«Божа кара»

Певно, він сам того не знає: Дімаров — родинний письменник Слабошпицьких.

Стверджую це без будь-якого перебільшення.

Ось уже четверте покоління нашого роду читає книжки Анатолія Дімарова. Здається, ще цілу вічність тому мої батьки читали «Його сім’ю» та «Ідола» і сперечалися-сперечалися. Мабуть, саме тому я й запам’ятав це прізвище: Дімаров. Письменник, який пише товстезні книги. Але в той же час я надибав у нашій сільській бібліотеці його тоненькі книжечки. Саме для дітей. І я читав їх одна за одною: «Через місточок», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце»…

Я читав твори Дімарова в студентські роки, читав, ставши журналістом. Дімаров — один із тих, на кому я робив кар’єру літературного критика. Та хіба ж тільки я? Мабуть, немає жодного відомого критика, який не писав би про Дімарова.

Ясна річ, критики писали про Дімарова не з симпатії до цього ексцентричного й дотепного чолов’яги (хоч більшість із них таки справді симпатизує йому і приязнює із ним); проза Дімарова дає цікавий матеріал для роздумів про сучасні проблеми літератури і буття нашого народу.

Власне, все, що написав Анатолій Дімаров, легко рубрикується на кілька творчих періодів. Виокремлюються вони не тільки через тематичні особливості.

Ось, скажімо, це «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». У цих широкоформатних полотнах він звертається до морально-етичних проблем тогочасного суспільства. Звичайно, авторська відвертість у них суворо регламентована — автор міг сказати рівно стільки, скільки йому було дозволено.