«Божа кара»

Божа кара (fb2) - Божа кара 1672K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анатолий Андреевич Димаров

Анатолій Дімаров Божа кара

Повісті, оповідання, етюди

«Останній із могікан», або Про Дімарова та його книги

Певно, він сам того не знає: Дімаров — родинний письменник Слабошпицьких.

Стверджую це без будь-якого перебільшення.

Ось уже четверте покоління нашого роду читає книжки Анатолія Дімарова. Здається, ще цілу вічність тому мої батьки читали «Його сім’ю» та «Ідола» і сперечалися-сперечалися. Мабуть, саме тому я й запам’ятав це прізвище: Дімаров. Письменник, який пише товстезні книги. Але в той же час я надибав у нашій сільській бібліотеці його тоненькі книжечки. Саме для дітей. І я читав їх одна за одною: «Через місточок», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце»…

Я читав твори Дімарова в студентські роки, читав, ставши журналістом. Дімаров — один із тих, на кому я робив кар’єру літературного критика. Та хіба ж тільки я? Мабуть, немає жодного відомого критика, який не писав би про Дімарова.

Ясна річ, критики писали про Дімарова не з симпатії до цього ексцентричного й дотепного чолов’яги (хоч більшість із них таки справді симпатизує йому і приязнює із ним); проза Дімарова дає цікавий матеріал для роздумів про сучасні проблеми літератури і буття нашого народу.

Власне, все, що написав Анатолій Дімаров, легко рубрикується на кілька творчих періодів. Виокремлюються вони не тільки через тематичні особливості.

Ось, скажімо, це «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». У цих широкоформатних полотнах він звертається до морально-етичних проблем тогочасного суспільства. Звичайно, авторська відвертість у них суворо регламентована — автор міг сказати рівно стільки, скільки йому було дозволено.

А перед тим був ще хронологічно перший період його літературної біографії. Зовсім ранній. Зовсім неофітськи-дилетантський. Зовсім сьогодні нецікавий. Але — глибоко повчальний з погляду історії української літератури й початку біографії конкретного автора в умовах соціалістичного реалізму Перші книжки Анатолія Дімарова нічого особливого не провіщали. Це не був обіцяючий дебют. Так починала тоді переважна більшість. Автор без своєї теми і без стилю. Але якщо більшість дебютантів так і лишається в полоні безликості й безбарвності слова, то з Дімаровим щось сталося — він раптом знайшов свою тему і свій стильовий регістр. У ньому прокинувся оповідач повчальних життєвих історій. Він уже не писав саме так, як вимагалося. Він уже ставав Дімаровим. Тобто — таким, якого ми сьогодні знаємо.

Є письменники, з якими завжди майже все зрозуміло.

Зрозуміло, яких книг можна чекати від них у майбутньому.

Зрозуміло, що вони скажуть, вийшовши на трибуну.

Зрозуміло, як поведуться в тій чи тій ситуації.

Дімаров належить до антиподів таких письменників. Як правило, він і сам не знає, за що візьметься, завершивши чергову книжку. Опинившися ж на трибуні, коли від нього сподіваються архісерйозного і, як правило, дуже дидактичного слова (що вдієш: письменник, мовляв, — учитель жити), може розворушити напружену й утомлену залу веселою і солонуватою, «на грані фолу» придибенцією. До речі, він особливо не любить три речі: нудних людей, нудні зібрання і нудні книги. Великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач — оце і є Дімаров у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах. Два томи його мемуарів «Прожити й розповісти» потвердили, що таким він був завжди, хоч за це не раз і не два йому дуже перепадало в житті — ускладнювалася його службова кар’єра, на ледь уловимий пунктир переходила літературна біографія, і навіть страждала репутація, бо літературні вельможі, побоюючись його непрогаозованості й винахідливості у витівках, виключали Дімарова зі складу усяких почесних делегацій і депутацій, не допускали до літературної і шкільної молоді, щоб він їх не псував.

Дімаров тим, здається, аніскільки не переймався. Писав свої «історії» (так називався цикл його творів; спершу «сільські історії», а далі «містечкові», а потім — «міські») — своєрідний портретний цикл людей, здебільшого покалічених життям у селі, у містечку, у місті, одне слово, в якомусь закутку білого світу, що, як виявилося, не має ніякого значення, оскільки всім його персонажам ведеться однаково не з медом. От лише причини в кожного — різні. Й ота різність в однаковості передовсім цікавить автора «історій». Характеризуючи свою поетику й естетику в цих творах, він, гадаю, міг би повторити слова Каміло Хосе Сели з його передмови до роману «Вулик»: «Усі, хто намагається прикрасити життя блазенською маскою літератури, брешуть. Недуги, що роз’їдає душі, недуги, у якої стільки імен, скільки прийде нам у галову, не можна зцілити грілками примиренства, пластирями риторики й поезії. Роман мій не претендує дати щось таке більше, — ні, далебі, щось таке менше, — ніж зображення шматка життя, розповідь про який ведеться крок за кроком, без недомовок, без дивних трагедій, без жалісливості — як іде саме життя, саме так, як іде життя. Хочемо ми того чи не хочемо. Життя є те, що живе — в нас або поза нами; ми лише його носії, його, як кажуть фармацевти, основа».

Дімаров вважав, що його «історії» можна було написати лише так, як написав їх він. І він у цьому анітрохи не помилявся. Принаймні саме він міг — і повинен був — написати їх саме так. Тільки увійшовши в роль нейтрального фіксатора, якого, здається, вже ніщо не може зворушити, розчулити, приголомшити чи навіть здивувати, автор і здатен вести своє повістування в такому тоні і з такою безособовістю, зумисною депсихологізованістю персонажів, які перетворюються в нього на маски з театру маріонеток. Оті «історії» — це ще один Дімаров.

Усе, що Дімаров написав після своїх «історій», несе на собі їхню печать. «Нові твори мають однакову генезу з їхніми попередниками: вийшовши на хвилю достовірного повістування, письменник ось уже кілька десятиліть тримається цієї манери, живленої самим життям, пам’яттю, бувальщиною, голосами й переказами очевидців та самих дійових осіб», — слушно зауважує літературознавець Микола Кодак, аналізуючи збірку, гадаю, особливо прикметних у цьому розумінні творів Дімарова «Самосуд». До речі, саме однойменна повість найвиразніше несе на собі сліди авторової боротьби з так званим літературним етикетом нашого часу.

Літературний етикет — це, за висловом російського культуролога й дослідника давнього письменства Д. Лихачова, набір усіх тих обов’язковостей, які не так уже й доконче необхідні у творі, але яким неодмінно віддає данину сучасний автор. Це — як етикет у житті, де, на думку дослідника, він набагато важливіший. А ось у літературному творі без нього інколи можна обійтися. Власне, чимало видатних письменників од нього всіма можливими способами втікали. Скажімо, Гемінгвей, Платонов, Олеша, які починали писати «не так», як було заведено. Щось подібне маємо й в «історіях» Дімарова, де він культивує літературний мінімалізм та аскетизм, категорично відмовляючись од усяких прислівникових психологізмів, що давно вже стали звичайними «кліше», та архіпоетичних пасажів, які вже неймовірно набили оскому за довгі десятиліття впертого їхнього культивування в нашій прозі.

Оповівши все, що вчинили з селом Хрестищем, а в новій редакції — Червона Комуна, радянські карателі («Колона залишила село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях…»), Дімаров пише, що через десятиліття чи не єдиним знаком від села там лишилася стара дуплава верба, яка все ще силкується братися до життя, щовесни оживаючи своїми покрученими суглобами. Стоїть самотою на зарослому травою забуття згарищі. І, за словами автора, ніхто до неї не підійде, ніхто не торкнеться пальцями потрісканого стовбура. Але не треба бути песимістами — таки підійшли. «Нещодавно, видать, побували з племені безжурних придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що списують усе поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живої, до білої кості: „Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами“. Земний уклін вам, Жоро і Гено!» Отакий він, вдячний голос нащадків в особі Жори і Гени з чувихами, — Дімаров не той письменник, який живе у світі прекрасних ілюзій і щедро ділиться ними з читачем. Дімаров не з тих, кому прагнеться видавати бажане за дійсне.

Вся «мала проза» Дімарова останніх літ (його улюблені етюди, новелети і оповідання він принципово й послідовно фрагментизує та ескізує, прагнучи повсюдно посилити відчуття незавершеності змальовуваного) несе на собі виразну печать прихованої полеміки з поетичною школою української прози. Не випадково в котромусь із інтерв’ю Дімаров назвав цю прозу безнадійним літературним анархізмом. Він рідко висловлюється саме на теми теорії літератури, але якщо вже висловлюється, то це звучить на рівні «вірую» і «заперечую».

Саме втікаючи від набридливого побутопису з усіма його старосвітськими розлогостями або традиційною поетизацією, Дімаров якщо не йшов далі ходою автора суперлаконічних та аскетичних «історій», то писав спогади. Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі його колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) — це той матеріал, до якого він майже не торкався. Хіба що зовсім трохи його увійшло в повість «Вершини». Публікація «Поеми про камінь» на сторінках «Березоля» не пройшла непоміченою навіть у такий час, коли література існує майже на маргінесі суспільних інтересів. Очевидно, це зумовлено не тільки мистецтвом Дімарова-оповідача, а й справді цікавим матеріалом. Та й, власне, документалістика, мемуаристика, «нелітературна» література відвойовує в читача дедалі більший інтерес.

Сомерсет Моем постійно наголошував: письменник повинен писати багато. І його слабші твори стануть своєрідним постаментом для того кращого, що йому пощастить створити. Як правило, українські прозаїки не відзначаються високою продуктивністю. Нечуй-Левицький, Винниченко, Загребельний, Гуцало, Шевчук — скорше виняток. До таких винятків належить і Дімаров. Так, у нього бували довгі перерви на мовчання, бували творчі депресії, але потім він знову й знову брався за роботу і з’являлася нова — часто несподівана формою чи матеріалом — книжка, яку не могли не помітити.

Я певен, що буду зовсім не оригінальним, коли скажу, що люблю цього письменника і цю людину. І — не тільки тому, що Дімаров уособлює для мене еталон добросовісності у ставленні до літературного ремесла. Такі індивіди, як Дімаров, роблять життя цікавішим і веселішим, розганяючи його монотонність і буденну нудьгу. Навіть у побут вони вносять мистецький, карнавальний дух. Виклад усіх тих сюжетів ще чекає для себе відповідної нагоди. Я вірю, що тоді народиться ще незнана читацьким загалом «Дімаровіада». Тільки в ембріоні вона заявлена самим автором у мемуарах «Прожити й розповісти».

Колись Василь Земляк звернув увагу на те, що бувають письменники, набагато цікавіші за свої книги, і буває — як особа — вельми розчаровує при знайомстві з ним; подеколи навіть і не віриться, що такий нудяра, чванько чи невропат міг створити такі книги.

Говорячи про нього, дозволю собі ще такий відступ.

Мені не раз думалося, що Дімаров у своєму роді — «останній із могікан».

Таких людей сьогодні вже майже немає.

Він — не просто селянин із ніг до голови. Селянин — у всьому: у звичках, незважаючи на те що ось уже який час живе в столичному мегаполісі, у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, щедрої на солонуватий чи приперчений дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка майже цілковито анігілювалася з українського села після ґвалтовної колективізації і після 1933-го. Інколи здається, що після всього того в нашому селі виведено зовсім іншу людську популяцію. Мабуть, так воно і є.

Не гудуть над вишнями хрущі, не співають ідучи дівчата. Село глушить самогон, обкладає дванадцятиповерховим матом Президента, парламент, демократів і партократів, жує сало й плаче разом із багатими, які також плачуть. Селу набридла його хліборобська солона доля, й воно, ставши на поріг другої половини XX століття, вибрало собі іншу долю. Воно тепер — неначе не писанка село. Аби Дімаров не ідеалізував його (улюблене заняття всіх селюків, що живуть у місті), доля послала йому закинутий у лісах при березі Сули Мохнач на Черкащині. Наїжачений у небо телеантенами Мохнач легко спускає на грішну землю найбезнадійніших мрійників і візіонерів. Мохнач теж не дає Дімарову змоги перестати бути самим собою.

Кожен, хто читав книги його спогадів, очевидно ж, зауважив, з якою ностальгією мовить автор про уламки селянської цивілізації. Він згадує не тільки обличчя свого дитинства, а й ту атмосферу, яка ще долинула в його дитинство. Все те розтануло, мов ліричний дим. Світ перевернувся й раз, і вдруге, і втретє. Якби не іронія та здоровий скепсис, то, думаючи про такі зміни, справді можна збожеволіти. (Іронія ж і скепсис — привілей не тільки філософів, а й сільських дядьків, які, почухуючи потилицю у відповідь на драматичну подію, незворушно прослебізують: «Не скубіть собі чуба з горя — ще не така хороба на цім світі причепиться, але — випливемо, якось та воно буде, бо не може бути, щоб ніяк не було…»)

Така життєва позиція, наснажена незнищенним дядьківським стоїцизмом, характерна саме для автора книги «Прожити й розповісти». Складові так званого українського характеру в їхньому майже питомому вигляді тут справді легко спостерегти. Міське життя нас шліфує, нівелює, динамізує і т. ін., але в деяких людях і національного, і суто особистісного лишається ще так багато, що в них є особливий шарм і вони стають іронічною прикрасою наших товариств і гострою приправою духовних трапез. Читач цієї книжки не тільки замислиться над тим, що є наше життя, а й нарегочеться з усіх тих дотепних містифікацій, які не тільки описав, а й як вигадливий режисер поставив на життєвому кону Анатолій Дімаров. Комізм деяких «мізансцен» має широкий спектр відтінків — від одверто водевільних чи фарсових й аж до тих, які змушують згадати про театр абсурду. Дімаров ніби хоче сказати, що життя — надто серйозна річ для того, аби сприймати його надто серйозно. Немало людей психічно надірвалися, виявившися аж надто субтильними під цією жорстокою ваготою. Історія вчить, що найбільше рації мають іроніки, скептики та обережні оптимісти, разом узяті. Тобто — такі, як Дімаров, який зумів усі ті якості доволі химерно в собі поєднати.

Хоч би про яку чудасію він оповідав, він, мов сільський веселун-характерник, уміє зберегти відчайдушно серйозну міну, посилюючи тим комізм ситуації, вміє легко дистанціюватися від матеріалу, ненав’язливо об’єктивізуючи повістування й усіма способами підкреслюючи свою цілковиту незалежність від усього описуваного, хоча він, як це й ведеться в спогадах, — одна з найголовніших дійових осіб. Це, до речі, той мистецький ефект, за яким стоїть віртуозне володіння матеріалом; факти не тиснуть на автора, кожен із них, згідно з авторською волею, знає своє місце і значення.

Завершити хочу не на літературознавчому регістрі, а суто приватно — знову про Дімарова (це артикулювалося на початку цього слова) як про нашу фамільну цінність. Я читав усе, що він видавав, не тільки з професійного примусу та обов’язку критика, який мусить бути обізнаним з усім найцікавішим у літературному процесі.

Я читав його з бажання читати саме Дімарова, від чиїх книжок одержуєш естетичну насолоду.

А мої сини в той час читали «Через місточок», «Блакитну дитину», «Для чого дитині серце». Вони мовби вступали в мої сліди — через стільки літ читали ті книжки, з якими я виростав.

А далі стало ще цікавіше: ці ж книжки Анатолія Дімарова читає мій внук Мар’ян…

Отже, в життя чотирьох поколінь мого роду ввійшли твори цього письменника. Цей факт — ще одна своєрідна оцінка його творів.

Я певен, що таких читацьких династій у Дімарова немало. Що не один рід «приватизував» його, живучи з його книгами. Це — те, що не записується в історію літератури, але те, що є вельми важливим моментом цієї історії.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Повісті

Сповідь стукача

Почалося все з гірки.

Я вискочив з дому, на ходу надягаючи шапку. Учора ще стояла відлига й довкола аж хлюпотіло, вночі ж похазяйнував добряче мороз, закував усе в кригу, і люди, що поспішали на роботу, вимахували руками, наче птахи крилами, перед тим як злетіти. Балансуючи, щоб не впасти, я пробіг квартал (запізнювався ж!), а потім вирішив зрізати кут, щоб виграти кілька хвилин. Майнув дворами навпростець, минув кілька будинків і спіткнувся на гірці.

Закута у кригу, стежка круто западала донизу. Палахкотіла під сонцем, переливалася холодними зблисками. При одній лише думці, що доведеться нею спускатись, у мене й живіт підібрало. А тут іще голос:

— Дядю, не йдіть!

Малюк. Сидить унизу на санчатах, задирає розчервоніле обличчя.

— А то чому?

— Упадете… Я й то перекинувся.

Він і справді був весь обліплений снігом.

— Краще обійдіть, дядю!

Я глянув на годинник: пів на дев’яту! О дев’ятій на мене чекають студенти. А мені ж іще хвилин двадцять добиратись трамваєм. Та від зупинки ще десять хвилин. Не кажучи вже про те, що треба заскочити на кафедру.

Ех, пан чи пропав!

Притиснувши до боку портфель, ступив на доріжку.

Й одразу ж здалося, наче хтось узяв та й вистрелив мною. Штовхнуло, крутонуло, пожбурило. Вимахуючи щосили руками, я летів як оглашенний, а попереду, підстрибуючи, ще швидше котилася якась темна істотка.

Зупинився аж під гіркою. Стояв мокрий як хлющ, ледь переводячи дух, а поруч лунав дзвінкий сміх малюка. Він аж упав із санчат, сміючись.

— Я ж вам, дядю, казав!

Побрів у сніг, підібрав мою шапку (це вона котилась попереду):

— Ось, дядю, візьміть.

— Дякую, — усміхнувсь через силу. — Ти, бачу, добра дитина.

Обтрусив шапку од снігу, надів. І тільки надяг, як зверху пролунав уже інший голос:

— Тут можна спуститись?

Голос був як дзвіночок. Таким вітають з добрим ранком або з якоюсь особливо радісною подією.

Я глянув догори: червона в’язана шапочка, червоне пальтечко, червоні чобітки, червона сумочка. Вона аж палахкотіла на фоні ясного неба. Якась екзотична квітка — не жінка. Я мимоволі нею замилувався, а вона, тупнувши ніжкою, вже нетерпляче спитала:

— Так можна спуститись?

Уявивши, як вона зараз покотиться, я щосили гукнув:

— Не можна!

— Але ж ви спустились!

— Так то ж я… Я й то ледь втримавсь на ногах… Краще обійдіть.

— Але ж ви не впали.

Ну що за вперта істота!

— Якщо хочете звернуть собі в’язи…

— Але ж ви не звернули!

— Так то ж я. Я все ж таки чоловік, а ви жінка.

Останнього не слід було б, мабуть, казати: не встиг я закінчити, як вона ступила на лід.

Її крутонуло так, наче вона стала на дзиґу. Червона сумочка злетіла під самісіньке небо, пальтечко майнуло червоними полами вище плечей. І, звісно ж, вона одразу впала. Спершу їхала головою донизу, потім її розвернуло, пальтечко, спідниця закотилися десь аж під шию, червонющі, наче пошиті з новісінького прапора, панталони запалахкотіли на сонці. Я мимохіть витріщив очі на те вогняне диво, а вона отак і під’їхала мені під самісінькі ноги.

— З приїздом!

Я зняв шапку й розкланявся. А поруч сміявся, дриґаючи ногами, малюк.

Якусь мить вона ошелешено дивилась на мене. Ні, скоріше крізь мене, нічого ще, мабуть, не бачачи.

— Дуже забились? — нахиливсь я до неї. — Дайте руку.

Погляд її прояснився, лице спалахнуло.

— Одверніться!.. Як вам не стидно!

Отакої, я іще й винен!

Одступивши, я одвернувся. Щось мені не дало одразу ж піти од цієї сердитої жіночки.

— Я ж вас попереджав.

— Нічого ви мене не попереджали! — Вона вже, чутно було, обтрушувалась.

— Хоч ноги цілі?

— А вам хотілося, щоб я й ноги поламала? Ну, знаєте!..

— Пробачте, я запізнююсь, — сказав якомога холодніше. — Надіюсь, вам моя допомога не потрібна?

— Не потрібна. Ідіть, ради Бога!

Пішов уже зовсім сердитий. Не оглянувшись навіть, хоч мені хотілося ще раз подивитись на неї.

Потім, на лекції, а пізніше вже й по дорозі додому, вона вперто спливала на пам’ять. То бачив її на гірці, в снігу, отакою екзотичною квіткою, то вже внизу, з червоними як жар панталонами, і мені чомусь здавалося, що я повівся не так, як слід було б повестися, ну, хоча б ота фраза «з приїздом», хоч я, далебі, й на думці не мав з неї глузувати. Мені чомусь було прикро, що вона на мене розсердилась, хоч, здавалося, що вона для мене? Одна з випадкових зустрічей, які ковзають по нашому життю, не лишаючи жодного сліду.

Вже вдома, коли сів обідати і дружина подала до борщу червону перчину, я одразу ж згадав оту жіночку. Як вона наїхала на мої ноги червоними як жар панталонами.

— Ти чого посміхаєшся?

— Я? Посміхаюсь? Далебі, й не помітив.

І тут нечистий смикнув мене за язика розповісти про гірку.

— Ну й зустріч у мене сьогодні була!

Почувши про жінку в червоному, дружина одразу ж нашорошила вуха. Серйозний сигнал, який повинен був би мене зупинити, але мене, як то кажуть, понесло. І коли я дійшов у своїй розповіді до панталон, обличчя дружини взялося червоними плямами:

— І тобі не сором?

— Причім тут сором? Вона ж сама на мене наїхала!

— А ти, радий, стояв і облизувався!.. Не думала, що ти такий. Заглядати під чужі спідниці…

— Постій!..

Та вона вже не хотіла мене слухати:

— Як тебе студенти й витримують!

— Та постій же!..

— Ти, може, й там заглядаєш студенточкам…

Останнього я не міг уже витримати. Пожбурив перчину, що саме збирався опустити в тарілку, зірвався з-за столу. Пішов до свого кабінету, закипаючи праведним гнівом.

Ми, звісно, невдовзі й помирилися, хоч дружина потім частенько згадувала оті панталони. Її чомусь особливо обурювало те, що вони були червоного кольору.

— Спеціально пошила, щоб ловить чоловіків!

Минав час, жінка в червоному все рідше й рідше спливала на пам’ять, і, коли б не трамвай, життя моє продовжувало б котитись звичною колією.

Я вже згадував, що на роботу мені доводилося добиратись трамваєм. А що таке наш радянський трамвай, та ще в години пік, незнайомій з цим видом транспорту людині не те що важко уявити, а навіть не може приснитися в найстрахітливішому сні. Ми живемо в якомусь перевернутому догори ногами світові, де треба докладати надлюдські зусилля, щоб зробити найзвичайнісіньку річ. Купити, для прикладу, пляшку молока чи сісти в той же трамвай, коли всі поспішають на роботу.

У ті роки вулицями нашого міста снували, поряд з новими, ще довоєнні трамвайчики. З’їжджені так, що не лишалось місця живого, вони якимось чудом не розсипалися на поворотах і тільки тріщали дерев’яними боками. Крім водіїв, тоді були ще й кондуктори з мотками квитків через шию, з важкими чорними сумками, де бряжчали мідяки, наторговані протягом гамірного дня. Щоранку, перед роботою, й щовечора, вже по роботі, кожний трамвайчик брався таким лютим штурмом, що перед ними бліднуть всі атаки часів Вітчизняної. Ламалися двері, вилітали з брязкотом вікна, обривалися сумки й кошики, губилися шапки й капелюхи, густо сипались ґудзики. Віддавлюючи одне одному ноги, пробиваючись кулаками і ліктями, люди перли як знавіснілі, а над їхніми головами лящав відчайдушний крик кондуктора: «Куди претеся?!! Куди?!!»

Мене теж садонули під боки, ще й обізвали свинею. Ніде так охоче і смачно не лаються, як у нашому громадському транспорті. Лайка плаває в спертому од стовповиська повітрі, готова спалахнути од найменшої іскри, вибухнути ланцюговою реакцією, і тоді «друг, товарищ и брат» враз стає твоїм найлютішим ворогом, якому ти готовий на смерть вчепитись у горло. Свинею обізвала мене дамочка («Лезет, как свинья!»), коли я протискавсь досередини. Я, звісно, не став з нею заводитись: з гіркого досвіду знав, скільки помиїв виллється на мою голову, якщо я обізвуся хоч словом. Тож мовчки передав на квиток і вчепився в ремінну петлю, що гойдалась над головою.

Рушили. Вагон смиконуло так, що всіх пасажирів кинуло назад, а тоді наперед. Потім загойдало ритмічніше.

Й одразу ж пролунало вимогливе:

— Ваш білет!.. Ваш білет!..

Ага, ревізори. Як завжди, заходилися ловити «зайців» саме тоді, коли й долоню протиснуть не можна. Вгвинчуються в натовп, огризаються на сердиті зауваження.

— Ваш білет!.. Покажіть ваш білет!..

Одного ревізора вже бачу. Це жінка з виснаженим некрасивим обличчям. Усі злигодні, вся невлаштованість наша полишили на ньому свій слід. Зношена хустка, нужденне пальтечко. І темні, що не чекали вже нічого хорошого, очі.

— Де ваш білет?

Ага, когось таки упіймала.

— Десь подівся, — інший, розгублений голос. — Я ж його щойно поклала до сумочки.

— Шукайте.

— Та кажу ж, що не можу знайти! Все перерила… Я ж брала білет.

— Кондуктор, оця дамочка передавала на білет?

Кондукторша не була б кондукторшею, коли б відповіла ствердно. Вона так само ненавиділа всіх пасажирів, як і ревізорша.

— Не передавала. Хто передав, я того обілетила.

— Як не передавала? Я ж його щойно тримала в руках.

— Вона тримала!.. Знаємо, що такі люблять тримати. Нарядилась як пава, а за копійку подавиться! — Кондукторша вже зверталась до всього вагона.

— Як ви смієте так ображати?!

— Ну, годі! — це вже ревізорша. — Або давайте білет, або ж платіть штраф.

— Та кажу ж, що білет десь подівся!

— Тоді платіть штраф. Три рублі.

— Нема в мене трьох рублів. Візьміть ось карбованець.

— Платіть три рублі, а не карбованець!..

Я починаю пробиватись уперед. Що незабаром маю виходити, а що й цікаво глянути на жертву, яку терзає ревізорша.

— Та кажу ж, що більше немає! — лунає вже поруч.

Вагон смикнуло, ревізоршу кинуло набік, і я побачив жінку в червоному. Схилившись (ось чому я її не побачив одразу), вона продовжувала гарячково нишпорити в сумочці.

— Так будете платити штраф? Чи гукнуть міліціонера?.. Кондуктор, скажи вагоновожатому, щоб зупинив коло міліціонера!

Я підступив упритул, дістав з гаманця три карбованці. Простягнув ревізорші:

— Ось візьміть.

— Що це?

— Три карбованці. Штраф.

— А ти хто такий? — Ревізорша дивиться на мене з такою підозрою, наче я того трояка в когось украв. Витяг непомітно з кишені, їй, мабуть, неохота отак випускати запросто із своїх пазурів жертву. — Я її штрафую — не тебе.

— Я за неї й плачу, — кажу якомога спокійніше. — Може, я їх їй позичаю. Тож беріть три карбованці й одпускайте нас із Богом.

— А де твій білет?

Дістаю квиток. Проїзний. Подаю разом з троячкою.

Ревізорша ще щось бурчить, але я її вже не слухаю: жінка в червоному, схлипнувши, починає проштовхуватись до дверей.

— Як вони сміли!

Стоїмо на зупинці. Ті, що чекали трамвай, поїхали, ті, що вийшли, порозбігалися, а ми лишилися вдвох.

— Я ж брала квиток!

— Заспокойтесь, я вам вірю. Не варт через дрібницю отак переживати. Нервів не вистачить.

— Гарна дрібниця! Вас би отак обзивали!

Лице її ще палає, в очах зблискують сердиті сльози. А я не в силі одірвати од неї очей. Родяться ж таю красуні на світі! Мені аж боляче від думки, що от ми зараз розстанемось і вже ніколи не зустрінемось.

— Як же я віддам вам три карбованці?

— Пусте, — недбало махаю рукою. — Я навіть радий, що чимось відшкодував за оту гірку.

— За яку гірку? — здивувалась вона.

— А ви вже й забули? З якої ви з’їхали…

— Ой! — стиснула вона щоки долонями. — Ой! То це ви?

— З вашого дозволу, — вклонився їй ґречно.

— Уявляю, що ви тоді про мене подумали.

— Клянусь, нічого поганого!

— Так я вам і повірила!

— Чесно, нічого!

— Ну годі про це, — торкнула вона рукавичкою мою руку. — Як же я віддам вам три карбованці?

— Дались вам ті три карбованці!

— Ні, я мушу обов’язково віддати.

— Ну що ж, — врешті наважуюсь я, — якщо вам так пече… Знаєте що: давайте зустрінемось після роботи. У вас коли кінчається робота?

— О пів на шосту.

— Давайте о шостій.

— А де ми зустрінемось?

Я ледь не бовкнув: «Біля інституту», та вчасно подумав про те, що нас там можуть побачити. Студенти, співслужбовці. Згадав про центральний поштамт, біля якого завжди юрмились парочки.

— Біля поштамту. Як ви? Зможете?

— Зможу.

— То я вас чекатиму. О шостій.

— Гаразд. До вечора, — каже вона. І, зісмикнувши рукавичку, подає руку. Долонька у неї тепла й приємна.

Йшов до інституту, і в мені все співало. І вже в інституті, на кафедрі, в аудиторії, думав тільки про неї. Відтоді, як я був одружений, не мав справи з жінками, окрім власної дружини. В мене не було навіть думки завести адюльтер, хоч гарненькі жіночки та дівчата залюбки кокетували зі мною. Отже, я їм був небайдужий. Та я завжди пам’ятав, що одружений, що працюю в інституті і будь-яка любовна пригода могла скінчитися катастрофою. Пригадую, як виключали з аспірантури одного такого бідолаху, від якого завагітніла студентка третього курсу. А він, як на лихо, був ще й одружений. Потім я випадково зустрів його на вулиці. Скнів у якійсь артілі, а подавав же великі надії, ще в аспірантурі почав писати кандидатську. Тож я не дозволяв собі про це навіть подумати і всіх жіночок тримав на потрібній відстані.

А тут як обмарило: весь час думав про зустріч біля поштамту. І хвилювавсь, як юнак.

Що їй маю сказати, як повестися? Не взяти ж троячку і попрощатися. Ще як слід не познайомившись, я вже боявся її втратити.

Думав-думав і надумався запросити її до ресторану. Міг не боятися того, що доведеться пізно повертатись додому. Позавчора провів дружину на поїзд. Поїхала разом з донькою в Чернігів до матері, яка тяжко захворіла. Збиралися пробути біля неї весь місяць: пішла для того у відпустку. Так що я почувався вільним козаком, тим більше що й жили ми хай і в невеличкій, зате ізольованій квартирі. Тож міг повернутись додому коли заманеться.

Лишилося вирішити проблему з грошима. Дружина виділила мені двадцять карбованців («Доживеш до зарплати»), два карбованці я ще вчора потратив на хліб, ковбасу й молоко та сьогодні віддав трояка, виручаючи нову знайому. Тож лишилось п’ятнадцять, не рахуючи дріб’язку. Я зроду-віку не був у ресторані, ще до одруження обходився студентськими їдальнями, де можна було наїстися за карбованець, та кілька разів завів свою майбутню дружину в кафе — вгостив морозивом. Батьки мої весь вік ішачили в колгоспі, не вилазячи зі злиднів, і якщо заводилася в хаті свіжа копійка, на неї чекало стільки дірок, що не знали, яку й затикати. Чи справити сяку-таку одежину, чи полатати взувачку, чи купити порося, а тут ще податок, а тут позика рідній державі, яка, не жаліючи, дерла з них шкіру, — батькам моїм не лишалося нічого іншого, як писати в кожному листі: «Ти вже, синку, якось там тримайся», і я тримався: на студентську нужденну стипендію, коли доводилося рахувати кожну копійку, а потім, по закінченні вузу, й на аспірантську зарплату, якої вистачало тільки на те, щоб якось дотягти від получки до получки, особливо коли надумався одружитись. Ми й весілля справляли — не скликали гостей, а удвох сходили до загсу, а потім пішли у те ж кафе, де од душі наласувались морозивом.

Тож я зроду-віку не був у ресторані, але розумів, що з п’ятнадцятьма карбованцями та ще й з дамою туди й потикатися нічого.

Де ж дістати потрібну суму грошей?

Позичити? Навряд чи вдасться: до зарплати лишались лічені дні, і гаманці в аспірантсько-асистентської братії давно попідтягали животи.

І тут я згадав про гроші, відкладені на костюм.

Костюм шився в найкращому ательє з наймоднішого на той час матер’ялу: темно-синій бостон зі сріблястою іскрою. Я мав захищати у ньому кандидатську дисертацію, над якою працював не рік чи два, а понад десять років.

Не пощастило мені з кандидатською.

Почав писати її ще за життя товариша Сталіна, взяв безпрограшну тему: «Успішна колективізація в західних областях України». Набираючи матер’ял для дисертації, я не стільки їздив по тих областях, скільки висиджував по бібліотеках, гортаючи підшивки обласних та районних газет, де в кожній статті, в кожному нарисі розповідалося про масовий рух до колгоспів: усвідомивши переваги колективного господарювання, люди пливом пливли до артілі. Друкувалися листи й рапорти великому Сталінові, повідомлялося про поголовну колективізацію цілих районів, висловлювались палкі подяки за щасливе заможне життя.

Я акуратно списував ті переможні реляції, не маючи жодного наміру перевірити їхню правильність, бо підсвідомо відчував, що коли копну глибше, то дізнаюся про речі, здатні привести мене не до кандидатської, а до тюремної камери. Підсвідомий сумнів у правдивості нашої преси живився далекими спогадами з власного дитинства, коли засновувався колгосп у моєму рідному селі на Чернігівщині.

Головою сільради в нас був Юхим Заволока, колишній партизан і герой громадянської. На всі свята він виходив з величезним червоним бантом на грудях, наганом у кобурі і важкою при боці шаблюкою. Тато тихцем розповідав, що Заволока був до революції таким конокрадом, що й земля під ним горіла, дядьки, застукавши якось на гарячому, пустили під лід, а воно випливло по течії нижче, недарма ж кажуть, що гівно і у воді не потоне. Після Жовтневої організував не то банду, не то партизанський загін, який не стільки воював проти німців, білих, петлюрівців, скільки грабував заможних селян: виводили корівок і коней, спорожняли комори й хліви, вибивали серед ночі шибки та й устромляли до хати лопату: «Клади, хазяїне, гроші, а то спалимо, а то й кинемо бомбу!» Після громадянської Заволока став головою сільради, царем і богом, супроти якого ні дихни, ані писни. Отож він і скликав усіх людей до сільбуду, коли з району поступила команда: негайно організувати колгосп.

Мені було тоді десять років, і я впросив тата взяти з собою й мене. Пам’ятаю, мати услід ще гукнула:

— Ви ж там недовго!

— Та чого б ми там засиджувались! — відповів матері тато.

Зайшовши у сільбуд, ми з татом примостилися на крайній од дверей лаві: люду набилося стільки, що почало гаснути світло у лампі. Лампа була на столі, стіл — на помості, а за столом уже не сидів — стояв дядько Юхим. З червоним, на всі груди, бантом, шаблюкою і наганом. Наган був уже не в кобурі — лежав на столі, націлений дулом на людей, що сиділи внизу. Погляд дядька Юхима не обіцяв нічого хорошого, а голос — повний погрози. Ми з татом запізнилися, тому почули тільки кінець виголошеної Заволокою промови:

— Вобчем так: хватить базарювати! Заявляю овторитетно: звідси вийде тільки той, хто запишеться до артілі… Микито, замкни двері!

Позаду клацнув замок, у приміщенні стало так тихо, що чутно було, як потріскував у лампі ґнотик.

— А як хто не схоче писатись? — запитав хтось несміливо.

— Хто не схоче, того винесуть наперед ногами, — усміхнувся недобре дядько Юхим. — Оце ви думаєте для чого? — ткнув рукою в наган.

— Патронів не хватить! — гукнуло іззаду.

— Хватить. Ще й остануться. Припас на усіх. Осьо. — Дядько Юхим поліз до кишені, висипав на стіл блискучі набої. Я аж звівся, щоб їх покраще роздивитись, але тато присадив мене рукою по голові. «Сиди!» — засичав перелякано. Дядько ж Юхим, взявши нагана до рук, націлився у крайнього справа: — Ану йди записуватись!

— Я ще трохи подумаю, — мекнув налякано той.

— Ну, подумай-подумай, мені спішить нікуди. — Наган поціливсь-поціливсь у нього, потім пересунувсь на іншого: — А ти чого гузном приклеївся?

— Дак я ж неграмотний!

— А то не біда. Були б руки да ноги. А грамоті вже в артілі научать… Іди, поки не стрельнув!

Отак по одному, по одному та й висмикував з гурту до столу.

Хтось попросився:

— Хоч до вітру пустіть!

— Валяй у штани, — дозволив дядько Юхим. — Сказав: випускаю тіки тих, хто записався.

Дядько, що просився до вітру, наче наврочив: мені теж припекло надвір. Я засовавсь, заскімлив, тато, зібравшись з духом, гукнув і собі:

— Хоть дитину ось випустіть!

На що дядько Юхим відповів:

— Потерпить, не вмре.

Тоді тато пораяв:

— Пускай, синку, потихеньку під себе.

Отак ми й вернулись десь аж під ранок додому: тато — колгоспником, я — з розмазаним по штанях гівенцем…

І як я його не гнав, оцей спогад, коли працював над дисертацією, він знову й знову повертався до мене. «Скільки ж отаких конокрадів організовували колгоспи по західних областях України!» — ворушилася крамольна думка, бо з кожної переможної реляції цілився мені межи очі дядьків Юхимів наган. Я аж мотав головою, проганяючи далекий той спогад, і оглядався боязко на сусідів, які сиділи в бібліотеці: чомусь здавалося, що вони могли якщо не почути, то здогадатись, про що я зараз думаю.

Та все ж, незважаючи на всі сумніви, дисертація була написана, передрукована начисто, оправлена в сап’янову папку й урочисто покладена перед моїм керівником. Уже був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, вже й опоненти дали знати, що приїдуть на захист, і місця в готелі їм заброньовані, аж тут як сніг на голову звалився двадцятий з’їзд партії, виступ Хрущова на ньому, і все пішло шкереберть. Дисертацію почали відфутболювати від консультанта до консультанта, аж поки мій керівник врешті пораяв її переписати, викинувши всі посилання на Сталіна.

Тобто викинути півдисертації.

Ніс я її додому, й пахла вона мені так само, як оті штанці, в яких я повернувся із зборів, скликаних дядьком Юхимом.

Кілька років витратив на те, щоб назбирати тепер уже цитати з доповідей Хрущова, переосмислити роль машинно-тракторних станцій в колективному господарстві, показати безперспективність дрібних господарств, особливо на землях Західної України, й обгрунтувати їхнє злиття у колгоспи-гіганти, а також висвітлити всенародний рух по виконанню основного заклику партії: за кілька років наздогнати й перегнати Америку по виробництву м’яса, молока й усього, що тільки можна жувати. Голови колгоспів, кленучи стиха той заклик, посунули до міст, скуповували по магазинах масло та м’ясо, щоб виконати нав’язані їм згори зобов’язання, цілі череди неіснуючих корів і бичків, сотні тисяч виссаних з пальців свиней та овець мандрували із звіту в звіт, щоб лягти потім в переможні реляції, які стікалися невпинним потоком у Москву, а звідти, зустрічним, пливли вже Зірки, ордени та медалі, я ж пітнів над кандидатською, переробляючи її. І настав нарешті день, коли я поніс керівникові свою працю, оправлену тепер в ледерин, а не сап’ян, бо сап’ян вже не можна було дістати. Керівник її благословив, був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, замовлені в ресторані кілька столів для бенкету (заліз у борги по самісінькі вуха), але тут відбувся пленум, на якому зняли Микиту Хрущова, і вся моя каторжна праця пішла собаці під хвіст. Тоді я вперше в житті напився. Вертався додому й вигукував антипартійні гасла, а потім не одну ніч просинався мокрий од холодного поту: здавалося, що біля під’їзду зупинилась машина, а по сходинах лунає безжалісний тупіт чобіт. Лежав, боячись і дихнути, і вуха в мене ворушились, як у зайця. Врешті, зібравшись із духом, вислизав з-під ковдри, скрадавсь до вікна.

Освітлена ліхтарями вулиця була насторожено порожня, і та порожнеча втягувала мене, як у безодню.

Тепер я працюю над новим варіантом «Колективізації в західних областях України» і молю всіх на світі богів, щоб Леонід Ілліч Брежнєв протримався на світі до того часу, поки я стану кандидатом наук і зарплата моя становитиме не якісь там нещасні сто двадцять карбованців, а двісті вісімдесят чи то й триста. Та мучуся думкою, брати чи не брати оті сто карбованців, відкладені на костюм, у якому я мав захищати кандидатську. Дружина збирала їх кілька місяців — п’ятірочку до п’ятірочки, десяточку до десяточки, відбираючи найновіші, а назбиравши, загорнула старанно в целофан, обв’язала блакитною стрічкою та й засунула в шафу, під білизну, — од спокуси подалі, коли не лишиться навіть на хліб і треба ламати голову, де перехопити хоч троячку до зарплати. В такі хвилини вона стояла на смерть, не дозволяла мені навіть заїкнутись про оті сто карбованців. «Ось захистимо кандидатську», — не раз мріяла вона, і в тій мрії неабияке місце відводилось новому костюмові й сотні, за яку його мали викупити.

Я таки подався за грошима і, їдучи в трамваї, все мучився думкою, чи зумію дістати сотню, щоб покласти на місце до приїзду дружини (ану ж із порога кинеться перевіряти!)… я ледь не вернувся з півдороги, але якась сила вже не одпускала мене, штовхала у спину, вела на квартиру, до шафи — і ось я вже дістаю обв’язаний блакитною стрічкою пакуночок і вибігаю на вулицю.

Потім, на кафедрі, боячись запізнитись, весь час поглядав на годинник. Вийшов за півгодини до шостої, хоч до поштамту ходу було не більше десяти хвилин, і добре зробив, бо на сходинах мене наздогнав лаборант, який довго й нудно став скаржитись на брак наочної літератури, і я ледь одчепився од нього. Майже побіг до поштамту: здавалося, що мій годинник безнадійно відстав і вона, пождавши, пішла. Глянув на годинник уже на поштамті: за п’ятнадцять шоста. Не запізнився, слава Богу.

У багатьох установах та на підприємствах саме кінчалась робота, люди пливом пливли хідниками, я її міг не побачити в натовпі, тому вирішив стати вище, біля однієї з колон, що підпирали портик. Стояв в усіх на виду, мене могли помітити й знайомі викладачі, і студенти і бозна-що про мене подумати, та мене, за натурою дуже обачного, зараз немов підмінили. Мені було байдужісінько, що про мене можуть подумати. Важило тільки одне: прийде вона чи не прийде, побачу її чи не побачу. І коли минула шоста, і чверть на сьому минуло, мені здалося, що все, що не прийде… вона просто насміялася наді мною… навіщо я їй, отакий, здався… забирайся, поки не пізно, додому, в свою порожню двокімнатну квартиру… Та я вперто продовжував стояти, хоч стрілки годинника вже показували пів на сьому і всі, хто проходив мимо (так принаймні здавалось мені), глузливо поглядали на дорослого йолопа, який, наче зелений хлопчисько, пристрибав на побачення.

«Годі!.. Скільки можна!.. Іду!..» — сказав сам до себе, коли стрілка стала підбиратися до сьомої, а ноги геть скрижаніли. Востаннє глянув у поріділий уже натовп: там гарячим вогником зблиснула в’язана шапочка. Мене так і кинуло в жар, я махнув назустріч рукою, скочив на хідник.

— Ох, як я бігла! — сказала вона, сяючи до мене очима. Притулила долоні до палаючих щічок, і той жест личив їй так, як ще жодній жінці не личив. — Ви давно мене ждете?

— Пусте, — відповів я, не зводячи з неї очей. Розумів, що це не дуже красиво, і нічого не міг із собою вдіяти.

— Бідненький, ви, мабуть, замерзли! У вас он і губи посиніли. — Вона жалісливо торкнулася моєї руки, і той дотик пронизав мене наскрізь. — Простіть мені, але наші телепні надумались під кінець дня проводити збори. Ледь вирвалась.

Ми продовжували стояти на хідникові, люди, обтікаючи нас, штовхали то її, то мене.

— Підемо звідси? — врешті сказала вона. — Вам на трамвай?

— Вам же теж.

І ми рушили до трамвайної зупинки. Вже на ходу вона розкрила сумочку, дістала зелену купюру:

— Візьміть. Не знаю, як вам і дякувати.

Я одразу ж згадав про сотню, що лежала в портфелі, й сказав, що не візьму.

— Оце добре! — вигукнула вона. — Беріть і не вигадуйте! Я не люблю бути боржником.

— Не візьму, — не поступався я. — Хіба що ми її разом потратимо.

— Як же ми її можемо потратити? — розсміялась вона.

— Як? — Я вдав, що роздумую. — Ну, хоча б зайти до ресторану.

— До ресторану? З оцією троячкою?

— А це вже хай вас не тривожить.

— Але ж ми не встигли ще як слід познайомитись!

І тоді я сказав їй те, що думав:

— Не знаю, як ви, але мені здається, що я знаю вас тисячу років.

— Боже, яка я стара!

— Пробачте, я не хотів вас образити!

— Гаразд, пробачаю, — легенько вдарила вона мене по руці. — Але наперед будьте з жінками обережнішими. Особливо коли це стосується їхнього віку… Ну, так де той ресторан, де ми маємо прогуляти оцю троячку?

Я знав лише один ресторан. У центрі, в готелі для інтуристів. Та й то лише тому, що частенько мимо нього проходив. Розповідали, що там ціни особливо кусаються, тому його відвідували в основному інтуристи та командирований люд, що мене і влаштовувало: хто-хто, а наш брат викладач туди навряд чи поткнеться, а тим більше — студент. Я ж із своєю сотнею почувався крезом.

Важкі скляні двері були зачинені. Біліла табличка: «Всі місця зайняті». Я все ж постукав у двері, і по той бік вусатим сомиськом виплив швейцар у пишній лівреї. Мені на якусь мить здалося, що у нього навіть зябра ворушаться під обвислими щоками. Я як міг показав йому на мигах, що ми хочемо повечеряти. Швейцар заперечно хитнув головою. «Всі хочуть вечеряти!» — означав, мабуть, той жест. «Покажіть йому п’ятірку, — шепнула моя нова знайома, — може, клюне». Я дістав п’ятірку і притулив її до скла. Сомина голова підпливла ближче, скривилась і потім стала одпливати кудись набік. Я у відчаї застукав і дістав ще одну п’ятірку.

Подіяло. Одчинивши двері, швейцар підставив човником руку, і дві мої п’ятірки наче розтанули в повітрі. Це вже був не суворий сомисько — рідний дядечко, який виглядав нас із самого ранку: метушливо допоміг скинути пальтечко моїй супутниці, а моє благеньке пальто узяв так шанобливо, наче то була шуба з найдорожчого хутра.

Величезний зал осліпив кришталевими люстрами, золотистими портьєрами на високих, під самісіньку стелю, вікнах, білосніжними скатертинами на довгих шеренгах столів. Сяяли тарілки і бокали, виделки й ножі, за столами сиділа така наряджена публіка, що я в своєму дешевенькому костюмчикові враз відчув себе чужорідним тілом, ізгоєм, і вже подумав, чи не повернути назад. Але тут перед нами вигулькнув молодик у чорному смокінгові і з таким ідеальним проділом, наче його викладали волосина по волосині. Міг поклястися, що цього молодика щойно не було поруч, він наче матеріалізувався з нічого, з повітря, з таємничої якоїсь субстанції тільки для того, щоб, осліпивши нас фантастичним проділом своїм, повести до вільного столика. Я йшов за ним, як Христос на Голгофу, і єдине, що іще тримало мене на ногах, це те, що чоловіки й жінки, які сиділи за столиками, дивились не на мене, а на мою супутницю. А вона йшла у вогнистій сукні своїй так вільно й невимушено, наче весь оцей ресторан був збудований спеціально для неї.

Врешті молодик підвів нас до порожнього столика і мої муки скінчились. Я швидше сів на відставлений поштиво стілець і постарався засунути глибше під стіл нечищені свої черевики. Молодик поклав переді мною меню, видрукуване на дорогому папері, там страв було стільки, що мені зарябіло в очах, і, сказавши, що зараз пришле офіціанта, не відійшов, не одступив, а знову наче розтанув у повітрі. І не встиг я як слід роздивитись меню, як на тому ж самому місці теж із нічого виник інший, як дві краплі води подібний на першого, тільки вже не в смокінгові, а в чорному костюмі з білосніжною серветкою на зігнутій руці. Мені на мить здалося, що той, перший, просто взяв та й приставив свою голову до іншого тулуба. Навіть проділ в блискучій чуприні був той же самий.

— Що будемо їсти?

Більшість страв у проклятому меню мені була невідома. Тому я сказав, що покладаюся на його смак.

— Несіть, що у вас посмачніше.

В очах молодика на мить зблиснуло щось схоже на насміх. З тим більшою поштивістю він схилив свою голову.

— Що питимемо? Горілку, коньяк?

— Несіть коньяк, — намацав я сотню в кишені. Ні, вже не сотню — дев’яносто карбованців.

— А дама? Цінандалі, мускат?

Я хотів відповісти, що несіть і те, й те, але вона мене випередила:

— Я теж питиму коньяк. — І всміхнулася вже тільки до мене: — Помирати, так разом.

Офіціант, розставивши тарілочки і фужери, розтанув у повітрі, і ми лишилися за столом наодинці. Я ще почувався дуже скуто, вона ж, подивившись пильно на мене, поклала руку на стіл, догори долонькою:

— То, може, познайомимось? Мене звуть Надя. А вас?

— Віталій. — Я ледь не бовкнув «Віталій Андрійович», а руку так і не наважився потиснути, хоч мені дуже хотілося те зробити. Поруч, за двома зіставленими столиками, гуляли офіцери, і вони все частіше поглядали в наш бік.

Матеріалізувався офіціант, розставив закуски, налив у пузаті келишки золотистий коньяк. Коньяк був пахучий і дуже міцний, мені одразу ж ударило в голову, і я потроху став забувати, який на мені костюм і які черевики. Обличчя Надине наче наблизилось, очі її звабно сяяли, я вже не боявся торкатися її руки, кожен дотик робив цю жінку все ближчою й ближчою.

Заграла музика. Поміж столиками загойдалися пари, за сусідніми столиками зчинився рух. Там, відставивши різко стілець, звівся майор і, перебільшено твердо ступаючи, підійшов до нашого столика.

— Разрешите пригласить вашу даму? — Від нього так і тхнуло самцем.

— Будь ласка, — видушив я із себе.

Обличчя його було дуже вродливе, він, мабуть, не звик, щоб йому відмовляли, бо одразу ж подав Наді руку. Зводячись, Надя ласкаво всміхнулась до мене: «Ось бачите, яка я, і тут не дадуть спокою!» — говорив той усміх. Проте танцювала з явним задоволенням, і чим довше вона танцювала, тим похмурніше ставало мені на душі. Врешті я налив повен келих коньяку і випив не закушуючи. Вогняна рідина розлилася по жилах, вдарила в голову, де й так гули уже джмелики, ледь помітно загойдалися люстри. А музики грали й грали, вони наче найнялися терзати мою душу.

Та ось, слава Богу, закінчили. Майор підвів Надто (він міцно тримав її за лікоть, здавалося, навіть притискав її до себе), вклонився, повернувсь до своєї кумпанії. Надя, розчервоніла, збуджена, весело сяючи очима, сіла, граціозно поправивши сукню.

— Ви тут не скучали без мене?

— Чому б мав скучати? — буркнув похмуро.

— А я, признаюся, жалкувала, що танцювала не з вами. Але ви самі в тому винні. В наступний танець підемо удвох.

— Пробачте, я не танцюю. — Я ще сердивсь на неї: «Бачив, як ти жалкувала!»

— Ви не танцюєте? — щиро здивувалась вона. І засміялася: — Боже, який ви милий!

А в цей час за сусіднім столом наростав п’яний шум. Офіцери розмовляли все голосніше, і я вже виразно чув, як вони билися об заклад із майором: поведе він Надю до наступного танцю чи не поведе.

— Три пляшки коньяку!!!

— Чотири!!!

Надя теж, мабуть, почула, бо гостро зиркнула на сп’янілу громаду, а лоб її перекреслила сердита зморщечка.

Залунала чергова мелодія. За сусіднім столом чекально замовкли, знайомий уже майор став важко зводитись, а в мене чомусь отерпли губи. Надя сиділа вся напружена, вид її не обіцяв нічого хорошого.

— Р-разрешите пригласить вашу даму?

Він уже помітно похитувався.

Я не встиг розтулити рота, як Надя сухо відрізала:

— Дякую, але я не піду.

— Но почему же? — здивувався щиро майор.

— Ви що, не здогадуєтесь? — зиркнула Надя на нього.

— Не догадываюсь.

— Дама не йде танцювати лише тоді, коли вона хоче в туалет!

В житті не бачив такого розгубленого обличчя, майор стояв наче облитий помиями, він, мабуть, не знав, що робити далі, а за сусіднім столом вибухнув утішений регіт: там таки почули, що відповіла йому Надя.

Згодом мимо нас проплив офіціант, несучи на високо піднятій таці чотири пляшки коньяку. А ще трохи згодом там став назрівати скандал. Майор поривався до нас, горлаючи про заплямовану честь мундира, решта його стримувала, вмовляючи, потім всі як по команді звелися й пішли, тягнучи під руки сп’янілого на смерть майора, а в мене відлягло від серця. Я смертельно боявся скандалу, це було б для мене, викладача інституту, катастрофою. Надя ж налила собі коньяку, піднесла фужер до губів і, кивнувши сама до себе, примовила:

— Пей, подлая!

Очі її нестримно сміялись.

— А все ж мені жалко майора, — сказав я трохи згодом. Після того як Надя його одшила, він мені став майже симпатичним.

Обличчя Надине враз стало сердите:

— Терпіти не можу нахаб! А особливо брюнетів.

— Чому саме брюнетів? — Я, слава Богу, був шатеном.

— Бо колишній мій чоловік теж був брюнетом. І найбільшим у світі котярою. Ви можете собі уявити: він вмудрився зрадити мене під час нашого весілля!

Я такого уявити не міг. Тим більше що жодного разу навіть подумки не зрадив власну дружину. Не тільки тому, що я її так уже шалено кохав, а тому, що завжди пам’ятав, де і ким працюю.

— А він мене зрадив. Знаєте звичай: наречена має протанцювати по колу з кожним бажаючим. І поки я, щаслива дурепа, танцювала, він заманив мою найближчу подругу до ванни і там її трахнув.

Оте «трахнув» виломилося з її вуст так природно й невимушено, наче й не було в ньому нічого вульгарного.

— Потім я втратила лік його зрадам.

Сердита хмаринка знову пропливла по її лицю.

— А ви йому… зраджували? — чомусь мені дуже трудно було вимовити останнє слово.

— А я що, схожа на безборонну овечку? — запитала з викликом Надя. — Я постаралась прикрасити його лоба такими рогами, що йому й в’язи набік звернуло!

Признатися, в душі я чекав іншої відповіді. На мить мені стало так прикро, наче Надя зраджувала не чоловіка, а мене.

— Бідний чоловік!

— Бідний! — фиркнула Надя. — Отакі ви усі, лізете під кожну спідницю, а щоб жінці, то зась. Та що ми про це! Він не вартий того, щоб його тут згадували. Так ви й справді не вмієте танцювати?

— Їй-богу, Надю, не вмію. — Ще жодне ім’я не приносило мені такої втіхи.

— Тоді давайте вип’ємо. Я сьогодні хочу напитись.

Вона плеснула мені й собі, торкнулася келихом келиха.

— Вип’ємо за те, щоб ви навчилися танцювати!..

Ми таки допили весь коньяк, хоч нам, може, й не слід було того робити. Залишали зал чи не останні, я королівським жестом кинув десятку в підставлену чоловіком долоню і дав одягнути на себе пальто, як справжній гультяй, який не вилазить із ресторанів. Ми вийшли надвір, у морозняну ніч, притулившись одне до одного… і ніч належала нам… і все місто належало нам… і навіть запізнілий трамвайчик, який нас підібрав, теж належав нам. З головою закушкавшись у величезну хустку, кондукторша дрімала над своєю чорною сумкою, крім неї і нас, у трамваї нікого не було, водій чи то поспішав додому, чи взагалі полюбляв швидку їзду, тільки гнав так, що аж іскри снопами летіли, нам було дуже весело й смішно, сміючись, ми зіскочили в сніг і помахали рукою вслід трамваєві, що прудко біг угору, і пішли порожньою вулицею, і те, що Надя жила майже поруч зі мною, здавалося мені незбагненним чудом, як і те, що я прожив тут добрий десяток років і жодного разу не зустрівся з нею.

Підійшли до будинку (вже не світилося жодне вікно), і Надя просто сказала:

— Ходімо до мене.

І повела мене, як малого, за руку.

Йшов за нею, весь у чеканні того, що мало статись… «Побачила б мене зараз дружина…» Спіткнувся і ледве од ляку не впав. «Куди йду?.. Що роблю?.. Опам’ятайся!..» Чомусь зблиснули в темряві строгі очі завкафедрою, якого ми панічно боялися… «Боже, що б він оце зараз подумав про мене!..» Зблиснули та одразу ж і згасли: я вже не належав собі, а оцій жінці, яка стала мені такою близькою, що я, кого оце не зустрів би, не зміг би розтулити руки й випустити гарячу долоньку.

Третій поверх, таємниче зачаєні двері. Коридор, де ми полишили пальта, наповнена чекальною темрявою кімната з великим, на всю стіну, вікном. Клацнув вимикач, і світло залило всю кімнату, відбилося червоно од підлоги, од стін, од гардин, від усіх предметів, що стояли, висіли, лежали довкола. Кімната враз ожила, заворушилася, заграла вогнями, мене так і обдало всього жаром. Надя одразу ж вимкнула люстру, лишивши тільки настінний світильник, від чого все, що було в кімнаті, наче збіглося, обступило з усіх боків у нетерпеливім чеканні, і нам не лишилося нічого іншого, як кинутись одне одному в обійми.

Те, що потім стала виробляти зі мною в постелі Надя, не йшло в жодне порівняння з тим, що було в мене з дружиною. Дружина моя належить до того типу жінок, які дивляться на секс як на необов’язкову приправу до повсякденної страви. Її можна подати, а можна й не подавати, можна взагалі забути про неї — нічого од того не зміниться.

Колись я вичитав, як мати-англійка повчала свою доньку перед шлюбною ніччю:

— Це жахливо! Але ти заплющ міцніше очі і думай про Англію.

Дружина моя теж, мабуть, в такі хвилини думала про Англію. І дивилася куди завгодно, тільки не на мене. Бо в найвідповідальнішу мить могла скинути мене з себе й сказати:

— Зачекай, он щось повзе по стелі!

А потім, коли з’ясовувалось, що то їй просто привиділось, здивовано запитувала:

— Ти чого одвернувся?

— Нічого! — буркав я в байдуже біліючу стіну.

— Ну, то давай спати. — Й одразу ж засинала з відчуттям виконаного обов’язку.

Як вона змогла завагітніти — не пояснити, мабуть, і найдосвідченішим гінекологам.

Для Наді ж секс був не закускою, а тією основною стравою, заради якої й варто жити на світі. За кілька хвилин вона так мене обробила, що од мене, здавалось, не лишилось нічого, окрім оболочки тілесної. Лежав оглушений, солодко спустошений. Чомусь згадав бачену колись статуетку індійської богині кохання. Аж тепер зрозумів, чому вона була шестирукою. Для того, що виробляла Надя зі мною, двох рук було явно замало.

Вона ж скинула ковдру, потягнулася голим тілом богині:

— Ох, як хороше!

Цілувала й питала:

— Ти мене будеш любити?

Й не давала мені відповісти:

— Будеш, ніде ти не дінешся. Адже я не просто жінка, я — відьма.

А я все ще лежав, не в спромозі поворухнутись. Відчуття, що вперше по-справжньому пізнав жінку, все більше оволодівало мною.

В ту ніч я так і не пішов додому. Коли Надя, врешті награвшись, задрімала, я став обережно вислизати з-під ковдри. Та не встиг узяти сорочку, як вона розплющила очі й спитала:

— Ти куди?.. Не здумай сю ніч мене покидати. — І розсміялася так, наче щойно й не дрімала: — Повинна ж я до кінця розквитатися з тобою за оті три карбованці!..

І до самого ранку ще кілька разів віддавала мені отой борг…

І ту ніч, і другу, і третю, і четверту, і п’яту я проводив у Наді. Поспішав по роботі до трамвайної зупинки і ще здалеку бачив червону шапочку, що чекала на мене. Брались за руки і отак до трамвая й заходили, притулені одне до одного, відгороджені невидимим муром від людей, які товпились, штовхалися, продиралися й лаялись, — нам було світло й хороше, нас зовсім не обходив похмурий цей люд, що злісно клубочився довкола, — ми бачили тільки одне одного, дихали одне одним.

На шостий вечір, коли ми зійшли на зупинці, Надя спитала:

— То куди ми сьогодні підемо?

— Як куди? — здивувавсь щиро я. — Звісно ж, до тебе.

— А тобі не набридло моє ліжко?

Я відповів, що не набридло.

— А мені вже набридло. Я хочу переспати сю ніч на твоєму ліжкові.

У мене, мабуть, був такий ошелешений вид, що вона розсміялась:

— Мушу ж я полежати на місці твоєї дружини! Чи ти, може, не хочеш?

Ну що я мав їй відповісти? Що я дуже боюся своєї дружини? Що при одній лише згадці про неї у мене п’яти холонуть? Чи міг я це їй сказати?

— То йдемо? Чи мені самій вертатись до себе?

Самій? Без мене? Цього я не міг допустити!

Та й дружина ж повернеться не раніше ніж за два тижні. То що мені може загрожувати?

— Їдемо, — нарешті зваживсь я. — Тільки знаєш… мені незручно про це казати…

— Що саме?

— Розумієш, навпроти нас живе сусідка, яка товаришує з моєю дружиною. Не доведи Господи, побачить…

— Не побачить, — заспокоїла Надя. — Я йтиму не разом із тобою, а слідом. Не замикай тільки двері.

Мені одразу ж відлягло на душі. Пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутись, піднявся на свій поверх. Поспіхом дістав ключ, встромив у замок. І тільки встромив, як здалося, що в квартирі хтось є. Стоїть по той бік дверей, прислухається… Дружина!.. Повернулась не попередивши. А внизу вже піднімалася Надя… Хотів висмикнути ключ, метнутися вгору, але тут навпроти клацнув замок і стали відчинятися двері.

Сусідка!.. Не усвідомлюючи, що вже роблю, вихором влетів до своєї квартири.

Стояв посеред коридору, і серце гупало так, що, здається, вилама ребра. Стояв і кляв себе за те, що послухався Надю.

Знову відчинилися двері (я так і підскочив), зайшла тихенько Надя.

— А ти чого не світиш? — спитала здивовано.

— Ти її зустріла? — спитав чомусь пошепки.

— Кого?

— Та сусідку ж!

— Так то була сусідка?

— Та вона ж!.. Де ви зустрілись?

— На ґанку.

— Вона тебе нічого не питала?

— А що вона мала питати? Просто я привіталась до неї…

— Привіталась? Господи, навіщо?

— А хай тепер сушить голову, де мене бачила, — розсміялася Надя.

Вона ще й сміється!..

— Ну і довго ми так стоятимемо?

Я трохи приходжу до тями. Беру Надине пальто, роздягаюся й сам.

— Це наліво у вас кухня? А кімната сюди? — Не чекаючи, поки я відчиню двері, Надя сама заходить до кімнати. — Де у вас вимикач?

Надя вмикає світло, а я кидаюся до вікон, щоб затулити їх шторами.

— Ти так боїшся? — запитує Надя.

— А навіщо, щоб нас хтось бачив? — Хоч із будинку навпроти підгледіти можна хіба що в бінокль: триста метрів, не менше. Та береженого Бог береже.

Надя ж тим часом роздивляється по кімнаті. Все їй тут цікаво, до всього треба доторкнутись.

— Твоя дружина не позбавлена смаку, — врешті каже вона. — От тільки шпалери… Ти не відчуваєш, як од них віє холодом?.. Бр-р. — Надя аж здригнулась, а я вперше подумав, що шпалери в нас і справді не той… — І в спальні такі ж? — Вона уже простувала до спальні. — Я так і думала! — сказала вже звідти. — У твоєї дружини не інакше — риб’яча кров.

Я ступаю слідом і з порога натикаюсь на погляд моєї дружини. Її великий портрет висить навпроти над ліжком. Мені враз стає не по собі, хочеться одступити назад, забігти світ за очі. Надя теж помітила портрет, бо застигла на місці.

Жінки дивляться одна на одну — пильно, незблимно, як можуть дивитися тільки суперниці. Підмічається кожна деталь, кожна риска. Тут уже не приховаєш нічого ні кремом, ні пудрою. Все висвітлюється, наче рентгеном, і одразу ж ставиться нещадний діагноз.

— А вона у тебе ще й на людину схожа, — зверхньо каже Надя. — Як вона в постелі?

Я спаленів так, як не паленів ще, мабуть, ніколи. Боявся вже й глянути на портрет, щоб не зустрітися поглядом з очима дружини. Мені раптом здалося, що вона ожила: все бачить і чує.

Надя ж, не зводячи з портрета очей, повільно почина роздягатися. Скинула червону блузку, опустила під ноги червону спідницю. Гнучко вигинаючись тілом, звільнилася від червоної сорочки, червоних трусів, червоного ліфчика. Все це — додолу, під ноги, навіть не дивлячись, куди воно падає. Стала посеред червоної піни, якась аж вища на зріст, якась аж стрункіша, і тіло її так і засяяло, підсвічене червоними відблисками.

— Де твоя дружина любить лежати?.. Отут?..

Підняла подушку, побачила нічну сорочку:

— Її?.. Ну, звісно ж, її!.. Хто б іще додумався лягати до чоловіка в сорочці! А може, й мені спробувати?

Розгорнула, роздивляючись, потім узяла й наділа на себе. Завелика, сорочка опустилася їй аж на п’яти. Плутаючись у тій сорочці, схожа на дівчинку-підлітка, забралась на ліжко, підповзла до портрета:

— Одвернись. Краще тобі не бачити, що ми тут вироблятимем.

Й розвернула портрет — лицем до стіни.

— А ти чого стоїш? Роздягайся і ходи до мене.

— Хоч сорочку скинь! — простогнав я до неї.

— От цього я якраз і не збираюсь робити! — розсміялась вона. — Повинна ж я хоч сю ніч відчувати себе твоєю дружиною!.. До того ж я хочу, щоб ти мене щоразу згадував, коли твоя надіватиме цю сорочку.

Ми заснули далеко за північ. У Надю наче вселилися всі на світі чорти й чортенята, і вона змусила мене повторити відомий подвиг Геракла, з тією хіба що різницею, що Геракл мав справу з невинними дівчатами, в яких ще не прокинулась жінка, я ж із однією, зате із справжньою бестією, яка пройшла Крим і Рим і всі мідні труби. Так що невідомо, кому із нас було важче: мені чи Гераклові. Тим більше що над головою Геракла не висів портрет його жінки. Хай навіть обернений лицем до стіни. Мені весь час здавалося, що дружина моя пропікає очима картонку, на яку було наклеєне фото. Хотілося зняти, заховати подалі, але хіба ж вирвешся з палких цих обіймів: не встигнеш прийти трохи до тями, як знову жагуча команда: «Ти що, ліг до мене дрімати?»

Давай, новітній Геракле, давай, не вилежуйся!

Ми заснули так міцно, що коли в коридорі залунав електричний дзвінок, то він ніяк не міг прорватися в нашу свідомість. Коли ж я нарешті прокинувся, то спершу подумав, що лежу в Наді, і поторгав її за голе плече: «Надю, хтось дзвонить!» — а вже потім, як Надя схопилась і, як була, у сорочці, пішла до дверей, я нарешті усвідомив, що дзвінок лунає у моїй квартирі. «Жінка!» — вибухнуло в мені. Як я в ту мить не помер, і досі не відаю… «Жінка!..» Злетів з постелі, голий-голісінький метнувся за Надею: перехопити, затримати, не дати їм зустрітись. А дзвінок калатав як скажений… Наздогнав Надю уже в коридорі, вхопив за сорочку, зашипів їй на вухо: «Ховайся під ліжко!..» Й одразу ж згадав про її одяг, що валявся на підлозі… «А це що?» — спитає дружина. Метнувся назад, зафутболив під ліжко червону блузку й труси, спідницю і ліфчик… Надя вже верталась назад… «Під ліжко!.. Швидше під ліжко!..» Побіг в коридор… «Хто там?» — щоб виграти час. По той бік мовчало. «Хто там?» — «Пошта. Вам телеграма». Я весь так і обм’як. Ватяними ногами підступив до дверей, ватяними руками повернув ключ у замкові. Одчинив двері й побачив знайому листоношу.

Очі у неї одразу ж стали як блюдця, а рот розтулився, як у рибини, яку висмикнули з води на берег. Ткнула телеграму й одразу ж побігла донизу, не чекаючи, поки я розпишуся.

Вже зачиняючи двері, я зрозумів, чому в листоноші був такий ошелешений вид: адже я стояв перед нею в чому мати родила. Але навіть це не йшло в жодне порівняння з тим, що на її місці могла б стояти дружина.

Повернувшись до спальні, став читати телеграму. Й досі трусилися руки, стрибали літери.

Писав брат. Повідомляв, що буде проїздом, просив вийти на вокзал.

— Ти чого так ізблід? — поцікавилась Надя.

— Ти б не зблідла! — відповів їй сердито: вона й не думала залазить під ліжко. Лежала, розкинувши руки, в сорочці моєї дружини.

— Йди до мене.

— Ну, знаєш!..

Ледь стримуючись од злості, почав одягатись. Давав собі клятву більше нікого не пускати в квартиру. Пережити таке, як я пережив оце зараз, можна було тільки раз в житті.

Вже на роботі подумав: «Годі!.. Треба кінчати!.. От сьогодні візьму й не вийду до Наді. Хай потроху звикає до того, що нам врешті-решт доведеться розстатись. Незабаром повернеться дружина, і тоді вже й мови не може бути про те, щоб десь ночувати, окрім власного дому».

Та минав день, надходив вечір, і моя рішучість танула. Я не міг уже бути без цієї жінки, не міг пропустити хоч ніч, тим більше що ночей цих лишилося зовсім уже обмаль. Єдине, на що в мене вистачало сили волі, це не приводити її більше до себе додому.

Отак і пролетіли три тижні: в чаду, в гарячім тумані. Я кілька разів збирався завести мову про те, що якось треба кінчати, але щоразу, як бачив її червону шапочку, розумів, що сьогодні не зможу, що це було б понад мої сили: отак узяти й розстатись. Хай уже завтра. Завтра зберуся з духом. Я майже біг їй назустріч, хапав її гарячу долоньку, щоб не випускати, поки ми зайдемо до неї в кімнату, і часто в моїй голові зблискували такі крамольні думки, що я став боятися самого себе. Що добре було б, аби моя дружина десь зникла… Аби я був вільний… Я обзивав себе подумки мерзотником… негідником… і нічого не міг із собою подіяти.

Аж якось Надя сама заговорила про це.

Ми лежали в ліжкові, притулившись одне до одного, а над нами ще ритмічно погойдувався гарячим шепотом пронизаний морок. У ньому ще лунали Надині схлипування, стогін. Морок поволі згортався, опадав на холодну підлогу, червоне світло від нічника омивало розпашілі наші тіла. Ми лежали не рухаючись, без думок, без бажань, спустошені солодкою втомою, коли Надя зненацька звелася на лікоть, схилилася наді мною. Її довге волосся впало мені на обличчя, а невеликі й тугі, як у незайманої дівчини, груди сяйнули мені прямо у очі.

— Коли твоя приїжджає?

— В неділю, — відповів неохоче. Мені чомусь було неприємно, коли вона згадувала мою дружину.

— І ти її підеш зустрічати?

— Піду. Вона ж із дочкою.

— Підеш чи побіжиш?

— Піду… Яке це має значення.

— А я?

— Що ти?

— Що я маю робити? Може, ти й мене візьмеш із собою?

Мене так і підкинуло:

— Ти що, здуріла? Ти розумієш, що ти говориш?

— Так не візьмеш?.. Я так і знала.

Вона звелася, стала вдягатись.

— Ти куди? — спитав ошелешено.

— Піду до подруги. — Вона саме надягала сорочку.

— До якої подруги?

— До подруги. Сьогодні вона іменинниця.

— А я?

— А ти йди додому. Тобі ж треба готуватись до зустрічі з нею.

— Ну, Надю, годі жартувати! — Я ще не вірив, що це — серйозно.

— А я не жартую. — Надя вже надягала блузку. — Треба ж мені відвідать подругу.

— А мені що накажеш робити?! — вже вигукнув я.

— А ти теж збирайся. Не можу ж я тебе лишити в квартирі. — Сказано було таким тоном, наче від мене можна було чекати всього.

Ображений, я теж звівся з ліжка. Одягнувся, взувся, надяг пальто, шапку:

— До побачення.

— До побачення. — Надя навіть не глянула на мене.

Обернувшись до дзеркала, підводила червоною помадою губи.

Я щосили грюкнув дверима (грюкнув подумки), швидко спустився донизу. Сніг сердито рипів під ногами, крижаний східняк обпікав обличчя. Було темно, непривітно, безлюдно.

У ту ніч я майже не спав. Пробував утішитись думкою, що я ж сам цього хотів, що маю тільки радіти цьому, а радості чомусь не було. Зарившись обличчям у темну подушку, я у відчаї думав: «Господи, хоча б швидше приїжджала дружина!» Такий був одиноко-нещасний. У квартирі було як ніколи тоскно та холодно.

А наступного дня, по роботі, пересилив себе і обійшов трамвайну зупинку біля поштамту. Їхав потім у переповненому трамваї, і весь час здавалося, що Надя стоїть поруч.

І знову ніч: одинока, темна, безрадісна.

Як мені її бракувало!

Другого дня не витримав: ледь дочекався кінця лекції, побіг до поштамту. І ще здалеку побачив Надю.

— Привіт! — видихнув я.

— Привіт!

Привіталася так, наче між нами нічого й не сталось. Взяла під руку, міцно притислась. Не поцікавилася навіть, чому я вчора не прийшов. Дивилася щасливо на мене, а губи її були розтулені, як для поцілунку.

— Поїхали?

— До тебе?

— До мене.

І в ту ніч як ніколи була ласкава зі мною. Потім, коли ми лежали знесилені, вона спитала:

— Хочеш, я тобі щось скажу?

— Кажи, — розклеїв я губи.

Поринав у легку ту дрімоту, коли все починає пливти-пливти, ледь погойдуючись, а повіки стають все важчими й важчими.

Надя припала до мене, дмухнула в скроню, перебрала волосся, обкрутила довкола пальця.

— А ти не будеш сердитись?

— Чого б це я мав сердитись? — Слова народжувались мляві, язик ледь повертався. Сон уже по-справжньому брався за мене.

Вона ж притислася ще міцніше, прошепотіла на вухо:

— Я стану матір’ю.

Матір’ю?..

Це слово ковзнуло по сонній свідомості, не лишивши жодного сліду. Знову став поринати в дрімоту, але Надя вже нетерпляче мене торсонула:

— Та ти мене слухаєш?

— Ну, — розтулив важкі повіки. Потягнувся, став позіхати.

— У нас буде дитина!

Сон з голови наче вимело. Я так і застиг із розтуленим ротом.

— Яка ще дитина?

Вже сидів, відкинувши ковдру, хоч не пам’ятаю, коли мене підхопило.

— Отакенька, — показала Надя. — Гарненька-гарненька. І дуже схожа на тебе.

— Хто це тобі сказав?!

— Не кричи, бо злякаєш, — застерегла Надя таким тоном, наче те немовля вже лежало поруч із нами. Провела пестливо по животу, сказала замріяно: — Ми будемо щодня приходити до тебе… Зустрічатимем татка…

Перед моїм зором враз постала жахлива картина: інститут, широкі сходини, заповнені викладачами й студентами, і Надя назустріч, з немовлям на руках… Як дві краплі води схожим на мене…

— Коли ти встигла?

— Встигла, миленький, встигла. Хіба з тобою не встигнеш! Ось дай сюди руку, поклади на живіт.

Я відсмикнув руку так, наче вона пропонувала притулити її до розжареної сковороди. При думці, що там ворушиться зараз щось схоже на пуголовка, при одній лише думці про це мене всього так і пересмикнуло. Бажання будь-що позбавитись цієї істоти з такою силою оволоділо мною, що я знову не витримав і закричав:

— Роби аборт!.. Чуєш, аборт!..

— Аборт? — похитала головою Надя. — Ні, милий, оцього я якраз і не збираюсь робити. Я весь час хотіла мати дитину. Не забувай, що мені скоро вже тридцять років… Та чого ти так переживаєш? Ти ж все одно не любиш свою половину…

— Звідки ти знаєш?

— Інакше ти б не ліг до мене в постіль. В перший же вечір. Забув?.. Тихо-мирно розведетесь, і перейдеш жити до мене.

Так ось що в її голові!

Притьмом зсунувся з ліжка, став натягати штани. Руки трусились, нога ніяк не пролазила в холошу. Надя з видимою цікавістю спостерігала за моїми потугами, потім сказала:

— І довго ти будеш терзати сорочку?

Жбурнув сорочку, ухопив штани. Коли вже одягнувся, вона запитала:

— Ти мене хоч поцілуєш на знак вдячності?

Чорт!.. Чорт!..

Біг порожньою вулицею, давав собі клятву більше не стрічатися з нею. У душі не вірив, що вона завагітніла. Не хотів вірити!..

Надя мовчала цілісінький тиждень.

За цей тиждень повернулася дружина з дочкою, а я збувся золотого годинника.

Годинник цей був подарований мені на тридцятиліття. Моєю ж дружиною. Зняла майже всі гроші з ощадної книжки (збирала на цигейкову шубу — кількарічну мрію свою), купила годинник, віднесла до гравера. Той вирізьбив напис: «Тридцять років найдорожчому». Я цей годинник дуже беріг, навіть коли заводив, то ледь торкався коліщатка, щоб не пошкодити, і от мусив розстатися: іншого виходу не було. До приїзду дружини мав покласти на місце оті сто карбованців, що на костюм, та ще заборгував понад сотню: щодня тратив десятку, як не більше. Надя дуже любила мускатне шампанське (пляшка сім п’ятдесят), плюс півкілограма найдорожчих шоколадних цукерок («Грильяж у шоколаді», «Ану відбери!»), хоч ми їх і не поїдали усі, але купувати двісті чи триста грамів було якось незручно. Отак і незчувся, як втратив більше сот ні карбованців, позичених до зарплати, і треба було їх терміново віддавати, тож як не шкода було, а довелося позбутись годинника. І брехати дружині, що вкрали в трамваї: зрізали з руки, не помітив і коли.

Дружина була дуже засмучена, в неї аж сльози набігли на очі, що траплялось з нею вкрай рідко, а мене дуже мучила совість. І єдине, що хоч трохи мене виправдовувало у власних очах, це те, що з Надією було раз і назавжди покінчено. Я з усіх сил намагався забути про неї, як це не було трудно, особливо в перший вечір, коли повернулась дружина і, збираючись лягти у постіль, дістала з-під подушки й надягла нічну сорочку. Я ледве не крикнув: «Скинь!» — і відчував ту прокляту сорочку всю ніч, бо мені весь час марилось, що поруч не дружина лежить, а Надія. А вранці висмикнув її крадькома з-під подушки, убгав похапцем у портфель і вже на вулиці вкинув до бака із сміттям.

Я ходив на роботу, намагаючись не сідати в трамвай, щоб не зустріти Надію, я щоразу минав, обходячи іншою вулицею, зупинку біля поштамту, я надіявся, що Надія врешті-решт забуде мене, гак, як я намагався забути її, хоч це мені не так легко давалося, бо не раз ловив себе на бажанні кинути все і бігти до неї, але в мене щоразу вистачало здорового глузду стримать себе, сказати: «Не смій! Тобі що, жити набридло?» Я боявся й подумати про те, що б заварилося, коли б про це дізналась дружина. Тож я ходив на роботу й з роботи, оминаючи поштамт, щоразу здригаючись, коли в натовпі зблискувала червона шапочка, чи пальтечко, чи сумка, в мене і в грудях терпло од страху, а коли шапочка — пальтечко — сумка байдуже минала мене, відчував себе так, як відчуває, мабуть, себе солдат, який, наступивши на міну, лишається живий та неушкоджений.

Аж ось одного разу на кафедрі пролунав телефонний дзвінок.

— Вікторе Андрійовичу, вас!

Мене?.. Хто б це міг дзвонити?.. Одразу ж подумав про дружину, чи не скоїлося чого вдома.

— Слухаю.

По той бік мовчало.

— Я слухаю!

В рурці тріснуло, гаряче дихнуло у вухо:

— Здрастуй!.. Упізнаєш?

У мене і в очах потемніло.

— Ти мене чуєш?

— Чую, — видушив з горла.

— Нам треба зустрітись. Сьогодні.

Зустрітись? Але ж мені не можна стрічатися з нею! Я й так відчував себе як після важкої хвороби. Тільки став видужувати, й знову?..

— Пробачте, я не маю часу. — Звертався до неї на «ви», бо здавалось, що вся кафедра нашорошила вуха.

— Тоді я прийду зараз до тебе!

— Ні, ні! — рурка ледь не випала з рук. — Я прийду!.. Зараз іду.

— Чекаю коло поштамту.

Знову тріснуло, глузливо запіпікало.

Йшов до поштамту, і мене розбирала злість. Це ж треба набратись нахабства — дзвонити на кафедру! І ще: звідки вона взнала наш телефон?

Вона стояла, як завжди, вся у червоному. І я вперше подумав: невже їй не приїдається один і той же колір?

— Прийшов? — усміхнулась недобре.

— Прийшов. Але на хвилинку. У мене за півгодини починається лекція. — Лекції сьогодні в мене вже не було. — Що ти хотіла сказати?

— Раніше ти так не поспішав.

— Та кажу ж, лекція!

— Гаразд. Давай пройдемось до того он скверу, бо тут і поговорити не дадуть.

— Давай, але ненадовго.

— Не бійсь, не затримаю.

У сквері вона зупинилась, зісмикнула нервово з руки рукавичку.

— Здогадуєшся, чого я тебе покликала?

Я сказав, що не здогадуюсь.

— То що ти, надумався?

— Що я маю надумуватись?

— Дурника вдаєш? — Очі її були злі і нещадні. — Напакостив — і в кущі?

— Не кричи! — Мені здавалося, що всі люди, які проходили мимо, поглядають у наш бік.

— А я не кричу… Ти ще не знаєш, як я вмію кричати… Поки що я розмовляю з тобою по-доброму. Моїй дитині потрібен тато, і ти на мені маєш одружитися.

— Так я ж одружений!

— Розведешся.

— В мене ж дружина!

— Нічого тій жабі не станеться. Їй так потрібен чоловік, як рибі парасолька. Проживе і без тебе. А моїй дитині потрібен тато. — Так наче та дитина вже народилась.

— Ну гаразд, я подумаю. Тільки не кричи. — Бо мені все здавалось, що вона кричить.

— Думай, тільки недовго… Зажди. — Бо я хотів уже йти. — Сталіна Ульянівна тобі відома?

Мене наче окропом ошпарило.

— Звідки ти її знаєш?

— Знаю, — усміхнулась недобре. — Це моя рідна тітка. Я їй поки що нічого не казала. Так що думай… Думай, поки не пізно!

Повернулась, пішла.

А я все ще стояв, приголомшений.

Сталіна Ульянівна!

Більшого жаху трудно й придумати.

На кафедрі її колись прозивали Орлеанською Дівою. Згодом, коли на політичному обрії з’явилася Маргарет Тетчер, охрестили Залізною Леді. Вона й справді була наче викута з найміцнішого сплаву. Навіть одяг на ній гримів, як залізний. Говорили, що вона так і лишилася незайманою. Бо ніхто не зважувався на ній одружитись: зробити її дамою можна було хіба що свердлом. Побідитовим…

Сталіна. Ульянівна.

Вона прибрала ці дикі ім’я та по батькові в тридцять сьомому, коли її батьків розстріляли. Зреклася їх одразу ж і на честь великого вождя та учителя поміняла нормальне ім’я на Сталіну, а по батькові стала Ульянівною. Об’єднала у своїй основі Сталіна з Леніним. І ніхто в ті роки криваві не міг позмагатися з нею у викритті ворогів народу, їх тавруванні. Навіть рідного брата спровадила вслід за батьками, звинувативши його в симпатії до троцькістів-бухарінців.

Під час війни Сталіна Ульянівна працювала у Смерші. Подейкують, що її остерігалися навіть смершівці. Не кажучи вже про тих нещасних шпигунів-диверсантів, яких вона з насолодою спроваджувала на той світ.

У нас на кафедрі Сталіну Ульянівну боялись гірш, ніж чуми. Вона вміла так роздмухати щонайменшу дрібницю, надати їй такого політичного забарвлення, так її повернути, що вона, та дрібниця, ставала найтяжчим злочином проти держави, комуністичної партії. Винуватець заслуговував якщо не розстрілу, то найсуворішого покарання. Особливо нещадною вона була чомусь до чоловічої половини роду людського.

Пам’ятаю один випадок, який можна було б назвати кумедним, коли б у ньому не взяла найактивнішу участь Залізна Леді.

Було це ще за Хрущова. Наш інститут, як і всі вузи країни, трусила чергова пропасниця: вимагалося наблизити навчання студентів до життя, і всі лекції, навіть з астрономії, обов’язково пов’язувати з повсякденною дійсністю. Навіть математика, коли там не йшлося про підвищення надоїв молока від корів чи суцільний опорос свиней, розцінювалась як ідейно хибна, відірвана від життя. Спускалися строгі циркуляри, засідали численні комісії, збиралися конференції по обміну досвідом — у викладачів голови йшли обертом.

Саме тоді працював на кафедрі фізики молодий доцент. Подавав великі надії, у двадцять п’ять років блискуче захистив кандидатську, в тридцять дописував докторську. Оригінал і дотепник, улюбленець студентської молоді. Коли від нього стали вимагати зв’язку з життям, він узяв і придумав задачки на кшталт ось такої:

«По столу зі швидкістю два сантиметри в секунду біжить самиця таргана. А позаду, її наздоганяючи, зі швидкістю три сантиметри на секунду поспішає сексуально заклопотаний тарган. Відстань між ними — вісімдесят сантиметрів. За який час самець наздожене самицю?»

Успіх тих задачок був колосальний. Переповідаючи їх одне одному, ми від душі сміялися… Сміялись до тих пір, доки про них не дізналася Сталіна Ульянівна.

Як!!! І ви смієтесь?! Та це ж злісна компрометація заходів партії й уряду! Підкоп під саму основу найпередовішої у світі радянської науки! Неприкрите знущання над найсвятішим: виховання нашої молоді в дусі свідомих будівників комунізму!

І пішло. І поїхало.

Партгрупа. Партбюро. Партзбори. Партком. Партконференція.

Райком і міськком. Скрізь доповідач — Сталіна Ульянівна. Виключили з партії, потурили з роботи. Хрест на докторській, хрест на науковій кар’єрі. З трудом влаштувався до технікуму.

Отака вона, Сталіна Ульянівна!

Тож страшно й подумати, що буде зі мною, коли ця мегера дізнається про зв’язок з її племінницею. Про те, що Надія од мене вагітна. То буде кінець усьому. Кінець дисертації, кінець викладацькій діяльності, кінець моєму життю. Бо я не міг уявити себе поза інститутом.

А сім’я? А дружина?

Все обвалиться в прірву.

Я втратив сон, я схуд, став нервовим та роздратованим.

Бо не знав, що робити.

Чекав із дня на день: ось одчиняться двері, і до кафедри ступить Надія. З немовлям на руках.

Хоча — тьху! — яке немовля! Досить буде того, що вона прийде на кафедру сама.

Або надумається піти до дружини. Спитала ж у сквері, під час останньої зустрічі:

— Може, мені самій поговорити з твоєю? Якщо ти не наважуєшся.

Щоразу, приходячи додому та одчиняючи двері квартири, терпнув од страху: ану ж почую голос Надії!

Кожен дзвінок у коридорі примушував здригатись: вона!

Біг поперед дружини: зупинити, затримать, не дати ступити до хати. Не знаю, що б і зробив, коли б вона й справді стояла на порозі. Штовхнув би у груди?.. Грюкнув перед носом дверима? Не знаю, не знаю…

А вона через день дзвонила на кафедру.

— Вікторе Андрійовичу, вас!

Ішов, мимохіть вбираючи голову в плечі. Брав рурку, хрипко видушував:

— Слухаю.

— Це я тебе слухаю! — лунав її голос. — Поговорив із своєю?

Бекав і мекав, що дружини зараз немає… що вона знову поїхала до хворої матері… що нехай ось повернеться… я сам собі був у такі хвилини бридкий і від того ще більше її ненавидів.

Бо мені вже здавалося… Та що там здавалось — був переконаний, що й ота зустріч на гірці, а потім у трамваї — не були випадковими. Що вона спеціально полювала за мною. Без тижня кандидат наук, доцент, а в майбутньому професор і доктор — де ще знайти такого чоловіка! Підстерегла, заманила в заздалегідь розставлені сильця, зв’язала. І тепер не відпустить нізащо.

Іноді така ненависть спалахувала до неї, що ладен був її задушити.

Бо й самому — хоч лягай під трамвай. Або під машину. Коли ішов вулицею, мимохіть тулився до парканів: весь час здавалося, що ноги самі несуть на дорогу, під колеса машин.

І не знаю, чим би все скінчилось. Коли б не полковник.

Полковник жив під нами на другому поверсі. У такій же мишоловці-квартирі, що їх одразу ж прозвали в народі «хрущовками», або «розпашонками». Вузький, що й не розминутись, коридорчик, крихітна, де й двом тісно, кухонька, єдиний, з найбільшої кімнати, балкончик, на який ступиш однією ногою, а другу вже ніде й поставити. Наслідок боротьби з архітектурними надмірностями, доведеної до повного абсурду. Втілення убогого соціалістичного раю, збудованого на сороковому році радянської влади. Але нам, новоселам, і ці нірки здавались надмірною розкішшю, бо я, наприклад, до цього жив з дружиною та маленькою дочкою разом з батьками і молодшою сестрою в одній кімнаті: батьки спали на єдиному ліжкові, бо іншого не було де ставити, донька наша — на столі, сестра — на розкладачці, а ми вдвох — під столом на підлозі. Захочеться обійняти дружину — не спиш, ждеш до глупої ночі, коли всі вже напевно поснуть, та й тоді стережешся, щоб не тріснуло, не шелеснуло. А в туалет серед ночі прокинешся — не знаєш, куди поставити ногу. То зрозуміло, чому крихітна наша квартирка здалася нам раєм. На трьох — дві кімнати! На трьох дві кімнати. Хай навіть більша із них прохідна, — ми тішились нашою квартирою, ми не могли нею намилуватись, і єдине, що псувало нам настрій, це балкон. Не балкон, а якесь приліплене наспіх ластів’яче гніздо.

За проектом він мав бути покритий мармуровою плиткою, але плитку будівники пропили на корені, натомість наляпали цементну стяжку, де цементом і не пахло, тож оте покриття стало одразу кришитись і сипатись, розносячись по всій квартирі. Дружина мила-мила підлогу, а тоді їй урвався терпець: «Що хочеш роби, а приведи балкон до ладу!»

Я попобігав, поки знайшов та вмолив шабашників з ліхтарями-носами. Провів їх одразу ж на кухню, де стояла закуска і випивка, а коли вони допили півлітру, показав їм балкон. Вони потупали по балконі, наче збиралися його завалити, поматюкали злодюг-будівельників і пообіцяли, що «здєлають».

Другого ж дня появились з двома відрами гарячої смоли і шматком лінолеуму. Залили смолою балкон, поклали зверху лінолеум і, пообіцявши, що до Страшного суду триматиметься і що будемо їм весь вік дякувати, взяли десятку і зникли.

Лінолеум і справді тримався, поки стояла прохолода. А як надійшло літо та припекло по-справжньому сонце, смола й попливла. На голови наших сусідів, звичайно ж.

Пам’ятаю, як перелякана дружина заскочила до спальні (повернувшись з роботи, я саме ліг перепочити).

— Глянь, що з нашим балконом!

Я звівся, ступив на балкон і ледь не впав: лінолеум так і поплив під ногами. Схопившись за перила, глянув донизу: смола густо капотіла на білизну, що її розвішала сушити дружина полковника.

Якийсь час ми сиділи притихлі, як миші. Чекали, що от-от загамселять у двері. Потім кинулись збирати смолу. У таз, у відро, в каструлі — у що завгодно, аби пошвидше зібрати. А коли сяк-так зібрали та згорнули перемазаний смолою лінолеум та трохи одмились самі, дружина сказала:

— Спускайся до них пробачатись.

— Іди ти. Тобі якось зручніше.

— Не я ж привела тих бандитів!

— Ну, гаразд… Ну, піду…

Спускався на другий той поверх як на ешафот… Я панічно боявся скандалів та лайок, а що мене зараз лаятимуть, і дуже, не мав у тому жодного сумніву. Та й хто б це радів, коли б його білизну облили смолою!

До того ж я потерпав перед полковником. Не те що боявся, але я уже знав, що він працює в таємничій отій установі, яка простяга свої щупальця до кожного громадянина найвільнішої в світі країни («Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»). І якщо справедливий вислів, що ми всі ходимо під Богом, то і це справедливіший, що ходимо ми під недремним оком Комітету безпеки («И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ»). Зустрічаючись з полковником, я мимохіть намагався прибрати якомога невиннішого виду, а в душі моїй завжди виникав бридкий холодок. Щоразу хотілося вигукнути щось вірнопіддане, щось на зразок: «Слава КПРС!» чи «Хай живуть славні наші органи!» Відчував свою абсолютну беззахисність. Це було вже у мене в крові: перед кожним представником караючих органів, навіть перед рядовим міліціонером, опускати руки по швах.

А тут залили полковника КДБ смолою. Було од чого накласти в штани.

Спустившись на другий поверх, навшпиньках підійшов до важких, оббитих чорним дерматином дверей. Прислухався: лаються? Там стояла тиша, і в мене прокинулася надія, що сусіди ще не повернулися з роботи. Та все ж про всяк випадок торкнувся кнопки дзвінка.

Двері одчинилися одразу ж, наче по той бік вже чекали на мене. Чоловік, який мені одчинив, був не в мундирі — в піжамі, і я з переляку спершу не впізнав у ньому полковника. Подумав: якийсь, мабуть, родич.

— Хазяїн удома?

Чоловік усміхнувся:

— А я що, не схожий на хазяїна?

— Ох, пробачте! — Мені було дуже незручно.

— Нічого, буває.

— Я на хвилинку. — Господи, як йому сказати про ту прокляту смолу?

— Заходьте. Не будемо ж стояти в коридорі?

Провів мене до кімнати, такої прибраної, що в мене й душа отерпла. («Смола!.. Проклята смола!»)

— Так я вас слухаю… сідайте, будь ласка.

Де вже тут сідати! Я зібрався з духом і випалив:

— Ви на балкон виходили?

Полковник охнув, ляснув себе по лобі долонею:

— От чорт, забув! Жінка ж просила ще зранку прибрати білизну. Може, що звалилося в двір? — Він уже йшов до балкона.

— Ні, не звалилось… — Я ступив за ним як прив’язаний.

А полковник уже застиг у дверях. Спина у нього стала дугою, потилиця наїжачилась:

— Што это?!

Досі він розмовляв чистою української мовою. А тепер вдався до російської.

Я заглянув через його плече. Те, що там висіло, можна було назвати чим завгодно, тільки не білизною. Вона важко звисала, щедро заляпана смолою. Смола була й на перилах, і внизу, під ногами, в блискучих чорних озерцях.

— Откуда все это? — спитав ошелешено полковник.

Довелося пояснити «откуда».

На моє здивування, він не розсердився, не кинувся на мене з кулаками. Хоч мав на те повне право. В нього був такий розгублений вид, що мені його стало жалко.

— Что же мне моя Катенька скажет? Она же просила меня убрать все это с балкона…

Уявив його «Катеньку», даму таку солідну і строгу, що кожного разу, коли з нею стрічався, рука сама піднімалась до капелюха чи шапки.

— Что же мне делать?

Я не придумав нічого мудрішого, як пораяти прибрати балкон. Хай «Катенька» хоч цього не побачить. А білизну заховати подалі з очей.

— Давайте я вам допоможу. Несіть ганчірки й відро.

За півгодини і впорались. Я дуже квапився: не хотілося, щоб «Катенька» застала мене в квартирі. Зчистили з перил смолу, зібрали з підлоги, а білизну склали в балію, однесли на кухню, засунули глибше під стіл. Полковник мені ще й дякував, а коли я завів мову про відшкодування, махнув рукою:

— Яке там відшкодування! Вам же дісталось не менше. — Він уже заспокоївся і знову заговорив по-українському.

Після цього випадку ми не те що зблизились, а пройнялися якоюсь взаємною симпатією. Зустрічаючись, не проходили, як то бувало раніше, мимо, а віталися за руку, зупинялись на хвилину чи дві, щоб перекинутись словом про погоду, про останні міжнародні новини, і я не раз думав: «Бач, і серед них люди бувають!» І в душі аж гордився, що в мене такий знайомий.

Тож коли мені зовсім стало непереливки — хоч у петлю головою! — я й подумав про свого сусіда. Думав про те, що органи, в яких він працює, — всесильні, і якщо вже там мені не допоможуть, то мене ніщо не врятує.

Я ще, може, якийсь час вагався б, коли б Надія в черговому своєму дзвінкові на кафедру не запитала:

— Коли твоя приходить додому?

— Для чого це вам? — У мене і в очах потемніло.

— Я хочу зустрітися з нею.

Ця остання погроза й надала мені сміливості відкритися в усьому полковникові…

— Ситуаційка!

Він почухав кінчика носа і якось аж весело глянув на мене.

— І що ж ви думаєте робити?

Відповів, що не знаю і сам. Що безвихідність така — хоч стріляйся!

— Оцього якраз і не треба робити… Це тільки на фронті стрілялись, щоб не здатися в полон. А ви баби злякалися.

«Злякався б і ти!» — подумав похмуро. Я вже розкаювався, що йому відкрився. Що він може зарадити? А полковник знову почухав кінчик носа.

— Гаразд… Спробуємо допомогти… Твердо не обіцяю, але спробуємо. У вас є телефон?

— Службовий.

— Давайте службовий.

Записав до книжечки, суціль помережаної телефонами.

— Вам, можливо, подзвонять… А поки що тримайтесь… Ну баби! — І потис міцно руку.

Минув день, минув другий — дзвінка не було. Зателефонувала Надія, поцікавилась, коли повернеться дружина (я їй знову сплів, що дружина поїхала у відрядження). Відповів, що затримується.

— На скільки?

— Сам поїси що не знаю.

— Для вас обох буде краще, коли вона швидше повернеться! Я терпляча-терпляча, але і в мене може урватись терпець. Ти мене чуєш?

— Чую, — наче в могилу.

Повісила рурку.

А звідти мовчали, і полковник, коли ми з ним зустрічалися, вітався так, наче й не було поміж нами жодної розмови.

Що я пережив за той час, не побажаю й найлютішому ворогові! Я дуже схуд, костюм теліпався на мені, як на опудалові, під очима залягли темні тіні. Дружина все гнала мене до лікаря: «Ти хворий!» Я обіцяв, що обов’язково сходжу, ось тільки трохи звільнюся на роботі. Посилався на лекції, на дисертацію, яку от-от мав захищати, на громадську роботу із студентами, — нас і справді завантажували так, що ми ледве тягнули, та ще й вимагали дбати про підвищення власної кваліфікації, не відставати од світового рівня («Радянська наука — найпередовіша у світі!»), на нас їздили кому тільки не лінь: і деканат, і ректорат, партбюро і партком, райком і міністерство, тож інсульти й інфаркти збирали серед нас найщедріші врожаї, а у мене, на додачу до всього, ще й Надька, її майже щоденні погрози прийти до дружини чи написати заяву на парторганізацію — не знаю, що було для мене страшніше.

Тож довгі, серед ночі, години, повні розпуки й безвиході, і валідол під язиком, і валер’янка (я, що зроду-віку не вживав ніяких ліків, пропахся ними, як аптечний кіоск), і сухість у роті, й синці під очима, й чорні, од яких ні втекти, ні сховатись, думки.

Чортова гірка! Проклята гірка!

І трамвай. І ота ревізорша.

Ну навіщо, навіщо я кинувся до них? Міг же вдати, що нічого не бачу, не чую. Міг пройти мимо — вона все одно мене не впізнала б…

А потім — поштамт. Здерся вище, щоб усі бачили йолопа, якому збрело в голову грати закоханого.

Догрався.

Подзвонили, коли я уже втратив усяку надію.

— Вікторе Андрійовичу, до телефону!

«Надька», — подумав приречено. Хотів сказати, що мене немає, але той йолоп гукнув над самісінькою руркою.

— Слухаю.

— Віктор Андрійович?

Х-ху, слава Богу, не Надька! В мене, як то кажуть, і в очах посвітлішало.

— Так.

— Я дзвоню вам за дорученням вашого сусіда Івана Михайловича. — Боже, який голос приємний!

— Ми зможемо сьогодні зустрітись?

— Зможемо! Зможемо!

— Десь за годину. Вас це влаштовує?

— Звичайно, влаштовує.

— От і добренько. Запам’ятайте адресу…

— Зараз запишу…

— Не треба записувати. Просто запам’ятайте: вулиця Леніна, сім, квартира дванадцять… Леніна, сім, квартира дванадцять. Чекатиму рівно о шостій. Все зрозуміло?

— Все! — Я ладен був цілувати рурку.

— Тоді до зустрічі!

По той бік замовкло, а я все ще стояв коло телефону. Квартира. Чому саме квартира?.. Гаразд, це не моє діло.

Швидко зібрався, пішов. Так квапився, що прийшов на півгодини раніше. Великий, ще дореволюційний будинок, з високими вікнами, мармуровими сходинами, бронзовими ручками. Ліфт із червоного дерева, весь у дзеркалах, в золотих віньєтках, золото давно пооблуплювалось, дзеркала помутнішали, все тріщало й поскрипувало, коли став підніматись, — скільки ж у ньому поколінь переїздило, скільки надій, розчарувань, що давно позникали, розвіялись димом. Третій поверх, просторий, хоч конем грай, майданчик, масивні двері з чорного дерева, цифра дванадцять на потемнілій од часу бронзовій дощечці, ледь помітний, витертий напис «Доктор-гінеколог такий-то». Спершу подумав, що помилився. Ні, таки цифра дванадцять.

Натиснув на кнопку, прислухався: по той бік ні звуку, не те що в наших квартирах зачуханих, двері можна пальцем проткнути… Хотів натиснути ще раз, але двері одчинились безшумно, вже знайомий, з хрипливинкою голос запитав:

— Віктор Андрійович?.. Прошу заходити!

Інтелігентне, приємне обличчя. Не подав навіть виду, що я приперся на півгодини раніше.

— Роздягайтесь… Не замерзли?

— Не замерз. Так поспішав, що аж змокрів.

— Все одно вгощу чаєм… Чи ви, може, любите каву?

— Не турбуйтесь, дякую.

— Ні, в нас так не заведено. Так чай чи кава?

— Чай, якщо можна.

— Зараз заваримо. Прошу до кімнати. Я, знаєте, теж звик до чаю…

Зайшов до великої кімнати. Прибрано, чисто і якось особливо безлюдно. Наче тут ніхто ніколи й не жив. Пізніше довідався: цю квартиру, як і багато інших, органи наймали (чи просто займали) для отаких-от зустрічей, як оце зараз зі мною.

За кілька хвилин повернувся хазяїн. Забув сказати, що він був не у військовому, як я сподівався, а в цивільному, і темно-синій костюм дуже йому пасував. Уніс велику тацю з двома келишками, з пузатою пляшкою, з нарізаним лимоном і коробкою дорогих цукерок, що давно уже не появлялися в кондитерських магазинах. Шоколадні діжечки, наповнені вимоченими у вині вишнями.

— Ковтнем для знайомства? Поки завариться чай. — Він уже наливав у келишки темно-бурштинову рідину. — Вірменський, марочний. З вірменськими коньяками не зрівняється жоден французький… Прошу…

Цокнувся зі мною, понюхав, обережно надпив, заплющив од насолоди очі:

— Божественно!

Коньяк і справді був понад усякі похвали. Скільки живу, такого не пробував.

— Закушуйте!

Підсунув лимон, цукерки, сам же дістав сигарети.

— Палите?

— Дякую, я некурящий.

— А я, грішний, палю. Особливо після такого напою. З вашого дозволу… — Клацнув запальничкою, затягнувсь.

Я ж смоктав дольку лимона, клав до рота цукерки. Подумав про доньку й дружину: принести їм хоча б по одній, хай би попробували. В голові вже приємно шуміло, коньяк робив свою справу…

— Так що там у вас сталося?

Чашки, з яких ми пили чай, вже стояли порожні. Він знову курив («з вашого дозволу») і, примруживши очі, дивився пильно на мене. Слухав, покивував так, наче й не сподівався почути щось інше.

— Да, у вас становище… Не позаздриш.

— Де вже заздрити, — погодився гірко.

— А ви ніколи не задумувались, чому наші жінки такі агресивні?

— Правду сказати — не задумувався. — І аж затнувся од здогаду: — Невже й ви?..

— А я що, з лопуцька? — розсміявся він. — Бувало всього.

І, як не дивно, мені од цього зізнання на душі аж розвиднилось. Не я, виходить, один… Він же спитав:

— Де вона працює?

— В універмазі.

— Це вже легше.

Чому легше, я не міг зрозуміти, а запитать не наважився.

— Що ж, спробуємо вам допомогти. Думаю, що нам вдасться підібрати ключик до цієї агресивної дамочки.

— А поки що — жодної з нею зустрічі. Що б вона вам не говорила. Ладненько?

Ми вже попрощались (я ще нікому так гаряче не тиснув руки), як він мене зупинив:

— Заждіть. Ледь не забув.

Узяв коробку з цукерками, акуратно загорнув у газету.

— Це вашій дружині.

— Що ви!

— Беріть-беріть, ми не збідніємо. Надіюсь, що незабаром побачимось. До речі, ви так і не поцікавились, як мене звати.

— Ох, пробачте!

— Пусте! — розсміявся. — Буває. Зовуть мене Сава Петрович. Якщо вірити метриці. Трохи незвичне ім’я, але що ж поробиш. — І розвів жартівливо руками.

Сава Петрович. До чого ж симпатичне ім’я! А людина яка! От тобі й вір різним вигадкам про наші органи.

Минуло три дні, подзвонила Надька.

— Сволоч ти! — схлипнула і повісила рурку.

Мене так і кинуло в жар: невже подіяло?

З нетерпінням чекав дзвінка — вже від Сави Петровича. Коли заходив на кафедру, телефон тягнув мене до себе як магніт.

І ось він, довгожданий дзвінок:

— Віктор Андрійович?.. Це вас вітає Сава Петрович. Ми сьогодні зможемо зустрітись?

Господи, він ще й питає!

— Коли?

— О вісімнадцятій… Там же…

— Прийду, обов’язково прийду!

— От і ладненько…

Ледь діждався п’ятої. О п’ятій мав читати лекцію, домовився з колегою, щоб підмінив. Сказав: захворіла дружина. І знову прибіг на півгодини раніше.

Той же темно-синій костюм, та ж привітна усмішка.

— Проходьте, проходьте. Чайок уже чекає.

Чекав не тільки чай, а й коньяк, і лимон, й цукерки.

— Ну от, вважайте, що ваша справа полагоджена. — Згадавши щось, розсміявся. — Дамочка ваша виявилась міцненьким горішком: націлилася на вас по-серйозному. Уже збиралася в гості до вашої дружини… До речі, вам на майбутнє порада: ніколи не давайте коханкам своєї адреси… Тож довелося їй нагадати про деякі грішки, допущені нею в універмазі. Кожен грішок — від двох до п’яти років ув’язнення. Аргументик, як то кажуть, серйозний…

— А вона? — У мене пересохло чомусь у роті.

— Подумала-подумала й нарешті погодилась. Мусила погодитись. Зрозуміла, що з нами сваритися не з руки. — Він усміхнувся, роздушив недопалену сигарету в скляній попільничці. — Ото так, Вікторе Андрійовичу.

— Господи, я не знаю, як вам і дякувати! — У мене й очі зволожилися. — Ну як вам віддячити? — Я ладен був його обіймать, цілувати. Вільний! Врятований!

А він знову налив мені й собі коньяку, запалив нову сигарету. Цокнувся, випив, затягнувся димком. Курив, пильно дивлячись на мене. Мені від того погляду стало якось аж не по собі.

— Вікторе Андрійовичу, що ви думаєте про наші органи?

Запитання пролунало настільки несподівано, що я розгубився.

Сидів, не знаючи, що відповісти. А він знову роздушив у попільничці недопалену сигарету.

— Хочете, я відгадаю, що ви про нас думаєте? — І, не чекаючи моєї відповіді, продовжував: — Ви думаєте, що ми — страшна організація, з ніг до голови забризкана кров’ю… Постійте, дозвольте закінчити, — помітив мій протестуючий жест, — яка безжалісно поїдає власний народ. І якщо говорити відверто, то ви багато в чому маєте рацію… коли думаєте про наші органи, які вони були в минулому. Оті всі чекісти, енкаведисти… У тридцяті, в сорокові, в п’ятдесяті навіть роки… Страшна публіка… Масові полювання на так званих «ворогів народу», нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли… Як ви думаєте, в кого гестапівці перейняли душогубки? Звичайно ж, у нас!.. Божевілля… Незбагненне якесь божевілля, кривава вакханалія, яка залила шосту частину земної кулі… Та чи могла така країна мати інші органи, ніж вона мала?!

Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим «я», підказував мені мовчати… зціпити зуби й мовчати… прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:

— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він покивав головою, тільки чомусь не до мене покивав, а до пляшки з недопитим дорогим коньяком, наче закликаючи ту пляшку у свідки.

— Як ви думаєте, чим ми тепер в основному займаємось? — Знову погасив сигарету, і погляд його посвітлішав. — Ловимо шпигунів-диверсантів? Виявляємо міфічних ворогів народу? Ні, вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Ми проводимо широкомасштабні соціологічні дослідження. В обсязі всієї країни…

— Дослідження? — Я не міг приховати свого здивування.

— Так, дослідження, — покивав він головою. — Дуже потрібне для нашого з вами майбутнього. От відбувся пленум ЦК, прийняте рішення. Чи постанова уряду. Наскільки вона відповідає інтересам народу? Як народ її сприймає? Як перетворює в життя? Ми повинні стати тим барометром, який попереджає керівні наші органи, чого їм чекати. Бурі чи ясної погоди…

— А преса?

— А ви вірите нашій пресі? — усміхнувся презирливо. — Одностайне схвалення, з великим піднесенням. Більшої повії у всьому світі немає, аніж наша преса. Нею бридко навіть чоботи чистити. А вона претендує на наші душі… Ні, Вікторе Андрійовичу, єдина реальна сила, яка зможе очистити хворе наше суспільство від бруду минулого, це ми. Для цього ми й проводимо соціологічне дослідження. І я особисто розраховую на вашу допомогу.

— Мою?

— Вашу, Вікторе Андрійовичу.

— Але ж чим я вам зможу бути корисним? Я ж не соціолог.

— А це не суттєво: соціолог ви чи не соціолог. Ми попросимо вас просто збирати інформацію. На вашій же кафедрі. Які в кого думки, хто з чим не згоджується. Не треба навіть узагальнювати — цим займуться інші спеціалісти… То як, Вікторе Андрійовичу?

— Я не знаю, чи зможу…

— Зможете, зможете, — поплескав він мене по плечу. — Не святі горшки ліплять. А ваша Надя таки міцненький горішок! — покрутив головою. — Доведеться за нею якийсь час постежити. Щоб не викинула якогось коника. Це вам ой як непотрібно! У вас же захист дисертації на носі?

Я відчував, як мене заганяють у сильця. Як липка павутина обплутує мене з усіх боків. Я ще пробував борсатись:

— Не знаю, як у мене це вийде: я, на жаль, не належу до спостережливих людей…

— А нам і не потрібен спостерігач. Нам потрібен аналітик, учений. А ви справжній учений…

— Який там учений: і досі не захистив дисертації!

— Захистите обов’язково! Прекрасна робота!

— Хіба ви з нею знайомі? — запитав, полещений: кому не приємно, коли тебе хвалять.

— А як ви думаєте: бути куратором вашого інституту і не цікавитись життям його колективу?.. До речі, як там Сталіна Ульянівна? — розсміявся. — Феноменальна істота! Свою святиню і досі зберіга?

— Святиню?

— Сукню. В якій була на зустрічі із Сталіним.

Прочувши про сукню, я теж не втримався од сміху. Хоч зараз мені було не до цього.

Про ту сукню знав не тільки наш інститут — все місто. Одразу ж після війни Сталіна Ульянівна разом з великою групою військових побувала на прийомі у Сталіна. Заради цієї події нарядилася не у військове, а у трофейну сукню, привезену з поверженої Німеччини. Відтоді сукня не була жодного разу надівана: вона вже належала історії. Сталіна Ульянівна замовила спеціальний сервант, схожий на поставлений «на попа» саркофаг. Із скляними дверцятами та бічними стінками, а в задню, зверху донизу, було вмонтоване дзеркало. Сукня була урочисто повішена, дверцята замкнені, ключ, щоб ніхто не міг доторкнутись до святині, захований поглибше до столу.

Розповідають, що свого часу, ще за життя Сталіна, приходили працівники музею: просили передати як дорогоцінний експонат. Не віддала: «Помру, тоді заберете».

— Зберіга.

— Дивовижна людина! — похитав головою. — А ви кажете, що ваша кафедра не варта соціологічного дослідження. Коли там трапляються такі експонати… Отже, дорогенький Вікторе Андрійовичу, давайте домовимось: ви… ну, раз на місяць… обтяжувати вас не будемо… Ми розуміємо, що людина ви зайнята… тож раз у місяць будете робити своєрідне соціологічне обстеження. Зріз, так би мовити. Про життя вашого колективу, про настрої, найцікавіші розмови. І обов’язково два-три найтиповіші факти. Для ілюстрації. Хто що сказав, коли саме сказано, хто слухав…

— А це навіщо? — Я вже подумки згодився робити дослідження. Але щоб називати прізвища!

— Бачите, інформація має бути абсолютно достовірною. Тому в ній мають бути наведені факти. Ваша ж дисертація не складається лише із загальних положень? Я вас розумію, ви боїтесь таким чином комусь заподіяти зло. Даю вам слово офіцера, що ні в кого й волосина не впаде з голови! Для нас у тисячу разів цінніше отримати правдиву інформацію, ніж когось там посадити, віддати до суду.

Логіка його слів здавалася мені бездоганною. Я не знав, що йому заперечити, а до того ж у голові весь час лунала фраза про те, що за Надькою ще потрібен нагляд та нагляд. Я таке пережив протягом останнього місяця, що при одній лише думці, що подібне може повторитись, мене кидало то в холод, то в жар.

— То як, Вікторе Андрійовичу, згода?

— Та де вже маю діватись.

— От і ладненько! Я знав, що ви розумна людина. — Він узяв пляшку, налив повні келишки. — Вип’ємо за вашу дисертацію! За ваше майбутнє.

Я відчайдушно випив до дна й одразу ж сп’янів. Мусив сп’яніти, щоб прогнати всі сумніви. Повернувся додому і думав приблизно таке: гаразд, якось обійдеться. Зрештою, це залежить од мене. Постараюсь писати соціологічні дослідження так, щоб нікому не нашкодити. Головне — спекався Надьки. От що головне!..

Місяць, відпущений мені Савою Петровичем, збіг дуже швидко. Якраз на цей час припав захист дисертації, а той, хто захищав дисертацію, знає, що це таке. Щоденна біла гарячка, хронічний брак часу, біганина та організація, міжміські телефонні дзвінки до опонентів, щоб не передумали та обов’язково приїхали, пристойні місця у готелі, банкет, який за традицією мав відбутись по захистові, — все це звалилось на мою голову сніговою лавиною, і мені було не до соціологічного дослідження.

Тож коли через місяць мене гукнули до телефону і пролунав уже знайомий голос: «Завтра о шостій. Зможете?.. От і ладненько», — я не те що не мав написаного тексту, взагалі не уявляв, про що писати. В змученій моїй голові було порожньо, як у порожній бочці, жодна думка не збігала на пам’ять. Я спершу запанікував, бо страшенно боявся розгнівати нового мого покровителя (пам’ятав про Надьку!), а потім утішив себе народним отим афоризмом, що Бог не видасть — свиня не з’їсть. Тож лишалося тільки покластися на Господа Бога. Та ще на те, що попереду ціла доба, протягом якої я маю щось та придумати: не йти ж на побачення з порожніми руками!

Я так нічого і не спромігся написати, хоч і сідав кілька разів до столу. Мені просто нічого було написати, кажу ж, що так замотався з дисертацією, що й білого світу не бачив. А тут ще треба наводити факти, що ілюстрували б соціологічні спостереження.

Один факт, щоправда, був, він сам уписувався в те дослідження, але я волів його швидше забути, раз і назавжди викреслити з пам’яті. Йшлося про людину, яку я дуже поважав, яка не раз виручала мене в скрутні години, яку любила вся наша кафедра, від асистентів до професорів. Він нікому ні в чому не міг відмовити, слово «не можу» для нього взагалі не існувало, і в кожного з нас, коли траплялася якась неприємність чи просто якесь питання, що його треба обов’язково вирішити, першою ж думкою, що виникала, було: «Піду до Миколи Петровича».

Микола Петрович був чи не найстаріший на нашій кафедрі. Тому всі ми називали його позаочі «татом». «Ви не бачили тата?» «Тато пораяв не поспішати». «Піду спитаюся в тата». Особливим успіхом він користувався у нашої жіноти. Вони звіряли йому такі таємниці, в які не втаємничували навіть своїх чоловіків. Він їх вислуховував з делікатною усмішкою, в якій була вся його душа, і завжди говорив: «Не побивайтесь, голубонько, все образується». Оте «образується» стало у нас на кафедрі крилатим словом. Що зняло не один стрес із душі.

Він не належав до балакучих людей, не встрявав у суперечки або дискусії, які частенько точились на кафедрі, особливо серед молоді: підійде, послуха, усміхнеться доброю усмішкою своєю і тихенько відійде.

А тут його як прорвало:

— Досягнення! Які досягнення? Наш СРСР давно уже сидить у найбільшій помийній ямі за всю історію людства!

Всі оніміли. Тиша залягла просто-таки могильна. Навіть стіни довкола, здавалось, поблідли од страху.

— Ну, наша республіка… — почав хтось, нервово одкашлявшись: мовчати далі не було уже сил.

— Республіка? — фиркнув наш «тато». — Яка ще республіка? Примітивна колонія. Чому більшовики, якась жалюгідна жменька, так легко втримались при владі? Бо вони рятували «єдіную нєдєлімую». І це зрозуміли великодержавні шовіністи всіх мастей та відтінків. І підтримали більшовиків. Хто організував Червону Армію, хто нею командував? Колишні офіцери та генерали царської армії. Навоювали б ваші Ворошилов та Троцький, коли б не ці генерали!..

Наш гурт став танути на очах. Той раптом згадав, що йому треба готуватись до лекції, той — що мав терміново подзвонити по телефону, той просто зник: от стояла людина і випарувалась… випарувалась так, що од неї не лишилося й сліду. А наймолодший наш лаборант, якого з чиєїсь легкої руки ми прозвали «младєнцем», взявся розповідати анекдот, який саме, я так і не можу пригадати. Всі ми засміялись, мов із примусу, з вдячністю поглядаючи на рожевощокого «младєнца», нам уже здавалося, що, слава Богу, пронесло, але наш «тато» знову розтулив свого крамольного рота:

— А ви знаєте найдовший анекдот? — І випалив: — Доповідь Леоніда Ілліча Брежнєва на черговому з’їзді партії.

Після цього вже всі зрозуміли, що біди не минути. Не тільки «татові», а й усім, хто мав нещастя його слухати. Ми всі враз зчужіли одне одному, відгородилися одне від одного стіною недовіри та страху і вже майже ненавиділи нашого «тата», який накликав на нас біду. Ніяк не могли зрозуміти, що з ним сталося. Збожеволів? Вирішив покінчити життя самогубством? Бо після таких слів лишається тільки в петлю або з мосту у воду. Але нас навіщо тягти за собою? Нас, таких чистих, таких невинних перед комуністичною партією й радянською владою! Ми готові були зараз в цьому клястися одне перед одним. Стати на коліна й бити в підлогу лобами. І єдине, кого нам зараз бракувало, це Залізної Леді. Сталіни Ульянівни. Щоб перекласти всю відповідальність на її залізні плечі. Як би ми всі зітхнули полегшено, коли б вона була серед нас і все те почула. І побачила, як несхвально ми слухали «тата». Як одразу ж відійшли од нього, як стали уникати його і він ходив як зачумлений.

Я ж особисто не витримав. Не підійшов до «тата» на кафедрі — боронь Боже! — а непомітно пішов за ним слідом, коли він вертався додому. Мені було його по-людськи жаль, я знав, що його жде, то, може, ще якось можна врятувати. Хоч як — до ладу і сам не знав. Переконавшись, що нікого знайомого поблизу немає, наздогнав, торкнув за рукав:

— Миколо Петровичу…

— Це ви, голубчику? Теж пішечки додому?

На диво спокійний та ще й усміхнений. Він що, не розуміє, що накоїв?

— Миколо Петровичу, ну як ви так могли? Так необережно висловлюватись?

— А, ви про те, — сказав як про дрібницю, не варту й згадки.

— Невже ви не знаєте, що в нас навіть стіни підслуховують?

Подивився на мене очима дитини:

— Набридло. Набридло, голубчику.

— Що набридло?

— Зайцем бути набридло! Наполоханим зайцем.

— А ви знаєте, що вас жде?

— Не знаю. І знати не хочу. Набридло…

Ну що я міг йому сказати? Попрощавшись нашвидкуруч, оглянувся, чи ніхто нас не бачив, і швиденько рушив додому.

Совість моя була чиста. Я попередив. Я потай гордився своїм вчинком. Аж виріс на голову над своїми колегами.

А Микола Петрович таки народився в сорочці. Його ніде не проробляли, не виключали з партії, не виганяли з інституту. Сталося диво, незбагненне для нашого наполоханого колективу. Навіть Залізна Леді мовчала, хоч їй, напевно ж, хтось та розповів. Невже «тато» десь угорі має таку могутню руку, що не дала його розтерзати?

Вирішив і собі забути про цей прикрий випадок. І коли пролунав знайомий голос та призначив побачення, я ще раз дав собі обіцянку і словом не прохопитись про «тата».

Цього разу на мене чекав не тільки коньяк, а й розкішна закуска. Ікра червона і чорна, балик, сервелат, нарізана тоненькими шматочками шинка, ніжинські хрумкі огірочки і квашені помідори-сливки, — я ще зроду-віку не бачив такої зібраної докупи смакоти. Сава Петрович сяяв не менше, ніж кришталеві келихи, що ніжно горнулися до пузатої пляшки. Потираючи руки, він обійшов довкола столу, з любов’ю подивився на виставлене.

— Сідайте, Вікторе Андрійовичу! Сідайте, дорогий імениннику!

— Пробачте, але мої іменини…

— А дисертація? — перебив він мене. — Мусимо ж ми відзначити успішний захист дисертації?

Признатися, я був щиро зворушений. Не знав, як і дякувати. Та він одмахнувся од моїх слів:

— Пусте… Сідайте швидше до столу, бо в мене вже «Інтернаціонал» в животі! Оте: «Повстаньте, гнані і голодні!» — І розсміявся.

Налив повні келихи, й обличчя його враз споважніло, набуло урочистості:

— За ваш великий успіх, Вікторе Андрійовичу! За те, щоб ми за оцим столом невдовзі відсвяткували й докторську. Будьмо!

Після того, як добряче відзначили захист моєї дисертації, Сава Петрович перейшов до діла:

— А тепер послухаємо вас, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Надіюся, ви щось написали?

Відповів, що не написав. Що дисертація вибила мене зовсім з колії.

— Як же так? — Він був явно розчарований. — Ви поставили мене у дуже незручне становище. Я маю завтра доповідати своєму начальству. Що я йому скажу?

Я не знав, як виправдатися. Сказав лише, що й писати, власне, ні про що. За цей час на кафедрі нічого не скоїлось такого, що варте було б уваги.

— Так-таки нічого й не скоїлось? — подивився він пильно на мене.

— Абсолютно нічого! — Господи, чого я так кричу!

— А якщо трохи подумати?

«Невже він щось знає? — тьохнуло на серці. — Ні, цього не може бути».

А він продовжував пильно дивитись на мене.

— Якщо подумати, Вікторе Андрійовичу? Не поспішайте, може, щось і пригадаєте.

— Мені пригадувати нічого. — Я не впізнавав власного голосу. Сховав руки під стіл, щоб він не помітив, як вони почали в мене тремтіти.

Сава Петрович придушив у попільничці сигарету, осудливо похитав головою:

— Вікторе Андрійовичу, Вікторе Андрійовичу! Що я вам таке зле зробив, що ви зі мною нещирі?

— Та нічого ж не сталося! — крикнув я у відчаї.

— Так-таки нічого?

— Нічого!

— Чесно «нічого»?.. Постійте, не давайте чесного слова, — застережно наставив долоню. — Я вас пожалію… До речі, як там поживає ваш «тато»?

Все!.. Загинув!.. Він усе знає!..

— Як там у нього з помийною ямою? Що в ній сидить весь Радянський Союз?

Я убито мовчав. Сидів розчавлений, знищений. Перед моїми очима промайнула жахна картина: вертаюсь додому, а там — Надька. Прийшла до дружини… І нещадне обличчя Залізної Леді. Родички… Господи, родички!..

— Ми все знаємо, Вікторе Андрійовичу, все. Од нас нічого неможливо приховати. Така вже наша служба, нічого не вдієш. Я по-людському вас розумію, вам було жаль «тата», цієї напрочуд симпатичної, такої доброї людини, яка не раз виручала вас у біді. — Господи, він і це знає! — Але ж я вам казав, що ми не зацікавлені когось там карати чи садовити. От вашого «тата» не посадили ж. Навіть по партійній лінії не зачепили. Пожаліли старого. Хоч нам варто було тільки пальцем ворухнути, щоб од нього й мокрого сліду не лишилося. Ваші б його і загризли. Стерли б у порошок, роздерли б на шмаття — не треба й нацьковувати. Йосиф Віссаріонович так нас видресирував, що й через триста літ не відучимось… Тож нас цікавлять соціологічні дослідження, і більше нічого. З чисто наукового боку. Ну й, звісно, проілюстровані відповідними фактами. Як кожна серйозна наукова робота. — Він дістав нову сигарету, запалив сірника. Не поспішав прикурювати: пильно дивився, як вогонь з усіх боків охоплює тендітну деревинку. Як вона темнішає, обвуглюється, хилить чорну голівку донизу. Коли вогонь підібрався до пальців, кинув у попільничку, зітхнув:

— Ладненько… Не будемо більше про це. Ви культурна людина, і не мені вам читати нотації. До речі, у вас дружина дуже ревнива?

Я відповів, що ні, не ревнива.

— Повезло ж вам! А у мене лютіша тигри. Якби могла, то весь час носила б із собою в «авосьці». Понесла на пляж, пополоскала у воді і, не випускаючи з «авоськи», — додому. Як тільки затримаюсь на роботі, так і давай інтерв’ю: де був, та з ким, та, не доведи Господи, з якоюсь жінкою… — Звівся, розправив плечі, подав мені руку. — Будем прощатись. За місяць зідзвонимось. Хотілося б частіше зустрічатися з вами, але служба не дружба. Тож через місяць. Ладненько?

Вертався додому і давав собі обіцянку не приховувати більше нічого. Писати про все, що почую. Хто б що не сказав. В мене й досі обличчя пашіло від ганьби, що пережив.

Але ж Микола Петрович! Як він міг отак розпустити свого язика! Мовчав, мовчав, і як прорвало. Зайцем, бачите, бути набридло! Побув би ти у моїй шкурі!..

І що головне — все зійшло з рук. За невинніші розмови летіли з роботи…

Ні, тут щось не те. Тут не обійшлося без впливової руки. З’їли б без КДБ, схрумали б — і кісток би не лишилося!.. Тут щось не те…

Вже набагато пізніше я став здогадуватись, в чім справа. Коли мій шеф (я давно уже називав Саву Петровича подумки шефом) звернувся до мене з досить дивним проханням:

— Вікторе Андрійовичу, наскільки нам відомо, ви є куратором студентської молоді…

— Не всіх, не всіх! До мене прикріплена лише група студентів.

— Ладненько, хай група… Чи не могли б ми разом з вами провести невеликий психологічний експеримент?

— Пробачте, який?

— Я дам вам записку. В ній всього три фрази. Треба добре їх запам’ятати і в розмові із студентами вголос сказати. Сказати так, щоб це прозвучало якомога природніше. Нас цікавить, як прореагує молодь.

— А що то за фрази?

— Ось, — подав він папірець. — Прочитайте кілька разів і добре запам’ятайте… Ні-ні, з собою не беріть! — Помітив, що я хотів заховати записку до теки. — Я її одразу ж у вас заберу. Так що запам’ятовуйте тут. А я тим часом пройдусь на кухню.

Він вийшов, я розгорнув папірець. Там було надруковано: «Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму».

Відчув, як у мене стає сторч на голові волосся. Щоб я… Щоб я оце вголос сказав?!

Повернувся Сава Петрович.

— Ну як, запам’ятали? — спитав так, наче підсунув мені невинного дитячого віршика. А не атомну бомбу.

— Але ж я цього не зможу сказати!

— А то чому?

Він ще й питає чому!

— Та ви знаєте, що зі мною там зроблять?! Знаєте?!

— Заспокойтесь, Вікторе Андрійовичу, з вами нічого не зроблять. Даю вам гарантію, що й волосина з вашої голови не впаде. Слово кадебіста в нашій гівняній країні щось іще важить…

Він мене довго вмовляв, поки я нарешті погодився.

А вже по дорозі додому мене наче вдарило: Микола Петрович!.. Невже й він?.. Невже і його змусили завчити оті фрази, на яких я так ганебно спіймався?

Ні, цього бути не може! «Тато» — найдобріша у світі людина…

Але ж чому тоді з його голови і волосина не впала?

Чому?

«Слово кадебіста щось іще важить».

Ішов, і мені здавалося, що назустріч пливом пливуть самі стукачі. Й оця мила жінка стукачка… Й отой солідний дядечко стукач… Й ота юна пара… Й отой учень із ранцем за спиною… й отой… і отой… і ота… Мені вже здавалося, що я божеволію, а розпечений мозок все повторював одні й ті ж слова: «Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму».

Я їх завтра виголошу в присутності прикріпленої групи студентів. Цікаво, хто з них побіжить на мене доносити? Чи, може, пожаліє мене, як я колись пожалів «тата». І буде потім проклинати себе, що змовчав.

Але ж «тато»! Невже таки й він?

Не знаю.

І досі не знаю напевне.

З того часу мене мов підмінили. У душі моїй стався якийсь болісний злам. Чи криз, як після тяжкого захворювання. Я став підозрювати усіх, не довіряти нікому. Навіть у розмові з дружиною вуглилась думка: «А для чого це ти, голубонько, кажеш?»

Всі — негідники, всі готові продати одне одного. Натягають щоранку машкару чесноти й добропорядності, щоб приховати справжнє лице. Відчував похмуре задоволення, пишучи оті соціологічні дослідження. (Соціологічні дослідження! Я давно уже знав їм справжню ціну. Звичайнісінькі доноси, або інформації, як називав делікатно мій шеф. Недарма ж я підписував їх не своїм ім’ям, не проставляв своє вчене звання, а — «інформатор». Тобто — стукач). Я вже не вагаючись вписував до своїх «інформацій» все, що чув, називав усіх підряд, не пропускаючи жодного. Бо, по-перше, не був гарантований од того, що хтось, у свою чергу, не настукає на мене, а по-друге, заради кого я мав ризикувати? Заради оцих людців, які власної тіні бояться, які продадуть мене, не задумуючись, досить тільки їх трохи притиснути? Заради оцих нещирих мурах, які дбають лише про себе, хоч і навчилися виголошувати високі та святі словеса? Спіткнешся, впадеш — затопчуть, не лишиться і сліду. Так пощо їх жаліти?.. Ага, попався, святий та божий! Ходи, голубчику, сюди! До мого звіту. Ми тебе запишемо особливо ретельно, кожну літерку вималюємо, щоб одразу впав і в без того пильне око («От их всевидящего глаза, от их всеслышащих ушей»). Ти бігаєш? Ти метушишся? А ти вже у мене на ниточці! Ти вже в петельці! З якої довіку не виборсатись.

Я писав і писав оті інформації (пробачте: «соціологічні дослідження»), я їх акуратно відносив на різні квартири, в різні райони нашого міста (у мене поступово стало складатися враження, що в кожному будинкові, навіть у під’їзді кожному була така квартира, і в ті квартири можна було поселити всіх людей, що роками, десятками років мучилися в кілометрових чергах на житло. А вони стоять, порожнісінькі, «на особом учете», бо в кожній час від часу з’являється кадебіст, щоб зустрітися із своїм стукачем, інформатором, агентом, поснувати липке павутиння, в якому борсається найвільніший у світі радянський народ: «Я другой такой страны не знаю…»). Я регулярно стрічався із своїм шефом (на людях Савою Петровичем, а там, в таємничій тій організації, невідомо, які в нього посада і чин, він про це не прохопився ніколи й словом), я вів із ним довгі розмови, часом до цинізму відверті («Господи, кого ми оберігаємо! — часом вигукував він. — Ви не уявляєте, які це нікчеми!»), іноді частувався коньячком, до якого він був такий ласий, а частіше — горілкою, бо і в них повіяло нестатками, що невмолимо насувалися на нашу країну… Я давно уже звикся зі своєю новою діяльністю, якщо її можна так назвати, відчуваючи якесь аж задоволення, якусь аж потребу в ній… Я визрів, я дозрів до тієї акції, за яку взялися десь на третьому році нашої дружньої співпраці. Якось він спитав:

— Чи не здається вам, дорогенький Вікторе Андрійовичу, що ми мілко оремо?

На столі знову з’явився дорогий вірменський коньяк і відповідна закуска. Ми вже випили і тепер сиділи блаженно розслаблені.

— Ні-ні, — помітив він мій протестуючий жест. — Я не хочу сказати, що у нас є сумнів щодо вашої порядності й відданості. Я маю на увазі обсяг нашої діяльності. — І провів у повітрі сигаретою, вимальовуючи невелике коло. — Ви — кандидат наук, доцент, фахівець високого класу, тож чи по вас оця робота? Оце длубання в дрібницях: хто що сказав чи хто що подумав… Я не хочу применшувати вартості всього, що ви для нас робите, ви своїми соціологічними дослідженнями багато нам допомогли, але чи не пора нам із вами виходити на вищий, так би мовити, рівень, де ви зможете проявити себе найповніше?..

— Перейти до вас на роботу? — спитав я з сарказмом.

— Боронь Боже! — розсміявся він. — Кожному своє, кожному своє. Ви навіть не уявляєте, яка це проклята робота: ні на годину, ні на хвилину собі не належати. Ото тільки й радості, — показав він на пляшку. — Так що не рвіться, дорогенький Вікторе Андрійовичу, до нас на роботу.

— Тоді що ж?

— Зараз поясню. — Він роздушив сигарету, запалив нову. — От уявіть собі таку ситуацію: минає п’ятнадцять, ну, од сили двадцять років, і ми виходимо в тираж. Усі: од двірника до генсека. Прийдуть інші, оці сучасні школярі та студенти. Хто вони? Які їхні уподобання та настрої? Продовжуватимуть будувати й далі те, над чим ми пітніємо, чи візьмуть і все похерять? Ми повинні, Вікторе Андрійовичу, заглянути на два десятки років наперед, провести широке соціологічне дослідження, яке передбачило б майбутнє нашої країни. Ви згодні зі мною?

— Допустимо, що згоден. — Я все ще не розумів, куди він гне. Виявляти настрої студентської молоді? Але я й так про це пишу чи не в кожній доповідній. — Я, здається, студентів теж не минаю.

— Так, не минаєте. Але цього не досить. Нам потрібні інші масштаби. І ми на вас дуже розраховуємо.

— Яка ж це, пробачте, робота?

— Зараз скажу. — Він звівся, вийшов до іншої кімнати. Повернувся з «дипломатом». Відкрив, дістав товсту папку, поклав перед собою на стіл. Папка була темно-синього кольору, акуратно зав’язана біленькими тасьмочками. Точнісінько в такій я приніс колись до наукового керівника свою дисертацію.

— Вам відомий Іван Дзюба?

— Дзюба? Здається, відомий.

— А ви читали його роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?»?

— Не читав! — поспішив заперечити. — У «Перці» про нього читав: «Великомученик Іван Дзюба». А роботи його не читав. І не цікавився.

— Тоді доведеться прочитати.

— Навіщо?!

— От нащо, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Ми хочемо, щоб із цим рукописом ознайомилось якомога ширше коло студентів. У першу чергу ваші підопічні.

— Ви що, хочете їх усіх перетворити в націоналістів?

— Боронь Боже! Ми хочемо знати, наскільки цей націоналістичний вірус може заразити нашу молодь. Стійка вона до нього чи ні. Щоб потім вжити запобіжних заходів. Провести відповідну профілактику… А вам доведеться прочитати для того, щоб не пошитися в дурні, коли вони вас про щось запитають.

— То я маю пустити цей рукопис в обіг?

— Саме так, дорогенький Вікторе Андрійовичу. І насамперед познайомитися з ним самому. Беріть.

Я взяв папку, і вона здалася мені такою важкою, наче там був не папір, а чавун.

— Гаразд. А як на кафедрі дізнаються, що я пустив цю крамолу в обіг?.. Студентам же роти не зав’яжеш…

— А ви постарайтесь зробити це поакуратніше. Не обов’язково, щоб усі ваші студенти знали, що це пішло з ваших рук. Виберіть одного, найнадійнішого, ви свої кадри мусите знати, і через нього тримайте подальший зв’язок… Ладненько?

Ладненько, де вже маю діватись.

— І ще одне: глядіть не посійте. Щоб не потрапила до випадкових рук. Цей чортів автор заклав таку вибухівку, що спроможна рознести цілу державу.

— Не посію, не бійтесь, — буркнув, ховаючи папку до теки.

Їхав потім у трамваї і весь час лапав теку: на місці?.. Слава Богу, на місці. Чорти б її возили — не я!

А пізно увечері, коли мої лягли спати, засів за читання.

Доти я досить спокійно ставився до національного питання. А якщо сказати по правді, то й зовсім байдуже. Ну яке це має значення, якою мовою ти користуєшся? Ми ж простуємо до повного злиття націй, створення історичної спільності — радянського народу. Де будуть стерті всі національні ознаки, а мовою спілкування буде російська — як найбагатша, найбільш розвинена мова. Вона вже й так стала другою рідною мовою усіх народів Радянського Союзу. Це об’єктивний історичний процес, який не зупинити ніякими потугами, і галасувати про якусь там русифікацію наївно та смішно. Я сам, хоча й навчався колись в українській школі і за національністю українець, давно користуюся лише російською, тим більше що в нашому інституті не лунає жодне українське слово, хіба що серед студентів-селюків, та й то першокурсників, і лише по гуртожитках. Красномовна деталь: зайдеш до них, привітаєшся, щойно ж розмовляли поміж собою по-українському, моментально заговорять російською. А дівчата спалахнуть так, наче я застукав їх на чомусь негарному. Дружина моя теж розмовляє тільки російською, хоч була землячкою самого Тараса Шевченка, а дочку ми віддали до престижної англо-російської школи, де українською мовою й не пахне. Навіть мої родичі, які зрідка навідуються з села, і ті намагаються розмовляти по-російському. Що то за мова — не почуєш і в цирку! Згадуючи оту їхню «руську», ми потім довго давились од сміху.

Тож я з великою долею скепсису почав читати рукопис Дзюби. І мушу зізнатись, що скепсис мій розвіявся з перших же сторінок.

Написано було здорово, якщо не геніально. Я давно не стрічав такого ясного викладу думок, такої відточеної публіцистики. Хоча я багато з чим був не згоден, подумки вступав у суперечку.

Мені, наприклад, був незрозумілий той біль, що просвічувався у кожній фразі, на кожній сторінці. Ну, зникає українська мова, закриваються українські школи, батьки-українці віддають своїх дітей тільки в школи російські. То що ж тут страшного? Яка тут трагедія? Хіба людина помре од того, що зречеться рідної мови? Вона продовжує жити, як і жила, і світ не меркне їй в очах від того, що користується мовою великого народу, який об’єднав довкола себе всі інші народи…

А все ж… А все ж… У мене весь час було таке відчуття, наче мене б’ють по щоках. Навідліг. Долонь не жаліючи. Наче я особисто був винен у тому, над чим так побивався автор.

Що ж тоді казати про юні душі, до рук яких попаде страшний оцей рукопис, коли й мене, смаленого вовка, пропекло до живого! Правду сказав мій шеф: вибухівка. Страшна вибухівка…

Цікаво, сидить уже цей Дзюба чи й досі гуляє на волі?..

Дочитав пізно вночі.

І не міг заснути майже до ранку.

Страшна правда стала поруч з моєю правдою, такою милою й затишною, такою до мене прихильною. І погрожувала її розтоптати. Вирвати мене із звичайного плину життя, зламати все, чого я досягнув, чого з таким трудом добивався, пожбурити в таке жахне невідоме, що наперед зупинялося серце.

Ні-ні, це не для мене!.. Образливо, гірко, але не для мене… Інші… Хай інші… Хай той же Дзюба… Я не належу до тих божевільних, що кидають все і йдуть на тортури. У мене жінка й дитина… До того ж я маю виховувати молоде покоління — майбутнє тієї ж України. Це — моє покликання. А не боротьба, та ще й безнадійна.

Накапав валокардину і заснув десь аж під ранок.

Кілька днів я носив на роботу той рукопис, приглядаючись, кому його дати. Дівчат я відкинув одразу: язиката ця публіка не в спромозі втримати жодної таємниці. Хлопці теж здавалися мені не дуже надійними: молодь — що від неї ждати. Хотів уже прокрастися тихцем до порожньої аудиторії та й покласти цей рукопис так, щоб хтось обов’язково знайшов, та одразу ж передумав. Де гарантія, що переляканий студент не однесе його в деканат, замість того, щоб пустити читати по колу? А крім того, мені потрібен зворотний зв’язок, адже я повинен простежити, як цей рукопис вплине на молодь, наскільки вона стійка до бацил українського буржуазного націоналізму. Тож повинен відшукать юнака, який не тільки умів би тримати язика за зубами, а й повністю мені довіряв би.

Врешті я зупинив свій вибір на студентові першого курсу Сашкові Ткачеві.

Сашко був селюк селюком, від нього й досі пахло селом. Від його благенького костюмчика, нечищених черевиків, з яких, здається, ще не поспадали шматочки чорнозему, що по ньому він ходив у своєму селі. Серед студентів він здавався наймолодшим, зовсім ще дитиною, в нього були такі довірливі очі, що мені ставало аж незручно, коли він дивився на мене. Сидить в першому ряду і не зблимне протягом усієї години: ловить кожне слово твоє, як молитву.

Він став особливо горнутись до мене після того, як я виголосив оті три фрази, продиктовані шефом. Пас мене очима, підстерігав у коридорі, коли я йшов на лекцію.

— Ти кого тут вартуєш? Ану киш на місце! — говорив я йому жартома, і він, щасливий, біг поперед мене до аудиторії.

Тож мені жалко було цієї дитини, мені страх не хотілося підставляти його, але що мав робити? Кому, окрім нього, довіритись?

Вибрав відповідну хвилину і, відвівши набік, спитав, чи не хоче він познайомитись з однією цікавою роботою.

Він так і спалахнув:

— Вікторе Андрійовичу, з радістю!

— Зачекай, не кричи, — оглянувсь я сторожко. І, стишивши голос, продовжував: — Це дуже небезпечна робота. Через неї можуть бути великі неприємності.

— А я не боюся!

«Дитино-дитино, що ти знаєш… Він не боїться!»

— Неприємності можуть бути не стільки тобі, скільки мені. Хто дав почитати?.. Розумієш?

— Розумію, Вікторе Андрійовичу. Я її прочитаю й верну вам одразу ж. Клянусь, ніхто не побачить!

Саме це мене найменше влаштовувало. Я ж мав дослідити, як ця робота сприйматиметься студентською масою.

— Показати її то ти можеш. Але дуже надійним хлопцям. У тебе є такі друзі, які заслуговують на цілковиту довіру?

— Є… Колько Заболотний.

— Не треба, не називай, — підніс я застережно руку. — Будь обережніший з прізвищами. Бо вуха є скрізь… Отож друзям і дай почитати. Я хочу, щоб вам на дещо розкрилися очі… Але про мене нікому й слова… Чуєш, ні слова!

Він ствердно кивнув. Дивився так віддано, що я був уже певен: не проговориться.

— Одкривай свій портфель.

Він похапцем розстебнув старенький портфельчик, з яким, напевно ж, ходив до школи. Я теж розкрив свою теку і, оглянувшись, чи ніхто на нас зараз не дивиться, витяг папку з рукописом:

— Тримай… Гляди ж не посій.

— Не посію, не бійтесь!

Поніс, тулячи замалим не до серця…

Минуло три дні. Час, достатній для того, щоб прочитати рукопис. Навіть коли читати уривками. Я ловив на собі його погляд, йому, мабуть, дуже хотілося заговорити зі мною, але він не насмілювався. Я потримав його на відстані ще чотири дні, щоб він, як то кажуть, дозрів, потім підкликав його й запитав:

— Ти можеш мене провести? — Саме скінчилася лекція.

Він так і розцвів.

— Тоді чекай мене біля виходу. Я зараз вийду.

Але вийти одразу не вдалося. Мене покликали до завідуючого кафедрою, який надумався зібрати викладачів, щоб обговорити чергову інструкцію з Міністерства освіти. Балаканина розтягнунася майже на дві години (мабуть, ніде в світі немає стільки охочих потовкти воду в ступі, як у нас), я полишив кафедру, вже й не надіючись його побачити, а він стоїть біля входу, як укопаний стовпчик.

— Заждався? Пробач.

— Та ніскільки не заждався! Хлопці тіки приставали: яку дівчину ждеш? Потрібні мені ті дівчата!

Вийшли на вулицю. Він весь час забігав трохи наперед, заглядаючи мені в обличчя. Так малі діти дивляться на своїх батьків.

— У тебе є батько?

— Немає. Померли. — Він мов аж соромився, що лишився без батька.

— А сестри? Брати?

— Я в мами один.

— Мати тебе, мабуть, дуже любить?

— Та-а… — опустив низько голову.

— Мене теж дуже любила… Помирала — все дивилась на мене. Ото так, Сашко: поки живі матері, доки й ми не сироти на цім світі. Бережи свою матір!

— Я бережу, — відповів пошепки. — Вони ось мені сала прислали…

— Ой, матері, матері… Ну гаразд, ближче до справи… Ти давно був у паркові? — Ми саме йшли мимо парку.

— Давно.

— Що, дівчата не хочуть ходити?

Він так і спалахнув:

— Потрібні мені ті дівчата! У мене оно заняття…

Ну дитина! Він мені все більше подобався, в мені вже ворушилося каяття, що я йому дав проклятий той рукопис, але зробленого вже не повернути. До того ж мене розбирала чисто наукова цікавість, як ота праця вплинула на хлопця.

Завернули в парк, забралися в один із найглухіших закутків, подалі од люду. Сюди навряд хто поткнеться, стояв тільки обшарпаний дощами й снігами вагончик, в якому працівники парку зберігали, мабуть, інструмент. На дверях вагончика висів великий іржавий замок, а двоє віконець були затулені зсередини газетами, що поруділи од часу. Було саме літо, і до вагончика давно уже, мабуть, не заглядали.

Сіли на лавку, що стояла тут же, під густими кущами. Було тихо, гомін великого міста сюди ледь докочувався, спека, що мордувала на вулицях, губилася в зелених шатах дерев, що нависали над головами, затуляючи небо.

— Є ж такі куточки на світі! А ми ліземо в пекло. — Мені враз захотілося забути про шефа, забути про рукопис… Отак просто посидіти, заплющивши очі, вдихаючи прохолодою напоєне повітря, ні про що на світі не думаючи. Господи, коли б так сталося, щоб і Надька, і шеф, і мої соціологічні дослідження були тільки сном!

Ось розплющу очі — і все зникне, не лишиться й сліду. Але тут кашлянув Сашко, і я повернувся до дійсності.

— Ну як, прочитав?

— Прочитав… Осьо… — Витяг із портфельчика синю папку. — Візьміть.

— Постій, ти ж хотів дати друзям… Мені не спішно.

— А ми його передрукували.

— Як?!

— А Колькова сестра робить друкаркою… Так що в нас уже є свій… І не один…

Після цього міг уже й не питати, сподобався чи ні. Але ж на мене чекав звіт. Який я мусив подати шефові.

— Це який Колько? Заболотний?

— Умгу.

— Ну молодці! То як тобі Дзюба?

— Знаєте, я й досі ходю як у тумані. — Він так сказав: «ходю». — Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?

— Хто нещасний?

— Ми… Україна, народ… За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?

— Побійся Бога, хто нас знищує?

— Знищують, — по-старечому похитав головою. — Ми вже не люди. Ми вже руськоязичний непотріб… Закриваються українські школи… А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте?.. На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець… — У нього вже й сльози навернулись на очі.

— Тебе ж не обзивали?

— Обзивали, ще й як! І в трамваї, і в магазині… Налізли до нас, жеруть, об’їдають, та ще нам по-своєму і слова сказати не смій! Як що, так: «Говорите по-человечески!» Наша мова, виходить, уже й не людська… І що воно за такий народ страшний?

— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу.

Але Сашка як прорвало:

— Еге, не звертати! А ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отєчєствєнную… Русскіє спаслі весь мір… Достіженіє русской наукі… Русского спорта… Культури… Всьо русскоє!.. А де українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє… Та молитись треба на Дзюбу, що він одкрив нам очі!.. Знаєте, ми надумались організувати гурток. По захисту української мови… Та й взагалі України…

— Ой хлопці, глядіть не попадіться! Знаєте, який тепер час.

— Ет, вовків боятись… Ми й журнал випускатимемо. І будемо щонеділі збиратись. — Він обвів поглядом галявину, край якої ми сиділи. — Можна, ми сюди будемо приходити?

— Та приходьте, чи вона моя! Будьте тільки обережніші. Пильнуйте, щоб ніхто не підслухав ваших розмов. — Я щиро їх попереджав, у мене вже боліла за них душа. Діти ж. Не відають, що з вогнем граються.

Ніс свою теку, яка враз поважчала, ніс і думав: які вони ще зелені. Гурток одразу ж, журнал… Чи й я був таким?

А ще думав над тим, про що писатиму в своєму «дослідженні». Хоч наперед знав, що писатиму все. Не пропущу жодного слова. Бо де гарантія, що в той гурток вже не затесався інформатор? Де?..

Сава Петрович прочитав мою інформацію уважно.

— Прекрасно!

Не приховував свого задоволення. Запалив нову сигарету, збуджено став ходити по кімнаті. Зупинився, ткнув у мій бік сигаретою:

— Так де вони будуть збиратись?.. У паркові?

— В парку, біля вагончика.

— Ви мене зможете туди провести?

— Зараз?

— А чого відкладати? Тільки зачекайте хвилинку… — Вийшов, згодом повернувся, несучи тоненьку брошурку. — Ось візьміть своїм гороб’ятам. Хай просвіщаються.

Узяв, глянув на обкладинку: видано в Мюнхені.

— Націоналісти звідти нам засилають. Нещодавно одного впіймали. Півчемодана витрусили!.. То пішли?

Пішли. Він уважно оглянув галявину: лавку, кущі, та особливо його зацікавив вагончик. Постукав у стіни, спробував заглянути у вікна, поторгав замок, наче збирався його відімкнути, для чогось колупнув нігтем фарбу. Витер руки, відійшов, задоволений.

— Ладненько. Так де ваші гороб’ята сидітимуть? Отут?

Немов приміряючись, сів на лавку, подививсь на вагончик.

Одне із віконець жовтіло старою газетою навпроти. Задоволено кивнув головою.

— От і ладненько… Ну що ж, Вікторе Андрійовичу, будемо прощатись. Я ще тут трохи побуду… Да, про брошурку не забудьте. Цікава, скажу вам, брошурка.

— Та вже ж не забуду! — Мені ще ніколи не було так бридко на душі. Ну навіщо я згадав про галявину!

А він ще додав:

— Да, ще одне. Ви сюди більше не приходьте. Не будемо їм заважати. — І розсміявся.

Тож я більше не ходив на галявину — контактував лише з Сашком. Він мені все розповідав, як рідному батькові, приніс навіть перший номер журналу:

— Осьо подивіться! — Очі його світилися гордістю.

Звичайнісінький зошит, списані од руки сторінки. Всі статті (чи дописи) різними почерками: кожну літеру вималювано. Так, бідні, старалися! А заголовки! «Під гнітом Російської імперії», «Україна в ярмі». «Що нам несе русифікація?» Од самих заголовків тхне Карним кодексом…

Хотів уже повернути швидше Сашкові, та згадав свого шефа. Він наче стояв у мене за спиною, заглядав через плече.

— Можна почитати?

— Та беріть! Я для того й приніс.

— Я за кілька днів поверну. — І ще поцікавився: — А яка ж назва вашого журналу?

— А ми іще не придумали.

Вони ще не придумали! Діти! Справжнісінькі діти…

Шеф теж попросив залишити зошит. На один лише день, завтра й оддасть. Не ждучи моєї згоди (та й нащо йому моя згода!), поклав обережно до теки.

За три місяці хлопці випустили три журнали. Останньому вже й назву придумали: «За соборну Україну». Він був уже віддрукований на машинці, розмножений, певно, в кількох примірниках. Тут постаралася, мабуть, сестра Заболотного. Серйозний такий студент, я жодного разу не бачив, щоб він усміхався. В усьому любить докопуватися до суті. Викладачів на лекціях замучував запитаннями. Довкола нього завжди гуртувалася молодь.

Тож приніс Сашко і третій журнал.

А згодом в нашому інституті сталася подія, про яку заговорило все місто.

Прийшов того дня в інститут, простую коридором непоквапом, а назустріч — наш лаборант.

— Ой Вікторе Андрійовичу, що у нас скоїлось!

— Що таке, Славо?

— Листівки, — видихнув Слава.

— Які листівки?

— Листівки хтось по інституту розклеїв. Прийшли вранці — усі стіни в листівках! І на кожній — націоналістичний тризуб.

У мене серце так і тьохнуло: Сашко!

— Що тут було! — продовжував Славко. — Ректора валер’янкою одпоювали, тепер, кажуть, сидить у обкомі. Кадебістів набігло — сотня, не менше. Поздирали листівки, а тепер пішли по гуртожитках: трусити студентів. У нас теж — всі столи перерили… Що ж воно буде, Вікторе Андрійовичу?

Ну от, догрались хлоп’ята… Довидавалися… В той день занять у нашому інституті не було. Викладачі ходили мов у воду опущені, кожен відчував, як над ним збираються хмари. Легко сказати: пригріли націоналістичне кубло!

Під кінець дня знову до мене підбіг Славко (він завжди все узнавав перший):

— Заарештували!

— Кого?

— Студентів… Наших… Шість душ…

— Не знаєш кого?

— Заболотного… Ткача… І ще чотирьох… Цілий мішок літератури взяли. Ой Вікторе Андрійовичу, що ж тепер буде? — Дивиться на мене так, наче і я вже за ґратами. Знає ж, хто був куратором Ткача й Заболотного. — Вони ж тепер весь інститут перетрусять!

Трусили. Набігло начальства з райкому, міськкому, обкому, навіть із цека й міністерства, збори по кафедрах, по деканатах, загальноінститутська партконференція, громи й блискавиці на покаянні голови: виключити з партії, зняти з роботи, заборонити педагогічну діяльність! — обійшлося суворими доганами, та ще зняли з роботи ректора. Мені, що теж отримав сувору догану з занесенням в особову справу («Втрата політичної пильності, занедбана виховна робота серед молоді»), єдиною втіхою могло бути хіба що те, що й Залізній Леді навісили сувору, бо серед заарештованих був і студент з її групи.

Вийшов із міськкому, де цю сувору затвердили: образливо, гірко — за віщо?

— Інакше не можна було, дорогенький Вікторе Андрійовичу, — пояснив шеф під час чергової зустрічі. Був веселий, як ще ніколи. — Що б про вас стали думати, коли б вас обійшли? Отож-бо й воно. А сувора догана… — махнув рукою недбало. — Мине рік, подасте заяву, знімуть.

— Якщо знімуть…

— Знімуть-знімуть! Знімуть, і травою слід заросте.

— Не заросте. До самої смерті.

— Ну навіщо ви так! — поплескав мене по плечу. — Ми своїх людей ніколи на поталу не даємо. Хочете, я вам поворожу? — Взяв мою руку, повернув догори долонею. — Ого! Та вам світить заслужений діяч науки!

— Ви все жартуєте.

— А ми хіба схожі на людей, що жартують?.. Одержите ви, Вікторе Андрійовичу, це звання, обов’язково одержите! А разом і право на пенсію. Та не просту — персональну, республіканського значення. Непоганенько, га?

Коли я, заспокоївшись трохи, виходив, він мене затримав:

— А ваш Сашко молодчина. Про вас ані слова. Так що можете спати спокійно: ніхто ні про що не дізнається.

— А як до суду дійде? — Боявся навіть подумати, що в інституті дізнаються, хто я і що я.

— І там буде все в ажурі. Можете покластись на мене. Ми в цьому, може, зацікавлені більше, ніж ви…

— Ви-то зацікавлені. А суддя? Ану ж стане допитуватись.

— Не стане. Суддя теж буде проінструктований. Так що можете спати спокійно…

Саме цього мені й бракувало: спокійного сну. Що я пережив, коли хлопці сиділи ув’язнені, а потім і під час суду, — не побажаю й найлютішому ворогові. Весь час здавалося, що Сашко не витримає, назове мене, і тоді вже ніщо мені не допоможе. Як після цього явитись на кафедру, дивитися у вічі колегам, студентам? Вони, звісно, нічого не скажуть, побояться, але відчувати щохвилинно, що про тебе все знають, бачити, як враз замовкають при одній появі твоїй, було б понад мої сили.

Та до того ж мені було жалко Сашка, до якого я прив’язався усім серцем. Його довірливі очі весь час пекли мою душу, я не знав, як спокутувати перед ним свою мимовільну провину. Навіщо, ну навіщо я саме йому дав рукопис Дзюби? Наче не було інших студентів. Та хіба я міг думати, що все так обернеться? Що дійде до суду?

Сашко, єдиний у матері син. Часто думав про неї, як вона перенесе оце горе. Дуже, мабуть, схожа на сина, така ж тендітна й беззахисна, — чи довго зламатися, впасти у відчай, у розпуку…

І коли відбувся суд (міліції, розповідали, нагнали — мало не з усієї України)… коли хлопцям присудили по шість-сім років суворих таборів та п’ять років заслання, я вирішив з’їздити до Сашкової матері, зняти хоч частку гріха зі своєї душі. Поспівчувати, допомогти не тільки порадами, а й матеріально. Був уже доцентом, так що міг урвати якусь сотню з сімейного бюджету.

Спершу хотів узнати адресу у відділі кадрів, та одразу ж роздумав. Кадровики — майже всі кадебісти, що вийшли на пенсію, зв’язатися з ними — не обібратись біди, то краще вже звернутись до шефа: хто-хто, а він може взнати адресу.

Шефові мій намір сподобався:

— Непогана ідея! Їдьте й не роздумуйте. Повернетесь — поінформуйте. Нас цікавить, як зреагувало на цю подію село…

Дав адресу ще й двісті карбованців.

— Беріть-беріть, ми не розоримось.

Я хотів до цих двохсот додати ще й свою сотню, а потім роздумав. Вистачить поки що і цих.

Сашкове село було в нашій же області: спершу електричкою, потім годину автобусом. Вийшов у неділю з дому о сьомій, а о десятій був уже на місці.

Село як село: колгоспна садиба, клуб, школа, сільрада, крамниця, великий ставок, оточений з усіх боків садибами, гуси й качки на воді, кури й собаки на вулиці, люди, що зрідка стрічаються (кожне обов’язково привітається), і якась особлива устояна тиша, можлива лише в селі. Зрідка проїде машина, ось і наш автобус прочмихав, зупинився коло крамниці. З нього так і посипались: з клумаками, із кошиками, з мішками. Вийшов і я. Постояв, озираючись, до кого звернутись, підійшов до людей, що сиділи біля крамниці на лаві. Діди і бабки, молодих щось не видно.

— Скажіть, будь ласка, де тут живе Ганна Ткач?

— Це яка Ткач? Мати того осуждьонного?

— Господи, та за що ж його й засудили?

— Було за що. В нас даремно не судять.

— Пограбував когось альбо вбив…

— Та що ви таке кажете! Бога побійтесь!

— Кажу, бо знаю…

Отак. Пограбував або вбив. Іншого й буть не могло. Люди-люди!..

Я не став їм пояснювати, за що засудили Сашка: все одно не зрозуміють. Натомість спитав:

— А де вона живе?

— Ідіть отакечки вулицею. Ідіть, ідіть, а як побачите тополю, що росте коло хати, ото і Ткачиха. У нашому селі ні в кого тополя не росте, тільки в Ткачихи… А ви їй родич, чи як?

— Родич, родич… Бувайте здорові!

— Ходіть на здоровля.

Тополю побачив ще здалеку. І чим ближче підходив, тим вищою вона ставала. Наче росла на очах. Дерева, мимо яких я проходив, — шовковиці, яблуні, вишні, — стояли завмерлі: не ворухне, не війне, а ця зверху донизу стікає сріблястим листям. І тремтить, тремтить, як у пропасниці. Мені стало якось аж не по собі од безголосого того плачу.

Двір теж — німий і порожній, якийсь аж померклий, незважаючи на ясне сонце вгорі, і тільки половина стіни старенької хати святково біліє свіжою крейдою, а друга наче обрізана: чорніє, обшарпана, в патьоках рудої глини. Тут же валяється й відро, все в крейді, і кинута щітка. І такою тугою віяло од недобіленої тієї стіни, такою розпукою чорною, що я зупинивсь мимоволі, не сміючи ступити до двору. Врешті наваживсь, пройшов у ворота, що трималися на чесному слові, ступив у сіни, пригинаючи голову, щоб не вдаритись об низенький одвірок, постукав у двері, вже хатні. Так обережно постукав, наче там лежала важкохвора людина…

Ми сиділи коло столу і розмовляли. Хоча про що можна розмовляти з матір’ю, яка втратила єдиного сина! Вона весь час плакала, сльози котилися по застиглому обличчі, а вона не помічала навіть, що плаче. Я її втішав як міг, казав, що Сашко не довго й сидітиме, що його невдовзі й випустять, хоч сам не вірив у те, що казав, але ж мусив щось говорити — мовчати просто не зміг би, а сказати правду — тим більш. Вона ж повторювала одне й те ж:

— Господи, за що на нас така кара?!

І ще додавала, що раяла йому йти в трактористи, жив би людиною, так не послухався: «Я, мамо, хочу вчитись». Довчився…

І знову як стогін:

— Господи, за що на нас така кара?!

Я ще запитав:

— Ви були на суді?

— Їздила. Так міліція не допустила. Ніззя, не положено. Не положено вже й рідну дитину побачити.

Став давати їй гроші — відмовлялася, ледь умовив. Майже силоміць тицьнув їй двісті карбованців, що пекли мені руки.

— Беріть-беріть, пригодяться. От Сашкові посилку, та й переказ йому не завадить.

Взяла, притулила до грудей:

— Чим же ми вам віддячимо?

Ет, що там дякувати… Самого душили вже сльози.

Попрощавшись, вийшов із двору на вулицю, оглянувся: тополя все ще тремтіла, стікаючи сріблястими сльозами, і здавалося, кінця-краю не буде тому німому плачу.

Чомусь згадалося: «Пограбував альбо вбив». І мене всього пересмикнуло від болю.

Проклята країна! Проклятий народ!

Буде, буде вам дослідження, товаришу шефе, про те, як зреагували на цю подію в селі. Правильно зреагували, як і слід було сподіватись. З таким народом що хочеш роби, хоч у землю затоптуй — кректатиме, а реагуватиме правильно…

Оце, здається, і все. Більше нічого не можу додати. Хіба що те, що добрався додому і, натомлений, змучений, мертво проспав до самого ранку.

Калюжний Віктор Андрійович, заслужений діяч науки, професор, колишній стукач КДБ.

P. S. Я давно уже отримую персональну пенсію, хоча й досі працюю консультантом на кафедрі. Охоче спілкуюсь із студентською молоддю, маю двох аспірантів, порвав усякі зв’язки з КДБ: їм уже не до того, щоб провадити «соціологічні дослідження», вони самі от-от попадуть під таке дослідження. Мій колишній шеф, Сава Петрович, теж давно вийшов на пенсію і не озивається до мене. Та й слава Богу, що не озивається.

Сашко Ткач і Микола Заболотний, відбувши по сім років таборів та по п’ять заслання, благополучно повернулися із Сибіру. Сашко одружився, має двох дітей, викладає у технікумі. Мати Сашкова й досі жива. Майже в кожному листі до сина передає мені привіт, називає святою людиною. Заболотний же вдарився в політику і нещодавно висунув свою кандидатуру до Верховної Ради. Як колишній наш студент, він дав згоду зустрітися з колективом нашого вузу і прийшов разом із Сашком, що був його довіреною особою, до актового залу, вщерть переповненого викладачами та студентами. Я сидів у першому ряду, і вони перед тим, як піднятися в президію, підійшли до мене, обняли та поцілували на очах усієї чесної громади. Я був дуже розчулений, а попереду на мене чекало ще більше розчулення.

Коли ректор їх представив та надав першому слово Сашкові, той вийшов на трибуну і звернувся до присутніх з такими ось словами:

— Дорогі друзі! Перш ніж розповісти вам про життєвий шлях нашого кандидата… а він, повірте мені, був ой який нелегкий… я хочу вклонитися людині, без якої, власне, ми й не стали б тими, ким ми зараз є. Людині, яка благословила нас на боротьбу за незалежність України… Вікторе Андрійовичу, дорогий наш, прошу вас звестися, щоб вас усі бачили!

Я звівся, розгублений, і Боже, що тут скоїлось! Зал аж здригнувсь од овацій, всі звелися, мені аплодували, а юна студенточка підбігла до мене й простягнула отакенний букет квітів. Я розкланювався, я не знав, що сказати, і щипало у носі, і сльози навертались на очі.

А потім я повертався трамваєм додому і в голові моїй весь час лунала фраза, що її сказав Заболотний у відповідь на одну з численних записок. Де його запитували, чи держить він зло на тих, що його посадили.

— Не держу. Всі ми жертви однієї системи.

Воістину так! Усі ми жертви нелюдської системи: і колишні судді, й колишні ув’язнені. Системи, в якій були розтоптані, знищені людські цінності, в якій зло перемішалося з добром. Те, що було вчора злом, ставало сьогодні добром, і навпаки. Тож невідомо, творив я своїм хлоп’ятам зло чи, може, сіяв добро. Яке вони сьогодні так успішно пожинають.

Умиротворений, якийсь аж просвітлений прийшов другого дня на кафедру. І тільки прийшов, задзвонив телефон.

— Вікторе Андрійовичу, вас.

Хто це? Сашко? Заболотний?

— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!

Я одразу ж упізнав його голос. В мені все отерпло, здавалося, зупинилось і серце.

— Алло! Алло!.. Ви мене чуєте?

— Чую, — ледь видушив.

— От і ладненько. Ми маємо сьогодні з вами зустрітись.

— Але я не маю часу! — вирвалось у мене. Майже фізично відчув, як петля, якої я, здавалося, позбувся назавжди, знову обляга мою шию. Просунув пальці за комір, послабив краватку.

— Мусите знайти, дорогенький. Це потрібно не стільки мені, скільки вам. Чуєте, вам!

— Гаразд. — Мені вже стало зовсім недобре. — Де зустрінемось?

— От і ладненько. У паркові, в отому закуткові. Пам’ятаєте? О сьомій зможете?

— Зможу.

— Тоді до побачення.

— Що з вами? — спитав аспірант: я все ще стояв, тримаючи рурку.

— Нічого. Нічого… Просто щось із серцем. — Повісив рурку, почовгав до столу. І, може, вперше відчув, який я старий.

Отой закуток відшукав не одразу. Все тут змінилося, і я кілька разів пройшов мимо, поки побачив вагончик.

Він стояв на місці, доживаючи свого віку. Зірвані двері, повибивані вікна, почорнілий, обвалений дах.

— Вікторе Андрійовичу, скільки літ, скільки зим!

Коли б він не озвався, я б його не впізнав. Неохайний, геть поношений одяг, брезкле, землистого кольору обличчя, червоні, як у кролика, очі. А з-під пом’ятого капелюха звисають брудні пасма навіть не сивого — сірого якогось волосся. І густий горілчаний перегар, коли він на мене дихнув. Не змінився лише голос.

— Ну як поживаєте? Вже, мабуть, в академіках? Скільки ж часу відтоді минуло! Пам’ятаєте наш коньячок?

Я не піддався на його сентименти: цей чоловік був мені зараз огидний. Тим більш огидний, що він нагадував минуле, яке я волів раз і назавжди забути.

— Пробачте, ви щось од мене хотіли? — запитав якомога сухіше.

— Ага, ближче, як то кажуть, до справи, — усміхнувся він якоюсь кривою посмішечкою. — Що ж, до справи, то й до справи… Бачите, дорогенький, я пишу мемуари…

— То й пишіть на здоров’я.

— Пишу-пишу, — закивав він головою. — Про нашу з вами спільну роботу пишу. Ви ж були одним із найблискучіших наших агентів. Я вами гордився, Вікторе Андрійовичу!

— Ви що, хочете назвати моє прізвище? — Мені раптом забракло повітря.

— А це буде залежати од вас, дорогенький.

— Що вам треба од мене?!

— Тс-с, навіщо ж так голосно?.. Не мені, дорогенький, а моїм мемуарам. Я не думав, що їх так важко писати. Стільки витрат. Папір, передрук, друкарка… Я заборгував уже триста карбованців. Мотавсь-мотавсь, де дістати, а тоді й подумав: постій, а Віктор Андрійович! Хто тебе й виручить, як не давній твій друг!..

— Ви вимагаєте од мене триста карбованців?

— Ну навіщо ж так, Вікторе Андрійовичу, — вимагаю! Не вимагаю — уклінно прошу. І не дати — позичити. Під майбутній гонорар.

Гонорар! Я не вірив ні в той гонорар, ні в мемуари. Але відчував: діватися нікуди. Що такому варто написати хоча б на кафедру? Чи в ректорат… Мені страшно було про це навіть подумати.

— Гаразд, я дам вам триста карбованців. Але з умовою, що ви про мене забудете. І не дзвонитимете більше на кафедру.

— Забуду, дорогенький, забуду! — Він так зрадів, що у нього й щоки порожевішали.

— Тільки не зараз. При собі в мене немає.

— Коли?

— Завтра. — Вирішив зняти з ощадної книжки. Не така вже й велика сума, щоб одкупитись од цієї тварюки.

— Так я вас тут ждатиму.

— Ждіть.

— Як і сьогодні, о сьомій?

— О сьомій…

Я зняв триста карбованців і відніс йому гроші. І постарався швидше забути про нього.

А десь через місяць знову пролунав телефонний дзвінок:

— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!

Я мовчав. Я одразу ж упізнав його голос.

В.К.

Самосуд

Було на Вкраїні село, яке двічі зазнало страшного спустошення. Вперше під час Великого Голоду, в тридцять третьому, що викосив пів-України, а вдруге уже під час Вітчизняної. І то не на початку війни, з приходом німця, а десь посередині, коли повернулися наші війська, яких люди цього села чекали з надією й страхом. Чому саме з надією, пояснювати, мабуть, не треба, а от чому із страхом, розповім трохи нижче.

Але для того, щоб усе було зрозуміло, доведеться зробити невеликий екскурс у далеке минуле, аби повніше викласти біографію людини, через яку, власне, те друге спустошення й сталося.

Людину цю звали Данилом, Даньком. І батька його звали Данилом, і діда, і прадіда — весь ланцюжок, що тягся із століття в століття, складався тільки з Данилів, аж до того далекого пращура, який, повертаючись із Запорозької Січі, облюбував оце місце посеред безмежного степу та й зліпив таку-сяку мазанку, щоб було де притулитися душею на старості літ. А що козарлюга він був ще нівроку і не всю кров вицідив у численних січах, то невдовзі й привів до своєї халупи молодесеньку жіночку, якій годився в діди. Та ба! — ще не всохла сила козача, і згодом посеред тієї хатини загойдалась колиска з черговим Даньком, якому й судилося продовжити рід. Бо років за десять старий козарлюга відплив в інший світ, де ні печалі, ні воздиханія. А за рік перед смертю, спокутуючи гріхи, вольнії й невольнії, помандрував далеко на північ та й приволік столітнього дуба, поставив при шляхові хрест в чотири людини заввишки, в три сажні завширшки, і село (за цей час там встигли поселитися й інші) дістало назву Хрестище (не хрест же стояв, а хрестище), яку носило десь аж до кінця двадцятих років неспокійного нашого століття, коли його перейменували в Червону Комуну. (Тоді все, що тільки можна було, перейменовувалось на червоне, наче людям мало було тих потоків невинної крові, які заливали всю землю під час громадянської, в часи комунізму військового, а особливо крові отих дядьків-гречкосїїв, котрі мали нещастя потрапити до кривавих списків твердоздатників. Майже в кожному номері тогочасних газет на останній сторінці з верху до низу були наче маком усіяні прізвища тих, хто лягав з чекістською кулею в лобі. Там так і оголошувалося з епічним спокоєм: «Розстріляні твердоздатники» — своєрідне коріння того кривавого дерева, яке затінило весь світ у тридцятих роках). Перейменував Хрестище на Червону Комуну прапраправнук отого січовика, теж Данило, а в той час ще Данько, через якого й сталася сумна та подія, що спричинила друге спустошення.

Але спершу поведемо мову не про нього, а про його батька Данила: без цього зовсім уже коротенького екскурсу наша розповідь буде далеко не повною.

Ще побіжно додам, що всі ці Данили носили прізвище Сокала. Хтось у їхньому роду не шокав, а сокав, от і охрестили їх Сокалами.

Отже, про Данила, батька Данькового.

Цей Данило прославився тим, що дуже ж ловко грав у підкидного. Не було в селі людини, яка могла б його обіграти. Іде, бувало, вулицею, вимахує лівою, а права завжди у кишені: намацує карти. Карт було в нього кілька колод, і буденних, і празникових, а одну колоду він виносив лише на великі свята, та й то не на кожне: виміняв у цигана за порося і ще й півня дав на додачу. Бо й карти були не звичайні, а особливі: їх можна було навіть прати, і нічого з ними не коїлось. Данило їх, щоправда, не прав — тримав у чистій полотняній шматині та ще й за божницею: щосвята, убравшись та змастивши оливою свого посивілого чуба, побожно діставав з-за ікони пакунок. Клав обережно до кишені й виходив на вулицю. На колодки, де його вже нетерпляче чекали такі ж, як він, картярі.

І домашні вже знали: до півночі не повернеться.

Окрім карт, не було за душею в Данила нічого. Не тримав ні коня, ні вола, бо страх не любив працювати у полі, а свої три десятини, що дістались йому після революції, здавав за половину врожаю сусідові, який з дурного розуму жили рвав на роботі, не знаючи ні буднів, ні свят. «Робить, як віл, а прийде час помирати — нічого не візьме на той світ із собою, — говорив Данило, з сусіда кепкуючи. — Отам я його стріну й спитаю: „То хто із нас, Федоре, був розумніший: я чи ти?“»

У сімнадцятім році Данило міг запросто розжитися й на коней, і на волів. Це коли революція докотилася до України та стали розоряти поміщиків. Побіг услід за людьми і Данило: чого б не побігти? Тільки люди кинулись до стаєнь та корівників, Данила ж занесло до палацу: дуже цікаво було подивитись, як пан жив-поживав. І одразу ж натрапив на вазу, що стояла посеред кімнати, на підставці горіховій. Ваза в два аршини заввишки, з химерними ручками, розмальована знизу аж догори. І чого тільки там не було!

І дерева, й річки, й озера, і птахи, й звірота, ще й люди, на наших людей мов і несхожі: в халатах барвистих, вусаті й з косами. Жінки не жінки, чоловіки не чоловіки — якась порода заморська. І так заворожила та ваза Данила, так йому припала до серця, що він незчувся і сам, як зняв її обережно з підставки та й попер поперед себе додому.

Люди — хто коня, хто волів, чи корову, чи з десяток овечок, а Данило — заморську ту посудину.

Попосміялися ж із нього в селі: ну, розжився Данило!

Тільки даремно сміялись.

Бо пізніше, вже після Бреста, коли на Вкраїну прийшов німець та місцевий поміщик рушив повертать награбоване, крик і стогін котився селом. Кому двадцять шомполів нижче пояса, кому тридцять, а кому й усі п’ятдесят — залежно від того, хто скільки взяв.

Не минули й Данила: пан, капрал з шомполом у руках, два солдати з гвинтівками й багнетами примкнутими. Пан як вазу побачив, то замалим не кинувся цілувати Данила: палац був розгромлений вщент, все побите-потрощене, одна ця ваза й уціліла, а їй ціни не скласти, цілий маєток можна було купити за неї. Так що пан не знав, як і дякувати Данилові, але порядок є порядок, жоден злочин не повинен лишитися непокараним, і поміщик, обернувшись до капрала, показав великого пальця:

— Айн.

— Айнцен? — перепитав його капрал: «айна» іще, мабуть, і не було.

— Айн! Айн! — закричав сердито поміщик, і капрал, ображений, вліпив такого «айна» Данилові, що той як був без штанів, так і вилетів прямо на вулицю.

То після цього Данило зарікся і думати про якусь там худобу. Була єдина корова — спровадив з двору й корову. Якби була путня, може, ще й подумав би, а то жере як не в себе, а молока — дулю з маком! Натка, жінка Данилова, роздоювала-роздоювала бісову твар та й рукою махнула:

— Веди на базар — очі б мої її не бачили!

Данилові що, Данилові торгувати — як попереду танцювати: наловчився в циганів, на підсвинка карти вимінюючи. Налигав корову та й «гей!» у повіт. А там шумить, а там гуде — гуляй, душа, веселися, серце!

Того дня не повернувся додому Данило. Не повернувся і другого дня. «Запив!» — журилася Натка й мала серйозні підстави для тієї зажури: окрім карт, не цурався Данило й оковитої. А коли не прийшов і третього дня, і четвертого, Натка не знала уже, що й думати. Верзлося, що чоловіка уже й живого на світі нема. «Господи, хай уже який прийде, то прийде!»

І дійшла Натчина молитва до Бога: на п’ятий день, якраз по обіді, ступив до хати Данило: пом’ятий, пожований, а в правій руці — вузлик із цукром.

— А гроші? — охнула Натка.

— Ну як ти, Натко, не понімаєш: то се, то те, то кільо сахарю!

Так і збулися корови.

Зате уже в двадцять четвертому, якраз на Великдень, прийняли Данила до партії.

Ввійшов до хати й одразу ж на покуть. Сидить, на жінку й не гляне.

— Що це з тобою? — занепокоїлась Натка.

— Всьо!

— Що всьо?

— Всьо!.. Більше не буду робити!

— А то чого, Господи?

— Осьо червона книжечка. — Дістав із кишені червону книжечку, помахав перед носом у сторопілої Натки.

Того ж дня обмивав із такими, як сам, партквиток. «Водив козу» до глупої ночі, вертався додому коли на двох, а коли й на чотирьох. Книжечки, однак, не загубив: лапав по кишені майже щокроку. А спати лягав — поклав під подушку. І всю ніч верзлося Данилові, наче вони удвох сидять за пляшкою «риковки». Данило — чарку, і книжечка — чарку, Данило — кухоль, і книжечка — кухоль. Набралися так, що під столом і полягали в обнімочку.

Прокинувсь на ранок — одразу ж під подушку рукою. Є! Мов аж полегшало. Тільки де там полегшало: душа горить, голова тріщить, у роті наче сто свиней ночувало.

Повів очима за жінкою. Натка, лиха, як вогонь, поралася біля печі.

Довго збирався з духом:

— Натко, дай похмелитись!

— У Бога проси!

— Дак я ж, Натко, партєйний!

— От і проси як партєйний!

— Натко, не доводь до гріха! Бо візьму й попросю!

— Попроси-попроси! Може, Бог дурніший од мене! — Натка під руку лиху могла сказать і не таке.

— Востаннє питаю: даси?

— Не дам!

— Ну, гляди ж… Дивись, до чого доводиш партєйного!

Зсунувся з ліжка, як був у спідньому, став на коліна:

— Господи, як партєйний безпартєйного просю: дай на похмілля!

— Попроси-попроси, він тобі дасть! — кинула, з хати виходячи, Натка.

Данило вже хотів зірватися вслід, але тут сталося чудо: Бог, який теж, мабуть, побоювався Натки і досі німував на іконі, ожив, підморгнув до Данила та й повів очима собі поза плечі.

«Еге! — враз повеселішав Данило. — Так он де Натка гроші ховає!»

Схопився, поліз притьмом за божницю — є! Видобув вузлик тугенький (Натка чи не зубами затягувала) і притьмом за пазуху. Одягнувся бігцем та й вискочив з хати.

— Ти куди? — Натка од курника.

— На партсобраніє.

Бічком, бічком, щоб не помітила знайду, та й на вулицю. А там уже дорога одна: до повітового центру, в оту установу, де і наллють, і піднесуть, лиш би гроші були.

Є грошики, є! Осьо за пазухою. «Ну Натка, ну сила нечиста, куди додумалась гроші ховати! Отакі вони всі — богомільні!»

Гуляв до пізнього вечора. А вийшов надвір: дорога гойдається, небо хитається, і міліціонер, що біс його зна де і виськався, навпіл роздвоюється.

— Гражданін, ви п’яний!

— Відійди! — простогнав Данило: його вже аж корчило.

Міліціонер натомість узяв Данила за лікоть:

— Гражданін, пройдьомтє!

— Добром прошу — відійди!

Міліціонер і не подумав відходити.

— Одійди, бо як ригону, то від тебе тільки картуз попливе!

Та міліціонер попавсь не з лякливих: ще дужче вчепився у лікоть.

Ну, йому й дісталось: і на мундир, і в чобіт.

Ту ніч провів Данило у вошобойці в міліції. Якби не напивсь перед тим, то навряд чи й заснув би: так натовкли йому боки. Особливо старався отой, що затримав: мундир же новий-новісінький, міліціонер його, мабуть, уперше й одяг. Ішов — очей сам із себе не зводив. А тут оцей анцибол. Від плечей до п’ят «охрестив»…

Начальник міліції, червону книжечку тримаючи, допитувався в Данила з докором:

— Як же ви так? Комуніст — і отаке виробляти!

— Та воно… — не знав, що й сказати, Данило. Сидів перед начальником такий нещасний, такий нещасний, що жалко було на нього й дивитись.

— З горя отак напились? — вів своє далі начальник. — Чи з великих радощів?

«З радощів», — ледь не бемкнув Данило, та вчасно схаменувся. І тут його осяяло:

— Та таке, що і з горя.

— Яке ж у вас горе?

Данило думав-думав, голову звісивши, та Натку й згадав:

— Жінка померла. — А щоб дужче повірив, додав: — Учора і поховали.

Начальник, добра душа, відразу й розжалобився: повернув Данилові книжечку, ще й руку потис на прощання:

— Глядіть не напивайтеся більше. Не підведіть і себе, і мене.

— Та я… Та щоб… — не знав як і дякувати Данило.

Хотів запросити на поминки, та не знав, як до цього поставиться Натка.

Вийшов з міліції, вдихнув на повні груди повітря: х-ху, наче пронесло! І червона книжечка осьо у кишені. Повернув, щоб прямо додому, а ноги в інший бік завертають. Та ще й вузлик, не до кінця випорожнений, муляє в груди. Бісова Натка на його голову той вузлик і наладила!

«Хіба що два шкалики», — здався врешті Данило. І ноги вже зовсім весело понесли його до отієї установи вчорашньої, де й наллють, і піднесуть…

Знати б Данилові, чим воно окошиться, зупинився б таки на другому шкаликові. Прополоскав би душеньку та на світлі очі Натки й з’явився б: «Оце, Натко, то се, то те, та й по вузликові…» Коли б не оті чорти, оті гаспидські душі, що учора помагали йому вузлик спорожнювати, а сьогодні з самого ранку на Данила чекали. Як побачили, то зраділи, мов рідному татові. То що лишалось робити Данилові? «Несіть нам на стіл й одну пляшку, й другу та ще й сякої-такої закуски!» І пішло, і поїхало: і за Натку, хай їй легенько тикнеться, і за начальника міліції, щоб був завжди до нас добрий, а насамперед за Данила. Дружки новоявлені один з-поперед одного лізуть його обнімати, клянуться в любові до гроба, а настав час розплачуватись — їх наче корова язиком злизала. Щойно ж поруч сиділи, а тепер лише порожні чарки та порожні тарілки. Тож розплачуйся, Даниле, сам, на друзів не дуже надійся.

Той, що подавав та підносив, клацав-клацав на рахівниці та й накладав такого, що Натчиного вузлика на одну тільки понюшку. Клявся-божився Данило, що взавтра принесе решту, — не вірять. «Плати, дядьку, зараз, бо міліцію викличемо!» — «Членові партії не вірите!» — згадав Данило червону книжечку. Не вірять, бісові душі. «Лишай документ!» А який документ у Данила? Хіба що та сама книжечка червона. «Осьо візьміть. Тільки глядіть не загубіть, бо голови не зносити ні вам, ні мені!» — «Не загубимо. Принось завтра гроші».

Так і приплуганився додому Данило без червоної книжечки. Проснувся уранці, лап під подушкою — нема! Кинувся до кишень — і кишені порожні. Аж тоді все згадав. І де книжечка, і куди має гроші однести. Він би оце зараз й одніс, біжка побіг би, аби ж були ті гроші прокляті! Хіба в кого позичити?.. Перебрав подумки усіх сусідів та родичів — не позичать. Умиратиме — і копійки не кинуть! В усіх напозичався Данило, всі давно уже й рукою махнули на нього.

Так і не поніс того дня гроші Данило: якось перемелеться. А там ждали-ждали та й однесли червону книжечку в повітком: дивіться, що ваші члени партії витворяють! І довелося Данилові, хоч як жалко було, розлучатися з червоною книжечкою.

Синок його, теж Данило, а тоді ще Данько, так сказав, почувши про татову пригоду із книжечкою:

— Знаєте, мамо, — звертався в основному до матері, — я як виросту, то ніколи не питиму. От.

Іще додав, глевтяком свіжим давлячись:

— Я б їх усіх перерізав!

— Кого, Господи? — жахнулася мати.

— Усіх!

— Та кого «усіх»?

— А чого вони краще од нас живуть? Пиріжки пшеничні жеруть із квасолею, — згадав, певно, що їли його однокласники на великій перерві.

І хоч як журила його мати, навіть Богом страхала, про себе вирішив, що все одно переріже. От хай лишень підросте. А Бог — добереться й до Бога. Данько давно вже перестав боятися Всевишнього, відтоді, як молоденька вчителька їм пояснила, що Бога немає, а є тільки вигадка попів та монахів, які сіють опіюм серед народу. Що таке опіюм, Данько так і не міг уторопати, однак саме слово йому сподобалось дуже і запам’яталося на всеньке життя.

Бога немає, і квит! А попи сіють опіюм.

Як бачимо, класово свідомим Данько став замалим не з колиски. І що більше підростав, то дужче утверджувався у святій своїй ненависті до кожного, хто насмілювався жити краще од нього.

Усіх порівняти! Усіх!

* * *

Калоші появилися в селі, коли Данько уже вступив до комсомолу.

Це були перші в Хрестищах калоші: глибокі і блискучі, з червоними рантами, вони лишали чудернацькі сліди, не боячись ні води, ні грязюки. Дітлахи зграєю бігали за щасливим власником химерної взувачки, а баба Вустя Гречиха, вийшовши якось уранці на вулицю, охнула і вхопилась за груди: попід двором на розкислій од дощу дорозі поснувалися небачені досі сліди. Не інакше нечиста сила пройшла — запечатала двір. Того ж дня збігала в церкву, заказала молебень.

Данько теж аж спіткнувся, побачивши вперше калоші.

Стрілися посеред вулиці, навпроти сільради: Данько там уже мав свій закуток як секретар осередку. Закуток весь був обвішаний гаслами, на яких розбитні хлопці й дівчата в міському вбранні закликали сільську молодь до змички, до розгортання класової боротьби на селі, до наступу на релігію та суцільну неграмотність. У тих хлопців та дівчат були дуже рішучі обличчя, вони не стільки закликали, скільки вимагали переходити в наступ, і Данько з дня у день готувався до тієї історичної акції. Тим більше що і зодягнений був не в звичайне вбрання, яке носила парубота села, не в якусь там полотняну сорочку з ганебною вишивкою, а в юнгштурмівку, видану нещодавно Данькові в повіті, з накладними кишенями, підперезану блискучою ремінякою, ще й перекинутим через плече уже іншим тонким ремінцем. Юнгштурмівка сиділа на ньому як влита. Данько наче й народився для того, щоб одного дня влізти в революційну цю одежину та одразу ж і рушити в наступ, одне тільки труїло душу Данькову: в повіті йому не дістались черевики з гамашами, їх недодали до комплекту, тож довелося задовольнитись взувачкою власною, латаною та перелатаною. І хоч як її шмарував щоранку Данько, хоч як чорнив сажею, ганебні латки не зникали і скривлені закаблуки не випрямлялись.

Тож можна було уявити, як дивився Данько на нову, небачену ще досі взувачку!

— Де дістав? — похмуро кивнув на калоші.

Парубок (знай наших!) ще й ногу відставив, хизуючись обновою. Відповів через губу:

— Тато купили.

Був він у празниковому, хоч святом, здається, й не пахло. І картуз з дашком полакованим, і сукняний чорний «пінжак», і такі ж чорні штани, заправлені в хромові чоботи, що тонули в блискучих калошах. Заради калош отих, мабуть, і вбрався.

Данько відірвав від калош заздрісний погляд, непривітно блимнув на парубка. І хоч знав його з малих літ (разом і до школи ходили), парубок цей здався йому зараз чужіший чужого.

— Ти той… Гуляй, та не дуже.

— А то що: заборониш?

— І забороню!

— Овва, який строгий! Комсомолією своєю командуй!.. Засупонився в реміняччя — та вже і начальник.

— Ти мого реміння не чіпай! — сказав Данько з погрозою.

— А то що — покусаєш?

Данько аж задихнувся од гніву. А парубок підняв картуза, погойдав над головою:

— Наше вашим із кісточкою! Та не дуже дмися, а то розірве.

Та й, оминувши, пішов собі далі. Наче Данька й не було.

«Ну, ладно, зараза така! — пік його поглядом у спину Данько. — Ти мені ще попадешся — і калоші тебе не порадують!»

Парубка звали Василем, а прізвище мав Коваленко. Жив через двір од Данька. Ще не так давно його батько був таким же злиднем, як і тато Даньків, і Василь не вилазив з латаного, та після громадянської йому наділили сім гектарів землі (по числу їдоків), і він уп’явся в ту землю руками й зубами. Недосипали, недоїдали і старе, й мале з великої родини Василевої, днюючи й ночуючи в полі, і вже за два, за три роки заремиґали в дворі круторогі воли, заіржали коні, замекали вівці, захрюкали свині. Все росло і родило в Коваленків, як на опарі, а під час жнив навіть снопи і полукіпки здавалися товщими й вищими, аніж у сусідів. І потроху-потроху коваленківська молодь стала вилазити з дрантя: дівки ясніли на свята такими хустками барвистими, що очі вбирали, а парубота одягала нові картузи і взувала хромові чоботи.

Найпрацьовитіший був Василь, отож йому першому й дістались калоші.

«Ладно, заразо, ти в мене поскачеш! — думав Данько, дивлячись в спину Коваленкові. — Дай тільки зачіпку».

Зачіпка невдовзі й трапилась.

Все почалося з хреста. З отого хреста, що його поставив далекий пращур Даньків край дороги при в’їзді в село. Минали роки й роки, спливали століття, сивіли нещодавні ще діти й народжувались нові, щоб у свою чергу посивіти та й лягти до отієї колиски, в якій лежати довіку; земля здригалась од воєн та революцій, схрещувалися шаблі, і густо роїлися кулі, падали не тільки люди — дерева, підтяті нещадним залізом, а хрест стояв і стояв, не грузнучи з часом у землю, — хрест ставав з роками мовби ще вищий, мовби ще міцніший безсмертною плоттю своєю, і вже здавалось, що то й не людські смертні руки поставили його на оцьому узвишші, а якісь інші сили, непідвладні тлінові й часові.

І завжди на ньому, на високо піднятих до неба раменах, полоскався як не один рушник, то два або й три, — рушники ті були з найтоншого полотна, найлюбовніше гаптовані, і часто бувало, що до збляклого рушника матері довірливо горнувся вже доньчин, ясний та свіжий, як і його безжурна ще власниця.

До отого хреста якраз на Великдень і рушила з раннього ранку селом дивовижна процесія. Міцно стиснувши губи, сердито насупившись на тих, хто посмів би з них кепкувати, крокував попереду Данько з червоним прапором через плече. Вид у Данька був такий, наче він щохвилини чекав, що йому хтось заступить дорогу і доведеться давати одкоша. За Даньком пер довжелезну жердину здоровенний парубійко Микита Салій, і обличчя в Микити, на відміну од Данькового, було не насуплене, а ясно усміхнене. Та в селі ніхто й не пам’ятав, щоб Микита кривився чи супився: він і на материному похороні, мабуть би, всміхався. За Микитою, видзвонюючи пилкою, йшов уже й не парубок, а підпарубок Вітька, який і до комсомолу вступив у великій надії одержати таке ж убрання, як у Данька: старий батьків картуз був завеликий для нього, і Вітька однією рукою тримав перекинуту через плече пилку, а другою підбивав догори картуз, що налазив на носа. А вже позаду, вже підтюпцем, щоб не одстати, несла дві лопати єдина дівчина в комсомольському осередкові — Вустя Непрохана, дівка давно уже на виданні, але свати чомусь вперто її оминали. Та Вустя не зневірювалась, терпляче надіючись, що настане і її час, коли свати косяками попливуть до її двору, тож щоосені збирала найбільші в селі гарбузи. Були ще два комсомольці, і вони обіцяли учора Данькові, що прийдуть, але так і не прийшли: злякавшись богомільних батьків, поховалися вдома. Ну, Данько їм покаже, де раки зимують!

Процесія пройшла через усе село («На свій чортячий молебень, чи що?» — дивувалися люди) та й вибралася на шлях уже за селом, завернула до хреста на узвишші. Данько ввіткнув прапор у землю, підійшов до хреста, копнув ногою. Велетенський хрест навіть не здригнувся, він наче й не помітив людських комах, що приповзли до його підніжжя, а дивився почорнілим ликом своїм у світле небо, молячись за всіх живих і померлих в оцьому грішному світі. Тоді Данько, сплюнувши на долоні, сказав Вітьці подати пилку, а Микиті, який усе ще стояв із жердиною, безжурно всміхаючись, сердито скомандував:

— Кинь її к бісу! Чи отак і стовбичитимеш?

Микита ворухнув крутим плечем — і жердина полетіла на землю.

— Давай! — так само строго сказав Данько.

Микита, все ще всміхаючись, узявся з другого кінця за пилку. Наче не дуже й потягнув, та Данько ледве втримавсь на ногах:

— Тихіше, чортяко! Руку вивернеш!

Підійшли впритул до хреста. Данько провів нігтем, де пиляти, кивнув Микиті. Блиснувши сталлю, пилка скреготнула по чорному дереву. Вітька роззявив рота, а Вустя, кинувши на землю лопати, свого рота затулила долонею: очі її стали великі й налякані.

Пиляли довго. Та хоч як старались, спливаючи потом, міцнюще дерево не поступалося сталі, і коли зубці зовсім затупились, Данько, лихий і захеканий, кинув пилку:

— Чорт його ставив! Будемо викопувати.

Перепочивши, взялись за лопати.

Копали до півдня. За минулі століття хрест, здається, пустив корінь у саме серце землі: у вибехканій ямі з головою сховався не тільки Данько, а й Микита. Врешті добрались до дна, обчистили товстелезний, що не обхопити й людині, стовбур. Дерево й тут не піддалося тлінові, було як залізне.

Коли видерлись із ями, захеканий, перемазаний глиною Данько скомандував Микиті:

— Валяй!

Микита з тією ж усмішкою вперся у хрест, почав його розхитувати. Хрест гойдався все дужче, чорні рамена його наче хотіли вхопитись за небо, і вже здавалося, що й небо гойдається разом з хрестом. Ось він геть похилився, на якусь мить застиг у відчайдушній спробі втриматись на місці, потім важко гухнув донизу. Застогнала земля, зойкнуло небо. Вустю вже зовсім трусило, вона зненацька згадала, як минулого року приносила сюди рушник, щоб Всевишній послав їй нареченого, і тепер їй подумалось, що Бог, розгнівавшись, залишить її довіку в дівках. Бо вона таки продовжувала вірити в Бога, вірити потай, наперекір тому, що говорив їй Данько, агітуючи в комсомол. Віра у Бога всоталася в неї з материнським молоком, і її не так легко було витруїти.

Данько висмикнув прапор, міцніше прив’язав його до жердини. Опустили жердину у вириту яму, засипали, втоптали, і прапор тепер висів ще вище, ніж хрест. Милуючись червоним полотнищем, Данько уже думав, як перехожі й проїжджі, а найперше начальство з району, питатимуть, чия це робота. І груди його розпирало од гордощів.

— Ось перейменуємо село — зовсім буде добре, — похвалився Данько комсомольцям. — Покінчили з оцим опіюмом, скоро й за другий візьмемось. — Мав на увазі невелику церкву, яка стояла в центрі села і в якій досі ще правилось.

Ходив у повіт, домагався її закриття, і там пообіцяли його підтримати.

— А що у ній буде? — запитала боязко Вустя.

— Сортир!

Микита реготнув, Вустя ойкнула, а Вітька спіткнувся на рівному.

Вони спускалися в село, а на узвишші гойдався вже прапор, а хрест лежав, немов заново розп’ятий посеред широкого степу. І вже бігла у степ перша жінка, бігла й голосила, немов по покійникові.

Скільки людей перебуло того дня коло прапора й хреста, важко й сказати. Данько лише всміхався: «Хай звикають. Ще не те буде!» — і, поки ліг спати, ходив іменинником. А вранці сам побіг на той пагорб: прискочив Вітька, перелякано вигукнув:

— Хрест!..

— Що — хрест?

— Хрест став на місце!

— А прапор? — закричав уже Данько.

— Прапор лежить… Під хрестом…

Селом же котився поговір, що сталося чудо. Що серед ночі зійшла Божа сила із неба, вирвала отой прапор поганський, а хрест водрузила на місце. Данькові ж ніколи були прислухатись до людських балачок. Данько чесав у повіт, бо телефону в селі ще не було, тож доводилось покладатись тільки на власні ноги.

Повернувся надвечір, та не сам, а з начальником міліції і двома міліціонерами. Прикотили парокінною бричкою, зупинилися перед селом.

— Осьо гляньте, — сказав Данько: губи його аж посмикувались.

Хрест стояв, заново вкопаний, а поруч валявся затоптаний прапор: люди сунули до хреста, не дивлячись під ноги.

— Бачите, що наробили?

Начальник гмикнув під вуса, обійшов довкола хреста, високо задираючи голову. Підняв прапор, обтрусив, кинув до брички:

— Поїхали!

Уже коли їхали принишклим селом, спитав Данька:

— Догадуєшся, хто це міг зробити?

І тут Данька наче стукнуло в голову: ще по дорозі в повіт він завернув до хреста (хотів підібрати прапор, та одразу й роздумав: хай лежить, поки приїде міліція). Довкола було натоптано, як на току, але один слід одразу ж запав йому в око, він наче сплив поверх інших, щоб до часу до пори одпечататись в Даньковій пам’яті.

— Догадуюсь.

— Хто, як не секрет?

— Та-а… є такий… — А слід усе чіткіше виступав перед його внутрішнім зором. Данько бачив його, здається, й на прапорі, жаль, що начальник прапор той обтрусив, перед тим як покласти до брички. «Ну, тепер знатимеш, як наш прапор своїми калошами топтати!» — Данько був уже впевнений, що слід був і на прапорі.

Так і на суді потім засвідчив: Василь Коваленко не тільки зірвав прапор і натомість поставив хреста, а й потоптався навмисне по прапорі. І судді, керуючись правом соціяльного захисту та ще тим, що Василь походив із клясово-ворожої заможної сім’ї, припаяли йому на повну котушку. І Василь, коли його виводили з суду, гукнув Данькові: «Ми ще зустрінемось! Я тебе й на тому світі знайду!» А чи довелось їм зустрітись, довідаємось, мабуть, пізніше.

А поки що Данько, повернувшись із суду додому, знову повалив отой хрест, а щоб більше нікому не закортіло поставити його на місце, присів і на нього нагадив. Якраз посередині, де ледь угадувались якісь словеса, написані кирилицею. Може, й ім’я його далекого пращура. І добився, щоб село йменувалося вже не Хрестищем, а Червоною Комуною.

І ще одна подія сталася того ж літа в Даньковім житті: в повіті йому видали зброю, яку він канючив, відколи вступив до комсомолу. Клясова ж боротьба, куркульня цілиться з усіх боків з обрізів, он і на плакатах намальовано, а він зовсім беззахисний. Йому весь час обіцяли, але чи то не вистачало зброї, щоб озброїти всіх комсомольців, чи ще якась причина, тільки Данько щоразу повертався з повіту беззбройний. Аж уже після того, як він повалив хрест та повісив прапор, як засудили Василя Коваленка, в повіткомі переконалися, що тепер зброя Данькові вкрай необхідна, і виділили йому наган із набоями.

Наган був новий-новісінький, густо змазаний заводським ще мастилом, а на додачу ще й кобура з жовтої шкіри. Данько одразу ж його й почепив на правому боці і, щасливий, рушив додому. Йшов і весь час лапав себе збоку: є наган? Є! Осьо і висить, важко б’є по стегні.

Гоголем пройшовсь по селу.

Вдома не міг намилуватися зброєю. Вертів і так і сяк, прицілюючись в уявлюваного класового ворога, клацав курком та й доклацався, що не помітив, яку барабані лишився набій.

Оглушило, осліпило, запахло порохом. Ліву руку відкинуло так, наче по ній щосили вдарило чимось важким. Вона одразу ж і отерпла, стала наче чужа. А потім гаряче запульсувала долоня, і переляканий на смерть Данько з жахом побачив, як з невеликої ранки виштовхується густа кров. Кров потекла донизу по пальцях, закапотіла на долівку. Данько, кинувши наган, підхопив правицею поранену ліву, заметався по хаті. Ускочила мати. Пораючись надворі, вона почула той постріл, і перша її думка була, чи чогось не скоїлося з сином. Мати ж вихопила із скрині рушник, розрізала навпіл, плачучи й примовляючи, перев’язала синові руку. Долоня враз стала важкою, наче гиря, вона наливалась вогнем, розбухаючи, а од плеча аж донизу стало болісно сіпати. Намотана біла балабуха взялася темною плямою, і пекло уже так, що Данько не витримав і застогнав.

Не спав усю ніч. Боліла нестерпно рука, обсідали гнітючі думки. Що тепер йому скажуть у повіті? Мало того, що відберуть зброю, а ще й виключать з комсомолу. Кар’єра, яка так вдало починалася (Данько уже не міг уявити себе не секретарем осередку, хміль хай невеликої влади уже бив йому в голову)… кар’єра обривалася дурним оцим пострілом. При думці, що замість нього стане Микита чи ще хтось із комсомольців, його аж корчило.

Щось треба робити… Щось треба придумати… В гарячу голову лізли думки, одна химерніша іншої, а рука боліла все дужче і дужче, і він не знав, куди її покласти.

Під ранок, здається, надумався. І коли заплакана мати вдесяте спитала: «Як же, сину, ти так?» — Данько з якоюсь аж злістю, в свою чергу, спитав:

— А ви що, не бачили?

— Та я ж надворі була! — зойкнула мати.

— Тим більш мали бачити!

— Що бачити, сину?

— Як він у мене стрельнув.

— Хто стрельнув, Господи?!

— Куркуль, хто ж іще! — закричав на матір Данько. Він уже сам починав вірити, що не сам у себе вистрелив, а стріляв таки куркуль. В оту шибку, яку його безжурний батечко висадив, та все не знаходив часу вставити. Повіявся ще на тому тижні в далеке село не так на заробітки, як на дармову випивку, і йому й горя немає, що сина його ледь не встрелили.

— Якби не встиг прикритись рукою, то вже й на світі не було б. Цілились же прямо межи очі!

Так і в повіткомі комсомолу сказав, а потім і на суді, коли дійшло до суду. Бо знову в село налетіла міліція, тепер уже майже в повному складі: на голови повітового начальства манною небесною впала звістка, що озвіріла куркульня стріляла у комсомольця. Була надрукована в повітовій газетці на цілу сторінку стаття «Замах озвірілої куркульні на комсомольця», почав готуватися показовий процес, на який мали приїхати кореспонденти із столичних газет, тому начальник міліції, коли Данько врешті сказав, що стріляв, мабуть, батько Василя Коваленка (мстився за сина), відповів Данькові, що одного Коваленка замало.

— З усієї України, вважай, з’їдуться. А ми їм усього одного куркулика? Та нас і кури засміють! Думай, хто ще міг стріляти. Та побільше пиши, що їх, гадів, жаліти!

Довго мудрували над складеним списком. Відібрали ще чотирьох найбагатших.

— От тепер зовсім інша пісня! — весело сказав начальник міліції. — Учись, як воювати з класовим ворогом.

— Ви їх що, арештуєте? — Данька уже мучила совість.

— Ні, на курорт пошлемо! — розсміявся начальник.

Звівся, розправив гімнастерку під ременем, пересунув важку кобуру з «маузером»: «Ну, видужуй, а мені за роботу».

До суду Данько зовсім поправився. Рана затягнулася, тільки скрючило пальці, і коли Данько свідчив на тому процесі, то відкидав чуприну з лоба не правою, а лівою, щоб усім було видно, що зробив клясовий ворог з його рукою. І той жест лишився на все життя: скрюченими пальцями лівої зачісувати волосся.

Тож Данько, раз по раз відкидаючи лівою рукою чуприну, розповідав судові про те, як пізно ввечері сидів за столом, обличчям до вікна, що його і спасло. Бо встиг побачити дуло відріза, націленого межи очі, та й прикритись ось цією рукою…

— І ви упізнали того, хто у вас цілився? — поцікавився суддя.

— Упізнав.

— Кого ви впізнали?

— Старого Коваленка.

— Сину, що ти говориш?! — закричав Коваленко. — Бога побійся!

Бога Данько якраз найменше й боявся.

— А що було потім? — допитувався суддя, осмикнувши підсудного.

— А далі він вистрелив. Ось у цю руку.

— А далі?

— А далі я схопив правою рукою наган і стрельнув у відповідь.

Зал вибухнув оплесками. Аплодував і начальник міліції, хоч і усміхався тихцем. «Далеко, хлопче, підеш!» — немов говорив той усміх.

Куркулів засудили до найвищої міри соціального захисту — розстрілу з конфіскацією майна, а ім’я Данькове прогриміло на всю Україну. Навіть центральні газети згадували про нього: герой класової боротьби на селі. Данько відразу й повірив, що він таки герой, та й як не повірити, коли невдовзі йому запропонували вступити до партії і рекомендацію написав не будь-хто, а сам секретар повіткому.

І ще одна несподівана радість Данькові: коли розпродували конфісковане майно куркульні (старих і малих викидали на вулицю в чому були), то йому безплатно виділили єдину на все село зінгерівську швейну машину. Машині хоч і було вже років із двадцять, але вид мала такий, наче щойно із фабрики, так берегла її куркульня. У батька й очі загорілися на ту машину:

— Давай продамо! Я й покупця знайду. Га?

Данько, однак, і не подумав пристати на батькову пропозицію: згадав, як той продавав колись корову. Поставив машину на стіл, на самому покуті (на стіні вже не образи, а великий портрет Карла Маркса, і мати плювалась щоразу, бачачи ту бородату личину), щоб одразу впадала у око, коли хто надумається ступити до хати. Машина так і простояла до тридцять четвертого року, коли Данька забрали на роботу в район.

Але це ще далеко попереду, а поки що Данько розорив, як і нахвалявся, церкву. А перед цим влаштували вночі засідку та вхопили старенького священика, що вийшов до вітру, та й повалили на землю й одчикрижили овечими ножицями ріденьку вже косу по самісіньку ріпицю. Священик, коли його стригли, по-темному прихвачуючи разом з волоссям і шкіру, плакав, як мала дитина, не так, мабуть, од болю, як од сорому, а вранці, одягнувши рясу, повісивши на шию хрест, пішов за тридцять кілометрів до залізниці та й кинувся під поїзд. Як вийшов, кажуть, за село, то обернувся, вклонивсь до землі: «Простіть мене, люди, як я вас прощаю», ще й поклав хрест на сонні хати, що бовваніли внизу.

Почувши про наглу смерть батюшки, жінки плакали, чоловіки жалісно супились, Данько ж усміхнувся: так йому, довгогривому, й треба!..

Тож, розоривши храм Божий, Данько заходився коло артілі. Дав урочисту обіцянку в повіті, що його село перше стане на рейки колективної праці, недаремно ж носить назву Червона Комуна, — і тепер кров з носа мав виконати свою обіцянку.

* * *

Про те, як Данько зганяв до артілі людей, як «умовляв» непокірних, що з усіх сил упиралися проти комуни, можна було б написати окрему повість. Хоча б про ті ж агітбригади, сформовані Даньком в основному з підлітків, комсомольців та комнезаможників та ще з нещасних учителів, які на селі за все у одвіті. Як кожна бригада, озброєна фанерною постаттю Чемберлена («Чемберлея», — казали дядьки), рушала зранку до впертюха — дядька, якому краще головою в петлю, аніж у ту чортячу артіль, і, підійшовши до його двору, дружно кричала:

— Бойкот!.. Бойкот!.. Бойкот!..

І, накричавшись отак, прибивала отого Чемберлея до воріт, і вже ні хазяїнові, ні його сім’ї не те що не вийти на вулицю, а й у двір не поткнутися з хати. Сиди в своїй норі, поки й почорнієш, а худоба хай поздихає од голоду.

Потримається, потримається дядько день-другий та й просить комсомольця, що чергує невідступно в дворі:

— Синку, гукни голову!

І прийде Данько: в юнгштурмівці, в уже хромових чоботях та ще й при наганові:

— Ну що, дядьку, надумались?

— Надумався, як не надуматись.

— То писати в колгосп?

— Пиши… Хоть і в могилу пиши, тіки зніми отого Чемберлея! Бо моя корова вже й ясла погризла…

Отак «агітував» непокірних Данько і таки добився того, що на весну двадцять дев’ятого року, зліквідувавши куркульських недобитків, виславши їм услід кількох підкуркульників та злісних агітаторів супроти радянської влади, рапортував у повіт, що селяни Червоної Комуни дружно і з великою радістю об’єдналися в артілі.

Першими у повіті, а то, може, й окрузі.

Про все це, повторюю, можна було б написати цілу повість, але події нас кличуть вперед, до тридцять другого року, що підніс Данька на багато щаблів угору, підніс так високо, що навіть найближчі друзі (якщо вони в нього були) не насмілилися б його звати Даньком, а тільки Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.

Тож поведемо мову про збори, з яких, власне, й почався стрімкий злет Данька Даниловича.

Збори відбулися в повіткомі, на них були скликані всі комуністи, і стояло на них єдине питання: «Про завдання комуністів у виконанні стрічного пляну хлібопоставок державі».

Данько сидів у першому ряду, так що йому добре було видно всіх членів президії, але не на членів президії дивився жадібно Данько, не на першого секретаря повіткому навіть, а на високого гостя із столиці. Гість і справді був, як жердина, високий і худющий такий, наче всі оті недовиконання та недопостачі, про які йшла мова на зборах, відбивалися на його власнім здоров’ї. Слухаючи промовців, які, наче змовившись, посилалися на те, що був недорід і забрано все, що тільки можна забрати, лишилося тільки на посів та щоб хоч дотягти до нового врожаю, гість усе більше супився, а сірі очі його займалися все лихішим вогнем. Врешті не витримав, щось сердито шепнув секретареві повіткому, і той, миттю зірвавшись, оголосив:

— Слово має секретар Центрального комітету нашої партії!

І перший, піднявши руки над головою, заплескав у долоні.

Секретар ЦК швидко пішов до трибуни, підніс застережно руку: не треба оплесків! не треба! — але зал аплодував гаряче й віддано. Високий гість став за трибуну, прицілився в притихлі ряди нещадним поглядом.

— Товариші, кого я тут чую? Комуністів, вірних бійців більшовицької партії чи агентів куркульні та петлюрівських поплічників? — Густий чорний басище його залунав так несподівано, що Данько аж голову в плечі втягнув. — Ви що собі думаєте, ми повіримо вашим баєчкам, що в селах нема хліба? Пролетаріят вам повірить?

Він, здається, аж задихнувся від одної лиш думки, що в когось могла виникнути така крамольна надія. Ляснув долонею по трибуні, ще більше нахилився до зовсім уже завмерлого залу, нависаючи над головами важкою, довгою тінню:

— Даремні ваші сподіваннячка, товаришочки: не повіримо!..

Потім уже трохи спокійніше продовжував:

— Точиться жорстока, не на життя, а на смерть боротьба з нашим лютим класовим ворогом. Зараз питання стоїть так: хто кого. Або ми його — і тоді побудуємо соціалізм, або він нас — і годі знову в нашій країні запанують капіталісти й поміщики. Так для того ми робили революцію, проливали свою кров у громадянській війні, щоб знову повернутися до старого ладу?! — І вдарив по трибуні, тепер уже кулаком. — Не дозволимо!.. І нічого тут проливати крокодилячі сльози, що селянам загрожує голод! Яким селянам? Куркульським недобиткам, в яких ми заберемо хліб? Так хай поголодують хоч раз, може, стануть не такі пузаті…

— А діти? — несміливо з залу.

— Що — діти? — не зрозумів секретар ЦК.

— Діти теж нехай голодують?

Обличчя секретаря взялося червоними плямами:

— Це провокаційне запитання! Чиї діти? Пролетаря? Незаможника? Чи клясового ворога, петлюрівського недобитка? Чиї діти, питаю я вас? Тут лунали слова, що коли заберемо весь хліб, то в селах почнеться масова голодовка. Це — контрреволюційна пропаганда! В Радянському Союзі голодовки бути не може!

Зал німував, і секретар ЦК знову заспокоївся. Але бас його не посвітлішав:

— Перед нами стоїть історичної ваги завдання: виконати й перевиконати стрічний плян хлібоздачі, рапортувати перед ЦК ВКП(б) й особисто товаришем Сталіном про переможне завершення здачі хліба державі ще до кінця цього року. ЦК КП(б)У покладає всі надії на вас, сільських комуністів. Ми надіємося, що ви це високе довір’я виправдаєте з честю.

Коли високий гість покинув трибуну, секретар повіткому схопився на рівні й знову зааплодував, підіймаючи високо руки. А за ним уже весь зал.

Проаплодували. Секретар повіткому звернувся до присутніх:

— То як, товариші, будемо продовжувати обговорення чи перейдемо до прийняття резолюції?

— Думаю, що поспішати не треба, — втрутився високий гість. — Послухаємо ще товаришів. Може ж, не всі у вас такі маловіри. — І всміхнувся, показуючи, що жартує.

«Пересердився, пересердився», — прокотилося залом полегшено. Комуністи заворушилися, закашляли, пролунав навіть чийсь запізнілий смішок.

— Так хто просить слова, товариші?

Виступати ніхто не поспішав. Переглядались, перешіптувались, а рук не підіймали.

— Чи, може, закінчимо?

І тут Данька наче штовхнуло в спину: «Давай, виступай! Більше такого випадку не буде. Сам секретар ЦК тебе слухатиме!» В Данька враз спітніли долоні, похолонуло в грудях. А рот наповнився слиною.

— То будемо кінчати?

Данькові здалося, що високий гість дивиться прямо на нього. Судомно ковтнув слину з таким відчуттям, наче зараз має стрибнути в прірву, шарпонув до президії руку. Так шарпонув, що аж хруснуло в плечі.

— Ви просите слова? — помітив його руку секретар.

Данько лише кивнув головою: слова застряли у горлі.

— Слово має голова колгоспу імені Жовтневої революції Данило Сокало!

Йшов до помосту — підгиналися ноги. Навіть не дивлячись, відчував уважний погляд секретаря ЦК. Зійшов, учепився в трибуну (все пливло, мов у тумані), закричав:

— Товаришу секретар ЦК!.. — І замовк, не знаючи, що ж далі казати. Думки розліталися навсібіч, він ніяк не міг їх зібрати докупи. — Товаришу секретар ЦК!.. — Ех, знав би високий гість, що Данько ладен життям за нього накласти. Постріляти усіх, на кого він тільки вкаже. — Товаришу секретар ЦК!.. — В залі вже відверто сміялись, і це привело до тями Данька: груди його наповнились злістю: — Ми!.. Комуністи та комсомольці!.. Від імені комуністів та комсомольців села Червона Комуна!.. Ми виконаємо й перевиконаємо стрічний плян хлібозаготівель!.. Удвічі!

Зал так і охнув. Секретар же ЦК схопився за столом:

— Чули?.. Чули, товариші? — І вже до Данька: — Браво, товаришу Сокало! — І заплескав у долоні.

Як зійшов із помосту, як сів на місце, Данько не пам’ятає.

Вже після зборів до нього підбіг верткий порученець:

— Вас кличе секретар ЦК.

«От воно, сталося!» — лоскітно похололо в Данькових грудях. Помітив заздрісні погляди тих, хто почув, що сказав порученець, і наповнився ще більшою втіхою. Вже майже спокійним, майже впевненим у собі зайшов до кабінету першого секретаря повіткому, де на нього чекав високий гість.

Зблизька він був іще вищий. У Данька аж у шиї хруснуло, коли він задер голову, щоб зустрітися з ним поглядом.

— Так ось ви який! Ну, вітаю, вітаю!

Долоня суха і гаряча. Очі теплі й усміхнені. Тільки басище лишився так само густим.

— Як він у вас, товаришу Візний? — повернув голову набік.

Данько теж глянув туди і тільки зараз побачив секретаря повіткому. Вигляд у нього був далеко невеселий, видно було, що одержав доброго прочухана.

— Найкращий наш комуніст, — поспішив відповісти секретар.

— Я так і думав… Отаких би побільше. А що у вас із рукою, товаришу? — бо Данько саме відкинув чуприну, що від великого хвилювання упала на очі.

— Та… — почав був Данько, але секретар повіткому і тут поспішив пояснити:

— То на нього був вчинений замах.

— Стривайте-стривайте, — наморщив лоба секретар ЦК, — це про вас писали газети?.. Читав, читав… Не боїтесь, що повторять?

— Хай тільки спробують! — відповів хвалькувато Данько.

— Ну, молодець, — розсміявся задоволено секретар ЦК. — Отак і треба. Не ми повинні боятися класового ворога, а він хай тремтить перед нами… Так виконаємо плян хлібоздачі?

— Виконаємо! — гаряче пообіцяв Данько. — Умремо, а виконаємо!

— Ну, вмирати нам іще рано. Хай наші клясові вороги помирають. Але спершу повинні віддати нам весь хліб до зернини… До зернини! — повторив з притиском, і очі його стали холодні й нещадні. — А ви, товаришу Візний, допомагайте товаришеві всім чим можете. Такі люди, як товариш Сокало, — золотий фонд нашої партії.

Не на ногах — на крилах полишив повітком Данько. Руку ще грів гарячий потиск високого гостя, в очі світив приязний усміх. «Зроблю! Все зроблю, товаришу секретар! Розіб’юсь, а зроблю!»

В’їжджаючи в рідне село, вже прикидав, з кого почати. Залягали сутінки, і хати, в них поринаючи, наче відступали одна по одній, коли до них наближався Данько, — подалі од вулиці, наче присідали, ховаючись поза спинами. Та Данькові не треба було й придивлятися особливо, де хто живе: «індус» чи колгоспник. Відзначав про себе хати «індусів», з яких треба й починати: шкури дерти, витрушувати все до зернини, незважаючи на сльози й плачі. В ньому ворушився ще не встояний гнів на цих зрадників, що нанесли йому підступного удару в спину: не встиг відрапортувати про поголовний вступ до артілі, як понесли заяви про вихід з колгоспу. І то хай би два чи один — дві третини села полишили колгосп після статті товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів». Благав, умовляв, замалим на коліна не ставав перед кожним, у відповідь чув одне й те саме:

— Відпускайте з колгоспу!

— Ну, гаразд, ідіть, — не витримував Данько. — Тільки знайте: будете проситись назад — ми сто разів подумаємо!

— Не буду. Не діждетесь.

«Не діждемось? — запитував завмерлі хати Данько. — А от і діждались!» І вже наперед уявляв, як падатимуть перед ним на коліна «індуси», благаючи не розоряти дощенту, не підмітати останньої крихти, і як він відповідатиме: «Пізно, дядьку, пізно! Раніш про це треба було думати, коли покидали колгосп».

Отакі мстиві картини малювала уява Данькова, коли він повертався селом, і були вони як ніколи солодкими.

А разом муляла думка, чи зможе виконати обіцяне. Вдвічі перевиконати стрічний план — це не жарт. Він уже розкаювався, що зопалу бовкнув про це, стільки хліба навряд чи й набереться в селі, навіть якщо все підмести до зернини, доведеться потрусити й колгоспників, нічого з ними не скоїться, якось переб’ються до нового врожаю, їм не звикати, хіба не налітали під час громадянської продовольчі загони, хіба не трусили — так трусили, що й кров часто бризкала, особливо із тих, твердоздатників, — пережили, не померли, тільки навчилися заривати у землю зерно… «А мабуть, і зараз ховають», — подумав Данько, і вже вчувається йому в настороженій тиші приглушений шурхіт землі, глухі удари лопат. «Ховайте-ховайте, далеко не заховаєте!» Перекинувсь думками на те, як краще організувати бригади, що рушать трусити хліб по дворах, як їх обов’язково озброїти щупами, отакими, що їх показували в повіткомі, — на три метри можна в землю загнати, хоч зернину та дістануть, якщо закопане… «Завтра ж треба й замовити в кузні щупів з десяток, не менше, а післязавтра зранку і рушити… Дамо, товаришу секретар ЦК, стрічний. Кістьми ляжем — дамо!»

Майже весь наступний день Данько не вилазив із кузні: особисто наглядав, як куються щупи. Зробили один, Данько повертів-повертів, попробував загнати у землю: переробити, не те! Аж за четвертим заходом схвалив: «Отакі й робіть. І щоб на кінці кожного була виїмка для зерна». А поки коваль грів чуба, селом з краю в край, від хати до хати котилася чутка: будуть трусити хліб! І люди, які за роки радянської влади вже звикли до того, що в будь-який час до них можуть удертись і підмести все, що тільки в око впаде, люди, яких уже не раз обдирали до нитки (або віддай, або куля межи очі!), хапали мішки, торби з уцілілим після стрічних-перестрічних планів зерном та й металися по хаті, по стайні, корівнику, клуні, городі, шукаючи потемки (тільки по темному, щоб не вгледіло око лихе!) місця якомога надійнішого. Бо то не просто було зерно — то було життя: його, його жінки, матері, батька, дітей, — хай і впроголодь, аби тільки дотягнути до нового врожаю.

Отак метався по хаті й Петро Зачепіжний, батько шістьох дітей, чоловік висушеної щоденною важкою роботою жінки. Він уже побував і в кошарі: найдуть!.. і в сараї — найдуть теж!.. навіть у хлів заглянув — не минуть і хліва! — і знову повернувся до хати. Була глупа ніч, діти давно уже спали — покотом на широкім полу, убогою рядниною вкриті, бо не давала дихнути рідна влада Петрові, гребла майже все в свої бездонні засіки, лишаючи тільки на посів та щоб не подохли од голоду, жінка Одарка стояла сумною Богородицею, в якої щойно розп’яли Сина, над двома лантухами з кукурудзяними качанами.

— Не знайшов, — сказав їй Петро.

— То, може, під піччю?

— Розвалять і піч.

І тут його погляд, що блукав у відчаї по хаті, зупинивсь на порозі:

— Хіба що отам?

Плюнувши на долоні, заходився копати. Спершу довбав твердющу глину, та не просто довбав, а обережно піддівав кожен корж, щоб потім, коли закопає, так само обережно покласти на місце. Потім пішло веселіше. Чорнозем, зроду-віку не копаний, м’яко піддався лопаті, масно лягав на долівку.

Все глибше й глибше заривався в землю Петро, все вищою й вищою ставала гора землі посеред хати, все частіше й частіше заглядала до ями Одарка.

— Mo’, вистачить?

— Візьму ще на штик, — відповідав щоразу Петро. — Щоб ті песиголовці не дістали.

Брав штик, а за ним і другий, і третій — все здавалося мало. Ось уже й по шию, ось уже й голова зникла, й Одарці вже почало ввижатись, що чоловік не яму копає — могилу. Тільки зблискувала тьмяно лопата, викидаючи землю. Врешті глухо, як з того світу:

— Поможи вибратись.

Одарка лягла на край глибоченної ями, подала чоловікові руку.

Вибравшись, Петро сказав:

— Піду по солому.

Вимостили соломою дно, обклали стіни, обережно спустили лантухи ще й зверху прикрили соломою. Засипали землею, і Петро щоразу спускався до ями, щоб добре втоптати. Щоб не осіло, не видало, коли прийдуть оті душогуби. Потім Одарка замішала глини з кізяками, заходилася мазати всю долівку підряд, щоб ота латка не впала у око. Мало що збреде жінці у голову: не діждавшись свята, взяла та й помазала. І в сінях вимазала, і в другій кімнаті — аж удосвіта розігнулася, сполоснула відро, вимила порепані руки. Роздяглася, тихцем лягла поруч з чоловіком, що, здається, вже спав.

«Господи, Господи! Чим ми перед тобою завинили, Господи!»

Подумала про дітей, що їх попереду жде, — щосили вчепилася зубами у ковдру. Щоб не закричати з розпуки.

Данько ж, теж лігши опівночі (допізна виділяли бригади, домовлялися, хто з ким ітиме, з якого краю починати), одразу ж і заснув. Спав так міцно, що не чув, як прокинулись батьки, як возилася мати, готуючи сніданок. Аж коли вранішнє сонце лягло на міцно заплющені очі, схопився мов на пожежу.

Заспав!

Похапцем одягся (ледь не забув почепити нагана), похапцем поснідав, вискочив з хати.

Сонце вже висіло над деревами, і було воно таке червоне та свіже, що мимоволі хотілося усміхнутись до нього. Але не на сонце дивився Данько, він уже думав, чи всі там зібралися, чи не розійшлися часом, його не діждавшись, і розбирала досада. Але побачив здалеку актив, збитий у гурт, і заспокоївся. Там же стояли й підводи — звозити хліб. А над головами активу, наче списи над військом, виблискували гострі щупи: їх тримали в основному комсомольці. Ну, цим їсти не дай — дай отаку лише забавку! Підійшов, весело привітався:

— Усі зібрались, косарики?

— Та мовби усі.

— Учительок щось не бачу.

— Оно йдуть.

Данько оглянувся і побачив двох учительок. «Таки прийшли», — усміхнувся про себе. Учора відмовлялися — мало не плакали. Казали, що в них уроки, що не можуть кинути дітей. «Вам що дорожче: уроки чи хліб для держави?» — спитав їх суворо Данько…

Ідуть. Спробували б не прийти!

— Так-от… — мовив Данько до присутніх. — Нагадую ще раз: промацувать на кожному кроці.

— І печі валяти?

— І печі… Не переробляться — поставлять нові… І той… не лишати нічого.

— А горох чи квасолю?

— А горох-квасоля не хліб?.. Забирати усе! Щоб знали, як артіль розвалювати!.. Ну, рушили.

Рушили. Дві бригади аж у той край села, Данько ж із своєю зовсім близько, за три хати від правління колгоспу. Хату цю вибрав не випадково: в ній жив Петро Зачепіжний. Що перший вийшов з артілі. А за ним уже інші. От цього й не простить Зачепіжному Данько. Довіку.

З Даньком ішов Микита Салій — ніс лопату, і ще два комсомольці: один теж з лопатою, а другий із щупом. Микита вже виріс із комсомольського віку, а в партію не прийняли: там, у райкомі, бовкнув таке, що Данько досі дивується, як Микиту не посадили. На запитання, який основний обов’язок члена ВКП(б), відповів у святій простоті: «Відбирати хліб у людей».

Було ж за Микиту Данькові!

Тепер Салій у нього за кучера. Й охоронця також. Про всяк випадок. Сила ж як у бугая. Бач, іде, всміхається. Ну, це в нього завжди.

Завернули в двір, не стукаючи, увалились до хати. Там саме лаштувалися снідати: господар уже сидів за столом, обліплений дітлашнею, що страх любила їсти разом із татом! Одарка ж якраз діставала з печі великий чавун. Побачивши непроханих гостей, вона так і закам’яніла з рогачем у руках.

— Хліб та сіль! — глузливо привітався Данько. — Не ждали гостей?

— Чого ж, гостям завжди раді, — відповів Зачепіжний. — Ану, діти, посуньтесь, дайте місце…

— Ми вже поснідали, — перебив Данько господаря. — Знаєте, дядьку, чого ми до вас прийшли?

— Скажете, то взнаю.

— Ми прийшли до вас по хліб. За вами ще двадцять пудів хліба.

Зачепіжний звівся, мовчки поліз за божницю. Дістав якісь папірці.

— Осьо, — простягнув їх Данькові.

— Що це? — хоч Данько уже знав, що це за папірці.

— Я з усім розквитався, — пояснив Зачепіжний. — Ще й п’ятнадцять пудів зверху податку одвіз. Осьо і квитанції.

— Запхніть їх, дядьку, собі в гузно! За вами ще двадцять пудів.

— Нема. І пуда нема. Хіба оте, що на посів.

— Те ми й так заберемо.

— А чим же я сіятиму?

— Прийде весна — повернем назад. У нас буде ціліше… А тепер двадцять пудів оддавайте. Ми вже й підводу оно підігнали.

— Нема. І пуда нема. Хіба що мене з дітьми на підводу кладіть.

— Немає? — перепитав з погрозою Данько. — Глядіть, щоб потім не довелося розкаюватись. Тільки вже буде пізно… Востаннє питаю: дасте хліб державі?

— Який? — простогнав Зачепіжний. — Ми вже давно забули, який він і на смак.

— А от ми нагадаємо… Ану, хлопці, давайте!.. Долівку, долівку спершу промацайте! — помітив, бач, що долівку недавно і мазали.

— Що ви робите, люди?! — зойкнула Одарка. Кинула рогача, метнулася до комсомольців, що довбали щупом долівку. — Чи у вас за душею Бога немає?

— Ану, тітко, відійдіть! — гримнув на неї Данько. — Раніше треба було про Бога думати… Шукайте, хлопці, шукайте!

Шукали. Під піччю, під полом, під столом, попід лавою. А коли підійшли до порога, Зачепіжний зблід як стіна. Одарка ж ухопилася за груди.

— Є! — зраділо вигукнув один з комсомольців, коли щуп м’яко ввійшов у долівку. (Погано ж ти, Петре, утоптував землю!) Загнав метрів на два і замалим не впав: далі щуп провалився в солому.

— Так нема, дядьку хліба?

Зачепіжний пригнічено мовчав.

— Ану, хлопці, копайте!

Тепер уже заходився Микита. Взявши лопату, відгорнув плечем комсомольців. А оскільки не вмістився б у тій, що викопав хазяїн, то вибехкав яму майже на півхати.

Коли відгорнули солому та дістали обидва лантухи, Данько, якого вже аж трусило од злості, вибрав найбільший качан, підійшов до хазяїна:

— Так немає, кажете, хліба? — Його душив гнів, він так ненавидів зараз цього чоловіка, що убив би його на місці. Йому вже здавалось, що Зачепіжний навмисне, аби лише зганьбити його, Сокала, в очах секретаря ЦК, закопав кукурудзу. — А оце що?! — ткнув качаном межи очі.

Зачепіжний схрапнув, наче кінь, одступив од Данька. І тоді Данько, зовсім уже знавіснівши, закричав до Микити:

— Бери його, чого стоїш?!

Заголосила Одарка, закричали діти. Микита, так само всміхаючись, узяв позаду Зачепіжного у ведмежі обійми: ні охнути, ні дихнути. Хапаючи повітря, Зачепіжний широко роззявив рота — Данько щосили загнав йому в рота качан, ще й ударив по качану кулаком. У Зачепіжного враз підігнулись коліна, і коли Микита його одпустив, він упав, наче мертвий, додолу. Ноги били в долівку, фарбуючи у червоне качан, що стирчав йому з рота, пузирилася піна…

— Помре, — сказав Микита, коли, підібравши весь хліб та повантаживши на підводу, залишили двір.

— Чорт його не візьме, не вмре! — відповів сердито Данько.

Зачепіжний таки вмер. Не одразу, а десь за три тижні.

Харкав-харкав кров’ю та й зліг. І, може, то й добре, що вмер, бо не бачитиме, як умиратимуть один по одному його діти, почорнілі, опухлі од голоду, як збожеволіла Одарка ходитиме спорожнілим селом, притискаючи до висохлих грудей трупик найменшого сина, пригойдуючи та пестячи його, поки й сама ляже під тином, і тоді її, ще живу, вкинуть у гарбу, повну трупів, та й одвезуть на кладовище, та й згорнуть до великої ями, бо не було уже ні снаги, ні часу хоронити кожного померлого в окремій могилі.

Вимерла половина села, хоч Данькові й не вдалося дотягнутись до обіцяного секретареві ЦК. Незважаючи на те що під кінець люто трусили вже не тільки «індусів» — і колгоспників. Вигребли навіть гамазей з посівним, звезеним од «індусів».

* * *

Біографія мого героя була б далеко не повного, коли б я не торкнувся інтимного боку його життя. Він уже був головою колгоспу, а все ніяк не міг підібрать собі пари. І не тому, що народився калікою чи негожим з лиця: батьки не пожаліли Данькові ні здоров’я, ні вроди, і не одна дівка сохла по ньому, але в крові у Данька з діда-прадіда сиділо: не женись на красивій, а женись на багатій, і він, коли б це було до революції, обов’язково висватав би дівку з багатого роду, щоб і собі вибитися в люди, але з приходом радянської влади все стало з ніг на голову, і багатство було вже не радістю, а прокляттям. Багатших відривали силоміць од землі та й турили туди, де Макар телят не пас, багатших позбавляли всіх прав, прирівнюючи до безсловесної худоби, тільки худобі було легше, худобу хоч годували — поїли та держали в теплі, багатших же викидали у сніг, на мороз, у чому були, в чому стояли, не жаліючи навіть дітей, навіть немовлят з колисок викидали. І не допомагало ні те, що багатство було нажите власним горбом, лютою працею, — раз ти, дядьку, багатший од мене, то хай тепер тебе злидні їдять! Тож Данькові не було жодної рації шукати дівку з багатого роду, тим більше що за багатими й слід прохолов, а засилати сватів до якоїсь хай і першої красуні в селі він теж не поспішав. І не тому, що боявся з’їсти облизня (яка дівка відмовить голові колгоспу, найзавиднішому нареченому села!), а тому, що уже дивився на всіх своїх односельців зверху вниз і не збирався родичатися з якимось там дядьком Савком чи тіткою Гайкою. Данько уже накидав парубоцьким оком своїм на міських дівчат, коли бував у районі, бо здавались вони йому з іншого тіста й зліпленими.

А тут прихильна до нього доля підвернула випадок, про який можна було тільки мріяти.

Коли страшна голодовка минула та настало більш-менш людське життя… ну, не таке уже й людське, але все ж можна було якось жити на світі, бо оті, що вгорі, теж були не з лопуцька, вони розуміли, що, видушивши до кінця села та знищивши останнього дядька, самі ж від голоду й подохнуть, адже земля сама по собі не буде родити… Тож коли ослабла голодна петля на шиї замордованого люду і трохи вільніше дихнулось, появилися по колгоспах комори, де було й борошенце, і до борошенця і де комірник по записках голови відважував тим, хто зажив особливої ласки: чи крупи, чи сальця, чи медку, а то й свіжого м’яса. Пасся з тих комор в основному актив та ще уповноважені з району, які, наче галич, розліталися по селах з кожною кампанією: посівна, жнива, хлібоздача, — недремне око було потрібне завжди, дядька потроху відучали робити з власної охоти та волі, а тільки із страху й примусу. Гуртове — чортове, а на чортове не дуже лежить працювати душа.

Завівся такий гамазей і в Даньковому колгоспі, і, вирушаючи до району, він щоразу набирав повну бричку гостинців, бо не підмажеш — не поїдеш, а підмазувати доводилося кожного разу. І райкомівців, і райвиконкомівців, і міліцію, й прокуратуру, і суд — усі вони на відсутність апетиту не скаржились, особливо на дармове, на колгоспне.

Тож одного разу повіз Данько до району діжечку меду пудів на чотири — «подношеніє» першому. Діжечка видовбана з суцільної липи, щоб не втратив мед ні смаку, ні запаху, ні прозорої золотистості: Данько встиг дізнатись, що перший дуже любить чаювати з медком. То чому б не догодити хорошій людині? Не в райком укотив оту діжечку, мав же всі клепки в голові, а одвіз до чепурненького будинку, що виглядав із-за вишень ситими вікнами, та й попав саме на сніданок (і тут не вмирала доля Данькова!), куди й був ласкаво запрошений.

Снідали вчотирьох: сам секретар, його жінка, єдина їхня дочка і, звісно ж, Данько. Данько не дуже і нітився, бо що не раз гостював у начальства, а що й одягнутий був у щойно справлене, у районі й пошите ж: піджак військового крою, який саме входив у моду, й сині штани-галіфе, і нові хромові чоботи, наче дзеркала, чорні, — все на Данькові аж сяяло, облягаючи ладно його ще не розповнілу статуру. Може, ота одіж привернула увагу секретарської доньки, а може, й обличчя Данькове, бо, повторюю, природа його вродою не обділила, тільки, прощаючись, вона спалахнула й сказала:

— Заїжджайте іще.

А матуся її, од уважного ока якої не сховалось нічого, ще й додала, люб’язно всміхаючись:

— Завжди будемо раді.

Ну, якщо вони раді, то Данько радий тим більше. Вертався додому і вже подумки бачив себе зятем самого секретаря райкому, хазяїна й грози всього району. І його дочку вже бачив не де-небудь, а поруч з собою в ліжкові, як пак її звати? Якесь чудернацьке ім’я, одразу й не пригадаєш… Ага, Розалія. Роза. Не те що Гапка чи Пріська. З грубими, наче дошка, долонями й порепаними п’ятами. У Розалії ж долонька була як пампушечка, Данько аж понюхав свою, коли вийшов на вулицю, — здобою й пахло. Та й уся вона наче замішана на здобному тісті. Тож бачив її вже своєю дружиною, а яка вона, гарна чи ні, не міг би зараз сказати. Ну, та воду з її лиця йому не пити, головне — чия вона дочка і що чекає Данька, коли він стане її чоловіком.

І вже Данько як неділя, так і йде до району, прихопивши щось із комори («Здрастуйте! Оце зарізали кабанчика, то не погребуйте нашою свіжиною»), вже Роза так і горнеться до нього, а її мати назива його тільки зятьком. Уже й секретар, Микола Іванович, закидає слівце, чи не пора Данькові подумати про іншу роботу, не вік же сидіти на тому колгоспі, закида-закида, а потім і прямо питає, як він дивиться на те, щоб перейти працювати в район, бо в районі такі люди он як потрібні, на що Данько з більшовицькою скромністю відповідає, що він перш за все комуніст, тож куди його партія пошле, там і буде робити. Партія послала його на роботу в райком, поки що інструктором, а згодом і завідуючим відділом і віддала йому Розу ще до весілля: гуляли-гуляли допізна у паркові та й той… Данько, зірвавши дівочий вінок, і не подумав би кинути Розу, Данько не з тих, він уже й оком накинув, де вони житимуть після весілля, у якій кімнаті отого будинку з ситими вікнами, але тут на всю країну прогримів постріл у товариша Кірова і по містах, містечках та селах почали хапати тих, хто так чи інакше був причетний до цього лиховісного пострілу.

І хто б міг подумати: взяли і Миколу Івановича, першого секретаря райкому, без двох днів Данькового тестя (не вмирала, не вмирала доля Данькова!). Колька ночей він не спав, обливаючись холодним потом (здавалося, що ось-ось прийдуть і за ним), обходив отой будинок десятою вулицею, щоб не зустрітися з Розою, а тим більш — з її матір’ю, в якої язичок наче бритва, — схуд, змарнів, а виявилось, що й даремно. Чи колишній замах на нього куркульні озвірілої, чи його виступ під час зустрічі з секретарем ЦК запам’ятався представникам з області, тільки на пленумі райкому, що розглядав кадрові питання (зняли всіх секретарів за контакт з клясовим ворогом), рекомендували на посаду першого Сокала Данька Даниловича, і на смерть перелякані члени райкому (кожному могли пришити отой контакт) дружно проголосували за нього.

Тож після того, як Сокало став першим, ніхто навіть подумки не посмів би назвати його Даньком — не будемо називати й ми, а величатимемо віднині Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.

Після історії з Розою (її з матір’ю підмели незабаром славні органи наші та й заслали кудись аж в Середню Азію — теж гора з плечей Данька Даниловича), після того як він повновладним господарем поселився у тому ж будиночку з ситими вікнами, на все, як то кажуть, готове, бо обом жінкам не дозволили навіть зайвої одежини прихопити з собою, перевіз товариш Сокало до себе батьків: обпікшись на Розі, заборонив собі навіть думати про якесь там одруження. Приведеш отаку собі лялю до хати, а потім виявиться, що її любий татусь — ворог народу.

Отак років зо два й просекретарював неодруженим Данько Данилович і ходив би ялівцем до самої війни, коли б якось увечері, засидівшись у райкомі, не наткнувся, виходячи, на прибиральницю, яка, високо підіткнувши спідницю, мила саме підлогу. Сокало як зачепився поглядом об тугі, наче вилиті, литочки прибиральниці, сліпучо-білі стегенця її, так стовпом і став.

Дівчина чи то відчула той погляд, чи просто за чимось обернулася і такими очима війнула в самісіньку душу Данька Даниловича, що в того і кров бухнула в скроні. Відьомські очі — кажуть в народі.

— Ви чого дивитесь?! — весело закричала вона, спідниці, однак, не осмикуючи.

— А куди ж мені дивитись? — запитав розгублено Сокало.

— Ось як дам вам ганчіркою, то одразу засліпить! — ще веселіше закричала вона, не виявляючи не те що страху, а бодай поваги найменшої до першого. — Ич які: за дівчатами підглядати! Проходьте, бо мені треба домити!

Данько Данилович слухняно пройшов (йому чомусь страшенно сподобалось, що ним отак безцеремонно командують) і всю дорогу додому хитав головою: ну й ну! — і всміхався про себе. І за вечерею посміхався, аж батько зауважив: «Що ти там, синашу, таке смішне до рота узяв?» — і, спати лягаючи, коли вже погасили світло, довго дивився у темряву, і йому звідти світили то білі стегна, то відчайдушно веселі очі прибиральниці.

Другого дня він тільки й думав про неї. Не те що весь час думав, весь час думати було ніколи, справ, як завжди, навалилося — вгору ніколи глянути, а коли траплялася вільна хвилина, він на якусь мить завмирав, й одразу ж лунав її дзвінкий голос, ясніло її юне обличчя. Тож цього дня Данько Данилович уже навмисне затримався і хвилювавсь, як молоденький, що вона може не прийти, і майже зненавидів другого, якому теж припекло сидіти допізна.

Врешті другий пішов, і Данько Данилович, поправляючи нервово волосся, вийшов з кабінету.

Вона наче теж чекала на нього. На тому самому місці.

— Прийшли помагати?

— А чому б і не помогти? — набрався духу Данько Данилович.

— То беріть ганчірку та мийте!

Сокало ступив уперед, наче й справді збирався мити підлогу, і вона розсміялася так, що аж сльози набігли на очі.

— Ви завжди такий чудний чи тільки сьогодні?.. Станьте отам, де уже вимито!

Домивала підлогу, а разом цокотіла до нього. Ви не жонаті, еге?.. А чого досі не женитесь?.. А хто вас обпирає-годує?.. А ви не боїтесь їздити на отій машині? (Сокалу виділили саме «емку»). Я б умерла од страху, аби мене посадили до неї… А чого вас усі так бояться? От я вас ніскілечки не боюся… А ви знаєте, де я живу? Недалеко од вас, на тій самій вулиці… Вона щебетала й щебетала, зовсім, здається, не чекаючи, що він відповість, а Данько Данилович слухав її як заворожений. Біс його зна, що робило із ним це веселе дівчисько!

З того вечора Сокало й дня не міг прожити без Галі (так звали дівчину). Та й вона все прихильніше ставилась до нього. І коли одного разу Данько Данилович запитав, чи піде вона за нього заміж, Галя вперше серйозно глянула на нього, в свою чергу спитала:

— А ревнувати не будете?

— Чого б я мав ревнувати?

— Бо я уже мала хлопця.

Новина, як то кажуть, не дуже приємна, але Сокало без цього дівчиська вже не міг прожити і дня. Тож справили комсомольсько-партійне весілля (Галя була комсомолкою), і в затишному будинкові тому появилася молоденька хазяєчка, така метка та рішуча, що батькам скоро й місця не стало: довелося переселитися назад у село, добре, що хати не продали. Сокало дуже швидко примирився з тим, що вона не була уже дівчиною, тим більше що Галя виявилась круглою сиротою, тож із цього боку ніщо не загрожувало успішній кар’єрі Данька Даниловича.

Дітей вони так і не встигли нажити, як почалася війна. Данько Данилович, коли почали евакуйовуватися установи, запропонував і Галі виїжджати на Схід разом із сім’ями начальства районного, але вона рішуче відмовилась: «Якщо уже й їхати, то тільки разом!» Сокало ж евакуюватися повинен був у останню чергу, простеживши за тим, щоб німцеві не лишилось нічого, він до серця узяв заклик товариша Сталіна все палити й нищити, щоб ворога стрічала суцільна пустеля, байдуже, що в пустелі тій лишалися наші ж люди, яким треба було десь жити і щось їсти. Сокало мотався по селах, пильнуючи, щоб не лишилося в полях і клаптика хліба неспаленого, цілого корівника або стайні, наче в тому корівникові або стайні мали жити німці. Сокало, якби його сила та воля, спалив би всі села дощенту, а про те, щоб роздати людям хліб з колгоспних комор чи віддати якусь там худобину, не могло бути й мови. «Німців ждете? Для ворога запасаєтесь?!» — кричав, скаженіючи, Сокало і пускав червоного півня під стріхи гамазеїв та стаєнь, а худобу, яку не встигли погнати на Схід, особисто пристрелював.

Улетів отак і в рідне село і визвірився на Вустю, котра стала замість нього головою колгоспу:

— Чого не евакуювалася? Німців виглядаєш?

Вустя так і не вийшла заміж, в ній назавжди поселилася образа на чоловічу половину роду людського. Всю свою материнську любов вона віддавала поросятам, телятам, курчатам: жоден колгосп не мав такого доглянутого молодняка, як у Вусті. У неї у хаті вічно товклося як не хворе теля, то зачухане порося.

— Зараз же збирайся в дорогу!

Вустині неціловані вуста зав’язалися вузликом:

— Не поїду.

— Ти що?! — закричав Сокало. — Ти думаєш, що кажеш?

— У мене телята лишились.

— Які ще телята?

— Молочні. Не гнати ж їх у дорогу. Пропадуть, — схлипнула Вустя.

— Ти що, лишила телят? Та ти знаєш, що тобі за це буде?! Та тебе розстріляти на місці!..

— Стріляйте. А телят не пожену на погибель.

Ну що робити з божевільною бабою? Сокало полаявсь-полаявсь, потім, щось вирішивши, заспокоївся:

— Пішли.

— Куди? — спитала Вустя: вона вже подумала, що він її зараз стрілятиме.

— До телятника, куди ж іще.

Телят було з півсотні, не менше. Ясні, наче вмивані, мордочки, довірливі очі. Вони так і потяглися до Вусті. Сокало зачинив двері, підпер їх кілком.

— Навіщо ви те зробили? — стривожилась Вустя.

— Зараз побачиш.

Дістав запальничку трофейну, що подарував йому один капітан з частин відступаючих, крутонув коліщатко. Підніс гострий язичок полум’я під стріху.

— Що ви робите?!

Вустя вже не питала — кричала. І не встигла стріха взятись полум’ям, як вона, турнувши Сокала, підскочила, збила полум’я.

— Ти що?! — закричав у свою чергу Данько Данилович. — Ти що собі думаєш?! Ану відійди!

— Не відійду!.. Не пущу!..

Вустя важко дихала, хустка збилася аж на плечі, очі горіли вже зовсім як у божевільної.

— Відійди, кажу!

— Не дам!

Сокало зайшов з іншого боку, Вустя за ним. Ударила по руці, вибила запальничку.

І тоді Данько Данилович вихопив наган. Хотів лише полякати… лише відігнати збожеволілу бабу… та палець смикнувся сам собою і постріл ударив як грім. Вустя гойднулася, впала йому прямо під ноги…

Данько Данилович не йшов до машини — біг. Позаду тріщало полум’я, ревіли телята, Вустя непорушно чорніла під стіною, що теж уже бралась вогнем, Сокалові ж здавалося, що вона біжить за ним вслід: от-от наздожене, вчепиться в горло.

Задихаючись, вскочив до «емки», гукнув шоферові:

— У район! Швидше!

Недалеко й відгазували, як шофер, загальмувавши, перелякано подивився через віконце у небо.

— Що там? — стривожився Сокало.

— Самольот! Німецький!

Відчинив поспіхом дверцята, викотився на дорогу. Сокало вискочив услід, глянув угору. Прямо на нього нісся літак, розсікаючи повітря гострими крилами. Було в ньому щось нещадно осине. Сокало тут же й упав, зариваючись обличчям у пилюку, й одразу ж по ньому, вдавлюючи в твердь, пронеслась чорна тінь, обдала крижаною безвихіддю. Аж тоді почув, як зататакало, забухкало, зашипіло позаду, попереду, сипонуло землею. Нестерпне ревіння понеслось кудись далі, Сокало підхопився, дивуючись, що він ще живий, дико оглянувся.

«Емка» горіла, облита вогнем. Жар стояв такий, що Сокалові обпалило легені, — він одбіг і лише зараз побачив шофера. Той непорушно лежав, обхопивши руками голову, а з порваної потилиці, булькаючи, виливалася кров. Сокало задом-задом одступив іще далі, а потім повернувся й побіг.

Не усвідомлював навіть, що біг не до районного центру — в рідне село.

Добравсь до пагорба, до червоного прапора, що мляво звисав на високому древкові. Упав, хапаючи широко розтуленим ротом гаряче повітря. А коли трохи відхекався і глянув у небо, чи не летить де літак, то побачив прапор й одразу ж зрозумів, куди він забіг. Глянув зацьковано на село, на палаючий телятник, а потім на дорогу за селом, — і там, на дорозі, щось швидко рухалось, і вже віддалений гул грізно бив йому у вуха.

Німці!

Війнув, наче прокинувшись, вітер, прапор ожив, замайорів у повітрі. І від однієї лише думки, що німці зараз побачать цей прапор і почнуть по ньому стріляти, в Данька Даниловича мороз пішов поза шкурою. Схопився, вчепився у древко: зламать, повалити, але древко було наче залізне, і прапор лише погойдувався. Тоді Данько Данилович знову метнувся у степ.

Куди завгодно, тільки подалі од прапора.

* * *

Більше тижня блукав степом Сокало. Обходив села, жував зерно, вилущуючи його з важких колосків (аж ось коли він перестав жалкувати, що не вдалося спалити всі хліба), пив воду з невеликих степових джерелець, що сльозилися по глибоких байраках. Заріс густо щетиною, очі здичавіли.

Не поспішав на Схід, щоб пробратися до своїх: весь час думав про Галю. Що вона його жде, що він мусить забрати її з собою.

Лише зараз зрозумів, як любить свою молоденьку дружину. Насиналась щоночі, і він прокидався в сльозах. Весь час чув її голос, її дзвінкий сміх і часто ловив себе на тому, що промовляє до неї. І кружляв, кружляв довкола райцентру, де була його Галя.

Одного разу ночував не сам, а з таким же, як сам, неборакою. Багато тоді блукало їх степами Вкраїни, пробираючись до рідних домівок. Довго приглядались один до одного, поки розговорилися.

Іван, так звали нового знайомого, охоче розповідав про себе. Служив у піхоті, поки німці розколошматили їхній полк так, що лишилися ріжки та ніжки. Іванові пощастило: не вбило, не поранило, не погнали навіть у полон, а приставили до польової кухні рубати дрова й помагати поварові. Повар, щоправда, був скаженющий, як що, так і черпаком по голові, але Іван старався з усіх сил, тим більше що годували од пуза: скільки живе, не їв Іван стільки м’яса та сала. Тож коли німецька частина, перепочивши з десяток днів, рушала далі на схід, її командир підкликав Івана і спитав, чи той хоче до матки. «Еге, так і спитав». А який син не хоче до рідної матері! І командир дав йому «аусвайс», а по-нашому перепустку, щоб ніхто його не чіпав у дорозі, не затримував, а пропускав прямо додому.

— Покажи, — попросив Сокало.

Сиділи, відпочиваючи, під стогом торішньої соломи, від дороги подалі. Сонце вже сідало на обрії, і така первозданна тиша стояла довкола, наче й не було на світі війни.

Іван одстебнув бічну кишеню, дістав акуратно складений аркуш паперу:

— Осьо!

Папір був цупкий, мов залізний. Данько Данилович шанобливо його розгорнув, і перше, що впало йому в око, була велика печатка з орлом і свастикою посередині. А вище друкований латинський алфавіт. Лише три слова були вписані червоним чорнилом, і Сокало, який по-німецькому не кумекав, лише догадався, що то прізвище, ім’я та по батькові нового знайомця.

— Перевіряли?

— Ото, скільки разів! — хвалькувато відповів Іван. — Як село, так і поліція. Давно б уже сидів у тюрязі, аби не вона… Дайте сюди, бо ще помнете!

Сокало неохоче віддав перепустку Йванові. Йому б отаку!..

Вирішили й заночувати під стогом, бо вже зовсім звечоріло. Іван розв’язав важкенного «сидора», став пригощати Сокала:

— Їжте, бо у вас, видать, за душею й крихти немає!

Сокало їв. Свіжий хліб, смак якого він встиг і забути, сало, цибулю. Пиріжки з картоплею. Круто зварені яйця.

— Багато живеш.

— Та люди не жаліють — дають. Зайдеш у село, то вже нагодують.

А він обходить села, мов затаврований. Йому б отакий «аусвайс»!

Не спиться, не спиться Данькові Даниловичу…

Такому й без «аусвайса» нічого не скоїться… Відкритись, розповісти, хто він такий? Ти ж простий собі чоловік, тебе й так не зачеплять, а я секретар райкому. Попросити по-людському… Бо мене, мене розстріляють, як зловлять!.. Ні, не дасть. А якщо й дасть, коли пригрозить наганом, то в перше ж село побіжить у поліцію: «Ловіть секретаря райкому!» Недаремно ж на німців гнув спину. Жаль, не провалили черпаком отим голову. Зрадник!.. Через отаких і війну програємо…

Сопе… С-скотина безсовісна! Що йому до того, що секретаря райкому можуть упіймати й повісити! Лупатиме своїми баньками волячими, роззявлятиме цікавого рота…

І так зримо уявив себе вже під шибеницею, з петлею на шиї, що аж задихнувсь од ненависті до сонного Йвана. «Треба кінчати!» Голова холодна й ясна, він уже знав, що зараз зробить. Бо зрадникові кара одна…

Коли все було скінчено, розстібнув бічну ту кишеню й дістав «аусвайс». Уже відійшов кілька кроків (заснути поруч із трупом не зміг би все одно), як згадав про «сидора». Повернувся, підняв біліючий клунок, закинув за плечі.

Довго йшов, лишаючи за собою подалі стіг. Набрів на невеликий стіжок, з головою зарився в солому й одразу ж заснув.

Мов провалився у яму…

Вранці, прокинувшись, витрушував довго солому, вибирав із чуприни. Поснідав, що було в «сидорі» (про Йвана намагався не думати: зрадник, туди йому й дорога!), пішов не в бік райцентру, а до свого села. Надумався пробратись до батьків (хата на краю села, так що можна непомітно й підкрастися) і попросити матір, щоб сходила по Галю. А вже потім удвох рушати на Схід. Та й у село не зразу заходити, а, підкравшись ярком, роздивитися що і як, а тоді уже йти. Ярочок хоч і неглибокий, але веде майже до садиби батьків.

Ще по дорозі викинув наган. Тепер, коли в нього була перепустка, зброя могла тільки накликать біду.

Добравсь до ярка, йшов, прислухаючись та придивляючись.

І тут сталася зустріч, про яку він побоявся б і подумати. Все що завгодно, тільки не це!

Вони наче сиділи у засідці, на нього чекаючи.

— Стій, хто такий?

Два поліцаї, один у літах, а другий зовсім ще хлопчисько. Дві білі пов’язки з чорними орлами і свастиками. Дві гвинтівки, націлені на нього.

— Документ!

Холонучою рукою дістав «аусвайс». Старший поліцай опустив гвинтівку, взяв документ. Довго вивчав, ворушачи губами.

— А чому Іван?

У Данька Даниловича й губи отерпли. Ледь ворушачи ними, сказав, що таки Йван, бо так його охрестили.

— Іван, — повторив поліцай, і очі його глузливо зблиснули. — А Данька часом не знаєш?

«Пропав!» — зблиснуло в Сокала у голові.

— Якого Данька?

— Не знаєш?.. Зате я добре знаю… Давненько ж ми не зустрічалися з тобою, товаришу Сокало… Ну, з прибуттям!.. Прийшов перевіряти, чи не вкопав я знову хреста замість прапора? Що ти його й обісрав.

І тут наче полуда спала з очей Данька Даниловича: перед ним стояв Василь Коваленко. Постарілий, із сивизною у вусах, але — Коваленко.

— Тата мого за що розстріляв?

— Я не стріляв…

— Не стріляв, тільки під кулю підставив!.. Людської ж крові на тобі! Як тебе й земля носить такого?

Сокало мовчав. Усе у ньому обмерло, все довкола померкло. Подумав про Галю, якої йому вже не бачити, і такою тугою, такою смертною тугою пойнялося все його єство, що хоч зараз у могилу.

— Ну, пішли. Та не здумай втікати! Ану, руки назад!

Спиною, потилицею відчував Данько Данилович націлені в нього гвинтівки. Крок… іще крок… і дві кулі упнуться в нього. Пожбурять на землю, в прах, у небуття.

— Куди ви мене ведете? — врешті не витримав: відчував, що от-от підламаються ноги.

— У район, куди ж іще таку цяцю вести!

Хоч як дивно, відчув полегшення: зараз не вбиватимуть.

Минули хату, що в ній жили батьки Данька Даниловича, пройшли мимо покинутої садиби Петра Зачепіжного, дійшли до хати покійної Вусті.

— Ану стій! — скомандував Коваленко. І гукнув через тин: — Тітко Оксано, а вийдіть сюди!

З хати вийшла Вустина мати. Сиве волосся розпатлене, голова труситься, очі чорніють проваллями.

— А підійдіть-но ближче.

Незатишно, ой як незатишно Данькові Даниловичу! Волів би зараз бути будь-де, навіть у німців у руках, тільки не отут, на нещадно освітленій вулиці перед Вустиною матір’ю, що підходила все ближче і ближче.

— А погляньте, кого я вам привів!

Зупинилась, втупилася моторошними очиськами своїми, впізнала:

— Ой людоньки, він же мою Вустю убив!

Йшла потім за ними слідом, кричала:

— Верни мою дочку! Верни, душогубець!

Забігала то з одного боку, то з другого, поривалася вп’ястися йому в обличчя. Данько Данилович одбивався як міг («сидір» метлявсь мов скажений), а поліцаї й не думали одганяти збожеволілу жінку.

— Душогуб!.. Душогуб!..

На її розпачливий крик стали вибігати жінки. Багато з них одразу ж упізнали Сокала, і вже декотрі прилучили свої голоси до Оксаниного крику. В тієї ж чоловіка загнали в могилу, в тієї сина або дочку, а в тієї після Данькових відвідин уся сім’я од голоду вимерла — тільки могилки край городу.

— Ведуть, ведуть душогуба!

— Та щоб же тебе й земля не носила!

— Оділлються тобі наші муки, оділлються!

Плач, крик наростав, натовп усе більше розпалювався гнівом, і коли вийшли на майдан перед сільрадою, Вустина мама, зовсім знавіснівши, забігла попереду, вхопила Данька Даниловича за барки:

— Оддай мою Вустю!.. Оддай!..

Данько Данилович, відчуваючи, що вона от-от зіб’є його з ніг, одірвав її руки, щосили попхнув. Жінка впала.

— Убив! — зойкнуло в натовпі. — Та скільки ж він буде вбивати?! Хапайте його, жіночки!

Данько Данилович обернувся й побіг. Біг до поліцаїв, що стояли вже не позаду — попереду, біг і кричав:

— Стріляйте!.. Стріляйте!..

Молодший підняв був гвинтівку, але Василь ударив його по руці:

— Облиш!

Отут і настав кінець Данькові Даниловичу. Його наздогнали, збили з ніг, навалилися, і такий заячий вереск сплеснувсь над майданом, що аж здригнулися, здається, хати…

Потім жінки розійшлися, а посеред дороги лишилася купа лахміття, утоптана в землю.

— Дядьку, він уже мертвий? — перелякано спитав молодший поліцай.

— Мертвішого не буває, — відповів суворо Василь. Закинув за плече гвинтівку, скомандував: — Пішли!

— Куди?

— Шукати підводу. Одвеземо в район. В комендатуру. Секретар же, не будь-хто…

Од Василя і довідався німецький комендант про подію в цьому селі. І комендант же переповів почуте кореспондентові берлінської газети, що забився в степовий цей район. Кореспондент написав цілу статтю, не пожалівши уяви, статтю охоче надрукувала берлінська газета, і, вже перекладена з німецької на російську, вона лягла на стіл людини, вуса якої знав увесь світ. Раз і вдруге прочитала та людина статтю, морщачи низького лоба, а потім узяла червоний олівець і написала: «Наказат беспощадно!» Але й цього їй здалося замало, і вона дописала, ламаючи літери: «Сравнят с землей!» Запалила коротку люльку, що її теж знав увесь світ, помахала сірником у повітрі, пахнула димом, і очі її задоволено мружились.

Так була вирішена доля села, що зачаїлося в далеких степах України. Воно ще сном-духом не відало про лиху оту резолюцію, а вслід за фронтовими нашими частинами, які, стікаючи кров’ю, лягаючи трупом, визволяли місто за містом, село за селом, рухався сформований спеціально підрозділ, який і мав виконати наказ вусатого батька народів.

Це були добре споряджені та вгодовані хлопці: з малиновими погонами на підігнаних шинелях, з новісінькими, що досі не знали жодного пострілу, автоматами. Вони не йшли пішки, а їхали «студебекерами», що могутньо ревіли по розбитих дорогах, — росіяни й українці, узбеки й грузини, білоруси й казахи — повний, як то кажуть, Інтернаціонал, але Інтернаціонал не отой, що повзав, стріляв, замерзав і тонув на дорогах війни у посічених кулями, підбитих вітрами куценьких шинельках, а особливий, виплеканий, вишколений лише для того, щоб нещадно карати не загарбника-ворога, а своїх співвітчизників.

І коли село було звільнене і пройшли через нього обвуглені у боях фронтові наші частини, спеціальний підрозділ одразу ж укотив до села. Укотив, оточив з усіх боків, щоб і миша не вислизнула, та за три короткі години й виконав страшну оту резолюцію. Чоловіча половина села, починаючи з дванадцятирічних, була тут же й розстріляна, а жінки з дітьми повантажені на ті ж «студебекери», і колона, завиваючи дужо моторами, рушила вже не на захід, а на схід, до найближчої станції, де її нетерпляче ждав ешелон, сформований з вантажних вагонів. У них і були вкинуті жінки й діти, і ешелон рушив у далеку дорогу — в Сибір. Скільки їх перемерло в дорозі, нікому не взнати, бо ніхто так і не вернувся назад.

Колона залишала село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях.

Кілька днів догорали хати, клуні, комори. Над суцільним пожежиськом колихавсь важкий дим, осипавсь їдкий попіл. А коли перегоріло усе, що мало згоріти, така моторошна тиша залягла над випаленими дощенту садибами, що здавалося — вмерло все живе на землі.

Один тільки солдат і навідався в це прокляте село. Придибав на милицях і довго стояв біля власного випаленого дворища, наче розп’ятий, а потім погойдав за три кілометри, де жила його заміжня сестра. Там узнав усе і з великого горя напився, а напившись, вийшов на вулицю і, б’ючи кулаком в ордени та медалі, що висіли на грудях, кричав: «За що воювали?!»

Та й докричався до того, що загребли і його.

* * *

Минули роки й роки, од села не лишилося й сліду. Тільки зруйнована гребля колишнього ставу і на ній одинока старезна верба. З вигорілим чорним дуплом, у якім запросто сховатись людині, покручена та покалічена, позбавлена цілющої вологи, вона вже давно, здавалось, повинна була б усохнути, а от, дивись, усе ще жила. Просиналась щовесни, розпрямляла покручені суглоби свої, викидала до сонця рідкі котики, а потім вкривалася листом.

І ніхто не підійде до неї, ніхто не погладить потрісканий стовбур.

Ба ні, таки підійшли. Нещодавно, видать, побували з племені отих придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що все списують поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живого, до білої кості: «Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами».

Земний уклін вам, Жоро і Гено!

Повість про загублену душу

1

Будинки стояли схожі один на одного, як унітази. Цегляні п’ятиповерхові потвори («Сіцілізм, кузькіна мать!») з однаковими під’їздами, дверима, балконами, вікнами, з однаковими дахами і цоколями, вони навіювали таку нудьгу безпросвітну, що випадковий перехожий намагався чимшвидше вибратися з цього безликого стовпища. Бо й люди, здавалося, живуть тут такі самі безликі й схожі одне на одного, приречені до кінця своїх днів губитися в отій сірій масі, що її звуть натовпом. Що, зашившись в одну з оцих нірок-квартир, вони висловлюють одні й ті самі думки, жують одну й ту саму їжу, дивляться в одне й те саме вічко телевізора, цього ненаситного Молоха двадцятого століття, і їх можна переставляти, як пішаків на шахівниці, — нічого не зміниться.

Та люди тут жили такі самі, як і всюди: зі своїми характерами, уподобаннями, звичками, вони так само сміялися й плакали, раділи й гнівались, як і мешканці інших кварталів, і коли б оце взяти й переселити Миколу Захаровича Мадюдю та його дружину Надію Іванівну в інший, нормальний будинок, у повнометражну квартиру, в його особистому житті нічого не змінилося б. Він так само підхоплювався б рівно о шостій і робив би півгодинну зарядку, так би снідав о восьмій і ваксував і без того старанно начищені черевики, так би вдягав напрасований мундир, здуваючи щонайменшу пилинку, так би виходив рівно о восьмій на вулицю, хоч квапитися, власне, не було особливої потреби: вже п’ятий рік як на пенсії. І хоч брав із собою Микола Захарович той же «дипломат», що й п’ять років тому, однак у «дипломаті» були тепер не службові папери, а порожні пляшки з-під молока та ще кульки целофанові, бо поспішав він не до штабу, в якому нещодавно служив, а в гастроном, в одну із тих черг, що як появляються з раннього ранку, так і не зникають до пізнього вечора, наче й магазини наші будуються разом із чергами. Він так би потім повертався додому й виставляв акуратно на кухні принесене, шикуючи пляшку до пляшки, пакет до пакета, хоч дружина за хвилину все те прибере й переставить чи то в буфет, чи в холодильник. Він би, повторюю, не поступився і на йоту жодною із звичок, що їх набув за довгі роки служби в місцях, куди його закидала сувора доля військового.

А вона закидала його в такі Богом забуті, безлюдні закутки, що залишалося тільки дивуватись, як там можна й вижити.

То на Курили, молоденьким ще офіцериком, з такою ж юною дружиною: півроку в тісному наметі, де ні розминутись, ні повернутися, де уночі все крижаніло з холоду, а вдень напікало так, що дим ішов з голови, поки побудували заставу і вони поселилися в кімнатці, три на чотири, в якій ледве умістилось металеве односпальне ліжко, дві саморобні табуретки й столик. Та якою затишною здавалася щоразу молоденькому Миколі Захаровичу ця кімнатка, коли він повертався під ранок із почорнілим од морозу обличчям, як тепло дихали й вимита до гарячого блиску підлога з дешевенькою, од порога доріжкою, і сніжно-біла фіранка на єдиному вікні, й електричний паруючий чайник та два алюмінієвих кухлі, що довірливо тулилися один до одного. І Надюша, розімліла зі сну, зустрічала його на порозі, допомагала звільнятися від задубілої шинелі, одтирала задубілі пальці гарячими своїми долоньками. Потім вони сиділи на ліжкові, притулившись одне до одного, пили, обпікаючись, міцно заварений чай, і Микола Захарович відчував себе найщасливішою у світі людиною.

То на Східний Памір, на кордон із Китаєм, де за десятки піднебесних кілометрів не зустріти живої душі й де у первозданному хаосі перемішалися долини й гори. Тут щоденно доводиться складати іспит на виживання, — безконечні сім років на відрізаній від усього світу заставі, де єдиною розвагою для молодої ще жінки могли бути хіба що встановлені статутом щоденні наряди на охорону державних кордонів.

І жодної скарги, жодного докору за всі оті роки — на поламане власне життя розпещеної панянки з великого міста, яка блискуче закінчила консерваторію і якій викладачі пророкували велике майбутнє. Тендітна ця росіяночка, котру щиглем можна було перебити й котра народилася, здавалося, для того, щоб ніжитися в розкошах, вона хоробро пірнула в суворе життя дружини прикордонника з вічною невлаштованістю, з відсутністю найелементарніших побутових умов, коли іноді бракувало кухля води не те щоб сполоснути обличчя, а щоб напитися. Коли за вікном один і той самий краєвид: висушена на камінь долина, замкнена неприступними горами.

І так — день у день, рік у рік… Весна, літо, осінь, зима, не схожі на ті, що в інших горах, в інших долинах, наче проказують: тобі тут місця немає, ти тут пропадеш. Навіть офіцери, здорові, повні сил чоловіки, нерідко спивалися, топлячи в горілці чорну безвихідь. Що вже сказати про неї, живцем вихоплену із світу музеїв, театрів, кіно, затишних, як кубельця, квартир, людних, яскраво освітлених вулиць!

Та вона стоїчно все переносила, в неї це було в генах, чи що: приживатися навіть на камені. Відчувати себе вдома скрізь, хоч куди б її занесло. Де я, там і Росія.

Мадюдя не втомлювався нею гордитись: особливо йому лестило те, що вона, з інтелігентної російської родини, завиграшки поріднилася з ним, колишнім селюком із Кобеляків, який ще у військовому училищі відчував власну неповноцінність, власну ущербність тільки тому, що мав нещастя народитися українцем. З першого ж дня його прозвали хахлом, і так хахлом він училище й закінчив. І хоч у тому слові, як правило, не було ні злоби, ні якоїсь особливої зневаги — просто хахол як ознака твоєї належності до іншої нації, як узбеки, казахи, киргизи — всі поголовно чурки, — воно, слово те, завжди його ранило. Варячись в училищному казані, він щосили намагався позбутись ознак селюка, що видавали його з головою. Особливо отого проклятого українського «г», за яким безпомилково впізнавали, хто він такий. І невдовзі навчився так твердо те «г» вимовляти, що міг би позмагатись з будь-яким росіянином.

Ще на першому курсі його провідала мати. Забилася за сотні кілометрів, вихопившись із глухого села, відрізаного від цивілізованого світу таким чорноземом, що в негоду, в дощі, добратися до нього можна було хіба що на тракторі. У плюшевій чорній «дижурці», у вовняній хустці і стоптаних чоботях, з двома клумаками через плече (клумаки були такі, що коли Мадюдя взяв їх до рук, то аж присів), вона стояла під ворітьми, терпляче виглядаючи сина. Він ще здалеку її упізнав (гаряче хлюпнуло в груди) й одразу ж оглянувся на високі вікна училища: раптом здалося, що весь його курс прилип до тих вікон. Тому і повів свою матір не в двір, не в спальний корпус, як це робили курсанти, а подалі од вікон, попід високим парканом, де ніхто не міг їх угледіти.

І тут Мадюді, який ось уже півроку не був у селі й бачив лише міських жіночок, впало в око, яке в матері старече обличчя. Матері не було іще й сорока, а постав поруч із нею сорокалітню дамочку з міста — небо й земля. Наче всі на світі вітри — і зимові, й осінні, і літні, нещадно холодні й посушливі, — лишали злий слід на цьому обличчі, всі незгоди та клопоти лягали глибокими зморшками, що вже не вигладяться довіку, не затушкуються жодними кремами (та й який там, Господи, крем! Мати не знала б, куди й подітись од сорому, коли б хтось узяв та й намазав кремом їй вид). Матері можна було зараз дати і п’ятдесят, і шістдесят: недарма ж у селі двадцятилітніх жінок звуть уже тітками, чоловіків того ж таки віку — дядьками, а як стукне за сорок, то й зовсім уже баба чи дід.

Ось про що подумав, дивлячись на матір, Мадюдя, і йому стало так її жаль, аж серце щемом узялось, але навіть цей щем не стер невидимої лінії, що пролягла поміж ним, курсантом училища в доладно підігнаній формі, з молодим, чорнобривим обличчям, і цією жінкою, виснаженою щоденною каторжною працею.

Мати все розпитувала, як йому тут, мати не зводила з нього жадібно-люблячих очей, вона весь час доторкалась до нього, гладячи то руку, то плече, і Мадюдю вже мучила совість, що він не повів матір до себе, знав же, яка б це була їй утіха, та при самій лише думці, що її, отаку, побачать із ним поруч, у нього затерпав язик запросити матір до спального корпусу. Він дуже боявся, що мати залишиться на ніч і тоді йому доведеться йти до начальника училища, щоб їй дали притулок, а начальник училища скаже: ну ж бо познайом мене з матір’ю (бувало й таке) — і йому доведеться вести її, отаку, в оцій жахливій «дижурці» і батькових стоптаних чоботях, заляпаних чорноземом, на до блиску начищений паркет, повз курсантів і викладачів… Він так боявся цього, що все не наважувався запитати, чи надовго вона приїхала. А коли врешті наважився й спитав (аж язик прилип до піднебіння), коли мати відповіла: «Я, сину, сьогодні й поїду. Осьо й білет уже куплений», — відчув таку полегкість, що не знав, чим матері й догодити.

— Ви, мабуть, голодні?

— Та я ще в поїзді поїла, — відповіла мати, не зводячи з сина люблячих очей. — Та хіба мені багато треба…

— Ні, — заперечив Мадюдя: хоч тут мав зробити приємне матері. — Ось я збігаю одпрошуся, а ви мене тут заждіть. Тут недалеко й столова.

— Та не треба, синку, я не голодна.

Але Мадюдя лишився невблаганний:

— Стійте тут і нікуди не рипайтесь!

Він уже повернувся бігти, коли мати гукнула у спину:

— Синку, а передача!

Ох ця передача! Грубезні клумаки з сільської ряднини. Мадюдя, хоч які вони були важкі, не перекинув через плече — поніс у руках, чіпляючи ними об землю.

— Мати приїхала? — спитав вартовий.

— Сусідка, — буркнув, спаленівши, Мадюдя.

У спальні, слава Богу, не було жодної душі. Мадюдя похапцем одчинив тумбочку, став викладати принесене. Масло, сало, пиріжки, ковбаса, біла, як сонце, хлібина, що не черствіє тижнями, малосольні хрумкі огірочки, ще й закоркована кукурудзяною затичкою пляшка літрова — цю він сховав подалі…

Напакувавши повнісіньку тумбочку, Мадюдя скрутив тугіше ряднину, ще й загорнув у газету, щоб не мозолила очі, та й побіг одпрошуватись: провести матір додому.

Весь день пробув Мадюдя з матір’ю. Зводив її в їдальню, замовив дві одбивні, два салати, два компоти й два шматки торта, показав матері, як їх учать тримати виделку і ніж: виделку — у лівій, а ніж — у правій, і то не затискати, як вила, в кулаці, а отак, делікатно, на кінчиках пальців, бо з того, як ти тримаєш виделку й ножа, видно одразу, культурна ти людина чи ні. «Ось попробуйте й ви, це не так важко!» Та мати, сільська темнота, одразу й упустила виделку на землю. Зводив і в кіно: іще на дві години ближче до вечора, а потім просто прогулювалися вулицями, подалі од центру, щоб не наткнутися на якогось курсанта знайомого, — находилися так, що ніг під собою не чули, коли нарешті дійшли до вокзалу.

А тут уже й поїзд чекає на матір, і нижнє місце в плацкартному вагоні, й згадка, що матері їхати майже добу, а весь харч у нього в тумбочці. «Та нічого, сину, зі мною не станеться, чи мені вперше!» — оцього вже не міг допустити Мадюдя: вискочив на перон, підбіг до кіоску, купив три бутерброди з ковбасою. Ще й поклав кілька мідяків перед матір’ю на столику: «Оце вам, мамо, на чай». Мати на ті мідяки й не глянула — не зводить із сина очей. «Ти ж, сину, влітку приїдеш?» — «Приїду, мамо, приїду». (Востаннє називав її матір’ю, а вже влітку, коли таки приїхав, — тільки мамашею). «Гляди ж не забувай, бо для мене тільки й сонця, що ти».

Отак і провів Мадюдя матір, і вона більше не приїжджала до нього, бо важко захворіла: полола у ланці колгоспні буряки, коли над самісінькими головами пролетів літак, та якби ж просто пролетів та полякав — а то обсипав чимось ядучим та білим так, що тільки очі було й видно. Жінки до вечора одкашлювалися та лаялись, а згодом одну по одній усю ланку одвезли до районної лікарні. Переполоху було на всеньке село, приїжджав навіть прокурор, тільки прокурор як приїхав, так і поїхав, поївши у голови шашликів та посьорбавши юшки, а вся майже ланка, дванадцять жінок, «стала негожа», як писала синові мати, «ні до роботи в колгоспі, ні дома». Ткнули кожній у зуби по десять карбованців «пенції», пообіцяли з переляку й путівку до санаторію, а тоді все так і заглухло, лишилася тільки хвороба, яка поїдом їсть що вдень, що вночі: ні стояти, ні лежати. Краще було б, мабуть, померти, ніж отак мучитись, єдине, що тримає на світі, це те, що «ти, сину, скоро приїдеш до матері. Просинаюся — про це тільки й думаю, лягаю — то теж».

І Мадюдя таки поїхав до матері, коли настали літні канікули. Поздавав усе на п’ять, голова в нього варила дай Боже, «весь у батька», хвалилася не раз мати, а їй видніше, бо тата Мадюдя вже став забувати, батько загинув ще в сорок першому в липні, лишилася од нього тільки похоронка, ота похоронка ого як помогла, коли вступав до училища (написав же в отій проклятій графі, що перекривала всі дороги в житті, що таки був на окупованій території, і не бачити б Мадюді училища, та ще й прикордонного, куди просівали наче крізь сито, коли б тато не змив своєю кров’ю вину неповнолітнього сина). Мадюдя поїхав до матері, яка, у двадцять три роки лишившись удовою, сином тільки й жила, ним тільки й дихала, тому й заміж не вийшла, і ступив на поріг, з ніг до голови у військовому, вбраний, як то кажуть, з голочки, і весело гаркнув:

— Здравия желаю!

Мати як стояла, так і сіла.

— Щоб же ти був такий здоровий, як мене налякав! Думала, що якийсь москаль до хати ступив.

— Служба, мамашо, служба.

Були й сльози, і обійми, і нашвидкуруч зібране застілля, і сусіди, що забігали глянути на «службу», — все було як і годиться; а перед тим як ступити в двір, ще на підході до рідної хати, впізнав Мадюдя калину, що пишно росла під вікнами, сягаючи стріхи.

Колись ще малим (було тоді йому років зо три, не більше) пішов з матір’ю до лісу по хмиз та й наткнувся на молоденький кущик калини, що ріс у такій гущавині — звірові не продертись, не те що людині. «Ма, калина!» — закричав зраділо малий, бо й кілька ягідок-сережок червоніли на зеленій голівці. Мати здивувалася, як вона тут і виросла, не інакше якийсь птах посіяв зеренце, тільки не судилося тобі тут, бідолашній, і вижити: зачахнеш без простору й сонця. І так жаль стало малому цієї рослинки тендітної, так її жаль, що він ухопив матір за руку: «Ма, візьмемо її додому!» Доти просив, доти канючив, поки мати й погодилася. Сходили по лопату, викопали: «Бери тепер, синку, й неси», — і Миколка, обійнявши з усіх своїх сил кущик, поніс обережно додому, і здавалося здалеку, що не дитина той кущик несе — сама калина простує стежиною, тільки голі ноженята виблискують.

Принесли, посадили, поливали, щоб прийнялася, щовечора, і стала калина рости наввипередки з Миколкою, і цвіла пишно щовесни, а всю осінь, до першого снігу, червоніла яскравими кетягами, і ті кетяги, вже зрізані, аж до весни висіли в коморі на стінах.

Схвильований, Мадюдя не пішов одразу до хати — звернув до калини. Побачив новеньку огорожу довкола куща: під калиною завжди бабрались кури, особливо у спеку, шукаючи прохолоди, вибехкували глибокі ями, тож мати, виглядаючи сина, й захистила калину од птаства, та так уже любовно переплела ті лозини, що огорожа аж ясніла під сонцем…

На Мадюдю так і війнуло далеким дитинством, йому аж сльози набігли на очі — оглянувся, чи ніхто його не бачить: вулиця була порожня, вимерла од літньої спеки…

Прокинувся вранці рівно о сьомій. Лежав, чекаючи звичного «Подйо-ом!», що пружиною викине з ліжка, та команда все не лунала, тоді він подумав, що сьогодні ж вихідний, коли їх будять на годину пізніше, і повернувся був на бік, щоб доспати оцю годину всю до останньої хвилини, аж тут ворухнулася думка, що й ліжко якесь незвичне: м’яке та широке, і ковдра якась не така. Мадюдя розклепив повіки і побачив себе не в казармі, а в кімнаті, і таким затишком війнуло на нього, що аж усміхнувся. Усміхнувся, зібгався в солодкий клубок, ще й очі міцно заплющив: знову заснути — не на відміряну строго годину, а досхочу, але тут до нього долинув якийсь звук: хтось наче шкрібся знадвору в стіну, шарудів, наче миша, і той звук заважав йому знову заснути. Мадюдя ще трохи полежав, зарившись головою в подушку, але звук добиравсь і сюди, шкріб над самісіньким вухом. Він з прикрістю відкинув подушку, натягнув штани, вийшов надвір. І одразу ж побачив матір. Ні, спершу не матір, а стіну. Ще вчора руда та обшарпана, стіна святково біліла навпроти ранкового сонця — хата наче вдягла празникову сорочку, наче взулася в червону, старанно підведену призьбу і стояла посеред зеленого двору така весела й ошатна, що Мадюдя мимоволі замилувався нею. І мати була тут же; вся заляпана крейдою, в одній руці тримала відро, а в другій — щітку.

— Мамашо, вы што? — не так спитав, як дорікнув матері Мадюдя: учора ж скаржилась, що вже й рук не має сил звести.

Мати обернулась до нього, і на її змученому, аж жовтому, обличчі наче ще одне сонце зійшло.

— Та оце білю хату. Бо стидно й перед Богом, і перед людьми. Син приїхав, а хата як у старців.

— Вы ж больны!

— Е-е, сину, ти приїхав — де й хвороба поділася!

Потім вони снідали: давно Мадюдя не ласував такими пухкими та білими варениками. Мати все підкладала та підкладала: не встигне Мадюдя спорожнити тарілку, а вона знову повна. Та й вареники ж! Що вареник, то підсвинок.

Наївся Мадюдя так, що ледь од столу одвалився.

— Та ти ж, мабуть, і не наївся вволю, — журилася мати.

— Вот так! — провів попід горлом Мадюдя.

Його зморив сон, і він попросився в матері:

— Я еще часик сосну.

Проспав майже до вечора. А коли прокинувся та коли пообідали (мати в борщ зарізала спершу одну курку, а потім і другу; здалося, що перша буде не такою наваристою), коли мати переповіла синові останні новини в селі: хто женився, хто виїхав, хто помер, а хто з ким і посварився, — то попросила несміливо:

— Ходімо, сину, до клубу. Там сьогодні кіно привезли.

Мадюдя й усміхнувся про себе: мати зроду-віку не ходила в кіно, «хай ходить той, кому робити нічого», — казала щоразу, а це, бач, потягло і її. Не так, мабуть, у кіно, як похвалитися сином.

— Ти ж тільки хворму надінь! — Начеб він оце узяв та й нап’яв на себе цивільне!

Простували селом. Мати в біленькій празниковій хустині, яка ще більше відтіняла її жовте обличчя, її губи знекровлені, закуті в зморшки. Мадюдя ж високий, стрункий — кров з молоком, весь у військовому, здавався якимось аж чужаком на оцій сільській вулиці. І люди, які йшли назустріч, спершу й не впізнавали його і приглядалися пильно, а тоді вже вітались, на що Мадюдя козиряв і коротко кидав: «Честь имею!» — це в їхньому училищі, серед курсантів, вважалося найвищим шиком — отак привітатись.

Сказав оте «честь имею» й до парубків, які товпились коло клубу. Це були в основному його однокашники, разом і до школи ходили, тільки Мадюді випала доля після школи потрапити до військового училища у великому місті, а ці селюки так і лишились волам хвости крутити. Той тракторист, той шофер, той їздовий, а той і зовсім коло вил — гній викидати з корівника. Хоч і перевдягся у святкове, а гноєм від нього тхне все одно. Отож Мадюді на них згори вниз тільки й дивитися. Не став ручкатись з кожним окремо, а недбало підкинув долоню до скроні:

— Честь имею!

Ну, його парубота одразу «честьімєю» й охрестила. Цим чортам тільки попадись на язик — довіку не одмиєшся. Навіть через рік, коли він знову появився в селі, казали: не Мадюдя, а «честьімєю» приїхав.

Одіспався, од’ївся Мадюдя за час канікул у матері так, що вже й мундир на ньому не сходиться. І ледь не женився.

Діло молоде, наїдне, після материних борщів, пиріжків та вареників серед ночі стало насинатись таке, аж місця собі не знаходив. А тут іще солов’ї — як показились. Серед літа, коли їм уже давно пора було замовкнути, заходились витьохкувати так, що й мертві в могилах заворушилися.

На додачу ще й мати. Ще дожидаючи сина в гості, стала приглядатися та примірятись до сільських дівчат: перебрала всіх до одної. Щоб і красива була, і вдачею лагідна, і похватна до роботи — собі невістку, а синові — жінку. Перебирала, перебирала та й зупинилась на «фершальці», яка недавно в селі й появилась: якщо вже ця синові не до пари, то якої ще шукати!

І то ж хитра: не сказала синові навпрошки, що ось я тебе зведу з гарною дівчиною, а попросила провести її до медпункту. Така, мовляв, слаба, що, гляди, ще й упаде по дорозі.

— Тільки хворму надінь!

Валя, «фершалка», молоденька, сіроока, весела, з важкою косою, перекинутою через плече аж на груди, що туго напинали біленький халатик, з повненькими ясними колінцями, на які чоловікам краще не дивитись… Валя зустріла їх такою усмішкою, що в Мадюді й голова пішла обертом.

Тож між ними й заварилося. Як вечір, так і наваксовує військові свої черевики Мадюдя і припасовує по півгодини перед люстречком кашкета — то так його вдягне, то так, то чуб на лоба напустить, то прибере.

— Я, мамашо, задержусь. Ложитесь спать без меня.

— Іди вже, сину, йди, бо спізнишся. — Та й перехрестить крадькома сина услід: ніщо, кажуть, так не оборонить, не збереже, як хрест материнський.

— Не бойтесь, ничого со мной не случится.

І до матері, й до односельців Мадюдя підкреслено звертався лише по-російському, хоч іноді й проскакували українські слова. Ну, та це діло наживне, ось іще один рік побуде в училищі — так освоїть бажаний «русский», так ним перейметься, що українська уже й слух йому різатиме. «Как-как вы сказали?» — зневажливо морщитиметься. Тож, заспокоївши матір, Мадюдя виходив надвір, назустріч вечірньому сонцю, що, чисте, ясне, якесь аж замріяне, обережно лягало на зелені верхів’я дерев, боячись їх поламати, і здавалося, що весь світ не зводить з того дива заворожених очей.

Повертався коли опівночі, а коли й під ранок. Ішов — губи припухлі обережно торкав: бісова Валя так цілувалася, що й земля під ногами гойдалась. Чи їх там, у медичному, цього спеціально навчають?

Під кінець домовились твердо: як тільки Мадюдя закінчить училище, так і поженяться.

Довго пам’ятав Валю Мадюдя. Снилася майже щоночі, щодня виглядав од неї листа, сам писав регулярно, та згодом образ Валин став трохи тьмяніти, бо прихильна доля взяла та й звела його з Надею — не якоюсь там «фершалкою» з Богом забутого села, яка до ладу й говорити не вміє «на человеческом», а з міською інтелігентною дівчиною-росіяночкою: Мадюдя аж виріс од цього у власних очах. Тож Валі було написано листа: «Извини, дорогая, извини и забудь, что между нами было, ибо встретил я настоящего человека, свою, так сказать, судьбу…» Валя більше й не писала, а коли приїхав другого літа до матері, то дізнався, що його колишня любов перебралась в інше село.

З Надею ж розписався по закінченні училища. Не справляли бучного весілля: просто сходили до загсу, а звідти по чемодани (в Мадюді — один і в Наді — один, ото й усього нажитого ними добра) та й на вокзал, на Москву, до батьків молодої. Надя, щоправда, казала спершу їхати до нього в село, та Мадюдя її переконав, що краще почати з Москви, бо й поїзд же йде на Москву, а не на Київ. І вже в Москві доти відкладав поїздку на батьківщину, доти зволікав, поки не лишилося й часу їхати до матері.

Мадюдя, може, й повіз би молоденьку дружину в рідне село, та якби ж їхній куток не називався Висранцями. Як подумає, що Надя дізнається, що це й чоловік її висранець… У селі ж не приховаєш нічого, рано чи пізно, а їм таки пролунає услід, коли простуватимуть попідручки вулицею: «Куме, а хто то пішов?» — «А ви й не пізнали? Та то ж висранець Микола Мадюдя!» Та голоси ж, голоси: на одному кінці села скаже, а на другому виляски йдуть!

Так і не побувала Надя в чоловіковому селі, не побачила свекрухи. Мати, спасибі їй, невдовзі й померла, і Мадюдю перестала мучити совість. Злітав на похорон (Надя вже була в тяжі), замовив у районному комбінаті пам’ятник, ще й напис лишив: «Анна Николаевна Мадюдя. Помним, скорбим. Сын, невестка». Продав за півціни хату та за тиждень і повернувся.

І більше в село ні ногою. Обірвав за собою з корінням.

2

Син народився за три роки до смерті генералісимуса Сталіна. Коли єдиний на заставі репродуктор захлинатиметься од тужливих мелодій, а гори довкола здаватимуться особливо мовчазними й скорботними. Мадюдя ходитиме як ніколи розгублений; смерть людини, яка була для нього вища за самого Господа Бога, обвалить увесь світ, він боятиметься й думати, що ж тепер буде — не тільки з ним, а з усією країною. Це все одно що серед білого дня раптом згасло б сонце і в небі замість живодайного вічного світила моторошно зачорніло бездонне провалля.

Сина він ждав, як не ждав, мабуть, жоден батько на світі. Саме сина, а не дочку. І не тільки тому, що син носитиме його прізвище і продовжить його рід, а й ще з однієї потаємної причини, про яку не смів зізнатись нікому. Навіть власній дружині.

Якось Мадюдя прочитав у газеті про жінку з далекого сибірського села, яка народила сина й назвала його Йосипом — на честь великого вождя всіх народів. І, щаслива та горда, послала в Кремль телеграму.

За якийсь час надійшла відповідь від самого товариша Сталіна. Великий вождь дякував жінці, бажав своєму тезкові здоров’я і посилав йому «на зубок» ні багато ні мало — сто тисяч карбованців!

Отоді й загорівся Мадюдя назвати свого майбутнього первістка теж Йосипом. Був не настільки наївний, щоб надіятися на сто тисяч карбованців. Знав, яка злива телеграм проллється на голову товариша Сталіна після тієї замітки: всі жінки віднині намагатимуться родити тільки Йосипів.

Та й не сто тисяч спокусили Мадюдю, хоч такі гроші, звичайно, ніколи не завадили б. Особливо молодому лейтенантові, який нещодавно почав звивати сімейне кубельце. Йому подумалось інше: що майбутнє тієї дитини тепер забезпечене. Бути тезком Великої Людини — самого цього досить, щоб перед тобою запобігливо одчиняли всі двері, хоч би в які лиш постукав. Іще подумав Мадюдя, що не тільки перед дитиною — перед її батьками простеляться всі на світі дороги.

Він теж збирався дати телеграму. Блискавку. Генералісимусові Сталіну. Од лейтенанта Мадюді. Щасливого батька новонародженого Йосипа. Але не одразу на пошту повіз би, а до вищого начальства в загін. Хай прочитають — порадять, як краще написати той текст. Знав наперед: такий факт не лишиться поза увагою не тільки начальства загону, а й округу, і може так статися, що про вчинок патріота й вірного сина товариша Сталіна повідомить не якась там газетка районна, а сама «Красная звезда». Вище мрії Мадюді вже не сягали, для успішної військової кар’єри досить було й цього.

Та Надя, дізнавшись, як хоче назвати первістка чоловік, запротестувала. Коли вона ще вчилась у школі, поруч із нею сидів теж Йосип — справжнісінький дебіл та ще й хуліган. Скільки вона натерпілась од нього! Скільки сліз пролила, роздивляючись зошити, залиті чорнилом! Ні-ні, нехай будь-хто, тільки не Йосип! Їй здавалося, що й син, коли його так назвуть, виросте хуліганом і нездарою.

Записали сина Віленом — на честь Володимира Ілліча Леніна. І, як пізніше виявилось, не прогадали. Бо з часом почалося таке, що, коли б син мав ім’я Йосип, довелося б міняти на інше. Особливо після XX з’їзду, отієї закритої промови Хрущова, що її потім читали по всіх парторганізаціях. Мадюдя повернувся з загону, де відбулися збори, оглушений: весь світ перевернувся догори дном. Бог, якому його привчали молитися з дитинства, вірити так, як батькам не вірять, — виявився зовсім не Богом.

Кому ж тепер вірити? До кого йти? Мадюдя довго не міг знайти місця, і єдине втішало його — це те, що він назвав свого первістка Віленом. Та ще й записав у загсі сина не українцем, а росіянином: «русским». Щоб за ним у майбутньому не було й тіні людини другого сорту.

Сином він міг пишатися. Військова кісточка, вихований у сім’ї військового, у військовому середовищі. Спершу на заставах, де єдиною людиною в цивільному була його мати, потім у загоні. Строгий не по літах чоловічок, який на традиційне запитання, ким він буде, відповідав: прикордонником. Уже в п’ять літ знав статут не гірше від будь-якого солдата, міг завиграшки розібрати й зібрати автомат, від побудки аж до відбою товкся в казармі. Мадюдя замовив малому військову форму: чобітки, штанці-галіфе, гімнастерку, перепоясану портупеєю, військовий кашкет із кокардою, навіть маленьку кобуру з іграшковим пістолетиком, — син аж до училища іншого одягу не визнавав. Коли настав час, Мадюдя добився, щоб Вілена прийняли до суворовського училища, хоч училище це було за тридев’ять земель, в республіканському центрі. Переконав Надю, надто ж і школа не під боком: інтернат у райцентрі, майже за сотню кілометрів. Надя пожурилася-пожурилася та й змушена була погодитись, адже коли вже синові світила доля військового, то вибирати між суворовським училищем і звичайною школою було б просто безглуздям. Сказала тільки, що буде щомісяця їздити в республіканський той центр, і дотримувалася слова. Хіба вже в особливо суворі зими, коли перевали закидало такими снігами, що їх не могла пробити жодна техніка, не їздила до сина.

Вілен приїжджав на десятиденні канікули взимку і на два місяці влітку. І ніколи не забути Мадюді, як вони вперше зустрічали сина.

Стояли жорстокі морози, Надя дуже побивалась, аби Вілен не застудився. Боячись спізнитися, вони виїхали до райцентру, куди приходив автобус, замалим не опівночі, добре, що зупинилися в загоні, а то замерзли б самі. Надя щопівгодини дзвонила на автобусну станцію, врешті не витримала, поїхала на годину раніше й попотанцювала ж на крижаному вітриськові! Коли автобус врешті підкотив і з передніх та задніх дверей посипалися закушкані, вимучені далекою дорогою люди, вони металися од дверей до дверей, щоб перехопити Віленка.

І раптом за їхніми спинами пролунав дзвінкий голосок:

— Здравия желаю!

Обернулися — син!

Стоїть, сяє очима, трима біля скроні випрямлену згідно із статутом долоньку.

Мадюдя хотів ухопити малого, затулити од вітру (стояло ж у самій шинельці, ще й шапку-вушанку не опустило на вуха), та вчасно здогадався, чого зараз більше всього на світі чекає од нього синок. Виструнчився, козирнув серйозно у відповідь. Зате Надя, ламаючи всі субординації, кинулася до малого, обняла, пригорнула, хоч він і видирався з її рук.

Загорнувши Вілена замалим не з головою в зумисне прихопленого кожуха, повезли на заставу.

Привезли, розкушкали, відігрівали в натопленій кімнаті, вгощали всім, що було найсмачнішого, а він усе видирався з материнських обіймів, усе поривався надвір, до солдатів, до собак та коней, за якими, здається, занудьгував більше, аніж за батьками. І, поки не привели силоміць обідати, протовкся в казармі.

Закінчивши суворовське, Вілен не вагався й хвилини: тільки в прикордонне училище! Ще на довгі роки розлуки, ще далі од батька й матері, — лише короткі листи, в яких — жодної скарги, жодного натяку на злигодні чи труднощі, все «о’кей», все нормально. Щоразу син приїжджав усе дорослішим, і, впізнаючи в ньому себе, молодого, Микола Захарович ним потай гордився. Мріяв: син піде ще далі, ніж він; закінчивши на «відмінно» училище, подасть документи до академії. Досить того, що батькові довелося сьорбнути гіркого без академічної освіти: хай у тебе й сто зірок у голові — годі й думати про генеральські погони, отак майором чи підполковником і підеш у відставку. Син мовчки слухав, не заперечував, а коли за нього вже бралася й мати: «Вспомни, сколько мы отмучились на заставах» (Мадюдя служив уже в загоні, в райцентрі, та й то — Боже! — райцентр: великий, продутий всіма вітрами кишлак з єдиною — по коліна пилюки — вулицею)… коли Надія Іванівна бралася теж умовляти сина, відповідав:

— Сперва надо окончить отличником, а потом уже думать об академии.

Пізніше виявилось: лукавив синок, не казав батькам правди. Бо, хоч і закінчив на «відмінно» училище, навіть не думав посилати документи до академії, а подав рапорт, що хоче служить на заставі. «Иначе не мог, — написав у листі. — Не позволила совесть».

Попожурилася ж Надія Іванівна. Найбільше боялась, що син невдало одружиться. Скільки вона перебачила молодесеньких офіцериків, які прямо з порога училища поспішали до загсу. І то добре, як траплялася пристойна пара, а не якась вертихвістка. Обсіє дітьми, зав’яже світ, і — прощай, академіє! «Вот этого вы и не должны бояться, — сміявся Вілен. — Моя невеста еще в люльке лежит».

Отож лишалося покластися хіба що на розважливу синову голову.

Вілен поїхав служити за тридев’ять земель од Паміру — на далекі Карпати. Зустріли цю звістку з полегшенням: все ж там будуть людські умови, Європа ж, а не оцей Богом забутий закуток Азії. Та якби ж не було так далеко! Надія Іванівна не могла й уявити собі, як вона житиме за тисячі кілометрів од єдиного сина. Досі спокійна й урівноважена, взялася за чоловіка: що хочеш роби, а ми повинні бути поруч із Віленом!

Отут і згадав Микола Захарович про виразку шлунка та хронічний бронхіт, нажиті за роки бездоганної служби на Курилах та на Памірі. Подумав, та й став писати рапорт за рапортом, та й дописався б, мабуть, до того, що розгніване начальство без зайвих вагань виперло б його «на гражданку» з мізерною пенсією та без будь-якого притулку. Були такі випадки, були, коли хоч у двірники подавайся, щоб мати такий-сякий дах над головою. Та доля ще опікувалась Мадюдею, і на один з його рапортів лягла доброзичлива резолюція: «Откомандировать в Москву, в распоряжение штаба», а там уже й зовсім фантастично поталанило — зустрів свого однокашника: спали ліжко до ліжка всі роки, проведені в прикордонному училищі.

— Мадюдя?

— Так точно, товарищ генерал!

— Ну зачем же так официально!

Високо, високо злетів однокашник, генеральські погони були наче влиті в пошитий з голочки мундир, випещене обличчя не відало ні курильських вітрів, ні памірських морозів.

— Хочется к сыну поближе?

— Так точно, товарищ генерал! — І обережно додав: — Кажись, заслужил.

— Заслужил, заслужил, — поклав пухку руку, що не знала іншої зброї, крім самописки, на рапорт Мадюді. — Киев подойдет? — примружився лукаво. — По глазам вижу, что подойдет… Ну, ставь, братец, бутылку… Или постой: отужинаем в моей берлоге.

«Берлога» була в центрі Москви, на проспекті Калініна. Щось середнє між храмом і Кремлівським палацом. Видно було: люди тут не просто живуть, а посідають одне з привілейованих місць у вищому світі. Мадюді від люстр, від бра кришталевих і в очах зарябіло.

Хазяїн провів гостя одразу до свого кабінету, від підлоги до стелі обшитого дубом; стіл, крісла, стільці й диван могли правити за музейні експонати, а з портрета на стіні строго дивився генерал-полковник із зіркою Героя на кітелі.

— Бывший муж моей Дашеньки, — поштиво сказав генерал. — Погиб в пятьдесят седьмом. При исполнении…

Впливла до кабінету й «Дашенька» — на добрий десяток літ старша від чоловіка, подала напахчену заморськими парфумами руку. Микола Захарович — знай наших! — приклацнув закаблуками, поштиво приклався губами до того пахучого дива.

— Вот, Дашенька, мой старый товарищ, — запобігливо сказав генерал. — Вместе, так сказать, пуд соли едали. Ты там прикажи, будь добра, соорудить нам закусочку. Отметить событие.

Дашенька як впливла, так і випливла, а Мадюдя став з острахом ждати, коли його покличуть до столу. Уявляв цілий набір різноманітних ножів та виделок (бачив не раз у кінофільмах), боявся оскандалитись. Та в їдальню, слава Богу, не запросили: широко відчинилися двері, й Дашенька вкотила щось подібне до столика на коліщатах, вщерть заставлене тарілочками з мініатюрними бутербродами з баликом та ікрою, з маслинами й нарізаними тонко лимонами. А посередині — графинчик з коричневою рідиною грамів на двісті, не більше, і два пузаті келишки. Генерал узяв побожно графинчик, накапав спершу собі, а тоді вже Мадюді, погрів келишок у долонях, понюхав з видимою насолодою:

— Армянский! Такой и в Кремле не каждый день подают… А помнишь твой самогон?.. Да, брат… — І тим «да, брат» було сказано все. Що ось він, генерал, досяг однієї з вершин, які Мадюді й не світять. — Ну, за твою службу! В стольном граде Киеве. Да не тяни. Собирайся, пока я не передумал.

Микола Захарович і не «тянул»: повернувшись, одразу став збиратись в далеку дорогу. Спершу машиною — до Душанбе, а там — літаком до Борисполя. В Борисполі взяли таксі; як переїжджали Дніпро, в Мадюді співало всередині майже за Гоголем: «Чуден Днепр. Не всякая птица перелетит…» А він, бач, перелетів, щоб осісти у цьому красені-місті, в новому, збудованому щойно будинкові, у виділеній міськрадою двокімнатній квартирі (на двох могли дати й однокімнатну, але він уже був підполковником. Та ще справило враження те, що прислали не будь-звідки — з самої Москви).

Квартиру, щоправда, з генеральською не можна й порівнювати, кишенькова, можна сказати, квартирка. Типова «хрущовка», як її охрестили в народі: з’єднаний санвузол, прохідні кімнатки, кухонька-мишоловка. До стелі ж не те що рукою — тім’ям можна дістати; ходила легенда, що, коли Микиту Сергійовича, людину зовсім невисокого зросту, запитали, скільки повинно бути від підлоги до стелі, він над своєю лисиною долонею й провів: остільки! Той жест одразу ж і став державним стандартом, якого суворо дотримувались всі приймальні комісії. Не доведи Господь, десь виявлять хоч на півсантиметра вище: знесуть геть будинок, стануть будувати новий! Ну, Микиті Сергійовичу, може, й досить, а Мадюді як бути? Вигнало ж на метр дев’яносто! Хоч голову пригинай, заходячи до тієї «хрущовки».

І ще до одного довго не могли звикнуть Мадюді: до повної відсутності звукоізоляції. Не будинок, а суцільна скринька музична: в одному кінці чхнеш — в іншому здоров’я бажають. Не інакше як у КДБ перегородки проектували: і апаратуру для підслуховування ставить не треба. Ніколи не забуде Микола Захарович, як їм привезли піаніно — Надину мрію. Тільки той інструмент сяк-так розмістили, тільки Надія Іванівна торкнула клавіші (була вже одинадцята вечора), як з усіх боків, з усіх, здалося, квартир застукотіли в стіни, в стелю, в підлогу. Надія Іванівна, перелякана, закривкою мало пальці собі не одбила. Кілька днів боялася до піаніно й ступити. Потім уже знайшла вихід: серед дня, коли основна маса людей була на роботі, сідала і, обережно торкаючись клавішів, стиха грала.

Мадюдя теж не лишався в боргу, підключавсь до загального стукоту, коли в якійсь квартирі зчинявся шарварок. А згодом, безпомилково встановлюючи, в якій квартирі регулярно порушують тишу, став приносити з роботи віддруковані попередження. Обводив уже вдома акуратними рамочками й наклеював на двері порушників.

Не діяло з першого разу — наклеював удруге, і втретє наклеював. Поки там замовкали нарешті.

Особливо допікало їм якесь ненормальне дівча за стіною в спальній кімнаті: виспівувало часом до пізньої ночі. Схопиться, бувало, Микола Захарович, постукає люто у стінку — на хвилину замовкне. А потім знову своєї. Голосок деренчливий, як у кози, та ще й немилосердно фальшивить.

— Я с ума скоро сойду! — стогнала Надія Іванівна. — Это хуже боли зубной!

Мадюдя і з дівчам тим розмовляв, і батькам її скаржився — не допомагало нічого. Аж ось їхні муки скінчились: дівча од когось завагітніло і, щоб позбутися плоду, наковталось отрути. Лежало потім у домовині пташеням замордованим. І от до чого може довести людей вічна невлаштованість наша: батькам — горе, Мадюдям же — наче гора з пліч. Уперше спали спокійно.

Надію ж Іванівну, ще коли збирались до Києва, найбільше непокоїло те, що доведеться ламать свою мову. Вивчати чужу.

— Учти: я тогда сразу же уеду!

— Да ничего не придется тебе изучать! — сердився Микола Захарович. — Не к дикарям же мы едем!

— Ну, да! — не вірила Надія Іванівна. — Что же они и говорят все на русском?

— Все не все, а культурные люди на русском только и общаются.

Все одно не повірила. Ще в таксі, коли їхали з Борисполя, прислухалася напружено до мови шофера.

— Вы — русский?

— А какое это имеет значение? — відрізав шофер. — Все теперь русские.

Надія Іванівна й не думала образитись. Зітхнула полегшено. А коли приїхали та занесли речі, попросилась на вулицю.

— Я на минутку: дохну свежим воздухом. Что-то меня прикачало.

— Далеко на заходи! — гукнув їй услід Микола Захарович.

Повернулася сяюча:

— А ты был прав! К кому не обращалась, все нормальным человеческим язиком отвечали.

— А что я тебе говорил! — Мадюдя відчув аж гордість за своїх земляків, які зуміли так догодити Надії Іванівні.

Тож життя на новому місці поступово входило в русло. Тим більше що й до сина шапкою докинути. Ну, не так уже й шапкою — шістсот з гаком кілометрів. Але хіба це тобі на Памірі! Тут сів на поїзд увечері, а вранці вже й на місці.

Вілен писав регулярно. Що задоволений службою, що гори тут теж дуже красиві, хоч проти памірських їх і горами називать не з руки: на Говерлу за півгодини можна зійти. А люди тут такі красиві та горді, що з кожного хоч картину малюй. Особливо захоплювався командиром застави, родом теж із Карпат. Оце чоловік, оце командир! Бровою поведе — всі в той бік так і кинуться. «Неужели и я таким буду?» — «Будешь, голубчик, будешь, — усміхнувся Микола Захарович. — Помнишь, Надюша, как предо мною вся застава по стойке смирно стояла?» Він аж молодшав, читаючи синові листи. Приходячи зі служби, уже з порога питав:

— Есть письмо от Вилена?

— Есть, есть, — відповідала дружина. — Тебя на столе дожидается.

Не кидався одразу читати. Роззувався, роздягався, натягав піжаму та капці, мив старанно руки, аж тоді йшов до столу. Чіпляв на носа важку чорну оправу окулярів (з роками став слабнути зір), брав конверт і завжди сердився на дружину: «Что за привычка — рукой раздирать! Не могла аккуратно разрезать ножом!» Діставав лист і, відкинувшись на високу спинку крісла, читав.

— Слышь, Надюша, ему форму парадную выдали! — кричав до дружини, яка саме готувала вечерю. — Читала?

— Читала! — відгукувалася з кухні Надія Іванівна.

— Вот бы побывать на параде! Посмотреть на Вилена. — І знову замовкав, увіткнувшись окулярами в лист.

Згодом Вілен став відповідати не так часто. Але й тут Микола Захарович не сердивсь на сина. Розумів: на службі буває всяке. Коли не те що писати — здрімнути часу немає.

Десь за півроку Вілен повідомив, що в них велике горе: загинув командир застави. Безглуздою смертю. На стрільбищі. Солдат із новобранців доти грався автоматом, доки й усадив чергу в спину. Солдата, звісно, судитимуть, та командира цим не воскресиш. Лишив по собі молоденьку дружину; рік тому привіз на заставу. Стала всім як сестра, солдати замалим не моляться на неї. Що вона тепер, бідолашна, робитиме?

Через кілька днів ще один лист: «Мама и папа, можете меня поздравить: меня назначили командиром заставы. Работы прибавилось, но думаю — справлюсь. Оксана еще никуда не уехала, да и мы все к ней привязались: будем долго вспоминать, если уедет. Писать теперь буду не так часто, так что вы меня извините».

Листи тепер стали надходити раз на тиждень, а іноді й рідше. I в кожному листі синок не забував згадати Оксану. Яка все ще жила на заставі. «Поймите: здесь лежит ее муж, — наче виправдовувався син. — Мы похоронили его на одной из вершин, что окружают заставу. Оксана подымается туда каждое утро и каждый вечер, какая бы погода ни была. Я даю ей сопровождающего, а часто сам ее сопровождаю. Утешаю ее как могу, но что мои слова по сравнению с ее большим горем!»

— Бедная женщина! — співчутливо зітхнув Микола Захарович. Надія ж Іванівна з кожним листом все більше тривожилась:

— Ты замечаешь, что он о ней только и пишет?.. Нет, надо ехать, пока не поздно!

Вже придбала квиток, коли надійшов ще один лист. Розрізали — випало фото. Молоде жіноче обличчя такої вроди, що Мадюді аж зір обпалило.

— Что это? — піднімаючи фото, запитала Надія Іванівна.

Тіпнула конвертом — випала коротенька записка од сина:

«Мама, папа, знакомьтесь — это Оксана. Со вчерашнего дня моя законная жена. Если бы вы знали, как я счастлив! Надеюсь, что и вам она очень понравится. До скорой встречи. Обнимаем, целуем. Оксана, Вилен».

— Ну вот, — тільки й мовив Микола Захарович. Надія ж Іванівна пожбурила фото на стіл:

— Дождались! Дура я, дура! Все тянула, не ехала. Вот и дождалась! Он же еще мальчишка!.. На могилу ходила!.. Вилен ей нужен был, а не могила!

— Что же нам делать? — спитав розгублено Микола Захарович: в усьому звик покладатись на свою половину.

— Что делать! — пирхнула Надія Іванівна. — Уже все и без нас сделалось… Порадовал сынок!.. С родителями не посоветовавшись.

— Может, послать телеграмму? — запропонував несміливо Микола Захарович. — Поздравить…

— Вот ты и поздравляй. А меня, ради Бога, избавь…

І Мадюдя засів писать телеграму. Писав від обох. «Поздравляем, целуем, желаем большого семейного счастья. Ждем в гости. Мама и папа». Знав, що Надія Іванівна покипить-покипить та й охолоне. Рідний же син, ним тільки й дише.

Вілен привіз їм невістоньку посеред літа, коли ринкові прилавки заповнили ранні огірки й помідори, молоденька картопля й туга, червонобока редиска. Ціни, щоправда, ще «кусались», але заради довгожданих гостей можна було й трусонути сімейним бюджетом. Надія Іванівна притягла повен кошик, ще й м’яса там же купила: на шинку свинини та на печеню телятини. Варила і смажила до пізньої ночі, а другого дня, з раннього ранку, стали накривати на стіл. Заставили салатами, ковбасами й шинкою, голландським сиром і заливною, під лимонником рибою, баликом та ікрою, а в центрі, поруч із вазою з квітами, — дорогий французький коньяк з профілем Наполеона на пляшці, «Чорний доктор» і рожевий мускат, привезені Мадюдею з Криму. В духовці ж стояло тушковане м’ясо із сливами (з язиком проковтнеш!), молоденька картопля. Ще й пиріжечки вигрівались в постелі, накриті подушкою: і з свіжою капустою, і з квашеною, з м’ясом і з рисом та яйцями. Від самого тільки вигляду та запаху почнеш слину ковтати!

І посуд розставлений: тарілки більші й менші, пузатенькі бокали під коньячок, стрункі чарки під вино, — сяє кришталь, виблискує фаянс, матово відсвічують начищені ножі та виделки.

Стіл — не сором посадити й маршалів!

Микола Захарович обійшов востаннє довкола, прискіпливо видивляючись, чи нічого не забули поставити, ще раз поправив стільці, що й так стояли як солдати в шерензі, і лишивсь задоволений. Надія ж Іванівна все чаклувала перед люстерком: скоро їхати на вокзал, зустрічати дорогих гостей. Позавчора просиділа півдня в перукарні, повернулася зла як оса (перукарка взяла поза чергою двох знайомих вертихвісток, примусивши її, «жену подполковника», ждати три довгі години), зате з розкішною зачіскою, і тепер, напарфумлена, підфарбована, аж помолоділа на вид, приміряла то одну сукню, то другу і скаржилася вголос, що сукні всі до одної позбігались у талії. «Не в платьях, голубонька, дело», — хотів зауважити Микола Захарович, та вчасно прикусив язика: давно вже пересвідчився, як болісно сприймає дружина будь-який натяк на старість. Натомість підійшов до іншого люстра, уважно подивився на себе.

Опасистий підполковник із ледь сивими скронями виднівся в тому люстрі, ще й підборіддя одвисло на комір парадного кітеля. Роздобрів, роздобрів Микола Захарович на штабних харчах: навіть ідеально пошитий мундир не міг приховати помітного черевця. Хоч як стерігся, хоч як катував себе щоранковими фізичними вправами, обливався крижаними душами — інспекційні поїздки з ритуальними застіллями давалися взнаки. І хоч скільки картав себе потім Мадюдя, повертаючись із чергового відрядження, зарікався покінчити з цим «безобразием», під час поїздки наступної повторювалось те ж саме. Він уже давно звик до того, що коли його проводжали, то обов’язково вслід за ним заносили до вагона важкенні пакунки, споряджені щедрими господарями, і коли б щось перевернулось на світі та вслід за ним не внесли б нічого, Микола Захарович довго розглядав би порожні полиці, не вірячи власним очам.

«Надо кончать!» — вже вкотре подумав Мадюдя, невдоволено одвертаючись од люстра. Не про пакунки, звісно, подумав, а про застілля.

Надія Іванівна приміряла чергову сукню.

Хвилинна стрілка підбиралася до десятої години.

— Время, Надюша, — показав на годинник дружині.

— Сама знаю, что время! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Ты можешь не торчать над душой?

— Опаздываем ведь! — сказав, страждаючи, Микола Захарович.

— Не опоздаем. — Надія Іванівна почала поратись із сукнею ще повільніше. Для чогось підійшла до вікна, стала уважно роздивлятися тканину проти світла. — Не стой за спиной!

— А где же мне еще стоять? — спитав розгублено Микола Захарович.

— Где угодно, только не надо мной. Я начинаю теряться, когда ты торчишь над душой!

Сукня була врешті вибрана, дійшла черга до брошки. Їх зібралося в Надії Іванівни з добрий десяток.

— Как ты думаешь, с аметистом подойдет к этому платью?

— Подойдет! — не дивлячись, відповів Микола Захарович. «Господи, сколько можно возиться!»

Надія Іванівна одразу ж відклала аметистову брошку. Натомість узяла з сердоліком.

— Еще пять минут — и мы опоздаем! — почав закипати Микола Захарович.

— Не опоздаем, — відповіла Надія Іванівна, приміряючи брошку. То так її тулила, то так.

Тамуючи стогін, Микола Захарович лише зітхнув. «Она это нарочно!» Глянув на годинник: пів на одинадцяту!

— Я готова! — весело сказала Надія Іванівна. — Чего же мы ждем? — Наче він затримував, а не вона.

Збігли з четвертого поверху, скочили до машини.

— Гони! — гаркнув шоферові Мадюдя. Дружина ж сиділа наче медом помазана.

— Колюнька, ты не забыл, в каком вагоне они едут?

— Не забыл! — буркнув Микола Захарович: йому вже й на світі жить не хотілось. Одвернувсь од дружини, похмуро дивився на людей, на машини, будинки, повз які проїжджали.

На перон вибігли разом із поїздом. Все повільніше, повільніше пропливали вагони, переповнені чужими обличчями, що поприлипали до вікон, і нарешті — «Вот они!» — Вілен із невісткою. Однією рукою притримує її за плечі, а другою махає до батьків. Вистрибнув потім із вагона з важенним чемоданом у руці, другу подав Оксані, й усі, хто стояв коло вагона, дивилися тільки на неї. Миколу ж Захаровича знову обпалила краса синової дружини.

— Мама, папа, знакомьтесь: это Оксана! — В голосі сина лунала закохана гордість.

Микола Захарович доторкнувся губами до ніжної щічки (на більше не осмілився), жінки обнялися.

— Ну, как вы доехали?

— Прекрасно! — відповів радісно син. — Правда ж, Оксано?

Оксана, всміхнувшись, кивнула, що правда. Обоє були в тому стані, коли все на світі здавалося прекрасним.

Ще по дорозі, коли їхали додому, Мадюдю щось насторожило. Щось у невістці. Спершу не міг зрозуміти, нарешті втямив. Жінки, сидячи поруч із сином, весь час розмовляли, точніше — говорила в основному Надія Іванівна. Оксана ж лише коротко відповідала на запитання, і відповідала не «на русском», а по-українському. Та ще й західницьким діалектом. «Она что, не знает русского языка? — здивувався Микола Захарович. — Не может этого быть!» Та ще більше його вразило, що Вілен, який раніше слова не чув українського, звертаючись до Оксани, теж намагався говорити українською мовою. Це вже було зовсім незбагненно, за межею нормального, це можна було пояснити хіба що сліпою закоханістю сина.

— Ну что, наговорились? — запитав тихенько дружину, коли молодята зникли у спальні: перевдягтися з дороги.

— Я ничего так и не поняла, что она мне отвечала, — розгублено відповіла Надія Іванівна. — Все равно что с глухонемой… Она что, нарочно?

Микола Захарович лише знизав плечима. Він сам, від народження українець, іноді не міг до ладу втямити, що відповідала невістка. А що вже тоді казати про Надію Іванівну, яка досі не засвоїла жодного українського слова? Та й нащо її, ту мову, засвоювати, коли на вулицях Києва лунає тільки російська? Озовися в людному місці по-українському — мало того, що витріщать очі, ще й обізвуть бандерівцем. Та й невістонька добра: бачила ж, що батьки розмовляють «на великом русском», то невже так важко було відповідати тим же, «могучим»? Хай там, на Памірі, в далекій Азії, в кишлаках глухих, трапляються досі чучмеки, які по-російському анітелень, а це ж усе-таки Європа! Вивчають же російську в школі!.. «Не из националистов случайно?» — аж похололо на душі в Мадюді. Не за себе стривоживсь — за сина: міг же на рівному місці зламати кар’єру. «Только вряд ли», — заспокоїв себе одразу ж. Того, першого її чоловіка і хвилини не тримали б у органах при першій підозрі, що його дружина до чогось такого причетна. З якимось «не советским» душком. «Нет, не может зтого быть! — заспокоїв себе остаточно Микола Захарович. — Просто нашла на девку блажь». Він аж вдячний був зараз тому попередньому її чоловікові, який таким робом перевірив лояльність невістки.

— Так что, пора и к столу? — весело мовив до молодят, які появилися зі спальні. Вілен у костюмі спортивному, якийсь мов аж вищий, стрункіший. Оксана в скромненькому халатикові — все одно очей не одвести од бісової дівчини. — Не возражаете?

— Не возражаем, — засміявся Вілен. — Сперва только умоемся. — І вже до Оксани, яка стояла, мило всміхаючись: — Ходімо подивимось, які тутай умивальники.

Надія Іванівна ледве не впала, почувши оту синову «мову». «Не обращай внимания», — непомітно кивнув до неї Микола Захарович. Та в дружини вже не по-доброму підібгалися губи.

— Она его совсем к рукам прибрала, — шепнула до чоловіка, коли молодята зникли у ванній: звідти долинав їхній сміх, шуміла вода. — Чуяло моє сердце.

— Успокойся, все обойдется, — поклав їй на плече руку Микола Захарович.

Не обійшлось.

Спершу тихо-мирно сиділи за святковим столом: невістка чемненько нахвалювала все, чим її пригощали, і Надія Іванівна подобрішала. Особливо після того, як Оксана розповіла про своїх батьків. Татка встрелили шваби перед тим, як прийшли совіти, матуся погорювала-погорювала та й пішла вслід за татком. То що їй, одинокій, лишалось робити? Мусіла виходити заміж.

— Бедная девочка! — поспівчувала Надія Іванівна, хоч не зрозуміла, мабуть, хто такі шваби й совіти. Та все підкладала невістці то однієї, то іншої страви. — Ешь, Оксаночка, ешь. Вишь, какая ты худенькая! — А потім візьми й розкажи кумедний випадок, що стався з її знайомою. Випадково включила «местное» радіо, а там саме передавали виступ якогось зоотехніка. Послухала, і брови на лоба полізли. Ледь діждалася чоловіка:

— Ти не знаешь, что такое «куркины сучки»?

Довелося ж пополамати чоловікові голову, поки розшолопав, що то йшла мова про курей-несучок.

— Куркины сучки! Хо-хо! — витирав веселі сльози Микола Захарович. Після кількох келишків коньяку на нього зійшов благодушний той настрій, коли все довкола набуло рожевих барв.

Сміявся і син. Невістка ж якось усміхнулася вимушено, поцікавилась:

— А скільки літ вона тутай живе?

— В Києве? — уточнила Надія Іванівна.

— На Україні.

— Лет сорок, не меньше. Правда, Коля?

— І за сорок літ не могла вивчити української мови?

— А зачем ee изучать? — здивувалася щиро Надія Іванівна. — Я вот пятый год здесь живу и прекрасно обхожусь русским.

— Хоча б з поваги до того народу, чий хліб вона їсть! В Англії, гляди, за місяць опанувала б англійську!

— Ну, в Англию я пока не собираюсь! — прийнявши той докір на свою адресу, образилась Надія Іванівна. — Мне и здесь хорошо.

Невістка й замовкла. І вже не усміхалась так мило. Якась наче тінь набігла на її красиве обличчя, похолоднішали очі. «Девка с характером!» — подумав Микола Захарович. І вже на кухні, допомагаючи дружині перемивати посуд (молодята пішли прогулятись), зауважив:

— Вот и нашел сын хохлушку.

— Нет, это не хохлушка! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Это похуже. Это прямая бандеровка! Хлебнем мы еще горя с этой невесткой. Человеческий язык ей не нравится!

Мадюдя хотів заперечити, що ніяка вона не бандерівка, та не посмів. З гіркого досвіду знав: під гарячу руку дружини краще не підлазити. Натомість сказав, підіграючи дружині:

— Бедный Вилен!

— Не бедный, а глупый! — Тарілка так і вищала під пальцями Надії Іванівни. — Искал-искал да и нашел!

— Ну, может, она не такая уже и плохая, — зважився заступитися за невістку Мадюдя.

— Защищай-защищай! Она тебе еще покажет!

І як у воду дивилась.

В понеділок син мав явитися в штаб. Мадюдя, який узяв тижневу відпустку, був вільний, то й зголосився походити з Оксаною по магазинах, дещо купити. Краще, звісно, коли б із невісткою пішла дружина, але Надія Іванівна раптом захворіла. Не те що серйозно захворіла: розболілася голова, видно, на переміну погоди. Це в неї й раніше було, хоч Мадюдя й підозрював у душі, що дружина просто не хоче йти з невісткою. Після тієї розмови злощасної поміж ними заліг холодок. Оксана, звертаючись до свекрухи, не називала її, як годилося б, матір’ю, а по імені та по батькові. Надія ж Іванівна, коли лишалася з чоловіком наодинці, не казала «Оксана» чи навіть «невестка», а — «она». Наче та позбулася вже й імені. Тож Микола Захарович і поїхав із невісткою в центр: спершу трамваєм, а потім у метро.

Повернувшись, не втримався, щоб не розповісти дружині. Хоч потім і кусав себе за язик: нащо підлив масла у вогонь?

— Нахлебался стыда с нашей невесточкой! Сели, понимаешь, в трамвай, а она на весь вагон своим западенским. Люди на нас оглядываются, как на дикарей, мне хоть сквозь землю проваливайся, а ей как с гуся вода! Бесплатный спектакль!.. Спустились в метро — то же самое. Ну, а в универмаге, с продавцами — можешь представить!

— Представляю! — усміхнулась недобре Надія Іванівна.

Вона мов аж була задоволена з того, що дісталося й Миколі Захаровичу.

Вілен з Оксаною недовго й погостювали: зібралися в Крим. Оксана ніколи не бачила моря, то Вілен дістав путівки у санаторій військовий. Лікуватися їм, щоправда, було ні від чого, не ті ще роки, але попляжитись, покупатися в морі не заважало й здоровим.

Провівши молодят, пізно вночі верталися з вокзалу. Їхали спорожнілими вулицями, повз будинки з осліплими вікнами, обезлюділі сквери та парки, і в обох гостро входило почуття самотини. А вдома, вже роздягаючись, Надія Іванівна сумно сказала:

— Вот и потеряли мы сына. Пришел чужой человек и отобрал.

У голосі її бриніли неприховані сльози. І Микола Захарович не знав, що їй відповісти.

3

Хоч Мадюдя й плекав надію на те, що час візьме своє і примирить дружину з невісткою, однак з роками ворожа відстань між ними ставала все більшою. На їхні листи відповідав лише Вілен, Оксана протягом цих років не озвалася жодним словом. «Мы вас поделили, — незграбно виправдовувався син. — Я отвечаю вам, Оксана — своим родственникам». Окрім батьків, які давно вже померли, родичів у неї було, мабуть, стільки, що не вистачало часу приїхати до Києва разом з Віленом. Навіть коли народився онук, і вони нетерпляче ждали їх уже втрьох, і Надія Іванівна готова була простити невістці її бандерівську мову, навіть тоді до них у відпустку приїхав лише Вілен. Виправдовувався тим, що Оксана недобре себе почуває, що лікарі не радять вирушати їй з немовлям у далеку дорогу.

Далека дорога! Ніч переночувати — і в Києві. Ні, не далека дорога стала причиною, а затятий характер невістоньки, її небажання бачити свекруху й свекра, особливо, мабуть, свекруху.

— Как же вы его хоть назвали? — спитала ображено Надія Іванівна.

— Нормально, — зам’явся Вілен. Був уже капітаном, змужнів, роздався в плечах, мужчина — кров з молоком, хіба така могла бути йому до пари! — Нормально назвали.

— А все же? Или это военная тайна?

— Тарасом. — І одразу ж додав, немов виправдовуючись: — Там это очень распространенное имя.

— Господи, там!.. Она, небось, настояла?

— Почему… Мы вдвоем…

— Вдвоем! — фиркнула Надія Іванівна. — Вы бы его еще Ахмедом назвали!.. Хоть ты скажи что-нибудь! — це вже до Миколи Захаровича, який стояв з таким видом, наче це він назвав онука Тарасом. — Хоть русским его записали? — знов до Білена.

— А какое это имеет значение? — ухилився од прямої відповіді син. І весь оцей час, поки був у батьків, ставився з підкресленою увагою до матері: відчував, мабуть, свою перед нею провину.

Вілен приїжджав до них у кожну відпустку, невістка — жодного разу. Та вони не дуже й ждали її, а от онука… Вілен надсилав і привозив їм фото з власноручними написами: «Нам уже годик». «Нам уже два». Три… Чотири… «Мы идем в первый класс», — Вілен, уже майор, веде маленького чоловічка у шкільній формі, що однією вчепився у татову руку, а в другій тримає букет. «Да, это не суворовское», — зітхнув розчаровано Микола Захарович: мав розмову з сином, цікавився, куди віддадуть онука, доріжка, здається, вторована, чим поганий фах прикордонника, та Вілен ухилився од прямої відповіді: «Мы еще над этим не думали».

— Мы! — сказала, лишившись наодинці з чоловіком, Надія Іванівна. — Она все там решает! Кто бы мог подумать, что наш сын окажется такой тряпкой! Мог бы хоть раз привезти внука.

За онуком вона дуже побивалася, збирала всі його фото, завела навіть альбом у розкішній оправі, вклеювала, обводила кожне фото віньєтками, вимальовувала, як вишивала, — ніколи не думав Микола Захарович, що в дружини проклюнеться ще й талант художниці.

Кілька разів збиралася сама поїхати до онука: «Поеду!» І раз таки з’їздила. Та краще була б і не їхала: за два дні повернулася в сльозах:

— Больше ноги моей там не будет!

Микола Захарович довго допитувався, поки довідався: посварилася на смерть із невісткою. Просила Оксану віддати на літо онука (другий рік уже хлопцеві), а та не згоджувалася. Спершу не хотіла казати чому, та врешті прямо сказала: «Я не хочу, щоб його зрусифікували».

— Так и сказала? — не повірив почутому Микола Захарович.

— Так и сказала!

— Дура!.. А Вилен?

— Вилен!.. Вилен на все ее глазами только и смотрит… Уехала как оплеванная… Ноги моей там больше не будет!

Не один раз побував у невістки та сина в гостях і Микола Захарович: коли випадало службове відрядження на Закарпаття. Одного разу (онукові йшов уже сьомий рочок) завів мову про суворовське. Син наче й не заперечував, сам же колись там навчався, невістка ж і чуть не хотіла:

— Я хочу, щоб мій син виріс свідомим українцем. А не перевертнем.

Микола Захарович хоч і проковтнув мовчки «перевертня», але не простив цього Оксані довіку. Залишившись наодинці з Віленом, прямо сказав:

— Она страшный человек. Законченная националистка.

Вілен насупився так, наче не Оксану — його обізвали націоналістом.

— Отец, а тебе не кажется, что ты неправ?

— Вот-вот, она и тебя уже перевоспитала! Вспомни, кто ты. Ты русский, русский! Твоя мать чистокровная россиянка. Гордиться надо такой матерью.

— А ты?

— Ну, я… Ты ведь знаешь, кем я был до знакомства с твоей матерью? Деревенским парнем, хохлом неотесанным…

— А разве зто так плохо?

— Что плохо?

— Происходить из деревни!

— Мне было плохо… Тебе, к сожалению, этого не понять.

— Отец, ти в родном селе давно был? Мне бы хотелось съездить туда.

— К кому? Твоя бабушка давно умерла. А дед на фронте погиб. Защищая, между прочим, и твою Оксану.

Син пропустив останнє зауваження повз вуха. Допитувався далі:

— А товарищи там твои остались? С которыми в школе учился. Неужели тебя не тянет побывать в родном селе?

— Не тянет! — Розмова ставала для Мадюді дедалі неприємнішою.

— Я иногда думаю, — продовжував син, — кто я такой? Где мои корни? Смотрю на Оксану, и меня зависть берет. Чувствую себя обворованным…

— Что за чушь — корни! — зовсім уже розсердився Микола Захарович. — Ты русский! Русский! И забудь о том, что твой отец был когда-то хохлом!..

Їхав у поїзді — подумки далі сперечався із сином. І чим довше сперечався, тим більше навертався думками в рідне село. До хати, від якої вже, мабуть, і сліду не лишилось. До тихого кладовища, де похована його мати. І баба, і дід. І всі його пращури. Куди він так і не з’їздив жодного разу. Чи стоїть там і досі той пам’ятник, що він його так і не бачив, чи зберігся напис на ньому? А може, за бур’янами й не видно: було на тому кладовищі запущених кілька могил, на яких і хрести погнили, і земля позападалася. То, може, те саме і з могилою матері? Скільки ж років минуло!

«Надо бы съездить!» — муляло йому на душі. І, може, вперше подумав, чи так жив, як слід було жити.

Та під’їхав до Києва, ступив на перон — й інші, звичні, клопоти обсіли голову, й думки про матір, про рідне село поступилися перед іншими думками.

А онук тим часом переходив із класу в клас, ставав усе дорослішим, уже й місця не лишалося в альбомі, коли надійшов лист від Вілена, вже підполковника: «Мама и папа, мы с Оксаной решили послать Тараса на учебу в Киевский университет, на филологический. Надеемся, что он вас не стеснит». Отака приголомшуюче радісна новина потрясла їх обох, особливо Надію Іванівну: нарешті! Нарешті вона діждалась онука! У той день, як прийшов лист, Микола Захарович не встиг із магазину вернутись (уже був на пенсії), а дружина вирішила, де житиме онук.

— Отдадим ему спальню, сами будем жить в проходной. Вот туда поставим диван, на котором будет спать внук, возле окна — письменный стол для занятий. — Вона уже спланувала, де що стоятиме. Мадюді лишилося тільки тягати меблі з кімнати в кімнату, розставляти їх так і сяк, шукаючи зручного місця.

Довелося збути піаніно, яке вже нікуди не можна було втиснути.

— Обойдусь, — махнула рукою Надія Іванівна. — Пианистки из меня все равно не вышло.

Хоч перед тим, як продати, просиділа за піаніно до півночі. Переграла всі, які тільки знала, мелодії.

З дня на день чекали телеграму, щоб їхати на вокзал зустрічати онука. Надія Іванівна бігла до дверей на кожен дзвінок і верталась розчарована («Что они тянут?»). Аж ось нарешті подзвонила знайома листоноша («Бегу, бегу!»), — Мадюдя саме голився, — пролунали в коридорі притишені голоси. «О чем они там?» — встиг лише подумати він, як ранкову тишу роздер нелюдський крик, стогін, за ним — падіння чогось важкого і вже інший, наляканий голос: «Господи!.. Та поможіть же!..» Микола Захарович, упустивши бритву, метнувся в коридор і ледь не впав, перечепившись об непорушне тіло дружини…

Вілен з Оксаною загинули в автокатастрофі по дорозі з Мукачевого в Ужгород. Підлетіли під зустрічний КАМАЗ, водій якого задрімав за кермом, і той так розплющив «Москвича», що не лишилося й місця живого. Одвізши дружину «швидкою допомогою» в лікарню (розмитий інфаркт), Мадюдя полетів на похорон, а повернувся вже ховати Надію Іванівну, яка, не приходячи до пам’яті, на п’яту добу й померла. Жила поруч найдорожча для тебе людина і щезла, лишивши по собі лише розплесканий горбик землі: плач — не доплачешся, кричи — не докричишся. У Мадюді було таке відчуття, немов чиясь нещадна рука обірвала йому всі зв’язки з життям, ввергла в таку безпросвітну пітьму, що хоч самому лягать і вмирати, і таки легше б було, мабуть, померти, ніж отак скніти на світі. Просинався щоночі серед моторошної тиші, наче сам уже лежав у могилі, не витримував — зводився, вмикав світло, щоб прогнати гнітючу пітьму, — і в обох кімнатах вмикав, і на кухні, і в коридорі, і у ванній, була б його воля — освітив би всі вікна в місті, засвітив би всі на світі вогні, — страшно, порожньо було на душі, й душило, душило — до крику, до стогону, до пекучої задухи в грудях.

Коли біль ущух — ні, не біль, а гострота того болю, коли день і ніч перестав увижатись отой горбик землі, подумав Мадюдя про онука. Про останню ниточку, яка зв’язувала його з життям. Похапцем, наче й онук міг загинути, зібрався, полетів літаком (поїздом не витерпів би), знайшов його в спорожнілій кімнаті: їдьмо! Онук не дуже й опирався, все одно збирався до Києва, горе застукало його на чемодані. Сходили тільки на кладовище, до двох свіжих могил, де й вінки не встигли зів’янути, — із двох фото дивилися син і невістка, син — серйозно та пильно, мов збирався щось запитати, а невістка — привітно й усміхнено, наче там, за смертним порогом, відмела все, що було між ними.

— И ваша мать лежит в могиле, — сказав, плачучи, Мадюдя. — Вот так…

Постояли, пожурились та й пішли збиратися в дорогу, бо увечері відходив поїзд на Київ.

Привіз онука додому, завів до кімнати:

— Вот здесь будешь жить. Располагайся.

— А ви?

— А я в проходной. Мне много не надо. — І додав, відчуваючи, як спазми стискають горло: — Так решила твоя бабушка. Она знаешь как тебя ждала!

Сіли снідати. Микола Захарович нашвидкуруч засмажив яєчню (єдине, що вмів, тепер доведеться вчитися), поставив чайник. За сніданком же повів розмову про онукове майбутнє:

— Так где будем учиться?

— В університеті. На філології.

— А может, в училище?

Став переконувати, що онукові таки найкраще навчатися в училищі. Знайома доріжка, вторована дідом і батьком. Дід одтрубив тридцять років, заслужений чекіст, та й батько дослужився до підполковника, загинув, можна сказать, на посту, тож приймуть поза всяким конкурсом, а закінчить відмінником — пошлють до академії.

— Ты пойми: в нашей стране быть военным — великая честь. И материально — не то что на гражданке. Посмотри на меня: какой профессор получает такую пенсию? Обеспечен вот так! — провів по шиї долонею. — А мало было бы — пожалуйста, на любую работу. Полностью зарплата, и пенсия не учитывается. Ты же можешь и до генерала дослужиться. До генерала!.. Ну как?

Онук слухав мовчки, не перебивав, тільки все нижче хилив голову. А коли Мадюдя прямо спитав: «Так будем подавать документы в училище?» — глянув на нього повними сліз очима:

— Мама й тато казали в університет… На філологію…

Так довелося розпрощатися ще з однією мрією. Була, щоправда, надія, що онук не витримає вступних іспитів, зріжеться, сам же казав про сім заяв на одне місце, тоді вже йому нікуди буде діватися, і Мадюдя щоразу нетерпляче запитував: «Ну как?» — «На п’ять!» — відповідав щоразу онук, аж поки ускочив сяючий: зарахували!

Почалися заняття. Онук щоразу біг на лекції, щезаючи з дому майже до вечора. Микола Захарович, який схоплювався на щоденну зарядку, пробував і онука заохотити до цієї корисної процедури, але той став скаржитися, що не висипається: лягав же опівночі.

— Ну сосни, сосни, — відступався Мадюдя. — Дело молодое…

Онук був худий: на чому й шкіра трималась! Тож Мадюді додалося клопоту. Бігав майже щоранку на базар по свіжину, вистоював довгі черги в продовольчих магазинах, намагався готувати калорійніше та якнайсмачніше і згодом навчився варити такі супи та борщі, смажити таку печеню та котлети, що не в кожному ресторані й зготують. Прийде з університету онук, а стіл уже накритий: виставлені строго тарілки та чашки, покладені в строгий рядок виделки й ножі, сніжно біліють серветки.

Онук до пізньої ночі засиджувався над підручниками та конспектами; вмикав магнітофон, ставив платівки з якоюсь не нашою музикою, що дерла слух — оглухнути можна було від отих бугі-вугі, а йому хоч би що: сидить, головою похитує, як вона в нього й витримує! «Ну и молодежь пошла!» — обурювався про себе Мадюдя. Іде парочка, чорт іззаду й розбере, де хлопець, де дівчина, обоє патлаті, обоє у джинсах, кросівках, ще привселюдно й цілуються — тьху! — гидко дивитись. Ці навоюють, коли щось завариться, недарма ж один знайомий казав, що американцям, аби виграти з нами війну, і бомб кидати не треба: варто послати ескадрильї, навантажені джинсами. Афганістан показав, сором казати, не могли впоратися з якимись чучмеками. Мадюдя надивився на них, служачи на Памірі. Протовклися десять років, а воювати так і не навчились. Один був справжній генерал — Громов, та й тому не дали розвернутися. Та і як воювати з отакими, патлатими? Стригти, стригти підряд і в колони — р-рав-няйсь! Був час, коли Сталін виплекав армію, найгрізнішу у світі, — вся Європа тремтіла. Все покотилося в прірву…

Онук теж патли завів, куртка й штани на ньому з якоїсь ряднини, пом’яті-пожовані так, наче він у них і спить, і купається; каже, що тепер модно. В армію б тебе, голубчику, в армію!

І з дідом не йде на контакт. Привітається зранку, немов до чужого, мовчки посніда. «Ну, я побіг!» — ухопить торбу з тієї ж ряднини — і до вечора. Прийде, сяде їсти і обов’язково носом у книжку, так йому, бідолашному, ніколи! Запитає Мадюдя: «Ну, как там наука?» — все ж цікаво, чим живе онук, не чужий же. Одірветься на секунду од книжки: «Нормально», — і знову носом туди ж.

От і всі контакти.

Інколи, щоправда, сам заводив розмову. Але краще б і не заводив!

Якось Микола Захарович дивився телевізор. Передавали урочисте засідання військових. У президії — маршали й генерали, секретарі ЦК. Доповідав сам міністр. Мадюдя з насолодою слухав, наче сам сидів у тому величезному залі, що сяяв орденами й погонами. Аж ось грюкнули двері: повернувся онук. Постояв хвилину за спиною, коротко кинув:

— Звіринець.

І пішов до себе в кімнату.

— Как ты посмел? — крикнув йому в спину Микола Захарович. — Сейчас же извинись!

— Перед ким? — обернувся онук. — Перед телевізором?

— Там же маршалы! — аж задихнувся Мадюдя. — Ма-аршалы!

— Пробачте, не розібрав, — усміхнувсь онук. — Думав, передають із зоопарку. Пардон.

Весь гнів, усе обурення розбивалось об глузливу ввічливість молодого нахаби.

Часом онук приходив не сам — приводив двох-трьох друзів. Таких же патлатих, нечесаних. Зачинялися в кімнаті, вмикали на повну потужність музику, про щось розмовляли. Мадюдя заходив — одразу ж замовкали. Чи, може, мовчали весь час? Біс їх розбере, оцих молодих!

Якось Мадюдя не витримав, навпрошки запитав:

— Молодые люди, вы мне можете ответить, в чем смысл вашей жизни?

Перезирнулись, усміхнулися так, наче він змолов бозна-яку дурницю. Потім один із них, морщачи високого лоба, сказав:

— Питання на засипку. На нього не відповів ще жоден філософ.

— Ну хорошо, — не одступав Микола Захарович. — Тогда ответьте на другой вопрос… Ты можешь хоть на минутку выключить музыку?! — Онук одразу ж вимкнув. — Ответьте вот что… У нас, к примеру, были святыни. В которые искренне верили. Надо было — даже умирали за них. А вы? Вы во что верите?

— А які саме святині? — поцікавився високочолий юнак.

— Ну, Родина… Коммунистическая партия…

— Сталін, — підказав другий, з вогняно-рудою нечесаною шевелюрою.

Всі розсміялися.

— Да, как ни смешно вам, а также и товарищ Сталин. Генералиссимус. Который привел нас к величайшей в мире Победе. Под руководством которого построен социализм.

— А навіщо? — запитав високочолий.

— Как зачем? — розгубився Мадюдя.

— Навіщо ви його будували? Ви нас питали? Нам він, наприклад, до лампочки. Так же, хлопці?

Всі закивали, ясно всміхаючись. І онук, «стервец», закивав.

— Ну, знаєте! — розсердився Мадюдя. — Если уж вам не нужен социализм…

— Не потрібний. Абсолютно не потрібний. Хіба що президентові Горбачову. Який на ньому зациклився.

— Тогда мне с вами и говорить нечего! — закінчив уже зовсім сердито Мадюдя.

Юнак тільки руками розвів. «Що вдієш, — означав, мабуть, той жест. — Отакі ми, як бачите».

Виходили — прощалися чемно. Наче й не було між ними словесної сутички. У Мадюді було таке відчуття, мовби вони його не сприймають всерйоз. Ставились як до дитини, на яку смішно навіть гніватись.

Образливо, боляче. «Для кого мы все это строили? Зачем страдали отцы и деды наши? Чтобы пришли эти, длинноволосые, оплевали наши святыни?»

У відсутність онукову заходив до нього в кімнату, хотів зрозуміти, чим живе цей, власне, чужий йому молодик.

Письмовий стіл, етажерка з книжками. Художні твори, виключно українською мовою. Шевченко, Леся Українка, Франко. Ну, цих Мадюдя вивчав, ще коли жив на селі. Винниченко. Націоналіст і лютий ворог народу. Куліш, Олесь, Хвильовий… А ці хто такі? Теж, мабуть, з націоналістичного кодла. Не читав, не читав. (Мадюдя й тих майже не читав: Шевченка, Лесю Українку, Франка). Програвач, гора платівок з отією жахливою музикою… Два портрети на стіні над столом: батька і матері. Вілен чомусь у цивільному, наче зумисне перевдягся для зустрічі з сином. І кольорові репродукції з іноземних журналів. Чуже, незнайоме життя, далеке од нашої дійсності. Буржуазна пропаганда. «И они на это клюют!» І він, Мадюдя, в цій кімнаті чужий. Вона його виштовхувала геть: отими, на етажерці, книжками, розвішаними по стінах репродукціями. Виходив і довго не знав, куди себе подіти.

Може, тому заохотився грати в доміно. Раніше, коли жива була Надія Іванівна, проходячи сквером, де за грубо збитими столами з ранку до вечора засідали затято доміношники, прикро морщився: треба ж отак убивати час! Тепер же з самого ранку нетерпляче ждав, поки онук збереться на заняття, щоб податися в сквер.

Там уже на нього чекали: генерал і два цивільних напарники. Мадюдя грав у парі з генералом, і вони рідко програвали. Бо, по-перше, грали на гроші, а з генерала важко було видушити навіть копійку, тут він стояв на смерть («Позади Москва!»), а по-друге, між ними двома давно було домовлено: підніме генерал праву брову — став праворуч, ліву підніме — став по ліву руку.

Генерал вийшов на пенсію зовсім молодим, ще за Хрущова. Повернувся з Колими — привіз, крім вагона добра, повен рот чистого золота. Цілісінький скарб. Тільки недовго носив. Вичитав, що золото поступово з’їдається. Стирається, розчиняється слиною. Вставив сталеві щелепи, а золоті дуже вигідно збув. Натомість купив облігації. Трипроцентні, безпрограшні. Тепер клацає сталевими щелепами, аж слухати лячно.

І ще. Коли траплялося, що програвали (а це було дуже рідко), діставав масивний гаман і, розкривши його так, щоб не можна було туди заглянути, вивуджував копійку по копійці. Хоч карбованця, хоч три програє — розплачувався тільки копійками. А виграш гріб весь до себе, довго перераховував, ворушачи губами, потім розкладав на дві купки: одну собі, другу Мадюді. І Мадюді щоразу здавалося, що генералова купка більша.

Місто гуло демонстраціями, кипіло мітингами, гучномовці гриміли над головами палкими промовами, а вони сиділи в своєму сквері, до решти поринаючи в гру.

Хоча й вони не могли не відгукуватися на події довкола.

Заводив розмову один із цивільних: ближче, мабуть, був до життя.

Про тих, що мітингують.

— Кто же там… дупель три… митингует?

— Как кто? — піднімав праву брову (став праворуч!) генерал. — Бандеровцы, кто же еще. Украинского языка им захотелось!.. К стенке их, к стенке! Пулю им в лоб, а не ихнюю мову!

Про студентів, що голодують.

— Матрацы, палатки им посылают! Гробы им надо послать! Гробы!

Про події у Східній Європі.

— Развалили все к чертовой матери! Строили-строили — и развалили. Кровь проливали — за что?.. Эх, проснулся бы Сталин!..

Та найбільше кляли Горбачова. Особливо лютували оті два напарники.

— Все было налажено, всем были обеспечены. Птичьего молока разве что не хватало. Так нет же, надо было этого дьявола генсеком избрать! Перестройки ему захотелось! Доперестраивались, что вся Россия голой задницей светит. Всему миру на потеху.

— Ведь как раньше было? Подходит праздник: Первомай или Октябрьские. Подымешь трубку: «Петро Иваныч? Что там у тебя вкусненького? Икорки, балычка не подкинешь?» — «Будет сделано, Владимир Сергеевич! Присылайте машину». Пошлешь свою персональную, возвращается — полный багажник. Верите, по два холодильника приходилось держать! А сейчас? Откроешь — кефир. Тьфу!

— Обождите, то ли еще будет! Доживем до капитализма — взвоем!

Наслухається отаких розмов Микола Захарович — жити на світі не хочеться.

А тут ще онук…

Кілька днів не заходив до нього в кімнату. А зайшов — онімів: при стіні, під самісіньку стелю, жовто-блакитний прапор, увінчаний тризубом. Не інакше онук носив його на оті збіговиська. А поруч — великий плакат: суціль овальні портрети. Гетьмани України. Підійшов ближче, придивився: Мазепа, Петлюра… Аж затрусило. Зірвав плакат, роздер, пожбурив під ноги. Ухопив прапор, одірвав полотнище від древка, зламав тризуб. Загорнув усю ту бандерівську погань в газету, щоб люди не бачили, одніс на смітник. Викинув і долоні витер.

Онук як ступив до кімнати — зблід, аж ніс загострився.

— Ви не мали права!.. Не мали!..

— Я тебе покажу право! — закричав на нього Мадюдя. — Это моя квартира! И не смей носить сюда всякую бандеровскую дрянь! Посмеешь еще раз — выброшу и тебя!

— Я й без цього піду!

— Иди-иди, сделай милость! Бандеровцы тебя приютят и накормят!

— І піду! Ноги моєї тут більше не буде!

— Скатертью дорожка!

Хоч і кричав, все ж не вірив у душі, що онук проти ночі піде з дому. А він зібрався похапцем і пішов. На діда навіть не глянув.

«Придет, куда он денется!» — заспокоював себе Мадюдя. Лишився ж одяг зимовий, і книжки, і програвач з платівками. Не лягав спати до пізньої ночі: ждав, що онук ось-ось клацне замком. Він би вийшов назустріч, побурчав для годиться ще трохи та й простив би. Все ж своя кров.

Однак онук не приходив. Прокинувся вранці Мадюдя, робив не робив свою щоденну зарядку, снідав не снідав — подався у сквер: сидіти вдома не міг.

Генерал уже стирчав за столом.

— Опаздываем! — сказав невдоволено.

— Я вчера внука прогнал…

— Правильно сделал! — не поцікавившись навіть за віщо, схвалив генерал.

— Фашистами нас обозвал! — Мадюді й справді здавалося, що онук обізвав їх фашистами. Та й хіба не сказав, дивлячись на генералітет: «Звіринець»?

— Во-во! Лагеря разорили, тюрмы разрушили, а тепер плачем! Обождите, еще не то будет. Нет страха, нет! Раньше как: провинился — изволь за решеточку. Собственной тени боялись. Зато был порядок. А теперь?..

— Чуть врагом народа не обозвал…

Почувши знайомий вислів, генерал про всяк випадок одсунувся од Мадюді. Постукав по столу кістяшками.

— Что же они не идут?

— Кто?

— Да напарники, кто же еще? — з прикрістю сказав генерал.

Появились згодом і напарники. Обоє в капелюхах велюрових, у довгополих плащах габардинових. Колись із такого габардину, в Китаї закупленого, високе начальство шило собі плащі.

Генерал змішав на столі доміно, звично запитав:

— Начнем по копеечке?

Мадюдя цього разу грав неуважно: як генерал не смикав бровами, програлись до нитки. Генерал і кричав на Мадюдю, і жбурляв на стіл доміно — того наче обмарило.

Довелося розплачуватися. Мадюдя дістав трояка, поклав і одразу ж пішов, генерал же дотемна вивуджував з гамана свої копійки.

Прийшовши додому, одразу ж заглянув у онукову кімнату. Там було порожньо. Порожньо й голо. Поки Мадюдя грав у доміно, онук таки тут побував. Забрав усе. Не забув навіть древка від прапора.

Hi, не все. Лишив костюм. Новий-новісінький. Світло-сірий, у модну червону клітинку.

Микола Захарович купив його в той же день, коли вони повернулися з Карпат. Приніс, розгорнув:

— Ану примерь!

— Навіщо ви?

— Примерь-примерь!

— Він же, мабуть, дорогий.

— А кому его и носить, как не студенту!

Онук якось аж неохоче вдягнув — костюм сидів на ньому як влитий.

— Импортный, — сказав задоволено Микола Захарович. — Что-что, а шить они, черти, умеют! Не стыдно будет в нем и экзамены сдавать.

І хто його знає, може, й костюм допоміг успішно скласти екзамени. «Встречают все же по одежке…» Онук беріг його, на заняття ходив у лахмітті (як здавалося дідові), костюм же чекав, мабуть, наступних екзаменів. Не дочекався… Сумно висів у порожній шафі.

Іще ніколи не було так гірко Мадюді. Гірко, образливо. За віщо? Що він йому таке погане зробив? Дав притулок — виділив цілу кімнату, годував, зодягав. І ось така дяка…

Не схотів навіть дивитися телевізор. Ліг спати.

Довго вертівся у ліжкові. Чомусь розболілися коліна: як їх не покладеш, болять усе одно. Давалася взнаки служба на Курилах. Майже всі, хто там побував, ставали ревматиками. «Старею, старею. Старость не радость…» Чомусь згадав, що ось уже понад тиждень не провідував могилу дружини: «Завтра пойду обязательно… А кто придет ко мне?.. Кому я буду нужен?.. Этот?.. Разменял деда родного на тряпку бандеровскую!.. Ушел… Ну и уходи, попробуй пожить в общежитии. Если еще место найдется. На стипендию нищенскую. Вспомнишь деда не один раз. Только поздно будет, голубчик!»

Прокинувшись вранці, вперше не став до зарядки. Шуміло в голові, почував себе наче після хвороби. Довго лежав, то поринаючи в мляву дрімоту, то виринаючи з неї, і весь час відчував холодну порожнечу сусідньої кімнати.

«Неужели не придет?»

Весь день підсвідомо прождав онука. Не пішов навіть до магазину, хоч скінчилося молоко й лишився черствий окраєць хліба. Боявся, що піде, а онук явиться і знову зникне.

На третій не витримав — поїхав до університету.

Університет нагадував розтривожений мурашник. Студенти юрмилися гуртами, лунали дзвінкі голоси. «И здесь митингуют, что ли?» Микола Захарович розшукав кафедру (попоштовхавсь, поки допитався). Запитав у молоденької дівчинки, яка сиділа за друкарською машинкою, де знайти студента першого курсу Тараса Мадюдю. Вперше назвав онука на ймення.

Дівчина наморщила носика, щось, мабуть, пригадуючи:

— Мадюдя? Стривайте, Мадюдя…

— Так його зараз в університеті немає, — втрутився молодик, який стояв поруч. — Він голодує.

— Как голодает? — не втямив одразу Микола Захарович.

— Голодує. На площі. Ви що, не знаєте?

Ошелешений, залишив університет. Довго стояв, не знаючи, що робити далі. Врешті вирішив: «Пойду! Пойду и пригоню стервеца домой!» Швидко йшов бульваром Шевченка, спускаючись до Хрещатика. Здавалося, ще ніколи не було так густо людей: пливом пливли хідниками. І ще здавалося, що всі люди йдуть тільки в один бік — до центральної площі.

Він швидко йшов, а в голові в такт ході лунали одні й ті самі слова генерала: «Гробы им послать! Гробы!» — і ніяк не міг їх позбутися.

Голодуючих студентів побачив здалеку. Точніше, не самих студентів, а ціле містечко з різнобарвних наметів, розбите під великим пам’ятником Леніну. Кам’яний Ленін застигло дивився прямо на північ, у бік Москви, а тут, під його постаментом гранітним, вирувало інше життя, майоріли жовто-блакитні полотнища, біліли транспаранти й гасла. Між наметами ходили й лежали на підстилках хлопці та дівчата з білими стрічками на лобах, в усіх були виснажені, бліді обличчя. А в центрі, над найбільшим шатром, звисав прапор із червоним хрестом, і той прапор найбільше переконав Мадюдю, що студенти голодують по-справжньому, що це не дитяча гра, а серйозна, з далекими наслідками акція.

Весь майдан, на якому голодували студенти, був обгороджений шнурівкою, а по цей бік юрмилися збуджені люди, і їх було так багато, що Мадюдя ледь протовпився до огорожі.

— О, й армія появилася!

— І полковник іде голодувати!

— Товаришу полковник! Приєднуйтесь до нас!

Мадюдя не зважав на всі ті репліки: видивився по той бік загорожі високого юнака з червоною пов’язкою на рукаві.

— Товарищ студент, подойдите сюда!

— А українською не можна?

Мадюдя навіть не оглянувся на те дурне зауваження. Стояв, чекав, поки студент підійде поближче.

— Слухаю вас, — чемно сказав молодик.

— Здесь мой внук. Он тоже голодает. Могли бы вы его разыскать?

— А як його звати?

— Мадюдя. Мадюдя Тарас.

— Зараз спробую. Почекайте, будь ласка.

Молодик пішов, а натомість хтось торкнув Мадюдю за рукав. Обернувся: похилого віку чоловік, з білою пов’язкою під сивим волоссям. На лацкані старого піджака — ордени Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни і Червоної Зірки. «Неужели и этот голодает?» — здивувався Микола Захарович.

— Слушаю.

— Товаришу полковник, дозвольте представитися! Гвардії старшина Яровий. Пройшов усю війну від Волги до Берліна… Тричі ранило і двічі вбивало…

— Слушаю вас! — перебив нетерпляче Мадюдя: чимсь цей чоловік був йому неприємний. Чи ота біла стрічка його дратувала (точнісінько така, як у студентів), чи начеплені демонстративно бойові нагороди — тільки не хотілося вступати з ним у розмову.

— Я чув, ви шукаєте онука, — мовив чоловік, усміхаючись приязно. — Там моя онука теж голодує… А вони там засідають, — показав у бік Верховної Ради. — Засідають і нічого не чують, не знають. Чи глухі, чи сліпі, чи в них дітей власних немає? Що воно за порода така? Га, товаришу полковник?

— Не интересовался, не знаю, — відповів холодно Мадюдя. — Честь имею! — Й одвернувсь. Старий йолоп! Білу стрічку начепив!

Повернувся нарешті студент:

— Вашого онука тут немає.

— Где же он?

— Пошукайте біля Верховної Ради. Там наш десант висадився.

«Война! — подумав Мадюдя. — Война настоящая. Уже десанты высаживать начали. Только против кого вы воюєте, мальчики? Кто за вами пойдет?»

Робити нічого — пішов до Верховної Ради.

Чим вище піднімався вулицею, тим густіше ставало народу. І всі сунули до Верховної Ради.

А попереду стояв нестихаючий гул, який чимдалі ставав голосніший, грізніший.

— «Арсенал» підійшов! — лунали збуджені голоси.

— Ну, якщо вже «Арсенал» піднявся, то це, браття, серйозно!

— Цих хочеш не хочеш, а вислухати доведеться!

Двоповерховий будинок Верховної Ради затоплювало людське море. Тисячі облич — збуджених, весело-зухвалих, обернених до великих вікон, за якими то з’являлися, то зникали розгублені постаті.

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!.. — скандував натовп. — Кравчук — до на-ро-ду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..

Над натовпом маяли жовто-блакитні прапори. А попереду, лицем до Верховної Ради, біліло велетенське полотнище, піднесене над людськими головами. Мадюдя проштовхався до того полотнища й побачив знайомий силует пам’ятника Богдану Хмельницькому, що на Софійській площі, — Богдан сидів на коні й простягав праву руку в бік кремлівської башти. Тільки не булаву простягав, а зсукану дулю. І напис великими літерами: «Богдан перебудувався. А ви?»

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!.. — гриміло довкола. — Кравчук — до на-роду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..

«Где же милиция? Где омоновцы? — оглядався Мадюдя розгублено. — Почему не прекратят безобразие?» Омонівців, з їхніми кийками й щитами, не було видно, а міліція густо стояла вздовж Верховної Ради, відгороджуючи її від народу. І ні напружених облич, ні суворо зведених брів. Стоять, усміхаються, беруть цигарки, що простягають їм із натовпу, закурюють і дають прикурити арсенальцям. «Разложились, совсем разложились! Полк бы сюда!»

Мадюдя врешті згадав, чого він сюди йшов. Проштовхався праворуч і побачив на площі перед Верховною Радою з десяток наметів. І постаті з білими стрічками на лобах.

— Товарищ полковник! Дальше нельзя!

— Я к внуку.

— Все равно нельзя. Не положено.

— Позовите старшого! Есть у вас старшой?

Підійшов і «старшой» — підполковник міліції.

— Я — полковник погранвойск, заслуженный чекист, — відрекомендувався Мадюдя. — Меня осмеливаются не пропускать! Как это понять?

— Таков приказ, товарищ полковник. Извините, ничего не могу сделать.

І одразу ж відійшов козирнувши.

«Мерзавец!»

Мадюдя не став більше й принижуватись. Повернувся, продерся крізь натовп, пішов.

Він ішов, а вслід йому било, штовхало у спину вимогливе й грізне:

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!..

4

От і настав час помирати Мадюді.

Його поклали у військовий шпиталь, у палату для важкохворих. Шість ліжок, шість смертних мук, прощань із життям. Стояла особливо гнітюча тиша, що переривалася тільки болісним стогоном. Всі лежали непорушно: ніхто не сидів, не ходив, не розмовляв із сусідами. Кожен був занурений у себе, в свою невиліковну хворобу. Жовті обличчя з розмитими синіми тінями, спиті мукою очі.

Мадюдю поклали в найдальшому закуткові, біля стіни. Лежав геть нещасний і самотній, бо до тих хоч приходили, тих хоч провідували, його ж — ніхто. Тому й одвертався щоразу до стіни, коли хтось заходив до сусідів: дружина, син, дочка чи просто знайомий. Не бачити, не чути співчутливих розмов, що різали прямо по серцю.

Особливо неприємною була сива жінка, яка майже щодня приходила до найближчого по ліжкові сусіда: довгого, як драбина, і худющого, як смерть, підполковника. Вона схилялася низько над ним, віч-на-віч, і шепотіла, шепотіла — годину, другу, третю, наче поспішала висловити все, що було між ними недоговорено. «Сколько можно!» — стогнав подумки Мадюдя, втупившись очима в байдужу білизну стіни. Біль, що день і ніч кублився в ньому, в такі години ставав особливо нестерпним.

Згадував онука — з образою, із смертною тугою, з пекучим жалем до себе. «Ушел!.. Что я такого ему сделал?..» Сльози мимоволі наверталися на очі, він їх витискав зігнутим пальцем, і вони були не гарячі, як у здорової людини, а холодні, аж крижані. Постійно мерзли руки й ноги, хоч як він їх укривав; холод проникав усе глибше, підступав до серця, а воно билося все глухіше й глухіше…

Перед самою смертю, в одну з останніх хвилин, відпущених долею, йому захотілось калини. Отієї, з-під рідної хати, з куща, що його він приніс із лісу й посадив біля хати ще дитиною. Так захотілося, що здавалося: скуштує зараз хоч ягідку — і смерть відступить. Його синіючі губи заворушилися болісно, смокчучи порожнє повітря, а потім застигли навіки.

Згодом він лежав у великому, для покійників, залі — один на весь зал. Ніхто не заходив, не стояв над труною, не клав у ноги та голову квіти. Стояла ота загусла тиша, яка завжди зависа над небіжчиками, коли вони лежать, усіма забуті, — ні тихих кроків, ні шепоту. Лише перед тим, як виносити, зайшли чотири солдати і стали в почесній варті. Вони байдуже поглядали на виссане мукою, наче з воску виліплене обличчя, на міцно склеплені повіки, за якими не було уже нічого живого: тільки холод і тлін. А на кладовищі, де ховали військових, двоє могильників довбали ломами промерзлу на камінь землю і лаяли покійника, який надумався померти в найлютіші морози.

Потім його підняли й понесли до машини. Засунули під ноги замерзлим солдатам з комендатури, повезли на кладовище. Поспіхом, без промов і сліз, спустили до ями, і музиканти, обпікаючи губи мундштуками, програли кілька тактів похоронного маршу, а солдати звели автомати до неба. Тріснув тричі салют, зганяючи з промерзлих дерев чорне гайвороння, що закружляло вгорі нечистою силою. Всі, хто брав участь у похороні, поспішили до машини, а на кладовищі лишився ще один горбик землі з єдиним казенним вінком від управління прикордонних військ.

З часом над ним поставлять і пам’ятник — безлику піраміду з сірого каменю. І ніхто не підійде, не поцікавиться навіть, хто ж тут похований.

* * *

Отак і догниває в землі нікому не потрібний Мадюдя.

Максим та Маруся

А ти мене насміши,

А ти мене настраши…

З української народної казки

Маруся, жінка Максимова, надумалася з великого дива топитись.

Під самісіньким берегом. Тільки бульк — і немає.

Максим спершу подумав, що пірнула. Почекав для годиться, потім гукнув:

— Марусю, ти де?

Ані звуку. Тільки вода шипить унизу.

— Ти що, утопилася?

Знову ні слова у відповідь. Треба, мабуть, діставати. Скинув сорочку, штани: не мочити ж одяг! Поліз у воду. Попопірнав, поки дістав! Коли одкачав та й сам водою одплювався, спитав:

— І чого ти, дурна, туди лізла?

— А я думала — мілько. — Маруся все ще цокотіла зубами.

— Мілько!.. В тому «мілько» сомам тільки водитись! Я сам ледь дна діставав, за тобою пірнаючи… Одягайсь, водолазе, бо ще застудишся.

* * *

Максим і оженивсь на Марусі не по любові — з жалю.

До двадцяти шести не одружувався — усе виглядав заморську красуню. «Міс Європу», на менше не згоджувався. Якось побачив на кольоровому фото — серце так і тьохнуло: вона! Саме така йому ввижалася майже щоночі. Знав би адресу — вдарив би телеграму: не поспішай заміж виходити, ось як обмолотимося, так і приїду.

Вирізав фото, повісив над ліжком і щовечора, лягаючи спати, замалим не молився на нього. Красуня усміхалася — серце виймала! І всі дівчата місцеві здавалися Максимові такими курочками сіренькими, що дивитись на них — тільки час марнувати.

Максимові тим більш не пекло упадать за дівчатами, що поруч молоденька удовичка жила. Не встигли з чоловіком і дитинки завести, як той потонув. Удова пожурилась-пожурилась, скільки годилося, а тоді на Максима й накинула оком. Якось повечірком заманила до хати: змазати петлі на дверях, що скрипіли, спать не давали. Ступив до кімнати Максим, а там уже й вікна завішані, й постіль розстелена, і могорич на столі. Такий первачок удовиця клята дістала, що й вола з ніг повалить, не те що людину.

— Так які петлі змазувати? Оці?

— Оці, Максимку, оці! — Тремтить, налягає гарячим плечем. — Максим уже й петель не бачить, квацяє навмання. А як чарку хильнув, то й зовсім у голові замакітрилось.

Удовичка ж і поїсти як слід не дала: вимкнула світло й потягнула Максима до ліжка:

— Ходи-но, Максимочку, сюди, я тебе таким пригощу, що й губи оближеш!

Максим не дуже й опирався: як пригощають, то чого й не попробувати?

Скуштувавши солодкої меді, став такий богомільний, що не пропускав жодної служби. Ще до ладу й не стемніє, а ноги вже самі несуть до знайомої хати. Максим, може, й женився б на тій удовичці, коли б не Маруся. З Марусею ж він познайомився так. Раз у тиждень, у неділю, ходив до клубу на танці. Максим танцював як бог — де воно в нього й бралося, музика сама підказувала, як треба рухатись, здавалось, і землі не торкався підошвами, так легко ніс своє тіло, і дівчата замалим не в чергу до нього записувались. Максим брав то одну, то другу, жодній не надаючи переваги, щоб не образити інших, і додому вертався не в парі, тим більше що удовичка вже чекала на нього. Простував нічною завмерлою вулицею, і така легкість у всьому тілі була, наче він щойно ширяв попід зорями, а оце опустився на землю. Отак і вертався щоразу Максим, вільний як вітер. Аж ось якось на свою голову помітив на тих танцях Марусю. Тулилася сіренькою качечкою попід стіною, і ніхто не підійде до неї, не візьме у танок. Максим раз глянув на дівчину, вдруге… А далі й не витримав:

— Ти чого не танцюєш?

— А ніхто зі мною не хоче, — відповіла засмучено.

— Не хочуть? Ось ми їм зараз покажемо!

Взяв Марусю за руку, повів до чергового танку. Воно ж іще й танцювати не вміло до ладу. Так, бідне, старалося, що ледь губи собі не одкусило. Максимові весь час здавалося, що дівчина підведе до нього обличчя й спитає: «Так я, дядю, танцюю?»

— Як тебе хоч звати? — спитав, до місця проводжаючи.

— Маруся.

— Рано ти, Марусю, дівувати починаєш.

— А мені вже сімнадцятий! — Очі як чисті озерця, і голосок як дзвіночок.

— Ну, дівуй, Марусю, дівуй…

Тільки ж знову стоїть — до стіни приклеїлось. І вже з Максима не зводить погляду. Муляє той погляд Максимові, танцювати не дає. Не втримався, підійшов до неї ще раз:

— Що, не запрошують?

— Не запрошують, — видихнула йому прямо в обличчя.

— Давай-но руку.

Не одпускав, доки й музика скінчилась. А стали розходитись, Максим надвір — і Маруся за ним, Максим на вулицю — і Маруся слідом.

— Ти куди це нарипалась?

— А я тебе проведу.

— Ти?.. Мене?.. — розсміявся Максим: де ж це бачено, щоб дівчина хлопця проводжала! І так цікаво стало Максимові, так весело, що він і руку в лікті зігнув: — Ану покажи, як ти вмієш проводити!

Воно і вчепилося в лікоть — ледь не загойдалось в повітрі.

— А я знаю.

— Що ти знаєш? — аж спіткнувся Максим.

— Знаю, до кого ти йдеш… До Гальки, ге ж?

Ну чудасія! Максимові ще зроду-віку така не стрічалась. Щоб отак до іншої попід руку вела…

Дійшли до знайомих воріт, Максим одчепив свою руку:

— Спасибі, Марусю, що провела. А тепер гуляй додому, бо вже пізно.

А вона й не думає йти:

— Можна, я тебе почекаю?

— Ти що?.. — уже розсердивсь Максим. — Сказав: додому чеши!

— Ти не бійсь, я не ревнива.

Ледь не розреготався Максим. Щоб він та боявся оцього пуголовка!

— Іди, бо лозину візьму!

Повернулась, пішла неохоче.

Ну чудасія!

Побув скільки треба в удовички Максим, вийшов на вулицю — сидить!

Приліпилося до воріт, не ворухнеться.

— Ти що, ненормальна?

— А я не змерзла, — зубами вицокує. — Можна, я тебе додому проведу?

Ну що з бідою робити?

— Ні, дівко, не буде по-твоєму! — відповів якомога строгіше Максим. — Я тебе одведу! Так одведу, що ти й дорогу сюди забудеш! Скажу батькам, аби прип’яли й не випускали з двору!.. Змерзла, гляди?

— Ні, не змерзла. — А сама тремтить. Та й де ж не тремтіти, коли в тоненькій сукенці та ще й з короткими рукавами.

— На ось піджак.

Зняв піджака, на худенькі плечі накинув. Так поли мало не по землі воліклися. І смішно Максимові, й прикрощі розбирають: завтра на роботу рано, заснути б хоч трохи, а тут марудься з оцим лихом. Поки довів, перші півні голоси подали.

— Чеши до хати!

Маруся ж замість того, щоб піти в двір, звела до нього обличчя:

— А ти мене поцілуєш?

— Ще чого!

— Поцілуй!

І щось таке було в Марусинім голосі, що Максим не витримав: нахилився, цьомкнув у лоба.

— Мене ще ніхто не цілував! — зітхнула щасливо Маруся.

Чудасія!

Вертався додому Максим — всю дорогу всміхався. Таке незаймано чисте діткнулося до нього, що не було вже й прикро за прогаяну ніч.

Через тиждень знову на танці понесло. І знову Маруся спробувала за ним ув’язатись, коли додому розходились. Тільки Максим її обдурив:

— Зачекай, мені Миколі щось треба сказати.

Микола — завклубом. Максим і вдав, що вертається в клуб. А сам поза клубом та навпростець до вдовички. Х-ху, здається, спекався!

Не втримався, похваливсь удовиці:

— Ледь одчепився.

— Од кого?

— Та від однієї намаханої. Вчепилось як реп’ях.

— Гляди, щоб на собі не женила! — удовичка ревниво.

— На мені? — розсміявся Максим. — Та мене й чорт не оженить!

— А на мені? — В удовички вже й сльози в очах.

— Ну, хіба на тобі, — потягнувся до неї Максим.

Лягли в постіль. І до світанку майже не спали: удовичка ще ніколи так палко не обіймала Максима.

Вийшов Максим як сніп вимолочений… Вийшов надвір, на всю вулицю позіхаючи, та й остовпів з ротом роздертим: сидить! Знову сидить, до воріт приклеївшись!

— Ти що?! — мало не з кулаками до неї. — Весь час тут сиділа?

— А я терпелива.

Стоїть, задирає до нього обличчя щасливе.

Була б лозина — надавав би по сідниці! А так ухопив за руку, поцупив од двору.

— Ти мене проведеш? — спитала, біжачи за Максимом.

— Я тебе проведу! — аж задихнувся Максим. — Так проведу, що й дорогу сюди забудеш! В тебе стид є?

Дотягнув до воріт, пхнув у двір:

— Іди спати й дорогу туди забудь! Чуєш?

— А ти мене поцілуєш?

Ну, знайшов на свою голову чорта!

— Іди, бо я тебе так поцілую, що й ноги догори задереш!

А тут від хати:

— А хто ото лається?

Максим одразу й присів. І на зігнутих, на зігнутих чесонув подалі од двору.

Вертався додому, а в грудях уже ворушився жаль. Стояло ж по той бік воріт таке нещасне, таке покривджене, що якби оце зараз вернувся та застав на місці, то, мабуть, і не витримав би: діждалася б поцілунку Маруся.

А вона ще кілька разів приходила під ворота вдовички. Вже й поголос покотився селом, вже і вдовиця сказала Максимові, щоб вибирав: або вона, або ота ненормальна, бо люди вже в очі сміються. Та й Максимові кожну ніч починає здаватись, що оце зараз, коли він удовиці груди вминає, Маруся сидить під ворітьми, на нього чекаючи. У Максима вже й душа не лежить — з удовичкою бавитись. Яка тут у біса любов, коли оте дівча навіжене замалим не в ногах стирчить, приглядається, що вони виробляють.

Якось, проводжаючи Марусю додому (а що мав робити?), сказав жартома:

— І чого це ми з тобою без толку ходимо? Пора, мабуть, сватів засилати.

Воно, дурне, й повірило. Проводжаючи Максима після танців до удовички, похвалилося:

— А я батькам усе розказала!

— Що розказала? — Максим уже й забув про вчорашнє.

— Що я за тебе заміж виходю.

Максим ледь не впав. І того вечора не зайшов до знайомої хати.

Отак і висиділа Маруся Максима.

* * *

Максим ще надіявся, що батьки не оддадуть за нього Марусю. Їй же й сімнадцяти не сповнилось, куди про той заміж думати! Батько її так сватам і сказав, потилицю чухаючи. Що, мо’, ще трохи пождемо, воно ж мовби ще й не горить. Але мати Марусина, така ж, як і дочка, невеличка на зріст, одразу на чоловіка й насіла:

— А ти забув, яку мене брав? Скільки тоді мені було?.. Стоїш тепер, чухаєшся!

А тут ще Маруся:

— Як не віддасте, то втоплюсь або повішуся!

Тож хотів не хотів, а мусив женитись Максим.

Ну, поженилися, діло, як то кажуть, не хитре. Привів Максим Марусю до двору, а спати їм ніде: батьки Максимові плодили дітей, не думаючи, куди їх потім тулити. То й завели невелику сімейку: дід та баба на печі, що на півхати розсілася, батько й мати на полу, а троє синів і четверо дочок уже на долівці: від столу аж до порога. Унесуть кілька оберемків соломи, розгорнуть, застелять ряднинами і — покотом. Щоранку розбираються, де чиї руки-ноги.

Максим у сім’ї ріс найстаршим, то йому й діставалось найбільше, скільки себе й пам’ятає. Протягом дня тільки й чув: «Максиме, дров урубай!.. Максиме, збігай по воду!.. Максиме, а чого тут помиї стоять?» Максим та Максим, без Максима і сонце не світить.

Терпить, терпить Максим, а тоді й почне на нього накочувать. Обгортає картоплю або дрова рубає — кине сапу чи сокиру і стоїть, очима затуманеними в обрій утупившись.

— Максиме!

— Гов? — наче зі сну.

— Та чи ти там умер, що вже нічого й не чуєш? Гукаю-гукаю, а його як обмарило!

Зітхне важко Максим і знову за сапу чи сокиру.

А коли вже зовсім ставало непереливки, тікав геть із дому. То серед лісу його розшукають: злаштує курінь і живе кілька діб, поки й хлібину доїсть, що з дому поцупив. То витягнуть зі скирти у полі: вибехка таку норяку в соломі, що хоч возом уїжджай! А одного разу вловили за двадцять кілометрів на станції: виглядав попутного поїзда, щоб податися аж на Кавказ, бо за ним, бачте, там і очі прогледіли. Добре, що знайомий міліціонер там служив: упізнав Максима та й привіз мотоциклом додому. Батько тіпав його, тіпав, а тоді пригрозив, що як іще раз із дому повіється, то накине на шияку налигача та отак по всьому селу і вестиме.

Він і в школі виділявся з-поміж інших дітей. Інші слухають учительку — поворухнутись бояться, а Максим втупиться очима у вікно і думками хтозна й де, тільки не на уроці.

Ще в першому класі, на уроці письма, учителька вчила виводити літери. У зошитах, полініяних навкіс. Весь урок палички малювали, щоб рівніші були, не хилилися ні праворуч, ані ліворуч. Діти старались, аж гусло повітря, старався й Максим. Ні в кого, здавалося, не виходило так рівненько та акуратно.

У кінці уроку вчителька дала домашнє завдання: змалювати отими паличками цілу сторінку.

Прийшов додому Максим, пообідав, розкрив зошит.

Списав один рядок. Списав другий. А на третьому й спіткнувся: так стало нудно. Палички й палички, мов нічого іншого й на світі немає! А що, як примальовувати хвостики?.. Одразу стало цікавіше. А вуха?.. А писок?.. Уже не палички — веселі собачки побігли з рядка у рядок. А коли додумався примальовувати роги… і ратиці… гриви, то ще цікавіше стало Максимові.

Того разу він єдиний у класі заробив одиницю.

Уже в шостому загорівся Максим стати розбійником. Таким, як Микола Шугай. Що багатих грабує, а бідним роздає.

Намовив ще двох найнадійніших, щонеділі бігали до Чорного лісу, де під час війни проходила лінія фронту. Знайшли землянку більш-менш уцілілу, прибрали, сякі-такі дверцята навісили. Змайстрували самопали, а з украдених дома ножів — кинджали. Максим же, як отаман, озброївся шаблюкою, знайденою в тому ж лісі.

Коли спорядились до ладу, стали думати, кого грабувати. Перебрали всіх, хто жив у їхньому селі, і виходило так, що грабувати й нікого. Всі бідні, всі обдерті до останньої нитки, всім треба давать, а не обдирати. Голова колгоспу — і той у латаних чоботях ходить.

— Хіба що дядька Федосія?

— А що в дядька?

— Я в них аж двадцять п’ять рублів бачив.

— Бре! — не повірив Максим: таку велику суму грошей трудно було й уявити.

— От їй-богу, що бачив! Коло лавки показували.

— Коли?

— Та ще весною.

— Весною, — протягнув Максим розчаровано. — Вони давно уже про ті гроші й забули. Пропили. — Максим добре знав дядька Федосія.

Так і не надумавши, кого грабувати, чесна компанія склала наготовлену зброю.

Після того випадку Максим наче трохи вгамувався. А тут армія, де вибивають дур з голови (інші просилися, щоб додому поближче, Максим же на запитання, де бажає служити, сказав, що на Курилах, — дальшого місця просто не знав. То й попав на Курили — повернувся як головешка обсмалений). А потім — курси шоферів, а там і напарубкуватись не встиг — мусив на Марусі женитись. Куди тепер з нею діватися? У Марусиних батьків хата велика, місця вистачило б, але Максим і чути не хотів іти приймаком! А в його хаті хіба що на долівці, поміж братами та сестрами. Такими цікавими, що й до ранку повіки не склепили б. Ото був би місяць медовий!

А мо’, на горищі в сараї? На сіні торішньому? Як на Максима, то ліпшої постелі й не треба. А Маруся… Що ж Маруся… Сама знала, за кого заміж ішла.

Протирлувалися все літо на тому горищі, підійшла осінь з дощами холодними й заморозками, треба було думати, як далі бути. Максим і взимку в сарайчику спав би, за шию не капало, та Маруся дивилась по-іншому: їй, як і кожній молодесенькій жіночці, хотілося звити власне кубельце. Щоб і хата своя була, і двір, і город. Маруся, вертаючи з роботи, йде селом, іде та біля особливо причепуреної хати й застигне: в отакій би нам жити!

Ходила-ходила, приглядалася-приглядалась та й видивилася хату до серця. Що в центрі села: поруч і крамниця, й пошта, і ясла, й клуб, а що й хата ошатна, аж сяє. І сарай, і погріб, і комора, і курник, і хлів — усе те акуратно розставлене довкола чистенького дворика, — Маруся вже подумки бачила власних курей та гусей, порося і теличку, що заведуть, як сюди переселяться. Маруся вже наче стояла хазяйкою посеред цього ошатного дворика, в неї вже й долоні свербіли сипати курям зерно чи йти з відерцем до паці, то й учепилася в Максима: ходім та ходім, бо їй уже здавалося, що хтось перебіжить їм дорогу та раніше од них і купить.

— Та чи я тії хати не бачив! — одбивався Максим.

— Ходімо! Ходімо! — замалим не плакала Маруся, тягнучи Максима за руку. — Недорого й хочуть.

І хоч як одбрикувався Максим — мусив іти.

— Ну як? — сяючи очима, спитала Маруся. Максим стояв посеред двору, і на обличчі його не було того захвату, що його сподівалася побачити Маруся.

— Тобі що, не подобається?

Максим покрутив головою, розстебнув ґудзик на комірі:

— Тісно.

— Що тісно? — не зрозуміла Маруся.

— Тісно, як у тюрмі, — сказав Максим з тугою. — І глянути нікуди. Тільки морди сусідів і бачитимеш. Мені ці морди на роботі щодня очі намулюють.

І хоч як вмовляла Маруся, хоч як переконувала, що кращого не знайти («Та ти подивися, яке усе справне!»), Максим казав одне й те саме: тісно.

— Тоді шукай, де просторо! — розсердилася врешті Маруся. — А я на горище більше не полізу!

— А куди ж ти полізеш? — здивувався Максим.

— Вернусь до батьків. Так і знай.

Максимові, мабуть, уже й жаль втрачати Марусю: за літо звик. Того ж таки дня, вже надвечір, покликав:

— Ходімо, я тобі щось покажу!

Узяв Марусю за руку та й повів аж на край села, на той кут, що врізався високим півостровом у заплаву Сули. Хати стояли тут в один ряд, садиби не налазили одна на одну, не заступали виду на луг, на очерети та озера, на невелику річечку, що весело виблискувала внизу попід городами, несучи спроквола чисті води в Сулу. Просторо, широко, аж кортить злетіти над безкінечним цим обширом навстріч сонцю, що, якесь особливо чисте й ясне, сідало на обрії.

— Ну як?

— Ти оцю розвалюху хочеш купити? — ошелешено спитала Маруся: посеред зарослого бур’янищами двора (тільки вовкам і водитись!) сумно світила обшарпаними стінами нужденна хатина.

— А що? Хата як хата. — Максим не на хату дивився — дивився удаль.

— Та ти сюди поверни свою шияку, сюди! Чи тобі вже зовсім повилазило?

Максим із жалем одірвав погляд від обрію, глянув на хату:

— А чим вона тобі погана? Побілимо, приберем — буде не гірша, ніж у людей. Зате оно криниця внизу! Вода як мед.

— Пий її сам, оту воду! Ноги моєї у дворі цьому не буде!

— А я в твою тюрму не піду!.. Де ще ти бачила, щоб отак у дворі лелеки жили? — Біля хати, на акації всохлій, чорніло величезне, до весни порожнє гніздо.

— Господи, йому лелеки в голові! — сплеснула в долоні Маруся. — Залазь у те гніздо та й сиди усю зиму, а я в цій хаті жити не буду!

— Будеш, ніде ти не дінешся, — сказав їй Максим.

І як у воду дивився: поплакала, посварилась Маруся та врешті й погодилась. Тим більше що Максим їй пообіцяв:

— Та ми її так причепуримо, що й не впізнаєш! — Максим поза тим двором просторим, нічим не затуленим, уже себе й уявити не міг. Вийти щоранку з хати, глянути вдалечінь — на цілісінький день сонце в душі!

Сторгували за двісті карбованців та й перебралися. Лягли спати вже поночі: з раннього ранку прибирали та чепурили. Ухоркались так, що не пам’ятали, коли й до ліжка долізли. А проснулась далеко за північ Маруся: писк, цокіт, шурхіт і глухі, як крізь подушку, удари. І темно, як у могилі.

Маруся мов і не з боязких, а тут і мороз поза шкірою.

— Максиме!.. Максиме!..

Спить як убитий. Зарився з головою в подушку — і хоч над вухом стріляй.

А внизу вже все ходором ходить.

Зібралася з духом Маруся і, не злазячи з ліжка, намацала на стіні вимикач. Увімкнула й заверещала щосили: долівка так і ворушилась мишвою. А посередині — вуж. З Максимову руку завтовшки. Чи то від світла, чи од Марусиного вереску миші так і сипонули під ліжко та лаву, а вуж згорнувся в товстенне кільце, націлився на Марусю гострою мордою. Тут уже проснувся й Максим:

— Ти чого?..

— Он!.. Он!.. — показує на долівку Маруся. Не боялася нічого, окрім гадюк та вужів. Після того, як її ще в дитинстві гадюка ужалила.

— Ти диви, вуж! — сказав Максим, груди чухмарячи. — Звідки ти взявся?

— Убий його!.. Вбий!

— Ти що? За що його убивати?

Зсунувся з ліжка, як був босяком, підійшов до вужа. Вуж підняв голову, викидаючи роздвоєний язичок, гострі, як гвіздочки, очі погрозливо зблиснули.

— Ну, чого ти, дурний? — нахилився над ним Максим. — Своїх не впізнав? — Ухопив нижче двох жовтих плям, одірвав од долівки. Вуж загойдався довгим тілом в повітрі, а потім, спружинивши, обвився довкола Максимової руки.

— Максиме!!! — Маруся вже не впізнавала власного голосу. Тулилася до стіни, її всю так і тіпало.

— Ходімо надвір, — мовив Максим до вужа. — Там тобі буде краще. — І поніс його з хати.

— Відніс аж на леваду, — сказав, повернувшись. Заліз під ковдру, солодко потягнувся, спитав Марусю, яка ще підпирала стіну: — А ти чого не лягаєш? Гаси світло й лягай.

Коли ж Маруся погасила світло й лягла і він спробував обняти її, вона мимоволі одсахнулася од чоловіка: раптом здалося, що вуж і досі обвивається довкола Максимової руки.

Вранці невиспана, з синцями попід очима стала збирати свій одяг.

— Ти куди?

Маруся мовчки в’язала великий вузлище.

— Ти що, оглухла? Куди це збираєшся?

— До батьків!.. Ноги моєї тут більше не буде!

— Ти що, вужа злякалася? Так я його одніс аж на леваду.

— А миші?

— Миші?.. Та мишей ми запросто виведемо!

— Як ти їх виведеш?

— Дістану отрути… Або ще краще — кота!

— Справиться твій кіт із цією нечистю! Від них оно долівка ворушиться.

— Справиться. Я такого кота принесу, що за одну ніч усіх мишей передушить. — Максим і справді мав на увазі кота, що цієї весни невідомо звідки появився в селі. Не інакше завезли здалеку: здихатись чорта. Не кіт, а тигряка, на тигра і схожий. Лобище як у ведмедя, а пазурі — страшно й дивитись. Увечері як засвітить очима зеленими з-за якогось куща — мороз поза шкірою. Собаки й ті стали його стороною обходити, а який хотів познайомитись ближче, тікав потім світ за очі з подертим писком.

Перше, що цей кіт зробив, у селі появившись, — зґвалтував усіх кішок. Всі пішли покритками, жодна не лишилась незайманою. Упіймає й цупить в зубах, наче мишу. А береться до діла, то бідна кицька кричить, наче з неї душу виймають.

Та киці — біс із ними, то діло, як то кажуть, котяче. Іншим допік людям приблуда: не було погреба, в який би він не забрався, не стояв глечик, що його він не перекинув би. А пізніше став навідуватися й до курників. Курей чомусь не чіпав: полював за курчатами.

Глевко Пилип, коли той бандюга передушив йому усіх півників, три десятки як викосив, ще й виклав, наче на глум, в акуратний рядочок тих, що не доїв… Так Глевко поклявся, що вмре, а покінчить з анциболом. Зарядив двостволку картеччю та й засів під курником на ніч. Опівночі глипнув: біжить! Приклався, приціливсь, бабахнув — і такий лемент собачий здійнявся до темного неба, що в Глевка й волосся на голові стало сторчма: здалося, що то кіт заволав по-собачому. А тоді підійшов, роздивився — його ж таки собака, Котько. Лежить і язик набік висолопив.

— Не обійшлося без нечистої сили! — сказали в селі. Оцього кота й надумався упіймати Максим. Спершу вислідив стежку, якою той котяра любив ходити. Потім змайстрував міцну клітку, припасувавши дверцята так, щоб вони опустились, як тільки кіт зайде до клітки, і, прив’язавши всередині курча, прилаштував пастку на стежці.

Навідався вранці — сидить! Побачив Максима, заметався по клітці, зашипів і зафоркав, як паровоз збожеволілий. Просовував у отвори то одну лапу, то другу, молотив ними повітря, намагаючись дістати кігтями Максимову руку.

От чорт, як його й нести!

Зняв піджак, накинув на клітку, обережно підняв, поніс. Клітка ходором ходила в руках.

Поставив у сінях, а уже увечері заніс до хати.

— Тікай на ліжко! — сказав Марусі. — Зараз випущу чорта!

Кіт смугастою блискавкою метнувся з клітки, шугнув під ліжко. І вже звідти зашипів на всю хату.

Не спали майже всю ніч: кіт гасав, аж стіни двиготіли. А рано-вранці, ще як слід і не розвиднилось, висадив головою шибку та й утік через вікно.

— Ну й чорт! — сказав Максим, збираючи потовчене шкло. І невідомо, чого більше було в отій фразі: осуду чи захоплення.

А на долівці лежали передушені миші. Викладені в акуратний, від столу аж до порога, рядок: хвіст до хвоста, голова до голови. Тут же валявся і розтерзаний вуж.

— А ти казав: не приповзе! — здригаючись від огиди, дорікнула Маруся.

— Це, мабуть, не той, — відповів Максим зачудовано: своїми ж руками одніс аж на леваду.

Вдруге спіймав кота не такого здичавілого, приніс не в клітці — в руках. Але й цей попався якийсь ненормальний: з першого ж погляду закохався в Марусю. Цілісінькими днями не одходив од неї. Маруся на ферму — і кіт на ферму. Маруся в крамницю — і кіт попереду, хвіст трубою наставивши. Стане Маруся — він їй одразу ж у ноги. Треться, муркоче, тільки й того, що слова не скаже.

А вночі впіймає мишу, з’їсть не з’їсть — обов’язково не забуде Марусю: покладе їй на подушку до рота. Проснеться Маруся, а в неї під щокою миша задушена.

Маруся терпіла-терпіла, а потім, коли кіт їй мишу замалим не в рота впхнув, не витримала:

— Однеси цього чорта де взяв!

Одніс Максим кота на край села, повернувся після роботи додому, а кіт під хатою сидить, виглядає хазяйку.

І знову: проснулась Маруся, а під щокою — миша задушена.

Цього разу одвіз Максим кота аж у сусіднє село, за сім кілометрів. Вийняв з коляски, поставив на землю:

— Шукай, брате, собі іншої хазяйки. Бо моя не хоче їсти мишей.

Кіт жалісно нявкнув — у Максима й серце здригнулось. Нахилився, погладив по спині:

— Пошукай-пошукай, світ не без добрих людей. — Сів на мотоцикла, завів. Цього разу не гнав як на пожежу, їхав повільно, весь час оглядаючись. Кіт непорушно стояв посеред вулиці, дивився Максимові вслід. І не витримало сердце Максимове: розвернув мотоцикла.

— Гуляй до коляски!..

— Дістанеться ж нам на горіхи, — гомонів по дорозі додому. — Ти не знаєш, чого я такий дурний?

Кіт, мабуть, не знав, бо мовчав, сидячи в колясці.

— Погуляй біля хати, поки твоя хазяйка повернеться, — сказав, висаджуючи з коляски кота. — Та не признавайся, що я тебе назад доставив!

А увечері, коли повернулися з роботи та кіт із радісним муркотом кинувся Марусі під ноги, зачудовано поліз п’ятірнею до потилиці:

— Ти диви, знов повернувся! Ну що з ним удієш! Може, хай уже живе, як прибіг?

— Тоді мене світ за очі завозь! — відповіла сердито Маруся.

Максим почухав-почухав потилицю, а заводити мотоцикла не став: жаль стало й Марусю.

— Знаєш що, — сказав їй натомість, — давай поміняємось. Ти лягай біля стіни, а я уже скраю. Не буде ж він через мене перелазити!

— А миші? — спитала Маруся.

— Та що мені миші! Схрумкаю, ще й оближуся!

Так і прижився кіт у Максима й Марусі. Охрестили Мурком. Як заведе — духового оркестру не треба. Особливо коли його пестили. Візьме його Маруся на руки, гладить по шерсті єдвабній, гладить ще й примовляє: «Мурчику, Мурчику, ох ти ж блядунчику мій!» — то він і виводить, аж шибки у вікнах видзвонюють.

Тож Мурчик і звів поголів’я мишаче до терпимого мінімуму.

Можна було б жити спокійно, якби ж хата як хата була. Низька, ще й тісна, і повернутися ніде. Максимові, щоправда, і тут просторо, бо заходив до хати, лиш аби поїсти, поспати; навіть у дощ, в найлютішу хурделицю його й кілком не загнати під стріху… Наставить розхристані груди і все їх ніяк не остудить. Максим до морозів ходить у галошах на босу ногу і навіть узимку не знає, що таке шапка, — носить тільки картуза… Вітер, дощ холоднющий січе, наче кригою, люди в плащах та куфайках, у хустках та шапках зубами вицокують, а Максим у сорочці, на грудях розстебнутій (ґудзики давно розгубив), у піджачкові благенькому, в галошах босоніж осідла мотоцикла і пече вздовж села, тільки вихор здіймається. Скільки падав з того мотоцикла, скільки курей передушив — не каявся. Раз налетів на свиней: поросят троє на смерть, мотоцикл через кермо, а Максим — на свиноматку. Все село качалось од реготу: летить свиноматка, вищить як навіжена, а Максим на ній верхи.

Вирахували з Максима за поросят передушених, ще й пригрозили, що одберуть мотоцикла, як буде гасати селом…

Отож Максимові хата не дуже й потрібна, головне — вид на Сулу з просторого дворища, що западає до лугу, та великий кущ калини при ній: як прикраситься червоними китицями, то й палахкотить усю зиму, в найлютіші морози. Максим зумисне не обривав аж до зими; вийде, гляне — всюди біло, аж сяє, навіть небо, здається, припорошене снігом, а калина стоїть мов жаром обсипана. Не витрима, проб’ється до самого куща (снігу — по пояс), одщипне кілька ягідок: на весь день гіркувато-солодкуватий присмак у роті.

А влітку, як на Максима, то й зовсім можна було обійтися без хати. На землю ліг, небом укрився — кожна травинка голос тобі подає. Не раз і не два, переважно в суботу, казав Марусі увечері:

— Я сьогодні в хаті не спатиму.

— Знову понесе на Сулу? — Маруся сердито.

— Та на Сулу ж. Може, яку рибину вибовтаю. Давно уже риби не пробували.

— І коли ти вгамуєшся?

А ніколи. До самої смерті отак братиме старого кожуха, що дістався од діда, та й пірнатиме в місячну ніч, зорями вишиту. Спускатиметься до сонної річечки, вбираючи босими ногами м’яке та приємне тепло розігрітої за день землі. Зіпхне човен у воду, візьме до рук весло і обережно, щоб не стукнуло, не хлюпнуло, не потривожило настояної на лугових травах пахучої тиші, попливе, попливе в сріблясту прозорість, в інший світ, як у казку. Геть од буднів, од клопотів, од виснажливої роботи щоденної, що засмоктує, як багнюка в болоті, не дає і на світ Божий глянути.

А краса ж яка, Господи! І чого воно люди живуть як сліпі, не бачать нічого?

Пливе отак потихеньку Максим, занурюючи обережно у воду весло, пливе і вбирає у себе всі звуки літньої ночі. Ось сплеснула спросоння рибина… Ось щось прошелестіло в стіні очеретяній… Не інакше — лисиця: вийшла, кумася, вполювати вечерю… Он стривожено крякнула качка, покликала селезня: «Ти куди, старий, дивишся, не чуєш — лисиця?..» Ось над головою промайнуло безгучно, як тінь… Мабуть, що кажан; кажани тільки отак і вміють літати… Затягнув свою набридливу пісню комарик та й примостився на Максимовій шиї… «Лети геть, поки живий!» — махнув обережно рукою Максим: в таку ніч і на комара не піднімалась рука… А човен пливе та й пливе, здається, що й веслувати не треба.

Вигрібся на Сулу, вибрав берег вищий, де очерети трохи одступились од річки, підтягнув човна, щоб не знесло течією, розіслав кожуха та й ліг — обличчям до неба. Сіється тихе зоряне світло, омиває всю душу, і здається Максимові, що вже й тіло його таке ж невагоме й прозоре, як увесь оцей простір довкола. Що він уже й не лежить на землі, а піднявся легенько над нею і пливе, пливе, ледь погойдуючись, над очеретами й заплавами, над усім оцим неполоханим царством, якому кінця-краю немає…

Лежить, широко розплющивши очі, Максим, і йому до сліз шкода людей, які не бачать оцієї краси: позашивались в хати, наче кроти в нори. Тільки кріт од роду сліпий та ще й, мабуть, глухий, то вже його така доля кротяча — весь вік прожити в землі. А ти ж людина, людина! — Бог тебе сотворив не для того, аби ти далі свого носа не бачив. Чи не того люди такі злі та лайливі, що жодного разу не припливуть отак на берег Сули, не прополощуть душу свою в отій тиші великій, не вслухаються в одвічний поклик землі… Коли усі клопоти, всі неприємності, всі образи і біди раптом здадуться такими дрібними, такими не вартими уваги, що не треба їх і брати до серця. Бо ти один раз прийшов у цей світ неосяжний і твоє куценьке життя більше не повториться ніколи.

Ніколи…

Отак лежить лицем до неба Максим, лежить та й незчується, як і засне. І сон теж не такий, як у хаті, — темним клубком, — а легкий та прозорий, пропахчений дикою м’ятою, що поросла густо довкола.

Прокинеться, весь у росі, як і трави довкола, і ще по темному сідає до човна. Доки довеслує, почне й розвиднятись, і Максим, зійшовши на лужок, обов’язково нарве квітів. Та не просто нарве, а підбере квітку до квітки, пелюстку до пелюстки, колір до кольору так, щоб і росу не струсити, та й понесе Марусі. Зайде до ще сонної хати, обережно до ліжка скрадеться, примостить біля щоки, аби вона, очі розплющивши, одразу ті квіти побачила.

Маруся ті квіти одразу й побачить. Побачить і дорікне чоловікові:

— Краще б ти трави телиці вкосив!

Бо де ж це видано, щоб у селі чоловік жінці квіти підносив! Дізнаються — засміють!

І, поспіхом ті квіти прибравши, нишком телиці й згодує.

Іще одне світле віконце в житті Максимовому: телевізор. Клуб кіноподорожей.

Ні в кого на селі ще тоді не було кольорового, тільки в Максима. Змотався аж у Черкаси, виклав усі свої заощадження, привіз, як лялю, в колясці. Того ж дня поїхав до майстра і, коли антену поставили та ввімкнули телевізор (екран так і заграв барвами), сказав Марусі:

— Теперички і в кіно ходити не треба.

Щосуботи, в день показу кіноподорожей, особливо старанно голився. Діставав чисту сорочку, одягав єдиний святковий костюм, взував нові, ще до ладу не розношені черевики, сідав до екрана. І тоді ні заговори до нього, ні підійди. Хай і хата загориться — ухопить щонайперше телевізор. Нестиме й очей з екрана не зводитиме.

Якось (Максим «мандрував» саме по Африці) голові припекло приварювати петлі до металевих дверей в гаражі. Скомандував парубчакові, який саме на мопеді під’їхав:

— Ану змотай до Максима, хай бере апарат та чеше сюди!

Той, радий старатись, і покотив.

— Дядьку Максиме, голова казали, щоб ви брали апарат та чесали до нього!

— А що там горить? — не одводячи погляду од екрана, поцікавився Максим.

— На двері петлі наварювати.

— Передай, що мені зараз ніколи. Як упораюся, так і прийду.

Парубчак до голови:

— Дядьку голово, дядько Максим передали, що їм зараз ніколи!

— Що там у нього? — голова роздратовано. Звик, щоб усяк біг спотикаючись, коли покличе.

— Вони телевізор дивляться.

— Телевізор! — сказивсь голова. — Я йому покажу телевізор! Мотай і скажи, щоб одна нога була там, а друга тут!

Парубійко знов до Максима:

— Голова сказали, щоб одна ваша нога була тут, а друга вже в нього! — закричав із порога.

— Що там горить? — Максим уже й забув, що йому перед цим казав парубійко: леопард саме скрадався до мавпи.

— Та до воріт петлі приварювати!

— До задниці собі хай приварить! — Леопард от-от стрибне на мавпу, а цей недоумок із своїми петлями!

Парубчак і попер до голови. Підкотив, закричав на всю вулицю:

— Дядько Максим передали, щоб ви оті петлі до задниці собі приварили!

Ну як голові отаке почути? Та ще при народові!

І не уникнути б Максимові біди, коли б голову не перевели невдовзі до району: директором птахофабрики. Голова — цар і бог на селі, незважаючи на всі перебудови та розвиток демократії: захоче — помилує, не захоче — зітре в порошок. Тож довелося б Максимові хапати під одну руку телевізор, а під другу Марусю й Мурка та й чухрати світ за очі, коли б голову не взяли до району.

З головою перемололось — накотилася на Максима інша морока: надумалась Маруся будувати нову хату. Аби була не гірша, ніж у людей. І хоч як опирався Максим, хоч як переконував, що і в цій ще можна кілька років пожити, Маруся затялася на своєму: «Або будуймося, або я з двору зійду!» Особливо після того, як із стіни до Марусі виткнувся вуж. Голова в голову.

Хазяйновита Маруся вже і двір обжила: появилися й кури, й гуси, й качата, навіть пара індиків, а в хлівці — паця, а в корівникові — біленька теличка, Марусина тезка… Крутиться жіночка з раннього ранку до пізньої ночі, Максим не знає, коли вона й спить: лягає в постіль — Маруся ще хазяйнує в дворі, проснеться — од жінки вже й слід прохолонув. Бо не тільки ж птиця-худобина, а й город: півгектара, не менше, де одна робота скінчається, а друга вже достигає. Од ранньої весни до пізньої осені Маруся з сапкою й спала б. Та ще й колгосп, ферма, де Маруся телятницею, — щоранку гуркоче машина, жіноту підбираючи. Там теж треба рук та рук: і нагодувать, і напоїть, й прибрати, й почистити, і принести, й однести, та не один раз, а тричі на день. А до того ж іще й не забуть прихопити додому, що погано лежить, бо не вкрадеш — не проживеш; це вже не тільки в свідомість — у кров уїлося протягом існування ладу колгоспного і щезне хіба що разом із колгоспами. Маруся поверталась додому з корзиною повною, а то й з таким клумаком, що в Максима спина тріщала, коли він його пер до корівника. «Та чи тобі більше од усіх треба?» — не раз питав жінку Максим. «А я що, гірша од інших? — одбривала Маруся. — Люди беруть, то не гріх і мені». І Максимові тільки лишалося дивуватись, як той колгосп не розтягнули досі, бо не тільки свої, а й з району, і вище налітають, як те гайвороння, поклювати чужого: не кошиками — машинами цуплять. Максим одному такому аж у Київ повну машину відтарабанив: і картоплю, й капусту, і моркву, й буряк, і борошно, й гречку, ще й меду бочечку та півкабана, — підвіз серед білого дня, на очах усієї міліції київської, і ніхто не підійшов, не поцікавився навіть, а кому ви оце, хлопці, пиряєте? Давно уже, мабуть, звикли до того, що кожної осені до цього будинку багатоповерхового, в якому начальства як трутнів (не просто дрібненькі злодюжки — злодюги в законі), під’їжджають щоденно машини з краденим. То коли уже й ті машинами цуплять, не боячись, то не гріх тоді одщипнути трохи й Марусі од того, що її каторжною працею надбане.

«Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у людей», — казала щоразу Маруся. І про хату те саме сказала: «Люди он строяться, а ми що, гірші од інших?»

Звісно, не гірші. Тож хотів не хотів Максим, а мусив братись до діла.

Міг би звести таку, як сусіди. Діставали правдами-неправдами дерево й цеглу, цемент і шифер, фарбу та шкло та й ставили ошатні будиночки на дві-три кімнати, ще й з верандою («вирандою» — казали в селі), кухнею, а то, гляди, й з ванною, бо вже й воду провели по селу, — все як у місті, за винятком туалету хіба що; скидати штани й сідати під дахом, де сплять і їдять, — не вкладалося в голову жодну, для цього оно за сараєм типова споруда, вітрами підбита, дощами омита, снігами укрита. Батьки наші ходили до неї — ходитимемо й ми, в батьків не одморожувалось — не одморозиться і в нас. Новенькі будинки росли по селу, як гриби по дощеві, подібні один до одного, наче близнята. Ще й у кожного обов’язково залізний півень на димареві, поміняй місцями — не розбереш, де сусідів, де мій.

Тож Максим теж міг би поставити хату таку, як і в людей, і по півня з’їздив би на базар у Черкаси — діло нехитре. Але Максим не був би Максимом, коли б не надумався спорудити таку, якої ще й світ білий не бачив. Ну, світ не світ, а його село то вже напевне. А може, і весь район.

Надумався Максим звести двоповерховий будинок. Бачив щось подібне на кольоровому фото в журналі — довго не міг очей одірвати. Перший поверх із дикого каменю, а над ним, по периметру на метр виступаючи, вже другий — з червоної цегли. І величезний балкон — не в бік вулиці, а на луг, на Сулу. Вийдеш, глянеш — вся краса, весь отой обшир безмежний тобі так у душу й хлюпне.

Іще й вікна як у храмі. Високі, вгорі заокруглені. Від чого будинок здається ще вищий. У небо націлений.

І димар стрімкий посередині. А на димареві вже півень…

Ні, не півень, півні он і так над димарями по всьому селу намозолюють очі. Наче з одного яйця. Торгував ними інвалід у Черкасах — клепав за шаблоном. Максимові ж захотілося чимось таким димар увінчати, щоб у кожного, хто мимо проходитиме, рот розтулявся од подиву.

Спершу надумався страуса. Намалював на папері, так і так приміряв — не підходить. Страус важко сидів на димареві, наче квочка на яйцях.

Перекинувсь думками на оленя. Уявив голову, рогами важкими увінчану, змалював майже півзошита — знову не те. Щось підказувало Максимові, що й птах заморський, і олень північний не приживуться на його димареві.

Мучився-мучився Максим, серед ночі навіть підхоплювався, аж одного разу наче блискавка пітьму освітила: кінь!

З дитинства кохався у конях. Дід Максимів був конюхом, тоді ще в колгоспі тримали цілий табун, і не було більшого щастя малому, коли дід брав його попід руки, одривав од землі та й садовив на коня найсмирнішого:

— Ану, Максиме, покажи, який ти козак!

Максим щосили хапався за гриву, грудочкою прикипав до широкої спини, боячись скотитися з верхотури додолу: земля була хтозна й де унизу. І страшно, і солодко, й щемко холодило у грудях, і хотілося вищати од захвату. Дід вів коня за повід од конюшні до водопою, і здавалось малому Максимові, що він уже пливе у повітрі, під самісіньке небо піднесений.

Максим днював-ночував на конюшні, а коли трохи підріс, то щоліта, під час канікул, ганяв разом із дідом на пашу коней. І так наловчився їздити верхи, що вже не боявся й стригунців необ’їжджених: скочить, прикипить до наче відлитої спини, свисне, вдарить п’ятами в боки — тільки вітер у розхристані груди, тільки тупіт шалений у вухах та порваний простір, що ошматтями ляга під копита.

Потім не стало ні коней, ні діда. Коней пожерли трактори та машини, дід помер од нудьги, од смертної туги за кіньми. Максим був уже підлітком, і дід, лежачи на смертному одрі, не раз стогнав до онука:

— Максиме, ану виглянь у вікно, то не коні мимо пробігли?

— Та які там, діду, коні! — відповідав щоразу Максим. — За ними вже й слід прохолонув.

(Нині, оглядаючись на ті роки далекі, Максим ладен був одкусити собі язика: ну хіба важко було утішити старого, що йому то не вчулося, що коні і справді протупотіли мимо їхнього двору!)

— Е-ех!.. — чи то схлип, чи то стогін виривався з старечих грудей, і дід одвертавсь до стіни…

Дід так і помер — до стіни обличчям…

А в Максима на все життя — незборима туга за кіньми. Не за отими заїждженими шкапами, що лишилися подекуди в колгоспах, а за дужими й гордими, вітрами розчесаними, сонцем облитими, викоханими в безмежних степах та на зелених лугах тваринами, в кожному рухові яких дика, неприборкана сила.

Був такий у колгоспові їхньому, був. Навіть дід з осторогою підходив до нього. Ухопив якось бригадира за густющу чуприну, підняв у повітря — замалим чоловік не облисів. Виводили зі стайні: двоє дужих чоловіків з усіх сил тримали за поводи, а він гриз сталеві вудила, аж піна летіла, а він схрапував дико (здавалось Максимові, що не повітря виривається з розширених ніздрів — вогонь), а він ставав дибки, молотив повітря могутніми копитами й, немов граючись, одривав чоловіків од землі.

— Чорт!.. Сила нечиста! — вигукував у захваті дід.

Нікого не підпускав до себе той звірюга, навіть на діда косував вогняним оком, нікого, окрім Максима.

Малий заходив без страху в дубове стійло, протискався поміж ногами, як між колонами, добирався до ясел, — жеребець нахиляв голову, тепло дихав в обличчя, дотикався губами, такими м’якими та ласкавими, що Максим аж сміявся од насолоди, і не було в цей час ріднішої для нього істоти.

Жеребця звали Ураганом, і в нього й справді було щось від урагану, що все зміта на своєму шляху.

Ось цього Урагана й надумався змайструвати Максим.

І знову — зошит. І знову ескізи, ескізи (як би здивувався Максим, коли б йому сказали, що те, що він малює, має назву «ескізи») — силуети коня, який немов повертався з далеких років до нього. З отого лугу понад Сулою, такого нині пустого й сумного, що дивитись на нього — серце стискається.

Не пробіжить. Не протупоче. Не заірже до самісінького неба.

Ех!..

Одмахувався з прикрістю од дружини, в голові якої одне: он і Яким цеглу дістав, і Петро, а ти що собі думаєш?

— Та одчепися ти од мене з тією цеглякою!

Не будинок майбутній пече зараз Максимові, а кінь. Стоїть як живий перед очима, гаряче диха в обличчя.

— Буде тобі й цегла, і камінь. Осьо лишень змайструю коня…

Дістав оцинкованої бляхи, не один день вирізав та вистукував, навіть серед ночі підхоплювався. Проснеться Маруся, за вікном місячно, ясно, як серед дня, а в дворі щось тюк та тюк, наче дятел. «Господи, знову піднесло! Та чи в нього шило у сідниці, чи колючка у боці?» Максим горів день і ніч, поки одного разу якийсь урочистий, аж на себе не схожий, ступив до хати:

— А йди глянь.

Вирізаний, викутий з бляхи, жеребець стояв як живий. Ні, не стояв — застиг на скаку: ще секунда, ще мить — і знову зірветься, і тоді його ні наздогнати, ні перейняти.

— Ну як? — У голосі Максима вже прорізувалися ревниві нотки.

— Ловкий! — замилувалася Маруся конем. — Як живий!

— А ти казала… — Вдячний, Максим пригорнув Марусю до себе.

— Ти що? Люди побачать! — випручалася з обіймів Маруся.

— Хай бачать! — Максим ладен був обійняти зараз увесь світ. — Ось побачиш, яким він буде угорі, на димареві!

«Ну, слава Богу, теперечки візьметься за хату», — думала Маруся. Уже міркувала, куди поїдуть по цеглу, де діставатимуть того каменю дикого, як підступитися до голови, щоб виписав цементу й лісу (на свого чоловіченька не дуже покладала надію), аж уранці Максим, провідавши коня, вернувся похмурий, як ніч:

— Не те.

— Що не те? — похолола Маруся.

— Кінь не такий! — сказав Максим роздратовано. — Не годиться з бляхи. Блищить, як каструля начищена!

— Та якого ще коня тобі треба! — закричала вже сердито Маруся. — Чіпляй цього й не вигадуй! — Наче вже й хата стояла збудована, й димар стирчав посеред даху.

— Еге, чіпляй… Як я його вже потовк…

У Марусі, що саме поралася коло печі, й горщик випав із рук…

Цього разу Максим дістав десь латуні.

І знову ночі безсонні, бо й кінь на отих ескізах не такий, як уявлявся Максимові. Чогось не вистачало щоразу, щоб був як живий. Максим аж схуд, над конем тим мордуючись. А Марусі вже починало здаватись, що доки вони житимуть, доти її чоловічок прицюцькуватий коня майструватиме.

Максимові й помовчати б: хай би заспокоїлась жінка. Та нечистий смиконув за язика:

— Так! Так і діти не родяться! Ох і дурна ж!

— Еге, дурна! Бери та женись на розумній!

— Та де ж я її, розумну, знайду? — розсміявся Максим.

— Знайдеш… Уже знайшов… По всьому селу дзвін іде, одна я нічого не відаю! — По обличчі Марусиному вже котилися сльози.

— Ти що? — витріщив очі Максим. — Про що дзвін?

— Про навчительку, про кого ж іще!..

* * *

Отут, поки Максим прийде до тями, розповімо коротенько про вчительку. Або «навчительку», як ії назвала Маруся.

З’явилася вона в селі минулого літа, якраз перед початком нового навчального року. Прибилася, казали, з великого міста, замалим що не з Києва. Та не сама, а з синком, ще немовлям. «Еге, — зметикували одразу в селі, — та вона не інакше як покритка! Десь, бач, нагуляла та й утекла подалі од сорому». І хоч учителька в той же день, як появилася в селі, розповіла цікавим кумасям, що була таки в шлюбі, та розвелася з чоловіком, — хто тому повірив, а хто й далі тримався попередньої версії: «Покритка, покритка, і не кажіть! І синок у неї байстрюк, на байстрюка он і схожий!» І цим, останнім, вірили охочіше, ніж першим, бо диму, як мовиться, без вогню не буває, бо чого б то їй кидати місто та забиватися в село, де кожне ще з пелюшок цілиться податись до міста. Цей аргумент був найвагоміший, подіяв він і на Марусю, тільки не на Максима:

— Ти що, під спідницю їй заглядала?

— Люди он кажуть…

— Люди!.. Люди й не таке сплетуть, лиш би грязюкою обкидати. В самих чорно в роті, то й іншого сажею мажуть.

— А звідки в неї дитина? — не здавалася Маруся.

— Звідки!.. Звідки й у всіх жінок.

— Так у них же чоловіки.

— А в неї що, не було чоловіка? Вітром надуло?

— Та казала, що був… Що розвелися.

— От бачиш! А ти — покритка!

— Так хіба ж то я, — вже виправдовувалася Маруся. — Люди кажуть…

— Люди!

Максим ще довго не міг заспокоїтись. Спитав за вечерею:

— Так до кого її поселили?

— До Мартинчихи, до кого ж іще. — В їхньому селі якось виходило так, що хто не прибивався — зупинявсь у старої Мартинчихи. Може, тому, що недалечко од сільради й жила, та ще й сама як палець: ні дітей, ні онуків, тільки коза, яка разом із хазяйкою й спить. У більшій кімнаті. А вже в меншій — гості зальотні. Те тиждень, те — місяць, а те, може, й рік, поки знайде собі людськіший притулок чи забереться геть із села. Тож учительку до Мартинчихи одразу й спровадили.

— Знайшли у кого селити! — пирхнув Максим. — Та ще з малою дитиною!

— Ліпше б до нас? У нас же хата нова! — вколола чоловіка Маруся. — На чотири кімнати, ще й кухня і ванна.

Максим одразу і вмовк. Що міг сказати Марусі, коли ще коня до пуття не довів? Два листи латуні зіпсував, не рахуючи бляхи.

А вчителька все не йшла йому з думки. З міста, з асфальту та в їхню багнюку. Пройдуть дощі — одну ногу висмикнеш, другу залишиш. «Як вона, бідолашна, й житиме? Та ще з малою дитиною… Байстрюк!.. Щоб же вам і язики покорчило!»

Вранці йшов до батьків (була саме неділя), не витримав, завернув на ту вулицю, де жила Мартинчиха. Підійшов, а в дворі щось цюкає. Глянув через тин — учителька. В міський одяг вбрана: акуратний жакетик, вузенька спідничка, на голові червоний берет, як він і тримається, а на ногах — черевички модельні. Вчепилася обома руками у важкенну сокиру і цюк-цюк по колоді. Та все кожного разу в іншому місці, здається, що й колода регоче з дроворуба небаченого.

«Довго ж ти, голубонько, отак дрова рубатимеш!» Не витримав, пройшов у ворота, що завжди були навстіж. Привітався, спитав:

— А що це ви робите?

— Та ось рубаю. — Дістала чистеньку хустину, витирає змокрілого лоба.

— А дайте я.

— Що ви, незручно.

— Незручно буде, як ногу собі розпанахаєте. — Максим уже тримав сокиру, приціливсь до колоди. — Ану відійдіть!

За годину нахекав цілісіньку гору.

— Ці спалите — ще позовете.

— Та що ви… Не знаю, як вам і дякувать… Може, зайдете, я вас хоч чаєм почастую?

«Чаєм?» — ледь не розреготався Максим. Ну чудасія! У них у селі якщо і частували, то сорокаградусною, а то й на всі шістдесят. Це коли не казьонкою, а власного виробництва. Такий піднесуть первачок, що люлі-гулі…

— Дякую, до чаїв ми не дуже тут звичні.

А все ж зайшов: цікаво було глянути, як ця зальотна птаха у них влаштувалася.

Чисто, прибрано, все завішано та застелено: невелика кімната аж сяє. Недарма ж у народі кімнати такі називають світлицями. Стіл, два стільці, ліжко, на якому, мабуть, ще пращури Мартинчихи спали, і на ліжкові тому — дитинка у сповитку. Тільки й видно, що соску червону. Стримить непорушно: заснуло мале.

Та не в дитину вп’явся очима Максим — в етажерку, що стояла в кутку, всуціль книжками заставлена.

— Ото все підручники?.. Глянути можна?.. — У дитинстві Максим до книжок був байдужий. Може, тому, що мав справу в основному з підручниками. Алгебра, хімія — суцільна нудота! Максим коли переходив з класу в клас, то підручники, які вже були непотрібні, обов’язково закопував. Чим нудніший підручник, тим глибшу вибехкував яму. Покладе на дно, ногою притопче, землею засипле, ще й хрестика прилаштує на горбочкові. Поки семирічку скінчив, ціле кладовище виросло край городу під лісом.

Аж у шостому потрапив до рук не підручник — Джек Лондон. Доки читав, ходив як у чаду. Марив далеким Клондайком, собачими запряжками, кайлами й лотками для промивання золотоносних пісків. І така на нього напала золота лихоманка, що поцупив якось єдиний тазик із двору, взяв лопату, впріг у возика Котька та й рушив до лісу — промивати пісок.

Золота так і не намив, зате приохотився до книжок. Не до підручників, звісно. За два роки, доки й школу закінчив, перечитав майже половину книжок, що були в бібліотеці, а тоді пішов на роботу в колгосп, а тоді — армія, а тоді — курси шоферів, а тоді одружився з Марусею та придбав телевізор, то вже було не до читання: забув, коли й до бібліотеки заходив.

І ось знову стояв перед книжками. «Як же вона їх на собі й доперла — не надірвалася?» Чотири полиці натоптані так щільно, що й долоні не пропхнути.

Підійшов ближче. Одну висмикнув… другу… «Канада, що пахне смолою…» «Народжена вільною…» Господи, та це ж про левицю, яку він бачив нещодавно у фільмі! Жадібно роздивлявся малюнки, гортав сторінки, поки й учителька повернулась із чайником. Поставив побожно книжку на місце і все поглядав у бік етажерки, сьорбаючи чай.

— Налити іще?

— Дякую, напився отак.

Одставив чашку, пора б уже й прощатись, а очі ніяк не можуть одірватися од етажерки. Не витримав.

— Оце якби почитати.

— То візьміть!

— Що ви. Ще, не доведи Господи, загубиться. — А книжка до рук так і проситься.

— Беріть-беріть!

— Ну, гаразд… Тільки я довгенько читатиму. Знаєте, як у нас із роботою.

— Та читайте хоч і рік, — засміялася учителька. — Прочитаєте цю — візьмете іншу. Он їх скільки у мене. З дитинства збирала.

— Ну, дякую. Тільки дайте в щось загорнути…

Того дня так і не дійшов до батьків Максим: повернув одразу додому. «Почитаю трохи, а тоді вже й піду».

Витер стіл, ще й газету послав. Помив особливо старанно руки, бо звісно, які руки в шофера. Марусі, слава Богу, вдома не було, повіялася в Чорнобай на базар, тож ніхто заважати не буде. Сів до столу — тихо, світло, тільки він та книжка, — одкрив першу сторінку. І забув, хто він і що він…

Читав, поки й Маруся повернулась з базару.

— А чого це кабан вищить як недорізаний? І телиця посеред двору товчеться?

— Вищить?.. Ти диви, а я і не чув. — Максим, сховавши миттю книжку під подушку на ліжкові, глянув у вікно. — Ти диви, одв’язалась! Щойно ж прив’язував.

Вийшов у двір: прив’язати телицю, всипати кабанові, що верещав, аж небо підіймалося, а в голові — левиця і Африка. «Не дасть тепер почитати. Поки й засне». Маруся, яка не прочитала за все життя жодної книжки, терпіть не могла, коли Максим брав щось почитати. Одразу ж знаходила для нього роботу.

За тиждень Максим книжку й упорав. Брав і на роботу: в шофера робота яка? Поки їде машина, доки й робота. А стане — відпочивай, доки навантажать чи розвантажать. То Максим книжку швиденько на кермо та сторінки і ковтає. Ховаючись, щоб ніхто не побачив, бо засміють.

Дочитав останню сторінку, з жалем закрив, ледь діждався неділі, щоб однести учительці.

— Здрастуйте! А несіть вашу сокиру.

— Та що ви! Я ще й ці не попалила.

— Несіть-несіть! — Максим цілився ще на одну книжку, та попросити отак задарма було не з руки.

Коли знову нарубав цілісіньку гору та зайшов випити чаю, то на запитання учительки, чи сподобалась книжка, відповів:

— Не те слово — сподобалась! Я такої цікавої скільки й живу не читав.

Учителька аж розцвіла — так їй приємно було.

— Хочете ще якусь взяти?

— Та незручно якось, — зам’явся Максим.

— Беріть-беріть… От візьміть хоча б цю.

Ця була ще цікавіша. І знову Максим ледь діждався неділі наступної…

А селом поповзла уже чутка: Максим учащає до нової учительки. А чого чоловік до молодої жінки вчащає? Звісно чого!

Порахували навіть дрова. Максимом нарубані. До останньої цурки.

Бігла вулицею, тримаючи рогача, наче списа, і ніщо не могло зупинити зараз Марусю. Вся міліція чорнобаївська на дорозі хай стане — розмете й міліцію.

Налетіла як вихор — і по вікнах! по вікнах! — шибки так і брязнули.

З хати вискочили не Максим та «навчителька» — Мартинчиха:

— А що це ти, суча дочко, робиш?!

Маруся мовчки й далі товкла вікна. А коли Мартинчиха спробувала видерти рогача, Маруся так її шарпонула, що стара заледве не впала.

— Відійдіть!.. Гетьте, бо й голову вам розвалю!..

— Свят, свят, свят! — позадкувала у сіни Мартинчиха. І вже звідти закричала щосили: — Калавур!.. Людоньки добрі, рятуйте, бо ця сатана й хату розвалить!..

* * *

Максим про те як почув, не знав, де діватись од гніву та сорому. Не знав, що й зробив би Марусі, коли б вона не втекла до батьків.

«Та будь воно прокляте, отаке життя! Нащо я в цей світ і родився!»

І така чорна безвихідь огорнула Максима, що він сам до себе сказав: «Повішусь!.. Візьму і повішусь!»

Знайшов мотуз та й рушив до лісу. Не попрощавшись із Марусею — бачити її не хотів! Стояли вже сутінки, і здавалось Максимові, що в кожної хати, мимо яких він проходив, не вікна — величезні очиська. Так і зирять, так і пасуть кожен крок, кожен порух.

Вулиця, слава Богу, скінчилася, остання хата глипнула цікавим оком у спину Максимові, який, ступивши до лісу, попрямував до сосни.

У їхньому лісі росла старезна сосна. Ще, мабуть, і лісу не було навкруги, а вона вже стояла. І всі чоловіки їхнього села, коли надумувалися вішатись, вибирали чомусь саме цю деревину.

Не порушив традиції й Максим. Видерся якнайвище, вибрав гілляку потовщу, прив’язав надійніше мотуз, накинув на шию петлю та й стрибнув із деревини.

Сосна терпіла-терпіла, а на Максимові терпець і ввірвався: та чи довго ви, антихристи, на мені будете вішатись?! Узяла та й уламала гілляку. І Максим замість того, щоб загойдатися в повітрі, каменюкою шаснув донизу. Врізався гузном у твердь — земля пішла хвилями. А вже зверху важкенна гілляка — трісь! — по дурній голові!..

A-а, сила нечиста!..

Зірвався на рівні, ухопив зозла гілляку та й, забувши, що вона ж до його шиї й примотузована, пожбурив щосили в соснину. Гілляка об стовбур, і Максим у той же стовбур мордякою…

* * *

Отак і живуть Максим та Маруся.

Маруся далі працює телятницею та порає немале своє господарство. Максим шоферує та помагає по домашньому Марусі. А коли на нього накотить, бере весло та кожуха і рушає на Сулу. Це коли навесні, влітку чи восени. А взимку йде полювать кабана чи лисицю. Хоч так і не вистрілив жодного разу: або засне, з головою зарившись у сіно, або так замішується вогняною кумасею, яка вибігла помишкувати в снігу, що й про рушницю забуде.

Завели вони й дитинку: викапаного Максима. З такими очима, що хтозна-куди й дивляться, хтозна-що й бачать. «Росте комусь на лихо!» — каже Маруся.

А ще Маруся помирилася з учителькою. Подружилися — водою тепер не розлити.

А будинок новий?.. Що ж будинок. Хіба на будинкові світ клином зійшовся? Розвалиться цей, тоді нікуди буде діватись Максимові: побудує.

Оце, здається, і все.

Лишилося хіба що додати: Максим перечитав усі книжки, що стоять на етажерці в учительки, і тепер нудить світом. Тож якщо у вас завелася зайва книжка, особливо про звірів та мандри, не пошкодуйте — вишліть Максимові! Він не знати як буде вам вдячний.

Оксана з роду Яновських

I

Пишемо цю повістину разом: я і Оксана Яновська. Кожне по-своєму.  І хай нам Бог допоможе ні на йоту не одступитись од правди.

II

Я, Оксана Яновська, дама сімдесяти шести літ, пишу ці спогади для письменника — Анатолія Дімарова. Про те, що мій родовід іде через мого діда Кирила Яновського, про що я нікому ніколи не говорила, окрім дорогого Дімарова, бо вважаю, що тут немає ніякої заслуги, а просто так воно є для мене.

Моя душа вболіває за Гоголем, бо він мав дуже тяжке життя, яке йшло по родоводу та й дісталось мені непослабленим.

III

Жодні душі так не раняться, як душі дітей.

Й Оксана зі славетного роду Яновських повік пам’ятатиме, як вона, до останньої кістоньки обгризена голодом, несла в затиснутій щосили долоньці крихітку хліба, рятуючи її, оту крихітку, од свого завжди голодного ротика.

Несла мамі, яку на людях мусила називати тіткою. Не сміла й притулитись до неї.

IV

Мені в голову вкластись не може, як це трирічна дитина змогла не признаватись до матері.

Єдиної на білому світі рідної людини.

Була ще й бабуся. Яка завжди говорила до ладу та ще й у риму.

Схилялась над нею, малою, пригойдувала і примовляла:

— Козак гуляє, шинкарка носить, носить та й носить, — регоче ніч. «Не пийте, діти! — Вкраїна просить. — Не пийте, рідні, бо проп’єте Січ!» Пропили батька, матір, Вкраїну і душу свою українці, не зосталось ні в голові, ні в кишені, ані в ширінці.

На все життя запам’ятала цей невибагливий віршик-примовку.

А бабуся, опухла од голоду, померла в страшному тридцять третьому році.

V

Моя мама мусила рятувати становище.

Голод. Пухлі тіла. Трупи на вулицях. Людоїдство. Пограбування. Що робити, куди поткнутись? Безвихідь. Тоді мама підкинула мене в дитячий будинок.

VI

— Ти ж, доню, гляди, не зізнавайся, що я твоя мати. Затям назавжди: я тобі чужа тітка, яку ти ніколи не знала.

А воно оніміло дивилося, приголомшене щойно почутим. «Чому, матусю? Чому?» — ячали її оченята.

— Якщо хтось дізнається, що я твоя мати, мене тоді вб’ють. Ти ж не хочеш, щоб мене вбили?

На довгі-предовгі роки в серці, в маленькій душі, в дитячій свідомості закарбувалося: маму можуть убити. За те, що мама з дворянського роду Яновських. Маму вб’ють, якщо вона хоч словечком обмовиться, чия вона доня.

VII

— Ну й потайне ж дитинище! — дивувались дорослі. — Слова з нього не витягнеш!

А воно затято мовчало. Воно боялося зрадити маму хоч отакуньким словечком.

І щоранку, після сніданку нужденного, несла мамі половину денної пайки хліба.

Затискала щосили в долоньці, рятуючи її, оту половинку, од свого завжди голодного ротика.

Та якби ж тільки од свого!

Коли її завели першого разу до їдальні, вщерть голодними дітьми натовченої… Коли посадили-утиснули поміж такими, як вона, однолітками… Коли в тарілку налили каламутну рідину з єдиною картоплиною, та й то синьою, а поруч поклали хліба окрайчик («Це тобі на весь день!»)… Вона не встигла й ложку опустити в тарілку, як з-за плеча появилася бруднюща рука і згребла той кусник хліба…

Оглянулась, зненацька застукана: здоровенна дівуля наминала її хліб… Її хліб, її!.. Ще й глузливо дивилась на неї.

Довкруж захіхікали.

І другого дня та ж ручища брудна вихопила її пайку з-під самого носа.

Всю ніч проплакала, тихцем витираючи сльози.

А вранці, коли ота рука з’явилася знову, Оксана ухопила її і щосили вчепилася в брудний палець зубами.

І як її не била дівуля, як не товкла по голові кулаком — не одпускала.

Гризла і гризла — до кістки.

Розціпила зуби лише тоді, коли вихователька, прибігши на лемент, затисла щосили їй носа.

Після того випадку ніхто не насмілювався ухопить її пайку.

VIII

В чотирнадцять літ я закохалася в Гоголя.

Безоглядно. Безтямно.

Після того як випадково дізналась, що Микола Васильович Гоголь — мій родич.

Або точніше — я його родичка.

А я ж перед тим, як дізналася, зачитувалась його «Вечорами». Ні вдень ні вночі не розставалася з книжкою. Впивалася кожним рядочком. Марила нею наяву і уві сні. І моя матуся, яку я нарешті здобула право називати своєю мамою… Ох, як важко мені спершу давалось це слово!.. Доки я звикла до нього… Моя рідна матуся, за яку я вже не боялася, що її можуть убити… Матуся моя якось сказала:

— А ти знаєш, Оксано, Гоголь — наш родич.

Мене так і стріпонуло:

— Гоголь?

— Так, Гоголь. Микола Васильович. Ми теж із роду Яновських… Тільки нікому про це ні слова!

— Чому, мамо, чому?

— Бо тоді взнають, що ти з дворянського роду. І всі дороги перед тобою будуть перекриті… Ти ж не хочеш, щоб тебе вигнали зі школи?.. А мене вигнали. Коли дізналися, що я дворянка, та ще й уроджена… А я ж була непоганою вчителькою. І мене любили діти… А тепер от замість книжок — ганчірка і віник… Віник і ганчірка… Ти ж не хочеш проміняти Гоголя, — кивнула головою на книжку, що її я мимохіть притисла до грудей, — на ганчірку і віник?

IX

А поки що їй усього лиш неповні чотири. І рано-вранці, ще й сонце не думає сходити, мама підводить її до широчезного двору. І легенько штовхає у спину:

— Іди, і хай тебе Господь береже. І не оглядайся на мене. Ти не знаєш мене, я тобі чужа тьотя.

Як же їй було важко йти! Живіт, мертвою водою налитий, важкенний, як гиря пудова. А ноги як сірничини — от-от обламаються. Стане однією ногою й погойдується: другу боїться од землі одірвати.

А двір неосяжний: іти по ньому та йти до отого будинку великого, який іще спить.

— Ти, дитино, чия?

Дядько. Де він і взявся. Страшний, бородатий, ще й ніс закарлючкою. Як у баби-яги. Навис над нею чорною тінню, ось-ось ухопить і з’їсть. У них у селі кількох дітей уже з’їли.

Шарпонулась, оглянулась, шукаючи маму. Мами не було. Маму теж, мабуть, з’їли.

— Так чия ти?

— Нічия, — писнула мишею. Як її мама навчила.

— Давай сюди руку, нічия!

— А ви мене не з’їсте?

— Ні, ми тут дітей не їмо.

Та й повів до отого будинку ще сонного. А завівши, сказав якійсь тьоті, що тримала ганчірку й відро:

— Ось іще одна — нічия. Забирайте.

Так ії Нічиєю й записали. Вже інші тьоті. Які все допитувались, чи вона каже правду. Що в неї тата-мами немає. Так і записали: Оксана Нічия. До реєстру будинку дитячого, що приймав безпритульних дітей.

X

В ті ж чотирнадцять років, коли мама розказала про Гоголя, мені стало снитися, що мене живцем поховали. Наче я так міцно заснула, що люди подумали, що я уже мертва. Та й забили в труну, та й поховали.

Аж у могилі я просиналася. Дерла сорочку на грудях, несамовито кричала…

Але хто мене міг з могили почути?..

А почався весь цей жах з того, що я дізналася, як поховали Гоголя.

Його теж поховали живцем. Гоголь заснув сном летаргійним, а люди подумали, що Гоголь помер. Він же й справді так виснажив себе постами й молитвами, що лежав мертвіший мертвого.

— Це в нього в роду, — сказала мама. — Наш спільний прапрадід теж заснув сном летаргійним, і його теж поховали живцем.

Я не відставала від мами, поки вона згодилась розповісти мені про того далекого пращура.

Отож про прапрадіда.

Наш спільний з Миколою Васильовичем прапрадід Кирило Костянтинович Яновський якось надумався провідати свого давнього друга, у якого раптово померла на двадцять років молодша од нього дружина. Яку він любив до нестями. Після цієї події трагічної друг не озивався жодним словечком, хоч прапрадід посилав йому листа за листом.

Друг дуже зрадів появі приятеля, запросив його перекусити з дороги.

Поставив смажене м’ясо, графинчик з наливкою.

Випили за упокій душі Лєночки, стали закушувати.

Їдять та й їдять, раптом друг каже:

— Знаєш, Кирюшо, я так люблю Лєночку, що без неї жити не можу. От відріжу шматок, засмажу, з’їм і так легко на серці… Та ти їж, їж… Це ж стегенце Лєноччине… Хочеш провідати Лєночку?..

Виявляється, він поховав порожню труну, а тіло дружини зберігав у льодникові. Одрізав по шматочкові та щоденно й з’їдав…

Наш прапрадід, звісно, в льодник не пішов. Всю дорогу додому його вивертало, як рукавицю.

А потім важко захворів. Поклали в земську лікарню, де й заснув сном летаргійним. А його лікар у цей час поїхав у далеке село: лікувати дітей, що захворіли на скарлатину. Повернувся, а прапрадід уже в могилі.

Одкопали, та що толку від того. Лежав уже боком, і сорочка на грудях розпанахана. Ще й руки покусані…

А Гоголь, коли його через багато-багато літ одкопали, теж лежав боком…

Не доведи й помилуй — у могилі проснутися!

Поповодила мене мама по бабах-шептухах! Переляк відливала.

Та я сама себе вилікувала. Вирізала шмат картону цупкого і написала на ньому: «Я заснула сном летаргійним. Не ховайте одразу, а заждіть, поки труп почне розкладатися».

Точнісінько так, як заповідав Микола Васильович Гоголь.

Та його, бач, не послухалися.

Повісила картонку на шию, і той сон жахний більше мене не провідував.

Ото так: сімдесят шість років бабі, а вона й досі картонку носить на шиї.

XI

Мамі Оксанчиній пощастило влаштуватися в той же дитячий будинок.

Не вихователькою, ні. Про це вона навіть мріяти не сміла. Дворянське походження прокляттям висіло над нею, вона була вдячна долі, що криваве «чека» проґавило її у свій час, не заарештувало, не знищило, як винищило до коріння всіх її родичів. Тож вона навіть признаватись боялась, що навчалася в Інституті благородних дівиць і здобула блискучу педагогічну освіту.

Маму Оксанчину ота жахна революція, а потім і війна громадянська позбавили всіх найближчих родичів, окрім хворої матері, бабусі Оксанчиної, і вона лишилась одна, чужіша чужої в оцьому світі страшному, що од злоби неміряної пожирав усіх підряд. Мама Оксанчина ніколи не розповідала дочці, як вона вижила в ті лихі роки, лише часом казала: «Краще б я й не родилася!» Вона й Оксанку нажила позашлюбною, тож Оксанка й не відала, хто її тато. Та їй те не дуже й пекло: росла ж серед таких, як і сама, «нічиїх».

Тож мамі Оксанчиній пощастило влаштуватись в той самий дитячий будинок. Не вихователькою, ні, а прибиральницею. У мертвецьку, куди зносили од виснаження померлих дітей. Там вона й жила, поряд з дитячими трупиками, що їх раз на тиждень отой страшний дядько, який налякав так Оксанку, виносив до воза, складав, наче дрова, та й одвозив до ями бездонної.

Скидав усіх гамузом ще й поливав зверху вапном.

Не так для того, щоб висохлі трупики не рознесли зарази якоїсь, а щоб не можна було їх дістати і з’їсти.

Бо одного таки з’їли, був випадок такий, був: старші за віком, з блатняків, що їх виловлювала міліція і приводила до будинку дитячого… Так кілька таких блатняків якось залізли до ями, вибрали найсвіжішого трупика, зварили і з’їли. Тож після того отой дядько страшний і став поливати щедро вапном щойно звалені трупики. Мерла в основному малеча віку Оксанчиного, й Оксанчина мама набагато пізніше казала дочці, як вона й не збожеволіла. Боячись щоразу побачити трупик Оксанчин.

А Оксанка жила — не вмирала і щоранку відділяла від своєї нужденної пайки половинку хліба та потай і відносила матері, щоб мама не померла з голоду.

Якось вона не витримала: втекла. Прийшла до вурків. Ті заходилися її вчити красти. А їй ну ніяк не давалась та наука. То вони її били.

Як її били!

Не витримавши, Оксанка втекла вже од вурків. До будинку дитячого назад. Де її теж часом били. Тільки не примушували красти.

XII

Коли нас усіх гамузом завели до їдальні, я спершу здивувалася, чому малолітки, серед яких мене посадили, миттю хапали свої пайки хліба та й запихали до ротиків. Не жували, ні, а отак і сиділи з ротами набитими, чекаючи супу.

Одразу ж і зрозуміла чому, коли мене обікрали.

Отак я засвоїла перший урок: запихай швидше пайку до рота, якщо не хочеш її втратити!

І довго ж мама по тому, як забрала мене з проклятого будинку отого, відучувала запихати до рота більше, аніж я могла проковтнути.

От ви, Андрійовичу, читали Макаренка? «Педагогічну поему»… Сподобалась?.. А я ту книжку одразу ж зненавиділа. Де голод тридцять третього?.. Де трупи, що завалили пів-України?.. А подивіться, які вгодовані всі його вихованці!..

У нашому будинкові теж гуляв голод. Тільки й того, що так не лютував, як лютував на волі. Викошуючи старих і малих. Нас хоч і тримали надголодь, та все ж годували. А чому так помирали найменші? Бо їх обкрадали старші за віком…

Та ще нас рятувала військова частина, що поруч стояла. От де не відали, що таке голод! Мало того, що вони віддавали всі недоїдки, помиї усі, так ще ми з дня у день порпалися на смітнику тієї частини. За кожну знайдену кісточку вовченятами гризлися.

Ну, ще й трава. Паслися на тій траві, як телята голодні.

От повірите чи не повірите, а на величезному дворищі нашому не росла бодай одна травиночка. Все вищипували!

Ще й бігали до глибокого яру, що заріс бур’янами. Все підряд рвали та їли.

Об’їдяться, було, блекоти чи дурману і робляться як навіжені. Нічого не розуміють, кричать як божевільні. А від блекоти — ще і сліпли…

Після того голоду й половини дітей не лишилося. Коли я згадую оту яму бездонну, в яку скидали померлих дітей, то й досі здається, що земля там ворушиться…

А комуняки прокляті, отой Симоненко, бодай йому й язик усох, на всіх перехрестях кричать, що в тридцять третьому на Вкраїні не було голоду суцільного.

Та хіба ж бандюги зізнаються, скільки вони передушили народу!

Після тридцять третього їсти вже було що, але все одно ми ходили голодні. Бо їжі не вистачало.

Пам’ятаю: вже дев’ять років було, як я зголосилась прибирати в їдальні.

Їдальня була величезна, на кількасот дітей одночасно, і ми, п’ятеро дівчаток, втомлювалися так, що на ногах не стояли. Зате кожній з нас по роботі давали зайву пайку хліба. Ми притуляли ті пайки до грудей, відщипували по крихітці і клали до рота.

Боже, як це було смачно!

Тепер у мене нічого немає, щоб я з їжі щось не любила.

XIII

Діти є діти, тож, незважаючи на постійне відчуття голоду, вони не пропускали жодної нагоди погратися.

Особливо любили бігати купатись на річку.

Річка Трубіж тоді була повноводою та глибокою, не те що нині. То вони з води не вилазили.

Плавали навперейми, з високого мосту стрибали, й Оксанка так навчилася пірнати та плавати, що за нею ніхто не міг угнатися. В усьому намагалася бути попереду.

А ще полюбляла гратися в тата.

Брали з подружкою шнур найміцніший, вибігали на вулицю. Підстерігали чоловіка, що йшов наодинці, розганялись навстріч, шнуром йому ноги обплутували.

— Правда ж, ви наш тато?

Чоловіки ніколи не гнівались — сміялися.

А ще до смерті боялися, щоб не обізвали «підером». Не розуміли, що означало це слово, його блатняки з волі принесли, але як обізвуть «підером», то хоч забігай світ за очі.

Від «підера» всі діти одвертатися мусили. Обминати як зачумленого. Якщо ця дитина нещасна насмілювалась напитися води з кухля загального, той кухоль ніхто вже в руки не брав. Зайде в їдальню — ніхто не сідав поруч. У спальні й то ліжко «підера» окремо стояло. На віддалі, коло самих дверей.

А ще була гра у рабів і панів.

Жорстока то була гра!

Старші за віком оголошували молодших своїми рабами.

Раб чи рабиня мусили всі забаганки свого пана виконувати. Замалим не ноги цілувати. І головне — половину пайки за так віддавати. Найласіші шматочки.

Раба можна було бити, знущатися з нього, як тільки душі забаглося, — терпи і не диш!

Дівулі одній, яка вже мала трьох рабинь отаких, забаглося мати четверту: на Оксану оком накинула.

Мабуть, тому, що Оксана була найбідовіша.

Затисла якось у куткові, прошипіла:

— Ти моєю рабинею будеш! Не скоришся — скажу всім, що ти «підер».

З наступного дня стала нову рабиню виховувати. Вимагала, щоб Оксана на коліна перед нею ставала.

— Станеш!.. Станеш!.. — щипалася болісно.

Зіткнулися того ж дня на мостові. Що через Трубіж.

— На коліна!

І з усього маху лясь по обличчю.

Оксана кров витирає, що дзюрчить з носа розбитого, а на коліна не думає ставати.

І коли та ще раз розмахнулась, з усього розгону буц її головою в живіт!

Клубком розлюченим полетіли з мосту та в річку.

Оксана на воді трималася качкою, дівуля ж одразу стала тонути. А тут ще й Оксана під воду пірнула. Ухопила за ноги, що воду мололи, та й потягнула на дно.

Утопила б, коли б не якийсь чоловік, що саме мимо проходив. Стрибонув за ними услід, дівулю за волосся на берег виволік.

Довго ж дівуля воду одкашлювала.

Після того випадку ніхто не пропонував Оксані стати рабинею.

Про «підера» ж і мови бути не могло.

Обізвав би хто — з ротом роздертим побіг би!

XIV

А ще я любила коней ганяти на водопій.

Коні для мене справжніми друзями були.

Скидала платтячко і в одній сорочці величезними вилами давала лад у конюшні.

Піт заливав очі, а любов моя до коней палала рожевим цвітом.

Царювала в конюшні Кукла. Це було червоне чудо з чорною гривою, очима чорнющими та чорною мордочкою.

Вечорами коней гнали на водопій. Звичайно, хлопцям діставалися найкращі коні, в тім числі й Кукла, а мені — Циганка. Зла, кусюча тварина, чорна, як жужелиця. Не раз вона мене скидала, а то й кусала.

Та я її таки вкоськала. Окрім мене, нікого не підпускала до себе.

XV

Перед тим як видати паспорт, викликали Оксану в міліцію:

— Надумались прізвище змінити?

— Та яке прізвище! То нас так у дитбудинкові всіх підряд називали. Франківська я! Франківська!

— А Яновська вам не знайома?

— Яновська?.. Знати не знаю!

— Ідіть та подумайте. Органи не годиться обдурювати!

Поверталась у розпачі: не світить їй тепер інститут!

А тут молоденький міліціонер став навідуватись. Обіцяв, що допоможе. Якось заявився увечері:

— Оксано, танцюй! На мазі твоє діло!

Оксана й затанцювати не встигла, як він її на ліжко і повалив. Ну, тут вона й показала йому, як у дитбудинкові одбиватись навчилася! Здичавілою кішкою мордяку зорала. Та ще й куди слід садонула коліном. Рачки додому поповз!

XVI

А паспорт вона таки отримала.

Отримала паспорт!

І до інституту вступила.

На доріжку, що вела у доросле життя.

Порцелянові чоловічки

Казка не так для дітей, як для дорослих

I

Майже сто років тому в Україні сталася подія, про яку й досі згадується в пресі. Подія настільки незбагненна, що не вкладалася в жодні рамки здорового глузду. Після чергових виборів до Верховної Ради, коли комуністи потерпіли нищівну поразку, вони всі до одного безслідно зникли протягом однієї доби. Зникли, мов випарувались. («Здиміли!» — казали в народі). Од Генсека до рядової фітюльки. Прихопивши з собою всі гасла та прапори — незмінні атрибути їхніх галасливих збіговиськ. Навіть портрети Сталіна, що їх обов’язково носили на чолі святкових колон.

Виник грандіозний скандал. Всесвітня спільнота звинуватила український уряд у геноциді, міжнародні комісії галиччю злетілися в нашу державу: шукати сліди небувалого злочину, в Організації Об’єднаних Націй з нетерпінням ждали результатів перевірки, щоб одразу ж поставити питання про виключення України з членів ООН, застосувати до неї найжорстокіші санкції.

Але всі ті комісії так і повернулися ні з чим. Жодного сліду, жодного бодай натяку, що пролили б хоч краплину світла на вчинений геноцид.

Мені, провідному репортерові всесвітнього телебачення, для якого не існувало таємниць, ця історія столітньої давнини не один рік не давала спокою.

Як так? Зникла безслідно не одна людина, не десяток навіть людей, а тисячі комуністів, з десятками тисяч тих, що завжди за них голосували. Зникли разом із сім’ями, навіть дітьми. Такого історія людства ще не знала, і я, провідний репортер телебачення, не зможу до цього докопатися?

У вільний від роботи час я став відвідувати книгосховища. Годинами сидів перед екранами, переглядаючи підшивки газет столітньої давності, шукаючи хоча б найменшої зачіпки.

Нічого… Нічого… Жодної бодай найтоншої ниточки, вчепившись за яку, можна було б розмотати таємничий клубок.

Доведений до відчаю, я вже хотів полишити марні свої намагання, як одного разу працівниця архіву, втаємничена в мої пошуки, сказала:

— Не знаю, чи вам це щось допоможе, але до нас ходить чоловік, який, здається, щось знає…

— Господи, чого ж ви мовчали?! — У моєму вигукові було стільки знаків оклику, що їх вистачило б на цілу сторінку. — Де я його знайду? Де? Ви маєте його адресу?

— Та вам не потрібна адреса. Він майже щодня приходить до нас, бо працює над дисертацією. Хочете, я вас із ним познайомлю?

— Я — хочу? Я? Та я палаю бажанням з ним познайомитись!

— Тож приходьте завтра на дев’яту. Ми по ньому звіряємо годинник, — розсміялася пані.

Та мені було не до сміху: всю ніч не спав, боячись запізнитися. Мене вже тіпала лихоманка пошуку, мої ніздрі заздалегідь тремтіли в передчутті СЛІДУ. Хай навіть найнепомітнішого. Я бульдогом вчеплюся у нього, не дам йому зникнути.

— Он він, — шепнула пані. — Сидить за екраном. Бажаю успіху.

Мисливський пес так не скрадався до здобичі, як я скрадався до того сивоголового пана. Щоб його не наполохати часом, щоб він не стулився, як равлик: «Нічого не знаю… Ви помилились адресою». Бувало й таке, не раз обпікався… Тож, сто разів вибачившись, що посягнув на його дорогоцінній час, спитав, чи задовольняє його комп’ютер, в екран якого він утупився. Мене, мовляв, це дуже цікавить, бо я з обслуговуючого персоналу книгосховища.

Чолов’яга пильно подивився на мене, очі його наповнились сміхом:

— Не прикидайтесь. Ви — відомий репортер, телезірка. Вас усі знають. Я майже щовечора бачу вас по телевізору. Кажіть прямо, що вам потрібно, бо в мене обмаль часу.

1 я, пан чи пропав, сказав, що мені треба. Чоловік потер лоба, задумався.

— Ви можете почекать дві години?

— Дві години?.. Та я сто літ готовий чекати!

— Ну, так довго не доведеться, — розсміявся чоловік. — Ось закінчу урок («Він сказав „урок“, отже, викладає в якомусь ліцеї!» — зблиснула в мене думка)… і ми з вами ладком поговоримо. Згода?

Наче я міг не погодитись!

За дві години ми сиділи в кав’ярні і розмовляли. Точніше, він говорив, а я слухав. Потаємно ввімкнувши мікрофон, щоб не наполохати. І, повернувшись додому, знову й знову прокручував плівку, боячись пропустити бодай одне слово.

Отже, Карпати. Точніше — Говерла. Його прадід працював там лісником, і одного надвечір’я, ще й сонце не закотилось за гору, побачив він дивовижну процесію. Попереду, з червоними прапорами та гаслами, з портретами Леніна, Сталіна йшли «спиногризи», як величали в народі колишніх керівників компартійних, а вслід за ними сунула темна маса люду, від столітнього діда, який бачив Леніна, до немовляти, що ссало мамину цицю. Процесія сунула мовчки, без галасу, крику, і зникала в лісових хащах, що під Говерлою.

І не встиг прадід подумати, що то йому приверзлося, не встиг і очі продерти, як од процесії не лишилося й сліду…

— Ото така придибенція сталася з моїм пращуром, — закінчив чоловік. — Було то насправді чи приверзлося старому, самі вирішуйте.

— А сліди? Не могло ж не лишитися жодного сліду от тисяч людей, що пройшли? Не летіли ж вони у повітрі?

— А от про це я, милий, і забув спитати у прадіда. Так що пробачте…

II

Ось я і в Карпатах. У чарівних Карпатах, якими неможливо не милуватися. До неба здіймаються гори, густо вкриті лісами, полонини видзвонюють травами, ласкаві потічки несуть таку воду, що пити її — не напитися.

А колись же ці потічки люто ревіли каламутними водами, колись оці гори нагадували місячні непридатні до життя пейзажі, де замість полонин пересипався мертво пісок, замість пишних лісів волали до неба чорні пеньки.

Чук і двоє Кісів. Чорні діри. Як кажуть астрологи: чим більше вони пожирають, тим стають ненаситнішими.

«Я можу прозвітувати за кожен цент свого багатства, — сказав якось американський мультимільйонер. — Але за перший свій мільйон прозвітуватись не можу. Бо моя дружина од жаху посивіє».

Ці ж не могли б прозвітуватися про всі свої мільярди. З кожної копійки їхньої капає кров, од кожної гривні — занудливий сморід смерті.

А їхні перші… другі… треті дружини… Хто їх рахував! Їхні дружини спокійнісінько приміряють сукні, усипані дорогоцінним камінням, і не сивіють од жаху, геть не думаючи, скільки погублених душ, скільки доль поламаних одсвічує у відполірованих гранях.

Брати Кіси і Чук.

Чим більше вони жерли, тим більше хотілося жерти. Заводи і фабрики, цілі гіганти індустрії зникали в їхніх ненаситних утробах.

Їм були невідомі муки совісті. Єдине, що їх терзало, це — ласий шмат, який потрапив до іншого, такого ж ненаситного рота. А з роками іще й те, що колись же доведеться померти і їхня могила займе два на три, ну двісті на триста метрів, а не розляжеться хоча б на півсвіту.

Чук і двоє Кісів.

Якими ласочками приповзли вони у Карпати на початку своєї фінансової кар’єри! Дивовижне поєднання невситимої захланності з диявольською хитрістю. Яку блакитну локшину розвішували на вуха гуцулів? Якими казковими заробітками спокушали вони цих наївних дітей природи, що скніли в безробітті та безпросвітній бідності!

І по всіх Карпатах, по всіх бескидах, вкритих лісами могутніми, задзвеніли сокири, заспівали пилки. Десятки, сотні ешелонів найціннішого лісу попливли за кордон до тамтешніх Чуків і Кісів, а зворотним потоком — мільйони «зелених», що осідали в бездонних кишенях цих хижаків. Вони, гуцули, радіючи заробленим копійкам, не гадали, не відали навіть, якими руйнівними повенями, якими грізними зсувами, що змітали з лиця землі цілі села, помстяться їм Карпати, оголені після того, як Чук і Кіси, набивші кишені мільйонами доларів, ушиються грабувати інші регіони країни.

Скільки ж довелося докласти зусиль, щоб ліквідувати наслідки діяльності цих хижаків на Карпатах!

Пригадував опис грандіозного суду над Чуком і Кісами, коли прийшов новий Президент. Замість старого, пов’язаного намертво кримінальними кланами. Цілі шпальти газет присвячувалися цьому справедливому судові, тисячі газетних сторінок, пожовклих од часу. Чуків і Кісів засудили на довічне ув’язнення, лишивши їм тоненьку надію на помилування: їх випустять на волю, якщо вони повернуть награбоване. Та мало того, що випустять: знову дозволять займатися чесним бізнесом.

Погодились. Бо ув’язнення вічне, на нужденних тюремних харчах — не мед. По тисячі, по мільйону кидали в державну скарбницю, як скупий жебракові, щоразу скиглячи, що це все, що лишилося.

Кожен долар з них буквально вичавлювали, доки протягом десятка років вони таки розрахувалися з державою.

Присмирілих хижаків випустили на волю, а мільярди, що повернулися, кинули на порятунок Карпат.

І ось: знову видзвонюють ласкаво потічки, знову колишуться густо смереки, манять смарагдовими травами гірські полонини…

Про все це я думав, продираючись хащами до найвищої гори у Карпатах — Говерли, біля підніжжя якої, якщо вірити розповіді сивого того чоловіка, зникли останні на землі комуністи разом з обдуреними ними людьми.

Іще я думав, що комуністична зараза випадково не появляється. Вона, як пліснява, з’являється там, де в житті народів постають негаразди, паразитуючи на бідності. Досить народові зажити нормальним життям, і комуністи зникають безслідно.

Приклад — подія, що сталася в нашій країні століття тому після чергових виборів до Верховної Ради.

Але постій — куди це я простую? Куди продираюся? До Говерли давай, до Говерли, тільки там ти можеш нанюхати давно втрачений слід!

III

Місяць я протовкся під Говерлою. Допитувався в найстаріших гуцулів, чи не чули вони од своїх дідів-прадідів про дивовижні колони. Обнюхував кожен кущик, промацував кожен сантиметр землі: повинен же лишитися бодай найменший слід! Адже не одна людина пройшла — тисячі, та ще й у колонах. Ого, яку могли витоптати дорогу!

Нічого… Нічого…

Врешті вирішив повертатись додому.

Все! Кінець! Ти не провідний репортер телебачення, а шмаркач нещасний, що вперше впіймав грандіозного облизня!

Похмурий (настрій, хоч вішайся!), скинув рюкзак, приліг біля потічка. Вода щось жебоніла ласкаво, вода заколисувала, і я, таки добряче натомлений, незчувсь, як задрімав.

Прокинувсь од стогону. Схопився, прислухався — тиша. Приверзлося.

Знов зручніше улігся.

І тільки приліг, як виразний стогін од Говерли. Стогін людини, яка помирає.

Зірвався, став продиратися крізь густі кущі ожини. Стогін лунав усе голосніше та голосніше.

На крихітній галявині під високою скелею лежала людина.

З білим мов крейда обличчям, у дивовижному одязі: щось середнє між військовою уніформою і цивільним вбранням. Наглухо застебнутий френч (такі френчі носила партійна еліта за життя останнього диктатора Сталіна), вузькі штани, заправлені в чоботи. На вигляд ще юнак.

Лежав і стогнав.

Переповнений жалем, я опустивсь на коліна:

— Що з вами сталося?.. Ви мене чуєте?..

Юнак розтулив повіки і подивився на мене.

У жодної людини я не бачив таких очей. Великі, майже на півобличчя і блакитні-блакитні. Але блакить ця не була живою, він був наче сліпий, очі його нагадували блискучу емаль стародавніх китайських майстрів. Моє зображення відбивалося в тих очах, як у холодному люстеречкові.

— Що скоїлось? — перепитав я, бо юнак все ще мовчав.

Він ворухнувся, розтулив тонкі, як нитки, губи:

— Я впав.

— Звідки?

— Із скелі.

— Із скелі? Цієї стометрової скелі? І лишився живий?

— Пити! — простогнав юнак.

— Потерпіть, я принесу вам води.

— Ні, віднесіть мене до потічка.

Я завагався. Він був одного зросту зі мною, хтозна, чи вдасться продертися з ним на руках крізь оці густющі кущі. Але ж людина помирає од спраги!..

Поспіхом скинув рюкзак, спробував одірвати його од землі — юнак так і злетів у повітря. Тіло його ніскільки не важило. Він, як листок, погойдуючись, опускався додолу.

— Ой, обережніше!

— Пробачте, але я не знав, що ви такий легкий.

— Не знав, не знав! — запхинькав капризно юнак. — Що я вам, м’яч, щоб отак швиргонуть догори?

Напившись води та сполоснувши лице, юнак ожив.

— Негайно тікаймо!

— Тікаймо? Куди?

— Погляньте угору.

Я глянув у небо. Говерла обкуталась хмарами. Сизі, аж чорні, вони стрімко скочувалися донизу. Ось сліпуча нитка прошила їх наскрізь, пролунав погрозливо грім.

— Буде злива, — сказав новий мій знайомий. — Втікаймо!

— Але ж куди?

— До скелі, де ви мене підібрали.

Вже біля скелі юнак зупинився, глянув під ноги:

— Ховаймося!

— Куди ховатися? — скеля нависала над нами, і я не бачив у ній жодної тріщини, не кажучи вже про печеру.

— Ось сюди! — тупнув ногою юнак, показуючи на крихітну нірку під скелею.

— Отуди? — спитав я зачудовано. — Та туди й миша не пролізе!

Юнак замість відповіді дістав з кишені плескату пляшечку з рідиною блакитного кольору.

— Влийте до рота кілька краплин. Тільки швидше, бо от-от буде злива!

І я — а що лишалось робити? — обережно накапав до рота кілька краплин рідини. Так і не встиг розібрати, яка вона на смак. В голові задзвеніло, все пішло обертом, і я знепритомнів.

Коли отямився, то лежав на землі, а юнак стояв наді мною і нетерпляче тупав ногою:

— Швидше підводьтесь!.. Швидше підводьтесь!..

Я хотів протерти очі, але не міг поворухнути рукою. Хотів звестися, але тіло моє наче приросло до землі.

— Що це зі мною? — спитав перелякано, ледь ворушачи язиком.

— Ну, що там іще? — спитав юнак невдоволено.

Я глянув на нього і ледь не зомлів: у нього зникло обличчя. Замість голови в нього на плечах гойдалася порцелянова куля.

Міцно стулив повіки, думаючи, що то мені привиділося. Розплющив очі: порцелянова куля продовжувала гойдатись наді мною.

— Зводьтесь, бо нас змиє злива, — квапив мене дивовижний юнак тоненьким, як павутинка, голоском. Вам доводилося чути, як озивається чашка з найдорожчої порцеляни, коли до неї діткнутися нігтем? Точнісінько так лунав голосок мого нового знайомого.

— Але ж я не можу звестися, — ледь ворухнув я багатокілограмовим язиком.

Порцеляновий хлопець ляснув себе по чолу:

— Як же я міг забути? Адже вага лишилась та сама. Ви не можете звестися, бо важите в сто разів більше проти вашого зросту.

Я нічого не міг зрозуміти. Вага мого тіла лишилася такою ж, як і була, і в той же час я важу в сто разів більше.

А юнак дістав іншу пляшечку, тепер уже з рожевим напоєм, і влив мені кілька крапель до рота.

По всьому тілу прокотився мелодійний передзвін. Я відразу відчув, як ота неймовірна вага, що приплюскувала мене до землі, враз зникла, а тіло моє стало легке, як всохлий листочок.

— Та зводьтеся ж!

Я легко звівся, оглянувся і застиг. Тепер уже од великого дива: все довкола набуло неймовірних, прямо-таки гігантських розмірів.

У запаморочливій висі губилося верхів’я скелі, з якої скотився юнак. Кожна травинка стала мов дерево, поряд здіймалася зелена гора, всіяна гігантськими квітами. Придивився і впізнав кущ ожини, крізь який я продирався.

І тут щось загуло, зашуміло — прямісінько над головою. Глянув у небо і побачив величезну кулю, що падала прямо на мене.

— Пригніться! — закричав юнак налякано.

Але було вже пізно: куля впала поруч, вибухнула бомбою, бризки обдали мене з ніг до голови, оглушили, осліпили.

— Що це? — запитав я, відпльовуючись.

— Дощова краплина, — відповів сердито юнак, обтрушуючись. — Тікайте, бо он летить ще одна!

— Куди?

— Он туди! — показав у бік скелі юнак.

Я глянув і розтулив од великого подиву рота: під скелею чорнів великий отвір печери.

— Ховаймось! — закричав знову юнак.

Сотні водяних бомб зашуміли, загули над нашими головами.

— А де ж мій рюкзак? — оглянувсь я безпорадно. Я ніяк не міг полишити рюкзак: там була вся необхідна апаратура.

— Візьміть, якщо вдасться його зрушити з місця. Оно він лежить.

— Це мій рюкзак? Ця гора, на яку дертись та дертись?

— Рятуймось! — закричав щосили юнак та й помчав чимдуж до печери.

Оглянувшись, я похолонув од жаху: прямо на мене з ревом, із свистом насувалася гігантська хвиля. З усіх ніг кинувся я до печери, а хвиля вже хижо ревіла за спиною: наздожене, захлесне, закрутить, понесе, як смітинку.

Як я встиг ускочити до печери, не пам’ятаю. Водяна стіна прошуміла мимо, сперте повітря дихнуло у спину, юнак же ухопив мене за руку, потягнув за собою:

— Бігом, а то вода добереться й сюди!

Важко дихаючи, я спускався з юнаком у якесь підземелля, спотикаючись об груддя, б’ючись плечима об камінні стіни.

Згодом юнак зупинився. Я ледь не збив його з ніг, зосліпу налетівши на нього. Довкола панував непролазний морок, було дуже вогко і холодно. Лунко видзвонювали краплини води: кап!.. кап!.. кап!.. Кожна була, мабуть, в пів мого зросту. Уявив зустріч із звичайнісінькою нормального зросту мишею. Або ще страшніш — пацюком.

— Поверніть мені мій зріст!

— Це неможливо, — пролунав мелодійний голос із темряви.

— Чому?

— Якщо ви почнете рости, то ви задушитесь.

— Тоді повертаймо назад. Гроза ж уже, мабуть, минула.

— Це теж неможливо.

— Чому?

— Дізнаєтесь про це пізніше. Ідіть краще за мною.

Я, гірко зітхнувши, знову побрів у темряву. Проклинав ту нещасливу годину, коли стрів юнака. Де він і взявся на мою голову?

Голову… Голову… Я аж похолов од жаху. Здалося, що на плечах у мене така ж порцелянова куля, як і в юнака.

Зупинився, обережно обмацав обличчя.

Ось ніс… Брови… Вуха… Ось рот… Все, слава Богу, на місці.

Аж легше стало йти.

Згодом юнак зупинився, весело сказав:

— А гляньте вперед!

Я спершу нічого не побачив. Та ось у смоляній темряві заясніла малесенька цяточка.

— Бачу! — вигукнув радісно. — Там кінчається оця проклята печера?

— І починається моя країна, — промовив урочисто юнак.

Зраділий, я навіть не став допитуватись, яка там країна. Я майже біг, і цяточка росла та росла, розповзаючись увись та ушир.

— Гоп! — весело вигукнув юнак, вибігаючи з печери. — Гоп!.. От ми і вдома!

Я вискочив услід і застиг од подиву.

Ми стояли на вузенькому виступові, що приліпився до височезної, наче гігантською сокирою обрубаної скелі. Скеля прямовисно підіймалася вгору, до такого ж кам’яного неба, вкритого порцеляною ніжно-блакитного кольору, а посередині… Якраз посередині замість сонця палахкотіли неоновим світлом силуети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, накладені один на одного.

«Невже!» — пронизав мене здогад.

Та не встиг я й рота розтулити, як юнак обернувся до мене і пиховито мовив:

— О щасливий незнайомцю, ти ступив до країни, де повністю побудований комунізм!

— А ото? — ткнув я пальцем у небо. — То ваше сонце?

— Так, то наше сонце. Воно не заходить ніколи, воно вічне, як вічне всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму.

— І в вас немає ні місяця, ні зірок?

Юнак усміхнувся поблажливо:

— Глянь трохи нижче.

Унизу, при самому обрії, мерехтіли відбитим світлом серп і молот. А довкола — червоні п’ятикутні зірки.

— Нам треба спускатись. А то нас ще можуть запідозрити, що ми збираємось повернути назад.

— Хто запідозрить?

— Ті, що все бачать, все чують. Навіть найпотаємніші наші думки… Слава Генсекові! — вигукнув зненацька юнак, і порцелянова стіна за нашими спинами заревіла тисячоголосо: «Слава!.. Слава!.. Слава!..» — і вибухнула бурхливими довготривалими оплесками.

Коли шалена овація врешті вщухла, юнак прошепотів:

— Пошвидше спускаймося. А то прикордонники почнуть стріляти без попередження… І весь час усміхайтесь та вимахуйте вітально руками.

— Але ж я не бачу, по чому спускатись. — Внизу була така прірва, що глянути моторошно.

— По оцих сходинах.

— По оцих?.. По оцій ниточці, що на неї лячно й ступити?

— Саме по них… І майте на увазі: вмонтовані датчики підслухатимуть всі ваші думки, аналізуватимуть всі ваші наміри. Так що всміхайтесь, всміхайтесь і вимахуйте вітально руками. А ще краще — співайте. — І юнак заспівав на повні легені: «Я другой такой страни нє знаю, где так вольна дишит чєлавєк!»

І ми почали спускатися. По сходинах-ниточці. Я всміхавсь як наврочений, вимахував щосили руками і вслід за юнаком горлав оту пісню. І диво дивне — де й подівся той страх, що мене сковував. Я ступав по тих сходинах-ниточці як по хідникові найширшому. А тут ще й стіна нам мелодійно підспівувала.

Не встигли ступити на твердь, як нас оточили — звідкіля вони й узялися — грізні постаті у військовому строї. Щити й шоломи, автомати, націлені в наші груди, чорнющого кольору порцелянові обличчя, червонющі очі, що палахкотять підозрою.

— Не здумайте опиратись, — встиг шепнути юнак. — Стрілятимуть без попередження.

Клацнули наручники, сковуючи наші руки, нас спритно обшукали з верху до низу, навіть, пробачте, боляче посмикали за геніталії, перевіряючи, чи то не гранати висять. Безцеремонно штовхнули дулами автоматів у спини:

— Вперед!.. Крок ліворуч, крок праворуч вважатиметься втечею!

Та який там крок ліворуч-праворуч! Злющі вівчарки гарчать з обох боків, клацають запіненими іклами.

Повели до похмурої споруди з заґратованими вікнами. Взяли відбитки пальців, поклали перед кожним довжелезну анкету з сотнями запитань. Від: «З якими злочинними намірами ви пробралися в нашу країну?» до «Хто ваші найдавніші пращури, в яких партіях вони перебували, чи є у вас родичі за кордоном, чи були ваші діди-прадіди на окупованій території?» і т. д. і т. ін. В мене в очах замерехтіло, в голові замакітрилось від усіх тих питань, що я на них мусив відповідати детально.

Моєму супутникові було значно легше: в нього лише допитувались, які небажані враження він виніс з-за кордону, які сумніви заворушилися в порцеляновій його голові.

Та цим наші муки не скінчилися. Нас повели до іншої кімнати, намертво прив’язали до крісел, обснували сотнями датчиків, і ми повинні були швидко, не задумуючись відповідати на питання, що про них прозвітували в анкетах. Будь-яка неточність — і в сідницю штрикало гострющим шилом. Так що коли я звівся із крісла, сідниці мої нагадували решето.

Врешті мучителі наші задовольнилися, вивели нас із каземату, познімали наручники, і переді мною наче з повітря виникла блакитна постать з тендітною золотою гілочкою, що ніжно видзвонювала.

— О щасливцю з щасливців! Тебе вітає країна, у якій здійснились одвічні мрії всіх гнаних і гноблених. Сміливо ставай на дорогу, що понесе тебе в щасливе майбутнє!

І під ногами моїми заворушилась блакитна дорога. Заворушилась, побігла, помчала — я ледь тримався, щоб не звалитися в глибокий кювет. Звідти стирчали ноги тих, що не втрималися.

Мелькали численні пам’ятники Марксу, Енгельсу, Леніну, Сталіну — всі вони показували правицями в тому напрямі, куди бігла дорога, пропливали гігантські гасла-щити з написами: «Слава КПРС!», «Народ і партія єдині», «Вчення марксизму-ленінізму всепереможне», «Всі дороги ведуть до комунізму». За пам’ятниками, за щитами-гаслами годі було роздивитися, який довкола ландшафт, а тут іще й музика бравурна, а тут іще й оглушливий гімн, отой, що лунав колись на одній шостій кулі земної:

Саюз нерушимий республік свабодних Сплатіла навєкі вєлікая Русь!..

Аж тепер я допетрав, чому ота прикордонна сторожа розмовляла виключно російською мовою. Навіть юнак — не встиг вийти з печери — одразу ж заджеркотів «общєпонятним».

Оглушений і осліплений, я прийшов трохи до тями в центрі велетенського міста.

IV

Дорога виплеснула нас на гігантську площу, оточену хмародерами без жодних вікон-дверей. Суцільні порцелянові стіни найрізноманітніших кольорів та відтінків, а в центрі площі — гігантська постать Леніна, що задер руку до неба. І ні душі.

Та лише ми ступили на площу, як з якогось підземелля повибігали порцелянові чоловічки в червоних мантіях, і безброві, безносі обличчя у них були не менш червоні, аніж мантії. Не сказавши жодного слова, вони стали заламувати мені руки та в’язати.

— Припиніть! — закричав сердито юнак. — Я вам наказую! — Все це, звичайно, було проголошено на «общєпонятном», а мій мозок одразу ж переклав синхронно на українську. Так робитимемо й далі, щоб майбутній читач міг усе розуміти.

Один із тих, на якому була найдовша мантія, підійшов до юнака, поштиво склав долоні і щось йому мовив.

— Але могли б ви хоча б не в’язати? — відповів юнак роздратовано. — Чи відомо вам, що цей чоловік мене врятував?

Знову поштивий уклін і шепіт на вухо.

— Гаразд, — мовив юнак невдоволено. Підійшов до мене, торкнувся плеча: — Чужинцю, — голос його тепер лунав без жодної нотки тепла, — тобі доведеться скоритися найсправедливішому в світі законові нашої країни, що його ще ніхто не смів порушити.

— Що це за закон?

— Згідно з цим законом кожному чужинцеві зв’язують руки і відводять до в’язниці. Але утішся, чужинцю. Позаяк я заступився за тебе, тебе відведуть до елітарної в’язниці для круглоголових. Ще й пов’яжуть руки не червоним, а блакитним шнуром…

— Але що ж я таке вчинив, що мені треба неодмінно в’язати руки?

— Такий наш закон, чужинцю. Раджу не протестувати, бо інакше тобі вставлять кляпа до рота. Спокійно йди до в’язниці, а я поговорю з суддями.

Що мені лишалося робити, як не скоритися? Мені спритно зв’язали за спиною руки, повели до похмурої споруди суціль чорного кольору, тупнули ногами, і чотири суцільні здавалося б стіни зі скреготом почали розсуватися. Розтулилась велетенська пащека, оздоблена гострими, як в акули, зубами, і ми ступили в коридор, що йому не було кінця-краю.

Йшли і йшли, аж доки назустріч виступила жахна в чорному постать. Під балахоном у неї відсвічував череп, вся вона наче вилізла щойно з могили.

— Тут, — глухо сказала вона, і стіна розступилась одразу. — Заходьте, — наказала вона. — Камера давно вас чекає.

Ледь встиг я ступити до камери, як стіна безшумно замкнулася.

— А руки! — закричав я у відчаї. — Розв’яжіть руки!

Але стіна байдуже блищала. Спробував ворухнути руками і відчув, що вони уже вільні.

Прийшовши до тями, я став оглядати своє помешкання. Все у ньому: і стіни, й підлога, і стеля, було вистелене темно-коричневими кахлями. Пізніше довідався, що цей колір символізує тут смерть і скорботу. Я ледь торкнувся стіни, як вона одразу ж озвалась похоронною мелодією. Вслід за нею затужили всі стіни, заридала підлога, застогнала стеля. Камера ридала, стогнала, схлипувала, і годі було десь сховатися од мелодії, що терзала душу. Хотілося обхопити руками голову і, розхитуючись, пригадувати все нехороше та зле, що ти вчинив у своєму житті.

— Чужинцю! — зненацька загриміла наді мною порцелянова стеля. — Хоч за найвищими законами нашої країни тебе слід було одразу ж стратити, однак ти врятував життя круглоголового. Тому до тебе буде проявлене милосердя, наскільки воно можливе в рамках нашого закону. Ти перебуваєш в елітній в’язниці, в камері «люкс», де передбачено все, без чого не може існувати представник найвищої касти. Ти можеш скупатися…

Тут стіна навпроти мов тріснула, безшумно поповзли коричневі плитки, і я побачив велику за розміром нішу з сліпучо-білою ванною, рушниками, мочалками й милом. А з блакитного крана стікала рожева вода.

— Поїсти…

Ще одна ніша появилася в стіні праворуч. На тонюсіньких ніжках стояв невисокий стіл, заставлений блюдами з їжею.

— А якщо захочеться спати…

Тихо розсунулись порцелянові плитки з лівого боку, і я побачив широке ліжко з блакитними подушками та рожевою ковдрою.

— Але не це повинне обсідати твою голову, чужинцю, — посуворішав голос. — Весь час ти повинен пригадувати й каятись, каятись і пригадувати, які наміри привели тебе до нашої країни. Чи не збираєшся ти підбурювати довгоголових? Чи не виношуєш намір посягнути на спокій круглоголових? Чи… про це навіть страшно подумати… може, ти пробрався до нас, щоб вчинити замах на самого Генсека, тисячу літ йому безхмарного життя. Тоді хай саме небо змилостивиться над тобою, бо найсуворіша кара із кар чекає на тебе! Тебе переплавлять на довгоголового і поставлять на найважчу роботу… Думай, чужинцю, думай, бо незабаром ти станеш перед тими, що чинять правосуддя.

Голос змовк, а я все ще стояв, онімілий, і серце моє гупало так, як ще ніколи не гупало.

Трохи заспокоївшись, я вирішив скористатися всіма вигодами елітної камери.

Спершу скупатись. Тільки про це подумав, як стіна розступилась і одразу залунала ніжна мелодія.

Добряче викупавшись, я залишив ванну і скрикнув од несподіванки: замість мого одягу лежали вузенькі штанці, куртка, панчохи і черевики — все темно-коричневого кольору.

— Це — одяг того, що кається, — підказав той же голос. — Одягайся, бо іншого не дадуть.

Я ледве вліз у куртку й штанці. Тканина обхопила мене обручем, скувала всі рухи. А черевики, виготовлені з якоїсь твердющої шкіри, скували ноги залізом.

Тут не хотітимеш — покаєшся!

Вирішив поїсти: був по-справжньому голодний…

Ну, а наївшись, захотів, звісно ж, спати. Пірнув у блакитно-рожеві обійми і одразу ж провалився у сон.

Спав би, мабуть, вік, але до камери зайшов отой жахливий тюремник, ота подоба смерті, і трусонув мене костяною рукою:

— Вставай і йди за мною!

— Куди?

— На суд, — клацнула потвора щелепою. — І попереджаю: не здумай втікати!

Втікати! В оцьому костюмі, що сковує тіло? В оцих черевиках, що вп’ялися залізом? Та мені дай Боже до суду дочеберяти!

Дочеберяв. Ступив до величезної зали з кривавими стінами, зупинився перед масивним столом, що за ним сиділи непорушні, мов із каменю висічені постаті в чорних мантіях. Білі порцелянові голови, моторошно чорніючі очі.

Той, що сидів посередині, глянув на мене.

— Слухай, чужинцю, сюди. Ти повинен говорити правду, тільки правду і нічого крім правди. І дивитися в оце дзеркало.

Переді мною загойдалося дзеркало з ідеально відполірованою чорною поверхнею.

— Якщо казатимеш правду, воно лишатиметься чистим. Якщо ж збрешеш — о, горе тобі! — дзеркало одразу ж помутніє. І той, хто стоїть за тобою, одразу ж знесе тобі голову. Оглянься!

Я оглянувся: позаду стояло уособлення смерті з косою в руках.

— Тож зважуй кожне слово, перед тим як щось сказати. Готовий?

— Готовий, — запищав я, кожною клітиною відчуваючи косу, занесену над головою.

І посипалися запитання… Я вже хитався од втоми, коли пролунало останнє запитання:

— Чи збираєшся ти повернутись додому?

Я завагався, побоюючись, що правдива відповідь розгніває суддів, і клятуще дзеркало одразу ж поблідло.

— Збираюсь! — відповів я поспіхом, вбираючи голову в плечі: мені вчувся вже посвист коси.

Щось схоже на зловтішний усміх промайнуло на блідих обличчях суддів. Вони нахилились один до одного, про щось радячись, потім головний оголосив:

— Суд іде на нараду.

І жоден не звівся з крісла. Крісла розвернулися і вивезли суддів із зали.

— Вони що, безногі? — наважився я запитати супроводжувача.

— Вони мають ноги.

— То, може, їх розбив параліч?

— Вони такі ж здорові, як і ми з тобою.

— Але чому ж тоді вони наче поприставали до крісел?

— Про це ти довідаєшся пізніше, занадто цікавий чужинцю. Якщо взагалі про щось довідаєшся, — хихикнув супроводжуючий.

Та ось урочистий дзвін виповнив залу, а з отвору на кріслах викотили застиглі, як мумії, судді. Той, що сидів у найвищому кріслі, розгорнув пергамент і став читати:

— Іменем країни, що побудувала повний комунізм і де процвітають щасливі народи, тебе, чужинцю, за один лише намір покинути нашу країну варто було б засудити до негайної страти. Але, враховуючи те, що ти врятував круглоголового з найвищої касти, ми тобі даруємо життя. Однак це не означає, що тобі буде дозволено повернутись до твоєї мерзенної країни. Згідно з безсмертним вченням Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, а також з геніальними вказівками Генсека твою недосконалу голову переплавлять на порцелянову круглу або на череп’яну та довгу. Це вже як вирішить Генсек, тисячу років йому життя.

— Але це ще не все, — переждавши бурхливі оплески, продовжував судця. — Тобі дадуть синій одяг того, що пізнає наше життя. І ти протягом тижня будеш знайомитись із звичаями нашої наймогутнішої у світі країни.

Не можна сказати, щоб мене той вирок так порадував. Промайне тиждень, і мені переплавлять голову. На порцелянову, або ще гірш — полив’яну. Замість голови — череп’яний горщок.

— Бр-р-р, — аж здригнувся я від огиди.

І тут мене смикнув за руку юнак, що підійшов непомітно:

— Ходімо!

— Куди, в камеру?

— Ні, ти вже вільний. А я буду твоїм гідом.

— Що ж ми в цей вечір робитимем?

— Мушу тебе одразу поправити, — всміхнувся юнак. — У нас давно уже немає таких понять, як ранки, вечори і ночі. Ми їх давно ліквідували.

— Навіщо?

— Бо вчення Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна не повинне меркнути навіть уночі. До того ж довгоголові страшенно люблять поспати, а це негативно відбивається на їхній працездатності. Мало того, що вони спали всю ніч, вони насмілювалися дрімати ще й на роботі. Сімнадцять годин вони мусять працювати, а сім відведено на розваги та сон… Але вони, невдячні, не хочуть розважатися.

— Не бажають розважатися?

— Так. І всі оті сім годин намагаються проспати. Ми змушені силоміць зганяти їх до будинків розваг та просвіти. На танці, кіно чи курси марксизму-ленінізму… Та годі про це. Чи не хочеш ти оглянути будинок, що в ньому мешкатимеш?

Ще б не хотів!

Поспіхом переодягнувся в синє, і ми полишили дім правосуддя. Перетнули площу, пройшли мимо мавзолею, точнісінької копії того, що в Москві, я ще поцікавився, хто тут лежить.

— Наш перший Генсек Синенко, — відповів урочисто юнак. — Він лежить забальзамований у саркофазі прозорому, щоб ті, що приходять йому вклонитися, могли його бачити. — Щось пригадавши, супутник мій покрутив порцеляновою головою: — Попоморочились, поки вклали його до саркофага. Намозолений язик весь час вилазив із рота… Уявляєте картину: ви схилились шанобливо над ним, а покійний Генсек показує вам язика!

— Уявляю.

— Тож і було вирішено акуратно вирізати язика. Отак без’язикого його в саркофаг і поклали… А ось і ваш дім!

Ми зупинилися перед будинком ніжно-салатного кольору. Юнак тупнув ногою, і стіна розступилася. Ми зайшли досередини.

Тут усе дихало затишком. Простора вітальня з м’якими стільцями та килимами, вазони з різноманітними квітами — рожевими, блакитними, золотистими і сріблястими. Всі вони нагадували дзвіночки на тендітних стеблинах. Досить було мені схилитися над одним із вазонів, як дзвіночки загойдалися, озвались мелодійно. Від кожної квітоньки попливли, попливли у повітрі блакитні, рожеві і золотисті хвильки.

— Боже, як вони пахнуть! — вигукнув я, коли оті хвильки омили моє лице. — Ось трояндою… А оця, блакитна, наче фіалка… А золотиста! Ні, я зроду-віку не чув таких пахощів!..

— Це — пахощі Приємної Втіхи, — пояснив юнак. — Понюхай ще сріблясту, вона пахне Солодкими Мріями та забуттям Похмурої Дійсності.

Я наздогнав срібну хвильку, що повільно гойдалась в повітрі, і мені одразу ж стало безжурно та весело.

Потім ми обійшли весь будинок. Тут було до біса кімнат, одна краща другої, і кожній юнак давав назву:

— Кімната Солодкого Сну… Кімната Приємного Апетиту… Кімната Веселих Розмов… Кімната Сталевих М’язів… Кімната Рожевих Мрій… Кімната блакитних Спогадів…

Я не міг запам’ятати всіх отих назв, бо, повторюю, кімнат було безліч.

— І все це для однієї людини?

— Так, усе це для тебе.

— І всі мешканці твоєї країни мають отакі казкові будинки?

— Ні, в таких будниках мешкають лише круглоголові.

— А довгоголові?

— Довгоголові в таких будинках не живуть. Та їм вони й ні до чого, адже вони тільки й знають, що працювати, їсти та спати. Їм вистачає маленької кімнатки на двох, а то й на чотирьох. Кімнатки ті мають назву «Де Упав, Там і Спи».

— І вони задоволені з отих жител?

— Цілком задоволені.

— Вони самі це кажуть?

— Вони передають це тими, що говорять від їхнього імені… Але про це ти дізнаєшся згодом.

А зараз лягай спати. Ти повинен добре відпочити, бо нас чекає дуже напружений день. Нас прийме Генсек.

— Генсек?

— Так, Генеральний секретар. І від того, чим закінчиться зустріч, залежить, станеш ти круглоголовим чи приєднаєшся до тих, що мають видовжені голови.

Я ступив до кімнати Солодкого Сну, ліг у ліжко, й одразу ж мене заколисала дрімота.

Прокинувся од того, що мене хтось легенько поторгав за плече. Розклепив повіки — юнак.

— Вставай, нам пора йти.

— А яка надворі погода? — поцікавився я, протираючи очі.

І тільки спитав, як стіна навпроти розтанула і я побачив вулицю і постаті з порцеляновими головами, що заклопотано кудись поспішали. Всі вони були круглоголові.

— А де ж довгоголові?

— Довгоголовим сюди вхід заборонений… Поквапся, бо нас чекає зустріч з Генсеком.

— А як його звати?

— Це я тобі скажу за сніданком.

І поки я снідав, він розповів мені історію з Генсеками.

Після смерті першого Генсека Синенка впродовж десятка років у них змінилося з десяток Генсеків. Ті помирали одразу, адже були дуже похилого віку. Тож не встигали ховати одного, як готуйся ховати другого. Той ледь не задушив усіх кукурудзою, так що довелося його потай задушить подушками. А той іще гірше, затіяв перебудову, і так трусив кадрами, що ледь не потрощив порцелянові голови. Думали-гадали та врешті й вирішили послати до Москви таємну експедицію за клоном Генсека, який їх найбільше влаштовував.

— І якого ж із них?

— Леоніда Ілліча Брежнєва… Золотої мрії кожного партійця. Одна лиш біда: клоновані Генсеки недовго живуть. Зараз нами вже править Брежнєв Третій… Кінчай жувати, бо запізнимось!

Ми знову перетнули площу й зупинилися перед величезним, червоного кольору палацом. Пройшовши пильну охорону, яка традиційно обшукала нас з голови до ніг, навіть посмикала за геніталії, дошукуючись вибухівки, довго піднімалися ліфтом, врешті ступили до точнісінької копії Георгіївської зали Московського Кремля. І тільки ступили, як стіна навпроти безшумно розсунулась і урочисто зайшов гурт людей з такими сяючими, такими бездоганно круглими головами, що аж очі сліпило. І попереду, ледь переставляючи ноги (я його одразу впізнав, бо надивився, переглядаючи столітньої давнини кінострічки), важко йшов Леонід Ілліч Брежнєв.

На порцеляновому обличчі його різко виступали товсті чорні брови (недаремно колись його прозвали «бровеносцем»), масні губи весь час плямкали, ворушилася щелепа. Весь одяг його з низу до верху нагадував іконостас: сотні орденів та медалей малиново видзвонювали золотом найвищої проби.

Ось він зупинився, одразу ж застигли й ті, що його супроводжували. Якась рука нап’яла йому окуляри, друга вклала до руки, що тремтіла, аркуш паперу.

Брежнєв підніс той папір до очей, заворушив одвислою щелепою:

— До-ро-гі-є то-ва-рі-щі!..

Знову появилась рука, висмикнула папір, тицьнула другий.

— До-ро-гой то-ва-ріщ! — заворушив Брежнєв щелепою. — Раз-рє-ши-тє по-прі-вєт-ство-вать вас с і-сто-рі-чєс-кім со-би-ті-єм — встрє-чєй с Лє-о-ні-дом І-ллі-чом Брєж-нє-вим. — І повернувся до почту. — Гдє аплодісмєнти? Я не слишу аплодісмєнтов!

Всі гаряче заплескали в долоні.

Брежнєв знов підніс до очей аркуш паперу:

— Раз-рє-ши-тє в честь е-то-го со-би-тія наг-ра-діть вас… А почєму нє меня? — обернувся до почту.

Ті йому щось шанобливо сказали:

— Ага, ясно. На-гра-діть вас мє-да-лью Лєо-ні-да Іл-лі-ча Брєж-нє-ва…

Один з почту спустився з помосту і почепив мені на шию велетенську медаль з профілем Генсека.

— Вітаю! — поздоровив мене юнак, коли ми полишили зал. — Тепер тебе автоматично зараховано до круглоголових.

V

— З чого ж розпочнемо? — запитав я, коли ми вийшли з палацу. Важкенна медаль боляче била по колінах, і я вже побоювався, що під кінець довжелезного дня всі мої кістки будуть потрощені.

— Почнемо з найнеприємнішого. Але без цього наша екскурсія буде неповною. Тож наберися терпіння, щоб ознайомитись із побутом довгоголових.

Юнак тупнув ногою, і хідник за якісь півгодини виніс нас за місто, поміж суцільні бараки, що довжелезною стрічкою тягнулись до обрію.

— Тут живуть довгоголові?

— Так, довгоголові. Але туди краще нам не заходити. Там такі пахощі, що недовго і знепритомніти. Тож почнемо огляд із ясел та дитячих садочків.

Дорога звернула праворуч і винесла до будинків, ошатніших од бараків.

— Тут кується майбутнє покоління трударів комунізму. Заходь і дивися!

І ми ступили до першого будиночка. До ясел. Це я одразу ж зрозумів по тому, що всі діти, всі до одного, сиділи на горщичках. А поміж ними походжали виховательки, не зводячи поглядів із секундомірів, що тримали в руках.

А на підвищенні, на своєрідній сцені сидів на золотому горщечку один-єдиний малюк, і над ним теж застигла вихователька з секундоміром. Сцена була заквітчана прапорами, звісно ж червоними, вздовж усієї стіни майорів транспарант «Ударник комуністичної праці».

— Він завоював почесне звання Павлика Морозова, — прошепотів шанобливо юнак. — Його попередній рекорд десять хвилин і десять секунд. Зараз він іде на побиття власного рекорду.

— Але для чого це все?

— Для того щоб привчити ще змалечку миттєво заскакувати й вискакувати з туалетів. Ви знаєте, скільки набігає туалето-годин протягом робочого дня?…

Не встиг юнак закінчити мову, як малий зірвався з горщечка.

— Сім хвилин і дві секунди! — закричала вихователька. — Наш герой зробив какашку за сім хвилин і дві секунди! Встановлено новий світовий рекорд!

Малюки, що сиділи на горщичках (не золотих, а фарфорових), дружно зааплодували, а на сцену вибігли дівчатка з букетами квітів.

— Я це злобив на цесть насого любимого дєдуски Блезнєва, — з гордістю прошепелявив малюк.

Гримнув гімн:

Саюз нерушимий республік свабодних Сплатіла навєкі вєлікая Русь…

Потім на сцені появилося двійко хлоп’ят. Вони підхопили горщок і, піднявши над головами, урочисто понесли за лаштунки. А кореспонденти, що невідомо звідки й набігли, заклацали фотоапаратами.

— Зараз почнеться урочистий мітинг, — сказав юнак. — Ходімо, бо нас ще затопчуть…

Потім ми заходили до інших будинків, знайомилися з іншими рекордсменами… Рекордсменами найшвидшого поглинання кашки-малашки. Рекордсменами найкоротшого сну. Рекордсменами найслухнянішого виконання найбезглуздіших наказів… Кінця-краю не було тим рекордсменам, і я очманів так, що вже не годен був нічого ні дивитися, ані сприймати.

— На сьогодні досить, — зжалився наді мною мій гід. — Завтра підемо до одного з заводів, коли звідти після сімнадцятигодинної робочої зміни виходитимуть довгоголові.

Прийшовши додому, я ледь дочовгав до ліжка: клята медаль так набила коліна, що вони аж попухли.

Другого дня мій супутник ледь мене добудився:

— Годі спати, бо запізнимось! Незабаром закінчиться зміна і довгоголові виходитимуть із заводу. Ти пам’ятаєш вірш Тичини:

Іду з роботи я, з заводу, У серці промені звучать…

Так ми опинилися коло величезного корпусу, що був обнесений високим муром, ще й облицьований полив’яними плитками. Величезні ворота були з блакитної порцеляни, а площа перед ними теж встелена порцеляновими плитками, тільки рожевого кольору.

Вишикувавшись у два ряди, стояли якісь люди в рожевому одязі з ідеальними круглими головами та блакитними крильцями. Кожен тримав у руці срібну квітку.

На порцелянових кулях цвіли рожеві рум’янці, радісно блищали маленькі очиці.

— А чому в них такі маленькі очиці?

— Щоб бачити лише те, що потрібно бачити.

— А для чого вони тут зібралися?

— Це ті, що формують настрій довгоголових.

— Як же вони це роблять?

— Зараз побачиш. Ти помітив квіти у їхніх руках?

— Так.

— Це квіти Солодких Мрій і Забуття Похмурої Дійсності. Лише ці квіти дозволено нюхати довгоголовим.

Заревів гудок, відчинилися ворота, по чотири в ряд випливли довгоголові.

Гнітюче й сумне враження справили вони в першу хвилину. Згорблені постаті, череп’яні голови ледь тримаються на плечах, померклі очі, висушені смертельною втомою вуста. Ледь переставляючи ноги, вони йшли, наче привиди з похмурого потойбічного світу.

І тоді ті, що формували настрій довгоголових, стали кивати рожевими головами, посміхатися солодко, видзвонювати квітами Солодких Мрій та Забуття Похмурої Дійсності.

— О, який у вас прекрасний вид!

— Яке щастя для вас, що ви живете в країні, де остаточно переміг комунізм!

— О, яке ще більш прекрасне життя чекає на вас попереду!

— Коли б ви знали, як дбає про вас геніальний Генсек!

Ніжно видзвонювали квіти, густі хвилі Забуття Похмурої Дійсності та Солодких Мрій огортали довгоголових дурманячими пахощами. Довгоголові ожили, випросталися, очі в них прояснилися, вони стали ступати впевненіше, а тут іще круглоголовий, що крокував на чолі колони, обернувся і скомандував:

— Давай пєсню!

Вдарили дружно ноги, гримнула пісня:

Партію ми слушаєм — Харашо пакушаєм! Єслі би не слушалі, То і хрєн би кушалі!

Десь я вже чув оцю пісеньку під час перегляду кінострічки столітньої давнини. Тільки там, якщо мені не зраджує пам’ять, замість «партію ми слушаєм» лунало «дядєньку ми слушаєм».

Потім ми провідали ще кілька заводів і спостерігали, як за секунду вскакували-вискакували під час обідньої перерви до туалетів довгоголові, а бригадири стояли поруч із секундомірами, як миттєво поглинали їжу і чимдуж мчали до верстатів, щоб зберегти дорогоцінні секунди ударної праці.

VI

Третього дня юнак повів мене до палацу, що мав гучну назву Дзеркала Щасливого Життя.

— Тут живуть наші письменники, художники, композитори, — пояснював мені юнак по дорозі. — Для того щоб партія могла краще наглядати за ними, їх зібрали докупи в оцей хмародер. З усім, що вони напишуть або намалюють, спершу знайомляться ті, що мають пильний зір та гострий нюх. Вони й вирішують, який твір піде в світ, а який буде спалений на Вогнищі Пильності.

— Зараз ми підіймемось до найславетнішого поета, якому присвоєно високе звання Найправдивіше Дзеркало. Тільки пам’ятай: ти повинен розхвалювати все, що б він тобі не прочитав.

— А як не сподобається?

— Все одно ти мусиш тремтіти од захоплення і заплющувати од насолоди очі. Бо якщо ти цього не будеш робити, критики, що складають свиту Найправдивішого Дзеркала, схоплять тебе й викинуть у вікно. Подивися, що сталося з тими, хто насмілився несхвально висловитись про творчість Найправдивішого Дзеркала.

Я глянув донизу і побачив гору потрощених скелетів.

— Колись один зарозумілий молодик надумався забратись на дах, щоб звідти прочитать свої вірші. Критики Найправдивішого Дзеркала вхопили нещасного і живцем його згризли, навіть кості його поковтали…

Найправдивіше Дзеркало ми застали посеред величезної вітальні. Все довкола було рожевого й блакитного кольору, тими ж кольорами переливався й одяг уславленого поета, його оточувала численна свита, головним чином літературознавці та критики, і в усієї цієї публіки губи були змащені пахучим єлеєм.

— Як добре, що ви прийшли! — радісно привітав нас поет. — Я написав щойно вірша, який, можливо, й недостойний буде вашого тонкого слуху.

— О свята скромність! О геніальна простота! — заголосили літературознавці та критики, падаючи на коліна довкола Найправдивішого Дзеркала.

— Сподіваюся, що ви будете в захопленні од цього геніального твору, — смикнув мене за полу один з критиків.

У нього були такі щелепи, що у мене мороз сипонув поза шкірою.

— Ви вже танете од насолоди, чи не так? — запитав другий і так клацнув зубами, що я затремтів усім тілом.

Найправдивіше Дзеркало набрав величної пози і, завиваючи, прочитав:

Ме-ке-ке, ме-ке-ке, Ме-ке-ке, ме-ке-ке, Ме-ке-ке, ме-ке-ке, Ме-ке-ке-ке!

— Геніально!

— Епохально!

— Грандіозно! — заволали літературознавці й критики.

А деякі з них удали, що втратили свідомість, і попадали на підлогу.

Хоч мене розбирав сміх, однак я, пам’ятаючи про кості внизу, теж як міг похвалив поета.

— Вам і справді так сподобався цей вірш? — зрадів поет. — Тоді я вам ще раз його прочитаю.

Тепер уже більшість почту валялася на підлозі. А отой, що клацав до мене сталевою щелепою, молитовно зводячи руки, вигукував:

— Які геніальні думки!.. Яка глибизна образів! Цей вірш лунає рефреном нашій щасливій епосі!..

Потішений поет проводжав нас аж до дверей. Ось він зупинився перед квадратним отвором у підлозі і з насолодою плюнув донизу. Вслід за ним, вихіхікуючи, стали й один з-перед одного плювати літературознавці та критики.

Внизу одразу ж здійнялося ревище. Заплющивши очі, Найправдивіше Дзеркало з насолодою слухав той розлючений крик.

— Куди вони плювалися і що то за крик? — спитав я юнака уже в ліфті.

— Під Найправдивішим Дзеркалом живе інший поет, якому присвоєне звання Правдивого Дзеркала. Вони люто ворогують. І користуються найменшою можливістю обплювати один одного. Ми зараз його провідаємо.

Правдиве Дзеркало саме обтирав обпльовану голову. Порцелянові щічки його пашіли гнівом, очі палахкотіли лютим вогнем. Не менш розлючені були й критики, яким перепало ще більше. Худющі, як хорти, вони аж клацали іклами.

Забачивши нас, Правдиве Дзеркало перестав обтиратися і застиг у позі Роденівського Мислителя.

— Тихше! — зашипіли на нас критики. — Вони творять!

Правдиве Дзеркало враз ожив, заворушив масними губами. Театрально ляснув долонею по чолу і вибіг до сусідньої кімнати.

— Експромт! У них народився експромт! — молитовно зашепотіли критики. — Приготуйтеся слухать геніальний експромт!

Одчинилися двері, велично вплив поет. У відставленій руці він тримав блакитний папір, списаний рожевими літерами.

— Я написав щось краще, ніж отой старий йолоп, — кивнув він на стелю. — Не розумію, як вас не занудило від його «ме-ке-ке»? А рожевий папір, на якому той кретин пише блакитним чорнилом!.. Я ж, як бачите, вживаю лише благородний папір блакитного кольору і рожеве чорнило…

— Слухайте! Слухайте! Слухайте!.. — зашепотіли критики, наставляючи великі од щоденного слухання вуха.

І Правдиве Дзеркало, закочуючи очі під лоба, продекламував:

Бе-ке-ке, бе-ке-ке, Бе-ке-ке, бе-ке-ке, Бе-ке-ке, бе-ке-ке, Бе-ке-ке-ке!

Повторилася та ж сама сцена, що й нагорі: валялися непритомні критики, другі один з-перед одного вихваляли безсмертні рядки, а потішений поет, проводжаючи нас до виходу, все допитувався:

— Правда ж, «ме-ке-ке» отого старого придурка не може йти в порівняння з моїм «бе-ке-ке»?

— А тепер що, до прозаїків? — запитав я юнака. У голові моїй і досі мекало й бекало.

— Прозаїків ми не тримаємо, — відповів той. — Наша дійсність занадто висока для жалюгідної прози. Як тільки появляється прозаїк-початківець, його одразу ж ловлять і переплавляють на поета або в крайньому разі на критика. Таку практику ввів у життя наш перший Генсек Синенко, що лежить у мавзолеї. Його, страшно й подумати, колись щодня обливали, наче помиями, мерзенною прозою!.. А тепер зайдемо до нашого найвидатнішого художника.

Я завагався. Був досить втомлений, до того ж не знав, що жде мене в художника, якому, як повідомив юнак, за портрет Брежнєва Третього, намальований на полотнищі кілометр на три, присвоєно почесне звання «Найправдивіший Пензель». Та цікавість перемогла, і я погодився.

Художника ми застали за мольбертом. На величезному полотнищі рожевими фарбами вимальовувався корпус заводу. Зі срібних труб здіймався золотий дим, з блакитних воріт виходили веселі люди в розкішному одязі, з круглими порцеляновими головами.

— То хто, екскурсанти? — поцікавився я.

Найправдивіший Пензель захихикав, потішений моїм невіглаством.

— То робітники. Наші робітники, вельмишановний!

— Дозвольте! — заперечив я. — Я на власні очі бачив робітників. Вони всі до одного довгоголові і мають череп’яні голови. До того ж у них сірий засмальцьований одяг.

— Сірий одяг?.. Довгі голови?.. — щиро здивувався художник. — Але ж таких людей взагалі не існує в нашій щасливій країні! Якщо не вірите, то гляньте сюди.

Він тупнув ногою, і величезна стіна стала такою прозорою, що я аж поточився назад, щоб не звалитися в прірву.

— Підійдіть ближче, не бійтесь!

Перемагаючи страх, я підійшов упритул.

— А тепер подивіться донизу.

Під нами було видно завод. Робітники саме поверталися з роботи, голови в них були майже круглі.

— Але ж одяг у них сірий. Не те що на вашій картині.

— Я дотримуюсь методу комуністичного реалізму, — відповів пиховито художник.

— Ви ніколи не спускались донизу?

— А навіщо? Я і так добре бачу. До того ж я звідси краще охоплюю поглядом всю панораму… Ах! Ах! — заметушився раптом художник. — Ви тільки гляньте, якою ефектною рожевою плямою рухається цей натовп на тлі літньої зелені!.. Де моя рожева фарба?.. Куди поділася фарба?..

Побачивши, що художникові не до нас, ми тихенько залишили майстерню.

— Ти задоволений? — поцікавився юнак.

— Більше ніж задоволений! — відповів я з іронією.

— А може, провідаємо того, що творить геніальну музику?

— Дякую, я дуже втомився. До того ж ця клятуща медаль мені геть розбила коліна.

— Тоді все. Спочивати. Завтра йдемо знайомитись, як працюють наші вчені.

— А можна без медалі?

— Не можна. Тебе нікуди не пропустять, до того ж можуть ухопити і як підозрілого типа вкинути до печі, де виплавляють довгоголових.

VII

Вчені теж були зібрані докупи, як і письменники, художники, композитори. Величезні будови займали цілісінький квартал. Науково-дослідні інститути кипіли вченими, як вулики бджолами.

Основна маса вчених трудилася над розробленням нових видів зброї. Від стрілецької до бактеріологічної, від наземної до космічної, від підводної до надводної.

— Навіщо вам космічна зброя? У вас же немає космосу.

— Зате космос є у вас, — відповів злорадно юнак.

— Ну, добре. А для чого вам стільки зброї? З ким ви збираєтесь воювати?

— З усім вашим світом. Ми понесемо всеперемагаюче знамено комунізму в найвіддаленіші закутки земної кулі, де нас ждуть не діждуться уярмлені народи.

— І зробите всіх круглоголовими? — запитав я уїдливо.

— Це залежить від того, як вони нас зустрічатимуть…

З усіх інститутів мій юний супутник обрав інститут зовнішньої розвідки. Аж тепер я здогадався, чому він опинився під Говерлою, де я його спіткав на свою бідну голову.

І мене весь час мучили думки: ще два дні, що були відведені на ознайомлення, — і мене відправлять до печі, де переплавлять на круглоголового. Клята медаль, що весь час била мене по колінах, щохвилини, щомиті мені про це нагадувала, і я вже не знав, куди подітися од гнітючих думок…

Утікати? Та як мені вдасться оминути прикордонну сторожу? Схоплять, засудять і переплавлять. Тільки вже на довгоголового. Тобі подобається з дня у день горлати оте ідіотське: «Партію ми слушалі, хорошо покушалі»? А працювати не розгинаючись по сімнадцять годин на добу?.. Отож-то й воно…

А коли б і вдалося непомітно пробратись до тієї печери, коли б зумів зорієнтуватись у темряві і вибратись по той бік. Що б я робив із своїм крихітним зростом, де кожен пацюк зміг би мене запросто схрумати? А вужі? А гадюки? І як би я вибрався з густої трави, що піднімалася б над моєю головою до самого неба?

— Ти про щось задумався? — донісся до мене голос юнака.

— Ні, то я просто так… Так де ж твій інститут?

— Та ось же він!.. Я поведу тебе до лабораторії найвидатнішого вченого, без геніальних розробок якого наша зовнішня розвідка не була б такою всеохопною та досконалою.

На червонющих дверях до лабораторії мало того що горів застережний напис: «Постороннім ліцам вход строго воспрєщон!», а ще й був намальований череп.

— Йди сміливо, — заохотив мене юнак. — У тебе ж медаль.

І справді: охоронці, що кинулись погрозливо навперейми, вгледівши медаль, козирнули, приклавши долоні до чудернацьких кашкетів.

У лабораторії, якій не було кінця-краю, кипіла робота. Сотні лаборантів ворожили над колбами, перемішуючи якісь рідини, гули вентилятори, витягуючи сморід, блимали тисячами вогнів екрани. А поміж ними повільно походжав найвидатніший вчений, час від часу заглядаючи через плечі заклопотаних працівників. Порцелянова головешка його була вдвічі більша од нормальної, велике чоло нависало над окулярами, і по тому чолі весь час бігали іскорки, збиралися в суцільні сузір’я, яскраво спалахували, і тоді вчений поспіхом кидався до комп’ютера, виклацував щось на клавішах, і по екрану пробігали цифри і знаки, шикувалися в довжелезні стрічки.

Вчений довго водив нас по лабораторії, з гордістю її демонструючи. Показував тисячі слоїків з різноколірними рідинами, і мене особливо зацікавили слоїки з коричневою рідиною, кілька крапель якої досить було, щоб людина стала невидимою. Цим своїм винаходом найгеніальніший особливо гордився, він не втримавсь од спокуси продемонструвать його дію, тож гукнув лаборанта і простягнув йому крихітного слоїка:

— Пий!

Той слухняно випив і одразу ж став танути, зливаючись з повітрям.

Ось його вже ледь видно… Ось він уже наче пляма туману… Ось навіть натяку не лишилося, що отут же щойно була жива істота з плоті й крові.

— Він що, так і лишиться невидимий?

— Так, на кілька годин. Потім моя рідина перестане діяти і він знову проявиться.

Так це ж те, що мені потрібно!

Скориставшись тим, що вчений обернувся до якогось із лаборантів, відповідаючи на його запитання, я ухопив один із слоїків і заховав його до кишені.

І того ж дня, коли юнак запросив мене до себе в гості і з гордістю показував колекцію слоїків, що ними озброюється кожен розвідник, на завдання вирушаючи, я поцупив ще один слоїк. Тепер уже з рідиною, ковтнувши якої я стану нормального зросту.

Ну а тепер ви дідька лисого зробите мене круглоголовим! Самі лізьте до тієї пекельної печі!

VIII

Нарешті настав день… От ніяк не одвикну од того, що тут не існує ні вечорів, ні ночей, ані ранків. День, суцільний день, протягом тижня, місяця, року, — вже півсотні років відтоді, як у зеніті засяяли силуети класиків марксизму-ленінізму. Тож нарешті настав день для ознайомлення з побутом тих, хто вирощує хліб і до хліба та годує країну.

Мій супутник ще вчора сказав, що нас уже ждуть у комунгоспі, взірцевому господарстві, куди полюбляв навідуватись Брежнєв Третій для вивчення побуту селян.

— Їдемо у колгосп? — згадав я столітньої давнини назву.

— Забудь про колгоспи, — мовив суворо юнак. — Наше сільське господарство півсотні років тому зробило гігантський стрибок, і в нас тепер не колгоспи, а комунгоспи.

Тож ми схопилися дуже рано, наспіх поснідали і ступили на бруковану зеленими плитками дорогу. Юнак тупнув ногою, дорога ожила, ожила та й понесла нас за місто.

Так ми опинилися біля барака, що бовванів посеред безмежного степу.

Барак був довжелецький, з глухими бетонними стінами, довкола нього вилискував укатаний асфальт: жодного деревця, жодного кущика, навіть травинки.

— Це — наслідок нашої боротьби з одвічним прагненням селян мати приватне господарство, — поясний юнак. — А що породжує приватна власність? Приватна власність, як сказав Ленін, породжує капіталізм. Тож ми й витравили до кінця дрібновласницькі інстинкти. І це, скажу тобі, далося нелегко. Довелося навіть у побуті поповоювати з проклятою приватною власністю. Аж до спільної ковдри, одного на всіх казана, і навіть спільного туалету… Шлюби теж відійшли у далеке минуле…

— А як вони, пробач за вислів, розмножуються?

— Вони не розмножуються.

— ?..?..

— Їх вирощують штучно в пробірках. На людофабриках. — Тут юнак глянув на годинник. — Але помовчім. Зараз буде.

Не встиг він закінчити, як з велетенських динаміків, що чорніли на стінах барака, гримнула оглушлива мелодія:

Ширака страна мая радная, Многа в нєй лєсов, палєй і рєк, Я другой такой страни нє знаю, Гдє так вольна дишит чєловєк!

Розсунулись стіни, і на площі, по чотири у ряд, хлинули безкінечні колони. Чоловіки всі до одного були озброєні лопатами, косами, вилами, жінота — сапами, граблями і відрами.

— Ваші комуни що, не механізовані? — запитав я подивовано.

— Ми давно покінчили з механізацією. Машини лише розбещують, плодять п’яниць та ледацюг. До того ж їхня ручна праця країні обходиться набагато дешевше, аніж механічна.

В усіх чоловіків та жінок, що проходили мимо під «Ать-два!» бригадирів, які крокували поруч колон, були видовжені обличчя, але які обличчя! Темного, землистого кольору, ще й загострені носи, як у небіжчиків.

— Вони що, хронічно недосипають?

— Ти помиляєшся: вони сплять аж по чотири години.

— А решту годин?

— А решту часу натхненно працюють…

Нашу розмову обірвав чоловічок, що невідь-звідки і підкотився. Це вже був не довгоголовий, але й не круглоголовий. Таке щось середнє.

— Знайомтесь, парторг комунгоспу, — представив юнак. — Він поведе нас на взірцеву свиноферму.

Чоловічок закивав ані видовженою, ані круглою головою, ані череп’яною, ані порцеляновою.

— Він водить Брежнєва, — шепнув юнак. — І скоро одержить медаль, що дасть йому право переплавитись на круглоголового.

Отак у супроводі парторга пішли ми до показової свиноферми. Світлі стіни цієї споруди були увішані транспарантами й гаслами, що закликали до комуністичної праці, а найбільший транспарант проголошував, що тут трудиться комсомольсько-молодіжна ланка Олени Вітренко, і закликав усіх свинарок, доярок, телятниць наслідувати її приклад.

— Чим вона славна, ця ланка? — спитав я парторга.

— Щоб не втрачати часу, дівчата ночують разом з поросятами.

— І не бридують?

— Хто, поросята?

— Дівчата!

— Як вони можуть бридувати, коли всиновили всіх поросят і стали їм рідними мамками. І добилися найвищого приросту по всій країні. Сам Леонід Ілліч Брежнєв згадав нашу Олену в черговій промові. Незабаром наша Олена стане Героєм Комуністичної Праці.

Познайомились і з майбутньою героїнею та її комсомольсько-молодіжною ланкою.

Більш виснажених облич мені ще не доводилося бачити. За поросятами підлоги не було видно, вискіт стояв такий, що я моментально оглухнув, а вони, навіжені, лізли до своїх названих мам, ледь з ніг їх не збиваючи, вимагаючи уваги і ласки… Господи, як вони, оці дівчатка зацьковані, тут і сплять?..

А отак: на підлозі на цементній, під поросятами.

— Одну задушили, — приязний усміх не сходив з обличчя парторга. — Вона примушувала поросят штудіювати історію партії. Поросята за це її зненавиділи, змовились і уночі її задушили. Ми їй влаштували пишний похорон, сам Леонід Ілліч Брежнєв прислав своє співчуття.

Довго ж мене похитувало після відвідин зразкової свиноферми!

А потім ми знайомилися з телятницями, які, наслідуючи приклад Олени Вітренко, спали в обнімку з телятами і були геть обсмоктані; з птахівницями, які вмудрялися ночувати серед курей, гусей та індиків і жодного яйця не роздушити при цьому; з пастухами, які ні на крок не одходили од закріпленої за ними худоби. З косарями та полільницями, що з косами, сапками й спали. З орачами та сівачами, які навіть у сні гейкали на волів, що їм насиналися. Або вимахували руками, зерном поля засіваючи. Всюди водив нас невтомний парторг, а потім у закритій їдальні, куди рядовим було зась, частували нас смаженим та вареним, і сільського начальства зібралось як галичі, і в усіх у них були розповнілі обличчя та масні, як вареники, губи, і, тими губами приплямкуючи, вони проголошували безкінечні тости, аж доки нас, геть сп’янілих, вивели попід руки на зелену дорогу та й тупнули дружно ногами.

Як добравсь додому, не пам’ятаю.

IX

І настав сьомий день. Що передував восьмому, коли мені мали переплавити нормальну голову на порцелянову.

Сьогодні я маю знайомитись із тими, що керують цією країною. Тож я загодя встав, поснідав, став чекати молодика.

А ось і він.

— Ідемо?

— Куди?

— Та на екскурсію!

— Нікуди ми сьогодні не йдемо.

— Але ж ти обіцяв познайомити мене з тими, що керують країною.

— І познайомлю. Але для цього не треба виходити з дому. Стій і дивись.

Він тупнув ногою, і передня стіна стала наче танути. І перед очима моїми виникла зала, встелена порцеляновими плитками.

Юнак ще раз тупнув, і на підлозі виник макет усієї країни. Все, мабуть, було точнісінько так, як насправді, тільки зменшено в багато разів.

У центрі — столиця. А від неї врізнобіч простягнулись дороги: і червоні, сині, рожеві, блакитні, й оту, блакитну, я одразу ж упізнав: вона впиралася в рожеву скелю з висіченими східцями, що вели до печери. Он і печера, і крихітний перед нею майданчик, що з нього я ледь не звалився у прірву.

І всюди: на вулицях, на дорогах, біля численних заводів та фабрик, на полях — всюди застиглі постаті довгоголових та круглоголових. Всі вони були наче зненацька застукані сном: той стояв на одній нозі, а другу заніс уперед, той підняв руку, той повернувсь до сусіда та так і застиг з роззявленим ротом, а малюк, що зірвався з дерева, завис у повітрі, головою донизу.

— Який чудовий макет! — сказав я захоплено. — Так і здається, що всі оці люди ось-ось оживуть…

— Оживуть?

І макет ожив. Побігли в усі кінці дороги, потекла рожевою водою ріка, зарухалися люди, а малюк, що досі висів у повітрі, полетів донизу, стукнувся головою об твердь, підскочив, як м’яч, знову стукнувся, обмацуючи порцелянову голову.

— Прекрасно! — вигукнув я. — Але як я побачу тих, що керують?

Юнак тупнув ще раз, і стіни всіх будинків стали прозорі як шкло. І я побачив людей, що були усередині.

Оно поет, Найправдивіше Дзеркало. Він зараз був дуже лихий, щось кричав, гнівно роздираючи рота, а критики розгойдували обшарпаного молодика, збираючись пожбурити його з високості.

А оно художник — Правдиві Фарби. Порпався біля картини, розмішуючи у величезній посудині улюблену рожеву фарбу.

А он… Господи, невже то я? Стою поруч з юнаком, роздивляючись себе самого.

— Так, це ти. Не віриш? А спробуй махнути рукою.

Я махнув рукою, і крихітний чоловічок махнув рукою у відповідь. Дриґнув ногою — той повторив. Я вертів головою, вклонявся — чоловічок дзеркально повторював усі мої жести.

— Тепер тобі зрозуміло, яким чином ті, що керують державою, вмить про все дізнаються?

— Зрозуміло. Перед кожним, мабуть, є отакий макет.

— Ти правильно говориш.

— Але яким чином вони віддають свої накази?

— Дивись!

Молодик схилився над макетом, ухопив мою фігурку, і я скрикнув налякано: величезна рука обхопила мій стан, здушила, піднесла високо вгору, до величезного порцелянового обличчя. Розтулився бездонною прірвою рот, блиснули очі-озера, прогримів оглушливий голос:

— Тепер ти зрозумів, яким чином ті, що керують, віддають свої накази?

— Ой, зрозумів! — запищав я, звиваючись у гігантській руці.

Величезний рот розтягнувся у задоволеному усміхові, рука стрімко опустилась донизу, і я знову стояв поряд з юнаком, а на макеті все ще тремтіла моя постать.

— Пробач, що я тебе трохи налякав. Але інакше ти не відчув би всю силу наказів тих, що керують.

— Пробачаю! — озвавсь я сердито. — Але вдруге прошу мене попереджати. Бо так недовго й померти… Але ти не показав тих, що керують.

— Зараз ти побачиш і це, — мовив юнак і тупнув ногою.

Макет раптом поїхав назустріч, мимо пропливли площі, вулиці, парки, перед нами виріс гігантський будинок, облицьований сніжно-білими порцеляновими плитками. «Совість партії» — червонів гігантський напис на ньому. «Колективний розум партії» — палахкотів ще один напис.

Юнак ще раз тупнув ногою і наче розрізав будинок той навпіл: я побачив численні кабінети, коридори і ліфти, заповнені круглоголовими в сніжно-білому одязі. Всі вони були страшенно заклопотані, хоч нічого не робили, тільки сиділи у кріслах і водили в повітрі руками.

Крісел же було найрізноманітніших форм і розмірів, від стільця до цілої споруди з бронзи, червоного дерева й шкіри. І жодного крісла не було порожнього. Навіть ті, що простували коридорами чи підіймались ліфтами, сиділи у кріслах.

— Вони що, бояться звестися? Щоб не всівся хтось інший?

— І так, і не так. Справа в тому, що в спинку кожного крісла вмонтований колективний розум тих, що керують країною.

— Розум? У кріслах?

— Так, саме у кріслах.

— Але хіба не краще мати розум у голові?

— Не краще. Тим більше що колективний розум в голові не вміщається.

— Тоді в Генсека теж розум вмонтований в спинку крісла?

— Не став крамольних запитань! — суворо попередив юнак. — Не забувай про тих, що все чують і все бачать. Генсек єдиний має розум, незалежний від крісла. Тільки він має право мислити самостійно і висловлювати власні думки. Решта ж повинна лише прислухатися до тих священних думок і керуватися ними у своїй діяльності. І ще знай: не в усіх кріслах однакова кількість колективного розуму. Чим вище крісло, тим більше розуму вмонтовано в спинку. А отже, і в того, хто в ньому сидить.

— Якою б порожньою його голова не була?

— Це навіть краще: в порожню голову легше вкладається мудрість, що вмонтована в спинках.

— А хіба не буває так, що в тих, що керують, збереглися в голові хоч крихти власного розуму?

— Так, — печально зітхнув юнак. — Хоч і зрідка, але трапляється і таке прикре явище. Справа в тому, що в нашому повітрі, яке воно не стерилізоване, літають дуже шкідливі бацили вільного розуму. Точніше, це не бацили навіть, а віруси, що їх неможливо знищити. І коли ті віруси натрапляють на рештки розуму в головах, то находять поживне середовище і починають проростати грибками аналізу, порівнянь і сумнівів…

— А як про це дізнаються?

— У тих, кого вразив вірус, стають прозорими очі, вони проявляють ознаки невдоволення.

— І що з ними роблять?

— Їх спершу пробують вилікувати. У спеціальній лікарні є цілий набір гумових молотів: од кілограмового до пудового. Отими молотами й стукають по голові, намагаючись вибити з неї рештки розуму.

— А коли це не вдається?

— Тоді у безнадійно хворого одгвинчують голову і вкидають до печі. Там віруси гинуть разом з грибками, а їхній носій уже не повертається до власного крісла. Йому підшуковують іншу роботу, звичайно ж таку, що личить круглоголовим…

— А тепер проймися священним трепетом, — мовив юнак, коли трохи спочили та пообідали. — Я покажу тобі нашого Генсека, Брежнєва Третього, за роботою.

Юнак уже не ногою, а лобом стукнув у підлогу, і перед очима виник неосяжний кабінет, прикрашений бюстами Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. За масивним столом, у кріслі, що сліпило очі дорогоцінним камінням та золотом, сидів Генсек Брежнєв. Він щось говорив, ледь ворушачи щелепою, а десяток круглоголових, що сиділи вже за столом нижчим, весь час кивали головами.

— А це хто такі?

— Це ті, що кивають головами.

— Вони що, постійно при Генсекові?

— Так, але не всі. Є такі, що пересиділи й Брежнєва Першого, і Брежнєва Другого, а тепер так само кивають Брежнєву Третьому, а є й висуванці. Коли помирає хтось із тих, хто киває головою або не так нею кивне, тоді збирають усіх, хто киває головою секретарям обкомів, райкомів, парткомів, і влаштовують всесоюзне змагання «Хто краще кивне».

Переможця нагороджують орденом Леніна і вводять до складу тих, що кивають головами самому Генсекові.

— А як Генсек щось не те скаже?

— Все одно кивають головами. — І, нахилившись до вуха, юнак ледь чутно прошепотів: — Чим більшу дурницю ляпне Генсек, тим запопадливіше вони киватимуть. Кожному хочеться їсти хліб з маслом, — хихикнув він.

Оцим хихиканням і завершилася моя екскурсія по країні, де остаточно переміг комунізм.

X

А посеред умовної ночі, коли вся країна непробудно спала під сонцем Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, я тихенько зібрався, випив слоїк отієї рідини, що робить людину невидимою, і крадькома вийшов на вулицю. Ще встиг глянути у велике дзеркало: подіяла рідина чи не подіяла?

Подіяла!

Знайшов блакитну дорогу, повернувся в бік потрібного напряму і щосили тупнув ногою.

Дорога шарпонула, як схарапуджений кінь, і понесла, понесла: мимо сонних будинків та фабрик, за місто, у степ, суціль втиканий транспарантами й гаслами. До рожевої скелі, до стрімких отих сходин, що вели у печеру.

А вже коли вибрався по той бік, під Говерлу, вбіг у високу, до самого неба траву, згадав про другий слоїк: ось він, рідний, у кишені! Поспіхом дістав, одкоркував, випив і втратив свідомість.

А коли отямився, трава була нормального зросту, і кущі, і дерева, і навіть рюкзак, що терпляче мене дожидався.

Оглянувся на печеру, де під скелею ледь помітна мишача нірка.

«Треба б тут поставити мишоловку, — подумав. — Ловити розвідників і диверсантів, що, напевно ж, будуть сюди пробиратися».

Ну, та це вже справи прикордонників. А мені швидше до екрана, розповісти про дивовижну пригоду, яка зі мною скоїлась.

2003–2004 роки

Оповідання

Спокута

Коли б вона знала, чим все це закінчиться…

Коли б вона знала…

I

Пісок і вода… золото й синь… і молодий Бог, який виходить із хвилі морської до неї.

І — бухтонька.

Де лише вони, обласкані сонцем, обціловані сонцем, позолочені сонцем, що впродовж безкінечно-кінечного дня світить лише для них… Сходить лише для них… Закохано й віддано…

Обганяючи ранок, поспіша їх зустріти. Ще по дорозі до моря. Бо й там, в таємничих глибинах підводних, думало лише про них… Ними тільки і марило…

А небо!..

Такої блакиті бездонної вона ще не бачила. Хіба що вві сні…

Та й сни були тут не такі, як удома. Як тиждень… два тижні тому. Бо вона і вві сні відчувала його ласкаву присутність: рука до руки, тіло до тіла, подих до подиху… І свої губенята, що брунькувались нестримним бажанням його обціловувати…

Вона й своє тіло любила лиш тому, що воно вже їй не належало…

Йому!.. Тільки йому!.. До останнього нігтика… До клітинки останньої…

І коли прощалися з бухтою, вона свою єдину прикрасу (срібні сережки) потай зарила під скелю. Принесла їх у жертву…

А потім був поїзд. Абсолютно не схожий на всі поїзди, що їх вона бачила досі. Кожен вагон наче скупаний в морі, морем пахло і зовні, й всередині, довкола аж сяяло од засмаглих облич, приязних усміхів, закоханих поглядів. Наче дивовижний поїзд оцей зібрав тільки пошлюблених, які щойно відсвяткували свій місяць медовий.

II

«Ох, яка ж я щаслива!»

III

Вони й познайомились не так, як усі. У цьому принаймні вона була переконана.

Їй уже починало здаватись, що взагалі не існує хлопців, гідних якоїсь уваги.

Викосила, вигубила дощенту люта війна, лишилися хіба що каліки. Та оті, що їх і в ступі не влучиш. І ціни їм зараз не скласти. Вишуковували, винюховували, як би одружитись повигідніше. Щоб і красива була (коханка в постелі), й хазяйновита (хазяйка на кухні), щоб мала квартиру, бажано в центрі, і щоб її татусь був цабе неабияке: надійна щабелька до кар’єри успішної.

Замалим не заморську царівну винюхували.

А вона ж не була ні царівною, а ні красунею. Хоч ледь не пов’язала своє життя з отаким людоловом. Добре ж, що схаменулася вчасно!

Краще вже так: вузеньке ліжко дівоче, що старітиме разом із нею, маленька кімнатка на трьох, таких же, як і вона, незаміжніх, і робота, робота, робота, якій вона до кінця себе віддаватиме. І навчання заочне у вузі.

Про кіно, про театр годі й думати.

Синя панчоха?

Що ж, синім панчохам теж треба якось жити на світі.

А тут — зустріч раптова.

Він стояв у гурті чоловіків — вона, поспішаючи, вирізнила тільки його.

«Є ще такі хлопці на світі!»

Хоч пройшла мимо, ледь глянувши, могла б присягтися, що упізнає його з першого ж погляду.

І на всю ніч, до ранку самісінького — щемом переповнене серце. Так, наче втратила щось найцінніше в житті.

А потім вона поспішала на поїзд. Зібралась до хворої матері, яка прислала листа. Не мати прислала — сестра. «Ти хоча б навідалась, мама ж тільки тобою і марить!»

Оте «марить» всерйоз її налякало. Відпросилась у директора школи, зібралася похапцем і на вокзал.

А там черги до кас — кілометрові, наче все місто вирішило саме сьогодні зрушити з місця.

«Як же я до мами поїду?»

У розпачі застигла посеред залу.

— Не пощастило з квитком?

Оглянулась: ВІН!

Стоїть, усміхається приязно.

— Вам на який поїзд?.. Стійте на місці, спробую допомогти.

А вона й без цього застигла на місці.

(Потім він сказав, що такого втілення розпачу не було на весь зал. Тим більше що втілення це мало напрочуд миле обличчя).

Повертавсь, вимахуючи переможно квитком:

— Побігли!.. Бо запізнимось.

Підхопив її валізку зашморгану, побіг попереду.

Уже в тамбурі згадала про гроші:

— А гроші!.. Гроші за квиток!..

Полізла до сумочки, боючись, що от-от рушить поїзд і вона не встигне розрахуватись.

— Потім! — недбало відмахнувся рукою. — Ви коли повертаєтесь?

— За два дні!

— Точно?

Кивнула, що точно.

— Я вас зустріну!.. Щасливої!..

Потяг уже рушив, і він майже біг поряд з вагоном.

IV

Мама, здається, тому й захворіла, що вік доні не бачила. Яку любила найдужче, потай нею гордилася. Вона єдина приносила додому лише відмінні оцінки, здобула хоч і неповну, та все ж вищу освіту. Як здобувала, про це свідчив лиш одяг, що його доводилось ушивати та звужувати. Бо які статки у мами — вдови, що не діждалася чоловіка із фронту! «Пропав безвісти», то й не платили навіть злиденної пенсії.

Мама враз ожила, вгледівши свого «мазунчика». Тримала за руку, наче боялася, що дочка ось-ось зведеться і зникне. Весь звіт оддавала за тиху розмову з дочкою.

А вона, невдячна, навіть розмовляючи з мамою, думала про нього.

«Невже це кохання?»

V

Перед тим, як сідати до поїзда, однесла до перукарні останню десятку. Перманент, манікюр-педикюр, хоч могла й обійтись без останнього: не буде ж перед ним роззуватися!

Сама на себе задивилася в люстро: «А я ще мов би й нічого!»

Пальцем послинила брови і вперше вийшла надвір нормальною дівчиною. Не панчохою синьою.

Їхала в плацкартному — сидячи спала-дрімала. Щоб не зіпсувати зачіску. І все в ній стискалось: зустріне?.. Роздумає?..

Перон, майже порожній, поплив, поплив, смикнувся, застиг.

Не зустрів!..

Валізка, харчами натовчена (мама була переконана, що вона голодує і досі), валізка мовби ще дужче поважчала, обриваючи руку.

«Теж мені красуня заморська!»

Зупинилася посеред залу — поміняти руку. І хоч люди з обох боків обтікали її, й розмовляли, і кричали, й сміялися — нічого не чула, не бачила. Оглушлива тиша опустилась на неї, відділила од світу. Що застиг, здається, навіки.

— Пробачте, що запізнився!

Довкола враз усе ожило, зарухалось, гаряча хвиля так і хлюпонула у груди, а він усміхався до неї, голублячи поглядом.

— Давайте вашу валізку. — Ухопив, аж присів. — Ви що, цеглу везете?.. Ходімо, бо нас тут і затовчуть.

Поцікавився одразу ж:

— Паспорт при вас?

— При мені.

— Дайте сюди.

— Навіщо?

— На виході міліція. Перевіря документи.

І хоч давно уже скінчилась війна, коли зупиняли на кожному кроці, вона не здивувалась ніскілечки: дістала із сумочки паспорт.

— Отак буде краще. — Чомусь одразу ж сховав паспорт до бічної кишені.

Міліції вже не було. Та вона одразу ж і забула про паспорт. Йшла поруч з ним, ловила на собі його погляди. Весь час переживала за перманент: уцілів?.. Не розкуйовдився?..

Зупинилися перед якимось будинком.

— Заскочимо на секунду. Мені треба документи оддати.

Не здивувалася, чому і їй треба заскакувати. Покірно пішла. Зупинилися вже в коридорі перед дверима високими.

— Тут, — сказав він.

Дістав її паспорт, глянув мигцем на першу й останню сторінки:

— Оксана?.. Вік мріяв зустріти Оксану!

Штовхнув двері, і вони зі скрипом-рипом неохоче впустили їх досередини.

Кімната, вузька, як пенал. Вичовгана доріжка до єдиного канцелярського столу та двох рахітичних стільців перед ним. Голі-голісінькі стіни з височезним, як у соборі, вікном… Ні, на стіні, що навпроти, засиджений мухами плакат ще з воєнних часів: червоноармієць у шоломі націлився пальцем їм прямо межи очі: «А ты записался на фронт?»

За столом — жінка віку невиразного.

Звелася, ступила назустріч:

— Зустріли, Олег Павлович?

— Зустрів, зустрів… Познайомтесь.

І поки Оксана тисла руку збляклої жіночки, Олег додав до її паспорта свій та й ляснув ними по столу:

— Можна без церемоній?.. Запитань і відповідей?.. У нас усе давно вирішено.

— Гаразд, гаразд, — заквапилась жіночка.

Взяла паспорти, стала щось записувати до товстелезної книжки. «Регистрация смертей, разводов, браков, рождений», — прочитала Оксана на палітурці, коли жіночка закрила книжку. Оцій збляклій жіночці, мов присипаній попелом, таки й справді більше личило реєструвати смерті-розлучення.

— Вітаю з законним браком! — повернула їм паспорти.

— Дякую, Ніно Василівно! — цьомкнув її в щоку Олег. — Шампанське за мною.

Вийшла на вулицю Оксана — зовсім ошелешена. Все було наче в тумані, наче й не з нею це щойно скоїлось. Не помітила навіть, як пройшли повз школу, де вона викладала, повз будинок, в якому жила, здається, трохи отямилась, коли піднялись на другий поверх вже будинку іншого й Олег відчинив двері:

— Ось тут я й живу… А це — твоя кімната…

Кімната гола-голісінька, лише на підлозі кинуті недбало газети та на шнурові під стелею теліпалася лампочка.

«Як же тут жити?» — безпорадно оглянулась.

А він, опустивши на підлогу валізку, повів її до сусідньої:

— А це вже моя.

Хоч ця сяк-так умебльована.

Сказати, що дуже, то ні (свідомість потроху поверталась до неї, у ній уже просиналася жінка, господиня гніздечка сімейного), спасибі, що хоч є на чому сидіти та спати… Спати?.. Та на ліжкові ж отому тісно й одному!.. Та ще стіл посередині: пляшка вермуту, дві тарілки, як слід і не вимиті, дві виделки, два кухлі, нарізаний хліб на газеті…

— Треба ж відсвяткувати одруження, — сказав, мов виправдовуючись. — Сідай до столу, я зараз.

І подався на кухню.

Постояла-постояла, що мала робити — сіла. Тернула пальцем по стільниці — палець враз узявся сірим. Дістала хустину, витерла хоч із столу пилюку.

За спиною зашкварчало: появився Олег. Ніс величезну сковороду, повну яєчні. Вбухав зо два десятки яєць, як не більше…

Він побіг до редакції: конче потрібно було здати в номер якусь бздушку-замітку, Оксана ж заходилася порядкувати у квартирі. Що прибиралася, мабуть, ще до війни.

Прибирала і сама себе запитувала: «Коли ж він мене поцілує?»

Цьомкнув же в загсі оту сіреньку курочку, а не її.

І ще в неї було таке відчуття, наче вона просто зайшла сюди в гості. Ось прибере, візьме валізку, що сиротою стояла в сусідній кімнаті, і піде додому.

Таке все було нереальне.

VI

Пізніше, набагато пізніше вона поцікавилась:

— Що тебе так у шию гнало женитися?

Відповів не задумуючись. Оксана вже звикла до того, що на будь-яке запитання у нього завжди була готова відповідь. Скаже, а потім уже думає, що він сказав.

— Тебе й кулі не могли наздогнати! — сміялась Оксана.

А й не могли! Повернувся з фронту — подряпини жодної. Тож і тут: відповів не задумуючись:

— Для цього були дві важливі обставини.

— Які, якщо не секрет?

— Не секрет… По-перше — закохався нестямно…

— Отак з першого погляду і закохався?

— Ні, там, у вокзалі, коли я тебе вперше побачив, мені тебе стало жалко. До щему у серці! Така ти була нещасна й беззахисна… А коли ти поїхала, коли тебе не було три дні, отоді я й закохався по-справжньому. Страшенно боявся, що ти назавжди залишишся коло хворої матері. А я ж і адреси твоєї не мав…

Вона одразу ж повірила, що отак можна закохатися. Згадала себе, там, біля хворої матері. Але — щоб сходу до загсу!..

— А по-друге?

— По-друге, почали квартири ущільнювати. Підселяти тих, що стояли у чергах. А в мене ж двокімнатна на одного…

Ось воно що!

— Ти ж і жук!

Аж тепер зрозуміла, чому він так квапився її прописати. Другого ж дня прописав!

Сказав би раніше про це — смертельно образилася б.

— Так я ж тебе по-справжньому полюбив! — переконував гаряче.

А її не треба було й переконувати.

У перший же вечір, коли знову заїли вермут жахливою яєчнею тією, він запитав:

— Ти могла б ще трохи пожити у себе? Доки я умеблюю кімнату. Сама бачиш, на чому я сплю…

«Оце так заміжжя! Чоловік у перший же вечір виряджає із дому!» Однак не заперечила.

Олег провів її до гуртожитку з наполовину спорожнілою валізкою: вирішила, щоб він хоч обідав по-людськи. «Хоч тепер поцілує?»

Поцілував!

Тицьнувся губами холодними, притис, наче боявся затриматись…

— То я побіг… Завтра ж о сьомій вечора… — По дорозі домовилися сходити в кіно.

— Біжи, — сказала прикро Оксана. Дивилася вслід, і чомусь їй хотілося плакати.

VII

А потім вона була йому вдячна за оті десять днів. Коли губи його ставали все тепліші й тепліші. Коли щовечора йшли у кіно чи то парком гуляли і деревина кожна їм кланялась. А в неділю — на річці цілісінький день, де він учив її плавати, і в перший же день ледь не втопив. Потягнув на глибоке, а вона ж вище колін зроду-віку не заходила у воду.

Вона засинала й просиналася з думкою про зустріч наступну, і дівчата, які жили разом з нею, все допитувались, в кого вона отак закохалася, а вона соромилася їм признатись, що вже заміжня, їй самій починало здаватись, що одруження ще жде їх попереду, — аж до того дня, коли розпочалися канікули, і він приніс їй два квитки на поїзд у Крим, до Феодосії.

— Ледь відпросився в редактора. Їдемо завтра.

— Завтра? — жахнулась Оксана. — Та мені ж треба зібратись.

— Та що там збиратись! Я вже дав телеграму, щоб зустрічали.

— Телеграму?.. Кому?

— Однокашникові. Разом училися. Він там редактором. Зустріне й прилаштує де слід.

Рано-вранці заскочив (поїзд о сьомій), вихопив її майже з постелі (збиралася — всю ніч очей не зімкнула), у вагоні одразу ж з усіма перезнайомився, і всі уже знали, що вони щойно одружені, і поступилися їм місцем найкращим, і кожне запрошувало скуштувати смачненького, а у Феодосії їх справді зустрів однокашник, такий же яснооко веселий, як і Олег, і запхнув до «вілліса», що нагадував пофарбованого в зелене жука на колесах, і повіз за кілька десятків кілометрів до татарського селища, що примостилось над морем (татарами тут і не пахло: вивезли всіх до одного, бо розгнівали Сталіна. Навіть Героя Радянського Союзу, разом з росіянкою дружиною, з якою він одразу ж по шлюбові приїхав на деньок погостювати в батьків), і вони, облаштувавшись сяк-так, одразу ж до моря й побігли, й облюбували крихітну бухтоньку, якій Оксана в знак великої вдячності подарувала срібні сережки.

VIII

Вони досхочу й накохатися не встигли: Олега викликали до військкомату та й запроторили на перепідготовку командного складу.

— Привезу ще одну зірочку, — нахвалявсь, сміючись. А їй хотілося плакати:

— Я ж тебе й провідать не зможу! Бо не поруч — десь на Кавказі.

— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.

Все в нього біжить!

Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.

І в кінці — обов’язкова приписка: «А як пожива наше ліжечко?»

Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.

IX

До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.

Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.

Й от же плем’я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.

І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.

З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов’язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу («Е, хто ж так за іменинницю п’є? До дна треба, до дна!») напрочуд смачного вина.

І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп’яніла.

— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.

Довів до будинку, піднявся по сходинах…

— Дякую, я вже сама.

А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.

— Дайте я, — прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно… «Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!» — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе…

Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.

Згодом зсунулася з постелі пом’ятої, побрела важко до ванни…

Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте «Ні!» в розпачі билось під черепом.

Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.

X

Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався… Хай пізніше… Ну хоч трохи пізніше… З якими очима його зустрічатиму?..)… За оцей тиждень вона позбулася ліжка.

Антикварного. З берези карельської.

Не могла не те що спати — дивитись на нього!

А як доведеться лягати з Олегом?..

Краще померти!

За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: «А ліжко куди поділося?» — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.

— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали…

Не знала… Нічого не знала… Знала тільки одне: клопи її ледь не з’їли…

Це був жах, про який не варто і згадувати!

Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.

— А на чому ми спатимемо?

— На підлозі. — Бо оте, парубоцьке, затовчене, Олег сам відніс другові, який спав на газетах. Не забирати ж назад. Та вони на ньому й не вмістяться. Навіть «валетами».

— Гаразд, — не довго тужив за антикваріатом Олег. — Дістанемо інше… Металеве…

І, пославши газети, а зверху — постіль, вляглись на підлозі.

Олег невдовзі заснув, нею натішившись, а Оксана всю ніч плакала. Тихенько, щоб не розбудити Олега…

Здавалося, що життя безнадійно поламане, що між нею й Олегом виросла непробивна стіна, яку ні повалити, ні переступити.

XI

Спершу хотіла звільнитися з школи… Зустрічатися щоденно з отим було понад її сили: так його ненавиділа!.. До того ж здавалося, що всі уже все знають… Панічно боялася, що хтось про те розкаже Олегові, який мав звичку заходити за нею після уроків. Але куди влаштуєшся, коли українська школа одна-єдина в їхньому місті?..

І основна подія, що сталася вже після місячних, що їх Оксана чекала — не могла дочекатись, — вона завагітніла.

Збожеволіла б, коли б те сталось раніше!

І, дитину виношуючи, — від Олега, Олега, Олега! — дзвеніло у ній, — потроху до тями приходила.

Не те що забула зовсім, таке неможливо забути, але відчуття гостре жаху, нестерпної перед Олегом провини, коли лишалось одне: упасти перед ним на коліна і в усьому зізнатися, а потім піти… на край світу забігти… потроху зникало у часові, огорталося мовби туманом, не так її терзало і мучило.

Їй уже починало здаватись, що з появою дитини все зникне, забудеться…

XII

І пологи, неймовірно важкі пологи, коли вона ніяк не могла розродитись… коли потуги то накочувались гарячими хвилями, то відступали… щоб вона не померла одразу, а довше помучилась… а дитина все ніяк не хотіла полишити материнського лона, в якому їй було так зручно і затишно… Пологи ці вона сприйняла як спокуту, і в потьмареній свідомості билось одне: «Так тобі й треба!.. Так тобі й треба!..»

І довге, нескінченно довге одужання, коли до болісно набряклих грудей не доторкнутися — не те що годувати дитину (годували інші, які поруч лежали), — теж сприйняла як спокуту.

А він засипав її квітами.

Щодня — отакенний букет… Щодня — коротенька, всього з одного слова записка: «Дякую!.. Дякую!.. Дякую!..»

І коли вона врешті одужала, коли винесла обережно акуратний пакуночок, у якому мирно посапував маленький Олежик, посадив її в таксі… Не в «Победу» — до машини розкішної, що возила пошлюблених, хоч до їхнього дому — три кроки ступити…

XIII

Коли вона помітила, що в сина різного кольору очі? Коли її вдарило в груди… горло здушило… вогнем обпекли синові очі? Висмикнула з ліжечка, побігла до світла («Здалося!.. Примарилось!..») — на неї дивилися різного кольору очі. Одне — світліше, друге — темніше. Помітив і Олег:

— Ось поглянь, як нам синок догодив! Одне око твоє, а друге моє.

Уже глянула… Ліпше б осліпла!..

XIV

Син підростав — тулився до тата.

Без «жука» вже й заснути не міг:

— Та, жук!..

Олег схилявся над ліжечком, натхненно виводив:

По дорозі жук, жук, По дорозі чорний, Подивися, дівчино, Який я моторний!

Малий так і засинав, тримаючись за татів палець.

Син підростав — з кожним роком ставав все більш схожим на того: і очі, і брови над переніссям шнурочком…

Все ще не вірила, що таке могло скоїтись. Адже були місячні!

Якось прочитала про молоду сім’ю, що розпалася. Після того, як народилась дитина. Мати цієї дитини до шлюбу гуляла із негром, і хоч від нього не завагітніла, все одно, вийшовши заміж за іншого, народила чорношкіре дитя.

Поверталась з роботи — підгиналися ноги в колінах: Олег уже все знає. Одчинить двері — побачить його нещадне обличчя. Не зважувалась одразу ж зайти до квартири. Стояла, вслухалася: вдома Олег чи ще не прийшов…

Сама себе не впізнавала — дратувала кожна дрібниця.

Часто пуштрила сина (було за що пуштрити!), весь час зривалась на крик, й одного разу, коли його до школи відводила (найчастіше робив те Олег) і щось йому по дорозі вичитувала, син, зупинившись, сказав:

— Ти мене, мамо, не любиш!

Як по обличчі ударив!..

Якось син прийшов зі школи — від нього тютюном так і несло.

— Ти куриш?! Куриш?! — Лясь-лясь по обличчі. — Господи, за що мені така кара!

Ледь діждалась Олега.

— Дожилися! Хоч ти йому щось скажи!

Олег обійняв сина за плечі, повів до кімнати сусідньої. Що йому там казав, про що розмовляли, так і не довідалась. Тільки вийшов син — сліз повні очі.

— Я ніколи — ніколи не буду курити!

Повертаючись із школи, ще з порога запитував:

— Татко вдома?

Біг до татка — ділитись новинами свіжими.

Без татка вже й дихнути не міг.

А татко — без нього.

XV

З року в рік, з місяця в місяць — череда днів безпросвітних. Без сподівань, без надії. Три богині, три парки, пряли нещадно тонку ниточку її долі лихої і в будь-яку мить могли її обірвати.

Щоб не збожеволіла, лишали їй щороку невелике віконце: місяць у Карпатах. Куди вона втікала разом з чоловіком та сином. Бо Олег мав усього місяць відпустки.

Воліла довіку лишатися тут. В найглухішому закуткові, де лише гори, небо, звірі і птахи.

Переїхати ж до іншого міста — годі й надіятись. Олега уже призначили головним редактором, Олег став би дибки.

XVI

Його дружно ненавиділи учні.

Особливо за те, що чіплявся до кожної, на їхній погляд, дрібниці. Зупиняв, довго й нудно вичитував. А то й вів до директора.

І тоді виклик до школи батьків — забезпечений.

За очі називали Чумою.

— Чума йде, тікаймо!

— Хлопці, Чума!

Навіть завуч якось йому зауважила:

— Вікторе Семеновичу, чи не здається вам, що ви переборщуєте?

— Олено Петрівно, я педагог, а не нянька!

Оксана ж намагалася з ним не стрічатись. Десятою дорогою обходити.

Як вона його ненавиділа!

І коли син якось сказав:

— Мамо, а Віктор Семенович дуже погана людина!

Коли син це сказав — не заперечила. Не обірвала сердито: отаке — про учителя!

— Він і справді нехороша людина. Ти од нього, синку, подалі…

Найбільше боялась, що вони стануть поруч…

XVII

І настав рік тринадцятий…

XVIII

Олег нагло загинув, коли був у відрядженні. Їхній «Москвич» лоб у лоб зіткнувся із вантажівкою. Загорівся, зім’ятий, — не врятувався ніхто. Усіх так і ховали: в домовинах запаяних. Три могили — три невигойні рани. Тужна мелодія не могла заглушити ридань.

Вона лише не плакала. Застигла у горі, і туга, слізьми нерозбавлена, так палила їй серце, що воно от-от мало згоріти…

XIX

А згодом повісився син: знайшлись добрі люди, які просвітили, хто його справжній батько. Лишив по собі коротку, як подих останній, записку: «Ти нас зрадила!.. Зрадила!.. Зра…» На останньому слові зламалось перо, і він пожбурив ручку додолу…

XX

І свідомість потьмарилась. І в голові ревіло, гуло, боляче било у скроні: «Зрадила!!! Зрадила!!! Зрадила!!!»

Баба Ониська і четверо її чоловіків

Є на одному з сільських кладовищ, що не перетворилися на уособлення людської гордині, де пам’ятник вивершується над пам’ятником, де камінь душить камінь, де на кожному кроці так і кричить пиховите: «Я!.. Я!.. Я!..»

Є на одному з сільських кладовищ, по-домашньому привітному й затишному, де спочивають і очі, й душа, де влягаються пристрасті, що терзають людину впродовж її життя окаянного… Є на кладовищі оцьому, де навіть вітер-розбійник, налетівши із степу, втихомирено крила складає, а птахи співають упівголоса… Дак на кладовищі оцьому є чотири могили, одна старша другої, але всі доглянуті так, наче в них лежать щойно поховані: і травичка акуратно прополена, й свіжі квіти насаджені, й пісочком доріжки посипані, й рушниками біленькими хрести всі пов’язані… Вони, оті чотири могили, так рядочком і горбляться, розмовляючи між собою тихо та мирно, а позаду приліпилися ще дві могилки. Ці зовсім манюсінькі, наче діти їх насипали, граючись, діти там і лежать, що в один день народилися, в один і загинули, і двох рочків не проживши на світі.

Попереду ж — ще одне місце. Чекає на бабу Ониську, яка й ляже там, упокоївшись…

І тоді вони всі ключем журавлиним злинуть до неба та й полетять — полетять до Господа-Бога, який у свій час їх і покликав з цього світу юдолі та сліз.

Але їм, могилам отим, треба набратись терпіння: баба Ониська ще мотається світом, бо не виробила всіх трудоднів, ще з колиски присуджених нещадною владою, хоч тими трудоднями пустопорожніми наче вже і не пахло, але робота є роботою, клопоти — клопотами: обсідають щоденно з раннього ранку до пізнього вечора.

— Вмирать — день терять, — каже баба Ониська.

— І померти не дадуть, — каже баба Ониська.

Так що чоловіки її, а заодно й дітки хай ще пождуть-почекають, доки баба Ониська до останньої краплиночки виробиться і тоді лиш складе руки на грудях усохлих і тихенько, щоб не завдавать клопоту іншим, віддасть Богові душу.

Тож доки баба Ониська ще мотається світом, я покваплюся розповісти про її чоловіків, бо хто ж мені, окрім неї, розкаже: які вони були, як з Ониською жили-поживали…

ПЕТРО

Чи думала вона, чи гадала отак рано заміж вискакувати?

Та й хто сказав: «Рано»?

Хто це сказав, коли дівка — як грім, дівка — як вихор — чи на городі, чи в полі? Коли не вона од роботи, а робота од неї піт утирає? Коли її ще в колисці не так рідна мати, як та ж робота гойдала? Коли робота, ледь переступивши поріг, замертво падала в ліжко, а вона бігла на вулицю та й витанцьовувала до самого ранку? Коли в неї аж жижки трусилися: «Заміж!»

Так хто сказав: «Рано»?

А Петро? Петро про що думав? Її одноліток. Який іще й першої пари штанів не зносив. Парубоцьких вусиків не завів. Ще й голос ламавсь, як у півника…

Петро про що думав?

А про те ж, що й Ониська!

І хоч «женили» обох легкі на розправу батьки: її черезсідельником, його вишневим пужалном, що його на свою біду Петро й вирізав, — все одно в один голос про весілля співали. Та покваптесь, бо в отій книзі, що в сільраді лежить, от-от і місця для них не залишиться!

Плюнули батьки та придурків і поженили. Ще й (багатенькі були) звели їм хатину. І поля нарізали, і корову, і пару волів: хазяйнуйте, коли вам так припекло!

А вони й нахазяйнуватись не встигли — колективізація.

Оте «гуртове — чортове», що й у сні найлихішому не могло їм наснитися. Коли все із дворів червона мітла вимітала, — хіба що котів та собак усуспільнить лишилося.

Батьків, які найбільш опиралися, розкуркулили та до Сибіру і потарабанили. А їх, молодих, пожаліли. Хазяйнуйте в колгоспі, трудодні заробляйте!

Трудодень, трудодень, Дай, владо, хліба хоч на день!

А тут тридцять другий… А тут тридцять третій…

Краще й не згадувати.

Та як не згадаєш, коли осьо, на кладовищі під боком, могили ячать?

Петро перший не витримав. Петро першим ліг до могили. Опух од голоду — в домовину не влазив. Так мертвою водою перед смертю налилося обличчя, що й очей не знайти. Ворушив вустами набряклими, як дитина хліба просив. Хоч крихітку. Затис би в губах та з присмаком хліба на той світ і пішов би…

Довго лежав під ледь приплесканим горбиком. Без хреста. Лісу не вистачило б — хрести над усіма могилами ставити!

Ну, а діти?.. Двійко дітей, хлопчик та дівчинка, які в один час і народилися, ненадовго й пережили свого молоденького тата. Не померли своєю, голодною, смертю — сусідка із’їла. Заманила до хати та й порізала.

Ониська лиш кісточки позбирала обгризені. Коли сусідку забрала міліція. Реберце до реберця, гомілочку до гомілочки: це — Ганнусина, це — Василькова… Ні, це — Василькова…

Глянути збоку: збожеволіла жіночка. Кісточками дітей своїх грається. З гробика в гробик перекладає.

Ледь одірвали Ониську од гробиків.

«Бог розбереться, дитино… Бог порахує…»

У той рік тридцять третій люди, які од голоду пухли, прикипали серцями до Бога. До єдиної втіхи, що лишилась на цьому світі страшному. Надії останньої.

Сповзалися до обезглавлених храмів і там помирали. Землю трупом вкривали. Щоранку звозили гарбами до братських могил, до ям онімілих, а вони наповзали та й наповзали: мов з усього світу сповзалися.

Ониська теж отак поповзла б, коли б настала її година остання. Онисьці теж не лишилося на цьому світі нічого, окрім гарячої віри у Бога. У те, що на тім світі вона припаде до Петра, пригорне до серця Василька та Ганнусю.

Ониську тільки віра у Бога на цім світі й тримала.

МИКОЛА

З другим своїм чоловіком, Миколою, Ониська не прожила і півроку. Люди про нього казали, що він не при своєму, чи наврочений, чи з-за вугла дурним мішком прибитий.

Усе правди дошуковувався. Усе ставив під сумнів.

Ще в п’ятому класі учителька, яка викладала історію, розповіла, як тяжко людям жилось за кріпаччини.

— Ви навіть уявити не можете, як бідували ваші пращури, — патетично вигукувала. — 3 п’яти нажатих снопів чотири оддавали панові, а один лишали собі.

Микола і тут вирішив перевірити, як саме бідували люди за панщини. Уже вдома сів до столу та й став рахувати.

Отже, сніп. Скільки зерна з снопа намолочують?

Та не менш кілограма.

— Мамо, а скільки в день снопів нажинали?

— За день?.. Та якщо попотіти, то й п’ять кіп.

— А в копі скільки снопів?

— У копі?.. Дай Бог пам’яті… Снопів, мабуть, сорок…

Отже, сорок на п’ять, то й виходить двісті снопів. Поділити на п’ять: сорок кілограмів зерна.

— А скільки вам на трудодень цього року дали?

— По півкіло, дай Бог пам’яті.

— А на панщині по сорок кілограмів на трудодень випадало!

— Е-е, синку, не дожить нам до панщини, — зажурилася мати.

Ішов до школи Микола — діливсь новиною із стрічними:

— А ви знаєте, скільки заробляли люди хліба за панщини? По два з половиною пуди!

— Ну-у… А де це ти вичитав?

— Учителька сказала.

Показав і учительці.

Учительку, розказують, відливали водою. А Миколу довго дражнили «п’ятим снопом».

Ну, а далі — гірше. І те не так, і те не по правді. Все боліло, все душу пекло. Став писати листи. Та не будь-кому — Сталінові. «От приїдьте до нас та розберіться, хто нами керує. Бандит на бандитові, злодій на злодієві. Останню шкіру здирають з колгоспника».

Сталін читав не читав, усі листи назад відфутболював. Тим же бандитам-злодюгам. Що давно на Миколу зуби гострили. «Правду шукаєш? Ми тобі покажемо правду!»

У тридцять сьомому, коли судили троцькістів-бухарінців та шкідників-диверсантів, пов’язали й Миколу.

У колгоспі стодола серед ночі згоріла: все зерно в попіл пішло. Набігло з району: шукати диверсанта-троцькіста, — і все начальство сільське, усе до одного дружно ткнуло пальцем у Миколу.

І судили Миколу, і присудили до смертної кари.

Аж в область Ониська достукувалась: тіло забрати та поховати по-християнському. Не віддали:

— Єму і в нас хорошо лежать.

І насипала Ониська поряд з могилою Петра ще один горбик. Поставила хрест, написала на ньому, що лежить тут убієнний раб божий Микола, мир праху його…

— Вам хоч сказали, за що його розстріляли? — запитав я бабу Ониську, коли вона вперше привела мене на кладовище.

— Сказали, як не сказати… Що був таксістом…

— Таксістом?

— Таксістом, таксістом…

Господи, аж тепер я утямив, чому бабу Ониську прозвали «таксісткою».

ВАСИЛЬ

Цей був найвеселіший. Завжди усміхався, щоб там не скоїлось.

— Та не журися, жінко, бо й очі виплачеш!

Або:

— Хіба це горе!.. Не бачила ти смаленого вовка!..

Легко жилося Онисьці з веселим оцим чоловіком. Будь-яку сварку в жарт переводив.

І з цим, наче наврочило, не прожила і півроку. І дитинки не встигла завести.

У сороковому забрали до армії. Бо вже тоді запахло війною. З німцем, а з ким же іще.

Василь, веселенький, п’яненький, пішов, витанцьовуючи:

— Як полізуть — за тиждень упораємось.

Ще й співав:

З ма-галой кров’ю вє-гілікім уда-аром!..

Невдовзі й листа прислав. Трикутничок, ще і без марки. Що в армії не житуха — малина. Годують безплатно тричі на день, ще й серед дня спати вкладають. Командири навшпиньках ходять, сон стережуть. Одна тільки біда, що жінки під боком немає. «Та осьо повернуся, то надолужимо…»

«А німець так мене налякався, що й воювати роздумав…»

То не журися, Онисько.

А як не журитись… Як не журитись Онисьці, коли город досі не зораний. Коли голова сказав почекати, поки на колгоспному полі упораються. Доведеться брати лопату та самій город той і скопувати.

Озвавсь знову трикутничком:

«Копай, жінко, копай. Тільки не на всю лопату, а на півштика. Бо я по всьому городу зброю позакопував. Пулімйоти й гвинтівки. Та ще й гранат два ящики… То як, бува, викопаєш — обратно закопуй. У хазяйстві воно все знадобиться…»

В Ониськи і руки трусилися, коли лопату на півштика заганяла…

Недовго й копала. Налетіло міліції, як тої галечі, та всі до одного з лопатами. Перекопали город — до вечора й упорались.

Забралися, матюкаючись…

— Та я ж вас хоч пиріжечками вгощу! — кричала вслід їм Ониська.

— В задницю собі їх позапихай!

Ото, які люті…

А другого дня — ще один лист Василів:

«Скопали… А тепер, жінко, сади й не журися…»

Хоч Василь і писав, що німець роздумав починати з нами війну… Особливо ж як дізнався, що його, Василя, забрали до армії… Таки діждались війни. І від чоловіка — жодної вісточки. Виглядала листоношу — ночей не спала.

— Немає, тітко… Немає…

А він же аж на границі, в нього ж перша куля летіла!

— Та подивися пильніше, мо’, де засунувся!

— Та кажу ж, що немає!..

Врешті діждалася. Чужою рукою написаний. Не горюй, жінко, бо твій чоловік загинув смертю хоробрих!..

І виплескала ще один горбик Ониська. І на хресті теж написала: «Раб убієнний».

ПАВЛО

Вже про заміжжя й не думала.

Та й яке там заміжжя, коли викосило всіх чоловіків! Лишилися тільки підлітки та ветхі діди.

Особливо коли прийшли визволителі.

— Нємцев ждалі?.. Хлєбом-солью встрєчалі?..

Та усіх, всіх до одного, на фронт.

І, безоружних, — в атаку. «Іскупать віну кров’ю».

— А што іх жалєть!..

Жоден, вважай, не вцілів. Всі одразу ж стали «героями».

Засипали село похоронки — листям осіннім.

То яке там заміжжя Онисьці!

Он дівчат незаміжніх — хоч греблю гати.

Як, бувало, мужик якийсь приб’ється до хутора, то й двох кроків не ступить. Спутають і одразу ж до ліжка. Не придивлятимуться навіть, який він із себе. Здоровий чи покалічений.

А от же перепало й Онисьці: мужик майже цілий попався. Тільки й того, що рука одпанахана та вибите око.

Та він і тим, що лишилося, бачив краще, ніж дехто двома. Все помітить, все визирить. Особливо оте, що і в горі розраїть, і сум прибере.

— Тобі й одного ока забагато! — лаялась Ониська, пляшку спорожнілу знаходячи.

А він і не одгавкнеться. Вже веселий, вже під мухою, пригортав до себе Ониську. Як вона не одбрикувалась.

— Та моя ж дорогесенька!.. Моя золотесенька!.. Хочеш, я тобі «Як баба решетом воду носить» станцюю?

Розкарячить ноги та й піде навприсядки. Мертвий, не те що Ониська, сміятиметься.

Танцював — цирку не треба.

Особливо оте «Як баба решетом воду носить».

Або «Дойдьом до Берліна». Як солдат перевзувається, готуючись до Берліна дотопати.

Такі плакати під кінець війни майже в кожній сільраді висіли.

Сидить хвацький солдат, перевзува чоботи хромові (не інакше генерала роззув). А під низом написано: «Дойдьом до Берліна!»

То Павло й вигуцикував гузном, аж курява йшла.

Дотанцювався. Згорів од горілки.

Поховала й цього. Одтужила, одплакала та й зав’язала з заміжжям.

ОНИСЬКА

А тепер уже й про бабу Ониську.

Скільки сіл обходив, а не бачив такого двору доглянутого. Кожна квітонька обцілована, кожна травинка пригладжена. Курей-гусей повно, а ніщо не потоптано.

— Та чи ви їх, бабо, оддавали до війська, що вони в ногу ходять — у шкоду не звернуть?

— А віддавала, — сміється баба Ониська ротом беззубим. — Вони в мене муштровані.

Ну й хата. Наче щодня її баба оновлює. Сяє білими стінами. Віконцями підморгує весело. А город — не знайти й бур’янини! І голова майже щодня бабу провідує:

— Поможіть, буряки постікають!

Адже в баби Ониськи й сапа найгостріша. Од неї й ланкові одхрещуються: заганяє до смерті. За нею вполоти — хіба що біжка.

А фартушки! Вся жінота носить фартушки, пошиті бабою Ониською. Бо куди тим крамничним!..

Баба Ониська теж помре у свій час. Помре лише тоді, коли до останньої крихітки роботу всю виробить.

Складе руки на грудях та й тихенько спочине.

Щоб людей не тривожити.

І летітиме баба Ониська попереду ключа журавлиного, до Господа Бога летітиме. Який прийме, утішить, зігріє — воздасть за всі роки прожиті.

Хутірський роман

I

І є в нього тракторець та ще й жінка під боком.

Ні, краще отак:

І є в нього жінка під боком та ще й тракторець.

II

До армії все це і склеїлось.

Діло молоде, гаряче, кров аж кипить у туго напнутих жилах, ну і той…

І то ж скажіть: мов і любові не було особливої, зо два рази тільки й потанцювали у клубові та разок додому провів, навіть про поцілунки-обійми не думаючи, бо назавтра ж — кроком руш! — до армії… Тож все, може, й обійшлося б тихо та мирно, дак солов’ї ж… Де вони в біса і виськались, мов із всього світу злетілися і таке над ними ушкварили, що і в старій голові замакітрилося б. Ну, а про їхні, молоді, необачні, і казати нічого.

Хвать-похвать, смик-посмик, а вже й спеклося й зварилося.

— Женюся, — пообіцяв він, щоб утішити, — як тіки вернуся із армії, так до сільради й змотаємось. Мона і завтра, дак неділя, і замкнено.

Та вона мов не дуже й журилася. Інші дівчата сльози втирали, вона ж усміхалася, махаючи хустиною вслід, і хустина ота, доки у війську служив, весь час перед очима спалахувала.

А тут іще й лист. Коротенький, сором’язливий, як перший поцілунок дівочий. «Ваню, Ваню, що ж ми наробили з тобою! Ти на край світу забився, а я впала у тяж! Що ж мені тато-мати казатимуть?»

Не вагався й хвилини: відписав, щоб родила. Хлопця чи дівчину… Ні, ліпше хлопця, татові молодому на радість… А він уже тут постарається, щоб пошвидше дали «увольнітєльну», — миттю додому змотається. Отоді разом все і обкрутять: і весілля, й хрестини.

Не витримав, капітанові — командирові роти доповів за статутом:

— Товаришу капітан, дозвольте звернутись!.. У мене буде дитина! Синаша…

— У тебе? — в капітана і щелепа геть одвалилася.

— Та не в мене… У Тані моєї.

— Х-ху! — витер лоба капітан. — Так, знаєш, і до інфаркту недовго.

Довго ж по тому кепкували із нього бійці. Цікавились, коли будуть роди. Обіцяли на пелюшки онучі пожертвувати.

Та він на те не дуже зважав. «Смійтесь, смійтесь… Осьо народить Танюша синашу, тоді й посмієтесь на кутні».

Подумки називав Таню лише Танюшею. І краявся думкою, що не зможе її захистити. Од злих наговорів, що напевно ж котяться хутором. Од рідних батька і матері, що їдять її поїдом.

Аж тут ще один лист:

«Ой Ванюньцю, що ж я наробила!..»

Аборт… Синашу закололи-зарізали…

Як ножем у серце ударила!

Писала, що перехворіла тяжко, геть кров’ю зійшла, думала, що й не виживе. Не в лікарні ж робила — в баби-шептухи, в’язальною спицею, кривава доріжка аж додому прослалася…

«Ой Іваньцю, що ж я наробила!..»

Ходив, наче громом прибитий. «От вернуся додому, впіймаю ту бабу — пополам роздеру!..»

Ну, одслужив, ну, додому приїхав, ну, виплакалась у нього на грудях: кожа та кості… «Та чи тебе на голоднім пайку тут тримали?..» Ну, до сільради розписатись сходили і весілля зіграли, Танюшиних батьків ледь не втопили, коли, п’яні, до річки на возику вивезли та в річку і перекинули, візком тим накривши. Тесть, щоправда, який горілки надудлився, закоркованою пляшкою за течією поплив, теща ж, яка, маніжачись, винце ледь пригублювала, пішла на дно каменюкою. Витягли — ледь одкачали. А в першу ж ніч утішав молоденьку дружину, що годі… годі вже побиватися, от поживуть — увесь хутір дітлашнею засиплять… Двір будуть обдзвонювати, оченятами сяяти…

День по дневі, місяць по місяцеві, рік по рокові, а Таня, худенька як трісонька, — як на ній і спідниця тримається! — так і не спромоглася вступити у тяж. І хата, і двір — пустка пусткою.

III

А теперечки уже й про тракторець.

Іван ще змалку кохався у техніці. Все металеве, що гуло, чмихало, рухалось, його заворожувало. Кинеться мати: куди дитинище завіялось? — а воно з самого ранку в бригаді у тракторній розважа трактористів. Тягне його до заліза, наче магнітом. А коли хто догадається посадити на трактора, що стоїть на ремонті, то й зовсім свято малому. Диркатиме з ранку до вечора.

Прийде додому, як чортеня, у мастилі. Тільки оченята горять.

Одшмага його мати під руку сердиту, а за день чи за два — знову в бригаді.

На тракториста і вивчився.

І в армії прослужив, не вилазячи з танка.

А повернувшись із служби — знову в бригаду, у тракторну.

— Мені вже здається, що я сплю не з чоловіком, а з трактором, — сміялась Тетяна.

Тепер уже не Таня-Танюша, а Тетяна.

Сорок років же стукнуло, де вони й узялися. А йому то й поготів.

Ну, перестройка-настройка, зліквідували колгоспи та розпаювали поле суспільне: по три гектари на брата (у голови сховані, в сейфі), а заодно і тракторна розпалася, бо й трактори, хоч і залізні, — не вічні, й Іван спершу не знав, до чого руки прикласти. А потім коло городу заходився: електронасоса доп’яв, труби проклав, кнопку натиснув — і дощ, не відрами воду тягати. З усього хутора збігались дивитися. Вітряк надумавсь поставити — електрику гнати, бо відключали раз по раз, до каганців хутір привчаючи…

А далі?

Далі що, коли душа за трактором тужить?

Мучився-мучився та й вирішив змайструвать тракторця.

Не «Білоруса» чи «ХТЗ», що у дворі й не розвернулися б, а невеличкого, похватного, яким і город зорать-заскородити, і все необхідне до двору привезти. Бо держава поки начухається отакі тракторці випускати, то на розпайованих гектарах і бороди виростуть.

Отут автора так і тягне посперечатися з вельми мудрими вченими, які твердять, що всі ідеї, продукт нашого мозку, так і лишаються в мозкові. Не ширяють, як птахи, по білому світу, запліднюючи голови інші.

А чим тоді пояснити, що Іван, який зроду-віку не читав відомого роману Ільфа й Петрова, один з героїв якого із деталей машинки друкарської склав мотоцикла… Чим пояснити, що Іван і собі затіяв сотворить щось подібне? Тільки не друкарську машинку узяв (машинки такої не було і в конторі), а керогаз, дерев’яне корито і граблі дерев’яні ж. Узяв та й змайстрував із деталей тих тракторця.

Залив соляркою, крутонув ручку, і тракторець, чмихнувши весело, так ушкварив по вулиці, що Іванові ледь удалося його наздогнати.

З того часу і повелося: не тільки себе, а й весь хутір, вважайте, тракторець обслуговував.

Це — в будні.

А в неділю, та ще й на канікули, коли дітей з усіх кінців до хутора звозять і аж кишить дітлашнею… Отоді щонеділі Іван причепурює свого тракторця, ще й гіллям зеленим заквітчує і, сам у празникове вдягнувшись, цілісінький день ката дітлашню. Натовче повен кузов, ще й на коліна примостить.

Дивляться люди — головами співчутливо похитують.

IV

Якось наснилось Іванові, що поруч не жінка, сільрадою дана лежить, а Валька-крамарка. Її ще на хуторі звали касиршею. Молоде було, дурне, прибирати контору прилаштоване, якось увечорі мила підлогу в бухгалтерії, глип — сейф рота роззявив. Сейф забули замкнути! І десятка в сейфі тім світиться. Тож Валька, яка зроду-віку більше карбованця в руках не тримала, і спокусилася. Десятка ж сама просилась до рук!

Її, Вальку, бухгалтерша одразу ж на рахівниці і вирахувала. Не віддали, щоправда, до суду, не посадили, а з контори потурили. Та й прозвали касиршею.

Оця Валька-касирша, теперечки вже мати двох дорослих синів-близнюків та до того ж і вдова, і наснилась Іванові.

Лежить наче поруч, стегном обпікає, а він її як не тужиться — обійняти не може. Живіт — як гора! І в животі у тому близнята вигуцикують. П’ятеро… Їй-божечку ж п’ятеро! Двійко в спідничках, а трійко в штанцях.

Гульк — а вони вже в дворі!

Гульк — а вони вже на тракторцеві:

— Тату, катай…

Проснувся — весь день од жінки очі ховав.

V

Валька щоранку, до крамниці мандруючи, мимо їхнього двору велосипедом порипувала. Ну, рипиш, то й рипи, йому було байдужісінько. А після сну наче полуда спала з очей — закохався.

Не так у Вальку, як у задницю її неосяжну. Не те що Тетяна, в якої ні позаду, ні спереду. Гузенце в чайній ложці можна втопити.

Не вірите, що закохався у задницю?

А яка деталь у жінки найкрасномовніша, коли вона велосипеда сідлає?

Отож-то й воно…

Приворожило Івана. Обмарило.

Щоранку вибігав до воріт — боявся Вальку прозівати.

Далі — більше. Вже і ввечері, коли вона мала додому вертатись, у воротах стовбичив.

— Іване, що ти там загубив? — кликала жінка.

— Та ворота… — мацав дошки. — Ворота треба полагодити.

— Так полагодь! Не колядуй з ранку до вечора.

Еге ж, не колядуй. Коли Іван до воріт наче прив’язаний. Отією вірьовочкою, що й дихнуть не дає.

Згодом став до крамниці вчащати. По сірники. Накупив сірників — півсвіту можна за димом пустити. А згодом і мила: весь хутір намилити.

І так норовив до крамниці податися, щоб застати, коли Валька й замок уже навішувала.

— Запізнився?.. То я уже завтра заскочу… Давайте ж хоч лесипеда поможу докотити.

Іде поруч — слова зайвого із себе видушити не може. І Валька, бісова личина, мовчить. Тільки лукаво всміхається.

Раз провів, вдруге — і по хуторі дзвоном: Іван на старість сказився. До касирші став женихатися.

— Ну-у-у…

— От вам і «ну»! В обнімочку ходять.

— А Танька?

А Тетяна, жінка Іванова, про рогач і не думає. Про отой, що за нього в першу чергу жінота хапається: суперниці вікна трощить. Тетяна — слухайте, люди! — коли Йван якось захворів та голосом кволим її попросив до крамниці сходити — Вальку додому провести, — і не подумала дертись на стінку. Вдягнулася і до крамниці. І хутір од великого дива язика проковтнув: ідуть дві подружки, тихенько-мирненько про щось розмовляють, ледь не цілуються.

1 поки Іван лежав хворий, з отих тихих-мирних розмов народилося от що: Іван уже в лікарні очунював, коли Тетяна виписала брата-вдівця. З району сусіднього. Пожежу притьмом гасити. У перший же день його і послала в крамницю. Велосипеда Вальці додому котити.

VI

Ох і весілля ж було! Хоч мовби й не скликали нікого (не молоденькі ж обоє!), а весь хутір, вважайте, зійшовся. Й Іван, що одужати встиг, так упився, як ще ніколи в житті не впивався.

А тракторець?.. Що ж тракторець… Тракторець і оре, і сіє, й відвозить-привозить, весь куток обслуговуючи. А щонеділі, особливо під час літніх канікул, ката дітлашню.

Це вже «обов’язатєльно», як каже дід Черепок.

Сага про Джоя

I

Ти пам’ятаєш, друзяко, своє далеке дитинство?

Коли ти, одірваний жорстоко від мамки, плакав невтішно, шукаючи цицьку губами.

Коли тихенько поскімлював, пригадуючи її ніжний язик, що так любовно тебе вилизував.

Пам’ятаєш?

А юність свою?

Коли кров грала у жилах, і весь світ слався під ноги…

Пам’ятаєш луг широчезний з озерцями-блюдечками, куди ми припливли за печерицями: я, дружина і ти? Пливли вузенькою річкою, що впадала в Сулу, і ти щоразу поривався стрибнути у жабуриння, в зело, у ряску — за водяними курочками, що безстрашно бігали поруч, а я, веслуючи, гукав до дружини, щоб тримала за вуха. Бо тебе за вуха лиш можна і вдержати, такі вони були довжелецькі. Пам’ятаєш, як ти стрибонув уже на берег і помчав, помчав, замалим не в повітря злітаючи, і вуха твої аж палахкотіли на сонці, а озерця вибризкувались на зелену травицю… І дзвеніла під тобою земля, і перелякано розліталась вся ота нечисть, що чаїлась в траві… Ти літав, не знаючи втоми, і юна кров кипіла в жилах твоїх, і очі горіли од захвату.

І потім ти хлебтав воду і не міг нахлебтатись…

Гай-гай, коли все те було і куди воно поділося! Час, братухо, така штука химерна, що ні зупинити його, ні повернути. Не встигнеш оглянутись, а вже й по життю…

Хіба ще лишаються спогади…

Та не дивись ти на мене своїми очима космічними, не виймай мою душу! Я тужу за тими днями благословенним не менше од тебе.

І пригадую… Пригадую… Пригадую…

Пам’ятаєш Омельківну? Як вона ледь Сонця ногами не збила?

Воно аж сахнулося, Сонце, налякане до смерті. І добре, що не дременуло, не сховалось за обрієм, а то що б ми робили у темряві?

Що б робили оті дивовижні істоти, які оточили тебе, од захвату охкаючи? У тебе ж лиш голова витикалася з кулька целофанового, тобі дуже хотілось пі-пі, але ти ніяк не міг задню ніжку задерти, бо отой, що тебе вніс до двору, притискав тебе до грудей, так, наче боявся впустити. Земля ж ген-ген унизу, аж в голові паморочиться!.. Ти дивився на них, не розуміючи, чому вони всі такі збуджені й так кричать, адже ж їм не хотілось пі-пі, бо не задирали ноги. А вони, перебиваючи одне одного, по черзі гладили тебе по голівці і згадували якісь гроші, ще про них отой, який тримав тебе на руках, сказав гордовито:

— Я за нього п’ятсот карбованців одвалив!

— Аж п’ятсот! — сплеснула руками ота, у фартушкові.

— Це спанієль. Чистокровний. З паспортом.

— Отаке мале — і вже з паспортом!

— Вигорнув усі до копієчки гроші! — поскаржилась та, що їхала разом із вами в машині. Всю дорогу тримала тебе на руках. Час від часу цілуючи в лобика. Що таке гроші, ти не знав. Не доводилось нюхати.

— Як же його ви назвали?

— Джой. По-англійському — радість.

Зачувши слово «Джой», ти ворухнув хвостиком. Уже затямив, що це твоє ім’я. Добре, що хвіст коротенький, рухається вільно в кулькові…

Але коли ж його спустять додолу? Невже вони не догадуються, як він хоче пі-пі?

Врешті догадались, спустили.

Він одразу ж задер задню ніжку, і очі його були при цьому серйозні, як у професора, що розгадував якусь світову таємницю.

Підійшла ще одна, теж у фартушкові, і фартушок той пахнув дуже смачно, хоч Джой як не принюхувався, так і не міг втямити, чим же.

— Ой, який красивенний! Як його величати?

— Джоєм. Це спанієль. На качок полюватимем.

— Джойчику, ти будеш бабу провідувати? Будеш, ге?

Джой ворухнув хвостиком ввічливо: буде.

— А я тебе молочком пригощатиму.

Джоїв хвостик замиготів, закрутився. Адже мова йшла про молоко. Материнське. Од якого йому так важко одвикати. Він ще не знав, що це — молоко од корови. Страшної істоти рогатої, зростом до неба, яку він щоразу обгавкуватиме, за парканом ховаючись.

Омельківна (так звали оту з смачним фартухом)… Омельківна стала щось говорити: Джой зрозумів, що це — не до нього.

Ворухнув хвостиком, пробачаючись на всяк випадок, пішов у траву, обнюхуючи кожен сантиметр.

Було дуже жарко. Ні війне, ні шелесне. Джой побродив-побродив та й вирішив сховатися в тінь. Найгустіша тінь була позаду Омельківни. Він під її ногами і влігся.

І тут Омельківна стала прощатися. Одступила, перечепилась об Джоя та й задерла ноги до неба.

— А щоб ти здох!

Пішла, охкаючи, а Джой все ще сидів, ображений: мало того, що ледь не задушили, так ще й смерті йому побажали!

II

А пам’ятаєш свою першу гадюку?

Не вужа, вуж — безборонна тваринка, тільки й того, що сичить, обороняючись, а справжню отруйну гадюку.

Як ти розігнався в кущі, та й налетів на гадюку. Що, скрутившись пружиною, метнулася тобі назустріч голівкою-списом.

Інстинкт тобі підказав, що тварина ця дуже небезпечна. Далекі пращури, про яких ти навіть гадки не мав… пращури, що їх жалили в свій час отруйні гадюки, враз озвалися застережними голосами: не підходь! Тримайся подалі!

Але поклик мисливця залунав у тобі: це — здобич. Яку ти мусиш узяти.

Не впусти!.. Не взівай!

Він, цей поклик могутній, помножений на тисячолітній досвід пращурів, підказав тобі, як треба діяти.

Ти став гавкати. Шерсть на загривку наїжачилась грізно, очі налилися люттю. Гавкаючи, ти став імітувати, що ось зараз вчепишся в змію іклами. Наскакував, зберігаючи, однак, безпечну дистанцію. Щоб смертельне жало тебе не дістало.

Змія раз по раз викидала гострого списа в твій бік, змія все лютіше сичала, крижані очі її дихали смертю.

А ти заходився довкруж неї кружляти. Кружляти і гавкати.

Кружляти, як вихор, аж у тебе змія замиготіла в очах.

У гадюки теж голова пішла обертом од твого кружляння шаленого, вона стала все частіш помилятися, викидаючи списа у порожнечу.

Ось черговий невдалий кидок, гадюка на мить підставила шию.

«Вперед!» — команда мисливця.

Ти метнувся вперед, учепився іклами в потилицю. Пружний тулуб гадюки вмить обплів твою ногу, і ти, напружившись, щоб не впасти, перехопив тулуб нижче, став люто тіпати ворога.

Хруснув хребет, змія враз обм’якла, безсило повисла в зубах.

Випустив з пащі, одскочив: змія не ворушилася.

Не хотілося їсти, бо ти добряче поснідав. Подумав-подумав, прислуховуючись до шлунка переповненого: ні, краще сховати.

Нагорнув носом землю ще й листям присипав. Погавкав сердито на ворона, що кружляв над головою: «Це моя здобич!»

Задер ніжку, місце помітив, побіг. Ти й досі облизуєшся, згадуючи смак перемоги.

Ну й довгий же в тебе, діду, язик — очі можеш дістати!

Пригадуєш, як ми вмирали од сміху, коли мій внук узяв та й намазав тобі медом носа? З низу аж до верху. Сантиметрів десять, якщо не більше. І як ти заходився того носа облизувати. Язик запросто діставав аж до лоба, навіть в очі залазив, ти очманіло тряс головою, а ми сміялись до сліз.

Онук ще побіг по мед, але дружина пригрозила і йому носа медом намазати:

— Годі над твариною знущатись!

А ти, блаженна душа, і не подумав образитись. Весело гавкав невдовзі, за внуком ганяючись.

Ти знаєш, про що я часто думав, на тебе дивлячись? Що Бог сотворив отаких, як ти, псин спеціально для того, щоб продемонструвати людям, як треба любить своїх ближніх.

Всіх без винятку.

Хто б до нас не прийшов, ти його зустрічаєш як найдорожчого родича. Од твого гавкоту аж вікна бряжчать: та погляньте, погляньте, хто до нас завітав! Ти ладен його обіймати за ноги, а якщо й пощастить — то й поцілувати у вухо. У губи — ні, бо мало чим може смердіти із рота! Тютюновим димом, горілкою чи іншою бридотою. Й, окрім того, мало якої нечисті можна од людей набратися. Хоча б того СНІДу.

А так — лизь-лизь у вухо.

Так ти любиш людей…

Гадюк же не любиш.

Ну, гаразд, з гадюччям все ясно. Все ясно з гадюками. Тепер ти їх і очі заплющивши, упізнаєш, зміюк.

III

А вчительку? Не забув свою першу вчительку? Училку, як кажуть деякі комп’ютеризовані придурки.

Гарчить, що не забув.

Та й де ж забути той перший і останній урок!

Училка… Тьху, й до мене приліпилось це слово паскудне!.. Учителька була така красивенна, як сказала б Омельківна, що ти так і прикипів до неї очима. Довго принюхувався, аж чорний п’ятачок ворушився, підкрадаючись все ближче і ближче, а вона не звертала жоднісінької уваги на тебе. Ворушила сріблястими крильцями, вигиналась кокетливо станом, з-під спіднички, помережаної яскравими смугами, витикався симпатичний задочок.

І тобі захотілося задок той лизнути.

Спершу понюхав. Задок пахнув медом. Солодким-солодким.

Гавкнув питально, учителька — нуль уваги на тебе.

Тоді ти обережненько ткнувся носом в задок.

Й одлетів. Й перевернувся на спину.

І завищав на весь світ пронизливим собачим плачем.

А ви б не вищали, коли б вас у кінчик носа вжалила зненацька оса?

На вискіт той, що долітав аж до неба, повилітали з хати хто тільки був.

Допитувалися, що з тобою, хто тебе скривдив, а ти вищав і щосили трусив головою. І ніс твій все більше наливався вогнем.

— Бджола, мабуть, вкусила, — сказав син.

— Ні, скорше оса… Або шершень… Від бджоли жало лишилося б.

Син одразу ж погодився, що таки оса… а то й шершень. А тобі од цього не стало легше. Ніс став важкий, наче гиря, і ти не знав, куди з отим носом поткнутись….

З того часу ти десятою дорогою обходив тих підступних істот. Училок!

Бодай вони всі передохли!

Це ти навчився в Омельківни — лаятись. Подумки. Бо не вмів вимовляти слова. Що їх понавидумували люди хтозна й для чого.

Скорше, мабуть, для того, щоб одне одного лаяти.

Ну, хіба ж він винен у тому, що народився собакою. Джоєм, а не Василем чи Галиною. Що ніяк не научиться витирати лапи, заходячи в хату. Зате сам подає їх мити. Неприємна процедура, але мусиш терпіти, коли народився собакою.

Що крутиться весь час під ногами, і хазяйка за це тебе пуштрить… І погрожує віником. «Це ти наслідив?.. Я не встигаю прибирати!..»

І частенько тебе таки частує віником, але ти на неї не ображаєшся навіть. Ти її так любиш, що ладен за неї й життя віддати. А вона, бач, тебе віником…

Ти забиваєшся під крісло і гірко роздумуєш над своєю собачою долею. Над тим, чому люди часто не відгукуються на ласку ласкою.

Чому їх дратує, наприклад, твоя звичка класти на коліна голову, дивлячись закохано й віддано, — завжди скидають з колін твою голову, ще й скаржаться, що ти їм послинив штани або спідницю.

Або оте: «Не наскакуй!», що луна повсякчас.

А як же інакше можна продемонструвати свою гарячу любов?

Що він не зробить — все не так, все не по-їхньому.

От привезла хазяйка курчат. Не отих маленьких, пухкеньких, які самі просяться до рота. А цибатих перестарків. Він, Джой, косував-косував на них оком: обдурили хазяйку! Замість усіх білих підсунули кілька чорних. На качок диких схожих.

Заходився та й видушив чорних. Та й виклав у акуратний рядочок. А найцибатіше поніс у зубах хазяйці: «Ось глянь, як тебе обдурили!»

Крику було — не доведи Господи і помилуй!..

Ти важко зітхаєш… Ти заплющуєш очі… Ти поринаєш в дрімоту… Ткнувшись носом у прохолодну підлогу.

IV

Наступного року Джой появився на дачі зовсім дорослою псиною. Ну, не такою вже й дорослою, але роки собачі вп’ятеро куціші од людських. То й вік собачий набагато коротший. Опановуй науку життя в перший же рік, якщо хочеш жити на світі.

Не впізнавали ми Джоя.

Привезли курчат — косував лише оком. Та хвостом нервово посмикував. Запам’ятав, що які б вони не були: білі, чорні, зозулясті, рябенькі — всі до одного свої. Упаси Боже чіпати! Зате як влетять чужий півник чи курочка до нашого двору — капець! Як не втікатиме, як не кудкудакатиме — упіймає й придушить.

А не лізь у мій двір!

Саме — «мій». Бо з першого ж дня оголосив себе хазяїном двору.

З раннього ранку, вискочивши з хати, обов’язково оббіжить увесь двір по периметру, винюхуючи шкоду. Появу якогось заброди непроханого. Що гірший татарина.

У першу чергу очистив двір од гадюччя. Од зміюк та вужів. Хоч я йому і втокмачував, що вужів чіпати не слід, вуж — мирна істота, корисна навіть, бо ловить мишву. Тож придивляйся пильніше: як тільки дві жовтогарячі цяточки на потилиці, то не чіпай. Душив все одно. Був, мабуть, дальтоніком. Не розбирав кольорів.

Ганяв горобців, що курей обкрадали, зерно усе скльовуючи. Та ще, мабуть, за те, що кричали: «Жив!.. Жив!..» — коли Христос помирав.

Жодного не вдалося впіймати. Хоч ганявся — із шкіри вискакував.

Ну, а постійний ворог — їжак, бродяга безпашпортний, космополітище безрідний — до істерики Джоя доводив.

Ліз і ліз у наш двір, найменшу шпаринку знаходячи. Я вже й затикав їх, шпаринки, і сітку рибальську навішував — не помагало нічого. Як ніч — так і в дворі.

І кожного ранку — безплатний концерт. Поп-музика — оглухнути можна.

Терпів-терпів, затуляючи вуха подушкою, — не помагало нічого.

Вибігав у двір: де той задрипанець? Ага, он де. З глибочезної ями, що її встигає вирити Джой, вилітає ошмаття.

Підбігаю, сердитий: так і є! Колючий клубок, що його ні вхопить, ні вкусити, і Джой під нього люто землю підкопує. Весь у землі, як мара.

— Джой, фу!

Гавкіт ще лютіший у відповідь. І груддя — замалим мені у обличчя не летить.

— Вилазь, Джой!

Нуль уваги.

Ну, зажди ж, паразите!

Біжу по відро, повне води наливаю і назад. Виливаю все зозла до ями.

Джой виліта як обшпарений, щосили обтрушується.

«У тебе совість є?». — «А в тебе? Хто тебе, отакого, купатиме? Сажотрус сажотрусом!»

Залажу до ями, пробую взять їжака. «Та не колися, дурню, я тебе не вбиваю — рятую!» Закочую колючий клубок у відро, виношу за двір.

Щоразу подалі одношу. В надії, що не знайде дороги.

Знаходить.

І знову безплатний концерт. На весь хутір. Хочеш — вуха затикай, хочеш — слухай.

Іще був у Джоя ворог номер два (а може, й один) — котяра сусідський. Ми його прозвали Корсаром: цупив усе, що погано лежало.

Якось я навудив карасиків, пустив до ванни старої, що стояла в дворі, накрив шифериною. Хай плавають — завтра посмажимо.

А вранці — шиферина на землі і карасика жодного.

А залишиш у дворі молоко — як не вип’є, то перекине. Та ось появився Джой і оголосив Корсарові священну війну. «Джихад» мусульманський.

І почалося…

Кіт стрімголов злітав на абрикосу, вмощувався зручненько на гілляці. Кіт слухав, мружачи відьомські очі, а Джой шаленів унизу. Кіт спокійненько «вмивався», а Джой голос зривав.

— Сходи прожени! — стогнала дружина. — У мене й голова незабаром розвалиться.

Розвалювалась голова і в сусідки, хазяйки котової:

— Та прив’яжіть свого чорта, бо збожеволіти можна!

«Кота свого прив’яжіть!» — ледь не виривалося в мене.

Зціпивши зуби, вилажу на абрикосу. А ви знаєте, що то є: вилазити на абрикосу? Поміж гілля густе, отакенними колючками усіяне?

Спробуйте!

Я до кота, кіт од мене. Я вгору, а він іще вище. Ось уже й гілка згинається — нікуди далі залазить котові. Шипить, як паротяг збожеволілий.

— Кицю, кицю!.. Ходи сюди, кицю, щоб ти на цій гілляці й повісився!

Кіт стрибонув мені прямо на голову. На лисину. Проїхався кігтями та й на сусідню гілляку. А з гілляки — відчайдушний стрибок через тин та до себе у двір.

Я мацаю переорану лисину, і мені хочеться погавкати люто із Джоєм…

Я вже згадував, що у Джоя бас як у Шаляпіна. Або ще точніше — як у лева розлюченого. Хто його не вгледить — до землі присяде од страху.

Тож в найулюбленішій забаві, що її вигадав Джой, головна роль належала голосові.

З раннього ранку Джой займає позицію. Під парканом, що відгороджує наш двір од вулиці. Гукай — з місця не зрушить. Хіба що зиркне з досадою: ти що, не знаєш, що от-от ітимуть корови?

І ось вона, хвилина очікувана!

Корови сунуть рогатою річкою, а Джой люто наліта на штахетини. Реве своїм унікальним басюрою, аж дерева хиляться.

Штахетини ось-ось не витримають, тріснуть усі до одної, випустять Джоя на вулицю, і тоді від череди лишаться копита та роги.

А вони, звиклі до собачого гавкоту, що супроводжує їх вздовж усього хутора, лиш очима косують. Хіба що яка націлиться на Джоя рогами (ото Джоєві свято!), махне недбало хвостом.

— Ну що, з’їв? — кепкую з Джоя.

Джой удає, що йому просто лінь усерйоз заводитись. Задирає лапу й демонстративно поливає штахетини.

А от телиця…

Телиця — то вже всерйоз.

Сусідка щоранку телицю на луки виводила, і невідомо було, хто кого веде: хазяйка телицю чи телиця хазяйку.

А якщо телиця лякалася, то й зовсім комедія: телиця устриб — і хазяйка устриб.

— Руки пообривала! — скаржилась щоразу хазяйка.

Тож телиця із Джоєм не інакше як змовились: Джоєві гавкати, телиці — лякатися.

Ідуть вони мирно удвох повз наш двір: телиця й хазяйка. Телиця — ягнятком покірним, присипляє увагу хазяйки. А Джой причаївсь за парканом.

Порівнялися, і тут починається цирк.

Джой як вискочить, як ревоне. Телиця, вдаючи, що вона страшенно злякалася, виконує таке сальто-курбет, що куди тим гімнастам! І сусідка за нею — сальто-курбет. А потім телиця як ушкварить галопом. І сусідка за нею галопом. Вчепившись щосили в налигача, щоб не впустити.

— Припніть свого чорта! — гукала не раз, телицю виводячи.

А «чорт» вже причаївся під парканом. І такими очима на мене дивиться, коли я його до хати тягну силоміць, що в мене й серце стискається…

— Що, Джой, було діло?

Джой тільки зітхає…

V

А взагалі ми з Джоєм душа в душу живемо. Разом і їмо, тільки й того, що не з однієї тарілки.

— Толю, їсти! — гукає дружина.

Джой зривається, біжить поперед мене.

Якось дружина покликала — я не почув.

Улетів Джой! «Гав-гав! — їсти ж он кличуть!»

Разом спимо, тільки й того, що не під однією ковдрою.

Хоча, коли навідаються син та невістка, він обов’язково вкладеться в них у ногах.

Якось гостювали мої друзі Володя та Галя. Вкладаються спати, і Джой тут як тут.

— Проженіть, бо спати не дасть.

— Нічого, він нам не завадить.

Джой делікатно примостився в ногах.

Заснули. А вранці Галя, ще й очей не розплющивши, повернулася цьомкнути чоловіка у щічку, та й поцілувала Джоя у морду. Ліз усю ніч попід ковдрою та поміж ними і влігся…

А ще ми любимо телевізор дивитись. У мене крісло, і в Джоя крісло. Тільки я дивлюсь на екран, а Джой солодко спить. Задком до екрана. «Ну що там цікавого!.. Президенти… прем’єри… А з чим їх їдять?..»

Якось дружина склала на моєму кріслі білизну. Я всівся на Джоєвому.

Підбіг Джой. Сів навпроти, став гіпнотизувати мене своїми очима космічними: «Злазь!»

Я — нуль уваги.

Тоді він заходився спихати мене передніми лапами. Хоч-не-хоч довелося місце звільняти.

Ліг, розвернувся. До екрана задком. «А що там цікавого!»

А даремно він зневажав телевізор. Міг би стати співаком першокласним. Заслуженим, а то й народним. Слух же як у Паганіні. Басище як у Шаляпіна.

Якось серед ночі ми проснулись од лютого гавкоту. Ухопивши ліхтарик, я побіг до дверей, випустив Джоя. Він майнув у темряву, де перелякано кудкудакали кури.

«Грабіжники!.. Курей крадуть!..»

Прихопив і сокиру, побіг, присвічуючи електричним ліхтариком. За сіткою металися кури. Ґвалт стояв такий, що аж у вухах лящало. Лиш півень не рухався — харчав, наче вішальник. І під ним щось ворушилося. Щось темне й невиразне.

А Джой налітав на дверцята, аж сітка стогнала.

Одімкнув дверцята:

— Джой, фас!

Джой блискавкою метнувся до півня.

Коли я ускочив слідом, Джой тіпав у зубах якийсь чорний кавалок.

Ще тіпнув кілька разів, кинув на землю.

Я присвітив.

Фредка!

Фредка сусідова, в якої зуби як бритви. Ухопила якось сусіда за палець — пальця як не було.

Задушену фредку я поніс сусідові: хай шиє шапку чергову, тим шапкам ціни не складеш. А півня довелося прирізати. Без ноги півень не півень.

Дружина зварила півня і віддала Джоєві. У подяку за те, що він врятував решту курчат.

І ще про ганьбу, що раптово звалилася на голову Джоя.

Ганьбу, яку він пам’ятатиме до самого скону.

Все почалося з шуліки.

Шуліка, щоб йому й крила зламалися, внадився хапати наших курчат.

Одне ухопив… друге… а третє вихопив прямо з-під ніг моєї дружини.

— А ви заведіть півня, — пораяли їй. — Півень усіх шулік одганятиме.

Поїхали на ринок. Довго ходили та приглядалися. Врешті надибали: звірюка — не півень. Гребінь горить, і дзьоб наче спис.

— Продається?

— Та продаю, бо він скоро й мені повикльовує очі! Хоч у двір не виходь.

Ну, саме такого нам і треба!

Сторгувались, купили, привезли. Пустили до курячого царства.

А тут — ти в двір. Як же без тебе!

Півень, тебе вгледівши, киркнув погрозливо і метнувсь навперейми.

Зустрілись, завмерли: два гладіатори на арені стародавнього римського цирку. Ти загарчав, гострі ікла демонструючи, та півень і не подумав злякатись. Націлився дзьобом гострющим прямо тобі межи очі, виставив шпори — смертельні кинджали: ану, давай, налітай!

А довкруж, глядачами, курчата. Всі до одного за півня вболівають.

Ще й горобці і ті заохочують півня: «Убий його! Вбий!»

А за тебе хто, Джою, боліє?

А ніхто!

Я й то рота роззявив, чекаючи, ану ж хто переможе.

І ти врешті не витримав: задком, задком та й забрався з арени.

Півень залопотів крилами, закукурікав переможно і гучно, курчата всі до одного заплескали в долоні, горобці понесли звістку про твою ганебну поразку, а ти поплівсь, мов прибитий.

І відтоді перед тим, як вийти у двір, виглядав обережно: а чи не стоїть півень поблизу.

VI

А це вже — про секс.

Бо що це за оповідання сучасне без сексу! Коли навіть літературні діди починають кидатися в секс, наче збоченці.

Тож і мені доведеться вдатися до сексу. Хоч Джой на мене й гарчатиме. Та в іншому разі цьому оповіданню світу не бачити.

Тож, од гріха перехрестившись, почнемо.

Джой закохався у Чапу.

Коли б Джой жив з батьками, вони йому голову прогризли б за цей крок необачний. Дамочка ж удвічі старша од Джоя, у неї діти йому однолітки.

Та любові не закажеш. Не закажеш любові!

Тож Джой і закохався у Чапу.

З раннього ранку, не поснідавши навіть (річ небувала!), летів до паркану і завмирав, даму серця визирюючи. Гукай не гукай — не обернеться навіть.

Нарешті появляється Чапа. Про це сигналізує мені Джоїв цурупалок: миготить так, що от-от відірветься. А вона, бісова личина, іде, вдаючи, що Джоя не помічає. Як обтяжена роками дама іде, якій не до любощів.

А для кого ж тоді прилизалася? Навела манікюр-педикюр? Ще й бант червоний нав’язала на голову? Для кого?

Джой уражений на смерть тим бантом. Присідає, вихляючи тулубом, гребе землю, аж трава розлітається, а вона — нуль уваги на Джоя.

Тут не витримує серце і в мене:

— Ходім прогуляємось.

Вдягаю нашийник, чіпляю повідок. Без повідка ані кроку: лисиці полюють на курей, а люди грішили на Джоя.

Джой цупить мене, як трактор, наздоганяючи Чапу. А вона не оглянеться навіть.

Наздоганяємо врешті.

Чапа, аж тепер угледівши Джоя, поспіхом сідає на землю. Чим — самі розумієте. То вона так береже свою цноту жіночу. Джой довкруг неї — в’юном. Джой не знає, на яку і ступити. А вона на Джоя навіть не гляне. Лиш досадливо морщить кирпатого носика: «Як мені всі ви набридли!»

Кінчається тим, що Чапа зводиться і йде в конюшину. Там поселились кроти: аж чорніє од горбиків.

Як вона дізнається, під яким горбиком сидить зараз кріт, одному Богу відомо. Але щоразу безпомилково вириває крота. Вибехкує яму — по шию дорослому. А Джой сидить поруч, не зводячи з Чапи закоханого погляду.

Не знаю, чим все це скінчилося б. Джой змарнів, перевівся ні на що, лиш ребра та шкіра, таке, хоч до лікаря. Психіатра… Джой став сам на себе не схожий, під парканом гибіючи… І я вже боявся, що Джой отак і загине.

Аж тут появився класичний трикутник, що без нього не обходиться жоден письменник.

Уособлення того трикутника — Цезар вів свій родовід ще з часів Стародавнього Риму, і коли він появився на вулиці в позолоченому ошийнику ще й з медаллю на грудях… коли він гордовито мимо нашого двору пройшовся попідручки із сяючою Чапою, я зрозумів, що козирі Джоєві биті.

— Пішли, Джой… Плюнь, розітри і забудь…

Джой глянув очима померклими та й поплентав за мною, похнюпившись.

VII

Спішу поділитися новиною останньою: Джой подався в політику. Записався в «зелені».

Так-так, у «зелені»!

У партію, що висуває своїх кандидатів до Верховної Ради. За списками партійними.

— Зарплата ж — ого! Пенсія — ого-го! Роботи ж — тільки й того, що місце відсиджуй. Та натискай одну з кнопок. Яку — й то підкажуть. Ще й лапу притиснуть.

Не знаю, розраховував Джой чи не розраховував стати депутатом (а чим він гірший од інших!.. Надивився, наслухався, аж хотілося гавкнути), але до своїх партійних обов’язків поставився дуже серйозно.

Син повернувся з полювання без жодної качки.

Досі — вцілив не вцілив, а Джой «вал» забезпечував. Підбере всіх підранків, усі болота обнишпорить.

Аж трусився — на полювання.

Якось без нього попливли на риболовлю — доки й повернулися, проплакав під хвірткою.

А це — як одрізало.

Підпливли, з човна вилізли. Син взувся у чоботи: забрідати в болота, взяв рушницю:

— Джой, рушили!

Джой — ані з місця.

— Джой, на полювання!

Джой задком, задком та у човен. Забився під лавку, вдає, що не чує. Син спробував його витягнути за загривок — гарчить.

Одяг нашийник, силоміць поволік за собою.

Краще був би й не волік! Джой як тільки побачить, що качки налітають, так щонайвище й підскакує: «Куди ви, дурні! Не бачите смерті?»

Один крижень таки налетів, як Джой йому не сигналив. Був, мабуть, короткозорий, окуляри загубив… Та й упав ганчіркою, влучним пострілом збитий.

— Джой, апорт! — скомандував син.

Джой (а що мав робити) поліз у воду, поплив. Довго кружляв довкруж крижня в надії, що той оживе та й полетить.

— Апорт, Джой!

Знехотя підібрав мертвого птаха та й поплив до протилежного берега. Виніс, поклав на сухе і назад.

Так і не приніс синові крижня убитого.

Син поклявся більше на полювання Джоя не брати. А Джой теж поклявся. Що більше вбитої качки й до рота не візьме.

Оце, здається, і все про нашого Джоя.

Лежить поруч, не зводить з мене космічних очей: «Все пишеш?.. А навіщо?.. Кому вона потрібна, ота твоя писанина?.. Краще пішли погуляємо… Ти знаєш, яку я нірку нанюхав на схилі?.. Золото — нірка!.. Побігли?»

Побігли, друзяко, побігли. Тільки не дуже біжи, бо я щось став задихатися. Та й на тобі вже світить сивизна.

Роки… Роки, друзяко… Як скажені збігають… Не наздоженеш, не затримаєш… Незчуєшся, як і тебе зариють в отаку ж нірку, до якої ти так поспішаєш…

Тож не квапся, друзяко… Не квапся…

СТОГІН ПО ДЖОЄВІ

Помирав Джой.

У муках, в судомах, що корчили тіло.

Стогнав, як людина, і з його таких нещодавно ясних, таких життєрадісних досі очей котилися сльози.

— Де?.. Де в тебе болить?.. — питав, сам ледь не плачучи.

А він не міг відповісти.

— Ну навіщо?.. Навіщо ти проковтнув оту кульку?..

Не встиг вихопить її з його до всього цікавого рота.

— Краще б я її проковтнув!

Джой стогнав і кімната розбухала од стогону.

Іноді зводивсь над силу, заплітаючись, підходив до мене, тикався головою гарячою поміж колін.

Шукав порятунку.

А що я міг вдіяти? Що?

Їх, ті кульки, за наказом нашого мера двірники безголові розсипали густо по місту. По всіх скверах, вулицях, парках.

Скільки потруїлося милої звіроти домашньої! Скільки птаства загинуло!

Трупики… трупики… трупики… Грудочки життя коштовного. Вас совість не мучить, пане голово?

Ви спокійно спите?

А Джой не спить третю ніч.

І третю добу не бере нічого до рота.

Невістка надзвонює, син пропонує забрати на дачу: може, на повітрі на свіжому, на ласкавій травичці не так буде мучитись.

І я не витримую: забирайте, одвозьте…

Коли син хотів підняти Джоя та однести в машину, той наче все втямив. Підповз до мене і став лизати — цілувати коліна.

А потім дивився на мене з машини. Пильно… Незблимно… Прощався навіки…

Син повіз Джоя, а я, гамуючи сльози, вернувся у враз спорожнілу квартиру.

У кімнату, пропечену стогоном Джоя.

Обвуглену муками Джоя.

Пане голово, спробуйте в такій кімнаті добу-другу пожити!

А я живу п’ятий рік!

Ще дві доби одмучився Джой.

Син пропадав на роботі, невістці теж треба було конче затриматись у Києві, вона умовила сестру підмінити її. І в ту ніч останню Джой, який помирав у дворі, віднесений подалі від ока людського… Джой зібрав сили останні й поповз… Повз усю ніч: до хвіртки, у якій мали появитися невістка і син.

Доповз і, прикипівши головою до хвіртки, помер…

* * *

Отак і лишився ледь помітний горбик у лісі.

Весною чи влітку ще можна за нього зачепитися оком, а взимку, коли замете, захурделить, засипле все снігом, — од Джоя не лишається й сліду.

Таке життя.

Таке, мої хороші, на цім світі життя.

Тукало

I

Спершу — коротенький витяг з біографії Тукала.

Тукало всю війну пройшов з першого ж дня і до останнього. Навіть над отією воронкою, що в ній Гітлер згорів, пощастило постояти. Трупа, щоправда, вже не було. Труп обгорілий встигли свої «робята» прибрати та й переправити спецрейсом у Москву. На очі Генералісимуса. Щоб понюхав, чим перемога по-справжньому пахне. Душу потішив.

А жаль, що передчасно прибрали. Тукало обов’язково б пальця в трупа відтяв. На сувенір.

— Вот, — показував би дітям, онукам і правнукам. — Он этим пальцем по карте водил. На нашу страну стрелы нацеливал. Я его и отпанахал. Я, Тукало… Вот…

Тож Тукало всю війну, «от звонка до звонка», пройшов неушкоджений.

До переможного салюту. «Залпа из сорока восьми орудий».

Не можна сказати, щоб кулі над ним не свистіли. Чи осколки повітря не краяли.

Було. Було усього. І свистіло, й вибухало, і фуркало. Бо Тукало в тилу не відсиджувався.

Не відсиджувався, «как некоторые», Тукало!

Бійців у атаку женуть («мать-перемать!»), а він позаду за кулеметом. Намозолене око прищурює. «Дрогнут», назад побіжать — отоді кулемет Тукалів і заговорить. Такі прошви покладе акуратні — жоден «паникер» не вціліє! Усіх до одного снопами повалить!

— Молодец, Тукало! — похвалить командир перед строєм. Після того як Тукало усіх, що лишились живими, в німецькі окопи позаганяє. «Вперед! Вперед, таку вашу мать!» — аж ревів кулемет, кулями в спини підстьобуючи.

До війни «Служу советскому народу!» кричав, але Вождь, на народ свій дуже розгнівавшись (половина виявилась ворогами народу!), наказав своїм вірним воїнам не народу служити зрадливому, а Союзу Радянському.

— Служу Советскому Союзу! — гаркав Тукало, випинаючи груди, де медаль «За отвагу» приємно поблискувала. А згодом і друга серце погладила. Війна, жаль, скінчилася швидко, а то дослужився б і до третьої — порівнявся б з Героєм Радянського Союзу.

Скінчилася війна, стали демобілізовувать масово, навіть до «заградотрядів» черга дійшла, — Тукалові хоч у петлю головою.

Це що ж, знову в село, в гречкосії? Крутити хвости волам, не вилазити з грязі? Так за що ж він тоді воював? Медалі на груди навішував?

«За что?» — гімнастерку рвав подумки. Аж сипались ґудзики. Порятунку не бачив.

А він, порятунок, поруч ходив.

Командир! Той, що подяки йому виголошував.

Коли Тукало командирові останній чемоданисько, трофеями набитий, до машини допер, той поцікавився:

— Пойдешь в надзиратели?

У Луб’янці перед війною служив командир. У тюрмі найелітнішій. В Москві зореносній.

Тукало від несподіваних радощів ледь «Служу Советскому Союзу» не гаркнув.

— Тогда запиши адресок… Вызову… Жди…

Не довго і ждав: надійшла телеграма. Не листоноша — міліціонер на мотоциклі привіз.

Козирнув, ще й попросив розписатись.

— Вот, — сказав сестрі Тукало. — Москва вызывает. Врагов народа стеречь.

У Москві йому нову форму дали, ремінь з волячої шкіри, щоб не обривали ключі, взули у хромові чоботи.

— Красавец! — похвалив командир. — Жених хоть куда. Невесту ищи.

— Есть, невесту искать! — гаркнув Тукало.

Став приглядатись. Щоб москвичка була. Ну й той, щоб з квартирою. А вона недалеко від нього й ходила. Їсти щодня подавала. «Пулеметчица Анка» — так її прозивали в закритій їдальні, що до неї був прикріплений Тукало. В отих, у доступних для народу робочого — пусті щі та компот чортзна з чого, а в них щі — ложкою не повернеш, та котлети, та одбивні, та какао. Наїдались од пуза.

Анку ж прозвали «пулеметчицей» за те, що в неї рот не закривався ніколи. Ти їй слово, а вона тобі — десять.

Ну, Тукалові не звикати до кулемета. Всю війну з ним в обнімочку.

А в Анки й квартира недалеко од центру. Й «обратно ж» — провірена. На всіх ситах просіяна. Бо кого завгодно до їдальні їхньої працювати не візьмуть. Щоб цінні кадри не потравила.

Тож Тукало і придивлявся недовго. Перестрів якось по роботі, закаблуками клацнув:

— Разрешите на вас ожениться?

Пирхнула з несподіванки і «разрешила».

Зажили на всю губу, купу дітей настрочили. «Девочки» — в Анку, «мальчики» — в Тукала.

Анка продовжувала працювати в їдальні: щоденно повні корзини доставляла їстівного.

Тукало теж роботою був задоволений дуже.

По-перше, елітна тюрма. Шпаною й не пахне. Такі сідають до камер, що до них, коли на волі гуляли, й не підступишся. У «Чайках» каталися, міліція честь оддавала. А тут Тукало веде їх до камери, ключами побрязкує в спини: «Не разговаривать!.. Не оглядываться!..»

А по-друге, через день на роботу. День — на службі, день — удома.

І форма ж. «Шествует» Тукало вулицею — всяк його оминає.

Ну й зарплата. І преміальні. І пайки. І медаль «За выслугу лет». Дослужився до пенсії — нагрудний значок чекіста почесного. І значок цей він завжди носив поверх усіх нагород…

Оце поки що і все, щоб так-сяк познайомитися з Тукалом. Щоб він, вам руку потиснувши, сказав неодмінно:

— Благосклонен к вашему расположению.

Почув колись, як один офіцер отак привітав другого. Культура!

II

Вже на пенсію вийшовши, згадав про Галину. Сестру.

Ну, сестру й раніше не забував: переписувався зрідка. Анка страшно боялася, що нав’яжеться — не одчепляться. Навіть матері хоронити не їздив: послав телеграму. Що «соболезнует».

А це Галина прислала чергового листа: кликала в гості. На цілісіньке літо. Залишилась як палець одна на хазяйстві (чоловік помер, син на Далекому Сході), ні до кого й словом обмовитись. «У мене й корівка, і гуси, й гиндики, і курей повен двір, так що буде що їсти і пити», — спокушала сестра.

У Тукала й защеміло на серці. Побувати на «родине», з сестрою обнятися…

Анка спершу — на дибки:

— А сад?

Мали під Москвою земельну ділянку — горобцеві повернутись ніде. Та Анці більше й не треба: кохалася в квітах. Не ділянка — суцільний квітник. Отакенні букети дітям розвозила, що давно вже окремо жили.

— К черту на кулички борща похлебать? Не поеду!

Тукало не борщами-варениками — переконав її іншим.

Дістав чистий аркуш паперу, взяв ручку:

— Слушай сюда…

— Нечего слушать!

— Нет, ты послушай!

Усадовив силоміць, запитав:

— Ты сколько получаешь на пенсию?

— А ты что, не знаешь? — єрепенилась Анка.

— Я спрашиваю: сколько? — підняв голос Тукало. — Спрашиваю — должна отвечать.

Анка сказала.

— Записываем… Теперь моя пенсия — тоже запишем… Теперь сложим. — Довго морщив лоба, пенсії докупи складаючи. — Вот, посмотри!.. Ну, а если умножить на три… На три месяца, что там проживем?..

— А жить на что будем? — дійшло нарешті до Анки.

— Как — на что!.. Ты что, письмо сестры не читала?.. На дармовом будем жить!

Переконав таки. Анка теж гроші не віяла: берегла кожну копієчку.

— Это же подарок надо твоей сестре, — зажурилася.

— Подарок! — чмихнув Тукало. — Да она и без подарка будет нам рада.

Не довго й збирались — поїхали.

У Києві пересадка: дві години електричку чекати.

На екскурсійний автобус — час убивати? Шиї намулювати?

— Знаешь что, поехали на Лукьяновку. Я давно мечтал киевскую тюрьму посмотреть.

Тюрма виявилась так собі. Як для столиці — нікудишня тюрма! Куди там їй проти Луб’янки!

— Вот… Эти хахлы и тюрьму не могут соорудить человеческую.

Сам себе давно уже вважав «русским». І дітей повписував у метрики «Тукаловыми».

Потовклись біля в’язниці, обміряли її навіть по периметру та й на вокзал. Тукало ще хотів зайти, «представиться», але Анка боялася, що запізняться на електричку.

Ну, а в райцентрі, куди вони добралися електричкою, як і годилося: сльози й обійми.

— Ой братику, як же ти постарів!

Тукало теж сльозу видушив: «скупую, мужскую».

— Не плачь, сестренка, мы еще поживем, едрить твою мать!.. А это моя благоверная… Автобусом едем?

— Еге ж, автобусом наїздишся. Бензину немає!

— Неужели подводой?

— Підводою, підводою. Там такий жеребець, що за півгодини домчить. — Вивела на площу привокзальну, підвела до чорної «Волги».

— Оце сусід, спасибі йому, згодився підвезти. Він зараз буде: мотонувся на пошту.

— Ну вы живете! На «Волгах» катаєтесь!

— Катаємось, та не всі. Сусід із Черкас у нас дачу будує. Там такий домище вибехкує, що і в Черкасах не побачиш!

— Ворует, — сказав переконано Тукало.

— Та Бог святий знає. Не спіймали — не злодій.

Але Тукало стояв на своєму:

— Ворует! Теперь только слепой не ворует.

Аж ось і сусід. У костюмі джинсовому.

Познайомились. Сіли. Поїхали.

Тукало, коли райцентр проїжджали, поцікавився:

— А где у вас тюрьма?

— Яка тюрма? — Галя. — Тюрми тут зроду-віку не було.

— Как же вы живете без тюрьмы?

Аня — штовх непомітно у бока:

— Что ты несешь? Вон мужчина поглядывать начал.

А Галя, розумниця, одразу ж перевела мову на інше.

III

Ну й зажили у сестри: як сир у маслі каталися. Галя годувала їх як на заріз, щодня щось новеньке вигадувала.

Анка, спасибі їй, одразу ж зіспівалася з Галею: торохкотіли з ранку до вечора, як кулемети. Анка — на «чисто русском», Галя — на «хохландском наречии». Не так одна одну, як самі себе слухали.

Сестра ж часто скаржилась братові на сільське начальство. Гребуть під себе — впину не мають. Купили оно телевізор для клубу — не простояв і тижня: до голови помандрував.

— Не бояться нічого!

— Сажать надо!.. Сажать!.. — казав щораз Тукало. — Эх, Сталин умер!.. Жиды отравили… Евреи… Секешь?

Галя «сікла» — головою кивала. Хоч жодного єврея живого не бачила.

— Перестройку затеяли, Советский Союз развалили! — продовжував обурюватись Тукало. — Такую страну угробить!… Весь мир дрожал перед нами… А сейчас?.. Тьфу!..

Щодня, полежавши після обіду, щоб сальце зав’язалось, зодягав свій мундир із значком чекіста почесного, взував чоботи, до гарячого блиску начищені, і на самі брови — картуз. З дашком полакованим. І, строгий, ішов до крамниці. Де збиралися пенсіонери. Колишні його однокашники. На побрехеньки. В основному про те, що воно в світі коїться і як жити далі.

Прислухались до Тукала. Як-не-як — із самої Москви. Всесоюзної столиці недавньої. Збирачки «русских» земель. Та й чужими не гребувала — охоче приєднувала.

Тукало говорив, як у землю гвіздки забивав. Заб’є ще й закаблуком придушить:

— Рассея стояла и будет стоять!.. А энтих всех — к стенке!..

Та невдовзі походи до крамниці урвалися. Урвались походи. 3 банальної, здавалося б, причини.

Украли картуз.

Серед білого дня нечиста сила поцупила!.

Тукало повісив його на кілок, з магазину вернувшись, щоб просохнув. Кинувся згодом: нема картуза! Кілок стоїть, а картуз наче випарувався.

— Где картуз? — закричав. — Кто посмел?

Ні Аня, ні Галя картуза не чіпали.

— Своровали!.. Украли!.. Голову сняли с плечей!..

Галя одразу ж на дітлашню стала грішити. Ганяють селом — впину на них немає. Так і лізуть у шкоду.

Тільки кого не розпитували — ніхто не бачив, не чув.

Як під землю провалився картуз!

Усю ніч не спав Тукало. А на ранок до дільничного міліціонера пішов. Простоволосий. Хоч Галя вслід і кричала, щоб Оверкову кепку надів, — страмитись не став.

— Вот… — сказав строго дільничному. — Вот, обокрали… Ищите злодея.

Дільничний щось не дуже загорівся шукать злодія. Тут он повнісіньку машину зерна з-під носа поцупили, а цей — з картузом!

— Та-ак, — сказав на те Тукало. — Не хотите при исполнении?.. Буду жаловаться!

Пішов до голови.

— Вот… Украли картуз… Форменный… Участковый пренебрегает обязанностями…

— Та якби тільки й лиха, що ваш картуз! — заступивсь голова за дільничного. — Тут он машину зерна, дядьку, вкрали — слідів не лишили!

— Не хотите искать?.. Буду жаловаться!

— Та жалуйтесь хоч і Господу Богу! Нам і без вашого картуза вистачає мороки. — І до секретарки з досадою: — Валю, дзвонили з району? — Ідіть, мовляв, дядьку, не морочте голову.

Тукала особливо оте «дядьку» образило. Був би у картузі — голова сто разів би подумав, перш ніж дядьком його обзивати.

— Буду жаловаться! — повторив уже з притиском.

Голова, глянувши в Тукалові очі бетонні, зрозумів, що від нього не відкараскається. Ухопив рурку нервово, набрав номер дільничного:

— Якимовичу! Тут у мене Тукало… — Замовк, слухаючи, що йому говорить дільничний. Поморщивсь з досадою: — Та поможи ти їм той проклятий картуз найти, бо спокою не матимем! — Кинув рурку на важіль. — Ідіть, дядьку, до дільничного.

Знову — «дядьку»!

«Ну, ты меня попомнишь!»

Не пішов до дільничного. Чекав до вечора: принесе? не принесе?

Не приніс!

«Та-ак…»

На ранок рушив у райцентр. До міліції.

Його пробували не пропустить до начальника: зайнятий. Тукало так глянув на чергового, що в того й мурахи по спині пробігли. «Меня?.. Чекиста заслуженного?..» Без дозволу в двері попер.

— Разрешите? Заслуженный чекист из Москвы. Арсений Иванович Тукало! Благосклонен к вашему расположению.

Майор, начальник, од привітання такого й очі вирячив.

— Так что ж оно получается, товарищ майор? Ворье безнаказанно разгуливает?

Не допоміг і начальник. Не допоміг чи не схотів?

— Буду жаловаться, — пригрозив йому на прощання.

Ходив до адміністрації — там теж руками розводили. Обшук влаштовувати, село перетрушувати — ніхто не дасть на таке ордер. І то з-за чого? З-за картуза?

— Буду жаловаться, — сказав і їм Тукало.

Повернувся в село з твердим наміром рушити завтра ж у область.

«Сыскать не могут!» — кипіло у ньому. Та дали б йому волю, він і без міліції картуз розшукав би! Посадив би якогось бешкетника в льох, як його мати саджала в свій час… Льох у сестри глибочезний, серед літа холодом віє, карцер — не льох… Потримав би у темряві — враз розколовся б!

«Порядки, мать вашу! Вор вора покрывает… Ничего, вы еще не знаете Тукала!»

До генерала, начальника обласного відділення міліції, два дні добивався.

Добився. «Предстал».

Генерал довго не міг уторопати, про який картуз іде мова. А коли уторопав, розлючено в район подзвонив:

— Мені що, роботи немає: картузи шукати?! Та хоч з голови своєї зніми, а картуза надінь чоловікові!..

Начальник районної міліції, майор, коли вручав картуза (нового-новісінького), дивився куди завгодно, тільки не на Тукала. Але йому на те наплювати. «Плюнуть и растереть». Головне — картуз на голові як улитий. «Форменный». «С красным околышем». «Окантовочкой синей». «С козырьком полакированным».

Добравсь до села — мимо сільради повільно «прошествовал».

«Вот… Картуз… Вот… На голове…»

А той картуз, що пропав, ну ніяк не давав спокою Тукалові! Ловив пацанів, обіцяв кожному спровадить до карцера. «На перевоспитание».

І таки добився свого: хтось підкрався вночі та на кілок картуза і повісив. Із биркою: «Забирай, щоб ти сказився!»

IV

Одбули у сестри рівно три місяці. Як на курорті побували. На всьому готовому. Ні копієчки не потративши. А на другий рік знов гостювати приїхали. «Понравилось очень». І я побачив Тукала коло магазину. Вимахував кулаками, осатаніло вигукував:

— Рассея стояла и будет стоять, мать-перемать!..

Голгофа

I

Все почалося зі світлини.

Прислав її з Миргорода нині покійний поет Антон Шевченко, автор пронизливих збірок поезій (одна із тих збірок так і називалася: «Несу свій хрест»), на долю якого випало стільки випробувань, що й десятьом було б забагато. І голодне дитинство, і рік тридцять третій, і в’язниця, і табори, і непроникний мур підозри й байдужості («ворог народу»), і єдине, що не давало йому не те що загинути… загинути не штука… озвіріти, зненавидіти весь рід людський… це потаємна віра у Бога, яка зігрівала змучене серце шукача-правдолюба.

Я регулярно з ним переписувався, він писав дуже ощадно, ба навіть скупо, ніколи на лиху долю не скаржачись, наче боявся мого співчуття, й одного разу переслав світлину, дбайливо в картон запечатану, і до світлини тієї записочку:

«Впізнаєте свого дядька? Це — отець Миколай Базилевський з парафіянами».

А як я міг дядька свого упізнати, навіть не рідного, а чоловіка сестри моєї матусі, тьоті Ані, як ласкаво ми її називали, з якою матуся моя жила душа в душу? Як я міг упізнать свого дядька, коли ми і зустрілися всього раз у житті?

Зустрілися, Господи! Та мені і двох рочків не було на той час! Що я міг запам’ятати, малий! Хіба що неймовірно теплі, неймовірно ласкаві руки, що підкидали мене під самісіньку стелю, і я вищав од ляку і насолоди.

Дотик тих рук дивовижних зберіг на всеньке життя.

А тут, на світлині, дядько стоїть набагато-багато молодший од мене сьогоднішнього.

Вдивляюся пильно (сімдесят п’ять років світлині!), і крізь затужавілу плівку часу починають поступово проступати риси знайомі: не мого далекого дядька, а мого брата двоюрідного, теж Анатолія. Красеня, якому ота краса добре-таки псувала життя.

Тільки й того, що Анатолій не завів отакої молодої борідки, і вуса не ласкали шовковисто губів, і волосся не спадало пишно на плечі, — ох, якими очима дивилися, мабуть, Божі овечки на свого душепастиря!

Вдивляюся жадібно в отця Миколая, по-місцевому — батюшку, як на Вкраїні іменують священиків, яких люблять по-справжньому. Вдивляюся в людей, які його оточили: поважних чоловіків і літніх жінок, дівчат, усіх до єдиної у віночках, у намисті з дукачів та коралів, — дивляться на мене просвітлено, вознесені Божою службою над усіма житейськими клопотами та негараздами, і мене проймає жаль, що я не можу разом з ними постояти, прилучившись до вічності в Божому храмі.

І ще — дві картини.

Отець Миколай увійшов у моє свідоме життя двома писаними олією картинами, що висіли на стіні нашої тісної оселі. Чотири лобуряки на дві кімнатки, де й повернутися ніде, та матуся моя, яку мої двоюрідні брати називали тьотюсею, та тьотя Аня, дружина покійного о. Миколая, що його ми ніколи й не згадували. Хіба що вечорами, пошепки, потай, оглядаючись боязко на стіни, з неодмінним: «Ви ж, дітки, глядіть, нікому ні слова, бо лиха не обберемося!»

Картини висіли на стіні, і я щоранку завмирав перед ними, зачарований, — так магічно діяли вони на мене.

На одній був зображений вовк-сіроманець. Уночі, серед синіх снігів. Вовк тоскно вив, задираючи голову до холодного неба, і такою тугою, такою безвихіддю віяло од тієї картини, що в мене й серце холонуло…

А друга… Друга струмувала теплом.

Літня зоряна ніч, повний місяць у небі, кінь, споряджений у далеку дорогу, козак при коні в облаштунках військових, у високій шапці смушевій. І дівчина, що припала до грудей козакові.

Ех, чому не я на картині отій! Чому я не козак, у військове вбраний? З шаблюкою при боці, з мушкетом за плечима, і Валя Чмовжова, моя однокласниця, з якою ми зустрічаємося поглядами (аж душа обмирає!) припадає до моїх мужніх грудей!

Виходжу надвір як у тумані, і не наостогидла торба з книжками — два пістолі приємно обтяжують благенький мій поясок.

Я уже знав, що ті дві картини тьоті Ані подарували, коли вона виходила заміж. І коли вона втікала із Миргорода од долі лихої з двома дітьми на руках, то нічого не захопила з собою. Нічого, окрім цих двох картин.

Вже пізніше, дорослому, матуся під великим-великим секретом, оглядаючись звично на стіни, сказала, що картини оті не даровані: їх написав о. Миколай.

— То він що, був ще й художником?

— Не тільки художником, сину, — відповіла сумовито матуся. — Ще й на скрипці грав. Як візьме скрипку до рук, то й душа обмирає.

І вмовкла, і не сказала більше нічого, хоч мені страшенно кортіло довідатись, хто ж він був, мій дядько по матусиній сестрі. І чому так рано помер. Лишивши молоденьку дружину з двома дітьми на руках.

Отак по крихті, по крихті з матусиних несміливих спогадів (вона до смерті оглядалась на стіни) і склалася в мене більш-менш повна картина короткого життя о. Миколая. Батюшки, як називали його в очі й заочі парафіяни.

II

Ще до більшовицького перевороту пекельного, закінчивши блискуче Петербурзьку духовну академію, о. Миколай не залишився на кафедрі, хоч йому там і слалась успішна доріжка кар’єри духовної. Поїхав на батьківщину, в Миргород, в глухе провінційне містечко, де час застиг у велетенській калюжі, описаній Гоголем. Та й висвятився на предстоятеля єдиного собору — стародавньої церкви, яка пам’ятала Хмельниччину.

Перед цим одружився (обов’язкова умова) з дочкою священика, що посідав чи не найбіднішу парафію Миргородщини: вогнисті очі молодого священика були буквально осліплені юною красою, що розквітла під ласкавим сонцем України.

— Він ніколи не казав «Малоросія», — ділилася спогадами матуся. — Тільки — Вкраїна. А Шевченків «Кобзар» лежав поряд із Біблією.

Як ми збігалися, коли тьотя Аня заходжувалась розчісувать косу! Дивилися зачудовано на золотисту ріку, що водограєм спадала із голови аж до підлоги, закриваючи постать, і кожному хотілося хоч пальцем торкнутися до того водограю. Здавалося, що й палець був би весь позолочений.

Тьотю Аню, тьотю Аню! Ви вже не один десяток років лежите у могилі, а мені все не віриться, що коси вашої торкнувсь тлін. Адже щире золото непідвладне ні тліну, ні часові!

Одружившись, молодий священик найняв невеличку, на три кімнати, хатину серед столітнього саду. Хатина була така ж стара, як і сад. Тільки й того, що стіни з неопаленої цегли та дах з черепиці, вкритої мохом. Замість підлоги ж — глиняна долівка. Вони так і не встигли нажити якихось статків, необхідних у хазяйстві: ударила революція, а за нею — громадянська війна.

Хазяїн же, одинокий удівець, у тій хаті майже не жив. Взимку тулився в коморі, а з ранньої весни до пізньої осені вирушав у мандри по святих місцях. Аж до Єрусалима добрався — вклонитися гробу Господньому.

Одгриміла громадянська війна, одстрілялася, густо могилами сіючи, в усе, що жило й дихало, люди стали оживати потроху, хоч влада нова до кісток обдирала, зате хоч не стріляла масово, не вішала, — розстрілювала тільки твердоздатників, отих хліборобів нещасних, що не хотіли віддавати останнє зерно, ними ж і вирощене. В людях знову став просинатися Бог, і вони звично потяглися за останньою втіхою до храмів, і ще ніколи в Миргородському соборі не тіснилося стільки народу, слухаючи проникливі проповіді священика. Докочувалися до глухих хуторів, прихожани з інших парафій воліли хоч раз побувати в миргородському храмі, послухати вогнисте слово о. Миколая.

Усе життя о. Миколай — глибоко віруючий… Ще в дитинстві, коли при смерті лежала матуся, якась жінка сказала йому: «Молися, дитино, молися. Бог твою молитву обов’язково почує». І він, малий, ніс своє серце гаряче до Бога: «Боженьку, спаси мою маму! Як же я без неї житиму, Боженьку!». І Бог почув відчайдушний голос малого, і матуся видужала, а він дав обіцянку Богові стати Його слугою… То ж за все своє життя о. Миколай не заподіяв нікому зла і навіть припустити не міг, що знайдеться на світі людина, яка б його зненавиділа.

Але сатана, що вчинив заколот в надії роздмухати «пожар мировой», а потім і війну громадянську, під час якої брат ішов на брата, а син на батька, сатана, який скаламутив життя в одній із країн найбогомольніших, посіявши класову ненависть, підняв на поверхню всіх покидьків та й дав їм волю творити суд і розправу іменем революції.

Один з таких покидьків і появився у Миргороді. Вже в кінці громадянської.

Морячок з Балтійського флоту, замалим не з самої «Аврори». Обвішаний навхрест кулеметними стрічками і «маузером» у дерев’яній кобурі, що била його по коліні. Очолив страхітливе чека, де люди зникали, як комахи, де не було порятунку нікому. З перших же своїх кроків у Миргороді він оголосив класовим ворогом Бога, а що Бог сидів надто високо, щоб його устрелити з «маузера», то всю свою класову ненависть зосередив на о. Миколаєві.

Спершу спробував його розвінчати шляхом привселюдних дискусій.

Тоді було дуже модно: побивати священиків на прилюдних дискусіях, демонструючи людові, що релігія — «опіум», що і Бога як такого немає, його вигадали служителі культу, щоб експлуатувати забобонних людей.

Був призначений день дискусії, сповіщаючи про неї, рясно висіли оголошення, морячок піднявсь на трибуну «во всеоружии» — не так знань (які там знання після початкової школи, звідки його витурили за абсолютну непридатність до навчання)… Піднявсь на трибуну, обвішаний кулеметними стрічками, «маузером» та ще й шаблюкою, роздобутою в музеї місцевому. Морячок, окрім зброї, мав ще й два убивчі аргументи, що ними сподівався підрубати під корінь попа, — «Бога нет!» і «Религия — опиюм!»

І як же важко було дискутувати о. Миколаю, який поза вищою академічною освітою вивчав усіх філософів світу, в тім числі і Маркса та Енгельса. Як важко було о. Миколаю дискутувати з цим гомо-примітивусом, який на всі докази священика, на всі екскурси в минуле, сучасне й майбутнє твердив як папуга одне: «Бога нет, а религия опиюм!» Врешті о. Миколай не витримав, і коли його опонент вишкріб із свого вузьколобого сховища ще одну фразу — «Человек произошел от обезьяны», о. Миколай, важко зітхнувши, сказав:

— Та воно й видно.

І площа гримнула таким реготом, що аж повітря здригнулося.

На тому дискусія й скінчилася.

Скінчилась дискусія!

Бо, як тільки начальник чека розтуляв мавпоподібного рота, люди аж хилились од реготу.

Коли ж о. Миколай сходив з трибуни, посоромлений його опонент кинув погрозливо:

— Ну, ты меня, поп, попомнишь! Попомнишь, сеятель опиюма!

Не довго довелося і ждати. Десь на третій день чи, може, й на четвертий, вийшовши вранці надвір, побачив о. Миколай пришпилений до дверей аркуш паперу.

Чорним обведена рамка, череп і кості вгорі, серп і молот внизу, а поміж ними — три фрази: «Поп! Убирайся к чертовой матери из Миргорода! Если тебе жизнь дорога. Даем 10 дней».

Тьотя Аня у сльози. Тьотя Аня стала благати переїхати подалі од Миргорода — їм скрізь будуть раді.

— Дитино-дитино, — сказав о. Миколай, провівши пестливо долонею по голівці дружини, — вони тільки й ждуть, щоб я одступився од Бога.

— Так вони ж тебе вб’ють! — зойкнула тьотя Аня.

— На все воля Божа. Без волі Божої й волосина не впаде з голови.

І як не плакала тьотя Аня, як не благала — пішов правити службу.

А на ранок — знову пришпилений аркуш паперу. Та ж сама траурна рамка, той череп і кості, ті ж серп і молот. Але слова тепер інші: «Поп! Тебе осталось жить девять дней!»

І так — кожного ранку. Вісім… Сім… Шість… П’ять… Чотири… Три… Два… Безжальний хронометр відраховував моторошні цифри, тьотя Аня зійшла вся сльозами, обхоплюючи щосили свого чоловіка. Не пустити!.. Затримати!.. Порятувати!.. Тьотя Аня ночі не спала, здригаючись при кожному шарудінні, а о. Миколай продовжував правити Божу службу, й голос його лунав усе натхненніше, все проникливіше.

У той останній день, в той страшний чорний день, обведений траурною рамкою («Готовься, поп, к смерти!»), о. Миколай після служби проголосив проповідь про любов до ближнього («Полюбіте і ворогів ваших!»). І, благословляючи парафіян, мовив:

— Прощайте, мої дорогі, Бог кличе мене до себе! І не побивайтесь за мною: я і там молитиму за вас милостивого Отця нашого, Вседержителя всього живого.

Того вечора як ніколи довго молився. Діти давно уже спали, лягла й тьотя Аня. Лежала в напрузі, не склеплюючи очей, здригалася од сухих ридань, благала подумки Бога: «Господи, спаси, порятуй!.. Візьми мене, Господи, а його не чіпай!..» А коли о. Миколай врешті скінчив молитись і приліг на постіль, прикипіла до нього всім змученим тілом своїм.

А серед ночі у дворі щось голосно тріснуло. Тьотя Аня, що була задрімала, схопилася — серце як не вискочить! — о. Миколай уже йшов до дверей.

— Не йди! — заволала пошепки тьотя Аня. — Не йди!

О. Миколай одчинив двері. Одчинив, став на поріг, і один за одним тріснули постріли.

О. Миколай упав як підкошений, в примарному лампадному світлі було видно, як із рота полилась чорна кров, він іще жив (кулі всі до одної вп’ялися в живіт, щоб «поп» не помер смертю легкою, а довше помучився), він іще дихав, і тьотя Аня метнулась надвір — кликати на допомогу людей.

Кулаки збивала, стукаючи у ворота, била, аж тріщали дошки: «Ой людоньки, рятуйте отця Миколая!» — вікна в хатах німо чорніли, за вікнами наче все вимерло.

Врешті озвався один із сусідів. Балагула Мошко, який не раз возив о. Миколая у віддалені села. Метнувся до стайні, впріг у воза коня, підкотив до їхнього двору.

Удвох перенесли на підводу непритомного о. Миколая. Мошко взяв коня за вуздечку, повів до лікарні, а тьотя Аня сиділа на возі, притримуючи голову чоловіка.

Вибігла чергова сестра. Вже втрьох занесли до лікарні, опустили на ліжко. Сестра одразу ж метнулась по лікаря.

Повернулась одна. Лікар, дізнавшись, кого привезли, відмовився йти до лікарні. Як його не благала богомільна сестра.

О. Миколай прожив до самого ранку. Лежав, стікаючи кров’ю. Тьотя Аня сиділа поруч, стискаючи його руку. І рука, що обпікала, поступово холонула… холонула… холонула…

— Я разом з ним помирала, — відповіла якось тьотя Аня матусі моїй. На її:

— Як ти, нещасна, в ту ніч і не збожеволіла!

III

Поховали о. Миколая біля собору. Поставили гранітний надгробок і хрест мармуровий поставили, і, як не дивно, і надгробок, і хрест стояли непотривожені (та й досі стоять) всі роки радянської влади.

І з ранньої весни до перших снігів на могилі о. Миколая завжди лежали скромні букетики квітів.

А ще: парафіяни, поховавши о. Миколая, замовили місцевому художникові ікону. І художник намалював о. Миколая з його добрим усміхом, й ікона висіла у притворі храму, і люди, заходячи, хрестились до неї. Аж десь у шістдесятих у соборі з’явився новий настоятель, уже промосковського штибу, зняв ту ікону та й знищив.

Оце, здається, і все, що я по крихті зібрав про о. Миколая.

IV

А дзвони гудуть… А дзвони гудуть…

І тими дзвонами озивається до мене безсмертна душа о. Миколая.

Великодень, двадцять сьомого квітня, дві тисячі третього року.

Ригорович

I

Ніде не бувають люди такими залежними од начальства місцевого, як на селі. У місті що, в місті вік проживеш, голову районної адміністрації жодного разу не вгледиш. І тобі байдужісінько, який він із себе. Добрий чи злий, скупий або щедрий. Навіть якщо припече, коли кров з носа треба побачитись, то легше зустрітися з привидом, аніж з головою.

Бо ти для нього — хамса. Тюлька бочкова, що продається по десятку штук на копійку. Пилюка, яку він струшує з себе після чергового заходу.

Він про тебе якщо і згадає, то хіба що на свято або перед виборами. Отоді й озоветься листівкою (за твій же рахунок), в якій ти й шановний, і дорогий, і без тебе він і кроку ступити не може. Бо він тебе так любить, що й ночі не спить — тільки про твій добробут і дбає.

Одержували? Читали? Розчулювались? Складали докупи — хоч стіни обклеюй замість шпалер.

І майже в кожній — обов’язкове запрошення: заходьте на раду-розраду, ми завжди вас раді зустріти. Прийняти в обійми гарячі.

Хоч раз зайти спробували?

Ваше щастя, якщо не пробували.

Місяць, рік уб’єте — не прорветесь! Крізь залізобетонний заслон намуштрованих церберів. Так закрутять, так заморочать вам голову, що ви й білому світові не будете раді.

Тож лишається хіба що тішитись у думці, що ви із своєю бідою незалежні од голови. Що ви скнієте самі по собі, а він десь у четвертому вимірі — сам по собі.

А в селі? У селі о-го-го! У селі про тебе знають більше, ніж твоя рідна жінка. І коли ти чарку випив, і коли до молодиці моргнув. У селі ти наче рентгеном просвічений. Вдягнеш нові підштаники — і то голові донесуть. Що ти для чогось в підштаники ті нарядився, на роботу виходячи.

Все знає про всіх голова. І кожне все знає про голову. Бо інакше не проживеш. Бо кожен твій крок од ласки сільського начальства залежить. Бо ти отією ласкою-неласкою, мов павутинням, обплутаний.

Тож не дивно, що поява нового голови у селі — подія масштабу космічного.

II

Цього теж привезли як кота у мішку. Як усіх попередніх привозили. Немов з інкубатора. Спеціально спорудженого: голів колгоспів висиджувати.

Витрусили прямо на зборах: хто за? хто проти? Тих, хто «проти», і рахувати не стали. Та їх, вважайте, що й не було. Проголосуй лишень проти — потім руку кусатимеш. Оту, що здуру підняв.

Сват із райкому, щоправда, перед тим, як голосувати, представив. Солов’єм розливався. І такий, і сякий, і замалим медом не мазаний. Вчений: академію щойно скінчив. І кришталево чистий: красти не буде. Ще і в рот — жодної краплі спиртного. Оцей уже точно ваш колгосп на ноги поставить!

Люди вірили не вірили — більш приглядалися. Що воно за диво таке, що не п’є і не краде.

Що скінчив академію щойно, одразу ж не повірили. Молоде, аж зелене, та ще й нежонате. (Це — жіночки, у яких доні на виданні). Ще й красивий мов намальований. (Це, звісно, дівчата). Ну, що горілки до рота не бере, то ви нам казочок не розказуйте! Горілку тільки гуси не п’ють. (Це вже дядьки). Несолідний якийсь, несолідний. Он у сусідів — ото голова! Вже і в машину не влазить! (Це — парторг з агрономом). Нічого, побуде — то вилюдніє. (Це — комірник. У якого вже й півкабанчика налаштовано представникові з райкому).

Ну, проголосували, обрали, поплескали в долоні, голову нового вітаючи. Та й стали розходитись.

І розмов було, розмов — до самого ранку.

III

Ох і шпарко ж заходивсь хазяйнувати новий голова!

Спершу взявся дисципліну наводити.

У селі як. У селі ще відтоді, коли гуртове-чортове заводили та у шию до спільного турили, люди звикли працювати з-під батога. Щоранку бригадири двори обгавкували, женучи на колгоспщину-панщину. Доки намотаються, доки начухаються — півдня і збіжить. Та ще й роблять як мокре горить. Вродить не вродить — спершу державі, до пельки її ненаситної, потім — під урожай наступного року, потім — фураж для худоби, а що лишиться — те уже людям. На трудодні пустопорожні.

То й жили в основному з присадибних городів. Та хазяйства домашнього. Сіяли навіть і озимі та ярі — такі врожаї вмудрялись збирати, що куди тій Європі!

То новий голова думав-гадав та й надумався, як людей на роботу скликати.

Рано-вранці, ще й півні дрімали, сів з баяном до «бобика», міліціонера дільничного за руль посадивши, та й покотив вздовж села, на баяні наярюючи. Ще й на повний голос ним же складену пісню співаючи. Голос мав сатанюра, хоч народного артиста присвоюй.

Гей, просинайтеся, добрії люди, Годі відлежувать сраки, Як у колгоспі хліба не буде, Всім нам свистітимуть раки!

Голова реве грамофоном, міліціонер щосили підспівує, ще й сигналом підігрує, фари рвуть темряву — усеньке село у двори повискакувало.

А згодом завелися і підголоски: парторг, агроном і зоотехнік. Голоси оцих трьох не дуже, але — стараються. Мертвого збудять.

І пішов поголос по всьому району: як новий голова людей на роботу скликає.

Докотилось і до першого. Що мав прізвище Пасічник. Завжди був насуплений та невдоволений, наче його день і ніч бджоли кусали.

Якось пізно ввечері вийшов з райкому (засидівся, ждучи дзвінка керівного з області), а з сусіднього закладу, де торгували пивом на розлив і на винос, вискочив один з пиворізів та до постаменту вождя революції, що перед райкомом стояв, і пристроївся.

— Ти що робиш, негіднику?

— А ти хто такий?

— Я Пасічник!

— А мені меду не треба…

Другого ж дня установу оту симпатичну зрили бульдозером. Щоб не обсцикали вождя революції. А завідувачеві райторгвідділом припаяли строгача з попередженням.

Так отой секретар, якого й тіні боялися, поцікавився:

— Піснями на роботу зганяєш?.. Ну, співай-співай, подивимося, що восени заспіваєш… Озимину пересіяв?

Вимерзла озимина до ноги в усьому районі. Надійшла строга команда: зорати і пересіяти.

Він і зорав, і пересіяв, чи не перший в районі, а отой лан, що западав у долину лісом захищений, поради старих людей послухавшись, вирішив на свій ризик і страх не чіпати.

І вродила там озимина на диво. По п’ятдесят центнерів з гектара.

На бюро райкому їхав — солов’ї в серці витьохкували.

У приймальній сиділи голови колгоспів. Нічого хорошого од виклику в райком не чекаючи.

— О! А тебе для чого покликали?

— Слухати будуть.

— Теж соловейко знайшовся: його будуть слухати! Ї…ти тебе будуть, а не слухати!

І як у воду дивилися: вліпили сувору догану.

— За віщо? — ошелешено мекнув.

— За те, що не виконав директиви райкому, — пояснили йому популярно. — Яка команда була? Зорати і пересіяти… Кожен як стане директиви порушувати, знаєш куди докотитися можна?

Вийшов з райкому з першою на носі зарубкою.

IV

Друга зарубка появилася пізніше. Коли почали збирати врожай. Гаряча пора, кожна година в рахунок, кожну зернину намагався вивезти з поля, а люди, вже звиклі до концерту щоденного, знову взялись за старе: спершу своє попорають, а тоді вже на колгоспне біжать.

Та ще й самогонка, будь вона проклята! То один попідтинню валяється, то другий, а вранці вийде до трактора чи до комбайна, то й трактор-комбайн кривуляють, як п’яні. Один селом як проїхався — паркани як корова язиком злизала.

І на всі лайки-нагінки відповідь одна й та ж:

— А за що надривать собі жили? За оті грами нещасні?

Обіцяв дати по кілограмові на трудодень — не вірили.

Та й як було в те повірити, коли обіцянками-цяцянками їх весь вік годували!

«Видам аванс! — вирішив згарячу. — По півкіла на трудодень!»

О, люди тут веселіше заворушились-забігали, Кожен з мішком один поперед одного. І на роботу стали справніше виходити. І пить стали менше. Навіть віялки загули на току веселіше. Не кажучи вже про трактори та комбайни.

Не встиг і порадуватись — прикотив прокурор:

— Хто дозволив святу заповідь порушувати?.. Будем судити!

— Ну й судіть!.. А люди голодні робити не хочуть. Скотина й та негодована стане.

Прокуророві все те — мимо вуха. У прокурора один закон: карати й не милувати.

Поїхав злий, наче шершень. Що, по-перше, таки й справді державним злочином пахло (хліб роздав, не виконавши першу заповідь!), а по-друге, не пообідав. Бо інші голови як? Інші голови, як тільки прокурор появиться, — морг кому слід. І не встигнуть поговорити, як голова гостя дорогого замалим не попідручки бере: закусити, чим колгоспний бозя послав.

А цей? Навіть не поцікавився, обідав прокурор чи не обідав. Люди, бач, у нього голодні… А прокурор хто — не людина?

І машина порожня як скажена підскакувала. Злості йому додавала.

«Розсобачились!.. Карати й не милувати!..»

Цього разу поїхав на виклик терміновий в райком — солов’ї в душі не витьохкували.

Ну й молотили — ледь не виключили з партії.

— Та ти хоч розумієш, на що замахнувся? — суворо допитувались.

Зрозумів. Одержавши строгача з попередженням.

Ще одна зарубка на носі.

Протягом кількох років назбирав тих зарубок — місця живого не вистачало б. Коли б мав носа кирпатого.

То за те, що здумав корів поміняти. Що давали молока менше, ніж кози. Спродав цих, що тільки харчі переводили, сентименталок завів: дійки до землі одвисають, по відру молока за кожним надоєм дають. Порахували корів у районі: ґвалт! каравул! Зменшив удвічі поголів’я худоби! Проти запланованого, в усіх звітах записаного. Про те, що молока став більше давати, і слухать не стали.

Догану!

З людьми порадившись, скоротив площу озимих, сортовими травами засіяв, зібрав, змолотив, наміняв стільки пшениці, що вистачило з головою і державі, й собі, — знову в усі дзвони ударили: весь район підвів, потягнув звітну цифру донизу.

Догана!

Змотався до Києва, домовився з овочевою базою, сортовими помідорами засадив десять гектарів — не дали і врожай зібрати. Виставили заслін міліцейський, машини київські назад завернули — погнили помідори!

І знову ж — догана!

Єдине втішало: з кожним роком отих зарубок на носі ставало все менше й менше.

Розумнішав. Пізнавав велику ту істину, що без вказівки начальства — жодного кроку.

V

А він-таки й справді приїхав до села нежонатий.

Хоч не можна сказати, що в нього дівчат не було.

Були фотомоделі, були, як же без цього! Одна із них навіть труїтися пробувала: півкухля валер’янки хильнула. За всі студентські роки одіспалася.

Жодній не вдалося його присушити.

А на п’ятому курсі заварилось таке, що хоч святих з академії тої винось. Прямо як за Шекспіром. «Ромео й Джульєтта».

Йому вже пішов двадцять п’ятий, а їй ледь сповнилось двадцять. Він — холостяк переконаний, вона — вже заміжня.

Вискочила зопалу за доцента, кандидата наук, та ще й на двадцять років старшого. Не з любові (яка там любов!) — з дівочого телячого захоплення.

Бог, що спускався з Олімпу наукового, до жовторотих студентиків. Лектор вогнистий, що будь-яку аудиторію заворожував. В усіх дівчат серця обмирали від одного його погляду. А він її «запримітив». Як тут нещасній голівоньці не піти обертом!

Рік був потрібний, щоб зрозуміти, що втяла дурницю. Добре, що хоч дитинки не встигли нажити: йому за дисертацією докторською було не до дітей.

Ну й щеміло серце, щеміло в молодесенької лаборанточки. Яка до того ж ще й навчалася на заочному. За коханням, за справжнім, що його не пізнала.

Адже й «бог» був невдовзі розвінчаний. Який з ночі в ніч поруч хропів, а до сніданку ходив у підштаниках.

Та ще й по годині в туалеті просиджував: усе звик робити ґрунтовно й непоквапом. І лікувався од геморою.

А тут — студент, мов царевич із казки. А тут Амур… Ну, не той, що про рід людський дбає, а той, що виконує план по зростанню поголів’я худоби. З отакенними стрілами — списами, що на смерть вражають. Бугаїв збиває з копит. То як тій жіночці утриматися?

Ледь не до катастрофи сімейної справа дійшла. Коли доцент, одірвавшись нарешті од дисертації, побачив, яке полум’я у нього під боком палає. Та й постарався після державних екзаменів того, хто хмиз підкидав, подалі спровадити. Хоч сам же рекомендував його в аспіранти.

Так і появився в селі вчорашній студент Данько, якого нещодавно ота жіночка ніжно «Дань» називала. Наче в ласкавий дзвіночок видзвонювала.

Ну, не будуть же селяни й собі його Даньком величати. Краще отак, як усіх попередніх голів: по батькові. Ригоровичем — від Григорія.

І поставили Ригоровича, як очеретину худющого, на поправку до молочниці Марфи. Що сепаратором відала. До неї всіх гостей заїжджих спроваджували.

А у Марфи — Люба. Єдина дочка, що заміжжя вже спробувала. Куценьке те заміжжя було: не встигла й оглянутись, як чоловік її й полишив молодою вдовицею. Під чаркою любив на мотоциклі гасати, от і почаркувався з вербою. В мотоцикла й колеса поодлітали.

Потужила, пожурилася Люба та й пішла на роботу. Не сапою в полі вимахувати чи дійки коровам одсмикувати, а в контору, до начальства під боки.

Жінота, на роботу рушаючи, наряджалася в що постаріше. По самісінькі очі хустки нав’язувала. Черевики розбиті взувала. А то й босяком. Люба ж у всьому новому, у модному, ще й губи підмазувала і брови наводила. Чоловікам очі зривала. Не один підкочувався, залицятися пробував. Та Люба собі ціну знала: за будь-кого не збиралася заміж.

А тут — молоденький Ригорович. Та ще й нежонатий до того ж. Та ще й не будь-хто, а голова. Цар і бог у селі.

А тут мати до нього вже як до зятька майбутнього примірятися стала. Вершками заходилась одпоювати. Ще й стежила, щоб дочка і вдома в модельних черевичках ходила… А тут ще й подружки стали жартома Любу називать головихою…

Ну, куди Любі діватися?

Та і йому: не до клубу ж на танці парубоцького чуба начісувати. Дівчат попід верби водити. Голова ж, і кури сміятимуться.

Ну, він і той…

Не до сільради, щоправда, повів, а посадив у машину та й покотив до району: розписуватись. І весілля скромне там же зіграли. Гостями тільки потрібні люди були. Сам секретар, який не скупивсь на догани, за весільного батька сидів.

Повернулася Люба з того весілля вже головихою. Всіх красунь сільських, що на Ригоровича око гострили, коритом накривши.

VI

За роки роз’ївся Ригорович — не впізнати. Пузце навіть нажив. Керівного мозоля.

Та й як було не нажити, коли майже щотижня — гості на колгоспний поріг. Непрохані й прохані. Більше прохані. Яким попокланяйся, доки завітати погодяться. Без яких ні тракторця не дістати, ні запчастин, ні труб, ані шиферу. Все по блату, все з-під поли.

Та мало того, що гостюють довсеру, ще й кожному — гостинця додому. Кабанчика з ферми, меду з колгоспної пасіки, коропців із ставка.

Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками.

— Робіть що хочете, а я в тюрму не збираюся!

— Ну й забирайся к чортовій матері! З своїми руками чистенькими. Ми грамотнішого свиснемо.

Цей уже не боявся нічого. У цього й вовки завелися. А лисиці так ті табунами ходили.

Згодом не витримала, збунтувалася Люба. Це ж легко сказати: щотижня гостей повна хата! Руки одвалювались: готувать, прибирать, подавати.

— Або я, або гості! Приведеш — на поріг не пущу!

Пробував пояснити, що не для себе — для колгоспу старається. Для народного блага. Та хіба жінці щось утовчеш? Дістав брезентини, став водити гостей на природу. На лужечок до озера — сьорбати юшку. В лісок на галявину — смакувать шашликами. На курячі пупи, на карасі у сметані, на вареники, що плавали в маслі. Під коньячок, під горілоньку. Обпивалися, об’їдалися — колодами на травичці одлежувались.

Зате його в усіх установах районних, а пізніше і в обласних стрічали як рідного. Що не попросить — з-під землі діставали. Ну й він, звісно, не з порожніми руками являвся: машина задком землю орала.

Ну, а в Києві — там народ посолідніший.

Поламався капітально комбайн перед жнивами — хоч плач, хоч кричи. Сюди-туди мотонувся: треба їхать до Києва. Добився аж до заступника міністра, той ні пообіцяв, ні відмовив: сказав, що треба подумати.

— Ти от що: заскоч до мене додому ввечері. Там потолкуємо.

Ригорович — за коньяком найдорожчим. Ригорович із шофером всю закуску, що привіз у машині, в квартиру міністерську попер.

Замміністра Ригоровича одразу ж на кухню повів (жінка визирнула, грюкнула дверима сердито).

— Ну, куди я оце, що ти навіз, кластиму? Бачиш, який холодильник?

Ще й дверцята відкрив, старенький «Донбас» демонструючи.

Стали пити-закушувати, чим колгоспний бозя послав. Ригорович обережно на комбайн натякає, хазяїн на холодильник мову переводить. Німецький. Імпортний. Що стоїть на базі. На нього чекає. А в нього грошей катма.

— А комбайн — це тобі не сіялка-віялка. Всі комбайни на обліку строгому… Та де вже тебе дівати: приїжджай через тиждень, щось, може, й придумаємо.

Поїхав ні з чим. Перед цим ще на базу навідався: на заморське диво помилуватись. Ціна — о-йо-йой! Але що ж мав робити, коли без комбайна, хоч одразу готуй сухарі.

І — пан чи пропав — посушивши з бригадиром голови, вигорнув гроші з колгоспної каси та й купив холодильник німецький.

Гроші ж на шифер списали. Ферми перекривати.

Отак зустрічав щедро гостей і рік, і другий, і третій Ригорович. Всі проблеми вирішуючи мимохідь. З прокурором і з тим подружився. З отим, що і чхнути не встигне, як з усіх кінців району йому «Будьте здорові!» — голови колгоспів гукають.

А потім — ледь не урвалося…

Почалась антиалкогольна кампанія. Що її Горбачов розкочегарив. Виноградники до пня повирубували, фабрики, що гнали горілку, на безалкогольні напої перекваліфіковували. Самогонщиків до в’язниць пакували. З вертольотів навіть принюхувались, що п’ють на весіллях. Начальство, яке звикло випивати й закушувати, животи попідтягувало.

Забудь про галявини. Забудь про лужечки. Серед дерев найгустіших помітять, серед очеретів найвищих вгледять.

Хоч у петлю головою Ригоровичу.

Мудрі голови й нагадали про яр серед лісу колгоспного. Що в ньому партизани під час окупації од німців ховалися. Чорт ногу зламає, в той яр пробираючись.

Дістав дачний будиночок, у найдальшому кінці яру поставив, стежку до нього проклав. «Тропу Хошіміна». У будиночку тому і стіл на двадцять персон, і лави широкі під керівні задниці, і мангали під шашличок, і казанище під юшку, і стаканчиків батареї, тарілок-мисок незліченно, — нічого для дорогих гостей не забуто.

А щоб хтось не застукав — при самій дорозі, на тополі найвищій, — пункт спостережний.

Ще зранку в той день, коли гості мали приїхати, Іван, сторож колгоспний, «по совместітєльству» на тополю ту видирався. Сидів пугачем до пізнього вечора, щоб якась мана не застукала.

Мавпою видиратись-спускатись навчився.

Та якось не встерігся — на суху гілляку обперся. Шаснув донизу — ребра потовк. Одвезли до лікарні, провалявся два місяці в гіпсі. Головний лікар на прохання Ригоровича скликав комісію, признали інвалідом другої групи, пенсію вибили (усе село тій пенсії заздрило), зажив на повну губу «інвалідом труда». Мало що пенсія, ще й Ригорович не забуває: все, що треба, виписувати.

— Ти хоча б мордяку таку не наїдав, — якось зауважив. — Бо скостять інваліда — пожену на роботу.

— Та я ж старався, Ригоровичу…

Потроху-потроху оточив себе тими, що «старалися». Що за нього у вогонь і у воду. Актив кишеньковий. Не треба й командувати — досить бровою повести.

Давно уже звикнув, що його слово — закон.

Та й як тому слову законом не бути, коли без Ригоровича кроку не ступиш.

Город зорати — Ригоровичу кланяйся.

Пшеницю зібрати — паняй до Ригоровича.

Дровець з лісу на зиму — знову ж Ригорович.

А машину: до млина змолоти пшеницю на борошно. А дерть для свиней та для птиці. А на базар. А в лікарню…

Знову ж таки Ригорович!

Все на ньому замкнулося.

І коли землю розпаювали та акти на людей повиписували і Ригорович ті акти замість того, щоб людям роздати, у сейф заховав — ніхто і не писнув.

І коли котедж собі надумавсь споруджувати. Двоповерховий, на вісім кімнат, з літньою кухнею й гаражем під «Волгу» вже власну (нова-новісінька «Волга», їздив колгоспною, а цю беріг, хіба що у відпустку з сім’єю до моря)… Коли заробітчани-гуцули замість того, щоб колгоспний тік будувати, день і ніч будинок той зводили… Жоден рота не розтулив. Перемовлялися потай, головами хитали осудливо, а щоб уголос та ще на зборах спитати про цеглу, що її тільки на собори пускати, чи вікна дзеркальні, або черепицю червону замість сірого шиферу, та все, вважайте, за безцінь, якщо бухгалтерії вірити, то таких охочих — питати — щось не знаходилось.

Запанів, роз’ївся Ригорович — уже йому тісно і в «Волзі». І Люба не одставала од нього: щоразу сукні, спідниці розпорювала. Сідало наїла квадратно-гніздове: в двері тільки боком пролазить. Свій «актив» теж завела: забула, з якого боку і сапку тримати. Прибіжать, город увесь вилижуть, землю крізь пальці просіють. Поможуть і посадити, й зібрати.

VII

Й остання новина.

Ригорович став депутатом. Та не районної ради, а обласної. Голосів процент найвищий зібрав. Розтикавши свій актив по лічильних комісіях.

Тепер його й прокурор не укусить: дзуськи!

«Божа кара»

…А на громаду хоч наплюй…

Тарас ШЕВЧЕНКО

І

Він появився в селі як з неба звалився.

Зайшов до контори, замалим не двері ногою одчинив до Самого (секретарка не встигла й рота розтулити):

— Електрик потрібний?

— А ти що, ними торгуєш? — спитав сердито Ригорович: ніхто так до нього в кабінет не насмілювався. Хіба що якесь цабе із району. Чи з області.

— Прошу не тикати… Ви шукали електрика?

— Ну, шукав, — відповів неохоче Ригорович. Був нещодавно електрик, довелося в шию витурити: спився.

— Я — електрик… Дипломований… Ось…

І трудову книжку під носа.

Заглянув Ригорович в книжку — замалим не свиснув: п’ятнадцять літ стажу і суцільні подяки. Ще й не звідки-небудь, не з колгоспу зачуханого, а з гіганта індустрії: комбінату хімічного. Що півобласті випарами ядучими труїть.

Було від чого витріщить очі: люди в міста розбігаються, а цей — у село.

— Чим проштрафились? — перейшов на «ви» Ригорович. Тикав і старому, й малому: усім, хто нижче нього стояв. Як і на нього тикали ті, що вище стояли.

— Нічим… За власним бажанням… Ледь одпустили… Понімаєте, яка заковика, — не чекаючи запрошення, підсунув стільця, сів очі в очі. — Син у мене родився калікою. Руки-ноги покручені, і хребет повело. Доктора, ні дна їм, ні покришки, тільки руками розводили. Куди не возив… Ну, я й той… Вобщем, взявся сам лікувати… Процедурами водними. І само собою — масажами. Немовлям у ванну плавать пускав… Жінка пробі кричить, а я його, як каченя, учу плавати…

— Вилікували? — зацікавився Ригорович: вперше зустрівся з таким диваком.

— Вилічив! — ляснув по столу, аж ручка підскочила. — На ноги поставив! З олімпіади спортивної медалю привіз. Ось… — поліз до кишені нагрудної, вийняв медаль, у хустину загорнену старанно.

— А чого в село потягнуло?

— В село?.. Та подалі од хімії!.. Що од неї й синок народився калікою. На чисте повітря… На воду… Та й ліс тут у вас… Гриби, видать, водяться?..

— Та щось наче є. — Ригорович ніколи грибів не збирав. Несолідно. Хіба що із сковорідки. Під самогонку. Закусь — ой-ой!

Ще раз глянув у книжку, поставив основне запитання:

— Горілкою балуєтесь?

— Кинув… Як син народився… Не п’ю й не курю.

«Наче й справді правду каже, — придивився пильніше Ригорович. — Ніс мовби не синій і пальці не засмалені». «Беру!» Повагався трохи для виду, потилицю почухав:

— Один уже є на приміті, але так тому й бути — пишіть заяву.

Іще поцікавився:

— Де жити збираєтесь?

— Та якусь розвалюху знайду…

«Розвалюху»! Та в Ригоровича півсела порожнім стоїть. У сільраді, в отій книзі, що в ній реєструють і шлюби, й народження, одні лише похоронки. Школу давно вже закрили, дітей скоро будуть в музеях показувати. Хати, як дзвіночки, стоять із забитими вікнами. А цей — розвалюху.

— Вибирайте, яка вам приглянеться. Дам команду — в сільраді оформлять.

Електрик новий недовго хату й шукав. Проминув справні хати, що у центрі стояли, й оселився-таки в розвалюсі. Аж на кінці села.

Зате до річки — два кроки. І луг — замалим не від порога. А простір — тільки небо і ліс, що на обрії. Повітря ж — задихнутися можна од кисню…

І почалася кумедія. Для села, що придивлялося пильно до міських зайд — кожен крок стерегло.

Вранці, ледь сонце витикалось на обрії, золотячи трави білі од інію — рання весна, ночами ще морозенко безборонно розгулює… Так рано-вранці вискакують батько й синок голі-голісінькі з хати, тільки й того, що в трусах, і біжать, біжать довкруг двору. Наче за ними розлючений собака женеться. Аж п’яти в обох миготять. А потім — на луг. До річки, на берег найвищий. І вже з того берега сторч головою у воду. Крижану: руку встромиш — обварить.

— Ух!.. Ух!.. — руками щосили вимахують, пірнаючи й плаваючи.

— Кр-ра-со-ота! — аж виляски йдуть.

Вискочать з річки і, не витираючись, додому галопом. Тільки мокрі труси лопотять.

Ну, ви тільки скажіть: є цар у голові в того електрика? Виростив циганчука — не дитину: вітер, дощ навпіл зі снігом, а воно простоволосе й сорочка розхристана.

А намаханий таточко ще й нахваляється:

— Піддубний росте!

Як та бідолашна жінка й витримує.

Витримує. Очі виплакала, голос скричала, коли він немовля привчав до води. Як жабеня у ванну вкидав. А воно й не захлинулося жодного разу. Тільки оченята заплющувало та бульки пускало. Ще й усміхалося… Го-оспо-оди-и!..

І ще з одного не втомлювалося дивуватись село: електрик таки й справді спиртного до рота не брав.

У селі як? У селі за все звикли розплачуватись пляшкою. З отим, самогоном, що й коня зіб’є з копит.

Бо грошима воно якось і не з руки. Та й які там гроші в селі! Копійки понадкушувані.

А цей — горілки ні-ні — за спасибі все зробить.

II

Та що це я все: електрик, електрик! Наче людина й імені не має. Василь Іванович він. А прізвище його — Колодій. Колодій його прізвище.

Ну, а синочка його, що Піддубним росте, звати Іваном. На честь діда назвали. Жінка ж — Євдокія. Явдоха або Дунька по-нашому. От і познайомились.

III

І став Колодій, як у казці мовиться, жить-поживать, добра наживать.

Ну, щоб добра, то не дуже, яке там добро у колгоспі, що на ноги ніяк зіп’ястись не може! Як не старався Ригорович, який давно уже звикнувши по струнці перед начальством ходити. На все життя на носі собі зарубав, що за будь-яку ініціативу власними боками розплачуватись доводиться. Яке там життя у колгоспі, що наче вже й не колгосп, а якесь товариство, назву якого тверезим і не вимовиш, вщент розруйноване, і як його ставить на ноги, навіть сам Президент не докумекає разом із Кабінетом Міністрів та Верховною Радою… Яке там у біса життя, коли сам Ригорович каже, що в селі одні неліквіди та баби позапенсійного віку, які вже на ладан дихають, та дебіли, та алкоголіки — як і хазяйнувати з такими кадрами! Один порятунок — укласти договір із варягами — бізнесменами спритними, які і техніку приженуть, і зорють, і посіють, і зберуть, і змолотять, і вершечки всі заберуть, а людям, власникам отих паїв, що на них акти в Ригоровича в сейфі лежать, людям — дуля із маком! Самі корінці.

А скільки Ригорович собі до кишені поклав — піди догадайся.

Ото тільки й твого, що город та власне хазяйство.

Заходився хазяйнувати і Василь Іванович, переконавшись, що з роботи в колгоспі не збагатієш.

Спершу хату, оту розвалюху, до ладу привів. Фундамент підвів, щоб землю вікна не цілували, та й вікна, сліпаки сліпаками, поміняв на фабричні, піч переклав. Жінки, спасибі їм, помогли Дуні побілити і всередині, й зовні — засвітилась, засяяла хата великодньою крашанкою.

Ну, й город зорати-засадити устигли. Не гірш, ніж в сусідів. Зазеленіло, повитикавши голівки з масного чорнозему, — любо-мило дивитися.

І поросятко невдозі зарохкало, й каченята, курчата по двору золотистими кульками розсипались, і козу завели породисту: вим’ям землю мете і молока щоденно по п’ять літрів дає.

А Колодієві замало й цього: надумався розводити пасіку. Якось вичитав, що Підцубний медом з пергою силу накачував.

На першому ж роєві обпікся добряче.

Наче й правильно ящик підставив, у який надумався рій зібрати, і водою побризкав, а трусонув — бджоли не в ящик посипались — Колодієві на голову.

Добре ж, що поруч відро з водою стояло. Намацав, ухопив, вилив на голову. До річки наосліп помчав…

Попоносив же замість голови футбольний м’яч на плечах!

Не одступився все одно. Таку мав натуру: за що не візьметься, мусить до кінця діло довести. Через «не можу». Через «умри, а зроби»!

Отак потроху-потроху обжився Василь Іванович. Все в нього до ладу: і синок тільки відмінні оцінки приносить, і Дуняша з ранку до вечора дзиґою, в руках все горить, і з сусідами — жодної сварки, і як тільки де дроти обірвалися чи замкнуло — притьмом біжить рятувати. За так, за спасибі, горілки ні-ні. А добра слава, як і лиха, завжди попереду котиться.

Навіть Ригорович з ним шанобливо вітатися став.

Ну, що, здавалося б, ще чоловікові треба? Живи, працюй, на сина єдиного радуйся, та ще й дружина мила під боком… Ну, якщо коли й погризе, то не без цього — жінки, вони всі охочі об чоловіка зуби точити.

А так: як не натомляться за день, як не облягає дрімота, як не кличе до себе постіль, обов’язково:

— Ходімо, Дуню, на лавочку.

Вийдуть із хати, сядуть — тиша довкруж, аж дзвенить. І повітря легені полоще. Дихаєш — не можеш надихатись. Мовчки посидять, як ніколи споріднені, і — до постелі…

То що, здавалося б, ще чоловікові треба?

Так ні ж — встряв у політику.

IV

Єдиний на всеньке село три газети виписував: «Народну газету», «Сільські вісті» та обласну. Ну, обласна, та мало займалась політикою. Все більше як хазяйнувати повчала. Василь Іванович для того її й передплатив — кріпко в науку вірив.

А ці дві газети про політику криком кричали. На кожній сторінці.

Вийде Василь Іванович, начитавшись газет, вийде очманілий на вулицю. З головою опухлою вийде. Та й підсяде до дядьків, що покурити до гурту зібралися. Про се, про те побалакати. Здебільшого про своє, про сільське, про клопоти, що обсідають щоденно.

Про те, що грошей катма: ні за що в крамниці й солі купити.

Що без світла живуть: через день вимикають електрику. А воно ж і до худобини вночі треба навідатись, і лоба не побить об одвірок. Та й воду доводиться з річки тягати… Добре ж, що хоч річка під боком.

— Еге ж, то у тебе під боком! З вікна відром можна дістати. А з нашого кутка спробуй! Поки наносиш, то й ноги одвалюються…

Що молокозавод, який щоранку присилає машину по молоко від корівок людських, махлює безбожно. По тридцять копійок за літр, щитай, що задаром. Невигідно й корову держати…

Що трактори всі стоять, бо нема запчастин. Запчастини, щоправда, то є, запчастин у районі навалом, так у колгоспній касі вітер висвистує…

— Свистітиме, коли солярка од зерна утричі дорожча… Весь урожай іде на солярку.

— Учора просив машину, підкинуть дровець — бензину катма…

— Кому — катма, а кому — хоч залийся.

— Коней… Коней треба заводити.

— Коні на ковбаси пішли.

Й обов’язкова примовка:

— Що не кажіть, а при Брежнєву таки лучче жилося.

Отут Колодій і не витримав:

— При Брежнєву!.. Та ми вже тоді до ями котилися! Тільки й того, що не встигли звалитись на самісіньке дно.

— Що на дні, то на дні. Не знати, коли й виберемось.

— Хе, чого захотіли — вибратись!.. Та ви подивіться, хто нами керує. Президент, що ні в тин ні в ворота?.. Депутати, які тіки дбають про те, щоб власні кишені набити зеленими?.. Чи начальство районне, яке усі ферми пожерло-спустошило?

— Та воно мовби так, — обережно дядьки. — Воно конешно…

— Мовби!.. А хто їх поставив? Хто за них голоси віддав? Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!

Розпалиться Колодій — кулаками вимахує. Всіх підряд, не оглядаючись, криє.

І дядьки потроху-потроху до тих «політбесід» починають звикати. Вже не так озираються. Погоджуються, що таки щось треба робити.

Бо — розор. Безвихідь суцільна. Грабіж всенародний.

— Що робити? — гне Колодій свою лінію. — Знизу треба починати! Ізнизу!

Докотилися ті розмови і до Ригоровича. Перестрів якось Колодія, буркнув:

— Зайдіть!

Не хотів, видать, розмовляти при свідках. Що вже й вуха понашорошували.

— Що ви там язиком дурним плещете?

— Собака плеще — не я! — спалахнув Колодій.

У Ригоровича й жовна заграли:

— Ви от що: робіть своє діло, а народ не підбурюйте. Бо так і догратися можна…

— Не лякайте, я уже ляканий! А до того, що я говорю, вам діла немає.

Вискочив Колодій — грюкнув дверима. І довго по тому ця розмова кипіла у ньому. Уночі навіть заснути не міг.

Пригадував усе, що йому люди розповідали тихцем, «по шекрету».

І про отой схрон посеред лісу, куди начальство «тропу Хошіміна» проклало.

І про двоповерховий будинок, що на всеньке село безсовісно вікнами світить. Що його заробітчани з Карпат збудували замість критого току. А хто платив за роботу? Звісно ж, із каси колгоспної.

І про «Волгу» новісіньку.

І про трикімнатну квартиру, що її дочці у Києві купив, коли віддавав заміж.

А скільки ж це грошви довелося з кишені вигорнути! Де він їх взяв?

І про крамничку, що стояла як лялечка. Де вона ділася? Таж Ригорович її віддав прокуророві! Тому, бач, цегла на свинарник потрібна була. От і розібрав до цеглини крамничку, сорок гривень заплативши у касу.

А голова сільради!.. Хто ж, як не Ригорович, свого шофера на голову сільради пропхнув. Був Митьком — Митьком і лишився. Для Ригоровича, звісно. Всі його команди виконує…

Ну, а з паюванням землі то суцільна кумедія. Походіть, попитайте в людей, де його пай. Хіба що на бумазі отій, що у сейфі Ригоровича. Разом з актами. Що їх люди і в очі не бачили.

Був колгосп — колгосп і лишився. Тільки що назву змінили.

Думав, мучився Колодій — ніяк не міг заспокоїтись.

У газету писати?

Колись писав, пробував. Надрукували, а толку? На ньому ж усе й окошилося. Причепились до чогось, розряд понизили.

Дзвонить до району?.. В область?.. У Київ?..

Аякже, додзвонишся!..

Все в один клубок зав’язалося, всі продані й куплені.

Колись до Президента достукався — листа написав. Знайомого в Києві попросив однести в канцелярію — не довіряв уже й пошті…

І що з того вийшло? Пшик з того вийшов! Переслали листа, відфутболили тим, на кого він у листі тому й скаржився, — вживіть заходів, повідомте.

Вжили… Повідомили… Місяць тягали: допитувались, чого це він надумався Президента тривожити…

Народ! Народ піднімати — нема іншого виходу!

V

І настав день виборів, коли вирішувалась доля села.

Ригорович «Волгу» свою не пожалів: пенсіонерів на голосування привозив-відвозив.

Дров майже в кожен двір завіз — де й солярки дістав.

Газ обіцяв у кожну хату провести.

З усіма запросто ручкався.

Колодій же ішов на голосування переконаний у перемозі. Майже всі двори обходив, пояснюючи, що і до чого. Всі з ним погоджувалися, всі! Бабусі вслід хрестили: «Помагай тобі Бог, чоловіче добрий!»

Не зупинило і те, що уночі хтось усі вулики водою по вінця залив.

І листи підкидні з погрозою хату спалити.

Дуня перевелася нінащо: ночі не спала.

А він тільки зціплював зуби: «Переможемо — всіх до нігтя притиснемо!»

Проголосували, порахували: два проценти за нього.

Вертався додому — руки од гніву трусилися: «Та пропадіть ви пропадом, щоб я підставляв за вас голову! Хочете жити в болоті — здихайте в болоті!»

VI

Поспіхом, за безцінь, спродався і виїхав.

І зітхнув полегшено Ригорович: збувся «Божої кари».

Печатка

Історія ця сталася на початку війни, під час навального наступу німців. Герой її, типова радянська людина, пройшов усі щаблі тогочасного виховання: спершу піонерський загін, потім — комсомолія, а далі вже й членство в комуністичній партії з короткою приставкою «б». Тож герой цієї історії засвоїв усі істини марксистсько-ленінського вчення, аж до «Короткого курсу» включно, вони ввійшли йому в плоть і кров, стали його непохитною вірою. Він щиро вірив у те, що класова боротьба триватиме, допоки й сонце світитиме, що наш устрій — найсправедливіший і тому завоює весь світ, і до слова друкованого, а особливо до слова, що йшло із центру, з Москви, ставився зі святою побожністю. Тому й усі накази, що спускалися згори, виконував беззастережно. І коли б його ще в тридцять сьомому заарештували і сказали б, що він ворог народу, він би повірив і в це… Не те що повірив би, а просто б подумав, що так, знацця, й треба, що це необхідно для партії, членом якої він був, і, не вагаючись, підписував би усі свідчення, що йому підсовував би слідчий.

Отже, герой наш, повторюю, був типовою радянською людиною й історія, що з ним сталася, могла статися з кожним із нас.

Війна застукала його на посаді голови колгоспу, неподалік від Житомира. У перший же день він подався у військкомат: проситися на фронт, але там йому сказали, що він заброньований і повинен тут, у тилу, кувати неминучу й швидку перемогу над ворогом. Поткнувсь до райкому, та краще б не потикався: там на нього нагримали, натупотіли ногами («Ти що, мудріший од нас хочеш бути?»), і він, підкорившись суворій дисципліні партійній, так і повернувся в рідне село «незасватаним» та ще й з намиленою шиєю.

Отут потрібен невеликий відступ, щоб поближче познайомитися із нашим героєм. Заповнити його, так би мовити, анкету.

Він народився 1915 року в родині селян-бідняків. Отож класово чисте походження було йому забезпечене. В 1928 році став піонером, а вже в тридцятому, в розпалі класової боротьби на селі, вступив до комсомолу. Брав активну участь в колективізації, очолив молодіжний загін по викачуванню лишків прихованого хліба в тридцять другому — тридцять третьому роках, був помічений і посланий на короткотермінові курси комсомольського активу. У 1936 році прийнятий до лав ВКП(б), а через рік його поставили головою колгоспу в рідному селі, що неподалік од Житомира. Замість голови, який виявився «прихованим ворогом народу»: під час голодовки намагався врятувати своїх односельців од неминучої смерті. За кордоном не був, родичів не мав, одружився на дівчині теж походження класово чистого і на початок війни прижив з нею двійко класово чистих дітей.

Іще треба додати до цієї анкети, хоч це й не вимагалося, що герой наш од природи не був обділений совістю. «Як людям, так і нам», — казав завжди жінці, коли та починала скаржитись, що і того нема, і того, що який ти голова після цього. Жив у батьковій хаті, чи не найубогішій на все село, ходив, як усі, в домотканому, лише чоботи міняв майже щороку. Чоботи на ньому горіли, бо він єдиний з усіх голів колгоспів не заводив собі фаетона, навіть коня не сідлав, а все пішечком, пішечком — поки поля всі оббігає, то весь у милі й вертається. Від того, мабуть, і худющий був, як гончак.

Колгосп його був чи не найбідніший у всьому районі: суцільні супіски, крім картоплі, нічого не родило, та ще тютюн та льон. А щороку здай державі і хліб, і м’ясо, й молоко. Молоко-м’ясо здавали своє, що-що, а на сіножаті не скаржились, хліб же завжди купували на гроші, виручені за льон та той же тютюн. І до зернини останньої виконували святу заповідь: спершу державі, а якщо лишиться, то вже собі. Собі не лишалось нічого, богомільним жінкам навіть не було з чого спекти потаємної паски, печеного хліба теж в село не завозили, виручав той же Житомир, що лежав за п’ятнадцять кілометрів. Схопиться жіночка десь серед ночі, на плечі два кошелі: один попереду, другий позаду — та й біжка до міста на ринок. У кошелях і цибулька молода, і щавель, і кріп, і редиска, ще звечора в акуратні пучечки пов’язані. «Дамочко, осьо в мене беріть! Щойно ж на городі зібрала!» Уторгує якусь копійчину щербату, купить одну-дві хлібини (більше й не одпускали) і бадьореньким галопцем додому. Прибіга, їла — не їла, за граблі, за сапку — та на роботу. Щоб, не доведи Господи, не запізнитися. Саме тоді вийшов указ про запізнення та прогули, що й до села докотився. Запізнився — знімають п’ять трудоднів, горбом твоїм і зароблених. Знімуть раз, удруге знімуть, а там глядь — і не виробив мінімуму! Ну, а того, хто не виробив, карали на всю котушку: виключали з колгоспу. Збирай, чоловіче, манатки та й паняй до Сибіру.

Отак і жили — горя не знали.

Вже під час війни, в перерві між боями, зібравшись до гурту, пригадували: «Ех, не вміли ми як слід цінувати тієї житухи! На двох ходили, на пузі не повзали!»

Отож люди жили в основному із власних городів, що зеленіли при кожній хатині, на що герой наш, совіслива людина, поки що заплющував очі. Спустять інструкцію — він і з городами поведе нещадну війну, поки що ж наказу такого не спускали і можна було на це дивитись впівока.

Героя нашого звали Петром, по батькові величали Івановичем, а прізвище мав Тимошенко. Дружину ж його, яка вчителювала, звали Людмилою, теж Іванівною. Діток же — Галею і Васильком.

Тож віднині ми зватимемо його, незважаючи на молоді роки, Петром Івановичем. Бо де це видано, щоб голову колгоспу звали просто Петром чи Грицьком. Бригадира й то величають по батькові.

Отже, Тимошенко Петро Іванович.

У перший же день війни він наказав повісити в конторі карту Європи. Наготували цілу купу червоних прапорців, щоб помічати переможну ходу нашої армії. Але жоден прапорець так і не знадобився, наші війська чомусь не поспішали громити ворога на його території, а вели вже на нашій оборонні бої, і чутки, одна тривожніша другої, стали докочуватися до села. Появився Львівський напрям, потім ще ближче і ще, по шосе, що вело з заходу через Житомир на Київ, сунули валки втікачів, які розповідали таке, що не хотілося й вірити. Аж ось на заході загримотіло грозово. Спершу ледь чутно, лише вночі, а тоді вже і вдень. І Петро Іванович, не на жарт стривожений, подзвонив у райком.

— Не панікуйте! — строго осмикнули його. — То наші війська заманюють ворога вглиб території, щоб потім могутнім ударом його розгромити.

А другого дня той же голос райкомівський наказав готуватися до евакуації. Терміново. Не гаючись.

— Вивезти все під мітлу! А решту спалити!

— А свиноматки? — спитав у відчаї Петро Іванович. — Три десятки свиноматок поросних, куди їх?

— Спалити!

— Може, людям роздати? — Наказ спалити ніяк не вкладався Тимошенкові в голові.

— Щоб німцям дісталися?! Ворога годувати збираєтесь?! Глядіть, Тимошенко, щоб не довелось покласти квитка!

Тим розмова й скінчилася.

Ще кілька діб проходив, краючись серцем, Петро Іванович. Уже погнали череду великої рогатої худоби, табун коней і отару овець, а на свиноматок ну ніяк не піднімалась рука, хоч дзвонили з райкому щодня! Він ще більше схуд, почорнів на лиці, рухи його стали нервово-похапливими. І лиш тоді, як загриміло майже поруч і по шосе посунули наші війська, що відступали, переймав командирів, умовляв забрати свиней: «Ти што, рєхнулся? Люді гібнут, а єму свіньї…!» Лише тоді він врешті зважився.

Ви чули, як вищать свині, коли їх смажать живцем? Краще не чути й не бачити!

Після того, як обвуглилася остання жердина з колгоспних будівель, настала черга і йому вирушати на схід. Посадив дружину з дітьми на підводу, сказав добратись до села на Полтавщині, де жила його сестра. Взяли тільки найнеобхідніше, бо виїжджали ж ненадовго: ось-ось наші війська поженуть німців…

— А ти? — плачучи, питала Людмила Іванівна. — Як ми без тебе?

— Їдьте, їдьте, я вас наздожену. Тільки на хвильку заскочу в райком, здам печатку.

Печатку Петро Іванович завжди носив з собою: не довіряв навіть залізній скрині, що стояла в конторі і в якій зберігалися гроші та всі документи. До скрині тієї мав ключ і бухгалтер: мало що збреде чоловікові в голову! Візьме та й пристукне де не треба печатку! Мороки тоді не обберешся. Тож печатка завжди була при ньому. Жінка нашила навіть спеціальну кишеньку. Лягав спати — діставав, клав під голови, щоб часом не витягли діти. І, проснувшись, в першу чергу думав: «А печатка?» Лап-лап під подушкою: є! Осьо вона, рідна!

Страшну силу мала та кругла штуковина. У нашому житті основне — документ. Без документа й людина не людина. Нуль без палички — ось вона хто! А документ без печатки? Клаптик паперу, підтертись і викинуть. Тож печатка всьому голова. Усьому живому та мертвому. Петро Іванович носив печатку як ікону. І не пришльопував не глядя, лиш би щось було написано, ні! Сто разів перечитає та подумає: ставить — не ставить? Аж тоді розстебне потаємну кишеньку, дістане печатку, в ганчірочку чорну акуратно сповиту, похукає, мов поцілує, та й тоді рука на хвилинку над папером зависне: а може, не ставить? Ну ладно, де вже моє не пропадало, поставлю. Іди, чоловіче, та радій, що став віднині повноцінною людиною.

Так що печатку Петро Іванович беріг більше, ніж власне життя.

А тут фронт. А тут німці під боком. А тут можуть і вбити або — ще гірше — узяти в полон. Обшукають і знайдуть печатку. Доказуй потім, що її не добровільно фашистам оддав. Живого судитимуть, а за мертвого розправляться з дітьми та дружиною.

Тож Петро Іванович ніяк не міг поїхати разом з сім’єю. Як серце не краялось.

Того ж дня, вирядивши Людмилу Іванівну й дітей, подався в райком. Саме в райком, а не в райраду: давно звикнув до того, що всім керує райком, а секретар — цар і бог у районі. Йшов селом, і з кожного двору виглядали люди, і в очах кожного читав: «Утікаєш? А ми?» І той осуд німий аж пригинав його голову. Вернеться в село вже наприкінці війни, нікому не вийматиме очі, що був в окупації. Пам’ятатиме, як ішов онімілим селом, не сміючи людям глянути в очі.

А вибрався за село на бруківку, то й там було не легше. Нескінченним потоком рухалися машини, підводи, брели змучені люди: все на схід та на схід. А позаду, їх наздоганяючи, гримотіло погрозливо, обволікало весь небосхил пилюкою й димом. Якийсь дідок з очима божевільного причепився по дорозі до Петра Івановича, випитуючи, чи німців немає попереду. «Та одчепіться, діду, од мене, я знаю стільки ж, скільки й ви!» Ледь одв’язався, а люди сунули й сунули в безвість.

Вимотаний, як ніколи натомлений, ледь добравсь до райкому.

Райком зустрів його розчахнутими навстіж дверима, осиротілим пам’ятником Леніну. Вождь революції щосили стискав в одній руці свою кепочку, а другою сердито тикав у бік Києва: «Туди бляді чкурнули! Туди!» — Ленін під гарячу руку і не таке міг сказати.

В приміщенні, кабінетах — сліди панічної втечі. Висунуті шухляди, перевернуті стільці. Вікна поодчинювані всі до одного — через вікна стрибали, чи що? «Не панікувати!..» Ну й ну!

На підлозі — якісь документи, підшивки газет. Затоптані так, наче по них табун коней прогнали. А в першого, в його кабінеті, у сейфі відкритому — гора райкомівських бланків. Бери і пиши що завгодно.

Вийшов з райкому пригнічений, не знаючи, куди далі податись. Що робити з печаткою, яка муляла в груди, весь час про себе нагадуючи? Знищити. Зарити у землю? А як потім докажеш, що не загубив або, ще гірше, — не передав німцям? Лишалася надія несмілива, що когось застане у виконкомі райради.

У виконкомі застукав лише сторожа.

Тикав печатку, просив дати розписку.

— Бог з тобою, синку, я й розписатись не вмію. Хрестики ставлю. Паняй у Київ, вони туди всі дременули. Там їх і знайдеш.

Тож не лишалось нічого іншого, як податись до Києва.

Вже за Житомиром капітан і два лейтенанти перехоплювали військових, при зброї і без, що втікали в напрямі Києва. Зупинили й Тимошенка.

— Кто такой? Документи!

Дістав посвідчення, подав капітанові.

— Прєдсєдатєль колхоза? Што ж, прєдсєдатєль, прідьотся нємного і тєбє повоєвать. Задержим нємца до пріхода наших частєй.

— Дак я ж без оружія, — озвався несміливо Петро Іванович. Намагався говорити по-російському: раз чоловік говорить російською, то й ми до нього тією ж. Що ми, не люди?

— Нічаво… Лейтенант, бєрі єво вторим номером в пулємьотний расчот!

Цим несподіваним поворотом долі Петро Іванович був такий приголомшений, що на мить і про печатку забув. Його, голову колгоспу, ще й заброньованого, та в рядові!

Згадав про печатку уже в окопі, куди його привів лейтенант.

— Товаришу лейтенант, мне к капітану!

— Зачєм?

— По очєнь важному дєлу.

— Бєгі. Одна нога там, вторая здєсь!

Довго не наважувався підступить до капітана. Той, сердитий, вичитував сержанта:

— Ти хоть понімаєш, што такоє позіция?

Врешті помітив Тимошенка:

— Чєво тібє?

— Товаріщ капітан, у меня печать.

— Какая у чорта печать?

— Печать колхоза. Прімітє єйо, а мне дайте распіску.

— Да сунь ти єйо себе в задніцу! — оскаженів капітан. — Люді гібнут, а он с пєчатью распоносілся! Марш к пулємьоту!

І Петро Іванович як побитий підтюпцем вернувся в окоп.

Довго не міг прийти до тями. Образа пекла, аж щоки горіли. «Сказав би ти мені це в тридцять сьомому!» А тут ще напарник став бурчати, що чортзна-кого йому в поміч прислали.

— Ти хоч бачив, що таке кулемет?.. Я так і знав!.. Дивися сюди: ось в цих коробках стрічки з набоями, будеш мені подавати… Та не так, не донизу, а догори набоями! Розшолопав?

Кулемет стояв на бруствері, націлившись коротеньким рильцем на бруківку, що вела з Житомира. «Максим». Петро Іванович не раз бачив такий кулемет у кінофільмах з часів громадянської. Глянув донизу, на порожню поки що бруківку, що круто загинала праворуч, і тоскно й незатишно стало йому на душі.

— А що, наших військ там уже немає?

— Ха! Знайшов, де шукати наші війська! Змоталися всі. Нами дірку заткнули, — сердито сплюнув напарник. — Ти, я бачу, й пороху не нюхав?

— А ти?

— Нюхаю від самого кордону. Оце ти в мене вже п’ятий.

— Убило? — ледь не зойкнув Петро Іванович.

— Ні, по голівці погладило.

«А печатка? З печаткою як?» — подумав, холонучи, Петро Іванович. Уявив себе вже після бою: лежить, мертвий, а німець дістає з його кишені печатку.

— З такими командирами, мать їх за ногу! — вів далі тим часом напарник. — Війська підійдуть, аякже!.. Поки начухаються, од нас мокре місце зостанеться. Чуєш, гуде?

Попереду й справді гуло. Глухо й погрозливо. Продовжував горіти Житомир: весь небосхил затягнуто димом. Напарник висунувся з окопу, притулив долоню до вуха.

— Здається, танки… Підуть танки — хана!

Петро Іванович бачив і танки. У кіно. Не ворожі — наші. Все одно дивитися було моторошно, як вони чавили людей, наче комах.

І лєтєлі назємь самураї Под напором сталі і огня… —

залунала в голові бадьора пісенька про трьох наших танкістів. Петро Іванович аж головою мотонув, мелодію оту проганяючи, та вона лізла нахабно у вуха, гриміла у ньому.

— Як же ми од них одбиватимемось? — спитав розгублено.

— Кулаками! — буркнув напарник.

Петрові Івановичу стало зовсім незатишно. Намацав печатку. Вона ворушилася на грудях наче жива. І важкий, грізний гул. Од якого й земля двиготіла.

Танки!

І лєтєлі назємь самураї…

І тут Петрові Івановичу захотілося раптом до вітру.

— Ти чого вертишся? — спитав сердито напарник.

— Надвір… — згораючи від сорому, відповів Петро Іванович.

— «Швидка Настя»?.. Буває… Мотай в оті кущі!.. Та не засиджуйся! — гукнув уже в спину.

За окопами, в неглибокому вияркові, густо зеленіли кущі. Петро Іванович скотився у виярок, розсупонився, присів. Позаду вже аж ревіло. Ляснув переляканий постріл, хтось закричав: «Нє стрелять!» Печатка затіпалась, налякано в груди б’ючи, і Петро Іванович, підхопивши штани, дременув уздовж виярка. Куди завгодно, тільки подалі від окопів, де на нього чекала неминуча погибель, а печатка попаде ворогу в руки. І в спину била йому, штовхала рясна стрілянина, що знялася над окопами…

Він таки добрався до Києва і здав печатку, і вже київським військкоматом був направлений в діючу армію, і провоював майже три роки. Після третього важкого поранення інвалідом повернувся в рідне село і знову очолив колгосп, аж до виходу на заслужену пенсію. Перша дружина Петра Івановича так і не добралася з обома дітьми до сестри — десь по дорозі загинули, і Петро Іванович вже по війні одружився вдруге, на жінці скупій та ще й злій, яка його їла поїдом аж до самої смерті.

Ховали його всім селом, і люди хвалили на поминках:

— Гарний був голова. Строгий.

— А з нашим народом без строгості й ніззя…

І ще пригадували: коли помирав — марив печаткою.

Лемко

I

Перед війною діло було. У панській Польщі, як писалося тоді в наших газетах.

Молодий лемко Микола лісником влаштувавсь працювати. Попобігав, роботи шукаючи: на убогих моргах земельки пісної не розхазяйнуєшся. А він народився тринадцятим: чортова дюжина. Добре, що родич далекий (вік за нього молитись!) кому треба словечко замовив — узяли лісником на роботу. Робота не каторжна, і на кожному дереві як не кожух, то мешти висять. Молодий лемко Микола за цю роботу зубами вчепився: таке щастя раз у житті випадає, та й то далеко не всім. Кожну деревину як дитину власну стеріг. Кожного оленя пас.

А тут — вовки завелися, звідки вони і набігли! Цілісінька тічка вовків. Оленів ріжуть, зайців-лисиць підмітають. До людської худоби добралися. Собак навіть крали. От-от на людей почнуть нападати.

Молодий лемко Микола ударив на сполох, побіг до пана директора.

Директора дуже та звістка розгнівала: ногами тупотів на Миколу. Собаки то, а не вовки! Собаки, пся крев!

Директор в літах уже був: півроку лишилось до пенсії. То йому що — теж ґвалт піднімати, облави влаштовувати? Гляди, ще й пенсію зріжуть, що розвів у лісі вовків.

Молодому лемкові Миколі й послухатися б. Погодитися з паном директором, що то таки собаки, а не вовки. А він затявсь на своєму.

Зарядив свого кріса шприцом, що присипляє звіроту, та й приволік панові директору до кабінету сіроманця найбільшого:

— Оце що, не вовк?

— Забери! Забери, пся крев, собаку! — затупотів ногами директор.

І чи то від крику шаленого, чи від тупоту лютого вовк візьми і прокинься…

Молодого лемка Миколу з люстри знімали. А пан директор зламав собі карк. Стрибонув у вікно з другого поверху, на плечах раму виніс. Ну хто ж після цього лемка дурного на роботі триматиме?..

Не довго й без роботи в батьків на шиї сидів: війна заварилася.

Військо польське, що нахвалялося гоноровито німецькі танки посікти на локшину шаблюками, за тиждень-другий розколошматили. А тут ще й совіти з іншого боку підперли, швабам руку дружби подавши.

Куди діватися лемкові?

І завербувався Микола на роботу в ту ж Швабію. Фюрерові переможну зброю кувати.

Як він її там кував, розповідать не любив. Німці їх усіх, завербованих, вважали за бидло. У чорному тілі тримали. Тільки й того, що не за колючими дротами. Як полонених з совітів: ті мухами дохли, палить не встигали.

Ще й відпускали зрідка до міста, якщо не проштрафишся. З пов’язкою «остарбайтера» на лівій руці. Красива пов’язка, готичними літерами виписана, а Микола її перед кожним поліціянтом за спину ховав: боявся, що ухоплять за карк — та до поліції.

Ходив містечком ошатним, вітрини крамниць роздивлявся, куди тільки німцям заходить дозволено. На виставлені наїдки потай облизувався. Виду не подавав, який голодний не був. Не втрачав постави уродженої. Не будь-хто — лемко іде!

Ходив-ходив молодий лемко Микола містечком ошатним та й виходив дівчину, яку звали Вірою, а прізвище — Лепська. Чистокровна полька, тільки з тих, що на тамтій Україні жили, під совітами. Багато тоді поляків було там розкидано, то вже потім, після війни, у Польщу повибиралися.

А він спершу не знав, що вона полька. Думав — німкеня. «Ти диви, і серед них є отакі файні дівчата!» В очах утопитися запросто. Та акуратне ж, акуратне, мов щойно скупане. Ще й фартушок накрохмалений. І бантик біленький на голівці русявій.

Котить коляску, а в колясці — мале німченя.

Раз обігнав лемко Микола красуню — обернувся, назустріч пройшовся… Обігнав удруге… А третього разу заговорити наважився.

Німецькою. Сленгом. Що ним тубільці зроду-віку розмовляють з колонізаторами.

Дівча й зупинилося — Миколу в очах своїх утопило.

— Цо пан муві? — озвалась по-польськи.

У молодого лемка Миколи й душа заспівала.

І почали вони уже вдвох немовля німецьке вигулювати.

Як скінчилась війна, забрав Микола Лепську Віруньку до себе на Лемківщину. У велику сім’ю, що у тісняві, як бджоли у вуликові. На морги злиденні, на землю пісну, що каміння тільки й родить.

Дивилася-дивилася на те лихо Вірунька та й стала чоловіка знаджувати на свою батьківщину. Де землю не моргами — гектарами міряють. Де чорнозем — хоч на хліб намазуй. Де тільки татко і мамка її, єдину доньку, виглядають. Де річка сумирна і тиха, а не ось ця, що під боком реве: от-от хати позносить. Де луг — до самого неба. І трави на лугові тому — косиш не перекосиш…

Слухав-слухав молодий лемко Микола про річки молочні й кисільні береги та й вирішив їхати.

II

У поруйнованім війною селі опинився. Що його уже совітська влада дотла обдирала. Не гірше німецької. Де таки й справді чорнозем — хоч намазуй на хліб, і ріка замалим не тече молоком, і поля гектарами, а не моргами зміряні. Золото, золото, куди не ступи, а людяки якісь аж пришиблені по тому золоту ходять.

Довго ж намагався зрозуміти молодий лемко Микола, що і до чого…

III

Ну й став жити — куди мав діватися? На Лемківщину? Так там таке заварилося, що лемки білому світу не раді були. Новий польський уряд, збільшовичений, провів операцію «Вісла». Щоб не плодились бандерівці. У совітів навчившись, підігнали ешелони та лемків усіх, усіх до одного, на піски неродючі в бік моря Балтійського й виселили: «Хазяйнуйте, пся крев, якщо шануватись не вміли!»

Скільки їх там перемерло, стражденних!..

А тут людей давно шануватись совіти навчили: як не дерли три шкіри — мовчали. Хіба що зберуться, хильнуть по чарчині та «Ой ти, Галю…» заголосять одне поперед одного. Мов до тієї Галі і моляться. Що їх, життям люто покривджених, тільки й тримала на світі…

Та ще крадуть, прости мене Господи! З гуртового, з суспільного. Бо не вкрадеш — не проживеш… Вже як нічого не несеш під полою з роботи, то якось воно і невдобно.

Тож Микола і став приживатися у світі цьому дивовижному. Звикати якось до нього.

Став ходити на роботу в колгосп — зароблять трудодні пустопорожні. І потроху-потроху теж красти навчився. Вірунька в штани потаємні кишені нашила: відро зерна влазило! А жінота — за пазухами та попід спідницями. Як миші носили.

Миколу спершу совість мучила. Ніс зерно в тій кишені, а довкола мов «Злодюга! Злодюга!» кричало. Та згодом звикнув.

Людяка — вона до всього звикає.

Жили в хаті саманній, по війні наспіх зліпленій. Віруньчині батьки невдовзі й померли, та хата недовго була спорожнілою. Лемко Микола беріг сімейну традицію: настругав дітлашні повну хату. Та всі у нього, у бахура. Родила — тіло тріщало.

А в неділю наряджався в святковий костюм, привезений із Швабії, взував мешти блискучі, а на голову — капелюха з пір’їною, і леґінь леґенем поважки селом походжав. Молоденьким вдовичкам (скільки ж їх війна розплодила!) очі зривав. Що ладні були його разом з костюмом отим на свої груди сирітські покласти. Спали і снили про лемка.

Ох і ревнувала ж Вірунька! Ох і пильнувала, щоб якась відьма-розлучниця чоловіка не вкрала!

Було усього: і сварок, і крику, і сліз. А він лиш усміхався у вуса (бач, і вуса завів парубоцького):

— Та не журись, жінко, не змилиться…

«А шляк би тебе трафив! Заодно з тим, що намилюєш!»

Лемченят півсела напустив. Так принаймні Вірунька вважала. До якої дитини не приглянеться — лемчисько викапаний. Хоч під своє крило всіх збирай.

IV

А потім про лемка Миколу село все заговорило.

Та що там село! По району прокотилося, дійшло аж до області.

Довкола села, що в ньому став жити Микола із жінкою Вірою, лежали якісь химерні ґрунти. З одного боку — чорнозем по шию, з другого — пісок перемитий. Гектарів п’ятсот, як не більше. Ріка тисячі років по заплаві гуляла та й нагорнула гори піску.

Нічого на полі тім не родило. Що не пробували сіяти — горіло на пню.

На нього давно і рукою махнули: нам і чорнозему вистачить.

Лемкові ж Миколі, який звикнув землю скупими моргами міряти, оте поле порожнє — колючкою в оці. Не раз його кроками міряв, прикидав, що й де садити. Отут сосна ростиме, а тут, на заболоченому, вільха. Озолотитися можна!

Мову заводив — сміялись, одмахувались.

А тут Сталін перетворювати природу надумався. Лісосмугами всю країну покрити.

Микола, лемко, й ожив. До району дійшов — переконував.

Одмахувались. Дай, чоловіче, нам спокій із своїми гектарами, тут немає чим лісосмуги засаджувати.

Ходив-ходив, страждав-страждав лемко Микола та листа й накатав. У Москву. Сталінові. Цісареві над усіма цісарями.

Дальше району той лист і не дійшов.

Перехопили, до отієї установи стали тягати, що з неї наперед ногами виносять. Хто це йому пораяв такого листа написати? Вождя народів тривожити? Не вірили, що він сам до такого додумався.

Вже й статтю йому шили: диверсант німецько-англійський, надумався сталінський план перетворення природи зірвати. Вже й тюрма його ждала або куля в потилицю. Та Микола, на щастя своє, зізнався, що він не один лист, а два написав. Щоб хоч один до високого адресата дійшов.

Кинулися шукать другий лист — немає листа! Прозівали, проґавили, уже, мабуть, у Москві. Ану ж батько народів і справді той лист прочитає? Та й спитає із них, як уміє питати.

І загуло, завертілося.

З переляку великого кинули всю техніку, що нею лісосмуги прокладати збиралися, на піщане те поле, будь воно й прокляте, саджанців скільки треба навезли. За тиждень упорались.

І зазеленів, підростаючи, ліс на полі досі порожньому, село од зимових вітрів захищаючи. І стали плодитись у ньому не тільки гриби, од маслят аж до білих, а навіть звірота набігла. І зайці, й лисиці, і борсуки товстопузі, навіть лосі та сарни почали гостювати. І начальство районне уже вище начальство в ліс той привозити стало: хвастатись, як вони геніальний сталінський план у життя втілюють.

У газетах дзвонили, кричали по радіо. Про лемка ж Миколу — ані словечка.

Тільки люди про те пам’ятали, хоч скільки літ уже збігло.

Збираються до лісу по глицю на розпал чи по ті ж сироїжки-маслята, не забувають сказати, що до Лемкового лісу рушають.

V

А він хату нову будувати надумався.

Бо ця уже зовсім розвалюхою стала, дітлашня всі стіни оббила. У дощі стеля протікає, як решето, от-от обвалиться.

Батько Сталін давно уже вмер, у Москві став царювати Микита. Кукурудзою ледь не задушив неосяжну країну. А потім (все було йому мало) цілину в Казахстані засівати затіяв. Степи переорати, де зроду-віку казахи табуни свої випасали. Засіять пшеницею. Чорні бурі до неба підняти.

Тоді все швидко робилося: спершу зроблять, тоді чухмарять потилиці. Добре, що не встигли північні річки «вспять» повернути — затопили б і Європу, і Азію. Встигли тільки Дніпро в суцільне болото перетворити. Що тепер з тими болотами робити, сам Господь не докумекає.

Ну, а дядькові Лемкові (не Миколою ж сорокап’ятилітнього чоловіка кликати!)… дядькові Лемкові нова хата на серце лягла.

П’ятикімнатна. З «вирандою» й літньою кухнею. Ще й з опаленням паровим. Замість печі, що на півхати розсілася і паливо жере як не в себе. Піч у літній кухні можна поставити, бо без печі ні спекти, ні зварити.

Тільки де ж тих грошей дістати — нову хату ставити?

В колгоспі що заробиш, те й проїси — не встигнеш оглянутись…

«А поїду на цілину! Там гроші, кажуть, загрібають лопатами. І руки робочі потрібні».

Не довго й збирався — поїхав. Хоч Віра вслід криком кричала. Що бахурі з’їдять її з кісточками.

Та сльозам жіночим вірити — на світі не жити.

Два сезони одбув на цілині Лемко Микола. Не пив, не гуляв — гроші докупи складав. Привозив — і на ощадкнижку. Щоб набігали проценти.

А тут Микиту зняли. Брежнєв прийшов: БАМ прокладати затіяв. Через сибірську тайгу, ліси й вічні мерзлоти. Подалі од кордону з братнім Китаєм, з яким Микита на смерть посваритися встиг. Ледь не скінчилось війною. Ото була б дружба!

Знову поклик на весь Союз неосяжний: БАМ прокладати.

Лемко й собі став у далеку дорогу збиратись — за копійкою свіжою. Але жінка на порозі трупом лягла: або я, або БАМ! Та й діти за поли вхопилися.

Тож лишалося ждати, що набіжить потрібна сума з процентами, отоді уже й братись за новий будинок.

І таки діждався б, терпцю не позичати, коли б не перебудова. Коли б не Горбачов, не Павлов, що його мордяка в найширший екран телевізора не влазила. Вигребли усі гроші з республік, всі до копієчки вигребли, навіть ті, що на похорон собі старі люди збирали, і ті підмели — забрали в Москву, не лишилося й сліду. Слід-то, щоправда, лишився: в кишенях бездонних. В отих, що при владі.

Ну, а Лемкові — дуля з маком. Та ще обіцянка-цяцянка: через двісті літ повернути.

VI

Плакала Лемкова омріяна хата нова, плакала. А заодно і Віруня журилася, що здуру державі повірив, яка зроду-віку людей обманювала, гроші їй задаремно одніс.

Та журись не журись, а жить якось треба. Діти розлетілись, розбіглися, а вони, старі, лишилися вдвох.

Хазяйнували на своїх сотках — город наче лялечка. Кожна стеблина-рослина доглянута. Сто раз прополена, сто раз полита. Щоранку на той город Лемко виходить лелекою. Сапку придумав: ручка по шию. Щоб за кожним кроком не кланятись. Коси не пожалів на ту сапку: чорнозем під нею пливе, як пісок.

І Віра поруч: те-те-те зозулястою курочкою.

А сіно косити заходяться — в Лемка й коса найгостріша. Бриє — не косить. Рядки як по шнуркові кладе.

Вивершить Лемко два-три стіжки, як вилиже вивершить, а тоді уже Віра до діла береться. Перевесла зладнає — коси дівочі, ще й безсмертники повплітає у кожне. І стоять копички ошатні, перевеслами тими підперезані. Як дівчата стоять. Що до шлюбу убралися.

А зайдіть до лемка у двір, на грушу помилуйтесь. Вся у щепах, отакенні груші медом стікають… А слива! Хто ж, окрім діда Лемка (тепер уже дід, на селі рано старіють: не встигнеш влізти у штани та оженитися, як ти уже — дядько. Хоч під носом ще голо-голісінько)… Хто ж, окрім Лемка, додумався на абрикосу-дичку, сливу щепити?

А він узяв та й прищепив.

І родить тепер та щеплена сливка угорки — ну такі, як кулак!

А квітник, що від вулиці! А коза наче скупана. А бройлерні кури з індиків завбільшки. А ошатні комірчина, сарайчик, хлівець, де рохкає паця рожева: щодня умивають.

— В тих Лемків сам Бог у дворі хазяйнує! — не втомлювалось дивуватись село.

А що хата стара, так і цю оновили: очеретяною стріхою світить.

Та й навіщо їм, двом, нова хата? Діти розбіглись світ за очі, онуків навіть лише зрідка привозять, не дадуть і натішитись: «Ніколи, ніколи!» З’їздив колись, ще на початку перебудови лихої, з’їздив до одного з синів, що жив на Донбасі, та недовго там і просидів:

— Щоб я у черзі за хлібом душився!

З хлібом тоді сутужно було, хоч Горбачов на вуха локшину й навішував, звечора за хлібом черги займали. Пам’ятаєте? Пішов старий Лемко по хліб ні світ ні зоря — сто дев’ятнадцятим став у тій черзі! На долоні вивели цифру.

Плюнув та й зібрався додому.

VII

Селом новина прокотилася. Така — хоч падай, хоч стій.

— Лемчиха здуріла: на чоловіка в суд подала.

— В суд?

— Еге ж, у суд, прости мене Господи. Розводу требує…

Ну, в суд не в суд, а таки й справді хазяйство ділити затіяли. І двір навпіл, і город навпіл, і живність усю пополам. Порося хоч навпіл розпилюй.

І, звісно ж, хату.

Баба Вірка, Лемчиха, захопила сіни й кімнатку, а дідові — кімнату глуху. Ще й двері «бухветом» підперла: «Не діждешся, холера ясна, у двері ходити. Лазь у вікно».

Де діватися дідові — поліз.

А за що пересварилися, в селі так і не довідались. Та вони й самі до ладу не пам’ятали за віщо. В сім’ї як? В сім’ї вже як пересваряться, то хоч ножі з очей прибирай. Найлютішими ворогами стають.

А тут Лемко якось не втримався: бабу Вірку, яку пальцем за все життя не чіпав, лопатою нижче спини погладив. Вроді ж не здорово і вдарив, а крику було на всеньке село. Віра смертельно образилась: гонорову шляхтянку по задниці лопатою врізати! Баба поперека перев’язала, ходила та охкала, що чоловік їй хребет перебив.

Поділились (восени діло було), озимину стали сіяти: кожне окремо. Лемко на своєму шматочку за якусь годину і впорався, а Лемчиха сусідку на поміч покликала. Ідуть одна біля одної, дрик-дрик… дрик-дрик зерном на всі сторони…

Дивився-дивився Лемко, дививсь та й не витримав: «Отак дрик-дрик сієте, дрик-дрик і ростиме!»

Узяв шаньку з зерном, жінок замалим не в шию потурив.

Іде непоспіхом Лемко, широко по земельці ступає. І за кожним кроком — щедрий помах руки. Щоб зерно протікало між пальцями, висівалося рівно.

Пересіяв і те, що вони надридрикали.

А на осінь отакенна пшениця вродила. Кинулась Лемчиха її жать-молотити та й сплеснула руками: не заїде комбайн! Її ж смужечка городу за чоловіковою, що від вулиці.

А він, Лемко, і про це за дурну бабу подумав: весною навпроти клаптя, що на ньому озимина зеленіла, посіяв ячмінь. Зібрав — от і прохід для комбайна.

VIII

Що іще про Лемка можна додати?

Хіба що те, що він по-сусідськи моїй дружині кошика сплів.

Хоч на виставку кошик!

Лозина до лозини так припасована, що мак не просіється.

Ще й узор кольоровим дротом уплів. Очей не відірвеш.

Оце, здається, і все.

Все про Лемка Миколу. Який до самої смерті не переставав дивуватись, як же це треба народ затовкти, щоб він, цей народ, розучився жити по-людському.

Ага, ще одне. Ледь не забув, уже й отакенну крапку поставив.

У діда Лемка два брати за кордоном жили. В Канаді. Писали, в гості запрошували.

Не поїхав. З тієї причини, що брати набагато краще од нього жили.

Лемко — він скорше умре, аніж старцюватиме.

IX

Отакий народ у чужинецькі піски закопати?!

Етюди

Перепишіть мене в українця

— А вгадайте, скільки мені років?

Вгадував би я твої роки! Коли б моя сила та воля, я б тебе зараз в оцю річку — сторч головою!

Сиджу в чому мати народила, зігріваю проти травневого сонця дрижаки. Поруч, на високому березі, сохне мій одяг. Тут же і гумові чоботи. Як я їх не загубив у воді, й досі не знаю. Пірнув — тільки солом’яний бриль загойдавсь на поверхні.

Сохне й бриль.

А окуляри не сохнуть.

З сумом дивлюся на воду. Там, десь на дні, лишилися мої окуляри. Нові-новісінькі, з цейсівськими сонцезахисними скельцями: чим ясніше надворі, тим вони стають темнішими. Я за ними полював майже два роки, за самі лише скельця одвалив спекулянтові (пробачте — бізнесменові) купу грошей. Вперше, можна сказати, надяг — і от маєш!

Пірнуть? Спробувати знайти?

Бр-р-р…

При одній лише згадці про це мене починають знову бити дрижаки. Досить того, що вже раз пірнув.

А все оцей чорт! Стоїть, виблискує веселою лисиною.

— Так скільки мені років?

Скільки років? Я вже зогрівся, і злість моя потроху згасає. Дивлюсь більш уважно на свого випадкового супутника. Коли б не лисина, взята в береги кучерявого чубчика, йому можна було б дати п’ятдесят, а то й сорок п’ять. Тож, накинувши п’ять років, не так відповідаю, як запитую:

— П’ятдесят п’ять?

— Ха, п’ятдесят п’ять! А сімдесят один не хочете?

— Сімдесят один? Як же ви так збереглися?

— Бо їм траву.

Що він їсть траву, це я вже бачив. Жує, як корова. Коли йшли до човна, весь час нахилявся. То кульбабу зірве, то подорожник, то глуху кропиву. І до рота, до рота. Надибав люцерну — зірвав цілий жмут:

— Найкорисніша для людини рослина!

— Як ви її їсте?

— А отак! Ось скуштуйте самі.

Зірвав, розжував обережно. До самісінького човна плювався: полин полином.

— Полин, до речі, теж дуже корисний… Я коли пішов на обстеження, то лікарі роти пороззявляли од подиву: шлунок — як у дитини. «Чєм ви пітаєтєсь?» — «В основному травою». Сміються, не вірять…

— Як ви оцю капость їсте?

— А треба звикнути.

Він і зараз, поки я сохну, нишпорить очима в траві. Нарвав дикої м’яти: жує й очі мружить від вдоволення.

Послав же мені Господь супутника!

Не Господь, а Василь. Що навпроти й живе. Зранку гукнув через паркан:

— Андрійовичу, ви збирались на річку! Прихопіть Петровича. Чоловік, скільки живе, на човні не плавав. — Поруч з Василем блищала тепер уже знайома лисина.

Мені страх не хотілося брати когось із собою на той човен, та відмовити не міг: човен же Василів.

— Ви й справді на човні ніколи не плавали?

— Плавав, тільки на шлюпці. А на човні не пробував.

— Тоді сідайте обережно попереду і, головне, — не хапайтесь за борти, коли човен хитається. Бо перекинемось… Сіли?

— Еге. — Лисина блищала, як дзеркальце.

— То попливли.

Попливли! Я не встиг і десяток разів махнути веслом, як він простягнув руку до рогозини, що витикалася з води. Човен гойднувся, Петрович одразу ж учепився в борт, човен став цапки, і я шубовснув у воду. Дістав дна чи не дістав — не пам’ятаю, але пірнув так, що тільки бриль загойдався на хвилях.

Добре ж, що хоч сонце пригріває по-літньому!..

— І давно ви отак пасетесь? — питаю Петровича.

— З дитинства. З тридцять третього року. Ви ж моїх літ, то мусите пам’ятати той голод.

Пам’ятаю. Тягав опухлі нош, наче колоди.

— А мене трава тільки й спасала. Якої трави я тільки не перепробував! І варив, і сиру жував. Мати померла, сестра старша померла, а я вцілів…

— А батько?

— Батька убив ще в тридцятому році дядько Тодось. Його найближчий товариш. Разом були на війні, в одному окопі гибіли, з одного казанка фронтову юшку сьорбали. Тато мій, коли повернувся з війни, осів у селі, а дядько Тодось записався в комуністи та й подавсь до району: на людей наганом помахувати. З’явився і в нашім селі, вчепився у тата: «Пишись до артілі!» Бо на мого тата весь наш куток оглядався: «Як Петренко запишеться, то підемо й ми». А в тата й воли, і коняка, і плуг, і сівалка: йому та артіль як болячка на боці. Умовляв-умовляв дядько Тодось, навіть тюрмою погрожував, а одного вечора покликав на розмову, вивів за село та в потилицю татові й вистрелив…

Поховали ми тата…

Ну, а тоді голодовка. Першою вмерла Тетяна, старша сестра. У нас іще вистачило сил покласти її на візок та одвезти на кладовище до тата. Пам’ятаю: мати й сльози не зронила, тільки губи до крові покусала. «Мамо, — просив, — не гризіть губи!» А вона гризе та й гризе…

Ну, поховали Тетяну, а вслід за нею злягла і мати. Все просила води, напитися ніяк не могла. Лежить, сухенька, маленька, де й вода та дівається, і все просить: «Посидь коло мене!.. Посидь!..» Я й сидів скільки міг. Бо затіяв копати могилу.

Могилу, еге ж. На городі, під вишнею. Поки сили були, щоб не лишити матір непохованою. Широку могилу копав: на матір і на себе. Матір сюди положу та й сам поруч ляжу. Копну й перепочину… Копну й перепочину… «Господи, зроби так, щоб мати ще пожила трохи на світі! Доки оцю яму закінчу…»

Аж якось мати підкликала до себе. Взяла за руку й каже:

— Синку, слухай сюди, що я надумалась. Мені все одно помирати, то ти мене вбий. Оно і сокира. Не бійся, мені не буде боляче. Убий та й їж потихеньку. В отому горнятку вари, що я кашу варила. Може ж, хоч ти виживеш…

Зараз я так думаю, що мати тоді втратила глузд. А тоді мене як обварило у грудях — вискочив з хати, упав на траву і вию — землю гризу…

А сокиру того ж дня втопив у ставку…

Докопав-таки яму, як не важко було. Намостив соломи — мамі й собі. Дві подушки у голови, ряднину велику на двох — нічого не жалко було, нікому лишати. І тільки скінчив яму ту облаштовувати, як і мама померла. Ховав — по дошці спускав, бо не втримав би. Висадив на дошку — мама донизу ногами й поїхала. А я її за руки притримував, щоб не звалилася. Поклав на солому, підбив подушку під голову, вкрив рядниною, під боки підтикав. Потім ледь вибрався з ями. Коли б не дошка — так і лишився б поряд з матір’ю…

Поховав ото матір, а сам іще дихаю. Пасусь на траві, а вночі, коли всі поснуть, прокрадусь до верби — та до дупла.

Верба в кінці сусідового городу росла, в діда Омелька. Старезна, а дупло таке, що людина сховається запросто. То дід Омелько в те дупло й заховав качани кукурудзяні. Ними й жив. Вночі візьме качан, облущить та на жорнах потихеньку змеле. Разом із кукурудзою. Та кору дубову, щоб більше наїдку було. Ви бачили коли-небудь жорна, Андрійовичу?.. Я б ті жорна, коли б знайшов, отой камінь важенний спрацьований, у золото найвищої проби оправив би та на стіні у головному музеї й повісив би. Щоб нічого більше не висіло — тільки темні жорна на білій стіні. Та ще, може, лампада, як під образом Божим. Скільком вони, оті жорна, життя врятували!

Ідіть, люди, молітеся…

Аякже…

Упіймав мене дід якось серед ночі. З качаном у руці. Бив уже, бив. І по голові, й по спині, й по ребрах — тільки тріщало. Я ж за єдине боявся: що качан з руки випущу. Вчепився в качана. Убий, а не вирвеш.

Бив мене дід, бив та ще й пригрозив на прощання: «Ще раз зловлю — голову геть відкручу!» І одкрутив би, я ж йому життя з кожним качаном укорочував…

І не лишилось мені нічого іншого, як тікати з села. Од вірної смерті.

Подався на залізницю, щоб добратися до якогось великого міста. Чутка була, що в містах хліба навалом. Добрався, надибав порожній вагон та до нього й заліз. І коли б той вагон хоч тиждень постояв на місці, викинули б мене, мертвого, мов тріску. А так проснувся, чую — стукоче. Їду. А куди їду, не знаю…

Отак і заїхав я аж у Росію. І то мені підвезло, що не виявили та по дорозі не викинули. Обіч всіх залізниць, що вели з України, шпалами мертві люди лежали.

Одного не можу пойняти. Ну, Сталін, ну, мстив Україні, а решта? Скільки ж це треба було нечистого люду підняти, щоб голод такий влаштувать! Які матері їх родили — своїх душити?

І підібрали мене там не люди порядні, а вурки. Погодували тиждень, на ноги поставили, а тоді й повели на «дєло», а по-простому — красти. Тільки я — ну ніяк — красти не міг! Штовхають мене вуркагани під боки, показують, де погано лежить, — підбігай і хапай, а в мене руки-ноги мов дерев’яні зробились. Не можу вкрасти — хоч ти мене вбий!

Ну, вони мені, назад повернувшись, боки й натовкли. Так пом’яли, що лежав — кров’ю одхаркував.

Очухався, звівся, знову на базар повели. І знову я нічого вкрасти не міг.

Так би, мабуть, і затовкли б мене до смерті, коли б не міліція. Влаштували облаву, перехапали усіх до одного, вошивих, обідраних, — та в дитбудинок.

Там мене й записали: не Петренком — Петровим; і не українцем — «русским». Отак руським я до сімдесяти літ землю й топтав. Женився на руській, дітей народив русаками, як і матір рідну по-людському називати — забув. Не «мати», а «мать». Мать-перемать. Матюкалися ж у тому краю по-чорному. Дитя ще й на ноги не стане, а вже пре матюком. Одбери у них мат — поніміють…

Отак і жив приймаком, що спить при порозі та каже котові: «Посунься!»

— А тоді додому потягло?

— Потягло, Андрійовичу. Та й нічого мене уже там не тримало. Жінка померла, діти розлетілися, лишився — як палець. То не витримав, спродав, що було, та додому й майнув.

— А як же мова? Важко було освоювать заново?

— Важко? Та вона в мені всі оці роки дрімала! Як ступив на рідну землю, як хлюпонуло в душу — одразу прокинулась.

* * *

— Андрійовичу! Андрійовичу! — Ми вже попрощалися. — А заждіть… Не підкажете, до кого звернутися: переписатися в українця? То до кого звернутися?

Галя дивиться «Багатих…»

Галя дивиться мексиканський серіал «Багаті теж плачуть». Дивиться так, як жодна жінка не дивиться.

Коли починають демонструвати чергову серію цього стихійного лиха (тричі на тиждень!), жіноча половина хутора вимирає. Ні в дворі, ні тим більше на вулиці не забіліє хустка, не промайне спідниця чи кофта. Жінки всі зашиваються в хати, влипають очима в екрани телевізорів. І даремно розгніваний голова ганяє «бобика» од хати до хати: жінок в тих хатах і духу немає, вони всі як одна перенеслися в далеку Мексику, де живе і страждає Мар’яна.

Феноменальний успіх мексиканського цього серіалу в жіночої половини роду людського найточніше пояснив Василь, Галин чоловік:

— Та ви хіба не знаєте, чого нашим жінкам так кіно це до серця припало? Бо в ньому чоловіків обсирають!..

Хай пробачать мені цнотливі читачі вульгарне це слово: не один день шукав я йому пристойну заміну. «Обкидають грязюкою»? Ні, не те. «Обгиджують»? Знову ж не те. «Обкакують»? Зовсім не годиться. З цими словами, особливо з останнім, Василь вже не був би й Василем. Це все одно що замість обшморганого піджака, з якого Василь не вилазить ні в будні, ні в свята, нарядити його в парадний фрак, ще й краватку-метелика почепити під шию. Пустити селом — кури подохнуть од реготу!

Тож лишаємо Василеві його слово вульгарне, а Галю й не пробуймо одірвати од телевізора: Галя давно уже там, в екзотичній країні, де багаті так красиво вміють плакати, що в Галі душа розривається навпіл:

— Та що ж вони, лярви, з нею зробили?

Цей вигук стосується головної героїні Мар’яни, бо Галя з першої ж серії душею прикипіла до неї.

Тож дістається од Галі усім. Усім, крім Мар’яни. Пустити б Галю в той багатий будинок, вона там лад навела б:

— Всіх порозганяла б к чортовій матері!

Щоб упоратися до початку чергової серії, Галя схоплюється на годину раніше: не о п’ятій, а о четвертій. Мар’яна ще спить у своїй розкішній постелі, а Галя, плеснувши на розпашіле зі сну обличчя холодної води, летить на кухню, де й крутиться дзиґою. Треба ж і сніданок та обід зготувати (збалуваний Галею Василь ніколи не їстиме вчорашнє), і двом пацям чавуняку наварити, й корову здоїти та одігнати на пашу, й теличку на лузі припнути, й гусей погодувати, й качву, що жеруть як не в себе («Коли ви вже повиздихаєте!»), і курям насипати, — Галя часом не знає, за що й ухопитись. Весь ранок товчеться, як у ката в стовпах, щоб вирвати оті сорок хвилин, коли вона сяде до телевізора. Бо не встигне скінчитись кіно, а вже під вікнами гуде автобус, що возить жінок на роботу в колгосп. Галя часто не встигає й поснідати: ухопить шмат хліба та й жує по дорозі. А в автобусі тільки й мови, що про Мар’яну. І Галин голос перекриває усі голоси.

Бо Мар’яна Галі вже як рідна сестра. І багато в них спільного.

Мар’яна щодня прийма ванну, ніжачись в піні рожевій, і в Галі є ванна: оцинковане залізне корито, відер на п’ять, у якому Галя раз на місяць і купається. Нагріє в печі воду візьме шмат мила господарського (до туалетного вже й не доступишся) та й шмарується. Взимку вода після того, як з неї вилізе Галя, ще й на воду схожа, а влітку — дьоготь дьогтем. Протягом літа Галя біля птиці-худоби, коло свого городу та на колгоспному полі: повертається часто — тільки очі блищать. А на току — зерно перевіювать! Пилюга — сонця не видно. Наковтається Галя тієї пилюки — тиждень одхаркує. А що вже на тілі, на ногах та на руках, і не питайте. То де ж тій воді чистою бути?

Мар’яна, вилізши з ванни, годину возиться з манікюром. Галя ж вправляється значно швидше: одгризе поламаний ніготь, виплюне, та й по манікюрові.

Є у Галі й люстро, таке ж, як у заморської посестри, перед яким Мар’яна щоранку красується — намилуватись на себе не може… Ну трохи не таке, таке люстро в Галиній хаті й не стане, а шматочок скельця, вмазаний в стіну. Галя коли гляне похапцем у нього, а коли й забуде. Та й дивитись особливої охоти немає, бо люстерко те зроблене так, що перекошує Галине лице пополам: верхня частина ліворуч, а нижня — праворуч. Гляне Галя на себе та й плюне!

Ну, а зачіска у Мар’яни набагато вишуканіша, тут уже нічого не скажеш. Особливо в другій половині серіалу, коли Мар’яна стала дуже вже страждати, а Галя слізьми заливатись, за неї переживаючи. Збере Галя похапцем не менш пишне, ніж у Мар’яни, волосся у вузлик, приколе на потилиці — ото й увесь перманент.

А що таке педикюр, Галя й чуть не чувала. Та й не народилась ще майстриня, яка змогла б привести до ладу, ще й лаком покрити її чорні, покалічені, поламані нігті: все літо босоніж на ріллі та на городі, не розлучаючись із сапою, — який уже там педикюр! В одному лише позаздрила Галя Мар’яні: коли та стала збиратись у театр. Галя в театрі не була зроду-віку, тож, коли побачила, як нарядилась Мар’яна, до театру збираючись, не витримала, сказала чоловікові:

— Оце б мені хоч раз у житті вдягти таке! А опісля можна й померти.

— До свиней чи до корови? — спитав Галю Василь.

— До тебе, дурного! — одрізала Галя.

Галя така — за словом не полізе в кишеню! Якось повезла пальця в районну лікарню: став наривати, дві ночі й на волосинку заснути не дав. Терпіла-терпіла, а тоді й не витримала:

— Вези, Василю, в больницю!

Поїхали. Доки сиділа у черзі до хірурга, ледь не зомліла.

— Чого це ви стогнете? — до неї хірург. — А якби на фронті вам пальця відірвало?

— А вам якби язика!

Хірургові й заціпило. Чистив Галиного пальця — воду в роті тримав.

Галя теж мовчала — терпіла. Бо давно уже звикла до болю. Їй і каміння вирізали з нирок, і грижу вправляли, на важкій роботі нажиту, — натерпілась усього. А що печінка болить, особливо після того, як намахається сапою, то й не питайте…

Особливо переживала Галя, коли у Мар’яни, а точніше — в артистки, яка грала Мар’яну, її улюблену сумочку вкрали, з якою вона не розлучалася ніколи. Сумочка ж така красивезна, що очі вбирає, в ній усе, що жінці щохвилинно потрібно: і помада, і пудра, і крем, і хусточка, й люстерко, і ще якісь брязкальця. Мар’яна дуже елегантно її під рукою носила.

І от ту сумочку вкрали. В Москві. Коли артистка в Росію приїхала.

Було ж сліз — і в артистки, і в Галі!

— Щоб же їм і руки повсихали!

В Галі теж є улюблена сумка. Сумкою, щоправда, й назвати якось не з руки. На півцентнера, не менше. Латаний-перелатаний мішок, такий похватний! Як набехкає буряків чи качанів кукурудзяних, пре — очі рогом і спина дугою. Донесе, кине на землю, за те місце, де печінка, ухопиться:

— Господи, хоч би померти швидше! Ні вихідного, ні прохідного…

* * *

Галя ридма ридала над гіркою долею Мар’яни…

А дід Марко лаштує сандалети

Дід Марко лаштує собі сандалети.

Знайшов у коморі зношені на смерть черевики: союзки геть погнили, передки одвалились, тільки халявки з дірочками для шнурків та стоптані підошви. Дід Марко довго їх розглядав, прикидаючи в думці, куди б їх прилаштувати. Халявки ж зовсім іще справні, хоч і зносились до білого, та й підошви мовби нічого, то нащо ж їх викидати? Хотів уже покласти на місце, та глянув на свої босі ноги й подумав: а чи не злаштувати сандалети?

Сандалети дід Марко недавно й бачив: приїжджав у них син. Ловка штука, нічого не скажеш: як не жарко надворі, а нога не пітніє. Дід Марко довго цмокав, сандалети ті розглядаючи, хотів уже попросити сина, щоб купив такі ж і йому, та вчасно прикусив язика: взувачка та на великі гроші тягнула, в діда Марка не було особливих достатків, а в сина — дві дочки й син. Всіх одягнути-взути — жодної зарплати не вистачить.

Поцмокав-поцмокав дід Марко над ловкою взувачкою та й поставив обережно на місце.

А це — як з неба звалилось!

Надів на ноги, поворушив пальцями: в самісінький раз! Ось тільки підошви якось припасувати, щоб не ляпали. Приладнати якісь шлеї. Пошастав-пошастав по комірчині, знайшов ремінця. Носив іще парубком, щоб штани не спадали, коли за дівками ганявся, а женився, вбився у колодки — одніс ремінь у комірчину, бо вже не сходився. Товстим, щоправда, дід Марко ніколи не був, а все ж з роками роздався ушир, то парубоцький той ремінець і став закороткий.

Ремінець геть потріскавсь од часу, а все ще міцний — не вгризеш. Посмикав-посмикав його дід Марко та назад і поклав: жалко стало псувати. Ану ж ще знадобиться!

Дід Марко скільки й живе нічого так запросто не викине. Загляньте до нього в комору: не комора — крамниця. Всі речі, що йому вірно служили, або акуратно на гвіздках розвішані, або складені на полицях. Он і хомут од коня, що його в тридцятому одвів до колгоспу. Коня в новому одвів, а старий приберіг («Хай висить, їсти не просить»). А ондечки ярмо для волів — це вже повоєнна реліквія. В перші роки після війни не так тракторами, як кіньми-волами возили-орали. Дід Марко з десяток літ і проходив коло волів. А коли волів погнали на бойню, підібрав ярмо з занозами та й, надівши на шию, приволік у ту ж комірчину.

Нещодавно приходили — просили в музей. Дід Марко подумав-подумав — не дав. Раз просять, значить комусь воно іще нужне. Гляди, і йому пригодиться. Недарма ж у колгоспі половина тракторів та комбайнів на полиці зуби позакидали. Надумаються знову волів заводити, то й не знатимуть, у що їх і впрягти. А дід Марко тут як тут.

Отак воно у селі: сьогодні валяється, викинути руки ніяк не доходять, а завтра вдень з вогнем за ним бігаєш…

Пошастав-пошастав по комірчині — знайшов подрану брезентину. Була колись плащ-наметом, носив її у війну. Скільки разів захищала вона його від дощів та холодних вітрів, скільки разів нею вкривався, лаштуючись до тривожного сну фронтового прямо на мокрій землі. Вкриється, зігріється, засне — і хоч би тобі яка болячка вчепилася!

Врятувала вона життя дідові Маркові. Це коли його посікло наскрізь осколками і він кров’ю спливав. Німці сипали міни — голови не підняти, то два санітари накотили його на той плащик солдатський та й поволокли по-пластунському. Видерли, можна сказати, у смерті з зубів. «Ще б чверть години на місці полежав — була б тобі вічная пам’ять!» — сказав йому лікар, осколки виколупуючи.

То як викидати солдатську ту одежину? Носив її дід Марко до суцільних дірок, вже повернувшись додому, та й по тому склав акуратно, відніс в комірчину.

Осьо вона, не згнила, збереглася. Вміли ж колись речі робити!

Продивився, промацав, понюхав — і досі порохом пахне.

Ну, ця ще послужить!

Став лаштувати з неї шлеї на пальці. Вирізав, утроє згорнув, заходився зшивати суровою ниткою.

Підбіг онук, що приїхав з Черкас разом з невісткою:

— Што ты, дед, делаешь?

Бач яке: ніяк не хоче розмовляти по-нашому! В перший же день заявив, до діда звертаючись:

— Не разговаривай со мной на этом плохом языке!

— Цей плохой язик тебе, дристуна, зодягає і годує! — розсердивсь дід Марко. — Походи та послухай, якою мовою сільські люди говорять!

Замовкло, надулось, на діда й не гляне. А коли повернулася невістка з крамниці, кинулось притьмом до неї:

— Мама, мамочка, меня дед обругал!

— За что же он тебя обругал?

— Что я на его языке не разговариваю.

Невістка теж, хоч і з сусіднього села родом, ні слова по-українському. Як вступала до Полтавського педінституту на російську, там першого ж дня попередили:

— Услышим хоть слово по-украински — отчислим немедленно!

Дівчата і стали сахатися рідної мови як чуми. Додому приїхали — жодним словом українським не забруднили свої вуста нафарбовані.

І діточок потім, повиходивши заміж, — «только на русском!» Оберігали од української, вже їм і не рідної, як од хвороби.

Отакий у діда Марка онук! Дасть Бог, виросте — рідну матір забуде.

Бачив таких недавно, коли плив по Сулі. Вивернулись на піскові: кабани кабанами. І діточки як поросята вгодовані. А про жінок що вже й казати: задниця в кожної, що у ворота, навстіж одчинені, боком тільки й протиснутись.

Побачили діда Марка, гукнули:

— Ты, дед, откудова?

— З того ж корита, що й ви! — дід Марко у відповідь.

— Це з якого ж корита? — Бач, одразу й рідну мову згадали!

— З отого. Ваше отакенне, а моє отакуньке.

Не образились. Сміялися навіть.

— Давай сюда, дед, выпьешь пивка!

Од пива дід Марко ніколи не відмовлявся. Та ще дармового.

Пристав, вицмулив пляшку холодного. Погомонів про те про се. Видно, що люди як люди.

Тільки чому ж воно як перебереться до міста, та ще, не доведи Господи, у якесь начальство, так і переходить одразу на «руську»? Мода така чи, як у тому Полтавському, одразу ж наказують: плюнь, одвернися й забудь?

Дивні діла твої, Господи!

Дід Марко кілька літ перед тим, як загнали в колгосп, по-людськи й пожив: сам собі був хазяїном. Як не важко доводилось (спинався на ноги), а попихачем нікому не був, і оте кляте: «Біжу! Біжу!» — на команду начальничка кожного на вустах його й не ночувало. А посмів би тоді хто скомандувати — ого! — дід Марко такого дав би одкоша, що той і дорогу до його двору забув би!

Сидить дід Марко, шиє, головою облисілою похитує…

Та ось шлеї готові. Лишилося тільки їх до підошов припасувати. Тут сурова нитка не годиться. За тиждень згорить. Тут дратва потрібна. А для дратви що: конопляне клоччя й смола.

В їхньому хуторі давно вже забули, як коноплі ті й тіпати. Пускали, скошені, під осінні дощі та під сніг, а весною, як добре просохнуть, возили на фабрику. А все ж у діда Марка десь клоччя було. Не могло не бути. Десь завалялось з років повоєнних. Раз драчка й досі в клуні стоїть, то й клоччя має висіти.

Сходив до клуні: так і є, висить на бантині. Приставив драбину, зняв разом з гніздом ластів’ячим: ластів’ята давно уже вилупились і гніздо встигли залишити, так що дід Марко не согрішив проти птаства, — сів дратву сукати. Зсукав, просмолив, а тоді за шило й ну пришивати до підошов.

До обіду і впорався. Приміряв — якраз по нозі. Зверху халявки зашнуровані, а внизу з-під шлей виглядають розплескані пальці. Попоходив по білому світу, попотоптав святу землю.

Роздивляється дід Марко свої сандалети, роздивляється й думає. Що оце якби у такі кожного депутата взути. Плюща не минаючи. І не давати іншої взувачки ні влітку, ні взимку: ходіть, сучі діти, поки народу не полегшає! А то такі уже всі за народ, так за ним, бідолашні, горюють! А спитати: чого ж ти, такий мордатий, коли за народ переживаєш, ночі не спиш? Людина коли за щось вболіває, то сохне на корені, а цей як вилізе на трибуну, то не розбереш, де пика, а де трибуна. Вони про народ так думають, як я про свою корову: як лучче здоїти…

Намилувавшись отак сандалетами, рушив дід Марко в крамницю. Іде єдиною вулицею, іде мимо хат, садків та городів, і здається йому, що кожен клаптик землі стогне голосами людськими. Тут і жіночі, й чоловічі, а найбільше тоненьких дитячих. Скільки народу видушив страшний отой голод, скільки люду потім пішло на війну та не повернулось додому! По два, по три чоловіки з кожної хати.

Не хутір — цвинтар суцільний.

Дід Марко сіяв колись на городі жито-пшеницю, та згодом відмовився. Як вийшов одного разу на город пшеницею помилуватися, що густою щіткою стояла, як глянув — так у серце і вдарило. Зеленіє пшениця, як килим, а в трьох місцях така зелена, аж чорна. І згадав дід Марко, що саме там було три могили: першої жінки і двох маленьких синів. Які померли від голоду. Поховав на городі: не було сил на кладовище відвезти. Пізніше вже, як сам звівся на ноги, переховав: на кладовище одвіз.

Перестав на городі сіять пшеницю.

А в кого посіяна — так і дивись: то там пляма могильна чорніє, то там…

Дивні діла твої, Господи!

* * *

Іде дід Марко у нових сандалетах, головою сам до себе похитує.

Мерзляк

Мерзляк і зиму, й літо ходить у шапці-вушанці. Взимку підв’язує так, що видно лише кінчик синюшного носа, влітку ж попускає зав’язку, але вуха не підніма все одно. А як іде, то наче йому хто ноги переставляє. Тому, мабуть, завжди пасе задніх: люди попереду, а кроків десять за ними — Мерзляк.

Іде — ледве дихає, а до розмови устряне, то треба приставляти долоню до вуха, щоб щось почути. Скаже слово і вмовкне, збираючись з силами. Скаже і вмовкне.

— Страдний чоловік! — жаліє його Омельківна.

— Прикидається! — відповідає Василь сердито. Василь Мерзляка терпіти не може: той пише на нього анонімки. Іде мимо двору, наче нікуди й не дивиться — тільки під ноги, щоб не перечепитися об якусь тріску та не впасти, а видивиться те, чого й хазяїн не бачить. Й обов’язково напише. Та не куди — до району.

— Писатель! — додає з серцем Василь.

— Так то ж, може, й не він?

— Він! Його вже й спалити грозились. Думаєте, тільки на мене пише? Півхутора обписав!

Крім анонімок, ще страшенно любить Мерзляк слухати, як хтось із кимсь свариться. Як десь лайка лунає, там і шукай Мерзляка. Стоїть, шапку відгорне, долоню наставить до вуха, очі мружить від насолоди. Іноді, бува, не витрима, встряне:

— Та що ти його лаєш? Ти його кілком по голові!

Якось вибравсь до Києва. На консультацію. Направили з лікарні районної, бо Мерзляк своїх лікарів на віру не брав і вже на них не раз писав анонімки. Що не так лікують, людей до смерті доводять. Щоб оправдати дорогу, прихопив дві сотні яєць. Добрався до Бессарабки, щоб спродатися, а там якраз п’яні м’ясники, що м’ясо рубають, сварку затіяли. Над люком, що веде у підвал. Куди забиту худобу спускають. Мерзляк про все на світі й забув: підступає поближче, щоб краще чути, як міські люди сваряться. Мало не голову поміж ними встромив.

М’ясники сварились-сварились, а тоді й перейшли до бійки. Один як махонув кулачищем та й кресонув Мерзляка по голові помилково — той з яйцями в люк так і мелькнув…

Хотів написати на м’ясників, та поки вигрібся, поки обчистився од жовтків та білків — од тих забіяк уже і слід прохолов.

* * *

А колись Мерзляк ходив попереду інших. Особливо на свята. Революційні. Інших свят не визнавав.

Одягав празниковий костюм (шістдесят рублів одвалив у магазині), чіпляв дві медалі: «За победу над фашистской Германией» і «За боевые заслуги». Останню Мерзляк одержав уже після війни, коли нагороджували всіх інвалідів. Знімав портрет Сталіна, що висів на божниці в рамці дубовій (ікони давно порубав та попалив) і ніс той портрет аж до клубу, куди сходились люди на мітинг. Ставав поперед усіх перед трибуною, повернувши товариша Сталіна лицем до тієї ж трибуни, і начальство сільське, яке виступало, починало заїкатись від страху: ану ж щось ляпнеш не так!

Якось ховали голову їхнього колгоспу. Голова умів дружити з начальством районним, то йому й похорон справили по першому розряду. Сам секретар райкому приїхав, постояв у варті почесній. А як винесли з клубу до тієї ж трибуни на траурний мітинг, то й Мерзляк тут як тут: трима портрет Сталіна, мов ікону. Сталін дивиться на тих, хто виступає, не зблимне, і Мерзляк не блимає — дивиться.

Секретар, який теж виступив, об портрет той і спіткнувся:

— Ми сьогодні прощаємося з нашим дорогим товаришем Сталіном…

Бовкнув — і язик зателіпався у роті. А народ так і охнув.

Секретар, розповідають, і до райцентру з похорону того не доїхав: перестріли браві хлопці в блакитних погонах та й припровадили прямо у в’язницю. Судили, дали двадцять п’ять років за заклик до терористичного акту супроти товариша Сталіна.

Після цього Мерзляка на хуторі стали ще більше боятись. Як з’явиться з портретом на вулиці, так усі од нього, як миші, ховаються.

І начальство сільське не лінилося догодить Мерзлякові. Йому й город першому зорють, і дровець привезуть, і сінця для корови підкинуть, і поросят пару виділять — як могли догоджали. Новий голова на що був скупий, а й той ні в чому не відмовляв Мерзлякові: біс його зна, куди він завтра з портретом припреться!

Отак і жив Мерзляк, не тужив аж до смерті товариша Сталіна. До двадцятого з’їзду. Коли не тільки тов. Сталіну, а й Мерзлякові урвалося. Ніхто тепер йому першому не зоре город, не підкине дровець чи пару кабанчиків. Тож як не тужити за Сталіним? Як не писать анонімки? Тим більше що народ розсобачився — управи на нього немає.

Недавно підійшла черга пасти корів, а Мерзлякова корова взяла та й захворіла. То чого він має пасти?

Не вийшов.

А оклигала корова, вигнав на пашу, в череду, то пастухи її батогами з череди. Посміли б раніше отак?

Ну, Мерзляк і написав. На одного, що жене самогон, а на другого, що сіткою рибу ловить. Браконьєрствує. Хоч у самого дві сітки і шість ятерів.

Приїжджали, трусили, шукали. Знайшли не знайшли, а страху нагнали.

Ото так: знатимете, як зобижати Мерзляка! Мерзляк тихший води, нижчий трави, а за правду стане горою!

А портрет товариша Сталіна давно з божниці прибрав. Не порвав, не спалив — старанно замотав у целофан та на дно скрині й сховав.

Мерзляк все надіється, що на старе переміниться.

Мерзляк жде свого часу.

Хвиномен

Хвиномен побив свою жінку. Так потовк, що одвезли в лікарню.

А почалося все з книжки. З книжки, будь вона неладна!

Якось поїхав Хвиномен до Чорнобая. На базар. Щось продати, щось купити, послухати, що розумні люди говорять. Хвиноменові їсти не дай — дай лиш устряти до розмови. Змалку такий був цікавий: де дорослі зберуться, там і Хвиноменові вуха.

Продав не продав, купив не купив, а до чайної заглянув. Це вже, як каже Хвиномен, «обов’язательно». Вихилив шкалик «московської», запив двома кухлями пива — світ довкола розвиднівся. Вийшов Хвиномен з чайної і вперся чолом у крамницю. Книжкову.

Був би тверезий — і не ступив би до неї. Після четвертого, коли для Хвиномена вся наука скінчилася, він книжки в руках не тримав. І жив — не тужив. А тут як наврочило. Не інакше клята «московська» підштовхнула у спину: «Ану ж, що там люди купують? За чим вони душаться?»

Люду, щоправда, особливо й не було: дві якісь дамочки крою міського та чоловік в окулярах, не інакше — учитель. Та ще та, що книжками торгує. А книжок, а книжок! У Хвиномена і в очах зарябіло. Роздати всім по одній — кожному в районі дісталося б. Ще лишилося б і на розплід.

Хвиномен хотів уже повернутись та вийти, аж тут та, що книжками торгує, взяла та до нього й озвалась:

— Ви якусь книжку хотіли?

Хвиномен жодної не хотів. Ще в школі охоту одбили. Та оті дві дамочки взяли й теж обернулись до нього. І чоловік в окулярах. Дивиться — очей не одводить. Хвиномен випнув груди і — знай наших! — сказав:

— А продайте книжку й мені! — Яку?

— Отсю! — ткнув навмання пальцем.

Одвалив трояка, взяв під пахву, вийшов надвір. Хотів роздивитися, що купив, та стало незручно: люди ж навкруг! Знайшов скверик — мовби нікого, примостився на лаві, з-під пахви книжку дістав: «Феномени в природі».

«Феномени»… Хвиномен такого слова зроду не чував, чорт його й вимовить! Став гортати сторінки, роздивлятись кольорові малюнки. Один яскравіший другого. «Треба таки почитати». Бо що гроші вгатив, півлітра, вважай, можна було купити, а що й стала розбирати цікавість. Що ж воно за «хвиномени» такі?..

Їхав додому автобусом — книжку під полою ховав. Щоб не побачили та не засміяли.

І, додому прийшовши, потай од жінки до комірчини заніс.

І весь час: робить щось, а про книжку і згадає.

Вирвав вільну хвилину (жінка саме з двору повіялася), дістав книжку, до хати поніс. Розгорнув, почав читати.

І незчувся, як жінка повернулась додому: ледве встиг книжку під подушку сховати. Ніколи не думав, що отаке може діятись на білому світі. І вулкани, і смерчі, що машини, як тріски, до хмар піднімають та за кілометри й переносять. А землетруси! А оті хвилі гігантські, як вони пак і називаються… Що накочуються раптом з океану на берег і все геть змивають. Отак проживеш вік і помреш тумак тумаком…

Щось із місяць Хвиномен ту книжку читав. Потай, щоб жінка не застукала та на глум не взяла. І чим довше читав, тим більше йому світ довколишній роздавався ушир. А коли добрався до будови Всесвіту, до планет, зірок та галактик, то й зовсім у голові замакітрилось.

Особливо вразило Хвиномена те місце, де розповідалося, що наш весь світ колись був зібраний в отакусіньку «точку». А потім узяв та й вибухнув. І мільярди років уже «розлітається». На всі боки. Розлітається-розлітається, а тоді почне стискатися. Поки знову «в точку» збереться. Таку безкінечно малу, що коли її покласти на вістря голки, то те вістря було б для неї як поле футбольне для зерняти макового.

— Господи-и, та що ж воно діється! А ми в грязі та гнояці, в небо не глянемо. Як ті свині, прости Господи!

Аж схуд Хвиномен. Аж сон став втрачати.

І, кому тільки міг, став розповідати про те, що в книжці написано. Про явища «хвиноменальні». А особливо про Всесвіт, який «розлітається».

Ну, люди й стали потихеньку сміятися з нього. Як із несповна розуму. І одразу ж прозвали Хвиноменом.

Особливо любили кепкувати дядьки. Як зберуться в неділю до гурту, так Хвиномена й кличуть. Наллють чарку-другу, тоді й просять:

— А розкажи нам про «точку»!

Хвиномен і починає розказувать — руками вимахувати…

Сміху — до неділі наступної!

Жінка довідалася, на Хвиномена насипалась:

— Що ти там мелеш? Людям уже й цирку не треба!

— Я мелю, я? Осьо в книжці написано. З неї я вичитав!

— Читав, та догори дриґом! У тебе все вверх ногами!

Завівсь Хвиномен, метнувся до комірчини, приніс книжку. Тиче під ніс жінці:

— Осьо на, сама прочитай!

— Тю на тебе! Дурень її написав, дурні хай читають!

— Ні, ти прочитай! Прочитай! — Хвиномен гарячково гортав сторінки. — Про точку, осьо! — Розгорнув, ще й нігтем окреслив. — Осьо, прочитай!

— Кажу ж, що хай її такі, як ти, дурні читають!

— Ні, ти таки прочитаєш! — Та хоп жінку за косу. Нагнув до книжки, по рядках носом водить: — Читай, заразо, читай!

— Не читатиму!.. Тьху тобі на неї!

Вцілила саме в те місце, де «точка» описана. Весь Всесвіт, можна сказати, заплювала, вража личина!

Ну, Хвиномен їй і врізав! Приварив — тільки голі п’яти мелькнули…

Жінка ще в лікарні лежала, коли потягли Хвиномена на праведний суд. Ішов — книжку притискав до грудей. Покаже отам — одразу ж зрозуміють, що ну ніяк не можна було жінку не провчити! Це ж наука! Наука!.. А вона — чорною слиною!..

У суддівському кріслі не суддя, а суддиха сиділа. Пропав Хвиномен!

— Розкажіть, за що ви жінку побили?

— За науку.

— То за це треба бити?

— Та вона ж науку всю обплювала!

— Як обплювала? Конкретніше розкажіть.

Хвиномен може й конкретніше.

— Знацця так… Про це осьо і в книжці написано… Світ із чого состоїть? Із зірок. А зірки що роблять? Зірки не висять на місці, як ото ми усі думаємо, а розлітаються…

— Ви нам лекцію про зірки не читайте! — стала сердитися суддя. — Ви по суті кажіть!

— А я по суті й кажу. Світ із чого состоїть? Із зірок… А зірки розлітаються. А чого вони розлітаються?.. Бо вибух був… — Хвиномен уже зовсім завівся, став розмахувати руками. А суддя його зупиня й зупиня. Хвиномен терпів-терпів, а тоді й не витримав:

— Ви, як я бачу, така ж, як і моя жінка, дурна!

Ну, йому й припаяли півроку в’язниці.

Матиме тепер час розмірковувати над будовою Всесвіту. І над точкою, яка на вістрі голки як макове зерня посеред поля футбольного.

Василь возить сіно

Василь і Галя возять сіно. «Нивою», з причепом. Причіп Василь змайстрував сам: фабричний не дуже для села годиться, та й спробуй його, чорта, дістати.

До слова: все, що є у дворі, Василевими руками й зроблене. Він і столяр, і тесля, і слюсар, і токар — немає такої професії, яку б не освоїв Василь. От тільки ніяк не научиться інструмент класти на місце. Де майструє, там і покине. А потім ходить, шукає, сердиться:

— Хто взяв молоток?

Або:

— Не бачили, де подівся рубанок?

— Я скоро в борщеві струмент твій знаходитиму! — вичитує Галя.

Тож наклали сіна з горою, Василь сів за руля, а Галю примостив зверху на сіні: щоб не розтрусилось по дорозі.

Забачивши «Ниву», я ухопив вила й побіг до стодоли: помогти вкинути сіно.

Василь підкотив, вийшов з машини:

— О, а де Галя?

Ні Галі, ні вил, за які вона трималася, ні доброї півкопички сіна на причепі не було.

— Де ж вона ділася?

— По дорозі загубили, — висловив я припущення. — Поїдемо, бо, може, забилася.

— Не забилася, там м’яко. — Василь уже складав сіно.

Спорожнивши причеп, поїхали шукати Галю.

Галя сердитою квочкою сиділа посеред розкиданого сіна. Однією рукою все ще трималася за вила, другою розтирала забитого бока.

— Упала? — спитав Василь зачудовано.

— Злетіла! — відповіла розлючена Галя.

— Я ж казав: тримайся за вила.

— А я за якого чорта трималася?

— То чого не гукнула?

— Я не гукала? Кричала — голос зірвала! Так ти вилупив свої баньки баранячі та й покотив — не оглянувсь!

— Ти диви, — роздивлявсь Василь вила. — Я ж їх мовби добре встромляв…

— В гузно собі так устромляв би!

Я відійшов, щоб далі не слухати. Коли Галя розгнівається дуже, то краще відійти десь подалі.

Дід Черепок косить пшеницю

Дід Черепок косить пшеницю. Пшениця стоїть як стіна, одклепана добре коса так і видзвонює. Косить — душа радується.

Аж летить сусідський хлопчина:

— Діду!.. Діду!.. Швидше біжіть, ваші баба вмирають!

— Пожде…

* * *

Дід саме набрав смаку до роботи.

Хоронили Надю

Надька, сусідка, копала картоплю. Сонячно, тепло, як серед літа, ще й вітерець повіває ласкавий: то волосся пригладить, то щоки легенько торкнеться. Надя копала-копала, а потім, натомившись, лягла перепочити. Голічерева, прямо на теплу ріллю. Прикрила очі хустиною й незчулась, як заснула.

Мимо йшов Хвиномен. «Та й смачно ж бісова молодиця лежить!» Став, придивився: лежить, не ворушиться. Мов і не дихає. «Вмерла, чи що?» Підійти б, роздивитись, так не з руки. Хтось побачить — таке наплетуть, що й за місяць не одплюєшся.

Стоїть Хвиномен — не зна, що робити.

Аж біжить Наталка. Вона завжди не ходить, а бігає.

— Наталко, ходь-но сюди! — позвав її Хвиномен. — Поглянь, як оно Надька лежить.

— Ой Боже, померла! — сплеснула руками Наталка.

— Та ти підійди подивись, а тоді уже божкатимеш!

— Померла, померла, я здалеку бачу! Скочу до Вальки, бо я мертвих боюся.

Побігла, Вальку гукнула:

— Валько! Валько! Там Надька померла! Як упала голічерева, так і лежить — не ворушиться. Побігли, бо я мертвих боюсь.

Біжать уже вдвох. На бігу перегукуються:

— Од чого ж вона, бідолашна?

— Од серця, од чого ж іще! — Наталку не раз за серце хапало.

— Отак рано вмерти! Це ж треба труну лаштувати.

— Як притягнем до хати, то я до Якима і скочу.

Ніхто на хуторі не міг змайструвати таку ловку труну, як Яким. Покійник як ляже, то за руки тягни — не захоче вилазити. Яким же, добряче хильнувши, завжди говорив:

— Як на мене, то кращої людини, аніж покійник, і на світі нема! Коли ж хто цікавився, чому саме покійник, він наставляв великого пальця (а ніготь на тому пальцеві як копито у коня) та й водив перед носом того, хто запитував:

— А ти коли чув, щоб покійника словом лихим поминали?..

Так що труну для Надьки замовляти тільки Якимові… Підбігли, засапані, ледь дух переводять:

— Лежить?

— Та лежить. Не ворухнулась ні разу.

— Го-оспо-ди, отак рано вмерти!

— Та ви підійдіть! — Хвиномен нетерпляче.

Пішли. Валька попереду, Наталка позаду. Як підступили за кілька кроків, Валька тихенько й позвала:

— Надю, Надю, ти жива чи вже вмерла?

— Та? — підхопилася Надька.

Жінки як стояли, так і посідали в ріллю.

* * *

Валька гикала до вечора, Наталка ж всю ніч пила валер’янку.

Цить, стара!

Баба Улька поїдом їсть свого чоловіка:

— Ти і невдатний, ти і нестулений! Тебе й люди цураються, з тебе й кури сміються! Де ти й узявся на мою бідну голівоньку! Зав’язав мені світ, що й сонця у небі не бачу!

Отак вичитує діда баба Улька.

Дід же одмовчується. Слухає — тільки крекче. А як зовсім непереливки стане, тоді й каже одну й ту ж фразу:

— Цить, стара, бо найду собі іншу!

І баба Улька враз замовкає. Чи то вірить в сексуальні потенції свого чоловіка, чи то ще яка причина, тільки дія фрази цієї на неї й справді магічна: протягом дня, аж коли й спати лягають, ні пари з вуст.

А вранці знов за своє:

— Ти і нестулений, ти і невдатний, в тебе із рук усе валиться, я з тобою вік прожила — прогорювала!..

Дід терпить, мовчить, збирається з силами на сакраментальну ту фразу.

Якось баба Улька так розійшлася, що не помогло уже й дідове «цить!».

— Шукай-шукай, щоб тебе пранці шукали! Хто за тебе старого, дурного і піде!

Отоді дід, до живого допечений, і врізав бабі:

— Цить, стара, бо вже пошти найдена!

* * *

Баба Улька тиждень після цього мовчала.

Перевтілення

I

— Ти вже йдеш?

— Іду, котику, йду. Не нудьгуй, я незабаром вернуся.

Дружина, напомаджена, наманікюрена, цмокнула його в щоку і зацокотіла донизу по сходинах. А він, як був у трусах (зібрався ж спати), все ще стояв у дверях, проводжаючи її поглядом.

І раптом з-під ніг:

— Ня-ав!

Підскочив — ударився тім’ям в одвірок. Глянув донизу.

Киця! Біла як сніг, ще й очі блакитні. Тернулась об ноги, господаркою пішла до кімнати.

— Тпрусь! — кинувся вслід.

І ледь не зомлів: блакитноока красуня, гола-голісінька, стояла посеред кімнати і, всміхаючись, розкривала навстріч жагучі обійми.

«Господи, хоча б дружина затрималася!» — зблиснула думка, коли падав із нею (тіло до тіла) в розстелене ліжко.

II

А дружина, вийшовши з дому, одразу ж перевтілилась у кішку. Видерлася на дах дев’ятиповерхового будинку, усілась якраз над тим місцем, де стояло їхнє ліжко і на якому мав зараз спати її чоловік.

Граціозно сиділа, вдаючи, що не помічає котів, які ходили довкруж, волаючи пісню закоханих.

І від пісні тієї матюкалися сонні сусіди й валували оскаженіло собаки.

Ці жінки

I

Ледь пропхалася в двері, почалапала звично до люстра. Люстро понуро глипнуло («Ох, як ти мені наостогидла!») та й стало рахувати зморшки на старечому обличчі.

— Господи, верни мою молодість! Хоч на день, хоч на годинку. Чи тобі це так важко зробити?

II

І гаряча молитва її долетіла до Господа Бога.

Люстро привітно сяйнуло навстріч, милуючись струнким юним тілом. Люстро невспромозі було одірвати свого погляду од розквітлого, без жодної зморшки, обличчя. «Пройдуся вулицею — всі чоловіки попадають!» — заспівало у ній.

III

А згодом, у чому мати народила, клякла на колінах, била покаянні поклони:

— Господи, верни мою старість! У чому ж я поткнуся на люди? Що ж я тепер зодягатиму?..

IV

— Ох ці жінки! — зітхав скрушно Бог, повертаючи старість.

Хрестини

I

«Мерседес» останньої моделі підкотив до монастиря, що на Московській. Підкотив, замалим не розштовхавши інші машини, та й зупинився, погірдливо чмихнувши. І тоді з салону розкішного в костюмі од Версаче, в черевиках із крокодилячої шкіри на грішну землю ступило щось… Щось таке випещене та одгодоване, що вже й на людину не схоже. Ступило та й стало одчиняти всі дверцята машини, піднімати капот, одкривати багажник, наче під’їхало не до храму Божого, а до майстерні з ремонту машин.

— Выходи, чего ждешь?

І тут із того ж салону розкішного вивалилось не менш одгодоване вже статі жіночої. У супермодному одязі та ще й обвішане золотом. А за нею уже дитя тієї ж породи бройлерної.

— Айн момент!

Та до храму й посунуло, ні на кого не дивлячись. Трапився б хтось на дорозі — переступило й не зблимнуло б.

Невдовзі й з’явилося: обіч дріботів попик з такою рідкою борідкою, що пальців би вистачило порахувати всі волосини.

— Значит так: освяти мою тачку как следует. Не жалей водицы.

Попик став бризкати щедро кропилом: на шиби, дверцята, на капот і мотор. Не забув покропити й салон.

— А колеса?

Попик, зігнувшись, покропив і колеса. Замалим не помив їх святою водою.

— Лады… Держи баксы.

Ткнув у долоню наставлену долари, вслід за сімейством сів до салону. Гаркнув мотором, поїхав на світло червоне.

Не встиг далеко й од’їхати: лопнула-вибухнула шина. «Мерседес» повело-повело та й уліпило фарою в дерево.

Вискочив як обпечений:

— Растуда ж твою мать!

І метнувся до храму: лаятись з попиком, а то, гляди, і з самим Господом Богом.

II

«Є таки Бог на світі!» — подумав я втішено.

Анкета

I

Я закохався в Юлю. Безтямно, безоглядно. Як закохалася більшість чоловіків України.

Залізна Леді! Жанна Д’Арк! Якій Бог судив порятувать Україну. Уособлення жіночності з елегантною косою довкруж голівки.

Недарма ж хтось із славетних астрологів (чи не Глоба?) прорік, що Україну порятує жінка. Лише жінка. І ніхто, окрім жінки.

Я давно розчарувався в чоловіках, що очолювали нашу державу. Якісь вони всі безхребетні. Недороблені. «Недоколихані», — як сказала Галя-сусідка.

А от Юля!!!

День і ніч марив Юлею. Та й домарився до того, що вирішив написати про неї повість. Не виборчу агітку, наспіх нашкрябану журналістською братією, що забудеться одразу ж по виборах, а повноцінну художню повість. За якою читачі стояли б у чергах. Щоб, розкривши першу сторінку, не могли одірватися до сторінки останньої.

Але як зустрітися з Юлею? Як її вмовити виділити час для сповіді про власне життя? З усіма плюсами й мінусами, без яких не обходяться навіть генії.

Як?

І тут на допомогу прийшла моя дружина: вона навчала студентку, яка нині працювала у виборчому блоці Юлі.

Домовились, прийшли. Там нас радо зустріли, сказали, що організувати зустріч їм «без проблем». Тим більше що Юлія Володимирівна нині поверхом вище, в республіканському штабі. Збігали наверх і принесли… довжелецький сувій паперу.

— Що це?

— Анкета. Заповніть, не оминувши жодного питання.

— Анкета?.. — Я ще не вірив, що переді мною диявольський витвір часів деспота Сталіна. Пам’ятаєте оте: «Чи були на окупованій території?» Густі запитання цілились у мою душу отруйними списами.

Хотів звестись і піти… Але ж повість! Повість!!!

Гаразд, ми не горді. Проковтнемо й це. От тільки цікаво, чи і в молодості хлопці, які упадали за Юлею, змушені були заповнювати анкети?.. Зціпивши зуби, заповнив.

— Зачекайте хвилинку. Зараз вас покличуть.

А мені чомусь розхотілося стрічатися з Юлею.

Але ж повість! Повість!

Повернулись як у воду опущені:

— Ви пробачте, але Юлія Володимирівна вас зараз прийняти не може. Коли зможе — подзвонять.

II

Повертався додому з таким відчуттям, наче мене добряче виваляли в болоті. Ще й натикали мордою в грязь: «Знай своє місце, смерде!»

III

Минув день… другий… третій… Минув тиждень… другий минув… Од Юлі ні слуху ні духу.

Повість майбутня згасала, все рідше з’являлася в снах. Частіше снилося, що я заповнюю, будь вони не ладні, анкети.

Повість уже тліла жариною.

Аж через місяць — дзвінок:

— Юлія Володимирівна прийме вас сьогодні о вісімнадцятій.

— Передайте Юлії Володимирівні, — відповів я якомога спокійніше, — що я рівно о вісімнадцятій жду її у себе вдома. Хай подивиться, як живуть сучасні письменники. До речі, — не витримав (отже клятий язик!), — передайте, хай не боїться. Я її не зґвалтую.

IV

Не прийшла.

Невже побоялась?

Намовив

I

Я зі своїм другом, Анатолієм Іллічем Костенком, якось чаркувався із місцевими рибалками. На високому березі Сули, коло багаття. По той бік ледь мріло село, звідки рибалки.

Випили по одному шкаликові, по другому — розговорилися.

— Як поживаєте? — поцікавився Анатолій Ілліч.

— Та яка там в чорта житуха, коли наш голова жить не дає!

— Звірюка — не голова!

— Еге ж… Як що, так і матом, а то і в морду заліпить. Не одному носа звернув.

— А ви що, не знаєте, що робити? — спалахнув Анатолій Ілліч, якого і сталінські табори не укоськали.

— А що такому вдієш, як у нього все начальство в кишені?

— Та перестріньте смерком, зв’яжіть і в Сулу головою! Хай раків годує!

— Та воно, канешно, так… — зам’ялись дядьки. — Тіки ж якось боязко. Все ж начальство у нього в кишені.

— То ж отак вам, трясогузам, і треба! — схопився на ноги Анатолій Ілліч. Плюнув, ще й ногою розтер.

Лаявся, поки й повернулися додому.

— Ну що воно за народ отакий! Хто хоче, той і товче. А ми тільки сопемо та облизуємось…

II

А за тиждень по хутору, де ми зупинялися, новина: у сусідньому селі голову топили. Перестріли смерком, набили мордяку та в Сулу головою!

— Утопили? — Костенко з надією.

— Та ні, вигреблось, стерво.

— Тьху!.. Учи їх, учи — як об стіну горохом.

Що є в тата

I

Ніхто так ґрунтовно не збирається в дорогу, як моя люба дружинонька. Їдемо на тиждень — на півроку пакуємось.

— Ану ж похолодає!

Це серед літа! Спека в тіні — тридцять шість.

І теплий одяг мандрує до чемоданиська — двом дядькам не підняти.

— Ти ще валянки запакуй! — стогну над чемоданом: мені ж це убоїсько перти!

— Що ти розумієш! Похолодає, тоді попотанцюєш… Цікаво, як у них там із харчами. — Під Вінницею, де полиці магазинів тріщать од їстівного.

Напакована й сумка пудова: консервів десяток, та крупа, та сухе молоко, та масла п’ять пачок… замалим сухарів не насушила.

— Цікаво, в них кури несуться? Може, хоч два десятки яєчок прихопити?

— Та несуться, несуться! — стогну у відчаї.

— А ти що їх, щупав?.. Треба до Каті подзвонити, може, в її тата і кури не водяться.

Їдемо до Катиного свекра, в якого, за висловом Каті, «і хата пахне книжками».

Набирає номер телефону. Міжміський. У Вінницю.

— Катя?.. Катю, ви мене чуєте?.. Катю, у вашого тата є яйця?.. Катю!.. Алло, де ви поділися?..

Рурка ошелешено піпікала.

А я сидів на підлозі. Гикав од сміху.

— А ти чого регочеш? — Поверх окулярів — строгий погляд учительки на учня-бешкетника.

— Та ти хоч розумієш, про що ти спитала?

Дружина якийсь час здивовано дивиться на мене. Потім сама починає нестримно сміятись.

— Господи, отаке зморозити!.. А все ти зі своїм стогоном! — І, пересміявшись: — Ти ж не здумай про це написати! У тебе вистачить розуму…

II

Вистачило.

Щоб про отаке та не написати!

Хлівець

I

Майже все літо провозився з хлівцем. Поставив не ген у дворі, подалі від ока людського, а на видноті, при дорозі.

Стіни тільки й того, що не облизані. Ще й полаковані. Дверцята різьблені, віконце у візерунчастій рамочці приязно світить на вулицю. А попід стріхою підбито фарбованою дошкою. Ще й стріха (очеретина до очеретини) переливається золотом.

Ох і хлівець!

Ну ж і хлівець!

Милуватись не намилуватись.

Хто не йде — оком зачепиться.

І ми зупиняли машину та милувались.

II

А другоріч проїжджаємо мимо — немає хлівця!

— А де подівся хлівець?

— Як де подівся? Добрі люди спалили.

Родичка

I

Ще про Катю з Вінниці.

У Каті двоє діток: Андрійко й Софійка. Коли я Софійку вперше побачив, вона ще не ходила до школи. Отакий собі пуп’янок, до всього страшенно цікавий.

Я їй у подарунок привіз свою книжечку: «Блакитна дитина». Найбільше вразив її в тій книжечці епізод, коли Толька Дімаров, учень п’ятого класу, проковтнув живе жабеня. Взяв те жабеня до рота, щоб полякати дівчат-однокласниць, а тут завуч, що його діти найбільше боялися:

— А чого в тебе щоки наче м’ячі?

Толька з переляку те жабеня і проковтнув.

Тож, коли другого року ми приїхали в гості до Каті й Тараса Ткачуків, Софійка одразу ж у мою руку вчепилася:

— Побігли!

— Куди, Софійко?

— Я знайшла місце, де отакенні жаби стрибають. Упіймаємо найбільшу (дитячий максималізм!), і ви її ковтнете.

Що мав робити — пішов. Не розчаровувати ж дитину.

А Софійка, добра душа, ще по дорозі:

— Ви ж її не жуйте, бо їй дуже болітиме. Отак проковтніть.

Ішов і молив всіх на світі богів, щоб поміж отих жаб величезних трапилася хоч одна дрібнесенька жабка. «Не помреш, — втішав я себе подумки. — Французи ж он щодня їдять — не вмирають».

— Немає, — сказала, ледь не плачучи, Софійка, довівши мене до болота.

— То їх, Софійко, хтось поперед нас поковтав.

Так і поїхав, не поласувавши жабою.

II

А це, сміючись, обізвалася з Вінниці Катя (Софійка вже пішла до першого класу):

— Ви знаєте, що Софійка на уроці заявила?.. «А мій родич, письменник Дімаров, живі жаби ковтає!»

III

Реклама! Братове письменники, зеленійте од заздрощів!

На хресті

I

Це скоїлось на Миргородщині.

У двадцяті роки, коли лютували продзагони, вигрібаючи весь хліб до зернини, в одному з сіл розп’яли серед ночі священика.

Вивели за село на узвишшя, де стояв заздалегідь укопаний хрест, та й прибили до того хреста вухналями.

Розп’яли за те, що буцімто священик намовляв парафіян ховати хліб, не давати до Москви ненаситної.

Священик до ранку й сконав.

І село збунтувалося.

Особливо жінота (українські жінки завжди попереду йшли).

Розігнали продзагін, як не одстрілювались, а головного чекіста зловили і розп’яли в свою чергу. Не на хресті — на шкільному нужникові. Ще й насадили на головешку великий чавун із лайном.

II

«Господи, — думаю, — як же здрібнів мій народ за роки, що минули з двадцятих!»

Борьчин хазяїн

I

Вигулює собаку. Секунда в секунду виводить надвір. І рівно через сорок хвилин луна невмолима команда:

— Борька, за мной!

Пес — Борька, Борис.

Так охрестив на честь Єльцина.

— Я б его, сына рассучего, вот на этом поводке всю жизнь бы водил!

Поводок не простий — металевий. І ошийник унизаний гострими шипами. Борька йде за господарем наче шовковий.

— Развалить Советский Союз! Весь мир перед нами дрожал!

Розмовляє принципово російською. Хоч увесь вік в Україні прожив, українську «на дух» не переносить. Кожного, хто українською заговорить, подумки обзиває «бендерой».

— Жаль, не всех перевешали!.. В Сибирь не сослали к едреной матери!.. Борька, за мной!

І віддаляється широчезною спиною.

II

Він давно вже на пенсії. Тридцять тисяч тугриків. «Гривень», — умре — не вимовить. Полковник у відставці. Заробив зірки на погони в Західній. «Искореняя бандитов». Жалкує, що не встиг усіх передушити. Всіх «западенцев».

Тому й дихає пеклом.

На мене, на тебе — на всіх, хто насмілюється вважати себе українцем.

Як воно президентом…

I

На всі заставки кляв Ющенка. Лаяв із смаком, добираючи слова найдошкульніші. Всі негаразди свого життя невлаштованого, навіть те, що розпалась сім’я, валив на Президента.

— Ну, гаразд, — сказав я йому. — Нехай Ющенко винен у всьому. Навіть у тому, що кури дохнуть од грипу пташиного… А от уявіть, що вас узяли та й обрали Президентом…

— Мене? — вирячив очі.

— Вас!.. Вас!.. Що б ви робили, коли б стали Президентом?

Блимав, блимав, потім спитав з викликом:

— А ви що б робили?

— Я на другий день узяв би й застрелився.

Заціпило.

Згодом неохоче сказав:

— Ну, і я, мабуть, застрелився б…

II

Отож-то й воно.

«Одуванчики» Божі

I

З Печерської лаври, окупованої промосковською єпархією, вив’юнився хресний хід. Попереду — простоволосі чоловіки з хрестом і корогвами, ще й з портретом «проффессора». Януковича, кого ж іще! За ним — піп-чорноризник: на обличчі — «благолепие», очі зведені в небо. До Бога! До Бога! А за ним чередою смиренною «одуванчики» Божі. Всі в чорних хустках, губи молитовно ворушаться. Йдуть, відсторонені від усього земного, гріховного.

Аж назустріч чолов’яга напідпитку:

— І куди це ви, голубоньки мої, чеберяєте? До пекла чи до раю?

Боже, що тут зчинилося! «Одувачники» враз на землю гріховну спустились. Тичуть, як списами, пальцями, люто плюються:

— Изьщи!.. Изыди, сатана!..

— До пекла!.. До пекла!.. — регоче чолов’яга. — Он і люципера намальованого несете! — Це про портрет Януковича.

Такої лютої лайки я не чув, відколи й живу. Ухопили б — розтерзали б на шмаття! І ще довго оглядались — плювалися вслід нечестивцеві.

II

«Одуванчики» Божі. Воїни віри московської. Попадешся таким — роздеруть і затопчуть!

Хворобоголік

I

Страх не люблю лягати в лікарню!

Мало того, що в тебе виявлять десяток хвороб, про які ти й гадки не маєш, та ще й підселять до хворобоголіка. Який не просто любить хворіти, а хворобами тільки й живе. Про них тільки й стогне. I не повірить нізащо, що хтось більш хворий, ніж він:

— Прикидається. Теж мені хворий знайшовся!

Один такий мене до смерті замучив: день і ніч про свої хвороби торочив. Ідеш на сніданок, а він навздогін:

— Что-то у меня стул подозрительный. Не хотите взглянуть?

Кашлянеш ненароком — обов’язково обізветься:

— А вы проверялись на предмет туберкулезной палочки?

Я й виписався передчасно з лікарні. Боявся: здурію! І коли вже зібрався, коли попрощався, він мене зупинив на порозі:

— Вы ж забыли мой телефон записать!

— ?

— Будете названивать, справляться о моем здоровье.

Вийшов з лікарні — пожбурив записаний телефон у кущі.

II

І ви думаєте, не розшукав мого телефону?

Дзвонить щотижня, терзає мою нещасну дружину (я прикинувся глухим).

Отоді я і вигадав оце: «хворобоголік». На кшалт «трудоголіка».

Певна зона

I

А це кілька розповідей Володимира Савича Попика. Фельдшера з села Великої Севастьянівки. Що під Хрестинівкою. На Черкащині. Ми з ним та його дружиною милою не один рік дружимо заочно.

II

Прийшла якось до нього доярка. Назовемо її Василиною. Не стара ще вдовиця, що любила до чоловіків підморгувати.

— О-йо-йой!.. Поможіть, Савичу!

— Що таке?

— Поперека замкнуло.

Ішіас. Прописати б уколи, так не переносить уколів. Навіть пігулок не хоче ковтати: боїться, що в горлі застрянуть.

— Знаєш що, молодице, пропишу я тобі бджоли. Налови бджіл на пасіці та й прикладай до певної зони.

— А поможе?

— Мусить помогти!

— От спасибочко вам! Що б ми без вас і робили.

А це йде мимо Василининого двору (на виклик до хворого), чує, а з кукурудзиння густого:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

І знов за хвилину:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

— Василино, що ви там робите?

— Та бджоли пускаю за пазуху… Вже семеро роздушила.

— Та я ж вам казав не за пазуху, а на певну зону саджати!

— Еге, на певну зону! А фуражери силос задарма будуть возити?

III

Василина найчастіше до фуражерів підморгувала. Не задарма, а за дровця чи за силос.

На воді

I

Селом прокотилася чутка: баба Вірка записалася в штунди.

— Еге ж, у штунди, в штунди. Вірте чи ні, а тричі на день випливає на озеро. Не ряску збирати чи ятері трусити, а молитися.

Випливе на середину озера, задере мордяку до небес та їхньому богові й молиться.

II

— Бабо, а чого це ви на озеро плавати внадились?

— Та ви ж мені самі прописали щодня по тридцять крапель приймати. На воді. Отож я на воді й приймаю… Та й пекучі ж, дай вам Боже здоровлячка! Пів’язика обсмалила.

Зарізали півня

I

Сусід наріпився, щоб я свого півня зарізав.

— Ріжте, Савичу, свого душогуба, бо спасу немає. Внадилася, вража личина, на моєму городі буряки обскубувати.

Що мав робити — зарізав. Хоч і жаль було: на всеньке село парубок. Став патрати, а в нього повне воло колорадських жуків! Сусід як глянув — ухопився за голову:

— Краще б ви мене, дурного, зарізали!

II

Голова потім лаявся: отакого півня угробити! Та його треба було в академію до Києва везти! Переворот у науці робити!

Своя компанія

I

Бригадира тракторної бригади загітували у партію. КПРС. Прийшов у райком партії. На бюро зачитали анкетні дані, почали з’ясовувати політичну підкованість:

— Хто такий Леонід Ілліч Брєжнєв?

Відповів як по писаному.

— А Щербицький, Володимир Васильович?

Теж не спіткнувся.

— А ім’я й по батькові товариша Суслова?

Змовкнув.

— А назовіть прізвище нашого секретаря обкому партії?

Теж мовчить. Потилицю чухмарить. Потім:

— А можна спитати?

— Питайте.

— А хто такий Драченко Іван?

Не знають.

— А такий?.. — теж називає свого односельця.

Мовчать теж. Перезираються.

— А такий?.. А такий?.. От бачите, як воно получається: у вас своя компанія, а в мене — своя.

II

Так і залишивсь поза партією.

«Окромя отих»

I

Написав оце «Свою компанію» та й згадав інший карколомний випадок, що стався вже в Києві.

II

Дід Арсен… Так величали в письменницькому колі Арсена Олексійовича Іщука, великого демократа ще й характерника…

Доктора наук, професора, декана Київського університету… Так от. Викликали діда Арсена «на килим» у ЦК. Проробляти за занедбану ідеологічну роботу серед колективу кафедри, прояви українського буржуазного націоналізму. (А спробуй українську літературу, того ж Франка чи Шевченка, у ті часи вивчати без проявів!)

Великий кабінет прикрашений портретами Маркса, Енгельса, Леніна, Хрущова; трохи осторонь і менший розміром — портрет першого секретаря ЦК України Шелеста.

Пісочили-пісочили діда, добиваючись покаяння в усіх мислимих і немислимих гріхах: «Осознайте свои ошибки!» Особливо розорявся щойно переведений з області (забув його прізвище). Такі землю рили, щоб вислужитись, піднятися по службовій драбині. Крив Арсена Олексійовича на «общепонятном».

Іщук слухав — ні пари з вуст.

Та коли отой висуванець сказав: «Этот разжиревший Ищук», — Арсен Олексійович, худющий як тріска, не витримав. Показав на портрети, що стіну прикрашували, і сердито промовив:

— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к ібеной матері!

III

Врятував Іщука, як це не дивно, сам Шелест: обмежились доганою. Чи не тому, що Арсен Олексійович і на його портрет показав, коли проголошував сакраментальну ту фразу?

Фронтовий лист

I

Цього фронтового трикутника із штемпелем воєнної цензури я знайшов у своїх добрих друзів Вінничуків із Вінничини.

Написаний цей лист вісімнадцятого червня 1944 року. Напередодні чергового наступу наших військ.

II

Лист пущений от Тарасюка Мефодія до своєї дружини Каті.

«Здрастуй дорогая моя жона і дітки спішу я вас відоміть своїм листом як сам собою і жилаю вам найкращого життя я зараз нахожусь в тім самім місці і вже од вас одержав пісьмо за котре я вам очінь дуже благодару Ваня я тебе дуже просю аби ти мені получи писав і коли пишеш то тіки кожне слово одделно і провіруй кожне слово чи ти його правілно написав а то багацько не дописуєш буквів навіть адрес був неправедний то коли оце получиш оцього листа то возьми в голову це пісьмо і пиши правилно слухайте я вас просю дати адрес Петра і як його вулики чи є в них мед чи нема і як є то продай мед і купи здорової поросяти і за тим дозвидання передаю я всім од себе поклон од мене писав би подробно та нехватає бумаги то як получите це пісьмо то вишліть мені бумагу бо я не маю на чому писати з чим і дозвидання

Польова почта 21154 Тарасюк М покищо живий».

Останні два слова — «покищо живий» — цензура недбало закреслила. Це ж не така уже й таємниця військова. Усі поки що живі.

III

Тарасюк Мефодій загинув у червні 1944 року.

«Пал смертью храбрых». Коли їх, підметених по селах, безоружних погнали на кулемети німецькі.

В один і той же день похоронками усі ці села й засипало.

Родове дерево

I

«Це я, Сашко Вінничук.

Я учень 3 класу.

Я люблю добре поїсти, поспати і погратися, і дивитися бойовики.

Найбільше мені подобаються книжки „Робінзон Крузо“ Дефо, „Двадцять тисяч льє під водою“ Ж. Берна, „Три товстуни“ Ю. Олеші та „Гаргантюа і Пантагрюель“ Франсуа Рабле.

Ще я люблю грати в футбол і войнушки, кататися на санках і купатися.

І ще я люблю відмінно вчитися (явно підказане мамою).

II

Колись люди вважали, що нашими прабатьками були перші люди Адам і Єва, які були ніби корінням велетенського дерева — поколінь усіх наступних людей. І ми, і наші батьки, і наші бабусі та дідусі, і їхні батьки — всі ми є маленькими гілочками великого дерева, яке називається Україною. Ось таким є дерево мого роду:

Z\ Мій дідусь Вінничук Анатолій 5.12.33 р. Моя бабуся Грабар Лідія 25.02.42 р. Мій дідусь Тарасюк Іван 1.05.33 р. Моя бабусяДячниська Ганиа 9.05.34 p. —7.04.78 р. МІЙ прадід Вінничук Іван загинув у 1944 р, Моя прабаба Вінничук Федора 1911 р. Мін прадід Грабар Гнат загинув у 1944 р. Моя прабабаГрабар Ганна 18.03.18 р, Мій прадідТарасюк Мсфодь загинув у 1944 р. Моя нрабаба Лісова Катерина 1908—1987Мій прадід Дячинськнй Іван 1894–1985 Моя прабабаЗмійова Соломія 1896—1983

І коли я намалював оце дерево, то пообіцяв татові й мамі роби ти усе, аби воно не усохло.

Вінннчук Сашко6.02.85 р. Мій тато Моя мама Вінничук Микола Тарасюк Віра 18.11.60 р. 27.05.61 р. 7У

Сашко Вінничук».

III

Олександр Вінничук, блискучий студент Інституту міжнародних відносин, гордість тата й мами, трагічно загинув два роки тому.

А дерево стоїть, не всихає. Лишилася ж сестра, ще й брати-сестри двоюрідні.

«Хитрые хахлы»

I

Розмова на вулиці.

— Ну вы ж, хахлы, и хитрые! Каждый второй — пенсионер. Вот у нас, в России, в три раза меньше пенсионеров. Работать надо, а не сидеть на шее народа, что трудится!

— А ви порахуйте, шановний, скільки ваших відставників по війні у нас в Україні осіло. Хуторами столипінськими довкруж кожного міста.

— Ну, дак они же вашу Украину освобождали…

— А скільки набилося з Сибіру та Колими! Пенсіонерів новоспечених. І всю цю ораву «хитрі хахли» годувати повинні…

II

Не схотів далі й слухати. Буркнув щось про Бандеру, одвернувся, потюпав.

«На человеческом»

I

А це розповів мені Микола Лукаш. Поліглот, перекладач геніальний.

II

Пішов якось у магазин — хліба купити. Черга — самі жіночки.

— Пробачте, мої дорогенькі, за якою красунею буду?

— А вы что, не можете спросить на языке человеческом?

— Можно и на человеческом. За которой блядью мне занять очередь?

III

— Тебе не розтерзали? — запитав, сміючись.

— А чого мали розтерзати? Я ж на «человеческом» запитав.

Щось виймає

I

Жінка. Зупинилася вночі посеред тротуару, несамовито кричить.

— Жіночко, що з вами?

— Ой, там мужчина в кущах!

— То й що?

— Та він щось виймає!

— Пробігайте, а я тут постою.

Побігла щодуху.

II

А згодом з кущів виходить чолов’яга. Явно під мухою. Обтрушує штани, лається:

— Чортова баба, отак налякала! Штани обісцяв з переляку.

Що зробив чорт

I

На привокзальній площі в райцентрі, вщерть захаращеній людом, двоє намагаються перейнять жеребця схарапудженого.

— Іване, що ти там моняєшся?! Жени у мій бік!

— Не можу!

— А чому?!

— Чорт людей понасирав на дорозі!

II

Вік прожив, а так містко не навчився висловлюватись.

Не шестірка

Іде літня жінка. А два хлоп’яки, років по дев’ять, валяються в снігові.

— Що ви робите, хлоп’ята? Застудитесь!

— Я, бабусю, не застуджуся.

— А то чого не застудишся?

— Бо я — п’яний.

— О Господи, хто ж тебе напоїв?

— А я сьогодні іменинник. Родичі зібралися, чаркуються, п’ють, а я що — шестірка?

Жінка пішла, головою похитуючи. Оглянулась: іменинник знов у снігові. Качається, ногами вибрикує.

Гусятниця

I

Придбав гусятницю.

Він рік за нею полював: умовляв генерала продати.

Генерал привіз рушницю з війни. Хвалився, що сам Герінг із нею на полювання ходив.

Не рушниця — гармата двоствольна. Танки такою підбивати, а не гусей. Двометрові стволи. Ложе пудове. Золоті гуси по тому ложі летять. А в кожну гільзу шклянка бездимного пороху влазить. Не кажучи вже про шріт.

Генерал з неї жодного разу не вистрілив: хотів ще пожити на світі.

А цьому тільки з нею і полювати. Наїв барило таке, що й трактором з місця не зрушиш. І задниця наче в слона. Для «противєсу». Ще й мав «Мерседеса» шикарного, хороми кількамільйонні. То йому що, з отими голодранцями рівнятись? Які полюють із «тулками», мотузяччям перев’язаними.

Врешті вмовив. Одвалив десять тисяч зелених.

Спорядивсь урочисто на відкриття полювання, поїхав.

II

Тільки місце зайняв — припекло, куди й царі пішки ходили. «По-большому».

Вчора ж чаркувались до пізнього. А де чарка, там і наїдків гора. Він і наминав — боявся сп’яніти. Щоб руки не трусилися, коли стане на «зорьку».

«Хай ти згориш!»

Метнувся в кущі разом з гусятницею: ану ж качки налетять! І тільки усівся, вони й налетіли. Хмарою.

Він навскид і смалонув.

Бабахнуло — земля загойдалася. Трьох крижнів з неба змело. Йому ж плече одбило і до землі припечатало.

Та якби ж тільки до землі! А то по вчорашній вечері розмазало. Встиг отакенну купу накласти.

III

Вертався додому без трусів і штанів. Під регіт мисливців.

IV

Продає тепер гусятницю. Дешево. Майже за безцінь. Придбати не хочете?

Не копай ями!

I

Зарплату отримав. Тисячу гривень. П’ятірками. Пачка — в руку не влазить.

— А можна крупнішими?

— За крупнішими під церкву паняй! — позаду із черги.

— Бери-бери, менше проп’єш!

Узяв. Ледве в кишеню улізла. По дорозі додому дощ намочив. Не дощ — злива суцільна. А він же без парасольки. Та ще й піджачок наче решето. До нитки промок. І гроші розквасило. Хоч як долонею прикривав.

Порозклеював, заслав увесь стіл, щоб просохли.

А тут сусіда принесло:

— О, а це що в тебе?

— Гроші, не бачиш! Надрукував та й розклав, щоб просохли.

— Фальшиві?

— А то ж які.

— Дай одну.

— Та бери хоч і десять!

Узяв та одразу ж і побіг до міліції:

— Ви тут куняєте, а у вас під носом гроші фальшиві друкують. Осьо подивіться!

Вся міліція стала на вуха! Бригадою налетіла.

— Фальшиві?

— Та вже ж що не справжні!

— Сам друкував?

— Звісно, що сам.

— А де верстат?

— У сусіда. Сусід узяв, теж без копійки сидить.

До сусіда рвонули. Всю квартиру догори дном перевернули. Ні грошей, ні верстата. Зате апарат самогонний знайшли. І самогонки три бутлі.

II

Розібралися. Його покартали за жарти й одпустили, а сусіда на триста гривень оштрафували.

III

Ото так: не копай ями іншому, бо сам до неї ускочиш.

Отака правда

I

А це ще одна про самогонку історія.

Надумався нагнати до іменин. Бо казьонки не накупишся. Приладнав апарат, включив газ, воду холодну — закапало, задзюркало: дух по кухні пішов, хоч сідай і закушуй!

А тут у двері дзвінок.

«Кого чорти принесли?»

Завмер, дихнути боїться.

А воно подзвонило і вдруге… І втретє дзеленькнуло.

Потім затихло.

«Пішло, слава Богу!»

І тільки отак подумав, як у двері чимось металевим зашкрябало. Роззувся поспіхом, до дверей навшпиньки підкрався. У вічко заглянув.

Злодій!.. Точно злодюга!.. (Сусіда обікрали три тижні тому. Отак же у двері дзвонили: перевіряли, чи є хто дома).

Нахилилося, ключі до замка підбирає.

«Ну, я ж тебе пригощу!»

Ухопив топірець, причаївся.

І тільки двері прочинилися, тільки-но голова з’явилась — тюк обушком по маківці!

Злодій під ноги і ліг.

Доки той не очуняв, зателефонував до міліції.

Прибігли одразу ж. Пов’язали злодія, а виходити не поспішають: принюхуються. Один аж облизався:

— Самогоночка?

— Та жену на іменини. Ви ж знаєте, які тепер статки.

— Нарушаете, громадянин. Положено штраф.

Як не вмовляв, склали акта.

II

Отака правда на світі! Він їм злодія живого впіймав, а вони замість дяки штраф присобачили!

Скарб

I

Німці, що зайняли Київ, з центру міста їх виселили. На Поділ. В одноповерховий будинок зачовганий. У квартиру однокімнатну. Коридорчик, кімната, кухонька і туалет. Звідси теж хтось встиг евакуюватися. Лишили стіл, чотири стільці, ліжко двоспальне і на півстіни — шафа з червоного дерева. Шафа явно із якогось палацу привезена: бронзою вся розцяцькована.

Доки жили в окупації, молодша за ту шафу переживала найбільше: ану ж німці заберуть! Що потім казати господарям, як наші повернуться? Продали? Проїли?

— Не повернуться, — втішала старша молодшу. — 3 Бабиного яру не повертаються.

II

Ну, з горем-бідою пережили окупацію: повернулися наші. І в перший же день вимогливо постукали в двері.

Одчинили — двоє військових. Капітан і жінка-лейтенант. З мішками заплічними. Німецькими.

— Смерш. Контрразведка.

Не питаючи, до кімнати пройшли. Перед шафою зупинилися.

— Она? — спитав капітан.

— Она, родная!.. Она!..

— Тогда займемся.

Капітан скинув заплічний мішок, дістав інструменти. Одчинив дверцята важкенні, заходився люстро знімати. Люстро — два метри заввишки. Так акуратно та впевнено знімав, наче все життя цим займався.

І коли зняв оте люстро, обидві жінки, старша і молодша, внутрішньо охнули: по всій кімнаті сяйнуло золотом. Блюда, тарелі, чарки, підстаканники — чого тільки там не було! Ще й металеві шкатулочки поперев’язувані.

Виймали, акуратно складали до заплічних мішків. Жінка-лейтенант замалим не цілувала кожну шкатулочку. Так за ними, видать, знудьгувалася.

Набили мішки, завдали на плечі, рушили. Не попрощавшись навіть. Мов їх і не було на білому світі. Ну, точнісінько німці!

III

Довго сиділи: мовчазні, ошелешені. Потім старша спитала:

— Впізнала?

— Щось не пригадую.

— Продавщиця з торгсіну. Золото-срібло на хліб та крупи вимінювала. Під час голодовки. Я їй золотий ланцюжок однесла. За хлібину із сої. Просила хоч кілька цукерок для дитини хворої — не дала.

Другий кухоль

I

Ятка із пивом бочковим. Натовп спраглих під яткою. Чолов’яга статури Кличка дістає з кишені пачку десяток:

— Два кухлі… Другий по тому, як цей осушу…

Хова гроші недбало, не помічає, що ті гроші вже злодій пасе. Притерся до чолов’яги позаду, мов теж за пивом, обережно запускає пальці в кишеню. Ті, що у черзі, завмерли: витягне? не витягне?

Чоловік же жадібно п’є, йому не до грошей…

Я ледь не гукнув: «Чоловіче, отямся, тебе ж обкрадають!» — але тут гаряче дихнуло в потилицю. Розтулю рота — бритвою по очах зароблю. Таке вже було, читав…

Пальці залазять все глибше, глибше… от уже й долоня пірнула… І тут — хоп! — величезна долоня Кличка накриває руку злодюжки.

Злодій ойкає, пробує висмикнути руку, та де там: чолов’яга стискає її, як обценьками.

— О, й ти, куме, за пивом?

«Кум» аж звивається.

— Так тому й бути — вгощаю. — І до продавця: — Ану налий кумові другу! — Бере кухоль повний: — На!.. Пий, поки я добрий… Пий-пий, заплачено…

Де діватися злодієві: п’є, захлинається. А той тримав руку нещасного, поки й кухоль спорожнів.

— А тепер паняй додому! Жінка ж жде не діждеться.

І злодій побіг, підвиваючи. Поніс руку розплющену.

II

Довго ж він пива до рота не братиме!

За Шекспіром

I

Сусідка по столу — вертлява москвичка. Очима так і стриже. Не встигла до санаторію приїхати — хахаля завела. Ходять попідручки, труться, як селезні. Замалим не в одну лікувальну ванну разом залазять.

І майже щодня бігає на пошту: дзвонить чоловікові. Разом із хахалем.

У правій рурку тримає, в лівій — руку хахаля.

— Как ты там?.. Ты не представляешь, как я по тебе соскучилась!..

З чоловіком — словами, з хахалем — морзянкою.

Виходять із пошти — регочуть.

II

Сусідка по палаті не витримала. Дізналась адресу, написала її чоловікові. Все описала!

III

Трагедія — хоч Шекспіра гукай!

Зурочили

I

А це розповіла дружина.

Підселили її в санаторії до літньої жіночки. Жіночка маленька, дрібненька, позаду піонерка, а попереду пенсіонерка. Лице як у бабусі, ще й щічки, як у мопса, звисають. І жодного зуба в роті. А басище такий, що дружина спершу злякалась: подумала, що до чоловічої палати помилково заскочила.

Жіночка працювала кравчинею: обшивала дружин обласного начальства. То й привезла грошей неміряно. Лікуватись так лікуватись!

Записалася на всі, які тільки були, процедури. Грязі, ванни, голкотерапія, масажі, сеанси гіпнозу, промивання, магнітотерапія, фізкультура щоденна… Коли вона і встигала всі ті процедури прийняти!

Та ще й щовечора — на співи, на танці. Як заведе «Степом, степом…» — куди тій Кириченко!

Танцювати ж — молодих обтанцює. Скине тапочки і в шкарпетках тоненьких — аж підошви лящать.

Прийде в палату, ляже і стогне:

— Оце ж мене хтось зурочив! Руками-ногами ворухнути не можу.

II

Всі тисячі на лікування потратила!

До копійки копієчка

I

Жив скупий чоловік: сто разів гівенце понюха, доки наважиться викинуть. Якось підрахував, скільки він на трамваї-тролейбуси тратить, та й ухопився за голову:

— Це ж по дві гривні щоденно… Сімсот двадцять гривень в году!

Прочитав одного разу про чоловіка мудрого, якого теж контролери-кондуктори обдирали до нитки.

Дак той чоловік що придумав: став замість дрібноти сотню возити!

Кондуктор тик-мик, а розміняти не може.

Задарма їздити став!

Узяв і собі до кишені сотнягу.

І справді: кондукторша лається, а розміняти не може.

Живою легендою поміж працівниками трамваїв-тролейбусів став.

Їздив отак, їздив, та й напав на таку ж, як сам, мудрагельку.

Що вона, зараза, зробила: повну торбу копійок наміняла! Рівно десять тисяч, до копійки копієчка.

І коли він їй простягнув свою сотню, вона йому торбу й відважила. Разом з квитком.

II

Сидить тепер, копійки ті рахує. Збивається щоразу із ліку, починає спочатку. А ви спробуйте десять тисяч копійок порахувати, не збитися. Спробуйте!

З вітерцем

I

Директорові припекло дружину до району відправити. А тут чорт машину вломив. Гукнув Василя, тракториста, що мимо проходив:

— Василю, підкинь мою до району!

Василь, радий старатись, замалим не галопом додому побіг.

«Оце повезло! — співала душа. — Тепер уже точно лісу дадуть, не відмовлять».

До радгоспу саме ліс завезли. Отакенні колоди. А Василеві три куби до зарізу потрібні!

Скочив у двір, мотоцикла з гаража викотив. Звірюка — не машина. Німецька. Ще й коляска: хоч сиди, хоч лежи.

Гукнув жінці, щоб килимок винесла. Той, що позавчора купили. Вимостив, як під царицю.

Під’їхав, а директорова вже на ґанку стоїть. Нарядилась, як пава. До району ж, а не в стодолу.

— Сідайте, просю! — рукою помахав над коляскою. — Не мулько?.. Я вас мигцем доставлю… З вітерцем!..

«Ех, прокачу!»

Одне село проскочили, друге, у вухах тільки свистіло. А за третім — крутий поворот. І біля повороту отого — хмара гусей. Ходять, травичку пощипують.

То Василеві б і загальмувати, а він газонув. Показати директоровій, як ми їздити вміємо. На одному колесі можем проїхати!

Василь в поворот уписався, а коляска, будь вона проклята, одірвавшись, з директоровою в табун полетіла.

А гуси що роблять, коли перелякані на смерть?

Правильно, вгадали!

Директорова ж на додачу ще й до силосної ями вкотилася. Гусячим лайном геть обліплена.

II

А ви кажете: на білому світі чорта немає. А ото хто сидить? За пузо ухопився, регоче. Милуючись, як директорова вигрібається з силосу.

III

Так і впіймав Василь замість лісу отакенного облизня. Ще й коляску вщент потовкло.

Чим би дитя…

I

Біля станції «Університетська» до тролейбуса набивсь гурт студентів. Притисли мене до дверей, регочуть, штовхаються. Терплю.

Що ж із них взяти? Молодість! І зненацька — смик мене позаду за куртку.

Оглянувсь: всі серйозні, наче на лекції. Перед професором строгим. І я, мовляв, не я. Повернувсь до дверей — ледь чутний смішок поза спиною. Ще сильніше смикнуло. Ну, це вже занадто!

— Яке це немовля отак розважається? Ще з одного боку посмикай… Посмикай, посмикай: чим би дитя не втішалося, лише б не плакало!

II

Вискочили на першій зупинці. Товкли в спину того, що надумався отак зі мною побавитись, і реготали.

Вже не з мене — із нього.

Вампір

I

Ця жіночка ніяк на вампіра не схожа була. Коли до вагона заходила. Пристойно вдягнена, обличчя нормальне. Ікла теж не витикаються з рота. А зайшла до тролейбуса — і почалося! Спершу не пропускала поперед себе дитину. Малюка років п’яти.

— Куда прешь? Не видишь, что старшие заходят?

Бідне дитя так і заклякло на приступці. А вона вже на молоденьку матусю насипалась:

— Ты как ребенка воспитываешь? Бандита хочешь вырастить?

Молоденька жіночка не знає, що й відповісти. Розгубилася, бідолашна: почервоніла, сльози в очах.

— Та чого ви до неї чіпляєтесь? — втрутилась кондукторша. — Ще й дитину невинну облаяли.

— А ты помолчала бы! Твое дело пассажиров обслуживать, а не совать своего носа куда не следует!

— Не тикайте, я з вами не пасла свиней! — вже завелася й кондукторша.

— Господи, і що воно за люди! — якась бабуся. — Чубляться, лаються, спасу немає…

— Тебя, старой, еще тут не хватало! Катаешься бесплатно, так языка прикуси!

Тут і я вже не витримав:

— Люди, вам не доводилось стрічати вампіра? Ось він, помилуйтесь!

Моє щастя, що сходив на зупинці наступній. Погризла б і кості! Вампір! Точно вампір!

II

Вискочив, а вагон од лайки хитається: вампірша таки добилась свого. Збурила людей, енергію тепер з них спиває. На весь день заправляється.

«По женському»

I

Дідові Арсену, доктору філологічних наук, професорові, дружина не довіряє й цибулину на базарі купити. Таке утелющить, що хоч смійся, хоч плач.

Хіба що часнику. Пару головок, не більше.

А дідові, кров з носа, потрібно Бессарабський ринок відвідувати. Для підвищення кваліфікації. Мовної. Переконаний, що ніде такої запашної української мови не почуєш, як на базарі.

Ходить двічі на тиждень. Як на службу.

Іде поміж рядами, вибирає жіночок поязикатіших. Прицінюється:

— Почому яблука?

— Руп десять кіло.

— А чого так дешево?

Візьме яблуко, з усіх боків обнюхає, назад покладе:

— Купив би, аби дорожче було.

Жінота сміється. Жартує, душу одводить. Попостій цілісінький день за прилавком! А дід суне далі.

— Почому ваше курча? — На курку, що й два кіло потягне.

— Курча! — обурено жіночка. — Я її, як рідну дитину, одгодовувала!

— Краденим?

Жіночка не витримує — лається. А дідові того тільки й треба.

Не забуде й м’ясних прилавків. Вибере кусень найбільший, з усіх боків обмацає:

— Зважте оцей.

М’ясник покладе на ваги артистично, до стрілки пильно придивиться (ми без обману):

— Два триста!

— А мені двадцять грамів…

Одержує од м’ясника порцію лайки. Та ще й навздогін пораду про те, що саме треба зважити дідові.

II

Якось мою дружину зустрів. На Бессарабці.

— О, Альоша! — Арсен Олексійович усіх знайомих жінок йменував тільки Альошами. — А ти звідки виськався?

— Та дещо купити.

— Купуй, тільки крепко торгуйся. З мене приклад бери.

Попрощався, пішов.

— Хто це? — поцікавилась жінота, що за прилавком. — Такий жартун — спасу немає!

— Учений, — пояснила дружина. — Філолог.

— Ми ж так і знали, що він по женському.

Артистка

Печерський ринок. Уже майже порожній. Повертаюся од яток з повною сумкою. Назустріч бабуля ледь дибає. Замерзло нещасне, втомилося. Очі сльозяться, носом підшморгує. На плечі — отакенна в’язка цибулі.

— Голубчику, беріть ось цибульку! Руки-ноги не держать! Оддам задарма.

— Давненько торгуєте?

— Та з самого ранку… Купуйте, не пожалієте. Цибулька як перемита… Руки-ноги не держать…

Стислося серце, купив. Хоч наперед знав, що жінка лаятиметься. Три отакенні вінки вдома висять.

— То, може, й часничок заберете? — ледь не ридає стара. — Руки-ноги не держать…

Підійшла якраз якась жіночка. Уже вдвох із старою вмовили часник той купити.

— Дай же вам, Боже, здоровлячка! Вік за вас Бога молитиму!

Згадав, що масла ще треба купити.

Купив, повертаюся: бабуля знайома. Нещасне, згорблене, і отакенний разок цибулі через плече.

— Мужчина, купіть цибулю!.. Руки-ноги не держать…

— Ну, бабцю, ви ж і артистка! Вам тільки в драмтеатр та на сцену!

Впізнала, очі молодо зблиснули:

— А вас не обманиш — не продаси!

Партієчка

I

У селі її називали Партієчкою.

Тож про Партієчку і поведемо нашу мову правдиву.

II

Найяскравіший спомин дитинства.

Сніг. Мороз. І гурт розлючених дядьків, що ведуть її тата до річки.

А вона біжить вслід за матір’ю, яка, простоволоса, розхристана, так страшно кричить, що й вона починає захлинатися криком.

Потім був лід, що скував їхню річку, була ополонка, що дихала чорною смертю, і тато стояв перед нею навколішках, наче збирався молитись. І один із дядьків заносить над татом сокиру.

І тут материн крик заполошний струсонув небеса:

— Не вбивайте!.. Ой, не вбивайте!..

Тоді отой, що з сокирою, схилився над татом і запитав:

— Бачиш оту ополонку?

Внизу по течії парувала ще одна ополонка. Тато мотнув головою, що бачить.

— То бери і пірнай… Допливеш — твоє щастя… Живи.

І тато мовчки став роздягатися. Роззувся, роздягнувся, лишився лише в підштанках. Шапки на ньому вже не було: шапку збили ще по дорозі. І пірнув в ополонку.

Мати, сходячи криком, метнулась до тієї, до другої, а вона — вслід за матір’ю. Схилившись над ополонкою, мати тягнула болісну нитку:

— І-і-і-і-і-і…

Тата не було й не було… Вічність минула, а тата все не було… Та ось тато вибулькнув оглушеним сомом. Вирячені очі, вуса обвислі… Лежав на льоду, із стогоном відкашлював воду.

III

За тиждень тата спалила гарячка.

І за цей тиждень вона зненавиділа всіх односельців. Усіх до одного!

IV

В тридцять другому настав її зоряний час. Уже комсомолкою, вона лютувала, вигрібаючи все, що можна було вкинути до рота. Не жаліла ні малих, ні старих. Півсела лютим голодом видушила!

В тридцять четвертому, після вбивства Кірова, не одного спровадила на Соловки чи до Сибіру.

А в тридцять сьомому, вже комуністкою, так боролася з ворогами народу, що, коли б її сила та воля, всіх підряд об’явила б тими ворогами. Привчила дядьків, які поки що на волі лишалися, ночувати не вдома — в картоплі: «чорний ворон» в основному приїжджав серед ночі.

І в «енкаведе» її називали любовно: «Наша Партієчка».

У сорок першому дощенту спалила весь хліб, що дозрівав на неосяжному полі колгоспному. Всі громадські будівлі спалила, навіть школу і клуб. Не встигла тільки попалить всі садиби, щоб лишити по собі цвинтар суцільний.

Після війни, повернувшись з евакуації, теж сил не жаліла, виконуючи «постановления партии и правительства».

Особливо в голодному сорок сьомому році.

V

Все життя пам’ятала про тата. Що був конокрадом.

VI

А нині лежить на кладовищі під перекошеною тумбою. З п’ятикутною зіркою побляклою. І могила її заросла бур’янами, і люди ту могилу стороною обходять, навіть сучасні комуністи з району не провідують. Наче вона, та могила, зачумлена.

Надумалась заміж

I

Стала і руки в боки:

— Я не піду в садок!

— А то чому?

— Бо я заміж за Сашуню виходжу.

— І що ж ти в тім заміжжі робитимеш?

— Дітей родитиму, от! Одну собі, одну Сашуні, одну тобі, одну таткові, одну бабусі, а одну дідусеві.

II

Дорогі читачі!

Якщо вам потрібна дитина, то не зволікайте, надсилайте замовлення.

Наречена слів на вітер не кидає.

Пробки до пугача

I

Давно це було, а й досі, бач, пам’ятаю. Такі речі чомусь найдовше зберігаються в пам’яті.

II

Маляр, що працював на заводі автобусному, попросив свого товариша привезти малому пробки до пугача. Тоді ще пугачі продавалися — дітям забавка. І пробки — набої до пугачів.

Як з рушниці бабахкало!

Ну, товариш і привіз, не забув. Шість пачок пробок, щоб надовше вистачило. На роботу відніс.

А маляр саме перемішував фарбу. В бочці отакенній.

— Купив?

— Купив. Держи, тільки гляди, обережніше. Бо й руку одпанахати може! Це ж не одна пробка, а п’ятдесят!

Подякував маляр. До задньої кишені штанів запакував. Знов нахилився, фарбу розмішує. Тільки задниця над бочкою стирчить. Пробігав мимо напарник:

— Куме, здоров!

Та ногою по задниці.

Пробки всі до одної й рвонули. Штанів як не було, маляр головою у фарбу пірнув. Напарника ж потім аж у підвалі знайшли: сидів, тулив до ноги черевика розпанаханого.

Бабуля

I

Помираючи, бідкалась:

— Як же ти без мене і житимеш? Тебе ж і кури загребуть.

— Не загребуть. Одну вже знайшов — не гребеться.

— Та ти ж сам їй під ноги лягатимеш! Дитино-дитино, на кого я тебе полишаю…

II

— Бабулю-бабулю, ти ви хоч на тому світі за мною не бідкайтесь! Надьці краще присніться. Гризе — спасу немає!

III

— Що це твоя баба насинатися стала? Сварить, прокльонами очі виймає. Чи я так уже тебе гризу, що бабу з того світу покликав? Хоч іди до психолога.

IV

Сходила. Накупила пігулок. Ковтає й ковтає, а баба все сниться та сниться. Пеклом погрожує. Збожеволіти можна!

Знову наснилась онукові:

— Гризе?

— Не гризе, бабулю. Як шовкова стала!

— То й живіть собі з Богом.

«Ах, какая женщина!»

Я, мов коханцю, віддаюся танцю.

О танго, танго — свято двох сердець!

Раїса Харитонова

* * *

Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидатик наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.

Типова «синя панчоха». Тільки й того, що вдалося похапцем вискочити заміж, похапцем народити дитину. Декрет не досиділа — так поривалася до приладів, до аудиторії, заповненої обличчями юними, прикутими до неї очима… Аспірантура… Тема дисертації, що від неї відхрещувалися чоловіки: «Це хіба що жінка може осилити!» Працювала — доби бракувало. Прикипала до приладів, над кожним взірцем трусилася — дихнути боялась… Завершила — всім аж не вірилось: нове слово в науці!.. І, як завершення успіху, — доповідь на всесоюзній конференції фізиків.

У Москві зореносній. «Альма-матері» всіх на світі наук.

Піднімалась на подіум — ноги підгиналися.

Спускалась із подіуму — щоки палахкотіли.

Сиділа — студила щоки долонями.

Оголосили наступне прізвище, і на подіум ступив упевнено ВІН.

Жіноча частина залу, оці виссані наукою попелюшки, подумки охнула, заворушилася, поправляючи зачіски, сукенки, жакетики, блузочки, потягнулася поспіхом до сумочок, де лежали усі прибамбаси: фарбувати дзьобики, чистити пір’ячко… Жіноча частина завмерла, не зводячи з НЬОГО очей… А вона подумала, що такого красеня їй ще не доводилось бачити.

Аж не вірилося, що він — не артист…

По закінченні конференції… Всіх отих семінарів, доповідей, повідомлень… Стежила, щоб нічого не вґавити, — чекав звіт на кафедрі… Після офіціозу заключного, коли САМ президент Академії наук всесоюзних возсідав у президії… Після всіх отих днів напружених, коли й голова ішла обертом… Запросили на товариську вечерю.

До ресторану.

А вона ж зроду-віку не була в ресторані!

Коли ще до заміжжя один із залицяльників запросив до ресторану — щиро обурилась: «Ви що собі дозволяєте?!» На тверде її переконання, до ресторанів водили тільки жінок легкої поведінки.

А тут — грандіозний готель, зведений на честь вічної дружби з Китаєм… А тут — ресторан на всю губу…

А тут — офіціанти у смокінгах: не інакше кандидатські позахищали… А тут — страви заморські: їли — палички з рук вислизали…

Пили не пили, їли не їли — здригнулись од мелодії танго.

І голос у мегафон:

— Мужчины, приглашайте женщин!

Жінота так і завмерла куріпками.

ВІН наче матеріалізувався з повітря. Сяйнув очима синющими, ґречно вклонився до неї:

— Разрешите?

Як ВІН танцював!.. Як вона танцювала!..

Невагоме тіло її, переповнене музикою, відчувало кожен порух партнера… Кожне ЙОГО підсвідоме бажання…

ВІН на якомусь «па» запаморочливому легенько притиснув її до себе і на вухо:

Ах, какая женщина!.. Какая!.. Мне б такую!..

До готелю верталася — серце співало!

* * *

Минуло п’ять років.

Вона уже доктор наук, професор, автор численних статей та монографії… На її роботи посилаються молоді пошукачі кандидатської… Колишні студенти озиваються з усього Союзу… В неї, окрім лекцій, — найбільша на весь інститут лабораторія, оснащена найновішими приладами, аспіранти, лаборанти, інженери… Та й то дай Боже справитися з архіважливою темою, замовленою провідним інститутом московським… Ані вихідних, ані прохідних — з ранку до півночі, з ранку до півночі. Добре, що хоч чоловік не ревнивий. Ото тільки й того, що, біжучи на роботу, цьомкне у чоло синка-першокласника, а з чоловіком, теж уже доктором наук, забула, коли й цілувалась, — не до дурниць за наукою…

Та ще іноді десь посеред ночі, уві сні чи дрімоті, зблимне спокусливий вогник і пролунає мелодія танго, а за нею і зваблива пісенька…

І щось стріпонеться у ній, і вона довго лежатиме, розплющивши очі…

Але все те траплялося все рідше і рідше, все тьмяніше й тьмяніше зблимував вогник, все тихіше й тихіше лунала мелодія, а від голосу, що наспівував звабливу пісеньку, не лишилося, здавалось, і сліду…

Тож на чергову конференцію… До Москви… В альма-матер усіх на світі наук… Приїхала впевнена у собі тридцятидвохлітня жінка, яка успішно подолала не одну наукову щаблину… І доповідала не затинаючись… І вичерпно відповідала на всі запитання… Навіть найкаверзніші… І під схвальні оплески збігла із подіуму… І, навіть до кінця не досидівши, поїхала в науково-дослідний інститут, що був замовником чергової теми: домовлятись про прилади, конче необхідні для проведення дослідів.

Устигла побувати й на заключному засіданні конференції. І багато з нею віталося, навіть наукові світила не оминали її своєю увагою.

А потім була традиційна товариська вечеря, а точніше — банкет у ресторані готелю «Пекін», зведеному на честь тепер уже недружнього Китаю («Хай ще дякують всі оті „ході“, що не знесли к бісу, щоб і сліду не залишилося!..» Замість готелю чергового вздовж кордону тепер уже не дуже дружнього Китаю поспіхом зводилися доти і дзоти).

Вона розшукала віддалений столик, що за ним колись сиділа куріпкою… Гай-гай, скільки часу минуло!.. І вела цікаву розмову з сусідом, лисина якого сяяла науковою мудрістю… І не здригнулася навіть, коли залунала мелодія танго… Забулося… Перегоріло… Зітліло… Легким туманцем розвіялось…

Та не встигла відповісти на запитання сусіда, як з п’ятилітньої давності… з отого майже забутого вечора… виникнув ВІН…

Шанобливо вклонився — і душа її стріпонулась метеликом.

Протанцювали весь вечір…

Він її запрошував до непристойності часто, і вона нічого не могла із собою вдіяти…

А під кінець, вже прощаючись, затримав її помолоділу долоньку в своїй:

— Милая… Хорошая… Незабвенная… Вы сами не знаете, какая вы!.. Какая вы!..

Стояла, застигло дивилась, як він розчинявся у натовпі…

Додому верталася — не спала всю ніч…

На конференцію наступну не поїхала: прикинулася хворою…

Боялася: зустрінуться — не витримає… зірветься… накоїть дурниць…

* * *

Минали роки і роки. А ласкава пісенька, ним наспівана, не переставала навідуватись… Особливо ночами, коли вона, одинока, лежала в охололій постелі…

Давно спали нарізно, щоб не заважати одне одному…

І гіркло на душі від усвідомлення, що її оминуло найяскравіше… найважливіше… найсвятіше…

Для чого вона, власне, і народилася жінкою.

Полоз

Сталося це на Памірі, в найглухішому закуткові, куди навіть птахи потикатись боялися.

Сталося це в одному з саїв найдикіших, назва якого, коли перекласти з таджицької на українську, звучатиме приблизно так: «Підеш — не вернешся». Бо смерть тут хапає за п’яти майже на кожному кроці.

Сай цей, завдовжки з сотню кілометрів, розрубував навпіл шеститисячники, покриті вічними снігами. І вдень, під палючим сонцем, що ті сніги плавить, реве таким потоком шаленим, що холоне на серці. Не втримаєшся, скотишся — розмаже по валунах, водою облизаних. А вночі, посеред космічного холоду, ледь дзюрчить миролюбивим потічком — перебрідай, де захочеш.

Сталося це рано-вранці, коли сніговики угорі палахкотіли такими вогнями, що хотілося на них помолитися, а тут, унизу, ще ворушилася темрява і кожен крок треба промацувати, щоб не звернути собі карк.

Сталося це другого дня, після тривожного сну в альпіністській рукавичці — наметикові, що його ми ледь приліпили під скелею, на порівняно плескатому п’ятачкові: крок назад — головою в потік, крок уперед — грудьми об скелю… З брилою багатотонного граніту на маківці, що аж похитується, роздумуючи: упасти донизу та й розплескати двох божевільних, що не знайшли кращого місця для сну, чи потриматися ще трохи.

Не знайшли.

Хоч не одну годину шукали… Тут зупинитися?.. Тут?..

Ми, двоє фанатиків, двоє пошукачів кольорового каміння, і подалися в цей сай негостинний, в цей найдикіший із саїв, куди й нога людська не ступала, бо таджики, яким ще не набридло життя, обходили його стороною. А ми, бач, подерлися: нас манило нестримно кольорове каміння, розсипане в кінці уже саю бічного, що впадав у цей, основний. Скарнове поле, піднесене на п’ять тисяч метрів до неба, в свій час розвідане Скригитілем (повість «Вершини»), і на полі тому — агатові мигдалини рідкісних кольорів та рисунків.

Онікси, сардери, сапфірини.

Заповітна мрія античних художників, що вирізьблювали камеї та геми.

Одна камея Гонзага варта нині всіх скарбів світу!

Дорога й насправді була вбивчою. Смерть і справді частенько хапала за п’яти.

Величезний лобище, що на ньому поповисів, ледь не зірвавшись донизу. Видерся — тіло огидно тремтіло. Серце бухало так, що темніло в очах…

Гори рухливого щебеню, що їх слід гірським цапом-кіїком долати. Заґавишся, стрибнеш не на той камінь — прощайся з життям!..

Ниточкою поличка приліпилась до скелі над прірвою: альпініст маму попокличе, ступивши на неї!..

Лютий вітрище, що налітає зненацька, коли ти балансуєш над урвищем…

Скільки в той день подолали кілометрів, знали тільки ноги набряклі… Знали тільки треконі, розтоптані на камінні гострющому… Знало тіло, набубнявіле смертельною втомою. У синцях та подряпинах…

Скригитіль іще мирно посапував, а я вже ящіркою вивільнився зі спальника. Гюрзою виповз із наметика. На чотирьох!.. На чотирьох!.. Подалі од урвища.

І вже там, згадавши, що я все ж гомо сапієнс, звівся на ноги.

Та й застиг, та й онімів перед вічністю. Перед урочистим дійством природи.

Палахкотіли сніги на шеститисячниках, світло нестримно стікало донизу, на очах танула, здавалося, навіки застигла похмурість.

Я, щоб хоч трохи зігрітись (холод ще хапав добряче за спину), вирішив, поки спить Скригитіль, пройтися до отого он вигину: а раптом за ним — бічний сай. Мета нашої мандрівки виснажливої.

Пішов обережно ступаючи (зламати ногу — раз плюнути), обігнув і застиг: за десяток метрів попереду чорнів двометровий полоз.

Мисливець із сталевими м’язами, що обіймає на смерть всіх істот. На людину, розповідали таджики, і то нападе не вагаючись.

Я аж здригнувся від огиди, від остраху. Що передалися мені на генному рівні від далеких пращурів, які тисячі, а то й мільйон років тому потерпали від отруйного гаддя.

Тож до успадкованих огиди та страху додалася ще й ненависть: вирішив убити зміюку.

Тим більше що вбити його можна було запросто: полоз лежав непорушно, полоз щойно виповз із схову, де протягом жорстокої памірської ночі його люто сковував холод. Виповз, мабуть, стрічати сонце, що мало повернути його до життя…

Підібрав важку камінюку, затис у правиці. І став скрадатись до полоза.

Крок за кроком… крок за кроком… прикипівши зором до плескатої голови.

«Цілити в голову… Тільки у голову!..» — напружено дзвеніло в мені.

І коли залишилося всього кілька кроків, коли я вже звів руку, голова ворухнулася раптом, з натугою, з шурхотом стала повертати до мене…

Повернулась, обезсиліло впала. Лежала, застигла, — світилися тільки очі.

Прикипіла до мене поглядом живих тих очей. Вони гіпнотизували мене, пропікаючи навскрізь, вони таким німим криком волали до мене, що голос той пронизував серце: «Не вбивай!.. Не вбивай!.. Дай мені перед смертю погрітись на сонці!..»

І правиця моя мимоволі здригнулась… І камінь покотився донизу…

Щезнув страх, зникла огида. Я наче заново глянув на досконале тіло, що оживало під ласкавим поглядом сонця. Щось підказало мені, що я можу без остраху до нього наблизитись… навіть поруч присісти… І я наблизився, і присів, і рука моя сама собою потягнулася до його голови…

Він звів голову навстріч, притулився довірливо до моєї долоні…

І ми вже були не людина й змія… Не змія і людина, одвічною ворожнечею роз’єднані, двоє найдорожчих одна одній істот, взаємною любов’ю побратаних.

Одинокі… На весь світ — одинокі. На всю землю, дощенту спустошену, без жодної ознаки життя…

І для кожного з нас було б найбільшою трагедією одне одного втратити.

Ми, породжені сонцем, злютовані сонцем.

Півцеглини

* * *

Хоч відтоді минули роки і роки, а долоню мою ще й досі печуть оті півцеглини.

Нас, необмундированих, здорових, хворих, а то й зовсім калік (я — інвалід війни в двадцять літ, на одне вухо глухий після контузії лютої, напівсліпий, начинений німецькими осколками так, що і в могилі не гнитиму — ржавітиму)… «Годен!», «Годен!..» Німцеві не до того буде, щоб розбиратися, хто «годен», а хто «не годен», німець в усіх підряд цілитиметься… То й підмітали всі звільнені села від чоловіків, як страшні голодовки не підмітали… В батальйони… В полки… У дивізії… Та й гнали «за Родину, за Сталина, мать-перемать», снарядів на артпідготовку жаліючи. «Немцев хлебом-солью встречали? Искупайте вину своей кровью!»

«Искупали». Землю трупом вкривали… Кров’ю поїли… Весною так вода не текла, як наша кров текла тої зими…

Тож нас, необмундированих, молодих і старих, калік і здорових, зігнаних у полк неозброєний, весь день турили по морозу по лютому, та й привели вже уночі у якесь містечко, дощенту зруйноване, та й наказали «рассредотачиваться» по будинках безлюдних і вже там чекати до ранку.

І ми, душ із двадцять, «рассредоточились» в одному з будинків, що його не минули ні снаряди, ні бомби: могильно чорнів вибитими дверима та вікнами, ще й дах зірваний, і прокладали зубами ніч безкінечну, протупотіли взувачками зношеними, а став займатись світанок ворожий — зібрали на площі та й наказали чекати на зброю.

Привезли і «зброю» на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати.

— По одной!.. По одной!.. — покрикував старшина з мордякою, що цеглини просила.

Ще всі й не встигли цеглою тією озброїтись, як на двох жеребцях, на двох уходжених огирах, що вилискували ситою шерстю, з’явилися командир і комісар.

Вони, мабуть, встигли добряче поснідати, ще й хильнути отієї «для сугреву»: обличчя червоні, і кожушки добротні розстебнуті. Так їм, мабуть, душно було на морозі сорокаградусному.

— Вооружились, орлы?

«Орлы» проймалися дрижаками, «орлы» чорніли од холоду.

— Сейчас согреетесь… Слушайте боевое задание!

Виявляється, нам належало тепер уже «сосредоточиться скрытно», за будинки ховаючись, на березі водосховища — велетенського озера, скутого кригою, — і чекати сигналу — ракети. І коли та ракета злетить, висипати дружно на кригу та й бігти щодуху до височезної, по той бік водосховища, огорожі, за якою, пробивши амбразури у цеглі, залягли з кулеметами німці. І, добігши, жбурляти через огорожу цеглини. Фріци подумають, що то гранати, фріци повтикаються мордами в землю, чекаючи вибухів, а ми орлами — через паркан: «Хенде хох! Оддавай зброю, якщо життя не набридло!»

— Ясно, братья славяне?

Ясно. Ясніше ясного ясно.

Дивились на кригу, що на ній не сховатися й миші, і в грудях холонуло.

— И не вздумайте паниковать! Видали, что вас ждет, если побегите обратно?

«Видали» й це. «Сосредотачиваясь», мимо добре обладнаних шанців проходили. Де через кожні три кроки — кулемет, нам у спини націлений. І очі недобре примружені.

Злетіла ракета, жахнула прямо над головами. І ми — раз живеш, раз і помирати! — сипонули на кригу…

На кулемети німецькі.

Хекали один одному в спини… Хекали приреченою на погибель отарою… І попереду смерть… І позаду смерть… А німці мовчали… а німці мовчали… і те лиховісне мовчання було страшніше од неминучої смерті…

Німці, підпустивши впритул, сіконули з кулеметів… Нещадним кинджальним вогнем…

Передні, вогнем отим скошені, попадали, кригу вкривши суціль, а кулемети строчили, а кулемети косили, і ми падали, падали, падали… Падали, щоб більше не звестися…

Я, що вже встиг понюхати пороху, поспішив упасти живцем та сховатися за тим, хто біг попереду, а тепер лежав трупом… Кулі все поціляли й поціляли у нього — він щоразу здригавсь, як живий…

Лежав, прикипівши обличчям до криги, геть обсипаний кригою, що її люто довбали кулі…

Чорно дихнуло… Чорно накрило… І я розчинився у чорному…

* * *

Пізніше, коли німців обійшли з обох флангів… П’ятсот душ полягло… П’ятсот душ… «Да что их жалеть!..» Пізніше, коли мене підібрали непритомного, вибухом міни контуженого та й повезли до шпиталю… Я, по дорозі отямившись, викинув до біса оті півцеглини. Що її продовжував і напівмертвий стискати.

І не знав, кому дякувати, що лишився живий: Богові чи материнській молитві.

* * *

А тепер, через багато-багато років, уже й жалію, що викинув оті півцеглини.

Я б одніс ту «зброю» до музею.

Як взірець наймасовішої зброї (принаймні в історії України), за допомогою якої ми кували перемогу над ворогом.

Кували, з ціною геть не рахуючись.

«А что их жалеть!» — повік лунатиме в пам’яті.

Німчики, голубчики…

* * *

Ніде так химерно не переплітається смішне зі страшним, як на війні. Сама ж смерть іноді аж ніби ховається під блазенську личину, що й не знаєш: сміятися чи криком кричати.

* * *

Отож помандруємо в далекий рік сорок третій, коли в село над Дінцем, що в ньому жила Наталка, прийшли німці, не спитавшись у тієї ж Наталки дозволу, потикатися їм сюди чи не потикатися. Бо такої жінки, як Наталка, ще й білий світ не родив. Мало того, що бригадири колгоспу десятою дорогою Наталку обходили, а й сам голова, цар і Бог на селі, остерігався з нею зв’язуватись.

Ну, німці як заглянули в село, так і подалися, поставивши, людей не питаючи, старосту та кількох поліцаїв. Це діло звичне, начальство ніколи з людьми не радиться… Німці навіть колгосп не розпустили, як дехто із старших надіявся, німці не такими дурними були, щоб руйнувати дармове — чортове… Наказали лишень, щоб був «орднунг»: щоб усі до одного на дармову роботу виходили, як і досі ходили. Та щоб у першу чергу зібрали врожай і весь до зернини здали німецькій армії в подяку за те, що визволила їх від жидів та комуністів. Жидів, щоправда, у тому селі зроду-віку не бачили, а комуністи всі повтікали.

«Здиміли!» — казали в селі.

І люди звично вийшли у поле, де замість бригадирів пильнували їх уже поліцаї, і Наталка, на диво, пішла, хоч і кричала, що їй остогидло задаремно гнуть спину, пішла, ще й снопи в’язала — перевесла свистіли. І жінота сичала на неї, що перед німцями вислуговується, а Наталка просто не вміла по-іншому. Наталка була люта на роботу на будь-яку, тож і намагалася якомога швидше з нею покінчити…

Пов’язавши отак до обіду, Наталка розігнула спину і голосно мовила:

— Все! Трудодень заробила!

Та додому й пішла, на весь лан виспівуючи:

Трудодень, трудодень, Дай, німче, хліба хоч на день!

І поліцаї її не затримували, бо зв’яжися з Наталкою — білому світові будеш не радий.

А з німцем що учудила!

З німцем, з отим, що наїжджав перевіряти, чи не лінькують.

Який щоразу до Наталки підходив на її роботу помилуватись. Та все: «Гут!..» «Гут!..»

Іншого слова мовби й не знав. Він же по-нашому ні бе ані ме. Ні бельмеса по-нашому!

Одного разу приїхав без перекладача: захворів чи встрелили? На мигах розмовляв з поліцаями. А до Наталки таки підійшов, не міг оминути Наталки!

— Гут!.. Зер гут!..

Тут Наталці й урвався терпець:

— Що ти все гуткаєш?.. Снопи поміг би перев’язувати, а не гуткати!

— Гут!.. Гут!.. — кивав на те німець.

— Таке, — скривилась Наталка. — Дурний піп, дурна його й молитва… Не хочеш снопи в’язати — котись ковбасою в Німеччину!

Попореготала ж жінота, коли німець додому поїхав: ну Наталка, ну сатана!

Поліцаї і ті од сміху роти затуляли.

Ну, німці були та й загули, німці, яким добряче намилили шиї, окопалися аж по той бік Дінця, а по цей, край села, що в ньому Наталка жила, уже наші окопуватися стали: почалися позиційні бої, коли гармати пострілювали знехотя, бережучи набої для наступальних боїв.

Отоді якась голова розумна й скомандувала із отих крайніх хат, попід якими прокладені шанці чорніли, повиселяти людей. Дуже ж боялася розумна та голова, щоб хтось із завербованих німаками не вгледів якогось секрету та на той бік Дінця й передав.

Отож серед ночі й рушили підводи з обозу, а попереду — солдати на чолі з лейтенантом-смершівцем, з командою строгою: півгодини на збори — і на підводу! Усім до одного! Хоч плач, хоч скач, а хапай, що попадеться під руки, та з хати і вимітайся!

У той час розмова коротка була: як що, то й до стінки.

Почали нишком, щоб не почув німець. Нишком би й закінчили, аби не нарвалися на Наталку. Яка жила в одній із тих крайніх хат. Сама. Чоловік же як пішов на війну, то ні слуху од нього, ні духу.

Рогом уперлася:

— Убивайте, а хати не кину!

Пробували вмовити — тільки час даремно потратили. А ніч же коротка, скоро світатиме. Лейтенант і скомандував:

— Взять ее!.. Связать и на телегу!..

Солдати й кинулись виконувати ту сердиту команду. Та спробуй здичавілу кішку зв’язати!

— Вы что, таку вашу мать! — оскаженів лейтенант. — Связать не способны?.. Вот так надо вязать!

Ухопив за руку Наталку, став за спину заломлювати. Крутонулася зовсім уже знавісніла молодиця та й переорала мордяку лейтенантові. Не лишила й місцини живої!

А тоді — до дверей, з ніг солдатів збиваючи.

У двір вискочила — понеслася донизу. В бік Дінця.

— Німчики, голубчики, ря-атуйте!

Ледь наздогнали.

Повалили, скидали реміняччя із себе: руки-ноги в’язати.

Понесли, як колоду (Наталка й тут намагалась пручатися), та на підводу й пожбурили. Голічерева, лицем догори.

Один ноги осідлав, щоб не скотилася, а другий, реготнувши, на обличчя вмостився:

— Нюш-нюш, паренек, русский душок!

Наталка й нюхнула — зубами в оте учепилася…

В оте саме… В оте!.. Солдатик — кулею з воза! Мінометом завив! Не нашим — німецьким. Що його солдати прозвали «Ванюшею». На противагу «Катюші». Такої голосистої пари ще не відала жодна війна. Завиють — душу виймають!

(Мене досі розбирає цікавість: як вона, сатана, оте зубами дістала?)

* * *

І почесала Наталка без пересадки на Колиму.

Оформлена Смершем як шпигунка німецька.

Мало того, що до фашистів утекти намагалася, ще й голубчиками їх називала!

Гріх — непростимий.

Лейтенант же довго ходив, перев’язаний навскіс:

— Понимаешь, зацепило осколком!

А солдатика, що ледь не позбувся чоловічої гідності, нагородили медаллю. «За боевые заслуги».

Ото й таке на війні тій траплялося.

Входження в ринок

Першим у ринок зопалу вшелешкавсь я.

Не спитавши мудрої своєї дружини.

Реклама задовбала. З ранку до вечора. Вкрадливий баритон обсотував мою свідомість, умовляв, переконував, що без цього приладу я жити не зможу. Йому день і ніч не давали спокою мої болячки, він про них тільки й думав.

Доконала мене його довірлива розповідь про той апарат.

Створений для космонавтів, надсекретний прилад оцей надійшов нещодавно у вільний продаж. Його не так легко дістати, бо вмить розкуповують, але оскільки я до них вчасно звернувся, то вони для мене забронювали екземпляр.

— Скільки ж він коштує? — перепитую в гендляра телефоном. Я вже дозрів, прилад той уже й спати мені не давав.

— Всього чотири тисячі, — не забарився той. І швиденько додав: — Але це тільки для вас. Так він набагато дорожчий.

— У мене чотирьох тисяч немає, — сказав я розчаровано. І поклав рурку.

За годину — знов його голос:

— Анатолію Андрійовичу, — він уже знав моє ім’я та по батькові. — Оскільки ви інвалід Вітчизняної, ми вирішили продати вам по собівартості. Без жодних націнок. Всього дві тисячі… Лади?

Ще б не «лади»! Дві тисячі в мене були. На ліки.

— Тільки після обіду приносьте.

Після обіду дружина збиралася до дітей.

Принесли хромоване чудо. Я його одразу ж і заховав, вирішивши потроху підготувати дружину.

А наступного дня знову дзвінок. І щебет жіночий:

— Вітаю вас із приладом!

— Дякую. А хто це?

— Я пробачаюсь, але стався недогляд. Щоб користуватися приладом, необхідно приймати пігулки.

— Скільки з мене?

— Дві тисячі гривень. Щорічно.

Пожбуривши рурку, я дістав куплену з дурної голови заразу і довго копав її ногою.

А дружина, коли я їй усе розповів, покрутила біля скроні пальцем:

— Ти в мене неможливий! Треба ж отак утелющитись!

Не заперечував. Запхнув здуру придбаного чорта в куток, завалив книжками.

А за півроку настала моя черга крутити пальцем біля скроні: дружина теж ушелешкалась.

Зроду-віку не бачив її такою ошелешеною. Ходила з таким виглядом, наче перед нею весь світ завалився. Її, що сім разів зміряє, та й то ще раз переміря… Її, Євдокію Несторівну… Обвели довкруж пальця, наче дитину!

Купила електромасажер. Китайський. За три тисячі. Віддала ще й подякувала, що дві тисячі скинули як ветерану війни. А заглянула до універмагу — стоять голуб’ята по чотириста гривень штука.

І другого ж дня по телефону щебет жіночий. Про пігулки в дві з половиною тисячі гривень ціною.

— Ринкові стосунки, моя дорогенька, — втішав дружину як міг.

Ринкові стосунки…

Гонорар

За роки незалежності я написав п’ять книжок, не одержавши за свою каторжну працю копійки щербатої. Добре, що за кордоном знаходилися спонсори, які й фінансували видання цих книжок, окрім гонорарів, звичайно. А то жодна книга моя не побачила б світу: наші скоробагатьки презирливо гнуть кирпу, коли книга не на «русском».

А тепер ближче до діла.

Два місяці тому я зламав праву руку. Хоч би де мене чорти носили, хоч на які гори видирався, од Тянь-Шаню аж до Паміру, — повертавсь неушкоджений. А тут Богові ввірвався терпець і я біля дому, перед порогом, так брязнувся об асфальт, що й пальці повискакували.

Ну — рентген, ну — гіпс од ліктя до кінчиків пальців, ну — замість правиці біла балабуха, що я її мусів шість тижнів вичукикувати.

А тут дружина зібралася на Лісовий базар, і я ув’язався за нею: хоч лівою допоможу щось піднести.

Доїхали, стали виходити з метро, дружина й зачепилася коло бабусь, що торгували всякою всячиною просто на сходах. А мене — штовх, штовх — боляче в лікоть! Терпів-терпів та й вирішив піднятись до виходу і вже там почекати дружину.

Піднявся, об одвірок обперся, звично правицю причукикуючи лівою.

Коли — тиць — щось холодне в долоню.

Глянув: бабуся. Віддаляється, хрестячись.

Долоню розтулив: двадцять п’ять копійок.

Не став наздоганяти стару та переконувати, що я не жебрак. Діждався дружини та й подав їй монетку:

— Тримай мій перший за роки незалежності гонорар. Перший та, мабуть, і останній. Гіпс невдовзі знімуть — з чим я під церкву ходитиму?

Перші гулі

Міля Золотоверха, найкрасивіша дівчина десятого «Б» та ще й кругла відмінниця, передала на останньому уроці (ми навчалися в другу зміну) записку: «Толік! Проведеш мене додому?» Вона ще й питає!

Повернувшись до Мілі, я закивав головою так, що вона, моя голівонька, ледь не закотилась під парту.

Та одразу ж згадав, де живе Міля, і голова моя міцно приросла до тулуба. Міля мешкала не на Верхньому виселкові, а на Нижньому, що мав назву Гнидівка, парубота якого ворогувала люто з паруботою Верхнього. Про те, щоб провести дівчину в Гнидівку, нам, із Верхнього, і в голову збрести не могло. Спіймають, поб’ють, а то й покалічать.

А тут — Міля, найкрасивіша дівчина десятого «Б».

А тут — всесоюзна премія за вірш «Починається юність».

А тут — сам директор школи назвав мене гордістю школи.

А тут усі хлопці десятого «Б» хвалилися: «Це наш поет!», а дівчата зацікавлено зиркали на мою персону. Ну як після цього відмовити Мілі? Засміють!

І я, вже коли стемніло, повів Мілю додому. На Гнидівку. Де аж кишіло босотою.

Міля щось щебетала — я ж здригався од кожної тіні.

Міля весело дріботіла — я ішов наче з примусу.

Х-ху, довів нарешті. Попрощався поспіхом та й дременув назад. І коли вже здавалося, що от-от скінчиться Гнидівка, мене й перестріли. Оточили, затисли, поцікавились:

— Умієш кукурікать?

Пробелькотів, що умію.

— Ану закукурікай!

Закукурікав, по-півнячому витягаючи шию.

— Годиться.

Підвели до паркана високого, підсадили на вузенький дашок. За три кроки будинок чорнів великим вікном — там уже спали.

— Кукурікай! — І шилом у задницю.

— Ку-ку-ріку-у-у! — заволав у вікно. — Ку-ку-ріку-у-у!! — заголосив щодуху, одержавши чергову ін’єкцію.

Вікно враз освітилося. Щось майнуло по той бік, брязнула клямка, і на ґанок вискочив розлючений хазяїн.

Матюкаючись, підбіг до паркана, і гнидівська босота попхнула мене йому прямо на голову.

Хазяїн не скрутив одразу мою півнячу шию. Він, вочевидь, прочитав мого вірша, що за нього мене преміювала Москва. Натомість згріб мене за поетичну чуприну, доволік до хвіртки і колінищем чавунним дав такого копняка, що я не півнем — поросям кувікнув, вилітаючи на вулицю.

Не встиг, стогнучи, звестись на рівні, як мене знову оточила босота. Поставила раком, дала сірника і наказала міряти сірником тим дорогу додому. Ще й співати при цьому популярну на той час пісеньку: «Легко на сердце от песни веселой». А щоб рухався веселіше, осідлали пацаном, і той нещадно молотив п’ятами в боки.

Вам доводилося сірником міряти дорогу додому? Хоча б метрів двадцять проміряти?

А я міряв майже до ранку. І голосив оту веселу пісеньку, що її зненавидів на всеньке життя.

Наврочене яйце

А сталося це на Богом забутому хуторі, де я і дружина замолювали свої партійні гріхи.

З ранньої весни до пізньої осені.

Не тому, що нас так уже мучила совість, — совість завжди можна прилюляти, гляньте хоча б на комуністів сучасних… А тому, що в нас, городян, досить було оселитись на хуторі, як обзивався інстинкт хлібороба.

Тож ми шпарко заходилися хазяйнувати на землі, на отому майже гектарові, де бур’яни аж гули та замість людей хазяйнували лисиці. Орали і сіяли, копали й садили, вирощували хліб і до хліба, ще й курей повен двір напустили, паця, симпатія жінчина, у хлівцеві зарохкала, і нещадна війна з жуком колорадським, із пирієм та щирицею, — вгору глянути ніколи, кожен день хоч доточуй, про радіо-телевізор забудь і не згадуй, хіба що перекинешся словом із сусідами, привітними й не дуже; яких Бог послав, з тими і вживайся.

Найчастіше спілкувалися з сусідкою Надькою, яка жила через вулицю.

Надька наче й жінка не зла, але все, що попадало під руку, сварила по-чорному.

Особливо діставалося гусям.

Що й жеруть як у прірву: не встигнеш одігнати до річки — плавали не плавали, та й швиденько назад: сип їсти, хазяйко!

Що й несуться на сміх курям — гороб’ячі й то більші.

— А гиля, бодай ви всі поздихали! — так Надька щоранку турить до річки гусей мимо нашого двору.

Якось я спустився до Гівнянки, симпатичної річечки, що наш город обціловувала делікатними хвильками. Глядь: яйце у воді. Ледь в долоню вмістилося, коли я його вивудив. Страуси в нас розплодились, чи що? Невже Надьчина гуска з переляку знесла?

— Надько! — гукнув, до сусідського двору піднявшись. — Погляньте, які яйця ваші гуси несуть! А ви на них грішите!

Анітелень. Не інакше як Надька на городі зашилася, з бур’янами воює, весь світ кленучи.

Подумав-подумав та обережно яйце те й поклав. Перед вікном, що світило на вулицю. Хай помилується хазяйка та не кляне тих нещасних гусей.

Ну, а що далі було, то не доведи й помилуй!

Угледіла Надька яйце. Одразу ж угледіла: від тих очей ніщо не сховається.

Наврочене! Якась личина наврочила та їй під хату й підкинула.

Що робити?!

А до ворожки!.. До баби-шептухи… Хай пораїть, як лихо одвести.

Ворожка пораїла так:

— Ото як побачиш яку, що на яйце витріщається ще й губами ворушить, то хапай те яйце та на її голові й розтовчи.

Повернулася Надька, за вікном причаїлась.

Іде! Баба Палажка, свічечка Божа. Будень надворі, а вона в празниковому. Не інакше до Божого храму — гріхи всіх хуторян одмолювати. Така богомільна, що аж!

Тиць — зупинилася! На яйце баньки свої вилупила. Ще й губами ворушить.

«Вона!!!»

Не встигла баба й двір поминути, як Надька її й наздогнала. Та з усього маху яйцем по голові!.. По голові!.. Ще й по писку — жовтком!..

Крику!.. Ґвалту!.. Хутір трусився…

А я?

Що ж я…

Я мовчав — беріг свою лисину.

Надька така: не пожаліє яєць!

Вони такі!

Мій правнук — вихованець дитячого садочка.

Не по літах серйозна людина.

Скаже що — хоч стій, хоч падай.

Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.

Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.

Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.

— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.

Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.

— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..

А це вже нещодавно — останній рік у садочку.

— Ти там не нудьгуєш?

Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:

— Не заважай!

А мене розбирає стареча цікавість:

— А в тебе там дівчина є?

— Є.

— А як її звати?

— Олюня.

— І давно вона в тебе?

— Два роки.

— І що ви збираєтесь робити після садочка?

— Поженимось.

— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.

— У тебе, дідусю.

— А я вам не заважатиму?

— А ти, дідусю, помреш.

— А як не помру?

— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!

Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»

Випадок у лікарні

Не терплю хропунів.

Можуть же полікуватися! Можуть!

Не лікуються, труять іншим життя.

Мені підселили хропуна з хропунів.

Мені, у якого сон наче в зайця!

Рип — і я вже схопився.

Трісь — і я вже на рівних.

Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.

А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.

Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.

Поскаржився черговому лікареві.

— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.

Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!

Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.

Те, що треба!

Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.

Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…

Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко.

Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п’ятої (завжди прокидався о п’ятій) та потихеньку й змотаюсь.

Послався, ліг і провалився у сон.

І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.

Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.

Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги…

Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?

А мені довелося.

Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.

Одкачували сестричку до ранку.

Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:

— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!

Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.

Зате тиша вночі, як у могилі.

Кр-р-расота!

Випив і закусив

Сталося це під час минулої війни, коли наші війська великою кров’ю звільнили столицю України. Коли до Києва повертались евакуйовані і розпочалася вже інша війна: за вільні квартири.

Народний артист у виснажливій тій війні участі не брав: йому одразу ж вручили ключі од квартири в будинку недалеко від театру Франка, і він поринув у творче життя цього уславленого театру.

Зголодніла за життям духовним публіка валом валила в театр, кожна вистава — аншлаг, артисти працювали на межі людських сил, тож не дивно, що чоловіча половина після кожної майже вистави до півночі водила «козу».

Міфічну істоту, яка не повернеться в стайню, доки не провідає всі тогочасні шалмани, де рікою лилися горілка й вино, а на закусь, щоб не одразу п’яніли, подавали так звані «лєдєнци», що ними тільки броню пробивати у танках, а не гризти чи смоктати.

Народний артист теж залюбки водив ту «козу» й повертався додому під добрячою мухою, коли дружина і діти вже спали.

Світло часто вимикали, і народний артист, долаючи сходини, обтикував ключем всі підряд двері, шукаючи знайомого вічка в замкові, а потім увалювався в коридор, притримуючи стіни, щоб не звалились на голову, та й будив щоразу дружину:

— Мамуню, що є погризти? Кишка кишці дулю показує.

Мамуня, уже звикла до цих походеньок, сонно відповідала:

— Хліб на столі… Баночка з маслом на підвіконні… І дай нам спокій…

— Спасибі, мамуню, ти мене врятувала! — театрально вклонявся народний артист і тьопав на кухню.

Навпомацки знаходив хліб, баночку з маслом, ще й на ложку натрапляв.

А цього разу їв і подумки лаяв дружину, що не могла спробувати масло, перш аніж купувати, — майже всі продукти носили з тогочасного Євбазу. Масло було гірке, як смертна кара, ще й смерділо якимось чортовинням…

Впоравшися з маслом, завалився спати.

А вранці його ледь добудилася дружина:

— Сеня!.. Сеня!.. Як ти себе почуваєш?

— Нормально, — відповів народний артист, позіхаючи.

— Та ти хоч знаєш, що ти з’їв?!

— Масло.

— Не масло, а мазь од корости, що я нею мажу дітей!..

Розповідають, що в народного артиста весь день слина котилася з рота, як у скаженого вовка.

А на масло відтоді дивитись не міг:

— В труні я його бачив!

Класово ворожий напій

Їдальня паровозоремонтного заводу стояла поруч із нашою школою.

Помпезна споруда з гігантськими колонами, з величезними вікнами, з високою, десь аж під хмари, стелею.

Пам’ятаю перші та, мабуть, і останні відвідини тієї їдальні.

Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вигляд. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричало: «У нас не крадуть!»

Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже примостившися до столика, я зрозумів, чому не «крадуть». На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу, і на кожній тарілці вибито: «Украдено в їдальні № 1». Ножів не було, мабуть покрали, зате в кожній виделці було по одному лише зубцеві, а ложки світили акуратно просвердленими дірками.

Підійшов до буфету і видивився страву, якої зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.

Какао! Класово ворожий напій, що ним ласували капіталісти й поміщики. Вся ота нечисть, зліквідована Жовтневою революцією. «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!»

Не пробував ані ананасів, ані рябчиків, класово ворожі ці страви були ліквідовані разом із буржуазією, а от какао якимось чином уціліло та й підступно пробралося в пролетарську нашу їдальню.

То як же його не скуштувати!

— Мені оте, — тремтячою рукою показав на півлітрові чашки із какао.

— Скільки?

Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що, поки розпробую, решту розметуть.

— Чотири.

— Не обдме? — питає буфетниця.

— Питаєте! — чую глузливе за спиною. — Та йому відро дай — видме ще й вилиже.

Черга незлостиво сміється, а я несу на таці дорогоцінний напій, пильнуючи, аби не пролити й краплини.

Сів до столу, взяв першу чашку, підніс до молитовно наставлених вуст.

Що вам, хлопці, сказать про какао? Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги Стародавньої Греції. П’ючи остогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік, і канючити в мене заважало лиш те, що вони були богами, а не простими смертними. Тільки Афродіта, страшенно схожа на Вальку Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишавсь непохитний, як тичинівська скеля, бо «когда я єм, то глух і нєм».

Напій виявився не тільки неймовірно смачним, а й до біса наїдним. Після другої чашки відчув, що шлунок наповнився вщерть. Але не лишати ж на сміх ворогам дві чашки какао!

Тож, сито зітхнувши, тягну третю.

Після третьої какао стояло під горлом…

Очі рогом лізли, коли допивав четверту…

Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися праворуч-ліворуч, люди з обличчями кольору какао теж п’яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао.

Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко та Кость Карпенко.

— А ми боялися, що ти запізнишся! — сяйнула до мене поглядом Валя.

— Ще б чого! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.

Став із Валею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.

— Ось послухайте новий анекдот, — обізвався Карпенко.

Анекдот був дуже смішний, всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вінця, реготнув і я. Реготнув — та й торохнув щосили…

Валя підскочила як обпечена. Підходив поїзд, а мені здавалося, що люди вибігли на непристойний той звук.

Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитись од сорому. І коли ми нарешті вдерлись до вагона (у вагони робітничого поїзда не сідали, а вдиралися), коли нарешті поїзд рушив з місця та й затрюхикав по роз’їждженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров — так мені хотілося, щоб усі забули про ганебний той випадок. Аж доки якийсь робітник врешті не витримав:

— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!

Але й тоді чорт продовжував штрикати мене гострими ріжками. І коли поїзд зупинився на черговому полустанкові й Валя стрибнула на перон, я висунувся по пояс у вікно і гукнув:

— Передайте нашим, щоб наклали вашим!

Отут роботяга й не витримав. Ухопив за вухо робітничо-селянськими обценьками-пальцями і так його крутонув, що воно ледь утрималося на моїй головешці. Та ще й укресав пролетарським кулаком (цвяхи таким кулаком забивати!) по моїй дрібнобуржуазній балдешці.

Найнещаснішою у світі істотою я волікся додому, відставши од гурту. Волікся і гірко роздумував, що це ж тільки какао обпився, а якби ще обжерся класово ворожими ананасами й рябчиками?!.

Біля люстра

Молода мати, пильно дивлячись у люстро, підфарбовує вії та брови. Поряд треться малюк.

— Мамо, ти мене на базарі купила?

— На базарі… На базарі…

— Як підеш на базар, то ще одного купи.

— Для чого? — дивується мати.

— Ти його собі залиши, а мене бабусі віддай.

Німа сцена.

У басейні

В лікувальному басейні плавають чоловіки й жінки. Під пильним наглядом жінки-інструктора.

Глухий як пень дід поспіхом роздягається, обмивається під душем і, забувши натягнути плавки, з’являється в басейні.

— Плавки надіньте! — гукає інструкторша.

— Га?! — притуливши долоню до вуха, дід танком суне на неї.

— Плавки!! Плавки!!!

Дід врешті почув, повертається до кабіни.

Знову виходить: голий-голісінький.

— Хтось плавки поцупив!

Махнувши рукою, інструкторша дозволяє йому опуститись у воду.

— Женщини, не лякайтесь: він безопасний!

Бен Ладен і Буш

У мого великого друга Володі Базилевського не один уже рік живуть два коти.

Один чорнющий як диявол, другий біліший од снігу. І Володя охрестив чорного Бен Ладеном, а білого — Бушем.

І чи оті невдалі прізвиська, чи ще з якоїсь потаємної причини, відомої лише її власникам, коти, відколи живуть у Володі, ведуть між собою нещадну, не на життя, а на смерть, війну. Не доступаючись жодною йотою міченої-переміченої території.

Так і пильнуй, щоб шляхи цих дияволів не перетнулися. Забачивши один одного, вигинають дугами спини, ставлять трубами хвости, наїжачують вуса, оскаженіло вищать, шкребуть кігтями землю. І кидаються один на одного.

Лютий чорно-білий клубок, щедро розсипаючи шерсть, а то й бризкаючи навсібіч кров’ю, несамовито котиться подвір’ям, доки його не роздере навпіл господар.

В обох понадкушувано вуха, обоє в шрамах суцільних, що прикрашають груди затятих вояк.

Це — на дачі, де кілька соток землі — арена для гладіаторів.

А коли настає зима і Володя разом із котами перебирається на квартиру, що в Києві?

Буш поселяється в одній кімнаті, Бен Ладен — у другій. Обоє одразу ж старанно мітять свою територію. По кілька разів на день старанно мітять. Аромат стоїть — не продихнеш. Буш день і ніч чатує під дверима своєї кімнати, Бен Ладен — під своїми. І, не доведи Господи, хтось із сім’ї необережно прочинить двері — чорно-білий клубок, змітаючи все на своєму шляху, покотиться від стінки до стінки.

— Володю, як ви можете жити в такому щоденному пеклі? — якось поцікавився в нього.

— А що мені робити, коли жалію обох, — зітхає скрушно Володя.

І пише поезії, осяяні геніальними строфами.

Який місяць надворі

Історія ця сталася в ті далекі часи, коли більшовики розкуркуленням, примусовою колективізацією та страшною голодовкою ледь не познищували села. Коли в селах цих опустілих закривалися школи, бо нікого було вчити. Замість семирічок чи навіть десятирічок ледь жевріли початкові, та й ті муляли більшовикам очі: не так викладають, по-старорежимному. Галиччю літали по тих школах зачуханих інспектори збільшовичених установ освітянських, не цікавлячись насамперед тим, як учні засвоюють арифметику, фізику чи інші буржуазні дисципліни, а передусім тим, чи знають вони, хто такий Сталін, Каганович, Молотов, Калінін та інші достойники «от Москви до самих до окраїн».

Отож в одну із сільських шкіл прикотив такий інспектор та й, зайшовши до класу, поцікавився майже з порога:

— Діти, а хто такий Сталін?

Діти дружно відповіли. Вже були політично підковані.

— А хто голова раднаркому?

— А хто такий товариш Ворошилов?

Відповідали як по писаному, хоч що б спитав.

Інспектор залишився задоволений. Вже виходячи з класу (змокріла вчителька дріботіла слідом), раптом обернувся й запитав:

— А який місяць надворі?

Отут діти й зам’ялися: пори року вони не проходили. Не встигли, вивчаючи вождів.

— Що, ніхто так і не скаже, який зараз місяць надворі?

Обмерла вчителька, яка стояла позаду інспектора, стала гарячково тицяти себе в груди вказівним пальцем: «Грудень! Грудень!..»

— ЦИЦЕНЬ!!! — зраділо закричали діти.

Про автора

ДІМАРОВ Анатолій Андрійович народився 17 травня 1922 року у місті Миргороді Полтавської області. Учасник Другої світової війни, нагороджений орденами і медалями. Навчався у Літературному інституті ім. М. Горького в Москві та у Львівському педінституті. Працював редактором у видавництвах.

Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Найвизначніші твори: романи «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди» «Сільські історії», «Містечкові історії»; повісті та оповідання «Вершини», «Зблиски», «В тіні Сталіна», «На коні й під конем», «Син капітана», «Зінське щеня», «На поруки», «Самосуд», «Прожити й розповісти»; казки для дітей «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитна дитина».

Роман у двох книгах «Біль і гнів» відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка.

Оглавление

«Останній із могікан», або Про Дімарова та його книги

Повісті

  Сповідь стукача

  Самосуд

  Повість про загублену душу

  Максим та Маруся

  Оксана з роду Яновських

  Порцелянові чоловічки

Оповідання

  Спокута

  Баба Ониська і четверо її чоловіків

  Хутірський роман

  Сага про Джоя

  Тукало

  Голгофа

  Ригорович

  «Божа кара»

  Печатка

  Лемко

Етюди

  Перепишіть мене в українця

  Галя дивиться «Багатих…»

  А дід Марко лаштує сандалети

  Мерзляк

  Хвиномен

  Василь возить сіно

  Дід Черепок косить пшеницю

  Хоронили Надю

  Цить, стара!

  Перевтілення

  Ці жінки

  Хрестини

  Анкета

  Намовив

  Що є в тата

  Хлівець

  Родичка

  На хресті

  Борьчин хазяїн

  Як воно президентом…

  «Одуванчики» Божі

  Хворобоголік

  Певна зона

  На воді

  Зарізали півня

  Своя компанія

  «Окромя отих»

  Фронтовий лист

  Родове дерево

  «Хитрые хахлы»

  «На человеческом»

  Щось виймає

  Що зробив чорт

  Не шестірка

  Гусятниця

  Не копай ями!

  Отака правда

  Скарб

  Другий кухоль

  За Шекспіром

  Зурочили

  До копійки копієчка

  З вітерцем

  Чим би дитя…

  Вампір

  «По женському»

  Артистка

  Партієчка

  Надумалась заміж

  Пробки до пугача

  Бабуля

  «Ах, какая женщина!»

  Полоз

  Півцеглини

  Німчики, голубчики…

  Входження в ринок

  Гонорар

  Перші гулі

  Наврочене яйце

  Вони такі!

  Випадок у лікарні

  Випив і закусив

  Класово ворожий напій

  Біля люстра

  У басейні

  Бен Ладен і Буш

  Який місяць надворі

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg