«До кобзи»

Кругом тіснота і неволя,

Народ закований мовчить…

Тарас Шевченко

Кобзо, моя непорочна утіхо!

Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,

Голосом правди святої дзвони,

Нашу тісноту гірку спом'яни.

Може, чиє ще не спідлене серце

Важко заб'ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.

Хто не здоліє озватись ділами,

Хай обізветься німими сльозами;

Ти ж своє слово дзвони-промовляй,

Душам братерським заснуть не давай.

Хай недовірки твої туманіють,

Хай вороги твої з жалю німіють;

Ти рідну сем'ю докупи ззивай.

Гей, хто на сум благородний багатий,

Сходьтеся мовчки до рідної хати,

Та посідаймо по голих лавках,

Та посумуймо по мертвих братах.

Темно надворі, зоря не зоріє,

Вітер холодний од півночі віє,

Квилять вовки по степах-облогах.

Кобзо! ти наша одрада єдина…

Поки із мертвих воскресне Вкраїна,

Поки дождеться живої весни,

Ти нам про нашу тісноту дзвони.

Стиха дзвони, нехай мучене серце

Важко заб'ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.