окремо?

— Не захотів з ними. Коли померла Марія Капітонівна… Ну, тобі це, мабуть, не цікаво.

— Одружуватись не збираєшся?

— Подав документи на біологічний. Не до одруження.

— Он як!.. Мене трохи непокоїть твоя окрема квартира. Ти в ній не накоїш лиха?..

Сергій поклав важку руку батькові на плече.

— Невже ти про мене такої кепської думки?.. — Невдовзі додав: — Жовтий також просив вітати. Його на пенсію спровадили.

Мирон Сидорович пригадав, як Сергій, тоді ще учень шостого класу, врятував його, батька, від психушки. Сталося це одразу після того, коли Марія Капітонівна, буцімто поміж іншим, завела Гриву в розкішний коридор, де містився кабінет лікаря, й попросила його зачекати. Далі по коридору були вільні номери для відповідальних працівників, котрі не мали постійних кімнат на державних дачах. В одному із таких номерів і зустрічались Мирослава та Андрій Данилович..

Грива, сидячи спиною до лікарського кабінету, нудьгував — Марія Капітонівна просила обов’язково її дочекатися. Розглядав великі, не менші від людського зросту, китайські порцелянові вази, що стояли в нішах. Та ось він помітив, як в одному з номерів відчинилися високі двері й звідти, озираючись, випурхнула Мирослава. Вслід за нею повагом вийшов Андрій Данилович. На мить зупинився, щоб замкнути двері, а відтак наздогнав Мирославу й пішов поруч. Їхні постаті віддалялися, а згодом вони зникли з очей — безумовно, повернулися в будинок Андрія Даниловича, бо Мирослава знала, що Мирон мав незабаром приїхати.

Грива не дочекався Марії Капітонівни — він зрозумів, навіщо вона його сюди завела. Ця п’яничка зробилася йому такою ж огидною, як і ті, що зараз чигали на них біля каміна, самі себе обдурюючи щодо витонченості мистецьких уподобань.

Може, й не варт було цього робити: Мирон небавом зайшов у будинок і висловив їм усе, що про них думав. Не забув ні про впольованих зайців, ні про авторську вазу, що розливала золотаве сяйво над каміном, де вони зараз сиділи. А наступного дня, коли Мирон повертався з бібліотеки, із скверика йому назустріч вибіг Сергійко і, схопивши батька за руку, прошепотів:

— Не ходи додому. Чуєш?.. Там сидить лікар із Павловської. А внизу санітари з машиною. Це мати їх викликала — я сам чув. Тебе заберуть до психів…

Мирон зателефонував Кларі — вона тимчасово влаштувала його у майстерні своєї подруги-художниці. А за тиждень Грива купив авіаквиток до Барнаула. Клара, залишивши матір з молодшою сестрою, приїхала через півтора місяця. Відтоді вони вже не розлучалися.

Коли батько з сином, продираючись серед чагарників, піднялися на зелену маківку гори, що панувала над Катунню, Сергій, зачарований краєвидами, сказав:

— Знаєш, чому я вирішив піти на біологічний?.. Твої записи про Силу Моносу я добре вивчив і сховав. Мати їх шукала — видно, Андрій Данилович цікавився. Зараз вони в мене… Тепер тобі ясно, чому я подав документи на біологічний?..

Мирон Сидорович спіймав синову руку — хотів потиснути. Але рука виявилась такою великою, що не вміщалася в батьковій долоні. Тоді він наблизився щокою до щоки сина й тихо сказав:

— Бачиш оту білу хмарку?..

— Бачу.

— То не хмарка. То гора — знаменита Білуха. Пуп Азії. Кажуть, вона стоїть в самісінькому центрі материка.

1984–1985

Майма, Горно-Алтайська область

Формула Сонця Роман-трактат

Зошит перший

І. Моє лихо

Навіщо я це пишу? І сама не знаю. Лихо нагрянуло зненацька. Воно так обпалило мої нерви, що я зовсім втратила сон. Спершу шукала людського співчуття, потім сказала собі: не годиться набридати людям, у них свої клопоти. Якби був живий Василь, він узяв би цей тягар на свої плечі. І хоч лиха не поменшало б, та не було б воно таким болючим. І не лякали б мене увечері темні кутки, не гнітила б самотність.

Тепер я знаю, що у світі немає нічого страшнішого, ніж довгі ночі у порожній хаті. Навіть шарудіння миші тебе радує, бо то все ж таки жива істота. Корови давно немає, нікому її доглядати. Собака прижився в сусідів. Я його відпустила, бо навіщо ж мучити тварину? На роботу поспішаю вдосвіта, повертаюсь увечері. Ходьби чимало: до автобусної зупинки три кілометри, а там іще вистояти треба, доки тебе підвезуть. Автобуси переповнені. Одні з клунками на базар їдуть, інші — на роботу.

Вчора мені поталанило — повернулась додому о шостій вечора. Підхопили попутною. Зайшла у двір, оглянулась — і серце мені заболіло. Колись тут усе цвіло, а зараз навіть торішнє листя в садку не прибране. Пробиваються крізь нього брунатні паростки півоній, вимучені, немічні. Розгребти б оте листя, розпушити землю — і заворушилися б скарлючені паростки, мов пальчики дитячі, потягнулися б до сонця.

Почала шукати граблі, та ніяк не могла пригадати, де їх приткнула минулого року. А сапку, здається, Макариха попросила та й не повернула. Якось незручно нагадувати їй про це.

Сусіди пораються в садках та городах. Поскидали ватянки, радіють першому теплу. Народ службовий та робочий. Хто в лісництві працює, хто в санаторії, молодші аж у місто подалися. Дорога далека, штовханини багато, а, бач, звикли, ніхто не скаржиться.

Макариха мене помітила, привіталася здалеку. Ой, не хочу я сьогодні чути зітхання та бідкання людські. Сховалася в хаті, випила холодного молока, та й мерщій до лісу.

Нічого я так не люблю, як весняне пробудження лісу. Завжди намагаюся весну випередити — ставлю березові гілочки у воду, на них листя прокльовується раніше, ніж на їхніх лісових матерях.

У беріз ніби зовсім не буває старості — кожна в цей час виглядає нареченою. І навіть суворі сосни, що проносять свою темну зелень крізь морози та віхоли, якось ніби світлішають у ці врочисті години. Так світлішають очі свекрух на чиємусь весіллі.

Від садків тягне гіркуватим димом — там іще допалюють торішнє листя. Падимок в’ється поміж білих березових стовбурів, клубочиться над тугими стрілками конвалій, тече разом з весняною водою, яка ще й досі лисніє на болоті. На конвалію зараз наступити боязно — здається, наскрізь проб’є ногу. А прийди до цього рівчака через кілька днів — і ти вже не побачиш гострих стріл, націлених у небо. Лагідно зашелестить під ногами свіже листя, зарябіють в очах білі, чисті перлини. Попливуть над лісовими пагорбами солодкі пахощі.

Особливо багато конвалій у старих окопах та навколо підірваного, вщент розтрощеного доту. Стирчить залізне пруття, наче ребра якоїсь викопної потвори, що в далекі доісторичні часи населяли землю. Уламки доту, розкидані вибухом, лежать мертвими їжаками серед прекрасного шаленства конвалій, що вирушили в наступ на оцю іржаву мертвоту.

Поволі, дуже поволі затягує земля заподіяні їй рани.

А мої рани?..

Може, тому я і взялася за перо, що рани свої мушу сама вилікувати. Але слова чинять опір, стирчать врізнобіч, тікають із мого зошита, наче краплини живого срібла. І все ж я мушу писати. Бо хіба можна не розказати про смутки і радощі, яких довелося мені зазнати на своєму віку? Та й не тільки про себе я збираюся оповідати.

На цвинтарі теж пахне димом. Могили вкриті барвінком, що також уже розквітає. Дубові хрести почорніли на вітрах та морозах. А Василь лежить під п’ятикутною зіркою. То була його віра.

Минуло багато років, доки я усвідомила, за що саме полюбила Василя. Тепер знаю: полюбила за оту високу святість, з якою він ставився до природи та до людей, що стікали кров’ю в окопах.

Та й не тільки за це. Було в нього вчення, над яким він працював багато років. І виходило, що те його вчення також вело до п’ятикутної зорі. Бо то не лише радянська символіка — Василь пояснював, що то символ старовинний, космічний. Коли його не мучили рани, він дуже багато писав, Зірка — тільки знак, символ. Формула Сонця. Що ж до Василевого вчення, то воно стосувалося економіки. Та не все відразу, бо тут двома словами не скажеш.

Про це згодом. Я хотіла лише пояснити, чому на його могилі червоніє п’ятикутна зірка.

Поховали ми його позаторік. Помер від давньої рани.

Я готова була кинути службу, щоб доглядати Василя, як доглядала колись у фронтовому госпіталі. Тоді я була тільки медсестрою, тепер стала лікарем. Але Василь не хотів і слухати про це. Спершу відповідав жартома: мовляв, він тільки полковник, а не маршал, персональний лікар — це для нього забагато. А коли йому надокучили мої умовляння, відповів твердо, з докором:

— Ні, Софіє, сімнадцять років я був щасливий. Хіба цього мало?.. Мені хочеться вірити, що твоє життя також не було жертвою.

Боляче було чути ці слова. Звідки в нього з’явилася думка, що я чимось жертвувала задля нього? Я плакала на його грудях, запевняла, що мала щастя не менше, ніж він, а Василь перебирав пальцями моє волосся і зосереджено мовчав. Потім я зрозуміла, що йому дуже потрібне оце моє визнання. Хотів упевнитись, що ні його старість, ні каліцтво мене не обтяжували. Може, саме тому Василь і віддавав багато сил нашому маленькому господарству — городець, корова, кури, — щоб мати оцю певність: у сім’ї від нього користі не менше, ніж від здорового чоловіка.

Василь мав гарну пенсію, міг би й не бідкатися з цього приводу, але десь, мабуть, у його свідомості жила потаємна думка, що він не дає мені повного щастя. Прагнув надолужити це надмірною турботою про мене, перехоплював усю мою роботу. Люди це помічали, жінки мені заздрили, але в цій заздрості було щось принизливе нібито я й справді шанувала в ньому лише доброго хазяїна, а не те, що становило його духовну сутність. Та я змушена була змиритися з такими судженнями. І все ж десь у Василевій душі — у якомусь таємному, неприступному закутку — жив колишній селянин. І той селянин підказував: жінка в чоловікові силу шанує, а як сили не стане, то сама тільки жалість залишиться.

Оця прихована думка (чи, може, просто інстинкт селянський) мене глибоко ображала. Невже Василь гадав, що я нездатна побачити в ньому іншу силу — ту, якій не заважали ні кострубата милиця, ні прострелені груди? І я дозволила собі висловити цю образу. По його схудлому обличчю перебігла радість, йому було приємно чути мій осуд. Руки в нього були все ще сильні, мені навіть здавалося, що Василь неодмінно видужає. Стиснув мої пальці, потім поклав мою руку собі на груди і тихо сказав:

— Спасибі, мила… Пробач, якщо образив. Та я не хочу, щоб ти через мене роботу кидала. Не маю на це права. Сергієві не пиши про мої болячки. Може, іще діждусь…

Та не діждався Василь, доки син армію відслужить. Дали Сергієві коротеньку відпустку — на похорон батька. Я навіть не помітила, які зміни сталися в Сергієві. Тяжко мене вразила смерть Василя. Спершу здалося, що життя моє зміст втратило. Тільки тоді отямилась трохи, коли Сергій додому повернувся.

Довго додивлялася: в чому ж саме він іншим став? Сергій і до армії не був надто жвавий, та все ж не відмовлявся від хлоп’ячих веселощів. А тепер ті веселощі його вже не вабили. Стриманий, статечний, зайвого слова не почуєш. Заклопотаний не тим, як йому в житті влаштуватися — до цього він майже байдужий, — а до чогось такого докопується, про що інші люди взагалі не думають.

Словом, я цього до ладу пояснити не зумію. Це міг би пояснити лише Сергій.

От, скажімо, почав вивчати теорію відносності. Я дуже зраділа: значить, до екзаменів готується, в інститут хоче вступити. Потім з’ясувалося, що він дбав не про те — вивчав просто для себе, не для екзаменів.

— Хочу знати, як світ влаштований. До Ейнштейна він був схожий на механізм годинника. Ще й досі дехто його таким уявляє. А він зовсім інший!..

Так Сергій пояснив своє захоплення Ейнштейном. Намагався й мені дещо передати. Ми ж бо не розуміємо ось чого: люди мого покоління виховувалися на механіці Ньютона. І це не просто фізика — це світобачення. Через те ми так часто і не розуміємо своїх дітей.

Дещо я осягнула. Ось таке, скажімо: речовина — будь-який предмет! — є лише законсервоване світло. Сергій каже: той, хто цього не здатний уявити, назавжди залишиться сліпим. Може, це й занадто. Але, на думку Сергія, саме тут пролягає межа поміж двома формами світогляду — ньютонівським та ейнштейнівським…

Перший рік він працював у лісництві, потім на баштовий кран перейшов. Тут недалеко від нас почали будувати готель для автотуристів. Дехто мотелем його називає. Це щось нове для нас, а Сергія завжди цікавило нове. На курси поїздив, та й прийняли його на роботу. Все було добре, навіть преміювали на свята.

Аж раптом…

Саме тут сталося те лихо, яке змушує мене писати оці рядки. Може, я їх і пишу для Сергія. Може, колись віддам йому оці зошити, бо добре знаю: ні сьогодні, ні завтра не зможу присилувати себе до розмови, на яку збираюся мало не все життя. Краще це записати, а потім, коли Сергія відпустять, віддати йому, нехай читає. А може, й не віддам, бо ще не знаю, як моя розповідь складеться.

Я наблизилась до найстрашнішого. Загинула людина під баштовим краном. Ой, та чи просто ж людина? Але про це потім. Забрали мого Сергія до в’язниці. Він одразу ж визнав себе винним. А воно ж не так, знаю, що не так! Хіба ж це він припасовує вантаж до стріли? Сергій сидить у своїй кабіні так високо, що вікові сосни звідти мало не луговою травицею видаються.

Було це за півгодини до обідньої перерви, та Яків з виконробом, видно, діждатися не могли, півлітру сіли розпивати. Так розповідають дівчата, які це бачили.

Марина щось помітила, кричати почала, всіх геть порозганяла. А виконроб із Яковом сидять собі на бетонних плитах та лише глузують:

— Чого репетуєш? Підходь, ми й для тебе залишили.

Вона таки п’яничка, сині мішки під очима, але зараз було їй не до чарки. Мабуть, бачила, що вантаж ось-ось зірветься, і висить він просто над їхніми головами. Стрибнула до них, стусанами почала проганяти, їх виштовхала, а сама відбити не встигла.

Тепер важко встановити, чому зірвався вантаж і хто в цьому винен. Лише Марина про це могла б розказати. Та в Марини вже не розпитаєш…

Хто ж вона, ця Марина? Чого опинилася на будівельному майданчику?..

Всяка смерть — це страшно. Але Марина…

Я й досі бачу її такою, якою вона була майже двадцять років тому, коли в сплюндрованій Вязьмі власноруч підписала документ про своє зречення від материнства. І не розбещеність її до цього привела, не власна легковажність — так склалося в неї життя, що не могла вона бути справжньою матір’ю для Сергійка. Любила дитину — любила над усе в житті! — але саме ця любов і змусила її віддати Сергійка чужим людям.

Нікого в неї не було — ні рідних, ні знайомих. Ніхто не знав, де вона живе, де працює. Та й чи працювала вона де-небудь? Інколи бачили її в місті з простягнутою рукою. Все, що їй кидали перехожі, Марина пропивала. Та коли приїздила до Сергія, зодягалася хоч і не пишно, зате охайно. Лише одутле обличчя свідчило про те, яким життям жила ця літня жінка. А горілка й зовсім зробила її старенькою бабусею.

Ніхто також не знав, чому вона інколи провідувала Сергія. Між ними існувала якась таємнича, незрозуміла дружба. Про це знали тільки ми з Василем. Ми не боронили Марині підстерігати Сергійка десь по дорозі до школи. Пізніше, коли він повернувся з армії, Марина приходила до нього на роботу. Бувало, вона проводила його лісом аж до нашого хуторця. До хати не заходила — боляче їй було чути, що Сергій називає мене матір’ю. Бо таки ж не я — вона його рідна мати!..

Марина сама нас просила ніколи не розповідати Сергієві, ким вона йому доводилася. Називала себе нашою далекою родичкою, та й тільки. Сергій не раз у мене допитувався, чому тітка Марина обходить нашу хату. Йому здавалося, що це ми її колись образили, через те він так її жалів. Марина й сама розуміла, що любити її не можна — можна тільки жаліти, але іншою людиною стати вже не могла. Крадькома виявляла материнську ласку, дуже боялася, щоб Сергій не побачив її такою, якою бачили інші. Грошей ніколи в нього не брала, бо, мабуть, їй соромно було пропивати гроші, зароблені сином.

У той день вона також приїхала автобусом. Дівчата розповідали: сидячи на пні під сосною, Марина не відривала очей від кабінки, в якій інколи можна було побачити постать Сергія. Я й сама не раз отак сиділа, з гордістю стежачи за неквапливими вимахами залізної руки, що ніби продовжувала руку Сергія.

Напевно, й Марина переживала таку гордість. А коли побачила страшну небезпеку, геть про все забула. Мабуть, їй хотілося лихо від Сергія відвернути.

Може, признатися слідчому, що Марина — це мати рідна? Може, це якось допоможе Сергієві?..

Довго в мені оця думка бродила. Потім я зміркувала, що тут немає причин для полегшення його провини. Навпаки, у справі Сергія з’явиться додатковий аргумент для звинувачення: не просто вбивця, а вбивця рідної матері! Хіба може бути щось страшніше?

Ось уже другий місяць триває слідство. До Сергія нікого не пускають, бо такий порядок у них: побачення можна одержати тільки після суду.

А що, як дуже попросити? Ну, скажімо, запевнити слідчого, що моє побачення з Сергієм допоможе з’ясувати справу…

У прокуратурі свої правила, на які ми не маємо права скаржитися. І якщо слідчий, котрий вів цю справу, прийняв мене не одразу, то, мабуть, мав для цього поважні причини. Але він все ж таки мене прийняв, розмовляв чемно й просто, мовби це була розмова десь у скверику. Лише ретельно виголений череп, видовжене аскетичне обличчя, стомлений погляд і велика купа справ, яку принесла йому секретарка, нагадали мені про те, перед ким я сиділа. Вбивство сталося, одна людина відібрала життя у іншої, отже, цілком ясно, що злочин мусить бути покараний. Коли я почала домагатися побачення, обличчя слідчого стало суворим і неприступним.

Він сказав:

— У всіх є діти або матері. Ви хоч істерики мені не влаштували, і за те спасибі. А побачення… Законом заборонено. Розумієте?..

Я змушена була погодитись, що мій візит виявився недоречним. Якщо він почне приймати всіх родичів, що вихлюпують на нього свої жалі та ридання, то де ж йому взяти сил і часу для вивчення складних, заплутаних справ? Проте я, мабуть, нічим не відрізнялася від інших родичів, бо відразу ж випалила:

— Мій син не винен! Він не міг бачити, як почепили вантаж.

Щось пасторське з’явилося в обличчі слідчого, може, ота лагідність, з якою він міг розмовляти про гріх та покарання.

— А навіщо бачити? Є правила безпеки, яких слід дотримуватись. Робилося на хіп-хап…

Все в мені бунтувало, бо добре знаю, що Сергій нічого не робить на «хіп-хап», але я промовчала. Погляд слідчого якось потеплішав, тепер він нагадував співчутливий погляд директора школи, який знає, що матері боляче слухати недобрі слова про сина.

— Заспокойтеся, — сказав слідчий. — Є чимало мотивів, які пом’якшують провину.

Пом’якшують? А що ж це означає?.. Я знаю: якби можна було хоч на кілька хвилин покинути могилу, Марина прийшла б сюди сама і впала в ноги прокуророві. Невже й тоді він би не відпустив Сергія? Мені хотілося крикнути: «Ця жінка — його мати! Вона прийняла смерть за сина. А ви його караєте. Не карайте, бо й на тому світі їй болітиме!»

Але я мовчки підвелася й рушила до виходу. Слідчий також підвівся, провів мене до дверей, вклонився на прощання. Та мені не полегшало від його ґречності.

Того ж таки дня я поїхала на будівельний майданчик. Перш ніж ступити на землю, довго штовхалася біля дверей автобуса. Водій сердито крикнув на мене, пасажири невдоволено загомоніли, а я дивилася на кабіну крана, що височіла над соснами. Хоч я розуміла, що робота припинитись не може, але мені було тяжко побачити в кабіні постать незнайомої людини, яка прийшла сюди замість Сергія. І все ж я її побачила. Це була дівчина в синьому комбінезоні. В інший час я замилувалася б її каштановим волоссям, що розвівалося на вітрі, коли вона виглядала з вікна кабіни. І небо над нею, і могутнє рамено баштового крана, і бронзові колони сосен — все це було незвичайним і прекрасним.

Та мені було не до захоплень, я відразу ж кинула оком на вантаж, що, майже не гойдаючись, плив у повітрі над будівельним майданчиком. Нічого незвичайного я не помітила. Все було так само, як і тоді, коли на крані працював Сергій.

Підійшла до дівчат, які готували розчин. Вони тяжко пережили те, що сталося, Сергія всі любили, тому й до мене поставилися зі щирим співчуттям.

Гостроноса дівчина в ластовинні, показуючи на вантаж, сказала:

— Вони на Сергія все звалили. Кажуть, петля обірвалася. Надійка всім нашіптує: Сергій, мовляв, сам так просить. А я не вірю. Петля не обривалась. Отой поміст із неї вислизнув.

— Піддон, а не поміст, — поправила її дівчина в хлоп’ячих штанях. — А Надійка тому нашіптує, що муж і жона — одна сатана.

«Піддон, а не поміст», — чомусь закарбувалося в моїй пам’яті. Дівочий голосок довго мене переслідував, вбиваючи цю істину в мій мозок.

Я була вражена примітивністю піддона. Збиті докупи дошки, та й годі. Навіть без стінок. Якщо цеглу неправильно накласти, вона обов’язково звалиться. Справді, все робиться на «хіп-хап». Та хіба ж Сергій у цьому винен? Хіба ж виконроб, який сам ледве не загинув, не бачить, що тут порушуються правила безпеки? Він же, власне, і є головним винуватцем!

І ось тепер справжній винуватець відбувся, мабуть, лише доганою, а Сергій виявився вбивцею. Убив рідну матір!..

…Дедалі я все більше переконуюсь, що Сергій не повинен читати того, що я оце пишу. Коли він дізнається, ким для нього була Марина, це його остаточно зломить. Надто він вразливий…

Написала ці рядки й відклала перо. Солов’ї, мабуть, уже притомилися, лише поодинокі голоси чути з лісу. А на світанку тут таке починається, що з гармат пали — все одно ніхто не почує. З мене сміються, коли я на роботі кажу, що солов’ї до схід сонця будять.

Відклала перо й питаю себе: «Скажи чесно, Софіє, кого ти від гіркої правди оберігаєш — Сергія чи власне серце?»

До самих солов’їв заснути не могла, перед судом совісті стояла.

Що й казати, нелегко нам із Василем було, коли Марина з’явилася. Мабуть, і вона це розуміла. Може, саме тому й не називала себе матір’ю. Видно, каралося її серце. І совість, мабуть, прокинулась, бо відразу нам сказала:

— Я тільки породила, а виростили ви. Та що хочете робіть, а бачитися з ним буду. Бо що ж мені у світі лишається?..

Ми й самі добре бачили, що нічого їй не лишалося. Може, й пила через те. Правда, з чарки воно все й починалося, але то ж таки молодість. Гарна вона тоді була, дуже гарна!..

Тепер Марини немає. Поховали ми її тут же, на нашому цвинтарі. Бо така в мене думка була: якщо колись розкажу Сергієві, хто його рідна мати, то хоч могилу шукати не доведеться.

Так у моїй душі все переплуталось, що й сама собі не можу дати звіту, чому замовчую правду. Знаю лише одне: якщо й казати цю правду Сергієві, то тільки не зараз!..

II. Євген Маркович

І ось я знову в кабінеті слідчого. Він уважно слухає мої міркування про порушення правил безпеки. На його обличчі звична незворушність. Нарешті він зупиняє мене:

— Знаю, що таке піддон. Кажете, небезпечно?.. В наш вік усе небезпечно. Скрізь можна загинути, навіть на власній кухні. Необачність із газом — і… Піддон тим і зручний, що без стінок. Подекуди ще й досі цеглу в контейнерах подають, бояться піддонів. Це дуже гальмує роботу мулярів. Доки викладуть із контейнера… Ні, ні! Справа тут не в піддоні… Скажіть, будь ласка, що вам відомо про стропи? Ваш син стверджує, що стропа обірвалась.

Мене так вразила примітивність піддонів, що я навіть забула про нашіптування Надійки: петля обірвалась, а не піддон вислизнув.

Виходить, якщо обірвалась петля, то винен Сергій, бо це ж він за агрегат відповідає. Якщо вислизнув піддон, винен той, хто стропи під вантаж підводив. А їх підводив Яків…

Та чому ж Сергій вирішив свідчити проти себе?.. Значить, Надійка правду каже: Сергій сам так просить! Комусь він устиг передати це перед арештом…

Мабуть, слідчий порушив якісь там правила, виказавши мені волю Сергія. А може, це був лише потайний хід — я цього не знаю. Але слова слідчого збігаються з тим, що я чула на будівельному майданчику, Сергій так просить! Ні, я мушу його боронити. Боронити навіть від самого себе.

Я розповіла слідчому про розмову з дівчатами. Це для нього не було новиною. Механічно граючись олівцем, слідчий мовив:

— Та-ак… Знаєте, Софіє Кирилівно… — При цих словах він зазирнув до папірця, що лежав на столі. — Знаєте, для мене тут чимало незрозумілого. Якісь дуже складні психологічні мотиви. Ви хотіли побачити сина. Не передумали?..

Я так поринула у власні думки, що голос слідчого долинав до мене ніби із сусідньої кімнати. Не відразу збагнула, що він казав. Лише згодом запало до моєї свідомості: це ж був дозвіл на побачення! Почала дякувати, але слідчий увірвав:

— Ні, ви хибно мене зрозуміли. Це не зовсім те, що ви просите. Сина ви побачите, але в моїй присутності. Словом, це називається очною ставкою. Вам належить підготувати власні нерви. В даному разі… Повірте, я не менше від вас зацікавлений…

Він не закінчив фрази, мабуть, вона здалася йому недоречною. А я все ще перебувала в такому стані, коли слова пробиваються до мозку мовби через якусь перепону. Отак, як це буває під час прощання на вокзалі: тобі щось кричать із вагона, губи ворушаться за товстим склом, але ти нічого не чуєш. І тільки потім здогадуєшся, що тобі хотіли сказати.

Чомусь мій погляд зупинився на стелі, що змокла під час недавніх дощів. І так виразно проступало там перекошене від тяжких страждань обличчя жінки, так виразно, що мені стало моторошно. На якусь мить здалося: то було обличчя Марини. То вона мені щось кричала. Може, теж вимагала очної ставки?..

На якусь мить мені здалося, що слідчий мені співчував, — попри всі закони, які нас розмежовували. І, може, йому в цю хвилину уявилась на моєму місці його мати або сестра. Або, скажімо, він вважав, що Сергій не винен. Таке в мене склалося враження від його погляду, коли я трохи отямилась і вже здатна була чути його слова. Я боялася глянути на стелю, дивилася собі під ноги, але обличчя Марини все ще стояло перед очима. Воно ніби ховалося за якоюсь вогнистою сіткою, що рябіла в моїх очах. Мені було боляче від тієї сітки, наче вона своїм мерехтінням обпікала мій мозок.

Слідчий викликав секретарку й наказав виписати мені повістку на наступну суботу. Отже, через чотири дні я побачу Сергія!

Роботою мене не обтяжували — розуміли, яке в мене лихо. Головний лікар частіше, ніж звичайно, навідувався до моїх палат. Мабуть, боявся, що в мене не вистачить сил, — у хворих були свої і вимоги, й примхи. Санаторій у нас клінічний, тут не просто відпочивають, а лікуються. Я старалася не виказувати своїх мук, та, напевне, мені це не завжди вдавалося. Головний лікар знову заговорив зі мною про переселення — незабаром має звільнитися однокімнатна квартира, я могла б її одержати. Мабуть, йому здалося, що цим він виявляє турботу про мене. Та я це зрозуміла як натяк на те, що останнім часом погано виконую свої обов’язки. Мені рідко випадало добре виспатись.

Якось уранці мене зупинив вахтер на прохідній:

— Микола Олександрович просив, щоб ви до нього зайшли. Він зараз у себе.

Я зайшла до адміністративного корпусу й піднялася на другий поверх. У головного лікаря сидів його заступник по господарській частині, якого я недолюблювала. Коли нарешті Микола Олександрович звільнився, він сам вийшов із кабінету і, пропускаючи мене вперед, сказав:

— Не інакше, як телепатія. Я вже хотів за вами послати. Вами, Софіє Кирилівно, цікавляться високі інстанції.

Головлікар говорив це з відтінком гумору, але було помітно, що йшлося про щось важливе. Я мимоволі підхопила його тон.

— Може, ви хочете сказати, що із ЦК?

— Ви не помилилися. Саме так.

У моєму серці зажевріла надія: ось воно! Нарешті знайшлися люди, що зрозуміли Василеву працю. Він заповів мені якось довести до свідомості вищих посадових осіб його страшне відкриття. Десять останніх років він спав по кілька годин на добу — все писав та писав, створюючи нові варіанти своєї незвичайної праці. Варіанти виникали тому, що Василь прагнув дохідливості — кожна грамотна людина мала зрозуміти його теорію з першого читання. Я намагалася переконати Василя, що він прагне недосяжного — сама тема надзвичайно складна, отож зробити свою працю популярною йому все одно не вдасться.

— Але ж ти зрозуміла, — нервово закусивши губу, гнівливо мовив Василь. — Чому ж ти гадаєш, що інші не зрозуміють?

— Тому, що я давно вже стала тобою, — з посмішкою відповіла я. І лише згодом зрозуміла, що то був не жарт, а глибоко вистраждана істина.

У когось, мабуть, одразу ж виникне думка про атомну бомбу — я ж бо назвала його відкриття страшним. Але ж помиляються люди, котрі думають, що земна цивілізація може загинути лише від атомної війни. Василь перед смертю сказав:

— У фундамент нашої держави закладена міна уповільненої дії. Повір мені, Соню, вона здатна накоїти не менше лиха, ніж атомна бомба. Рано чи пізно, але вона вибухне. Ми — це шоста частина земної кулі. Розумієш, Соню?.. Ця катастрофа не обмежиться тільки нашою загибеллю. Тут не можна себе жаліти. Треба стукати до найвищих дверей. Виженуть — знову стукати. І ніколи не ображатися, бо нашим ворогом є тільки людське нерозуміння. На земній кулі немає жодної людини, котра, зрозумівши, про що тут йдеться, відмовилася б нам допомагати.

Василь і сам намагався переконати працівників ЦК, що Маркс помилився у визначенні джерел додаткової вартості! Так, помилився: енергетичний канал для виникнення додаткової вартості існує в самій природі. Пояснювати її походження експлуатацією праці — хибно. Якраз навпаки: експлуатація призводить до відмирання джерел абсолютної додаткової вартості — тоді настає голодомор, суспільний хаос, руйнація державних підвалин…

Ах, навіщо я оце кажу? Тут треба або написати цілий том (ба, навіть не один!), або мовчати, зціпивши зуби, — адже ж отакі сентенції, які я щойно проголосила, здатні привести хіба що до психіатричної лікарні.

Цього ледь-ледь не скоїлося з Василем, але я умовила професора Ващенка, що подбаю про нього сама. Дивна була ця розмова, дуже дивна. Я запам’ятала її майже дослівно. Вона виглядала так:

ПРОФЕСОР: У вас, Василю Микитовичу, є якась всепоглинаюча ідея? Така, що заполонила вас повністю. Про зміст самої ідеї я не питаю. В даному разі це не має значення. То як, Василю Микитовичу, є така ідея? Скажіть, будь ласка, чи я часом не помиляюся?

ВАСИЛЬ: Ні, не помиляєтесь. Така ідея у мене є.

ПРОФЕСОР: І вона вас мучить. Вам здається, якщо цю ідею не прийме людство, станеться глобальна катастрофа. Так чи ні, Василю Микитовичу?

ВАСИЛЬ: Так. Я в цьому переконаний.

Професор іронічно посміхнувся й кивком голови дав зрозуміти, що бажає залишитися зі мною віч-на-віч. А коли Василь вийшов, Ващенко приязно сказав:

— Постарайтеся заповнити його дозвілля розвагами. Театр, картинні галереї, риболовля. Якщо є змога, поїдьте до моря. Хвороба не становить особливої небезпеки. Згодом минеться. Не хвилюйтеся, я поговорю з ким належить. Вас надалі не турбуватимуть. Але нехай Василь Микитович більше нікуди не пише.

Довго сердився Василь на професора, коли я переповіла його настанови.

— Виходить, нормальними є тільки ті люди, у кого немає жодних ідей. А як же тоді класики марксизму? Чи могли б вони з’явитися, якби й тоді існували отакі психіатри?

Я чомусь вірила: там, у ЦК, нарешті зрозуміють, що казав їм Василь, бо цього не можна не зрозуміти! Василь гадав, що у партії є лише зо два десятиліття для перебудови. А може, й менше.

Василь наказав: якщо він помре, я повинна передати усе написане ним у власні руки когось із представників ЦК. Вони колись прийдуть — самі прийдуть!

Ось чому після директорських слів про телепатію я одразу ж згадала про ЦК. В моїй душі забриніла радість — забриніла, незважаючи навіть на лихо, яке скоїлося під баштовим краном. Може, таки справді прийшли?

Я, мабуть, виглядала вельми кепсько, бо в очах Миколи Олександровича з’явилося щось тривожне й водночас суворе.

— Даруйте, Софіє Кирилівно… — Він підвівся, по товстому китайському килимі пройшов у куток, до холодильника. Дістав звідти пляшку з нарзаном, наповнив склянку. — Випийте, будь ласка.

Я випила й ніби трохи заспокоїлась — не стільки від нарзану, скільки від співчуття. У мене навіть вистачило сил запитати:

— Невже справді з ЦК?

Я добре розуміла, що увага до моєї скромної персони з боку цієї всемогутньої установи означає лишень одне: прийшов нарешті час для Василевої праці, таки ж прийшов!

— Та ви не хвилюйтеся. Якийсь Коробов. Ви з ним не знайомі?

— Ні, не знайома.

— Він уже в дорозі. Хвилин через десять буде тут. Давно бачилися з сином?

У мені знов усе напружилося, наче вдарила в груди морська хвиля. Не встигла відповісти, як Микола Олександрович заговорив знову:

— Вам потрібен добрий адвокат. Щось у цій справі не чисто. Ваш син — машиніст баштового крана. Він не може відповідати за стропальника. А що каже слідчий? Яке він справляє враження?

— Він мені здається порядною людиною.

На обличчі Миколи Олександровича майнула іронічна посмішка — здалося, він щось хотів сказати, але не зважився. Тим часом двері відчинилися, й до кабінету увійшов привітно усміхнений чоловік років сорока. Темне волосся на його черепі помітно відступало до потилиці, утворюючи лисину. Але вона ще остаточно не сформувалася. Синій костюм сидів на ньому бездоганно — мабуть, пошитий у майстерні, що обслуговує республіканське начальство. Прибулий вклонився мені не без галантності й подав не по-чоловічому випещену руку.

— Коробов Євген Маркович.

Відтак потиснув руку Миколі Олександровичу й дістав з кишені посвідчення із золотим тисненням. Там значилося, що він є працівник київського обкому партії. Це мене дещо розчарувало, бо Василь завжди говорив про ЦК — не про обком.

Ніби здогадавшись, про що я в цю мить подумала, Коробов квапливо заговорив:

— Я отримав доручення від Центрального Комітету ознайомитися з економічною працею вашого покійного чоловіка. Не дивуйтеся, Софіє Кирилівно, що відповідь так забарилася. Сучасна наука до того розчленована, що підшукати в одній особі біофізика й економіста не так легко. Зараз ми таку людину маємо.

— Даруйте, у мене справи, — заквапився Микола Олександрович і вийшов з кабінету. А я тим часом вивчала Коробова. Добре враження справила на мене його мова. Сподобалося й те, що він доволі компетентно визначив, якому саме фахівцеві належало передати для вивчення Василеву працю. В ній і справді зливалися в синтезі три науки: економія, фізика й біологія. Я не помилилася, відрубавши в слові «політекономія» першу частину — Василь з гнівом і презирством ставився до цієї, на його погляд, легковажної комбінації слів. Вона, ця комбінація, неприродна так само, як, скажімо, політбіологія або політхімія. Там, де йдеться про закони природи, політика має скромненько мовчати. Якщо ж вона не мовчить, справжня наука гине. Провина Маркса перед нащадками саме в тому й полягає, що він суто наукове схрестив з політичним. Це походило від його намагання за будь-яку ціну створити саме пролетарську економічну науку — замість науки загальнолюдської. У XIX столітті цього ще можна було не помітити, але в другій половині XX століття цього не помічали лише ті люди, які не вміли чесно мислити. Або просто боялися.

Василь про це розмовляв лише зі мною — писав він значно акуратніше, аби не дратувати апологетів марксистської політекономії. Він розумів, що іншої економії, окрім політичної (отже, марксистської), в Радянському Союзі взагалі немає, з цим доводилось миритися. Свою формулу додаткової вартості він назвав Формулою Сонця. Я так звикла до цієї назви, що навіть змайстровану самим Василем валізу, в якій зберігалися його рукописи, також подумки називала Формулою Сонця.

— Що ж вимагається від мене? — намагаючись не виказувати радості, запитала я посланця високої установи.

Коробов рвучко перевів погляд з великої китайської вази, що стояла в кутку, на мене — і в тому погляді стрільнуло щось несподівано жорстке, навіть нещадне.

— Гадаю, це зрозуміло. Адже ж Василь Микитович заповідав свою працю партії. Чи, може, він змінив свій заповіт?

— Ні, Євгене Марковичу, чоловік не МІНЯВ духівниці, — знічено відповіла я, відчуваючи, що мій радісний настрій поволі розвіюється.

— То в чому ж справа? Я приїхав, щоб отримати економічну працю, яка належить партії. Чи, може, ви мені не довіряєте?

Він швидко написав на чистому аркуші число телефону й посунув той аркуш до мене.

— Телефон завідуючого відділом науки ЦК. Будь ласка, зателефонуйте.

Я, мабуть, зашарілася — здавалося, що обличчя мені натерли перцем.

— Куди вам привезти рукопис?

— О-о, ми вас позбавимо цього клопоту. Я готовий проїхати з вами додому. Машина в нас є. Гадаю, Микола Олександрович відпустить вас на годину.

Микола Олександрович, як виявилося, пережидав мою розмову з Коробовим у кабінеті Кулика — заступника з господарської частини. Коли ми вийшли до вестибюля, директор також опинився біля нас, готовий виконати будь-яку забаганку обкомівця. Власне, Микола Олександрович обіймав посаду головного лікаря, але всі його називали директором, бо адміністративної роботи на нього лягало більше, ніж лікарської.

— Звичайно, звичайно, — згідливо мовив головлікар, коли Коробов пояснив, чому мені належало відлучитися.

Біля під’їзду стояла новенька чорна «Волга» — саме на таких їздили номенклатурні партпрацівники. Це мене мимоволі заспокоїло, бо підкреслювало значимість Формули Сонця. Вона потрапляє в державні руки, як того й хотів Василь. Настрій у мене знову піднявся.

Євген Маркович відчинив задні дверцята машини й відступив, пропускаючи мене в затишок ошатно оздобленого салону. Сам він звично усівся поруч водія — і машина рушила. Якось раптово пороснув навальний, важкий дощ — наче ми опинилися на дні величезної, вируючої водойми. «Двірники» не встигали відмахуватися від зливи, що майже повністю поглинула простір. Мабуть, було б розважливіше спинитися й перечекати, але водій почувався доволі впевнено. Він повернув з асфальту в глибину лісу саме там, де належало, — дорога до нашого хуторця була одна, отже, він її добре знав.

Прибитий дощем пісок полегшував їзду — за якихось п’ятнадцять хвилин ми вже під’їздили до моєї садиби. На мій подив, машина спинилася там, де я звикла заходити у двір. Я не втрималася від запитання:

— Звідки ви знаєте, де я живу?

Євген Марковим засміявся:

— Що ж тут дивного? Василь Микитович на своїх листах вказував зворотну адресу.

І все ж така бездоганна зорієнтованість на місцевості мене насторожила. Дощ трохи вщух, я відчинила дверці машини, аби вийти, але Євген Маркович спіймав мою руку й затримав.

— Не кваптеся. Погляньте, які тут калюжі.

— То що ж робити? Я звична.

— А може, ви й мені дозволите заглянути до вашої господи? До речі, саме час пообідати. У нас тут є деякі припаси.

— Ні, — рішуче заперечила я. — У мене не прибрано. Та й поспішати мушу. Я ще сьогодні не оглядала хворих.

Мабуть, я сказала ці слова таким тоном, що він справив враження на Коробова.

— Шкода. То ви, будь ласка, візьміть мого плаща, бо змокнете.

— Дякую. В мене є парасолька.

Я й справді дістала з сумки парасолю і розгорнула її над головою.

Увійшовши в хату, дістала з-під ліжка важку валізу чи, може, скриньку — так буде точніше. Вона була змайстрована з дерева і ретельно оббита цинковою бляхою. Ключ від скриньки я ховала від Сергія, але в мене немає певності, що син не знає моєї схованки. Складалося враження, що він добре вивчив батькову працю.

Василь оберігав сина від Формули Сонця саме тому, що дуже його любив.

— Ти ж розумієш, Соню, — це вельми тяжке знання. Може, навіть трагічне. Боюся втягувати Сергія в цю справу. Треба йти по партійній лінії. Це єдина дорога. Іншої немає.

Кілька разів помічала, що ключ від скриньки лежав не так, як я його клала. Все збиралася поговорити про це із Сергієм, та щось мене спиняло. А він, мабуть, не наважувався заговорити тому, що порушував батькову заборону.

Згадка про сина відгукнулася в серці мукою. Долаючи її, відімкнула скриньку. Василь навчився друкувати на машинці, аби не втягувати в цю справу сторонніх людей. У скриньці лежало три машинописних примірники й рукописні чернетки, що становили для мене найвищу цінність, — розбираючи почерк Василя, я ніби продовжувала з ним розмовляти.

Вирішила віддати Коробову третій примірник. Щось у ньому почало мене насторожувати. Він зустрів мене біля хвіртки в чорному плащі й капелюсі. Відразу ж простягнув руку до повної, добре натоптаної теки, що ледве вміщала Василеву працю. Я непоквапно, на мить затримавши теку в руках, передала її Коробову й пильно зазирнула йому в очі. Він якось вимушено посміхнувся.

— А ви, Софіє Кирилівно, рано обрали собі монастирський режим. Ви ще молода й вельми приваблива жінка. — Відтак, коли я вже сіла в машину, обернувся до водія. — Їдьмо до лісорозплідника. Там непогана альтанка. Якщо Софія Кирилівна до хати не запросила, ми самі її запросимо. А хворих Микола Олександрович провідає.

Машина крутнула вправо й невдовзі спинилася біля альтанки, яку я добре знала, — це всього з півкілометра від нашого хутірця. Тут лісництво виводило саджанці, часто-густо працювали поденниці з Безрадичів. Отож потрібен був сякий-такий прихисток, особливо на дощову погоду.

Але я знову була здивована, що альтанку біля лісорозплідника знала не лише я — її чомусь знав також Коробов.

Тим часом Євген Маркович, викладаючи на стіл шинку, консерви та вже налаштовані канапки з ікрою, весело просторікував:

— Бачу, Софіє Кирилівно, вас дивує моя обізнаність з оцими місцями. Не дивуйтеся. Я люблю тут збирати гриби. У райському куточку живете, Софіє Кирилівно.

На столі, що завбачливо був накритий целофановою скатертиною, з’явилася пляшка коньяку й пластмасові чарки. Водій, завершивши допомагати господареві, від’їхав кудись у ліс, і ми з Євгеном Марковичем лишилися сам на сам.

— Вам не спало на думку запитати моєї згоди на оцей пікнік? — доволі в’їдливо запитала я. — Тут, до речі, інколи проходять мої сусіди. Що вони подумають про мене?

— А ви їм скажіть, що я ваш адвокат. Ви чомусь не клопочетеся з цього приводу. А даремно. Я таки й справді можу вам допомогти.

У мене мимоволі вихопилося:

— Правда? Хіба ви — юрист?

Коробов засміявся:

— Там, де я працюю, — всі юристи.

Що криється за цими словами, я зрозуміла значно пізніше. А поки що вхопилася за його обіцянку, мов за рятівне коло. Це неправильно, що я не дбала, аби домовитися з досвідченим юристом. Але в юридичній консультації мені сказали, що на ранній стадії слідства адвоката до справи все одно не допускають. Допомогти, звичайно, обіцяли, але вже тоді, коли можна буде вивчити справу.

— Давайте вип’ємо, Софіє Кирилівно. Ви мені подобаєтесь. Чому б нам не дружити? Від друзів шкоди ніколи не буває.

— Якщо вони справжні.

— А ви сумніваєтесь?

— Невже ви й справді можете допомогти? — не вельми себе контролюючи, щебетала я. — Допоможіть, благаю вас! Я добре знаю: він не винен.

— Не хвилюйтеся. Зроблю все можливе. Але ви також повинні мені допомогти.

— Хіба я можу? У цьому світі від мене нічого не залежить.

— Залежить. І дуже багато. Принаймні моя доля від вас залежить повністю.

— Не розумію.

— Гаразд, я поясню, — майже мені в обличчя говорив Коробов. — Центральний Комітет згоден з Василем Микитовичем. Його відкриття — то є велика таємниця партії. Працю належить зберігати в спецсховах Інституту марксизму-ленінізму, а не в хатніх умовах. Бо це таки, погодьтеся, вельми безвідповідально. Ви ж мені, дорога Софіє Кирилівно, не виявили найменшої довіри. Як же я звітуватиму в ЦК?

— Але ж я передала вам Формулу Сонця, — гарячково й навіть дратівливо мовила я. — Запевняю вас, там цілі всі сторінки.

— Так, — не вельми привітно буркнув Коробов. — Передали третій примірник. Два примірники машинопису і чорновий рукопис залишили в себе.

Я була вражена його обізнаністю. По-перше, я не помітила, щоб він розв’язував теку, — звідки ж йому знати, що це був третій примірник? І як це можна взагалі визначити — третій чи, скажімо, п’ятий? Це ж бо залежить від якості копіювального паперу та міри його спрацьованості.

Коробов примирливо заговорив:

— Ну, гаразд. Не все відразу. Гадаю, згодом ви самі переконаєтесь, що Інститут марксизму-ленінізму значно надійніше місце для збереження, ніж ваша домівка. До речі, слідчий вам щиро хоче допомогти. Я з ним розмовляв.

Я промовчала, бо не знала, що і як в цьому разі належить говорити. Коробов також про справу Сергія не сказав більше ні слова.

Коли повернулися до моїх воріт, Коробов був стриманий і неговіркий. Він поцілував мені руку на прощання й сів у машину. А я повернулася в хату з думкою: надійно сховати Формулу Сонця можна тільки в землі.

III. У слідчого

Нарешті я діждалася суботи. Справою Сергія займалася не районна, а міська прокуратура. Це свідчило про те, що їй надавали неабиякої ваги.

З дому вийшла іще до сходу сонця. Дорога розбита машинами, ноги в пісок провалюються, босоніжками, наче совками, його черпаєш. Довелося нести їх у руках. Панчохи поклала в сумочку. Недалеко від автобусної зупинки є джерело, там ноги помию.

Біля розбитого доту мене дуже налякав дикий кабан. Це був старий звір, який колись, напевне, водив власне стадо. Тепер з’явився новий вожак, стадо пішло за ним, а старий мусив доживати віку в самотині. Мисливці називають таких кабанів одинцями. Дикі кабани на людей не нападають, але одинець згодом так лютіє, що з ним краще не зустрічатися. На спині їжакуватий гребінець із щетини, наче в окуня, масті бурої, серед дубових стовбурів одинця й помітити важко. Ноги тонкі, навіть дивно, як вони витримують отаку вагу.

Горе необачному мисливцеві, якого підстеріг одинець! Запах пороху так його роз’ярює, що він стає не менш небезпечним, ніж тигр.

І хоч від мене, звісно, не пахло порохом, та я раптом подумала: а чи, бува, одинцеві якісь ліки не нагадають порох? Ліками я пропахла наскрізь.

Одинець принюхався, його маленькі очиці байдуже глянули на мене, із пащі вихопилося чи то хропіння, чи хрюкання. Почухав бік об уламок бетону, що колись був викинутий вибухом із доту, і, важко перевалюючись, пішов собі у молодий сосняк.

Я потім довго думала про одинця. Власне, я навмисне зосередила на ньому думки, щоб дочасно не ятрити душу тим, що мене ждало у слідчого.

Час від часу поверталася думкою до Євгена Марковича: щось у ньому було не від партійного працівника, а… Боялася доводити думку до її логічного завершення, бо це б означало, що листи до ЦК потрапляють в установу, куди порядні люди не пишуть.

Один машинописний примірник і товсту паку списаного Василем паперу сховала у целофанові мішки (грубі, надійні) й закопала в сараї, де Сергій нарубані дрова складав. А другий машинописний примірник залишила в обкованій бляхою скриньці. Тягнуло мене інколи перечитати той чи той розділ…

До прокуратури приїхала саме тоді, коли там починався робочий день. Літні чоловіки й молоденькі дівчатка йшли на роботу весело, перекидаючись привітаннями та дотепами, їх не обтяжувало те, що через кілька хвилин вони перетворяться на добре відрегульований апарат. Мене завжди вражало це бездушне слово. А, бач, звикло вухо і звик мозок, і слово вже не вражає, не дряпає серця.

Ось і сам слідчий пройшов повз мене. Високий, на лисині шкіра злущується, комірець сорочки розстебнутий. У руках він тримав газету, в яку були загорнуті полуниці. Вигляд зовсім не діловий, ніби слідчий щойно повернувся з прогулянки. А може, й справді перед роботою він трохи поблукав по місту, милуючись каштанами. Так само, як я, ідучи до автобусної зупинки, милуюсь берізками та конваліями. І все ж мене це чомусь кольнуло, наче він мусив невідступно думати про мого Сергія — і тільки про нього! — бо як можна думати про щось інше?..

Мимоволі підвелася з лави, ступила крок до слідчого. Але він кинув у мій бік відчужений погляд, сухо сказав:

— Вас викличуть.

Тяжко було чекати цього виклику. Чомусь мені здавалося, що Сергій давно вже десь отам, за дверима, які зачинив переді мною слідчий. Та минуло з півгодини, потім година, а слідчий і не думав мене викликати. До нього забігала секретарка з якимись паперами, вона також була неприступна, наче жила в іншому світі, що був відмежований від звичайного життя невидимою стіною.

Вкрай вимучена отим чеканням, вийшла на подвір’я. Воно здалося мені незатишним, сірим, навмисне пристосованим до тієї відчуженості, яка тут панувала поміж службовцями та відвідувачами. А може, так воно й годиться? Адже ж сюди не приходять шукати радощів. І так недоречно пахло полуницями, які продавали біля воріт.

На подвір’я в’їхала машина, схожа на ту, в якій розвозять хліб. А проте я швидко зрозуміла, що ця машина мала зовсім інше призначення. Мені підказали це заґратовані віконця.

Спершу із машини вийшов водій. Він був зодягнений у військову форму, на погонах дві червоні смужки. Потім відчинилися металеві двері, звідти зіскочив на землю солдат з іграшковою гвинтівкою. Таких гвинтівок я ще не бачила — це було щось нове, незнайоме. Штик, схожий на кинджал, висів на поясі у солдата. В роки своєї молодості я не зовсім розуміла, чому очі у літніх жінок наповнюються вологою, коли вони дивляться на солдатів. Тепер і в моєму серці щось тужно защеміло, бо цей хлопець, який втілював у собі суворість і силу держави, чимось був схожий на мого Сергія. І, мабуть, так само, як і Сергій, він повернеться додому вже не хлопцем — армія прилучить його до великих турбот, якими живе суспільство.

Солдат виструнчився біля металевих дверей фургона, мовби в цю мить звідти повинен був вийти якийсь великий начальник. У дверях з’явилася Сергієва голова, потім…

Як важко мені оповідати про те, що сталося потім! Кілька днів, що проминули після того, як секретарка виписала мені повістку, я жила лише одним — болючим, напруженим чеканням зустрічі з Сергієм. Слідчий сказав, що зустріч відбудеться в його присутності, я привчила себе до цього, але чомусь із моєї уяви випала оця жахлива подробиця: Сергія приведе озброєний солдат, як водили колись по нашій землі полонених чужинців. І ота модерна гвинтівка, і штик на солдатському поясі, і всі кулі, всі набої, які держава видала солдатові, призначені не для чужинця, а для того, щоб Сергій не зробив жодного недозволеного кроку.

Не знаю, як я виглядала в цю хвилину, але мені здалося, що земля вислизнула з-під ніг, я нічого не бачила довкола себе, тільки голова Сергія гойдалася в моїх очах, заступивши собою і солдата, і в’язничний фургон, і саме небо. Напевне, я безтямно кинулася до Сергія, а солдат загородив його карабіном, напевне, це було саме так. Я почула тільки відчайдушний крик:

— Мамо!..

Хтось узяв мене за лікоть, я всім тілом повисла на чиїйсь руці, і якби не ця рука, я впала б на гарячий асфальт, яким було вкрите подвір’я.

Коли я отямилась, Сергія вже не було. Не було й озброєного солдата. Я сиділа на лаві, якої раніше не помітила, а рука незнайомця тримала біля мого обличчя склянку з водою. Це був той самий водій, який привіз Сергія із в’язниці. О люди, добрі люди! Навіть тоді, коли ви покликані звинувачувати й карати, ви все ж таки люди…

Водій, напевне, служив надстрокову, він був не такий молодий, як солдат. Мабуть, набачився тут усякого.

— Не побивайтесь, мамашо. Ще нічого невідомо. Буває, півроку отак возиш людину, а потім її випускають. За відсутністю доказів.

Він сказав саме ті слова, які мені зараз були потрібні. Я трохи заспокоїлася, знов подумала про те, що не завжди людина може обрати для себе таку роботу, яка дає їй насолоду, — просто треба якось жити, утримувати родину, дбати про дітей. Бо яку ж насолоду мав від своєї роботи оцей водій? Але він був людиною — і цього цілком досить. Упевнившись, що я вже надійно тримаюся на ногах, випустив мою руку й мовчки рушив до машини. А я повагом, ніби пробуючи ногами землю, повернулася до дверей, за якими слідчий допитував Сергія.

Секретарка мене вже розшукувала. Вона навіть нагримала:

— Куди ж ви зникли?.. Проходьте, вас викликають. — Помітивши, що я шукаю в сумочці люстерко, роздратовано повторила: — Проходьте, потім напудритесь. Це вам не театр.

Нехай би вона й нагримала, але навіщо було кидати цю фразу: «Це вам не театр»? Недобрим серцем вона підказана, боляче мені було її чути. За віком секретарка в доньки мені годилася, хоча б це мусило її стримати.

Нарешті я наважилась увійти до кабінету слідчого. На тлі відчиненого вікна, до якого з вулиці впритул підступав каштан, побачила голову Сергія. Сонце наскрізь просвічувало листя, воно горіло зеленим жаром, білі китиці каштанових квітів ледь помітно погойдувалися разом з гілками. Праворуч біля дверей стояв солдат. Не знаю чому, але саме він — його постать, його юне обличчя — був причиною того болісного стану, в якому я зараз перебувала. До слідчого я вже звикла. Крім того, він був зодягнений так, як будь-який перехожий на вулиці. Це дозволяло хоч трохи абстрагуватись від обставин, які привели мене сюди. Але присутність солдата надавала цій зустрічі тієї суворості, якої не можна позбутися ні на мить. Вона тяжіє над кожною думкою, сковує мозок і серце. Вона нагадує про існування такої сили, перед якою воля окремої людини нічого не варта. Ця сила не була чимось матеріальним, її ім’я — Закон. Вона є тільки слово, тільки угода, до якої люди прийшли через державність. Але, мабуть, ніде так не відчуваєш, як тут, що слово, ідея, угода — тобто щось зовсім безтілесне — здатні мати на своєму озброєнні і солдатські м’язи, і кулі, й штики. Думала я про це тому, що якось треба було опанувати власні нерви. Та ще тому, що переді мною сидів Сергій, який ніде, ні за яких умов не міг відсторонити ці питання…

Рідний мій філософе! Такий ти іще зелений, Сергію, такий по-дитячому беззахисний перед тією силою, що звела нас у цьому кабінеті.

Слідчий, напевне, зрозумів мій стан. Кожним жестом і словом він намагався зняти гніт, який тяжів над нами. Цілком можливо, що це походило не стільки від його людяності, скільки від багатолітнього досвіду. Те, чого Сергій не сказав слідчому, він повинен сказати матері. Чому він так уперто брав на себе провину, якої ось уже близько двох місяців не можна було підтвердити жодними доказами?..

Слідчий посміхнувся якось так, ніби справа вже вирішена і всім нам можна було розійтися по домівках. Але слова його мали зовсім інший зміст:

— Н-ну, продовжимо нашу роботу. Доведеться вам, Софіє Кирилівно, поділити зі мною відповідальність за вашого сина. Нехай так, нехай справді стропа обірвалась. Але де ж вона? Чому її ніхто не бачив?..

Це було те саме питання, яке подумки я також ставила Сергієві. Я дивилася на нього жалісно, благально, в моїх очах, мабуть, стояли сльози, бо Сергій не витримав мого погляду, відвернувся до вікна. Він стежив за рудим шершнем, що настирливо гудів над квіткою каштана. Згодом шершень залетів у вікно, закружляв над головою солдата. Той зняв пілотку, замахнувся нею, але шершень уже гудів над головою слідчого. Слідчий узяв зі столу згорнуту газету і так само незворушно, як він ставив свої запитання, ляснув себе по лисині. Збитий шершень упав на розгорнуту справу, яка лежала на столі. Це, мабуть, була справа Сергія. Потім слідчий узяв цього комашиного лева за прозорі крила і жбурнув у вікно.

Ця незначна подія допомогла позбутися гніту, ми всі якось пожвавішали, навіть Сергій посміхнувся. А солдат, для якого слідчий був зараз головним начальником, ховав свою посмішку за неприродним пересмикуванням щік.

— Н-ну, продовжимо, — лукаво примружившись, сказав слідчий. — Добра ґуля вискочила б на моєму муходромі, якби він устиг вжалити. Це звір серйозний… Ну, Сергію батьковичу, що ви нам скажете?..

Відтак, ніби щось пригадавши, наказав солдатові вийти за двері й чекати його розпорядження. Солдат з підкресленою чіткістю виконав наказ слідчого.

А Сергій тим часом замкнувся. На мене він не дивився, ховав очі, а коли ми випадково зустрілися поглядами, в його зіницях світилося щось гнівне, осудливе, наче Сергій хотів крикнути: «Чого ти прийшла сюди? Тобі не місце тут, мамо!»

В обличчі Сергія не було нічого від Марини. Тому й не дивно, що ніхто не міг підказати Сергієві: ця жінка — твоя рідна мати. Найбільше я боялась Макарихи, яка знічев’я цікавилася родоводом сусідів аж до сьомого коліна. Але й у неї не було сумнівів, що Сергій — мій син.

Упродовж десяти років, які проминули від першої появи Марини і до її загибелі, ми зустрічалися з нею разів зо три, не більше. Розмова між нами якось не складалася, хоч ні вона, ні я не мали одна до одної недобрих почуттів. Це були випадкові зустрічі, одна із них сталася в річковому порту, в залі для пасажирів, де я застала Марину з простягнутою рукою, в яку люди кидали мідяки. Марина вжахнулася, довго плакала, але від мене не взяла ні копійки.

— Все одно проп’ю, — простогнала вона, припадаючи обличчям до підвіконня.

Марина тоді була твереза, допомогла мені зустріти приятельку, провела нас до трамвая. Коли ми чекали на пароплав, у якому їхала приятелька, Марина чомусь пригадала свого першого чоловіка, що був рідним батьком Сергія. З кожним роком, запевняла Марина, в обличчі сина з’являлося все більше і більше рис, які робили його схожим на батька. Сергійкового батька звуть Гордієм, після війни він працював десь у райкомі, але де саме — Марина не сказала. Він нічого не знав ні про неї, ні про Сергія, мабуть, гадав, що вони загинули. Гордій був удруге одружений, Марина не хотіла йому нагадувати про себе, та, власне, вона й права на це не мала. Не дочекалася чоловіка з фронту, а сина віддала чужим людям. Пізніше, коли Сергій підріс, Марина вирішила, що йому в нас краще, ніж було б у мачухи, тому й мови не заводила про його рідного батька. Це лишалося на її совісті, мені досить було того, що не ховаю Сергія від рідної матері. Так я тоді вважала, через те навіть Василеві не розказала про цю розмову з Мариною. Я була певна, що Василь почне розшукувати Сергійкового батька, якого війна розлучила з сином. Совість не дозволила б Василеві жити спокійно, а мені був дорогий його спокій.

Сергій дивився на слідчого, як на ворога. Відчуваючи, що я домагаюсь того ж самого, чого домагався слідчий, Сергій і до мене поставився насторожено. Великі карі очі Сергія несли в собі той смуток, який приходить після тяжких внутрішніх борінь і вже лишається назавжди. Може, потім і промайне в очах якась хвилинна радість, але смутку вже не позбутися довіку. Мені ще важко було осягнути, що Сергій щиро, безкомпромісно вважав себе вбивцею. Я бачила лише нещасний випадок, мені здавалося, що так повинен думати й сам Сергій. Слідчий знову запитав:

— Куди поділися порвані стропи?

Сергій підвів голову. Лише тепер я помітила, як запали його щоки. Вони були неголені, заросли чорною щетиною. Широкий монгольський ніс — далека спадщина татарського панування — видався мені іще ширшим, ніздрі начебто збільшились.

— Яке це має значення? — буркнув Сергій. — За кран відповідаю я, ніхто більше. Аварія сталась у мене. Чого ж ви ще хочете?..

— Заарештований! — похмуро кинув слідчий. — Вам належить відповідати, а не ставити запитання. Відповідайте: куди поділися порвані стропи?..

— Їх замінили, — ухильно відповів Сергій.

— Хто?..

Сергій мовчав. Я добре знаю, як важко йому присилувати себе до неправдивого слова.

— Я сам, — зрештою відповів Сергій, уникаючи мого благального погляду.

— Коли ж ви встигли? — обурено вигукнув слідчий. — Під цеглою лежала мертва людина, а ви в цей час міняли стропи. Дивно, дуже дивно. Тоді скажіть, куди ви їх поділи?

— Це моя особиста справа.

— Хто бачив, коли ви їх міняли?

— Ніхто не бачив.

Слідчий безпорадно розвів руками, мовляв, подивіться на цього дурня, йому добра бажаєш, а він сам собі лихо чинить.

До мене слідчий не звертався. Напевне, я була потрібна тут лише для того, щоб розчулити Сергія, викликати ті почуття, яким належало зломити його впертість. Або, може, не маючи іншого виходу — хтось же мусив відповідати за смерть людини! — слідчий хотів застрахувати себе на той випадок, якщо суд заперечить звинувачення. Тоді я справді могла б засвідчити, що ніхто не силував Сергія брати провину на себе. Навпаки, слідчий домагався її спростування. Але спростувати її він також міг лише за наявності переконливих доказів. Отож виходило так, що головним доказом у цій справі поки що лишалося зізнання самого Сергія. А він уперто свідчив проти себе. Слідчому це було зрозуміло так само, як і мені.

— Ви давно дружите з Яковом Грицаєнком? — запитав слідчий.

— З дитинства.

— Це правда, що вони з виконробом у цей час пили горілку?

— Я цього не бачив.

— Але інші бачили.

— То в них і питайте.

Я не знала Сергія таким, яким він був зараз. Це зовсім інший Сергій! У нього був лагідний, аж занадто м’який характер. Про таких кажуть: хоч до рани прикладай. Звідки ж взялася оця їжакувата зухвалість? Я мимоволі потягнулася до його колін, мені хотілося обхопити їх руками, припасти до них головою, щоб виплакати всі болі, всі муки мої. Та я своєчасно опанувала себе. В очах Сергія з’явилось щось схоже на мовчазний наказ: «Зупинися, мамо!» — і я знов опустилася на стілець. Слідчий уважно глянув на мене, мовби оцінюючи, яку владу мають над Сергієм мої сльози, і спроквола, долаючи якісь вагання, підвівся за столом. Виглянув за двері, покликав солдата.

— Мені треба зайти до прокурора, — кинув він солдатові, а той мовчки хитнув головою.

Пізніше я дізналася, що це було порушення процедури допиту, слідчий не мав права залишати нас удвох із Сергієм. Та, мабуть, у нього були якісь свої міркування. Напевне, він сподівався, що його відсутність допоможе мені розбудити в душі Сергія ті спомини, які кличуть до рідного дому — туди, де кожна грудочка землі, кожна стеблина обзиваються до тебе рідними голосами.

Зненацька подумала: а чи не вплинула на Сергія трагедія, що сталася в нашому хуторці? Він таки ж був небайдужий до Ганнусі — доньки Макарихи. Скоїлося незбагненне й страшне: Ганнуся наклала на себе руки — повісилась на горищі. Макариха звинувачувала в тому Сергія — буцімто він її занапастив. Ніхто не повірив Макарисі — всі гадали, що Макариха сама в тому лихові була винна. Та чи немає зв’язку між поведінкою Сергія під час слідства й отим лихом? Може, якось усе це поміж собою в’язалося?

Слідчий вийшов, солдат відвернувся до стіни. Тепер я могла дати волю своїм почуттям. Я впала на груди Сергія, мої сльози котилися йому на руки. Мені здалося, що він також не утримався від сліз. Та коли я підвела очі й побачила його обличчя, що нависало наді мною, сліз у Сергія вже не було, його погляд здавався мені надміру тверезим, як буває в людини, що встигла про все подумати і все вирішити.

— Синку, навіщо ти так? — прошепотіла я. — Це ж неправда!..

— Правда, мамо.

— Ти ж не винен, я це знаю.

— А хто винен?.. Тітки Марини немає. Де ви її поховали?..

Лише тепер я почала розуміти, що Сергій не просто бере на себе чужу провину — він справді вважає себе винним. Я поставила йому те саме запитання, на яке він не відповів слідчому:

— Куди ж поділися порвані стропи?..

Сергій обережно вивільнив свої руки, посадив мене на стілець і спокійно, тоном старшої людини, яка хоче, щоб її нарешті зрозуміли, сказав:

— Я інакше не можу.

Смуток, яким були переповнені його очі, відступив кудись у глибину душі, брови метнулися вгору, губи ворухнулися, ніби Сергій щось іще хотів сказати, але так і не сказав. Тепер він здавався цілком спокійним. Та я бачила, що це не так. Я дивилася на його стрижену голову, на бліде, виснажене обличчя, і серце моє краялося від болю. Як йому можна допомогти? Той суд, що був десь зовні, що походив від людей, від держави, його не лякав. Сергій про нього просто не думав. Отже, його слід боронити від самого себе. І якщо ця оборона матиме будь-який успіх, то лише в такому разі можна подбати про оборону юридичну. Раніше я цього не розуміла — думалося, що перед самим собою він не відчуває провини.

— Де ви поховали тітку Марину? — перепитав Сергій.

— У нас поховали…

— А Надійка як?.. Хвилюється, мабуть. Скажи їй, нехай забирає Якова від матері. Бо добра їм не буде. Обов’язково скажи. Вона все зрозуміє. А стропи… Хто ж Якова мусив навчити, коли не я? Він і сам мало не загинув…

Я подумала: що ж це — відчуття провини переплітається з турботою про товариша? Чи, може, то були намагання боротися зі злом засобами добра? Друзі побачать, що за них страждає невинна людина, це рано чи пізно розбудить їхню совість, вони й самі стануть чистіші та чесніші? Та я, грішним ділом, не вірила, що Якову дуже болить за долю його друга. І хоч Макариха, його мати, не раз приходила до мене, щоб висловити свої співчуття, але ж я добре знаю ціну її бідканням.

Сергій дивився на мене ясними очима, навіть посміхнувся з тим лагідним смутком, який свідчив про внутрішню заспокоєність.

— Не можу інакше, мамо.

Більше він нічого не сказав, а я не допитувалась. Я знала, що в Сергія дуже розвинене почуття власної гідності, яке вимагало від нього цілковитої певності в чистоті кожної думки, кожного бажання та помислу. Сама лише думка про те, що він, рятуючи себе, зраджує друзів, отруїла б йому все життя. І хоч насправді це зовсім не так, але Сергій час від часу переконував би себе, що друзі постраждали через нього.

Коли ми прощалися, Сергій уже повністю опанував себе, був бадьорий, розмовляв зі мною так, наче попереду була не в’язниця, а, скажімо, плавання навколо світу. Попросив зберегти його зошити, в яких він занотовував свої спостереження та роздуми. Він і так знав, що я їх збережу. Згадку про них я зрозуміла як дозвіл ознайомитися з його нотатками. Він просиджував над ними всі вільні вечори.

Мені важко було ховати сльози, але я намагалася посміхатись, бо розуміла, що Сергій вимагав від мене мужності. І лише вийшовши на вулицю, дала волю своїм сльозам. Перехожі співчутливо озиралися на мене, але відразу ж відвертали обличчя, бо ніколи не слід допитуватись у жінки, чому вона плаче. Рідко в нас, жінок, трапляється таке лихо, в якому можна чимось допомогти. Найчастіше жінка плаче тоді, коли їй ніхто допомогти не здатний.

І так само я нічим не могла допомогти Сергієві. Він сам собі оголосив вирок, від якого оборонятися не бажав.

Вже на вулиці пригадала, що забула подякувати слідчому за побачення із Сергієм. Але слідчий повернувся від прокурора такий заклопотаний, що йому було не до моїх подяк. Він оголосив, що я вільна, відразу ж занурився у папери, а солдат негайно виструнчився. Все людське мало увірватись, запанував закон.

Слідчий залишив Сергія в себе. Мабуть, він сподівався, що після розмови зі мною Сергій стане більш згідливий, і це добре, що я не бачила, як солдат виводить його до в’язничного фургона. Ми мали змогу попрощатися в кабінеті, тепер аж до суду побачитися нам не випаде.

Я все ще не зовсім розуміла поведінку Сергія. З точки зору слідчого, вона була неприродна. А з моєї?.. Нічого певного про це я поки що сказати не могла.

Сергій згадав про Надійку. Чому він так заклопотаний її долею? Можливо, у Сергія були до неї такі почуття, про які я нічого не знала? Ні, мабуть, не в цьому справа. Тоді що ж тут найбільше важило, — може, дружба з Яковом? Цілком можливо. Та й виконроба Сергієві було жалко. На його руках дружина, двоє дітей і сліпа мати. І все ж мені здавалося, що не ці мотиви визначали його поведінку. Щось тут було значно глибше.

Можливо, я все тут спрощую чи ускладнюю, але, намагаючись уявити самокатування, якими займався Сергій, мимоволі мусила шукати ту точку зору, про яку він, звичайно, в нашій розмові не згадував. Вона перебувала десь поза розмовою, як щось само собою зрозуміле. Сергій завжди боявся патетики. Я мусила вгадувати те, що він хотів висловити.

…Найбільше, чого мені зараз хочеться, то просто виплакатись. Пішла на могилу до Василя, впала обличчям у росяний барвінок. Ой, Василю, друже мій кремезний! Ніяке лихо з тобою лихом не було, та й не могло бути. Всьому ти умів дати раду, все на світі міг пояснити. Ні до чого ти не був байдужий, звичайна росинка тобі розповідала про світобудову, а в пшеничній зернині ти вгадував творчу силу Сонця.

Коли стемніло, повернулася до хати, відчинила шафу, намацала мундир з полковницькими погонами. То ж лихо моє колись було, бо дівчата, мої ровесниці, гадали, що я й заміж вийшла через оті погони. Василь моїм подругам здавався старим, а для мене був не старий! Я не помічала, що молодша від нього на двадцять два роки. А може, він не дозволяв мені цього помічати? Жила в ореолі високої святості, наче ніколи із храму не виходила. А склепінням у тому храмі було тільки зоряне небо. І душа його так високо літала, що почувала я себе ластівкою поруч орла.

В комірчині наштовхнулася на саморобну милицю, яку він сам змайстрував для себе, бо не любив скрипучих протезів. Та й каліцтва свого не хотів ховати. Жив так, як простіше й зручніше.

Взяла милицю, мимоволі поклала на ліжко — і щось тепле, щось Василеве полилося в серце. Ніби він був поруч. Ось-ось опуститься його лагідна долоня на моє волосся. І в чеканні цього дотику я заснула.

IV. Макариха

Прокинувшись, не відразу збагнула, що лежить на моїй подушці. Косе проміння сонця, пробиваючись крізь листя бузку, що росте біля самого вікна, тріпотіло рожевими плямами на білій стіні. Деревина, яку я цілу ніч пригортала до грудей, була тепла від мого тіла. І чомусь мені полегшало на душі, наче я відплатила тобі добром, Василю, за все велике й світле, що ти зробив для мене. Підняла милицю, довго роздивлялася, ніби не бачила її раніше. Босоніж вийшла в сіни, відчинила комірчину, повісила милицю на стіні.

Тоскно мені було, і водночас щось привітне, лоскітне обмивало мою душу — щось таке, як світанкове небо, безтілесне, але живе й трепетне, мовби справді ти не помер, Василю, а лише розчинився у природі і всю її заповнив собою. І куди б я тепер не подивилася, до чого б не доторкнулася — всюди є частка твого єства і душі твоєї, Василю.

Пригадала, що сьогодні неділя, отже, можна й не квапитися на роботу. Можна послухати солов’їв. То все ж таки щастя, що є оцей ліс і довга дорога до автобусної зупинки. На роботі мене жаліють за побутові незручності, а я вже так вросла в оцей клаптик зеленого світу, що він здається мені тим Всесвітом, про який любили сперечатися Василь і Сергій. Тут усе наше — моє, Василеве, Сергієве — наше у звуках, у трепеті росяного листя, у витьохкуванні солов’їв.

Хто ними диригує? Дивно, якщо диригента немає, бо такої злагодженості не почуєш навіть у оркестрі. Співає прозора душа природи, співає солов’їними голосами. Солов’їха сидить на яйцях, а соловейко її розважає. Твориться нове життя — зовні сіреньке, непримітне, і природа оспівує його творення. Але ж як оспівує!..

… Про що я, власне, пишу? Не знаю. Переповнюють мене почуття болю й радості. І радість моя не має пояснення. Ні, я помиляюсь, бо таки можу пояснити, чому сьогодні легко на душі. Адже воно є — те велике, що зробив Василь. Було щось гіпнотичне у Василевій скриньці, де зберігалася Формула Сонця. Вона інколи нездоланно кликала до себе — і тоді я відмикала скриньку, діставала акуратний машинопис і прочитувала кілька сторінок. Не якісь наперед задумані, а просто з тієї сторінки, котра відкривалася мені випадково. То було щось схоже на ворожіння. О ні, звісно, не так. То була розмова з великою людиною і, може, навіть святою. Я не соромилася так думати про Василя, бо йому відкривалося те, що могло б порятувати наш народ. А може, й справді порятує. Тільки ось лихо: звідки в мене взялося оте відчуття, що Василева праця потрапила до непевних рук? Мабуть, треба якось зібратися з духом та провідати мого колишнього чоловіка, якого мені так важко згадувати. Юркові все це відомо просто за службовим обов’язком: секретар обкому з агітації та пропаганди. Але за мить я вже відкинула цю думку: не зможу, все одно не зможу. Є дії, до яких людина не здатна себе присилувати навіть заради високої істини. Бо хіба має право торкатися високої істини рука ницої людини?

Цього разу, розгорнувши Формулу Сонця, я натрапила на таку сторінку: «… слабкість його наукової аргументації в прославленому „Капіталі“. Скажімо, Енгельс у такий спосіб захищав Марксову теорію додаткової вартості: якби капіталіст віддавав робітникові геть чисто все, що той виробляє, то звідки б узялися резерви для розбудови виробництва? Капіталіст неминуче б збанкрутував — ось чим би це завершилося. Звідси, мовляв, випливає, що додаткова вартість народжується із додаткової праці робітника, за яку капіталіст нічого не платить, — отже, фактично вона народжується із експлуатації праці.

Хоч це дуже дивно, але ж саме на отакій логіці вибудувана трудова теорія додаткової вартості — тобто теорія Маркса. Та ми маємо право запитати: якщо капіталіст віддаватиме робітникові додаткову вартість і тим самим припинить розбудову виробництва, то куди ж ми з вами потрапимо? Не інакше, як у доісторичну епоху.

Мушу застерегти читача: Маркс взагалі хибно визначає джерело додаткової вартості — не людська праця стоїть у її підвалинах, а сама природа: додатковий енергетичний канал, котрий природа заклала у злаки. Йдеться про пшеницю, кукурудзу тощо. Далі ми це розглянемо детальніше, а тут спробуємо прийняти трудову теорію додаткової вартості в Марксовому варіанті й поглянемо, до яких суспільних наслідків має призвести ця квазінаукова логіка.

Маркс і Енгельс висновують таке: треба ліквідувати капіталістів — і тоді додаткова вартість залишиться робітникам. А щоб вони, капіталісти, не відвоювали своє право на додаткову вартість, необхідно створити робітничу державу — тобто має запанувати диктатура пролетаріату.

Отже, там, де все відбувалося на підвалинах цілковитої добровільності (робітник продавав свою працю, капіталіст її купував і нарощував прогрес), тепер панує тотальне насильство. Апарат насильства програмується теоретиками марксизму як засіб впровадження теорії в реальне життя. Без будь-якого передбачення (бо так диктує та ж сама природа) він розростається на весь обшир додаткової вартості і повністю її поглинає. Експлуатація трудівника втрачає будь-які обмеження, бо він втрачає право продавати свою працю. Тепер апарат насильства вже майже не купує працю — він бере її засобами терору. Йому вигідно створювати сотні тисячі концтаборів, бо в них праця зовсім нічого не варта. У носіїв Марксової теорії виникає ілюзія, що в такий спосіб вони наближають побудову комунізму, а жертви… Жертви також запрограмовані класиками марксизму. Про кількість жертв там не було мови — отже, все відбувається цілком науково, без інтелігентських сентиментів.

Тепер уяви, читачу, що Маркс помилився у визначенні джерел додаткової вартості — насправді вона народжується не з додаткової праці, а з додаткового енергетичного каналу, закладеного природою в злаки. Чим же має завершитися цей багатолітній кривавий експеримент? Ось чим. У всій без винятку природі панує закон збереження й перетворення енергії. Апарат насильства відбирає у селянина плоди його праці до останньої зернини. Занепадає скотарство, в землю не повертається випита з неї енергія — і через кілька десятиліть вироджується гумусний шар землі. Настає перманентний голод…

Так виглядає міна уповільненої дії, закладена Марксом у гранітні підмурки нашої держави. І хоч у нас поки що вітрини гастрономів не відлякують своєю порожнечею, але партія повинна зрозуміти, що…»

Далі я читати не могла. І хоч не вперше перечитую ці рядки, темніє в очах від жаху за те, що має статися з нашим народом. Та заспокойся, Софіє, не станеться! Партія не дозволить. Якщо вірив у це Василь, то звідки ж у тебе право не вірити?..

Пробую зрозуміти, що мені належить зробити. Відчуття таке, що є дуже важлива справа, якої я ще не зробила. Думаю, пригадую, але нічого згадати не можу.

Зодягнулася, підійшла до вікна. Ранок видався погідний, напрочуд гарний. Дерева вгорнулися в прозорий туман, що залягає на галявинах рухливими озерцями. Просто перед моїми очима стоїть хата Макарихи, а точніше, хата на хаті. Таке враження складається тому, що другий поверх Яків надбудував пізніше, поставивши на цегляні стіни незграбну дерев’яну споруду. Невідомо, де діставались оті дошки, що пофарбовані у небесний колір. Цеглу в нас роздобути легше, ніж дерево. Та сусіди підказали Макарисі, що цегляної надбудови зводити не можна, підмурки не витримають, за першої ж повені стіни осядуть. А воно, бач, навіть дерев’яна надбудова виявилась важкою. Навіщо Макарисі ота надбудова? Живе вона сама, бо Яків з дружиною в санаторному селищі квартиру одержали. Правда, влітку наїздить до Макарихи чимало дачників.

Макариха підгортає картоплю. У людей тільки посходила, а в неї вже цвіте. Ніби в Макарихи на городі й весна почалась раніше. Помідори із парників висаджені, редиска соками наливається, вже й на базар пора. Та й полуниці вже поспіли. Це, звісно, не гріх. Колотиться Макариха з ранку й до вечора, сама спини не розгинає і Якову з невісткою спочину не дає. Тож ніяк ту копійку нетрудовою не назвеш. Одного не розумію: навіщо Макарисі стільки грошей? Всі ж знають, що Якову нічого не перепадає. Обіцяє Макариха мотоцикла синові купити, бо щодня після роботи до матері на город поспішає, а воно ж таки далеченько. Працює Макариха сторожихою біля санаторних човнів. Добу сторожує, а три доби вдома, бо за одну добу їй чотири робочих дні записують. А від кого ж ті човни стерегти? І вдень, і вночі виспатись можна. Отож у неї досить часу для базарювання. Не те що в інших хуторян.

Ось і невістка із хати вийшла. Хуторець іще спить, бо в робочий день рідко людям виспатись випадає. Шкода мені Надійку, знала я її ще школяркою, та й зараз вона дитиною виглядає, їй би теж поспати, бо натомлюється на роботі, відра з розчином тягає, а це ж не вода — розчин значно важчий. Що не кажіть, а ми, жінки, не для такої роботи народжені.

Рано в Надійки руки загрубіли і синці під очима з’явилися, рано прокреслилися зморшки і ніс загострився. І хоч у ній ще дитяче вгадується, та вже можна помітити й таке, що в тридцять років жінку старою робить.

А Макариха сапку в землю встромила, розігнулася й кричить на невістку:

— Ти ще й досі не прочухалась? Я вже й корову видоїла, і порося нагодувала, а невісточка вилежується. Бери налигача та корову виводь. Де він таку нечупару викопав?..

— Не кричіть, мамо, — вкрадливо, несміливо кидає Яків. — Вона сьогодні нездужає.

— Еге ж, і по ній видно. Все ждете, що мати на хліб заробить.

За хатою Макарихи три берізки стоять, мов сестриці з лісу вибігли, та й зупинилися раптово, налякані чимось.

Далі починаються луги росяні, що переходять у болото. Увечері оте болото жаб’ячими голосами із солов’їним лісом змагається. Чи Макариха коли-небудь чує солов’їв? Я певна, що вона їх просто не чує. Жодної квітки на її городі не побачиш, бо навіщо, каже Макариха, бур’ян розводити?

Нарешті я зрозуміла, що мені належало зробити. Серце підказувало: піди до Якова, побалакай з ним, він же виріс у твоїй хаті, бо завжди від матері тікав, била вона його немилосердно. Невже в ньому не прокинеться совість? Невже можна отак зректися товариша?..

Нашвидку причепурилася, вийшла з двору, попрямувала до трьох берізок. Там уже Надійка корову на налигачі водила. Можна було й не водити, нехай собі пасеться, та порядок такий заведено у нас. Бо оці ліси для людського відпочинку призначені. А корови нібито природу псують.

Навколо берізок трава витолочена, рвані газети біліють, биті пляшки дитячим ногам каліцтвом погрожують. Босоніж тепер у ліс не підеш. Пішли якось позаминулого року підгірські дівчатка по конвалії — далеко від лісу живуть, не знають, скільки тут битого скла — та на руках свою подружку до шосейної дороги винесли, в лікарню повезли. Ото тільки відразу після війни ліс був такий небезпечний, як зараз. Тоді на мінах діти калічились…

Саме про це я й заговорила з Надійкою, бо не знала, з чого розмову почати. А вона дивилася на мене так, наче й слів моїх не чула. Маленька вона, ще й досі в дитячому магазині одяг для себе підбирає. І тоненька, ніжна, мов стебельце ковилове. З листя папороті віхтика склала, біля коров’ячої голови вимахує. Так, мабуть, мух від Якова відганяє, коли той п’яний засне. На слова мої відповіла неохоче:

— Не тямлять вони, що роблять, стиляги нещасні.

Слово «стиляги» із запізненням у нашому хуторці прижилось. Молодь одягається по-міському, на київських вулицях молодих хуторян від міської публіки не відрізниш. А слівце оте у нас тепер прикладають до тих, що автомобілями в ліс наїжджають, траву витолочують та смітники всюди після себе залишають.

Вимахує Надійка зеленим віхтиком, рої мошви, мов жива сажа, кружляють у повітрі. Надійка, видно, одеколоном «Гвоздика» натерлась, мошва його не любить, а корову хіба від цього лиха порятуєш?

— Бондарчуки вчора свою дорізали, — каже Надійка. — Бачите, як ніздрі обліплює?.. Так, бідна, мошвою надихалася, що легені вже й повітря не приймали. Сьогодні м’ясо на базар повезли.

Розуміє, мабуть, Надійка, що мені з Яковом побалакати хочеться. Наперед знає, про що мова буде. Хоча й шкода їй Сергія, та чоловік, звісно, дорожчий. Я вже шкодую, що спинилася біля неї, бо обидві ми почуваємо себе пригнічено — ніби мертва Марина стоїть поміж нами. Нарешті Надійка не витримала:

— Ви зараз до Якова не ходіть. Краще потім туди прийдете — на квартиру.

І відвернулась від мене. Я розумію Надійку, мучить її совість, бо знає вона, що вбивство сталося з вини Якова. Мені боляче за неї, не владна Надійка совість свою від гніту звільнити. Так вона й буде тепер очі від мене ховати.

І все ж я не послухалась — обійшла берізки, повернула до їхнього двору. Штовхнула хвіртку, підійшла до корівника. Макариха саме теля напувала. Побачила мене, руки об спідницю витерла, заспішила назустріч. Коли Макариха посміхнеться, в очах з’являється стільки доброти, що кожен, хто її не знає, прийме за жінку доброї, лагідної вдачі.

— Ой, Софіє Кирилівно, проходьте, проходьте. Таке лихо, ще й досі торішня повінь у печінках сидить… А ви проходьте, голубонько. Сама хотіла до вас забігти, молока занести. Ви ж без корівки лишилися. Часто я Василя Микитовича згадую. Тепер таких людей немає. Що за чоловік був! Ніякої роботи не цурався, наче простий мужик. Та й прості мужики тепер запаніли. Прийде з роботи — і ні за холодну воду. А Василь Микитович, бувало, і щавлю сам нарве, і борщу наварить. І мене шанував, не так, як інші. Добрий був чоловік, царство йому небесне. Та й синок від нього розуму набрався…

Все ніби й правда. Неправда тільки, що Василь Макариху шанував. Вітався, звичайно, бо таки ж сусідка, але часто, бувало, вголос роздумував: звідки отакі люди беруться?

Світиться Макариха своєю нещирою добротою, а сама стоїть поперед мене, стежку до Якова заступає. Через її плече бачу його бугристу спину, що на сонці потом лисніє, бо Яків, оголений до пояса, великою грабаркою накидає пісок у ящик, — мабуть, розчин готує. На мене ніби й уваги не звертає, але ж по обличчю видно, що крізь землю провалитись готовий.

А Макариха солодко щебече:

— Синок ваш — праведник великий. Може, й справді немає Бога, не знаю. Але люди без Бога запоганіли, бий мене хрест. Раніше по селах які мужики були? Батько мій покійний, Карпо Гаврилович, бідкався: «Де вже тим бідним воликам воза витягнути?.. Так засів, що й сам не подужаю». Тепер не той мужик пішов.

Яків крадькома до нашої розмови дослухається. Про що він думає зараз? Невже й досі матері боїться?

Повернутися б мені та вийти з двору, бо Надійка правду казала: при матері з Яковом не побалакаєш. А про що, власне, я говорити з ним хочу? Все вирішено, Сергій провину взяв на себе. То навіщо ж мені чужу совість ворушити? І все ж таки хочеться упевнитись, що за добру людину Сергій страждає. Колись, може, і Яків груди свої за товариша підставить. Чого в житті не трапляється?

Макариха, мабуть, зрозуміла, що я покликати хочу Якова. Вся доброта її раптом щезла, очі позеленіли, хижістю налилися. Крикнула так, ніби не на мене, а на Якова хижість ота спрямована:

— Ну чого розминаєшся? Чого розминаєшся, телепню? Гадаєш, сонце тебе ждатиме? Біжи до Грицька, тачку попроси. Я ж тобі ще вдосвіта казала.

Яків розігнув спину, піднятим плечем спітніле обличчя витер. Ненароком на мене глянув і одразу ж очі в землю потупив.

— Йому самому тачка потрібна. Глину біля воріт скидали.

— Потім перевозять, — гримала Макариха. — Як штани перешити, до кого біжить? Своя робота не роблена, а сусідонькам догоджаю. Ану біжи — одна нога тут, друга там.

Яків знає, чому мати з двору його спроваджує. Звик до її крику, ніби так воно й годиться, щоб мати його на людях лаяла. Але зараз йому соромно. Ставний, м’язи під шкірою грають, іще до армії двопудовою гирею хрестився, а все ще від голосу материнського тремтить. Нап’яв на себе сорочку і вайлувато поплентався з двору. Десь, мабуть, у лісі пересидить, доки мати якось від мене відчепиться.

А Макариха тим часом у хату мене затягнула, саморобного вина на стіл поставила.

— Ви, Софіє Кирилівно, мене не цурайтесь. Як до Сергія зберетесь, я курку зарубаю. Хоч він у вас і не хрещений, а я завжди його за хрещеника мала. Може, й мене візьмете. На двох ваше лихо розкладемо.

Темно й незатишно в її хаті. І вікна великі, а темно. Мабуть, тому, що горіх під вікнами розрісся. Заради отого горіха Макариха сибірського кота завела, бо лісові білочки весь урожай обносили. Любила я, грішним ділом, спостерігати, як вони це роблять.

Воно ж відомо: зірвеш недостиглим — зернятко в шкаралупі зморщиться, висохне, і, дивись, горішок порожнім виявиться. Колись Макариха такими горішками з підгірськими дівчатками за поденщину розплачувалась. Пройде, бувало, по селу, намовить школярок, щоб цибулю чи полуниці випололи. Лазять дівчатка цілими днями на колінах, а вона потім по чотири горішки вкладе їм у долоньки та й виштовхає з двору. Тут же дівчатка розгризуть свій заробіток, кинуть лушпиння їй під ворота, більше їх не заманиш. Чотири горішки, та й ті порожні. А Макариха наступного року в іншому селі полільниць вербує…

Горіхи в Макарихи не визрівали тому, що вона зривала їх передчасно. Білочок треба було випередить. Мені з вікна видно, коли на її паркані перші лісові розвідниці з’являються. Макариха також за ними стежить: значить, незабаром треба горіхи обривати. Проте майже щороку таке траплялося: прокинеться Макариха вранці, а на дереві саме листя лишилося, білочка точніше від людей визначає, коли горіх досягає зрілості. Тоді з вечора й до ранку блискавичні тіні снують між гілками.

Якось удосвіта я бачила їхній гурт, що вже докінчував справу. Одні на дереві зелену шкірку з горіхів облущують — швидко, швидко, мов на токарному верстаті, горіх у лапках обертається, другі виносять здобич за паркан, передають хвостатим носильницям, що птахами з дерева на дерево перелітають і зникають десь у гущавині лісу. Нікому ще не випадало розшукати їхню схованку. А вона ж, мабуть, десь недалеко, біля самого хуторця.

Дивлюсь я на Макариху і себе питаю: чому ж я оце за її столом сиджу? Чому не висловлю те, що думаю про неї? Гірко мені, дуже гірко. Вона злом усе своє життя заповнила, а Сергій заради спокою в її хаті незаслужену кару прийняв. Щоправда, не за Макариху, а за її сина та за невістку, але чи кращі вони від неї?

І Марина була б жива, якби не кинулась Якова рятувати. Що то вже за життя було у Марини — не мені судити. Та, мабуть, кожне людське життя має якусь цінність. Цінне воно хоча б стражданням своїм, бо Марина таки ж страждала. Та ще любов’ю материнською, що була понівечена, вся в ранах болючих, але ж то таки любов!..

Жалко всіх їх стало — і Макариху, і Якова, і Надійку. Сергія не жаліла — таких людей, як мій Сергій, жалість лише ображає. Душа його завжди повним життям живе. Вона знає, заради чого на землю прийшла. А що знають оці безкрилі душі? Про Бога переді мною розпиналась, про духовність балакала, та що вона має від отієї духовності? Навіщо народилась, заради чого живе?..

Чомусь пригадалось дитинство Сергієве. Ми вже тоді у моїй хаті поселилися, бо Василь усе своє життя в армії комісарив, хати в нього не було. Сергійкові сьомий пішов, вже його до школи готували, читати навчали потроху. А Василь запевняв мене, що не варто його літер навчати, у школі свої правила. Треба дати хлопцеві добре загартування, бо школа далеко, аж у Підгірцях, кілометрів за п’ять від нас. Як закрутить узимку, всі дороги позамітає, дорослі по пояс у сніг провалюються, а діти змушені в темряву виходити, бо пізно світає. Отож ми дозволяли Сергійкові цілоденно в засніженому лісі бавитися, прорубувати ополонки, рибалити, з найкрутіших пагорбів на лижах спускатись. Бувало, провалиться десь у мерзлу калюжу, одяг на ньому задубіє, аж торохтить. Я вже певна, що запалення легенів дитина схопить, а Василь лише посміхається — мовляв, нехай добрим солдатом росте. Сердилась я за це на Василя, а проте Сергійко ні разу й не захворів.

Якось він провалився на болоті, весь обмерзлий додому повернувся, в мене серце ледве не вискочить, почала стягувати чобітки з нього, а Сергійко прикипів очима до шибки, ні холоду не відчуває, ні слів моїх не чує. А коли переодягнула, не на піч поліз, куди я його посилала, так біля вікна й залишився.

Я не розуміла, що саме прикувало його увагу. А на шибці такі візерунки мороз намалював, що не всякий художник зуміє. Я вже їх бачила, око моє до них звикло, та й ніколи мені додивлятись. А Сергійко змусив мене глянути на них пильніше, бо мені хотілося розгадати, що він там помітив незвичайного. То були дерева з дивовижними гілками, які нагадували листя папороті. Я не знала, чи бувають такі дерева, — лише потім Василь пояснив, що майже такі самі ростуть в Австралії. Але враження в мене було таке, що я ці дерева десь уже бачила, їх не може не бути, надто вони природні. І якщо навіть на всій планеті таких не знайдеш, то все одно десь вони мусять рости. Може, на якійсь іншій планеті. А мороз виявився лише бездоганним фотографом, він узяв десь у безмежному Космосі оці образи і, ніби граючись, кинув їх на наші шибки.

Сергійко довго марив цими деревами — мовляв, коли виросте, обов’язково розшукає той ліс, де вони ростуть. Був він збуджений, щось кричав уві сні, а ми з Василем теж не спали, і, як це часто траплялося, Василь пояснював мені, як він розуміє походження життя.

Пізніше, коли Сергійко подорослішав, вони з Василем часто пригадували отой ліс на шибці. Він став для них прикладом, який, з їхнього погляду, здатний пояснити виникнення рослин, тварин і навіть людей. Природа має певні закони руху, і саме ці закони, як мороз на шибці, створюють відповідні форми живих організмів, що виявляються найбільш доцільними. Зрештою, ці закони зводяться до вічного взаємоборства поміж теплом і холодом, світлом і пітьмою тощо.

Я згадала про це тому, що в мозку моєму сиділа цвяхом колюча фраза, кинута Макарихою: «Духовності мало, самогону багато». Може, й правду каже Макариха? Але ж вона й сама потихеньку самогоном торгує. Тож виходить, що, знаючи правду, Макариха свідомо діє їй наперекір.

Саме тут, у хаті Макарихи, визріла в мене думка не просто записувати все те, що я переживаю, а розповісти послідовно про своє життя. Я була справді щаслива, бо у моєму житті були такі люди, як дядько Сашко та Василь.

З цим рішенням я й вийшла з хати. Макариха провела мене до хвіртки, була вона улеслива й запобіглива, як завжди. І, як завжди, на її обличчі лисніла та облудна добросердечність, яка дозволяє їй легко обдурювати справді добрих людей, бо такі люди швидше себе в чомусь засудять, ніж дозволять собі щось недобре про іншу людину подумати. Отак і Сергій — любить він Якова, вважає його справжнім другом, засуджує себе за те, що не навчив підводити стропи, тому й сталося лихо. Ой, Сергію, багато ж тобі доведеться розчарувань пережити! Такі, як ти, довго лишаються наївними та надміру довірливими, їх тяжко вражає непорядність людська. Тяжче, ніж рани фронтові. Знаю це, добре знаю, бо саме таким був мій Василь…

— Курку зарубаю, — каже Макариха на прощання. — Оту, попелясту. Коли збираєтесь? Як через тиждень, то я ще відгодувати її встигну. В мене пшенички трохи є. Тут комбайнер один до мене навідується. Колись до Надьки женихався, ніяк забути її не може. Яків сопе, а я собі думаю: сопи, сопи, дурню, тільки добрих людей із хати не виганяй. Не відвалиться шмат від твоєї Надьки, як Лавруха оком на неї кине. Від цього не вмирають. А як добрі люди стежку до тебе забудуть — ото вже збитки!.. Ви тоді скажете, разом поїдемо. Рідного сина так не люблю, як вашого Сергія. В батька вдався, святої душі хлопець.

Слухаю Макариху, а сама собі думаю: отак ти й рідну доньку на той світ звела, проклятуща бабо! Шмат не відвалиться, а комбайнер тим часом пшениці для курей підкине.

V. Несподівана зустріч

Не знаю, чому мені спало на думку повертатися додому через санаторне селище. Може, сама того не тямлячи, мала на меті спіймати попутну машину. Біля гаража зненацька наштовхнулася на Кулика. Він дуже зрадів — розкинувши руки, мов для обіймів, заспішив мені назустріч.

— Софіє Кирилівно! А ми вас шукаємо. От і добре. Тепер я вас не відпущу.

— Тобто? — вимушено посміхаючись, мовила я. — Мій робочий день закінчився.

— Прекрасно! Запрошуємо вас до нашого гурту. Сьогодні у Валерії Дем’янівни день народження.

— Чого ж ви не попередили? Я не готова.

— О-о, не турбуйтесь! Кращий подарунок — ваша присутність. До того ж… У мене є цікава пропозиція. Це стосується вашого сина.

Якось не одразу збагнула я ці слова. Мені здалося, що Петро Іванович збирається повідомити щось нове про Сергія. Зв’язки в нього були досить широкі — він не пропускав жодної нагоди познайомитися з впливовими людьми, які лікувалися в санаторії.

— Кажіть зараз, — прошепотіла я, майже задихаючись.

— Ні, не тут. Дуже прошу… Валерія Дем’янівна теж буде рада. Крім того, на вас чекає… Зараз побачите!..

Я покірно пішла за ним. Валерія Дем’янівна — його дружина. Вона працювала в бухгалтерії санаторію. Давно вже нарікали співробітники, що Кулик усі відповідальні посади пороздавав своїм найближчим родичам. Головбухом працювала двоюрідна сестра Валерії, гаражем завідував дядько самого Кулика. Взагалі ж, якщо добре покопатись, то виявиться, що майже вся господарська служба трималася на близьких чи далеких родичах Петра Івановича. Проте численні комісії, які перевіряли санаторій, ніколи не виявляли жодних зловживань. З кадрами сутужно — здебільшого це були люди з довколишніх сіл. Отож доки все тихо та спокійно, Микола Олександрович змушений миритися з цим становищем.

Петра Кулика я знала ще хлопчиком. Він був молодший від мене років на вісім. Воювати йому не довелося. Але те, звичайно, не в докір. Скромний, сором’язливий, спритний до всякої роботи, він здавався мені зразком добропорядності та діловитості. Шофер, механік, газозварник — на всі руки майстер! — Петро одразу ж здобув загальну любов у нашому колективі. Отож, коли заступник головного лікаря вийшов на пенсію, я сама порадила Миколі Олександровичу, щоб він висунув на цю посаду Петю Кулика. Йому тоді не було ще й тридцяти років. Закінчив десятирічку, а це для здібної людини не так уже й мало.

Та десь через рік Петра Івановича не можна було впізнати. Він одразу ж розповнів, з’явилася неабияка статечність і, що найгірше, гоноровита зверхність у ставленні до підлеглих. Тепер він здавався принаймні полковником, котрий щойно переодягнувся в цивільне. Від милого, енергійного Петрика, яким він нещодавно був, у нього залишилася голубоока посмішка, але нині її бачили тільки ті, від кого залежала його доля. Перед іншими його обличчя відразу ж кам’яніло. Треба віддати належне: дисципліну він умів підтримувати. Вмів також налагодити забезпечення. Та яка ж разюча різниця між ним і фронтовим інтендантом, котрого змінив Кулик на його посаді! Той був простий, людяний, ніколи не підкреслював свого права на пошану. Шанували його не за посаду, а саме за людяність. А Петро Іванович ходив по землі так, буцімто ніде й ніколи не зникала над його головою золота табличка з повним найменуванням його посади. Ніби вона в повітрі над ним плавала. І хоч він був лише заступником Миколи Олександровича, та інколи здавалося, що й сам головлікар готовий витягнутися перед ним у струнку.

В поведінці Петра Івановича було чимало такого, що викликало недоброзичливі кепкування. Так, скажімо, головлікар ніколи не обідав на санаторній кухні. В селищі, де живуть працівники санаторію, є добра їдальня. Власне, доброю вона стала відтоді, як з’явився в нас Микола Олександрович. Під час обідньої перерви він щодня ставав у загальну чергу, нікому не дозволяв навіть піднести його тацю до столика. Тут же, поруч нього, сідали санітарки або кочегари, він розмовляв з ними як рівний з рівними. Напевне, оця звичка залишилася в нього із фронтових часів. Що й казати, любили його за це! Та й не тільки за це — Миколу Олександровича було за що любити. Я, грішним ділом, називала його аристократом, але то був духовний аристократизм, який не відгороджувався від народу, — в тім, на мою думку, він і полягає, щоб навіть у дрібницях утверджувати ідеали рівності та братерства.

Але колишній робітник Петро одразу ж не погодився з отим панібратським ставленням до підлеглих, як він, мабуть, подумки називав побутові звички Миколи Олександровича. Не знаю, чи була між ними розмова про це, але Кулика більше не бачили в їдальні для співробітників. Він приходив на санаторну кухню і змушував обслуговувати себе з королівськими почестями.

І вже зовсім смішно виглядав початок його робочого дня. Від квартири до адміністративного корпусу метрів чотириста. Але Кулик мав тепер у своєму розпорядженні легкову автомашину. Отож він спершу вирушав до гаража, який містився не ближче, ніж кабінет, а звідти їхав на роботу машиною. Не дивно, що він так швидко розповнів — за черевом уже й власних черевиків не бачив.

Тепер, мабуть, зрозуміло, як мусила я себе почувати в компанії його родичів. І все ж не відмовилась від запрошення. Може, й справді Куликові щось відомо про мого Сергія?..

Двері нам відчинила сама Валерія Дем’янівна — молода, вродлива жінка, що також встигла передчасно розповніти. Треба віддати належне: уміють вони триматися — оці аристократи шлунку. Вишукана люб’язність, чарівна усмішка, солодкі слова…

… Я вчора поставила три крапки, а сьогодні продовжую. Трапляється ж отаке, не хотіла я, дуже не хотіла виводити на цих сторінках людину, з якою пов’язаний найважчий спомин воєнних часів! Зустрічалася з нею інколи — здебільш випадково, але ж ніяк не сподівалася, що побачу її на квартирі Петра Івановича.

Спробую бути послідовною. Спершу впало в око вмеблювання. Шафи сяяли полірованими боками, горіхова гірка заповнена кришталевими виробами та китайською порцеляною. Великий килим, на якому стояв стіл зі стравами, був покритий целофановою плівкою — щоб гості його не забруднили. Це одразу ж видавало, як ставляться господарі до свого добробуту.

Звісно, добрими меблями тепер нікого не здивуєш, але гірко помічати, що деякі люди вбачають в цьому ледве не якусь нову релігію, їм здається, що оті килими та поліровані меблі — найголовніша ознака сучасної культури. Якщо це справді так, то ти, Софіє, ще й досі лишилася на рівні предків, бо з твоєї хати не зникли навіть рогачі. Кулики це, безперечно, знали. І, звісна річ, я в їхніх очах не мала жодної вартості.

Але ж як розкішно був накритий стіл! У кришталевій вазі палахкотіла червона ікра — хоч ложкою її греби. Марочний коньяк, віскі, дорогі вина. Рідкісний балик, котрий ми видаємо хворим тоненькими пластівцями, тут лежав дебелими кавалками. Бляшанки з крабами — теж неабиякий делікатес! — стояли і на столі, й на буфеті…

Боже, невже Кулик ніскільки мене не соромиться? Чи, може, він гадає, що я не розумію, звідки це бралося?

Я вже хотіла обернутися й вийти, але зненацька в кутку біля вікна помітила знайоме обличчя. Та ще яке знайоме! Це ж він — Юрко, Юрій. Той самий Юрій Тихонович, про якого я намагалася ніколи не згадувати, та він час від часу ніби навмисне з’являвся на моїй дорозі.

Юрій Тихонович — це ж біль мій і сором мій тяжкий! Я потім зрозуміла, що то було не кохання. Нікого, окрім Василя, я не кохала протягом усього життя. А Юрій… То були хвилини відчаю, якогось запаморочення, хвилини, коли я почувала себе безмірно самотньою. Мені здавалося, що я рятуюсь від внутрішнього заціпеніння, — я таки справді змушена була рятуватися! — а Юрко допоміг. Але те, що потім сталося…

Ні, про це справді краще не згадувати!.. Юрій Тихонович підвівся з крісла і, наблизившись до мене, подав руку, на якій не вистачало трьох пальців. Орденські стрічки на його грудях пояснювали, де він дістав поранення. Цих стрічок у нього аж три поверхи. Але мені не треба пояснювати — ось у чому лихо!..

— Здрастуй, Соню.

— Здрастуйте, — сухувато мовила я.

— Я все знаю. Мені Петро Іванович розповів.

— Що ви знаєте?..

— Про Сергія. Тому й приїхав. Заспокойся, Соню. Якось допоможемо. Якщо фронтовики почнуть одне одного забувати… — Він знітився, обличчя почервоніло, але одразу ж на ньому з’явилася непроникна суворість. — Ну, то давнє. Потім, Соню, стільки було пережито!..

Саме оце мене й утримувало від остаточного вироку. Ми довго брели по кривавих дорогах війни, дуже довго! І цілком можливо, що Юрко встиг спокутувати свою провину. Бо те, що я про нього знала, сталося в перший рік. Але ж як він познайомився з Петром Івановичем? Що їх поєднувало?..

Мені здавалося, що про духовну спорідненість тут не йшлося. Попри всі вади Юрій був надзвичайно освіченою людиною. Перед ним почуваєш себе так, ніби ти ніколи нічого не вивчав. Він володіє феноменальною пам’яттю. Колись у Кінешмі, під час війни, Юрій у колі акторів, побившись об заклад, почав напам’ять читати «Фауста». Читав мало не до ранку. Міг би читати й далі, та всі поспішали на службу. Парі, звичайно, він виграв…

— Софіє Кирилівно! Юрію Тихоновичу! — защебетала господиня. — Сідайте до столу.

Я ще раз оглянула стіл та гостей. Усі вони почувалися так, ніби змалку звикли до царських делікатесів. Окрім мене та Юрія, тут були тільки родичі Куликів. Вгодовані, самовпевнені, вони трохи ніяковіли, але не переді мною, звичайно, а перед Юрієм. Це була людина досить відома — кандидат економічних наук, постійний автор столичних часописів. Що ж, писати він умів. Дивно, що й досі не став професором. А проте ось уже понад рік, як Юрій Тихонович Смоковський здобув посаду третього секретаря обкому.

Чому все ж таки вони мене не бояться? Ні, це обурливо! Невже Кулики певні, що я не розповім Миколі Олександровичу? Потім я подумала: Кулик уміє ховати кінці в воду. На сусідній базі є відомчий буфет, у якому інколи продаються оці делікатеси. Дивись, іще й квитанції приготував: 100 гр. кетової ікри, 200 гр. балика, 2 бляшанки крабів. Доведи потім, що тут цього добра було значно більше! Хіба ж ти важила?..

Я дуже люблю краби. Під час війни їх видавали в рахунок так званого сухого пайка. Люблю, що там казати! Черговий лікар мусить брати пробу на санаторній кухні. Інколи на закуску хворим видається трохи крабів. Отож я, мов дитина, часом ловлю себе на тім, що мені хочеться попросити ще… А тут — бери їж, скільки душа бажає!

Та навіть краби у цій хаті мене не вабили. Ми якось уже звикли до того, що за їжу нікому не слід дякувати. Предки наші щодня дякували Богові. Це ж не заправка машини пальним — це акт не лише фізичний, але й моральний. Тут споживається те, що колись було живим. А ми його змертвили. І треба справді володіти високим духовним правом, щоб, позбавивши життя якісь витворені природою організми, ти міг задовольнити свій власний. Усі ці істоти тепер беззахисні перед людиною. Але хто ж ти є сама, земна людино? Якщо ти володієш якоюсь великою метою, то природа вибачить тобі оцю згубну жорстокість. А якщо твоя мета полягає лише в тім, щоб наповнити власний шлунок — що ж тоді? Тоді просто всі здобутки наших рук — зброю, потужні машини — слід бачити лише як засоби в боротьбі за існування. Щось дике, тваринне… Жахливо!

Чи варто доводити, що насправді я була значно кращої думки про людство? Та все ж в отакі хвилини мимоволі тебе огортає смуток. Тягнемося до високого добробуту, але заради чого? Ось він, високий добробут. Та яка від нього радість? Щоправда, тут він крадений. А якби навіть не крадений, то хіба ж мені легше було б дивитися на оцих селянських дітей, що почали наслідувати гірші риси провінційного панства?

Сковорода відчував себе щасливим без оцих делікатесів. Спіноза відсудив велику спадщину, а потім, утвердивши своє право на неї, зрікся на користь сестри, яка з ним позивалася. Сам же заробляв на хліб важким ремеслом гранувальника алмазів. І був безмірно щасливий.

Петро Іванович, взявши мене за лікоть, повів у сусідню кімнату. Заговорив солодко, вкрадливо — майже так само, як Макариха.

— Ви не хвилюйтеся. У нас із Юрієм Тихоновичем є спільний знайомий. Ми з ним уже розмовляли.

— Хто це? — дивлячись йому у вічі, підозріливо запитала я.

— Ну, це не має значення. Треба, щоб ви повірили. Я знав, що мені ви не повірите. Через те й умовив Юрія Тихоновича…

З болем подумала: невже Юрко розповідав цій людині про наші взаємини? Це було давно, дуже давно. Але ж навіть оте давнє не хотілося виказувати Куликові. Щоправда, тут ховатися ні з чим: Юрко був моїм першим чоловіком. Недовго — кілька місяців. І все ж він був перший! Для жінки це багато важить.

У цей час до кімнати зайшов Юрій. Петро Іванович багатозначно посміхнувся і зник за дверима. Юрій присунув стільця, взяв мене за руку.

— Давай поговоримо, Соню. Я приїхав сюди заради тебе. Треба ж колись поговорити. Скажи відверто: ти ніколи не шкодувала, що в нас так склалося?..

— Ні, Юрію. Не шкодувала.

— А я завжди шкодував. Ну, та не в цьому справа… Ти мені казала, що Сергій… Що ви його усиновили. Це правда?..

— Чому ти про це питаєш?

— Тому, що ти дуже горда. Могла й не сказати правди.

Мені ніколи не спадало на думку, що в Юрія може з’явитися отака дивна підозра. І все ж це було приємно. В ньому промовляла щирість людська, батьківська заклопотаність — той душевний порух, який облагороджує кожну людину.

— Ну що ти! — усміхнулась я, не ховаючи вдячності. — Сергій на два роки старший від… Від тієї дитини, яка могла в нас бути.

Він з полегшенням зітхнув.

— Можливо. Але в такому віці два роки… Їх можна й не помітити.

— Хіба ти його бачив?

Юрій відповів не одразу. Щось у ньому боролося. А може, він уже привчив себе до думки, що Сергій — його син, і тепер йому важко було цього зрікатися?

— Так, я знайомий з Сергієм, — почав він нарешті. — Сергій був у мене на лекції, в Будинку вчених. Він подав мені записку із запитанням. Це стосувалося Юстуса Лiбіха, його вчення про спадну родючість ґрунтів. Я попросив залишитися. Довго ми з ним сперечалися. Чесно кажучи, він мене здивував своїми судженнями про природу. Звідки це в нього?.. Потім зайшла Ніна. Це моя донька. Вона слухала нашу суперечку. Напевне, їй сподобався Сергій. Словом, вона запросила його додому. Так ми й познайомились. Я ще не знав, що це твій син. Та згодом до мене заїхав Петро Іванович… Тепер ти, мабуть, розумієш, чому я допитуюсь?.. Мене мучило оце питання: а раптом вони брат і сестра?..

На якусь мить у його заклопотаному обличчі я побачила того самого Юрія, котрого знала в Кінешмі. Забулося все лихе, на серці потеплішало. Зрештою, я не самотня — ось іще людина, котра бажає Сергієві щастя. І Ніна — невідома мені Ніна! Мені трохи кольнуло, що Сергій нічого про неї не розповів. Але я легко йому це пробачила.

Юрій Тихонович тепер дивився на мене допитливіше, ніж до своєї несподіваної сповіді. Він розумів: якщо раніше я й ховала від нього правду, то далі ховати не зможу.

— Ні! — твердо сказала я. — Сергія ми справді усиновили. Але він цього, звичайно, не знає. І я дуже прошу…

Мені важко було стримати сльози. Юрій зрозумів, що саме мене хвилювало.

— Звичайно! Про це можна було й не казати… Ну що ж… Спробую дещо для нього зробити.

Я витерла хустинкою очі.

— Не треба нічого робити, Юрію. Сергій не винен. Якби він хотів бути виправданим, то й сам би себе захистив.

Юрій помовчав. Мені здалося, що він трохи нервує. Та ось, підвівшись і спроквола пройшовшись по кімнаті, Юрій сказав:

— Гаразд. Тобі видніше.

Якось я досиділа в компанії, що була мені осоружна. Відчувала, що Юрка також гнітила атмосфера обожнення власного побуту. За столом ні про що інше не говорили, окрім чеських меблів, китайської порцеляни та перських килимів. Що вони справді перські, я сумнівалася, але господарям дуже хотілося в це вірити.

Смоковський тримався зовсім не так, як можна було чекати від секретаря обкому — хай навіть третього. Господар уже помічав, що Юрій Тихонович чимось невдоволений, але не міг втямити, що саме йому не подобалось, — Кулик, власне, саме так уявляв розмови за столом, де трапляється гість високого рангу. Йому випадало навіть бувати на званому обіді у близьких родичів Хрущова — ну, скажімо, в його старшої дочки Юлії Микитівни та її чоловіка, директора оперного театру Ґонтаря. Вони тут недалеко будували дачу (справжній палац), а Петро Іванович інколи їм допомагав. Він у цих справах людина незамінна. Отож не дивно, що його часом запрошували в гості високопоставлені особи. Кулик готовий заприсягнути, що вони, ці особи, за столом розмовляли про те ж саме, про що теревенили його гості, котрі майже всі були родичами. Чим же він не догодив Смоковському? Юрій Тихонович тримається так, наче біля його вуха деруть виделкою по склу.

Між іншим, я була інформована про розмови за столом Юлії Микитівни і тому, що ними дуже захоплювалася дружина Кулика (мовляв, які прості люди!), і тому, що я непогано знала Юлію Микитівну та її чоловіка — вони поселялися інколи в палаті-люксі, а це, на жаль, одна із моїх палат. Там три великих кімнати і чомусь два туалети. Дехто із лікарів у дружньому колі жартував: не завадило б нашим хворим пошити піжами з відзнаками. А відзнаки мають бути такі: піжама без унітаза в петлицях мусить належати секретареві райкому, бо люди цієї категорії користуються загальним туалетом. Секретареві обкому належать петлиці з одним унітазом, секретареві ЦК — по два унітази.

До речі, згадана палата-люкс належала третьому секретареві ЦК та особам його рангу. В яких умовах жили, відпочивали й лікувалися перший та другий секретарі ЦК КПУ, ми не знали і не мали права знати. Догадувалися, що в їхніх петлицях мало налічуватися не менше, ніж по чотири унітази.

Гадаю, щойно наведені жарти дещо уточнюють стосовно характеру нашого санаторію. Безумовно, у сталінські часи ми б не наважилися отак жартувати.

Правду кажучи, мені було приємно, що Смоковський нудьгував так само, як і я. Нарешті Кулик щось там зміркував (легко здогадатися, що саме) — і за допомогою доволі прозорих натяків повів справу до закінчення вечері.

Юрій Тихонович, здавалося, цілком виправдав його здогади, бо вийшов із хати услід за мною. Провів мене до трьох дубів, які ростуть на широкій галявині за селищем і, пильно оглянувши довкілля, що вже зодягалося в сутінки, сказав:

— Нам треба поговорити, Софіє Кирилівно, без свідків. А свідки ходять за вами невідступно.

— Що?! — скрикнула я, вкрай приголомшена його словами. — Які свідки?

— Не кричіть. І головне — не вважайте Смоковського вашим ворогом.

— Своїм ворогом, Юрію, я тебе ніколи не вважала. Якщо тобі цікаво, ким я тебе вважала, — можу сказати.

Він посміхнувся не без іронії.

— А чого ж? Кажи. Тобі я зобов’язаний життям.

— Я тебе з бою не виносила, — з відтінком осудливої в’їдливості зауважила я. Подумки відзначила, що він до мене звертається то на «ти», то на «ви», але вирішила не надавати цьому значення. Зрештою, для нас було природним і те, й те — в залежності від настрою.

— Досить було поскаржитись комісарові…

— Мовчи! — ледве утримавшись, щоб не нагородити його ляпасом, вигукнула я. — Затям ліпше, ким я тебе вважаю. Немилосердним циніком. Ясно?

Він засміявся майже безтурботно.

— Ну, звичайно! Ще б пак. Але саме в такій ролі, Соню, я тобі сьогодні й потрібний. Слухай мене уважно. Ти знаєш озеро, що називається Рогулькою?

— Звичайно.

— Тож постарайся бути там у суботу об одинадцятій ранку. Я приїду без шофера. А ти пильнуй, аби не привести за собою хвоста. Невже ти досі нічого не помічала?

— Нічого.

— Свята наївність. З Куликами не дружи.

— Це виключено.

— Ну, а тепер я повернуся до Петра Івановича, аби мати в його очах алібі. Вони саме підгодовують на кухні мого водія. До побачення, Соню.

Галантно поцілував мою руку й покрокував назад, до селища. А коли піщана дорога наближалася до лісової гущавини, там щось зашелестіло й захрустіло сухим галуззям. Мабуть, кабан. Та чому ж він мене супроводжує? Хрускіт і шелестіння час від часу повторювались — аж до самісінького хуторця. Пригадала, що таке траплялося й раніше, але я отим лісовим звукам не надавала значення — вважала їх природними.

Чи треба пояснювати, що я тієї ночі майже не спала? Хто ж такий Коробов, який від імені найвищих партійних органів забрав у мене економічну працю Василя? Якщо він працює в обкомі, тоді Юрко, звичайно, його повинен знати.

Відтак накотилася думка: а може, Євген Маркович працює не в обкомі, а в КДБ? Чи, можливо, там і там одразу? Чомусь я такого не припускала, хоч замолоду звикла чути, що КДБ — то є очі й вуха компартії. Але щоб оці вуха маскувалися під диких кабанів, супроводжуючи мене, скромну жінку-лікарку, яку покійний чоловік привчив ставитися до партії, мов до Господа Бога… Та хіба ж таке можливо?

Зрештою, йдеться про надзвичайно важливі наукові висновки, які, на думку Василя, повинні врятувати народи Радянського Союзу від апокаліптичного мору і великої крові. І це має статися не через кілька століть, а всього лишень через два-три десятиліття.

Василь здужав упоратися з цією болісною проблемою (Боже, як вона обпікала йому нерви!) лише тому, що в нього були такі друзі й порадники, як дядько Сашко та Осадчий. Вони дали поштовх його думанню, а добре знання «Капіталу» — то вже був професійний обов’язок мого чоловіка. Саме в такому синтезі й могла виникнути пророча Василева праця.

Серед ночі підвелася з ліжка, відімкнула заповітну скриньку. Один примірник машинопису лежав у скриньці, але… Ні, цього не може бути! Мені видалося, що чиїсь руки його перегортали. Я мала звичку легенько заламувати кутик сторінки, яку минулого разу перечитувала. Примірник цей вважала робочим, то й поводилася з ним по-робочому. І ось, бач, кутик виявився відігнутим. А може, я не доглянула, помилилася?

Ми вміємо себе обдурювати, аби здобути заспокоєння. Отак і я себе заспокоїла цього разу. Потім, як завжди це робила, аби моя душа наблизилася до Василевої душі, розгорнула машинопис так, як він буцімто самочинно розгортався, — і почала читати. Я ж бо зуміла себе переконати, що це не сама я розгортаю заповітні сторінки — це робить Василь моїми руками. Він хоче підтримати в мені впевненість, що жодної помилки тут немає: додатковий продукт (отже, й додаткова вартість як його віддзеркалення) народжується не просто із суспільної праці — по суті, вони народжуються із природи, а праця лишень сприяє їхньому народженню. Працю належить бачити не як матір, а лишень як бабцю-повитуху додаткової вартості. Отак, скажімо, за допомогою давнього-предавнього водогону (згадайте Маяковського) праця підіймає воду на десятий поверх. Та чи є в нас право оголосити працю матір’ю води? А саме вода в даному разі є і простим, і додатковим продуктом — отже, носієм додаткової вартості. Прийнявши Марксову теорію вартості, ми перевершуємо владу та компетенцію земної людини й перебираємо на себе обов’язки Бога. А щоб людська логіка не наштовхувалася на божественні шлагбауми, Маркс вимітає їх геть разом з Богом. Принаймні думає, що вимітає.

Ось я читаю у Василя:

«… Маркс не бачить різниці поміж працею землероба і працею промислового робітника — скажімо, ткача. За Марксом, там і там додаткова вартість створюється однаково — із надлишку людської праці. Якщо казати про ткача, то в цьому разі (хоч і не без застережень) можна погодитися з Марксом: додаткова вартість виникає із праці. Принаймні так це виглядає зовні: ткач отримав 10 кілограмів вовни і виткав із неї 10 кілограмів тканини. Але ж тепер ми вже міряємо вовну не на кілограми, а на метри — отже, міряємо фактично працю ткача. В такому разі можна застосувати бухгалтерські вправи Маркса — тобто показати, що фінансово (й тільки фінансово!) певна частка вартості залишається в кишені капіталіста. Він має право її пропити або використати на розбудову виробництва. Але ж ми добре бачимо, що капіталіст хмеліє від самої розбудови виробництва — така природа його психіки. Інакше він перестане бути капіталістом і опиниться на смітнику.

Судження Маркса про додаткову вартість не мудріші від суджень дитини, яка цілком щиро гадає, що електрика добувається із розетки. Маркс дещо знає про фабричну промисловість, але нічого не знає про глибинну (тобто субстанціональну) природу землеробства. Тут він виявився ментально сліпим.

Вся система аналізу в „Капіталі“ надміру прив’язана до грошей. За Марксовим вченням, гроші є засобом виміру людської праці. Нібито й вірно, але так само вірно, як те, що електрика добувається із розетки. Скільки в цій очевидній істині справжньої науки — ось питання!

А що, як раптом виявиться, що гроші вимірюють не саму працю, а щось незмірно глибше, пов’язане із самою природою? Ну, скажімо, біологічну енергію, яку ми витрачаємо у праці. І це справді так, бо сама кількість людської праці нічого нам не каже. Зате як тільки ми починаємо вимірювати витрати й приріст біологічної енергії (обов’язково те й те в глобальному балансі!), наше бачення економічного життя здобуває виразність. Ми починаємо розуміти, що праця здатна не лише створювати, а й руйнувати. Хіба ж це не вона створила пустелі, де біологічна енергія (тобто сонячна енергія, акумульована в фотосинтезі) взагалі зникає, майже до нуля? Прикладів безліч. І взагалі, хибно спрямована суспільна праця (тобто спрямована не на збагачення людства всіма видами біологічної енергії, а на її винищення, хай навіть заради безміру електричної енергії) здатна привести до перетворення земної кулі на мертву пустелю. Атомні (можливо, навіть термоядерні) електростанції породять енергетичну невичерпність, але ж без сонячної енергії, акумульованої в гумусі, вона ніщо. На цій основі фантасти мають право створювати цивілізацію роботів, але створена природою цивілізація людей має увірватися.

До цієї тези ми ще не раз повернемось, а зараз уважніше розглянемо, в чому полягає докорінна різниця поміж працею ткача і працею хлібороба. Ткач, виготовивши певну кількість тканини, не збагатив біосферу (отже, й людство) новою біологічною енергією. Він лише витратив її певну кількість, котра була закладена в вовні (то ж бо продукт фотосинтезу!) та в їжі, яка надала йому сили для праці. Отже, промисловий робітник не створює додатку біологічної енергії на планеті — навпаки, він її лише витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта), аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із металу — автомобілі тощо.

Тепер погляньмо на працю землероба: кинувши в землю одне зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що забезпечує працю мільйонів людей. Наростає тваринництво, яке своїм гноєм збагачує родючість ґрунтів — тепер люди навіть перестають помічати, звідки в них береться щедра, різноманітна їжа. Вони віддають усі свої сили й здібності розвиткові науки, техніки, мистецтва. Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною.

Як відомо, у Маркса виробництво додаткової вартості характеризується негативно — бо це, мовляв, показує, що в суспільстві панує експлуатація праці. Така формула декому підказала зворотні висновки: бажаєте прогресу — експлуатуйте і якомога нещадніше! Ось що породило сталінщину. Сталін за природою психіки був жорстоким циніком, але він повірив Марксові й почав переробляти мільйони людей на додаткову вартість — тобто викачувати з них біологічну енергію.

Оце ж і є катастрофа, зумовлена обмеженістю погляду: замість того, щоб добувати біологічну енергію з розвитку фотосинтезу, сталіністи вибирали її безпосередньо із людських м’язів. Як вона туди потрапляє, вони не здатні були осягнути. Тут потрібне було не політичне, а космічне мислення, про що Маркс навіть не здогадувався.

Та коли ми бачимо гроші як інструмент для виміру біологічної енергії, додаткова вартість втрачає негативне тлумачення й одразу ж перетворюється на наших очах на енергію прогресу».

Я увірвала читання і впала головою на руки. Що ж тут може бути ворожого для партії? З очей потекли сльози, пальці мої змокріли. Мені зробилося холодно й страшно.

Заснула я, мабуть, о п’ятій, а прокинулася о дев’ятій — так наставила будильник. Сон мене відсвіжив, я готова була прийняти день, що не обіцяв найменшого спокою. Перш за все обійшла довкола хати, пильно вдивляючись у березняк та кущі ліщини, що підступали до мого городу. Шукала якихось постатей, хоч сама не уявляла, як саме вони мають виглядати. Це було наївно, але ж моє життя здобуло нову якість: за мною стежили чекісти. А в такому разі не може бути хвилини, коли ти маєш право розслабитись. Якщо навіть вони цієї миті не наглядають за тобою, все одно мусиш відчувати на собі їхнє пильне око. Таке життя настало для тебе — і ти мусиш його прийняти.

Зайшла до сарайчика, де була зарита в сухий пісок Василева праця, постояла над нею. Нічого підозрілого не виявила — навпаки, тут добряче наслідили кури, це надавало природності.

На Рогульку треба йти широкою лісовою просікою, по якій до нашого хуторця бігли соснові стовпи, несучи нам електрику. Всю дорогу озиралася, але ж марно — мої опікуни, як видно, також мають право на відпочинок.

Юрка побачила здалеку — у синьому спортивному костюмі з білими смугами вздовж тіла він методично закидав спінінг і доволі енергійно крутив котушку. Мене він помітив лише тоді, коли я підійшла до нього майже впритул.

Берег був безлюдний, але Юрко вдавав, що він не знайомий зі мною. Нарешті улучив хвилину й сказав:

— Тут, Соню, нечисто. Отам у кущах сидить один недорікуватий журналіст, який… Я вже перегнав машину в надійніше місце. Йди за мною назирці.

Я хутко відійшла від Юрка, буцімто підходила тільки для того, аби запитати, котра година. Юрко іще хвилин із десять грався спінінгом, а відтак обійшов озеро і геть зник з моїх очей. Я шугнула в кущі й також опинилася по той бік озера — на дорозі, що по відкритій заплаві вела до Дніпра. Виявляється, я вірно зміркувала, що мені ліпше триматися дороги.

Юрко вже мене побачив, одразу ж сів за кермо і зник за лозняками. Тепер мені було ясно, де його належало шукати.

І ось ми сидимо над незвичайним озером, що виникло, мабуть, на місці вибуху метеорита. Озеро чимале й таке кругле, ніби природа творила його за допомогою циркуля. А берег озера — такий же круглий насип із викинутих вибухом порід. Насип доволі високий. Довкола нього ростуть дуби, але не так густо, щоб до нас можна було підкрастися непоміченим. Серед кущів нас не видно, зате ми мали змогу оглядати довкілля в радіусі близько кілометра.

Я запитала в Юрка, чому він так далеко покинув машину — чорну обкомівську «Волгу».

— Від машини, та ще й службової, — сумно посміхаючись, мовив Юрко, — шкоди не менше, ніж від запопадливого сексота. Ти не знаєш того, що мені відомо.

— Всі оті радіожучки…

Юрко засміявся, як сміється людина, котра почувається вільно, невимушено. Схоже на те, що він тут, над загадковим озером, жодної небезпеки не відчував.

— А ти, як видно, детективних романів не цураєшся.

— На нічних чергуваннях вони дуже допомагають. — Відтак я набралася сміливості й запитала про головне: — Скажи чесно, ти читав економічну працю Василя? Я ж її передала в обком. Була певна, що вона одразу ж потрапить до тебе.

Смоковський витримав чималу паузу, з неприродною уважністю розглядаючи общипаного пуп’янка якоїсь незнайомої квітки.

— Ми, люди, таки дуже зазнаємося перед природою. Набудували космодромів — і вважаємо себе богами… Тим часом оцей непримітний бур’янець… Що ми про нього знаємо? Що робить його живим? О-о, це складніше від космодромів. А в дев’ятнадцятому столітті навіть Герцен був певен, що життя можна створити в хімічній лабораторії. Той самий Герцен, який з презирством ставився до марксидів. Так він називав послідовників Маркса.

Мимоволі торкнулась його плеча.

— Юрію, ти не хочеш поговорити про економічну працю мого чоловіка?

— Якби не хотів, то чого б я оце сюди приїхав?.. Власне, в отому співставленні сіренького стебельця й космодромів… Чи, скажімо, атомних полігонів… У цьому він увесь, твій Василь Микитович Горінь. Вбиваємо живе, вбачаючи власну велич у мертвому. Горінь — велика людина, Соню. Але ти передала його працю не в обком.

— А куди ж? Невже в КДБ?

— Саме так. Там давно цікавляться нею.

— Коробов показав мені посвідчення, видане в обкомі партії.

— У них не бракує будь-яких посвідчень. Але ж справа не в цьому, Софіє Кирилівно. Це, зрештою, однаково — в обком чи КДБ.

— Тоді чому ж ти, секретар обкому, боїшся КДБ?

— Тому що я в даному разі готовий видати партійну таємницю, аби врятувати тебе й Сергія.

Я рвучко повернула голову й пильно, не без внутрішнього здивування, поглянула на Смоковського. Він виглядав молодо й звабно. Припорошене сивиною волосся було не тільки акуратно підстрижене, але й ретельно опрацьоване бритвою на потилиці. Це, власне, був стандарт для людей із Юркового оточення. Мабуть, саме тому літератори й художники відпускали бороди та довге волосся — аби не бути схожими на партапаратників і гебістів. Юрко все ще володів неабиякою чоловічою привабливістю — в нього могла закохатися і вісімнадцятирічна дівчина, й сорокалітня жінка. Я потай догадувалася, що він щедро використовував ці свої переваги, й поспівчувала його дружині.

— Чого ти на мене так глянула? Боїшся провокації? Не бійся, я не Коробов.

— Але Смоковський.

— Благаю тебе, Соню… Знаєш, я тебе по-справжньому любив. Тільки тебе. Більше нікого й ніколи. Отож благаю тебе, Соню, — забудь оту дурнувату історію з партквитком лейтенанта. Розумію, тоді ти мені простити не могла. Але ж сьогодні…

— Ти вирішив освідчитися в коханні? — пожартувала я.

— Пізно. Воно випало із нашого човна іще в Кінешмі й затонуло у Волзі. Нехай освідчуються в коханні наші діти. Не знаю, як тебе, а мене це гріє. Інколи думаю: у нас не вийшло — нехай у них вийде.

У моєму серці розпогодилось — я повірила Юркові. Він це зрозумів і заговорив про те, заради чого ми зустрілися.

— Що існує економічна праця полковника у відставці Горіня, я довідався іще тоді, коли завідував ідеологічним відділом обкому. Справа в тому, що Василь Микитович писав доволі товсті листи до ЦК з приводу власного відкриття, як він висловлювався, в галузі фізичної економії. Від них, звичайно, відмахувались, але полковник продовжував писати. Кілька слів він надіслав також до обкому. І тоді чекісти всі їх передали мені, аби я написав розгорнутий висновок. Я встановив, що Горінь — твій чоловік, отож не поспішав з висновками. Та, власне, мене ніхто й не квапив. Не відразу я настроїв психіку на нормальне сприйняття того, що писав Горінь. Він, звичайно, доволі широко переповідав свої ідеї. Наріжний камінь марксизму (тобто теорію додаткової вартості Маркса) він не просто ставив під сумнів, а взагалі заперечував. І заперечував доволі категорично.

— І це, звичайно, викликало в тебе обурення.

— Так, Соню. Бо тоді марксизм довелося б у кращому разі здати в архів, а в гіршому…

— Викинути на смітник, — не вельми задумуючись над формою вислову, завершила я фразу, розпочату Смоковським.

— Може, й так. Але ж подумай добре: яким треба бути йолопом, щоб рубати гілку, на якій ти усівся верхи і не якось інакше, а обличчям до стовбура? Та ще й розуміючи, що та гілка нависає над прірвою.

— А тобі не спадало на думку, що Марксова помилка веде до катастрофи?

Смоковський розгублено закліпав очима.

— Ну, це вже перебільшення. Горінь лякає голодом. Але у вітринах гастрономів… Чого твоя душа бажає.

— Особливо в закритих розподільниках. Чи не так?

І тут мене раптом прорвало: я почала викладати все, що знала про Формулу Сонця. Коли ми, скажімо, думаємо про народження електричної енергії, то не кажемо, що вона походить із трансформаторної будки. Ми посилаємо думку далі — принаймні до електростанції. А проте й цього замало — нам треба встановити, яка сила крутить генератори. Ну, скажімо, річкова вода. Та виявляється, що й цього не досить. Треба ще дошукатися, яка сила підняла воду на ті хребти, звідки вона тече. Так ми підіймаємося думкою до Сонця. То невже можна виводити вартість із праці й не бачити хліба, який дає для неї сили? Адже людина не може бути джерелом енергії — вона тільки трансформатор.

— Стривай, Соню. Маркс не забуває про хліб. Але його хліб також народжується із праці.

— О Боже! — вигукнула я. — Треба бути духовним сліпцем, щоб не помічати додаткової біологічної енергії, якою обростає суспільство тоді… Ну, словом, тоді, коли все в державі розбудовано правильно. І навпаки, звичайно.

— Як ти розумієш оте своє «правильно»?

— Це не моє, а природне. Або, якщо не боїшся цього слова, — Боже… Про це можна говорити й дуже довго, і дуже коротко. Якщо говорити коротко, тоді істину можна звести до такої формули: держава не має права ні відбирати силоміць, ні навіть купувати у селянина вироблене ним збіжжя.

— Не брати силою — це ясно. Але чому держава не має права купувати?

— Тому, що державі дуже легко здобути монополію. І тоді це вже не торгівля, а грабіж.

Юрко докопувався до субстанціональних причин зовні буцімто зрозумілих явищ — і я мусила пояснити закон рівновеликих величин, що, по суті, випливає із закону збереження й перетворення енергії. В економіці суть цього закону полягає ось у чому. Землеробство щороку надсилає суспільству 5 рівновеликих одиниць біологічної енергії. Із них дві слід шукати в соломі, сіні, городині тощо, а три одиниці належать зерну.

Якщо ми маємо цілком вільну економіку, тоді вся біоенергетика, закладена в зерні, працює на те, аби одна із трьох рівновеликих величин завжди діяла на нагромадження. Оце, власне, і є той канал природи, з якого народжується додаткова вартість, її можна по праву назвати енергією прогресу. Саме за рахунок п’ятої одиниці земля нарощує врожайність, нарощує безперервно. А в державі, яка поневолила землеробство, за рахунок п’ятої одиниці множиться бюрократія, партократія, воєнщина тощо. Тоді одиниця з плюсом перетворюється на одиницю з мінусом. Земля виснажується і вмирає, людство посувається до смертельного голоду…

Не знаю, скільки я говорила, але, мабуть, не менше, ніж півгодини. Коли скінчила й уже здатна була щось помічати, несподівано для себе виявила: Смоковський дивиться на мене з подивом і ніби навіть з якимось острахом. Він був німий і непорушний.

Нарешті торкнувся моєї руки ніжно і наче якось боязко.

— Ти таки справді стала духовним двійником Горіня. — Відтак підвівся з дубового пня, на якому сидів під час мого монологу, і запитав: — Чи тобі не здається, що відкриття Горіня чимось нагадує відкриття французького лікаря XVIII століття Франсуа Кене? Маркс називає його батьком класичної політекономії.

— І водночас не лишає від його вчення каменя на камені.

— Маркс ішов услід за Адамом Смітом.

— Що ж, — погодилась я, — Адам Сміт справді прислужився Марксові. Але Сміт ніколи не доводив трудову теорію вартості до кривавого утопізму. Що ж до схожості ідей Василя Микитовича і вчення фізіократів, то суть справи виглядає так. Василь зовсім нічого не знав про Франсуа Кене, коли йому відкрилася космічна природа додаткової вартості. Потім почав іще раз перечитувати «Капітал» і звернув особливу увагу на критику Франсуа Кене та його «Економічної таблиці». Василь побачив у Кене свого однодумця, а Марксова критика видалась йому тенденційною і духовно сліпою.

— Не має значення, знав чи не знав Василь Микитович вчення фізіократів. Важливо тільки те, що воно вже існує двісті років. Про яке ж відкриття можна говорити?

Я ледве не вп’ялася, мов кішка, власними нігтями йому в обличчя, але неймовірним зусиллям волі змусила себе промовляти спокійно, хоч і крижаним тоном.

— Ви помиляєтесь, Юрію Тихоновичу. Відкриття Горіня стосовно теорії Кене перебуває в такій науковій позиції, як теорія Ейнштейна стосовно механіки Ньютона. Кожен із них вкладав у своє відкриття те, що дозволяв науковий рівень його часу.

Ми обоє зрозуміли, що далі полемізувати немає сенсу.

— Мені треба все це добре обдумати. Постараюся іще раз перечитати працю Горіня — під новим кутом зору. Але ти повинна знати: якщо знайдуть у тебе хоч один примірник… Працю Горіня оголошено ідейно ворожою. Саме це я й хотів тобі сказати.

Смоковський запропонував підвезти мене бодай на півдороги до нашого хуторця, але я відмовилась.

Настрій у мене був тяжкий. Як і завжди в такі хвилини, навмисне пішла лісовою стежкою, де вікові сосни про щось перемовляються з хмарами. Чи знаємо ми, чому квіти, трави, дерева вносять заспокоєння в наше серце? Це, мабуть, залежить не лише від нас — щось є в самих рослинах таке, що робить їх чутливими до нашого настрою. Ніби й справді вони нам співчувають. Може, це тільки поезія. А може, одна із тих таємниць природи, яких ми поки що не розгадали.

Отак, задумавшись, дійшла до цвинтаря й мимоволі зупинилася біля свіжої могили, яка ще й барвінком не встигла зарости. Небагато людей прийшло з Мариною попрощатися, лише кілька дівчат із будівництва та старі бабусі з нашого хуторця, що вже й самі цвинтар оцей близькою домівкою вважали.

Василь і Марина лежать недалеко одне від одного. Зовсім чужі між собою, але смерть їх якось у моїй душі поріднила.

Подумала про те, що надто вбого Маринина могила виглядає. Ще не встигли поховати, як слідство почалось, лихо на мене впало, не до могили було. Треба хоч троянду сюди пересадити, є в мене сильний кущ, золотими квітами цвіте, навіть без поливання не всихає.

Раптом відчула, що за моєю спиною хтось стоїть. Мимоволі озирнулася й зустрілася поглядом з Надійкою. Була вона бліда, волосся від роси мокре — видно, через кущі до мене продиралася. Важко дихала, блузка на грудях розстебнута, хустину в руках тримала. Очі затуманені вологою, ось-ось розплачеться.

Дивлячись мені під ноги, Надійка докірливо мовила:

— Ви до нас ходили. Не послухались…

Я мовчу. Бо що тут можна сказати? Ну, прийшла б не до Макарихи, а туди, в санаторне селище, — що б від цього змінилося? Якщо Сергій затявся на чомусь, так воно й буде. А ходити лише для того, щоб співчуття шукати, — це не в моєму характері.

— Не думайте так про Якова, — шепоче крізь сльози Надійка.

— А що я думаю? — мимоволі вихопилось у мене. Відразу ж відчула, що ці слова зайві, недоладні. Краще було б промовчати.

— Знаю, що думаєте. І про нього, і про мене… Не думайте так. Яків піде…

— Куди піде?

— Куди треба. Все одно це не життя. Кожен день крадений. Нехай краще своє відбуде, бо соромно людям у вічі глянути. Всі ж знають, як це сталося. Начальство прокуророві дзвонить, виконроба вигороджує. А вони однаково із Яковом винні. Та нехай, Яків без нього піде.

Дрижить Надійка, мов у лихоманці Хлипає беззвучно, наче боїться, щоб мертва Марина не почула. Груди маленькі, майже непомітні, плечі худенькі, мов у школярки, яку мати погано доглядає.

— Якось проживу, — хлипає Надійка. — Може, й не виселять…

Чомусь я не подумала раніше, що Надійку мають виселити, якщо Яків до в’язниці піде. Квартира належить санаторію, живуть вони в ній ненадійно, мабуть, лише завдяки тому, що Макариха там працює і вміє задобрити кого слід. Ну, може, того ж самого Кулика. Якщо вона розгнівається на невістку, накаже їй додому повернутися — доведеться свекрусі догоджати, бо власного кутка ніде немає, а Яків не дозволить без материнського нагляду жити. Якби навіть дозволив, Макариха синові такого б нашептала, що все одно б у них життя не було. Краще перетерпіти, ніж свекрусі не покоритись.

Тремтить Надійка на моїх грудях, а я мимоволі по її худенькій спині долонею провела. Тепло мені стало на душі. Знаю себе: якщо є біля мене душа рідна, то ніяке лихо мені не страшне. А самотності не навчилась долати. Здається вона мені такою карою, що померти легше, ніж її витримати. Ніби ж є люди навколо тебе, багато людей, а ти наче посеред океану в дірявому човні гойдаєшся, ногою ступити нікуди. А може, й Надійка те ж саме відчуває? Та ні ж бо, у Надійки є чоловік. Люди на те й одружуються, щоб від самотності врятуватись. У молодості цього не розумієш, а як прийдуть зрілі роки, то й страх перед самотністю з’явиться.

Мовчки голублю Надійку і роздумую: чи вийде щось добре з того, коли Яків до прокурора піде? Ну, скажімо, повернеться до мене Сергій, та чи разом з ним повернеться в хату радість? Чим він допоможе Надійці, яку Макариха поїдом їстиме? Іще одне життя загублене, іще рана в його душі. Йому легше самому перестраждати, ніж людські страждання бачити.

А Надійка відірвалась від мене, тихо покликала:

— Якове!

Тримаючи в руці налигача, Яків вивів із кущів корову. У нього вигляд людини, яка приготувала себе до страти.

— Ви з матір’ю не сперечайтеся, — каже Яків. — Вона любить наперекір усе робити. Кажіть їй, нехай Надійку додому забирає. Раз на тиждень кажіть — цього й досить. Тоді вона все навпаки зробить.

Дивлюсь на Якова, і сльози на очі навертаються. Недобре про нього думала, мало до зрадників не зарахувала. Звісно, він боїться. Та чого він боїться більше — частку життя в’язниці віддати чи волю материнську порушити? Мабуть, в’язниця йому не така страшна, як рідна мати.

Нарешті з думками збираюся і кажу:

— Нічого не робіть без мене. Прийду на квартиру, там усе й обговоримо.

— Коли прийдете? — питає Надійка.

— На тому тижні.

Вони переглянулись, Яків сердито корову смикнув — мабуть, нелегко далось йому оте рішення. Кожен із нас недоречного слова боявся, бо могила поруч, мертва Марина в ній лежить. Попрощались вони зі мною та й пішли з коровою кудись до лісу. Яків за налигача веде, а Надійка лозиною підганяє. Додому, напевне, не скоро повернуться. В лісі їм легше дихати, ніж удома.

А я постояла на могилі й рушила до своєї хати. Незчулася, як і вечір надійшов.

Згадала про зошити Сергія. Я ж, мабуть, іще не казала, що Сергій, наслідуючи батька, також щось писав. Отож у моїй хаті існувало дві схованки для писань, хоч вони, оті писання, й не були схожими. Та, власне, й не могли бути.

Виклала Сергієві зошити на стіл, їх багато, вони різні — і товсті, в твердих обкладинках, і тоненькі, учнівські. Обкладинки Сергій для них сам склеював. Вибрала товстий, у ситцевій обкладинці. Колись мені Василь ситцю набрав, шматок залишився, а Сергій його для зошита використав. І знов перед моїми очима попливли спогади. Я гнала їх від себе, боялася спогадів, бо після них знов до самотності доводилось повертатися, тоді вона ставала нестерпною. Розгорнула навмання, побачила якісь формули та розрахунки, перекинула кілька сторінок і почала читати. Сторінки написані квапливо, нервово, наче Сергій боявся, що зникне та хвилина, коли йому світ почав відкриватися. Мабуть, виписав чорнило із авторучки, продовжував олівцем — спершу чорним, потім червоним.

І саме тоді, коли я читала, до моєї свідомості почала пробиватися думка: адже ж оці мої сторінки — те, що я зараз пишу, — по суті є наслідуванням Сергієвої звички записувати все, що відбувалося з ним та з його душею. Хоч він мені й не показував своїх записів, але я бачила, що він просиджував над ними по кілька годин вечорами. Часом мені таки вдавалося заглянути через плече, отже, я знала, що то були роздуми про бачене та пережите. Сергій, здається, не читав Сковороди, а проте ніби з далекої минувшини почув його заклик: «Пізнай себе». Тепер, бач, і я навчаюся отієї мудрої науки…

Тут я дозволю собі дещо виписати із Сергієвого зошита. Я розуміла, що знайомство з Юрієм Тихоновичем та Ніною не могло не знайти свого відображення в нотатках Сергія. Я не помилилася: він приділив цьому знайомству чимало сторінок.

Ось вони.

VI. У Будинку вчених

Я звик відвідувати лекції в Будинку вчених. Не всі вони однаково цікаві, але це ж так само, як і кіно: треба переглядати все, бо наперед не можна дізнатися, що тебе схвилює…

Нещодавно мене зацікавила лекція на тему: «Деякі проблеми сільського будівництва». Я й сам будівельник, люблю свою професію. Міське будівництво мені добре відоме. А як будуються на селах? Цього я не знав.

До лекції лишалося зо дві години. Поблукавши трохи у скверику, я зайшов до вестибюля Будинку вчених. Тут уже зібралося чимало слухачів. Здебільшого це були студента та пенсіонери. Я нерідко задумувався, чому саме ця категорія людей найчастіше відвідує лекторій. Спершу спали на думку матеріальні причини: і ті, й ті мусили заощаджувати копійку, а театр коштує недешево. Та, мабуть, не лише в цьому справа. Студенти тут поповнювали свої знання — адже ж із лекціями інколи виступали відомі вчені. Що ж до пенсіонерів, то вони, скинувши з себе вантаж життєвих клопотів, тепер також робилися студентами. Раніше в них для цього просто не вистачало часу.

Мою увагу привернуло велике людське коло посеред вестибюля. Люди, щось там розглядаючи, жестикулювали, сперечалися. Протиснувшись поміж двох молодиків, які сперечалися найголосніше, я побачив великий макет нового села.

У зеленій долині текла річка. Обіч неї підіймалися вгору заасфальтовані вулиці. Солом’яних стріх не було й близько — всюди стояли котеджі з мансардами та верандами. Цвіли сади, чистоту повітря охороняли високі тополі, вухо вгадувало витьохкування солов’їв. Словом, це був той благословенний світ, який одразу ж мене зачарував. Мені було неприємно чута скептичні зауваження одного із хлопців, які сперечалися:

— З пап’є-маше легко виготовити. А як воно насправді — того ми не знаємо.

— Поїдь у Ксаверівку, — заперечував другий хлопець. — Там побачиш в натурі.

— Бачив. Ксаверівцям держава допомогла.

— І тут допоможе.

— Ну, десяткові сіл допоможе. А решта?.. Ти одного не розумієш: зараз молодь село кидає. Хто на Донбас, хто на Урал. А там, дивись, і старих до себе переманюють. У нашому селі стільки хат позабивано… То для кого ж будувати?..

— З такого села не втечуть. Бачиш, який тут палац культури?..

— Не тільки через те їдуть, що по селах культури бракує. Хліб нині механізатори виробляють. А що ж іще?.. Ну, буряки. Так їх же не всюди сіють. Навіть картоплю вже і саджають, і збирають машинами. Робочих рук лише там не вистачає, де нової агротехніки не дотримуються. Та не може ж так бути вічно!

— То що ж ти хочеш — щоб люди під соломою жили?..

— Ні, Богдане. Я трохи інакше думаю. Хто не збирається села кидати, той сам для себе побудує. А це так не робиться. От, скажімо, я. Хіба ж я знав, що до політехнічного мене приймуть? Одне діло мріяти, друге — екзамени скласти… Тепер уяви: я ще в шостому вчуся, а колгосп мені хату ставить. Виходить, заради хати я мушу від інституту відмовитись. А якщо в мене талант? Ну, покликання. Розумієш?.. Ні, Богдане! Це нереально… І так у кожній сім’ї. Наперед не можна визначити, хто в цій хаті житиме. То навіщо ж її ставити?..

Я вслухався в цю суперечку — й поволі мої симпатії почали схилятися на бік скептика. Мені здавалося, що він висував переконливі аргументи. Потім я подумав: хто легко захоплюється, той так само легко розчаровується. Хоч я й закінчив сільську школу, але села по-справжньому не знаю. Хуторець наш стоїть на пісках, колгоспників тут немає, бо це — приміська смуга, люди здебільшого в місті працюють. А в життя підгорецького колгоспу я не дуже вдумувався. Бачив, що там є позабивані хати, але їх все ж таки незабаром купували — або військові, що виходили у відставку, або ж ті, хто не боявся їздити на роботу автобусом.

Але ж там, де вироблявся великий хліб, село, напевне, переживало саме ті труднощі, про які казав майбутній інженер. Я картав себе за те, що народне життя проходило повз мене. Справді ж бо, чого заслуговує той, що не відає, якими клопотами живуть сільські трудівники?..

Незабаром слова скептика загубилися в загальних захопленнях. Село на макеті всіх чарувало, людям дуже хотілося, щоб наші села були саме такі. Якщо ж повірити скептикові, то виходить, що ми поки що не маємо права про це мріяти: адже ж процес перетворення селянства на робітничий клас та інтелігенцію триватиме десятиліттями. І доки він не завершиться, не слід нав’язувати колгоспникам оцих величних проектів. Тут одним владним помахом зміталося з лиця землі старе село і замість нього будувалося нове. Крок рішучий, масштабний. А чи правильний він у своїй суті? Чи проекти не перетворяться на прожекти? Може, й тут відбувається те ж саме, що відбувалося з костюмами, які мені купувала мати: щороку доводилося дбати про новий, бо із старого я швидко виростав. Отож вона й купувала дешевенькі — лише на випускний вечір придбала справжній. Я ще й досі інколи його зодягаю, бо до армії не встиг зносити…

Лекції чекав з нетерпінням — хотілося дістати відповідь на запитання, котрі мене хвилювали. Та ось по той бік макета я помітив біляву дівчину з довгим волоссям. Вона ніби крадькома дослухалася до суперечки, яка все ще тривала поміж студентами. Тепер хлопці розмовляли тихіше, їй було погано чути, тому дівчина перебігла на наш бік і опинилася поруч мене. Студенти відійшли, але дівчина лишилася. Незабаром вона звернулася до мене:

— А вам як здається? Добре це чи погано?..

Я відповів:

— Не знаю.

Вона засміялася:

— Дивний збіг… Я теж не знаю… Красиво, дуже красиво! Але ж як це для людей обертається?.. — Перевівши подих, запитала: — Ви де вчитесь?..

— Я не вчусь. На крані працюю…

— А-а…

Дівчина була зодягнена в сукню вишневого кольору, її голівка сягала мені до плечей. Коли вона стояла по той бік макета, чомусь здавалася значно вищою. Може, тому, що все в ній було гармонійне — і руки, і стан, і обличчя.

— Ви на лекції будете? — запитав я. Запитання видалося мені безглуздим: чого б вона сюди прийшла, якщо не заради лекції? А проте дівчина відповіла:

— Ні, я вже її чула.

Повернулася й легенько, пружно випурхнула із вестибюля. Правду кажучи, я пошкодував, що не наважився призначити їй побачення. Гарне в неї обличчя, дуже гарне! Воно ніби осяяне ранковим сонцем — свіже, рожеве, ясне. Очі трохи примружені, в них було щось лукаве чи навіть глузливе.

Лектор говорив вільно, без конспекту. Голос добре поставлений, мова соковита, образна. Час від часу пересипав лекцію влучними дотепами, публіка сміялася. Потім несподівано — якоюсь однією фразою — повертав розмову на серйозне, сміх одразу вщухав. Лектор був уже немолодою людиною, але й не старий. Орденські колодки, жести й міміка — все це доповнювало враження, викликало довіру до його слів. Загалом же я відчував, що публіка його знає і шанує.

Він стверджував, що ми зараз переживаємо велику технічну революцію. Царська Росія була селянською країною. Вона на півтораста років відстала від Заходу, де селянство вже давно перестало існувати. Щоправда, не в усіх західних країнах цей процес завершився остаточно. Але сучасне фермерство становить порівняно невеликий відсоток. Якщо ми хочемо мати дешеві продукти, то й нам слід сприяти зменшенню кількості робочих рук у колгоспах. Адже ці руки будуть використані в інших галузях економіки, отже, зрозуміло, що це приведе до загального збагачення народу. Таким чином виходило, що зменшення сільського населення — процес безумовно прогресивний. Лише люди, котрі не володіють економічною освітою, бідкаються з приводу того, що сільська молодь потягнулася в промисловість та в науку…

Я чомусь не вловив отого переходу, котрий приводив до висновку: наші села якомога швидше мусять стати такими, як Нова Семенівка. Моїй уяві малювалося село, котре я бачив на макеті, застереження скептика невдовзі забулося.

Та ось лектор заговорив про вічні, невичерпні сили землі. З його слів виходило: земля родить тому, що це її природна властивість, вона просто не може не родити. Звідси він перейшов до критики вчення Юстуса Лібіха про спадну родючість ґрунтів. Звісно, він спершу віддав належне Лібіхові: не хтось інший, а саме Лібіх є засновником агрохімії. Проте, встановивши, що рослини беруть з ґрунту зольні речовини, Лібіх, на думку лектора, висунув неправильне положення про необхідність цілком повернути в ґрунт все винесене з нього врожаями.

Саме це положення й критикував лектор. Аргументами він себе не обтяжував — головним аргументом було посилання на академіка Лисенка.

Колись ми з батьком намагалися зрозуміти, як земна куля нагромадила на собі ті енергетичні ресурси, котрі зробили можливою появу сучасної цивілізації, — і ось до якого висновку прийшли. Сама Земля нічого не родить — ось у чому справа! Щоб вона почала родити, мусив створитися тоненький прошарок, який зберігає в собі сонячну енергію. Прошарок цей називається гумусом. Він створився внаслідок перегнивання рослин, тварин та комах. Органічне в ньому змішується з неорганічним — і тоді Земля починає родити. Якщо гумус рівномірно розподілити по материках, то його товщина становитиме всього лише три сантиметри. Отже, казати про вічні, невичерпні сили Землі можна лише тоді, коли ти не розумієш різниці поміж гумусом (сонячним породженням!) і власне Землею. Лектор, напевне, був далекий від землі (тут уже з маленької літери) — вона для нього вся була однакова. Властивість родити він виводив із суто земних сил — без будь-якого зв’язку з тією підготовчою роботою, котру в мільярдах років на нашій планеті проробило Сонце.

Я подав йому записку такого змісту: «Чому Ви гадаєте, що Ю. Лібіх помилявся? Хіба закон збереження й перетворення енергії не поширюється на землеробство?»

Лектор на моє запитання не відповів — попросив залишитись.

Коли всі розійшлися, він, помітивши мене в залі, запитав:

— Це ви подали записку про Лібіха?

— Я.

— Ну, то йдіть сюди.

Я піднявся на сцену, Юрій Тихонович (так він потім назвався) посадив мене навпроти себе й поставив кілька запитань: хто я, звідки, в якому інституті навчаюсь. Довідавшись, що я — робітник, він зауважив:

— А я гадав, що ви — майбутній агроном.

Потім почав пояснювати: фізичні закони не можна поширювати на суспільство. А Лібіх саме це й пробував зробити.

Я заперечив: закон збереження й перетворення енергії охоплює всі процеси природи. Землеробство — процес, безумовно, енергетичний. Гумус можна порівняти з акумулятором, який зберігає в собі сонячну енергію. Немає жодного акумулятора, котрий міг би лише віддавати — без поповнення.

Юрій Тихонович осудливо посміхнувся.

— Так ми дуже далеко зайдемо. Звісно, землю треба удобрювати. Але ж акумулятор — це грубо, вульгарно.

— Хіба ж хліб — не енергія?..

— Хліб — це хліб, — стомлено зітхнув Юрій Тихонович. — Земля його родила й родитиме.

Мені б належало навчитися витримки, яка допомагає добре зважувати слова. Говорив я, мабуть, запально, плутано. До того ж мої переконання нагадували березневий струмок, який не здатний віддзеркалити неба, — він вирує, піниться, руйнує землю і нічого, окрім ярів, не створює.

В цей час двері відхилилися, до зали заглянула та сама дівчина, з якою я розмовляв у вестибюлі. Мені здалося, що вона якось особливо подивилася на мене. Але то була тільки одна мить. Дівчина перевела погляд на Юрія Тихоновича і мелодійним, майже дитячим голоском запитала:

— Тату, ти скоро?..

Юрій Тихонович відповів:

— Зараз, Ніно. Зачекай, ми дещо з’ясуємо.

— А тут можна?

Юрій Тихонович запитливо глянув на мене і, не помітивши у виразі мого обличчя будь-якого заперечення, хитнув головою:

— У нас таємниць немає.

Дівчина пройшла через залу й сіла біля вікна. Мені стало якось неспокійно від того, що в залі з’явилася така слухачка. Проте відступати було запізно. Намагаючись не дивитися на дівчину, спробував зосередитись.

Ми сперечалися хвилин десять. Юрій Тихонович уже не приховував того, що наша суперечка його стомила. Він невдоволено запитав:

— Що це вам дає?.. Ви ж не агроном.

Вийшов він разом з Ніною, а я на якусь мить затримався в залі. Перед тим, як зачинити двері, Ніна озирнулася, наче хотіла мене запам’ятати.

Довго мене переслідувало запитання: «Що це вам дає?» Всі ми їмо хліб — і робітники, і вчені. Все ж звідти починається — від колгоспної ниви. То хіба ж про неї належить думати лише агрономам?..

Наступного вечора я слухав іншу лекцію. Вийшовши з Будинку вчених, зненацька побачив Ніну. Вона стояла біля щита з театральною рекламою. Помітивши мене, відразу ж рушила назустріч.

— Я знала, що ви й сьогодні прийдете, — сказала вона просто й подала мені руку. — Мене мучить совість за вчорашнє. Це я винна. Розумієте, тато поспішав… У нас були квитки в театр. Словом, вам доведеться приймати нашу спокуту. Запрошую на каву.

Для мене це було надто несподівано, я розгубився. Спробував було вигадати якусь причину для відмови, але Ніна не дала й слова сказати — вхопила мене за руку й потягнула за собою.

По дорозі вона сміялася, щебетала, а я почував себе телепнем, що силкується вигадати якийсь дотепний експромт, але розуміє: слід було готувати цей експромт принаймні за тиждень.

Не стану описувати подробиць — скажу тільки, що в сім’ї Юрія Тихоновича мене прийняли як давно знайому людину. І сам господар, і його мила, трохи огрядна дружина були привітні, намагалися вгадати моє найменше бажання, а я, не розуміючи, чим зумовлена така гостинність, незграбно вклонявся, набридливо дякував і взагалі тримався, мов ідіот.

Потім батьки залишили нас удвох з Ніною. Не знаю, чия це кімната — її чи батькова, — але вона була заставлена книжками від підлоги до самісінької стелі. Звісно, я відразу ж почав розглядати книги, принаймні хоч таким робом можна засвідчити власну інтелектуальність, але Ніна швиденько увірвала це моє захоплення, котре, правду кажучи, було схоже на втечу.

— Я вас не таким уявляла, — сказала вона. — Ви так цікаво сперечалися з батьком… Він потім весь вечір про вас згадував. У нас дома про такі речі не розмовляють. А тут він чомусь не міг утриматись.

— Не розмовляють? — здивувався я.

— Музика, поезія… Але не філософія. І не політика.

— Хіба це можливо?

— Розумію. Вам здається, що неможливо. Але це так… Ідеологічні суперечки стомлюють батька на роботі. Адже ж він секретар обкому з питань ідеології… Коли ваш останній автобус?

— Он як! — вихопилось у мене. — А я й не знав.

Глянув на годинник. До останнього автобуса лишалося сорок хвилин.

— Дозвольте, я вас проведу, — сказала Ніна. — Мені теж пройтись хочеться.

Ми вийшли. Я все ще не знаходив теми для розмови — мабуть, тому, що дуже силкувався її знайти.

Ніна почувала себе вільно, невимушено, ніби ми були знайомі з дитинства. Говорила юна, а я лише інколи вставляв якусь репліку, що здавалася мені доречною.

— Я люблю батька, — з якоюсь тугою в голосі мовила Ніна. — Але… Ви гадаєте, він інакше думає, ніж ви? Про Лібіха він казав те, що в довідниках написано. Я вам потім покажу.

— То чому ж він… — почав я, але не встиг закінчити.

Ніна засміялася.

— Наївна ви людина, Сергію. А проте… Ви мені сподобались. У вас є цільність характеру. Такі люди інколи здаються смішними. Дон Кіхоти двадцятого віку… Тато в мене не такий… О-о, він дуже багато знає! Його серед ночі розбуди — він вам одразу ж, навіть не протерши очі, почне читати лекцію на яку завгодно тему. Ходяча енциклопедія… Ну, та досить про це. Окрім Лібіха, що вас іще цікавить?

— Окрім Лібіха? — я засміявся. Ніну теж розвеселив мій сміх. — Знаєте, мені б хотілося сказати щось дотепне. Але, хоч убий, дотепним бути не вмію.

— Я це помітила… Та ви не журіться. Гострослів’я — це товар дешевий. Приємно інколи — мов шипучка. А там дивишся — газ вийшов, піна впала… І вже ні вино, ні вода… Так ви на крані працюєте?

— На крані.

— Музику любите?

— Не знаю. Може, й люблю. Просто я про це ніколи не думав.

— Про музику не думали? — з докором глянула на мене Ніна. Вії в неї довгі, трохи підфарбовані. Це їй пасувало — підкреслювало виразність очей.

— Ні, не про музику. Про свою любов до неї… Взагалі подобається вгадувати, що хотів композитор висловити звуками.

— Заради цього й слухати не варто. Тоді краще ребуси розгадуйте. Та я вам не вірю… Якщо хочете, це теж космос!..

Про музику я думав так само, як і вона, але чому ж я зморозив оту дурницю?..

Перед тим, як мені треба було сідати в автобус, Ніна потиснула мою руку й мовила:

— Давайте дружити. Просто заходьте додому. Або дзвоніть… У мене збирається цікаве товариство. О-о, там ви й філософів зустрінете! Скільки завгодно.

— Ви ж казали, що вдома у вас про філософію не говорять, — нагадав я.

— З батьком не говорять… Заходьте! Гострослів’я не бійтеся. Це тільки вусики для обмацування, мов у комах. Вони вам не страшні…

Я наважився подзвонити лише через тиждень. Ніна відгукнулась на мій голос радісно, мабуть, справді чекала, що я зателефоную. Ми зустрілися біля…

На цьому запис уривався…

Я глянула на число. Так, це було записано значно раніше, ніж сталося лихо. Я розумію Сергія: він записував тоді, коли його почуття ще піддавалися спокійному, безсторонньому викладу, а далі йому вже не хотілося писати. Я й сама така: віддаюся плинові життя, вирую у вирі, й у цей час мені не до записів. А шкода! Бо ось тепер у мене виникла потреба висповідатись, розповісти все, що я пережила та передумала, але пам’ять людська не здатна відтворити минулого думання цілком точно — на нього мимоволі накладається сьогоднішнє. Отже, мені доведеться ліпити своє минуле «Я» з позицій «Я» сьогоденного, і тут, мабуть, можливі якісь викривлення. Я мушу наперед вибачатися за те, що всі події минулого, так само, як і мої почуття, потраплятимуть в освітлення моїх теперішніх настроїв і думок. І, мабуть, не раз мені доведеться за це вибачатись…

Мене дуже схвилювало те, що я прочитала в Сергієвому зошиті.

Я читала ці рядки так, як може читати тільки мати. Навіщо мені повторювати, що матір’ю була не Марина — матір’ю я відчувала себе? І чим більше я думаю зараз про Марину, тим більше тепла помічаю в душі своїй, бо лише зараз, коли Марини немає, життя її здається мені подвигом.

Марина тяжко каралася, їй було дуже боляче, але вона нічого не зробила такого, що могло б якось образити мої материнські почуття. Наче вона передчувала, що дочасно піде з життя, ляже в ту землю, по якій бігали дитячі ноги Сергійка. А він залишиться жити, йому потрібна мати, бо навіть дорослій людині тяжко відчувати себе сиротою. Я з повним правом вважала себе матір’ю. І не лише тому, що виростила Сергія, а мабуть, головним чином тому, що мала право читати оці рядки, бо здатна зрозуміти, як і чому вони з’явилися в його зошиті.

Та причин для схвильованості значно більше. Чи зумію я викласти їх послідовно? Тут усе було болюче та палюче. Передусім, напевне, сама особа лектора, з яким життя так несподівано для мене зіштовхнуло Сергія.

Кожна молода людина починає шукати своє місце в житті з оцього запитання: що таке безмежність? Як мені належить до неї ставитися?..

Сергій завжди намагався надати емоційного забарвлення своїм роздумам про природу. Власне, це були не намагання — це була пристрасть людини, яка бачила світ такою мірою своїм, як селянин бачить своїм рідне поле. Сергій жив безмежністю, вона дихала в його душі, він сам був витканий із неї, тому й не міг відокремитись, знайти для себе закуток, де б не було отієї безмежності, в якій можна почувати себе променевим вузликом, що згодом мусить бути розв’язаний, — лише розв’язаний, але не перетворений на «ніщо»! Йому були незрозумілі люди, які про це не думають.

А хліб… Хіба ж він не звідти приходить? Хіба через нього ми не прив’язані до Сонця, до Всесвіту?..

Але в записі, який я перенесла до свого зошита, з’явилось щось нове: від загальних міркувань про природу Сергій переходив до питань, які хвилюють суспільство. Він почував себе господарем життя — і це мене найбільше радувало.

Через те й не міг він пробачити Юрію Тихоновичу обивательського запитання: «Що це вам дає?..» Між іншим, я потім заглянула до БСЗ — там справді саме так написано про Ю. Лібіха, як пояснював Сергієві Юрій Тихонович. Таки ж енциклопедист — в розумінні «Большой Совєтской»… Та ні, це не так! Всьому він знає справжню ціну, але говорить, як велено…

Нерідко Сергій виключався з довколишнього світу, не чув голосів, не бачив ні людей, ні речей, жив тільки своїми думками. Цілком можливо, що таке могло статися з ним і на роботі. І, може, таке сталося саме тоді, коли зірвався вантаж. Тому й карався Сергій. Для нього не мало значення, порвалися стропи чи не рвалися, це вже були деталі. Марину вбив він, а не хтось інший. Убив тим вантажем, якому належало плавно, ювелірно лягти на стіну перед очима мулярів, просто біля їхніх рук і голів.

Тепер Сергій звинувачував себе, шукав для себе кари. Тому він і не бажав приплутувати до справи ні Якова, ні виконроба. Зовнішнє виправдання все одно б не полегшило відчуття провини в його душі. Воно б тільки докинуло йому терзань, бо Сергій почував би себе людиною, яка власну провину переклала на інших.

А Юрій Тихонович…

Після війни ми кілька разів зустрічалися з Юрком. Всі ці зустрічі були випадкові. Ми просто не могли так собі розминутися, хоч це, мабуть, було б краще і для мене, й для нього. Перший раз ми зустрілися тоді, коли Юрко закінчував аспірантуру і працював над кандидатською дисертацією. Ми наштовхнулися одне на одного в натовпі. Юрко перелякався, наче я з’явилася з-під землі тільки для того, щоб ухопити його за руку й потягнути в пекло.

Мені стало його жалко. Це ж він, Юрко, колись навчив мене любити «Фауста». Та чи сам він його по-справжньому розумів? Я ніколи цього не могла в ньому збагнути: ніби й знає цінність того, про що говорить, але це ніяк не зачіпає його душі. Сказати, що це духовна спустошеність, так звідки ж? Це було тоді, коли він іще не встиг спустошитись, — ми були майже діти. Просто, мабуть, Юрко володів гострим розумом, але душа в нього завжди була холодна. Виявляється, це можливо! Чогось ми, напевне, не розуміємо в духовній природі людини, бо душа і розум — для нас поняття тотожні. Та як же тоді бути з тими холодними формами розуму, якими володіють генії зла?..

Щось схоже було і в Юркові. Генієм зла він стати не зумів, став просто обивателем.

Я — мати. Я хотіла, щоб мій син виріс із таким баченням світу, яке сформувалось у мене самої. Я ненавиджу Юрка не тільки за той злочин, який він вчинив у своїй молодості. Я ненавиджу його за криводушність, за плазування перед кон’юнктурою.

…Пишу, пишу. А що ж мені ще лишається? Якби не сталося лиха, то, напевне, я й за перо б не взялася. Десь жевріє в мені надія, що якось мене лихо мине, а як саме — не знаю. Але ж оця сповідь мене заспокоює. І тому пишу, пишу…

Мабуть, я все ж таки десь розповім про дядька Сашка, який замінив мені батька. Без такої розповіді не можна зрозуміти й мого сина. Та й Василь не написав би своєї праці.

Раніше я шкодувала, що Сергій не вступив до інституту. А зараз бачу: Сергій саме життя зробив своїми університетами. І тепло мені стало від цієї думки: він же і є той самий тип робітника, про який ми з Василем колись мріяли. Мріяли там, у фронтових землянках. Прийдуть нові люди, господарі життя, — і весь світ стане іншим…

Сергію, Сергію! Нічого я так не хочу, як пригорнути тебе до своїх грудей. Нікого в мене немає, крім тебе, та, мабуть, уже й не буде.

Між іншим, якось уночі мені здалося, що хтось ходить довкола нашої хати — попід самими вікнами. А вранці помітила глибокі проколи в землі — попід фундаментом хати. Ніби гострою дротиною промацував хтось піщаний ґрунт. Довго думала, що це мало означати, а відтак змусила себе забути цю дивну пригоду. Може, просто підлітки бавилися.

Зошит другий

І. Моє дитинство

Минали дні, слідчий усе чогось вичікував, не наважуючись передати справу до суду. Я возила Сергієві передачі, їх приймали, але від нього не одержала жодної звістки. Хоча б коротенька записка — мовляв, живий, здоровий. Але ж ні, законом заборонено. Макариха таки зарубала курку, я відвезла її Сергієві, хоч дуже й каралася потім. Знову себе питала: де ж твоя гордість, Софіє? Для Макарихи, мабуть, отієї курки досить, щоб власну совість приспати. Але чому ж воно так буває, що хочеш підступній, нещирій людині дати відкоша, а натомість саме ті слова їй кажеш, які б вона хотіла почути? Вона знає, що слова ці вимучені, силоміць із тебе вирвані, але інших їй і не треба…

Тепер лісом та городами додому прокрадаюсь, щоб з Яковом та з Надійкою не зустрітися. Мабуть, і вони совість свою заспокоїли тим, що вирішили приходу мого чекати. Сама ж я їм звеліла: без мене нічого не робіть, обміркуємо разом. А потай думала, яка б я була щаслива, коли б вони мене не послухалися! Звісно, слідчий уже викликав Якова. Було це іще до мого побачення із Сергієм. Яків, мабуть, відповідав так, як Сергій Надійці нашептав. Арештували Сергія в той самий день, та, напевне, був у нього час із Надійкою перемовитись.

Отож дні минали, а я ніяк не могла з силами зібратись, щоб волю Сергія порушити. Боялася: не буде добра в моїй хаті, якщо Сергій дізнається, що Надійка за порадою до мене приходила, і це я — не хтось інший — змусила Якова розказати слідчому правду.

Якби ж хоч не було таємниць від Сергія в мене! А то виходить, що все його життя таємницями обросло. І хоч не я в цьому винна — так воно склалося, — але як пояснити Сергієві, що Марина сама не хотіла матір’ю себе називати? Мабуть, він не тільки жалів її, а таки ж любив. Його завжди пригнічувало те, що Марина хату нашу чомусь обминала. То як же мені бути? Чи розповім я коли-небудь Сергієві, ким доводилась йому Марина? Чи, може, нехай це так і лишається таємницею на все його життя…

Не могла я цього сама вирішити, а єдиний порадник мій лежав у могилі. Це сковувало мене і в тому рішенні, якого чекали Надійка та Яків. А може, вони й не чекали? Якби дуже їм хотілося душі свої очистити, не стали б вони в мене дозволу питати.

Потягнулися мої вечори та ночі сумною вервечкою — не знала, як і ранку діждатися. Мені майже сорок, огрядніти почала, а за останні тижні схудла, сукні треба перешивати — мов на жердині, обвисають.

І ось пригадалося те, про що я колись у хаті Макарихи подумала: слід не принагідно, як це досі було, а значно повніше про моє життя розказати. Бо може й таке трапитись: для Сергія всі таємниці розвіються, дізнається він, що не я його рідна мати і не Василь батько його рідний. Десь живе Гордій Кривошип і, мабуть, розшукує сина. Як буду жива, то, напевне, зумію пояснити Сергієві, чому так вийшло. Гадаю, він мені повірить. Та життя людське інколи на павутинці тримається, хоч людина цього й не знає. Не те, щоб я про смерть думала, — ні, я далека від таких думок! — але страшно стає, коли оця думка прийде: мене вже на світі немає, а Гордій Кривошип сина розшукав. І про все стало відомо Сергієві, бо хіба ж Гордій не розсудить, що то за тітка до його сина навідувалась? Та, мабуть, десь і фотографії збереглися, бо Сергій захоплювався фотографуванням. Що ж він тоді про мене подумає? Скаже, мабуть: відганяла від хати рідну матір, а та, бідна, і признатись побоялася. Все він їй простить, та чи простить мені?..

Сергію, любий мій, не засуджуй мене суворо. Може, й винна я в чомусь, бо завжди мені твердості бракувало. Завжди боялася необачне слово мовити. Але немає провини моєї в тому, що рідні батьки твої після війни не зустрілися. І не тому я правду ховала, що боялася тебе втратити. Тяжко мені було б, якби ти від мене пішов, — тяжко, що там казати! Але цей страх не змусив би мене покривити душею. Боялась я не за себе, а за тебе, сину мій, правдолюбе великий!..

Ні, я не хочу кидати тіні на світлу пам’ять Марини. То молодість була, а в молодості не кожна людина вірну стежку обирає. Потім і хотілося б виправити своє життя, чого б заради цього не зробив! — та його вже нелегко виправити. Одного я не прощаю: байдужості до власних дітей. Марина не була байдужа. І саме це дозволяє мені писати правду про неї. Бо вона, ця правда, вже не буде лихою тінню — вона буде тільки тим, чим правді належить бути.

Почну із себе самої. Зараз маємо рік 1962-й, а народилася я в 1923 році. Молодість проминула швидко. Та чи є на світі хоч одна людина, яка б сказала, що молодість її тривала довго?..

Наче в бінокль перевернутий дивлюся на дитинство своє. Ніби ось воно, поруч, рукою можна дістати, а час — найзагадковіша сила природи — згустився в лінзи та призми, які вершать невблаганні чари, перетворюючи близьке на далеке. І ворушиться в тому далекому дівчисько босоноге, таке маленьке, безпорадне, що гірко на нього й дивитись…

Безрадісне дитинство в мене було. Тільки й просвітку в ньому, що стежки понад Бугом у росяних травах, куди я ховалася від лозини, яка так часто свистіла в бабусиних руках. Може, я й Макариху не люблю саме через те, що вона бабусю мені нагадує.

Ненавиділа бабуся мого батька, а я обличчям на нього схожа. Вся ненависть її на мене падала. Батька я ніколи не бачила, помер він іще до мого народження. Після його смерті двійко нас лишилося — Марійка і я. Марійка була старша, бабуся в ній себе пізнавала, пестила її, голубила. А мене, бач, не визнала. Мати боялася бабусі, лише вряди-годи до грудей мене пригорне, тоді світ мені здавався привітним та радісним. Але вона ходила по наймах, росли ми з бабусею. Жили бідно, хліба ледве до Різдва вистачало, макуху варили. Та злидні не завдавали мені стільки гіркот, як бабусині катування.

Мені навіть невтямки, як я вижила. Била вона так, що я кров’ю сходила, шкіра на спині репалася, шматтям висіла. Плакала наді мною мати, та коли бабуся наближалась, і сама починала мене лаяти. Часом сусіди мене рятували, але й вони бабусі боялися. Здавалося мені, що всі люди на світі її бояться.

Якось я гусей на вигоні пасла. Загралася трохи, а гуси тим часом зникли кудись. Повертаюсь додому, плачу. Не тому плачу, що бабуся битиме — до цього я звикла, а тому, що й матері за мене перепаде. Гримала бабуся на неї, як тільки я завиню в чомусь.

Отож іду, аж раптом, наче із-під землі, бабуся біля мене з’явилася.

— Де ж твої гуси? — питає.

— Туди пішли, — показую я навмання, а в самої перед очима тільки туман хитається.

— Ах ти, вишкребок нещасний, — визвірилась на мене бабуся. — Брехати вже навчилася! Чогось доброго не перейме, а лихого, мов реп’яхів, набирається. В батенька вдалася… То де ж твої гуси?

— Не зна-а-ю…

Виявилось, гуси паслися в сусідньому городі, а ми біля нього стояли. Бабуся їх добре бачила. Я ж не бачила тому, що короткозорою вродилася. Та ніхто цього не знав, а мені звідки було знати? Гадала, що всі люди бачать так, як і я. Тепер цю ваду легко виправляють, а тоді по селах окуляри панською примхою здавалися.

В той день бабуся прив’язала мене до старої груші й так побила, що я кілька тижнів злізти з печі не мала сил. Мабуть, мати заступилася за мене, бо довго в сінях бабуся на неї кричала — все батька мого проклинала.

Десь аж до п’ятого класу я нічого не знала про свою короткозорість. Бабуся мене все більше ненавиділа, їй здавалося, що я її навмисне дражню. Теля десь тут поруч пасеться, а я їй кажу, що воно втекло.

— Куди ж ти дивишся, ледащице? Туди дивись.

Все в мені тремтіло, бігла я зовсім не туди, куди вона показувала, ніякого теляти не було й близько. Знов і знов по спині моїй лозина ходила.

Мати моя не була дуже набожна, зате бабуся ні про що, окрім Бога, й не говорила. Отож і мати, напевне, з-під лозини звичку до молитви перейняла.

Я часто намагалася уявити батька. У матері була велика фотографія, яку вона від бабусі у скриню ховала. Там вони стояли удвох — мама й тато. Мама була зодягнена в білу сукню, волосся біла фата покривала, і така вона була гарна, моя матуся, наче королева із якоїсь казки. Мені здавалося, що такою вона й повинна бути, але темні сили, над якими бабуся верховодила, зробили її злиденною наймичкою. І все через те, що бабуся батька мого не любила.

Може, почасти так воно й було, бо якби тато не вмер, то зовсім інакше б дитинство моє склалося. Я так боялася бабусі, такою вона всевладною мені здавалася, що й смерть батька пояснювала перемогою тих сил, які у всьому їй підкорялися. Та я вірила, що перемога ця не вічна, колись він прийде, мій тато, прийде просто з неба, як Христос на землю приходив. Тоді мама знов стане прекрасною королевою, а бабуся в пекельній смолі кипітиме.

Коли бабуся десь у городі поралась чи в церкву ходила, я крадькома відчиняла скриню, діставала весільну фату мамину, приміряла її на себе. Потім довго-довго вдивлялася в татове обличчя, намагаючись зрозуміти, чим саме я на нього схожа. Подібності не знаходила — де вже мені до тата! — але такі щасливі хвилини я тоді переживала, що ладна була витримати всі катування бабусині, аби після кожного вона до церкви мерщій ішла гріхи свої замолювати, а мене саму залишила в хаті, біля заповітної скрині. Добрим і сильним був мій тато! Шолом на ньому такий, як на святих лицарях, що колісницю Іллі-пророка супроводжували. На покуті в нас церковна картинка висіла, вона мені дуже подобалась, тож не дивно, що саме з неї я й порівняння брала. Пізніше довідалась, що тато мій разом із Першою кінною у село прийшов, а точніше, його привезли, бо він тяжко поранений був. Так він і залишився в нашому селі. Бабуся зайдою його називала — ні кола, ні двора…

Якось я пасла поросят, а тут саме велика гроза почалася. Небо наді мною сила якась шматувала, воно гриміло, вогнем вибухало, мене сліпили спалахи, наче хтось перед самісінькими очима смолоскипом розмахував. Блискавок я не бачила так, як інші люди бачать. І хоч у школі нам пояснювали, що таке гроза, але в моїй уяві жив той образ, який від матері до мене перейшов: то Ілля-пророк на вогненній колісниці по небу їздить.

Я слухала грозу, вона мене зовсім не лякала, — і взагалі, окрім бабусі, я нічого не боялася, — на душі було чомусь радісно, наче гроза мені свято якесь обіцяла. Мабуть, радісно було тому, що вперше я тоді зрозуміла: не на весь білий світ бабусина влада поширювалась. Скажімо, ця гроза — хіба бабуся здатна її припинити? Котяться по небу могутні колеса, із-під кінських підків іскри вилітають, а в полум’яній колісниці Ілля-пророк сидить. Оглядає пророк землю, бачить мене серед поля і каже лицареві, який скаче поруч нього на білому коні:

— Ступай, Кириле, в те село, де ми тебе залишили колись. Там донька твоя підростає. Добрий ти вояка в мене, серце маєш велике. Але світ земний, Кириле, порівну розділено. Одна половина добрим силам дісталася, друга — злим. Тяжко вона карається, кровинка твоя. Забери її до себе, Кириле, бо темні сили жити їй не дають.

Може, й не так, а якось інакше я тоді молитву свою шепотіла. Знаю тільки, що молилася на степову грозу не чужими словами, — не такими, які від бабусі чула, — а своїми власними. Вголос молилася, краплі дощові на обличчя падали, а серце моє наче теплі долоні обхопили — невидимі долоні, але такі лагідні, як у матері. Батька я свого тоді з бородою уявляла — знала, що люди старіють, бо мама вже постаріла. Та й лицарі на церковній картинці теж бородаті були.

Я звикла сама з собою вголос розмовляти. З Марійкою ми не дружили — вона помічала, що бабуся мене не любить, а з нею завжди ніжна та щедра, то й сама почала мене цуратися. Сусідські дівчатка сліпою мене дражнили, я не знала, чому вони так дражнять, бо я ж не сліпа. А коли вони питали, скільки корів на тому березі пасеться, то я їм не вірила, гадаючи, що вони й самі тих корів не бачать. Світу я мала рівно стільки, скільки короткозорість мені залишала, решта жила за туманами. І часто траплялося так, що я розмовляю сама з собою, а хтось почує та бабусі передасть. А бабуся гадала, що в мені нечиста сила притулок для себе знайшла, то й намагалась диявола з мене вигнати.

Різко, дуже різко в житті сільському проступали межі поміж добром і злом. Так різко, як день і ніч розмежовуються десь у горах: у долині вже темно, а снігові вершини, мов діаманти велетенські, у вечірньому сонці неземною красою горять. Траплялися й люди отакі по селах, як вершини гірські.

Мабуть, підсвідомо я на таку людину чекала, і чекання моє з релігійними образами переплелось. У школі я теж почувала себе самотньою, вчителька вважала мене нетямущою, короткозорість моя їй також не впадала в око. Може, тоді й народилась любов моя до природи, бо сині півники в луговій траві, спориші на забутих шляхах, запашні чебреці на пагорбах були до мене привітніші, ніж люди.

І саме тоді, коли я із грозою розмовляла, біля мене пролунав чоловічий голос:

— З ким це ти розмовляєш, Сонечко?..

Так він потім мене й називав — не Софією, не Сонею, а Сонечком. Добре пам’ятаю: уперше я почула це ім’я тоді, коли від грози чогось незвичайного чекала.

Як тільки він підійшов до мене ближче — так, що я вже побачити його могла, — мене вразила борода його срібляста, вона була саме такою, яка мені у батька уявлялася. І очі в нього були такі ж самі — добрі, глибокі, до всього живого привітні. Взагалі він був дуже на батька схожий — так схожий, що я повірила: це справді Ілля-пророк, почувши благання мої, тата до мене прислав.

Така я тоді була залякана, що навіть його добрий погляд змусив мене здригнутись. А може, я дрижала тому, що гроза мої марення почула.

— Не бійся, дитино. Хіба мати про мене не розказувала? Я — дядько Сашко.

Тепер я вже знала, хто стояв переді мною. Це був рідний брат мого батька. Він жив десь біля самого Києва, я його ні разу не бачила, та мати все обіцяла, що повезе нас із Марійкою до нього, бо він листи їй писав, у гості запрошував. Але я все ще не позбулася марення. Зачувши тупотіння коней та гуркіт коліс, боязко запитала:

— То ваша колісниця?..

Він, мабуть, уже знав дещо про мене. Поклав руку на моє волосся й сумно промовив:

— Підвода, Сонечко. Просто підвода. Яка там колісниця?.. До лікаря тобі треба.

Коні тупотіли десь недалеко. Я вміла визначити відстань за звуками, тільки звуки мені й казали, що світ не кінчається у вузенькому колі, яке було підвладне моїм очам. Візниця хльоскав батогом, прикрикував на коней. По голосу я впізнала дядька Микиту, сусіда нашого, але підводи все ще не бачила.

Дядько Сашко, ніби щось зміркувавши, запитав:

— Яке, брат, лошатко біжить за возом, біле чи вороне?..

Я не бачила ні воза, ні лошати, але мені було соромно признатися в цьому, тому й відповіла:

— Біле…

Насправді ж там не було ніякого лошати. Але дядько Сашко мені цього не сказав. Коли ми поверталися додому, він ніби ненавмисне запитував у мене то про корову, яка паслася біля тину, то про лелеку, що стояв у гнізді біля чийогось димаря, і все це перебувало десь поза тим колом, яке становило мій видимий світ. Я мусила признатися, що нічого цього не бачу. Навіть село мерехтіло перед очима то сірими, то зеленими плямами, а колодязного журавля побачила тільки тоді, коли мати нас покликала, бо то вона брала воду.

Дядько Сашко їй сказав:

— Ой, Горпино, налякали ви мене. Я, брат, справді повірив, що дитині причинилось. Невелике в тебе лихо. Короткозора вона, та й годі. Я її до себе заберу. Добрі окуляри придбаємо. Тепер, брат, цього добра скільки завгодно. Поїдеш зі мною, Сонечко?..

Мабуть, тільки в ці хвилини я повірила, що бачу білий світ не так, як інші. Мені не сподобалось, що дядько Сашко про окуляри заговорив, але ж нехай, навіть окуляри носитиму, аби від бабусі мене забрали. Та я мовчала, бо хто знає, що мама скаже. На той час вона вже в колгоспі працювала, корів доїла. Вдома, як і раніше, господарювала бабуся.

— Окуляри? — здивувалася мама. — А в кого ж це вона вдалася?

— В батька, — ховаючи в бороді добру усмішку, підказав дядько Сашко. — Він, брат, змалечку теж короткозорий був.

Мати, беручи відра на коромисло, заговорила чи то до себе, чи до дядька Сашка:

— Он воно що!.. А ми по темноті своїй ледве не замордували дівчину. Може, з неї ще й люди будуть… Але їхати світ за очі… Кому чужі діти потрібні? Це ж немалий клопіт. Правда, її можна до хазяйства привчити. Вона і їсти наварить, і сорочки випере. Теличка в нас підростає. Може, теличку візьмете? Дасть Бог, наступного року…

— Схаменись, Горпино!.. Навіщо мені теличка?

— Щоб Соня не чужий хліб їла.

— Та хіба ж вона мені чужа? Я тебе за сестру маю.

Як не доводив дядько Сашко, що телиця йому ні до чого, але умовити матір не міг, довелося нам рушати в дорогу з телицею.

Та перед тим, як у велику дорогу виходити, дядько Сашко до Вінниці зі мною поїхав. Правда, їхали ми на колгоспній підводі лише до Стрижавки, решту дороги долали пішки. Ішов дощ, степові суглинки розмокли, ноги не витягнеш, але дядько Сашко жартував, сміявся, тому й мені було весело.

Додому повернулися пізно увечері. Окуляри дядько сховав до ранку — хотів сам простежити, яке враження справить на мене все те, що я побачу. Коли в аптеці їх приміряли, там тісно було, простору не вистачало. Тільки й того, що муляло щось на носі. А як глянула на себе в дзеркало — такою смішною собі видалась, що не хотіла вже й думати про них. Раніше сліпою мене дражнили, тепер щось інше вигадають, бо в нашому селі тільки попа інколи в окулярах бачили. А щоб сільські діти їх носили, то такого зроду-віку ніхто не пам’ятає.

Вранці хотіла кудись утекти — окулярів боялася, але дядько Сашко на подвір’ї мене підстерігав. Мати вже на роботу пішла, бабуся на городі поралась. І, мабуть, лише через те, що ніхто нас не бачив, я покорилася дядькові, зодягнула окуляри. Не відразу мені світ відкрився, спершу вогнисті мухи в очах закружляли, але згодом, наче із туману, посунули на мене стріхи, димарі з лелеками, людські постаті, що ворушилися десь аж по той бік села. Я й не знала, що село наше таке велике. Раніше я кілька хат бачила, вони підступали до мене по черзі, а тепер навіть ліс на обрії синьою гребінкою небо розчісував, під лісом корови паслися, пастушки біля вогнища конопляними батогами ляскали, а довкола ромашки та маки цвіли. Город наш довгою смугою до Бугу збігав, на річці білі гуси плавали — мабуть, наші гуси, за яких бабуся мене до груші прив’язувала та дубцем шкіру мою шматувала.

Напевне, мені ще й досі боліло, бо ніщо мене так не вразило, як те, що я гусей бачу. Тут я вперше зрозуміла, яку чарівну силу окуляри мені давали — вони захищали від катувань бабусиних, бо за що ж було мене шмагати, коли ні гуси, ні поросята тепер нікуди не втечуть?..

— Дядечку, гуси пливають! — вихопилось у мене. — Ви їх бачите?..

Мені здавалося, що ніхто так далеко не бачив, як я, ні для кого світ не був такий широкий. Під Вінницею кажуть «пливати», а не «плавати». Це в мене ще й досі лишилося, на роботі інколи з мене сміються, але я вже не ображаюсь. А раніше ображалася — переконана була, що всі люди це слово неправильно вимовляють. Отож і дядько Сашко засміявся:

— Вінниця, брат, все ще пливає. Я гадав, що вона вже плавати навчилася.

Та мені було не до жартів. Я не могла на місці встояти — зірвалась, побігла, залишивши дядька біля старої груші.

Озирнулася — він усе ще стоїть, наглядає за мною здалеку. Не покликав, не зупинив, розумів, що мені зараз воля потрібна.

В кінці городу, вже біля річки, на бабусю наштовхнулася — вона огірки вибирала. Забула я про всі побої, подумала, що не винна, мабуть, бабуся, не знала вона, що її онука світу білого не бачить.

— Бабусенько! — крикнула до неї радісно. — А я вже гусей перелічити можу. Ген пливають, бачите?..

Але бабуся відвернулась, огірки в пелену кидає, ніби й голосу мого не чує. А Марійка — вона теж була тут — скривилася гірко та й каже:

— На кого ти схожа? Сова банькаста. Зніми оті голоблі, не сміши людей.

На Марійку вже хлопці задивлялися, то, може, й щирі її слова були — знала, що окуляри не прикрасять мого дівування. А бабусю, видно, зачепило те, що батьків брат короткозорість мою помітив.

Гайнула я від них, навіть образи не відчула, бо далечінь мене чарувала, дуби та верби до себе кликали, маки та волошки назустріч бігли. І тільки мати по-справжньому зраділа, коли я в корівник до неї заглянула. Довго мене не відпускала, все допитувалась:

— А триніг отой бачиш?..

За корівником на пагорбі тригонометрична вишка стояла, раніше я її не бачила. Тепер не тільки вишку було видно, довкола неї каміння навезене, а далі починався ліс, там стриножені коні паслися. Все це я переказувала матері, а на її обличчі зморшки глибшали, бо сміятися їй хотілося. Не сміялася вона майже ніколи, не до сміху було, тяжка доля їй випала.

— А діда Максима?..

По той бік річки хтось косу гострив: «шарк-шарк» мантачкою, під брилем обличчя не видно.

— Ні, не бачу, — винувато відказала матері.

Страшно мені стало, ніби із чарівної казки в гірку буденність повернулася, де знову дубець на мене чатував, а світ вузенький був, наче гарман у дядька Микити. На той гарман ми з Марійкою через тин лазили.

— Невже не бачиш? Тож він сіно косить.

— Він?.. Тоді бачу! — з полегшенням вигукнула я, щокою тручись об шорстку долоню материнську, що пахла молоком і коров’ячими кізяками.

II. Степові дороги

Дядько Сашко веде телицю на налигачі, мати поруч нього по моріжку росяному ступає, а ми з Марійкою відстали трохи, своє обговорюємо. Я навіть окуляри сховала, щоб її не сердити.

— Щаслива ти, — сумно говорить Марійка. — Київ побачиш… Там, кажуть, Золоті ворота є.

— А хіба дядько Сашко в Києві живе?

— Недалеко, як від нас до Вінниці. Помідори на базар возить.

Вже не возить, — кажу я, бо від матері знаю, що дядько власне городництво занедбав, усе вміння на колгоспну землю переніс. Тепер помідорами інші торгують, а дядько тільки навчає, як їх треба вирощувати. Бо мати каже: так, як у нього, ніде на Вкраїні помідори не родять, через те його Болгарином звуть. Це по-вуличному, а прізвище в нього таке ж, як і в мене, — Кривулька.

— Я в гості приїду, — обіцяє Марійка. — Сьомий закінчу і приїду.

Вона лише на рік від мене старша, до сьомого класу перейшла, а я до шостого.

Мати відстала трохи, бере мене за руку, до дядька Сашка підводить і строго наказує:

— Дивись, дочко, тітки Параски слухайся. Може, й поскубе трохи, то дуже до серця не бери. За одного битого двох небитих дають. І не жди, доки тобі роботу покажуть, — сама шукай.

А дядько, бачу, в бороду посміхається:

— Як не скубти, то й не виросте.

Далеко за селом, біля мосту дерев’яного, попрощалася мати з нами. Поплакала трохи, навіть Марійка сльозу зронила, а я тільки дивувалася: чого б це плакати, хіба ж не побачимося більше?..

Пішли ми з дядьком через міст. Підводи нас обминають, балками торохтять під колесами, візники батогами хльоскають. Коли зупинилися біля млина, озирнулась я на той берег, а він мерехтить перед очима, тільки половину моста бачу. Тоді згадала про окуляри, зодягнула хутенько та вже й не знімала їх ніколи — хіба що перед сном.

Побачила матір і Марійку, вони ще довго стояли на березі, аж доки ми за млин не повернули. І відчула я, що річка оця, Буг наш рідний, межею лягла поміж гірким дитинством моїм і тим життям, яке починалося десь отут, біля млина, звідки біжать невідомі шляхи по всій Україні.

Вибрав дядько той шлях, по якому більше возів торохтіло. Сонце ще тільки сходило, цілий день попереду, а пилюка на дорозі вже тепла, ноги пригріває, лоскітно від неї. І на душі якось лоскітно, мовби там, у грудях моїх, теж сонце сходило.

Опівдні обирали перелісок якийсь, де сонце не так пекло, сідали перепочити. Дядько діставав із торби хліб та сало, чистив цибулю, розрізав огірки, насікав їх ножем і посипав сіллю. Ночували на сінокосах, а якщо хмари заходили, просилися до якогось двору. Ніхто нам не відмовляв, навіть вечеряти кликали. Стільки тепла було на землі та в очах людських, що темна піч ота, де я побита лежала, почала здаватися мені чимось потойбічним, наче вона не на землі стояла, а десь у лихому підземеллі, яке пеклом здавалося. Ніхто не дивувався моїм окулярам, я почала про них забувати, просто світ інакше бачила.

Трапилося нам заночувати в одному селі, де років зо два тому вимерло від голоду понад вісімсот душ. Майже ціле село. Ще й досі тут було чимало хат порожніх — заходь, живи. Та це тільки сказати можна, а жити в такій хаті…

Ми заночували в якоїсь бабусі, що дивом вижила в тридцять третьому.

— Я ж їм кажу: не їжте солі. Траву можна, жолуді можна, а солі ні крихти…

Кілька разів вона повторювала цю фразу — наче вона була її рятівним заклинанням.

Я добре пам’ятала голод у нашому селі. У нас також чимало людей вимерло. І дідусь мій помер. Але щоб ціле село опинилося на цвинтарі — яке ж то страхіття…

Дорослі при дітях уникали згадок про голод. Та й поміж собою не розмовляли — за ці балачки можна було й на Соловках опинитись. І таки ж, бач, дитяча пам’ять уже буцімто звільнилася від лихих споминів. Але досить було бабусі, в якої ми ночували, згадати про голодомор, як по моєму тілу, аж по кістках ніби, болючі конвульсії пробігли.

Дядько невдоволений був, що ми на оту бабусю натрапили: оберігав він мене від того, що могло травмувати юне серце.

А коли виходили з бабусиної хати, господиня якось осудливо подивилась на мене. То, мабуть, знов окуляри були винні.

…Так багато я про окуляри оповідаю, що дехто може подивуватися: чи варто ж це такої уваги? Але прошу зважити: був це, мабуть, рік тридцять п’ятий, по селах іще побут мало змінився, більшість людей жила старими уявленнями. І ось те, що тепер дрібницею видається, тоді могло стати причиною трагедії людської.

Таке враження в мене було, наче я щойно на світ народилась. І, мабуть, не лише окуляри до цього спричинилися, а найбільше ота спина широка, та борода сива, та доброта у кожному слові, у новому імені моєму: Сонечко!

Кремезний він був, дядько Сашко, мав руки сильні, на землю ступав так, наче вся вона йому належала, його волі корилася, і нічого на ній не було таємничого, все йому відомо — і те, що було, і те, що буде. Ішли ми довго, мабуть, тижнів зо два, але то був незабутній для мене шлях, бо я Україну оглянула, вона мене в душу свою впустила, усі багатства показала.

Мені завжди гірко було від того, що я батька свого ні разу не бачила. Звикла думати, що жінки — сестра, мати, бабуся — не здатні до справжнього життя, якщо на подвір’ї руки чоловічої немає. Хоча б дідусь був або брат — як би я їх любила! І ось тепер мене голубила рука надійна, нехай не батьківська, але ж було в ній стільки тепла людського, що я від кожного дотику підростала.

— Дядечку, а Бог є?..

— Бог, Бог, — наче в себе самого кидав це таємниче слово дядько Сашко. — У школі тобі що казали?

— Казали, що немає. А бабуся каже, що то брехня, нехристи вони окаянні.

— Мати до церкви ходить?

— Не часто.

— А вона що каже — є чи немає?

— Як для людей, так і для нас… Це мати кажуть.

Під Білою Церквою у великому парку заночували. Телиця на мотузку паслася, а ми над Россю сиділи, у небо зоряне дивилися. Чи то дядько тільки зараз пригадав моє запитання — іще до обіду я про Бога питала, — чи, може, так довго роздумував і лише цієї хвилини зібрався на відповідь.

— Бог, Бог… Нікого, брат, не слухай, своїм розумом до цього дійти мусиш. А я скажу те, що думаю. Люди за слова хапатися люблять. Піймають слово якесь і гадають, що воно все на світі пояснює.

Це була перша людина, яка розмовляла зі мною так, як належить розмовляти з дорослими. Я й сама собі здавалася дорослою.

— Великий порядок є! Такий, брат, порядок, якого ніщо порушити не здатне. Законами природи це називається. І в небі, і на землі.

Важко мені було це збагнути. Хоч і розповідали в школі про закони природи, та вдома бабуся іншу науку викладала.

— А Святий Дух є? — запитала я згодом.

Довгенько не відповідав дядько. Нарешті сказав:

— Ну, святий чи не святий… Це вже хто як до нього ставиться. Раз життя є, то як же без духу?.. Вам же, мабуть, про матерію розповідали.

— Так, розповідали.

Тоді школа з першого класу навчала дітей вірити в творчі сили матерії. Вдома — Бог, у школі — матерія. Інколи вони виглядали дуже схожими, різнилися хіба що в назвах. То був час великого зламу в свідомості людській. Не було жодної хати, в якій не точилися б оті суперечки. Філософами були всі — і дорослі, й діти.

Я дивилася на зорі, що тремтіли в річковій воді, дослухалася до дівочих голосів, які закликали хлопців розпрягати коней, а сама твердила в думках те, що на все життя лишилося для мене добрим заповітом: «Своїм розумом дійти мусиш». Мовила дядькові про свої сумніви, він ніби очікував моїх заперечень, наче наперед знав, що я йому скажу.

— Так, Сонечко, так. Я тебе розумію. Тут, мабуть, вся заковика у слові «святий». Якби просто дух…

— Дух — все одно Бог, — кажу я.

Хоч ніч і не була місячна, тільки зорі цідили скупувате світло, але я добре побачила дядькову посмішку. Вона була якась хитрувато-мудра. Не знаю, чи можна поставити оці два слова поруч (хитрість і мудрість), але ж я не можу підшукати точнішого вислову, аби зобразити його посмішку. Може, сюди примішувалася ще винуватість — вона дядьковому обличчю надавала деякого смутку.

— Твердий у тебе характер. Це добре, Сонечко. Я й сам думаю так, як ти. Тільки ж… Переминати душу людську, мов кожум’яка переминає телячу шкуру, — то гріх великий. Бо якщо школа каже одне, а вдома кажуть друге… Як же людині на світі жити?

— То ж не ви сказали. То сама я сказала.

— Ну, раз ти така вперта, тоді слухай. — Він підніс до рівня грудей долоню, складену човником. — Бачиш, що лежить у мене на долоні?

— Не бачу.

— Візьми. Тільки не впусти. Більше в мене нема, випадково в кишені знайшов.

Я намацала поміж його пальцями зернятко пшениці, переклала собі на долоню.

— Пшениця, — трохи розчаровано прошепотіла.

— Ото і є Бог праведний. Трійця в єдиному, Бог-Батько, Бог-Син, Бог — Дух Святий. Гадаєш, церква марно проповідує, що хліб — то є тіло Боже? Але церква помиляється, коли бачить у хлібі лише тіло Христове. Там є також тіло Бога-Батька. І, звичайно, Дух Святий. Словом — Трійця в єдиному. Можна сказати, в повному складі.

— А звідки ви це знаєте? — наважилась я запитати.

— Є в мене друг дуже розумний, Карпо Трохимович Осадчий. Так це він у своїй хаті-лабораторії дослідив. Повір, цілком науково.

Якби те казав хтось інший, не дядько Сашко, я, звичайно, не утрималась, розреготалася б. Але дядько промовляв дуже поважно — тут було не до сміху. Особливо вражало те, що він мовив далі:

— Ти гадаєш, чому на Україні народ вимирав нещодавно? Диявол Святу Трійцю в людей відібрав. І завваж: разом із церквою. Карпо Трохимович каже так: хто у селянина силоміць зерно відбирає, той дияволові служить. На деякий час він може здобути перемогу, але ж не навіки. Бо своїми діями він сам собі могилу риє.

— Значить, і…

Ніби здогадавшись, що я хочу запитати про колгосп, дядько мене зупинив:

— Давай про щось інше поговоримо.

Почала розпитувати про Іллю-пророка, але дядько відповідав аж надто по-земному.

Мені шкода було розлучатися з Ільком-пророком. Ілько був свій, хатній, про нього навіть казали, що він у річку до вітру ходить і тоді вже купатися не можна — треба ждати, доки наступного року акація зацвіте. До того ж мені дуже полюбилася церковна картинка, де Ілля-пророк у золотій колісниці сидів, а довкола нього небесне воїнство на білих конях гарцювало. Там я й батька свого бачила.

А воно, бач, виходило, що батько мій до небесного воїнства не належав. Моя уява мусила витворити новий образ батька. Але тепер це було легше: переді мною стояв дядько Сашко — його молодший брат… Великий це був шлях, багато я тоді побачила, а розмова з дядьком Сашком назавжди лишилася в моїй душі.

Потім у моє життя прийшов Василь.

З Василем я вперше познайомилася в хаті дядька Сашка. Це і є та сама хата, де я тепер живу.

Вона майже не змінилася, тільки біла крівля із тоненьких платівок, які тернітом називалися, з роками позеленіла, вкрилася тонким прошарком моху. Паркан погнив, ми з Василем сріблистим лохом садибу обсадили. Лох розрісся, наїжачився колючками — заєць не продереться. Та в хаті все лишилося так, як було й тоді.

Пригадую, мене вразив не сам хуторець, а те, як він відкрився моїм очам. Кінчилися степи чорноземні, почалися піщані пагорби, а потім рушили нам назустріч соснові бори. Тоді вони здалися мені зовсім дикими, безлюдними, сповненими таємничої величі. Дядько казав, що десь уже й Київ недалеко, але мені не вірилось, бо всюди було тихо, тільки вершини сосен гойдалися та могутні дуби листям шелестіли. Якщо до Вінниці звідусюди вози торохтять, то чого ж так тихо під Києвом?..

Раптом десь у гущавині лісу півень закукурікав. Дядько Сашко сказав:

— Оце ми вже й дома.

Та, окрім отого півнячого голосу, все ще не було помітно, що десь поблизу є людське житло. Хати відкрилися зненацька, їх було небагато. Вечірнє сонце горіло серед соснових вершин, ніби то була велетенська пожежа.

Тоскно мені стало, бо я не сподівалася, що дядько Сашко жив у такій глушині. І тільки хата дядькова мені сподобалася, бо вона була не під стріхою, як інші хати, — біліла серед них новеньким дахом, двері та віконниці пофарбовані яскраво, мов крашанки великодні. І так само святково виглядала господиня, що, забачивши нас на подвір’ї, сплеснула в долоні:

— Ой, лишенько! Я вже всі очі видивилась, а він десь базарює. Навіщо ти її привів?

Господиню здивувала телиця, яку дядько завів на подвір’я. На мене вона поки що не звертала уваги, гадаючи, мабуть, що дядько не повністю розплатився, а мене батьки за грошима прислали.

Прип’явши телицю до дерева, дядько поклав руку на плече господині, винувато посміхаючись, промовив:

— Нагрій води, Парасю. Помитися треба. Потім про все дізнаєшся. — Взявши мене за руку, підвів до тітки, яка все ще стояла посеред двору, скоса позираючи то на мене, то на телицю. — А це Соня, вона в нас житиме. Сміливіше, Сонечко. Тітка Параска тебе не з’їсть.

Я намагалася вгадати, що зблискує в тітчиних очах — радість чи невдоволення, але тітка відразу ж похопилася:

— То це Кирилова донька? Так би й сказав.

Приголубила мене, повела в хату. Перше, що впало мені в око, була та сама фотографія, яку мати ховала в скрині. Тут її не ховали, вона висіла поряд з іншими. Це надало мені сміливості, бо не може бути чужою хата, де батьків моїх шанували більше, ніж у хаті бабусиній.

Я ще шукала ікон, пальці мимоволі були складені докупи, щоб перехреститися, — так мене вдома вчили, — але в дядьковій хаті не було жодної ікони.

Почалося для мене нове життя. Спершу я старалася догодити тітці, але вона дала мені волю: гуляй, небого, звикай до краю нашого, а восени до школи підеш. Дивно мені було жити отак без діла. Бігала на роботу до дядька Сашка. То було справді царство помідорне, за яке його Болгарином прозвали.

Звідси, де стояв хуторець, починалася широка заплава. Кінчалася вона далеко під горою, де рябіло серед зелені велике село. Вся заплава була розбита на квадрати, по канавах текла вода. Інколи канави переходили в земляні вали, а подекуди стояли просмолені риштаки. Поміж канавами та риштаками — сотні, тисячі грядок, на яких росли помідори, капуста, морква. Земля була добре оброблена, ніде бур’янини не побачиш, грядки щедро заливалися водою, що текла по канавах від величезного колеса, яке крутили дві пари волів.

Ця споруда, відома людям від прадавніх часів, видалась мені такою могутньою, що разом з нею і дядько Сашко виріс у моїй уяві до міфічної величі. Бляшані черпаки, припасовані до колеса, підіймали воду із річки, вихлюпували на риштак. Воли ходили по великому колу, скрипів дерев’яний барабан, який приводив до руху колесо. І все це здавалося таким значним, що обличчя людей, які сюди підходили, мимоволі набирали врочистого виразу, мов у церкві.

Ніхто сьогодні навіть не зупиниться, щоб оглянути двигун, який переганяє воду. Він схований де-небудь у непоказній будці, перед очима тільки вода, що тече по якійсь канаві, то що ж тут може привернути нашу увагу? А тоді я пишалася дядьком, що змайстрував цю споруду. Правда, вона проіснувала недовго, незабаром з’явився локомобіль. Дядько власноруч зруйнував колесо, воно віджило свій вік. Разом із ним померло щось таке, чому назви немає, — може, то був невидимий берег, об який розбивалися хвилі історії. Пишномовно, правда, але важко мені сьогодні осмислити цей спомин мого дитинства. Мене ще старою люди не вважають, а, бач, на моїх очах закінчилася та епоха, яка розпочалася іще десь у старовинному Єгипті. Сталося це так просто, буденно, що я навіть не зрозуміла, чому дядько Сашко був сумний увечері, довго не лягав спати і тітку Параску заспокоював:

— Треба, Парасю. Нічого, брат, не вдієш, — треба…

— Невже порубаєш? — ховаючи сльози, питала вона.

— Порубаю. За п’ять років багато водички втекло, а ми її не спіймали. Тепер спіймаємо, Парасю. Вся наша буде.

— І тобі не жалко? Скільки трудів поклав — і все під сокиру.

— Жалко. Та земля не від жалості родить. Труди не пропали, Парасю. Техніка прийшла. Радіти треба, а не плакати.

Вчилась я в тій самій школі, куди потім відвела Сергійка, — по той бік заплави, у Підгірцях. Інколи з тіткою до Києва пішки ходили, бо залізниці в нас поблизу ще й досі немає. Натомлювались дуже — дорога таки далека, але чари столиці нашої, свіжість її каштанів ще з тих часів далеких душу мою гріють.

ІІІ. Знайомство з Василем

Одного разу, повернувшись із Києва, ми застали в хаті незвичайного гостя. Було це тоді, коли я вже до дев’ятого класу перейшла.

На столі парувала картопля, сочилися нарізані помідори, жовтіла пряженя. Дві склянки до половини були наповнені горілкою, але гість і господар не поспішали її випити. Вони так заговорилися, що помітили нас лише тоді, коли ми вже увійшли в хату. Гість підвівся, поправив широкий ремінь з портупеєю, обсмикнув гімнастерку й ошатно клацнув каблуками перед тіткою Параскою. Дзенькнули шпори, військовий промовив:

— Даруйте, Параско Іванівно, без вас бенкетуємо. О-о, та ви зовсім не змінилися! Ніби живете на острові, який роки обминають. Заздрю Сашкові, щасливий він.

Тітка зашарілася, аж помолодшала від цих слів.

— Ти б, Олександре, хоч курку зарубав. Сказано, мужики. Чого ви без нас варті? Давненько ви нас не провідували, Василю Микитовичу. Вже, мабуть, і дорогу забули.

Після привітань та незначних слів, якими люди обмінюються для годиться, почалася тривала розмова, що закінчилася аж на світанку, коли вже гість і господар куняли. Тітка то поралася біля печі, то знов поверталася до столу, а я лежала в сусідній кімнаті, дослухаючись до того, про що говорили за столом. Виявилося, що військовий був другом мого батька, з дядьком Сашком познайомився тоді, коли прибув на похорон свого однополчанина. Відтоді вони не поривали листування. Інколи Василь Микитович навідувався до дядька, цікавився справами колгоспу, брався то за вила, то за косу, а то й сідав на трактор.

— Тямуща донька росте в Кирила, — сказав дядько Сашко. — Розум від батька перейняла.

Мені дивно було чути ці слова — навпаки, я вважала себе нездарою. Особливо важко мені давалася математика.

У моїй кімнаті було темно, лише косий клаптик світла лежав на підлозі, а там, де точилася нічна розмова, горіла гасова лампа, потріскували в печі березові дрова. Язички полум’я освітлювали бронзове обличчя Василя Микитовича, яке я добре бачила через відхилені двері. То було обличчя вольової людини. Правильний ніс, широкі брови, відкритий погляд глибоких очей…

Найбільше мене вразило багатство відтінків у настроях та переживаннях, які відбивалися на обличчі Василя. Можливо, цьому сприяло освітлення із двох джерел, від лампи та від печі, але, мабуть, справа не лише в зовнішньому освітленні, було освітлення внутрішнє, із глибини душі, і саме воно привернуло мою увагу. Мені вже не хотілося спати, я не стільки слухала розмову, скільки вдивлялася в це обличчя. Важко зараз передати, що я тоді відчувала. Мабуть, треба сказати не соромлячись: я вперше в житті помітила чоловічу вроду. Хлопці, з якими я вчилася, здавалися мені дітваками, та й вони мене не помічали — напевне, через мої окуляри. А може, я такою вродилася: не бачу краси в людині, якщо не відчуваю її внутрішньої краси.

Василеві Микитовичу було вже під сорок, а мені минав тільки шістнадцятий. Зараз, оглядаючись на своє минуле, пробую тверезо оцінити, що сталося в той вечір: я побачила Василя саме тоді, коли в дівчині зароджується потреба кохання, а він був саме в тому віці, коли в чоловікові найповніше розквітають його сила, врода і розум.

Я не могла заснути, мене гойдали якісь внутрішні хвилі, щось млосне, солодке і трохи страшне.

А може, я заднім числом приписую собі ті почуття, які прокинулися в мені значно пізніше? Можливо, щось є від цього. Людині важко відшукати початок свого кохання, якщо воно було єдине у її житті. Здається, воно існувало завжди, мало не від народження. Та добре зосередившись, вивчаючи кожен порух власної душі, я все ж таки мушу сказати: саме тоді я відчула щось зовсім не те, чого шукала в дотиках дядькової руки.

Я завжди ідеалізувала батька. Все те, що якось було з ним пов’язане, здавалося мені високим, прекрасним. Для мене було великою несподіванкою, що його друг виглядає зовсім не старим, — він сильний, мужній, як і належить бути героєві. Дядько Сашко проти нього виглядав старезним дідом — мабуть, через свою бороду.

У той час я зачитувалася «Спартаком», шукала довкола себе людину, яка була б хоч трохи на нього схожа. Інколи мені здавалося, що на нього схожий наш учитель математики. Він був суворий, вимогливий, я часто перед ним пекла раків. І саме ота суворість викликала мою пошану. Та все ж математик наш не був для мене справжнім героєм, таким, як мій батько.

В образі Василя я побачила одночасно і риси Спартака, і риси батька, якого у власній уяві ставила поруч із цим відважним полководцем.

Звісно, до справжнього кохання було ще далеко, я тоді ще навіть не уявляла, як воно виглядає. То був невиразний трепет дівочої душі, передчуття чогось великого, незвичайного.

Треба сказати, що ті роки, які я прожила в дядька, були для мене доброю школою. Мені легко було вчитися, бо дядько разом зі мною всю шкільну програму повторював.

Де й коли він здобув освіту, я цього не знаю. Закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи, але знав стільки, що мої вчителі не соромились до нього на пораду приходити. Був книголюбом, інколи до ранку зачитувався. Саме тоді і я книжки полюбила.

Тим часом за столом тривала розмова про колгосп, про індустріалізацію та про ту загрозу, котра висіла над народом нашим.

Ось я почула голос дядька:

— Колись люди природу інакше побачать. Не так, як зараз. — Дядько, видно, висловлював якусь свою потаємну мрію, тому кожне слово супроводжувалося паузами. — Зараз ми як на неї дивимося? Беремо від неї те, що нам потрібно. Житло, одяг, їжу… Ну, скажімо, взяли. А далі?..

— Що ж далі? — здивовано запитав Василь. — Добробут людський поліпшувати. Щоб кожному за потребою.

— Е-е, брат! Може, кожному по літаку видаси? Потреби ж не однакові.

Вони знов помовчали. Василь трохи нахилився — і я побачила його обличчя, освітлене жаром від печі. Мені здалося, що він роздумував про щось велике, докорінне.

— Ти що, в комунізм не віриш? — нарешті кинув він суворо.

— Не поспішай. Я ось про що кажу, — уточнив дядько. — Є різні люди. Одні, брат, люблять природу, другі… Себе в природі. Тільки себе… Такій людині всього замало. Золоту гору для неї споруди — мало!.. А мені, наприклад, цієї хати досить… Бо що ж мені в хаті робити? Тільки виспатись… Усі мої багатства там — на полі, під сонечком та під хмарами. Я цей світ, Василю, ні на які палати не проміняю. Вся душа моя тут… Вийдеш, брат, уранці, оглянешся… Світе мій! Чого ж ото люди за якісь багатства б’ються? Діаманти, золото… Все ж це мертве. Або, скажімо, особиста влада… Хіба у мене влади немає? Мене земля слухається. Який же король зі мною змагатися годен?.. Для мене, брат, справжній король той, хто землю наскрізь бачить. Але такі тепер не в пошані. Начальство правди боїться.

— Знаєш, друже, — приглушеним голосом заговорив Василь. — Чим довше тебе слухаю, тим більше переконуюсь, що ти чимось дуже невдоволений. Ніби тебе щось палить ізсередини.

— А тебе не палить? Я кажу про голодомор, який…

— Те вже минулося й не повернеться ніколи.

— Може повернутися, Василю. Великий, дуже великий гріх вчинила влада перед природою. Або перед Богом. Це, власне, однаково.

— Що ж то за гріх, Олександре?

— Ти можеш уявити людину, яка відрубує собі ногу, аби зварити її, ну, щоб погамувати голод? — Василь мовчав, тим часом дядько Сашко продовжував. — А ми це робимо, друже. Так ми свої заводи будуємо. За рахунок самоїдства. Сільське господарство руйнуємо, заводи майструємо. А земля, брат, цього нам не простить.

— Земля — що? Аби люди простили.

— Ні, Василю. Все навпаки. Якщо людям роти позамикати, через покоління вони вже забудуть про голодомор. А земля пам’ятатиме. І прийде такий час, коли вона скаже: годі, більше не дам. Бо ви вже й мене з’їли. Знаєш, Василю, що тут найстрашніше? Те, що селянин перестав бути господарем хліба. Цим ми, брат, Христа розіп’яли. І Богоматір гірко кривдимо — земля своєї частки не одержує. Ти ж поглянь: худобу понищили, годувати її нічим… Скажи, ти в літню спеку коров’ячого кізяка зрушував з місця?

— Звичайно. Але в тебе все згромадилося до однієї купи — і Христос, і Богородиця, й коров’ячі кізяки.

— То, мабуть, бачив: під ним завжди є волога. А чому? Бо він живий — отой кізяк. І землю він робить живою… Зверни увагу: Богородиця куди свою дитину поклала? До ясел. Гадаєш, це випадково? Через ясла вона й сама поживу дістає. Син годує матір.

Василь засміявся.

— Ти ще більший безбожник, ніж я, Олександре. Замість церкви хлів освячуєш.

— Між іншим, наші предки так і робили. Ні, я не кличу назад до поганства. Я хочу, щоб не забували Сковороду, який повчав: у Євангеліях символи закладені, а в них сховані закони природи, до яких люди вже колись доходили.

— Я — марксист, Олександре. Маркс каже: землю ніхто не створював — отож вона жодною вартістю не володіє. Вартості створює тільки людська праця.

Відповів би я тобі на це, Василю, але… Одне скажу: твій Маркс не від Бога.

Василь тоді гостював у дядька Сашка десь близько місяця. Пригадую, наступного вечора всі ми вийшли в ліс, назбирали березового хмизу, розклали невелике багаття. Василеві захотілося степового, косарського кулешу, з димком. Він готував його сам, не дозволив нам з тіткою навіть картоплі начистити. Жартував, сміявся, розповідав про своє дитинство. Родом він із Житомирщини, любив ліс, добре знався на його таємницях.

— Ти бачив, як череда Дніпро перепливає? — чомусь запитав у нього дядько Сашко. — Поїдемо в Трипілля, покажу. Є на що подивитися. Бистрина така, що баржі зносить, а корова пливе. Саму голову видно. У вас, мабуть, і не знають, на що корова здатна.

Я теж цього не знала, хоча від нашого хуторця до Дніпра всього тільки з годину ходьби.

Василь почав розпитувати, з яких причин трипільські корови стають чемпіонками в плаванні. Дядько пояснив, що так тут заведено з часів вавилонських, бо сліди трипільської культури справді ведуть у глибоку старовину — десь близько шести тисяч років. А може, й більше. Вже тоді на високому правому березі Дніпра люди будували житла, розводили худобу, орали ниви. Лівий берег під час повені заливався водою, потім, коли повінь спадала, там підіймалися такі трави, серед яких навіть вершника важко помітити. Отож здавна там, на численних островах, люди випасають худобу, а самі живуть на кручах та пагорбах, куди не сягає дніпровська повінь. Корів удосвіта виганяють на мокрий береговий пісок, вони заходять у воду і, долаючи дніпровські чорториї, пливуть на пасовиська. А надвечір, обтяжені молоком, плавом повертаються до своїх домівок.

Умовилися поїхати якщо не в Трипілля, то хоч на Козинку. Так ще й досі називається рукав Дніпра, який обмиває великий острів.

— А що то у вас за болото? — пробуючи дерев’яною ложкою куліш, запитав Василь. — Тільки й чуєш: болото, на болоті…

— Ой, скільки там пролісків! — захоплено вигукнула тітка Параска, її обличчя відразу ж посвітлішало, мовби з тими пролісками пов’язувалися дорогі спомини.

— На проліски Василь спізнився, — таємниче посміхнувся дядько Сашко. — А болото… Сонечко, покажи Василеві Микитовичу наш заповідник. Ото завтра й сходіть.

Я потім часто пригадувала цю фразу: «На проліски Василь спізнився». Може, й не було в ній жодного натяку, але мені здалося, що дядько мав на увазі щось таке, про що й думати боязно. Вже значно пізніше я вирішила, що то, мабуть, у дядька з тіткою були свої проліски, а Василь так і не встиг одружитися — кидала його служба по ведмежих кутках, через те й спізнився. Але в той вечір я надала цій фразі іншого значення. Мені дуже хотілося, щоб Василь мене помітив, бо математик наш зовсім не помічав, я для нього була тільки «уч-ця 9 кл», але ніяк не більше. Звісно, я думала про те, що Василь значно старший від мене, але мені це байдуже — ні, навіть добре, дуже добре! — отож нікуди він не спізнився. Просто він має мене за дитину, а мені хотілося, щоб Василь іншим оком на мене глянув. Не така вже я маленька, он Пріська із восьмого заміж вискочила. Правда, вона в шостому два роки сиділа…

Проте слово «заміж» мене лякало, воно було заборонене, як багато інших слів, котрі відомі кожному, але не тільки вимовляти їх не можна, а навіть думати про них не годилося, бо то гріх великий.

Я дуже зраділа, коли дядько Сашко доручив мені повести Василя Микитовича на болото. То таки справді заповідник. Річка, із якої дядько брав воду для своїх плантацій, кілометрів за п’ятнадцять від нас впадала в Дніпро. Влітку її навіть річкою назвати не можна, від неї лишався тільки рівчак, дядькові доводилося споруджувати загати. Але в давнину тут навіть кораблі плавали. Біля нашої школи великий якір стоїть, його знайшли тоді, коли канави для поливання копали. У старовину річка текла не по той бік заплави, де село стоїть, а тут, під лісом, де наші хуторяни картоплю саджають. Іржавими цебриками та дірявими каструлями кожен городець обвішаний. Ніхто й не второпає, що то за сміховинні загорожі, — мовби чаклунство якесь. Так і відповідають хуторяни, коли хтось із киян, заблукавши сюди по гриби, починає допитуватись, що це за чудасія, — так і відповідають: «Чорти з болота ходять». А насправді то від диких кабанів, які встигають вирити картоплю раніше, ніж вона достигає. Спробуй продертися крізь оцю загорожу — бряжчить, деренчить, скрегоче, аж моторошно стає.

Відразу ж за городами і починається той світ первозданний, який болотом у нас називають. Від колишньої річки лишилася стариця, по ній під час дніпровської повені вода аж до нашого хуторця підходить, а вряди-годи навіть деякі хати заливає. То таки справді лихо велике, люди живуть на горищах, потім цілого літа мало, щоб майно та мокрі кутки висушити. А коли повінь спадає, старе річище на численні озера перетворюється. Вода в них зацвітає ряскою, яку дуже качки люблять, але не гадайте, що то є ознаки гнилизни — під ряскою вода свіжа, джерельна, з неї рибальську юшку варити можна. І такі щуки з отієї ряски викидаються, що по них іще недавно мисливці з дробовиків палили. Тепер це заборонено — і слава Богу.

У глибоких озерах водяться нутрії та видри, а там, де озеро в болото переходить, споруджують свої хатки і дерев’яні греблі бобри. Дикі кабани також здебільшого знаходять притулок навколо озер, бо їхні береги густо позаростали вільхою, ліщиною та молодим березняком. То тут, то там вихопиться із кущів граціозна козуля. Деякі козулі з хуторянами дружать, узимку приходять аж на подвір’я, особливо тоді, коли снігу багато. В такі зими ніхто із хуторян не шкодує для них сіна, і козулі приживаються аж до весни. Одного разу дядько Сашко кілометрів п’ять по глибоких заметах ніс на плечах напівмертву козулю. То був молодий самець, він прожив у нас до весни, а потім часто в гості навідувався. Ми його Вихорцем назвали.

Під кінець червня стежки та дороги поміж озерами висихають, на широких галявинах зацвітають сині півники та дзвіночки, а ближче до соснового лісу землю застилає чебрець. У липні достигають суниці, їх відрами тут набирають. Про ожину я вже й не кажу — її стільки, що й козуля не продереться. А скільки грибів! Та це вже пізніше, під осінь, коли починаються дощі. Оті шампіньйони, які вважаються окрасою королівського столу, — дрібні, молоденькі, — тут можна граблями згрібати, особливо там, де колись були тирлища. Попід дубами ховаються так звані білі гриби, хоч насправді вони не білі, голівки в них світло-брунатні. А поміж соснами стільки маслюків, що на них ніхто й уваги не звертає.

Ще й зараз, коли пишуться оці рядки, непролазні хащі, якими поросло старе річище, лишаються незайманими. Тут не побачиш ні порожніх бляшанок, ні брудних газет. Цей райський закуток рятує те, що річище висихає не повністю, машиною його не переїдеш, а містки розраховані лише для підвід.

На той час, про який я розповідаю, головним засобом індивідуального пересування був велосипед. Та й велосипедів тоді було менше, ніж тепер автомашин і мотоциклів. Отож болото наше — а насправді рідкісний закуток первинної незайманості — ніхто, окрім хуторян, не відвідував. Тут випасали худобу, косили сіно, інколи якусь галявину зорювали під картоплю. З дикими тваринами жили дружно, тільки й того, що кабанів від картоплі відганяли. Правда, був на хуторі один п’яничка — його Циганом звали, — то якось він повадився бобрів та нутрій полювати. Але лісники так його віддубасили, що більше ніхто не бачив у його хаті бобрових шкурок. Міліцію кликати не хотіли, бо лісники теж із наших хуторян, то й покарали Цигана по-родинному. Всі тут ріднею переплелися…

Наступного ранку я швиденько причепурилася, зодягнула матроску, в якій ходила до школи, і вичікувала біля хати, доки вийде Василь. Та він не поспішав. У хромових чоботях із шпорами, в синьому галіфе та в сітчастій майці вийшов на подвір’я і довго мився під умивальником. Я вперше помітила, що Василь зовсім не високий, але ставний, з добре розвиненими м’язами.

Підлила води в умивальник, подала рушник. Це чомусь його зворушило, він із вдячністю глянув на мене, а я, мабуть, відразу ж спаленіла, бо почувала себе так, наче сьогодні має статися щось надзвичайне. Погляди наші зустрілися, кухоль у моїй руці затремтів, а Василь, повернувши мені рушника, здивовано запитав:

— Невже ти справді Кирилова?..

Я промовчала, бо не знала, що ховається у цьому запитанні, воно здалося мені беззмістовним. Ну, звісно ж, Кирилова, навіщо таке питати?

Василь тим часом поклав зубну щітку в футляр, вимив бритву та помазок і повернувся до хати. Незабаром вийшов звідти в гімнастерці з великою зіркою на правому рукаві та в зеленому кашкеті.

— Ніби вчора це було, — промовив він чи то до мене, чи до самого себе. — Швидко роки біжать. А сестричка твоя… Вона з матір’ю?

— З матір’ю, — відгукнулася я.

— Бач, виросла… Ну, то ходімо. Покажи мені царство бобрине.

Роса ще не висохла, і кожна краплина сліпила очі, серед вільх та ясенів лежали сонячні плями, вони гойдалися разом із деревами, а враження було таке, що то земля гойдається під ногами. Це відповідало моєму настроєві, бо йшла я зараз не по землі, а десь по хмарах. Тож не дивно, що земля гойдається.

— Тобі ще два роки вчитися? — запитав Василь.

— Два, — повторила я, ступаючи на жердини, що були перекинуті через струмок.

— А тоді куди?

— Що? — не тямлячи, перепитала я.

— Куди потім?..

Я мріяла про медичний, але зараз, похитуючись на жердинах, не могла зібратися з думками, через те й відповіла:

— Не знаю.

Відкрилася велика прямокутна галявина, на якій паслися корови. Звідусюди її обступали високі вільхи, ясени та верби. Я давно здогадувалася, що галявина ця створена не природою, а людськими руками. Хтось, мабуть, викорчував ліс, вирив глибокі рови, а весняна вода довершила справу, і тепер у бездоганному прямокутнику росла шовковиста трава.

— Тут хтось жив, — зауважив Василь. — Чиєсь обійстя.

Проте жодних ознак житла не було й близько. Корови, які тут паслися, належали, мабуть, підгорянам.

Обійстя було залите сонцем. Після темних хащ, якими нам щойно довелося продиратися, сонце боляче сліпило очі. Пахло деревієм і татарським зіллям.

— Дивне відчуття, — промовив Василь. — Якось мені тоскно завжди, коли покинуте житло бачу. Тут житла немає, але колись було. Навіть не житло, а ціла фортеця. Давно колись, дуже давно. Може, в часи Ярослава.

Я рано почала задумуватись про властивості того невідомого, невловимого явища природи, яке люди називають часом. А може, то не явище? Може, то середовище на зразок океану? Ми підіймаємося на його хвилях і самі — тільки його хвилі. Рух свій відраховуємо не од вічності, а лише від поверхні таємничого океану, від його постійного рівня. І коли я так подумала, мені здалося, що Василь уже досяг вершини, а я ще десь унизу, мене тільки жене вгору. Але хвиля котиться, вона вже перекинула Василя по той бік гребеня, мені його ніколи не наздогнати.

І тоді мені стало страшно. Прогаю хвилину, Василь поїде, так і не дізнавшись, що ми могли подолати цю невблаганну хвилю — треба тільки зробити крок їй навстріч, подати одне одному руки. Нехай тоді кидає хвиля, вона нас не розлучить. Просто немає ніякої різниці в роках, та й годі!..

І я наважилась. Піймала його руку, повела за вільхи. Але Василь не надав цьому жестові ніякого значення — не знав, мабуть, як непросто для мене взяти його за руку. Я була певна, що цей вчинок скаже йому все, бо рука моя паленіла, по ній підіймалося до серця щось гаряче, бурхливе.

Може, це й була піна того океану, який ми називаємо часом? Бо кажемо ж ми про дівчину: вже на порі. І саме так я тоді себе відчувала: вже на порі!..

— Чого ти тремтиш? — несподівано запитав Василь. — Може, кабанів боїшся?..

Я промовчала, випустила його руку, пішла попереду, а він трохи відстав. Ішли ми за вільхи тому, що саме там я колись бачила велику греблю, споруджену бобрами.

За вільхами є залишки старого, розмитого повінню рову, який оточував покинуте обійстя. Раніше це для мене було тільки болото, а тепер я побачила, що то таки справді заболочений рів. Саме тут селилися бобри. Коли сюди приходила повінь, високі вільхи, які виструнчилися посеред течії, не дозволяли воді розмивати їхні будиночки.

— Прекрасні інженери! — вигукнув Василь, помітивши велике дерево, яке було повалене бобрами так, що його вершина залягла поміж двох інших дерев. Ці дерева стояли майже у воді, на крихітному острівку, вони своїми стовбурами надійно тримали вершину поваленого. На березі можна було помітити гострий пень, що за формою нагадував цукрову голову. То бобри своїми зубами так перегризають дерева.

— Не розумію! — дивувався Василь. — Як вони вирахували, куди має впасти дерево? Для цього ж треба знати вищу математику!..

Розрахунок справді був дивовижний. Серед десятків ясенів слід було обрати саме той, який ляже туди, куди треба. Якби це хотіли зробити лісники, то, мабуть, не досягли б такої точності.

Повалене дерево та ті, що стояли на крихітному острівку, були основою довгої греблі, що перетинала заболочений рів. Їжакувато стирчало паліччя, яке, здавалося, було складене безладно, але спробуй висмикнути хоч одну гілочку! Вони так міцно припасовані одна до одної, що повінь не руйнує будиночків.

Та самих бобрів ми поки що не бачили. Лише цибаті чорногузи походжали між осокою, час від часу занурюючи широкі дзьоби у болотяну воду.

Чого ж я ждала від себе, від Василя та від оцих чорногузів? Щось мало статися, але я не знала, що саме. Може, слово якесь буде сказано — таке слово, що потім захочеться цілий світ обійти, аби знову його почути? Але Василь не подавав жодної надії на чарівне слово. Тримався буденно, всі його захоплення були адресовані то інженерним здібностям бобрів, то деревам, які несподівано для нього виявлялися ліщиною. Він щиро дивувався, запевняючи мене, що ліщина ніде не буває деревом, скрізь росте кущами, а тут, бач, справжнісінькі велетні!

Його слова продиралися до моєї свідомості так, як нам доводилось продиратися через хащі. Я ждала такого слова, яке б спалахнуло блискавкою, а всі вони були схожі на летючий тополиний пух. Та я вгадувала, що десь під ними є той Василь, з яким можна розмовляти про все на світі — і про природу, і про кохання.

Довго ми просиділи на старовинному обійсті, сподіваючись побачити хоч одного бобра. Та всі вони вдень ховаються по своїх хатках, на роботу виходять лише вночі. Час від часу ми помічали, що ряска, яка лежала на воді суцільною пеленою, то тут, то там кимось була розсунута, але хто це робив — щуки чи бобри — встановити нам не вдалося.

Раптом серед ліщини почулося жалісне скавучання. Нерви в мене були напружені, я здригнулася, ніби десь поруч заревів лев. Василь мимоволі взяв мене за лікоть, стурбовано запитав:

— Чого ти, Соню?..

Я схопилася на ноги, відійшла на кілька кроків. Почула за своєю спиною кроки Василя.

— А ти вже незабаром дорослою станеш.

Він сказав ці слова ніжно, з доброю усмішкою, але вони чомусь дуже мене образили. Мабуть, тому, що я вважала себе дорослою, а Василь цього не бажав помічати. Зірвалася з місця й побігла. Серед кущів ліщини припала обличчям до стовбура якогось дерева і дала волю сльозам. Ні, не Василь спізнився — спізнилася я! Спізнилася власним народженням. Для нього я ще тільки дитина, яка нічого не тямить, не вміє навіть двох слів докупи зв’язати. Бо так воно й було: як тільки він щось запитає, я відразу ж паленію, не здатна губами ворухнути.

Підійшов Василь. Вигляд у нього був заклопотаний, надміру серйозний.

— Я тебе образив?

— Ні…

— Чого ж ти плачеш?

Мене мовби щось штовхнуло із глибини грудей, я відчувала, що зараз усе йому зможу сказати. Рвучко обернулася.

В моїх очах стояли сльози, Василеве обличчя розпливлося, заволоклось туманом. Я підвела руку, щоб витерти очі, і лише в цю мить помітила: немає окулярів. Мабуть, я їх загубила тоді, коли бігла по травах.

Тепер я вже не соромилася плакати — була для цього поважна причина.

— Оку-у… Оку-ляри, — хлипала я, впавши головою йому на груди.

Мабуть, Василь тоді все ж таки про щось догадався. Був стриманий, але ніжний. Пізніше, коли ми побралися, він признався, що був дуже вдячний мені за вияв цієї щирості. Гадав, що це лише дитяче захоплення, нетривале, скороминуще, але йому було радісно від усвідомлення, що не все в нього позаду — ще, мабуть, є стежки росяні та проліски весняні. Треба тільки не проґавити, бо вже небагато їх лишилося. Зі мною він оті стежки не пов’язував, бо таки справді мав мене за дитину.

Взяв мене долонями за щоки, вдивлявся в обличчя, а я покірно, безпорадно кліпала повіками. Зблизька я добре бачила. Його очі світилися веселим лукавством, комірець гімнастерки був розстебнутий, волосся скуйовджене. Кашкета він, мабуть, залишив там, де ми сиділи.

— А ти зовсім інша без окулярів. Очі в тебе добрі, гарна вдача вгадується. В окулярах ти колючою здаєшся.

Він потім не раз мені це казав, я ставилася до його слів спокійно, вони мене не засмучували. Але в ті хвилини краще б він цього не казав!..

Тим часом жалісне скавучання повторилося. Я не помітила, як зник Василь, та незабаром він повернувся, тримаючи біля ордена (за Хасан, здається) руде цуценя. На шиї цуценяти був туго зав’язаний мотузок, що своїм довгим кінцем звисав Василеві під ноги. Василь сердито чортихався. Ми рушили туди, де залишився його кашкет. Для цього треба було обминути корів, що паслися на галявині.

Та ось із-за кущів вийшла дівчина з довгою лозиною. Без окулярів я бачила погано, але ж помітила, що дівчина наближається до нас з якимось наміром. Вона була старша від мене, важка коса звисала до пояса, ноги босі, припорошені жовтим ромашковим пилком. Синя ситцева блузка на ній пошита так, як колись носили курсистки. Тоді моди приходили в наші села з великим запізненням. Доньки брали їх від матерів, а матері радили те, що було модним за часів їхньої молодості. Самі вони не мали змоги так виряджатися, то нехай хоч діти будуть схожі на «благородних».

Дівчина підійшла до Василя й похмуро запитала:

— Хто вас просив цуценя відв’язувати?

— Хіба це ваше? — перепитав Василь, задоволений з того, що так швидко відшукалась господиня. — Я не знав, що це ваше. Думав, то знічев’я хтось прив’язав. А тут місця безлюдні, скапуститься псина сердешна. Бач, симпатяга який!.. Ну, раз ваше, то, будь ласка, беріть.

— Не знічев’я, а так треба. Ото прив’яжіть там, де воно було. Бо пограєтесь, та й випустите, а воно знов прибіжить. Я вже прив’язувала, але тут вештаються всякі…

При цих словах Василеве обличчя налилось кров’ю, але він умів ховати свою розгніваність.

— То ви хочете, щоб воно з голоду загинуло?

— Може, здохне. А може, звірина яка поласує. Сучка наша аж п’ятеро привела.

Дівчина навіть не здогадувалася, що її незворушна мова здатна когось обурити. Те, про що вона казала, здавалося їй цілком природним.

Василь мовчки відвернувся, не глянув більше на дівчину, і ми пішли своєю дорогою.

— Ви ж не випускайте! — крикнула вона навздогінці.

— Кам’яне серце в неї, — якось гірко, з неприхованим смутком зауважив Василь, коли ми вже поверталися додому.

Більше ми про неї не згадували. Згадали вже після війни, коли застали її на садибі лісника Макара в ролі самоправної господині. Під час окупації народила двох дітей — Ганнусю та Якова. Макара німці повісили, бо виявилося, що він потай допомагав партизанам. Справжнього її імені хуторяни мовби й не знали — залишилася вона Макарихою.

Лісникового весілля вже я не застала — в інституті вчилася, жила в гуртожитку. Отож я й не помітила, коли саме в нашому хуторці з’явилася недобра господиня рудого Кудлая, якого ми з Василем від голодної смерті врятували.

Макара повісили там, де тепер трансформаторна будка стоїть. Кажуть, молода Макариха з двома дітками на руках кидалася на німців, мов розлючена вовчиця, зубами ладна була ворогів шматувати і такі прокльони виголошувала, що її також ледве не пристрелили. Лаяла вона німців простовіч, аж доки їх наші не вигнали. Вийде, було, на подвір’я, стане біля воріт і «хрестить» кожного такими матюками, яких і мужики ніколи не чули. Довго їй потім ота відвага свавільна була захистом від розплати за недобрі вчинки. Комусь іншому хуторяни нізащо б їх не пробачили, а Макарисі, бач, миналося.

Вчилась я в медичному, всі вільні вечори просиджувала в академічній бібліотеці. Серед іншого студіювала також філософію.

Василь, як і раніше, листувався з дядьком. Дядько, привозячи мені в гуртожиток сало та картоплю, прихоплював і ці листи. Майже в кожному з них Василь запитував про мене. Тоді я й сама наважилась йому написати. Так почалося наше листування, яке увірвала тільки війна.

Ні, я не писала Василеві про свої почуття, та мої потаємні мрії поміж рядків читалися. Василь зберіг ці листи. Те, що я найбільше ховала, проступає на кожній сторінці. А його листи справді були стримані. Вони також збереглися.

Я писала Василеві:

«У нас так гарно цвітуть каштани! Ви обіцяли приїхати на їхнє цвітіння, але де ж Ви?.. Хоч розкажіть, як Ви там живете, Василю Микитовичу! А може, все ж таки приїдете?»

Василь цієї весни не приїхав. А наступне цвітіння каштанів у Києві зустрічали німці.

IV. Дядькова «хвороба»

Та перш ніж перейти до розповіді про події воєнних років, мушу хоч побіжно розказати про дядькову «хворобу». Було це, здається, у травні 1941 року. Приїхавши до дядька на вихідний, я застала його дуже схвильованим. Він ходив по хаті, розмахував газетою і, показуючи на портрет людини з типовим селянським обличчям, вигукував:

— Ось він, бачите?.. Всі, брат, наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!

Я взяла газету, перебігла очима нарис про якогось завідувача хати-лабораторії, але нічого незвичайного там не побачила. Минулого року семенівська хата-лабораторія зібрала на двох гектарах рекордний врожай пшениці. Тоді багато писали про рекорди, ми звикли до цього, а тут взагалі якась мізерія — всього на два гектари! Я не розуміла дядькових захоплень.

— Як? — обурювався він, жмакаючи в кулаці сиву бороду. — Сто одинадцять центнерів з га!1 Такого люди зроду-віку не бачили.

Тітка Параска вивела мене на подвір’я, занепокоєно сказала:

— Хворий він. Як побачив оту газету, відразу ж памороки йому забило. Цілу ніч уві сні кидався.

У хворобу я не повірила і сказала про це тітці. Не могла второпати, що його так схвилювало. Дядькові були властиві такі несподівані повороти думки, що спершу слід, мабуть, перечекати збудження, вислухати його, а тоді вже щось висновувати.

Найперше, що я встановила, — особу рекордсмена. Це був не хтось інший, а Карпо Трохимович Осадчий — той самий друг дядька Сашка, який бачив у пшеничному зерні Святу Трійцю. Вони, виявляється, вже давно дружили — іще з часів доколгоспних. І Осадчий бував на плантаціях дядькових, і дядько Сашко також їздив до Семенівки. Та ось, бач, місяців десять не поспілкувалися — і отаке диво Карпо Трохимович вчинив!

Пригадую, ми тоді пробалакали з дядьком мало не до ранку. Спершу сиділи під яблунею, що п’янила мене пахощами цвітіння, потім перейшли до грубки, яка стояла під високою грушею. Влітку, щоб не топити піч, тітка Параска куховарила на цій грубці. Над нею був споруджений дашок, під яким можна сховатися від дощу. Саме почало накрапати. Ми сиділи біля пригаслого жару, що залишився в грубці. Тітка Параска, трохи заспокоївшись, вклалася спати.

Дядько Сашко пояснював:

— Ну, що ти, брат? Ти ж у мене розумненька… Тут вивіряються можливості злаків. Уявляєш, Сонечко?.. Це ж у десять разів більше, ніж наш середній врожай. Ану, брат, уяви: замість однієї паляниці — десять!

Довго він говорив про любов до землі та про те, що без такої любові люди не лише хліба не матимуть, а взагалі перестануть людьми бути. Як можна любити народ, Батьківщину, коли ти землі не любиш? Тоді вже ти не людина, а колос порожній…

— Ось побачиш, Соню, це сам Христос прийшов. Я не Карпа так називаю — Христос тільки ногу на його ділянку поставив. Отже, він уже на землі, це ясно.

1 Такий урожай справді був. Див. БСЄ, т.35, с. 373. (Прим, автора).

Відтак дядько почав пояснювати, що олександрійські гностики, які брали участь у створенні Євангелій, бачили другий прихід Христа саме в тому, що на землі буде багато пшениці.

— Карпів рекорд — це тільки натяк. Ще багато лиха на людей впаде: і війни, й нестатки, і голод. А десь наприкінці століття Христове воїнство переможе. І це вже навіки.

Я наважилася запитати:

— Ну, а такий Христос… Що не в зернині живе, а по землі ходить… Христос як Боголюдина — Він був?

— Я так про це думаю. Був Ісус — великий проповідник, якого справді Бог на землю послав… Ну, словом, так, як про це в Євангеліях написано… Був, Соню, був… А тому, що він себе в хлібі бачив… Пригадуєш: ви плоть мою їсте… Творці Євангелій усю гностичну символіку на його живий образ наклали… То є небесна містерія, Сонечко. Свята містерія.

Вранці дядько Сашко сів на велосипед і поїхав до Семенівки. А коли я наступного разу до нього завітала, в хаті сидів той самий чоловік, чий портрет я в «Правдє» бачила. Йому було близько п’ятдесяти. Сиві козацькі вуса поруділи від тютюну, який Карпо Трохимович не курив, а нюхав, набиваючи цим зіллям широкі ніздрі так, як хтось інший набиває люльку.

Либонь, я не зумію повною мірою передати враження, яке справила на мене ця людина. Якщо мовити двома словами, то це виглядатиме так: мудре здоров’я. То було здоров’я тіла і душі, яке властиве тим людям, котрі твердо знають, для чого вони живуть на світі. Неквапливі рухи, статечна хода, сократівська усмішка. Слова вимовляються якось навпомацки — так, щоб одразу ж відчути, чи ти здатний сприйняти мовлене.

Якщо ж ти зайнятий іншими думками, тебе, звісно, не засудять (кожному своє!), але й слів на тебе витрачати не варто.

Та якби дядько Сашко не був тим співбесідником, котрий уміє слухати й шанувати сказане, Карпо Трохимович до нього б не заїхав. А то, бач, їздив до якогось професора в Київ, а на зворотному шляху завернув до нашого хуторця.

Карпо Трохимович походив із тих культурних господарів, яких іще до революції земські власті відзначали нагородами. Щоправда, був він тоді молодий, але його батько, Трохим Осадчий, своїми врожаями прославився на всю губернію. Імперіалістична війна, громадянська — все це не дозволило синові здобути вищу освіту. Проте він, як і дядько Сашко, зумів самотужки надолужити втрачене. Відчувалося, що Осадчий досить вільно орієнтується у світовій історії та філософії.

Карпо Трохимович одним із перших заснував хату-лабораторію. Було всякого — що там казати? Часом не дуже прислухалися до його порад. І все ж Осадчий з року в рік робив свою справу.

З того, про що розмовляли дядько Сашко й Осадчий, я зрозуміла таке. Поле — це живий організм. А живий організм — це не річ, не об’єкт, це — процес. То вже моя мова, лікарська. Так скаже про наш організм кожен лікар, кожен біолог. І ось диво: Осадчий так само говорив про землю! Як і наш організм, поле сьогодні зовсім не те, яким було вчора, — воно обмінюється з рослинами, з хмарами, з Сонцем. І з людьми, звичайно. Все в ньому тече: одне вмирає, інше народжується. Що відмерло, що народилось? Не знаючи цього, не можна бути справжнім хліборобом…

Таке ставлення до землі мене глибоко вразило.

— Земля трудиться, виробляє, — пояснював Карпо Трохимович. — Те, що трудиться… Як його мертвим назвати?

— А верстат? — запитував дядько Сашко. — Або локомобіль. Вони ж бо теж трудяться.

Напевне, дядько запитував лише для того, щоб гість повніше висловив свої погляди. Так я зрозуміла його запитання.

— Трудиться не верстат, а людина біля верстата. А земля… Ні, з машиною її порівнювати не можна. Земля й без нас родить. Хай не так, як ми хочемо, але ж родить. А локомобіль… Без людини він мертвий.

Осадчий заговорив про те, як виникають пустелі: їх створює людина. Жодна жива істота не здатна діяти на змертвіння землі. Жодна, окрім людини. А чому? Тому, що людина навчилася відбирати в неї енергію. Здебільшого вона робить це дуже нерозумно. Скажімо, як виникла Сахара? Єгипетські фараони зганяли людей із усієї Африки, щоб споруджувати велетенські піраміди. Сотні тисяч рабів упродовж тисячоліть служили єдиній справі: вони мусили своїм кривавим трудом звеличувати мертвих Синів Сонця. Ну що ж, величні споруди стоять і досі, а земля… Вона помирала разом з фараонами. І ось, бач, померла…

Відбувається непомітне для людського ока перенесення енергії від землі до споруд. Будуть це піраміди чи то хмарочоси — байдуже. Енергія на їхнє спорудження все одно черпається із землі. Власне, це перенесення лишається непомітним тому, що вік людський надто короткий. А якби люди щороку брали проби ґрунту й віками зберігали аналізи — вони б це легко помітили. Та люди звикли цінувати лише те, що власними руками витворили. Землю ж творили не вони, через те їм здається, що вона вічна. Як сонце, як зорі. А воно ж не так! Бо тут одразу ж треба запитати: про яку землю ви кажете? Про ту, що хліб родить, чи взагалі про земну кулю? То ж різні речі…

Чим більше люди будують, тим більше енергії вони відбирають у гумусу. Оте незнання може дорого коштувати людям. Про це не раз казав Докучаєв. Тому велике будівництво вимагає великих турбот про землю.

— То, виходить, і машини землю поїдають? — скрушно хитав головою дядько Сашко. — Ми хочемо, щоб у нас було більше тракторів. А від них тільки шкода.

— Трактор — не віл, добрива з нього немає, — набиваючи ніздрі тютюном, сказав Осадчий. — Ні добрива, ні м’яса.

— Де ж вихід?..

— Вихід є. Люди, яких звільнив трактор, мусять виготовляти добрива. Та поки що… Земельці нашій терпіти доводиться. Тільки й того, що ножів для неї наготували. Силою хочемо взяти. Ну, ще років десять… Може, двадцять… А потім вона скаже: годі! Все, що в мене було, я вам віддала. Більше взяти нічого.

У словах Карпа Трохимовича я інколи впізнавала слова дядька, але це так і повинно бути, бо вони ж однодумці.

Сумно мені було від цієї розмови. І страшно трохи. Ніколи раніше я про це не чула. Мені здавалося, що земля завжди родила добре: Виявляється, родила тому, що її тепер глибше перевертали, до нутрощів добиралися…

— Не горюйте, — посміхнувся Осадчий. — Не все одразу. Народ терпіти вміє, то й годувальниця наша витерпить. Не завжди так буде. Порохом у світі запахло. Чує моє серце: велика біда сунеться. Земля мені каже: «Терпітиму, людоньки! Аби ви витерпіли».

Проговорили вони тоді до пізньої ночі. Осадчий навіть ночувати в нас лишився. Мабуть, Карпо Трохимович дещо раніше пояснював дядькові, але вони знов і знов поверталися до небувалого врожаю, — такого справді світ іще не знав! — отож поволі і я почала засвоювати, в чому саме полягав секрет Осадчого.

З першого дня колективізації Карпо Трохимович почав брати проби ґрунту. Деякі аналізи робив сам у хаті-лабораторії, складніші робилися в лабораторії інституту. Якщо поле — організм, а організм — це процес, то немає жодного року, коли хімічний склад гумусу лишається сталим.

Цікавила Осадчого також кількість дощових черв’яків: це вони, пропускаючи землю через власний стравохід, роблять її родючою. Коли структура ґрунту погіршується, дощовий черв’як вимирає. Тоді знайте: земля також починає вмирати. Мікроби тримають вологу — отож дбайте, щоб вони не гинули.

А коли в гумусі досить органіки — тобто він живий, здоровий, — тоді лишається визначити, які мінеральні речовини вибрані з нього попередніми врожаями.

Отже, все відбувається так само, як і в нашому організмі. Нічого не можна робити без аналізу — ні орати, ні сіяти. Так само, як не можна приписувати дієту, коли невідомо, чого вимагає організм.

Поле складається із клітин, бо немає жодного гектара, де не існували б свої відмінності. Карпові Трохимовичу не під силу брати пробу з кожного гектара, а треба було б! Він мріє про такі часи, коли в колгоспі буде добре обладнана лабораторія — краща, ніж в інституті. О, як це потім окупиться! Та до цього, мабуть, іще далеко…

Поки що свій небувалий врожай він виростив ціною великих зусиль. Деякі добрива доводилося на велосипеді привозити аж із Києва, з інституту. Ну, скажімо, мікроелементи. Але яка ж то була пшениця! Очерет, справжнісінький очерет…

Проби ґрунту (за десять років!) Осадчий зберігає так, як лікарі зберігають аналізи крові. Він точно знає, коли і яких добрив земля не отримувала. Знає, скільки загинуло черв’яків та мікробів. У процентах, звичайно. А вони гинуть — гумус поволі виснажується. Багата, дуже багата земля — їй ще жити та й жити! — але глибокі оранки випивають із неї предковічну кров. Це не те, що шкрябати сохою. Тоді у землі слізно просили, а тепер владно вимагають: віддай!

Бувають у людському житті хвилини, коли зненацька приходить осяяння — тоді починаєш усвідомлювати, що тебе оточує, звідки отримуєш життєві сили. Простіше сказати: починаєш розуміти природу. І себе в ній. Відкривається світ, найголовніші зв’язки в ньому — і тоді твоя душа виповнюється чимось високим, хвилюючим. Сонце, земля, люди — все це набуває нових, незнайомих досі якостей, набуває глибокого змісту. Це можна назвати пробудженням серця. Адже й досі ніби все тобі було відомо, але не так, як зараз, — одномірно якось, без душевного трепету.

Саме такі хвилини я тоді пережила. Навіть шкодувала, що вступила до медичного. Думала: чому б не піти лаборанткою до Осадчого?..

Вранці дядько Сашко повів гостя туди, де вирощувались найкращі на Вкраїні помідори. Принаймні Осадчий легко з цим погодився — дядькове господарство дуже йому подобалось. Я також ходила з ними, дослухаючись до їхніх розмов.

Обидва вони мали схильність до філософії, отож їм було про що погомоніти.

— Неволя виснажує землю, — наче сам до себе промовляв Осадчий. — Тільки неволя! От, скажімо, кріпацтво… Де вже селянинові дбати про землю, коли він сам ледве животіє?..

— А колгоспи? — притишено докинув дядько й озирнувся на мене: чи не почула?

Осадчий промовчав — тільки руку поклав на дядькове плече. А потім таки мовив:

— Колись не так буде. Вже недовго чекати. Ну, може, з півстоліття… Для людини це довго, але для землі… Вона свій вік тисячоліттями лічить.

— І я так само думаю, — погодився дядько.

Не забули згадати навіть про пустелю Гобі, котра вже за людської пам’яті виникла. Незрозуміло, чому це так, але ж виходить, що не кожен народ здатний власне майбутнє вибороти.

Говорили також про нас та про німців. Ми ще дуже молоді, наш розвиток великими природними багатствами забезпечений. Є в нас головне: нетерпимість до будь-якого гніту. Коли дивитися на цю якість через гумус, мов через сонячну призму, то за майбутнє народу нашого можна не боятися: земля сама підкаже, як йому жити належить. Аби він умів голос її слухати! А німці…

Вони, бач, націлилися Римську імперію перевершити. Отож знову рабство, знову стогін людський. До чого ж це здатне привести, окрім загибелі? То загроза для всього людства.

Так ці сільські сократи розглядали світ, його історію — через гумусний покрив планети. Не знаю, що про те дипломовані філософи скажуть, але мені здається, що вони мали рацію.

Щоправда, я не вважаю себе компетентною судити про це з наукового погляду. Скажу тільки: їхні переконання надовго стали для мене тим, що формувало мій духовний світ.

V. В госпіталі

В той самий день, коли киян розбудили вибухи німецьких бомб, дядько зайшов до мене в гуртожиток виголений і пострижений. Я впізнала його лише по старому бавовняному піджаку, в якому він ходив на роботу. Важко було повірити, що кремезний, сивобородий дід, який навчав мене любити землю, і цей моложавий чоловік без єдиної зморшки на обличчі — та ж сама людина. Він виглядав молодшим від Василя, та й справді був трохи молодший.

Ми вийшли на вулицю, де товпилося багато киян. Щось особливе, нечуване досі, промовляли людям і старовинна Софія, і хрест у руках князя Володимира, і те каміння біля Золотих воріт, яке закладалося в мури іще за часів Ярослава. Хоч ми не цілком розуміли, що це війна не на життя, а на смерть, — декому здавалося, що бої не вийдуть за межі прикордонної смуги, — але все довкола в той день огортало людські душі чимось вічним, наче й саме повітря зберігало в собі пам’ять про татарську навалу.

Я сподівалася почути від дядька якісь напучення, але він розмовляв зі мною так, як розмовляли всі люди.

— Ну, Сонечко… Як же ти? Вам іще нічого не казали?

— Ні, нам іще нічого не встигли сказати.

Проте всі першокурсниці розуміли, що в них є вибір: або лишатися в інституті, або пройти коротенькі курси медичних сестер. Далі — госпіталь або фронт. Про це я й розповіла дядькові.

— Фронт? — спинився переді мною дядько, наче бажаючи заступити дорогу, яку я для себе обрала. — Ти при своєму розумі? Не з твоїми очима, дочко. Та й не з твоїми силами. В окопах, брат, не до окулярів. А тягати на собі поранених… Це не для тебе, Сонечко.

Я справді не відзначалася міцним здоров’ям — мабуть, бабусині катування далися взнаки. Промовчала, бо в ті хвилини остаточного рішення ще не мала.

Через кілька днів ми з тіткою Параскою стояли на пероні, а дядько Сашко у формі піхотного капітана махав нам із теплушки, що цокотіла колесами в напрямі Поста Волинського. То був шлях на Захід…

Плакали молоді дружини та старенькі матері. Плакала й тітка Параска. Для неї дядько Сашко був добрим чоловіком, який ніколи не сказав жодного лихого слова. Тільки там, на пероні, я зрозуміла, що дядько був значно молодший від тітки, мабуть, через те й відростив бороду.

На курси медсестер я все ж таки пішла, а невдовзі вже працювала у військовому госпіталі. Фронт із далекого став близьким, госпіталь разом з військами покидав Київ.

Не стану описувати того, що добре відомо з інших розповідей про війну. Доля кинула мене далеко від України — в місто Кінешму Іванівської області.

Як я жила і що робила?

Служила медсестрою в сортувальному відділенні. Приймала поранених. Попередньо їм уже було надано необхідну допомогу у фронтових госпіталях, а звідти санітарні поїзди доставляли всіх у глибокий тил для тривалого лікування. Здебільшого це були тяжкопоранені. Обліплені зашкарублим гіпсом, вони лежали на ношах, мов повалені статуї. Стогони та зойки дісталися тим, хто приймав їх у фронтових госпіталях. Тут вони вже не стогнали, трималися тихо й покірно, ніби то були не люди, а тільки матеріал, із якого належало виліпити людей.

Робота в мене була ніби й проста: помити, переодягнути. Та це просто тільки тоді, коли маєш справу з «легкими». А як помити нерухому людину, що від шиї до пояса закована в гіпсові лати?

«Легкі» милися самі. Це переважно бійці, в яких були скалічені руки чи ноги. Почували вони себе непогано, тільки й того, що війна відібрала в них можливість ходити, володіти зброєю. Десь потай не одна жінка молилася — без руки або ж без ноги, але здоровий, повний жаги до життя.

Молоді бійці дуже соромилися нас, медсестер. Ми так звикли до своєї роботи, що голе чоловіче тіло вже не викликало в нас ніяких інших почуттів, крім почуття власного обов’язку. Це здавалося їм неприродним, навіть принизливим. Ота сором’язність, цнотливість вельми засмучували мене. Моя професія передбачала вміння абстрагуватися стосовно статі: є хворий, є пацієнт, і не має значення, хто він — чоловік чи жінка. Ці ж юнаки бачили в нас дівчат, а не медиків. Там, на передовій, кожен із них, мабуть, думав про те, чи пошле йому доля звичайну людську радість, якою ніхто не буває обділений поза окопами? Хто б він не був, а таки знаходить для себе пару. І скільки ж їх загинуло, так ні разу й не звідавши дівочого поцілунку!..

Я намагалася виявляти тактовність, але обов’язок змушував стежити, щоб не змокріла пов’язка, отож здебільшого виходило так, що мені доводилось майже силоміць вихоплювати з-під гарячого струменя води забинтовану руку чи ногу.

Одного разу — влітку 1942 року — ми приймали велику партію поранених. Серед бійців, що милися під душем, я помітила постать юнака, який забився в куток, боячись навіть ворухнутися. Він стояв спиною до мене, права рука була забинтована. Юнак намагався якомога ретельніше виконати мій наказ, підіймав поранену руку, щоб вона не змокла, але робив це так, що забруднена пов’язка опинялася під струменем води, яка лилась на сусіда. Тоді я підійшла до нього впритул, взяла поранену руку і, підтримуючи її, лагідно сказала:

— Мийтесь, я допоможу.

Юнак, ховаючи обличчя, спробував орудувати милом та мочалкою, але однією рукою робити це було важко, тому я вихопила в нього мочалку й почала намилювати йому спину. Мені чомусь стало його жалко. Може, тому, що плечі в юнака були худі, вузенькі, а вся його постать нагадувала скривдженого підлітка, що випадково відбився від домівки й тепер не знає, де знайти притулок.

Раптом я почула знайомий голос:

— Софіє, відійди! Я сам…

Ці слова так мене вразили, що мило вислизнуло з рук. Хлопець на мить обернувся, і я його впізнала. Це був Юрко Смоковський, студент Київського університету, з яким я познайомилася в Академічній бібліотеці. Юрко вчився вже на третьому курсі. Якось він зацікавився книжками, які я брала для себе. То були Платон, Арістотель, Ґалілей. Потім ми не раз засиджувалися допізна в Ботанічному саду, обговорюючи вивчене та прочитане. Він хотів було керувати моєю самоосвітою, та я вважала його керівництво зайвим. Одного разу він спробував навіть поцілувати мене, але я дуже розгнівалась. І то було не дівоче лукавство — я вірила, що Василь незабаром приїде, готувалася зустріти його не дитячим щебетанням, а словами зрілої, дорослої людини.

Та мені все ж таки було цікаво з Юрком. Знав він справді багато — мабуть, більше, ніж дядько Сашко, — проте всі його знання були звалені докупи, з якої він міг у будь-яку хвилину висмикнути що завгодно, але дошукуватись у цій купі якоїсь певної системи було марно.

Тепер бач, як звела нас війна!..

Тут я вперше відчула незручність, відразу ж спаленіла, але мусила виявити твердість — Юрко ж таки поранений, іще, чого доброго, занесе в рану інфекцію, почнеться запалення. А може, мені хотілося виявити владу над собою (та, до речі, й над ним), бо я завжди картала себе за безхарактерність. Не знаю вже, яка пружина в мені спрацювала, але ж я так взялася шкребти Юрка, що він, бідолаха, аж зубами скреготів.

І знов мені стало соромно, коли він, уже помитий, почав зодягати підштаники. Доручивши його літній санітарці, я вийшла.

Зустрівшись у палаті, ніякої незручності ми вже не відчували. Він поцілував мене, як сестру, і я вдячна була йому за цей поцілунок.

Виявилося, що Юрко — молодший політрук, йому відірвало три пальці на правій руці, отже, про повернення на фронт не могло бути й мови.

Треба сказати, що наш комісар охоче користувався допомогою легко поранених політруків. У госпіталі був лише один штатний пропагандист, який цілоденно ходив по палатах, розповідаючи бійцям про міжнародні події. Крім того, його обов’язком був прийом партійних квитків та цінностей від поранених, що прибули в госпіталь. Цілком природно, що ця людина не могла з усім упоратися.

Отож десь через тиждень Юрка перевели до палати для легко поранених командирів. Лікарі часом дозволяли їм зодягати форму й вільно прогулюватися містом.

Старший політрук Моргунов — комісар госпіталю — був колись газетярем. Юрко сподобався йому гострим розумом, ґрунтовною освітою та отими якостями, які робили Смоковського незмінним членом комсомольського комітету іще там, в університеті. Моргунов подав рапорт до політвідділу так званого Евакуаційного Пункту з проханням затвердити в штаті ще одного пропагандиста, а Юрко тим часом почав виконувати ці обов’язки.

Нам довелося разом чергувати в сортувальному відділенні — я наглядала за санітарною обробкою, а Юрко приймав документи й цінності. Власне, особливих цінностей майже не траплялося — здебільшого це були годинники, — але грошей дехто з офіцерів мав чимало. Звісно, не кожної ночі прибував санітарний поїзд, у нас було досить часу і для перепочинку, і для продовження тих філософських суперечок, які почались іще в Ботанічному. Санітарки спали на ношах десь у душовій, а ми з Юрком пильнували телефон, бо кожної хвилини міг прибути ешелон з пораненими.

— Дивуюся тобі, — сказав якось Юрко. — Ти часом не знаєш, який у тебе альфа-ритм?

Його ліва рука лежала на моїй долоні, поранену руку він сховав під стіл. Дівчата вважали Юрка вродливим. Може, це й правда, він володів тією вродою, яку можна назвати шляхетною. Але було в ній щось таке, що більше пасувало дівчині, аніж юнакові. Особливо це впадало в око в ті суворі часи, коли суспільство значно різкіше ділилося на чоловіків і жінок, ніж у дні миру.

— Альфа-ритм? — розгублено перепитала я, напружуючи пам’ять. Мені було трохи соромно, я не знала, що це, власне, означає. Правда, щось ніби ворушилося в пам’яті, але я була непевна, що зумію відповісти правильно.

— Пульсація біострумів мозку, — пояснив Юрко з посмішкою. — Виявляється, люди мають сім видів альфа-ритму. Дивно, правда?..

— Ну, то що? — насторожилась я, не розуміючи, що ховається за цією балаканиною.

— Чого так дивишся?.. До речі, в цій хустці, з хрестом, ти нагадуєш черницю. Хочеш, я подарую тобі люстерко?

— Навіщо?

— Щоб ти хоч раз глянула на себе. Ти дуже вродлива!..

Він поклав мою руку собі на груди, і я її не відірвала. В цю мить я навіть не звернула уваги на оту його звичку похизуватися власною освіченістю.

До речі, я не від Юрка вперше почула, що з таким характером, як у мене, раніше в монастир ішли. Так жартома казав дядько Сашко. Я й справді потім почала роздумувати про себе, спостерігала інших дівчат. Висновок був невтішний. Я — не дівчина, а якась позастатева істота, таких чоловіки не люблять. Саме цим я й пояснювала надмірну стриманість Василя в його листуванні зі мною.

Кілька слів про Василя. Комісар мені підказав, що слід написати в Головне Політичне Управління, там дадуть номер його польової пошти. Я отак і зробила. Невдовзі прийшла відповідь, номер пошти я одержала і майже щотижня писала листи Василеві, але вони мовби у воду падали. Жоден із них не повернувся назад. Що ж це мало означати? Тільки одне: адресат їх одержував, але відповідати не бажав. Я катувала себе докорами, бо в перших двох листах дала волю своїм почуттям, недвозначно висловивши те, що раніше приховувала. Просто написала, що люблю. І жодного слова у відповідь!..

Лишилось змиритися з тим, що у Василя є вибір без мене.

Вся Правобережна Україна була окупована, про рідних я нічого не знала. А найрідніша людина — дядько Сашко — також загубилася в кривавому вирі війни.

Отож сталося так, що Юрко був тепер для мене єдиною людиною, яка пов’язувала всі мої думки й почуття з тим високим і добрим, чим я жила до війни. Мабуть, і він відчував те ж саме. Ми згадували Київ, нашу світлу академку, Ботанічний сад та нескінченні суперечки про поезію і філософію.

Для мене було дуже дорогим те, що з Юрком можна розмовляти на ці теми де завгодно і скільки завгодно. Тепер, мабуть, зрозуміло, чому я не вирвала руки, коли Юрко поклав її собі на груди. Мені було тепло від цієї ніжності. Я дивилася в його по-дівочому гарне обличчя, знаходячи те, чого в ньому не було, — риси чоловічої твердості, мужності. Мені хотілося їх побачити, і я себе переконала, що справді бачу. Я картала себе: ти, Софіє, вважаєш його пестуном, маминим синком, що наковтався книжок, а чому не придивишся до величі духу в цьому фізично слабенькому хлопцеві? Такому, як Юрко, стократ важче пристосуватися до фронтового побуту, ніж людям загартованим, а він, бач, комсоргом батальйону був — хіба ж це просто?..

Нікого не дивувала моя дружба з Юрком. Всі знали, що вона виникла не сьогодні — зустрілися друзі по студентській лаві, а на війні таке трапляється нечасто. Юрко добре співав, почав створювати гурток самодіяльності. А на його політінформаціях було чути, як дзижчить муха.

Якось я застала його в палаті, коли він розмовляв з пораненими. Не такий він пестун, як мені здавалося. Він умів викликати пошану до себе і красномовством, і твердістю вдачі. Юрко не любив карт, не любив навіть тоді, коли поранені просто перекидалися в «дурня». Коли я зайшла в палату, він саме відбирав карти.

— Ви, товаришу політрук, знаходите для себе розваги, — докоряв поранений командир, — а тут дні місяцями здаються. Все ж таки з «дурником» легше.

Я теж так гадала, але Юрко був невблаганний. В його голосі з’явилися металеві нотки:

— Після війни розважатися будемо. А зараз треба вчитися, як ворога бити. Читайте! Потім обговоримо.

Поклавши на тумбочку якийсь журнал, він твердим кроком вийшов із палати.

Інколи Юрко навідувався до гуртожитку, де жили медсестри. Його присутність наче хмелила дівчат, вони то неприродно сміялися, то змовкали. А він тримався суворо, розмовляв тоном начальника, який уміє піклуватися про підлеглих. І справді, Юрко брав на себе й клопоти, за які його почали шанувати. Одній відпустку допоможе одержати, іншій роздобуде листа за підписом комісара — прохання до сільради потурбуватися про батьків.

Одного разу після нічного чергування Юрко провів мене до гуртожитку. Нікого з дівчат не було, всі пішли на службу. В кімнаті нас жило четверо, моє ліжко стояло в кутку за ширмою. Запросивши Юрка в кімнату, я посадила його біля столу, а сама сховалася за ширму, щоб переодягнутись. І тут мій погляд упав на конверт, завбачливо залишений на подушці. Я розірвала його й скрикнула — то було повідомлення про те, що дядько Сашко пропав безвісти. Так гірко скінчилися мої розшуки!..

Чи варто казати, ким був для мене дядько Сашко? В очах потемніло, застрибали вогненні кільця. Серце стиснулось так, наче хтось ухопив його гарячою п’ятірнею, щоб вирвати з грудей. На обличчі виступив холодний піт, навіть пальці на руках не розгиналися — їх звело судомою. Я хотіла покликати Юрка, але слів не було, сама чула свій голос, розуміла, який він був страшний, та я ніби відразу ж стала німою, могла кричати тільки без слів. Далі нічого не пам’ятаю — мабуть, знепритомніла. А коли отямилась, побачила над собою засмучене Юркове обличчя. Він усе зрозумів, пояснення були зайві.

— Заспокойся, Сонечко, — поклавши руку на моє волосся, шепотів Юрко. — Може, він у партизанах.

Тоді це було єдиною розрадою для людей, які одержували такі повідомлення.

Сонечко!.. Я ніби почула голос дядька, ніби побачила його обличчя. Колись я сказала Юркові, як називав мене дядько Сашко, а він, бач, запам’ятав. Наче промінець у груди мої заглянув, наче сонячний зайчик заблимав у темряві. Боже, що б я робила, якби не Юрко! Добре, що він був поруч і його музичні пальці — пальці лівої руки — перебирали моє волосся. Окуляри з моїх очей він зняв, поклав на підвіконня, але незграбні кирзові чоботи бруднили ковдру. Юрко помітив, що це мене дратує, вийшов за ширму. Я почувала себе дуже зле. Пробачилась перед Юрком, роздягнулася й лягла в ліжко.

Він зайшов для того щоб попрощатися. Юркова рука опинилася в моїй руці. Його пальці несміливо ворушилися, і від цього також теплішало на серці. Мабуть, життя не вгасає тому, що зірка в небі відчуває зірку, а людина на землі відчуває людину.

Ми наче дві кленові насінини, підхоплені вітром, обпалені вогнем і закинуті далеко в поле, аби прорости новим життям.

Я не могла в ці хвилини випустити його руку, бо він був єдиною людиною, яка розуміла мою втрату. Крім нього, міг би це зрозуміти тільки Василь. Мене мучило те, що Василь мовчав, не відповідав на листи. Живий, а мовчить! Тяжкою образою лягало це на мою душу.

І Юрко не пішов. А коли повернулися дівчата, ми вже й не крилися від них, лишилися за ширмою. Наступного дня зняли для себе кімнату з дерев’яними стінами, поточеними шашелем, і оголосили про свій шлюб.

VI. Злочин

Пригадую теплий літній вечір, коли Юрко, десь роздобувши човна, запросив мене на Волгу. Як і на Дніпрі, правий берег тут високий — саме на ньому стоїть Кінешма, — а лівий низький. Там біліли берізки, полум’яніли в червоному сонці вікна заволзьких будиночків. Вода під нами нагадувала розтоплене золото, і душу мою також огортало вечірнє світло, яке все довкола робить близьким і рідним, бо це твій світ, твоя земля, по якій тобі належить пройти тільки один раз. Отож умій не лише сумувати — умій побачити в червоно-мідяному сонці усмішку самої природи, її добрий настрій, адже ж вона також радіє від самої можливості жити, існувати, променево сміятися у цій воді та у твоїх жилах.

Юрко здавався мені таким вродливим, що я подумала: дурна ти, Софіє! Невже не розумієш, що людська врода — сама тільки врода — це висока цінність? Тобі випало щастя, маєш вродливого друга, який назвав себе твоїм чоловіком. Він і тебе також вважає вродливою, хоч знаєш, що вродою природа тебе обділила, — добре це знаєш. Але Юрко не лише вродливий — він ще й розумний. Чого ж тобі треба для повного щастя? Сумуєш, бо Василь не пише. Та хіба ти одна така в цьому світі? Чи варто сумувати, коли тебе кохає Юрко?..

В той вечір я майже була певна, що забуду Василя, — Юрко допоможе забути. І навіть усе те, що сталося пізніше, не вбило в душі моїй вдячності за цей вечір, за те, що він був, що я також мала у своєму житті хвилини, які можна назвати щасливими. І нині, коли спомини повертають мене до Кінешми, це місто лишається для мене таким, яким я побачила його в той вечір. Тоді я ще не розуміла, що вдячність моя адресована самій природі.

Юрко не міг гребти двома руками, тому ми сиділи поруч — на кожного по одному веслу.

— Кі-неш-ма, — тихенько скандував Юрко. — О, ні! Всю землю обшукав, тепер кидати? Нема дурних.

— Ти про що?..

— Ген Беатріче стоїть на березі. На ній солдатські чоботи, але вона все одно прекрасна. Бо це ти, Сонечко!.. Стоїть і питає: «Кінєшмя»?.. Тобто: кинеш мене?.. А я відповідаю: нема дурних. Всіх чортів у пеклі перетовчу, а тебе зроблю щасливою. Побачиш!..

Ми відкинули весла, завмерли в обіймах, наче справді це була Дантова ріка, бо світ тоді нагадував пекло.

Надійшла осінь. Юркова рука загоїлась, він уже ходив без пов’язки, але з госпіталю його не виписували — комісар сподівався, що політвідділ таки збільшить штат пропагандистів. До того ж Юрко все одно вже не фронтовик, отож не було ніякого злочину в тім, що лікарі призначали йому так звані фізметоди лікування, без яких можна було обійтись. А Юрко звик вважати себе співробітником госпіталю, та й усі до цього звикли.

Не знаю, як це сталося, але непомітно для себе я все далі відходила від подруг, коло наших друзів перемістилося із госпіталю до театру, що прибув у Кінешму з окупованої території. Артисти жили скрутно — значно гірше, ніж робітники на заводах. Тоді весь тил майже голодував. Не обминула лиха доля й артистів.

Частенько ми влаштовували для них вечірки. Юрко виявляв таку спритність, що я спершу дивувалася, а потім почала з острахом себе питати: звідки це береться? Краби, ікра, американська тушонка, спирт, коньяк, цукерки — все це виставлялося на стіл з такою щедрістю, наче — ні війни, ні голоду.

Мені було приємно, що Юрко нічого не шкодує для друзів. Адже ми з Юрком не знали голоду, госпіталь забезпечувався непогано. А як боляче дивитися, коли відома актриса, улюблениця публіки, ледве стримується, щоб не простягнути руку до тарілки з шинкою раніше, ніж господарі запросять гостей до столу!..

Одного разу, коли гості розійшлися, я запитала в Юрка, яким чином йому вдалося заволодіти скатертю-самобранкою.

Юрко засміявся:

— Украв, Софійко. Зустрівся мені старий чаклун з отакенною бородою. На біса, думаю, йому самобранка? Все одно в могилі згниє. Черв’якам зараз харчів досить. А люди… Бачила, як Астаф’єва хотіла бутерброд сховати?.. Зрозумій, Астаф’єва! Заслужена артистка республіки. Гордість театру…

Юрко був збуджений, я його не розуміла, та згодом він пояснив це простіше:

— Просто витрачаю польові. Чи, може, ти гадаєш, що нам вони пригодяться? В мене дещо лишилося. Якщо на те твоя воля, то я, звісно, притримаю. Але знаєш, Соню… Ховати окопні гроші… Їй-бо, це якось підло. Нас же не на заробітки посилали.

Тоді він мене майже переконав, що справді витрачає окопні гроші. Але я чомусь довго не могла заснути, мене щось непокоїло — мабуть, таки лишалися деякі сумніви, — а Юрко, відчувши це, заговорив про свої почуття до мене.

— Ми знайшли одне одного, Соню. Якщо я втрачу тебе — загину. І ти загинеш. Правда, Сонечко… Ти не така, як інші жінки. Не всякий чоловік тобі підходить. Ти — Софія! Мудрість…

Мені не сподобався цей каламбур. По-перше, саме ім’я ще не свідчить про мудрість, а по-друге, я взагалі не люблю таких компліментів. Якщо люди намагаються щось пізнати, зрозуміти, то зовсім не для того, щоб їх за це хтось похвалив. А про чоловіка, якого я могла любити й шанувати, Юрко сказав правду.

Я й сама це знала. Може, це кара моя, що не всякий чоловік мені підходить. Тепер, коли немає Василя, я це особливо гостро відчуваю. Зате є Сергій. І це щастя, велике щастя, що в мене є Сергій!..

Але в ті хвилини я вірила, що ніхто й ніщо мене з Юрком не розлучить. І він вірив так само. Я відчувала, що слова його цілком щирі. Юрко прагнув радості, проганяв мій смуток і саме тому, напевне, ввів мене в коло друзів, які вміли шанувати радість. Що б там не діялося в душі, але актор уміє бути веселим, уміє сміятися навіть тоді, коли йому плакати хочеться. А це зараз велике вміння!..

Мабуть, Юрко розумів, що я надто вразлива для тих турбот, котрі випали на мою долю. Мене виснажували страждання, які я бачила довкола себе. Інколи з вечора й до ранку доводилося ходити поміж ношами, де лежали тяжко покалічені люди. І не просто ходити, а бігати, бо всі кличуть сестру — кожному здавалося, що я здатна вгамувати болі, применшити муки. Кликали тихо, жалісно, мовби соромлячись виказувати власну слабкість. Траплялося й таке, що дехто не доживав до ранку.

Все це жорстоко травмувало мене, я кидалася вві сні, вигукувала якісь слова. Юрко приховував це від мене, та інколи питав, що мені снилося. Питав ніби між іншим, але я розуміла, чого він про це питає. Отож дружба з акторами, що були веселими, дотепними людьми, допомагала мені хоч на деякий час відсторонитись від людських страждань, відпочити серцем.

Актори теж полюбили Юрка. Співати в їхній присутності він не наважувався, але інколи його просили читати вірші. Сам він теж писав (і, здається, писав непогано), але власних віршів нікому, крім мене, не показував. Здебільшого читав Блока. Це була не декламація, а сповідь — наче Блок і Юрко були однією особою. Артисти казали, що вони ніколи не чули такого задушевного читання. І це, мабуть, правда. Про «Фауста» я вже згадувала. Всі тоді були приголомшені його незвичайною пам’яттю.

Одного разу в сортувальному відділенні помер лейтенант. Власне, ми його прийняли мертвим. Принаймні так стверджував черговий лікар, який спершу відмовлявся приймати, але фельдшер із санітарного поїзда зумів його умовити. Чомусь мені запам’яталося прізвище лейтенанта — Горбань, родом із Вінниччини. Може, й запам’ятався саме тому, що лейтенант був моїм земляком. Його документи й гроші санітари передали Юркові. В кабінеті комісара стояв сейф, де зберігалися партквитки й цінності поранених. Але ніхто, крім Юрка, в сейф не заглядав — ця справа цілком лежала на його совісті.

Юрко пішов додому раніше, а я затрималась у відділенні. Завтра в Юрка політінформація, йому треба підготуватися, тому я не образилася на нього за те, що він не зачекав. Я навіть сказала йому, що, можливо, заночую тут, на дивані. Сіявся дрібний, холодний дощ, на вулиці жодного вогника. Взагалі тоді наші міста вночі здавалися мертвими, бо навіть у глибокому тилу доводилося маскувати світло.

Проте я все ж таки зодягнула шинель і пірнула у вологу темряву. Переконана, що Юрко вже спить (була перша година ночі), я сама до себе посміхалася, уявляючи, як здивується він, коли я тихенько роздягнуся й шугну до нього під ковдру. Але, зайшовши в сіни, помітила, що крізь щілини в дверях пробивається світло. Значить, Юрко ще не спав. Бажаючи його налякати, рвучко відчинила двері, Юрко стояв спиною до мене. Коли я ступила на поріг, він миттю обернувся, на обличчі промайнув переляк. Це мене не здивувало — цього й домагалася, — тому я безтурботно засміялася. Гадала, Юрко теж засміється, кинеться мене обіймати. Та він розгублено блимав повіками, наче його застали за якоюсь шкодою. У виразі обличчя було щось дитяче, а в лівій руці… Так, у лівій руці він тримав велику паку грошей, які, мабуть, щойно перелічував. Мене збентежили не гроші, а вираз його обличчя — ота винуватість і розгубленість, ба, навіть страх, які не лише не зникли тоді, коли я наблизилась, а охопили все його єство. Юрко, мабуть, хотів опанувати себе, але не міг.

Покалічена права рука повисла в повітрі, наче я збиралася на нього нападати, а він приготувався до захисту.

Якби не це, то я, мабуть, не надала б особливого значення тому, що він робив. Юрко інколи забував покласти в сейф ті гроші, які приймав від поранених. Це, звісно, недобре, але до злочину тут іще далеко. Ми дуже стомлювались, голоси поранених шматували душі, нерви були напружені до краю, отже, нічого дивного немає в тім, що Юрко часом повертався додому з кишенями, які роздувалися від грошей та документів. Правда, я його за це лаяла — а раптом загубить чийсь партквиток, — та Юрко відповідав:

— Свого ж не гублю. Не хвилюйся, партквиток для мене дорожчий від власного життя.

Звісно, я вірила в це, бо як же не вірити? Він був політрук, і цим сказано все. Але чому ж Юрко зараз отак дрижить? Спершу я подумала, що сталося лихо, від якого я його застерігала, — він таки справді щось загубив. Про те, що він загубив чийсь партквиток, мені було страшно й подумати, я відганяла цю думку. Долаючи хвилювання, строго, але зовні спокійно запитала:

— Знов забув покласти в сейф?

Несподівано переляк на його обличчі змінився виразом подиву, наче я підказала йому слушну думку, і він тепер дивувався, що сам до цього не міг додуматись. А ще по хвилині ним заволоділа якась неприродна веселість.

— О-о, так, Соню, так… Забув. Заморочили мене. Не розумію, навіщо було мерця приймати? У нас і так висока смертність. Ми ж госпіталь, а не поховальна команда.

При цих словах із його горлянки чомусь вихоплювався істеричний регіт, Юрко сам розумів його неприродність, намагався вгамувати. Помітивши мій засмучений погляд, він одразу ж спохмурнів.

— Давай спати, Софіє. Вже пізно.

Ми полягали в ліжко, але я не спала, бо в серце закралася підозра. Юрко теж не спав, потім таки заснув. Я вислизнула з-під ковдри, босоніж ступила на холодну підлогу, намацала на столі гроші. Хоч гроші в ті роки майже нічого не були варті (в десятки разів доводилося переплачувати), та все ж таки на них дещо можна було купити.

А де ж документи? Вони мають бути десь у кишені.

Обмацала гімнастерку, штани, проте ніяких документів там не знайшла. Тихенько пройшла в куток, де висіли наші мокрі шинелі. Мені все ще хотілося вірити, що стався прикрий випадок, які траплялися й раніше. Завтра Юрко виправить цю помилку, а надалі я сама буду йому нагадувати, щоб не забував.

Ось пальці мої намацали якісь шкарубкі клаптики. Я загребла їх у жменю й сіла в ліжко, поруч Юрка. Мене пік сором за це обшукування кишень. Те, що я тримала в затиснутому кулаці, спершу здалося мені порваною фотокарткою. Вперше в житті відчула, що я здатна ревнувати.

Правда, фотокартка порвана, але чому ж Юрко нічого про неї не сказав?..

Перебираючи в пальцях клаптики, я згодом помітила, що вони не однакові. Є твердіші, ніби з якоїсь обкладинки, а є м’які, схожі на сторінки. Чи може…

Та це ж порваний документ! Наче поруч мене вибухнув котел, і череп мій, м’язи, кожен мій нерв обдало перегрітою парою. Я металася по кімнаті, мов божевільна. Звалила стілець, він загуркотів. Почула сонний голос Юрка:

— Чого ти? Ще рано… Чого ти, Соню?

У темряві побачила його постать — він підвівся, сидить на ліжку. Тоді я намацала вимикач і запалила електрику. На Юрка навіть не глянула — дивилася на червоні клаптики, що лежали на моїй долоні. Червоні й сірі. Місяці, суми, підписи. А ось і прізвище — Горбань. І його розірвана фотокартка…

Це був пошматований партквиток! Юрко не встиг його спалити. Я вже казала, що мені бракувало рішучості. Мабуть, бабуся глибоко загнала в мою підсвідомість те, що люди називають страхом. Власне, це навіть не страх — це якась внутрішня скованість, нездатність подолати в собі щось рабське, принизливе. Ти усвідомлюєш, що воно в тобі живе, ненавидиш себе за це, але позбутися його не можеш.

Я не кинула в обличчя Юркові грізних слів, упала головою на стіл і заплакала. Я ще не знаходила в собі сил для того, щоб зненавидіти Юрка. Та поволі, хвилина за хвилиною, приходило до моєї свідомості розуміння мерзенності його вчинку. Проте хіба він один, цей вчинок? Тепер мені ясно, звідки Юрко брав гроші для вечірок, де він почував себе меценатом. А може, він робив це заради мене? Може, я сама в цьому винна? Оце відчуття — відчуття власної провини — не дозволяло мені виявити гордість, я могла тільки плакати. Заради мене (який жах!) Юрко обкрадав мерців. Він обирав для цього тих командирів, чия рідня лишилася на окупованій території. Гроші посилати нікому, вони мимоволі громадилися у великі суми. І тоді, коли помирав командир, Юрко знищував партквиток, а гроші привласнював. Ніхто за ними не прийде — Юрко це знав. Партійність значиться лише в історії хвороби, а вона ляже в архів. Та й хто здатний довести, що тяжко пораненого пограбували саме тут, саме в нашому госпіталі, а не по дорозі в тил?

Я хотіла підвести голову, щоб сказати Юркові ті слова, які, на мій погляд, повинні були воскресити його душу.

Хіба ж справа в тім, щоб когось розстріляти? А Юрка, звичайно, розстріляють, варто лише доповісти комісарові. Та, мабуть, не всі ті, кого розстрілюють, зовсім пропащі люди. А Юрко… Боже, як він багато знав! Чому ж він головного не зумів засвоїти — різниці поміж добром і злом?..

Я так і не змогла підвести голову. Мені здавалося, що в череп мій хтось заливає розтоплений свинець. Тим часом я відчула дотик тремтячих пальців — це Юрко опустив руку на моє волосся.

— Не треба, Соню. Не плач… Ти ж знаєш, що я не для себе. Різний фанатизм буває, Соню. Святість червоної книжечки — хіба це не фанатизм? Навіщо книжечка, якщо немає людини?.. Ну, перекреслять, покладуть в архів. Не в медичний, так у партійний. Інше відомство, та й годі. А тут — живі люди… Ти ж знаєш, які це люди. Хіба ж ми на себе витрачали гроші?.. Це ж для людей, Соню.

Та ось на столі, перед моїм обличчям, з’явилася рука, на якій не вистачало пальців. Вона лягла на клаптики порваного партквитка, живі пальці якось неприродно ворушилися, згрібаючи докупи те, що було для лейтенанта Горбаня символом нової віри. Може, тому, що порушена пропорційність руки, пальці нагадували не людські органи — в них було щось від щупалець. Я дивилася на них якось безсторонньо, наче це був невідомий біологічний експонат. Мабуть, справді треба бачити не Юрка з його витонченими рисами обличчя, з добрим, відкритим поглядом, у якому вгадується гострий розум, — треба бачити лише його покалічену руку — саму тільки руку! — щоб упала пелена з очей, і тоді ти вочевидь переконаєшся, що перед тобою звичайнісінький… самостріл! Звісно, я не могла цього довести — та й не збиралася доводити, — але всім єством відчувала, що це так, не інакше. То була огида до самої себе — до тієї Софії, яка збиралася читати мораль істоті, котру належало негайно розстріляти.

Який же ти складний, світе! Ми шукаємо в тобі Розум, дбаємо про освіту, а цього ж, виявляється, не досить. Можливо, лейтенант Горбань був малописьменною людиною, нічого не тямив у філософії, але душа його була світлою, чистою, зрячою. Кому ж належала душа Юрка?..

Мене щось ніби підкинуло, я встромила босі ноги в мокрі чоботи, зодягнула шинелю просто на нічну сорочку, вхопила жужмом свою сержантську спідницю, гімнастерку й, ні слова не промовивши до Юрка, що стояв біля столу в самих трусах, прожогом вибігла із кімнати.

Мені здавалося, що я зараз такою мірою самотня, як це буває з людиною десь в океані — після того, як вона дивом врятувалася від загибелі. Хоча б один-єдиний вогник десь блимнув у темряві! Та тоді це було неможливо, навіть випадкове блимання чийогось ліхтарика відразу ж викликало підозру. Я брела по осінніх калюжах, ледве утримуючись, щоб не впасти, і тільки серцем відчувала, що десь недалеко, за дерев’яними стінами, є люди. Чомусь подумалось, що саме такі будинки, саме в таку ніч підпалювали ті герої Достоєвського, яких він називав бісами. Вони робили це від імені якогось міфічного Інтернаціоналу — робили для того, Щоб злочином, кров’ю скріпити взаємозалежність людей, на яких розраховували зіпертися при захопленні влади.

Потім знову поверталася думкою до Юрка. Хіба можна пояснити Його злочин лише недоглядами у вихованні? Для його виховання зроблено стократ більше, ніж одержували такі, як лейтенант Горбань. Ні, тут щось інше — те, чого ми ще не зуміли розгледіти.

Не знаю, чи зрозуміють мене, коли скажу: саме Достоєвський своїм нещадним реалізмом врятував мене від розпачу. Я відчувала себе озброєною, мене вже не жахала підлість. Я прагнула загартувати душу для великого прийняття природи.

Отож для мене вже не було несподіванкою, коли я почула за своєю спиною чавкання Юркових чобіт.

— Со-фі-є!.. Зачекай.

Я знала все, що він мені скаже. Яке значення в ці хвилини мали для мене його слова?

Треба бути обачною. Юрко гадає, що я побігла просто до комісара, а для Юрка це, звичайно, смерть.

— Софіє!..

Праворуч залізні бильця, вигнуті з товстого дроту, а за ними глибоке урвище. Там, унизу, тече Волга. І ніде ні душі.

Пригадалося: «Кінеш мя?..» Кажуть, так питала молода княжна у Степана Разіна. Є тут і Рєжма — вона благала зарізати її.

Юрко таки наздогнав. Хотів ухопити мене за руку, але я шарпнулась усім тілом, він спинився проти мене — чути лише його важке дихання.

— Прости, Соню. Я дуже тебе люблю. Прости. Ніколи більше… Розумієш? Ніколи!..

Я все ще мовчала. А він умовляв, благав, потім заплакав. Тепер ми пов’язані спільним злочином. Злочин мій полягає в тому, що я таки не піду до комісара — не вистачить у мене для цього ні сил, ні твердості. Та хіба тільки в цьому мій злочин? Навіть нічна сорочка під мокрою шинелею — навіть вона куплена на ті самі срібняки…

А Юрко скиглив, як дитина, що боїться батьківського дубця. Краще б він загрожував, краще б справді кинув мене в прірву — принаймні хоч у свою останню хвилину я побачила б його ворогом, якого можна поважати.

«Кінеш мя?.. Рєж мя!» — гомоніла нічна Волга.

— Боже, який ти шмаркач! — мимоволі зірвалося з мого язика. — Йди мерщій додому, бо застудишся. І завтра ж… Чуєш?.. Завтра щоб і духу твого тут не було. Скажи комісарові, що ти не хочеш у нас працювати. Комусь із нас треба покинути госпіталь. Я хочу, щоб це зробив ти. Ясно?..

Він упав на коліна, терся обличчям об мої чоботи.

— Спасибі. Я знав, що ти — свята. Благаю тебе — нікому… Жодного слова. Все вмерло.

Я відштовхнула його й пішла до госпіталю, а він лишився лежати під холодним дощем. Кілька хвилин я чула його схлипування, а потім і вони вщухли.

Наступного дня комісар по-батьківському покартав мене за надто поквапливий розрив нашого шлюбу — Юрко пояснив, що розлучення вимагала я. З великим жалем Моргунов відпустив його до резерву Політуправління — комісар госпіталю усе ще був про Юрка високої думки.

А я знаходила розраду в роботі. Кожному, хто лежав на ношах, я готова була віддати всю свою кров, краплина за краплиною, бо мені здавалося, що тепер тільки власною кров’ю можна змити злочин, до якого мене втягнув Юрко. І я справді віддавала кров — віддавала безвідмовно, з радістю. Лише це підтримувало в мені віру, що я маю право дивитися у вічі людям.

VII. Їду до Василя

Випав сніг. Він тут раніше випадає, ніж у нас, на Вкраїні. Я виходила на берег Волги, вона здавалася мені велетенською істотою, яка могутньо напружує м’язи, бо десь у Сталінграді точилися такі бої, від яких залежала доля і цієї ріки, і землі, по якій вона тече, і доля моєї згорьованої України. В душі моїй стогнала моя земля, кричала до мене материнськими голосами.

А там і Новий рік настав, армія зодягнула погони. Це було якось дивно й незвично. Наш комісар із старшого політрука перетворився на капітана — він був тепер замполітом, а не комісаром, та зміни ніхто не помітив, бо це була та ж сама людина, яку ми всі шанували. Я довго ще ховала від нього очі, бо вважала себе причетною до тяжкого злочину.

Якось він викликав нас, співробітників сортувального відділення, і дав усім настанову:

— Контролюйте себе, товариші. Вчора в ящику для сміття… рука! Ампутована рука… Я вжахнувся, коли побачив. Виявляється, хтось із санітарів викинув. Не хочу називати імені. Людина пережила, їй тепер і самій соромно. Гадаєте, бездушна людина? О, ні!.. Просто звикла перекидатися ампутованими руками, мов колодами. Страшна звичка! До пораненого слід підходити так, наче ви вперше в житті рану побачили. Пригадуєте, які у вас тоді були почуття? Цього не можна втрачати. Святість потрібна, висока святість!..

Я не витримала — зірвалася з місця й вибігла за двері. Замполіт казав те, про що я сама не раз думала. Якби я не вибігла, то, мабуть, про все розказала б замполітові. Бо справді, що ж я за людина? Думати про втрату святості у ставленні до життя, а тим часом там, де воно вмирає, не подати за нього голосу…

Ні, я не подала голосу і досі цим караюся.

Коли зайшов замполіт і запитав, що зі мною сталося, я відповіла, що це, мабуть, від перевтоми голова розболілась. А голова таки справді боліла, навіть почало нудити. Пішла до гуртожитку — я знов повернулась до своїх дівчат — і добре виплакалась.

Плакала я не тільки від сорому та безчестя. Життя своє я почала вважати втраченим. Якби навіть відгукнувся Василь, що б я йому тепер сказала? Я вже зовсім не та, якою була до шлюбу з Юрком, — зовсім не та! Правда, свій шлюб ми ніде не оформляли, та це нічого не міняє.

І, незважаючи на ці муки, я все ж таки попросила замполіта, який саме їхав до Москви, дізнатись у Політуправлінні, де тепер Василь. Замполіт повернувся з повною адресою, бо виявилося, що Василь був не на фронті, а в самій Москві. За номером польової пошти ховався один із евакопунктів, які керували госпіталями. А полковник Горінь Василь Микитович вісім місяців тому призначений начальником політвідділу цього ЕПу. Правда, був він тоді не полковником, а полковим комісаром — полковником став недавно.

Все ясно — Василь не міг не одержувати моїх листів! Як же я повинна була до цього поставитися? Мабуть, так, як це зробила б кожна жінка на моєму місці.

Та ось мені спало на думку: а чого, власне, Василь, який завжди служив у стройових частинах, тепер, коли точаться запеклі бої, дістав таку дивну для нього посаду? На такі посади призначали людей, для котрих військова служба була справою тимчасовою. Може, він тяжко поранений?..

Хоч це й не пояснює його мовчання, та все ж відвідати пораненого друга — хай навіть одруженого, нехай! — значно зручніше, ніж здорового. Так я тоді подумала, бо, напевне, дуже хотіла знайти якесь виправдання для своєї поїздки до Василя, що не бажав мене бачити.

Випросила на тиждень відпустку й заспішила на вокзал. Їхати було неважко — від Іваново до Москви залізниця не дуже завантажувалась. А наступного дня я вже була в Лєфортово, на тій вулиці, де містився ЕП.

У приймальні начальника політвідцілу двоє офіцерів розважалися дитячими іграшками — інакше про це й сказати не можна. На столі перед ними стояли дві іграшкові «тритонки», з’єднані між собою так, що одна з них виконувала роль причепа. Проте офіцери були заклопотані зовсім не по-дитячому, обличчя стомлені, надміру серйозні, наче йшлося про якусь надто важливу справу. Лише пізніше я зрозуміла, що обговорювалася так звана «спарена їзда», яка невдовзі — вже під час наступу — була широко застосована для перекидання фронтових вантажів. Але тоді я подумала з болем: ось якими нікчемними справами доводиться тепер займатися Василеві! Мені здалася смішною та строгість, з якою звернувся до мене капітан:

— Вам кого треба?

Офіцери увірвали розмову — мабуть, те, про що вони говорили, вважалося військовою таємницею. Оглядаючись назад, я мушу сказати: таки ж таємниця, бо то була підготовка військ Західного фронту до великого наступу. Вслід за передовими частинами належало вирушати госпіталям. Бензину в країні мало, тому й довелося застосовувати «спарену їзду».

Та в ці хвилини я бачила перед собою кремезних дядьків, які займалися тим, що не здивує в дитячому садку, але дуже дивувало тут.

— Кого вам треба? — повторив капітан.

Досі я була певна, що помилки немає, — я прийшла туди, де містилося «господарство полковника Горіня», як прийнято було тоді писати на фронтових дорогах. Москва ще не стала глибоким тилом — ворог стояв під Ржевом і Гжатськом, — отже, військові частини й штаби тут також були «господарствами». Але дріб’язковість того, чим займалися офіцери, їхня гра у військові таємниці — дитсадок, та й годі! — відсутність зацікавленості моєю особою, байдужість у голосі капітана — все це було таке не схоже на лицарство, в ореолі якого я завжди бачила Василя, що в мене з’явився сумнів: може, й Горінь, але не той.

Потім я почала навмисне плекати в собі неприязнь: а що ж, мовляв, це відомо — який начальник, такі й підлеглі.

Та за всім оцим хаосом думок ховалося нетерпіння: невже справді поміж мною і Василем не тисячі кілометрів, а лише оббиті дерматином двері? Невже тільки вони розмежовують нас чи, може, щось таке, що міряється не часом і простором, а зламами у людській душі?..

Потім змусила себе глянути на свої почуття трохи тверезіше: а яке ти маєш право, Софіє, в чомусь звинувачувати Василя? Хто він тобі? Тільки друг дядька Сашка, але ж ніяк не більше! На твої листи він не відповідав тому, що побачив у них марення незрілої дівочої душі. Василеві ніколи й на думку не спадало, що ти йому наважишся таке написати. А ти, бач, звинувачуєш його навіть за те, що в твоєму житті з’явився Юрко.

Мабуть, вигляд у мене був такий розгублений, що капітан заговорив сердечніше:

— Товаришу сержант, з якою ви справою?.. Полковник дуже зайнятий. — Він підійшов до мене, взяв за лікоть. — Не хвилюйтеся. Можете доповісти мені. Я його заступник по комсомолу, капітан Красоткін.

Напевне, це була істерика — мене розсмішило його прізвище. Сміх був гучний, неприродний. Мені стало соромно за цей сміх, але, намагаючись подолати почуття сорому, я сміялася ще гучніше.

Тим часом двері, оббиті дерматином, широко відчинилися, звідти вийшов сивий чоловік з вузенькими лікарськими погонами й строго запитав:

— Що тут діється? — Обмацуючи поглядом то мене, то капітана Красоткіна, іще строгіше додав: — Ви могли б знайти інше місце для такої приємної розмови.

Та я вже нічого не чула й не бачила, бо за його постаттю — там, у глибині кабінету, — помітила іншу постать біля карти, утиканої червоними й чорними прапорцями. То був Василь!..

Жодних змін у ньому не помітила, жодних. Стрункий, підтягнутий, повний сил і того незмарнованого здоров’я, яке властиве військовим, що звикли стежити за пружністю власних м’язів. А я приїхала його пожаліти!..

Тяжка образа знов заволоділа моїм серцем. Гаразд, нехай так — нехай він одружився та хіба ж Василь вважає мене тільки закоханим дівчиськом, яке ні про що, крім одруження, не здатне думати? Може, він потай сміявся з мене, коли я посилала йому цілі зошити?..

Та я не збиралася писати роман. Свого читача я не знаю, не бачу і не уявляю — отож і послідовність розповіді в моїх зошитах саме така, яка дозволяє мені ще раз пережити те, що я колись пережила. Хто знає, що таке невідомість — а про долю Сергія мені все ще нічого невідомо! — той добре зрозуміє, чому з’явилися оці товсті зошити, списані химерним почерком. Почерк у мене поганий тому, що вчителька не помічала моєї короткозорості. А потім, коли мене забрав до себе дядько Сашко, виправляти почерк було вже пізно…

Пробач, невідомий читачу, що я затримую твою увагу на перипетіях, хоч для тебе давно вже відома розв’язка. Якщо ти й не дочитаєш цих зошитів до кінця, я не буду на тебе в претензії, бо писала їх для самої себе. Тож буду продовжувати свою розповідь так, як вона склалася…

Сором за істерику й образа на Василя виштовхнули мене геть із приймальні. Чи, може, окуляри запотіли на холоді, чи в душі моїй було так темно, але я нічого довкола не бачила. Чула тільки рипіння снігу під власними ногами, а будинки й дерева втратили форму, зливалися в суцільну сіру масу, мовби то було щось нереальне, як похмурий міраж. Знов я відчула себе самотньою, наче загубилася в якійсь крижаній пустелі.

Я вже казала, що дуже болісно переживаю самотність. Коли я відчувала себе самотньою, мені здавалося, що небо на мене падає, вчавлює в землю й перетирає, мов зернину в жорнах.

Саме таке відчуття переживала я в ці хвилини — відчуття глибокої відчуженості. Згадала матір та сестру Марійку. Вони приїздили якось перед війною до дядька Сашка. Невже я ніколи їх не побачу?..

Почула: сніг за моєю спиною рипить, наче хтось біжить навздогінці.

— Товаришу сержант!.. Товаришу сержант!..

Зняла окуляри, витерла хустинкою і тільки тоді оглянулась. Без шапки, в одній гімнастерці по вулиці біг капітан Красоткін.

— Товаришу сержант! Чого ж ви втекли? Вибачте, що так вийшло. Мене полковник за вами послав. То в нього був начальник ЕПу. Вони всі справи відклали, на вас чекають.

Я стояла в нерішучості, не знаючи, що краще — рушити на вокзал чи повернутися до Василя. Вираз обличчя в капітана був такий, наче він переді мною завинив. Чуприна мокра від снігу, обличчя бліде, виснажене втомою. Було йому двадцять два чи, може, двадцять три роки, не більше. Над лівою кишенею гімнастерки три нашивки — одна жовта і дві червоні. Це означало: два легких поранення і одне тяжке. Там, на передовій, може, й не потрібні нашивки, а тут для таких юнаків, як оцей капітан, вони були моральним виправданням перед кожним, хто міг запитати: а чому ти, юначе, не в окопах? Власне, про це ніхто не питав, та, може, й не думав, але кожному молодому офіцерові — я не раз чула про це — завжди здавалося, що в людських очах він бачить таке запитання. Не відчували цього тільки безрукі та безногі, бо тут було все ясно.

Подумала я про це тому, що розуміла: капітан Красоткін хоче, щоб я помітила його нашивки. Я навмисне спинила погляд на його грудях, і в нього навіть обличчя посвітлішало.

— Ходімте, — усміхнувся капітан. — Як вас звати?

— Софія.

— Ходімте, Софіє. Начальник політвідділу якось дуже…

— Що дуже? — схвильовано запитала я.

— Ви, мабуть, родичі?..

Я промовчала. Капітан більше нічого не розпитував, а те, про що мені хотілося знати (чи одружився Василь?), я запитати не могла, тому ми мовчки зайшли до приймальні. Капітан одразу ж відчинив двері, і я опинилася перед Василем, що стояв біля карти. Він зробив крок мені назустріч… І я все зрозуміла!

Василь не врахував одного — того, що я звикла жити серед безногих та безруких. Скільки їх, сердег, потрапляло до мене із санітарних ешелонів! Почало вже здаватися, що навіть непристойно в цей час ходити на двох ногах. І хоч наш замполіт застерігав від звички до людських каліцтв, та, мабуть, цього разу мені допомогла саме звичка. Я не скрикнула, ба, навіть погляду не спинила на його нозі, яка не була ногою. Я дивилася в його обличчя, що вкрилося холодним потом. Василь ніяково посміхався, зробив іще крок, потім іще — мовби хотів мені показати, ким він тепер став.

Ось він поруч мене. Поклав руку на плече, тихо каже:

— Розшукала. А даремно, Соню. Не треба було.

Якби я сказала, що мене не вразило те, що я побачила, то кожен би зрозумів, що це неправда. Ні, не таким був Василь тоді, коли ми ходили з ним до старого річища. І все ж я сприйняла його каліцтво не так тяжко, як це сприймалося іншими жінками.

— Ображаєшся, звичайно. Розумію… Але мені, Соню… Мені досить було того, що ти жива, здорова. Твої листи… Як тобі сказати?.. Словом, я дуже зрадів, коли їх одержав. Та якби ж це були звичайні листи. Але те, що ти написала… Ну, роздягайся. Я тут і живу. Зараз хлопці обід привезуть. Не ображайся, Соню. Чесно кажу: не хотілося, щоб ти мене таким побачила.

А я все ще не наважувалася вимовити й слова. Боялася власних слів, поглядів, навіть рухів. Я була вже не та Софія, яка писала йому листи про своє кохання. Це мене гнітило, сковувало. Якби не те, що сталося в мене з Юрком, я, може б, упала йому головою на груди, і навіщо тоді слова? Та я не мала права на це. Що він поставився небайдуже до мого освідчення — це мені тепер зрозуміло. Саме тому й не писав, що йому не байдуже! Та й зараз це читалося в його словах, жестах, у голосі, що дрижав від хвилювання.

І я подумала ось про що: Василя сковує його каліцтво та моя молодість, а мене — відчуття провини перед ним. Якщо я перша не зроблю рішучого кроку, то він його не зробить. Отак, не порозумівшись, ми розійдемося різними дорогами, і хтозна, які то будуть дороги.

— Давай шинелю, — потягнувся рукою до моїх ґудзиків Василь.

Хтось, може, здивується, що я отак буденно розповідаю про ті вирішальні хвилини. Мовляв, надто це все від голови, а не від серця. Може, це й правда — я думала, зважувала, як мені слід триматися. Боялася вчинити помилку. Почуття свої я вивірила давно. Ні подвигу, ні якоїсь самопожертви не бачила я в тім, що готова була стати його дружиною. Різниця в роках мене не лякала й раніше, а нога… Боже мій! Якщо хтось каже добрі слова про жінку, що вийшла заміж за фронтовика-інваліда, то він її тільки принижує. Людина, людина — ось що для мене було головне! Його розум, його душа, його серце. І якби Василь був навіть зовсім без рук і зовсім без ніг, я б теж, не задумуючись ні на хвилину, лишилася з ним на все життя. Тепер я вже бачила, що в нього нікого немає, — мої підозри, що тут причетна якась інша жінка, були марні.

Щось підказало мені: не зволікай, Софіє, — тільки зараз, тільки цієї хвилини ти мусиш підтвердити те, що писала йому в листах. Ти любиш його, любиш, а те, що сталося з тобою в Кінешмі, — тільки прикре непорозуміння. Ти шукала забуття, і, може, на короткий час тобі вдалося його знайти. І якби навіть не сталося злочину, який тепер тяжітиме над тобою, все одно ти б не була щаслива з Юрком. Ти вже почала помічати, що його меценатство походить від самозакоханості, а не від любові до людей. Ти просто гнала від себе ці думки, та чи змогла б ти їх усе життя гнати?.. Забудь про те, що ти вже не та Софія, — це неправда, іншою ти не стала. Ти тільки трохи набула жіночого досвіду. І, може, це для тебе було необхідно, бо тепер ти ще цільніше любитимеш того, хто прийшов у твої дівочі мрії. Тепер ти жінка, доросла жінка, а він, звісно, теж не юнак. І хоч тобі хотілося прийти до нього інакше, та йому, мабуть, теж не солодко відчувати, що він уже не той Василь, яким ти його знала. А те, що сталося в Кінешмі… Ну, що ж! Розкажеш потім. Не бійся, він тебе зрозуміє. Але не прогай хвилини, бо він подумає, що ти злякалася його каліцтва, і тоді ти вже ніяк не зумієш пояснити йому, що тебе зупинило відчуття власної провини…

Василь дивився на мене тяжко, приречено. Він теж ніби чогось боявся. Я бачила це в його очах, у нервовому пересмикуванні піднятих брів, у тремтінні пальців, що намацували ґудзики на моїй шинелі. Мені це підказало серце, а воно в такі хвилини не помиляється.

І я припала головою до його грудей.

— Василю Микитовичу!..

Я плакала, хоч і знала, що мої сльози зараз дуже недоречні. Та яка жінка в таку хвилину не заплаче?..

Він довго дивився в моє обличчя, ніби вивчав його. А коли я посміхнулася крізь сльози, губи його також мимоволі розтягнулися в усмішці. Проте він був насторожений, стриманий — мабуть, все ще боявся, що я можу завдати йому тяжчої рани, ніж та, яку завдала війна. Обережно відсторонив мене — так обережно, наче я порцелянова, — невправно зняв з мене шинелю, показав на крісло.

— Сідай, Соню. От бач, ми й зустрілися. Все-таки добре, що ти приїхала. Тебе не дивує оце? — він показав на погони. — Ніколи не гадав, що імператорський чин здобуду. Цар Микола полковником був. І погони такі ж самі. Ніяк не звикну. Ну, та це байдуже. Не в погонах справа… Ти просто з вокзалу?

Я розуміла, що мушу сказати значно більше. Все треба сказати, геть-чисто все! Обирати й вирішувати належить йому. Сором’язність та недомовність прикрашають жінку — це відомо, але не в такій зустрічі, як наша.

Поборовши нерішучість та скутість, взяла його за руки й тихо мовила:

— Чого ж ви не відповідали, Василю Микитовичу? — Помітивши, що він хоче щось пояснити, спинила його: — Не треба, ви все сказали. Якщо причиною було тільки це…

— Хіба мало, Соню?.. Я й раніше гадав, що ти для мене — ластівка осіння. Тобі у вирій летіти, а мені до зимівлі готуватися. Дитина ти, Соню. Прекрасна дитина. Батька твого часто згадую.

— Ні, Василю Микитовичу, я — не дитина. Яка там дитина?.. Люблю я вас, Василю Микитовичу. Ну, чого ви так?.. Це мені соромитись треба, бо перша вам кажу. А мені, бач, і не соромно. Правда, соромно, тільки не за це. Я потім розповім… Може, в цьому й ваша провина є. Якби не мовчали…

Василь, припадаючи на протез, відійшов від мене, сів у крісло, підпер щоку долонею.

— Ти ж не знаєш, Соню. Це важче, ніж здається… Хіба ж тобі й потанцювати не захочеться? Зі мною молодості в тебе не буде. Ось воно що, Соню. — Обличчя його болісно пересмикнулося, потім з’явилася сумна посмішка. — Ну, потанцювати — це ще півбіди. Знайдеш когось для танців. Я б уже якось витерпів…

Весь він зовні, вся душа в очах. Мені було тепло від того, що він такий щирий, відкритий. І, може, трохи смішний. Василь, мабуть, уже уявив собі, що я з кимось пішла танцювати, а він сидить десь у кутку, терпляче жде. І така хлоп’яча образа на його обличчі з’явилася, що я від душі засміялася.

— Не люблю танцювати!..

Василь умів глянути на себе збоку — так, як бачить тебе інша людина. Я в собі боролася за таке вміння, бо вважаю його елементарною ознакою розуму. Мені це важко дається, я нерідко втрачаю критичну оцінку власних настроїв та хвилинних емоцій, які зумовлюють нашу поведінку серед людей. Потім, коли вже заспокоюсь, дістану змогу їх добре обміркувати, мені доводиться пекти раків. Та вже пізно, бо не завжди є змога вибачитись.

Василь відразу ж побачив, як смішно він виглядає в моїх очах. Ті риси його обличчя, які мене колись так привабили — мужня чоловіча врода, що й сама себе не помічає, — зараз ніби довершились, здобули спартанську силу, котра приходить у боротьбі та стражданнях, про які інші люди навіть не здогадуються.

Василь теж засміявся. То був сміх, за яким уже не ховався смуток.

— Так я тобі й повірив!..

Тепер ми сиділи поруч, його рука опинилася в моїй руці. І дивно: я й думати забула про те, що так травмувало його душу. Він був такий, як і раніше, — тільки, може, трохи кращий. Те, що він пережив, надало його очам глибини, вони мовби навчилися не лише оглядати зовнішній світ, а зазирати в душу, якій належали. То був погляд, обернений у себе самого, він освітлював обличчя таким світлом, яке нагадує літнє надвечір’я, коли природа занурюється в себе саму, а людей відпускає на спочинок.

— Соню, невже це серйозно? — тихо запитав він. — Зрозумій, тут стільки дорогого для мене… І твій батько, і Олександр… До речі, ти нічого про нього не знаєш?

Я розказала про повідомлення, яке, власне, й кинуло мене в обійми Юрка.

— Та-ак, — дивлячись кудись крізь стіни, проказав Василь. — Безвісти… Він був у тій армії, яку Власов здав німцям. Тепер із них «визвольники» вербуються. А хто не згоден — концтабори… Боюсь, що ми його більше не побачимо. Сашко не з тих, хто здатний запродати душу.

Я вже наплакалася раніше, тому зараз у мене вистачило сил стримати сльози.

— Ну от бачиш, Соню, — продовжував Василь, — нам легковажити гріх. Так ми назавжди залишимось рідними. А якщо в нас не вийде… Тоді вже ми чужі. Навіть гірше, ніж чужі. Не повинно б так бути, але… Скажи мені, дитино, ти добре зважила?.. Я не вперше ставлю це запитання.

Раніше я ставив його тільки собі. Ще тоді, коли ти в інституті вчилася. Твої листи… Вони зберігаються. Я, може, й не приїхав тоді через те, що боявся.

В моїх очах, мабуть, з’явилося щось відчужене, холодне, бо Василь відразу ж пояснив:

— Гадаєш, за себе боявся? О, ні! Мені вже й сам чорт не страшний. Знаєш, які дерева восени цвітуть? Ті, в яких коріння ушкоджене… Навіщо ж тобі бути осінньою квіткою на такій колоді, як я?..

Мене завжди лякали пишні, урочисті слова, тому я сказала:

— Я все зважила. А ви… Як хочете. Мушу попередити, що я вже виходила заміж. Тоді, коли ви мені не відповідали. Знала, що ви одержуєте мої листи. Одержуєте, а чомусь мовчите. Ну й вирішила, що… Що таких, як я… З погонами й без погонів…

Мені бракувало повітря. З грудей щось важке підкочувалось до горла, до язика, а в очах знову з’явилися сльози. Василь відірвав свою руку.

— Мовчіть!.. — І відразу ж тихо, винувато: — Я так і сподівався. Вийдете заміж, старе забудеться. А потім навіть самій смішно стане: як це ви могли таке писати людині, котра… Де ж ваш чоловік?

Я підхопилася з крісла, мені хотілося крикнути йому щось образливе, я, може б, крикнула, якби ми не зустрілися поглядами. Очі у Василя були вологі. Ні, то не сльози — такі люди, як він, плакати не вміють, але у Василевих очах можна було побачити неприхований біль, і я його побачила.

— Не питайте більше про мого чоловіка. Добре?.. Якщо я тут, біля вас, то, значить, його немає.

У двері хтось постукав. Це ординарець приніс обід. Коли пообідали, Василь сказав:

— Тепер забудьте, що це кабінет начальника політвідділу. Це не тільки кабінет, а й моя квартира. Постіль у шафі. Відпочивайте. Про мене не турбуйтесь, я знайду собі місце.

Відзначила для себе, що Василь перейшов на «ви» одразу ж після того, як я повідомила про своє одруження. Попрощався з підкресленою чемністю й вийшов. Потім відхилив двері й додав:

— Ключ ось тут.

У цьому кабінеті я прожила майже тиждень. Василь тримався так, мовби між нами не було тієї розмови, в якій я все йому висловила. Вранці йшла оглядати музеї, поверталася надвечір, коли у Василя закінчувався робочий день. Ми разом обідали, потім він затримувався біля мене на півгодини, не більше, і вирушав до сусідньої кімнати з якоюсь книжкою в руках.

І тільки вже перед моїм від’їздом Василь несподівано сказав:

— Все ж таки, Соню… Бачите, для мене це дуже складно. І все ж таки ми — рідні. У мене нікого немає, крім вас. От я й вирішив запитати: чи ви б не погодились…

— А може, не «ви»… Чого це раптом?

— Тут потрібна рівноправність, — трохи розгублено усміхнувся Василь.

— Мені ще рано, — кинула я на нього лукавий погляд, а сама намагалася вгадати, як зараз — без окулярів — виглядає моє обличчя. Він же сказав колись, що без окулярів я зовсім інша. «Добра вдача вгадується», — прозвучав до мене з минулого його голос. Із такої неймовірної далини, ніби то було десь по той бік мого земного життя.

Василь і справді прикипів поглядом до мого обличчя. Та навмисна суворість, якою він відгородився від мене, враз ніби розтанула.

— Переїздіть ближче… Ось що я хотів вам сказати.

— Як же я переїду? Це ж служба…

— Вас викличуть, якщо ви не заперечуєте.

— Заперечую! — засміялась я. — Киньте викати, називайте мене на «ти». Тоді, може, й подумаю.

Василь, мабуть, переживав те, що йому належало пережити. Моє заміжжя вже його не бентежило. Він теж засміявся, його обличчя наблизилось до моїх очей.

— Гаразд… Якщо ти не заперечуєш. Я вже розмовляв у санупрі. Яка їм різниця? Переведуть до якогось із наших госпіталів.

— В Москву? — вихопилось у мене.

— Побачимо, — таємниче посміхнувся Василь. — Не вік же німцеві під Москвою товктися… Ну як, згодна?..

— Згодна! — вигукнула я, не приховуючи радості.

Василь пригорнув мене й поцілував. Це був той поцілунок, якого, здавалося, я очікувала від самого свого народження.

Зошит третій

І. Вязьма

Далі все було так, як хотів Василь, — невдовзі я опинилася в одному із московських госпіталів. Та не встигла ознайомитися з Москвою — тільки й того, що подивилися з Василем «Лебедине озеро», — як почався наступ наших військ на Західному фронті. ЕП відразу ж перетворився на ПЕП (польовий евакуаційний пункт), а десятки великих і малих госпіталів, які були йому підпорядковані, вантажили своє майно на «студебекери» й рушали вслід за військами. ПЕП можна було б назвати санітарною дивізією. Районом її дислокації стала звільнена Вязьма.

Пригадую березневу ніч 1943 року, коли наш «студебекер» в’їхав туди, де колись було велике місто, а тепер лежали мертві руїни. Мої нові подруги, що ховалися від холоду під купою матраців, видиралися зі своїх теплих схованок, з жахом оглядали пожарища, де тліли чорні колоди. То догоряли дерев’яні будинки, яких у Вязьмі було багато, — так само, як і по всій Росії. Але тут багато також кам’яних будинків, і майже всі вони зруйновані!..

Ми чули про те, що німці лишають після себе мертвий простір, та все ж якось не вірилось, щоб отак зникали з поверхні земної цілі міста, які виростали упродовж століть, — виростали, мов діти велетнів, повільно, але цупко, з великою певністю, що їм тут належить стояти вічно.

Василь, мабуть, знав, коли прибуде до Вязьми наш госпіталь, — він зустрів «студебекери» у захлюпаній багном легковій автомашині, які тоді, здається, називалися «емками». Дівчата почали перешіптуватись, потім потихеньку захихотіли. Що я могла їм на це сказати? Мені відомо, що вони між собою називають мене «мадам ППЖ», але я змушена була терпіти… Розшифровувалось це як «полевая подвижная жена». Паші стосунки з Василем зовні справді підходили під це визначення, але ми поки що лишалися тими, ким були й раніше, — просто друзями. Приховувати нашої дружби я не хотіла, — та й не можна її приховати, — а мої пояснення, що вона виникла не сьогодні, тільки б викликали кепкування. Отож, мабуть, краще нічого не пояснювати, щоб не гадали, що я шукаю для себе виправдань. Хай собі перешіптуються — що тут можна вдіяти? До Василя, мабуть, ці розмови не доходили, а я переказувати їх не хотіла. Він усе ще гадав, що я можу передумати, і тому був такий обережний. Якби він розумів неприємну двозначність мого становища — в очах подруг я заслуговувала майже на презирство, — то, напевне, зважився б на якесь рішення. Але все це зрозуміло було тільки для капітана Красоткіна, і він підтримував мене як тільки міг. Обіцяв навіть поговорити з Василем, що так, мовляв, не можна, та Василь, як на гріх, саме в цьому разі чомусь не вмів глянути на себе збоку, а Красоткін був надто молодий, щоб напучувати свого начальника.

Отож мені лишалося тільки терпіти. За себе я була певна, а Василь має право подумати.

«Студебекер» поїхав далі — госпіталь наш мав розташуватися десь у лісі, — а я лишилася з Василем. Ніч була місячна, до гіркого диму від пожарищ долучалися пахощі березневих лісів, що звідусюди обступали Вязьму, і це посилювало гнітючість враження від того, що ми бачили довкола себе.

Я, мабуть, не зумію передати всього, що заволоділо моїми думками в ту місячну ніч. Я відчувала, що беру участь у такій трагедії людства, з якою ніщо попереднє зрівнятися не може. На якусь мить мені здалося, що й людства вже немає, — стоїмо тільки ми з Василем, і нам належить або загинути, або започаткувати новий родовід. Руїни справді були безлюдні — люди ховалися десь по лісах, — а місячне світло викликала такі почуття, в яких було щось від невимовного жаху.

Я можу тільки позаздрити тим стійким, врівноваженим натурам, які ніколи не відчували чогось подібного. Зі мною, на жаль, це інколи траплялося.

Те, що нас із Василем поєднало, сталося тоді, коли ми вже хотіли їхати до політвідділу, котрий містився в землянках десь на околиці Вязьми. У Василя була окрема землянка. І хоч Василь про це мовчав, але я розуміла, про що він думає. Там, у його землянці, двох кімнат не було. Окопне життя змушувало жінок і чоловіків зректися тих умовностей, які виникли на певному рівні культури. Ця культура лишалася тільки в душах людських, а побут став печерним.

Може б, я й зрозуміла сором’язність Василя, якби не одна образлива думка: він боїться показати мені своє каліцтво. За кого ж він мене має?..

І в мені прокинувся медик. Справді, якщо вже я приїхала, щоб стати його дружиною, то навіщо ж оця дитяча гра? Я сама допоможу йому роздягнутися, розшнурую корсет, на якому тримається протез, промасажую куксу — це треба робити перед сном, — потім…

А що ж потім? Дружина є дружина. Головне ось у чому: треба звільнити його від принизливого почуття власної неповноцінності. Спершу ми люди, а потім уже чоловіки та жінки. І якщо слід поступитися традиціями, щоб повернути йому віру в себе, то чого ж я мушу чекати? Він втовкмачив собі, що не має права на мене, а я буду оберігати жіночу цнотливість, то чим же це закінчиться?..

Оглянулась на машину. У місячному сяйві побачила голову шофера, що впала на руки, які лежали на кермі. Хлопець, видно, добре натомився — використовує кожну хвилину для сну. І хоч це було, мабуть, не дуже доречно серед страхітливого видовища, яке нас оточувало, та ми були живі — а за життя треба боротися! — і тому я сміливо розстебнула його шинелю, обхопила руками його стан і всім тілом припала до його тіла. Коліно моє відчуло неживий суглоб протеза. Василь це помітив, незграбно відступив. Його обличчя, освітлене місяцем, теж здавалося неживим, смертельна блідість розлилася по його щоках, і тільки підняті брови, що нервово пересмикувались, відганяли це страшне відчуття.

— Василю, я стомилася. Хочу спати.

— Так, так, — повторював він. — Так, пора…

Намагаючись бути галантним кавалером, ступив у снігову калюжу, а мені подав руку, щоб я пройшла по сухому. Чи то він теж був стомлений не менше, ніж його водій, чи, може, іще не звик до протеза, але раптом поточився, потягнув мене за собою, і ми впали разом. Я засміялася, витягнула його із снігової каші й повела до машини. Він теж сміявся, але то був тяжкий, вимучений сміх.

Ми були мокрі, але в машині трохи відігрілися. Сині підфарники нічого не освітлювали, їхали майже навпомацки. Шофер дістав баклагу й простягнув Василеві.

— Спірітус віні, товаришу полковник. Бо застудитесь.

На виїзді з міста ми почули жіночий крик.

— А-а-ай!.. Ря-ту-у-йте!..

Я досі ще не могла звільнитися від страху, і тому несподіваний крик жінки серед оцих руїн, відлуння, що множилося в нічному просторі, наче мертві стіни повторювали його потойбічними голосами, — все це подіяло на мої нерви так, що я вп’ялася пальцями у спітнілу руку Василя, ніби шукала захисту від чогось такого, що загрожувало цілому світові.

Крик повторився, але тепер жіночий голос не був такий безпорадний:

— О-о-ой!.. Звірюка ти, а не людина. Ну, бий, бий!.. Ірод окаянний. — І знову: — А-а-ай!..

Водій вихопив з-під сидіння автомат, пірнув у темряву. Через кілька хвилин він підвів до машини здорованя в офіцерській шинелі без погонів та в полковницькій папасі, збитій на потилицю. Посвітивши ліхтариком просто йому в обличчя, водій доповів Василеві:

— Дезертира спіймав. Ану, скидай свою мамаху! — Зірвавши папаху з голови затриманого, жбурнув її в машину. — Бач, вирядився, падло. З молодичками розвоювався… Ось підеш у штрафбат, там тобі покажуть, де раки зимують.

— Я — не дезертир, — відповів затриманий. — Мене сюди радянська влада прислала. А штрафбатом не злякаєш, всього набачився. Віддай шапку, дурню.

Дістав із кишені посвідчення, показав Василеві. Це був списаний у запас інженер-капітан, якого прислали в розпорядження Вяземської міськради для відбудови зруйнованого міста. Мене здивувало й те, що у Вязьмі вже була міськрада, і особливо те, що хтось уже думає про відбудову. Я взагалі не уявляла, що це місто можна відбудувати.

Тим часом поруч затриманого з’явилася жіноча постать. Водій блимнув ліхтариком, жінка заплющила очі, але відразу ж розплющила їх і накинулася на водія:

— А тобі якого дідька? Чого ти до нього причепився? Сам ти дезертир. Тут діло сімейне, тебе ніхто не кликав…

Жінка говорила українською мовою, якої я вже давно не чула. Була вона така молода і така вродлива, що водій відразу ж втратив войовничість і пробурмотів примирливо:

— Чого ж ви кричали?

— Бо так мені схотілося. Віддай шапку.

Василь подав папаху, вона натягнула її на голову своєму «іродові окаянному» і вже заговорила до нього, мовби нас тут і не було.

— Федюнчику, не гнівайся, ну, пішла… А куди пішла? Дитинка ж у мене хвора. До Сергійка пішла… А ти мені того сича ліпиш. Та хай він сказиться, хай йому печінки повилазять! — Зазирнула в машину, покликала мене. — Ви часом не докторша? Мені доктора дитячого треба.

Від неї тхнуло перегаром.

— Що з дитиною? — запитала я.

— Горить увесь, біднесенький. Горить крихітка. А цей бовдур… Він, бач, мене до предсідателя ревнує. Краще б лікаря пошукав. Сказано, не його кров, то й не жалко…

Жінка заплакала, а здоровань грубувато кинув:

— Де ж я тобі лікаря візьму? Тут не те що лікаря — живого собаки не побачиш.

Він теж був напідпитку, але самогон, мабуть, діяв на нього менше, ніж на жінку.

— Де ваша дитина? — звернулась я до неї.

— Тут недалеко. Допоможіть, Христом-Богом благаю.

Я звеліла водієві їхати туди, куди показувала жінка.

— Та вам же обсушитись треба, — похмуро зауважив водій. — І товариш полковник мокрі. Це ж не літо.

— Їдьте, — наказав Василь.

Жінка йшла попереду машини, що ледве повзла за нею по снігових баюрах. Кінчався березень, у цих краях теж почалась відлига. Синє світло підфарників — на фронтових дорогах дозволялося тільки синє світло — робило її постать якоюсь нереальною, майже прозорою, мовби вона була виткана із нічного туману. Як вона потрапила в ці далекі краї? За вимовою схожа на полтавчанку. Російською мовою майже не володіє.

Під’їхали до якогось глиняного урвища. Важко було уявити, що тут мешкають люди, але у прямовисній кручі, обчовганій лопатами, підфарники висвітили щось схоже на двері. Жінка торигнула їх плечем і пройшла в отвір. Я рушила вслід за нею.

Це була покинута німецька землянка. На незграбному столику, змайстрованому із березових гілок, стояла гільза від снаряда, в якій курним, смердючим полум'ям блимав гнотик. На голих нарах, прикиданих соломою, лежала бабуся, що куталась у німецьку шинелину. Обличчя схудле, очі позападали, давно не чесане волосся позбивалося в ковтуни. Відразу було видно, що бабуся хворіє, і, мабуть, не перший день. А біля неї, загорнута в якесь дрантя, лежала дитина. То був хлопчик, якому десь, напевне, минуло два роки, не більше. Оченята великі, навіть надміру великі, личко вимучене, змарніле. Дитина вже не плакала, тільки болісно схлипувала. Дихала важко, з хрипінням.

Увійшов Василь, а вслід за ним — безпогонний Федір у папасі. Бабуся, що лежала на нарах, підняла голову, очі її лиховісно зблиснули, ворухнулися сухі, поморщені губи.

— А тобі чого?.. Геть звідси, щоб і очі мої тебе не бачили.

— Тітонько, — скинув папаху Федір. — Не лайтеся. Хіба в мене душі немає?

— Якщо є, то за халявою твоя душа. Хоч ти й небіж мій єдинокровний, а я тебе зневажаю. Взяв Марину, то й дитину бери. Бачив, що не бездітна. Тільки й розуму твого, що самогон дудлити.

— Не маєте права! — скипів Федір. — Щодня біля смерті ходжу. Німці нам, як пацюкам, приманку позалишали. Підходиш — цілий будинок. Поселяйся, живи. Спокуса велика, люди по лісах намерзлися. Кожному відігрітися хочеться. Ну, й заселяють… Не виженеш… А там дивишся — бабах!.. Царство небесне…

— Ой, лишенько, — бідкалась Марина. — Куди ж я оце поїхала? Казав, начальником великим стане. А я, дурна, повірила. Люди добрі, врятуйте мою крихітку. Сліди ваші цілуватиму.

Потрібен був педіатр, і негайно. Я запитала у Василя, чи немає тут близько госпіталю. Педіатри тепер інші спеціальності здобули, але, звісно, своєї професії не забули.

— Ми забираємо дитину, — твердо сказав Василь. — Я знайду педіатра. — Потім звернувся до Марини: — Ви також збирайтеся.

— А що ж мені збиратися? Що на мені, те й моє.

Зодягнена вона була в благеньке пальто, як кажуть, на риб’ячому хутрі, на голові чорна квітчаста хустка, на ногах непогані чобітки. Як на той час, то Марина виглядала кралею. Особливо була їй до лиця чорна хустка з великими квітами.

Мабуть, слово не придатне для того, щоб змалювати жіночу вроду. Якщо сказати, що обличчя в Марини біле, брови чорні, шовковисті, а губи вишневі — якщо все це малювати окремо, то, напевно, важко із цих подробиць скласти уявлення про неї. Через те я й не стану нагромаджувати подробиць, а скажу так, як тоді відчувала: не лише чоловік, а й жінка здатна закохатися в таке диво. В ній було щось від того натхнення, яким володіє сама природа. Я переконана, що людська краса сама по собі є велика цінність. Земна людина все ще формується, отож досконалість — особливо жіноча — є своєрідним талантом, який передається нащадкам. І якщо до цього таланту долучаються інші, то це, зрештою, немаленький вклад у формування людини майбутнього.

Педіатра Василь знайшов у самому ж ПЕПі. Ним виявилася сорокалітня жінка, майор медичної служби, що виконувала обов’язки, схожі на обов’язки начальника штабу. Вона забрала Марину з дитиною у свою землянку, а ми з Василем нарешті дістали змогу обсушитися. Все було так, як я й передбачала: Василь просто мене боявся.

В його землянці було тепло — залізна пічка розчервонілася від березових дров, — і я відразу ж відчула: якщо ми ще з півгодини просидимо в мокрому одязі, то й самі завтра ляжемо в госпіталь. Василя все ще, мабуть, сковувало відчуття провини за наше падіння в калюжу, він бадьорився, але руки в нього тремтіли, усмішка була силувана, неприродна, а в очах помічалося щось схоже на страх.

Взяла баклагу, налила йому спирту, випила й сама. Пила я вперше в житті — та ще й спирт! — мені здалося, що я ковтаю полум’я. На моїх очах виступили сльози, Василь мимохіть посміхнувся, а я розсміялася так, що навіть хлюпнула трохи спирту на пічку. Спалахнуло синє полум’я, висвітило Василеве обличчя — воно вже не було таким похмурим. Сміх додав сміливості, розтопив кригу. Василь узяв мене за руку, наблизив до себе. А за якусь мить те, чого ми так боялися, здалося простим і природним. Потім Василь усе життя дякував шоферові за цей спирт.

Двері в землянці не замикалися — які замки на фронті? Опівночі мене розбудило якесь шарудіння. Підвівши голову, я побачила Марину, що підкладала у пічку дрова. Вона теж помітила, що я прокинулась.

— Та ви спіть, спіть, — замахала вона руками. — Я таки до свого піду. Скажений він у мене. Добрий, але скажений. Іноді таке йому приверзеться, що й світ немилий. Може, через отой осколок. У черепі в нього сидить… Оце мене немає, так він цілу сулію висмокче. Я й сама пити почала. А знаєте, чого я п’ю? Якщо з ним не питиму, то він все одно в хату когось затягне. Байдуже, кого, аби не самому. Оце зараз, мабуть, з Митрошкою п’є. Той ніколи не відмовляється. Інвалід один… А ви спіть. Земляки ми, значить… Ой, лишенько моє! Як згадаю Україну нашу — душа кров’ю запливає. — Спалахнули дрова, освітили її обличчя. В ньому було щось болюче, страдницьке. — А я, мабуть, довго не проживу. Така вже карта мені випала.

Василь, напевне, прокинувся, але вдавав, що спить. Мені теж було ніяково від того, що біля нашої постелі стоїть чужа людина. Та Марина, мабуть, цього не розуміла, їй хотілося висловитись, а я заохотила її своїм запитанням, яке вихопилось мимоволі:

— Чого це ви з життям прощаєтесь? У вас же синок.

— Ой, серденько, правду кажете. Перед самісінькою війною знайшовся. Чоловік у мене районним комсомолом завідував. Він грамотний, не те, що я. Воює десь Гордій. Зараз, правда, не знаю, а то все листи писав. Він нас у вакувацію спровадив. Оце тобі й вакувація!.. Знайшла Федора. У госпіталі там лікувався… Пропаду я з Федором, чує моє серце. Тікати від нього треба, та не можу. Б’є він мене, дуже б’є. То, звісно, горілка винна. Але як йому без горілки? Ви ж чули, що він тітці своїй розказував. А воно ж усе правда!.. Не його це справа, саперів треба кликати. Та хіба його утримаєш? Каже: я незаконно на світі живу, бо дружочки мої смертю храбрих полягли. А я, каже, наче здрейфив, іти за ними побоявся. Мучиться він. І мене мучить. Це, сестронько, війна боком вилазить. І кинути його не можу. Полюбила диявола. Куди ж мені тепер? А синок… Бідненький ти мій! Хіба виживе дитина з отакою матір’ю? Тітка теж довго не протягне, самі бачили. — Марина припала обличчям до дерев’яної стіни, голосно заридала. — Краще б мені померти! Що я наробила?.. Прости мене, Гордію! Не діждалася… Тепер навіщо я тобі?.. Ой, проклятуща я, проклятуща…

Василь не витримав, подав голос:

— А синок як там?..

— З докторшою лишився… Я все їй розказала. І вам оце розказую. Не вбережу я Сергійка. Якби ж мій Федір не таким окаянним був. А зараз що він вигадав? Уже в Дорогобуж перебиратись хоче. Тут, каже, скоро всіх кабанців на базар повивозимо, лишиться тільки хлівці почистити. А там, каже, чистопородні, центнерів по чотири. Це він бомби так називає… А ти, каже, як хочеш… Та куди ж я від нього піду? Пропаде він без мене. Я йому хоч зранку пити не даю, бо робота ду-у-же опасна. Не дай Боже!.. Оце чого ж я Сергійка покинула? Як мене не буде, Федір і спати не ляже. А потім іще вихилить пляшку і бомби шукати піде. Гадаєте, легко їх шукати?.. Я з ним не раз ходила. Він жене геть, а я не слухаюсь — що тобі, кажу, те й мені… Якби ж у тих бомбах годинник стукав, то його почути можна, а тут — кислота в скляній трубочці та цинкова дротина… Як дротину переїсть… А штукатурити вони вміють, нічого не побачиш. Замуровують бомби — ті, що з літаків кидають… А кладуть там, де заліза багато. Труби, батареї… Щоб сапери, значить, не знайшли, бо є в них такі штукенції, що від заліза пищать… От Федір і каже, ти, Марино, як собі хочеш, а я велику вигоду маю. Ото лишили німці будинки на смерть нашу, а я їх для життя приспособлю. Як дав Бог мені собачий нюх, то я хоч нюхом своїм народові послужу… Бо вже з оружієм в руках воювати не можу, одвоювався… А в нього й справді талант великий. Наче крізь стіни бачить… Як хочете, так і судіть, а Сергійка мені забрати нікуди… Сама на бомбі сиджу. Та хай, думаю, — хіба тільки в мене лихо? Що я за цяця така, щоб себе жаліти. Федір, може, більше робить, ніж хтось на фронті. Де Федір мій побував, там усі будинки цілі. А бомби, каже, нехай вибухають. Яр серед лісу обгородили, солдатів поставили… А будинки стоять… Ну, поб’є інколи, так що ж з того?.. Не глиняна, не розсиплюсь. Зате знаю, що любить. От кинула б його, так він би із яру не вийшов. Так і каже: кинеш — на бомбах матрац покладу і там спатиму. Табуретівки, каже, на прощання нажени, щоб веселіше було. Я вже навіть із пирію гнала. Із коріння… А Федір сміється: із табуретки спробуй…

— То ви хочете хлопчика нам залишити? — зніяковіло, наче боячись образити Марину, запитав Василь.

— Бач, ви таки зрозуміли, — зраділа вона.

— Як же це ви так? — болісно проказав Василь.

— А так… Бо його люблю… Сергійка люблю, не себе. Гадаєте, як ото мати за дитину чіпляється, то кого вона любить?.. Я хоч і грамоти не дуже знаю, та світу вже набачилась. Як любиш дитину, то щасливою її зроби. А де я для свого Сергійка щастя візьму?..

— Війна ж закінчиться, — мовив Василь. — Хіба тоді вам не жалко буде?

— Мені й зараз жалко, та що з того?.. А для Федора війна ніколи не закінчиться. Пропащий він уже. Війна його ще на ногах тримає. Та й мене біля нього. А як закінчиться… То й ми з ним закінчимось.

— Хіба ви теж? — запитала я, і відразу ж мені соромно стало за це питання.

— Що теж? — грубувато перепитала Марина. — Чи я теж спилася?.. Питайте, не бійтеся. Яке життя, такі й люди… Інколи мені здається: я ще б змогла не пити. А іноді… Ось я зайшла. Ви спали. А тут ця баклага… Чистий, мов слізонька. Такого я не зроблю. Із цукру, може б, і зробила. А з коріння пирійового… Давайте доп’ємо. — Потягнулася до баклаги, побовтала її в руці. — За Сергійка, добре?..

Відпила трохи й подала баклагу мені.

— Пийте!.. Чи, може, гидуєте після мене?.. Я — не заразна.

Мені нічого не лишилося, як пригубити. А Василь трохи випив. Я подала йому кухоль з водою, що стояв на тумбочці біля ліжка. Марина тим часом продовжувала:

— Там, у тітки, я все до вас придивлялася. І так собі подумала: от звела війна цих людей, а що ж далі буде?.. Видно, немає сім’ї в полковника, раз на одній нозі фронт доганяє. Це ж, мабуть, по добрій волі, не інакше… Як і Федір мій… Ну, а ти, сестро, ще молода. В тебе, мабуть теж сім’ї немає. Це я рано заміж вискочила, бо мені наука не давалася. То чого б ото вам Сергійка мого не взяти?.. Все ж таки тут медицина. І годують добре… Не те, що ми з Федором — рукавом заїдаємо… Ну, чим не сім’я? Бачу ж — обоє ви душевні люди. Та ще й земляки… Ото й лишайтеся разом. А там іще, може, Бог діточок пошле… Як хочете, то хоч і завтра до міськради підемо. Федір — він же заступник у голови. По будівництву, значить… Все зробимо законно, щоб ви не сумнівалися… — Марина знов заплакала, але відразу ж похопилася: — Ну, спіть собі, спіть. А я піду… Федора всі тут знають. Як треба буде — розшукаєте… Ото вже свиня так свиня, і виспатись людям не дала. На добраніч вам, вибачайте… Кривошип — його прізвище. Це я про синочка свого кажу. Сергій Гордійович Кривошип. Ну, та ви йому своє дасте…

І так, ніби справа ця була вже вирішена, Марина вийшла із землянки.

II. Ми стаємо батьками

Тут же, у Вязьмі, ми й зареєстрували свій шлюб. У госпіталь вже не поїхала — це було далеченько від ПЕПу, а що таке фронтові дороги, знає тільки той, хто їх пройшов. Василеве начальство розуміло, що така «сімейність» не лише не здатна зашкодити, а необхідна для полковника, якого слід було б взагалі списати з військового обліку. Та ПЕП все ж таки не дивізія, а санітарна установа. Десь у політуправлінні, мабуть, врахували, що людині, яка все своє життя віддала армії, важко буде пристосуватися до роботи в народному господарстві.

Тепер я мала досить вільного часу, тому й забрала Сергійка до себе. До слів Марини про його усиновлення ми з Василем поставилися скептично — гадали, що це було сказано зопалу, вона потім отямиться. Сергійко видужав, щічки округлилися, карі оченята ніби трохи поменшали — не були вже такі великі, як тоді, коли я його вперше побачила, в його поведінці з’явилася жвавість, хлопчикові хотілося бігати, стрибати.

Тим часом почали оживати берізки, зазеленіла трава, лісові галявини позаростали квітами. Я найшла Сергійкові штанців та льоль, а хтось із санітарів пошив крихітні чобітки. Коли ми пішли до бабусі — Федорової тітки, — вона його ледве впізнала. Ми робили для неї все, що могли, та врятувати її вже не вдалося. Незабаром вона померла.

А Марина ніби й зовсім забула про Сергійка. Він теж майже не згадував про матір. Мабуть, і раніше йому небагато діставалося материнської ласки.

Настало літо. Природа жила своїм життям, їй було байдуже до того, що десь люди вбивали та калічили одне одного. Проте фронт уже був далеко, у вяземських лісах стояли тільки госпіталі, а не військові частини, не чути було гуркоту гармат і страшних німецьких бомбардувань. Тільки вряди-годи землю стрясав велетенський вибух. То в яру під Вязьмою вибухала бомба, вивезена Федором із якогось будинку.

Я виконувала обов’язки бібліотекарки, підбирала для пропагандистів статті в журналах і хоч таким робом пов’язувала власне життя з життям фронту. Красоткін намагався мене переконати, що цього, власне, й досить, щоб почувати себе корисною людиною, але власну користь я бачила не в цьому. Коли під Вязьмою вибухала чергова бомба, я думала про те, що Федір іще один будинок врятував, його тепер заселять люди. І хоч не я допомагала Федорові, а Марина, та все ж і моя доля в цій справі є, бо я доглядала Сергійка.

Якби не Сергійко, то я, напевне, дуже каралася б тим, що Василь відірвав мене від роботи в госпіталі. Я ще не вміла тоді переконати себе, що допомога такій людині, як Василь, — це допомога тисячам поранених. Його робота не впадала в око, зовні була зовсім не схожа на те, що робив Федір.

Згодом я переконалася, що Василя люблять, що він був нечужий серед майорів та полковників медичної служби, — до нього йшли на пораду як до людини, котра здатна допомогти і в справах духовних, і в суто практичних. У фронтовій смузі пораненим подавали невідкладну допомогу. Для лікування затримували тільки тих, кого не можна було вивезти в тилові госпіталі, — так званих нетранспортабельних. Але скільки ж тут було клопоту зовсім не лікарського, а просто господарчого, адміністративного! І спорудження землянок, в яких можна було розмістити поранених, і їхнє харчування, і догляд, і розваги… Словом, це було таке коло обов’язків, яке не можна визначити ні статутом, ні циркулярами, — просто треба любити людей, і сама ця любов підкаже, де ти сьогодні мусиш бути і як тобі належить діяти.

Василь повертався в землянку стомлений, протез натирав ногу, білизна була мокра від поту. Тоді я вперше зрозуміла, що зовсім не вмію бути дружиною. А Василь соромився вимагати від мене того, що сама природа поклала на жіночі руки.

І тут я мушу розказати про такі речі, котрі можна викласти лише на папері. Жодній людині я цього не розповідала. Соромно про це говорити, але треба! Бо, напевне, в самій природі нашій це ховається. А тверезість настає тоді, коли те вже лишилося позаду…

Якщо казати коротко — бо не хочеться мені про це розповідати детально, — то ми обоє в перші місяці пережили чимало розчарувань. Не знаю, які сили мене збурювали, але я дуже нервувала. Мені здавалося, що я потрапила в залежність від Василя, день за днем втрачала власну особистість, а попереду лишається сумна перспектива хатньої господині, та й тільки. І хоч Василеві не бракувало такту й витримки, але я бачила, що він ставився до моїх слів з підозрою, він шукав причину моїх роздратувань в чомусь іншому. Це інше, мабуть, не вимагає особливих пояснень — його гнітила власна інвалідність та різниця в роках.

Насправді ж я про це зовсім не думала, і саме тому, що я про це забувала, у мене з’являвся той дратівливий тон, який так його пригнічував. Потім я ненавиділа себе, намагалася спокутувати провину — і то були прекрасні хвилини в наших стосунках, бо тоді розквітало кохання. Деякий час я пам’ятала, що мушу бути обережна з ним, — він розуміє мене не так, як воно є насправді, — потім знов забувала про це.

Безхитрісна жінка — це, мабуть, не найкраща жінка. Ніякої жалості в мене до Василя не було — я б не прийшла до нього заради жалості. Я просто його любила. Я ще тоді не знала, що навіть духовна спорідненість не завжди забезпечує гармонію в шлюбі, бо існує різниця в темпераментах та в побутових звичках. Багато чого я не вміла пояснити в собі, а Василь не міг мені допомогти — він і сам був тяжко травмований. Та й шлюбного досвіду в нього не було, а досвід інших людей тут, мабуть, допомагає мало.

Ми зуміли пережити цей тяжкий період у наших стосунках лише завдяки Василевій витримці. Я потім з почуттям сорому пригадувала ці перші місяці нашого шлюбного життя — яка ж я тоді була дурна! В мене таки вистачило здорового глузду критично поставитись до самої себе, відділити в собі світле від темного, зрозуміти, що ефемерна правда якоїсь однієї хвилини — це облуда, породжена поганим настроєм. Ти не маєш права висловити її, бо потім самій за неї буде соромно. І не хизуйся щирістю власної натури — мовляв, що думаю, те й кажу, бо така щирість інколи гірша від чиєїсь хитрості. Нещира жінка мовчить та погоджується, потім зробить усе навпаки — і, дивись, чоловік тільки зарегоче, та на тому й кінчається. А отака щирість, як у тебе, Софіє, — то звичайнісінька дурість.

Так я потім думала про себе і зуміла зробити висновки. Це нагадувало каламутний брід, і його треба було перейти, бо справжнє життя почалося десь поза тим бродом.

Одне скажу, гадаючи, що мені повірять: цей брід з’явився тільки тому, що я зовсім не відчувала якоїсь нерівності в нашому шлюбі. А Василь, навпаки, завжди думав про неї. І коли я навчилася зазирати в його душу, то тільки тоді зрозуміла, яких тортур йому завдавала. І, зрозумівши це, полюбила ще більше…

Та, крім Василевого терпіння, був іще один мотив, який допоміг нам подолати каламутний брід, — наша любов до Сергійка.

Ніколи я раніше не ставила собі цього запитання: чи любиш ти, Софіє, дітей? Прийшло це так, як приходить кохання, — зненацька, без попереджень. Прийшло владно, заполонило все моє жіноче єство, і я вже не думала про себе так, як раніше — ти не жінкою народилась, а якоюсь безстатевою істотою, бо мало в тобі жіночого…

Щоправда, Юрко допоміг мені повірити в себе як жінку. Але я тепер згадувала не Юрка — я пригадувала човен, волзьке надвечір’я, берізки та будиночки по той бік Волги, а Юрка намагалася вирізати із цих споминів так, як вирізають із кіноплівки непристойні кадри. Усе, що казав мені Юрко, сприймалося тепер як нице лицемірство.

Жінкою стала я тільки тепер — з Василем і з Сергійком. І, може, ота моя дратівливість, яку я так важко в собі долала, була хоч і не кращим, але ж свідченням того, що я таки звичайнісінька жінка.

Як билося моє серце, коли Сергійко біг по лісовій галявині і кричав мені здалеку:

— Со-оня!..

Він уже конструював цілі фрази, а я стежила за його розвитком. І це було велике щастя!

А Василь уже не міг уявити нашу сім’ю без Сергійка.

Якось увечері ми розклали вогнище. Василь розважав Сергійка тим, що брав із вогнища підпалену гілочку, розмахував нею над головою, а хлопчик зачудовано стежив, як блимає під зорями вогненна стрічка. Це його так вразило, що Василь був змушений махати й махати жариною, наче розписував літній вечір.

Сергійко підбіг, вихопив гілочку із його руки, але вона вже погасла. Як він не махав нею, та вогненна стрічка не з’являлася.

Хлопчик сів і гірко заплакав. Заспокоївся лише тоді, коли Василь подав йому гілочку з жаром на кінчику, і Сергійко нарешті створив свою власну вогненну стрічку.

— А знаєш, Соню, — усміхнувся Василь, — отак усе й починалося в людях. Просто подив, просто цікавість… Якби ж ми не втрачали здатності до здивування!.. З нього все почалося. — Поклав руку мені на плече, я прихилилася головою до його грудей. — Не можна нам без дитини, Соню. Мені так добре зараз. Отак би нам і жити…

Я розуміла, про що він казав. Йому тяжко було згадувати, якою неврівноваженою я була ще недавно. Василь гадав: мене заспокоїло те, що можна назвати інстинктом материнства.

Я й сама переживала чарівність того спокою, що народжується не з хвилинних емоцій, а з добре усвідомленої віри в людину.

— Так і будемо жити, Василю, — сказала я. — Я й сама не знаю, що мене трясло. Тільки благаю тебе… Ніколи не думай, що…

— Я вже так не думаю, — спинив мене Василь. — А спершу думав.

— Ні, ні!.. Це зовсім інше. Просто є щось таке, чого пояснити не можна.

— А може, й добре, коли сваряться на початку. Гірше, коли це приходить потім.

Сергійко виліз мені на коліна, Василь обхопив нас обох, пригорнув до грудей. Він, мабуть, трохи залоскотав Сергійка, бо той заливався нестримним сміхом і крутився в моїх руках, як млинок.

Та ось я помітила під сосною жіночу постать. То була Марина. Вона припала спиною до сосни, мов на розп’ятті. Руки були закинуті назад, голова піднята до неба, а на обличчі, освітленому вогнищем, застигла нелюдська мука.

Із моїх грудей вихопився зойк:

— Марино!..

Наче у моєму щасті був якийсь злочин — так я почувала себе в ту мить. Із Сергійком на руках підбігла до неї, защебетала якісь банальності.

— О, ви так несподівано. Чого ж не приходили? Ми з Сергійком вас виглядали… Сергійку! Це ж твоя мама. Ану, скажи, Сергійку: ма-ма…

Сергійко повторив:

— Ма-ма.

Але до Марини не потягнувся — з острахом дивився на мене. А Марина шкребла нігтями соснову кору — шкребла так, що, мабуть, нігті ламалися. Видно, їй хотілося простягнути руки до Сергійка, але вона стримувала це почуття.

Я подала їй дитину:

— Візьміть.

Марина гнівно струснула головою, пасмо, схоже на ластів’яче крило, впало їй на обличчя.

— Не робіть мені ласки, — грізно крикнула вона, і я відсахнулася, боячись, що Сергійко злякається й заплаче. А Марина, трохи отямившись, запитала: — Значить, не хочете?..

— Про що ви, Марино?

— Усиновлять не хочете?.. Ми з Федором їдемо звідси. Може, й не побачимось більше. Отож дивіться… Як надумаєте, то приходьте завтра після обіду. Я вас біля ЗАГСу ждатиму.

Запросила її до землянки, але Марина відмовилась. Я передала Сергійка Василеві, бо хотіла провести Марину, та вона холодно спинила:

— Не треба, сама піду.

І, ступивши крок у темряву, зникла з наших очей. Потім ми почули чоловічий голос і зрозуміли, що її ждав Федір.

Наступного дня по обіді ми втрьох під’їхали до ЗАГСу. Це був один із тих будинків, які врятував Федір. Марина справді була вже тут.

Припікало сонце, над вяземськими руїнами коливалося нагріте повітря, всі лінії ламалися. Чоловіча постать, що самотньо маячила серед руїн метрів за двісті від нас, також ніби розрізалася навпіл і потім склеювалась. У цій постаті я впізнала Федора. З Мариною він не прийшов, але наглядав за нею здалеку.

Марина була зодягнена в білу блузку й синю спідницю, на ногах гарненькі черевички. Я вже й забула про такі. Довга чорна коса переливалася на сонці — здавалося, вона задзюркоче, мов струмок, а чорні брови на білому обличчі були трохи вищипані. Шкіра ніжна, матова — важко уявити, що задубіла рука Федора безборонно торкається оцих щік.

Якою ж дивовижною здавалася її врода серед оцього хаосу! Вона була ніби викликом самого Сонця силам темряви й руйнування, що прийшли на нашу землю із Заходу.

Марина не наближалася до Сергійка, наче він був відрізаним пальцем, а Марина боялася, що палець той раптом вхопиться й приросте. Сергійко зацікавлено позирав на неї, але тримався спокійно, як тримаються діти в присутності сусідів. Мені це було приємно, але я розуміла, що діється в душі Марини, тому бажала тільки одного — щоб якомога швидше закінчилася процедура усиновлення.

Марина мужньо трималася до кінця — ні пари з вуст, ні слова. Та коли вже вийшли із ЗАГСу — я несла на руках Сергія Васильовича Горіня! — Марина несподівано стрибнула до мене, вихопила Сергійка і зникла серед руїн. Ми чекали її, мабуть, з годину, а потім поїхали до себе.

— Попрощатись хоче, — якомога спокійніше сказав Василь, але я бачила, що він хвилюється.

Розшукувати Марину було марно, якщо вона передумала, то тут нічого не вдієш. Ми не могли ні про що говорити, тільки ждали, ждали.

Марина прийшла пізно увечері, грюкнула дверима й посадила Сергійка на ліжко.

— Спирт є?..

Я подала їй знайому баклагу. Марина випила і заспівала про чайку, що вивела діток при битій дорозі. Голос у неї був такий гарний, як і вона сама. Потім упала головою на руки, виплакалась, рвучко підвелася й тепло, задушевно мовила:

— Адресу дайте. Як повіситись захочеться, то до вас приїду. Не бійтесь, у вас не повішусь. А може, погляну здалеку… погляну на Сергійка, то й житиму якось.

Я дала їй адресу дядька Сашка — була певна, що там про нас все одно знатимуть, де б ми не були.

Поцілувала мене Марина і в сльозах вибігла із землянки. Більше ми її не бачили. Побачили тільки через дев’ять років, коли вона, стоячи біля нашого двору, підстерігала Сергійка.

Та про це я вже розповідала. Як і слід було сподіватись, Федір загинув від горілки — його, п’яного, вночі збила вантажівка. Ну, а що сталося з Мариною, то це вже відомо.

Не буду докладно описувати нашого життя під час нового наступу військ. До кордону з Німеччиною у нас було два перебазування — Мінськ та Каунас. Мінськ був зруйнований не менше, ніж Вязьма. А ті будинки, які лишалися цілі, вибухали від німецьких бомб, що були замуровані в стіни. Василь разом з Красоткіним брав участь у розмінуванні Мінського радіозаводу, що містився поруч обласної лікарні, яка стала нашою госпітальною базою. Завод був врятований. Разом із ним були врятовані й корпуси лікарні, де на той час лежало кілька тисяч поранених.

Якось я запитала у Василя:

— Що з тобою? Ти наче когось поховав.

Пригадую, Василь сидів біля вікна, тримаючи на колінах Сергійка. На моє запитання відповів не одразу. Посміхнувся якось безрадісно, ніби те, про що він зараз думав, належало до якихось гріхів.

— Страшно мені за нього, Соню, — сказав він нарешті. — Ми зараз так далеко від того, про що в окопах громадянської мріяли.

— Такі руйнування, — непевним голосом зауважила я. — Доки відбудуємо…

— Так. Але я думаю не тільки про це.

— А про що ж?..

Він пересадив Сергійка на здорову ногу, щоб хлопчикові не муляв протез.

— Звідки це береться в людях?.. Одна війна, друга. Невже на його долю теж випаде?..

Треба сказати, що ми з Василем володіли зовсім не схожими формами уяви. Все, що Василь пізнавав, він одразу ж намагався прикласти до земних проблем, а моя уява жила в абстракціях. Звісно, я потім також поверталася на землю. Загалом же виходило, що ці різні форми уяви доповнювали одна одну. Принаймні мені так здавалося.

— Може, це не від людей походить? — з деяким острахом запитала я. — Може, це теж закони природи?

— Ні! Не вірю… Це було б жахливо, — гаряче заперечив Василь.

— Значить, самі люди винні?..

Він довго мовчав.

— Так, це складно, Соню. Складно… В одне я вірю: не в природі тут справа. Бо якщо це в самій природі закладено, то… Мені б і жити не хотілося. Тут якесь відхилення… Ну, той же расизм. Хіба ж це природне явище?.. Це щось нелюдське. Звір у людині прокинувся.

— Звір — це також природа, — сумно зауважила я.

— То інші закони, Соню. Для людини це неприродно. А проте, бач, пробивається тварина. Може, це востаннє?.. Ми ж нібито давно вже із звірячої шкури вилізли.

Потім знову згадали про дядька Сашка та Осадчого. Війни без причин не буває. За землю б’ються, за те, що пильніше берегти треба, ніж власне життя.

Це, власне, було повернення в той світ, де в мені вперше з’явилося щемливе й солодке почуття, котрому я не знала наймення і лише згодом зрозуміла, що то і є заповітне слово, яке тільки в дорослому віці вимовляється вголос, — «кохання». Знов і знов я пригадувала обличчя Василя в одсвітах від печі, де догоряли дрова, — то й був початок у мені жіночого, хоч я тоді ще була дитиною. І дядько Сашко поставав у моїй пам’яті, і кожне слово, мовлене в той вечір. Так почувається людина тільки в церкві, тільки на молитві, хоч розмова точилася про землю, ба навіть про кізяк. Ми з Василем потім не раз поверталися до цієї теми — і я добре бачила, що Василь також був небайдужий до розмови з дядьком. У ньому щось проростало, посіяне в той незабутній вечір. Василь тоді цілий місяць прожив у нашому хуторці. Розмова біля печі — то був лише початок дискусій. Вони тривали вже без мене — найчастіше на помідорних плантаціях, де Василь був жаданим гостем.

І ось тепер, розмірковуючи про глибинну причину війни, Василь пригадав газетну інформацію: німці вивозять з України гумус.

— Із Сахари, бач, нікому не спадало на думку перевозити землю в Європу. А з України женуть у свій фатерлянд ешелон за ешелоном. Отже, у слові «земля»… Так, у цьому слові далеко не все сказано. Є просто гола земля… Тобто земні мінерали, без органіки… Ну, а є земля… Це, може, трохи дивно звучить… Земля в розумінні сонячної енергії. Бо наші чорноземи — то вже не просто земні мінерали. Це, можна сказати, космічні нагромадження.

Десь він роздобув твори Докучаєва і до глибокої ночі зачитувався ними.

— Знаєш, Соню, як Докучаєв визначає гумусний шар планети? Він каже, що то є живе тіло! Розумієш? Так само, як повчав мене Олександр. А мені це якоюсь фантастикою здавалося… Отже, під ногами українців є живе тіло, а під ногами німців майже немає. У них там слабенький гумусний шар. Якщо так поглянути на причину війни… Виходить, це війна за сонце, яке прийшло на землю. Отже і Христос, і Богоматір… Якби я почав отак розмовляти зі своїми колегами, мене б назвали фантазером. Щонайменше. Або навіть… Як це кажуть — стріха поїхала? — Він сумно засміявся. Відтак приголубив мене й палко зашепотів: — Яке це щастя, що в мене з’явилася ти! Мені ж тепер, окрім тебе, і поговорити ні з ким.

Одного разу Василь навіть наважився заговорити про Маркса. Я розуміла, як важко йому давалися слова. То була поки що не розмова, а лише натяк — справжні розмови на цю тему почнуться тоді, коли Василь повісить свій полковницький мундир у стареньку шафу іще довоєнного зразка. Та все ж сумніви у незаперечності марксизму з’явилися іще у фронтовій землянці.

— Маркс, безумовно, в цьому не винен, — сказав він якось, роздумуючи вголос.

— В чому не винен? — перепитала я, хоч за мить уже зрозуміла, що він хотів сказати. Міцно в моїй пам’яті трималася розмова біля печі, коли дядько Сашко сказав, що Маркс — не від Бога.

— Він не розрізняє гумусний шар і власне землю. Землю у вигляді мінералів. Для нього в цих поняттях не було жодної різниці. І саме тому Маркс стверджував, що земля не має вартості. Та й не виробляє вартості… Тоді ще не існувало науки про фотосинтез.

Значно пізніше, ознайомившись із вченням фізіократів, Василь відкине оце виправдання Маркса. Адже ж фізіократи за сто років до Маркса чітко і ясно розрізняли землю як гумусний шар планети і землю як суто мінеральне, неорганічне середовище. Про фотосинтез вони також нічого не знали, але ж добре бачили, що гумусний шар — то є живе тіло. Додатковий продукт (отже, й додаткову вартість) фізіократи виводили саме із здатності землі родити, нарощувати органічну речовину — ту речовину, яка є для землі нова, справді додаткова. Тобто така, якої не було раніше. Це вірно навіть з боку фізичної маси.

Згодом Василь роздобуде дані, що наша планета за рахунок фотосинтезу щороку нарощує на собі сотні мільярдів тонн нової маси. То ж бо і є додатковий продукт, який через людську працю перетворюється на додаткову вартість. А відтак виступає в ролі енергії прогресу. Саме ця енергія стає рушійною силою земної цивілізації. Промисловість взагалі її не виробляє, бо не володіє фотосинтезом. Навпаки: промисловість спалює нафту й вугілля — продукти фотосинтезу давніх геологічних епох. Але ж володіючи безміром заліза й навіть електроенергії, можна загинути від голоду, бо людина не вмикається в розетку, мов комп’ютер.

Звісно, я вже тут використовую те, що отримала не від фізіократів, а від Василя. Але ж початок такого способу мислення, безумовно, належить їм. Твори фізіократів у Радянському Союзі не друкувалися — Василь вивчив їхню теорію, можна сказати, від протилежного — тобто через критику Франсуа Кене в «Капіталі». Але це було тоді, коли Василь уже повторив відкриття Кене, інакше б він не зрозумів, що Маркс критикує батька справжньої економічної науки з хибних позицій.

До речі, коли я кажу, що Василь повторив відкриття Ф. Кене, то в цьому тільки половина правди. Василь твердить у своїй праці: мовляв, сталося повторне відкриття тих самих економічних законів. Тих самих — це вірно, але Кене відкрив їх з боку землі, а Василь відкрив з боку Сонця. І тут виникає нова якість — прив’язка до космосу, до природознавства XX століття. В основу Василевої теорії кладеться закон збереження і перетворення енергії та наука про фотосинтез. Словом, те, чого не знали навіть у часи К. Маркса — не лише в часи Ф. Кене. Це дозволяє значно ясніше побачити катастрофічну хибність Марксової теорії — отже, й нашої економічної системи.

Відтоді Василеве життя перетворилося на муку: знати, що радянська економіка мусить прийти до повного краху, Й жити спокійно — хіба це можливо? Ну а те, що Василь не наголошує на власних відкриттях, походить від звичайної скромності. Василь дбав не про утвердження власних заслуг у науці — він прагнув порятувати людей від великого лиха.

Ось чому з’явилися оці зошити. Після Василевої смерті відповідальність за долю нашого суспільства я повністю відчула на власних плечах, і в цьому вся справа. Та бач — я знову втратила послідовність розповіді.

До Берліна ми не дійшли — вологий клімат Прибалтики тяжко вплинув на Василя. Загострився остеомієліт — почалося запалення пораненої кістки, Протез довелося відкинути — Василь довго ходив на милицях, А коли виписали із госпіталю, ми повернулися туди, де я вперше його побачила, — в хату дядька Сашка. Тітка Параска тяжко хворіла, про дядька все ще не було жодної звістки. Років через два тітка померла. Бабуся моя теж померла, а мати переїхала до Марійки, що вийшла заміж за військового. Я кликала матір до себе, та вже сталося воно так, що Марійка була їй рідніша. Я не ображалась, бо рано пішла з дому. Та й окупацію мати пережила разом із Марійкою.

Років через два до нас прийшов немолодий чоловік, який перебував в одному концтаборі з дядьком Сашком, Вони разом готували втечу. Але тоді, коли перерізали дріт, що був під високою напругою, дядько замкнув його на себе. Стрибнув просто на колючки, уп’явся в них руками, всім тілом своїм — і так згорів на отому дроті. Потрібна була якась секунда, щоб його перерізати. Втікачі одержали цю секунду, але дядька серед них уже не було. Так він і живе в моїй уяві — розіп’ятий на чорній свастиці, що була символом пробудження сатанинського в людині.

III. Нічні розмови

Доки я жила минулим, земна куля, звісно, оберталася, а разом з тим і в невеликому лісовому квадраті, котрий належав санаторію, час не стояв.

Одного дня Микола Олександрович чомусь заговорив про мій відпочинок.

— Можливості нервової системи не безмежні, — співчутливо проказав він. — Може, відпустку візьмете?

Я відмовилась: тільки робота й тримала мене на ногах. Тоді Микола Олександрович зацікавився моїми стосунками з медичною сестрою, котрій здебільшого випадало зі мною чергувати.

— Чому ви питаєте?..

Микола Олександрович промовчав. Та я відчула, що тут існує якась недомовленість — щось приховане, потайне.

З Поліною Костянтинівною нам доводилося розмовляти про все на світі. Ночі великі, кожна тема для розмови годиться — аби час минав швидше.

Дивлячись мені просто у вічі, Микола Олександрович з якоюсь дивною багатозначністю промовив:

— Ми з вами — медики. Наше призначення — лікувати людей. А всі інші питання… Є відповідні інститути. Вони ж там чимось займаються.

Роздумуючи про цю несподівану настанову, я мало не наштовхнулася на Кулика. В його очах зблиснуло щось лихе, загрозливе. Але то була одна мить — обличчя Петра Івановича відразу ж набрало байдужого виразу. Привітався сухо — ледь помітним рухом голови. Я також відповіла не краще.

«Чи не звідси це походить? — подумалось мені. — Але що ж це може бути? Якась дурнувата плітка».

Пригадався такий випадок: Поліна Костянтинівна нещодавно йшла вслід за мною і почула, що я стиха сама з собою розмовляю. Мені було дуже незручно — треба ж такому трапитись! Я давненько почала помічати за собою цю негарну звичку. Вона виробилась на лісових дорогах. А тут я саме для оцих записів життя своє в пам’яті поновлювала, мені чулися голоси дядька Сашка, Василя, Сергійка — і я мимоволі їм відповідала. Отож якось забулася, що йду не лісом, а по санаторному парку, — і Поліна Костянтинівна мої нашіптування підслухала. Ледве я тоді крізь землю не провалилась.

А то ще ми про землю з нею заговорили та про обряди різні. Поліна Костянтинівна нібито й погоджувалась, але після випадку на алеї якось насторожено до мене ставилася.

Спершу я себе заспокоювала: нехай собі! Тепер подумала: може, ти, Софіє, справді контроль над собою почала втрачати? Нині це стресовим станом називається. Ми живемо так, що в одному десятилітті цілі віки згущуються. Тому стрес — явище досить поширене. Що ж дивного, якщо й на твої нерви це впало? Треба уважно до себе придивитися…

Вийшовши від головного лікаря, я зупинилася біля прохідної. Хотіла сходити в корпус і забрати книги. Та ось вахтер показав на дівчину, яка стояла віддалік за великою клумбою, що прикрашала в’їзд у санаторій.

— Вона вас питала.

Попрямувала до дівчини, а вона, мабуть, здогадавшись, хто до неї наближається, несміливо рушила мені назустріч.

— Ви на мене чекаєте? — запитала я.

— Софія Кирилівна?..

— Так.

— Я — Ніна. Та це вам нічого не каже. Я вже якось приїздила, хотіла вас побачити. Але ж ви про мене нічого не знаєте…

Вона була зодягнена в легку білу сукню. Золоте волосся на тлі темних дубів, які росли по той бік шосе, чомусь видалося мені таким гарячим, що об нього можна обпекти руку. По-дитячому рожева шкіра на щоках, довгі вії. Мабуть, це правда, що обличчя — портрет людської душі. Про Ніну відразу можна сказати, що це розумна, доброї душі дівчина. Та потім я згадала про батька і вже побоялася вважати це судження остаточним. Якщо судити по його обличчю, то можна сказати те ж саме.

— Власне, що тут знати? — продовжувала Ніна. — Ми з Сергієм лише двічі бачилися. Потім він перестав дзвонити… Дізналась я випадково. Відразу ж поїхала до вас, але не наважилась… Оце і все. — 3 великим смутком у карих очах подивилась на мене й тихо додала: — Я розумію, що вам… Даруйте, якщо приїхала недоречно. Але Сергій… Він якийсь особливий.

Я доторкнулась до її руки:

— Спасибі, Ніно, що приїхали.

Пояснила, де я живу, і запросила її до себе. Ніна охоче погодилась.

— Тільки додому зателефоную.

Я попросила вахтера, щоб дозволив Ніні подзвонити додому, а сама заспішила в санаторний корпус. Забравши книги, повернулась до воріт. Ніна вже попередила батьків, що заночує в мене, і ми рушили на лісову дорогу, яка вела в наш хуторець.

Якщо одну зупинку проїхати автобусом, то від шосе до нашого хуторця залишиться кілометрів зо три. Та ми вирішили йти пішки. Кінчався червень, ліс у цей час набирається сили, кожне дерево і кожна стеблинка напоєні радощами власного існування, бо в них немає більшого клопоту, ніж збирати в собі сонячне світло. Прекрасний обов’язок! Та, мабуть, у людини значно більше обов’язків перед природою, і тому їй живеться набагато важче.

Для мене п’ять кілометрів лісом — то тільки відпочинок. А Ніна швидко натерла ногу, ніяково посміхалася, та я бачила, що їй боляче. Я зняла черевики й пішла боса. Ніна зробила те ж саме. Пісок під ногами теплий, лагідний, але інколи траплялася соснова шишка, і тоді Ніна ледве утримувалась, щоб не скрикнути.

— Я тільки на пляжі боса ходила, — мовби вибачаючись, пояснювала вона. — Правда, в ліс ми теж їздимо…

Дощ застав нас біля лісового розсадника. Вдарила гроза. Хоч і не годиться під час грози стояти під деревом, та ми сховалися від дощу під крислатим дубом. Про Сергія не говорили. Я утримувалась від згадок про нього тому, що не хотіла чути силуваних зітхань. Справді, не міг же він стати для Ніни дорогою людиною за дві зустрічі! А Ніна, мабуть, вважала нетактовним нагадувати про моє лихо. Я бачила, що її чарує природа. Дівчина простягнула руку, ловлячи дощові краплини, що падали з дубового листя. Коли знов ударила гроза і полум’я блискавки наскрізь просвітило молоде листя, Ніна підвела голову, в її очах спалахнуло захоплення. Та вона ніби злякалася цієї хвилинної радості, боязно глянула на мене і відразу ж спохмурніла.

А мені пригадався один трагічний випадок із Сергійкового дитинства. Тоді він ходив у четвертий клас. Господиня з мене завжди була поганенька, отож і сталося так, що я посіяла тільки ранні огірки. Коли прийшов час закладати соління, на огудинні самі жовтяки позалишалися. Випросила у лісників підводу й поїхала по огірки в Підгірці. Сергійко теж поїхав зі мною. Колгоспний комірник послав нас на поле — мовляв, там виберете таких, які потрібні.

На плантації стояв чималий курінь. Жінки в лозяних кошиках зносили огірки до цього куреня. Нас прийняли добре, навіть пшоняною кашею почастували. Каша була дуже смачна, Сергійко з’їв повний полумисок. Ледве ми встигли повернутися додому, як почався такий град, що скотину забивав на смерть.

Наступного дня ми дізналися: жінки, які частували нас кашею, поховалися від граду в своєму курені. Туди вдарила блискавка. Всі загинули — одинадцять вибиральниць і дванадцятий бригадир. Так обгоріли, що нікого не можна було впізнати. Це справило на Сергійка дуже тяжке враження. Вперше йому довелося задуматись про те, що існує не тільки життя — існує смерть. Я не пускала його на похорони, та він таки пішов.

Мабуть, думав про те, що й ми могли опинитися в тому курені. Довго ходив сумний та задумливий. Але грозу не перестав любити. І не боявся її нітрохи. Проте смерть вибиральниць так вплинула на нього, що він одразу ніби дорослішим став.

Яким же тепер він стане? Я знов подумала: добре, що Сергій не знає, ким йому доводилась Марина.

Четвертий місяць триває слідство. Хоч би вже суд призначали! Всі кажуть, що найважче заарештованому пережити саме оцей час — до суду. Не можуть Сергія надто суворо засудити. Мене втішають на роботі: років зо два одержить, не більше.

Ніна, мабуть, помітила щось болісне у виразі мого обличчя — дивилася на мене співчутливо, заклопотано. Марно я така насторожена до неї, не обов’язково ж їй батьків характер переймати. Щира душа в її очах світиться. Безпорадна вона перед природою — дивиться і на ліс, і на небо, мов на театральні лаштунки. Іншу природу витворила для себе сучасна цивілізація. І тепер уже дерева здаються декому не природою, а лише приємним доповненням до неї. А справжня природа — цегла, бетон, залізо.

Щоб трохи підбадьорити Ніну, я змусила себе засміятися. Напевне, вона не відчула штучності в моєму сміхові. Ліс пойнявся туманом, лише близькі дерева виступали із нього виразно, а далі дуби й сосни губилися в непрозорій глибині, що нагадувала дно океану. Все це дуже подобалось Ніні, тому я намагалася виглядати принаймні спокійно, щоб не псувати їй доброго настрою.

Ніна пожвавішала, побігла босоніж по росі. Дощ пройшов, пісок уже не ворушився під ногами. Йти було легко й приємно.

Та ось я пригадала, що не можна зараз босоніж по траві бігати — там же всюди бите скло валяється! Злякано крикнула:

— Ніно!..

Вона спинилася, а я швиденько взулась і підійшла до неї.

— Чого ви, Софіє Кирилівно?.. На вас лиця немає.

Я мовчки підняла з трави денце розбитої пляшки. На ньому виступали гострі леза — мов кінчики ножів.

— Боже! — вжахнулася Ніна. — Ледве не наступила. Як ви побачили?.. Його ж не видно.

— Цього добра всюди вистачає.

Я показувала їй, скільки поміж дерев битих пляшок, а вона болісно кривилася — мабуть, уявляла, як боса дитяча нога наступає на оці жахливі різаки. Тут і калікою недовго стати.

Незчулася, як ми й до двору підійшли. Відзначила для себе, що Ніна дуже тонко відчуває настрій людський, — вона своєчасно помітила, що зі мною зараз краще не розмовляти. Справді, я могла підтримувати розмову лише механічно. Але добре мені було відчувати поруч себе живу душу.

Ніна оглядала мою хату, наче потрапила в музей. Я тут нічого не міняла — все залишилося так, як було до війни. Я сама витворила цей музей, сама поселила в ньому і себе, і Василя, й Сергія. Для мене дядько Сашко був тією людиною, яка гідна високої шани.

Отож я зберегла хату в тому вигляді, який вона мала в роки моєї юності. Якщо тут і є певний додаток, то лише газовий балон та газова плитка.

Ніна зачаровано розглядала рушники, вишиті невтомними руками тітки Параски, химерних півників, якими була прикрашена піч, полив’яні горщики й макітри на полиці, рогачі та кочерги в запічку.

— Софіє Кирилівно, можна у вас щось попросити? — приховуючи власне збудження, звернулась до мене Ніна.

— Якщо кочергу, то не дам, — усміхнулась я. — В сучасних жінок досить інших засобів для боротьби за емансипацію.

— Та ні, — засміялась Ніна. — Я аж занадто емансипована. Знаєте що?.. Давайте розпалимо піч! Мені так хочеться посидіти біля вогню. Я сама назбираю дров, гаразд?.. Дуже люблю вогонь. Мені здається, що він схожий на живу істоту.

Я глянула на Ніну з деяким подивом. Так воно, мабуть, і є. Жива істота, яку ми називаємо деревом, залишає нам на згадку про себе сизувату купу земних мінералів, а все, що було в ній від зірок, від Сонця, повертається в лоно Світла. То вже сама безмежність…

— Дрова є. Сергій минулої осені стільки заготував, що й на наступну зиму вистачить.

— Він сам рубає дрова? — чомусь здивувалась Ніна.

— А хіба це так складно? Лісництво виписує. Тут свої санітарні правила. Сушняк треба вирубувати.

— У мене щосуботи збираються друзі, — зовсім про інше заговорила Ніна. — Створився гурток цікавих людей. Так вони себе називають. Інтелектуали… Фізики, музиканти, поети… Знаєте, що їх засмучує? Я не зумію цього пояснити, але… Ну, мій батько, скажімо. Хіба ж він каже у своїх виступах те, що сам думає?..

Запалали дрова, Ніна розчервонілася. Відразу ж стало жарко. Я повідчиняла вікна. Надворі знову сіявся дощ. Туман так погустішав, що вже й хата Макарихи зникла за його пеленою. Полум’я в печі, миле Нінине щебетання, туман і дощ за вікном — все це сколихнуло в моїй душі бажання такого затишку, який приходить лише тоді, коли людина позбавляється самотності.

— А я, між іншим, знаєте, що вирішила?.. Серед них з’явилася тільки одна справжня людина, — продовжувала Ніна.

— Хто? — запитала я.

— Сергій. Він був лише один раз. Ні з ким не сперечався, тільки слухав. Та й настрій у нього був кепський.

— Напевне, ваші гості йому не сподобались.

— Ні. Не це йому зіпсувало настрій. Тітка Марина…

— Хто?! — майже перелякано вигукнула я.

— Коли ми йшли до нас, Сергій побачив у скверику тітку Марину. Вона спала на лаві. І так негарно спала… Ну, ви розумієте… Сергій ледве її розбудив. Вона була дуже п’яна. Хотів залишитися біля неї, але я покликала таксі. Ми відвезли її до нас… У нас є кімната для робітниці, а робітниця саме звільнилася. Там ми й поклали тітку Марину. Гості цього не бачили, вони прийшли пізніше. Ну, а Сергій дуже переживав. Так він ні з ким і не познайомився. Це справило на моїх друзів негарне враження. Вирішили, що він — не справжній. Не такий, як вони…

Чи треба пояснювати, як мене розхвилювала ця розповідь? Сергій нічого мені не розповідав про цю зустріч з Мариною.

— А далі?.. Виспалась Марина… Де був Сергій?

— Він у батьковому кабінеті заночував. Я розуміла, як йому неприємно бачити тітку в такому вигляді. Раненько її розбудила, приготувала ванну. Дещо розшукала серед маминого одягу… Потім ми втрьох поснідали. Ну, а потім… Потім тітка дуже розплакалась. Я їх залишила удвох… І ключі від квартири залишила, бо в університет поспішала. Я на філологічному навчаюсь. Ключі вони передали сусідам… Потім надійшла сесія. Я також гадала, що Сергієві не сподобались мої друзі, через те він мене почав цуратися. Серед заочників є одна дівчина — штукатур, здається. Вона працює в тому ж самому будівельному управлінні. Коли ми йшли до нас, Сергій з нею привітався, назвав Шурочкою. Я, звісно, розпитала, хто вона така. Ну, ця дівчина мені й розказала: Сергій рідну тітку забив… Вантаж зірвався…

Весь день мої нерви були настільки напружені, що ця розповідь була останнім ударом, який вибиває камінець, на котрому тримається скеля. Я вже звикла до свого смутку. Але Нінина розповідь мовби відшукала в моїх обпалених нервах живий корінець, і мені знову так заболіло, що я вже не мала сил для витримки. Впала головою їй на коліна й тяжко заридала…

Не знаю, чого Ніні так забагнулося спати в одному ліжку зі мною, але я була вдячна їй за це. В хаті жарко, Ніна уві сні зібгала ковдру, довірливо розкинула пружне, випещене тіло, їй не було ще й двадцяти років. Дивно: у нас із Ніною така різниця в роках, як у мене була з Василем. Я тоді не розуміла, чому він дивився на мене, як на дитину. А таки ж я була дитина для нього! Отак, мабуть, і Ніна здається собі дорослою. Чуйне серце має ця дівчина. Ніна не втішала мене, коли я плакала, але я відчувала, що вона все розуміє.

Щось мене трохи кольнуло, коли вона згадала кімнату для робітниці, потім я подумала: куди ж іще можна було покласти Марину? Це вже не людина була — це тільки її потворна оболонка. А колись і Марина була така ж гарна, як Ніна. Чомусь саме вродливі жінки найтяжче переживають лихоліття. Все в них ламається — і душа, і доля. Марина хоч добра людям зробила багато. Мабуть, це якось її гріло. Може, й краще, що вона вже в могилі, бо навіщо ж отаке життя?..

Пізно я заснула в ту ніч. А болісні думки в сон перейшли й покликали тих людей, про яких я думала. І дядько Сашко приходив до мене, і Сергій, і Марина. Та найбільше мені запам’ятався Юрко: він якось неприродно сміявся. То, напевне, мої власні судження про нього отак трансформувалися.

Піднявши праву руку, на якій не було пальців, Юрко голосно реготав. Він показував на Сонце й зловтішно вигукував:

— Полин-зоря, Полин-зоря!..

Полин-зоря мені з «Ідіота» запам’яталася. Один із героїв цього твору розшифровує пекельну зорю Полин як прихід залізних чудиськ на нашу планету.

Потім Юрко чомусь опинився на кафедрі, яка стояла в кам’яній печері. Він не просто читав лекцію — він нібито комусь доповідав.

— Полин-зоря, Полин-зоря!..

І раптом закричав нелюдським голосом:

— Ах ти, сука! Я тебе зарубаю, гадину. Хіба ти — мати? Сука ти, а не мати. Я все знаю. Ганнуся через тебе повісилась.

І відчайдушний стогін Макарихи із темряви:

— Ря-ту-йте!..

Розплющивши очі, я побачила над собою перелякане обличчя Ніни.

— Що це?.. Там убивають.

У печі не погасло, обличчя Ніни в тьмяному освітленні головешок виглядало так, наче справді прийшов кінець світу. А вуха мої все ще були наповнені реготом її неправедного батька.

Перелякане обличчя Ніни поволі повертало мене до реальності. Вікно було відчинене. Туман потроху розступався. Там, за яблунями, вгадувалась у темряві хата Макарихи, навіть можна було помітити контури даху. Світилося тільки в одному вікні — мабуть, на кухні. У хаті хтось кричав — здається, сама Макариха, — але слів не можна було розібрати. Хуторець спав, тільки подекуди обзивалися собаки. Хати тут далеко одна від одної, моя до Макарихи стоїть найближче.

— Заспокойтесь, Ніно, — приголубила я дівчину. — То в сусідів лаються.

— Хтось повісився, — тремтячим голосом шепотіла Ніна. — Якась Ганнуся повісилась.

— Це було давно. Спіть.

Я зачинила вікно, Ніна поволі заспокоїлась. А незабаром вона вже знову спала. Та мені, звісно, не спалося. Добре, що вона лежить біля стіни, можна тихенько скотитися з ліжка, Ніна й не почує.

Взула хатні черевички, накинула халат і вишмигнула з хати. Серце моє відчувало: те, що діється зараз у Макарихи, має безпосереднє відношення до Сергія. Коли ж це таке було, щоб Яків на матір кричав? Та ще які страшні слова! Наче загата в його душі прорвалася. Він п’яний, звичайно. Він тепер щодня п’яний. Тверезий не наважився б отаке кричати.

Підійшла до зеленої загорожі, колючий лох загородив мені дорогу. Прислухалась. Здається, голос Надійки почула, але до кого вона зверталася, не зрозуміла. Мабуть, Якова намагається втихомирити. Та ось грюкнули двері, хтось вибіг. Майнула постать повз вікно. Це Надійка. І невеличкий вузлик у неї. Потім загупали важкі, непевні кроки.

Голос Якова:

— Не йди. Вранці підемо.

Голос Надійки:

— Я тебе людиною вважала. А ти ж звір лютий.

— Станеш звіром з такою…

Яків негарно вилаявся.

— Яка не є, а мати.

— А до Лаврухи хто тебе підсилає?.. Сам би не ходив, якби не принаджувала.

— За мене не бійся. Швидше втоплюсь. Але звіром таким… Отаким звірюкою знати тебе не хочу. Краще сама житиму, не пропаду. Жила ж якось… Хоч би раз тверезий прийшов. Ти вже гидкий мені став, Якове. Твоя душа в будяках загубилася.

— Вибери з неї колючки, Надійко. Боляче мені.

— Хіба тільки тобі боляче?.. Не буде в нас щастя, Якове. Не така ти людина, як наш виконроб. Той житиме. А ти пропадеш. Горілкою себе спалиш. Знаю ж я це, знаю!.. То чого ж мені з тобою мучитись? Це однаково, що мерця з могили витягувати. А мати твоя… До матері твоєї більше не прийду. І її на поріг не пущу.

Яків знову вилаявся.

— Ну, що це за слова такі в тебе? — докоряла Надійка. — Де ти їх набрався? Ви ж із Сергієм разом росли. А тобі до нього, як опенькові до неба.

— Коли Ганнуся таке над собою вчинила… Я світ зненавидів. Якби не ти, то й зовсім зачепитися ні за що.

— Я тобі не кілок, Якове. Хіба ж люди так живуть, як ми?.. Постать Якова загойдалася у прямокутнику вікна.

— Гаразд. Буде так, як ти скажеш. Хіба я проти? Але ж Софія Кирилівна… Вона ж не приходить.

— Знати цього не хочу! У мене свій клопіт. Тобі вже до прірви недалеко, Якове. Кроків зо два, не більше.

— Ну, зачекай. Зараз вийду.

— До хати не пущу. Чого тобі? З матір’ю долаятись хочеш?..

— Та ні. Перевзуюсь.

— Не бреши! Півлітра недопита лишилася. Вибирай, Якове: або я, або горілка. Ходімо так. Не пропадуть твої черевики.

Яків ударив кулаком по віконній рамі, забряжчали розбиті шибки.

— Будь ти проклята, курва стара!

— Дурень! — скрикнула Надійка й потягнула Якова геть од вікна. — Ходімо звідси.

Із вибитої шибки долинув хриплий голос Макарихи:

— Ти ще мені заплатиш, телепень нещасний! Ви ще поріг оцей язиками кривавими вилижете.

Скрипнула хвіртка, голоси Надійки та Якова загубилися в нічному лісі. Вікно в хаті Макарихи погасло. Тільки довго ще в темряві валували собаки.

Я повернулася в хату. Ніна підвелась у ліжку.

— Ой, мені так було страшно!.. Ну, що там? Ви ж туди ходили?

— Уже все заспокоїлось. У них це інколи трапляється.

— У нас теж сусіди лаються. Через стіни чути. А тато з мамою ніколи не лаялись…

Була друга година ночі. Намагаючись заснути, я прилягла біля Ніни. Та сон не йшов — думала про Ніну, про Юрка, про Макариху.

— Ви спите? — ледь чутно прошепотіла Ніна.

— Намагаюсь.

— А мені вже й не хочеться.

— Треба, Ніно. Ви ж в університет сьогодні підете?

— Аякже!.. Я ось що згадала. Минулого року ми часто виїздили в дніпровські луги. Це тут недалеко від вас, за санаторієм. Там такі трави — машин не видно!.. І ось бачиш: звернув з дороги якийсь бовдур і просто по травах, по травах. Запитай — навіщо? Його, мабуть, якесь дерево привабило. Або озерце минулого року набачив. Згадав, що там непогано клювало. Кілометрів зо три отак проїхав — і гектар сінокосу витолочив. Цю траву вже не підіймеш, вона гине… А то якось знайому сім’ю зустріли. Батьки біля машини під стогом сидять, а діти нагору видерлися, сіно звідти на землю зсовують. Моя мама зробила батькам зауваження, так вони дуже розгнівались. Кажуть: уже й тут дітям погратися не можна?.. А вони ж увесь стіг знищили! То вже не сіно, його дощі погноять. Нас посилали на сінокіс, я знаю, як стоги вивершуються… Що ж з отакими робити?.. Ну, давайте спати.

Мене трохи дивували її слова: чому раптом вона про це заговорила? Потім подумала: може, Ніна пробує визначити місце людини в природі? Що ж, вона правильно спіймала ниточку: від Сонця до злаків і трав, а від них — до людини.

Та все ж я запитала в неї:

— Чому ви згадали про оті стоги?..

— А тому, що всі тепер до природи потягнулися… Тільки що ж з того виходить? Сама шкода.

Я підбадьорила, як могла:

— Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не бачили. Війни, лихоліття… А зараз часу вільного досить. Машини з’явилися… Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з матір’ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження… Отак і з природою. Досвіду в нас не було.

Не знаю, чи Ніна погодилася зі мною. Вона мовчала.

Та ось я відчула, що з Ніною почало коїтися щось незвичайне — вона то зривалася з подушки й сідала, то знову пробувала вмоститися, щоб заснути. Я вже розуміла, що Ніна прагнула висловитися (а точніше — висповідатися), й заохотила її, надавши своїм словам жартівливого відтінку:

— Ти чого це так розгулялася?

Ніна кинула зопалу:

— Я вам збрехала, що ми лише двічі з Сергієм бачилися.

— Оце й тільки? — засміялась я. — В цих справах брехні не буває. В кожної людини є право щось оголосити, а щось приховати.

— Перед вами не можна нічим критися. Бо ви — свята. Та й він святий. Це ж ви його таким виростили. Я росла інакше. Розум треба вигострювати, знань набиратися якомога більше… Але понад усім цим повинно панувати те, що батько називає дипломатією… Знати треба, це так. Але ж відкривати свої знання… Тут належить добре зважувати. А хто цього робити не вміє, той просто дурень. І якщо його суспільство видаляє геть — туди йому й дорога. Такого й жаліти не варто — сам винен…

Я поклала долоню їй на чоло — воно палало, ніби в лихоманці.

— Це просто наука виживання. Твій батько не винен, — злукавила я.

— А-ах! Винен — не винен… Не хочу про це думати. Зрештою, то його особиста справа. Я, знаєте, ніби прозріла — побачила, що є на світі інші люди. Ви, Сергій… І я хочу бути такою. Бо знаєте… Я сьогодні зовсім інакше світ побачила. Коли я про це з батьком заговорила… Він дуже розгнівався, навіть почав на мене кричати. Я його таким ніколи не бачила. А Сергія обзивав такими словами, такими… Мені соромно навіть повторити. Почав вимагати, щоб я забула про нього й думати. Сказав, що Сергій ніколи з тюрми не вийде. Там і згине… Саме тому я до вас приїхала.

У Ніниних словах було чимало тривожного й загрозливого, але звідки то взялося — зрозуміти я поки що не могла.

— Де ж ви бачилися втретє? — запитала якомога спокійніше.

— То неправда, що я звеліла Сергієві, аби він передав ключі сусідам. Я йому дала запасні. Ми умовилися, що в неділю він їх привезе на зупинку обухівського автобуса. Десь о десятій ранку… Відтак вскочили в автобус і вийшли біля вашого санаторію. Сергій знав такий хід, що нам не треба було йти через прохідну. Там би нас не пропустили… По мосту, біля якого стоять санаторні човни, перейшли озеро… Боже, яке воно прекрасне!.. Ми опинилися в безлюдних лугах. Пройшли берегом озера кілометра півтора — і очам нашим відкрився пляж, також безлюдний. Пісок чистий, сріблистий. Старі дуби довкола. І сонце, багато сонця. Ми пороздягалися й шубовснули в воду. А коли наплавалися досхочу, полягали на гарячому пісочку. Такого чистого піску я зроду не бачила. Сказала про це Сергієві.

— Ще б пак! — сумно посміхаючись, мовив Сергій. — Ходімо за оті дуби. Там ти таке побачиш…

І я справді побачила. На багатьох гектарах сріблистий пісок, який мене так порадував, перетворив квітучі луги на пустелю. Посеред лугів працював річковий земснаряд… Такими у Дніпрі фарватер поглиблюють… Але тут він прокладав канал від озера до Дніпра. Кілометрів зо два, не менше. Високі трави, лозняки й дубняки все це заливалося пульпою й перетворювалося на піщані дюни.

— Хто ж це робить, навіщо? — з жахом вигукнула я.

— Велика княгиня Юлія. Вона зажадала мати персональний причал для власної яхти. І не десь там на Дніпрі, а біля власного палацу. Он він стоїть, нещодавно закінчили.

Я глянула на протилежний берег озера, що був набагато вищий, — там справді стояв великий двоповерховий будинок. Це був район державних дач, таких будинків тут чимало — отож мені не спало на думку, що то приватна власність якоїсь високопоставленої родини. Згадку про таємничу княгиню я, звичайно, сприйняла як жарт.

— Це страшно, Сергію. Вони ж створюють пустелю. Посеред раю… А що це за княгиня? Ти, звісно, жартуєш?

— Які там жарти?.. Старша дочка Хрущова. Дружина директора оперного театру. Хочеться вірити, що тато не знає, як його дітки тут розважаються. А пустелі… Люди їх не сьогодні почали створювати. І якщо Марксова теорія переможе — вся куля земна суцільною пустелею стане.

Я ніколи такого не чула, мене аж затіпало від слів і голосу Сергія. Бо й голос у нього став інший — суворий, нещадний. Якийсь навіть страшний — наче він кінець світу бачив. Ми не розлучалися до самого вечора. Сергій говорив, говорив… Із його слів виходило, що люди храмів набудували, аби велику таємницю природи нащадкам донести, а в нащадків ніби розум потьмарився — найпростіших речей не розуміють. А відтак він мене запитав:

— Ти бачила коли-небудь зображення Святого Миколая на церковних брамах? Його інколи малюють так: три пальці складені докупи, два загнуті. Це на піднятій до неба правій руці. А вказівний палець лівої руки показує на череп людський і схрещені кістки біля ніг Миколая. Бачила таке зображення?

Я призналася, що бачила. Сергій почав пояснювати, що означають ці жести.

Те, що Ніна говорила далі, було для мене дещо несподіваним. Звичайно, я знала, що Карпо Трохимович любив Сергійка, брав його на лісові прогулянки і щось таки передав йому із гносису. Та я не думала, що Сергій уміє так широко й повно читати релігійні символи.

Щоправда, Ніна розповідала про розмову з Сергієм дещо хаотично, питала в мене про те чи про те — і все ж вона чимало встигла засвоїти.

Раптом Ніна затнулася й трохи помовчала. Відтак забідкалася:

— Навіщо я вам так детально розповідаю? Хто ж це краще знає, ніж ви? — Потім не утрималась, додала: — Хрест — це ж знак плюс, символ додатковості. Релігія чисел. Кібернетика Вищого Розуму… Коли держава займається розподілом зерна — тоді хреста на ній немає… Як вважаєте, Софіє Кирилівно? А може, Сергій не мав права мені цього розповідати? Може, це таємниця?

— На Бога монополії не існує, — сказала я, відчуваючи велике полегшення від того, що я тепер не самотня. Мабуть, те ж саме відчувала й Ніна. Вона пригорнулася до мене, обхопила руками шию й почала мене цілувати.

Я подумала про Василя: Василеві, звичайно, був добре відомий гносис у його релігійному варіанті — з п’ятіркою хлібин Христових, з числом Звіра, з вельми прозорою метафорою, яка пояснює хліб як тіло Господнє тощо. У ці образи Василь вжився вже після того, як відкриття відбулося на рівні фотосинтезу та закону збереження й перетворення енергії. Що ж до християнської символіки, то Василь побачив її також у вченні Ф. Кене — особливо в його «Економічній таблиці». Сам Ф. Кене якщо й згадував про Євангелії, то лише в плані моральному. Але ж його заклик спрямовувати три п’ятих сукупного продукту нації (у грошовому виразі) в землеробство — це ж бо і є те, що хоче сказати Миколай Угодник за допомогою пальців. До речі, й сам Кене стверджує, що ця формула є Законом Творця. В детальні пояснення він не вдається.

У фізіократів нічого не сказано про розподіл біологічної енергії в злаках: 60 % калорій у зерні, 40 % — у соломі. Це, звичайно, глобальний висновок — його ризиковано застосовувати до окремого снопа або навіть поля. Існують ті чи ті впливи, які зумовлюють певні відхилення. Енергія соломи не пропадає — вона використовується в тваринництві. Тоталітарна держава фактично залишає на селі тільки солому — що з нею робити в місті?..

Усі ці проблеми Василь викладає науковою мовою — і саме тому його праця видалася для декого небезпечною.

Коли вже я зімкнула очі, Ніна раптом запитала:

— А чи не можуть нам сказати так: навіщо потрібна релігія, якщо все це замаскована політекономія?

Я з пошаною подумала про дівчину: розуму їй не бракує.

— Так можуть сказати лише нерозумні люди, — мовила у відповідь. — Коли ми в зернині бачимо Святу Трійцю, то це означає ось що: ми споглядаємо прихід Небесної Трійці на землю. Отже, це є доказ, а не заперечення.

Якось ми все ж таки поснули. А о шостій я вже розбудила Ніну. Дорога далека, ще запізниться. Приготувала пряженю — ото й усе частування. Правду кажучи, кухня моя на гостей не розрахована. Поснідала і я з Ніною, хоч мені поспішати нікуди — чергую в нічній зміні.

А коли вийшли на подвір’я, мимоволі кинула оком на сарай, де ми з Сергієм зберігали дрова. Щось мене туди повело — попід стіни. І тут я знов побачила невеликі проштрики — мовби хтось заганяв у мокрий пісок гострий шампур, на якому смажать шашлик. Попід фундаментом хати дощ позаливав сліди від оцих дивних проколів, а довкола сарайчика вони були свіжі, зроблені вже після дощу. Я покликала Ніну.

— Поглянь на оці проколи. Чи не могла б ти пояснити, що це за вправи? Я вже таке бачила довкола хати. Там дощ позаливав. А це ж зроблено вже після дощу. Отже, цієї ночі.

Ніна нагнулася, роздивляючись наслідки чиєїсь незрозумілої роботи.

— А може, це поштрикав отой п’яниця, що з матір’ю лаявся?

— Яків? Ні, на нього це не схоже.

Відімкнула сарай, пильно обстежила місце, де закопала Василеву працю. Тут чужих слідів не помітила. Може, переховати? Але ж куди? Добре знала, що за мною стежать. Якщо це вони шукають заповітний машинопис, то принаймні я маю докази: вони не знають моєї криївки. А почну переховувати — можуть вистежити.

Вивела Ніну за хуторець, показала на стовпи, що йдуть від трансформаторної будки: отак прямо, нікуди не звертаючи, а там і автобусна зупинка буде. Хотіла провести її до шосе, та Ніна не дозволила. Ранок видався погожий, сонячний, хочеться до кожного стебельця придивитися. Як з’ясувалось, в університет їй аж на другу годину, можна було б іще в ліжку поніжитись, але їй жодного разу не траплялося з оцими зеленими істотами без свідків погомоніти. Щось вони, мабуть, знають, тільки людям не кажуть. А якщо й кажуть, то лише таким, які вміють їх слухати. Ніна, здається, вміє…

Повертаючись додому, зазирнула у двір до Макарихи. Дуже боялася, щоб вона мене не помітила. У неї завжди мед на вустах, та якщо потрапиш під гарячу руку, то й окропом ошпарить.

Скло вже прибране, вибиті шибки картатою хустиною завішені.

Як би мені хотілося простежити за Яковом та Надійкою! Чи пішов Яків на роботу? Якщо пішов, то, мабуть, не збирається до слідчого. А може, таки поїде?..

Відігнала ці думки — я їх дуже боюсь! Силою вихоплюю себе із їхнього болісного вирування, бо якщо жити ними, то так вони душу твою перемнуть, що вже не ти лікуватимеш, а тебе лікувати доведеться. Та й чим я Сергієві допоможу? Тільки власним терпінням. Якщо й має право хтось підштовхнути Якова, то лише Надійка. Бач, спершу й вона гадала, що можна прийняти жертву від Сергія. А виявилось: її прийняти значно важче, ніж гадалося.

Зайшла в хату, не знаючи, до чого руки прикласти. Знов з’явилася думка, яка вже не раз до мене приходила: чи зможу я жити отак, як живу зараз, — в повній самотності? Якщо й повернеться Сергій, то хіба ж для нього тільки й світу, що оця хата? Не розуміє Микола Олександрович, чому я в санаторне селище не переселяюсь. Мабуть, там було б легше. Але ж ця хата — моя святиня. Тут же стільки про світ передумано! З дядьком Сашком, з Василем, із Сергієм.

Знову мої думки повернулися до Сергія. Дістала один із зошитів, взялася перечитувати. Я вже якось бралася за цей зошит, але він мене злякав. Злякав оцим іменем: Ганнуся.

Це сталося тоді, коли Сергій вчився в десятому класі, а Ганнуся — у восьмому. Бачила я, що смерть Ганнусі до глибин перевернула душу Сергія, але боялась розпитувати. Відчула: він щось знає. Знає таке, про що й матері розказати страшно. Тікали з Яковом до лісу, повертались увечері. З дому виходили з книжками — до екзаменів готуються, — але видно було, що книжок вони й не розгортали. Проти моїх сподівань, Сергій склав екзамени непогано, а Яків ледве-ледве. Мабуть, учителі пожаліли: велике лихо в сім’ї скоїлося…

Розгорнула зошит і спробувала читати. Сергій, такий дбайливий до кожної коми, тут ніби всю граматику забув. Видно, писалося це в глибокому потрясінні, коли фраза біжить по сторінці безконтрольно, тече, наче кров із свіжої рани. Та, мабуть, він писав не відразу після тієї страшної події: дещо встиг уже осмислити.

Нічого не міняючи в цьому записі, я розставлю тільки крапки й коми.

ІV. Ганнуся

Не вірю, що Ганнусі немає. Не можу повірити! Здається, тільки вчора вона горнулася до мене, гаряче дихала мені в обличчя і просила такого, що буває лише в одружених людей. Це було пізно увечері, ми сиділи на пагорбі серед високої ковили, що невідомо яким вітром прибилася в наші бори з південних степів.

Ганнуся вхопила мене за руку, притягнула до себе й зашепотіла крізь сльози:

— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у мене був.

Тхором вона називала їхнього дачника, хирлявого, вузькогрудого чоловічка з великими окулярами на горбатому носі. Він завідував якоюсь продовольчою базою в Києві, їздив на новенькій «Побєді», щотижня привозив Макарисі повний багажник добра. Макариха все це збувала за великі гроші. Є в нього і дружина, й діти, але сюди він їх не привозить, та й сам навідується нечасто. Дачником його називає Макариха хіба що про людське око. Їздить він заради Ганнусі.

Мабуть, жалко Макарисі доньки рідної, все відтягувала той день, коли Ганнуся з ним на горище полізе. Або, може, гадала: нехай навозить побільше добра в комору, а там можна й дулю під носа тицьнути! Та вже не могла Макариха сказати собі: годі! Покликала доньку, почала умовляти:

— То гріх невеликий, Ганю. Аби недобра слава не покотилася. Ти вже визріла, чого ж тобі? Всяка живність парується, Бог за це не судить. Гадаєш, легко було без батька вас підіймати? Якби я такими людьми вередувала, то ви б і голодні, й обідрані були. А то, бач, не гірше, ніж у людей. Тепер ти мені допоможи, донечко. А там, дасть Бог, і нову хату поставимо. Або цю добудуємо. Вийдеш заміж, не бійся! Тепер на це не зважають. То раніше всякі строгості були. А тепер на це дивляться, як на жарти. Послужи матері, Ганю. Я ж тебе породила й виростила. Не за горами старість моя. А без копійки вона дуже тяжка, Ганю. Ви з Яковом підете світ за очі, а мені яка від вас копійка?.. Не бійся, Ганнусю. Від цього не вмирають. Та й знаку ніякого Бог на лобі не печатає.

Все це розказала мені Ганнуся, коли ми із школи поверталися. Розказала, як вона плакала, як благала матір. Та не взяла Макариха до серця її сліз.

— Ну, поплач, поплач. Всі спершу плачуть. А як будеш вередувати, то іншої домівки шукай. Я в твої роки сама собі на хліб заробляла.

Завтра надвечір приїде отой горбоносий злодюга, Ганнуся вже на горищі повинна бути. Треба, щоб Яків нічого не помітив. Навіщо йому жіночі таємниці знати?..

Ось про що я довідався перед тим, як Ганнуся знову до нас прибігла. Покликала мене на подвір’я, міцно стиснула руку мою:

— Ходімо до лісу, погуляємо.

Мені страшно було за неї. І за людей страшно було. Невже то все правда? Всяка живність парується. Донька рідна для Макарихи — тільки живність!..

А навколо цвіли конвалії. Як вони цвіли! І солов’ї аж до небокраю ліси заповнили своїм тьохканням. Здається, конвалії народжуються саме з отого тьохкання. Бо інакше важко уявиш, звідки береться оця неземна краса.

Я все ще був під враженням того, про що мені розповідала Ганнуся. Але вона ніби вже й забула про це. Може, й справді все вже минулося? Яка б там не була Макариха, але ж вона — мати!..

Біля дороги ростуть білі кущі таволги, її називають у нас нареченою. Справді, кожна окрема гілочка — готовий вінок. Ганнуся зломила гілочку, оповила нею чорне волосся — наречена, та й годі! Білий вінок на чорному волоссі, біла блузка з вишитими рукавами, великі карі очі з сонячними іскорками в глибині зіниць — яка ж ти гарна, Ганнусю!..

Ганнуся й сама це знає. Вона весела зараз і, здається, дуже щаслива. Наче упевнилась, що всі лісові солов’ї тільки для неї співають і всі конвалії — для неї цвітуть.

Гадаючи, що лихо вже минуло, я теж пройнявся її настроєм. Ми змалечку дружили, і якось поміж нами не було різниці — хлопець чи дівчина. Ганнуся лазила по деревах краще, ніж ми з Яковом. В житті лісу вона помічала таке, про що ми з Яковом і не здогадувались. Одного разу мене дуже здивувало якесь неприродне каркання. Так, наче раптом усі ворони з басових нот на тенор перейшли.

— Чого це вони так? — запитав я, озираючись.

— Хто — вони? — обізвалася Ганнуся.

— Ворони.

— Які ворони? — засміялась вона. — То жаби, а не ворони.

— Може, скажеш, що жаби на деревах живуть?

— Скажу! Невже ти ніколи не бачив?

Каркання справді долинало з найвищих гілок. Та як я не силкувався побачити хоч одного птаха, це мені не вдавалося.

— Жаби різні бувають, — пояснювала Ганнуся. — Є й такі, що вибирають високі дупла. І кричать вони по-пташиному. Ото знай: завтра дощ буде.

Ганнуся не помилилася: назавтра справді випав дощ. А одного разу я побачив білочку, що несла в зубах білий гриб.

— Куди вона його несе? Він же згниє до зими.

— Не згниє! Ходімо покажу, — вхопила мене за руку Ганнуся. Вона вела мене від сосни до сосни, показуючи, як білочки висушують на зиму гриби. То тут, то там високо над головою можна було помітити тоненькі сучки, прикрашені грибами, мов ялинковими іграшками.

Про кожну пташку, про кожну рослину Ганнуся могла стільки цікавого розказати, що такого і в книжках не вичитаєш. Я дивився на неї, як на диво: разом же росли! Чому ж вона бачить у лісі таке, чого ми з Яковом ніколи не бачили?

Мріяла Ганнуся на лісовода вчитися. Уявляла вона всю землю нашу в лісах та лісосмугах степових. Яків сміявся з неї:

— Ото ще! Зразу видно, що в лісі виросла.

— Смійся, смійся, — нехотя відповідала Ганнуся. — Хоч би послухав, що про батька добрі люди розказують.

— Аякже!.. Партизанам допомагав.

— Ти хоч знаєш, звідки хутір наш пішов? Прадід наш його заснував. Теж лісником був.

— Мавпи взагалі з дерев не злазили. То, може, на дерева повернемось?

— Дурень ти, Якове! — сердилась Ганнуся. — Мавпи не знали, чим вони дихають, а тебе ж таки чомусь навчають. Звідки кисень на Землі з’явився? Ну, відповідай.

— А звідки Земля взялася? Цього ніхто не знає.

— Неправда!.. Таких планет, як Земля, багато. А кисень тільки на Землі є. Переведуть люди свої ліси — і самі почнуть вимирати. Бо кисень дерева виробляють. Не буде дерев — і кисню не буде. Чим тоді дихатимеш, Якове?.. Навіть їсти не звариш, бо й сірник не загориться.

— А хімія нащо?.. З океану кисень добудемо.

— Де електрику візьмеш?.. Вугілля в казанах не горітиме.

— Атомні казани поставимо.

— Багато отаких безголових, як ти, Якове. В цьому й біда наша, — резюмувала Ганнуся й припиняла суперечку з братом.

Мені з нею завжди було цікавіше, ніж з Яковом. Та й вона до мене тягнулася. То була звичайна школярська дружба. Принаймні так я гадав раніше. Навіть оте страшне, що Ганнуся розказала по дорозі зі школи, здалося мені тільки виявом дружби, не більше. Дуже вона просила, щоб я братові про це не розповідав. Що ж, це зрозуміло. Я не вірив, що Макариха здатна присилувати Ганнусю до такого безчестя, — відступиться вона, якщо Ганнуся характер виявить.

Отож я й гадав, що Макариха справді відступилась. Бо чому ж Ганнуся така весела?

Мабуть, уперше я подумав про те, що вона не просто шкільний друг — вона дівчина! Так, напевне, коли по Дніпру пливеш, то не думаєш про те, що десь існують піски безводні. Була Ганнуся, ми дружили з нею, — краще дружили, ніж з Яковом, — а я й не помічав, що це не тільки дружба. Пізно це зрозумів — тоді, коли Ганнусі вже не стало!..

Правда, в ту мить, коли я побачив її в білому вінку із таволги, в серці моєму щось незнайоме ворухнулося. Млосне, солодке і якесь ніби дике. Я ніколи цього раніше не відчував, не знав навіть, як воно називається. Та чого там не знав? Знав, звичайно, але здебільшого по книжках. З Яковом про взаємини між хлопцями й дівчатами я розмовляти не любив, — він якось усе навмисне огрублював. Не тому, що він взагалі такий, а тому, що так поміж хлопців заведено. А мені це дуже неприємно, — щось є в цьому дикунське.

І все ж оте дикунське, мабуть, якось і на мене перекинулось. Я сам злякався того лоскітного, ніжного, що в душі моїй розлилося. Мовби Ганнуся зло якесь мені вчинила, мовби гідність мою чоловічу принизила. Я намагався не дивитися на неї, а вона це помітила, — помітила, яка боротьба в мені відбувається, жіночим інстинктом своїм розгадала.

Десь, мабуть, бісенята в ній ожили, — їй подражнити мене захотілося. Сміялася мені просто в обличчя, — мовляв: ага, я тебе жабенятком зробила! Поведу оком, — і ти стрибаєш до мене, мов жабенятко до вужа. Задкуєш, опираєшся, а все ж таки стрибаєш ближче, ближче до моїх очей. Такою вона була в ці хвилини.

— Що, на веснянки мої задивився? — сміялась Ганнуся. — Дівчина без веснянок, як небо без зірок.

— Як там у тебе? — надаючи голосу своєму вчительської суворості, запитав я.

— Де?..

— Ну, з матір’ю…

Ганнуся на мить відвернулася. Тільки на мить. Та ось труснула головою так, що білі пелюстки з її вінка посипались, і твердо мовила:

— Забудь про це. То я здуру тобі розказала. Сором який!..

— Як же забути? Він таки ж приїде…

— Забудь! — Взяла мене за руку, спершу якось ніби силувано засміялась, а згодом уже в сміхові її непідробна веселість бриніла. — Слухай, ти думав коли-небудь, що тобі цілуватися з дівчиною доведеться?

— Не думав, що про це думати треба, — відповів я незграбним каламбуром, а сам почував себе так, наче Ганнуся гарячого вугілля мені за комір насипала. Мені справді хотілося її поцілувати, але як подолати страх, що невідомо звідки брався? Правду кажучи, ми вже колись цілувалися. Було це тоді, коли дівчатка й хлопчики ще ні в чому одне одного не соромляться. Але тепер це інше, зовсім інше!..

А Ганнуся мовби цього й не розуміла — наче хотіла повернути наше дитинство. Наче знов ми могли забути, що природа розвела нас у протилежні табори — її до дівчат, мене до хлопців.

— Давай повчимося! Може, згадаєш колись, хто тебе цілуватися навчив. Ну, чого так дивишся? Не бійся, не вкушу.

Вона наблизилась до мене, її груди торкнулися моїх грудей. Що це, звідки, чому? Все так просто було в наших стосунках. І нічим її розум не різниться від мого — тільки встигає більше світу побачити, більше взнати й запам’ятати. Лише в цьому я й помічав різницю між нами. Та ось її груди лоскітно торкнулися моїх грудей — і попливли дерева перед очима, мов на зеленій каруселі. То були якісь незрозумілі чари, щось таке, про що люди ніколи не перестануть думати. Я знав, що Ганнуся не відштовхне моїх рук, але мозок мій сам їх скував. А може, й не мозок, бо він теж був скований чимось.

— Який же ти незграбний! — засміялася вона й поцілувала мене в губи. — Тепер ходімо.

Я не йшов, а плентався. Був розморений тим, що діялося в тілі моєму. Це ж саме воно, тіло моє, пекло зараз душу, було вище, сильніше від неї, наказувало їй і вимагало такого, чого розум дозволити не міг. А Ганнуся крадькома кидала на мене лукаві погляди — мабуть, добре вона знала, на якому полум’ї я горів.

Так ми вийшли на високий піщаний пагорб, з якого видно ліси наші мало не до самого Києва. Лісники люблять такі місця, столики та лавочки майструють. І яма в піску вирита — в ній можна розкласти вогнище.

Я відчував дивну святковість у кожній своїй клітині. Ліс, що обступав нас звідусюди, здавався мені не лісом, він теж складався із клітин, бо межі поміж лісовими квадратами переорані так само, як кордони між державами. Якщо спалахне пожежа в одному квадраті, вогонь доповзе до переораної смуги, оближе смугастий прикордонний стовп і повернеться назад, бо далі йому шляху немає.

А там, на заході, синіють пагорби степові й вечірнє сонце стоїть над ними. Чомусь воно увечері стає приступнішим для ока людського, дозволяє себе оглянути.

Легко й просто було мені з Ганнусею. Ми бачили світ однаково, він дивував нас і чарував, бо як можуть солов’ї та конвалії людину не дивувати? Хіба ж соловейко цінний лише тим, скільки він комах винищує? Хіба конвалії потрібні природі лише для того, щоб широким листям лісовий ґрунт від посушливих вітрів захищати? Тоді навіщо солов’ям такі пісні, а конваліям чарівні квіти? І навіщо вся ця краса, що дихає чарами під вечірнім сонцем?..

Ми з Ганнусею нагребли соснових шишок і розклали невеличке багаття. Воно не заважало дивитися на зорі.

— Які тварини здатні бачити небо? — запитала Ганнуся. — Ну, всі, звичайно, потроху бачать, але отак годинами не зводити очей… Тобі не здається, що то чиїсь серця? Я читала в одному журналі, що серця наші світяться.

— І володіють величезним магнітним полем, — додав я. — Просто величезним!..

Мені здавалося, що я справді відчуваю струм, який тече від Ганнусиного серця через її руку, що лежала на моїй руці. І знов прокинулося в моєму єстві те дике, заборонене, що заволоділо мною під час Ганнусиного поцілунку. Та я не розумів прихованого змісту ні в її словах, ні в оцих дотиках. Ганнусі було весело, вона гралася, як озерна хвилька під берегом, але ми надто близько пов’язані дружбою — доброю, чистою дружбою, — щоб раптом злегковажити. Ми могли говорити про все на світі, тож, мабуть, природно й те, що Ганнуся випробувала на мені, чи вміє вона цілуватися. Все це лише товариські пустощі.

Мабуть, моя надмірна обережність засмутила Ганнусю. Це вже я зараз так гадаю, бо тоді я не розумів, чому Ганнуся раптом засмутилася. Забрала свою руку, нахилилася до вогнища, яке горіло в піщаній ямі, поворушила жар сосновою гілочкою й тихо запитала:

— Сергію, ти можеш зі мною так розмовляти, щоб була тільки сама правда?

— А навіщо ж взагалі розмовляти? — відповів я запитанням. — Тільки для того, щоб коливати повітря?..

— Скажи, тобі подобається яка-небудь дівчина?.. Ну, просто як дівчина. Без філософії.

Її запитання було надто несподіваним для мене. Я ніколи не думав про те, чи подобається мені якась дівчина. Окрім Ганнусі, я взагалі ні з ким не дружив, хіба що з Яковом. Та в мене було майже таке саме ставлення до нього, як і до Ганнусі: добрий, вірний товариш, хоча з ним і не про все можна поговорити. То яка ж мені дівчина могла подобатись? І навіщо вона мені, коли є Ганнуся?

— Якось не помічав.

Така була моя відповідь. І це була правда. Той трепет, який збудила Ганнуся в мені сьогодні, був іще не досліджений мною в собі самому. Про нього було рано щось казати.

Я гадав, що є час про все подумати, все осмислити. А Ганнусі це треба було знати сьогодні! І якби я сказав їй такі слова, які тепер кидаю в сірий туман («Я люблю тебе, Ганю!»), то все б склалося інакше. Але я не сказав їй цих слів. Тепер їх казати нікому…

Ганнуся відкинула соснову гілочку, на вустах її завмерла якась холодна, глузлива посмішка. На мене вона не дивилася — дивилася в темний простір, що витьохкував солов’їними голосами. На очах з’явилися сльози.

Ці сльози мене дуже налякали.

— Чого ти, Ганю?..

Я несміливо потягнувся до її руки. Вона забрала руку, а на мене глянула привітніше. Та в погляді її стільки смутку було, що мені аж холодно стало.

— Ганю, я тебе образив?..

Її посмішка із глузливої стала ніби винуватою. Рука її знов торкнулася моєї руки, слова прозвучали щиро, сердечно:

— Ні, Сергію. Ти не образив. Просто я гадала, що ти… Ну, чого ж мені ображатися? Не маю права. Просто я дурна, Сергію. Дурна, та й годі.

Зняла вінок з голови, кинула його в багаття.

— Ганю! — долаючи в собі нерішучість, промовив я. — Ти дуже хороша, Ганнусю.

— Може, й хороша, — відгукнулась вона. — Все життя була б хороша. Та що з того?..

Десь у мене вже просилися інші слова — саме такі, які хотіла почути Ганнуся, але сказати їх не вистачало сміливості.

— Ми ж завтра побачимось? — чомусь запитав я.

— А що зміниться завтра? — вона потягнулась до кущика ковили й заговорила чомусь про неї. — Чужа вона тут. Зовсім не розмножується. Минулого року я всі кущі перелічила. Отам за дотом кущів двадцять. А яка гарна трава!.. Завтра… Завтра пізно буде, Сергію.

Потім сталося те, про що я вже розповів на початку. Вхопила мою голову обома руками, палко почала цілувати. Горнулася до мене всім тілом, гаряче в обличчя дихала. Впала горілиць, притягнула до себе й зашепотіла:

— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у мене був.

Голова моя лежала на її руці, щоками я відчував її груди. І так ми близько були одне до одного, що все б, напевне, сталося, якби не її останні слова. В них було стільки муки, що та мука мені передалась. Я зовсім забув про себе, вже не міг дослухатися до поштовхів у тілі власному — все те відступило, згорнулося, тільки голова паленіла та серце билося часто. Моторошно мені було від її слів. Кілька хвилин ми мовчки отак лежали, потім Ганнуся звільнила свою руку, підвелась і затулила обличчя долонями. Вона плакала.

Я теж підвівся, обхопив рукою її стан, притулився до неї плечем. Але все це вже було не так, як у ті хвилини, коли вона мене вперше поцілувала. Нічого іншого я не відчував, окрім терзань, які краяли її серце.

— Пробач, Сергійку. Забудь… Не думай про мене погано. Коли йшла до тебе, я сама себе нареченою твоєю оголосила. Дуби та берізки на весілля покликала. А більше нікого й не треба…

— Ну, то нехай, Ганю. Нехай буде наше весілля. Я теж іншого весілля не хочу.

— Ні, Сергію. Ти добрий, я знаю. Це вже ти від жалості кажеш. А я гадала, що свято тобі подарую.

— Ти подарувала мені свято. І воно в нас іще не одне буде.

— Не треба про це. Ходімо додому.

Ганнуся рвучко підвелася, накидала піску на багаття. Воно відразу ж погасло, тільки якась жаринка висвічувала з ями. Ганнуся кинула на неї жменю піску й тихо мовила:

— Оце й усе!..

Тільки зараз я розумію, що вона вкладала в ці слова.

Страшно мені їх пригадувати. І все ж оця остання жаринка із нашого багаття блимає в мозку моєму, наче просить: «Не гасіть, не гасіть! Дайте мені розгорітися…»

Виглянув місяць, він був уповні, і щось таке розлилося в душі моїй, що дихало вічністю, мовби споконвіку ми жили з Ганнусею на оцій землі.

Сосни гойдалися так само, як у часи Трипільської культури. Щоправда, не було тоді квадратів лісових та стовпів прикордонних у соснових державах, але це вже подробиці, від яких можна абстрагуватись. І, напевне, не одна душа людська каралася тими ж самими муками, які впали на нашу долю.

На нашу?.. А чи маєш ти право так сказати? Карається лише Ганнуся, а ти, Сергію, виявився надміру обачним та розважливим.

Ми йшли мовчки, я почував себе злочинцем перед чоловічою половиною роду людського. Кисіль малиновий, кваша вівсяна. Як мене мусила зневажати Ганнуся!..

І чомусь мені дуже закортіло виправдатися перед нею. То було щось таке дрібне, таке нікчемне, що я довіку не перестану ненавидіти себе за це менторство жалюгідне. Звідки воно в мені взялося? Мабуть, від отієї фальшивої гідності чоловічої, яку я нібито зганьбив. Словом, я покликав на допомогу примітивну педагогіку.

Я сказав:

— Хтось із нас двох розсудливішим мусить бути. Хвилина радості, а потім… Може, ти ще колись подякуєш. Ну, а того довгоносика… Ми з Яковом так його віддубасимо, що він дорогу сюди забуде.

У Ганнусиних очах зблиснуло щось гнівне, вона промовила майже з ненавистю:

— Якщо ти Якова в це втягнеш, я ніколи тобі не прощу!

— Ну, без Якова… Я й сам з ним справлюся.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Перестріну в лісі…

— Він не зупиниться.

— Тоді…

— Що тоді? Може, додому прийдеш кулаки показувати? Ні, Сергію. Не так я вирішила. Та цьому вже не бути.

— Ну, розумієш, Ганю, я хотів…

— Заспокойся, Сергію. Ти такий, яким тобі й належить бути. Іншим я тебе не уявляю. То вже був би не ти. Значить, не судилося мені. Прийму те, що судилося.

— Невже матір послухаєшся? — майже крикнув їй в обличчя.

— То вже не твій клопіт. А мати… Ну, хто ж у мене є, крім матері?.. Звісно, не така вона, як твої батьки. Та хто ж нас із Яковом вигодував? Гадаєш, легко їй було?.. Твій батько — полковник, мати — лікарка. І ти в них один… Тобі добре батьками пишатися. А моя мати — селянка темна. Жодної книжки за свій вік не прочитала.

— Хіба в цьому справа? — почав я, але зупинив себе, бо Ганнуся без мене добре знала, що таке честь доньки для кожної селянської матері. Так було споконвіку, хоч люди про грамоту навіть не мріяли.

Не те каже Ганнуся, що думає. А може, виправдань для матері шукає? Може, відчула себе приреченою, до власної долі збайдужіла? Але як же я зараз поясню, що її освідчення застало мене зненацька і саме через те я так поводився? Вона вже знала, навіщо мене кличе, а мені це навіть на думку не спадало. А як добре було б отак взятися за руки, прийти до батьків моїх і сказати: «Що хочете робіть, а Ганнуся вже з нашої хати не піде! Бо ми з нею — чоловік і дружина». Може, й не зраділи б вони від поспішності такої, але певен: якби все їм розказав так, як воно є, не засудили б вони нас, прийняли б Ганнусю, як доньку рідну. Та як це зараз їй сказати? Не повірить вона — подумає, що то від жалості.

Недобре ми якось попрощались з Ганнусею. Подала вона мені руку біля хвіртки, наче випадковому знайомому. Очі в неї були вологі — напевне, сльози стримувала, обличчя в сяйві місячному холодним здавалося, наче то мармур був, а не живе тіло. Побігла вона од хвіртки так, ніби хтось із нас міг передумати, а вона цього дуже боялася.

Батька я застав на подвір’ї — сидів біля грубки під яблунею. Ще до того, як ногу йому відірвало, осколок легені пробив. Тепер оте поранення все частїше про себе нагадує. В хаті вже не світилося — мати, напевне, заснула, їй на роботу рано виходити. Тут, на подвір’ї, батько не користувався протезом, його складно зашнуровувати. Шкутильгав на саморобній милиці, а коли сідав, милиця поруч напоготові стояла.

— Ходив солов’їв слухати? — зустрів мене доброю усмішкою тато. — Оце зараз, Сергію, тільки й слухати. Потім уже будуть не ті солов’ї. Ну, та не зважай, це я так, до речі. Тут Яків до тебе заходив.

— Яків? — байдуже перепитав я.

— У вас же екзамени незабаром. Атестат зрілості — це не жарт.

Мені додумалось, що я сьогодні екзамен на зрілість не склав. В якусь мить хотілося про все батькові розказати, він би, напевне, зрозумів! Потім завагався: доки ж ти в коротеньких штанцях себе почуватимеш? Якби дізнався хто-небудь із хлопців про твої подвиги сьогоднішні, так би й сказали про тебе: материнське молоко на губах не обсохло.

Заснув я лише на світанку, мабуть, на якусь годину. Батько розбудив своїм кашлем. Так він тяжко тепер кашляє, що мені аж страшно за нього.

Ми втрьох звикли до школи ходити — Яків, Ганнуся і я. Був певен, що зараз побачу Ганнусю, як і завжди, біля хвіртки зі своїм школярським портфельчиком. Скільки ж їй років? Чомусь я про це ніколи не думав, ровесницею її вважав. А вона ж, напевне, років на два менша. Нас пізно до школи віддавали — ходити далеко, узимку хуртовини люті, а напровесні крига ненадійна. Так, їй незабаром шістнадцять. Але всі її дорослою вважають. Та вона й справді доросла.

Яків із хвіртки вийшов сам, Ганнусі чомусь не було.

— А де ж Ганя? — запитав я розгублено.

Він відповів непевним голосом:

— Нездужає.

До школи йшли мовчки — Яків був дуже похмурий, бо щось, видко, передчував. Звісно, він нічого не знав про нашу вчорашню розмову з Ганнусею, та, мабуть, її сльози дещо йому сказали.

А коли зі школи поверталися, ще здалеку почули голосіння Макарихи. Біля двору хуторяни стовпилися, дітвора на паркані сиділа.

— Ой, людоньки! — ламала руки над головою Макариха. — Ой, донечко моя! На кого ж ти мене покинула? Та я ж тільки горище послала прибрати. Та чого ж ти рученьки на себе наклала? Ой, горе мені, горе… Де ж той нехрист проклятий, що душеньку її занапастив?..

Як тільки ми з Яковом підійшли до двору, Макариха відірвала руку від розпатланого волосся і, показуючи на мене, закричала:

— Ось він! Ось він!.. Тримайте його. Це він її звів у могилу!

Але їй ніхто не повірив. За півгодини до нашої появи всі бачили «Побєду», із якої виліз переляканий дачник. Дізнавшись, що тут сталося, він так затрусився, що ледве до машини дійшов. Йому кричали, що лікаря треба привезти, хтось із хуторян дорогу заступив, а хтось навіть каменюкою скло вибив — зупинити його хотіли. Та він не зупинився.

Не повірив і Яків. Тепер він усе частіше тікає з дому, з матір’ю навіть не розмовляє. Нічого я йому не розповідав — Ганнуся цього не хотіла, та якось він сказав мені:

— Вона любила тебе, Сергію. Де ж ти, Ганю? Де ти?..

Темна ніч обступила наш хуторець, така темна, що здається, й світанку ніколи не буде. І темні душі живуть на землі нашій серед світлих та добрих людей.

Ганю, Ганю! Навіщо ти так поспішила? Я ж уранці хотів тобі сказати те, чого ти увечері не почула від мене.

Тепер пізно!..

Не забуду я тебе, Ганнусю. І довгоносика не забуду. І отих голосінь нещирих на твоїй могилі. А Яків не плакав. І за те його поважаю…

V. Стрес

Я закрила зошит і довго сиділа в тяжкому заціпенінні. Рядки, написані п’ять років тому, вразили мене так, наче все це сталося лише вчора. Я здогадувалась, що трагедія в хаті Макарихи мала саме такий характер, — та й усі хуторяни приблизно так думали, — але тільки зараз мені відкрилося, що в цей час пережив Сергій. Мене здивувало його передчасне змужніння, та я гадала, що це прийшло від тих філософських переконань, які рано поселили в його серці великі турботи. Тепер я побачила, що до цих турбот долучилося ще й болюче потрясіння, яке обпалило його душу, відкрило перед ним безодню людської підлості й чистоту дівочого кохання.

І нарешті я до кінця зрозуміла мотиви, які змушували Сергія прийняти кару за Якова. Сергій усе ще вважав себе винним перед Ганнусею — не так, звісно, як про це казала Макариха, отож іще одна трагедія в сім’ї товариша зробила б його життя нестерпним. І, мабуть, саме ота нерішучість, яку він виявив п’ять років тому, тепер вимагала, щоб він діяв без вагань. Коли сталося вбивство, Сергій одразу шепнув Надійці, що бере провину на себе, — порвалися стропи, а не піддон вислизнув! — і через те в момент арешту на крані не виявилося ніяких строп. Сергій, правда, сказав слідчому, що порвані стропи він замінив новими, але це не так — замінили вже без нього. Ця обставина найбільше діяла проти Сергія: головний речовий доказ усе ще був відсутній. Ходили різні чутки про цю аварію, казали й таке, що Сергій зняв стропи з крана, віддав їх Якову, і той кудись побіг. Значить, вони сховані десь у лісі, показати це місце може тільки Яків. Якби він це зробив, то Сергій був би виправданий, але тоді на його місце мусить піти Яків.

Щоправда, Микола Олександрович стверджував, що стропи взагалі не належать до крана — це знаряддя стропальника, тобто Якова. Отже, тут є перекоси в самій основі слідства. Але слідчий чомусь дуже легко погодився з Сергієм: стропи — частина виробничого агрегату, яким є баштовий кран. Як це має тлумачитися насправді, я не знала, отже, мені не спадало на думку, що слідчий несумлінно виконує свої обов’язки. Або на нього хтось впливає…

На чергування мені заступати о восьмій вечора, та я не могла залишатися вдома. Зібралася й пішла туди, де будувався мотель. Була вже п’ята година, будівельники розійшлися, мене зустрів сторож — худорлявий заїка з кострубатим кийком у руках. Я запитала, чи був сьогодні на роботі Яків Грицаєнко. Сторож цього не знав, показав києм на вікна, що були вже засклені:

— Ви… ви… виконроб…

Виявилося, що виконроб іще не поїхав додому. Почувши мою розмову із сторожем, він вийшов із під’їзду й зупинився у ваганнях. Виконроб виглядав так, ніби я повинна була його негайно заарештувати, а він вирішував, тікати чи залишатись на місці. Мабуть, він ставив себе не раз перед судом власної совісті. Надійка, напевне, помиляється, що йому легко живеться на світі.

Зрозумівши, як він зараз виглядає, виконроб струснувся, мов гусак, що вийшов із води, і боязко попрямував до мене. Це був чоловік років тридцяти з надміру розповнілим обличчям і каламутними очима, які не дивляться на тебе навіть тоді, коли, здавалося б, їхній погляд обернений до тебе.

Мабуть, Кулик у світі не один — у нього є духовні брати.

Життя їх цікавить лише з одного боку — з боку задоволення власних потреб. Потреби ці здебільшого не духовні, а, можна сказати, речові, тілесні. Зацікавленість іншими людьми сягає не далі виконання виробничих планів. Ці керівники вміють створити враження, що все в колективі гаразд, але ніщо в людях не зачіпає їхніх почуттів.

Фанерні щити й тут висіли на кожному кроці. Фанера погорбилась, фарба вилиняла — була вже не червона, а якась іржава, наче бляха на старих руїнах. Літери позмивав дощ.

Я чомусь пригадала Федора із Вязьми. Він не вивішував оцих фанерних щитів на будинках, із яких видобував німецькі авіабомби, перетворені на міни. І все, що в ті дні писали солдати на стінах, було далеким від стандарту.

Ой, досить, досить виливати свої жалі! А може, я справді хвора?..

Отямилась від болісних роздумів лише тоді, коли почула глухий, здавлений голос виконроба:

— Ви мене шукали? Я слухаю.

— Ні, знаєте… Я не шукала. Просто так…

Мимоволі перевела погляд на нерухому стрілу баштового крана.

Мабуть, його будуть незабаром забирати звідси — мотель, покритий хвилястим шифером, лебедино хизувався білими цинковими ринвами, у широких вікнах вигравало сонце.

Виконроб, простеживши за моїм поглядом, напевне, збагнув, що мене сюди привело. Вигляд у мене був аж ніяк не войовничий. Це відразу ж його заспокоїло. Здавалося, він навіть мені співчував, бо сказав тихо:

— Та-ак… Дуже мені шкода вашого сина.

Його слова сколихнули в мені той гнів, який нуртував підсвідомо, бо свідомість моя мусила його долати. Ніхто не тікав від кари — ні Яків, ні виконроб. Надійка, мабуть, пройнялася неповагою до виконроба, через те й перебільшує його намагання замести сліди. Просто виконробові не хочеться йти до в’язниці з доброї волі. А хіба ж є такі, кому хочеться?..

Я знайшла в собі сили для запитання, що зовні прозвучало спокійно:

— Грицаєнко був на роботі?

В очах виконроба промайнула тривога.

— Був. Але після обіду відпросився. Сказав, що нездужає.

«Пішов! — радісно забилося моє серце. — Значить, Яків таки пішов. Совість замучила».

Власне, заради цього я сюди й приходила. Можна було й рушати звідси, та якісь невиразні передчуття мене сковували. Ніби щось мало статися, — щось вирішальне, — і не деінде, а саме тут, біля мотелю. Може, й виконроб відчував те ж саме? Може, й він через те не їде додому?

Якщо Яків застав слідчого, то кримінальний розшук має незабаром з’явитися в цьому лісі. Шукатимуть стропи. Вони заховані десь недалеко. А може, Яків їх переховав? Та ні, він не схожий на спритного злочинця, котрий всіма засобами бореться за власну шкуру. — Боротьба точиться у глибинах його душі. І совість у цій боротьбі найчастіше здобуває перемогу.

Голос виконроба долинув ніби здалеку:

— Ви ж сусіди з Грицаєнком. Хіба його немає дома?..

«Ага! — подумала я. — Значить, передчуття справді в нас однакові». Відповіла з удаваною байдужістю:

— Я не заходила.

— Щось передати хочете? — з підкресленою ввічливістю запитав виконроб. — Може, завтра вранці я його побачу. Вони з дружиною рано на роботу приходять. Ми вже кінчаємо.

— У них є квартира в селищі, — чомусь зауважила я.

— A-а, правда! Я й забув. Там же й медпункт є.

Виконроб, видно, давно вже помітив, що в Якова з’явилися небезпечні наміри. Та, мабуть, то були тільки підозріння. Тепер виконроб ухопився за цю можливість: може, Яків і справді захворів? Може, він ковтає пілюлі на квартирі?

— Ви ж туди збираєтесь? — промовив виконроб. — Давайте разом заїдемо. Його дружина сьогодні вікна мила. Такий у неї вигляд був… Я перевів її на іншу роботу. Побоявся, що з вікна впаде. Вона ледве на ногах тримається. Треба провідати.

Мені не хотілося продовжувати розмову, яка нагадувала гру в піжмурки, а відвертість була неможлива ні з його боку, ні з мого.

Та за хвилину сталося те, чого я чекала з великою надією, а виконроб — з жахом. Те, що сталося, я спершу побачила в його очах та в метушливих рухах. Очі його мало не вилізли з орбіт, руки задрижали. Він нетерпляче затупцював, наче йому коштувало чималих зусиль, щоб не зірватися з місця й не побігти світ за очі.

На будівельний майданчик в’їхала міліцейська машина. Я зрозуміла, що мені тут лишатися не варто, спершу відступила за бетонні плити, а потім зайшла в будинок мотелю й вибрала для себе таке вікно, яке дозволяло бачити й чути все, що відбувається на майданчику. Ось із машини виліз капітан міліції, потім старшина вивів Якова. Чи встиг мене побачити Яків? О, як би мені цього не хотілося!

Та Яків, напевне, мене не бачив, а перед виконробом немає причин вибачатися за втечу. Поволі виконроб опанував себе, набрав незалежного вигляду. Він намагався виконувати роль господаря, якому належало зустрічати гостей. Статечно відрекомендувався капітанові.

— Це добре, — сказав капітан, неохоче потискуючи простягнуту руку. — Ви нам дуже потрібні. Сідайте в машину.

— В машину? — з тремтінням у голосі перепитав виконроб. Його погляд блукав поміж солдатом і Яковом, що дивився на нього з неприхованою ворожістю.

— Ви головний свідок у цій справі, — пояснив капітан таким тоном, у якому не можна було помітити жодного емоційного забарвлення.

Це трохи заспокоїло виконроба, він незграбно поліз у машину. Вона об’їхала будинок і загубилася в лісі. Повернулася лише через годину. Якова я вже не бачила, але капітан з виконробом знову підійшли до місця аварії. Через напіввідчинене вікно я чула їхню розмову. Вона була коротка, але виразна.

— Вам краще показати, куди ви їх переховали, — сказав капітан.

— Я нічого не знаю.

— Ну, що ж… Доведеться вас затримати.

— Не маєте права! — з удаваним обуренням вигукнув виконроб.

— Про це ми поговоримо в іншому місці.

Постаті виконроба й капітана зникли за бетонними плитами. Через кілька хвилин ревнув мотор, машина від’їхала.

Скільки може прожити людина в такому пекельному напруженні нервів?

Ідучи вниз по сходах, завалених стружками, груддям загуслого розчину та алебастром, я знов помітила, що голосно розмовляю сама з собою. В мені зіштовхувалися голоси слідчого, Якова й виконроба. Цей уявний діалог здобув несподівану владу над моїм голосовим апаратом. Внизу побачила перелякане обличчя сторожа, — він, мабуть, гадав, що я тут не сама, — і мені стало страшно за себе. Я ще ніколи не відчувала страху за своє життя. Зараз це було ніби щось інше, але це все ж таки був страх! Над моїм мозком висіла якась загроза. Щось було вище від моєї свідомості, щось ніби топталося по ній. Я прошмигнула повз сторожа, він силкувався щось мені крикнути, але я не стала чекати, доки він вичавить із власної горлянки якесь зрозуміле слово.

На автобусній зупинці страх посилився. Із лісу вибіг мій давній знайомий — чорний, куцохвостий песик. Він був такий худий, що здавалося, незабаром з-під шкіри повилазять ребра. Білий Мефістофель! Так я назвала його жартома. Та сьогодні мені було не до жартів.

Ось уже третій місяць песик не відходить від цієї зупинки. Власне, це та сама зупинка, куди я інколи під’їжджаю автобусом, щоб звідси йти додому пішки. Кілька разів, коли я поверталася з роботи, песик несміливо рушав за мною. Ми разом приходили додому, я його годувала й виганяла за двері. Та песик був безнадійно розбещеною істотою. Видно, змалечку служив для когось живою іграшкою, доки ця іграшка не набридла. Поївши, песик одразу ж стрибав у ліжко, вважаючи себе його повноправним господарем. Життя за порогом йому здавалося карою, він цілу ніч скиглив під дверима, а коли я його впускала в хату, між нами починалася боротьба за місце в ліжку. Песик ніяк не міг второпати, що мені не подобається таке близьке сусідство. Місце під ліжком або десь у запічку він вважав ознакою приниження його собачої гідності. Коли я сердилася, він, згорбившись, стояв біля ліжка, але на підлогу не лягав. Мені було шкода цього нерозумного пестуна, я ще кілька разів приводила його додому, та потім це почало мене виснажувати — він не давав заснути й на годину. Все домагався для себе місця під ковдрою.

Так він і жив біля зупинки, де його, напевне, висадила якась примхлива господиня. Де вже тепер цьому бідоласі зрозуміти, що природа вимагає від кожної живої істоти боротьби за власне існування? У його пам’яті збереглися білі пуховики, теплі руки, які прикрашали його бантиками, смачні недоїдки з хазяйського столу. Лише таке життя здавалося йому справжнім, природним, а дебелий дворовий собака був для нього істотою нижчого класу — краще вмерти, ніж прийняти оцей плебейський побут.

Якби мої думки обмежилися тільки песиком, якби тут не виникали зовсім не собачі проблеми, то, може б, це й не посилило мого страху.

О восьмій вечора я прийняла чергування. Мабуть, було б краще взяти відпустку. Медсестра якось підозріло поглядає на мене. Що думають про мене співробітники, що вони говорять між собою?..

О десятій завітав Микола Олександрович. Напевне, його все більше непокоїв мій психічний стан. Так, я це розумію. У нього є для цього досить підстав.

Микола Олександрович, як і завжди, був спокійний, урівноважений, в очах світилася щира доброта.

— Ну, як вам чергується? — запитав головлікар, пильно зазираючи мені у вічі. — Не забудьте навідатись до Кривицького. Він після інфаркту. А взагалі… Знаєте, чого я зайшов? Мені хочеться вибачитись перед вами.

— За що? — пожвавішала я, бо мені справді відлягло від душі. Все ж таки добре, коли відчуваєш, що про тебе хтось думає.

— За ту нашу розмову.

Я засміялася.

— Це ви про обов’язки медика?.. Ну, що ви, Миколо Олександровичу! Все правильно.

— Але отак повчати… Ніби ви щойно з інституту.

— Напевне, вам щось про мене розповідали.

— Не звертайте уваги… Що нового? Я про сина кажу.

Хотілося розпитати, які плітки про мене ширилися, але я розуміла, що Микола Олександрович не стане мені їх переказувати. Важливо те, що сам він у них не вірить. Це дуже важливо! Бо цю людину я поважала.

Не знала, що йому відповісти. Стропи не знайдені, Сергій і виконроб твердитимуть, що вони порвалися, а Яків заперечуватиме. Сергій не змінить свого рішення. Він дозволить Якову заспокоїти власну совість — а разом з там і совість Надійки, — але від попередніх тверджень не відступиться. Правда, в мені жевріла надія, що виконроба все ж таки змусять подати головний речовий доказ, але певності в цьому я не мала.

— Візьміть себе в руки, Софіє Кирилівно, — по-дружньому торкнувся мого плеча Микола Олександрович. — До речі, тут завтра буде професор Ващенко… Здається, він вами цікавиться.

Головлікар, побажавши мені спокійного чергування, вийшов.

А я думала про своє. Яків і Сергій не можуть бути винні разом — провина одного виключає провину другого. Винні разом можуть бути лише Яків і виконроб. І, напевне, виконроб винен більше, ніж Яків…

Вдосвіта я згадала, що сьогодні має приїхати професор Ващенко — відомий психіатр, що колись обстежував Василя. Його запросили до хворого, який після смерті дружини перебував у стані тяжкої депресії. Але чому Микола Олександрович натякнув, що професор мною цікавиться? Може, він сам попросив мене оглянути?..

Закінчивши чергування, я вирішила чекати професора.

Ващенко підійшов до мене зненацька, галантно вклонився, взяв за лікоть. Було це у вестибюлі, де я знічев’я переглядала газетну підшивку.

— Софіє Кирилівно! Радий вас бачити. Може, зайдете до мене?..

Я пішла попереду, Ващенко відчинив переді мною двері кабінету, запросив сісти в крісло. Сам сів не за столом, а також у крісло навпроти мене. Це мало підкреслювати, що поміж нами відбувається товариська розмова. Високий, далеко немолодий чоловік, який не змарнував своїх сил у надмірностях, — так виглядав Ващенко. Мабуть, йому було близько шістдесяти років, але й колір обличчя, і енергійні рухи, і пишний ореол сивого волосся, що було ще густим, свідчили про здоров’я, котре навіть глибоку старість робить порою розквіту творчих сил.

— Мені немає причин приховувати, чого я вас запросив. З вами розмовляв Микола Олександрович? — почав Ващенко.

— Так, розмовляв.

— То й добре. Ми, лікарі, інколи забуваємо, що все людське нам також властиве. Ніби носимо здоров’я у власних кишенях і даруємо його людям, як цукерки… Я знаю, яке лихо спіткало вас. Що ж, це може стати причиною депресії. Поштовх, зрушення… А вже потім долучаються інші чинники. Вам легше це пояснити, ніж людині іншої професії. Скажіть, галюцинацій у вас не було?.. Та ви не соромтеся. Гете, наприклад, пишався тим, що інколи бачив себе на білому коні. Так бачив, як можна бачити сторонню людину. Тонка організація психіки. Інакше він би не зміг стати великим поетом. Ви — терапевт. До речі, я гадаю, що найкращим терапевтом може бути саме жінка. Знання знаннями, але інтуїція… В терапії вона має вирішальне значення. Ну, звісно, конопляні нерви тут не годяться… То як, бувають галюцинації?..

Мені справді хотілося віддати власний мозок у повне розпорядження професора. Колись у Вязьмі я переживала щось схоже на психічний шок. Та для цього було так багато причин — війна, руїни, мільйони людських смертей, — що це слід вважати нормою. Хіба можна назвати людину нормальною, якщо навіть вселюдське горе — люди падали в землю, мов осіннє листя! — не здатне викликати в її душі глибокого струсу?

Балакучість професора мене трохи насторожила. Чомусь я з недовірою ставлюся до надміру балакучих людей.

— Ні, галюцинацій немає, — відповіла я.

Ващенко на хвилину замислився.

— Вас переслідує якась ідея? — запитав він. — Я зараз кажу не про сина. Це зрозуміло. Та чи немає у вас якоїсь ідеї, що гнітить вас?.. Про характер самої ідеї я не питаю. Це може лишатися вашою таємницею.

— Є така ідея, — відповіла я. І раптом згадала, що так само Дмитро Максимович допитував Василя. І навіть тими ж самими фразами. Наче я чула патефонну платівку.

— І вам здається, — продовжував Ващенко, — що всі люди мусять її поділяти.

У мене майнула думка: Ващенко трохи інформований про те, які плітки ширилися про мене.

— Так, Дмитре Максимовичу.

Раз уже повторюється все, що відбувалося з Василем, то нехай повторюється у всьому. В мене з’явилася підстава пишатися: бачиш, Василю, однією міркою нас міряють.

Ващенко, помітивши гнівний вогник у моїх очах, погасив посмішку.

— Розумію, — з глибокодумною серйозністю проказав він. — Треба лікуватися, Софіє Кирилівно.

— Від чого ж лікуватися? — стримуючи роздратування, запитала я. — Ви ж навіть не поцікавилися, що це за ідея. А може, від неї взагалі не можна вилікуватися?

— У вас іще до цього не дійшло, — відповів Ващенко. — Сподіваюсь, працездатність збережеться. Так я й доповім.

Кому саме належало доповісти, Ващенко промовчав.

VI. Семенівські гностики

Попрощалися ми чемно, але холодно. Мені захотілося пройтись по лугах. Помітно нервуючи, перейшла міст через озеро, оглянула пляж. Далі рушила стежкою в дніпровські луки, була навіть задоволена з того, що кропива нажалила ноги. Це якось ніби полегшувало гніт, що лежав на серці. Особливо приємно відчувати дотики прохолодних росяних трав. Тут росте висока тимофіївка, засіяна білими ромашками. Косити почнуть тоді, коли від ромашок залишаться золотисті голівки, без пелюсток. Саме в цей час встигає висіятись і тимофіївка. А скосиш раніше, то наступного року трава буде ріденька, убога…

А коли повернулася на міст, відразу ж біля човнів побачила Макариху. Вона оглянулась — близько нікого немає — і півголосом прошепотіла таке:

— Ну що, скоро тебе заберуть до психів? Запам’ятай: віділлються тобі мої сльози. Всі вже знають, що ти умом чокнулась.

Люта посмішка перекосила обличчя Макарихи, така посмішка, від якої мені стало холодно. Я відразу ж повернулася й рушила до прохідної. Мимохіть кинула погляд на дошку пошани — і в серці моєму закипіла образа: мого портрета там уже не було, лишилася тільки сіра пляма. Я взагалі не надавала значення отакому вшануванню моєї особи. Але те, що фотографія кимось зірвана, та ще зараз, коли поширюються недобрі чутки, мене тяжко вразило. Це, звісно, справа рук Макарихи. А проте вона, мабуть, не сама — їй допомагає Петро Іванович. Довести цього я, звичайно, не можу, але гадаю, що це так. А може, і його, і Ващенка хтось інший до мене підсилає? Чи не Євген Маркович? Я була певна, що Коробов про мене не забув.

Мабуть, ніколи я не поверталася з роботи в такому гнітючому настрої, як сьогодні. Не бачила ні квітів, ні дерев, ні машин, що з гуркотом пролітали по шосейній дорозі. Мовби хтось на череп мій набивав обруч, так гупало в скронях.

Що ж вони там плетуть про мене? Може, з Поліною Костянтинівною поговорити? Потім згадала: вона також якась Куликова родичка…

Стрес як стрес. Комусь іншому я порадила б до моря поїхати. Ото й усе лікування. Щоправда, раніше треба усунути причину, котра викликала надмірне збудження нервів.

А вони, бач, якісь підозрілі ідеї мені приписали. Ох, люди! Коли ж ви про землю навчитесь думати?..

Не знаю, що сталося, але поруч мене щось жахливо заскреготіло й чиїсь руки вхопили мене, потягнули геть від шосе.

— Софіє Кирилівно! Що це з вами?.. Ви ж ледве під машину не вскочили.

Навздогінці лаявся водій, але мені було байдуже. Я з радістю впізнала Осадчого — це він вихопив мене з-під машини.

Як же я могла забути, що на цій землі живе людина, про яку дядько Сашко колись мовив: «Усі наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!» Ніхто мені зараз так не був потрібний, як він — сивий, огрядний, але все ще кремезний Карпо Трохимович Осадчий.

Ми зайшли в ліс, посідали на траві.

— Вас і впізнати важко, — скрушно похитав головою Осадчий. — Ну, як там Сергій?..

Останній раз Осадчий заїздив до мене місяців зо два тому. Я розказала, в якому стані перебуває слідство.

— Вірте моєму слову: днями повернеться, — запевнив мене Карпо Трохимович. — Раз уже так воно обернулось, то тут і курці ясно, де просо лежить.

Осадчий дістав кисет, набрав у пальці тютюну, підніс до носа. Потім, ніби про щось пригадавши, висипав тютюн назад, а кисет сховав до кишені. В руці, на якій виступали сині, роздуті жили, з’явилася пачка «Біломора». Давно вже Карпо Трохимович бореться з негарною звичкою набивати ніздрі тютюном — стільки, скільки я його знаю.

— Бачу, довели ви себе бозна до чого, Софіє Кирилівно. Хіба ж так можна? До людей вам треба. Та, правда, ви ж ніби серед людей… Воно ж так: народу багато, а однієї людини катма. Ви ж іще гарна молодиця. У ваші роки… Гай-гай! Мені вже три десятки після вашого минуло. А жінки, бач, тепер довше живуть. Вам іще жити та й жити…

Старенький він став, дорогий Карпо Трохимович, але духовного здоров’я в ньому не поменшало. Ось який мені психіатр потрібен! Для мене навіть не мало значення, що він казав, — просто, від голосу його спокійніше на серці робилося. Може, тому, що я відчувала: велика сила за цією людиною стоїть. Земля, народ, сонце. І, нарешті, сам Христос…

Схильність до рефлексій навряд чи можна засуджувати — з цього починається людина. Без розвиненої психіки ми б не могли стати людьми — це зрозуміло. Та надмірності завжди шкідливі — тоді вже лікуватися треба. Лікувати здатна лише спокійна, врівноважена мудрість, а не оті нотації, котрі я чула від Ващенка.

Тим часом Карпо Трохимович продовжував:

— Я ось чого заїхав. Завтра до вас прибуде наш агроном. Тімірязєвську академію закінчив. Щось він занедужав трохи. А точніше, з начальством посварився. Може, іще в райкомі змінять гнів на милість, не знаю. Поки що путівку до вас видали — іди, чоловіче, в ремонт… Його Павлом зовуть. Давненько ми з ним дружимо.

Вдивлялася в дороге для мене обличчя — то ж був друг дядька Сашка! — і, може, саме тому до мене повертався спокій.

— Я Павлові часто про вас розказував. Вам буде цікаво з ним побалакати. І на те зважте: нежонатий… Жінка кинула.

Я засміялась.

— Ці анкетні дані не роблять йому честі.

— Ну, то побачите. Може, й роблять… Я, грішним ділом, прикидаю інколи: чому б вам до нас не переїхати?.. Вам поле потрібне! То добре, що ви — лікарка. Діло для вас знайдеться. Ви ж, Софіє Кирилівно, із тих, кому зорі хлібом пахнуть. Так, здається, дядько ваш казав.

Мимоволі подумалось: а може, я ще й досі не відшукала власної стежки? Колись мені хотілося працювати лаборанткою в Осадчого — брати проби ґрунту, щоб завжди знати, як кров землі виглядає. Точний аналіз робити. Без цього не можна ні орати, ні сіяти. Земля ж трудиться — на людей трудиться! Себе, бач, ми шануємо — кожну клітину в собі вивчаємо…

А й справді: хіба не можна поєднати лікарський фах з наукою про землю? Може, оця потреба давно виходу шукає і саме через те в мені виробилася надмірна схильність до рефлексій?

Напевне, з годину ми проговорили з Карпом Трохимовичем. З якоюсь незрозумілою тривогою попрощалась я з Осадчим. Тяжко мені було повертатися додому.

Виявилося, що тривога моя була не марна: тільки почала відчиняти двері, як біля самісінького обличчя пролетіла сокира. Я з жахом відскочила від дверей, все в мені затремтіло. Оглянула подвір’я — нікого не було й близько. Потім зміркувала, що сокира впала згори, з бляшаного дашка над сінцями. Вона, видно, так була там покладена, що мусила впасти від найменшого струсу. Сінці в мене легенькі, із дощок змайстровані. Коли грюкнеш дверима, стіни трясуться.

Макариха оголосила мені війну не на життя, а на смерть. Що ж вона іще вигадає? Добра від неї чекати не доводиться.

…Перо моє наздогнало події — сьогодні я записую те, що сталося вчора. Літо розгулює в повній силі — на календарі 12 липня 1962 року. День триває 16 годин, сонце сходить о п’ятій ранку. Чергую здебільшого в нічній зміні. Мабуть, Микола Олександрович зміркував, що мені зараз не дуже хочеться бачитися з нашими працівниками. Отой недобрий шепіт тяжко мене гнітить. Нічні чергування не вимагають великого клопоту. Поліну Костянтинівну головлікар забрав від мене. Я йому дуже вдячна за це. Хоч я й не маю права на неї ображатися, та все ж її присутність мене дратувала.

Тепер про семенівського агронома. Мені було трохи дивно, що він мав приїхати в санаторій саме тоді, коли жнива в розпалі. Але я вже знала, що в нього стався конфлікт із секретарем райкому.

Павло зайшов до мого кабінету під час демонстрації кінофільму. Мене в цей час ніхто не турбував, ми мали змогу про все побалакати. Він видався мені надміру простакуватим — такий собі сільський дядько, якого природа змайструвала сокирою. Обличчя видовжене, ніс гострий, на щоках і на лобі залягли зморшки. Йому було років сорок п’ять, а може, й більше. Високий, вузькоплечий, ступає широко, наче землю міряє. Особливо мене вразили його величезні кулаки. Коли він поклав їх на стіл, мені здалося, що товсте скло, під яким лежав графік чергування, має негайно тріснути. Зодягнений він був незугарно — синій костюм із дорогого матеріалу висів мішкувато, краватка пов’язана надто великим вузлом, комір білої сорочки стирчав ріжками врізнобіч. Потилиця підстрижена так високо, що це підкреслювало видовженість черепа. Словом, вигляд у Павла був такий, наче він уперше в житті зажадав пристойно зодягнутися, але сам цього зробити не зумів, а допомогти було нікому. Тримався сором’язно, сковано.

Розмова спершу не клеїлась. Мені б належало якось його підбадьорити, але я все ще перебувала в пригніченому стані. Привітно посміхалася, говорила якісь пустопорожні банальності, але ми обоє відчували, що надовго цієї балачки нам не вистачить.

І все ж наступного дня ми зустрілися в нашому лісі. У мене попереду було шість вільних годин. Літа я ще й не бачила — воно йшло повз мене, — тому охоче погодилася сходити до Дніпра.

Павло залишив піджак і краватку у санаторії, біла сорочка розстебнута, рукави засукані — і тепер він здавався мені не таким незграбним, як учора. Йому доводилося трохи вкорочувати свої кроки — на один його крок випадало моїх чотири. Він збивався з ноги, ніяково посміхався і весь час крадькома позирав на мене, ніби питаючи: а чи я не роблю якихось недоладностей? День був жаркий, біля лугових озер товклися напівголі автомобілісти, обвішані гірляндами білих водяних лілей. Лугова дорога вела серед високих трав, які вже подекуди були скошені. Звалена трава іще не стала сіном, навіть сині півники у валках іще не прив’яли. То тут, то там торохтіли легенькі косарки, а серед кущів тьохкали коси й перегукувалися косарі.

— Ви любите вірші? — запитав Павло.

Діставши моє ствердження, почав читати поему Євгена Плужника «Ґалілей» із книги, що була видана іще в 1926 році.

Я насторожилась, почувши оці рядки:

Далі посунуть без ліку, Збившись безглуздо докупи, Трупи, Яких я щодня зустрічаю Після вечірнього чаю На пішоході… Годі! Довго тягтиметься мить… Вітер неначе безкрилий… Потім до них: ідіть, Бо не відали ви, що творили!..

Павло мовби схаменувся, увірвав читання. Я все зрозуміла з його погляду: напевне, Осадчий доручив йому вивести мене із тяжкого душевного стану, а він вибрав для читання щось надто сумне. Проте поема була сповнена такої любові до людей, такої віри в майбутнє, що ці суворі рядки дихнули на мене великою тверезістю. Так колись у Кінешмі мене підбадьорив Достоєвський. Правда — яка б вона не була! — підбадьорює більше, ніж порожня сентиментальність.

Я ненавиджу казенний оптимізм, підсолоджений духовною сліпотою. Віра моя така: скрут і трагедій нам, напевне, доведеться зазнавати, бо Земля — це не гумова куля, її не можна роздути. Земля не здатна нести на собі більше людей, ніж дозволяє її природа. У людства є вибір: або хаос, або розум. Якщо ж людям не казати про майбутні небезпеки, то звідки ж взятися розумові?

Знову пригадалися слова Осадчого про тяжку спадщину китайців. Чимось недобрим звідти повіяло…

Сонце, скошені трави, торохтіння косарок і тепла, наїжджена дорога під ногами (а може, те, що я нарешті не самотня?) — все це потроху мене заспокоювало. До того ж, я й сама хотіла втратити відчуття власних нервів, — оте болісне відчуття, коли тобі здається, що нерви твої кудись уперто вростають, але врости не можуть, мов коріння, яке наштовхнулося на розпечену скелю.

— Чого ж ви замовкли? — з лагідною усмішкою запитала я у Павла.

Слід зауважити, що моя короткозорість з віком почала відступати. Принаймні сьогодні для мене світ значно ширший, ніж був у дитинстві. Може, колись і зовсім забуду про окуляри, не знаю. Але зараз я сховала їх у сумочку для того, щоб Павло побачив: не такі вже й сумні в мене очі, як йому спершу видалося.

Павло теж усміхнувся. Ніяковість його минала. Тут, на сінокосі, він почував себе в рідній стихії. А я була задоволена, що застереження Осадчого він сприймав як перебільшення. Принаймні мені хотілося, щоб так вони сприймалися.

— Не те почав читати, — сказав Павло. — Тут інша лірика потрібна.

— О, ні! Поема прекрасна. Я ніколи про неї не чула. Як вона до вас потрапила?

— Є старенька вчителька в нас, Оксана Петрівна. Вона особисто знала Плужника… Софіє Кирилівно! А ви черевички зніміть.

— То й ви роззувайтесь.

— Ну де вже мені? Злякаєтесь, як лапи мої побачите. То вам не страшно. У вас ніжки…

Він дивився на мене згори вниз — моя голова й до плеча йому не сягала. Мабуть, комплімент видався йому грубуватим — одразу ж почервонів. Але для мене зараз не мало значення, про що ми розмовляли. До того ж я й не чекала від Павла особливої витонченості. Вона йому просто не потрібна.

— Та-ак, — весело проказала я. — Давно компліментів не чула. А вони для жінки, мов травневий дощ для землі.

— О, будь ласка! Я можу безперервно їх виголошувати. Силувати себе не доведеться. Давно мрію познайомитися з вами. Але, правду кажучи, ви мені інакше уявлялись.

— Як? — підвела я галову, намагаючись зазирнути в його очі. Це було так само нелегко, як побачити яйця в гнізді чорногуза, що оселився на осокорі. Павло нахилився, і я таки побачила його очі. Вони були карі. Та це, мабуть, не головна їхня ознака. Погляд Павла випромінював силу і врівноважений спокій. Недаремно вони дружили з Осадчим — напевне, в них було багато спільного.

— По-перше, я вас уявляв бабусею, а ви із студентського віку ще не вийшли. Десь, мабуть, років тридцять три, не більше.

— Ви послідовні. Ну що ж, нехай буде дощик.

— Невже більше?

— Закінчую четвертий.

— Гм-м… На скільки ж я помилився?

— На шість років.

— Ага!.. Ну, та це не біда. Коли хочуть сказати комплімент, помиляються більше. Це вам доказ того, що ви справді так виглядаєте. Крім того… Ви мені уявлялись академічною дамою. Все, що розповідав Карпо Трохимович… Він вас премудрим філософом малював. Аж страшно було до вас підходити.

Жартома запитала:

— А ви про мене іншої думки?

Павло, мабуть, знову пригадав, що мене слід за всяку ціну розважити.

— Погляньте на отого лелеку! Зовсім людей не боїться. Невже ці луги також будуть затоплені?.. Стривайте, я щось не те хотів сказати. Ви давно були в опері?

— Давно.

— Давайте поїдемо.

— Охоче.

Ми наблизились до Дніпра. Не знаю чому, але я ніколи сюди не доходила. Тут Дніпро ділився на два рукави, обмиваючи довгий острів, що поріс вербами, ясенами та осокорами. Перед островом ріка розливалася широко, могутньо, несучи на спокійній поверхні баржі та білі двопалубні пароплави. По той бік Дніпра також зеленіли луги, а на самісінькому небосхилі синіли бориспільські ліси.

Підійшли до води. Павло, нагнувшись, довго до чогось додивлявся.

Спершу я подумала, що його увагу прикувала мільга верховодки, яка вигравала на мілині срібними зграйками. Та ось Павло підняв щепку, зачерпнув трохи піску й зосереджено почав його розглядати. Потім вимив руки й похмуро проказав:

— Тридцять кілометрів від Києва… Уявляєте?

Ні, я поки що нічого не уявляла.

— Тридцять, — погодилась я. — Ну то й що?..

— Бачите оцей наліт?

Перед нами дзеркалилась невелика затока, відгороджена від фарватера піщаною косою, за якою стояли бакени. Там, за косою, Дніпро вирував і пінився, а в затоку лише інколи приходила хвиля від пароплава або скутера.

Зараз вода в затоці була спокійна, можна розгледіти дно. Від наших ніг у непрозору глибину бігли піщані брижі, вкриті сріблистим нальотом. Далі від берега, де хвилі не ворушили пісок, це вже був не просто поверхневий наліт, а глибокий сірий намул, у якому можна загрузнути по коліна.

— Що це? — запитала я без особливого зацікавлення.

— Фекалії. Ходімо звідси.

Мене ніби вдарило блискавкою. Ні, це була не огида, — я давно втратила гидливість, яка змушує деяких людей викреслювати із своїх думок усе те, про що їм неприємно думати. Для лікаря нічого неприємного в людській фізіології бути не може. Мене вразила думка: ось він, найбільший злочин перед нащадками!..

Невже нікому не спадає на думку, що ми викидаємо у Світовий Океан ту енергію, без якої неможливе життя на планеті? Адже земна куля стала космічним кораблем — так, так! — єдиним космічним кораблем, і всі ми нині космонавти — всі без винятку! Викинути за борт кілька грамів органічної речовини — це однаково, що у когось вирвати око або відрізати палець. А це ж не грами — це ж мільйони тонн! День і ніч плине енергія гумусу від ланів до міста, а бездумні чистоплюї, котрим неприємно про це думати — о, вони вищі від цього! — спрямовують її туди, звідки їй уже не буде вороття. Сонце і фекалії… Декому, напевне, здається, що таке сусідство понять ображає наше Велике Світило. Чому ж мовчить наука? Чи вона також захворіла на обивательську гидливість?

Не раз ми з Карпом Трохимовичем поверталися до розмови про те, чому і як виснажується земля. Тому виснажується, що люди не бажають помічати перенесення енергії гумусу, її перетворень у життєвих процесах суспільства. Індустріалізація прийшла до нас упродовж одного покоління, для більшості людей побут став міським. Волів та коней витіснили мотори. Те зерно, котре витрачалося на перевезення вантажів, тепер споживається людьми. Воно споживається не лише в паляницях: м’ясо, молоко, масло — це ж зерно, енергія гумусу! Люди почали краще харчуватися. Хіба раніше їли стільки м’яса? Та й людей було значно менше…

Але ж воли та коні не лише виконували тяжку роботу — вони удобрювали лани. Трактори та комбайни цього, звісно, не роблять. А люди, котрі замінили волів моторами…

Звичайно, не кожному про це належить думати. Та мусить же хтось піднятися думкою над оцим згубним процесом. Комфорт — це добре, але ж існують закони природи…

Мій погляд прикував білий предмет, що плавав під кущем. То був гумовий ангел сексу, і він таки справді викликав у мене огиду. У мозку моєму дзвеніли слова Плужника: «Не відали ви, що творили!» Відвернулася, взяла Павла за руку.

— Ходімо, Павле Михайловичу.

Павло вже не намагався мене розважати — йому теж було дуже гірко. Я ж відчувала велике полегшення від того, що є на землі людина, яка здатна зрозуміти мій смуток.

VII. Повернення

Павло, по суті, був здоровою людиною, але ж йому належало підкорятися санаторному розпорядку. І все ж він часом не підкорявся. Довелося пояснити, що це виглядає трохи непристойно. Мабуть, я справді почала боятися пліток.

Якось він підстеріг мене в лісі, коли я поверталася додому. Мимоволі подумала: хоча б Макариха не помітила. А чого тут, власне, боятися? Я ж не в монастирі живу…

Вже вечоріло. Сонце ховалося за вершинами дерев, але ще не зайшло — наскрізь просвічувало дубове листя, породжуючи відчуття таємничого трепету в кожній гілці.

Люблю лісове надвечір’я! Не завжди його помічаєш — часом так зануришся у власні клопоти, що навіть оце торжество світла й тіней обминає твою душу. Потім, ніби схаменувшись, оглянешся довкола: яка ж краса! Ліс перетворюється на живу гравюру: дрібних деталей не видно — перед очима гойдаються контрастно вирізьблені лінії гілок та силуети дерев. На травах, на сосновій яглиці лежать жовтогарячі плями від вечірнього сонця. А воно, світило наше, мовби сторожко обмацує кожну стеблину, питаючи: як тобі живеться, небого?..

Мені завжди здавалося, що увечері сонце якось наближається до землі та до людей. Отак і ми на схилі свого віку більше світ оцей любимо — мовби у сонця вчимося.

Промайнула козуля — полохливе, граціозне створіння. Різкий силует тварини вирізьбився на тлі залитої рожевим сяйвом галявини і одразу ж розтанув у гущавині. В очах іще довго рябіло від блискавичних рухів її тоненьких ніг.

На Павловому обличчі з’явилася усмішка, в якій вгадувалося здивування й захоплення. А мені пригадалися слова дядька Сашка: без спілкування з природою людська душа зубожіє. Так, це правда.

Павло довго не наважувався заговорити — він, мабуть, не знаходив слів, котрі були б доречні серед оцієї краси. Мені це сподобалось. Тільки людина, яка вміє тонко відчувати красу, береже слово. Їх так небагато, слів людських, котрі здатні повною мірою передавати наші почуття.

Я відчувала, що ми настроєні на спільну хвилю, тому мені було приємне оце мовчання. А Павлові, мабуть, стало ніяково за нього — він шукав, з чого почати розмову.

— Гарно тут, — сказав просто, без патетики. І, мабуть, нічого іншого він би й не зміг сказати. — Карпо Трохимович розповідав, де ви живете. Але я не уявляв, що тут так гарно.

— Коли звикнеш, — відповіла я, — то вже й не помічаєш.

— Не вірю. А проте… Людина до всього звикає. І до краси, й до потворності. — Примружившись, він пробував щось розгледіти серед соснових гілок. — Десь тут кузня повинна бути.

— Кузня? — трохи здивовано перепитала я.

— Бачите шишки під сосною?.. Це шишкар накидав.

Лише тепер зрозуміла, яку «кузню» він мав на увазі.

Тихенько зауважила:

— Ви теж, мабуть, у лісі росли.

«Кузнею» в нас називають маленьке дупельце, в якому шишкар розкльовує соснові шишки. Він зносить їх туди і гупає методично, як молотобоєць.

— Ні. На полювання їздив.

Я згадала його сумнівний афоризм і заперечила:

— Не згодна, що до потворності можна звикнути.

— А до краси?.. Це ж проста логіка. Єдність протилежностей.

Він зупинився й довго вдивлявся в моє обличчя. Погляд у нього трохи засмучений і якийсь благальний. Напевне, ця людина також встигла звідати самотності.

Несподівано для самої себе запитала:

— Правда, що вас дружина кинула?

Павло рвучко підвів голову.

— Звідки ви знаєте? — Голос у нього був бадьорий — напевне, моє запитання не викликало гіркого спомину.

— Сорока на хвості принесла, — відповіла я по-дитячому. Ця фраза справді прийшла з мого дитинства.

— Банальна історія, Софіє Кирилівно. Тут і розповідати нічого. Сільське життя не сподобалось. Правду кажучи, я її розумію. Вона в столиці виросла. Пробував прищепити їй любов до землі, але… Це з колиски приходить. Дорослій людині прищепити важко.

— Виходить, сільські з сільськими одружуватись повинні? — кинула я запитання, в якому було більше іронії, ніж серйозного змісту.

Павло заговорив серйозно:

— Життєвий досвід багато важить. А проте… Якоїсь проблеми я тут не бачу. Не про себе кажу, а взагалі… Люди повинні любити місто — то їхнє майбутнє.

— А село?..

— Село, Софіє Кирилівно, залишиться для тих, хто без нього прожити не може. Як риба без води. Таких меншість… І це добре. Навіть дуже добре.

— Що ж тут доброго?

Мені зараз не хотілось нагадувати, в якому вигляді постав перед нами Дніпро, але Павло вгадав мої думки. Напевне, він устиг про це передумати раніше від мене.

— Землю треба для рільництва звільнити. А рільництво… Я його без людей уявляю. Не зовсім, звичайно. Залишиться мінімум… Ну, скажімо, три проценти населення. Гадаєте, мало? Ні! При доброму господарюванні цього досить. Техніка вже дозволяє… Тоді що ж таке майбутнє село? Його, по суті, не буде… Хіба ж господар коли-небудь ставив хату на кращому полі?.. Він його для хліба залишав. Отак і все людство житиме. Якби, скажімо, розселити американські міста… Нью-Йорк, Детройт, Чикаго… Якби всі їх розселити по материку, Америка б завтра з голоду почала вимирати. А те, що ми бачили на Дніпрі… — Павло загнувся, боячись називати речі власними іменами. — Гадаю, люди зрозуміють, що всяка органіка… всяка!.. Що тут казати?.. Народ тепер грамотний, пустелям розростатися не дозволить. Та й сама природа про це подбає. Голод — не тітка, кожного розуму навчить. Мій друг, підполковник авіації, нещодавно з Китаю повернувся. Там уже такого не побачиш. Страшні речі він розповідав…

Я з вдячністю глянула на Павла. Те, що мене лякало, для нього було ясним і зрозумілим. Ні, він не боявся за людей — вірив у їхній розум!..

Та ось уже між берізками з’явилася трансформаторна будка. Я зупинила Павла:

— Дякую, Павле Михайловичу.

Він знічено посміхнувся.

— Спасибі, хоч провести дозволили. Ось коли Сергій ваш повернеться…

Я важко зітхнула. А він продовжував:

— Ми тоді втрьох побалакаємо. Хочу вас до Семенівки запросити. Як не вас, то хоч Сергія.

— Ви так говорите… Ніби це завтра буде.

— Буде! — твердо мовив Павло.

Від отієї певності в мене аж защеміло в серці.

Тоскно було прощатися. Самотність дедалі ставала все важчою карою. Особливо неприємно було згадувати, що, з погляду відстані, найближчою людиною зараз була Макариха.

Відразу ж поклалася в ліжко, але довго не могла заснути.

Спершу думала про Павла — уявляла його постать серед вечірнього лісу на дорозі, якою він повертався в санаторій. А коли вже зовсім затемніло, почала дослухатися до звуків, що долинали в хату.

Часом лісова звіринка голос подасть, інколи проторохтить мотоцикл. Але найвиразніше чути рівномірне, напружене гудіння траси. Далеченько вона звідси, та в нічній тиші аж сюди докочувалось двигтіння землі від потужних ЗІЛів з причепами.

Чогось я ждала від отого гудіння. Мовби десь там рідна душа загубилася.

Час від часу починали захлинатися у своєму гавкотінні сусідські собаки, але ці звуки я вже й не сприймала — вони зробилися надто звичними. Здебільшого собаче валування починалося тоді, коли до нашого хуторця наближався лось або дикий кабан. Та ось біля самих дверей моєї хати щось загупало, закректало, а відтак я почула голос Сергія:

— Еге, злодюго, попався! — Потім Сергій гукнув уже до мене: — Мамо, відчини! Тут я добрячого кабана спіймав.

Солодке і водночас тривожне почуття хлюпнуло в мою душу. Повернувся! Але що ж там сталося? Та я добре розпізнала голос Сергія, він кликав на допомогу — які можуть бути вагання?

В сінцях на полиці завжди лежав електричний ліхтарик, я вхопила його й відчинила двері. В освітленні ліхтарика побачила Петра Кулика, що, хрипко дихаючи, лежав горілиць, а також Сергія — він сидів на його череві, мов справді на туші кабана. Як видно, поміж ними щойно точилася боротьба, але Сергій не змарнував років у війську, набрався чоловічої сили й вправності, а Кулик був товстий, мов снігова баба, — ледве носив на ватяних ногах своє вгодоване тіло.

Упізнавши Кулика, Сергій здивовано вигукнув:

— Чи ти ба! Та це ж Петро Іванович. Недаремно мені видалося, що то його машина під берізками стоїть… Мамо, поглянь, яка в нього зброя. Просто мушкетер, та й годі. Це він, мабуть, нашу хату від нечистої сили охороняв.

Я взяла інструмент, схожий на шашличний шампур, але значно довший, — і мені все одразу ж прояснилося.

— Я його в сараї застав. Замок у нас такий, що гвіздком відмикається… Вставайте, Петре Івановичу. Ходімо до хати — побалакати треба.

Сергій підхопив Кулика під пахви й не без зусиль відірвав від землі. Звівшись на ноги, Кулик хотів було вишмигнути з двору, але Сергій спіймав його за комір і заштовхав у сінці.

— Не поспішайте, Петре Івановичу. По чарці, мабуть, не знайдеться, а чаєм почастуємо.

— Пусти, комір відірвеш, — прохрипів Кулик.

Сергій, тримаючи його за комір, підвів до кухонного столу й силоміць усадовив на табурет, змайстрований іще дядьком Сашком.

— Чай знайдеться? — звернувся він до мене. — Дорогий гість у хаті.

— Не треба мені вашого чаю, — вороже зиркаючи спідлоба, пробурмотів Кулик.

— Боїться, що отрути підсиплемо. В цій хаті такого зілля не водиться… ну, гаразд. Тоді, шановний гостю, розкажіть, чим це ви займалися в нашому сараї?

Кулик мовчав і зухвало барабанив пальцями по столу. Він, здається, вже оговтався. Я хотіла було внести сокиру, яка, падаючи з дашка над порогом, ледве не провалила мені череп. Мабуть, даремно я подумки звинувачувала Макариху — це більше схоже на Кулика, ніж на неї. Та й не від самого Кулика, звісно, це походило — за всіма його стараннями стояв той, кому я власноруч передала Василеву працю. За мить я уявила, як мусив відреагувати Петро Іванович на сокиру в такій ситуації, і мене розібрав сміх. Може, навіть у цьому сміхові було щось істеричне.

— Чого ти, мамо? — занепокоївся Сергій.

— Потім розкажу.

Тим часом Кулик завовтузився на стільці.

— Мені пора, — процідив крізь зуби.

Тепер засміявся Сергій.

— Куди поспішаєте? Ви ще не відповіли на моє запитання. Що ви робили в нашому сараї?

Наш сміх вплинув на Кулика доволі несподівано. Він підвівся за столом, наче раптом опинився в президії якихось зборів, де йому належали провідне місце. Руки з розчепіреними пальцями поклав на синю церату. Голос зазвучав владно, з генеральськими нотками. Мабуть, він у цю мить відчув, яка нездоланна сила стоїть за його спиною. Правду кажучи, я також це відчула — і мені вже було не до сміху.

— Смійтесь, смійтесь. Якщо хочете знати, я за радянську владу брата рідного не пожалію — не те що вас… Добре знаю, чим ви тут займаєтесь, і не тільки я знаю… Ану лишень подумайте, ким був Кулик учора? Еге, волам хвости крутив би… Змалечку й до смерті… А тепер я хто? Самі знаєте, хто Куликові руку подає. Не вам рівня. А тепер геть з дороги! Ти… Ти… — захлинаючись люттю, зашипів він в обличчя Сергієві. — Знай, вбивця: повернешся туди, звідки тебе випустили. Це не хтось — це тобі Кулик обіцяє. А він, знайте, слів на вітер не кидає.

Петро Іванович окинув нас презирливим поглядом і набундючено вийшов з хати. Ми його не затримували — стояли мовчазні, скам’янілі. Реальність дихнула нам в обличчя зблизька — з її пащі тхнуло гидко, погрозливо. У мене затремтіли руки, по спині поповз холодний вужак.

— Він їх покличе, — чомусь напівшепотом звернулася до Сергія. — А я ж знала Володьку Семичасного, якому Микита Сергійович КДБ передав. У волейбол з ним грали. На «ти» були… Семичасний, бач, малює сучасних чекістів з ангельськими крильцями.

Якщо за релігію арештовують… А тут же такий букет… Сьогодні вони не прийдуть, але завтра…

Сергій взяв мене за руку й вивів з хати. Походив подвір’ям, придивляючись до темних кущів, а потім тихенько мовив:

— Де?..

— Там, де ти його спіймав.

Завела Сергія в сарай, освітила ліхтариком місце, де була схована Василева праця. Воно було прометене березовим віником, який лежав поруч, і густо поштрикане Куликовим шампуром. До болю у власних пальцях стиснула руку Сергія.

— Він знайшов!

— Це було не так важко, як тобі здавалося.

Взявши заступ, Сергій за кілька хвилин видобув із піщаного ґрунту ретельно запакований у товстий целофан машинопис, що був для нас дорожчий за життя. А я ж гадала, що моя криївка взагалі недосяжна.

Мовчки пішли в нічний березняк — у хаті боялись розмовляти, бо я була певна, що в ній тепер господарювала не тільки я. Тут Сергій сказав:

— Принеси й той примірник, що в скриньці лежить.

— А ти й про нього знаєш? — лагідно запитала я. — Може, й читав?

— Хіба ти моїх зошитів не читала? — з невидимою в темряві посмішкою, що бриніла в його голосі, запитав Сергій.

А я подумала: яке це щастя — мати дорослого, розумного сина!

— Де ти їх хочеш сховати? — запитала я майже пошепки.

— Принаймні не вдома. І в лісі ризиковано. Відвезу в Семенівку, до Карпа Трохимовича. Зараз же, негайно… доки вони похопитися не встигли. Як-не-як, а на обшук дозвіл прокурора потрібний.

— Хіба ти знаєш, де живе Осадчий?

— Ми з батьком колись були в Семенівці. Я добре запам’ятав його хату… Винось, я тут зачекаю. До ранку повернуся, бо завтра буде пізно.

Я вагалася. Потім сказала:

— Ні, сину. Того примірника, що в скриньці, не дам. Це моє євангеліє. Без нього жити не зможу. Я час від часу перечитую.

— А якщо заберуть і його, й тебе?

— Хіба це можливо? Зараз же не сталінські часи. Зрештою… Зрештою, сама знайду, де заховати.

— Ой, мамо!..

— Не дам! — крізь сльози, але доволі твердо мовила я. — Як же ти доберешся до Семенівки?

— На попутних, звичайно.

Я поцілувала Сергія — і він зник у темряві поміж деревами. Мимоволі я її перехрестила — оту темряву, що проковтнула сина.

Я вперше відчула, що це вже не юнак — це муж, до якого прийшла людська і громадянська зрілість. Ми часто сперечаємося про виховання, але нерідко уявляємо його оранжерейним. Батьківський егоїзм хоче убезпечити дітей від страждань, які випали на нашу долю. А природа кидає своїх улюбленців у суворі випробування, мов коваль, що для витвору власних рук має не лише сонячні жарини, а й холодну воду.

Власне, тільки зараз відбулася наша справжня зустріч після тюремної розлуки. Сергій повернувся о шостій ранку, сумовито посміхався, не поспішаючи наблизитись до мене. Ніби й сам розумів, що ці чотири місяці зробили його іншою людиною. Хотів, щоб я теж це усвідомила, бо вже, напевне, ні в чому не можна повернутись до минулого — ні в думках, ні у вчинках.

Я мимоволі піддалась оцій стриманості почуттів. Не було сліз, ми спокійно, прояснено наблизились одне до одного, мовчки поцілувалися.

— Я так тебе ждала!..

Знаючи, що надмірна ніжність буде йому неприємна, я більше не сказала ні слова. Почала поратися біля газової плитки.

Не буду розповідати того, що зрозуміло й без слів. У мозок мій частіше стукалася думка: якщо Сергій довірив мені свої зошити, то яке ж я маю право приховувати від нього те, що пережила й передумала? Лякало мене тільки одне: правда про Марину поглибить його страждання. І все ж наважилась…

Я майже задихалася від хвилювання, а Сергій поставився цілком спокійно до мого прохання перечитати оці зошити, наче він чекав, що вони обов’язково потраплять до його рук.

Наступного ранку провів мене на роботу. Ми боялися розмовляти про те, що вже було позаду, але Сергій все ж таки не витримав — запитав про Надійку:

— Ти її не бачила?..

— Ні. Не бачила.

Але я добре уявляла, чим саме заклопотаний Сергій, тому вирішила поговорити про неї з Миколою Олександровичем. Напевне, Макариха вимагатиме, щоб санаторій відібрав кімнату — нехай Надійка додому вертається. Кімнату вона отримала тоді, коли санітаркою в нас працювала, потім звільнилася, до будівельників перейшла. Макарисі легко умовити Кулика, щоб він «навів порядок». Та що ж то за життя буде в Надійки?..

— Не хвилюйся, — заспокоїла я Сергія. — Якщо виселять, я їй свою кімнату віддам.

— А де вона в тебе?

— Мені належить.

Дивилася на Сергія і надивитися не могла. Все життя моє було в ньому. Чи відчуває це Сергій? Чула, що в дітей немає такої любові до батьків, яка природою батькам дається. Це так усюди в живому світі — не лише в людей. То, мабуть, необхідність самої природи.

Знов і знов каралася отими зошитами, котрі він мав перечитати. Ні про що більше й думати не могла.

Відразу ж побігла до Миколи Олександровича — просто, щоб похвалитися. Він побачив на моєму обличчі все, що я хотіла йому сказати.

— Вітаю, Софіє Кирилівно. Дуже радий за вас.

Так, він справді був радий — я в це вірила.

Навіть Поліна Костянтинівна привітала мене по-сестринському. Власне, чим вона завинила переді мною? Просто хотіла попередити хворобу. Може, дещо перебільшила, та не вона, мабуть, поширювала недобрі чутки про мене.

В корпусі намагалася триматися так, як лікареві належить. Та коли помітила Павла, радість моя назовні вихопилась, і я крикнула через увесь коридор:

— Вернувся!..

Він наблизився й стримано потиснув мою руку:

— Я ж казав.

Почав розпитувати про Сергія, але, помітивши, що в мені знову розростається тривога, увірвав розмову.

— Гадаю, він туди не повернеться, — сказав, уже виходячи з кабінету.

— Куди?..

— На будівництво. Тяжкий спомин лишився. Та про це рано загадувати.

Павло вийшов, а я почала переглядати зошит, який прихопила, йдучи на роботу. Це те, що Сергій занотовував у в’язниці. Натрапила на виписки із Вернадського. Сергій роздумував про те, що земне життя — це, власне, трансформоване Світло. Так, так! Воно прийшло від Сонця…

Вернадський каже:

«Биосфера, по существу, может быть рассматриваема как область земной коры, занятая трансформаторами, переводящими космические излучения в действенную земную энергию. Мы улавливаем и сознаем только ничтожную часть этих излучений. Солнцем в корне переработан и изменен лик Земли».

Як мало ми про це думаємо!..

Далі йшли виписки із Боратинського. І власні слова Сергія — гордість за те, що він народився в буремний вік, котрий мусить завершити формування земної людини.

То й було велике прийняття природи, яке невластиве тільки низьким, темним душам. Низькі душі завжди шукають для себе дрібненького заспокоєння — навіть тоді, коли природа закликає прийняти її такою, якою вона є насправді. Без компромісів, без казенного оптимізму — суворо, гордо, діяльно!..

До своєї хати я наближалася так, ніби зараз має статися вибух. Я розуміла, що Сергій уже прочитав мої записи. Тепер він знає, що не я його рідна мати — мати його загинула під баштовим краном. Як він зустріне те, що я вважала найбільшою таємницею його і власного життя?..

Погляд мій упав на випадкову річ, і вона мимоволі зафіксувалася в пам’яті: стовпець під дерев’яними сінцями почав підгнивати. Ми живемо на піску, а він швидко переїдає дерево. Може, я звернула на це увагу лише тому, що мені страшно було глянути на двері? Ці двері треба зараз відчинити, — і я опинюся віч-на-віч із Сергієм. Мені було страшно, я нерішуче тупцювала біля порога.

Двері тим часом відчинилися. Спершу я побачила ноги, взуті в старі черевики — Сергій у них виходив похазяйнувати, — і поволі, дуже поволі погляд мій підвівся до його обличчя. Яким я сподівалася його побачити? І сама не знаю. А проте воно було зовсім не таким, яким, на мою думку, йому зараз належало бути. Ні болю, ні смутку я не помітила в обличчі Сергія. Воно було світле, спокійне, трохи усміхнене. Відчинив двері, пропускаючи мене в хату, і тихо мовив:

— Ти стомилася, мамо. Зараз пообідаємо. Я борщу наварив.

Як я чекала цього слова: «Мамо!» Від нього залежало все. Або скаже, або не скаже. Все буде чемно, як і годиться, але слово випаде із його мови — те слово, без якого я вже не уявляла свого життя. Боялася також надмірної чемності, запобігливості — тобто всього неприродного, навмисного. Хотіла, щоб Сергій був таким, як завжди. Трохи ревниво поставилася до того, що він наварив борщу — а чи не навмисне? Потім подумала: так можна зіпсувати життя на дрібницях, у кожному кроці вбачатимеш те, чого й близько немає.

Вирішила йти навпрошки. Зібравшись з духом, запитала:

— Ну як, прочитав?..

Сергій підвів на мене ясні очі й трохи лукаво відповів:

— Звичайно.

Я помовчала. Мене насторожила ота лукавість у його погляді.

— І що? — нарешті спромоглась вимовити.

Сергій поворушив бровами, трохи подумав і сказав:

— Загалом згоден. Але подекуди ти надто обережна. Тут ширше мислити треба.

Мені здалося, що обривається серце й падає в якусь безодню.

— В чому обережна? — півголосом вигукнула я.

Обличчя Сергія було цілком серйозне, очі дивилися щиро, безхитрісно — в них зникла та лукава посмішка, якої зараз я не розуміла.

— Обережна, коли про гумус пишеш. За Вернадським це… Ну, словом, дзеркало Космосу. Живий екран, на якому розгортається космічне дійство.

Не знаю, як я в цю мить виглядала, мабуть, очі мої розширились від надмірного напруження нервів. Я була здивована й приголомшена: про що він говорить? Та хіба ж я про це в нього питаю?

— Сергію, — гірко промовила. — Тепер ти знаєш правду. Тітка Марина… Вона — твоя мати.

Сергій узяв мої руки, припав до них обличчям. Потім підвів голову, ніжно, з любов’ю заглянув у мої очі.

— Заспокойся, мамо. Я давно це знаю. Вона все розказала.

— Коли?..

Голос мій дрижав, якісь незрозумілі почуття заволоділи серцем. Мені хотілося і сміятись, і плакати. Все завирувало в моїй душі — і смуток, і радість, і надія. Те, чого я найбільше боялася, виявилося таким простим і природним, що мене тепер лякала сама ця простота.

— У Ніни. Але я знав це й раніше. Словом, догадувався… Вона дуже тебе любила… Ну, чого ти, мамо?

Я не могла утриматись — сльози потекли з моїх очей. Упала головою йому на груди, а він стояв посеред хати, боячись поворухнутись. Отак і прийшла розв’язка! І всі мої страхи виявились марними. І нічого небезпечного в цій простоті не було. Я так довго себе лякала, що й тіні на його обличчі тепер боюся. Та це минеться, бо в душу мою поволі входив спокій.

Вже за обідом Сергій запитав про свої зошити. Я висловила те, що вже відомо читачеві. Сергій слухав заклопотано, але без тієї гіркоти, яка властива моїм переживанням. Це добре, що в нього міцні нерви. А я… Я — тільки слабенька жінка. І нехай пробачить мені читач, якщо подекуди помітить у моїх записах щось болюче.

— Що ж ти збираєшся робити? — запитала в нього. — На роботу підеш?..

— Туди не піду, — твердо відповів Сергій.

— Так, поспішати не варто. Відпочинь трохи.

Уперше за чотири місяці заснула глибоким сном. Чомусь наснилися виноградні дерева, про які розповідав дядько Сашко. Не лози, а саме дерева. Так він бачив майбутню землю. Біля дерев поралися прекрасні люди, яких я ніколи не зустрічала на землі. То були променеві істоти, вони вільно плавали в повітрі, ніби для них не існувало тяжіння. І серед цих людей був Сергій. Він покликав мене й запитав:

— Бачиш, мамо, що ми — Живе Світло?..

Я сказала:

— Бачу, синку.

Розплющивши очі, справді побачила: кімната моя залита ранковим сонцем.

— Доброго ранку, мамо, — посміхнувся Сергій, що стояв серед хати в білій майці, з волохатим рушником на плечі.

Зошит четвертий

І. Про гносис і лелеку

Літо ніби й збігало, але календар просувався вперед якось повільно — буцім час їхав на волах. Я давно помітила: чим більше на тебе насувається подій, тим місткішим робиться час. І тим довшим він здається, коли назад оглядаєшся. А дні одноманітні тягнуться ніби й довго, якщо брати кожний окремо, та всі разом ніби сплющуються, меншають, перетворюючись на безлике сіре місиво. Такі відтинки часу губляться, ніби їх взагалі не існувало.

У мене подій не бракує — якраз навпаки: було їх аж надто багато. Та понад усе, безумовно, хвилювало й тішило повернення Сергія. Двічі він привозив Ніну, був приємно здивований, що ми в перший приїзд обнялися, мов рідні, — мабуть, Ніна промовчала про наше знайомство, готуючи йому сюрприз.

Що й казати, Ніна мені подобалася. Трохи непокоїло те, що вона росла серед високого добробуту, та ще й по-міському. А Сергій, бач, почав задивлятися в бік Нової Семенівки. Проте я вірила, що в людині все вирішує міра її духовності, а тут вони обоє були варті одне одного. Про Ніниного батька думати не хотілося так само, як і про зухвале сексотство Кулика. Була переконана, що мені боятися нічого — адже ж істина на моєму боці. Точніше, на Василевому, бо на його боці природознавство середини XX століття. Що ж до Маркса, то він тяжко грішив проти найголовнішого закону Світобудови — закону збереження й перетворення енергії. А за такі гріхи Всесвіт немилосердно карає.

І все ж переховала третій примірник Василевої праці на горище. Сергій мене картав за цей вчинок, але я звикла час від часу перечитувати дорогі мені сторінки — отож не могла погодитися, аби й цей примірник Сергій вивіз із дому.

— Віддай Ніні, — лукаво посміхаючись, переконував мене Сергій. — Вона вдома сховає. Серед своїх книжок. Там ніхто не шукатиме. А треба буде — привезе.

Може, це й справді була б надійна схованка, але я не погодилася — хотіла мати заповітний машинопис під рукою.

Одного разу полізла на горище і серед старих газетних вирізок зненацька наштовхнулася на сторінку із учнівського зошита, кілька років тому покреслену рукою Карпа Трохимовича. Будь-хто, трохи подивувавшись чудернацьким витівкам якогось тлумача Євангелій, відкинув би цей папірець геть та й забув про нього. Будь-хто, але ж не я. Мені він говорив так багато, що я аж здригнулася від несподіванки.

Було це тоді, коли Василь натрапив у БСЗ на статтю про фізіократів, ілюстровану «Економічною таблицею» Ф. Кене. Добре в ній розібравшись, Василь помітив ті ж самі закономірності, котрі вважав своїм власним відкриттям. Його це приголомшило: виявляється, двісті років тому у Франції жили люди, яких Василь мав право назвати своїми однодумцями. Він намагався пояснити це Карпові Трохимовичу, який, безумовно, також був його однодумцем, хоч і викладав свої переконання аж ніяк не науковою мовою. У Карпа Трохимовича був свій словник, своя система образів.

— Закрий оту грамоту, — сердився Осадчий. — Це зовсім не те.

— Чому ж не те? — спокійно заперечував Василь. — Тільки тому, що «Економічна таблиця» оперує тисячами ліврів? Але ж ці тисячі можна записати як п’ять рівновеликих одиниць біологічної енергії, що надходить від землеробства. Фізіократи не знали, чому це так, проте П’ять Пальців Космосу вони знаходили у грошовому обігові. І три економічні сфери, наче три струни, на яких грають Космічні Пальці. Ми можемо вдатися до інших образів, але справа не в засобах віддзеркалення схованих у Космосі енергетичних сутностей, а в самих сутностях. Вони існують вічно — ось у чому справа! Космічні Пальці ліплять земні держави, а коли ці держави виходять за межі трьох економічних сфер — знов перетворюють їх на глину й ліплять заново. Біда в тому, що заміс виготовляється не на воді, а на людській крові. І в цьому, між іншим, винен не Космос — винні ми самі. Бо не розуміємо законів ліплення. Чинимо опір там, де не можна його чинити. Це однаково, що намагання зупинити тисячотонний потяг власними грудьми.

Не хочу запевняти, що Василь промовляв саме такими словами, як я оце передаю. Мабуть, слова були трохи інші, але зміст я відтворюю точно.

— Твоє пояснення приймаю, хай буде П’ять Пальців, — згідливо захитав масивною головою Осадчий. — Навіть п’ятикутну зірку приймаю. Але краще П’ять Хлібин Христових. У тебе є чистий аркуш паперу?

Вони сиділи за кухонним столом після помірної чарки. Я вирвала чистий аркуш із домашнього зошита, в якому Сергій записував чорнові рішення математичних задач, і, відсунувши полумисок з квашеними помідорами, подала цей аркуш Осадчому. Після тривалої полеміки поміж Василем і Карпом Трохимовичем помальований олівцем аркуш лишився на столі. Я прибрала його до шухляди, а потім не могла відшукати. Гадала, він загинув. Цей аркуш був мені дорогий тим, що я добре знала: так само бачив земну дійсність дядько Сашко.

Ось як виглядали креслення Карпа Трохимовича.

П'ять Хлібин Христових

Василь поставився до цього тлумачення євангельських істин так само спокійно, як Осадчий до П’яти Пальців Космосу. Було зрозуміло, що таємниче креслення не дивує Василя — Василь бачив у ньому вже відомі йому глибинні сутності природи. Що ж, це ясно: те ж саме викладав Василеві інший гностик — дядько Сашко. Потрібні були роки, аби Василь розпізнав спільну космічну основу поміж оцим записом євангельської притчі, «Таблицею» Кене і власним відкриттям, що ґрунтувалося на законах фотосинтезу. Уже оцей зв’язок історичних епох був сам по собі неабияким відкриттям — адже ж це було підведення під тисячолітній гносис сучасного наукового мислення.

Я дослухалася до полеміки поміж Василем та Осадчим, добре розуміючи, що перебуваю біля джерела, з якого народжується океан. Дозволила й собі взяти участь у розмові.

— А кого ви розумієте під Богородицею? — запитала в Осадчого. — Це ж була діва Марія, а у вас…

— Трудність у тому, що ми начисто відкидаємо язичництво. Але виглядає так… Справа виглядає так, що в тисячолітніх віруваннях народів ніколи не існувало нічого помилкового. Відбувалося перевдягання гносису. Пригадуєте єгипетську Ізиду або грецьку Деметру? Зверніть увагу: непорочне зачаття в діви Марії… Мабуть, пригадуєте, що Шевченко у своїй поемі поставив його під сумнів. І як не поставити? Або належить збагнути, що далекі предки натякають на ту ж саму Марію, яка вчора була Ізидою. Християнство надто олюднює природу. Щоправда, це робила більшість релігій.

— Виходить, Богородиця — це просто земля?

Осадчий сумно посміхнувся.

— Лихо людське сховане в отому «просто». Ні, дорога Софіє Кирилівно! Все це дуже й дуже непросто. По-перше, йдеться не про землю взагалі, а про земний гумус. Це далеко не те ж саме. Гумус — то правдиве відображення жіночого начала в природі. І не лише в земній природі, а в космічній також. Він приходить із Космосу. Звідти і тільки звідти… Кам’яні баби на сарматських могилах — це, власне, те ж саме… Ось чому на моєму малюнку з’явився отой напис — Богородиця. А немовля… Немовля на її грудях слід бачити як ціле людство… З другого боку… Це є відображення Світового Розуму. Всесвіт як Слово. Безсмертний Логос. Пригадуєте: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог…»

Мені досить було отримати ключ від розуміння старовинного гносису — його образної структури в християнстві. Далі я спробую власними словами пов’язати гностичне з енергетичним. Слід лише пам’ятати, що створене Осадчим віддзеркалення потойбічного в земному житті не лише не спростовує релігійних істин, а наочно підтверджує їх. Це ж бо так само, як через існування земної біосфери (і передовсім людини) ми неминуче приходимо до уявлень про Сущого як Суб’єкта, Тоталіта, Пантократора. А в християнстві — Батька Небесного. Раз існує творіння, не може не існувати Творець — той, для кого всі ми є лишень об’єктом космічного ліплення. Тут просто слід пам’ятати, звідки ми дивимося на світ і на себе в світі. Можна дивитися з боку людини на Творця і, навпаки, — з боку Творця на людину. Безумовно, то є мобілізація нашого власного розуму для пізнання Сущого — і належить сказати, що людський розум за своєю природою здатний до такого пізнання. До речі, тут не завжди допомагає формальна освіта — у печерні часи людський розум так само (або навіть вищою мірою!) був здатний до спілкування з Сущим. Переходячи на філософські категорії, можна сказати так: гносеологічне має бути доповнене онтологічним — і навпаки. Коли ж ми кажемо про гносис, то само собою зрозуміло, що в цьому разі ми дивимося на Творця з боку земної людини. Творець десь там, у невидимому, потойбічному, а ми бачимо його П’ятипалу Руку на землі.

Гадаю, після попередніх пояснень зовні простеньке креслення Осадчого вже не виглядатиме ні чудернацьким, ні примітивним, і навіть такий предмет, як коров’ячий кізяк, не порушить євангелійної святості. Адже ж самозрозуміла фізіологія людського організму не перешкоджає духовним надбанням людини. Просто належить розуміти, що фізіологічне існує для духовного, а не навпаки.

Отож продовжу аналіз гносису в записі Осадчого. Ірод, як, мабуть, читач уже здогадався, символізує державу. Космос для держави як такої (незалежно від характеру історичної епохи!) має у своєму розпорядженні лише одну хлібину, ніяк не більше. В цьому розумінні цар Ірод та Іосиф-Тесляр (представник ремісництва, з якого згодом виріс робітничий клас) абсолютно рівноправні. Але ж Іосиф володіє тільки вмілими руками, а цар володіє військом.

І тут вступає в дію іще один біблійний міф, що виник на тисячоліття раніше, — міф про Адама, Єву та дерево пізнання добра і зла, з якого Бог заборонив зривати райське яблуко. Дерево пізнання — це, власне, і є креслення Осадчого, а заборонене яблуко на ньому — одна із хлібин, якої завжди бракує державі. Роль Адама тут виконує цар Ірод, роль Єви — Іродіада, яка вимагає піднести їй голову Івана Хрестителя. Голова пророка на блюді в цьому разі виступає в ролі забороненого яблука, котре супроти Божої волі зірвала Єва. Страшне яблуко, бо надійшли страшні часи. І чим далі, тим більше пророчих голів падатиме з дерева пізнання добра і зла.

Як відомо, Іван Хреститель передував приходові Месії, бо хрестив лише водою, а не Духом Святим. У цьому разі маємо одне із переодягань гносису, бо його наукове пояснення не дійшло б до наших часів — логічне у своїй популярності завжди поступається перед емоційним. Суть же цих міфів та ж сама: рід людський гріховний від свого початку. Ця гріховність закладена в можливості зірвати заборонене яблуко або з’їсти заборонену хлібину, що, по суті, віддзеркалює ту ж саму космічну істину.

Даруй мені, невідомий читачу, що я змушена звільняти гносис від міфологічного одягу, але ж для всього в світі приходить свій час. Іван Хреститель співвідноситься щодо Христа, як дядько Сашко щодо Осадчого. Дядько побудував єгипетське колесо, яке сприяло нарощуванню врожайності за допомогою води. Осадчий зібрав найбільший у світі врожай пшениці (нехай поки що на обмеженому полі) за допомогою оптимальної діяльності фотосинтезу — отже, відбувалося хрещення Духом Святим. І сталося це не деінде, а в нашій Україні.

Добре пригадую, що дядько Сашко так і пояснював оті сто одинадцять центнерів з гектара — як прихід Христа. Та й самого Карпа Трохимовича бачив у цій ролі — цілком земні риси Осадчого такому баченню не заважали. Тут-бо й справді небо на гумусному екрані земної кулі витворює містерію — треба лишень її побачити. Дядько Сашко її добре бачив, а також навчив бачити й мене.

Ось я знов пригадала один із його гностичних уроків.

— А чи знаєш, Сонечко, чому католики святкують Різдво двадцять п’ятого грудня? Православні також, але в них за багато років календар змістився. Через те їхнє двадцять п’яте грудня припадає на сьоме січня. Справа в тому, Соню, що земна доба трохи більша, ніж двадцять чотири години. Фактично православні ієрархи бунтують проти астрономії. Неуцтво возвели в принцип… Ну як, знаєш?

— Ні, не знаю. А чому двадцять п’ятого грудня?

— Бо саме тоді день починає приростати. А ніч коротшає. На секунди й хвилини, звичайно. Отже народжується Дитина-Світло. Це ж бо і є правдивий Христос.

Якщо підсумувати сказане, то П’ять Хлібин Христових (енергія зерна і соломи) розподіляються в такий спосіб: Богородиця — 1, Ірод — 1, Орач — 1, Іосиф — 1, ясла — 1. Це, власне, ідеальний розподіл. До речі, хто хоче переконатися, що я не містифікую гносис, а звільняю його від містицизму, хай візьме IV том «Капіталу» («Теорії додаткової вартості») — там він легко відшукає «Економічну таблицю» Ф. Кене в записі К. Маркса. Згадані мною п’ять одиниць, що надходять від землеробства, виглядають у цьому записі основою космічної кібернетики, хоч Маркс дуже далекий від такого розуміння. Він кілька разів береться витлумачити глибинні якості «Таблиці», але йому це не під силу. Маркс затуманює проблему, спотворює істину.

Замість п’яти одиниць Маркс винаходить аж сім і критикує автора «Таблиці» за те, що той цього не бачить. Чи не дивовижа: у своєму власному творінні Кене не зумів правильно полічити величини, на яких заснована «Таблиця»? Насправді ж сліпим залишається Маркс, бо наділяє двома додатковими одиницями промисловість (безплідний клас, як називає цю сферу Кене), що абсолютно неприпустимо. Бо хіба ж не ясно, що промисловість не породжує продуктів фотосинтезу, а лише винищує їх: поїдає хліб, спалює газ, нафту, вугілля. І коли продукти фотосинтезу вичерпуються, промисловість помирає разом із людьми.

Не знаю, чи варто пояснювати, чому Богородиця (гумус) і ясла (скотарство) вимагають для себе по хлібині. Це добре видно з такого факту: американська корова з’їдає три тонни збіжжя за рік і натомість видає десять тисяч літрів молока. Гадаю, тут все ясно: можливість прогресу справді приходить через ясла. Цей елемент священного міфу добре пояснює, як старовинні гностики бачили прихід Христа.

Експлуатація гумусу вимагає капіталу на боротьбу проти ерозії (вивітрювання й вимивання) та винесення біологічної (сонячної) енергії через злаки. Повернення цієї енергії в гумус також відбувається через ясла.

Всі ці проблеми вирішуються дуже легко тоді, коли держава припиняє насильство над селянином — тобто дозволяє селянам і фермерам вільно використовувати зерно: вивозити на ринок, згодовувати худобі й птиці тощо. Про солому не йдеться — нею держава майже ніколи не цікавилася. Це якось підтримувало саме існування села — не давало йому померти з голоду. До речі, йдеться не буквально про солому, а також про сіно, деякі коренеплоди тощо. Словом, про те, що дозволяло якось утримувати корову, козу, порося.

А проте мушу уникати надмірної деталізації — чого я не сказала, читач додумає сам. Закінчу цю тему Василевою моделлю гносису — моделлю, якої цурався Осадчий:

держава — 20 %, промисловість — 20 %, сільське господарство — 60 %.

Так має розливатися біологічна енергія тоді, коли держава не втручається в розподіл зерна. А взагалі земні люди займатися його розподілом не повинні, вони обов’язково зривають заборонене яблуко. Ба, навіть замість яблук зрубують голови пророкам. Тоталітарна держава переліплює п’ять хлібин на шість, а шістка у гносисі належить князеві пітьми. І тоді для Христоса не лишається місця. Саме таке становище створилося в нашій державі: переміг 666. Значення цього страхітливого числа можна відшукати в Апокаліпсисі…

Цього року на нашій повітці прижився лелека. Зрозуміло, я його бачила не раз. Навіть не одного, а в парі. Але ж, виявляється, бачити можна по-різному. Часом дивиться на тебе людина, а ти розумієш, що вона тебе не бачить — думки її десь далеко, перед очима інші образи стоять. Отак я на лелеку дивилася. Чи мені до нього було?.. Та Сергій, звичайно, відразу ж його помітив.

— Це ж той самий! — вигукнув радісно.

— Який?..

— Що завжди прилітав. Остапенки хату продали, а він нових господарів не визнав.

Остапенки жили на протилежному кінці нашого хуторця. Я чула, що вони продали хату, але й це пройшло повз мою увагу. Виявляється, всі хуторяни стежили за лелекою, котрий повернувся до свого гнізда, але не бажав у ньому селитися.

Дивно він поводився цієї весни. Було, йдеш на роботу, а лелека пролетить над самісінькою головою, сяде на стежці, потім рушає тобі назустріч. І дивиться, дивиться просто у вічі, ніби вивчає, добра ти людина чи зла.

Лише тепер я від Сергія довідалася, що так він з усіма хуторянами тримався, аж доки нового місця для себе не визначив. Тоді почав переносити гніздо.

Надійка з Яковом допомогли йому, їх він також не боявся — просто в руки йшов. Закріпили хрестовину на стрісі, щоб вітер гніздо не зірвав. Намостили гілок, навіть цвяхами поприбивали. А решту самі лелеки довершували.

Все те сусіди розказали Сергієві. А мені, бач, ні слова. Гадали, мабуть, що лелека мене просто не цікавить.

Тепер і я почала нового мешканця своїм вважати. Подумки вибачалася перед ним: даруй мені, друже крилатий, оту неуважність. І за довіру спасибі. Ти не помилився — жодної шкоди на моєму подвір’ї не зазнаєш.

А Сергій дивився на нього так, мовби він Якову належав. То байдуже, що на нашій повітці живе — видно, птах зрозумів: від Макарихи добра йому не ждати.

Лелека був старий — може, він Сергія та Якова іще з їхнього дитинства пам’ятає.

— Невже справді цей птах характер людський розуміє? — інколи запитував Сергій.

Я також дивувалася: авжеж розуміє! Бо чого б йому обжите гніздо кидати?

Потім з’ясувалося, що нові господарі не для житла хату купили, а для дачі. Улітку високий паркан спорудили, стріху почали розбирати — видно, шифером крити будуть.

Але звідки ж лелеки про це довідались? Як вони їхні наміри розгадали? Коли вони повернулися з вирію, цього ще не було. Тільки й того, що нові люди на подвір’ї з’явилися.

Тепер, ідучи з роботи, я завжди задивляюся в небо. І радісно в мене на серці, коли високо-високо, під самісінькими хмарами, помічаю широко розкинуті крила. Наче й небо ріднішим зробилося: наш там літає!..

Якось лелека зустрів мене на болотці серед молодого березняку. Ми стояли й дивилися одне на одного. Очі в нього гострі, допитливі. Я подумала: яке це щастя, коли природа очима розумного птаха в душу твою зазирає й нічого небезпечного для себе не бачить! То, мабуть, найвища нагорода для людини.

Що й казати, я вже не тільки лелеку помічаю — до квітів почала уважніше додивлятися, навіть до найдрібніших. От, скажімо, чебрець — хіба ж не дивно він у нас росте? Треба Павлові показати — мабуть, і не впізнає. Степовий чебрець низенько по землі стелиться, а наш тягнеться догори. Кущик вирвеш — і то вже готовий букет, можна у вазу ставити: рясний та пахучий.

Тепер я не самотня — ось що світ для мене змінило!..

Повертаючись додому, зненацька потрапила на стежку, котра до цвинтаря виводить. Вийшла з лісу й одразу ж побачила Сергія: він фарбував ґратчасту загорожу на могилі. То була могила його матері.

Я зупинилася, не сміючи підійти, — серцем відчула, що зараз не слід йому заважати.

Аж ось помітила жіночу постать, що ворушилася за бузковим кущем. Та це ж Надійка! Вона також фарбувала загорожу. В тій могилі Ганнуся похована.

Тоді я все ж таки наважилася підійти. Надійка випросталась, напівзігнутою рукою, в якій була затиснута щітка, поправила русяве волосся.

— Здрастуйте, Софіє Кирилівно.

Це я вперше побачила Надійку після того, як її чоловік до в’язниці пішов. Схудла вона, очі позападали, але дивляться не сторожко — відкрито якось, бо світ уже для них був не крадений.

Сергій мені розповів, що виконроб геть-чисто все визнав. Він справді переховав стропи, їх, звичайно, відшукали. Цілі-цілісінькі, хіба що поіржавіли. Тому й відпустили Сергія: за відсутністю складу злочину. Можна сказати, силоміць випхнули з казенного дому.

Зупинилася біля Василевої могили, дивлячись на фото, де він зображений у парадному мундирі з орденами, — виглядав велично, навіть гордовито. В житті я його таким ніколи не бачила — завжди був простий, для кожної людини приступний.

Сергій зажадав, щоб на Василевому обеліску саме ця фотографія збереглася. Майстри перевели її на порцеляну і вмонтували в сірий мармур. Ні дощі не пошкодять, ні зимові морози.

Тепер я подумала: діти наші краще розуміють, як ми для майбутніх поколінь маємо виглядати. Вони вимірюють нас Перемогою.

А від Марини навіть фотографії не лишилося. Я потім їздила в Ірпінь, де жила Марина. Якась стара жінка тримала її у своїй хаті. Ні, не збереглося від неї нічого. Чи знають у Вязьмі, скільки вона людей від смерті вберегла?

Сотні, тисячі! Та не зуміли вони з Федором себе зберегти — забракло їм сил і твердості духу для суворих буднів. На один подвиг вистачило. Але ж на який!..

Сергій, закінчивши фарбувати, наблизився до мене. Стояли мовчки, очікуючи, доки закінчить Надійка.

Отак, не розмовляючи, й рушили до хати. І Надійка пішла з нами.

Лелека застиг у своєму гнізді, наче то була не жива істота, а щось декоративне, музейне. Інколи він своєю непорушністю справді нагадував музейний експонат. Довго треба додивлятися, щоб якийсь рух помітити. Його присутність одухотворювала все довкола — мовби він став душею нашого подвір’я.

В хаті я чомусь розгубилася — не знала, що мені належало робити. А Надійка вимила руки й одразу ж взялася куховарити. В її кошику знайшлося все необхідне для обіду — шматок свинини, огірки, ба, навіть сметана. Невдовзі на столі парував зелений борщ.

Нам усе ще важко було почати розмову. Всі ми думали про Якова, але як про те заговориш?..

Надійка підійшла до вікна, задивилася на подвір’я Макарихи. На очах виступили сльози.

Та ось вона пересмикнула плечима й тихо мовила:

— Хай… Не вік його там триматимуть. Повернеться.

Не знаю, чому це раптом у мене вихопилось:

— Живіть у нас, Надійко.

Вона підвела на мене вологі очі й сумно посміхнулася:

— Навіщо я вам здалася?.. В гуртожиток перейду. Вам і без мене клопоту вистачить. — Потім припала щокою до моїх грудей. — Софіє Кирилівно! Ви її не чіпайте, бо вона вам щось лихе заподіє.

— Надійко, — обізвався Сергій, — а чому б вам і справді в нас не лишитися? Удвох з матір’ю…

Я стурбовано глянула на Сергія. Мені видалося, що він чогось не наважується сказати, в собі ховає.

— Вам би удвох веселіше було, — закінчив Сергій знічено.

— А ви куди? — запитала Надійка.

Сергій промовчав. Я відчула, що в нього вже визріло рішення. Мабуть, у якусь дорогу зібрався, але знає, що я самотності дуже боюся. Рідний мій! Ти, мабуть, не розумієш, що твоя надмірна делікатність мене більше гнітить, ніж рвучка прямота. Будь таким, як усі, — ось чого я від тебе хочу! Яка ж мати за дорослих дітей чіпляється? У дітей свої шляхи, заважати їм не годиться. А самотність… Що з нею можна вдіяти? Така вже доля материнська.

— От бач, Надійко, — мовила я так, наче мені давно відомі плани Сергія. — Нам удвох справді було б краще. Вас іще не виселяють?

— Комендант приходив. Казав, щоб я собі домівку шукала.

— Є у вас домівка, — якомога бадьоріше мовила я. — Утрьох з лелекою заживемо.

Сергій почервонів, мовби вчинив якусь провину. І одразу ж почав пояснювати:

— Павло Михайлович до нас приїздив…

— Коли?

— Вчора. Він тебе питався… Ну, ми з ним познайомилися. Потім поїхали в «Сільгосптехніку». Просто щоб подивитись.

Сергій винувато кліпав очима, а я готова була засміятись, але стрималася.

— Як же ви встигли?.. Він нібито нікуди й не їздив.

— Встигли, — хитрувато примружився Сергій. Та ось він помітив тривогу в моїх очах. — Не хвилюйся, мамо. Це недалеко. Ми до обіду й обернулися.

Трохи опанувавши себе, запитала:

— А чим же ви їздили?

— Павло Михайлович зупинив машину, що належить «Сільгосптехніці». З Києва поверталася. Вони з шофером спершу заїхали до нас, потім… Ну, запросив мене Павло Михайлович. Мені цікаво було.

Я вирішила більше ні про що не розпитувати. Побалакаю з Павлом. Йому ще кілька днів лишалося в нас відпочивати. Змовники! Видно, щось серйозне задумали. Ну, зачекай, Павле! Я тобі покажу, як санаторний розпорядок порушувати.

— А ви не боїтесь? — запитала Надійка, думаючи про своє.

— Чого мені боятися?

— Вона й вікна може повибивати, — кивнула в бік Макарихи.

— Пусте. Нові вставимо.

Її очі враз посвітлішали. Метнулася до плитки, внесла гарячої картоплі, що була густо посилана зеленим кропом.

— Чого ви город не обробляєте?.. Щоб оце аж сюди картоплю на собі тягати… Тут і корову тримати можна. Свою!..

Вона вклала стільки натхнення в слово «свою», наче справді вже в нашій повітці, під лелекою, з’явилася рогата годувальниця.

Коли Сергійко був малий, ми з Василем деякий час тримали корову. Сільський побут власні закони диктує. Надійка також у селі виросла, любить господарство. Та, мабуть, остогидло їй на свекруху працювати — хочеться вільною господинею себе відчути. Легко мені стало на душі: значить, повірила Надійка, що в мене вона не буде наймичкою. Ще б пак! Вона ж бачить: розкішна садиба марно пропадає. А колись тут добре господарство було.

— Переходьте до мене, Надійко. Заводьте корову, якщо впораєтесь. Від мене кривди вам не буде.

— Ніби я того не знаю! — видихнула радісно.

— А Яків повернеться… Він мені теж не чужий.

Надійка заночувала у нас. Вранці ми разом вирушили на роботу — вона до свого мотелю, а я в санаторій.

Відразу ж розшукала Павла. Він зустрів мене винуватою посмішкою:

— Усе приймаю — і кару, й амністію. Воля ваша.

Я пожартувала:

— Не сподівалася, що ви такий спритний.

— Воно само собою сталося. Правду кажучи, я вас підстерігав. Потім подумав, що ви вже пішли додому. Вирішив доганяти.

— На засіданні місцевкому затрималась. Сільськогосподарські питання вирішували.

— Невже? Які ж саме? — сміявся Павло.

— Можна чи не можна тримати курей. Люди сарайчиків набудували, а начальство лається.

Потім похопилася: навіщо йому це знати? Але Павло, виявляється, все вже довкола санаторію встиг вивчити.

— Це отам за оранжереєю? Туди к бісу! Чого ж їх не тримати? До них тут хіба що лисиці деякі претензії матимуть. А начальству чим вони зашкодили?..

— Ми ж не радгосп, а санаторій. Відповідальні особи в нас відпочивають. Перед вами сам товариш Околиця лікувався. Третій секретар ЦК.

— Сам! — білозубо реготав Павло. — Ніби той «сам» лише до півоній принюхується. Хто це у вас такий грамотний?..

Хотілося сказати: Кулик, звичайно. Хто ж іще? Добре його пропісочили члени місцевкому. Хоч це й міська смуга, але ж не Хрещатик. Ліси довкола. А, бач, прискіпується до людей, щоб владою своєю похизуватися. Та нічого з того не вийшло. Микола Олександрович нас підтримав. А щоб лісництво з протипожежних міркувань не заперечувало, треба цегляні сараї збудувати. Ото й уся проблема. Так і ухвалили: доручити тов. Куликові П. І. забезпечити співробітників санаторію цеглою та цементом…

Я, звісно, про це промовчала, а Павло не розпитував. Заговорила про інше.

— Скажіть, Павле Михайловичу… Йому там сподобалось?

Замість відповіді він узяв мене за лікоть і повів у зимовий сад. Тут було багато світла, росли пальми, а поміж них стояли лавочки та шезлонги.

— Софіє Кирилівно! Давайте серйозно поговоримо. Осадчий мені наказав, щоб я без вас не повертався.

— Оце ви називаєте — серйозно? — лукаво кинула, сідаючи навпроти.

Лавочка, на якій сидів Павло, була для нього низенька, підняті догори коліна здавалися надміру гострими, вся його постать виглядала трохи незграбно, навіть смішно. Проте було в ній щось симпатичне — можна сказати, донкіхотське.

— Ну, — продовжував Павло, — лікаря немає. Не приживаються. А ми лікарню плануємо.

Я зауважила:

— Згідно з вашою теорією ніякого села не повинно бути. Для кого ж лікарня?

Його видовжене обличчя мовби скам’яніло. Мабуть, я вразила Павла в болюче місце.

— Лікарня конче потрібна, Софіє Кирилівно. Приїздіть до нас. Там усе зрозумієте. А проте… Це й так ясно. Село поки що існує. То як же людям без лікарні? У нас тепер пенсіонерів багато. Відімре село чи не відімре… То справа майбутнього. Кілька десятиліть потрібно, щоб це вирішилось. Хіба ви Карпа Трохимовича кудись виселите? Не поїде. Старі люди свого кутка тримаються… Планувати належить так, щоб нікому шкоди не було. Треба на природний процес розраховувати. Бо інакше… Інакше право людське постраждає. Отже, постраждає людина, її душа… Тоді хто ж виграє від нашого поспіху? Може, тільки спритні кар’єристи.

Із його мови я зрозуміла одне: Павло жив цим щоденно, то були питання його совісті. Майнула думка: напевне, саме в цьому й ховалося коріння його конфліктів з райкомом.

— Вирішили своє вербування з Сергія починати? — запитала я, надаючи словам веселої задушевності.

— Поки що це тільки екскурсія. Але…

— Продовжуйте.

— Та ви не так суворо, Софіє Кирилівно. Я ось що вам скажу. Сергій життя вивчити хоче. Його веде молодеча допитливість. Навіщо ж спиняти?

Мене це трохи образило.

— Звідки ви взяли, що я спиняю? — Потім додала розважливіше: — Сергій так виховувався… Що ви думаєте про теорію Лібіха? Та, між іншим, і теорію додаткової вартості. Це питання доволі споріднені.

Моє запитання здивувало Павла.

— Нд-да… Казав мені Карпо Трохимович, але щоб так ґрунтовно… Що думаю? Коли я вчився, різні викладачі по-різному все це тлумачили. Та й зараз поки що єдності не існує… Тут треба самому докопуватись. Ми ж бачили з вами… — То знову був натяк на те, що ми спостерігали на Дніпрі. — Винесення корисних речовин з гумусу — це, на жаль, гірка реальність. Суспільство має свою фізіологію. Енергетичний обіг… Треба бути сліпим, щоб цього не помічати. Але з Сергієм ми про це не розмовляли.

— Не встигли, — зауважила я. — Сергій про життя на планеті думає. Вивчає Тімірязєва, Вернадського. Прагне зрозуміти, що звідки походить… Тепер, мабуть, від роздумів до діла хоче перейти.

— Та-ак, — замислено мовив Павло. — Ми спершу життєвого досвіду набиралися, потім за книжки сідали. А вони з книжок починають… А може, в них менше помилок буде.

Розмову з Павлом я поки що сприйняла в тій частині, котра стосувалася Сергія, а не мене особисто. У моєму віці не так легко нове життя починати. А про Сергія доводилося роздумувати серйозно.

Культ гумусу в нашій родині, котрий ми з Василем від дядька Сашка перейняли (та й від Осадчого, до речі), завжди мав філософське забарвлення. Наші родинні дискусії слухав Сергій — і це глибоко вкорінювалося в його душі. Але культ гумусу (якщо можна це культом назвати!) — то не є культ села, ось чого забувати не можна! По суті, це було глибоке переконання, що живе виростає із живої землі — там джерело всього, що рухається на планеті. Та ще в Сонці, як навчали Тімірязєв і Вернадський. Проте звідси аж ніяк не випливало, що лише сільський труд заслуговує на пошану.

Я згодна з Павлом: прогрес полягає саме в тому, що землеробство все менше й менше вимагатиме людських рук. А це означає, що людство має перейти до міського способу життя.

Отож любов до землі, годувальниці нашої, не обов’язково повинна виявлятися на колгоспному полі. Ти щодня їси хліб (а м’ясо, яйця тощо — це також хліб!), через те щодня мусиш відчувати, що їси його недаремно.

А Сергій, бач, вирішив, що цього замало, — його місце там, де трудиться земля. І люди на ній. Правда, він цього ще не сказав, але я вже бачила, що «Сільгосптехніка» заполонила всі його думки.

Чи Сергій часом не помиляється? Досі він жив у робітничому середовищі. Є в нього кілька професій: електрозварник, слюсар, електротехнік. Звісно, на селі для нього робота знайдеться. Та чи буде він задоволений нею?..

Надійка більше до нас не приходила. Мабуть, теж роздумує, зважує. А може, Макарихи боїться?

Запитала в Сергія:

— Яке відношення до будівництва має Павло Михайлович? Він же агроном, а не будівельник.

— І заступник голови колгоспу, — уточнив Сергій.

Мені навіть здалося, що в його словах прозвучала гордість за те, що він знайомий з Павлом.

А я, між іншим, не могла второпати, чому Павло так багато говорить про будівництво Нової Семенівки. Тепер ясно!..

Сергій знову схилився за столом — щось записував у своєму зошиті. Його тінь від настільної лампи різко окреслювалася на стіні. Я дивилася то на Сергія, то на сірувату тінь. Надходить такий час, коли діти більше потрібні батькам, ніж батьки дітям. У дітей починається самостійне життя. Тим часом батьки відчувають наближення тїєї межі, поза якою все кінчається, — від себе залишиться тільки те, що ти посіяв на цій землі. А якщо не посіяв?..

Тоді не буде тобі жодного заспокоєння. Або ж навпаки: душею заволодіє лиха байдужість.

Зважилася заговорити з Сергієм про Ніну.

— Ніна — це дуже серйозно, — відповів Сергій якось надміру статечно. Мені хотілося побачити гру емоцій на його обличчі, але воно було майже незворушне. Потім зрозуміла: це просто з’явилася в ньому чоловіча стриманість.

— То ви вже вирішили? — прискіпувалася, подумки лаючи себе за нетактовність. Але інакше не могла.

— Гадаю, вирішили. Але ж вона хоче університет закінчити.

— Отже, Ніна в Києві, а ти в Семенівці.

Сергій засміявся — і тепер на його обличчі з’явилася гра емоцій, якої я жадала.

— Якби ти її побачила на мотоциклі! Птах, а не дівчина.

— А взимку?

Сергій одразу ж спохмурнів.

— Автобуси ж ходять, — буркнув невдоволено.

На моїх очах виступили сльози. То були сльози радості. Дорослий! Душа в нього виросла й зміцніла. Все він уже розуміє. Це тепер не просто син, а друг. Справжній друг!..

— Як же ти житимеш? — запитала стурбовано.

— Так, як люди живуть.

— Ти ж знаєш, які там заробітки. На сільський побут розраховані. В кожного добрий город, корова…

— А Павло Михайлович… У нього ні городу, ні корови.

— Мабуть, квартирує в когось.

— І я знайду. Світ не без добрих людей.

— Коли ж ти збираєшся?

— Завтра.

Сергій заснув, а я не спала до ранку. Всі мої тривоги розвіялись, на душі було спокійно і навіть святково. Просто лежала й думала. В моїй уяві поставали різні обличчя. Та найчастіше бачила обвітрене, якесь ніби кострубате, але завжди усміхнене обличчя Павла.

Вранці склала валізу — білизна, сорочки, шкарпетки. Не забула покласти транзисторний приймач.

— Я ж не на полюс їду, — сміявся Сергій. — Там також вихідні бувають.

А я подумала: до Ніни вже тобі, Сергію, ближче, ніж до мене. Та не сказала цього, звичайно.

Вирушили лісом до шосейної дороги. Вона гула здалеку — кликала за небосхил. Так воно в житті ведеться, що всім замолоду треба за небосхил вирушати. Колись я з телицею виходила в дорогу, а Сергій, бач, вийшов з новеньким транзистором. І добре, що небосхил — це лише уявна межа, котра завжди перед нами відступає. І дорога наша ніде не кінчається — всюди маємо лише початки.

Сергій зупинив попутну. Поцілувавши мене, вскочив у кузов. Коли машина рушила, я чомусь глянула в небо. Воно було синє, на диво прозоре. З півночі на південь пролягла вузенька біла смужка — її залишив реактивний літак. А трохи нижче — над тим шматочком землі, де серед лісу ховався наш хуторець, — широко розкинувши крила, плавав лелека. Здавалося, він добре бачив і мене, й машину, і постать Сергія в кузові.

Я мимоволі крикнула навздогін:

— Сергію!..

Він ляснув долонею по кабіні, машина зупинилася.

— Що, мамо? — долинуло здалеку.

— Бачиш? — показала я в небо.

Сергій щось пояснив водієві, який висунувся із кабіни, — і той також підняв догори усміхнене обличчя.

— Наш! — крикнув мені Сергій.

Машина подаленіла й незабаром зникла з очей. А я дочекалася автобуса й також поїхала на роботу.

II. Пожежа

Побажала Павлові доброго здоров’я, він постояв трохи біля мого столика й хотів уже рушати. А проте завагався і, переминаючись з ноги на ногу, ніяково запитав:

— Що ж Карпові Трохимовичу передати?

Може, раніше мене б не вистачило на таке зухвальство, а тепер інколи щоки болять від сміху. Напевне, тому болять, що відвикла сміятися, м’язи на щоках розслабли.

— Передайте палкий привіт всім семенівським пенсіонерам.

Павло сторопів. Обличчя ще більше видовжилось, ворухнулися коліна — я знов помітила, що в нього вони гострі, а ноги тонкі, довгі. У величезних кулаках заповзято бгав солом’яного капелюха. Який симпатичний цибань! В такого й закохатися недовго.

— Гаразд, — посміхнувся присоромлено. — Пенсіонери справді мене уповноважили. А від себе додам: все одно ви до нас приїдете! Запам’ятайте моє слово.

Я провела його до виходу.

— Вам, Павле Михайловичу, не бракує певності, — сказала з відтінком доброзичливого лукавства. — Приїду, звичайно. До сина в гості.

Як же я була здивована, коли через дві години, повертаючись додому, на лісовій стежці побачила Павла! Він ішов мені назустріч з таким виглядом, ніби нічого особливого й не сталося — йому просто на роду написано мене сьогодні зустрічати.

— Здивовані? — оголивши білі зуби, запитав Павло.

— А як ви гадаєте? Ми ж попрощалися.

— Хочу виправити помилку.

— Яку?..

— Прошу не думати, що вами лише пенсіонери цікавляться.

Жінці завжди приємно, коли заради неї чимось жертвують. Щоправда, то була невелика жертва, але ж я знала, що за ним приїздила колгоспна «Волга». Відпустив, напевне. Тепер на попутках добиратись буде. Від шосе кілометрів шість пішки. А може, й більше.

— Видно, ліси наші сподобались, — не знаючи, як мені триматися, кинула бездумно. — Тут лісництво недалеко. В них є вакантні посади.

— То для мене був би справжній курорт. Я такого ще не заслужив. А ліс… Ви якось про довгожителів згадували. Може, покажете?..

Я справді розповідала Павлові про тисячолітні дуби, що ховаються серед зеленої гущавини на болоті. Місце там дике, навіть наші хуторяни про них не знають. Я випадково на цих велетнів натрапила — вже після війни, — тому до мочакуватого острівця, на якому вони ростуть, ставилася так, ніби відкрила невідомий материк. Тепер до таких гігантів за тисячі кілометрів туристи їдуть, а тут живі ровесники Ярослава Мудрого причаїлися біля самісінької столиці — і ніхто про них не знає! Лісники не поспішають оту таємницю розголошувати — їм добре відомо, чим це інколи кінчається. Ось, бач, нещодавно в дуплі старого дуба — теж п’ятсот років! — котрий у лузі біля санаторію стоїть, серед ночі хтось вогнище розклав. Бавляться дітки — жахливо бавляться.

Отож і мовчать лісники. І я не всім розказую. Одного п’яного телепня досить, щоб страшний злочин вчинити. Що ти потім із нього візьмеш? А в душі народній велика рана з’явиться.

Ми розмовляли про це з Павлом. Безперечно, він був моїм однодумцем. Тепер я подумала: а може, не заради мене він «Волгу» відпустив? Може, заради того, щоб тисячолітньому корінню вклонитися? То ж бо наше коріння!

Ця думка не образила мене ніскільки — вона перевела розмову на серйозне, бо вже не можна було словами бавитись.

Минули лісництво і, грузнучи у глибокому піску, вийшли на дорогу, яка вела через урочище до села, що біліло своїми хатами на зелених пагорбах. По цій дорозі лише в другій половині літа можна їздити, коли пересихали заболочені рівчаки й меншали зеленкуваті озерця, вкриті лататтям та осокою. Отож природно, що цю дорогу знали тільки лісники та колгоспні їздові.

Перейшовши місток, звернули просто в гущавину. Ясен, вільха, осика нічим не нагадували, що тут можна зустріти те диво природи, котре зненацька відкрилося нашим очам.

Велетень постав перед нами тоді, коли ми підійшли до нього майже впритул. Колись я мотузком його обміряла — близько восьми метрів в обхваті! В діаметрі — два метри двадцять сантиметрів.

А проте цей тисячолітній красень вражав не лише своєю могутністю: він був молодий — ось що вражало найбільше. Так, молодий, незважаючи на свій вік. Він зелено буяв, пишаючись власною силою. Кожна його гілка товстіша від старих дубів, яких ми називаємо лісовими патріархами. І серед них жодної сухої. Не було також помітно найменшого натяку на дупло. Вся його велетенська статура потужно сягала вгору, нагадуючи собою мінарет. О так, він був не тонший! І такий же стрункий. На висоті десяти метрів стовбур у нього майже такий самий, як біля коріння.

Зморшки в товстенній корі схожі на складені докупи долоні казкових велетнів — так складаються долоні, щоб зачерпнути джерельної води. І ніби весь він витворений з отих долонь — їх тут тисячі, десятки тисяч! Мовби люди, котрі століттями жили на цій землі, з роду в рід віддавали природі свої руки, а вона ліпила й ліпила з них оцей живий пам’ятник. То були порепані руки орачів — руки, що нагадували скиби переораної землі.

— Та-ак, — протяжно мовив Павло, підвівши догори голову. — Він тут один?..

— Два.

— А де ж другий?

— Зараз покажу.

Другий стояв за густими вільхами та осиками на відстані двохсот метрів. Колись давно, може років триста тому, його обпалило блискавкою. Широка смуга опіку тягнулася від вершини до самої землі. Вона вже встигла зарости новою корою. Дерево нагадувало ветерана, що вийшов із віковічного бою, але не покинув свого рубежу — стоїть на чатах, готовий заступити броньованими грудьми рідну землю.

Він був ровесником свого побратима — окрім опіку, нічим від нього не різнився. Але удар блискавки не минув безслідно — над його корінням можна помітити велетенську ґулю, котра колись випаде, а на її місці з’явиться дупло.

— До дупла йому років двісті, — зауважив Павло Михайлович. — А на дуплі він іще років п’ятсот стоятиме… Між іншим, ви помітили слід від пилки? Там, на першому.

Я бачила той слід. Він також давно заріс — нагадував тоненьку риску, котра лишається на тілі воїна від удару ворожої шаблі.

— Коли ж його пиляли?

— Давно. Може, в часи Хмельницького. Його вже тоді не могли подужати. Бачите, скільки тут пнів? На труху перегнили. — Павло підняв крихку деревину, розломив її, ніби шмат макухи, і замріяно мовив: — Увечері б сюди заглянути. Вони, мабуть, світяться. Цікаво, правда?..

Я промовчала. Павло зосереджено розгортав черевиками сипучу порохню, що лишилася від зрубаних дубів. Тут, напевне, колись шуміла діброва. Але яка ж то прірва часу!

Я була певна, що Павло думав так само і про те ж саме. Бо хіба можна тут про щось інше думати?

— Мурашем себе відчуваєш, — тихо мовив Павло. — А життя наше таке коротке… Софіє Кирилівно! Ви ніколи не думали про те, що життя коротке?..

Якби він зараз узяв мене за руку, наблизив до грудей і поцілував, я не відчула б у цьому нічого дивного. Бо життя наше справді коротке. Але Павло цього не зробив.

Ми поверталися з урочища через піски — я знала пряму стежку звідси до нашого хуторця. Вирішила мовчки: виведу Павла на пряму дорогу, котра до автобусної зупинки виходить, а сама за Солодким горбом поверну додому.

Сторонній людині невтямки, що кожний горб у лісі, кожна галявина мають власні назви. Кажуть, іще до революції підгорянський дідок цукор на горбі розсипав. А дітлахи звідусюди збігалися, траву язиками вилизували. Відтоді цей горб називають Солодким.

— Спасибі вам, Софіє Кирилівно, — мовив Павло Михайлович. — Колотимось ми, в небо глянути ніколи. За метушнею забуваєш, що є на землі таке, без чого… Перспектива життя губиться.

Не хотілося мені з Павлом розлучатися — адже вдома на мене знову самотність чекала. Тепер вона була не така гнітюча, та все ж радості від неї небагато.

Несподівано південним вітром донесло гіркуватий дим. Ми тривожно перезирнулися — десь горіло.

Павло вибіг на Солодкий горб. За мить я почула його тривожний голос:

— Ліс горить!..

В мене аж серце обірвалося. Метнулася до Павла. Звідси було добре видно, що діялося в нашому лісі. Десь там, недалеко від шосе, загорівся сосняк. Росте він щільно — ледве козуля продирається. Немає кращої поживи для вогню, ніж молоді сосонки. У вітряну погоду ніякою силою ту пожежу не спинити.

Від нашого хутора до шосе три кілометри, і всі оті пагорби густо вкриті молодими посадками. Лише тут, де ми з Павлом стояли, починався старий ліс. Корабельні сосни значно менше вогню бояться. Принаймні тут якось можна з ним боротися — відстань між деревами чимала, гілля високо, до нього вогонь доповзе не відразу. А там…

Вітер гнав полум’я на наш хутір. Воно бігло так швидко, мовби сотні полум’яних вершників нас оточували. Дим відставав від полум’я, його було небагато — соснова глиця згоряє майже бездимно. Подекуди серед соснової молоді височіли дуби та берізки. Зелені, напоєні вологою, вони не встигали загорітися — вогонь їх обминав і котився далі.

Мабуть, пожежа почалась недавно. Але при такому вітрі вона одразу ж охопила десятки гектарів. Ревло, гоготіло вогняне море. Повз нас промчалась перелякана козуля. Щось ніби пригадавши, зупинилася притьма й повернула назад — туди, де тріскотіло гілля й полум’яними гривами вимахував над землею розжарений вітер. За мить вона з’явилася з двома дітьми. Мабуть, спершу вибігала, щоб роздивитись, куди їх виводити. Тепер повела впевнено: далі починався листяний ліс, пожежа туди не дійде.

Поміж молодими сосонками котиться голуба «Волга» — поспішає до шосе. Та їй навперейми перебігають вогняні змії — за якусь мить машина опиниться в полум’ї, її зупиняє солдат, показує рукою в наш бік. Машина розвертається і зникає на лісовій дорозі. Іще одна «Волга», потім «Москвич». Пожежа застала автомобілістів тоді, коли вони безтурботно розважалися на зелених галявинах. Важко відразу визначити, куди слід їхати. Вони комусь відчайдушно сигналили — невідомо, кому. Та їх чули: військові машини мчали до них через вогонь і спритно виводили на безпечні дороги.

У небі висів вертоліт. Інколи він опускався майже до самої землі. Тут і там ворушилися постаті солдатів. Пожежні машини викидали зі своїх металевих нутрощів велетенські водограї, що падали у вогонь, не завдаючи йому жодної шкоди.

А вогняне пекло все ближче, ближче підступало до нашого хуторця.

Павло мовчав. Щось треба робити. Може, бігти до отих солдатів?..

Я також не могла віднайти свого місця в цій страшній боротьбі. Бачила: водою тут нічого не вдіяти. Та й де ж та вода? Пожежні машини виливали її за кілька хвилин, поверталися до озер, щоб знов набрати, але все те ніскільки не допомагало. На великій площі горіла трава та сухі бур’яни у старих траншеях. Хіба всю цю землю можна залити водою? Вогонь легко переступав вузеньку оранку між лісовими квадратами — перекидався по гілках, знову спускався до землі, біг по травах, щоб вихопитися в гущавині молодих сосняків і там загоготіти шалено, пожираючи все на своєму шляху.

Ось уже й вікові сосни займаються. Вони загоряються від кореня, язички полум’я повзуть по бурштиновій корі до зелених гілок. Якщо спалахне хоч одна гілка, полум’я побіжить по соснових вершинах, і тоді вже нічим його не спинити. Згорить і наш хутір — не залишиться жодної хати.

Раптом чую за своєю спиною голос Макарихи:

— А ви чого стоїте? Роботи вам немає? Он ди-віть-ся… Мерщій, мерщій!.. Дивіться, що люди роблять.

Макариха стоїть на крилі пожежної машини, котрою правує Грицько — наш хуторянин, який у лісництві шофером працює. Волосся в неї розпатлане, картата хустка за спиною тріпоче. Обличчя в сажі та в опіках. Воно зараз не люте, а якесь навіть натхненне. Голос її звучить владно, мов у старовинної жриці — в часи родового матріархату:

— Мерщій! Гілками гасіть, гілками. Вільху ламайте. Береза не годиться. Вільшаних сюди тягніть.

Тепер я бачу сусідів — усі вони вибігли назустріч пожежі. Діти й підлітки, навіть старі бабусі. В руках зелені гілки, відчахнуті від листяних дерев. Б’ють ними по траві, щоб не підпустити язички полум’я до старого лісу. Тим часом Грицькова машина короткими водяними ударами збиває вогонь із соснової кори.

— Траву гасіть! — кричить Макариха. — У праліс не пускайте.

Макариха на червоній машині мчить далі — туди, де воюють з пожежею беззбройні солдати. Яка ж у них зброя проти вогню? Не краща, ніж у хуторян. Лопати, звичайно, були в кожного, але піском такого полум’я не засипати. Вже й звідти долинає її владний голос:

— Гілками гасіть, гілками! Вільху ламайте.

Сотні гілок замахали в солдатських руках. А Макариха, стоячи на крилі, командує лейтенантами та майорами:

— Траву, траву! Дерева без вас погасять.

Павло, відчахнувши велику гілку, орудує нею серед моїх сусідів. Сховавши окуляри, я також берусь за роботу. І ось диво: хвилин через десять пожежа зупинилася! Вона пожерла молодий сосняк — там її ніщо не могло вгамувати.

Але біля старого лісу Макариха виставила десятки махальників, котрі топталися по траві та сухій глиці, збиваючи гілками метушливе полум’я. Тим часом пожежники зі своїх машин загасили старі сосни. На це їх цілком вистачило.

Найбільше опіків дістали лісники — вони кидалися в самісіньке пекло, їх обливали водою з пожежних машин — і вони знов та знов рушали в полум’я.

Всі ми були в сажі, Павло розпанахав піджак. У декого обпечені руки. І хоч перемога була сумна — гектарів шістдесят молодняку вигоріло! — але ж до пралісу вогонь не підпустили. І головне: хутір наш не постраждав. За хутором починалися сухі торф’яники. Якби вони загорілися, вогонь неминуче перекинувся б на урочище, де стояли тисячолітні дуби. Ніхто б їх більше не побачив.

На випаленій площі подекуди вихоплювалося полум’я — догоряли купи хмизу, що лишався після розчистки. Тліли головешки, під ногами час від часу спалахував кущик трави. Люди не розходилися до заходу сонця: небезпека ще не минула, слід бути напоготові.

Грицько загальмував машину, з неї вийшла Макариха. На зеленому всюдиході її наздогнав полковник.

— Спасибі вам, громадянко. Як це ви додумалися — гілками?.. Якби розливали воду на траву… Лугових озер не вистачило б. Спасибі, що бійців озброїли.

— Вік у лісі прожила, — запинаючись хусткою, буркнула Макариха. — Чого воно загорілось?

— Хтось запалив. Може, просто необережність.

— А вони, бач, усі повтікали. Тільки й бачиш: на шосейку шмиг, шмиг. Машина за машиною.

— Спасибі, — вклонився полковник. — Я про вас доповім генералові. Можна взнати ваше прізвище?

— Навіщо мені твоя доповідь?.. У мене корова в хліві реве. Як запахло горілим — наче сказилася. Ну, думаю, чи не ліс, бува, загорівся?.. Тварини раніше від людей пожежу чують. Ото їй піду зараз доповідати. Вона в мене головна начальниця.

Обернулася Макариха й повз обгорілі сосни важким кроком вирушила до хутора. А полковник, посміхаючись, кинув:

— Така з дивізією впорається.

Люди стояли біля вогнища. Над лісами, мовби також розпечений до червоного, котився низький, напрочуд великий місяць.

Сліпучими снопами майнули між деревами фари, біля вогнища зупинився «Москвич». Із нього вийшла молода жінка у спортивному костюмі. Вона була чистенька, свіжа — не така, як ми всі. З віконця машини висунулося сивобороде обличчя в окулярах.

— Даруйте, — звернулася жінка до полковника. — У нас цінна річ пропала. Може, ваші солдати знайшли.

— Яка річ? — запитав полковник.

Жінка, опустивши очі, мовчала. Розсипане по плечах волосся переливалося в одсвітах близького вогнища. Напевне, вона вагалася — казати чи не варто?

— Яка річ? — повторив полковник.

— Браслет, — мовила нерішуче. — Золотий.

Полковник стримано зауважив:

— Зараз не знайдете. — Потім додав: — А в солдатів я запитаю. Подзвоніть завтра.

Черкнув олівцем у блокноті — записував телефон, — вирвав листок і подав жінці, її гнучка постать схилилася до бородатого обличчя, яке визирало з машини. Про щось порадившись, вона звернулася до хуторян:

— Якщо знайде хтось… Дуже прошу. Ми заплатимо.

В обсмаленому одязі, з обпеченими руками, дивилися на неї підлітки й сиві бабусі як на щось чуже, незрозуміле, мовби вона прийшла сюди з іншого світу.

— Без грошей повернули б, — якомога лагідніше обізвався дід Осика. — По чуствію людському. Та ви ж бачите, що тут скоїлось.

А коли червоні вогники «Москвича» зникли за деревами, наші баби дали волю гострим язикам.

— Браслет! Навіщо він мені? Хіба що Сірка прив’язувати. Кільце на ошийнику перетерлось.

— Ліс великий. Вона й сама не знає, де загубила.

— Дома знайде, що чоловікові збрехати. Хіба ж то вона зі своїм товклась?

— Про те не думає, що людям не до її браслета.

— Такі й палять, їм аби розвагу знайти.

Я наблизилась до Павла. Краватку він давно викинув, ліва штанина так пропалена, що з неї визирає литка. Пола піджака розірвана. Але він усміхається, як завжди:

— Це через мене. Якби не лишився, ніякої пожежі… То в мене таке везіння.

Зараз, мабуть, десята година вечора. Куди ж його в такому вигляді відпускати?

— Ходімо додому, Павле.

Він, звичайно, нічого іншого й не чекав. Це природно. Та все ж якось мені не по собі — щось тремтить у моїй душі. Може, я себе самої боялася?

Про пожежу не говорили. Бо що тут скажеш? Те ж саме: люди потягнулися до природи, але не розуміють вони, що зараз не дванадцяте століття. Тоді пожежа, може, й не була таким лихом — наші предки свідомо ліси випалювали. Нова хвиля, нове віяння серед людей. І нові небезпеки.

— Соромно, — каже Павло. — В степу, може б, і не розгубився… А сусідка ваша… відважна женщина.

Так, Макариха не з лякливих. Мені те відомо. З часів німецької окупації слава про неї ходила. Добра слава! А завтра, дивись, другим боком до тебе обернеться. Лихої слави їй також не позичати.

Чим ближче ми до хащ підходили, тим важче нам було про щось говорити.

Треба води нагріти, щоб вимитись. Опіків у Павла не було, але він, як і всі, з ніг до голови обшмарований густою сажею. І я, звичайно, виглядаю не краще.

Раптом я помітила, що вікна у моїй хаті світилися. Навіть на стовпі, що біля сіней стояв, лампочка горіла. Невже Сергій повернувся? Як доречно!..

Ще більше здивувалася, коли побачила під стовпом дзеркальну шафу для одягу, стіл, розібране залізне ліжко. І тоді здогадалась: Надійка до мене переїхала. Слава Богу!

В мене аж від серця відлягло: заходь, Павле. Тепер я зможу тебе спокійніше прийняти.

Надійка вибігла на поріг і сплеснула в долоні:

— Та невже й вам перепало? Ой, лишенько! А все через отих стиляг нещасних.

В неї також обпалена спідниця. І щоки в сажі.

— Драстуйте, Надійко.

— Та драстуйте… Я тільки згружатися почала, а тут свекруха біжить. Це що за такі переїзди?.. Та й побігла далі людей кликати. — Надійка широко відчинила двері, пропускаючи нас у хату. — Я вже води принесла. Зараз на грубу поставлю… Якби не пожежа, влетіло б мені від неї. А так не до мене їй було. Любить вона верховодити.

У комірчині, що була схована під сінцями, я розшукала баняк, налила в нього води до половини — повний навіть Павло не здужає підняти. Розпалила в літній кухні. Встановивши баняк на грубу, доповнила його водою, і гуртом почали заносити меблі в хату.

Спершу помився Павло. Оголений до пояса, він хлюпався над ночвами, а я підливала теплої води на його кістляві плечі, на довгу шию. Здавалося, що Павло навмисне зволікає — подобається йому таке миття. Мені теж підкочувалося до серця щось млосне, лоскітне.

Коли я подавала рушник, він узяв мене за руку, одвів за бузковий кущ, де світла було менше, — і так стояли ми, дивлячись одне на одного, не знаючи, що й сказати.

Якось воно сталося — нахилила його голову й почала витирати рушником. Довго терла, а він, розслабивши м’язи, покірно підставляв мені руки, зігнуту спину. Очі заплющені, губи стиснуті, але блаженна посмішка — якась хлоп’яча, трохи лукава — пробивалася навіть крізь затулений рот.

Моя щока мимоволі торкнулася його мокрих грудей — та ніби й прилипла до них. Пригадала дуби, під якими людина мурашкою себе почуває, а також Павлові слова про те, що життя в нас коротке. Четвертий десяток у мене кінчається, а люди, бач, кажуть: бабин вік — сорок літ. Скільки ж мені залишилось? Якщо вірити отому прислів’ю, то я вже своє поле перейшла.

Але вірити не хотілося — жевріла надія, що не все позаду, десь там попереду й мені трохи сонячних днів одміряно. Навіть літо не кінчається притьма — є ще бабине, з летючими струнами сріблистої павутини, з ранковою памороззю на травах та чеканним золотом на вікових дубах.

— Софіє Кирилівно! — шепотів Павло. — Їдьмо до Семенівки. Кидайте санаторій. Тут є кому без вас… Їдьмо. Вам простір потрібен. Щоб золота нива колосками до грудей хлюпала.

— Говорите віршами, Павле, — стиха пожартувала.

— Може, й віршами… Я хочу, щоб ви мені повірили. Завтра вийдемо на дорогу… Та й поїдемо разом. Хай вона буде одна. Вам же самотньо, Софіє Кирилівно. Хіба ж я не розумію? І я такий самий, як ви. Я вас іще й не бачив, а вже знав: рідна душа!..

— Не бачивши… Хіба можна знати?

— Карпо Трохимович… Він вас любить. Ми з ним також душами зійшлися. Це не часто трапляється, Софіє Кирилівно. А коли випадає таке щастя, то його цінувати треба.

Я відірвалася від його грудей. Взяла сорочку, щоб подати Павлові, але побачила: чорна від сажі. Збігала в хату, відшукала Василеву. Василь був широкоплечий, руки значно коротші, та що вдієш? Поплакала трохи в сорочку. Ні, Василь мене б не засудив. Добре він знав, що існує від самотності єдиний рятунок — рідну душу на землі шукати.

Раптом помітила: на Василевій сорочці чорна пляма з’явилася. Ой, лихо! Зовсім забула, що мені також помитися треба. Дістала другу сорочку, вибігла до Павла. На грудях у нього також пляма від моєї щоки.

— Стривайте, Павле… Яка ж я недотепа!

Хотіла знов його над ночвами прихилити, щоб груди вимив, а він регоче:

— Е-е, ні! Я цю печатку збережу. Ви її поставили, вам і змивати.

— Нахиліться, змию.

— Не дам. У Семенівці змиєте.

Тепер мене сміх розібрав.

— Довго ждати доведеться.

— А ви не баріться, Софіє Кирилівно. Пам’ятайте, що людина страждає.

Так він і не вимив моєї сажі. Вдягнув сорочку Василеву, підняв руки догори — рукави були короткі. Він, мабуть, думав, що то Сергієва, — стояв біля стовпа під ліхтарем і тихо сміявся в небо нічне. Я мовчала, не до сміху було — то ж Василева! Ніби мертва річ, а так вона душу мою сколихнула, що знову сльози виступили. Мовби під яблунею Василь з’явився — хитається на милиці своїй, дивиться то на Павла, то на мене і питає лагідно: «Невже тобі, Соню, темні кутки не набридли?..»

Тим часом Надійка ліжко склала, чистою білизною застелила.

— Це я для гостя. Натомилась людина… — Ніби зміркувавши щось, зашарілась одразу й півголосом прошепотіла: — А може, дві подушки класти?..

Я так на неї глипнула, що вона зіщулилась, як мишка, й почала вибачатися. А мене те ще більше дражнило — хоча б уже не вибачалася!

Павло зайшов у хату, а ми з Надійкою вимились і приготували вечерю. В неї це швидко виходить — не встигла я озирнутися, як на столі з’явився оселедець, залитий олією та кружальцями цибулі обкладений. І картопля, звичайно, вона виявляється, вже готова на газовій плитці стояла. І чарки. І те, що в них людьми наливається…

— Щоб ліс більше не горів, — підняла чарку Надійка. — А людям щоб тепло було…

Очі в неї лукаво звужені — розуміє Надійка, що не може випадковий чоловік у моїй хаті ночувати. Вони з Павлом швиденько познайомились — вже розмовляли так, ніби родичами були. І хоч невесело їй, та вміє Надійка лихо своє від людей ховати. Якась вона інша зараз — мовби сонячний зайчик упав на її обличчя. Вперше я помітила, що Надійка вродлива. І така ж молода! Дитина, та й годі.

— Може, й справді в лісництво найнятися? — жартував Павло. — Добре мені з вами.

— А чого ж? — щебетала Надійка. — Ми з Софією Кирилівною вам кілки допоможемо стругати.

— Кілки?..

— Молодняк проріджують — треба, щоб добро не пропадало. Продають людям на тини. Законно… А часом і на чарку перепаде. Або на сигарети.

— Скільки того молодняку лишилося? — вставила я до їхньої розмови. — Не було в нас такої пожежі.

— Стиляги, — резюмувала Надійка своєю звичною лайкою. — Хіба тепер їх знайдеш?.. Сам ніхто не прийде. Тільки мій… А якби не пішов, то й не любила б.

— За Якова, — піднесла я чарку, щоб своєчасно її смуток погамувати. — Таких, як він… Таких, Надійко, довіку люблять.

— Знаю, — струснула вона головою і одразу ж кинула: — Ми тут з вами, Софіє Кирилівно… Та в нас і будяки виноград родитимуть.

Зненацька рипнули двері й на порозі з’явилася Макариха. Надійка сторопіла, я також завмерла, очікуючи грози. А Павло підвівся їй назустріч, наче то була його давня знайома.

Макариха вбрана по-святковому, квітчаста хустка на груди звисає, очі сяють радісно. Лише опіки на щоках нагадують, що не з весілля вона повернулась. Я подумала: ось ти яка, Макарихо! Тобі треба себе виявити — у злі чи в добрі, як випаде. Десь тліє в тобі ота жадоба — ти й сама про неї не здогадуєшся. Через те, може, й лютуєш інколи, що ніде силі твоїй розгорнутись. Для бурі народжена, а в рутинному житті немає для тебе щастя.

Та потім я Ганнусю пригадала — й відразу ж згасло добре почуття до Макарихи.

— Може, й мені в цій хаті чарка знайдеться? — кинула вона з порога.

Надійка наповнила чарку, Макариха випила. Не сказавши більше ні слова, почала співати, а Павло їй підтягував. Добре вони співали! А ми з Надійкою не наважувалися. Я взагалі не співаю, Надійка спробувала, та відразу ж змовкла. Може, від страху перед свекрухою, бо голосок у неї непоганий.

Довго вони співали. Макариха не звертала уваги на невістку — ніби так воно й годилося, щоб Надійка по сусідству з нею в чужій хаті притулок шукала.

Кутаючись у велику хустку, підвелась Макариха за столом:

— Спати пора. Завтра на жнива.

— Які жнива? — запитала я боязко.

— Ніби не знаєте. — Потім звернулася до Павла. — Ось чоловік розумний, одразу видно. В кожну хату по кілька душ набилося, мов у сорок першому… Може, в супрягу вступимо? Та ви не бійтеся, за мною не пропаде. Я вас удосвіта розштовхаю. Бо налетять, мов граки… — Лише тепер глянула на Надійку й похмуро проказала: — А ти як знаєш… Коли твоя ласка, то допоможи. Не схочеш… Як хочеш. Я ще й сама при силі.

Павло здивовано підвів очі на Макариху.

— Що тут у вас діється?

— Де?..

— На хуторі.

Макариха зміряла його непривітним поглядом.

— Побачимо, хто кого перехитрує. Я тут кожну деревину знаю. Раніше зайняти треба, зарубки поставити… Як ви без мене в темряві розберетесь? Хмизу скільки завгодно, а чогось путнього… Ну, спробуйте.

І вийшла з хати, не попрощавшись. Ми з Павлом перезиралися безтямно, а Надійка, виявляється, все вже знала.

— Людей наїхало, по хатах ночують… Там же багато доброго дерева, на крокви годиться. Тепер його корчувати треба. Лісництво оголосило: хай забирає хто хоче. Без грошей. Аби швидше викорчували. А таке швидко між людей розноситься.

Ось воно що! І як тієї Макарихи на все вистачає?

— Та в неї ж є хата, — зауважила я наївно.

Надійка усміхнулася.

— Таке скажете!.. Через місяць з руками відірвуть. Добрий заробіток буде.

Я зрозуміла, що вона також туди збирається, де серед чорних пісків стирчать обгорілі сосни.

Надійка постелилася в запічку й відразу ж заснула. Я постояла серед хати, доки Павло біля ліжка шарудів, а потім і собі шугнула під ковдру.

Моє ліжко стояло в другій кімнаті, але я добре чула, що Павло не спить.

Вранці застала його на ногах. Рукава підкотив, то й не помітно, що вони короткі. Штани в нього знайшлися в чемоданчику. А піджак не обов’язково зодягати — зараз тепло.

Надійки вже не було й близько, ще вдосвіта, напевне, з Макарихою пішла. Чи, може, без неї — сама для себе. Дивись, до вечора повне подвір’я чорного дерева натягає. Може, й на корову заробить.

Дорога, по якій я недавно проводила Сергія, тепер бігла серед чорних списів, котрі вчора шуміли зеленим гіллям. Страшне видовище! Сергій буде тяжко вражений.

А люди працювали пилками й сокирами — сотні людей з довколишніх сіл. Ревіли навантажені обгорілими соснами грузовики. Вся площа була потовчена колесами, пісок на ній перемішався з попелом.

— Завтра й хмизу не лишиться, — сумно зауважив Павло.

На шосе він мене вже не умовляв їхати в Семенівку.

Довго дивився в очі, потім тихо мовив:

— Даруйте, коли щось не так.

— Що не так? — прошепотіла я.

— Ну, сказав, може, зайвого…

Мені сподобалась ота стриманість. Я відчувала, що сьогодні його слова не могла б сприймати серйозно. Напевне, він це зрозумів. А може, нам на душі гірко сипався той попіл, що вітер над згарищем носить.

Серед суцільної чорноти зблискувало проти сонця пляшкове скло — воно тепер оголилося, бо трави всюди вигоріли. Скільки ж його набито!

Сонячні зайчики не втішали ока — їх відкидали скляні різаки, що калічать не лише ноги, а й душі людські. Можливо, десь там зблискував золотий браслет.

III. Осінь насувається

Хуторець був завалений чорними колодами, довгим жердям та схожим на списи хмизом. Як і завжди, найбільш спритною виявилася Макариха — вона стільки лісу перед своїм парканом навалила, що майже загородила вулицю. Надійка теж не дуже відстала.

— Як це ви здужали? — допитувалась я у Надійки.

— Хлопців з гуртожитку покликала. Ми ще звечора умовились.

То був чималий прибуток, але хуторяни йому не раділи: тяжко переживали лісову пожежу. Любили вони дорогу до автобусної зупинки. З кожної хати хоч одна душа щоранку по ній на роботу поспішає. Чи на цегельний завод, чи на якесь будівництво. Баби та діди сторожування для себе знаходили.

У суботу приїхав Сергій. До нього також докотилася чутка про пожежу. Ні, Павла Михайловича він не бачив — «Сільгосптехніка» далеченько від семенівського колгоспу. Сергій через те знав про пожежу, що про неї всюди гомоніли по селах. Він не впізнав рідної дороги. Пройшов дощ, згарище вже не таке чорне. Там, де раніше молодий ліс шумів, лишилися зелені острівці. То були дуби та берізки з обпеченим листям. По них видно, що пожежа нагадувала вибух: якби вона довше тривала, то й листяні дерева не змогли б вистояти.

Посумували ми з Сергієм та й про інше заговорили. Він був переповнений новими враженнями. Квартиру знайшов одразу — у якоїсь вдовиці. Я їй позаздрила трохи — бач, неждано-негадано випало жінці щастя. Сергій і в господарстві допоможе, і добрим словом душу порадує. Та й сам, звичайно, без жіночого піклування не залишиться. І гарячий сніданок йому приготують, і вечеря не забариться.

Це мене трохи заспокоїло. Але все інше глибоко турбувало.

Сергій, мабуть, справді ставився до своєї нової роботи, як до вивчення світу. Бачити, знати, власними ногами землю міряти було його потребою з дитинства.

— Тепер усе інакше, — пояснював мені Сергій. — Техніку передали колгоспам. В нас вона тільки ремонтується.

— Це хіба краще?..

Сергій відповів не одразу. Я розуміла його вагання: хіба ж він знає, як було раніше?

— Що тобі сказати? Хліб як забирали, так і забирають. Щось там сплачують. Але то більше для годиться.

— А в тебе ж яка робота?..

В це запитання було вкладено більше, ніж Сергій догадувався. Мене ось що непокоїло: чи припаде йому до серця нова професія? Баштовий кран він любив. «Сільгосптехніка» покликала його не тому, що іншої стежки в житті не бачив. То були, можна сказати, внутрішні настанови, пов’язані зі ставленням до природи взагалі та до землі зокрема. Але про природу можна роздумувати й сперечатися далеко за межами «Сільгосптехніки».

Тут ось що важливо: чи полюбить він людей, серед яких йому доведеться жити? Вони вже не селяни, але ще й не робітники. Це серединна ланка, яка є провідником між селом і містом. Промислова енергія через них передається землі. Але чи зуміє Сергій відчути себе там своєю людиною?

Очі в Сергія засвітилися. З радістю й гордістю він почав розповідати мені про свою роботу. Працює електрозварником на «летучці». Так називають ремонтники свою пересувну майстерню — великий автофургон, заповнений верстатом з лещатами та різним слюсарним начинням. З погляду лікарського її можна назвати швидкою допомогою, хоч лікуються не люди, а степова техніка. Окрім усього іншого, на ній установлено потужний генератор, котрий виробляє струм для електрозварювання.

Та поки що його захоплення стосувалися не стільки самої роботи, скільки тих можливостей, котрі вона відкривала для вивчення сільського життя. Ніби Сергій збирався стати журналістом або письменником. Про такі його наміри я ніколи не чула. Через те й рано Було щось висновувати. І взагалі рано: за тиждень небагато можна побачити.

Сергій дуже зрадів, що в нас поселилася Надійка. В неділю вони обрубували сучки з навезених сосен, відпилювали вершини — словом, готували «товар», щоб Надійка могла його краще продати. Сергій допомагав їй у тій справі, яка належала Якову.

За обідом Надійка запитала:

— Софіє Кирилівно! А що, коли я привезу матір? Вона в мене тиха, зайвого слова не почуєте. Ми з вами на роботі, а вона… Де ж ви бачили, щоб така земля марно пропадала?

Я мимоволі усміхнулася: отож-бо і є різниця між теорією та практикою! При всій своїй «гумусній» філософії я останнім часом лінуюся за сапку взятися. Захопила мене оця писанина. Так багато передумано, що немає сил у собі тримати — хочеться на папір вихлюпнути. Почала тоді, коли ніщо інше не могло мене втішити, а тепер, бач, спинитися не можу.

— Давайте спробуємо, — відповіла з деякою обережністю. Раніше мені здавалося, що не існує такої людини, з якою не можна зжитися. А тепер обачнішою стала. Почала думати про свою матір та про сестру. Як вони живуть? Мало ми бачимося — треба з’їздити. Матуся вже старенька.

Надійка здогадалася про мої вагання.

— Я її спершу в гості запрошу. Нехай поживе в нас трохи. Можна?..

— Місця в хаті вистачить, — відповів за мене Сергій.

Я подумала: якщо він готовий був до в’язниці піти за товариша, то чого ж я оце мудрую? Навіть соромно стало.

— Привозьте матір, Надійко.

— Вона й сама приїде.

— Скільки ж їй років?

— Сорок.

— Виходить, ми ровесниці… Вона в колгоспі працює?

— На сезонних… Хата в нас поганенька. Батько з війни не прийшов. Сумно їй без мене.

Так, це зрозуміло. Вдовину самотність я добре вивчила — знаю, що то за лихо.

Сергій поікав надвечір. Наступного ранку голова місцевкому нагадав мені про громадське доручення: я мусила погодити з архітектурним управлінням будівництво сараїв для співробітників. Ділянка вже визначена, лишалося її узаконити.

В архітектурне управління ми виїхали з Куликом на його машині. Петро Іванович усю дорогу мовчав. Машину він водить сам. Це допомагало нам відмовчуватись — все ж таки людина при ділі. Важка то була поїздка.

Літо кінчається, ночі вже холодні. Дуб, який розвивається рано, на вершинах потроху жовтіти почав. Школярі позавчора до школи побігли.

А проте вдень іще тепло, інколи можна й позагоряти. Прощання з літом завжди породжує в душі той трепетний смуток, який з радістю товаришує. В такі дні з особливою гостротою відчуваєш, що твоє життя не відокремлене від природи — вона тебе на своїх хвилях несе. Людське волосся згодом так само вкривається памороззю, як прив’ялі трави вересневого ранку. Це сумно, бо життя минає. І це радісно: ти — частка природи, отже, у твоєму народженні була якась потреба, бо в природі немає нічого зайвого. Так само, як у матері ніколи не буває зайвих дітей.

Отож і поспішають люди до річок та озер, щоб попрощатися з літом та про своє життя-буття поміркувати.

Сергій у суботу не приїхав. Надійка вирішила вибілити хату. Мене вона звільнила від цієї роботи — запевнила, що сама впорається. А я, бач, і рада.

Її свекруха якось ніби посмирнішала. Я гадала, Макариха лаятись буде, що Надійка в мене поселилася, аж воно вийшло навпаки: відчула, мабуть, що повна самотність їй загрожує. А проти такого ворога, як самотність, з сокирою не вийдеш — іншу зброю треба шукати. Мабуть, Макариха через те й вітатися зі мною почала.

Територія, на якій містилася «Сільгосптехніка», мені дуже сподобалася. Про неї можна сказати: обжита! Старий яблуневий сад, довжелезний гараж із великими боксами на десятки машин. Далі, за водокачкою, тягнулися майстерні. Дахи цих капітальних споруд побудовані так, що на них більше скла, ніж шиферу.

А проте, мені зараз не до оглядин. Сторож, який сидів на лавочці біля контори, показав хату, в якій квартирував Сергій. Тут усі добре знають одне одного — новенького одразу ж запам’ятали.

— Бачите акацію?.. Там Борщенчиху питайте. Ото він у неї квартирує. А ви хто йому будете?

— Мати.

Сторож вийшов аж за ворота і довго мені пояснював, як треба їхати. Не прямо по вулиці — там бруківку ремонтують, — а звернути за магазин, потім через місток, а далі вже люди покажуть.

Борщенчиху я застала, але Сергія вдома не було — він іще зранку до Києва поїхав. Так воно й мусило бути! Чого б оце йому в хаті сидіти? Мабуть, з Ніною гуляють по місту.

Довідавшись, що я мати Сергія, Борщенчиха виявила безмір гостинності. Хата, в якій тепер жив Сергій, була схожа на нашу. Велика сільська піч тут також займала майже половину площі. На стінах висіли фотографії, серед яких найпочесніше місце належало парубкові з довоєнними значками на грудях, котрі я добре пам’ятала. Це, зрозуміло, чоловік Устини Прохорівни. Давно вже його немає серед живих. Одружилися перед самою війною. Дітей не встигли нажити. У двадцять років Устина залишилася вдовою, їй ще й поталанило: вдова фронтовика! А хіба краще жилося її ровесницям, які не встигли собі цього почесного звання добути? Залишилися старими дівками. Зовні жодної різниці, а чомусь до Устини і люди, й сільські власті з більшою пошаною ставилися. Декотрі швидко зміркували: раз таке лихо, то гріх у дівках пропадати. Матері-одиначки тепер також у пошані. Сестра Устини Прохорівни, Марія, народила собі доньку, вже й десятирічку кінчає. Яка гарна дівчина! Звісно, у Марії більше щастя, ніж в Устини Прохорівни. То що тут можна вдіяти? Заміжня жінка мусила чоловіка ждати. Знала, що не вернеться, а серце не мирилося. Ніхто б її не засудив, звичайно, якби й вона після війни дитинку собі придбала. Як же те судити? Кожен розуміє, що війна мужиків покосила, а рід людський все одно продовжуватись повинен. Одне її стримувало: вдова фронтовика. На тобі слава його лежить, ти мусиш заради його пам’яті навіть материнства зректися.

І саме це тримало її на світі. Та й зараз тримає. Кожній людині потрібна визначеність у житті. Або, як тепер кажуть, суспільний статус.

Але я добре бачила: справа не лише в її вдовиному статусі, а в чомусь більшому — в тому, що святістю людською називається. Якби трапився добрий чоловік, вона б, звичайно, вийшла за нього заміж. А дитина без шлюбу…

Та вона ж прізвище загиблого чоловіка мусить одержати! Ні, то вже зрада. Чоловік у землі лежить, а тут, через кілька років після його смерті, дитина з його прізвищем з’являється. Що ж на це люди скажуть? І що сама дитина мусить про матір думати? Як це вона від мертвого батька народитись могла?..

Чомусь мене оці терзання вдови фронтовика лише зараз по-справжньому схвилювали. Материнство для неї було можливе лише в новому шлюбі. Якось раніше я про це й не думала.

І хоч Устина Прохорівна говорила про сумні речі, але сама вона, здається, не вміла сумувати. Було помітно, що ця жінка володіє тим щасливим характером, за який всі її любили.

— Та ви не сумнівайтеся, — сказала Устина Прохорівна. — Він тут у мене, як дома.

Показала ліжко Сергія — воно було завалене пуховиками. На столі, що стояв біля вікна, лежали його книжки й зошити. У старомодній шафі — такі ще до війни виготовлялися — висіли костюм, краватки, сорочки. У сінях, біля умивальника, лежали помазок та бритва. Він справді тут був, як вдома. Та й характер Устини Прохорівни не дозволяв у цьому сумніватися.

Раптом мені зробилося дуже боляче. Чомусь виникло таке враження, мовби я віддала Сергія чужим людям, а він ніскільки не протестував — пішов від мене легко, навіть не задумуючись. Справді ж бо: Устина Прохорівна тепер заміняла йому матір. Ніхто, звичайно, не міг замінити Ніну. Ну, що ж, це природно.

Тим часом до хати вбігла струнка, гостроока дівчина років шістнадцяти, не більше. Зодягнена по-святковому і, можна сказати, по-дорослому. Туфлі на високих підборах, гарненька сукня. І коли б не коса, зібрана в корону по-сільському, її не можна було б відрізнити від київських дівчаток. Та ще, може, виглядала вона якось певніше, ніж її міські ровесниці. То була певність, в котрій немає нічого нескромного, — вона походила від життєвого досвіду. Було помітно, що це дівчисько всього вміє, нічим не поступиться перед дорослою жінкою — ні в хатньому господарстві, ні в полі, і це давало їй право триматися на рівних.

Вона, мабуть, здогадалася, хто я й звідки, — привітно посміхаючись, вичікувала, доки Устина Прохорівна її відрекомендує.

— Оце ж моя небога, — мовила Борщенчиха. — Донька моєї сестри. Вони в Семенівці живуть. Теж на нову хату стягуються. Куди кінь з копитом, туди й рак із клешнею.

— Чого це ви так, тітко Устино? Хіба ми гірші від людей? — стріляючи веселими очима, защебетала дівчина.

— Ох, Тетянко! Чи ваших заробітків вистачить? Тепер тільки трактористи та комбайнери будуються, їм під силу.

— А доярки?.. Вони теж будуються.

— Про доярок не кажу. Але ж мати твоя стара для такої роботи.

— Хіба мене не візьмуть?

— Ти, голубонько, до книжки потягнулася. Чого ж тобі коровам хвости крутити? Свого щастя пробуй.

Дівчина нахмурилась.

— Побачимо.

Коли Устина Прохорівна розказала їй про мене, Таня одразу ж зашарілася.

— А він поїхав, — розчаровано зиркнула на стіл, де лежали зошити Сергія.

В її погляді, у виразові обличчя, в голосі відчувалося: дуже вона, засмучена тим, що не застала Сергія.

— Вони тут про таке говорять, — з материнською усмішкою пояснила Борщенчиха, — що я вже й не тямлю. Як почнуть сперечатися з Сергієм, як почнуть… І про хролофіл всякий, і про сонце. Я тільки дослухаюся — ото вже розумні дітки виросли!..

— Хлорофіл, — поправила Таня. — Що ж тут розуміти? Це ж ботаніка. Ми не про те сперечалися. Сергій каже, що колись люди взагалі Землю покинуть.

— Як то? — здивувалась я. Такого від Сергія мені не доводилось чути.

— В Космос перейдуть. Заводи, каже, й там будувати можна. А пшениця тільки на Землі росте. Тому люди всю промисловість згодом на Місяць та на Марс перенесуть. Атомні електростанції там побудують, підземні міста. А Земля… Вона всю Сонячну систему хлібом годуватиме. Бо іншої такої планети в нас немає… На Землі тільки хлібороби залишаться. Сергій каже, що їх буде зовсім небагато.

Я себе пригадала — хіба ж у Таниному віці ми про таке мріяли? А Сергій, виявляється, й тут «гумусну» філософію не кинув. Та й чому, власне, він повинен її кидати? Коли через гумус на земне життя дивишся, воно одразу ж зрозумілішим робиться.

— Іще, Тетянко, океан існує, — спробувала я взяти участь у їхній дискусії. — Люди й там будуватися почнуть.

— Недоцільно, — впевнено заперечила Таня. — По-перше, це важче, ніж у Космосі. А по-друге… Океан також для фотосинтезу треба зберегти. Самого лише планктону скільки можна збирати! На всі планети вистачить. А з нього і молоко, і м’ясо… Все що завгодно можна виробляти.

Я засміялася:

— Це Сергій вам такі теорії викладає?

Таня ображено закопилила губку.

— Хіба ж я сама не розумію?

— А штучна їжа…

Дівчина, мабуть, гаряче вірила у власну фантазію — увірвала мене на півслові.

— Для штучної їжі планктон будуть виловлювати. А може, нафта залишиться, їжу з мінералів виготовити не можна — органіка потрібна.

Я дивилася на Таню — і щось тепле, радісне тріпотіло в моїй душі. Господиня Сонячної системи! На менше вона не погоджувалась. Так, це Сергій почав їй заповітні ідеї передавати, а вона їх своїми встигла зробити. Та коли б не було в ній тієї потреби — до живого коріння всюди докопуватись! — не змогла б вона так швидко в його віру перейти.

Чимось ця дівчина нагадала мені Ганнусю. Така ж сама допитливість, жадоба до знань, палка любов до всього живого. І гарненька, просто красуня. О-о, Ніно! Ти ще, мабуть, не знаєш, що в тебе неабияка суперниця з’явилася. Справді, дуже нагадує Ганнусю. А то було перше кохання Сергія. Бережись, Ніно!..

— Далеко до Семенівки? — запитала я.

— На велосипеді близько, — відповіла Таня. — Він у мене з фарою. Навіть увечері можна їздити. — Несподівано вхопила мене за руки й радісно защебетала: — Я про вас давно знаю. Ще тоді, коли Сергія тут не було. Мені Карпо Трохимович про вас розказував. І про вашого дядька… Який у концтаборі загинув. Іншим допоміг визволитись, а сам загинув.

Таким теплом на мене повіяло від отого милого щебетання, мовби я у власну родину потрапила.

— Хіба ти знайома з Осадчим?

— Звичайно. Я йому допомагаю аналізи робити. Давно вже, з сьомого класу.

Я ледве не розплакалась. Мовби зненацька у власну юність повернулася. То ж колись моя мрія була! Це ж звідти до мене прийшло те, що я потім «гумусною» філософією назвала. Або культом гумусу. Та не слід мене критикувати за це — критикуйте Сонце!..

Тепер мені цілком зрозуміло, чому Танюша так швидко Сергієве світобачення «привласнила»: обоє вони дивилися на світ очима Осадчого. Духовна родина гностиків розросталася.

Додому мене не відпустили — змусили заночувати. Автобуси ходять з міста до другої години ночі. Власне, останній автобус приходить сюди о першій, а з автовокзалу рушає об одинадцятій. Сергій, безперечно, приїде — о сьомій ранку йому на роботу.

Десь о дев’ятій вечора Таня на своєму велосипеді поїхала в Семенівку, Устина Прохорівна лягла спати, а мені поставила настільну лампу — я хотіла діждатися Сергія.

Сівши за стіл, почала переглядати книжки: Шевченко, Тютчев, Олесь — його улюбленці.

Розгорнула зошит. Сергій продовжує досліджувати себе. Він уже встиг зрозуміти: вивчаючи кожен порух власного серця, ти вивчаєш людство. Життя його цікавить лише тоді, коли напружено пульсує думка.

Ось він пише про Ніну. Так, вони тепер часто бачаться. Вона ждала його із в’язниці. А це щось важить!..

Довго я просиділа над книжками та зошитами, але Сергія не дочекалася — він не приїхав.

О сьомій ранку попрощалася з Устиною Прохорівною й, заспішивши до «Сільгосптехніки», почала розпитувати про Сергія. Вусатий водій захлюпаного багном грузовика повідомив:

— Горінь?.. Вони вже виїхали, їх сьогодні у Красному ждуть. Іще в суботу замовили.

Отже, Сергій побіг на роботу просто з автобуса. Де ж він ночував?..

Я також поїхала на службу. А вже дома дізналася від Надійки: Сергій прождав мене до ранку й дуже бідкався. Чого тільки вони не передумали!..

Ну, та це біда невелика. Борщенчиха розкаже йому про мої відвідини — то він і заспокоїться.

А тим часом я зробила з його зошитів деякі виписки для себе. Якщо раніше він мені цього не боронив, то, напевне, й зараз не засудить. Покажу йому те, що виписала, запитаю дозволу. Виписки неповні — робила наспіх, намагаючись взяти найістотніше.

Поміж нами стихійно виникла та форма розмови, яку мені вже й руйнувати не хочеться: так ми кажемо одне одному значно більше, ніж можна висловити без паперу. І головне: до цього завжди можна повернутися — воно для нас не загине…

Щирості не боюсь. Нічого в мене на душі немає такого, що б я мусила від Сергія ховати. Не вірю також, що таке коли-небудь з’явиться в нього. То б для мене була найбільша трагедія!..

IV. Сергій про себе

Все, що я пережив, не лягає на папір — це дуже важко! Та є тут і радість велика: я, здається, починаю розуміти науку, котра не має власної назви, але володіє доброю якістю. То є наука любити людей.

Я любив Якова. Ми разом росли, не було в нас жодних таємниць. Все хлоп’яче робили спільним. Чому ж чоловіче мусимо розділити нарізно? Хіба ж у тому лише зрілість людська виявляється, щоб дитячу щирість у собі зломити? Тоді краще лишатися підлітком до самої смерті. Бо то ж не до світлого людина посувається, а до темного…

Там, у в’язниці, мені часом здавалося, що Яків змінився, — зникло те, за що я його любив. Я не мав права докоряти Надійці, що вони погодилися мою версію прийняти — сам підбив їх до цього. І все ж…

І все ж не кидала мене потайна думка: коли б я опинився на місці Якова, нізащо б на таке не погодився.

Але те вже позаду: страшне, гірке, жорстоке. І в чомусь таки ж святе! Нікого я в підлості не можу звинуватити — навіть виконроба. Щось у ньому опиралося, але недовго…

Тепер я часом думаю: добре деяким людям чеснотами вихвалятися, коли їм ніщо не загрожує. Вони й самі вірять у власну порядність. І, може, вірять небезпідставно — все життя її зберігатимуть, якщо не випаде лихо на їхньому шляху. А якщо раптом випаде? Ходило ж страшне лихо по нашій землі, та й не раз! Чи вистачить у них мужності лишатися чесними та порядними в грізні дні їхнього життя? Адже ж це дорого коштує. Ох, як дорого!..

Ну, гаразд…

Про це або цілі томи треба писати, або для себе зробити коротенький висновок: світ, у який ти прийшов із небуття, заслуговує на твою любов — у ньому живуть світлі, мужні душі.

Слідчий по-різному до мене ставився — то він був суворий, то аж занадто лагідний. А на прощання сказав:

— Ніколи я не мав такої замороки. Але й навчився дечому. Все ж таки ви добрі хлопці. Просто ще градом життєвим не обстріляні — через те й лиха накоїли. Того вже не виправиш. Над минулим ми не владні.

А мати… Тітка Марина…

Вона лишилася в душі моїй — так лишилася, як цілий світ, у якому ще мені доведеться жити і про який належить багато думати.

Випустили мене після обіду. Зайшов у сквер — діти граються, бабусі щось в’яжуть. Біжать тролейбуси та автомашини. Двірничка якогось довгов’язого телепня мітлою огріла — він водою із шланга на вікна бризкав. А звідти дівоче обличчя визирнуло…

І все те на мене якось так напливало, ніби не зовні воно лишалося, а в груди мої входило. Захмелів від повітря й каштанової зелені, від голосів людських.

Не знаю, чому й навіщо подзвонив по номеру, котрий вихопився із хаосу, що в голові моїй шумів і пінився, мов хвилі під берегами. Я навіть не розраховував, що мені хтось відповість, тому подзвонив, що автомат виявився поруч.

Несподівано почув голос Ніни…

Мовчав, боявся власне ім’я назвати. Яке їй діло до мене? Ну, зустрілися. Ну, розмовляли. А ота гірка зустріч, коли моя нещасна ненька плакала й виплакатись не могла… Що це могло сказати серцю випещеної дівчини, котра життя лише з книжок знає?

І все ж наважився подати голос. Хіба я міг подумати, що там, у заваленому книгами кабінеті, її ніжний голос зломиться, мов очеретяна тростинка, і заплаче від радості?..

Дома в неї нікого не було — батьки на дачі, приїдуть через кілька днів. Всі умовності відпали самі собою — ми відразу ж переступили через них, як переступає природа.

Ніно, люба моя! Спасибі тобі за все. Чомусь мені страшно писати саме про те, що хвилює найбільше. Нічого такого я не знав — це вперше в житті. Колись Ганнуся такого просила, а я не зважився. Прости, Ганнусю, пробач… І так багато того, що прийшло вперше, — так багато, ніби доля мені все це навмисне приготувала…

… А що ж далі? Кран розмонтували й вивезли, мотель уже готовий до здачі. Нашу бригаду переводять на будівництво будинку відпочинку — Надійка вже туди виходить на роботу…

Блукаю лісом і роздумую: що ж ти є для мене, робото? Не для кожної людини робота означає те ж саме. Ні, я не засуджую людей, котрі працюють лише для того, щоб якось прожити. Це природна необхідність. Та, напевне, існує щось вище від цієї необхідності — мета! Якась висока мета, яку намагається осягнути людський розум, але він поки що не зумів її осягнути, бо для цього треба відповісти на так звані прокляті питання: хто ти є, Людино?

Які завдання поклала на тебе природа? Чого вона хоче від твоїх рук і твого мозку?..

Ми цього поки що не знаємо як слід. І все ж існують речі, сенс яких нам уже відкрився. Так, скажімо, нам відомо: життя не можна тлумачити лише як земне явище — воно має космічний характер.

У минулому столітті вважалося, що рослини породжені самою землею. Сонячне світло дає їм лише тепло, а більше не виконує жодної ролі. Після Тімірязєва й Вернадського такий погляд на земне життя — це вже неуцтво, куряча сліпота. Сонячний промінь не лише гріє — він ліпить! Так, ліпить сам із себе — і в цьому вся його незбагненність.

«Ну й що з того? — міг би запитати в мене хтось вельми практичний. — Яке це має відношення до вибору професії?»

Ніякого. І все ж у цьому світі існує нездоланна прірва поміж мертвим і живим. Наше око несхибно визначає цю різницю, хоч мозок поки що й нездатний відповісти на запитання: чому це так?

Але є матеріальне середовище, котре ми помилково вважаємо мертвим — гумусний шар планети. Ми добре бачимо, що без нього ніщо не росте, але нам усе ще здається, що то якась хімічна суміш, — не пізніше ніж завтра ми зуміємо витворити її в лабораторії.

Я кажу не про мінеральні домішки, котрі необхідні рослинам, як для нас необхідна сіль. Ні, йдеться про ту органічну речовину, котра завжди лишається органічною — і в рослині, і в нашому організмі, і в землі. Придивіться уважніше: вона ж не вмирає! Міняються форми живого — і тільки…

То Сонце, то Космос — їхня променева субстанція! — саморозкриваються в надрах мінерального світу, але не змішуються з ним, бо у формах матерії є свої щаблі розвитку: вище й нижче. Земний мінерал так само далекий від грудочки черкаського чорнозему, як і від твого організму. Ніколи вони не стануть близькими — адже ж їх розмежовують мільярди років розвитку! Одне мертве, друге живе…

Що ж звідси випливає? А те, що ми не зможемо штучно створювати гумусу — це вміє робити лише сама природа.

Нам лишається єдине: берегти! І нарощувати його за рахунок фотосинтезу…

Що ж до моєї роботи, то це вирішується так: мені хочеться бути серед людей, котрі допомагають живому народжувати живе. Все я розумію, все шаную — і мертву цеглину, котру людські руки змушують служити живому, і крани та велетенські молоти, де працюють люди, які справедливо пишаються своєю робітничою славою.

Та, розуміючи це, кажу: хочу в поле!..

…Наша «летючка» ремонтувала маленький екскаватор, змонтований на тракторі «Беларусь». Цим екскаватором риють траншеї для фундаментів та ями для підвалів на будівництві Нової Семенівки.

Секретар райкому і Павло Михайлович пройшли повз нас, про щось запально сперечаючись. Я почув лише кілька реплік.

— Із двох ромашок вінка не сплетеш, — кинув Павло Михайлович.

— Що ти хочеш цим сказати? — трохи роздратовано запитав його секретар райкому.

— Ну, Ксаверівка, Семенівка… Це ж крихітні острівці. А море лишається тим самим. Якісно не міняється.

— Хіба ж маяки не на острівцях ставлять?.. Самолюбства в тебе немає, Павле.

— Ти гадаєш, що це великий недолік?

— За певних умов — так!.. Недолік, який байдужість породжує. Яке ж без самолюбства змагання? Як сало без солі.

— Ми давно вже не юнаки, Гордію. Не самолюбством, а розумом керуватися повинні. Економічним розрахунком.

Схоже було на те, що Павло Михайлович і секретар райкому десь іще парубкували разом. Але ж не це мене цікавило.

… Хто з них правий? Іще в Будинку вчених виникла ця ж сама дилема — коли я біля макета стояв. Там сперечалися не секретар райкому й заступник голови колгоспу, а лише студенти.

Поволі я схилився до думки, що з погляду економічного правда на боці Павла Михайловича. Якщо протягом кількох десятиліть більшість сільського населення перейде в місто — а це неминуче! — то навіщо ж марнувати сили на капітальну перебудову села? Адже кожному новому будинку належить простояти мінімум сто років — інакше він не виправдає вкладених у нього коштів. В масштабах країни це фантастичні втрати! Цілий океан збитків. Нам поки що невідомо, як виглядатиме сільське господарство через кілька десятиліть. Ясно лише одне: воно буде повністю механізоване. До чого ж прикладуть свої руки сотні людей, котрі живуть сьогодні в Семенівці? Доведеться кидати хати заради пошуків роботи. Щоправда, я чув таке: будемо розвивати місцеву промисловість. Павло Михайлович заперечує: у вік телемеханіки безглуздо повертатися до кустарного виробництва. Тут же йдеться про майже половину нашого народу! То невже ми відмовимося від прогресу лише заради того, щоб не забивати вікон у порожніх хатах?..

Словом, господарська логіка на боці Павла Михайловича.

Та є інша логіка — логіка серця.

Якось ми з напарником вирішили заночувати в Семенівці — все одно вранці сюди їхати. І тут сталася подія, котра змусила мене глянути на будівництво Нової Семенівки з іншого боку.

До моєї господині часом приїздить небога. Ми з нею подружили — гарна дівчина! Розум чіпкий — просто з повітря знання висмоктує.

Живуть вони з матір’ю в Семенівці. І ось диво: така ж вона розумниця, а чомусь дуже болісно сприймає, що в нужденній халупі жити доводиться. Інколи мені здається, що Таня цим трохи навіть травмована. Якось вона призналася:

— Ото в школі тільки й почуваєш себе людиною. А додому прийдеш… Хіба так можна жити? Як мені хочеться дерев’яної підлоги!.. Коли б ти знав, Сергію, скільки я поплакала, що в людей хати як хати, а в нас курінь старезний. Може, саме тому й відмінницею стала. Мені здавалося, що всі на мене дивляться як на… Ну, на якусь нещасну. Жаліють… Мені не хотілося, щоб мене жаліли. А відмінників не жаліють — їм заздрять.

Таня бачила, що ми свою халабуду на колесах біля річки поставили. Ба, навіть палатку нап’яли. То чому б нам не погуляти увечері?

Вечір був тихий, зоряний. Ми хотіли з нею до клубу сходити, а тут мати її покликала. Було це недалеко від їхньої нової хати — там поки що лише стіни стоять.

Зайшли вони з матір’ю до свого майбутнього котеджу, а я сів на колодах, Танюшу чекаю. Добре мені чути, про що вони перемовляються. Здається, навіть обличчя бачу — такі радісні були їхні голоси.

— Ну як, доню? Не лаєш матір?.. Ось тут газовий балон стоятиме. А тут кран буде… Водиця сама в хату прийде… Чи гадала твоя бабуся, що ми до такого щастя доживемо? А вже ж недовго. Павло Михайлович, спасибі йому, з нашого боку звелів стіни класти. Це ж я його просила.

— Ой, мамо!..

Напевне, Таня впала на груди матері, й так вони стояли, обнявшись, бо довгенько я не чув їхніх голосів. Потім мати сказала:

— Гадаєш, я не бачила, що тобі домівка немила?.. За книжку та й у бур’яни… Я, доню, теж колись наплакалась — як маленькою була. Долю свою проклинала. Одному все дається, а другому… Нічого, Таню! Тепер і в нас буде не гірше, ніж у людей.

Довго вони обговорювали, куди шафу поставити («гардероп», за висловом матері), де стоятимуть ліжка і в яких вікнах кватирки поробити, а які глухими залишити.

Весь вечір Танюша світилася від щастя…

То як же до цього ставитись? Самі, без колгоспу, вони б не побудували нової хати. І разом з тим виникає запитання: невже через оцю хату — а вона справді буде гарна, майже на європейському рівні! — Танюші доведеться від інституту відмовитись? А раптом у її особі наука втратить видатного вченого!

Ці питання зіштовхувалися в мені, вимагали якоїсь недвозначної відповіді, але такої відповіді я не знаходив — напевне, тут не існує одного рішення на всіх. Приходила й така думка: чи можна жертвувати добробутом людей заради віддалених перспектив? Людина сьогодні хоче влаштуватися затишно — через кілька десятиліть її вже не буде на світі. То невже солдатські вдови мусять доживати віку в халупах?

…Мамо, пробач! Пробач, матусю, що я проскакую автобусом ту дорогу, котра до нашої домівки веде. Ти, може, гадаєш, що я про тебе забуваю? Ні, мамо! Ніколи я не забуду твоїх рук, що стягували з мене мокрі чоботи, коли я на примерзлому болоті провалився; твоїх щік гарячих, до яких я так любив припадати спітнілим чолом. Який же я був щасливий, коли ти пригортала мене до своїх грудей! Мені здавалося, що в такі хвилини десь народжуються нові зорі, а наша Земля наближається до Сонця і всю її солодкий трепет поймає — так мені було радісно…

Знаю, мамо, скільки тобі довелося пережити. Розумію, що заради мене ти готова зректися і сну, і спокою, і особистого щастя. Та якби ж ти розуміла, рідна моя, що не треба тобі нічого зрікатися, бо…

Ну просто через те, що я вже дорослий, а ти ще в мене молода. Хіба ж я не бачу, які почуття Павло Михайлович у собі носить? Та він цього й не ховає — при кожній зустрічі про тебе розпитує. Для батька ти все зробила, що могла, — без тебе, мамо, він був би зовсім нещасний. Бо яке ж то щастя лишитися інвалідом на старість? А ти ж була не старша від Ніни, коли ви побралися й мене усиновили…

Тепер я почав розуміти багато такого, про що раніше і не здогадувався. Ти вже для мене не тільки мати — ось у чому справа! Людина, жінка, світла душа. В тебе дуже гарне обличчя. Ти цього, мабуть, ніколи не помічала. До речі, на твоїх дівочих фотографіях ти виглядаєш не так привабливо, як зараз. Мабуть, не всім жінкам випадає розквіт у юності — ти, бач, розцвіла під осінь. Як мені хочеться, щоб оте цвітіння збереглося! Тоді й совість моя спокійніша буде: адже ж молодість свою ти подарувала нам із батьком. Хіба ж він не розумів, що то була жертва? Хоч ти, може, так і не вважала, та батько не раз на це мені натякав…

… З Ніною ми ні від кого не криємось. Її мати розуміє, що це вже не просто дружба. А може, Ніна сама їй про все розказала? Я того не знаю. Мати до мене ставиться добре, а батько чимось невдоволений.

Якось він запросив, мене до свого кабінету, виставив пляшку коньяку, і ми з ним проговорили цілий вечір. Ніна потім призналася: мати зустріла її на вулиці й порадила поїхати до подруги. Це для того, щоб ми з батьком довше побалакали. Я не знав тієї хитрості — гадав, що Ніна справді забарилася, а батько мене розважає. Або, може, йому просто захотілося випити.

Розпитував про мої наміри — чи не збираюся до інституту вступати? Я йому пояснив, що досі ще не визначив, який саме інститут мені до вподоби. Ось поживу на селі, тоді видно буде. Цілком можливо, що подам документи на заочне відділення сільськогосподарського — на факультет механізації.

До мого захоплення селом він поставився досить несхвально.

— Що з вами сталося? Робітничий клас — це становий хребет суспільства. А село… Ми ціле літо прожили у вашому районі. Ніна вам не розказувала?.. Це будинок мого друга, там батьки його живуть. Прекрасне місце… Але зрозумійте: без-пер-спек-тив-но!.. Моя вам порада: подавайте документи на філософський факультет. У вас є здібності. А я вам допоможу.

Я намагався його переконати, що філософія — не моя стихія. Власне, я не проти філософії, але не за рахунок механізації сільського господарства.

— Слухайте! — засміявся Юрій Тихонович. — Як це у вас виходить?.. Ви ж зраджуєте робітничий клас… Я жартую, звичайно. Але щоб отак ні сіло ні впало перекинутись на протилежний полюс… Люди із села їдуть до міста, а ви навпаки. Треба жити духом сучасності. Там ви зариєтесь у землю. І здібності свої зариєте.

Коли вичерпались усі його аргументи, він запитав:

— З Ніною у вас серйозно?

— Звичайно.

— То невже ви гадаєте, що вона вам буде біля свиней ходити?

Я навіть образився:

— Які свині?.. Літературу викладатиме. В Семенівці нову школу будують.

Юрій Тихонович роздратовано махнув рукою.

— Знаю. Але це не для неї. Познайомтеся з життям сільського вчителя. Чи здатний він прожити без корови та без городу?.. Тут спустився ліфтом у гастроном — і вся рахуба. А там що ви будете їсти?.. Ми з дачі аж у райцентр на базар їздили. Вісімнадцять кілометрів. Так у мене ж «Волга»…

— Мотоциклом привеземо, — простодушно випалив я, виповідаючи свою давню мрію.

— А взимку? А коли дороги розквасить? Е-е, молодий чоловіче! Село поки що не для інтелігентів. То здалеку на нього дивитися приємно. Та, може, влітку відпочити. А жити в селі… Не раджу.

Я потім усе це переповів Ніні.

— Нехай не лякає, — сказала вона, нахмурившись. — Є дещо важливіше від смаженої телятини.

Припала щокою мені до грудей.

Ось вона яка, моя Ніна!..

Отож не ображайся, мамо, що інколи в неділю проминаю зупинку, де ти махала мені на прощання. Ніна дуже хороша. Я її люблю!

V. Міра життя

Задощило в наших лісах. Інколи падають такі тумани, що далі, ніж на відстані простягнутої руки, серед білого дня майже нічого не видно. Правда, дещо побачити можна, але невиразно: замість дерев проступають їхні розмиті обриси. Таке враження, мовби світ щойно почав творитися. Колись оці обриси стануть соснами і дубами, а поки що стовбури та гілки лише ледь-ледь означені — вони швидше нагадують сіруваті, напівпрозорі тіні, аніж реальні дерева. Як дитячі хрящики іще не кістки, так оці тіні ще не дерева. Лише підійшовши впритул і торкнувшись пальцями кострубатої кори, ти помітиш, що творення вже відбулося — просто треба світ оцей трохи протерти, як вологу шибку, і все стане на свої місця. Те буде зроблено, звичайно: ось подме з півночі холодними вітрами, і тоді туман обернеться на волохатий іній.

Якось Поліна Костянтинівна, стоячи на автобусній зупинці, бачила: я звернула з шосейної дороги та й зникла в лісі. Вона живе в місті, на роботу їздить автобусом. Для неї ці ліси виглядають дикими і страшними. Отож наступного дня вона мені сказала:

— Це неможливо! Щоб у наш час… Невже вам не страшно? Чому ви до людей не перебираєтесь? Там же, мабуть, і звірі є.

— Є.

— Які?..

— Козулі, дикі кабани.

— Ой, Софіє Кирилівно!.. Я на вашому місці померла б від страху. Самій серед лісу… Та ще в такий туман… А раптом щось станеться? Хто ж вас почує?

— Ніхто не почує, — відповіла я, сміючись, бо добре знаю, що нічого не станеться.

І все ж одного разу могло й статися.

Було це надвечір. Дійшла вже до Солодкого горба, як раптом бачу: назустріч мені сунуться дві велетенські постаті. Що то були тварини, я швидше зміркувала, ніж розгледіла. Попереду заворушився туман. Так, просто сизий туман ворушився, та й годі. Ледь-ледь вгадувалися контури — не розбереш одразу, що то за істоти. Не люди — це добре видно. Може, коні з лісництва. А може, корови. Тільки чого ж вони такі великі?..

А коли вже лишалося метрів десять, я побачила: лосі!..

В наших лісах вони з’явилися нещодавно. То були перші посланці північного племені лісових мешканців — мирних, але не таких уже і безпечних, як дехто гадає.

Звір є звір. З лосем жартувати не можна — він цього не любить. Його зброя — ноги. Але яка ж то зброя! Зевс не вміє так орудувати своїми блискавицями, як лось орудує ногами.

Та всі ці застороги я висловлюю на тверезу голову, а в ті хвилини моїм серцем заволоділо зовсім інше почуття: незбагненна радість! Чи, може, захоплення. Але то було щось високе, небуденне. Мені хотілося, щоб ці лісові велетні (два метри заввишки!) іще хоч трохи постояли на дорозі — туман заважав їх розгледіти. Я навіть підійшла ближче — і тепер ми непогано бачили одне одного.

Темно-брунатна шерсть, рухливі, насторожені вуха. Попереду стояла безрога лосиха. Голова самця ховалася в кущах, тому я не зумію описати, як зблизька виглядають лосині роги.

Самець на мене, видно, не звертав жодної уваги, а лосиха трималася так, як належить триматися звірові, коли він іще не знає, хто перед ним — друг чи ворог. Напевне, вона зрозуміла, що в мені немає нічого ворожого — я стояла непорушно, всім виглядом намагаючись показати, що хочу лише привітатися та й піти собі далі.

Лосі відступили з дороги, але недалеко — стояли серед дубів і пильно наглядали за мною.

Що ж мені було робити? Іншої дороги немає. Пройшла просто перед їхніми мордами — якби лось того захотів, він міг би дістати мене копитом. Але вони вивчали ліси, котрі прийшли обживати. Я була для них лише сусідкою по території — отож вони спокійно зважували, чи можна жити зі мною в доброму сусідстві.

Я не зумію висловити того почуття, з яким повернулася додому. Про страх не було й мови — він був цілком відсутній. Я переживала щось схоже на пробудження. То було пробудження серця: воно збагатилося чимось новим, незвичайним…

Минали дні. До нас уже приїздила Надійчина мати — добра сільська жінка, яка чимось мені нагадала тітку Параску. Все їй у нас подобалося — і те, що хмизу скільки завгодно, і особливо те, що корові є де напастися. То нині чималий клопіт.

Про переїзд вона обіцяла подумати, але наказала Надійці, щоб уже зараз побалакала з лісниками, аби хтось із них город виорав. Такого там бур’яну розвелося, що його тепер за кілька років не вибереш. Тож руками вибирати доведеться, бо у пирію таке люте коріння, що картоплину наскрізь прогризає.

Мені запропонували відпустку, бо вона пропаде, — адже ж рік уже кінчається. Я погодилася її взяти, а тепер не знаю, як із тим бути: надворі мокро, а в хаті нудно.

Та якось неждано-негадано взулася в гумові чобітки, зодягнула плащик поверх вовняної кофти і, залишивши Надійні коротеньку записку, вирушила на шосе.

Сергія не застала ні вдома, ні в «Сільгосптехніці»: на те ж вона й «летучка», щоб літати.

Ну то куди ж тепер? Тільки не додому. Хоч я там уже й не самотня, та все ж мені чогось не вистачає. У Надійки свої клопоти — земні, господарські. Я їх шаную, звичайно, але сама не про те думаю.

Я майже була певна, що Павло навідається до мене, а він лише привіти передає через Сергія. Що це — чоловіча дипломатія? Чи, може, так завантажений роботою, що й про друзів згадати ніколи? А можливо, тоді, коли ми прощалися, він таке в очах моїх прочитав, що й надія в його душі зломилася. В ті хвилини я справді була далека від того, щоб подавати йому надію: після пожежі днів зо три ходила сама не своя.

Повернулася на шосе, не знаючи, куди ж мені їхати. Знов і знов Семенівка спокою не давала — все чомусь перед очима з’являлася. Давненько я її не бачила — невдовзі після війни. То було велике село, схоже на інші українські села. Починалося воно рідким дубовим пралісом, що заводив тебе в широке межигір’я, де текла річечка, яку вже тоді збиралися загатити. Осадчий розказував нам із Василем, що вся низина в межигір’ї буде залита водою — колгосп збирався створити кілька великих ставів.

Отже, Семенівка тепер повинна бути вельми мальовничим селом. А де ж будується Нова Семенівка?..

Проте межигір’я було не повністю забудоване — воно таке велике, що там кілька сіл розмістити можна. Нова Семенівка, напевне, будується нижче або вище…

Доки я про це роздумувала, біля мене спинилася біла «Волга». Я впізнала: це ж та сама, яка за Павлом колись приїздила, а він її відпустив. Водій, вийшовши із машини, привітався зі мною, мов з родичкою.

— Куди вам, Софіє Кирилівно?

— Та, може, в Семенівку.

Не знаю, чому я так вирішила. Дорогою потім виправдовувалася перед Степаном — так звали водія.

— Можливо, син туди поїхав. Я його не застала в «Сільгосптехніці».

— Це недалеко, — заспокоїв мене Степан.

Грейдерна дорога була розквашена дощами й розбита машинами, які возили буряки. Але хлопець так вправно перескакував калюжі, що міські таксисти могли б лише позаздрити його майстерності.

Ставків у Семенівці виявилося тільки два, але вони були великі, повноводні. Хати збігали до них терасами. Дерева ще не скинули пожовклого листя. Особливо багато було тополь. Я не звикла до цього дерева — наші хуторяни тополь не садять, бо в нас і так зелено.

— То вам до колгоспу? — запитав Степан.

Я завагалася. Трохи подумавши, запитала:

— А де ж будівництво?

Степан, розвернувши машину, зупинив її, потім показав:

— О-он… Бачите?..

Там, де починався верхній ставок, стояла майже готова водокачка. Це було кілометрів зо три від старого села — вгору по межигір’ю. Я пам’ятала опис макета у Сергієвому зошиті, але тут, на природі, нічого не впізнавала. Готових будинків іще не видно — подекуди можна помітиш лише цегляні стіни, виведені під дах. Але крокви поки що не ставили.

— Ви часом не знаєте Осадчого? — запитала у Степана.

— Хто ж не знає Карпа Трохимовича? — засміявся водій. — Його далеко знають.

— Якщо можна… Давайте заїдемо до нього.

— Глина розмокла. Забуксуємо, Софіє Кирилівно.

— Тоді не варто.

— А! Будь що буде! Трактором витягнуть. — І, хитрувато примружившись, додав: — Я скажу Павлові Михайловичу, що ви приїхали.

Я зіщулилась від такої прозорливості. Тіпун тобі на язика, лукавий кміхливцю! Ти пояснив мені те, чого я й сама про себе іще не знаю. Хіба ж я до Павла приїхала? Просто сина розшукую. Та, може, Карпа Трохимовича провідати хочу. А до чого тут Павло? Ну, звичайно, ми знайомі. Так то ж завдяки Осадчому.

Хата Карпа Трохимовича стояла по той бік межигір’я — на самісінькому белебні. Хоч це було й нелегко, але ми, переїхавши греблю, все ж таки якось до неї видерлися. Машина час від часу буксувала, я радила Степанові вертатися, але він мене запевнив, що йому також треба побачитися з Осадчим.

Карпа Трохимовича застали за роботою — сажу трусив. Все ще міцний, кремезний, він стояв перед нами з віником, обмотаним чорною ганчіркою, і відром у другій руці. Рукави старого піджака по лікті засукані, руки та обличчя в сажі. Лише козацькі вуса біліли первозданно та мудрі очі сяяли молодо.

— Софіє Кирилівно! — зрадів Осадчий. — Та невже ви? Очам своїм не вірю. Ну, проходьте, голубонько, в хату. Ото вже радість!

Степан про щось пошептався з Осадчим та й одразу ж вирушив геть. Я подумала: чим же тепер звідси виїхати? Але заспокоїлась на тому, що Карпо Трохимович якось про мене подбає.

Не стану марнувати слів на опис хати Осадчого — вона в нього така ж сама, як у більшості сільських людей. Крита шифером, підлога дерев’яна. Велика піч ділила її на дві половини. Оце, власне, й усе, що можна про неї сказати.

Лише те було незвичайним, що це ж таки хата старого вдівця, а тут все в доброму порядку — хіба що піч треба побілити, бо лишилися на ній сліди від сажі. Та ще стояв у кутку високий пшеничний сніп — стебла на очерет схожі.

— Це довоєнна? — запитала я в Осадчого.

— Ну що ви, Софіє Кирилівно? Де вже їй зберегтися? Цю пшеничку я в себе на городі виростив. Скидайте плащ. Ось я тільки вмиюся… У печі запалимо. Я, мабуть, на старого чортяку схожий.

— Ми недавно теж…

— Павло мені розповідав. Шістдесят гектарів вигоріло! Спробуй тепер виростити. Чи хоч знайшли, хто підпалив?

— Ні, не знайшли.

В старі часи люди паліям самосуд влаштовували. Тоді це сім’я бісівське менше плодилося.

Карпо Трохимович, залишивши мене в хаті, кудись вийшов. Незабаром з’явилася літня жінка й почала поратися біля печі. Жінка виявилася неговіркою, та все ж я дізналася, що вона двом мужикам жити допомагає — Павлові й Карпові Трохимовичу. А вони, слава Богу, її в біді не залишають: із хвороб витягнули, хату відремонтували.

Карпо Трохимович повернувся виголений, зодягнений у білу вишиту сорочку та в трохи старомодний костюм. Штани заправлені в хромові чоботи.

Помітивши, що я переглядаю книжки — а їх тут чимало, — Осадчий сказав:

— Розумно люди пишуть. Далеко наука пішла. Одного розжувати не можуть. Ну, скажімо, що таке копійка? Ніде я про неї путнього писання не помічав.

— Про гроші?..

— Так. Воно ніби все зрозуміло, а не дуже. Те, що копійкою труд міряється, тепер і школярі знають. А я гадаю, що її справжня природа ще не досліджена.

Осадчий виглянув у вікно, що зарябіло від дощових краплин. Заклопотано пошкрібся пальцями в потилиці.

— Чи здогадаються хлопці за Павлом грузовика вислати? Степан вчасно вискочив. Наші дороги не для такого тендітного транспорту.

Я несміливо подала голос:

— Мені теж треба.

Осадчий рвучко обернувся, його обличчя на якусь Мить застигло від подиву.

— Що це ви таке сказали? Щоб я оце вас відпустив… І не думайте! Влаштовуйтесь, як дома. Ось наша господиня хатні черевички принесла. Скидайте чобітки. Бо то для ноги вредність велика.

Я підкорилася. У печі спалахнула солома, відразу ж хата мовби ожила — в її грудях живий дух пробудився.

— Може, відпочити з дороги хочете? Ось ваше ліжко. Не буду вам голову морочити. Відпочивайте. А Павло повернеться, то вже й повечеряємо.

— Я не стомилася. Ви про гроші почали говорити. Продовжуйте, Карпе Трохимовичу.

Він дістав тютюн, понюхав зі смаком.

— Раніше нюхали… А воно, я вам скажу, хоч іншим не шкодить. Тільки тобі самому. Оце б такого диму вам напустив… — Пересвідчившись, що я вже нікуди не поспішаю і готова слухати, Карпо Трохимович почав говорити, мовби роздумував уголос. — Копійка, Софіє Кирилівно, — це таємниця велика. Відстань сантиметрами міряється, вага — грамами… Але візьміть так: грам масла і грам заліза. Ніби одна мірка…

— Для фізики — одна, — уточнила я.

— Отож! Я все життя про перенесення енергії розмірковую. Ось хто мене добре розумів — дядько ваш!.. Тепер Павло Михайлович допомагає. Він наукову роботу пише. Може, й кандидатську захистить. Ми з ним інколи до третіх півнів засиджуємось… То ви, Софіє Кирилівно, звернули увагу на оцю різницю: грам масла і грам заліза?.. Мені освіти бракує. Ейнштейн — не для моїх зубів. А без нього тут не обійдешся. Це вже для Павла Михайловича шматок роботи. Я йому все своє передав, а він сучасну наукову базу підводить. Тімірязєвська академія — не фунт родзинок. Велика сила!..

— Разом пишете, чи він сам? — запитала я, маючи на увазі авторське право на працю.

Осадчий усміхнувся.

— Хто автор?.. Павло Михайлович досвід нашої хати-лабораторії підсумовує. Фактично про мене пише. Але то не просто історія Чорного поля. Так земля зветься, де я перед війною сто одинадцять центнерів з гектара зібрав. За тридцять років аналізи маємо. Не та земля, зовсім не та!.. Є ще в ній сила, звичайно. Не всю висмоктали. Але вже такого врожаю не візьмеш…

Осадчий увімкнув електрику. Ще не вечір, але дуже хмарно. Карпо Трохимович стояв посеред хати, високий, ставний, чимось дуже схожий на того дуба, якого ми оглядали з Павлом. Обличчя в нього натхненне, кожна зморшка світилася радістю пізнання — адже ж те, що він зараз говорив, сягало так глибоко в Сонце й Землю, як сягає коріння тисячолітніх велетнів, їхнє гілля — це ж бо також коріння. Коріння, котре вростає в Сонце. А могутній стовбур є провідником поміж космічною і земною стихіями.

Таким двоєдиним, двосяжним — Сонце й Земля! — виглядав зараз і Карпо Трохимович Осадчий.

— А життя?.. Енергія життя… Енергія рослин, тварин, людей. — Обидві його руки були підняті догори й час від часу торкалися невисокої стелі. — Справжнім носієм енергії на планеті є тільки життя. І ось, бач, у науки немає іншої одиниці виміру для цієї енергії, окрім копійки… Так чи ні, Софіє Кирилівно?

Я змушена була погодитись:

— Так, Карпе Трохимовичу.

Я знов повернулася думкою до Василевої праці. Меркантилісти виводили всі суспільні багатства із грошового обігу. Це, звичайно, сліпота: гроші самі по собі нічого не творять — творять люди, використовуючи сонце, гумус та законсервовані в глибоких надрах біологічні залишки попередніх епох — вугілля, нафту. Все це не що інше, як сонячна енергія, в різні часи захоплена земною кулею й перероблена на живі організми.

І наш труд, і зусилля природи, котрі ми використовуємо для розвитку земної цивілізації, вимірюються центами та копійками. Ерги, джоулі — то одиниці виміру, котрі можна застосовувати лише у мертвій природі. Для виміру біологічної енергії вони не придатні. Отже, можна сказати, що гроші — то є міра земного життя.

Осадчий потягнувся до снопа, зірвав колосок, зважив його на долоні. Такого могутнього колосу я ще ніколи не бачила.

— Ось яка одиниця ніколи не відімре, — посміхнувся Карпо Трохимович. — Єдина рушійна сила всього живого. Вона й карбованцеві надає ваги. А синок ваш… Він у мене якось ночував. Дуже ваш Сергій мене порадував! Ясна голова в хлопця. Вони тепер легко науку засвоюють.

— Ви давно його бачили?

— Кого? Сергія?.. Минулого тижня. Він себе летючим голландцем називає. Нині тут, завтра там. — Трохи стомлений від бурхливої мови, Карпо Трохимович присів до столу й майже зашепотів: — Знаєте, скільки ми енергії за тридцять років із Чорного поля вибрали?.. Всі наші стави на гарячу пару перегнати можна. А там водиці чимало… Якби греблю розмило, то й села б унизу позносило… То ж їстівна енергія! Не для казанів, а для шлунка. А від шлунка — до мозку. Отоді вже вона стає енергією духу. І книги, й винаходи — все, все від неї походить. А ми її ні за цапову душу — в море, в океан!.. Ось у чому вся заковика, Софіє Кирилівно. Як її тепер повернути в землю? Без карбованця не повернеш. Та не туди ми колгоспні карбованці витрачаємо. Через те Павло й завівся з секретарем райкому. На ножах живуть…

Павло зайшов у хату о десятій вечора. Він був до того схвильований моїм приїздом, що не міг вимовити й слова. Так виглядав, ніби наскрізь промерз у дорозі. А може, й справді промерз? Людині не тільки того тепла треба, котре від печі струмує. Добре, хоч Карпо Трохимович близько — є з ким думками поділитися.

Так мені жалко його зробилося! Я наблизилась до Павла й зашепотіла перше, що впало в голову.

— Знаєте, я недавно в тумані на лосів наштовхнулася.

— Лосі? — перепитав Павло.

— Вони недавно прийшли в наші ліси… Із Білорусії, мабуть.

— А-а…

Грілися вишневою наливкою, вечеряли пряженею та вареною куркою. Карпо Трохимович почував себе якось незручно — ніби він зайвий. Зодягнувся й хотів уже було кудись втекти — мовляв, у хаті-лабораторії забув електроплитку вимкнути, — але я його зупинила. Та й Павло так на нього глянув, що Осадчий одразу ж відкинув свою недоречну вигадку.

Я провела Павла Михайловича до воріт. Постояли трохи під дощем. На прощання він поцілував мою руку — все ж таки не лише сільське виховання одержав, а й у столиці вчився. Так я пожартувала після його поцілунку.

— Софіє Кирилівно! Лишайтеся. Назавжди лишайтеся… Я вам завтра наше село покажу. Ви його полюбите. Шкода, що погода зіпсувалася. Ми б з вами коропів наловили… Лишайтеся, Софіє Кирилівно. — І несподівано додав: — А про те, що Сергій привіз… Пригадуєте? Не хвилюйтеся. Швидше Семенівка крізь землю провалиться, ніж сексоти знайдуть.

Довго не могла заснути. Все мені вчувався голос Павла: «Лишайтеся!» За вікном хлюпотів дощ. У печі тліли головешки, освітлюючи хату червоним світлом. І в тому домовитому світлі вчувалися мені інші голоси — далекі, нетутешні. Отак моя хата була освітлена тоді, коли я вперше побачила Василя. Вони з дядьком Сашком розмовляли про землю, про сутність душі людської.

VI. Покидаю санаторій

Наступного дня в автобусі я відчувала, що не здатна погасити посмішку, — і це, гадаю, з боку виглядало вкрай дурнувато. Озиралася на сільських жінок, що везли на київські базари всіляку живність та зеленину, і навіть подумала: чому ж це вони не помічають, що серед них іде особа несповна розуму? А в мене губи самі розтягувалися в посмішку, не підкоряючись наказам розуму.

Знала ж бо: Семенівка мені не чужа — там є рідні душі — а чомусь це сприйнялося, мов несподіване відкриття.

Це ж, мабуть, лише Карпо Трохимович міг отак приймати жінку, що приїхала до нього в гості: тільки-но переступила поріг, як він звалив на її голову одне із найскладніших запитань сучасної цивілізації: що таке гроші? Яка їхня субстанція?

Але й Василь зі мною був такий самий. І навіть дядько Сашко. Це «навіть» слід прикладати не до дядька, а до мене самої: я ж бо тоді була дівчиськом, а дядько зі мною розмовляв про такі таємниці природи, які чомусь обминав у розмовах із тіткою Параскою.

Цікаво, якими були в реальному житті олександрійські гностики? Мабуть, гносис приходить на землю тоді, коли має впасти велетенська імперія, що своїм падінням здатна порушити витворену на той час цивілізацію. Так було, коли гинули Вавилон і Єгипет, так було в епоху загибелі Риму. Звідси висновок: має незабаром упасти найбільша і наймогутніша імперія — можливо, остання в світі.

Чи існував Христос як реальна історична особа? Мабуть, найліпше шукати відповідь в Євангелії від Іоана. Там ясно: Бог — це Логос. Але Логос прийшов на землю у вигляді людини і приніс гносис — те знання, котре пояснює, за яких умов рід людський здатний жити й набирати могутності, а коли й чому він посувається до занепаду або навіть до загибелі.

Гносис не вдається передати наступним поколінням в оголеному вигляді — він і в двадцятому столітті з боку раціонального рідко сприймається як щось поважне, високонаукове. Ось приклад: як науковий інструмент гносис прийшов на землю у вигляді «Економічної таблиці» Ф. Кене, а хто його там розпізнав, окрім мого Василя? Та й Василь розпізнав тільки тому, що повторив те ж саме відкриття. Отже, у гностиків не було іншого виходу, як зодягати цю справді небесну науку в міфи, — майбутні гностики його впізнають і зуміють пояснити сучасникам… Що ж до самої особи Христа, то Людина-Логос цілком закономірно злита в Євангеліях із самим гносисом. Для цього реальне було переплетене з міфічним — ну, скажімо, той епізод, де Христос п’ятіркою хлібин нагодував кілька тисяч голодних, а хліба не лише не поменшало — навпаки, його все прибувало й прибувало. До речі, саме цей епізод є ключовим для пізнання гносису через Євангеліє. Лише семилітнім дітям можна пробачити, коли вони цей епізод розуміють буквально.

А хто ж ти сама, Софіє? Чому до тебе прийшло це знання? Хто ж вони, твої найближчі душі, — дядько Сашко, Осадчий, Василь? А тепер ось, бач, Сергій, Ніна, Павло. І навіть юна лаборантка Осадчого. Ціле гроно гностиків! Ой, не обіцяю вам легкого життя, не обіцяю.

Повернувшись до санаторію, чомусь вирішила зазирнути в палату-люкс. Ще біля дверей помітила слід від вапна або гіпсу й подумала, що треба зауважити санітарці. Постукала, як робила завжди, двері відчинилися — і я наштовхнулася на Петра Кулика, що керував тут цілком несподіваним ремонтом. Чомусь у люксі білили стелю й переклеювали шпалери, хоч такої потреби не існувало — шпалери тут обновили кілька місяців тому.

— Що сталося, Петре Івановичу? — запитала я, вимушуючи себе до розмови з людиною, з якою поза службою розмовляти б не стала. — Тут же зовсім нові шпалери.

— Даруйте, Софіє Кирилівно, але це вас не стосується, — відвернувши голову, процідив крізь зуби Кулик.

Це вже було неприховане хамство — бодай ремонтників посоромився. Але в хамстві відчувалася певність власного становища і, навпаки, — хисткість моїх службових позицій.

— Люкс належить до моїх палат.

— Належав, — виразно поправив Петро Іванович, вихлюпнувши на мене з-під низько опущених брів стільки ненависті, скільки там її могло вміститися. Промовивши це, загородив двері своєю огрядною постаттю, буцімто я збиралася брати люкс штурмом.

Спантеличена поведінкою Кулика і його колючими репліками, вирішила відвідати Миколу Олександровича. Головлікар підвівся за столом і пішов мені назустріч, як робив завжди.

— Як почуваєтесь, Софіє Кирилівно? З сином, здається, все гаразд.

Не люблю пустопорожніх фраз для годиться навіть тоді, коли їх виголошують люди, яких я шаную. А може, особливо тоді. Відразу ж запитала:

— Ви передали люкс іншому лікареві?

То, безумовно, було виявом недовіри — отже, промовчати я не могла.

— Хто вам сказав? — трохи занепокоєно перепитав головлікар.

— Кулик.

— Завжди влізе не в свого воза, — гнівливо мовив Микола Олександрович. — Я сьогодні після обіду вирішив поговорити з вами… Ми, знаєте, можемо це якось компенсувати.

— Що компенсувати? — засміялась я в’їдливо.

— Ну, те… — знічено й непевно почав пояснювати Микола Олександрович. — Те, що довелося забрати від вас люкс.

— Повірте, Миколо Олександровичу, — якомога лагідніше сказала я, аби заспокоїти головлікаря, що виглядав жалюгідно. — Повірте, я не честолюбна. Але ж я розумію, що таке рішення не могло бути безпричинним. Саме оце мене й цікавить. Причина… Буду вдячна, якщо ви її повідомите. Тоді я принаймні знатиму, що мені належить робити.

Микола Олександрович відклав олівець, який механічно крутив у пальцях.

— Притиснули ви мене, Софіє Кирилівно. — На його губах з’явилася ніякова посмішка, що відразу ж згасла. — Правду кажучи, я не маю права цього розголошувати. Та що тут лукавити? Таке розпорядження надійшло з Ліксанупру.

— Та-ак. А скажіть, Миколо Олександровичу, чого це раптом взялися ремонтувати люкс? Його ж недавно ремонтували.

— Ну, це в Кулика питайте. Щоправда, йому, здається, також не пояснювали. Просто видали шпалери й наказали замінити ними старі. А навіщо це треба… Про це, мовляв, на тому тижні самі дізнаєтесь.

— Гаразд. Ждати не довго. Потерплю.

Та вже через день чиїсь невидимі руки завертіли мене на такій шаленій каруселі, що в мене потемніло в очах. Після нічної зміни попід високовольтною лінією я поверталася додому і ще здалеку побачила біля трансформаторної будки чотирьох добре зодягнених мужчин, які мовби когось виглядали. Вони були дивовижно схожі між собою, хоч не відразу можна визначити, чим саме. Здається, і плащі на них різнилися, й капелюхи неоднакові, і обличчя різні, а мужчини в чомусь невловимому скидалися на близнюків.

Я вже їх проминула, коли один із них мене покликав:

— Софіє Кирилівно! Чого це ви знайомих не впізнаєте?

Озирнулася на голос, що видався справді знайомим, і одразу ж упізнала Євгена Марковича. Він виступив із четвірки й стояв біля сосни, приминаючи лискучим черевиком кущик ковили. Мій погляд чомусь прикипів до отого кущика та ретельно наваксованого черевика, ніби я боялася підняти очі вище й поглянути йому в обличчя. У минулій зустрічі він був для мене бажаним гостем — я тоді покладала на нього великі сподівання. Тепер я вже знала, хто він є насправді. Здогадувалася також, хто були троє інших мужчин, ніби спущених на мене з перукарняно-кравецького конвеєра. Я намагалася зміркувати, чого їм від мене треба. А тим часом Коробов, наблизившись до мене впритул, зі штучною лагідністю в голосі запитав:

— То, може, до хати запросите?

Відповіла стомлено:

— Я повертаюся з нічного чергування. Невдалий час для прийому гостей. Мені треба виспатися.

Коробов не без іронії кинув:

— У компанії таких лицарів до вас одразу ж бадьорість повернеться. Він дістав із кишені на грудях червону книжечку й простягнув мені.

Подавивши в собі щось бридке, нудотне (може, то був страх?), якомога впевненіше мовила:

— Я знаю, де ви працюєте.

На його обличчі з’явився вираз розгубленості. Відсмикнув руку з книжечкою і тримав її перед власним обличчям, обмірковуючи, як йому належало діяти далі. Відтак набрав офіційного вигляду, міміки на обличчі враз поменшало, нижня щелепа відвисла.

— Відчиняйте хату. У нас робота, а не розваги. — Показав на ставного, білявого молодика. — Це наш працівник, старший лейтенант Капшученко. — Потім представив інших двох: — А це поняті. Ми зобов’язані провести у вас обшук.

Його слова мене не приголомшили — я вже встигла зрозуміти, чого ці люди з’явилися в нашому хуторці. Не знаю, чому так, але, усвідомивши, з ким маю справу, одразу ж відчула в собі певність. Правда була на моєму боці — і в ній моя сила. А це правда не якась там дрібненька — це правда Всесвіту! Чого ж я мушу дрижати, мов тополиний листок на вітрі? Не діждетесь, Євгене Марковичу!

— Ви завжди понятих із собою привозите?

Обличчя Коробова пересмикнулося. Який він був несхожий на того галантного кавалера, що пригощав мене біля лісорозплідника!

— Ведіть до хати. Там поговоримо.

— А як не послухаюся, що ви зі мною зробите?

— Вас ми не зачепимо. Але двері зірвемо.

— Ви маєте на це право?

— Маємо таке право, — намагаючись надати своєму голосові державного звучання, відповів Коробов. — Є ордер на обшук. Цього з вас досить?

— Покажіть.

— У хаті покажу.

А в мене наче бісеня вселилося — чимось таки хотілося насолити Коробову. Розуміла, що тримаюся по-школярському, але спинитися не могла.

— Показуйте тут, бо сяду отам під сосною і не зрушу з місця. На руках нести доведеться.

Ніскілечки я не насолила — навпаки, розвеселила.

— Вчотирьох якось упораємося, — засміявся Коробов і подав мені прокурорський ордер.

Я зняла окуляри — дедалі моя короткозорість відступала. Що ж, ордер був оформлений бездоганно. Це вони вміють. Покірно повела їх до двору.

Зайшли на подвір’я від лісу. Ворота й хвіртка були по той бік городу, з боку хутірської вулиці. Я кинула туди погляд і побачила там «Волгу» малинового кольору та міліцейську машину. Це мене трохи здивувало, бо нікого з міліції не було й близько.

Здивувало також те, що хата на замку. Надійка занедужала, вона перебувала на лікарняному. Тож, мабуть, пішла в поліклініку.

Зайшовши в хату, непрохані гості відразу ж розділилися попарно: поняті засіли в протилежних кутках, а Коробов і Капшученко, познімавши піджаки, розпочали трус. Я хотіла сісти за столом біля вікна, звідки через ворота видно невеликий відтинок вулиці, але Коробов не дозволив. Мене посадовили в кутку біля печі, яка давно вже не виконувала своїх прадавніх обов’язків — я в ній не пекла й не варила. Отож, мені не лишалося нічого іншого, як споглядати вправну, досконалу працю людей, чиїм фахом я ніколи не цікавилася. А виявляється, що це також можна робити віртуозно, їх, мабуть, довго навчали. І цілком можливо, що тут була своя романтика — певно, вони уявляли себе спритними детективами, а цей фах здобув романтичний ореол.

У мене не було права поскаржитися, що офіцери КДБ вчинили безладдя в моїй хаті: кожна річ і кожна книжка були поставлені туди, де їх брали. Але вчувалося в їхніх рухах, що вони нічого не чекають від огляду Сергієвої етажерки з книгами й механічного перегортання його конспектів. Та ось я помітила, як переморгнулися Капшученко й один із понятих. Понятий, не повертаючи голови, спрямував погляд у бік ліжка. Капшученко, ставши на коліна й зазирнувши під нього, легко витягнув звідти заповітну Василеву скриньку. Коробов одразу ж полишив звичне перегортання книг, що, мабуть, провадилося для годиться, й метнувся до скриньки.

— У вас є ключі від неї? — якось квапливо кидаючи слова, запитав Євген Маркович.

Наглядаючи за гебістами, я вимушувала себе думати про особливості їхнього фаху. Десь попід цими думками, наче вода під кригою, текли інші — я думала про те, що, знайшовши скриньку порожньою, вони зрештою полізуть на горище. У мене не лишилося надії, що Василева праця не потрапить до їхніх рук — і від цієї думки мене душили невидимі сльози.

— Ключ, Софіє Кирилівно, — повторив Коробов. — Дайте нам ключ. Ви ж, мабуть, розумієте, що ми й без ключа зуміємо її відкрити.

Я порпалася в запічку та в шафі для одягу, час від часу повторюючи:

— Куди ж він запропастився? Може, квартирантка в інше місце переклала. Ви не могли б трохи почекати? Вона ось-ось повернеться.

Я й сама не тямила, навіщо зволікаю — все одно це мені нічого доброго не обіцяло. Єдине, що трохи втішало, — примірник, який зберігався в Семенівці. Я твердо вірила, що його не знайдуть — отже, те, що було моєю святинею, дійде до нащадків.

— Що ви зберігаєте в цій скриньці? — дратівливо запитав Коробов.

— Ну, раніше… Раніше зберігала відомий вам рукопис. А тепер він у вас.

— Даремно ви не здаєте нам іще двох примірників. Принаймні двох, Менше бути не може, а більше… У нас є висновок експертизи. Повірте, це серйозно. Навіть дуже серйозно, Софіє Кирилівно! Ми працюємо на науковій базі.

Я подала йому ключ від Василевої скриньки, а відтак на душу накотилася свинцевої ваги хмара — я впала головою на карниз печі й заплакала.

Зненацька біля хати почулися чоловічі голоси. Серед них я чітко вирізнила голос Сергія. А за хвилину двері навстіж відчинилися і двоє дебелих міліціонерів заштовхали мого сина в хату. Тут вони відпустили його руки. Сергій знічено розминав пальці, що задерев’яніли в міліцейських стисканнях, і винувато поглядав на мене. Я поки що не розуміла, що було в тих поглядах.

— Товаришу майор! — доповідав один із міліціонерів Коробову. — Підозрілий тип. Він до подвір’я не йшов, як люди ходять, а просувався короткими перебіжками… Заляже в кущах, озирнеться — і знову… Спершу до сарайчика забіг. Там трохи посидів — і шмигнув у сіни. Що він у сінях робив, нам не було видно. В хаті не був, це ясно, бо ви б його не випустили. А через десять хвилин вискочив із сіней і так чкурнув… Ледве наздогнали.

— Обшукати, — наказав Коробов Капшученкові. Відсторонивши простягнуту до нього Капшученкову руку, Сергій твердим тоном промовив:

— Не маєте права. Раніше покажіть ордер на персональний обшук.

До нього майже впритул підійшов Коробов і засміявся глумливо.

— Бачу, ви провели своє камерне дозвілля не без користі для себе. Дещо з процесуального кодексу засвоїли. Дещо, але не все. У нас є ордер на обшук цієї хати. А раз хати, то й усього, що в ній міститься. Разом з людьми, звичайно…

— Але за яким правом мене затримали? — не здавався Сергій.

— Ви встигли побувати в сараї, в сінях. А може, не тільки в сінях. Та й взагалі ваша поведінка… — Повторив наказ Капшученкові: — Обшукайте!

Сергій пручався, але не довго: міліціонери заломили йому руки за спину, а Капшученко без будь-яких труднощів намацав за поясом доволі товстого рукописа. Коли гебіст відкинув полу синтетичного дощовика, відразу ж з-під светра проступило прямокутне черево, яке навіть інопланетянин не міг би визнати природним.

— Що це у вас? — аби не мовчати, запитав Капшученко.

І я, і всі інші вже зрозуміли, що було в Сергія під светром. Сергій промовчав, бо говорити було нічого. За мить на столі опинилася Василева праця, котру намагався врятувати син. Як я себе картала! Та й було за що: я не тільки втратила те, що цінувала понад власне життя, а й підштовхнула сина на вчинок, який компетентники (так ми часом називали гебістів) йому не пробачать. Саме про це й натякнув Євген Маркович, ніби навіть співчутливо звертаючись до Сергія:

— Вам позаздрити важко.

Я хотіла продовжити цю розмову:

— А що може бути?

Та Євген Маркович уже замкнувся:

— Там побачимо.

Не буду марнувати слів на те, що й так зрозуміло: протокол усілися писати аж під вечір, коли було добре вивчене горище, ляда до якого містилася в сінешній стелі. Та й не тільки горище — пильно були обстежені сарай, повітка й льох. Гебісти вгамувалися лише тоді, коли навіть поняті вибилися із сил. Вони недовго грали роль безсторонніх осіб — було ясно, що це штатні або позаштатні працівники КДБ. Поняті час від часу допомагали офіцерам — їх, напевне, підштовхував шукацький інстинкт.

Та, зрештою, непрохані гості покинули подвір’я, від сусідів повернулася Надійка, і ми, гамуючи збудження, почали обговорювати те, що сталося. Звичайно, мене болісно хвилювала загадка, звідки під час обшуку взявся Сергій, — адже ж він мусив бути на роботі. Виявилося ось що. Два тижні він зі своїм напарником працював у якомусь колгоспі без вихідних — ремонтували техніку. Тепер йому належав відгул — тож цілком зрозуміло, що Сергій не міг не провідати Ніну.

З Надійкою вони зустрілися в автобусі. Сергій сказав, що на зворотному шляху збирається заїхати додому. Коли Надійка повернулася з поліклініки й побачила біля двору такі незвичайні для хуторця машини, до хати вона йти не наважилась, — сховалася в сусідів і через кухонне вікно наглядала за своєю новою домівкою. Сусіди зрозуміли, що діялося в моїй хаті, розтлумачили також Надійці.

— Полковник, мабуть, щось заборонене писав. Недовольний він був державними порядками. Ні-ні, та й вихопиться в нього щось проти влади. Особливо колгоспи йому не подобались.

Надійка вирішила попередити Сергія про обшук — повернулася на зупинку автобуса, щоб там його діждатися, її досвіду не вистачило, аби зрозуміти, що моя хата перебуває під наглядом, а по кущах причаїлася засідка. Щоправда, Сергій про це й сам здогадувався, але вибору не було — вирішив ризикувати.

— Краще б ти цього не робив, — зі сльозами на очах докоряла я Сергієві. Та вже за хвилину похопилася. — Пробач, сину. Я дуже караюся, що тебе не послухалась.

Сергій, намагаючись мене заспокоїти, статечно, мов старший, мовив:

— Не варто каратися. Всього передбачити не можна. Та й у чому ми винні? Наукову працю хочемо зберегти. Люди протягом століть храми будували, аби врятувати нас від загибелі. Та, мабуть, ми того не варті.

— Не кажи так, сину, — прошепотіла я, припавши головою до його грудей. — То гріх великий.

Поснули пізно, а вранці кожен вирушив своєю дорогою. Сергій поїхав до «Сільгосптехніки», Надійка — в поліклініку, а я заквапилася до санаторію. Моя зміна сьогодні починалася зранку.

Перед роботою в адміністративному корпусі Микола Олександрович проводить п’ятихвилинки. В його кабінеті поки що нікого не було — мені поталанило з автобусом, я прибула перша. Микола Олександрович вийшов із-за столу з газетою в руках.

— А ви знаєте, Софіє Кирилівно… З люксом усе з’ясувалося. Ось погляньте.

Він подав мені «Радянську Україну», і я на першій сторінці побачила портрет Юрка. Тут же була надрукована постанова пленуму ЦК КПУ, в якій сказано, що Ю.Т. Смоковського обрано секретарем ЦК КПУ — замість Околиці, якого переведено на іншу роботу.

Таки ж справді все з’ясувалося — і хто наказав поміняти шпалери в люксі, і хто звелів поміняти лікаря. Юрко досяг вершини й хоче володіти всім комфортом, який належить його новій посаді. Моя персона пов’язана з дискомфортом бодай тому, що нагадуватиме Юркові про мародерство й дрібненько порваний партквиток лейтенанта Горбаня. А до того ж… О так! І це, мабуть, головне: Юркові було відомо про обшук, який готувався. Все йому відомо. Навіщо ж ризикувати? Він виявив стільки конспіративного хисту під час нашої зустрічі біля Рогульки! То невже відтепер мусить користуватися своїм правом на санаторний люкс у супроводі все тієї ж конспірації? Чи, може, повинен інструктувати мене, щоб я в присутності сторонніх не називала його на «ти»? А якщо в мене зірветься мимоволі?..

Саме життя змушувало мене попрощатися з санаторієм. Взяла на столі аркуш паперу й написала коротку заяву: просила звільнити з роботи за власним бажанням.

Микола Олександрович докірливо похитав головою.

— У всіх нерви, але такі рішення… Їх не приймають зопалу. Я вам раджу взяти відпустку. А коли відпочинете — поговоримо.

— Дякую, Миколо Олександровичу, повірте, вам я справді вдячна. Але відпустка не допоможе… Проте якщо можна… Я прошу оформити відпустку, а за цей час ви на моє місце підшукаєте лікаря. Гаразд?

Микола Олександрович зміряв мене тривалим поглядом.

— Невже через отой люкс?

— Справа не в люксі. Та ви, мабуть, розумієте, що не все піддається поясненню.

— Ну, то напишіть заяву про відпустку.

Сіявся дрібний холодний дощ. Наші ліси зробилися незатишними. Додому повернулася в мокрому одязі, бо забула прихопити парасольку. Переодягнувшись, накидала в піч дров і довго сиділа біля живого вогню. Настрій був тяжкий, гнітючий — підкочувалися до серця лихі передчуття. Та все ж я не сподівалася, щоб оці передчуття так швидко виправдались.

Надвечір почула торохтіння мотоцикла, що ревнув востаннє й зупинився біля мого двору. Вбігла Ніна, схожа на юну амазонку: в чобітках і вузеньких штанях, у шкіряній куртці та захисному шоломі. Без слів припала мені до грудей, плечі затряслися в плачі. Я злякано відірвала її від себе.

— Що сталося, Ніно?

Не здатна погамувати схлипування, вона ледве спромоглася вимовити:

— Сергія арештували.

Отак і палить зі своїх гармат немилосердна доля. Не встиг один снаряд розірватися, як другий уже його доганяє. Ніну треба якось заспокоїти, аби довідатись більше. Накрапала в склянку валер’янки, налила води й змусила дівчину випити. Хвилин через кілька Ніна трохи спокійніше заговорила:

— Мені його напарник зателефонував. Сергій дав йому мій телефон — знав, мабуть, що візьмуть. Взяли просто з летучки… Я вже з батьком встигла поговорити. Він, звичайно, умиває руки. Але дещо все ж таки дізналася. Батько каже, що сьогодні невигідно політичні статті навішувати. Йому старе поновлять. Нібито якісь нові обставини з’ясувалися.

Я подумала: а таки ж, мабуть, Нінин батечко теж до цієї справи руку приклав — без нього тут не обійшлося. Відтак думка метнулася в інший куток мозку: хто б не сидів у його кріслі — результат був би той самий. Насправді винна ти, Софіє: треба було послухатися сина й вивезти з дому Василеву працю.

Ніна заквапилася до свого мотоцикла тоді, коли вологий морок обгорнув землю й хуторець засвітив свої вікна. Біль і тривога нас поріднили — я відчувала, що дівчині не хочеться розлучатися зі мною. Провела її до воріт, але Ніна спинилася у відхиленій хвіртці й продовжувала розмову.

— Додому не поїду. Там зараз батькове секретарство обмивають.

— Ну, то лишайся в мене.

— Та ні, я маю де заночувати. Я ще була в дев’ятому класі, як батьки мені однокімнатну квартиру придбали. Вчора тихенько ключі поцупила. Тепер там і житиму.

— А як не дозволять?

— Їм уже зі мною не впоратися. Важко мені з ними під однією стелею. Ніби й рідні, але чужі. — Після паузи боязко запитала: — Як ви гадаєте, його надовго засудять?

Поклала руку їй на плече.

— Розумію, Ніно, про що ти питаєш. Але немає в мене для тебе відповіді. Шукай відповідь у своєму серці.

Ніна мовчки пригорнулася до мене, трохи так постояла й побігла до мотоцикла. За мить він спалахнув своїми вогнями й покотив Ніну в незатишний, налитий вологим мороком, лісовий простір.

Розмовляючи з Ніною біля воріт, я вже зрозуміла, що серйозно застудилася. Те, що вимокла до останньої нитки під холодним дощем, не минуло безкарно.

Надійка няньчилася зі мною, мов з дитиною, готова була серед ночі бігти під дощем на шосе, аби з’їздити по ліки, але я її спиняла. Це ще невідомо, звідки ота пропасниця — може, й не від простуди, а від лиха, яке впало на мою голову. Найбільше катувало те, що я сама спричинилася до цього лиха.

Ніна щовечора прилітала до мене на своєму рогатому торохтію. Якось привезла список продуктів, які вона передала Сергієві в Лук’янівську тюрму. Це була копія, написана її рукою, але чомусь підписано словом «Мати».

Ніна щебетала:

— Забула у вас запитати, як ви підписувалися — «мама» чи «мати»?

— Навіщо це тобі? Чому власним іменем не підписалася?

Ніна струснула білявим волоссям і з лукавинкою у волошкових очах мовила:

— Невеликий психологічний етюд. Нехай він думає, що ми удвох до тюрми прийшли. Мій почерк, ваш підпис — отже, нас двоє. Бо Сергій почав би думати: а що сталося з матір’ю? Може, її також…

Я погодилася з Ніною: таке й справді може скоїтися. Але ж мені неодмінно довелося б інкримінувати політичний злочин. А мій знайомий по волейбольному майданчику Володимир Семичасний запевняє світ, що в нас немає жодного політв’язня.

Приїздили Карпо Трохимович і Павло. Сергій розповідав їм про те, як загинув примірник Василевої праці. Знали вони й про арешт Сергія. Співчуття цих людей було мовчазним — більше поза словами, ніж у словах. Павло знову почав умовляти:

— Переїздіть до нас, Софіє Кирилівно. Лікарню ось-ось закінчимо. Хочеться, щоб ви її відкривали.

Не без лукавства кинула:

— Я вам знайду лікаря кращого від себе. У мене є на прикметі.

Карпо Трохимович кахикнув багатозначно, а Павло почервонів, наче рак в окропі.

— Нам саме ви потрібні, — сказав розгублено.

Мені сподобалась його здатність червоніти — за нею чиста, незіпсована душа вгадується.

— Кому це вам? — домагалася я свого. І таки ж домоглася — Павло, чомусь піднявши очі до стелі, ледь чутно відповів:

— Мені.

Я вдоволено засміялася.

— Ой, не знаєте ви мого характеру, Павле. Іще наплачетеся від мене.

Павло аж зіскочив з табурета.

— Ага! То я завтра вантажівку прижену.

— Дайте хоч видужати.

— Вас ми «Волгою» доставимо. Загорнемо в ковдри, на кокон будете схожі. Ще й подушками обмостимо. Видужаєте, Софіє Кирилівно. Обов’язково видужаєте.

Суд відбувся серед зими. Виконроб, не наважуючись підвести очі на людей, завчено твердив, що Сергій з ними раніше випив, отож усі вони однаково винні. Яків це заперечував — він намагався запевнити, що Сергій горілки і в рот не бере, та на оті його свідчення суд не звернув уваги. Прокурор для всіх вимагав однакового покарання — по вісім років таборів суворого режиму. Суд лише виконробові призначив вісім як головному винуватцеві. Яків отримав сім років таборів, а Сергій — п’ять.

Ми з Ніною приготувалися до гіршого — тому сприйняли вирок із деяким полегшенням. Ніна крізь сльози шепотіла:

— П’ять — це ще по-Божому. Я встигну університет закінчити… А ви як гадаєте, Софіє Кирилівно?..

Я ж гадала ось як: безневинну людину на п’ять років кидають у страхітливе рабство — такого і в Древньому Римі не знали! — а ми, найрідніші люди, радіємо: «Це ще по-Божому». Що ж то за світ такий настав? Що ж то за державу ми витворили?

Але Ніні цього не сказала. Навпаки, підбадьорила її:

— Так, Ніно. Шлюб у студентські роки — явище нетипове. Буває, звичайно. Але розумні люди утримуються.

В Семенівку переїхала відразу ж після суду. Дуже на тому Сергій наполягав. Перед тим, як його мали відвезти в табір, нам дали, можна сказати, телефонне побачення: ми бачили одне одного через товсте скло, а розмовляли за допомогою телефону. Сергій виглядав доволі бадьоро — мабуть, він давно привчив себе до думки, що доля приготувала для нього оце випробування. Сміявся, жартував і навіть мене настроїв на оптимістичний лад. Дуже був задоволений, що ми подружили з Ніною.

— В Семенівку, мамо, в Семенівку. Там твоя родина.

Воно й справді так: гностики з давніх часів гуртувалися в родини не за кровними ознаками, а за духовними. Зимовими вечорами я запалювала в печі, бо ми всі троє любили погомоніти біля живого вогню — і я, і Павло, і Карпо Трохимович. Це й була наша духовна родина.

Десь уже в березні, коли сніг зійшов, ми сиділи біля печі. Електрику вимкнули, бо вона заважала відчувати нашу зріднілість з живим березовим вогнем. У хаті панував затишний, ніби навіть одухотворений, напівморок. На стінах і стелі вигравали рухливі одсвіти полум’яних язиків.

Раптом я побачила у вікні якесь незнайоме обличчя. Воно було не старе, оздоблене акуратними вусиками. Я наступила Павлові на ногу й тихо шепнула:

— Поглянь на шибку.

Павло рвучко обернувся до вікна — і обличчя одразу ж зникло. Павло хутко метнувся до дверей, я ледве спіймала його руку.

— Не ходи!

Але він не послухався — зник за дверима. Хвилин через десять повернувся й розчаровано сказав:

— Втекло, бісівське насіння. Це не з наших. Видно, з київських топтунів.

Тоді Карпо Трохимович сказав такі слова, яких я не забуду до кінця днів моїх:

— Держава ця впаде незабаром. Впаде обов’язково. Може, років двадцять протримається, не більше. Як це в Біблії сказано: Бог з-під неї забере хлібну основу. Доки ж цього не сталося — нас ніхто не зрозуміє. Але треба, щоб потім зумів хтось пояснити людям, чому це сталося. Бо то ж таки йо-йо-й як не просто! Мого пояснення не приймуть — тут сучасна наука потрібна. Василь це здужав, царство йому небесне. Бережіть його працю, благаю вас. Бо якщо наука цього не осягне — рід людський на землі увірветься.

Примітки

1

Назва села.

(обратно)

2

ГПУ — одна із чекістських абревіатур.

(обратно)

3

Філософський словник за редакцією М.М. Розенталя і П.Ф. Юдіна, стаття «Матерія». (Прим, автора).

(обратно)

4

Там само.

(обратно)

5

Автор, безумовно, розуміє, що фізичні формули, котрі тут і далі подаються, зацікавлять не кожного читача. А дехто навіть сприйме їх як засмічення художньої тканини твору — адже досі ніхто з письменників навіть у науково-фантастичних романах не зважувався нав’язувати читачеві фізичні формули. Що ж, у таких докорах, безперечно, є сенс. А проте автор гадає, що є сенс і в його міркуваннях, котрі зводяться ось до чого. 1) Все, зроблене людьми, видимо чи невидимо колись містило в собі оцей дратівливий знак: «Вперше». 2) У вік науково-технічної революції не так уже й мало охочих помізкувати над фізичними формулами. 3) Сама їх поява в романі засвідчує, що ця історія не вигадана автором. Щоправда, в Київському інституті філософії марно шукати людей, які тут названі й описані, — адже автор користувався правом романіста, яке добре відоме кожному культурному читачеві. 4) Кому заважають фізичні формули, той має законне право проминути їх, як здебільше роблять гуманітарії, читаючи філософські твори з приводу точних наук. Сьогодні на фізику звикли дивитися мов на дійну корову: якщо в дійницю не дзюрчить, то й не варто морочитися з абстрактними розумуваннями заради чистої гносеології. А коли сюди приплітається ще й онтологія (метафізика), тоді охочих до обговорення знайти майже неможливо.

Окремо слід зауважити: ніхто із знавців фізики не міг заперечити формул по суті — від них просто відмахувались як від чогось такого, що перебуває за межами фізичної реальності. Приблизно так, як від перпетуум-мобіле.

Ось чому з’явився цей роман: автор за його допомогою прагне розкрити філософську сутність субстанціональної фізики — тобто такої фізики, яка перебуває на грані фізичного й метафізичного. Час її народження вже наспів. Кому ця ідея не до вподоби, той знайде дуже простий вихід — відкине геть цю книгу. Автор, чемно вклонившись, погодиться з такою критикою: читач завжди правий. (Прим. автора).

(обратно)

6

Тепер, коли читачеві відома Сила Моносу як С4/G, ми, використавши формулу   , зможемо переписати ньютонівський закон всесвітнього тяжіння на радіуси монад:

(обратно)

7

Імпульс на квантовому рівні виглядає так: , де λ  — довжина хвилі, h — стала Планка, поділена на 2π. Підставивши цей вираз у формулу імпульсу монади, дістанемо: . Величини і λ мають ту саму розмірність, отже: см2. Звідси й отримуємо квант простору. Або, кажучи інакше, ми дістали найменшу просторову константу. Це, безумовно, світова константа, бо ми її отримали із трьох відомих світових констант. Радіуси атомних монад іще менші, але ж до світових констант вони не належать — вони є константами лише в межах своїх власних систем. (Прим. автора).

(обратно)

8

Українська Радянська Енциклопедія, т. 14, с. 143. — К., 1963.

(обратно)

9

Московська газета «За рубежом» (1978, ч. 24) передрукувала повідомлення із лондонської газети «Нью сайєнтист», в якому обстоюються згадані твердження. Вони повторюються в багатьох інших виданнях. (Автор).

(обратно)

10

Загальна маса нашої Галактики становить 2×1044 г; отже, її загальна енергія (MС2) дорівнює 1,8×1065 ергів. За формулою Сили Моносу, радіус живої плоті нашої Галактики має дорівнювати:

Якщо всю масу Галактики вписати в цей радіус, то густина живої плоті (монади) повинна становити:

(обратно)

11

У правій частині немає мас — є лише просторові величини й Сила Моносу. В лівій частині бачимо закон всесвітнього тяжіння в його традиційному вигляді. Неважко упевнитися, що ліва й права частини цілком дорівнюють одна одній. Докір може бути лише такий: надто незручно оперувати величинами правої частини — в ньютонівському варіанті все це виглядає простіше й наочніше. Але ж не забуваймо, що природі байдуже до наших зручностей і наочності формул: вона живе в собі й для себе, незалежно від того, що ми про це думаємо. Крім того, права частина подається нами лише заради гносеології, але ж не заради фізичної практики. Слід мати на увазі, що радіуси монад (1 і 2) належать масам М1 і М2.

Із лівої частини напрошується висновок, що маси тяжіють одна до одної. Це, можна сказати, буденна очевидність, котра всюди піддається спостереженням, і через те вона здобула перемогу. Динаміка правої частини може бути витлумачена цілком протилежно: монади небесних тіл, що дірявлять, розсовують простір, мов металеві кульки, втиснуті в гуму, не тяжіють одна до одної, а навпаки — відштовхуються; проте всесвітня переповненість монадами змушує слабкіші з них прилучатися до сильніших, віддаючи власну енергію центрові системи. Цей процес глибоко схований від спостерігача, як і самі монади.

Із правої й лівої частин розглянутого рівняння можна отримати дещо позірно схоже на закон всесвітнього тяжіння, але зовсім не схоже за внутрішнім змістом:

Тут ми наочно бачимо, як Сила Моносу () розщеплюється на складники, але ж загалом лишається сама собою, — це вона зганяє монади докупи, мов чабан зганяв овець. А коли монади розійдуться на значну відстань (вони для нас виглядатимуть небесними тілами), Сила Моносу перетвориться на ньютонівську силу тяжіння. Та чи перестане вона бути Силою Моносу?..

Ньотон увійшов у майстерню Природи з боку видимих мас. Ми входимо з боку монад. Тож нехай читач розсудить сам, які двері слід вважати дверима самої Природи. (Прим. автора).

(обратно)

12

Від російських слів «секретний сотрудник». (Прим. автора).

(обратно)

13

«Розрахунок цей виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкістю світла С, кінетична енергія дорівнює    ,  а не МС2 / 2 Якщо в наведеному розрахунку вважати енергію корпускули рівною МС2, то для Rg ми одержали б значення GM / С2.» (В. Л. Гінзбург. О физике и астрофизике. — Москва: Наука, 1980. — С. 111).

(обратно)

Оглавление

Книга життя і життя як книга

У череві дракона Роман

  І. За колючим дротом

  II. Дитинство

  III. Три смерті

Сила Моносу Роман

  Пролог

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев’ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Епілог

Формула Сонця Роман-трактат

  Зошит перший

    І. Моє лихо

    II. Євген Маркович

    III. У слідчого

    IV. Макариха

    V. Несподівана зустріч

    VI. У Будинку вчених

  Зошит другий

    І. Моє дитинство

    II. Степові дороги

    ІІІ. Знайомство з Василем

    IV. Дядькова «хвороба»

    V. В госпіталі

    VI. Злочин

    VII. Їду до Василя

  Зошит третій

    І. Вязьма

    II. Ми стаємо батьками

    III. Нічні розмови

    ІV. Ганнуся

    V. Стрес

    VI. Семенівські гностики

    VII. Повернення

  Зошит четвертий

    І. Про гносис і лелеку

    II. Пожежа

    III. Осінь насувається

    IV. Сергій про себе

    V. Міра життя

    VI. Покидаю санаторій Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg