«У череві дракона»

Постать Миколи Руденка, на мій погляд, в українській літературі стоїть осібно. Його не можна, як це зазвичай робила радянська критика, заточити в якийсь письменницький ряд, за тодішньою термінологією, «обойму», що закінчується обнадійливим «та інші». Оцих «та інших» за ним не було, як не було й тих, що стояли попереду. Він ішов, як криголам у замерзлому морі, що самотужки пробивається до тільки йому відомої мети. В українській літературі впродовж усієї її історії ніколи не бракувало великомучеників. Майже кожний яскравий її представник, котрий вчасно і вміло не поклонився Москві, пройшов через низку тих чи інших випробувань: фізичне знущання (а часом і знищення), моральне приниження, заборона писати, насильницьке відлучення від читача. Але навіть серед цієї когорти титанів постать Миколи Руденка посідає особливе місце. І це не просто красива фраза, це — твереза оцінка життя й творчості цієї мужньої, безкомпромісної людини, майстра слова, який вільно почувався в поезії, прозі, драматургії, філософії, науковій публіцистиці. Ще недавно я вважав, що порівняно добре знаю творчість Миколи Даниловича (прочитав-бо практично все, що опубліковано), та й саме його життя, бо немало було переговорено, а він був людиною відкритою і аж до хворобливості правдивою та щирою. Тепер я таким знавцем себе не вважаю. У житті цієї людини, самій появі її в українській літературі було й залишається багато загадкового. Чимало подій нагадували ланцюг випадків, де дія відбувається всупереч логіці і здоровому глузду. Не намагатимусь ці загадки розгадати, хоча на деякі з них увагу читача зверну.