«Люди зі страху»

Чи я в батька не дитина була?

Чи я в батька не кохана була?

Взяли ж мене заміж дали

І світ мені зав'язали…

— Як спалося? — запитала Левадиха.

Вона й очей не звела. Та можна не сумніватися — в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути і навіть збагнути, в якому я настрої. З чемністю квартиранта я відповів, що добре, і, одразу забувши все, усміхнувся… Мені було так легко, ніби з плечей звалилася Говерла.[1]

— Гм-м… — збиралася з гадками Левадиха. Перекинула сніпок квасолиння, поправила макітру між коліньми. — Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся під куделею, аж гульк — гейби нема чоловіка в хаті. А він у кутику над цеберкою.

«У життя тисячі нагод витравити з людини впевненість, — подумав я. — Тоді, як утікач, боїшся власної тіні».

— …Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. «Цить, — прошу не раз, — не репетуй, не в кузні». На хвильку прикусить язика, відтак своєї… А ти кудись збираєшся? Господи, що мені діяти з цим парубком! То зодягни що тепліше на себе, який нагріток у тій шинелинці? Студено ж. Зима не на жарт.

— Зима, — повторив я. Тьох! — щось колькою вперлося в серце. — Зима. — Я штовхнув набучавілі двері.

Снігу випало до колін. Небо віщувало близьку заметіль, хрипло й насторожено шурхотів жужелицею повноводий з осені Дністер. Скелі над селом заокруглені, наче голі дівочі коліна на передсвітанковому березі, коли пустунки знімають до купання сніжно-білі сорочки. І все нині мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять літ назад, щоб рушити заново вже іншою, ліпшою дорогою.

Я зіперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.

Я ніби знав, що Він сьогодні спроможеться на слово.

…Досвіта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану інеєм шибку, на язики снігу, надутого за ніч на підвіконня поміж трухляві рами, і накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.

Мене причавила бездонна, аж моторошна пітьма. Зупинився час, щезли думки, і мною заволоділо відчуття недалекої його присутності.

Я ворухнувся, аби вийти з-під неприємної влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стіною, з пошкрябування лопати — видко, Левадиха розчищала замети — щось немовби нашіптувало: «Він уже близько, от-от появиться».