«Таврований»

Влітку 1933 року Семен Васильович Руднєв після піврічного перебування у Владивостоці прибув у споруджуваний Де-Кастрінській укріпрайон. Разом з ним приїхали дружина Домна Данилівна і син Радій.

Стояла тиха погода. Море застигло в нерухомості. Його сіра гладь зливалася воєдино з сопками, що виднілись вдалечині, острівцями тайги і навіть зі стрімкими темними скелями.

Семен Васильович дивився на втиснуту між двох скель бухту, в яку вони входили, на вузьку затоку, і думав, що ніколи ще доля не закидала його так далеко від рідного дому.

Пароплав «Тобольськ» шипів, невдоволено кидався чорним димом, обережно наближався до скелястого берега.

Прозвучав протяжний гудок. Його звук різними голосами повторили скелі. Судно причалило до берега.

Сім'я по скрипучому трапу спустилася на сірий бетонний пірс. Семен Васильович ніс дві коричневих валізи з блискучими металевими набивками по кутах. Домна Данилівна — розбухлу від речей сумку. Радик плентався за ними з кількома упаковками.

На березі їх зустрів молодий червоноармієць. Високий, стрункий хлопець.

— Руднєв Семен Васильович? — Запитав він.

— Руднєв.

— Товаришу полковий комісар, вас велено доставити до місця проживання.

Недалеко стояв віз, акуратно застелений травою.

Семен Васильович спочатку допоміг піднятися на віз Домнікії Данилівні. Поставив на траву валізи з речами, які вони возили з гарнізону в гарнізон. Акуратно розклав решту багажу. Сів біля дружини. Радик легко скочив на повозку ззаду.

Червоноармієць вдарив пугою коня. Він знехотя побрів по розкислій після недавнього дощу землі. Воза тягнуло з боку в бік, колеса кидали в'язку глинисту землю, стукали на каменях, які виступали то тут, то там на дорозі.

«Тобольськ» затягнув глухо і протяжно у-гу-гу, запихкав, пускаючи з труби чорний дим, і відчалив від берега. Семен і Домнікія втупилися на нього темними очима. Кілька хвилин не рухалися, не відривали від нього пильних поглядів. Їм здавалося, що разом з теплоходом «Тобольськ» від них йшов весь цивілізований світ.