«Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе»

Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе (fb2) - Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе [збірка] (пер. Николай Платонович Бажан,Евгений Авксентьевич Попович,Олег Жупанский,Михаил Орест,Святослав Гординский, ...) 1085K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Райнер Мария Рильке

Райнер Марія РІЛЬКЕ НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман, поезії

«Я НІКОЛИ НЕ МАВ ВІТЧИЗНИ»

Ім'я P. M. Рільке — одного з найвидатніших ліриків світової літератури, «Орфея XX століття» — стоїть поряд з іменами Ш. Бодлера (1821–1867), П. Верлена (1844–1896), Ж.-А. Рембо (1854–1891), Е. Верхарна (1855–1916), П. Валері (1871–1945), О. Блока (1880–1921), В. Свідзінського (1885–1941), О. Мандельштама (1891–1938), Б.-І. Антонина (1909–1937). Його творчість є значущою для всіх, хто шукає відповіді на вічні питання. Поет жив у переломну епоху кінця XIX — початку XX ст., яка спонукала шукати шляхів до втраченої гармонії. Поезія P. M. Рільке увібрала всі етапи пошуків — від неоромантизму та імпресіонізму через заглиблений у філософські та релігійні роздуми символізм до «нової речевості» (стилю, що тяжіє до конкретності зображення і прийшов на зміну експресіоністському пафосу та схематизму).

Ніхто із поетів світу не справив на літературу минулого століття такого впливу, як Р. М. Рільке. Бельгієць Е. Верхарн, один із чільних представників символізму, вважав його кращим поетом Європи і своїм улюбленим названим братом. Ірландець В. Б. Єйтс, натхненник Кельтського відродження, у своїй пізній творчості взяв у нього всю концепцію смерті, що народжується з людиною й помирає. Як пише француз Ґ. Марсель, філософ і письменник: «У Рільке… підвалини видаються грандіозними, їх майже неможливо охопити поглядом, а значущість його творчості переходить за всі межі, які спочатку можна було йому поставити».

P. M. Рільке успішно дебютував у німецькомовній поезії наприкінці XIX століття, почавши з наслідування Г. Гайне. У його ранніх творах, яким була властива могутня лірична стихія, навдивовиж мирно співіснували й неоромантична жалобність, і стилізоване народництво, і наївний аристократизм. До весни 1899 р. молодий поет обертається здебільшого в атмосфері літературної богеми Праги, Мюнхена, Берліна. У його віршах основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття — самотності, природи й кохання. Поволі виробляється своє: орієнтованість на самозаглиблення з усуванням од себе суєтного, несправжнього, скороминущого. Тож літературознавцям усе важче стає долучати Рільке до гурту будь-чиїх наслідувачів. Чи не єдиним із сучасників Рільке, який серйозно вплинув на його творчість, був великий німецький романтик Д. фон Лілієнкрон (1844–1909). В одному з листів[1] Рільке згадує: «…саме Детлев Лілієнкрон один із перших підбадьорив мене в моїх найзухваліших задумах, і коли він час від часу супроводив свої сердечні листи великодушним звертанням, яке я зачитував уголос: „Мій славний Рене Марія“, — мені здавалось (і я намагався переконати в цьому своїх рідних), ніби я завдяки цьому рядку володів найнадійнішим чеком на найсміливіше майбуття!» Під впливом лицарської естетики Лілієнкрона Рільке всупереч істині переконав себе ще й у дворянському походженні, вперто долучаючи себе до вихідців із старовинного німецького роду Каринтії, навіть завів фамільного герба. До речі було б тут згадати ще одного «кухарчиного сина», Г. М. Хоткевича, який також, щоправда, лише жартома, називав себе «графським дітьом»…

Говорив і писав поет, уродженець Богемії[2], німецькою (авжеж, не міг не володіти чеською), певною мірою опанував також російську, французьку й італійську мови, трохи знав іспанську, англійську, голландську та данську. Але як повестися в багатомовній Празі чеському німцеві чи німецькомовному чехові, громадянину Австро-Угорської імперії? Навіть попри щиру його повагу до чеського лірика, епіка, перекладача, автора драматичних і прозових творів, дійсного члена Чеської академії наук та мистецтв і багатьох зарубіжних наукових установ Ярослава Врхліцького (справжнє ім'я та прізвище Еміль Фріда, 1853–1912) та захоплення його творчістю, мусив зважати, що мова держави, політичної нації — більш вагомий інструмент. Напрошується тогочасна паралель з іншою імперією, де письменник, незалежно від походження, мав бути лише російським. Отож, напевно, вибір, якщо він існував, полягав ось у чому — творити мовою імперії та бути почутим багатьма або, пишучи рідною, — якщо чеська для нього дійсно такою була, — лишатись меншовартісним і ще за життя напівзабутим. «Треба лише сказати, що я (австрієць з походження) ніколи не мав вітчизни і що домагання й інтереси людей, які мене оточували, завжди були чужі моїм настроям і прагненням: як тоді, коли я, серйозний не по літах і самотній хлопчик, спостерігав життя моїх батьків, так і згодом, коли я вже юнаком шукав знайомства в Мюнхені та Берліні, аби, щоразу з розчаруванням і полегкістю водночас, повертатися до самого себе», — із сумом констатував поет у листі до голландського критика П. де Монта 10 січня 1902 р.

Подолання самоти через любов до людей, через злиття з природою — провідна тема поезії Рільке. Як філософ він уперше висловив усі ті думки, що їх потім висунули М. Гайдеґґер, автор концепції фундаментальної онтології, до якої він прийшов через феноменологію та екзистенціалізм, і К. Ясперс, автор концепції пограничних ситуацій. Своїми улюбленими книгами поет називав Біблію та твори Енса Петера Якобсена. Як політик, на сторіччя випереджаючи Європу, Рільке був прихильником європейського союзу.

У колишньому Радянському Союзі та в тодішній радянській Україні книги перекладів із Рільке виходили нечасто й, ясна річ, переважно російською.

У ті часи та здебільшого значно пізніше українською перекладали окремі його твори М. Зеров, М. Йогансен, О. Луцький, Ю. Клен, Л. Мосендз, М. Орест, Р. Курінна, Б.-І. Антонич, М. Бажан, Л. Первомайський, О. Зуєвський, М. Лукаш, Д. Павличко, В. Коптілов, В. Стус, О. Жупанський, М. Фішбейн, Ю. Андрухович і багато інших.

Слушною видається думка А. Лютера, перекладача російських віршів Рільке німецькою, що «особлива мелодія української мови придатна для передачі вірша Рільке. Можна думати, що Рільке сам міг би писати по-українському».

Окремою збіркою вийшли в Нюрнберзі переклади з Рільке Б. Кравцева під назвою «Речі й образи» (1947). Про Рільке й Україну писали Є.-Ю. Пеленський у львівському «Ділі» (1935) та О. Ізарський (нарис «Рільке в Україні», Філадельфія, 1952).

1950 р., за три роки до смерті Сталіна, пролунало на всю радянську країну запитання чільника творців «соціалістичного реалізму» О. Фадеева, що водночас містило в собі відповідь або настанову для «інженерів людських душ»: «Хто такий Рільке? Доконаний містик і реакціонер у поезії». Отож заборона на Рільке діяла, поки був живий «вождь усіх часів і народів». Після тривалого перебування поета в статусі «репресованого» реальне зацікавлення його творчістю в СРСР (і у радянській Україні) поновилося тільки з середини 60-х років минулого століття. Тоді за участі дочки поета Р. Зібер-Рільке завершилось якраз шеститомне видання творчої спадщини «Орфея XX століття», що тривало десять років.

М. Бажан 1967 р. у вступному слові до своєї книги «Чотири оповідання про надію. Варіації на тему Р. М. Рільке» писав:

«Уперше мені розповів про Райнера Марію Рільке Лесь Курбас. Він любив його вірші, вмів їх читати так, що кожен з них, наче маленька, але многозвучна і многозначуща симфонія, розливався, підносився, бринів усім оркестром поетичної евфонії, яким досконало володів великий поет. Лесь Курбас читав мені і поетову прозу, зупиняючи мою увагу на тій новелі з „Історій про Бога“, в якій розповіджено про український степ і про пісню старого кобзаря».

У журналі «Всесвіт» (1968, № 2) було надруковано добірку поезій Рільке в перекладах Л. Первомайського та В. Коптілова. Поезію «Тиша» в перекладі П. Тичини було опубліковано в газеті «Літературна Україна» від 13 січня 1970 p., напередодні відкриття у Києві (15 січня) пленуму правління Спілки письменників України, де на порядку денному розглядали питання інтернаціональних взаємозв'язків української літератури.

1973 р. знов у «Всесвіті» з'явилися поезії P. M. Рільке в перекладах М. Бажана з післямовою Д. Наливайка. Тоді ж редакції часопису запропонував свої талановиті переклади і В. Стус, але перевагу було віддано М. Бажанові.

А ще 1974 р. поезії Р. Рільке в перекладах М. Бажана з передмовою та примітками Д. Наливайка вийшли у «Дніпрі». Як пише автор передмови, збірка стала «першим масштабним відтворенням доробку німецького лірика українською мовою». Хоча В. Стус і ставився з повагою до перекладів Бажана, одначе він якось зауважив щодо них: «Найбільші, як на мене, вади Бажанові — строката мова, що окошилася на стилі ряду поезій, а також його маломузичність (він чує тільки ритми маршових бубнів). От би Бажанові та Тичинине вухо».

1986 р. «Мистецтво» спромоглося-таки видати упорядковані Д. Наливайком «Думки про мистецтво і поезії» з перекладами віршів Рільке.

Нині ж серед німецькомовних авторів Рільке — один із тих, що їх перекладають чи не найбільше. 2007 р. у тернопільському видавництві «Навчальна книга — Богдан» вийшов із передмовою Є. Волощук двотомник поета «Темні плачі».

Райнер Марія Рільке (повне ім'я — Рене Карл Вільгельм Иоганн Йозеф Марія Рільке) народився 4 грудня 1875 р. в Празі, де з 1882 по 1884 рік навчався в початковій школі. Рене ріс єдиним сином у родині, де панували чвари. Сім'я постійно потерпала від матеріальної скрути, але свідомість малого Рене була заручницею легенди про аристократичне походження. Його батько, Йозеф Рільке, мав селянські корені, мріяв про військову кар'єру (але став простим чиновником залізничного відомства). А мати, чешка Софія (Фія) Ентц, дочка купця, вперто прагнула домогтися певного становища при дворі Австро-Угорської імперії. Софія не могла забути своєї першої дитини, рано померлої дочки, і трактувала сина як дівчинку, навіть одягала в дівчачі платтячка. Смерть дочки Софії остаточно поглибила відчуження в родині: мати поринула в релігійність. Із дитинства Рене страждав од важких станів тривоги та страху смерті, станів, які не покинули його до кінця життя. Батьки розлучилися, коли хлопцеві було 9 років, бо його мати свій шлюб вважала помилкою і тривалий час воліла жити окремо від родини, у Відні. Це дуже уразило чутливу душу Рене. Тоді ж з'явилися його перші дитячі вірші. Батько, всупереч здібностям сина та відсутності інтересу в того до військового життя, через два роки віддав хлопця до нижчої реальної військової школи в Санкт-Пельтені. У вересні 1890 р. Рене вступає до вищого реального військового училища в Меріш-Вайскірхені, звідки його в червні 1891 р. відраховано не без допомоги дядька Ярослава «за станом здоров'я», «…ці два заклади… не дали мені нічого такого, що могло б стати у пригоді моїм нахилам і здібностям», — згадував пізніше Рільке. У вересні, знову ж таки за наполяганням батька, Рене вступає до торгової академії в Лінці. Але вже в травні наступного року кидає навчання й повертається до Праги, де з 1892 по 1895 рік завершує середню освіту (перші шість класів гімназії пройшов за рік, останні два класи, з репетиторами, вже у звичайному режимі) і складає іспити на атестат зрілості. За свідченням Р. Роллана, пізніше Рільке скаржився, що «деякі риси його характеру вже не розкриються ніколи, настільки нещадно він був придушений жорстокими переживаннями дитинства».

Дев'ятнадцятирічним Рільке пише перші оповідання — в тому числі «П'єр Дюмон», спогади про своє навчання у військових школах. Також видає першу поетичну збірку — юнацьку данину романтизму та натуралізму — «Leben und Lieder» («Життя й пісні»). У її автора ще немає ні творчого, ні життєвого досвіду, ні власного почерку. Отож навряд чи можна збірку вважати вдалою. Кілька років по тому поет скуповував та знищував примірники цієї книги.

1895 р. Рене вступив до Кардового університету у Празі спершу на філософський, а потім на юридичний факультет. Спроба стати юристом не увінчалась успіхом. Хоч як дивно, але Рільке, відомий пізніше як поет суворої аскетичної форми та нечуваної самокритичності, в юності буквально завалював редакції журналів своїми творами, більшість із яких він пізніше не включав до своїх збірок. Захоплений ідеєю «виходу поезії в народ», Рене написав літературного листа (за фінансової підтримки Валерії Давід-Ронфельд, дівчини з великим достатком і зв'язками, в яку був закоханий) під назвою «Геть очікування!». Розсилав його по всіх усюдах, роздавав перед театрами, у клубах, згодом цей твір помер, як і поетико-політична драма «В майбутньому», що провалилася на сцені.

Виходить і перша з його кількох щорічних доріздвяних збірок, в якій намітилися риси зрілості, — «Larenopfer» («Жертви ларам»). Вона, створювана здебільшого пізньої осені 1895 р. у Празі, побачила світ у грудні того ж року. Відзначається особливою невимушеністю інтонації, щирістю почуття. Тут дуже відчутний вплив чеської народної поезії. Можна б сказати більше: тут живе Чехія, бо перед читачем чеські (а не австрійські чи німецькі) реалії, здебільшого чеською промовляють персонажі, предмети мають свої чеські назви. А надто пісня — вона називається рідною, а не чеською, як міг би написати про неї сторонній або чужий. Складається враження, що перед читачем не оригінали рядків віршів, писаних німецькою, а майстерні переклади цих рядків із чеської. У віршах-картинках усе залежить од пір року, освітлення, настроєності: і казковий краєвид із «куполами-жолудями» башт під «фіолетовим чорнилом неба» («Зі сторожової вежі»), і «у травах писане теплом ім'я надії сонцелице» («Весна»). Та боляче б'є в душу важкий тупіт фабричних людей, які йдуть із роботи з тавром нужди на спітнілих, закурених обличчях («За Сміховом»), вражає глибиною художності невеликий шедевр «У передмісті» з історією гіркого та щасливого життя… І над усім — заплакані очі дівчини-чешки із риторичним запитанням: «Kde domov muj?», зрозумілим без перекладу. І мотивам таємничості, загадковості спонтанно приходить на зміну жорстока дійсність уярмленого народу, серед якого він, на читацький погляд, іще є й від імені якого він іще намагається говорити. «Жертви ларам» — це прощання поета з Прагою, із Чехією. На жаль, назавжди.

Наприкінці вересня 1896-го Рільке вирушає до Мюнхена, вступати на відділення філософії місцевого університету. Вивчає живопис, літературу, історію і філософію. Пише листи, читає вірші графині Ф. фон Равентлов, якою по-юнацькому захопився. Навчання не закінчив, одначе про нього вже заговорили як про поета. Того ж року Рене видав три випуски збірки, переважно з власними віршами, під назвою «Wegwarten» («Петрові батоги»), які, сам майже не маючи засобів до існування, безкоштовно роздавав своїм читачам із текстом на обкладинці: «Пісні, подаровані народу». Вони, як писав поет у передмові до першого випуску, мали «нести в убогі хатини хоч трохи радості й світла».

У грудні 1896 р. вийшла збірка «Traumgekrönt» («Вінчаний снами»), писана в 1894–1896 pp. Тут Рільке — неоромантик. Впадає у вічі вперта спроба зректися повсякденності на догоду «справжній поезії». Автору часом заважає конкретика значень слів, отож їх вигадливі конструкції — не що інше, як намагання уникнути однозначності сказаного. В окремих творах задля більшої ефектності Рільке нехтує навіть ритмікою, чого в попередній збірці він собі не дозволяв. Вірші — переважно споглядальні. В них панує атмосфера сну, мрії, тут відсутні грані між уявним і реальним. Свій настрій поет намагається передати за допомогою натяків, відтінків, напівтонів. Тут — «хвилі звуків», «дух ночі», «яблучний танок», «дух юного вина», «тінь метелика в траві». За відсутності поетичного стрижня у ліричній стихії раз по раз виникають модні під ту пору мотиви втоми, відрази до життя, що видаються надуманими й неорганічними, особливо після прочитання перед цим попередньої збірки, про яку йшлося вище. Було б несправедливим, одначе, не відзначити наявності низки вдалих віршів.

1897 р. — перша поїздка до Італії (Арко, Венеція). Після повернення, 12 травня в Мюнхені в оселі романіста Я. Вассермана Рене зустрівся із екстраординарною інтелектуалкою, на 14 років старшою за нього, уродженкою Санкт-Петербурга, дочкою німкені та генерала російської служби, походженням із прибалтійських німців (хоча предки-гугеноти були родом із Франції), Луїзою Густавівною Андреас (дівоче прізвище — Саломе). Вона ввійшла в історію як Лу Андреас-Саломе (1861–1937), «російська муза» Рільке, хоча насправді ця роль була завузькою для неї. Лу після навчання в Цюриху вийшла заміж і жила в Німеччині. В німецькій енциклопедії сказано, що вона — автор двадцяти виданих за життя книг есе та белетристики; там її порівнюють із найбільш відомими німецькими письменницями своєї епохи. Повідомляється також, що Лу фон Саломе була автором ста тридцяти дев'яти наукових статей із психоаналітики. Була відома своїм спілкуванням із талановитими людьми (до Рільке була дуже близькою подругою Фрідріха Ніцше, який був зачарований «росіянкою» з «орлиною гостротою розуму та хоробрістю лева», пізніше — Зиґмунда Фройда). Бути незбагненно близькою і такою, що водночас невблаганно уникає близькості, — в цьому ключ магії «сестринства» жінки, яка вражала сучасників розумом і силою характеру… Закохавшись у Лу, Рене пізніше під її впливом пише вірші, прозу про Росію (точніше б сказати — про Русь), перекладає російських поетів — Лєрмонтова, а також Ґіппіус і Фофанова; переклав «Чайку» Чехова, але переклад, на жаль, утрачено. Відтоді й до самої смерті Рільке не мав постійного притулку. Він жив то в Росії, то в Німеччині, Італії, Франції або Іспанії, частково підтримуючи себе заощадженнями, що дістались у спадок, частково за рахунок лекцій, але в основному за рахунок допомоги покровителів[3].

У жовтні 1897 р. — переїзд до Берліна. Рільке оселяється неподалік вілли Вальдріден у Шмарґендорфі, де на той час мешкає Лу з чоловіком, професором-іраністом К. Ф. Андреасом, навчається в Берлінському університеті. А в грудні вийшла його збірка «Advent» («Перед Різдвом»), присвячена Ю. Вайнман, господині першого мюнхенського помешкання Рільке-студента. До неї ввійшли вірші, написані в 1896–1897 pp. у Празі, Мюнхені, Дрездені, Вольфратхаузені, Венеції, Південнім Тіролі, Констанці. Збірка є логічним продовженням попередньої — «Traumgekrönt» («Вінчаний снами»). Основний її настрій — очікування. Очікування різдвяного свята, творчого осяяння, нових шляхів у творчості. Хоча лише два роки минуло від часу написання літературного листа під назвою «Геть очікування!». Композиційно збірка складається з кількох циклів: «Gaben» («Дарунки») — з «первісним світом», із «часом, що сконав» «у безбарвності самотніх літ, де мулько голові»; «Fahrten» («Походи») — з венеційськими тихими гондолами, що «як помисли, темні», з відвідинами млина, що, «мовчазний і ветхий», натягнувши «по самі вуха шапчину», слухає, як співає струмок із людських пісень сумну; «Funden» («Знахідки») — де «тиша, в якій моє безвілля дише…» — з якимись несталими образами, що витають у напівснах-напівмаревах, та ін.

Навесні 1898 р. — друга поїздка Рільке до Італії (Арко, Флоренція, Віареджо) з відвідинами по дорозі матері, що відпочивала на озері Ґарда. Тут він — за бажанням Лу — по свіжих слідах пише нотатки, що стали відомими пізніше як «Флорентійський блокнот». Цього ж року побачила світ збірка малої прози Рільке «Повз життя», драма «Без сучасного».

Незакінчену, видану лише через багато десятиліть поетичну книгу-цикл «Christus — Elf Visionen» («Явлення Христа») було створено в 1896–1898 pp.

Відвідування лекцій у Берлінському університеті, вивчення з Лу російської мови поглинали весь час Райнера. «Російська муза» йому читала твори Л. Толстого та М. Гоголя, напевно ж, і розповідала про «малоросіянина», великого російського письменника, готуючись до поїздки на свою батьківщину, до Росії.

А в квітні 1899 p. Рільке разом із Лу (за наполяганням якої два роки тому змінив французьку форму свого даного з народження імені Рене на німецьку, більш «тверду й романтичну», Райнер) та її чоловіком вирушає на Схід, спершу відвідує рідних Лу в Санкт-Петербурзі, а потім прямує до Москви, де поселяється в «Гранд-отелі». З вікна номера бачить Воскресенські ворота й каплицю Іверської Божої Матері; позаяк Страсний тиждень, перед каплицею юрмилися віруючі. В церквах ішли служби, гули дзвони. Через багато років Рільке розповідав: «Після короткого відпочинку в готелі я, незважаючи на втому, вирушив у місто. У сутінках виднілись обриси собору. Обабіч стояли маленькі каплички, що здавалися срібними, на сходах яких лежали богомольці, чекаючи, коли відчинять двері. Ця незвична картина зворушила мене до глибини душі. Вперше у житті мене охопило невимовне відчуття батьківщини». Лу старалася знайомити свого друга з відомими людьми літератури та мистецтва. Разом із художником Л. Пастернаком (батьком відомого російського поета Б. Пастернака), який на той час працював над ілюстраціями до роману Л. Толстого «Воскресіння», вони відвідали графа на його московській квартирі в Хамовниках. Після тижневого перебування в Москві Рільке зі своїми супутниками вирушив до Санкт-Петербурга на велелюдне святкування сторіччя від дня народження Пушкіна. Значний інтерес викликав у Райнера російський живопис, із яким він познайомився за колекціями Строганова та Семенова і побувавши в гостях у Рєпіна 18 травня. В цій подорожі Рільке не відвідав Україну, хоча деякі вітчизняні літературознавці наполегливо стверджують, що поет саме цього року слухав спів незрячого кобзаря Остапа Вересая, відтворивши згодом його образ в оповіданні «Пісня про Правду»: «Тричі проспівав Остап свою пісню про правду. І щоразу — по-новому. Коли вперше вона звучала скаргою, то вдруге вона явилася докором, і нарешті втретє, коли кобзар із високо піднесеною головою волав дзвоном коротких закликів… він зворушив усі серця, і вона наповнилася гіркотою та безбережним натхненням». Цей твір було написано ще до подорожі в Україну, очевидно, під враженнями розповідей Лу про цю «ідилічну країну». Російські його враження злилися з отриманими роком раніше італійськими; в червні поет повернувся до Німеччини, де виходять у світ «Дві празькі історії» та збірка віршів «Mir zur Feier» («Мені до свята»), яку сам Райнер називав першою вартою уваги книгою. А за декілька днів вересня — жовтня написав першу частину однієї з кращих своїх книг — «Das Buch der Bilder» («Книга образів»), У грудні того ж року в листі до матері про інтерес до «південної Росії» (читай: України), а за кілька днів до подорожі в Україну зізнається, що «Москва… зблідла в очікуванні численних прийдешніх вражень»[4].

На початку травня 1900 р. Райнер і Лу відбули з Берліна до Москви, де гостювали протягом трьох тижнів. Наприкінці травня вирушають до Києва, роблячи зупинку в Тулі. В Ясній Поляні зустрічаються вдруге із Л. Толстим. Звідти Райнер та Лу їдуть знайомитися «з глибинною Руссю». На початку червня 1900 р. прибувають до Києва, де живуть близько двох тижнів. Ось як Лу описала зустріч Рільке з Києвом у своєму щоденнику: «…він стояв, і погляд його плив над Києвом. Сьогодні я краще знаю і відчуваю, що він тоді бачив, про що думав, про що мріяв у розквіті своєї молодості… Його очі блукали долиною, яка лежала перед нами в червонуватому тумані від призахідного сонця. Немов під охороною київських висот, увінчаних золотом таємничо сяючих куполів, під небом у блідих зірках, лежав невимовний смуток… Але правдива юність співала в його погляді… його готовність до боротьби, до жертви, до болю, його туга разом із вечором слалася над київською землею, щоб палко обійняти її: „Навчи мене твоєї пісні, навчи мене твого страждання!“».

Два міста на мапі Європи — Париж і Київ. Перше стало підставою його «волі до зображення…жадання самовираження», а друге — «основою тих…вражень і переживань, які безумовно пояснили…світ». А втім, Париж завжди для Рільке був містом відчуження людей. Чимало болю заподіяло йому це місто. Хоча і першим враженням від Києва було розчарування від «європейськості» міста, яке здалося йому схожим на Париж і Рим. Але через кілька днів прийшла закоханість, і Райнер зізнався Лу, що в нього виник план переселитися сюди назавжди, бо це місто «близьке до Бога»: «святе місто, де Росія сотнями церковних дзвонів розповіла про себе світу». Сильне враження на Рільке і Лу справили київські печери, де вони встигли побувати неодноразово. Тогочасний запис у щоденнику Рільке: «Сьогодні годинами подорожували підземними ходами (не вище за людину середнього зросту та завширшки в плечі) повз келії, де у святому блаженстві самотньо жили святі й чародії: зараз у кожній келії стоїть відкрита срібна труна. І той, хто жив тут тисячу років тому, лежить, загорнутий у дорогу тканину, — нетлінний. Невпинно напливає з темноти натовп паломників зі всіх кінців світу. Це найсвятіший монастир усієї імперії. У наших руках палаючі свічки. Ми пройшли всі ці підземелля раз удвох і раз із народом». Певно ж, проходячи повз келії, вони теплим словом пом'янули Нестора-літописця, який у лаврських стінах створював свою «Повість…». Рік по тому Рільке переклав «Слово про Ігорів похід», можливо, саме там, у печерах і виникло рішення виконати цю нелегку справу. Переклад Райнера вважається кращим із німецьких версій цього шедевра…

17 червня Райнер і Лу плавали на пароплаві «Могучий» до Канева, де відвідали могилу Т. Г. Шевченка. Побачене налаштувало Рільке на філософський лад: «…Ці кургани, могили минулих поколінь, немов застигла хвиля простяглись уздовж степу. І в цій країні, де могили є горами, люди стали прірвами — глибокими, темними, мовчазними. Слова їхні — тільки хисткі мости над їхнім буттям. Зрідка здіймаються чорні птахи над могилами. Зрідка спадають на людей цих дикі пісні, щоб зникнути в них, як зникають птахи в небесах. На всіх напрямках — нескінченність». Далі — пароплавом до Кременчука, потім поїздом до Полтави, щоб у навколишніх селах «природу і людей зблизька побачити». Після відвідин Харкова — мандри по Волзі до Ярославля. Ще відвідали село Хрести-Богородські під Ярославлем і село Низовку Тверської губернії на верхній Волзі (де жив селянський поет С. Дрожжин[5], якого так уподобав Рільке).

Однак відчуження між мандрівниками наростало: під час волзького плавання взаємна напруга стала відчутною[6]. Зливу, що вигнала їх із цього села й перетворила всю околицю на непрохідне болото, Рільке потім увічнить у своїй «Книзі образів» у вірші «За читанням».

26 липня Райнер і Лу приїхали до Петербурга. А вже наступного дня «муза» залишає[7] Рільке самого й вирушає до брата до Фінляндії, в їх літню сімейну резиденцію.

13 серпня в Петербурзі Рільке придбав Шевченкового «Кобзаря» у російському перекладі (очевидно, виданий того ж року в Москві І. Бєлоусовим[8]). Читаючи книгу, робив виписки із неї та з літератури про українського поета. Можливо, що приводом до написання вірша «Смерть поета» була посмертна маска Шевченка, яку Рільке бачив у Києві.

22 серпня Райнер і Лу, тимчасово примирені, виїхали до Берліна… Але рішення розлучитися з Райнером у Лу вже народилося. Пізніше вона пояснювала його тим, що Рільке міг зрозуміти і зцілити себе лише творчістю, а творив по-справжньому, тільки якщо переставав залежати від предмета — в цьому разі від неї. Він міг вилікуватися лише «безпредметною любов'ю».

Повернувшись до Німеччини, Рільке оселився у своєрідній колонії живописців Ворпсведе, недалеко від Бремена. У цей час поет виступає посередником між німецькими та російськими художниками, порушує клопотання про участь останніх у щорічній Берлінській виставці, звертаючись по допомогу до театрального діяча й художника С. Дягілева. Читає Чернишевського, Гоголя, Кропоткіна. Восени пише «Оповіді про Господа всеблагого», високо поціновані його сучасниками. А С. Брутцер відзначає український характер однієї із двох присвячених Україні «новел» цієї збірки.

2 жовтня 1900 р. у Ворпсведе написано твір «Karl der Zwölfte von Schweden reitet in der Ukraine» («Карл XII Шведський їздить верхи в Україні»), де Рільке, на відміну від пушкінського, має своє розуміння історії України та її майбутнього. Наприкінці року Райнер створює шість віршів російською[9], граматично слабких, але, на думку Лу, «незбагненно поетичних». Відомому видавцю та публіцисту Ол. Суворіну поет висловлює бажання працювати в його журналі «Новое время», але не отримує відповіді.

Як пише О. Ізарський, «перші роки після подорожей у Росію та Україну Райнер Йосипович, як звали поета в нас, носив на російський лад відпущену бороду, сорочку „косоворотку“ та ціле життя не розлучався з українськими сувенірами: шовковою хусткою і срібним візантійським хрестом».

В одному з послань усе далі пасивнішого листування з Лу він повідомляє про свою кризу, наростання внутрішнього конфлікту, а також про намір одружитися з художницею Кларою Вестгоф (хоча його щоденникові записи дають підставу вважати, що його справжнім коханням того часу була Паула Беккер, талановитий скульптор, біль від ранньої смерті якої відчутний у знаменитому «Реквіємі»). У листі під назвою «Останнє послання» Лу писала до Райнера: «…не зважаючи на різницю у віці, яка існує між нами, я весь час… росла, я все далі й далі вростала в той стан, про який із таким щастям говорила тобі, коли ми прощалися, — так, хоч як дивно це звучить, — у мою юність! Тому що тільки тепер я молода, і лише тепер я є тим, чим інші стають у вісімнадцять: повністю самою собою». Вона застерігає його від того, щоб у його нестійкому душевному стані брати на себе відповідальність за інших і замість справжнього дорослішання знову шукати свою пристань під жіночим крилом.

1901 р. спогади про Росію кликали Рільке в нову подорож. У листі до О. Бенуа Райнер писав: «Я багато передумав перед оригіналами Васнецова у Володимирському соборі». Він збирався до Росії втретє, однак одруження навесні з Кларою Вестгоф, сімейні клопоти стали на перешкоді. Крім того, почав готувати до друку збірку поезій під назвою «Das Buch der Bilder» («Книга образів»).

1902 p. виходить у світ книга новел «Останні», оповідання «Той, що переміг дракона», драма «Життя як життя», перший варіант збірки «Ранні вірші» та в липні перше видання «Книги образів», в якій яскраво окреслюється зацікавленість поета у конкретних речах навколишнього світу. Після цієї збірки Рільке здобув визначення «поета споглядання». Але це споглядання не пасивне, автор пильно вдивляється в суть речей, прагнучи розкрити властиву їм образність, засвідчити в них відблиск реального людського життя. Під осінь поет вирушив до Парижа[10], який стає центром для його бурлакування. Знайомиться з видатним скульптором О. Роденом[11]. «Ще в жодному місті я не відчував такого, і дивно, що я відчуваю це саме в Парижі, — зізнається він у листі 31 серпня до дружини, — де […] інстинкт життя сильніший, ніж будь-де. Інстинкт життя — це життя? Ні, життя — це щось спокійне, розлоге, просте. Інстинкт життя — це поспіх і гонитва, прагнення мати все життя негайно, цілком, протягом однієї години. Цим так виповнений Париж і тому настільки близький до смерті. Це чуже, чуже місто». У грудні того ж року Клара Вестгоф стала матір'ю єдиної доньки Райнера (однак незабаром дитину віддано на виховання бабусі, бо їхнє спільне життя не було тривалим і через нестатки, і через неспокійну вдачу Рільке, що не міг довго залишатися на одному місці та бути прив'язаним до однієї людини). Доньку названо Рут (аж ніяк не випадковий збіг із іменем героїні популярного свого часу роману Лу Саломе).

Понад два роки тривало мовчання між Лу і Рільке. Зрештою поет, не витримавши, перериває цю паузу. Адже «російська муза» була для нього поєднанням материнської уваги, пристрасного кохання, джерела порад у життєвих буднях. Вона заприязниться з К. Вестгоф, і та часто гостюватиме у неї разом із дочкою. Лу, зрозумівши, що Рільке постійно страждає від тривоги та меланхолії, запропонувала йому пройти курс психоаналізу. Таке лікування, ймовірно, рекомендував і психоаналітик В. фон Ґебзаттель, який здружився з поетом у Парижі.

1903 р. виходять у світ дві книги Рільке про мистецтво — «Ворпсведе» та «Оґюст Роден». Починається листування з Ф. Каппусом, яке триватиме до 1908 р. й потім складе книгу «Листи до молодого поета». Лише кілька рядків із цієї книги свідчать про Рільке як про мудрого наставника: «Перевірте, яка причина спонукає Вас писати […] запитайте себе, чи довелося б Вам померти, якби писати Вам було заказано. […] Твір мистецтва є прекрасним, коли він продиктований необхідністю». Тут і засторога проти метушні та марнославства, і зріле розуміння ролі непересічної творчої особистості.

Того ж року подорож до Італії (Генуя, Віареджо), літні канікули у Ворпсведе. Під осінь майже щоденні розлогі послання до Лу. Зокрема 11 серпня в одному з них одкровення: «…мистецтво — це річ завелика, і заважка, і задовга для одного життя, і ті, хто доживає до глибокої старості, виявляються все ще початківцями в ньому». Восени Райнер переїздить до Рима.

17 березня 1904 р. в Римі завершено поетом переклад «Слова…» (роботу над ним було почато ще в грудні 1902 p.). Виходить книга прози Рільке «Історія про Господа Бога». Дописано псевдоісторичну драму «Біла княгиня», навряд чи призначену для сцени. З кінця червня по грудень Райнер живе в Швеції, а потім у Данії.

1905 р. — Рільке вже в Медоні, під Парижем, у заміській майстерні Родена, і працює протягом п'яти місяців у нього секретарем, хоча через 19 років у листі із замку Мюзот до А. Шера наполегливо уточнює: «Я скоріше був його учнем, і то значно довше, бо в усякому мистецтві суттєвою є одна й та сама вимога — її я зміг сприйняти в найчистішому вигляді лише під час розмов із цим могутнім художником, якого ще й тоді, дарма що він був уже в похилих літах, виповнював живий досвід мистецтва».

«Das Stunden-Buch» («Часослов»), три книги якого створювалися в 1899, 1901 та 1903 роках, були заново відредаговані автором навесні 1905-го і вийшли у Ляйпциґу, як і кілька попередніх, знову ж таки на Різдво. На думку дослідників, саме з «Часослова» починається «власне Рільке» — поет, який уже не потребує зразків для наслідування. У «Часослові», молитовнику за формою, завданням його лірики є осмислення світу. Збірка сприймається як єдине висловлювання, звернене до Бога, але тільки зовні схоже на молитву. Адже тут не рабське колінкування перед Всевишнім, а прагнення паритетного діалогу. «Бог» Рільке — поняття ні теологічно-містичне, ні філософсько-ідеалістичне, це — вияв самого життя в речах та істотах. «Бог» стає для поета символом, яким позначається цілісність світу, неосяжність природи, нескінченність людської душі.

Із трьох книг «Часослова» «Das Buch vom mönchischen Leben» («Книга про чернече життя») має найбільш метафізичний характер. Рівновага між людиною і Богом, яку намагається встановити поет, — динамічна і нестійка. У другій книзі «Часослова» — «Das Buch von der Pilgerschaft» («Книга про паломництво»), написаній протягом 11 днів у Вестерведе між 15 і 25 вересня 1901 p., через рік після подорожі Україною, поет наголошує, що у спілкуванні з Богом не потрібен посередник. Із рядків поезій навдивовиж реально підводяться куполи Києво-Печерської лаври із її ченцями, що «вже триста літ лежать… вночі, та їх тіла не піддаються тлінню». Рільке змальовує утопічний ідеал загального єднання людей — єднання людей і Бога. Одначе паломництво не приводить до бажаної мети, воно лише демонструє неможливість її досягнення. Про те, що релігійна гармонія людини і світу, людини і Бога виявляється неможливою, — третя книга «Часослова» — «Das Buch von der Armut und vom Tode» («Книга про злидарювання та смерть»), створена між 13 і 20 квітня 1903 р. у Віареджо. У книзі відчувається відлуння голосу Родена із сутінків Парижа. Її ліричний герой вважає, що тільки справжня бідність може наблизити людину до Бога, який втілює абсолютну свободу від володіння. Відносини власності руйнують гармонію людини та світу, спотворюють саму суть людських відносин, позбавляють життя непересічних цінностей. Ця ситуація набула розвитку й у романі «Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе».

У січні 1906 р. Райнер вирушає до Шартра й розпочинає поетичний цикл про Шартрський собор. Навесні — мандрівка по Німеччині. У травні — розрив із Роденом, який звільнює Рільке без попередження, після чого той вирушає до Парижа. Там працює над першою частиною «Нових поезій». Опублікував зразок так званого «юґендстилю», ритмізовану новелу, що зажила слави культового твору, під назвою «Пісня про кохання та смерть корнета Крістофа Рільке». Твір написано за осінню ніч 1899 р. «при двох свічках, які мигтіли від нічного вітру», а сюжет навіяно деякими родинними документами, що їх дістав Райнер у спадщину. Також удруге вийшла «Das Buch der Bilder» («Книга образів»). Під той час поет починає без великого успіху створювати цикл «Віршів у прозі», де відчутний вплив французьких символістів. Відмова від класичної строфіки, нехтування римою — ознаки чергового експерименту.

1907 р. Рільке опиняється на Капрі, де зустрічається з Горьким. Познайомився та здружився з тонким майстром філософської прози Р. Касснером[12]. Потім до кінця жовтня — в Парижі. Відвідує посмертну виставку французького художника, яскравого представника постімпресіонізму П. Сезанна в «Осінньому салоні». «…впало в око, як природно різні його картини, наскільки позбавлені вони турботи про оригінальність, упевнені, що в будь-якому наближенні до тисячогранної природи вони не загубляться, — а навпаки, в навколишньому розмаїтті зуміють серйозно й сумлінно відкрити глибоку внутрішню невичерпність…» — ділиться він враженнями від виставки в листі до своєї колишньої дружини Клари. Із листів тієї пори пізніше буде укладено книгу «Листи про Сезанна».

А ще — Райнер перевидає книгу «Оґюст Роден», доповнивши її текстом доповіді про великого скульптора.

Збірка «Neue Gedichte» («Нові поезії») побачила світ у грудні 1907 р. Туди ввійшли твори, написані в 1903–1907 pp., здебільшого в Парижі та Медоні.

Наступного року — поїздка до Італії. У травні письменник перебрався до Парижа, після короткочасного розриву поновив інтенсивне спілкування з Роденом. Виходить його переклад «Сонетів із португальської» англійської поетеси Е. Б. Браунінґ. Але подією року, певно, слід вважати вихід другого тому «Нових поезій», збірки, близької до попередньої, під назвою «Der Neuen Gedichte Andrerer Teil» («Нових поезій наступна частина»), над якою Рільке працював із липня 1907-го по серпень 1908 р. Тут — глибина пізнання і зображення реального світу. Переважає тема самотності — стану людини, якій доводиться не сподіватися вже на Божу поміч, бо відчуття Бога в просторі, і в своїй душі, так довго шукане, виявляється втраченим. Тут — в образній формі життєпис людини від колиски до могили, де реалії немилосердної дійсності здатні розчавити думки, мрії та й власне особистість. А в образах знедолених великого міста відчувається вплив бодлерівських «Квітів зла». У ліричних образах — також. «Змія танцює» Бодлера та «Іспанська танцівниця» Рільке так близько в системі відліку, що видаються емоційним взаємовідлунням двох великих майстрів. Збірка «Нові поезії» відбиває один із серйозних і цікавих етапів розвитку не тільки її автора, але й являє собою певний етап розвитку світосприйняття людства. Головне для поета — внутрішній світ людини, за самотності якої «рух життя» відбувається лише в її душі. Тут Рільке наслідує філософію східних поетів. Вірші про речі, близькі за філософією споглядання до східної поезії, виділені навіть в окремий цикл. Мають місце монументальні образи (у них відчувається і стримана сила скульптур О. Родена, і «речевість» полотен П. Сезанна). Поет для Рільке в цей період — творець «речей мистецтва», такий самий, як ювелір, скульптор, майстер пензля. Якщо в першій збірці «Часослова» — «Das Buch vom mönchischen Leben» («Книга про чернече життя») — речі трактувались як посередник між людиною та Богом, то нині вони вже розглядаються як спосіб зв'язку між людиною і світом, людиною та людиною. Речі здатні передавати людські почуття, адже їх створено людиною з переживань, роздумів, із образів складного світу, що їх вбирає людська душа. Встановивши «тиранію над речами», людина зречевлюється. А якщо та перенесе свій внутрішній світ на оточуючі речі, вони набудуть окремого життя й окремого значення. Це, на думку поета, допоможе збагнути модель всесвіту, пізнати через світ речей самого себе. Мабуть, значну роль у цьому відіграло зближення Рільке із Роденом у Парижі, адже той для поета був зразком пластичного виявлення життя в матеріальних об'єктах і формах.

Але парадокс: одна частина читацького загалу оголосила двотомник безсмертним творінням, зібранням поетичних шедеврів, інша ж — не сприйняла його зовсім…

Певно, Рільке встановив зв'язок між своїм стражданням і творчістю, оскільки вважав, що найбільш важливою справою в житті художника є творча робота.

1909 р. виходить книга «Requiem» («Реквієм»), де в двох творах поет розвиває тему страждання і творчості. В одному з них він висловлює думку: «існує давня ворожнеча між побутом і бажанням творити». Обидва твори написано в Парижі (восени 1908 р.), один із них присвячено пам'яті Паули Модерзон-Беккер[13], із якою поета пов'язували дружні стосунки. Ще одна вельми важлива подія для Райнера — він знайомиться з княгинею Марією фон Турн-унд-Таксіс Ґоґенлое[14], чиїм покровительством і підтримкою користуватиметься до кінця життя. Того ж року Рільке істотно переробив свою збірку «Mir zur Feier» («Мені до свята»): дещо додавши, дещо допрацювавши, дещо вилучивши, випустив під новою назвою «Die Frühen Gedichte» («Ранні вірші»). До неї ввійшли поезії 1897–1898 pp., а також п'єса «Біла княгиня», написана п'ять років тому. Під той час у творчості стає помітним і символістська спрямованість. Рільке з великим інтересом стежить за творчістю німецького поета-символіста С. Ґеорґе[15], «в непоступливій формі якого… вгадувався наново відкритий закон, якому підлягав… кожний, свідомий того, що в слові має він справу з магією». Райнер відкривав у щойно видрукуваній збірці віршів прихильника гасла мистецтва для мистецтва «Das Jahr der Seele» («Рік душі») чимало близького для себе. Дружні стосунки впродовж усього життя пов'язували Рільке з австрійським поетом і драматургом, неоромантиком Г. фон Гофманнсталем[16], «чиє існування доводило, — на думку Райнера, — що можна бути сучасником найсправдешнішого поета». Значний вплив робить на молодого Рільке й філософія Ґ. Зіммеля (1858–1918), чиї лекції він слухав іще 1897 р. в Берлінському університеті. Збірка «Die Frühen Gedichte» завершує ранній період творчості поета і підводить до усвідомлення прагнення цілісності — світоглядної та естетичної, — виявом якої став «Das Stunden-Buch» («Часослов»).

1910 p. під Трієстом Рільке вперше перебуває в замку Дуїно, який належить княгині фон Турн-унд-Таксіс. Згодом — Венеція та Париж. Із листопада подорожує Північною Африкою. Виходить єдиний роман, трагічна сповідь Рільке «Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе», над яким він працював із 1904 р. Літературознавці вважають твір одним із найкращих модерністських романів минулого століття, «…вірші — не те, що про них думають, не почуття…вірші — це досвід. Задля одного вірша треба побачити багато міст, людей і речей, пізнати тварин, відчути, як летять птахи, запам'ятати той порух, яким уранці розкриваються маленькі квітки» — ось суть нового розуміння предмета поезії, дане в романі. Ледве закінчивши «Мальте», Райнер, на думку Лу, вирішив більше не писати і в деякому розумінні перемістити те, що було його книгами, в площину, повернену до реальності, до життя. В образі головного героя роману Рільке намагається, багато в чому під впливом С. К'єркеґора[17], дати індивідуалістичне обґрунтування людського буття, але усвідомлює трагізм, безперспективність цього шляху. Убозтво й потворність — таке повсякденне життя, зображене в романі. Хоча й застерігав сам поет од безпосереднього соціального осмислення його творів, закликаючи трактувати їх в етичному або естетичному сенсі, соціальна тематика часом проглядає крізь нагромадження етичних вибудов та метафізичних концепцій.

Усе частіше Рільке відмовляється від строфічної будови, від рими. Характерними в цьому плані є «Дуїнські елегії». Аж ніяк не можна назвати канонічними, за невеликим винятком, і його сонети.

1911 р. — продовження подорожі Райнера Північною Африкою, повернення до Парижа та поїздка автомобілем разом із княгинею Марією фон Турн-унд-Таксіс до Дуїно.

1912 р. Рільке створює поетичний цикл «Життя Діви Марії» та перші «Дуїнські елегії». «В ті роки, коли народжувались „Елегії“, уривки з яких Райнер мені присилав, йому спали на думку слова — в них увесь Райнер, — які співають хвалу людині дії, як і закоханій людині, з більшим жаром, аніж людині мистецтва», — згадує пізніше Лу. Рільке відвідує Іспанію та Венецію. Перекладає з французької анонімну проповідь XVII століття «Любов Магдалини». Наступного року публікує «Життя Діви Марії», збірку ранньої лірики «Перші вірші» та переклад із французької «Португальських листів», які приписують черниці М. Алькофорадо (1640–1723). Починає перекладати лірику Мікеланджело.

Стан здоров'я Рільке змушує його запитати психіатра В. фон Ґебзаттеля, чи можна йому пройти курс психотерапії, у той час Ґебзаттель уже лікував К. Вестгоф, його дружину. Поет скаржиться на підвищену чутливість, на страждання душі та тіла[18].

У січні 1913 р. помер один із європейських багачів — К. Вітґенштейн. Його син Людвіґ виявився спадкоємцем величезного багатства. Повернувшись улітку 1914 р. з Норвегії до Відня, він зробив своє перше суто вітґенштейнівське діяння, пожертвувавши величезну суму діячам австрійської культури. Найбільші суми (по 20 000 крон) отримали троє — Р. М. Рільке, Ґ. Тракль і філософствуючий письменник К. Даллаґо. Але Вітґенштейн і сам нічого не знав про творчість більшості тих діячів австрійської культури, кому він анонімно передавав гроші.

Восени 1913 р. на ІV психоаналітичному конгресі в Мюнхені Лу познайомить Фройда і Рільке, і Райнер, хоча і не вважав себе фройдистом, прийме за посередництва Лу багато його ідей, які перетворяться в його творчості на поетичні символи. У грудні 1913 р. Лу зав'язує діалог про Спінозу і психоаналіз у листуванні з Рільке, і той через друга-поета Ф. Верфеля дістає їй усі твори Спінози. Вона посилає Райнеру нарис чергового свого приятеля В. Тауска про голландського мислителя у зв'язку з ученням психоаналізу, і той високо його оцінює.

1914 р. Рільке намагається завершити цикл «Віршів у прозі», роботу над яким розпочав іще 1906 р. Напередодні й під час Першої світової війни поет пережив тривалу кризу, яка лиш епізодично переривалася незначними спалахами творчої активності. Старе мистецтво більше не задовольняє його. Це були роки напружених, не видимих зовні шукань, що підносили його творчість на новий рівень. Війна стала для Рільке великим стражданням. Її він так ніколи і не прийняв, і не зрозумів, оскільки вона суперечила його мрії про «об'єднану Європу».

1915 р. Рільке мешкає переважно у Мюнхені; відвідує лекції А. Шулера. Наприкінці осені пише кілька віршів. Зокрема набуває остаточного вигляду «Четверта Дуїнська елегія». І в ній, як і в третій частині «Часослова» та в «Книзі образів», поет говорить про смерть людини як про те, що існує до народження людини. Але твердження, що трагічною є лише смерть неправильна, не власна, чужа, — навпаки ж, смерть своя, та, що народилася разом із людиною та прийшла до неї в мить виконання її земного призначення, не тільки не трагедія, а скоріше велика удача — таке твердження (запозичене в нього й розвинене наступними поколіннями поетів) набуло у творчості Рільке найвищого художнього втілення. Роботу над «Елегіями», розпочату ще 1912 p., надовго було перервано Першою світовою війною.

Наступного року Райнера мобілізовано до австро-угорської армії, службу протягом кількох місяців він проходить у Відні, переписувачем у військовому архіві. Рільке буде сердечно прийнятий у віденському будинку Фройда, коли, отримавши на початку війни повістку, приїде попрощатися, — і після звільнення із служби 1916 року він також насамперед відвідає цей будинок. Війна дивно зближуватиме Лу, Фройда і Рільке; кожен з них по-своєму намагатиметься протистояти наростаючому хаосу. Творча активність поета в цей час була мінімальною, він не написав майже нічого. Війна принесла йому і приниження, оскільки його квартиру в Парижі розшукала поліція, і все його майно, як «представника німецької нації», пустили з молотка. На щастя, французький письменник А. Жід зумів урятувати частину його книг і документів. Рільке перебував у стані важкої моральної депресії. Багато, майже безперервно блукав — Іспанією, Північною Африкою, країнами Центральної Європи, ніде надовго не затримувався, за винятком замку Дуїно на Адріатиці.

1918 р. — перестає існувати клаптева Австро-Угорська імперія — країна, де народився Рільке і змушений був називати її своєю батьківщиною. Згадуючи його листа, написаного до П. де Монта іще 1902 p., легко уявити стан цілковитої бездомності поета і душевного дискомфорту. В його перекладі виходять «Двадцять чотири сонети Луїзи Лабе Ліонської» (з італійської та французької, XVI ст.). Останні переклади з Мікеланджело, перекладає два сонети Петрарки. Поет вітає Листопадову революцію в Німеччині, проте незабаром у ній розчарувався.

1920 р. Рільке пише цикл «Із спадщини графа К. В.», публікує псевдоісторичну драму «Біла княгиня». Наступного року живе в замку Мюзот (кантон Вале) у Швейцарії, недалеко від Цюриха. Початок напруженої роботи. Перші переклади з П. Валері.

Увесь 1922 р. Рільке безвиїзно живе в Мюзоті. У лютому — пора творчого злету, завершено цикл «Duineser Elegien» («Дуїнські елегії»), роботу над яким почато в замку Дуїно ще в січні 1912-го. Рільке так описує свій стан принцесі Турн-унд-Таксіс: «Нарешті, принцесо, нарешті щасливий день… у який я можу повідомити тобі завершення елегій: десять!.. Все за декілька днів, це було як нескінченна буря, ураган крізь дух (як тоді в Дуїнському замку); всі зв'язки і тканини в моєму тілі скрипіли. Я навіть забув про їжу. Тільки Богові відомо, чим я харчувався. Та й усе. От і все.

Амінь». Сам поет надавав цим творам (загалом їх дванадцять) особливого значення і ніколи не публікував жодного з них аж до завершення циклу. Німецький філософ М. Гайдеґґер, прочитавши «Елегії» Рільке, зазначав, що у його творах виражено ті ж ідеї, що і в його «Бутті і часі». У своїй праці «Навіщо поет?» філософ називає «існування» одним із опорних слів Рільке, а також пов'язує поезію письменника із вченням про буття та мистецтвом розуміння, пізнання істини буття. Саме Рільке пізнав і висловив «неприхованість сущого», — зазначає М. Гайдеґґер, — а «основу сущого з давніх-давен називають буттям». Тональність збірки «Дуїнські елегії» зумовлена скорботою з приводу приреченості всього на вмирання, невідворотності смерті, самотності, знедуховлення життя, а також моральних змін, що стались у світі. Однак людина, на думку Рільке, єдина з усіх живих істот, наділена знанням смерті, може протистояти смерті. Засобами цього протистояння є свідомість і почуття особистості, непідвладні руйнівним стихіям. Тут Рільке близький до предтечі романтизму, видатного німецького поета, майстра оди та елегії Ф. Гельдерліна (1770–1843). Внутрішні можливості людини, за словами Рільке, дають їй змогу повернути «речам» духовний зміст, сприйняти їх у всій неповторності дива буття. Задумані як хвала «ангелу» і водночас скорботна скарга на нікчемну людську долю, елегії Рільке перетворюються з гімну могутності «ангела» на своєрідне єдиноборство з ним. Ґ. Марсель так характеризує «головні запитання, що беруть в облогу дух поета» в «Елегіях»: «Що таке людина? Що може людина? Як вона іноді уникає свого призначення? За яких умов вона зможе або змогла його виконати?».

У листі до психіатра В. фон Ґебзаттеля Рільке не тільки визнає важливість страждання для творчості, але і серйозно засуджує будь-які спроби змінити долю. Людина, і особливо людина творча, не контролює свою долю і тому не має права самовільно змінювати природу, дану їй Богом, бо це може пошкодити творчій роботі. А значення її перевершує все, включаючи саму людину-творця. У листі є одна фраза: «…я все ще гадаю, що моя творча робота насправді не більша, ніж спроба самовиліковування». Немає іншого способу лікування для творця, ніж дати йому можливість творити. Генієві для творчої роботи потрібні полярності й перешкоди; щось на зразок того, що поет майстерно висловлює в листі до фон Ґебзаттеля 24 січня 1912 p.: «Можливо, міркування, щойно висловлені мною (відносно психоаналізу), занадто різкі, але наскільки я себе знаю, мені здається, що якщо мої дияволи мене залишать, то і мої ангели теж розлетяться хто куди. Будь ласка, зрозумійте: це, поза сумнівом, те, що не може статися».

А ось деякі рядки листа, написаного самим Рільке його видавцеві В. фон Гулевичу 13 листопада 1925 р., за рік до смерті, де він пояснює значення «Дуїнських елегій»: «Ці вірші дають можливість побачити, що життя, зависаючи над безоднею, стає неможливим. У Елегіях життя знову стає можливим… Утвердження життя і смерті в Елегіях стає єдністю… Немає ні цього, ні того світу, але є тільки одна величезна єдність, де пробувають вищі від нас істоти, „ангели“… У тому найбільшому „відкритому“ світі й перебувають усі… Природа, предмети нашого повсякденного вжитку тимчасові й тлінні, але поки ми тут, усі вони — наша власність, наші друзі, співучасники наших прикрощів і радощів — якими вони були вже й для наших предків… всі тутешні явища і речі мають бути збагнуті нашим внутрішнім розумом і бути перетворені. Перетворені? Так, тому що завдання наше — так глибоко, так пристрасно і з таким стражданням прийняти в себе цю скороминущу тлінну землю, щоб суть її в нас… знову повстала. Ми бджоли невидимого… Ангел Елегій — це те створіння, в якому перетворення видимого на невидиме, здійснюване нами, вже здійснилось. Ангел Елегій — це те створіння, яке є для нас запорукою того, що невидиме являє вищий розряд реальності. Через те він і „страшний“ нам, що ми… все ще прив'язані до видимого. Всі світи Всесвіту падають у невидиме, як у свою найближчу глибшу дійсність… Ми і є ті перетворювачі землі; все наше буття, всі злети і падіння нашої любові — все наділяє нас здібністю до виконання цього завдання…». Ці листи є яскравим підтвердженням припущення, що тривога, меланхолія і біль є неодмінною умовою творчого акту. Більшість геніальних людей, як і Рільке, страждали і від цих періодів вираженої депресії або меланхолії, і від іншої, «творчої» тривоги (відмінної від тривоги невротичної), яка дає можливість постійно мати справу з самими безоднями людського, відкриваючи в них нові істини та значення. «Дуїнські елегії» — без сумніву, найсміливіший експеримент Рільке у німецькомовній поезії.

Якнайтісніше пов'язаною із «Дуїнськими елегіями» є збірка «Die Sonette an Orpheus» («Сонети до Орфея»). Це четвертий і останній реквієм, присвячений молодій танцівниці, що померла від лейкемії. «Нездійсненність» і невинність маленької дівчинки, за словами Рільке, «не дозволяють замкнутися могильному зводу, так що вона, переступивши поріг смерті, належить до тих самих, які зберігають одну половину життя свіжовідкритою по відношенню до другої половини, подібно до рани, що не заживає». Перед тим як звернутися до елегій, Рільке пише за чотири дні першу частину «Сонетів до Орфея». Після завершення елегій він знову береться за сонети й пише другу їх частину. «Сонети до Орфея», які несподівано виникли в процесі створення елегій, не були результатом миттєвого осяяння поета і не мають вторинного значення по відношенню до елегій. У замку Мюзот написано 55 сонетоподібних творів із 2 по 23 лютого 1922 p., світ побачив цикл у березні наступного. Вони стали відображенням тривалих і болісних пошуків письменника, однак, хоча тісно пов'язані з «Дуїнськими елегіями», мають і самостійне значення. Це крок від сумнівів і відчаю до утвердження краси буття. Адже те, що лякає нас найбільше, — «смерть — це лише інший, невидимий і неосвітлений нами бік життя, — зазначав поет. — Ми мусимо спробувати досягти вищого усвідомлення нашого буття, що в себе вдома в обох нерозмежованих між собою сферах, і живиться з невичерпного джерела обох… Істинне життя розпросторюється на обидві сфери, велике коло кровообігу відбувається через обидві. Мене дивує, що „Сонети до Орфея“, які принаймні так само „важкі“ та наповнені тим же змістом, не слугують вам підпомогою в розумінні „Елегій“… Вони того ж походження — інакше й бути не може, — що й „Елегії“; і той факт, що вони виникли без мого бажання, як раптовий відгук на смерть дівчинки, ще більше зближує ці сонети із джерелом їх виникнення; цей відгук — іще один зв'язок із центром того світу, чий вплив, чию глибину ми всюди необмежено поділяємо з тими, хто пішов із життя, і з тими, хто в життя ще не вступив. Ми — тутешні й нинішні — ні на хвилину не вдовольняємося тимчасовим світом і не пов'язані з ним; ми без упину відходимо й відходимо до тих, які жили раніше, до наших предків, і до тих, хто, певно, піде вслід за нами. Минуще всюди занурюється в глибоке буття…».

Ці дві збірки — «Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея» — зробили величезний вплив на сучасну німецьку філософію, крім іншого — на філософію М. Гайдеґґера, який написав знамениту статтю: «Чим хороші поети за часів небезпек?», присвятивши її окремим творам із цих книг.

Починаючи з 1923 р. Рільке тривалий час перебував у санаторії Терріте на Женевському озері у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. Лікарі довго не могли поставити йому правильний діагноз.

1924 р. Райнер знову в Мюзоті. Новий спалах творчої активності: виникають шедеври пізньої лірики, основний настрій якої — радісна і спокійна любов до навколишнього світу, утвердження його неминущої краси. 16 березня Лу, дякуючи за прислані поетом «Сонети до Орфея» і «Дуїнські елегії», пише йому: «Милий Райнере, через півроку — знову вдома, в кімнаті, центр якої — твої дві книги, завершені, прислані, аж до блакитних обкладинок повні спогадів. Я занурююся в них, і на зміну нервовому поспіху — ніби янтар відпочиває у плиткій воді». Рільке надсилає їй у подарунок одинадцять томів Пруста й наполегливо повторює своє запрошення приїхати і прожити цілий рік в його швейцарському Шато де Мюзо.

4 квітня — його зустріч із П. Валері. Робота над перекладами; багато віршів французькою та німецькою мовами. Влітку — місяць на курорті Раґац. Із 21 листопада — клініка Валь-Монт.

Січень — серпень 1925 р. — перебування поета в Парижі. Переклади з П. Валері. У Німеччині виходить книга перекладів Валері. Хвороба починає посилюватися; знову клініка Валь-Монт (по травень 1926 p.).

1926 p. — у Мюзоті та Раґаці. Інтенсивно листується з Б. Пастернаком і М. Цвєтаєвою. Пастернак ставив Рільке вище за всіх поетів-сучасників. 12 квітня 1926 р. Борис написав лист Райнеру: «Великий обожнений поете! Я не знаю, де закінчився б цей лист і чим би він відрізнявся від життя, якби дозволив я заговорити на повний голос почуттям любові, здивування та вдячності, які відчуваю ось уже двадцять років. Я завдячую Вам основними рисами моєї вдачі, всім складом духовного життя. Вони створені Вами. Досі я був Вам безмежно вдячний за широкі, нескінченні та бездонні благодіяння Вашої поезії. Тепер я дякую Вам за раптове і зосереджене, добродійне втручання в мою долю, що позначилося в такому винятковому вияві». Далі, в тому ж листі, він розповідає про Цветаеву — така була його особливість: якщо він чимось жив, то ні про що інше ні з ким говорити не міг. У першому листі до Рільке він говорить про Цветаеву більше, ніж про себе: «Я уявляю собі, чим була б для неї книга з Вашим написом, можливо, „Дуїнські елегії“, відомі мені лише з чуток. Дозвольте мені вважати Вашою відповіддю виконання мого прохання відносно Цвєтаєвої»[19].

Із осені Рільке — поперемінно в Мюзоті, Лозанні та інших містах. Виходить збірка його французьких віршів «Vergers» («Фруктові сади») з додатком «Les Quatrains Valaisans» («Валезанських катренів»). Там — «пейзажі настроїв». Останні переклади з П. Валері. Наприкінці листопада — загострення хвороби. Тільки незадовго до смерті у нього визначили лейкемію (білокрів'я). Із 30 листопада — знов у клініці Валь-Монт[20].

Райнер Марія Рільке помер 29 грудня 1926 р. у клініці Валь-Монт, на березі Женевського озера. 2 січня його було поховано неподалік, у маленькому містечку Рарон.

У надгробному слові Ф. Брауна — ставлення сучасників до поета: «Ангели не були для нього прикрасою вірша чи поетичним жестом, він жив у двох світах одночасно; і коли в когось, хто безпричинно і нерозважно вдивлявся у нього, раптом з'являлися сльози, то причиною цьому був, мабуть, не він, оскільки він був лише послом, а те, що позаду поета. Неймовірна духовна країна з року в рік завдяки йому розсувала зсередини свої кордони, допоки не затягла його всього у свої глибини. Це і тільки це присутнє у його книгах, як і лише це можна було прочитати на його обличчі».

У заповіті поет попрохав поховати його біля церкви в Рароні. Сам точно позначив місце, де хотів лежати після смерті, — за кілька кроків од замку Мюзот. Сам вибрав напис для свого надгробка:

Rose, oh reiner Widerspruch, Lust, Niemandes Schlaf zu sein unter soviel Lidern. (Трояндо, о чиста двоякість чуттів, каприз: бути нічиїм сном під тягарем стількох повік.)

Пастернака про смерть Рільке повідомила Цветаева[21].

Лу через півроку після смерті Райнера напише свою «Райнер-книгу» — це не стільки спогади, скільки спроба ще однієї розмови віч-на-віч, останнього «спільного перебування». Вона вкотре перечитує рядки, які Рільке записав у її щоденник, прощаючись із нею в Геттінгені перед початком війни:

Треба померти, бо її знаю… Померти від невимовного цвітіння усмішки. Померти від її легких рук. Померти перед Жінкою.

По смерті поета його пам'яті присвячено невелику поему М. Цвєтаєвої «Новогоднее» («Новорічне») (1927).

Публікуючи 1931 р. свою «Охранную грамоту» («Охоронну грамоту»), Б. Пастернак також присвятить книгу пам'яті Рільке. Йому ж належать і переклади деяких творів Райнера.

Іще відомо, що на честь P. M. Рільке астрономи назвали кратер на Меркурії.

Нідерландський історик Й. Хейзінга в пізній праці «У тіні завтрашнього дня» (1935) так охарактеризував те, що бачив у сучасній поезії: «Поезія втікає від розуму. В наші дні Рільке чи П. Валері значно менш доступні для людей, нечулих до поезії, ніж Ґете чи Байрон для своїх сучасників».

Свого часу видатний німецький філософ і вчений М. Гайдеґґер, осмислюючи творчість Ф. Гельдерліна[22] та P. M. Рільке, зазначив, що поет як «предтеча» «не відходить у майбутнє, а надходить із нього в той спосіб, що у наближенні його слова єдино присутнє майбутнє». В іншій праці він зауважив: «…залишаючись самим собою, зовсім самотній на своєму життєвому шляху, поет здобуває для свого народу істину — сам за всіх, і тому здобуває її істотно».

Віктор Бойко

НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман

11 вересня, rue Touiller[23]

Отже, сюди приїздять, щоб жити, а я раніше думав, що тут помирають. Я виходив із дому і бачив лікарні. Бачив чоловіка, що похитнувся і впав. Люди обступили його, тож я вже не бачив, що сталося далі. Бачив вагітну жінку. Вона важко бралася вздовж високого теплого муру й часом обмацувала його, наче хотіла пересвідчитися, чи він іще там. Так, він іще був там. А що за ним? Я глянув на план: Maison d'Accouchemet[24]. Добре. Їй допоможуть розродитися, — там уміють. Далі rue Saint-Jacgues[25], висока будівля з банею. На плані — Val-de-grâce, Hôpital militaire[26]. Власне, мені не треба цього знати, але не завадить. Вулиця почала з усіх боків смердіти. Смерділо, наскільки я міг розпізнати, йодоформом, чадом смаженої картоплі і страхом. Улітку всі міста смердять. Потім я побачив напрочуд сліпий, наче з більмами, будинок, на плані його не було, але над дверима можна було прочитати: Asyle de nuit[27]. Біля входу висіли ціни. Я переглянув їх. Недорогі.

Що ще? Дитина у візочку: брезкла, землиста, на лобі чітко проступала висипка. Видно, вже заживала й не боліла. Дитина спала, рот був розтулений і вдихав йодоформ, картопляний чад і страх. Отак. Головне, що живеш. Це головне.

Ніяк не відучуся спати з відчиненим вікном. Трамваї гуркочуть і мчать через мою кімнату. Автомобілі шугають повз мене. Грюкають двері. Десь брязнула шибка, я чую, як регочуть великі скалки, хихочуть дрібні. Тоді раптом глухіші, стриманіші звуки з іншого боку, в самому будинку. Хтось іде вгору сходами. Іде, іде невпинно. Вже тут, давно вже тут, пішов далі. І знов вулиця. Верещить дівчина: «Ah tais-toi, je ne veux plus»[28]. Трамваї шалено рвуться вперед, далі й далі, вперед через усе. Хтось кричить. Люди біжать одне поперед одного. Гавкає собака. Яка полегкість — собака. Над ранок навіть співає півень — це вже безмежна втіха. Потім я раптом засинаю.

Це звуки. Але тут є щось страшніше за них: тиша. Мабуть, під час великої пожежі часом настає така нестерпно напружена мить: водяні струмені опадають, пожежники вже не лізуть догори, все завмирає. Нечутно падає згори чорний карниз, і висока стіна, за якою здіймається полум'я, хилиться так само нечутно. Усі стоять, втягнувши голови в плечі, зіщулившись, і чекають страшного удару. Отака тут тиша.

Я вчуся бачити. Не знаю чому, але все тепер глибше западає в мене, не лишається там, де осідало раніше. У мене є внутрішній світ, про який я не знав. Усе тепер іде туди. Не знаю, що там діється.

Сьогодні я писав листа і враз мені сяйнуло, що я тут іще тільки три тижні. Три тижні десь-інде, наприклад, у селі, промайнуло б як один день, а тут це роки. І я більше не писатиму листів. Навіщо казати комусь, що я міняюся? Якщо я міняюся, то я не той, хто був, я вже хтось інший, тож, певна річ, я не маю знайомих. А чужим людям, що не знають мене, я не можу писати.

Я вже казав? Я вчуся бачити. Так, починаю. Поки що не дуже успішно. Але вчуся.

Наприклад, мені раніше ніколи не спадало на думку, що на світі так багато облич. Людей сила-силенна, а облич іще більше, бо кожна має їх кілька. Є люди, що носять одне обличчя роками, воно, звичайно, зношується, забруднюється, протирається на складках, ширшає, як рукавиці, що їх одягали на дорогу. Це ощадливі, прості люди, вони не міняють обличчя, навіть не віддають його почистити. Добре й таке, кажуть вони, і хто їм доведе, що недобре? Але тоді постає питання: коли вже в них кілька облич, то що вони роблять із рештою? Вони бережуть їх. Носитимуть діти. Та буває й таке, що їхні собаки гуляють надворі з обличчями господарів. Чом би й ні? Обличчя — це обличчя.

Інші люди міняють обличчя страшенно швидко, одне на одне, і зношують їх. Спочатку їм здається, ніби тих облич їм стане довіку. Аж гульк: вони тільки переступили сороківку, а лишилося останнє. В цьому, звичайно, є своя трагедія. Вони не звикли берегти облич, останнє за тиждень зношується до дірок, у багатьох місцях стає тонке, як папір, тоді поволі починає просвічуватися підшивка, необличчя, а вони так і ходять.

А жінка, он та жінка: вона цілком заглибилася в себе, схилила голову й затулила обличчя долонями. Це було на розі rue Notre-Dame-des-Champs[29]. Я уповільнив ходу, тільки-но побачивши її. Коли бідні люди задумуються, не можна заважати їм. Ану ж вони таки додумаються до чогось.

Вулиця була надто безлюдна, її безлюдність нудилася, а з нудьги вихоплювала кроки в мене з-під ніг і гупала ними навколо, то тут, то там, наче дерев'яними черевиками. Жінка злякалася й надто швидко, надто рвучко вихопилася з тієї глибини в собі, тож обличчя лишилося в долонях. Я бачив, як воно лежало там, порожня оболонка. Я на превелику силу втримував погляд на тих долонях, щоб не глянути, від чого вони відірвалися. Мені страшно було дивитися на обличчя з вивороту, але ще більше я боявся голої, обдертої голови без обличчя.

Я боюся. Зі страхом треба якось боротися, якщо вже він опосів тебе. Було б жахливо, якби я тут захворів і комусь спало на думку відвезти мене в Hotel-Dieu[30], я там напевне помер би. Цей Hotel повсюдно відомий, до нього без кінця їдуть люди. Не можна навіть роздивитися як слід фасад Паризького кафедрального собору, — боїшся, що тебе переїде котрийсь із тих повозів, які мчать сюди майданом. Це маленькі омнібуси, що безупинно сигналять, і навіть самому герцогові Саґанському довелося б зупинити карету, якби якомусь мізерному вмирущому цієї хвилини забаглось попрощатися зі світом не десь, а в Божому притулку. Вмирущі вперті, і весь Париж зупиняється, коли мадам Легран, brocanteuse[31] з rue des Martyrs[32], поспішає на певне місце в Сіте. Треба сказати, що в цих проклятущих повозах є непрозорі віконця, які розпалюють цікавість: за ними можна уявити собі найрозкішніші агонії: на це вистачить фантазії консьєржки. Якщо ж хтось має багату уяву і вона обирає інші напрямки, то тут уже для неї просто-таки безмежне поле здогадів. Але я бачив, як сюди приїздили й відкриті бігунці, з відкритим верхом, найняті за звичайну ціну два франки за годину смерті.

Цей чудовий Hôtel — дуже давній, іще за часів короля Хлодвіґа в ньому помирали на кількох ліжках. Тепер помирають на п’ятистах п’ятдесяти дев’ятьох. Звичайно, фабричним способом. За такої величезної продуктивності окрема смерть не може бути так добре виконана, але це й неважливо. Важлива кількість. Хто тепер надає ще якогось значення добре доведеній до кінця смерті? Ніхто. Навіть багатії, що могли б уже дозволити собі померти ґрунтовно, помалу стають недбалі й байдужі; бажання померти своєю власною смертю трапляється все рідше, ще трохи — і воно стане не менш рідкісним, ніж власне життя. Господи, все вже є. Приходиш, і тебе чекає життя, готове-готовісіньке, треба тільки надягти його. Коли хочеш чи коли тебе змушують піти — прошу, не треба ніяких зусиль: «Voilà votre mort, monsieur»[33]. Помираєш, як випаде: тією смертю, що належить твоїй хворобі (бо відколи ми знаємо всі хвороби, то й знаємо, що той чи той летальний кінець належить цій хворобі, а не даній людині; і хворого він, так би мовити, не стосується). У санаторіях, де помирають так радо і з такою вдячністю лікарям і сестрам, помираєш тією смертю, яка в цьому закладі заведена; такий кінець дуже бажаний. Та коли помираєш удома, то краще вибрати пристойну смерть із доброго кола, що ніби вже заповідає першорядний похорон з подальшими пишними обрядами. Тоді злидарі стоять перед будинком і не можуть надивитися на той похорон. Їхня смерть, звичайно, банальна, без жодних церемоній. Добре, як трапиться така, що більш-менш пасуватиме їм. Добре, як буде завелика: людина завжди ще трохи витягається. Гірше, як не зійдеться на грудях або давитиме.

Коли я згадую рідний дім, де вже нікого не лишилося, мені здається, ніби раніше було інакше. Раніше люди знали (або, може, здогадувалися), що мають смерть у собі, як плід — кісточку. Діти мали в собі маленьку смерть, а дорослі — велику. У жінок вона була в лоні, а в чоловіків — у грудях. Людина мала її, і це додавало їй особливої гідності й тихої гордості.

По моєму дідові, старому камергерові Бріге, видно було, що він носить у собі смерть. Та ще й яку: два місяці завдовжки й таку гучну, що її було чути на цілу околицю.

Довгий старий панський дім був замалий для неї. Здавалося, що доведеться добудувати до нього флігель, бо тіло камергера дедалі більшало, і він весь час вимагав, щоб його носили з кімнати до кімнати, і страшенно розгнівався, як наприкінці одного дня вже не лишилося жодної кімнати, де він іще не лежав. Тоді ціла процесія служників, покоївок та собак, яких він завжди тримав біля себе, на чолі з ключником, провела його сходами нагору, до кімнати, де померла його мати. Кімнату тримали достоту в такому стані, в якому її покинула двадцять три роки тому небіжка, і ніхто більше не мав права зайти до неї. Тепер сюди вдерся оцей гурт. Завісу відсунули, і літнє сліпуче пообіднє світло обстежувало несміливі, злякані меблі й незграбно відбивалося в наспіх повідкриваних дзеркалах. Так само поводилися й люди. Декотрі покоївки аж тремтіли з цікавості й не знали, де діти руки, молоді служники витріщали на все очі, а старші ходили з кутка в куток і намагалися пригадати все, що їм розповідали про цю замкнену кімнату, в якій їм тепер пощастило опинитися.

Та, мабуть, перебування в кімнаті, де кожна річ пахла по-своєму, найбільше хвилювало собак. Великі худі російські хорти пильно обстежували стіни й підлогу поза кріслами, підходили довгими кроками, погойдуючись, наче в танці, до вікон, ставали дибки, як пси на гербах, клали вузькі лапи на немов платинові підвіконня й водили настороженими гострими мордами то ліворуч, то праворуч, оглядаючи подвір'я. Маленькі, жовті, як рукавиці, такси, з незворушними мінами, наче нічого не сталося, повсідалися у великому м'якому кріслі біля вікна, а похмурий лягавий пес із щетинистою шерстю терся спиною об край золотистого столика, на розмальованій стільниці якого деренчали севрські філіжанки.

Так, для цих очманілих, сонних речей настала жахлива пора. Траплялося, що з книжок, квапливо розгорнених чиєюсь незграбною рукою, випадали трояндові пелюстки, і їх розтоптували; дехто хапав дрібні крихкі предмети, і вони відразу ламалися, тож уламки швидко ставили назад, а чимало їх ховали за завіси або взагалі викидали за позолочені ґратки каміна. Раз по раз щось падало, глухо падало на килим і гучно — на твердий паркет, але там і там розбивалося, бо ці розпещені речі не витримували падіння.

Якби комусь спало на думку запитати, хто накликав таку руїну на цю пильно бережену кімнату, відповідь була б одна: смерть.

Смерть камергера Кристофа Детлева Бріґе в Ульсґорі. Бо він лежав на підлозі посеред кімнати, такий великий, що не вміщався у своєму синьому мундирі, й не рухався. Очі на великому, чужому, вже нікому не знайомому обличчі були заплющені, він не бачив, що відбувається навколо. Спершу спробували покласти його на ліжко, але він не дався, бо ненавидів ліжка від тих перших ночей, коли в ньому загніздилася хвороба. Та й ліжко там, нагорі, виявилося замалим на нього, і не було іншої ради, як покласти його на килим, бо повертатися вниз він не захотів.

Так він лежав долі, наче вже мертвий. Коли поволі почало смеркатися, собаки один по одному повиходили прочиненими дверима, тільки похмурий, щетинистий лягавий сидів біля господаря, поклавши широку волохату лапу на велику, посірілу руку Кристофа Детлева. Більшість служників теж повиходили в побілений коридор, де було світліше, ніж у кімнаті, а ті, що лишилися, інколи нишком поглядали на дедалі темнішу купу на підлозі; їм хотілося, щоб там нічого більше не було, крім великого мундира, який прикривав занапащене хворобою тіло.

Але там було не тільки воно. Там був іще голос. Голос, що вже сім тижнів ніхто не впізнавав, бо то був не камергерів голос. То був голос не Кристофа Детлева, а його смерті.

Уже багато, багато днів смерть Кристофа Детлева жила в Ульсґорі й до всіх промовляла і вимагала. Вимагала, щоб її переносили, вимагала блакитного покою, вимагала малої вітальні, вимагала зали. Вимагала собак, вимагала, щоб біля неї сміялися, розмовляли, грали й мовчали, і то всього одразу. Вимагала, щоб привели друзів, жінок і померлих, вимагала, щоб дали померти їй самій. Вимагала й кричала.

Коли наставала ніч і ті зі змучених служників, яким належав перепочинок, пробували заснути, смерть Кристофа Детлева кричала далі й стогнала, ревла так довго, безперервно, що собаки, які спершу підвивали їй, замовкали й не зважувалися лягти, а стояли, такі перелякані, що навіть їхні довгі, стрункі лапи трусилися. Як той крик долинав крізь срібну, простору данську ніч до села, там, наче під час бурі, вставали з постелі, вдягалися й мовчки сідали навколо лампи, чекаючи, поки він стихне. Вагітних жінок на останніх днях клали в найдальших кімнатах за найтовщими запонами, та вони й там чули той крик, чули, наче він лунав у їхньому власному тілі, і благали, щоб їм дозволили встати, і йшли, білі, тяжкі, з розплилими обличчями, й сідали до гурту. А корови, що тієї пори телилися, не могли привести телят, і в однієї довелося витягати мертве теля разом із тельбухами, бо воно не хотіло виходити. Всі занехаювали свої щоденні справи, забували звозити сіно, бо цілий день боялися ночі, яка настане, а вночі майже не спали, бо раз по раз прокидалися з ляку і були такі виснажені тим безсонням, що нічого не пам'ятали. А в неділю, прийшовши до білого, мирного храму, молилися, щоб в Ульсґорі вже не було пана; бо то був страшний пан. І те, що всі вони думали й за що молилися, вголос промовляв із казальниці священик, бо теж уже не міг заснути вночі й не розумів Бога. Те саме промовляв і дзвін, бо і в нього з'явився страшний суперник, який гримів цілу ніч і якого він не міг заглушити, хоча гудів усім своїм металом. Так, тут доходили згоди всі, а одному молодому селянинові приснилося, ніби він пішов до палат і заколов ласкавого пана вилами, і всі були такі роздратовані, такі напружені, що, слухаючи, як він розповідав свій сон, мимоволі гадали, чи здатний він на таке. Так відчували й так говорили в усій окрузі, де ще кілька днів тому камергера любили й жаліли. Та хоч усі так говорили, ніщо не мінялося. Смерть Кристофа Детлева, що оселилася в Ульсґорі, дарма було квапити. Вона пришила туди на десять тижнів і стільки ж пробула там. І весь той час мала таку владу, якої ніколи не мав Кристоф Детлев Бріґе, таку владу, як у того царя, що його на віки вічні прозвали Грозним.

То була не смерть якогось там хворого на водянку, а люта, страхітлива смерть, що її камергер ціле життя носив у собі й живив собою. Весь надмір гордості, бажань, владності, яких він не витратив у свої спокійні дні, привласнила смерть, що сиділа тепер в Ульсґорі й розтринькувала їх.

Як подивився б камергер Бріґе на того, хто надумав би вимагати від нього, щоб він помер якоюсь іншою смертю? Він помер своєю важкою смертю.

Коли я думаю про інших людей, яких бачив або про яких чув, то впевнююся: завжди те саме. Всі помирали своєю смертю. Чоловіки, що тримали смерть наготові, в собі, як полонену, і жінки, що ставали дуже старі й дуже маленькі, а тоді на величезному ліжку, як на сцені, на очах усієї родини, челяді й собак, стримано і владно відходили на той світ. Навіть діти, зовсім малі діти, помирали не якоюсь там дитячою смертю, а опановували себе й помирали так, як годилося і як годилося б їм, якби вони прожили довше.

А якого сумного чару надавали вагітним жінкам, що стояли і несамохіть тримали тонкі руки на животах, — якого чару надавали їм два плоди: дитина і смерть. Хіба не тому на їхніх цілком безбарвних обличчях проступала тепла, майже живлюща усмішка, що вони часом відчували, як ростуть обидва плоди?

Я щось зробив проти страху. Цілу ніч сидів і писав, і тепер такий стомлений, як після далекої прогулянки полями Ульсґора. Прикро думати, що всього того більше немає, що в старому довгому панському будинку живуть чужі люди. Може, в білій кімнаті нагорі з боку фасаду тепер сидять покоївки, сплять важким, пітним сном із вечора до ранку.

А тут я не маю нікого й нічого, їжджу по світі з валізою та пакунком книжок і, власне, навіть не цікавлюся нічим. Що це за життя: без дому, без успадкованих речей, без собак? Аби хоч спогади були. Та в кого вони є? Тоді тут було б дитинство, але воно наче крізь землю запалося. Може, треба постаріти, щоб знов дійти до всієї минувшини? Мабуть, добре було б постаріти.

Сьогодні був гарний осінній ранок, я пройшовся по Тюїльрі. Все, що лежало на сході, перед сонцем, сліпило. Все, що потім осявало сонце, огортав туман, ніби ясно-сіра завіса. Сірі в сірому, грілися на сонці статуї в іще не оголеному саду. Квіти, що де-не-де ще цвіли на довгих клумбах, підводилися і злякано вигукували: «Червоне!» Потім із-за рогу, з Champs-Elysees[34], вийшов дуже високий, стрункий чоловік; він був із милицею, але вже не спирався на неї, а тримав її перед собою і твердо, гучно стукав нею по бруківці, ніби жезлом герольда. Він не міг стримати усмішки і всміхався до всього: до сонця, до дерев. Хода його була непевна, як у дитини, але незвичайно легка, сповнена пам'яті про колишню ходу.

На що тільки той місяць не здатний, хоч який маленький. Тепер це пора, коли все навколо ясне, легке, ледь окреслене у яскравому повітрі, а проте виразне. Близьке вже має барви далини, воно забране й тільки показане, не подане; а все, що пов'язане з далиною, — річку, мости, довгі вулиці й майдани, що розтринькують себе, — та далина ввібрала у свій простір і відсунула ще далі, воно тепер намальоване на ній, як на шовку. І вже годі сказати, що згодом стане ясно-зеленою каретою на Pont-neuf[35], чи якоюсь невловною червоною плямою, чи лише плакатом на брандмауері між двома будинками сіро-перлистого кольору. Все спрощене, зведене до кількох чітких, ясних планів, як обличчя на одному портреті Мане. Нічого дрібного, зайвого. Букіністи на набережній розкладають свій товар: свіжа або тьмяна від ужитку жовтизна книжкових аркушів, темно-сині обкладинки і брунатні спинки томів, великі зелені площини мап — усе пасує одне до одного, все має вагу, все додає щось своє і разом утворює повноту, в якій нічого не бракує.

Унизу я бачу наступну картину: жінка штовхає возика, спереду на ньому видніє покладена вздовж катеринка, а позаду, поперек — дитяча колиска, де на міцненьких ніжках стоїть ще зовсім малюк, задоволений у своєму чепчику, і аж ніяк не погоджується сісти. Від часу до часу жінка крутить катеринку. Малюк тоді одразу брався тупцяти в колисці, а маленька дівчинка в зеленій недільній сукні танцювала і била в тамбурин, позираючи вгору на вікна.

Мабуть, мені тепер час братися до якоїсь праці, бо я навчився бачити. Мені двадцять вісім років, а я майже нічого не зробив. Нагадаймо, я написав розвідку про Карпаччо[36], поганеньку, драму, що зветься «Подружжя» і має довести хибну думку сумнівними засобами, і писав вірші. Та ох! Чого варті вірші, написані так рано? З ними треба почекати, треба ціле життя збирати сенс і чар, і то життя якомога довше, й тоді, аж наприкінці, може, напишеш десять добрих рядків. Бо вірші — не те, що про них думають, не почуття (ті приходять рано), вірші — це досвід. Задля одного вірша треба побачити багато міст, людей і речей, пізнати тварин, відчути, як летять птахи, запам'ятати той порух, яким уранці розкриваються маленькі квітки. Треба пригадати дороги незнаних країв, несподівані зустрічі й давно непередбачувані прощання, дні дитинства, й досі ще незбагнуті, батька-матір, яких ображав своїм нерозумінням, коли вони давали тобі радість (то була радість для когось іншого…), дитячі хвороби, що якимось дивом починалися з глибинних, тяжких змін, і дні, пробуті в тихих притьмарених кімнатах, і ранки над морем, і взагалі море, і ночі мандрів, що шумлять, пролітаючи вгорі над тобою з усіма зірками, — але й цього ще мало, якщо думати геть про все. Треба, щоб у тобі жила пам'ять про численні ночі кохання, серед яких немає двох однакових, про крик породіль і про те, як вони засинають після пологів, легкі і бліді. Але треба й побути біля вмирущого, посидіти біля мертвого в кімнаті з відчиненим вікном, крізь яке хвилями долинає гамір. Але не досить і спогадів. Треба вміти забувати їх, коли вони накопичаться в нас, і мати велике терпіння, щоб дочекатися, коли вони повернуться. Бо самі спогади ще нічого не означають. Аж як вони стануть у нас кров'ю, поглядом і порухом, безіменні й такі, що їх уже годі відрізнити від нас самих, аж тоді може трапитись, що якоїсь дуже рідкісної хвилини серед них постане перше слово вірша і відступить від них.

Але всі мої вірші виникали інакше, отже, то не вірші. А як я помилявся, коли писав драму. Я наслідувач і дурень, нащо мені знадобився хтось третій, аби розповісти про долю двох людей, що кривдять одне одного? Як я легко вскочив у халепу! А мав же знати, що цей третій, який опосів наше життя й літературу, цей привид третього, якого ніколи не було, не має ніякого значення, його треба спекатися. Він належить до хитрощів природи, що завжди намагається відвернути нашу увагу від своїх найбільших таємниць. Він — заслона, за якою відбувається драма. Він — гамір перед входом до глибокої тиші справжніх конфліктів. Здається, ніби всім досі важко було говорити про тих двох, аж ідеться-таки про них; із третім, саме тому, що він несправжній, легко впоратися, кожний на таке здатний. Від самого початку в їхніх драмах помітно, що вони нетерпляче ждуть третього, не можуть дочекатися його. Тільки-но він з'являється, все йде добре. Але як нудно, коли він запізнюється, просто-таки нічого не відбувається, все зупиняється, гальмується, чекає. А що, якби все так і застрягло? Що, пане драматургу і ти, так добре обізнана з життям публіко, якби він запався крізь землю, той гульвіса або зухвалий молодик, перед яким, немов замок перед злодійською відмичкою, не встоїть жодне подружжя? Що, якби його, наприклад, дідько вхопив? Уявімо, що так і сталося б. Тоді в театрах раптом утвориться неприродна порожнеча. Її обгородять, як небезпечну яму, і тільки міль із бар'єрів верхніх ярусів розлітатиметься по тій безглуздій пустці. Драматурги вже не розкошуватимуть у кварталах заможних вілл. Усі офіційні вивідувачі шукатимуть по цілому світі незамінного, який, власне, і був самою дією.

А тим часом вони живуть серед людей, не ті «треті», а двоє, про яких можна розповісти неймовірно багато, а проте ще нічого не сказано, хоча вони мучаться, діють і не можуть дати собі ради.

Смішно. Я сиджу тут у своїй комірчині, я Бріге, мені вже двадцять вісім років, і про мене ніхто не знає. Я сиджу тут, і я ніщо. А проте це ніщо починає думати і жує на шостому поверсі, в сірому паризькому надвечір'ї, таку думку:

Чи можливо, думає воно, що все справжнє й важливе ще не побачене, не усвідомлене й не сказане? Чи можливо, що тисячоліття, дані нам, щоб дивитися, розмірковувати й записувати, ми прогайнували, як шкільну перерву, коли їли свій бутерброд і яблуко?

Так, можливо.

Чи можливо, що, незважаючи на винаходи й поступ, на культуру, релігію і філософію, ми лишилися на поверхні життя? Чи можливо, що навіть цю поверхню, яка все-таки щось важила, ми огорнули такою неймовірно нудною матерією, що вона стала, мов ті меблі в салоні, коли всі виїхали на літо?

Так, можливо.

Чи можливо, що вся історія людства витлумачена хибно? Чи можливо, що минуле викривлене, бо нам завжди розповідають про маси, наче про якесь збіговисько багатьох людей, замість казати про одного, навколо якого вони товпилися, бо він був чужий їм і помирав?

Так, можливо.

Чи можливо, що ми уявили собі, ніби маємо надолужити те, що відбулося до нашого народження? Чи можливо, що кожному треба нагадувати, що він походить від усіх тих, хто жив раніше, а знаючи це, повинен не здаватися на думку тих, хто думає інакше?

Так, можливо.

Чи можливо, що всі ті люди знають до дрібниць минуле, якого ніколи не існувало? Чи що дійсність для них нічого не важить; що їхнє життя ні з чим не пов'язане, як годинник у порожній кімнаті?

Так, можливо.

Чи можливо, що ми нічого не знаємо про тих дівчат, які ще живуть на світі? Чи можливо, що ми кажемо «жінки», «діти», «хлопці», не усвідомлюючи (з усією освіченістю не усвідомлюючи), що ці слова — давно вже не множина, а сила-силенна людей в однині?

Так, можливо.

Чи можливо, що є люди, які, говорячи про Бога, думають, що це щось однакове для всіх? Уявіть собі двох школярів: один купив ножика, і його сусід того ж таки дня купує собі такого самісінького. Через тиждень вони показують ті ножики один одному, і виявляється, що вони майже несхожі, — такі неоднакові стали в неоднакових руках. (Авжеж, одному мати сказала: «Таж ви одразу псуєте геть усе»). Отож чи можливо повірити в таке: хтось має Бога й ніколи не звертається до нього?

Так, можливо.

Але якщо все це можливе, якщо є бодай натяк на таку можливість, то задля всього святого на світі треба щось робити. Перший, кого стривожила така думка, повинен негайно почати цю працю: надолужувати бодай щось із прогаяного; хай це буде тільки перший-ліпший, не той, хто найбільше здатний на таке, — його саме немає під рукою. Тож цей молодий непоказний чужинець — Бріге — повинен сісти до столу в себе на шостому поверсі й писати день і ніч: так, він повинен писати, й годі.

Мені тоді було років дванадцять, щонайбільше тринадцять. Батько взяв мене з собою до Урнеклостеру. Не знаю, чому він надумав відвідати тестя. Вони не бачилися кілька років, відколи померла моя мати, а батько сам ніколи ще не бував у старому замку, куди аж згодом переселився граф Браге. Згодом я вже ніколи не бачив того дивовижного будинку, що після дідової смерті перейшов у чужі руки. Дитяча пам'ять не зберегла його для мене як цілу будівлю, він увесь розпадався в мене; там кімната, там іще одна, а тут частина коридору, що не пов'язує тих двох кімнат, а існує сам собою, як фрагмент. Так само роз'єднане в мене все — зали, сходи широкі, що дуже поважно спускаються донизу, й вузенькі, які йдуть по колу, і в темряві ти ніби течеш, як кров у тебе в жилах; спальні у вежах, високо розвішені балкони, несподівані альтанки, в які тебе втискають вузенькі дверці, — все це й досі в мені і буде в мені довіку. Наче образ того будинку впав із безмежної висоти на дно моєї душі й там розбився.

Цілком збереглася в моєму серці, здається мені, тільки зала, до якої щовечора о сьомій годині сходилися обідати. Я ніколи не бачив її вдень, навіть не пам'ятаю, чи були в ній вікна і куди вони виходили; коли заходила родина, там уже горіли свічки у важких канделябрах, і за кілька хвилин забувався день і все бачене за дверима зали. Ця висока, мабуть, склеписта зала була дужча за все: своєю притемненою висотою й кутками, що ніколи не бували як слід освітлені, вона висотувала з тебе всі образи, не даючи за них нічого певного. Ти ніби розчинявся в ній і сидів безвільний, безборонний, нічого не усвідомлюючи й нічого не бажаючи. Ставав ніби порожнім місцем. Пригадую, що спершу цей руйнівний стан викликав у мене майже нудоту, ніби морську хворобу, яку я переборював тільки тим, що простягав під столом ногу до батька, який сидів навпроти, і торкався нею його коліна. Аж згодом мені спало на думку, що він, видно, розумів чи принаймні терпів цей мій дивний порух, хоч між нами панували майже холодні стосунки, що ніяк не могли б пояснити таку мою поведінку. Хай там як, той легенький дотик давав мені силу висидіти довгі вечері, і через кілька тижнів судомного терпіння, завдяки майже безмежній здатності дитини пристосовуватися, я так звик до тих жахливих сходин, що вже й зусиль не докладав, щоб висидіти дві години біля столу; тепер вони минали навіть відносно швидко, бо я мав розвагу — спостерігав присутніх.

Дід називав їх «родиною», я чув, що й інші вживали це означення — цілком безпідставно. Бо, хоча ті четверо людей і були далекі родичі, вони не мали між собою нічого спільного. Дядько, що сидів поряд зі мною, був старий, із суворим смаглявим обличчям, на якому чорніло кілька плям: як я потім довідався, його обпалило вибухом пороху. Похмурий, усім невдоволений, він покинув військову службу майором, а тепер у якомусь невідомому приміщенні замку робив досліди з алхімії, а ще, як я почув від служників, мав стосунки із в'язницею, звідки йому раз або двічі на рік присилали трупи; він тоді замикався з ними, дні й ночі препарував їх і якимсь таємничим способом обробляв їх так, що вони не розкладалися. Проти нього було місце панни Матильди Браге. То була особа хтозна-якого віку, далека родичка моєї матері; про неї знали тільки те, що вона жваво листувалася з одним австрійським спіритистом, який звав себе бароном Нольде і якому вона в усьому корилася, ні до чого не беручись без його схвалення чи, радше, немовби благословення. Тієї пори вона була вже страшенно огрядна, її млява ситість немов зовсім байдуже вливалася в широкі ясні сукні; її рухи були стомлені й невиразні, а очі завжди сльозилися. І все-таки в ній щось нагадувало мені мою тендітну, струнку матір. Що довше я спостерігав її, то більше помічав на її обличчі делікатні, витончені риси, яких не міг чітко пригадати після материної смерті; аж тепер, щодня бачивши Матильду Браге, я дізнався, яка була на вигляд померла, може, навіть дізнався вперше. Аж тепер із багатьох сотень подробиць у мені склався той образ, що ніде не полишає мене. Потім я зрозумів, що в обличчі панни Браге справді були всі подробиці, які визначали риси моєї матері, — тільки між них наче впхалося чуже обличчя, порозсувало їх, і вони вже ніколи не з'єдналися в одне ціле.

Біля тієї дами сидів син якоїсь кузини, десь мого віку, тільки менший на зріст і хирлявіший. Його тонка шия витикалася з брижів на сорочці і зникала під випнутим підборіддям. Губи в нього були тонкі й міцно стулені, ніздрі ледь тремтіли, а з його гарних карих очей поверталося тільки одне. Часом воно поглядало на мене спокійно й сумно, а друге було завжди звернене в куток, немов якась річ, що її продали та й забули.

На почесному місці стояв величезний дідів фотель, якого служник, що не мав інших обов'язків, підсовував старому і в якому той займав зовсім мало місця. Були люди, що називали глухуватого владного господаря замку його величністю і гофмаршалом, інші зверталися до нього як до генерала. Він напевне мав право на всі ці титули, але так давно лишив службу, що вони вже видавалися майже незбагненними. Я взагалі вважав, що його особистість, яка хвилинами так яскраво проявлялася, а потім знов тьмяніла, не могла убгатися в жодну назву. Я так ніколи й не зважився назвати його дідусем, хоча він часом був ласкавий зі мною і навіть кликав до себе, намагаючись вимовити моє ім'я жартівливим тоном. А втім, уся родина ставилася до графа шанобливо, але до тієї шаноби домішувався острах, лише в малого Еріка стосунки зі старим господарем дому були тепліші; часом те його око, що рухалося, швидко, по-змовницькому зиркало на дідуся, і той відповідав йому не менш швидким поглядом; інколи їх можна було побачити під час довгого надвечір'я у глибокій галереї, де вони рука в руку мовчки ходили вздовж темних старих портретів, знаходячи порозуміння, мабуть, якимсь іншим способом.

Натомість я майже цілими днями блукав у парку, в буковому лісі або в полі, а в Урнеклостері, на щастя, були собаки, що завжди йшли зі мною; подекуди я натрапляв на дім орендаря або на селянське обійстя, де міг поживитися молоком, хлібом і садовиною, і, мабуть, безтурботно втішався волею, принаймні після перших важких тижнів, коли мене вже перестала лякати думка про вечірні сходини. Я майже ні з ким не розмовляв, бо для мене великою радістю була самота, лише інколи казав щось собакам, і ми чудово розуміли одне одного. Зрештою, маломовність була нашою ніби родинною рисою; я знав її в батька й не дивувався, що тут за столом майже не розмовляли.

Щоправда, перші дні після нашого приїзду Матильда Браге була дуже балакуча. Вона розпитувала батька про давніх знайомих у містах за кордоном, згадувала давні враження й розчулювалася до сліз, коли їй спадали на думку померлі приятельки і якийсь молодик, що, як вона натякала, кохав її, але вона не могла відповісти на його палке, безнадійне почуття. Батько ввічливо слухав її, часом кивав головою і відповідав тільки найнеобхідніше. Граф на почесному місці весь час невесело всміхався, і обличчя його здавалося більшим, ніж звичайно, ніби на нього надягли маску. Часом він і сам озивався, ні до кого зокрема не звертаючись, і хоча говорив дуже тихо, його було чути в цілій залі: голос його трохи скидався на розмірений, байдужий хід годинника, а тиша навколо ніби відгукувалася на нього порожніми інтервалами, однаковими після кожного складу.

Граф Браге вважав, що він виявляє особливу увагу до мого батька, коли розмовляє з ним про його померлу дружину, мою матір. Він називав її графинею Сибілою, і кожна його фраза кінчалася немов запитанням про неї. Не знаю чому, але мені здавалося, ніби йдеться про зовсім молоду дівчину в білому, яка щомиті може зайти до нас. Я чув, як він таким самим тоном говорив про «нашу маленьку Анну Софі». Коли я одного дня спитав, хто та панна, яку дідусь, видно, дуже любить, то довідався, що йшлося про дочку великого канцлера Конрада Ревентлова, з якою колись перебував у морганатичному шлюбі Фрідріх IV[37] і яка вже майже півтора сторіччя спочиває в Роскіле[38]. Хронологія для нього не мала ніякісінького значення, смерть була дрібною подією, що її він просто не брав до уваги, люди, яких він прийняв колись до своєї пам'яті, існували й далі, їхня смерть нічогісінько не міняла. Через кілька років після його смерті розповідали, що він так само вперто і майбутнє сприймав як теперішнє. Кажуть, ніби він одного разу розмовляв із якоюсь молодою жінкою про її синів і надто про мандрівки одного з них, і та дама, що була на третьому місяці своєї першої вагітності, майже непритомніла з жаху, слухаючи старого, що не вгавав ні на хвилину.

А почалося це з того, що я зареготав. Так, я реготав і не міг заспокоїтися. Одного вечора Матильди Браге не було за столом. Але старий, майже зовсім осліплий служник, підійшовши до її місця, простягнув таріль зі стравою, наче вона сиділа там. Він трохи постояв, тоді задоволено, поважний, ніби все було, як і годиться, рушив далі. Я бачив ту сцену, і, поки спостерігав її, вона зовсім не здавалася мені смішною. Та за мить, саме як я набрав їжі в рот, мене так раптово опосів сміх, що я вдавився, чим дуже налякав усіх. І хоча те становище було прикре мені самому, хоч я з усієї сили намагався перебороти сміх, він нападами повертався знов і знов, і я нічого не міг удіяти.

Батько, мабуть, щоб зам'яти мою нечемність, запитав притишеним голосом:

— Матильда хвора?

Дідусь сумно, як завжди, усміхнувся й відповів реченням, на яке я тоді через свої напади реготу не звернув уваги і яке звучало десь так:

— Ні, вона тільки не хоче зустрічатися з Кристиною.

Не пов'язав я тих слів і з тим, що мій сусід, смаглявий майор, підвівся, щось невиразно пробурмотів, виправдовуючись, уклонився графові й вийшов із зали. Мені тільки чудно було, що він у дверях, за спиною в дідуся, обернувся й почав кивати головою і махати рукою Ерікові, а потім, на мій подив, і мені, наче вимагав, щоб ми йшли за ним. Я був такий вражений, що сміх перестав допікати мені. Але я й далі не звертав уваги на майора, він мені не подобався; до того ж я помітив, що й Ерік не зважає на нього.

Учта тяглася далі, як і завжди, і ми саме добралися до десерту, коли мою увагу привернуло, просто-таки прикувало до себе те, що відбувалося в майже темному кінці зали. Там помалу відчинилися, як я вважав, завжди замкнені двері, що, казали мені, вели до антресолей, і ось, коли я дивився на них із досі невідомим мені змішаним почуттям збентеження й цікавості, з їхнього темного отвору з'явилася струнка дама у вбранні ясних кольорів і повільно рушила до нас. Не знаю, чи я шарпнувся, чи зойкнув, але тільки гуркіт перекинутого стільця змусив мене відірвати погляд від тієї дивної постаті, і я побачив батька, що схопився і, блідий як смерть, опустивши руки зі стиснутими кулаками, пішов назустріч дамі. Тим часом вона, не звертаючи ніякої уваги на цю сцену, крок за кроком наближалася до нас і вже була недалеко від місця, де сидів граф, коли той раптово підвівся, схопив батька за руку, притяг до столу й міцно притримав там, поки незнайома дама повільно і байдуже пройшла повз нас звільненим боком зали, крок за кроком, серед страхітливої тиші, порушеної тільки дрібним брязкотом якоїсь склянки, і зникла за дверима в протилежному кінці зали. Тієї миті я помітив, що саме малий Ерік, глибоко вклонившись, зачинив за нею двері.

Я єдиний лишився сидіти за столом, геть обважнілий; мені здавалося, ніби сам я ніколи не встану зі свого місця. На якусь хвилину я ніби осліп: дивився й нічого не бачив перед собою. Потім згадав про батька й побачив, що старий і далі тримає його за руку. Батько був розлючений, обличчя йому налилося кров'ю, а дідусь, уп'явшись у його руку пальцями, немов білими кігтями, кривив обличчя в усмішці, схожій, як і завжди, на застиглу усмішку маски. Потім я почув, як він щось сказав, слово за словом, але я не зрозумів, що ті слова означають. Та вони глибоко запали мені в душу, бо десь років через два зринули в моїй пам'яті, й відтоді я знаю їх. Він сказав:

— Ти запальний, камергере, і нечемний. Нащо ти заважаєш людині йти по своїй потребі?

— Хто це? — крикнув батько.

— Хтось, що, видно, має право бути тут. Не чужий. Кристина Браге.

І знов запала дивна тремка тиша, і знов забринів келих. Та враз батько вирвався з дідусевої руки й вибіг із зали.

Цілу ніч мені було чутно, як він ходив по кімнаті, бо я теж не міг заснути. Та на ранок усе-таки, мабуть, задрімав, бо раптом прокинувся з якогось напівсну і весь заціпенів із жаху, побачивши, що на краю мого ліжка сидить щось біле. Врешті розпач додав мені сили сховати голову під ковдру, і там я заплакав зі страху й безпорадності. Зненацька мої заплакані очі відчули прохолоду, і перед ними посвітлішало; я крізь сльози заплющив їх, щоб нічого не бачити. Проте голос, тепер зовсім близько від мене, тихо, лагідно досяг мого обличчя, і я пізнав його: то був голос панни Матильди. Я відразу заспокоївся, але все-таки давався, щоб вона мене й далі розраювала, хоча розпач мій минувся; я, правда, відчував, що ця доброта надто слабосила, а проте втішався нею і вважав, що якимось чином заслужив її.

— Тітонько, — спитав я нарешті, намагаючись зібрати докупи на її розплилому обличчі материні риси, — тітонько, що то була за дама?

— Ox, — зітхнувши, відповіла панна Браге, і те її зітхання здалося мені смішним, — то нещасна людина, дитино моя, нещасна людина.

Уранці я помітив, що служники в кімнаті пакують речі. Я подумав, що ми поїдемо додому, і мені здавалося, що так і має бути. Може, в батька й був такий намір. Я ніколи не довідався, що його спонукало після того вечора лишитися в Урнеклостері. Але ми не поїхали. Ми пробули в тому домі ще вісім чи дев'ять тижнів, витримуючи гніт його дивовиж, і ще тричі бачили Кристину Браге.

Я тоді нічого не знав про її життя. Не знав, що вона давним-давно померла під час других пологів, лишивши сина, якого чекала страшна, лиха доля, — не знав, що вона була мертва. Але батько знав. Може, він, людина запальної вдачі, схильна наполегливо дошукуватися ясності в усьому, хотів присилувати себе, не втрачаючи самовладання й ні про що не питаючись, витримати цю пригоду? Я бачив, не розуміючи того, як він боровся з собою, і відчув, нічого не збагнувши, як він нарешті переміг себе.

Це було тоді, як ми востаннє бачили Кристину Браге. Того разу панна Матильда також з'явилася до столу, проте була не така, як завжди. Як і в перші дні після нашого приїзду, вона безперестанку говорила, плутаючись, без чіткого зв'язку між реченнями, до того ж якась фізично відчутна тривога спонукала її раз по раз щось поправляти то в зачісці, то на сукні, — аж поки вона раптом крикнула тонко й жалісно, схопилась і вибігла.

Тієї самої миті я мимоволі звернув погляд на відомі вже мені двері, і справді: до зали зайшла Кристина Браге. Мій сусід, майор, рвучко смикнувся, і той рух передався мені. Але в майора, мабуть, уже не вистачило сили підвестися. Його темне, старе, плямисте обличчя поверталося то до того, то до іншого за столом, рот був роззявлений і за гнилими зубами ворушився язик; потім те обличчя раптом зникло, сива голова опустилася на стіл, руки опинилися під нею і над нею, наче поламані, і з тих уламків стирчала, тремтячи, одна висохла, покалічена п'ясть.

А Кристина Браге крок за кроком, повільно, наче хвора, пішла повз нас крізь невимовну тишу, в яку вклинювався тільки один жалісливий звук, схожий на скавуління старого собаки. І тоді ліворуч від великого срібного лебедя, наповненого нарцисами, підвелася велика маска старого з сірою усмішкою. Він простяг свого келиха з вином до мого батька. І я побачив, як батько, саме тоді, як Кристина Браге проходила за його стільцем, схопив свого келиха й підняв його, як щось дуже тяжке, на ширину долоні над столом.

Тієї ночі ми поїхали додому.

Bibliothuque Nationale.

Я сиджу й читаю поета. В залі багато людей, але їх не помічаєш. Вони у своїх книжках. Часом вони ворушаться між сторінками, переходячи з однієї на другу, як люди, що сплять, перевертаються між двома снами. Ох, як добре бути серед людей, що читають. Чому вони не бувають такими завжди? Можна підійти до когось і легенько торкнути його рукою: він нічого не помітить. А якщо, підводячись, ледь зачепиш сусіда й вибачишся, він кивне головою в той бік, звідки почув твій голос, оберне до тебе обличчя, наче в порожнечу, і волосся в нього, мов у сплячого. Як це гарно діє на людину. Я сиджу тут, і маю свого поета. Яка доля. У залі тепер, мабуть, десь із триста читачів, але не може бути, щоб кожен з них мав свого поета. (Бог його знає, що вони мають.) Не набереться трьохсот поетів. Але подумати, яка доля: я, може, найжалюгідніший із цих читачів, чужоземець, маю свого поета. Хоча я бідний. Хоча на моєму костюмі, який я ношу день у день, певні місця вже полискують, хоча моїм черевикам можна дещо закинути. Щоправда, комір у мене чистий, і білизна також, і я міг би такий, як є, зайти до будь-якої цукерні, навіть на великих boulevards[39], міг би спокійно сягнути рукою до таці з тістечками і взяти котресь. І в цьому не побачили б нічого дивного, мене не вилаяли б і не вигнали б: адже це все-таки рука людини з пристойного товариства, рука, яку миють чотири або п'ять разів на день. Так, під нігтями немає нічого, середній палець не в чорнилі, а надто вже бездоганні зап'ястки. Злидарі не миють рук аж до зап'ястків, це кожен знає. Отже, з їхньої чистоти можна зробити певні висновки. І їх роблять. У крамницях. Але все-таки є кілька осіб, наприклад, на boulevard Saint-Michel[40] і на ruе Racine[41], яких не обдуриш, яким чхати на зап'ястки. Вони дивляться на мене і все розуміють. Розуміють, що я свій і тільки граю комедію. Бо ж тепер м'ясниці. І не хочуть мені псувати музику, тільки глузливо посміхаються і підморгують. Так, щоб ніхто не помітив. Загалом поводяться зі мною як із паном. А коли хтось трапиться поблизу, стають просто догідливі. Так, наче на мені хутро, а за мною їде моя власна карета. Часом я даю їм два су і тремчу, щоб вони, бува, не відмовилися взяти їх; але вони беруть. І все було б гаразд, якби вони не посміхалися й не підморгували. Хто ці люди? Чого вони хочуть від мене? Чи вони чигають на мене? По чому вони пізнають мене? Правда, борода в мене трохи занедбана і ледь-ледь нагадує їхні вилізлі, старі, вилинялі бороди, що завжди впадають мені в око. Але хіба я не маю права занедбати свою бороду? Чимало заклопотаних людей чинять так, а проте нікому не спадає на думку зараховувати їх через це до покидьків. Бо я ж бачу, що це покидьки, а не тільки жебраки, ні, це ніякі не жебраки, їх треба розрізняти, це покидьки, людські лушпайки, виплюнуті долею. Мокрі від її слини, вони липнуть до стін, ліхтарів, стовпів з оголошеннями або повільно течуть вулицею, лишаючи за собою темний, брудний слід. Ну, чого хоче від мене та стара сива жіночка, що виповзла з якогось закапелка з шухлядою від нічного столика, в якій з кутка в куток соваються кілька ґудзиків і голок? Чому вона довго йде поряд зі мною, не зводячи з мене очей із червоними повіками, таких закислих, наче хтось хворий плюнув у них зеленим мокротинням? Ніби хоче впізнати мене. І чому потім та стара чверть години стоїть біля мене перед вітриною, показуючи мені потертого довгого олівця, що страшенно повільно вилазив з її бридких, зціплених рук? Я вдаю, що розглядаю розкладені у вітрині речі й нічого не помічаю. Але вона знає, що я бачу її, знає, що я стою і міркую, що вона, власне, робить. Бо я чудово розумію, що йдеться не про олівець: я відчуваю, що то якийсь знак для втаємничених, знак, відомий покидькам; я здогадуюся, що вона загадує мені кудись піти чи щось зробити. І найдивовижніше те, що я весь час маю таке відчуття, наче справді існує певна домовленість, до якої належить і цей знак, а цю сцену, властиво, я мав передбачити.

Це було два тижні тому. А тепер не минає ані дня без такої зустрічі. І не тільки смерком, а й опівдні, на вулицях, де найбільше люду, раптом з'являється маленький чоловічок або стара жінка, киває мені, щось показує і знов зникає, наче зробивши все, що треба. Може, їм колись заманеться добутися до моєї кімнати, вони напевне знають, де я мешкаю, і вже зуміють так улаштувати, що консьєржка їх не затримає. Але тут, любі мої, я для вас недосяжний. Щоб зайти до цієї зали, треба мати особливу перепустку. Ця перепустка дає мені перевагу над вами. Вулиці я, звичайно, долаю не дуже відважно, та врешті опиняюся перед скляними дверима, відчиняю їх, наче вдома, показую біля наступних дверей свою перепустку (точнісінько, як ви показуєте мені свої речі, з тією тільки різницею, що мене кожен розуміє і знає, що я маю на думці), і ось я вже тут, серед книжок, мене відібрано у вас, наче я помер, я сиджу й читаю поета.

Ви не знаєте, що таке поет? Верлен… Нічого не знаєте про нього? Не пригадуєте такого? Ні. Не вирізняєте його з-поміж тих, кого знаєте? Вирізняти ви нікого не вмієте, я знаю. Але ж це інший поет. Той, що я читаю, мешкає не в Парижі, він зовсім інший[42]. Він має тихий будиночок у горах. Він звучить, мов дзвін у чистому повітрі. Щасливий поет, що розповідає про своє вікно і скляні шибки своєї книжкової шафи, які задумливо віддзеркалюють любу, самітну долину. Саме таким поетом хотів би я стати, бо він так багато знає про дівчат, і я також хотів би багато знати про них. Він знає про дівчат, що жили сто років тому, і вже байдуже, що вони померли, бо він усе знає про них. І це головне. Він вимовляє їхні імена, тихі, елегантно виписані високими літерами із старомодними закрутками й доросліші імена їхніх старших товаришок, у яких уже бринить і ледь чутний звук долі, ледь чутний звук розчарування і смерті. Може, в котрійсь шухляді його письмового столу з червоного дерева лежать їхні збляклі листи та розсипані аркуші їхніх щоденників з розповідями про дні народження, літні прогулянки, дні народження. А може, в череватому комоді, що стоїть під задньою стіною в його спальні, є шухляда, де зберігаються їхні весняні сукні: білі, вперше вбирані на Великдень, тюлеві в горошок, власне, літні, але ж того літа не дочекаєшся. Ох, яка то щаслива доля — сидіти в тихій кімнаті успадкованого будинку серед вочевидь спокійних, осілих речей і слухати молодих синиць, що пробують свої голоси в ніжній, ясній зелені саду, та бамкіт сільських дзиґарів удалині. Сидіти, дивитися на теплу стяжку вечірньої заграви, багато знати про давніх дівчат і бути поетом. Подумати тільки, я також міг би стати поетом; якби мав де-небудь житло, де-небудь У світі, у котромусь із замкнених приміських будинків, яких ніхто не доглядає. Мені досить було б однієї кімнати (світлої кімнати на піддашші). Я б жив там зі своїми старими речами, родинними портретами і книжками. У мене був би фотель, квітки, собака й міцна палиця на кам'янисті дороги. І більше нічого. Ще тільки зошит у жовтавого кольору слонової кістки шкіряній оправі зі старовинним квітчастим візерунком на звороті: в ньому я писав би, багато. Багато писав би, бо маю багато різних думок і спогадів.

Та вийшло інакше, Бог його знає чому. Мої старовинні меблі гниють у повітці, куди мені дозволили їх поставити, а сам я, так, Боже мій, сам я не маю даху над головою, і дощ заливає мені очі.

Часом я поминаю крамнички, наприклад, на rue de Seine[43], торгівців старожитностями, чи старими книжками, чи гравюрами з переповненими вітринами. До них ніхто не заходить, мабуть, справи їхні кепські. Але загляньте всередину і побачите, що вони спокійно сидять і читають, не турбуються про завтрашній день, не бояться, що їм не пощастить, у них є собака, що вигідно розташувався собі біля них, або кіт, що робить тишу ще густішою, коли скрадається вздовж полиць із книжками, ніби стирає імена авторів у них на спинках.

Можна було б дуже цим задовольнитися: мені часом кортить купити собі таку переповнену вітрину й просидіти за нею двадцять років зі своїм собакою.

Добре сказати собі вголос: «Нічого страшного не сталося». І ще раз: «Нічого страшного не сталося». Але чи це поможе?

Що груба в мене знов курить і довелося вийти надвір, справді не біда. Що я стомився і змерз, також не має значення. Сам винен, що цілий день вештався по вулицях. Так само міг би посидіти в Луврі. Хоча ні, не міг би. Є люди, що ходять туди погрітися. Вони сидять на оксамитових стільчиках, а їхні ноги, як і великі порожні чоботи, стоять рядком на ґратках опалення. То дуже скромні люди, вдячні охоронцям у темних мундирах із багатьма бляшками, що ті їх не виганяють. Та коли я заходжу, вони посміхаються. Посміхаються і ледь кивають головою. А потім, коли я переходжу від картини до картини, не спускають із мене погляду, весь час не спускають погляду, в якому переміщалися і зливалися в одне погляди їх усіх. Отже, добре, що я не пішов до Лувру. Я все вештався вулицями. Господи, де я тільки не побував, у яких містах, кварталах, на яких кладовищах, мостах і переходах. Десь я бачив чоловіка, що пхав перед собою візок із городиною, він кричав: «Chou-fleur, chou-fleur»[44], і в тому «fleur» «eu» було якесь дивно тужливе. Поряд із ним ішла незграбна, негарна жінка і подеколи підштовхувала його. Коли вона підштовхувала, він кричав. Часом він і сам кричав, але не до речі, і йому відразу ж доводилося кричати знов, бо вони опинялися біля будинку, де в них щось купували. Чи я вже казав, що він був сліпий? Ні? Отже, він був сліпий. Був сліпий і кричав. Але ці мої слова — не вся правда, я не врахував візка, якого він штовхав, і вдавав, ніби не почув, що він кричав про кучеряву капусту. Та хіба це має якесь значення? А якби й мало, то хіба не через те, чим це все стало для мене? Я бачив тільки старого чоловіка, він був сліпий і кричав. Ось що я бачив. Бачив.

Чи хтось повірить, що бувають такі будинки? Ні, скажуть, що я прибріхую, а цього разу всі мої слова правдиві, нічого не пропущено і, звичайно, нічого не додано. Де б у мене взялися ті будинки? Відомо ж, що я бідний. Відомо. Будинки? Але, якщо вже ні на крихту не відступати від правди, то були будинки, що вже не існували там. Будинки, що їх розвалили дощенту. А ще? Були інші будинки, що стояли поряд, високі сусідні будинки. Мабуть, була загроза, що вони впадуть, відколи біля них усе поваляли, бо оголену стіну підпирав цілий ряд довгих просмолених щоглових колод, навскіс укопаних у звільнений майданчик, засипаний будівельним сміттям. Не знаю, чи я вже казав, що то була стіна. Отже, то була, так би мовити, не перша стіна збережених будинків (як можна було б подумати), а остання стіна колишніх. Було видно її внутрішній бік. Видно на різних поверхах стіни кімнат, на яких іще трималися шпалери, подекуди виступ підлоги або стелі. Поряд зі стінами кімнат згори донизу лишилася брудно-біла смуга, по якій повзла, невимовно бридко звиваючись, немов черв'як, немов перетравлюючи те, що в ній містилося, гола, в іржавих плямах труба для стоку нечистот. По краю перекриттів лишилися сірі, закурені сліди від шляхів, якими йшов світляний газ, і подекуди круто, зовсім несподівано, завертали на строкату стіну й пірнали в чорну, нещадно пробиту дірку. Та найдужче запам'яталися самі стіни. Цупке життя тих кімнат не давалося, щоб його розтоптали. Воно ще було тут, трималося за вцілілі цвяхи, прилаштувалося на вузеньких дошках підлоги, позаповзало в недоруйновані кутки, де збереглося трішки внутрішнього простору. Його видно було в кольорах, які воно повільно, з року в рік міняло: блакитний — на зелений колір плісняви, зелений — на сірий, а жовтий — на вилинялу, затхлу білість гнилизни. Воно не зникало і в свіжих місцинах, що лишилися від дзеркал, картин та шаф, бо постійно наводило їхні обриси і було все в куряві та павутинні навіть у цих прихованих місцях, що тепер оголилися. Було воно в тих стяжках, що їх протирали, і в мокрих пухирях по краях шпалер, коливалося на віддертих клаптях і проступало з бридких плям, які утворилися хтозна-коли. І від тих стін, колись синіх, зелених і жовтих, обрамлених лініями відламу зруйнованих простінків, струмів дух того життя, густий, стійкий, затхлий дух, якого не міг розвіяти ніякий вітер. У ньому були і запах обідів, і дух хвороб, і останній подих умирущих, і роками настояний дим, і запах поту під пахвами, від якого вбрання стає дубуватим, і прикрий дух із ротів та сивушний сморід давно немитих ніг. Був там їдкий сморід сечі, і запах сажі, і сірий чад пригорілої картоплі, і важкий, невитравний дух несвіжого смальцю. Був і солодкавий, стійкий запах недоглянутих немовлят, і дух страху дітей, що запізнювалися до школи, і повів хоті від ліжок змужнілих хлопців. І багато іншого, що сочилося знизу, з провалля вулиці, а також просоченого згори, з дощем, який не буває чистий над містами. Багато ще іншого занесли приручені домашні вітри, що завжди віють на тих самих вулицях, і ще багато такого, що невідомо де взялося. Таж я вже казав, що зруйнували всі стіни, крім останньої? Саме про цю стіну я й розповідаю весь час. Хтось подумає, ніби я довго стояв перед нею; але ж ні, можу заприсягтися: тільки-но впізнавши її, я відразу кинувся тікати. Бо це страшне, що я впізнав її. Я все впізнаю тут, тому воно миттю опиняється в мені, де почувається як удома.

Я був трохи стомлений від усього того, можна навіть сказати, виснажений, а тому, якби ще й він очікував на мене, цього було б уже забагато. Він чекав мене в маленькій сrетеrіе[45], де я хотів з'їсти яєчню; я зголоднів, бо за цілий день не зібрався попоїсти. Але й тепер я не ковтнув нічого; не встигла яєчня досмажитись, як мене знов погнало на вулицю, в густий людський потік, що ринув мені назустріч. Бо був карнавал і вечір, і люди мали час, усі товпилися і штовхали одне одного. Їхні обличчя були осяяні світлом від балаганів, а з їхніх вуст тік сміх, як гній із відкритих ран. І що завзятіше я намагався пробитися крізь них, то дужче вони сміялися і щільніше збивалися докупи навколо мене. Якась жінка зачепилася за мене хусткою, і я потяг її за собою; люди затримали мене й зареготали, я відчував, що також мав би сміятися, але не міг. Хтось сипнув мені в очі жменю конфеті, і воно обпекло мене, як удар нагайкою. На перехрестях люди застрявали, штовхались одне об одного, але не рухалися далі, тільки легенько, м'яко подавалися туди й сюди, наче стоячи парувалися. Та хоча вони стояли, а я, мов божевільний, мчав краєм вулиці, де тільки в натовпі з'являлася прогалина, насправді рухалися вони, а я не рушав із місця, бо нічого не мінялося; коли я підводив очі, то й далі бачив по один бік вулиці ті самі будинки, а по другий балагани. А може, все твердо стояло на місці і тільки в мене й у них паморочилося в голові, а тому все ніби крутилося. Та я не мав коли поміркувати над цим, бо змокрів від поту і в мені циркулював якийсь оглушливий біль, наче у крові було щось надто велике й надимало жили, проходячи ними. До того ж я відчував, що повітря давно скінчилося, і вдихав уже тільки застояне в моїх легенях.

Але тепер уже все минуло; я вистояв. Я сиджу в себе в кімнаті біля лампи; трохи холодно, бо я не зважуюся запалити в грубі: ану ж вона курітиме і мені знов доведеться тікати надвір? Я сиджу й думаю: якби я не був бідний, то винайняв би іншу кімнату, де меблі були б не такі старі, спотворені духом стількох колишніх винаймачів, як ці. Спершу мені було справді нелегко покласти голову на спинку фотеля: на його зеленому покритті утворилася брудно-сіра заглибина, що, видно, підходила всім головам. Довгий час я завбачливо стелив під голову носовичка, але тепер почуваюся надто стомленим для цього: я впевнився, що можна й не підстеляти нічого й що та маленька заглибина якраз до міри моїй голові, наче для неї зроблена. Але якби я не був бідний, то найперше купив би собі добру грубку й палив би в ній справжніми твердими дровами з гір, а не тими нікчемними tetes-de-moinau[46], смердючим димом з якого забивало дух і геть затуманювало голову. А ще хай би хтось прибирав у мене без великого гармидеру й розпалював у грубі так, як мені треба, а то я часто чверть години простоюю перед нею навколішки, помішую вугілля, шкіра на чолі напинається від палу, очі пече, я витрачаю за той час усю силу, яку маю на цілий день, і, звичайно, виходжу потім на люди цілком безборонний. Часом, коли на вулицях завелика тиснява, я брав би карету і проїздив би повз неї, і щодня харчувався б у Дюваля… а не тинявся б по cremeries… А може, й він буватиме в Дюваля? Ні, йому б не дозволили чекати там на мене. Умирущих туди не пускають. Умирущих? Я тепер сиджу у себе в кімнаті й можу спробувати спокійно обміркувати те, що зі мною сталося. Добре з'ясувати все до кінця. Отже, я зайшов і спершу тільки побачив, що біля столу, де я переважно сидів, уже хтось є. Я кивнув головою в бік невеличкого шинквасу, замовив собі харч і сів поряд. І тоді я відчув його, хоч він і не рухався. Відчув якраз його непорушність і миттю все зрозумів. Між нами виник зв'язок, і я збагнув, що він завмер із жаху. Збагнув, що жах паралізував його, жах перед чимось, що відбувалося в ньому. Може, в ньому лопнула якась судина, може, саме тепер якась отрута, що її він давно боявся, добулася йому до серця, а може, в його мозку виросла якась велика пухлина і, мов сонце, змінила йому світ. Я величезним зусиллям волі примусив себе глянути на нього, бо ще сподівався, що це все тільки уявилося мені. Та сталося інакше: я схопився і щодуху помчав геть із кав'ярні, бо не помилився. Він сидів у грубому, чорному зимовому пальті, його сіре, напружене обличчя тонуло у вовняному шаликові. Рот був зціплений, наче його притис згори якийсь великий тягар, але хтозна, чи очі ще бачили щось: їх затуляли запітнілі димчасті окуляри, що ледь тремтіли. Ніздрі роздувалися, довге волосся на запалих скронях наче зів'яло від великої спекоти. За довгими, жовтими вухами залягали великі тіні. Так, він знав, що тепер від усього віддаляється: не тільки від людей. Іще мить, і все втратить свій сенс: і цей стіл, і філіжанка, і стілець, у який він учепився, — все звичне і найближче стане незбагненне, чуже й обтяжливе. Так він сидів і чекав, коли це все відбудеться. І вже не боронився. А я ще боронився. Боронився, хоч знаю, що в мене вже надвереджене серце й що життя моє кінчається, навіть якщо мої мучителі відчепляться від мене. Я кажу собі: «Нічого страшного не сталося», — а все ж я тільки через те й зрозумів того чоловіка, що в мені також відбувається щось таке, що починає віддаляти і відокремлювати мене від усього. Як мені завжди було страшно, коли про вмирущого казали: «Він уже нікого не впізнає». Тоді я уявляв собі самітне обличчя, що підіймається з подушки й шукає, шукає чогось знайомого, баченого колись, а його немає там. Якби я не боявся так, то втішав би себе думкою, що можна ж усе бачити по-інакшому, а проте жити. Та я боюся, страшенно боюся цієї зміни. Я й досі ніяк не звикну до цього світу, який мені здається гарним. То як мені буде в іншому? Я хотів би залишитися серед тих значень, до яких прихилився серцем, а якщо вже щось має змінитися, то хай би мені дали жити бодай серед собак, у їхньому світі, спорідненому з нашим, серед тих речей, що й у нас.

Поки що я можу все це написати і сказати. Але настане день, коли моя рука віддаліє від мене, і, як я загадуватиму їй писати, на папір лягатимуть не ті слова, що я маю на думці. Настане час інших тлумачень, і слова не триматимуться одне одного, і всякий сенс розтане, як хмара, і випаде додолу, як дощ. Хоч як я боюся, та врешті все-таки ніби стою перед чимсь великим і пригадую, що зі мною раніше таке часто бувало перед тим, як я починав писати. Та цього разу не я писатиму, а писатимуть мене. Я — враження, що виллється в щось. О, ще тільки трішечки, і я зрозумію та схвалю. Тільки один крок, і тяжке горе обернеться у велику радість. Але я не здатний на цей крок, я впав і вже не можу підвестися, бо зламався. Я, звичайно, ще не перестав вірити, що надійде якась допомога. І ось вона лежить переді мною, моєю рукою писана, те, чого я щовечора просив у своїх молитвах. Я знайшов його в книжках і переписав собі, щоб воно стало зовсім близьке мені й вийшло з-під моєї руки, наче моє власне. І тепер я хочу ще раз написати його, написати тут, стоячи навколішки біля свого столу, бо так воно довше лишається моїм, аніж якби було читане, і кожне слово триває і має час відзвучати.

«Mécontent de tous et mécontent de moi, je voudrais bien me racheter et m'enorgueillir un peu dans le silence et la solitude de la nuit. Ames de ceux que j'ai aimés, âmes de ceux que j'ai chantés, fortifiez-moi, soutenez-moi, éloignez de moi le mensonge et les vapeurs corruptrices du monde; et vous, Seigneur mon Dieu! accordez-moi la grace de produire quelques beaux vers qui me prouvent à moi-même que je ne suis pas le dernier des hommes, que je ne suis pas inférieur à ceux que je méprise»[47].

«Сини нерозумного і діти неславного, вони були вигнані з краю.

А тепер я став піснею їм і зробився для них поговором.

…і топчуть до мене дороги нещастя свого…

…хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене всі нещастя!

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються…

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і нудьга мене оперізує, мов той хітон.

Киплять мої труднощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя…

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя — зойком плачливим»[48].

Лікар не зрозумів мене. Нічого не розумів. Та й важко було розповідати. Вирішили спробувати лікування електрикою. Гаразд. Дали талончик: на першу годину з'явитися в Salpêtrière[49]. З'явився. Поминув цілий ряд різних бараків, перейшов кілька подвір'їв, де то тут, то там під безлистими деревами стояли люди в білих ковпаках, немов арештанти. Нарешті я опинився в довгому темному приміщенні, схожому на коридор, де з одного боку було четверо вікон із тьмяними зеленавими шибками, відділених одне від одного широкими чорними простінками. Уздовж вікон стояла дерев'яна лава і на ній сиділи мої знайомі й чекали, так, усі вони тут були. Звикнувши до присмерку в приміщенні, мені здалося, ніби серед тих, які пліч-о-пліч сиділи в цьому безкінечному ряді, зрідка попадалися й інші люди: ремісники, прибиральниці, вантажні візники. У вузькому місці коридору на окремих стільцях сиділи дві гладкі жінки й розважалися розмовою. Мабуть, консьєржки. Я глянув на годинник: за п'ять хвилин перша. Ще п'ять, щонайбільше десять хвилин, і мене повинні викликати, отже, непогано. Повітря було важке від несвіжого одягу і віддиху. В одному місці зі щілини в дверях вихоплювався все різкіший холод ефіру. Я став походжати по коридору. Раптом до мене дійшло, що мене направили сюди між усіх цих людей в години загального прийому, так би мовити офіційно визнали мою належність до покидьків. Невже лікар здогадався? Але ж я приходив до нього в пристойному вбранні і посилав йому свою візитку. А однаково він якось упізнав, чи, може, я чимсь себе зрадив. Але й визнавши цей факт, я не бачив у ньому нічого страшного. Усі сиділи спокійно і не помічали мене. Одні страждали від болю й ледь ворушили ногою, щоб легше було його терпіти. Кілька чоловіків стискали долонями собі голову, кілька спали тяжким сном із застиглими тупими обличчями. Товстий чоловік зі спухлою червоною шиєю висунувся вперед, прикипів очима до підлоги і від часу до часу соковито плював у цятку, яка йому сподобалась. У кутку схлипувала дитина, піднявши до себе на лаву довгі худі ноги, й міцно обіймала їх, ніби навіки прощалася з ними. Маленька худа вицвіла жінка з чорними квітами на круглому чорному креповому капелюшку, що трохи з'їхав набакир, зберігала на безкровних губах силувану посмішку, але з її хворих повік водно капали сльози. Недалеко від неї посадовили круглолицю гладку дівчину з витріщеними, безвиразними очима, рот у неї був роззявлений, і видніли білі драглисті ясна та старі гнилі зуби. Багато було пов'язок. Бинти шар за шаром обмотували голову, лишивши вільним тільки одне око, що вже нікому не належало. Одні пов'язки закривали, а інші увиразнювали хвору частину тіла. Деякі пов'язки були розмотані, і в них, наче в брудній постелі, лежала рука, що вже не була нею; часом випиналася забинтована нога, велика, як ціла людина. Я походжав і намагався заспокоїтись. Я став пильно вивчати протилежну стіну. Помітив, що в ній кілька одностулкових дверей, а сама вона не доходить до стелі, отже, не цілком відділяє коридор від кімнат за дверима. Я глянув на годинник: я проходив цілу годину. Трохи згодом з'явилися лікарі. Спершу двоє молодиків, що пройшли повз нас із байдужими обличчями, і, нарешті, лікар, у якого я був: у ясних рукавичках, chapeau a huit reflects[50] й бездоганному плащі. Побачивши мене, він ледь підняв капелюха і машинально посміхнувся. Тепер, сподівався я, мене скоро викличуть, але минула ще одна година. Я не пам'ятаю, як я перебув її. Вона минула. З'явився старий чоловік у заляпаному фартусі, схожий на сторожа, і торкнув мене за плече. Я зайшов до однієї з кімнат. Мій лікар і молодики сиділи за столом, дивилися на мене й підсунули мені стільця. Тепер я мав розповісти, що, властиво, зі мною діється. Якомога коротше, s'il vous plaît[51], панове не мають багато часу. Мені стало неприємно. Молодики оглядали мене з тим зверхнім фаховим зацікавленням, якого їх навчають. Мій лікар погладжував свою чорну гостру борідку й неуважно посміхався. Я вже думав, що зараз заплачу, таж раптом почув, як кажу по-французькому: «Я вже мав честь, шановний, докладно розповідати вам. Якщо ви вважаєте за потрібне втаємничити і своїх колег, то, спираючись на нашу розмову, можете пояснити їм усе кількома словами, а мені зробити це було б важко». Лікар підвівся з увічливою усмішкою, підвів своїх помічників до вікна і сказав їм пару слів, супроводячи їх хвилястим коливанням рук. Через три хвилини один із молодиків, короткозорий і нервовий, запитав, намагаючись надати своєму голосові суворості:

— Ви спите добре, пане?

— Ні, погано.

Після цього він повернувся до своїх колег. Вони ще якийсь час радилися, тоді лікар підійшов до мене й повідомив, що мене знов викличуть. Я нагадав йому, що мені призначено з'явитися о першій годині. Він посміхнувся і виконав своїми маленькими білими руками кілька швидких енергійних рухів, які мали означати, що він страшенно заклопотаний. Отже, я повернувся в коридор, де повітря стало ще важчим, і знов почав ходити туди й назад, хоча почувався смертельно втомленим. Урешті від тих вологих згущених запахів мені стало млосно, я зупинився біля вхідних дверей і ледь відчинив їх. Я побачив, що надворі вже вечоріє, є трохи сонця, і мені невимовно полегшало. Але я не простояв і хвилини, як почув вигук. Якась особа, що сиділа за два кроки біля столика, засичала. Хто мені дозволив відчиняти двері. Я відповів, що мені млосно. То вже моя справа, а двері мають бути зачинені. А чи не можна відчинити вікно? Ні, заборонено. Я знов став походжати, це мене трохи оглушувало й нікому не заважало. Але жінці біля столика тепер і це не сподобалося. Хіба в мене немає місця? Ні, немає. Ходити також заборонено, я мав знайти собі місце. Десь напевне можна сісти. Жінка казала правду. Я справді відразу знайшов місце біля дівчини з витріщеними очима. Я сів, відчуваючи, що зараз неодмінно має статися щось жахливе. Ліворуч від мене була дівчина з драглистими яснами, а що праворуч, я ще не знав. А то була страхітлива, нерухома колода з обличчям і великою, важкою, закляклою рукою. Той бік обличчя, що від мене, був порожній, без ніяких рис і притомності, і на свій жах, я побачив, що костюм огинав ту колоду, мов спорядженого в домовину небіжчика. Вузька чорна краватка також була зав'язана навколо коміра надто вільно й незграбно, і піджак, здавалося, надяг на те немічне тіло хтось інший, навіть чуб його наче зачісувала опорядниця небіжчиків, і він лежав тьмяний та негнучкий, мов звіряча шерсть на напханому опудалі. Я до всього цього пильно придивлявся і мені спало на думку, що це місце якраз відповідає мені, бо пора вже збагнути, що тепер я досяг у своєму житті останньої межі. Авжеж, дивними шляхами ходить доля.

Зненацька, зовсім близько, кілька разів поспіль, злякано, обороняючись, голосно крикнула дитина, потім тихіше, стримано, заплакала. Поки я намагався визначити, де це може бути, знов затремтів неголосний, притлумлений крик, почулося кілька голосів, які щось питали, і один владний, який щось наказував, а тоді незворушно зашурхотіла машина, ні на що не зважаючи. Я згадав про стіну, що не доходила до стелі, і зрозумів, що звуки долинають із-за дверей і що там триває робота. І справді, час від часу виходив служник у заляпаному фартусі й кликав когось помахом руки. Я вже зовсім не сподівався, що він кличе мене. Чи, може… Ні, двоє чоловіків прикотили крісло на колесах, підняли на нього колоду, і тепер я побачив, що то старий паралітик, який мав і другий бік виснаженого обличчя з розплющеним тьмяним сумним оком. Його повезли, і біля мене звільнилося багато місця. Я сидів і думав: що ж вони робитимуть цій недоумкуватій дівчині і чи й вона кричатиме? Машина за дверима шурхотіла мирно, як фабричний верстат, не навіваючи ніякої тривоги.

Раптом усе стихло і в тій тиші зарозумілий, самовдоволений голос, що здався мені знайомим, проказав:

— Riez![52]

Мовчанка.

— Riez. Mais riez, riez![53]

Я вже сміявся. Було незрозуміло, чому той чоловік за дверима не хоче сміятися. Машина знов зашурхотіла, але відразу спинилась. Присутні біля неї обмінялися заувагами, потім озвався той самий енергійний голос і наказав:

— Dites-nous le mot: «avant»[54]. По складах: «A-v-a-nt».

Тиша.

— On n'entend rien. Encore une fois…[55]

Під час того уриваного жвавого бурмотіння за дверима вперше після багатьох, багатьох років до мене знов повернулося воно. Те, що нагнало на мене перший безмежний страх, коли дитиною я лежав у гарячці: Велике. Так я завжди казав, коли всі обступили моє ліжечко, мацали пульс і допитувалися, що мене налякало. Велике. І коли покликали лікаря й він прийшов і втішав мене, я просив його, щоб він тільки прогнав те Велике, і більше мені нічого не треба. Але він був такий, як усі. Не міг його прогнати, хоча я тоді був такий маленький і допомогти мені було так легко. А тепер воно знов прийшло. Досі воно просто не з'являлося, хоч у мене бувала гарячка. А тепер прийшло, хоч гарячки в мене немає. Тепер воно росло з мене, як пухлина, як друга голова, і було від мене невідривне, хоч не могло належати мені — таке велике. Стало тепер мертвою твариною, яка за життя була моєю кистю чи рукою. І моя кров протікала в мені та в ньому, наче в одному тілі. І серцю доводилося із зусиллям пропихати кров у Велике, бо її було замало. І кров неохоче вливалася в нього й поверталася нездорова й заражена. А Велике розбухало на моєму обличчі, мов гаряча синювата ґуля, росло з рота, і тінь від його краю вже падала на моє останнє ціле око.

Не пам'ятаю, як я виплутався з тих подвір'їв лікарні. Був вечір, і я блукав у незнайомій місцевості, плентався в одному напрямку бульварами вздовж нескінченних мурів, а що їм не було кінця, я повернув у протилежний бік і вийшов на якийсь майдан, з нього пішов якоюсь вулицею, а далі тяглися інші вулиці, на яких я ніколи не був. Часом із гучним гуркотом мене минали чи засліплювали трамваї. Але на їхніх табличках стояли не відомі мені назви. Я вже не знав, у якому я місті, чи я маю житло десь тут і що мені робити, аби більше не тинятися вулицями.

А тепер ще й хвороба, яка щоразу так дивно уражала мене. Я певен, її недооцінювали. Так само як переоцінювали вагу інших хвороб. Ця хвороба не має певних властивостей, вона набуває властивостей людини, на яку нападає. З упевненістю сновиди вона витягає з кожної людини найбільшу для неї небезпеку, що, здавалося, вже минула, і знов ставить перед нею, робить її близькою і неминучою. Чоловіки, що колись у шкільні роки відчували спокусу віддатися безпорадному порокові, з яким знайомі бідолашні тверді хлопчачі руки, знов опинялися під його владою, або ж до них знов чіплялася хвороба, подолана ще в дитинстві; або знов поверталася втрачена звичка, певне вагання при повороті голови, властиве їм колись у давнину. Водночас із тим, що поверталося, здіймався цілий вир безумних спогадів, пов'язаних із ним, наче мокра водорість із затонулим предметом. Життя, про яке людина ніколи б не дізналася, виринало нагору і змішувалося з тим, що сталося справді, а водночас і випихало начебто вже відому минувшину: адже тим глибинним витокам була притаманна нова, ще не спожита сила, а те, що було завжди, втомилося від надто частих пригадувань.

Я лежу в своєму ліжку на шостому поверсі, й мій нічим не перерваний день — немов циферблат без стрілок. Мов річ, давно вже загублена, а потім побачена якось уранці на своєму місці, прикрашена й ціла, майже новіша, ніж коли загубили, ніби хтось піклувався про неї, — отак і в мене на ковдрі лежить утрачене з дитинства і мов новісіньке. Всі втрачені страхи повернулися.

Страх, що коротке шерстяне волоконце, яке стирчить на краю ковдри, насправді тверде, тверде і гостре, наче сталевий цвях; страх, що малий ґудзик моєї нічної сорочки більший за мою голову, великий і важкий; страх, що крихта хліба, яка щойно впала з мого ліжка, скляна і розіб'ється на підлозі, й гнітюча тривога, що отак, власне, розіб'ється все, все і назавжди; страх, що смугастий край розірваного листа — щось заборонене, чого ніхто не повинен бачити, щось несказанно дороге, і тому ніяке місце в кімнаті не є досить безпечним для нього; страх, що, заснувши, я проковтну шматок вугілля, що лежить перед грубкою; страх, що якесь число в моїй голові почне рости, аж поки для нього вже не буде простору в мені; страх, що я лежу на граніті, на сірому граніті; страх, що я закричу і до моїх дверей позбігаються люди і зрештою відчинять їх; страх, що я викажу себе й розповім про все, чого боюся, і страх, що я нічого не зможу сказати, бо тут годі дошукатися слів, — а також інші страхи… страхи.

Я благав, щоб повернулося дитинство, ось воно тут, і відчуваю, що воно й досі важке, як і тоді, і що, старіючи, ти нічого не здобуваєш.

Учора лихоманка трохи попустила мене, а сьогодні почався день, немов весна, немов весна в образах. Я спробую вийти й піти до Національної бібліотеки, до свого поета, якого я так довго не читав, а потім, можливо, повільно прогуляюся садками. Можливо, вітер віє над великим ставом, де є справжня вода, і прийдуть діти та пускатимуть кораблі з червоними вітрилами і спостерігатимуть їх.

Сьогодні я й не сподівався, що вийду так сміливо, наче це найприродніша і найпростіша річ. І все-таки, знову з'явилося щось нечуване, схопило мене, мов папір, зіжмакало й віджбурнуло.

Бульвар Сен-Мішель був безлюдний і широкий, і по його легенькому схилу йшлося дуже легко. Вгорі зі скляним дзенькотом відчинили вікно, і відблиск шибки майнув через вулицю білим птахом. Повз мене проїхала карета з яскраво-червоними колесами, а далі внизу хтось ніс щось світло-зелене. Коні в лискучій упряжі мчали политою й потемнілою чистою бруківкою. Вітер був збуджений, свіжий, лагідний, і піднялося все: запахи, вигуки, дзвони.

Я проминав кав'ярню, де ввечері виступали фальшиві червоні цигани. З відчинених вікон виповзало з нечистим сумлінням застояне за ніч повітря. В кав'ярні вже сновигали гладко зачесані офіціанти, прибирали перед дверима. Один нахилився і кидав, жменя за жменею, жовтуватий пісок під столи. Його штовхнув один з перехожих і показав рукою вниз по вулиці. Офіціант, із геть червоним обличчям, якусь мить пильно придивлявся, потім на його безбородих щоках розійшлася, немов розсипавшись, усмішка. Він махнув іншим офіціантам і кілька разів швидко крутнув усміхненим обличчям праворуч і ліворуч, щоб скликати всіх і самому нічого не пропустити. Тепер усі стояли й дивилися вниз: шукали очима й сміялись або дратувалися, ще не побачивши, що там за сміхота.

Я відчув, як у мені озвався страх. Щось спонукало мене перейти на другий бік, але я тільки наддав ходи й несамохіть споглядав нечисленних людей попереду, не помітивши нічого особливого. І все-таки побачив, як хлопчак-посильний, у синьому фартусі й з порожнім кошиком на плечі, дивиться комусь услід. Немов надивившись, обернувся до будинків і показав усміхненому прикажчику знайомий усім жест, покрутивши пальцем коло скроні. Потім глянув чорними очима і, задоволений, похитуючись пішов мені назустріч.

Я сподівався, тільки-но після нього мені відкриється простір, побачити якусь незвичайну і прикметну постать, але виявилося, що попереду немає нікого, крім високого худого чоловіка в темному пальті й м'якому чорному капелюсі, що покривав коротке невиразне світле волосся. Я пересвідчився, що ані в одязі, ані в поведінці цього чоловіка немає нічого смішного, і вже спробував відвести від нього очі й дивитися на бульвар, як він раптом об щось перечепився. Я вже йшов ближче до нього і тому став дивитися під ноги, але, підійшовши до того місця, не побачив нічого, нічогісінько. Ми обидва йшли далі, він і я, відстань між нами не змінювалася. Попереду трапився перехід через вулицю, і тут чоловік зіскочив із тротуару й пострибав, підкидаючи одну ногу, як інколи діти, що, радіючи чому-небудь, ідуть і підстрибують. На тротуар з того боку вулиці він просто вискочив одним сягнистим кроком. Але, тільки-но опинившись нагорі, підігнув одну ногу і одразу високо підскочив на другій, потім ще раз. Цей несподіваний рух цілком можна було б вважати за спотикання, якщо припустити, що там була якась дрібничка під ногами — кісточка або слизька лушпайка якогось плода, бодай що-небудь, і дивним було те, що й сам він, здається, вірив у наявність перешкоди, бо щоразу обертався й напівдратливим, напівдокірливим поглядом, властивим людям у такі миті, дивився на прикре місце. Якась внутрішня засторога ще раз покликала мене на другий бік вулиці, але я не дослухався до неї і далі йшов за тим чоловіком, спрямовуючи всю свою увагу на його ноги.

Мушу признатись, я відчув велику полегкість, коли кроків двадцять він ні разу не підскочив, аж тут, підвівши очі, я помітив, що з ним сталася інша прикрість. Комір його пальта піднявся, а коли він то однією рукою, то обіруч старанно намагався опустити його, нічого не виходило. Таке часом трапляється. Це не стривожило мене. Але одразу по тому я з безмежним подивом помітив, що заклопотані руки цього чоловіка здійснювали два рухи: один — потаємний, швидкий, яким він непомітно піднімав комір, а другий — ретельний, тривалий, немов підкреслений, проскандований рух, який мав опустити комір. Це спостереження так спантеличило мене, що збігло дві хвилини, перше ніж я збагнув: у шиї цього чоловіка, за насунутим на голову пальтом і нервовими метушливими руками, тепер криється те саме моторошне двоетапне підстрибування, яке щойно полишило йому ноги. Від тієї миті я мов прив'язався до цього перехожого. Я зрозумів, що оте підстрибування блукає по його тілу й намагається виткнутися де-небудь. Я розумів його страх перед людьми і сам почав обережно придивлятися, чи перехожі помічають що-небудь. Мені сипало морозом поза шкірою, коли його ноги раптом, немов сіпнувшись, ледь підстрибували, але ніхто не звертав на це уваги, і я подумав, що у випадку, коли хтось помітить що-небудь, слід зашпортатись і мені. То був би, безперечно, спосіб спонукати цікавих повірити, ніби на шляху справді була якась дрібна й невидна перешкода, за яку ми обидва перечепилися. Але, поки я міркував, як допомогти йому, він сам знайшов новий, видатний вихід. Я забув сказати, що він мав із собою ціпка; що ж, то був звичайний ціпок, із темного дерева, з простим заокругленим руків'ям. Тож у страхові, який шукав виходу, йому спало на гадку спершу взяти ціпок однією рукою (хтозна, для чого може знадобитися друга), а потім тримати його за спиною, якраз на хребті, міцно притиснувши до попереку, а край заокругленого руків'я підсунути під комір, щоб відчувати ціпок як тверду опору позаду шийних і грудних хребців. Цей жест не впадав у вічі, щонайбільше видавався трохи пустотливим, але несподіваний суто весняний день міг би виправдати його. Нікому не спало на гадку озирнутися, і тепер він ішов. Ішов чудово.

Щоправда, переходячи вулицю, він знову двічі підскочив, але то були невисокі, напівприглушені стрибки, геть незначущі, а один справді помітний стрибок він виконав так вправно (якраз поперек дороги лежав поливний шланг), що годі було чогось боятися. Атож, поки що все гаразд, від часу до часу він і другою рукою хапався за ціпок і міцніше притискав його, і завдяки цьому одразу уникав небезпеки. Але мій страх усе-таки дужчав, і тут я нічого не міг удіяти. Я знав: поки він іде і коштом безмежних зусиль намагається видаватись байдужим і розвіяним, страхітливі сіпання в його тілі нагромаджуються, і мене опанував той страх, із яким він відчував, як вони наростають у ньому, я бачив, як він хапається за ціпок саме тоді, коли всередині в ньому щось здригається. Тоді його руки видавалися такими нещадними й сильними, що я всі свої надії покладав на його, мабуть, велику волю. Але ж це тільки воля. Настане мить, коли його сила виснажиться, може, чекати вже недовго. І я, йдучи тепер за ним назирці з серцем, що аж калатає, збираю дрібки своєї сили, наче золото, і, дивлячись на його руки, прошу його взяти їх, коли він матиме потребу.

Думаю, він узяв їх, і що я міг удіяти, коли згодом вони скінчилися?

На площі Сен-Мішель було багато екіпажів і людей, що кудись квапились, ми часто опинялися між двома екіпажами, і тоді він тамував віддих і трохи сповільнював ходу, немов для відпочинку, тільки ледь підстрибував і ледь кивав головою. Можливо, то були хитрощі, якими він прагнув подолати хворобу, що озивалася в ньому. Воля була пробита в двох місцях, і ця поразка лишила в одержимих м'язах тихе, вабливе подразнення і нестримний двотактний порив. Але ціпок і далі був на своєму місці, а руки видавалися лихими і гнівними; отак ми ступили на міст, і все тривало далі. Тривало. Але тепер у його ході з'явилося щось непевне, він то пробігав два кроки, то зупинявся. Зупинився. Ліва рука повільно відірвалася від ціпка й так повільно піднялася вгору, що я бачив, як вона тремтить у повітрі; він зсунув капелюха на потилицю й витер собі чоло. Повернув трохи голову, ковзнув очима над небесами, будинками й водою, не помічаючи їх, а потім піддався. Відкинув ціпка, випростав руки, наче намірявся злетіти, з нього немов вишила якась стихійна сила й зігнула його вперед, шарпнула назад, спонукала його кивати й нахилятися, потім змусила нестямно витанцьовувати поміж юрби. Адже до чоловіка позбігалися люди, і я вже не бачив його.

Якщо я й мав якийсь сенс іти ще куди-небудь, тепер я спорожнів. Мов голий аркуш паперу, я тягнувся вздовж будинків, повертаючись по бульварах.

Я[56] спробую написати тобі, хоча, власне, після нашого необхідного прощання нема про що говорити. І все-таки я спробую, думаю, я мушу так чинити, бо я бачив святу в Пантеоні, самотню, святу жінку, а також покрівлю, двері, а всередині лампаду зі скромним кружальцем світла, а далі — заснуле місто, річку, вдалині — сяйливий місяць. Свята чатувала над сонним містом. Я плакав. Я плакав, бо все знову було таким несподіваним. Я плакав, бо не знав, як я можу собі зарадити.

Я був у Парижі, і почувши про це, люди радіють, більшість заздрить мені. Вони мають слушність. Це велике місто, велике й повне дивовижних спокус. Щодо мене, мушу признатися, що в певному розумінні я став їхньою жертвою. Думаю, по-іншому тут годі сказати. Я став жертвою тих спокус, і наслідком стали певні зміни, якщо не мого характеру, то мого світогляду, принаймні мого життя. Під їхнім впливом у мені сформувалося цілком інше розуміння нових речей, з'явилася певна відмінність, що відрізняє мене від людей більше, ніж усе дотеперішнє. Змінений світ. Нове життя, повне нових значень. Нині мені трохи важко, бо ж усе геть нове. Я початківець у своєму власному становищі.

А чи можна було б коли-небудь побачити море?

Так, але тільки подумай: я уявляв собі, ніби ти можеш прийти. Може, ти сказала б мені, чи є лікар? Я забув дізнатися про це. А втім, тепер це непотрібне.

Ти пригадуєш неймовірний вірш Бодлера «Une Charogne»?[57] Здається, я тільки тепер розумію його. Як не брати до уваги останньої строфи, Бодлер мав слушність. Що він мав учинити, коли з ним сталося таке? То було його завдання: побачити в тому страхітті, начебто тільки огидному, сутнє, що править за основу всього сутнього. Ми не маємо змоги ні обирати, ні відкидати. Невже ти вважаєш за випадковість, що Флобер написав свого «Saint-Julien-l'Hospitalier»?[58] Мені здається, ніби це вирішальне: чи змусить себе людина лягти до прокаженого й зігріти його теплом свого серця, сповненого любові, — таке може скінчитися тільки добром.

Тільки не думай, ніби я тут страждаю від розчарувань, навпаки. Інколи мене дивує, який я готовий зректися всього сподіваного задля реального, навіть коли воно лихе.

Господи, якби я щось міг переповісти тобі! Але чи існувало б воно тоді, чи існувало б воно? Ні, воно існує тільки коштом самотності.

Жахливе існує в кожній складовій частині повітря. Ти вдихаєш його разом із прозорістю, але воно осідає в тобі, твердне, набуває гострих геометричних форм між органами, бо все, що трапляється як мука і страх на ешафотах, у катівнях, божевільнях та операційних залах, під арками мостів на початку зими, — це все складається з упертої невблаганності, все утверджує себе й чіпляється, ревниве до всього сутнього, за свою страхітливу реальність. Чимало цього люди б хотіли забути, сон лагідно все стирає над тими борознами в мозку, але вдираються сновиддя й тягнуть за собою картини. Люди прокидаються, важко сапають, запалюють свічку, що сяє в пітьмі, й п'ють, мов підсолоджену воду, напівтьмяне заспокоєння. Ох, але ж на якій гострій грані тримається ця безпека! Досить найменшої зміни, і погляд знову підноситься понад знайомим та приязним, і недавно такий заспокійливий обрис виразно постає як межа страху. Отже, стережися світла, що робить простір порожнішим, не озирайся, щоб часом позаду не постала тінь, мов твій господар. Можливо, краще, щоб ти й далі лишався в пітьмі, а твоє невідмежоване серце спробувало бути важким серцем усього, що годі розрізнити. Тепер ти увесь зосередився в собі, бачиш, як тебе обмежують руки, й інколи невпевнено обмацуєш ними обличчя. Ну, а в тобі майже немає простору, і тебе майже заспокоює, що в цій твоїй внутрішній тісняві щось дуже велике не вміститься і що навіть нечуване буде змушене скоротитись і зменшитися, пристосувавшись до обставин. А зовні, зовні навіть годі передбачити, тож якщо воно збільшується зовні, то наповнює і тебе, але не судини, почасти підвладні тобі, і не флегму твоїх байдужих органів: його всотують капіляри, і воно, немов по трубах, тягнеться вгору в найвищі розгалуження твого без міри галузистого буття. Там воно підноситься, там воно долає тебе, здіймається вище за твій віддих, за який ти чіплявся, як за свій останній притулок. Ох, і куди ж потім, куди? Твоє серце виганяє тебе з твого тіла, женеться за тобою, і ти стоїш майже зовні від себе і вже не можеш повернутися. Мов розчавлений жук, — отак і ти стікаєш собою, і твій зовнішній панцер і пристосування втрачають сенс.

О ніч без об'єктів. О глухе вікно надвір, о ретельно замкнені двері, давнє спорядження, яке перейняли й вірять йому, хоча до кінця не розуміють. О тиша на сходах, тиша сусідніх кімнат, тиша вгорі під стелею. О мати: ти єдина колись усувала тишу, колись у дитинстві. Ти вбирала її в себе й казала: не лякайся, це я. Ти мала сміливість бути серед ночі тишею для того, хто боявся, хто був розбитий страхом. Ти запалюєш свічку, і ось ти вже шум. Ти тримаєш її перед собою і кажеш: «Це я, не бійся». Ти ставиш свічку, повільно, і вже немає жодного сумніву: це ти, ти світло навколо звичних, щирих речей, що лежать тут без задніх думок, добрі, прості, однозначні. А коли десь зашарудить щось у стіні або зарипить підлога, ти тільки смієшся, смієшся, прозора серед яскравого світла, в занепокоєне обличчя, що придивляється до тебе, наче ти поєднана спільною таємницею з кожним майже нечутним звуком, змовилася з ним. Чи в пануванні над землею чиясь сила може дорівнятися до твоєї? Дивись, королі лежать і заціпеніли, і жоден оповідач не здатний розважити їх. Хоча вони й горнуться до блаженних грудей коханих, їх наповнює страх і спонукає безрадісно здригатися. А ти підходиш і тримаєш страхіття позаду, ти затулила його, але не як завіса, яку воно там чи там може підняти. Ні, ти немов перегнала його, побігши на поклик спраглого допомоги. Немов далеко випередила все, що може трапитись, і маєш за плечима тільки свій поспіх, свій вічний шлях, політ своєї любові.

Mouleur[59], повз якого я ходжу щодня, повісив коло своїх дверей дві маски. Обличчя молодої утопленої, з якого він зняв відбиток у морзі, бо воно було гарне й сміялося, сміялося так оманливо, наче вже знало. А нижче — своє, обізнане обличчя. Тверді вузли міцно зосереджених почуттів. Нещадне згущення музики, що дедалі більше прагне випаруватися. Обличчя людини, якій Господь закрив слух, щоб вона не чула ніяких звуків, крім власних. Щоб її не ввели в оману каламуть і безсилля шерехів, бо саме в ньому криються їхня виразність і тривкість; щоб світ, беззвучний, доносив йому тільки нечутні враження; неготовий, напружений, застиглий у чеканні світ, чекаючи довершеності звуків.

Довершувач світу: як те, що дощем спадає на землю й на води, недбало і випадково, потім невидимо й радісно, скорившись закону, знову підноситься з усього, здіймається вгору, ширяє й утворює небо: отак і завдяки тобі підносяться вгору наші опади та огортають світ музикою.

Твоя музика — нехай вона огортає світ, а не тільки нас. Нехай тобі виготовлять фортепіано у Фіваїді і нехай янгол приведе тебе до самотнього інструмента через хребти пустельних гір, де спочивають царі, гетери і відлюдники. І нехай одразу втече у високості, переляканий, що ти ось почнеш.

І нехай ти тоді полинеш, нечуваний, струменистий, і повернеш світові те, що тільки він здатний витримати. Щоб забобонні бедуїни втекли в далечінь, а купці припали до краю твоєї музики, немов ти — сама буря. Щоб поодинокі леви обходили тебе вночі якнайдалі, злякавшись себе самих, відчувши загрозу своєї розворушеної крові.

Адже хто вбереже тебе від вух, сповнених пожадання? Хто прожене з музичних залів продажних людців із безплідним слухом, що блудять, але не здатні до зачаття? Там ллється сім'я, а вони його приймають, мов шльондри, й бавляться ним, падає воно поміж них, наче сім'я Онана, поки вони вилежуються у своїй марній насолоді.

Але, Господи, де є незайманий з уважними вухами, щоб слухати твої звуки? Він помер би від блаженства або вмістив нескінченне, а його запліднений мозок репнув би, породивши світ інший.

Я зважив на геть усе. Я знаю, тут потрібна сміливість. Але, припустімо на мить, ніби хтось матиме courage de luxe[60] піти за ними назирці й дізнатися раз і назавжди (хто міг би забути чи переплутати таке), куди вони згодом заповзають, що вони роблять протягом більшої частини дня, що лишилася, і чи сплять вони вночі. Надто треба з'ясувати оце: чи сплять вони. Але сміливість — це ще не все. Адже вони приходять і йдуть не так, як решта людей, стежити за якими було б завиграшки. Ось вони є, а ось їх немає, їх наче ставлять і забирають, мов олов'яних солдатиків. Вони туляться трохи поодаль звідси, та аж ніяк не ховаються. Кущі відступають, шлях трохи закручується навколо галявини: там і стоять вони серед прозорих просторів, немов під скляним ковпаком. Оці непоказні чолов'яги з маленькими і, хоч як подивись, скромними постатями можуть видаватися людьми, що гуляють і занурились у роздуми. Але ти помиляєшся. Поглянь на ліву руку, як вона намацує щось у навскіс прорізаній кишені старого пальта; як знаходить і витягає, незграбно й демонстративно піднімає в повітря маленький предмет. Не минає навіть хвилини, ось уже є дві-три пташки — горобці, що цікаво підстрибують ближче. А якщо людям удається відповідати дуже точному уявленню горобців про нерухомість, ті не мають ніякої причини не підступити ще ближче. Зрештою піднімається перший горобець і якусь мить нервово тріпоче крильцями в заглибині долоні, що (хтозна) млявими, зреченими пальцями пропонує черствий шматочок солодкого хлібця. І що більше людей збереться навколо нього, звичайно, не підступаючи досить близько, то менше він має спільного з ними. Він стоїть, мов свічник, де догоряє свічка і світить рештками ґноту, свічник від цього вже теплий, стоїть, не ворушиться. Численні дрібні дурні пташки анітрохи не здатні судити, як він манить, як приваблює їх до себе. Якби не було глядачів, а йому дали змогу стояти отак досить довго, я певен, що коли-небудь прилетів би навіть янгол, подолав би себе і їв би черстві солодкі шматочки з немічної долоні.

Але янголу, як і завжди, заважають люди. Вони дбають, щоб прилітали тільки птахи, кажуть, що це чудово, й заявляють, що він чогось іншого й не чекав. А чого б вона мала чекати, ця стара, намочена дощем лялька, що трохи криво, мов статуя на носі корабля, стоїть у наших садках; чи ця поза не походить від того, що колись у своєму житті вона стояла десь там, де був найбільший рух? Чи вона тепер так вицвіла тому, що колись була строката? Хочеш запитати її?

Тільки жінок ні про що не запитуй, коли побачиш, як одна з них годує. За жінками можна було б навіть стежити, і це було б неважко, бо годують вони мимохідь. Але облиш їх. Вони не знають, як так виходить. У них у сумочках чомусь багато хліба, й вони витягають грубі шматки з тоненьких мантилій, шматки, трохи пожовані та вогкі, їм приємно, що їхня слина потроху йде в світ, що пташки літають навколо з її присмаком, дарма що, звичайно, одразу ж забувають про них.

Отож я, упертюх, сидів над твоїми книжками й намагався охопити думкою їх усі, натомість інші, що не сприймають тебе цілого, задовольняються лише часткою їх. Адже тоді я ще не розумів слави, цього публічного руйнування будованого, коли на будівельний майданчик вривається юрба й розбирає каміння.

Молодику, якщо в тобі постає що-небудь, що змушує тебе здригатися, скористайся тим, що тебе ніхто не знає. А якщо тобі суперечать, вважають тебе за ніщо і якщо зрікаються тебе, — і то люди, з якими ти приятелюєш, — і якщо прагнуть згноїти тебе через думки, що дорогі тобі, то що означає ця очевидна небезпека, яка змушує тебе зосередитися, супроти пізнішої підступності слави, що робить тебе нешкідливим, бо ж розпорошує.

Не проси нікого, щоб він говорив про тебе, навіть зневажливо. А коли минає час і ти помічаєш, як твоє ім'я ходить поміж людей, сприймай його не серйозніше за все, що виходить із їхніх вуст. Подумай, що воно стало лихим, тож звільнися від нього. Візьми собі якесь інше, будь-яке, щоб Господь міг гукнути тебе серед ночі. Й ховай його від усіх.

Ти відчужений, найсамотніший, — як вони зловили тебе, скориставшись твоєю славою? Хіба давно вони були проти тебе, а тепер уже поряд із тобою, наче й ти — отакий, як вони. А твої слова вони беруть із собою в клітку своєї пихатості, показують на майданах і нацьковують їх — усіх твоїх страхітливих хижаків, — тішачись власною безпекою.

Коли я прочитав тебе вперше, вони, охоплені відчаєм, вихопилися від мене й напали на мене в моїй пустелі. У відчаї, як і ти був у відчаї наприкінці свого шляху, хибно показаного на всіх картах. Мов розколина, тягнеться через небо безнадійна гіпербола твого шляху, що тільки раз нахиляється до нас і відсахується з огидою. Що тобі до того, чи жінка лишилася чи пішла, чи комусь голова паморочиться, а хтось божеволіє, чи мертвий живий, а живий видається мертвим: що тобі до того? Це все було таким природним для тебе, ти проходив, немов передпокоєм, і не затримувався. Але ти затримувався і згинався там, усередині, де варилося, осідало й вицвітало наше буття. Усередині, глибше, ніж заходив хтось коли-небудь; перед тобою раптом розчахнуться двері, й ти тепер коло колби в заграві пожежі. Там, недовірливий, куди ти не візьмеш нікого, ти сидітимеш і розглядатимеш переходи. І там, оскільки тобі судилося показувати, а не малювати чи зображати словом, саме там ти ухвалиш страхітливу постанову: оте крихітне, яке ти й сам бачиш тільки через лупу, самому збільшити так, щоб воно, велетенське, стало перед тисячами, стояло перед кожним. Виник твій театр. Ти не міг дочекатися, щоб те майже непомітне, сторіччями сконденсоване до краплин життя, винайшли й інші мистецтва і воно поступово стало доступним і для тих, хто мало-помалу об'єднається для розуміння й нарешті спільно вимагатиме підтвердження просвітлених чуток в алегоріях, зображених на сцені. Ти не міг дочекатися, ти був там, ти мав зафіксувати і зберегти навряд чи вимірюване: почуття, яке зростає на півградуса, кут відхилення майже нічим не обтяженої волі, який ти реєструєш зовсім близько, легеньке збурення в краплині жадання і незнашучу мінливість барв у атомі довіри, бо саме в таких процесах полягало тепер життя, наше життя, яке заковзнуло в нас, увібралося всередину, і то так глибоко, що про нього навряд чи й можна снувати якісь здогади.

Отаким ти й був, позачасний трагічний поете, що, мов стрілки годинника, фіксував і показував, ти мав одним ударом перетворити ті невидні капіляри в найпереконливіші жести, в найнаявніші речі. Отак ти дійшов до безпрецедентного насильства своєї творчості, ти щоразу нетерплячіше, щоразу розпачливіше шукав під видимим еквіваленти баченого внутрішнім зором. Там були кролик, горище, зала, де хтось походжає, дзенькіт скла в сусідній кімнаті, пожежа під вікнами, сонце. А ще церква і нагромадження скель, схоже на церкву. Але цього не вистачало; зрештою на сцену потрапили башти і всі гори, а лавини, ховаючи краєвиди, засипали сцену, заставлену відчутним, задля невловного. Ти більше не міг. Обидва кінці, які ти звів докупи, швидко розходилися, твоя несамовита сила покинула тугий стрижень, і твоя праця звелася нанівець.

Бо інакше хто б зрозумів, чому ти, упертюх, як і завжди, не хотів наприкінці відійти від вікна. Ти хотів бачити перехожих, бо тобі спало на гадку, чи не можна було б коли-небудь використати і їх, якщо таки наважитись знову взятися до роботи.

І тоді я вперше подумав, що про одну жінку нічого не можуть сказати; я помітив, як її бережуть, розповідаючи про неї, як називають інших та описують їх, а ще околиці, місцевості, предмети аж до певного місця, де все припиняється, м'яко і немов обережно ткнувшись у легенький контур, який обмежує і який ніколи не підводять густішою барвою. «Якою вона була?» — запитую я тоді. «Білявою, десь такою, як ти», — відповідають вони й перераховують усе, що знали на додачу, але знову-таки дуже неточно, і я вже нічого не здатний уявити собі. Власне, бачити я міг тільки тоді, коли мати розповідала мені оповідку, якої я завжди вимагав… При цьому щоразу, доходячи до сцени з собакою, вона заплющувала очі і якось наполегливо хапалася руками за обличчя, — цілком замкнене, але наскрізь прозоре, — прикладала до скронь холодні долоні.

— Мальте, я бачила це, — присягала вона, — я бачила.

Я почув це від неї вже на останньому році її життя.

Тоді, коли вона вже нікого не хотіла бачити і завжди, навіть під час поїздок, тримала коло себе невеличке густе срібне ситечко, крізь яке цідила всі напої. Твердого харчу вона вже не приймала, і, скажімо, печиво або хліб, коли була на самоті, розкришувала і їла крихту за крихтою, як-от їдять діти. Тоді її цілковито опанував страх перед шпильками. Іншим вона лише казала, щоб виправдатися: «Я вже не терплю ніякого харчу, але нехай це не заважає вам, як на мене, я тут особлива». Вона несподівано могла повернутися до мене (адже я вже трохи підріс) і з силуваним сміхом казала: «Мальте, як багато тих шпильок і як їх тикають усюди, а якщо подумати, як легко вони випадають…». Вона силувалася вимовити ті слова жартівливо, але трусилася зі страху на думку про всі ті погано закріплені шпильки, які щомиті можуть кудись упасти.

Та коли мати розповідала про Інґеборґ, з нею нічого не могло статися, тоді вона не берегла себе, тоді вона сміялася, згадуючи про сміх Інґеборґ, тоді я мав бачити, якою гарною була колись Інґеборґ. «Інґеборґ нам усім давала радість, — розповідала вона, — твоєму батькові, Мальте, теж, він справді радів. Але тоді, коли стало відомо, що вона помре, хоч і здавалася лише трохи хворою, а ми всі ходили навколо й приховували цей факт, одного разу вона сіла в ліжку й сказала сама собі, мов людина, яка хоче почути, як звучать її слова: „Ви не повинні отак прикидатися, всі ми знаємо це, і я можу заспокоїти вас: добре й так, як є, я вже не можу“. Уяви собі, вона сказала: „Я вже не можу“, — і це вона, що нам усім давала радість. Чи ти коли-небудь зрозумієш це, коли виростеш, Мальте? Подумай про це згодом, можливо, ти згадаєш ці слова. Було б добре, якби хто-не-будь розумів такі речі».

«Такими речами» мати переймалася, коли була на самоті, а ці останні роки вона завжди була сама.

— Мальте, я такого ніколи не збагну, — казала вона інколи зі своїм на диво відважним сміхом, що мов хотів лишитися непоміченим і цілком виконував свою роль, бо вуста всміхалися. — Але ніхто не мав бажання з'ясовувати; якби я була чоловіком, атож, якби я була чоловіком, я б тоді подумала про це, і то як слід, по порядку, й від самого початку. Адже має бути початок, і якби його зрозуміти, це було б не абищо. Ох, Мальте, отак ми йдемо до смерті, і мені спало на гадку, що всі такі розвіяні та заклопотані, що й уваги не звертають на те, що ми йдемо до смерті. Наче зірка з неба впаде, і ніхто її не шукатиме, ніхто нічого не побажає собі. Мальте, ніколи не забувай побажати собі чого-небудь. Не слід зрікатися бажань. Думаю, вони не справджуються, але є бажання, які зберігаються довго, все життя, тож і дочекатися, що вони коли-небудь справдяться, годі.

Матап звеліла поставити у своїй кімнаті невеличкий секретер Інґеборґ, і я часто заставав її перед ним, бо мав дозвіл заходити до неї коли завгодно. Килим цілком заглушав мої кроки, але вона відчувала мене і простягала мені котрусь руку через протилежне плече. Рука нічого не важила, і я цілував її, мов розп'яття зі слонової кістки, яке простягали мені щовечора перед сном. Біля низенького секретера з відкритою стільничкою мати сиділа, немов перед фортепіано.

— Тут так багато сонця, — казала вона, і справді, середина аж світилася від старого жовтого лаку з намальованими зверху квітами, щоразу червоною і синьою. А де збиралися аж три квітки, посередині була фіалкова, що поділяла пару. Барви квітів і зелень дрібного вертикального рослинного візерунка виразно темніли на осяйному тлі основи, що, власне, й не була світлою. Таке поєднання породжувало напрочуд приглушену гармонію тонів, які перебували у внутрішніх протилежних відносинах, але не виражали їх.

Мати висувала дрібні шухлядки, що всі були порожні.

— Ох, троянди, — казала вона і нахилялась, усотуючи неясний запах, до якого домішувалося і щось інше. Мати щоразу сподівалася, ніби знайде що-небудь у якійсь таємній шухляді, про яку ніхто ніколи не думав і яка піддасться тискові десь захованої пружини. — Коли-небудь вона спрацює, ось побачиш, — повагом і зі страхом проказувала мати і швиденько засувала всі шухляди. А папери, які справді лежали в шухлядах, вона ретельно склала докупи й замкнула, не читаючи їх. — Мальте, я б нічого не зрозуміла, для мене, звичайно, це було б складно. — Мати була переконана, що все для неї надто складне. — В житті немає класів для початківців, від людини завжди вимагають саме найважчого. — Мене запевняли, що вона стала такою лише після страхітливої смерті своєї сестри — графині Оллегор Скелл, що згоріла, коли перед якимсь балом крутилася коло дзеркала зі свічками й хотіла по-іншому вставити собі квіти в коси. Але останнім часом матері було найважче зрозуміти, здається, все-таки Інґеборґ.

А тепер я хочу записати оповідку так, як розповідала її татап, коли я просив її.

Діялося це серед літа, в четвер, після похорону Інґеборґ. З місця на терасі, де пили чай, між велетенськими в'язами можна було бачити фронтон родинного склепу. Стіл накрили так, наче за ним ніколи не сиділо на одну людину більше, і нам було досить просторо. А втім, кожен приніс щось із собою, книжку або кошик із плетивом чи шиттям, тож нам було навіть тіснувато. Абелоне (найменша сестра татап) розливала чай, і кожен мав роботу, передаючи щось по колу, тільки твій дід дивився зі свого стільця на будинок. Була година, коли чекали пошти, і здебільшого її приносила Інґеборґ, бо, даючи розпорядження на кухні, затримувалася. Протягом тижнів її хвороби ми відвикли від її приходів, бо вже знали, що вона не зможе прийти. Але, Мальте, цього пополудня, коли вона справді вже не могла прийти, вона раптом прийшла. Можливо, то була наша провина, можливо, ми покликали її. Я пригадую, що сиділа й подумки намагалася з'ясувати, що тепер, власне, стало по-іншому. Раптом я вже не могла сказати що, я геть забула. Підняла очі й побачила, що й решта обернулися до будинку, але не рвучко, не привертаючи уваги, а геть спокійно й буденно чекали чогось. І я тоді (Мальте, мені аж зимно стає, коли я згадую це), нехай Господь береже мене, я тоді мало не сказала: «А де ж…» — і тут Кавалер, як і завжди, проскочив під столом і помчав їй назустріч. Я бачила це, Мальте, я бачила. Він мчав їй назустріч, дарма що вона не йшла; для нього вона йшла. Ми збагнули, що він мчить їй назустріч.

Він двічі озирнувся до нас, немов запитував. Потім знову, як і завжди, шалено мчав і, як і завжди, добіг до неї, бо застрибав навколо, навколо відсутньої, а потім знову підскочив, щоб лизнути, просто вгору. Ми чули, як він радісно повискує, і коли він отак підстрибував, раз по раз і дуже швидко, справді можна було подумати, ніби, стрибаючи, він затуляє її постать. Аж ось пес раптом завив, крутнувся в повітрі й помчав назад, на диво незграбний, ліг, немов простелившись, на землю й не ворушився. З далекого краю будинку вийшов слуга з листами. На мить він завагався: йому вочевидь було нелегко бачити наші обличчя. А твій батько вже кивнув йому, щоб він зупинився. Твій батько, Мальте, не любив ніяких тварин, але тепер він повільно, як мені здавалося, підійшов і нахилився над собакою. Коротко і стисло сказав щось слузі. Я бачила, як слуга підскочив, щоб підняти Кавалера. Але тут твій батько сам узяв тварину й пішов із нею, немов достеменно знав, куди треба, в будинок.

Одного разу, коли під час цієї оповідки майже споночіло, я б ще трохи і розповів би татап про руку: тієї миті я б зміг. Я вже зітхнув, щоб почати, але тут я раптом усвідомив, що дуже добре розумію служника, який не міг підійти і глянути їм в обличчя. І тому, незважаючи на пітьму, я злякався материного обличчя, якщо вона побачить те, що бачив я. Я швидко знову набрав повітря, вдаючи, ніби я й не хотів чогось іншого. Через кілька років, після дивовижної ночі в галереї Урнеклостеру, я кілька днів намірявся розповісти про все маленькому Еріку. Проте після нашої нічної розмови він знов цілком закрився від мене й уникав мене; думаю, він зневажав мене. Саме тому я й хотів розповісти йому про руку. Я гадав, ніби його повага до мене зросте (чомусь я наполегливо прагнув цього), якщо я переконаю його, що те все я пережив насправді. Проте Ерік так вправно уникав мене, що до розмови ніколи не дійшло. А потім ми одразу виїхали. Через те, хоч як дивно, зараз я лише вперше (а зрештою, тільки собі самому) розповім про подію, що сталася колись давно в моєму дитинстві.

Яким малим я тоді ще, напевне, був, я бачу, як я став навколішки на фотель, щоб дістати до столу, де я малював. Якщо не помиляюся, це діялось увечері, взимку, в міській квартирі. Стіл стояв у моїй кімнаті між вікнами, і в кімнаті не було ніякого іншого світла, крім лампи, що світила на мої аркуші й на книжку mademoiselle, що, трохи подавшись назад, сиділа переді мною й читала. Читаючи, mademoiselle витала думками десь далеко, і я не знав, чи була вона в книжці: вона могла читати годинами, проте дуже рідко перегортала сторінки, і я мав враження, немов сторінки перед нею стають дедалі повніші, немов своїми очима вона додає слова, певні, потрібні їй слова, яких не було в книжці. Принаймні так мені здавалося, поки я малював. Я малював повільно, без певного наміру, і коли не знав, що малювати, оглядав усе, нахиливши трохи голову вправо: отак мені найшвидше спадало на гадку, чого ще бракує на малюнку. Там були офіцери на конях, що їхали на битву або ж уже брали участь у ній, і це було набагато простіше, бо в такому разі майже досить було зобразити тільки дим, що повивав усе. Матап, щоправда, завжди стверджувала, що я малював острови, острови з високими деревами, із замком, сходами і квітами на березі, які мали відображуватись у воді. Але я думаю, що мати вигадувала або ж це діялося згодом.

Але немає сумніву, що того вечора я малював виразну постать самотнього лицаря верхи на химерно вбраному коні. Кінь був такий строкатий, що мені часто доводилося міняти олівці, але переважав усе-таки червоний колір, і я щоразу знову хапався за червоний олівець. Що ж, я знову потребував його, та він покотився (я ніби й досі бачу) поперек освітленого аркуша, підкотився до краю і впав повз мене вниз і зник, перше ніж я встиг схопити його. Мені справді був негайно потрібний олівець, тож я розсердився, що тепер доведеться рачкувати й шукати його під столом. Я був незграбний і добряче попомучився, поки зліз. Мої ноги видавались мені задовгими, я не міг їх дістати з-під себе. Від довгого стояння навколішки коліна затерпли, я вже не знав, що належить мені, а що фотелеві. Нарешті, трохи збентежившись, я зліз униз і опинився на шкурі, застеленій під столом до самої стіни. Але тут я натрапив на нові труднощі. Звикнувши до яскравого світла вгорі і ще захоплений барвами на білому папері, я нічогісінько не бачив під столом, де пітьма видавалася такою густою, що я боявся вдаритись об неї. Тож я поклався на свої чуття і, ставши навколішки й зіпершись на ліву руку, правою прочісував навколо себе холодний довгошерстий килим, що навівав довіру, але я ніяк не міг намацати олівця. Я гадав, що втрачу багато часу, і вже навіть хотів гукнути mademoiselle і попросити її посвітити лампою, як раптом помітив, що пітьма для моїх мимоволі напружених очей стає дедалі прозоріша. Позаду я вже розрізняв стіну, що закінчувалася світлим плінтусом, розгледів усі ніжки столу й побачив передусім власну розчепірену долоню, що сама по собі, трохи схожа на водяного звіра, ворушилася внизу і обмацувала підлогу. Невідомо чому, я приглядався до неї майже з цікавістю; мені здавалося, ніби вона знає те, чого я не вчив її, бо ж отак упевнено мацає все навколо рухами, яких я ще ніколи не бачив. Я стежив за рукою, як вона лізла вперед, це просування цікавило мене, я був готовий до всього. Та чи міг я подумати, що раптом зі стіни мені назустріч випнеться інша рука, велика й страхітливо худа, такої я ще не бачив ніколи. Вона шукала так само з другого боку, і обидві розчепірені долоні сліпо рухалися назустріч одна одній. Я й далі відчував цікавість, але раптом вона скінчилася, й лишився тільки страх. Я відчував, що одна з рук належить мені й тепер залізає в те, чого вже ніколи не виправити. З усім правом, яке я мав на свою руку, я зупинив її, випростав і повільно потягнув назад, а водночас не спускав очей із другої руки, яка шукала й далі. Я збагнув, що вона не відступить, і навіть не можу сказати, як я виліз із-під столу. Я глибоко вмостився у фотелі, зціпив зуби, вся кров відпливла від мого обличчя, тож здавалося, що й мої очі вже втратили синю барву. «Mademoiselle…» — хотів я гукнути і не міг, але вона й сама злякалася, відкинула книжку, стала навколішки коло фотеля й гукнула мене; здається, навіть струснула мене. Але я був цілком притомний. Я кілька разів ковтнув повітря й хотів усе розповісти.

Але як? Не знати як, я все-таки опанував себе, але пережите годі було висловити, щоб воно стало зрозумілим.

Якщо й існували слова для його опису, я був ще надто малий, щоб знайти їх. Раптом мене охопив страх, що ті слова, незважаючи на мій вік, таки можуть бути наявні, й вимовити їх мені видалося страхітливішим за будь-що інше. Я вже не мав сили ще раз пережити ту подію під столом — по-іншому, змінено, від самого початку; почути, як я відтворюю її.

Це, звичайно, фантазія, коли я тепер стверджую, мовляв, ще тоді відчув, що в моє життя, безпосередньо в моє, щось увійшло, і я тепер сам, завжди й неодмінно, ходитиму з ним. Я бачу, як я лягаю у своє дитяче ліжечко, не сплю і, мов у тумані, передбачаю, що таким має бути й життя: сповненим окремих, особливих речей, призначених тільки одному, речей, які годі висловити. Безперечно, в мені мало-помалу зародилася сумна і важка гордість. Я уявляв собі, як я житиму далі, мовчазний і сповнений внутрішньої напруги. Я відчув палку прихильність до дорослих; я захоплювався ними й вирішив розповісти їм про своє захоплення. Я намірився розповісти про все mademoiselle при першій-ліпшій нагоді.

Але потім трапилася одна з тих хвороб, які мали довести мені, що то було не перше моє власне переживання. В мені шаленіла лихоманка й діставала зісподу враження, картини і факти, про які я не знав; я лежав, заполонений собою, і чекав на мить, коли мені накажуть знову вкласти це все всередину, і то послідовно, за порядком. Я вже й почав, але воно проростало мені з-під рук, здиблювалось, його було забагато. Потім мене опанувала лють, і я скинув усе на одну купу десь усередині й придушив, але не зміг закрити його в собі. І тоді я, наполовину відкритий, закричав, кричав, не вгаваючи. А коли почав визирати з себе, дорослі вже давно стояли навколо ліжка й тримали мене за руки, горіла свічка, позаду ворушилися великі тіні. Батько звелів розповісти, що сталося. То був дружній, придушений наказ, але все-таки наказ. Але я й далі мовчав, і батькові уривався терпець.

Матап ніколи не приходила вночі, — та ні, одного разу таки прийшла. Я ненастанно кричав, і до мене позбігалися mademoiselle, ключниця Сіверсен і кучер Ґеорґ, але це нічому не зарадило. Зрештою послали карету за батьком-матір'ю, що були на якомусь великому балу, мабуть, у коронного принца. Я одразу почув, як вони заїхали в двір, замовк, сів і дивився на двері. В сусідній кімнаті щось шаруділо, а потім зайшла мати у пишному придворному вбранні, на яке вона навіть не зважала, майже забігла, скинула з пліч на підлогу білу шубу і взяла мене на руки. Я, здивований і зачарований, як ще ніколи в житті, обмацував її коси, невеличке пещене обличчя, холодні камінчики сережок і шовк на краю плечей, які пахнули квітами. Отак ми й стояли і стиха плакали та цілувалися, аж поки відчули, що зайшов і батько, і тоді були змушені роз'єднатися. «В нього жар», — почув я перелякані слова матері, а батько схопив мою руку й намацав пульс. Він був у мундирі єгермейстера з гарною широкою водяво-блакитною перев'яззю ордена Слона. «Що за безглуздя було гукати нас», — проказав він у кімнату, не дивлячись на мене. Батько-мати пообіцяли повернутися, якщо не буде нічого серйозного. А серйозного і справді не було. На своїй ковдрі я побачив мамину картку для запису танцюристів і білі камелії, я ще ніколи не бачив цих квітів і поклав їх собі на очі, помітивши, які вони прохолодні.

А от що справді тягнулось довго, так це пополудні під час таких хвороб. Уранці після кепсько проведеної ночі я завжди засинав, а коли прокидався й гадав, ніби ще рано, було вже пополудні, і той пополудень тягнувся безкінечно. Отож я лежав у опорядженому ліжку і думав, ніби моє тіло й кінцівки потроху ростуть, я був надто втомлений, щоб уявити собі щось інше. Смак яблучного соку зберігався довго, і найкраще мені було тоді, коли я несамохіть розкладав той смак і вбирав у себе замість думок чисту кислоту. Згодом, коли до мене повернулася сила, мені підкладали ззаду подушки і я грався олов'яними солдатиками, але вони дуже легко падали з нахиленої таці на ліжку, і то цілими лавами, а я ще не зовсім оклигав, щоб розставляти їх знову. Раптом я відчував, що досить, і просив мерщій усе прибрати, і мені подобалося знов бачити лише дві руки трохи поодаль від мене на нічим не заставленій ковдрі.

Коли мати приходила на півгодини й читала казки (справжнім, довгим читанням уголос опікувалася Сіверсен), то чинила так не задля казок. Адже ми з нею були єдині у своїй нелюбові до казок. Ми мали інше уявлення про дивовижне. Ми вважали: якби все відбувалося найприродніше, це й було б найдивовижнішим. Ми не цінували вміння літати, феї розчаровували нас, а від перетворення в щось інше чекали тільки дуже поверхових змін. Але трохи читали казки, щоб створити враження, ніби щось робимо; нам було б неприємно, якби зайшов хто-небудь, пояснювати, що саме ми робимо; надто перед батьком ми надміру виразно прагнули засвідчити свої дії.

Тільки бувши цілком упевнені, що нам ніхто не перешкодить, а надворі вже сутеніло, ми віддавалися спогадам, спільним спогадам, які нам обом видавалися давніми і над якими ми сміялися: адже відтоді ми обоє виросли. Ми пригадували пору, коли татап хотіла, щоб я був маленькою дівчинкою, а не хлопчиком, яким став тепер. Якимсь чином я здогадався про це і часом надумував постукати пополудні в материні двері. Коли вона запитувала, хто там, я був щасливий відповісти за дверима «Софі», причому робив свій тихий голос таким тоненьким, що аж у горлі лоскотало. А коли потім заходив (у невеликому, мало не дівочому халаті з якомога підкоченими рукавами, в якому я й так ходив), я був просто Софі, маленькою маминою Софі, що клопоталася по дому і що їй татап мала заплести косу, щоб не сплутати її з лихим Мальте, якщо той коли-небудь повернеться знову. Ми, звичайно, цього не прагнули, бо і мати, й Софі тішилися, що його немає, а їхні розмови (Софі завжди провадила їх однаковим тоненьким голосочком) полягали здебільшого в розповідях про неподобства Мальте, на які вони скаржилися. «Ох, той Мальте!» — зітхала татап. А Софі знала дуже багато про недобру хлопчачу натуру, наче водилася вже не з одним.

— Я б хотіла знати, що сталося з Софі, — раптом казала мати серед спогадів. На ці слова Мальте, звичайно, не міг дати ніякої відповіді. Та коли мати припускала, що дівчинка, напевне, померла, тоді він уперто заперечував і благав її не вірити цьому, хоч і доказів, правда, не мав ніяких.

Коли я тепер думаю про це, то лише дивуюся, що я остаточно повернувся зі світу тієї лихоманки й опинився в цілком звичайному житті, де кожен прагне спертися на почуття, що він серед знайомого, і розважливо мириться зі зрозумілим. Ми сподівалися чогось, а воно або трапляється, або ні, третього тут немає. Були речі сумні, раз і назавжди, і були приємні, а ще ціла купа другорядних. Якщо тобі готували радість, це все-таки радість, тож треба і сприймати її так. Зрештою, все було дуже просто, і коли це збагнути, все діється немов саме по собі. Тоді в наперед визначені межі потрапляє геть усе: довгі, повільні години в школі, коли надворі буяє літо; прогулянки, про які треба розповісти французькою мовою, гості, до яких гукають тебе і яким ти видаєшся кумедним, тоді як насправді ти засмучений, і вони тішаться тобою, мов понурим обличчям якоїсь пташки, яка не має іншого обличчя. І, звичайно, дні народження, на які запрошують навряд чи знайомих тобі збентежених дітей, які й тебе бентежать, або зухвалих, які тобі роздряпують обличчя і розбивають щойно отримані подарунки, а потім зненацька розбігаються, коли все вже подіставали з коробок та пакунків і скинули на купу. А коли я, як і завжди, грався сам, я міг ненароком вийти за межі узгодженого, загалом безневинного світу й опинитися серед цілком інших обставин, які годі передбачити.

У mademoiselle інколи траплялася мігрень, яка набирала напрочуд сильних форм, і то були дні, коли мене важко було знайти. Я знаю: коли батькові спадало на думку запитати про мене, в парк посилали візника, але мене там не було. Нагорі, в одній з гостьових кімнат, я бачив, як він вибігав і гукав мене на початку довгої алеї. Гостьові кімнати містилися одна коло одної, у фронтоні Ульсґору, і майже завжди були порожні, бо тієї пори ми дуже рідко приймали гостей. Проте до них прилягала велика наріжна кімната, що страшенно вабила мене. В ній годі було щось знайти, крім старого бюста, що, як на мене, зображував адмірала Юеля[61], а стіни навколо були заставлені глибокими сірими шафами, і то так, що навіть вікно видніло лише понад шафами серед голої побіленої стіни. Ключа я знайшов в одних дверцятах до шафи, і він відмикав решту шаф. Тож невдовзі я дослідив геть усе: фраки камергерів XVIII ст., холодні, бо ж гаптовані сріблом, а до них ще й гарно вишиті жилетки; костюми орденів Данеброга і Слона, які я спершу вважав за жіноче вбрання, бо вони були пишні й мали м'яку підкладку. Потім справжні жіночі сукні, що висіли кожна окремо на своїй підставці, немов завеликі маріонетки з п'єси, яка зрештою так вийшла з моди, що їхні голови використали для чогось іншого. А поряд стояли шафи, де було темно, коли розкрити їх, темно від складених високими стосами мундирів, що видавалися куди пошарпанішими, ніж решта, і, власне, не прагнули, щоб їх берегли.

Нікому не видалося б дивним, що я все подіставав і роздивлявся на світлі; що я те або те прикладав до себе або накидав зверху; що який-небудь костюм, що бодай трохи підходив мені, я швиденько вдягав на себе і, вже в ньому, цікавий і збуджений, забігав до сусідньої гостьової кімнати й підскакував до дзеркальця в простінку, складеного з окремих неоднаково зелених скелець. Ох, як мені не терпілося побачити себе в ньому і як мені забивало дух, коли нарешті бачив. Коли звідти щось наближалося до мене з туману, повільніше, ніж я сам, бо й саме сонне дзеркало, здається, не вірило, що в нього зазирають, і не хотіло одразу повторювати те, що демонстрували перед ним. Але зрештою, звичайно, поступалося. І тепер там було щось несподіване, чуже, цілком інше, ніж я гадав собі, щось раптове, самостійне, і я швиденько озирав його, щоб наступної миті впізнати себе, проте не без певної іронії — дрібнички, здатної зіпсувати все задоволення. А коли одразу починав промовляти, нахилятися, підморгувати собі, раз по раз озиратися, відступати, а потім рішуче і збуджено повертатися, то я мав на своєму боці уяву так довго, як мені подобалося.

Я дізнався тоді про вплив, який безпосередньо може походити від певного костюма. Тільки-но вдягнувши якийсь костюм, я був змушений признатися, що він панує наді мною, диктує мені мої рухи, мій вираз обличчя і навіть мої асоціації; моя рука, яку знову і знову накривав мережаний манжет, уже анітрохи не була моєю звичайною рукою, а ворушилася, мов актор, атож, я б сказав, що вона придивлялася до себе, хоч яким перебільшенням видаються ці слова.

А втім, ті прикидання не заходили так далеко, щоб я почувався відчуженим від самого себе, навпаки, що розмаїтіше я вдягався, то впевненішим ставав. Я дедалі сміливішав, я підносив себе щоразу вище, бо моя вправність у самозвеличенні була поза всяким сумнівом. Я не помітив спокуси в цій упевненості, яка швидко зростала. Мою згубу довершила остання шафа, що її, здавалося, я не відкрию ніколи; нарешті вона піддалася й показала мені замість певних уборів різноманітні непевні маски, від фантастичної туманності яких уся кров шугнула мені в голову. Навіть годі розповісти, скільки там було всякої всячини. Крім італійської маски bautta, яку я пригадую, там були костюми доміно з різним забарвленням, жіночі сукні, що яскраво полискували від пришитих монеток, костюми П'єро, що видавалися мені безглуздими, складчасті турецькі шаровари й перські шапочки, з яких вислизали торбиночки з камфорою, а також корони з безглуздим, невиразним камінням. Це все я трохи зневажав: адже воно мало злиденну нереальність і висіло безладно й жалюгідно, а коли я діставав його на світло, безвольно звисало. А втім, я мало не п'янів від просторого плаща, хустки, шалі, вуалі — всіх цих податливих, великих, невикористаних тканин, які були м'які та улесливі, або такі ковзкі, що не давалися в руки, або такі легкі, що пролітали повз мене, мов вітер, або просто тиснули всім своїм тягарем. У них я справді бачив вільні й безкінечно рухливі можливості: бути проданою рабинею, або Жанною д'Арк, або старим королем, або чарівником; це все я мав тепер у своїх руках, надто що були й інші маски, великі грізні або здивовані обличчя зі справжніми бородами і пишними або високо піднятими бровами. Доти я ніколи не бачив масок, але одразу збагнув, що це мають бути маски. Я, певне, розсміявся, пригадавши, що в нас є собака, який поводиться так, ніби носить маску. Я уявив собі приязні очі собаки, які дивляться в прорізи на вкритій шерстю морді. Я ще сміявся, перевдягаючись, і геть забув, кого, власне, я хотів зобразити. Що ж, для мене було новим і цікавим з'ясувати це згодом перед дзеркалом. Обличчя, яке я начепив на себе, пахло якоюсь пусткою і щільно пристало до мого обличчя, але бачити я міг без перешкод і обирав, уже в масці, різні хустки, які закручував навколо голови, мов тюрбан, тож край маски, ховаючись внизу у величезній жовтій мантії, був майже цілком прикритий і зверху і з боків. Зрештою, коли я більше нічого не міг вигадати, я закутався, наче мумія. Я схопив ще велику палицю, тримаючи її випростаною рукою, і, на превелику силу, почовгав, як мені здавалося, сповнений гідності, в гостьову кімнату до дзеркала. Я й справді мав величний вигляд, що перевершив усі мої сподівання. Дзеркало миттю відобразило цю велич, що була аж надміру переконлива. Не було ніякої потреби вдаватися до жестів чи рухів: та подоба була довершена, навіть коли я не рухався. Але ж варто було дізнатися, хто я, власне, такий, тож я трохи покрутився, а зрештою підняв обидві руки вгору, і цей довгий, немов чаклунський рух був, як я одразу помітив, єдиним слушним рухом. Але саме цієї врочистої миті я почув приглушений — адже я закутався, мов мумія — багатоголосий галас десь зовсім близько від себе; страшенно перелякавшись, я відвів очі від видива в дзеркалі й тяжко засмутився, збагнувши, що перекинув круглого столика, заставленого казна-чим, мабуть, дуже ламкими предметами. Я нахиливсь, як міг, і мої найгірші сподівання підтвердилися: складалося враження, що розбилося геть усе. Обидві непотрібні зелено-фіалкові порцелянові папуги, звичайно, розбилися, і то кожен по-своєму прикро. Коробка, з якої викотилися цукерки, схожі на кокони шовкопрядів, далеко відкинула від себе свою покришку, тож видніла тільки половина, другої взагалі десь не стало. Але найприкрішим був флакон, що розлетівся в друзки, і з нього вилились рештки якоїсь давньої есенції, що лишила на світлому паркеті пляму огидної конфігурації. Я притьмом витер її чимсь, що звисало з мене, але від цього вона стала ще чорніша й огидніша. Я був просто в розпачі. Я випростався й шукав якогось предмета, яким можна було б усе виправити. Але не знаходив нічого. До того ж мені було так незручно дивитись і ворушитися, що в мені наростала лють проти мого безглуздого становища, бо я вже нічого не розумів. Я намагався все роздерти, але шмаття тільки щільніше охоплювало тіло. Шнури мантії душили мене, закручена тканина стискала голову, немов хто з дедалі більшою силою зачісував її. Повітря стало каламутним і мов прибитим давніми пахощами розлитої рідини.

Розгніваний і розпашілий, я зупинився перед дзеркалом і насилу міг добачити крізь маску, як ворушаться мої руки. Але дзеркало тільки й чекало цієї миті. Для нього настала мить розплати. Поки я, щоразу більше пригнічений, намагався якось виплутатися зі своїх оболонок мумії, дзеркало, не знаю як, змусило мене поглянути на нього і продиктувало мені образ, ні, реальність, чужу, незбагненну страхітливу реальність, яка пронизала мене всупереч моїй волі: адже тепер воно було сильнішим, а я був дзеркалом. Я дивився на великого, страхітливого незнайомця перед собою, і мені видалося страхітливим перебувати з ним на самоті. Але тієї самої миті, коли я думав про це, сталося несподіване: я просто знетямився і впав. Якусь мить я відчував невимовну, зболену й марну тугу за собою, а потім був тільки він, не було нічого, крім нього.

Я вибіг звідти, але біг тепер уже він. Він натикався геть на все, бо ж не знав будинку, біг, невідомо куди, вискочив на сходи, натрапив на людину, що з криком відсахнулася. Розчахнулися двері, і з них вийшло багато людей. Ох, ох, як було добре впізнати їх! Там була Сіверсен, добра Сіверсен, покоївка і доглядач срібного посуду: тепер усе мало скінчитися. Але вони не підскочили до мене й не рятували мене: їхня жорстокість не мала меж. Вони стояли і реготали, Господи, вони могли стояти і реготати! Я плакав, але маска не пропускала сліз, вони бігли під нею мені по обличчю й одразу висихали, знову бігли і знову висихали. Зрештою я став навколішки перед ними, і то так, як ніколи не ставала жодна людина: впав на коліна, підніс до них руки і благав: «Зніміть, якщо можна, заберіть її!» — але вони не чули мене, я вже не мав голосу.

Сіверсен аж до своєї смерті розповідала, як я впав, а вони й далі реготали, думаючи, ніби так і годиться. Вони звикли до такого зі мною. Але я й далі лежав на підлозі й не відповідав. Вони перелякалися, коли нарешті збагнули, що я лежу непритомний, мов колода в тих запиналах, точнісінько, мов колода.

Час минав несподівано швидко і раптом зайшов так далеко, що знову настала пора запросити проповідника доктора Єсперсена. Відбувся тяжкий і нудний для всіх сніданок. Звикнувши до вкрай побожної громади, де кожен самозречено намагався догодити йому, проповідник почувався в нас незатишно: так би мовити, лежав на землі, мов риба, й сапав. Дихання зябрами, яке він розвинув у собі, відбувалося на превелику силу, утворювалися пухирці, та й усе інше зазнавало небезпеки. Тем для розмов, якщо хочете бути точним, не існувало взагалі, якісь рештки висловлювали коштом неймовірних зусиль, кінчалися всі словесні запаси. У нашому домі доктор Єсперсен був змушений обмежуватися тим, що ставав наче приватною особою, але саме нею він ніколи й не був. На його думку, його приставили працювати в галузі душі. Душа була для нього громадською установою, яку він представляв, тож він дбав, щоб завжди перебувати при виконанні службових обов'язків, навіть під час спілкування зі своєю дружиною — «скромною, вірною, ощасливленою народженням дітей Ребекою», як сказав Лафатер із приводу якогось іншого випадку.

(А втім, що стосується мого батька, його ставлення до Бога було цілком коректним і сповненим бездоганної чемності. В церкві мені інколи здавалося, ніби батько був єгермейстером Бога, коли він стояв там, чекав і вклонявся. Натомість татап, здається, відчувала образу, що хтось може перебувати з Господом у таких чемних відносинах. Якби вона належала до релігії з виразними і докладно виписаними обрядами, для неї було б блаженством годинами вистоювати навколішки, падати ниць і хреститися, підносячи руку до грудей і до пліч. Вона, власне, й не вчила мене молитися, але тішилася, коли я охоче ставав навколішки і то згинав руки, то, випроставши, складав перед собою залежно від того, який жест даної миті видавався мені промовистішим. Майже полишений у спокої, я досить рано пройшов кілька стадій розвитку, які тільки набагато пізніше, за часів розпачу, пов'язав із Богом, і то з такою силою, що Бог постав переді мною і впав майже тієї самої миті. Зрозуміло, що потім я був змушений починати спочатку. Інколи під час цього початку я думав, що мені знадобилася б татап, хоча, звичайно, такі речі краще починати самому. А до того ж вона давно померла.)[62]

До доктора Єсперсена татап могла ставитись майже нешанобливо. Встрявала в розмови з ним, які він сприймав поважно, а коли згодом він починав сам себе слухати, вважала, що досить, і зненацька забувала про нього, наче він уже пішов. «Як він може, — казала вона інколи про нього, — тинятися й провідувати людей саме тоді, коли вони помирають?»

Він і її провідав із цієї нагоди, але вона, безперечно, вже не бачила його. Її чуття гинули одне за одним, і спершу вона втратила зір. То діялось восени, ми вже мали переїхати до міста, і саме тоді вона захворіла чи, радше, одразу почала вмирати, повільно й невтішно відмирати на всій поверхні тіла. Навідувались лікарі, а одного дня зібралися геть усі й заполонили дім. Години зо дві він належав лише таємному радникові та його асистентам, а ми стали мов непотрібні. Але одразу по тому лікарі втратили всяку цікавість, приходив тільки один, немов задля самої ґречності, викурював сигару і випивав склянку портвейну. А татап тим часом умирала.

Ми чекали тільки на єдиного материного брата — графа Християна Браге, що, як пам'ятаю, все життя був на турецькій службі, де, як завжди казали, досяг високих відзнак. Він приїхав уранці в супроводі дивного слуги, і я був приголомшений, побачивши, що дядько вищий за батька і, здається, ще й старший. Вони одразу обмінялися кількома словами, що, мабуть, були пов'язані з татап. Настала пауза, а потім мій батько проказав: «Вона дуже змінилася». Я не зрозумів цього виразу, але мов прикипів до місця, почувши його. Я мав враження, ніби й батько насилу вимовив цю фразу. Але коли він признався в цьому, найдужче, мабуть, постраждала його гордість.

Тільки через багато років я знову почув про графа Християна. Це було в Урнеклостері, де про нього полюбляла розповідати Матильда Браге. Я тим часом був певен, що окремі епізоди вона досить свавільно змалювала по-своєму, бо життя мого дядька, про яке до громадськості й навіть до родини доходили тільки чутки, — яких він не спростовував, — можна було тлумачити безмежно. Урнеклостер тепер належить йому. Але ніхто не знає, чи живе він там. Можливо, своїм звичаєм, він і досі подорожує, можливо, звістка про його смерть у якомусь далекому закутку землі вже в дорозі, написана рукою слуги-іноземця поганенькою англійською або якоюсь невідомою мовою. А можливо, цей чоловік, лишившись одного дня вже сам, не подає ніяких звісток про себе. А можливо, вони обидва вже зникли і є лише в списку пасажирів корабля, що пропав безвісти, і то під прибраними прізвищами.

Щоправда, коли тієї пори до Урнеклостеру приїздила карета, я завжди чекав, що побачу, як виходить дядько, і серце мені аж тьохкало. Матильда Браге стверджувала: саме отак він і приїхав би, він завжди прибуває зненацька, коли його приїзду ніхто й не сподівається. Дядько ніколи не приїхав, але моя уява тижнями переймалася ним, я відчував, ніби ми повинні познайомитись, і мені дуже хотілося побачити, який він насправді.

Коли невдовзі по тому я зацікавився іншим і внаслідок певних подій зосередив усю свою увагу на Кристині Браге, я, хоч як дивно, анітрохи не прагнув дізнатися що-небудь про її життєві обставини. Натомість мене занепокоїла думка, чи є її портрет у галереї. Бажання дізнатися про це було таким гострим і болісним, що я не спав багато ночей, аж поки, цілком несподівано, настала ніч, коли я, знає Господь, підвівся й пішов нагору зі свічкою, що, здавалося, тремтіла зі страху.

Ну, а я про страх не думав. Я взагалі не думав, я йшов. Високі двері грайливо розчинялися переді мною і зачинялися позаду, кімнати, які я проминав, опанувала тиша. Нарешті на мене війнуло просторою глибочінню, і я здогадався, що зайшов до галереї. Праворуч я відчував вікна і ніч за ними, а ліворуч мали бути картини. Я підніс свічку якомога вище. Справді, там бути картини.

Спершу я намагався дивитися тільки на жінок, але потім став пізнавати тих або тих зображених осіб, бо такі ж портрети висіли в Ульсґорі, і коли я освітлював їх знизу, вони ворушилися й хотіли вийти на світло, тож мені видавалося жорстоким не постояти бодай трохи коло них. Там знову-таки був Християн IV із гарно заплетеною кіскою на широкій, трохи заокругленій щоці. Там були, напевне, його дружини, серед яких я знав тільки Кристину Мунк, і раптом я побачив пані Елен Марсвін, що повнилася підозр у своєму вдовиному уборі й зі знайомим мені разком перлів на крисах високого капелюшка. Там були діти короля Християна: щоразу нові від нових дружин, «незрівнянна» Елеонора на білому іноходці за часів свого розквіту напередодні тяжких випробувань. Ґільденлеви: Ганс-Ульрік, про якого жінки в Іспанії гадали, ніби він підмальовує собі обличчя, так-бо воно повнилося кров'ю, і Ульрік-Християн, якого неможливо забути. І майже всі Ульфельди. А оцей, з оком, замальованим чорною фарбою, це, мабуть, Генрік Гольк, що в тридцять три роки був імперським графом і фельдмаршалом, і ось як це сталося: по дорозі до панни Гілебор Крафзе йому приснилося, що замість нареченої йому судився оголений меч, він узяв цей сон близько до серця, розвернувся й почав своє коротке, відважне життя, край якому поклала чума. Всіх цих людей я знав. В Ульсґорі навіть висіли портрети послів на Неймеґенський конгрес, усі трохи схожі між собою, бо всіх їх малювали одночасно, кожного з коротенькими настовбурченими вусиками над чуттєвим ротом, що, здавалось, дивився на вас. Річ зрозуміла, я пізнав герцога Ульріха, а також Отто Браге, Клауса Даа і Стена Розенспаре, останнього зі свого покоління: адже портрети їх усіх я бачив у залі в Ульсґорі або ж у старих теках з естампами, які зображували їх.

Але далі було чимало таких, яких я ніколи не бачив; кілька жінок, проте були й діти. Моя рука давно вже втомилася і тремтіла, але я знову підняв свічку вгору, щоб роздивитися дітей. Я бачив маленьких дівчат, що тримали пташку в руці й забували про неї. Інколи внизу сидів песик, лежав м'яч, а на столі поряд видніли фрукти і квіти; а позаду на колоні висів, невеликий і непомітний, герб Грубе, Біле або Розенкранца. Їх так багато позбирали в одному місці, немов така сукупність могла щось надолужити. А вони просто стояли у своєму вбранні й чекали; я бачив: вони чекають. Тут я знову подумав про жінок і про Кристину Браге — і про те, чи впізнаю я її.

Я хотів швиденько пробігти до кінця галереї і звідти повертатись і шукати, але тут я об щось зачепився. Я обернувся так швидко, що малий Ерік відскочив і прошепотів:

— Обережно зі своєю свічкою!

— Ти тут? — запитав я, насилу звівши дух, і не знав до ладу, добре це чи погано. Він лише засміявся, і я не знав, що робити далі. Свічка блимала, і я не міг роздивитися виразу його обличчя. Мабуть, погано, що Ерік опинився тут. А втім, підійшовши до мене, він проказав:

— Її портрет не тут, ми завжди шукаємо його вище. — Своїм стишеним голосом і одним рухливим оком він показав кудись угору. Я зрозумів, що він мав на увазі горище. Але тут мені свінула одна дивна думка.

— «Ми»? — запитав я. — Тож вона нагорі?

— Так, — кивнув він і впритул підійшов до мене.

— І вона шукає разом з вами?

— Так, ми шукаємо.

— Тож її портрет забрали звідси?

— Атож, сам подумай, — обурився він. Проте я не розумів, навіщо їй той портрет.

— Вона хоче бачити себе, — прошепотів він зовсім близенько.

— Гаразд, — погодився я, неначе зрозумів. Аж тут він загасив мою свічку. Я бачив, як Ерік тягнувся до світла, високо піднявши брови. Потім стало темно. Я несамохіть відсахнувся.

— Що ти робиш? — здушено запитав я, горло мені пересохло. Він підскочив до мене, вхопив за руку й хихикав.

— Чого ти лізеш? — обурився я і хотів струсити його, але він цупко тримався. Я нічого не міг удіяти, а він уже обняв мене за шию.

— Відповісти? — просичав він, і краплинки слини залетіли мені у вухо.

— Так, так, мерщій.

Я не знав, що кажу. А він, обіймаючи, вже всім тілом пригорнувся до мене.

— Я носив їй дзеркало, — сказав він і знову захихотів.

— Дзеркало?

— Так, бо портрет не тут.

— Атож, — кивнув я.

Він одразу потяг мене до вікна і так сильно вщипнув за плече, що я зойкнув.

— Але там її теж немає, — шепнув він мені на вухо.

Я несамохіть відштовхнув його, в ньому щось тріснуло, і мені здалося, ніби я зламав його.

— Відчепися! — І тепер я й сам засміявся. — Там немає, як це її там немає?

— Ти йолоп, — злобно відповів він і вже не шепотів. Його голос змінився, наче він удався тепер до нового, ще не випробуваного штукарства. — Ти або там, — проказував він надміру розумно і з притиском, — і тоді тебе тут немає, або тут, і тоді ти не можеш бути там.

— Звичайно, — відповів я швидко, не задумавшись над словами. Я боявся, що інакше він піде й лишить мене самого. Я навіть схопився за нього.

— Може, станемо друзями? — запропонував я. Ерік зволікав.

— Мені байдуже, — відповів він зухвало.

Я спробував започаткувати нашу дружбу, але не наважився обняти його.

— Любий Еріку, — лише вимовив я й ледь доторкнувся до нього. Я одразу відчув велику втому. Я озирнувсь: я вже не розумів, як я тут опинився і як я нічого не боявся. Я вже не знав до ладу, де вікна, а де — картини. Тож, коли ми пішли, він був змушений вести мене.

— Вони нічого тобі не заподіють, — великодушно запевнив він мене і знову захихотів.

Любий, любий Еріку, можливо, ти був би моїм єдиним другом. Адже я ніколи не мав друга. Шкода, що ти не погодився на дружбу. Я багато міг би розповісти тобі. Можливо, між нами панувала б добра злагода. Про таке ніколи не знаєш. Я пригадую, що тоді намалювали твій портрет. Дід запросив якогось художника, що малював тебе. Щоранку по годині. Я не пригадую, яким був той художник, навіть його прізвище випало мені з пам'яті, хоча Матильда Браге повторювала його щомиті.

Чи бачив він тебе так, як бачив я? Ти був у світло-бузковому костюмі з оксамиту. Матильда Браге марила таким убранням. А втім, це не має значення. Я б хотів тільки знати, чи бачив він тебе. Припустімо, то був справжній художник. Припустімо, він не думав, що ти помреш, перше ніж він домалює картину, що в його ставленні не було ніякої сентиментальності, він просто працював. І його чарувала неоднаковість твоїх карих очей, він жодної миті не бентежився через око, яке не ворушилося, мав такт нічого не ставити на стіл, на який, мабуть, трохи спиралася твоя рука, — припустімо, й усі інші потрібні речі, тож у такому разі та картина, отой твій портрет, — остання в галереї Урнеклостеру.

(І коли виходиш із галереї, переглянувши всі портрети, ти бачиш хлопчика. Стривайте, хто це? Якийсь Браге. Бачиш срібну палю на чорному полі й павичеві пера? Там стоїть і ім'я: Ерік Браге. А це не той Ерік Браге, якого стратили? Звичайно, цей факт досить відомий. Але це, звичайно, не той. Цей хлопчик хлопчиком і помер, байдуже коли. Хіба ти не бачиш?)

Коли хто провідував нас і гукали Еріка, про це панна Матильда Браге щоразу запевняла, що навіть повірити не можна, як він схожий на стару графиню Браге, мою бабусю. Мабуть, то була дуже поважна дама. Я ніколи не знав її. Натомість дуже добре пригадую матір мого батька, властиву господиню Ульсґора. Такою вона лишилася назавжди, хоч як гнівалася на татап, що ввійшла в дім як дружина єгермейстера. Відтоді бабуся всякчас удавала, ніби тримається позаду, і посилала слуг до матері з кожною дрібницею, натомість у важливих справах спокійно все вирішувала й порядкувала, нікому не звітуючи. Матап, здається мені, чогось іншого й не бажала. Вона була цілком не готова наглядати за великим будинком, їй цілковито бракувало вміння поділяти речі на головні і другорядні. Все, про що їй казали, видавалося їй абсолютним, і вона забувала при цьому про інше, що теж було тут. Мати ніколи не нарікала на свекруху.

Та й кому вона могла б нарікати? Батько був украй шанобливим сином, а дідове слово нічого не важило.

Пані Маргарита Бріге, як я пригадую, завжди була високою старою, до якої годі доступитися. Я не можу уявити собі нічого іншого, крім того, що вона була набагато старша за камергера. Вона жила серед нас своїм життям, незважаючи ні на кого. Вона не залежала ні від кого з нас і завжди мала коло себе своєрідну компаньйонку — підстаркувату графиню Оксе, безмежно зобов'язану їй за якесь доброчинство. То, певне, був єдиний виняток, бо добрі вчинки суперечили її вдачі. Дітей вона не любила, а тваринам не можна було навіть наближатися до неї. Не знаю, чи любила вона взагалі що-небудь. Розповідали, ніби ще молоденькою дівчиною вона заручилася з вродливим Феліксом Ліхновскі, що згодом так трагічно загинув у Франкфурті. І справді, після її смерті лишився портрет князя, повернений потім, якщо не помиляюся, родині. Можливо, думаю я тепер, через оте відрубне сільське життя, в яке щороку дедалі більше перетворювалося життя в Ульсґорі, вона позбавила себе іншого, блискучого, природного для себе життя. Важко сказати, чи шкодувала вона за ним. Можливо, вона зневажала його за те, що воно ніколи не почалося, що їй бракувало нагоди прожити його зі щастям і талантом. Це все вона глибоко увібрала в себе, а зверху збудувала черепашки для себе, численні крихкі, з ледь помітним металевим полиском черепашки, і верхня, остання з них, завжди видавалася новою і холодною. Щоправда, інколи вона виказувала себе наївним нетерпінням, мовляв, її не досить поважають; пригадую, за столом вона раптом могла захлинутись, і то складним і промовистим способом, що забезпечував наше загальне співчуття, і вона принаймні на мить поставала перед нами такою незвичайною і напруженою, якою, мабуть, хотіла б бути у величі. А втім, я думаю, мій батько був єдиним, хто серйозно ставився до таких надто вже частих випадків. Він придивлявся до неї, чемно нахилившись уперед, і можна було помітити, як він подумки немов пропонує їй і віддає в цілковите розпорядження власні бронхи й трахеї, де був повний порядок. Камергер, звичайно, водночас переставав і їсти; цмулив вино й утримувався від коментарів.

Одного, і то єдиного, разу йому довелося за столом обстоювати себе супроти своєї дружини. Давно те діялось, але розповідь про той випадок злостиво й потай переказували далі, бо майже всюди траплявся хто-небудь, що ще не чув її. Отже, камергерша колись страшенно гнівалася, коли хто-небудь через необережність проливав вино на скатертину; вона помічала ту пляму — хоч за яких обставин вона з'являлася, — й гостро дорікала, так би мовити, прилюдно викривала її. Таке могло трапитися й тоді, коли за столом збиралися численні й поважні гості. Кілька невинних плям, які вона перебільшувала, ставали об'єктом її глузливих звинувачень, і хоч як дідусь намагався вгамувати її дрібними жестами й жартівливими закликами, вона вперто повторювала свої докори, а потім зненацька була змушена урвати їх посеред речення. Адже відбулося щось небачене й цілком незбагненне. Камергер звелів подати йому червоне вино, яке саме тієї миті носили по колу, й сам ретельно почав наповнювати свій келих. Але, хоч як дивно, наливав і тоді, коли келих давно вже був повний по вінця, серед дедалі напруженішої тиші він повільно та обережно наливав далі, аж поки татап, що ніколи не могла стриматися, пирснула сміхом, і той сміх допоміг залагодити ситуацію. В голосі кожного вчулася полегкість, а камергер підвів очі й віддав слузі пляшку.

Згодом у моєї бабусі на перший план вийшла інша риса. Вона не терпіла, коли хтось у домі був хворий. Одного разу, коли куховарка порізалася і бабуся випадково побачила її з перев'язаною рукою, вона заявила, що весь будинок тхне йодоформом, і її важко було переконати, що служницю через це не можна звільнити зі служби. Бабуся не хотіла, щоб їй бодай що-небудь нагадувало про хвороби. Якщо хто мав необережність поскаржитися в її присутності на якусь кволість, це було для неї не чим іншим, як особистою образою, і вона довго не могла простити тій людині.

Тієї осені, коли померла татап, камергерша з Софі Оксе цілком замкнулася у своїх покоях і припинила всяке спілкування з нами. Вона жодного разу не пустила до себе сина. Звісно, правда, що ця смерть настала непідходящої миті. Кімнати були холодні, печі куріли, до будинку поналізали миші, й годі було сховатися десь від них. Але не тільки це, пані Маргарита Бріге обурювалася, що помирає мати; що на порядку денному з'явилося питання, розмовляти про яке вона не хотіла; що молода жінка наважилася випередити її, бо ж і вона намірялася вмерти якоїсь ще не визначеної пори. Адже про те, що колись вона має вмерти, бабуся думала часто. Проте не хотіла, щоб її квапили. Вона помре, звичайно, коли їй заманеться, і тоді вони всі зможуть спокійно вмерти, після неї, якщо їм так не терпиться.

Материної смерті вона ніколи остаточно не простила нам. А втім, наступної зими вона дуже змінилася. Вона й далі ходила випростана, але сівши — горбилася і чула дедалі гірше. Можна було сидіти і годинами пильно дивитися на неї, — вона нічого не відчувала. Вона була десь усередині, отямлювалася дуже рідко й тільки на мить, її чуття спорожніли, вона нічим не переймалася. Часом казала щось графині, яка поправляла їй мантилью і великими, щойно вимитими руками підбирала їй одяг, немов на підлозі була вода, а ми були не дуже чисті.

Бабуся померла напровесні, в місті, вночі. Софі Оксе, що спала в сусідній кімнаті з відчиненими дверима, нічого не чула. Коли вранці побачили бабусю, вона була холодна, мов скло.

Одразу по тому в камергера почалася велика і страхітлива хвороба. Здавалося, ніби він чекав її смерті, щоб мати змогу помирати, не зважаючи ні на кого.

У рік після смерті татап я вперше помітив Абелоне. Вона завжди була тут. Це завдало їй великої шкоди. Крім того, Абелоне була неприваблива, я дійшов цього висновку колись давніше, не пам'ятаю, за яких обставин, і ніколи не переглянув по-справжньому цієї думки. А запитання, що становить собою Абелоне, тієї пори видалося б мені майже сміховинним. Абелоне була тут, і її використовували, як тільки можна. Але одного разу я запитав себе: «Чому Абелоне тут?» Кожен у нас мав певний сенс бути присутнім тут, навіть якщо той сенс аж ніяк не був таким очевидним, як, наприклад, роль панни Оксе. Але чому тут присутня Абелоне? Якийсь час точилися розмови, що їй треба розважитися. Та про це забули. Ніхто нічим не сприяв розвагам Абелоне. Аж ніяк не виникало враження, ніби вона розважається.

А втім, Абелоне мала одну позитивну рису: вона співала. Тобто траплялися миті, коли вона співала. Їй було властиве сильне і непомильне відчуття музики. Якщо правда, що янголи мають чоловічу стать, цілком можна стверджувати, що в її голосі вчувалося щось чоловіче: небесна осяйність. Я, ще змалку пройнявшись недовірою до музики (не тому, що вона більше підносила мене, ніж усе інше, а тому, що помітив: вона не лишає мене там, де була підхопила, а веде кудись глибше, у щось несформоване), цю музику терпів, бо вона підносила мене просто вгору, щоразу вище і вище, аж поки здавалося, що от-от я опинюся на небесах. Я й не здогадувався, що Абелоне має відкрити мені ще й інші небеса.

Спершу наші стосунки полягали в тому, що вона розповідала мені про дівочі роки татап. Вона наполегливо прагнула переконати мене, якою відважною і юною була татап. Як запевняла Абелоне, тоді не було нікого, хто міг би зрівнятися з татап у танцях або їзді верхи. «Вона була найсміливіша і невтомна, а потім нараз вийшла заміж, — розповідала Абелоне, й досі дивуючись, дарма що збігло багато років. — Це сталося так несподівано, що ніхто й повірити не міг».

Я поцікавився, чому не вийшла заміж сама Абелоне. Вона видавалася мені пристаркуватою, і про те, що вона ще може одружитись, я не думав.

— Бо не трапилося нікого, — просто відповіла вона й видавалася тоді справді гарною. «Невже Абелоне гарна?» — приголомшено запитав я себе. Потім я покинув дім, пішовши до Дворянської академії, й почалися огидні та недобрі часи. Але там, у Cope, окремо від решти, що на мить лишала мене в спокої, я стояв коло вікна й дивився на дерева, і в такі миті, а ще вночі, в мене зростала впевненість, що Абелоне гарна. Я почав їй писати листи, довгі й короткі, багато потаємних листів, у яких я начебто писав про Ульсґор і нарікав, що я нещасний. Але, як бачу тепер, то були любовні листи. Потім, зрештою, почалися вакації, до яких так тяжко було дожити, і ми наче змовились, зустрівшись без чужих очей.

Ми, щоправда, ні про що не домовлялися, та коли карета завернула в парк, я не міг утриматися й вийшов, можливо, тільки тому, що не хотів їхати, мов чужий. Літо було в розпалі. Я біг по алеї й натрапив на щось несподіване. Там була Абелоне. Гарна, вродлива Абелоне.

Я ніколи не забуду, як ти дивилася на мене. І твій погляд на відхиленому назад обличчі, яке ніби намагалося утримати його.

Ох, невже не змінився клімат? Невже від нашого тепла він не став лагідніший навколо Ульсґора? Невже поодинокі троянди не цвітуть тепер у нашому парку аж до грудня?

Абелоне, я не розповідатиму про тебе. Але не тому, що ми ошукували одне одного: адже ти, закохана, навіть тоді любила чоловіка, якого не могла забути, натомість я кохав геть усіх жінок, — а тому, що не все можна правдиво розповісти.

Тут, Абелоне, є килими, справжні гобелени. Я уявляю собі, ніби ти тут, тут шість килимів, приходь, і пройдімося неквапом коло них. Але спершу відступи назад і подивися на всі відразу. Які спокійні вони, еге ж? Різниця між ними невелика. Всюди овальний синій острів, що ширяє на стриманому червоному тлі, всіяному квітами і тваринками, які чепуряться. Тільки тут, на останньому гобелені, острів трохи піднімається, немов полегшав. А жінка в різному вбранні всюди та сама, не інша. Інколи коло неї є менша фігурка — служниця, і завжди є тварини, що тримають герб, великі тварини, що стоять на острові й виконують якісь дії. Ліворуч лев, а праворуч осяйний єдиноріг. Вони тримають однакові корогви, які високо майорять над ними: три срібні місяці-молодики на синій смузі на червоному полі. Ти бачила, то, може, почнімо з першого?

Жінка годує сокола. Яке чудове її вбрання. Птах сидить на руці в рукавичці й ворушиться. Жінка приглядається до сокола і простягає руку до чаші, яку тримає служниця, щоб дати йому що-небудь. Праворуч унизу на шлейфі господині сидить песик із шовковистою шерстю, дивиться вгору і сподівається, що згадають і про нього. Чи помітила ти: ззаду до острова прилягає низенький трояндовий живопліт? Гербові тварини стоять по-геральдичному гордо. Герб зображено ще й на мантії, що огортає їх. Її скріплює гарна застібка. Дує вітерець.

Хіба ти не підходиш мимоволі тихіше до наступного гобелена, тільки-но помітивши, яка зосереджена жінка: вона плете вінок, невеличку круглу квіткову корону. Замислено підбирає барви наступної гвоздики в пласкій мисці, яку тримає служниця, а тим часом вплітає попередню. Внизу на лавці видніє не початий повний кошик троянд, і його помітила мавпа. Цього разу у вінку мають бути гвоздики. Лев уже не придивляється, але праворуч чатує єдиноріг.

Хіба не повинна музика прийти в цю тишу, хіба та музика не притаманна їй? У спокійних важких оздоблених шатах вона (як повільно, еге ж?) підступає до переносного органа і грає, стоячи, відокремлена трубами від служниці, яка по той бік надимає міх. Такою вродливою вона не була ще ніколи. Її заплетене в дві коси дивовижне волосся підняте наперед і зібране вгорі над капелюшком, тож кінчики кіс стримлять над вузликом, мов коротенький султан. Лев, безперечно, насилу терпить звуки, прикусивши собі губи, щоб не заревіти. Натомість єдиноріг чудовий і немов пливе на хвилях музики.

Острів поширшав. Стоїть намет. Із синього дамаського шовку й гаптований вогненним золотом. Тварини піднімають запинало, і одразу майже непомітно постає вона в князівському вбранні. Але чого варті її перла супроти неї самої? Служниця відчинила скриньку, і вона дістає звідти тільки один ланцюжок, важку, розкішну прикрасу, що завжди була замкнена. Песик сидить коло неї, піднявши голову, на підготованому місці, й придивляється. А ти побачила девіз на краю намету вгорі? Там написано: «А топ seul desir»[63].

Що сталося, чому кролик стрибнув униз, чому всі одразу дивляться, як він стрибає? Всі такі спантеличені. Лев не має роботи. Жінка сама тримає корогву. Чи просто тримається за неї? Другою рукою вхопилася за ріг єдинорога. Невже це жалоба, і чи може жалоба бути такою випростаною, а жалобне вбрання — таким мовчазним, як цей чорно-зелений, подекуди вицвілий оксамит?

Але настає ще й свято, на яке ніхто не запрошений. Гостей тут не сподіваються. Тут усе. Все і назавжди. Лев озирається майже з погрозою: не сміє прийти ніхто. Ми ще не бачили її втомленою, — а чи вона втомлена? Чи, може, вона тільки зігнулася, бо тримає щось важке? Можна подумати, дароносицю. Але другу руку простягає до єдинорога, і тварина, підлещена, стає дибки, підводиться і ткнулася їй у коліна. Виявляється, вона тримає дзеркало. Бачиш, показує єдинорогові його відображення?..

Абелоне, я думаю, що ти тут. Ти розумієш, Абелоне? Гадаю, повинна зрозуміти.

А тепер навіть гобеленів Dame a la Licorne[64] немає в старому замку Бусак. Настав час, коли все пішло з тих будинків, вони вже нічого не здатні утримати. Небезпека стала певнішою за безпеку. Ніхто з роду delle Viste не йде поряд і не має цього в крові. Всі вони відійшли. Ніхто не згадує тебе, П'єре Обюсоне, великий магістр із прадавнього дому, за чиїм наказом зіткано, мабуть, ці картини, що все підносили, нічого не відкидаючи. (Ох, поети завжди по-іншому писали про жінок, точніше, на їхню думку. Звісно, більше нам знати не треба.) А тепер лише випадково зайде хто-небудь і майже лякається, бо ж його не запрошували. Але й інші сюди приходять, хоча їх небагато. Молодь навряд чи придивляється до деталей, певне, її фах вимагає поглянути бодай коли-небудь на гобелени.

А юних дівчат, звичайно, інколи можна побачити перед ними. Адже в музеях завжди є гурти дівчат, що повтікали з домів, які нічого не втримають. Вони стоять перед гобеленами і трохи забувають про себе. Вони завжди відчували, що існує тихе життя повільних, не зовсім виразних жестів, і тьмяно пригадують, що колись навіть думали, ніби таким буде і їхнє життя. А потім швиденько дістають зошити й починають малювати, байдуже що, чи то якусь квітку, чи то задоволену тваринку. Їм наперед сказали, що не має значення що. І справді, не має значення. Головне — намалювати, задля цього вони мало не похапцем покинули дім. Вони з добрих родин. Але тепер, малюючи, піднімають руку, і видно, що їхні сукні ззаду не застебнуті або ж застебнуті не до кінця. Є кілька ґудзиків, що їх годі дістати. Адже всі ті сукні шили тоді, коли й мови не було, що вони раптом подадуться у світ. Удома завжди хтось допомагав застебнути ґудзики. А тут, милий Боже, кому ти потрібна в такому великому місті! Тож треба мати подругу, але й подруги в такій самій скруті, і в результаті одна одній застібають сукні. Це смішно і нагадує про родину, про яку не хочуть згадувати.

І під час малювання інколи мимоволі з'являється думка, чи не краще було лишитися вдома. Якби ж можна було стати побожною, щиро побожною разом з іншими людьми. Але було б безглуздям спільно віддаватися вірі. Шлях повужчав, до Бога вже родинами не йдуть. Лишаються тільки різноманітні інші речі, які в крайньому випадку можна поділити. Але якщо ділити чесно, кожній людині дістанеться так мало, що це буде ганьбою. А коли шахрувати під час поділу, виникають суперечки. Ні, справді, краще малювати, байдуже що. З часом схожість таки з'являється. А мистецтво, яке опановують так поступово, все-таки справді гідне заздрощів.

Напружено переймаючись тим, що визначили для себе, ці молоді дівчата вже не доходять до того, щоб бачити. Дівчата не помічають, що, малюючи, вони лише притлумлюють у собі незмінне життя, яке, променисте, застигло на витканих картинах у своїй нескінченній несказанності. Вони не вірять йому. Тепер, коли так багато стало по-іншому, вони хочуть змінитися. Вони зовсім близькі до того, щоб припинити опір і думати про себе так, як могли б розмовляти про них чоловіки, якби їх не було поблизу. Це видається їм поступом. Вони майже переконані, що люди прагнуть насолод, і знову нових і ще більших насолод, і що саме в цьому полягає життя, якщо не занапастити його якимсь безглуздим способом. Вони вже почали озиратися, шукати, — вони, чия сила завжди полягала в тому, щоб їх знайшли.

Це все, я думаю, тому, що вони втомлені. Вони цілі сторіччя несли тягар любові, завжди грали увесь діалог, обидві ролі. Адже чоловік може тільки повторювати, і то поганенько. Адже чоловікам важко навчатися з їхньою розвіяністю, недбальством і ревнощами, що теж є формою недбальства. А жінки все-таки терпляче чекали вдень і вночі і приймали в любові та злиднях. І під тиском безкінечної нужди з них виростали палко закохані, що, кличучи чоловіка, перевершували його, виростали вище від нього, коли він не повертався, як-от Гаспара Стампа або португалка, що не відступалася, аж поки їхня мука обернулася в жорстоку крижану велич, яку годі витримати. Ми знаємо про багатьох таких жінок, бо ж є немов дивом збережені листи, або книжки з віршами, що звинувачують чи нарікають, або портрети, що дивляться на нас у галереї крізь плач, — крізь те, що пощастило зобразити художникові, хоча він і не знав, що то. Але ж таких жінок було незмірно більше, це ті, чиї листи спалили, і ті, які не мали здібностей написати їх. Старі баби, що зачерствіли, але зберегли в собі дрібку вишуканості, гладкі, огрядні матрони, що стали сильними, сильними від злигоднів; вони уподібнилися до своїх чоловіків і все-таки були цілком відмінні від них там, де озивається любов, — у пітьмі. Породіллі, що ніколи не хотіли народжувати, і, нарешті вмираючи під час восьмих пологів, мали жести і легковажність дівчат, що раділи коханню. І ті, що лишилися з шаленцями й пияками, бо знайшли спосіб бути в душі так далеко від них, як ніде в іншому місці, а коли опинялися серед людей, то не стримувались і сяяли, немов жили зі святими. Хто відповість, як багато їх і які вони різні? Здається, ніби вони наперед знищили всі слова, з допомогою яких їх можна було б змалювати.

Але тепер, коли так багато вже змінилося, чи не слід змінитися й нам? Хіба не можна спробувати трохи розвинути себе й мало-помалу взяти на себе нашу частку тягаря любові? Нас позбавили всякого жіночого клопоту, і жінка такою мірою зайняла місце серед наших розваг, що скидається на фрагмент справжнього мережива, який потрапив до дитячого ящика з іграшками, і дитина спершу радіє йому, а потім уже не радіє і зрештою кладе до розбитих та розібраних іграшок як щось гірше від решти. Ми занапащені легкими насолодами, як усі дилетанти, але маємо славу майстрів. А що, як знехтувати наші успіхи, а що, як почати від самого початку й навчитися брати на себе тягар любові, який завжди носили за нас? А що, як стати початківцями, і то тепер, коли так багато міняється?

Тепер я вже теж розумію, що відчувала татап, розгортаючи мережива. В секретері Інґеборґ вона взяла собі одну шухляду й тримала їх там.

— Ну, Мальте, поглянемо на них? — запитувала вона й раділа, наче їй щойно подарували все, що лежало в невеликій, покритій жовтим лаком шухляді. А потім, розхвилювавшись від самого чекання, не могла самотужки розгорнути цигарковий папір. Я щоразу допомагав їй. Але і я хвилювався, нарешті побачивши мережива. Вони були намотані на дерев'яний валик, геть невидний під шарами мережив. Ми повільно розкручували їх і придивлялися до візерунків, які розгортались, і щоразу трохи лякалися, коли той або той закінчувався. Адже це ставалося так раптово.

Спершу йшли канти італійської роботи, цупкі смужки з туго напнутими нитками, де все неодмінно повторювалося, і то виразно, мов у селянському садку. Потім перед нашими очима поставали ажурні грати венеціанського мережива, наче ми сиділи в монастирі або в'язниці. Але далі очі знову бачили волю, й ми зазирали в глибінь дедалі вигадливіших садів, що, зрештою, ставали густі й задушні, наче в оранжереї: пишні, не відомі нам рослини розгортали величезне листя, вусики чіплялись один за одного, наче їм паморочилось, а великі відкриті квіти points d'Alengon[65] вкривали геть усе своїм пилком. Раптом, виснажені і приголомшені, ми ступали на довгий шлях валансьєнських мережив, зимового ранку серед інею. Ми пробиралися крізь засніжені кущі бельгійських мережив із Бінша й вийшли на місце, куди не заходив ще ніхто: гілки так химерно звисали вниз, ніби там унизу була могила, але ми приховували це одне від одного. Холод підступав до нас дедалі ближче, і татап, коли з'явилися дрібні, витончені ключкові мережива, нарешті проказувала: «Ох, тепер перед очима немов крижані квіти!» — і так воно й справді було, бо ми гріли їх теплом своїх серць.

Знову згортаючи мережива, ми зітхали, то була довга робота, але ми не хотіли доручати її нікому.

— Ти тільки уяви собі, якби нам самим довелося їх плести! — казала татап і майже перелякано дивилася на мене.

Цього я не міг собі уявити. Я зловив себе на думці про невеликих тваринок, які завжди плетуть і яким за те дають спокій. Ні, звичайно, плели жінки.

— Ті, що виплели ці мережива, мабуть, потрапили на небеса, — зачудовано мовив я. Пригадую: тоді мене вразило, що я давно вже не запитував про небеса. Матап зітхнула, мережива знову були згорнені.

За хвилину, коли я вже забув про свої слова, вона спроквола протягла:

— На небеса? Думаю, вони справді там. Якщо отак думати, цілком може бути й вічне блаженство. Ми так мало знаємо про це.

Часто, коли в нас були гості, розмовляли про те, що Шуліни тепер у скруті. Великий старий замок згорів кілька років тому, і тепер вони тулилися в обох бічних вузьких флігелях і мусили ощадити. Але приймати гостей було в них у крові. Відмовитися від цього вони не могли. Якщо до нас приїздив хтось несподівано, він, найімовірніше, повертався від Шулінів, а якщо хтось раптом поглядав на годинник і майже лякався, то його, безперечно, чекали в Люстагері.

Матап, власне, вже нікуди не виїздила, але цього Шуліни збагнути не могли, тож нічого не лишалося і одного разу довелося поїхати до них. То було в грудні після кількох ранніх снігопадів, сани звеліли подати на третю годину, я мав їхати з матір'ю. А втім, пунктуальності в нас було небагато. Матап не любила, щоб доповідали про приїзд карети, і здебільшого спускалася вниз заздалегідь, а коли нікого там не бачила, їй завжди спадало на думку щось із давно незробленого, вона починала щось шукати вгорі або наказувати, тож потім її насилу можна було знайти. Зрештою ми всі стояли й чекали. Кінець кінцем мати сідала й закутувалась, і тоді виявлялося: щось забули і Сіверсен мала принести, бо тільки вона знала, де та річ. А потім зненацька від'їздили, не дочекавшись Сіверсен.

Того дня небо по-справжньому й не проясніло. Дерева стояли так, мов не наважувалися ступити далі в туман, і було щось зухвале в пориві вперед. Тим часом знову засніжило, і тепер видавалося, наче стерто останні сліди життя і ми їдемо по білому полотну. Не чулося нічого, крім калатання дзвоників, і годі було сказати, де ми, власне, їдемо. Настала мить, коли склалося враження, ніби ми загубили вже й останнього дзвоника, але потім вони знову зібралися всі докупи й задзеленчали на повну силу. Контури дзвіниці ліворуч видавалися примарними. Але раптом з'явилися обриси парку, високо, майже над нами, і ми опинилися на довгій алеї. Калатання дзвоників немов уже не розходилось, а гронами звисало праворуч і ліворуч на деревах. Потім ми повернули й їхали навколо чогось праворуч, а потім уздовж, зупинившись десь посередині.

Ґеорґ геть забув, що будинку вже немає, і для нас усіх тієї миті він стояв. Ми піднялися сходами, що вели на стару терасу, й лише дивувалися, що вже споночіло. Зненацька відчинилися двері, десь ліворуч, унизу й позаду, і хтось гукнув: «Сюди!» — піднявши руку й махнувши тьмяним ліхтарем. Батько розсміявся: «Ми тут блукаємо, мов привиди!» — й допоміг нам спуститися сходами.

— Але ж дім щойно був тут, — дивувалася татап і не одразу могла звикнути до Віри Шулін, що вибігла нам назустріч, усміхнена й тепла. Нам, звичайно, треба було швидко заходити, а не думати про колишній дім. Ми розляглись у вузькому передпокої, а потім одразу опинилися під лампами й серед тепла.

Ті Шуліни були могутнім родом самостійних жінок. Не знаю, чи були в них сини. Пригадую тільки трьох сестер: найстаршу, що була вийшла заміж за marchese[66] в Неаполі й дуже нескоро, після численних судових процесів, розлучилася з ним. Потім була Зоя, і про неї казали, що немає нічого, чого б вона не знала. А передусім — Віра, тепла Віра; Господь його знає, що сталося з нею. Графиня — з роду Наришкіних — була, власне, немов четвертою сестрою і в певному розумінні наймолодша. Вона нічого не знала, тож за викладачів їй правили доньки. А добрий граф Шулін почувався так, немов був одружений з усіма тими жінками, й, тільки-но з'явившись, ходив навколо й цілував усіх.

Граф засміявся вголос, простяг руку й щиро привітався з нами. Далі я потрапив до жінок, що обмацували й розпитували мене. Але я твердо вирішив: коли це минеться, я випорсну як-небудь і піду дивитися, де будинок. Я був переконаний, що він і досі тут. Вийти з кімнати було не так уже й важко: серед усіх тих суконь я прокрався внизу, мов собака, а двері до передпокою ще не причинили. Але надвірні двері не піддавалися. Я спішив і плутався в численних пристроях, ланцюжках і засувах. Раптом вони подалися, але з гучним шумом, і, перше ніж я вискочив надвір, мене схопили й затягли назад.

— Стій, звідси не тікають! — радісно проказала Віра Шулін. Вона нахилилася до мене, і я вирішив нічого не виказувати цій теплій особі. Та вона, оскільки я мовчав, одразу виснувала, ніби якась природна потреба змусила мене добиватися до дверей, тож схопила за руку й, напівдовірливо, напівзверхньо, повела кудись. Це інтимне непорозуміння незмірно скривдило мене. Я вирвався й неприязно глянув на неї.

— Я хочу побачити дім, — гордо проказав я.

Вона не зрозуміла.

— Великий дім, надворі, на сходах.

— Дурнику, — мовила вона і схопила мене, — там уже немає будинку.

Я наполягав.

— Ми сходимо туди вдень, — запропонувала вона, поступаючись, — а тепер там нема як пройти. Там ями, а одразу позаду батькові ставки з рибою, які не повинні замерзати. Ти впадеш у них і станеш рибою.

Сказавши, штовхнула мене в яскраво освітлену кімнату. Там усі сиділи й розмовляли, і я придивився до низки стільців: що ж, вони, звичайно, ходять туди тільки тоді, коли його немає, зневажливо думав я; якби ми з татап жили тут, будинок стояв би й досі. Матап неуважно розглядалася, а решта говорили всі одразу. Вона, певне, теж думала про дім.

Зоя підсіла до мене й почала розпитувати. Вона мала правильно сформоване обличчя, яке від часу до часу пожвавлювалось, наче вона здогадувалася про щось. Батько сидів, нахилившись трохи праворуч, і прислухався до усміхненої маркізи. Граф Шулін стояв між татап і дружиною і щось розповідав. Однак графиня, бачив я, урвала його серед речення.

— Ні, дитино, ти просто вигадуєш, — добродушно заперечив граф, але на його обличчі, що стриміло понад головами дам, одразу проступив неспокій.

Та графиню годі було відмовити від її так званої вигадки. Вона видавалася напруженою, мов людина, яка не хоче, щоб їй перешкодили. М'якими руками в перснях вона ніби відмахувалась, хтось проказав «Тс!» — і раптом запанувала тиша.

Позаду людей тиснулися масивні речі зі старого будинку, багато й занадто близько. Важке родинне срібло блищало й вигиналося, наче бачене крізь лупу. Батько здивовано озирався.

— Мати нюхає, — пояснила Віра Шулін позаду нього, — і тоді ми всі повинні мовчати, бо вона нюхає вухами, — а сама при цьому стояла, високо піднявши брови, пильна і вся перетворена в нюх.

Шуліни після пожежі стали трохи дивними. В тісних, перегрітих кімнатах щомиті з'являвся якийсь запах, до нього принюхувались, а потім кожен казав свою думку. Зоя впевнено клопоталася коло печі, а граф ходив навколо, стояв якусь мить у кожному кутку й чекав. «Не тут», — казав він потім. Графиня підвелась і не знала, де нюхати. Батько повільно обернувся навколо себе, неначе той запах був десь позаду. Маркіза, одразу збагнувши, що запах огидний, тримала хусточку перед обличчям і поглядала з одного на іншого, немов запитуючи, чи розвіявся він. «Тут, тут!» — від часу до часу гукала Віра, наче піймала його. Після кожного слова навколо наставала дивовижна тиша. Я й сам почав ревно принюхуватись. Але мене одразу (чи то від жару в кімнаті, чи то від надміру близького світла) вперше в моєму житті опанував страх перед привидами. Мені стало очевидним: ці всі безперечно дорослі люди, які щойно розмовляли і сміялися, зігнувшись, ходили по колу й переймалися чимсь невидним; призналися, що є те, чого вони не бачать. Було страшно, що воно сильніше за них усіх.

Мій страх наростав. Мені здавалося, ніби те, чого вони шукають, раптом може накинутись на мене, наче висип, і тоді вони побачать його й показуватимуть на мене. У відчаї я дивився на татап. Вона якось дивно поглядала перед собою, і я подумав, що вона чекає мене. Тільки-но я підійшов до неї й відчув, як вона тремтить, то вже знав, що будинок тепер знову гине.

— Мальте, боягузе! — почувся десь сміх. То був Вірин голос. Але ми й далі горнулись одне до одного і переживали той страх разом. Отож ми й сиділи отак, татап і я, аж поки будинок загинув остаточно.

Найбагатшими на майже незбагненний досвід були все-таки дні народження. Ти вже знав, що життя тішиться тим, що зрівнює всіх, але цього дня ти прокидався з правом на радість, у якому годі сумніватися. Мабуть, усвідомлення цього права формується дуже рано, за часів, коли ти хапаєшся геть за все і геть усе отримуєш і коли завдяки інтенсивності панівного даної миті бажання непомильна сила уяви дає тобі те, на чому ти саме тепер зосередився.

А потім ураз приходять ті дивні дні народження, коли ти, з уже міцно вкоріненим усвідомленням цього права, бачиш, що інші трохи невпевнені. Тобі хотілося б, щоб тебе одягли, як і раніше, а потім відбувалось усе наступне. Але, тільки-но ти прокидаєшся, хтось кричить за дверима, що торта ще немає, або ж чути, як щось розбилося, коли десь поряд розставляли на столі подарунки; або хтось заходить і не зачиняє дверей, тож видно все ще до того, як імениннику дозволять подивитися. Це мить, коли в тобі відбувається немов операція. Коротке, страшенно болюче втручання. Але рука, що здійснює його, вправна й міцна. Операція вже минула. Збагнувши це, ти вже не думаєш про себе: адже треба рятувати день народження, придивлятись до інших, запобігати їхнім помилкам, зміцнювати їхню думку, що вони чудово все виконують. Але вони не полегшують іменинникові цього завдання. Виявляється, вони безпрецедентно незграбні, майже дурні. Вони доводять це тим, що приходять із якимсь пакунком, призначеним не тобі; ти вибігаєш їм назустріч і одразу змушений удавати, ніби просто вибіг у кімнату, щоб трохи розім'ятися, без певної мети. Вони прагнуть здивувати тебе і виймають із недбало вдаваним чеканням останній шар обгорток у коробці для іграшки, де далі немає нічого, крім стружок, і тобі треба заспокоїти їх. Або, якщо це механічна іграшка, перекрутять пружину в подарунку під час першого накручування. Тож краще повправлятися заздалегідь і непомітно підштовхнути ногою перекручену мишку або щось подібне до неї; отак можна часто обдурити дорослих і вберегти їх від ганьби.

Зрештою ти робиш це все, як вимагають від тебе, хоч і без блиску. Талант, власне, потрібний тільки тоді, коли люди завдавали собі клопоту й несли тобі, поважні й добродушні, радість, а ти ще здалеку бачив, що та радість призначена комусь іншому, радість абсолютно чужа, і ти навіть не знаєш нікого, кому б пасувала ця радість, така-бо вона страхітливо чужа.

Уміли розповідати, і то по-справжньому, мабуть, ще до мене. Адже я ніколи не чув ніяких розповідей. Тоді, коли Абелоне розмовляла зі мною про материні молоді літа, виявилося, що вона не вміє розповідати. А от старий граф Браге, мабуть, ще вмів розповідати. Я запишу, що вона знала про ті часи.

Абелоне, як була зовсім юна, певне, пережила час, коли її виповнювала щира і всеосяжна чуйність. Браге жили тоді в місті — в Бредгаде — серед пристойного товариства. Абелоне, заходячи пізно ввечері до своєї кімнати, гадала, що вона не менш утомлена, ніж решта. Але потім підступала до вікна і, якщо я правильно зрозумів, могла годинами стояти там перед ніччю і думати: ця ніч моя. «Я стояла, немов ув'язнена, — казала Абелоне, — а зорі були свободою». А вже потім могла заснути, не відчуваючи смутку. Вислів «зануритись у сон» не підходив для її дівочих літ. Сон просто підносився разом з нею; вряди-годи вона розплющувала очі й опинялася десь у високостях, хоча до вершини було ще далеко. А потім вона вставала вдосвіта, і то навіть узимку, коли решта, сонні, запізнюються до пізнього сніданку. Ввечері, коли сутеніло, завжди було тільки світло для всіх, спільне світло. Але обидві свічки, рано запалені в нових сутінках, із яких усе починалося знову, належали їй. Вони стояли у своєму низькому подвійному свічнику і спокійно сяяли крізь невелику овальну, розмальовану трояндами тюлеву завісу, яку від часу до часу треба було опускати. Це анітрохи не заважало: по-перше, ніхто нікуди не квапився, по-друге, інколи треба підвести очі й подумати, коли пишеш листа або нотуєш щось у щоденнику, початому колись зовсім іншим, несміливим і гарним почерком.

Граф Браге жив цілком окремо від своїх доньок. Твердження, мовляв, життя треба поділяти з іншими, він вважав за вигадку. («Атож, поділяти…» — казав він.) Проте йому подобалося, коли йому розповідали про його доньок: він уважно слухав, наче вони жили в якомусь іншому місті.

Тому всі були вражені, коли якось після сніданку він підкликав до себе Абелоне:

— Ми, здається, маємо однакові звички, я теж беруся за перо ще на світанку. Ти можеш допомогти мені.

Абелоне пам'ятала все так, немов діялось те вчора.

Уже наступного ранку її привели в батьків кабінет, що мав славу неприступної фортеці. Абелоне не мала часу оглянути його, бо її одразу посадили навпроти графа за письмовий стіл, що видався їй мов рівниною, де книжки і стоси рукописів правили за населені пункти.

Граф диктував. Ті, хто стверджував, ніби граф Браге пише свої мемуари, певною мірою мали слушність. Але йшлося не про політичні або військові спогади, що їх чекали з таким нетерпінням. «Я вже забув усе», — коротко відповідав старий, коли хтось розпитував його про такі речі. А от не хотів забути він свого дитинства. Саме за нього він хапався. На його думку, все гаразд, якщо в його душі взяло тепер гору таке вкрай далеке минуле, що, як зазирнути вглиб, лежить там, ніби серед ясної північної літньої ночі, піднесене і жваве.

Інколи граф підскакував і промовляв до свічок, що починали миготіти. Або ж знову треба було закреслити цілі речення, і тоді він енергійно походжав по кімнаті, розганяючи повітря зеленавим шовковим халатом. Під час таких збурень заявляла про себе ще одна особа — Стен, графів старий камердинер-ютландець, що був зобов'язаний, коли дід зривався на ноги, притьмом прикрити руками окремі незшиті аркуші, що, вкриті нотатками, лежали по всьому столу. Його світлість гадали, що теперішній папір не годиться, надто легкий і розлітається з найменшої нагоди. І Стен за столом, де завжди виднівся лише його довгастий тулуб, поділяв цю підозру й немов сидів навпочіпки, сліпий до світла і поважний, наче сова.

Той Стен мав звичай читати в неділю пополудні Сведенборга, і ніхто зі слуг не наважувався зайти до його кімнати, бо він начебто викликав духів. Родина Стена віддавна спілкувалася з духами, а йому самому вже долею судилося заприязнитися з ними. Вночі до його матері, коли вона народила його, щось приходило. Стен мав великі круглі очі, погляд яких був спрямований на щось позаду людини, на яку він дивився. Батько Абелоне часто розпитував його про духів, і то так, як запитують людину про її близьких.

— Стене, вони з'являлися? — зичливо цікавився він. — Що ж, добре, коли з'являються.

Диктування тривало кілька днів. А потім Абелоне не змогла написати слова «Екернферде». Цієї власної назви вона ніколи не чула раніше. Граф, що, власне, вже давно шукав приводу відмовитися від писання, яке не встигало за його спогадами, просто розгнівався.

— Вона не може написати, — гостро нарікав він, — а інші не зможуть прочитати. І чи побачать вони взагалі, що я тут сказав? — роздратовано говорив він далі і не спускав очей з Абелоне.

— Чи побачать вони того Сен-Жермена? — кричав він на неї. — Невже ми сказали «Сен-Жермен»? Закресли. Напиши: маркіз де Бельмар.

Абелоне закреслила й написала. Але граф так швидко диктував далі, що годі було встигнути за ним.

— Він не терпів дітей, той неоціненний Бельмар, але мене він узяв на коліна, такий-бо я був маленький, і мені спало на думку вкусити його діамантовий ґудзик. Ця спроба розсмішила його. Він засміявся й підняв мені голову, аж поки ми дивились у вічі один одному. «Ти маєш видатні зуби, — мовив він, — зуби, які беруться до роботи…» А я звернув увагу на його очі. Згодом я багато блукав по світу. Повір мені, я бачив усякі очі, але таких не бачив уже ніколи. Такі очі все мають у собі, їм не треба дивитися. Ти чула про Венецію? Гаразд. Скажу тобі, вони бачили Венецію в цій кімнаті, присутню тут, немов стіл. Я сидів одного разу в кутку й чув, як він розповідав моєму батькові про Персію, і часом мені здається, ніби мої руки й досі пахнуть Персією. Мій батько цінував його, а його високість ландграф був немов його учнем. Але, звичайно, не бракувало людей, які дорікали йому, що він визнає тільки ту минувшину, яка в ньому. Вони не могли збагнути, що всякий мотлох має значення тільки тоді, якщо ти народився з ними.

— Книжки пусті, — кричав граф до стін, люто погрожуючи їм, — усе залежить від крові, тож по ній ти й маєш читати. Той Бельмар мав у своїй крові дивовижні оповідки й чудові ілюстрації, він міг розгорнути її де завгодно, і всі сторінки були списані, жодної не можна пропустити. А інколи він замикався й гортав їх на самоті, і тоді завжди доходив до місць про алхіміків, які виробляли золото, про самоцвіти та барви. Чого б там не могло бути такого? Воно ж має десь бути.

Той чоловік умів би добре жити зі своєю істиною, якби був самотній. Але бути на самоті з такою дамою важко. А втім, було б найбільшим несмаком запрошувати людей, щоб вони відвідували його в присутності його істини; дама-істина не повинна промовляти, бо ж він був завеликим прихильником східних звичаїв. «Adieu, madame[67], — чесно сказав він їй, — до наступного разу. Можливо, через тисячу років ми будемо сильніші й нам менше заважатимуть. Ваша краса, мадам, ще тільки в процесі формування», — казав він, і то була аж ніяк не проста чемність. По цьому пішов геть і збудував для людей свій звіринець, такий собі Jardin d'acclimatation[68] для найгрубіших різновидів брехні, яких ще не бачили в нас, а також оранжерею перебільшень і невеличкий доглянутий figuerie[69] фальшивих таємниць. Гості приїздили звідусіль, а він походжав серед них із діамантовими застібками на черевиках і був цілком до їхніх послуг.

Може, скажеш, що таке життя нестатечне? Власне, то була лицарськість у ставленні до дами, і він добре законсервував себе в такому стані.

Якийсь час старий уже не промовляв до Абелоне, бо забув про неї. Він мов ошпарений метався по кімнаті й кидав вимогливі погляди на Стена, наче Стен якоїсь миті мав перетворитися в того, про кого він думав. Але Стен не перетворився.

— Треба було бачити його, — одержимо розповідав граф Браге далі. — Був час, коли про нього знали всі, хоч у багатьох містах листи, які він отримував, не були адресовані нікому: просто стояла назва міста, більше нічого. Але я бачив його.

— Він був негарний, — засміявся граф характерним коротким сміхом. — І навіть не був, як кажуть люди, значущим або шляхетним, коло нього завжди були шляхетніші люди. Він був багатий, але те багатство в нього видавалося якимсь випадковим, ненадійним. Він був високий, але не мав гарної постави. Тоді, звичайно, я не міг судити, чи був він дотепний і мав те чи те, що цінує світ, але він був.

Граф, затремтівши, підвівся і зробив рух, наче ставив щось у просторі, який ще лишився.

Саме цієї миті він помітив Абелоне.

— Ти бачиш його? — крикнув він їй і раптом схопив срібного канделябра і підніс його Абелоне до обличчя, засліпивши її.

Абелоне пригадала, що бачила його.

У наступні дні Абелоне регулярно викликали, і диктування після цього інциденту відбувалося набагато спокійніше. Граф, переглядаючи різні папери, складав свої найдавніші спогади про коло Бернсторфа, в якому певну роль відігравав його батько. Абелоне тепер так добре пристосувалася до особливостей своєї праці, що, побачивши їх обох, їхню спільну зосередженість на праці можна було легко сплутати зі справжньою близькістю.

Одного разу, коли Абелоне вже збиралася йти, старий добродій підступив до неї, і здавалося, ніби тримає руки позаду, готуючи якусь несподіванку.

— Завтра ми писатимемо про Юлію Ревентлов, — мовив він і смакував свої слова. — То була свята.

Абелоне, мабуть, глянула на нього з недовірою.

— Так, так, є ще й це, — й далі наказовим тоном сповіщав він. — Ще є все, графине Абель. — Узяв долоні Абелоне й розгорнув їх, наче книжку. — Вона мала стигмати, — додав він, — тут і тут. — І твердо й коротко тицьнув холодним пальцем у її обидві долоні.

Слова «стигмати» Абелоне не знала. Це з'ясується, думала вона, і їй аж не терпілося почути про святу, яку на власні очі бачив її батько. Але її вже не викликали — ані наступного ранку, ані згодом.

— Про графиню Ревентлов у вас потім згадували не раз, — лаконічно відповіла Абелоне, коли я просив її розповісти більше. Вона видавалася втомленою й навіть запевняла, що майже все вже забула. — Але ці місця й досі інколи відчуваю! — засміялася вона і глянула майже з цікавістю на свої порожні долоні.

Усе змінилося ще до смерті мого батька. Ульсґор уже не належав нам. Батько помер у місті, у багатоповерховій будівлі, що видавалася мені ворожою і чужою. Тієї пори я був уже за кордоном і приїхав запізно.

Домовину з тілом виставили в кімнаті на першому поверсі між двома рядами високих свічок. Запах квітів був не менш незбагненний, ніж багатоголосий гомін. На вродливому батьковому обличчі з заплющеними очима застиг вираз чемного пригадування. Його вбрали в мундир єгермейстера, але з якоїсь причини замість синьої стрічки поклали білу. Руки були не складені, а лежали навскіс одна на одній і видавалися несправжніми й безглуздими. Мені швиденько розповіли, що батько багато страждав, але зараз слідів тих страждань я не бачив. Риси його обличчя були прибрані, немов меблі в гостьовій кімнаті після від'їзду гостя. Мені здавалося, ніби я вже не раз бачив його мертвим, бо все було знайомим.

Новою була тільки навколишня атмосфера, нова своєю прикрістю. Новою була гнітюча кімната, навпроти вікон були, мабуть, вікна інших людей. Новим було те, що вряди-годи заходила Сіверсен і нічого не робила. Сіверсен постаріла. Потім я мав снідати. Про сніданок мені доповідали кілька разів. Цього дня мені геть не хотілося снідати. Я не збагнув, що мене просто хотіли вивести з кімнати; зрештою, оскільки я не йшов, Сіверсен чомусь сказала, що пришили лікарі. Я не розумів навіщо.

— Тут ще треба щось зробити, — відповіла Сіверсен і пильно подивилася на мене червоними очима. Потім зайшли, трохи кваплячись, два добродії: лікарі. Перший одним рухом нагнув голову, немов мав роги й хотів вигнати нас, щоб здалеку придивлятися до нас понад скельцями окулярів: спершу до Сіверсен, а потім до мене. Потім уклонився зі студентською офіційністю.

— Пан єгермейстер мав ще одне бажання, — проказав він точнісінько так, як і зайшов до кімнати, і я знову мав відчуття, що він квапиться. Якимсь чином я спонукав його підняти голову і глянути крізь скельця. Його колега був огрядним тонкошкірим білявим чоловіком, і мені спало на думку, що його можна легко примусити зашарітися. Далі виникла пауза. Дивно, що єгермейстер навіть тепер мав бажання.

Я несамохіть знову поглянув на гарне, симетричне обличчя. І одразу збагнув, що він прагнув упевненості. Власне, її він прагнув завжди. Тепер він мав отримати її.

— Ви присутні на перфорації серця, будь ласка.

Я нахилився й відступив назад. Обидва лікарі одночасно нагнулися й одразу почали радитися з приводу своєї роботи. Хтось уже відсунув свічки. Але старший ступив до мене ще кілька кроків. Наблизившись, простер руку, щоб не долати решту відстані, й неприязно глянув на мене.

— Немає потреби, — проказав він, — тобто я маю на увазі, що, мабуть, було б краще, якби ви…

Зі своїми ощадливими і поквапними рухами він видався мені зневажливим і зужитим. Я знову вклонився, невідомо чому я вклонявся раз по раз.

— Дякую, — коротко мовив я. — Я не заважатиму.

Я знав, що зможу витримати і немає ніякої причини уникати цього видовища. Так треба. В цьому, напевне, був сенс усього. Крім того, я ще ніколи не бачив, щоб комусь пробивали груди. Мені видавалося, що було б нерозумно відмовлятися від такої невимушеної та безперечної нагоди збагатитися досвідом. У розчарування я, власне, тоді вже не вірив, тож не мав чого боятися.

Ні, ні, людина нічого не здатна уявити собі у світі, навіть чогось найменшого. Адже все складається з такої сили окремих деталей, що їх годі передбачити. У витворах уяви людина переступає їх і не помічає, що їх бракує, бо ж вона квапиться. А дійсність набагато повільніша й невимовно докладніша.

Хто, скажімо, думав про цей опір. Тільки-но розкрили широкі й високі груди, квапливий чоловічок уже знайшов потрібне місце. Але швидко приставлений інструмент не заходив усередину. Я мав відчуття, ніби час раптом зник із кімнати. Ми опинилися, немов на картині. Але потім час пробився тихим, ковзким шумом і знову був тут, побільшений, але немов зужитий. Одразу десь почувся удар. Я ще ніколи не чув такого удару — теплого, закритого подвійного удару. Слух передавав звук далі, й водночас я побачив, як б'є лікар. Але минула хвилина, перше ніж обидва враження поєдналися в мені. Отож, отож, думав я, тепер він уже пробився. Удар, якщо зважити на його темп, видавався майже зловтішним.

Я придивився до чоловіка, якого тепер, здається, знав уже давно. Ні, він цілком панував над собою: швидкий і ретельний добродій, що одразу мав кудись бігти. На його обличчі не було сліду ані втіхи, ані задоволення. Тільки на лівій скроні стирчало кілька волосин, скорившись давньому інстинктові. Він обережно витяг інструмент, і на грудях з'явилося щось схоже на рот, із якого двічі витекло трохи крові, наче вимовивши двоскладове слово. Молодший, білявий лікар елегантним рухом швидко зібрав її ватою. Тепер рана була спокійна, наче заплющене око.

Мабуть, я ще раз уклонився, хоча цього разу не зовсім тямив, що відбувається. Принаймні я здивувався, побачивши, що я сам. Хтось знову поправив мундир, біла стрічка лежала, як і раніше. Але тепер єгермейстер був мертвий, і то не тільки він. Серце тепер було пробите, наше серце, серце нашого роду. Тепер усе минулося. Здалося, немов розбився шолом. «Бріге сьогодні і вже ніколи», — проказало щось у мені.

Про своє серце я не думав. А коли згодом згадав про нього, я вперше достеменно знав, що про нього не йдеться. Те серце окреме. Ще тоді воно почало спочатку.

Я знаю, я уявляв собі, ніби не зможу одразу виїхати. Спершу треба залагодити все, казав я собі. А що саме, я не знав. Роботи не було майже ніякої. Я ходив по місту й відзначив, що воно змінилося. Мені було приємно вийти з готелю, де я зупинився, й побачити, що тепер це місто дорослих, яке стало для мене мало не чужим. Усе трохи поменшало, і я гуляв по Лангелініе до маяка і назад. Коли я дійшов до району Амалієґаде, здавалося, ніби звідкись вирине що-небудь, що я визнавав уже роками і що тепер знову випробує свою могутність. Там були певні наріжні вікна, арки воріт, ліхтарі, які забагато знали про мене й погрожували мені. Я дивився їм в обличчя й дав їм відчути, що зупинився в готелі «Фенікс» і першої-ліпшої миті можу поїхати назад. Але моє сумління не заспокоїлося. У мені наростала підозра, що жоден з місцевих впливів і зв'язків поки що не вдалося подолати. Я колись потай урвав їх, незавершені. Певною мірою навіть дитинство треба довести до кінця, якщо не хочеш втратити його назавжди. Зрозумівши, що я втрачаю його, я відчув, що ніколи не матиму чогось іншого, на що можна було б зіпертися.

Кілька годин щодня я проводив у Дронінґенс Тверґаде, у вузькій кімнаті, що видавалася ображеною, як і всі наймані приміщення, де хтось помер. Я походжав між письмовим столом і великою білою, обкладеною кахлями грубою і спалював папери єгермейстера. Я вже почав кидати у вогонь зв'язані пачки листів, але невеликі пакунки були так тісно стягнені, що тільки обвуглювалися по краях. Мені коштувало зусиль порозв'язувати їх. Більшість листів мали стійкий, переконливий запах, що входив у мене, наче і в мені хотів пробудити спогади. Я не мав жодних спогадів. Інколи випорскували фотографії, важчі за інший папір, і фотографії горіли напрочуд повільно. Не знаю звідки, в мене з'явилася думка, що там може бути й фотокартка Інґеборґ. Але щоразу, коли я дивився, там були зрілі, статечні, безперечно гарні жінки, що наводили мене на інші думки. Отже, виявилося, що я все-таки не без спогадів. Саме такими були очі, в які я, коли трохи підріс, часом задивлявся, йдучи з батьком по вулиці. Тоді й вони могли з карети подарувати мені погляд, від якого я не знав, куди подітися. Тепер я вже знаю, що вони порівнювали мене тоді з батьком і те порівняння було не на мою користь. Єгермейстер, звичайно, міг не боятися порівнянь.

Але тепер, здається, я збагнув, чого він боявся. Зараз розповім, як я дійшов цього висновку. В його гаманці я знайшов давно складений папірець, що вже перетерся на згинах і кришився. Я прочитав його, перше ніж спалив. Він був написаний його найкращим почерком, упевненим і рівномірним, але я одразу помітив, що то тільки копія.

«За три години до своєї смерті», — так починався той документ, і в ньому йшлося про Християна IV. Я, звичайно, не можу дослівно повторити його зміст. За три години до своєї смерті він захотів підвестися. Лікар і камердинер Ворміус допомогли йому стати на ноги. Він стояв трохи невпевнено, але стояв, і вони вдягнули на нього стібану нічну сорочку. Потім раптом сів на край ліжка і сказав щось. Ті слова годі було зрозуміти. Лікар і далі тримав короля за ліву руку, щоб той не впав на ліжко. Отак вони й сиділи, і король від часу до часу на превелику силу й неясно проказував щось незрозуміле. Зрештою лікар заговорив до нього: він сподівався, що мало-помалу йому вдасться здогадатися, що мав на увазі король. За якусь мить король урвав його і сказав цього разу цілком зрозуміло: «Ох, лікарю, лікарю, як вас там?» Лікар насилу пригадав:

— Шперлінг, найласкавіший королю.

Але з цього вже нічого не вийшло. Король, тільки-но почувши, що його розуміють, широко розплющив своє єдине праве око і проказав усім обличчям єдине слово, яке його язик формував уже кілька годин, єдине, яке ще мав:

— Döden, — сказав він, — Döden[70].

Більше на аркуші не було нічого. Я перечитав його кілька разів, а вже потім спалив. Мені спало на думку, що батько останнім часом тяжко страждав. Так розповідали мені.

Відтоді я багато думав про страх перед смертю — не без того, щоб узяти до уваги й певний особистий досвід. Думаю, можна стверджувати, що я відчував той страх. Він охоплював мене в місті, серед людей і часто без ніякої причини. Але часто, звичайно, нагромаджувались і причини, коли, наприклад, хтось умер на лаві, а всі ставали навколо й дивились на нього, а він уже вийшов за межі страху: тоді в мене з'являвся мій страх. Або колись у Неаполі: дівчина сиділа навпроти мене в трамваї й померла. Спершу видавалося, ніби вона зомліла, і ми навіть їхали ще хвилину. А потім уже не було сумніву, що слід зупинитися. Позаду нас стояли карети й зупинили рух, наче по цій вулиці вже ніхто ніколи не поїде. Бліда, товстенька дівчина спокійнісінько б умерла, зіпершись на свою сусідку. Але мати не могла змиритися. Вона якомога перешкоджала доньці. Безладно розстібала одяг і лила щось у рот, що вже нічого не приймав. Розтирала чоло якоюсь рідиною, що була в когось, а коли очі потім трохи підкотилися, почала шарпати її, щоб очі знову дивилися перед себе. Мати кричала в ті очі, які нічого не чули, тягнула і смикала доньку в різні боки, наче ляльку, а зрештою замахнулася і щосили вдарила по гладкому обличчю, щоб вона не помирала. Отоді я й злякався.

Але боявся й раніше. Скажімо, коли помер мій собака. Той самий, що звинуватив мене раз і назавжди. Він дуже захворів. Я стояв коло нього навколішки цілісінький день, як раптом він уривчасто й коротко гавкнув, саме так він гавкав тоді, коли до кімнати заходив хтось чужий. Такий гавкіт у цій ситуації був між нами мало не умовним сигналом, і я несамохіть подивився на двері. Але цей чужий був у ньому. Я занепокоєно шукав його погляду, та й він шукав мого, але не для прощання. Пес дивився на мене суворо й відчужено. Він дорікав мені, що я впустив того чужого. Він був переконаний, що я міг би перешкодити йому. Тепер виявилося, що пес завжди переоцінював мене. І вже не було часу пояснити йому. Він відчужено й самотньо дивився на мене, аж поки настав кінець.

Або ж я боявся, коли восени після перших нічних заморозків мухи залітали в кімнати і в теплі знову оживали. Вони були напрочуд висохлі й лякалися власного дзижчання; можна було бачити, що вони по-справжньому й не тямлять, що роблять. Вони сиділи годинами й не ворушились, а потім пригадували, що ще живі, й тоді кидалися кудись наосліп, не розуміючи навіщо, й чулось, як вони знову падають десь далі. Нарешті розповзалися всюди й повільно вмирали по всій кімнаті.

Але я міг боятися навіть тоді, коли був сам. Чому я повинен удавати, ніби не було ночей, коли я сідав на ліжку зі страху перед смертю й чіплявся за те, що сидіти — це принаймні ще жити: адже мертві не сидять. Це траплялося завжди в одній із тих випадкових кімнат, які одразу кидали мене напризволяще, коли мені було зле, немов боялися, що їх допитають і вплутають у мої злигодні. Отож я сидів та сидів і, певне, був такий страхітливий, що ніщо не наважувалось підтримати мене. Свічка, якій я надавав якраз ту свою послугу, що запалював, ніколи не хотіла знати про мене. Горіла переді мною так, наче в порожній кімнаті. Моєю останньою надією завжди було вікно. Я уявляв собі, ніби там, за вікном, може бути щось належне мені, і то навіть тепер, навіть у цій раптовій злиденності вмирання. Але, тільки-но побачивши вікно, я бажав, щоб воно було замуроване, стало стіною. Бо тепер я знав, що на вулиці все й далі цілком байдуже до мене, що й надворі немає нічого, крім моєї самотності. Самотності, яку я підняв над собою і до величі якої аж ніяк не могло дорівнятися моє серце. Мені спадали на думку люди, від яких я пішов колись, і я не розумів, як можна покидати людей.

Господи, Господи, якщо мене й попереду ще чекають такі ночі, все-таки лиши мені принаймні одну з тих думок, які інколи траплялися в мене! Моя вимога не така вже нерозумна, бо я знаю, що ті думки породжені страхом, а мій страх надто великий. Коли я був хлопчиком, мене били по обличчю й казали, що я боягуз. Це тому, що я ще не вмів боятися. Але відтоді я навчився боятися справжнім страхом, що тільки збільшується, коли збільшується сила, яка породжує його. Уявлення про ту силу можна отримати тільки завдяки страху. Адже вона така незбагненна, така спрямована проти нас, що наш мозок одразу розпадається, тільки-но ми намагаємось думати про неї. І все-таки від якоїсь миті я думаю, що це наша сила, наша повна сила, яка ще надто велика для нас. Звісно, правда, ми не знаємо її, та хіба ми не знаємо найменше саме те, що найпритаманніше нам? Інколи я думаю, як виникло небо і як виникла смерть: унаслідок утрати нашого найдорожчого, бо ми завжди мали багато іншого клопоту і, заклопотані, не почувалися в безпеці. Але минув час, і ми привчилися до меншого. Ми вже не впізнаємо найпритаманнішого нам і боїмося його крайньої величі. Хіба не так?

А втім, тепер я добре розумію, чому мій батько глибоко в своєму гаманці всі ці роки носив опис смертної години. Він не конче був надто вишуканий, бо всі ті описи мають у собі щось неповторне. Хіба не можна, наприклад, уявити собі кого-небудь, хто переписує для себе опис смерті Фелікса Арвера? Діялось те в лікарні. Він помирав лагідно і спокійно, і черниця, напевне, гадала, ніби він уже далі пройшов шляхом смерті, ніж насправді. Вона гучно вигукувала вказівки, де знайти те або те. То була справді неосвічена черниця: вона ніколи не бачила написаним слово «коридор», якого даної миті годі було уникнути, тож вона й сказала «колидор», гадаючи, ніби він справді має таку назву. І тут Арвер відклав свою смерть. Він вважав за потрібне спершу виправити помилку. Він ясно висловився й докладно пояснив, що дане приміщення має назву «коридор». А потім помер. Він був поет і ненавидів приблизне, або, можливо, йому йшлося тільки про істину; або ж він не хотів брати з собою в могилу останнє враження, що світ і далі такий занедбаний. Тут уже годі щось з'ясувати. Тільки не слід вважати, ніби йшлося про педантизм. Бо інакше такий закид можна було б зробити і святому Жанові де Дьє, що, помираючи, підвівся і якраз устиг зняти в садку з мотузки щойно повішеного, звістка про якого проникла в замкнену напругу його агонії. Йому теж ішлося тільки про істину.

Існує істота, цілком нешкідлива, як глянути на неї, ти навряд чи помічаєш її і одразу знову забуваєш. Але тільки-но вона непомітно для тебе проникає тобі у вуха, то розвивається там і немов розповзається, тож бачили випадки, коли вона доходить аж до мозку і спустошливо процвітає в тому органі подібно до собачих пневмококів, які потрапляють собакам через ніс.

Ця істота — твій сусід.

Що ж, відколи я тинявся в самотності, я мав незліченних сусідів — зверху і знизу, справа і зліва, а інколи з усіх чотирьох боків водночас. Я міг би просто написати історію моїх сусідів, але це стало б працею всього життя. Щоправда, це була б радше історія симптомів хвороби, яка розвивалася в мені, але ці симптоми схожі на всіх істот такого роду, бо ж довести їхнє існування можна тільки під час розладів, що їх вони викликають у певних тканинах.

Я мав і непередбачуваних сусідів, і дуже послідовних. Я сидів і намагався з'ясувати закони першої категорії, бо ж було очевидно, що й вони мають закони. А якщо коли-небудь увечері не з'являвся додому пунктуальний сусід, я починав думати, що могло трапитися з ним, не гасив світла і хвилювався, мов молода дружина. Я мав сусідів, які просто ненавиділи одні одних, і сусідів, підвладних могутній любові, але ж дізнався, що інколи серед ночі ненависть може обернутися любов'ю або навпаки, і тоді, звичайно, про сон годі й думати. А загалом можна зауважити, що сон — не таке поширене явище, як гадають. Скажімо, мої обидва петербурзькі сусіди не дуже шанували сон. Один стояв і грав на скрипці, і, певне, зазирав при цьому в невгомонні будинки, які й далі світилися вікнами неймовірної серпневої ночі. Про сусіда праворуч я, звичайно, знав, що він лежить; коли я там жив, він узагалі вже не підводився. Він навіть заплющував очі, але годі було сказати, що він спить. Він лежав і проказував довгі вірші, вірші Пушкіна та Некрасова, і то тоном, яким розповідають вірші діти, коли їх просять про те. Незважаючи на музику мого сусіди зліва, саме той зі своїми віршами виткав у моїй голові немов лялечку, з якої казна-що могло б вилупитись, якби студент, що інколи провідував його, одного дня, помилившись, не підійшов до моїх дверей. Він розповів мені історію свого знайомого, і виявилося, що та історія певною мірою заспокоює. Хай там як, то була проста, однозначна історія, після якої вмерло чимало хробаків моїх підозр.

Цьому дрібному службовцеві по сусідству однієї неділі свінула ідея виконати дивовижне завдання. Він припустив, що житиме ще довго, скажімо, років п'ятдесят. Великодушність, яку він виявив при цьому, дуже потішила його. Але тепер він захотів перевершити сам себе. Він поміркував, що ці роки можна обернути в дні, години, хвилини, ба навіть, за бажання, в секунди, тож рахував і рахував, аж поки вийшла сума, яких доти він ще не бачив. Йому запаморочилася голова. Годилося трохи відпочити. Час, казали йому завжди, неоціненний, і його здивувало, що чоловіка, який має таку сукупність часу, не охороняють. Адже його так легко можна вкрасти. Але потім до нього знову повернувся добрий, майже грайливий настрій. Він одяг шубу, щоб видаватися трохи ширшим і статечнішим, і подарував собі весь свій казковий капітал, трохи спогорда промовивши:

— Миколо Кузьмовичу, — сказав він зичливо й на додачу уявив собі, як він без шуби, худий і злиденний, сидить на дивані з кінського волосу, — сподіваюся, Миколо Кузьмовичу, — сказав він, — ви не запишаєтесь через своє багатство. Подумайте, це не головне: є бідні люди, які тішаться справжньою повагою, і навіть зубожілі дворяни й генеральські доньки, які ходять по вулицях і щось продають. — І щедрий багатій назвав ще інші, відомі всьому місту приклади.

Другий Микола Кузьмович, що сидів на дивані, набитому кінським волосом, — обдарований, — аж ніяк не засвідчував захвату, тож слід припустити, що він був розважливий. Він справді анітрохи не змінив свого скромного та впорядкованого способу життя і тільки неділі присвячував упорядкуванню своїх рахунків. Але вже через кілька тижнів йому спало на думку, що він страшенний марнотратник. Треба ощадити, подумав він. Він прокидався раніше, вмивався не так ретельно, пив чай стоячи, біг у контору і добирався туди занадто рано. Він усюди ощадив трохи часу. Але в неділю виявлялося, що тих його заощаджень немає. Тоді він збагнув, що він обдурений. Не треба було міняти купюри на дрібняки, сказав він собі. Як надовго вистачило б року! А ці ганебні дрібняки діваються невідомо куди. І настав огидний день, коли він сидів надвечір у кутку дивана й чекав на добродія в шубі, від якого хотів знову забрати свій час. Він мріяв, що візьме двері на засув і не випустить його, поки той не розплатиться. Банкнотами, хотів сказати він, і то по десять років. Чотири банкноти по десять років і одна — п'ять, а решту, хай йому біс, нехай забирає! Атож, він був готовий подарувати йому решту, тільки б не виникло перешкод. Збуджений, він сидів на дивані й чекав, але добродій не приходив. А він, Микола Кузьмович, що кілька тижнів тому легко уявляв собі, як він сидить на дивані, тепер, коли й справді сидів, не міг уявити собі іншого Миколу Кузьмовича, в шубі, того великодушного. Господь тільки знає, що сталося з ним, можливо, його ошуканство викрили й сидить він тепер у в'язниці. Безперечно, він не тільки йому завдав лиха. Такі шахраї завжди не одного дурять.

Йому спало на думку, що повинна існувати якась державна установа, своєрідний Часовий банк, де можна було б обміняти принаймні частину своїх жалюгідних секунд. Адже вони, зрештою, справжні. Він ніколи не чув про таку установу, але в довіднику безперечно можна знайти щось таке, під літерою «Ч», або ж, можливо, він має назву «Банк часу», тоді його легко знайти під літерою «Б». Можливо, треба перевірити й літеру «І», бо це, безперечно, імперська установа, що, власне, й свідчить про її важливість.

Згодом Микола Кузьмович завжди запевняв, що того недільного вечора, дарма що він був, як можна здогадатися, в пригніченому настрої, він нічого не пив. Отже, був тверезісінький, і наступне відбулося, якщо взагалі можна так висловитися, ось яким чином. Можливо, він трохи задрімав у своєму кутку, таке трапляється часто. Цей короткий сон дав йому спершу велику полегкість. Я, сказав він собі, зав'яз у цифрах. Що ж, я нічого не тямлю в них. Але цифрам, зрозуміла річ, не можна надавати надто великого значення, вони, так би мовити, — засіб, потрібний державі для забезпечення порядку. Ніхто ніколи й не бачив їх де-небудь, лише на папері. Адже й думки не може бути, щоб зустріти десь у товаристві сім чи двадцять п'ять. Такого просто не існує. Тож ця дрібна плутанина сталася через неуважність: час сплутали з грошима, немов це не окремі речі. Микола Кузьмович мало не розсміявся. Як добре добачити, де криється підступ, і то вчасно, ось що важливо — вчасно. Відтепер буде по-іншому. Час, атож, яка прикра річ. Але хіба це тільки його біда, хіба й для інших час не поділяється на секунди, навіть якщо вони й не знають про це?

Микола Кузьмович був не зовсім вільний від зловтіхи. «Та нехай собі!» — мало не подумав він, але тут сталося щось незвичайне. Раптом йому в обличчя щось війнуло, пролетіло повз вуха, обвіяло руки. Він розплющив очі. Вікно було щільно зачинене. Й далі сидячи в пітьмі з широко розплющеними очима, він почав розуміти: щойно він відчув справжній час, який лине повз нього. Микола Кузьмович упізнав усі ті сухі й тихі секунди, однаковісінькі, але швидкі, які швидкі! Господь його знає, що вони ще готують йому. І треба ж, щоб це сталося саме з ним: таж він найменшого протягу боїться! Невже йому судилося цілісіньке життя терпіти його? Він уявив собі всі невралгії, що їх можуть спричинити протяги, й шаленів від люті. Він підскочив, але несподіванки на цьому не скінчилися. Навіть унизу, коло його ніг, щось наче рухалося, то був не єдиний рух, а складне коливання в кількох різних напрямах. Він заціпенів від страху: може, тремтить земля? Звичайно, земля. Адже вона таки крутиться. Про це говорили в школі, але побіжно і швидко пішли далі, а згодом затушували; вважають, розмовляти про це непристойно. Але тепер, коли він раптом набув чутливості, він і сам відчуває ті рухи. Цікаво, чи інші відчувають їх? Можливо, але не показують цього. Можливо, їм, як морякам, ці хитання не шкодять. А от Микола Кузьмович має витончену чутливість, тож навіть у трамваї не сідає. Він, заточуючись, ходив по кімнаті, немов по палубі, й був змушений хапатися за стіни. На лихо, він згадав ще про нахил земної осі. Ні, він не може витримувати всіх цих рухів. Йому стало зле. Треба лягти і заспокоїтись, колись він десь читав про це. Відтоді Микола Кузьмович не підводився з ліжка.

Він ліг і заплющив очі. Часом, у дні, коли, так би мовити, земля коливалася менше, він почувався досить затишно. А потім він додумався декламувати вірші. Навіть повірити не можна, як це допомагає. Якщо повільно проказувати вірш, рівномірно наголошуючи кінцеві рими, тоді певною мірою виникає щось стабільне, на що можна дивитися, — розумієте, внутрішнім зором. Щастя, що він знав усі ті вірші. А втім, література завжди цікавила його. Він не нарікає на свій стан, запевняв мене студент, що був його давнім знайомим. Тільки з часом у нього сформувався гіперболізований захват перед людьми, що, як той студент, ходять і витримують рухи землі.

Я так докладно пригадую цю розповідь через те, що вона напрочуд заспокоювала мене. Цілком можу стверджувати, що я ніколи не мав такого приємного сусіда, як той Микола Кузьмович, що, безперечно, був у захваті й переді мною.

Збагатившись цим досвідом, я вирішив, що в таких випадках треба завжди йти до фактів. Я помітив, що на відміну від припущень факти прості й дають полегкість. Наче я не знав, що вся наша проникливість і розважливість запізніла, тільки висновки, більш нічого. Одразу по тому починається нова сторінка із зовсім іншим текстом, без переносу. І як допомогли мені в даному випадку кілька фактів, які можна встановити завиграшки! Я одразу назву їх, коли скажу, чим я даної миті переймаюся: ті факти лише погіршили моє становище, що (як я тепер розумію) було справді тяжким.

На мою честь слід сказати, що я багато писав у ті дні, тож руку навіть зводило судомою. Звичайно, виходячи в місто, я повертався додому не дуже охоче. Я навіть робив невеликий гак і втрачав таким чином півгодини — час, коли я міг би писати. Признаюся, то була слабкість. Та коли я був у своїй кімнаті, то вже нічого не міг закинути собі. Я писав, я мав своє життя, а поряд було зовсім інше життя, яке не мало нічого спільного з моїм: життя студента медицини, що готувався до іспитів. Я не мав перед собою нічого подібного до іспитів, і вже в цьому полягала вирішальна відмінність. Та й решта наших обставин були вкрай різні. Це все було мені очевидним. До певної миті, бо я знав, що вона настане; тоді я вже забував, що між нами немає нічого спільного. Я прислухався так, що моє серце гучно калатало. Я кидав усе і слухав. І потім наставало те, я ніколи не помилявся.

Майже кожному знайомий звук, спричинений якоюсь металевою круглою річчю, скажімо, покришкою від бляшанки, що вислизає з рук. Звичайно, вона падає вниз не дуже гучно, просто вдариться, а потім котиться далі на ободі, й звук стає неприємним тільки тоді, коли імпульс доходить до кінця і покришка, хилячись на всі боки, падає, підстрибує і аж потім лягає. Що ж, оце й усе: десь поряд падав металевий предмет, котився, падав, а тим часом, з регулярними інтервалами, щось тупало. Як і всякі повторювані звуки, металевий звук теж мав характерну закономірність: був мінливим і ніколи точно не повторювався. Саме в цьому й полягала його закономірність. Він міг бути гучним, або лагідним, або сумовитим; міг умить замовкати, а міг лунати нескінченно довго, перше ніж стихне. Останнє здригання завжди було несподіваним. Натомість тупіт видавався майже механічним. Але він щоразу по-іншому поділяв звук, і саме в цьому, здається, полягало його завдання. Тепер я уявляю собі ці деталі набагато краще, бо кімната поряд зі мною пуста. Студент поїхав додому, в провінцію. Йому слід відпочити. Я живу на горішньому поверсі. Праворуч стоїть інший будинок, у кімнату піді мною ще ніхто не заїхав: я не маю сусідів.

У такій ситуації майже дивує, що я не ставився легше до обставин. Адже моє чуття щоразу попереджало мене. Годилося б зважати на нього. Я б не лякався, якби казав собі, що тепер станеться те або те, бо вже знав, що ніколи не помилявся. Але, мабуть, саме через факти я й не казав собі нічого: відколи я знав їх, я боявся ще дужче. Мені ставало моторошно на думку, що той гамір спричиняв тільки дрібний, повільний, нечутний рух, із яким повіка студента свавільно опускалась на його праве око й заплющувалася, поки він читав. Саме оце й було найголовнішим — отака дрібниця. Він уже кілька разів був змушений пропускати іспити, його честолюбство загострилося, і родичі вдома, мабуть, дорікали йому іспитами щоразу, тільки-но бралися писати йому. Що лишалося іншого, крім зосередитись на навчанні? Але за два місяці до остаточного розв'язку в нього з'явилася ота слабкість, незначна, несподівана втома, не менш сміховинна, ніж у випадку, якби віконна штора не хотіла підніматися. Я був певен: студент не один тиждень плекав думку, що слід опанувати себе. Інакше я б не дійшов висновку запропонувати йому свою волю. Адже одного дня я зрозумів, що його воля скінчилася. Відтоді, тільки-но відчувши, що настає така мить, я ставав по свій бік стіни і просив його скористатися моєю волею. З часом мені стало зрозуміло, що він приймає її. Можливо, йому не годилося так чинити, надто коли подумати, що це не зараджувало. Якщо навіть припустити, що ми трохи загальмували процес, лишається все-таки сумнівним, чи справді він був здатний скористатися отак здобутими митями. Натомість свої витрати я почав відчувати. Пам'ятаю, я запитував себе, чи варто старатися й далі, і то якраз того пополудня, коли хтось прийшов на наш поверх. У невеликому готелі, де сходи вузькі, завжди багато гамору. Через хвилину мені здалося, ніби хтось увійшов до мого сусіди. Наші двері були останні по коридору, його двері — навскоси від моїх і дуже близько від мене. Я знав, до речі, що інколи його провідують друзі, але, як уже сказано, я взагалі не цікавився його знайомствами. Можливо, його двері відчинялися ще кілька разів і хтось виходив або заходив. За це я справді не відповідаю.

Що ж, цього самого вечора було гірше, ніж будь-коли давніше. Було ще не дуже пізно, але від утоми я вже пішов до ліжка і сподівався заснути. Та потім я підскочив, неначе до мене хтось доторкнувся. Одразу по цьому все й почалося. Десь щось стрибало, котилося, бігло, хиталось і грюкало. Тупіт був страхітливим. Тим часом знизу, на поверх нижче, хтось виразно і зло постукав у стелю. Тож гармидер заважав і новому пожильцеві. Таж ось: певне, це його двері. Я був такий уважний, що гадав, ніби чую його двері, хоча він відчиняв їх напрочуд обережно. Мені здалося, ніби він наближається. Він, безперечно, хотів знати, в якій кімнаті це діється. Дивувала лише його справді перебільшена обережність. Адже він міг помітити, що про спокій у цьому домі не дбають. Чому тільки він в усьому світі стишує свій крок? Якусь мить я вважав, ніби він стоїть під моїми дверима, а потім почув, і тут не було жодного сумніву, що він зайшов у сусідню кімнату. Він зайшов туди без вагань.

А тепер (атож, як мені описати це?) стало тихо. Тихо, як тоді, коли припиняється біль. Настала дивна відчутна, лоскотлива тиша, немов гоїться рана. Я міг би одразу заснути — зітхнути і заснути. Проте мій подив не давав мені спати. За стіною хтось розмовляв, але й ці звуки належали тиші. Таку тишу треба почути, охарактеризувати її неможливо. Та й на вулиці все було немов заспокоєне. Я сів на ліжку й прислухався: тихо, як у селі. Господи, подумав я, таж тут його мати. Вона сидить коло свічки, промовляє до нього, можливо, він схилив голову на її плече. Вона немов укладає його спати. Тепер я збагнув, чому коридором ступали так тихо. Ох, це вона. Істота, перед якою двері відчиняються зовсім по-іншому, ніж перед нами. Що ж, тепер можна спати.

Свого сусіду я невдовзі майже забув. Я розумію, що аж ніяк не переймався щирою участю до нього. Тільки інколи, піднімаючись, я запитував унизу, чи немає новин про нього і які вони. І радів, коли були добрі. Але я перебільшую. Я, власне, не мав потреби знати про те. А якщо інколи я відчував раптовий потяг зайти до сусідньої кімнати, це бажання не мало нічого спільного з ним. Від моєї кімнати до сусідньої лише один крок, і кімната не замкнена. Мені, власне, було б цікаво, яка та кімната. Адже можна дуже легко уявити собі будь-яку кімнату, і це уявлення досить часто більш-менш відповідає дійсності. Тільки кімната поряд із твоєю завжди цілком інша, ніж ти гадаєш.

Я кажу собі, що саме ця обставина й приваблює мене. Але ж я добре знаю, що там чекає на мене певний металевий предмет. Мабуть, справді покришка від бляшанки, хоча, звичайно, я можу помилятися. Це не тривожить мене. Просто я схильний звалювати все на покришку від бляшанки. Навряд чи він забрав її з собою. А можливо, в кімнаті прибрали і знову, як і годиться, накрили бляшанку покришкою. І тепер вони обидві формують разом уявлення про бляшанку, круглу бляшанку, — виразне, просте й дуже відоме уявлення. Мені здається, ніби я пригадую, що вони стоять на каміні — обидві речі, які складають бляшанку. Атож, і стоять навіть перед дзеркалом, тож позаду постає ще одна бляшанка, оманливо подібна до справжньої, уявна. Бляшанка, якій ми не надаємо ніякого значення, але за яку, наприклад, могла б схопитися мавпа. Точніше, навіть дві мавпи могли б схопитися за неї, бо й мавпа подвоїлася б, тільки-но дійшовши до камінної полиці. Що ж, саме покришка від цієї бляшанки й дошкуляла мені.

Отож дійдімо згоди: це покришка від бляшанки, цілої бляшанки, край якої вигнутий так само, як і край покришки, тож покришка не повинна мати ніяких інших бажань, крім бажання опинитися на своїй бляшанці, і це буде всім, що здатна уявити собі покришка: неперевершеним задоволенням, справдженням усіх її бажань. Це ж просто ідеальний стан: бути приставленою терпляче та лагідно, рівномірно спочивати на круглому валику й відчувати в собі виступ круглого краю — пружний і не менш гострий, ніж твій власний край, коли ти лежиш сама. Ох, але як мало покришок уміють цінувати це! Тут ми з очевидністю бачимо, як спантеличує речі їхнє спілкування з людьми. Адже люди — якщо можна побіжно порівняти їх із бляшаними покришками — сидять на своїх місцях украй неохоче й криво. Почасти тому, що, кваплячись, займають не своє місце, почасти тому, що сідають абияк і ремствують, а почасти тому, що краї, які мають збігатися, зігнуті, і то кожен по-своєму. Отже, скажімо цілком відверто: вони, власне, лише прагнуть при першій-ліпшій нагоді зіскочити, покотитися й деренчати. Бо інакше звідки беруться всі так звані розваги й галас, що їх вони породжують?

Речі бачать це вже кілька століть. Не дивно, що вони занапащені, коли відступають від своєї природної спокійної мети і хочуть так скористатися життям, як користуються ним навколо них, — вони ж бачать. Речі намагаються уникнути своїх застосувань, стають знеохочені та недбалі, і люди вже й не дивуються, заскочивши їх на якійсь гидоті. Адже вони дуже добре знають про це по собі. Люди дратуються, бо вони сильніші, бо, на їхню думку, вони мають більше право на мінливість, бо вважають, що їх мавпують, проте потурають речам не менше, ніж потурають собі. Та коли хто-небудь, скажімо, якийсь самітник, зосереджується і прагне день у день покладатися тільки на себе, він одразу породжує спротив, зневагу, ненависть розбещених речей, які зі своїм нечистим сумлінням уже не можуть терпіти, коли щось не подається й прагне власного сенсу. Вони гуртуються, щоб заважати йому, лякати його, зводити на манівці, і впевнені, що здатні на таке. І тоді, підморгуючи одна одній, вони пропонують спокуси, які виростають до безмірності, і скеровують геть усе і навіть самого Бога проти самітника, що, напевне, вистоїть: проти святого.

Як я розумію тепер дивовижні картини, на яких речі обмеженого і регулярного вжитку веселяться, тішаться і з цікавістю спокушають одна одну, здригаючись у туманній розпусті розваг. Це казан, що парує й тиняється, колби, що ув'язнюють думки, неробилійки, які з насолодою пхаються в діри. Між ними валяються там і там порозкидані ревнивим ніщо члени, кінцівки та обличчя, що ллють туди теплу блювоту, і роздуті зади, люб'язно готові до послуг.

Святий горбиться та зіщулюється, але в його очах і далі світиться погляд, що вважав це все за можливе: адже він споглядав. І тепер уже осідає його розум у прозорому розчині душі. Вже опало листя з його молитви, що стирчить йому з рота сухою гілкою. Його серце впало й витекло в каламуть. Його бич не пасує йому і схожий на хвіст, що відганяє мух. Його статевий член знову на своєму місці, і коли якась жінка з відкритими повними грудьми йде навпростець крізь вовтузню, він показує на неї, наче палець.

Були часи, коли я вважав, ніби ці картини застарілі. Не те що я сумнівався в них. Я міг собі думати, що таке траплялося зі святими, тими ревними і поквапними людьми, які в давнину за всяку ціну прагнули допастися до Бога. Такого ми вже не прагнемо. Ми здогадуємося, що Бог — заважкий для нас, тож слід відступити від нього, щоб потім тяжкою працею повільно долати відстань, яка відокремлює нас від нього. Але тепер я знаю, що й цю працю заперечують, як і святість, а святість виникає навколо кожного, хто самотній задля неї, так само як стала колись атрибутом самотніх богів у їхніх печерах і порожніх притулках.

Коли говорять про самітника, завжди дуже багато припускають наперед. Адже гадають, ніби люди знають, про що йдеться. Ні, не знають. Вони ніколи не бачили самітника, а тільки ненавиділи його, не знаючи його. Вони стали його сусідами, які використовують його, і голосами в сусідній кімнаті, які спокушають його. Вони нацькували речі на нього, щоб вони зчиняли гармидер і заглушували його. Діти гуртуються проти нього, бо він і сам тендітний, мов дитина, і що більше росте, то більше протиставлений дорослим. Вони цькують його й заганяють у криївку, і вся його довга юність не знала пощади, бо не було заборон на полювання. А коли його не щастило зацькувати й він був неушкодженим, вони підозрюють його й паплюжать усе, що походить від нього. А коли він і далі не поступався, вони стають агресивніші й з'їдають його харч, вдихають його повітря і плюють на його злидні, щоб вони стали йому огидні. Вони ославлюють його, немов зачумленого, жбурляють у нього каміння, щоб чимшвидше прогнати. І мають слушність у своєму давньому інстинкті, бо він і справді їхній ворог.

Але потім, коли він уже не дивився на них, вони схаменулися. Вони здогадалися, що вони посприяли йому своєю настирністю, що вони зміцнили його самотність і допомогли йому назавжди відокремитися від них. Тепер вони відмінилися і вдалися до останнього, крайнього засобу, до іншої боротьби: слави. А почувши галас слави, майже кожен підведе очі й розвіється.

Цієї ночі я знову згадав про зелену книжечку, яку, напевне, мав колись у дитинстві, й, не знаю чому, я втовкмачив собі в голову, що вона дісталася мені від Матильди Браге. Та книжка не цікавила мене, коли опинилась у мене, і я прочитав її лише через багато років, мабуть, під час вакацій в Ульсґорі. Але від першої миті книжка видалась мені важливою. Вона була наскрізь сповнена значення, навіть коли дивитися на саму обкладинку. Зелень палітурки щось означала, і людина одразу розуміла, що і всередині має бути щось значуще. Немов за домовленістю, спершу йшли гладенькі й білісінькі форзац і титульна сторінка, що видавались таємничими. Здавалося, ніби всередині має бути багато ілюстрацій, але там не було жодних, тож доводилося майже всупереч власній волі признатися, що навіть тут усе як годиться. Цей брак трохи надолужувала невелика закладка, потерта й трохи крива, що, щиро вірячи, ніби вона й досі рожева, лежала бозна-відколи між незмінними сторінками. Можливо, нею ніколи не користувалися, а палітурник швидко і старанно вшив її в обкладинку, не придивившись як слід. А можливо, закладка лежить там невипадково. Може, хтось припинив читати і вже ніколи не повернувся до книжки, бо тієї миті доля постукала йому в двері й завдала клопоту, й він далеко відійшов від усіх книжок, які, зрештою, не є життям. Годі було з'ясувати, чи хто-небудь читав книжку далі. Можна було навіть подумати, ніби просто хтось знову і знову розгортав книжку на цьому місці, і до цього доходило лише пізньої ночі. Хай там як, я мав певний острах перед обома сторінками, немов перед дзеркалом, біля якого хтось стоїть. Я ніколи не читав тих сторінок. Я взагалі не знаю, чи читав коли-небудь усю книжку. Вона була не дуже груба, але містила багато різних оповідок, надто надвечір завжди траплялася ще якась невідома.

Я пригадую лише дві. Я вам скажу які: кінець Григорія Отреп'єва і смерть Карла Сміливого.

Господь його знає, чи справили вони тоді на мене враження. Але тепер, коли збігло дуже багато років, я пригадую опис, як поколений і пошматований труп царя-самозванця з маскою на обличчі вкинули в юрбу, й він пролежав надворі три дні. Звичайно, годі сподіватися, що ця книжечка коли-небудь знову потрапить мені до рук. Але це місце, мабуть, дивовижне. А хотілося б знову перечитати, як відбулася його зустріч із матір'ю. Він, певне, почувався не дуже впевнено, якщо запросив її аж до Москви; я навіть переконаний, що тієї пори він так сильно вірив у себе, що думав, ніби справді кличе свою матір. І та Марія Нагая, що кілька днів поспіль мерщій добувалася до нього зі свого злиденного монастиря, теж здобула все, давши згоду. А чи не почалася його невпевненість саме тоді, коли вона визнала його? Я був схильний думати, що сила його перетворення спиралася на те, що він уже не був нічиїм сином.

(Зрештою, саме в цьому полягає сила всіх молодих людей, що пішли з дому.)[71]

Народ, що побажав собі такого царя, проте не уявляв собі, який він, зробив його ще вільнішим та необмеженішим у своїх можливостях. Але материне пояснення, що й саме становило свідому брехню, було ще й силою, яка зменшувала Григорія: виймала його з повноти власної вигадки, обмежувала його до втомленого наслідування, зводила до індивіда, яким він не був, перетворювала в ошуканця. І тоді з'явилася, трохи полегшивши ситуацію, ота Марина Мнішек, яка по-своєму заперечувала його, бо, як виявилося згодом, вірила не в нього, а в кожного. Я, звичайно, не можу ручатись, як докладно описано ті події в цій оповідці. Про це, здається мені, годилося б розповісти.

Але, хай там як, сама подія аж ніяк не застаріла. Цілком можна уявити собі автора, що з великою докладністю описав останні миті життя, — і він мав би слушність. Подробиць тут дуже багато: ось він, немов прокинувшись, метнувся до вікна, а потім скочив у вікно, впавши на подвір'ї серед варти. Він не зміг підвестися, йому допомогли. Він, певне, зламав ногу. Спираючись на двох людей, він відчував: вони вірять йому. Він озирнувся: решта людей вірить теж. Він майже жалів тих стрільців-велетнів, бо зайшло все дуже далеко: адже вони знали Івана Грозного в усій його страхітливій реальності, а вірили — в нього. Йому хотілося признатися їм, але розкрити рота означало б просто кричати. Біль у нозі просто нестерпний, а він уже так мало панував над собою, що не відчував нічого, крім болю. Крім того, не було часу. Його обступили зусібіч, він бачить Шуйського, а за ним — усе інше. Зараз усе скінчиться. Але варта зімкнула лави й захистила Григорія. Його не віддавали. І сталося диво. Віра тих старих вояків поширилася далі, попереду всі розступилися. Шуйський, стоячи неподалік, розпачливо гукає до вікна. Григорій не озирається. Він знає, хто там, і раптом відчув тишу, тишу, що заполонила все. І тепер долинув відомий здавна голос — високий фальшивий і напружений голос цариці-матері, що зреклася його.

Досі ситуація розвивалася сама собою, а тепер, будь ласка, дайте мені оповідача, справжнього оповідача: кілька рядків, які лишилися, мають випромінювати силу, що долає всі суперечності. Сказано про це чи ні, але можна заприсягтися, що між голосом і пістолетним пострілом у ньому ще раз озвалися, безкінечно зчавлені, воля і влада бути всім. Бо інакше годі зрозуміти ту блискучу логіку, з якою вони протикали йому нічну сорочку й штрикали тіло, немов хотіли уразити незламність індивіда. І те, що, й умерши, він три дні був у масці, якої був майже зрікся.

Коли я тепер думаю, мені видається дивним, що в цій самій книжці розказано й про кінець того, хто все своє життя був самим собою, твердим і незмінним, мов граніт, і щоразу тяжчим для всіх, хто витримував його. В Діжоні є його портрет. Але ми й без нього знали, що він був низенький, непоступливий, упертий і відчайдушний. Тільки про руки, мабуть, ніколи не думали. Він мав дуже теплі руки, які завжди хотів охолодити й несамохіть клав на щось холодне, розчепіривши пальці, щоб між ними було повітря. В руки йому йшла кров, що комусь іншому могла вдарити в голову, і ті руки справді були надуті, мов голови біснуватих, що шаленіють від своїх марень.

Годилося б мати неймовірну обережність, щоб жити з такою кров'ю. Тому герцог замкнувся в собі і часом боявся, коли по його жилах бігала тьмяна, потаємна кров. Та швидка й майже невідома наполовину португальська кров інколи була страхітливо чужа йому самому. Часто він боявся, що кров накинеться на нього уві сні й розірве його. Він удавав, ніби приборкав її, але завжди тремтів зі страху. Герцог не наважувався кохати жодну жінку, щоб не стати ревнивим, а його кров була така бурхлива, що він ніколи не підносив келиха до вуст; замість пити вино він пом'якшував свою вдачу трояндовим соком. І все-таки одного разу він випив, у таборі під Лозанною, коли втратили Грансон; він захворів, відчував пустку в душі й пив багато нерозведеного вина. Але тоді спала і його кров. У його безглузді останні роки вона часто занурювалась у важкий тваринний сон. Тоді ставало очевидним, якою мірою герцог був підвладний їй: адже, коли спала кров, він був ніким. Тоді до нього не смів підступити жоден з придворних: він не розумів, що вони кажуть. Герцог не наважувався постати перед іноземними послами, бо ж був нудний і пустий. Потім він сідав і чекав, поки прокинеться кров. Здебільшого вона мов підскакувала, виривалася з серця й кипіла.

Задля тієї крові він возив із собою всі речі, яких не цінував. Три великі діаманти і всі самоцвіти; фламандські мережива і гобелени з Араса, і то цілими купами. Своє шовкове шатро з золотим гаптуванням і чотири сотні наметів свого почту. І картини, намальовані на дереві, і дванадцять апостолів зі щирого срібла. Принца Тарентського і герцога Клевського, Філіпа Баденського і пана Шато-Ґійона. Адже прагнув сповістити своїй крові, що він імператор і немає нічого понад ним: щоб вона боялася його. Але кров не вірила йому, незважаючи на такі докази; та кров була недовірлива. Можливо, ще сумнівалася в герцогу. Але сурми кантону Урі зрадили його. Відтоді його кров знала, що тече в занапащеній людині, й прагнула вирватися назовні.

Так я бачу це тепер, а тоді на мене найбільше враження справила сцена, як шукали тіло герцога в день Богоявлення.

Молодий лотаринзький князь, що ввечері, одразу після навдивовижу квапливої битви, повернувся верхи у своє злиденне місто Нансі, рано-вранці розбудив своїх слуг і запитав про герцога. Відправляли посланця за посланцем, і він сам від часу до часу з'являвся у вікні, неспокійний і заклопотаний. Він не завжди впізнавав, кого везуть до нього в кареті чи несуть у паланкіні, а тільки бачив, що то не герцог. Не було його й серед поранених, і ніхто з полонених, яких раз по раз приводили й далі, теж не бачив його. Зате втікачі з бойовища розносили на всі боки різні чутки й були збентежені та налякані, мов боялися зіткнутися з ним. Уже споночіло, а про герцога ніхто нічого не чув. Протягом пізнього зимового вечора всюди поширилася звістка, що він зник. І хоч куди вона доходила, в кожного з'являлася раптова, перебільшена впевненість, що він живий. Мабуть, ще ніколи герцог не був такий реальний в уяві кожного, як тієї ночі. Не було жодного дому, де б не пильнували, не чекали на нього і не уявляли собі, як він стукає у двері. А якщо він не заходить, то тільки тому, що вже пройшов.

Тієї ночі був мороз, і здавалося, ніби замерзла й думка, що герцог живий: такою-бо несхитною видавалася вона. Минули роки й роки, поки вона розтанула. Всі ті люди, не знаючи нічого до ладу, наполягали, що він живий. Доля, яку він накинув їм, була стерпною тільки завдяки його постаті. Вони насилу дізналися, що він є, а тепер, коли вже знали його, з'ясували, що він видатний і незабутній.

Але наступного дня, сьомого січня, у вівторок, пошуки почалися знову. Цього разу був уже провідник. Ним виявився паж герцога, й він стверджував, ніби бачив здалеку, як його господар упав; тепер він покаже те місце. Він сам не розповідав нічого, його привів граф Кампо-Бассо й говорив замість нього. Тепер паж пішов уперед, а решта — одразу за ним. Той, хто бачив його, закутаного й напрочуд невпевненого, навряд чи повірив би, що це справді Джан Батиста Колона, вродливий і тонкостанний, як дівчина. Він тремтів від холоду, повітря було тугим від нічного морозу, при кожному кроці здавалося, ніби під ногами скреготять зуби. А втім, мерзли всі. Тільки герцогів блазень, прозваний Louis Onze[72], і далі був жвавий. Він удавав собаку, мчав наперед, повертався і якийсь час біг навкарачки поряд із хлопцем, а коли бачив здалеку труп, то вискакував наперед, нахилявся над ним і звертався до нього, мовляв, він міг би зосередитись і стати тим, кого вони шукають. Він давав трупу час на роздуми, а потім невдоволено повертався до інших і погрожував, проклинав і нарікав на впертість та лінощі мертвих. Люди йшли й далі, і не було кінця їхній ході. Місто вже майже годі було розгледіти, бо, незважаючи на холод, небо тим часом захмарилося і було сіре й непрозоре. Земля була пласка і байдужа, і невеличкий, збитий докупи загін з кожним кілометром дедалі більше губився серед просторів. Ніхто не розмовляв, тільки одна стара жінка, що пішла разом з ними, щось бурмотіла й хитала головою: можливо, молилася.

Одного разу проводир зупинився і озирнувся. Потім звернувся на мить до Лупі, португальського лікаря герцога, й показав уперед. За кілька кроків попереду простягалася крижана поверхня, калюжа або ставок, і в ній, наполовину занурені, лежали з десяток, а то й кільканадцять трупів. Майже всі були роздягнені й пограбовані. Лупі, нагнувшись, пішов уперед, пильно придивляючись до кожного група. Всі вже впізнали Олів'є де ла Марша і священика, що супроводив їх. А стара стала навколішки в сніг, заскімлила й нахилилася над великою рукою з розчепіреними пальцями. Всі метнулися до неї. Лупі зі слугою спробував перевернути труп, що лежав долілиць. Але обличчя примерзло, а коли його видобули з льоду, відокремилася тільки одна худа і ламка щока, бо другу відгризли собаки чи вовки, й видніла тільки велика рана, що тяглася від вуха, тож про обличчя годі було й мовити.

Усі по черзі озирнулися: кожен гадав, ніби побачить позаду римлян. Та побачили тільки блазня, що підбіг до них, злий і закривавлений. Він тримав плащ далеко від себе й похитував ним, наче звідти мало щось випасти, але в плащі нічого не було. Всі підступили ближче, шукаючи особливих прикмет, і таки знайшли декілька. Розпалили багаття і обтерли тіло теплою водою і вином. Усі побачили рубець на шиї і сліди від обох великих гнояків. Лікар уже не сумнівався. А люди дивилися ще й на інші прикмети. За кілька кроків від трупа Louis Onze знайшов великого чорного коня Моро, на якому їздив герцог у день Нансі. Блазень сів на коня і звісив куценькі ноги. Кров і далі збігала йому з носа в рот, і всі бачили, що він смакував нею. Один слуга пригадав, що на лівій нозі герцога вріс ніготь, і тепер усі заходилися шукати того нігтя. Блазень тим часом смикався, наче його лоскотали, й кричав: «Ох, монсеньйоре, даруйте їм, що вони, недоумки, викривають твої грубі вади і не впізнали тебе по моєму довгастому обличчю, на якому відображена твоя чеснота».

(Герцогів блазень першим увійшов і до кімнати, де поклали тіло. Це сталося в домі такого собі Жоржа Маркіза, ніхто не міг сказати чому. Домовину ще не покрили, тож блазень побачив геть усе. Білий камзол і кармазиновий плащ гостро й неприязно зіткнулися між чорним балдахіном і чорним ложем. Попереду стояли високі червоні чоботи з великими позолоченими острогами. А в тому, що вище є голова, годі було й сумніватися, тільки-но побачивши корону. То була велика герцогська корона з кількома самоцвітами. Louis Onze пішов навколо й до всього придивився. Він обмацав навіть атлас, хоч і мало тямив у тканинах. Певне, якийсь добрий атлас, можливо, задешевий для Бургундського дому. Блазень ще раз відступив назад, щоб усе окинути очима.

Фарби у відблисках сліпучого снігу видавалися напрочуд несумісними. Блазень немов закарбував у пам'яті всі деталі. «Добре вбраний, — схвалив нарешті він, — можливо, трохи яскраво. Він уявляв собі смерть, мов ляльковода, що притьмом потребував якогось герцога».)[73]

Краще просто констатувати певні речі, які годі змінити, ніж оплакувати цей факт або просто міркувати про нього. Тож мені стало ясно, що я ніколи не був справжнім читачем. У дитинстві я вважав читання за професію, яку має обрати собі людина, і то згодом, коли перебере одну за одною всі професії. А точніше, я не мав певного уявлення, коли таке може статися. Я сподівався, що це стане очевидним, коли життя, так би мовити, зміниться і йтиме тільки зовні, так само як давніше — зсередини. Я уявляв собі, ніби тоді воно буде збагненним і однозначним і його аж ніяк не розумітимуть хибно. Аж ніяк не простим, навпаки, як на мене, вкрай вимогливим, складним і важким, але неодмінно прозорим. Своєрідна необмеженість дитинства, непропорційність, неосяжність — це все тоді стане подоланим. Щоправда, важко було добачити чому. По суті, життя щоразу збільшується, наростає з усіх боків, і що більше ти роззираєшся, то більше внутрішнього зворушує в собі людина: хтозна, звідки воно приходить. Але, здається, воно росте до крайніх меж, а потім нараз розбивається. Легко спостерегти, що дорослі дуже мало переймаються цим, вони ходять, виголошують судження та діють, а коли постають перед труднощами, то винні тільки зовнішні обставини.

Отож я відклав читання до початку таких змін. Тоді я б ставився до книжок, як до знайомих, мав би час на спілкування з ними, певний, спокійний і приємно проведений час, і то такий довгий, як тобі хочеться. Звичайно, деякі книжки стоятимуть ближче до тебе, і годі сказати, чи можна наперед бути впевненим, що ти не витратиш на них зайві півгодини замість прогулянки, розмови, початку театральної вистави або нагального листа. Але, слава Богу, я навіть здумати не міг, що сплутається і стане сторч, немов залежане, волосся, горітимуть вуха, руки стануть холодні, мов метал, а довга свічка догорить у свічнику!

Я згадую ці явища, бо сам пережив їх під час вакацій в Ульсґорі, коли несподівано полюбив читання. Водночас з'ясувалося, що я не вмію читати. Я, звичайно, заходився читати задовго до терміну, який я визначив собі. Але рік у Соре серед юрби галасливих більш-менш однолітків навчив мене недовірливо ставитись до таких обрахунків. Там я всотував швидкі, несподівані враження, що з усією очевидністю ставилися до мене, як до дорослого. То були враження в натуральну величину, що пригнічували мене своїм тягарем. Але тією самою мірою, якою я збагнув їх, мені розкрилися очі й на нескінченну реальність мого дитинства. Я знав, що воно не скінчиться, бо ж тільки-но починалося щось нове. Я казав собі, що, звичайно, кожному можна поділяти свій шлях на етапи, але вони вигадані. А сам я виявився надто невправним, щоб придумати собі які-небудь. Щоразу, коли я намагався, життя давало мені зрозуміти, що нічого не знає про них. А якщо я наполягав, що моє дитинство вже минуло, тієї самої миті зникало і все прийдешнє, і мені лишалось якраз стільки місця, скільки має під собою олов'яний солдатик, щоб мати змогу стояти.

Це відкриття, зрозуміла річ, ще більше вирізнило мене. Воно давало мені поживу для роздумів і виповнювало мене своєрідною остаточною радістю, яку я вважав за смуток, бо я, дитина, ще не доріс до неї. Крім того, як пригадую, мене занепокоїло, що тепер, коли нічого не передбачено на якийсь певний термін, чимало взагалі можна пропустити. Тож, коли з такими думками я повернувся в Ульсґор і побачив масу книжок, я взявся за них, і то поквапно, майже з нечистим сумлінням. Якимсь чином я ще тоді передчував думку, яка не раз навідувала мене згодом: людина не має права розгортати книжку, якщо не зобов'язалася прочитати їх усі. З кожним рядком людина розкриває світ. До книжок світ був цілісний і, можливо, знову стане таким після них. Але як я, не вміючи читати, дам раду такій силі книжок? Навіть у тій скромній бібліотеці вони тісно тулились одна до одної, відбираючи надію прочитати їх. Я вперто і відчайдушно тицявся від книжки до книжки й перегортав сторінки, наче збирався здійснити щось незмірне. Тоді я читав Шіллера і Баґесена, Еленшлеґера і Шак-Стафельда, всі знайдені там твори Вальтера Скотта і Кальдерона. Мені до рук потрапляло чимало такого, що я мав би прочитати раніше, читати інші книжки було ще зарано, майже жодна книжка не відповідала моєму тодішньому станові. Але я однаково читав їх.

У подальші роки я інколи прокидався серед ночі, й зірки видавалися такими реально близькими і такими значущими у своєму обертанні, що я не міг збагнути, як людина мириться з утратою такої великої частини світу. Такі самі почуття, здається, я мав і тоді, коли піднімав очі від книжки й визирав надвір, де буяло літо, де мене гукала Абелоне. Інколи її голос до мене долинав украй несподівано, і я ніколи не озивався. І то нашої найщасливішої пори. Але, як збагнув я тільки тепер, я судомно тримався за читання й ховався наполегливо і вперто від наших щоденних свят. Хоч який я був невправний, не використовуючи численних, часто непомітних нагод для природного щастя, в перспективі дедалі більшого розриву я не без утіхи добачав обіцянку майбутніх примирень — тим привабливіших, що далі я відсував їх.

А втім, мій читацький сон одного дня скінчився не менш несподівано, ніж почався, і тоді ми серйозно розсварилися. Адже Абелоне не шкодувала мені тепер ніяких глузів і зверхності, а коли я заставав її в альтанці, заявляла, ніби читає. Щоправда, якось у неділю вранці книжка лежала коло неї загорнута, але вона, здається, втішалася порічками, обережно знімаючи виделкою ягідки з дрібних гілочок.

Мабуть, то був один з тих ранків, які трапляються в липні, плинули нові, відпочилі години, коли завжди вдаються до дій радісних і нерозважливих. З мільйона дрібних незнищенних рухів створюється найпереконливіша мозаїка життя; речі пронизують одна одну й здіймаються в повітря, тіні від прохолоди стають ясними, а сонце перетворюється в легке духовне сяєво. В саду немає нічого головного, все міститься всюди, і треба розчинитися одразу в усьому, щоб нічого не пропустити.

У рухах та діях Абелоне тоді теж містилося геть усе. Як напрочуд добре вона вигадала — робити саме те і саме так, як вона робила. Її білі в затінку руки працювали так легко і так узгоджено, що круглі ягоди немов доброхіть відскакували і скочувались у вистелену росяним виноградним листям миску, де вже громадились інші ягоди, червоні й білі, лискучі й прозорі, зі здоровими зернятками в терпкому м'якуші. Тоді я хотів тільки дивитися, але, оскільки була ймовірність, що мені дорікнуть, я, щоб видаватися невимушеним, узяв книжку, сів по другий бік столу, розгорнув навгад і почав читати.

— Якби ж ти, читайте, принаймні читав уголос, — мовила трохи згодом Абелоне. З її голосу не чулося, ніби їй кортить посваритися, а оскільки, на мою думку, вже справді настала пора примиритися, я одразу почав читати вголос, до кінця розділу й далі, наступний називався «До Бетини».

— Ні, ні, не відповіді, — перебила мене Абелоне і одразу поклала, немов утомившись, виделочку. І миттю розсміялася, побачивши, як я глянув на неї.

— Господи, Мальте, як ти погано прочитав.

Тепер я був змушений признатися, що ні на мить не зосереджувався на тексті.

— Я читав тільки на те, щоб ти перебила мене, — наполягав я, обличчя мені пашіло, і я став гортати книжку назад, щоб побачити назву. Тільки тепер я дізнався, що то за книжка. — Чому не відповіді? — запитав я цікаво.

Абелоне, здавалося, не чула мене. Сиділа в світлій сукні й немов геть потемніла під нею, як, зрештою, і її очі.

— Віддай, — раптом розгнівано мовила вона й забрала книжку мені з рук і розгорнула саме там, де хотіла. А потім прочитала один з листів Бетини.

Не знаю, що я там зрозумів, але здавалося, ніби мені врочисто пообіцяли, що коли-небудь я збагну. Поки її голос наростав і нарешті майже дорівнявся до того, яким вона співала, я соромився, що так убого уявляв собі наше примирення. Адже я зрозумів, що це воно. Але відбувалося тепер десь у величній сфері, далеко понад мною, куди я не діставав.

Обіцянка справджується завжди, і якось та сама книжка знову опинилася серед моїх книжок, серед кількох книжок, із якими я не розлучався. Тепер і переді мною вона розгортається саме на тих місцях, які мені потрібні, і коли я читаю їх, годі з'ясувати, чи я думаю про Бетину, а чи про Абелоне. Ні, Бетина стала в мені реальніша, натомість Абелоне, яку я знав, була ніби підготовкою до неї, і тепер вона для мене перейшла в Бетину, немов у своє власне мимовільне єство. Адже ця дивовижна Бетина всіма своїми листами творила простір, сформувала найоб'ємнішу постать. Від самого початку в собі вона так розпросторилась у цілому, немов уже вмерла. Вона всюди розчинялася в бутті, бо ж належала до нього, і те, що сталося з нею, вічно існувало в природі; там вона пізнавала себе і майже з болем виривалася з себе; на превелику силу знову поверталася до себе, немов із глибин традиції, викликала себе, наче дух, і витримувала себе.

Бетино, ти ще жила тоді, я бачив тебе. Хіба земля ще не тепла від твого тепла, а птахи хіба не лишають ще простору для твого голосу? Роса вже інша, а зірки — це й досі зірки твоїх ночей. А хіба світ загалом не походить від тебе? Адже як часто ти запалювала його своєю любов'ю й бачила, як він палає і згоряє, і ти потай, коли всі спали, заміняла його іншим світом. Ти була в цілковитій гармонії з Богом, коли щоранку вимагала від нього нової землі, бо ж усе, що він створив, іде до загину. Тобі видалося жалюгідним щадити і вдосконалювати світи, ти споживала їх і простягала руки за щоразу новим світом. Бо твоя любов зрівнялася з усім.

Як таке могло статися, що не всі розповідають про твою любов? Що сталося відтоді, що було б дивовижнішим? Чим вони переймаються? Ти сама знаєш ціну своєї любові, ти гучно заявляла своєму найвидатнішому поетові, що він робить її людською, натомість вона ще стихія. А він, пишучи тобі, пояснював її людям. Усі читали ті відповіді й більше вірили їм, бо поет зрозуміліший для них, ніж природа. Але, можливо, коли-небудь стане очевидним, що тут пролягала межа його величі. Цю люблячу жінку накинули йому, й він не витримав її. Невже це означає, що він не міг відповісти? Така любов не потребує відповіді, поклик і відповідь вона має в собі, вона слухає саму себе. Але поет мав би принизитися перед нею в усьому її блиску й писати те, що вона диктує, обома руками навколішки, як Іоанн на Патмосі. Супроти того голосу не було ніякого вибору, той голос «виконував обов'язки янгола», щоб з'явитися, огорнути його й забрати у вічність. То були «огняний віз та огняні коні» його вшестя. Отак для його смерті підготували темний міф, а він відкинув його.

Доля полюбляє винаходити взірці та малюнки. Її труднощі полягають у складності. А от життя важке своєю простотою. Воно має лише кілька речей, які мають незмірну велич. Святий, що відкидає долю, обирає іншу долю, поряд із Богом. А те, що жінка відповідно до своєї природи змушена робити відносно чоловіка той самий вибір, накликає згубу на всі любовні стосунки; рішуча й позбавлена долі, немов вічна, стоїть вона поряд із ним, а він змінюється. Той, хто любить, завжди переоцінює кохану істоту, бо життя більше за долю. Її відданість хоче бути безмежною, і саме в цьому полягає її щастя. Безіменне страждання її любові завжди полягає в тому, що від неї вимагають обмежити ту відданість.

Немає жодної іншої скарги, яку коли-небудь висловлювали б жінки: Елоїза у своїх перших двох листах згадує тільки про неї, а через п'ятсот років ця скарга постає в листах португалки; її можна впізнати, наче пташиний спів. Раптом крізь ясний простір цього розуміння проходить далека постать Сафо, яку не знаходили століття, бо шукали її в долі.

Я ніколи не наважувався купити в нього газету. Я навіть не певен, що він справді завжди має в себе кілька номерів, коли він повільно походжав увесь вечір уздовж Люксембурзького саду. Він обертався плечима до ґрат і гладив рукою край невисокого муру, де стояли залізні штаби. Він так тулився до огорожі, що багато людей, які щодня проходили повз, не помічали його. Щоправда, він ще мав рештки голосу й нагадував про себе, але той звук був не гучніший за шваркіт у лампі або грубці, або далеке капання води в печері. А світ влаштовано так, що дехто все своє життя проходив повз нього під час пауз, коли він, безгучніший за все, що ворушиться, посувався, мов стрілка, мов тінь стрілки, мов час.

Як я не мав слушності, коли не хотів дивитися на нього! Я соромлюся писати, що я часто поблизу нього наслідував ходу якоїсь іншої людини, немов я й не знав його. Потім чув, як у ньому лунає слово «La Presse», одразу по тому ще раз, а втретє — у проміжку. Люди навколо мене озиралися й шукали голосу. Тільки я йшов швидше за решту, наче до мене нічого не долинуло, наче я був украй заклопотаний.

А я й справді був заклопотаний. Я намагався уявити його собі, я взявся до праці зобразити його, й від напруги піт виступав мені на обличчі. Адже я мав створити його, як створюють мертвого, для якого вже немає доказів, ніяких складових частин; таку працю треба здійснювати тільки в душі. Я знаю тепер, що мені трохи допомагала думка про численні зображення Христа з помережаної слонової кості, які лежать в усіх антикварів. Думка про яке-небудь «Pieta»[74] підступала до мене й відступала, — мабуть, тільки на те, щоб відтворити певний нахил його видовженого обличчя, недбалий заріст на тінях щік і, зрештою, болісну сліпоту замкненого обличчя, скривленого й задертого вгору. Але, крім цього, було ще багато іншого, належного йому, і я ще тоді збагнув, що в ньому не було нічого другорядного: навіть у тому, як його пальто чи плащ випиналося ззаду, тож виднів увесь комір — низенький комір, що великою дугою тягнувся навколо випнутої тоненької шиї, не торкаючись її; навіть у зелено-чорній краватці, зав'язаній аж занадто вільно, і аж ніяк не в капелюсі, старому, з задертими крисами, твердому фетровому капелюсі, якого він одягав так, як одягають капелюхи всі сліпі: без зв'язку з рисами обличчя, без можливості побудувати з доданого і себе самого нову зовнішню єдність, тож капелюх — не що інше, як накинутий чужий предмет. У своєму страхові придивлятись я зайшов так далеко, що зрештою образ цього чоловіка часто без ніякого приводу виразно й болюче зосереджувався в мені до такої тяжкої муки, що я, змушений нею, вирішив розхитати і скасувати дедалі більшу викінченість своєї уяви зовнішнім фактом. То було увечері. Я вирішив негайно пильно придивитися до нього, коли йтиму повз.

А тепер ви повинні знати: то діялось напровесні. Вітер, що дув удень, ущух, довгі, заспокоєні вулички тягнулись до вулиць, де, немов свіжі уламки білого металу, блимали будинки. Але той метал приголомшував своєю легкістю.

На широких вулицях, що бігли вдалину, сновигало багато людей, майже не боячись карет, які з'являлися лише зрідка. Мабуть, була неділя. Серед тиші вежі церкви Св. Сульпіція здіймалися в небо весело й несподівано високо, а на вузьких, майже римських вуличках перехожі несамохіть уже шукали недалекої весни. У Люксембурзькому саду й перед ним товклося так багато людей, що я не одразу й помітив його. Чи, може, не одразу впізнав серед юрби?

Я вмить пересвідчився, що витвір моєї уяви був безвартісний. Не обмежена ніякою стриманістю чи перекрученням очевидність його злиденності перевершувала мою здатність уявляти. Я не вловив ані кута нахилу обличчя, ані огиди, якої, здається, дедалі більше наповнювалися його порожні повіки. Я ніколи не думав про його рот, прихований, мов отвір стічної труби. Можливо, він мав колись спогади, але тепер до душі не доходило нічого, крім аморфного відчуття краю муру позаду, об який щодня стиралася рука. Я зупинився і, майже байдуже оглядаючи все інше, збагнув, що тепер на ньому інший капелюх і, безперечно, недільна краватка, прикрашена навскіс жовтими і фіалковими прямокутниками, а от капелюх був дешевим новим брилем із зеленою стрічкою. Ці барви, звичайно, не мали значення, і тільки моя дріб'язковість спонукає згадувати їх. Я хочу тільки сказати, що вони справляли враження м'якенького черевця якогось птаха. Навіть його не тішили ці барви, і хто поміж решти (я озирнувся) наважився б сказати, що отак одяглися задля нього?

Господи, нестямно пронеслось у голові, ти ж існуєш! Є докази твого існування. Я забув їх усі й ніколи не вимагав жодного, бо яке страхітливе зобов'язання полягало б в упевненості у твоєму існуванні. Й усе-таки тепер мені показано все. Це твій смак, тут твоє задоволення. Що ми все-таки навчилися терпіти все й не судити. Що важке в цьому світі? А що ласкаве до нас? Про це знаєш тільки ти.

Коли знову настане зима і я буду змушений одягати нове пальто, дозволь, щоб я його носив так, поки воно нове.

Не те що я хотів відрізнятися від них, коли я на початку ходив у своєму найкращому одязі й неодмінно намагався мати якийсь притулок. Просто я не зайшов так далеко. Я не мав духу жити їхнім життям. Якби в мене відсохла рука, я б, мабуть, ховав її. А вона (хто вона, я не знаю) з'являлася щодня перед терасами кав'ярень і, хоча їй було важко зняти пальто і виплутатися з бозна-якого верхнього та спіднього одягу, — вона не цуралася цього клопоту й роздягалася так довго, що не ставало сили дочекатися кінця. А потім скромно стояла перед нами зі своєю сухою, скоцюрбленою рукою, і ви бачили, яка то дивина.

Ні, не те що я прагнув відрізнятися від них, бо я б запишався, якби хотів дорівнятися до них. Я не такий. Я не мав ані їхньої сили, ані їхньої міри. Я живився, отже, від трапези до трапези не мав ніяких таємниць, а вони підтримували себе майже як вічні. Вони щодня, навіть у листопаді, стояли на рогах вулиць і не лякалися зими. Опускався туман, розпливалися їхні невиразні, непевні постаті. Я був у від'їзді, я був хворий, багато чого загинуло в мені, але вони не померли.

(Я ніколи не міг зрозуміти, як підводяться школярі в кімнатах, сповнених сірого холоду, хто зміцнює оті метушливі скелети, що вибігають у місто дорослих, у каламутні рештки ночі, у безкінечний шкільний день, — маленькі й боязкі, що завжди спізнюються. Я не маю ніякого уявлення про ту величезну допомогу, якої вони завжди потребують.)[75]

У місті повно людей, які повільно опускаються до них. Більшість спершу впираються, але ж є бліді підстаркуваті дівчата, які гинуть щоразу без опору. Бо, хоча їхня душевна сила не змарнована, їх ніхто ніколи не любив.

Господи, можливо, ти маєш на увазі, що я повинен покинути все і любити їх? Бо інакше чому мені так важко не йти за ними, коли вони переганяють мене? Чому я одразу згадую найсолодші, найнічніші слова, і мій голос повниться ніжності поміж вустами і серцем? Чому я уявляю собі, ніби несказанно обережно хухаю на них, отих ляльок, якими грається життя і щовесни, нізащо, б'є їх по руках, аж поки вони безвільно виснуть? Ці дівчата ніколи не падали з вершин надії, і тому й не розбилися, проте вони побиті й уже непотрібні життю. Тільки нічийні коти заходять до них увечері у кімнати, потай дряпають їх і мостяться коло них. Інколи я йду за ними назирці одну або дві вулички. Вони йдуть під будинками, всякчас хто-небудь затуляє їх, і вони зникають за постатями, наче й не було їх.

І все-таки я знаю: якби хто спробував тепер полюбити їх, вони важко повиснуть на ньому, немов зайшли задалеко і нездатні зрушити далі. Думаю, тільки Ісус зміг би витримати їх, бо його й досі наповнює воскресіння, проте вони йому байдужі. Тільки закохані спокушають його, а не ті, що з мізерним талантом бути коханою чекають слушної миті, немов із погаслою лампою.

Я знаю: якщо мені судилося пуститися берега, нічого не зарадить, якщо я уявлятиму себе у своєму найкращому одязі. Хіба він серед своєї пишноти не заходить поміж останніх? Хіба він, замість підвестися, не опустився аж на дно? Звісно, правда, інколи я думав про інших королів, хоч у парках немає їхніх постатей. Але тепер ніч, зима, я мерзну, я думаю про нього. Адже пишнота — лише мить, і немає нічого довшого за злидні. А цей король має жити у віках.

Хіба не він єдиний зберігся під ковпаком свого божевілля, немов воскові квіти під склом? Про інших у церквах молилися за їхні многая літа, а від нього канцлер Жан Шарльє Жерсон вимагав безсмертя, і це тоді, коли він став найзлиденнішим, страждав від самої вбогості, незважаючи на корону.

Тоді, коли від часу до часу, вдаючи незнайомих і зачорнивши обличчя, чоловіки накидались на короля в ліжку, щоб здерти з нього прилиплу до гнояків сорочку, яку він давно вже вважав за свою шкіру. В кімнаті було темнувато, і вони цупкими руками відривали, вхопившись, зотлілі клапті. Потім хтось запалював свічку, і тільки тоді вони бачили загноєну рану в нього на грудях, у яку занурився залізний амулет, бо він щоночі притискав його до себе з усією силою пристрасті; тепер той амулет лежав глибоко в його тілі, страхітливо коштовний у перлинах гною, немов чудотворні мощі у скриньці. Шукали міцних слуг, але ті не витримували огиди, коли потривожені хробаки виповзали з фламандського полотна, випадали зі складок і заповзали їм у рукави. Йому, безперечно, стало гірше, як не стало parva regina[76], бо вона, молода і ясна, ніколи не покидала подружнє ложе. Потім померла. А далі вже ніхто не наважувався шукати наложниць для тієї купи падла. Королева забрала з собою слова і пестощі, з допомогою яких можна було власкавити короля. Тепер уже ніхто не пробивався крізь здичавіння цього духу, ніхто не допомагав йому вибратися з провалля своєї душі, ніхто не розумів його, коли він раптом озирався круглими очима тварини, що йде на пасовисько. А коли він упізнавав заклопотане обличчя Жувеналя, то згадував колишнє королівство, і йому хотілося надолужити все змарноване.

Про події тієї доби дуже важко розповісти, не засмутивши слухача. Якщо десь відбувалося що-небудь, то навалювалося всім своїм тягарем і було, як кажуть, немов монолітом. Куди подітися від звістки про вбивство його брата або звістки, що ще вчора Валентина Вісконті, яку він завжди називав своєю любою сестрою, стояла перед ним навколішки й відсувала вбік жалобний удовиний убір з обличчя, скривленого від скарг і звинувачень, а сьогодні, кілька годин поспіль, затятий сумлінний адвокат так довго обстоює право монарших убивць, аж поки злочин стає осяйним, і, здається, прагне осяяти й небеса? Було б справедливим виправдати всіх, бо Валентина з Орлеана вмерла з горя, хоча їй обіцяли помсту. Яка була користь, що він простив бургундському герцогу, а потім знову простив? Його опанувала темна пристрасть відчаю, і він уже кілька тижнів живе в наметі серед Аргійського лісу й запевняє, що тільки крики оленів уночі дають йому полегшу.

Ще раз передумавши геть усе, від початку аж до кінця, хоч який він короткий, народ зажадав побачити свого короля і нарешті побачив — безпорадного. Але народ зрадів, як побачив, збагнув, що це король — тихий і терплячий чоловік, який тут тільки підтверджує думку: Господь дбає про нього у своєму запізнілому нетерпінні. В такі світлі миті на балконі палацу Сен-Поль король, напевне, здогадувався про свій потаємний шлях: він згадав день Розбеке, коли його дядько герцог Бері взяв його за руку, щоб показати результат своєї першої вправної перемоги; того напрочуд довгого і ясного листопадового дня він озирав простолюд Генту, що задушився, сам створивши тісняву, бо нападали на нього зусібіч. Переплетені, мов страхітливий мозок, захисники лежали там купами, в які збилися самі, щоб стояти щільною лавою. Просто бракувало повітря, коли ти бачив там і там їхні здушені обличчя; мимоволі наверталася думка, що повітря далеко відвіяло від цих ще стоячих у тісняві трупів, коли раптом пурхнуло в небо так багато охоплених відчаєм душ.

Цю сцену вкарбували йому в пам'ять як початок його слави. Й він забув її. Тоді то був тріумф смерті, а тепер, коли перед очима всіх він стояв на кволих ногах, діялась містерія любові. Тоді на обличчях інших він бачив, що те бойовище, хоч яке страхітливе, ще можна збагнути. А містерію годі збагнути, вона не менш дивовижна, ніж олень із золотим ланцюжком на шиї в Сенліському лісі. Тільки тепер він сам став видовищем, а решта занурились у споглядання. Він не сумнівався, що вони затамували віддих і сповнені тих самих незмірних сподівань, які колись замолоду заполонили йому душу в день полювання, коли поміж гілля глянули на нього спокійні очі. Таємниця побаченого охопила всю його лагідну постать, він не ворушився, боячись загинути; легенький усміх на його широкому простому обличчі набув природної тривалості, мов у скам'янілого святого, й не заважав йому. Отак він стояв, і то була одна з тих митей, у які вбирається вічність. Юрба насилу витримувала. Покріплена нагромадженою й невичерпно збільшеною втіхою, вона пронизала тишу радісним криком. Але вгорі на балконі стояв тільки Жувеналь Дезюрсен, і він, коли стишився гомін, ознаймив, що король поїхав на вулицю Сен-Дені до Братства Христових мук, щоб подивитися містерії.

У такі дні короля виповнював лагідний настрій. Якби тоді якийсь художник шукав образу для сцен райського життя, то не знайшов би взірця, довершенішого за постать тихого короля, що горбився в одному з високих вікон Лувру. Він гортав книжечку Кристини Пізанської, що мала назву «Шлях довгого навчання» й була присвячена йому. Він не читав учених полемічних промов, виголошених в алегоричному парламенті, який заповзявся знайти володаря, гідного керувати світом. Книжка завжди розгорталася перед ним на найпростішому місці: там, де йшлося про серце, що тринадцять років, немов колба над вогнем скорботи, лише дистилювало гірку воду очей; він збагнув, що справжня втіха починається тільки тоді, коли щастя вже проминуло й скінчилося назавжди. Ніщо не було для нього дорожчим за цю розраду. Поки його погляд начебто обіймав міст поодаль, він із тим серцем, натхненим Кумською сивілою, полюбляв виходити на шлях і дивитися на тодішній світ: на збурунене море, вежі чужих міст, стримані натиском далечіні, екстатичну самотність нагромаджених гір і досліджуване з боязливим сумнівом небо, що затягувалось, як живчик у немовляти.

Та коли хтось заходив, король лякався, і його дух повільно каламутився. Він дозволяв відвести себе од вікна, дозволяв, щоб йому давали якусь роботу. Йому прищепили звичку годинами роздивлятися книжки з малюнками, й він був задоволений, хоч і нарікав, що, гортаючи, ніколи не може бачити одразу кілька малюнків, а самі вони цупко тримаються у фоліантах, тож їх і переставити не можна. Тоді хтось і згадав про гру в карти, вже давно поглинуту забуттям, і дуже догодив королю, коли приніс їх, королю страшенно припали до серця яскраві шматки картону, які можна перекладати і які мали на собі докладні зображення. Поки гра в карти знову входила в моду серед придворних, король сидів у своїй бібліотеці й грав сам. Ось він щойно поклав поряд двох королів, і так само й Господь звів нещодавно його та імператора Венцеля; інколи вмирала дама, і тоді він клав на неї чирвового туза, що правив бідоласі за нагробок. Його не дивувало, що в цій грі було багато пап; він ставив Рим на тому краї столу, а праворуч від себе — Авіньйон. Рим був йому байдужий, із якоїсь причини він уявляв його собі круглим і більше не думав про нього. Проте Авіньйон він знав. Тільки-но король думав про це місто, пам'ять відтворювала йому високий замкнений палац і перенапружувалася. Він заплющував очі й був змушений тамувати віддих. Він боявся, що вночі йому присняться лихі сни.

А загалом карти справді заспокоювали його, тож придворні мали слушність, щоразу знову повертаючи його до них. Такі години зміцнювали його думку, що він король, король Карл VI. Це не означає, ніби він переоцінював себе: від нього далекою була думка, ніби він — щось більше за аркуш паперу, проте в ньому зросла впевненість, ніби він — певна карта, можливо, погана, можливо, та, якою походили в гніві, карта, яку завжди втрачаєш, але неодмінно та сама і аж ніяк не інша. І все-таки, коли в такому рівномірному самоутвердженні збігав один тиждень, йому ставало тісно в собі. Шкіра напиналася йому навколо лоба й на потилиці, наче він раптом упирався у свій надто виразний контур. Ніхто не знав, яку спокусу він долав, коли нарешті запитував про містерії й не міг дочекатися їхнього початку. А коли починалися, він жив більше на вулиці Сен-Дені, ніж у своєму палаці Сен-Поль.

Найзгубнішою рисою тих поставлених на сцені віршів було те, що вони завжди доповнювали та розширювали себе й доростали до десятків тисяч рядків, тож час у них зрештою завжди був реальний, скажімо, десь так, як-от тоді, коли виготовляють глобус земного масштабу. Пустий поміст, під яким було пекло, а над ним, вбудований в стрілу арки, каркас балкона без поренч, що означав райські висоти, уводив в оману тільки такою мірою, щоб зменшити ошуканство. Адже в тому сторіччі небо та пекло і справді стали земними, і воно, щоб вистояти, живилося силою обох.

То були дні авіньйонського християнства, яке покоління тому зосередилося навколо Іоанна XXII, і до нього, мимоволі прагнучи притулку, зверталося так багато людей, що, тільки-но він став понтифіком, одразу ж виріс і масивний палац, замкнений і важкий, немов зовнішнє запасне тіло для всякої безпритульної душі. А він сам, невеличкий, легенький, одуховлений сивий дідусь, і далі був незахищений. Коли він, тільки-но приїхавши, негайно почав жваво та енергійно діяти в усіх напрямках, йому на стіл ставили страви, приправлені отрутою; перший келих завжди годилося вилити, бо зображення єдинорога знебарвлювалось, коли чашник діставав його з келиха. Безпорадний сімдесятирічний чоловік возив із собою, не знаючи, де притулити їх, воскові копії, зроблені з нього, щоб занапастити його, і дряпався об довгі голки, якими протикали їх. Їх можна було б розтопити. Але інколи ті таємні подобизни так лякали його, що він не раз мимоволі плекав думку, що таким чином він сам собі може стати згубою і зникнути, наче віск у вогні. Від страху його схудле тіло стало ще сухішим і витривалішим. Але тепер уже зазіхали на тіло його імперії: євреїв із Гренади підбурювали знищити всіх християн, і цього разу вони залучили страхітливих поплічників. Після першої ж чутки ніхто вже не сумнівався в підступах прокажених, і дехто вже бачив, як вони кидали в криниці клапті свого страхітливого розпаду. Ні, не легковірність завинила, що люди одразу повірили чуткам: навпаки, віра стала такою важкою, що падала з рук людей, якими тіпало, на самісіньке дно криниці. І знову ревний старий не допустив отруту до своєї крові. Під час нападу забобонності він приписав собі і своїм ближнім молитву «Angelus» від демонів пітьми, і тепер це заспокійливе благання виголошували щовечора на весь збуджений світ. А втім, усі були й послання, що йшли від нього, більше скидалися на запашне вино, ніж на цілющий відвар. Імперія не хотіла підлягати його лікуванню, але він невтомно засипав її доказами хвороби, й невдовзі до цього владного лікаря зверталися люди навіть із найдальшого Сходу.

Але тут сталося неймовірне. На День Усіх Святих він проповідував довше і палкіше, ніж звичайно; відчувши раптову потребу, немов щоб побачити самому, він показав свою віру: щосили напружившись, він дістав її з вісімдесятип'ятирічного ковчега свого тіла й розклав на амвоні, і на нього враз накричали. Крикнула вся Європа: та віра погана.

І тоді папа зник. Цілий день він не подавав ознак діяльності, стояв навколішки в молитовні й досліджував таємницю діяльних особистостей, які занапащали свою душу. Нарешті він з'явився, виснажений важким самозаглибленням, і зрікався. Він зрікався раз по раз. Зречення стало старечою пристрастю його духу. Інколи він уночі будив кардиналів, щоб розмовляти з ними про своє каяття. Можливо, його життя безмірно підтримувала, зрештою, тільки надія впокоритися ще перед Наполеоном Орсіні, що ненавидів його і не хотів прийти.

Отже, Жак Кагорський[77] зрікся. Здається, ніби сам Господь хотів указати йому на помилку, бо ж одразу по тому прикликав до себе сина графа де Ліньї, що, здається, чекав свого повноліття на землі тільки на те, щоб уже дорослим чоловіком наблизитись до душевної чуттєвості неба. Жило ще чимало людей, які пам'ятали цього ясного хлопця, що був кардиналом і ще на початку своєї юності став єпископом, а потім, заледве маючи вісімнадцять років, помер в екстазі своєї довершеності. Бачили його і як небіжчика: адже повітря в його могилі, де, вивільнившись, лежить чисте життя, ще довго діє на труп. Але хіба не було чогось розпачливого в цій передчасній святості? Хіба справедливо, що чиста тканина його душі простелилася тільки на те, щоб яскраво забарвитись червінню в розпеченому казані часу? Хіба земне не підступило до нас ближче, коли цей юний принц відштовхнувся від землі у своєму полум'яному вшесті? Чому сяйливі не лишаються серед тих, кому важко нести свічник? Хіба не ця пітьма спонукала Іоанна XXII заявити, що до Страшного суду не буде ніякого повного блаженства, ніде, навіть серед блаженних? І справді, скільки треба мати непоступливої жорстокості, щоб уявляти собі, ніби, поки тут вирує неподобство, десь уже є обличчя, осяяні світлом Господнім, серед гурту янголів, утішені невичерпним спогляданням Бога.

Я сиджу серед холодної ночі, пишу і знаю все. Знаю, можливо, тому, що зустрів того чоловіка ще тоді, коли був малим. Він був дуже високий, я навіть думаю, такий високий, що всі зглядалися на нього.

Хоч яким це видається неймовірним, мені якось пощастило вийти надвечір самому з дому; я біг, я завертав за ріг і тієї самої миті зіткнувся з ним. Я не розумію, як те все могло статися за п'ять секунд. Хоч як стисло розповідати, розповідь виходить набагато довша. Я вдарився, зіткнувшись із ним: я був малий і запишався, що не заплакав, а втім, несамохіть сподівався, що мене втішать. Оскільки він цього не вчинив, я вважав, що він збентежився; йому, мабуть, не спав на гадку жоден жарт, яким можна було б розрядити напругу ситуації. Я з утіхою вже збирався допомогти йому, але для цього треба було зазирнути йому в обличчя. Я вже казав, що він високий. Але він не нагнувся наді мною, як усе-таки було б природним, тож перебував у височіні, недосяжній для мене. Переді мною й далі не було нічого, крім запаху і характерної жорсткості його одягу. Раптом його обличчя опустилося. Яким воно було? Я не знаю, не хочу знати. То було обличчя ворога. Поряд із цим обличчям, зовсім поряд, на висоті моторошних очей, білів, наче друга голова, його кулак. Перше ніж я мав час відвернути обличчя, я вже тікав, обминув його ліворуч і помчав просто вниз безлюдною страхітливою вулицею, вулицею незнайомого міста, де нічого не прощають.

Тоді, як розумію тепер, я й відчув той важкий, масивний, розпачливий час. Час, коли поцілунок двох, що примирилися, був тільки знаком для вбивць, які стояли навколо. Вони пили з одного келиха, сідали на очах в усіх на одного коня, й була навіть чутка, ніби вночі вони спали в одному ліжку, але, незважаючи на цю близькість, їхня взаємна неприязнь була така несамовита, що тільки-но котрийсь бачив, як у другого б'ється живчик, у ньому наростала судомна огида, наче він бачив жабу. То був час, коли задля більшої частки спадщини брат напав на брата та ув'язнив його, щоправда, король заступився за скривдженого й повернув йому свободу і майно. Скорившись іншій і далекій долі, старший брат лишив меншого в спокої й покаявся в листах за скоєну кривду. І все-таки визволений брат уже не міг отямитись. Століття стало свідком, як він в уборі прочанина мандрував від церкви до церкви, даючи щоразу химерніші обітниці. Обвішаний амулетами, він пошепки розповідав ченцям у монастирі Сен-Дені про свої страхи, а в монастирському журналі довго містилася згадка про стофунтову воскову свічку, якою він вважав за доречне вшанувати Людовіка Святого. До власного життя він не дійшов ніколи і аж до смерті відчував заздрість і гнів свого брата, що гнітили йому серце. А хіба граф де Фуа, отой Гастон Феб, яким усі захоплювалися, не вбив відкрито Ерно, свого брата в перших, що був намісником англійського короля в Лурді? І що таке це очевидне вбивство проти моторошної випадковості, коли батько, не відклавши вбік гострої пилочки для нігтів, у пориві докору простяг свої славетні гарні руки до незахищеної шиї сина, що лежав поряд? Кімната була темна, довелося запалити свічку, щоб побачити кров, кров давнього і славетного роду, що загинув назавжди, коли кров тихцем витекла з маленької ранки непритомного хлопця.

Хто міг бути досить сильним, щоб утриматися від убивства? Хто тієї пори не знав, що крайні заходи неминучі? Інколи чоловіка, чий погляд протягом дня зустрічався з оцінювальним поглядом свого вбивці, опановувало дивне передчуття. Він усамітнювався, замикався, дописував свій заповіт і велів наприкінці сплести ноші з вербової лози, доставити рясу ченця-целестинця і солом'яний попіл для посипання голови. Перед його замком з'являлися незнайомі менестрелі, він щедро винагороджував їх за співи, які узгоджувалися з його непевними здогадами. В поглядах собак світився сумнів, і вони вже не так ревно виконували накази. В девізі, якого дотримувались усе життя, стиха проступило нове й очевидне побічне значення. Чимало давніх звичок видавались уже застарілими, але замість них не з'явилося нових. Якщо виникали якісь плани, їх обмірковували в загальних рисах, по-справжньому й не вірячи в них, натомість окремі спогади набували несподіваної остаточності. Ввечері коло каміна виникала думка віддатися їм. Проте ніч надворі, тепер незнайома, одразу влізала у вуха. Протягом численних безтурботних або небезпечних ночей досвідчене вухо вже навчилося розрізняти окремі фрагменти тиші. Але цього разу все було по-іншому. Була не ніч між учора й сьогодні, а просто ніч. Ніч. Beau Sire Dieu[78], а потім воскресіння. Навряд чи в такі години до вух доходили уславлення коханої, все містилося в альбах та ле і стало незбагненним серед довгих шлейфів пишних імен. Щонайбільше поставали в пітьмі тільки широко розплющені жіночі очі нешлюбного сина.

А потім, перед пізньою вечерею, замислене споглядання рук у срібній чаші на вмивання. Власних рук. Що вони робитимуть? І далі хапатимуть та відпускатимуть? Ні. Всі намагалися робити щось одне, а потім протилежне. Бралися всі, дій не було ніяких.

Не було ніяких дій, крім хіба в ченців-місіонерів. Король, спостерігши їхні вистави, сам надав їм привілеї. Він називав їх улюбленими братами, бо ніхто ніколи не був такий близький йому. Їм буквально дозволили й у земному житті зберігати свої прибрані ролі й ходити в новому значенні, бо король до нестями прагнув, щоб вони надихнули якомога більше людей і залучили їх до своїх енергійних дій, у яких був порядок. А він сам хотів лише вчитися від ченців. Хіба немає на ньому, точнісінько як і на них, знаків та одягу, сповнених значення? Придивляючись до них, він, певне, вважав, що йому слід навчитись, як ходити і як відходити, висловлюватись та ухилятись, щоб не лишалося жодного сумніву. Несвітські надії заполонили йому серце. В миготливо освітленій і мов заволоченій туманом залі монастиря Святої Трійці він сидів день у день на найкращому місці й підскакував від збудження та зосереджувався, мов учень. Інші плакали, а він стримував у душі сяйливі сльози й лише стискав собі холодні руки, щоб мати силу дивитися. Інколи в мить напруги, коли якийсь актор, проказавши свої слова, раптом виходив за межі поля зору його широко розплющених очей, він піднімав голову й лякався: чи давно святий Михайло вгорі підступив до краю балкона у своєму лискучому срібному обладунку?

У такі миті король випростувався. Озирався, немов мав щось вирішити. Він уже майже бачив протилежність тієї дії: грубу, моторошну, profane passion[79], в якій він брав участь. Але це одразу минало. Всі ворушилися без сенсу. Запалені смолоскипи з'являлися і зникали, відкидаючи безформні тіні на склепіння вгорі. Якісь незнайомі люди смикали його. Він хотів грати, але з його вуст не виходило нічого, його рухи не породжували жестів. Люди так дивно товклися навколо нього, що йому здалося, ніби він має нести хрест. І хотів зачекати, щоб вони принесли той хрест. Але вони були сильніші й мало-помалу відпихали його.

Зовні багато чого вже змінилося. Не знаю, як саме. Але в душі й перед тобою, мій Боже, в душі й перед тобою, Господи-глядачу: хіба ми не беремо участь у виставі? Звісно, ми з'ясували, що не знаємо ролі, ми шукаємо дзеркало й хочемо зняти грим, прибрати фальш і стати справжніми. Але десь пристає до нас якась частка старого маскування, про яку ми забули. В наших бровах лишається слід штучного подиву, ми не помічаємо, що кутик наших вуст викривлений. Отак ми й ходимо — як посміховисько, як половинчаста сутність: ані щось справжнє, ані актор.

Це сталося в театрі в Оранжі. Навіть не придивившись як слід, лише помітивши мальовничі уламки, що тепер укривали фасад, я зайшов крізь невеличкі скляні двері воротаря. Я опинився міме повалених колон і невисоких стебел алтеї, але вони тільки на мить приховали від мене відкриту мушлю лав на схилі пагорба, яка, поділена тінями пополудня, видавалася величезним увігнутим сонячним годинником. Я швидко пішов до нього. Піднімаючись поміж рядами для глядачів, я відчув свою мізерність на їхньому тлі. Вгорі, трохи вище від мене, стояли, розійшовшись у різні боки, кілька іноземців і озирали все з недбалою цікавістю; їхній одяг був неприємно виразний, а про масштаб тих постатей не варто й згадувати. Якусь мить вони споглядали мене й дивувалися, що я такий маленький. Це спонукало мене розвернутися.

Ох, я був цілком непідготований! Почалася вистава. Йшла незмірна надлюдська драма, драма могутньої сценічної стіни, тричі поділеної по вертикалі, стіни, що гриміла величчю, майже нищівної, і раптом стриманої у своїй надмірності.

Я піддався радісному збентеженню. Ота стіна, що височить переді мною, помережана тінями і схожа через те на обличчя з нагромадженою пітьмою у вустах посередині, обмежена зверху однаковими локонами зачіски, на яку скидався карниз угорі, — це ж яскрава антична маска, яка все затуляє і за якою світ зводиться до обличчя. Тут, у цьому великому амфітеатрі панує якесь пусте буття, що чекає і всотує: все, що відбувалося, опинилося там — боги і доля. А далі (якщо глянути вгору), понад краєм стіни, неслися у вічність небеса.

Та мить, як я розумію тепер, назавжди відохотила мене від наших театрів. Що я там маю робити? Що я маю робити перед сценою, з якої забрали цю стіну (схожу на іконостас російської церкви), бо дія-вистава вже не має сили пройти крізь її міцне мурування, — дія, що схожа на газ і мала б проступати у вигляді сконденсованих важких і повних олійних крапель. Тепер п'єси розкришуються крізь грубе сито сцени й лежать купою, поки їх приберуть. Це та сама недосконала реальність, що виповнює вулиці та будинки, тільки тут її збирається більше, ніж годен умістити один вечір. (Але ж будьмо відверті, ми не маємо театру, бо не маємо й Бога: адже для них потрібна спільність. Кожен має свої особливі думки і страхи й дає іншим людям поглянути на них тільки тією мірою, якою це пасує йому й дає користь. Ми ненастанно розбавляємо наше розуміння, щоб його вистачило, замість закликати спорудити спільний захисний мур, за яким незбагненне має час зосередитись і напружитись.)[80]

Якби ми мали театр, чи стояла б там ти, трагічна, завжди така маленька, оголена і беззахисна перед тими, які задовольняють свою пусту цікавість видовищем твоїх мук? Ти, несказанно зворушлива, передбачала реальність своїх мук ще тоді у Вероні, коли ти, ще майже дитина, грала в театр і тримала перед собою чисті троянди, немов замаскований фасад, який мав ще більше приховати тебе.

Звісно, правда, що ти була дитиною акторів, тож коли твої батько-мати виступали, вони хотіли, щоб їх бачили, але ти не вдалася в свою рідню. Для тебе професія актриси мала стати тим, чим для Маріанни Алькофорадо було чернецтво, хоча вона й не здогадувалася про це: маскуванням, досить щільним і тривким, щоб бути за ним нестримно злиденною, і то переконливо, як блаженні, що блаженні невидимо. В усіх містах, де ти виступала, вони описують твої жести, але не розуміють, як ти, день у день безнадійніше, щоразу уявляла собі, ніби вони приховують тебе. Ти тримаєш свої коси, руки, щось непрозоре перед світлом, яке просвічує їх. Ти хухала на все прозоре, ти зменшувалася, ти ховалася, як ховаються діти, а потім видавала короткий, щасливий вигук, бо тебе мав би шукати хіба що янгол. Але потім ти обережно визирала, і не було жодного сумніву, що тебе бачили весь час — усі в тому огидному, пустому, окатому просторі: тебе, тебе, тебе і нікого іншого!

Тобі спадає на думку руку простягти їм назустріч і скласти пальці, щоб ніхто не зурочив тебе. Тобі хочеться відвернути від них обличчя, за яке вони шарпають. Тобі спадає на думку стати собою. Твоїм партнерам на сцені бракує мужності, немов їх замкнули з пантерою, вони тиснуться до лаштунків та виголошують, що треба, і то тільки на те, щоб не дратувати тебе. Але ти тягнеш їх наперед, розставляєш їх і ставишся до них як до справжніх. Двері, що нікуди не ведуть, ошукані завіси, предмети, які мають тільки фасад, — це все суперечило тобі. Ти відчуваєш, як твоє серце ненастанно підноситься до незмірної дійсності, і, перелякана, знову намагаєшся відірвати від себе погляди, наче довгі нитки бабиного літа. Але глядачі вже вибухають схваленням у своєму страхові перед крайнощами: немов щоб останньої миті відвернути від себе те, що змусило б їх змінити своє життя.

Кохані живуть серед труднощів і небезпеки. Ох, тільки б вони подолали себе і стали люблячими. Навколо люблячих — чиста безпека. Ніхто вже їх не підозрює, і вони вже не здатні зрадити себе. Таємниця в них уже зцілилася і ціла, вони виспівують її всю, немов солов'ї, тут немає частин. Вони оплакують одного, але їх підтримує вся природа: це плач по вічному. Вони біжать за втраченим, але вже після перших кроків наздоганяють його, і перед ними тепер тільки Бог. Їхня легенда — це легенда про Бібліду, що бігла за Кавном аж до Лікії. Порив серця гнав її його слідом через різні країни, і зрештою знесилилась вона, але така палка була її пристрасть, що, загинувши, по той бік смерті, нестримна, відродилась вона як нестримне джерело.

А хіба не стала джерелом у своїй душі й португалка? А ти, Елоїзо? І всі ви, люблячі, чий плач долинув до нас: Гаспара Стампа, графиня де Діе і Клара д'Андузе; Луїза Лабе, Марселіна Деборд, Еліза Меркер? Але ти, бідолашна минуща Аїссе, ти вже вагаєшся і подаєшся. Втомлена Жулі Леспінас. Невтішна сага щасливого парку: Марія-Анна де Клермон.

Я й зараз виразно пам'ятаю, як колись удома я знайшов футляр від якоїсь прикраси: він був завбільшки в дві долоні, скидався на віяло і мав кайму з квітів, витиснену на темно-зеленому сап'яні. Я розгорнув його: він був порожній. Тепер, коли збігло так багато часу, я вже можу казати так. Але тоді, розкривши його, я тільки побачив, із чого складалася та порожнеча: з оксамиту, з невеличкого пагорба світлого, вже не свіжого оксамиту, з канавки для прикраси, що через дрібку смутку світлішала, порожніла, а потім губилася. Таке видовище можна витримати лише мить. А для коханих, що лишилися самотні, мабуть, так воно завжди.

Погортайте назад свої щоденники. Хіба навесні не настає неодмінно пора, коли рік, що почався, підступає до вас, наче докір? У вас був потяг до радості, і все-таки, виходячи на простір свободи, там, надворі, постає відчуження в повітрі, і ви ступаєте вже невпевнено, немов на хиткому кораблі. Починається сад, а ви (атож, ви) тягнете сюди зиму і минулий рік; для вас у щонайкращому разі це тільки продовження. Поки ви чекаєте, щоб і ваша душа стала садом, ви раптом відчуваєте тягар своїх членів і щось на кшталт провісників хвороби пронизує ваше щире передчуття. Ви скидаєте все на занадто легкий одяг, накидаєте шаль на плечі й біжите до кінця алеї і там із серцем, що аж калатає, стоїте на широкій площі, прагнучи досягти єдності з усім. Але заспівав птах, він був самотній і заперечив вам. Ох, невже краще було б померти?

Можливо. Можливо, це новина, що ми витримуємо — і рік, і любов. Квіти і фрукти опадають, коли достиглі; тварини чують одна одну, знаходять одна одну й задоволені цим. Але ми, закрившись Богом, можемо не встигнути. Ми нехтуємо нашою природою, нам ще потрібний час. Що таке рік? Що таке всі роки? Ще не породивши Бога, ми вже молилися йому: дай нам пережити ніч. А потім хворобу. А потім любов.

Клементині де Бурж довелося померти на початку шляху до себе. Вона була незрівнянна: серед інструментів, на яких ніхто не вмів грати краще від неї, найгарніше грав її голос, незабутній навіть у найтихіших звуках. Замолоду вона була сповнена такої високої рішучості, що схвильована люба подруга присвятила цьому серцю, яке поривалося вгору, збірник сонетів, де кожен вірш був сповнений невтамованого жадання. Луїза Лабе не боялася перелякати цю дитину довгими муками любові. Вона показала їй нічне наростання бажання, пообіцяла їй біль як великий, просторий світ і здогадалася, що вона зі своїм досвідченим смутком не дорівняється до причаєної долі, яка надала краси тій дівчинці.

Дівчата на моїй батьківщині. Нехай найгарніша з вас коли-небудь улітку пополудні знайде в бібліотечному присмерку книжечку, яку видав 1556 р. Жан де Турн. І візьме прохолодний гладенький том з собою в сад, наповнений дзижчанням, або до флоксів, де в надміру солодких пахощах вчувається осад чистих солодощів. І нехай знайде цю книжечку чимраніше. За часів, коли очі вже на тіло своє заглядають, а вуста молоді трощать яблука свіжі одразу.

А коли настане пора бентежної дружби, ви, дівчата, називайте потай одна одну Дікою, Анакторією, Бранною і Атіс. І нехай хто-небудь, можливо, сусіда, літній чоловік, що замолоду подорожував, і його віддавна вважали за дивака, вгадає, що це за імена. І нехай він запрошує вас до себе поласувати своїми славетними персиками або нагорі, в білому коридорі, подивитись гравюри Рідінгера, присвячені equitation[81], про які сказано так багато, що їх конче треба побачити.

Можливо, ви вмовите його розповісти що-небудь. Можливо, серед вас є та, що зможе його вблагати принести давній подорожній журнал, — хто його знає? Та сама, яка коли-небудь нарешті почує від нього, що до нас дійшли окремі рядки Сафо, і не заспокоїться, аж поки дізнається майже таємницю: цей стриманий чоловік інколи полюбляв застосовувати свою працьовитість до перекладу тих рядків. Він змушений признатися, що давно вже не думав про них, а те, що збереглося, запевнить він, не варте й згадки. Але однаково зрадіє, коли безневинні подруги наполягатимуть, щоб він прочитав одну строфу. Він навіть знайде в своїй пам'яті грецький текст і процитує його, бо ж переклад, на його думку, не передає нічого, крім того, треба показати молоді прекрасний, чудовий фрагмент пишної мови, загартованої в такому гарячому полум'ї.

Через це все його знову зігріває думка про свою працю. Для нього настали чудові, майже юнацькі вечори, скажімо, осінні вечори, які мають перед собою довгу спокійну ніч. У його кабінеті довго горить світло. Він уже не гнеться над сторінками, часто відхиляється назад, заплющує очі над перечитаним рядком, і його зміст розбігається з кров'ю по всьому тілу. Ще ніколи він не розумів так добре античного світу. Йому майже кортить посміятися з поколінь, які оплакували його як загублену виставу, в якій вони залюбки взяли б участь. Тепер він раптом збагнув динамічне значення тієї ранньої єдності світу, що немов увібрала в себе всю людську працю. Його не вводить в оману думка, що та послідовна культура з її більш-менш повним упевненим осяганням світу становила цілість для поглядів багатьох пізніших поколінь і, здається, в тій цілості й загинула. Щоправда, небесна половина життя тоді справді відповідала напівкруглій чаші буття, тож дві півкулі немов становили цілу золоту сферу. І все-таки, тільки-но відбулося це поєднання, духи, замкнені в ній, добачали в тій повноті реалізації лише метафору: масивне небесне світило втратило вагу й піднеслося в простір, а на золотій опуклості сфери стримано відобразився смуток ще не осягненого.

Коли він думав про це серед самотньої ночі, — думав і прозирав розумом, — то помітив на підвіконні таріль із фруктами. Мимоволі схопив яблуко й поклав перед собою на стіл. Як моє життя обступає цей плід, думав він. Над усім довершеним підноситься й наростає незавершене.

І ось над усім незавершеним підноситься, аж дух забиває, мала, спрямована в нескінченне постать, яку (за словами Галена) кожен мав на увазі, коли казав: «Поетеса». Як колись після подвигів Геракла постав світ, що вимагав руйнування й перебудови, так і тепер, у прагненні любові, з комор буття до вчинків її серця тиснулися блаженство й розпач, яких би вистачило не на одне сторіччя.

Він одразу побачив рішуче серце, готове нести на собі аж до кінця увесь тягар любові. Він не дивувався, що не впізнали той шал, що в цій сповненій любові істоті, яка випередила свій час, бачили тільки надмірність, а не нову міру любові і стражденного серця. Не дивувався, що її життя тлумачили так, як видавалось вірогідним, а зрештою звинуватили в смерті тих, кого тільки Господь спонукає любити всім серцем без відповіді. Можливо, серед подруг, яких вона просвітила, були й такі, які не розуміли, що з висоти своїх дій вона нарікала не на того, хто лишив її обійми пустими, а на того, хто вже не здатний дорости до її любові.

Тут замислений чоловік підводиться й підходить до вікна, висока кімната тісна йому, він хоче поглянути на зірки, якщо є така змога. Він не дурить себе. Він знає, що розхвилювався через одну з юних дівчат, які живуть по сусідству, бо вона цікавить його. Він задумав бажання (не для себе — для неї); саме через неї нічної пори, що минає, він думає про вимоги, які висуває любов. Він пообіцяв собі нічого їй не казати. Досить і того, що він самотній, не спить і через неї думає про те, яку мала слушність та любові сповнена жінка, коли збагнула, що поєднання не може означати нічого, крім збільшення самотності; коли її нескінченний намір вийшов за межі земної мети поколінь; коли в пітьмі обіймів вона прагнула не втамувати, а розпалити жадання; коли зневажала стан, що з двох хтось має кохати, а хтось — бути коханим, і брала до себе на ложе млявих коханих і шалом своїм обертала у палко закоханих, що покидали її. Під час таких високих прощань виявлялася сила її серця. Ставши вище від долі, вона співала епіталами колишнім улюбленкам; оспівувала весілля, звеличувала майбутнього чоловіка, щоб вони готувалися для нього, мов для Бога, і однаково перевершили навіть його велич.

Ще раз, Абелоне, торік, я несподівано згадав і зрозумів тебе, дарма що давно вже не думав про тебе.

Це було у Венеції, восени, в одному з тих салонів, де іноземці збираються мимохідь навколо господині дому, теж іноземки. Люди стояли колом із чашками чаю й зачаровано приглядались, як обізнаний сусід притьмом і непомітно кивав на двері й шепотів якесь ім'я, що звучало по-венеціанському. Вони звикли до найдавніших імен, і ніщо не могло заскочити їх зненацька, бо, хоч яким обмеженим міг бути їхній попередній досвід, у цьому місті вони безтурботно віддавалися нечуваним можливостям. У своєму звичайному бутті вони всякчас плутали незвичайне з забороненим, тож сподівання дивовижного, яке вони дозволяли собі тепер, проступало на їхніх обличчях грубо й нестримно. Почуття, які охоплювали їх удома тільки інколи — на концертах або на самоті з романом, тут, за цих улесливих обставин, вони вважали за слушне демонструвати всім. Оскільки вони, цілком непідготовані, не розуміли небезпеки й корилися силі майже вбивчих навіяних музикою признань, мов розпусті, то віддавалися, анітрохи не опанувавши життя у Венеції, й оплаченій млості гондол. Уже не молодята, які протягом усієї подорожі тільки шпиняли одне одного й дихали ненавистю, тут занурились у терплячу й мовчазну згоду; на чоловіка находить приємна втома від ідеалів, а дружина тим часом почувається юною, підбадьорливо киває млосним тубільцям і сміється, немов її зуби з цукру, що тане всякчас на вустах. А коли прислухатись, виявляється, що вони від'їздять завтра, або післязавтра, або наприкінці тижня.

Я стою тепер тут поміж ними й радію, що нікуди не їду. Невдовзі похолодає. Разом із цими пишними іноземцями зникне й м'яка, опіумна Венеція їхніх забобонів і потреб, і якогось ранку тут буде інша Венеція, справжня, жвава, тендітна, аж крихка, аж ніяк не омріяна: заснована серед пустки на багновищах, збудована волею і нарешті абсолютно реальна Венеція. Загартоване, обмежене необхідним тіло, в якому шумує і працює невсипущий арсенал крові, і дедалі ширший дух, що пронизує його і духмяніший за пахощі Сходу. Впевнена держава, що міняє сіль і скляні намистинки своєї злиденності на багатство народів. Прекрасна противага світові, яка навіть у своїх прикрасах сповнена прихованої і щоразу вигадливіше вжитої енергії, — ось що таке Венеція.

Серед усіх тих людей, які жили в полоні ілюзій, усвідомлення, що я знаю місто, так гостро озвалося в мені, що я роздивився, щоб поділитися з ким-небудь своїм знанням. Невже в цих залах немає нікого, хто б несамохіть чекав, щоб йому пояснили характер даного середовища? Молодика, який одразу збагнув би, що тут демонструють не насолоду, а приклад волі, яка ніде не утверджується так вимогливо й сильно? Я обійшов навколо, моя правда не давала мені спокою. Вона опанувала мене тут, серед цього численного гурту, й навівала мені бажання висловитися, захистити її, довести. З'явилася химерна думка, ніби наступної миті я заплещу в долоні з ненависті до того балакучого нерозуміння.

У такому сміховинному настрої я й помітив Абелоне. Вона стояла сама перед осяяним вікном і спостерігала за мною, і то, власне, не очима, поважними і замисленими, а просто вустами, які іронічно наслідували вочевидь роздратований вираз мого обличчя. Я одразу відчув нетерплячу напругу своїх рис і надав їм спокою, її вуста у відповідь стали природні й зверхні. Потім, на мить замислившись, ми обоє водночас усміхнулися.

Вона нагадувала, якщо хочете, портрет прекрасної Бенедикта фон Квален замолоду, що відігравала певну роль у житті Баґесена. Побачивши темний спокій її очей, не можна було не здогадатися про ясну глибину її голосу. А втім, її характерно заплетені коси і декольте її світлої сукні були такі копенгагенські, що я вирішив заговорити до неї данською мовою.

Я ще не встиг підступити до Абелоне, як з іншого боку до неї ринув людський потік, і навіть наша гостинна графиня з властивою їй теплою, натхненою розвіяністю підскочила до неї з цілим почтом супроводу, просячи, щоб вона негайно заспівала. Я був певен, що юна дівчина відмовить і виправдається тим, що нікому в товаристві не цікаво слухати співи данською мовою. Вона справді сказала про це, тільки-но заговоривши. Люди навколо світлої постаті закрутилися ще ревніше, бо хтось знав, що вона співає ще й німецькою. «Та італійською», — зі сміхом і лиховісною переконливістю доповнив чийсь голос. Я не знав ніякої відмовки, якої міг би побажати їй, проте не сумнівався, що вона вистоїть. На напружених від довгого сміху обличчях гостей, які вмовляли її співати, вже проступала ображеність, графиня, щоб не втратити гідності, вже з жалем і повагом відступила вбік, і тут, коли вже й потреби не було, Абелоне поступилася. Я відчув, як я зблід від розчарування; мій погляд був сповнений докору, але я відійшов убік, не годилося, щоб вона бачила мій стан. Проте вона відступила від решти й одразу опинилася коло мене. Її сукня осяяла мене, все моє тіло огорнув квітковий запах її теплого тіла.

— Я справді хочу співати, — проказала вона данською мовою коло моєї щоки, — не тому, що вони просили, й не для годиться, бо тепер я мушу співати.

З її вуст лунала та сама лиха нетерпимість, від якої вона щойно звільнила мене.

Я повільно пішов за групою, з якою відійшла Абелоне. Та біля високих дверей я зупинився, давши людям зайти і розміститися. Я зіперся на лискучий чорний одвірок і чекав. Хтось запитав мене, що тут готують і чи будуть співи. Я вдав, ніби нічого не знаю. Поки я брехав, вона вже заспівала.

Я не бачив Абелоне. Кімнату заполонила одна з тих італійських пісень, що їх іноземці вважають за дуже справжні, бо ж дотримуються в цьому питанні одностайної згоди. А вона, співаючи, не вірила тій пісні. Вона насилу виводила її, гнулася під її тягарем. Почувши оплески спереду, я знав, що пісня скінчилася. Я був засмучений і присоромлений. Люди заворушились, і я вирішив: якщо хтось вийде, я приєднаюся.

Але тут нараз запанувала тиша. Настала тиша, яку досі ніхто б не вважав за можливу, вона тривала, бриніла, й тепер серед неї піднісся голос. (Абелоне, подумав я, Абелоне.) Цього разу голос був сильний, повний, а втім, не важкий: монолітний, без розламів і швів. То була незнайома німецька пісня. Абелоне співала навдивовижу просто, як щось необхідне. Вона співала:

Ти, через кого серед ночі я заходжуся плачем. Ти, що вбираєш мої очі, тож я світу не бачу. Ти, що, мене згадавши, не спиш, напевне: як із цим дивом завше — і з серцем ревним — жити і не згоріти?

Коротка пауза, а далі вагаючись:

Ти на закоханих поглянь: Не змовкла ще луна признань, брехні буяють квіти.

Знову тиша. Господь його знає, хто запровадив її. Потім люди заворушилися, натикались одне на одного, вибачалися, кашляли. От-от мав запанувати загальний розмитий гамір, як раптом знову озвався голос, рішучий, широкий і напружений:

Самотній через тебе, твій образ я шукав У листя шелесті та у буянні трав, У пахощах, що не лишають сліду. В обіймах втратив я кохану не одну, — Ти завжди мрію воскрешала навісну, І далі я без тебе вже не піду.

Ніхто не сподівався цього співу. Всі немов схилилися під її голосом. Наприкінці в ньому відчувалася така впевненість, наче Абелоне віддавна знала, що саме співатиме цієї миті.

Давніше я часом запитував себе, чому тепло своїх величних почуттів Абелоне не присвятить Богові. Я знаю, що вона прагнула позбавити свою любов усього минущого, але хіба її правдиве серце не відчувало, що Бог — тільки напрям любові, та аж ніяк не об'єкт любові? Хіба вона не знала, що з його боку можна не боятися любові у відповідь? Хіба не знала стриманості того високого коханого, що спокійно відсуває пристрасть, щоб ми, повільні, могли віддати все своє серце? Чи, може, прагнула уникнути Христа? Може, боялася, що він, полюбивши її, зупинить її на півдорозі? Може, тому й не хотіла думати про Юлію Ревентлов?

Я майже вірив у це, коли думав, як піддалися полегкості, яку давав Господь, такі жінки, як сповнена безпосередньої любові Метгільда, поривна Тереза з Авільї і хвороблива блаженна Роза з Ліми, — смиренні, але кохані. Ох, той, хто був помічником слабким, для цих сильних був несправедливістю: там, де вони вже не сподівалися нічого, крім нескінченного шляху, в передпокоях раю перестрівав їх створений і розніжував забезпеченим притулком, бентежив їх чоловічими рисами. Лінза його могутнього серця ще раз збирала вже паралельне проміння їхніх серць, і вони, що їх янголи вже сподівалися живцем доставити до Бога, згоряли у своїй посушливій пристрасті.

(Бути коханим — це горіти. Любити означає світити незгасною лампадою. Коханість минає, любов триває.)[82]

Цілком можливо, що Абелоне згодом спробувала думати серцем, щоб непомітно й безпосередньо поєднатися з Богом. Я можу уявити собі, що десь є її листи, які своїм дивовижним самоспогляданням нагадують про графиню Амалію Голіцину, та якщо ці листи були адресовані кому-небудь, хто довгі роки був близький до неї, як тяжко він пережив би цю зміну в ній! Та й вона сама: думаю, вона нічого не боялась, як того примарного перетворення, якого не помічають, бо всякчас випускають із рук, немов щось найчужіше, всі докази такої переміни.

Мене було б важко переконати, що розповідь про блудного сина — це не легенда про юнака, який не хотів, щоб його любили. Коли він був дитиною, його любили всі в домі. Він виріс, він не знав чогось іншого й розніжився в м'якості серця своїх ближніх, бо ж був дитиною.

Та як хлопчак він хотів відмовитися від своїх звичок. Він не зміг би висловити цього, але, тиняючись цілий день надворі, він ніколи не хотів узяти з собою бодай собаку, і то тільки тому, що й собаки любили його, а в їхніх очах світилися увага і співучасть, сподівання і занепокоєність, тож і в присутності собак годі щось зробити, не звеселивши, а чи не засмутивши їх. Він прагнув тоді досягти байдужості серця, яка інколи вранці серед нив хапала його з такою силою, що він пускався бігти, щоб не мати ні часу, ні подиху й бути не чим іншим, як легенькою миттю, протягом якої прокидається ранок.

Таємниця його ще не прожитого життя простиралася перед ним. Він несамохіть покинув стежку і мчав тепер серед нив, випроставши руки, наче міг тим жестом охопити одразу кілька напрямків. А потім падав десь за живоплотом, і ніхто вже не бачив його. Він вирізьбив сопілку, жбурнув камінця в якогось дрібного хижака, нахилився й перевернув жука: це все аж ніяк не становило долі, а небу він був байдужий, мов природа. Зрештою надвечір постали виразні образи: він пірат на острові Тортуга, і ніхто не зобов'язував його бути там, він обступав облогою Кампече, грабував Веракрус; він міг бути всім військом, або полководцем верхи на коні, або кораблем у морі — як йому заманеться. Якби йому заманулося стати навколішки, він одразу б став Деодатом з Гозона, вбив би дракона і відчув би, ще розпашілий, що цей героїчний учинок свідчить про зарозумілість, а не смирення. Адже від своєї сутності не відмовляються. Та хоч які фантастичні образи поставали в його голові, поміж ними був час і на те, щоб бути тільки пташкою, невідомо якою. Тільки потім ішов він додому.

Господи, чом би не зректися цього всього й не забути: адже треба по-справжньому забути, бо інакше ти викажеш себе, як на тебе натиснуть. Хоч як людина вагається й озирається, зрештою показується знайомий фронтон. Упадає в очі перше горішнє вікно: там, певне, стоїть хто-небудь. Собаки, в яких цілий день наростало чекання, продираються крізь кущі й повертають утікача до образу, створеного в їхній уяві. Решту робить сам дім. Досить зайти й відчути його запах, і тоді майже все вже вирішене. Могли змінитися дрібниці, а утікач загалом одразу ставав тим, за кого його вважали: хлопцем, якому вони з його невеличкої минувшини і своїх власних бажань давно вже збудували життя; банальною істотою, що день і ніч зазнає навіювань їхньої любові, сподівань та гніву, чує їхні докори чи похвали.

Отож утікачеві анітрохи не зараджує несказанна обережність, із якою він береться сходами вгору. Всі вже у вітальні, тож тільки-но прочиняться двері, його одразу бачать. Він лишається в пітьмі, хоче уникнути їхніх запитань. Але тут стається найгірше. Вони беруть його за руки, тягнуть до столу, і всі, хоч скільки їх там, тягнуться, цікаві, до світла. Їм добре, бо вони в пітьмі, й тільки на нього разом зі світлом падає вся ганьба через те, що він має обличчя.

Чи лишиться він і нещиро наслідуватиме те непевне життя, яке йому приписують, і всім своїм обличчям стане подібний до них? Чи поділиться він між ніжною реальністю бажань і незграбним обманом, що занапащає її? Чи буде він і далі засмучувати тих членів своєї родини, які мають лише слабке серце?

Ні, він піде геть. Скажімо, коли всі вони будуть заклопотані, накриваючи йому стіл на честь дня народження, і то з недоречними подарунками, які знову повинні все надолужити. Піде назавжди. Тільки набагато пізніше він збагне, як сильно йому тоді хотілося нікого не любити, щоб нікого не ставити в жахливе становище любленого. Така думка озветься в ньому через багато років, але, як і решта намірів, цей теж виявився нездійсненним. Адже у своїй самотності він любив і знову-таки любив, і то щоразу вкладав усю свою душу й повнився несказанного страху за свободу іншого. Мало-помалу він навчився тільки пронизувати предмет своєї любові промінням чуття, не пожираючи його. Він солодко вмлівав від захвату, коли крізь завжди прозору постать коханої розпізнавав далекі перспективи, які вона розкривала його невтамованому жаданню.

Тож як він міг плакати цілими ночами від бажання, щоб і його пронизало те проміння? Але кохана, яка піддається, — це ще аж ніяк не закохана. О невтішні ночі, коли він знову отримував потоки своїх дарів, уже зменшені та обтяжені марністю! Як він розумів тоді трубадурів, які боялися тільки того, що їх почують! Усі зароблені й примножені гроші віддавав він на те, щоб уникнути цього. Жінок він ображав щедрою платнею, бо дедалі більше боявся, що вони можуть спробувати відповісти на його любов. Адже він уже втратив надію мати коли-небудь закохану, що пронизає його.

Навіть за часів, коли бідність щодня дошкуляла йому новими випробуваннями, коли його геть розшарпана голова стала улюбленицею злиднів, коли всюди по його тілу розповзлися гнояки, немов додаткові очі супроти чорноти випробувань, коли його лякали покидьки, до яких його випихали, бо він скидався на них, і навіть тоді, коли він усвідомлював, хто він, найдужче він боявся, що його полюблять у відповідь. Що означатимуть усі пережиті злигодні супроти суцільного смутку обіймів, у яких гине геть усе? Хіба не прокидаються тоді з почуттям, що немає майбутнього? Хіба не тиняються безглуздо без права на всяку небезпеку? Хіба ти не був змушений сотні разів обіцяти собі не вмирати? Можливо, саме впертість тих прикрих спогадів, які невідступно обсідали його, й давала йому змогу жити серед покидьків. Зрештою його таки знайшли. Тільки тоді, в роки чабанування, вгамувалася його багата минувшина.

Хто опише, що з ним тоді сталося? Який поет має переконливість, щоб узгодити його довгі тодішні дні з коротким життям? Яке мистецтво досить широке, щоб відтворити водночас і його дрібну, закутану в плащ постать, й увесь величезний простір його незмірних ночей?

То був час, коли він почувався загальним і безіменним, мов людина, що, вагаючись, одужує. Він не любив нічого, а просто любив жити. Приземлена любов овець не гнітила його; як світло, що пронизує хмари, вона розсіювалася навколо нього й лагідно полискувала над лукою. По невинному сліду їхнього голоду він мовчки ступає пасовищами світу. Іноземці бачили його на Акрополі, і, можливо, він довго був одним із пастухів у Бо й бачив, як скам'янілий час придавив високий рід, що всіма здобутками сімки і трійки не спромігся подолати шістнадцять променів своєї зірки. А може, слід думати, що він в Оранжі коло тамтешньої тріумфальної арки Цезаря? А може, слід шукати його в населеному душами затінку римського цвинтаря Аліскан в Арлі, де між відкритих кам'яних трун він, мов воскреслий, стежить очима за бабкою?

Байдуже. Я бачу не тільки його, я бачу його життя, початок його довгої любові до Бога — спокійної, безцільної праці. Але над ним, хоча він прагнув стати назавжди стриманим, знову запанувало його серце, яке дедалі більше не хотіло ставати іншим. Цього разу він сподівався, що його почують. Усе його єство, що під час довгої самотності стало здогадливим і непомильним, обіцяло йому, що той, кого він тепер обрав, уміє любити пронизливою, променистою любов'ю. Але, поки він мріяв, щоб його нарешті полюбили отак довершено, його звиклі до далечіні чуття збагнули безмірну далекість Бога. Настали ночі, коли він думав метнутися до нього через простір; години, повні осяянь, коли він почувався досить сильним, щоб зануритись у землю й понести її в бурхливому потоці свого серця. Він скидався на людину, що чує розкішну мову і з трепетом наміряється складати нею вірші. Він приголомшений, дізнавшись, яка важка ця мова, спершу він не йме віри, що може знадобитися все довге життя для побудови перших коротеньких нібито речень, які не мають сенсу. Він поринув у вивчення мови, як бігун у змагання, але непіддатливість науки, яку треба опанувати, сповільнювала його темп. Годі придумати, що могло б бути принизливішим за це учнівство. Він знайшов філософський камінь і тепер примушував його невпинно перетворювати швидко виготовлене золото свого щастя в грудкуватий свинець терпіння. Він, припасувавши до себе простір, повз, мов хробак, кривим хідником без виходу і напряму. Він із такою бідою та труднощами вчився любити, а йому доводили, якими недбалими і незначними досі були всі любові, що їх, на його думку, він засвідчував. Доводили, що ні з якої любові нічого не вийде, бо ж він навіть не починав працювати над нею і втілювати її.

За ці роки в ньому відбулися великі зміни. За ревною працею наближення до Бога він майже забув про нього, і, можливо, сподівався з часом досягти з його допомогою лише «sa patience de supporter une ame»[83]. Випадковості долі, що так ваблять людей, давно вже не цікавили його, але тепер він утратив потрібний навіть у насолоді та стражданні пікантний присмак, і все для нього стало пісною поживою. З коріння його життя розвинулася міцна морозостійка рослина плідної радості. Він остаточно намірився опанувати своє внутрішнє життя й не хотів нічого проминути, бо не сумнівався, що в усьому присутня і приростає його любов. Так, його внутрішнє самовладання зайшло так далеко, що він вирішив надолужити найважливіше з того, чого не здійснив раніше, просто перечекавши його. Він думав передусім про дитинство, і що спокійніше пригадував себе, тим незавершенішим воно видавалося; всі спогади про дитинство мали в собі туманність здогадів і з минулого непомітно переходили в майбутнє. Відчужений на те й повернувся додому, щоб знов узяти це все і тепер уже прийняти по-справжньому. Ми не знаємо, чи він лишився, знаємо тільки, що він повернувся.

Оповідачі на цьому місці намагаються нагадати нам про дім, про те, яким він був, бо ж відтоді минуло небагато часу, дуже мало порахованого часу, й кожен у домі міг сказати скільки. Собаки постаріли, але ще жили. Повідомили, що один собака завив. Зупинилася вся денна робота. У вікнах з'явилися зворушливо схожі обличчя, які постаріли й подорослішали. На одному геть старому обличчі раптом засвітилася бліда тінь упізнання. Впізнання? Невже тільки його? Прощення. Прощення за що? Любові. Господи, любові!

Він, упізнаний, навіть не думав, — адже був заклопотаний, — що любов ще може існувати. Зрозуміло, з усього, що сталося тепер, тільки це й передали: його жести, незвичайні жести, яких ніхто доти не бачив; жести благань, із якими він припав їм до ніг, заклинаючи їх, щоб вони не любили його. Перелякані, заточуючись, вони підвели його. Вони витлумачили його шаленство по-своєму й простили йому. Він, напевне, відчув несказанну полегкість, що його не зрозуміли, незважаючи на розпачливу однозначність його поведінки. Можливо, він лишився. Адже він щодень більше пересвідчувався, що та любов, яку вони марнославно підносять і до якої потай заохочують одне одного, призначена не йому. Він, певне, сміявся, помітивши їхні зусилля, і збагнув, як мало вони розуміють його.

Що вони знали про нього? Любити його тепер стало страхітливо важко, і він відчував, що тільки Єдиний здатний на таке. А він, проте, ще не хотів.

Кінець нотаток.

ПОЕЗІЇ

Зі збірки «Петрові батоги» (1895)

Полудень

Такий над блакиттю озерною ліс в мовчання важкім полоні! Квітучих гілок шепіт вітер приніс — гойдається по оболоні! Летить переливчаста бабка швидка, над плесом блискучим дзýмка, шумно в високих очеретах блука іще не думана думка…

Королева-море

Коли за обрій одлітає птах сонця, полум’яний птах, ув оксамит із горностаєм свій простір море огорта. Оборки у вбрання мінливі, а в моря королеви суть; човни рибальські соромливі поділ монарший в сон несуть.

Зі збірки «Жертви ларам» (1895)

В старім будинку

В старім будинку я з вікна довкола себе Прагу бачу; йде сутінь, з глибини неначе, і тихим кроком промина. А місто плине поза склом. Як богатир в шоломі кутім, Святого Миколая[84] купол, лиш мідна зелень над чолом. Вже миготять вогні здаля, у місті світло скоро вимкнуть… Мені здалось, в старім будинку хтось тихо «Амен» промовля.

На Малій Страні[85]

Старість кам’яниць шпичастих, поголос дзвіниць високий, — а вузьким дворам не часто небеса моргають оком. Сходам усміх шле наразі втомлений Амур щомиті; на даху барочнім вази, низками троянд обвиті. Брамі, в павутину вбраній, сонце прагне розібрати в написі слова незнані, де камінна Богоматір.

У соборі

Стін опуклих бронза й камінь сиплють іскрами навколо, лик святої темночолий супиться поза свічками. А під куполом на крилах ангелочки, ще й зосібна крапелька лампади срібна світло розсіва на крилас. Пил на склі, на злотоцвітті; осторонь осіб мостивих старченятко примостилось у кутку в бруднім лахмітті. З сяйва, що усім лилось їм, хоч би іскорку малому… Простяга мені долоню, і тремтить, і тихо: «Prosim!»

Зі сторожової вежі

Там з куполами-жолудями башти, а ще з такими, наче груші дивні; вляглось тисячолице місто, диха; до нього вечір тулиться, я бачу. А десь позаду сяйво не змарніло двовежжя Діви Пресвятої храму, немовби через ріжки гострі равлик ссе неба фіолетове чорнило.

Листопадовий день

Осінь здатна дню заткнути рота, щоб мовчала радість невгомонна; жалібно гудуть високі дзвони — похоронна ув імлі скорбота На дахах вологих без принуки дим засне; й холодними руками буря з димарів хапа гіркаві поминальних мес заключні звуки.

Весна

Птахи радіють — в світлі сенс, — і повнить звук блакитні далі; у парку, у старій танцзалі укрито квітами усе. У травах писане теплом ім’я надії сонцелице. Лиш там десь під опалим листям зітхає журно Аполлон. Змітає в танці вітерець пожовкле й, ніби ненароком, кладе на лоб його високий бузку блакитного вінець. 1895

Країна і народ

Бог у гуморі був. Скупість не властива ж бо йому; тож Богемію саму він створив з добром укупі. Мов закляклі краплі світла, там пшениця поміж гір і сади, де з давніх пір од плодів аж гнуться віти. Бог хати дав; дав кошари; з пишним станом дівку дав — аж пашить здоров’ям, звісно. Парубків створив для пари: в кулаці жорсткім — удар, а у серці — рідна пісня.

Уночі

Над Прагою удалині вже ночі велетенський келих; рятує сонячний метелик красу в холоднім бур’яні. І місяць скалиться згори, і срібло сипле, гном лукавий, і хвилі пишної Молдави[86] на посміх білить до пори. Та, мов ображений, назад зненацька промені поверне, бо унизу його суперник: на башті світлий циферблат. 1895

Народна мелодія

Чеські пісні серце тривожать дуже, легко торкають душу, важко мені. Тихо співа й поле дитина бульбу, в ніч твою прийде, збудить пісня жива. Час промайне, ляже шлях чужиною, ця ж тебе пісня знову наздожене. Прага, пізня осінь 1895

Казка про хмаринку

Сплив день година по годині, затих, як молота удар. І місяць — золотава диня — лежить, з бадилля вигляда. Хмаринці ласощів кортіло і все-таки вдалось ледь-ледь вхопити сяючого тіла, — за щічками у неї мед. Втікає, смокче, а в ту пору якраз приходить ніч сама, плід золотий здіймає вгору: й хмаринки більше вже нема.

Нічна картинка

Стих театру шум недавній; і ліхтар не без пихи світить дрожкам, поглядає в їх лаковані дахи. При спустілій стежці кліпне інший вогник, не зачах, в слухових одбившись вікнах, як в заплаканих очах.

За сміховом[87]

Крізь вечір, що в зорю впада, фабричні люди йдуть з роботи, — вписалась кіптявою й потом у їх тупі лоби нужда. В погаслих поглядах лиш лід. І тупіт ніг важкий — додому, і шлейфом курява та гомін, неначе доля їхня, вслід.

Малий «Drаtenіk»[88]

Йде такий юний хлопчина — є мишоловки, решета — чути мені його шепіт: «Живіт притягло до спини. Хоч би однісінький Krajcar[89], хліба куплю, milost’ pánků![90]» Ось! — він в поклоні на ґанку, ніби вже має окрайця. Чути невдасі-хлопчині: пахне печеня ізвідкись, клепле пусті сковорідки — тож в животі пусто й нині. 1895

У передмісті

Відкашляла стара вгорі над нами, померла. — Хто вона? — O боже мій, нічого більш, окрім насмішок їй… Покійної ім’я навряд чи знали. Внизу чорнів фургон. Сумний, принишклий. Впиралося, не влазилось труні, дядьки їй надавали стусанів, із лайкою дверцята зачинили. Візник стьобнув худючих шкап без масті, і легко їх до цвинтаря несло — так, ніби мертвих мрій і не було, як і життя із горем та із щастям.

Рідна пісня

Дзвенять із поля щиро і душу рвуть пісні… «Іди сюди, ти чешка, так заспівай мені». Полишить серп дівчина, мовляв, ти не сумуй, і, на межі усівшись, співа: «Kde domov můj»… Замовкла, в сльози. Погляд до мене поверта. І рук моїх, де крейцер, торкаються вуста.

Зі збірки «Вінчаний снами» (1896)

Сни

І

Ти, серце, мов покинута каплиця, де в олтарі гуляє травень знов. Свавільна буря-волоцюга злиться, шибки ущент розтрощено давно; до ризниці прокралась крізь вікно, дзвіночок зачепила міднолиций. Той зойкнув — світ збілів на полотно, а Бог почув би з горньої світлиці, спустився б, вражений, сюди на дно. Регоче вітер, звичний до марнот, хапає звуків хвилю, здатну литься, об камінь розбива на порохно. Бажання жебракують як одно, поріг замшілий змушує спиниться. Та стежка заросла вже бур’яном. Прага, 10 вересня 1896

XIV

Дух ночі густо плине парком, і зорі бачити могли б, як місяця поблідла барка причалить до верхівок лип. Фонтани здалеку лепечуть казки, що я забув давно, — і травам падає на плечі неспішний яблучний танок. А вітер з-за горба, мов привид, дуби старезні обмина. Несе крізь ніч на синіх крилах густий дух юного вина.

XV

У лоні снігової ночі сон підкорив усе собі, лиш підкорятися не хоче — в душі самотній — вічний біль. Душа замовкла чом, питаєш, не вилила той біль гіркий? — Вона ж бо зна, та й ти вже знаєш: тоді б погасли всі зірки.

XVII

Світу подорожній, маєш далі йти… Хто ще знати може горе так, як ти! З ранку і до ночі витися стезі, біль до тебе очі — в кожнім по сльозі. З них волає доля криком: «Зрозумій!» — в глибині бездонній світ скорботний твій. Тисяча сльозинок спрагою доби, в кожній і в єдиній образ твій відбивсь!

XIX

Я дивлюсь на море скель, скрізь кущі стримлять в камінні. Мертва тиша. В очманінні небо висне ворухке. Тінь метелика в траві… Він блука над краєм вбогим, схожий з думкою про Бога у безбожній голові.

XXV

Я сірим зболений відлунням, бо сходить світ на сірий дим, немов кохана, як цілує, «прощай, — говорить, — назавжди». Немовби мертвий я, та крає мій бідний мозок мука зла: з надгробка жінка квітку вкрала, що вже останньою була…

Любов

ІІ

Був спершу день у хризантемах білих — од пелюсток бентежно так мені… Душею ти моєю володіла в ту пізню ніч… І щира й тиха — ти прийшла, я бачив, — я щойно був з тобою уві сні. З’явилась ти, і, біла казка наче, звучала ніч…

VI

У сутінках у виноградних замислені — і ти і я, — і джміль спустився безпорадно, п’янка спинила течія. А зайчик сонячний барвистий в твоїм волоссі всівсь на час… Несе тобі мій шепіт листя: «О скільки чар в твоїх очах!»

XVII

Під буками осінніми нас двоє, прощання кліпає з червоних віч… «По квіти, любий, хочу із тобою». Кажу: «Вони вже неживі». В моєму слові плач. — А з високості всміхалась зірочка до нас, сумних. День до Творця йшов, помирати просто, й кричала галка з далини.

XIX

В її житті подій негусто, за роком рік, неначе тло, — хлюпнуло світлом враз назустріч… Любов чи що воно було. І згасло вмить чи вітер звіяв, ставок забув її з лиця… Все починається, мов мрія, й, мов доля, добіга кінця. 1896

Зі збірки «Перед Різдвом» (1897)

Перед Різдвом

Отари сніжні в зимнім лісі — їх вітер, мов пастух, ганя, — і стане бір сусідній, звісно, просвітленим одного дня; він слуха світ. На шлях на білий гілки готові вже простер, спиня різдвяні заметілі і ночі всупереч росте.

Дарунки

«Ледь чутні наспіви струмка…»

Ледь чутні наспіви струмка від міста вдалині. А втоми стільки у гілках, що стане і мені. Первісний ліс, широкий світ, а серце рве сувій безбарвності самотніх літ, де мулько голові. Мюнхен, 31 травня 1897

«Люблю забутих всіма Богородиць…»

Люблю забутих всіма Богородиць[91], що так безпорадно когось ждуть, білявок, які туди, де колодязь, у мріях і квітах самотньо йдуть. Дітей, що виспівують на осонні й поглядом ловлять зірки на льоту, і дні, коли я в пісень у полоні, і ночі, які стоять у цвіту. Прага, 12 вересня 1896

«Моя душа, коли в ній мовкне з…»

Моя душа, коли в ній мовкне звук, є храм, з якого вийшли пілігрими. Лиш янгол гонить крильми золотими дим ладану, що кільцями тонкими йому скувати хоче радість рук. Там темні мріють постаті святих в томлінні мóльби вволити несмілі: вони чекають на прихід неділі, на люд, на громові органа хвилі — і тихнуть сколихи лампад блідих. Прага, 7 вересня 1896

«А вечір стежки не шукає…»

А вечір стежки не шукає, де мовчки бір пірнув у сніг, своїми зимними щоками до вікон тулиться усіх. Вповзає тиша в кожний дім: старій у кріслі міркувати, і королева — всяка мати, не хочуть діти починати забав. І не прядуть дівчата. Їх вечір буде наслухати, й що за вікном, цікаво їм.

«Цей білий зáмок в самоті без дна…»

Цей білий зáмок в самоті без дна. Священний трепет крізь блискучі зали. В плюща на стінах пазурі дрижали, в заметах всі дороги як одна. Неорана небесна цілина мигтить над замком. Біля огорожі потойбіч туга, вирватись не може… Годинники спинились. Час сконав. Мюнхен, 19 грудня 1896

«День задрімав поволі…»

День задрімав поволі, — моя ж трива хода… Без сну в просторім колі я — й зірочка бліда. Щоб поглядом зігріти, вона мигтить, сія у небі угорі там самотня, як і я… 1894

Походи

Венеція

I

Чужомовний скрик. Гондолу взявши, чорну і струнку, тихо плинемо вздовж молу і повз мармур на містку. Шкіпера балачка з нами, ледве чутний плеск весла, від каналів і від храмів ніч вже знак нам посила. Слід готовий чорним стати, а в повітрі Ave[92] чуть, це я — мертвий імператор, і мене у склеп везуть.

ІІ

Все здається мимоволі, що кожнісінькій гондолі є очікуваний гість. Й гурт убогий з передмість далину очима їсть, й діти — сироти без долі. Довго і палацам ждати — ось, панове, буде свято… Я на площі Марка, люд блиск корон уздріє тут, і бажання в мене з уст на бенкеті погуляти.

IV

Ave з дзвіниць плине густе. Все ще церкви щось шепочуть помалу; тільки палаци вздовж тихих каналів нікому про те. Сонних кварталів кожне лице не потривожать гойдання недремні — тихі гондоли, як помисли темні, в вечір оцей. 1897

Касаб’янка

Церква іржава, в дірах, і гурт кипарисів сумних — ченцями у каптурах сірих вгору деруться вони. Забутим святим там на плечі вівтáрний лягає схлип; вінці подає їм вечір з вікна високого вглиб. Арко в південному Тіролі-Кастелі, 24 березня 1897

I Mulini[93]

Ти мовчазний і ветхий, колеса мох укрив, із тіні гляне вечір, щоб ти заговорив. З людських пісень, послухай, струмок співа сумну, а ти по самі вуха шапчину натягнув. 1897

Боденське озеро

Над берегом — села зелені. Смутно бринять многоденні дзвони далеких дзвіниць. В утомі ждання нескінченній зáмки в води південні втупили очі бійниць. А хвиля грає ласкава, і злотні, легкі пароплави керують свій світлий біг: а там без числа, величаві гори встають срібноглаві — за цілями всіх доріг. Констанц, 18 квітня 1897

Знахідки

«Люблю тебе стрічати в день я…»

Люблю тебе стрічати в день я, коли травневих див пора й коли для душ благословення краплинка кожна з віт збира. А до хреста, що при дорозі, жасмину білизна долонь, — скорботи зменшити не в змозі, лиш прикрива Христа чоло.

«Чуже твої вуста шепочуть…»

Чуже твої вуста шепочуть, чужі волосся, сукня, сни, чуже, про що питають очі, і навіть з дня, що був урочим, й краплинка хвилі не доскочить теперішньої дивини. А ти, мов образ, що витає над вíвтарем, де лиш пітьма, усе ще рученьки складає, все ще старі вінки тримає, усе ще чудо сотворяє, коли давно чудес нема.

«А ти чужа, а ти бліда…»

А ти чужа, а ти бліда. Лиш часом на щоках прогляне вогонь, що безнадійно в’яне, троянд колишніх у садах. Змагá турбот щоденних плин, хоч поглядом ти прагнеш звідти у край, де тільки тихі квіти як витвір рук твоїх цвіли. 1897

«Я б троянд пурпурних мати…»

Я б троянд пурпурних мати так хотів собі на стіл й, схильну поміж лип блукати, там білявку пошукати, мрійну стріти на путі. Взяв би я її за руки, і навколішки б я став, й чув: моїх блідих з розпуки губ — весни торкають згуки та її палкі вуста. 1896

«До тебе сни мої кричать…»

До тебе сни мої кричать; чужим відколи бути мушу, вони в мені вбивають душу, на ній самотності печать. Для сподівань пора лиха — лиш далечінь і біла тиша, в якій моє безвілля дише та ще тривогу наслуха. 1896

«Ще можеш ти давніх пісень заграти?…»

Ще можеш ти давніх пісень заграти? О, грай же! Крізь тишу моїх скорбот віють вони, як човен крилатий, що в далеч озерну, де острів заклятий, мчить по вечірній гладіні вод. І він причалить, де берег квітучий, де весни не гаснуть в юні живій, — і там, на самотній тропі пахучій, забутих богів в їх милості ждучій спомин віднайде стомлений мій. Мюнхен, 8 червня 1897

Зі збірки «Ранні поезії» (1909)

«Є болем: бути в вирові тривоги…»

Є болем: бути в вирові тривоги і в часові не знати, де твій дім. І є бажанням: тихі діалоги годин щоденних з вічним і святим. То є життя. Тропи в нім не загубить година і найтяжче самітнá; інакше всміхнена, як сестри, вступить в мовчання вічності вона. Берлін — Вільмерсдорф, 3 листопада 1897

«Я буду садом, при чиїй криниці…»

Я буду садом, при чиїй криниці багато мрій квітками вродять знову: одні — осібно з думами на лицях, а інші — спільно в мовчазних розмовах. Словами, як верхівками, ледь чутно у такт ході їх буду колихати й, оглушений мовчанням, ніби чудом, дрімоту їхню ревно наслухати. Берлін — Вільмерсдорф, 31 грудня 1897

«В житті шумливім не найду я плоду…»

В житті шумливім не найду я плоду, від дня чужого я не жду привіту: несу з собою сніжно-білі квіти, що зносять келихи у прохолоду. В полях весни ростуть вони, священні, де корінь їх лагíдні п’є глибини, щоб перед літом не схилить коліна, бо літо їм не дасть благословення. Берлін — Вільмерсдорф, 28 листопада 1897

«В тихій, зарослій руїні…»

В тихій, зарослій руїні, під шепоти моря трав, пісні свої первовесінні я вечорами співав. Так радо в барвисті коси, в намиста б я їх поплів і владарці ясноволосій приніс би, як диво дарів. Але я спізнав, захожалий, серед гостей самоту — і зронив я пісні: мов коралі, вони покотилися в далі, в заграву вечірню густу. Берлін — Вільмерсдорф, 25 листопада 1897

«Слова нещасні, що живуть у злиднях…»

Слова нещасні, що живуть у злиднях, — такі непоказні, а все ж люблю. Я барв святкових дам їм, будуть видні, сховає усміх часточку жалю. Слова, що сутність боязко втрачали, — таки усе виразніш чути їх; оті, які ще зроду не звучали, з тремтінням, а дзвенять в піснях моїх. Берлін — Вільмерсдорф, 6 листопада 1897

«Чисті душі на дзвінких крилятах…»

Чисті душі на дзвінких крилятах, вам, дитячим, зроду не співалось і вдавалось ширше все кружляти, до життя наблизившись, страхались, чи не стане це розчаруванням, коли світу голос вас розбудить і в щоденнім ґвалті існування сміху чути вашого не буде? 1897

«Моя оселя — межи днем і сном…»

Моя оселя — межи днем і сном, де по забавах засипають діти, де люблять ввечері старі сидіти при вогнищі червонім, за столом. Моя оселя — межи днем і сном, де ясно гаснуть вечорові дзвони, там край криниць стоять в утомі жони, а тиша повнить їх і все кругом. Там любе древо — липа за вікном; всі літа давні, що у ній мовчали, знов у гіллі густому задрижали і знов чувають межи днем і сном. Берлін — Вільмерсдорф, 22 листопада 1897

«Безсонний лісе, посеред завії…»

Безсонний лісе, посеред завії повірив ти у весняну ясу, і ледве чутно срібло своє сієш, щоб я дививсь: твій зеленіє сум. Мене твої дороги без упину вестимуть і нікуди, й нізвідкіль, були ж і двері у твої глибини, немає більш. Берлін, 19 січня 1898

«Не солодко ангелу довелось…»

Не солодко ангелу довелось, геть зубожів у руках у мене, крихітним став, я ж великий ось: самé співчуття достеменно, а він лиш благання, мені здалось. Тут я повернув йому небо в блакиті, він ближнє лишив мені, сам — у політ; бо вчився літати, а я вчився жити, і нам один одного визнати слід. Берлін — Вільмерсдорф, 8 лютого 1898

«Як потойбіч вдовж муру ідеш…»

Як потойбіч вдовж муру ідеш, не впадають троянди ув око, в саду ж бо тебе — ніде; мов жінок, ти в довірі глибокій їх наближення чуєш по кроках. І ступали вони по дві, ледь торкалися стегон стегна, починали червоні спів; й ароматом легким над стежку білих тихо акорд бринів. 1898

«Ветхий зáмок. Там ребрами…»

Ветхий зáмок. Там ребрами герб над брамою звис. А дерева, мов жебрають, — віти-руки увись. Там вікно, в зелень ввіткане, із блакитною квіткою, й не бабуся стоїть у сльозах поміж віт, а вона всього свідком є, мов останній привіт. Берлін, 2 лютого 1898

«У розбурканих квітів…»

У розбурканих квітів наполоханий дух, ніби усміх тендітний, ластівчиним привітом дня торкнувсь на льоту; де спинитись пора, там не зник іще страх. Кожен зблиск — боязкий, дикі — звуки усі, ніч — нова залюбки в сороміцькій красі. 1898

«В краю низин чекання щире…»

В краю низин чекання щире на гостя, що не прийде, ні; сад боязко пита іще раз, аж усміх задерев’янів. Не чути між алей одвіту, убого в сутінках стає, в образі яблука на віти, а болю ж вітер завдає. Берлін — Вільмерсдорф, 24 листопада 1897

«Це там рядок халуп, це звідтіля…»

Це там рядок халуп, це звідтіля й новобудови, що, стіснивши груди, з-під риштувань позиркують на вруна, бо знати хочуть, де ж то вже поля. Безбарвна й половинчаста весна при цих парканах у гарячці літа, і вишні хворі, й нездорові діти; аж восени розкотиться луна примирлива й далека; і зоря вечірня м’яко плавиться у лузі: дрімають вівці, і пастух в кожусі до крайнього притисся ліхтаря. Берлін — Вільмерсдорф, 19 листопада 1897

«Часом трапляється уночі…»

Часом трапляється уночі, мов дитя, вітер закричить і алеями йде спроквола, мовчки, мовчки аж до села. І навпомацки аж до ставка, прислухаючись у пітьмі: сон між зблідлих осель блука, і дуби як німі. Берлін, 3 лютого 1898

«Ще на терасі день погожий…»

Ще на терасі день погожий. Там радість відчуваю знов я: якби вхопити вечір можна, то золото в провулку кожнім я б висипав з мого безмов’я. Та я від світу вдалині. Хоча від його зблисків ясно в суворій самоті мені. А так, мов хтось бозна-відкіль тихцем ім’я моє привласнив — й мені не соромно, та, власне, його й не потребую більш.

«Себе найшов я доби смеркової…»

Себе найшов я доби смеркової; темні хвилі котились лукою, білі берези мигтіли корою, і вечір стелив задуманий дим. В мовчанні його я зростав, небагатий, хотів би гіллям рясним процвітати, тільки б себе з усім поєднати, стати в гармонії звуком одним… Берлін — Вільмерсдорф, 14 грудня 1897

«Мені цей вечір — книга. Сяє…»

Мені цей вечір — книга. Сяє з оправи пурпуром камкá; і злото застібок звільняє без поспіху моя рука. Сторінку першу я читаю — і тон її близький мені, ледь чутно другу розгортаю, а третю — бачу вже вві сні. Берлін — Вільмерсдорф, 20 листопада 1897

«Тоді ми перший раз мовчали…»

Тоді ми перший раз мовчали: ми в легіт теплий поринали, ми стали віття розбуяле і в дні вслухались сонця й трав. І впали тіні на дороги, ми чули: дощ шумить розлого, і, спраглий дару золотого, йому назустріч світ буяв. Берлін — Вільмерсдорф, 14 січня 1898

«Робиться вечір важким…»

Робиться вечір важким: і сиротою кожне нині; а все, що можна, лиш бути знайомим з кимсь. Ніби в краю чужім йти по міській межі, вухом до кожного саду, хтозна чого їм ждати, доля що принесе: здіймають незримі руки з чужого життя звуки тихих власних пісень. Флоренція, Касціне, 25 квітня 1898

«Тебе світанком чи смерканням зву?…»

Тебе світанком чи смерканням зву? Бо ранку я боюся наяву, ловлю його троянди червонясті, не можу страх досвітній флейти зняти перед мовчанням днів, що в них живу. А вечори, і лагідні й мої, у погляді моєму сяйвом вкриті; у мене у руках вже сплять гаї, я понад ними дзвоном, а чи скриком, пітьму буття мого вбирають скрипки, а я ж бо є рідня її. Берлін, 2 лютого 1898

«Чи хто мені скаже, куди…»

Чи хто мені скаже, куди життям своїм досягаю? Може, із бурею мчати встигаю, і хвилею ставу лягаю, й березою чи не я замерзаю у злі весняні холоди? 1898

«Росте, ніби місто чорне, ніч…»

Росте, ніби місто чорне, ніч, де, за кодексом тиші, в ній провулки з провулками б вийшли туди, де майдан заколише ледве не тисячу башт вже пізніш. В місті чорнім будинки, проте хто живе в них, звідки знати. А в садах, в сяйві їх мовчазнім, низки танців з хороводами снів. Хто ж узявсь їм на скрипці грати?.. Берлін, 6 лютого 1898

«Не переймайсь, айстри теж одцвілись…»

Не переймайсь, айстри теж одцвілись, буря струсила пожовклий лист, насипавши озеро вщерть, зростала краса в тісноті колись; а зрілою, маючи владний хист, — стару посудину вщент. З дерев увіходить у нас ув обох, не для спання; врочистість літа минула ж бо. Краса втіка з мрійливих знемог, із саду, повного плоду, в працю, що день від дня. 1900

Зі збірки «Книга образів» (1902 і 1906)

Першої книги перша частина

Початок

Хто б ти не був: з кімнати, де пізнав вже все, в вечірність вийди голубу. Твій дім — останній, далі — далина, хто б ти не був. Очима, що стомились і без сил поріг твій обминають шкарубкий, ти звільна чорний стовбур піднеси, розпростуй в небо: сам, стрункий. І ти створив вже світ. І він без меж, Як слово, що в мовчанні достига, і зміст його п’ють воля і снага, а очі ніжно прагнуть безбереж. 24 лютого 1900

Любляча

За тобою сохну. Вислизаю з рук своїх, себе гублю саму, і надія спростувати зайва, що від тебе прибува назавше те, чому і віри ще не йму. …у часах, коли була я чимось, — голос мій, не кликавши, змовка; тиші камінь, що перед очима над тягучим дзюркотом струмка. А тепер, у розвеснілих тижнях, щось мене поволі так одтисло від оцього року, що стьмянів. І життя моє вручило бідне отому, хто поки що не рідний і не знає, чим булось мені.

Наречена

Клич мене, любий, гучно клич! Змарніла твоя наречена край вікна. В алеях платанів однак зник і вечір, нема: лиш пітьма. Не йдеш ти до мене в оселю нічну, зачинену на твій голос, через те я руки свої простягну в синю пустку саду пірну поволі…

Тиша

Чуєш, кохана, я руки здіймаю — чуєш: шумить… Жести самотні підгледять, я знаю, суттю ж наповнено кожну мить. Чуєш, кохана, повіки примружу, й шерех летить цей по тебе саму. Чуєш, кохана, здіймати я мушу… …тільки ж бо ти зникла чому? Руху змалілого дійсний відбиток видимим буде на шовковім тлі; тисне бентеги найменшої вèток пружну запону між неба й землі. Зорям здіймання та опускання дух мій дає. Смак водопою звідкись постане, помах рукою, ніби з туману, — здалеку ангел. Лиш серце б’ється моє: де ти є? 1900–1901

Хлопчик

Я б міг таким же бути, як вони, пронизувати ніч баскими кіньми, щоб смолоскипам — буйні гриви тінню на вітрі з лісової сторони. Стояв би я попереду, як в чóвні, високий і розкрилений, мов стяг. Шолом у позолоті, для звитяг, тривожно сяє він. За мною вслід десяток світить золотом в імлі, в шоломах їхніх неспокійна хіть, мов скло, прозорі ті, сліпі й глухі. Один, що біля мене, з мідним криком сурми; тá грізно блиска на ходу і нас гукає в чорну самоту; мчимо крізь неї, мрією великі: будинки на колінах позад нас, провулки гнуться, хтозна, що робити майданам: покоритись — путь одна, і б’ють по них, як дощ, міцні копита. Зима 1902–1903

Першої книги друга частина

Люди вночі

Не створено ночі для зборищ людських, вона віддаляє й сусідів твоїх, отож не шукай їх крізь тьму. Як в хаті запалюєш вогник свіч, щоб людям поглянуть просто увіч, то сперше подумай: кому. Те світло, осяюючи людей, спотворює страшно їх вид, — коли вони сходяться в пітьмі ночей, поглянь на згромаджений натовп оцей: він — як розхитаний світ. Зітерло променів жовте клейно з їхніх лобів всі думки, мигтить в сп’янілих зорах вино і тяжко виснуть з руки ті жести, якими ці люди нічні пояснюють бесіди суть; вони хоч говорять: я, мені, а думають: інший хто-будь. Берлін — Шмарґендорф, 25 листопада 1899

Pont Du Carrousel[94]

Сивіє на мосту сліпець один, як межовий царств безіменних камінь, можливо, він — предмет, завжди той самий, на службі в дальніх зоряних годин — центр мовчазний для сяючих світил, круг нього обертаються світи. Він — непорушний праведник, і значить на перехресті плутаних орбіт він темний, мов до пекла темний вхід, між поверхових поколінь одначе. Париж, 1902–1903

Самотній

Як чужоземний мандрівний моряк, біля тубільців вічних я так само; всі дні сиджу за їхніми столами, мене ж гукає далина однак. Мого лиця досяг один з світів, можливо, він, як місяць, без людей, але чуттів не кида в самоті, а слів безлюдних так нема ніде. Ті речі, що я взяв сюди, своє в собі несуть: і вміст, і власну міру. У рідній стороні вони всі звірі, тут сором їм зітхнути не дає. Віареджо, 2 квітня 1903

Самотність

Неначе дощ, самотність рине. Увечері вона над морем плине, вгортає дальні пагорби й долини і з неба, де правічна самота, звергається додолу на міста. Вона, як мжичка, вдосвіта йде хмурно, коли провулки виглядають ранку і, не знайшовши прагненого, журно тіла роз’єднуються наостанку — і люди, затаївши у сумлінні взаємну зненавиду і скорботність, в одному ліжку спати ще повинні… Тоді пливе потоками й самотність. Париж, 21 вересня 1902

Осінній день

Час, Боже. Адже літо до пори. Тінь поклади на сонячний годинник, на ниви опустілі кинь вітри. Плодам останнім бути накажи налитими і дай дві теплі днини, щоб досконалість володіла ними та їхній дух в густім вині ожив. А хто безхатній, затишку не жди, а хто самотній, ним і залишатись, листи писати, бути, мов на чатах, алеї міряти сюди й туди, порою падолисту перейматись. Париж, 21 вересня 1902

Осінь

Так пада лист, немов із далини, де сад зів’яв неблизько в небі чистім, і заперечний жест у того листу. Із зір летить земля у ніч імлисту і важко пада в самоту із них. Ми падаємо всі. І ця рука. І подивись на інших: всім властиво. Та все ж хтось є, тримає милостиво оці падіння, з рук не відпуска. Париж, 11 вересня 1902

Молитва

Ніч, тиха ніч, якою обплелись і речі, й барви, білі та червоні, що спільно в тишу й тьму одну злились, — дозволь же, ноче, у твоєму лоні твого безмежжя і мені зазнати. Чи не надмірно хочуть в сяйві грати мої чуття? Хіба лице моє у тьмі таке відрізнене стає від всіх речей навколо? Придивись до рук моїх: чи руки ці — не речі або робочі прилади якісь? Чи в персні на моїй руці не світять скромно промінці, освітлюючи руки, як дороги, що простяглись у далеч, мов розлоге гілля, яке росте і в тьмі, і в сяйві?.. Берлін — Шмарґендорф, 13 грудня 1900

Вечір

Міняє вечір убрання поволі, тримає крайки стомлених дерев; ти дивишся: одна країна долі, на мандри в небо інша курс бере; тебе лишають, адже не належиш до жодної, й не присягавсь при тім ні зірці, що здіймається над вежі, ні темряві, де у мовчанні дім, — життя велике, плутане своє ти усвідомиш — вистачить уміння, — обмеживши його, поперемінно то каменем, то зіркою стаєш. 1904

Другої книги перша частина

Карл XII Шведський їздить верхи в Україні

Лицарі з оповідок, наче гори надвечір. Звідав всяк протистояння бідам. Скрип ременів чути слідом і плащ для вітрів осідок — все варте життів, держав. І кожному в шатах свідок меч, що в руках держав. … Король із Півночі юний був, та зле в Україні велося. Він на весну затаїв злобу, на арфи й жіноче волосся. Сидів на сірому коні і погляд сірих віч жіночим ніжкам гарним, ні, не посилав навстріч. І не готовим був ніяк відчути поцілунку смак, й, коли поймала лють, з жіночих кіс, те знає всяк, рвав перли без жалю. Якщо ж, було, обсяде жур, то візьме дівчину чужу і визнає через олжу, хто їй коханим є, знічев’я ступить за межу і псами зацькує. Він кинув свій похмурий край, що голосу не мав, він — вершник, що спішить на брань, та страх не обійма, і дива облипа кора: як уві сні, руці пора — меча з мечем залізна гра, і, крім меча, нічого в ній; він пильно дійство споглядав: і норов тішила хода — здавався гарним бій. Він на коні сидів: ачей вже відступ аж пече. Та срібла мова все тече, з’явився голос у речей — у дзвонах висне і рече — в нім душі з-за плечей. А вітер-велет рвав з юрми знамена й толочив, мчав, як пантера, крізь дими, з п’янкими згуками сурми боровся, сміючись. І діставався низини: там кров, — там хлопчик зупинивсь, засвоївши урок, б’є барабанний дріб війни й несе, мов серце до труни, над свій останній крок. Там тислись гори чималі, немовби нестарій Землі судилося рости; під лад базальту міць заліз, й хитались, як вечірній ліс, вивищуючись ув імлі, плиткі людські гурти. І присмерк смородом морив, хоч був ніяк не до пори, — в похмурості застиг, колода ж падала згори, і знову полум’я порив — іскрилися рої. Напали враз: чужі строї від приголомшливих провінцій; залізо реготом своїм вітало світлосяйних принців в вечірнім посеред боїв. Знамена тріпотіли радо, з-під королівської руки над ним за жестом марнотрата, де блякли вогняні армади, спалахували вже зірки… І ніч була. І битва вперта, мов океан, відплив покіль, на березі лишає мертвих, і всі вони, усі важкі. Йде обережно сірий кінь (рушниці чуючи близькі), переступа мерців обачно, навколо трав пречорне тло. А той, що наче вріс в сідло, внизу в холодних росах бачить скрізь срібло, мов розбите скло. Залізо блякле і шоломи лежать, із мертвих кров п’ючи, хтось ще живий, та вже без слова, махає клаптиком парчі… Він не дививсь. Скакав крізь галас туди, де битва ще тривала, з лицем, палаючим од шалу, з очима — в мареві любові…

Другої книги друга частина

Пісня жебрака

Од цих воріт до інших іду в спеку і в дощ, завжди; на вухо праве, бува, кладу руку вряди-годи. Йде мій голос, та, на біду, мовби чужий, сюди. Крик отой — і не втямиш ніяк — мій, може, або чийсь. Волаю про дріб’язок всякий я. Поет про більше кричить. Рук урешті торкнеться чоло, тоді вже очі стулю; тягар ляга в колиску долонь більш в спокою, ніж в жалю. Нікому щоб думати не довелось, де голову прихилю.

Пісня п’яниці

Це все не від мене. Так сталось воно. Я прагнув триматись. Тримало вино. (Що і як, питав себе.) Тоді, як тепер, на поводі був, поки йому я зовсім продув. Я бевзь. Тепер в його грі я, й воно роздає і смерті, тварюці, мене програє, їм здамся усе одно. Мене, брудну карту, здобуде на гру й, почухавши нею жахливий свій струп, жбурне подалі в лайно.

Про фонтани

Зненацька якось я збагну фонтани, скляні дерева на моїй путі. Про власні сльози слів моїх не стане, вони із мрій, змарнованих літами, я їх розтринькав і забув по тім. Забув, бо небо руки простягає до юрмища речей у штовханині? Я час у парку необачно згаяв, уздріти його розквіт не встигаю, відходить він, та із дівчат крізь гамір побляклі співи вечорами линуть в мелодії по вінця, через край, їм справжніми робитися пора, — хай, у ставках одбившись, ввиш сягають. Про все я мушу тільки пам’ятати, що у фонтанах і в мені було, — тоді тягар падінь я маю здатність відчути, в нім води холодне скло. І віти, вниз опущені, я знаю, і голоси, що полум’ям палають, і ті ставки при берегах-окрайцях, постійно пересунутих, як речі, і від лісів, обвуглених надвечір, течуть на захід небеса невпинно і гнуться, й ніби шлють похмуро кпини, бо світ не той, яким він бути мав… Чи я забув, що зірку й зірку тьма при зустрічі в собі зведе на камінь? І світ зі світом лиш слізьми трима єднання й розуміння? — Й нас зірками вгорі в чужому небі хтось шукає, можливо, й хвалять словом нелукавим поети їхні. Чи молитись дехто нам вгору буде. Може, ми об’єктом є для прокльонів, що не дістаються сусідам Бога, то для нього ллються самотні сльози тих далеких в муці, втрачаючи і вірячи у того, чий образ неясний у сяйві многих лампад шукальних, їх снага хистка по наших лицях мимохідь блука. Берлін — Шмарґендорф, 14 листопада 1900

За читанням

Читаю з пополудні. Вже давно, як дощ із шумом хлюпа у вікно. Од книги вітер не відволіка, вона важка. На аркуші дивлюсь, як на обличчя, що від задуми темними стають, і день спинитись має, певно, тут. — Зненацька сторінки сяйнуть незвично, й замість словесних моторошних пут лиш: вечір, вечір… звідусіль заклично. Я не дивлюсь надвір, одначе рвуться словесні низки й котяться, здається, з рядків слова куди їм заманеться… Над сад, що, знаю, під плодами гнеться, рушаючи в свою далеку путь, ще сонцю озирнутись доведеться. — Як бачу я: надходить літня ніч, малі гурти збираються потроху, і люди темряву долають кроком, вагомішим стає все на дорогах і мало чутно, що в тій стороні. Й коли від книги я підводжу очі, ніщо великим робиться, значним. Є завіконня, я посеред ночі, безмежжя тут і там, і все із ним; із тьмою маю злитися охоче — й на речі мої погляди як треба, і на громади мудрість, а не лепет, — земля себе давно переросла. Й мені здається: перша зірка в небі, немовби хата на краю села. Вестерведе, вересень 1901

Споглядання

Я бачу в бурях деревá, що всі із днів із нерішучих, гілки в лякливі шиби влучать, речам в розмові брати участь, як я отут без друга мучусь і час мій без сестри сплива. Там буря йде могутнім звіром, іде крізь ліс, іде крізь час, і все як є, усе без віку, і край, немов псалтирні вірші, де силу вічність зустріча. Мале — що ми супроти нього, значне — котре супроти нас; приймімо бурі перемогу, вона з великим нас з’єдна. Те, що долаємо, — дрібниці, і навіть успіх нас дрібнить. І замість з вічністю зрідниться — урвати прагнемо хоч мить. Той ангел з Ветхого Завіту, що є борцем, все бачить враз: коли його противник жили напружує, щоб аж дзвеніли, мелодію глибоку світу на них він пальцями зігра. Когось цей ангел подолав, картаючись, у поєдинку, бо праведнику сором вчинку, руці ж Всевишнього хвала, прихильною була аби ще. Перемогти — не самоціль. Аби перемагало вище, зростання власне бачить в цім. Берлін — Шмарґендорф, середина січня 1901

Зі збірки «Часослов» (1905)

Частина I: Книга про чернече життя

«Заказано тебе нам малювати…»

Заказано тебе нам малювати, ти є зоря, з якої день встає. Осяяний, з небесної блавати, крізь тьмаві барви, як крізь чорні ґрати, твій погляд нас мовчанням обдає. Ми творим образ твій, — все вищі мури, — за муром мур — вже тисячі стоять. Проте крізь хащі рук, крізь ніч зажури, — тебе серця відкриті наші зрять. 20 вересня 1899

«Живу в столітті. Де? Наприкінці…»

Живу в столітті. Де? Наприкінці. Від аркуша повітря течія — його списали Бог, і ти, і я, він угорі кружля в чужій руці. Йде сяйво від новітньої сторінки, іще все може статися на ній. Лоб в лоб дві сили піднялися гінко з підозрою, що місце лиш одній. 22 вересня 1899

«Муруємо тремтячими руками…»

Муруємо тремтячими руками тебе усупереч вітрам. Та хто тебе довершить нам? Ти — храм. Рим? — Бедлам, пожухлий квіт. А що є світ? — Погруз у твані. Та світяться над нами бані, на мурах храмів ожило твоє осяяне чоло. Бувало, уві сні ти відкривавсь мені, тебе я осягав з першопричини до бань, де золота найвища проба. Я бачив, як на стіни мій розум накладав останнії оздоби. 22 вересня 1899

«Моє життя — не ця крута година…»

Моє життя — не ця крута година, ти бачиш, як я кваплюсь в ній. Я — дерево на власнім тлі людини, і я з моїх ротів усіх один лиш, отой, що змовкне від усіх раніш. Я — пауза між двох тонів, що вдалим сусідство їхнє звати шансів мало: бо смерті тон одлунює ходу. Та, тремтячи у темнім інтервалі, миритись їм. А пісня до ладý. 24 вересня 1899

«Тебе знаходжу в цих речах у всіх я…»

Тебе знаходжу в цих речах у всіх я, до них я добрий, просто наче брат; в малих на сонці вітришся Ти сім’ям, й великий у великих Ти стократ. Це — сил предивна гра, в яких одвіку речам служіння полягає суть: в корінні зрісши, живлять стовбур, віти, як Воскресіння у верхівку йдуть. 24 вересня 1899

«Люблю Тебе, Закон — як мед устам…»

Люблю Тебе, Закон — як мед устам, на нім ми зріли, з ним боротись мали; Ти — сум за домом, що не подолали, Ти — ліс, якого ми не покидали, Ти — пісня, котру мовчки ми співали, Ти — сіть густа, рятуючись в якій, чуття ховали. Великий Ти безмежно, в дні бездоннім тоді почався, нас почав коли, — і всі ми зріли на Твоїм осонні, зійшовши й корінь так пустивши вглиб, що Твій в людині, янголах, мадонні спочинок ми засвідчити могли б. Твоя на небі втомлена рука й терпиш, хоч наша темрява гірка.

«Не вірю, щоб мізерна смерть ота…»

Не вірю, щоб мізерна смерть ота, котрій щодня ми дивимось на тім’я, була нам як турбота і нужда. Загроза смерті, вірю, не зроста; іще живу, іще будую дім я: і довше кров, ніж квітка, розцвіта. Мій зміст є глибшим, ніж дотепна гра зі страхом, що так смерті до смаку; я — світ, гірку стезю пройду крізь прах. Як він: так і ченці кружляють кочові, повернення бояться їх живі, не знати: чи той самий вже прийшов там, чи два, чи десять, тисяча чи дві? Рука, знайома здавна, жовта лиш, повзе і гола і близька така, неначебто у тебе з-під поли.

«Коли помру, як бути мусиш?…»

Коли помру, як бути мусиш? Я глечик Твій — як розіб’юся? Я Твій напій — як зіпсуюся? Я промислом Твоїм зовуся, без мене втратиш ти ім’я. Оселя у мені Твоя, де слово лагідне вітає; це там із ніг Твоїх спадає сандалія, вона — це я. Не треба риз. А погляд Твій, що мою щоку теплу, схоже, сприймав, немов перину гожу, мене шукати буде, може, й надвечір укладеться в ложі, в камінній пелені чужій. А як же Ти? Боюся, Боже. 26 вересня 1899

«Я маю гімни, в них мовчу я…»

Я маю гімни, в них мовчу я. Й немов підводжуся з імли, схиляючись чуттям, відчую: великим бачиш, я ж малий. Од тих речей, які уклінні, хоч темного, а відрізниш; я їхній-бо пастух сумлінний, вони ж отарами без ліні деруться схилами узвиш. У мене час вертати є із ними темними мостами, від спин отари дим устане й схова повернення моє.

Частина II: Книга про паломництво

«Хоча на волю з себе рветься всяк…»

Хоча на волю з себе рветься всяк, — як із в’язниці проситься: «Пусти!» — це диво, знаю, на усі світи — життя живеться будь-яке однак. Але ж його живе хтось? Речі з тих, що нібито не награний мотив у арфі став, як надвечірня мить? Чи вітерець, що хвилями шумить, чи гілка це, що знак подати може, чи квітка це, що трунок витче гожий, алеї довга постаріла нить? Тварини теплі, котрих не спинить, чи це птахи, що ввись здійнявся кожен? Але ж його живе хтось? Ти, мій Боже?

«Самотня хата на краю села…»

Самотня хата на краю села, неначе хата світу на краю. Шлях творить повз село ходу свою, її не зупиня нічна імла. Село мале — всього лиш перехід між далей двох — з очікувань, страхіть не стежки, шляху спокуша хода. А той, кого взяла до мандрів хіть, можливо, десь в дорозі пропада. 19 вересня 1901

«Бува, під час вечері хтось стоїть…»

Бува, під час вечері хтось стоїть, а потім геть іде, і йде, і йде, його на сході десь там церква жде. І діти, мов мерця, зберуть в похід. А той, хто у своїм будинку вмер, лишився жити і в столі, і в склі, отож плестися дітям в світ тепер до церкви, де його пропав і слід.

«Безумство — сторож…»

Безумство — сторож, адже — стереже. Усякої години, сміючись, немов ім’я знайшов для ночі вже і назива: сім, двадцять вісім, шість… Тремтить трикутник, що трима рука, бо зачепився той за край ріжка, в котрий навряд чи вдасться загусти, свою належить пісеньку вести. А дітям спочивати уві сні, який безумство стереже всю ніч. А ланцюгові пси здіймають ґвалт, тремтять, не покладаючись на нюх, коли повз них безумство проплива, й повернення бояться, як вогню.

«Чи знаєш, Боже, Ти про тих святих?…»

Чи знаєш, Боже, Ти про тих святих? Хоч келію навпомацки зачинять, то плач, то регіт часом долетить, у норах у земних лише й спочинок. І свічкою всяк дихав чоловік, гойдав лиш вогник у своїй норі, утратив і обличчя, і свій вік, як дім без вікон, у такій порі вже не вмирав, немовби вмер давно. Читали рідко, сохло все воно, неначебто мороз по книзі крався, і як з кісток у них звисали ряси, так зміст із слів звисав кудись на дно. Не розмовляли один з одним, ні, коли стрічались в чорних коридорах, торкаючись лише волоссям довгим, й ніхто не знав, сусід упав із ніг чи диба ще. Де в сяєві ікон лампадок світло від оливи диха, ченцям у златі врат ввижався вихід із саду золотого замість лиха, й дивились, повні недовіри, сон, і шелестіли бородами тихо. Життя їх, як тисячоліття мли, і світло й ніч у нім не розчинялись; мов хвилі, накотившися помалу, їх в материнське лоно принесли. І зібгані, як зародки, були, маленькі ручки, голови великі, не їли, мов земля, що їх облипла, для них зробилась їжею колись. І нині богомольців тисячі, що йдуть до них упасти на коліна. Вже триста літ лежать вони вночі, та їх тіла не піддаються тлінню. Підносячись, як свічка, морок вкруг тіла коптить, уже давно лежачі, прикриті рам’ям, сховані неначе, лиш понад чорні складки необачно здіймаються на грудях гори рук. О Ти, найстарший герцоге величний, чи Ти забув, чи визнав, що не личить їм похорон пристойний, без труни самі ж пірнали в глиб землі вони? Невже покійні примирились, звикли, що є нетлінним отакий посів? Оце і є мерців життя велике, що пережити має смерть часів? Цей план Твоє накреслило перо? І кожне з тіл, спотворених, калічних, і справді є посудина та вічна, аби Твою вливати в неї кров?

«В царів земних стареча суть…»

В царів земних стареча суть, і спадкоємців треба край їм… Сини маленькими вмирають, хирляві дочки хижій зграї корону хвору віддають. Ту, світ скоривши залюбки, чернь розбива на копійки, вогнем їх простяга машині, що люта у покорі нині, одначе щастя є не чинним. Руді додому б. Полишати колеса хоче і монети, що їй життя мале навчали, і з фабрик та із кас рушати назад у жил камінну нетеч, гора розверзнеться началом і вже закриється по тім. 20 вересня 1901

«Все знову буде сильним і важливим…»

Все знову буде сильним і важливим. Прості країни та у складках зливи, і ниці мури й велетні дерева; по долах люд, міцний і неквапливий, із пастухів і хліборобів ревних. А Бог не буде схоплений церквами й, мов утікач, оплаканий словами, не згірш як в’язень або в ранах звір, — відчиняться будинки тим, хто стука, як ти і я у вчинках без принуки з жаданням необмежених офір. І кожне в потойбіччя не запрагне, лиш в тузі, — смерть таки спиняє рух, — служитиме землі в буденних справах біля її давно знайомих рук. 20 вересня 1901

«До тебе йшов би: від чужих порогів…»

До тебе йшов би: від чужих порогів, де милостиню удалось зібрати. А до старців би приєднався радо, якби мені заплутались дороги. Одним із них зробився б ненароком, крокуючи, мов уві сні б дививсь, як з хвиль борід вигулькують потроху коліна їхні, буцім острови. Незрячих обганяли б, що завжди поводирями як очима бачать, і тих, що з річки п’ють, й жінок, що наче утома, і вагітних молодиць. Усі близькими стали б як одне, — були б ріднею ми з чоловіками, жінки вважали б другом нелукавим й собаки впізнавали б теж мене.

«Удень ти — пошепт поговору…»

Удень ти — пошепт поговору, що обтікає многих з нас. Ти — тиша, що сплива нескоро, коли годинник виб’є час. Що більше слабне день, нерадо у вечір хилячись блідим, то більш тебе, мій Бог. Як дим, з дахів твоя встає облада. 20 вересня 1901

Частина ІІІ: Книга злидарювання та смерті

«Мене на варті Твого світу…»

Мене на варті Твого світу, мов камінь слуху, Ти постав і дай очей мені уздріти, де хвиль солоних самота; залиш мене плин рік глядіти від криків, що обабіч літа в глибоких ночі у вустах. Пошли в країв Твоїх пустелі, де лиш розгулюють вітри й одежами холодних келій життя нежиті Ти укрив. І буду в богомольцях там я, між постатями й голосами попри оману днів лиху, піду за ветхими сліпцями, ніким не знаний, по шляху.

«Живуть там люди, білоквітні, бляклі…»

Живуть там люди, білоквітні, бляклі, і покидають, вражені, цей світ. Й гримаси зяють, наче з переляку, й тендітної породи усміх всякий спотворюється їм вночі в одвіт. Ганяє праця їх туди й сюди, речам безглуздим служать на догоду, в них на плечах покірно в’яне одяг й зникають на руках краси сліди. Юрба тіснить їх, жорстко і невтомно, хоч сил на відсіч їм не вистача, — і тільки пси, лякливі та бездомні, ідуть за ними тихо певний час. Їм сто катів завдати здатні кари, удар їх щогодини криком жде, й самотньо труться побіля лікарень, й бояться, що гряде приймальний день. Там — смерть. Не та, із дотиком привітним, що їм в дитинстві навівала сни, — маленька смерть, як відають вони; а власна смерть висить, як плід у вітах, незріла ще всередині у них.

«О Господи, дай кожному його єдину смерть…»

О Господи, дай кожному його єдину смерть. Вмирання з кожного життя іде, тут він кохав, творив і горя мав ущерть. 15 квітня 1903

«Міста великі — то неправда суща…»

Міста великі — то неправда суща; обман дітей і звірів, днів, ночей; уголос, мовчки брешуть, невсипущі, готовність є брехати у речей. З подій, що відбуваються круг тебе, нічого в них, о мій Творцю, нема. І вітровій твій падає, мов з неба, у вулички ранкові й полудневі, кружляють ті, вертаючись до себе. І неодмінно виника сама до клумб і до алей іти потреба.

«Бо є сади — створили королі…»

Бо є сади — створили королі, і трохи часу для розваги стало із юнками, а квіти додавали у їхні сміхи дивний звук без слів. І від утоми кожний з парків мовк; в кущах чувсь шепіт подувом цілющим, і сяяли вони у хутрі й плюші, їх пеньюари та шовкові рюші по гравію дзюрчали мов струмок. І всі сади за ними під шумок ісплетені, скрадаючись стократ, у весен у чужих у світлі гами, а з осені їх полум’я крізь брами й сучки іржаві, нібито майстрами укладені в химерні монограми, прикованими є до чорних ґрат. Оці сади, палац сліпить крізь них (мов блякле небо, що було чудовим), тягар картин із кожної стіни, зажура ув очах, із уст ні слова, чужий балам, готовий до відмови, терплячий, ніби гість, і мовчазний.

«Тоді я подивився на палаци…»

Тоді я подивився на палаци; птахи красиві, тільки, мов сичі, гидкоголосі — годі прислухаться, розкішні й вище хочеться підняться, та не багаті багачі. Не як вожді отих племен пастуших ясної та затьмареної суші, де скрізь овечі врунисті отари пливуть, неначе світанкові хмари. Коли ж отаборились і накази вже відзвучали владно в ніч нову, душа немовби інша стала зразу, прокинувшись у мандрах наяву, — горбів верблюжих темні пасма разом гір обступили пишноту живу. І стад коров’ячих важезний дух ще десять днів наздоганяв ходу, дорогою не поступавсь вітрам. Як в домі, де весільний тарарам, багатим винам не втомитись литься, спливали теплим молоком ослиці. Й не як ті шейхи, що пустелям рідні, лягають спати на подертий килим, зате своїм улюбленим кобилам рубінів не жаліють в гриви срібні. І не як ті князі, що їм метал, який не пахне, мало не сміття, бо пахощі у горде їх життя несуть мигдаль, і амбра, і сандал. І не як Сходу білий государ, кому права даровано від Бога; але його не тішить щедрий дар, і він, сивини звісивши на ноги, журився, що в раю не має змоги годину хоч зазнати чар. Не як ті в гаванях торгових перші, що прагнули цю дійсність про запас парсунами своїми перевершить, щоб їх не знищив невблаганний час; й лишались в міста золотім плащі, мов аркуші, із білизною щік між сивих скронь, у сні завмерши… Тим багачам вдалось життя здолати — важке і тепле, в безмірі зника. Й дням багачів годиться проминати, а хто ж повернення їх буде ждати, якщо повернеш вбогість біднякам. 17 квітня 1903

«Вони — не ті. Вони — лиш не багаті…»

Вони — не ті. Вони — лиш не багаті, нема бажань і світу в них нема; і страх клеймом на них у будні, в святі, і холод їх, спотворених, пройма. Весь пил міський сіда на них навально, в дух нечистот, здається, світ пірнув… Знеславлені, немов віспяна постіль або череп’я чи зотлілі кості, мов календар, чий рік вже проминув, — і все ж: коли б землі була потреба, служили б їй, як намистинки прості, як талісман, наводили б ману. Вони ж бо чисті, ніби чистий камінь, мов звір сліпий, чий розпочався шлях, вони Твої й наївні під зірками, і одного хотіли б нелукаво: лишатися у справжніх злидарях.

«Такі вже тихі та на речі схожі…»

Такі вже тихі та на речі схожі. Якщо запросиш в гості, то вони, неначе друзі, нібито і вхожі, але в дрібницях так губитись може й начинням в тінь ставати кожне з них. Як варта при зачиненій скарбниці, що під замками береже, не зна, — мов човен, їх тримає глибина, чи полотно, що при золінні нице, а в ньому й чистота, і білизна.

«Візьми їх тільки знову з міст провин…»

Візьми їх тільки знову з міст провин, де гнів оточує, немов тенета, де в днях сум’яття нижчі від травин в терпінні в’януть кожною з кровин. Чи на землі є простір їм, чи ні? Для кого вітер і струмок для кого? Чи вже нема і в прибережнім сні для них і образу дверей, порога? А їм би місця, ну хоча б такого, як дереву, щоб мати все на нім.

«Дім злидаря, мов скриня в олтарі…»

Дім злидаря, мов скриня в олтарі. Там їжею робитись Вічне зволить, а прийде вечір, поверта поволі назад у звичне у просторе коло, непоспіхом відлуння на порі. Дім злидаря, мов скриня в олтарі. Дім злидаря, мов малюка рука. Тá не бере, чого доросла просить; хіба що жук-рогач і майже досить, ще крем’яшок, струмочком пахне й досі пісок, а мушля голоси приносить; і зустріч підказати знайде спосіб, мов терези, розкриється наосліп, що рівновага їхніх чаш хистка. Дім злидаря, мов малюка рука. А ще, немов земля, дім злидаря: осколочок майбутнього кришталю, то тьма, то світло, змінюючись, тануть; він бідний, мов убозтво тепле стайні, — надійде вечір: всесвітом устане, й летить од нього не одна зоря.

«Міста лише собі затято вірять…»

Міста лише собі затято вірять, велить їм бігти неспокійна кров. Неначе хмиз, вони ламають звірів, народи їм придатні лиш для дров. А люди їхні при культурах діють, звичаю й мірі не б’ючи чолом, слід успіху подібний сліду змія, колись повзли, тепер скакати вміють, мозолять очі блиском, як повії, і брязкають металом та ще й склом. Обман щоденний, де від нього дітись, не бути їм собою все одно; їх сила в грошах, ті ж — як східний вітер, котрий жене їх, наче порохно, поки впадуть чекати, що вино та сік тілесний та ще дух скотарні їх знову збудять на гешефти марні. 19 квітня 1903

«Стражденні бідняки твої одначе…»

Стражденні бідняки твої одначе, їм баченого ноша нелегка, їх тіпає, в пропасниці неначе, й коли з житла хтось вигнаний, то значить мерцем чужим опівночі блука; і сміттям завантажені по вуха, й, неначе гниль, запльовані до брів, — аби вони не застували шлюхам, одгонять їх од авт і ліхтарів. Надай уста їм — захист од наруги і спонукай їх до вагомих слів.

Зі збірки «Нові поезії» (1907)

Авісага[95]

І

Вона лежала. Юними руками годити старцю мала мимоволі; лежала, підсолоджуючи кволість, ледь гублячись перед його роками. Лице у бороді його ховала, коли совиний крик за душу брав; і все, що крилось у нічнім проваллі, поєднувало і бажання, й страх. Зірки, їй уподібнившись, тремтіли, і нишпорив по спальні дух чужий, і знак завіса подавала тілу, і тихий погляд після знака жив. Однак трималась немічного старця, хай ніч ночей і вабить, і ляка… Лежала на остиглості на царській цнотлива і, немов душа, легка.

II

Цар подумки гортав минулі дні, та це йому не додавало мочі, як і собача вірність біля ніг. Над ним схилялась Авісага в ніч. І берегом життя його при ній знеславленим лежало неохоче під зорями грудей її дівочих. Траплялось, що з-під брів, немов з-під мурів, знавець жінок упізнавав похмуро її ще не ціловані вуста; і бачив, що вже більше не відтане його чуття галузка золота. Він мерз. Вчувалося, мов псу, що та блукала у його крові останній.

Спів жінок до поета

Дивись, розкрився всесвіт, ми немов; блаженством бути — це належить нам. Що в звірові було, — і тьма, і кров, росте у нас в душі; кричить вона, кричить і не змовка. Тебе гука. Вбираєш ти усе в своє лице, воно — природа, добра і м’яка. І нам гадати, справді той оце, до кого кричимо. Тож хай би знав: утратили себе ми й не вернути, а чимось більшим стати — ось в чім суть. Із нами й безкінечність промина. Але ти будь устами, нам їх чути, ти — той, хто нас розказує: ти будь. Капрі, середина березня 1907

Кафедральний собор

У цих малих містечках, де під ним, мов ярмарок, старих будинків натовп, помітивши його, спішить змовкати, і кожен з крикунів стає німим, і барабани і замки на ятках — схвильовано все переходить в слух: на ньому плащ старий в контрфорсів складках, він про будинки, що стоять навкруг, звичайно ж, нічогісінько не зна; у цих малих містечках видно враз, наскільки все переросли сповна собори кафедральні. І пора їх поступу триває без кінця, мов погляд, що життя лиш власне бачить, а поза ним навряд чи щось та значить все інше; доля їхня, саме ця, що нагромаджувалась в них без міри і, скам’янівши, вічність прорекла не вуличкам внизу, малим і сірим, що імена їм випадок послав, як вдяганку малечі на тепер, як фартух крамареві не для балу. А для народження підстав було чимало, і сила й натиск в люті цій волали, як хліба і вина, любові вщерть, і скарг любовних повно у порталах. В битті курантів ще життя тривало, а в баштах, що від зречень не упали, вже не росло, бо наставала смерть.

Бог у середньовіччі

В кожнім накопичувавсь він сам, і від нього ждали суду й ладу; ніби гирі, почепили радо, тільки б не вознісся в небеса, тягарі соборів кафедральних. І йому належало тепер цифрами опікуватись справно, мов годинник, вміючи найперш знак подати для роботи й сну. Раптом він не витримав, повстав, і громада злякана була, і німіли боязкі вуста, бо здолав неволю навісну, втік, лишив порожній циферблат. Париж, між 19 і 23 липня 1907

Пантера

Im Jardin des Plantes. Paris[96]

Є погляд її втомлений, він ковза по пруттю металевім день у день. Прутів, здається, тисяча, що зовсім закрили світ, його нема ніде. Гнучкий і сильний крок в підлогу туго, — вертись в тісному колі як завжди, — мов танець сили, що в нутрі нуртує і більшу волю змушує: сиди. Завісу часом зсовують зіниці. Тоді углиб лиш образ долина, і тоне він у тіла тиші ницій, і в серці гасне, як луна. Париж, наприкінці 1902/1903

Дитинство

Приходить думка, і не одному, погодитись з наявністю утрати, дитинства пополудні вже не ждати, не вернеться воно — але чому? Нагадує про себе: в дощ, можливо, не більше, аніж треба знати нам; і зустрічі, що в них були щасливі, ніколи не продовжаться сповна. Нічого ж і не сталося; лише звичайна річ та, може, звір химерний: були там і олюднені, і смертні, а ролей, вражень, образів ущерть. Самотнє — кожне з нас, пастух немов, що далечінь йому лягла на долю, вигукує себе в годину та в сльоту й як нитка довжелезна, що поволі в картинок низку всилена оту, в котрих нам довго плутатися знов.

Поет

Прудко, часе мій, одлітаєш. Змахом крил уражаєш мене. Що ж я маю робити з устами? з ніччю темною? з білим днем? Ніде жити у ріднім краю, не знайти коханого друга. Речі, що їм себе я дарую, багатіють — мене роздають. Медон, зима 1905/1906

Жіноча доля

Немов король крізь полювання шал напитись чарку будь-яку хапа, а потім, вдовольнившись, поспіша поставити, хай буде про запас: отак, напевно, спрагла доля теж її до вуст підносила й пила, але життя посудина мала, розбити легко, спробуй-но устеж, отож у боязкій вітрині стала, де був її увесь коштовний брухт, дрібнички, що у пам’яті не тонуть. І там, чужа, мов здана у заставу, перетворившись на сліпу й стару, ні рідкісна була, ані коштовна. Париж, приблизно 1 липня 1906

Та, що видужує

Ніби спів, то лине, то нема вже, то поближча, то втікає знов, то майне крилом, торкнеться майже, в далині розтаючи немов, так життя із хворою жартує; поки та, відлежана й бліда, приєднатись хоче, й від натуги жест незвиклий кволо опада. Й мало не спокуса її мучить в мить, коли невпевнена рука, й досі від пропасниці важка, порухом, іздалеку, квітучим, підборіддя лагідно торка.

Доросла

Усе на ній стояло, цілий світ, а з ним підводились і страх, і милість, дерева мов, що в зрості не спинились, безóбразно й картинно повносилі, громаддям над людьми під небозвід. Й вона його терпіла все одно, хоч стрічне, і зникоме, і летюче, жахало, не впускала незворушно, як глечика по вінця водонос. Ішла до півдороги, як ідуть, аж поки перше біле покривало перед лицем ковзнуло тихо, впало і, непрозоре, їй запнуло путь, а запитань її немов не чуло, не піднімаючись ніколи більш, воно давало відповідь одну лиш: усе, колишня дівчинко, в тобі.

Та, що втрачає зір

Сиділа і, як інші, чай пила. Мені здавалось з самого початку, що не як інші брала вона чашку. Всміхнулась — наче болю завдала. І тільки підвелись із-за стола, непоспіхом, кого із ким не знати звів випадок іти через кімнати, розмови й сміх. За іншими ішла, її я бачив, ніби та, яку заждався люд, бо мусила співати; раділи очі, а на них багато іззовні світла, мовби на ставку. Поволі й тихо рухалась вона, як оступитися бояться діти; так, буцім ось ще сходинка одна — і їй не йти вже більше, а летіти.

Розлучання

Я знав, що розлучання означа. Відомо й те: щось темне й невразливе, жорстоке щось, зв’язок такий красивий показує і розрива з плеча. Мене ж безоборонним лиш воліло, і звабленому й гнаному мені здавалося: жінки маленькі й білі — усі, як є, лишалися у нім. А знак його — це не мені привіти — здаля звабливі змахи ніжних рук чи віт на сливі неспокійний рух, з яких зозуля пробує злетіти. Початок 1906

У залі

Які навколо нас панове ці, в костюмах ув ошатних і в жабо, від орденських зірок їх промінці — а власники самі, як ніч навкіл; і дами ці, тендітні та легкі, поважні все ж; рука серед шовків тоненька, мов нашийник для болонки; навколо всіх вони, як оболонки, в облозі й споглядач дрібниць либонь, з яких належить їм хоча б одна. Отож лишають, повні такту, нас життя прожити, як на те ми вдатні, а не вони. Цвісти б хотілось їм і красуватись; нам же дозрівати й темнішати у клопоті своїм.

Монарх

Всього королю шістнадцять літ. Літ шістнадцять, а вже — монарх. Із засідки наче, погляд-лід ветхих радників обмина, до зали углиб, а чи будь-куди, хоча, власне, все’дно: підборіддя тверде холодить ланцюг з Золотим Руном. Смертний вирок ось перед ним підпису довго жде. Всі гадають: як йому зле. Знали б вони, де істина, де, до сімдесяти долічить ледь і — розчерком одним.

Куртизанка

Проміння венеційське напече в моїм волоссі прагнень золотих усіх алхімій. Брів моїх мости, що можеш бачити їх ти, ведуть над небезпекою очей, які таємний замикають плин з каналами, — і хвиль морських вали встають і падають. А хто коли на мене кинув погляд, псові міг позаздрити, бо дуже часто лежить, відпочиваючи, на нім рука, засмагла в пеклі навіснім. І хлопці, паростки старих династій, мов по отруту, йдуть до вуст моїх. Капрі, середина березня 1907

Іспанська танцівниця

Як, чиркнувши, сірник (авжеж, я знав), перш ніж зайнятись, на всі боки бризка іскринками, — так стрімко почина у колі глядачів близьких вона танок свій мерехтливий та іскристий. Зненацька він стає живим вогнем. Лиш погляд — і волосся спалахне, й мистецтва ризикована мета вже плаття на пожежу оберта, а з неї, мов налякані гадюки, бадьорий дріб видобувають руки. Й тоді: коли тісним стає вогонь, бере вона і кидає його зарозумілим жестом, щоб дивитись — там унизу такий несамовитий простягся, не скоряється, горить. Та переможно, з усміхом лукавим, його, здійнявши личко догори, затоптує у землю каблучками. Париж, червень 1906

Майдан

Фюрн

Розширювавсь свавільно та уперто: від люті й бунту, плутанини й хиб, що вирок супроводжують до смерті, від ярмаркових уст не для глухих, й від герцога, що верхи мимо смердів, і від бурґундської пихи, (тож чують зусібіч дахи): майдан гука, мовляв, прибути варто, — далеким вікнам виклик посила в той час, як свита й порожнеча варти між яток шикуватись прагне влад. Рядком будиночки, навшпиньки ставши, у свідки хочуть і торгів, і змов поперед башт замовчаних, що завше стоять за ними, велетні немов.

Beguinage

Монастир беґінок Сент-Елізабет, Брюґґе

І

Ворота височенні завжди навстіж, охоче міст веде туди й назад, але усім надійніше одначе у в’язовім дворі, де стежка з-за осель, аби довідатись од чого у них любові так багато є. Навколішки стоять, під білим чола, мов хто втисячерив лице учора, глибоке й світле, схоже і своє, дзеркальне відображення виходить; в хоралі голоси завжди виводять угору спів і кидаються вниз, бо янголів дістались, а вони проспіваних їм слів не повертають. Заради них внизу, як їх здіймають і повертають, тихо. Де колони лиш мовчазні передають поклони і одна одній і святій воді, лоби холодні, а вуста бліді. Ідуть тоді, закутані і чинні, по тій стежині знову навскоси, спокійні юнки, бабусі нічийні і стариця, вона позаду всіх, осель діставшись, нишкнуть у кімнатах, за віттям в’язів спроквола зроста і, жевріючи в шибці, самота подеколи дає про себе знати.

II

Однак, що в тисячі шибок відбитим в дворі церковнім бачило вікно, могло переінакшити воно, і світло й відблиск, змішуючи, пити й переливати, мов старе вино. Ляга собі хтозна з якого боку, іззовні вглиб, а вічність в дні скупі, а далина над далину без строку — свинцеві, темні, зайві і сліпі. Лишиться там похмурість сірих зим, під літніх днів невпевненим декором: немов закляк хтось ніжний у покорі, очікувач терплячий і суворий, й очікувачка слізна перед ним.

Могили гетер

У довгому волоссі сплять вони із лицями брунатними, чужими. Перед очима далина страшенна. Скелети, квіти. У ротах біліють зубів гладеньких, як дорожніх шахів із кістки із слонової, рядки. І квіти, й перли, і тоненькі ребра, і руки, й сорочки. Тканина тьмяна понад сердець провалами. Одначе отам при талісманах і при перснях та каменях (дарованих коханим) стоїть ще тиша склепу родового по купол оповита пелюстками. І знову жовті перли, що урозсип, боки із глини випалених чаш в портретиках манірних, ще осколків ароматичних ваз квітковий запах, божки малі: у вівтарях домашніх, де небеса зі щезлими богами. Обривки поясів, жуками брошки, фігур дрібненьких велетенські статі, усміхнені вуста, і танцюристи, і бігуни, і пряжки, ніби луки для стрільб на птиць і звірів амулетних, шпильки довгенькі та начиння хатнє, червоний круглий черепок із днища, на нім, як чорний напис понад входом, четвірко пружне кінських ніг сягнистих. І знову квіти, перли, що урозсип, і світлі стегна крихітної ліри, з-під покривала, що лягло туманом, із лялечки малого черевичка: стопи суглоб метеликом легким. Начинені речами сплять вони, коштовностями, посудом, камінням, дрібничками, пошкодженими часом, — померклі, наче дно колишніх рік. А ріками були, і там у їхні хвилі швидкоплинні, чим повний був життя майбутній простір, тіла юначі кидались прожогом, чоловіків потоки очманілі. А іноді хлоп’ята з гір дитинства спускалися, страхаючись падіння, дрібничками побавитись в лощинах, аж схили їх тонули у чуттях. Й заповнювались чистою водою всі обшири просторої дороги, й коловерті зганялись на глибини, і відбивались береги уперше і птиць далекі крики, а вгорі зористі ночі у солодкім краї росли на небі, для усіх відкритім. Рим, початок 1904

Зі збірки «Нових поезій наступна частина» (1908)

Смерть коханої

Він знав про смерть лиш те, що знають многі: бере й штовхає в німоту ночей. Коли ж це, — не відірвана від нього, ні, обережно вийнята з очей, — кохана опинилась серед тіней, відчув він, що її вже тут нема, дівочу її усмішку віднині із потойбіччя місяць перейма: знайомими зробилися мерці, породичався через неї з кожним; пліткам не вірив — хай говорять, можна, вподобав потойбічні манівці і кожну п’ядь обмацував дороги там, де її ходити мали ноги. Париж, між 22 серпня і 5 вересня 1907

Пророк

Широко розкриті у видіннях, в огнеблисках від судних розправ, що його не спалюють в горіннях, очі ці, заховані у тінях брів навислих. А в його глибінях вже слова стають до лав, не його (його були б даремні, він ощадно б їх ховав, на дні), інші, важчі: груди криці, кремні, як вулкан він стоплює в огні, аж їх вибух уст порозкидає, що кленуть, кленуть на всі світи, в час, коли чоло його шукає, як чоло собаки, те нести, що Господь з чола свойого змів: Той це, Той це, що його всі гнали, та під тим дороговказом стали, що на Нього вказує: весь гнів. Париж, незадовго до 17 серпня 1907

Сліпий

Paris

Бачиш, місто розітнувши знов, чий в його пітьмі відсутній відлік, тріщиною темною по світлій чашці йде. І, на листку немов, є на нім речей відбиткам сховок; і сприйма навпомацки, не вглиб, й рухається так, неначе ловить у маленьких хвилях світ малий: перепона, тиша навздогін, й, вичекавши хвильку для обходу, знічено підводить руку він, ніби з містом уклада угоду.

Та, що зів’яла

Легко, по смерті наче, хустка вінча їй ходу. Комода затхлість одначе забила улюблений дух, по ньому себе не впізнáє. Давно не запитує, ким була б — чужаницею навіть, — і подумки йде боязким житлом і клопочеться надто, власне ж бо, не гуртове… Все ще, може, в кімнаті те ж саме дівча живе.

Дама на балконі

Вкутана у вітер йде вона, вкрадена з багаття світлом наче, двері ззаду контуром позначать темряву в кімнаті, що зрина відтіля, немов із дна камеї, зітканої з сяяння та блиску; й вечір не посмів поперед неї надійти, лише тримався близько до перил, аж доки промайнула, ледь до них торкнувшись жестом рук, і, зродивши в небі плавний рух, щезла над приземленістю вулиць.

Дама перед дзеркалом

Так, мов у снодійному питві, розчиняє тихо у плиткому дзеркалі свого лиця утому; кидає туди і усміх свій. Жде, аби зростала на очах плинність; а тоді б її волосся в дзеркало безболісно лилося, і, відкривши таїну плеча, п’є своє зображення. І п’є, — що того закоханого захват! — повна недовір’я; й знак дає покоївці, в далях несходимих дзеркала як знайде лампу, шафи й каламуть вже пізньої години. Париж, між 22 серпня і 5 вересня 1907

Ліжко

Їх лиши гадати: все минеться в тузі особистій, ну й гаразд. Там театр, а чи театром зветься, лиш смикни завісу: станеш враз перед хором ночі, що почав вголос безкінечну пісню шалу, тá пора, в якій вони лежали, зірве з них одежу і з плеча доріка собі тії заради, що боролась з усієї сили; їх обох не в змозі вгамувати. Та коли вони уже схилились до пори чужої, то вона, видалось обом, така велика, тільки вже занадто грізна й дика, що немов од звіра відрина.

Самотній

Ні: з мойого серця має бути башта, що зведу в своїй журбі: де нема нічого, тільки люди, тільки невимовність, тільки біль. Крихта є іще у надвеликім, темряву і світло зна вона, ще останнє, усмішка журна на обличчі, на виду, на лику, ще таке із каменя лице, що з вагою внутрішньою звикле, в даль пірне, в блаженній тиші зникне, і ніхто не знатиме про це.

Гора

Тридцять шість, а також сто разів бравсь художник малювати гору, аркуші являли непокору (тридцять шість, а також сто разів), велич неосяжного вулкана в щасті, у спокусі знав, коли зроблені незграбними руками затісними контури були: випірнувши з днів усіх укотре, всіх ночей падіння поборов, а мізерний ухопивши в строк образ, полишав, немов непотріб, й виростала з миті мить — єства впертого ретельність чудернацька явищем окреслилась зненацька, і за ним художник поставав.

Дитина

Мимоволі бачать її гру довго; личко іноді безмовно переходить з профілю у круг світле й ціле, як година повна, є початись і пробити сенс. Всіх ударів не порахувати, виснажені працею і святом; годі їм уздріти, як несе, все й тоді несе дитина зримо, в платтячку натомлене дівча, коли десь в приймальні поряд з ними жде, що і її надійде час.

Зі збірки «Сонети до Орфея» (1923)

Написано як пам’ятник

Вєрі Оукама-Кнооп[97]

Перша частина

I

Ось дерево гінке. Як тішить ростом! Співа Орфей! У вухах спів бринить! Мовчало все. Але ж в мовчанні прустім явивсь початок, знак, новітня мить. З ясної тиші вийшли звірі, стали, гніздо, барліг покинувши усяк, не з хитрощів це сталося однак і не зі страху в тиші пробували, а з слухання. І рик, і крик, і гам в серцях маліли. І де тільки малось стояти хатці, щоб це наслухати, — а щойно ж хижа хіть була на чатах при вході, де стовпи собі хитались, — ти зміг їм на слуху створити храм.

ІІ

Ще дівчинка прийшла, була у нім, у цьому спільнім щасті співу й ліри, й засяяла крізь повесінню сірість, гніздо змостила в вусі у моїм. Й заснула там. Й були в дівочім сні і квітка, що мене зачарувала, і ближній світ, й поля, що ближні стали, і дивно так зробилося мені. Їй снився світ. Тобі вдалось, ачей, співучий боже, так вчинити дійсно, що прокидатись зайве їй? Бач, спить. Де смерть її? Вона воскресла вмить. Мотив цей знайдеш, перш ніж змовкне пісня. Так де ж поділась?.. дівчинка іще…

ІІІ

Господь це зміг, але чи вдасться нам пройти крізь ліру так, як він, урешті? Однак у двох сердець на перехресті це хто ж бо ставить Аполлону храм! Не є бажанням пісня, що ти вчиш, і спонуканням, щоб вершин дістатись. Спів — це буття. Лише для Бога зватись легким він може. Тільки ти мовчиш, що вдіємо, коли і землю й зорі звернути схоче якось він на нас? Порвавши в пісні рота, ти, учора про що співав, не згадуй на біду. А справжня пісня інша повсякчас. Це дух в нічому. В Бозі. Вітру дух.

Із поезій 1895–1901 рр., що не ввійшли до збірок

Забуття

Рибалка, мускулястий, літній, спочити човника привів, я в срібному піску розлігся, і хвиль морських лунає спів. Солодшого, ніж цей, не знаю, заколисати поспіша; тут спершу горе засинає і тільки потім вже — душа. 1896

Парк узимку

В’є зима, в алеях ронить діамантові нитки. Смуги в тополиних кронах, ніби короля корони блиск червоний і жаркий. Інеєм укриті вуса звісив плющ з балконних рам, так митець в’язати мусить срібним дротом тонко й густо венеційську філігрань. 1896

Побачення

Дощ мов з відра. «Куди проти ночі нам? До готельчика, може?» — «Ні». — «Темно в церквах. То що ж тут мені: Гей, візнику, паняй куди хочеш!» Вбогу кибитку тягнути коневі, кучер такий — іще виверне нас — пика червона, лайка луна, а в екіпажі: ти, я і небо. 1896

Примітки

1

Мається на увазі лист від 17 серпня 1924 р. із замку Мюзот, де мешкав тоді Р. М. Рільке, до Г. Понгса.

(обратно)

2

Богемія — офіційна назва в 1526–1918 рр. Чехії (без Моравії) у складі Габсбурзької імперії.

(обратно)

3

Зокрема принцеси Турн-унд-Таксіс, із якою познайомився 1909 року.

(обратно)

4

В листі від 20 травня 1900 р. з Тули до Софії Шілл.

(обратно)

5

Спиридон Дмитрович Дрожжин (18.XII.1848–24.XII.1930) — російський поет, самоук у літературі. Походив із кріпаків. Аби мати хоч якесь уявлення про творчість літератора, наводимо один із його віршів для дітей мовою оригіналу:

Улицей гуляет Дедушка Мороз, Иней рассыпает По ветвям берез; Ходит, бородою Белою трясет, Топает ногою, Только треск идет.

Дрожжин захоплювався художньою довершеністю «Кобзаря». Переклав Шевченкові вірші «Чого мені тяжко, чого мені нудно…», «За думою дума роєм вилітає…» («Гоголю»; обидва — 1900), «Ой пішла я у яр за водою…» та «І день іде, і ніч іде…» (обидва — 1906). Наслідував твори українського поета (у вірші «Думи», 1889). 1907 року разом із І. Бєлоусовим відвідав могилу Шевченка. Того ж року створив цикл віршів «На могилі Шевченка». Протягом десятиріч розшукував і колекціонував репродукції живописних і графічних творів Шевченка. (За Шевченківським словником, т. І. С. 199).

(обратно)

6

У своїх спогадах «Із Райнером» Лу детально описує події та деталі їх подорожі, з веселою теплотою малює «хату-стоянку» їхньої ночівлі, але при цьому замовчує, як вона побажала усамітнитись і перебралася в порожню комірку на солому, чим вельми здивувала господиню. Райнер, що так легко піддається депресії, сприйняв це як поганий знак для їх кохання. Після цієї ночі Лу таємно зазначила у щоденнику: «Заноза під нігтем і в нервах». І далі: «Нічого не хочу прикрашати. Охопивши голову руками, я тоді часто намагалася зрозуміти саму себе».

(обратно)

7

Хоча Райнер, поселившись у гостинних покоях пансіонату «Централь», щодня працює в бібліотеці, відвідує музей Олександра ІІІ (тепер Руський музей), пише кілька віршів та оповідань, навіяних враженнями від цієї подорожі, зустрічається з літераторами та художниками, він відчуває себе як покинута напризволяще дитина. 4 серпня він пише їй про вже знищений «препоганий лист», який йому продиктували туга та мовчання Лу, додаючи: «Повертайся скоріше!.. Ти не уявляєш, як довго можуть тягнутися дні в Петербурзі…». Проте Лу не повернулася відразу ж після його гарячого заклику: обурена, вона зім’яла і кинула в піч його «дитячий» лист.

(обратно)

8

Іван Олексійович Бєлоусов (9.XII.1863–7.I.1930) — російський письменник і перекладач. Активний популяризатор творчості Шевченка. До першої поетичної збірки Бєлоусова «Из „Кобзаря“ Т. Шевченко и украинские мотивы» (К., 1887) увійшло 18 перекладів. Протягом 80–90-х рр. публікував переклади Шевченкових творів у російській періодиці та окремо видав «Маленький „Кобзарь“» (К., 1892). 1900 року в Москві видав збірку «Песни и думы Кобзаря» (перевидано 1903 й 1909) і «„Кобзарь“ в переводах русских писателей» за своєю редакцією (до другого, доповненого й виправленого, видання (СПб., 1906) входило 129 творів Шевченка, з них 62 Бєлоусов переклав сам). 1911 року вийшов у світ «„Кобзарь“ в переводе русских писателей» (до другого видання, 1919-го, ввійшли й твори, раніше заборонені), 1914 р. — збірка «Шевченко, его думы и песни. В переводе И. А. Белоусова». Двома виданнями (1918, 1922) випустив «Запретный „Кобзарь“» та окремо, у своєму перекладі, — поему «Батрачка» (М., 1923). Автор популярних біографічних нарисів і статей про Шевченка. Працював над бібліографуванням Шевченкіани (Шевченківський словник, т. 1. С. 66).

(обратно)

9

Ось один із них:

Лицо

Родился бы я простым мужиком, то жил бы с большим просторным лицом: в моих чертах не доносил бы я, что думать трудно и чего нельзя сказать… И только руки наполнились бы моею любовью и моим терпеньем,— но днем работой-то закрылись бы, ночь запирала б их моленьем. Никто кругом бы не узнал — кто я. Я постарел, и моя голова плавала на груди вниз, да с теченьем. Как будто мягче кажется она. Я понимал, что близко день разлуки, и я открыл, как книгу, мои руки и оба клал на щеки, рот и лоб… Пустые сниму их, кладу их в гроб,— но на моем лице узнают внуки все, что я был… но все-таки не я; в этих чертах и радости и муки огромные и сильнее меня: вот, это вечное лицо труда. (обратно)

10

У листі від 17.03.1926 р. до невстановленої особи він пише: «Ви легко можете собі уявити, який великий вплив мало на мене оточення чи багато країн, в яких я із щирої милості моєї долі мав можливість не тільки зупинятись як подорожуючий, але і по-справжньому там проживати, беручи живу участь у сучасному та минулому цих країн… Італію я знав і любив з восьмирічного віку, вона стала для мене азбукою мандрівного життя. Вирішальним впливом була Росія; саме в роки 1899 і 1900 вона відкрила для мене незрівнянний світ, світ нечуваних вимірів, а ще й тому, що завдяки сутності руського народу я відчув себе допущеним до людського братства (переживання необхідне, але до якого я в ніякому відношенні не був підготовлений, будучи єдиною дитиною (в родині) і не маючи до того часу ніяких стосунків з людьми). Росія стала в повному розумінні основою мого життєвого сприйняття і досвіду (можете переконатися, „Часословом“), так само як незрівнянний Париж став вихідною точкою мого творчого розвитку після 1902 року».

(обратно)

11

Оґюст Роден (1840–1917) — французький скульптор; поєднував елементи імпресіонізму, символізму та античного мистецтва; міфологічна, символічна («Мислитель»), літературна («Поцілунок») тематика; портрети, пам’ятники («Громадянам м. Кале») (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 1165).

(обратно)

12

Рудольф Касснер (1873–1959) — австрійський письменник-есеїст. У дусі «філософії життя» розвивав ідеї універсальної фізіономіки. Рільке зустрічався з ним неодноразово в колі М. фон Турн-унд-Таксіс у замку Дуїно. Деякі ідеї Касснера знайшли своє поетично-зашифроване відображення і в «Дуїнських елегіях» Рільке (Rainer Maria Rilke. Gedichte. — M.: Verlag Progress, 1981. S. 468–469).

(обратно)

13

Паула Модерзон-Беккер (1876–1907) — художниця і скульптор, яка входила на початку XX ст. — разом із Гайнріхом Фоґелером (1872–1942), німецьким скульптором, близьким другом Рільке, що з 1898 р. брав участь в оформленні його книг, зокрема збірки «Das Buch der Bilder» («Книга образів»), Отто Модерзоном (1865–1943), Фріцем Макензеном (1866–1953) і Кларою Вестгоф (1878–1954), дружиною поета, — до гурту художників, що оселилися в містечку Ворпсведе на півночі Німеччини, неподалік од Бремена. Творчості цих художників Рільке присвятив монографію «Ворпсведе», написану ним 1902 р. на замовлення видавництва «Фельгаґен і Клазінґ». Паула Модерзон-Беккер — автор двох відомих портретів Рільке, скульптурного та живописного. Близька подруга Клари Вестгоф-Рільке. Саме вона свого часу зацікавила поета творчістю О. Родена. Померла від пологів у Ворпсведе (Rainer Maria Rilke. Gedichte. — M.: Verlag Progress, 1981. S. 447).

(обратно)

14

Марія фон Турн-унд-Таксіс Ґоґенлое (1855–1934) — одна з найближчих подруг Рільке (починаючи з 1909 р.), автор книги спогадів про поета: Marie von Thurn und Taxis, Erinnerungen an Rainer Maria Rilke. — München, 1932.

(обратно)

15

Стефан Ґеорґе (1868–1933) — німецький поет; головний представник німецького символізму; прихильник гасла «мистецтво для мистецтва»; проголошував майже культ мистецтва і творця. (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 379). Рільке зустрічався з ним у 1897–1898 рр. Велике враження справила на Райнера збірка С. Ґеорґе «Das Jahr der Seele» («Рік душі») (1897), безпосередньо емоційна й позбавлена складної символіки та екзотики. У листі до Г. Понгса від 17 серпня 1924 р. Рільке пише: «„Рік душі“ Стефана Ґеорґе став для мене знаменним із самого початку; але він відкрився для мене як переборення тільки тоді, коли я почув поета, що читав… вірші в гуртку Лепсіуса».

(обратно)

16

Гуґо фон Гофманнсталь (1874–1929) — австрійський поет і драматург; неоромантик; автор лібрето для опер Р. Штрауса та драм («Електра»), мораліте («Кожен»), оповідань (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 350).

(обратно)

17

Серен К’єркеґор (1813–1855) — данський філософ, попередник екзистенціалізму; розрізняв три стадії екзистенції: естетичну, етичну й релігійну, людина проходить ці стадії на шляху до Бога: особа, яка перебуває на першій стадії, досягає емоційної насолоди, відмовляючись від осягнення істини свого існування, що веде до відчаю, який на другій, етичній, стадії призводить до усвідомлення людиною необхідності звернення до Бога; головним мотивом творчості було дослідження екзистенціального страху (УСЕ. — К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 637–638).

(обратно)

18

У своєму листі від 14 січня 1912 року Р. М. Рільке описує Ґебзаттелю свій емоційний стан такими словами: «Ви знаєте, що протягом двох років я лежав тут без діла, неначебто я прагнув встати,… існуючи з єдиною метою — знайти того, кого зможу переконати встати першим. Такий стан зовсім ненормальний, якщо триває так довго, і мені хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому — за всяку ціну, будь-яким способом…». Нові описи стану здоров’я Рільке ми знаходимо в іншому листі до Лу Андреас-Саломе (1.02.1912): «Я все ще відчуваю себе погано, навіть фізично… Моя підвищена чутливість, наприклад, чутливість м’язів, така велика, що будь-яке фізичне зусилля або якесь незручне положення (наприклад, при голінні) негайно викликають хворобливі явища, які часто супроводжуються тривогою, страхами або іншими муками…». Пізніше, в березні 1913 року, він знову страждає. І так буде до самої смерті. «Що має статись, аби я що-небудь відчув?» — пише Рільке принцесі Марії фон Турн-унд-Таксіс. І продовжує трохи далі: «Вино, Венеція і Толедо, які так сильно впливали на мене, все проходить як суща інтермедія, мов короткий глибокий сон при безсонні». А ось відповідь на запитання принцеси про його нову подругу, яка — за відомостями принцеси — дуже любила Рільке: «Я не справжній люблю, я тільки рухомий ззовні, можливо, тому, що ніхто ніколи по-справжньому не рухав мною, можливо, тому, що я не люблю свою матір. І я відчуваю себе вельми убого перед цим прекрасним маленьким створінням…». Трохи більше року опісля, в листі Лу Андреас-Саломе (6.08.1914) він пише: «…після цих місяців страждання… я мушу усвідомити, що ніхто не може мені допомогти, ніхто…». Це страждання душі та тіла, яке не має пояснення з позицій соматичної медицини (перші ознаки лейкемії з’явилися лише десять років по тому), ці стани тривоги і депресії з подальшою втратою працездатності приводили Рільке до вершини відчаю, коли він натякає на суїцид («мені хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому за всяку ціну, будь-яким способом»). Поза сумнівом, це такі симптоми, які виникають при «депресії» або «неврозі тривоги», але вони абсолютно різні з феноменологічної точки зору. «Клінічний синдром» Рільке не ідентичний тому, що Телленбах назвав «schwermut» (глибокий сум, туга, меланхолія) стосовно літературних героїв на зразок шекспірівського Гамлета або Вертера Ґете. Це, наприклад, безліч соматичних скарг, напади іпохондричних думок і панічні атаки, які примушували Рільке тривало уникати суспільного життя. З аналізу його власних описів можна дійти висновку, що Рільке страждав од періодичних нападів меланхолії, головними проявами якої були втрата працездатності і відсутність натхнення. Але крім цього він страждав од більш-менш постійної тривоги, з дитинства і до самої смерті. Ця тривога виявлялася під час нападів меланхолії, але не зникала і по закінченні останніх; життя тривало, і в душі поета знову з’являлися вірші (За працею Отто Доєрр-Зеґерса (Сант-Яґо, Чилі) «Тривога, меланхолія і творчість: випадок поета Райнера Марія Рільке»).

(обратно)

19

Рільке був зворушений. Він негайно написав Цвєтаєвій: «Дорога поетесо, зараз я одержав листа від Бориса Пастернака, який безмірно потряс мене, переповнений радістю й найбурхливішими виявами почуттів. Хвилювання й подяка — все те, що сколихнуло в мені його послання, — мають іти від мене (так я зрозумів із його рядків) спочатку до Вас, а потім, через Ваше посередництво, далі — до нього! Дві книги (останнє, що я опублікував), які вирушають услід за цим листом, призначено для Вас, Ваша власність. Я такий приголомшений силою і глибиною його слів, звернених до мене, що сьогодні не можу більше нічого сказати. Але чому — питаю я себе — чому не довелося мені зустрітися з Вами, Марино Іванівно Цвєтаєва. Тепер, після листа Бориса Пастернака, я вірю, що ця зустріч принесла б нам обом якнайглибшу сокровенну радість. Чи вдасться нам коли-небудь це виправити?!» Рільке відправив Цвєтаєвій свої книги відразу після одержання листа — і його захоплений тон пояснюється тим, що й він, на жаль, був 1926 року самотній (і тяжко хворий — у нього починалося білокрів’я, про що він іще не знав); він і не здогадувався, що у нього в Росії та в російському Парижі такі шанувальники. Він відправив Цвєтаєвій «Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея». На «Дуїнських елегіях» — віршований інскрипт. Цвєтаєва негайно відповіла: «Ви — втілена поезія. Ви — нездоланне завдання для майбутніх поетів». Вона хапається за можливість листування: «Чого я від Тебе хочу, Райнере? Нічого. Всього. Щоб Ти дозволив мені кожну мить мого життя здіймати на Тебе погляд — як на гору, що мене охороняє (немов кам’яний ангел-хранитель!). Поки я Тебе не знала — я могла й так, тепер, коли я знаю Тебе, — мені потрібен дозвіл. Бо душа моя добре вихована. Але писати Тобі я буду — хочеш Ти цього чи ні». Вона відправила йому «Вірші до Блока» і «Психею». Рільке відразу ж відповів Цвєтаєвій і почав шукати зустрічі. Він отримав у відповідь визнання ще палкіше: «Ти один сказав Богові щось нове». Рільке присвятив Цвєтаєвій «Елегію». Їх листування пішло бурхливо і лише інтенсивніше зробилося після короткої паузи (Цвєтаєва образилася на згадку про хворобу Рільке, вважала, що він таким чином дистанціюється від неї). Непорозуміння роз’яснилось, епістолярний роман поновився. Пастернак у нім майже не бере участі. Весь цей час вона нітрохи не тішить себе надією на власний рахунок: «Слухай, Райнере, Ти мусиш знати це із самого початку. Я — погана. Борис — хороший. О, я погана, Райнере, не хочу спільника, навіть якби це був сам Бог». Тим часом листи Рільке до неї стають усе ніжнішими і в якомусь сенсі все інтимнішими: «Не відкладай до зими!» — але Цвєтаєва саме відкладала: «Савойя. (Роздум): Поїзд. Квиток. Готель. (Слава богу, візи не треба!) І… легка гидливість. Щось уготоване, завойоване… вимолене. Ти маєш упасти з неба».

(обратно)

20

Кажуть, погіршення фізичного стану, що призвело Райнера до смерті, сталося від уколу колючкою троянди, коли він доглядав за садом у замку Мюзот. Отож його смерть була поетичною, і в цьому сенсі, красивою, «відповідною».

(обратно)

21

У листі М. Цвєтаєва пише: «Я знаю себе: я б не могла не цілувати його рук, не могла б не цілувати їх — навіть при тобі, майже при собі навіть. Я б рвалася й розривалася, розпиналася, Борисе, тому що все-таки ще цей світ. Борисе! Борисе! Як я знаю той! Зі снів, із повітря снів, із звільненості, із нагальності снів. Як я не знаю цього, як я не люблю цього, як скривджена в цьому!»

(обратно)

22

Фрідріх Гельдерлін (1770–1843) — німецький поет, один із предтеч романтизму. Йому належать слова: «Нехай не виправдовує себе ніхто тим, що його загубив світ! Людина сама губить себе! В будь-якому разі!»

(обратно)

23

Вулиця Тульє (фр.). — Тут і далі примітки перекладачів.

(обратно)

24

Пологовий будинок (фр.).

(обратно)

25

Вулиця Сен-Жак (фр.).

(обратно)

26

Монастир, військовий шпиталь (фр.).

(обратно)

27

Нічліжний будинок (фр.).

(обратно)

28

Та замовкни вже, я більше не хочу (фр.).

(обратно)

29

Вулиця Нотр-Дам-де-Шан (фр.).

(обратно)

30

Божий притулок (фр.).

(обратно)

31

Лахмітниця (фр.).

(обратно)

32

Вулиці Мучеників (фр.).

(обратно)

33

Ось ваша смерть, добродію (фр.).

(обратно)

34

Єлисейських Полів (фр.).

(обратно)

35

Новому мості (фр.).

(обратно)

36

Вітторе Карпаччо (бл. 1455–1525) — венеціанський художник.

(обратно)

37

Фрідріх IV — данський король (1699–1703).

(обратно)

38

Роскіле — собор ХІІІ ст., місце поховання членів данської королівської родини.

(обратно)

39

Бульварах (фр.).

(обратно)

40

Бульварі Сен-Мішель (фр.).

(обратно)

41

Вулиці Расіна (фр.).

(обратно)

42

Йдеться про французького поета Франсіса Жамма (1868–1938), що більшу частину життя прожив у рідних Піренеях.

(обратно)

43

Вулиці Сени (фр.).

(обратно)

44

Цвітна капуста (фр.).

(обратно)

45

Кав’ярні (фр.).

(обратно)

46

Пресоване кам’яне вугілля, буквально «гороб’ячі голови» (фр.).

(обратно)

47

Невдоволений усім, невдоволений самим собою, я хотів би знов знайти себе, знов пишатися собою серед тиші й самотності ночі. Душі любих мені, душі тих, кого я оспівав, зміцніть мене, дайте мені сили, відверніть від мене брехню і ядучий чад землі, а ти, Господи Боже мій! Дай мені написати кілька гарних віршів, які довели б мені, що я не останній серед людей, що я не гірший за тих, кого зневажаю (фр. Уривок із «Віршів у прозі» Бодлера).

(обратно)

48

Біблія. Книга Йова, фрагменти з віршів 8–31.

(обратно)

49

Сальпетрієр, лікарня в Парижі.

(обратно)

50

Елегантному капелюсі (фр.).

(обратно)

51

Будь ласка (фр.).

(обратно)

52

«Смійтеся!» (фр.).

(обратно)

53

«Смійтеся. Та смійтеся ж!» (фр.).

(обратно)

54

«Скажіть нам слово: „Вперед“» (фр.).

(обратно)

55

«Нічого не чути. Ще раз…» (фр.).

(обратно)

56

Чернетка листа.

(обратно)

57

«Падло» (фр.).

(обратно)

58

«Святого Юліана Гостинного» (фр.).

(обратно)

59

Муляжист (фр.).

(обратно)

60

Незрівнянну сміливість (фр.).

(обратно)

61

Єне Юель (1631–1700) — данський адмірал.

(обратно)

62

У рукописі записано на полях.

(обратно)

63

«Моєму єдиному бажанню» (фр.).

(обратно)

64

Дами з єдинорогом (фр.).

(обратно)

65

Алансонських мережив (фр.).

(обратно)

66

Маркіза (іт.).

(обратно)

67

«Прощавайте, мадам» (фр.).

(обратно)

68

Зоопарк (фр.).

(обратно)

69

Фіговий гай (фр.).

(обратно)

70

«Смерть, смерть» (дан.).

(обратно)

71

У рукописі написано на полях.

(обратно)

72

Людовіком XI (фр.).

(обратно)

73

У рукописі написано на полях.

(обратно)

74

«Оплакування Христа» (іт.).

(обратно)

75

У рукописі написано на полях.

(обратно)

76

Бідолашної королеви (лат.).

(обратно)

77

Тобто Іоанн XXII, насправді Жак Дюез (або д’Оса) родом із Кагора.

(обратно)

78

Милостивий Господь (фр.).

(обратно)

79

Вульгарну виставу про муки (фр.).

(обратно)

80

У рукописі написано на полях.

(обратно)

81

Їзді верхи (фр.).

(обратно)

82

У рукописі написано на полях.

(обратно)

83

«Його терпіння підтримувати душу» (фр.).

(обратно)

84

Купольний храм Св. Миколая на Мáлій Стрáні, пам’ятка архітектури XVIII ст.

(обратно)

85

Мáла Стрáна — квартал Праги, між Влтавою та Градчанами, — друге за віком празьке місто (засноване 1257 р.), простягається на південь до зведеної Карлом IV Стіни Голоду (1360–1362). Тут — більшість із 55 празьких палаців.

(обратно)

86

Давня назва річки Влтави.

(обратно)

87

Сміхов — передмістя Праги на березі Влтави.

(обратно)

88

Бляхар (чеськ.).

(обратно)

89

Крейцер (чеськ.).

(обратно)

90

Ваша милість (чеськ.).

(обратно)

91

У католицьких країнах невелике скульптурне зображення мадонни нерідко встановлюється в коридорних нішах і на сходових майданчиках будинків.

(обратно)

92

Ave (лат.) — здрастуй; початок католицької молитви Ave Maria; тут: дзвін до вечерні.

(обратно)

93

Млини (im.).

(обратно)

94

Міст у Парижі.

(обратно)

95

Авісага — Авісага Сунамітянка (івр. אבישג השונמית Авішаг) — біблійний персонаж, служниця царя Давида. Походила з міста Сунам (Шунам). У Біблії сказано: «Коли цар Давид постарів, увійшов у похилі літа, то вкривали його одіжжю, але не міг він зігрітись. І сказали йому слуги його: нехай пошукають для володаря нашого, царя, молоду дівицю, щоби вона стояла перед царем і ходила за ним і лежала з ним, — і буде тепло володарю нашому, царю. І шукали красивої дівиці в усіх краях Ізраїльських, і знайшли Авісагу Сунамітянку, і привели її до царя. Дівиця була дуже красива, і ходила вона за царем і прислуговувала йому; але цар не пізнав її» (З Цар. 1:1–4). Існує версія, що ототожнює Авісагу Сунамітянку та Шуламіт (Суламіту), героїню Пісні Пісень.

(обратно)

96

У ботанічному саду. Париж (фρ.).

(обратно)

97

Вера Оукама-Кнооп (1900–1919) — юна обдарована танцівниця, що через хворобу на білокрів'я рано пішла з життя.

(обратно)

Оглавление

«Я НІКОЛИ НЕ МАВ ВІТЧИЗНИ»

НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман

ПОЕЗІЇ

  Зі збірки «Петрові батоги» (1895)

    Полудень

    Королева-море

  Зі збірки «Жертви ларам» (1895)

    В старім будинку

    На Малій Страні[85]

    У соборі

    Зі сторожової вежі

    Листопадовий день

    Весна

    Країна і народ

    Уночі

    Народна мелодія

    Казка про хмаринку

    Нічна картинка

    За сміховом[87]

    Малий «Drаtenіk»[88]

    У передмісті

    Рідна пісня

  Зі збірки «Вінчаний снами» (1896)

    Сни

      І

      XIV

      XV

      XVII

      XIX

      XXV

    Любов

      ІІ

      VI

      XVII

      XIX

  Зі збірки «Перед Різдвом» (1897)

    Перед Різдвом

    Дарунки

      «Ледь чутні наспіви струмка…»

      «Люблю забутих всіма Богородиць…»

      «Моя душа, коли в ній мовкне з…»

      «А вечір стежки не шукає…»

      «Цей білий зáмок в самоті без дна…»

      «День задрімав поволі…»

    Походи

      Венеція

        I

        ІІ

        IV

      Касаб’янка

      I Mulini[93]

      Боденське озеро

    Знахідки

      «Люблю тебе стрічати в день я…»

      «Чуже твої вуста шепочуть…»

      «А ти чужа, а ти бліда…»

      «Я б троянд пурпурних мати…»

      «До тебе сни мої кричать…»

      «Ще можеш ти давніх пісень заграти?…»

  Зі збірки «Ранні поезії» (1909)

    «Є болем: бути в вирові тривоги…»

    «Я буду садом, при чиїй криниці…»

    «В житті шумливім не найду я плоду…»

    «В тихій, зарослій руїні…»

    «Слова нещасні, що живуть у злиднях…»

    «Чисті душі на дзвінких крилятах…»

    «Моя оселя — межи днем і сном…»

    «Безсонний лісе, посеред завії…»

    «Не солодко ангелу довелось…»

    «Як потойбіч вдовж муру ідеш…»

    «Ветхий зáмок. Там ребрами…»

    «У розбурканих квітів…»

    «В краю низин чекання щире…»

    «Це там рядок халуп, це звідтіля…»

    «Часом трапляється уночі…»

    «Ще на терасі день погожий…»

    «Себе найшов я доби смеркової…»

    «Мені цей вечір — книга. Сяє…»

    «Тоді ми перший раз мовчали…»

    «Робиться вечір важким…»

    «Тебе світанком чи смерканням зву?…»

    «Чи хто мені скаже, куди…»

    «Росте, ніби місто чорне, ніч…»

    «Не переймайсь, айстри теж одцвілись…»

  Зі збірки «Книга образів» (1902 і 1906)

    Першої книги перша частина

      Початок

      Любляча

      Наречена

      Тиша

      Хлопчик

    Першої книги друга частина

      Люди вночі

      Pont Du Carrousel[94]

      Самотній

      Самотність

      Осінній день

      Осінь

      Молитва

      Вечір

    Другої книги перша частина

      Карл XII Шведський їздить верхи в Україні

    Другої книги друга частина

      Пісня жебрака

      Пісня п’яниці

      Про фонтани

      За читанням

      Споглядання

  Зі збірки «Часослов» (1905)

    Частина I: Книга про чернече життя

      «Заказано тебе нам малювати…»

      «Живу в столітті. Де? Наприкінці…»

      «Муруємо тремтячими руками…»

      «Моє життя — не ця крута година…»

      «Тебе знаходжу в цих речах у всіх я…»

      «Люблю Тебе, Закон — як мед устам…»

      «Не вірю, щоб мізерна смерть ота…»

      «Коли помру, як бути мусиш?…»

      «Я маю гімни, в них мовчу я…»

    Частина II: Книга про паломництво

      «Хоча на волю з себе рветься всяк…»

      «Самотня хата на краю села…»

      «Бува, під час вечері хтось стоїть…»

      «Безумство — сторож…»

      «Чи знаєш, Боже, Ти про тих святих?…»

      «В царів земних стареча суть…»

      «Все знову буде сильним і важливим…»

      «До тебе йшов би: від чужих порогів…»

      «Удень ти — пошепт поговору…»

    Частина ІІІ: Книга злидарювання та смерті

      «Мене на варті Твого світу…»

      «Живуть там люди, білоквітні, бляклі…»

      «О Господи, дай кожному його єдину смерть…»

      «Міста великі — то неправда суща…»

      «Бо є сади — створили королі…»

      «Тоді я подивився на палаци…»

      «Вони — не ті. Вони — лиш не багаті…»

      «Такі вже тихі та на речі схожі…»

      «Візьми їх тільки знову з міст провин…»

      «Дім злидаря, мов скриня в олтарі…»

      «Міста лише собі затято вірять…»

      «Стражденні бідняки твої одначе…»

  Зі збірки «Нові поезії» (1907)

    Авісага[95]

      І

      II

    Спів жінок до поета

    Кафедральний собор

    Бог у середньовіччі

    Пантера

    Дитинство

    Поет

    Жіноча доля

    Та, що видужує

    Доросла

    Та, що втрачає зір

    Розлучання

    У залі

    Монарх

    Куртизанка

    Іспанська танцівниця

    Майдан

    Beguinage

      І

      II

    Могили гетер

  Зі збірки «Нових поезій наступна частина» (1908)

    Смерть коханої

    Пророк

    Сліпий

    Та, що зів’яла

    Дама на балконі

    Дама перед дзеркалом

    Ліжко

    Самотній

    Гора

    Дитина

  Зі збірки «Сонети до Орфея» (1923)

    Перша частина

      I

      ІІ

      ІІІ

  Із поезій 1895–1901 рр., що не ввійшли до збірок

    Забуття

    Парк узимку

    Побачення Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg