«Джерело»

Джерело (fb2) - Джерело (пер. Елена Замойская) 3323K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Айн Рэнд

Айн Ренд Джерело

Присвячую Френку О’Коннору

Частина перша Пітер Кітінґ

1

Говард Рорк сміявся.

Голий, він стояв на краю скелі. Далеко внизу стелилося озеро. Вибух граніту, що зупинився в польоті над нерухомою водою. Вода здавалася непорушною, каміння — плинним. Гранітні брили наче закарбували момент битви, коли удар зустрічає удар і супротивники застигають на мить, динамічнішу за сам рух. Камінь, зволожений сонячними променями, сяяв.

Озеро у долині було схоже на тонкий сталевий диск, що розтинав гранітні брили. Скелі віддзеркалювалися у воді: здавалося, вони починаються і закінчуються в небі. І весь світ мовби зупинився у просторі — наче острів, що пливе в нікуди, припнутий якорем до ніг чоловіка, який стоїть на скелі.

Його силует виділявся на тлі неба. Це було тіло, утворене довгастими прямими лініями і кутами, з вигинами, що перетікали в площини. Він стояв нерухомо, випроставши вздовж тіла руки з повернутими назовні долонями. Відчував свої туго зведені, лопатки, вигин шиї і вагу крові, що стугоніла в руках. Він відчував повів вітру за спиною, у вигинах хребта. Вітер куйовдив його волосся. Воно було ані світле, ані руде, а такого самого кольору, як шкірка достиглої помаранчі.

Він сміявся з того, що сталося цього ранку, і з того, що ще мало відбутися.

Він знав, що на нього чекають важкі часи. Залишалися нерозв'язані питання і план дій, який ще слід було виробити. Він знав, що мусить поміркувати про це. Але також знав, що не думатиме ні про що, тому що йому все було ясно, тому що план визрів давно, тому що йому хотілося сміятися.

Він хотів про це поміркувати. Але забув, тому що дивився на граніт.

Він перестав сміятися, коли його погляд зупинився на навколишньому пейзажі. Його обличчя було наче закон природи — незаперечний, незмінний, невблаганний. Високі вилиці над виснаженими, впалими щоками; сірі очі, холодні й застиглі; зневажливі, міцно стиснуті вуста, рот ката чи святого.

Він дивився на гранітні брили. «Їх слід розрізати, — подумав він, — і зробити з них стіни. — Він глянув на дерева. — Розпиляти і збити з них крокви. — Він дивився на смугу іржі на камінні та думав про залізну руду під землею: — Розплавити і перетворити на бруси».

«Ці скелі, — думав він, — стоять тут для мене; вони чекають на дриль, динаміт і мій наказ; чекають на те, щоби бути розрізаними, розірваними, розбитими і відродженими; чекають на форму, яку їм нададуть мої руки».

Потім він струсонув головою, бо згадав цей ранок, і те, скільки справ іще слід зробити. Ступив до краю, підняв руки і пірнув у голубінь.

Перепливши озеро, Рорк дістався кам’янистого берега, де залишив речі. Здавалося, йому не хотілося звідси йти. Протягом трьох років, відколи замешкав у Стентоні, він приходив сюди розслабитися, поплавати, відпочити, подумати, побути на самоті й відчути себе живим, щойно випадала вільна годинка, а це траплялося нечасто. Здобувши свободу, він насамперед запрагнув прийти сюди, позаяк знав, що приходить сюди востаннє: цього ранку його виключили зі школи архітектури Стентонського технологічного інституту. Він одягнув старі джинси, сандалі, сорочку з коротким рукавом, на якій бракувало більшості ґудзиків, — і покрокував вузенькою стежкою поміж валунів до путівця, що збігав зеленим схилом до дороги в долині.

Він ішов швидко, зі звичною для нього свободою рухів і розкутістю. Спускався додолу довгою, освітленою сонцем дорогою. Далеко попереду вздовж узбережжя заливу Массачусетс розкинувся Стентон, маленьке містечко, що слугувало оправою для своєї найголовнішої коштовності — відомого інституту, що височів на пагорбі.

Стентон починався зі звалища: сіра купа сміття здіймалася над травою і ледь помітно диміла, бляшанки з-під консервів виблискували на сонці.

Дорога вела повз перші будинки до костелу — готичної споруди, накритої ґонтом, пофарбованим тьмяно-блакитною барвою. Міцні дерев’яні опори нічого не підтримували. Громіздкі орнаменти зі штучного каменю облямовували вітражні вікна. Звідси відкривався шлях до довгих вулиць, обрамлених вигадливими, щільно засадженими моріжками. За газонами стояли дерев’яні споруди, над формою яких, вочевидь, познущалися, пообліплювавши покрученими фронтонами, башточками, мансардними вікнами, випнутими верандами, розчавивши вагою величезних похилих дахів. На вікнах колихалися білі фіранки. Подекуди біля бічних дверей стояли переповнені смітники. Старий пекінес сидів на подушечці обік вхідних дверей, стікаючи слиною. Між колонами веранди тріпотіли на вітрі пелюшки.

Люди озиралися вслід Говарду Рорку. Деякі завмирали, дивлячись на нього з раптовим обуренням. Вони не могли цього пояснити: це було інстинктивне почуття, що пробуджувалося в його присутності у більшості людей. Говард Рорк нікого не бачив. Для нього вулиці були порожніми. Він міг би, не зніяковівши, йти ними голим. Він перетнув центр Стентона, розлогу зелену галявину, обхоплену вікнами крамниць. Вітрини обліплювали нові плакати, що оголошували:

«Вітаємо курс 1922 року! Бажаємо успіхів!» Сьогодні випускники Стентонського технологічного інституту, які почали навчатися 1922 року, отримували дипломи.

Рорк звернув до бічної вулички, де наприкінці довгої низки будиночків, на пагорбі над зеленим виярком, стояв будинок місіс Кітінґ. Він мешкав у неї три роки.

Місіс Кітінґ була на веранді. Вона годувала двійко канарок, які сиділи у клітці, підвішеній над поруччям. Її пухка маленька ручка завмерла на півдорозі, коли вона побачила Говарда. Жінка поглянула на нього з цікавістю, водночас намагаючись надати обличчю співчутливого виразу: одначе їй вдалося лише продемонструвати, що ця спроба потребувала значних зусиль.

Рорк перетинав веранду, не зауважуючи господині. Вона зупинила його:

— Містере Рорк!

— Так?

— Містере Рорк, я так співчуваю з приводу… — Вона сором'язливо зам'ялася. — З приводу того, що сталося цього ранку.

— А що сталося? — запитав він.

— Вас же відрахували з інституту. Не можу висловити, як мені шкода. Я лише хочу, щоб ви знали, що я переживаю за вас.

Він стояв, дивлячись на неї. Вона знала, що він її не бачить. «Тобто, — подумала жінка, — не те щоб не бачить». Він завжди пильно дивився на людей, і від цих його бісових очей ніколи нічого не вислизало, проте його погляд змушував людей почуватися порожнім місцем. Він просто стояв і дивився, нічого не відповідаючи.

— Але ось що я скажу, — вела вона далі, — якщо хтось у цьому світі страждає, то це лише через непорозуміння. Вам, певно, доведеться забути про фах архітектора? Але молодий чоловік завжди може заробити на пристойне життя, влаштувавшись секретарем, продавцем або ще кимось.

Він повернувся, щоб іти.

— Містере Рорк! — вигукнула вона.

— Що?

— Коли вас не було, телефонував декан. — Цього разу вона сподівалася якоїсь емоційної реакції; це було б усе одно, що побачити його зломленим. Вона не розуміла, що в Роркові було таким, що їй завжди хотілося побачити його переможеним.

— І? — він перепитав.

— Декан, — повторила вона нерішуче, знову намагаючись викликати в нього емоції. — Декан власною персоною, через секретарку.

— І що?

— Вона просила переказати, що декан хоче вас бачити негайно, щойно ви повернетеся.

— Дякую.

— Чого, на вашу думку, він хоче?

— Я не знаю.

Він відповів: «Я не знаю». Але вона виразно почула: «Мені начхати». І недовірливо вирячилася на нього.

— До речі, у Піті сьогодні випускний. — Вона сказала це геть недоречно.

— Сьогодні? О так, звісно.

— Для мене це важливий день. Коли я думаю про те, як заощаджувала і працювала до знемоги, щоб вивчити мого хлопчика… Але я не нарікаю. Я не з тих, хто скаржиться. Пітер — золотий хлопчик.

Вона випросталася. Накрохмалена ситцева сукня так щільно обтискала її дебеле, опецькувате тіло, що аж здавалося, ніби складки вбрання вичавлюють жир до зап’ястків і щиколоток.

— Але, звісно, — продовжила вона похапцем, завзято повертаючись до улюбленої теми, — я не з тих, хто хизується. Одним матерям щастить, іншим — ні. Ми всі маємо те, на що заслуговуємо. Ви ще побачите, чого вартий Піті. Авжеж, я не хочу, щоб мій хлопчик загнав себе на роботі, та я дякуватиму Богові за кожен щонайменший успіх на його шляху. Але якщо цей хлопчик не стане найкращим архітектором США, його матері захочеться знати, чому цього не сталося.

Він ворухнувся, збираючись йти.

— Та що ж це я розбазікалася, — прощебетала вона весело. — Ви маєте поквапитися, переодягнутися і бігти. Декан чекає.

Випроставшись, місіс Кітінґ дивилася крізь скляні двері услід Рорку, худорлява постать якого саме перетинала її бездоганно охайну вітальню. Він завжди змушував її почуватися незатишно, викликаючи якесь недобре передчуття, наче вона очікувала, що він раптом розмахнеться і розтрощить її кавові столики, китайські вази та фотографії в рамках.

Її квартирант ніколи не давав підстав підозрювати себе в такому намірі. Але вона й далі на це чекала, не знаючи чому.

Рорк піднявся сходами до своєї кімнати. Це була велика порожня кімната, що світилася чисто вибіленими стінами. Місіс Кітінґ увесь час здавалося, що Рорк насправді тут не живе. Він не додав жодного предмета до вбогих найнеобхідніших меблів, що їх надала вона; жодної картини, ніяких вимпелів, ані найменшого сліду людського дотику. Він не приніс до кімнати нічого, крім одягу та власних креслень; вбрання було обмаль, креслень — дуже багато: вони цілком заповнили один куток. Іноді місіс Кітінґ здавалося, що тут живуть креслення, а не людина.

Рорк одразу попрямував до креслень — їх треба було запакувати насамперед. Він підняв одне, потім наступне, й ще одне. І, стоячи, почав роздивлятися великі аркуші.

Це були ескізи споруд, яким досі не було аналогів на земній поверхні. Вони мали вигляд перших будинків, зведених першою на Землі людиною, яка ніколи не припускала, що можуть існувати інші споруди, побудовані раніше.

Про них нічого не можна було сказати, окрім того, що кожна конструкція була саме такою, якою мала бути. Дивлячись на них, не створювалося враження, що проектувальник ретельно обмірковував їх, старанно стуляючи докупи двері, вікна та колони, керуючись власною вигадливістю і книжковими приписами. Здавалося, що вони виросли із землі, покликані до життя якоюсь силою, абсолютною і незаперечно правильною. Рука, яка накреслила олівцем ці виразні лінії, ще мала вчитися. Однак жодна лінія не видавалася зайвою, жодної площини не бракувало. З вигляду будівлі були аскетичні та прості, аж поки глядач починав вдивлятися в них пильніше і усвідомлювати, яка праця, яка складність методу, яка напруга думки спричинила цю простоту. Жодна будівля не була ні класичною, ні готичною, ні ренесансною. Їхнє авторство могло належати лише Говарду Рорку.

Він стояв і дивився на ескіз. Це був один із тих ескізів, що його досі не вдовольняв. Він створив його як вправу, вигадану для себе поза навчальним завданням; він часто чинив так, знайшовши якусь особливу місцину і зупиняючись там, щоб поміркувати, яка саме будівля має там постати. Він проводив ночі, вдивляючись у цей ескіз, намагаючись зрозуміти, що ж проґавив. Зиркнувши на креслення зараз, незамиленим оком, він таки побачив помилку.

Хлопець жбурнув ескіз на стіл, схилився над ним, розтинаючи чіткими лініями свій охайний малюнок. Інколи він зупинявся і підводився, роздивляючись креслення; кінчики його пальців стискали папір, немов охоплюючи будинок руками. Його руки були довгопалі, з набряклими венами, випуклими суглобами та кістками зап’ястків.

За годину до нього у двері постукали.

— Зайдіть! — гукнув він, не відриваючись.

— Містере Рорк! — місіс Кітінґ роззявила рота, вирячившись на нього з порога. — На Бога, що це ви робите?

Він повернувся і поглянув, намагаючись пригадати, хто вона така.

— А як же декан? — застогнала вона. — Декан, який чекає на вас?

— А, — зронив Рорк. — О так, я забув.

— Ви… забули?

— Так. — У його голосі відчувалося зачудування, здивування з її враження.

— Гаразд, усе, що я можу сказати, — вона затнулася, — це те, що вас відрахували заслужено! Заслужено відрахували… Церемонія починається о шістнадцятій тридцять. Вважаєте, він знайде час побачитися з вами?

— Уже йду, місіс Кітінґ.

Не сама лише допитливість підштовхувала її до дій; це був потаємний страх, що рішення ради можуть скасувати. Рорк вирушив до ванної наприкінці коридору; вона спостерігала, як він миє руки, відкидаючи назад своє розпущене пряме волосся, створюючи видимість порядку. Він знову вийшов і попрямував до сходів — швидше, ніж вона встигла зрозуміти, що він уже йде.

— Містере Рорк! — здивовано вигукнула вона. — Ви ж не підете ось так?

— Чому б і ні?

— Але це ж ваш декан!

— Уже ні, місіс Кітінґ.

Вона приголомшено подумала, що він сказав це так, наче був по-справжньому щасливим.

Стентонський технологічний інститут стояв на пагорбі, його зубчасті стіни наче корона височіли над містом, що розстелилося долі. Він скидався на середньовічну фортецю з готичним собором, що височів у центрі.

Фортеця якнайкраще відповідала своєму призначенню, з її міцними цегляними стінами, кількома бійницями, достатньо широкими для вартових, фортечними валами, позаду яких могли сховатися лучники-оборонці, і кутовими баштами, звідки на нападників можна було лити розпечену олію — якби в навчального закладу виникла така необхідність. Собор височів над цим усім у мереживній пишноті, наче крихкий захист проти двох найбільших ворогів: світла і повітря.

Кабінет декана нагадував каплицю, де мрійливі сутінки просочувалися крізь єдине високе вікно з вітражем. Сутінки текли крізь одежі закляклих святих із руками, потворно зігнутими в ліктях. Червона та багряна плями світла відпочивали на двох автентичних фігурах ґарґульїв, що навпочіпки сиділи у кутках ніколи не використовуваного за призначенням каміна. Над каміном висів малюнок Парфенону, в центрі якого застигла зелена пляма.

Коли Рорк увійшов у кабінет, деканова постать невиразно коливалася позаду столу, вирізьбленого на кшталт сповідального. Декан був низенький опецькуватий джентльмен, розплилу плоть якого компенсувала непорушна гідність.

— Ах так, Рорк, — він усміхнувся. — Сідайте, будь ласка.

Рорк сів. Декан схрестив пальці на животі й завмер в очікуванні благання, на яке сподівався. Благання не було. Декан прочистив горлянку.

— Я не повинен висловлювати жалю з приводу нещасливої події цього ранку, — розпочав він, — оскільки вважаю зрозумілим, що ви завжди знали про мою щиру зацікавленість вашим майбутнім.

— Абсолютно не повинні, — сказав Рорк.

Декан глянув на нього із сумнівом, але продовжив:

— Зайве казати, що я не голосував проти вас. Я утримався. Але вам, можливо, буде втішно дізнатися, що під час зборів ви мали рішучу маленьку групу захисників. Маленьку, але рішучу. Ваш професор із проектування конструкцій виступив на ваш захист, як хрестоносець. Так само вчинив і ваш професор математики. На жаль, тих, хто вважав своїм обов'язком проголосувати за ваше відрахування, було значно більше. Професор Пітеркін, ваш викладач композиції, поставив у цій справі крапку. Він навіть погрожував нам звільнитися, якщо вас не відрахують. Ви повинні зрозуміти, як сильно спровокували професора Пітеркіна.

— Я розумію, — сказав Рорк.

— У цьому, бачте, і проблема. Я кажу про ваше ставлення до архітектурної композиції. Ви ніколи не приділяли їй належної уваги. Але ви блискуче показали себе в інженерних науках. Звісно, ніхто не заперечує важливості проектування для майбутнього архітектора, але навіщо вдаватися до крайнощів? Навіщо нехтувати тим, що можна назвати мистецьким і творчим боком вашої професії та зосереджуватися лише на сухих, технічних, математичних аспектах? Ви ж хотіли стати архітектором, а не інженером-будівельником.

— Чи не зайве це зараз? — запитав Рорк. — Це вже минуле. Уже немає сенсу обговорювати мій вибір предметів.

— Рорк, я прагну допомогти. Ви повинні це зрозуміти. Ви не можете сказати, що вас не попереджали неодноразово до того, як це сталося.

— Попереджали.

Декан засовався в кріслі. Юнак змушував його почуватися незатишно. Роркові очі ввічливо дивилися на нього. Декан міркував: «Немає нічого поганого у тому, як він дивиться на мене, насправді він доволі коректний, навіть ввічливий, як належить; але виникає відчуття, наче мене тут немає».

— Будь-яке завдання, яке вам давали, — продовжив декан, — кожен проект, що ви його повинні були розробити, — як ви з ними повелися? Кожен із них виконано у тій — гаразд, я не можу назвати це стилем, — у тій вашій неймовірній манері. Це суперечить кожній засаді, що ми намагалися вам прищепити, суперечить всім усталеним зразкам і традиціям мистецтва. Ви можете вважати себе так званим модерністом, але це навіть не так. Це… Це цілковите божевілля, якщо не заперечуєте.

— Не заперечую.

— Коли вам давали проекти, що залишали за вами вибір манери, а ви здавали одну з ваших шалених штучок — гаразд, щиро кажучи, ваші викладачі зараховували вам завдання, бо не знали, як його оцінити. Але коли вам загадували вправу в історичному стилі — спроектувати каплицю в тюдорівському стилі чи будівлю французької опери, а ви здавали щось, що скидалося на купу коробок, безладно й безсенсово пожбурених одна на одну, скажіть, що це було — недбало виконане завдання чи звичайна непокора?

— Це була непокора, — відповів Рорк.

— Ми хотіли дати вам шанс — зважаючи на ваші блискучі досягнення в інших предметах. Та коли ви принесли оце, — декан грюкнув кулаком по розгорнутому перед ним аркушу, — оце — як ренесансну віллу для вашого курсового проекту — справді, мій хлопчику, це було занадто.

На аркуші був малюнок — будинок зі скла та бетону. В кутку стояв гострий підпис: «Говард Рорк».

— Ви розраховували, що ми вам це зарахуємо?

— Ні.

— Насправді ви позбавили нас вибору. Звісно ж, ви відчуваєте у цей момент гіркоту, але…

— Нічого такого я не відчуваю, — спокійно відповів Рорк. — Я повинен вибачитися. Зазвичай я не дозволяю, щоб таке сталося зі мною. Цього разу я припустився помилки. Я не мав чекати, поки ви витурите мене. Я повинен був дуже давно піти сам.

— Ні-ні, не зневірюйтеся. Це неправильний підхід. Надто з огляду на те, що я збираюся вам сказати.

Декан усміхнувся і конфіденційно нахилився вперед, насолоджуючись увертюрою до хорошого вчинку.

— Ось справжня мета нашої розмови. Я прагнув повідомити вам це якнайшвидше. Я не хочу, щоб ви почувалися зневіреним. О, я особисто ризикнув, зважаючи на характер президента, коли повідомив йому про це, але… Попереджаю вас. Він не зобов'язаний, але… ось які справи: зараз, коли ви усвідомили, як це все серйозно, якщо ви зачекаєте рік, відпочинете, обміркуєте все — скажімо, подорослішаєте, — у нас, можливо, з'явиться можливість узяти вас назад. Попереджаю, я нічого не можу пообіцяти — усе винятково неофіційно і дуже незвично, але, з огляду на обставини та ваші блискучі досягнення, шанс доволі високий.

Рорк усміхнувся. Це не була ані щаслива усмішка, ані вдячна. Це була звичайна, проста усмішка задоволення.

— Не думаю, що ви мене зрозуміли, — сказав Рорк. — Що змусило вас припустити, що я захочу повернутися?

— Тобто?

— Я не повернуся. Я більше не маю чого вчитися тут.

— Не розумію вас, — сухо сказав декан.

— Чи потрібно пояснювати? Це більше не повинно вас цікавити.

— Поясніть, будь ласка.

— Якщо бажаєте. Я хочу бути архітектором, а не археологом. Я не бачу сенсу створювати ренесансних вілл. Навіщо вчитися їх проектувати, якщо я ніколи їх не будуватиму?

— Мій любий хлопчику, великий стиль Відродження не помирає. Будинки в цьому стилі зводяться щодня.

— Вони є. І вони будуть. Але не я їх зводитиму.

— Годі вже, годі, це ж по-дитячому.

— Я прийшов сюди вивчати будівельну справу. Коли мені давали проект, його єдина цінність для мене полягала у тому, щоб навчитися розв'язувати проблему так, як я розв'язуватиму її в майбутньому. Я проектував так, як будуватиму. Я навчився усього, чого міг навчитися тут — у проектно-конструкторських дисциплінах, яких ви не схвалюєте. Іще один рік малювання італійських листівок нічого мені не дасть.

Годину тому декан хотів, щоб ця розмова минула якнайспокійніше. Зараз він волів, щоб Рорк виявив бодай якісь емоції; йому здавалося ненормальним, що хтось поводиться так невимушено за цих обставин.

— Ви хочете сказати, що серйозно плануєте будувати у такий спосіб, коли станете архітектором? Якщо станете, звісно…

— Так.

— Мій любий друже, та хто вам дозволить?

— Це не має значення. Важливо, хто мене зупинить?

— Послухайте, це поважна справа. Я шкодую, що не поговорив із вами щиро і докладно значно раніше… Знаю, знаю, знаю, не перебивайте мене, ви побачили один-два модерних будинки і нахапалися ідей. Але чи розумієте ви, яким скороминущим захопленням є оцей так званий модерний напрям? Ви повинні зрозуміти — і це підтверджують усі авторитети, — що усе прекрасне в архітектурі уже створено. Кожен стиль минулого — це родовища скарбів. Ми можемо лише черпати від великих майстрів. Хто ми такі, щоб вдосконалювати їх? Ми можемо лише намагатися, сповнені поваги, копіювати.

— Навіщо? — запитав Рорк.

«Ні, — подумав декан, — ні, він нічого такого не сказав; це цілком невинне слово, він не залякує мене».

— Це ж очевидно!

— Гляньте, — спокійно сказав Рорк і вказав на вікно. — Чи бачите ви кампуси і місто? Бачите людей, які ходять і живуть там, унизу? Так-от, мені начхати, що саме будь-хто з них чи всі вони разом думають про архітектуру — чи про будь-що інше. Чому ж я маю зважати на те, що думали про це їхні дідусі?

— Це наша священна традиція.

— Чому?

— Заради Бога, перестаньте бути таким наївним!

— Але я не розумію. Чому ви хочете, щоб я вважав оце видатною архітектурою? — він вказав на зображення Парфенону.

— Це, — сказав декан, — Парфенон.

— І все.

— Я не можу гаяти свій час на дурні запитання.

— Добре, — Рорк піднявся, взяв зі столу довгу лінійку і підійшов до картини. — Я можу вам пояснити, що з цим не так?

— Це ж Парфенон! — сказав декан.

— Так, чорт забирай, Парфенон!

Лінійка вдарила по склу на картині.

— Погляньте, — сказав Рорк, — славетні канелюри на славетних колонах — навіщо вони? Щоб приховати місця стиків на дереві — якщо колони робили з дерева, але вони не з дерева, а з мармуру. Тригліфи — що це таке? Дерево. Дерев’яні балки, складені одна на одну в спосіб, у який люди їх складали, коли почали будувати дерев’яні хати. Ваші греки взяли мармур і зробили копії своїх дерев’яних будівель, бо решта людей чинили так само. Потім ваші майстри Відродження пішли ще далі й зробили гіпсові копії мармурових копій дерева. І ось з’явилися ми, роблячи з металу і бетону копії гіпсових копій мармуру, що копіювали дерево. Навіщо?

Декан дивився на нього зацікавлено. Щось його спантеличувало, не в словах, а в манері Рорка їх промовляти.

— Правила? — мовив Рорк. — Ось мої правила: те, що можна робити з одним матеріалом, ніколи не слід робити з іншим. Немає двох однакових матеріалів. Немає двох однакових місць на Землі. Немає двох будівель з однаковим призначенням. Призначення, місце, матеріал визначають форму. Ніщо не може бути виправданим або прекрасним, якщо немає однієї центральної ідеї, бо ідея керує кожною деталлю. Будівля така само жива, як і людина. Її цілісність у тому, щоб наслідувати власну правду, єдину її тему, та слугувати власному єдиному призначенню. Людина не позичає частин свого тіла. Будівля не позичає куснів своєї душі. Творець віддає їй душу, і кожна стіна, вікно чи сходи виражають її.

— Але всі путні форми експресії вже давним-давно відкрито.

— Експресії чого? Парфенон не мав того самого призначення, що і його дерев'яний попередник. Термінал аеропорту не має того самого призначення, що й Парфенон. Кожна форма має власний сенс. Кожна людина створює власний сенс, форму і призначення. Чому ж так важливо, що робили інші? Чому стає священним факт «не бути собою»? Чому кожен має рацію, тільки б не ти? Чому голос більшості заступає істину? Чому істина стала простою арифметичною дією, до того ж — лише додаванням? Чому все перекручують, аби чомусь там відповідати? Має бути якась причина. Я не знаю її. Ніколи не знав. Хотів би я зрозуміти!

— Заради Бога, — сказав декан, — сідайте… Так краще…Чи не покласти б вам лінійку?.. Дякую… А зараз послухайте мене. Ніхто й ніколи не заперечував важливості сучасних технологій в архітектурі. Ми повинні навчитися адаптувати красу минулого до потреб теперішнього. Голос минулого — це голос людей. Ніщо й ніколи в архітектурі не винайшла одна людина. Справжній творчий процес — повільний, поступовий, анонімний і колективний, в якому кожна людина співпрацює з усіма іншими і поділяє стандарти більшості.

— Розумієте, — спокійно мовив Рорк, — я маю, скажімо, шістдесят років життя попереду. Більшість цього часу мине за працею. Я обрав справу, яку хочу робити. Якщо не знайду в ній радості, то приречу себе на шістдесят років тортур. А я можу знайти радість тільки тоді, коли виконую роботу в найкращий можливий для мене спосіб. Найкраще — це справа стандартів. І я встановлюю власні. Я нічого не успадкував. Я стою наприкінці традиції. А можливо, я стою на її початку.

— Скільки вам років? — запитав декан.

— Двадцять два, — відповів Рорк.

— Вам можна пробачити, — сказав декан; йому, вочевидь, полегшало. — Ви все це переростете. — Він усміхнувся. — Старі стандарти існували тисячі років і нікому ще не вдалося їх покращити. Що таке ваші модерністи? Перехідна манера, ексгібіціоністи, які намагаються привернути до себе увагу. Чи спостерігали ви за їхніми професійними долями? Можете назвати бодай одного, хто досяг хоч якоїсь сталої слави? Погляньте на Генрі Камерона. Видатна людина, провідний архітектор двадцять років тому. А хто він сьогодні? Щасливий, якщо отримає — раз на рік — замовлення на перебудову гаража. Нікчема і пияк, який…

— Не обговорюймо Генрі Камерона.

— О? Він ваш товариш?

— Ні. Але я бачив його будівлі.

— І ви вважаєте їх…

— Я ж сказав, ми не обговорюємо Генрі Камерона.

— Дуже добре. Ви мусите розуміти, що я дозволяю вам значною мірою… як би це сказати, широту поглядів? Я не звик провадити дискусії зі студентами, які поводяться так, як ви. Проте я прагну запобігти, якщо це можливо, майбутній трагедії, видовищу, коли молодий чоловік, вочевидь обдарований, свідомо готується вчинити гармидер у власному житті.

Декан замислився, чому він пообіцяв професору математики зробити все можливе для цього хлопця. Тільки тому, що професор сказав: «Це, — і вказав на проект Рорка, — видатна людина». — «Видатна людина, — думав декан, — або злочинець». Декан здригнувся. Він не схвалював ані того, ані іншого.

Він згадував те, що знав про Роркове минуле. Його батько був сталеваром десь в Огайо і давно помер. У вступних документах хлопця не було жодних записів про найближчих родичів. Коли його розпитували про них, Рорк байдуже відповідав: «Не думаю, що маю якихось родичів. Може, й маю. Хтозна». Здавалося, його дивує сама думка про те, що він повинен цим цікавитися. Він не знайшов або й не шукав жодного приятеля в кампусі. Відмовився вступити до студентського братства. Заробив на вищу освіту, працюючи звичайним робітником на будовах — змалку і протягом трьох років навчання в інституті. Штукатурив. Слюсарював. Зварював, хапався за все, що траплялося під руку, переїжджаючи з одного маленького містечка до іншого, просуваючись на схід, до великих міст. Декан бачив його того літа, під час канікул: Рорк ставив заклепки на будові хмарочоса в Бостоні; його довге тіло під засмальцьованим комбінезоном здавалося розслабленим, уважними були лише очі, а права рука час від часу тягнулася вперед — уміло, без зусиль, щоб зловити летючу кульку полум'я в останній момент, коли вже здавалося, що гаряча заклепка пролетить повз відро і влучить йому в обличчя.

— Послухайте, Рорк, — м'яко промовив декан, — ви тяжко працювали заради освіти. Вам залишився навчатися рік. Є дещо важливе, над чим слід подумати хлопцеві за вашої ситуації. Існує практичний бік роботи архітектора, над яким варто поміркувати. Архітектор не працює сам по собі. Він лише маленька частинка великого соціального цілого. Співпраця — це стрижневе слово у всьому сучасному світі й у професії архітектора зокрема. Чи думали ви про своїх потенційних клієнтів?

— Так, — відповів Рорк.

— Клієнт, — сказав декан. — Клієнт. Думайте про нього насамперед. Він житиме в будинку, який зведете ви. Ваше єдине завдання — догодити йому. Ви повинні намагатися дати відповідне мистецьке втілення його бажанням. Чи це не все, що можна сказати на цю тему?

— Авжеж, я міг би сказати, що маю прагнути звести для клієнта найзручніший, найвигідніший, найкрасивіший будинок, який тільки можна спорудити. Я міг би сказати, що повинен намагатися продати йому те найкраще, чим володію, і також навчити його зрозуміти це найкраще. Але я не збираюся будувати, щоб мати клієнтів. Я збираюся мати клієнтів, щоби будувати.

— Яким чином ви збираєтеся примусити їх дослухатися до ваших ідей?

— Я не збираюся нікого примушувати. Ті, хто потребують мене, самі прийдуть.

Декан зрозумів, що спантеличувало його в Рорковій манері.

— Знаєте, — сказав він, — ваші слова звучали б переконливіше, якби ви говорили так, ніби вам не байдуже, згоден я з вами чи ні.

— Це правда, — сказав Рорк. — Мені байдуже, погоджуєтеся ви зі мною чи ні. — Він промовив ці слова так просто, що вони не пролунали ні образливо, ні як констатація факту, який він уперше здивовано зауважив.

— Вам однаково, що думають інші — це можна зрозуміти. Але ви навіть не намагаєтеся змусити їх думати по-вашому?

— Ні.

— Але це… це жахливо.

— Справді? Можливо. Не можу сказати.

— Я задоволений цією розмовою, — раптом сказав декан надто голосно. — Я заспокоїв свою совість. Я переконався, як і вказували на зборах більшість присутніх, — фах архітектора не для вас. Я намагався вам допомогти. А зараз погоджуюсь із радою. Ви не та людина, яку треба підтримувати. Ви небезпечний.

— Для кого? — запитав Рорк.

Але декан підвівся, демонструючи, що розмову закінчено.

Рорк вийшов із кабінету. Він повільно рушив довгими коридорами, зійшов сходами додолу і вийшов на галявину внизу. Він зустрічав багатьох людей, схожих на декана; він ніколи їх не розумів, лишень знав, що була якась важлива різниця між його та їхніми діями. Це перестало хвилювати його дуже давно. Але він завжди шукав центральну тему в будівлях і головний імпульс людини. Він знав причину власних вчинків; але не міг збагнути їхньої. Юнак не переймався цим. Він так і не навчився розуміти людей, але часом дивувався, що зробило їх такими, якими вони були. Він дивувався знову, розмірковуючи про декана. Тут приховувалася важлива таємниця, десь у цьому питанні, думав він. Був якийсь принцип, який він повинен відкрити.

Але він зупинився: побачив сонячне сяйво пізнього пообіддя, застигле на мить, перш ніж зблякнути, на сірому вапняку фризів, що бігли вздовж цегляних стін будівлі інституту. Він забув про людей, про декана і принципи, якими той послуговувався та які він хотів відкрити. Думав лише про те, як чудово виглядає камінь у мінливому світлі та що він зробив би із цим каменем.

Він думав про великий аркуш паперу і бачив, як на ньому постають лаконічні стіни сірого вапняку з довгими рядами вікон, що впускають небесне сяйво до аудиторій. У кутку аркуша стояв гострий підпис — Говлрд Рорк.

2

— …Архітектура, друзі мої, — це велике Мистецтво, що базується на двох всеосяжних принципах: Красі та Ужитковості. У ширшому розумінні ці принципи є частиною трьох вічних реальностей: Істини, Любові та Краси. Істина стосується традицій нашого мистецтва, Любов — побратимів, яким ми служимо, Краса — о, Краса, незрівнянна богиня всіх митців, незалежно від того — з'являється вона у формі обожнюваної жінки чи споруди… Гм… Так… На завершення я хотів би сказати вам, тим, хто щойно починає прокладати свій шлях в архітектурі, що ви тепер — хранителі священної спадщини… Гм… Так… Отож вирушайте у світ, озброєні трьома вічними реальностями — озброєні сміливістю та баченням майбутнього, віддані стандартам, що їх ця велика школа представляє протягом багатьох років. Служіть щиро, не як раби минулого і не як оті парвеню, які сповідують оригінальність заради оригінальності, що свідчить лише про марнославство та невігластво. Бажаю всім вам багатьох-багатьох діяльних років попереду, а також, перш ніж ви покинете цей світ, закарбувати свій слід на піску часу!

Ґай Франкон завершив промову бундючним жестом, — здійнявши правицю у вітальному салюті; неформальний, але фатуватий і недбалий жест, який Ґай Франкон міг собі дозволити. Величезна зала перед ним ожила й вибухнула оплесками та схвальними вигуками.

Море облич, юних, спітнілих та палких, урочисто дивилися — сорок п'ять хвилин — на підвищення, з якого патякав Ґай Франкон, запрошений промовцем на випускну церемонію Стентонського технологічного інституту; Ґай Франкон, який заради цієї події особисто прибув із Нью-Йорка; Ґай Франкон зі знаменитої фірми «Франкон і Геєр», віце-президент Гільдії архітекторів Америки, член Американської академії мистецтва та літератури, член Національної комісії з образотворчого мистецтва, секретар Нью-Йоркської ліги мистецтва та ремесел, голова Товариства архітектурної просвіти США; Ґай Франкон, кавалер ордена Почесного легіону у Франції, відзначений урядами Великобританії, Бельгії, Монако та Сіаму; Ґай Франкон, найвидатніший випускник Стентону, який спроектував знамениту будівлю Національного банку в Нью-Йорку, де на даху, на висоті двадцяти п'яти поверхів над землею, у зменшеній копії мавзолею Адріана, палахкотів на вітрі смолоскип зі скла та найкращих жарівок «Дженерал Електрик».

Ґай Франкон зійшов зі сцени, уповні свідомий кожного свого руху. Він був середнього зросту і не надто огрядним, лише з прикрою схильністю до повноти. Він знав, що ніхто не дасть йому справжнього віку, а йому виповнилося п'ятдесят один. На його обличчі не було ані зморшки, ані жодної прямої лінії; воно мало спритну композицію куль, кіл, дуг та еліпсів, з очицями, що мерехтіли дотепністю. Його вбрання виказувало ретельну увагу до деталей, властиву митцям. Спускаючись східцями, він шкодував лише, що в цьому закладі навчаються самі хлопці.

Ця зала, думав він, чудовий взірець архітектури, але сьогодні тут було трохи задушно через натовп та знехтувану проблему вентиляції. Але він чванився панелями із зеленого мармуру, коринфськими колонами із чавуну, поквецяними золотом і оздобленими гірляндами позолочених фруктів; ананаси, подумав Ґай Франкон, особливо добре витримали перевірку часом. «Як, — подумав він, — зворушливо; це ж саме я збудував це крило і саме цю залу двадцять років тому, й ось я тут».

Зала була так щільно напхана тілами та обличчями, що з першого погляду неможливо було розрізнити, яке обличчя якому тілу належить.

Це скидалося на м'який ворухкий холодець із перемішаних рук, плечей, грудей та животів. Одна із цих голів, блідолиця, темноволоса і прекрасна, належала Пітеру Кітінґу.

Він сидів у першому ряду, намагаючись не зводити очей зі сцени, бо знав, що чимало людей дивляться на нього зараз і дивитимуться згодом. Він не озирався, але усвідомлення цих спрямованих на нього поглядів не покидало його. У нього були темні, уважні та розумні очі. Його рот, маленький, бездоганно окреслений півмісяць, був лагідним, шляхетним і теплим від непевної обіцянки усмішки. Його голова вражала класичною довершеністю форми черепа і природних хвиль чорних кучерів над прегарно запалими вилицями. Він тримав голову як людина, яка сприймає свою вроду за належне, але знаючи, що інші так не вважають. Це був Пітер Кітінґ, зірковий студент Стентону, президент студентської ради, капітан команди атлетів, член найпрестижнішого студентського братства, проголошений найпопулярнішою людиною в кампусі.

«Цей натовп, — думав Пітер Кітінґ, — зібрався, щоб побачити, як мені вручатимуть диплом», — і намагався прикинути місткість зали. Усі ці люди знали його навчальні досягнення й ніхто його сьогодні не переможе. О так, тут Шлінкер. Шлінкер спонукав його до нещадної конкуренції, та все ж таки він побив Шлінкера цього останнього року. Він працював наче пес, тому що хотів побити Шлінкера. Сьогодні у нього не було суперників… Раптом він відчув, як щось упало вниз, із горла до шлунка, щось холодне та порожнє, порожнеча, що скотилася донизу і залишила це відчуття: не думку, а натяк на запитання, чи насправді він такий чудовий, яким його сьогодні проголосять. Він пошукав у натовпі поглядом Шлінкера; побачив його пожовкле обличчя та окуляри в золотій оправі. Кітінґ подивився на Шлінкера лагідно, з полегшенням і вдячністю, позбуваючись сумнівів. Було очевидно, що Шлінкер не міг сподіватися дорівнятись до нього зовнішністю та здібностями, у цьому не було жодних сумнівів; він завжди перемагатиме Шлінкера і всіх шлінкерів світу; ніколи й нікому не дозволить досягнути того, чого сам досягнути не зможе. Нехай усі дивляться на нього. Він дасть їм достойні підстави витріщатися. Він сприймав гарячі подихи навколо й атмосферу очікування неначе тонізувальний засіб. «Як прекрасно жити», — думав Пітер Кітінґ.

Йому трохи запаморочилося в голові. Це було приємно. Це відчуття винесло його, безвольного і безпам'ятного, на сцену, перед усі ці обличчя. Він стояв — стрункий, підтягнутий, атлетичний — і дозволив затопити себе з головою. Розчув крізь лемент, що отримав диплом із відзнакою, що Гільдія архітекторів Америки нагородила його золотою медаллю, а Товариство архітектурної просвіти США — чотирирічною стипендією на навчання в Паризькій школі витончених мистецтв.

Потім він ручкався, зішкрібав піт із обличчя кінцем пергаментного згортка. Кивав, всміхався, задихаючись у своїй чорній мантії та сподіваючись, що люди не зауважать його матері, яка хлипала, чіпляючись за нього руками. Ректор інституту тиснув його руку, рокочучи: «Стентон пишатиметься тобою, мій хлопчику». Декан ручкався з ним, повторюючи: «…Славне майбутнє… Славне майбутнє… Славне майбутнє…». Професор Пітеркін потиснув йому руку і поплескав по плечі, промовляючи: «…і ви вважатимете це абсолютно необхідним; наприклад, я пройшов через таке, коли будував головний поштамт у Пібоді…». Кітінґ не слухав далі, бо чув історію про головний поштамт в Пібоді неодноразово. Це була єдина споруда, як відомо, зведена професором Пітеркіном, перед тим як він пожертвував практичною діяльністю заради обов'язків викладача. Чимало було сказано про дипломний проект Кітінґа — Палац мистецтв. Хоч убийте, але у той момент Кітінґ не міг пригадати, що то був за проект.

Крізь усе це його очі закарбували образ Ґая Франкона, який потискав йому руку, а в його вухах лунали м'які звуки голосу Франкона: «…Як я казав вам, вона досі відкрита, мій хлопчику. Звісно, зараз ви отримали цю стипендію… Вам потрібно вирішити… Диплом Школи витончених мистецтв дуже важливий для молодої людини… та я дуже втішуся мати вас у нашому бюро…».

Бенкет випускників 1922 року був тривалим і врочистим. Кітінґ зацікавлено слухав промови; коли він чув нескінченні сентенції про «молодь як надію американської архітектури» і «майбутнє, що відчиняє свої золоті ворота», то знав, що це він був надією і це йому належить майбутнє, отож приємно було почути підтвердження цього з багатьох видатних уст. Він дивився на сивочолих ораторів і міркував, наскільки буде молодшим за них, досягнувши їхнього становища, їхнього і навіть вищого.

Потім він раптово подумав про Говарда Рорка. Він здивувався, виявивши, що зблиск цього імені в його пам'яті подарував маленький, гострий приступ задоволення ще раніше, ніж він згадав чому. Потім пригадав: цього ранку Говарда Рорка відрахували. Він мовчки дорікнув собі; спробував викликати відчуття жалю. Але зачаєна радість поверталася, щойно він думав про це вигнання. Подія остаточно довела, що він був дурником, вважаючи Рорка небезпечним суперником; колись він навіть непокоївся через Рорка більше, ніж через Шлінкера, хоча Рорк був на два роки молодшим. Якщо він і сумнівався у власній обдарованості, хіба цей день не поставив усе на свої місця? Але, згадав він, Рорк ставився до нього приязно, завжди допомагав, коли він застрягав з якоюсь проблемою… тобто не застрягав, а просто не мав часу її обміркувати, зробити креслення чи ще щось. Боже! Як Рорк умів розплутувати креслення; він начебто смикав за шворочку — і все, двері прочинено… Гаразд, що з того, що вмів? Що це дало йому? Із ним покінчено. І усвідомивши це, Пітер Кітінґ нарешті відчув приємний укол співчуття до Говарда Рорка.

Коли Кітінґа запросили виступити, він упевнено підвівся. Не міг видати страху, проте не мав що сказати про архітектуру. Але він таки говорив, високо здійнявши голову, як рівний серед рівних, лише ледь вагаючись, так, щоб жодна відома людина із присутніх тут не відчула себе зневаженою. Він пригадував, що казав: «Архітектура — це велике мистецтво… з поглядом, спрямованим у майбутнє, з почуттям благоговіння до минулого у наших серцях… з усіх ремесел найважливіше у соціальному сенсі… і, як сказала сьогодні людина, яка стала нашим натхненником, три вічних цінності — це Істина, Любов і Краса…».

Потім у коридорі, в галасливому сум'ятті прощань, якийсь хлопець ухопив Кітінґа за плечі та прошепотів: «Біжи додому і швиденько скинь оці святкові лахи, Піте, сьогодні увечері на нас чекає Бостон, тільки наша тусовка; я заїду по тебе за годину». Тед Шлінкер умовляв його: «Звісно, ти поїдеш, Піте. Без тебе ніякої забави. Ну й вітаю тебе, і таке інше. Без образ. Нехай перемагає найсильніший». Кітінґ обійняв Шлінкера за плечі; його очі сяяли щирою теплотою, начебто Шлінкер був його найдорожчим приятелем. Він сказав: «Теде, старий, дякую. Я справді почуваюся жахливо через цю медаль Гільдії архітекторів — думаю, що саме ти її заслужив, але ніколи не можна передбачити, що спаде на думку цим стариганам». І ось уже Кітінґ іде додому в теплому присмерку, ламаючи голову, як втекти на ніч від матері.

Мати, думав він, чимало зробила для нього. Як сама часто повторювала, вона була освіченою пані; проте тяжко гарувала і змушена була тримати квартирантів у будинку — небачений учинок у її родині.

Його батько мав крамничку канцелярських товарів у Стентоні. Дванадцять років тому нові часи поклали край цьому бізнесу, а грижа покінчила з Пітером Кітінґом-старшим. Луїза Кітінґ залишилася з будинком, розташованим наприкінці респектабельної вулиці, щорічною страховою рентою, що акуратно її поповнювала — вона за цим пильнувала, та із сином. Рента була скромненька, та завдяки квартирантам і власній заповзятливості місіс Кітінґ давала собі раду. Влітку їй допомагав син, підробляючи адміністратором у готелях або позуючи для реклами. Її син, постановила місіс Кітінґ, посяде належне місце у світі, й вона вчепилася за цю мету так м'яко, так невблаганно, наче п'явка… Смішно, пригадав Кітінґ, колись він хотів стати художником. Але саме його мати обрала найкраще поле діяльності для його митецького хисту. «Архітектура, — сказала вона, — це така шанована професія. Окрім того, ти познайомишся з найкращими людьми». Саме мати підштовхнула його до цього фаху, а він навіть не пригадував коли і як це сталося. Смішно, думав Кітінґ, він не згадував про юнацькі прагнення роками. Дивно, що ця згадка йому дошкуляє зараз. Добре, цей вечір і призначений, щоб згадати — і забути назавжди.

Архітектори, розмірковував він, завжди розбудовують блискучу кар'єру. А опинившись на вершині, чи падають вони вниз? Раптом він згадав Генрі Камерона; двадцять років тому він будував хмарочоси; нині це старий пияка, бюро якого розташоване десь на околиці. Кітінґ стенув плечима і пришвидшив крок.

Ідучи, він гадав, чи дивляться на нього люди. Вдивлявся у прямокутники освітлених вікон; іноді фіранка ворушилася і чиясь голова тулилася до вікна. Він намагався вгадати, чи хоче та людина побачити, як він іде; якщо й ні, то одного дня це зміниться — вони дивитимуться всі.

Коли Кітінґ підійшов до будинку, Говард Рорк сидів на ґанку. Юнак притулився спиною до сходинок, опершись на лікті та випроставши ноги. Кручені паничі спиналися колонами ґанку вгору, наче завіса між будинком і світлом ліхтаря на розі.

Куля вуличного ліхтаря у весняному нічному повітрі здавалася дивовижною. Вона робила вулицю темнішою і потьмянілою; висіла самотньою продуховиною, приховуючи від погляду все, крім кількох гілок із рясним листям, застиглим на краях цієї проріхи. Ця маленька підказка переростала в переконання, що в темряві немає нічого, крім потоку листків. Скляна куля світла робила листя живішим; вона забрала в нього колір і обіцяла, що за денного світла воно стане зеленіше, ніж будь-коли; вона примушувала заплющити очі й здобутися на нове відчуття, не запах і не дотик, а все разом — усвідомлення весни і простору.

Кітінґ зупинився, упізнавши несосвітенно руде волосся у темряві на ґанку. Це була єдина людина, яку він хотів бачити сьогодні ввечері. Він утішився, що застав Рорка на самоті, і трохи боявся цього.

— Вітаю, Пітере, — мовив Рорк.

— О… О дякую… — Кітінґ здивувався, що відчуває від цього вітання більше задоволення, ніж від усіх, почутих сьогодні. Він ніяково втішився і подумки обізвав себе за це дурнем. — Тобто… Чи ти знаєш, що… — Він різко додав: — Мати сказала тобі?

— Сказала.

— Вона не мала цього робити.

— Чому б і ні?

— Послухай, Говарде, ти знаєш, що мені страшенно шкода через твоє…

Рорк відкинув голову і глянув на нього.

— Забудь, — сказав він.

— Я… хочу дещо обговорити з тобою, Говарде. І попросити твоєї поради. Не заперечуєш, якщо я тут сяду?

— Про що йдеться?

Кітінґ умостився на сходи поруч із ним. У присутності Рорка він не міг грати жодної ролі. Окрім того, зараз він і не хотів удавати когось іншого. Він почув шелест листочка, що падав на землю; це був тонкий, прозорий, весняний звук.

Цієї миті він відчував, що прив'язався до Рорка; ця прив'язаність містила біль, подив і безпорадність.

— Ти не думатимеш, — лагідно і цілком щиро мовив Кітінґ, — що це жахливо з мого боку? Обговорювати мої справи, коли тебе щойно?..

— Я ж сказав, забудь про це. Що таке?

— Знаєш, — несподівано прямодушно навіть для себе сказав Кітінґ, — я часто вважав тебе божевільним. Але я знаю, як багато ти знаєш про це — я про архітектуру — такого, про що оті дурні ніколи не знали. І я знаю, що ти любиш її, як вони ніколи не полюблять.

— І?

— Гаразд, не знаю, чому я повинен був прийти до тебе, але — Говарде, я ніколи цього не казав, однак твоя думка важить для мене більше, ніж деканова — я, можливо, дослухаюся до його поради, але твоя думка просто важливіша для мене, не знаю чому. Навіть не знаю, навіщо я це кажу.

Рорк повернувся до нього, глянув і розреготався. Це був молодий, доброзичливий, дружній сміх, який можна було почути від Рорка так рідко, що Кітінґові здалося, ніби хтось підбадьорливо взяв його за руку; і він забув, що на нього чекає вечірка в Бостоні.

— Давай, — сказав Рорк, — ти ж не боїшся мене, правда? Про що ти хочеш запитати?

— Про мою стипендію. Я отримав її, щоб навчатися в Парижі.

— Невже?

— На чотири роки. Але, з іншого боку, Ґай Франкон нещодавно запропонував мені працювати в нього. Сьогодні він сказав, що пропозиція дійсна. І я не знаю, що обрати.

Рорк дивився на нього; його пальці повільно вистукували щось по сходинках.

— Якщо ти запитуєш моєї поради, Пітере, — нарешті відповів він, — ти вже припустився помилки — запитуючи в мене, запитуючи в інших.

Ніколи не радься з людьми. Тільки не про роботу. Хіба ти сам не знаєш, чого хочеш? Як ти можеш терпіти незнання?

— За це, Говарде, я і захоплююся тобою. Ти завжди все знаєш.

— Не треба компліментів.

— Але я справді так думаю. Як тобі вдається приймати рішення?

— Як тобі вдається дозволяти іншим вирішувати за тебе?

— Бачиш, Говарде, я не певен. Я ніколи не був упевненим у собі. Не знаю, чи я такий здібний, як усі вони кажуть. Я не зізнаюся в цьому нікому. Крім тебе. Гадаю, це тому, що ти завжди такий впевнений, і я…

— Піті! — голос місіс Кітінґ пролунав позаду. — Піті, серденько! Що ти тут робиш?

Вона стояла в проймі дверей, у своїй найкращій сукні з бордової тафти, щаслива і розлючена.

— А я сиджу тут самісінька та чекаю на тебе! Заради Бога, що ти робиш на цих брудних сходах у фраку? Вставай негайно! Заходьте в будинок, хлопці. Я приготувала для вас гарячий шоколад і печиво.

— Але, мамо, я хотів поговорити з Говардом про дещо важливе, — сказав Кітінґ, проте підвівся.

Здавалося, вона не почула. Увійшла в будинок. Кітінґ пішов за нею.

Рорк поглянув на них, стенув плечима, підвівся і теж увійшов досередини.

Місіс Кітінґ усілась у кріслі, зашелестівши накрохмаленою спідницею.

— То що ви обговорювали? — запитала вона.

Кітінґ торкнувся пальцем до попільнички, взяв коробку сірників і підкинув її, потім, ігноруючи матір, повернувся до Рорка.

— Послухай, Говарде, не викаблучуйся, — сказав він, підвищивши голос. — Як вважаєш, я повинен начхати на стипендію і піти працювати, чи змусити Франкона почекати і схопитися за Школу витончених мистецтв, щоб вразити селюків?

Але щось змінилося. Мить було втрачено.

— А зараз, Піті, дозволь висловитися мені… — почала місіс Кітінґ.

— Ох, мамо, зачекай!.. Говарде, я повинен добре все зважити. Не кожен може отримати таку стипендію. Ця нагорода свідчить про визнання. Курс у Школі витончених мистецтв — ти знаєш, як це важливо.

— Не знаю, — сказав Рорк.

— Ох так, я в курсі твоїх божевільних ідей, але, на мою думку, йдеться про практичні речі, з погляду людини у моєму становищі. Забудьмо на мить про ідеали, очевидно, що…

— Тобі не потрібна моя порада, — сказав Рорк.

— Звісно, потрібна! Я ж запитую в тебе!

Але Кітінґ не вмів бути собою в присутності глядачів, будь-яких глядачів. Щось було втрачено. Він не знав що саме, але відчував, що Рорк знає; Роркові очі його бентежили і він через це злився.

— Я хочу практики в архітектурі, — відрубав Кітінґ, — а не балачок! Вона дає престиж, ця стара школа. Ставить тебе вище за рядових екс-сантехніків, які думають, що вміють будувати. З іншого боку, місце у Франкона — Ґай Франкон особисто його запропонував!

Рорк відвернувся.

— Скільком так пощастило? — Кітінґ сліпо продовжував. — За рік вони вихвалятимуться, що працюють на Сміта чи Джонса, якщо взагалі знайдуть роботу. А я тим часом працюватиму у Франкона і Геєра!

— Ти маєш абсолютну рацію, Пітере, — сказала підводячись місіс Кітінґ, — що з таких питань не хочеш консультуватися з матір'ю. Це надто важливо. Радься про це з містером Рорком.

Хлопець зиркнув на матір. Він не хотів чути, що вона думає з цього приводу; він знав, що його єдиний шанс ухвалити рішення — зробити це, перш ніж почує її думку; вона зупинилася, дивлячись на нього, готова розвернутися і вийти з кімнати; він знав, що це за поза — вона вийде, якщо він цього захоче; він хотів, щоб вона пішла, хотів цього відчайдушно. Натомість мовив:

— Чому ж, мамо, як ти можеш таке казати? Звісно, я хочу почути твою думку. Що… що ти думаєш?

Вона проігнорувала неприховану роздратованість у його голосі та всміхнулася:

— Піті, я ніколи нічого не думаю. Тобі вирішувати. Ти завжди вирішуєш самостійно.

— Добре, — нерішуче почав, спостерігаючи за нею, — якщо я вирушу до Школи витончених мистецтв…

— Чудово, — сказала місіс Кітінґ, — їдь до школи. Це прекрасне місце. За цілий океан від твого дому. Звісно, якщо ти поїдеш, містер Франкон візьме когось іншого. Люди про це говоритимуть. Кожен знає, що містер Франкон щороку бере на роботу найкращого студента Стентону. Хотіла б я знати, як воно буде, коли цю роботу отримає інший хлопець? Та я думаю, це не має значення.

— Що… що казатимуть люди?

— Нічого такого, мабуть. Хіба те, що найкращим випускником був той інший хлопець. Я думаю, він візьме Шлінкера.

— Ні, — він захлинувся від люті. — тільки не Шлінкера!

— Так, — повторила вона лагідно, — Шлінкера!

— Але ж…

— Та навіщо тобі перейматися тим, що скажуть люди? Усе, що ти маєш робити — догоджати собі.

— І ти думаєш, що Франкон…

— Чому я повинна думати про містера Франкона? Він для мене ніхто.

— Мамо, ти хочеш, щоб я погодився на пропозицію Франкона?

— Нічого я не хочу, Піті. Вирішуй сам.

Пітер раптом замислився, а чи справді він любить свою матір. Але вона була його матір'ю, і цей доведений факт автоматично означав, що він її любить, тому вважав за очевидне — те, що він відчував до неї, і є любов'ю. Він не знав, чи була хоча б одна підстава поважати її судження. Вона була його матір'ю; це мусило замінити всі підстави.

— Так, звісно, мамо… Але… Так, я знаю, але… Говарде?

Це було волання про допомогу. Рорк був там, на тахті в кутку, напівлежачи, ліниво розвалившись, наче кошеня. Це щоразу вражало Кітінґа; він часто бачив Рорка, який рухається з беззвучною зібраністю, пильністю, точністю кота; він бачив його розслабленим, наче кота, у безформній розм'яклості, ніби у його тілі не було жодної кістки. Рорк глянув на нього і сказав:

— Пітере, ти знаєш мою думку про кожну твою можливість. Обери менше зло. Чого ти навчишся в Школі витончених мистецтв? Проектувати ще більше ренесансних палаців і опереткових декорацій? Вони вб'ють у тобі все, що ти маєш. Інколи, якщо тобі дозволити, у тебе непогано вдається. Якщо ти і справді хочеш учитися, йди працювати. Франкон — виродок і телепень, але ти принаймні будуватимеш. Це підготує тебе до самостійної роботи значно швидше.

— Навіть містер Рорк іноді каже розумні речі, — сказала місіс Кітінґ, — навіть висловлюючись, наче водій вантажівки.

— Ти і справді вважаєш, що мені непогано вдається? — Кітінґ дивився на Рорка так, наче його очі увібрали відбиток цієї фрази і ніщо інше не мало значення.

— Час від часу, — сказав Рорк. — Нечасто.

— Зараз, коли все вирішено… — почала місіс Кітінґ.

— Я… Я повинен обміркувати все, мамо!

— Зараз, коли все вирішено, може, гарячого шоколаду? Я миттю його принесу!

Вона всміхнулася синові невинною усмішкою, сповненою покори та вдячності, і зашурхотіла з кімнати.

Кітінґ нервово крокував, потім зупинився, закурив сигарету, випльовуючи дим короткими затяжками, і глянув на Рорка.

— Говарде, що ти збираєшся робити?

— Я?

— Розумію, бездушно говорити увесь час про мене. Мати хоче якнайкраще, але вона доводить мене до божевілля… Гаразд, до біса усе це… Що ти збираєшся робити?

— Я їду до Нью-Йорка.

— Ох, чудово. Шукати роботу?

— Шукати роботу.

— В… архітектурі?

— В архітектурі, Пітере.

— Це чудово. Я втішений. Маєш якісь конкретні плани?

— Я збираюся працювати у Генрі Камерона.

— О ні, Говарде!

Рорк повільно всміхнувся. Кутики його рота загострилися, і він нічого не відповів.

— О ні, Говарде!

— Так.

— Але ж він зараз ніхто, ніхто! О так, я знаю, у нього досі є ім'я, але йому кінець! Він не будує жодних важливих споруд, роками не мав жодного замовлення! Кажуть, що його бюро — це якесь звалище. Яке майбутнє чекає на тебе в нього? Чого ти навчишся?

— Небагато. Лише будувати.

— Заради Бога, не роби цього, ти добровільно себе знищуєш! Я думав… Добре, так, я думав, що сьогодні ти дещо зрозумів.

— Так і є.

— Послухай, Говарде, якщо це тому, що ти вважаєш, начебто тебе більше ніхто не візьме, ніхто кращий, то це не так. Я допоможу тобі. Я працюватиму у старигана Франкона, матиму зв'язки і…

— Дякую тобі, Пітере. Але в цьому не буде потреби. Усе вирішено.

— І що він сказав?

— Хто?

— Камерон.

— Я ще не зустрічався з ним.

Знадвору пролунав автомобільний сигнал. Кітінґ пригадав, побіг переодягатися, наштовхнувся у дверях на матір і збив чашку із заставленої таці.

— Піті!

— Нічого страшного, мамо! — він ухопив її за лікті. — Я поспішаю, серденько. Невеличка вечірка із хлопцями — ні, ні, не кажи нічого — я буду не пізно. І — слухай — ми святкуємо початок моєї роботи у Франкона і Геєра!

Він рвучко її поцілував, у радісному збудженні, що часом робило його затятим, і вилетів із кімнати вгору сходами. Місіс Кітінґ похитала головою — збентежено, осудливо і щасливо.

У своїй кімнаті, розкидаючи навколо себе одяг, Кітінґ раптом згадав про телеграму, яку мав вислати до Нью-Йорка.

Ця особлива тема не зринала в його голові протягом дня, але вигулькнула зараз, як щось надзвичайно термінове; він хотів дати телеграму зараз, негайно.

Нашкрябав на аркуші паперу:

«Кеті найдорожча їду в Нью-Йорк робота Франкон кохаю назавжди Пітер».

Цієї ночі Кітінґ, затиснутий між двома хлопцями, мчав до Бостона, вітер і дорога зі свистом неслися вслід. Він думав, що зараз перед ним відкривається світ, наче темрява, що відступає перед хитким світлом фар. Він вільний. Він готовий. За кілька років — отже, невдовзі, оскільки у швидкості цього автомобіля часу не існувало — його ім'я лунатиме горном, вириваючи людей зі сну. Він готовий до звершень, надзвичайних досягнень, здобутків у… у… у… о чорт, — в архітектурі.

З

Пітер Кітінґ дивився на вулиці Нью-Йорка. Зауважив, що люди тут вдягаються дуже добре.

На мить зупинився перед будинком на П'ятій авеню, де було бюро Франкона і Геєра й де чекав на нього перший робочий день. Він дивився на людей, які поспіхом пробігали повз нього. «Шикарні, — думав він, — збіса шикарні». Він із сумом зиркнув на свій одяг: мусив іще чимало навчитися в Нью-Йорку.

Коли вже нікуди було зволікати, він повернувся до дверей. Це був мініатюрний доричний портик, кожен сантиметр якого у зменшеному вигляді відтворював точні пропорції, узаконені митцями, які носили розмаяні грецькі туніки; поміж мармуровою досконалістю колон сяяли нікельовані обертові двері, відбиваючи спалахи фар автомобілів, що мчали повз. Кітінґ увійшов крізь ці двері, минув оздоблений блискучим мармуром вестибюль і підійшов до ліфта, який сяяв позолотою та червоним лаком. Проминувши тридцять поверхів, ліфт доправив його до дверей із червоного дерева. Юнак побачив вишукану бронзову табличку з делікатно викарбуваними літерами:

ФРАНКОН І ГЕЄР - АРХІТЕКТОРИ

Приймальня бюро «Франкон і Геєр, архітектори» нагадувала прохолодну і затишну бальну залу в колоніальному особняку. Сріблясто-білі стіни обшито панелями з пласкими пілястрами; пілястри вирізьблено і вигнуто іонічними завитками; вони підтримували невеличкі фронтони з нішами для горельєфів грецьких амфор, втоплених у стіну. Панелі прикрашали гравюри із зображеннями грецьких храмів, надто невідомі, щоб бути впізнаними, але такими, що демонстрували впізнавані колони, портики та потріскане каміння.

Доволі безглуздо, але, щойно переступивши поріг, Кітінґ відчув, ніби в нього під ногами — стрічка конвеєра. Спершу вона доставила його до секретаря, який сидів біля телефонного комутатора позаду білої балюстради флорентійського балкона. Потім віднесла до порога величезної креслярської кімнати. Він побачив довжелезні пласкі столи, ліс заплутаних дротів, що звисали зі стелі й закінчувалися зеленими абажурами, гори планів, башти жовтих шухляд, папери, бляшанки, зразки цегли, баночки з клеєм і календарі будівельних компаній, переважно із зображеннями оголених жінок. Старший кресляр визвірився на Кітінґа, навіть не глянувши на нього. Він нудився і водночас мало не репався від захоплення роботою. Тицьнув пальцем у напрямку переодягальні, повів підборіддям, вказуючи на двері шафки, і завмер, перекочуючись з п'ятки на носок, поки Кітінґ вбирав своє заціпеніле, невпевнене тіло у перлисто-сірий халат. На цих халатах Франкон наполягав. Стрічка конвеєра зупинилася біля столу в кутку креслярської кімнати, де на Кітінґа вже чекав стос планів, що їх треба було переробити. Кощава спина головного кресляра віддалилася від нього, залишаючи непомильне відчуття, що про його існування вже забули.

Кітінґ негайно схилився над завданням, напруживши очі та м'язи шиї. Він не бачив нічого, крім перлистого полиску паперу перед собою. Дивувався з чітко накреслених ліній, адже був переконаний, що його рука тремтить. Він перемальовував лінії, не розуміючи, куди вони ведуть і чому. Знав лише: це креслення — чийсь незрівнянний витвір, що він його не має права критикувати чи порівнювати зі своїми власними здобутками. Дивувався, як йому спало на думку міркувати про себе як про майбутнього архітектора.

Значно пізніше він помітив брижі сірого халата, напнутого на лопатках над сусіднім столом. Він роззирнувся довкола, спершу сторожко, потім зацікавлено, далі задоволено, і врешті — зневажливо. Досягнувши цієї стадії, Кітінґ знову став собою і відчув любов до людства. Він зауважив пожовклі щоки, недолугий ніс, бородавку на випнутому підборідді, живіт, сплющений об край столу. Йому подобалися ці картини. Хоч би що робили ці люди, він зробить краще. Він усміхнувся. Пітеру Кітінґу був потрібен приятель.

Коли він знову подивився на креслення, то зауважив кричущі недоліки цього шедевра. Це був поверх приватної резиденції, й він помітив покручені коридори, що відтинали величезні кусні площі без будь-якого сенсу, довгі прямокутні ковбаси кімнат, приречених на темряву. «Господи, — думав він, — мене викинули б за таке ще в першому семестрі». Після цього він продовжив роботу швидко, легко, впевнено — і радісно.

До обіду Кітінґ познайомився зі співробітниками, не з конкретними людьми, але підготував туманний ґрунт, на якому мала забуяти дружба. Він усміхався сусідам і без причин підбадьорливо їм підморгував. Він використав кожен похід по воду, щоб обвести поглядом колег, повз яких проходив. Лагідні та підбадьорливі, сяйливі очі, здавалося, вихоплюють з усесвіту по черзі кожного чоловіка в кімнаті, як найважливішого представника людства і найкращого Кітінґового друга. «Ось іде, — наче відлунювало за ним, — розумний хлопчина і збіса хороший товариш».

— Це він, — сказав хлопець. — Він усе робить.

Зауважив, що високий молодий блондин за сусіднім столом працює над фасадом адміністративної будівлі. Кітінґ схилився з приязною повагою над плечем хлопця і подивився на плетиво лаврових гірлянд на різьблених колонах третього поверху.

— Доволі непогано для старого, — захоплено мовив Кітінґ.

— Для кого? — перепитав хлопець.

— Та ж для Франкона, — відповів Кітінґ.

— До біса Франкона, — безтурботно зронив хлопець. — Він за вісім років не спроектував і собачої буди. — І махнув пальцем через плече, вказуючи на скляні двері за спиною. — Це він.

— Що? — перепитав, озираючись, Кітінґ.

— Це він, — сказав хлопець, — Штенґель. Він усе це робить.

За скляними дверима Кітінґ побачив кістляві плечі, схилені над дошкою для креслення, маленьку, трикутну, напружено схилену голову і дві цятки світла на круглій оправі окулярів.

Наприкінці дня наче привид проминув замкнені двері, й Кітінґ, із шереху шепотіння навколо, зрозумів, що Ґай Франкон прибув і піднявся до свого кабінету поверхом вище. За півгодини відчинилися скляні двері й вийшов Штенґель, тримаючи двома пальцями великий аркуш ватману.

— Гей, ти, — сказав він. І його окуляри спинилися на обличчі Кітінґа. — Ти робиш креслення для цього? — Він погойдав ватманом. — Занеси на схвалення шефові. Намагайся мати розумний вигляд і слухати, що він казатиме. Хоча ні перше, ні друге не має значення.

Він був коротуном, і його руки, здавалося, діставали до щиколоток; вони метелялися у довгих рукавах наче мотузки, з причепленими до них довгими вмілими долонями. Погляд Кітінґа закрижанів, на одну десяту секунди потемнів, пильно втупившись у скельця окулярів. Потім він усміхнувся і приємним голосом відповів:

— Так, сер.

Поніс ватман, тримаючи його кінчиками десяти пальців, угору вистеленими малиновим пухнастим килимом сходами, до кабінету Ґая Франкона. На аркуші аквареллю було зображено в перспективі особняк із сірого граніту — з трьома ярусами мансардних вікон, п'ятьма балконами, чотирма еркерами, дванадцятьма колонами, одним флагштоком і двома левами біля входу. В кутку був охайний напис від руки: «Резиденція містера і місіс Джеймс Воттлз. Франкон і Геєр, архітектори». Кітінґ тихенько свиснув: Джеймс Воттлз — мільйонер, виробник лосьйонів для гоління.

Кабінет Ґая Франкона сяяв поліруванням. «Ні, — подумав Кітінґ,— він не полірований, а вкритий лаком, ні, навіть не полакований, але кожен предмет тут политий розтопленими дзеркалами». Він бачив друзки власних віддзеркалень, що пурхали, наче рій метеликів, слідували за ним через кімнату, відбивалися на чіпендейлівському бюро, кріслах якобінської епохи і камінній полиці в стилі Людовика XV. Йому не забракло часу, щоб зауважити справжню давньоримську скульптуру в кутку, сепію фотографій Парфенону, Реймського собору, Версалю і будівлі Національного банку Фрінкла з незгасимим факелом.

Він побачив, як його власні ноги наближаються до нього від бічної сторони столу з червоного дерева. За столом сидів Ґай Франкон. Його обличчя пожовкло, а щоки обвисли. Він подивився на Кітінґа так, наче ніколи досі того не бачив, потім згадав і широко всміхнувся.

— Так-так-так, Кіттрідже, мій хлопчику, ось де ти, влаштувався гарнесенько! Дуже радий тебе бачити. Сідай, хлопчику, сідай, що ти там маєш? Не варто поспішати, зовсім не варто. Сідай! І як тобі тут?

— Боюся, сер, що я аж занадто щасливий, — відповів Кітінґ із виразом щирої хлопчачої безпорадності. — Я думав, що хвацько візьмуся за свою першу роботу, але починати в такому місці… Гадаю, це трохи мене збентежило… Але я з цим упораюся, сер, — пообіцяв він.

— Звісно, — сказав Ґай Франкон, — це може трохи приголомшити молодого хлопця, але лише трішечки. Не хвилюйся. Я певен, що ти впораєшся.

— Я зроблю усе можливе, сер.

— Авжеж. Що це вони мені прислали? — Франкон простягнув руку до малюнка, але його пальці натомість зморено спочили на чолі. — Цей головний біль дратує… Ні-ні, нічого серйозного, — він усміхнуся, побачивши Кітінґову стурбованість, — лише маленький mal de tete.[1] Так багато роботи.

— Можу я щось принести вам, сер?

— Ні, дякую. Приносити мені нічого не потрібно. От якби ти міг щось у мене забрати, — він підморгнув. — Шампанське. Entre nous,[2] це їхнє шампанське учора ввечері було геть нікудишнє. Я взагалі не надто люблю шампанське. Дозволь тобі сказати, Кіттрідже, дуже важливо розумітися на винах, особливо коли запрошуєш клієнта на вечерю і маєш бути переконаний, що замовив пристойне вино. А зараз я розкрию тобі професійну таємницю. Візьмімо, наприклад, перепілок. Більшість людей замовили б до них бургундське. А що треба зробити? Замовити «Кло Вуажо» врожаю 1904 року. Зрозумів? Це додає певний штрих. І цілком коректно, і оригінально. Слід завжди бути оригінальним. Між іншим, хто тебе прислав?

— Містер Штенґель, сер.

— А, Штенґель. — Інтонація, з якою він промовив це прізвище, вмить закарбувалася в свідомості Кітінґа: це потрібно було запам'ятати, щоб використати згодом. — Надто важлива персона, щоб самому принести свою роботу, еге ж? Затям, він видатний проектувальник, найкращий проектувальник у Нью-Йорку, але останнім часом надто кирпу дере. Вважає, що він сам робить тут усю роботу, тільки тому, що цілісінький день брудниться за дошкою. Ти дізнаєшся, мій хлопчику, коли попрацюєш із нами трохи довше, що найголовніша робота в бюро відбувається поза його стінами. Ось хоча б учорашній вечір. Бенкет Асоціації з торгівлі нерухомістю «Клеріон». Дві сотні гостей — вечеря з шампанським — о так, шампанське! — він гидливо зморщив носа, підсміюючись із себе. — Кілька неформальних слів під час невеличкої промови після вечері — розумієш, нічого крикливого, жодних вульгарних закликів купувати — лишень кілька слушних міркувань про відповідальність ріелтерів перед суспільством, про важливість вибору компетентних, шанованих архітекторів із визнаною репутацією. Ну, знаєш, кілька яскравих маленьких гасел, що закарбовуються в пам'яті.

— Так, сер, щось штибу: «Обирайте будівельника свого будинку так само ретельно, як обираєте наречену, яка в ньому житиме».

— Непогано. Справді непогано, Кіттрідже. Не заперечуєш, якщо я занотую це?

— Моє прізвище Кітінґ, сер, — твердо сказав юнак. — Буду дуже втішений, якщо ви скористаєтесь ідеєю. Я щасливий, що вона припала вам до серця.

— Кітінґ, звісно ж! Звісно ж, — сказав Франкон, невимушено всміхаючись. — Любий мій, я спілкуюся з надто великою кількістю людей… Як ти сказав? Обирай будівельника… Дуже добре сказано.

Він змусив Кітінґа повторити вислів і записав його в нотатник, вибравши олівець із купи нових кольорових олівців, фахово загострених і готових до роботи, проте таких, яких ніколи не використають.

Потім відсунув нотатник, зітхнув, пригладив хвилясті пасма волосся і втомлено вимовив:

— Гаразд, думаю, мені потрібно глянути на оце.

Кітінґ із повагою простягнув малюнок. Франкон відхилився назад, тримаючи ватман на відстані витягнутої руки і роздивляючись його. Він заплющив ліве око, потім праве, потім відсунув аркуш іще на сантиметр. Кітінґові спало на думку божевільне припущення, що він переверне малюнок догори дриґом. Але Франкон просто тримав ватман, і Кітінґ раптом второпав, що він давно вже не дивиться на малюнок. Франкон вдавав, ніби щось розглядає заради нього, Кітінґа; і Кітінґ відчув легкість, повітряну легкість, і побачив шлях до свого майбутнього, чітко та очевидно.

— Гм… так, — мовив Франкон, потираючи шию кінчиками м'яких пальців. — Гм… так…

Він повернувся до Кітінґа.

— Непогано, — сказав Франкон. — Зовсім непогано… Так… можливо… можна було зробити трохи вишуканіше, розумієш, малюнок виконаний так охайно… А яка твоя думка?

Кітінґ подумав, що чотири вікна виходять на чотири велетенських гранітних колони. Але він зиркнув на Франконові пальці, що торсали темно-лілову краватку, і вирішив промовчати про це. Натомість сказав:

— Якщо я можу висловити свою думку, сер, мені здається, що картуші між четвертим і п'ятим поверхом якісь надто скромні для такої імпозантної будівлі. Здається, тут більше б пасував орнаментований карниз.

— Саме так. Я саме це збирався сказати. Орнаментований карниз… Але… поглянь, це ж означатиме зміну розташування вікон, чи не так?

— Так, — сказав Кітінґ, надавши обличчю ледь помітного сором'язливого виразу, який він застосовував у суперечках із однокурсниками, — але вікна менш важливі, ніж велич фасаду.

— Саме так. Велич. Ми повинні насамперед дати нашим клієнтам велич. Тільки… слухай, я схвалив попередній ескіз, і Геєр так охайно виконав малюнок.

— Містер Штенґель залюбки це змінить, якщо ви йому порадите.

Франкон якусь мить дивився на Кітінґа. Потім його вії опустилися й він зняв ниточку з рукава.

— Атож-атож, — сказав він якось невпевнено. — Але… ти думаєш, цей карниз справді важливий?

— Я думаю, — поволі вимовив Кітінґ, — що важливіше внести зміни, які ви вважаєте необхідними, ніж схвалювати кожен малюнок тільки тому, що його виконав містер Штенґель.

Оскільки Франкон нічого не відповів, але дивився просто на нього, оскільки Франконові очі були пильні, а долоні безвольні, Кітінґ зрозумів, що жахливо ризикнув і виграв; і злякався він уже тоді, коли зрозумів, що виграв.

Вони мовчки дивилися один на одного через стіл, і обидва побачили, що здатні один одного розуміти.

— У нас буде орнаментований карниз, — сказав Франкон із впевненою і щедрою авторитетністю. — Залиш це тут. Скажи Штенґелю, що я хочу його бачити.

Хлопець повернувся, щоб іти. Франкон зупинив його. Голос був веселий і лагідний:

— До речі, Кітінґ, чи можу я дещо порадити? Лише між нами, без образ, але бордова краватка значно краще пасуватиме до сірого халата, ніж блакитна, як вважаєш?

— Так, сер, — невимушено відповів Кітінґ. — Дякую вам. Уже завтра зміню.

Він вийшов із кабінету і тихо причинив за собою двері.

На зворотному шляху, минаючи приймальню, Кітінґ побачив вишуканого сивого джентльмена, який супроводжував до дверей пані. Джентльмен був без капелюха — вочевидь, працював у бюро; пані ж горнулася у норкову пелерину і, схоже, була клієнткою.

Джентльмен не кланявся доземно, не стелився килимом, не обмахував її віялом; він просто притримував перед нею двері. Але Кітінґові здавалося, що він саме все це і робить.

Будівля Національного банку Фрінкла височіла над Нижнім Мангеттеном, і його довга тінь рухалася, подорожуючи за сонцем на небі, наче величезна годинникова стрілка, по стінах закопчених багатоквартирних будинків, від «Акваріуму» до Мангеттенського мосту. Коли сонце ховалося, замість нього спалахував смолоскип Адріанівського мавзолею, кидаючи сяйливі червоні відблиски на вікна будівель, розташованих за багато кілометрів від нього, на верхні поверхи будинків, достатньо високих, щоб віддзеркалювати факел. Споруда Національного банку Фрінкла розповідала всю історію римського мистецтва через ретельно обрані зразки; протягом тривалого часу її вважали найкращою будівлею міста, позаяк жодна інша не могла похвалитися таким елементом класичної архітектури, який тут був. Численні колони, фронтони, фризи, триноги, гладіатори, урни та завитки, здавалося, вирізьблено не з білого мармуру, а витиснуто кремом із кондитерського шприца. Але будинок був зведений таки з білого мармуру. Ніхто не знав про це, крім власників, які оплачували будівництво. Зараз споруда вкрилася прожилками і мала невизначений колір. Не коричневий і не зелений, а найгірший відтінок першого та другого, колір повільного розкладу, диму, вихлопних газів і кислоти, що в'їдалася у делікатний камінь, більш придатний для спокійних околиць із чистим повітрям. Національний банк Фрінкла, одначе, мав великий успіх, аж такий гучний, що після нього Ґай Франкон не спроектував жодної будівлі; престиж споруди позбавив його обтяжливої необхідності це робити.

За три квартали на схід від Національного банку Фрінкла височів хмарочос Дейна. Він був на кілька поверхів нижчим і геть не престижним. Його лінії були прямі та прості, виявляючи й увиразнюючи гармонію сталевого каркаса, як тіло увиразнює досконалість кістяка. Не було ніяких інших оздоб — нічого, крім ретельно вивірених гострих кутів, змодельованих площин і довгих рядів вікон, що, наче потоки льоду, збігали від даху до фундаменту. Ньюйорківці рідко дивилися на будівлю Дейна. Інколи якийсь провінційний житель несподівано зауважував її у місячному сяйві та зупинявся, дивуючись, з якого сну прийшло це видиво. Але такі гості траплялися рідко. Мешканці хмарочоса Дейна казали, що не проміняють свого житла ні на яке інше; вони цінували світло, повітря, чудову логічність планування холів та кабінетів. Але таких було небагато; жоден поважний бізнесмен не хотів тримати свою контору в будівлі, що «скидалася на склад».

Будинок Дейна спроектував Генрі Камерон.

У вісімдесяті роки ХІХ століття архітектори Нью-Йорка змагалися за друге місце у своїй професії. На перше ніхто не зазіхав. Перше посів Генрі Камерон. У ті дні запопасти Генрі Камерона було важко. Він мав замовлення, розписані на два роки вперед; він особисто проектував кожну споруду, що виходила з його бюро. Він сам обирав, що хоче будувати. Коли ж будував, клієнт тримав рота на замку. Він вимагав від усіх лише одного, хоча сам цього правила не дотримувався: послуху. Він пролетів крізь роки своєї слави, наче снаряд у напрямку нікому не відомої цілі. Люди називали його божевільним. Але брали все, що він давав, тямили щось у цьому чи ні, адже це був будинок «від Генрі Камерона».

Спочатку його будинки були лише трішки інакші, не достатньо, щоб когось налякати. Іноді він робив приголомшливі експерименти, але люди очікували цього і ніхто не сперечався з Генрі Камероном. Із кожною новою спорудою у ньому щось росло, боролося, набувало форми, небезпечно назрівало для вибуху. Вибух стався, коли з'явився перший хмарочос. Коли будівлі почали зводити не як нагромадження ярусів кам'яної кладки, а наче невагомі сталеві стріли, що зносилися вгору, Генрі Камерон один із перших зрозумів це нове диво і надав йому форми. Він один із небагатьох усвідомив істину, що висока будівля повинна і здаватися високою. Поки архітектори кляли все на світі, ламаючи голову, як же його змусити двадцятидвоповерхову споруду мати вигляд вілли зі старої цегли; поки вони використовували кожну можливу горизонтальну конструкцію, щоби створити оманливе враження меншої, ближчої до традиційної висоти; поки приховували ганебну сталь, силкуючись зробити будинок вдавано маленьким, безпечним і старовинним, — Генрі Камерон проектував хмарочоси прямими вертикальними лініями, хизуючись сталлю та висотою. Поки решта архітекторів малювали фризи і фронтони, Генрі Камерон вважав, що хмарочоси не мають копіювати Грецію. Генрі Камерон вважав, що жодна споруда не повинна копіювати іншу.

Тоді він був тридцятидев'ятирічним коротуном, опецькуватим і неохайним; працював як віл, забуваючи про сон та їжу; пив рідко, але люто; називав клієнтів нецензурними словами; насміхався з усіх, хто його ненавидів і свідомо роздмухував цю ненависть, поводячись як феодал і вантажник одночасно; жив у страшенній напрузі, що пропікала всіх, хто перебував із ним в одній кімнаті. Зрештою цього вогню ані вони, ані він сам не могли більше витримати. Це сталося 1892 року.

А 1893 року в Чикаґо відкрилася Колумбійська виставка.

Рим двохтисячної давнини виріс на берегах озера Мічиґан; Рим, удосконалений клаптиками Франції, Іспанії, Афін і кожного стилю, що йшов за ним. Це було «Місто мрії», створене з колон, тріумфальних арок, блакитних лагун, кришталевих фонтанів і попкорну. Його архітектори змагалися, хто найспритніше поцупить ідею з найдавнішого джерела або з багатьох джерел одночасно. Перед очима молодої країни розгорнулися всі найбільші будівельні злочини, будь-коли вчинені у давнину. Це скидалося на білу чуму і поширювалося теж, як чума.

Люди приходили, дивилися, дивувались і забирали із собою до інших міст Америки насіння побаченого. Із насіння проростали бур'яни: вкриті ґонтом поштамти з доричними портиками, цегляні особняки із залізними фронтонами, багатоповерхівки з дванадцятьох Парфенонів, поставлених один на одного. Бур'ян розростався і душив усе навколо.

Генрі Камерон відмовився працювати для Колумбійської виставки і лаяв її нецензурними, хоча й припустимими у змішаному товаристві, словами. Їх переповідали. Переповідали також те, як він пожбурив чорнильницею в обличчя видатного банкіра, який попросив його спроектувати залізничну станцію у стилі храму Діани Ефеської. Банкір ніколи більше не звертався до Камерона. Всі інші теж перестали до нього звертатися.

Щойно він досягнув мети тривалих, сповнених боротьби років, щойно почав надавати форми істині, що її шукав, — перед ним опустився останній шлагбаум. Молода країна спостерігала за його кар'єрою, захоплювалася ним, починала звикати до новітньої величі його творінь. У країні, що відлетіла на дві тисячі років назад, поринувши в оргію класицизму, для нього не було місця.

Більше не потрібно було проектувати будинків — їх можна було фотографувати; архітектор із найкращою бібліотекою ставав найкращим архітектором-імітатором, копіюючи копії копій. Це схвалювала Культура; двадцять століть піднялися з трухлявих руїн; відкрилася Колумбійська виставка; у кожному родинному альбомі з'явилися поштівки з Європи.

Генрі Камерону нічого було запропонувати, крім віри, за яку він тримався тільки тому, що сам її створив. Він не мав кого цитувати і не міг сказати нічого важливого. Він лише повторював, що форма будинку повинна відповідати його призначенню; що нові методи конструювання вимагають нових форм; що він прагне будувати так, як йому хочеться — і лише так. Одначе люди не могли його почути, обговорюючи Вітрувія, Мікеланджело та сера Крістофера Рена.

Люди ненавидять пристрасть, будь-яку велику пристрасть. А Генрі Камерон припустився помилки: він любив свою роботу. Саме тому він боровся. І саме тому програв. Люди казали, що він так ніколи і не втямив, що програв.

А якщо й утямив, то ніяк цього не виявив. Що менше ставало в нього замовників, то зухвалішою — його поведінка. Що більше він втрачав авторитет, то зарозумілішим ставав його власний голос, що це ім'я промовляв. Він мав проникливого менеджера, лагідного, скромного чоловіка із залізними нервами, який у дні Камеронової слави спокійно ставився до бурхливого норову архітектора і приводив йому клієнтів; Камерон ображав замовників, але маленький чоловік переконував їх змиритися і повернутися. Маленький чоловік помер.

Камерон ніколи не вмів спілкуватися з людьми. Вони нічого для нього не важили, так само як нічого не важило його власне життя чи щось інше, крім будинків. Він так і не навчився пояснювати, тільки наказував. Він нікому не подобався. Колись його боялися. Але тепер не боявся ніхто.

Йому дозволили жити. Він жив, щоб матюкати вулиці міста, які мріяв перебудувати. Він жив, щоб сидіти за столом порожньої контори, нерухомо, лінькувато, чекаючи казна-чого. Він жив, щоб якось раптом прочитати у газеті написаний із добрими намірами некролог на Генрі Камерона. Він жив, щоб почати пити, поволі, постійно, чорно, днями й ночами; і щоб почути, як ті, хто довів його до цього, кажуть, довідавшись про намір дати йому замовлення: «Камерон? Я не радив би. Він геть не просихає. Тому і не має роботи». Він жив, переїжджаючи з контори, розташованої на трьох поверхах відомого будинку, до іншої, що мала один поверх і була на дешевшій вулиці, потім до готельного номеру на околиці, потім до трьох кімнаток із краєвидом на вентиляційну шахту неподалік району Беттері. Він обрав ці кімнатки, бо, притуляючи обличчя до вікна офісу, міг побачити над цегляною стіною верхівку будинку Дейна.

Говард Рорк теж дивився на будинок Дейна у вікна, зупиняючись на кожному сходовому майданчику, коли підіймався на шостий поверх у кабінет Генрі Камерона; ліфт не працював. Сходи колись пофарбували у брудно-зелену барву; залишки фарби кришилися і скрипіли під підошвами черевиків. Рорк підіймався вгору шпарко, так, наче йому було призначено зустріч, тримаючи під пахвою течку зі своїми малюнками і не зводячи очей із будинку Дейна. Якось він наштовхнувся на чоловіка, який спускався вниз; протягом останніх двох днів таке з ним траплялося часто; він ішов вулицями міста, задираючи голову, не помічаючи нічого, крім будинків Нью-Йорка.

У темній і тісній приймальні Камерона стояв стіл із телефоном і друкарською машинкою. За столом сидів сивий скелет сивого чоловіка в сорочці на короткий рукав та з парою розтягнутих підтяжок на плечах. Він зосереджено друкував технічні дані — двома пальцями і неймовірно швидко. Тьмяне світло жарівки жовтою плямою відбивалося на його спині, там, де волога сорочка прилипла між лопатками.

Коли Рорк увійшов, чоловік повільно підвів голову. Він мовчки й очікувально дивився на Рорка, втупившись у юнака старими, втомленими, недопитливими і байдужими очима.

— Я хотів би побачити містера Камерона, — сказав Рорк.

— Справді? — відповів чоловік, без виклику, образи чи зарозумілості.

— З якого приводу?

— Із приводу роботи.

— Якої роботи?

— Креслярської.

Чоловік отупіло подивися на нього. Такого прохання йому вже давно не випадало чути. Нарешті він підвівся, почовгав до дверей позаду нього і ввійшов до кабінету.

Чоловік не до кінця зачинив двері, й Рорк почув його тягучий голос:

— Містере Камерон, тут хлопець каже, що хотів би в нас працювати.

Йому відповів сильний, чистий голос, без ознак старості:

— Що за дурень! Витури його! Стій! Запроси його сюди!

Старий повернувся, притримав двері і мовчки хитнув головою. Рорк увійшов. Двері за ним зачинилися.

Генрі Камерон сидів за столом у кінці довгої порожньої кімнати. Він сидів, схилившись, опершись ліктями на стіл і схрестивши руки. У його вугільно-чорному волоссі та бороді де-не-де прозирали сиві грубі волосини. М'язи короткої товстої шиї напиналися, наче мотузки. Він був у білій сорочці з підкоченими рукавами, що оголювали міцні, важкі, засмаглі руки. Шкіра широкого обличчя наче задубіла. Темні очі сяяли молодістю і життям.

Рорк зупинився на порозі, й вони подивилися один на одного через довгу кімнату.

Через вентиляційну шахту в кабінеті було темнаво, і порох на креслярській дошці й на кількох зелених течках скидався на пухнасті кристали, утворені цим світлом. Але на стіні, поміж вікон, Рорк побачив малюнок. Це був єдиний малюнок у кімнаті — зображення хмарочоса, який так ніколи і не збудували.

Рорк обвів усе поглядом і зупинився на малюнку. Він перетнув кабінет, зупинився перед ним і завмер, роздивляючись ескіз. Камерон стежив за ним важким поглядом, схожим на довгу тонку голку, що він її тримав за один кінець, яка описала повільне коло, проштрикнула тіло Рорка і міцно його пришпилила.

Камерон подивився на руде волосся, на руку, що висіла вздовж тіла, з повернутою до малюнка долонею, з пальцями, трохи зігнутими, завмерлими не в жесті, а в увертюрі до жесту — запитального чи загребущого.

— Отже? — нарешті вимовив Камерон. — Ти прийшов побачитися зі мною чи подивитися на картинки?

Рорк обернувся.

— І те, й те.

Він підійшов до столу. В присутності Рорка люди зазвичай втрачали віру у власне існування; але Камерон раптом відчув, що ніколи ще не був такий реальний, як у цих очах, що дивилися зараз на нього.

— Чого тобі треба? — гаркнув Камерон.

— Я хотів би у вас працювати, — тихо відповів Рорк. Його голос сказав: «Я хотів би у вас працювати», але інтонація промовляла: «Я буду працювати у вас».

— Будеш працювати? — перепитав Камерон, не усвідомлюючи, що відповідає на невимовлене речення. — А що сталося? Ніхто впливовіший і кращий тебе не бере?

— Я ще ні до кого не звертався.

— Чому ж? Вважаєш, це найлегше місце для початківців? Гадаєш, будь-хто може тут улаштуватися? Ти знаєш, хто я такий?

— Так. Саме тому я тут.

— Хто тебе прислав?

— Ніхто.

— Якого лисого ти обрав мене?

— Думаю, ви це знаєте.

— Як у тебе вистачило нахабства припустити, що я захочу тебе взяти? Ти вирішив, що я в такій скруті, що відчинятиму двері для кожного шмаркача, який виявить мені честь? «Стариган Камерон, — сказав ти собі, — цей нікчема, алкаш…», — ну ж бо, ти казав це собі! «Алкаш-невдаха, який не перебиратиме», — адже так?.. Відповідай мені! Відповідай, чорт тебе забирай! Чого ти вилупився? Так чи ні? Давай, заперечуй!

— У цьому немає потреби.

— Де ти працював раніше?

— Лише починаю.

— А що робив?

— Навчався три роки у Стентоні.

— Невже? Джентльмен виявився занадто лінивий, щоб закінчити?

— Мене відрахували.

— Чудово! — Камерон грюкнув по столу кулаком і зареготав. — Неймовірно! Ти недостатньо тямущий для вошивого Стентонівського гнізда. Але ти працюватимеш у Генрі Камерона! Ти вирішив, що це місце для вигнанців! За що тебе вигнали? Пиятики? Жінки? За що?

— За це, — сказав Рорк і простягнув свої малюнки. Камерон зиркнув на перший, потім на наступний, а потім переглянув усі ескізи до останнього. Рорк чув шарудіння паперу, коли Камерон перегортав аркуш за аркушем. Нарешті Камерон підвів голову:

— Сідай!

Рорк послухався. Камерон пильно його розглядав, барабанячи товстими пальцями по купці ескізів.

— Отже, ти впевнений, що вони чогось варті? — запитав Камерон. — Ну так-от, вони жахливі. Слів нема! Це злочин. Поглянь! — він тицьнув ескіз Роркові в обличчя. — Поглянь на це! На Бога, яка тут ідея? Що під'юдило тебе відступитися від плану? Захотів зробити гарненько, бо треба було стулити все докупи? За кого ти себе маєш? За Ґая Франкона, хай Бог милує?.. Поглянь на цей будинок, йолопе! У тебе була така ідея, і ти не знав, що з нею зробити! У тебе виникла чудова думка, і треба ж було її зруйнувати! Ти розумієш, скільки тобі потрібно вчитися?

— Так. Тому я тут.

— А поглянь на оце! Хотів би я зробити щось таке у твоєму віці! Та навіщо було все псувати? Знаєш, що я з оцим зробив би? Поглянь, твої сходи коту під хвіст і коту під хвіст твоя котельня! Коли кладеш фундамент…

Він говорив люто і безперервно. Він лаявся. Жоден ескіз його не задовольняв. Але Рорк зауважив, що він говорив так, ніби ці будівлі вже зводили.

Раптом він замовк, відштовхнув ескізи і поклав на них кулак. Він запитав:

— Коли ти вирішив стати архітектором?

— У десять років.

— У такому ранньому віці люди не знають, чого вони хочуть. Ти брешеш.

— Невже?

— Не дивися на мене так! Можеш дивитися на щось інше? Чому ти вирішив стати архітектором?

— Тоді я цього не знав. Але це тому, що я ніколи не вірив у Бога.

— Припини, говори по суті.

— Тому що я люблю цю землю. Це все, що я люблю. Мені не подобаються форми предметів на цій землі. Я хочу їх змінити.

— Для кого?

— Для себе.

— Скільки тобі років?

— Двадцять два.

— Коли ти це почув?

— Я такого не чув.

— У двадцять два роки люди так не розмовляють. Ти ненормальний.

— Можливо.

— Це не комплімент.

— Я розумію.

— Родичів маєш?

— Ні.

— Працював під час навчання?

— Так.

— Де саме?

— На будовах.

— Скільки грошей у тебе залишилося?

— Сімнадцять доларів і тридцять центів.

— Коли приїхав до Нью-Йорка?

— Учора.

Камерон подивився на білу папку під його кулаком.

— Чорт тебе забирай, — він мовив лагідно. — Чорт тебе забирай! — раптом він заволав, нахиляючись уперед: — Я не просив тебе сюди приходити! Мені не потрібен кресляр! Тут нема що креслити! Я не маю вдосталь роботи для себе і своїх працівників, щоб їм не доводилося ходити по благодійний суп! Мені не потрібні дурнуваті ідеалісти, які помиратимуть тут із голоду! Я не хочу брати на себе відповідальність. Я її не просив. Ніколи не думав, що ще таке побачу. Я з цим покінчив. Я поклав цьому край багато років тому. Я абсолютно задоволений слинявими бовдурами, яких тут бачу, вони ніколи нічого не мали й не матимуть, і їм усе одно, що з них вийде. Це все, чого я хочу! Навіщо тобі було приходити сюди? Ти збираєшся себе занапастити, так? І я допоможу тобі в цьому. Не хочу тебе бачити. Ти мені не подобаєшся. Твоє обличчя мені не подобається. Ти схожий на нестерпного егоїста. Ти зухвалий. Занадто самовпевнений. Двадцять років тому я натовк би тобі пику з превеликим задоволенням. Приходь завтра на роботу рівно о дев'ятій.

— Так, — сказав Рорк, підводячись.

— П'ятнадцять доларів на тиждень. Це все, що я можу тобі платити.

— Так.

— Чортів придурок. Пішов би до когось іншого. Я приб'ю тебе, якщо підеш до когось іншого. Як тебе звати?

— Говард Рорк.

— Якщо спізнишся, я тебе звільню.

— Так.

Рорк простягнув руку по ескізи.

— Залиш їх тут! — рикнув Камерон. — А зараз вимітайся!

4

— Тухі, — сказав Ґай Франкон. — Еллсворт Тухі. Дуже мило з його боку, як думаєш? Прочитай це, Пітере.

Франкон грайливо перехилився над столом і простягнув Кітінґові серпневий випуск «Нових рубежів». Білу обкладинку журналу прикрашала чорна емблема, на якій було зображено палітру, молоток, викрутку і світанкове сонце; часопис мав 30 тисяч накладу, і його прихильники називали себе інтелектуальним авангардом столиці, нікому не спадало на думку заперечити це твердження. Кітінґ зачитав уривок зі статті «Мармур і цемент» авторства Еллсворта Тухі:

…а зараз перейдімо до іншого помітного досягнення на столичному обрії. Ми закликаємо звернути увагу обраних на новий будинок Мелтона, створений фірмою «Франкон і Геєр».

Він постає у білосніжній величі красномовним свідком тріумфу чистоти класицизму та здорового глузду. Царина з невмирущими традиціями стала поєднальним чинником у зведенні споруди, що її краса здатна сягнути, ненав'язливо і зрозуміло, серця кожної людини з вулиці. Тут немає потворного ексгібіціонізму, жодного прагнення до незвичності, жодної оргії розгнузданого егоїзму. Ґай Франкон, її творець, знав, як підпорядкувати свій задум непорушним канонам, що їхню непохитність довели попередні покоління майстрів, і водночас зумів виявити власну творчу оригінальність, не всупереч, а завдяки класичним догмам, які сприйняв зі смиренністю справжнього митця. Можливо, варто побіжно згадати, що дотримання догм — це єдине, що уможливлює справжню оригінальність…

Істотніша, хоч і символічна важливість появи такої будівлі у нашій столиці — те, що стоячи перед його південним фасадом, відчуваєш потрясіння, усвідомлюючи, що карнизи, повторювані з навмисною та вдячною регулярністю від третього до вісімнадцятого поверху, ці довгі, прямі горизонтальні лінії, відповідають принципу пом'якшення і стримування, є лініями зрівняльними. Здається, вони опускають будівлю до скромного зросту спостерігача. Це лінії землі, людей, великих людських мас. Здається, вони промовляють нам, що ніщо не може піднятися надто високо над обмеженим рівнем звичайної людини, що все тримає і стримує, навіть цю гордовиту споруду, людське братство…

Там було більше. Кітінґ прочитав до кінця, потім підвів голову.

— Чудово! — благоговійно видихнув він.

Франкон щасливо всміхнувся.

— Непогано, так? І це пише сам Тухі. Не так уже й багато людей чули це прізвище, але вони ще почують його, запам'ятай мої слова, почують. Я це передбачаю… Отже, він не вважає мене нездарою? А язик у нього буває, наче бритва. Ти почитав би, що він про інших пише. Ти бачив оту нову мишоловку Даркіна? Так-от, я був на вечірці, де Тухі сказав, — Франкон захлинувся сміхом, — «Якщо містер Даркін страждає від оманливого переконання, що він архітектор, хто-небудь повинен нагадати йому про великі можливості, які відкриває нестача кваліфікованих сантехніків». Ось що він сказав. Уяви, на публіці!

— Цікаво, — мрійливо сказав Кітінґ, — що він скаже про мене, коли настане час?

— Але що він мав на думці, пишучи про символічну важливість і людське братерство?.. Але якщо це те, за що він нас хвалить, варто поміркувати.

— Робота критика — пояснювати митця, містере Франкон, навіть самому митцеві. Містер Тухі лише вказав на приховану ідею, що була у вашій підсвідомості.

— Ага, — вагаючись промовив Франкон. — Ти справді так думаєш? — додав він весело. — Цілком можливо… Так, цілком можливо… Ти розумний хлопець, Пітере.

— Дякую вам, містере Франкон, — Кітінґ приготувався підвестися.

— Зачекай. Не йди. Викурімо ще по одній сигареті, а потім обидва повернемося до важкої праці.

Франкон усміхався, перечитуючи статтю. Кітінґ ніколи не бачив його таким задоволеним; жоден ескіз у бюро, жодна виконана робота ніколи не давали йому стільки щастя, як оці слова іншої людини, надруковані для того, щоб їх прочитав загал.

Кітінґ невимушено сидів у кріслі. Його перший місяць перебування на фірмі був продуктивним. Він нічого не казав і нічого не робив для цього, але в бюро поширилася думка, що Ґай Франкон любить, коли до нього з дорученнями присилають саме цього хлопця. Майже жоден день не минав без приємної перерви, під час якої Кітінґ сидів навпроти столу Ґая Франкона, з повагою та довірою близької людини слухаючи Франконові нарікання на необхідність перебувати в товаристві людей, які його не розуміють.

Від колег-креслярів Кітінґ довідався про Франкона все, що міг. Він дізнався, що Ґай Франкон їсть небагато і вишукано, пишаючись репутацією гурмана; що він закінчив Школу витончених мистецтв із відзнакою; що одружився з великими грошима, але його шлюб виявився невдалим; що він ретельно підбирає шкарпетки під колір носових хустинок, але ніколи — до краваток; що воліє проектувати будинки з сірого граніту; що йому належить успішний кар'єр сірого граніту в Коннектикуті; що він утримує розкішну парубоцьку квартиру в сливових кольорах стилю Людовика XV; що його дружина, шляхетного давнього роду, померла, залишивши свої статки їхній єдиній доньці; що ця дев'ятнадцятирічна донька навчається у коледжі в іншому місті.

Ці останні факти вельми зацікавили Кітінґа. Він побіжно згадав Франконові про дочку. «О так, — уникливо мовив Франкон. — Так, справді». Кітінґ на якийсь час облишив будь-які розпитування; з обличчя Франкона було видно, що думки про доньку болісні та дражливі для нього — причину Кітінґ не зміг з'ясувати.

Кітінґ познайомився з Луціусом Геєром, партнером Франкона, зауважив, що той приходить у бюро двічі на три тижні, але не збагнув, які в нього обов'язки. У Геєра не було гемофілії, але він мав анемічний вигляд. Це був змарнілий аристократ, з довгою тонкою шиєю, тьмяними банькатими очима, злякано-запопадливий перед усіма. Він був останній представник шляхетного роду; підозрювали, що Франкон узяв його в партнери заради зв'язків у суспільстві. Люди жаліли бідолашного дорогенького Луціуса, захоплювалися його спробами взятися за кар'єру і вважали, що буде дуже добре дозволити йому зводити їхні будинки. Будував Франкон, і від Луціуса жодних інших послуг не вимагали. Усіх це влаштовувало.

Працівники креслярської майстерні полюбили Пітера Кітінґа. Створювалося враження, ніби він працював з ними вже тривалий час; він знав, як стати невід'ємною частиною місця, до якого потрапив; приходив на роботу лагідний і веселий, мов губка, що невтомно всотує атмосферу і настрій. Доброзичлива усмішка, веселий голос, легеньке стенання плечима, здавалося, свідчили, що його душу нічого не обтяжує, а отже, він не належить до тих, хто буде обвинувачувати, вимагати, обурюватися.

Зараз він сидів біля Франкона і спостерігав, як той читає статтю. Франкон підвів голову, щоб глянути на нього, побачив очі, що дивилися з беззаперечним схваленням, і дві виразні маленькі крапочки іронії в кутиках Кітінґових уст, наче дві нотки сміху, зауважені за мить до того, як пролунати. На Франкона накотила хвиля затишку. Цей затишок витікав з іронії. Схвалення вкупі з тією мудрою напівусмішкою давало йому відчуття величі, якої він не мусив доводити; сліпе захоплення було ризикованим, заслужене — означало відповідальність, незаслужене було дорогоцінним.

— Коли виходитимеш, Пітере, попроси міс Джефферс вклеїти статтю до мого альбому.

Спускаючись сходами, Кітінґ високо підкинув журнал і спритно упіймав його, беззвучно насвистуючи.

У креслярні він побачив Тіма Дейвіса, свого найкращого приятеля, який понуро горбився над ескізом. Цього високого блондина за сусіднім столом Кітінґ обрав уже давно, тому що знав без будь-яких доказів (але цілком точно, як Кітінґ завжди знав такі речі), що Дейвіс був найшанованішим креслярем у бюро. Кітінґ якнайчастіше намагався влаштувати так, щоб йому доручали частини проекту, над яким працював Тім. Невдовзі вони почали разом обідати під час перерви, а після роботи навідувалися до тихого маленького бару, де Кітінґ, затамувавши подих, уважно вислуховував балачки Дейвіса про його любов до якоїсь Елен Даффі. Жодного слова з цих розмов Кітінґ ніколи опісля не міг пригадати.

Зараз він застав Дейвіса у поганому гуморі — той люто жував сигарету й одночасно олівець. Кітінґ не мав потреби розпитувати. Він просто схилив своє приязне обличчя над Дейвісовим плечем. Тім виплюнув сигарету і вибухнув обуренням. Йому щойно повідомили, що доведеться сьогодні ввечері попрацювати понаднормово, вже втретє за тиждень.

— Сидіти тут допізна бозна скільки! Маю закінчити цю чортівню сьогодні ввечері! — він грюкнув по розкладених перед ним аркушах. — Поглянь! Щоб це закінчити, піде купа часу! Що мені робити?

— Це тому, що ти тут найкращий, Тіме, і ти їм потрібен.

— До біса це! У мене сьогодні побачення з Елен! Як я можу його відмінити? Утретє! Вона мені не повірить! Сама сказала минулого разу! Це кінець! Я йду до його вельможності Ґая і скажу йому, куди він має запхнути ці проекти і цю роботу! З мене досить!

— Зажди, — сказав Кітінґ, присуваючись до Тіма. — Зажди! Є інший варіант. Я закінчу їх замість тебе.

— Що?

— Я залишуся. Закінчу це. Не бійся. Ніхто не помітить різниці.

— Піте, справді?

— Атож. Я не маю що робити ввечері. Ти лише зачекай, поки всі розійдуться, потім утечеш.

— О Боже, Піте! — Дейвіс зітхнув, спокушаючись. — Але послухай, якщо хтось дізнається, мені клямка. Ти ще новачок для цієї роботи.

— Ніхто не дізнається.

— Піте, я не можу втратити роботу. Ти знаєш, що не можу. Елен і я, ми збираємося незабаром одружитися. Якщо щось станеться…

— Нічого не станеться…

По шостій Дейвіс крадькома вийшов із порожньої креслярні, а Кітінґ залишився за столом.

Схилившись під самотньою зеленою лампою, він побіжно оглянув спорожнілий простір трьох довгих кімнат, на диво тихих після денного галасу, і відчув, що володіє ними, що володітиме ними так само впевнено, як олівець рухається у його руці.

Закінчивши о пів на десяту креслення, юнак охайно поскладав їх на Дейвісовому столі і вийшов із контори. Він прямував вулицею, сяючи від приємного відчуття, наче після хорошого обіду. Несподівано його кольнуло усвідомлення власної самотності. Він повинен був поділитися цим сьогодні увечері. Але в нього нікого не було. Уперше він пошкодував, що в Нью-Йорку немає матері. Вона залишилася в Стентоні, очікуючи дня, коли він зможе прислати по неї. Він не мав куди йти ввечері, крім як до респектабельного маленького пансіону на Двадцять восьмій західній вулиці, де винаймав чисту, маленьку і душну кімнатку на третьому поверсі. У Нью-Йорку він познайомився з багатьма людьми, багатьма дівчатами, з однією навіть провів приємну ніч, хоч і не міг пригадати її імені; та нікого з них він не хотів бачити. І тут він згадав про Кетрін Гейлсі.

Він надіслав їй телеграму ввечері після випускного і відтоді забув про неї. Зараз він хотів її бачити, і це бажання охопило його сильно і раптово, щойно дівоче ім'я виринуло в пам'яті. Заскочив до автобуса, що прямував до Грінвіч-Віллідж, виліз нагору і, самотньо сидячи на передньому сидінні, кляв на всі заставки світлофори, коли на них спалахувало червоне світло. Так було завжди, коли йшлося про Кетрін, і він невиразно дивувався, що ж із ним коїться.

Він познайомився з Кетрін рік тому, в Бостоні, де вона жила зі своєю матір'ю-вдовою. Під час першої зустрічі вона видалася йому недалекою домосидою, без жодних привабливих рис, окрім чудової усмішки, якої було замало, щоб запрагнути побачити її знову. Наступного вечора він їй зателефонував. Серед безлічі дівчат, з якими він приятелював у студентські роки, вона була єдина, з ким він обмежився лише кількома цілунками. Він міг мати будь-яку дівчину і знав про це; він знав, що може мати Кетрін; він хотів її; вона любила його і просто зізнавалася у цьому, відкрито, без страху чи соромливості, нічого не просила, нічого не очікувала; а він цим чомусь не скористався. Він пишався дівчатами, з якими зустрічався тоді — найгарнішими, найпопулярнішими, найкраще вбраними, і його тішила заздрість однокурсників. Він соромився безтурботної неохайності Кетрін і того, що жоден інший хлопець не глянув би на неї двічі. Але він ніколи не був щасливіший, ніж тоді, коли брав її з собою на танці, влаштовані студентським братерством. Він переживав бурхливі закоханості, присягаючись, що не зможе жити без тієї чи тієї дівчини; іноді він не згадував про Кетрін тижнями і вона не нагадувала про себе. Але він завжди повертався до неї несподівано і незбагненно для себе, як і цього вечора.

Її мати, лагідна тендітна вчителька, померла минулої зими. Кетрін перебралася в Нью-Йорк до дядька. На деякі її листи Кітінґ відповідав одразу, на якісь — через кілька місяців. Вона ж завжди відповідала негайно і ніколи не писала протягом його затяжних мовчанок, терпляче очікуючи звістки. Він відчував, що ніщо не може її замінити. Уже в Нью-Йорку, де до дівчини можна було приїхати автобусом чи зателефонувати, він не згадав про неї жодного разу протягом місяця.

Йому не спадало на думку, коли він поспішав до неї зараз, що треба попередити про візит. Він ніколи не хвилювався, чи застане її вдома. Він завжди з'являвся, як оце зараз, і вона завжди була вдома. Цього вечора теж.

Вона відчинила йому двері квартири на верхньому поверсі витіюватого, проте занедбаного брунатного будинку.

— Привіт, Пітере, — промовила так, наче бачила його вчора.

Стояла перед ним надто маленька, надто тендітна для свого одягу. Закоротка, але заширока чорна спідниця теліпалася навколо стрункої талії; грубий комірець хлопчачої сорочки перекосився набік, відкриваючи опуклу тонку ключицю; рукави були занадто довгі для її тендітних рук. Вона дивилася на нього, схиливши голову набік; її каштанове волосся було недбало зібране на потилиці, але скидалося на стрижку, легку й пухнасту, наче безформний німб навколо обличчя. Сірі очі, великі й короткозорі, дивилися на Кітінґа, вона повільно всміхнулася блискучими губами, ніжно та чарівливо.

— Привіт, Кеті, — сказав він.

Відчув спокій. Відчув, що йому нема чого боятися, ані в цьому будинку, ані деінде. Він приготувався пояснити, скільки справ було у нього в Нью-Йорку, але пояснення видавалися зараз недоречними.

— Дай мені свого капелюха, — сказала вона, — і будь обережним із цим стільцем, він не надто стійкий, у вітальні є кращі, заходь туди.

Вітальня, зауважив він, була скромна, та водночас вишукана, демонструючи на диво добрий смак господаря. Він зауважив бібліотеку; дешеві полиці аж до стель заставлені цінними виданнями; книжки позапихали недбало, їх і справді читали. Він помітив над охайним, пошарпаним столом гравюру Рембрандта, поплямовану і пожовклу, що її, либонь, знайшов у крамниці лахмітника знавець, який ніколи з нею не розлучиться, хоча кошти, що можна було б виручити від її продажу, вочевидь, йому не зашкодили б. Стало цікаво, хто ж її дядько, але не запитав про це.

Стояв, розглядаючи кімнату, відчуваючи присутність дівчини за спиною, насолоджуючись упевненістю, яку він так рідко відчував. Потім повернувся, обійняв і поцілував її; дівочі вуста поступливо та гаряче зустріли його губи; вона не відчувала ні страху, ні хвилювання, — надто щаслива, щоб потрактувати цей поцілунок інакше, ніж щось природне.

— Боже, я сумував за тобою, — сказав він, знаючи, що це справді так, щодня від їхньої останньої зустрічі та найбільше, можливо, у ті дні, коли не думав про неї.

— Ти не дуже змінився, — сказала вона. — Трошки схуд. Тобі пасує. Пітере, ти будеш дуже привабливий, коли тобі виповниться п'ятдесят.

— Звучить не зовсім як комплімент.

— Чому? О, ти про те, що я не вважаю тебе привабливим зараз? Але ж це не так.

— Ти не повинна казати мені це навпростець.

— Чому б і ні? Сам знаєш, що ти гарний. Але я думала про те, який ти будеш у п'ятдесят. Ти матимеш сивину на скронях та носитимеш сірі костюми — минулого тижня я бачила один у вітрині й подумала, що це саме такий — і ти станеш видатним архітектором.

— Ти справді так думаєш?

— Авжеж, — вона не підлещувалася. Вона, здається, навіть не усвідомлювала, що це лестощі. Вона просто вказувала на факт, надто очевидний, щоб на ньому наголошувати.

Він очікував неминучих запитань. Але натомість вони раптом заговорили про старі добрі дні, спільно проведені у Стентоні, й він сміявся, тримаючи її на колінах, її худенькі плечі опиралися на згин його руки, а очі сяяли лагідно і вдоволено. Він говорив про їхні старі купальні костюми, про спущені петлі на її панчохах, про їхню улюблену крамничку морозива у Стентоні, де вони разом провели так багато літніх вечорів — і він думав, що це безглуздо; він мав розповісти їй про щось важливіше і розпитати її; люди не розмовляють так, не бачачись багато місяців. Але вона сприймала це цілком нормально; вона, здавалося, навіть не думала про те, що вони давно не бачилися. Нарешті він запитав перший:

— Ти отримала мою телеграму?

— О так, дякую.

— Ти не хочеш дізнатися, як мої справи у місті?

— Авжеж. Як твої справи?

— Слухай, тобі це геть нецікаво!

— О ні, мені цікаво! Я хочу знати про тебе все.

— Чому ж тоді не питаєш?

— Ти сам розповіси, коли захочеш.

— Тобі це не дуже важливо, адже так?

— Що саме?

— Те, що я роблю.

— А… так, важливо, Пітере. Ні, не надто.

— Як мило з твого боку!

— Але ж, послухай, для мене насправді важливо не те, що ти робиш. А ти.

— Що саме про мене?

— Тільки те, що ти тут, у місті. Чи десь у світі. Не знаю. Тільки це.

— Знаєш, ти дурненька, Кеті. Твій метод просто жахливий.

— Мій — що?

— Твій метод. Не можна отак безсоромно казати чоловікові, що ти майже шаленієш від нього.

— Але це так.

— Ти не повинна цього казати. Чоловіки не цікавитимуться тобою.

— Я й не хочу, щоб мною цікавилися чоловіки.

— Але ж мені ти хочеш подобатися?

— А хіба я тобі не подобаюся?

— Подобаєшся, — сказав він, притискаючи її до себе. — Страшенно. Я ще більший дурень, аніж ти.

— Тоді все гаразд, — сказала вона, пестячи пальцями його волосся, — правда?

— Завжди все гаразд, і це дуже дивно… Але, послухай, я хочу розповісти тобі про свої справи, бо це важливо.

— Пітере, насправді мені дуже цікаво.

— Добре, ти знаєш, що я працюю у Франкона і Геєра й… О чорт, ти навіть не розумієш, що це таке!

— Ні, розумію. Я знайшла інформацію у довіднику «Хто є хто в архітектурі». Там про них пишуть дуже приємні речі. А ще я запитала в дядька. Він сказав, що вони найкращі.

— Можна закластися, що так воно і є. Франкон — найвидатніший архітектор у Нью-Йорку. В усій країні, а можливо, у світі. Він збудував сімнадцять хмарочосів, вісім соборів, шість залізничних вокзалів і бозна-що іще… Звісно ж, ти знаєш, що він старий дурень і пихатий шахрай, який правдами й неправдами торує свій шлях, і… — Він замовк, роззявивши рота і вирячившись на неї. Він не збирався цього казати. Раніше він навіть не дозволяв собі так думати.

Вона спокійно на нього дивилася.

— Що? — запитала вона. — І?..

— Добре… і… — він затнувся, розуміючи, що не може говорити інакше, тільки не з нею, — і це те, що я насправді думаю про нього. Я зовсім його не поважаю. Але я з радістю працюю у нього. Розумієш?

— Атож, — тихо мовила вона. — Ти амбітний, Пітере.

— Ти не зневажаєш мене за це?

— Ні. Це те, чого ти хотів.

— Звісно, це те, чого я хотів. Насправді усе не так уже й погано. Це величезна фірма, найкраща у місті. Я непогано працюю, і Франкон дуже задоволений мною. Я просуваюся вперед. Думаю, що, врешті-решт, зможу обійняти там будь-яку посаду, яку захочу… Саме сьогодні я зробив завдання замість іншого, і він навіть не підозрює, що незабаром у ньому не буде потреби, бо… Кеті! Що це я таке кажу?

— Усе гаразд, любий. Я розумію.

— Якби розуміла, ти насварила б мене так, як я на це заслуговую, і веліла б мені замовкнути.

— Ні, Пітере. Я не хочу тебе змінювати. Я кохаю тебе, Пітере.

— Хай Бог тобі помагає!

— Я знаю.

— Ти знаєш що? І ти говориш про це таким тоном? Ніби: «Привіт, який чудовий вечір!».

— Чому б і ні? Ти чимось незадоволений? Я ж кохаю тебе.

— Ні, не хвилюйся про це! Ніколи не хвилюйся про це!.. Кеті!.. Я ніколи не покохаю іншої…

— Я знаю.

Він притискав її до себе, боячись, що її невагоме маленьке тіло може розтанути. Він не знав, чому її присутність змушує його сповідатися у тому, в чому він не зізнавався навіть собі. Він не знав, чому радість від перемоги, з якою він прийшов поділитися, зблякла. Але це не мало значення. Він мав своєрідне відчуття свободи — її присутність завжди звільняла його від тягаря, якого він не міг визначити, — він був сам і він був собою. Усе, що зараз було для нього важливо — відчувати під рукою її шорстку бавовняну сорочку.

Потім запитав про її життя в Нью-Йорку, і вона заходилася жваво розповідати про свого дядька.

— Він чудовий, Пітере. Він насправді чудовий! Він доволі бідний, але взяв мене до себе і навіть звільнив свою студію, щоб влаштувати для мене місце, а тепер змушений працювати тут, у вітальні. Ти маєш із ним познайомитися, Пітере. Зараз він виступає з лекціями, але ти познайомишся з ним, коли він повернеться.

— Звісно, залюбки.

— Ти знаєш, я хотіла піти на роботу і заробляти на себе, але він не дозволив. «Моя люба дитинко, — сказав він, — не в сімнадцять років. Ти ж не хочеш, щоб я соромився самого себе? Я не прихильник дитячої праці». Смішна думка, правда ж? У нього багато дотепних думок — я не все розумію, але кажуть, що він видатна людина. Отже, він так усе подав, наче я роблю йому послугу, дозволяючи утримувати мене, і думаю, що це справді дуже люб'язно з його боку.

— Що ж ти робиш цілими днями?

— Нічого особливого. Читаю книжки. З архітектури. Дядько має тонни книжок з архітектури. А коли він тут, я друкую лекції для нього. Насправді я думаю, йому не подобається, що я це роблю, він волів би мати друкарку, яка в нього була раніше, але мені подобається, і він дозволяє. А ще він платить мені її зарплатню. Я не хочу брати грошей, але він наполягає.

— Чим він заробляє на життя?

— О, він робить багато різного, не знаю, не можу стежити за всім. Викладає історію мистецтва, він професор.

— До речі, а коли ти збираєшся вступати до коледжу?

— А… Ну… ну, бачиш, не думаю, що дядько схвалює цю ідею. Я сказала йому, що завжди планувала навчатися і заробляти на навчання, але він, здається, вважає, що це не для мене. Він багато не говорить на цю тему, каже лише: «Бог створив слона для важкої праці, а комара — щоб літати, і зазвичай небажано експериментувати із законами природи, але якщо ти хочеш спробувати, моя люба дитинко…». Насправді він не заперечує, це я повинна вирішити, але…

— Не дозволяй йому завадити тобі.

— О, він мені не перешкоджатиме. Тільки, я собі подумала, що ніколи не була особливо здібною в школі й, любий, я насправді абсолютна нездара в математиці. І тому думаю… але поки що можна не поспішати, у мене є купа часу, щоб визначитися.

— Послухай, Кеті, мені це не подобається. Ти завжди хотіла вступити до коледжу. Якщо це твій дядько…

— Не кажи так. Ти його не знаєш. Він найдивовижніша людина, яку я знаю. Він такий добрий, чуйний. І веселий. Він завжди жартує, а як мудро: все, що здавалося серйозним, коли він поруч, перестає таким бути, а ще він дуже поважна людина. Знаєш, він годинами розмовляє зі мною, ніколи не втомлюється і не нудиться через мою тупість, розповідає мені про страйки, про умови в нетрях, і про бідних людей, які працюють у поті чола, завжди про інших, ніколи про себе. Його товариш казав, що дядько міг би стати дуже заможним, якби захотів, бо він дуже розумний, але він не хоче, гроші його зовсім не цікавлять.

— Це якось не по-людськи.

— Зачекай, спершу познайомся з ним. О, він хоче з тобою познайомитися. Я розповідала йому про тебе. Дядько називає тебе «Ромео з рейсшиною».

— Він так каже?

— Ти не розумієш. Він по-доброму. Він завжди так висловлюється. У вас багато спільного. Можливо, він зможе допомогти тобі. Він теж тямить в архітектурі. Ти полюбиш дядька Еллсворта.

— Кого?

— Мого дядька.

— Як, — запитав Кітінґ захриплим голосом, — як звати твого дядька?

— Еллсворт Тухі. Що таке?

Його руки безсило впали. Він сидів, втупившись у неї безтямним поглядом.

— Що сталося, Пітере?

Він ковтнув слину. Вона побачила, як сіпнулась його горлянка. Потім рішуче мовив:

— Послухай, Кеті, я не хочу знайомитися з твоїм дядьком.

— Але чому?

— Я не хочу знайомитися з ним. Не через тебе… Послухай, Кеті, ти мене не знаєш. Я людина, яка експлуатує інших. А тебе я не хочу експлуатувати. Ніколи. Не дозволяй мені. Тільки не тебе.

— Експлуатувати мене? Про що ти? Чому?

— Дуже просто: я усе віддав би, щоб познайомитися з Еллсвортом Тухі, отак-от, — він хрипко засміявся. — Кажеш, він дещо тямить в архітектурі? Дурненька ти! Він найважливіша людина в архітектурі. Ще ні, можливо, але за кілька років він таким стане — запитай у Франкона, цей старий кріт знає. Невдовзі він стане Наполеоном усіх архітектурних критиків, цей твій дядечко Еллсворт, от побачиш. Насамперед не так уже й багато охочих писати про наш фах, отже, він розумний чоловік, який вчасно входить на ринок. Ти б бачила великих цабе у нашій конторі, які жадібно ковтають кожну кому в його статтях! Ти кажеш, він міг би мені допомогти? Авжеж, він міг би створити мені ім'я, і він зробить це. Й одного дня я з ним познайомлюся, коли буду готовим, так само, як я познайомився із Франконом, але не тут, не через тебе. Розумієш? Не через тебе!

— Але ж, Пітере, чому б і ні?

— Бо я так не хочу! Бо це брудно, і я ненавиджу все це, роботу і свій фах, те, що я роблю, і те, що збираюся робити! Це те, від чого я хочу тримати тебе якнайдалі. Ти все, що у мене є. Просто тримайся подалі від цього, Кеті!

— Подалі від чого?

— Не знаю.

Вона підвелася, але залишилася в його обіймах. Він притулився обличчям до її стегна; вона пестила його волосся, дивлячись на нього згори вниз.

— Усе добре, Пітере. Думаю, я розумію. Ти не мусиш знайомитися з дядьком, поки сам не захочеш. Просто скажи мені, коли захочеш. Можеш експлуатувати мене, якщо потрібно. Усе гаразд. Нічого ж не зміниться.

Коли він підвів голову, вона лагідно сміялася.

— Пітере, ти запрацювався. Нерви трохи розхиталися. Хочеш, я зроблю тобі чаю?

— Ой, геть забув, я не вечеряв сьогодні. Часу не було.

— Ну от! Як жахливо! Негайно ходімо на кухню, я подивлюся, що можна приготувати для тебе.

Він вийшов від неї за дві години, почуваючись просвітленим, очищеним, щасливим, забувши про свої страхи, забувши про Тухі та Франкона. Він думав лише про те, що обіцяв їй прийти завтра, і наступного дня потрібно чекати нестерпно довго. Він пішов. А вона стояла біля дверей, поклавши руку на клямку, якої він торкався, і думала, що він може прийти завтра — або через три місяці.

— Коли закінчиш увечері, — сказав Генрі Камерон, — зайди до мого кабінету.

— Добре, — відповів Рорк.

Камерон стрімко розвернувся на каблуках і вийшов із креслярні. Це була найдовша фраза, з якою він звернувся до Рорка за місяць.

Рорк щоранку приходив до цієї кімнатки, виконував завдання і ніколи не чув жодного слова відгуку. Камерон заходив до креслярні та подовгу стояв за його спиною, зазираючи через плече. Здавалося, його очі навмисне намагаються змусити здригнутися олівець, що виводив лінію на папері. Два інших креслярі партачили від самої думки про те, що ця проява стоятиме у них за спиною. Рорк, здавалося, нічого не помічав. Він і далі креслив, не поспішаючи, неквапно відкладав затуплений олівець і вибирав інший. «Угу», — раптово буркав Камерон. Тоді Рорк повертав голову, ввічливий і уважний. «Слухаю?» — запитував він. Камерон відвертався без слів, його примружені очі зневажливо показували, що він не вважає за потрібне відповідати, і виходив із креслярні. Рорк продовжував креслити.

— Кепські справи, — довірливо казав молодий кресляр Луміс своєму старезному колезі Сімпсону. — Старигану не подобається цей хлопець. Не можу сказати, що я обвинувачую його. Зовсім ні. Але цей не протягне тут довго.

Сімпсон був старий і немічний; він пережив триповерхове бюро Камерона і застрягнув тут, сам цього не зрозумівши. Луміс мав обличчя вуличного хама, тут він опинився, бо його звільнили з багатьох інших місць.

Вони обидва не злюбили Рорка, як це відбувалося завжди і всюди, з першого погляду. Його обличчя було замкнене, наче двері банківського сейфа; речі у банківських сховищах цінні, але люди воліли не замислюватися про це. Його присутність створювала холодний, бентежний настрій у приміщенні: вона відчувалася завжди, та водночас було враження, що його тут немає; або навпаки, що він є, а немає їх.

Після роботи він пішки долав чималу відстань додому, до орендованого житла поблизу Іст-Ріверу.

Він обрав цей будинок, бо за два п'ятдесят на тиждень мав увесь горішній поверх, велетенське приміщення, що раніше використовували як склад; тут не було стін, а через нещільні балки протікав дах. Але тут був довгий ряд вікон на обох стінах, частина були засклені, а деякі закриті аркушами картону, і ці вікна з одного боку виходили на річку, а з другого — на місто.

Тиждень тому Камерон зайшов до креслярні і жбурнув на стіл Рорка недбалий ескіз заміської резиденції.

— Подивимося, чи ти зможеш зробити із цього будинок! — гаркнув він і пішов, нічого не пояснюючи. Протягом кількох наступних днів він не підходив до Роркового столу. Минулого вечора Рорк закінчив креслення і залишив їх на столі Камерона. Зранку Камерон зайшов, кинув Рорку кілька ескізів сталевих перекриттів, наказав йому пізніше зайти до кабінету, й до кінця дня більше не з'являвся у креслярні.

Усі вже розійшлися. Рорк прикрив стіл шматком старої церати і пішов до Камерона. Його креслення заміського будинку були розкладені на столі. Світло від лампи падало Камеронові на щоку, на бороду, в якій поблискували білі волосини, на його кулак, на кут креслення, чорні лінії якого були виразні та чіткі, наче витиснені на папері.

— Тебе звільнено, — сказав Камерон.

Рорк стояв посеред довгої кімнати, перенісши вагу на одну ногу, його руки висіли вздовж тіла, одне плече підняте.

— Звільнено? — перепитав він тихо, не поворухнувшись.

— Підійди, — сказав Камерон. — Сідай.

Рорк підкорився.

— Ти занадто тямовитий, — сказав Камерон. — Надто здібний як на те, що хочеш із собою зробити. Це безглуздо, Рорк. Краще зараз, аніж пізніше.

— Про що це ви?

— Безглуздо марнувати те, що ти маєш, на ідеал, якого ти ніколи не досягнеш, якого вони ніколи не дозволять досягнути. Безглуздо перетворювати твої дивовижні здібності на стовп для тортур для самого себе. Продай це, Рорк. Продай це зараз. Це буде не зовсім те, але тебе на це вистачить. Ти маєш те, за що платитимуть, і платитимуть чимало, якщо ти використаєш свій талант по-їхньому. Погодься з ними, Рорк. Іди на компроміс. Іди на компроміс, бо ти й так пізніше зробиш це, пройшовши через таке, про що шкодуватимеш. Ти не знаєш. А я знаю. Врятуй себе від цього. Покинь мене. Іди до когось іншого.

— А ви теж так вчинили?

— Ти самовпевнений виродок! Ти думаєш, я сказав, що ти надто здібний? Як ти смієш порівнювати себе з… — Він замовкнув, бо побачив, що Рорк усміхається.

Побачивши це, він раптом усміхнувся у відповідь, і це було найболісніше видовище, яке Рорку будь-коли доводилося бачити.

— Ні, — сказав Камерон лагідно, — це не подіє, правда ж? Ні, не подіє… Добре, твоя правда. Ти такий здібний, як тобі і здається. Але я хочу поговорити з тобою. Я точно не знаю, як почати. Я втратив навички спілкування з людьми, схожими на тебе. Ти можеш зрозуміти?

— Я розумію. Гадаю, ви марнуєте свій час.

— Не грубіянь. Бо я зараз не можу бути грубим із тобою. Я хочу, щоб ти вислухав. Слухатимеш, не перебиваючи?

— Так. Пробачте. Я не хотів грубіянити.

— Бачиш, я останній з усіх людей, до яких ти повинен був прийти. Я кою злочин, затримуючи тебе тут. Хтось мусив би попередити тебе про мене. Я не зможу тобі допомогти. Я не зможу тебе відрадити. Я не можу навчити тебе здорового глузду. Натомість я підштовхну тебе вниз. Я тягнутиму тебе шляхом, яким ти йдеш зараз. Я силою змушу тебе залишатися тим, ким ти є, і зроблю тебе ще гіршим… Хіба не ясно? За місяць я не зможу тебе відпустити. Не впевнений, що й зараз можу зробити це. Тому не сперечайся зі мною і йди. Вибирайся, поки можеш.

— Але чи можу? Ви не думаєте, що для нас обох занадто пізно? Для мене стало пізно дванадцять років тому.

— Спробуй, Рорк. Спробуй хоча б один раз бути розважливим. Є чимало великих дядьків, які візьмуть тебе, вигнали тебе чи ні, якщо я попрошу. Вони можуть сміятися з мене у своїх промовах під час офіційних обідів, та вони крадуть у мене, коли їм заманеться, і вони знають, що я завжди впізнаю здібного кресляра. Я дам тобі листа до Ґая Франкона. Колись давно він працював на мене, дуже давно. Здається, я звільнив його. Та це не має значення. Іди до нього. Спершу тобі не подобатиметься, але ти звикнеш. І дякуватимеш мені через багато років.

— Навіщо ви усе це мені кажете? Це не те, що ви хочете зробити. Це не те, що ви зробили.

— Саме тому я й кажу! Бо це не те, що зробив я! Послухай, Рорк, є в тобі дещо таке, що мене лякає. Це не те, як ти працюєш; я не переймався б, якби ти був ексгібіціоністом, який вдається до ефектних трюків і витівок лише задля того, щоб привернути до себе увагу. Це хитрий спосіб — протистояти натовпу і веселити його, збираючи плату за вхід на виставу. Якби ти чинив так, я не переживав би. Але це не так. Ти любиш свою роботу. Боже тобі поможи, ти любиш її! І це прокляття. У тебе на чолі тавро, яке кожен із них може побачити. Ти любиш роботу, і вони це знають, і вони знають, що так упіймають тебе. Ти коли-небудь придивлявся до людей на вулицях? Ти не боїшся їх? Я боюся. Вони йдуть повз тебе, вони носять капелюхи і тримають торбинки. Але не в цьому їхня суть. Їхня суть у тому, щоб ненавидіти кожного, хто любить свою роботу. Бо тільки таких вони бояться. Не знаю чому. Ти відкриваєшся, Рорк, для усіх і кожного.

— Але я ніколи не помічаю людей на вулицях.

— Ти не помітив, що вони зробили зі мною?

— Я помітив лише, що ви їх не боїтеся. Чому ж ви переконуєте боятися мене?

— Ось чому я тебе вмовляю! — Камерон нахилився вперед, стиснувши кулаки. — Рорк, ти хочеш, щоб я це сказав? Ти жорстокий, правда? Гаразд, я скажу це: ти хочеш закінчити отак? Ти хочеш стати тим, ким став я?

Рорк підвівся і став навпроти країв світла на столі.

— Якщо, — сказав Рорк, — наприкінці життя я стану таким, який ви є сьогодні, у цій конторі, то сприйматиму це за честь, на яку ніколи не заслуговував.

— Сідай! — гримнув Камерон. — Мені не подобаються демонстрації!

Рорк роззирнувся, здивований тим, що стоїть. Сказав:

— Вибачте. Я не помітив, що стою.

— Добре, сідай. Слухай. Я розумію. Це дуже люб'язно із твого боку. Але ти не зрозумів. Я думав, що кілька днів тут вистачить, щоб викинути з твоєї голови поклоніння героям. Бачу, що ні. Ось він, кажеш ти собі, великий старий Камерон, шляхетний борець, мученик за програну справу! І ти залюбки помреш на барикадах зі мною та їстимеш у дешевих забігайлівках разом зі мною до кінця своїх днів. Я знаю, зараз, у твоїх поважних двадцять два роки, тобі це видається чистим і прекрасним. Але чи розумієш ти, що це означає? Тридцять років поразок — звучить прекрасно, так? Але ти знаєш, скільки днів у тридцяти роках? Ти знаєш, як минають ці дні, Рорк? Ти знаєш, як вони минають?

— Ви не хочете говорити про це.

— Так! Я не хочу говорити про це! Але я говоритиму. Я хочу, щоб ти почув. Я хочу, щоб ти розумів, що на тебе чекає. Настане час, коли ти дивитимешся на свої руки і хотітимеш узяти щось та розтрощити в них кожну кістку, бо вони глузуватимуть із тебе — що вони могли б зробити, якби ти дав їм такий шанс! Але ти не матимеш такої можливості, й ти зненавидиш власне тіло, тому що воно десь загубило свої руки. Настане час, коли якийсь водій автобуса вимагатиме з тебе десять центів за проїзд, але ти почуєш не це, — почуєш, що ти нікчема, що він сміється з тебе, що це написано в тебе на чолі — те, за що вони тебе ненавидять. Настане час, коли ти стоятимеш у кутку зали і слухатимеш якогось телепня на трибуні, який розповідає про споруди, про ту роботу, яку ти так любиш, і те, що він скаже, викличе в тебе надію, що зараз хтось підніметься і розчавить його двома пальцями; а потім почуєш, як йому аплодують, і ти захочеш кричати, бо не знатимеш, хто з вас справжній — ти чи вони, не знатимеш, чи це ти перебуваєш у приміщенні, переповненому порожніми черепами, чи хтось щойно вийняв мозок із твоєї голови, але ти промовчиш, бо звуки, на які ти здатен у тому приміщенні, більше не вважають мовою, але навіть якщо ти захочеш сказати щось, усе одно не скажеш, тому що тебе відсунуть убік, тебе, який не має що їм сказати про споруди! Це те, чого ти хочеш?

Рорк сидів нерухомо, тіні загострювали риси його обличчя — чорний клин на впалій щоці, видовжений чорний трикутник перерізав підборіддя, очі спрямовані на Камерона.

— Цього замало? — запитав Камерон. — Добре. Потім, одного дня, ти побачиш на аркуші паперу перед собою будинок, перед яким захочеш уклякнути; ти не віритимеш, що це твоє творіння, але саме ти це зробив; думатимеш, що земля прекрасна і повітря пахне весною, а ти любиш усіх людей, тому що зла у цьому світі не існує. І ти вийдеш зі свого будинку із цим кресленням, щоб звести дім, бо не матимеш жодного сумніву, що цей будинок захоче звести кожна людина, яка його побачить. Але далеко ти не зайдеш. Тому що біля дверей тебе зупинить працівник, який прийшов відімкнути газ. Ти будеш напівголодним, бо заощаджував гроші, щоб закінчити креслення, та однак мусив готувати якусь їжу, але не платив за газ… Але це ще дрібниці, можеш посміятися із цього. Та нарешті ти разом зі своїм кресленням опинишся в конторі й коритимеш себе за те, що твоє тіло забирає простір у іншого, і намагатимешся зіщулитися, щоб ніхто тебе не зауважив, а тільки чув твій благальний голос, твій голос, що лиже йому п'ятки; ти клястимеш себе за це, але не перейматимешся, тільки б він дозволив тобі звести будинок, ти не перейматимешся, ти прагнутимеш розрізати собі черево і показати йому нутрощі, бо, побачивши що там всередині, він дозволить тобі будувати. Але він скаже, що йому дуже прикро, та замовлення отримав Ґай Франкон. І ти підеш додому, і знаєш, що ти робитимеш там? Ти плакатимеш. Ти плакатимеш, як жінка, як пияк, як тварина. Ось твоє майбутнє, Говарде Рорк. Ти хочеш його?

— Так, — відповів Рорк.

Камерон опустив очі; потім його голова трохи похилилася вниз, іще трохи; його голова і далі повільно, рвучкими рухами опускалася, аж поки застигла; він сидів нерухомо, скоцюрбившись, впираючись руками в коліна.

— Говарде, — прошепотів Камерон. — Я ніколи й нікому цього не казав.

— Дякую вам, — відповів Рорк.

Після тривалої мовчанки Камерон підняв голову.

— Зараз іди додому, — мовив Камерон рівним голосом. — Ти забагато працював останнім часом. І в тебе попереду важкий день, — він показав на креслення заміського будинку. — Це все дуже добре, я хотів подивитися, на що ти здатен, але цього ще не досить для будівництва. Тобі доведеться переробити. Завтра я покажу тобі, що мені потрібно.

5

Рік праці у фірмі Франкона і Геєра зробив Кітінґа некоронованим королевичем. Досі ще кресляр, він став улюбленцем Франкона. Вони разом обідали — нечувана честь для працівника, і ходили спілкуватися з клієнтами. Замовникам, здається, подобалося бачити такого декоративного молодика в бюро архітектора.

Луціус Геєр мав набридливу звичку зненацька запитувати у Франкона: «Відколи у нас працює цей новачок?» — і вказував на працівника, який гарував у фірмі вже три роки. Одначе Геєр усіх здивував, запам'ятавши Кітінґове ім'я, і вітався з ним радісною усмішкою. Одного тоскного листопадового дня Кітінґ довгенько говорив із ним про старовинну порцеляну, Геєрове захоплення: він був власником знаменитої колекції, яку пристрасно збирав. Кітінґ виявив глибоке знання теми, хоча ніколи й не чув про старовинну порцеляну до попереднього вечора, який провів у громадській бібліотеці. Геєр був у захваті; ніхто в бюро не поділяв його захоплення, дехто навіть не помічав його присутності. Він зауважив партнерові:

— Ґаю, ти дуже добре добираєш людей. Оцей хлопчина, як би нам його втримати? Як його звуть? А, Кітінґ.

— Це так, — відповів, усміхаючись Франкон, — справді так.

У креслярні Кітінґ зосередив увагу на Тімі Дейвісі. Праця та креслення були лише неуникненними дрібницями на поверхні його життя; Тім Дейвіс став суттю і формою першого кроку його кар'єри.

Дейвіс доручав йому виконувати більшість власних завдань; спершу тільки понаднормову роботу, потім — почасти і денні завдання; спершу потайки, потім відкрито. Дейвіс не хотів, щоб про це дізналися. Кітінґ зробив так, щоб про це довідалися всі — з наївною щирістю, яка мала засвідчити, що він був лише інструментом, не більше ніж Тімовим олівцем або рейсшиною; що його допомога радше увиразнює Тімову важливість, але аж ніяк не применшує її, саме тому він не хоче її приховувати.

Спочатку Дейвіс інструктував Кітінґа, та згодом головний кресляр почав сприймати це як належне і сам став підходити до Кітінґа із завданнями, призначеними Дейвісові. Кітінґ завжди був напоготові. Всміхаючись, він казав: «Я зроблю це; не турбуйте Тіма такими дрібницями, я про це подбаю».

Дейвіс розслабився і поплив за течією; більшу частину часу він курив, сидів на стільці розвалившись і схрестивши ноги, заплющивши очі, мріяв про Елен, деколи питаючи: «Піте, вже готово?».

Навесні Дейвіс одружився з Елен. Він частенько запізнювався на роботу і шепотів Кітінґу:

— Ти приятелюєш зі старим, Піте, замов принагідно за мене слівце, добре? Щоб він трохи приплющив очі. Господи, як я ненавиджу необхідність працювати зараз!

Кітінґ казав Франконові:

— Вибачте, містере Франкон, за запізнення з планами підвального поверху на замовлення Маррея, але Тім Дейвіс учора ввечері посварився з дружиною, ви ж знаєте, як воно у молодят, не будьте з ним надто суворим.

Або:

— Це знову через Тіма Дейвіса, містере Франкон. Пробачте йому, він не може нічого вдіяти, він просто не може зараз зосередитися на роботі.

Коли Франкон поглянув на платіжну відомість своїх працівників, то зауважив, що найдорожчий кресляр був водночас найменш потрібним у бюро.

Коли ж Тім Дейвіс втратив роботу, у креслярні не здивувався ніхто, крім самого Тіма Дейвіса. Він не міг цього збагнути. Був ображеним на увесь світ, а невдовзі зненавидить його назавжди. Здавалося, що на цій землі у нього не залишилося жодного приятеля — крім Пітера Кітінґа.

Кітінґ заспокоював його. Кляв Франкона, кляв несправедливість людства, витратив шість доларів у барі, розважаючи секретарку свого знайомого безликого архітектора і домовився про нову роботу для Тіма Дейвіса.

Згодом, мимохіть згадуючи про Дейвіса, Кітінґ відчував приємне тепло; він уплинув на перебіг людського життя, зіштовхнув людину з однієї стежки і підштовхнув до іншої; Дейвіс уже не був для Кітінґа людиною, а був лише живою оболонкою для розуму, свідомого розуму, — чому він завжди так боявся таємничої організації чужої свідомості? — він підпорядкував цю оболонку і цей розум власній волі. Стіл Тіма, його посада і платня перейшли Пітерові Кітінґу за одностайним рішенням Франкона, Геєра і головного кресляра. Але це була лише часточка його задоволення; існувало й інше, тепліше, менш помітне і небезпечніше почуття. Він часто весело казав: «Тім Дейвіс? О так, я влаштував його на роботу».

Він написав про це матері. Вона вихвалялася своїм друзям: «Піті — такий безкорисливий хлопчик».

Кітінґ писав до неї щотижня; його листи були стислі та сповнені поваги; її ж листи, довгі, докладні, напучувальні, він рідко коли дочитував до кінця.

Іноді він бачився з Кетрін Гейлсі. Він не пішов до неї того наступного вечора, як обіцяв. Прокинувся зранку, згадав усе, що напередодні розповів, і зненавидів її за те, що сказав. Але за тиждень знову відвідав її; вона не дорікала і вже не згадувала про дядька. Після цього він зустрічався з нею один раз на місяць або й двічі; почувався щасливим, коли бачив її, але ніколи більше не розповідав їй про свою роботу.

Кітінґ намагався поговорити з Говардом Рорком; спроба провалилася. Він двічі заходив, обурено долаючи п'ять сходових маршів до Роркової кімнати. Тішився, коли бачився з ним, очікував підтримки, не знаючи, ні якої підпори шукає, ні чому саме від Рорка. Він розповідав про свою роботу і, щиро зацікавлений, розпитував у Рорка про бюро Камерона. Говард вислуховував його, охоче відповідав на всі запитання, та Кітінґ відчував, що натикається на залізний щит у нерухомих очах гаданого приятеля, і що вони говорять зовсім про інше. Наприкінці відвідин Кітінґ зауважував Роркові потерті манжети, вичовгані черевики, латку на коліні штанів і відчував задоволення. Він ішов геть, підсміюючись, але почуваючись на диво жалюгідно й незатишно, дивувався, чому так, обіцяв собі ніколи більше не бачитися з Рорком, але чомусь знав, що таки побачиться з ним.

— Гаразд, — сказав Кітінґ, — я не наважився запросити її на обід, але вона піде зі мною на виставку Мовсона післязавтра. І що тепер?

Він сидів на підлозі, опершись головою на край дивана і витягнувши босі ноги, навколо яких вільно теліпалася зеленкувата піжама Франкона.

Крізь прочинені двері ванни він бачив Франкона, який стояв біля вмивальника, притиснувшись животом до сяючого краю, — він чистив зуби.

— Чудово, — з повним ротом зубної пасти сказав Франкон, — це подіє так само добре, розумієш?

— Ні.

— Господи, Піте, я ж учора ввечері пояснив тобі це, ще до того, як ми почали розважатися. Чоловік місіс Данлоп планує звести для неї будинок.

— О так, — спроквола промовив Кітінґ, прибираючи з обличчя сплутані чорні кучері. — О так… Я згадав… Боже, Ґаю, голова лускається…

Він заледве пригадував вечірку, на яку Франкон узяв його минулого вечора, пам'ятав кав'яр у заглибині крижаного айсберга, вечірню чорну сукню з тюлю та гарнесеньке личко місіс Данлоп, але не міг пригадати, як він опинився у Франковій квартирі. Стенув плечима: протягом останнього року він відвідав чимало вечірок разом із Франконом і часто його приносили сюди у такому от стані.

— Це не дуже великий будинок, — розповідав Франкон, тримаючи зубну щітку в роті; щітка утворила опуклість на його щоці, а зелена ручка стирчала з рота. — За 50 тисяч чи щось таке, як розумію. Хай там як, вони — мальки. Але свояк місіс Данлоп — це Кімбі, ти знаєш, потужний продавець нерухомості. Не зашкодить трохи вклинитися у цю сімейку, аж ніяк не зашкодить. Ти повинен зрозуміти, що з них можна запопасти. Піте, я можу покластися на тебе?

— Звісно, — сказав Кітінґ, кивнувши. — Ти завжди можеш розраховувати на мене, Ґаю…

Він сидів нерухомо, розглядаючи пальці своїх босих ніг, і думав про Штенґеля, Франконового дизайнера. Він не хотів про це думати, але його думки автоматично поверталися до Штенґеля, який втілював наступний крок його кар'єри.

Штенґель був неприступним для дружби. Два роки спроби Кітінґа заприятелювати з ним розбивалися об лід Штенґелевих окулярів. Те, що Штенґель думав про нього, пошепки переповідали в креслярні, але мало хто наважувався повторити це голосно, хіба що, взявши в лапки; Штенґель не добирав слів, хоча й знав, що всі поправки його ескізів, коли ті поверталася з кабінету Франкона, зроблено Кітінґовою рукою. Але в Штенґеля було вразливе місце: він давно планував покинути Франкона і відкрити власне бюро. Він уже обрав собі партнера, молодого архітектора — без хисту, але з чималим успадкованим капіталом. Штенґель тільки очікував слушної нагоди. Кітінґ чимало міркував про це. Він не міг думати ні про що інше. І він знову про це міркував, сидячи на підлозі Франконової спальні.

За два дні, супроводжуючи місіс Данлоп на виставку картин якогось там Фрідеріка Мовсона, він розробив план. Вів жінку крізь нечисленний натовп, деколи стискаючи пальцями її лікоть, дозволяючи зауважити свій погляд, частіше звернений на її молоде обличчя, ніж на картини.

— Авжеж, — сказав він, коли вона слухняно розглядала пейзаж із автозвалищем, намагаючись зобразити на своєму обличчі вираз очікуваного захоплення, — це неймовірна робота. Погляньте на кольори, місіс Данлоп… Кажуть, що цьому чолов'язі Мовсону було непереливки. Давня історія — намагатися здобути визнання, давня і зворушлива. Однакова для всіх царин мистецтва. Включно з моїм фахом.

— Ох, невже? — сказала місіс Данлоп, яка, здавалося, у цей момент віддавала перевагу саме архітектурі.

— А отут, — промовив Кітінґ, зупиняючись перед зображенням старої нечупари, яка колупалася в пальцях босих ніг, сидячи на узбіччі, — отут мистецтво — це соціальний документ. Щоб оцінити це, потрібна мужність.

— Це просто дивовижно, — сказала місіс Данлоп.

— Оце так сміливість… Це рідкісна якість… Кажуть, що Мовсон помирав із голоду в своїй мансарді, коли місіс Стайвесент відкрила його. Як чудово мати можливість допомагати юним талантам.

— Так, це, мабуть, чудово, — погодилася місіс Данлоп.

— Якби я був багатий, — мрійливо мовив Кітінґ, — це стало б моїм захопленням: улаштовувати виставку для невідомого художника, фінансувати концерт молодого піаніста, замовляти будинок архітектору-початківцю…

— Знаєте що, містере Кітінґ, ми з чоловіком збираємося звести маленький будиночок на Лонґ-Айленді.

— Ох, справді? Дуже чарівно з вашого боку, місіс Данлоп, розповісти мені про це. Не гнівайтеся на мої слова, але ви ще така юна. Невже не розумієте, що я почну набридати вам, намагаючись зацікавити своєю фірмою? Чи ви в безпеці, бо вже обрали архітектора?

— Ні, я не в безпеці, — люб'язно відповіла місіс Данлоп, — і насправді такої небезпеки не боюся. Я чимало думала про фірму Франкона і Геєра протягом кількох останніх днів. І чула, що вони просто неймовірні.

— Що ж, дякую вам, місіс Данлоп.

— Містер Франкон — видатний архітектор.

— Авжеж.

— У чому річ?

— Пусте, нічого такого.

— Ні, скажіть, про що ви подумали?

— Ви і справді хочете, щоб я вам це сказав?

— Певно, що так.

— Гаразд, знаєте, Франкон — це тільки ім'я. Він узагалі не працюватиме над вашим будинком. Це одна з професійних таємниць, яку я не повинен розголошувати, та у вас є щось таке, що змушує мене бути відвертим. Усі найкращі будинки у нашому бюро проектує містер Штенґель.

— Хто?

— Клод Штенґель. Ви ніколи не чули цього імені, але ще почуєте, якщо в когось вистачить сміливості відкрити його. Бачите, він виконує всю роботу, він справжній геній за лаштунками, а Франкон ставить свій підпис на ескізі й отримує всі лаври. Так скрізь робиться.

— Але чому містер Штенґель терпить це?

— А що він може зробити? Ніхто не хоче дати йому змоги почати. Ви знаєте, які більшість людей: вони не зійдуть із проторованого шляху, заплатять утричі більше, лише б хизуватися відомою маркою. Сміливості їм бракує, місіс Данлоп, сміливості. Штенґель — це великий митець, але лише кілька проникливих осіб здатні це зрозуміти. Він готовий піти власним шляхом, якби знайшов якусь видатну персону, як-от місіс Стайвесент, яка дала б йому шанс.

— Справді? — сказала місіс Данлоп. — Як цікаво! Розкажіть мені більше про цього Штенґеля!

Він чимало розповів їй. Коли ж вони закінчили огляд праць Фрідеріка Мовсона, місіс Данлоп трусила Кітінґову руку і казала:

— Це так люб'язно, так надзвичайно люб'язно з вашого боку! А ви впевнені, що не матимете клопотів на роботі, якщо організуєте для мене зустріч із містером Штенґелем? Я не наважувалася запропонувати і це було так люб'язно, що ви не розсердилися на мене. Це так безкорисливо з вашого боку, і навіть більше, ніж будь-хто інший зробив би на вашому місці.

Коли Кітінґ підійшов до Штенґеля, переказавши запрошення на обід, той вислухав його без жодного слова. Потім струсонув головою і різко запитав:

— А тобі що з цього?

Кітінґ не встигнув нічого відповісти, як той зненацька здійняв назад голову.

— Ага, — сказав він, — ага, розумію.

Потім він схилився вперед, зневажливо стуливши губи:

— Добре. Я піду на цей обід.

Коли Штенґель звільнився з фірми «Франкон і Геєр», щоб відкрити власне бюро, і взявся до свого першого замовлення — будинок для Данлопів, Ґай Франкон зламав лінійку об край столу і заволав до Кітінґа:

— Падлюка! Мерзенна падлюка! Після всього, що я для нього зробив!

— А чого ти очікував? — запитав Кітінґ, розвалившись у низькому фотелі навпроти. — Таке життя.

— Але мене вражає, як цей маленький негідник довідався? Вихопив замовлення з-під нашого носа!

— Я ніколи йому не довіряв, — стенув плечима Кітінґ. — Людська натура…

Гіркота в його голосі була щира. Штенґель йому не лише не подякував, а й на прощання кинув: «Ти ще більший мерзотник, ніж я думав. Успіху! Колись ти станеш видатним архітектором».

Так Кітінґ отримав місце головного проектувальника у Франкона і Геєра.

Франкон відзначив цю подію маленькою, скромною оргією в одному із тихих дорогих ресторанів. «За кілька років, — повторював він, — за кілька років ти побачиш, що станеться, Піте… Ти хороший хлопчик і подобаєшся мені, тому я тобі допомагатиму… Хіба ж я тобі не допомагаю?.. Ти далеко підеш, Піте… за кілька років…»

— У тебе краватка перекрутилася, — сухо сказав Кітінґ, — і ти розливаєш бренді на камізельку.

Готуючись виконувати свій перший проект, Кітінґ згадував Тіма Дейвіса, — як багатьох інших, які хотіли перемоги, боролися за неї, намагалися чогось досягти, але — переможені ним — зазнавали поразки. Він почувався тріумфатором, який здобув матеріальний доказ власної величі. Зненацька зрозумів, що сидить у кабінеті зі скляними стінами й витріщається на чистий аркуш паперу — сам-один. Щось скотилося з горла до шлунка, холодне і порожнє, — вже знане йому відчуття падіння в прірву. Заплющивши очі, він сперся на стіл. І досі не вірив, що від нього вимагають заповнити цей аркуш паперу, щось на ньому створити.

Це була лише маленька резиденція. Але замість уявити, як вона постає, бачив, що вона занурюється під землю; бачив її контури у вигляді ями, відучуваючи яму в собі, порожнечу, де марно жебоніли Дейвіс і Штенґель. Франкон сказав йому про споруду: «У будинку повинна відчуватися велич, розумієш, велич… нічого химерного… елегантна споруда… і в рамках бюджету». Це була Франконова концепція того, як подавати своєму проектувальнику ідею на її доопрацювання. У холодному ступорі Кітінґ уявив, як клієнти сміятимуться йому в обличчя; він чув тонкий, але всемогутній голос Еллсворта Тухі, який радить йому звернути увагу на відкриті для нього можливості в царині сантехніки. Він ненавидів кожен уламок каменя на землі. Він ненавидів себе за те, що обрав фах архітектора.

Коли почав малювати, намагався не думати про роботу, яку виконує; він подумки торочив лише, що Франкон це робив, і Штенґель, і навіть Геєр, і всі інші, а якщо вони могли це робити, то зможе і він.

Він змарнував чимало днів на попередні ескізи. Він провів багато годин у бібліотеці фірми, переглядаючи класичні фотографії та обираючи стиль.

Він відчував, що напруга у його мозку тане. Це був правильний і хороший будинок — той, що виникав із-під його руки, бо людство досі обожнювало майстрів, які зводили такі будинки раніше. Він не мусив сумніватися, боятися чи ризикувати; це вже зробили замість нього.

Вагаючись, він почав роздивлятися завершені ескізи. Якби йому сказали, що це найкращий чи найпотворніший будинок на землі, він погодився би з обома думками.

Він не був упевнений. Він мусив бути впевненим. Він пригадав Стентон, людину, на думку якої покладався, виконуючи навчальні завдання, зателефонував до бюро Камерона і попросив покликати Говарда Рорка.

Того ж вечора він прийшов до Рорка додому і розклав перед ним плани, проекції та зображення своєї першої будівлі в перспективі. Рорк тривалий час мовчки стояв над ними, широко розвівши руки і тримаючись за край столу.

Кітінґ нетерпляче чекав; він відчував, як разом із занепокоєнням наростає гнів, тому що не міг зрозуміти причини занепокоєння. Коли терпіти стало несила, він сказав:

— Знаєш, Говарде, всі кажуть, що Штенґель — найкращий проектувальник у місті, та я не думаю, що він і справді хотів звільнитися, але я змусив його і посів його місце. Мені довелося добряче помізкувати, як це влаштувати, я…

Він затнувся. Це не звучало весело чи хвалькувато, як могло би прозвучати деінде. Це нагадувало слова жебрака.

Рорк повернувся і поглянув на нього. У його погляді не було зневаги, його очі лише розплющилися трохи ширше, ніж зазвичай, уважні та збентежені. Він промовчав і знову повернувся до ескізів.

Кітінґ почувався голим. Дейвіс, Штенґель, Франкон нічого тут не означали. Люди були його захистом від людей — Рорк людей не відчував. Інші люди давали Кітінґу почуття власної цінності — Рорк не давав йому нічого. Він подумав, що повинен схопити свої ескізи й утекти. Небезпека йшла не від Рорка. Небезпека випливала з того, що він, Кітінґ, залишався. Рорк повернувся до нього.

— Пітере, тобі подобається розробляти такі проекти? — запитав він.

— О, я знаю, — пронизливо вигукнув Кітінґ, — я знаю, ти цього не схвалюєш, але це бізнес. Я тільки хочу дізнатися, що ти думаєш про це з практичного погляду, не з філософського, не…

— Що ти, я не збираюся проповідувати тобі. Мені просто було цікаво.

— Якби ти міг допомогти мені, Говарде, якби ти міг бодай трішечки мені допомогти… Це мій перший будинок, і він стільки означає для моєї кар'єри, а я не впевнений. Що ти думаєш? Ти допоможеш мені, Говарде?

— Добре.

Рорк відкинув ескіз чепурного фасаду із різьбленими пілястрами, ламаними фронтонами, римськими фасціями над вікнами і двома імперськими орлами біля входу. Він узяв ескізи, поклав на них аркуш кальки і почав креслити. Кітінґ стояв, спостерігаючи за олівцем у Рорковій руці. Він побачив, як зникає його показний вестибюль, покручені коридори, неосвітлені кути; побачив величезну вітальню, що виникла в просторі, який він вважав надто обмеженим, низку гігантських вікон, що виходили на сад, простору кухню. Він довго дивився.

— А фасад? — запитав він, коли Рорк кинув олівця.

— Із цим я тобі не можу допомогти. Якщо це мусить бути класика, зроби принаймні порядну класику. Тобі не потрібно три пілястри там, де вистачить одного. І прибери цих качок із дверей. Бо це вже занадто.

Кітінґ вдячно всміхнувся йому. Він вийшов із кресленнями під пахвою, ображений і злий; потім три дні працював, креслячи нові плани за Рорковими ескізами і нові, простіші проекції; і він продемонстрував свій будинок Франконові з гордим, дещо бундючним жестом.

— Добре, — сказав Франкон, вивчаючи ескізи, — добре, скажу я тобі!.. Що за уява в тебе, Пітере… Але це цікаво… Трохи зухвало, але цікаво…

Він прокашлявся і додав:

— Це саме те, про що я думав.

— Авжеж, — промовив Кітінґ. — Я вивчав твої будинки і намагався уявити, що б його такого зробити, і якщо вийшло непогано, то це тому, що я, як мені здається, навчився розуміти твої ідеї.

Франкон усміхнувся. І Кітінґ зненацька зрозумів, що Франкон насправді не вірить його словам і знає, що й сам Кітінґ їм теж не вірить, і все ж вони обидва були задоволені, тісніше зв'язані спільними методами і спільною виною.

У листі йшлося про те, що, на жаль, ретельно розглянувши проект будівлі нового філіалу в Асторії, рада директорів Трастової фінансової компанії не може його схвалити, і замовлення передадуть фірмі «Ґулд і Петтінґілл». До листа, за попередньою домовленістю, було додано чек за ескізи; ця сума не могла покрити витратних матеріалів.

Розгорнутий лист лежав на столі. Камерон сидів перед ним, відсунувшись, міцно схопивши пальцями однієї руки долоню другої, що лежала на колінах. Це був лише аркуш паперу, але він сидів зіщулено і нерухомо, бо цей лист здавався йому чимось надприродним, чимось на кшталт радію, промені якого завдадуть йому шкоди, якщо він поворухнеться і потрапить під них.

Протягом трьох місяців він чекав на замовлення від Трастової фінансової компанії. Один по одному шанси на інші замовлення, що протягом цих двох років бовваніли на обрії непевних обіцянок, оберталися категоричними відмовами. Одного кресляра довелося звільнити. Домовласник ставив запитання, спочатку ввічливо, потім сухо, і врешті відверто брутально. Та нікого в бюро не турбувало ані це, ані затримки виплати зарплатні: вони мали замовлення Трастової фінансової компанії. Віце-президент, який запропонував Камеронові подати проект, сказав: «Я знаю, деякі з директорів не поділятимуть моєї думки. Але спробуйте, містере Камероне, і я боротимуся за вас».

Камерон ухопився за шанс. Вони з Рорком працювали мов прокляті, щоб закінчити креслення вчасно, навіть завчасно, до того, як «Ґулд і Петтінґілл» нададуть свій проект. Петтінґілл був двоюрідним братом дружини президента банку і відомим знавцем руїн Помпеї; президент банку був пристрасним прихильником Юлія Цезаря та якось у Римі протягом години із чвертю шанобливо оглядав Колізей.

Камерон, Рорк і кавник із чорною кавою чимало днів не покидали контори від однієї до іншої холодної зорі, й Камерон мимохіть згадував про рахунки за електрику, але змушував себе забути про них. На світанку в креслярні досі горіло світло. Він відсилав Рорка по бутерброди, і Рорк виходив у сірий ранок, а в їхньому бюро, у вікнах, що виходили на високу цегляну стіну, ще панувала ніч.

Опівночі останнього дня праці Рорк відправив Камерона додому, бо в того вже тремтіли руки, а коліна знаходили підтримку у високому креслярському табуреті, спираючись на нього повільно, обережно і хворобливо акуратно. Рорк провів старого до таксі. У світлі вуличного ліхтаря Камерон побачив Роркове змарніле обличчя, ледь розплющені очі, пересохлі губи.

Наступного ранку Камерон зайшов до креслярні й узрів на підлозі чорну калюжу, а в ній — перекинутий кавник, Роркову руку з повернутою догори долонею та з напівзігнутими пальцями, і самого Рорка, простягненого на підлозі: він міцно спав, закинувши голову. На столі лежало закінчене креслення…

Камерон сидів, дивлячись на листа на столі. Біда була не в тому, що він не міг думати про ночі роботи, не міг думати про будівлю, що мала постати в Асторії, і про споруду, що з'явиться на її місці; він міг думати лише про неоплачений рахунок за електроенергію.

Протягом цих двох років Камерон інколи тижнями не з'являвся в бюро, Рорк не заставав його вдома і не знав, що сталося, але міг лише чекати, сподіваючись на благополучне шефове повернення. Згодом Камерон втратив навіть почуття сорому за свою агонію і приходив у бюро, хитаючись, нікого не впізнаючи; сильно п'яний, він хизувався цим у стінах єдиного місця на землі, яке поважав.

Рорк навчився спокійно заявляти своєму домовласникові, що не зможе заплатити за черговий тиждень; домовласник його боявся і не наполягав. Пітер Кітінґ якось дізнався про це, як він завжди дізнавався про все, що хотів знати. Одного вечора він прийшов до Роркової холодної кімнати і, не скидаючи пальта, сів на стілець. Витягнув гаманець, дістав п'ять десятидоларових купюр і простягнув їх Роркові.

— Говарде, тобі вони потрібні. Я знаю, що потрібні. Не заперечуй. Колись повернеш мені.

Рорк здивовано зиркнув на нього і взяв гроші:

— Так, потрібні. Дякую, Пітере.

А потім Кітінґ сказав:

— Що ти на біса робиш, занапащаючи себе у старого Камерона? Навіщо ти так живеш? Кидай це, Говарде, і переходь до нас. Мені варто лише сказати, Франкон зрадіє. Для початку ми дамо тобі шістдесят на тиждень.

Рорк витягнув гроші з кишені та простягнув їх Кітінґу.

— О, заради Бога, Говарде… Я не хотів тебе образити.

— Я теж.

— Будь ласка, Говарде, залиш собі гроші.

— Добраніч, Пітере.

Рорк пригадав це, коли Камерон зайшов до креслярні з листом від Трастової фінансової компанії у руці. Він мовчки дав листа Роркові, повернувся і пішов до свого кабінету. Рорк прочитав листа і пішов услід за шефом. Щоразу, коли вони втрачали чергове замовлення, Рорк знав, що Камерон хотів бачити його у своєму кабінеті, не розмовляти про невдачу, а просто бачити, говорити на інші теми, повертаючи собі спокій.

На Камероновому столі Рорк зауважив примірник нью-йоркського «Знамена».

Це була провідна газета знаменитого концерну Вайненда, видання, що він його очікував побачити на кухні, в перукарні, у третьосортній вітальні, у метро; будь-де, лише не в кабінеті Камерона. Камерон простежив за його поглядом і вишкірився.

— Узяв зранку, дорогою сюди. Смішно, так? Я ж не знав, що ми… отримаємо сьогодні цього листа. І все ж вони дуже гармонійно поєднуються — ця газета і цей лист. Не знаю, що змусило мене купити її. Певний символізм, я думаю. Поглянь на це, Говарде. Це цікаво.

Рорк погортав газету. На першій шпальті була фотографія матері-одиначки з пухкими блискучими губами, яка застрілила свого коханця; під фотографією починалася її біографія і докладний звіт про судовий процес. На інших сторінках — кампанії проти комунальних підприємств, щоденний гороскоп, уривки церковних проповідей, поради для юних наречених, світлини дівчат із гарними ніжками, поради як утримати чоловіка, дитячий конкурс, вірш про те, що мити посуд шляхетніше, ніж писати симфонію, стаття про те, що жінка, яка народила дитину, автоматично стає святою.

— Оце, Говарде, відповідь нам. Відповідь тобі та мені — ця газетка, те, що вона існує та її люблять. Ти можеш із цим боротися? Ти знаєш слова, які почують і зрозуміють читачі оцього? Вони не мусили надсилати нам листа. Вони мусили надіслати нам примірник Вайнендового «Знамена». Це було б простіше і зрозуміліше. А ти знаєш, що за кілька років цей неймовірний покидьок, Ґейл Вайненд, правитиме світом? Це буде прекрасний світ. І можливо, він має рацію.

Камерон тримав газету у випростаній руці, зважуючи її на долоні.

— Дати їм те, що вони хочуть, Говарде, і дозволити обожнювати за те, що ти лижеш їм п'ятки — або… або що? Який сенс?.. Тільки це не має значення, нічого не має значення, навіть те, що це більше не має значення для мене…

Потім він поглянув на Рорка і додав:

— Якби ж я міг протриматися, щоб поставити тебе на ноги, Говарде…

— Не треба про це.

— Я хочу про це говорити… Говарде, наступної весни виповниться три роки, відколи ти тут. Здається, минуло значно більше часу. Чи навчив я тебе чогось? Я скажу тобі: я навчив тебе багато чого і нічого. Ніхто не може нічого тебе навчити, принаймні — не твою внутрішню сутність. Те, що ти робиш — це твоє, не моє, я можу лише навчити тебе робити це краще. Я можу дати тобі засоби, але мета — мета твоя власна. Ти не станеш маленьким слухняним школяриком, що будує анемічні дрібнички у ранньому якобінському чи пізньому камеронівському стилі. Ти станеш… якби ж я міг дожити, щоб побачити це!

— Доживете і побачите. І ви це знаєте.

Камерон стояв, споглядаючи голі стіни свого кабінету, білий стос рахунків на столі, брудні краплі дощу, що повільно струменіли шибами.

— Я ніяк не можу їм відповісти, Говарде. Я доручаю це тобі. Ти протистоятимеш усьому цьому. І Вайнендовим газеткам, і тому, що уможливлює існування таких газет, і тому, що стоїть за ними. Я доручаю тобі дивну місію. Не знаю, якою буде наша відповідь. Знаю лише, що відповідь є і вона в тобі, бо ти, Говарде, і є цією відповіддю, й одного дня ти знайдеш потрібні слова.

6

«Проповідь у камені» Еллсворта Тухі побачила світ у січні 1925 року.

Книга з підзаголовком «Архітектура для кожного» мала вишукану темно-синю палітурку, оздоблену простими срібними літерами і срібною пірамідою в кутку. Вона мала сенсаційний успіх. Тут було викладено всю історію архітектури, від мазанок до хмарочосів, простими словами людини з вулиці, але це лише увиразнювало наукові терміни. У передмові автор зазначив, що це спроба «поставити архітектуру на належне місце — ближче до людей». Далі він зазначав, що мріє про те, щоб середньостатистична людина «думала і розмовляла про архітектуру так, як розмовляє про бейсбол». Він не обтяжував читачів технічними подробицями п'ятьох ордерів, підтримкових конструкцій, перемичок або залізобетону. Він заповнив сторінки побутовими деталями щоденного життя єгипетських домовласників, римських чоботарів, коханки Людовика ХГУ, писав, що вони їли, як умивалися, де робили закупи і як будинки впливали на їхнє життя. Але він створював у читачів враження, що вони вивчать усе, що їм варто знати про п'ять ордерів і залізобетон. Він дав їм зрозуміти, що не було проблем, здобутків, досягнень думки, які б не стосувалися звичайної рутини безіменних людей як у минулому, так і нині; що наука не має жодної мети і завдання, крім як упливати на цю рутину; що самим лише фактом свого непримітного існування його читачі втілюють і досягають усіх найвищих цілей будь-якої цивілізації. Його наукова докладність була бездоганною, а ерудиція вражала; усі вірили його описам кухонного начиння Вавилона чи придверних килимків Візантії. Він писав яскраво і достовірно, наче безпосередній спостерігач. Він не продирався натужно крізь століття, а танцювальною ходою, як казали критики, простував дорогою віків, наче блазень, приятель і пророк.

Він писав, що архітектура — найвидатніше з усіх мистецтв, оскільки вона анонімна, як і все величне. Писав, що світ має чимало відомих споруд, але лише кількох уславлених будівельників, і так має бути, позаяк жодна людина ніколи не створювала нічого важливого в архітектурі чи деінде. Ті кілька людей, імена яких дожили до нашого часу, насправді були самозванцями, які експропріювали народну славу, як дехто експропріює багатство. «Вдивляючись у пишноту старовинного монумента і приписуючи цей здобуток одній людині, ми беремо на себе провину за духовну підміну. Ми забуваємо про армію майстрів, невідомих та неоспіваних, які передували цьому митцю у темряві віків, які смиренно гарували — увесь героїзм смиренний, — і кожен вносив свою маленьку частку до загальної скарбниці свого часу. Видатна будівля — це не особистий винахід того чи того генія. Це лише вияв сили людського духу».

Він пояснював, що занепад архітектури почався тоді, коли приватна власність витіснила общинний дух Середньовіччя, і що егоїзм приватних власників, які будували лише задля задоволення власного поганого смаку («кожен власний смак є поганим смаком»), зруйнував планомірність міст. Він демонстрував, що не існує такого поняття, як свобода волевиявлення, адже всі творчі імпульси людей обмежені, як і решта, економічною ситуацією епохи, в якій вони живуть. Він захоплювався всіма визначними історичними стилями, але застерігав від безглуздого їх змішування. Він відмахувався від сучасної архітектури, мовляв, «досі вона була лише примхою поодиноких індивідуалістів, не створила жодних зв'язків із великим, спонтанним народним рухом і, внаслідок цього, не заслуговує на увагу». Він пророкував прихід кращого світу, де всі люди стануть братами, а їхні будинки — гармонійними і схожими один на одного, зведеними у видатних традиціях Греції, «матері демократії». Він зумів навіяти — без відчутного відхилення від спокійної відчуженості свого стилю, — що кожне слово цієї книги писано рукою, що тремтіла від емоцій. Він закликав архітекторів облишити власницькі прагнення особистої слави, а натомість присвятити себе утіленню настроїв народу. «Архітектори — це слуги, а не керманичі. Вони мусять не вдовольняти своє маленьке его, а виражати душу своєї країни і ритм свого часу. Вони повинні не гнатися за оманою особистих примх, а шукати спільний знаменник, що наблизить їхню роботу до серця мас. І архітектори, шановні мої друзі, не повинні запитувати чому. Вони повинні не керувати, а бути керованими».

Реклами «Проповіді в камені» рясніли відгуками критиків:

«Неймовірно!»

«Дивовижний порив!»

«Неперевершена праця в історії мистецтва!»

«Ваш шанс познайомитися з прекрасною людиною і глибоким мислителем!»

«Обов'язкове чтиво для кожного, хто претендує називатися інтелігентною людиною».

З'ясувалося, що на це звання чимало претендентів. Читачі отримали ерудицію без навчання, авторитетність без витрат, судження без зусиль. Було приємно дивитися на будинки і критикувати їх із виглядом фахівця, пригадуючи сторінку чотириста тридцять дев'яту; провадити мистецькі дискусії й обмінюватися тими ж цитатами і з того ж таки розділу. Незабаром у вишуканих вітальнях залунало: «Архітектура? О так, Еллсворт Тухі».

Згідно зі своїми принципами, Еллсворт Тухі не згадав у тексті імені жодного архітектора — «міфотворчий метод в історичному дослідженні, обожнювання героїв — завжди був мені огидний». Прізвища з'являлися лише в примітках. Кілька разів було згадано Ґая Франкона, «який схильний надмірно прикрашати, але заслуговує на похвалу за вірність суворим традиціям класицизму». В одній із приміток ішлося про Генрі Камерона, який колись був «знаний як один із засновників так званої сучасної школи архітектури і відтоді цілком заслужено забутий. Vox populi vox del»[3].

У лютому 1925 року Генрі Камерон припинив працювати.

Протягом усього року він знав, що цей день таки настане. Не говорив про це з Рорком, але вони обидва все усвідомлювали і, ні на що не сподіваючись, працювали далі — стільки, скільки було можливо. Протягом останнього року їхньому бюро крапнуло кілька замовлень — дачні будиночки, гаражі, перебудова старих споруд. Вони хапалися за все. Але перестали надходити навіть такі замовлення. Труби всохли. Воду вимкнуло суспільство, що його рахунків Камерон ніколи не сплачував.

Сімпсона і старигана з приймальні вже давно розрахували. Залишався тільки Рорк, який незворушно сидів зимовими вечорами і дивився, як Камеронове тіло важко сповзає на стіл, як його голова спочиває на розкинутих руках і як поблискує під світлом лампи пляшка.

Одного лютневого дня — Камерон протягом кількох тижнів не вживав алкоголю — він потягнувся до полиці по книжку і зненацька впав до Роркових ніг. І не зміг підвестися. Рорк забрав його додому. Викликаний лікар повідомив, що спроба хворого встати з ліжка дорівнює смертному вироку. Камерон це знав. Він нерухомо лежав головою на подушці, слухняно витягнувши руки вздовж тіла. У його застиглих очах була порожнеча. Потім він запитав:

— Говарде, ти закриєш бюро замість мене?

— Так, — відповів Рорк.

Камерон заплющив очі та більше нічого не сказав, а Рорк просидів цілу ніч біля його ліжка, не знаючи, спить старий чи ні.

Звідкілясь у Нью-Джерсі з'явилася Камеронова сестра. Це була лагідна стара леді з сивим волоссям, тремтячими руками й обличчям, яке ніхто не міг запам'ятати, тиха, покірна і безпорадна. Вона мала крихітний дохід і вирішила забрати брата до свого будиночка в Нью-Джерсі. Вона ніколи не виходила заміж і не мала у цьому світі нікого; цей тягар її не потішив і не засмутив, здатність відчувати жінка втратила багато років тому.

У день від'їзду Камерон простягнув Роркові листа, якого написав уночі, написав через силу, схилившись спиною на подушку, на старому кульмані, що лежав на колінах. Лист було адресовано відомому архітектору — це була рекомендація для Рорка. Рорк прочитав її й, дивлячись на Камерона, а не на власні руки, розірвав листа навпіл, склав уривки докупи і знову їх розірвав.

— Ні, — сказав Рорк, — ви не проситимете їх ні про що. Не турбуйтеся за мене.

Камерон кивнув і трохи помовчав. Потім сказав:

— Говарде, ти зачиниш бюро. Як оплату за оренду нехай візьмуть меблі. Але ти забереш малюнок, що висить на стіні у моєму кабінеті, й надішлеш його мені. Лише це. Решту спали. Усі папери, течки, креслення, контракти — все.

— Добре, — сказав Рорк.

Міс Камерон прийшла з санітарами та ношами, і вони вирушили в кареті швидкої допомоги до порому. Біля входу на причал Камерон сказав Роркові:

— Тепер повертайся.

І додав:

— Говарде, приїжджай до мене… Не надто часто…

Рорк повернувся і пішов геть, а Камерона винесли на пірс. У цей сірий ранок повітря наповнював холодний затхлий запах моря. Низько над вулицею ширяв мартин, сірий, наче клапоть газети на тлі вологого прожилкуватого каменю.

Цього вечора Рорк прийшов до замкненого бюро Камерона. Він не увімкнув світла, а розпалив вогонь у пічці Камеронового кабінету і почав вкидати туди вміст шухляди за шухлядою, не дивлячись на них. Папери сухо потріскували у тиші, у темній кімнаті здійнявся слабкий запах плісняви, вогонь шипів, хрускотів, спалахуючи яскравими язиками. Іноді білий клаптик з обвугленими краями вилітав із полум'я. Рорк заштовхував його назад кінцем металевої лінійки.

Це були креслення відомих будинків Камерона і незведених споруд; синьки, помережані тонкими білими лініями опорних балок, що десь іще й досі стояли; там були угоди з підписами відомих людей; а інколи в червоному сяйві на пожовклому папері на мить з'являлася семизначна сума, з'являлася і зникала у слабкому спалаху іскор.

Зі старої течки з листами вислизнула і впала на підлогу газета. Рорк підняв її. Вона всохла, пожовкла і ламалася у його пальцях. Це було інтерв'ю Генрі Камерона, датоване 7 травня 1892 року. Там писалося: «Архітектура — це не бізнес і не кар'єра, це хрестовий похід і посвята щастю, що виправдовує земне існування».

Рорк зібрав усі недогризки олівців із Камеронового столу і теж пожбурив їх у вогонь.

Він стояв біля пічки. Не рухався, не дивився вниз, лише відчував рухи сяйва і бачив слабке тремтіння полум'я бічним зором. Він дивився на ескіз, що висів на стіні перед ним, так ніколи й не побудованого хмарочоса.

Пітер Кітінґ працював у Франкона і Геєра третій рік. Він ходив із високо здійнятою головою, завчено шляхетно випростовуючись; він скидався на картинку успішного молодого чоловіка з реклами найдорожчих бритв або машин середньої вартості.

Він добре вдягався і пильнував, щоб інші це помічали. У нього була квартира неподалік Парк-авеню, скромна, але модна, він придбав три цінних гравюри і перше видання одного класика — після купівлі він книжку не читав і навіть не розгортав. При нагоді Кітінґ супроводжував клієнтів у Метрополітен-Оперу.[4] Одного разу він з'явився на костюмований бал митців і влаштував фурор своїм костюмом середньовічного каменяра, обтислим одягом із пурпурового оксамиту; його згадали на сторінці світської хроніки — це була перша згадка у пресі про нього, — і він зберіг вирізку.

Він забув про свій перший будинок, про тодішній власний страх і сумніви. Він зрозумів, що все просто. Його клієнти погодяться на все, якщо він запропонує їм показний фасад, величний вхід і королівську вітальню, що неабияк вразить їхніх гостей. І це діяло на загальне задоволення: Кітінґ не переймався нічим, аби лише його клієнти були задоволені; клієнти теж нічим не переймалися, аби лише їхні гості були вражені. А гості взагалі нічим не переймалися.

Місіс Кітінґ здала в оренду свій дім у Стентоні та переїхала жити у Нью-Йорк до сина. Він не хотів цього, але не міг відмовити — вона його мати, і він не мав права їй заперечувати. Він зустрів її з певною втіхою; хотів вразити своїми успіхами. Але вона не вразилася; оглянула його кімнати, його одяг, його чекові книжки і мовила: «Поки що, Пітере, може бути».

Одного разу вона прийшла до нього на роботу, а за півгодини пішла собі геть. Того вечора він мусив півтори години просидіти нерухомо, стискаючи кулаки та потріскуючи кісточками пальців, вислуховуючи її поради.

— Цей тип, Візерс, носить набагато дорожчий костюм, ніж у тебе, Піті. Так не можна. Ти повинен дбати про свій престиж в очах цих хлопців. А той малий, який приніс тобі синьку, — мені не сподобалась, як він до тебе звертався… Ох, нічого, нічого такого, але я за ним поспостерігала б… А той довгоносий тобі аж ніяк не товариш… Я просто знаю, байдуже як… будь обережним із типом, якого вони називали Беннеттом. На твоєму місці я позбулася б його. Він амбітний. Я бачу ознаки…

Потім вона запитала:

— Ґай Франкон… у нього є діти?

— Донька.

— Ох, — сказала місіс Кітінґ. — І яка вона?

— Я ніколи її не бачив.

— Але ж, Пітере, це просто неввічливо, що ти не доклав зусиль, щоб познайомитися з родиною містера Франкона.

— Вона вчиться десь у коледжі, мамо. Колись познайомлюся з нею. Уже пізно, мамо, а завтра на мене чекає багато роботи…

Але він думав про цю розмову вночі, а також наступного дня. Він думав про це й раніше, до того ж часто. Він знав, що Франконова донька вже давно закінчила коледж і зараз працює в «Знамені», де веде маленьку авторську колонку про домашній інтер'єр. Більше він нічого про неї не довідався. Здавалося, у фірмі ніхто її не знає. Сам Франкон ніколи про неї не розповідав.

Наступного дня, за обідом, Кітінґ вирішив заговорити на цю тему.

— Я чув хороші відгуки про твою доньку, — сказав він Франкону.

— І де ж ти про неї чув? — зловісно запитав Франкон.

— О, нічого такого, знаєш, як це буває — щось десь почув. Вона дивовижно пише.

— Так, пише вона дивовижно, — Франкон зціпив уста.

— Справді, Ґаю, я дуже хотів би із нею познайомитися.

Франкон поглянув на Кітінґа і втомлено зітхнув.

— Ти ж знаєш, вона не живе зі мною, — сказав він. — Має власну квартиру — не певен, що пам'ятаю адресу… Гадаю, якось ти познайомишся з нею. Але вона тобі, Пітере, не сподобається.

— Стривай, чому ти так кажеш?

— Це одна з таких тем, Пітере… Боюся, що як батько я зазнав тотальної поразки… Скажи, Пітере, що каже місіс Маннерінґ про новий проект сходів?

Кітінґ відчув гнів, розчарування — і полегшення. Він дивився на опецькувату фігуру Франкона і розмірковував, яку ж зовнішність мала успадкувати його донька, щоб викликати таку відверту нехіть навіть у власного батька. Багата і страшна наче гріх — як і більшість із них, вирішив він. Але думав, що одного дня це його не зупинить. Він лише тішився, що цей день відкладено. Раптово у нього спалахнуло бажання відвідати Кетрін.

Місіс Кітінґ зустрічала Кетрін у Стентоні. Вона сподівалася, що Пітер забув про неї. Зараз вона знала, що не забув, хоча й рідко згадував про дівчину і ніколи не запрошував до себе додому. Місіс Кітінґ не називала її імені. Але часто тріскотіла про дівуль без копійки за душею, які ловлять на гачок блискучих юнаків. А також про перспективних юнаків, що їхні кар'єри зламало одруження з «неправильними» жінками; вона читала йому кожне газетне повідомлення про знаменитостей, які розлучалися зі своїми дружинами-плебейками, які не могли відповідати високому суспільному становищу чоловіків.

Того вечора, йдучи до Кетрін, Кітінґ замислився про ті кілька їхніх зустрічей; під час них не сталося нічого важливого, але це були єдині дні, що він запам'ятав протягом свого життя у Нью-Йорку.

Коли Кетрін дозволила йому увійти, він побачив, що перед його приходом вона була у дядьковій вітальні серед гармидеру листів, розкиданих на килимі, портативної друкарської машинки, газет, ножиць, коробочок і клею.

— О Боже! — вимовила Кетрін, незграбно гепнувшись навколішки у центрі цього безладу. — О Боже!

Вона поглянула на нього, щиро всміхаючись і прикриваючи руками купи зіжмаканого білосніжного паперу. Зараз їй було майже двадцять, а зовні вона здавалася не старшою, ніж у сімнадцять.

— Сідай, Пітере. Я думала, що закінчу до твого приходу, але, здається, не встигла. Це листи від дядькових шанувальників і вирізки з газет. Я маю посортувати їх, відповісти, написати вдячні записки і… О, ти маєш побачити дещо з того, що люди пишуть до нього! Це чудово! Не стій там. Сідай. За хвилину я впораюся.

— Ти вже впоралася, — сказав він, беручи її на руки і заносячи на крісло.

Він обіймав і цілував її, а вона втішено сміялася, схиливши голівку йому на плече.

— Кеті, ти нестерпна маленька нетяма, і твоє волосся так чудово пахне!

Вона відповіла:

— Не ворушися, Пітере. Мені так добре.

— Кеті, я хочу тобі сказати. У мене був чудовий день. Сьогодні відбулося офіційне відкриття будинку Бордмена. Ти знаєш, це на Бродвеї, двадцять два поверхи і готичний шпиль. У Франкона стався розлад шлунка, тому я пішов туди як його представник. Адже це я проектував цю споруду і… Утім, ти ж нічого про це не знаєш.

— Але я знаю, Пітере. Я бачила всі твої будинки. У мене є їхні фотографії. Я вирізаю їх із газет і роблю альбом, такий самий, як для дядька. О Пітере, це так чудово!

— Що?

— Дядькові альбоми, листи до нього… все це… — Вона розвела руки над паперами на підлозі, наче хотіла їх обійняти. — Уяви собі, всі ці листи приходять із різних куточків країни, від геть незнайомих людей, для яких він так багато важить. І я допомагаю йому, я, така нікчемна, але поглянь, яка на мені відповідальність! Це так зворушливо і так важливо. Чого порівняно з цим варті наші маленькі події, коли це стосується всієї держави!

— Справді? Це він так каже?

— Нічого він мені не казав. Але неможливо прожити з ним кілька років, не перейнявши дещиці… цієї його чудової безкорисливості.

Він хотів розсердитися, але побачив її мерехтливий усміх, незнайомий запал і спромігся лише усміхнутися у відповідь.

— Я скажу дещо, Кеті: тобі це пасує, страшенно пасує. Знаєш, ти можеш мати приголомшливий вигляд, якщо навчишся трохи розбиратися в одязі. Якось найближчими днями я силоміць затягну тебе до хорошого кравця. Я хочу, щоб ти якось познайомилася з Ґаєм Франконом. Він тобі сподобається.

— Справді? Мені здавалося, ти якось казав, що він мені не сподобається.

— Я так казав? Добре, я тоді не знав його по-справжньому. Він класний мужик. Я хочу, щоб ти з усіма познайомилася. Ти будеш… гей, ти куди?

Вона глянула на годинник на його зап'ястку і почала повільно відсуватися.

— Я… Уже майже дев'ята, Пітере, і я маю все це закінчити до повернення дядька Еллсворта. Він прийде близько одинадцятої, сьогодні він виступає на зборах профспілки. Я можу працювати і розмовляти з тобою одночасно, не заперечуєш?

— Звісно, що заперечую! До біса прихильників твого дядька! Нехай сам дає собі з ними раду. Залишайся там, де ти є.

Вона зітхнула, але слухняно поклала голову йому на плече.

— Ти не повинен так казати про дядечка Еллсворта, бо зовсім його не розумієш. Ти читав його книжку?

— Так! Я прочитав його книжку — це розкішно, колосально, та хоч би куди я пішов, скрізь тільки й розмов про цю його бісову книжку, тому, якщо не заперечуєш, може змінимо тему?

— Ти досі не хочеш знайомитися з дядьком Еллсвортом?

— Чому ж ні? Чому ти так гадаєш? Я залюбки з ним познайомлюся.

— О…

— Що сталося?

— Колись ти сказав, що не хочеш знайомитися з ним через мене.

— Я так казав? Як ти завжди запам'ятовуєш усі нісенітниці, що я часом мелю?

— Пітере, я не хочу, щоб ти знайомився з дядьком Еллсвортом.

— Чому?

— Я не знаю. Може, це дурниці. Але зараз я не хочу цього. Не знаю чому.

— Гаразд, тоді забудь про це. Я познайомлюся з ним, коли настане час. Кеті, послухай, вчора я стояв біля вікна у своїй кімнаті та думав про тебе, і я так хотів, щоб ти була зі мною, я зібрався тобі зателефонувати, але було запізно. Я іноді почуваюся таким самотнім без тебе, я…

Вона слухала, обіймаючи його за шию. Аж раптом, зненацька відвівши від нього погляд, перелякано розтулила вуста; підскочила, майнула через кімнату і, порачкувавши під стіл, дістала звідти лавандовий конверт.

— А це що таке? — розлючено запитав він.

— Це дуже важливий лист, — відповіла вона, досі стоячи навколішках і міцно стискаючи у маленькому кулачку конверт. — Це дуже важливий лист, і ось де він, майже в смітнику. Мабуть, я випадково змахнула його на підлогу, не зауваживши. Це від бідної вдови з п'ятьма дітьми, старший з яких хоче стати архітектором, тому дядечко Еллсворт збирається влаштувати йому стипендію.

— Гаразд, — сказав Кітінґ, підводячись. — Із мене годі. Ходімо звідси, Кеті. Прогуляємося. Надворі сьогодні чудово. А тут ти сама не своя.

— О, чудово! Ходімо гуляти.

Надворі стояв туман від снігу, сухого, дрібного і невагомого снігу, що нерухомо зависав у повітрі, заповнюючи вузькі вулиці. Вони крокували, пліч-о-пліч, а їхні ноги залишали подовгасті коричневі відбитки на білих тротуарах.

На Вашингтон-сквер сіли на лавку. Площу замело снігом, відрізаючи їх від будинків, від міста позаду. Крізь тінь арки повз них пролітали маленькі цяточки світла — сталево-білі, зелені та блякло-червоні.

Кетрін сиділа, пригорнувшись до Кітінґа, а він дивився на місто. Він його боявся завжди і боявся його зараз, хоча й мав двох тендітних захисників: сніг і дівчину поруч.

— Кеті, — шепотів він, — Кеті…

— Я кохаю тебе, Пітере…

— Кеті, — сказав він, без вагань, не акцентуючи, бо визначеність цих слів не залишала місця для збудженості, — ми заручені, так?

Він побачив легкий рух її підборіддя, що сіпнулося вниз, а потім вгору, щоб сформувати одне слово.

— Так, — відповіла вона спокійно і так урочисто, що слово пролунало байдуже.

Вона ніколи не дозволяла собі запитань про майбутнє, бо запитувати означає сумніватися. Але вона знала, що, промовивши це давно очікуване «так», може все зіпсувати, якщо зізнається собі у надмірному щасті.

— За рік чи два, — сказав він, потискаючи її руку, — ми одружимося. Щойно я стану на ноги і зміцню своє становище в фірмі. У мене є мати, про яку треба дбати, але за рік усе влаштується. — Він намагався говорити так виважено, так практично, як тільки міг, щоб не сполохати дива, яке відчував.

— Я зачекаю, Пітере, — прошепотіла вона. — Нам не потрібно поспішати.

— Ми не казатимемо нікому, Кеті… Це наша таємниця, поки що лише наша… — Зненацька його вразила одна думка, і він приголомшено усвідомив, що не може стверджувати, ніби це не спадало йому на думку раніше; хоча він знав, якщо бути абсолютно чесним, він ніколи досі не думав про це, і це було дивно. Він відсунув її та сердито сказав:

— Кеті! Ти ж не думаєш, що це через цього видатного, твого бісового дядечка?

Вона засміялася, легко і невимушено, і він знав, що його виправдано.

— Боже, авжеж ні, Пітере! Йому це не сподобається, та хіба це нас обходить?

— Йому не сподобається? Чому?

— О, я не думаю, що він узагалі схвалює шлюби. Не те, щоб він проповідував щось аморальне, але він завжди каже мені, що одруження — це старосвітський, економічний спосіб зберегти інститут приватної власності чи щось таке, хай там як — йому це не подобається.

— Гаразд, це чудово! Ми йому покажемо!

Правду кажучи, він зрадів. Він знав, що його наміри невинні, але багато хто міг запідозрити, що в його почуттях до неї є дрібка тих самих міркувань, які виникали… стосовно Франконової доньки, наприклад. Він думав, як дивно, що це так важливо для нього, і відчайдушно прагнув зберегти своє почуття до дівчини окремо від зв'язків з іншими людьми.

Він підніс голову, відчув поколювання сніжинок на губах. Потім повернувся і поцілував Кетрін. Дотик її вуст був м'який і холодний від снігу, капелюшок зсунувся набік, вуста напіврозтулені, очі круглі, безпорадні, вії блискучі. Він тримав руку Кетрін долонею догори і дивився: її пальці в чорній вовняній рукавичці незграбно розчепірилися, мов у дитини, намистини підталого снігу у ворсинках пальчатки яскраво спалахнули у світлі фар автівки, що промайнула.

7

Бюлетень Гільдії архітекторів Америки надрукував у розділі «Різне» стисле повідомлення про те, що Генрі Камерон припинив роботу. Його досягнення в архітектурі підсумовували шістьма рядками, помилившись у назвах двох його найкращих споруд.

Пітер Кітінґ увійшов до кабінету Франкона, перервавши ґречний торг шефа з продавцем антикваріату стосовно табакерки, що колись належала мадам Помпадур. Франкон відмовлявся викласти на дев'ять доларів двадцять п'ять центів більше, ніж мав намір заплатити. Коли антиквар вийшов, він набурмосено повернувся до Кітінґа і запитав:

— Що таке, Пітере, що сталося?

Кітінґ жбурнув на стіл Франкона бюлетень і підкреслив нігтем абзац про Камерона.

— Мені потрібна ця людина, — сказав Кітінґ.

— Яка людина?

— Говард Рорк.

— Хто такий, на біса, цей Говард Рорк? — запитав Франкон.

— Я розповідав тобі про нього. Проектувальник Камерона.

— Ах… так, пригадую, що розповідав. Добре, приводь його.

— Ти даєш мені повну свободу дій щодо нього?

— Якого біса? Що такого у працевлаштуванні чергового кресляра? До речі, навіщо було мене турбувати заради цього?

— Із ним може бути непросто. А я хочу отримати його, перш ніж він вирішить піди деінде.

— Справді? Він пручатиметься? Ти маєш намір благати його попрацювати в нас після Камерона? А це у будь-якому разі не надто хороша рекомендація для юнака…

— Облиш, Ґаю, ти сам знаєш.

— Ну, добре… гаразд. Якщо йдеться про конструктивний підхід, не естетичний, Камерон дає ґрунтовну підготовку і… звісно, свого часу він був важливою персоною. Треба сказати, я й сам був одним із його найкращих креслярів колись давно. Тому можу сказати кілька добрих слів про старого Камерона. Дій. Хапай свого Рорка, якщо думаєш, що він тобі потрібен.

— Не те, щоб я насправді його потребував. Але він мій давній друг, залишився без роботи, і я подумав, що було б добре зробити щось для нього.

— Гаразд, чини як знаєш. Тільки більше не турбуй мене цим… Скажи, Пітере, тобі не здається, що це найчарівніша табакерка, яку ти бачив у житті?

Цього вечора Кітінґ без попередження прийшов до Рорка, нервово постукав у двері та зайшов із радісним виглядом. Рорк сидів на підвіконні й курив.

— Просто проходив неподалік, — сказав Кітінґ, — вбиваючи вечір, аж раптом пригадав, де ти живеш, Говарде, і вирішив заскочити привітатися, ми ж так давно не бачилися.

— Я знаю, чого ти хочеш, — відказав Рорк. — Гаразд. Скільки?

— Ти про що?

— Ти знаєш, про що я.

— Шістдесят п'ять на тиждень, — мовив Кітінґ. Це був не той ретельно відпрацьований план, який він підготував, та чоловік не очікував, що ніякого плану й не знадобиться. — Шістдесят п'ять на початок. Якщо вважаєш, що цього замало, я можу…

— Шістдесят п'ять мене влаштовує.

— Ти… ти працюватимеш у нас, Говарде?

— Коли мені починати?

— Ну… відразу, як зможеш! Понеділок?

— Добре.

— Дякую, Говарде!

— За однієї умови, — сказав Рорк. — Я не збираюся розробляти жодних проектів. Жодних деталей. Жодних хмарочосів у стилі Людовика XV. Просто тримай мене подалі від естетики, якщо хочеш утримати взагалі.

Влаштуй мене в інженерний підрозділ. Доручай інспектувати будови. То як, досі прагнеш мене?

— Звісно. Усе, що ти скажеш. Тобі сподобається, зачекай лишень, і сам побачиш. Тобі сподобається Франкон. Він сам колись працював у Камерона.

— Нехай про це краще мовчить.

— Гаразд…

— Ні, не переймайся. Я не скажу це йому в обличчя. Це те, що ти хотів почути?

— Що ти, ні, я не переймався про це, навіть не подумав.

— Тоді домовилися. Добраніч. Побачимося в понеділок.

— Так, авжеж… Але я не особливо поспішаю, насправді я прийшов побачитися з тобою і…

— У чому річ, Пітере? Тебе щось непокоїть?

— Ні… Я…

— Ти хочеш знати, чому я так чиню? — Рорк усміхнувся, необразливо і байдужо. — Адже так? Я скажу тобі, якщо ти хочеш знати. Мені байдужісінько, де працювати далі. У цьому місті немає архітектора, з яким я хотів би працювати. Але мені потрібна робота, отож, чому б і не у твого Франкона — якщо я можу отримати від тебе те, що хочу. Я продаю себе, я готовий грати у цю гру — до певного часу.

— Насправді, Пітере, не варто так до цього ставитися. З нами ти можеш піти дуже далеко, маєш лише звикнути. Ти побачиш, що таке справжнє бюро. Після Камеронового смітника…

— Мовчи про це, Пітере, зараз і, чорт забирай, мовчи й надалі.

— Я не хотів критикувати чи… Я нічого такого не мав на гадці.

Він не знав, що сказати і що він повинен відчувати. Це була перемога, що здавалася хиткою. Але це таки була перемога, і він відчував, що хоче бути приязним до Рорка.

— Говарде, ходімо вип'ємо, якось відсвяткуємо подію.

— Вибач, Пітере. Це не входить до моїх службових обов'язків.

Кітінґ ішов сюди, приготувавшись до обережної поведінки і тактовності на межі своїх можливостей, і він досягнув мети, якої не очікував досягти; він знав, що не повинен ризикувати, не повинен нічого більше казати, а просто вийти. Та щось нез'ясовне, поза всіма практичними міркуваннями, підштовхувало його до іншого. Він нерозважливо бовкнув:

— Ти хоч раз у житті можеш повестися по-людському?

— Тобто?

— Як людина! Просто, натурально.

— Але я так і поводжуся.

— Ти можеш колись розслабитися?

Рорк усміхнувся, тому що і так розслаблено сидів на підвіконні, ліниво притулившись спиною до стіни, звісивши ноги, ледь тримаючи пальцями сигарету.

— Це не те, про що я кажу! — мовив Кітінґ. — Чому ти не можеш вийти і випити зі мною?

— Навіщо?

— А тобі завжди потрібна мета? Ти завжди мусиш бути таким достобіса серйозним? Не можеш нічого робити без причини, як решта людей? Ти такий серйозний, такий старий… Усе в тебе таке важливе, таке видатне, певним чином надзвичайне — кожна хвилина, навіть якщо ти байдикуєш. Можеш коли-небудь розслабитися і забути про власну неповторність?

— Ні.

— Ти не втомився від героїзму?

— А що в мені такого героїчного?

— Нічого. Усе. Не знаю. Не йдеться про те, що ти робиш. Ідеться про те, що відчувають люди навколо тебе.

— А що вони відчувають?

— Ненормальність. Напруженість. Коли я поруч із тобою — це завжди наче вибір. Між тобою та рештою світу. Мені не потрібен такий вибір. Я не хочу стати чужинцем. Я хочу належати світові. У ньому є багато простого і приємного. Не лише боротьба та самозречення. А з тобою — саме так.

— І від чого ж я відрікся?

— О, ти ніколи ні від чого не відречешся. Ти йтимеш по трупах заради того, що тобі потрібно. Але є дещо, від чого ти вже відмовився, сам цього не бажаючи.

— Це тому, що не можна бажати одного та іншого.

— Якого «одного та іншого»?

— Послухай, Пітере, я ніколи не казав тобі нічого такого про себе. Звідки ж ти це взяв? Я ніколи не просив тебе обирати між мною і чимось іншим. Що змушує тебе думати, що йдеться про вибір? Чому ти почуваєшся так некомфортно, відчуваючи це — якщо ти такий впевнений, що я помиляюся?

— Я… Я не знаю. — Він додав: — Я не знаю, про що ти кажеш, — і зненацька запитав: — Говарде, чому ти ненавидиш мене?

— Я тебе не ненавиджу.

— У цьому й річ! Чому ти принаймні не ненавидиш мене?

— А чому я повинен тебе ненавидіти?

— Щоб дати мені щось. Я знаю, ти не можеш любити мене. Ти не можеш любити нікого. Тому було б добріше із твого боку визнати існування людей, ненавидячи їх.

— Я не добрий, Пітере. — І оскільки Кітінґ не мав що сказати, Рорк додав: — Іди собі. Ти отримав те, що хотів. Завершімо на цьому. Побачимося в понеділок.

Рорк стояв біля кульмана у креслярні «Франкона і Геєра» з олівцем у руці, пасмо вогнисто-рудого волосся впало йому на чоло, обов'язковий перлисто-сірий халат здавався на ньому тюремною робою.

Він призвичаївся до своєї нової роботи. Лінії, що він їх креслив, повинні були стати чіткими лініями сталевих балок, і він намагався не думати, що ці балки нестимуть. Іноді це було важко. Між ним і проектом будівлі, над яким він працював, стояв проект тієї будівлі, якою вона повинна бути. Він бачив, що може зробити з цього, як змінити лінії, накреслені ним, куди спрямувати їх, щоб досягти величі. Але він повинен був притлумити це знання. Убити бачення. Він мусив скоритися і креслити так, як його проінструктовано. Це ранило його так сильно, що він у холодній люті стенав плечима і подумки казав собі: «Важко? Добре, вчися!».

Але залишався біль — і безсиле здивування. Його видиво було значно реальніше за реальність паперу, бюро та замовлення. Він не міг второпати, чому інші його не бачать і чому вони такі байдужі. Він дивився на ватман перед собою. Дивувався, чому бездарність повинна існувати й залишати за собою останнє слово. Він ніколи не розумів цього. І реальність, що це дозволяла, ніколи не могла стати для нього цілком реальною.

Але він знав, що це не триватиме довго — він повинен лише зачекати. Це було його єдине завдання — чекати, і почуття не мали значення. Це просто потрібно було зробити — він мусив зачекати.

— Містере Рорк, ви приготували креслення сталевого каркасу готичного ліхтаря для будівлі американської радіокорпорації?

У креслярні він не мав друзів. Він був наче предмет меблів, потрібний, але безособовий і мовчазний. Лише керівник технічного відділу, до якого приписали новачка, сказав Кітінґу після двох тижнів праці Рорка:

— А ви більше тямите, Кітінґ, аніж я вважав. Дякую.

— За що? — запитав Кітінґ.

— Упевнений, що це вийшло випадково, — відповів керівник.

Інколи Кітінґ зупинявся біля Роркового столу і лагідно запитував:

— Говарде, може, зазирнеш до мого кабінету після роботи? Так, нічого особливого…

Коли Рорк приходив, Кітінґ починав здаля:

— То як тобі тут, Говарде? Якщо чогось хочеш, лише скажи і я…

Рорк переривав його:

— Що цього разу?

Кітінґ діставав із шухляди ескізи і казав:

— Я знаю, що тут усе правильно, так як є, але що ти загалом про це думаєш?

Рорк дивився на ескізи, і, хоча єдиним його бажанням було пожбурити їх Кітінґові в обличчя та піти, його зупиняла одна думка: думка про те, що це — будівля, і він повинен її врятувати. Так само, як інші не можуть покинути напризволяще людину, яка тоне.

Потім він працював годинами, інколи ночами, а Кітінґ сидів і дивився. Рорк забував про його присутність. Він бачив лише будинок і свій шанс надати йому форми. Він знав, що цю форму змінять, роздеруть, спотворять. Одначе певна впорядкованість і сенс у проекті залишаться. Це буде краща споруда, ніж якби він відмовився її підправити.

Іноді, побачивши ескіз простішої, чіткішої, чеснішої за решту будівлі, Рорк казав:

— Непогано, Пітере. Ти вдосконалюєшся.

І Кітінґ відчував дивний маленький поштовх усередині, щось тихе, інтимне і коштовне, чого ніколи не виникало після компліментів Франкона, клієнтів тощо. Потім він забував про це і відверто насолоджувався, коли заможна пані мурмотіла: «Ви, містере Кітінґ, — майбутнє світило американської архітектури», хоча й ніколи не бачила його будівель.

Він навчився компенсувати свою залежність від Рорка. Зранку входив до креслярні, жбурляв по-дитячому легке завдання Роркові на стіл і казав: «Говарде, зроби це для мене, добре? І зроби швидко». Посередині дня він присилав до Рорка хлопця, який голосно казав: «Містер Кітінґ хоче бачити вас у своєму кабінеті негайно». Або ж сам виходив із кабінету, крокував до робочого місця Рорка і казав, звертаючись наче до усіх одразу: «Де, до біса, ці сантехнічні специфікації по Дванадцятій вулиці? О Говарде, пошукай їх у течках, викопай їх для мене, гаразд?».

Спочатку він боявся Роркової реакції. Коли ж реакції не побачив, а лише мовчазний послух, перестав стримуватися. Він відчував фізичне задоволення, наказуючи Рорку, але також — і люте обурення його пасивною поступливістю. Він продовжував, знаючи, що може це робити, поки Рорк не виявляє жодних ознак гніву, і водночас відчайдушно бажаючи спричинити вибух. Жодного вибуху не сталося.

Рорку подобалися ті дні, коли його відсилали інспектувати будівництво. Він пересувався сталевими перекриттями споруд природніше, ніж тротуаром. Робітники з цікавістю спостерігали, як він крокує вузькими планками риштувань або голими балками, що висять над прірвою — так невимушено, як найкращі з них.

Стояв березневий день і небо тьмяно позеленіло, натякаючи на прихід весни. У Центральному парку, на сто п'ятдесят метрів нижче, земля запозичила барви неба, додавши до своєї коричневості весняні відтінки, а озера нагадували уламки скла, розсипані під павутинням оголених гілок. Рорк ішов каркасом того, що мало стати гігантським апарт-готелем, і зупинився перед захопленим працею електриком.

Чоловік завзято трудився, обкручуючи електричний кабель навколо балки. Це завдання вимагало годин напруги і терпіння, хоча доводилося працювати у тісноті, що суперечила всім розрахункам. Рорк постояв, тримаючи руки в кишенях і спостерігаючи за повільною важкою роботою.

Чолов'яга підвів голову і рвучко повернувся до Рорка. У нього була велика голова і таке потворне обличчя, що воно навіть приваблювало; воно не було ані старе, ані опухле, але його вкривали глибокі зморшки, надто масивні щоки звисали наче в бульдога; натомість очі приголомшували — широко розплющені, круглі, кольору китайської блакитної порцеляни.

— Що таке? — сердито запитав електрик. — У чому річ, вилупку?

— Ти гайнуєш час, — сказав Рорк.

— Невже?

— Так.

— Хто б казав!

— Тобі знадобиться кілька годин, щоб обгорнути балку кабелем.

— Знаєш кращий спосіб?

— Так.

— Вали звідси, шмаркачу. Ми тут не любимо розумників із коледжу.

— Виріж отвір у балці та пропусти крізь нього кабелі.

— Що?

— Виріж отвір у балці.

— Чорта лисого я так зроблю!

— До дідька, саме так ти і зробиш.

— Ніде так не роблять.

— Я так робив.

— Ти?

— Усюди так роблять.

— А тут не робитимуть. Тільки не я.

— Тоді це зроблю я.

Чолов'яга заревів:

— Розігнався! Відколи офісні хлопчики вміють робити чоловічу роботу?

— Дай мені свій пальник.

— Обережно, хлопчику! Ти попечеш свої гарнюні рожеві пальчики!

Рорк узяв у чоловіка рукавиці й захисні окуляри, ацетиленовий пальник, став навколішки і спрямував тонку цівку блакитного полум'я в центр балки. Електрик спостерігав за ним стоячи. Роркові руки впевнено стримували хльостку, шиплячу цівку полум'я, здригаючись від її сили, але спрямовуючи в одне місце. Здавалося, що цей синій струмінь, що повільно поглинав метал, виходив не з полум'я, а з Роркової руки.

Він закінчив, відклав пальник і підвівся.

— Господи Ісусе! — мовив електрик. — А ти знаєш, як тримати пальник!

— Схоже на те, еге ж?

Він зняв рукавиці, окуляри і простягнув їх електрику.

— Віднині так і роби. Скажи майстрові, що я так велів.

Електрик шанобливо дивився на отвір, охайно вирізаний у балці. Він пробурмотів:

— Де ти навчився так працювати, рудий?

Роркова повільна вдоволена усмішка виказала, що він зауважив визнання своєї перемоги.

— Я був електриком, сантехніком, заклепником і багато ким іще.

— І паралельно навчався?

— Певним чином.

— Збираєшся стати архітектором?

— Так.

— Ти станеш першим, хто тямить іще в чомусь, окрім гарненьких картинок та прийомів. Побачив би ти цих учених цуциків, яких присилають до нас із контори!

— Якщо ти вибачаєшся, то не варто. Я теж їх не люблю. Повертайся до своїх кабелів. Бувай!

— Бувай, рудий!

Наступного разу, коли Рорк з'явився на цьому будівництві, блакитноокий електрик помахав йому здаля рукою і покликав, щоб запитати поради, якої він не потребував; сказав, що його звати Майк і що він скучив за Рорком за кілька днів. Під час наступного візиту зміна саме виходила з роботи, і Майк зачекав, поки Рорк закінчить інспекцію.

— Може, по кухлю пива, рудий? — запропонував він, коли Рорк вийшов.

— Можна, — погодився Рорк, — дякую.

Вони вмостилися за столиком у кутку кабачка у підвалі, пили пиво, і Майк розповів улюблену історію про те, як гепнувся з п'ятого поверху, коли під ним провалилося риштування, про те, як він зламав три ребра, але вижив, щоб розповідати про це, а Рорк розповідав про свою працю на будівельних майданчиках. Насправді Майка звали Шон Ксав'єр Донніґан, але його справжнє ім'я всі давно забули; у нього був набір інструментів і старий «форд», і він заробляв на прожиття тим, що їздив з однієї великої будови на іншу всією країною. Люди мало що значили для Майка, але їхні вміння він цінував. Він обожнював фаховість у всіх її виявах. Він пристрасно любив свою роботу і не зносив тих, хто не був відданий якійсь одній справі. Він був фахівцем у своїй царині та не цінував нічого, крім майстерності. Його бачення світу було просте: існують майстри і некомпетентні люди; останні його не обходили. Він любив будинки, одначе зневажав усіх архітекторів.

— Був один, рудий, — сказав він повагом за п'ятим кухлем, — лише один, але ти зовсім молодий, щоб знати про нього. Це був єдиний чоловік, який щось тямив у будівництві. Я працював на нього, коли був у твоєму віці.

— І хто ж це був?

— Його звали Генрі Камерон. Думаю, він помер, відтоді багато років минуло. — Рорк довго дивився на нього, а потім мовив:

— Він не помер, Майку. — І додав: — Я працював із ним.

— Ти?

— Майже три роки.

Вони мовчки дивилися один на одного, і це остаточно зміцнило їхню дружбу.

За кілька тижнів Майк якось перестрів Рорка на будівництві та з подивом на потворному обличчі запитав:

— Послухай, Рорк, я чув, як старший казав пацану від підрядника, що ти затятий і впертий наймиршавіший покидьок, з яким він будь-коли мав справу. Що ти йому зробив?

— Нічого.

— Тоді про що, до біса, йшлося?

— Я не знаю, — відповів Рорк. — А ти знаєш?

Майк зиркнув на нього, стенув плечима і вишкірився:

— Не знаю.

8

На початку травня Пітер Кітінґ вирушив до Вашингтона наглядати за будівництвом музею, подарованого місту видатним філантропом, який у такий спосіб заспокоював свою совість. Будівля музею, як гордовито зазначив Кітінґ, була репродукцією не Парфенону, а Мезон Карре в Німі.

Кітінґа не було в офісі вже декілька днів, коли кур'єр підійшов до столу Рорка і повідомив, що містер Франкон бажає бачити його у своєму кабінеті. Коли Рорк увійшов до святилища, Франкон усміхнувся з-за столу і привітно сказав:

— Сідайте, мій друже, сідайте…

Але щось у Роркових очах, яких він ніколи ще не бачив зблизька, змусило Франкона знітитися і замовкнути, тому він сухо додав:

— Сідайте.

Рорк підкорився. Франкон секунду його розглядав, але не дійшов жодного висновку, лише вирішив, що у цього чоловіка найнеприємніше обличчя, проте погляд у Рорка був коректним та уважним.

— Ви той, хто працював для Камерона, так? — запитав Франкон.

— Так, — відповів Рорк.

— Містер Кітінґ дуже схвально відгукувався про вас, — Франкон спробував бути люб'язним і зупинився. Це була марна люб'язність; Рорк лише очікувально дивився на нього.

— Послухайте, як вас звати?

— Рорк.

— Послухайте, Рорк. У нас є клієнт з маленькими… дивацтвами, але він дуже поважний чоловік, дуже важливий, і ми повинні задовольнити його. Він доручив нам замовлення на офісну будівлю за вісім мільйонів доларів, але проблема в тому, що у нього є певні ідеї, якою має бути ця будівля. Він хоче таке, — Франкон вибачливо стенув плечима, перекладаючи на клієнта всю провину за безглузду пропозицію.

І простягнув Роркові фотографію. Це було фото будівлі Дейна.

Рорк сидів незворушно, тримаючи світлину пальцями.

— Ви знаєте цей будинок?

— Так.

— Добре. Це те, чого він хоче. А містер Кітінґ далеко. Я доручив зробити ескізи Беннетту, Куперу та Вільямсу, але він відхилив усі. Тому я вирішив дати вам шанс.

Франкон дивився на нього, вражений своєю великодушною пропозицією. Реакції не було. Тут був лише чоловік, якому наче щойно зацідили по голові.

— Звісно, — сказав Франкон, — для вас це великий стрибок, завдання з викликом, але я вирішив дати вам спробувати. Не бійтеся, ми з містером Кітінґом потім пройдемося по проекту. Лише намалюйте план і зробіть хороший ескіз. Ви повинні розуміти, чого хоче замовник. Ви ж знаєте камеронівські витребеньки. Але, звісно, ми не можемо дозволити такій неотесаній будівлі вийти з нашого бюро. Ми повинні задовольнити цього клієнта, але водночас і подбати про власну репутацію і не розлякати решти. Треба зробити будівлю простою, у дусі цієї, але водночас мистецькою. Розумієте, суворіший варіант грецького стилю. Не застосовуйте іонічний ордер, візьміть дорійський. Простенькі фронтони і проста ліпнина, чи щось на кшталт цього. Вловили суть? А тепер візьміть оце і покажіть, на що здатні. Беннетт надасть вам усі деталі й… Що та…

Франкон обірвав речення.

— Містере Франкон, будь ласка, дозвольте мені спроектувати будинок так, як було спроектовано будівлю Дейна.

— Тобто?

— Дозвольте мені це зробити. Не скопіювати Дейнів будинок, а спроектувати його так, як захотів би це зробити Камерон, як хочу я.

— Себто — по-модерністському?

— Я… добре, назвіть це так.

— Ви збожеволіли?

— Містере Франкон, будь ласка, послухайте мене. — Роркові слова нагадували кроки чоловіка, який іде напнутою мотузкою, повільно, напружено, намацуючи єдине правильне місце для кроку, хитаючись над безоднею, але просуваючись вперед. — Я не обвинувачую вас за те, що ви робите. Я працюю для вас, ви платите мені. Я не маю жодного права щось заперечувати. Але цього разу… цього разу клієнт сам просить. Ви нічим не ризикуєте. Він цього хоче. Подумайте про це, є людина, єдина людина, яка бачить і розуміє, і хоче цього, і має можливість збудувати таку споруду. Ви збираєтеся воювати з клієнтом уперше у своєму житті — і воювати за що? Щоб обдурити його та увіпхнути йому те саме старе сміття, про яке вас просять багато інших, коли один, один-єдиний, клієнт звернувся з таким запитом?

— А ви не нариваєтеся? — прохолодно запитав Франкон.

— Яка вам різниця? Лише дозвольте мені зробити це по-моєму і покажіть йому. Лише покажіть йому. Він уже відхилив три ескізи, що з того, якщо відхилить і четвертий? Але якщо він цього не зробить… якщо не зробить…

Рорк ніколи не вмів благати і йому це не надто вдавалося; його голос лунав твердо, безбарвно, через силу, тому благання лунало наче образа чоловікові, який змусив його благати. Кітінґ багато віддав би, щоб побачити Рорка тієї миті. Але Франкон не оцінив тріумфу, якого досягнув першим; він оцінив лише образу.

— Чи правильно я зрозумів вас, — запитав Франкон, — ви критикуєте мене і намагаєтеся навчати архітектури?

— Я благаю вас, — сказав Рорк, заплющуючи очі.

— Якби ви не були протеже містера Кітінґа, я не став би гаяти часу, обговорюючи з вами цю справу. Та оскільки ви, очевидно, наївний та недосвідчений юнак, скажу вам, що не маю звички цікавитися естетичними вподобаннями моїх креслярів. Якщо ваша ласка, візьміть світлину — мені не потрібні будинки, що їх міг би спроектувати Камерон, — я хочу проект оцього, адаптований до ділянки. І ви дотримуватиметеся моїх інструкцій з класичного втілення фасаду.

— Я не можу цього зробити, — дуже тихо відказав Рорк.

— Що? Ви кажете це мені? Ви і справді кажете: «Вибачте, я не можу це зробити»?

— Я не сказав «вибачте», містере Франкон.

— Що тоді ви сказали?

— Що не можу цього зробити.

— Чому?

— Ви не захочете знати чому. Не просіть мене проектувати. Я виконаю будь-яке інше завдання, що ви забажаєте. Тільки не це. І не з Камероновою роботою.

— Про що ви кажете? Ви не бажаєте проектувати? Хіба ви колись не хочете стати архітектором?

— Не таким чином.

— О, розумію… Отже, ви не можете це зробити? Тобто не хочете?

— Як вам зручніше.

— Послухайте, зухвалий телепню, це нечувано!

Рорк підвівся.

— Містере Франкон, я можу йти?

— За все моє життя, — заверещав Франкон, — усю мою кар'єру я такого не бачив! Ви вказуватимете мені, що я повинен зробити, а що не повинен? Ви мене повчатимете і критикуватимете мій смак і виноситимете вироки?

— Я нічого не критикую, — тихо промовив Рорк. — Я не виношу вироків. Є речі, які я не можу робити. І забудьмо про це. Я можу йти?

— Ви можете йти з цієї кімнати і з цієї фірми негайно! Можете йти просто до пекла! Ідіть та знайдіть собі іншого працедавця! Спробуйте його знайти! Візьміть свій розрахунок і вимітайтеся!

— Так, містере Франкон.

Цього вечора Рорк пішов у підвальний кабак, де завжди можна було знайти Майка після роботи. Майк тепер працював на будові фабрики у того ж підрядника, який отримував найбільші замовлення Франкона. Цього дня Майк сподівався побачитися з Рорком під час його інспекції, тому привітався сердито.

— Що сталося, рудий? Байдики бив на роботі?

Почувши новину, Майк знерухомів та уподібнився до бульдога, що шкірить зуби. Потім він вилаявся.

— Покидьки, — буркотів він між міцнішими слівцями, — покидьки…

— Заспокойся, Майку!

— Добре. І що тепер, рудий?

— Знайду ще якусь схожу роботу, аж поки станеться те саме.

Повернувшись із Вашингтона, Кітінґ одразу подався до Франконового офісу. Він не зазирнув у креслярню і не чув новину. Франкон радісно привітав його:

— Хлопчику мій, як чудово бачити тебе знову! Що питимеш? Віскі із содовою чи трішечки бренді?

— Ні, дякую, просто дай мені сигарету.

— На… Хлопчику, в тебе чудовий вигляд! Кращий, ніж будь-коли. Як тобі це вдається, маленький мерзотнику? Мені стільки треба тобі розповісти! Як пройшло у Вашингтоні? Усе гаразд?

Кітінґ не встиг відповісти, а Франкон вів далі:

— Зі мною сталося дещо жахливе. Я дуже розчарований. Пригадуєш Лілі Ландау? Я думав, що з нею все вирішено, але останнього разу, коли ми бачилися, мене наче мокрим рядном накрили! Знаєш, кому вона дісталася? Ти здивуєшся. Ґейлу Вайненду, не менше! Дівчинка високо літає. Ти побачиш її фото та її ніжки в усіх його газетах. Не знаю, допоможе їй це чи ні. А що я можу запропонувати натомість? І знаєш, що він зробив? Пригадуєш, як вона завжди казала, що ніхто не може дати їй того, чого вона хотіла б найбільше — рідного дому, любого маленького австрійського села, де народилася? І Вайненд купив його, цілісіньке чортове село, і доставив сюди океаном — до найменшої деталі! — і знову зібрав на Гудзоні, й тепер там стоїть село. Бруківка, церква, яблуні, свинарники — все чисто! Потім він дарує це Лілі, два тижні тому. Хто б міг подумати? Якщо вавилонський цар міг улаштувати висячі сади для своєї дружини, яка сумувала за домом, чим Ґейл Вайненд гірший? Лілі, вся така всміхнена і вдячна, насправді почувалася жахливо. Вона воліла б норкову шубку, але ніколи не хотіла того бісового села. І Вайненд знав це, звісно. Але ось воно стоїть на Гудзоні. Минулого тижня він влаштував для неї вечірку, в тому селі — костюмовану вечірку, на якій містер Вайненд перебрався на Чезаре Борджіа[5] — а на кого ж іще? О, що то була за вечірка! Складно повірити в те, що розповідають, але ти ж знаєш, як це — Вайнендові нічого не можна закинути. І ось що він робить наступного дня: з'являється там із маленькими школяриками, які ніколи не бачили австрійського села — філантроп! — обліплює фотографіями візиту всі свої газети, супроводжуючи знімки плаксивими статтями про цінності освіти, й отримує купу записок із жіночих клубів! Хотів би я знати, що він робитиме з цим селом, коли спекається Лілі! А він позбудеться її, ти ж знаєш, із ним ніхто надовго не залишається. Думаєш, тоді у мене з'явиться шанс?

— Напевно, — відказав Кітінґ. — Певно, що так. Як справи в бюро?

— О, чудово. Як завжди. Луціус застудився і видудлив мій найкращий арманьяк. Це шкодить його серцю, та й сто доларів за ящик!.. Між іншим, Луціус ускочив у страшенну халепу. Це все через його захоплення, цю кляту порцеляну. Пішов і купив краденого чайника у перекупника. Він знав, що товар крадений. Мені довелося добряче попотіти, щоб урятувати його від скандалу… О, і між іншим, я звільнив отого твого приятеля, як там його звати? — Рорка.

— О, — сказав Кітінґ і, помовчавши мить, запитав: — Чому?

— Зарозумілий покидьок! Де ти його викопав?

— Що сталося?

— Я хотів бути з ним люб'язним, дати йому справжній шанс. Я попросив його зробити ескіз будинку Фарелла — ти знаєш, той, що Брен нарешті спромігся спроектувати, і ми змусили Фарелла прийняти, ну, знаєш, спрощений доричний, — а твій товариш повстав і відмовився виконувати проект. Скидається на те, що він має переконання чи ще щось. Отож я показав йому на двері… Що сталося? Чому ти всміхаєшся?

— Нічого. Просто уявив собі це.

— Навіть не проси мене взяти його назад!

— Ні, звісно, не буду.

Кілька днів Кітінґ думав, що слід би зателефонувати Роркові.

Він не знав, що сказати, але невиразно відчував, що мусить щось сказати. Але зволікав. Він ставав упевненішим у роботі. Відчував, що вже, врешті-решт, не потребує Рорка. Минали дні, а він так і не зателефонував Роркові, та полегшено зітхнув, що нарешті може забути про нього.

За вікнами своєї кімнати Рорк бачив дахи, цистерни з водою, димарі, автівки, що кудись поспішали далеко внизу. У тиші його помешкання, у порожніх днях, у його бездіяльних руках чаїлася загроза. І він відчував іншу загрозу, що йшла від міста внизу, так начебто кожне вікно, кожен камінчик бруківки понуро відчужувалися від нього у мовчазному спротиві. Та він не переймався. Він знав і змирився з цим уже давно.

Рорк склав перелік архітекторів, роботи яких його принаймні не обурювали, в порядку від меншого зла, і почав шукати роботу — виважено, систематично, без люті чи надії. Він не знав, що ці дні ранять його; він знав лише, що це потрібно зробити.

Архітектори, яких він зустрів, відрізнялися один від одного. Деякі дивилися на нього через стіл доброзичливо й неуважно, та їхня поведінка, здавалося, казала, які вони зворушливі, ці його амбіції стати архітектором — похвальні, дивні й гідні співчуття, як усі ілюзії юності. Деякі всміхалися, міцно стискаючи губи і, здавалося, насолоджувалися його присутністю в кабінеті, бо це увиразнювало їхні власні досягнення. Деякі розмовляли крижаним тоном, наче його бажання було для них особистою образою. Ще якісь були безцеремонні, й різкість їхніх голосів наче засвідчувала: так, їм потрібен здібний кресляр, їм завжди потрібен хороший кресляр, але мало ймовірно, що його кваліфікація їх улаштує, тому, якщо його ласка, чи не позбавить він їх необхідності вдаватися до грубощів і висловлюватися навпростець.

Це не було недоброзичливістю. Це не виходило з оцінки його здібностей. Вони не вважали його безталанним. Вони просто не намагалися з'ясувати, чи має він хист. Інколи його просили показати ескізи; він простягав їх через стіл, відчуваючи спазми сорому в м'язах руки; здавалося, ніби з нього зірвали одежу, і соромно було не тому, що його тіло виставлено напоказ, а тому, що це тіло розглядають байдужі очі.

Інколи Рорк їздив до Нью-Джерсі, щоб побачитися з Камероном. Вони разом сиділи на веранді будиночка на пагорбі — Камерон в інвалідному візку, склавши руки на старій ковдрі поверх колін.

— Як справи, Говарде? Важкувато?

— Ні.

— Хочеш, щоб я дав тобі листа до одного з тих покидьків?

— Ні.

Більше Камерон про це не мовив, не хотів говорити про це, не хотів думати про мить, коли Роркові відмовить усе місто. Коли Рорк приїздив до нього, Камерон розповідав про архітектуру так, ніби це була його власність. Вони сиділи поруч, роздивляючись місто на горизонті, за рікою. Небо темнішало і сяяло, наче блакитно-зеленкувате скло, а будинки скидалися на хмари, що проступили на цьому склі, сіро-блакитні хмари, закрижанілі на мить у прямих кутах і вертикальних лініях, і захід сонця відбивався від їхніх шпилів…

Минали літні місяці, Рорків перелік було вичерпано, і він знову почав повертатися в місця, де одного разу йому вже відмовили. Дізнався, що про нього дещо знають, і чув ті ж таки слова, мовлені навпростець чи боязко, гнівно чи вибачливо: «Вас вигнали зі Стентону. Вас вигнали з бюро Франкона». Усі ці різні голоси, що промовляли те саме, мали спільну ноту: ноту полегшеного усвідомлення, що рішення ухвалили замість них. Вечорами він нерухомо сидів на підвіконні, курив, притискаючи долоні до скла: місто під його пальцями, холод скла на шкірі.

У вересні він прочитав у «Трибуні архітектора» статтю з назвою «Прокласти шлях для прийдешнього» Ґордона Прескотта. У ній ішлося про те, що трагедія професії архітектора полягає в перепонах на шляху талановитих початківців; що великі обдарування гинуть невідомими у боротьбі; що архітектура занепадає від браку свіжої крові й нових думок, відсутності оригінальності, бачення та сміливості; що автор статті поставив собі за мету знаходити здібних початківців, заохочувати їх, розвивати і надавати шанс, на який вони заслуговують. Рорк ніколи не чув про Ґордона Прескотта, але його стаття здавалася щирою і переконливою. Він дозволив собі відвідати бюро Прескотта, вперше відчуваючи дрібку надії.

Приймальня Ґордона Прескотта була витримана у сірих, червоних і пурпурових тонах; це було коректно, стримано і сміливо водночас. Молоденька і дуже приваблива секретарка повідомила Роркові, що містер Прескотт не приймає без запису, але вона залюбки запише його на наступну середу о другій п'ятнадцять. У середу о другій п'ятнадцять секретарка всміхнулася Роркові та попросила його хвильку почекати. О шістнадцятій сорок п'ять його впустили до кабінету Ґордона Прескотта. Ґордон Прескотт був убраний у коричневий картатий твідовий піджак і білий тонкий светр з ангорської шерсті. Високий, атлетичний, він мав років тридцять п'ять, але його обличчя поєднувало свіжий вигляд досвідченої мудрості з ніжною шкірою, кирпатим носом і маленьким, пухким ротом популярного студента. Обличчя було засмагле, а світле волосся коротко стрижене, наче в прусського солдата. Це був виразно мужній тип, у підкреслено недбалому одязі, який прекрасно знав, яке враження створював.

Він мовчки слухав Рорка, а його очі, неначе секундоміри, відраховували кожну мить, витрачену на кожне мовлене Рорком слово. Він вислухав перше речення; на другому перебив, відрубавши: «Покажіть мені свої малюнки», начебто хотів сказати, що надто добре знає все, що може сказати Рорк.

Він тримав ескізи у бронзових руках. Перш ніж глянути на них, сказав:

— О так, багато юнаків приходять до мене порадитися, дуже багато. — Він зиркнув на перший ескіз, але підвів голову, не роздивившись його як слід. — Звісно, початківцям дуже важко вхопити комбінацію практичного і трансцендентного. — Він переклав ескіз на спід стосу. — Архітектура — це насамперед утилітарна концепція, і річ у тім, щоб піднести принцип прагматизму до царини естетичної абстракції. Усе інше — це нісенітниця. — Він поглянув на два ескізи і теж відклав їх на спід. — Я не терплю візіонерів, які сприймають архітектуру як освячений хрестовий похід заради порятунку самої архітектури. Великий динамічний принцип — це загальний принцип людської просвіти. — Він глипнув на черговий ескіз і знову поклав його на спід. — Суспільний смак і прихильність суспільства — це остаточний критерій для митця. Геній — це той, хто знає, як висловити загальне. Пересічність торкається непересічності. — Він зважив у руці кіпу ескізів, зауважив, що проглянув половину з них і поклав на стіл. — Ах, так, — сказав він, — ваші роботи. Дуже цікаво. Але непрактично. Незріло. Розфокусовано і недисципліновано. Інфантильно. Оригінальність заради оригінальності. Геть не відповідає духові нашого часу. Якщо хочете зрозуміти, що сьогодні потрібно найбільше — ось тут — дозвольте вам показати. — Він витягнув із шухляди малюнок. — Цей юнак прийшов до мене зовсім без рекомендацій, початківець, який раніше ніде не працював. Коли ви зможете спроектувати щось схоже, необхідності шукати роботу у вас не буде. Я побачив цей ескіз і відразу взяв його, дав йому двадцять п'ять доларів на тиждень. Жодних сумнівів, що він потенційний геній.

Він простягнув Роркові ескіз. Це було зображення будинку у формі зерносховища, неймовірним чином поєднаного зі спрощеними, виснаженими обрисами Парфенону.

— Оце, — сказав Ґордон Прескотт, — і є оригінальність, нове у вічному. Спробуйте щось у цьому напрямі. Насправді не можу сказати, що пророчу вам велике майбутнє. Ми повинні бути чесними, тому я не хотів би дарувати вам ілюзій, основаних на моєму авторитеті. Вам іще треба багато вчитися. Не ризикну будувати припущень, чи є у вас талант, чи може розвинутися пізніше. Але за наполегливої праці — можливо… Одначе архітектура — це складна професія, і конкуренція сувора, знаєте, дуже сувора… А зараз, даруйте, на черзі наступний відвідувач…

Пізнього жовтневого вечора Рорк повертався додому. Це був черговий із багатьох днів, що розтягнулися в місяці, й він не міг пригадати, що відбувалося протягом дня, кого він бачив, якими словами йому відмовили. Він щосили зосереджувався протягом тих кількох хвилин, коли опинявся в конторі, забуваючи про все інше; він забував ці хвилини, виходячи з кабінету; це потрібно було зробити, це було зроблено, це його більшене обходило. Дорогою додому він знову ставав вільним.

Перед ним простягнулася довга вулиця, ряди її високих споруд, що сходилися попереду, так звужувалися, що він відчував, ніби може розкинути руки, ухопитися за шпилі та розсунути їх. Ішов швидко. Бруківка, наче трамплін, пружинилась під його кроками, підштовхуючи уперед.

Він побачив освітлений трикутник бетону, завислий за декілька десятків метрів над землею. Не бачив, що підтримувало його внизу; але міг уявити те, що хотів там побачити, те, що зробив би сам. А потім зненацька подумав, що зараз, цієї миті, все місто і кожен у ньому твердо переконані, що він ніколи більше не будуватиме, ніколи — так навіть і не почавши. Він стенув плечима. Те, що з ним сталося у цих кабінетах незнайомців, було різновидом субреальності, незначними епізодами на шляху, суті якого ніхто не міг ані збагнути, ані відчути на дотик.

Він звернув у бічну вуличку, яка вела до Іст-Ріверу. Самотній світлофор удалині червоною плямою сяяв у похмурій темряві. Старі будинки припадали до землі, скоцюрбившись під тягарем неба. Порожня вулиця відлунювала його кроками. Він ішов, піднявши коміра, тримаючи руки у кишенях. Коли проминав ліхтар, його тінь піднялася з-під каблуків і чорною довгою дугою промайнула стіною, неначе склоочисник лобовим склом автомобіля.

9

Джон Ерік Снайт розглянув Роркові ескізи, відклавши три з них, решту склав охайним стосиком, знову поглянув на цих три, кинув їх один за одним на купу трьома уривчастими рухами, і сказав:

— Дивовижно. Радикально, але дивовижно. Що ви робите сьогодні увечері?

— А що? — запитав приголомшений Рорк.

— Ви вільні? Не заперечуєте, щоб почати негайно? Зніміть пальто, йдіть до креслярні, позичте у когось інструменти і зробіть мені ескіз універмагу, що ми перебудовуємо. Нашвидкуруч, просто загальна ідея, — але я повинен мати його завтра. Не проти залишитися допізна?

Опалення увімкнуте, і я доручу Джо прислати вам якусь вечерю. Бажаєте чорної кави, віскі чи ще чогось? Лише скажіть Джо. Можете залишитися?

— Так, — недовірливо мовив Рорк. — Я можу працювати всю ніч.

— Дивовижно! Чудово! Те, що мені завжди було потрібно — послідовник Камерона. Усі інші в мене вже є. О так, скільки вони платили вам у Франкона?

— Шістдесят п'ять.

— Що ж, я не пускаю пил в очі, як Ґай-епікурієць. П'ятдесят максимум. Добре? Чудово. Починайте. Я доручу Біллінґові пояснити вам усе про універмаг. Я хочу щось модерне. Розумієте? Модерне, потужне, шалене, щоб аж очі в усіх повилазили. Не обмежуйте себе. Викладайтеся на всі сто. Витягніть усі мислимі трюки — що шаленіші, то краще. Ходімо!

Джон Ерік Снайт скочив на ноги, відчинив навстіж двері до креслярні, влетів туди, наштовхнувся на стіл, зупинився і сказав дебелому чолов'язі з похмурим місяцеподібним обличчям:

— Біллінґ — Рорк. Він — наш модерніст. Дай йому Бентонівський універмаг. Знайди якісь інструменти. Залиш йому ключі й покажи, що слід замкнути ввечері. Оформи його з сьогоднішнього дня. П'ятдесят. О котрій у мене зустріч із братами Долсонами? Я вже запізнююся. Бувайте, я вже не повернуся нині.

Він вилетів, грюкнувши дверима. Біллінґ не виказав ані найменшого здивування. Він дивився на Рорка так, начебто той завжди був тут. Говорив беземоційно, втомлено розтягуючи слова. За двадцять хвилин він покинув Рорка за кульманом — із папером, олівцями, інструментом, набором планів і фотографіями універмагу, кіпою таблиць і довгим переліком інструкцій.

Рорк дивився на чистий білий аркуш перед собою, стискаючи в кулаку довгий стрижень олівця. Він відклав олівець і знову взяв його, ніжно погладжуючи великим пальцем рівну поверхню; він побачив, що олівець тремтить. Швидко поклав його на стіл і розсердився на себе за слабкість, що дозволив цій роботі так багато для нього важити, за раптове усвідомлення, що насправді означали для нього ці місяці вимушеного неробства. Кінчики його пальців притискали папір так, наче це папір тримав його, наче електричний струм, що не відпускає людину, яка доторкнулася до пошкодженого кабелю, тримає і завдає болю. Він відірвав пальці від паперу, а потім почав працювати…

Джонові Еріку Снайту виповнилося п'ятдесят; на його обличчі застиг вираз насмішкуватого подиву, проникливий і нездоровий, наче він поділяв із кожною людиною, на яку дивився, непристойну таємницю, про існування якої не згадував лише тому, що вона була надто очевидною для них двох. Він був видатним архітектором; вираз його обличчя не змінювався, коли він це стверджував. Він вважав Ґая Франкона непрактичним ідеалістом; Снайта не стримували жодні класичні догми; він був значно хапкіший і ліберальніший: зводив усе. Він не відчував нехоті до сучасної архітектури і радісно будував, коли цього бажав рідкісний клієнт, прості коробки з пласкими дахами, що він їх називав прогресивними; він будував маєтки у романському стилі, називаючи їх вибагливими; він будував готичні собори, що називав їх духовними. Він не бачив жодної різниці між ними. Він ніколи не сердився, хіба що хтось називав його еклектиком.

Він мав власну систему. Взяв на роботу п'ятьох проектувальників різного типу і влаштовував між ними змагання за кожне отримане замовлення. Він обирав переможця серед проектів і вдосконалював його деталями з решти чотирьох. «Шість голів, — казав він, — краще за одну».

Коли Рорк побачив остаточний ескіз Бентонівського універмагу, то зрозумів, чому Снайт не побоявся взяти його на роботу. Він упізнав свої планування простору, свої вікна, систему циркуляції повітря; він побачив додані до цього коринфські капітелі, готичні склепіння, колоніальні люстри і немислиму ліпнину, що невиразно нагадувала мавританську. Ескіз було дивовижно витончено виконано акварелями, наклеєно на картон і прикрито серпанково-тонким цигарковим папером. Чоловікам у креслярні не дозволяли дивитися на роботу, хіба що з безпечної відстані; руки потрібно було мити, курити поруч — заборонено. Джон Ерік Снайт надавав надзвичайної ваги бездоганному вигляду ескізу, який подавали на затвердження клієнтам, тому тримав на роботі молодого китайського студента-архітектура, найнятого саме для виконання цих шедеврів.

Рорк довідався, чого можна очікувати від роботи. Він ніколи не побачить творіння у своєму варіанті, лише частини, що він волів би їх не бачити; але він зможе проектувати як йому заманеться і здобуде досвід розв'язання конкретних проблем. Це було менше, ніж він прагнув, але більше, ніж міг очікувати. Він погодився з цим. Познайомився з колегами-проектувальниками, чотирма іншими конкурсантами, і дізнався, що в креслярні їх називали на прізвиська — Класик, Готик, Ренесансівець і Універсал. Він ледь-ледь здригався, коли до нього зверталися: «Гей, Модерністе».

Ґай Франкон казився через страйк профспілки будівельників. Страйк почався проти підрядників, які зводили будівлю готелю «Ноєс-Белмонт». І поширився на всі нові будови міста. У пресі зазначали, що архітектором «Ноєс-Белмонт» була фірма «Франкон і Геєр». Більшість видань підбурювали боротьбу, переконуючи підрядників не піддаватися. Найгучніші атаки на страйкарів виходили з упливових газет видатного концерну Вайненда.

«Ми завжди відстоювали, — йшлося у Вайнендових передовицях, — права простої людини проти жовтих привілейованих акул, але не можемо підтримати порушення закону і порядку». Так і не з'ясувалося, чи Вайнендові газети сформували думку загалу чи загал сформував думку Вайнендових газет; лише було відомо, що і ті, й ті крокували нога в ногу. Ніхто не знав, окрім Ґая Франкона та ще небагатьох людей, що саме Ґейл Вайненд володів корпорацією, яка своєю чергою володіла корпорацією, що володіла готелем «Ноєс-Белмонт».

Це суттєво додавало Франкону дискомфорту. Подейкували, що операції Ґейла Вайненда з нерухомістю були масштабніші за його видавничу імперію. Це було перше замовлення Франкона, отримане від Вайненда, і він схопився за нього жадібно, обміркувавши всі можливості, що відкриються перед ним. Вони з Кітінґом зробили все, щоб спроектувати найпишніший з усіх палаців у стилі рококо для майбутніх відвідувачів, спроможних заплатити 25 доларів за добу проживання і таких, яким до смаку гіпсові квіти, мармурові купідони та відкриті кабінки ліфтів, оздоблені бронзовим мереживом. Страйк руйнував майбутні перспективи; це не була Франконова провина, але хтозна, кого обвинуватить Ґейл Вайненд і за що саме. Непередбачувані, неочікувані зміни Вайнендових симпатій знали всі, як і те, що лише кілька архітекторів, яких він наймав, отримували від нього наступну роботу.

Похмурий настрій Франкона призвів до того, що він почав несподівано присікуватися до абищиць, навіть до людини, яка завжди мала від цього імунітет — до Пітера Кітінґа. Кітінґ стенав плечима і повертався спиною у мовчазному виклику, а потім безцільно валандався кімнатами, без приводу визвіряючись на молодих креслярів. Він наштовхнувся на Луціуса Геєра у дверях і рикнув: «Дивися, куди йдеш!». Геєр лише вирячився на нього, спантеличено кліпаючи.

Робити в конторі не було чого, казати не було що, найкраще — уникати інших. Кітінґ вийшов завчасно і в холодних грудневих сутінках попростував додому. Удома він лаявся через насичений запах фарби від перегрітих батарей. Лаявся через протяги, коли мати відчиняла вікно. Він не міг знайти причини для неспокою, якщо не зважати на раптову бездіяльність, через яку він залишився сам. Він не зносив самотності.

Кітінґ підняв слухавку і зателефонував Кетрін Гейлсі. Звук її чистого голосу був наче заспокійливий порух руки, що торкалася його гарячого чола.

— Нічого важливого, люба, просто хотів дізнатися, чи ти будеш увечері вдома. Я думав, чи не заскочити після вечері.

— Звісно, Пітере, я буду вдома.

— Чудово. Може, о пів на дев'яту?

— Так… О Пітере, ти чув про дядька Еллсворта?

— Так, чорт забирай, я чув про твого дядька Еллсворта… Вибач, Кеті… Вибач мені, люба. Я не хотів бути брутальним, але я увесь день чую про твого дядька. Я знаю, це чудово і все таке, але, послухай, ми не говоритимемо про нього сьогодні ввечері.

— Ні, звісно, що ні. Я розумію. Чекатиму на тебе.

— Бувай, Кеті.

Він чув останні новини про Еллсворта Тухі. Але не хотів думати про них, бо вони повертали його до набридливої теми страйку. Півроку тому, на хвилі успіху «Проповіді в камені», Еллсворт Тухі погодився писати «Один маленький голос», щоденну колонку для Вайнендових газет. Колонка з'явилася у «Знамені», в рубриці мистецтвознавства, але розрослася у неформальну трибуну, з якої Еллсворт Тухі виносив вироки мистецтву, літературі, нью-йоркським ресторанам, міжнародним кризам і соціології — насамперед соціології. Колонка мала шалений успіх. Але страйк будівельників поставив Еллсворта Тухі у скрутне становище. Він не приховував своїх симпатій до страйкарів, але нічого не казав про це у своїй колонці, тому що у Вайнендових газетах жодна людина не могла висловлюватися, як їй заманеться — окрім самого Ґейла Вайненда. Та цього вечора мало відбутися масове зібрання прихильників страйку. Чимало відомих людей зголосилися виступити, і Еллсворт Тухі теж. Принаймні його ім'я було анонсоване.

Подія спричинила чимало припущень і суперечок про те, чи Тухі наважиться туди прийти. Кітінґ почув, як один кресляр бурхливо наполягав:

— Він пожертвує собою. Він із таких. Він єдина чесна людина в пресі.

— Він не зробить цього, — казав інший. — Ти хоч розумієш, що означає кинути виклик Вайнендові? Якщо Вайненд вирішить когось знищити, він це зробить, це ясно як білий день. Ніхто не знає, коли він це зробить або як він це зробить, але він це зробить, і ніхто нічого не доведе — якщо Вайненд має на когось зуб — то, вважай, уже пропаща людина.

Кітінґа ця суперечка не цікавила, а вся справа його дратувала.

Цього вечора він вечеряв у похмурій мовчанці, та коли місіс Кітінґ вимовила: «О, до речі…», намагаючись поговорити на добре знану йому тему, він визвірився:

— Ти не говоритимеш про Кетрін. Замовкни.

Місіс Кітінґ більше нічого не мовила і зосередилася на тому, щоб накласти йому в тарілку якнайбільше їжі.

Він узяв таксі до Ґрінвіч-Віллідж. Вилетів угору сходами. Рвучко подзвонив у двері. Чекав. Ніхто не відчиняв. Він стояв, притулившись до стіни, і довго дзвонив. Кетрін не могла нікуди піти, знаючи, що він прийде; вона просто не могла цього зробити. Не тямлячись із подиву, він спустився донизу сходами, вийшов на вулицю і подивився на вікна її помешкання. Вони не світилися.

Він стояв, дивлячись на вікна як на найбільших зрадників. Потім з'явилося хворобливе відчуття самотності, наче він був безхатченком у великому місті; на якусь мить він забув свою адресу, наче її не існувало. Згодом згадав про зібрання, велелюдне зібрання, на якому її дядько мав сьогодні публічно принести себе в жертву. Ось де вона, подумав він, чортова маленька дурепа! Він сказав уголос:

— До біса її!.. — І швидко покрокував у напрямку будівлі, де мало відбуватися зібрання.

Над квадратною проймою входу до зали мерехтіла самотня жарівка — маленька, біло-синя лампочка зловісно сяяла, занадто холодна і занадто яскрава. Її світло блимало у вуличній темряві, осяваючи тонку дощову цівку, що дзюркотіла з карниза над входом, нагадуючи блискучу голку скла, таку тонку і гладеньку, що Кітінґу пригадалися шалені історії про людей, проштрикнутих на смерть бурульками. Декілька цікавих нероб збайдужіло стовбичили під дощем біля входу, стояли кілька полісменів. Двері були прочинені. Тьмяно освітлений вестибюль був напханий людьми, які не змогли протиснутися до переповненої зали. Вони слухали гучномовець, встановлений там заради такої оказії. Біля дверей троє тьмяних тіней роздавали перехожим листівки. Одна з тіней виявилася сухотним, неголеним юнаком із довгою голою шиєю; друга — доглянутим молодиком у дорогому пальті з хутряним коміром; третьою була Кетрін Гейлсі.

Вона стояла під дощем, сутулячись, розслабивши від утоми живіт, із блискучим носом і сяйливими збудженими очима. Кітінґ зупинився, вирячившись на неї.

Вона автоматично простягнула руку з памфлетом, потім підвела очі й побачила його. Усміхнулася без жодного подиву і радісно вимовила:

— О Пітере! Як мило, що ти сюди прийшов!

— Кеті… — він затнувся. — Кеті, якого чорта…

— Але я мушу, Пітере, — в її голосі не було ані натяку на провину. — Ти не розумієш, але я…

— Сховайся від дощу. Зайди всередину.

— Але я не можу! Я повинна…

— Хоча б сховайся від дощу, дурненька!

Він грубо заштовхнув її крізь двері, у куток вестибюля.

— Пітере, любий, ти ж не сердишся, правда? Знаєш, так сталося: я не думала, що дядько дозволить мені прийти сюди сьогодні ввечері, але останньої миті він сказав, що я можу піти, якщо хочу, і що можу допомогти роздавати листівки. Я знала, що ти не зрозумієш, і залишила тобі записку на столі вітальні, пояснюючи, і…

— Ти залишила мені записку? Всередині?

— Так… О… О Боже, я про це не подумала, звісно, ти ж не міг зайти досередини, яка ж я дурепа, але я так поспішала! Ні, ти не сердитимешся, добре? Хіба ж не розумієш, що це для нього означає? Хіба не знаєш, чим він жертвує, приходячи сюди? А я знаю, що він прийде. Я так і сказала їм, цим людям, які не вірили, що він прийде, бо ж йому буде кінець — і таки справді може бути, але він цим не переймається. Ось він який! Я налякана і страшенно щаслива з його вчинку — це змушує мене повірити у людство. Але я боюся, бо ж, знаєш, Вайненд…

— Помовч! Я все це знаю. Мені це остогиділо. Я не хочу чути ані про твого дядька, ані про Вайненда, ані про цей клятий страйк. Ходімо звідси!

— О ні, Пітере! Ми не можемо! Я хочу послухати його і…

— Заткніться, ви там! — прошипів до них хтось із натовпу.

— Ми усе пропустимо, — прошепотіла вона. — Остін Геллер виступає. Ти не хочеш послухати Остіна Геллера?

Кітінґ зиркнув на гучномовець із певною повагою, яку відчував до всіх відомих імен. Він не читав багатьох праць Остіна Геллера, але знав, що Геллер був «зірковим» оглядачем «Хроніки», блискучої незалежної газети, заклятого ворога Вайнендових видань; що Геллер належить до давнього шляхетного роду і закінчив Оксфорд; що він розпочинав як літературний критик і став тихим демоном, одержимим руйнацією всіх форм власності, приватної чи державної, на небі та на землі; що його кляли священики, банкіри, членкині жіночих клубів і профспілкові лідери; що в нього кращі манери, ніж у суспільної еліти, яку він зазвичай висміював, і міцніша статура, ніж у робітників, яких він зазвичай захищав; що він міг розмірковувати про останню виставу на Бродвеї, середньовічну поезію чи міжнародні фінанси; що він ніколи не жертвував на благодійність, але витрачав більше, ніж міг собі дозволити, захищаючи політичних в'язнів у будь-якому куточку світу.

Із гучномовця лунав його сухий, виважений голос із легкою ноткою британського акценту.

«…І ми повинні взяти до уваги, — беземоційно говорив Остін Геллер, — що оскільки — на жаль — змушені існувати разом, найважливіше пам'ятати, що єдиний для нас шлях до законності — це мати якнайменше законів. Я не бачу жодних етичних стандартів, згідно з якими можна виміряти концепцію держави, якщо не згадувати про час, думку, гроші, зусилля і послух, що їх суспільство витискає з усіх своїх членів. Цінність і цивілізованість суспільства перебувають у зворотній пропорції до цього примусу. Не існує обґрунтованого закону, згідно з яким людину можна примусити працювати на будь-яких умовах, окрім тих, які вона сама обрала. Не існує обґрунтованого закону, що забороняє людині самостійно обирати ці умови — так само як ніхто не може нав'язати працедавцю умови працівника. Свобода погоджуватися чи не погоджуватися — це підґрунтя нашого суспільства, а свобода страйкувати — це складова цієї свободи. Я згадую про це, щоб нагадати певному вельможному писаці з Пекельної кухні,[6] цьому вишуканому покидьку, який останнім часом надто галасує, кажучи нам, ніби цей страйк руйнує закон і порядок».

Гучномовець викашлянув високий, пронизливий гамір заохочення і зливу оплесків. Люди у вестибюлі зітхали. Кетрін схопила Кітінґа за руку.

— О Пітере, — зашепотіла вона. — Він має на увазі Вайненда. Вайненд народився у Пекельній кухні. Він може дозволити собі так висловлюватися, але Вайненд відіграється на дядькові Еллсворті!

Кітінґ не міг дослухати решту Геллерової промови, його голова розколювалася від такого потужного болю, що переходив навіть на очі, й він мусив міцно заплющити їх, прихилившись до стіни.

Усвідомивши дивну тишу навколо, він рвучко розплющив очі. Не чув закінчення Геллерової промови. Побачив лише, що люди у вестибюлі застигли у напруженому, врочистому очікуванні, а потріскування тиші в гучномовці прикувало всі погляди до його темної воронки. Раптом тишу розітнув голос, гучний і повільний:

— Леді та джентльмени, я маю велику честь представити вам містера Еллсворта Монктона Тухі!

«Що ж, — думав Кітінґ, — Беннетт виграв своїх шість монет». Кілька секунд було тихо. Те, що сталося потім, вдарило Кітінґа у потилицю; це був не звук і не удар, це було те, що розірвало час, відтяло цю мить від попередньої. Спочатку він відчув лише шок; минула чітка, усвідомлена ним секунда, аж поки він допетрав, що це було — аплодисменти. Це був такий вибух оплесків, що йому здалося, гучномовець от-от вибухне; овації тривали не стихаючи, розпираючи стіни вестибюля, і йому здалося, що він відчуває, як стіни прогинаються назовні.

Люди навколо плескали. Кетрін стояла, розтуливши вуста, і він був певен, що їй затамувало подих.

Минуло чимало часу, аж раптом настала тиша, така ж раптова і несподівана, як і шум перед нею; гучномовець затнувся, вдавившись високою нотою. Люди у вестибюлі завмерли. Потім пролунав голос:

— Друзі мої, — промовив він просто і повагом, — брати мої, — м'яко і мовби мимохіть додав він голосом, сповненим емоцій і водночас вибачливої усмішки за ці емоції. — Ваше прийняття зворушило мене більше, ніж я сподівався. Маю надію, що ви пробачите мені цю дещицю дитинного марнославства, що є в кожному з нас. Та я розумію — і в цьому сенсі приймаю, — що завдячую цим прийняттям не моїй персоні, а тому принципу, який мені випав шанс з усією смиренністю представляти сьогодні ввечері.

Це був не голос, а диво. Він огортав оксамитовим знаменом. Він промовляв слова англійською, але через резонансну чіткість кожного складу вони звучали наче новою мовою, яку чуєш уперше. Це був голос велета.

Кітінґ стояв, роззявивши рота. Він не чув, про що говорить цей голос. Він чув лише красу звучання, без потреби сприймати зміст. Він не прагнув збагнути сенс; він готовий був усе сприйняти і сліпо піти за ним будь-куди.

— Отже, друзі мої, — промовляв голос — урок, який слід винести з нашої боротьби — це урок єднання. Ми повинні об'єднатися, інакше нас переможуть. Наша воля — воля упосліджених, знехтуваних і пригнічених — повинна злити нас у твердий оплот, зі спільними переконаннями і спільною метою. Настав час кожному з нас відкинути свої незначні проблеми, думки про накопичення, зручності та самозадоволення. Настав час влити своє «Я» у великий потік, у приплив, що наближається, щоб змести нас усіх, охочих та неохочих, у майбутнє. Історія, друзі мої, не ставить запитань і не запитує дозволу. Вона невідворотна, як і голос загалу, що визначає її. Прислухаймося до поклику. Зорганізуймося, браття мої. Зорганізуймося. Зорганізуймося. Зорганізуймося.

Кітінґ подивився на Кетрін. Кетрін не було; залишилося лише біле обличчя, що тануло в звуках гучномовця. І це було не тому, що вона слухала свого дядька; Кітінґ не міг відчувати ревнощів до нього; хотів, але не міг. Це було не захоплення. Це було щось холодне і безособове, що спустошувало її, підкорювало її волю і поглинало її — не людина, а щось безіменне.

— Ходімо звідси, — прошепотів він. У його голосі було щось дивне. Він боявся.

Кетрін обернулася до нього, наче опритомнюючи. Він зрозумів, що вона намагається пригадати, хто він узагалі такий. Дівчина прошепотіла:

— Так, ходімо звідси.

Вони йшли вулицями, під дощем, безцільно. Було холодно, та вони йшли далі, щоб рухатися, відчувати власні м'язи.

— Ми промокли наскрізь, — нарешті сказав Кітінґ, так невиразно і природно, як тільки міг; мовчання лякало його; воно доводило, що вони обоє знають те саме і що воно реальне. — Знайдімо місцину, де можна випити.

— Добре, — відповіла Кетрін. — Знайдімо. Так холодно… Хіба ж я не дурепа? Пропустила дядькову промову, а я ж так сильно хотіла її почути.

Усе було добре. Вона згадала про це. Вона згадала доволі природно, з нормальною ноткою жалю. Примара розтанула.

— Але, Пітере, я хотіла бути з тобою… Я завжди хочу бути з тобою.

Примара сіпнулася востаннє, не у змісті того, що вона сказала, а у причині того, що спонукало її сказати це. Потім вона зникла, і Кітінґ усміхнувся; його пальці знайшли оголену ділянку дівочого зап'ястка між рукавом і рукавичкою, й дотик до її шкіри зігрів його…

За багато днів Кітінґ почув історію, що переказувало все місто. Розповідали, що наступного після мітингу дня Ґейл Вайненд підвищив платню Тухі. Тухі оскаженів і спробував відмовитися. «Ви не можете мене підкупити, містере Вайненд», — сказав він. На що Вайненд відповів: «Я не підкуповую вас, не лестіть собі».

Коли зі страйком було покінчено, в усьому місті враз поновилося перерване будівництво, і Кітінґ дні та ночі проводив на роботі через нові замовлення, що рікою потекли до бюро. Франкон радісно всміхався всім і кожному, влаштував маленьку вечірку для працівників, щоб стерти згадку про все сказане ним раніше.

Палацову резиденцію містера і місіс Дейл Айнсворт на Ріверсайд-драйв — творіння Кітінґа, — виконану в стилі пізнього ренесансу із сірого граніту, нарешті було закінчено. Містер і місіс Дейл Айнсворт влаштували офіційний прийом із нагоди новосілля, на яке запросили Ґая Франкона та Пітера Кітінґа, але не Луціуса Геєра. Про Геєра забули, доволі випадково, як завжди траплялося останнім часом. Франкон насолоджувався прийняттям, бо кожен квадратний метр цього будинку нагадував йому про дивовижну суму, отриману певним гранітним кар'єром у Коннектикуті. Кітінґ насолоджувався прийняттям, бо велична місіс Айнсворт сказала йому з неймовірною усмішкою: «Але я була певна, що це ви — партнер містера Франкона! Франкон і Геєр, авжеж! Яка неуважність із мого боку! Все, що я можу сказати на своє вибачення, це те, що якщо ви не його партнер, то кожен скаже, що ви заслуговуєте ним стати!». Життя в бюро йшло гладенько — це був один із тих періодів, коли все, здавалося, добре.

Саме тому Кітінґ був враженим, коли одного ранку, невдовзі після прийняття в Айнсвортів, побачив Франкона, який приїхав на роботу з виразом нервової роздратованості на обличчі. «Нічого не сталося, — він нетерпляче махнув рукою Кітінґові, — нічого такого!» У креслярні Кітінґ зауважив трьох працівників, які голова до голови схилилися над сторінкою нью-йоркського «Знамена», читаючи із жадібно-винуватим виглядом; він почув, як один із них огидно реготнув. Побачивши його, вони надто швидко сховали газету. Він не мав часу вникати у це; посильний від підрядника чекав на нього в кабінеті, а також купа листів і креслень для схвалення.

За три години він у клопотах забув про цей випадок. Почувався легко, світлоголово і піднесено через власну енергійність. Коли знадобилося піти до бібліотеки, щоб порівняти новий проект з найкращими прототипами, він вийшов із кабінету, насвистуючи і весело розмахуючи ескізом.

Пролетів до середини приймальні, аж раптом зупинився мов укопаний; ескіз гойднувся уперед і, повернувшись, ляснув його по колінах. Він забув, що йому не пасувало отак зупинятися.

Перед бар'єрчиком стояла, розмовляючи із секретаркою, молода жінка. Її струнке тіло видавалося непропорційним порівняно з нормальним людським тілом; його лінії були занадто видовжені й такі тендітні, що вона нагадувала стилізоване зображення жінки і змушувала правильні людські пропорції видаватися надто незграбними і недоречними поруч із нею. Була вбрана у простий сірий костюм; контраст між його суворою простотою і її зовнішністю був свідомо продуманим — і на диво елегантним. Пальці однієї її руки відпочивали на бар'єрчику, вузька долоня завершувала владну лінію її руки. У неї були сірі очі, не овали, а два подовгастих кутастих прямокутники, обрамлені паралельними лініями вій; вишукані розпусні вуста і вираз холодної безтурботності на обличчі. Світло-золотисте волосся та її костюм, здавалося, не мали кольору, а були лише натяком на межі з реальністю, роблячи ту реальність вульгарною. Кітінґ стояв нерухомо, бо вперше в житті зрозумів, про що говорять митці, розповідаючи про красу.

— Я побачуся з ним зараз або ніколи, — казала вона секретарці. — Він просив мене прийти, а я маю час лише зараз.

Це не було командою; вона говорила так, наче в неї не було необхідності надавати своєму голосу командних ноток.

— Так, але… — на селекторі секретарки заблимала лампочка; вона поспіхом увімкнула з'єднання. — Так, містере Франкон… — Вона слухала і кивала полегшено. — Так, містере Франкон.

Вона обернулася до відвідувачки:

— Якщо ваша ласка, можете увійти.

Молода жінка повернулася і поглянула на Кітінґа, минаючи його на шляху до сходів. Її очі ковзнули по ньому, не затримуючись. Його приголомшене захоплення пішло на спад. Йому вдалося зазирнути їй у вічі; вони видалися втомленими і трохи зневажливими, але залишали відчуття холодної жорстокості. Він чув, як вона піднімається сходами, і це почуття зникло, але захват залишився. Розпалений, він підійшов до секретарки.

— Хто це така? — запитав він.

Секретарка стенула плечима:

— Шефова дівчинка.

— Нічого собі, щасливчик! — мовив Кітінґ. — Він ховав її від мене.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Це його донька. Домінік Франкон.

— Ого, — сказав Кітінґ. — О Господи!

— Отак от? — дівчина саркастично дивилася на нього. — Ви читали сьогоднішнє «Знамено»?

— Ні. А що таке?

— Прочитайте.

Загудів селектор — і секретарка відвернулася.

Він послав кур'єра по випуск «Знамена» і почав жадібно читати колонку Домінік Франкон «Твій дім». Чув, що останнім часом вона здобула певну популярність, описуючи оселі видатних жителів Нью-Йорка. Вона спеціалізувалася на оздобленні будинків, але час від часу зважувалася на архітектурну критику. Сьогодні її темою була нова резиденція містера і місіс Айнсворт на Ріверсайд-драйв. Він прочитав, зокрема, таке:

«Ви входите до розкішного вестибюля із золотистого мармуру і думаєте, що це мерія або поштамт, але це не так. Однак там є усе: мезонін із колонадою і сходи з випуклостями та картушами у формі застібнутих шкіряних ремінців. Лише не зі шкіри, а з мармуру.

В їдальні — пречудові бронзові ворота, помилково розміщені на стелі — у формі решітки, переплетеної свіжими виноградними гронами. Там є мертві качки і кролики, що теліпаються на стінних панелях серед букетів моркви, петуній і стручкової квасолі. Не думаю, що в реальності все це мало би дуже привабливий вигляд, але оскільки маємо справу лише з поганенькими гіпсовими копіями, — все добре…

Вікна спальні виходять на цегляну стіну, не дуже охайну, але кому потрібно бачити спальні… Фасадні вікна доволі великі та впускають чимало світла, крізь них можна побачити ноги мармурових купідонів, що вони натицяні ззовні. Купідони добряче вгодовані і знадвору здаються гарнесенькими на тлі гнітючого сірого граніту; вони досить доречні, якщо вам подобається дивитися на пухкенькі п'ятки щоразу, визираючи з вікна, щоб перевірити, чи не йде дощ.

Якщо вам набридне цей краєвид, ви завжди можете подивитися крізь центральні вікна другого поверху на чавунні крижі Меркурія, який вмостився на вершечку фронтону над входом. Це дуже красивий вхід. Завтра ми відвідаємо будинок містера та місіс Сміт-Пікерінґ».

Цей будинок проектував Кітінґ. Та, попри свою лють, він не міг не вишкіритися, коли подумав, що має відчувати Франкон, читаючи оце, і як він дивитиметься в очі місіс Дейл Айнсворт. Потім він забув про будинок і статтю. Пам'ятав лише дівчину, яка написала це.

Кітінґ схопив три випадкових ескізи зі столу і почимчикував до Франконового кабінету, щоб попросити шефа схвалити їх, хоч у цьому не було жодної потреби.

На сходовому майданчику біля зачинених дверей кабінету Франкона він зупинився. Почув голос Франкона за дверима, гучний, злий і безпорадний, — голос, який він завжди чув, коли Франкона перемагали.

— …очікував такого неподобства! Від власної доньки! Я звик до всього від тебе, але це вже просто обурливо. Що мені робити? Як пояснити? Ти хоч приблизно уявляєш собі моє становище?

Потім Кітінґ почув її сміх; такий веселий і такий холодний, що зрозумів: краще не заходити. Він знав, що не хоче заходити, бо боїться знову зазирнути їй в очі.

Він розвернувся і спустився сходами. Дійшовши до першого поверху, подумав, що познайомиться з нею, незабаром познайомиться, і Франкон не зможе цьому завадити.

Він жадібно, з веселим сміхом згадував той образ Франконової доньки, який уявляв протягом років. Тепер перед його очима поставала зовсім інша картина майбутнього, хоча він невиразно відчував, що краще було б ніколи більше її не зустрічати.

10

У Ролстона Голкомба майже не було шиї, її заміняло підборіддя. Його підборіддя і щелепи утворювали суцільну дугу, що відпочивала на грудях. Щоки були рожеві, м'які на дотик; вони нагадували шкірку ошпареного окропом персика. Сиве густе волосся здіймалося над чолом і спадало на плечі за середньовічною модою, осипаючи комірець лупою.

Він ходив вулицями Нью-Йорка у капелюсі з широкими крисами, темному діловому костюмі, блідо-зеленій атласній сорочці та камізельці з білого алтабасу, з величезним чорним бантом, що стримів з-під підборіддя. І він носив ціпок, — не паличку, а високий ціпок із чорного дерева, що закінчувався набалдашником зі справжнього золота. Здавалося, його величезне тіло поступалося звичкам прозаїчної цивілізації та її безбарвній одежі, але овал підборіддя і живіт пливли уперед, несучи барви його душі.

Він міг собі це дозволити, бо був генієм, а також президентом Гільдії архітекторів Америки. Ролстон Голкомб не поділяв поглядів своїх колег з організації. Він не був ані запрацьованим будівельником, ані бізнесменом. Він був, як сам рішуче заявляв, людиною ідеалів.

Він осуджував злиденний стан американської архітектури і безпринципний еклектизм її практиків. У будь-який період історії, наголошував він, архітектор будував у дусі свого часу, а не обирав проекти з минулого; ми можемо знайти своє місце в історії, лише враховуючи її закони, які вимагають, щоб коріння нашого мистецтва сягало реальності нашого власного життя. Він називав дурницею зведення грецьких, готичних або романтичних будинків; «дозвольте нам, — закликав він, — бути сучасними і будувати в стилі, що належить нашій добі». Він знайшов цей стиль. Це був ренесанс.

Він чітко це обґрунтовував. Оскільки, стверджував, що від часів Відродження у світі не відбувалося нічого важливого, ми повинні вважати себе досі причетними до цього періоду; і всі зовнішні форми нашого існування мають бути вірні зразкам великих майстрів XVI століття.

Він втрачав терпець, розмовляючи з людьми, які говорили про сучасну архітектуру з позицій, відмінних від його власних; він ігнорував їх; він стверджував, що людина, яка прагне порвати з усім минулим, є лінивим невігласом, і що не можна ставити оригінальність над Красою. Його голос шанобливо тремтів на останньому слові. Він брався тільки за масштабні замовлення. Спеціалізувався на вічному та монументальному. Він побудував чимало меморіалів та капітоліїв. Він створював проекти Міжнародних виставок.

Він творив, наче композитор, імпровізуючи під дією містичних сил. Натхнення охоплювало його зненацька — і він додавав гігантський купол до плаского даху закінченої будівлі, або інкрустував довге склепіння мозаїкою золотого листя, або обдирав із фасаду вапняк, щоб замінити його на мармур. Його клієнти полотніли, затиналися — і платили. Його велична особистість вела до перемог у будь-якій битві з гаманцем клієнта; за його спиною стояло стійке, необговорюване, всемогутнє переконання, що він — Митець. Його престиж був величезним.

Він походив із родини, занесеної до «Великосвітського альманаху». У зрілому віці Голкомб одружився з юною леді, її родини у цьому альманасі не було, зате доньці-одиначці перепала купа грошей та імперія жуйок.

Ролстонові Голкомбу виповнилося шістдесят п'ять, до яких він додавав іще декілька років — заради дружніх компліментів про його прекрасний фізичний стан; місіс Ролстон було сорок два, від яких вона віднімала пристойну кількість літ.

Місіс Ролстон Голкомб утримувала салон, що у невимушеній обстановці збирався кожного недільного пообіддя.

— Кожен, хто має значення для архітектури, зазирає до нас, — казала вона друзям. — Це ж краще для них, — додавала вона.

Одного недільного дня у березні Кітінґ під'їхав до особняка Голкомбів — копії Флорентійського палаццо — з почуття обов'язку, але трохи неохоче. Він був частим гостем на цих зібраннях для обраних і вже починав нудьгувати, оскільки знав кожного, кого там можна було зустріти. Одначе він відчував, що цього разу мусить бути присутнім, адже урочисте прийняття було присвячено завершенню чергового капітолія Ролстона Голкомба в якомусь зі штатів.

Численний натовп губився у мармуровій бальній залі Голкомбів, розпадаючись на жалюгідні острівці у просторі, розрахованому на королівські прийняття. Гості стовбичили де-не-де, намагаючись поводитися невимушено і демонструвати власний блиск. Кроки відлунювали на мармурі гучною луною склепу. Полум'я високих свічок відчайдушно опиралося сірому світлу з вулиці; від денного світла свічки видавалися тьмяніші, а їхнє сяйво надавало дню назовні відтінку передчасних сутінків. Макет нового капітолія стояв на п'єдесталі посеред кімнати, сяючи крихітними електричними жарівками.

Місіс Ролстон Голкомб порядкувала за чайним столиком. Кожен гість отримував тендітну чашку із прозорої порцеляни, робив два делікатних ковтки і зникав у напрямку бару. Двійко поважних дворецьких збирали забуті чашки.

Місіс Ролстон Голкомб, як описувала її одна захоплена подруга, була «мініатюрною, але інтелектуальною». Вона потайки страждала через свою тендітність, але навчилася знаходити у ній позитивні боки. Вона могла розповідати (і робила це), що носить сукні десятого розміру і купує речі у відділах для підлітків. Улітку вона вдягалася як старшокласниця і носила короткі шкарпетки, демонструючи худезні ноги з набряклими синіми венами. Вона обожнювала знаменитостей. Це була її життєва місія. Вона нещадно полювала на них; дивилася з широко розплющеними від захвату очима і розповідала про власну нікчемність, смиренність перед успіхом; вона стенала плечима, стискала вуста і злилася, коли хтось із них, як їй здавалося, не виявляв достатньої уваги до її поглядів на життя після смерті, теорію відносності, архітектуру ацтеків, контроль народжуваності, а також на фільми.

У неї було багато бідних друзів, і вона вихвалялася цим. Якщо такому приятелеві вдавалося покращити фінансове становище, вона з ним поривала, сприймаючи його успіх за акт зради. Вона щиро ненавиділа багатих: вони поділяли з нею єдине, що відрізняло її від інших. Вона вважала архітектуру своїм приватним володінням. Їй дали ім'я Констанс, вона вважала неймовірно дотепним називати себе Кікі — прізвиськом, яким примусила називати себе друзів, коли мала вже далеко за тридцять.

Кітінґ ніколи не почувався затишно у присутності місіс Голкомб, тому що вона надто завзято всміхалася йому і коментувала його зауваження, підморгуючи і промовляючи: «Ой Пітере, ви такий гріховодник!», коли в нього і в думках не було нічого такого.

Сьогодні, як і зазвичай, він схилився над її рукою, і вона всміхнулася йому з-за срібного чайника. Була вбрана у величну сукню зі смарагдового оксамиту, а в її стриженому волоссі червоніла стрічечка, зав'язана спереду бантиком. Шкіра була засмагла і суха, з великими порами на носі. Вона простягнула Кітінґові чашку, і в сяйві свічок спалахнув квадратний смарагд на її пальці.

Кітінґ висловив своє захоплення капітолієм і втік роздивлятися модель. Постояв перед нею потрібну кількість хвилин, обпікаючи губи гарячою рідиною, що пахла гвоздикою. Голкомб, який ніколи не дивився у напрямку макету і ніколи не проминав гостей, котрі зупинялися перед ним, поплескав Кітінґа по плечу і сказав щось підбадьорливе про молодих людей, які пізнають красу стилю доби Відродження. Потім Кітінґ потинявся навколо, неохоче поручкавшись з кількома знайомими і поглянув на годинник, вираховуючи час, коли буде пристойно піти. Аж раптом він зупинився.

За широкою аркою, у маленькій бібліотеці, в оточенні трьох молодиків він побачив Домінік Франкон.

Вона стояла, притулившись до колони, зі склянкою коктейлю в руці. Важка тканина чорного оксамитового костюма не відбивала променів світла, пов'язуючи її з дійсністю й утримуючи світло, яке надто легко струменіло крізь її руки, шию, обличчя. Біла вогниста іскра, мов холодний металевий хрест, палахкотіла у склянці, що вона тримала, — наче склянка була лінзою, всотуючи розсіяне сяйво її шкіри.

Кітінґ рвонувся уперед і знайшов у натовпі Франкона.

— О, Пітере! — весело промовив Франкон. — Хочеш, я принесу тобі випити? Нічого особливо, — додав він, стишуючи голос, — але «мангеттени» стерпні.

— Ні, — сказав Кітінґ, — дякую.

— Entre nous, — мовив Франкон, підморгуючи в бік моделі капітолія, — це страх Господній, еге ж?

— Атож, — погодився Кітінґ. — Жалюгідні пропорції… купол нагадує обличчя Голкомба, що показує схід сонця на даху… — Вони зупинилася перед бібліотекою і Кітінґ втупився у дівчину в чорному, запрошуючи Франкона звернути на неї увагу; він насолоджувався Франконом, упійманим у пастку.

— А планування! Планування! Ти бачив, що на першому поверсі… о, — сказав Франкон.

Він зиркнув на Кітінґа, потім на бібліотеку, потім знову на Кітінґа.

— Добре, — сказав він нарешті, — але потім щоб не нарікав. Сам напросився. Ходімо.

Вони разом увійшли до бібліотеки. Кітінґ ввічливо зупинився, але не згасив у очах невідповідної наполегливості, натомість Франкон розквітнув непереконливою радістю:

— Домінік, дорогенька! Дозволь представити, — це Пітер Кітінґ, моя права рука. Пітер — моя донька.

— Вітаю вас, — сказав Кітінґ м'яким голосом.

Домінік поважно схилила голову.

— Міс Франкон, я так давно мріяв познайомитися з вами.

— Це дуже цікаво, — сказала Домінік. — Ви хочете бути люб'язним зі мною, але це буде недипломатично.

— Про що ви, міс Франкон?

— Батько волів би, щоб ви повелися зі мною жахливо. Ми з ним геть не миримося.

— Чому ж, міс Франкон, я…

— Я думаю, потрібно щиро вам сказати все й одразу. Можливо, ви захочете переглянути деякі свої міркування.

Кітінґ пошукав очима Франкона, але той зник.

— Ні, — сказала вона м'яко, — батько не дуже вправний за таких ситуацій. Він надто передбачуваний. Ви попросили його представити вас, але він не повинен був дати мені це помітити. Але все гаразд, оскільки ми обоє це розуміємо. Сідайте.

Вона вмостилася в крісло, і він слухняно сів поруч. Молодики, яких він не знав, постояли кілька хвилин біля них, намагаючись долучитися до спілкування і, розгублено всміхнувшись, пішли геть. Кітінґ полегшено подумав, що в ній немає нічого лякливого; ось тільки цей тривожний контраст між її словами і відвертою невинністю манери, в якій вона їх вимовляла; він не знав, чому довіряти.

— Не брехатиму, я просив, щоб мене представили, — сказав він. — Це ж очевидно, правда? А хто б не попросив? Але чи не думаєте ви, що мої міркування не мають нічого спільного з вашим батьком?

— Тільки не кажіть, що я вродлива, дивовижна, і ви ніколи не зустрічали нікого схожого й готові в мене закохатися. Урешті-решт, ви це скажете, але краще відкладімо цю мить. Якщо не зважати на це, гадаю, ми знайдемо спільну мову.

— Але ви намагатиметеся ускладнити все для мене, адже так?

— Так. Батько повинен був вас попередити.

— Він це зробив.

— Ви мусили дослухатися. Будьте дуже уважним до батька. Я знайома зі стількома його «правими руками», що ставлюся до цього скептично. Але ви перший протрималися так довго, і, здається, наче збирається триматися й надалі. Я чимало чула про вас. Вітаю.

— Я роками мріяв познайомитися з вами. І читаю вашу колонку з таким величезним… — Він затнувся. Він знав, що не варто було про це згадувати; і, попри це, не слід було зупинятися.

— Із таким величезним?.. — запитала вона лагідно.

— Із таким величезним задоволенням, — закінчив він, сподіваючись, що на цьому вона зупиниться.

— Ах, звісно, — сказала вона. — Будинок Айнсвортів. Ви його проектували. Мені шкода. Ви лише стали жертвою одного з моїх рідкісних нападів щирості. Вони не трапляються надто часто. Як ви це знаєте, якщо читали мою вчорашню статтю.

— Я прочитав. І — добре, я наслідую ваш приклад і буду цілком чесним. Не вважайте це скаргою — на критиків не можна скаржитися. Але насправді цей капітолій Голкомба є значно гіршим у всьому, за що ви рознесли нас. Чому ж ви так розхвалили його вчора? Чи вас примусили?

— Не лестіть мені. Звісно ж, мене не примушували. Невже ви думаєте, хтось у газеті зважає на те, що я пишу в колонці про інтер'єри? Окрім того, я й не повинна писати про капітолії. Я просто втомилася від домашніх інтер'єрів.

— То чому ж ви вихваляли Голкомба?

— Бо його капітолій такий жахливий, що критикувати його було б нудно. Отже, я подумала, що буде дотепно розхвалити його до небес. Так і зробила.

— Ви так завжди чините?

— Отак і чиню. Але мою колонку не читає ніхто, крім домогосподарок, які ніколи не зможуть дозволити собі оздобити дім, отож це не має значення.

— То що вам насправді подобається в архітектурі?

— Мені нічого не подобається в архітектурі.

— Авжеж. Ви розумієте, що я вам не повірю. Навіщо взагалі писати, якщо ви нічого не хочете сказати?

— Щоб щось робити. Щось менш огидне, ніж решта, що я можу робити. І веселіше.

— Облиште, це не надто поважна причина.

— У мене ніколи немає поважних причин.

— Але вам повинна подобатися ваша робота.

— Так і є. Хіба не видно, що подобається?

— Знаєте, насправді я вам заздрю. Працювати на таке надзвичайне підприємство, як газетний концерн Вайненда. Найбільша організація в країні, що скупчила найкращі таланти журналістики і…

— Послухайте, — сказала вона, довірливо схилившись до нього, — дозвольте я вам допоможу. Якби ви щойно познайомилися з моїм батьком, і він працював для Вайнендових видань, було б цілком правильно сказати це. Але не у моєму випадку. Це саме те, що я чекала від вас почути, а я не люблю чути те, що очікую. Було б значно цікавіше, якби ви сказали, що Вайнендові видання — це мерзенне звалище «жовтої» преси і всі його журналісти гуртом копійки щербатої не варті.

— Ви насправді так думаєте про них?

— Ні, але мені не подобаються люди, які кажуть те, що, на їхню думку, я хочу від них почути.

— Дякую. Мені знадобиться ваша допомога. Я ніколи не зустрічав нікого… ой, ні, звісно, це те, що ви не хочете чути від мене. Але я насправді думаю так про ці газети. Я завжди захоплювався Ґейлом Вайнендом. Я завжди хотів познайомитися з ним. Який він?

— Саме такий, як називає його Остін Геллер — вишуканий покидьок.

Він скривився. Згадав, де саме чув, як Остін Геллер це каже. Згадка про Кетрін здалася йому незграбною і вульгарною у присутності цієї тонкої білої руки, що звисала з бильця сусіднього крісла.

— Я про те, — запитав, — яка він людина?

— Не знаю. Я з ним не знайома.

— Не знайомі?

— Ні.

— О, а я чув, що він дуже цікавий.

— Безсумнівно. Коли я потребуватиму чогось занепадницького, я, ймовірно, з ним познайомлюся.

— Ви знаєте Тухі?

— О, — сказала вона. Він побачив у її очах уже знайомий вираз, і йому не сподобалася солодкавість її голосу. — О, Еллсворт Тухі! Звісно ж, я його знаю. Він чудовий. Він людина, з якою я завжди залюбки розмовляю. Він такий досконалий негідник!

— Але ж, міс Франкон! Ви перша людина, яка…

— Я не намагаюся вас шокувати. Я кажу те, що думаю. Я обожнюю його. Він цілісний. У цьому світі не так уже й часто бачиш досконалість у будь-якому сенсі, правда? А він саме такий. Цілковита досконалість. Інші — такі незакінчені, розламані на стільки багато різних частин, що не пасують одне до одного. Лише не Тухі. Він монолітний. Інколи, коли я злюся на цей світ, то знаходжу втіху в думках, що все гаразд, що за мене помстяться, що цей світ дістане те, на що заслуговує — тому що існує Еллсворт Тухі.

— За що ви прагнете помсти?

Вона поглянула на нього. Повіки на мить піднялися, тому її очі здавалися не прямокутними, а лагідними та ясними.

— Дуже розумно з вашого боку, — сказала вона. — Це перші мудрі слова, почуті від вас.

— Чому?

— Бо ви зрозуміли, що саме обрати з усього мотлоху, що я наговорила. Тому я повинна вам відповісти. Я хочу помсти за те, що мені немає за що прагнути помсти. А зараз продовжимо про Еллсворта Тухі.

— Добре, я завжди від усіх чув, що він щось на кшталт святого, перший чистий ідеаліст, геть непідкупний і…

— Це правда. Простий хабарник значно безпечніший. Але Тухі, наче лакмусовий папірець для людей. Ви можете дізнатися про інших із того, як вони ставляться до Тухі.

— Чому? Про що насправді йдеться?

Вона відхилилася в кріслі й витягнула руки на колінах, долонями догори, переплела пальці, а потім невимушено засміялася:

— Ні про що таке, що варто обговорювати за чаєм. Кікі має рацію. Вона ненавидить мене всіма фібрами душі, але інколи мусить запрошувати. А я не можу відмовити саме тому, що вона так відверто демонструє свою антипатію до мене. Знаєте, сьогодні я сказала Ролстону, що насправді думаю про його капітолій, але він мені не повірив: лише всміхнувся і сказав, що я дуже мила маленька дівчинка.

— Хіба ви не така?

— Яка?

— Дуже мила маленька дівчинка.

— Ні. Не сьогодні. Я змусила вас почуватися ніяково. Я це виправлю. Скажу, що думаю про вас, бо вас це таки хвилює. Я думаю, що ви розумний і надійний, і простодушний, і доволі амбітний, і це допоможе вам пробитися. І ви подобаєтеся мені. Я скажу батькові, що схвалюю його «праву» руку. Отже, як бачите, шефової доньки вам боятися не варто. Хоча буде краще, якщо я нічого не скажу батькові, тому що мою рекомендацію він може потрактувати геть навпаки.

— Чи можу я сказати вам лише одне, що думаю про вас?

— Звісно, скільки завгодно.

— Я думаю, було би краще, якби ви не казали мені, що я вам подобаюся. Тоді я мав би шанс на те, що це стане правдою.

Вона засміялася.

— Якщо ви це зрозуміли, — сказала вона, — то ми чудово поладнаємо. Тоді це зможе стати правдою.

Ґордон Прескотт з'явився в арці бальної кімнати зі склянкою в руці. Він був убраним у сірий костюм і гольф зі сріблястої вовни. Його хлопчаче обличчя було гладенько поголене і від нього, як і зазвичай, пахло милом, зубною пастою і свіжим повітрям.

— Домінік, люба! — заволав він, розмахуючи склянкою. — Привіт, Кітінґ, — додав він уривчасто. — Домінік, де ж ти ховалася? Я почув, що ти тут, і змарнував до біса часу, шукаючи тебе!

— Привіт, Ґордоне, — мовила вона доволі ґречно; у тихій ввічливості її голосу не було нічого образливого, але після високих ноток його захоплення, її тон видався пласким і вбивчо байдужим — наче два звуки змішалися в контрапункті навколо мелодичної лінії зневаги.

Прескотт не відчув цього.

— Люба, — сказав він, — щоразу, як бачу тебе, ти чарівніша і чарівніша. Хоча, здається, це неможливо.

— Усьоме… — зронила Домінік.

— Що?

— Усьоме ти кажеш мені це під час зустрічі, Ґордоне. Я рахую.

— Ти просто жартуєш, Домінік. Ти ніколи не була серйозна.

— О ні, Ґордоне. Щойно я мала дуже серйозну розмову з моїм приятелем Пітером Кітінґом.

Прескоттові помахала рукою якась пані й він скористався з нагоди, щоб із дурнуватим виглядом утекти. А Кітінґ утішено подумав, що вона ігнорувала іншого чоловіка, щоб продовжити спілкуватися з приятелем Пітером Кітінґом.

Коли він обернувся до неї, вона солоденько запитала:

— Містере Кітінґ, то про що це ми говорили?

А потім із надмірним зацікавленням подивилася на всохлу постать невисокого чоловіка, який закашлявся над келихом віскі.

— Що? — перепитав Кітінґ. — Ми говорили…

— О, тут Юджин Петтінґілл. Мій улюбленець. Я повинна з ним привітатися.

Вона підвелася, перетнула кімнату і, відхиляючись назад під час ходи, поквапилася до найбільш непривабливого з усіх присутніх старигана.

Кітінґ не знав, чи зарахували його до одного клубу з Ґордоном Прескоттом, чи це лише випадковість.

Він неохоче повернувся до бальної зали. Змусив себе приєднатися до решти гостей і почати спілкуватися. Він стежив за Домінік Франкон — як вона рухалася в натовпі, як зупинялася розмовляти з гостями. Вона жодного разу не поглянула на нього, і він не міг вирішити: чи зазнав успіху, чи жалюгідної поразки.

Коли вона виходила, він опинився біля дверей.

Домінік Франкон зупинилася і чарівно йому всміхнулася.

— Ні, — сказала вона, перш ніж він устиг вимовити бодай слово, — не варто мене проводити. На мене чекає машина. Але дякую вам.

Вона вийшла, а він стояв біля дверей, безпомічно і гарячково усвідомлюючи, що, здається, зашарівся.

Відчув лагідну руку на плечі й, обернувшись, побачив Франкона.

— Ідеш додому, Пітере? Дозволь підвезти тебе.

— Але я думав, що ти маєш бути в клубі на початку сьомої.

— О, пусте, трохи запізнюся, але це неважливо. Я підвезу тебе додому, нема проблем.

На Франконовому обличчі відбилася своєрідна, доволі незвична для нього цілеспрямованість, яка геть не пасувала йому.

Кітінґ мовчки поплентався за ним, заінтригований — і нічого не сказав, коли вони опинилися на самоті в затишних сутінках Франконового автомобіля.

— Ну? — лиховісно запитав Франкон.

Кітінґ усміхнувся.

— Ґаю, ти свиня. Ти не цінуєш те, що маєш. Чому ти мені не сказав? Вона найгарніша жінка, яку я будь-коли бачив.

— О так, — похмуро відповів Франкон. — Можливо, проблема саме у цьому.

— Яка проблема? Де ти тут бачиш проблему?

— Пітере, що ти насправді думаєш про неї? Забудь про зовнішність. Ще побачиш, як швидко ти про неї забудеш. То що ти думаєш?

— Добре, я вважаю, що в неї дуже сильний характер.

— Дякую за применшення.

Франкон похмуро замовк, а потім мовив із дивною ноткою чогось схожого на надію:

— Знаєш, Пітере, я здивувався. Я спостерігав — ви з нею доволі довго розмовляли. Це дивовижно. Я очікував, що вона віджене тебе одним миленьким, жалючим дотепом. Можливо, ти поладнаєш із нею, урешті-решт. Я дійшов висновку, що з нею не можна бути певним. Можливо… Знаєш, Пітере, я хочу сказати тобі: не звертай уваги на те, що вона тобі сказала, начебто я хочу, щоб ти поставився до неї жахливо.

Вимушена щирість цієї фрази була такою підказкою, що Кітінґ склав губи, щоб тихенько засвистіти, але вчасно зупинився. Франкон через силу додав:

— Я не хочу, щоб ти погано до неї ставився.

— Знаєш, Ґаю, — сказав Кітінґ тоном зверхнього докору, — ти не повинен отак її уникати.

— Я ніколи не вмів із нею спілкуватися, — зітхнув він. — Не навчився. Не можу зрозуміти, що з нею до біса не так. Вона просто не поводиться по-людському. Знаєш, у старших класах її двічі відраховували зі школи. Я й гадки не маю, як їй вдалося закінчити коледж, але мушу тобі зізнатися, що чотири довгих роки я боявся відкривати листи, очікуючи неминучого. Потім я подумав: гаразд, якщо вона сама по собі, я вмиваю руки і не переживатиму за неї, але вона стала ще гіршою, ніж будь-коли.

— А за що саме ти переживаєш?

— Я не переживаю. Намагаюся не переживати. Я втішений, що взагалі не мушу про неї думати. Не можу цьому зарадити, я просто не створений для ролі батька. Але інколи гадаю, що все це сталося через мою безвідповідальність, хоча, бачить Бог, я не хотів цього, але батьківський обов'язок існує, і я повинен щось робити, бо нікому іншому цього не доручиш.

— Ти дозволив їй себе залякати, Ґаю, а насправді немає чого боятися.

— Ти так вважаєш?

— Так.

— Можливо, ти саме та людина, яка з нею впорається. Зараз я не шкодую, що ви познайомилися, а ти ж знаєш, що я не хотів цього. Так, думаю, що ти людина, яка впорається з нею. Ти… ти доволі цілеспрямований, Пітере, — адже так? — коли чогось прагнеш…

— Ну, — зронив Кітінґ, недбало махнувши рукою, — я не дуже часто боюся.

Потім він схилився на подушку сидіння, наче дуже втомився, наче не почув нічого важливого, і решту поїздки мовчав. Франкон теж мовчав.

— Хлопці, — мовив Ерік Снайт, — не жалійте на це сил. Це найважливіше замовлення цього року. Гроші невеликі, ви розумієте, — але престиж, зв'язки! Якщо ми запопадемо це замовлення, деякі з наших видатних архітекторів позеленіють від заздрощів! Остін Геллер щиро зізнався, що ми — третя фірма, до якої він звернувся. Йому не сподобалося нічого, що ті великі хлопці намагалися йому втелющити. Тому справа за нами, хлоп'ята. Розумієте, щось інше, незвичайне, але в межах хорошого смаку, і, знаєте, якесь інакше. А зараз викладіться по повній.

П'ятеро проектантів півколом сиділи навпроти Снайта. Готик здавався знудьгованим, а Універсал завчасно спантеличеним; Ренесансівець стежив за польотом мухи під стелею.

Рорк запитав:

— А що конкретно він сказав, містере Снайт?

Снайт стенув плечима і подивився на Рорка здивовано, наче вони обидва знали сороміцьку таємницю нового клієнта, про яку не варто й згадувати.

— Між нами, хлопчиками, нічого притомного, — відповів Снайт. — Він був якимось недорікуватим, хоча у нього чудова письмова англійська. Визнав, що не тямить в архітектурі. Він не сказав, чи хоче модерний будинок, чи в якомусь стилі — нічого. Він сказав щось штибу, що хоче власний будинок, але довго вагався почати будівництво, бо всі будинки здаються йому схожими і всі вони — пекельно жахливі, й він не розуміє, як хтось може захоплюватись якимось будинком, а ще він бажає будинок, який він зможе полюбити. «Будинок, який щось означатиме», — ось що він сказав, хоча й додав, що не знає «чому і як». Отак. Здається, це все, що він сказав. Небагато, як на початок, і я не взявся б це проектувати, якби він не був Остіном Геллером. Але закладаюся, що це без сенсу… Рорк, що таке?

— Нічого, — відповів Рорк.

На цьому перші збори на тему резиденції для Остіна Геллера завершилися.

Пізніше, цього ж дня, Снайт із п'ятьма своїми проектувальниками сіли в потяг і вирушили до Коннектикуту, щоб оглянути обрану Геллером ділянку. Вони стояли на самотньому, каменистому побережжі, за п'ять кілометрів від немодного маленького містечка; жували сандвічі та горішки і дивилися на скелю, що височіла ламаними виступами над землею. Оголене підніжжя скелі брутально вдиралось у море, і вертикальна кам'яна стріла навхрест перетинала довгу бліду лінію морського горизонту.

— Тут, — мовив Снайт, — ось воно. — Він крутив у руці олівець. — Жахливо, правда? — Він зітхнув. — Я намагався запропонувати йому пристойніше місце, але він не сприйняв цієї поради, і мені довелося замовкнути. — Він крутив олівець. — Отут він хоче будинок, просто на вершечку цієї скелі. — Він почухав олівцем кінчик носа. — Я спробував запропонувати йому місце далі від узбережжя і забути про цю бісову скелю. Але це він теж проігнорував. — Він гриз гумку на кінчику олівця. — Лише подумайте про вибухові роботи, про вирівнювання, що потрібно буде робити нагорі. — Він почистив ніготь грифелем олівця, залишивши чорну відмітину. — Отже, щось таке… обстежте рівень залягання породи і його якість. Підхід буде важким… Усі матеріали і фотографії у мене в кабінеті… Добре… У когось є цигарка?.. Думаю, цього достатньо… Я в будь-який момент допоможу вам порадою… Отак… О котрій годині цей чортів потяг назад?

Отак п'ятеро проектувальників почали працювати над завданням. Четверо з них негайно кинулися до кульманів. Рорк неодноразово повертався на ділянку.

П'ять місяців праці у Снайта пролетіли непомітно. Якби у нього виникло бажання запитати в себе, що він відчуває, то не знайшов би відповіді, крім тієї, що він нічого протягом цих місяців не пам'ятає. Він пригадував кожен свій ескіз. Він міг, якби спробував, згадати, що сталося з цими ескізами, проте не намагався.

Жоден із них не подобався йому так, як будинок для Остіна Геллера. Він залишався у креслярні вечорами, наодинці з аркушем паперу і думкою про скелю над морем. Ніхто не бачив його ескізів до цілковитого завершення.

Коли він їх закінчив, пізно вночі, то сів за столом, розклавши перед собою ескізи, і просидів чимало годин, підпираючи однією рукою підборіддя і звісивши другу так, що аж кров прилинула до пальців. Пальці заніміли, а вулиця за вікном була спочатку темно-синя, а потім стала блідо-сірою. Він не дивився на ескізи. Він відчував порожнечу і втому.

Будинок спроектував не Рорк, а скеля, де він мав постати. Здавалося, що скеля виросла, завершила себе й оголосила про своє очікуване призначення. Будинок було розбито на багато рівнів, що наслідували контури скелі, здіймаючись разом із нею — поступово, рівнями, що зливалися в неперевершеній гармонії. Стіни, з того ж граніту, що і стеля, підіймали вгору її вертикальні лінії; широкі тераси з бетону, сріблясті, неначе море, відтворювали лінію хвиль, лінію обрію.

Рорк досі сидів біля столу, коли на роботу прийшли креслярі. Ескізи вирушили до Снайтового кабінету.

За два дні фінальна версія ескізу для затвердження Остіном Геллером, обрана і відредагована Джоном Еріком Снайтом і виконана китайським художником, лежала на столі, прикрита цигарковим папером. Це був Рорків будинок. Решту проектів було відхилено. Це був Рорків будинок, але зараз його стіни були з червоної цегли, вікна зменшено до звичних розмірів і оздоблено зеленими віконницями, два зі спроектованих ним крил усунуто, велику консольну терасу над морем замінено на маленький балкончик із ажурного металу, а сам будинок оздоблено входом з іонічними колонами, що підтримували ламаний фронтон, і маленьким шпилем для флюгера.

Джон Ерік Снайт стояв біля столу, розпростерши руки над малюнком, не торкаючись до цнотливої чистоти його ніжних тонів.

— Це те, що містер Геллер мав на увазі, я певен, — сказав він. — Доволі непогано… Так, доволі непогано… Рорк, скільки разів я просив тебе не курити біля фінального ескізу. Відійди! Ти натрусиш на нього попіл.

Остіна Геллера чекали о дванадцятій. Але о пів на дванадцяту без попередження прибула місіс Сімінґтон, вимагаючи негайної зустрічі з містером Снайтом. Місіс Сімінґтон була імпозантною вдовою, яка щойно вселилася у новий будинок, спроектований містером Снайтом; окрім того, Снайт сподівався отримати замовлення на багатоквартирний будинок від її брата. Він не міг не зустрітися з нею і поклонами запросив її до свого кабінету, де вона, не добираючи слів, заявила, що стеля в її бібліотеці тріснула, а еркерні вікна вітальні вкриваються конденсатом, з яким вона нічого не може вдіяти. Снайт покликав свого головного інженера, і вони обидва взялися докладно пояснювати, вибачатися і проклинати підрядників. Місіс Сімінґтон це аж ніяк не пом'якшило, аж раптом на Снайтовому столі пролунав дзвінок, і секретарка повідомила, що прибув Остін Геллер.

Містер Снайт ніяк не міг попросити місіс Сімінґтон вийти чи Остіна Геллера — зачекати. Снайт розв'язав проблему, покинувши пані вислуховувати заспокійливі промови свого інженера, а сам, вибачившись, вийшов. Увійшовши до приймальні, потиснув руку Геллеру і запропонував:

— Містере Геллере, чи не заперечуватимете, якщо ми зайдемо до креслярні? Там краще освітлення, знаєте, і ескіз уже готовий для вас, а я не хотів би кудись його переносити.

Геллер, здається, не заперечував. Він слухняно пішов за Снайтом до креслярні — високий, широкоплечий в англійському твіді, з волоссям пісочного кольору і квадратним обличчям, покресленим численними зморшками навколо іронічно-спокійних очей.

Ескіз лежав на столі китайського художника, і митець відступив убік, несміливо і мовчки. Наступний стіл був Рорків. Він стояв спиною до Геллера, працюючи над власним ескізом, і не обернувся. Працівники були навчені не втручатися, коли Снайт приводив клієнта до креслярні.

Снайт підняв цигарковий папір кінчиками пальців, наче знімав вельон із нареченої. Потім відступив і почав спостерігати за виразом Геллерового обличчя. Геллер схилився і тривалий час стояв так, схиленим, уважним, мовчазним.

— Послухайте, містере Снайт, — нарешті вимовив він. — Послухайте, я думаю… — і замовк.

Снайт терпляче чекав, вдоволений, відчуваючи наближення чогось такого, чому не хотів заважати.

— Це, — раптом голосно сказав Геллер, грюкнувши кулаком по малюнку. Снайт зморщився, — це найближче, ніж будь-хто інший підходив!

— Я знав, що вам сподобається, містере Геллере, — сказав Снайт.

— Мені не подобається, — відповів Геллер.

Снайт кліпнув і замовк.

— Це певним чином близько, — сказав Геллер із жалем у голосі, — але все ж не те. Я не знаю, що саме, але щось не так. Пробачте мені, якщо це звучить незрозуміло, але мені або подобається відразу, або ні. Я знаю, наприклад, що мене не влаштовує оцей вхід. Це гарний вхід, але ніхто його й не помітить, бо таке трапляється надто часто.

— Так, але дозвольте мені висловити кілька міркувань, містере Геллере. Хочеться бути сучасним, звісно, але хочеться також зберегти вигляд житлового будинку. Комбінація величі та затишку, розумієте, дуже суворий дім, як оцей, повинен мати кілька пом'якшувальних штрихів. Із погляду архітектури, це абсолютно коректно.

— Без сумніву, — сказав Геллер. — Я не знаюся на цьому. Я ніколи не був абсолютно коректним у житті.

— Лише дозвольте мені пояснити задум, і ви побачите, що…

— Я знаю, — втомлено відповів Геллер. — Я знаю. Я впевнений, що ви маєте рацію. Ось тільки… — в його голосі було натхнення, яке він хотів би відчувати. — Тільки якби це все мало якусь єдність, якусь… центральну ідею… яка ніби є і якої немає… якби будинок здавався живим… а він таким не здається… Чогось бракує і чогось забагато… Якби він був чіткішим, визначенішим… яке слово, я чув, ви вживали? — якби він був інтегрованим…

Рорк обернувся. Він стояв з іншого боку столу. Раптом схопив малюнок, викинув уперед руку — і олівець заскрипів по малюнку, накидаючи грубі чорні лінії на недоторканій акварелі. Лінії відмітали геть іонічні колони, фронтон, вхід, шпиль, віконниці, цеглу; виростили два кам'яних крила; розширили вікна, змели балкон і вибудували над морем терасу.

Усе закінчилося тієї ж миті, коли решта присутніх усвідомили, що відбувається. Снайт стрибнув уперед, але Геллер схопив його за руку і зупинив. Роркова рука й далі зрізала стіни, розчленовувала, перебудовувала лютими штрихами. Рорк один раз підвів голову на частку секунди, щоб глянути через стіл на Геллера. Це було все знайомство, якого вони потребували; це було наче потиск руки. Рорк продовжував малювати, і коли він відкинув олівець, у павутині чорних штрихів постав дім — такий, яким він його спроектував. Усе це тривало не довше п'яти хвилин.

Снайт вирішив щось сказати. Оскільки Геллер мовчав, Снайт вирішив накинутися на Рорка і закричав:

— Тебе звільнено, чорт забирай! Вимітайся звідси! Тебе звільнено!

— Нас обох звільнено, — сказав Остін Геллер, підморгнувши Роркові. — Ходімо. Ти обідав? Ходімо кудись. Я хочу поговорити з тобою.

Рорк пішов до своєї шафки по пальто і капелюх. Креслярня стала свідком нечуваної події й усі припинили працювати, витріщившись на них. Остін Геллер узяв малюнок, склав його вчетверо, згинаючи священний картон, і запхав до кишені.

— Але ж, містере Геллере, — затинався Снайт, — дозвольте мені пояснити… Усе чудово, якщо це саме те, чого ви бажаєте, ми переробимо ескіз… дозвольте мені пояснити…

— Не зараз, — відповів Геллер, — не зараз.

Біля дверей він додав:

— Я надішлю вам чек.

Потім Геллер вийшов, і Рорк разом із ним; коли Геллер зачинив за собою двері, це пролунало наче заключний абзац в одній із його статей. Рорк не зронив ані слова.

У м'яко освітленій кабінці найдорожчого ресторану, в якому Роркові не випадало бувати, серед кришталю та срібла, що сяяло між ними, Геллер говорив:

— …бо це будинок, який я хочу, це будинок, який я завжди хотів. Ви зможете звести його для мене, зробити всі креслення і наглядати за будівництвом?

— Так, — сказав Рорк.

— Скільки часу це триватиме, якщо ми почнемо негайно?

— Близько восьми місяців.

— Я матиму будинок до пізньої осені?

— Так.

— Саме такий, як на ескізі?

— Саме такий.

— Послухайте, я й гадки не маю, який контракт складають з архітектором, а ви маєте це знати, отож складіть текст угоди й дайте сьогодні на схвалення моєму адвокатові. Ви зробите це?

— Так.

Геллер вивчав чоловіка, який сидів перед ним. Він бачив руку, що лежала на столі, й зосередився на ній. Він бачив довгі пальці, вузлуваті суглоби, набряклі вени. Мав відчуття, що він не наймає цього чоловіка, а доручає йому себе.

— Скільки вам років? — запитав Геллер.

— Двадцять шість. Вам потрібні рекомендації?

— Чорт, ні. Я вже маю їх, у кишені. Як вас звати?

— Говард Рорк.

Геллер дістав чекову книжку, розгорнувши її на столі та потягнувся по ручку.

— Погляньте, — сказав він, пишучи, — я даю вам у рахунок контракту п'ятсот доларів. Зніміть собі бюро чи що вам там потрібно і починайте.

Він відірвав чек і простягнув його Роркові, тримаючи папірець кінчиками випрямлених пальців, спираючись на лікоть і крутячи долонею. Його очі хитро звузилися та запитально дивилися на Рорка. Але його жест нагадував привітання.

Чек було виписано на «Говарда Рорка, архітектора».

11

Говард Рорк відкрив власне бюро.

Це була одна велика кімната на верхньому поверсі старого будинку, з широким вікном, яке виходило на сусідні дахи. Із вікна він міг бачити віддалену стрічку Гудзону з маленькими стрілками кораблів, що рухалися під його пальцями, коли він притуляв їх до скла. У нього був стіл, два крісла і величезна креслярська дошка. На скляних вхідних дверях був вирізьблений напис: «Говард Рорк, архітектор». Він довго стояв у холі, дивлячись на ці слова. Потім зайшов усередину і рвучко зачинив двері, зняв рейсшину зі столу і знову пожбурив її, неначе кидав якір.

Джон Ерік Снайт був проти. Коли Рорк прийшов до його контори за своїми креслярськими інструментами, Снайт з'явився у приймальні, тепло поручкався з ним і сказав:

— Вітаю, Рорк! Вітаю, як справи? Заходь-заходь, хочу з тобою поговорити.

Посадивши Рорка навпроти, Снайт голосно продовжив:

— Послухай, друже, сподіваюся, в тебе достатньо здорового глузду не гніватися на мене за те, що я наговорив учора. Знаєш, як це буває, — я трохи втратив голову, не через те, що ти зробив, а тому, як ти це зробив — зробив це на ескізі, на тому ескізі… гаразд, це пусте. Не ображаєшся?

— Ні, — сказав Рорк, — аніскільки.

— Звісно ж, тебе не звільнено. Ти ж не сприйняв це серйозно? Ти можеш повернутися до нас на роботу негайно.

— Заради чого, містере Снайт?

— Як це, заради чого? О, ти думаєш про будинок Геллера? Але ти ж не ставишся до Геллера серйозно, правда? Ти ж бачив, як він, цей божевільний, може змінювати думку шістдесят разів на секунду. Він же не дасть тобі цього замовлення, ти ж сам розумієш, це ж не так просто, так не робиться.

— Учора ми підписали угоду.

— Невже? Це ж чудово! Послухай, Рорк, я скажу, як ми зробимо: ти принесеш це замовлення нам, і я дозволю тобі поставити своє ім'я поруч із моїм — «Джон Ерік Снайт і Говард Рорк». І ми поділимо гонорар. Це на додаток до твоєї платні — і, авжеж, тебе буде підвищено. Потім ми матимемо такі ж домовленості на будь-яке інше замовлення, яке ти отримаєш. І… Боже, чоловіче, чому ти смієшся?

— Вибачте, містере Снайт, мені дуже шкода.

— Думаю, ти не розумієш, — ошелешено мовив Снайт. — Хіба не бачиш? Це твоя страховка. Ти ж не хочеш поки що вирушати у вільне плавання? Такі замовлення не падатимуть тобі на коліна ось так. І що ти робитимеш? А в мене ти матимеш стабільну роботу і готуватимешся до незалежної праці, якщо це те, чого ти прагнеш. За чотири-п'ять років ти будеш готовим розпочати свою справу. Всі так чинять. Розумієш?

— Так.

— То ти погоджуєшся?

— Ні.

— Але ж, чоловіче, ти сказився! Починати зараз самостійно! Без досвіду, без зв'язків, без… гаразд, геть без усього! Я ніколи про таке не чув. Запитай у будь-кого в галузі. Побачиш, що вони тобі скажуть. Це ж божевілля!

— Можливо.

— Послухай-но, Рорк, ти можеш вислухати мене?

— Я вислухаю, якщо вам цього хочеться, містере Снайт. Але, думаю, я повинен сказати, що ваші слова нічого не змінять. Якщо ви погоджуєтеся з цим, я не проти вас вислухати.

Снайт говорив довго, і Рорк слухав — без заперечень, пояснень чи відповідей.

— Добре, якщо ти так вчиниш, не сподівайся, що я візьму тебе назад, коли ти опинишся на вулиці.

— Я не очікую цього, містере Снайт.

— Не сподівайся, що будь-хто з архітекторів візьме тебе, коли почує, як ти вчинив зі мною.

— На це я теж не сподіваюся.

Протягом кількох днів Снайт думав про судовий позов на Рорка і Геллера. Але вирішив не позиватися, адже не мав на це жодних підстав, тому що Геллер заплатив йому за послуги, а будинок справді спроектував Рорк. А також тому, що ніхто й ніколи на Остіна Геллера не позивався.

Першим відвідувачем Роркового бюро став Пітер Кітінґ. Він прийшов без попередження одного пообіддя, перетнув кімнату і вмостився на Рорків стіл, весело всміхаючись і широко розводячи руками:

— Ну, Говарде, — сказав він, — це ж треба таке уявити!

Він не бачив Рорка понад рік.

— Привіт, Пітере, — озвався Рорк.

— У тебе власне бюро, ім'я й усе таке! Уже! Подумати лише!

— Хто тобі розповів, Пітере?

— О, ходять чутки. Не думав, що я стежу за твоєю кар'єрою, адже так? Ти знаєш, якої я завжди був думки про тебе. Не мушу тобі казати, що я радий за тебе і бажаю тобі всього найкращого.

— Ні, не мусиш.

— Добре у тебе тут. Світло і затишно. Можливо, не таке показне бюро, яким повинно було би бути, але що ще можна бажати на початку? До того ж перспективи непевні, адже так, Говарде?

— Цілком.

— Ти жахливо ризикуєш.

— Можливо.

— Думаєш, тобі вдасться впоратися? Я маю на увазі — самостійно?

— А чом би й ні?

— Але ще ж не пізно, ти знаєш. Коли я почув цю історію, то подумав, що ти таки повернешся до Снайта і укладеш із ним вигідну угоду.

— Я цього не зробив.

— І не збираєшся?

— Ні.

Кітінґ дивувався, чому він відчуває незбагненне обурення, навіщо він прийшов сюди взагалі, сподіваючись почути, що ця історія вигадана, сподіваючись знайти Рорка розгубленим і готовим здатися. Коли він почув новину про Рорка, його охопило якесь неприємне почуття, що не зникало ні на мить. Це почуття безпричинно поверталося, затоплюючи його сліпою хвилею люті, й він запитував себе: «Що ж це таке, до дідька? Що я почув сьогодні такого?». А потім згадував: «О так, Рорк, — Рорк відкрив власне бюро». Він нетерпляче ставив собі наступне запитання: «І що з цього?» — і водночас знав, що ці слова завдають йому болю і принижують, наче образа.

— Знаєш, Говарде, я захоплююся твоєю сміливістю. Справді, ти знаєш, я маю більше досвіду і більше авторитету в професії, якщо ти не образишся за мої слова — я кажу об'єктивно, — але я б не наважився на такий крок.

— Ні, ти б не наважився.

— Отож ти стрибнув першим. Добре-добре. Хто б міг подумати?.. Я бажаю тобі удачі.

— Дякую, Пітере.

— Я знаю, ти досягнеш успіху. Я впевнений у цьому.

— Справді?

— Атож! Звісно, я впевнений. А ти хіба ні?

— Я про це не думав.

— Не замислювався про це?

— Не надто.

— Отже, ти не впевнений, Говарде? Не впевнений?

— Чому ти так жадібно розпитуєш про це?

— Що? Чому… ні, не жадібно, я хвилююся, Говарде, — у твоєму становищі не можна бути невпевненим. Отже, ти таки сумніваєшся?

— Аж ніяк.

— Але ж ти сказав…

— Пітере, я доволі впевнений у всьому.

— Ти подумав про ліцензію?

— Я подав заявку.

— У тебе немає диплома коледжу, ти ж знаєш. Тобі нелегко доведеться на іспиті.

— Можливо.

— Що робитимеш, якщо не отримаєш ліцензії?

— Отримаю.

— Гаразд, думаю, що відтепер бачитиму тебе в Гільдії, якщо ти не задереш кирпу, ставши повноправним членом, а я залишуся лише молодшим фахівцем.

— Я не вступатиму до Гільдії.

— Як це не вступатимеш? Тепер ти маєш право.

— Можливо.

— Тобі запропонують вступити.

— Попроси їх не турбуватися.

— Що ти кажеш?!

— Знаєш, Пітере, ми мали схожу розмову сім років тому, коли ти намагався вмовити мене вступити до студентського братства у Стентоні. Не починай знову.

— Ти не вступатимеш до Гільдії, коли в тебе з'явився шанс це зробити?

— Пітере, я ніколи й нікуди не вступаю.

— Хіба ти не розумієш, як це тобі допоможе?

— У чому?

— Щоб працювати архітектором.

— Мені не потрібна допомога, щоб працювати архітектором.

— Ти тільки ускладнюєш усе для себе.

— Так.

— Знаєш, що тобі доведеться нелегко?

— Я знаю.

— Ти наживеш ворогів, якщо відмовишся від їхнього запрошення.

— Я й так наживу ворогів серед них.

Першою людиною, якій Рорк розповів новину, став Генрі Камерон. Рорк вирушив до Нью-Джерсі наступного ж дня після підписання угоди з Геллером. На дворі дощило, і він знайшов Камерона у саду — той поволі човгав мокрими стежками, важко опираючись на ціпок. Минулої зими Камерону покращало так, що він зміг гуляти по кілька годин на день; ходив повільно, нахиляючись уперед.

Він дивився на перші зелені пагінці, що пробивалися з-під землі під його ногами. Інколи підносив палицю, знаходив на мить рівновагу, торкався кінцем ціпка до зеленого пуп'янка і спостерігав, як із нього скочується краплина роси, сяючи у світанковому світлі. Камерон побачив, як Рорк піднімається на пагорб і спохмурнів. Він бачився з Рорком лише тиждень тому, й оскільки ці візити забагато означали для них обох, ніхто не хотів, щоб вони відбувалися надто часто.

— Ну? — хрипко запитав Камерон. — Що тобі знову тут потрібно?

— Я маю вам дещо розповісти.

— Із цим можна почекати.

— Я так не думаю.

— Ну?

— Я відкриваю власне бюро. Я щойно підписав угоду на свій перший будинок.

Камерон втиснув кінець ціпка в землю, поклав одну долоню на другу і, тримаючись за руків'я обома руками, покрутив ним, описуючи широке коло. Він повільно кивав головою в такт руху, доволі довго стоячи із заплющеними очима. Потім глянув на Рорка і сказав:

— Ну, не пишайся цим.

Потім додав:

— Допоможи мені сісти.

Він уперше попросив про допомогу; його сестра і Рорк давно затямили, що в присутності Камерона абсолютно заборонено виказувати намір допомогти йому пересуватися.

Рорк узяв його під лікоть і повів до лавки. Камерон, дивлячись на захід сонця, хрипко запитав:

— Що саме? Для кого? За скільки?

Він мовчки вислухав Роркову оповідь, довго розглядав ескіз на потрісканому картоні, акварель, помережану лініями олівця, потім поставив чимало запитань про камінь, сталь, дороги, підрядників, ціни. Він не вітав Рорка і нічого не коментував.

Лише коли Рорк уже збирався піти, Камерон зненацька попросив:

— Говарде, якщо ти вже відкрив власне бюро, зроби фотографії — та покажи мені.

Потім він із провинним виглядом потрусив головою і вилаявся:

— Я старий маразматик. Забудь про це.

Рорк промовчав.

За три дні він повернувся.

— Ти починаєш набридати, — пробуркотів Камерон. Рорк мовчки простягнув йому конверт. Камерон дивився на фотографії: на простору порожню кімнату, широке вікно, вхідні двері. Він відклав решту знімків і довго розглядав світлину вхідних дверей.

— Ну, — сказав він. — Я таки дожив до цього.

Він відклав фотографії.

— Не зовсім так, як я собі уявляв, — додав він. — Не таким чином я цього хотів, але таки хотів. Це наче земні тіні, як дехто каже, що ми їх бачитимемо у тому іншому світі. Можливо, саме там я побачу все інше. Я вчуся.

Він знову взяв фотографію.

— Говарде, — мовив він. — Поглянь на це.

Він тримав фотографію між ними.

— Багато не сказано. Тільки «Говард Рорк, архітектор». Але це неначе девіз, який люди викарбовували над входом до замку і за який помирали. Це наче виклик чомусь такому великому і такому темному, що увесь біль землі — а ти знаєш, скільки на землі страждань? — увесь цей біль зумовлює те, чому ти підставляєш чоло. Я не знаю, що це, я не знаю, чому саме воно повстане проти тебе. Знаю тільки, що так буде. І я знаю: якщо ти пронесеш ці слова до кінця, це буде перемога, Говарде, — не лише твоя перемога, а й усього того, що мусить перемогти, того, що рухає цей світ і ніколи не здобуває визнання. Це допоможе тим багатьом, які зазнали поразки до тебе, які відстраждали так, як страждатимеш ти. Нехай Господь — або хто там є тим єдиним, що бачить найкраще, найшляхетніше в людських серцях, — благословить тебе. Ти на шляху до пекла, Говарде.

Рорк піднявся стежкою на верхів'я скелі, з якої у небесну блакить уже здіймався сталевий каркас Геллерового будинку. Кістяк уже було зведено і забетоновано; просторі майданчики терас нависали над срібною поверхнею води, що колихалася далеко внизу; сантехніки та електрики почали прокладати комунікації.

Він дивився на небо, поділене на квадрати стрункими лініями балок і колон, на порожні куби простору, що він вирвав у неба. Його руки несвідомо рухалися, заповнюючи простір стінами, які ще мали постати, обіймаючи майбутні кімнати. Камінь загуркотів під його ногою і, підстрибуючи, покотився пагорбом донизу, відлунюючи у сонячній чистоті літного повітря.

Він стояв на вершині, широко розставивши ноги і випроставшись. Він дивився на матеріали перед ним: кулясті металеві заклепки, блискітки в глибах каменю, хвилясті спіралі свіжих, жовтих риштувань.

Потім угледів опецькувату постать, обплутану електричними кабелями, бульдоже обличчя, що розпливлося широкою усмішкою і блакитні очі кольору китайської порцеляни, що сяяли безбожним тріумфом.

— Майк? — недовірливо запитав Рорк.

Кілька місяців тому, задовго до появи Геллера у Снайтовому бюро, Майк поїхав на велике будівництво у Філадельфію й не міг почути новину — звідки ж йому було знати?

— Привіт, рудий, — сказав Майк, наголошено та невимушено, і додав: — Привіт, шефе.

— Майку, звідки ти…

— До біса такого архітектора, як ти. Занедбав таку роботу. Я тут уже третій день чекаю, коли ти з'явишся.

— Майк, як ти тут опинився? Із чого б оце таке пониження? — Він ніколи не чув, щоб Майк брався за маленькі приватні особняки.

— Не вдавай дурника. Ти знаєш, як я сюди потрапив. Ти ж не думав, що я пропущу твій перший будинок? Ти думаєш, це пониження? Ну, можливо, так і є. А можливо, і навпаки.

Рорк простягнув руку, і Майкові брудні пальці схопилися за неї так безжально, наче ці плями, які він залишив на Рорковій шкірі, сказали все, що він хотів би сказати. І оскільки він боявся, що таки вимовить це, Майк прогарчав:

— Біжи, шефе, біжи вже. Не затримуй роботи.

Рорк блукав будинком. У певні моменти він міг бути зібраним, відчуженим, зупинятися, щоб дати вказівки, наче це був не його будинок, а лише математична задача; коли він згадував про існування труб і заклепок, його власна особистість розчинялася.

Але були миті, коли в ньому щось здіймалося — не думка і не відчуття, а хвиля якоїсь фізичної напруги, і він хотів зупинитися, озирнутися, відчути реальність власної персони, піднесеної сталевою рамою, що невиразно стриміла навколо яскравого, величного існування його тіла, яке було її центром. Він не зупинявся. Він спокійно йшов далі. Але його руки зраджували те, що він хотів приховати. Його руки тягнулися вперед, повільно пестили балки та кріплення. Працівники це зауважили. Вони казали: «Цей хлопець закоханий у будинок. Він не може не торкатися до нього».

Будівельники його любили. Представники підрядника — ні. Він заледве знайшов підрядника, який погодився зводити будинок. Декілька найкращих фірм відмовилися від замовлення: «Ми такого не робимо», «Ні-і-і, нам це не пасує. Надто складно як на таке маленьке замовлення», «Хто на біса захоче такий будинок? Найімовірніше, ми ніколи не отримаємо грошей від того дивака. Хай іде під три чорти», «Ніколи не робив нічого такого. Не знаю, як за це взятися. Я зводитиму конструкції, що є конструкціями».

Один підрядник проглянув креслення і відкинув їх, рішуче оголосивши:

— Він не стоятиме.

— Він стоятиме, — заперечив Рорк.

Підрядник байдуже протягнув:

— Та-а-ак? І хто ви такий, містере, щоб учити мене?

Нарешті Рорк знайшов маленьку фірму, що потребувала роботи та взялася за замовлення, виставивши завищену ціну на тій підставі, що береться за чудернацький експеримент. Будівництво розпочалося, бригадири понуро корилися, подумки протестуючи. Здавалося, ніби вони чекали, що їхні передбачення справдяться і вони зрадіють, коли будинок упаде їм на голови. Рорк придбав старий «форд» та їздив на будівництво частіше, ніж це було необхідно. Йому непросто було всидіти за столом свого бюро, стояти біля кульмана і примушувати себе триматися якнайдалі від будівельного майданчика. Натомість на будівництві виникали миті, коли він прагнув забути про своє бюро і креслярську дошку, схопити в робітників інструменти і почати будувати самому, як він робив це в юності, — звести цей будинок власними руками.

Він крокував будівельним майданчиком, легко переступаючи через купи дощок і мотки кабелів, робив нотатки, наказував хрипким голосом. Він уникав поглядів у бік Майка. Але Майк спостерігав за його пересуванням будинком. Майк із розумінням йому підморгував, коли він таки проходив поруч. Якось Майк сказав:

— Тримай себе в руках, рудий. Ти наче відкрита книга. Господи, непристойно бути таким щасливим!

Рорк стояв на скелі й дивився на навколишній пейзаж, на довгу сіру стрічку дороги, що кружляла вздовж берега. Повз будівництво промчав кабріолет, прямуючи на природу. Машина була заповнена людьми, які зібралися на пікнік. Безладно перемішані яскраві светри і шарфики, що майоріли на вітрі, безладна суміш голосів, що намарно намагалися перекричати гуркіт мотору, надто виразний гиготливий сміх; одна дівчина сиділа боком, звісивши ноги з машини; чоловічий капелюх насунувся їй на носа, і вона затято смикала струни укулеле, видобуваючи різкі звуки і волаючи: «Гей-гей!». Ці люди насолоджувалися черговим днем існування; вони волали до неба про своє звільнення від роботи і тягаря прожитих буднів; вони працювали і несли ці тягарі, щоб досягнути мети — це й була їхня мета.

Рорк дивився на автівку, що промчала повз нього. Він думав, що існує відмінність, дуже важлива відмінність між тим, як сприймає цей день він і вони. Подумав, що повинен спробувати зрозуміти її, але забув: він побачив, як угору повзе вантажівка з блискучими брилами нарізаного граніту.

Остін Геллер часто приїжджав подивитися на будинок, спостерігав — зацікавлений, досі трохи ошелешений, — як він росте. Він вивчав Рорка і будинок так само ретельно; відчував, що не може відділити їх одне від одного.

Геллера, борця із гнітом, спантеличував Рорк — чоловік, такий до гніту несприйнятливий, що й сам перетворився на своєрідний гніт, на ультиматум тому, чого Геллер не міг означити. За тиждень Геллер зрозумів, що знайшов найкращого приятеля, який у нього будь-коли був; він знав, що ця дружба зумовлена фундаментальною байдужістю Рорка. У глибинах Роркового єства не існувало знання про Геллера, потреби в Геллерові, прив'язаності, вимог. Геллер відчував накреслену лінію, що до неї йому не можна було торкатися; поза цією лінією Рорк нічого в нього не просив і нічого не давав. Так, коли Рорк дивився на нього схвально, коли Рорк усміхався, коли Рорк хвалив одну з його статей, Геллер відчував напрочуд чисте задоволення від похвали, що не була ані хабарем, ані благодійністю.

Літніми вечорами вони разом сиділи на виступі на півдорозі до вершини та розмовляли, аж поки темрява поволі добиралася до балок будинку над ними, й останні промені сонця відбивалися від сталевих верхівок стояків.

— Говарде, що мені так подобається в будинку, який ти зводиш для мене?

— Дім може бути цільним, як людина, — відповів Рорк, — і це так само рідкісне явище.

— Як це?

— Поміркуй про це. Кожна деталь присутня тут тому, що будинок потребує її — і лише тому. Звідси видно, як облаштовано все усередині. Кімнати, в яких ти житимеш, створюють форму. Співвідношення мас визначене організацією простору. Оздоби продиктовані методом будівництва, відповідаючи принципу, завдяки якому будинок стоїть. Ти можеш побачити кожен елемент, кожну опору, що відповідають цьому принципу. Ти на власні очі бачиш процес будівництва, коли дивишся на будинок, можеш простежити за кожним кроком його створення, бачиш, як його зводять, знаєш, як саме він зроблений і чому стоїть. Але ти бачив будинки з колонами, що нічого не підтримують, з безцільними карнизами, пілястрами, ліпниною, фальшивими арками, фальшивими вікнами. Ти бачив будинки, що здається, наче в них лише одна велика зала, з масивними колонами і масивними поодинокими вікнами заввишки у шість поверхів. Але ти входиш і бачиш шість поверхів, або ж будинки, що містять одну залу, але їхній фасад поділено лініями поверхів, фризами, низками вікон. Розумієш різницю? Твій будинок продиктовано його власними потребами. Ті, інші будинки, продиктовано потребою створити враження на інших. Головний мотив твого будинку — це власне сам будинок. Головний мотив інших — це глядачі.

— А ти знаєш, що я щось таке і відчував? Мені здавалося, коли я оселюся в цьому будинку, в мене почнеться у певному сенсі нове життя, й навіть до моєї простої щоденної рутини додасться чеснот і достоїнств, що мені їх важко назвати. Не дивуйся, якщо я кажу тобі, що відчуваю, начебто повинен дорости до такого будинку.

— Я мав такий намір, — мовив Рорк.

— І, між іншим, дякую тобі, що ти, як з'ясувалося, подбав про мій комфорт. Я зауважив стільки всього, що ніколи раніше не спадало мені на думку, але ти так усе розпланував, ніби знав, що саме мені потрібно.

Наприклад, кабінет — це найпотрібніша мені кімната, і ти відвів їй чільне місце — і, між іншим, я бачу, що вона домінує навіть ззовні. А потім спосіб, у який вона сполучається з бібліотекою, віддаленість вітальні та гостьових кімнат, щоб я не надто чув галас звідти — і таке інше… Ти був дуже уважний до мене.

— Знаєш, — сказав Рорк, — я зовсім про тебе не думав. Я думав про будинок. — І додав: — Можливо, саме тому я виявив до тебе таку увагу.

Будинок Геллера було завершено у листопаді 1926 року.

У січні 1927 року «Трибуна архітектора» надрукувала огляд найкращих американських будинків, зведених торік. Дванадцять сторінок було відведено великим глянцевим фотографіям двадцяти чотирьох будинків, які редактори назвали «найвищими досягненнями архітектури». Про будинок Геллера не згадали.

Рубрики про нерухомість у нью-йоркських газетах щонеділі друкували стислі повідомлення про помітні нові маєтки в околицях міста. Про будинок Геллера не сказали нічого.

Щорічник Гільдії архітекторів Америки, який друкував чудові репродукції будинків, названих найкращими в країні, не присвятив Геллеровому будинку жодного рядка у рубриці «Дивлячись вперед».

На багатьох зібраннях, коли лектори піднімалися на підвищення і розповідали слухачам про прогрес американської архітектури, ніхто не говорив про будинок Геллера.

Лише у клубних кімнатах Гільдії дехто висловлював свою думку.

— Це ганьба для всієї країни, — казав Ролстон Голкомб, — що дозволено зводити такі будинки, як у Геллера. Це пляма на нашій професії. Повинен бути якийсь закон.

— Це те, що відштовхує клієнтів, — казав Джон Ерік Снайт. — Вони побачать отакий будинок і думатимуть, що всі архітектори божевільні.

— Не бачу причин обурюватися, — казав Ґордон Прескотт. — Я думаю, це страшенно смішно. Будинок нагадує щось середнє між заправкою і коміксним космічним кораблем, що летить на Місяць.

— Почекаємо кілька років, — казав Юджин Петтінґілл, — і побачимо, що станеться. Ця штука розпадеться наче картковий будиночок.

— Навіщо ж чекати роки? — казав Ґай Франкон. — Ті модерністські штучки ніколи не витримують більше одного сезону. Господареві цей дім набридне до кольок, і він побіжить шукати гарний старий будинок у ранньоколоніальному стилі.

Будинок Геллера здобув славу в усій околиці. Люди з'їжджали із траси і зупинялися перед ним на дорозі — повитріщатися, потицяти пальцями і похихотіти. Працівники автозаправок вишкірювалися, коли повз них проїжджав автомобіль Геллера. Геллерова куховарка мусила терпіти зневажливі погляди власників крамничок, коли йшла на закупи. В околиці будинок Геллера охрестили «божевільнею».

Пітер Кітінґ казав колегам по фаху, вибачливо посміхаючись:

— Ні-ні, ви не повинні так про нього казати. Я давно знаю Говарда Рорка, він доволі талановитий, доволі. Він навіть працював колись на мене. Його трохи занесло із цим будинком. Він ще навчиться. У нього є майбутнє… О, думаєте, немає? Ви справді так вважаєте?

Еллсворт Тухі, без коментаря якого з американської землі не діставали жодного каменя, не знав про будинок Геллера, принаймні про це свідчила його колонка. Він не вважав за необхідне повідомити про це своїх читачів бодай для того, щоб висловити осуд. Він не написав ані слова.

12

Колонка з назвою «Спостереження та роздуми» Алви Скаррета щодня виходила на першій шпальті нью-йоркського «Знамена». Це був перевірений путівник, джерело натхнення та формування суспільної філософії у маленьких містечках усієї країни. У цій колонці багато років тому з'явилося відоме твердження: «Нам усім буде значно краще, якщо ми забудемо про набундючені концепції нашої примхливої цивілізації й більше дбатимемо про те, що задовго до нас знали дикуни, — про повагу до матері». Алва Скаррет був старим парубком, що заробив два мільйони доларів, фахово грав у гольф і був головним редактором Вайнендових газет.

Саме Алва Скаррет започаткував кампанію проти умов життя у нетрях і «акул-домовласників», яка тривала у «Знамені» третій тиждень поспіль. Саме такий матеріал був до вподоби Алві Скаррету. У ньому лунав заклик до людяності й був присутній соціальний контекст. Такий собі недільний додаток до фотографій дівчат, які кидаються в річку, піднімаючи спідниці значно вище колін. Це стимулювало збільшення накладу. Це бентежило «акул», які володіли кількома кварталами поблизу Іст-Ріверу і яких виставили головними злодіями під час кампанії. «Акули» спочатку відмовлялися продати ці квартали невідомій конторі з торгівлі нерухомістю, але під тиском преси здалися і таки продали. Ніхто не зміг би довести, що ця компанія з торгівлі нерухомістю належала іншій фірмі, власник якої Ґейл Вайненд.

Вайнендові газети не могли прожити без кампаній. Вони щойно закінчили одну з них — на тему сучасної авіації. Навели низку наукових досліджень з історії авіації у недільному родинному додатку, проілюструвавши їх літальними апаратами, — від малюнків Леонардо да Вінчі до останніх бомбардувальників; додавши задля принадності Ікара, який борсався у червоному полум'ї (його оголене тіло було синьо-зелене, воскові крила — жовті, а дим — фіолетовий), а також лепрувату каргу з палаючими очима та кришталевою кулею, яка в ХІ столітті пророкувала, що людина літатиме, а ще лиликів, вампірів та вовкулак.

Вони також провели конкурс із моделювання, відкритий для всіх хлопчиків віком до десяти років, які забажали зробити три нові передплати на «Знамено». Ґейл Вайненд, який мав ліцензію пілота, здійснив одиночний політ із Лос-Анджелеса до Нью-Йорка у маленькому, спеціально збудованому літаку вартістю 100 тисяч доларів, встановивши трансконтинентальний швидкісний рекорд. Підлітаючи до Нью-Йорка, він трохи помилився з розрахунками, і був змушений приземлитися на скелястому пасовищі; це було страхітливе приземлення, виконане бездоганно; якось так сталося, що бригада фотографів зі «Знамена» опинилася неподалік, коли Ґейл Вайненд вийшов із літака. Навіть ас тремтів би після такої пригоди. Ґейл Вайненд позував перед об'єктивами фотокамер — із бездоганною гарденією на лацкані льотної куртки, із сигаретою між двома пальцями мідної руки, що анітрохи не тремтіла. Коли його запитали про перше бажання після повернення на землю, він сказав, що хоче поцілувати найпривабливішу із присутніх жінок, обрав найзадрипанішу стару бабегу з натовпу і, схилившись, поважно поцілував її в чоло, пояснюючи, що вона нагадала йому матір.

Згодом, на початку кампанії проти нетрів,[7] Ґейл Вайненд сказав Алві Скаррету: «Дій. Витисни з цього усе можливе», — і вирушив на своїй яхті у кругосвітню подорож у товаристві чарівної двадцятичотирирічної авіаторки, якій подарував свій трансконтинентальний літак.

Алва Скаррет почав діяти. Серед багатьох інших кроків своєї кампанії він доручив Домінік Франкон обстежити умови життя у нетрях і зібрати «людський матеріал». Домінік Франкон щойно повернулася з літньої відпустки в Біарриці; вона завжди повністю використовувала літню відпустку, і Алва Скаррет завжди її надавав, тому що Домінік була однією з його улюблених працівниць, бо вона його ошелешувала і тому що він знав, що вона може звільнитися, коли їй заманеться.

Домінік Франкон на два тижні оселилася у винайманій кімнатці на Іст-Рівері. Кімната мала скляний дах, але вікон у ній не було; щоб дістатися туди, треба було видряпатися на шостий поверх, а ще там не було води. Вона готувала для себе на кухні численної родини, яка мешкала поверхом нижче; відвідувала сусідів, сиділа вечорами на пожежних сходах і ходила із сусідськими дівчатами до копійчаних кінотеатрів.

Вона вбиралася у пошарпані спідниці та блузки. Ненормальна, але звична для неї тендітність створювала враження, що вона виснажена злигоднями; сусіди були переконані, що в неї сухоти. Але вона рухалася так, як рухалася у вітальні Кікі Голкомб — із такою ж холодною витримкою і впевненістю. Вона надраювала підлогу своєї кімнатки, чистила картоплю, купалася в бляшаній балії з холодною водою. Вона ніколи не робила нічого такого раніше, але виходило в неї досконало. Домінік уміла діяти — уміння, яке здавалося невідповідним до її зовнішності. Вона не мала нічого проти нового середовища; їй було байдуже до нетрів, так само як було байдуже до світських віталень.

Наприкінці другого тижня вона повернулася у свій пентхаус на даху готелю поруч із Центральним парком, і її статті про життя у нетрях з'явилися в «Знамені». Вони були нещадними та яскравими.

Вона почула здивовані запитання на званому обіді.

— Моя люба, насправді це ж не ти написала оце?

— Домінік, ти ж насправді не жила у такому місці?

— О так, — відповіла вона. — Будинок на Східній дванадцятій вулиці, яким володієте ви, місіс Палмер, — сказала вона, ліниво жестикулюючи рукою в смарагдовому браслеті, надто широкому і надто важкому для її тонкого зап'ястка, — має каналізацію, що забивається через день, а її вміст розливається подвір'ям. На сонці він виграє блакитно-фіолетовим, наче веселка. Квартал із нерухомістю Клеріджа, яким керуєте ви, містере Бруксе, має найчарівніші сталактити, що ростуть на всіх стелях, — казала вона, схиляючи золотаву голівку до корсажа, прикрашеного білими гарденіями, на матових пелюстках яких поблискували краплинки води.

Ії запросили виступити на зборах благодійників. Це було важливе зібрання, з войовничим, радикальним настроєм, організоване найвидатнішими жінками у цій царині. Алва Скаррет зрадів і благословив її.

— Сходи туди, дитинко, — сказав він. — Ушквар їм по повній. Нам потрібні благодійники.

Вона стояла за трибуною у задушливій залі та дивилася на плескаті обличчя, обличчя, розпусно захоплені усвідомленням власної доброчесності. Вона говорила зважено, без надриву. Вона розповіла, зокрема, таке:

— Родина, яка живе на другому поверсі, не сплачує за оренду, а діти не можуть піти до школи, бо не мають одягу. Батько пиячить «в кредит», хоча при доброму здоров'ї й має пристойну роботу… Пара з третього поверху щойно купила радіоприймач за шістдесят дев'ять доларів і дев'яносто п'ять центів готівкою. Батько родини з п'ятого поверху не пропрацював жодного повного дня у житті й не збирається. У нього дев'ятеро дітей, якими опікується місцева церковна громада. Незабаром народиться десята…

Коли вона закінчила, пролунало кілька обурених оплесків. Вона здійняла руку і сказала:

— Ви не мусите аплодувати. Я на це не сподіваюся. — А потім ввічливо мовила: — Чи є якісь запитання?

Запитань не було.

Повернувшись додому, вона виявила там Алву Скаррета, який чекав на неї. Він здавався недоречним у вітальні її пентхауса, примостивши своє велетенське тіло на краєчку тендітного стільця, наче згорблений горгулья на тлі осяйної панорами міста за суцільною скляною стіною. Місто нагадувало настінну фреску, створену задля освітлення і завершення кімнати: тендітні лінії шпилів на тлі чорного неба продовжували лінії витончених меблів; вогні, що леліли у віддалених вікнах, відбивалися на непокритій сяйливій підлозі; холодна точність прямокутних будівель ззовні відповідала холодній негнучкій грації кожного об'єкта всередині. Алва Скаррет руйнував цю гармонію. Він був схожий на доброго сільського лікаря і водночас — на шулера. Важке обличчя мало доброзичливу, батьківську усмішку, що завжди була його відмичкою і фірмовим знаком. Він мав здатність зробити доброту своєї усмішки додатком, що аж ніяк не применшував його імпозантної гідності; довгий, тонкий, гачкуватий ніс таки забирав дещо від його лагідності, але додавав достоїнства; його обвислий до колін живіт не применшував гордовитості, а додавав доброти.

Він підвівся, всміхнувся радісно і взяв Домінік за руку.

— Вирішив зазирнути до тебе дорогою додому, — сказав він. — Маю дещо сказати. Як у тебе повелося, дитинко?

— Так, як я й очікувала.

Вона скинула капелюха і пожбурила його на перший-ліпший стілець. Її волосся спадало навскіс через чоло плескатою хвилею і лягало на плечі прямими лініями; було густе і гладеньке, наче купальна шапочка зі світлого відполірованого металу. Домінік підійшла до вікна і зупинилася, дивлячись на місто. Не обертаючись, запитала:

— Що ти хотів розповісти мені?

Алва Скаррет дивився на неї задоволено. Минуло чимало часу, відколи він облишив спроби її спокусити, дозволяючи собі лише потримати її знічев'я за руку чи поплескати по плечу; він перестав мріяти про неї, але мав тьмяне, півсвідоме сподівання: «А раптом…».

— Маю хороші новини для тебе, дитинко, — сказав він. — Я опрацював маленьку тему, щось штибу реорганізації, та вирішив об'єднати кілька тем у рубрику «Життя жінки». Знаєш, школи, хатнє господарство, догляд за дітьми, підліткова злочинність і таке інше — все під орудою однієї особи. І я не бачу кращої кандидатури для цієї роботи, ніж моя маленька дівчинка.

— Ти про мене? — запитала вона, не обертаючись.

— Саме про тебе, і нікого іншого. Щойно Ґейл повернеться, я отримаю його згоду.

Вона обернулася і подивилася на нього, схрестивши руки на грудях і тримаючись долонями за лікті. Мовила:

— Дякую тобі, Алво. Але я цього не хочу.

— Як це ти не хочеш?

— Я маю на увазі саме те, що кажу: не хочу.

— Заради всього святого, ти хоч розумієш, який цей поступ?

— Який поступ?

— Кар'єрний.

— Я ніколи не казала, що мене цікавить кар'єра.

— Але ж ти не хочеш усе життя вести задрипану колонку на останній шпальті?

— Не все життя. Аж доки мені набридне.

— Лише подумай, чого ти можеш досягнути у справжній грі! Подумай, що Ґейл може для тебе зробити, щойно ти привернеш його увагу!

— Я не маю бажання привертати його увагу.

— Але, Домінік, ти нам потрібна. Жінки будуть солідарні з тобою після сьогоднішнього вечора.

— Я так не думаю.

— Чому ж, я зарезервував дві колонки для матеріалу про збори і про твій виступ.

Вона зняла слухавку і простягнула її Скаррету:

— Краще накажи заповнити місце чимось іншим.

— Чому?

Домінік попорпалася у стосі паперів на столі, знайшла кілька аркушів, заповнених друкованим текстом, і простягнула йому.

— Ось промова, що я виголосила сьогодні ввечері, — сказала вона.

Він переглянув написане. Нічого не сказав, але один раз схопився за голову. Потім набрав номер і наказав написати про збори якнайстисліше, не згадуючи прізвища промовця.

— Усе гаразд, — промовила Домінік, коли він поклав слухавку. — Мене звільнено?

Він журливо похитав головою.

— Ти хочеш звільнення?

— Не конче.

— Я замну цю справу, — пробурмотів він, — приховаю від Ґейла.

— Як хочеш. Насправді мені однаково.

— Послухай, Домінік, — о, я знаю, що не маю права ставити будь-яких запитань, — але чому ти завжди викидаєш такі коники?

— Без жодної причини.

— Послухай, ти знаєш, я чув про той розкішний обід, де ти висловилася на цю саму тему. А потім ти пішла і на радикальних зборах казала такі речі…

— Але ж усе одно це правда — і те, і те, хіба не так?

— О, звісно, та чи не можна враховувати обставини, коли ти вирішуєш висловитися?

— Тоді мої слова не матимуть жодного сенсу.

— А який сенс у тому, що зробила ти?

— Жодного. Але мене це розважило.

— Домінік, не можу тебе зрозуміти. Ти вже робила так раніше. Ти прекрасно працюєш, блискуче виконуєш роботу, але щойно з'являється нагода зробити справжній крок уперед — псуєш усе якимось вибриком. Чому?

— Саме тому.

— Скажи мені як другові, бо ти подобаєшся мені та цікавиш мене — чого ти насправді прагнеш?

— Думаю, це очевидно. Я нічого не прагну.

Він розвів руками та безпорадно стенув плечима.

Вона весело всміхнулася.

— До чого цей скорботний вигляд? Ти теж мені подобаєшся, Алво, і ти цікавий мені. Мені навіть подобається з тобою спілкуватися. А зараз сядь і розслабся, я зроблю тобі щось випити. Алво, ти маєш випити.

Вона принесла йому матову склянку; подзенькування кубиків льоду порушило тишу.

— Домінік, ти лише мила дитина, — сказав він.

— Атож. Я саме така.

Вона сіла на край столу, вигнулася на прямих руках, опершись ззаду на долоні й повільно теліпаючи ногами, а потім сказала:

— Знаєш, Алво, було б жахливо, якби я мала роботу, яку насправді хочу.

— Заради всього святого, що за дурниці ти мелеш! Про що ти?

— Саме про це. Було б жахливо мати роботу, що дає задоволення і якої не хочеться втратити.

— Чому?

— Бо тоді я залежала б від тебе. Ти чудова людина, Алво, але не надто надихаєш, і я не думаю, що хотіла б колінкувати перед тобою і щулитися, побачивши у твоїх руках нагайку — о, не протестуй, це була б така делікатна маленька нагаєчка, а тому — ще огидніша. Я мусила б залежати від твого шефа Ґейла — він видатна людина, я впевнена, та я навіть бачити його не хочу.

— Звідки в тебе таке божевільне сприйняття? Ти ж знаєш, що ми з Ґейлом зробимо для тебе що завгодно, й особисто я…

— Не в тому річ, Алво. Мовиться не лише про тебе. Якби я знайшла роботу, проект, ідею чи людину, потрібну мені, — я стала б залежна від усього світу. Усе пов'язане одне з одним. Усі ми зв'язані. Ми всі в павутині, і ця павутина чигає на нас, і одне-єдине бажання штовхає нас у неї. Ти чогось прагнеш і цінуєш це. Чи знаєш, хто саме готується вирвати це в тебе з рук? Не можеш цього знати — він може бути так близько і так далеко, але хтось неодмінно готується до цього, і ти боїшся всіх. І ти впокорено щулишся, і рачкуєш, і благаєш, і погоджуєшся з ними — лише щоб дозволили тобі зберегти це. І поглянь, з ким доводиться погоджуватися.

— Якщо я правильно второпав, ти критикуєш людство загалом…

— Знаєш, це така специфічна річ — наше уявлення про людство загалом. Усі ми маємо щось на кшталт уявної яскравої картинки в голові, коли кажемо це, щось таке поважне, величне й суттєве. Та насправді все, що ми знаємо про людство — це люди, яких ми зустрічали в своєму житті. Поглянь на них. Чи ти знаєш когось, хто створює враження видатної та гідної людини? Нікого немає, лише домогосподарки з візками для закупів, шмаркаті шибеники, які пишуть лайливі слова на тротуарах, і підпилі дебютантки з вищого товариства. Або ж їхні духовні двійники. Насправді можна лише трохи поважати людей, які страждають. У них є певна гідність. Та чи спостерігав ти колись за людьми, які насолоджуються життям? Саме тоді ти можеш побачити правду. Поглянь на тих, хто витрачає гроші, зароблені рабською працею — у парках розваг і на ярмаркових балаганах. Поглянь на багатіїв, перед якими відкритий увесь світ. Поглянь, які розваги вони обирають. Поспостерігай за ними у вишуканих кабаках. Ось тобі й усе людство. Я не бажаю мати з ним нічого спільного.

— Що за чортівня! Це неправильний спосіб дивитися на речі. Це не ціла картина. Найгірший із нас має щось хороше. Завжди є певна риса, що спокутує все.

— Це ще гірше. Хіба надихає, коли бачиш людину, яка здійснює героїчний вчинок, а потім дізнаєшся, що вона відвідує водевілі задля розслаблення? Або ж коли бачиш людину, яка створює надзвичайні картини — аж раптом дізнаєшся, що вона проциндрює свій час, спить із кожною стрічною повією?

— Чого ж ти хочеш? Досконалості?

— Або нічого. Отже, ти бачиш, я погоджуюся на ніщо.

— Це не має сенсу.

— Я погоджуюся лише на одне бажання, що його справді можна собі дозволити. Це свобода, Алво, свобода.

— Що ти називаєш свободою?

— Нічого не просити. Нічого не очікувати. Ні від чого не залежати.

— А якщо ти знайдеш те, чого прагнеш?

— Я цього не знайду. Я вирішу цього не зауважувати. Це ж буде частиною вашого прекрасного світу. Я муситиму ділитися цим із рештою з вас — а я не хочу. Знаєш, я ніколи не відкриваю вдруге жодної видатної книжки, яку прочитала та вподобала. Мені боляче думати про інші очі, які її читали, і про те, якими саме вони були. Таким не можна ділитися. Не з такими людьми.

— Домінік, це ненормально мати такі сильні почуття до будь-чого.

— Лише так я здатна відчувати. Або взагалі ніяк.

— Домінік, люба моя, — сказав він із найщирішим занепокоєнням. — Я хотів би бути твоїм батьком. Яку трагедію ти пережила в дитинстві?

— Жодної. У мене було чудове дитинство. Вільне, мирне і ніхто особливо мене не турбував. Гаразд, так, я дуже часто нудьгувала. Але я звикла до цього.

— Я думаю, ти просто знедолена жертва наших часів. Це те, що я завжди казав. Ми занадто цинічні, занадто розбещені. Якби ми покірно повернулися до простих чеснот…

— Алво, як ти можеш таке казати? Це ж лише слова для твоїх передовиць і… — вона затнулася, побачивши його очі: збентежені та трохи ображені.

Потім розреготалася:

— Я помиляюся. Ти справді віриш у це. Це справжнє переконання або те, що ти за нього сприймаєш. О, Алво! Саме тому я тебе й люблю. Саме тому я знову чиню так, як на зборах цього вечора.

— Що? — запитав він здивовано.

— Говорю так, як говорю, з тобою — таким, як ти є. Приємно поспілкуватися з тобою на такі теми. Знаєш, Алво, первісні люди створювали статуї своїх богів у людській подобі. Уяви лишень свою статую — голого, з черевцем і всім іншим.

— А що це має спільного з темою?

— Нічогісінько, милий. Пробач мені.

І додала:

— Знаєш, мені подобаються скульптури оголених чоловіків. Не дивися так ошелешено. Я сказала «скульптури». У мене була одна. Це начебто мав бути Геліос. Я дістала її з одного європейського музею. Було важкувато її здобути — звісно ж, вона не продавалася. Думаю, я закохалася в неї, Алво. Я привезла її додому.

— І де ж вона? Я хотів би поглянути на щось, що тобі подобається, задля різноманіття.

— Вона розбилася.

— Розбилася? Музейний експонат? Як це сталося?

— Я її розбила.

— Як?

— Викинула у вентиляційну шахту. Там унизу бетонна підлога.

— Ти геть божевільна? Навіщо?

— Щоб ніхто, крім мене, ніколи її вже не побачив.

— Домінік!

Вона струснула головою, наче хотіла позбутися цієї теми; пряме волосся гойднулося так, наче хвиля прокотилася поверхнею напіврідкої ртуті. Вона сказала:

— Вибач, любий. Я не хотіла тебе шокувати. Подумала, що можу про це говорити, бо ти єдина людина, стійка до будь-якого шоку. Не варто було. Це без сенсу, думаю.

Вона легенько зістрибнула зі столу.

— Іди додому, Алво, — сказала вона. — Уже пізно. Я втомилася. Побачимося завтра.

Ґай Франкон читав доньчині статті; він чув про її висловлювання під час прийняття і на зборах благодійників. Він нічого до пуття не втямив, але зрозумів, що саме цієї послідовності дій і слід було очікувати від неї. Ця думка катувала його разом із бентежним відчуттям страху, що завжди виникало в нього на думці про дочку. Він запитував себе, чи ненавидить він її по-справжньому.

Та коли ставив собі це запитання, у нього мимохіть зринала одна картина. Це була сцена з доньчиного дитинства, з одного дня якогось забутого літа у його сільському маєтку в Коннектикуті. Він забув решту того дня й те, що передувало миті, закарбованій у його спогадах. Але пам'ятав, як стояв на терасі й дивився, як дочка перестрибувала через високий живопліт на краю галявини. Живопліт здавався зависоким для її маленького тільця; він встигнув подумати, що дитині не вдасться цього зробити, й тієї ж миті побачив, як вона тріумфально перелетіла через зелений бар'єр. Він не пригадував початку і закінчення стрибка; але досі бачив, чітко і виразно, наче на кінокадрі, вирізаному і назавжди зупиненому, ту мить, коли її тіло застигло в повітрі: широко розкидані довгі ніжки, простягнуті вперед тонкі рученята, напружені долоні, біла сукенка і світле волосся, що майоріли на вітрі двома широкими пласкими смугами, — одна мить, спалах маленького тільця у найвеличнішому сплеску несамовитої свободи, яку він будь-коли бачив.

Він не знав, чому саме ця мить закарбувалася в його спогадах, чому вона була така важлива, тоді ще не зауважена, чому пригадувалася, коли набагато важливіші речі загубилися. Він не знав, чому саме цей момент спливав у його пам'яті, коли він відчував гіркоту щодо своєї дочки, не знав чому, пригадавши його, відчував нестерпну ніжність. Він казав собі, що це просто батьківська прив'язаність, яка виявляється всупереч його волі. Але якось незграбно, підсвідомо він хотів допомогти їй, не знаючи, не бажаючи знати, у чому саме мала полягати ця допомога.

Тому він почав пильніше придивлятися до Пітера Кітінґа. Він почав схилятися до такого розв'язання проблеми, в якому ніколи не зізнавався собі цілком. Пітер Кітінґ його заспокоював, і він відчував, що проста, стабільна й здорова Кітінґова особистість могла виявитися саме тією підтримкою, якої потребувала хвороблива неврівноваженість його доньки.

Кітінґ не зізнавався, що прагне знову побачитися з Домінік, наполегливо і безрезультатно. Він давно вже отримав від Франкона номер доньчиного телефону і часто дзвонив їй. Вона відповідала, весело сміялась, і казала йому, що, авжеж, побачиться з ним, оскільки розуміє, що цього не уникнути, але у найближчі тижні така завантажена, що не міг би він зателефонувати їй на початку наступного місяця?

Франкон здогадувався про це. Він сказав Кітінґу, що запросить Домінік на обід і знову зведе їх разом.

— Саме так, — додав він. — Спробую її запросити. Звісно ж, вона відмовиться.

Домінік знову його здивувала: вона погодилася, негайно і радісно.

Вони зустрілися в ресторані, й дочка всміхалася, наче це була давно очікувана зустріч. Вона весело гомоніла, і Кітінґ почувався зачарованим — йому було так легко з нею, що він дивувався, як можна було колись боятися її. За півгодини вона поглянула на Франкона і сказала:

— Чудово, тату, що ти знайшов час побачитися зі мною. Особливо зважаючи на те, що ти такий завантажений і маєш стільки зустрічей.

На Франконовому обличчі проступив переляк.

— Боже мій, Домінік, щойно нагадала мені…

— У тебе зустріч, про яку ти забув? — лагідно запитала вона.

— Чорт забирай, так! Я геть загубив клепку. Старий Ендрю Колсон телефонував сьогодні зранку, і я забув занотувати, а він наполягав на зустрічі о другій годині, знаєте, як це трапляється, я просто не можу відмовити Ендрю Колсону. Чорт забирай! — ще й сьогодні… — Він помисливо додав: — Як ти дізналася?

— Я нічого не знала. Усе добре, батьку. Ми з містером Кітінґом пробачимо тобі. І чудово пообідаємо разом, у мене сьогодні немає жодних зустрічей, тому не бійся, що я від нього втечу.

Франкон подумав, чи не знала вона, що він завчасно придумав собі виправдання, щоб залишити її з Кітінґом наодинці. Він не мав певності. Вона дивилася просто на нього; її очі здавалися лише трішки щирими. Він був радий утекти.

Домінік повернулася до Кітінґа з таким лагідним поглядом, що це не могло означати нічого, крім зневаги.

— А зараз розслабмося, — мовила вона. — Ми обоє знаємо, що потрібно батькові, отже, все гаразд. Хай це вас не бентежить. Добре, що батько у вас на припоні. Та я знаю, що вам не піде на користь, якщо він тягнутиме вас разом із цим повідком. Тому забудьмо про це і їжмо наш обід.

Він хотів підвестися й піти; і знав, безсило лютуючи, що не зробить цього. Вона сказала:

— Пітере, не суптеся. Ви можете називати мене Домінік, адже ми все одно прийдемо до цього, раніше чи пізніше. Можливо, я часто бачитимусь із вами, я й так бачуся з багатьма людьми, і якщо батькові сподобається, що ви станете одним із них — чому б і ні?

Упродовж обіду вона розмовляла з ним як зі давнім приятелем, весело та щиро; з невпокійливою щирістю, яка, здається, мала продемонструвати, що їй нічого приховувати, але також і те, що краще й не намагатися її прозондувати. Ії навмисна привітність виказувала, що їхні стосунки не матимуть жодних наслідків, що вона просто не буде ворожа до нього. Він знав, що вона доводить його до сказу. Але дивився на форму її рота, на рухи вуст, які складали слова; спостерігав, як вона схрещує ноги, впевнено і невимушено, наче складає коштовний інструмент — і не міг позбутися відчуття недовірливого захвату, як і тоді, коли побачив її вперше.

Коли вони виходили, Домінік мовила:

— Пітере, може, запросиш мене ввечері в театр? Байдуже, на яку виставу, на будь-яку. Зателефонуй мені після вечері. Розкажи про це батькові. Він зрадіє.

— Хоча, звісно, він не матиме підстав для радості, — відповів Кітінґ, — так само як і я. Але я все одно радітиму, Домінік.

— Чому ж ти не повинен радіти?

— Тому що ти не маєш жодного бажання йти в театр чи бачити мене сьогодні ввечері.

— Жодного. Ти починаєш мені подобатися. Зателефонуй мені о пів на дев'яту.

Коли Кітінґ повернувся до бюро, Франкон відразу викликав його нагору.

— Ну? — нетерпляче запитав він.

— Ґаю, у чому річ? — зронив Кітінґ невинним голосом. — Чому ти такий схвильований?

— Ну, я… я лише… якщо чесно, мені цікаво побачити, чи ви взагалі зможете витримати одне одного. Я думаю, ти позитивно вплинеш на неї. Як усе було?

— Та так. Ми чудово провели час. Ти знаєш свої ресторани — їжа була чудова… О так, увечері я веду твою дочку на виставу.

— Неможливо!

— Чому ж, це правда.

— Як тобі це вдалося?

Кітінґ стенув плечима:

— Я ж казав тобі, що Домінік не варто боятися.

— Я не боюся її, але… Уже «Домінік»? Вітаю, Пітере… Я не боюся, я просто не можу її зрозуміти. Не маю підходу до неї. У неї ніколи не було подруг, навіть у дитячому садочку. Навколо неї — завжди натовп, але жодного друга. Не знаю, що й думати. Зараз вона отака, живе геть сама, завжди в оточенні чоловіків і…

— Послухай, Ґаю, ти не повинен думати погано про свою доньку.

— Я не думаю! У цьому і проблема, що не думаю. Я хотів би, але не можу. Але їй двадцять чотири, Пітере, і вона цнотлива — я знаю, я впевнений у цьому. А ти можеш це сказати, просто дивлячись на жінку? Я не мораліст, Пітере, і знаю, що це ненормально. Це неприродно у її віці, з її зовнішністю та ще й беручи до уваги геть безконтрольний спосіб її життя. Я благаю Бога, щоб вона вийшла заміж. Справді… Добре, слухай, не розповідай цього нікому, звісно, і зрозумій мене правильно — я не думав про запрошення.

— Звісно, ні.

— Між іншим, Пітере, поки тебе не було, телефонували зі шпиталю. Вони сказали, що бідоласі Луціусу значно краще. Вони думають, що він оклигає.

У Луціуса Геєра стався інсульт, і Кітінґ виявляв чимало занепокоєння станом його здоров'я, але жодного разу не відвідав у лікарні.

— Я втішений, — мовив Кітінґ.

— Одначе не думаю, що він зможе колись повернутися до роботи. Він старіє, Пітере… Так, він старіє… Настає вік, коли людина більше не може нести тягар бізнесу. — Він затиснув двома пальцями канцелярський ніж і задумано постукав ним по краю настільного календаря. — Це стається з нами всіма, Пітере, раніше чи пізніше… Потрібно думати про майбутнє…

Кітінґ сидів на підлозі своєї вітальні біля каміна з імітацією дров. Склавши руки на колінах, вислуховував материні запитання про зовнішність Домінік, про те, як вона вбирається, про що з ним говорить і скільки, на його думку, мати залишила їй грошей.

Тепер він часто зустрічався з Домінік. Він щойно повернувся, потинявшись з нею нічними клубами. Вона завжди приставала на його запрошення. Він запитував себе, чи її ставлення було умисним доказом, що вона, може, дужче ігноруватиме його, частіше з ним зустрічаючись, аніж відмовляючись із ним бачитись. Але щоразу, зустрічаючись із нею, він охоче планував наступне побачення. Він уже місяць не бачив Кетрін. Вона була перейнята дослідницькою працею, яку, готуючись до циклу лекцій, доручив її дядечко.

Місіс Кітінґ сиділа під лампою, штопаючи маленьку проріху на підкладці парадного Пітерового піджака, дорікаючи, поміж розпитуваннями, що той сидить долі у парадних штанях і найкращій сорочці. Він не зважав ані на докори, ані на розпитування. Але, крім знудьгованої роздратованості, він відчував дивне полегшення; начебто впертий потік її слів підштовхував його і виправдовував. Інколи він відповідав:

— Так… Ні… Не знаю… О так, вона чудова… Надзвичайно чудова… Дуже пізно, мамо. Я втомився. Думаю, мені пора спати…

У двері подзвонили.

— Ого, — здивувалася місіс Кітінґ, — хто б це був о такій годині?

Кітінґ підвівся, стенув плечима і почвалав до дверей. Це була Кетрін.

Вона стояла, стискаючи обома руками велику, стару і безформну сумочку. Була рішуча і невпевнена водночас. Трохи відступила назад і мовила:

— Доброго вечора, Пітере. Я можу ввійти? Мені треба поговорити з тобою.

— Кеті! Звісно ж! Як мило з твого боку! Заходь. Мамо, це Кеті.

Місіс Кітінґ дивилася на ноги дівчини, яка ступала так, немовби йшла хиткою палубою корабля; вона глянула на сина і зрозуміла, що сталося щось, із чим треба обережно розібратися.

— Доброго вечора, Кетрін, — лагідно мовила вона.

Побачивши дівчину, Кітінґ не усвідомлював нічого, крім раптового поштовху радості; ця радість свідчила, що нічого не змінилося, що він може бути впевненим у ній, що її присутність розвіє всі сумніви. Він забув здивуватися, чому вона прийшла такої пізньої пори, подумати, що вона вперше, без запрошення, з'явилася у його помешканні.

— Доброго вечора, місіс Кітінґ, — удавано бадьоро привіталася Кетрін. — Сподіваюся, я не потурбувала вас. Мабуть, уже пізно, адже так?

— Аж ніяк, дитинко, — сказала місіс Кітінґ.

Кетрін поспішала говорити, не замислюючись, чіпляючись за звук слів:

— Я зніму капелюха… Де я можу його покласти, місіс Кітінґ? На оцьому столі? Так буде нормально?.. Ні, можливо, я краще покладу його на це бюро, хоча він трішечки вологий після вулиці, цей капелюх, він може пошкодити лак, це таке миле бюро, я сподіваюся, що лак не зіпсується…

— Кеті, що сталося? — нарешті запитав Кітінґ.

Вона поглянула на нього, і він побачив її перелякані очі. Її вуста розтулилися, намагаючись усміхнутися.

— Кеті! — вигукнув він.

Вона нічого не відповіла.

— Знімай пальто. Іди сюди, погрійся біля вогню.

Він підсунув до каміна низеньку лавочку і змусив її сісти. Вона була в чорному светрі та довгій чорній спідниці: домашньому одязі школярки, що вона його не змінила заради відвідин. Вона сіла, зіщулившись, стиснувши коліна, та мовила нижчим і природнішим голосом, вивільняючи біль:

— У тебе таке хороше помешкання… Таке тепле і затишне… Ти завжди можеш відчинити вікно, коли захочеш?

— Кеті, люба, — лагідно сказав він, — що сталося?

— Нічого. Не те щоб, щось сталося. Мені лише потрібно поговорити з тобою. Сьогодні. Зараз.

Він зиркнув на місіс Кітінґ.

— Якщо ти хочеш…

— Ні. Усе гаразд. Місіс Кітінґ може послухати. Можливо, навіть краще, якщо вона це почує. — Вона повернулася до його матері й дуже просто промовила: — Знаєте, місіс Кітінґ, ми з Пітером заручені. — Потім повернулася до нього і додала ламким голосом: — Пітере, я хочу вийти заміж зараз, завтра, якнайшвидше.

Рука місіс Кітінґ повільно опустилася на коліно. Вона беземоційно подивилася на Кетрін, а потім тихо та з гідністю, якої Кітінґ не очікував від неї, промовила:

— Я про це не знала. Я дуже щаслива, моя люба.

— Ви не проти? Ви справді не проти? — запитала Кетрін із відчаєм.

— Чому ж, дитино, такі справи слід вирішувати лише тобі й моєму синові.

— Кеті! — вигукнув він, коли до нього повернулася здатність говорити. — Що ж сталося? Чому якнайшвидше?

— О-о, це прозвучало так, ніби… ніби виникла проблема, що іноді трапляється з дівчатами. — Вона спалахнула. — Боже милий! Ні! Це не так! Ти ж знаєш, що це неможливо! О, ти ж не міг подумати, Пітере, що я… що…

— Ні, звісно ж, ні, — засміявся він, сідаючи поруч із нею на підлозі й обіймаючи її однією рукою. — Але опануй себе. Що таке? Ти знаєш, що я одружуся з тобою сьогодні ввечері, якщо ти цього хочеш. Тільки що сталося?

— Нічого. Зараз зі мною усе добре. Я розповім тобі. Ти думатимеш, що я божевільна. У мене раптом виникло відчуття, що ми ніколи не одружимося, що щось жахливе станеться зі мною і я муситиму рятуватися.

— Що ж з тобою сталося?

— Я не знаю. Нічого такого. Я працювала над своїми дослідницькими нотатками весь день, і нічого не відбувалося. Жодних дзвінків чи відвідувачів. А ввечері в мене раптово виникло це відчуття, це було наче жахливий сон, знаєш, щось наче кошмар, який неможливо описати, щось геть ненормальне. Просто відчуття, що я в смертельній небезпеці, що щось насувається на мене, що я не можу втекти від нього, бо воно мені не дозволить і вже запізно.

— Від чого ти не можеш утекти?

— Я напевно не знаю. Від усього. Від життя. Ти знаєш, наче сипучий пісок. Гладенький і натуральний. Нічого не зауважиш і не запідозриш. І ти легко ступаєш на нього. А коли зауважуєш, уже запізно… І я відчула, що воно впіймає мене, що я ніколи не вийду за тебе, що я повинна тікати, негайно, зараз або ніколи. У тебе ніколи не було такого відчуття, просто незбагненного страху?

— Так, — прошепотів він.

— Ти ж не думаєш, що я збожеволіла?

— Ні, Кеті. Але з чого все почалося? З чогось конкретного?

— Зараз це здається такою нісенітницею… — Вона вибачливо захихотіла. — Це було так: я сиділа у своїй кімнаті, й було трішки прохолодно, тому я не відчиняла вікна. На столі лежало стільки паперів і книжок, що я заледве могла писати, і щоразу, роблячи нотатку, зіштовхувала щось ліктем. На підлозі навколо мене лежали стоси різних речей, усі ці папери, і вони тихенько шурхотіли від протягу, бо двері до вітальні були прочинені. Дядько теж працював, у вітальні. Усе йшло добре, я працювала вже довго, навіть не знаю, котра була година. Аж раптом на мене найшло. Не знаю чому. Можливо, в кімнаті було замало повітря, можливо, через тишу — я не чула нічого, жодного звуку з вітальні, й лише папери шурхотіли так тихо, наче когось душать на смерть. А потім я роззирнулася і… я не побачила дядька у вітальні, але побачила його тінь на стіні, величезну тінь, усю скоцюрблену, і вона не рухалася, просто була така велетенська!

Вона здригнулася. Це вже не видавалося їй нісенітницею. Вона прошепотіла:

— І тоді на мене найшло. Вона не рухалася, ця тінь, але мені здавалося, що всі папери рухаються. Мені здавалося, що вони зараз повільно здіймуться над підлогою і прилетять мені до горла, і я потону. І я закричала. А він, Пітере, не почув. Він не почув цього! Тому що тінь не поворушилася. Тоді я схопила капелюха, пальто і побігла. Коли я пробігала через вітальню, здається, він сказав: «Що таке, Кетрін, котра година? Куди ти збираєшся?». Щось таке, я не впевнена. Але я не озирнулася і не відповіла — я не могла. Я боялася його. Боялася дядька Еллсворта, який ніколи в житті не сказав мені грубого слова!.. І це все, Пітере. Я не можу збагнути цього, але я боюся. Вже не так сильно, не коли я з тобою, але боюся…

Заговорила місіс Кітінґ, сухим і скрипучим голосом:

— Усе дуже просто пояснити, моя люба. Ти занадто важко працювала, перевтомилася і трохи запанікувала.

— Так… можливо…

— Ні, — глухо сказав Кітінґ, — ні, річ не в цьому… — Він пригадав гучномовець у вестибюлі під час зібрання страйкарів. Потім квапливо додав: — Так, мама має рацію. Ти вбиваєш себе роботою, Кеті. Цей твій дядько — я скручу йому карк за це.

— О, але це не його провина! Він не хоче, щоб я працювала. Він часто забирає від мене книжки і наказує піти в кіно. Він і сам каже, що я занадто важко працюю. Але мені це подобається. Я думаю, що кожна нотатка, яку зроблю, кожна дещиця інформації — це все вивчатимуть сотні юних студентів у всій країні, та думаю про те, що саме я допомагаю навчати людей, роблю свій власний маленький внесок у таку велику справу — і пишаюся собою, не хочу припиняти праці. Розумієш? Насправді я не маю на що скаржитися. А потім… потім, як сьогодні увечері… я не знаю, що зі мною коїться.

— Послухай, Кеті, завтра ми отримаємо дозвіл і відразу одружимося, де ти забажаєш.

— Добре, Пітере, — прошепотіла вона. — Ти справді не проти? У мене немає поважних причин, але я цього хочу. Я так сильно цього хочу. Тоді я знатиму, що все гаразд. Ми впораємося. Я зможу знайти роботу, але якщо ти… якщо ти не готовий або…

— О, дурниці. Не кажи таке. Ми впораємося. Це неважливо. Давай просто одружимося, а все інше якось вирішиться саме собою.

— Любий, ти розумієш? Ти розумієш?

— Так, Кеті.

— Отже, все вирішено, — сказала місіс Кітінґ. — Я заварю тобі чашку гарячого чаю, Кетрін. Перш ніж підеш додому, ти маєш його випити.

Вона приготувала чай, який Кетрін вдячно випила і сказала, всміхаючись:

— Я… Я часто боялася, що ви цього не схвалите, місіс Кітінґ.

— Звідки такі думки? — протяжно вимовила місіс Кітінґ, одначе в її голосі не було запитання. — Тепер біжи додому як хороша дівчинка і добре виспись.

— Мамо, а чи не може Кетрін залишитися сьогодні? Вона може спати з тобою.

— Пітере, не впадай в істерику. Що подумає її дядько?

— О ні, звісно, ні. Зі мною все буде добре, Пітере. Я піду додому.

— Якщо ти…

— Я не боюся. Не зараз. Зі мною все добре. Ти ж не думаєш, що я боюся дядька Еллсворта?

— Гаразд, але ще не йди.

— Ну що ти, Пітере, — сказала місіс Кітінґ, — ти ж не хочеш, щоб вона тинялася вулицями так пізно?

— Я проведу її.

— Ні, — заперечила Кетрін. — Не хочу бути дурнішою, ніж є. Ні, я тобі не дозволю.

Він поцілував її біля дверей і сказав:

— Я прийду по тебе о десятій ранку, і ми підемо по дозвіл.

— Гаразд, Пітере, — прошепотіла вона.

Він зачинив за нею двері і постояв хвилю, не зауважуючи, як стискаються його кулаки. Потім він рішуче покрокував до вітальні й там зупинився, запхнувши руки до кишень і дивлячись в материне обличчя. Він дивився на неї з мовчазним запитанням. Місіс Кітінґ спокійно підвела на нього очі, не вдаючи, що уникає його погляду, і не відповідаючи на нього.

Потім вона запитала:

— Ти хочеш спати, Пітере?

Він очікував чого завгодно. Але не цього. Відчував скажене бажання скористатися з нагоди — розвернутися, покинути кімнату і врятуватися. Але він мав почути, що вона думає; він мусив виправдати себе.

— Зараз, мамо, я не готовий вислухувати жодних заперечень.

— Я не висловлювала жодних заперечень, — сказала місіс Кітінґ.

— Мамо, я хочу, щоб ти зрозуміла, що я кохаю Кеті, що зараз мене нічого не зупинить.

— Чудово, Пітере.

— Не розумію, що тобі в ній не подобається?

— Те, що мені подобається чи не подобається, вже неважливо для тебе.

— О ні, мамо, звісно ж, це важливо! Ти знаєш, що це так. Як ти можеш таке казати?

— Пітере, у мене немає жодних серйозних уподобань чи антипатій. Я зовсім не думаю про себе, бо нічого, крім тебе, в цьому світі мені неважливо. Імовірно, це старомодно, але така вже я є. Знаю, що так не повинно бути, тому що діти більше це не цінують, але не можу нічого вдіяти.

— О мамо, ти знаєш, що я ціную тебе! Ти знаєш, що я не хочу завдавати тобі болю.

— Ти не можеш завдати мені болю, Пітере, хіба що завдаси болю собі. І це… це важко стерпіти.

— Як це я завдаю собі болю?

— Добре, якщо ти не відмовишся мене вислухати…

— Я ніколи не відмовлявся тебе вислухати.

— Якщо хочеш почути мою думку, то я скажу, що це похорон двадцяти дев'яти років твого життя, усіх моїх надій на тебе.

— Але чому? Чому?

— Пітере, не те щоб мені не подобалася Кетрін. Вона мені дуже подобається. Вона мила дівчина — якщо не часто дозволяє собі розпадатися на кавалки і придумувати на порожньому місті якісь несосвітенні речі. Але вона порядна дівчина і, я сказала б, будь-кому стане хорошою дружиною. Будь-якому милому, працьовитому, чесному хлопцеві. Але подумай про себе, Пітере! Про себе!

— Але ж…

— Ти скромний, Пітере. Ти надто скромний. Це завжди було твоєю проблемою. Ти не цінуєш себе. Ти думаєш, що ти такий же, як усі.

— Очевидно, що я так не вважаю! І нікому не дозволю вважати так!

— Тоді пометикуй! Хіба ти не знаєш, що чекає на тебе? Хіба не бачиш, як далеко ти вже зайшов і як далеко ще підеш? У тебе є шанс стати — ну, якщо не найкращим, то одним із найкращих архітекторів, і…

— Одним із найкращих? Ти так вважаєш? Якщо я не зможу стати найкращим, якщо не зможу стати у цій країні єдиним архітектором наших днів — мене не влаштовує якась бісова частина цього!

— Ох, але цього не досягнеш, Пітере, занедбавши роботу. Не можна стати найпершим у чомусь, якщо не маєш снаги чимось пожертвувати.

— Але…

— Твоє життя тобі не належить, Пітере, якщо ти справді цілиш високо. Ти не можеш дозволити собі вдовольняти кожну примху, як це роблять звичайні люди, тому що у їхньому разі це не має значення. Не йдеться про те, що відчуваєш ти або я, або ми обоє, Пітере. Це твоя кар'єра. Потрібна сила волі, щоб відмовляти собі і завоювати повагу інших людей.

— Тобі просто не подобається Кеті, й ти дозволяєш власним упередженням…

— Що мені мало б у ній не подобатися? Авжеж, звісно, я не можу сказати, що схвалюю дівчину, яка виявляє так мало поваги до свого хлопця, що біжить до нього і засмучує дурницями та просить викинути крізь вікно його майбутнє тільки тому, що в неї виникла якась божевільна ідея. Це показує, якої підтримки ти можеш очікувати від такої дружини. Але якщо йдеться про мене, якщо ти відчуваєш, що я переживаю за себе — тоді ти просто сліпий, Пітере. Хіба ти не бачиш, що особисто для мене це був би досконалий вибір? Тому що я не мала б із Кетрін жодних проблем, я чудово з нею ужилася б, вона була б шаноблива і слухняна зі свекрухою. Натомість міс Франкон…

Він поморщився. Він знав, що до цього дійде. Це була єдина тема, якої він боявся.

— О так, Пітере, — тихо і твердо промовила місіс Кітінґ, — ми повинні це обговорити. Послухай, я впевнена, що ніколи не знайду спільної мови з міс Франкон, і така елегантна світська дівчина не терпітиме такої простакуватої неосвіченої матері, як я. Імовірно, вона виживе мене з дому. О так, Пітере. Але ти розумієш, я не про себе думаю.

— Мамо, — озвався він хрипко, — ти верзеш нісенітниці про мої шанси з Домінік. Ця мегера — не впевнений, що вона колись щиро погляне на мене.

— Ти відступаєш, Пітере. Колись ти і припустити не міг, що існує щось, чого ти не можеш отримати.

— Але я не хочу її, мамо.

— Ах, ти не хочеш її, не хочеш? Ну, ось який ти. Хіба це не те, що я кажу? Поглянь на себе! У тебе є Франкон, найкращий архітектор у місті, який робить те, що ти захочеш! Він майже благає тебе стати його партнером — у твоєму віці, через голови багатьох інших досвідченіших людей! Він не те щоб дозволяє, він просить тебе побратися з його донькою! А ти прийдеш завтра і представиш йому маленьке ніщо, з яким ти пішов і одружився! Перестань на мить думати тільки про себе і трохи подумай про інших. Як ти вважаєш, йому це сподобається? Чи сподобається йому, коли ти покажеш йому маленьку задрипанку, якій ти віддав перевагу перед його донькою?

— Йому це не сподобається, — прошепотів Кітінґ.

— Можу закластися на що завгодно, що ні! Можу закластися, що він дасть тобі копняка і викине на вулицю! Він знайде купу охочих скористатися з нагоди й посісти твоє місце. Як щодо того хлопця Беннетта?

— О ні, — видихнув Кітінґ так знетямлено, що мати зрозуміла, що зачепила його за живе. — Тільки не Беннетт!

— Так, — сказала вона тріумфально. — Беннетт! Отак і станеться — Франкон і Беннетт, поки ти стоптуватимеш бруківку, шукаючи роботу! Зате в тебе буде дружина! О так, у тебе буде дружина!

— Мамо, будь ласка… — шепотів він із таким відчаєм, що вона дозволила собі продовжити, не стримуючись:

— Отака в тебе буде дружина. Незграбне маленьке дівчисько, яка не знає, де подіти руки й ноги. Боязке створіннячко втікатиме і ховатиметься від усіх поважних людей, яких ти захочеш привести додому. Думаєш, ти такий хороший? Не обдурюй себе, Пітере Кітінґ! Жоден видатний чоловік нічого не досягнув без підтримки. Твій Франкон не пошлюбив покоївку, переконана, він цього не зробив! Лише спробуй поглянути на ситуацію очима інших! Що вони думатимуть про твою дружину? Що вони думатимуть про тебе? Ти не заробиш на життя, будуючи курники для продавців содової, не забувай про це! Ти повинен грати в гру так, як її бачать великі цього світу. Ти повинен тягнутися до них. Що подумають вони про чоловіка, який одружився з такою посередністю? Чи захоплюватимуться вони тобою? Чи довірятимуть? Чи поважатимуть тебе?

— Замовкни! — вигукнув він.

Але вона продовжувала. Вона довгенько говорила, а він сидів, люто хрускаючи суглобами пальців і час від часу стогнучи:

— Але я кохаю її… Я не можу, мамо! Не можу… Я кохаю її…

Мати відпустила його, коли вулиці за вікном посіріли від ранкового світла. Вона дозволила йому доплентатися до кімнати під акомпанемент останніх, лагідних, слабких звуків її голосу:

— Урешті-решт, Пітере, ти можеш зробити хоча б це. Лише кілька місяців. Попроси її почекати кілька місяців. Геєр будь-якої миті може померти, і тоді, ставши партнером, ти можеш одружитися з нею, і тобі це зійде з рук. Вона ж не заперечуватиме почекати трохи довше, якщо любить тебе… Обміркуй це, Пітере… А тим часом подумай трішки і про те, що коли ти зробиш це зараз, то розіб'єш серце своїй матері. Це не важливо, але хоч трохи візьми це до уваги. Думаючи про себе годину, присвяти хвилину думкам про інших…

Він не намагався заснути. Він не роздягнувся, а просидів на ліжку кілька годин, і найсильнішим його бажанням було перенестися на рік уперед, коли все внормується — байдуже як.

Він нічого не вирішив, коли дзвонив у двері квартири Кетрін о десятій ранку. Він невиразно сподівався, що вона візьме його за руку, що поведе за собою, що наполягатиме — і рішення буде прийнято.

Кетрін відчинила двері й усміхнулася, щасливо і бадьоро, наче нічого не сталося. Вона повела його до кімнати, де сонячне світло широкими жмутками заливало стоси книжок і паперів, охайно складених на столі.

У кімнаті було чисто, затишно, ворсинки килима досі лежали смугами від порохотяга. Кетрін була у хрусткій блузці з органзи, рукави якої весело настовбурчилися над плечима; маленькі пухнасті іскри сонячного світла спалахували у її волоссі. Він відчув миттєве розчарування, що в її помешканні на нього не чигало жодних загроз; окрім розчарування, він відчув іще й полегшення.

— Я готова. Пітере, — мовила вона. — Подай мені пальто.

— Ти сказала дядькові? — запитав він.

— О так. Я сказала йому вчора ввечері. Він іще працював, коли я повернулася.

— Що він сказав?

— Нічого. Він лише засміявся і запитав, який я хочу весільний подарунок. Але він так сильно сміявся!

— Де ж він? Він не хоче нарешті зустрітися зі мною?

— Він мусив піти до редакції. Сказав, що в нього буде купа часу, щоб надивитися на тебе більш ніж достатньо. Але він сказав це так мило.

— Послухай, Кеті… Я… я хотів би дещо тобі сказати. — Він завагався, уникаючи її погляду. Його голос здавався пласким. — Знаєш, річ у тім, що Луціус Геєр, партнер Франкона, дуже хворий, і в його одужання вже ніхто не вірить. Франкон доволі прозоро натякав, що я посяду Геєрове місце. Але у Франкона божевільна ідея одружити мене зі своєю донькою. Зрозумій мене правильно — ти знаєш, що це навіть не обговорюється, але я не можу сказати йому цього. І я подумав… Я подумав, якби ми почекали… лише кілька тижнів… Я залагоджу справи у фірмі, й тоді Франкон нічого не вдіє, коли я прийду до нього і скажу, що одружився… Але, звісно, вирішувати маєш ти. — Він поглянув на неї, і його голос був нетерплячим: — Якщо ти хочеш зробити це зараз, ми йдемо негайно.

— Але ж, Пітере, — мовила вона спокійно, безтурботно і здивовано. — Але ж, звісно, ми почекаємо.

Він схвально і полегшено всміхнувся, але очі заплющив.

— Авжеж, ми зачекаємо, — впевнено мовила вона. — Я цього не знала, а це дуже важливо. Насправді немає жодних причин поспішати.

— Ти не боїшся, що Франконова донька запопаде мене?

Вона розсміялася.

— Ох, Пітере, я знаю тебе надто добре.

— Але, якщо ти хочеш…

— Ні, так значно краще. Бачиш, правду кажучи, зранку я подумала, що краще нам було б зачекати, але я не хотіла нічого казати, якщо ти вже все обміркував. Оскільки ти вирішив зачекати, я радше теж зачекала б, тому що, знаєш, сьогодні вранці ми дізналися, що цього літа дядька запрошують повторити той самий курс лекцій у страшенно важливому університеті на західному узбережжі. Я почувалася би жахливо, покинувши його самого, з незавершеною роботою. А потім я також подумала, що, можливо, ми чинимо нерозважливо, ми ж іще такі молоді. І дядько Еллсворт так реготав. Розумієш, справді розумніше трохи зачекати.

— Так. Тоді все гаразд. Але, Кеті, якщо ти почуваєшся так, як минулого вечора…

— Але ж ні! Мені так соромно за себе. Не можу второпати, що сталося зі мною учора ввечері. Намагаюся згадати і не можу зрозуміти. Знаєш, як це буває, потім почуваєшся так по-дурному. Наступного дня все ясно і просто. Учора ввечері я наговорила багато дурниць?

— Забудь про це. Ти розумне дівча. Ми обоє розумні. І ми трішки зачекаємо, це не триватиме довго.

— Так, Пітере.

Раптом він нестямно промовив:

— Кеті, наполягай на цьому зараз.

А потім розреготався так дурнувато, начебто пожартував.

Вона весело всміхнулася у відповідь.

— Ось бачиш? — сказала вона, розвівши руками.

— Ну, — пробурмотів він. — Усе гаразд, Кеті. Ми зачекаємо. Звісно, це краще… Я… Я побіг тоді. Запізнюся на роботу.

Він відчув, що мусить утекти з її кімнати цієї ж миті, негайно.

— Я зателефоную тобі. Повечеряймо завтра разом?

— Добре, Пітере. Це буде чудово.

Він пішов, відчуваючи полегшення і спустошеність, клянучи себе за тупе, наполегливе відчуття втраченої нагоди, яка вже ніколи не повториться; що щось насувається на них обох, і вони здалися. Він проклинав себе, бо не міг визначити, з чим саме треба боротися. Він поспішав до бюро, запізнюючись на зустріч із місіс Мургед.

Коли він пішов, Кетрін стояла посеред кімнати, запитуючи в себе, чому зненацька почувається такою спорожнілою і холодною; чому до цієї миті сподівалася, що він примусить її піти з ним. Потім вона стенула плечима, докірливо всміхнулася сама до себе і повернулася до письмового столу.

13

Одного жовтневого дня, коли будівництво Геллерового будинку наближалося до завершення, довготелесий молодик у комбінезоні виступив із маленького гурту людей, які роздивлялися дім із дороги, і підійшов до Рорка.

— Ви той хлопець, який збудував цю «божевільню»? — досить несміливо запитав він.

— Якщо ви про цю будівлю, тоді так, — відповів Рорк.

— О, перепрошую, містере. Просто тутешні так називають цей будинок. Я його так не назвав би. Бачите, у мене теж є робота для проектувальника… Ну, не зовсім, але я збираюся побудувати власну автозаправну станцію за п'ятнадцять кілометрів звідси, на Поштовій дорозі. Я хотів би переговорити з вами.

Пізніше, на лавці перед гаражем, де він працював, Джиммі Ґовен пояснив усе докладно, а насамкінець додав:

— І так сталося, що я подумав про вас, містере Рорк, тому що мені подобається це, оцей ваш кумедний будинок. Не можу сказати чому, але подобається. Я його розумію. І знову ж таки, я побачив, що всі витріщаються на нього і говорять про нього. Зрештою, будинку з цього жодної користі, але для бізнесу це було б доволі доречно, нехай собі хихочуть, нехай говорять. Тому я подумав, що запропоную будувати вам, нехай вони кажуть, що я збожеволів, але чи вам не все одно? Мені байдуже.

Джиммі Ґовен п'ятнадцять років працював, наче віл, заощаджуючи кошти для власної справи. Люди обурено оспорювали його вибір архітектора, але Джиммі ніяк це не коментував, не пояснював і не захищався; він увічливо казав: «Може, так, хлопці, а може, й ні», — і доручив Роркові збудувати автозаправку.

Станція почала роботу наприкінці грудня. Вона стояла на краю бостонської Поштової дороги — дві маленьких споруди зі скла та бетону утворювали півколо між деревами: циліндр головного офісу і довгий низький овал кафе, а попереду між ними колонада бензонасосів.

Усе складалося з кіл; тут не було ані кутів, ані прямих ліній; здавалося, наче форму запозичили в течії, застиглої на мить саме тоді, коли хвилі утворили гармонію, надто досконалу, щоб її створили зумисне. Станція нагадувала скупчення бульбашок, що зависли над землею, майже не торкаючись до неї, і що їх от-от може віднести поривом вітру; все мало веселий, бадьорий та продуманий вигляд, наче у потужного літака.

Рорк зупинився на станції у день відкриття. Випив кави з чистої білої чашки за шинквасом кафе, спостерігаючи за автомобілями, що зупинялися біля дверей. Поїхав звідти пізно ввечері. Ще раз озирнувся, прямуючи довгою порожньою дорогою. Вогні станції підморгували, віддаляючись від нього. Там вона стоятиме, на перехресті двох доріг, і машини тектимуть повз неї вдень і вночі, машини з міст, де не було місця для таких будівель. Він зосередив погляд на дорозі й більше не підводив очей на дзеркало, в якому досі, даленіючи, м'яко миготіли цятки світла…

Знову почалися місяці неробства. Він щоранку сидів у своєму бюро, бо знав, що мусить там сидіти, поглядаючи на двері, які ніколи не відчинялися, поклавши пальці на телефон, який ніколи не дзвенів. У попільничках, що він їх щодня спорожняв, були лише його власні недопалки.

— Говарде, що ти з цим робиш? — якось за вечерею запитав у нього Остін Геллер.

— Нічого.

— Але ти повинен.

— Я нічого не можу вдіяти.

— Ти маєш навчитися знаходити з людьми спільну мову.

— Не можу.

— Чому?

— Я не знаю як. Я народився саме без цього вміння.

— Цього можна навчитися.

— Я не маю органа, що може цього навчитися. Я не знаю, чи мені чогось бракує, чи в мені є щось зайве, що зупиняє мене. Крім того, я не люблю людей, з якими треба шукати спільної мови.

— Але ж ти не можеш просто сидіти і нічого не робити. Ти повинен шукати замовлення.

— Що я можу сказати людям, щоб отримати замовлення? Я можу лише показати мою роботу. Якщо вони не зрозуміють її, вони не зрозуміють нічого, що я скажу. Я для них ніщо, але моя робота — моя робота — це все, що в нас є спільного. І в мене немає бажання щось їм доводити.

— І що ти робитимеш? Тебе це не турбує?

— Ні. Я на це сподівався. Я чекаю.

— На що?

— На свій тип людей.

— Що це за тип?

— Я не знаю. Тобто знаю, але не можу пояснити. Я часто хотів би вміти пояснити. Мусить бути якийсь принцип, щоб пояснити це, але я не знаю його.

— Чесність?

— Так… Ні, лише почасти. Ґай Франкон — чесна людина, але це не те. Ролстон Голкомб має сміливість, певним чином… Не знаю. Усе інше в житті куди зрозуміліше. Але я можу впізнати свій тип людей із обличчя. З виразу їхніх облич. Мій будинок й автозаправну станцію можуть проминати тисячі перехожих. Із тих тисяч лише один зупиниться і минати їх — це все, що мені потрібно.

— Отже, тобі все-таки потрібні інші люди. Так, Говарде?

— Аякже. Із чого ти смієшся?

— Я завжди вважав тебе найантисоціальнішою твариною з усіх, кого мав задоволення зустріти.

— Мені потрібні люди, які дадуть мені роботу. Я не будую мавзолеїв. Ти припускаєш, що вони мені потрібні для іншого? Для чогось більш особистого?

— В особистому плані тобі не потрібен ніхто.

— Ні.

— Ти навіть не вихваляєшся цим.

— А повинен?

— Ти не зможеш. Ти надто зарозумілий, щоб вихвалятися.

— Невже я такий?

— Хіба сам не знаєш, який ти?

— Ні, я не знаю, яким бачиш мене ти чи будь-хто інший.

Геллер мовчки сидів, описуючи кола рукою із сигаретою. Потім він засміявся і сказав:

— Це було типово.

— Що?

— Що ти не запитав, яким я тебе бачу. Будь-хто інший зробив би саме так.

— Вибач. Це не через байдужість. Ти один із небагатьох друзів, яких я не хотів би втратити. Я просто недодумався запитати.

— Я знаю, що ти недодумався. У цьому й річ. Ти егоцентричне чудовисько, Говарде. А найжахливіше те, що ти абсолютно цього не усвідомлюєш.

— Це правда.

— Ти мав би виказати трохи занепокоєння, коли це визнаєш.

— Чому?

— Знаєш, мене дещо спантеличує. Ти найхолодніша людина, яку я знаю. І я не можу зрозуміти чому, — усвідомлюючи, що ти справжній демон деякою мірою, — чому я завжди відчуваю, коли бачу тебе, що ти найжиттєдайніша особа, яку я будь-коли зустрічав.

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю. Лише це.

Минали тижні, Рорк щодня приходив у бюро, відсиджував за столом вісім годин і багато читав. О п'ятій він ішов додому. Він переїхав до кращої кімнати, ближче до контори; витрачав мало; у нього було достатньо грошей, щоб вистачило надовго.

Лютневого ранку в його бюро задзеленчав телефон. Жвавий, виразний жіночий голос попросив про зустріч із містером Рорком, архітектором. Цього ж дня до нього прийшла жвава маленька смаглява жінка, вбрана у норкову шубку; екзотичні сережки дзенькали, коли вона вертіла головою. А вона частенько вертіла головою, короткими, наче пташиними, рухами. Це була місіс Вейн Вілмот із Лонґ-Айленду, яка бажала побудувати заміський дім. Вона пояснила, що обрала містера Рорка, бо він спроектував будинок Остіна Геллера. Вона обожнювала Остіна Геллера; він був, заявила жінка, оракулом для всіх, хто бодай трішечки претендував на звання прогресивного інтелектуала — «хіба ж ні?» — і вона була відданою йому, наче фанатка, — «так, без перебільшення, як фанатка». Містер Рорк іще дуже молодий, адже так? — але вона не має нічого проти, вона дуже ліберальна і залюбки допомагає молоді. Вона хотіла б великий будинок, у неї двоє дітей, і вона вірила, що слід виявляти їхню індивідуальність — «хіба ні?» — у кожного повинна бути окрема дитяча, а в неї мусить бути бібліотека — «я читаю до нестями» — і музична кімната, оранжерея — «ми вирощуємо конвалії, мої друзі кажуть, що це моя квітка» — і якесь кубло для її чоловіка, який беззастережно їй довіряє і дозволив проектувати їхній будинок — «тому що я добре знаюся на цьому, і якби не була жінкою, переконана, що стала б архітектором» — кімнати для прислуги і все таке. І гараж на три автомобілі. Після півтори години докладних пояснень, вона сказала:

— І, звісно ж, якщо йдеться про стиль будинку, це буде англійський Тюдор. Я обожнюю англійський Тюдор.

Він поглянув на неї і поволі запитав:

— Ви бачили будинок Остіна Геллера?

— Ні, хоча я хотіла б його побачити, але як? Я ніколи не зустрічалася з містером Геллером, я лише його фанатка, лише це, проста, звичайна фанатка, а що він за людина? Ви повинні мені розповісти, я до смерті хочу почути це — ні, я не бачила його будинку, це десь у Мейні, адже так?

Рорк витягнув із шухляди столу фотографії і простягнув їй.

— Ось, — мовив Рорк, — будинок Геллера.

Жінка поглянула на фотографії — її погляд, немов вода, ковзнув по глянцевій поверхні — і кинула їх на стіл.

— Дуже цікаво, — сказала вона. — Вкрай незвично. Вкрай приголомшливо. Але, звісно, це не те, що хочу я. Такий будинок не виразить моєї індивідуальності. Мої друзі кажуть, що я особистість єлизаветинського типу.

Спокійно і терпляче він намагався пояснити, чому вона не повинна зводити тюдорівський будинок. Вона перервала його всередині речення.

— Послухайте, містере Рорк, ви ж не намагатиметеся повчати мене? Я цілком впевнена, що маю хороший смак, і чимало знаю про архітектуру, навіть відвідувала спеціальний курс у моєму клубі. Мої друзі кажуть, що я знаю більше за багатьох архітекторів. Я добре зважила все і вирішила, що матиму англійський тюдорівський будинок, це навіть не обговорюватиму.

— Місіс Вілмот, ви повинні піти до іншого архітектора.

Вона ошелешено вирячилася на нього.

— Себто ви відмовляєтеся від замовлення?

— Так.

— Ви не хочете мого замовлення?

— Ні.

— Але чому?

— Я такого не будую.

— Але я думала, що архітектори…

— Так. Архітектори збудують вам що завгодно. Будь-який архітектор у місті зробить це.

— Але я спершу хотіла дати шанс вам.

— Місіс Вілмот, будьте ласкаві, скажіть, чому прийшли до мене, якщо хочете тюдорівський будинок?

— Гаразд, я була впевнена, що ви будете вдячні за таку можливість. А ще я подумала, що зможу розповідати друзям, що для мене працював архітектор Остіна Геллера.

Він намагався пояснити і переконати. Він знав, коли казав, що це не має сенсу, бо його слова лунали, наче у вакуумі. Тут не було такої людини: місіс Вейн Вілмот; тут була лише шкарлупа, під якою містилися думки її друзів, картинки з поштівок, що вона їх бачила, романи про сільських есквайрів, які вона прочитала; було так, наче він звертався до чогось нематеріального, що не могло почути чи відреагувати, до чогось глухого та безособового, неначе ватний тампон.

— Мені прикро, — сказала місіс Вейн Вілмот, — але я не звикла мати справу з людьми, які абсолютно не здатні мислити раціонально. Я цілком упевнена, що знайду купу видатніших фахівців, які з радістю працюватимуть для мене. Мій чоловік спершу не погоджувався залучати вас, і мені прикро визнати, що він мав рацію. Вдалого вам дня, містере Рорк.

Вона підвелася з достоїнством, але, виходячи, грюкнула дверима. Він змахнув фотографії назад у шухляду столу.

Містер Роберт Манді прийшов до Рорка у березні за рекомендацією Остіна Геллера. Голос і волосся містера Манді були сірі, мов сталь, але очі він мав блакитні, лагідні й журливі. Він хотів звести будинок у Коннектикуті та розповідав про це трепетно, наче юний наречений чи людина, яка намацала свою останню потаємну мету.

— Це не просто будинок, містере Рорк, — мовив він із боязкою сором'язливістю, наче говорив зі старшою і видатнішою людиною, ніж він сам. — Це наче… наче символ для мене. Це те, на що я чекав і заради чого працював усі ці роки. Так багато років… Я повинен вам це сказати, тому ви зрозумієте. Зараз у мене багато грошей, так багато, що можна про них і не думати. Я не завжди їх мав. Можливо, вони прийшли запізно. Я не знаю. Молодь думає, можна забути те, що діялося, поки ти здобував бажане. Але це не так. Дещо таки залишається в пам'яті. Я завжди пригадуватиму, як був маленьким хлопчиком — у маленькому містечку, далеко в Джорджії, там це було — і як я був на побігеньках у лимаря, і дітлахи сміялася, коли повз мене проїжджали екіпажі, забризкуючи грязюкою. Уже тоді я вирішив, що одного дня матиму власний будинок, такий будинок, біля якого зупинятимуться екіпажі. А потім, хоч як часом було важко, я завжди думав про цей будинок, і це мене рятувало. Пізніше настали роки, коли я боявся цього — міг звести будинок, але боявся. А тепер час настав. Ви розумієте, містере Рорк? Остін сказав, що ви саме та людина, яка зрозуміє.

— Так, — палко підтвердив Рорк, — я розумію.

— Там, неподалік мого рідного міста, — продовжував містер Манді, — є одна місцина. Маєток на цілий округ. Рендолф-плейс. Старий плантаторський будинок, таких більше не зводять. Інколи я доставляв туди різні речі, до чорного входу. Такий будинок я хочу, містере Рорк. Точнісінько такий. Але не там, у Джорджії. Я не хочу повертатися. Просто тут, біля міста. Я купив землю. Ви повинні допомогти мені облаштувати ділянку точнісінько так, як в Рендолф-плейс. Ми посадимо дерева і кущі таких сортів, як у Джорджії. Квіти й таке інше. Ми знайдемо, як їх виростити. Мені байдуже, скільки це коштуватиме. Звісно, тепер у нас будуть електричні лампи та гаражі, а не карети. Але я хочу, щоб ліхтарі було стилізовано під старовинні, а гаражі нагадували стайні. Усе точнісінько, як було там. У мене є фотографії Рендолф-плейс. І я купив дещо з їхніх старих меблів.

Коли Рорк почав говорити, містер Манді слухав з увічливою задумою. Здається, слова його не обурювали. Вони до нього не доходили.

— Хіба ви не бачите? — казав Рорк. — Ви хочете побудувати пам'ятник, але не собі. Не своєму життю чи вашим власним досягненням, а іншим людям, їхній над вами зверхності. Ви не кидаєте виклик їхній зарозумілості, ви її увічнюєте. Ви не тільки не заперечуєте її — ви назавжди її визнаєте. Чи будете ви щасливим, якщо до кінця життя замкнетеся у цих позичених стінах? Або ж якщо нарешті звільнитеся і побудуєте новий дім, по-справжньому свій? Вам не потрібен Рендолф-плейс. Вам потрібно те, що за ним стоїть. А за ним стоїть те, з чим ви боролися все своє життя.

Містер Манді байдуже слухав. І Рорк знову відчув розгублену безпорадність перед нереальністю: не існувало такої людини — містера Манді; були самі лише рештки давно померлих людей, які колись населяли Рендолф-плейс; не можна виправдовуватися перед останками чи переконувати їх.

— Ні, — нарешті мовив містер Манді. — Можливо, ви маєте рацію, але це зовсім не те, чого я хочу. Я не кажу, що ваші аргументи неправильні, вони звучать як слушні аргументи, але мені подобається Рендолфплейс.

— Чому?

— Просто тому, що подобається. Просто тому, що це те, що мені подобається.

Коли Рорк сказав, що йому варто звернутися до іншого архітектора, містер Манді неочікувано заперечив:

— Але мені подобаєтеся ви. Чому ви не можете збудувати мені дім? Хіба вам не все одно?

Рорк не став пояснювати.

Згодом Остін Геллер сказав йому:

— Я так і думав. Я боявся, що ти відмовиш йому. Я не докоряю тобі, Говарде. Але він такий багатий. Це так тобі допомогло б. І, врешті-решт, тобі потрібно якось жити.

— Тільки не так, — відповів Рорк.

У квітні до Роркового бюро зателефонував містер Натаніель Янсс із компанії з торгівлі нерухомістю «Янсс-Стюарт». Містер Янсс був відвертим і прямолінійним. Він заявив, що його компанія планує будівництво невеличкого офісного центру — тридцять поверхів — на Нижньому Бродвеї, і що він не повівся б на Рорка як архітектора, насправді він більш-менш проти нього, але його товариш, Остін Геллер, наполіг, щоб він зустрівся з Рорком і поговорив із ним; містер Янсс був невисокої думки про Роркові роботи, але Геллер просто зацькував його, тож він вислухає Рорка, перш ніж ухвалити рішення — що Рорк може сказати із цього приводу?

Рорк багато що міг сказати. Він говорив спокійно, і спочатку це було нелегко, тому що він хотів звести цей будинок, тому що мав бажання вирвати в містера Янсса цей будинок під прицілом пістолета, якби він його мав. Але за кілька хвилин усе стало просто і легко, думка про пістолет розвіялася, як і його бажання зводити цю споруду; йшлося не про замовлення, яке потрібно було отримати, і не про нього самого як про архітектора; він лише говорив про будинки.

— Містере Янсс, коли ви купуєте автомобіль, ви ж не хочете трояндових гірлянд над вікнами, по леву на кожному крилі й ангела на даху. Чому?

— Це була б дурня, — заявив містер Янсс.

— Чому це була б дурня? А я думаю, це було б прекрасно. Крім того, Людовик ХІУ мав схожу карету. А те, що пасувало Людовику ХІУ, згодиться і нам. Ми не повинні бігти за поспішними інноваціями і поривати із традиціями.

— Ви до біса добре знаєте, що не вірите у таку маячню!

— Знаю, що не вірю. Але ж ви у це вірите? А зараз візьмімо людське тіло. Чому ви не бачите людського тіла із закрученим хвостом, жмутом страусового пір'я ззаду і з вухами, вигнутими наче листя аканта? Це було би прикрасою, ви знаєте, замість тієї абсолютно голої потворності, що ми маємо зараз. Чому вам не подобається ця ідея? Бо це було б марно і безсенсовно. Бо краса людського тіла у тому, що в ньому немає жодного м'яза, який не слугує своєму призначенню; немає жодної даремної лінії; бо кожна його деталь відповідає ідеї людини та її життя. Чи можете сказати мені, чому, коли йдеться про будівлю, ви не хочете, щоб вона мала такий вигляд, ніби в ній є якийсь сенс або призначення, чому хочете задушити її оздобами, пожертвувати її функціями заради оболонки — навіть не знаючи, чому ви хочете саме цю оболонку? Ви хочете, щоби будівля скидалася на гібридну потвору, народжену від схрещення виродків десятьох різних видів, аж поки отримаєте створіння без нутрощів, без серця і мозку, створіння зі шкірою, хвостом, кігтями та пір'ям? Чому? Ви мусите мені розповісти, тому що я ніколи не міг цього зрозуміти.

— Добре, — сказав містер Янсс, — я ніколи не думав про це під таким кутом. — І невпевнено додав:

— Але ми хочемо, щоб наш будинок мав гідність, розумієте, і красу — те, що називають красою.

— Хто і що саме називає красою?

— Ну…

— Скажіть мені, містере Янсс, ви насправді думаєте, що грецькі колони і кошики з фруктами гармонують із сучасною сталевою будівлею?

— Я не знаю, чи будь-коли замислювався про те, чому саме той чи той будинок гарний, — зізнався містер Янсс, — але я припускаю, йдеться про те, чого хоче громадськість.

— Чому ви припускаєте, що вона цього хоче?

— Я не знаю.

— А чому ви повинні перейматися тим, чого хочуть люди?

— Слід враховувати думку громадськості.

— Хіба ви не знаєте, що більшість людей переважно беруть те, що їм дають, і ні про що не мають власної думки? Ви бажаєте керуватися їхньою думкою, виходити з того, як вони сприймають вашу думку, чи зважати винятково на власні судження?

— Ви не можете силоміць запхнути їм у горлянку свої судження.

— І не потрібно цього робити. Потрібно просто бути терплячим. Бо на вашому боці здоровий глузд — о, я знаю, це те, що ніхто насправді не хоче мати на своєму боці, — коли проти вас просто невиразна, дебела і сліпа інерція.

— Чому ви вирішили, що я не хочу мати на своєму боці здоровий глузд?

— Не ви, містере Янсс. Це те, що відчуває більшість людей. Вони покладаються на інших, успішних; усе, що вони роблять, — це покладаються на інших, бо почуваються безпечніше, покладаючись на загальноприйняту думку про те, що саме вважати потворним, марнославним і безглуздим.

— Знаєте, а це правда, — сказав містер Янсс.

Наприкінці розмови містер Янсс замислено мовив:

— Не можу сказати, що це не зачепило мене, містере Рорк. Дозвольте мені це обміркувати. Невдовзі я скажу вам свою думку.

Містер Янсс зателефонував за тиждень — рада директорів ухвалюватиме рішення:

— Містере Рорк, ви хочете спробувати? Зробіть креслення і кілька попередніх ескізів. Я представлю їх раді директорів. Не можу нічого обіцяти, але я боротимуся за вас.

Рорк працював над кресленнями два тижні, день і ніч. Креслення було подано. Потім його покликали на раду директорів компанії з торгівлі нерухомістю «Янсс і Стюарт». Він стояв збоку довгого столу і говорив, поволі переводячи очі з одного на інше обличчя. Він намагався не дивитися на стіл, але упівока бачив білі плями своїх креслень, розкладені перед дванадцятьма чоловіками. Йому поставили чимало запитань. Містер Янсс інколи підстрибував, щоб відповісти замість нього, гатив кулаком по столу і гарчав: «Хіба ви не бачите? Хіба це не ясно?.. Що з того, містере Ґрант? Що з того, що ніхто ніколи такого не будував?.. Готика, містере Габбард? Чому мусить бути готика?.. Я навіть можу піти у відставку, якщо ви не схвалите цей проект!».

Рорк говорив спокійно. Він був єдиний у цій кімнаті, хто був упевненим у власних словах. Він знав, що надії немає. Дванадцять облич перед ним мали різні вирази, та було дещо, не колір чи риси, а наче спільний знаменник, що розчиняв ті вирази так, що вони більше не здавалися обличчями, а лише порожніми овалами плоті. Він звертався до всіх. Він не звертався ні до кого. Він не відчував жодного відгуку, навіть відлуння власних слів, що вдарялися в мембрану барабанної перетинки. Його слова падали на дно криниці, дорогою б'ючись об кам'яні приступки, і кожна така приступка відмовлялася затримати їх, штовхаючи далі, кидаючи від одного виступу до іншого, відсилаючи їх на дно, якого не існувало.

Йому сказали, що повідомлять про рішення ради. Він знав це рішення наперед. Отримавши листа, прочитав його без емоцій. Лист був від містера Янсса і починався словами: «Любий містере Рорк, мені прикро повідомити, але наша рада директорів не може доручити Вам замовлення на…». У нещадній, образливій формальності листа вчувалося благання: благання людини, яка не змогла поглянути йому в очі.

Джон Фарґо розпочав кар'єру як вуличний торговець із візком. У п'ятдесят він накопичив скромний капітал і мав успішну крамницю наприкінці Шостої авеню. Роками він вдало боровся з великим магазином навпроти, одним із багатьох, успадкованих великою родиною. Восени того року родина перенесла саме цей магазин до нових кварталів у верхній частині міста. Власники були переконані, що центр міської роздрібної торгівлі пересувається на північ, і вирішили пришвидшити занепад свого давнього сусіда, залишивши порожнє приміщення як похмуре бентежне нагадування і пересторогу для конкурента з іншого боку вулиці. Джон Фарґо відповів заявою, що вибудує новий власний магазин, у цьому самому місці, біля старого — магазин найсучасніший і найошатніший у місті; «Це збереже, — заявив він, — престиж старого кварталу».

Запросивши Рорка до своєї контори, він не сказав, що вирішуватиме пізніше чи мусить усе обміркувати. Він промовив:

— Ти — архітектор. — Фарґо сидів, поклавши ноги на стіл, і пахкав люлькою, одночасно випускаючи слова і хмарки диму. — Я скажу тобі, скільки місця мені потрібно і скільки я збираюся витратити. Якщо тобі треба більше — так і скажи. Решта — на твій вибір. Я небагато знаю про будинки. Але тямущу людину впізнаю з першого погляду. Дій.

Фарґо обрав Рорка, бо якось, проїжджаючи повз автозаправну станцію Ґовена, зупинився, зайшов досередини і поставив кілька запитань. Потім він дав хабара Геллеровому кухарю, щоб той показав йому будинок за відсутності господаря. Інших аргументів Фарґо не потребував.

Пізніше, в травні, коли креслярський стіл Рорка було поховано під ескізами крамниці Фарґо, він отримав наступне замовлення.

Містер Вітфорд Санборн, клієнт, власник офісної будівлі, що багато років тому спорудив для нього Генрі Камерон. Коли містер Санборн вирішив, що йому потрібна нова заміська резиденція, він відмовився від архітекторів, яких пропонувала дружина; він написав Генрі Камерону. Камерон відповів листом на десять сторінок; у перших трьох рядках листа він зазначив, що покинув практику; решта було про Говарда Рорка. Рорк так ніколи і не дізнався, що було в тому листі; Санборн його із листом не ознайомив, а Камерон не зізнався. Але містер Санборн доручив йому будівництво заміської резиденції всупереч бурхливим протестам місіс Санборн.

Місіс Санборн очолювала чимало благодійних організацій, і це призвичаїло її до такого владолюбства, яке не могло б розвинути жодне інше заняття. Місіс Санборн бажала збудувати у їхньому новому маєтку на Гудзоні французьке шато. Вона хотіла, щоб палацик мав статечний і старовинний вигляд, начебто належав їхній родині віками; звісно, визнавала вона, люди знатимуть, що це не так, але він мав бути таким, наче все було саме так.

Містер Санборн підписав угоду з Рорком після того, як Рорк докладно описав йому майбутній будинок; містер Санборн легко погодився і навіть не став чекати на ескізи.

— Але ж, Фанні, — втомлено казав він дружині, — я хочу сучасний будинок. Я казав тобі це давно. Такий, як спроектував би Камерон.

— Заради всього святого, що зараз означає Камерон? — запитувала вона.

— Я не знаю, Фанні. Знаю лише, що в Нью-Йорку немає жодного будинку як той, що він його спроектував для мене.

Суперечки тривали протягом багатьох довгих вечорів у темній, захаращеній полірованими меблями, пишній вікторіанській вітальні Санборнів. Містер Санборн вагався. Рорк запитав, обвівши кімнату рукою:

— Це те, чого ви хочете?

— Ну, якщо ви поводитиметеся виклично… — почала місіс Санборн, але містер Санборн вибухнув:

— Боже праведний, Фанні! Його правда! Це саме те, чого я не хочу! Це те, що дістало мене до печінок!

Рорк ні з ким не бачився, аж поки не закінчив ескізів. Будинок — із простого каменю, з великими вікнами і багатьма терасами — стояв посеред парку над річкою, розгонистий, ніби повінь, відкритий, наче парк; якщо уважно простежити за його контурами, можна було зрозуміти, що форма будівлі вливається в обриси парку: поступове підняття терас і підхід до нього. Здавалося, що дерева пливуть до будинку і протікають крізь нього; здавалося, що споруда була не перешкодою для сонячного проміння, а чашею, що наповнювалася ним і збирала сяйва більше, ніж було ззовні.

Містер Санборн перший побачив ескізи. Він довго розглядав їх, а потім сказав:

— Я… Я не знаю, містере Рорк, як це висловити. Це чудово. Камерон мав рацію щодо вас.

Коли ескізи побачили інші люди, містер Санборн уже не був таким переконаним. Місіс Санборн сказала, що будинок жахливий. Знову почалися тривалі вечірні суперечки.

— Ну чому, чому ми не можемо додати башточок, ось тут, у кутках? — запитувала місіс Санборн. — На цих пласких дахах достатньо місця.

Коли вона наговорилася про башточки, то почала випитувати:

— Чому в нас не може бути вікон із перегородками? Що це принципово змінить? Бог бачить, вікна доволі великі — чому вони конче мають бути аж такі великі, я не можу второпати, це ж цілком позбавляє приватності, — але я готова погодитися з вашими вікнами, містере Рорк, якщо ви так наполягаєте, але чому ви не можете зробити перегородок на шибах? Це пом'якшить вигляд і додасть будинку певного царственного духу, такого собі, знаєте, феодального настрою.

Друзі та родичі, до яких місіс Санборн поспішила з ескізами, будинок не схвалили.

Місіс Воллінґ назвала його безглуздим, а місіс Гупер — незугарним. Містер Мелендер сказав, що не взяв би його і задурно. Місіс Епплбі заявила, що він схожий на взуттєву фабрику. Міс Девітт поглянула на ескізи і схвально зауважила:

— О, як це артистично, моя люба! Хто це спроектував?.. Рорк?.. Рорк?.. Ніколи не чула про нього… Добре, якщо відверто, Фанні, будинок — дещо штучний.

Двоє дітей Саборнів не дійшли згоди. Дев'ятнадцятирічна Джун Санборн завжди вважала, що архітектори дуже романтичні, та зраділа, довідавшись, що в них буде молодий архітектор. Але їй не сподобалася Роркова зовнішність і байдужість до її натяків, тому дівчина проголосила, що будинок потворний і вона відмовляється в ньому жити. Двадцятирічний Річард Санборн, який блискуче закінчив коледж, а зараз поволі спивався, ошелешив свою родину, вийшовши зі своєї звичної летаргії та проголосивши, що будинок розкішний. Важко сказати, чи це була естетична оцінка, чи ненависть до матері, або й те, й те одночасно.

Із кожною черговою думкою Вітфорд Санборн дедалі дужче вагався. Він мимрив: «Добре, перегородок не буде, звісно, бо це повне безглуздя, та чи можете ви зробити карниз, містере Рорк, заради спокою в родині? Щось штибу зубчастого карниза, це ж нічого не зіпсує. Чи таки зіпсує?».

Суперечки припинилися, коли Рорк оголосив, що не зводитиме будинку, доки містер Санборн не схвалить ескізи такими, які вони є, і не підпишеться на кожному аркуші креслень. Містер Санборн підписав.

Місіс Санборн зраділа, довідавшись невдовзі, що жоден підрядник із хорошою репутацією не погоджується на замовлення. «Ось бачиш!» — тріумфально виголошувала вона. Містер Санборн відмовлявся бачити. Він знайшов невідому фірму, що погодилася взяти замовлення, неохоче і тільки як особливу послугу для нього. Місіс Санборн довідалася, що отримала спільника в особі підрядника, і, порушивши світські правила, запросила його на чай. Вона давно вже втратила чіткі думки про будинок; вона просто зненавиділа Рорка. Підрядник ненавидів усіх архітекторів із принципу.

Зведення будинку Санборнів тривало протягом літніх та осінніх місяців, і жоден день не минав без баталій. «Авжеж, містере Рорк, я казала вам, що мені потрібні три гардеробні в моїй спальні, я точно пам'ятаю. Це було в п'ятницю, у вітальні, коли містер Санборн сидів у великому кріслі біля вікна, а я була… А до чого тут креслення? Які креслення? Ви сподіваєтеся, я зрозумію креслення?»

«Тітка Розалі каже, що навряд чи видряпається гвинтовими сходами, містере Рорк. Що нам робити? Добирати гостей під ваш будинок?»

«Містер Галбарт каже, що такі перекриття не витримають… О так, містер Галбарт чимало знає про архітектуру. Він два літа провів у Венеції».

«Джун, бідненька, каже, що її кімната темна, наче льох… Ну, вона так відчуває, містере Рорк. Навіть якщо вона не темна, їй здається, що там темно — це те саме». Рорк не спав ночами, переробляючи креслення відповідно до змін, що їх не міг уникнути. Це означало чимало днів праці задля переробки підлоги, сходових перегонів, частково зведених перегородок; це означало додаткове навантаження на бюджет підрядника. Підрядник стенав плечима: «Я ж вам казав. Так завжди з такими химерними архітекторами. Ось побачите, скільки це вам зрештою коштуватиме».

Згодом, коли будинок уже набув форми, Рорк зрозумів, що сам хоче внести зміни. Східне крило ніколи не задовольняло його уповні. Коли його будували, Рорк побачив власну помилку і зрозумів, як її виправити; він знав, що це надасть будинку логічної довершеності. Він робив лише перші кроки в будівництві й це були його перші експерименти. Він не міг відкрито цього визнати. Але містер Санборн не погодився на зміни; настала його черга заперечувати. Рорк його просив; щойно картина нового крила сформувалася в його голові, він не міг бачити будинок таким, яким він був.

— Не те, щоб я не погоджувався з вами, — прохолодно мовив містер Санборн, — насправді я думаю, що ви маєте рацію. Але ми не можемо цього собі дозволити. Вибачте.

— Це коштуватиме вам менше, ніж безсенсовні зміни, що їх примусила мене зробити місіс Санборн.

— Облишмо цю тему.

— Містере Санборн, — повільно запитав Рорк, — ви підпишете дозвіл на цю зміну за умови, що це нічого вам не коштуватиме?

— Звісно. Якщо ви можете сотворити диво.

Він підписав. Східне крило перебудували. Рорк заплатив за нього сам. Це коштувало йому більше, ніж отриманий ним гонорар. Містер Санборн вагався: він хотів повернути кошти. Місіс Санборн його стримала.

— Це лише хитрий хід, — сказала вона, — лише форма тиску. Він грає на твоїх найкращих почуттях. Він сподівається, що ти заплатиш. Зачекай і побачиш. Він попросить грошей. Не дозволяй, щоб це зійшло йому з рук.

Рорк не попросив. Містер Санборн так ніколи йому і не заплатив.

Коли будинок було завершено, місіс Санборн відмовилася в ньому жити. Містер Санборн сумно дивився на дім, надто втомлений визнати, що полюбив цей будинок і що завжди хотів мати саме такий. Він здався. Дім не вмеблювали. Місіс Санборн вирушила з чоловіком і донькою на зиму до Флориди. «Там, — казала вона, — у нас є пристойний будинок, слава Тобі Господи, в іспанському стилі, тому що ми купили його готовим. Ось як буває, коли зважуєшся будувати самостійно, взявши за архітектора недовченого йолопа!» її син усіх шокував несподіваним свавіллям: він відмовився їхати до Флориди; йому подобався новий будинок, він не хотів жити деінде. Тому для нього вмеблювали три кімнати. Родина поїхала, а він сам оселився в будинку на Гудзоні. Уночі з ріки можна було побачити самотній жовтий прямокутник, маленький і загублений серед вікон величезної, мертвої будівлі.

Бюлетень Гільдії архітекторів Америки надрукував коротеньку замітку:

«Нам повідомили про цікавий інцидент, який був би кумедним, якби не був таким прикрим, що стався з будинком, нещодавно зведеним для містера Вітфорда Санборна, відомого промисловця. Спроектований Говардом Рорком і зведений за понад 100 тисяч доларів, цей будинок родина визнала непридатним. Тепер він стоїть закинутим, як промовисте свідчення фахової некомпетентності».

14

Луціус Геєр уперто відмовлявся вмирати. Він очуняв після інсульту і повернувся на роботу, зневаживши перестороги лікарів і турботливі протести Ґая Франкона. Франкон запропонував викупити його частку. Геєр відмовився, а його безбарвні, сльозливі очі наполегливо витріщалися у порожнечу. Що два-три дні він приходив до свого кабінету, читав копії листів, за звичкою залишених для нього у кошику для кореспонденції; всідався за стіл і малював квіточки на чистому аркуші нотатника; потім ішов додому. Він ходив, повільно човгаючи, притискаючи лікті до боків і тримаючи перед собою руки з півзігнутими пальцями, що скидалися на клешні; його пальці тремтіли; ліва рука взагалі не працювала. Він не йшов у відставку. Йому подобалося бачити своє ім'я на фірмових бланках.

Геєр трохи дивувався, чому його вже не представляють серйозним клієнтам, чому він ніколи не бачить ескізів їхніх нових будинків, а вже лише наполовину зведені споруди. Якщо він нагадував про це, Франкон протестував: «Але ж, Луціусе, я навіть подумати не міг, щоб потурбувати тебе у такому стані. Інший вже давно пішов би у відставку».

Франкон Геєра трохи дивував. А Пітер Кітінґ — спантеличував. Кітінґ ледве-ледь вітався з ним, та й то лише у відповідь; Кітінґ відходив, недослухавши до кінця звернені до нього слова; коли ж Геєр доручив дріб'язкове завдання одному із креслярів, його не виконали, і кресляр повідомив, що завдання скасував містер Кітінґ. Геєр не міг цього второпати; він завжди пам'ятав Кітінґа як невпевненого у собі хлопчину, який так мило розмовляв із ним про старовинну порцеляну. Спершу він вибачав Кітінґові; потім спробував його поставити на місце, боязко й незграбно; потім підсвідомо почав його боятися. Він ображено поскаржився Франконові, добираючи владного тону, що ніколи не був йому властивим:

— Цей твій хлопець, Ґаю, цей молодик Кітінґ, стає нестерпним. Він грубий зі мною. Ти повинен його позбутися.

— Тепер ти бачиш, Луціусе, — сухо відповів Франкон, — чому я кажу, що тобі пора у відставку. Ти перевтомив свої нерви, і тобі починає ввижатися казна-що.

Потім почався конкурс на будівництво для «Космо-Слотник».

«Космо-Слотник Пікчерз» із Голлівуду, Каліфорнія, вирішила звести колосальну штаб-квартиру в Нью-Йорку — хмарочос із кінотеатром і 40-ка поверхами офісів. За рік до того було оголошено всесвітній конкурс на архітектора. Громадськості повідомляли, що компанія «Космо-Слотник» була не лише лідером у кіновиробництві, а й в усіх видах мистецтва, адже всі вони так чи так віддали данину кінематографу; архітектуру, величний, хоча й недооцінений вид естетики, «Космо-Слотник» був готовий сприймати за мистецтво.

Одночасно з останніми новинами про кастинг акторів на ролі у фільмі «Я візьму моряка» і зйомки «Дружин на продаж», з'явилися розповіді про Парфенон і Пантеон. Міс Саллі О'Дон сфотографували на східцях Реймського собору в купальному костюмі, а містер Пратт («Партнер») Перселл дав інтерв'ю, заявивши, що якби не був кіноактором, то став би майстерним будівельником. Дімплс Вільямс у своїй статті називала Ролстона Голкомба, Ґая Франкона і Ґордона Прескотта майбутнім американської архітектури, а в уявному інтерв'ю із сером Крістофером Реном[8] припускали, що б він сказав про кінематограф. У недільних додатках з'явилися фотографії старлеток «Космо-Слотник» у шортах і светриках, із рейсшинами і логарифмічними лінійками, які стояли перед креслярськими дошками з написами «будівля „Космо-Слотника“» на тлі величезного знака питання.

Конкурс був відкритим для архітекторів усіх країн; споруда мала коштувати десять мільйонів доларів і постати на Бродвеї; вона повинна була символізувати геніальність сучасних технологій і дух американського народу; її завчасно назвали «найкращою будівлею у світі». До журі входили містер Шуп, представник «Космо», містер Слотник, представник «Слотника», професор Пітеркін зі Стентонівського технологічного інституту, мер міста Нью-Йорк, Ролстон Голкомб, президент Гільдії архітекторів Америки, і Еллсворт Тухі.

— Ризикни, Пітере! — з ентузіазмом казав Кітінґу Франкон. — Спробуй. Вичав із себе все, на що ти здатен. Це твій зоряний шанс. Якщо ти переможеш, про тебе дізнаються в усьому світі. І ось що ми зробимо: ми викарбуємо твоє ім'я над входом, поруч із нашими. Якщо ми виграємо, ти дістанеш одну п'яту призу. А знаєш, що гран-прі — це 65 тисяч доларів.

— Геєр заперечуватиме, — обережно промовив Кітінґ.

— Нехай собі заперечує. Ось чому я це й роблю. Може, втямить нарешті, як слід порядно поводитися. І я… гаразд, ти знаєш, що я відчуваю, Пітере. Я вже думаю про тебе як про свого партнера. Я завинив тобі. Ти заслужив на це. А конкурс може стати вирішальним.

Кітінґ уп'яте переробляв свій проект. Він ненавидів його. Ненавидів кожну ще не народжену балку цієї споруди. Він працював, а його руки тремтіли.

Він не думав про креслення. Думав про решту учасників конкурсу, про людину, яка може перемогти і яку проголосять кращим за нього архітектором. Він думав, що зробить той інший, як той інший розв'яже проблему і перевершить його. Він повинен був перемогти ту людину — решта було байдуже; не було більше Пітера Кітінґа, була лише камера всмоктування, схожа на одну тропічну рослину, про яку він чув, рослину, яка всмоктує комаху в свій вакуум, висмоктує з неї всю рідину, підтримуючи в такий спосіб своє існування.

Коли ескізи було завершено, і вишукане, охайно вималюване зображення величної будівлі з білого мармуру вже лежало перед ним, він не відчув нічого, крім цілковитого розгублення. Будівля скидалася на ренесансний палац із гуми, витягнутий на сорок поверхів. Він обрав стиль доби Відродження, бо знав, що всі архітектурні журі люблять колони, а також пам'ятав, що членом журі є Ролстон Голкомб. Було добре… Повинно бути добре… Він не мав певності. Йому ні в кого було запитати.

Коли ці слова пролунали у нього в голові, накотилася хвиля сліпої люті. Він відчув її, перш ніж збагнув причину, хоча причину зрозумів майже миттєво: був дехто, в кого він міг запитати. Він не хотів думати про цю людину; він не піде до неї; гнів прилинув до його обличчя, і він відчув гарячий тиск під очима. Він знав, що піде.

Він змушував себе позбутися цієї думки. Нікуди він не збирається йти. Та коли закінчився робочий день, склав креслення в течку і вирушив до Роркового офісу.

Рорк самотньо сидів за столом великої кімнати, де не було й натяку на діяльність.

— Привіт, Говарде! — сказав він бадьоро. — Як справи? Я ж тобі не заважатиму?

— Привіт, Пітере, — відповів Рорк. — Не заважатимеш.

— Не дуже завантажений?

— Ні.

— Не заперечуєш, якщо я на хвилинку сяду?

— Сідай.

— Знаєш, Говарде, тобі непогано ведеться. Я бачив магазин Фарґо. Це чудово. Вітаю тебе.

— Дякую.

— Рухаєшся вперед, так? Уже мав три замовлення?

— Чотири.

— О так, справді чотири. Непогано. Я чув, що в тебе були невеличкі проблеми з Санборнами.

— Були.

— Пусте, вітер не завжди дме у вітрила, не завжди, ти ж знаєш. Відтоді жодних нових замовлень? Нічого?

— Ні. Нічого.

— Ну, ще будуть. Я завжди казав, що архітектори не повинні вгризатися одне одному в горлянки, для всіх нас є купа роботи, ми повинні розвивати дух професійної солідарності та співпраці. Наприклад, оцей конкурс — ти вже надіслав свій проект?

— Який конкурс?

— Як який конкурс? Конкурс «Космо-Слотника».

— Я нічого не надсилав.

— Ти… не надсилав? Зовсім?

— Ні.

— Чому?

— Я не беру участі в конкурсах.

— Чому ж, заради всього святого?

— Облиш, Пітере. Ти ж прийшов сюди не це обговорювати.

— Насправді я хочу показати тобі мій власний проект, розумієш, я не прошу тебе допомогти, хочу лише почути твою думку, дуже загальну.

Він розкрив течку.

Рорк почав вивчати ескізи. Кітінґ вигукнув:

— Ну? Все гаразд?

— Ні. Погано. І ти це знаєш.

Потім, протягом багатьох годин, поки Кітінґ спостерігав за ним, а небо темнішало і світло спалахувало у вікнах міста, Рорк говорив, пояснював, розтинав лініями креслення, розплутував лабіринти входів до кінотеатру, вирізаючи вікна, вирівнював вестибюлі, нищив непотрібні арки, випрямляв сходи. Нарешті Кітінґ, затинаючись, мовив:

— Господи, Говарде! Чому ти не береш участі в конкурсі, якщо вмієш таке?

Рорк відповів:

— Тому, що я не можу. Не зміг би, навіть якби спробував. Я вигораю. Я не можу дати їм те, чого вони хочуть, але можу виправити чийсь чортів безлад, коли бачу його.

Коли він відклав на бік готові ескізи, був уже ранок. Кітінґ прошепотів:

— А фасад?

— До бісової матері твій фасад! Не маю бажання дивитися на ці проклятущі ренесансні фасади!

Але він подивився. Він не міг стримати руки, щоб прорізати ескізи лініями.

— Добре, чорт тебе забирай, дай їм хороший ренесанс, якщо мусиш, якщо щось таке існує! Тільки я не можу зробити це для тебе. Придумай щось сам. Щось схоже, але простіше, Пітере, простіше, зрозуміліше, так чесно, як це лише можливо у цій нечесній справі. А зараз іди додому і попрацюй у цьому напрямку.

Кітінґ пішов додому. Він скопіював Роркові креслення, перетворивши недбалий ескіз фасаду в охайне, завершене зображення. Потім відіслав ескізи поштою, адресувавши їх

Найкрасивіша споруда у світі: конкурс

«Космо-Слотник», корпорація.

Нью-Йорк

На конверті було зазначено:

Франкон і Геєр, архітектори

Пітер Кітінґ, старший проектувальник

Протягом цих зимових місяців Рорк не мав ані нагод, ані пропозицій, ані перспектив на замовлення. Він сидів за столом й інколи забував увімкнути світло, коли починало смеркатися. Важка нерухомість усіх цих повільних годин у конторі, дверей і повітря наче присипляли його м'язи. Іноді він підводився і жбурляв об стіну книжку, щоб відчути порух руки, вибух звуку. Він усміхався, вдоволений, підіймав книжку й охайно клав її на стіл. Тоді вмикав настільну лампу. Перш ніж прибрати руку з-під конуса світла під лампою, роздивлявся долоню, повільно розчепірюючи пальці. Потім згадував, що колись казав йому Камерон, і відсмикував руку. Він тягнувся по своє пальто, вимикав світло, замикав двері й ішов додому.

Із наближенням весни Рорк зрозумів, що його грошей надовго не вистачить. Він вчасно платив орендну плату першого числа кожного місяця. Хотів мати відчуття тридцяти днів попереду, протягом яких він іще матиме власний офіс. Він щодня спокійно сюди приходив. Лише виявив, що не хоче дивитися на календар, коли починає сутеніти і наступний із тридцяти днів добігає кінця. Зауваживши це, він змусив себе не дивитися на календар. Рорк брав участь у перегонах, перегонах між його орендною платою і… він не знав імені іншого учасника. Імовірно, це міг бути будь-який перехожий на вулиці.

Коли він піднімався до свого кабінету, ліфтери дивилися на нього дивно, ліниво і зацікавлено; коли він говорив, вони відповідали, не нахабно, але так байдуже і протяжно, що здавалося, вже от-от скажуть щось образливе. Вони не знали, що саме він робить і чому; вони лише знали, що до нього ніколи не приходять клієнти. Він відвідав (бо Остін Геллер попросив його прийти) кілька вечірок, що їх час від часу влаштовував журналіст; гості запитували в нього: «О, ви архітектор? Даруйте, я не дуже знаюся на архітектурі — що ви будували?». Коли він відповідав, то чув натомість: «О так, справді», й акцентована поштивість їхньої поведінки говорила йому, що для них він лише зветься архітектором. Вони ніколи не бачили його будинків; вони не знали, хороші вони чи нікчемні; вони знали тільки, що ніколи не чули про ці споруди.

Це була війна, до якої його запросили, щоб змагатися з невідомим; його підштовхували до бійки, і він мусив битися — у нього не було ані вибору, ані суперника.

Він проходив повз споруди у стані будівництва. Зупинявся подивитися на сталеві клітки. Іноді відчував, наче балки та перекриття формують не будинок, а барикаду проти нього, і кількох кроків тротуаром, що відділяли його від дерев'яної огорожі будівництва, він ніколи не зможе здолати. Це був біль, але притлумлений, непроникний біль. «Це правда», — казав він собі. — «Ні», — відповідало тіло, на диво витривале і здорове.

Магазин Фарґо відкрився. Але одна споруда не могла врятувати квартал; Фарґові конкуренти мали рацію — торгівля змістилася, перетікаючи ближче до околиць, клієнтів меншало. Уголос заговорили про занепад Джона Фарґо, якому забракло ділової кмітливості, інвестуючи в таку безглузду будівлю; це начебто доводило, що громадськість не сприймає архітектурних інновацій. Ніхто не згадував, що магазин був найчистішим і найяскравішим у місті, що завдяки майстерному плануванню ним стало керувати легше, ніж будь-коли, що квартал потребував цієї крамниці. Але всі невдачі приписували будівлі.

Етелстон Бізлі, дотепник у середовищі архітекторів, придворний блазень Гільдії архітекторів Америки, який, здається, ніколи нічого й не збудував, зате влаштовував благодійні бали, написав у своїй рубриці «Епіграми та каламбури» в бюлетені Гільдії: «Гаразд, хлоп'ятка та дівчатка, ось вам казочка з мораллю: колись давно був собі маленький хлопчик із волоссям кольору гелловінського гарбуза, який вважав себе найкращим серед вас усіх, звичайних хлопчиків та дівчаток. Щоб довести це, він узяв та й звів будиночок, дуже милий будиночок, ось тільки ніхто в ньому жити не зміг, і магазин, що теж був просто чудовим, ось тільки збанкрутував. Він також звів пречудову споруду, а саме: віз на заболоченій дорозі. І той його витвір, подейкують, справді процвітає, і це, мабуть, свідчить, що це природне поле діяльності для того маленького хлопчика».

Наприкінці березня Рорк прочитав у газетах про Роджера Енрайта. Роджер Енрайт володів мільйонами, нафтовим концерном і повною безсоромністю. Тому його ім'я часто з'являлося в газетах. Він викликав напівзахоплене-напівглузливе благоговіння непослідовністю своїх раптових авантюр. Наприклад, проект житлової забудови нового типу — багатоквартирного будинку, де кожну квартиру було спроектовано і відокремлено, наче приватний будинок. Проект називався «Дім Енрайта». Енрайт оголосив, що не хоче, щоб цей будинок був схожим на будь-який інший. Він звернувся до кількох найкращих архітекторів міста і відхилив їхні проекти.

Рорк відчув, начебто ця газетна стаття стала особистим запрошенням; шансом, створеним саме для нього. Уперше він спробував здобути замовлення самостійно. Рорк попросив зустрічі з Роджером Енрайтом. Розмовляв він із секретарем. Молодик зі знудьгованим обличчям поставив кілька запитань про його досвід; він розпитував повільно, наче силкувався з'ясувати, що саме доречно запитувати за цих обставин, оскільки відповіді не мали жодного значення; він зиркнув на кілька фотографій Роркових будівель і заявив, що містер Енрайт не зацікавиться.

У перший тиждень квітня, коли Рорк востаннє заплатив за черговий місяць в офісі, йому запропонували надати ескізи для нової будівлі банку Мангеттену. Попросив його містер Вейдлер, член ради директорів, який товаришував із молодим Річардом Санборном. Вейдлер сказав йому: «Була сувора бійка, містере Рорк, але думаю, що я переміг. Я особисто повіз їх до будинку Санборнів, і ми з Діком дещо їм пояснили. Одначе, перш ніж ухвалити рішення, рада повинна побачити ескізи. Тому це ще не остаточно, мушу вам щиро зізнатися, але я майже впевнений. Вони відмовили двом іншим архітекторам. Ви їх дуже цікавите. Дійте. Нехай вам щастить!».

У Генрі Камерона стався повторний інсульт, і лікар попередив його сестру, що на одужання сподіватися не варто. Вона не повірила. Вона знову відчула надію, адже бачила, що Камерон, який нерухомо лежить у ліжку, має вигляд безтурботний і майже щасливий — слово, що вона ніколи не наважилася б вжити стосовно свого брата.

Але одного вечора вона злякалася, коли він раптом сказав: «Зателефонуй Говарду. Попроси його приїхати». Протягом трьох років після закриття бюро він ніколи не телефонував Роркові, просто очікував його відвідин.

Рорк приїхав за годину. Він сів біля Камеронового ліжка, і Камерон розмовляв із ним як завжди. Він не згадав, що сам запросив і нічого не пояснив. Стояла тепла ніч і вікно Камеронової спальні було відчинене у темний сад. Коли він зауважив, у паузі між реченнями, тишу дерев надворі, нерухому тишу пізньої години, то покликав сестру і сказав: «Постели для Говарда на дивані у вітальні. Він залишається тут». Рорк поглянув на нього і все зрозумів. Рорк схилив голову, погоджуючись; він міг висловити розуміння того, про що допіру повідомив Камерон, лише спокійним поглядом, таким же урочистим, як і в Камерона.

Рорк пробув у будинку три дні. Ані про його перебування тут, ані про те, скільки часу доведеться залишатися, не йшлося. Його присутність сприймалася як щось натуральне, що непотрібно коментувати. Міс Камерон зрозуміла — і знала, що не повинна нічого казати. Вона мовчки тинялася будинком, із лагідною та покірливою мужністю.

Камерон не хотів, щоб Рорк увесь час сидів у його кімнаті. Він казав: «Піди надвір, прогуляйся садом, Говарде. Там чудово, трава росте». Сам він лежав у ліжку і крізь відчинене вікно вдоволено спостерігав за постаттю Рорка, який походжав між голих дерев на тлі блідого блакитного неба.

Він тільки просив, щоб Рорк разом із ним їв. Міс Камерон ставила тацю братові на коліна, а Роркові накривала на маленькому столику біля ліжка. Камерон, здавалося, знайшов те задоволення, що його ніколи не мав і не шукав: відчуття теплоти у щоденній рутині, почуття родини.

Увечері третього дня Камерон лежав на подушці, розмовляючи як завжди, але слова виходили повільно, і він не рухав головою. Рорк слухав, намагаючись не показати, що знає про те, що відбувається у жахливих паузах між Камероновими словами. Слова звучали природно, і зусилля, яких вони коштували, повинні були залишитися останньою таємницею Камерона.

Камерон розповідав про майбутнє будівельних матеріалів:

— Придивися до виробництва легких металів, Говарде… за кілька… років… ти побачиш, як із них робитимуть дивовижні речі… Придивися до пластмас, із них почнеться… нова ера… Ти побачиш нові інструменти, нові засоби, нові форми… Ти повинен показати… цим бісовим телепням… що створила для них велич людського мозку… які можливості… Минулого тижня я читав про новий вид композитної черепиці… і придумав, як застосувати її там, де ніщо… інше не використаєш… візьми, скажімо… маленький будинок… вартістю до п'яти тисяч доларів…

Трохи згодом він зупинився і замовк, заплющивши очі. Зненацька Рорк почув його шепіт:

— Ґейл Вайненд…

Спантеличений Рорк схилився до нього ближче.

— Я не… ненавиджу нікого більше… тільки Ґейла Вайненда… Ні, я ніколи його не бачив… Але він уособлює… все найгірше у світі… тріумф… непохитної вульгарності… Ґейл Вайненд — це той, із ким ти повинен боротися, Говарде…

Тривалий час він мовчав. Коли знову розплющив очі, то всміхнувся. Він сказав:

— Я знаю… що зараз відбувається в твоєму офісі. — Рорк ніколи не розповідав йому про це. — Ні… не заперечуй і… не кажи нічого… Я знаю… Але… все гаразд… Не бійся… Пам'ятаєш той день, коли я намагався звільнити тебе?.. Забудь те, що я сказав тобі тоді… Це ще не вся історія… Це… Не бійся… Воно було того варте…

Його голос завмер, і він більше не міг говорити. Але здатність бачити залишалася, і він тихо лежав і спокійно дивився на Рорка. За півгодини Камерон помер.

Кітінґ часто бачився з Кетрін. Він не оголосив про свої заручини. Але його мати знала, і це вже не було його безцінною таємницею. Іноді Кетрін здавалося, що їхні зустрічі вже не мають для нього великого значення. Вона позбулася відчуття самотності, коли чекала на нього, але втратила впевненість, що він неминуче повернеться.

Кітінґ казав їй:

— Зачекаймо на результати конкурсу, Кеті. Це незабаром, рішення оголосять у травні. Якщо я переможу — то встану на ноги. Тоді ми одружимося. Нарешті я познайомлюся з твоїм дядьком — він і сам хотітиме зі мною познайомитися. Я повинен перемогти.

— Я знаю, що ти переможеш.

— Окрім того, старий Геєр не протягне й місяця. Лікар сказав нам, що другого інсульту можна очікувати щомиті — і це буде кінець. Якщо це й не зведе його в могилу, то напевно витурить з офісу.

— Ох, Пітере, мені не подобається, як ти так кажеш. Ти не повинен бути таким… таким жахливим егоїстом.

— Вибач, люба. Добре… Так, я згоден, що я егоїст. Як і кожен із нас.

Він проводив багато часу з Домінік, яка самовдоволено спостерігала за ним, так, наче в майбутньому він не міг створити для неї жодних проблем. Здавалося, вона вважала його зручним для ролі малозначущого компаньйона під час випадкових неважливих вечорів. Він думав, що подобається їй. Він знав, що це аж ніяк не обнадіює.

Інколи він забував, що вона Франконова дочка, забував усі причини, що змушували її прагнути. Йому не потрібно було себе примушувати. Він хотів її. Йому не потрібні були інші причини — лише збуджуватися в її присутності.

Одначе він почувався безпорадним перед нею. Він відмовлявся погодитися з думкою, що жінка може бути байдужа до нього. Але він не був упевненим навіть у її байдужості. Він чекав і намагався вгадувати її настрої, реагувати так, як, припускав він, вона хотіла би, щоб він реагував. Він не отримав жодної відповіді.

Якось весняного вечора вони разом поїхали на бал. Танцювали, і він пригортав її, змушуючи відчувати дотик своїх пальців на її тілі. Знав, що вона це зауважила і зрозуміла. Вона не відсторонилася; лише поглянула на нього нерухомим поглядом, в якому майже читалося очікування. Коли вони виходили, він подав їй шаль та затримав пальці у неї на плечах. Вона не поворушилася і не закуталася в шаль, а просто чекала, коли він забере руки. Потім вони разом спустилися вниз до таксі.

Домінік мовчки сиділа у кутку таксі; ніколи досі його присутність не здавалася їй достатньо важливою, щоб мовчати. Вона сиділа, поклавши нога на ногу, закутавшись у шаль, а її пальці повільно постукували по коліну. Він лагідно взяв її за руку. Домінік не опиралася і не реагувала, лише її пальці перестали тарабанити. Він торкнувся губами до її волосся; це не був поцілунок, він просто дозволив своїм губам надовго затриматися на її волоссі.

Коли таксі зупинилося, він прошепотів:

— Домінік… дозволь мені зайти… на хвилинку…

— Так, — відповіла вона. Слово було неживе, безособове, у ньому не відчувалося запрошення, але вона ніколи ще не дозволяла зайти. Пішов за нею, і його серце гупало.

На частку секунди, увійшовши до квартири, вона зупинилася в очікуванні. Кітінґ дивився безпорадно, ошелешено, почуваючись надто щасливим. Він зауважив паузу, лише коли вона знову поворухнулася, віддаляючись від нього. Вона сіла, і її руки безвольно і широко впали, далеко від тіла, залишаючи її незахищеною. Очі були напівзаплющені, прямокутні й порожні.

— Домінік… — шепотів він, — Домінік… яка ж ти гарна!..

Потім він опинився поруч із нею, нестямно шепочучи:

— Домінік… Домінік, я кохаю тебе… Не смійся з мене, будь ласка, не смійся!.. Усе своє життя… Усе, що ти захочеш… Хіба не знаєш, яка ти прекрасна?.. Домінік… Я кохаю тебе…

Він обійняв її та, схиляючись до її обличчя, щоб упіймати бодай натяк на відгук чи спротив; не відчув нічого. Він притягнув її до себе і поцілував у вуста.

Його руки опустилися. Він дозволив їй сісти і приголомшено витріщився на неї. Це не був поцілунок — він обіймав не жінку: те, що він обіймав і цілував, було неживе. Її губи не поворухнулися у відповідь, руки не піднялися, щоб обійняти його. Це не була відраза — відразу він відчув би. Було так, начебто він міг тримати її вічно або кинути, поцілувати знову і піти далі, щоб задовольнити своє бажання — і її тіло про це не дізналося б, не зауважило б цього. Вона дивилася на нього, крізь нього. Побачила недопалок, що випав із попільнички на столі біля неї, піднесла руку і поклала його назад.

— Домінік, — отетеріло запитав він, — ти не хотіла, щоб я тебе поцілував?

— Хотіла. — Вона з нього не насміхалася, відповідала просто і безпомічно.

— Тебе цілували раніше?

— Так. Багато разів.

— І ти завжди так поводишся?

— Завжди. Точнісінько так само.

— Чому ж ти хотіла, щоб я тебе поцілував?

— Я хотіла спробувати.

— Домінік, ти не людина.

Вона здійняла голову, підвелася і до неї знову повернулася точена чіткість рухів. Він знав, що не почує простої, довірчої безпорадності в її голосі; знав, що інтимність закінчилася, навіть якщо вимовлені слова будуть інтимніші й сердечніші, ніж будь-що сказане раніше; але вона говорила так, ніби їй було байдуже, у чому вона звірялася і кому:

— Припускаю, я одна з тих дивачок, про яких ти чув, — абсолютно фригідна жінка. Мені прикро, Пітере. Бачиш? У тебе немає суперників, але ти й сам не можеш бути суперником. Розчарований, любий?

— Ти… ти переростеш це… одного дня…

— Насправді я не така вже і юна, Пітере. Двадцять п'ять. Мабуть, це цікавий експеримент — переспати з чоловіком. Я хотіла б цього забажати. Думаю, цікаво було б стати розпусною жінкою. Я, ти знаєш, насправді в усьому… Пітере, у тебе такий вигляд, наче ти ось-ось зашарієшся, і це дуже смішно.

— Домінік! Ти ніколи в житті не закохувалася? Навіть трішки?

— Ні. Я справді хотіла закохатися в тебе. Думала, це було би зручно. У нас із тобою зовсім не було би проблем. Але бачиш? Я нічого не можу відчувати. Не відчуваю жодної різниці, ти це, Алва Скаррет чи Луціус Геєр.

Він підвівся. Він не хотів її бачити. Підійшов до вікна і завмер, дивлячись крізь шибу і заклавши руки за спину. Він забув про своє бажання і про її красу, але згадав, що вона була Франконовою донькою.

— Домінік, вийдеш за мене?

Він знав, що повинен це сказати зараз; якщо він дозволить собі думати про неї, то ніколи цього не промовить; його почуття до неї більше нічого не означали; він не міг дозволити їм стати між ним та його майбутнім; і те, що він відчував до неї, виростало в ненависть.

— Ти ж не серйозно? — запитала вона.

Кітінґ обернувся. Він говорив швидко і легко; зараз він брехав, а тому був упевненим у собі й це не було складно:

— Я кохаю тебе, Домінік. Я божеволію за тобою. Дай мені шанс. Якщо нема нікого іншого, чому б ні? Ти навчишся кохати мене, тому що я тебе розумію. Я буду терплячим. Я зроблю тебе щасливою.

Вона зненацька здригнулася, а потім розреготалася. Вона сміялася просто та завзято; він бачив, як колишуться бліді обриси її сукні; вона стояла прямо, відкинувши голову — наче струна, що коливається від вібрації образи, що засліплювала його; образи, бо її сміх був не ядучим і не глумливим, а просто веселим.

Потім це припинилося. Вона постояла, дивлячись на нього, і серйозно сказала:

— Пітере, якщо я коли-небудь захочу покарати себе за щось справді жахливе, якщо колись захочу покарати себе якнайсуворіше — тоді я вийду за тебе. — І додала: — Вважай це за обіцянку.

— Я чекатиму — байдуже, яку причину ти обереш для заміжжя.

Потім вона весело всміхнулася холодною, бадьорою посмішкою, яка його жахала.

— Насправді, Пітере, тобі не потрібно це робити. Ти станеш партнером у будь-якому разі. І ми завжди будемо хорошими друзями. А зараз тобі пора додому. Не забудь, у середу ти береш мене на кінні перегони. Авжеж, ми поїдемо на кінні перегони у середу. Обожнюю кінні перегони. Добраніч, Пітере.

Він покинув її. Крізь теплу весняну ніч пішов додому. Він ішов, палаючи з люті. Якби цієї миті хтось запропонував йому одноосібно володіти фірмою «Франкон і Геєр» ціною одруження з Домінік, він би відмовився. Також він знав, ненавидячи себе, що він не відмовиться, якщо це запропонують йому наступного ранку.

15

Це був страх. Таке відчувають під час нічних кошмарів, думав Кітінґ, але потім, коли це стає нестерпно, прокидаєшся. А він не міг ані прокинутися, ані терпіти довше. Відчуття наростало протягом днів, тижнів і зараз охопило його цілком: непристойний, невимовний страх поразки. Він міг програти конкурс, він був певен, що програє його, і ця певність зростала з кожним днем очікування. Він не міг працювати; здригався, коли до нього зверталися; він не міг спати ночами.

Він ішов до будинку Луціуса Геєра. Намагався не помічати облич людей, яких минав, але таки мусив помічати; він завжди дивився на людей, і люди дивилися на нього, як завжди. Йому хотілося закричати на них і сказати, щоб вони відвернулися, дали йому спокій. Він думав, що вони витріщаються, бо він має провалитися на конкурсі, й люди це знають.

Він ішов до Геєрового будинку рятувати себе від прийдешньої катастрофи в єдиний спосіб, що, на його думку, залишався. Якщо він програє конкурс — а він знав, що таки програє — Франкон буде шокованим і розчарованим; якщо Геєр помре — а він міг померти будь-якої миті — Франкон вагатиметься, відчуваючи гіркоту публічного приниження, чи брати Кітінґа за партнера; якщо Франкон вагатиметься, гру буде програно. Цієї нагоди чекав багато хто: Беннетт, якого він не міг спекатися з бюро; Клод Штенґель, якому велося непогано та який уже звертався до Франкона з пропозицією викупити Геєрову частку. Кітінґ не мав чим заручитися, крім непевної віри Франкона у нього. Щойно інший партнер замінить Геєра, Кітінґовому майбутньому настане кінець. Він так близько підійшов до мети — і програв. Такого не пробачають.

Протягом безсонних ночей він сформував чітке і впевнене рішення: він повинен закрити це питання негайно, повинен скористатися необґрунтованими надіями Франкона, перш ніж оголосять переможця конкурсу, повинен змусити Геєра піти геть і посісти місце старого. У нього залишалося кілька днів.

Він пригадав балаканину Франкона про Геєрову вдачу. Потім переглянув теки в Геєровому кабінеті та знайшов те, що й сподівався знайти. Це був лист від підрядника, написаний 15 років тому; в ньому було зазначено, що підрядник доклав чек на 20 тисяч доларів для містера Геєра. Кітінґ перечитав записи, що стосувалися тієї споруди: з'ясувалося, що будівництво коштувало більше, ніж мало коштувати. Це було того року, коли Геєр почав збирати колекцію порцеляни.

Геєр сидів у своєму кабінеті. Це була маленька темна кімната з таким важким повітрям, наче роками не провітрювалася. Темні панелі червоного дерева, гобелени, безцінні предмети старовинних меблів були бездоганно чисті, але в кімнаті чомусь тхнуло бідністю та гнилизною. На маленькому столику в кутку горіла одна-єдина лампа, освітлюючи п'ять вишуканих, коштовних чашечок зі старовинної порцеляни. Геєр сидів згорбившись та у тьмяному світлі вивчав чашечки з виразом безтямної, беззмістовної втіхи. Він ледь стенув плечима, коли старий слуга впустив Кітінґа, і збентежено кліпнув, але таки запросив його сісти.

Почувши перші звуки власного голосу, Кітінґ знав, що страх, який супроводжував його на вулиці, вже минув; його голос був холодним і непохитним. «Тім Дейвіс, — думав він, — Клод Штенґель, а зараз просто ще одна людина, яку слід усунути».

Він пояснив мету свого візиту, розітнувши застигле повітря єдиним стислим, закінченим абзацом думки, досконалим, наче коштовність із чіткими гранями.

— Тому, якщо завтра зранку ви не сповістите Франкона про свою відставку, — підсумував він, тримаючи листа двома пальцями, — це потрапить до Гільдії архітекторів Америки.

Він чекав. Геєр сидів непорушно, вирячивши безколірні очі й роззявивши досконалим колом рота. Кітінґ стенув плечима і подумав, чи не розмовляє він з ідіотом.

Потім губи Геєра поворухнулися і на тлі нижніх зубів блимнув блідий рожевий язик.

— Але я не хочу звільнятися, — простодушно сказав він, трохи роздратовано підскиглюючи.

— Ви повинні звільнитися.

— Я не хочу. Я не збираюся. Я — відомий архітектор. Я завжди був відомим архітектором. Я хочу, щоб люди перестали чіплятися до мене. Вони всі хочуть, щоб я звільнився. Я відкрию вам таємницю, — він нахилився вперед і ледь чутно прошепотів: — Можливо, ви не знаєте, але я знаю, він не може мене обдурити; Ґай хоче, щоб я пішов у відставку. Він думає, що зможе мене ошукати, але я бачу його наскрізь. Я його перехитрую. — Він тихо захихотів.

— Не думаю, що ви зрозуміли мене. Ви зрозуміли оце? — Кітінґ запхав лист у напівзігнуті Геєрові пальці.

Кітінґ дивився на тремтіння тонкого аркуша у Геєровій руці. Потім лист упав на стіл, і Геєрова ліва рука з паралізованими пальцями сліпо і безуспішно тицяла в нього, наче гачком. Він сказав, лигаючи:

— Ви не можете надіслати це до Гільдії архітекторів. Вони відберуть у мене ліцензію.

— Авжеж, — погодився Кітінґ, — відберуть.

— І про це напишуть газети.

— Усі.

— Ви не можете цього зробити.

— Я зроблю це — якщо ви не звільнитеся.

Геєрові плечі похилися до краю столу. Голова його залишалася над столом, нерішуче, наче теж готувалася щезнути.

— Не робіть цього, будь ласка, не робіть, — протяжно і без пауз заскиглив Геєр. — Ви милий хлопчик, ви дуже милий хлопчик, ви ж не зробите цього, правда?

Жовтий квадрат листа лежав на столі. Хвора Геєрова ліва рука потягнулася до нього, повільно підповзаючи до краю. Кітінґ нахилився вперед і висмикнув лист із-під руки.

Геєр дивився на нього, схиливши голову набік і роззявивши рота. Дивився так, наче очікував, що Кітінґ ось-ось вдарить його — стражденним, благальним поглядом, який казав, що він дозволяє Кітінґу його вдарити.

— Будь ласка, — шепотів Геєр, — ви ж не зробите цього, правда? Я почуваюся не дуже добре. Я ніколи вас не ображав. Пригадую, що, здається, колись я зробив щось хороше для вас.

— Що? — гаркнув Кітінґ. — Що ви зробили для мене?

— Вас звати Пітер Кітінґ… Пітер Кітінґ… Я пам'ятаю… Я зробив для вас щось хороше… Ви той хлопець, в якого так сильно вірить Ґай. Не довіряйте Ґаю. Я йому не довіряю. Але ви мені подобаєтеся. Найближчим часом ми зробимо вас проектувальником. — Договоривши, він не стулив губ, і тонка цівка слини потекла з кутика його рота. — Будь ласка, ні…

Кітінґові очі заблищали від огиди, відраза підштовхувала його до дій; він повинен був зробити цю сцену ще гіршою, тому що не міг цього витримати.

— Вас викриють публічно, — промовив Кітінґ, чітко вимовляючи кожен звук. — Вас назвуть хабарником. Люди тицятимуть у вас пальцями. У газетах надрукують ваші фотографії. Власники тієї будівлі позиватимуться на вас. Вони кинуть вас за ґрати.

Геєр нічого не відповів. Він не рухався. Кітінґ почув, як на столі раптово забриньчали чашки. Він не міг бачити, як тремтить Геєрове тіло. Він лише чув тонкий, скляний передзвін у тиші кімнати, начебто чашки трусилися самі по собі.

— Вимітайтеся! — сказав Кітінґ, підвищуючи голос, щоб не чути цього дзенькоту. — Вимітайтеся з фірми! Заради чого ви хочете залишитися? Із вас немає жодної користі. Із вас ніколи не було жодної користі.

Жовте обличчя на краю столу розтулило рота і видало вологий булькотливий звук, що нагадував стогін.

Кітінґ сидів розслаблено, схилившись уперед, розвівши коліна та опираючись ліктем на одне з них, і помахував листом.

— Я… — задихався Геєр — Я…

— Замовкніть! Вам нічого сказати, крім «так» чи «ні». А зараз швиденько думайте. Я прийшов не сперечатися з вами.

Геєр перестав тремтіти. Тінь діагонально розтинала його обличчя. Кітінґ бачив одне око, що не кліпало і половину розтуленого рота, через діру якого темрява перетікала в обличчя, ніби затоплюючи його.

— Кажіть! — закричав Кітінґ, раптом перелякавшись. — Чому ви не відповідаєте?

Півобличчя хитнулося, і Кітінґ побачив, як Геєрова голова похилилася вперед, упала на стіл, продовжила рух і покотилася на підлогу, наче відрубана; дві чашки теж упали, тихо розбившись на килимі. Кітінґ спочатку відчув полегшення, побачивши, що тіло рушило за головою і зібганою купою повалилося на підлогу неушкодженим. Не почулося ані звуку — лише притлумлений музичний дзенькіт порцеляни.

«Він розгнівається», — подумав Кітінґ, зиркнувши на чашки. Він скочив на ноги, опустився навколішки, безцільно збираючи уламки; він бачив, що розбитого не склеїти. Водночас він думав, що це і є другий інсульт, якого вони так очікували, і що йому слід негайно щось зробити, але все було гаразд, тому що Геєру доведеться піти з фірми.

Потім він навколішках підсунувся до Геєрового тіла і здивувався, чому не хоче до нього торкатися.

— Містере Геєр, — промовив він. Його голос був лагідним, майже шанобливим. Він обережно підніс Геєрову голову і відразу випустив її з рук. Він не почув звуку її падіння. Почув лише гикавку, що підступала до горла. Геєр був мертвим.

Кітінґ сидів біля тіла, опираючись сідницями на п'ятки і поклавши руки на коліна. Він дивився поперед себе; його погляд застиг на складках завіси на дверях; він запитував себе, чи сірий полиск був порохом чи ворсом оксамиту, і чи оксамит це, і як старомодно мати на дверях завіси. Потім він відчув, що його трусить. Захотілося блювати. Він підвівся, перетнув кімнату і прочинив двері, бо пам'ятав, що десь там є решта помешкання і слуга. І він закричав, намагаючись покликати на допомогу.

Кітінґ прийшов у бюро як завше. Відповідав на запитання, пояснював, що того дня Геєр запросив його після вечері, щоб обговорити свою відставку. Ніхто не засумнівався в цій історії, й Кітінґ знав, що так буде й надалі. Смерть заскочила Геєра саме так, як усі й очікували. Франкон відчував лише полегшення.

— Ми знали, що він помре, як не сьогодні, то завтра, — сказав Франкон. — Чи варто жалкувати, що він уникнув затяжної агонії сам і звільнив від цього видовища всіх нас?

Кітінґ поводився стриманіше, ніж завжди. Це був спокій тупого заціпеніння. На роботі, вдома, вночі його переслідувала думка — тихенька, невиразна, монотонна: він убивця… Не зовсім, але майже вбивця… Майже вбивця… Він знав, що то була не випадковість; він знав, що розраховував на шок і переляк; він розраховував на другий інсульт, що впече Геєра до лікарні до кінця його днів. Та чи лише на це він сподівався? Хіба не знав, що може означати другий інсульт? Сподівався на це? Він намагався згадати. Намагався, щосили напружуючи мозок, але нічого не відчував. Та хай там як, він і прагнув нічого не відчувати. Він лише хотів знати. Кітінґ не зауважував, що відбувалося в бюро навколо нього. Він забув, що залишилося мало часу, щоб укласти із Франконом угоду про партнерство.

За кілька днів після Геєрової смерті Франкон покликав Кітінґа.

— Сідай, Пітере, — сказав він, усміхаючись осяйніше, ніж зазвичай. — Що ж, я маю для тебе хороші новини, хлопче. Сьогодні вранці оголосили заповіт Луціуса. У нього не залишилося жодних родичів, ти знаєш. Ну, я здивувався, бо не надто його цінував, але виявилося, інколи він був здатним на благородні жести. Він залишив усе тобі… Непоганий шмат, правда? Тепер тобі не потрібно турбуватися про внесок. Коли ми візьмемося… Що сталося, Пітере?.. Пітере, хлопчику мій, тобі погано?

Кітінґ сховав лице, притулившись чолом до руки на столі. Він не міг дозволити Франкону побачити своє обличчя. Його ось-ось могло знудити; знудити, бо, попри жах, він упіймав себе на думці, що його цікавить, а скільки саме залишив йому Геєр.

Заповіт було складено п'ять років тому — можливо, у безглуздому пориві симпатії до єдиної людини в бюро, яка виявила до Геєра чуйність, можливо, на зло своєму партнерові; це було зроблено і забуто. Спадок становив 200 тисяч доларів, Геєрову частку у фірмі та колекцію порцеляни.

Того дня Кітінґ рано вийшов із бюро, не слухаючи привітань. Він пішов додому, розповів новину матері, покинув її зітхати посеред вітальні й замкнувся у спальні. Вийшов із дому перед вечерею, не мовивши ані слова. Того вечора він так і не повечеряв, зате напився до безтями в улюбленому барі. І в цьому зміненому стані просвітлення, клюючи носом над склянкою, але зберігши ясність думки, він казав собі, що нема про що шкодувати; він учинив так, як учинив би кожен. Кетрін казала, що він був егоїстом; усі егоїсти; не дуже добре бути самолюбом, та не лише він такий; йому просто пощастило більше за багатьох; йому пощастило, бо він був кращим за більшість; він почувався чудово і сподівався, що безглуздих запитань у нього вже не виникатиме. «Кожен за себе», — пробурмотів він, засинаючи на столі.

І він більше не ставив собі безглуздих запитань. У наступні дні він не мав на них часу. Кітінґ виграв конкурс «Космо-Слотника».

Пітер Кітінґ знав, що це буде тріумф, але аж такого не очікував. Він мріяв про звук фанфар, але не міг передбачити симфонічного оркестру.

Спершу зателефонували й оголосили імена переможців. Потім задзеленчали всі телефони в бюро, волаючи, вириваючись із-під пальців секретарки, яка заледве встигала перемикати комутатор; дзвінки з усіх міських газет, від відомих архітекторів, запитання, вимоги інтерв'ю, привітання. Згодом з усіх ліфтів повалив потік, проносячись через двері бюро — повідомлення, телеграми, люди, які знали Кітінґа, люди, яких він ніколи досі не бачив. Секретарка втратила голову, не знаючи, кого приймати, а кому відмовляти. І Кітінґ потискав руки, безкінечну вервечку рук, схожу на колесо з м'якими вологими зубцями, які дотикалися до його пальців. Він не пригадував, що сказав у першому інтерв'ю — у Франконовому кабінеті, заповненому людьми і камерами. Франкон розчахнув дверцята свого кабінетного бару. Франкон, захлинаючись, розповідав усім тим людям, що будівлю «Космо-Слотника» Пітер Кітінґ спроектував сам-один. Франкон до цього не причетний; він був великодушним у напливі ентузіазму; до того ж це була хороша історія.

Історія вийшла ще краща, ніж очікував Франкон. Зі сторінок газет на країну дивилося обличчя Пітера Кітінґа — гарне, здорове, усміхнене обличчя із сяйливими очима і темними кучерями. Під світлинами йшли статті про бідність, боротьбу, прагнення і наполегливу працю, що здобула винагороду; про віру матері, яка пожертвувала всім заради синового успіху; про «Попелюшку архітектури».

Компанія «Космо-Слотник» була задоволена: там не сподівалися, що архітектори-переможці теж можуть бути молодими, вродливими і бідними — гаразд, донедавна бідними. Компанія відкрила молодого генія;

«Космо-Слотник» обожнювала молодих геніїв, бо містер Слотник теж був таким — йому виповнилося лише сорок три.

Кітінґові ескізи «найкращого хмарочоса на планеті» надрукували в газетах разом зі словами вітальної грамоти: «…За блискучий хист і простоту проекту… за чітку і виважену функціональність… за винахідливу економію простору… за майстерне поєднання сучасного й традиційного у мистецтві… фірмі „Франкон і Геєр“ та Пітеру Кітінґу…».

Кітінґ з'являвся у кінохроніці, ручкаючись із містером Шупом та містером Слотником, а в субтитрах ішлося про те, що саме ці два джентльмени думали про його проект. Кітінґ з'являвся у кінохроніці, ручкаючись із міс Дімплс Вільямс, а в субтитрах ішлося про те, що він думає про її новий фільм. Він з'являвся на архітектурних та кіношних бенкетах, сидячи на почесному місці, та мусив виголошувати промови, забуваючи, про що йому говорити: про будівлі чи про фільми. Він з'являвся в архітектурних клубах та у фан-клубах. «Космо-Слотник» надрукувала фотоколаж Кітінґа та його споруди, яке можна було придбати, виславши конверт зі зворотною адресою і маркою та вклавши всередину 25 центів. Щовечора, протягом тижня, Кітінґ з'являвся на сцені кінотеатру «Космо», під час першого показу найновішого фільму «Космо-Слотника»; він вклонявся, залитий світлом рампи, стрункий і елегантний, у чорному смокінгу, й протягом двох хвилин розповідав про важливість архітектури. Він головував у журі конкурсу краси в Атлантік-Сіті, переможниця якого проходила кінопроби в «Космо-Слотник». Його фото разом із відомим борцем-переможцем опублікували під заголовком «Чемпіони». Модель його будівлі вирушила в турне разом із фотографіями найкращих проектів решти учасників і виставлялася в фойє кінотеатрів «Космо-Слотник» по всій країні.

Місіс Кітінґ спершу розплакалася, притискаючи Кітінґа обома руками і бурмочучи, що не може повірити. Вона затиналася, відповідаючи на запитання про Піті, збентежено й незграбно позувала перед об'єктивами. Потім вона до цього звикла. Вона сказала Пітеру, стенаючи плечима, що, звісно, він мусив виграти, нема з чого дивуватися — ніхто інший перемогти не міг. У спілкуванні з репортерами вона виробила бадьорий поблажливий тон. Жінка помітно дратувалася, коли не потрапляла на фотографії разом із Піті. Вона придбала норкову шубу.

Кітінґ дозволив собі плисти за течією. Він потребував людей і галасу навколо себе. У нього не виникало ані запитань, ані сумнівів, коли стояв на підвищенні над морем облич, а сперте повітря було просякнуте одним-єдиним складником — захватом; для решти не залишалося місця. Він став великий, великий, як маса людей, які казали йому про це. Він мав рацію, так само, як і люди, які в це вірили. Він дивився у ці обличчя, у ці очі; він бачив, як народжується в них, бачив, як вони нагороджують його даром життя. Ось він, Пітер Кітінґ, — віддзеркалення у вилуплених на нього очах, і його тіло теж було віддзеркаленням.

Одного вечора він знайшов дві години для Кетрін. Він тримав її в обіймах, і вона шепотіла блискучі плани їхнього майбутнього; він дивився на неї задоволено, але не чув її слів; він думав про те, якою була б їхня спільна фотографія і в скількох газетах її надрукували б.

Якось він побачився з Домінік. Вона виїжджала на літо з міста. Домінік його розчарувала. Вона привітала його досить поштиво, але дивилася так, як завжди, начебто нічого не сталося. З усіх авторів архітектурних колонок лише вона не згадала ні про конкурс «Космо-Слотника», ні про його переможця.

— Я їду до Коннектикуту, — сказала вона йому. — Житиму влітку в батьківському маєтку. Він надав його мені у повне користування. Ні, Пітере, ти не можеш приїхати мене відвідати. Жодного разу. Я їду туди, щоб нікого не бачити.

Він був розчарованим, але це не затьмарило тріумфу цих днів. Він більше не боявся Домінік, натомість відчував упевненість, що може змусити її змінити ставлення до нього, і що він таки побачить ті зміни, коли вона повернеться восени.

Але було дещо, що псувало йому тріумф; не часто і не виразно. Йому ніколи не набридало слухати, як говорять про нього; та йому не надто подобалося чути про будівлю. А коли він мусив це вислуховувати, то не заперечував проти коментарів про «майстерне поєднання сучасності та традицій» у фасаді; та коли йшлося про планування — а про планування говорили дуже багато, — коли він чув про «блискучі здібності та простоту… чітку і виважену функціональність… винахідливу економію простору», коли чув це і думав про… Він не думав про це. У його мозку не було слів. Він не впускав їх туди. Було саме лише важке, темне почуття — й ім'я.

Протягом двох тижнів після нагородження він виштовхував цю думку з голови, як щось не варте його уваги, таке, що потрібно поховати так, як він поховав своє сумнівне, принизливе минуле. Протягом зими він зберігав ескізи будівлі, покреслені олівцем, що тримала інша рука; у вечір нагородження він їх спалив; це було перше, що він зробив.

Але думки його не покидали. Раптом він зрозумів, що це не просто примарна загроза, а й практична небезпека; і він втратив страх. Він міг упоратися з реальною загрозою, міг доволі просто позбутися її. Кітінґ полегшено всміхнувся, зателефонував до Роркового бюро і домовився з ним про зустріч.

Він вирушив на цю зустріч упевнено. Уперше в житті він не відчував дивної ніяковості у Рорковій присутності, що він її не міг ані пояснити, ані позбутися. Зараз він почувався в безпеці. Він покінчив із Говардом Рорком.

Рорк сидів за столом у своєму кабінеті й чекав. Якось уранці задзеленчав телефон, але це був усього лише Пітер Кітінґ, який хотів зустрітися. Зараз він забув, що Пітер Кітінґ має прийти. Він чекав на дзвінок. Протягом кількох останніх тижнів він став залежний від телефона. Будь-якої миті він міг почути новини про свої ескізи для банку компанії «Метрополітен».

Рорк давно мав борг за бюро. Те ж було і з кімнатою, де він мешкав; він попросив власника почекати, і власник чекав; насправді, навіть якби він перестав чекати, це не мало би значення. А от для бюро це було важливо. Він сказав представникові орендаря, що доведеться зачекати; він не просив відтермінувати, а тихо і навпростець сказав, що затримає оплату — тільки так він і вмів. Але саме усвідомлення того, що він просить про послугу в орендаря, від якого залежний, сприймав як прохання про милостиню. Це були тортури. «Добре, — думав він, — це тортури. І що з цього?»

Він два місяці не сплачував рахунків за телефон й отримав останнє попередження. За кілька днів телефон відімкнуть. Він мусив чекати. Так багато всього могло відбутися за цих кілька днів.

Відповідь від правління банку, що давно йому обіцяв Вейдлер, відкладалася з дня на день. Рада правління не могла дійти згоди; були противники і були затяті захисники; наради тривали; Вейдлер красномовно відмовчувався. Але Рорк багато про що здогадувався; настали дні тиші, тиші в бюро, тиші в усьому місті, тиші в ньому. Він чекав.

Він сидів, привалившись до столу, опершись обличчям на руку. Пальці лежали на підставці для телефона. Він невиразно подумав, що не повинен отак сидіти; але сьогодні почувався дуже втомленим. Розумів, що має забрати руку з телефона, але не поворушився. Гаразд, так, він залежав від телефона, він міг розбити його вщент, але все одно залежав би від нього — кожним своїм подихом і кожною часточкою. Його пальці непорушно відпочивали на підставці. Це, а ще листи; він дурив себе щодо листів; дурив і насилу стримувався, щоб не підскакувати, коли вряди-годи котрийсь лист падав крізь щілину у дверях, примушував себе не бігти до нього, а витримати паузу: певний час подивитися на білий конверт на підлозі, потім повільно до нього підійти і підняти. Щілина у дверях і телефон — у цьому світі для нього більше нічого не залишалося.

Він підвів голову, подумавши про це, і поглянув на низ дверей. Нічого. Було пізнє пообіддя, можливо, час останньої пошти давно минув. Підняв руку, щоб глянути на годинник, але його не було; годинник він заклав. Обернувся до вікна; на віддаленій башті висів дзиґар, і він міг його розгледіти. О пів на п'яту — сьогодні пошти вже не буде.

Він побачив, як його рука піднесла слухавку. Пальці накручували номер.

— Ні, ще ні, — сказав у слухавку Вейдлерів голос. — Ці збори мали відбутися вчора, але їх перенесли… Я вчепився в них, як бульдог… Можу вам пообіцяти, що завтра ми отримаємо чітку відповідь. Я майже можу вам це пообіцяти. Якщо не завтра, тоді доведеться перечекати вихідні. Але в понеділок обіцяю напевно… Ви на диво терплячий до нас, містере Рорк. Ми цінуємо це.

Рорк кинув слухавку. Він заплющив очі. Думав, що може дозволити собі перепочити, просто перепочити кілька хвилин, перш ніж почати думати, якого числа надійшло попередження про відімкнення телефону і як йому дожити до понеділка.

— Привіт, Говарде, — сказав Пітер Кітінґ.

Він розплющив очі. Кітінґ зайшов і, всміхаючись, став перед ним. Розхристаний, у світло-брунатному весняному пальті з блакитною волошкою у петлиці, кінці паска звисали по боках, наче ручки сумки. Він стояв, розставивши ноги, руки в боки, зсунувши капелюха на потилицю. Його чорні кучері так яскраво і свіжо виблискували над блідим чолом, що, здавалося, на них, як на волошці, зараз проступлять сяйливі краплі весняної роси.

— Привіт, Пітере, — сказав Рорк.

Кітінґ зручно вмостився, зняв капелюха, жбурнув його на середину столу і ляснув долонями по колінах.

— Ну, Говарде, щось відбувається, так?

— Вітаю.

— Дякую. Говарде, що сталось? У тебе жахливий вигляд. Звісно, не через надмір роботи, наскільки я знаю?

Це був тон, якого він збирався уникати. Він планував, що розмова точитиметься гладенько і по-дружньому. «Гаразд, — вирішив Кітінґ, — згодом так і буде». Але насамперед він хотів показати, що не боїться Рорка, що ніколи більше не боятиметься його.

— Ні, не через надмір.

— Послухай, Говарде, чому ти не облишиш усе це?

Він зовсім не збирався це говорити. Його рот так і залишився ледь роззявленим від подиву.

— Облишити що?

— Цю позу. Ох, свою ідею, якщо так хочеш. Чому ти не опустишся на землю? Чому не почнеш працювати, як інші? Чому не перестанеш бути чортовим дурнем? — він відчув, наче котиться з гори без гальм. Він не міг зупинитися.

— Пітере, у чому річ?

— Як ти сподіваєшся вижити у цьому світі? Ти повинен жити серед людей, сам знаєш. Є лише два шляхи. Ти можеш приєднатися до них або боротися з ними. Але ти не робиш ані того, ані того.

— Так, ані того, ані того.

— І люди тебе не хочуть. Вони не хочуть тебе! Хіба ти не боїшся?

— Ні.

— Ти вже рік не працюєш. І не будеш. Хто й коли дасть тобі роботу? Можливо, у тебе залишилося кілька сотень — а потім гаплик.

— Пітере, це не так. У мене залишилося 14 доларів і 57 центів.

— Ось! А поглянь на мене! Мені байдуже, що казати так про себе — неґречно, не в тому річ. Я не хвалюся. Байдуже, хто це каже. Але поглянь на мене! Пам'ятаєш, як ми починали? І поглянь на нас зараз. А потім подумай, що поставлено на карту. Просто облиш своє дурне переконання, начебто ти кращий за всіх — і йди працювати. За рік матимеш бюро, яке змусить тебе червоніти при самій згадці про цю конуру. Люди бігатимуть за тобою, ти матимеш клієнтів, друзів, матимеш армію креслярів, які виконуватимуть твої накази!.. Чорт! Говарде, не про мене йдеться — що я можу з цього мати? — але цього разу я не намагаюся здобути вигоду для себе, насправді я знаю, що ти — небезпечний конкурент. Але я все одно повинен тобі це сказати. Тільки подумай, Говарде. Подумай про це! Ти станеш багатим, ти станеш відомим, тебе поважатимуть, на тебе молитимуться, тобою захоплюватимуться — ти станеш одним із нас!.. Ну?.. Скажи щось! Чому ти нічого не кажеш?

Він бачив, що погляд у Рорка не порожній і не зневажливий, а уважний і запитливий. Для Рорка це було щось на кшталт капітуляції, бо він не опустив на очі сталевого щита, бо дозволив очам дивитися здивовано й зацікавлено — і майже безпорадно.

— Послухай, Пітере. Я тобі вірю. Я знаю, що ти нічого не отримаєш, кажучи мені це. Я знаю навіть більше. Я знаю, що ти не хочеш, щоб мені пощастило — усе нормально, я не дорікаю тобі, я завжди це знав — і ти не хочеш, щоб я досягнув усього цього, що ти мені пропонуєш. Але ти таки спонукаєш мене до цього, доволі щиро. І ти знаєш: якщо я скористаюся твоєю порадою, то цього досягну. І це не вияв любові до мене, інакше ти так не злився б і не був би таким наляканим… Пітере, що тебе так непокоїть у мені навіть зараз?

— Я не знаю, — прошепотів Кітінґ.

Він зрозумів, що це відповідь на запитання і зізнання, зізнання жахливе. Він не знав, у чому саме зізнався, і відчував, що й Рорк цього не знає. Але правда оголилася; вони не могли її осягнути, але відчули її присутність, і це змусило їх замовкнути, сидячи обличчям до обличчя, здивовано й упокорено.

— Пітере, опануй себе, — лагідно сказав Рорк, наче другові. — Ми ніколи не говоритимемо про це знову.

Зненацька Кітінґ озвався, полегшено вчепившись голосом у яскраву вульгарність нового тону:

— Якого чорта, Говарде, я просто говорив із погляду практичної людини. Якби ти захотів працювати, як нормальна…

— Замовкни! — гаркнув Рорк.

Кітінґ знеможено відхилився на спинку крісла.

Він не мав що сказати.

Він забув, задля чого сюди прийшов.

— Ну, — запитав Рорк, — що ти хотів сказати мені про конкурс?

Кітінґ сіпнувся. Він дивувався, як Рорк про це здогадався. А потім стало легше, бо у спалаху обурення він про все забув.

— О так, — дзвінко промовив Кітінґ, з яскравою ноткою роздратування у голосі. — Так, я хотів поговорити з тобою про це. Дякую, що ти мені нагадав. Звісно, як ти припускаєш, як ти знаєш, я не якась там невдячна свиня. Насправді, Говарде, я прийшов подякувати тобі. Я не забув, що ти доклався до цієї будівлі й дав мені кілька порад. Я перший віддам тобі належне.

— Це необов'язково.

— Ох, може, воно й так. Я впевнений: ти теж не хотів би, щоб я казав про твою участь. Упевнений також, що ти й сам не захочеш нічого розповідати. Бо знаєш, як воно. Люди такі дивні, вони можуть усе перекрутити в такий незбагненний спосіб… Та оскільки я отримую частину призового фонду, то подумав, що буде чесно поділитися. Я радий, що це сталося саме тоді, коли тобі так сильно потрібні гроші.

Він витягнув гаманець, дістав із нього приготований завчасно чек і поклав його на стіл. На ньому був напис: «Виплатити на вимогу Говарду Рорку — 500 доларів».

— Дякую тобі, Пітере, — сказав Рорк, забираючи чек.

Потім він перевернув його, взяв чорнильну ручку і написав на звороті: «Виплатити на вимогу Пітеру Кітінґу», підписався і простягнув чек Кітінґу.

— А це мій хабар тобі, Пітере, — сказав він. — За те само. Щоб ти тримав язика на припоні.

Кітінґ отетеріло вирячився на нього.

— Це все, що я можу тобі запропонувати зараз, — сказав Рорк. — Більшого ти в мене поки що не витягнеш. Але згодом, коли я матиму гроші, то попрошу, щоб ти не шантажував мене. Кажу це відверто, бо не хочу, щоб хтось дізнався, що я якимсь боком причетний до цієї будівлі.

Він засміявся, побачивши, як повільно змінюється вираз Кітінґового обличчя.

— Ні? — сказав Рорк. — Ти справді не хочеш мене цим шантажувати?.. Іди додому, Пітере. Ти в абсолютній безпеці. Я ніколи і словом про це не обмовлюся. Це твоє — і будинок, і кожна його балка, кожен метр каналізації та кожне фото твого обличчя в газетах.

Кітінґ скочив на ноги. Його трусило.

— Будь ти проклятий! — закричав він. — Будь ти проклятий! За кого ти себе маєш? Хто тобі сказав, що ти можеш отак чинити з людьми? То ти надто хороший для цієї споруди? Хочеш, щоб я її соромився? Ти зіпсований, паршивий, марнославний виродок! Хто ти такий? Тобі навіть бракує глузду зрозуміти, що ти нікчема, недоумок, жебрак, невдаха, невдаха, невдаха! І ти сидиш тут і проголошуєш тиради! Ти — проти всієї країни, проти всіх! Чому я повинен тебе слухати? Ти мене не залякаєш. Тобі до мене недотягнутися. Зі мною увесь світ!.. Не витріщайся на мене отак! Я завжди тебе ненавидів! Ти цього не знав, правда? Я завжди тебе ненавидів! І завжди ненавидітиму! Одного дня я тебе знищу, клянуся, знищу, навіть якщо це буде останнє, що я зможу зробити!

— Пітере, — мовив Рорк, — навіщо ти себе так викриваєш?

Кітінґу перехопило подих. Тамуючи стогін, він упав на стілець і завмер, ухопившись руками за краї.

За якийсь час він підвів голову і дерев'яним голосом запитав:

— О Боже, Говарде, що я наговорив?

— Із тобою вже все гаразд? Ти можеш іти?

— Говарде, мені шкода. Я прошу вибачення, якщо ти його хочеш. — Його голос лунав невиразно й непереконливо. — Я втратив глузд. Припускаю, що я перенервував. Я нічого такого не мав на думці. Не знаю, чому я це сказав. Чесно, не знаю.

— Поправ комірець. Він відстібнувся.

— Думаю, я розізлився за те, що ти зробив із чеком. Але, гадаю, ти теж образився. Вибач мені, часом я такий телепень. Я не хотів тебе образити. Ми знищимо цей клятий чек.

Він підняв чек, черкнув сірником й уважно спостерігав, як папір догорів до останнього клаптика, що його довелося викинути.

— Говарде, забудьмо про це?

— Не думаєш, що тобі зараз краще піти?

Кітінґ важко підвівся, зробив руками кілька беззмістовних жестів і пробурмотів:

— Ну… ну, добраніч, Говарде… Незабаром побачимося… Це тому, що зі мною стільки всього сталося останнім часом… Думаю, мені потрібно відпочити… Бувай, Говарде…

Він вийшов у коридор і зачинив за собою двері, відчуваючи крижане полегшення. Відчував себе важким і дуже втомленим, але понуро впевненим. Кітінґ зрозумів одне: він ненавидів Рорка. Уже не було потреби сумніватися, дивуватися і зніяковіло корчитися. Все було просто. Він ненавидів Рорка. Причини? Потреба думати про причини відпала. Залишилася тільки потреба ненавидіти. Ненавидіти сліпо, ненавидіти терпляче, ненавидіти без люті; лише ненавидіти, не дозволяти нічому стати на заваді цій ненависті і не дозволяти собі забути про неї, ніколи.

Телефон задзеленчав у понеділок, пізнього пообіддя. Це був Веллер:

— Містере Рорк, чи можете ви негайно прийти? Я не хочу нічого говорити телефоном. Але приїжджайте негайно. — Його голос звучав чітко, весело, з променистою засторогою.

Рорк глянув у вікно, на годинник далекої башти. Він сидів, підсміюючись з цього годинника, наче з доброго давнього ворога; він більше його не потребував, у нього знову з'явиться власний годинник. Він відкинув назад голову, роблячи зухвалий виклик цьому безбарвному сірому циферблату, що висів високо над містом.

Рорк підвівся і взяв пальто. Він випрямив плечі, натягуючи пальто, і відчув насолоду від руху м'язів.

На вулиці взяв таксі, яке не міг собі дозволити.

Голова ради правління очікував на нього в кабінеті, разом із Вейдлером і віце-президентом банку Мангеттену. У кімнаті стояв довгий стіл для нарад, на якому було розкладено Роркові ескізи. Вейдлер підвівся йому назустріч і підійшов, простягнувши руку, щоб привітатися. Повітря в кімнаті нагадувало увертюру до слів, що їх вимовив Вейдлер. І Рорк не був певен, якої миті почув їх, бо йому здавалося, що він їх почув, щойно ввійшовши.

— Що ж, містере Рорк, замовлення ваше, — сказав Вейдлер.

Рорк мовчки вклонився. Протягом кількох хвилин краще було не довіряти власному голосу.

Голова привітно всміхнувся, запрошуючи його сідати. Рорк сів із того боку стола, де лежали його ескізи. Його рука відпочивала на столі й поліроване червоне дерево здавалося теплим і живим на дотик, так, наче він торкався пальцями до фундаменту будівлі, його найвидатнішої будівлі на 50 поверхів, що її треба було звести в центрі Мангеттену.

— Мушу вам сказати, — мовив голова, — у нас тут була затята бійка через ваш проект. Дякувати Богові, все скінчилося. Деякі члени правління просто не могли проковтнути ваших радикальних нововведень. Ви ж знаєте, які по-дурному консервативні деякі люди. Але ми знайшли, як задовольнити їх і отримати згоду. Містер Вейдлер чудово переконував їх на вашу користь.

Троє чоловіків іще багато чого казали. Рорк заледве їх чув. Він думав, як екскаватор уперше вгризеться в землю, починаючи викопувати її. Потім почув, як голова каже: «…отже, замовлення ваше, за однієї маленької умови». Він прислухався і поглянув на голову правління.

— Це невеличкий компроміс, і якщо ви погодитеся на нього, ми можемо підписувати угоду. Це лише несуттєвий нюанс у вигляді фасаду. Я розумію, що ви, модерністи, надаєте небагато уваги фасаду. Вам важливе планування, і це цілком доречно, нам і на гадку не спало б змінювати ваше планування у будь-якому разі, бо саме логічність планування підкупила нас у цій будівлі. Тому я певний, що ви не заперечуватимете.

— Чого ви хочете?

— Ідеться лише про невеличкі зміни фасаду. Я покажу вам. Син нашого містера Паркера вивчає архітектуру, і ми попросили його зробити ескіз, лише побіжний ескіз, щоб показати про що саме йдеться і продемонструвати членам ради правління, бо інакше вони не могли б уявити компроміс, що ми запропонували. Ось він.

Він витягнув із-під ескізів на столі замальовку і простягнув її Роркові.

На малюнку була охайно перемальована Роркова будівля. Це була його будівля, але зі спрощеним доричним портиком спереду, карнизом нагорі, а орнамент було змінено на стилізований грецький.

Рорк підвівся. Він мусив устати. Він зосередився на спробі встати. Це спрощувало все інше. Він оперся на випростану руку, так стиснувши пальцями край столу, що під шкірою його зап'ястка виступили вени.

— Вловлюєте суть? — примирливо запитав голова правління. — Наші консерватори просто відмовилися сприйняти таку разюче відмінну будівлю, як ваша. І вони стверджують, що публіка теж її не сприйме. Тому довелося дійти спільного знаменника. Отже, хоч це, звісно, і не традиційна архітектура, ми дамо публіці враження чогось звичного. Це додасть споруді певного духу надійної, стабільної гідності — це ж те, чого ми очікуємо від банку, так? Існує неписаний закон, що банк мусить мати класичний портик — а банк не та інституція, щоб ламати закони, демонструвати непокору і підривати невловиме почуття впевненості — ви ж розумієте, люди не довіряють новизні. Ось вихід, що вдовольнив кожного. Особисто я на цьому не наполягав би, але насправді не бачу, як це може щось зіпсувати. І ось що вирішила рада правління. Звісно, не йдеться про те, що ви мусите дотримуватися цього ескізу. Але він дає загальну ідею, і ви попрацюєте над нею, зробите свою власну адаптацію класичних мотивів для фасаду.

І тоді заговорив Рорк. Чоловіки не могли охарактеризувати тон його голосу; вони не могли вирішити, чи було в ньому забагато спокою чи забагато емоцій. Вони дійшли висновку, що він був спокійним, бо лунав рівно, без наголосів, без відтінків, виокремлюючи кожний склад, наче мовлений машиною; лише повітря в кімнаті не було повітрям, що вібрує від спокійного голосу.

Вони дійшли висновку, що в поведінці чоловіка, який говорив, не було нічого ненормального, за винятком того факту, що його права рука намертво вчепилася в край столу, і коли йому знадобилося пересунути ескізи, він зробив це лівою, наче людина з однією паралізованою рукою.

Він говорив довго. Він пояснював, чому ця споруда не може мати класичних мотивів на фасаді. Він пояснював, чому чесна будівля, як і чесна людина, повинна бути одним цілим і дотримуватися однієї віри; що це становить джерело життя, сенс існування будь-якого предмета чи істоти, пояснював, чому — якщо одна найменша частина зрадить цьому сенсові — предмет чи істота помирає і чому хорошим, величним і шляхетним на землі може бути лише те, що дотримується цілісності.

Голова перебив його:

— Містере Рорк, я згоден із вами. До того, що ви кажете, немає заперечень. Але, на жаль, у реальному житті не завжди можна бути бездоганно послідовним. Завжди є непередбачений чинник людських емоцій. Ми не можемо подолати це холодною логікою. Ця дискусія насправді зайва. Я можу погоджуватися з вами, але не можу вам допомогти. Питання закрито. Це було остаточне рішення ради правління — після більш ніж тривалого обговорення, як ви знаєте.

— Чи дозволите ви мені з'явитися на засіданні ради і поговорити з ними?

— Вибачте, містере Рорк, але рада правління знову не відкриватиме це питання для подальшого обговорення. Це було остаточне рішення. Я можу лише попросити вас відповісти, чи ви погоджуєтеся взяти замовлення на наших умовах, чи ні? Мушу визнати, що рада передбачила можливість вашої відмови. У такому разі було згадано ім'я іншого архітектора, Ґордона Прескотта, як пріоритетна альтернатива. Але я сказав раді, що цілком впевнений у вашій згоді.

Він чекав. Рорк нічого не відповідав.

— Містере Рорк, ви розумієте ситуацію?

— Так, — відповів Рорк. Він опустив очі, дивлячись на ескізи.

— Отже?

Рорк не відповів.

— Так чи ні, містере Рорк?

Рорк відхилився назад і заплющив очі.

— Ні, — вимовив він.

Після невеличкої паузи голова запитав:

— Ви усвідомлюєте, що робите?

— Цілком, — сказав Рорк.

— Боже милосердний! — зненацька вигукнув Вейдлер. — Ви хоч уявляєте, яке це велике замовлення? Ви молода людина, у вас може не бути другого такого шансу. І… чорт забирай, я це скажу! Вам воно потрібно! Я знаю, як страшенно вам потрібно це замовлення!

Рорк зібрав зі столу ескізи, скрутив їх і взяв під пахву.

— Це чисте божевілля! — стогнав Вейдлер. — Ви мені потрібні. Нам потрібен ваш будинок. Вам потрібно замовлення. Чи мусите ви бути аж таким фанатичним і самовідданим?

— Що? — отетеріло запитав Рорк.

— Фанатичним і самовідданим.

Рорк усміхнувся. Він глянув униз на ескізи. Трохи поворушив ліктем, притискаючи їх до тіла, і сказав:

— Це був найегоїстичніший учинок людини з усіх, що ти їх бачив.

Він пішки пішов до свого бюро. Зібрав креслярські інструменти і кілька речей, які там тримав. Назбирався один пакунок. Він узяв його під пахву. Потім замкнув двері й віддав ключі представнику орендаря. Він сказав, що закриває бюро. Пішов додому і залишив там пакунок. А потім попрямував до будинку Майка Донніґана.

— Ні? — запитав Майк, зиркнувши на нього.

— Ні, — відповів Рорк.

— Що сталося?

— Я розповім тобі якось іншим разом.

— Покидьки!

— Не звертай уваги, Майку!

— А що тепер з бюро?

— Я його закрив.

— Назавжди?

— Тимчасово.

— Хай їм грець, рудий! Хай їм грець!

— Замовкни. Мені потрібна робота, Майку. Можеш допомогти?

— Я?

— Я більше нікого в галузі не знаю. Нікого, хто захотів би мене взяти. Ти знаєш їх усіх.

— В якій галузі? Про що ти?

— Про будівництво. Робота на будівництві. Як я колись працював.

— Ти про роботу простим будівельником?

— Я про роботу простим будівельником.

— Ти збожеволів, чортів телепню!

— Майку, облиш. Улаштуєш мене на роботу?

— Але якого дідька? Ти можеш отримати пристойну роботу в архітектурному бюро. Ти ж знаєш, що можеш.

— Я не хочу, Майку. Більше ніколи.

— Чому?

— Не хочу бути дотичним до цього. Не хочу цього бачити. Не хочу допомагати їм робити те, що вони роблять.

— Ти можеш отримати приємну чисту роботу деінде.

— На приємній чистій роботі мені доведеться думати. А я не хочу думати. Не так, як думають вони. А хоч би куди я пішов, мусить бути по-їхньому. Я хочу роботу, де мені не потрібно буде думати.

— Архітектори не стають чорноробами.

— Це все, що вміє робити цей архітектор.

— Ти можеш швиденько чогось навчитися.

— Я не хочу нічого вчитися.

— Ти хочеш, щоб я влаштував тебе в будівельну бригаду тут, у місті?

— Саме про це я й кажу.

— Ні, чорт тебе забирай! Я не можу! Я не хочу! Я не робитиму цього!

— Чому?

— Рудий, ти хочеш виставити себе напоказ перед усіма покидьками цього міста? Перед усіма цими сучими дітьми, щоб вони знали, до чого тебе довели? Щоб усі вони зловтішалися?

Рорк засміявся.

— Мені начхати на це, Майку. А тебе чому це обходить?

— Ну, я тобі не дозволю. Я не дам цим чортовим душам такої типу… радості.

— Майку, — лагідно сказав Рорк, — мені не залишається нічого іншого.

— Матері його, це не так. Я ж казав тобі вже. А зараз ти послухаєш мене. Я маю достатньо готівки, поки ти…

— Скажу тобі те, що казав Остіну Геллеру. Якщо ти ще хоч раз запропонуєш мені гроші, нашій дружбі — клямка.

— Але чому?

— Не сперечайся, Майку.

— Але…

— Я прошу тебе зробити мені велику послугу. Мені потрібна ця робота. Ти не повинен мене жаліти. Я себе не жалію.

— Але… але що станеться з тобою, рудий?

— Коли?

— Ну… в майбутньому?

— Я заощаджу достатньо грошей і повернуся. Або, можливо, хтось пришле по мене раніше.

Майк подивився на нього. Він побачив у Роркових очах дещо таке, що, він знав, Рорк не хотів би виказати.

— Добре, рудий, — лагідно погодився Майк.

Він довго думав, а потім сказав:

— Послухай, рудий, я не шукатиму для тебе роботи у місті. Просто не можу. У мене шлунок зводить, коли тільки подумаю про таке. Але я знайду тобі щось в іншій галузі.

— Добре. Будь-що. Мені байдуже.

— Я працював на всіх улюблених підрядників цього покидька Франкона так довго, що знаю кожного, хто будь-коли працював для нього. У нього є гранітний кар'єр в Коннектикуті. Один із виконробів — мій добрий приятель. Він зараз у місті. Працював колись на каменярні?

— Якось. Дуже давно.

— Думаєш, тебе це влаштує?

— Упевнений.

— Я з ним зустрінуся. Ми не скажемо йому, хто ти такий, просто мій приятель. І це все.

— Дякую, Майку.

Майк потягнувся по пальто, а потім опустив руки і втупився у підлогу.

— Рудий…

— Майку, зі мною все буде добре.

Рорк пішов додому. Стемніло і на вулицях було порожньо. Віяв сильний холодний вітер. Рорк відчував, як він зі свистом лушпарить його по щоках. Але це був єдиний доказ вітру, що розривав повітря. Ніщо не ворушилося у кам'яному коридорі навколо нього. Тут не було жодного дерева, що могло зашелестіти, ані фіранок, ані тентів; лише оголені масиви каменю, скло, асфальт і гострі кути. Було дивно відчувати на обличчі ці люті пориви вітру. Аж раптом у смітнику на розі зашелестіла зіжмакана сторінка газети, конвульсивно б'ючись у дротяній сітці. І вітер став реальним.

Увечері, через два дні, Рорк виїхав до Коннектикуту.

Із потяга він лише раз кинув оком на панораму міста, що на мить промайнула за вікном. Сутінки розмили деталі будівель. Вони здіймалися тонкими колонами м'якого кольору блакитної порцеляни, не справжнього кольору, а створеного вечором і віддаллю. Вони здіймалися голими контурами, наче порожні каркаси, що очікували заповнення. Відстань робила місто пласким. Поодинокі шпилі здіймалися незбагненно високо, відриваючись від усього на землі. Вони існували в своєму власному світі й доносили до неба свідчення людських досягнень і спромоги. Вони були порожніми формами. Але людина, яка зайшла так далеко, могла зробити значно більше. Місто на обрії чаїло в собі запитання — і перспективу.

Крихітні цяточки світла спалахували на верхів'ї однієї відомої башти, у вікнах ресторану «Зоряний дах». Потяг повернув — і місто зникло.

Цього вечора, у банкетній залі ресторану «Зоряний дах» відбувалася святкова вечеря на честь вступу Пітера Кітінґа у партнери фірми, що відтепер мала називатися «Франкон і Кітінґ».

За довгим столом, вкритим, як здавалося, не скатертиною, а полотнищем світла, сидів Ґай Франкон. Сьогодні ввечері він чомусь був не проти сріблястих пасом, що з'явилися в нього на скронях; сивина яскраво спалахувала на тлі чорноти його волосся і надавала охайного та елегантного вигляду, так само як сувора білизна його сорочки на тлі чорного вечірнього костюма. На почесному місці сидів Пітер Кітінґ. Він відхилився назад, розправивши плечі та тримаючи в руках ніжку келиха. Його чорні кучері сяяли над білим чолом. У цей єдиний момент тиші гості не відчували ані заздрості, ані образи, ані злості. У кімнаті панувало відчуття братерства завдяки присутності цього блідого вродливого хлопця, серйозного, наче на першому причасті. Ролстон Голкомб підвівся для промови і завмер із келихом у руці. Він підготував промову, та, на власний подив, почув, що тоном абсолютної щирості говорить щось зовсім інше. Він сказав:

— Ми — хранителі величного людського призначення. Можливо, найвеличнішої з усіх людських прагнень. Ми багато чого досягли і часто помилялися. Але ми готові покірно зійти зі шляху для наших послідовників. Ми лише люди і ми лише шукачі. Але ми шукаємо правду всім найкращим, що є в наших серцях. Ми шукаємо її з усім піднесенням, що ним наділено людський рід. Це величний пошук. За майбутнє американської архітектури!

Частина друга Еллсворт Тухі

1

Тримати кулаки міцно стиснутими так, наче шкіра долонь зрослася зі сталлю, яку він стискав. Твердо поставити ноги, вчавлюючи їх у плескату поверхню каменю, що відштовхувався від підошов. Відчувати, що тіла не існує. Є лише кілька потоків напруги у колінах, зап'ястках, плечах і дрилі. Відчувати довгі конвульсії дриля, відчувати тремтіння шлунка, тремтіння легень, тоді як чіткі грані каменю перед ним укриваються зубчастими тріщинами. Відчувати дриль і власне тіло поєднаними в єдиному зусиллі заради того, щоб металеве свердло повільно занурювалося в граніт… Ось яким було життя Говарда Рорка протягом останніх двох місяців.

Він стояв на розігрітому сонцем камені. Його обличчя було випалене до бронзи. Сорочка прилипла до спини довгими вогкими смугами поту. Кар'єр височів над ним плескатими виступами, що розбивалися один об один. Це був світ без вигинів, трави або ґрунту, примітивний світ кам'яних площин, гострих ребер та кутів. Цей камінь не було створено терплячими століттями і запаяно дощовими осадами і припливами; він був народженим із розплавленої маси, що повільно вистигала у невідомих глибинах; його було викинуто, видобуто із землі, й він досі зберігав ознаки насильства людей на своїх виступах.

Прямі лінії свідчили про силу кожного розрізу; міць кожного удару руйнувала непохитні лінії; камінь розколювався у негнучкому опорі. Дрилі вгризалися в нього з довгим монотонним дзижчанням; сила цього звуку врізалася в нерви, черепи, неначе тремтячі інструменти повільно трощили не лише камінь, а й людей, які цей інструмент тримали.

Рорку подобалася ця робота. Інколи він відчував, що це — наче бійцівський поєдинок між його м'язами та гранітом. Увечері він був дуже втомленим. Йому подобалася порожнеча знеможеного тіла.

Щовечора він долав три кілометри від кар'єру до маленького робітничого містечка. Земля в лісі, що він крізь нього йшов, була м'яка і тепла; дивне відчуття після дня, проведеного на гранітних кряжах; щовечора він усміхався новому задоволенню і дивився вниз, спостерігаючи, як його ноги вминають піддатливу поверхню, прокладаючи шлях і залишаючи позаду ледь помітні відбитки.

На піддашші будинку, де він квартирував, стояла балія; фарба давно злущилася з її дна, і голі дошки були сіро-білими. Він подовгу приймав ванну, даючи прохолодній воді розмочити кам'яний порох на його шкірі. Він відкидав назад голову, клав її на край балії, заплющував очі. У величезній утомі ховалося полегшення: воно не залишало жодних відчуттів, окрім лінивого задоволення м'язів, що позбулися напруги.

Він вечеряв на кухні разом з іншими робітниками кар'єру. Сідав сам, за столом у кутку; дим від смальцю, що безперервно потріскував на великій газовій плитці, огортав кімнату липкою імлою. Ів він мало. Пив багато води, п'яніючи від холодної мерехтливої рідини у чистій склянці.

Він спав у маленькій дерев'яній комірчині під дахом. Крокви навскіс хилилися над його ліжком. Коли дощило, чув стукіт кожної краплі об дах і докладав зусиль, щоб зрозуміти, чому не відчуває, як дощ лупить його по тілу.

Іноді, після вечері, він блукав лісом, що починався відразу за будиночком. Лягав долілиць, витягався на землі, спираючись на лікті та підпираючи підборіддя долонями, і розглядав орнаменти прожилок у зелених вістрях трави перед обличчям; дмухав на них і дивився, як травинки тремтіли і знову завмирали. Він перекочувався на спину і нерухомо лежав, відчуваючи тепло землі під собою. Високо над ним досі зеленіло листя, але це була насичена, концентрована зелень, неначе колір згущувався в одному останньому зусиллі перед приходом пітьми, яка вбирала його. Листя здавалося нерухомим на тлі глянцевої лимонної жовтизни неба; його сяйлива блідість увиразнювала зникомість світла. Він притискав стегна і спину до землі під ним; земля опиралася, але згодом піддавалась — це була мовчазна перемога; він відчував невиразну чуттєву насолоду в м'язах ніг.

Деколи, не надто часто, він сідав і довго не ворушився; потім усміхався лінивою посмішкою ката, що спостерігає за жертвою. Він думав про дні, що минають. Про будинки, які він міг звести, які повинен був спорудити і які, можливо, ніколи не зводитиме знову. Спостерігав за некликаною появою цього болю з холодною, відчуженою цікавістю; казав собі: «Ось, знову», і запитував у себе, скільки ще це триватиме. Споглядання власної боротьби із цим болем давало йому дивне, нестерпне задоволення, і він забував, що йдеться про його власне страждання; він зневажливо посміхався, не усвідомлюючи, що посміхається своїй власній агонії. Такі миті траплялися рідко. Та коли насувалися, він почувався так, наче був у кар'єрі: він повинен трощити граніт, повинен вбивати клин і нищити почуття, що наполегливо закликало його жаліти себе.

Цього літа Домінік Франкон жила сама у великому колоніальному особняку в маєтку її батька, за п'ять кілометрів від каменярні. Вона не приймала відвідувачів. Старий управитель маєтку та його дружина були єдиними людьми, яких вона бачила, не надто часто і лише за потреби; вони мешкали на певній відстані від маєтку, особняка, неподалік стаєнь; управитель стежив за маєтком і кіньми; його дружина доглядала будинок і готувала для Домінік їжу.

Їжу подавали з поштивою строгістю, якої стара жінка навчилася за часів, коли мати Домінік іще жила і головувала за столом для гостей у великій їдальні. Увечері Домінік одна сідала за стіл, накритий наче для офіційного заходу; язики жовтого полум'я над свічками були нерухомі, наче блискучі металеві списи почесної варти. Темрява видовжувала кімнату до розмірів бальної зали, а великі вікна нагадували колонаду вартових. У центрі довгого столу стояла, залита світлом, невеличка кришталева ваза з єдиною квіткою латаття, білі пелюстки якої розкинулися навколо серцевини, жовтої, наче язичок полум'я свічки.

Їжу стара жінка подавала ненав'язливо і мовчки, а за першої нагоди зникала з будинку. Коли Домінік піднімалася сходами до своєї спальні, на ліжку вже чекала її вишукана мереживна нічна сорочка з розправленими складками. Зранку вона входила до ванної кімнати і бачила ванну, наповнену водою з гіацинтовим ароматом; глянцеві зеленкувато-блакитні кахлі сяяли під її ногами; величезні рушники, розкинуті наче снігові кучугури, готові були поглинути її тіло, проте вона не чула кроків і не відчувала живої присутності в будинку. Стара ставилася до Домінік із такими ж шанобливими пересторогами, з якими ставилася до виробів із венеційського скла у шафках вітальні. Домінік прожила стільки літ і зим, оточуючи себе людьми задля відчуття самотності, що досвід справжньої самоти видавався їй магією і зраджував слабкість, якої вона собі ніколи не дозволяла: насолоду. Вона витягувала руки і давала їм ліниво опуститися, відчуваючи солодку, заколисливу важкість у ліктях, наче після першої пиятики. Вона відчувала свої літні сукні, відчувала, як її коліна, її стегна зустрічають слабкий опір тканини, коли вона рухається, і це давало їй усвідомлення не тканини, а власне колін і стегон.

Будинок опрічно стояв серед величезного маєтку, за ним простягалися ліси, на кілометри навколо не було сусідів. Вона верхи гарцювала довгими безлюдними дорогами, прихованими стежками, що нікуди не вели. Листя виблискувало під сонцем, і гілки ляскали її, коли Домінік здіймала вітер, пролітаючи лісом. Часом їй затамовувало подих від раптового відчуття, що за черговим поворотом дороги їй стрінеться щось дивовижне й жахливе; вона не могла пояснити, чого саме очікувала, вона навіть не могла сказати, чи буде це краєвид, людина чи подія; вона впізнала б це за єдиною ознакою — зіпсованим задоволенням.

Іноді вона виходила з будинку і намотувала кілометри пішки, не ставлячи перед собою жодної мети і не плануючи часу повернення. Дорогою її проминали автівки; робітники з кар'єру знали її та кивали; її вважали господинею маєтку, як бозна-коли її матір. Вона звертала з дороги до лісу і йшла, невимушено розмахуючи руками, відкидаючи голову, спостерігаючи за верхів'ям дерев. Вона бачила хмари, що пропливали над листям; здавалося, що величезне дерево над нею рухається, хилиться, готове впасти і розчавити її; вона зупинялася; чекала, відкинувши голову, її горло стискало; відчувала, що хоче бути розчавленою. Потім здригалася і йшла далі, нетерпляче відсуваючи зі свого шляху товсті гілки, що дряпали її оголені руки. Вона ще довго блукала: навіть виснажившись, спонукала себе йти вперед попри втому в м'язах. Потім падала на спину і нерухомо лежала, навхрест розкинувши на землі руки та ноги, полегшено дихаючи, почуваючись спустошеною і сплющеною під вагою повітря, що тиснуло на груди.

Іноді зранку, прокидаючись у своїй спальні, вона чула вибухи в гранітному кар'єрі. Вона витягалася, закидаючи руки за голову на білій шовковій подушці, і прислухалася. Це був звук руйнування, і він їй подобався.

Оскільки того ранку сонце було занадто пекуче і вона знала, що в гранітному кар'єрі буде ще гарячіше, оскільки вона не хотіла нікого бачити і знала, що побачить там цілу бригаду робітників, Домінік пішла до кар'єру. Думка подивитися на нього у цей пекельний день була відразлива; вона втішилася із цієї перспективи.

Коли вийшла з лісу до краю цієї величезної кам'яної чаші, то їй здалося, що вона опинилася в кімнаті тортур, наповненій пекучим димом. Спека йшла не від сонця, а від розлому в землі, від віддзеркалених пласких хребтів. Ії плечі, її голова, її спина, відкриті небу, здалися прохолодними, коли вона відчувала гаряче дихання каменю, що піднімалося до її ніг, до її підборіддя, до її ніздрів. Повітря внизу мерехтіло, вогняні іскри блукали поверхнею граніту; їй здавалося, що камінь ворушиться, плавиться і пливе білими потічками лави. Дрилі та відбійні молотки трощили непорушне важке повітря. Було огидно бачити на полицях цієї пічки людей. Вони не нагадували робітників, вони нагадували скутих ланцюгами каторжан, які несли невимовну важку покуту за невимовно жахливі злочини. Вона не могла відвести погляду.

Вона стояла, наче образ кривди того місця внизу. Ії сукня — кольору води, блідого зеленаво-блакитного відтінку, зі складками, що нагадували скляні грані, занадто проста й дорога, її тонкі підбори, широко розставлені на валунах, гладкий шолом волосся, виразна тендітність тіла на тлі неба — все це виставляло напоказ витончену прохолоду парків та віталень, з яких вона прийшла.

Вона подивилася додолу. Її очі зупинилися на яскраво-рудому волоссі чоловіка, який підвів голову і подивився на неї.

Вона знерухоміла, бо спочатку не побачила, а відчула на дотик, ніби хтось дав ляпаса. Вона незграбно відвела одну руку від тіла, широко розчепіривши пальці, наче спиралася на стіну. Знала, що не поворухнеться, аж поки він це не дозволить.

Вона бачила його рот і мовчазну зневагу у формі його вуст; обриси худих, запалих щік; холодний і чистий блиск очей, в яких не було ані сліду жалю. Вона знала, що це найгарніше з усіх облич, які вона колись бачила, бо воно було зримим утіленням сили. Вона відчула спалах гніву, протесту, опору — і задоволення. Він стояв, роздивляючись її; це був не погляд, а право власності. Вона подумала, що повинна надати обличчю відповідного виразу, на який той чоловік заслуговує. Натомість дивилася на кам'яний порох на його засмаглих руках, вологу від поту сорочку, що прилипала до ребер, на його довгі ноги. Пригадала ті чоловічі статуї, які так їй подобалися; вона запитувала себе, а який він буде оголений. Вона бачила, що він дивиться на неї так, ніби знає її думки, і розуміла, що знайшла життєву мету — ненависть до цього чоловіка, що зненацька її охопила.

Вона поворухнулася перша. Відвернулася і пішла геть від нього. Вона побачила наглядача копальні на стежці перед собою і помахала йому рукою. Наглядач поспішив їй назустріч.

— О, міс Франкон! — вигукнув він. — О, вітаю вас, міс Франкон!

Вона сподівалася, що ці слова почує чоловік унизу. Вперше в житті Домінік раділа, що вона міс Франкон, раділа становищу батька та його маєткам, які завжди зневажала. Раптом вона подумала, що чоловік унизу був лише звичайним робітником, належав власнику цього місця, а це вона була майже власницею.

Наглядач поштиво зупинився перед нею. Вона всміхнулася і сказала:

— Гадаю, що одного дня я успадкую цей кар'єр, тому подумала, що вряди-годи варто виявляти зацікавлення.

Наглядач ішов стежкою поперед неї, демонструючи свої володіння, пояснюючи суть праці. Вона дійшла за ним до протилежного краю; спустилася до запорошеної зеленої лощини з робітничими ангарами; оглянула загадкові механізми. Домінік відвела на це доволі часу. Потім повернулася назад, сама, краєм гранітної чаші.

Вона помітила його здалеку. Він працював. Пасмо рудого волосся впало йому на обличчя і здригалося в такт здриганням дриля. Вона подумала — з надією, — що вібрації дриля завдають йому болю, ранять його тіло і те, що всередині тіла.

Коли опинилася на камінні над ним, він відхилив назад голову і поглянув на неї, хоча Домінік здалося, що він не помітив її прихід. Він дивився вгору, начебто очікував її, наче знав, що вона повернеться. Вона побачила натяк на усмішку, образливіший за слова. Він і далі зухвало дивився просто на неї, не рухався, не робив їй поступок, відвертаючись на знак того, що не має права отак дивитися. Він не лише привласнив собі це право, він мовчки ствердив, що це право дала йому вона.

Домінік рвучко відвернулася і пішла геть, спускаючись кам'янистим схилом, якнайдалі від каменярні.

Не його очі й не його рот пригадувала вона, а його руки. Сенс цього дня, здавалося, закарбувався в одній-єдиній картинці: мить, коли його рука відпочивала на граніті. Вона побачила її знову: його пальці, притиснуті до каменю, його довгі пальці з прямими лініями жил, розчахнутих віялом від зап'ястка до суглобів пальців. Вона думала про нього, але перед очима спливало видиво тієї руки на граніті. Це лякало, бо вона не могла цього зрозуміти.

«Він лише звичайний робітник, — думала вона, — найманий чорнороб, який виконує працю каторжанина». Вона думала про це, сидячи перед скляною поличкою свого туалетного столика. Кришталеві предмети, що лежали перед нею, нагадували крижані скульптури — вони підкреслювали її власну крижану, витончену тендітність; і вона думала про його пружне тіло, про його одяг, просякнутий порохом і потом, про його руки. Акцентувала на цьому контрасті, тому що він її принижував. Вона відхилилася назад, заплющуючи очі, і пригадала багатьох видатних чоловіків, яким відмовила. Вона думала про робітника кар'єру. Вона подумала, що зломлена — не чоловіком, яким захоплюється, а чоловіком, якого зневажає. Ії голова впала на руки; вона мліла від задоволення, думаючи про це.

Два дні вона переконувала себе, що втече звідси; знайшла у валізі старі туристичні довідники, вивчала їх, обирала курорт, готель і конкретну кімнату в тому готелі, обирала потяг, яким їхатиме, корабель і номер каюти. Вона знаходила порочне задоволення в цьому занятті, бо знала, що не поїде у подорож, якої прагнула; вона повернеться до каменярні.

Домінік повернулася до кар'єру через три дні. Зупинилася з того краю, де він працював, і певний час стояла, відверто його розглядаючи. Коли він підвів голову, вона не відвернулася. Ії погляд сказав йому, що вона розуміє значення свого вчинку, але не поважає його аж так, щоб це приховувати. Його погляд сказав їй, що він чекав на її прихід. Він схилився над дрилем і продовжив працювати. Вона чекала. Вона хотіла, щоб він глянув на неї. Вона знала, що він це знає. Та він не поглянув на неї знову.

Домінік постояла, спостерігаючи за його руками, очікуючи миті, коли він доторкнеться до каменю. Вона забула про дриль і про динаміт. Їй подобалося думати про граніт, який трощили його руки.

Вона почула, як наглядач кличе її, поспішаючи стежкою. Вона обернулася до нього.

— Мені подобається спостерігати, як люди працюють, — пояснила вона.

— Авжеж, непогана картина, — погодився наглядач. — Он звідти вирушить вагонетка з черговим вантажем.

Вона не дивилася на вагонетку. Вона дивилася на чоловіка внизу, який дивився на неї, побачила тінь нахабної втіхи, який сказав їй: він знає, що вона не хоче, щоб він дивився на неї зараз. Вона відвернулася. Очі наглядача поблукали котлованом і зупинилися на чоловікові внизу.

— Гей, ти там! — крикнув він. — Тобі платять за роботу чи за витрішки?

Чоловік мовчки схилився над своїм дрилем. Домінік голосно розреготалася.

Наглядач сказав:

— У нас тут працює грубий народ, міс Франкон… Деякі з них навіть відсиділи.

— Той чоловік сидів у в'язниці? — запитала вона, показуючи вниз.

— Ну, не можу сказати. Не знаю всіх в обличчя.

Вона сподівалася, що він відсидів. Їй було цікаво, чи колишніх в'язнів досі шмагають? Сподівалася, що так. На цій думці вона відчула, як їй перехопило подих, наче в дитинстві, коли боялася впасти з високих сходів; але вона також відчула, як їй залоскотало в животі.

Вона рвучко розвернулася і покинула кар'єр.

Домінік повернулася лише через багато днів. Вона побачила його несподівано, на пласкому камені перед собою, обіч стежки. Зупинилася. Не хотіла підходити надто близько. Було дивно бачити його перед собою, без захисту відстані.

Він стояв, уп'явшись в неї очима. Їхнє взаєморозуміння було образливо інтимним, адже вони ніколи не обмовилися одне з одним жодним словом. Вона зруйнувала це, заговоривши до нього.

— Чому ви завжди витріщаєтеся на мене? — запитала вона різко.

Домінік полегшено подумала, що слова якнайкраще віддалять їх. Убираючи в слова те, що знали вони обоє, вона все заперечувала. Якусь мить він стояв нерухомо, продовжуючи пильно дивитися на неї. Вона відчула жах від думки, що він не відповість, що він своїм мовчанням надто виразно скаже їй, чому не потрібно жодної відповіді. Але він відповів:

— Із тієї самої причини, з якої ви витріщаєтеся на мене.

— Я не знаю, про що ви говорите.

— Якби не знали, то значно більше здивувалися і менше розсердилися, міс Франкон.

— То ви знаєте моє ім'я?

— Ви рекламували його доволі голосно.

— Краще ви не були б таким зухвалим. Я можу вмить вас звільнити, як ви знаєте.

Він повернув голову, шукаючи поглядом когось серед чоловіків унизу, і запитав:

— Мені покликати наглядача?

Вона зневажливо посміхнулася.

— Ні, звісно, ні. Це було б занадто просто. Але оскільки ви знаєте, хто я така, то краще перестали би дивитися на мене, коли сюди приходжу. Це можуть неправильно зрозуміти.

— Я так не вважаю.

Вона відвернулася. Вона повинна була контролювати свій голос. Глянула на кам'яні виступи і запитала:

— Вам дуже важко тут працювати?

— Так. Страшенно.

— Ви втомлюєтеся?

— По-звірячому.

— Що відчуваєте?

— Наприкінці дня я заледве можу пересуватися. Вночі я не можу поворухнути руками. Коли лежу в ліжку, можу перелічити кожен м'яз у тілі за кількістю окремих, різних видів болю.

Зненацька вона усвідомила, що він не розповідає їй про себе, а говорить про неї, говорить те, що вона хотіла почути і, розповідаючи їй це, знає, чому вона хотіла почути саме це.

Домінік відчула лють, лють приємну, холодну та спрямовану. Також відчула бажання доторкнутися своєю шкірою до його шкіри; притиснутися своїми голими руками до його рук; тільки це — далі її бажання не сягало.

Вона спокійно запитала:

— Ви ж не тутешній, правда? Ви не розмовляєте, як робітник. Що ви робили раніше?

— Електрик. Сантехнік. Штукатур. Різні речі.

— Чому ви працюєте тут?

— Заради грошей, що ви мені платите, міс Франкон.

Вона здригнулася, розвернулася і стежкою пішла геть від нього. Вона знала, що він дивиться їй услід, але не озирнулася. Домінік пройшлася кар'єром і вибралася з нього так швидко, як тільки могла, але не повернулася на стежку, де могла б зустріти його знову.

2

Домінік щоранку прокидалася, думаючи про день, який ставав важливим завдяки існуванню мети, якої потрібно було досягти: не піти цього дня до кар'єру.

Вона втратила свободу, яку любила. Вона знала, що тривала боротьба із залежністю від єдиного бажання теж є залежністю. Але це була форма, з якою вона воліла погодитися. Вона знаходила похмуре задоволення в болю — тому що цей біль спричиняв він.

Домінік відвідала далеких сусідів, забезпечену і вельмишановну родину, яка набридла їй ще в Нью-Йорку. Протягом літа вона нікого не відвідувала, тому вони здивувалися і зраділи, побачивши її. Вона посиділа в товаристві достойників на краю плавального басейну, спостерігаючи за атмосферою вибагливої елегантності навколо неї. Вона звертала увагу на шанобливе ставлення цих людей до себе, дивилася на власне віддзеркалення в басейні: на вигляд вона була значно вишуканіша і стриманіша, ніж будь-хто з них.

І вона розмірковувала з порочним задоволенням, що сказали б ці люди, якби прочитали її думки цієї миті, якби дізналися, що вона зараз думає про чоловіка з кар'єру, думає про його тіло з тією відвертою інтимністю, з якою не випадає думати про чужі тіла, лише про власне. Вона посміхнулася; холодна непорочність її обличчя не дозволяла їм здогадатися про причини цієї посмішки. Вона й далі ходила до цих людей — заради тих самих думок у їхній шанобливій присутності.

Одного вечора хтось із гостей запропонував підвезти її додому. Це був відомий молодий поет, блідий і стрункий. У нього був м'який, чуттєвий рот і очі, що ввібрали весь біль Усесвіту. Вона не помітила задумливої уваги, з якою він тривалий час спостерігав за нею. Коли вони їхали в сутінках, він боязко до неї схилився. Вона почула його голос, що шепотів благання, безладні слова, які вона чула від багатьох чоловіків. Він зупинив автомобіль і доторкнувся губами до її плеча.

Домінік відвернулася від нього. Якусь мить вона сиділа нерухомо, інакше їй довелося би доторкнутися до нього, а вона не пережила б цього дотику. Потім відкрила навстіж дверцята, вислизнула з машини і грюкнула дверима, наче цей гуркіт міг стерти його, і побігла щодуху вперед. Невдовзі вона зупинилася і здригаючись пішла неосвітленою дорогою, поки не побачила дах свого будинку. Аж там зупинилася і повільно роззирнулася.

На сходах до своєї кімнати вона зупинилась і знову пригадала чоловіка з кар'єру. Вона чітко сформулювала для себе, що чоловік із кар'єру її жадає. Вона знала це й раніше; вона знала це з його першого погляду на неї. Але ніколи раніше не зізнавалася собі в цьому.

Вона засміялася. Знову роззирнулася, споглядаючи мовчазну велич свого будинку. Будинок робив ці слова безглуздими. Вона знала, що з нею цього ніколи не станеться. І вона знала, яких страждань може йому завдати.

Упродовж кількох днів Домінік вдоволено блукала кімнатами свого будинку. Це був її захист. Вона чула вибухи динаміту в кар'єрі й усміхалася.

Але вона почувалася надто впевненою, а будинок був надто безпечним. І їй заманулося перевірити цю безпечність, випробувавши її.

Домінік обрала мармурову плиту перед каміном власної спальні. Захотіла її розбити: схилилася над нею з молотком у руках і спробувала розтрощити мармур. Вона стукала по плиті, здіймаючи високо над головою тонку руку та опускаючи її вниз, скаженіючи від безпорадності. Вона відчула біль у кістках рук, у плечових суглобах. Ій вдалося лише зробити на мармурі тонку подряпину.

Вона пішла до кар'єру. Звіддаля побачила його і вирушила до нього навпростець.

— Привіт, — сказала вона невимушено.

Він зупинив дриль, прихилився до кам'яного виступу і відповів:

— Привіт.

— Я подумала про тебе… — сказала вона лагідно і замовкла. А потім додала, тим самим тоном незрівнянно гостинного запрошення, — тому що в моєму будинку є невеличка брудна робота. Хочеш прийти і трохи заробити?

— Звісно, міс Франкон.

— Ти прийдеш до мене ввечері? Чорний вхід — зі сторони Ріджвуд-роад. Тріснула мармурова плита біля каміна. Ії треба замінити. Я хочу, щоб ти витягнув її та замовив для мене нову.

Вона сподівалася гніву та відмови. Він запитав:

— О котрій годині мені прийти?

— О сьомій. Скільки тобі тут платять?

— Шістдесят два центи за годину.

— Упевнена, ти цього вартий. Я залюбки заплачу тобі стільки ж. Знаєш, як знайти мій будинок?

— Ні, міс Франкон.

— Просто запитаєш, і будь-хто в селі покаже тобі дорогу.

— Так, міс Франкон.

Розчарована, вона пішла геть. Здавалося, їхнє таємне взаєморозуміння втрачено; він говорив так, наче йшлося про звичайну роботу, яку вона могла запропонувати будь-якому іншому робітникові. Потім вона відчула внутрішній щем, оте відчуття сорому й насолоди, яке він завжди їй навіював: вона усвідомила, що зараз їхнє взаєморозуміння інтимніше й обурливіше, ніж будь-коли — з його буденної згоди на небуденну пропозицію; відсутністю подиву він продемонстрував їй, як багато знає.

Того вечора вона попросила старого управителя і його дружину залишитися в будинку. Їхня боязка присутність доповнювала картину феодального особняка. О сьомій вечора Домінік почула дзвінок біля входу для служників, і стара провела його до великого вестибюля, де на майданчику широких сходів чекала Домінік.

Вона спостерігала, як він наближається, не відводячи від неї очей, і залишалася в тій самій позі доволі довго, щоб він зрозумів умисність; вона поворухнулася ще до того, як він зміг би в цьому остаточно переконатися. Вона сказала: «Доброго вечора!». Її голос пролунав стримано і тихо.

Він не відповів, але схилив голову і почав підніматися сходами вгору. Був у робочому одязі й мав із собою торбу з інструментами. Стрімка, невимушена енергійність його рухів не пасувала цьому будинку, виглянсуваним сходам між вишуканим, дорогим поруччям. Вона сподівалася, що він матиме недоречний вигляд у цьому домі, натомість здавалося, що цей дім недоречний для нього.

Вона повела рукою, вказуючи на двері спальні. Він слухняно пішов за нею. Здавалося, він не звернув уваги на кімнату, до якої увійшов. Зайшов так, наче це була робоча майстерня і відразу попрямував до каміна.

— Ось вона, — сказала вона, вказуючи пальцем на мармурову плиту.

Він нічого не відповів. Схилився, витяг із сумки тонкий металевий клин, приставив його кінцем до подряпини на плиті, взяв молоток і вдарив. Мармур розколовся довгою глибокою тріщиною.

Він глянув на неї. Це був погляд, що налякав її, погляд насмішника, на який не можна було відреагувати, бо глум був не очевидним, а лише відчутним. Він сказав:

— Тепер плита розбита і її слід замінити.

Вона спокійно запитала:

— Ви знаєте, що це за ґатунок мармуру і де замовити іншу таку плиту?

— Так, міс Франкон.

— Дійте. Витягніть її.

— Авжеж, міс Франкон.

Вона стояла і дивилася на нього. Було дивно відчувати безсенсову необхідність спостерігати за механічним процесом праці, начебто її очі могли в цьому допомогти. Потім вона зрозуміла, що боїться дивитися на кімнату навколо них. Вона змусила себе відвести погляд.

Подивилася на поличку туалетного столика, її скляну крайку, що в напівтемряві нагадувала вузьку зелену атласну стрічку, і на кришталеві флакони; побачила пару білосніжних нічних сорочок, блідо-блакитний рушник на підлозі біля дзеркала, пару панчіх, перекинутих через бильце крісла; побачила біле атласне покривало на ліжку. Його сорочка була вкрита вологими плямами й сірими латками кам'яного пороху; цей порох смугами вкривав шкіру його рук. Вона відчула, що він доторкнувся до кожного предмета у цій кімнаті, так наче повітря стало важким масивом води, в яку вони разом занурилися. І ця вода, торкаючись до нього, доносила його дотик до неї, до кожної речі в кімнаті. Вона хотіла, щоб він на неї поглянув. Він працював, не підводячи голови.

Вона наблизилася і тихо над ним завмерла. Ніколи ще вона не стояла так близько від нього. Поглянула на гладку шкіру його шиї і змогла навіть розрізнити окремі волосинки, а потім зиркнула на кінчики своїх сандалій — лише якийсь сантиметр віддаляв їх від його тіла; вона могла зробити лише один рух, ледь помітний рух ногою і доторкнутися до нього. Вона відступила.

Він підвів голову, але не глянув на неї, а витягнув із сумки інший інструмент, і знову схилився над роботою.

Вона гучно розреготалася. Він завмер і зиркнув на неї.

— Щось не так? — запитав він.

Ії обличчя було незворушне, а голос лагідним:

— О, вибачте. Ви могли подумати, що я сміюся з вас. Але це, звісно, не так.

І додала:

— Я не хотіла турбувати вас. Впевнена, що ви прагнете закінчити якнайшвидше і піти геть. Ви, мабуть, втомлені. Але, з іншого боку, я плачу вам погодинно, тож якщо ви трохи потягнете час — це нормально. Мабуть, є речі, про які ви хотіли б поговорити.

— О так, міс Франкон.

— Слухаю.

— Я думаю, цей камін потворний.

— Справді? Цей будинок спроектував мій батько.

— Авжеж, міс Франкон.

— Немає сенсу обговорювати роботу архітектора.

— Жодного.

— Напевно, ми могли б обрати іншу тему.

— Так, міс Франкон.

Вона відійшла від нього, сіла на ліжко, відхиляючись на випростаних руках, схрестила ноги і, міцно стиснувши їх, випрямила у довгій прямій лінії. Її тіло, безвольно розслаблене від плечей, дисонувало з негнучкими витягнутими ногами; холодна суворість обличчя суперечила позі її тіла.

Працюючи, він побіжно зиркнув на неї і, врешті, заговорив:

— Я замовлю для вас мармурову плиту точнісінько такої ж якості, міс Франкон. Дуже важливо розрізняти різні види мармуру. Загалом, є три види. Білий мармур, що утворюється внаслідок повторної кристалізації вапняку, оніксовий мармур, що є осадом карбонату кальцію, і зелений мармур, що складається переважно з водного силікату магнію або серпентину. Цей останній слід вважати справжнім мармуром. Справжній мармур — це метаморфічна форма вапняку, утворена високими температурами і тиском. Тиск — потужний чинник. Його дія призводить до наслідків, які неможливо проконтролювати.

— До яких наслідків? — запитала вона, нахиляючись вперед.

— До рекристалізації частинок вапняку й просочування чужорідних елементів із навколишнього ґрунту. Це спричиняє кольорові смуги, що їх можна побачити на більшості видів мармуру. Рожевий мармур утворюється внаслідок присутності оксидів марганцю, сірий мармур виникає завдяки карбонатам, жовтий — через водний оксид заліза. Ця плита, звісно ж, з білого мармуру. Є чимало різновидів білого мармуру. І ви мусите дуже пильнувати, міс Франкон…

Вона сиділа, нахилившись уперед, зібгавшись у тьмяну чорну купку. Лампа відкидала світло на її руку, що ліниво лежала на коліні, долонею догори, з ледь розігнутими пальцями, контури яких підкреслювали відблиски вогню; чорна тканина її сукні робила цю руку голою і сяйною.

— …і переконатися, що вам привезуть нову плиту саме такої ж якості. Не варто, скажімо, замінювати її на плиту білого мармуру із Джорджії, не такого дрібнозернистого, як білий мармур із Алабами. Це — алабамський мармур. Дуже високої якості. Дуже дорогий.

Він побачив, як вона затиснула пальці й відсунула руку за межі світла. Він мовчки продовжив роботу.

Закінчивши, підвівся й запитав:

— Куди мені віднести плиту?

— Залиште її там. Я попрошу забрати її.

— Я замовлю нову плиту за розміром цієї, і вам доставлять її післяплатою. Хочете, щоб я її встановив?

— Так, звісно. Я повідомлю, коли її привезуть. Скільки я вам винна? — Вона зиркнула на годинник на столику біля ліжка:

— Порахуймо, ви були тут сорок п'ять хвилин. Це 48 центів.

Вона взяла сумочку, дістала доларовий папірець і простягнула йому.

— Решти не потрібно, — сказала вона.

Сподівалася, що він жбурне папірець їй в обличчя. Але він поклав купюру до кишені та сказав:

— Дякую вам, міс Франкон.

Він побачив, що краєчок її довгого чорного рукава тремтить над стиснутими пальцями.

— Добраніч, — відповіла вона глухим від гніву голосом.

Він кивнув:

— Добраніч, міс Франкон.

Потім повернувся і пішов сходами вниз, покидаючи будинок.

Вона перестала думати про нього. Вона думала про мармурову плиту, що він замовив. Чекала, коли її привезуть, із лихоманковою жагою раптової манії; вона рахувала дні та стежила за поодинокими вантажівками, що іноді проїжджали дорогою за галявиною.

Вона затято переконувала себе, що чекає лише плиту; тільки це; більше нічого, жодних прихованих причин; взагалі жодних причин. Це був останній істеричний наслідок; від іншого вона звільнилася. Привезуть камінь — і край.

Коли плиту привезли, вона заледве глянула на неї. Вантажівка, що доставила мармур, ще не виїхала з маєтку, а вона вже сиділа за столом і писала на аркуші вишуканого паперу цидулку:

Мармур на місці. Я хочу встановити його сьогодні.

Вона відіслала свого управителя до кар'єру. Звеліла доставити її повідомлення до:

— Я не знаю його імені. Рудоволосий робітник, який був тут.

Управитель повернувся і приніс їй клаптик, відірваний від брунатного паперового пакета, на якому було нашкрябано олівцем:

Плиту буде встановлено ввечері.

Вона чекала в задушливій порожнечі нетерпіння біля вікна своєї спальні. Дзвінок у двері для слуг задзеленчав о сьомій годині. Потім постукали.

— Увійдіть, — різко сказала вона, щоб приховати дивний звук власного голосу. Двері відчинилися, й увійшла управителева дружина, вказуючи дорогу комусь за нею. То був опецькуватий, присадкуватий італієць середнього віку — кривоногий, із золотою сережкою у вусі й у потертому капелюсі, що він його поштиво тримав у руках.

— Із кар'єру прислали людину, міс Франкон, — сказала управителева дружина.

Домінік мовила беземоційно і незапитально:

— Хто ви?

— Паскуале Орсіні, — слухняно відповів збентежений чоловік.

— Чого вам треба?

— Ну я… Ну рудий із кар'єру сказав, що треба відремонтувати камін, і що ви хочете, щоб я його полагодив.

— Так-так, звісно, — сказала вона, підводячись. — Я забула. Працюйте.

Вона мусила вийти з кімнати. Мусила бігти, щоб нікого не бачити, щоб не бачити себе самої, начебто могла від себе врятуватися.

Вона зупинилася десь в саду і стояла, тремтячи, притискаючи кулаки до очей. Це був гнів. Чиста, єдина емоція, що вимітала решту; все, крім жаху на споді цього гніву, жаху від розуміння того, що тепер їй не можна з'являтися поблизу кар'єру і що вона таки піде туди.

Раннього вечора, через багато днів, Домінік вирушила до каменярні. Вона поверталася з тривалої кінної прогулянки околицями і побачила, як довгі тіні простягаються галявиною; вона зрозуміла, що не переживе ще однієї ночі. Вона мала потрапити туди, поки робітники не пішли додому. Домінік завернула коня і помчала до кар'єру; вітер хльостав її по щоках.

Коли вона дісталася кар'єру, його там не було. Вона відразу зрозуміла, що його нема, хоча робітники щойно почали розходитися і чимало з них пленталися стежкою, що вела з кам'яної чаші вгору. Вона постояла, стиснувши губи і роззираючись. Але вона знала, що він уже пішов.

Домінік помчала до лісу. Вона навмання продиралася крізь стіни листя, що розчинялася у сутінках. Зупинилася, відламала довгу тонку гілку з дерева, обірвала з неї листя і понеслася знову, використовуючи гнучку різку як нагайку, примушуючи коня летіти вчвал. Їй здавалося, що швидкість може прискорити цей вечір, примусити години попереду сплинути швидше, дозволити їй зісковзнути крізь час у ранок, який іще не настав. А потім вона побачила його — він ішов стежкою попереду неї.

Вона рвонула уперед. Наздогнала його і зупинилася так рвучко, що її підкинуло спершу вперед, а потім назад, наче вивільнену пружину. Він зупинився.

Вони нічого не говорили. Дивилися одне на одного. Вона подумала, що кожна мовчазна мить була зрадою; цей безслівний поєдинок був надто красномовним зізнанням у тому, що жодної потреби вітатися немає.

Вона запитала безживним голосом:

— Чому ви не прийшли встановити мармурову плиту?

— Я не думав, що для вас має значення, хто саме це зробить. Чи таки має, міс Франкон?

Слова здавалися їй не звуками, а ляпасами. Гілка, що вона її тримала, піднялася і хльоснула його по обличчю. Тим самим рухом вона хльоснула коня і помчала геть.

Домінік сиділа за туалетним столиком у своїй спальні. Було дуже пізно. У просторому, порожньому будинку не лунало і звуку. Французькі вікна спальні виходили на терасу, і в темному саду за ними теж не було чутно навіть шелесту листя.

Розстелені ковдри на ліжку чекали на неї, подушка біліла на тлі великих чорних вікон. Вона подумала, що повинна спробувати заснути. Вона не бачила його три дні.

Домінік пробіглася руками по волоссю, пригладжуючи його хвилями долонь. Вона притиснула зволожені парфумами пальці до вилиць і потримала їх мить, відчуваючи полегшення від холодної пекучої рідини на шкірі. Пролита крапля парфумів залишилася на склі туалетного столика — ця крапля сяяла, наче коштовність, і мала таку ж ціну.

Вона не почула кроків у саду, вона почула їх лише на сходах тераси. Сіла, насупившись, і подивилася на двері.

Він увійшов. У робочому одязі, брудній сорочці зі засуканими рукавами і в штанах, вимащених кам'яним порохом. Стояв і дивився на неї. На його обличчі не було зарозумілої посмішки. Воно було суворе, відверто-жорстоке, аскетично-пристрасне — запалі щоки, стиснуті вуста. Вона скочила на ноги і завмерла, відкинувши назад руки з розчепіреними пальцями. Він не поворухнувся. Вона побачила, як здіймається, пульсуючи, і знову опадає жила на його шиї.

Він підійшов до неї й обійняв так, наче його плоть врізалася в її, й вона відчула кістки його рук на своїх ребрах, його ноги, міцно притиснуті до її ніг, його рот на своєму.

Вона не знала, чи спершу здригнулась від жаху і вперлася ліктями в його горлянку та почала звиватися, щоб звільнитися, чи знерухоміла в його обіймах, приголомшено відчуваючи дотик його шкіри — те, про що вона думала, чого очікувала, але не могла уявити, що це буде саме так, не могла цього знати, бо це було не частиною життя, а чимось, що неможливо витерпіти довше секунди.

Вона намагалася випручатися, та її зусилля зводили нанівець його руки, що тих зусиль не відчули. Вона гатила його кулаками по плечах, по обличчю. Він схопив в одну руку обидва її зап'ястки і завів їх за шию, викручуючи її в плечах. Вона закинула голову назад, відчула його губи на своїх грудях і вивільнилася.

Оперлася на туалетний столик і завмерла, схилившись і стискаючи руками край стільниці позаду; її очі широко розплющилися — безбарвні та безформні від жаху. Він сміявся. На його обличчі з'явився глумливий вираз, але жодного звуку не пролунало. Можливо, він навмисно відпустив її. Стояв, розставивши ноги, звісивши руки вздовж тіла, дозволяючи їй сильніше відчути його тіло на відстані, ніж тоді, коли вона була в його обіймах. Вона глипнула на двері за ним — він зауважив її порух, не більш як миттєву думку прослизнути до дверей. Він розвів руки, не дотикаючись до неї, та відхилився. Її плечі поворухнулися, піднялися. Він ступив крок до неї — і її плечі опустилися. Вона нахилилася, притискаючись щільніше до столика. Він вичікував. Потім наблизився до неї і без зусиль підняв. Вона вчепилася зубами в його руку і відчула на кінчику язика присмак крові. Він відкинув її голову назад і своїм ротом примусив її уста розтулитися.

Вона боролася наче тварина, але не видала ні звуку, не покликала на допомогу. Вона чула власну пульсацію в його уривчастому диханні й знала, що це звуки задоволення. Сягнула по лампу на туалетному столику — він вибив її з жіночої руки, і кришталь розлетівся в темряві на скалки.

Він жбурнув її на ліжко, і вона відчула, як у горлі та в очах пульсує кров, сповнена ненависті та безпорадного жаху. Вона відчувала ненависть — і його руки; його руки, що ковзали її тілом, руки, які трощили граніт. Вона боролася останніми здриганнями, аж поки раптовий біль проштрикнув її тіло, підійнявшись до горла, і вона закричала, а потім знерухоміла.

Це був акт, який міг відбуватися в ніжності, як данина коханню, чи в зневазі, як символ приниження та покори. Це міг бути вчинок закоханого або вчинок солдата, який ґвалтує жінку-ворога. Він учинив наругу. Не з любові, а з бажання її осквернити. І це змусило її лежати нерухомо й коритися. Один ніжний жест із його боку — і вона залишилася б байдужою, нечутливою до того, що роблять з її тілом. Але вчинок господаря, який безсоромно, зневажливо бере свою власність, і був джерелом того захвату, що вона його прагнула. Вона відчула, як він здригнувся в агонії насолоди, нестерпній навіть для нього, і це вона подарувала йому таку втіху, що це її тіло, і це вона кусає губи, розуміючи, що він хотів, щоб вона про це знала.

Якийсь час він нерухомо лежав упоперек ліжка, відсунувшись від неї і звісивши голову з краю. Вона чула повільне важке дихання. Лежала на спині — так, як він покинув її; нерухома, з розкритим ротом, порожня, просвітлена і невагома.

Вона побачила, як він підвівся. Побачила його силует на тлі вікна. Він вийшов, не мовивши жодного слова і не глянувши на неї. Вона зауважила це, але не надала значення. Вона просто прислухалася до його кроків, що віддалялися садом.

Тривалий час вона лежала нерухомо. Потім поворухнула язиком і почула звук звідкілясь із нутра — сухий, короткий, знеможений схлип, але вона не плакала, а її очі залишалися сухими і розплющеними, наче паралізовані. Звук перейшов у рух, поштовх прокотився від горлянки до шлунка. Вона підхопилася, незграбно встала, зігнувшись і притискаючи руки до живота. Почула, як у пітьмі деренчить маленький столик біля ліжка, глянула на нього, приголомшена, що столик рухається сам собою. А потім збагнула, що труситься вона. Вона не була налякана; було безглуздо так ось тремтіти, короткими поштовхами, наче у нападі беззвучної гикавки. Вона подумала, що слід прийняти ванну. Це бажання стало непереборним, наче вона відчувала його вже віддавна. Нічого не мало значення, тільки б прийняти ванну. Вона повільно попленталася до дверей ванної кімнати.

Увімкнула світло та побачила себе у великому люстрі. Побачила пурпурові синці, залишені на її тілі його ротом. Почула притлумлений, не дуже голосний стогін. Його спричинив не її вигляд, а раптовий спалах усвідомлення: вона зрозуміла, що не купатиметься, що хоче зберегти відчуття його тіла, сліди його тіла на своєму; і вона знала, що означає це бажання. Вона впала навколішки, стискаючи руками край ванни, не в змозі примусити себе переповзти через нього. Її руки зісковзнули, і вона завмерла на підлозі. Плитка під її тілом була тверда і холодна. Вона пролежала так до ранку.

Рорк прокинувся зранку та подумав, що минула ніч була наче досягнутий пункт, наче зупинка в русі його життя. Він ішов уперед заради таких зупинок, заради таких миттєвостей, як та, коли він крокував напівзавершеним геллерівським будинком, як минула ніч. Якимось чином, і цього не можна описати, минула ніч стала для нього тим, чим були для нього будинки; за силою відчуттів, за тим, що це давало його усвідомленому існуванню.

Їх поєднало взаєморозуміння за межами насилля, за межами зумисного цинізму його вчинку. Якби вона менше означала для нього, він не повівся б із нею так, як повівся; якби він менше означав для неї, вона не опиралася б так відчайдушно. Те, що вони обоє це знали, переповнювало Рорка неповторним піднесенням.

Він пішов до каменоломні та працював того дня, як завжди. Вона до кар'єру не прийшла, та він і не сподівався її там побачити. Але думка про неї залишалася, і він зацікавлено за нею спостерігав. Було дивно усвідомлювати існування іншої людини, відчувати це як нагальну потребу; потребу, що не надавалася визначенню, не була ані приємна, ані болісна, лише остаточна, як ультиматум. Було важливо знати, що вона існує в цьому світі; важливо було думати про неї, про те, як вона прокинулася цього ранку, як рухалася, думати про її тіло, що й досі належало йому, віднині й назавжди, думати про те, що думає вона.

Того вечора, під час вечері у закіптюженій кухні, Рорк розгорнув газету та побачив ім'я Роджера Енрайта в колонці світської хроніки. Він прочитав стислий абзац:

«Здається, ще один великий проект летить у кошик для сміття. Роджер Енрайт, нафтовий король, цього разу, здається, спантеличений. Він мусить зробити зупинку на шляху до своєї останньої нездійсненної мрії про будинок Енрайта. Як нам повідомили, виникли проблеми з архітектором. Незадоволений містер Енрайт показав на двері півдесятку видатних будівничих ділків. Усі вони — першорядні фахівці».

Рорк відчув раптову судому, з якою так часто намагався боротися, щоб не дозволити завдати занадто сильного болю: конвульсію безпорадності на думку про те, що він міг би зробити, що можливо було б зробити і що закрито для нього. Потім, без будь-якої причини, він згадав Домінік Франкон. Вона ніяк не була пов'язана з його думками; неприємно вразило усвідомлення, що їй вдалося залишитися серед решти його думок.

Минув тиждень. Одного вечора він знайшов удома листа. Лист переправили з його колишнього бюро на останню адресу в Нью-Йорку, звідти — до Майка, від Майка — до Коннектикуту. Витиснута на конверті адреса нафтової компанії нічого для нього не означала. Рорк розірвав конверт і прочитав:

Любий містере Рорк.

Я вже тривалий час намагаюся зв'язатися з Вами, та не можу знайти, де Ви є. Будь ласка, зв'яжіться зі мною якнайшвидше.

Я хотів би обговорити з Вами питання зведення «будинку Енрайта», якщо Ви саме та людина, яка збудувала магазин Фарґо.

Щиро Ваш

 Роджер Енрайт

За півгодини Рорк уже був у потягу. Коли потяг зрушив, Рорк згадав про Домінік і про те, що покидає її. Ця думка здалась йому віддаленою та незначною. Він лише здивувався, що досі думає про неї, навіть зараз.

Вона зможе змиритися, думала Домінік, і забути колись те, що сталося з нею, залишивши в пам'яті лише одне: вона отримала з того задоволення, і він про це знав, і навіть більше: він знав це ще до того, як прийшов до неї, і він не прийшов би без усвідомлення цього. Щоб урятуватися, вона могла відповісти йому лише одним: відразою — вона відчувала насолоду від своєї відрази і від сили свого жаху. Це було те приниження, якого вона прагнула, і тому вона зненавиділа його.

Одного ранку, на столі, сервірованому для сніданку, вона побачила конверт. Лист був від Алви Скаррета: «…Домінік, коли ти повернешся? Не можу тобі висловити, як сильно нам тебе бракує. Ти не найприємніша людина в моєму оточенні, насправді я навіть боявся тебе, але на відстані я можу трохи більше збагнути твоє роздуте еґо і визнати, що ми всі нетерпляче на тебе чекаємо. Це буде, наче повернення імператриці».

Вона прочитала листа і всміхнулася, думаючи: «Якби вони знали… ці люди… зі старого життя, які благоговіють перед моєю персоною… що мене зґвалтували… Мене зґвалтував якийсь рудоволосий розбишака із гранітної каменоломні… Мене, Домінік Франкон…». Пекуче приниження цих слів подарувало їй ту ж насолоду, що вона відчула в його обіймах.

Вона думала про це, прогулюючись околицями, минаючи дорогою людей, які вклонялись їй, господині містечка. Вона хотіла кричати про це, щоб її почули всі.

Вона не помічала днів, що минали. Вона відчувала задоволення у дивній відчуженості, на самоті зі словами, які повторювала собі. Якось, одного ранку, стоячи на галявині в саду, вона зрозуміла, що минув тиждень і цей тиждень минув без нього. Вона розвернулася і квапливо покрокувала до дороги. Вона попрямувала до кар'єру.

Домінік долала кілометри до каменярні під сонцем із непокритою головою. Вона не поспішала. Не було потреби квапитися. Це було неминуче… Знову побачити його… У неї не було цілі. Потреба була надто велика, щоб означати ціль… Пізніше… Було й інше, несамовите, важливе, що залишилося позаду і невиразно спадало їй на думку. Але спершу, понад усе, лише одне — побачити його знову…

Вона підійшла до кар'єру і повільно, обережно, знетямлено почала роззиратися довкола — знетямлено, бо не могла сприйняти той жах, що відразу побачила: його там не було. Робота йшла повним ходом, сонце високо здіймалося, засвідчуючи найдіяльнішу годину дня, у полі зору не було жодної людини, яка байдикувала, а його не було. Вона довго стояла заціпеніла.

Потім побачила бригадира і махнула до нього, щоб підійшов.

— Добридень, міс Франкон… Який нині чудовий день, міс Франкон. Неначе знову середина літа, хоча осінь вже не за горою, так, надходить осінь — погляньте на це листя, міс Франкон.

Вона запитала:

— У вас тут був один чоловік… чоловік із дуже яскравим рудим волоссям… де він?

— А, той… Він поїхав.

— Поїхав?

— Назовсім. Поїхав до Нью-Йорка, думаю. Дуже раптово.

— Коли? Тиждень тому?

— Чому ж, ні. Вчора.

— Скажіть, хто…

Вона замовкла. Вона збиралася запитати: «Хто він такий?», але натомість запитала:

— Хто працював тут вчора так пізно? Я чула вибухи.

— Особливе замовлення для будівництва містера Франкона. Будинок «Космо-Слотника», знаєте. Термінова робота.

— Так… ясно.

— Даруйте, що потурбували вас, міс Франкон.

— Що ви, аж ніяк.

Вона пішла геть. Вона не запитала його імені. Це був її останній шанс на свободу.

Домінік стрімко крокувала, відчуваючи раптове полегшення. Вона дивувалася, чому ніколи не зауважувала, що не знає його імені й чому так і не запитала, як його звуть. Можливо, тому, що вона знала все, що повинна була знати про нього — з першого погляду. Вона подумала, що знайти робітника без імені в Нью-Йорку неможливо. Вона була врятована. Якби вона знала його ім'я, то була б уже на шляху до Нью-Йорка.

Майбутнє набуло визначеності. Їй тільки й було клопоту, що ніколи не запитувати його імені. Виконання вироку було відкладено. Вона отримала шанс боротися. Або вона знищить це, або це знищить її. Якщо її буде знищено, тоді запитає його ім'я.

3

Пітер Кітінґ зайшов до кабінету — відчиняючись, двері проспівали, наче висока нота на трубі. Вони немов самі відчинилися йому назустріч, мов при наближенні людини, перед якою всі двері повинні відчинятися саме так.

Кітінґ починав робочий день із перегляду газет, що про них уже подбав секретар, склавши охайним стосиком на столі. Йому подобалося бачити в пресі нові згадки про будівництво штаб-квартири «Космо-Слотника» або про фірму «Франкон і Кітінґ».

Цього ранку в газетах про це не згадувалося, і Кітінґ спохмурнів. Одначе він побачив статтю про Еллсворта Тухі. Це була приголомшлива історія. Томас Фостер, знаний філантроп, помер і серед великих сум у заповіті залишив скромних 100 тисяч доларів Еллсворту Тухі, «моєму товаришу і духовному наставнику — як подяку за його благородний розум і справжню відданість людству». Еллсворт Тухі прийняв спадщину і відразу ж переказав гроші «Центру соціальних досліджень», прогресивній навчальній установі, де він читав цикл лекцій на тему «Мистецтво як соціальний симптом». Він пояснив, що «не сприймає інституту приватної спадщини» і відмовився від решти пояснень. «Ні, друзі мої, — сказав він, — не варто говорити про це». І додав, уповні продемонструвавши своє чарівне вміння пом'якшувати серйозність власних висловлювань: «Мені подобається залишати за собою приємність коментувати винятково цікаві теми. Моя особа не є однією з таких тем».

Пітер Кітінґ дочитав статтю, і позаяк знав, що сам ніколи так не вчинив би, надзвичайно захопився.

Потім він роздратовано, як завжди, подумав, що досі не познайомився з Еллсвортом Тухі. Невдовзі після оголошення переможців конкурсу «Космо-Слотника» Тухі вирушив у турне з лекціями, і блискучі зібрання, що їх відвідував Кітінґ, відтоді здавалися йому порожніми через відсутність єдиної людини, з якою він найбільше хотів познайомитися. У своїй колонці Тухі жодного разу не згадав Кітінґа. Кітінґ із надією взявся читати свіжий матеріал у колонці «Один маленький голос» «Знамена», як робив це завжди. Але сьогодні там була стаття «Пісні та решта», присвячена доказам вищості народних пісень над будь-якими іншими різновидами музичного мистецтва, а хорового співу — над будь-якою іншою манерою музичного виконання.

Кітінґ відкинув «Знамено». Він підвівся і почав нервово міряти кроками кабінет, намагаючись обміркувати проблему, що його непокоїла. Уже кілька ранків поспіль він відкладав це. Ішлося про вибір скульптора для будівлі «Космо-Слотника». Кілька місяців тому замовлення на гігантську скульптуру «Працьовитість», що мала стояти у головному вестибюлі, віддали Стівену Меллорі. Рішення спантеличило Кітінґа, але воно належало містерові Слотнику, тому Кітінґ вибір схвалив. Він поспілкувався з Меллорі та мовив: «Визнаючи ваші видатні здібності… звісно ж, у вас немає імені, але після такого замовлення ви його матимете… не щодня трапляються такі замовлення, як моя споруда».

Меллорі йому не сподобався. Очі скульптора нагадували чорні провалля, випалені пожежею, що іще не встигла згаснути, і Меллорі жодного разу не всміхнувся. Йому було двадцять чотири, він уже мав одну виставку, але замовлень було небагато. Його роботи були дивні й агресивні. Кітінґ пригадав, що саме Еллсворт Тухі колись давно написав у колонці «Один маленький голос»:

«Скульптури містера Меллорі могли бути цілком хорошими, якби не гіпотеза, що світ і всіх людей створив Бог. Якби цю роботу довірили містеру Меллорі, він, можливо, міг би впоратися краще за Всевишнього, з огляду на те, які людські тіла він різьбить із каменю».

Кітінґ був ошелешений вибором містера Слотника, аж поки дізнався, що міс Дімплс Вільямс колись мешкала у Ґрінвіч-Віллідж, у тому самому будинку, що й Стівен Меллорі, а містер Слотник зараз ні в чому не міг відмовити міс Дімплс Вільямс. Меллорі найняли, він працював і представив модель скульптури «Працьовитість». Побачивши її, Кітінґ зрозумів, що ця статуя матиме вигляд свіжої рани… випаленої вогнем серед ошатної елегантності його вестибюля. Це було струнке оголене тіло чоловіка, який, здавалося, міг пробитися крізь сталеву обшивку бойового корабля і через будь-які інші перепони. Це був виклик. Статуя неймовірно притягувала погляд і наче робила людей навколо нікчемнішими та жалюгіднішими, ніж зазвичай. Уперше в житті, дивлячись на цю скульптуру, Кітінґ подумав, що розуміє значення слова «героїзм».

Він нічого не сказав. Але модель відіслали містерові Слотнику, і чимало людей обурено висловили те, що відчував сам Кітінґ. Містер Слотник попросив Кітінґа обрати іншого скульптора, залишивши за ним повне право вибору.

Кітінґ гепнувся в крісло, відхилився на спинку і клацнув язиком. Він замислився, чи віддати замовлення Бронсону, скульпторові, який приятелював із місіс Шуп, дружиною президента «Космо», або ж Палмеру, якого порекомендував містер Г'юзбі, який планував побудувати косметичну фабрику за 5 мільйонів доларів. Кітінґ виявив, що йому подобається процес вибору; він тримав у руках долі двох чоловіків і, ймовірно, багатьох інших; їхнє життя, їхню роботу, їхні сподівання, можливо, навіть кількість їжі в їхніх шлунках. Він міг обрати що завгодно, знаходячи будь-які причини або й без причин; він міг підкинути монету, міг вирахувати по ґудзиках свого піджака. Він був великою людиною — завдяки тим, хто від нього залежав.

Потім він помітив конверт.

Він лежав на столі у стосику листів. Простий, тонкий, вузький конверт, але з маленьким логотипом «Знамена» у кутку. Кітінґ квапливо потягнувся до нього. Усередині не було листа, лише вирізка з пробного відбитка завтрашнього випуску «Знамена». Він побачив знайому рубрику «Один маленький голос» Еллсворта Тухі, а далі підзаголовок — великими літерами, одне-єдине слово, нахабне своєю самотністю, наче привітання:

Кітінґ

Він упустив вирізку і знову її схопив, і читав, давлячись непережованими куснями речень; папір тремтів у його руці, чоло вкрилося рожевими плямами. Тухі написав:

«Велич — це перебільшення, і, як усі літературні перебільшення, одразу наштовхує на думку про необхідність приховати порожнечу. На думку спадає надута повітряна кулька. Одначе бувають випадки, коли ми змушені визнати ймовірність існування доволі близької подоби того, що ми дещо вільно вкладаємо у слово „велич“. Ця ймовірність забовваніла на архітектурному обрії у подобі скромного хлопчика на ім'я Пітер Кітінґ.

Ми наслухалися чимало відгуків — цілком слушних — про чудову будівлю для „Космо-Слотника“, що її спроектував цей чоловік. Але погляньмо цього разу не на будинок, а на людину, що відбиток її особистості має також і споруда.

Ця будівля не має відбитка індивідуальності — й саме в цьому, друзі мої, полягає велич індивідуальності. Це велич безкорисливого юного духу, що увібрав розмаїті надбання світу і повернув їх йому, збагативши шляхетним відблиском власного таланту. Отже, окрема людина стає представником не власної примхи, а безлічі інших людей, втілюючи досягнення всіх їхніх прагнень у своєму власному звершенні…

Усі, хто здатен мислити, зможуть сприйняти повідомлення, що його Пітер Кітінґ надсилає нам формою споруди „Космо-Слотника“; зможуть побачити три простих масивних основи, що є підґрунтям робітничого класу, на якому тримається суспільство. Низки ідентичних вікон, обернені шибами до сонця, — це душі звичайних людей, незліченних анонімних істот, схожих одна на одну в єдності братерства, які тягнуться до світла; граційні пілястри, що здіймаються від міцної основи першого поверху і вибухають веселими бруньками коринфських капітелей — це квіти Культури, що цвітуть, лише коли їхнє коріння проростає з багатого ґрунту широких мас…

Відповідаючи тим, хто вважає всіх критиків нелюдами, які присвятили життя знищенню чутливих талантів, у цій колонці я хочу подякувати Пітерові Кітінґу. Подякувати за те, що надав нам рідкісну — о, таку рідкісну! — нагоду показати нашу радість від виконання справжньої місії, покликаної знаходити юні таланти — звісно, коли є що відкривати. І якщо Пітеру Кітінґу випаде нагода прочитати ці рядки, ми не очікуємо від нього вдячності. Це ми вдячні йому».

Перечитавши статтю втретє, Кітінґ зауважив кілька рядків, нашкрябаних червоним олівцем біля заголовка:

Любий Пітере Кітінґ,

заскочте на днях до мене в редакцію. Хотів би познайомитися з Вами особисто.

Е. Т.

Вирізка злетіла зі столу, і він стояв над нею у якійсь щасливій знетямі, розчісуючи пальцями волосся. Потім обернувся до ескізів будівлі «Космо-Слотника», розвішаних на стіні між велетенськими фотографіями Парфенону та Лувру, і почав розглядати пілястри. Ніколи не думав про них як про культуру, що розквітла з «широких мас», але вирішив, що хтось цілком може так подумати, як і про решту прекрасних компліментів, висловлених у колонці.

Потім він схопив слухавку, почув високий монотонний голос секретарки Еллсворта Тухі й домовився про зустріч завтра о четвертій тридцять.

У наступні години його звична робота набула нового, приємного присмаку. Неначе рутина, що була яскраво намальованою пласкою фрескою, перетворилася, завдяки словам Еллсворта Тухі, на шляхетний барельєф, тривимірну реальність.

Ґай Франкон інколи виходив зі свого кабінету без будь-якої очевидної мети. Стримані відтінки його сорочок і шкарпеток пасували до сивини на скронях.

Він мовчки стояв, доброзичливо всміхаючись. Кітінґ, кваплячись до креслярні, зауважив його — не зупиняючись, але сповільняючи кроки, щоб устигнути витягти шелестку газетну вирізку зі складок рожево-бузкової хустинки в нагрудній кишені, він поспіхом зронив: «Почитай, коли матимеш час, Ґаю». І додав, наполовину зникнувши в іншій кімнаті:

— Ґаю, може, пообідаємо сьогодні разом? Зачекай на мене в «Плазі».

Коли Кітінґ повертався з обіду, його перестрів молодий кресляр, який запитав високим збудженим голосом:

— Скажіть, містере Кітінґ, а хто стріляв у Еллсворта Тухі?

Кітінґ спромігся видихнути:

— Хто? Що робив?

— Стріляли в містера Тухі.

— Хто?

— Саме це я і хотів би довідатися.

— Стріляли… в Еллсворта Тухі?

— Я прочитав це у газеті одного хлопця в ресторані. Не мав часу купити примірник.

— Його… вбили?

— Цього я не знаю. Побачив лише, що там ішлося про постріл.

— Якщо він помер, чи означає це, що завтра його колонка не вийде?

— Не знаю. А що сталося, містере Кітінґ?

— Піди і дістань для мене газету.

— Але я мушу…

— Роздобудь мені ту газету, чортів йолопе!

Стаття була у денних випусках газет. У Еллсворта Тухі вистрілили цього ранку, коли він виходив зі своєї автівки біля радіостанції, де мав виступити в програмі «Позбавлені голосу і незахищені». Куля його не зачепила. Еллсворт Тухі зберігав спокій і розсудливість. Його поведінка здавалася театральною через цілковиту відсутність чогось театрального. Він сказав: «На нас чекають слухачі», і поспішив до сходів, до мікрофона, де, не згадавши про прикру пригоду, півгодини спілкувався в ефірі — без жодних нотаток, як робив це завжди. Заарештований стрілець свій учинок ніяк не пояснив.

У Кітінґа пересохло горло, він витріщився на ім'я нападника. Це був Стівен Меллорі.

Кітінґ боявся лише незбагненного, надто коли це незбагненне містилося не в реальних фактах, а в безпричинному відчутті утробного страху. В тому, що сталося, не було нічого, що стосувалось би безпосередньо його, крім бажання, щоб стріляв хтось інший, лише не Стівен Меллорі; та він не міг пояснити, чому саме цього бажав.

Стівен Меллорі й далі мовчав. Він не дав жодних пояснень свого вчинку. Спершу припускали, що він міг бути у відчаї через втрату замовлення для «Космо-Слотника», адже, як з'ясувалося, скульптор був страшенно бідний, на межі жебракування. Але стало відомо, що, безсумнівно, Еллсворт Тухі анітрохи не був причетним до цієї невдачі. Тухі ніколи не спілкувався з містером Слотником про Стівена Меллорі. Він навіть не бачив скульптури «Працьовитість». У зв'язку з цим Меллорі порушив свою мовчанку і визнав, що ніколи не був знайомим із містером Тухі, ніколи досі його не бачив, а також не знав жодного приятеля Тухі.

«Ви вважаєте, містер Тухі якось причетний до того, що ви втратили замовлення?» — запитали його. Меллорі відповів: «Ні». — «То в чому ж річ?» — Меллорі промовчав.

Тухі не впізнав нападника, коли побачив його в руках полісменів на тротуарі біля радіостанції. Він не знав його імені аж до кінця радіопередачі. Згодом, вийшовши зі студії до вестибюля, напханого журналістами, які очікували на нього, Тухі сказав: «Ні, звісно, я не висуватиму жодних обвинувачень. Я хотів би, щоб його відпустили. До речі, хто він такий?». Почувши ім'я, Тухі втупився у цятку поміж плечем одного чоловіка і краєм капелюха іншого. Потім Тухі — який був спокійним, коли куля пролетіла за сантиметр від його обличчя і пробила скло вхідних дверей — промовив одне слово, і це слово, здавалося, впало до його ніг, обважніле від страху: «Чому?».

Ніхто не міг відповісти. Тухі стенув плечима, всміхнувся і сказав: «Це був замах на гласність — ну що за жахливий смак!» Але ніхто не повірив цьому поясненню, бо всі відчували, що Тухі теж йому не вірить. В інтерв'ю, що вийшли згодом, Тухі весело відповідав на запитання. Зокрема він сказав: «Я ніколи не вважав себе таким важливим, щоб хтось чинив на мене замах. Убивство могло стати найвищою нагородою, на яку лише можна сподіватися — якби лише все надто не скидалося на оперетку». Йому вдалося створити чарівне враження, начебто нічого важливого не сталося, бо на цій землі взагалі не відбувається нічого важливого.

Меллорі замкнули у в'язниці — очікувати на вирок. Усі спроби допитати його були марні.

Неспокійна думка, через яку Кітінґ довго не міг заснути тієї ночі, виникла через необґрунтовану впевненість, що Тухі відчуває точнісінько те саме, що і він. «Він знає, — думав Кітінґ, — і я знаю, що в мотивах Стівена Меллорі криється більша небезпека, ніж у його замаху на вбивство. Але ми ніколи не дізнаємося мотивів. Чи дізнаємося?» І раптом він діткнувся самої суті свого страху: це було раптове бажання уникнути на всі прийдешні роки, до кінця життя, знання цих мотивів.

Коли Кітінґ увійшов, секретарка Еллсворта Тухі неквапливо підвелася і відчинила перед ним двері в кабінет.

Етап тривоги у передчутті зустрічі з відомою людиною минувся, але Кітінґ знову захвилювався, побачивши, як секретарчина рука відчиняє двері. Його цікавило, який Тухі насправді. Він пам'ятав його дивовижний голос, який почув у вестибюлі під час мітингу страйкарів, та уявляв собі неймовірно доброзичливого велета з густою гривою волосся, що, можливо, вже починало сивіти, з відкритими, майстерно витонченими рисами, трохи схожого обличчям на Бога Отця.

— Містер Пітер Кітінґ — містер Тухі, — мовила секретарка і зачинила за ним двері.

Із першого погляду на містера Еллсворта Монктона Тухі хотілося запропонувати йому товсте, добре втеплене пальто — таким кволим і незахищеним здавалося його сухорляве тільце, яке нагадувало курчатко, щойно вилуплене з яйця, в усій своїй жалюгідній крихкості незатверділих кісточок. Із другого погляду хотілося переконатися, що пальто буде надзвичайно якісне, адже вбрання його було неймовірно вишукане. Лінії темного костюма обтікали контури його тіла, ні за що не вибачаючись: вони струменіли із западини грудей, зісковзували з довгої худої шиї до похилих плечей. Велике чоло домінувало над тілом. Клиноподібне обличчя звужувалося від широких вилиць до маленького випнутого підборіддя. Волосся було чорне, блискуче, розділене на дві однакові половинки тонкою білою лінією проділу. Зачіска створювала враження гарно вирізьбленого акуратного черепа, але надто увиразнювала вуха, що вирізнялися своєю самотньою оголеністю, наче ручки чашки для бульйону. Його довгий тонкий ніс продовжував маленький мазок чорних вусів. Очі були темні й виразні. У них було стільки інтелекту і мерехтливої радості, що, здавалося, окуляри призначені не для захисту його очей, а для того, щоб захистити інших людей від їхнього надмірного сяйва.

— Привіт, Пітере Кітінґ, — сказав Еллсворт Монктон Тухі своїм владним, магічним голосом. — Що ви думаєте про храм Ніки Аптерос?

— Доброго… доброго дня, містере Тухі, — привітався Кітінґ, ошелешений і остовпілий. — Що я думаю… про що?

— Сідайте, мій друже. Про храм Ніки Аптерос.

— Ну… Ну… Я…

— Я певен, що ви не могли прогледіти цю маленьку коштовність. Парфенон узурпував визнання, і чи не звична це справа? Більші та сильніші загарбують усю славу, натомість краса непоказних творінь залишається неоспівана. Це стосується цього надзвичайно маленького творіння великого, вільного духу Греції. Я впевнений, ви зауважили неперевершеність у скромності храму — вишукану майстерність деталей.

— Так, звісно, — промимрив Кітінґ, — він завжди був моїм улюбленим… храм Ніки Аптерос.

— Справді? — запитав Еллсворт Тухі з посмішкою, що її Кітінґ не міг второпати. — Я в цьому не сумнівався. Я був певен, що ви скажете це. У вас дуже вродливе обличчя, Пітере Кітінґ, коли ви не витріщаєтесь отак — насправді це геть зайве.

І Тухі зненацька розреготався, доволі очевидно та доволі образливо кепкуючи з Кітінґа та із себе; він неначе перекреслював штучність усієї процедури. Кітінґ на мить перелякано застиг, а потім зрозумів, що невимушено сміється у відповідь, наче був удома зі своїм давнім приятелем.

— Отак краще, — сказав Тухі. — Чи не здається вам, що у важливі моменти не варто розмовляти надто серйозно? А це може бути дуже важливий момент — хтозна — для нас обох. І, звісно ж, я розумію, що ви трішечки боїтеся мене і — так, я визнаю це — я теж трішечки вас боявся. Отже, нам обом полегшало?

— О так, містере Тухі, — задоволено погодився Кітінґ. Його звична впевнена манера знайомитися з людьми розтанула; але він почувався невимушено, начебто з нього зняли всю відповідальність і він уже не мусить перейматися правильністю того, до чого його лагідно підвели, й він може говорити, не докладаючи жодних зусиль. — Я завжди знав, що наша зустріч стане дуже важливою, містере Тухі. Роками.

— Справді? — здивувався Еллсворт Тухі, його очі за окулярами стали уважні. — Чому?

— Бо я завжди сподівався, що зумію сподобатися вам, що ви похвалите мене… мою роботу… коли настане час… що ж, я навіть…

— Що?

— … я навіть думав, коли креслив, чи Еллсворт Тухі назве цю споруду гідною уваги? Я намагався глянути на неї вашими очима… Я… Я… — Тухі уважно його слухав. — Я завжди хотів познайомитися з вами, тому що ви такий видатний мислитель і людина такої культурної…

— А зараз, — перебив Тухі доброзичливо, але трохи нетерпляче; його зацікавлення на останньому реченні послабилося, — годі цього. Не хочу бути невдячним, але ми можемо обійтися без таких слів, чи не так? Хоч це прозвучить штучно, та мені не подобається чути похвалу на свою адресу.

Очі Тухі, думав Кітінґ, його заспокоюють. У його очах читалося таке незмірне розуміння і така невибаглива — ні, це не те слово — така безмежна доброта, наче від нього не тільки нічого не можна було приховати, а й не було необхідності будь-що приховувати, бо він здатен пробачити що завгодно. Це були наймилосердніші очі, що їх бачив Кітінґ.

— Але, містере Тухі… — пробурмотів він, — я хотів…

— Ви хотіли подякувати мені за статтю, — сказав Тухі та скорчив гримасу веселого відчаю, — а я так відчайдушно намагався стримати вас від цього. Позбавте мене цього, добре? Немає причин, через які ви повинні дякувати мені. Якщо так сталося, що ви заслужили на те, про що я написав — що ж, це ваша заслуга, не моя. Адже так?

— Але я був такий щасливий, що ви думаєте, начебто я…

— …видатний архітектор? Звісно ж, мій хлопчику, ви це знаєте. Чи ви не цілком упевнений? Ви ніколи не впевнений цілком?

— Ну, я…

Пауза тривала якусь секунду. Кітінґу здалося, що ця пауза була саме тим, що Тухі хотів почути від нього; Тухі не став чекати продовження, він заговорив, неначе вже почув повну відповідь, і ця відповідь його задовольнила:

— А щодо будівлі для «Космо-Слотника», то хто заперечить, що це надзвичайне досягнення? Ви знаєте, я просто в захваті від його планування. Таке винахідливе. Блискуче. Дуже незвичайне. Доволі відрізняється від того, що я спостерігав у ваших попередніх роботах, адже так?

— Саме так, — відповів Кітінґ, і його голос уперше пролунав чітко й твердо, — адже завдання відрізнялося від усього, що я робив раніше, тому я розробив планування, що відповідало конкретним вимогам.

— Зрозуміло, — лагідно проказав Тухі. — Чудовий взірець праці. Ви повинні пишатися ним.

Кітінґ зауважив, що очі Тухі зосередилися у центрі лінз окулярів, скельця яких були сфокусовані просто на його зіницях. І зненацька Кітінґ зрозумів, що Тухі здогадався, що це не він проектував будівлю «Космо-Слотника». Це його не злякало. Злякало його те, що він побачив в очах Тухі схвалення.

— Якщо вам необхідно висловити — ні, не вдячність, вдячність — це таке бентежне слово — а, скажімо, прихильність, — мовив далі Тухі, його голос полагіднішав — так, наче Кітінґ був його другом-конспіратором, який знає, що відтепер усі слова стають паролем з особливим змістом, — ви могли б подякувати мені за розуміння символічного значення вашої будівлі та за висловлення словами того, що ви викарбували в мармурі. Позаяк ви не звичайний каменяр, а мислитель.

— Так, — сказав Кітінґ, — це стало моєю загальною ідеєю, коли я проектував будинок — широкі маси і квіти культури. Я завжди вірив, що джерело справжньої культури криється в звичайній людині. Але я не сподівався, що будь-хто колись зрозуміє мене.

Тухі всміхнувся. Його тонкі вуста розтулилися, відкривши зуби. Він не дивився на Кітінґа. Він розглядав власну руку, довгу, вишукану, чутливу руку піаніста, що пересувала на столі аркуш паперу. Потім сказав:

— Можливо, ми брати за духом, Кітінґ, за людським духом. Це все, що важливе у житті, — Тухі дивився не на Кітінґа, а повз нього, і лінзи його окулярів зловісно піднялися на лінію над Кітінґовим обличчям.

І Кітінґ допетрав, що Тухі знає, що він ніколи не замислювався над жодною загальною ідеєю, аж поки прочитав про це в статті; більше того, Тухі це схвалював. Коли скельця окулярів повільно опустилися до рівня обличчя Кітінґа, очі Тухі солодко і приязно сяяли. Ця приязнь була холодна, але справжня. Зненацька Кітінґові здалося, що стіни кімнати тихо зсунулися навколо них, штовхаючи до моторошної інтимності — не з Тухі, а з якоюсь невідомою провиною. Він захотів скочити на ноги і забратися геть. Але сидів нерухомо, роззявивши рота.

І, не усвідомлюючи, що його спонукає, Кітінґ почув у тиші власний голос:

— Мушу сказати, я дуже зрадів, що вчора вас оминула куля того маніяка, містере Тухі.

— Що?.. О, дякую. Це? Пусте! Не варто засмучуватися з тієї пригоди. Лише одне із прикрих покарань за публічність.

— Мені ніколи не подобався Меллорі. Дивний тип. Надто збуджений. Мені не подобаються збуджені люди. А ще мені ніколи не подобалися його роботи.

— Він просто ексгібіціоніст. Нічого особливого.

— Так, і це була не моя ідея дати йому шанс створити скульптуру для моєї будівлі. Так вирішив містер Слотник. Зв'язки, розумієте. Але, врешті-решт, містер Слотник теж усе зрозумів.

— Меллорі колись вам згадував про мене?

— Ні, ніколи.

— Я навіть ніколи з ним не перетинався, як ви знаєте. Ніколи досі його не бачив. Чому він зробив це?

Тепер настала черга Тухі заціпеніти, побачивши вираз Кітінґового обличчя; Тухі уперше нашорошився й занепокоївся. «Ось воно, — подумав Кітінґ, — ось цей зв'язок між нами, і цей зв'язок — це страх, навіть більше, значно більше за це», але саме страх мав пізнаване ім'я, що ним можна було назвати це відчуття. І він знав, з безпричинною певністю, що Тухі йому подобається більше за всіх, кого йому випадало зустрічати в житті.

— Авжеж, ви знаєте, як це буває, — бадьоро мовив Кітінґ, сподіваючись, що звично вимовлені слова закриють тему. — Меллорі некомпетентний, і він це знає, тому й вирішив помститися вам як символу всього великого і талановитого.

Але замість усмішки Кітінґ побачив, як Тухі зненацька стрельнув у нього очима; це був не погляд, а флюороскоп, і йому здалося, що він може відчути, як рентгенівський промінь вповзає у нього, просвічуючи до кісток. Потім обличчя Тухі, яке, здавалося, на мить закам'яніло, знову набуло впевненого виразу, і Кітінґ зрозумів, що Тухі попустило — ніби він побачив щось у Пітерових кістках чи в здивованому ошелешеному обличчі. Якусь приховану прірву невігластва, що повернула Тухі впевненість. Він спроквола, дивно, глумливо сказав:

— Ви і я, Пітере, ми з вами станемо близькими друзями.

Кітінґ вичекав мить, перш ніж квапливо відповісти:

— О, я сподіваюся на це, містере Тухі.

— Годі, Пітере! Я ж не така стара людина. Називай мене Еллсворт — це буде увічнення своєрідного смаку моїх батьків давати імена.

— Гаразд… Еллсворте.

— Так значно краще. Насправді я нічого не маю проти свого імені, надто порівняно з тим, як мене називали приватно — і публічно — всі ці роки. Добре, забудьмо. Кумедно… Коли наживаєш собі ворогів, то знаєш, що становиш небезпеку там, де необхідно бути небезпечним. Є те, що мусиш знищити — інакше воно знищить тебе. Ми часто бачитимемося, Пітере. — Його голос зазвучав вільно й упевнено, остаточним рішенням, що було протестоване і досягнуте, з певністю, що більше нічого в Кітінґу не залишатиметься для нього під знаком питання. — Скажімо, я віддавна мрію зібрати разом кількох молодих архітекторів — я знаю багатьох із них — у невеличку неформальну організацію задля обміну ідеями, розумієш, щоб розвинути дух співпраці, а якщо виникне потреба — щоб розробити спільну лінію поведінки на благо професії. Нічого формального, як у Гільдії архітекторів Америки, звичайний собі гурт молоді. Тобі це цікаво?

— Авжеж. Звісно! І ви будете головою?

— О Боже, я ніколи ніде не головую, Пітере. Мені не подобаються звання. Ні, я думаю, що стати головою міг би ти, не уявляю кращої кандидатури.

— Я?

— Ти, Пітере. О, звісно, це лише проект — нічого певного — лише ідея, що її виношую. Ми поговоримо про це якось іншим разом. Хочу, щоб ти дещо зробив — і насправді це одна з причин, чому я шукав зустрічі з тобою.

— Добре, містере Ту… добре, Еллсворте. Будь-що, що я можу зробити для тебе…

— Це не для мене. Ти знаєш Лойс Кук?

— Лойс… хто?

— Кук. Ти її не знаєш. Але неодмінно познайомишся. Ця молода жінка — найвидатніший геній у літературі із часів Ґете. Мусиш її почитати, Пітере. Зазвичай я не пропоную це, хіба що обраним. Вона надто недосяжна для середнього класу, який любить очевидне. Вона планує звести будинок, маленьку приватну резиденцію в районі Бавері. Так, у Бавері. Як це схоже на Лойс… Вона попросила мене порекомендувати архітектора. Я впевнений, щоб зрозуміти таку особистість, як Лойс, потрібна така людина, як ти. Я збираюся порекомендувати тебе — якщо ти зацікавлений спроектувати маленький, проте доволі дорогий особнячок.

— Звісно, що так! Це… дуже люб'язно із твого боку, Еллсворте! Знаєш, я подумав, коли ти сказав… коли я прочитав твою записку, що ти хотів би — гаразд, певної послуги від мене, послуги за послугу, а ти…

— Мій любий Пітере, який же ти наївний!

— О, припускаю, я не повинен був цього казати. Вибач. Я не хотів тебе образити, я…

— Не переймайся. Ти мусиш навчитися краще мене розуміти. Хоч як дивно це пролунає, цілком безкорисливе зацікавлення іншою людиною досі ще можливе в цьому світі.

Потім вони поговорили про Лойс Кук і про три її видані твори: «Романи?» — «Ні, Пітере, не зовсім романи… Ні, це і не збірки оповідань… Це просто, просто Лойс Кук — нова форма в літературі…», — про спадок, який вона отримала від довгої вервечки успішних торговців, і про будинок, який вона хотіла звести.

І щойно Тухі підвівся, щоб провести Кітінґа до дверей, Кітінґ зауважив, як непевно він стоїть на своїх дуже маленьких ніжках, лише тоді Тухі зненацька затнувся та мовив:

— До речі, мабуть, я повинен був згадати про певні особисті зв'язки між нами, хоча протягом усього життя не можу їх означити… О так, звісно. Моя племінниця. Маленька Кетрін.

Кітінґ відчув, як його обличчя напружилося, і знав, що не повинен дозволити це обговорювати, натомість незграбно всміхнувся.

— Я так розумію, ви з нею заручені?

— Так.

— Чарівно, — сказав Тухі. — Просто чарівно. Із радістю стану твоїм дядечком. Ти дуже її любиш?

— Так, — мовив Кітінґ, — дуже.

Через відсутність виразності в його голосі, відповідь пролунала серйозно. Уперше він продемонстрував щирість і важливість чогось у своєму житті в присутності Тухі.

— Як це мило, — сказав Тухі. — Юне кохання, весна, світанки і небеса, і шоколад з аптеки-закусочної по долару із чвертю за коробку. Привілей богів і кінофільмів… О, я схвалюю, Пітере. Я думаю, це чудово. Кетрін це найкращий вибір. Вона належить до того типу людей, для яких не існує світу — світу з усіма його проблемами і всіма можливостями для звеличення — о так, не існує, бо вона невинна та солоденька, миленька і проквола.

— Якщо ти збираєшся… — почав було Кітінґ, але Тухі променисто й зичливо всміхнувся:

— О Пітере, звісно ж, я все розумію і схвалюю. Але я реаліст. Чоловік завжди вперто робить із себе віслюка. О, не варто — ми ніколи не повинні втрачати почуття гумору. Немає нічого священнішого за почуття гумору. Та я завжди любив історію про Трістана й Ізольду. Це найкрасивіша з усіх історій світу — одразу після тієї, про Міккі та Мінні Маусів.

4

«Зубна щітка у губу зубна щітка зубів чистка підборіддя піна баня в шумовинні римська баня йди додому кажу кому у губу римська баня зуб щітка зубочистка барсетка розетка ракетка…»

Пітер Кітінґ примружив очі, сфокусував погляд, наче дивився вдалечінь, але книжку відклав. Це була тоненька книжка у чорній обкладинці із криваво-червоними літерами, що складалися в назву «Хмарини і пелерини. Лойс Кук». На обкладинці було вказано, що це нотатки про подорожі міс Кук світом.

Кітінґ відхилився назад із відчуттям теплоти і благоденства. Йому подобалася ця книжка. Вона перетворила рутину його недільного сніданку на глибоку духовну емоцію; він був певен, що вона була глибока, тому що нічого не второпав.

Пітер Кітінґ ніколи не відчував потреби формулювати свої переконання. Але він підміняв їх припущенням: «Ніщо не є високим, якщо його можна осягнути; ніщо не є великим, якщо його можна аргументувати; ніщо не є глибоким, якщо можна побачити його дно» — це завжди було його кредо, не сформульоване, але безсумнівне. Це стримувало його від спроб осягнути, аргументувати чи побачити; і це виливалося в приємне почуття огиди до тих, хто такі спроби робив. Отож він міг насолоджуватися творами Лойс Кук. Він відчував піднесення від усвідомлення власної здатності відгукуватися на абстрактне, глибоке, розпливчасте. Тухі сказав: «Тут усе легко — звуки як звуки, поезія в словах, що є просто словами, стиль як бунт проти стилю. Але лише найчутливіші натури можуть це оцінити, Пітере». Кітінґ подумав, що міг би поговорити про цю книжку із друзями, і якщо вони не зрозуміють, він відчує свою вищість над ними. Він не мав потреби доводити свою вищість — вона просто існувала, «вищість як вищість», — якої автоматично позбавлені ті, кому потрібні пояснення. Йому подобалася ця книжка.

Він потягнувся по черговий тост і побачив, що на краю столу мати залишила для нього чималий стос недільних газет. Він підсунув його до себе, почуваючись у цей момент достатньо сильним, упевненим у своїй таємній духовній величі, готовим кинути виклик усьому світові, що містився у цьому стосі газет. Витягнув випуск із фотогравюрами і закам'янів. Він побачив підпис над репродукцією ескізу:

Будинок Енрайта, Говард Рорк

Він не мусив бачити назви ілюстрації або власноручного підпису автора в кутку малюнка; він знав, що ніхто інший не зміг би вимислити такий будинок, і впізнав стиль креслення, спокійний і водночас бунтівний, лінії олівця, що нагадували лінію високої напруги на папері, витончені й невинні на вигляд, але такі, що не підпускали до себе. Це була будівля на розлогих просторах Іст-Ріверу. На перший погляд, вона здалася йому не будинком, а брилою гірського кришталю, що здіймається вгору. Тут був той самий суворий математичний порядок, що тримає вкупі безладний, фантастичний виріст. Прямі лінії і чіткі кути, простір, немовби розітнутий ножем, надавали споруді гармонії і зграбності ювелірного виробу. Неймовірна різноманітність форм, кожна з яких була неповторна, але природно перетікала в наступну, забезпечувала цілісність; майбутні мешканці отримували не квадратні клітки у нагромадженні квадратних кліток, а окремі будинки, поєднані з рештою, неначе скупчення кристалів на камені. Кітінґ дивився на креслення. Він давно вже знав, що саме Говарда Рорка оберуть для будинку Енрайта. Згадки про Рорка кілька разів з'являлися в газетах; не завжди, але всіх їх можна було підсумувати так: «певного молодого архітектора було обрано зводити будинок Енрайта, ймовірно, це цікавий молодий архітектор». Під малюнком було зазначено, що будівництво розпочнеться незабаром. «Гаразд, — подумав Кітінґ, відкинувши газету, — і що тепер?» Газета впала біля чорно-червоної книжечки. Він глянув і невиразно відчув, що Лойс Кук була його захистом від Говарда Рорка.

— Ох, — стенула плечима місіс Кітінґ. — Ага.

Вона стояла в нього за спиною. Чепурна шовкова сукня надто щільно обтискала її, дозволяючи побачити цупкий корсет; маленька шпилька мерехтіла в неї біля горла — занадто маленька, щоб навести на думку, начебто її оздоблено справжніми діамантами. Місіс Кітінґ була схожа на нову квартиру, в яку вони нещодавно переїхали: відверто дорогу. Інтер'єр квартири став першою фаховою роботою Кітінґа для себе. Він обставив помешкання новими меблями у нововікторіанському стилі, консервативними та статечними. Над каміном вітальні висів старовинний олійний портрет, що хоч і не був таким, але скидався на зображення славетного предка.

— Піті, серденько, я ненавиджу підганяти тебе недільного ранку, але, може, вдягнешся? Мені пора бігти, а я боюся, що ти забудеш про час і запізнишся. Як люб'язно, що містер Тухі запросив тебе до себе додому!

— Так, мамо.

— Будуть якісь знамениті гості?

— Ні. Жодних гостей. Але там буде ще одна людина. Не знаменитість. — Вона очікувально подивилася на нього, і він додав: — Там буде Кеті.

Здавалося, це ім'я не справило на неї жодного враження. Віднедавна її охопила дивна самовпевненість, неначе шар жиру, крізь який ця особиста проблема вже не проникала.

— Просте сімейне чаювання, — пояснив Кітінґ. — Так він сказав.

— Дуже мило з його боку. Я впевнена, що містер Тухі — дуже мудра людина.

— Авжеж, мамо.

Він нетерпляче підвівся і пішов до своєї кімнати.

Кітінґ уперше відвідав славетний готель-пансіонат, куди нещодавно переїхали Кетрін та її дядько. Він не звернув особливої уваги на апартамент, запам’ятав лише, що був він простим, дуже чистим і вишукано скромним, що там було багацько книжок і лише кілька картин, але всі оригінальні та цінні. Ніхто не запам’ятовував помешкання Еллсворта Тухі, лише його господаря. Цього недільного пообіддя він був у темно-сірому костюмі, бездоганному, наче мундир, і в хатніх капцях із чорної шкіри та з червоною облямівкою; капці збиткувалися зі стриманої елегантності костюма, і все-таки довершували цю елегантність як відважна противага їй. Він сидів на широкому низькому стільці, начепивши на обличчя вираз обережної доброзичливості, такої обережної, що Кітінґ і Кетрін часом почувалися нікчемними мильними бульбашками.

Кітінґові не сподобалося, як Кетрін сиділа на стільці — згорбившись і незграбно зсунувши докупи ноги. Він не хотів, щоб вона третій сезон поспіль носила один костюм, але вона це робила. Вона витріщалася на якусь цятку посередині килима. Кеті рідко дивилася на Кітінґа. На дядька вона не дивилася взагалі. Кітінґ не виявив ані сліду того радісного захоплення, з яким вона завжди говорила про Тухі та яке він очікував побачити в присутності дядька. У Кетрін з’явилося щось важке, безбарвне, що її дуже втомлювало.

Служник Тухі приніс на таці чай.

— Будь ласка, розлий, люба, — звернувся Тухі до Кетрін. — Ах, немає нічого кращого за післяобідній чай. Коли розпадеться Британська імперія, історики виявлять, що вона зробила два неоціненних внески в цивілізацію — оцей чайний ритуал і детективний роман. Кетрін, люба моя, чому ти тримаєш ручку чайника, наче ніж м’ясника? Але не зважай, це чарівно, це саме те, що ми любимо в тобі, Пітер і я, ми не любили б тебе, якби ти була вишукана, наче герцогиня, — кому зараз потрібні герцогині?

Кетрін розлила чай і розляпала трохи на скляну поверхню стола; раніше з нею ніколи такого не було.

— Я справді хотів подивитися на вас обох, — сказав Тухі, невимушено і делікатно тримаючи чашку. — Це скидається на забаганку. Якогось особливого приводу немає, але інколи я стаю нерозважливим і сентиментальним, як і кожен із нас. Вітаю твій вибір, Кетрін. Я завинив тобі вибачення, бо ніколи не підозрював, що ти маєш такий чудовий смак. Ви з Пітером — прекрасна пара. Ти чимало зробиш для нього. Готуватимеш йому манну кашу, пратимеш його носові хустинки і виношуватимеш його дітей, хоча, звісно, всі діти інколи хворіють на кір або на щось таке, а це доволі надокучливо.

— Але, врешті-решт, ви… ви схвалюєте це? — занепокоєно запитав Кітінґ.

— Схвалюю що? Що, Пітере?

— Наш… майбутній шлюб.

— Пітере, це марне запитання! Звісно ж, я схвалюю. Але ви такі молоді! З молодими завжди так — вони створюють проблеми на порожньому місці. Ти запитуєш про шлюб так, наче це щось аж таке важливе, щоб його не схвалити.

— Ми з Кеті зустрічаємося вже кілька років, — сказав Кітінґ, захищаючись.

— І це було кохання з першого погляду, звісно?

— Так, — погодився Кітінґ, почуваючись смішним.

— Це мала бути весна, — мовив Тухі. — Зазвичай буває саме так. Завжди знайдеться темний кінотеатр і двійко людей, які, забувши про світ довкола, тримаються за руки — але ж руки пітніють, якщо триматися занадто довго? Але все одно прекрасно бути закоханим. Немає повісті солодшої на світі — та банальнішої. Кетрін, не відвертайся. Ми ніколи не повинні дозволяти собі втрачати почуття гумору.

Він доброзичливо всміхнувся, обійнявши їх обох своєю усмішкою. Ця доброзичливість була така величезна, що їхнє кохання здалося крихітним і жалюгідним, оскільки лише щось нікчемне могло пробудити таке глибоке співчуття. Він запитав:

— До речі, Пітере, коли ви збираєтеся одружитися?

— Насправді ми ще не визначилися з датою, знаєте, як це буває, — стільки всього сталося зі мною, і в Кетрін є робота і… І, між іншим, — різко додав він, бо тема роботи Кеті безпричинно його дратувала, — коли ми одружимося, Кеті має покинути цю роботу. Я проти цього.

— Я теж, — погодився Тухі, — її не схвалюю, якщо вона не подобається Кетрін.

Кетрін працювала денною черговою в яслах при Кліфордському комунальному навчальному закладі для бідних. Це була її власна ідея. Вона часто відвідувала цей заклад разом із дядьком, який викладав там економіку, і зацікавилася роботою.

— Але ж мені це подобається! — несподівано збуджено сказала вона. — Я не розумію, Пітере, чому це тобі так дошкуляє. — В її голосі з’явилася наїжачена нота, зухвала й неприємна. — Я ніколи в житті не відчувала більшої радості — допомагати людям, які безпорадні та нещасні. Я ходила туди сьогодні вранці — не мусила, але сама цього захотіла, а оскільки звідти я поспішала додому, то не мала часу перевдягнутися, але це не має значення, — кого обходить мій вигляд? І, — наїжачена нота зникла, вона заговорила жваво і дуже швидко, — дядьку Еллсворте, ви лише уявіть! У маленького Біллі Гансена болить горло — ви ж пам’ятаєте Біллі? І няньки там не було, тому я мусила протерти його горло аргіролом. Бідолашний, у нього в горлі був страхітливий білий наліт!

Її голос, здавалося, сяяв, наче вона говорила про щось надзвичайно прекрасне. Вперше Кітінґ побачив той захват, на який сподівався. Вона і далі розповідала про роботу, про дітей, про клуб. Тухі уважно слухав. Він нічого не казав. Але щира увага в очах змінила його, насмішкувата веселість зникла, і він забув про власну пораду — він був серйозним, по-справжньому дуже серйозним. Коли він зауважив, що тарілка Кетрін спорожніла, то запропонував їй тацю з бутербродами простим жестом, що якимось чином перетворився на ввічливий вияв поваги.

Кітінґ нетерпляче чекав, коли вона замовкне бодай на мить. Він хотів змінити тему. Оглянув кімнату і побачив недільні газети. Він давно хотів дещо запитати, тому обережно почав:

— Еллсворте… що ти думаєш про Говарда Рорка?

— Рорк? Рорк? — перепитав Тухі. — Хто такий Рорк?

Те, як він надто невинно, надто жартівливо повторював це ім’я з ледь зневажливим запитанням наприкінці, переконало Кітінґа, що Тухі чудово знає це ім’я. Він пояснив:

— Говард Рорк. Ти знаєш, архітектор. Той, що спроектував будинок Енрайта.

— Що? О так, той, хто, врешті-решт, зводитиме будинок Енрайта.

— У сьогоднішній «Хроніці» міститься ескіз.

— Невже? А я ж проглядав «Хроніку».

— І… що ти думаєш про цей будинок?

— Якби там було щось важливе, я запам’ятав би.

— Звісно! — Кітінґ ковтав склади, наче затримував подих на кожному з них: — Це щось жахливе, божевільне! Нічого подібного ніхто ніколи не бачив і не хотів би побачити.

Він наче звільнився від тягаря. Неначе все життя вірив, що в нього невиліковна хвороба, аж зненацька слова найвидатнішого у світі фахівця оголосили його здоровим. Йому хотілося сміятися — вільно, безглуздо, не дбаючи про власну гідність. Йому хотілося говорити.

— Говард — мій приятель, — сказав він радісно.

— Твій приятель? Ти його знаєш?

— Чи знаю я його! Ми ж разом училися у Стентоні, й він три роки винаймав у нас кімнату. Я можу сказати тобі, якого кольору в нього білизна і як він приймає душ — я це бачив!

— Він жив у вашому будинку в Стентоні? — перепитав Тухі. Він говорив якось обережно і чітко. Звуки його голосу лунали тихо, сухо й безповоротно, немов ламалися сірники.

«Це дуже дивно», — подумав Кітінґ. Тухі поставив йому чимало запитань про Говарда Рорка. Але його запитання не мали сенсу. Вони не стосувалися його проектів, не стосувалися архітектури загалом. Це були безглузді особисті запитання — дивно було запитувати таке про людину, про яку ніколи не чув.

— Він часто сміється?

— Дуже рідко.

— Він здається нещасним?

— Ніколи.

— У нього було багато друзів у Стентоні?

— У нього ніколи й ніде не було друзів.

— Він не подобався людям?

— Він нікому не може подобатися.

— Чому?

— Він змушує людей відчувати, що його безглуздо любити.

— Він виходить на люди, випиває, розважається?

— Ніколи.

— Він любить гроші?

— Ні.

— Він вірить у Бога?

— Ні.

— Він багато говорить?

— Дуже мало.

— Чи слухає він, коли інші обговорюють із ним… якісь ідеї?

— Він слухає. Але краще б не слухав.

— Чому?

— Це ображало б менше — якщо ти розумієш, про що я: коли людина тебе так слухає, ти розумієш, що йому твої слова геть байдужі.

— Він завжди хотів бути архітектором?

— Він…

— Пітере, у чому річ?

— Ні в чому. Просто мені щойно спало на думку: як дивно, що я ніколи його про це не запитував. Ось що дивно: неможливо запитати в нього про таке. Він маніяк, коли йдеться про архітектуру. Здається, це так багато для нього важить, що він втрачає людську подобу. Він зовсім не вміє насміхатися із себе — ось тобі приклад людини без почуття гумору, Еллсворте. Важко сказати, що б він робив, якби не захотів стати архітектором.

— Ні, — сказав Тухі. — Важко сказати, що б він робив, якби не міг стати архітектором.

— Він пішов би по трупах. Усіх і кожного. Кожного з нас. Але став би архітектором.

Тухі склав свою серветку, хрусткий маленький квадратик тканини, на колінах; він склав її охайно вздовж і впоперек, і пробігся пальцями по краях, щоб вигострити складку.

— Ти пригадуєш нашу маленьку групу архітекторів, Пітере? — запитав він. — Я готую все для першої зустрічі. Я поговорив із багатьма майбутніми членами, і тобі полестило б те, що вони казали про твою кандидатуру на місце голови.

Вони приємно поспілкувалися ще півгодини. Коли Кітінґ підвівся, Тухі згадав:

— О так. Я розмовляв про тебе з Лойс Кук. Вона невдовзі зв’яжеться з тобою.

— Дуже дякую тобі, Еллсворте. Між іншим, я читаю «Хмарини і пелерини».

— І?

— О, це неймовірно. Ти знаєш, Еллсворте, це… це змушує людину думати інакше, ніж раніше.

— Авжеж, — відповів Тухі. — Інакше.

Він стояв біля вікна, дивлячись на останні сонячні промені цього холодного пообіддя. Потім обернувся і сказав:

— Чудовий день. Імовірно, один з останніх цього року. Пітере, чому б тобі не запросити Кетрін на невеличку прогулянку?

— О, з радістю! — охоче відгукнулася Кетрін.

— Тоді йдіть. — Тухі весело всміхнувся. — Кетрін, що сталося? Ти чекаєш мого дозволу?

Коли вони гуляли разом, коли опинилися на самоті в холодному сяйві вулиць, наповнених останнім сонячним промінням, Кітінґ відчув, що знову ловить себе на думці про те, що саме завжди означала для нього Кетрін — дивне почуття, яке зникало в присутності сторонніх. Він узяв її за руку. Вона забрала руку, зняла рукавичку і переплела свої пальці з його. Зненацька він згадав, що руки пітніють, якщо довго тримати їх разом, і роздратовано пришвидшив ходу. Він думав, що вони прогулюються наче Міккі та Мінні Мауси і, ймовірно, здаються перехожим смішними. Щоб струсити із себе ці думки, він подивився на її обличчя. Вона дивилася перед собою на золоте світло, він бачив її ніжний профіль і ледь уловний натяк на усмішку в кутиках уст, усмішку цілковитого щастя. Але він зауважив, що край її повіки був блідим, і подумав, чи не хвора вона на анемію.

Лойс Кук сиділа на підлозі посеред своєї вітальні, схрестивши ноги по-турецькому і демонструючи свої великі голі коліна, сірі панчохи, перехоплені підв'язками, і край блякло-рожевих панталон. Пітер Кітінґ вмостився на краєчку обтягнутого фіолетовим атласом шезлонга. Ніколи досі він не почувався так ніяково під час першої зустрічі з клієнтом.

Лойс Кук виповнилося тридцять сім. Вона наполегливо заявляла, у приватних розмовах та публічно, що їй шістдесят чотири. Усі повторювали це, як ексцентричний жарт, що створював навколо її імені невиразне враження вічної молодості. Вона була висока, худорлява, вузькоплеча, але стегнаста. Мала витягнуте, жовтаве обличчя і близько посаджені очі. Волосся падало на вуха масними пасмами. Нігті були поламані. Лойс Кук мала обурливо недоглянутий вигляд, але це нехлюйство було таке ж показне і ретельно обдумане, як ошатна доглянутість — і слугувало тій самій меті.

Вона безперервно говорила, гойдаючись вперед і назад на підборах:

— …так, у Бавері. Приватна резиденція. Храм у Бавері. У мене є ділянка, я її захотіла і купила, отак просто, чи то мій телепень-юрист купив її для мене, ви мусите познайомитися з моїй юристом, у нього тхне з рота. Не знаю, скільки ви мені коштуватимете, але це не має значення, гроші — це банально. Капуста теж банальна. У будинку повинно бути три поверхи і вітальня з кахляною підлогою.

— Міс Кук, я прочитав «Хмарини і пелерини», і це стало для мене духовним одкровенням. Дозвольте мені зарахувати себе до тих обраних, які розуміють сміливість та надзвичайність того, що ви досягнули самостійно, тоді коли…

— Ох, облиште це лайно, — перебила міс Кук і підморгнула йому.

— Але я справді так думаю, — сердито відрізав він. — Мені сподобалася ваша книжка. Я…

Вона нудьгувала.

— Це так банально, — протягнула вона, — коли тебе розуміє кожен.

— Але містер Тухі сказав…

— О так, містер Тухі, — її очі стали пильні, нахабно винні, наче очі дитини, яка щойно утнула якийсь огидний маленький вибрик. — Містер Тухі. Я очолюю гурт молодих письменників, і містер Тухі дуже в нас зацікавлений.

— Справді? — запитав він радісно. Це був перший очевидний зв’язок між ними. — Це дуже цікаво, бо містер Тухі також збирає невеличкий гурт молодих архітекторів, і він був досить люб’язним, щоб подумати про мою кандидатуру на посаду голови.

— О, — мовила вона і знову підморгнула. — Один із нас?

— Із кого?

Він не знав, чим саме, але знав, що розчарував її. Вона розреготалася. Сиділа, уп’явшись у нього очима, і невимушено реготала йому в обличчя, сміючись не доброзичливо і не весело.

— Що за… — він стримався. — Міс Кук, що сталося?

— О Боже! — сказала вона. — Ви такий солодкий. Солодкий хлопчик — і такий гарненький!

— Містер Тухі — видатна людина, — сердито вимовив він. — Він най… найшляхетніша особистість, яку я колись…

— О містер Тухі — прекрасна людина. — Її голос звучав дивно, у ньому не було жодної поваги. — Мій найкращий товариш. Найпрекрасніша людина у світі. Є світ і є містер Тухі — як закон природи. Крім того, подумайте лишень, як вдало це римується: Тухі-непрухи-міщухи-лепетухи. Але він святий. Це велика рідкість. Така ж рідкість, як геній. Я — геній. Я хочу вітальню без вікон. Жодних вікон, пам’ятайте про це, коли проектуватимете. Жодних вікон, кахляна підлога і чорна стеля. І ніякого струму. Я не хочу електричного освітлення у моєму будинку, лише гасові лампи. Гасові лампи, каміни й свічки. До біса Томаса Едісона! Між іншим, а хто це?

Її слова непокоїли не так, як її посмішка. Це не була усмішка, це був постійний посміх, що піднімав кутики великого рота, роблячи її схожою на хитре, розпусне бісеня.

— І, Кітінґ, я хочу, щоб будинок був потворним. Приголомшливо потворним. Я хочу, щоб це був найпотворніший будинок у Нью-Йорку.

— Найпотворніший, міс Кук?..

— Серденько, прекрасне таке банальне!

— Так, але… але… добре, я не бачу, як можу дозволити собі…

— Кітінґ, де ваша відвага? Чи ви не здатні на викличний жест? Усі вони працюють так важко і борються, і страждають, намагаючись створити красу, намагаючись перевершити одне одного в красі. Переплюньмо їх усіх! Дамо їм чосу! Знищмо їх одним ударом. Будьмо богами. Будьмо мерзенними.

Він погодився на замовлення. За кілька тижнів Кітінґ перестав ніяковіти, згадуючи про неї. Хоч би де він згадував про свою нову роботу, скрізь бачив поштиве зацікавлення. Це була весела, але сповнена поваги цікавість. Ім'я Лойс Кук добре знали у найкращих вітальнях, що він їх відвідував. Назви її книжок спалахували в розмові, наче діаманти в інтелектуальній короні промовця. У голосах, які їх називали, завжди бриніла нотка виклику, наче промовець був страшенним відчайдухом. Ця відважність усіх задовольняла; вона ніколи не збурювала протиріч. Як на письменницю, твори якої не продавалися, її ім'я було на диво відоме і шановане. Лойс Кук була прапороносицею інтелектуального та бунтівного авангарду. Одначе Кітінґ не міг до кінця второпати, проти кого цей бунт. Чомусь він волів цього не знати.

Він спроектував такий будинок, як вона хотіла. Триповерхова споруда, частково оздоблена мармуром, частково обтинькована, прикрашена ґаргульями та каретними ліхтарями, нагадувала павільйон у парку розваг.

Його ескіз передруковували значно частіше, ніж решту його робіт, за винятком хіба що будівлі «Космо-Слотника». Один коментатор висловив думку, що «Пітер Кітінґ може стати більш ніж просто здібним молодиком, який уміє вдовольнити примхи знуджених магнатів великого бізнесу. Він пірнає в царину інтелектуального експерименту з таким клієнтом, як Лойс Кук». Тухі відгукнувся про будинок як про «грандіозний дотеп».

Але Кітінґа не покидало дивне відчуття, якийсь неприємний осад. Воно невиразно виникало, коли він працював над важливими об'єктами, що йому подобалися; він відчував його у моменти гордості за свою роботу. Не міг означити його конкретно, але знав, що почасти це почуття сорому.

Якось він зізнався в цьому Еллсворту Тухі. Але той розсміявся:

— Тобі це на користь, Пітере. Не можна дозволяти собі звикнути до перебільшеного усвідомлення власної важливості. Немає потреби обтяжувати себе абсолютом.

5

Домінік повернулася до Нью-Йорка. Вона повернулася без мети, лише тому, що не могла залишатися у своєму заміському будинку більш ніж три дні після останніх відвідин кар'єру. Вона мусила побути в місті; ця потреба стала нагальною, нездоланною і безглуздою. Вона нічого не сподівалася від нього. Але хотіла відчути його вулиці та будинки, що утримували її тут. Прокинувшись зранку, вона почула притлумлений гуркіт автівок надворі внизу; цей звук принизив її, нагадав, де вона опинилася і чому. Вона підійшла до вікна, широко розвела руки, тримаючись за краї рами, неначе обіймаючи фрагмент міста, всі його вулиці й дахи, намальовані на склі між її руками.

Вона виходила і довго гуляла сама. Ходила швидко, тримаючи руки в кишенях старого пальта з піднятим коміром. Переконувала себе, що не сподівається зустріти його. Вона його не шукала. Але мусила бути надворі, бездумно, безцільно блукаючи, іноді годинами.

Вона завжди ненавиділа міські вулиці. Вона бачила обличчя, що пропливали повз, обличчя, які страх зробив схожими одне на одне — страх як спільний знаменник, страх перед собою, страх усіх разом і кожного окремо, страх, через який вони були готові напасти на те, що було святим для котрогось на їхньому шляху. Домінік не могла визначити природи цього страху, але завжди відчувала його присутність. Вона залишалася чистою і вільною для однієї пристрасті — ні до чого не торкатися. Колись їй подобалося вдивлятися в обличчя людей, їй подобалося відчувати безсилля їхньої ненависті, бо в неї не було нічого, що вони могли б забрати.

Вона вже не була вільна. Кожен крок вулицями завдавав їй болю. Вона була прив’язана до нього — як він був прив’язаним до кожної частини цього міста. Він був безіменним робітником на якійсь безіменній роботі, загублений у цьому натовпі, залежний від усіх тих, хто міг завдати йому болю, і вона мусила ділити його з усім містом. Ненавиділа навіть думку про те, що він ходить тротуарами, як інші. Ненавиділа думку про те, що продавець може простягнути йому пачку цигарок через віконечко кіоску. Ненавиділа лікті, які торкаються до його ліктів у вагоні метро. Вона поверталася додому після цих прогулянок, тремтячи, мов у лихоманці. А наступного дня виходила знову.

Коли закінчилася відпустка, Домінік вирушила до редакції «Знамена» із твердим наміром звільнитися. Робота та колонка більше її не цікавили. Вона перервала бурхливі вітання Скаррета: «Я прийшла сказати тобі, що звільняюсь». Він отетеріло подивився на неї і спромігся лише на одне питання: «Чому?».

Це був перший звук із зовнішнього світу, що вона його почула за тривалий час. Вона завжди діяла імпульсивно, пишаючись свободою не пояснювати власних учинків. Зараз вона зіткнулася з «чому?», від відповіді на яке не могла втекти. Вона подумала: «Через нього», бо дозволила йому змінити свій звичний триб життя. Це була ще одна наруга: вона побачила його усмішку — таку ж, як на тій лісовій стежці. У неї не залишалося вибору. Або ухвалити рішення із примусу — вона могла покинути роботу, бо він змусив її захотіти звільнитися; або залишитися і ненавидіти цю роботу, щоб усупереч йому зберегти своє життя незмінним. Останнє було важче.

Вона підвела голову. Сказала: «Це лише жарт, Алво. Просто хотіла побачити, що ти скажеш. Я не звільнюся».

Вона вже працювала кілька днів, коли раптом в її кабінеті з'явився Еллсворт Тухі.

— Привіт, Домінік, — сказав він. — Щойно почув, що ти повернулася.

— Привіт, Еллсворте.

— Я втішений. Знаєш, у мене завжди було відчуття, що одного ранку ти підеш від нас без жодної причини.

— Відчуття, Еллсворте? Чи надія?

Він дивився на неї, його очі такі ж добрі, його усмішка така ж чарівлива як завжди, але ця чарівність мала відтінок насмішки із себе, неначе він знав, що вона цього не схвалить, і відтінок упевненості, неначе він показував, що завжди дивитиметься так само доброзичливо і чарівливо.

— Знаєш, ти не маєш рації, — сказав він примирливо. — Ти завжди помилялася щодо цього.

— Ні. Я ж не пасую, Еллсворте. Хіба ні?

— Я, звісно, міг би запитати: не пасуєш до чого? Але припустімо, що я цього не запитую. Припустімо, я лише скажу, що люди, які не пасують, теж корисні — так само як ті, які добре допасовані? Тобі так більше сподобається? Звісно, найпростіше сказати, що я завжди був твоїм палким прихильником і завжди ним залишуся.

— Це не комплімент.

— Я чомусь не думаю, що ми колись станемо ворогами, Домінік, якщо це те, чого ти прагнеш.

— Ні, Еллсворте, я не думаю, що ми колись станемо ворогами. Ти найзручніша людина з усіх, кого я знаю.

— Саме так.

— У тому сенсі, який я маю на увазі?

— У будь-якому сенсі.

На столі перед нею лежало ілюстроване недільне видання «Хроніки», розгорнуте на сторінці з малюнком будинку Енрайта. Домінік взяла газету і простягнула її Тухі, примруживши очі у мовчазному запитанні. Він зиркнув на малюнок, потім перевів погляд на її обличчя і знову взявся вивчати ескіз, а потім кинув газету на стіл.

— Незалежний, неначе образа, адже так? — запитав він.

— Знаєш, Еллсворте, думаю, людина, яка це спроектувала, повинна накласти на себе руки. Людина, яка спромоглася створити таку красу, не повинна дозволити це збудувати. Вона не повинна хотіти, щоб ця краса існувала. Але цей чоловік дозволить звести цей будинок, щоб жінки могли розвішувати пелюшки на його терасах, щоб чоловіки могли плювати в ньому на сходи і малювати брудні картинки на стінах. Він віддає його їм і стає частиною них, частиною всього. Він не повинен дозволяти людям, схожим на тебе, дивитися на цей будинок, говорити про нього. Він сплюндрує свою працю першим же словом, що ти про неї скажеш. Він стане гіршим за тебе: ти вчиниш лише маленьку непристойність, а він — блюзнірство. Людина, яка знає, як створити таке, не повинна жити.

— Збираєшся написати про це статтю? — запитав він.

— Ні. Так я повторила би його злочин.

— А поговорити про це зі мною?

Вона глянула на нього. Він приємно всміхався.

— Так, звісно, — сказала вона, — це ж також частина цього злочину.

— Домінік, повечеряймо якось разом, — запропонував він. — Ти ніколи не даєш мені часу надивитися на себе.

На судовому засіданні щодо нападу на Еллсворта Тухі, Стівен Меллорі відмовився називати свої мотиви. Він не зробив жодної заяви. Здавалося, що йому байдуже до вироку. Але Еллсворт Тухі спричинив маленьку сенсацію, добровільно виступивши на захист Меллорі. Він попросив суддю про поблажливість; пояснив, що не має жодного бажання бачити, як буде зруйновано майбутнє та кар’єру Меллорі. Всі в залі суду розчулилися — за винятком Меллорі. Стівен Меллорі слухав і дивився так, наче терпів особливо жорстокі тортури. Суддя засудив його на два роки ув’язнення і відтермінував виконання вироку.

Надзвичайне благородство Тухі жваво обговорювали. Тухі відхиляв усі похвали, весело і скромно. «Мої друзі, — зауважив він, і цю репліку процитували всі газети, — я відмовляюся ставати співучасником фабрики мучеників».

На першому зібранні майбутньої організації молодих архітекторів Кітінґ дійшов висновку, що Тухі наділений чудовим хистом добирати людей, які пасують одне одному. В атмосфері навколо вісімнадцятьох присутніх було щось, чого він не міг визначити, але що давало йому відчуття комфорту і безпеки, що він її не відчував на самоті чи під час будь-яких

інших зборів; і почасти цей комфорт виникав зі знання, що решта присутніх почуваються аналогічно з тієї ж незбагненної причини. Це було відчуття братерства, але не якогось освяченого шляхетного братерства; і це напевне був комфорт, що його відчував кожен із них, — без жодної необхідності бути святим чи шляхетним.

Якби не ця спорідненість, Кітінґа розчарувало би це зібрання. Серед вісімнадцятьох присутніх у вітальні Тухі ніхто не був видатним архітектором, окрім нього самого і Ґордона Прескотта — вбраний у бежевий светр із високим коміром, він поводився трохи зверхньо, хоча й з ентузіазмом. Кітінґ ніколи не чув решти імен. Більшість були початківцями: молоді, бідно вбрані та войовничі. Декотрі були простими креслярами. Була одна жінка-архітектор, яка зводила невеличкі приватні будинки переважно для заможних удів; вона поводилася агресивно, щільно стискала вуста і носила квітку петунії у волоссі. Був там іще хлопчик із чистими наївними очима, нікому не відомий підрядник із грубим невиразним обличчям, висока сухорлява жінка, яка працювала декоратором інтер'єрів, і ще одна жінка, яка не мала конкретного фаху.

Кітінґ не міг второпати, які саме цілі стояли перед групою, хоча розмовляли всі дуже багато. Жодна розмова не була конкретна, проте всі з них, здавалося, мають той самий підтекст.

Присутні багато розводилися про несправедливість, нечесність, нещадність суспільства до молоді та вимагали в майбутньому, по закінченні коледжу, для кожного гарантованих замовлень. Жінка-архітектор вигукувала короткі репліки про беззаконня багатіїв. Підрядник гаркав, що це суворий світ і що «дружбани мають допомагати одне одному». Хлопчик із невинними очима заявив, що «ми можемо зробити стільки хорошого…». У його голосі лунали нотки відчайдушної щирості, якоїсь недоречної і бентежної. Ґордон Прескотт виголосив, що Гільдія архітекторів Америки стала збіговиськом викопних істот, які не мають жодного уявлення про соціальну відповідальність, й у більшості з них — ані краплини мужності в крові, і що в будь-якому разі настав час вигнати їх копняками. Жінка без конкретного фаху заговорила про ідеали та переконання, хоча ніхто не второпав, які саме.

Пітера Кітінґа одноголосно обрали головою. Ґордона Прескотта обрали заступником голови і скарбником. Тухі відхилив усі запропоновані йому посади. Він виголосив, що діятиме лише як неофіційний радник. Вирішили, що організація називатиметься «Рада американських будівельників», а членство в ній не обмежуватиметься лише архітекторами, а буде відкрите для «суміжних професій» і для «будь-кого, хто всім серцем цікавиться видатною професією архітектора».

Потім виступив Тухі. Він говорив досить довго, стоячи, Тухі спирався на стіл стиснутим кулаком. Його неймовірний голос лунав м’яко і переконливо. Він наповнював кімнату, але слухачам здавалося, що він міг наповнити й римський амфітеатр; було щось тонко улесливе в цьому усвідомленні, у звуках могутнього голосу, стишуваного заради них.

— …отже, друзі мої, архітекторам бракує розуміння соціальної важливості своєї професії. Відсутність цього розуміння зумовлено двома чинниками: антисоціальною природою нашого суспільства і притаманною вам скромністю. Ви звикли думати про себе як про людей, які не мають вищої мети, крім заробітку і насущних життєвих потреб. Хіба не пора, друзі мої, зупинитися і переглянути ваше суспільне становище? З усіх професій саме ваша — найважливіша, не за кількістю грошей, що ви їх можете заробити, не за ступенем мистецького таланту, що здатні його проявити, а за служінням людським спільнотам. Ви ті, хто забезпечує прихисток людству. Пам’ятайте про це, а потім погляньте на наші міста, на наші нетрі, щоб усвідомити, яке титанічне завдання стоїть перед вами. Але щоб відповісти на цей виклик, ви повинні озброїтися широким баченням себе і своєї праці. Ви не найняті лакеї багатіїв. Ви — хрестоносці на захисті незаможних та беззахисних. Нехай нас судять не за тим, хто ми є, а за тим, кому ми служимо. Об’єднаймося цим духом. Будьмо вірні — в усіх розуміннях — цій новій, ширшій, вищій перспективі. Зорганізуймося — гаразд, друзі мої, чи не повинен я так сказати — навколо шляхетної мрії?

Кітінґ жадібно слухав. Він завжди вважав себе лише годувальником, що горбиться, заробляючи хліб насущний, в обраній професії, тому що цього захотіла мати. Приємно було усвідомити, що він значно вищий за це; що його щоденна праця має високе значення. Це було приємно і запаморочливо. Він знав, що решта в кімнаті відчувають те саме.

— …і коли наша суспільна система впаде, ремесло будівельника не зникне під її уламками, а вознесеться до нових вершин і більшого визнання…

Продзеленчав дзвінок у двері. За мить з’явився служник Тухі, притримуючи двері вітальні перед Домінік Франкон.

По тому, як Тухі затнувся на півслові, Кітінґ зрозумів, що Домінік не запрошували або не очікували. Вона всміхнулася до Тухі, кивнула йому і махнула рукою, запрошуючи говорити далі. Він спромігся ледь вклонитися в її бік, трохи більше ніж просто здвигнув брови і продовжив промову. Це було люб’язне привітання, і ця неформальність включала гостю до дружнього кола, але Кітінґу здалося, що воно трохи забарилося. Ніколи досі він не бачив, щоб Тухі пропустив слушну мить.

Домінік сіла в кутку, позаду інших. Кітінґ на якийсь час забув, що потрібно слухати, намагаючись привернути її увагу. Він мусив зачекати, аж поки її очі задумливо обвели кімнату, від обличчя до обличчя, і зупинилися на ньому. Він вклонився і жваво закивав із привітною усмішкою власника. Вона схилила голову — її вії торкнулися до щоки у мить, коли заплющилися очі, — а потім глянула на нього знову. Тривалий час дивилася на нього не всміхаючись, неначе заново відкривала щось у його обличчі. Він не бачив її з весни. Подумав, що вона зараз трохи втомленіша і миліша, ніж у його спогадах.

Потім він знову повернувся в бік Еллсворта Тухі та прислухався. Слова, що він їх чув, як завжди запалювали його, та до задоволення домішувалася дещиця неспокою.

Він знову зиркнув на Домінік. Вона здавалася чужою у цій кімнаті, на цьому зібранні. Він не міг пояснити чому, але впевненість у цьому була величезна і гнітюча. Річ була не в її вроді, не в її зухвалій елегантності. Але щось робило її сторонньою. Неначе всі вони залюбки оголилися, а людина, яка увійшла цілком одягненою, зненацька примусила їх відчути сором і непристойність власної поведінки. Та вона нічого не робила, просто уважно слухала. Відхилилася назад, схрестивши ноги, і прикурила цигарку. Різким рухом зап'ястка загасила сірника і кинула його в попільничку на столику. Він бачив це, і йому здалося, наче цієї миті вона жбурнула цього сірника в їхні обличчя. Подумав, що це безглузде припущення. Але зауважив, що Еллсворт Тухі під час своєї промови жодного разу не поглянув на Домінік.

Коли збори закінчилися, Тухі поспішив до неї.

— Домінік, люба моя! — радісно промовив він. — То я можу вважати себе щасливим?

— Якщо хочеш.

— Якби я знав, що ти зацікавишся, я надіслав би тобі особливе запрошення.

— Але ж ти не подумав, що я зацікавлюся?

— Ні, правду кажучи. Я…

— Ти помилився, Еллсворте. Недооцінив моїх репортерських інстинктів. Я ніколи не пропускаю новин. Нечасто випадає нагода спостерігати, як народжується кримінальний злочин.

— Домінік, про що це ти? — різко запитав Кітінґ.

Вона обернулася до нього.

— Привіт, Пітере.

— Ти, звісно, знайома з Пітером Кітінґом? — усміхнувся Тухі.

— О так. Пітер колись був закоханим у мене.

— Домінік, ти вжила неправильний час, — сказав Кітінґ.

— Пітере, не варто серйозно ставитися до того, що каже Домінік. Вона й не хоче, щоб ми серйозно до цього ставилися. Домінік, ти хочеш приєднатися до нашої маленької групи? Твої професійні вміння дають тобі повне право на це.

— Ні, Еллсворте. Я не хочу приєднуватися до вашої маленької групи. Насправді, щоб таке зробити, мені бракує ненависті до тебе.

— Чому ти це не схвалюєш? — гаркнув Кітінґ.

— Ну що ти, Пітере! — без пауз між словами відповіла вона. — Звідки в тебе такі думки? Я аж ніяк не проти. Адже так, Еллсворте? Гадаю, що це корисна і, вочевидь, потрібна ініціатива. Це саме те, чого ми всі потребуємо — і заслуговуємо.

— Ми можемо сподіватися на твою присутність на наступних зборах? — запитав Тухі. — Приємно мати такого тямущого слухача, який геть нічому не перешкоджатиме — я про наступні збори.

— Ні, Еллсворте. Дякую. Я прийшла лише з цікавості. Ти зібрав тут цікаве товариство. Юні будівельники. Між іншим, чому ти не запросив чоловіка, який спроектував будинок Енрайта — як там його звати? — Говарда Рорка?

Кітінґ відчув, як стиснулися його щелепи. Але вона невинно дивилася на них і сказала це так легко, тоном побіжного зауваження… «Мабуть, — думав він, — вона не мала на увазі… чого?» — запитував він сам у себе і додавав: «Не мала на увазі нічого такого, про що цієї миті подумав я, нічого такого, що мене налякало б».

— Я не мав приємності познайомитися з містером Рорком, — похмуро відповів Тухі.

— Ти його знаєш? — запитав Кітінґ.

— Ні, — відповіла вона. — Я лише бачила ескіз будинку Енрайта.

— І? — наполягав Кітінґ. — Яка твоя думка?

— Я про це не думаю.

Потім вона повернулася і вийшла, Кітінґ її супроводжував. Він розглядав її в ліфті, коли вони спускалися вниз. Він побачив її руку в щільній чорній рукавичці, що тримала за кутик сумочку. М’яка недбалість її пальців здавалася зухвалою і водночас привітною. Він знову відчув себе переможеним.

— Домінік, скажи, навіщо ти прийшла сюди?

— О, я давно ніде не була, тому й вирішила почати звідси. Знаєш, коли я йду плавати, то не люблю катувати себе, поступово занурюючись у холодну воду. Я відразу пірнаю, і це страшенно неприємно, але потім відразу стає легше.

— Про що ти? Що поганого у цьому зібранні? Урешті-решт, ми не плануємо нічого певного. Ми не маємо жодної програми дій. Я навіть не знаю, навіщо ми там.

— Саме це, Пітере. Ви навіть не знаєте, навіщо ви там.

— Це лише гурт товаришів, які хочуть бути разом. Спілкуватися. Кому це зашкодить?

— Пітере, я втомилася.

— Добре, чи твій сьогоднішній візит означає принаймні, що ти покинула своє відлюддя?

— Так. Лише це… Моє відлюддя?

— Я весь час намагався зв'язатися з тобою, ти ж це знаєш.

— Невже?

— Я повинен розповісти тобі, який радий бачити тебе знову?

— Ні. Вважаймо, що ти вже це сказав.

— Знаєш, Домінік, ти змінилася. Я не можу точно сказати як саме. Але змінилася.

— Справді?

— Вважаймо, що я вже сказав тобі, яка ти гарна, бо мені бракує слів, щоб висловити це.

Було вже темно. Він гукнув таксі. Сів поруч із нею, повернувся і глянув їй в очі; його погляд змушував її подарувати йому підказку, сподіваючись зробити тишу між ними значущою. Вона не відвернулася. Сиділа, вивчаючи його обличчя. Здавалося, вона запитувала себе про щось, прислухалася до якоїсь думки, що він не міг її вгадати. Він повільно підсунувся і взяв її за руку. Відчув опір її руки, відчув у її негнучких пальцях силу всієї руки — не для того, щоб висмикнути руку, а щоб дозволити йому її тримати. Він підняв її руку, перевернув долонею догори і притиснув губи до зап'ястка.

Потім поглянув на її обличчя і впустив руку, яка на мить зависла у повітрі, з негнучкими, напівзігнутими пальцями. Це вже не була та байдужість, яку він пам'ятав. Це була відраза, така величезна, що здавалася безликою і не могла образити його, бо стосувалася не лише однієї людини. Зненацька він відчув її тіло; не відчував ані бажання, ані обурення, а просто його присутність поруч із ним, під її одягом. Він мимоволі запитав:

— Домінік, хто він?

Вона повернула до нього обличчя. Він побачив, як примружилися її очі. Побачив, як розтягнулися її вуста, стаючи повнішими, м'якшими; вона спроквола всміхнулася і відповіла, уп'явшись у нього очима:

— Робітник із гранітного кар'єру.

Вона досягла мети; він голосно розреготався.

— Я це заслужив, Домінік. Я не повинен був підозрювати неможливого.

— Пітере, хіба не дивно? Я гадала, що саме ти станеш тим, кого я колись захочу.

— Чому ж це дивно?

— Подумати лишень, як погано ми себе знаємо. Одного дня ти теж дізнаєшся правду про себе, Пітере, і для тебе це буде гірше, ніж для більшості з нас. Але тобі не слід про це думати. Це станеться ще нескоро.

— Домінік, ти хотіла мене?

— Я думала, що ніколи нікого не захочу, і ти мене якнайкраще влаштовував.

— Не розумію, про що ти. Я не розумію, чи ти взагалі колись думаєш, що кажеш. Я знаю, що завжди кохатиму тебе. І не дозволю тобі знову зникнути. Зараз, коли ти повернулася…

— Зараз, коли я повернулася, Пітере, я вже не хочу тебе бачити. О, я муситиму з тобою бачитися, коли ми часом перетинатимемося, а це неодмінно станеться. Але не телефонуй мені, не приходь до мене. Я не маю наміру образити тебе, Пітере. Це не так. Ти нічого не зробив, щоб мене розсердити. Це щось у мені, з чим я більше не хочу стикатися. Вибач, що я обрала тебе як приклад, але ти мені так добре пасуєш. Ти, Пітере, — це те, що я зневажаю у світі, та я не хочу згадувати, як затято я це зневажаю. Якщо я нагадуватиму собі про це, то повернуся до нього. Я не ображаю тебе, Пітере. Спробуй це зрозуміти. Ти не найгірша людина у цьому світі. Ти його найкраща частина. Ось що мене лякає. Якщо я колись повертатимусь до тебе, не дозволь мені повернутись. Я кажу це зараз, бо можу це зробити, але якщо я колись повернуся, ти не зможеш цьому запобігти, і зараз єдиний час, коли я можу тебе застерегти.

— Я не розумію, — сказав він, скаженіючи і стискаючи губи, — про що ти говориш.

— Не намагайся зрозуміти. Тримаймося подалі одне від одного, добре?

— Я ніколи тебе не покину.

Вона стенула плечима.

— Як знаєш, Пітере. Я вперше була добра до тебе. Чи взагалі до будь-кого.

6

Роджер Ернайт розпочав свою кар’єру шахтарем у Пенсильванії. Заробити мільйони, які він мав зараз, йому ніхто й ніколи не допомагав. «Тому, — пояснював він, — ніхто й ніколи не вставав мені поперек шляху».

Втім у нього було чимало і перешкод, і людей, які таки ставали поперек шляху; але він ніколи їх не зауважував. Чимало епізодів у його тривалій кар'єрі не викликали захвату, але ніхто про них не просторікував. Його кар'єра була виклична і відкрита, наче дошка для оголошень. Він був невдалим об'єктом для шантажистів та авторів викривальних біографій. Серед багатіїв його не любили за те, що він розбагатів у такий примітивний спосіб.

Він ненавидів банкірів, профспілки, жінок, євангелістів та біржу. Ніколи не придбав жодної акції і не продав жодної акції своїх підприємств, одноосібно володіючи своїми статками — так просто, наче носив усю готівку в кишені. Крім нафтового промислу, в нього було видавництво, ресторан, крамниця радіотоварів, гараж і фабрика електричних холодильників. Перед кожною новою авантюрою він довго вивчав поле битви, а потім починав діяти так, начебто ніколи про нього й не чув, ламаючи всі усталені звичаї. Деякі його почини були успішними, інші зазнавали поразки. Він керував усім із несамовитою завзятістю. Працював по дванадцять годин на добу.

Вирішивши звести будинок, Енрайт витратив півроку на пошуки архітектора. Рорка він найняв наприкінці їхньої першої зустрічі, що тривала півгодини. Щойно ескізи було закінчено, він наказав негайно розпочинати будівництво. Коли Рорк спробував поговорити з ним про креслення, Енрайт його перебив: «Не пояснюйте. Немає сенсу втовкмачувати мені абстрактні ідеали. У мене ніколи не було жодних ідеалів. Усі кажуть, що я цілком аморальна людина. Я зважаю лише на власні вподобання. Але я знаю, що мені подобається».

Рорк ніколи не згадував ані про свою спробу побачитися з Енрайтом, ані про спілкування зі знудьгованим секретарем. Якимось чином Енрайт довідався про це. За п'ять хвилин секретаря було звільнено, а за десять хлопець уже виходив із контори, як йому наказали, у розпалі напруженого робочого дня, покинувши в друкарській машинці наполовину написаного листа.

Рорк знову відкрив своє бюро, у тій же великій кімнаті на горішньому поверсі старого будинку. Він розширив бюро, додавши прилеглу кімнату — для креслярів, яких найняв, щоб упоратися із запланованим робочим графіком будівництва. Креслярі були молоді й не зовсім досвідчені. Він ніколи не чув про них раніше і не вимагав рекомендаційних листів. Він обирав серед багатьох претендентів, лише проглядаючи по кілька хвилин їхні креслення.

У напруженій лихоманці наступних днів він ніколи з ними не розмовляв, якщо це не стосувалося роботи. Приходячи зранку до контори, вони відчували, що в них немає власного життя, немає особистості й немає іншої реальності, крім розлогих аркушів паперу на столах. Приміщення видавалося їм холодним і бездушним, наче фабрика, поки вони не дивилися на Рорка; а глянувши на нього, вони думали, що це не фабрика, а доменна піч, що розпалюється їхніми тілами і його власним тілом.

Інколи він залишався в конторі на всю ніч. Приходячи зранку, вони бачили, що він і досі працює. Здавалося, він не знає втоми. Якось Рорк залишався на роботі дві доби поспіль. Уранці третього дня він заснув, напівлежачи на столі. За кілька годин прокинувся і, не мовивши жодного слова, почав проходжатися між столами, проглядаючи виконану роботу; голос його лунав так, начебто протягом кількох останніх годин він не відірвався від роботи ані на мить.

— Говарде, ти нестерпний, коли працюєш, — сказав йому одного вечора Остін Геллер, хоча вони ніколи не говорили про роботу.

— Чому? — перепитав Рорк.

— Із тобою незатишно перебувати в одній кімнаті. Знаєш, напруга заразлива.

— Яка напруга? Я почуваюся цілком нормально лише, коли працюю.

— У цьому й річ. Ти почуваєшся нормально, тільки коли тебе ось-ось розірве на шматки. Із чого ж ти, чорт забирай, зроблений, Говарде? Зрештою, це ж лише будинок, а не комбінація Святого Причастя, індійських тортур і сексуального екстазу, на що ти, здається, перетворюєш роботу.

— А хіба це не так?

Рорк не часто згадував Домінік, але коли згадував, думки приходили не як раптове одкровення, а як усвідомлення постійної її присутності, про яку не потрібно собі нагадувати. Він хотів її. Знав, де можна її знайти. Він чекав. Його тішило очікування, бо він знав, що очікування було нестерпне для неї. Він знав, що його відсутність прив’язує її до нього значно дужче і принизливіше, ніж прив’язала б його присутність. Він давав їй час спробувати втекти, щоб вона зрозуміла свою безпорадність, коли він вирішить знову побачитися з нею. Вона дізнається, що саму цю спробу дозволив він, що це лише інша форма рабства. Потім вона буде готова або вбити його, або прийти до нього із власної волі. Ці два вчинки були б рівнозначними для неї. Він хотів довести її до цього. Він вичікував.

Будівництво дому Енрайта мало ось-ось розпочатися, коли Рорка запросили до офісу Джоела Саттона. Джоел Саттон, успішний підприємець, планував звести величезний офісний будинок. Джоел Саттон став успішним лише завдяки своїй здатності геть не розбиратися в людях. Він любив усіх. Його любов не визнавала жодних відмінностей. Це було зрівнювання, що не залишало місця для вершин і низин, не дозволяло їх, наче поверхня миски з мелясою.

Джоел Саттон познайомився з Рорком під час вечері в Енрайта. Рорк йому сподобався. Він захоплювався Рорком і не бачив жодної різниці між Рорком і будь-ким іншим. Коли Рорк зайшов до його кабінету, він заторохкотів:

— Але я не впевнений, не впевнений, я зовсім не впевнений, але гадаю, що варто розглянути вашу кандидатуру як проектувальника того маленького будиночка, що я про нього думаю. Ваш будинок Енрайта якийсь дуже… химерний, але привабливий, усі будинки привабливі, обожнюю будинки, а ви? А Родж Енрайт — дуже метикуватий чоловік, напрочуд метикуватий, він наживається там, де ніхто інший навіть не здогадається. Я будь-коли готовий вислухати підказки Роджа Енрайта. Коли щось добре для Роджера Енрайта, то й для мене це буде добре.

Кілька тижнів після цієї першої розмови Рорк чекав на звістку. Джоел Саттон ніколи не ухвалював квапливих рішень.

Одного грудневого вечора до Рорка без попередження заскочив Остін Геллер і заявив, що наступної п'ятниці Рорк мусить піти разом із ним на офіційне прийняття, влаштоване місіс Ролстон Голкомб.

— Якого біса, ні, Остіне, — відповів Рорк.

— Послухай, Говарде, але чому ні? О, я знаю, ти ненавидиш такі збіговиська, але це ще не достатня підстава, щоб відмовитися. З іншого боку, я можу навести тобі чимало переконливих аргументів, щоб піти. Це місце — щось на кшталт будинку побачень для архітекторів і, звісно, ти віддаси що завгодно за будівництво — о, я знаю, за будівництво за твоїми правилами, але все ж ти продав би за нього душу, якої в тебе немає. Тому — чи можеш ти потерпіти кілька нудних годин задля майбутніх перспектив?

— Певно, що так. Тільки я не вірю, що такі вечори відкривають якісь перспективи.

— То ти підеш цього разу?

— Чому саме цього разу?

— Ну, по-перше, тому, що ця клята чума Кікі Голкомб напосідається на мене. Учора вона вмовляла мене дві години, і через неї я спізнився на обід із приятелькою. Її репутацію буде зруйновано, бо такий будинок, як в Енрайта, споруджується в місті, а вона не може продемонструвати в своєму салоні його архітектора. Вона колекціонує архітекторів. Вона наполягала, щоб я привів тебе, і я їй це пообіцяв.

— Навіщо?

— Зокрема тому, що наступної п’ятниці в неї буде Джоел Саттон. Спробуй, навіть якщо це нестерпно для тебе, поводитися з ним люб’язно. Я чув, що він майже вирішив віддати тобі цей будинок. Невеличкий особистий контакт може стати саме тим, що залагодить справу. Навколо нього багато охочих. Усі вони будуть там. Я хочу, щоб ти теж там був. Я хочу, щоб ти отримав це замовлення. Я не хочу нічого й чути про гранітні каменярні протягом наступних десяти років. Мені не подобаються гранітні каменярні.

Рорк сів за стіл, схопившись обома руками за стільницю, щоб не впасти. Він був виснаженим після чотирнадцятьох годин на роботі й подумав, що таки мусить бути виснаженим, але не відчував цього. Він згорбився, намагаючись розслабитися, але йому це не вдалося; його руки залишалися напружені, їх судомило, а лікоть тремтів безперервним, дрібним дрожем. Він широко розставив свої довгі ноги — одна зігнута і нерухома, впиралася коліном у стіл, друга, починаючи від стегна і донизу, нетерпляче здригалася. У ці дні йому було важко примусити себе відпочити.

Тепер Рорк винаймав велику кімнату в маленькому сучасному багатоквартирному будинку на тихій вуличці. Він обрав цей будинок, бо над його вікнами не було карнизів, а на зовнішніх стінах — панелей. У його кімнаті було лише кілька простих меблів; вона була чиста, простора і порожня; здавалося, що в кутках відлунювало.

— Чому б не піти, бодай один раз? — наполягав Геллер. — Там не буде аж так жахливо. Це може навіть розвеселити тебе. Зустрінеш там чимало давніх приятелів. Джон Ерік Снайт, Пітер Кітінґ, Ґай Франкон із дочкою — ти повинен із нею познайомитися. Ти колись читав її статті?

— Я піду, — зненацька погодився Рорк.

— Ти часом такий непередбачуваний, що навіть можеш бути розсудливим. Я заїду по тебе о восьмій тридцять у п’ятницю. Форма одягу офіційна. До речі, у тебе є смокінг?

— Енрайт примусив мене його купити.

— Енрайт — дуже розсудлива людина.

Коли Геллер пішов, Рорк іще довго сидів за столом. Він вирішив піти на прийняття, бо знав, що це останнє місце на землі, де Домінік хотілося б із ним зустрітися.

— Немає нічого безглуздішого, моя люба Кікі, — казав Еллсворт Тухі, — ніж заможна жінка, яка має за хобі розважати гостей. Одначе будь-яке безглуздя по-своєму чарівливе. Скажімо, аристократія — наймарнотніше явище з усіх.

Кікі Голкомб морщила носа, несхвально мурмосячись, але порівняння з аристократією їй сподобалося. Три кришталеві люстри осявали її бальну залу у флорентійському стилі, та коли вона поглянула на Тухі, світло відбилося в її очах, перетворивши їх на вологі скупчення іскор між густо намальованими віями.

— Ти кажеш огидні речі, Еллсворте. Не знаю, чому я все одно весь час тебе запрошую.

— Саме тому, люба моя. Думаю, ти запрошуватимеш мене так часто, як мені цього заманеться.

— І як слабка жінка може встояти?

— Ніколи не починайте сперечатися з містером Тухі, — сказала місіс Гіллеспі, висока жінка з намистом із великих діамантів, завбільшки як зуби, що вона їх повсякчас демонструвала, всміхаючись. — Це марно. Ми безперечно програємо.

— Суперечка, місіс Гіллеспі, — відповів він, — один із тих чинів, що не мають ані чарівності, ані користі. Залиште її мізковитим чоловікам. Мозок, звісно, — це небезпечне визнання слабкості. Кажуть, чоловіки починають розвивати мозок, коли зазнають поразки у всьому іншому.

— Ви зовсім не це маєте на думці, — сказала місіс Гіллеспі, натомість її усмішка ввібрала його слова як приємну істину. Вона тріумфально заволоділа ним і відвела вбік, укравши в місіс Голкомб, яка на мить відвернулася, щоб привітати нових гостей. — Ви, чоловіки з інтелектом, — такі діти. Ви такі чутливі. З вами потрібно панькатися.

— Не робіть так, місіс Гіллеспі. Бо ми із цього скористаємося. І демонструвати розум — це так вульгарно. Це навіть вульгарніше, ніж демонструвати багатство.

— О, любий мій, ви ж усе зрозуміли. Зараз, звісно, я чула, ви хтось на кшталт радикала, але я не сприймаю цього серйозно. Жодним чином. Як вам це подобається?

— Мені це дуже подобається.

— Ви мене не обдурите. Ви не можете змусити мене думати, що належите до небезпечних людей. Усі небезпечні люди брудні та погано знають граматику. А у вас такий прекрасний голос!

— Що саме змушує вас думати, начебто я намагаюся бути небезпечним, місіс Гіллеспі? Я лише — ну, скажімо так, — скористався найпоблажливішою рисою, — сумлінням. Вашим власним сумлінням, зручно втіленим в іншій особі — перебрав на себе ваше занепокоєння безталанними людьми, отже, звільнив вас від потреби перейматися ними.

— Що за чудернацька думка! Я не знаю, жахлива вона чи насправді дуже мудра.

— І те, й те, місіс Гіллеспі. Як і будь-яка мудрість.

Кікі Голкомб задоволено розглядала свою бальну залу. Вона поглянула вгору, на стелю, приховану сутінками, що їх не розсіювало світло люстр, і зауважила, яка ця стеля висока, велична і неприступна. Чималенький натовп гостей не зменшував її зали; вона здіймалася над ними неначе простора, гротескно збільшена квадратна коробка; хоча цей марновитрачений простір над ними надавав залі королівської пишноти — він був, неначе віко скриньки для коштовностей, високо піднесений над пласким дном, де зберігався один-єдиний маленький діамант.

Гості пересувалися двома широкими, мінливими потічками, що так чи так приводили їх до двох нуртовищ; у центрі одного стояв Еллсворт Тухі, у другому — Пітер Кітінґ. Вечірній костюм не пасував Еллсвортові Тухі; прямокутник білої сорочки видовжував його обличчя, розтягуючи начебто у два виміри; крила краватки-метелика робили його худу шию схожою на шию обскубаної курки, бліду, синяву і готову, що її скрутить одним рухом чиясь дужа рука. Але він носив одяг краще за будь-кого із присутніх чоловіків. Він носив його з безтурботною зухвалістю людини, якій це байдуже, і гротескність його зовнішності ставала ознакою його вищості, вищості такої значної, що дозволяла нехтувати недоладністю.

Він говорив насупленій молодій жінці в окулярах і вечірній сукні з глибоким вирізом:

— Люба моя, ви ніколи не перестанете бути інтелектуальною дилетанткою, якщо не присвятите себе справі, вищій за вас.

Він говорив огрядному джентльмену з розпашілим через гарячу суперечку обличчям:

— Але, мій друже, мені теж це може не сподобатися. Я лише казав, що це неуникненний перебіг історії. А хто ми такі, щоб сперечатися з історією?

Він говорив нещасливому молодому архітектору:

— Ні, хлопчику мій, якщо я маю щось проти тебе, то це не через будинок, який ти спроектував, а через поганий смак, який ти показав, нарікаючи на мою критику. Ти повинен бути обережнішим. Хтось може вирішити, що ти не вмієш ані віддавати, ані брати.

Він сказав вдові мільйонера:

— Так, я вважаю, що зробити внесок у програму соціальних досліджень — це хороша ідея. Ви візьмете участь у великому людському потоці культурних досягнень, не порушивши ані своєї рутини, ані травлення.

Люди навколо гомоніли:

— Хіба ж він не дотепний? А який сміливий!

Пітер Кітінґ променисто всміхався. Він відчував, як увага і захоплення плинуть до нього з усіх куточків бальної зали. Він дивився на людей, усіх цих ошатних, напахчених і вбраних у шурхітливі шовки, полакованих світлом, що стікав із них, наче вода, що кілька годин тому стікала з них у душі, коли вони збиралися прийти сюди і шанобливо постати перед людиною на ім'я Пітер Кітінґ. Деколи він забував, що це він і є — Пітер Кітінґ, — і, дивлячись у дзеркало на власну постать, хотів приєднатися до загального захвату перед цією особою.

Одного разу потік зіштовхнув його з Еллсвортом Тухі. Кітінґ усміхнувся наче хлопчик, який виплив із ріки літнього дня, — просвітлений, бадьорий, сповнений енергії. Тухі зупинився, дивлячись на нього; руки Тухі недбало ковзнули до кишень штанів, відстовбурчуючи піджак над худими стегнами; здавалося, він ледь погойдується на своїх маленьких ніжках; його очі були уважні у загадковому оцінюванні.

— Ну, Еллсворте, це… хіба не чудовий вечір? — промимрив Кітінґ, наче дитина до матері, яка все розуміє, і трохи — як чоловік напідпитку.

— Ти щасливий, Пітере? Ти сьогодні окраса товариства. Маленький Пітер, здається, переступив певну межу і перетворюється на знаменитість. Так завжди стається, ніхто не може точно сказати коли або чому… Одначе тут є особа, яка, здається, кричущо тебе ігнорує, адже так?

Кітінґ скривився. Він здивувався, коли і як Тухі знайшов час, щоб це зауважити.

— О, не зважай, — мовив Тухі, — винятки підтверджують правило. На жаль. У мене завжди виникала абсурдна думка, що Домінік Франкон вподобає лише надзвичайного чоловіка. Тому, звісно, я подумав про тебе. Лише побіжна думка. Одначе, знаєш, чоловік, який нею володітиме, матиме щось, чого не буде в тебе. Тут він тебе й переможе.

— Ніхто нею не володіє, — відгавкнувся Кітінґ.

— Ні, звісно, ні. Поки що ні. Це радше дивовижно. О, думаю, це має бути дуже екстраординарний чоловік.

— Послухай, на біса ти це кажеш? Тобі не подобається Домінік Франкон. Це так?

— Я ніколи не казав, що це не так.

Трохи згодом Кітінґ почув, як Тухі похмуро говорив комусь у розпалі щирої дискусії:

— Щастя? Воно таке буржуазне. Що таке щастя? У житті є чимало значно важливішого за щастя.

Кітінґ повільно підбирався до Домінік. Вона стояла, відхилившись назад, наче повітря становило надійну опору для її тонких оголених лопаток. Її вечірня сукня була кольору скла. У нього створилося враження, що він може побачити крізь її тіло стіну позаду неї. Вона здавалася занадто тендітною, щоб бути справжньою; і ця неймовірна тендітність свідчила про якусь жаску силу, що прикликала її до життя у тілі, для життя непристосованому.

Коли він підійшов, вона не намагалась його уникнути; повернулася до нього, відповідала, але монотонна точність її відповідей зупинила його, зробила безпорадним і примусила за мить відійти.

Коли приїхали Геллер і Рорк, Кікі Голкомб зустріла їх біля входу. Геллер представив Рорка, і вона заторохкотіла так, як робила це завжди, голосом схожим на маленьку ракету, що змітає всі перешкоди на своєму шляху.

— О, містере Рорк, я так палко прагнула познайомитися з вами! Ми стільки чули про вас! Але мушу попередити: мій чоловік вас не сприймає — о, винятково з художніх міркувань, ви ж розумієте, — але нехай це вас не бентежить, у цьому будинку ви маєте союзника, прихильника і спільника!

— Це дуже люб’язно, місіс Голкомб, — мовив Рорк. — Хоча, можливо, даремно.

— О, я обожнюю будинок Енрайта! Звісно, не можу сказати, що він втілює мої власні естетичні вподобання, але культурні люди повинні тримати свій розум відкритим для нового, враховувати кожну думку про мистецтво, повинні понад усе бути людьми широких поглядів, ви згодні?

— Я не знаю, — відповів Рорк, — я ніколи не був людиною широких поглядів.

Вона була впевнена, що він не прагнув бути зухвалим; ані голос, ані його манера нічого такого не видавали; але він здався їй зухвалим з першого погляду. Він був у смокінгу, що добре сидів на його високій, сухорлявій фігурі, але чомусь створювалося враження, що цей одяг йому не личить; яскраво-руде волосся здавалося недоречним до вечірнього костюма; крім того, їй не сподобалося його обличчя; це обличчя органічно сприймалось би на заводі чи в армії — в її вітальні місця йому не було. Вона сказала:

— Нас усіх дуже цікавить ваша робота. Це ваш перший будинок?

— П’ятий.

— О, справді? Атож. Як цікаво.

Вона плеснула в долоні й відвернулася, щоб привітати нового гостя. Геллер сказав:

— Кого б ти хотів побачити насамперед?.. Домінік Франкон дивиться на нас. Ходімо.

Рорк обернувся; він побачив Домінік, яка самотньо стояла у протилежному кінці зали. На її обличчі не було жодного виразу, навіть бажання надати йому якогось виразу; було дивно бачити людське обличчя, яке становило саму лише структуру кісток і м'язів, але не мало жодного виразу, наче анатомічне зображення, наче плече чи рука, позбавлене будь-якої емоційної реакції.

Вона дивилася, як вони наближаються. Її ноги стояли дивно — два маленьких трикутники, розташовані прямо й паралельно, наче під ними не було підлоги, лише кілька квадратних сантиметрів твердої поверхні під підошвами, і вона була у безпеці, поки не поворухнеться чи не подивиться додолу. Він відчув непереборне задоволення, бо вона видавалася занадто тендітною, щоб витримати жорстокість його вчинку; а також тому, що вона так добре трималася.

— Міс Франкон, дозвольте представити Говарда Рорка, — сказав Геллер.

Він не підвищив голосу, вимовляючи його ім'я; але здивувався, що це

ім'я прозвучало так лунко; потім він подумав, що слова проковтнула тиша навколо, але тиші не було. Лише поштиво-байдуже Роркове обличчя, і Домінік ввічливо сказала:

— Доброго вечора, містере Рорк.

Рорк вклонився:

— Доброго вечора, міс Франкон.

Вона сказала:

— Будинок Енрайта…

Вимовила це так, наче не хотіла вимовляти цих двох слів; і наче вони означали не дім, а мали прихований зміст.

Рорк відповів:

— Так, міс Франкон.

Потім усміхнувся ввічливо та поверхово, як вітають людей, з якими щойно познайомилися. Вона продовжила:

— Я знаю Роджера Енрайта. Він майже друг родини.

— Я не мав приємності зустрічати багатьох друзів містера Енрайта.

— Пригадую, батько якось запросив його на вечерю. Це була жалюгідна вечеря. Про батька кажуть як про блискучого співрозмовника, але він не спромігся видобути з містера Енрайта ані звуку. Роджер просто сидів там. Треба знати батька, щоб зрозуміти, якою поразкою це для нього стало.

— Я працював у вашого батька, — її рука сіпнулася і завмерла в повітрі, — кілька років тому, креслярем.

Вона опустила руку:

— Тоді ви розумієте, що батько, можливо, і не міг знайти спільної мови з Роджером Енрайтом.

— Ні, він не міг.

— Думаю, я майже подобалася Енрайтові, але він ніколи не пробачить мені, що я працюю у Вайнендовій газеті.

Стоячи між ними, Геллер подумав, що помилився; у цій зустрічі не було нічого дивного; справді нічого. Йому стало прикро, що Домінік не мовила про архітектуру, як можна було очікувати від неї; він дійшов прикрого висновку, що цей чоловік їй не сподобався, як і не подобалася більшість людей, яких вона зустрічала.

Потім місіс Гіллеспі заволоділа Геллером і відвела його вбік. Рорк і Домінік залишилися на самоті. Рорк сказав:

— Містер Енрайт читає всі міські газети. Їх приносять йому в кабінет — із вирізаними передовицями.

— Він завжди так чинив. Роджер помилився із професією. Він мусив стати науковцем. Бо відчуває велику любов до фактів і таку ж неприязнь до коментарів.

— А чи знаєте ви містера Флемінґа? — запитав він.

— Ні.

— Це приятель Геллера. Містер Флемінґ не читає нічого, крім передовиць. Людям подобаються його висловлювання.

Вона спостерігала за ним.

Він дивився їй в очі, доволі ввічливо, як дивився б, щойно познайомившись, будь-який чоловік. Вона бажала би побачити на його обличчі якийсь натяк, бодай натяк на його колишню глузливу посмішку; навіть глум свідчив би про порозуміння і зв’язок; вона не побачила нічого. Він говорив як незнайомець, не дозволяючи нічого зайвого, наче чоловік, якого відрекомендували у вітальні та який бездоганно дотримується всіх правил етикету. Вона споглядала цю поштиву формальність, думаючи про те, що її сукня нічого від нього не приховує, що він використав її для потреби інтимнішої, ніж споживання їжі — а зараз стоїть на відстані кількох кроків, наче людина, яка не може дозволити собі підійти ближче. Вона думала, що це форма насмішки, адже він нічого не забув, але не показує цього. Вона думала, що він хоче, щоб вона перша сказала про це, щоб принизити її сприйняттям минулого, — першою промовити слово, повертаючи минуле до реальності; бо він знав, що вона не може не повертатися думками до нього.

— А чим містер Флемінґ заробляє на життя? — запитала вона.

— Він виробляє стругачки для олівців.

— Справді? Друг Остіна?

— Остін знає багатьох людей. Він каже, що це його справа.

— Він успішний?

— Хто, міс Франкон? Не впевнений щодо Остіна, але містер Флемінґ дуже успішний. Відділення його фабрики є в Нью-Джерсі, Коннектикуті й на Род-Айленді.

— Ви помиляєтеся щодо Остіна, містере Рорк. Він дуже успішний. У його і в моїй професії ти успішний, якщо успіх тебе не змінює.

— І як цього досягти?

— Одне із двох: або зовсім не зважати на людей, або приглядатися до всього, що з ними пов'язане.

— Міс Франкон, а якому шляху слід віддати перевагу?

— Складнішому.

— Але бажання обирати складніший шлях може саме собою стати визнанням слабкості.

— Авжеж, містере Рорк. Але це найменш образлива форма зізнання.

— Якщо взагалі існує слабкість, яку слід визнавати.

Раптом хтось вилетів із натовпу і обійняв Рорка за плечі. Це був Джон Ерік Снайт.

— Рорк, не чекав тебе тут зустріти! — заволав він. — Я такий втішений, такий втішений! Років сто не бачилися?! Послухай, я хочу з тобою поговорити! Домінік, відпусти його на хвилинку.

Рорк вклонився їй, руки його залишилися опущені, пасмо волосся впало на чоло, і вона не побачила виразу його обличчя, лише руду голову, ввічливо схилену на мить, — і він розчинився у натовпі разом зі Снайтом.

Снайт казав:

— Боже, як ти піднявся за останні кілька років! Послухай, ти не знаєш, чи Енрайт планує серйозно взятися за нерухомість? Я про те, чи планується якесь нове будівництво?

Геллер відтіснив Снайта і підвів Рорка до Джоела Саттона. Джоел Саттон зрадів. Він відчував, що присутність тут Рорка позбавила його останніх сумнівів; це був наче штамп про благонадійність на особі Рорка. Джоел Саттон стиснув його лікоть — п'ять рожевих, схожих на обрубки, пальців на чорному рукаві. Джоел Саттон ковтнув слину та довірчо мовив:

— Послухай, малий, усе вирішено. Замовлення твоє. Тільки не витискай із мене останніх копійок, усі ви, архітектори, — зарізяки та грабіжники з великої дороги, але щодо тебе я ризикну, ти метикуватий хлопчина, запопав старого Роджа, адже так? А тепер збираєшся нагріти мене, вже майже нагрів, саме так, я дзенькну тобі за кілька днів, і ми поторохтимо про угоду.

Геллер дивився на них і думав, що майже непристойно бачити їх разом: високу аскетичну постать Рорка, його чисте і гордо видовжене тіло, а поряд із ним усміхнену фрикадельку, що її рішення так багато важить.

Потім Рорк почав говорити про майбутню будівлю, але Джоел Саттон поглянув на нього здивовано й ображено. Джоел Саттон прийшов сюди не про будівництво розмовляти; вечірки існують, щоб радіти життю, а чи є більша радість, ніж забути про житейські важливі речі? Тому Джоел Саттон завів мову про бадмінтон; це було його хобі, захоплення патриціїв, пояснив він, і цей спорт не має нічого спільного з таким гайнуванням часу, як гольф. Рорк увічливо слухав. Він не мав що відповісти.

— Ти ж граєш у бадмінтон? — раптом запитав Джоел Саттон.

— Ні, — відповів Рорк.

— Не граєш? — аж захлинувся Джоел Саттон. — Не граєш? Оце так прикрість, о, яка неприємна несподіванка! А я думав, що граєш, із твоєю статурою ти став би непоганим гравцем — ого-го яким. Я був упевненим, що ми взуємо старого Томпкінса, поки зводитиметься будинок.

— Коли зводитиметься будинок, містере Саттоне, я в будь-якому разі не матиму часу грати.

— Як це, не матимеш часу? А навіщо тобі креслярі? Найми ще двійко, нехай собі морочаться, я ж тобі достатньо платитиму, хіба ні? Але ти все одно не граєш, яка ганьба, а я був переконаний… Архітектор, який зводив мій будинок на Кенел-стріт, був асом із бадмінтону, але він торік помер, розбився в автокатастрофі, хай йому грець, теж був непоганий архітектор. А ти не граєш…

— Містере Саттоне, ви ж не дуже засмутилися через це?

— Я дуже-дуже розчарований, мій хлопчику.

— Але ж навіщо ви мене наймаєте?

— Навіщо я, що?

— Наймаєте мене.

— Будувати, звісно.

— Ви і справді думаєте, що я зведу кращий будинок, якщо гратиму в бадмінтон?

— Ну, є робота, а є розваги, є практичний і є людський бік, ні, я не заперечую, просто подумав, що з таким кістяком, як у тебе, ти б, мабуть… але все нормально, все нормально, не можна мати всього одночасно…

Коли Джоел Саттон відійшов, Рорк почув бадьорий голос:

— Вітаю, Говарде!

Він обернувся і побачив Пітера Кітінґа, який усміхався до нього, променисто і глумливо.

— Привіт, Пітере. Що ти сказав?

— Я сказав, вітаю тебе з тим, що поставив на місце Джоела Саттона. Але, знаєш, ти не надто добре впорався.

— Що?

— Старий Джоел… О, звісно, я чув більшу частину розмови — чому б і ні? — це було дуже кумедно. Але, Говарде, так поводитися не можна. Ти знаєш, що зробив би я? Я заприсягнувся б, що граю в бадмінтон із двох років і що це гра королів та графів і, щоб її оцінити, потрібно мати рідкісну й особливу душу, а до того часу, коли він захоче мене випробувати, я доклав би усіх зусиль, щоб грати достоту по-графському. Хіба тобі важко було б так учинити?

— Я про це не подумав.

— Це таємниця, Говарде. Рідкісна таємниця. Я віддаю її тобі задурно разом із побажанням: завжди бути тим, ким хочуть тебе бачити люди. І вони належатимуть тобі, коли ти цього захочеш. Я віддаю тобі її задарма, бо ти ніколи нею не скористаєшся. Ти ніколи не знатимеш як це зробити. Ти блискучий у певних аспектах, Говарде, я завжди це казав, але у більшості моментів — ти неперевершений телепень.

— Можливо.

— Ти повинен спробувати вивчити кілька нових трюків, якщо входиш у цю гру в салоні Кікі Голкомб. Ростеш, Говарде? Я був шокованим побачити тебе тут. І, звісно ж, вітаю з роботою для Енрайта, чудова робота, як завжди. Де ти був усе літо? Нагадай, щоб я навчив тебе носити смокінг, бо ти в ньому схожий на одоробало! Авжеж, я такий, мені не подобається бачити тебе одороблом, адже ми старі друзяки, так, Говарде?

— Пітере, ти п'яний.

— Звісно, п'яний. Хоча цього вечора не випив ані краплі, жоднісінької краплі. Але я п'яний — ти цього не зрозумієш, ніколи, це не для тебе, і те, що це не для тебе, теж п'янить мене. Знаєш, Говарде, я тебе люблю. Справді люблю. Люблю — сьогодні ввечері.

— Так, Пітере. І завжди любитимеш, ти ж сам знаєш.

Рорка представили багатьом людям і чимало хто з ним спілкувався. Вони усміхалися і здавалися щирими у своїх спробах поставитися до нього дружно, заохотити його, продемонструвати добру волю і сердечну зацікавленість. Але він чув лише: «Будинок Енрайта — надзвичайний. Він майже не поступається будинку „Космо-Слотника“». Він звик до ворожості; одначе ця добросердечність ображала його більше, ніж ворожість. Він стенав плечима; думав, що невдовзі вибереться звідси й опиниться в простому, чистому середовищі свого офісу.

До кінця вечора він жодного разу не поглянув на Домінік. Вона ж спостерігала за ним із натовпу. Спостерігала за людьми, які зупиняли його і розмовляли з ним. Спостерігала, як його плечі ввічливо схилялися, коли він їх слухав. Вона думала, що це також його манера глузувати з неї; він дозволяв їй дивитися, як його на її очах віддавали натовпу, як він на певний час віддавався будь-якій людині, яка бажала ним заволодіти. Він знав, що тут їй важче дивитися на нього, ніж у каменоломні, на сонці та із дрилем.

Вона смиренно стояла, спостерігаючи. Не сподівалася, що він знову її зауважить, але мусила залишатися тут, доки в цій залі перебував він.

Того вечора була ще одна людина, яка занадто гостро сприйняла Роркову присутність відразу, щойно він увійшов до цієї зали. Еллсворт Тухі помітив Рорка ще біля входу. Тухі ніколи раніше не бачив його і не був із ним знайомим. Але він довго стояв, розглядаючи Рорка.

Потім він почав пробиратися крізь натовп, усміхаючись навсібіч. Але поміж усмішками та фразами його очі поверталися до рудоволосого чоловіка. Він дивився на нього так, як часом дивився з вікна тринадцятого поверху на бруківку, думаючи, що станеться з його тілом, якщо його викинути вниз, і що від нього залишиться, коли воно вдариться об той брук. Він не знав імені цього молодика, не мав потреби цікавитися його хистом і його минулим; він не був для нього людиною, лише силою. Людей Тухі ніколи не бачив — можливо, його зачаровував вигляд цієї особливої сили, так зримо втіленої у людському тілі.

Незабаром він запитав у Джона Еріка Снайта, вказуючи на незнайомця:

— Хто той юнак?

— Отой? — перепитав Снайт. — Говард Рорк, ви ж знаєте, будинок Енрайта.

— О, — видихнув Тухі.

— Що?

— Безперечно. Це мав бути він.

— Хочете познайомитися?

— Ні, — відповів Тухі. — Ні, я не хочу з ним знайомитися.

Решту вечора, коли якісь постаті затуляли Рорка, голова Тухі нетерпляче сіпалася, щоб знову його побачити. Він не хотів дивитися на Рорка, але не міг відвести погляду — так, як не міг відвести нажаханого погляду від бруківки внизу.

Того вечора для Еллсворта Тухі не існувало нікого, крім Рорка. Рорк не знав, що у вітальні є Тухі.

Коли Рорк пішов, Домінік завмерла, рахуючи хвилини, щоб вичекати, коли він уже встигне загубитися на вулицях, перш ніж вона наважиться вийти. Потім вона теж забралася звідти.

Тонкі вологі пальці Кікі Голкомб стиснули на прощання її руку, неуважно потиснули долоню і на мить зісковзнули до зап’ястка.

— Люба моя, — запитала Кікі Голкомб, — що ти думаєш про того новачка, знаєш, я бачила, що ти з ним розмовляла, про Говарда Рорка?

— Думаю, — впевнено відповіла Домінік, — він найогидніша особа, яку я будь-коли зустрічала.

— О, справді?

— Хіба може подобатися така нестримувана пихатість? Я не знаю, що сказати, крім того, що він страшенно вродливий, якщо це має значення.

— Вродливий? Домінік, ти жартуєш?

Кікі Голкомб помітила, що Домінік на мить спантеличилася. А Домінік усвідомила: те, що вона бачила у цьому обличчі, те, що робило його для неї обличчям бога, решта не зауважили; це обличчя їх не вразило; ніхто не поділяв того, що для неї було очевидним.

— Але ж, моя люба, — сказала Кікі, — він зовсім не гарний, лише надзвичайно мужній.

— Не дивуйся, Домінік, — пролунав голос у неї з-за спини. — Естетичні судження Кікі — не твої й не мої.

Домінік обернулася. Еллсворт Тухі стояв за нею, всміхаючись і уважно вдивляючись у її обличчя.

— Ти… — почала вона і затнулася.

— Атож, — сказав Тухі, схиляючи голову і наче підтверджуючи розуміння того, чого вона недоговорила. — Визнай мій хист, Домінік, що не поступається твоєму. Хоча я маю на увазі не естетичне задоволення. Цю частину я залишу для тебе. Але ми деколи бачимо неочевидне, правда ж, — і ти, і я?

— Що саме?

— Моя люба, це може спричинити філософську дискусію — та ще й дуже затяту! І таку непотрібну. Я завжди казав тобі, що ми маємо стати хорошими друзями. У нас стільки спільного інтелектуально. І немає значення, що ми перебуваємо на протилежних полюсах, тому що, і ти це розумієш, ми все одно перетнемося в одній точці. Це дуже цікавий вечір, Домінік.

— До чого ти ведеш?

— Наприклад, було цікаво довідатися, що тебе приваблює. Було приємно тебе класифікувати конкретно і чітко. Без слів — лише з допомогою певного обличчя.

— Якщо… якщо ти розумієш, що кажеш, то ти не той, ким ти є.

— Ні, моя люба. Я саме той, хто я є, саме тому, що розумію.

— Знаєш, Еллсворте, думаю, ти набагато гірший, ніж я думала.

— І можливо, навіть гірший, ніж ти думаєш зараз. Але я потрібен тобі. Ми потрібні одне одному. І ти будеш потрібна мені. Думаю, ти сама цього захочеш.

— Ти про що?

— Це погано, Домінік. Дуже погано. Шкода. Якщо ти не розумієш, про що йдеться, я, можливо, не зможу тобі пояснити. А як розумієш — то я вже все пояснив, і додати нічого.

— Що це за розмова така? — спантеличено запитала Кікі.

— Лише наш спосіб пожартувати одне з одного, — весело відповів Тухі. — Не переймайся цим, Кікі. Ми з Домінік завжди так жартуємо. Хоча й не завжди вдало, бо ж, бачиш — зараз не вдалося.

— Одного дня, Еллсворте, — сказала Домінік, — ти припустишся помилки.

— Цілком можливо. А ти, моя люба, вже її припустилася.

— Добраніч, Еллсворте.

— Добраніч, Домінік.

Коли Домінік вийшла, Кікі обернулася до нього.

— Еллсворте, що з вами обома? Що це за розмова — ні про що? Людські обличчя і перше враження нічого не означають.

— Це, моя люба Кікі, — мовив він відчужено і лагідно, наче відповідав не їй, а власним думкам, — одна з наших найпоширеніших оман. Немає нічого важливішого за людське обличчя. І красномовнішого. Насправді ми не можемо пізнати людину інакше, ніж із першого погляду. Бо з цього погляду ми дізнаємося все. Хоча ми не завжди такі мужні, щоб поглибити це знання. Кікі, чи ти колись замислювалася про стиль душі?

— Про… що?

— Про стиль душі. Пригадуєш відомого філософа, який досліджував цивілізації? Він назвав це стилем. Він казав, що це найближче за значенням слово, що спало йому на думку. Казав, що кожна цивілізація має свій головний принцип, одну-єдину найвищу визначальну концепцію, і що кожне зусилля людини у цій цивілізації несвідомо і безповоротно підпорядковане цьому принципу… Гадаю, Кікі, що кожна людська душа теж має власний стиль. Це одна головна тема. Ти побачиш, як вона віддзеркалюється у кожній думці, кожному вчинку, кожному бажанні цієї людини. Один абсолют, один імператив цього живого створіння. Роки дослідження людини не покажуть цього тобі. Обличчя покаже. Потрібні томи, щоб описати людину. А варто лише подумати про її обличчя. Більше тобі нічого не потрібно.

— Звучить фантастично, Еллсворте. І несправедливо, якщо це правда. Тоді люди постають перед тобою геть голі.

— Навіть гірше. Це також оголює і тебе перед ними. Ти зраджуєш себе тим, як реагуєш на певне обличчя, на певний тип обличчя… Стиль твоєї душі… На землі немає нічого важливішого за людей. Немає нічого важливішого в людях, аніж їхнє ставлення одне до одного.

— Добре, і що ти бачиш у моєму обличчі?

Він подивився на неї, немов щойно лише зауважив її присутність.

— Що ти сказала?

— Я запитала, що ти бачиш у моєму обличчі?

— О… так… гаразд, скажи мені, яка кінозірка тобі подобається, і я скажу, хто ти.

— Знаєш, мені подобається, коли мене аналізують. Поміркуймо. Моїм улюбленим актором завжди був…

Але він не слухав її. Він повернувся до неї спиною і відійшов, не вибачившись. Мав утомлений вигляд. Вона ніколи досі не бачила його таким по-справжньому брутальним, хіба що зумисне.

Трохи згодом вона почула його багатий, інтонований голос. Він розповідав друзям:

— …отже, найшляхетніша ідея на землі — це абсолютна рівність ідей.

7

«…І тут він стоятиме, як пам'ятник нічому, крім егоїзму містера Енрайта і містера Рорка. Він стоятиме між шеренгами багатоквартирних будинків з аркозового пісковика з одного боку і газгольдерами — з іншого. Це, мабуть, не випадковість, а свідчення доленосного відчуття доречності. Жодне інше розташування не вкаже так красномовно на відверту зухвалість цієї будівлі. Вона здійметься як поглум над усіма спорудами міста і над людьми, які їх збудували. Наші будівлі — безглузді та фальшиві; ця будівля лише увиразнить цей факт. Але такий контраст не на її користь. Протиставляючи себе решті споруд, цей будинок і сам стане частиною величезної недоладності, її найкомічнішою частиною. Якщо промінь світла потрапляє до свинарника, цей промінь показує нам увесь бруд і ображає нас. Наші будівлі мають величезну перевагу завдяки своїй темряві. Крім того, вони нас улаштовують. Будинок Енрайта — світлий і зухвалий. Так само як боа з пір'я, він привертатиме увагу, але виключно до незмірно відважної зарозумілості містера Рорка. Коли ця будівля постане, це буде рана на обличчі нашого міста. Проте рана мальовнича».

Це з'явилося в колонці Домінік Франкон «Ваш дім» за тиждень після вечірки у Кікі Голкомб.

Зранку, коли газета вийшла друком, Еллсворт Тухі зайшов до кабінету Домінік. Він тримав у руці примірник «Знамена», розгорнутий на сторінці з її колонкою. Він зупинився мовчки, ледь погойдуючись на своїх маленьких ніжках. Здавалося, вираз його очей можна почути, а не побачити; він реготав на все горло.

— Що? — запитала вона.

— Де ти зустрічалася з Рорком до тієї вечірки?

Вона сиділа та дивилася на нього, звісивши одну руку зі спинки стільця, і недбало тримала олівець. Здається, вона всміхалася, відповідаючи:

— Я ніколи не бачилася з містером Рорком до тієї вечірки.

— Я помилився. Я просто здивований… — він зашелестів газетою, — зміною ставлення.

— А, це? Добре, коли ми познайомилися, він мені не сподобався — на вечірці.

— Я це помітив.

— Сідай, Еллсворте. Коли стоїш, у тебе не найкращий вигляд.

— Не заперечуєш? Ти не зайнята?

— Не дуже.

Він сів на край її стола, задумливо поплескуючи себе по коліну складеною газетою.

— Знаєш, Домінік, — сказав він, — недобре зроблено. Геть недобре.

— Чому?

— Невже ти не бачиш, що можна прочитати між рядків? Звісно, чимало людей цього не зауважать. Але він зауважить. Я теж.

— Це ж написано не для тебе чи для нього.

— Для інших?

— Для інших.

— Тоді для нього і для мене — це огидна каверза.

— От бачиш? Мені справедливо здалося, що вийшло непогано.

— Добре, у кожного свої методи.

— А що ти збираєшся написати про це?

— Про що?

— Про будинок Енрайта.

— Нічого.

— Нічого?

— Нічогісінько.

Він жбурнув газету на стіл, не поворухнувшись, просто рухом зап’ястка, і сказав:

— Щодо архітектури, Домінік, чому ти нічого не написала про будівлю «Космо-Слотника»?

— А про це варто писати?

— О, певно, що так. Є люди, яких це дуже роздратує.

— А цих людей варто дратувати?

— Думаю, так.

— І що це за люди?

— О, я не знаю. Звідки нам знати, хто читає наші статті? І саме це робить нашу працю цікавою. Усі ці незнайомці, яких ми ніколи не бачили, з якими ніколи не розмовляли чи не маємо змоги поговорити — й ось ця газета, де вони можуть прочитати наші відповіді на їхні запитання. Якщо ми схочемо їм відповідати. Я насправді думаю, що ти повинна нашкрябати кілька приємних слів про будинок «Космо-Слотника».

— Здається, тобі дуже подобається Пітер Кітінґ.

— Мені? Та я просто в захваті від Пітера. І ти теж будеш у захваті — колись, коли краще його пізнаєш. Дуже корисно знати Пітера. Чому б тобі принагідно не приділити йому трохи уваги, дати розповісти йому історію свого життя? Ти дізнаєшся багато цікавого.

— Наприклад?

— Наприклад, що він закінчив Стентон.

— Я це знаю.

— Тобі це нецікаво? А мені цікаво. Цей Стентон — чудове місце. Прекрасний взірець готичної архітектури. Вітражні вікна у каплиці — одні з найкращих у країні. А потім, подумай лише — стільки юних студентів! Усі різні. Деякі закінчують із відзнакою. Інших відраховують.

— І?

— Ти знала, що Пітер Кітінґ — давній приятель Говарда Рорка?

— Ні. Справді?

— Так.

— Пітер Кітінґ — давній приятель багатьох.

— Так і є. Неймовірний хлопець. Але йдеться про інше. Ти не знала, що Рорк теж навчався у Стентоні?

— Ні.

— Здається, ти небагато знаєш про містера Рорка.

— Я нічого не знаю про містера Рорка. І ми зараз обговорюємо не містера Рорка.

— Хіба? Хоча так, ми говоримо про Пітера Кітінґа. Добре, але, бачиш, за допомогою контрасту, порівняння краще висловити своє бачення. Як це зробила ти у сьогоднішній маленькій гарнюній статті. Щоб оцінити Пітера так, як його варто оцінювати, спробуймо порівняти. Розгляньмо дві паралельних лінії. Я схильний погодитися з Евклідом, що дві паралелі ніколи не перетинаються. Гаразд, вони обидва вчилися у Стентоні. Пітерова мати мала щось штибу пансіону, і Рорк жив у них три роки. Це насправді неважливо, але це зробить контраст виразнішим і — добре! — більш особистим. Пітер закінчив інститут із відзнакою, був найкращим у своєму випуску. Рорка відрахували. Не дивися так. Я не мушу пояснювати, чому його відрахували — ми обоє це розуміємо. Пітер почав працювати в твого батька і зараз став партнером. Рорк теж працював у твого батька, і той його вигнав копняками. Так, він це зробив. До речі, хіба не весело, що він зробив це без жодної твоєї допомоги — того разу? Пітер спроектував будівлю «Космо-Слотника», а Рорк — кіоск для хот-догів у Коннектикуті. Пітер роздає автографи — а Рорка не знають навіть виробники сантехніки. Зараз Рорк зводить багатоквартирний будинок, і ця робота цінна для нього, наче єдиний син у родині, натомість Пітер навіть не зауважив би, якби отримав замовлення від Енрайта, адже він має замовлення щодня. Не думаю, що Рорк високої думки про Пітерову роботу. Він не цінує її і ніколи не цінуватиме. Підемо на крок далі. Жоден чоловік не любить бути переможеним. Але зазнати поразки від чоловіка, який завжди був для тебе взірцем посередності, працювати пліч-о-пліч із цією посередністю і дивитися, як вона видряпується дедалі вище, поки ти борешся і нічого не отримуєш, окрім ляпасів, бачити, як ця посередність краде в тебе, один за одним, усі шанси, за які ти віддав би життя, бачити, як цю посередність обожнюють, втратити місце, яке ти прагнув, і побачити, як на ньому гніздиться посередність, ставати жертвою, бути ігнорованим, бути битим, битим, битим — і не великим генієм, не богом, а таким собі Пітером Кітінґом — отак-от, моя маленька дилетантко. Думаєш, іспанська інквізиція здатна була вигадати тортури, що дорівнялись би до цих?

— Еллсворте! — вигукнула вона. — Геть звідси!

Вона рвучко підвелася. Випростана, стояла якусь хвилину нерухомо, потім схилилася вперед, обпершись долонями на стіл, і знову завмерла, схилившись; він бачив, як гладка маса її волосся здійнялася хвилею, а потім впала, ховаючи її обличчя.

— Але, Домінік, — приязно мовив він, — я лише розповів тобі, чому Пітер Кітінґ така цікава особистість.

Її волосся віялом відлетіло назад, і вона опустилася на стілець, уп’явшись в нього поглядом і потворно роззявивши рота.

— Домінік, — лагідно мовив він, — ти передбачувана. Ти надто передбачувана.

— Вимітайся звідси.

— Добре, я завжди казав, що ти мене недооцінюєш. Поклич мене, коли наступного разу потребуватимеш моєї допомоги.

У дверях він повернувся і додав:

— Звісно, особисто я вважаю, що Пітер Кітінґ — найкращий архітектор з усіх, кого ми маємо.

Увечері, коли вона повернулася додому, задзеленчав телефон.

— Домінік, люба моя, — схвильовано затинався голос у слухавці, — ти справді так уважаєш?

— Хто це?

— Джоел Саттон. Я…

— Привіт, Джоеле. Про що ти?

— Привіт, дорогенька, як справи? Як твій чудовий батечко? Я про те, що ти написала про Енрайтів будинок і про того хлопця, Рорка. Тобто про твою сьогоднішню колонку. Я дуже засмучений, дуже. Ти чула про моє будівництво? Добре, ми уже все залагодили, і це така купа грошей, я гадаю, слід бути дуже обережним із рішеннями, але я довіряю тобі найбільше з усіх, я завжди тобі довіряв, ти така розумниця, неймовірна розумниця, якщо працюєш для такого хлопця, як Вайненд. Отже, ти, я думаю, тямиш у своїй роботі. Вайненд знається на будівництві, авжеж, цей чолов'яга заробив на нерухомості більше, ніж на газетах, присягаюся, що більше. Усі вдають, що не знають цього, але ж я знаю. І ти для нього працюєш, а я не знаю, що й думати. Бачиш, я вже вирішив, так, я остаточно вирішив — ну, майже — віддати замовлення тому хлопцеві, Рорку, насправді я йому вже сказав, завтра він приходить підписувати угоду, і тепер… Ти справді думаєш, що той будинок нагадує боа з пір'я?

— Послухай, Джоеле, — сказала вона, зціпивши зуби, — можеш пообідати зі мною завтра?

Вона зустрілася із Джоелом Саттоном у просторому порожньому ресторані вишуканого готелю. Серед білосніжних скатертин кілька самотніх відвідувачів були мов на долоні, а порожні столи слугували за елегантну декорацію, що наголошувала на винятковості гостей. Джоел Саттон широко всміхався. Він ніколи ще не складав товариство такій прекрасній жінці, як Домінік.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на нього через стіл, тихо, стримано і серйозно, — це була блискуча думка обрати Рорка.

— О, справді?

— Упевнена. Ти матимеш будинок, прекрасний, наче церковний хорал. Будинок, від якого перехоплюватиме подих, зокрема, й у твоїх пожильців. За сто років про тебе писатимуть у підручниках і шукатимуть твою могилу на міському цвинтарі.

— Святі небеса, Домінік, про що ти?

— Про твій будинок. Про той будинок, що спроектує для тебе Рорк. Це буде надзвичайний будинок, Джоеле.

— Ти маєш на увазі — хороший?

— Я не маю на увазі хороший. Я кажу надзвичайний.

— Це не те саме.

— Так, Джоеле, це не те саме.

— Мені не подобається оте «надзвичайний».

— Атож. Тобі не подобається. Я й не думала, що сподобається. Тоді чого ти хочеш від Рорка? Ти хочеш будинок, що нікого не шокуватиме. Будинок, що його сприйме народ, зручний і безпечний, наче віталенька рідного дому, в якій пахне юшкою. Будинок, що всім подобатиметься, всім і кожному. Дуже незатишно бути героєм, Джоеле, а в тебе геть не героїчна статура.

— Звісно, я хочу, щоб мій будинок подобався людям. Навіщо ж, на твою думку, я берусь його будувати, не заради ж здоров’я?

— Ні, Джоеле. І не заради своєї душі.

— Ти вважаєш, що Рорк не годиться?

Вона сиділа випростано й нерухомо, неначе всі м’язи напружилися від болю. Але очі були сумні, напівзаплющені, її тіло мовби пестила чиясь рука. Вона сказала:

— Ти бачив багато будинків, що він їх спорудив? Ти знаєш багато людей, які його наймали? У Нью-Йорку мешкає шість мільйонів осіб. Шість мільйонів не можуть помилятися, адже так?

— Певно, що ні.

— Отож.

— Але я думаю, що Енрайт…

— Джоеле, ти не Енрайт. По-перше, він так часто не всміхається. До того ж, бачиш, Енрайт ніколи не поцікавився б моєю думкою, а ти поцікавився. Ось чому ти мені подобаєшся.

— Домінік, я справді тобі подобаюся?

— Хіба ти не знав, що завжди був одним із найбільших моїх улюбленців?

— Я… я завжди довіряв тобі. Я завжди прислухаюся до твоєї думки. Що, вважаєш, я маю робити?

— Усе просто. Ти хочеш найкращого, що можна купити за гроші — те, що гроші можуть купити. Тобі потрібен будинок, що буде таким, яким він заслуговує бути. Тобі потрібен архітектор, якого наймали інші люди, отже, ти зможеш показати їм, що нічим за них не гірший.

— Усе правильно. Все абсолютно правильно… Послухай, Домінік, ти майже нічого не з’їла.

— Я не голодна.

— Добре, і якого архітектора ти порадиш?

— Подумай, Джоеле, хто зараз найвідоміший. Про кого говорять усі навколо? Хто отримує найкращі замовлення? Хто заробляє найбільше грошей для себе і своїх клієнтів? Хто молодий і знаменитий, надійний і популярний?

— Що ж, думаю… Пітер Кітінґ.

— Так, Джоеле. Пітер Кітінґ.

— Мені так прикро, містере Рорк, так жахливо прикро, повірте мені, але, врешті-решт, я веду бізнес не для здоров'я… не для здоров'я і не для душі… тобто я про те, що… ну, я впевнений, що ви розумієте моє становище. Я нічого проти вас не маю, зовсім навпаки — я думаю, ви чудовий архітектор. Бачите, у цьому і проблема, велич — це чудово, але непрактично. У цьому і проблема, містере Рорк, непрактично і, врешті-решт, ви мусите визнати, що містер Кітінґ відоміший і в нього є ота… ота популярність… доступність, якої не маєте ви.

Містера Саттона збентежило те, що Рорк не протестував. Він хотів, щоб Рорк спробував посперечатися, тоді він міг би розродитися беззаперечними аргументами, що годину тому почув їх від Домінік. Але Рорк нічого не сказав; він лише схилив голову, почувши рішення. Містер Саттон відчайдушно прагнув озвучити ті аргументи, але здавалося марним намагатися переконати того, хто вже й так мав переконаний вигляд. І все ж містер Саттон любив людей і нікого не хотів образити.

— Насправді, містере Рорк, я не сам прийшов до цього рішення. Насправді я хотів вас, я уже вирішив, що це будете ви, чесно, я так вирішив, але міс Домінік Франкон, думку якої я високо ціную, переконала мене, що ви — не відповідний кандидат для цього замовлення, — і вона дозволила розповісти вам про це.

Він побачив, як Рорк зненацька глипнув на нього. Потім побачив, що його запалі щоки ніби запали ще глибше і його рот розкрився: він реготав, беззвучно, лише часто вдихаючи.

— Із чого ви смієтеся, містере Рорк?

— То міс Франкон хотіла, щоб ви мені це сказали?

— Ні, вона не просила — з чого б це? — вона просто сказала, що я можу вам сказати, якщо захочу.

— Так, авжеж.

— Що тільки доводить її чесність і те, що вона має хороше обґрунтування для своїх переконань і може відверто їх висловлювати.

— Безперечно.

— То в чому ж річ?

— Ні в чому, містере Саттон.

— Послухайте, непристойно так реготати.

— Так.

Навколо нього збиралася темрява. Ескіз Геллерового будинку, без рами, було пришпилено до довгої голої стіни; через це кімната здавалась іще порожнішою, а стіна — довшою. Він не помічав, як збігають хвилини, а відчував час як тверде тіло у замкненому просторі, відставлене вбік десь у межах кімнати; час був позбавленим будь-якого сенсу, залишалася лише реальність його нерухомого тіла.

Почувши стукіт у двері, він сказав: «Заходьте!», не підводячись.

Увійшла Домінік. Увійшла так, начебто приходила до цієї кімнати раніше. На ній був чорний костюм із важкої тканини, простий, наче дитячий одяг, створений захищати тіло, а не прикрашати його; високий чоловічий комірець підіймався до її щік, і капелюх наполовину приховував обличчя. Усмішка, здавалося, сама собою чаїлася у цій кімнаті, у тому, що вона стояла тут, посеред неї. Вона зняла капелюха, як це роблять чоловіки, входячи у приміщення: стягнула його за криси кінчиками негнучких пальців і тримала в опущеній руці. Вона помовчала із суворим і холодним виразом обличчям, але її гладеньке світле волосся здавалося беззахисним і впокореним, а потім сказала:

— Ти не здивований.

— Я чекав на тебе сьогодні.

Вона піднесла руку, згинаючи лікоть обережним рухом, і легенько жбурнула свій капелюх на стіл. Тривалий політ капелюха показав, скільки сили у контрольованому жесті її зап’ястка.

Він запитав:

— Чого ти хочеш?

Вона відповіла безживним і низьким голосом:

— Ти знаєш, чого я хочу.

— Так. Але хочу почути це від тебе. Усе.

— Якщо бажаєш. — Її голос лунав догідливо, скоряючись наказу з точністю механізму. — Я хочу спати з тобою. Зараз, цієї ночі, та будь-коли, коли тобі заманеться мене покликати. Я хочу твого оголеного тіла, твоєї шкіри, твого рота, твоїх рук. Я хочу тебе — отак, не впадаючи в істерику від бажання, але холодно й усвідомлено, без гідності й без каяття; я хочу тебе — мені бракує самоповаги, щоб торгуватися із собою і ділити себе; я хочу тебе — хочу тебе, як тварина, як кицька на паркані або як шльондра.

Вона говорила це, не інтонуючи, монотонно, наче проказувала Символ віри. Стояла незворушно, розставивши ноги в туфельках без підборів, розправивши плечі, звісивши руки по боках. Вона видавалася відстороненою, недосяжною для слів, що їх промовляла, цнотливою, наче юний хлопець.

— Рорк, ти знаєш, що я ненавиджу тебе. Я ненавиджу тебе за те, хто ти є, за те, що хочу тебе, за те, що змушена тебе хотіти. Я збираюся боротися з тобою — і я маю намір тебе знищити, — кажу тобі це так само спокійно, як казала, що я тварина, яка канючить. Я молитимусь, щоб тебе не знищили — я кажу тобі також і це, — хоча ні в що не вірю і не маю про що молитися. Але я намагатимуся завадити тобі на кожному кроці. Я боротимусь, щоб вирвати в тебе кожен шанс. Я завдаватиму тобі болю там, де його лише і можна завдати — у твоїй праці. Я боротимуся, щоб заморити тебе голодом, задушити тебе тим, чого ти не зможеш досягнути. Я зробила це з тобою сьогодні — й саме тому спатиму з тобою вночі.

Він сидів, глибоко вгрузнувши в крісло, випростаний, з тілом розслабленим і напруженим водночас, в нерухомості, що повільно наповнювалася енергією майбутнього руху.

— Я завдала тобі болю сьогодні. І робитиму це знов. Я приходитиму до тебе після кожної своєї перемоги — коли знатиму, що знову завдала болю, — і дозволятиму оволодіти мною. Я хочу, щоб мною володів не коханець, а ворог, який зруйнує мою перемогу над ним не чесними ударами, а дотиками свого тіла. Ось що я хочу від тебе, Рорк. Така я є. Ти хотів усе почути. Ти почув це. Що ти скажеш тепер?

— Роздягайся.

Вона на мить знерухоміла; у куточках її рота затверділи і побіліли дві складки. Потім вона побачила, як здіймається тканина його сорочки — він перестав контролювати свій подих, і посміхнулася — глумливо, так, як він завжди посміхався їй.

Вона піднесла обидві руки до коміра і розстібнула ґудзики на жакеті, просто, неквапно, один за одним. Жбурнула жакет на підлогу, зняла тонку білу блузку і зауважила на своїх оголених руках щільні чорні рукавички. Зняла їх, тягнучи по черзі за кожен палець. Роздягалася байдуже, начебто була сама у власній спальні.

Потім глянула на нього, гола, очікуючи, відчуваючи простір між ними, наче тиск на живіт, знаючи, що для нього це теж тортури і що все саме так, як вони обоє хотіли. Він підвівся, підійшов до неї, а коли обійняв, її руки охоче піднялися, і вона відчула, як його тіло вкарбувалося в її тіло у неї під руками, що огортали його, відчула його ребра, пахви, його спину, його лопатки під своїми пальцями, його рот на своєму; відчула все це з покірністю, що була войовничіша, ніж її боротьба з ним.

Пізніше, лежачи біля нього, під його ковдрою, роздивляючись його кімнату, вона запитала:

— Рорк, чому ти працював у тому кар'єрі?

— Ти це знаєш.

— Так. Будь-хто інший обрав би роботу в архітектурному бюро.

— І ти не мала би бажання мене знищити.

— Ти це розумієш?

— Так. Не виляй. Зараз це не має значення.

— Ти знаєш, що будинок Енрайта — найкраща споруда в Нью-Йорку?

— Я знаю, що це знаєш ти.

— Рорк, ти працював у тому кар’єрі, коли у тебе був будинок Енрайта і багато інших Енрайтових будинків, а ти трощив граніт, наче…

— Іще мить, і ти розтанеш, Домінік, а завтра про це шкодуватимеш.

— Так.

— Домінік, ти дуже гарна.

— Ні.

— Ти гарна.

— Рорк, я… я все одно хочу тебе знищити.

— Думаєш, я прагнув би тебе, якби ти цього не хотіла?

— Рорк…

— Хочеш почути це знову? Частину цього? Я хочу тебе, Домінік. Я хочу тебе. Я хочу тебе.

— Я… — вона затнулася, і слово, що вона його не промовила, майже вчувалося у її диханні.

— Ні, — сказав він. — Ще ні. Не кажи цього поки що. Спи.

— Де? З тобою?

— Тут. Зі мною. Зранку я приготую для тебе сніданок. Ти знаєш, що я сам готую для себе сніданки? Тобі сподобається дивитися на це, наче на роботу в кар’єрі. Потім ти підеш додому і думатимеш, як мене знищити. Добраніч, Домінік.

8

Жалюзі на вікнах її вітальні залишалися підняті, й вогні міста злітали до чорного обрію посеред скляної шиби. Домінік сиділа за столом, виправляючи останні рядки в статті, коли почула дзвінок у двері. Гості не приходили до неї без попередження — і вона підвела голову, тримаючи олівець у повітрі, сердита і зацікавлена. Вона почула кроки покоївки у вестибюлі, потім та зайшла, оголошуючи: «Вас хоче бачити якийсь джентльмен». Нотки ворожості в її голосі спричинило те, що джентльмен відмовився називатися.

«Це чоловік із рудим волоссям?» — хотіла запитати Домінік, але стрималася; рвучко шарпнула олівцем і сказала:

— Запросіть його.

Двері відчинилися; і на тлі освітленого вестибюля вона побачила довгу шию і похилі плечі, силует пляшки; багатий, насичений голос промовив:

— Доброго вечора, Домінік. — І вона впізнала Еллсворта Тухі, якого ніколи не запрошувала до своєї оселі.

Вона посміхнулася і відповіла:

— Доброго вечора, Еллсворте. Я так давно тебе не бачила.

— Думаю, сьогодні ти мала би чекати на мене. — Він обернувся до покоївки: — «Куантро», будь ласка, якщо він у вас є, а я впевнений, що є.

Покоївка зиркнула на Домінік виряченими очима; Домінік мовчки кивнула, і покоївка вийшла, зачинивши двері.

— Працюєш, як завжди? — запитав Тухі, розглядаючи завалений паперами стіл. — Тобі личить, Домінік. До того ж є результат. Останнім часом ти пишеш набагато краще.

Вона опустила олівець, відкинула руку на спинку крісла, напівобернувшись до нього і безтурботно його розглядаючи.

— Еллсворте, чого тобі треба?

Він не сів, а так і стояв, роззираючись довкола з неквапливою цікавістю фахівця.

— Непогано, Домінік. Майже так, як я очікував. Трохи прохолодно. Знаєш, я не ставив би там цей біло-блакитний стілець. Надто очевидно. Надто доречно. Саме те, що люди сподіваються побачити на цьому місці. Я обрав би морквяно-червоний. Потворний, викличний, нахабно-червоний. Наче волосся містера Рорка. Це так, до слова — просто зручна синтаксична структура, — нічого особистого. Лише один дотик контрастного кольору задасть тон усій кімнаті. Подібні прийоми надають місцю елегантності. Твої квіткові композиції прекрасні. Картини теж — непогано.

— Годі, Еллсворте, у чому річ?

— Хіба ти не знаєш, що я тут ніколи досі не був? Ти мене чомусь не запрошувала. Не знаю чому. — Він зручно вмостився, схрестивши ноги і витягнувши їх перед собою, показавши сталево-сіру шкарпетку, що визирала з-під штанів, і смужку шкіри над нею, синювато-білу, з кількома чорними волосинами. — Але ти була така антисоціальна. У минулому часі, люба, у минулому часі. Ти казала, що ми давно не бачилися? Це правда. Ти була така заклопотана — такими незвичайним обставинами. Візити, вечері, бари і чаювання. Адже так?

— Так.

— Чаювання — я подумав, що це вершина. Це гарна кімната для прийняття, велика — багацько місця, щоб увіпхати купу людей, — особливо, якщо тобі байдуже, кого напихати — а тобі байдуже. Зараз байдуже. Чим ти їх пригощаєш? Паштетом з анчоусів і яєчною пастою у вигляді сердечок?

— Ікрою і цибулевою пастою у вигляді зірочок.

— А як щодо стареньких леді?

— Плавлений сир і подрібнені волоські горіхи — спіральками.

— Хотів би я побачити, як ти про таке дбаєш. Це неймовірно, як ти піклуєшся про стареньких леді. Особливо про потворно багатих — із зятями, які працюють із нерухомістю. Та я не думаю, що це аж так погано, як побачення зі «Сплюндруй дощенту», капітаном першого рангу Гікбі, який має вставні зуби і симпатичну незабудовану ділянку на розі Бродвею та Чемберс.

Увійшла покоївка з тацею. Тухі взяв чарку і делікатно тримав її, вдихаючи аромат і чекаючи, коли покоївка вийде.

— Чи можеш мені сказати, чому відділ таємної поліції — я не питатиму хто — так докладно звітується тобі про мою діяльність? — байдуже зронила Домінік.

— Ти можеш запитати — хто. Будь-хто і кожен. Ти ж не сподівалася, що люди говоритимуть про міс Домінік Франкон, яка так зненацька стала гостинною господинею? Міс Домінік Франкон, наче друга Кікі Голкомб, але значно краща — о, значно краща! — значно тонша, обдарованіша, а ще, подумати лишень, настільки гарніша. Настав час, щоб ти почала трохи використовувати свій неперевершений вигляд, за який будь-яка жінка готова вдавитися. Ти все одно марнуєш свою красу — звісно, якщо мислити категоріями, пов'язаними з її справжнім призначенням, але зараз від неї принаймні мають користь певні люди. Твій батько, наприклад. Я переконаний, що його тішить твоє нове життя. Маленька Домінік ставиться до людей доброзичливо. Маленька Домінік урешті-решт стала нормальною. Він, звісно, помиляється, але приємно робити його щасливим. Як і ще кількох людей. Мене, наприклад. Хоча ти ніколи не зробила би нічого, щоб мене ощасливити, але, бачиш, я маю талан отримувати задоволення з того, що геть не призначалося мені, до того ж — цілком безкорисливо.

— Ти не відповідаєш на моє запитання.

— Я відповідаю. Ти запитуєш, чому я цікавлюсь твоєю діяльністю — і я відповідаю: тому що вона робить мене щасливим. Окрім того, послухай, хтось міг би здивуватись, якби я збирав інформацію про моїх ворогів. Але бути непоінформованим про діяльність моєї сторони — що б ти про мене подумала? Ти ж не вважаєш, що я такий бездарний генерал; ти ніколи не вважала мене бездарним.

— Твоєї сторони?

— Послухай, Домінік, ось у чому біда твого як письмового, так і розмовного стилю: ти вживаєш забагато питальних речень. В обох випадках це погано. Особливо погано, якщо в цьому немає необхідності. Облишмо гратися у вікторину — просто поговорімо. Оскільки ми обоє все розуміємо, то немає потреби ставити одне одному запитання. Якби така потреба була, ти викинула б мене геть. Натомість ти пригостила мене дуже дорогим лікером.

Він тримав чарку під носом і вдихав аромат напою з чуттєвим задоволенням, що за обіднім столом дорівнював би гучному, вульгарному прицмокуванню, але зараз скляний край, притиснутий до охайних маленьких вусиків, мав щонайелегантніший вигляд.

— Добре, — сказала вона, — говори.

— Саме це я й роблю. І це дуже дбайливо з мого боку — оскільки ти не готова говорити. Поки що не готова. Гаразд, поговорімо — у цілком споглядальній манері — про те, як цікаво бачити людей, які так радісно вітають тебе у своєму середовищі, приймають тебе, збираються навколо тебе. Чому так, не знаєш? Вони зневажливо ставляться самі до себе, але варто комусь, хто зневажав їх усе своє життя, раптом змінитися і почати ставитися до них по-компанійському — і вони впадуть на спинку з піднятими лапками, щоб ти почухала їхні животики. Чому? Тут можуть бути два пояснення, як на мене. Приємне — це те, що вони добродушні та прагнуть вшанувати тебе своєю дружбою. Та приємне пояснення ніколи не буває правдою. Друге — це те, що вони знають, що ти деградуєш, потребуючи їх, сходиш із вершини — а кожна самотність є вершиною, — і вони радіють, стягаючи тебе звідти своєю дружбою. Хоча, звісно, ніхто з них цього не усвідомлює, крім тебе самої. Ось чому ти агонізуєш, роблячи це, і ти ніколи не зробила б цього зі шляхетних міркувань, ти ніколи не зробила б цього заради чогось іншого, крім досягнення обраної мети, мети такої ницої, що вона виправдовує будь-які засоби і робить ці засоби стерпними.

— Знаєш, Еллсворте, ти щойно сказав фразу, що її ніколи не використаєш у своїй колонці.

— Невже? Але так і є. Я можу тобі навести чимало чудових фраз, що я їх ніколи не використаю в колонках. Про яку саме фразу ти кажеш?

— Кожна самотність є вершиною.

— Оце? Так, правильно. Не використаю. Але ти можеш — хоча вона не надто вдала. Трохи неотесана. Одного дня я підкину тобі дещо краще, якщо бажаєш. Утім шкода, що з моєї маленької промови ти обрала її.

— А яку я мала обрати?

— Ну, два моїх пояснення, наприклад. У них криється цікаве питання. Що краще — вірити у найшляхетніші людські поривання і наділяти людей цією рисою, що їм геть не до снаги, чи бачити їх такими, які вони є, і сприймати їх такими, бо їм так спокійніше? Доброта, звісно, важливіша за справедливість.

— Еллсворте, мені начхати.

— Не маєш настрою на абстрактні міркування? Цікавлять лише конкретні результати? Добре. Скільки замовлень ти дістала для Пітера Кітінґа за останніх три місяці?

Вона підвелася, підійшла до таці, що її залишила покоївка, налила собі випити і відповіла: — Чотири, — підносячи чарку до рота. Потім обернулася і, поглянувши на нього, додала:

— І це був славетний метод Тухі — ніколи не бий на початку чи наприкінці колонки. Зроби це крадькома, коли ніхто не очікує. Намели повну колонку нісенітниць задля одного важливого рядка.

Він увічливо кивнув:

— Саме так. Ось чому мені подобається з тобою спілкуватися. Так прикро бути тонким і порочним із людьми, які навіть не здогадуються, що ти тонкий і порочний. Але нісенітниці ніколи не бувають випадковими, Домінік. Окрім того, я не знав, що метод мого письма стає очевидним. Мушу придумати новий.

— Не переживай. Їм це подобається.

— Авжеж. Їм подобається все, що я пишу. Отже, чотири? Одне я проґавив. Я нарахував три.

— Я не можу зрозуміти, навіщо ти сюди прийшов, якщо це все, що ти хотів знати. Ти в шаленому захваті від Пітера Кітінґа, я теж йому допомагаю пречудово, краще, ніж міг би ти, отже, ти ж не про Піті хотів поговорити — це не обов'язково, адже так?

— Домінік, ти двічі помилилася в одному реченні. Одна щиросердна помилка й одна брехня. Щиросердна помилка — це припущення, що я прагну допомогти Пітеру Кітінґу — я, до речі, здатен допомогти йому значно краще за тебе, я роблю це і робитиму, але це далекосяжні наміри. Брехня — це те, що я прийшов поговорити про Пітера Кітінґа — ти знала, про що я прийшов поговорити, щойно побачила мене тут. І — о Господи! — ти дозволила б комусь значно огиднішому за мене вторгнутися, щоб поговорити на цю тему. Хоча й не знаю, хто може бути огиднішим за мене цієї миті.

— Пітер Кітінґ, — відказала вона.

Він скорчив гримасу, наморщивши носа:

— О ні. Він занадто дрібний для цього. Але поговорімо про Пітера Кітінґа. Який зручний збіг, що він виявився партнером твого батька. Ти просто стрибаєш вище голови, здобуваючи замовлення для свого любого батька, нічого дивного. Ти чиниш дива для фірми «Франкон і Кітінґ» протягом останніх трьох місяців, лише всміхаючись багатим удовам і вбираючи приголомшливі сукні на деякі з наших найкращих прийняттів. Цікаво, чого ти досягла б, якби вирішила піти до кінця і заради мети продавати своє незрівнянне тіло не лише для естетичного споглядання — в обмін на замовлення для Пітера Кітінґа. — Він замовк, вона нічого не відповіла, і він додав:

— Мої вітання, Домінік, ти підтвердила мою найкращу думку про тебе — тебе це не шокувало.

— Еллсворте, до чого ти ведеш? Ти таки намагаєшся мене шокувати чи на щось натякаєш?

— О, це може бути що завгодно. Наприклад, попереднє намацування. Та насправді це нічого не означає. Лише дрібка вульгарності. Також метод Тухі. Знаєш, я завжди раджу намацувати слабке місце у слушний час. Я — по суті — такий щирий нудний пуританин, який повинен дозволити собі інколи змінюватися — щоб уникнути одноманітності.

— Невже, Еллсворте? Я запитую в себе, яка твоя суть. І не знаходжу відповіді.

— Наважуся повідомити, що цього ніхто не знає, — мовив він приязно. — Хоча насправді у цьому немає жодної таємниці. Це дуже просто. Усе дуже просто, коли ти зводиш явища до засадничих понять. Ти здивувалася б, якби знала, що їх так мало. Можливо, лише два, здатні пояснити нас усіх. Це заплутано, це зведення складне — ось чому люди не хочуть цим перейматися. Одначе не думаю, що результат їм сподобається.

— Мені байдуже. Я знаю, хто я. Давай, розповідай. Я — лише сука.

— Не дури себе, моя люба. Ти значно гірша за суку. Ти свята. А це доводить, які небезпечні та небажані святі.

— А ти?

— Я точно знаю, хто я. І вже це може чимало пояснити в мені. Підкажу тобі, якщо захочеш із цієї підказки скористатися. Звісно, ти не захочеш. Хоча, можливо, колись…

— Задля чого?

— Я потрібен тобі, Домінік. Ти теж могла б трішки мене зрозуміти. Бачиш, я не боюся, щоб мене зрозуміли.

— Ти потрібен мені?

— О, перестань, вияви теж трохи відваги.

Вона сиділа і мовчки прохолодно чекала. Він усміхнувся з очевидним задоволенням, не роблячи жодних зусиль його приховати.

— Погляньмо, — сказав він, неуважно вивчаючи стелю, — на ці замовлення, що ти їх дістала для Пітера Кітінґа. Офісна будівля для Крейона в цьому сенсі нічого не означає — Говард Рорк ніколи не мав шансу її отримати. Будинок Ліндсея — кращий варіант, кандидатуру Рорка там серйозно розглядали. Я думаю, він отримав би це замовлення, якби не ти. Клуб «Стоунбрук» теж — він мав шанс, який ти зруйнувала. — Він подивився на неї і тихо клацнув язиком. — Жодних коментарів із приводу методів та ударів, Домінік? — Його посмішка нагадувала шар лою, що розтікся над плинними звуками його голосу. — Ти дала маху із заміським будинком Норріса — він отримав замовлення на нього минулого тижня, ти знаєш. Гаразд, нікому з нас не може завше таланити. Зрештою, будинок Енрайта — помітна робота; її активно обговорюють, і чимало людей починають цікавитися містером Рорком. Але ти впоралася пречудово. Мої вітання. А зараз ти не думаєш, що я таки добре ставлюся до тебе? Кожен митець потребує визнання, але немає нікого, хто похвалив би тебе, адже ніхто не знає, що ти робиш, лише Рорк і я, а він тобі не подякує. Та якщо трохи поміркувати, не думаю, що Рорк знає, що ти робиш, і це псує розвагу, хіба ні?

Вона втомлено запитала:

— Звідки ти знаєш, що я роблю?

— Люба моя, впевнений, ти не забула, що саме я запропонував тобі цю ідею?

— О так, — неуважно погодилася вона. — Так.

— І зараз ти розумієш, чому я сюди прийшов. Зараз ти знаєш, що я мав на увазі, коли казав про свою сторону.

— Так, — сказала вона. — Авжеж.

— Це пакт, моя люба. Альянс. Союзники ніколи не довіряють одне одному, але це не перешкоджає їхній ефективності. Наші мотиви можуть бути геть різні. Насправді, вони і є такі. Але це не має значення. На результат це не вплине. Зовсім не обов'язково мати спільну шляхетну мету. Обов'язково мати лише спільного ворога. У нас він є.

— Так.

— Ось чому я тобі потрібен. Я вже колись допоміг тобі.

— Так.

— Я можу підсікти… твого містера Рорка значно сильніше, ніж будь-яке твоє чаювання.

— Навіщо?

— Уникаймо цих «навіщо». Я ж тебе не розпитую.

— Гаразд.

— Отож ми все з'ясували? То ми — союзники?

Вона дивилася на нього, нахилившись уперед, пильним, порожнім поглядом. Потім сказала:

— Ми — союзники.

— Чудово, моя люба. Тепер послухай. Перестань щодня згадувати його у своїй колонці. Я знаю, ти щоразу потроху руйнуєш його, але це занадто. Його ім’я весь час світиться у пресі, а ти ж цього не хочеш. Далі: запрошуй на ці свої чаювання мене. Є дещо, що можу зробити я, а ти не можеш. Іще одна підказка: містер Ґілберт Колтон — ти знаєш, каліфорнійська кераміка Колтонів — планує збудувати філіал на сході. Він думає про хорошого модерніста. А конкретніше, він думає про містера Рорка. Не дозволь, щоб Рорк отримав це замовлення. Це величезна робота — про неї багато говоритимуть. Візьми і придумай якийсь новий чай із сандвічами для місіс Колтон. Роби все що завгодно. Але не дозволь Роркові отримати це замовлення.

Вона підвелася, підтягнула ноги до столу, теліпаючи руками, взяла сигарету. Підкурила, обернулася до нього і байдужим тоном промовила:

— Ти можеш говорити стисло і конкретно — коли хочеш.

— Коли вважаю це необхідним.

Вона зупинилася біля вікна, дивлячись на місто. І сказала:

— Ти ніколи нічого не робив проти Рорка. Я й не знала, що він тебе непокоїть.

— О, моя люба, так уже й нічого?

— Ти ніколи не згадав його у статтях.

— Саме це я і зробив проти Рорка. Поки що.

— Коли ти вперше почув про нього?

— Коли побачив ескіз Геллерового будинку. Ти ж не думала, що я його не зауважив? А ти?

— Коли побачила ескіз будинку Енрайта.

— Не раніше?

— Не раніше.

Вона мовчки курила; потім сказала, не дивлячись на нього:

— Еллсворте, якщо хтось із нас спробує повторити те, про що ми розмовляли сьогодні ввечері, інший це заперечуватиме, тому ніколи нічого не можна буде довести. Тому ми можемо бути щирі одне з одним, так? Ми в безпеці. Чому ти ненавидиш його?

— Я ніколи не казав, що ненавиджу його.

Вона стенула плечима.

— Щодо решти, — додав він, — думаю, ти й сама знаєш відповідь.

Вона повільно кивнула віддзеркаленому вогнику своєї цигарки у шибі.

Він підвівся, підійшов до неї і став поруч, дивлячись на вогні міста внизу, на кутасті обриси будівель, на темні стіни, що від сяйва вікон здавалися прозорими, наче були накриті чорним, тонким серпанком на суцільній масі сяйва. І Еллсворт Тухі тихо сказав:

— Поглянь на це. Найвище досягнення, правда? Героїчне досягнення. Подумай про тисячі людей, які працювали, щоб це створити, і про мільйони, які цим користуються. І кажуть, що це завдяки силі духу десятка людей, тут і там у різні часи, лише десятка людей — можливо, менше, — без них нічого цього не було б. І це може бути правдою. А якщо це так, знову ж таки, маємо дві відмінні позиції. Можемо сказати, що в тій десятці були видатні доброчинці і що всі ми живимося результатами надзвичайної величі їхнього духу, радісно користуємося їхніми досягненнями, вдячно і по-братерському. Або ж, можемо сказати, що пишнотою своїх досягнень, до яких нам ніколи не дорівнятися і не доскочити, той десяток показав нам, хто ми такі, показав, що ми не хочемо вільних дарів їхньої величі, що віддаємо перевагу печері біля смердючого болота і видобуванню вогню за допомогою тертя паличок, а не їхнім хмарочосам і неоновим вогням, якщо печера і палички — це межа наших творчих здібностей. Яку з цих двох позицій, Домінік, ти назвала би по-справжньому гуманною? Бо, знаєш, я гуманіст.

Невдовзі Домінік почала легше сходитися з людьми. Вона навчилася сприймати самотортури як тест на витримку, заради цікавості спонукаючи себе з'ясовувати, скільки вона зможе витримати. Вона проходила крізь офіційні прийняття, театральні вистави, вечері, танці — прихильна й усміхнена; усмішка робила її обличчя яскравішим і холоднішим, немов зимове сонце. Вона байдужо вислуховувала беззмістовні слова, вимовлені так, наче промовця образив би щонайменший натяк на щиру зацікавленість слухача, наче тільки нудьга була єдиним зв'язком між людьми, єдиною підтримкою їхньої сумнівної гідності. Вона кивала на все і все сприймала.

— Так, містере Ґолт, я вважаю, що Пітер Кітінґ — це людина століття, нашого століття.

— Ні, містере Інскіп, не Говард Рорк, ви ж не хочете Говарда Рорка… Шахрай? Звісно, він шахрай. Щоб оцінити чесність людини, потрібна чесність почувань… Нічого особливого? Так, містере Інскіп, звісно, у Говарді Рорку немає нічого особливого. Уся річ у розмірі та відстані — відстані… Ні, я не надто розумію, містере Інскіп, я втішена, що вам подобаються мої очі — так, вони завжди такі, коли я радію, — і мені дуже приємно чути, що, на вашу думку, в Роркові не має нічого особливого.

— Ви знайомі з містером Рорком, місіс Джонс? І він вам не сподобався?.. О, це тип людини, якій неможливо співчувати? Яке точне спостереження. Співчуття — це чудово. Це те, що відчуваєш, дивлячись на розчавлену гусінь. Натхненний досвід. Можна піддатися і розростися вшир — знаєте, наче зняти корсет. Коли співчуваєш, не потрібно підтискати живіт, серце чи душу. Все, що ти маєш зробити — поглянути вниз. Так значно простіше. Коли дивишся вгору, починає боліти шия. Співчуття — це велика чеснота. Воно виправдовує страждання. А в світі мусить існувати страждання, інакше до нас не прийде співчуття… О, воно має і зворотний бік, але такий суворий, такий вимогливий… Захват, місіс Джонсон, захват. Але тут потрібно дещо більше, ніж корсет… Отож я і кажу, що кожен, хто не здатен викликати співчуття — це зла людина. Як Говард Рорк.

Пізно ввечері вона часто приходила до Рорка. З’являлася без попередження, впевнена, що він буде там і на самоті. У його кімнаті не було необхідності стримуватися, брехати, погоджуватися і вилучати себе з буття. Тут вона могла вільно опиратися, бачити, що її опір має супротивника занадто сильного, щоб боятися боротьби, достатньо сильного, щоб потребувати її; вона виявляла волю, що визнавала її право залишати свою суть недоторканою і цілісною, хіба що мати змогу в чесному поєдинку перемагати чи бути переможеною, але зберегти себе в перемозі й у поразці, не перетворюючись на безсенсовий, безликий фарш.

Коли вони опинялися разом у ліжку, відбувався — як це й мало бути, як вимагала природа цього чину — акт насилля. Це була капітуляція, посилена їхнім опором. Це був акт напруги, бо все суттєве на землі є наслідком напруги. Це був наче електричний струм, сила якого, підживлена опором, ллється туго натягнутими металевими дротами; це було наче напруга води, що набуває моці, стримувана насильно дамбою. Дотики його тіла були не пестощами, а хвилями болю, він ставав болем через те, що його так прагнули, через вивільнене бажання, яке накопичилося протягом минулих годин і яке відмовлялися задовольнити. Це був акт зціплених зубів і ненависті, нестерпна агонія, пристрасть — слово, що від початку означало страждання; це була мить, створена ненавистю, напругою, болем; мить, що нищила власні складові, вивертаючи їх, тріумфуючи, перетворюючись на заперечення всього страждання і на його протилежність — екстаз.

Вона приходила до його кімнати після вечірки, у вечірній сукні, дорогій і вишуканій, наче покров льоду на тілі, притулялася до стіни, відчуваючи шкірою шкарубкий тиньк, спроквола розглядаючи кожен предмет навколо: грубий кухонний стіл, завалений кресленнями, металеві лінійки, рушники із брудними відбитками пальців, голі дошки підлоги. Згодом її погляд ковзав униз по блискучій шовковій сукні до маленьких трикутничків срібних сандалів, і вона думала про те, як її роздягатимуть. Їй подобалося блукати кімнатою, жбурляти свої рукавички серед скопища олівців, гумок і ганчірок, класти маленьку срібну сумочку на брудну, недбало пожбурену сорочку, клацати застібкою діамантового браслета і кидати його на тарілку з недоїденим сандвічем біля незакінченого креслення.

— Рорк, — сказала вона, стоячи за його стільцем і поклавши руки йому на плечі; її долоня була під його сорочкою, пальці притиснуті до грудей, — сьогодні я примусила містера Саймона пообіцяти дати роботу Пітерові Кітінґу. Тридцять п'ять поверхів, ціну визначає сам, гроші — не головне, лише мистецтво, чисте мистецтво. — Вона почула, як він тихо клацнув язиком, але не обернувся до неї, лише його пальці стиснули її зап'ясток, і він потягнув її руку під сорочкою нижче, притискаючи до своєї шкіри. Потім вона схилилася вниз і накрила його рот своїм.

Вона прийшла і побачила примірник «Знамена» в нього на столі, розгорнутий на сторінці з колонкою «Ваш дім» Домінік Франкон. У колонці були такі рядки: «Говард Рорк — це маркіз де Сад архітектури. Він закоханий у свої будинки — і ви лише погляньте на них». Вона знала, що йому не подобається «Знамено», що він приніс цю газету тільки заради неї, що він спостерігав, чи вона її зауважила, з посмішкою, якої вона боялася. Вона розсердилася; вона хотіла, щоб він читав те, що вона пише, одначе воліла думати, що написане так його ранить, що він уникає це читати. Пізніше, лежачи поперек ліжка, коли його губи пестили її груди, вона поглянула поверх його рудого сплутаного волосся на газету на столі, й він відчув, як вона затремтіла з утіхи.

Вона сиділа на підлозі, біля його ніг, притискаючись головою до його колін, тримаючи його за руку, стискаючи по черзі кожен його палець і повільно ковзаючи вздовж них, відчуваючи тверді горбочки суглобів, а потім тихо запитала:

— Рорк, ти хотів отримати замовлення на фабрику Колтона? Хотів дуже сильно?

— Так, дуже, — відповів він серйозно, але без відчутного болю. Вона піднесла його руку до своїх уст і довго тримала її так.

У темряві вона встала з ліжка і гола перейшла через кімнату, щоб узяти зі столу сигарету. Вона нахилилася, щоб запалити сірник, і її плаский живіт ледь округлився. Він сказав: «Прикури й мені», і вона вклала запалену сигарету йому до рота; потім вона блукала кімнатою і курила, а він лежав на ліжку і, підвівшись на ліктях, спостерігав за нею.

Якось вона прийшла, коли він саме працював за робочим столом. Не глянувши на неї, сказав: «Я повинен це закінчити. Сідай. Зачекай». Вона мовчки чекала, вмостившись у кріслі в дальньому кутку кімнати. Стежила, як зосереджено здіймаються прямі лінії його брів, як він зціплює вуста, як пульсує жилка на шиї під туго натягнутою шкірою, як із хірургічною точністю рухається його рука. Він не був схожим на митця, він нагадував працівника каменоломні, будівельника, який трощить стіни, і водночас ченця. Вона не хотіла, щоб він закінчив працювати, не хотіла, щоб він дивився на неї, а лише — спостерігати за аскетичною чистотою його особистості, відсутністю будь-якої чуттєвості, спостерігати — і думати про те, що їй запам’яталося.

Подеколи він приходив до її помешкання так, як вона приходила до нього, без попередження. Якщо в неї були гості, він казав: «Випровадь їх», і прямував до спальні, поки вона слухняно виконувала наказ. Вони дійшли мовчазної згоди, зрозумілої без обговорення: ніколи не показуватися разом. Її спальня була вишукана, кольору блідо-зеленавого холодного скла. Йому подобалося приходити у брудному одязі після дня, проведеного на будівництві. Подобалося, відкинувши покривало з ліжка, спокійно потім розмовляти з нею годину чи дві, не дивлячись на постіль, не згадуючи про її статті, будинки чи про останні замовлення, що вона їх роздобула для Пітера Кітінґа. Простота невимушеності робила ці години суттєвішими, ніж миті, що їм передували.

Траплялися вечори, коли вони разом сиділи біля величезного вікна, високо над містом. Їй подобалося дивитися на нього. Він стояв упівоберта до неї, курив і дивився на місто внизу. Вона відходила від нього, сідала на підлогу посеред кімнати і вбирала його очима.

Одного разу, коли він встав із ліжка, вона ввімкнула світло і побачила, що він стоїть голий біля вікна; вона подивилася на нього, а потім сказала тихим, розпачливим і сповненим щирості голосом:

— Рорк, все, що я зробила в житті — це через оцей світ, який минулого літа примусив тебе працювати в каменярні.

— Я знаю.

Він сів у ногах ліжка. Вона підповзла до нього, притиснулася обличчям до його стегна, скрутилася клубочком, залишивши ноги на подушці, опустивши руки і повільно пестячи його ногу, від щиколотки до коліна і вгору, і сказала:

— Але, звісно, якби я могла, то минулої весни, коли ти був без грошей і без роботи, я відіслала б тебе на ту ж таки роботу, у той же кар’єр.

— Я і це знаю. Та, може, і не відіслала б. Можливо, ти влаштувала би мене прибирати туалет у клубі Гільдії архітекторів.

— Так, можливо. Поклади руку мені на спину, Рорк. Просто тримай її. Отак, — вона лежала нерухомо, сховавши обличчя в його колінах, її рука звисала з ліжка, не рухаючись, наче у ній не залишилося нічого живого, крім клаптика шкіри між лопатками під його рукою.

У вітальнях, що вона їх відвідувала, у ресторанах, у кабінетах Гільдії архітекторів Америки пліткували про неприязнь міс Домінік Франкон зі «Знамена» до Говарда Рорка, цього дивака, архітектора Роджера Енрайта. Це створило йому певну скандальну славу. Казали: «Рорк! Знаєте, це той хлопець, якого Домінік Франкон на дух не переносить».

«Франконова дочка непогано знається на архітектурі, і якщо вона каже, що він нікудишній, то це означає, що він іще гірший, ніж я про нього думав».

«Господи, та ці двоє повинні ненавидіти одне одного! Хоча, як я розумію, вони навіть не знайомі».

Їй подобалося чути ці розмови. Їй було приємно, коли Етельстан Бізлі написав у своїй колонці в бюлетені Гільдії, обговорюючи архітектуру середньовічних замків: «Щоб зрозуміти похмуру лють цих споруд, ми повинні згадати, що між феодальними можновладцями точилися затяті війни — дещо схожі, як у міс Домінік Франкон і містера Говарда Рорка».

Остін Геллер, який уважав себе її другом, якось завів про це з нею мову. Він був лютішим, ніж будь-коли; його обличчя втратило всю звичну саркастичну чарівливість.

— Домінік, що ти до дідька лисого виробляєш? — гаркнув він. — Це найбільше журналістське хуліганство, що будь-коли з'являлося друком. Чому б тобі не приберегти такі витівки для Еллсворта Тухі?

— А Еллсворт непоганий, правда? — зауважила вона.

— Урешті-решт, у нього вистачає порядності не вдаватися до своїх брудних прийомів стосовно Рорка — хоча, звісно, це теж непристойно. Що з тобою сталося? Ти хоч розумієш, про кого і що ти несеш? Було все нормально, поки ти розважалася, вихваляючи огидних виродків дідуся Голкомба чи змушувала накласти у штани свого батька і того гарненького хлопчика з обкладинок кухонних календарів, якого він узяв за партнера. Хай там як, це не мало жодного значення. Але використовувати ті самі інтелектуальні прийомчики, оцінюючи таку людину як Рорк… Знаєш, я насправді вважав, що тобі притаманна порядність і здоровий глузд — якби ж тобі тільки дали можливість їх розвинути. Відверто кажучи, я вважав, що ти поводилася як стерво заради того, щоб наголосити на посередності тюхтіїв, про роботу яких писала. Але я не думав, що ти і справді така безвідповідальна сучка.

— Ти помилявся, — відповіла вона.

Одного ранку до її кабінету ввійшов Роджер Енрайт і, не вітаючись, сказав:

— Бери капелюх. Ти їдеш зі мною, щоб це побачити.

— Доброго ранку, Роджере, — відповіла вона. — Побачити що?

— Будинок Енрайта. Те, що ми вже побудували.

— Авжеж, Роджере, — підвелася вона, посміхаючись. — Я дуже хочу побачити будинок Енрайта.

Дорогою вона запитала:

— Роджере, у чому річ? Намагаєшся мене підкупити?

Він незворушно сидів на великих сірих подушках свого лімузина, не дивлячись на неї, а потім відповів:

— Я можу зрозуміти тупу зловтіху. Можу зрозуміти зловтіху через необізнаність. Я не можу зрозуміти зумисної мерзоти. Ти, звісно, маєш право писати все, що заманеться. Але це не повинно бути ані через тупість, ані через необізнаність.

— Роджере, ти мене переоцінюєш, — стенула вона плечима і до кінця поїздки не мовила ані слова.

Вони разом проминули дерев’яний паркан, заглибившись у джунглі оголеного металу і дощок, що повинні були стати будинком Енрайта. Її високі підбори легко ступали по забризканих вапном планках, і вона йшла, відхиляючись назад, безтурботно і зухвало-елегантно. Вона зупинилася і подивилася на небо, закуте в металеву раму, небо, що здавалося віддаленішим, ніж завжди, відкинуте вгору довжелезними балками. Вона дивилася на сталеві клітки майбутніх поверхів, на сміливі кути, на неймовірно складну форму, що народжувалася як проста логічна єдність — голий кістяк із повітрям замість стін, голий кістяк холодного зимового дня, готового народитися, багатообіцяльного, немов голе дерево з першими бруньками.

— О, Роджере!

Він поглянув на неї і побачив обличчя, яке можна побачити в церкві на Великдень.

— Я правильно оцінив вас обох, — сухо мовив він. — І тебе, і будинок.

— Доброго ранку, — почула вона за спиною низький сильний голос.

Вона не була вражена, побачивши Рорка. Вона не чула, як він підходив, але було б дивно навіть уявити цей будинок без нього. Вона відчула, що він тут, відразу, як проминула зовнішній паркан, відчула, що ця конструкція — це він, це навіть більше за його тіло. Він стояв перед ними, тримаючи руки в кишенях просторого пальта, простоволосий на цьому холоді.

— Міс Франкон — містер Рорк, — сказав Енрайт.

— Нас колись знайомили, — сказала вона, — у Голкомбів. Якщо містер Рорк пам’ятає.

— Пам’ятаю, міс Франкон, — відповів Рорк.

— Я хотів, щоб міс Франкон це побачила, — пояснив Енрайт.

— Показати вам будівництво? — запитав у них обох Рорк.

— Так, будь ласка, — перша озвалася вона.

Вони разом вирушили оглядати будівництво, і робітники зацікавлено витріщалися на Домінік. Рорк пояснював розташування майбутніх кімнат, систему ліфтів, опалення, конструкції вікон — як пояснював би помічнику підрядника. Вона ставила запитання, і він відповідав.

— Скільки тут кубічних метрів, містере Рорк? Скільки тонн сталі?

— Обережно, міс Франкон, обійдіть ці труби. Обійдіть їх тут. — Енрайт ішов поруч, не підводячи очей і ні на що не дивлячись. Але незабаром запитав:

— Говарде, як загалом справи?

І Рорк усміхнувся, відповідаючи:

— На два дні випереджаємо графік.

Вони зупинилися, розмовляючи про роботу, наче брати, на мить забувши про неї, про ляскіт гуркітливих машин, що приглушував їхні слова. Вона стояла в серці будови і думала, що якби в неї не було нічого від нього, нічого, крім його тіла, тут вона здобула би решту його, все, що можна побачити і до чого доторкнутися. Ці балки і труби, і конструкції належали йому й не могли належати нікому іншому в світі; як його обличчя, як його душа; це була форма, яку він створив, і те в ньому, що змусило створити саме цю форму; мета і причина водночас, сила мотивації, що промовляла з кожної сталевої лінії, суть людини, яка цієї миті належала їй — тій, яка могла побачити і зрозуміти це.

— Ви втомилися, міс Франкон? — запитав Рорк, дивлячись їй просто в обличчя.

— Ні, — відповіла вона, — ні, зовсім ні. Я міркувала… який тип сантехнічного обладнання ви збираєтеся тут використати, містере Рорк?

За кілька днів, сидячи на краєчку креслярського столу в його кімнаті, вона поглянула на газету, на свою колонку і рядки: «Я відвідала будівництво споруди Енрайта. Мені захотілося, щоб цей будинок розбомбили з літаків. Це був би саме той кінець, якого він вартий. Це значно краще, ніж дивитися, як він старіє і вкривається плямами, оскверняє себе родинними фотографіями, брудними шкарпетками, шейкерами для коктейлів і шкірками грейпфрутів, що порозкидали його мешканці. У Нью-Йорку немає жодної особи, якій можна дозволити жити у цьому будинку».

Рорк підійшов і став біля неї, притиснувшись ногами до її колін. Посміхаючись, він дивився на газету.

— Ти геть спантеличила цим Роджера, — сказав він.

— Він це прочитав?

— Того ранку я саме зайшов до нього в кабінет. Спочатку він обізвав тебе словами, яких я ніколи досі не чув. А потім сказав: «Зачекай хвильку», перечитав статтю, поглянув на мене здивовано, але геть не розлючено і мовив: «Якщо прочитати це, то з одного боку… але з іншого…».

— І що ти відповів?

— Нічого. Знаєш, Домінік, я дуже тобі вдячний, але коли ти перестанеш робити мені такі екстравагантні компліменти? Хтось може це зрозуміти. А тобі це не сподобається.

— Хтось іще?

— Ти знаєш, що я зрозумів усе. З першої ж твоєї статті про будинок Енрайта. Ти хотіла, щоб я зрозумів. Але чи не думаєш ти, що не лише я можу зрозуміти твій спосіб мислення?

— О так. Але ефект — для тебе — буде гірший, якщо вони це второпають. Ти їм менше подобатимешся. Одначе я не знаю, хто перейматиметься тим, щоб зрозуміти. Хіба що… Рорк, що ти думаєш про Еллсворта Тухі?

— Боже праведний, чому я повинен думати про Еллсворта Тухі?

Їй подобалися рідкісні оказії, коли вона зустрічала Рорка на якомусь зібранні, куди його приводили Геллер або Енрайт. Їй подобалося ввічливе безособове «міс Франкон» із його вуст. Вона насолоджувалася нервовою стурбованістю господині та її намаганнями не дозволити їм двом зіштовхнутися чоло в чоло. Вона знала, що люди навколо очікують якогось вибуху, якогось скандального вияву ворожнечі, що ніяк не виникав. Вона не шукала Рорка поглядом, але й не уникала його. Якщо вони опинялися в одній групі людей, то розмовляли одне з одним так, як розмовляли б із будь-ким іншим. Це не потребувало зусиль; це було правильно і по-справжньому; це виправдовувало все, навіть ці зібрання. Їй здавався доречним той факт, що тут, серед людей, вони повинні бути незнайомцями; незнайомцями й ворогами. Вона думала: «Ці люди можуть здогадуватися про чимало речей, що нас пов’язують, мене та його, крім того, хто ми насправді одне для одного». Це робило пам’ятні для неї миті яскравішими, ці миті, незіпсовані поглядами інших людей, їхніми словами, їхніми знанням. Вона думала: немає світу поза ним і мною. Її охоплювало власницьке почуття, що вона його не могла пізнати деінде. Вона ніде так не володіла ним, як у кімнаті з чужинцями, де лише зрідка поглядала на нього. Якщо вона дивилася на нього через кімнату і бачила, як він розмовляє з порожніми, байдужими обличчями, то знеохочено відверталася; якщо обличчя були ворожі, то вдоволено спостерігала якусь мить; сердилася, коли бачила усмішку, теплоту чи доброзичливість на зверненому до нього обличчі. Це не були ревнощі; їй було байдуже, чоловіче чи жіноче то обличчя; зичливість обурювала її так само, як зухвалість.

Її катували своєрідні речі: вулиця, на якій він жив, сходи в його будинку, автівки, що завертали за ріг його кварталу. Машини особливо її обурювали; їй хотілося змусити їх їздити іншою вулицею. Вона дивилася на відро зі сміттям біля сусідніх дверей і гадала, чи стояло воно там, коли він ішов зранку на роботу, чи зауважив він зіжмакану пачку з-під цигарок на купі сміття. Якось на сходовому майданчику вона побачила чоловіка, який виходив із ліфта, і на мить отетеріла: їй завжди здавалося, що Рорк — єдиний мешканець цього будинку. Піднімаючись у маленькому, без обслуги ліфті, вона притулялася до стіни, схрестивши руки на грудях і обіймаючи себе за плечі, й почувалася затишно та інтимно, наче під теплим душем. Вона згадувала про це, коли якийсь джентльмен розповідав їй про останню виставу на Бродвеї, поки Рорк цмулив коктейль у іншому кутку зали, і коли чула, як господиня будинку шепоче до когось: «Боже мій, я не думала, що Ґордон приведе Домінік — я знаю, що Остін розсердиться на мене, бо його приятель, Рорк, теж тут є, ви ж знаєте».

Пізніше, лежачи в його ліжку, із заплющеними очима, розпашіла, з вологими губами, втрачаючи відчуття меж, встановлених нею ж, утрачаючи відчуття власних слів, вона жебоніла:

— Рорк, сьогодні там був один чоловік, який говорив з тобою, і він до тебе всміхався, телепень, який телепень, минулого тижня він бачив кількох кінокоміків і полюбив їх, я хотіла сказати йому: не дивися на нього, ти не маєш права дивитися, на кого тобі заманеться, не люби його, інакше будеш змушений зненавидіти решту світу, саме так, ти, чортів бовдуре, той чи інший, не одночасно, не тими самими очима, не дивися на нього, не люби його, не заохочуй, ось що я хотіла йому сказати, тільки не тебе, я не можу дивитися на це, не можу витерпіти, готова на будь-що, лише б забрати тебе від цього, з їхнього світу, від них усіх, на будь-що, Рорк… — Вона сама не чула, що каже, не бачила його усмішки, не помічала повного розуміння в його очах. Лише бачила його обличчя над своїм і не мусила нічого від нього приховувати і залишати недомовленим — все було ясно, вирішено, знайдено.

Пітер Кітінґ був ошелешеним. Раптова відданість Домінік його кар'єрі вражала, тішила і давала неабиякі прибутки; всі йому це казали; але у певні моменти він не почувався ні враженим, ані втішеним, а лише зніяковілим.

Він намагався уникати Ґая Франкона.

— Пітере, як тобі це вдалося? Як ти це зробив? — допитувався Франкон. — Вона, мабуть, шаленіє від тебе! Хто б подумав, що саме Домінік?.. І хто б міг подумати, що вона на таке здатна? Вона зробила б мене мільйонером, якби вдалася до цих своїх фокусів п’ять років тому. Але, звісно, батько не надихає так, як… — та вловивши понурий вираз Кітінґового обличчя, змінив закінчення речення: — як її прихильник, скажімо.

— Послухай, Ґаю, — почав було Кітінґ, але затнувся, зітхнув і пробурмотів: — Будь ласка, Ґаю, ми не маємо…

— Знаю, знаю, знаю. Не маємо поспішати. Але, чорт забирай, Пітере, entre nous, хіба вона не робить це так публічно, наче заручини? І голосніше. — Потім його усмішка зів’яла, і Франконове обличчя стало щире, миролюбне, відверто постаріле в одному з тих рідкісних спалахів справжньої гідності. — Я задоволений, Пітере, — просто промовив він. — Я хотів, щоб це сталося. Зрештою, я завжди любив Домінік. І я щасливий. Я знаю, що віддаю її в хороші руки. Її, а згодом і все інше.

— Послухай, старий, ти мені вибачиш? У мене такий божевільний графік — спав нині лише дві години, фабрика Колтона, ти ж знаєш, Господи, що за робота! — дякуючи Домінік — сказитися можна, але зачекай, ось коли побачиш! А ще як побачиш чек!..

— Хіба вона не чудова? Ти можеш сказати мені, нащо вона це робить? Я запитував у неї, але не зміг второпати ані слова, вона намолола найшаленіших нісенітниць, ти ж знаєш, як вона висловлює свої думки.

— Пусте, ми не повинні непокоїтися, поки вона робить те, що робить.

Він не міг зізнатися Франкону, що й сам не знає відповіді, не міг визнати, що віч-на-віч не бачився з Домінік місяцями; що вона відмовляється бачитися з ним.

Він пригадував останню розмову з нею — у таксі, коли вони поверталися зі зборів Тухі. Він пам’ятав байдужий і спокійний її образ — цілковиту зневагу без гніву. Після цього він міг очікувати будь-чого — крім того, що вона стане його прихильницею, прес-секретарем, майже сутенеркою. «Найгірше, — думав він, — що, думаючи про неї, у мене виникають такі порівняння».

Він часто бачив її відтоді, як вона розпочала свою непрохану кампанію; його запрошували на її вечірки — і представляли майбутнім клієнтам; але йому не дозволяли залишитися з нею на самоті ні на мить. Він намагався подякувати їй і розпитати. Але не міг присилувати до розмови, що вона її не хотіла продовжувати, серед натовпу гостей, які товклися навколо них. Тому він лише ввічливо всміхався — її рука випадково лягала на чорний рукав його смокінга, вона дотикалася до нього стегном, коли вони опинялися поруч, і її поза, власницька та інтимна, перетворювалася на виклично інтимну, бо вона її не помічала, оповідаючи захопленому колу, що думає про будівлю «Космо-Слотника». Він чув заздрісні зауваження від усіх своїх друзів і з гіркотою думав, що був, мабуть, єдиною людиною в Нью-Йорку, яка не вважає, що Домінік Франкон у нього закохана.

Але він знав небезпечну мінливість її примх, а це була занадто вигідна примха, щоб її зіпсувати. Він тримався від неї якнайдалі та присилав їй квіти; плив за течією і намагався не думати про це; його непомітно підточувало почуття невиразного неспокою.

Якось він випадково зустрів її у ресторані. Побачив, що вона обідає сама і скористався з нагоди. Він підійшов до її столика, маючи намір поводитись, наче давній приятель, який не пам'ятав нічого, крім її неймовірної прихильності. Після багатьох веселих коментарів про його везіння, він запитав:

— Домінік, чому ти не хочеш зі мною бачитися?

— А навіщо нам із тобою бачитися?

— Боже милостивий!.. — мимоволі вирвалося в нього, різко, із присмаком довго стримуваної люті, й він похапцем виправився, всміхнувшись: — Добре, ти не думаєш, що заборгувала мені нагоду віддячити тобі?

— Ти дякував мені. Чимало разів.

— Так, але чи не думаєш ти, що нам варто зустрітися наодинці? Ти не думаєш, що я можу почуватися трішечки… спантеличено?

— Я про це не думала. Але, мабуть, можеш.

— Ну і?..

— Ну і — що?

— Про що йдеться?

— Зараз про… п'ятдесят тисяч доларів, напевно.

— Ти нестерпна.

— Хочеш, щоб я це припинила?

— О, ні! Тобто не…

— Не замовлення. Добре. Ти їх матимеш і надалі. Бачиш? То про що нам спілкуватися? Я роблю дещо для тебе, і ти задоволений, що я це роблю — тому між нами досконале порозуміння.

— Ти кажеш дивні речі! Досконале порозуміння. Це ж і недооцінка, і перебільшення водночас, хіба ні? Ти ж не сподівалася, що я буду проти того, що ти робиш?

— Ні, не сподівалася.

— Утім «згода» — це не те слово, що я відчуваю. Я страшенно вдячний тобі, у мене просто в голові макітриться — мене просто збито з ніг; не ший мене в дурні — я знаю, тобі це не подобається, — але я такий вдячний, що не знаю, як поводитися.

— Чудово, Пітере. Щойно ти мені подякував.

— Знаєш, я ніколи не мав ілюзій, що ти високої думки про мою роботу, що вона цікавить тебе, що ти взагалі її помічаєш. А потім ти… Ось що робить мене таким щасливим і… Домінік, — запитав він, трохи затинаючись, бо це запитання було наче гачок на довгій і прихованій жилці, й він знав, що в цьому чаїлася суть його неспокою, — ти справді думаєш, що я видатний архітектор?

Вона спроквола всміхнулася і сказала:

— Пітере, якби люди почули, що ти це запитуєш, вони реготали б. Надто з того, що це запитуєш ти у мене.

— Так, я знаю, але… чи ти насправді вважаєш так, як про мене кажеш?

— Але ж це дієво.

— Так, але чи саме тому ти обрала мене? Чи тому, що вважаєш здібним?

— Ти продаєшся, наче гарячі пиріжки. Хіба це не доказ?

— Так… Ні… Я про… інше… Я про те, що… Домінік, я хочу нарешті почути, бодай лише раз, що я…

— Послухай, Пітере, за мить я мушу бігти, але перш ніж піти, маю сказати тобі, що, ймовірно, завтра-післязавтра до тебе звернеться місіс Лонсдейл. Запам’ятай, що вона прихильниця «сухого» закону, любить собак, ненавидить жінок, які курять, і вірить у реінкарнацію. Вона хоче будинок, кращий, ніж у місіс Парді — Голкомб його будував, — тому, якщо ти скажеш, що будинок місіс Парді претензійний і що справжня простота коштує значно дорожче, тобі все вдасться. Ти міг би також поговорити з нею про вишивку на канві. Це її хобі.

Він пішов геть, радісно думаючи про будинок місіс Лонсдейл і забувши про своє запитання. Згодом він ображено пригадав про нього, стенув плечима і сказав собі, що найкраще в допомозі Домінік — це її небажання з ним зустрічатися.

Як компенсацію він отримав задоволення, відвідавши збори Ради американських будівельників, що її заснував Тухі. Він не розумів, чому сприймає це як компенсацію, але сприймав саме так, і це заспокоювало. Він уважно слухав, коли Ґордон Прескотт виголосив промову про значення архітектури:

— Отже, притаманна нашому мистецтву велич полягає у тому філософському факті, що ми маємо справу з нічим. Ми створюємо порожнечу, що нею мають пересуватися певні фізичні тіла — назвемо їх для зручності людьми. Порожнечею я називаю те, що зазвичай називають кімнатами. Тому лише недалекі миряни думають, що ми зводимо кам’яні стіни. Ми і близько такого не робимо. Ми зводимо порожнечу, як я щойно довів. Це дозволяє нам дійти висновків астрономічної важливості: через безумовне сприйняття викладеного раніше ми розуміємо, що «відсутність» вища за «присутність». Тобто ми доходимо до сприйняття неприйнятного. Я мушу вкласти це в простіші слова — для ясності: «нічого» — це більше за «щось». Отже, стає зрозуміло, що архітектор у будь-якому разі вищий за каменяра, бо цегла — це другорядна ілюзія. Архітектор — це метафізичний священик, який працює з базовими засадами, який має сміливість зустрітися віч-на-віч із основною концепцією реальності як нереальності — оскільки нічого не існує, він створює ніщо. Якщо це звучить як протиріччя, це, одначе, не доказ слабкої логіки, а доказ вищої логіки, діалектики всього життя і мистецтва. Якщо ви захочете зробити неминучі висновки з цієї базової концепції, то можете дійти до розуміння значно більшої соціологічної важливості. Ви збагнете, що гарна жінка поступається негарній, що освічена людина нижча за неписьменну, багатий — за бідного, фахівець — за некомпетентну людину. Архітектор — це конкретна ілюстрація цього космічного парадоксу. Будьмо скромні перед величною гордістю цього відкриття. Інше — це пустопорожні теревені.

Слухаючи це, не потрібно було непокоїтися про власну значущість чи велич. Самоповага ставала зайвою.

Кітінґ слухав із глибокою радістю. Він глянув на решту присутніх. В аудиторії панувала уважна тиша; всі мали такий вигляд, як і він сам. Він побачив, що хлопчик жує гумку, чоловік чистить нігті кінчиком сірника, молодик по-хамському потягнувся. Це теж потішило Кітінґа; вони наче казали: «Нам подобається слухати про високе, але не обов'язково, чорт забирай, перед ним благоговіти».

Рада американських будівельників збиралася один раз на місяць. Вони не провадили жодної помітної діяльності, лише слухали промови і цмулили дешеві шипучки. Склад членів не змінювався ні якісно, ні кількісно. Жодних конкретних результатів теж не було.

Збиралися у величезній порожній кімнаті над гаражем у східній частині міста. Довгі, вузькі, непровітрювані сходи вели до дверей із табличкою; всередині стояли складані стільці, стіл для голови зборів і кошик для сміття. Гільдія архітекторів Америки вважала Раду американських будівельників недолугим жартом.

— Навіщо ти гаєш час на цих диваків? — запитував у Кітінґа Франкон в обтягнутих рожевим шовком кімнатах Гільдії архітекторів і морщив носа від веселої огиди.

— Чорта лисого я знаю, — так само весело відповідав Кітінґ, — вони мені подобаються.

Еллсворт Тухі відвідував кожні зібрання Ради, але не виступав. Він сидів у кутку і слухав.

Одного вечора, після зборів, Кітінґ і Тухі разом поверталися додому темними брудними вулицями Вест-Сайду і зупинилися випити по чашці кави в обшарпаній забігайлівці.

— А чом би й не в забігайлівці? — Тухі засміявся, коли Кітінґ нагадав йому про вишукані ресторани, що набули популярності завдяки патронату Тухі. — Урешті-решт, тут нас ніхто не впізнає й не потурбує.

Він випустив цівку диму зі своєї єгипетської сигарети у збляклу рекламу кока-коли над ними, замовив сандвіч, жадібно відкусив шматочок огірка, що його хоч і не засиділи мухи, але на вигляд він був саме такий, і заговорив до Кітінґа. Він говорив безцільно. Було байдуже, про що він каже; лише його голос, незрівнянний голос Еллсворта Тухі, мав значення. Кітінґ відчував, начебто стоїть у центрі просторої рівнини, під зірками, обіймаючи і відповідаючи на обійми, почуваючись упевнено і надійно.

— Доброта, — м’яко лився голос, — доброта. Це перша заповідь і, можливо, єдина. Ось чому я мусив розкритикувати у моїй вчорашній колонці цю нову виставу: їй бракувало потреби доброти. Ми повинні бути добрі, Пітере, до кожного навколо нас. Ми повинні сприймати і пробачати — кожному з нас так багато треба пробачити. Якщо ти навчився любити в інших усе — найнепомітніше, найостанніше, найнікчемніше, — то й у тобі теж любитимуть оте нікчемне. Тоді ми зрозуміємо сенс всесвітньої рівності, великий мир братерства, новий світ, Пітере, новий прекрасний світ…

9

Еллсворту Монктону Тухі виповнилося сім, коли він облив зі шланга Джонні Стоукса, коли той проходив повз газон Тухі, вбраний у свій найкращий недільний костюм. Джонні чекав на цей костюм півтора року — його мати була дуже вбога. Еллсворт не ховався; він учинив цю капость показово, ретельно обміркувавши: він підійшов до крана, відкрутив його, встав посеред газону і, ретельно націлившись, спрямував шланг на Джонні — на очах у його матері, яка йшла за кілька кроків від сина, на очах своїх батьків та їхнього гостя-пастора, які стояли на ґанку. Джонні Стоукс був веселим хлопчиськом з ямочками на щоках і золотавим волоссям; люди завжди озиралися, щоб помилуватися Джонні Стоуксом. Але ніхто й ніколи не озирався, щоб подивитися на Еллсворта Тухі.

Дорослих це так приголомшило і здивувало, що ніхто не спромігся підбігти і спинити Еллсворта. Він стояв, відчайдушно напружуючи своє хирляве тільце, що здригалося від напору води зі шланга, не дозволяючи йому змінити напрямок, аж поки нарешті відчув задоволення; потім відкинув шланг, і вода із сичанням полилася на траву, ступив два кроки до ґанку і спинився з високо здійнятою головою, чекаючи на прочухан. Йому дав би на горіхи і сам Джонні, якби місіс Стоукс не схопила сина і не стримала його. Еллсворт навіть не поглянув на Стоуксів, а лише повільно і чітко мовив, дивлячись на своїх батьків і на пастора: «Джонні — брудний розбишака. Він б'є всіх хлопчиків у школі». Це була правда.

Питання кари перетворилося на етичну проблему. Було важко покарати Еллсворта за будь-яких обставин, зважаючи на його немічне тіло та слабке здоров'я; до того ж здавалося неправильним карати хлопчика, який жертвує собою задля справедливості й, попри свою фізичну слабкість, робить це сміливо і не криючись — він здавався мучеником. Еллсворт цього не казав; він взагалі не промовив ані слова; але його мати сказала це. Пастор був схильним погодитися. Еллсворта відіслали до його кімнати, позбавивши вечері. Він не нарікав, а покірно там сидів, відмовившись від їжі, яку мати потай принесла йому пізно ввечері, всупереч чоловікові. Містер Тухі наполіг на тому, щоб відшкодувати місіс Стоукс вартість костюма. Місіс Тухі набурмосилася, але дозволила йому це зробити; вона не любила місіс Стоукс.

Батько Еллсворта керував бостонською філією національної мережі взуттєвих крамничок. Він мав скромну, пристойну зарплатню і скромний пристойний будиночок на околиці Бостона. Таємна печаль його життя крилася в тому, що він не мав власного бізнесу. Але це був спокійний, сумлінний та невибагливий чоловік, всім його амбіціям поклало край раннє одруження. Еллсвортова мати була худа невтомна жіночка, яка за дев'ять років прийняла і відкинула п'ять віросповідань. Завдяки делікатним рисам обличчя протягом декількох років свого життя — у період повного розквіту — вона була гарна, але ніколи перед тим і ніколи після того. Еллсворт був її ідолом. Його сестра Гелен, старша на п'ять років, була добросердна, непомітна дівчина, не красуня, але миловида і здорова; з нею проблем не було. Натомість Еллсворт народився немічним. Мати почала обожнювати його відразу, як лікар сказав, що немовля таке кволе, що може й не вижити; це змусило її піднятися на нову духовну височінь, усвідомлюючи ступінь власної великодушності до об'єкта, який натхнення не викликав; що синюшнішим і потворнішим було немовля Еллсворт, то пристраснішою ставала її любов до нього. Вона була майже розчарована, коли хлопчик вижив і навіть не став справжнім калікою. Вона мало цікавилася Гелен; у любові до Гелен мучеництва було годі знайти. Дівчинка так явно заслуговувала більшої любові, що здавалося справедливим їй у цьому відмовити.

Містер Тухі, з причин, яких пояснити не міг, не був в особливому захваті від сина.

Еллсворт натомість став господарем дому за мовчазною і добровільною згодою обох батьків, хоча батько ніколи так і не збагнув причини своєї участі в цій угоді.

Вечорами, під лампою у родинній вітальні, місіс Тухі починала напруженим викличним голосом, розлючено і наперед захищаючись:

— Горасе, мені потрібен велосипед. Велосипед для Еллсворта. Усі хлопчики його віку мають велосипеди, Біллі Ловетту щойно купили новий, Горасе. Горасе, мені потрібен велосипед для Еллсворта.

— Не зараз, Мері, — мляво відповідав містер Тухі. — Можливо, наступного літа… саме зараз ми не можемо собі дозволити…

Місіс Тухі сперечалася, її голос переходив у судомний вереск.

— Мамо, навіщо? — казав Еллсворт голосом м’яким, багатим і чистим, нижчим за голоси своїх батьків, одначе голоснішим, владним і, на диво, переконливим. — Є речі, більш потрібніші нам за велосипед. Навіщо ти зважаєш на Біллі Ловетта? Біллі мені не подобається. Біллі — йолоп. Він може собі це дозволити, бо його тато має власну бакалійну крамницю. Його тато випендрюється. Я не хочу велосипеда.

Кожне вимовлене ним слово було правдою, і Еллсворт таки не хотів велосипеда. Але містер Тухі якось дивно дивився на сина, запитуючи себе, що саме змусило його так сказати. Він бачив, як байдужо дивляться на нього синові очі з-під маленьких окулярів; цей погляд не був ані підсолодженим, ані ображеним, ані злим — просто байдужим. Містер Тухі відчував, що мусить бути вдячним синові за розуміння — і пекельно прагнув, щоб хлопець не згадував про той клятий чужий магазин.

Еллсворт не отримав велосипеда. Але здобувся на ввічливу увагу в домі, шанобливу турботу — ніжну і провинну від матері, неспокійну і підозрілу від батька. Містер Тухі зробив би все що завгодно, аби лише уникнути спілкування з Еллсвортом. Він водночас почувався дурнем і лютував на себе за цей страх.

— Горасе, я хочу новий костюм. Новий костюм для Еллсворта. Я побачила один у вітрині сьогодні і я…

— Мамо, у мене чотири костюми. Навіщо мені ще один? Я не хочу скидатися на того бевзя Пата Нунана, який щодня змінює одяг. Це тому, що його тато має власну морозивню. Пат зациклений на одязі, наче дівчинка. Я не хочу бути таким пестунчиком.

«Еллсворт, — іноді думала щаслива та злякана місіс Тухі, — стане святим, він геть не дбає про матеріальне; анітрішки». Це була правда. Еллсворт не дбав про матеріальне.

Він був худим, блідим хлопчиком зі слабким шлунком. І мати повинна була стежити за його дієтою, а також зважати на схильність до частих застуд. У миршавій оболонці жив гучний дивовижний голос. Еллсворт співав у хорі, де не мав конкурентів. Він був зразковим учнем: завжди знав уроки, мав найохайніші зошити, найчистіші нігті, любив недільну школу і віддавав перевагу читанню, а не гімнастиці, де не мав жодного шансу перемогти. Йому не надто давалася математика, вона йому не подобалася, зате він був відмінником з історії, англійської, каліграфії та граматики, а згодом — із психології та соціології.

Навчався сумлінно і старанно. Він був не таким, як Джонні Стоукс, який у класі ніколи не слухав, рідко розгортав удома книжку, але знав майже все ще до того, як учитель починав пояснювати. Навчання давалося Джонні легко, як і все інше: його вправні маленькі кулачки, його здорове тіло, його приголомшлива зовнішність, його щедра життєва сила. Але Джонні діяв скандально і несподівано; Еллсворт діяв очікувано, але успішніше за будь-кого іншого. Коли вони писали твори, Джонні міг вразити клас блискучим виявом непокори. Отримавши тему «Шкільні дні — золоті часи», Джонні написав майстерний нарис про те, як він ненавидить школу і чому. Еллсворт написав поему в прозі на славу шкільних днів, і її надрукували в місцевій газеті.

Окрім того, Еллсворт ущент розбивав Джонні, коли йшлося про імена та дати; Еллсвортова пам'ять нагадувала рідкий цемент: вона затримувала все, що до неї потрапляло. Джонні був бурхливим гейзером, Еллсворт — губкою.

Діти називали його «Еллсі Тухі». Зазвичай на нього не зважали й уникали, коли це було можливо, але не відкрито; вони не могли зрозуміти його. Він міг допомогти, і на нього можна було покластися, коли хтось потребував допомоги з уроком; у нього був гострий розум, і він міг стерти на порох будь-кого, придумуючи образливі виразні прізвиська; він малював принизливі карикатури на парканах; він мав усі риси «маминого синочка», але чомусь геть не підходив під це визначення; він мав забагато самовпевненості та спокійної, бентежно-мудрої зневаги до кожного. Він нічого не боявся.

Він міг підійти до найсильніших хлопчиків посеред вулиці та заявити — не закричати, а сказати чітким голосом, що лунав на весь квартал, заявити без злості — ніхто й ніколи не бачив Еллсворта Тухі сердитим: «У Джонні Стоукса латка на дупі. Джонні Стоукс живе у винайманій квартирі. Біллі Ловетт — бовдур. Пат Нунан — пожирач риби». Джонні ніколи його не бив, не били його й інші хлопці, тому що Еллсворт носив окуляри.

Він не міг брати участі в іграх із м'ячем, і був єдиною дитиною, яка вихвалялася цим — замість того, щоб засмучуватися чи соромитися, як інші хлопці зі слабким тілом. Він вважав фізкультуру вульгарною і заявляв про це вголос; казав, що велич не в м’язах, і саме це мав на увазі.

Він не мав близьких друзів. Його вважали справедливим і непідкупним. У дитинстві з ним сталося дві пригоди, якими його мати дуже пишалася.

Одного разу заможний і популярний Біллі Ловетт улаштовував вечірку на честь дня народження в один день із Дріппі Манном, сином удови-швачки, плаксивим, вічно шмаркатим хлопчиною. Ніхто не відгукнувся на запрошення Дріппі, крім дітей, яких не запросили до Ловетта. З усіх запрошених на обидва свята Еллсворт Тухі був єдиним, хто зігнорував Біллі Ловетта і пішов на вечірку до Дріппі Манна — жалюгідне святкування, від якого він не очікував і не отримав жодного задоволення. Вороги Біллі Ловетта реготали і насміхалися з нього протягом кільком місяців — його ж зігнорували заради Дріппі Манна.

А якось Пат Нунан запропонував Еллсворту торбинку желейних цукерок за списану контрольну. Еллсворт узяв цукерки і дозволив Патові списати. За тиждень він підійшов до вчительки, поклав на її стіл неторкані желейні цукерки й зізнався у злочині, не називаючи співучасника. Усі її спроби дізнатися ім’я були марні; Еллсворт мовчав; він лише пояснив, що винний хлопчик був одним із найкращих учнів, і він не може пожертвувати оцінкою того хлопчика задля власного сумління. Покарали тільки його — залишили на дві години після уроків. Учительці довелося забути про справу і залишити оцінки такими, як вони і були. Але ця історія кинула тінь на Джонні Стоукса, Пата Нунана й усіх найкращих учнів класу, крім Еллсворта Тухі.

Коли Еллсвортові виповнилося одинадцять, померла його мати. Тітка Аделайн, незаміжня батькова сестра, переїхала до них жити і вести господарство Тухі. Тітка Аделайн була висока сильна жінка, яку, коли йшлося про її почуття здорового глузду чи вираз обличчя, можна було порівняти з конякою. Таємна гризота її життя полягала в тому, що вона нікого не надихала на кохання. Гелен негайно стала її улюбленицею. Еллсворта вона вважала виплодком пекла. Але Еллсворт ніколи не переставав поштиво ставитися до тітоньки Аделайн. Він схоплювався на ноги, щоб підняти її носову хустинку, підсунути їй крісло, коли в них збиралося товариство, надто чоловіче. Він надсилав їй чудові «валентинки», прикрашені паперовим мереживом, пуп’янками троянд і рядками любовних поем. Він співав «Мила Аделайн» на повну міць свого по-акторському поставленого голосу.

— Еллсі, ти — опариш, — якось сказала вона йому. — Ти живишся болячками.

— Отже, я ніколи не голодуватиму, — відрубав він. Незабаром вони досягли стану озброєного нейтралітету: Еллсвортові дозволили рости так, як йому заманеться.

У старших класах Еллсворт став місцевою знаменитістю — найкращим оратором. Згодом протягом багатьох років хлопців, які подавали надії, називали не здібними промовцями, а «наступними Тухі». Він перемагав у всіх конкурсах. Люди розповідали про «прекрасного хлопчика»; вони не пам'ятали жалюгідної дрібної постаті із запалими грудьми, хирлявими ніжками і в окулярах; вони пригадували його голос. Він перемагав у всіх дебатах і міг довести що завгодно. Одного разу, подолавши Біллі Ловетта і довівши, що перо сильніше за меч, він запропонував йому помінятися місцями і знову виграв.

До шістнадцяти років Тухі тяжів до кар'єри священика. Він чимало думав про релігію, говорив про Бога і духовність. Він посилено читав на цю тему — переважно книжки з історії церкви, а не про сутність віри. Під час одного зі своїх ораторських тріумфів, висвітлюючи тему «Покірні внаслідують землю», він змусив слухачів плакати.

У цей період він почав здобувати друзів. Йому подобалося говорити про віру, і він знайшов охочих послухати. Одначе з'ясував, що тямущі, сильні, здібні хлопці з його класу не відчувають не лише потреби слухати його, а й узагалі до нього байдужі. Але нещасні та посередні тягнулися до нього. Дріппі Манн почав блукати за ним по п'ятах із мовчазною відданістю пса. Біллі Віллсон, у якого померла мати, щовечора шкандибав до будинку Тухі, сідав із Еллсвортом на ґанку і слухав його, часом здригаючись, не вимовляючи ані слова, широко розплющивши очі й дивлячись сухими та благальними очима. Сухоребрий Дікс захворів на поліомієліт — він перебував у ліжку, вдивляючись у кінець вулиці й очікуючи на Еллсворта. Рудий Гезелтон провалився на іспитах і просидів чимало годин, заливаючись сльозами, з Еллсвортовою холодною та спокійною рукою на своєму плечі. Складно сказати — чи це вони всі відкрили Еллсворта, чи це Еллсворт відкрив їх. Це більше скидалося на закон природи: як природа не терпить порожнечі, так само біль і Еллсворт Тухі притягували один одного. Лунав його прекрасний гучний голос: «Страждати добре. Не нарікайте. Терпіть, схиляйтеся, приймайте його — і дякуйте Богові за ці страждання. Тому що вони роблять вас кращими за людей, які сміються та почуваються щасливими. Якщо ви цього не розумієте, не намагайтеся зрозуміти. Усе зло походить від розуму, тому що розум ставить забагато питань. Благословення у вірі, а не в розумінні. Тому, якщо ти провалив іспити, радій із цього. Це означає, що ти кращий за розумних хлопців, які думають забагато і надто поверхово».

Люди казали: як це зворушливо — те, як Еллсвортові друзі горнуться до нього. Прив’язавшись до цього хлопця, вони вже не могли без нього обходитися. Це нагадувало наркотичну залежність.

У п’ятнадцять років Еллсворт ошелешив учителя релігії дивним запитанням. Викладач роз’яснював рядок із Біблії: «Яка ж користь людині, котра здобуде весь світ, але душу свою занапастить?». Еллсворт запитав: «Отже, щоб стати по-справжньому багатою, людина повинна збирати душі?». Учитель хотів було запитати, що, дідька лисого, він має на увазі, але стримався і лише запитав, що саме він має на увазі. Еллсворт не став пояснювати.

Шістнадцятирічним Еллсворт перестав цікавитися релігією. Він відкрив для себе соціалізм. Ця зміна шокувала тітоньку Аделайн.

— По-перше, це блюзнірство і безглуздя, — сказала вона. — По-друге, це нісенітниця. Я дивуюся тобі, Еллсі. «Убогий духом» — це ще можна стерпіти, але просто «бідний» — звучить геть не респектабельно. Крім того, це не для тебе. Ти не створений для великих проблем, лише — для дрібних. Еллсі, це якесь божевілля. Це тобі не личить. Це наче зовсім не ти.

— По-перше, люба моя тітонько, — відповів він, — не називайте мене Еллсі. По-друге, ви помиляєтеся.

Зміна пішла на користь Еллсворту. Він не став агресивним фанатиком. Він став привітнішим, спокійнішим, лагіднішим. Він уважніше ставився до людей, неначе щось зняло нервову напругу в його особистості й подарувало нову впевненість. Він почав подобатися оточенню, а тітка Аделайн перестала непокоїтися. Його захоплення революційними теоріями, здавалося, не мало жодних наслідків. Він не приєднався до жодної політичної партії. Багато читав і відвідав кілька сумнівних мітингів, де не надто вдало виступив лише раз чи двічі, а переважно сидів у куточку — слухав, придивлявся, розмірковував.

Еллсворт вступив до Гарварду. Його мати заповіла на це свою страховку на життя. У Гарварді отримував лише найвищі оцінки. Він вирішив обрати основним предметом історію. Тітка Аделайн очікувала, що він обере економіку і соціологію та майже боялася, що він закінчить соціальним працівником. Він цього уникнув. Його поглинула література та мистецтво. Це трохи спантеличило тітку; спливла його нова риса; він ніколи раніше не виказував жодної схильності до цієї царини.

— Ти, Еллсі, далекий від мистецтва, — казала вона. — Тобі не личить.

— Ви помиляєтеся, тітонько, — відповів він.

Найнезвичнішим досягненням Еллсворта у Гарварді стали його стосунки з приятелями-студентами. Він примусив прийняти себе до кола.

Серед пихатих нащадків бундючних давніх родів він не приховував свого скромного походження, а навіть перебільшував його. Він не казав, що його батько керує взуттєвою крамницею, він казав, що його батько — чоботар. Він повідомляв це без виклику, гіркоти чи пролетарського гонору; він казав це так, наче насміхався із себе, та якби хтось пильніше придивився до його посмішки, то зрозумів би, що це була іронія до співрозмовників. Він поводився наче сноб; не зарозумілий сноб, а наче був таким від природи і не винний у цьому, ніби щосили намагається не бути таким. Він був увічливим, але не як людина, яка шукає прихильності, а як людина, яка виявляє прихильність. Його поведінка була заразлива. Люди не запитували себе про причини його вищості, а сприймали її так, начебто причини були очевидні. Спочатку видавалося кумедним прийняти до гурту «ченця» Тухі; потім знайомство з ним стало перевагою, і його почали прагнути. Якщо це й була перевага, то Еллсворт, здавалося, не усвідомлював її; здавалося, йому до цього байдуже. Серед усієї цієї несформованої молоді він поводився із впевненістю чоловіка, який має план, далекосяжний план, продуманий до найменших деталей, і який вважає невеличкі випадковості на своєму шляху лише курйозами. Його усмішка таїла таємницю, приховану рису, наче усмішка торговця, який підраховує прибутки — навіть якщо нічого особливого, на перший погляд, не відбувалося.

Він уже не говорив про Бога і благородство страждань. Він говорив про народні маси. Він доводив захопленій аудиторії під час імпровізованих дискусій до світанку, що релігія живить самолюбство; позаяк, зауважував він, релігія перебільшує важливість індивідуальної духовності; релігія не навчає нічого, крім молитов за спасіння власної душі.

— Щоб досягти доброчесності в абсолютному сенсі, — казав Еллсворт Тухі, — людина повинна захотіти взяти на свою душу наймерзенніші злочини — заради спасіння своїх братів. Умертвити плоть — це ніщо. Умертвити душу — це лише акт доброчесності. Отже, ви вважаєте, що любите людські широкі маси? Ви нічого не знаєте про любов. Ви жертвуєте два бакси у фонд страйкарів і вважаєте, що виконали свій обов'язок? Бідолашні йолопи! Ваша пожертва ні чорта не варта, якщо це не найцінніша річ, яку ви маєте. Віддайте свою душу. За брехню? Так, якщо інші в неї вірять. За облуду? Так, якщо інші її потребують. За зраду, крутійство, злочин? Так! За що завгодно, що здається вам нікчемним і ницим. Лише коли ви зможете зневажати своє безцінне маленьке еґо, ви досягнете справжньої повної безкорисливості, об'єднання вашого духу з неосяжною колективною душею людства. У тісній злиденній норі власного еґо немає місця для любові до інших. Будьте порожніми, щоб наповнитися.

«Хто любить душу свою — той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі — збереже її у вічне життя». «Продавці» церковного опіуму десь тут, але вони не знають, чим володіють. Самозречення? Так, друзі мої, у всіх сенсах. Але не можна зрікатися чогось, зберігаючи свою суть чистою і пишаючись власною чистотою. Це жертва, що руйнує власну душу — о, про що це я? Лише герої здатні це усвідомити і досягти.

Він не мав великого успіху серед убогих хлопців, які самі заробляли на навчання, але згромадив солідне число послідовників серед юних спадкоємців, мільйонерів у другому й третьому поколіннях. Він запропонував їм досягнення, до якого вони були готові.

Він закінчив університет із відзнакою. Коли повернувся до Нью-Йорка, його вже випередила невеличка особиста слава; з Гарварду просочилися декілька чуток про незвичайну особистість на ім’я Еллсворт Тухі; кілька видатних інтелектуалів і багатіїв одразу забули про що саме були ті чутки, але запам’ятали його ім’я; воно закарбувалося в їхній пам’яті, невиразно асоціюючись із такими речами, як яскравість, хоробрість та ідеалізм.

Поволі до Еллсворта стікалися люди; правильні люди, які незабаром почали відчувати в ньому духовну необхідність. Люди іншого типу не приходили; здавалось, їх утримував якнайдалі від нього якийсь інстинкт. Коли хтось починав коментувати відданість послідовників Тухі — у нього не було вчення, програми чи організації, але якимось чином його коло спілкування від початку називали послідовниками, — заздрісні суперники зауважували: «Тухі притягує липких. Ви ж знаєте, які дві речі липнуть найкраще: клей і бруд». Тухі підслухав це, стенув плечима, всміхнувся і сказав: «Чекайте-чекайте-чекайте, їх набагато більше: лейкопластир, п’явки, іриски, мокрі шкарпетки, гумові паски, жувальні гумки і пудинг із тапіоки, — відходячи, він додав через плече, вже без усмішки: — І цемент».

Тухі отримав ступінь магістра у Нью-Йоркському університеті й написав дисертацію на тему «Колективні моделі у міській архітектурі XIV століття». Він заробляв на життя численними, розмаїтими і безладними підробітками: ніхто не міг допильнувати всіх його занять. Він мав посаду радника в університеті, писав рецензії на книжки, вистави, художні виставки і статті, читав кілька лекцій маленьким, непевним групам слухачів. У його роботі виокремилися певні тенденції. Рецензуючи книжки, він радше віддавав перевагу романам про сільське життя, а не про місто, переважно писав про людей посередніх, а не про обдарованих, про хворих, а не про здорових; його писанина ставала особливо теплою, коли стосувалася історій про «маленьких» людей; його улюбленим прикметником було слово «людський»; він віддавав перевагу змалюванню сюжету, а не дослідженню характерів; а найбільше полюбляв романи без сюжету і без героя.

Його вважали здібним професійним радником. Його крихітний кабінетик в університеті став неофіційною сповідальнею, до якої приходили студенти з усіма своїми проблемами, як навчальними, так і особистими. Він охоче обговорював — однаково лагідно та щиро — вибір предметів або любовні пригоди. Або — особливо — вибір майбутньої кар'єри.

Консультуючи стосовно любовних романів, Тухі напучував піддатися, якщо йшлося про роман із чарівною хвойдочкою, годящою лише на кілька веселих вечорів із випивкою — «будьмо сучасними»; і зректися почуттів, коли йшлося про глибоку, емоційну пристрасть — «будьмо дорослі». Коли хлопець приходив зізнатися, що відчуває сором після непривабливої сексуальної пригоди, Тухі радив викинути її з голови: «Це було дуже корисно для тебе. Є дві речі, яких потрібно позбутися на якомога раніше: почуття особистої вищості та перебільшене благоговіння перед статевим актом».

Люди зауважили, що Еллсворт Тухі рідко радив хлопцям дотримуватися обраного фаху: «Ні, на твоєму місці я не пішов би у юриспруденцію. Ти надто напружений і збуджений цією перспективою. Істерична посвята професії не дасть ані щастя, ані успіху. Мудріше обрати фах, про який ти думатимеш спокійно, зважено і практично. Так, навіть якщо ти його ненавидітимеш. Це опустить тебе на землю…», «Ні, я не радив би тобі продовжувати музикувати. Правда в тім, що музика дається тобі надто легко — це очевидна ознака того, що твій талант поверховий. У цьому і проблема — що ти її любиш. Ти не думаєш, що це звучить як дитяче виправдання? Покинь її. Так, навіть якщо тобі пекельно боляче…», «Ні, вибач мені, я дуже хотів би сказати, що схвалюю, але це не так. Коли ти вирішив обрати архітектуру, це ж був лише егоїстичний вибір, адже так? Чи думав ти про щось інше, крім власного задоволення? Але ж кар'єра людини стосується всього суспільства. Питання в тому, де ти насамперед даси найбільше користі людям. Ідеться не про те, що ти отримаєш від суспільства, а про те, що ти можеш дати. І якщо поміркувати про найкращі можливості для служіння, немає нічого, що дорівняється за важливістю з хірургією. Подумай про це».

Після закінчення коледжу деяким його протеже повелося досить добре, інші зазнали поразки. Лише один наклав на себе руки. Казали, що Еллсворт Тухі позитивно вплинув на них — адже вони ніколи його не забували: через багато років приїжджали порадитися з ним із безлічі питань, писали до нього, залишалися йому вірні. Вони нагадували машини без автоматичного стартера, що їх має заводити хтось ззовні. Тухі завжди знаходив час, щоб приділити їм пильну увагу.

Його життя, наповнене людьми, було публічне і безособове, мов міська площа. Друг людства не мав жодного близького друга. Люди приходили до нього; він не зближався ні з ким. Він усе сприймав. Його увага була золотиста, гладенька і рівна, неначе поверхня піщаної пустелі; вітер упередженості ніколи не переміщав дюн; піски лежали непорушно і сонце над ними стояло високо.

Зі своїх обмежених прибутків він жертвував численним організаціям. Але ніколи не позичив ані долара приватній особі. Він ніколи не просив своїх заможних друзів допомогти конкретній людині у біді; але отримував від них великі суми пожертв для благодійних організацій: клубів бідняків, центрів відпочинку, виправних інтернатів для розпусних дівчат, шкіл для дітей з інвалідністю. Він працював у радах усіх цих організацій — на громадських засадах. Чимало філантропічних закладів і радикальних видань, керованих розмаїтими людьми, були пов’язані єдиною сполучною ланкою, одним спільним знаменником: іменем Еллсворта Тухі. Він став наче холдинговою компанією альтруїзму в одній особі.

Жінки не мали в його житті жодного значення. Секс ніколи його не цікавив. Його приховані нечасті потреби приводили його до молодих, струнких, цицькастих і безмозких дівуль — сміхотливих маленьких офіціанток, шепелявих манікюрниць, невдатних стенографісток, любительок рожевих або світло-лілових сукенок, маленьких капелюшків, зсунутих на потилицю, і хвильок кучерявого світлого волосся над чолом. Розумні жінки його не цікавили.

Він стверджував, що родина — це буржуазний інститут; але не розвивав цієї теорії та не влаштовував «хрестових походів» в ім’я вільного кохання. Тема сексу його марудила. Він відчував, що люди здіймають забагато галасу навколо цієї бісової теми; вона геть не важлива; у світі є значно вагоміші проблеми.

Спливали роки, і клопіткі дні його життя здавалися маленькими монетками, які терпляче кидають в щілину величезного грального автомата, без жодної уваги на комбінацію цифр, що випала, без вороття. Поступово з його численних царин діяльності почала виокремлюватися одна: він здобував визнання як блискучий критик архітектури. Він писав про будівництво для трьох журналів, що ледь животіли, а протягом кількох років і один за другим закривалися: «Нові голоси», «Нові стежки», «Нові горизонти». Четвертий, «Нові кордони», втримався на плаву. Еллсворт Тухі став єдиним урятованим із трьох послідовно затонулих суден. Архітектурна критика здавалася занедбаним полем діяльності; лише кілька людей вряди-годи писали про архітектуру, ще менше про неї читали. Тухі здобув репутацію і неофіційну монополію в цій царині. Найкращі журнали почали звертатися до нього, коли потребували чогось, пов'язаного з архітектурою.

В особистому житті Тухі 1921 року сталася невеличка зміна; його племінниця Кетрін Гейлсі, донька його сестри Гелен, переїхала жити до нього. Її батько давно помер, а тітка Аделайн розтанула у мороці бідності якогось маленького містечка; після смерті батьків у Кетрін не залишилося нікого, хто подбав би про неї. Тухі не мав наміру залишати дівчину в своїй квартирі, та коли вона зійшла з потяга у Нью-Йорку, її простувате маленьке личко на мить видалося гарним, неначе перед нею відкрилося майбутнє, і це сяйво запалало над її чолом, неначе вона з радістю і гордістю готова його зустріти. Це був один із тих рідкісних моментів, коли найневибагливіша людина зненацька усвідомлює, що означає бути центром всесвіту і стає прекрасною від цього знання, а світ — в очах присутніх — здається найкращим місцем, тому що в нього з'явився такий центр. Еллсворт Тухі це побачив — і вирішив, що Кетрін залишиться з ним.

У 1925 році вийшла «Проповідь у камені» — і на нього звалилася слава.

Еллсворт Тухі став модним. Інтелектуальні господині салонів боролися за нього. Дехто його не любив і сміявся з нього. Але насмішки з Еллсворта Тухі давали мало задоволення, бо він сам жорстоко себе висміював. Під час одного прийняття самовдоволений, неотесаний бізнесмен трохи послухав глибокі соціальні теорії Тухі та зневажливо мовив:

— Я не надто багато знаю про ці інтелектуальні штучки. Я граю на біржі.

— А я, — відрубав Тухі, — граю на біржі душ. І граю на пониження.

Найвагомішим наслідком «Проповіді у камені» став підписаний Тухі контракт на щоденну колонку для «Знамена» Ґейла Вайненда.

Контракт здивував прихильників обох сторін і спочатку всіх розлютив. Тухі часто згадував про Вайненда зневажливо; Вайнендові газети називали Тухі всіма словами, що витримували цензуру. Але Вайнендові видання не дотримувалися певної політики, лише віддзеркалювали найсильніші забобони більшості і, хай там як, це створювало нестійкий, але пізнаваний стиль: суперечливий, безвідповідальний, банальний і плаксивий. Вайнендові газети виступали проти привілеїв і за просту людину, але у поштивій манері, що нікого не ображала; вони викривали монополії, коли цього бажали; підтримували страйки, коли це було потрібно — і навпаки. Вони викривали Волл-стріт, осуджували соціалізм і виступали проти вульгарності в кіно. Усе з однаковим смаком. Вони були пискляві та крикливі, але, зрештою, ніякі.

Еллсворт Тухі був феноменом занадто яскравим для сторінок «Знамена». Але кадрова політика видання була така ж невибаглива, як і політика видавнича. Сюди брали кожного, хто міг сподобатися читачам або будь-якій їхній частині. Казали: «Ґейл Вайненд не свиня. Але з’їсть усе». Еллсворт Тухі був дуже популярним, та й публіка раптом зацікавилася архітектурою; у «Знамена» не було фахівця з архітектури, тому вони запросили Еллсворта Тухі. Це був простий силогізм.

Так з’явилася рубрика «Один маленький голос».

«Знамено» пояснило її появу заміткою: «У понеділок „Знамено“ представить вам нового автора — Еллсвортл Тухі, чию блискучу книжку „Проповідь у камені“ ви всі прочитали і полюбили. Ім’я Еллсворта Тухі пов’язане з великою професією архітектора. Він допоможе вам зрозуміти все, що ви хотіли знати про дивовижі сучасного будівництва. Стежте за „Одним маленьким голосом“ із понеділка. Ексклюзивно у нью-йоркському випуску „Знамена“».

Про решту досягнень містера Тухі не згадали ані словом.

Еллсворт Тухі нікому нічого не розповідав і не пояснював. Він не зважав на друзів, які кричали, що він продався. Він просто пішов працювати. Лише раз на місяць він присвячував «Один маленький голос» архітектурі. Решту часу голос Еллсворта Тухі говорив те, що хотів сказати об’єднаним мільйонам.

Тухі був єдиним працівником Вайненда, що йому контракт дозволяв писати все що заманеться. Він на цьому наполіг. Це вважали великою перемогою всі, крім самого Еллсворта Тухі. Він розумів, що це означає одне з двох: або Вайненд із повагою ставиться до престижу його імені — або ж Вайненд вважає його занадто нікчемним, щоб обмежувати рамками.

«Один маленький голос», здавалося, ніколи не говорив нічого небезпечно-революційного і рідко згадував про політику. Колонка просто проповідувала почуття, з якими більшість людей погоджувалися: безкорисливість, братерство, рівність.

«Я радше буду добрим, аніж резонним».

«Милосердя вище за справедливість — попри те, що кажуть люди низькі».

«Кажучи анатомічно, — а можливо, не тільки, — серце є нашим найціннішим органом. Мозок — це омана».

«У справах духовних є простий непохибний тест: усе, що йде від еґо — це зло, все, що йде від любові до ближнього — добро».

«Служіння — це єдина ознака шляхетності. Не бачу нічого образливого в концепції добрива як найвищого символу людського призначення: на цьому добриві згодом виростає пшениця і троянди».

«Найгірша народна пісня вища за найкращу симфонію».

«Людина, сміливіша за інших, мимохіть їх ображає. Не прагнімо сили, якою не зможемо поділитися».

«Я ще не бачив генія чи героя, який, обпікшись полум'ям сірника, відчув би менше болю, ніж його нічим не примітний посередній брат».

«Геній — це перебільшення міри. Так само як слоняча хвороба. І те й те може бути лише недугом».

«Ми всі брати — і я хотів би зняти шкіру з людства, щоб це довести».

У кабінетах «Знамена» до Тухі ставилися шанобливо і не займали його. Ходили чутки, що Ґейл Вайненд його не любить, тому що Вайненд завжди був із ним ввічливим. Алва Скаррет схилявся до сердечного ставлення, але зберігав обачну дистанцію. Між Тухі та Скарретом існувала мовчазна, обережна рівновага: вони розуміли один одного.

Тухі не робив жодних спроб зблизитися із Вайнендом. Тухі здавався байдужим до людей, на яких зважали в «Знамені», натомість зосередився на всіх інших.

Він організував клуб Вайнендових працівників. Це була не профспілка, а власне клуб. Щомісяця вони зустрічалися в редакційній бібліотеці. Ніхто не говорив про зарплати, години чи умови праці; у них не було жодної конкретної програми. Люди просто знайомилися, спілкувалися та слухали промови. Більшість промов виголошував сам Тухі. Він говорив про нові горизонти і друковані засоби масової інформації як голос народу. Одного разу на зборах з'явився Ґейл Вайненд, який несподівано увійшов посеред виступу. Тухі всміхнувся до нього і запросив приєднатися до клубу, на вступ до якого той мав безсумнівне право. Вайненд не приєднався. Він послухав півгодини, позіхнув, підвівся і вийшов ще до того, як збори закінчилися.

Алва Скаррет цінував те, що Тухі не намагався залізти на його поле, у важливі політичні справи.

Як увічливий взаємний жест Скаррет дозволяв Тухі рекомендувати нових працівників, коли з'являлися вакансії, особливо дрібні; зазвичай Скаррета це не обходило, але Тухі цим переймався завжди, навіть якщо йшлося лише про посаду кур'єра. Кандидати Тухі отримували роботу. Більшість із них були молоді, нахабні, компетентні, з неспокійними очицями та млявим потиском руки. У них було ще дещо спільне, але воно не впадало в око.

Тухі регулярно відвідував кілька щомісячних зборів Ради американських будівельників, Ради американських письменників, Ради американських митців. Він усе це організував.

Лойс Кук очолювала Раду американських письменників. Рада збиралася у вітальні її будинку в Бавері. Вона там була єдина відома особа. Крім неї, була жінка, яка ніколи не вживала великих літер у своїх творах; чоловік, який ніколи не ставив ком; молодик, який написав роман на тисячу сторінок, жодного разу не використавши літеру «о», і ще один, який писав поеми без рими та розміру; чоловік із бородою, дуже метикуватий, який довів свій інтелект, вживаючи всі відомі нецензурні слова на кожній із десятьох сторінок свого рукопису; жінка, яка наслідувала Лойс Кук, ось тільки її стиль був іще незбагненніший; коли її просили пояснити його, вона заявляла, що так звучить для неї життя, переломлюючись крізь призму її підсвідомості: «Ви знаєте, що призма робить із променем світла, правда?» — запитувала вона. Також там був зухвалого вигляду юнак, якого називали просто Айк Геній, хоча ніхто не знав, що він такого зробив, окрім розмов про любов до життя. Рада підписала декларацію про те, що письменники є слугами пролетаріату, але декларація не звучала аж так просто, а мудровано і довше. Текст розіслали до кожної газети країни, проте його ніде не надрукували, за винятком «Нових кордонів» — на тридцять другій сторінці.

Рада американських митців обрала за голову блідого, наче мертвяк, юнака, який малював картини з нічних жахіть. Був іще хлопець, який не користувався полотном, а щось там робив із пташиними клітками і метрономами; та ще один, який винайшов нову техніку живопису: він замащував чорною фарбою аркуш паперу, а потім творив на ньому ластиком. Була там і огрядна леді середнього віку, яка малювала підсвідомістю, стверджуючи, що ніколи не дивиться на свою руку і гадки не має, що ця рука робить; її рука, казала вона, керована духом померлого коханого, якого вона ніколи не зустрічала на землі. Тут майже не говорили про пролетаріат, лише бунтували проти тиранії реальності й об’єктивності.

Кілька друзів обвинуватили Тухі у гріху непослідовності; вони вважали його глибоким противником індивідуалізму, а всіх його письменників і художників — божевільними індивідуалістами. «Ви справді такої думки?» — запитував Тухі, лагідно всміхаючись.

Ніхто не сприймав ці ради серйозно. Люди говорили про них, бо вважали це хорошою темою для розмови; це грандіозний дотеп, казали вони, і напевно, жодної шкоди від них немає. «Ви справді так гадаєте?» — запитував Тухі.

Еллсворту Тухі виповнився сорок один рік. Він жив у вишуканому помешканні, доволі скромному, враховуючи які прибутки він міг би отримати. Йому подобалося вдаватися до прикметника «консервативний» лише тоді, коли йшлося про його консервативно-відмінний смак в одязі. Ніхто ніколи не бачив, щоб йому вривався терпець. Його поведінка була незмінна; він був однаковий у світських вітальнях, на робітничих мітингах, за кафедрою лектора, у ванній або під час статевого акту: спокійний, стриманий, зацікавлений, ледь зверхній.

Люди обожнювали його почуття гумору. Він був, казали вони, людиною, яка могла сміятися з себе. «Я — небезпечна людина. Хтось повинен вас застерегти щодо мене», — казав він людям таким тоном, наче стверджував найбільшу нісенітницю на землі.

Із багатьох наданих йому звань, він віддавав перевагу одному: Еллсворт Тухі, гуманіст.

10

Будинок Енрайта було закінчено в червні 1929 року.

Офіційної церемонії не влаштовували. Але Роджер Енрайт хотів відзначити цей момент для свого задоволення. Він запросив кількох осіб, які йому подобалися, і відчинив величезні скляні вхідні двері назустріч просякнутому сонцем повітрю. Приїхало кілька газетних фотографів, тому що подія стосувалася Роджера Енрайта і тому що Роджер Енрайт не хотів їх тут бачити. Він не звертав на них уваги. Він постояв посеред вулиці, дивлячись на будинок, потім увійшов до вестибюля, то зупиняючись без причини, то блукаючи далі. Він нічого не сказав, лише люто насупився, начебто ось-ось закричить від гніву. Але його друзі знали, що Роджер Енрайт щасливий.

Будинок стояв на березі Іст-Ріверу і нагадував піднесені вгору руки. Кристально чіткі конструкції громадилися одна на одну так зграбно, що здавалося, споруда перебуває у постійному русі — поки не ставало зрозуміло, що це враження створює лише напрямок погляду, змушеного рухатися в певному ритмі. Стіни із блідо-сірого вапняку на тлі неба сріблилися і мали чистий, мінливий полиск металу, але металу, що став теплою живою субстанцією, вирізаною найгострішим з усіх інструментів — цілеспрямованою людською волею. Завдяки їй будинок жив дивовижним власним життям, і в думках споглядальників невідь чому, безпричинно і без очевидного зв'язку з думками про споруду спливало сім слів: «…за подобою своєю та за образом своїм…».

Юний фотограф зі «Знамена» зауважив Говарда Рорка, який стояв на самоті навпроти будинку, біля парапету набережної. Він, простоволосий, відхилився назад, тримаючись руками за парапет, і дивився на будинок. Це була невимушена, неусвідомлена поза. Юний фотограф глянув на Роркове обличчя і до нього повернулися давні бентежні думки: він завжди дивувався, чому почуття, що ми їх переживаємо вві сні, набагато яскравіші, ніж будь-що відчуте в реальності, чому нічні жахи бували такі всеохопні, а екстази — такі яскраві, і що це за надзвичайний стан, що його неможливо зазнати в житті; йшлося про стан, який відчуваєш, коли вві сні прямуєш униз стежкою, пробиваючись крізь зелене листя, а повітря сповнене очікування, безпричинного, всеохопного захвату — а коли прокидаєшся, то не можеш цього пояснити, тобі просто снилася стежка в якомусь лісі. Він подумав про це, бо вперше побачив цю надзвичайну емоцію в реальності, побачив її на Рорковому обличчі, зверненому до будинку. Фотограф був молодим, новачок у газетярській справі; він іще не знав про неї багато, але любив свою роботу і захоплювався фотографією змалечку. І він сфотографував Рорка саме тієї миті.

Згодом фотографію побачив художній редактор «Знамена» і гаркнув:

— Що це таке, чорт забирай?

— Говард Рорк, — сказав фотограф.

— Хто такий Говард Рорк?

— Архітектор.

— Кому, на дідька, потрібне фото архітектора?

— Ну, я просто подумав…

— Окрім того, фото якесь божевільне. Що з цим чоловіком?

І фотографію відправили в архів.

Квартири в будинку Енрайта швидко винайняли. Наймачі, які оселилися тут, хотіли жити з розумним комфортом і ні про що більше не дбали. Вони не обговорювали цілісності будинку — їм просто подобалося тут мешкати. Вони належали до людей, які ведуть корисне, активне і непублічне особисте життя.

Але інші тижні три чимало теревенили про будинок Енрайта. Казали, що він безглуздий, зроблений напоказ і штучний. Казали: «Моя люба, уявіть, що ви запрошуєте до себе місіс Морленд, живучи у такому місці, коли її будинок вирізняється таким смаком!». З’явилося і кілька людей, які заявляли: «Ви знаєте, мені радше подобається модерна архітектура, у наші дні з’явилося кілька цікавих взірців. У Німеччині є ціла школа, радше надзвичайна — але це геть ні на що не схоже. Це потворно».

Еллсворт Тухі жодного разу не згадав у своїй колонці будинку Енрайта. Читач «Знамена» написав йому: «Любий містере Тухі, що Ви думаєте про споруду, яку називають будинок Енрайта? У мене є приятель, який працює декоратором, він багато розповідав про цю будівлю, казав, що вона нікудишня. Архітектура та інші види мистецтва — це моє захоплення, я не знаю, що думати. Що Ви скажете про це у своїй колонці?». Еллсворт Тухі відповів особистим листом: «Любий друже, нині у світі будують стільки важливих споруд і відбувається стільки видатних подій, що я не можу присвятити свою колонку тривіальному явищу».

Але люди почали звертатися до Рорка — саме ті, на яких він сподівався. Цієї зими він отримав замовлення від Норісса на скромну заміську резиденцію. У травні підписав іншу угоду — на будівництво першого свого офісного центру, п'ятдесятиповерхового хмарочоса в центрі Мангеттену. Ентоні Корд, власник ділянки, виник нізвідки і протягом кількох блискучих нещадних років доробився до значних статків на Волл-стріт. Він хотів мати власну будівлю, тому звернувся до Рорка. Роркова контора розрослася до чотирьох кімнат. Працівники любили його. Вони самі не могли цього второпати і були б страшенно вражені можливістю вжити слово «любов» до холодного, неприступного, відлюдькуватого шефа. Цими словами вони зазвичай описували Рорка, бо звикли вживати їх за всіма стандартами й уявленнями свого минулого; працюючи з Рорком, вони розуміли, що ці слова не мали нічого спільного з ним, але не могли пояснити, ані який він був, ані що вони відчували до нього.

Він не всміхався до них. Не запрошував випити разом, ніколи не розпитував про родини, любовне життя чи віросповідання. Він реагував лише на одну складову сутності людини — на її творчий хист. У його конторі кожен мав бути компетентним. Без альтернатив, без виправдань. Але якщо людина працювала добре, їй більше нічого не було потрібно, щоб завоювати прихильність працедавця, що було не подарунком, а поверненням боргу, не прив'язаністю, а визнанням. Таке ставлення плекало незмірне почуття самоповаги у кожного працівника контори.

— Але це нелюдяно, — сказав хтось, коли котрийсь із Роркових креслярів спробував пояснити поведінку шефа, — це холодний, розсудливий підхід!

Один хлопчина, тип юного Пітера Кітінґа, намагався зробити пріоритетним людський підхід у конторі; він не протримався і двох тижнів. Іноді Рорк помилявся, обираючи підлеглих, але рідко; ті, хто затримувалися більше місяця, ставали його друзями на все життя. Вони не називали себе друзями; вони не вихваляли його перед сторонніми; вони взагалі про це не говорили. Вони лише невиразно знали, що річ не в їхній прихильності до нього, а в тому кращому, що в них є.

Домінік усе літо не виїжджала з міста. Вона з гірким задоволенням згадувала свою звичку подорожувати; її злила думка, що вона могла поїхати, але не хотіла. Вона насолоджувалася своєю злістю — і це приводило її до Роркової кімнати. Ночами, коли була не з ним, вона блукала вулицями міста. Ішла до будинку Енрайта чи до крамниці Фарґо і завмирала, довго дивлячись на споруду. Вона виїжджала з міста — подивитися на будинок Геллера, будинок Санборнів або автозаправну станцію Ґовена. Вона ніколи не розповідала про це йому.

Якось о другій ночі вона сіла на паром до Стейтен-Айленду; вирушила на острів, самотньо стоячи біля поруччя порожньої палуби. Дивилась, як місто віддаляється від неї. У розлогій порожнечі неба й океану місто здавалося лише маленьким зубчастим виступом, однорідною щільною масою, не місцем із вулицями й окремими будинками, а суцільною скульптурною формою з нерівних сходинок, що здіймалися і безладно падали вниз, довгих підйомів і раптових узвозів, нагадуючи діаграму впертого поєдинку. Але воно тягнулося до нечисленних піків, до тріумфальних щогл хмарочосів, що звелися вгору в боротьбі.

Паром пропливав біля статуї Свободи — зеленавої фігури з рукою, піднятою, наче хмарочоси позаду неї.

Домінік стояла біля борту, аж поки місто розчинилося вдалечині, відчуваючи наростання відстані як наростання напруги у ній самій, як натягування життєвої струни, що могла розтягнутися лише на певну відстань. Вона стояла у мовчазному хвилюванні, поки паром не почав наближатися до берега, і вона побачила, як місто знову росте їй назустріч. Вона широко розвела руки — місто збільшувалося до рівня її ліктів, зап’ястків, кінчиків пальців. Потім хмарочоси здійнялися над її головою, і вона обернулася.

Зійшла на берег. Вона знала, куди йти, і хотіла якнайшвидше там опинитися, та відчувала, що мусить дійти туди сама, пішки. Тому пройшла половину Мангеттену довгими, порожніми, лункими вулицями. Було о пів на п’яту, коли вона постукала в його двері. Він був сонним. Вона похитала головою:

— Ні, — сказала вона. — Повертайся до ліжка. Я просто хочу побути тут.

Вона не доторкнулася до нього. Зняла капелюха і туфлі, скрутилася в кріслі та задрімала, звісивши руку з билець і схиливши набік голову. Зранку він ні про що в неї не запитував. Вони разом приготували сніданок, потім він почав збиратися на роботу. Перед виходом обійняв її та поцілував. Вона побула ще трохи, а потім теж пішла. Вони не обмінялися і двадцятьма словами.

Іноді вони разом виїжджали на вихідні з міста її автівкою до якоїсь непримітної місцини на узбережжі. Ніжилися на сонці, на піщаному безлюдному пляжі та плавали в океані. Вона любила спостерігати за його тілом у воді: залишалася позаду нього — хвилі били її по колінах, а вона дивилася, як він розтинає прямою лінією важкі хвилі. Любила лежати поруч із ним край води, лягала на живіт за кілька кроків від нього, дивлячись на берег, ногами в океані; вона не дотикалася до нього, але відчувала, як хвилі накочуються на них ззаду, розбиваючись об їхні тіла, і бачила, як вони повертаються, омиваючи пінистими потічками їхні тіла.

Вони ночували в маленьких кімнатках сільських готельчиків і ніколи не розмовляли про те, що залишилося в місті. Але це несказане надавало сенсу розманіженій безтурботності цих годин; іноді вони поглядали одне на одного, і їхні очі мовчки сміялися з безглуздого контрасту.

Вона намагалася показати свою владу над ним. Не приходила до нього, чекаючи, коли він сам до неї прийде. Він усе псував, з'являючись занадто швидко, здаючись негайно, відмовляючи їй у задоволенні знати, що він чекає на неї і бореться зі своїм бажанням. Вона казала: «Рорк, поцілуй мені руку». Він ставав навколішки і цілував її ноги. Він перемагав, визнаючи її владу; вона не могла отримати задоволення від того, щоб присилувати його її визнати. Він лягав біля її ніг і казав:

— Звісно, ти потрібна мені. Я шаленію, бачачи тебе. Ти можеш робити зі мною майже все що заманеться. Це те, що ти хочеш почути? Майже все, Домінік. Але дещо не змусиш мене зробити… та якби ти вимагала цього, а я був би змушений відмовити, це завдало б мені пекельних мук. Пекельних мук, Домінік. Тобі це приємно? Навіщо тобі знати, чи ти володієш мною? Все так просто. Звісно, володієш. Усім у мені, чим можна володіти. А більшого ти й не вимагатимеш. Але ти хочеш знати, чи можеш змусити мене страждати. Можеш. І що з цього?

Ці слова звучали не як слова переможеного, тому що були не видерті з нього, він промовляв їх охоче та просто. Вона не відчувала трепету перемоги; вона відчувала, що й нею володіють більше, ніж будь-коли — володіє чоловік, який міг казати такі слова, який знав, що вони правдиві, й усе одно залишався в її владі, та водночас мав її — як вона зрештою і хотіла.

Наприкінці червня з Рорком зустрівся чоловік на ім'я Кент Лансінґ. Сорокарічний, вбраний мов із обкладинки модного журналу, він скидався на боксера-переможця, хоч і не був кремезним, м'язистим чи вгодованим; навпаки, він був худим, навіть кощавим. Але його зовнішність все одно чомусь навівала думки про бокс та про інші речі, не пов'язані з його виглядом: таран, танк, підводну торпеду. Він був членом корпорації, створеної задля спорудження розкішного готелю на півдні Центрального парку. До проекту залучили багатьох заможних людей, корпорацією керувала численна рада директорів; вони придбали ділянку, але ще не визначилися з архітектором. Одначе Кент Лансінґ уже вирішив, що ним має бути Рорк.

— Я навіть не намагатимусь пояснити вам, як сильно хочу отримати цей проект, — сказав Рорк наприкінці їхньої першої розмови. — Але шансів, що я його отримаю, немає. Я можу доходити спільної мови з окремими людьми. Але не вмію домовлятися із групою. Жодне правління ще не найняло мене — і гадаю, цього й не станеться.

Кент Лансінґ усміхнувся.

— А ви колись бачили правління, яке щось вирішує?

— Що ви маєте на увазі?

— Лише це: ви колись бачили правління, яке щось узагалі вирішує?

— Але ж вони існують і діють.

— Та невже? Знаєте, були часи, коли всі вірили, що земля пласка. Було б цікаво поміркувати про природу та причини людських ілюзій. Колись я напишу про це книжку. Вона не стане популярною. У ній буде розділ про правління. Розумієте, їх не існує.

— Я хотів би вам вірити, але в чому суть жарту?

— Ні, ви не захочете мені повірити. Знання про причини ілюзій розчаровує. Вони або хибні, або трагічні. У нашому разі йдеться про обидва варіанти. Але переважно вони хибні. І це не жарт. Але не заглиблюватимемося в це зараз. Я говорю лише про те, що правління — це одна чи дві людини з амбіціями, інші — баласт. Група людей — це вакуум. Велике порожнє ніщо. Кажуть, ми не можемо уявити повне ніщо. Хай йому грець, посидьте на будь-яких зборах правлінь! Все залежить лише від того, хто саме вирішить наповнити це ніщо. Це затята боротьба. Найзатятіша. Доволі просто боротися з ворогом, якщо той ворог існує. Але коли його нема… Не дивіться на мене, як на божевільного. Ви повинні це знати. Ви боролися з вакуумом усе своє життя.

— Я дивлюся на вас так, бо ви мені подобаєтеся.

— Звісно, я вам подобаюся. І я знав, що й ви мені сподобаєтеся. Люди — брати, ви знаєте, братерство закладено в них на інстинктивному рівні — за винятком правлінь, спілок, корпорацій, усіх скутих одним ланцюгом пройдисвітів. Але я забагато базікаю. Саме тому з мене хороший продавець. Але я не маю що вам продати. Ви знаєте це. Тому я маю лише отримати вашу згоду збудувати «Аквітанію» — це назва майбутнього готелю, — і зупинімося на цьому.

Якби несамовиті баталії, що люди про них ніколи не чули, можна було виміряти в матеріальних одиницях, то битва Кента Лансінґа з радою директорів корпорації «Аквітанія» увійшла б до числа найкривавіших в історії. Але те, з чим він боровся, було не достатньо важливе, щоб залишити по собі трупи на полі битви.

Він, скажімо, боровся з таким:

— Послухай, Палмере, Лансінґ розповідає про якогось хлопця на прізвище Рорк. Ти як збираєшся голосувати, верхівка його схвалює чи ні?

— Я нічого не вирішуватиму, поки не дізнаюся, хто голосує за, а хто проти.

— Лансінґ каже… хоча з іншого боку, Торп…

— Телбот ставить розкішний готель на П'ятій авеню, на перехресті із Шістдесятою авеню — і він запросив Франкона і Кітінґа.

— Гарперус ставить на цього молодика — Ґордона Прескотта.

— Послухай, Бетсі каже, що ми збожеволіли.

— Мені не подобається Роркове обличчя — він не схожий на людину, з якою можна дійти спільної мови.

— Я знаю, я це відчуваю, Рорк — не той, хто нам потрібен. Він — не належить до нормальних людей.

— А якою має бути нормальна людина?

— Іди під три чорти, ти чудово знаєш, що я маю на увазі: нормальність.

— Томпсон каже, місіс Прітчетт стверджує, що вона цілком упевнена, бо місіс Мейсі сказала їй, що…

— Гаразд, хлопці, мені начхати, хто що каже, я маю власну думку, і я тут, щоб сказати вам те, що думаю сам: цей Рорк — нікуди не годиться. Мені не подобається будинок Енрайта.

— Чому?

— Я не знаю чому. Просто не подобається — і край. Чи я не маю права на власну думку?

Битва тривала чимало тижнів. Кожен сказав своє слово, крім Рорка. Лансінґ порадив йому:

— Усе нормально. Не виступай. Не роби нічого. Дозволь усе сказати мені. Ти нічого не можеш зробити. Стикаючись із суспільством, людина, яка найвідданіше працює, людина, яка робить найбільше і найбільше віддає, має казати найменше. Вважають за очевидне, що вона не має голосу, й аргументи, що вона може їх запропонувати, наперед відкидають як суб'єктивні — важливі не слова, а той, хто їх промовляє. Значно легше судити про людину, ніж про ідею. Хоча як із біса можна судити про людину, не розібравшись у тому, що в неї в голові — це не доступно для мого розуміння. Одначе саме так і буває. Знаєш, аргументи вимагають виваження. А вагу не роблять із пуху. Але пух — це саме те, з чого зіткано людську душу — ти знаєш, із матеріалу, що не має власної форми і не чинить опору, що його можна як завгодно скручувати в крендель. Ти міг би значно краще за мене пояснити їм, чому вони повинні найняти саме тебе. Але вони не слухатимуть тебе, зате послухають мене. Тому що я посередник. Найкоротша відстань між двома пунктами — це не пряма лінія, а посередник. І що більше посередників, то коротша відстань. Отака психологія кренделя.

— Чому ти так борешся за мене? — запитав Рорк.

— А чому ти хороший архітектор? Бо ти маєш певні стандарти хорошого, вони твої власні, і ти їх обстоюєш. Я хочу мати хороший готель, і в мене теж є певні стандарти хорошого, вони мої власні, а ти єдиний, хто може дати те, що мені потрібно. І борючись за тебе, я роблю — зі свого боку — саме те, що робиш ти, проектуючи будинок. Ти думаєш, чесніть є монополією митця? А що таке на твою думку чесність? Здатність протистояти спокусі витягнути годинника із сусідової кишені? Ні, все не так просто. Якби було так, я сказав би, що дев’яносто п’ять відсотків людства — чесні та порядні люди. Тільки, як ти це знаєш, вони не такі. Чесність — це вміння боротися за ідею. А це передбачає здатність думати. Мислення — це щось таке, чого не можна позичити чи закласти. І все ж, якби мене попросили обрати символ для людства, яким ми його знаємо, я не обрав би ані хреста, ані орла, ані лева, ані єдинорога. Я обрав би три позолочених кульки.[9]

І оскільки Рорк продовжував очікувально дивитися на нього, Лансінґ додав:

— Не переживай. Вони всі проти мене. Але я маю одну перевагу: вони не знають, чого хочуть, а я знаю.

Наприкінці липня Рорк підписав угоду на будівництво «Аквітанії».

Еллсворт Тухі сидів у своєму кабінеті, дивлячи на газету, розкладену на столі, на замітку, де йшлося про контракт на «Аквітанію». Він курив, тримаючи сигарету в кутику рота та підтримуючи її двома випрямленими пальцями; один палець постукував по цигарці, повільно, ритмічно, повагом.

Він почув рипіння дверей і, підвівши погляд, побачив Домінік, яка стояла, прихилившись до одвірка і склавши на грудях руки. Її обличчя було зацікавлене, не більше, проте цей вираз його занепокоїв.

— Моя люба, — сказав він, підводячись, — ти вперше завдала собі клопоту увійти до мого кабінету — вперше за чотири роки, що ми їх пропрацювали в одній будівлі. Це справжня подія.

Вона нічого не відповіла, лише лагідно всміхнулася, що ще дужче занепокоїло його. Тухі додав приємним голосом:

— Мій маленький монолог, звісно, означав запитання. Чи ми вже не розуміємо одне одного?

— Гадаю, що ні — якщо ти вважаєш за необхідне запитувати, що привело мене сюди. Але ти це знаєш, Еллсворте, ти це знаєш; причина на твоєму столі. — Вона підійшла до столу і ляснула по краю газети. Вона сміялася. — Ти шкодуєш, що десь це не сховав? Звісно, ти не очікував, що я прийду. Не кажу, що це щось змінює. Але мені просто подобається хоч один раз бачити, що тебе викрито. І свідчення цього у тебе на столі, отак. Газета, розгорнута на сторінці про нерухомість.

— Ти кажеш так, ніби ця маленька новина тебе втішила.

— Це так, Еллсворте. Справді.

— Я думав, що ти затято намагалася перешкодити цій угоді.

— Намагалася.

— Якщо ти думаєш, що граєш зараз якусь роль, Домінік, то ти себе дуриш. Це не роль.

— Ні, Еллсворте, не роль.

— Ти радієш, що Рорк отримав замовлення?

— Я просто щаслива. Я переспала би із цим Кентом Лансінґом, якби зустріла його, і він попросив би мене про це.

— Отже, пакт скасовано?

— Аж ніяк. Я намагатимусь перешкодити отримати будь-яку роботу, що йому пропонуватимуть. Хоча це не буде так легко, як раніше. Будинок Енрайта, хмарочос Корда — і ось це. Не так легко для мене — і для тебе. Він перемагає тебе, Еллсворте. Послухай, а що як ми помиляємося щодо світу, ти і я?

— Ти, моя люба, завжди помилялася. Пробач мені. Я мав би краще це розуміти і не дивуватися. Звісно, це мало би тебе ощасливити — те, що він отримав цей контракт. Не заперечую, мене особисто цей факт аж ніяк не робить щасливим. От бачиш? Тепер твій візит до мого кабінету став повним успіхом. Отож «Аквітанію» ми класифікуватимемо як велику поразку, забудемо про неї і продовжимо як завжди.

— Авжеж, Еллсворте. Як завжди. На сьогоднішній вечері я здобуду для Пітера Кітінґа замовлення на чудову нову лікарню.

Еллсворт Тухі вирушив додому, де весь вечір думав про Гоптона Стоддарда.

Гоптон Стоддард був маленьким на зріст чоловічком і коштував двадцять мільйонів доларів. Цю суму становили три спадки і сімдесят два роки напруженої праці, присвяченої зароблянню грошей. Гоптон Стоддард був генієм інвестицій, він інвестував у все — у будинки з поганою славою, монументальні вистави на Бродвеї, особливо на релігійну тематику, фабрики, фермерську іпотеку та контрацептиви. Він був невеличким і згорбленим. Його обличчя не було потворним, але людям здавалося саме так, бо воно завжди мало один вираз: він усміхався. Постійно добра усмішка витягувала його маленький ротик у формі літери «V»; кожна його брова над круглими блакитними очицями нагадувала цю ж таки літеру, але крихітну; волосся, густе, білосніжне та хвилясте, нагадувало перуку, хоча було справжнє.

Тухі знав Гоптона Стоддарда багато років і мав на нього сильний уплив. Гоптон Стоддард ніколи не одружувався, не мав ані родичів, ані друзів; він не довіряв людям, вважаючи, що їм завжди потрібні лише його гроші. Та він страшенно поважав Еллсворта Тухі, бо Еллсворт був повною протилежністю до нього: Тухі аж ніяк не переймався житейськими благами. Завдяки цьому контрасту він вважав Тухі втіленням усіх чеснот; проте Гоптон не замислювався, ким був тоді він як антипод Тухі. Йому було нелегко думати про своє життя, і щороку ця стурбованість зростала разом із впевненістю у наближенні кінця. Він знайшов утіху в релігії — це був своєрідний хабар. Він експериментував із кількома різними віросповіданнями, відвідував служби, жертвував великі суми і переходив до іншої віри. Роки минали, і темпи його пошуку пришвидшувалися — вони набували ознак паніки.

Байдужість Тухі до релігії була єдиною вадою, що тривожила Стоддарда у другові та наставникові. Та все, що проповідував Тухі, добре вкладалося в Божий Закон: благодійність, жертовність, допомога вбогим. Гоптон Стоддард відчував себе у безпеці, коли прислухався до порад Тухі. Він щедро і без вагань жертвував організаціям, що їх рекомендував Тухі. Стосовно душі — він уважав Тухі земним аналогом Бога.

Але цього літа Тухі вперше зазнав удару від Гоптона Стоддарда.

Гоптон Стоддард нарешті вирішив утілити мрію, що її здійснення планував хитро й обережно, як і всі свої інвестиції, протягом кількох років: він вирішив збудувати храм. Цей храм не мав належати якійсь конкретній релігії, він мав бути міжконфесійним, таким собі собором віри, відкритим для всіх. Гоптон Стоддард хотів догодити кожному.

Він почувався розчавленим, коли Еллсворт Тухі взявся відраджувати його від цього проекту. Тухі хотів звести новий будинок для дітей із відхиленнями у розвитку; він створив організаційний комітет, знайшов високопоставлених спонсорів і зібрав пожертви на операційні витрати, але не мав ані приміщення, ані коштів, щоб збудувати сам притулок. Якщо Гоптон Стоддард хоче зробити щось задля увічнення свого імені, задля промовистого свідчення своєї щедрості, того, в яку благородну справу він вкладає свої кошти, то кращого варіанта, ніж будинок для дітей з відхиленнями у розвитку, не існує, — наполегливо переконував Тухі, — зробити щось неоціненно корисне для бідолашних, знівечених життям малят, до яких нікому немає діла. Але Гоптон Стоддард не відчував жодного ентузіазму до притулку чи до будь-якої іншої світської інституції. Він мріяв про «Храм людського духу Гоптона Стоддарда».

Він не міг навести жодних аргументів проти блискучої переконаності Тухі; він узагалі не міг нічого сказати, крім: «Ні, Еллсворте, це неправильно, ні, це неправильно, неправильно». Питання було відкрите. Гоптон Стоддард не зрушив із місця, але несхвалення Тухі його непокоїло, і він з дня на день відкладав рішення. Він знав лише, що мусить визначитися до кінця літа, бо восени планував відбути у тривалу подорож, світовий тур святими місцями всіх релігій — від Лурда і Єрусалима до Мекки і Бенареса.

За кілька днів після оголошення про будівництво «Аквітанії» Тухі вирішив побачитися з Гоптоном Стоддардом, тому прийшов увечері до його величезного захаращеного помешкання на Ріверсайд-драйв.

— Гоптоне, — весело мовив він, — я помилявся. Ти мав рацію про храм.

— Невже? — здивувався ошелешений Гоптон Стоддард.

— Так, — підтвердив Тухі, — твоя правда. Ти повинен збудувати храм. Храм людської душі. Це найкращий з усіх варіантів.

Гоптон Стоддард глитнув, його блакитні очі зволожилися. Він відчув, що суттєво просунувся стежкою праведності, якщо спромігся прищепити якусь чесноту своєму вчителеві. Після цього вже ніщо не мало значення; він сидів, як покірне зморшкувате дитинча, слухаючи Еллсворта Тухі, киваючи і погоджуючись геть на все.

— Це амбітна справа, Гоптоне, і якщо ти за це берешся, то маєш зробити все правильно. Це трохи самовпевнено, знаєш, — пропонувати дар Богові, — і якщо ти не зробиш усе якнайкраще, це стане виявом зневаги, а не вшанування.

— Так, авжеж. Слід усе зробити добре. Потрібно зробити все правильно. Якнайкраще. Ти допоможеш мені, Еллсворте, правда? Ти ж усе знаєш про будівництво, мистецтво і решту — все має бути правильно.

— Я залюбки допоможу тобі, якщо ти справді цього хочеш.

— Якщо я хочу?! Як це — якщо я хочу?! Боже праведний, та що б я без тебе робив? Я нічого не знаю про… про все таке. А треба зробити все правильно.

— Якщо ти хочеш зробити все як слід, чи робитимеш саме так, як я скажу?

— Так-так. Безперечно.

— По-перше, вибір архітектора. Це дуже важливо.

— Так.

— Тобі не потрібен один із тих солодкавих торговців із доларовим німбом над головою. Тобі потрібна людина, яка вірить у своє призначення так, як ти віриш у Бога.

— Усе правильно. Це абсолютно правильно.

— Ти повинен запросити того, кого я назву.

— Авжеж. І хто це?

— Говард Рорк.

— Хто-хто? — Гоптон Стоддард був спантеличений. — Хто він такий?

— Він людина, яка збудує храм людської душі.

— А він хороший архітектор?

Еллсворт Тухі повернувся і вп'явся в нього поглядом.

— Гоптоне, клянуся своєю безсмертною душею, — промовив повільно, — він найкращий з усіх.

— О!..

— Але з ним важко домовитися. Він працює лише на певних умовах. І ти маєш скрупульозно їх дотримуватися. Ти повинен дати йому повну свободу дій. Скажи йому, чого хочеш і скільки збираєшся витратити, а решту залиш йому. Дозволь йому спроектувати і збудувати так, як він бажає. Інакше він не працюватиме. Чесно скажи йому, що нічого не тямиш в архітектурі і обрав його, бо відчуваєш, що він єдиний, кому можна довірити зробити все правильно, без порад або втручання.

— Гаразд, якщо ти поручаєшся за нього…

— Я поручаюся за нього.

— Тоді чудово. І мене не бентежить, скільки це коштуватиме.

— Але ти повинен бути обережним, зустрічаючись із ним. Думаю, спочатку він може відмовитися. Він скаже тобі, що не вірить у Бога.

— Що?!

— Не вір йому. Він глибоко релігійна людина — по-своєму. Це можна зрозуміти, дивлячись на його будинки.

— О…

— Але офіційно він не належить до жодної конфесії. Отже, ти не видаватимешся упередженим і нікого не образиш.

— Це добре.

— У питаннях віри ти насамперед повинен мати віру. Адже так?

— Це так.

— Не чекай на ескізи. На них потрібен певний час, а тобі не варто відкладати подорож. Просто найми його — не підписуй угоди, це не обов'язково — віддай банкові розпорядження подбати про фінансове забезпечення його вимог і дозволь йому зробити решту. Ти не мусиш платити йому гонорар до повернення. За рік чи близько того ти побачиш усі чудові храми світу, але тут на тебе очікуватиме ще кращий, твій власний храм.

— Саме так я й хотів.

— Але варто подумати про належний розголос, належне відкриття, правильну рекламу.

— Звісно… І про рекламу?

— Авжеж. Чи ти чув бодай про одну видатну подію, що її не супроводжувала б пристойна рекламна кампанія? Без реклами далеко не заїдеш. Якщо ти поскупишся на неї, це стане виявом неповаги.

— Твоя правда.

— Якщо тобі потрібна належна реклама, ти повинен ретельно її спланувати, заздалегідь. Потрібно, щоб відкриття було наче одна велетенська фанфара, наче увертюра до опери, наче сурма Гавриїла.

— Як ти все чудово описуєш…

— Але щоб цього досягти, не дозволяй газетним шмаркачам зіпсувати ефект передчасним виливом інформації. Не оприлюднюй ескізів храму. Тримай їх у таємниці. Скажи Роркові, що ти хочеш тримати їх у таємниці. Він не заперечуватиме. Накажи підряднику спорудити високий паркан навколо будівельного майданчика. Ніхто не повинен знати, на що це буде схоже, поки ти не повернешся та особисто не очолиш відкриття. А потім — світлину в кожну бісову газету країни.

— Еллсворте!

— Перепрошую.

— Але думка правильна. Саме так ми вчинили з фільмом «Легенда про святу діву» десять років тому, а знімалося там аж дев'яносто сім осіб.

— Так. Але поки що підтримуй інтригу. Знайди собі хорошого агента зі зв'язків із пресою і поясни йому, як діяти. Можу порадити тобі чудового фахівця. Пильнуй, щоб кожного тижня у пресі з'являлося щось про таємничий храм Стоддарда. Примусь їх цікавитися. Примусь їх чекати. І коли настане час, вони будуть готові.

— Правильно.

— Але, найголовніше, не кажи Роркові, що це я порекомендував його. Не випусти нікому ані пари з вуст, що я маю із цим щось спільне. Жодній душі. Присягнися.

— Але чому?

— Тому що я маю силу-силенну друзів-архітекторів, а це дуже важливе замовлення, і я не хочу образити нічиїх почуттів.

— Так. Це правильно.

— Присягнися.

— Еллсворте!

— Присягнися мені. Спасінням своєї душі.

— Я присягаюся… цим.

— Усе гаразд. Тобі ніколи не випадало мати справу з архітекторами. А він дуже незвичайний архітектор, і ти не повинен помилитися. Тому я розповім, що саме ти повинен йому казати.

Наступного дня Тухі завітав до кабінету Домінік. Він зупинився біля її столу, всміхнувся, але промовив голосом, у якому відчувалася насмішка:

— Пригадуєш Гоптона Стоддарда і цей його храм віри, що він про нього торочить понад шість років?

— Невиразно.

— Він збирається його побудувати.

— Справді?

— Він віддає замовлення Говарду Рорку.

— Не може бути!

— Справді.

— Заради всього святого… Тільки не Гоптон!

— Гоптон.

— О, ну добре. Доведеться попрацювати з ним.

— Ні. Не втручайся. Це я намовив його доручити будівництво Роркові.

Вона сиділа непорушно, намагаючись второпати його слова, а потім спохмурніла.

Він додав:

— Я хочу, щоб ти знала, що я це зробив, щоб не було жодних тактичних прорахунків. Ніхто більше про це не знає і не дізнається. Сподіваюся, ти про це пам'ятатимеш.

Вона запитала, підтиснувши губи:

— Що ти замислив?

Він посміхнувся і відповів:

— Я збираюся його прославити.

Рорк сидів у кабінеті Гоптона Стоддарда й отетеріло слухав. Гоптон Стоддард говорив повільно; його слова лунали щиро і проймали до глибини душі, але це було тому, що він майже дослівно вивчив свою промову. Його дитячі очі дивилися на Рорка із вкрадливим визнанням провини. Уперше в житті Рорк майже забув про архітектуру і поставив на чільне місце людину; він хотів підвестися і вийти з кабінету; він не міг стерпіти цієї людини. Але його стримували слова, що вона промовляла; слова, що не могли належати цьому обличчю чи голосу.

— Отже, містере Рорк, хоча це й культова споруда, вона має бути чимсь значно більшим за це. Зауважте, ми називаємо її Храмом людської душі. Ми хочемо втілити в камені, як інші втілюють у музиці, не якесь локальне віросповідання, а саму суть релігії. А що таке суть релігії? Велике прагнення людської душі до найвищого, найшляхетнішого, найкращого. Людська душа як творець і завойовник ідеалу. Велика життєдайна сила всесвіту. Героїчний людський дух. Ось ваше завдання, містере Рорк.

Рорк безпорадно потер очі внутрішнім боком долоні. Це було неможливо. Просто неможливо. Цей чоловік не міг хотіти цього; тільки не цей чоловік. Йому було жахливо чути, як він промовляє ці слова.

— Містере Стоддард, боюся, що ви припускаєтеся помилки, — сказав він спроквола і втомлено. — Не думаю, що я саме той, хто вам потрібен. З мого боку буде неправильно пристати на вашу пропозицію. Я не вірю в Бога.

Він здивувався, побачивши вираз радості та тріумфу на обличчі Гоптона Стоддарда. Він сяяв від задоволення, втішений пророчою мудрістю Еллсворта Тухі, який завжди мав рацію. Він відчув піднесення, впевненість і сказав твердо, вперше заговоривши тоном старшого чоловіка, який звертається до юнака — мудро, лагідно і поблажливо:

— Це не має значення. Ви глибоко релігійна людина, містере Рорк, але по-іншому. Я можу побачити це з ваших будинків.

Він дивувався, чому Рорк так пильно його розглядає.

— Так і є, — вимовив Рорк майже пошепки.

Те, що він дізнався про себе і про свої будинки від цього чоловіка, який побачив і зрозумів усе раніше за нього самого, те, що цей чоловік із такою толерантною впевненістю виявив цілковите розуміння — позбавило Рорка останніх сумнівів. Він сказав собі, що насправді не розуміє людей; що враження можуть бути помилкові; що Гоптон Стоддард буде далеко на іншому континенті; що нічого не має значення, якщо людський голос — навіть якщо це голос Гоптона Стоддарда — промовляє таке:

— Я хотів би називати це Богом. Ви можете назвати інакше. Але те, що я хочу в цьому будинку, — це ваша душа. Ваша душа, містере Рорк. Дайте мені найкраще у ній — і ви виконаєте свою роботу, як я зробив свою. Нехай вас не бентежить, що я думаю про майбутню будівлю. Нехай це буде ваша душа у формі споруди — і я отримаю свою ідею, знатимете ви про це чи ні.

І Рорк погодився збудувати для Стоддарда храм людської душі.

11

У грудні відбулося бучне відкриття будівлі «Космо-Слотника». Там були знаменитості, квіткові гірлянди, кінорепортери, прожектори і три години схожих одна на одну промов.

«Я повинен радіти», — казав собі Пітер Кітінґ, але не радів. Він дивився з вікна на суцільну масу облич, що вщерть заповнили Бродвей. Він намагався вмовити себе радіти, але все одно нічого не відчував. Він мусив визнати, що йому нудно. Але всміхався, тиснув руки і дозволяв себе фотографувати. «Космо-Слотник» важкувато нависав над вулицею, наче величезна біла банальність.

Після урочистості Еллсворт Тухі забрав Кітінґа до окремої зали, оздобленої в кольори білої орхідеї, у тихому дорогому ресторані. На честь відкриття влаштували чимало блискучих вечірок, але Кітінґ вхопився за пропозицію Тухі й відхилив решту запрошень. Тухі дивився, як він схопив свій келих і гепнувся на крісло.

— Хіба не чудово? — запитав Тухі. — Це, Пітере, вершина того, що ти можеш очікувати від життя. — Він делікатно підняв свій келих. — За надію на те, що ти матимеш іще чимало таких тріумфів. Таких як сьогодні.

— Дякую, — відповів Кітінґ, квапливо схопив свою склянку, не дивлячись на неї, підняв і виявив, що вона порожня.

— Пітере, невже ти не пишаєшся?

— Так. Так, звісно.

— Це добре. Такий ти мені подобаєшся. Сьогодні ввечері ти був надзвичайно вродливим. Матимеш чудовий вигляд у кінохроніці.

Іскра зацікавлення промайнула в погляді Кітінґа.

— Сподіваюся.

— Так погано, Пітере, що ти не одружений. Дружина дуже прикрасила б тебе сьогодні. Публіці це подобається. Кіноглядачам теж.

— Кеті нефотогенічна.

— О так, ти ж заручений із Кеті. Який же я телепень. Увесь час про це забуваю. Ні, Кеті на світлинах не матиме достойного вигляду. Не можу навіть уявити Кеті на світському заході. Можна вжити багато приємних слів про Кеті, але прикметників «ефектна» чи «вишукана» серед них не буде. Ти вже вибач мені, Пітере, але я дозволив своїй уяві десь полинути. Працюючи з мистецтвом стільки, скільки працюю я, схильний оцінювати все в категоріях мистецької вартості. І сьогодні ввечері дивлячись на тебе, я не міг уникнути думок про жінку, яка мала би поруч із тобою чудовий вигляд.

— Про яку?

— О, забудь. Це лише естетська фантазія. Життя ніколи не буває таке ідеальне. Люди й так занадто тобі заздрять. Ти не можеш додати до своїх досягнень також і її.

— Кого?

— Облишмо це, Пітере. Ти, однак, її не матимеш. Ніхто її не матиме. Ти чудовий, але не достатньо чудовий для неї.

— Для кого?

— Для Домінік Франкон, звісно.

Кітінґ випростався в кріслі, й Тухі побачив у його очах обачність, обурення і неприховану ворожість. Тухі спокійно витримав цей погляд, і Кітінґ здався; він знову розвалився в кріслі та благально мовив:

— О Боже, Еллсворте, я її не люблю.

— Я й не думав, що любиш. Але я весь час забуваю про перебільшену вагу, що її посередні люди надають коханню — сексуальному коханню.

— Я не посередня людина, — огризнувся Кітінґ втомлено; це був механічний, кволий протест.

— Сядь, Пітере. Ти не схожий на героя, коли так горбишся.

Кітінґ випростався — занепокоєний і злий. Він сказав:

— Я завжди відчував, що ти хочеш, щоб я одружився з Домінік. Чому? Навіщо це тобі?

— Ти відповів на своє власне запитання, Пітере. Навіщо це мені? Одначе ми говорили про любов. Сексуальне кохання, Пітере, — це глибоко егоїстична емоція. А егоїстичні емоції не дають щастя. Чи таки дають? Візьмімо для прикладу сьогоднішній вечір. Це був вечір утіхи для серця егоїста. Ти був щасливим, Пітере? Не переживай, мій любий, відповіді не потрібно. Я хочу лише вказати на те, що не слід довіряти особистим імпульсам. Бажання насправді мало важать. Не можна сподіватися знайти щастя, не усвідомивши його суті. Подумай на мить про сьогоднішній день. Ти, мій любий Пітере, був сьогодні найменш важливою постаттю. Як це й повинно бути. Важливий не творець, а ті, для кого він творить. Але ти не міг із цим погодитися — і тому не відчуваєш великого піднесення, яке мав би відчувати.

— Так і є, — прошепотів Кітінґ. Він не зміг би зізнатися у цьому нікому іншому.

— Тобі незнайома прекрасна гордість повної самовідданості. Лише коли ти навчишся відкидати своє еґо цілком, лише коли навчишся насміхатися з таких дріб'язкових сентиментів, як твої нікчемні сексуальні потреби, — лише тоді ти досягнеш величі, що я її завжди очікував від тебе.

— Ти… ти віриш у мою велич, Еллсворте? Ти справді віриш?

— Я не сидів би тут, якби не вірив. Але повернімося до любові. Особисте кохання, Пітере, — це велике зло, як і все особисте. І воно завжди породжує нещастя. Розумієш чому? Особисте кохання — це акт дискримінації, переваги одного перед іншими. Це акт несправедливості — до всіх людських створінь на землі, яких ти грабуєш, деспотично віддаючи всю прив'язаність одній особі. Ти повинен любити всіх людей однаково. Але ти не зможеш досягти цього шляхетного почуття, якщо не вб'єш у собі дріб'язкових егоїстичних уподобань. Вони порочні та нікчемні, оскільки суперечать першому світовому закону — засадничій рівності всіх людей.

— Ти про те, — раптом зацікавився Кітінґ, — що у… у філософському сенсі, глибоко всередині, ми всі рівні? Всі ми?

— Авжеж, — відповів Тухі.

Кітінґ запитував себе, чому ця думка огортає його таким приємним теплом. Він не заперечував, що це прирівнює його до будь-якого кишенькового злодія у натовпі, який зібрався відсвяткувати відкриття його будинку сьогодні; думка про це мимохіть промайнула в його голові — але не збентежила, хоча і суперечила його пристрасному бажанню вищості, що керувало його життям. Протиріччя не мали значення, він не думав ані про сьогоднішній вечір, ані про натовп; він думав про чоловіка, якого сьогодні ввечері не було.

— Знаєш, Еллсворте, — сказав він, відхилившись назад, невиправдано щасливий, — я… я радше говоритиму з тобою, ніж робитиму щось іще. Я міг піти ввечері будь-куди — але я значно щасливіший сидіти тут із тобою. Часом я запитую себе, що б я без тебе робив?

— Так і має бути, — погодився Тухі. — Для чого ще потрібні друзі?

Тієї зими щорічний костюмований бал мистецтв став подією яскравішою та оригінальнішою, ніж завжди. Етельстан Бізлі, душа його організації, придумав, як він висловився, геніальний хід: усіх архітекторів запросили прийти в образі їхніх найкращих споруд. Ідея мала величезний успіх.

Пітер Кітінґ став зіркою вечора. Він був чудовим у костюмі «Космо-Слотника». Точна копія будівлі, виконана із пап'є-маше, вкривала його від голови до п'ят; його обличчя видно не було, але яскраві очі визирали з вікон горішнього поверху, а короноподібна піраміда даху здіймалася над головою; колонада впиралася йому в діафрагму, і він махав пальцями крізь портал вхідних дверей. Його ногам у бездоганних бальних штанах і черевиках із дорогої шкіри нічого не перешкоджало пересуватися зі звичною елегантністю.

Ґай Франкон справляв неабияке враження у костюмі Національного банку Фрінкла, хоча модель була дещо квадратніша за оригінал, щоб умістити Франконове черево; адріанівський смолоскип над його головою світився від електричної лампочки, що живилася енергією мініатюрної батарейки. Ролстон Голкомб був просто неймовірним у вигляді капітолія штату, а Ґордон Прескотт у костюмі зерносховища — надзвичайно мужньо. Юджин Петтінґілл шкандибав на своїх кощавих, старих ніжках, — маленький і згорблений під показним готелем на Парк-авеню, — поблискуючи окулярами у роговій оправі з-під величної башти. Двоє дотепників улаштували дуель, штрикаючи один одного відомими шпилями — видатними міськими пам'ятками, що вітають кораблі, які наближаються до міста океаном. Усі розважалися від душі.

Чимало архітекторів, зокрема Етельстан Бізлі, ображено відгукувалися про Говарда Рорка, якого запрошували, та не дочекалися. Вони очікували, що він прийде в образі будинку Енрайта.

Домінік зупинилася в коридорі, дивлячись на двері з написом:

ГОВАРД РОРК - АРХІТЕКТОР

Вона ніколи не бачила його бюро. Тривалий час притлумлювала бажання прийти сюди, але таки мусила побачити місце, де він працює.

Секретарка у приймальні здивовано витріщилася, коли Домінік назвала своє імя, але повідомила про відвідувачку Рорка.

— Заходьте, міс Франкон, — сказала вона.

Рорк усміхнувся, коли вона зайшла до його кабінету; ледь помітною усмішкою без тіні подиву.

— Я знав, що ти сюди таки прийдеш, — сказав він. — Хочеш, щоб я показав тобі контору?

— Що це таке? — запитала вона.

Його руки були вимащені глиною; на довгому столі, серед купи незакінчених ескізів, стояла глиняна модель будинку, грубий ескіз із гранями кутів і виступами терас.

— «Аквітанія»? — запитала вона.

Він кивнув.

— Ти завжди так працюєш?

— Ні. Не завжди. Іноді. Тут непросте завдання. Хотів би трохи помізкувати. Мабуть, це буде моя улюблена будівля — така вона складна.

— Продовжуй. Я хочу подивитись, як ти це робиш. Не заперечуєш?

— Ні.

За мить він забув про її присутність. Вона сиділа в кутку і спостерігала за його руками. Дивилася, як вони виліплюють стіни. Дивилися, як він зім'яв частину моделі та знову почав працювати — повільно, терпляче, з дивовижною впевненістю навіть у хвилини вагань. Дивилася, як його долоня розгладжує довгу пряму площину, і як він ребром руки розрізає повітря, перш ніж відтяти зайву глину.

Вона підвелася і підійшла до вікна. Міські будівлі далеко внизу видавалися не більшими за модель на столі. Їй здавалося, що вона бачить, як його руки формують виступи стін, кути, дахи будівель у далечині, зминають їх і виліплюють знову. Її рука мимохіть рухалася, окреслюючи обриси далеких будинків, фізично відчуваючи їх наче свої володіння, відчуваючи їх для нього.

Вона повернулася до столу. Пасмо волосся впало на обличчя, уважно схилене над моделлю; він не дивився на неї, він дивився на форму під його пальцями. Вона уявила, як його пальці пестять тіло іншої жінки, і обперлася на стіну, мліючи від гострої фізичної насолоди.

На початку січня, коли над фундаментами майбутніх хмарочосів Корда і готелю «Аквітанія» вже стриміли перші сталеві колони, Рорк працював над ескізами храму.

Закінчивши перші креслення, він сказав секретарці:

— Знайдіть мені Стіва Меллорі.

— Меллорі, містере Рорк? Який… О так, скульптора-стрільця.

— Кого?

— Це ж він стріляв у Еллсворта Тухі?

— Справді? А, так, він.

— Це саме той, хто вам потрібен, містере Рорк?

— Саме той.

Протягом двох днів секретарка обдзвонювала всіх торговців мистецтвом, арт-галереї, архітекторів, газети. Ніхто не міг сказати їй, що сталося зі Стівеном Меллорі чи де його знайти. На третій день вона відзвітувалася Роркові:

— Я знайшла адресу, це в Ґрінвіч-Віллідж, як мені сказали. Там немає телефону.

Рорк продиктував листа до Меллорі з проханням зголоситися.

Лист не повернувся, але відповіді протягом тижня не було. Раптом Стівен Меллорі зателефонував.

— Алло, — озвався Рорк, коли секретарка перемкнула дзвінок на нього.

— Говорить Стівен Меллорі, — сказав молодий чіткий голос, із нетерплячими войовничими паузами між словами.

— Я хочу зустрітися з вами, містере Меллорі. Чи могли б ви прийти до мого бюро?

— Чому ви хочете зі мною зустрітися?

— Ідеться про замовлення, звісно. Я хочу, щоб ви виконали одну роботу для будинку, який я проектую.

У слухавці тривале мовчання.

— Добре, — відповів нарешті Меллорі мертвим голосом і додав: — Що за будинок?

— Храм Стоддарда. Можливо, ви чули…

— Так, я чув. Ви його проектуєте. Хто ж не чув? Ви заплатите мені стільки, скільки платите своєму агентові зі зв'язків із громадськістю?

— Я не плачу агентам зі зв'язків із громадськістю. Я заплачу вам стільки, скільки ви скажете.

— Ви знаєте, що це не буде багато.

— Коли вам зручно прийти?

— О, хай йому грець, кажіть ви. Адже знаєте, що я не заклопотаний.

— Завтра о другій?

— Добре, — погодився Меллорі й додав: — Мені не подобається ваш голос.

Рорк засміявся:

— А мені ваш подобається. Забудьте про це і приходьте завтра о другій.

— Гаразд, — і Меллорі поклав слухавку.

Рорк теж поклав слухавку, шкірячись. Але усмішка зненацька зникла з його обличчя, і він подивився на телефон похмурим поглядом.

Меллорі не прийшов на зустріч. Минуло три дні, і Рорк пішов до нього сам.

Багатоповерховий напівзруйнований будинок із брунатного пісковику, де мешкав Меллорі, розташувався на неосвітленій вулиці, просяклій запахами рибного ринку. На нижньому поверсі з одного боку вузького входу була пральня, а з другого — будка чоботаря. Неохайна господиня будинку перепитала: «Меллорі? П'ятий поверх, із подвір'я», — і байдуже почовгала геть. Рорк піднявся вичовганими дерев'яними сходами, що їх освітлювали лампочки, натицяні у павутиння труб, і постукав у заяложені двері.

Двері відчинилися. У проймі стояв худорлявий молодик із розкошланим волоссям, суворим ротом, прямокутною нижньою губою і найвиразнішими очима, що Роркові колись випадало бачити.

— Чого вам? — гаркнув він.

— Містер Меллорі?

— Так.

— Я — Говард Рорк.

Меллорі зареготав, прихилившись до одвірка і перекриваючи рукою вхід без жодного наміру відступитися. Він був помітно п'яним.

— Оце так, — мовив він. — Власною персоною.

— Я можу ввійти?

— Навіщо?

Рорк вмостився на бильця сходів:

— Чому ви не прийшли на призначену зустріч?

— Зустріч? О так. Добре, я розповім вам, — похмуро вимовив Меллорі. — Було так: я справді збирався прийти, справді, і я вже вирушив до вашої контори, але дорогою проходив повз кінотеатр, де показували «Дві голови на подушці», то я і зайшов. Я просто мусив побачити «Дві голови на подушці».

Він вишкірився, опершись на випростану руку.

— Краще дозвольте мені ввійти, — спокійно мовив Рорк.

— Чого вже там, один чорт, заходьте.

Кімната нагадувала вузьку нору. В кутку — незастелене ліжко, повсюди купи сміття та старого одягу, газова конфорка, дешевий пейзаж у рамці із зображенням чогось схожого на хворобливо коричневу луку з овечкою; тут не було ані ескізів, ані статуеток, жодного натяку на фах мешканця.

Рорк скинув кілька книжок і сковорідку з одного стільця і всівся. Меллорі встав перед ним, шкірячись і ледь похитуючись.

— Ви все робите неправильно, — сказав Меллорі. — Так не робиться. Вам, мабуть, сильно припекло, якщо ви бігаєте за скульптором. А робиться це так: ви кличете мене до своєї контори, і коли я вперше приходжу, вас немає на місці. Удруге ви змушуєте мене півтори години чекати, а потім виходите в приймальню, потискаєте мені руку, запитуєте, чи знаю я Вілсонів із Поданка, і кажете, як чудово, що ми маємо спільних друзів, але сьогодні ви жахливо поспішаєте, проте незабаром зателефонуєте, щоб запросити мене на обід і поговорити про справи. Потім ви змушуєте мене два місяці чекати, і таки даєте замовлення. Згодом кажете мені, що я ні на що не годжуся і це було зрозуміло з першої зустрічі, тому ви викидаєте мою роботу в смітник. Потім наймаєте Валеріана Бронсона, і він виконує замовлення. Отак це робиться. Тільки не цього разу.

Але його очі зосереджено вивчали Рорка із впевненістю професіонала. Коли він говорив, його голос поступово втрачав чванькувату веселість, і на останніх реченнях його рішучість вивітрилася.

— Ні, — відповів Рорк, — лише не цього разу.

Хлопець мовчки дивився на нього.

— Ви справді Говард Рорк? — запитав він. — Мені подобаються ваші будинки. Ось чому я не хотів із вами зустрічатися. Щоб мене не нудило щоразу, коли я дивлюся на них. Я хотів би і далі думати, що ті споруди спроектувала людина, достойна їх.

— А якщо я достойний?

— Так не буває.

Але він всівся на краєчку зіжмаканої постелі та нахилився вперед, вивчаючи чутливим поглядом риси Роркового обличчя, зухвало і відверто його оцінюючи.

— Послухайте, — сказав Рорк, чітко й обережно вимовляючи слова, — я хочу, щоб ви зробили скульптуру для храму Стоддарда. Дайте мені аркуш паперу, і ми негайно укладемо угоду, вказуючи, що я зобов'язуюся виплатити вам мільйон доларів, якщо найму іншого скульптора чи не використаю вашої роботи.

— Можете говорити нормально. Я не п'яний. Не аж так. Я розумію.

— І?..

— Чому ви обрали мене?

— Тому що ви хороший скульптор.

— Це неправда.

— Що ви хороший скульптор?

— Ні. Ця ваша причина. Хто вас попросив найняти мене?

— Ніхто.

— Якась жінка, з якою я спав?

— Я не знаю жодної жінки, з якою ви спали.

— Проблеми з будівельним бюджетом?

— Ні. Бюджет необмежений.

— Жалієте мене?

— Ні. З якого дива?

— Хочете привернути увагу через той постріл у Тухі?

— Боже праведний, ні!

— Що тоді?

— Чому ви придумуєте всі ці нісенітниці, замість того щоб повірити справжній причині?

— Якій?

— Що мені подобаються ваші роботи.

— Авжеж. Усі вони так кажуть. Це те, що всі очікують почути і повірити. Уявіть, що б сталося, якби хтось говорив інакше?! Отже, вам подобаються мої роботи. А яка справжня причина?

— Мені подобаються ваші роботи.

Меллорі заговорив серйозним, тверезим голосом.

— Ви маєте на увазі, що ви бачили мої роботи і вподобали їх, ви… сам… без підказок, що вони вам повинні сподобатися і чому. Ви вирішили, що я вам потрібен, саме із цієї причини — лише з цієї причини, — не знаючи нічого про мене і не переймаючись тим… лише завдяки моїм роботам і… тому, що ви в них побачили. Лише тому ви вирішили мене найняти, не полінувалися знайти мене і прийти сюди, терпіти образи — лише тому, що щось побачили, і те, що побачили, зробило мене важливим для вас, змусило вас захотіти мене найняти? Чи це ви маєте на увазі?

— Саме це, — відповів Рорк.

Щось змусило Меллорі широко розплющити очі й на це було страшно дивитися. Він потрусив головою і сказав дуже просто, ніби заспокоюючи себе:

— Ні.

Він нахилився вперед. Його голос змертвів і пролунав благально:

— Послухайте, містере Рорк. Я не злитимусь на вас. Мені лише потрібно знати. Гаразд, я бачу, що ви напосілися, щоб я працював для вас, і знаєте, що можете цього досягти, хоч би що я казав. Але ви не мусите підписувати угоду на мільйон доларів — гляньте на цю кімнату, ви ж знаєте, що я вже ваш, то чому не сказати б мені правду? Вам від цього жодної різниці — а мені це дуже важливо.

— Що для вас важливо?

— Не… не… Послухайте, я думав, що нікому й ніколи не буду потрібен. Але вам потрібен. Добре. Я пройду через це знову. Я лише не хочу знову думати, що працюю для когось, кому… кому подобаються мої роботи. Ось чого я більше не переживу. Я почуватимусь краще, я… я буду спокійнішим. Нащо ви розігруєте переді мною виставу? Я — ніщо. Я не думатиму про вас гірше, якщо це те, чого ви боїтеся. Хіба ви не розумієте? Порядніше сказати мені правду. Так буде простіше і чесніше. Я навіть більше вас поважатиму. Справді, більше.

— Що з тобою, хлопче? Що вони з тобою зробили? Чому ти таке кажеш?

— Тому що… — Меллорі зненацька схлипнув, йому перейняло подих, і він схилив голову і закінчив байдужим шепотом, — тому що я змарнував два роки, — його рука мляво обвела кімнату, — ось як я провів їх, намагаючись звикнути до думки, що того, про що ви намагаєтеся мені сказати, не існує…

Рорк підійшов до нього, взяв його підборіддя, рвучко його підняв і сказав:

— Ти чортів телепень. Ти не маєш права перейматися тим, що я думаю про твою роботу, хто я такий або чому я тут. Ти надто обдарований для цього. Але якщо хочеш знати — я вважаю тебе найкращим скульптором з усіх, кого ми зараз маємо. Я так вважаю, бо твої скульптури — це не ті люди, якими вони є, а люди, якими вони можуть і повинні стати. Бо ти вийшов за межі можливого і змусив нас побачити, що саме можливо, але можливо це лише завдяки тобі. Бо твої скульптури більше позбавлені зневаги до людства, ніж будь-які інші роботи, що я їх бачив. Бо ти відчуваєш дивовижну повагу до людини. Бо твої статуї втілюють героїчне в людині. І тому я прийшов сюди, не щоб зробити тобі послугу і не з жалю до тебе, а також не тому, що тобі терміново потрібна якась робота. Я прийшов із простої егоїстичної причини — тієї ж причини, що спонукає людину обирати найчистішу їжу, яку можна знайти. Це ж закон виживання — адже так? — шукати найкраще. Я не прийшов сюди заради тебе. Я прийшов заради себе.

Меллорі шарпнувся від нього і долілиць упав на ліжко, витягнувши перед собою руки зі стиснутими кулаками. Ледь помітне тремтіння сорочки на його спині підказувало, що він плаче; його кулаки повільно заривалися в подушку. Рорк зрозумів, що він дивиться на людину, яка ніколи досі не плакала. Він сів на край ліжка і не міг відвести погляду від вивернутих зап'ястків, хоча це було нестерпне видовище.

Невдовзі Меллорі сів. Він подивився на Рорка і побачив найспокійніше, найдобріше обличчя — обличчя без тіні жалю. Воно не скидалося на обличчя людини, яка з таємною насолодою спостерігає за агонією іншої, впиваючись виглядом жебрака, який потребує співчуття; воно не ховалося за маскою жадібної душі, що тішиться із приниження іншого. Роркове обличчя було втомлене, натягнуте на вилицях, наче його щойно відлупцювали. Але його очі були безтурботні, й вони спокійно дивилися на Меллорі впевненим чистим поглядом розуміння — і поваги.

— А зараз лягай, — сказав Рорк. — Трохи полеж.

— І як вони дозволили тобі жити?

— Лягай. Відпочинь. Пізніше поговоримо.

Меллорі підвівся. Рорк узяв його за плечі, змусив лягти, підняв із підлоги його ноги, а голову вмостив на подушку. Хлопець не пручався.

Відступивши назад, Рорк наштовхнувся на стіл, звалений сміттям, і щось полетіло на підлогу. Меллорі шарпнувся, намагаючись упіймати це першим. Рорк відштовхнув його руку і впіймав предмет.

Це була невеличка гіпсова дощечка, схожа на ті, що їх продають у крамничках дешевих сувенірів — барельєф немовляти, яке лежало на животі, виставивши дупку з ямочками і грайливо позираючи через плече. Кілька ліній, структура м'язів виказували неймовірний талант, який не можна було приховати і який люто проривався крізь усе інше; це інше свідчило про відчайдушну спробу стати доступним, банальним і вульгарним, про незграбне зусилля, непереконливе і вистраждане. Це було знаряддя з кімнати тортур.

Меллорі зауважив, що Роркова рука почала тремтіти, потім відхилилася назад і вгору, повільно піднялася над головою, наче збираючи повітря у згині ліктя; це тривало лише мить, але, здавалося, вона триває хвилини: рука завмерла вгорі, потім різко полетіла вперед, жбурнула гіпсову дощечку через кімнату, й та розбилася на друзки. Ніхто ще не бачив Рорка таким убивчо злим.

— Рорк…

— Що?

— Рорк, шкода, що ми не зустрілися раніше, до того, як ти дав мені роботу. — Він говорив без емоцій, відкинувши голову на подушку, заплющивши очі. — Тоді не було б інших причин, домішаних до цього. Бо ти ж знаєш, що я дуже тобі вдячний. Не через те, що ти даєш мені роботу. Не тому, що ти сюди прийшов. І не за те, що ти колись іще для мене зробиш. Тільки за те, що ти такий.

Потім він лежав нерухомо, витягнувшись і розслабившись, мов людина, яка давно перейшла межу страждань. Рорк стояв біля вікна, дивлячись на вбогу кімнатку і на хлопця в ліжку. Він запитував себе, чому йому здається, начебто він на щось чекає. Нібито чекає на вибух над їхніми головами. Це було безглуздо. Але раптом він зрозумів. Він подумав, що так почувається людина, яка потрапила в пастку; ця кімната була не наслідком убогості, вона була відбитком війни; це спустошення заподіяла вибухівка зловісніша, ніж будь-яка з тих, що зберігаються на військових складах. Війна… проти кого?.. У ворога не було імені й не було обличчя. Але цей хлопець був його побратимом по зброї, пораненим у битві, і Рорк стояв над ним, охоплений дивним бажанням — бажанням схопити його на руки і віднести в безпечне місце… Лише не відомо було, де пекло, а де безпечне місце… Він подумав про Кента Лансінґа, намагаючись пригадати його слова…

Згодом Меллорі розплющив очі та сперся на лікті. Рорк підсунув до ліжка стілець і сів поруч.

— А зараз, — сказав він, — кажи. Кажи те, що насправді хочеш сказати. Не розповідай мені про свою родину, дитинство, своїх друзів чи почуття. Розкажи мені, про що ти думаєш.

Меллорі подивився на нього недовірливо і прошепотів:

— Звідки ти це знаєш?

Рорк усміхнувся і нічого не відповів.

— Звідки ти знаєш, що мене щось вбиває? Повільно, протягом років, змушуючи ненавидіти людей, яких я не хочу ненавидіти… Ти теж це відчував? Ти теж бачив, як твої найкращі друзі люблять у тобі все, крім того, що справді важливо? І це твоє найважливіше для них ніщо, ніщо, навіть не звук, що вони можуть його розпізнати. Ти хочеш сказати те, що ти бажаєш почути? Хочеш знати, що я роблю і чому я це роблю, хочеш знати, що я думаю? Тобі це не нудно? Це важливо?

— Розповідай.

Потім він просидів чимало годин, слухаючи, як Меллорі розповідає про свою роботу, про думки, що в неї вкладав, про думки, що формували його життя, розповідав жадібно, наче порятований потопельник, який дістався берега і п'янів від повітря, жадібно хапаючи його великими ковтками.

Наступного ранку Меллорі прийшов до Роркового бюро, і Рорк показав йому ескізи храму. Меллорі стояв біля кульмана, перед проблемою, що потребувала вирішення; він змінився, у ньому не залишилося ні вагання, ні згадки про біль; він брав ескізи, його руки рухалися чітко і впевнено, наче в солдата на посту.

Ці рухи свідчили: ніщо, заподіяне йому, не може зашкодити покликанню творити. Він мав непохитну безособову впевненість; він звертався до Рорка як рівня.

Він довго вивчав ескізи, потім підвів голову. Він цілком контролював обличчя, але не очі.

— Подобається? — запитав Рорк.

— Не питай дурниць.

Він узяв один ескіз, попрямував із ним до вікна і став там, поглядаючи то на ескіз, то на двір, то на Роркове обличчя.

— Це неймовірно, — сказав він. — Оце і це, — він показав за вікно.

На розі вулиці, внизу, розташувався більярдний зал, поряд були багатоквартирний будинок із коринфським портиком і рекламний щит із афішею вистави на Бродвеї; на далекому даху тріпотіла сіро-рожева білизна, розвішана на шворці.

— Не у цьому місті. Не на цій землі. — мовив Меллорі. — Але ти це зробив. Це можливо… Я більше не боятимусь.

— Чого?

Меллорі акуратно поклав ескіз на стіл і відповів:

— Учора ти сказав щось про основний закон. Закон, що вимагає від людини обирати найкраще… Це було кумедно… Невизнаний геній — яка давня історія. Ти колись думав про гірший варіант — надмірно визнаного генія?.. Те, що величезна кількість людей — це нещасні бовдури, які не знають, що найкраще — це маячня. Не варто через це гніватися. Але ти розумієш людей, які бачать і не прагнуть цього?

— Ні.

— Ні. Ти не можеш зрозуміти. Я всю ніч думав про тебе. Я зовсім не спав. І знаєш, у чому твоя таємниця? У твоїй страхітливій невинності.

Рорк голосно розреготався, дивлячись на хлопчаче обличчя.

— Ні, — сказав Меллорі, — це не смішно. Я знаю, про що кажу — а ти ні. Ти не можеш знати. Через твоє абсолютне здоров'я. Ти такий здоровий, що не можеш збагнути хвороби. Ти про них знаєш, але не надто віриш у їхнє існування. А я вірю. Я в дечому мудріший за тебе, тому що слабший. Я розумію той інший бік. Ось що зі мною сталося… те, що ти бачив учора.

— Це в минулому.

— Можливо. Але не зовсім. Я більше не боюся. Але знаю, що страх існує. Я знаю, що це за страх. Тобі його не збагнути. Послухай, який найжахливіший випадок можна собі уявити? Для мене — опинитися обеззброєним у камері з чудовиськом, яке стікає слиною, чи маніяком з хворобою, що вижерла його мозок. У тебе нічого не залишається, крім твого голосу — твого голосу і думок. Ти кричиш цьому створінню, чому воно не має чіпати тебе, ти знаходиш найпромовистіші слова, найпереконливіші слова, стаєш глашатаєм абсолютної істини. І ти бачиш, як воно витріщається на тебе, і розумієш, що воно не здатне почути тебе, що до нього ніяк не достукатися, не достукатися жодним чином, хоча воно дихає і рухається перед тобою з якоюсь своєю метою. Це жахіття. Те, що нависло над світом, нишпорить серед людей — це те саме, щось замкнене в собі, безмозке, абсолютно безглузде, але воно підступне і має свою мету. Не думаю, що я боягуз, але я його боюсь. І це все, що я знаю — лише те, що воно існує. Але я не знаю його цілей і не розумію його природи.

— Принцип декана, — сказав Рорк.

— Що?

— Це те, про що я колись думав… Меллорі, а чому ти намагався застрелити Еллсворта Тухі? — Він побачив хлопцеві очі й додав: — Ти не мусиш мені говорити, якщо не хочеш.

— Мені не подобається розповідати про це, — напружено мовив Меллорі. — Але ти поставив слушне запитання.

— Сідай, — сказав Рорк. — Поговорімо про твоє замовлення.

Меллорі уважно слухав, поки Рорк розповідав про будинок і завдання скульптора. На завершення він сказав:

— Лише одна статуя. Вона стоятиме отут, — він показав на ескіз. — Усе буде організовано навколо неї. Статуя оголеної жінки. Якщо ти збагнув ідею споруди, ти зрозумів, яка це має бути статуя. Людський дух. Героїчне в людині. Натхнення і звершення водночас. Піднесення над світом і піднесення над власною суттю. Пошук Бога — і віднайдення себе.

Покажи, що немає вищого досягнення, ніж сама людина… Ти єдиний, хто може зробити це для мене.

— Добре.

— Ти працюватимеш так, як я працюю зі своїм клієнтом. Ти знаєш, що мені потрібно — решта за тобою. Роби як знаєш. Я хотів би запропонувати модель, але якщо вона не відповідає твоїй меті, обери ту, яку вважаєш за потрібне.

— І кого ти обрав?

— Домінік Франкон.

— О Боже!

— Знаєш її?

— Бачив. Якби вона погодилася… Ісусе, не існує жінки, яка більше пасувала б для цього… — Він затнувся, а потім додав, випустивши пару: — Вона не позуватиме. Тільки не для тебе.

— Вона це зробить.

Ґай Франкон спробував заперечувати, почувши про це.

— Послухай, Домінік, — сердито сказав він, — є ж якась межа. Насправді вона існує — навіть для тебе. Чому ти це робиш? Чому — для Роркового проекту, заради всього святого? Після всього, що ти написала і зробила, щоб йому нашкодити… І ти ще дивуєшся, що люди пліткують? Ніхто не захвилювався б й не зауважив би, якби це був хтось інший. Але ти — і Рорк! Я не можу і кроку ступити, щоб мене про це не запитали. Що мені робити?

— Замовити собі копію статуї. Вона буде прекрасна.

Пітер Кітінґ відмовився це обговорювати. Але він зустрів Домінік на вечірці та запитав, не маючи такого наміру:

— Це правда, що ти позуєш для статуї до Роркового храму?

— Так.

— Домінік, мені це не подобається.

— Та невже?

— О, вибач. Я знаю, що не маю права… Ось тільки… Ось тільки з усіх людей світу я не хочу бачити, що саме ти приятелюєш із Рорком. Не з Рорком. Із ким завгодно, лише не з Рорком.

Вона зиркнула на нього зацікавлено:

— Чому?

— Я не знаю.

Її пильний погляд його бентежив.

— Можливо, — пробелькотів він, — можливо тому, що твоя оцінка його роботи ніколи не видавалася мені до кінця справедливою. Я дуже щасливий, що ти… але це якось неправильно. Неправильно для тебе.

— Неправильно, Пітере?

— Ні. Але як людина він тобі не подобається?

— Так. Як людина він мені не подобається.

Еллсворт Тухі теж був невдоволений.

— Домінік, це дуже нерозважливо з твого боку, — сказав він за зачиненими дверима її кабінету. Його голос не був лагідним.

— Я знаю.

— Ти не можеш змінити думку і відмовитися?

— Я не змінюватиму думки, Еллсворте.

Він сів, стенув плечима, а потім усміхнувся:

— Гаразд, любонько, чини як знаєш.

Вона пробігалася олівцем по рядках відбитка і нічого не відповідала. Тухі прикурив цигарку.

— Отже, він обрав Стівена Меллорі для цієї роботи, — сказав Тухі.

— Так. Кумедний збіг, чи не так?

— Це зовсім не збіг, моя люба. Таких збігів не існує. Це закономірність. Хоча я впевнений, що він про це не знає і ніхто не допомагав йому робити вибір.

— То ти це схвалюєш?

— Усім серцем. Усе складається якнайкраще. Навіть краще, ніж я сподівався.

— Еллсворте, а чому Меллорі намагався тебе вбити?

— Гадки не маю. Хтозна. Гадаю, містер Рорк знає. Або має знати. До речі, хто обрав тебе за модель — Рорк чи Меллорі?

— Еллсворте, це тебе не обходить.

— Розумію, Рорк.

— До речі, я сказала Роркові, що це ти переконав Гоптона Стоддарда його найняти.

Він затримав цигарку на півдорозі до рота, потім продовжив рух і затягнувся.

— Сказала? Чому?

— Я бачила ескізи храму.

— Такі хороші?

— Не те слово, Еллсворте.

— Що він сказав, коли дізнався?

— Нічого. Розсміявся.

— Розсміявся? Як люб'язно з його боку. Наважуся припустити, що незабаром разом із ним сміятимуться й інші люди.

Цієї зими Рорк рідко спав більше ніж три години на добу. В рухах з'явилася рвучка різкість, мовби його тіло заряджало енергією всіх довкола. Енергія струменіла крізь стіни його контори до трьох пунктів у місті: будівлі Корда у центрі Мангеттену — башти з міді та скла; до готелю «Аквітанія» на півдні Центрального парку; до храму на скелі над Гудзоном на далекій півночі Ріверсайд-драйв.

Коли вони знаходили час зустрітися, Остін Геллер спостерігав за ним весело і втішно.

— Коли ти закінчиш ці три будинки, Говарде, — сказав він, — ніхто вже не зможе тебе зупинити. Ніколи більше. Інколи я намагаюся вгадати, як далеко ти зайдеш. Розумієш, мене завжди приваблювала астрономія.

Одного березневого вечора Рорк стояв усередині високої огорожі, зведеної навколо будівельного майданчика храму, згідно із вказівками Стоддарда.

Перші кам'яні блоки, основа для майбутніх стін, здіймалися над землею. Було вже пізно, і робітники порозходилися. Місце, відірване від світу, спорожніло і розчинялося в темряві; але небо сяяло надто яскраво як для вечора, що скрадався землею, світло наче затрималося довше, ніж зазвичай, оголошуючи про прихід весни. Гудок корабельної сирени пролунав десь на річці й здавалося, що він долинає здалеку, подолавши кілометри тиші. У дерев'яній халупі, що слугувала студією для Меллорі, де йому позувала Домінік, досі світилося.

Храм мав стати невеличкою спорудою із сірого вапняку. Горизонтальні лінії будівлі не тягнулися до неба, а повторювали лінії землі. Здавалося, храм стоїть, витягнувши руки на висоті плечей, долонями догори, у величному мовчазному заклику. Споруда не притискалася до землі й не просідала під вагою неба. Вона ніби підносила землю, а кілька її вертикальних стріл притягували небо донизу. Все було допасовано до людських розмірів так, щоб не перетворювати людину на карлика, а щоб створити тло, яке робить людину єдиним абсолютом, мірою досконалості, згідно з якою судять про решту параметрів. Увійшовши до храму, людина відчувала простір, змодельований навколо неї і для неї, наче споруда чекала на її прихід, щоб стати завершеною. Це було місце, де охоплювала тиха радість екзальтації. Місце, де почуваєшся безгрішним і сильним, в якому душа знаходить величний спокій.

Усередині не було жодних оздоб, окрім ступінчастих виступів стін і велетенських вікон. Не запечатана склепіннями стеля відкривалася назустріч землі довкола, деревам, річці, сонцю, лініям міста на обрії, хмарочосам — формам усіх людських досягнень. Наприкінці зали стояла скульптура оголеного людського тіла.

Зараз у темряві перед ним не було нічого, крім перших каменів, але Рорк уже думав про завершену будівлю, відчуваючи її суглобами пальців, що й досі пам'ятали рухи олівця, який її креслив. Він постояв, думаючи про це, а потім перетнув нерівний розритий ґрунт будівельного майданчика, прямуючи до майстерні в халупі.

— Хвилинку, — відповів голос Меллорі, коли він постукав.

Усередині халупи Домінік зійшла з подіуму і накинула халат. Потім Меллорі відчинив двері.

— О, це ти? — сказав він. — Ми думали, це сторож. Що ти тут робиш так пізно?

— Доброго вечора, міс Франкон, — привітався Рорк, і вона кивнула у відповідь. — Вибач, Стіве, що відволік.

— Нічого. Нам іде не надто добре. Домінік сьогодні ніяк не може допетрати, що саме мені потрібно. Сідай, Говарде. Котра зараз година?

— О пів на десяту. Якщо ви збираєтеся залишатися довше, то, може, замовити для вас вечерю?

— Не знаю. Перекуримо?

У майстерні була нефарбована дерев'яна підлога та голі дерев'яні крокви, а в кутку жевріла чавунна пічка. Меллорі крокував майстернею наче феодальний власник, із замащеним глиною чолом. Він нервово курив, міряючи кроками приміщення.

— Домінік, хочете вбратися? — запитав він. — Не думаю, що ми сьогодні ще щось зробимо.

Вона не відповіла. Стояла та дивилася на Рорка. Меллорі дійшов до кінця приміщення, повернув назад і всміхнувся Рорку:

— Чому ти ніколи не приходив сюди раніше, Говарде? Звісно, якби я був по-справжньому зайнятим, я витурив би тебе геть. Що, між іншим, ти тут робиш о такій годині?

— Просто захотів подивитися. Не міг прийти сюди раніше.

— Стіве, це те, що тобі потрібно? — раптом запитала Домінік. Вона скинула халат і гола вийшла на подіум. Меллорі подивився на неї, потім на Рорка і знову на неї. Раптом він побачив те, чого вони домагалися весь день. Він побачив її тіло перед собою, випростане й напружене, з відкинутою назад головою, з руками, витягнутими по боках долонями назовні. Вона стояла так багато днів, але саме зараз її тіло ожило і немов знерухоміло; здавалося, воно ось-ось затремтить, промовляючи те, що він хотів почути — горда, благоговійна, захоплена і віддана власному видінню, миті, після якої зламається і розіб'ється, миті віддзеркалення побаченого нею.

Цигарка Меллорі полетіла через кімнату.

— Стій так, Домінік, — закричав він, — Тримай так! Тримай!

Він був на робочому місці раніше, ніж його цигарка приземлилася. Він працював, а Домінік нерухомо стояла. Рорк дивився на неї, прихилившись до стіни.

У квітні стіни храму здійнялися над землею ламаними лініями. У місячні ночі вони відсвічували м'яким, розмитим, схожим на підводне сяйвом. Навколо будови стояв на сторожі високий паркан.

Після закінчення робочого дня на будівельному майданчику часто залишалося четверо людей — Рорк, Меллорі, Домінік і Майкл Донніґан. Майкл працював на всіх Роркових будовах.

Вони вчотирьох усідалися в халупі Меллорі після того, як решта йшли. Мокра тканина накривала незвершену статую. Двері халупи були прочинені у першу теплоту весняної ночі, відкриваючи зору гілку дерева з трьома молоденькими листочками на тлі темного неба і зірок, що тремтіли наче краплі води на краєчках цих листочків. У халупі не було стільців. Меллорі стояв біля чавунної пічки, він смажив сосиски та готував каву. Майк сидів на подіумі для моделі, пихкаючи люлькою. Рорк лягав на підлогу, опершись на лікті, Домінік сиділа на кухонній табуретці, загорнувшись у тонкий шовковий халат і опустивши босі ноги на дощану підлогу.

Вони не говорили про роботу. Меллорі розповідав неймовірні історії, й Домінік сміялася наче дитина. Вони не говорили ні про що особливе, слова взагалі не мали значення, тільки звук їхніх голосів, теплі веселі інтонації, простота цілковитої розслабленості. Це були четверо людей, яким подобалося товариство одне одного. Стіни, що зводилися у темряві за відчиненими дверима, виправдовували їхній відпочинок, давали їм право на легкість. Будинок, що вони його зводили разом, неначе резонував, відгукуючись на звуки їхніх голосів. Рорк реготав так, як Домінік ніколи досі не випадало чути, — безтурботно і молодо.

Вони залишалися допізна. Меллорі розливав каву у випадково зібрані щербаті чашки, й аромат напою змішувався із запахом молодого листя надворі.

У травні зупинилося будівництво «Аквітанії».

Двоє власників розорилися на біржі, кошти третього заморозив суд через чийсь спірний спадок; четвертий привласнив собі чиїсь акції. Корпорація луснула, втягнута в судову тяганину, що могла затягнутися на декілька років. Незавершене будівництво мало чекати, поки вирішать його долю.

— Я залагоджу проблему, навіть якщо когось із них доведеться пристрелити, — сказав Кент Лансінґ Рорку. — Я вирву його з їхніх рук.

Одного дня ми його закінчимо — ти і я. Але потрібен час. Можливо, багато часу. Я не проситиму тебе потерпіти. Такі люди, як ти і я, не дожили б і до шістнадцяти років, якби не мали витримки китайського ката і шкіри, наче броня військового корабля.

Еллсворт Тухі сміявся, сидячи на краю столу Домінік.

— Незакінчена симфонія, слава Богу, — сказав він.

Домінік вжила цей вислів у своїй колонці. «Незакінчена симфонія на півдні Центрального парку», — написала вона. «Слава Богу» там не було. Вислів повторювали. Люди зауважували недоречність недобудованої споруди, в яку вгатили силу-силенну грошей, на важливій вулиці, покинутої з порожніми віконницями, неприкритими стінами, голими балками; коли хтось запитував, що це таке, перехожі, які ніколи не чули про Рорка й не знали історії будівництва, глумливо відповідали: «О, це незакінчена симфонія».

Пізно вночі Рорк зупинявся на протилежній стороні вулиці, під деревами парку, і дивився на чорну, мертву будову на тлі сяйливих споруд міського небокраю. Його руки ворушилися наче виліплювали щось із глини; з цієї відстані порушену проекцію можна було закрити долонею руки; але інстинктивні завершальні рухи торкалися лише повітря.

Іноді він змушував себе пройтися будовою. Ходив по нестійких дошках, перекинутих над порожнечею, проминав кімнати без стель і кімнати без підлоги, підходив до відкритих майданчиків з арматурою, що стирчала, наче кості крізь прорвану шкіру.

У закамарку вглибині першого поверху жив старий сторож. Він знав Рорка і дозволяв йому тут блукати. Якось він перепинив його і несподівано сказав: «У мене колись майже з'явився син. Він народився мертвим». Щось змусило його сказати це, і він дивився на Рорка, не надто впевненим у тому, що саме хотів сказати. Але Рорк усміхнувся, заплющив очі й, замість потиснути руку, поклав її старому на плече, а потім пішов геть.

Це тривало лише кілька тижнів. Потім він змусив себе забути про «Аквітанію».

Одного жовтневого вечора Рорк і Домінік пройшлися завершеним храмом. За тиждень його мали представити громадськості, наступного дня після повернення Стоддарда. Ніхто не бачив споруди, крім тих, хто її будував.

Стояв чистий, тихий вечір. На будівельному майданчику було порожньо й тихо. Червоне світло вечірньої зорі на вапнякових стінах нагадувало перше сонячне проміння. Вони подивилися на храм, потім зайшли досередини і мовчки зупинилися перед мармуровою статуєю. У замкненому навколо них просторі тіні здавалися вирізьбленими тією ж рукою, яка вирізьбила стіни. Згасаючи, світло плинуло у контрольованому ритмі, неначе слова, і змушувало звучати мінливі грані стін.

— Рорк…

— Слухаю, моя найдорожча.

— Ні… нічого…

Тримаючись за руки, вони разом повернулися до машини.

12

Відкриття храму Стоддарда припало на перше листопада.

Агент зі зв'язків із громадськістю добре впорався зі своїм завданням. Люди теревенили про подію, про Говарда Рорка і про архітектурний шедевр, якого слід було сподіватися місту.

Уранці тридцять першого жовтня Гоптон Стоддард повернувся зі своєї навколосвітньої подорожі. У порту його зустрів Еллсворт Тухі.

Уранці першого листопада Гоптон Стоддард зробив невелемовну заяву, що відкриття не відбудеться. Він нічого не пояснив.

Уранці другого листопада у нью-йоркському «Знамені» вийшла колонка «Один маленький голос» Еллсворта Тухі із заголовком «Блюзнірство». У ній ішлося:

Час надійшов, — промовив морж, —

Про щось розповісти:

Про Рорка, кораблі, взуття,

Капусту й королів,

Чи в морі закипить вода,

Чи має Рорк аж два крила.

Не наше це покликання, перефразовуючи філософа, який нам не до вподоби, — бути віялом од мух,[10] одначе коли в мухи виникає манія величі, найкращі з нас повинні упослідитися до нікчемної праці задля її знищення.

Останнім часом чимало гомоніли про такого собі Говарда Рорка. Позаяк свобода слова є нашим священним здобутком і містить у собі також свободу зловживати чиїмось часом, у таких розмовах не було б великої біди — якщо знехтувати фактом, що можна знайти чимало плідніших занять, аніж обговорювати людину, яка, здається, не має інших заслуг, аніж одна споруда, що вона її розпочала, але не завершила. У цьому не було б великої біди, якби фарс не обернувся трагедією — і шахрайством.

Говард Рорк — про якого більшість із вас не чули і з великою ймовірністю ніколи не почують — архітектор. Рік тому йому довірили надзвичайно відповідальне завдання. Йому замовили збудувати величну споруду за відсутності замовника, який повірив у нього і дав йому повну свободу дій. Якби в царині мистецтва можна було послуговуватися термінами кримінального права, нам довелося б сказати, що містер Рорк — розкрадач духовного майна.

Містер Гоптон Стоддард, відомий філантроп, мав намір подарувати Нью-Йорку Храм релігії, міжконфесійний собор, що символізує дух людської віри. Натомість те, що збудував для нього Рорк, можна використати хіба що як склад — хоча таке застосування не видається практичним. Це радше міг бути бордель — що більш імовірно, беручи до уваги скульптурне оздоблення. Але це напевне не храм.

Здається, що в цій будівлі зловмисне перекрутили всі уявлення про релігійну споруду. Замість аскетичної замкненості цей так званий храм відчинено навстіж, наче шинок на Заході. Замість того, щоб навіювати настрій шанобливої печалі, що личить місцю, де людина розмірковує про вічність та усвідомлює свою марноту, ця споруда несе відбиток розбещеності й дикого збудження. Замість стрімких ліній, що тягнуться до неба, чого вимагає сама сутність храму як символу людської потреби здійнятися над власним нікчемним еґо, ця споруда хизується горизонтальністю, влігшись долічерева в багнюку і декларуючи свою відданість земній хоті, прославляючи вульгарне задоволення плоті на противагу високим пориванням душі. Статуя оголеної жінки у місці, куди люди приходять заради духовного піднесення, свідчить сама за себе і не вимагає пояснень.

Людина, яка входить до храму, шукає визволення від себе. Вона прагне приборкати свою пиху, покаятися у власних гріхах, просити прощення. Вона знаходить самореалізацію у почутті смиренної покори. У храмі Господа людині личить уклякнути. Жодна людина зі здоровим глуздом не вклякне в храмі містера Рорка, бо їй це навіть на думку не спаде. Тут виникають емоції іншого походження: зарозумілість, зухвалість, непокора, гординя. Це не оселя Бога, а палата мегаломана. Це не храм, а його абсолютна протилежність, нахабне знущання з усіх релігій. Ми назвали б його язичницьким капищем, якби не загальновідомий факт, що язичники були здібними архітекторами.

Ця колонка не покликана захищати якусь одну віру, але звичайна порядність вимагає поважати релігійні переконання всіх співгромадян. Ми відчули, що повинні пояснити громадськості характер цієї свавільної атаки на релігію. Ми не можемо потурати такому обурливому блюзнірству.

Якщо вам здалося, що ми забули про наше покликання аналізувати власне архітектурні достоїнства, ми можемо лише відповісти, що для такого аналізу немає підстав. Було б неправильно прославляти посередність, критично розбираючи його роботи. Ми можемо пригадати всі попередні Роркові споруди, але в них немає нічого, крім тієї ж невправності, тієї ж посередньої якості зарозумілого дилетанта. Бог дав крила всім своїм створінням, але корови, на жаль, не вміють літати. Отак-от, мої друзі. Порадіймо, що покінчили сьогодні з неприємним обов'язком. Хоча від написання некрологів радості насправді мало.

Гоптон Стоддард третього листопада подав позов на Говарда Рорка за порушення умов контракту й зловживання довірою замовника. Він вимагав компенсації на суму, достатню, щоб інший архітектор перебудував храм.

Гоптона Стоддарда нескладно було переконати. Він повернувся з подорожі, пригнічений спогляданням різноманітних релігій, надто вигадливістю пекельних тортур, що ними йому загрожували у всіх куточках світу. Він дійшов висновку, що в будь-якому віросповіданні його земне життя заслужить найгіршого покарання на тому світі. Це вразило рештки його розуму. Стюарди на кораблі, коли він повертався додому, були впевнені, що старий джентльмен потерпає від слабоумства.

По обіді після повернення Еллсворт Тухі повів його оглядати храм. Тухі нічого не казав. Гоптон Стоддард мовчки вирячився на будівлю, й Тухі почув, як спазматично клацнули його штучні зуби. Це місце не нагадувало нічого з того, що Стоддард побачив, мандруючи світом, нічого, що він собі уявляв. Він не знав, що й думати. Коли старий звернув свій відчайдушно-запитальний погляд на Тухі, його очі, наче желе, були безтямні. Він чекав. Цієї миті Тухі міг переконати його у чому завгодно. Тухі заговорив, і ці слова незабаром з'явилися в його колонці.

— Але ти ж казав, що цей Рорк годиться, — панічно простогнав Стоддард.

— Я на це сподівався, — прохолодно відповів Тухі.

— Але в чому ж тоді річ?

— Я не знаю, — мовив Тухі, і його обвинувальний погляд дав Стоддардові зрозуміти, що існує якийсь зловісний гріх і що винен сам Стоддард.

Тухі не вимовив ані слова в лімузині, дорогою до Стоддардового помешкання, попри благання старого щось сказати. Він мовчав. Ця тиша жахала Стоддарда. У квартирі Тухі вмостив його в крісло і виструнчився навпроти, грізний, мов суддя.

— Гоптоне, я знаю, чому так сталося.

— Чому?

— Ти можеш назвати хоч одну причину, чому я став би тобі брехати?

— Ні, звісно, ні, ти найкращий знавець і найчесніша людина на землі, та я не розумію, я просто нічого не розумію!

— Я розумію. Порадивши тобі Рорка, я мав усі підстави сподіватися — від щирої душі, — що він створить шедевр. Але він цього не зробив. Гоптоне, ти знаєш, яка сила може зруйнувати всі людські розрахунки?

— Як-к-ка сила?..

— У такий спосіб Бог вирішив відмовитися від твого дарунка. Він не вважає тебе гідним підносити йому святиню. Гадаю, ти можеш обдурити мене, Гоптоне, і всіх людей навколо. Але ти не можеш обдурити Бога. Він знає, що твоє минуле чорніше, ніж я собі уявляв.

Він говорив тривалий час, спокійно і невблаганно; Стоддарда охоплював невимовний жах. Наприкінці Тухі сказав:

— Це очевидно, Гоптоне: ти не можеш купити прощення, звертаючись безпосередньо до Бога. Тільки чисті серцем можуть будувати храми. Ти ж повинен ступити чимало смиренних кроків спокути, перш ніж досягти цієї сходинки. Ти маєш виправдатися в очах людей, перед тим як тебе виправдає Бог. Цій споруді судилося стати не храмом, а благодійною установою. Скажімо, притулком для дітей із відхиленнями у розвитку.

Гоптон Стоддард не міг із цим погодитися.

— Пізніше, Еллсворте, пізніше, — стогнав він. — Дай мені час.

Він погодився подати позов на Рорка, як це запропонував Тухі, щоб покрити вартість перебудови, а вже потім вирішити, що саме слід переробити.

— Не дивуйся ні з чого, що я скажу чи напишу про це, — мовив на прощання Тухі. — Я буду змушений іноді говорити не зовсім правду. Я повинен захистити власну репутацію від ганьби, що сталася з твоєї провини, а не з моєї. Лише пам'ятай, що ти присягнув ніколи не зізнаватися, хто саме порадив тобі найняти Рорка.

Наступного дня у «Знамені» з'явилася стаття «Блюзнірство» — і детонатор спрацював. Вибух стався після повідомлення про судовий позов Стоддарда.

Ніхто не відчував бажання йти в хрестовий похід через будинок, але релігія підверглася атаці; агент зі зв'язків із громадськістю занадто добре підготував ґрунт — пружину громадської уваги накрутили, і величезна кількість людей її відпустила.

Галасливе обурення, що здійнялося навколо Рорка та його храму, здивувало всіх, окрім Еллсворта Тухі. Священики проклинали будівлю під час проповідей. Жіночі клуби ухвалювали резолюції протесту. Комітет матерів заповнив восьму сторінку газети, петицією із зойками на захист дітей. Відома акторка написала статтю про необхідність єднання всіх царин мистецтва, пояснюючи, що храм Стоддарда за своєю суттю неужитковий, і згадуючи час, коли вона грала роль Марії Магдалини у великій біблійській драмі. Жінка з вищого товариства поділилася з читачами спогадами про химерні храми, що їй випало бачити їх під час екзотичних подорожей, вихваляючи зворушливу віру дикунів і осуджуючи цинізм цивілізованої людини. «Храм Стоддарда, — писала вона, — це символ нездарності й занепаду»; на фотографії вона позувала в бриджах, спираючись стрункою ніжкою на шию вбитого лева. Професор коледжу надіслав редакторові газети листа, в якому розповідав про свій духовний світ і стверджував, що в такому місці, як храм Стоддарда, він не відчуває духовності. Кікі Голкомб написала редактору про свої погляди на життя і смерть.

Гільдія архітекторів Америки виступила з гідною заявою, осуджуючи храм Стоддарда як духовне та мистецьке шахрайство. Схожі заяви, в яких було менше гідності, а більше лайки, надійшли від рад американських будівельників, письменників і митців. Ніхто про них досі не чув, але вони називали себе радами, і це робило їхній голос значущим. Люди казали одне одному: «А ви знаєте, Рада американських будівельників назвала цей храм взірцем архітектурної мерзоти?», — казали таким тоном, що натякав на близьке знайомство з найкращими представниками світу мистецтва. Співрозмовник не хотів визнавати, що й гадки не має про таку організацію, тому відповідав: «Саме цього я від них і очікував. А ви?».

Гоптон Стоддард отримав стільки листів співчуття, що враз став почуватися щасливим. Він ніколи ще не був таким популярним. Еллсворт, думав він, казав правду; його брати пробачали йому; Еллсворт завжди має слушність.

Найкращі газети незабаром перестали обсмоктувати цю історію. Але «Знамено» й далі роздмухувало полум'я. Для «Знамена» це був дарунок долі. Ґейла Вайненда в Нью-Йорку не було, він мандрував на яхті Індійським океаном, і Алва Скаррет продовжував хрестовий похід. Його це влаштовувало. Еллсворт Тухі не мав потреби його заохочувати; Скаррет сам цього хотів.

Він розводився про занепад цивілізації та висловлював жаль із приводу втрати віри. Влаштував конкурс творів на тему «Чому я ходжу до церкви» з призами для старшокласників. Започаткував серію ілюстрованих статей «Церкви нашого дитинства». Публікував у газеті світлини сакральних скульптур різних століть — сфінкса, ґаргулій, тотемних стовпів — і надав чільне місце фотографіям статуї Домінік із обуреними підписами під ними, не називаючи, одначе, імені моделі. Надрукував карикатури, що зображували Рорка у вигляді варвара у ведмежій шкурі та з палицею. Написав багато розумних слів про Вавилонську вежу, що так і не сягнула до неба, і про Ікара, який гепнувся на землю через свої воскові крила.

Еллсворт Тухі спостерігав за всім цим збоку. Він вніс лише дві незначних пропозиції: знайшов у архіві «Знамена» фотографію Рорка на відкритті будинку Енрайта — зображення людського обличчя у мить цілковитого захвату, — і запропонував «Знамену» надрукувати її під заголовком «Ви щасливі, містере Супермене?». Він також намовив Стоддарда відкрити храм для громадськості в очікуванні судового розгляду його позову. Храм привабив натовпи людей, які залишали непристойні малюнки та написи на п'єдесталі статуї Домінік.

Було також кількоро осіб, які милувалися та мовчки захоплювалися будівлею. Але вони не належали до тих, хто бере участь у громадських дискусіях. Остін Геллер написав розлючену статтю на захист Рорка та храму. Але він не був авторитетом ані в питаннях релігії, ані в питаннях архітектури, і стаття не зупинила буревію.

Говард Рорк не робив нічого.

Його попросили виголосити заяву, і він прийняв групу репортерів у своїй конторі, спокійно мовивши їм:

— Я не можу нічого сказати про мою будівлю. Якби я намагався ввіпхнути в мізки інших людей різні нісенітниці, це стало б образою для них і для мене. Але я радію, що ви сюди прийшли. Бо таки повинен щось сказати. Я хочу запросити всіх охочих піти й подивитися на храм, побачити його, а потім уже висловити власну думку, якщо вони матимуть бажання висловитися.

«Знамено» подало цю промову так: «Містер Рорк, якого, здається, цькує вся громадськість, зустрів журналістів із виглядом самовдоволеного нахабства і заявив, що думка громадськості — це дурниця. Він не захотів спілкуватися, але, вочевидь, чудово усвідомлює, що ця ситуація є для нього рекламою. Все, що його цікавить, — це привернути до будівлі увагу якомога більшого числа людей».

Рорк відмовився від адвоката, який представляв би його інтереси в суді. Попри бурхливі протести Геллера, він сказав, що захищатиметься сам, не пояснивши, як саме це робитиме:

— Остіне, є правила, що я на них охоче пристану. Я ношу такий же одяг, що й усі, їм таку саму їжу і користуюся тим же метро. Але деяких речей я не можу робити так, як усі — і це одна з них.

— Що ти знаєш про суди і закони? Він виграє.

— Виграє що?

— Процес.

— А хіба це має значення? Я не можу заборонити йому займати будівлю. Він її власник. Він може стерти її із земної поверхні або переобладнати на фабрику клею. Він може зробити з нею що заманеться, незалежно від того, виграю я чи програю.

— Але, щоб зробити це, він може забрати в тебе гроші.

— Так. Він може забрати мої гроші.

Стівен Меллорі нічого не коментував. Але його обличчя мало такий самий вираз, як того вечора, коли він познайомився з Рорком.

— Стіве, поговори про це, і тобі полегшає, — одного вечора сказав йому Рорк.

— Тут нема про що говорити, — байдужо відповів Меллорі. — Я ж тобі вже казав — не думаю, що вони дозволять тобі вижити.

— Маячня. Ти не повинен боятися за мене.

— Я не боюся за тебе. Що це дасть? Ідеться про інше.

Кілька днів по тому, сидячи на підвіконні у Рорковому кабінеті, Меллорі несподівано сказав:

— Говарде, пам'ятаєш, що саме я розповідав тобі про чудовисько, якого боюся? Я нічого не знаю про Еллсворта Тухі. Ніколи не бачив до того, як у нього стріляв. Лише читав те, що він пише. Говарде, я стріляв у нього тому, що, гадаю, він знає про те чудовисько все.

Домінік прийшла до Рорка, коли Стоддард оголосив про судовий позов.

Вона нічого не сказала. Поклала свою сумочку на стіл і почала, стоячи, знімати рукавички, так повільно, наче хотіла продовжити інтимність цього звичного жесту тут, у нього в кімнаті; вона довго дивилася на свої пальці, потім підвела голову. На її обличчі було написано, що вона знає про його найважчі страждання і поділяє їх, і хоче нести цей тягар разом із ним, холоднокровно, не просячи про співчуття.

— Ти помиляєшся, — мовив він. Вони часто говорили так одне з одним, продовжуючи спілкування, якого не починали. Його голос був лагідний. — Я цього не відчуваю.

— Я не хочу цього знати.

— Зате це хочу знати я. Те, що ти думаєш, — значно гірше за правду. Гадаю, мені байдуже те, що вони збираються зруйнувати храм. Можливо, це завдає мені такого болю, що я його навіть не відчуваю. Але я не думаю про це. Якщо ти непокоїшся за мене, не бери на себе більше, ніж беру я. Я не спроможний цілком віддаватися стражданню. Ніколи не був спроможний. Воно досягає якоїсь межі та стихає. Поки є ця межа, справжнього болю немає. Ти не повинна дивитися на мене так, як зараз.

— І де пролягає ця межа?

— Там, де я не можу ні про що думати і відчувати, крім того, що я спроектував цей храм. Що я його збудував. Усе інше не має великого значення.

— Ти не мав би його споруджувати. Ти не повинен був доводити все до того, що вони роблять.

— Це неважливо, навіть якщо вони його зруйнують. Важливо лише те, що храм існував.

Вона похитала головою:

— Ти розумієш, від чого я тебе рятувала, відбираючи в тебе замовлення?.. Щоб не дати їм права чинити з тобою так… Не дати права жити в твоїх будинках… Не дати права торкатися до тебе… жодним чином…

Домінік увійшла до кабінету Тухі, й він усміхнувся до неї привітно та несподівано щиро. Але забув про усмішку, насуплюючи брови у вдаваному розчаруванні; похмурість і усмішка на мить кумедно залишалися на його обличчі одночасно. Він був розчарований, бо Домінік увійшла без звичної драматичної пози; він не побачив ані гніву, ані насмішки; вона зайшла, наче бухгалтер на вимогу працедавця, і запитала:

— Чого ти цим хочеш досягти?

Він спробував відродити жвавість їхньої звичної ворожнечі і сказав:

— Сідай, моя люба. Так приємно тебе бачити. Радію так щиро, що нічого не можу вдіяти. Щось ти надто забарилася. Я чекав на тебе значно раніше. Я отримав стільки компліментів щодо своєї невеличкої статті, але, правду кажучи, це було аж ніяк не весело, бо я хотів почути, що скажеш ти.

— Чого ти цим хочеш досягти?

— Послухай, мила, сподіваюся, ти не гніваєшся на те, що я сказав про твою звабливу статую. Думав, ти зрозумієш, що я просто не міг оминути згадки про неї.

— Нащо цей суд?

— Добре, ти хочеш, щоб говорив я. А я ж так хотів почути тебе. Але часткове задоволення краще за його цілковиту відсутність. Я не проти поспілкуватися. Я так нетерпляче на тебе чекав. Але хочу, щоб ти сіла, тоді я почуватимуся зручніше… Ні? Як знаєш, але не тікай. Отже, судова тяганина? Хіба ж це не очевидно?

— Як це його зупинить? — запитала вона таким тоном, наче зачитувала статистичний витяг. — Нічого не зміниться, виграє він чи програє. Усе це — лише привід для бурхливої втіхи численних йолопів; мерзенно, але безглуздо. Не думала, що ти здатен гаяти свій час на смердючі скандали. Усе це забудуть до наступного Різдва.

— Боже мій, але ж і поразки я зазнав! Ніколи не думав, що я такий поганий учитель і що ти так мало засвоїла за два роки щільного спілкування зі мною! Це насправді мене пригнічує. І оскільки ти найрозумніша з усіх жінок, яких я знаю, це цілком моя провина. Але дещо ти таки вивчила: я не марную свого часу. Так і є. Не марную. Гаразд, моя люба, ти кажеш, що все це забудуть до наступного Різдва. І це, затям, буде хороший результат. Ти можеш боротися із живою справою. Та мертва справа, як і все мертве, не щезає цілком, а залишає по собі трупні плями. Дуже неприємна для репутації річ. Містера Гоптона Стоддарда цілком забудуть. Храм забудуть теж. Судову справу забудуть. А залишиться ось це: «Говард Рорк? Ти що, як можна довіряти цій людині? Він ворог релігії. Він позбавлений моралі. Ти й кліпнути не встигнеш, як він обмахлює тебе на грошах для будівництва», «Рорк? Він не годящий — колись клієнт позивався на нього до суду, бо він напартачив із замовленням», «Рорк? Рорк? Зачекайте хвильку, а чи не той це чолов'яга, про якого писали в усіх газетах через якесь срамовисько? Що ж це було? Якийсь непристойний скандал, власник будови — гадаю, це був бордель — судився з ним. Не варто мати справи із такою одіозною постаттю. Навіщо, коли є так багато порядних архітекторів на будь-який смак?». Поборися з цим, моя люба. Розкажи мені, як із цим боротися. Надто, якщо не маєш жодної зброї, крім таланту, що він навіть і не зброя, а радше серйозна перешкода.

Погляд Домінік його розчаровував; її очі дивилися пильно й незворушно, без натяку на гнів. Вона стояла перед столом, випростана, напружена, наче вартовий під час шторму, який знає, що мусить вистояти, не зійшовши з місця, навіть якщо сил терпіти не залишилося.

— Думаю, ти хочеш, щоб я продовжив? — запитав Тухі. — Тепер ти розумієш своєрідну ефективність мертвої справи. Ти не можеш виправдатися, не можеш пояснити, не можеш захистити себе. Ніхто тебе не слухатиме. Здобути славу доволі важко, а здобувши, її неможливо спекатися. Ні, неможливо зіпсувати репутацію архітектора, доводячи, що він поганий архітектор. Але її можна зруйнувати, довівши, що архітектор атеїст, або що хтось із ним судився, або тому, що він спав із жінкою сумнівної поведінки, або тому, що він любить відривати крильця мухам. Ти скажеш, що це безглуздо? Авжеж, безглуздо. І саме тому дієво. З аргументами можна боротися аргументами, але як боротися з нісенітницями? Твоя біда, моя люба, як і біда більшості людей, що ти не відчуваєш належної поваги до нісенітниць. Нісенітниці посідають чільне місце у нашому житті. Ти приречена, якщо вони стають твоїм ворогом. Але ти можеш змусити їх стати твоїми союзниками — о, моя люба!.. Послухай, Домінік, я перестану говорити, щойно побачу перші ознаки того, що ти злякалася.

— Кажи далі, — відрубала вона.

— Гадаю, ти повинна поставити мені якесь запитання, але, можливо, не хочеш бути банальною і відчуваєш, що це я повинен вгадати твоє запитання? Що ж, твоя правда. Ти хочеш знати, чому я обрав Говарда Рорка? Тому що — цитуючи мою власну статтю — не моє це покликання бути віялом од мух. Зараз я вжив цю фразу в дещо іншому значенні, але це неважливо. Також це допомогло мені дещо отримати від Гоптона Стоддарда. Але це лише побічний ефект, випадковість, невеличкий бонус. Загалом усе це був лише експеримент. Просто пробна сутичка, якщо так можна сказати, з більш ніж задовільними результатами. Якби ти не брала у цьому такої активної участі, ти стала б єдиною людиною, здатною оцінити видовище. Справді, знаєш, я майже нічого не робив, а поміркуй, яких досягнув результатів. Хіба не захопливо бачити величезний складний механізм, що ним є наше суспільство з усіма його важелями, ременями приводу і запобіжниками, що ними, на перший погляд, може керувати лише ціла армія? І раптом ти з'ясовуєш, що, натиснувши пальцем на певне місце, на одне життєво важливе місце — центр тяжіння, ти можеш змусити його розсипатися на нічого не варті уламки брухту? Це можна зробити, моя люба. Але на це потрібно чимало часу. Століття. Я мав перевагу перед моїми попередниками. Думаю, я став останнім і найуспішнішим — хоча й не найздібнішим — із них, адже чіткіше розумію, що нам потрібно. Утім це все абстракції. Якщо ж ідеться про конкретні реалії, хіба ти не бачиш нічого кумедного в моєму маленькому експерименті? Я бачу. Наприклад, чи зауважила ти, що серед захисників обох сторін неправильні люди? Алва Скаррет, професори коледжів, редактори газет, шановані матері родин і торгова палата мусили б кинутися на захист Говарда Рорка — якщо цінують власне життя. Але вони не зробили цього: вони підтримують Гоптона Стоддарда. З іншого боку, я чув, що якась банда пришелепуватих трактирних радикалів, яка називає себе «Новою лігою пролетарського мистецтва», намагалася зібрати підписи на підтримку Говарда Рорка — вони стверджують, що він став жертвою капіталізму, хоча повинні були б знати, що саме Гоптон Стоддард є їхнім прибічником. Рорк, між іншим, доволі тямовитий, щоб не втручатися у це все. Він розуміє. Ти розумієш. Я розумію. І кілька інших. Але брухт теж потрібен.

Вона зробила рух, щоб вийти.

— Домінік, невже ти вже йдеш? — його голос лунав ображено. — Нічого не скажеш? Анічогісінько?

— Ні.

— Домінік, ти мене розчаровуєш. А я ж так чекав на тебе! Зазвичай я дуже самодостатня людина, але іноді потребую аудиторії. Ти єдина особа, з якою я можу бути самим собою. Гадаю, це тому, що ти аж так мене зневажаєш, що жодне моє слово не має сенсу. Затям, я це знаю, але мене це не бентежить. Окрім того, методи, що я випробую на інших людях, на тебе не діють. Доволі дивно, але з тобою мені залишається лише бути чесним. Чорт, нащо здалася моя майстерна робота, якщо ніхто про неї не дізнається? Якби ти стала такою, як раніше, ти зараз сказала б мені, що це психологія вбивці, який здійснив досконалий злочин і зізнається у ньому, тому що не може пережити, що про це ніхто не дізнається. А я відповів би тобі, що так воно і є. Мені потрібні глядачі. У цьому і проблема з жертвами — вони не знають про те, що вони жертви. Так і має бути, але це стає нудним, і половина насолоди випаровується. Ти ж даруєш рідкісне задоволення — жертва, здатна оцінити майстерність ката… Заради Бога, Домінік, ти йдеш, коли я майже благаю тебе залишитися?

Вона взялася за клямку. Він стенув плечима і знову вмостився у кріслі.

— Добре, — сказав він. — Між іншим, не намагайся підкупити Гоптона Стоддарда. Зараз він їсть лише з моїх рук. Він не продасться.

Вона вже відчинила двері, але зупинилася і зачинила їх знову.

— О, так, звісно. Я знаю, що ти вже намагалася, але марно. Ти не така багата. У тебе забракне грошей, щоб викупити храм, і ти стільки не назбираєш. А Гоптон не візьме від тебе жодних грошей на реконструкцію. Знаю, що ти і це пропонувала. Він хоче отримати гроші від Рорка. До речі, думаю, Рорку не сподобається, якщо я розповім йому, що ти намагалася це зробити.

Він посміхнувся, чекаючи на протест. Її обличчя було незворушне. Вона знову повернулася до дверей.

— Ще одне запитання, Домінік. Адвокат містера Стоддарда хоче знати, чи ти свідчитимеш як експерт із архітектури. Ти ж свідчитимеш на боці позивача, чи не так?

— Атож, я свідчитиму на користь позивача.

Процес у справі Гоптона Стоддарда проти Говарда Рорка розпочався в лютому 1931 року.

Зала суду була настільки переповненою, що реакцію слухачів можна було помітити лише за повільним рухом, який пробігав по головах присутніх млявою хвилею, неначе скорочення м'язів під туго натягнутою шкірою морського лева.

Натовп, брунатний і покреслений пастельними смугами, нагадував фруктовий пиріг усіх мистецтв, прикрашений нагорі жирними вершками Гільдії архітекторів Америки. Тут було чимало відомих людей та їхніх ошатно вбраних дружин із міцно стисненими вустами; здавалося, кожна жінка відчувала виняткове право власності на вид мистецтва, що до нього належав її супутник, і ревно оберігала цю монополію, кидаючи обурені погляди на інших. Майже всі знали одне одного. У приміщенні панувала атмосфера з'їзду, театральної прем'єри, родинного пікніка і відчуття штибу «наших зв'язків», «наших хлопців» і «нашої справи».

Стівен Меллорі, Остін Геллер, Роджер Енрайт, Кент Лансінґ і Майк сиділи разом в одному кутку. Вони намагалися не дивитися навколо. Майк хвилювався за Стівена Меллорі. Він був неподалік, наполіг, що сяде поруч, і не зводив погляду з хлопця, коли до них долинали особливо образливі репліки. Меллорі нарешті це зауважив і сказав:

— Спокійно, Майку. Я не кричатиму і ні в кого не стрілятиму.

— Гляди, щоб тебе не знудило, малий, — застеріг Майк, — просто пильнуй, щоб не знудило. Чоловік має себе опанувати, навіть якщо хочеться проблюватися.

— Майку, пам'ятаєш той вечір, коли ми залишалися в майстерні майже до світанку, в машині Домінік закінчився бензин, автобуси не ходили, і ми вирішили податися додому пішки? І як сонце вже освітлювало дахи, коли перші з нас дісталися додому?

— Аякже. Думай про це, а я думатиму про гранітний кар'єр.

— Що за гранітний кар'єр?

— Місце, де мені колись було дуже погано, але, як з'ясувалося згодом, для віддаленого майбутнього це не мало жодного значення.

Небо за вікнами здавалося білим і пласким, наче матове скло. Було відчуття, що світло лине від шапок снігу на дахах і карнизах, наче штучне освітлення, що все оголює в приміщенні.

Суддя сидів на підвищенні скоцюрбившись — наче півень на жердині. У нього було маленьке личко, таке зморщене, що він навіть здавався доброчесним. Він тримав руки перед собою, з'єднавши кінчики пальців на рівні грудей. Гоптона Стоддарда не було. Його інтереси представляв адвокат — гарний джентльмен, високий і ставний, нібито посол.

Рорк сам-один сидів за столом захисту. Натовп спершу витріщався на нього, та зрештою облишив це, лютуючи, що не відчуває від тих витрішків жодного задоволення. Рорк не був пригнічений і не поводився кричуще. Він здавався відстороненим і спокійним — не як людина в громадському місці, а наче людина, яка слухає на самоті радіо у своїй кімнаті. Він не робив ніяких нотаток; на столі перед ним не було жодних паперів, лише великий коричневий конверт. Натовп може пробачити будь-кому, лише не людині, яка залишається нормальною під натиском масованого колективного глуму. Дехто спершу збирався його пожаліти; але за кілька хвилин усі його зненавиділи.

Адвокат позивача стисло виклав справу у вступному слові; він визнав, що Гоптон Стоддард надав Говарду Рорку повну свободу дій у проектуванні та будівництві храму; одначе містер Стоддард усе ж таки дав чітку вказівку, що йому потрібен саме храм; а будівлю, що про неї йдеться, не можна назвати храмом відповідно до всіх знаних стандартів; і саме це позивач хоче довести з допомогою провідних авторитетів у галузі.

Рорк відмовився від свого права на вступне слово.

Першим свідком, якого викликав позивач, став Еллсворт Монктон Тухі. Він сів на краєчок стільця для свідків і відхилився назад, закинувши ногу на ногу. Він здавався потішеним, але спромігся створити враження, ніби його веселість — це лише ґречна спроба приховати нудьгу.

Адвокат поставив містеру Тухі низку запитань про його фахову підготовку, з'ясувавши навіть кількість проданих примірників «Проповіді у камені». Потім він голосно прочитав статтю Тухі «Блюзнірство» і запитав, чи це він її написав. Тухі відповів ствердно. Далі пішли фахові запитання стосовно архітектурних чеснот храму. Тухі ствердив, що таких немає, потім зробив історичний огляд. Легко й невимушено Тухі стисло розповів про всі відомі цивілізації та їхні видатні сакральні споруди — від інків і фінікійців до мешканців острова Пасхи, зазначаючи, де можливо, дати початку будівництва і дати його завершення, кількість працівників, залучених до будівництва, і приблизну вартість у сучасних американських доларах. Аудиторія зачаровано слухала.

Тухі довів, що храм Стоддарда кожною своєю цеглиною і кожним каменем суперечить традиціям і є прецедентом в історії.

— Я намагався показати, — сказав він на завершення, — що в концепції кожного храму мусять бути дві необхідні складові почуття — благоговіння та покірність. Ми бачили приголомшливі розміри сакральних споруд, напружені лінії, вкрай гротескні зображення монстроподібних ідолів або, пізніше, ґаргулій. Усе це покликано навіяти людині почуття нікчемності, пригнітити її величчю, навіяти сакральний жах, здатний упокорити. Храм Стоддарда — це нахабне заперечення нашого минулого, зухвале «ні», пожбурене в обличчя історії. Наважуся припустити причину, через яку ця справа так зацікавила громадськість. Кожен із нас інстинктивно відчув, що її моральні аспекти переважають правові. Ця споруда — пам'ятник глибокій ненависті до людства. Це вияв еґо однієї людини, яка ігнорує найсвятіші пориви всього людства, кожної людини на вулиці, кожної людини у цій залі!

Це не були покази свідка в суді: Еллсворт Тухі звертався з промовою наче на мітингу — і реакцію можна було передбачити: аудиторія вибухнула оплесками. Суддя постукав молоточком, погрозивши очистити залу. Порядок відновився, але на обличчях натовпу залишався самовдоволений вираз власної слушності. Було приємно почуватися зауваженою і потерпілою стороною. Три чверті присутніх ніколи не бачили храму Стоддарда.

— Дякую вам, містере Тухі, — сказав адвокат, ледь уклонившись. Потім обернувся до Рорка і наголошено чемно вимовив:

— Свідок ваш.

— У мене немає запитань, — відповів Рорк.

Еллсворт Тухі скрушно підвів одну брову, і з почуттям жалю зійшов із трибуни для свідків.

— Містер Пітер Кітінґ, — оголосив адвокат.

Обличчя Пітера Кітінґа мало дуже привабливий і свіжий вигляд, наче він добре виспався. Він вийшов на трибуну для свідків зі студентським запалом, без потреби погойдуючи плечима та руками. Присягнув говорити лише правду і весело відповів на перші запитання. Він дивно сидів на стільці: невимушено-хвалькувато вигнув тулуб в один бік, опираючись ліктем на бильце, але ноги тримав неоковирно випростаними і міцно стискав коліна. Він жодного разу не поглянув на Рорка.

— Якщо ваша ласка, містере Кітінґ, назвіть декілька відомих будівель, що ви їх спроектували, — попросив адвокат.

Кітінґ почав перераховувати будинки, і перелік справив неабияке враження; кілька перших він назвав швидко, решту вимовляв дедалі повільніше й повільніше, наче хотів, щоб його зупинили; остання назва померла в повітрі незакінченою.

— Чи не забули ви про свою найважливішу споруду, містере Кітінґ? — запитав адвокат. — Хіба не ви спроектували «Космо-Слотника»?

— Так, — прошепотів Кітінґ.

— Отже, містере Кітінґ, ви навчалися у Стентонському технологічному інституті у той самий час, що і містер Рорк?

— Так.

— Що ви можете сказати про успіхи містера Рорка у навчанні?

— Його відрахували.

— Його відрахували через невідповідність до високих стандартів та вимог інституту?

— Так. Саме тому.

Суддя скоса глипнув на Рорка. Адвокат висловив би заперечення проти такого свідчення, як неістотного. Але Рорк не заперечував.

— Яка ваша думка, чи мав він тоді якісь здібності для фаху архітектора?

— Ні.

— Містере Кітінґ, чи могли б ви говорити трохи голосніше?

— Я не вважаю… не вважаю, що в нього взагалі є якісь здібності.

Щось дивне коїлося з Кітінґом: деякі слова він вимовляв так чітко, наче ставив після кожного знак оклику; інші тулив докупи, наче сам не хотів їх чути. Він не дивився на адвоката. Він вдивлявся в обличчя присутніх. Іноді він нагадував малого хлопчика, який утнув щось веселе — на хлопчика, який домалював вуса гарній дівчині на рекламі зубної пасти в метро. Потім дивився так, наче благав натовп про підтримку — нібито це його обвинувачували в суді.

— Містер Рорк певний час працював у вашому бюро?

— Так.

— І вам довелося його звільнити?

— Так… довелося.

— За некомпетентність?

— Так.

— Що ви можете сказати про подальшу кар'єру містера Рорка?

— Ну, знаєте, «кар'єра» — це умовне поняття. Якщо йдеться про досягнення, то будь-який кресляр у нашому бюро зробив більше за містера Рорка. Ми не називаємо один-два будинки кар'єрою. Ми щомісяця будуємо стільки або й більше.

— Ви можете дати нам професійну оцінку його роботи?

— Ну, я думаю, вона незріла. Дуже видовищна, часом навіть досить цікава, але по суті — підлітково незріла.

— Отже, містера Рорка не можна назвати архітектором у повному розумінні цього слова?

— Не в тому розумінні, в якому ми вживаємо це слово, кажучи про містера Ролстона Голкомба, містера Ґая Франкона, містера Ґордона Прескотта — ні. Я хочу бути справедливим. Гадаю, що містер Рорк має очевидний потенціал, надто в царині інженерії. Він міг би проявити себе там. Я намагався поговорити з ним про це — намагався йому допомогти — справді намагався… Але це скидалося на спілкування з однією з його улюблених залізобетонних брил. Я знав, що він закінчить саме так. І не здивувався, почувши, що клієнт нарешті позивається на нього до суду.

— Що ви можете розповісти нам про ставлення містера Рорка до клієнтів?

— Ось у цьому й уся річ… у цьому вся річ. Він не зважав на міркування клієнтів і на їхні бажання, він узагалі не зважає ні на чиї думки і бажання. Він навіть не хоче зрозуміти, навіщо інші архітектори на таке зважають. Не хоче виявити бодай дещицю розуміння, бодай трохи… трохи поваги. Я не можу допетрати, що ж такого поганого у бажанні дослухатися до людей. Не розумію, що такого поганого в бажанні бути дружнім і популярним. Хіба ж це злочин? Навіщо насміхатися з цього, насміхатися весь час, удень і вночі, не давати ні хвилини спокою, наче це якісь китайські тортури водою, ви ж знаєте, — коли на голову ллють воду краплю за краплею?

Люди в залі почали здогадуватися, що Пітер Кітінґ п'яний. Адвокат спохмурнів; свідчення були ретельно відпрацьовані, але потяг ось-ось міг зійти з рейок.

— Гаразд, містере Кітінґ, може, розкажіть нам краще про погляди містера Рорка на архітектуру?

— Я вам скажу, якщо так уже кортить знати. Він вважає, що всі повинні роззуватися і вклякати, коли йдеться про архітектуру. Ось як він уважає. А з якого дива? З якого? Це ж лише робота — така ж, як усі інші, хіба не так? Що в цьому такого священного, чорт забирай? Чому ми всі маємо мліти від захвату? Ми ж лише люди. Нам треба заробляти на життя. Чому все не може бути легко і просто? Чому ми повинні ставати якимись проклятущими героями?

— Заспокойтеся-заспокойтеся, містере Кітінґ, гадаю, ми трохи відійшли від теми. Ми…

— Ні, не відійшли. Я знаю, про що кажу. Ви теж знаєте. Усі вони знають. Кожен присутній тут. Я кажу про храм. Хіба ви не розумієте? Навіщо наймати фанатика, щоб збудувати храм? Лише дуже земна людина здатна на це. Людина, яка розуміє… і пробачає. Людина, яка пробачає… Саме це ми шукаємо, йдучи до церкви, — щоб нам… пробачили…

— Отже, містере Кітінґ, повертаючись до містера Рорка…

— А до чого тут Рорк? Він узагалі не архітектор. Він бездарний. Чому я повинен боятися сказати, що він не має таланту? Чому ви всі його боїтеся?

— Містере Кітінґ, якщо ви не надто добре почуваєтесь і не бажаєте свідчити…

Кітінґ глянув на адвоката, неначе щойно прокинувся. Він спробував опанувати себе. Після недовгої паузи він мовив покірно і беземоційно:

— Ні, зі мною все гаразд. Що я повинен сказати?

— Скажіть свою професійну думку про споруду, знану як храм Стоддарда.

— Так, авжеж, про храм Стоддарда… Храм Стоддарда сплановано неправильно, що призводить до просторової заплутаності. Не дотримано балансу форм. Бракує симетрії. Пропорцій не дотримано. — Він говорив на одній ноті, напружуючи шию і намагаючись втримати голову рівно. — Порушено масштабування. Це суперечить елементарним принципам композиції. Загальне враження…

— Містере Кітінґ, голосніше, будь ласка.

— Загальне враження від споруди — грубість й архітектурна безграмотність. Немає… немає відчуття структури, відчуття краси, творчого мислення, немає… — він заплющив очі, — мистецької цілісності…

— Дякую вам, містере Кітінґ. Це все.

Адвокат обернувся до Рорка і нервово сказав:

— Свідок ваш.

— У мене немає запитань, — відповів Рорк.

Так закінчився перший день судового слухання.

Цього вечора Меллорі, Геллер, Енрайт і Лансінґ зібралися у Рорковій кімнаті. Вони не змовлялися, але прийшли всі, покликані однаковим почуттям. Вони не розмовляли про суд, але й не мали бажання уникати напруги і свідомо обходити тему суду. Рорк сидів на креслярському столі й розповідав їм про майбутнє виробництва пластмас. Зненацька Меллорі розреготався без видимої причини.

— Стіве, що сталося? — запитав Рорк.

— Я оце щойно подумав… Говарде, ми всі прийшли сюди, щоб допомогти тобі, розважити тебе. Але натомість це ти допомагаєш нам. Ти, Говарде, підтримуєш власну групу підтримки.

Цього вечора п'яний Пітер Кітінґ простягнувся на столі забігайлівки, затуливши обличчя рукою.

Протягом двох наступних днів іще декілька людей свідчили на користь позивача. Усі розпитування починалися запитаннями про фахові здобутки свідків. Адвокат керував процесом із вправністю досвідченого прес-агента. Остін Геллер зауважив, що архітектори, мабуть, боролися за право виступити із трибуни для свідків, адже це була неперевершена для представників зазвичай мовчазної професії нагода похизуватися.

Жоден із них не дивився на Говарда Рорка. Рорк дивився на них. Слухав їхні свідчення і кожному казав: «У мене немає запитань».

Ролстон Голкомб вийшов на трибуну в краватці-метелику та з палицею із золотим набалдашником, нагадуючи герцога чи трактирного музиканта. Його свідчення було довжелезне й заплутане, і зводилося до такого:

— Усе це нісенітниці. Усе це дитячий лепет. Не можу сказати, що співчуваю містерові Гоптону Стоддарду. Він мав бути обачніший. Наукою доведено, що нашому століттю личить лише архітектурний стиль Відродження. Якщо наші найдостойніші мужі, як-от містер Стоддард, відмовляються це визнати, то чого очікувати від вискочнів, удаваних архітекторів і решти всілякої наволочі? Доведено, що лише архітектурний стиль Відродження — єдино дозволений для всіх церков, храмів і кафедральних соборів. А як щодо Крістофера Рена? Можна лише посміятися. І згадайте найвеличнішу сакральну споруду всіх часів — собор Святого Петра у Римі. Що, і його треба вдосконалювати? І якщо містер Стоддард не наполягав саме на Відродженні, він дістав по заслузі.

Ґордон Прескотт прийшов у гольфі, картатому піджаку, твідових штанях і важких черевиках для гольфу.

— Кореляція трансцендентного і суто просторового у цій будівлі безперечно є абсолютно неприйнятною, — проголосив він. — Якщо ми вважатимемо горизонтальну площину одновимірною, вертикаль — двовимірною, діагональ — тривимірною, а інтерпретацію просторових площин — четвертим виміром (архітектура є мистецтвом саме четвертого виміру), то зможемо чітко побачити, що ця будівля — гомалоїдна, або ж — мовою непрофесіоналів — пласка. Плинність життя, джерелом якого є впорядкований хаос, або, якщо бажаєте, єдність у багатоманітності, й навпаки, втілення протиріч, властивих архітектурі, тут абсолютно відсутня. Я намагаюся висловлюватися якомога зрозуміліше, але неможливо показати стан діалектики, цнотливо прикриваючи його фіговим листком задля зручності ментально лінивих обивателів.

Джон Ерік Снайт стримано і ненав'язливо підтвердив, що брав на роботу Рорка, одначе той виявився ненадійним, нелояльним і непорядним працівником, і що Рорк розпочав свою кар'єру з того, що вкрав у нього клієнта.

На четвертий день судового процесу адвокат позивача викликав свого останнього свідка.

— Міс Домінік Франкон, — урочисто оголосив він.

Меллорі зойкнув, але ніхто його не почув; Майк схопив його за руку, закликаючи до спокою.

Адвокат приберіг Домінік для фіналу, зокрема тому, що багато від неї не очікував, а також через те, що непокоївся: вона була єдиним свідком, який не узгодив промови і відмовився від настанов. Вона ніколи не згадувала у своїй колонці храм Стоддарда; але адвокат переглянув її попередні статті про Рорка, а Еллсворт Тухі порадив йому викликати її.

Домінік на мить завмерла на підвищенні трибуни для свідків, повільно розглядаючи натовп. Її врода вражала, але була надто відчужена, наче належала не їй; здавалося, ця врода присутня у цій залі сама собою. Люди бачили видиво, що не до кінця проявилося, жертву на ешафоті, людину, яка стоїть уночі на палубі океанського лайнера.

— Ваше ім'я?

— Домінік Франкон.

— Ваша професія?

— Журналістка.

— Ви — автор блискучої колонки «Ваш дім» у нью-йоркському «Знамені»?

— Я автор колонки «Ваш дім».

— Ваш батько Ґай Франкон — видатний архітектор?

— Так. Мого батька теж запрошували прийти свідчити, але він відмовився. Сказав, що не схвалює таких будівель, як храм Стоддарда, але вважає, що ми поводимося непорядно.

— Гаразд, міс Франкон, чи можете ви не відходити у відповідях від суті поставлених запитань? Насправді нам пощастило, що ви з нами, оскільки ви єдина жінка-свідок, а жінки завжди мають напрочуд сильну віру. А оскільки ви ще й відомий авторитет у царині архітектури, то маєте достатньо компетентності, щоб надати нам те, що я з усією повагою називаю жіночим поглядом на ситуацію. Чи не повідаєте нам власними словами, що ви думаєте про храм Стоддарда?

— Думаю, містер Стоддард припустився величезної помилки. Не маю жодних сумнівів у його праві вимагати в суді не лише покриття витрат на перероблення, а й на знесення будівлі.

Адвокат заспокоївся:

— Міс Франкон, чи поясните ви свою позицію?

— Ви ж чули пояснення від усіх свідків на цьому процесі.

— Отже, я розумію, що ви погоджуєтеся з попередніми показами?

— Цілком. Навіть більше за людей, які свідчили. Вони були дуже переконливими свідками.

— Чи ви… могли б висловлюватися зрозуміліше, міс Франкон? Просто скажіть, про що ви говорите?

— Про те, що сказав містер Тухі: цей храм загрожує нам усім.

— О, розумію…

— Містер Тухі дуже добре все второпав. Чи повинна я це пояснити — власними словами?

— Безумовно.

— Говард Рорк збудував храм людського духу. Він бачить людину сильною, гордою, чистою, мудрою та безстрашною. Він вважає, що людина здатна на героїзм. І він побудував такій людині храм. Храм — це місце, де людина має відчувати піднесення. Він вважає, що піднесення виникає від усвідомлення відсутності власних провин, бачення істини і досягнення її, життя у прагненні досягти меж своїх можливостей, не соромлячись і не маючи причин для сорому, у здатності оголити себе на сонячному світлі. Він думав, що піднесення — це радість, і що цю радість закладено в людині від народження. Він думав, що цей храм, збудований як місце для людини, священний. Ось що Говард Рорк думав про людину і духовне піднесення. Але Еллсворт Тухі сказав, що цей храм пам'ятник глибокій ненависті до людства. Еллсворт Тухі сказав, що задля духовного піднесення треба перелякатися до втрати глузду, впасти ниць і плазувати. Еллсворт Тухі сказав, що найвищий людський чин — це усвідомлення власної нікчемності й благання прощення. Еллсворт Тухі сказав, що аморально заперечувати факт, що людина — це істота, якій потрібно пробачення. Еллсворт Тухі побачив, що ця споруда належить людині та землі — і Еллсворт Тухі сказав, що ця споруда плазує на животі у багнюці. Прославляти людину, сказав Еллсворт Тухі, — це означає прославляти блудливе задоволення плоті, тому що реальність духу для людини перебуває поза межами досяжності. Щоб досягти цієї реальності, сказав Еллсворт Тухі, людина мусить по-жебрацькому вклякнути. Еллсворт Тухі обожнює людство.

— Міс Франкон, ми не обговорюємо містера Тухі, тому якщо ви не дотримуватиметеся…

— Я не обвинувачую Еллсворта Тухі. Я обвинувачую Говарда Рорка. Будівля, як-то кажуть, повинна вписуватися у своє оточення. Для якого світу Рорк збудував свій храм? Для яких людей? Роззирніться довкола. Ви можете собі уявити храм, який стане священною оправою для містера Гоптона Стоддарда? Для містера Ролстона Голкомба? Для містера Пітера Кітінґа? Дивишся на них усіх, ненавидиш Еллсворта Тухі чи клянеш Говарда Рорка за невимовну наругу, що він її спричинив? Еллсворт Тухі має рацію: цей храм є блюзнірством, але так, як він це подав. Гадаю, містер Тухі це знає. Коли бачиш, як людина кидає бісер свиням, не дістаючи натомість навіть свинячої відбивної, — мимохіть починаєш обурюватися не на свиней, а на людину, яка замало цінує свій бісер, що добровільно жбурляє його у лайно, слухаючи натомість цілий концерт зі свинячого рохкання, записаний судовою стенографісткою.

— Міс Франкон, навряд чи ці свідчення можна назвати доречними чи прийнятними…

— Дозвольте свідку продовжити, — несподівано озвався суддя. Йому було нудно, до того ж — подобалося дивитися на Домінік. Окрім того, він бачив, що аудиторія теж дістає задоволення, збуджено очікуючи скандалу, хоча її симпатії, однак, залишалися на боці Гоптона Стоддарда.

— Ваша честь, здається, ми стаємо свідками непорозуміння, — пробуркотів адвокат. — Міс Франкон, на чию користь ви свідчите? На користь містера Рорка чи містера Стоддарда?

— На користь містера Стоддарда, звісно. Я пояснюю причини, чому містер Стоддард повинен виграти цю справу. Я заприсяглася казати правду.

— Далі, — мовив суддя.

— Усі свідки казали правду. Але не всю правду. Я лише заповнюю прогалини. Вони говорили про загрозу й ненависть. І вони мали рацію. Храм Стоддарда загрожує багато чому. Якщо дозволити йому існувати, ніхто не наважиться подивитися на себе в дзеркало. А це жорстоко стосовно людей. Просіть у людей що завгодно. Вимагайте в них багатства, слави, любові, брутальності, вбивства, самопожертви. Але не вимагайте від них самоповаги. Вони зненавидять вас усією душею. Що ж, їм краще знати. У них є на те причини. Звісно, вони не зізнаються, що ненавидять вас. Вони скажуть, що це ви їх ненавидите. Вважаю, так воно і є. Вони знають, які за цим ховаються почуття. Такі ось люди. Тому навіщо ставати мучеником заради неможливого? Навіщо будувати для світу, якого не існує?

— Ваша честь, я не бачу, як це стосується до…

— Я ж свідчу на вашу користь. Я доводжу, чому вам слід дослухатися до Еллсворта Тухі, якого ви й так слухаєте. Храм Стоддарда потрібно зруйнувати вщент. Не заради того, щоб порятувати людей від нього, а заради того, щоб порятувати його від людей. Утім яка різниця? Містер Стоддард перемагає. Я цілком згодна з усім, що тут відбувається, крім одного. Не думаю, що це треба оминути. Зруйнуймо храм, але не вдаваймо, що здійснюємо акт справедливості. Зізнаймося собі, що ми молі[11] й нам не до вподоби гірські вершини. Або, можливо, ми лемінги — гризуни, які пливуть назустріч власній смерті. Я чудово розумію, що я така ж нікчема, як Говард Рорк. І це був мій храм Стоддарда — перший і останній, — вона вклонилася судді. — Це все, ваша честь.

— Свідок ваш, — буркнув адвокат до Рорка.

— У мене немає запитань до свідка, — відповів той.

Домінік зійшла з трибуни.

Адвокат вклонився лаві присяжних і сказав:

— У позивача нема запитань.

Суддя повернувся до Рорка і жестом запросив його продовжити.

Рорк підвівся і підійшов до суддівського столу, тримаючи в руці коричневий конверт. Він витягнув із конверта десять фотографій і поклав їх перед суддею. Він сказав:

— Захист більше не має аргументів на свою користь.

13

Гоптон Стоддард виграв справу.

Еллсворт Тухі написав у своїй колонці: «Містер Рорк приволік у приміщення суду Фріну,[12] але йому це не зарадило. Ми ніколи не повіримо її словам».

Рорку довелося оплатити витрати на перебудову храму. Він відмовився подавати апеляцію. Гоптон Стоддард оголосив, що храм перебудують на притулок його імені для дітей із відхиленнями у розвитку.

Наступного дня після закінчення судового процесу Алва Скаррет переглядав верстку рубрики «Ваш дім», і йому затамувало подих: колонка складалася переважно зі свідчень Домінік у суді. Її свідчення вже цитували в статтях, присвячених процесу, але тільки найневинніші висловлювання. Алва Скаррет поквапився до її кабінету.

— Дорогенька, дорогенька, дорогенька, — проторохтів він, — ми не можемо це надрукувати.

Вона подивилася на нього порожнім поглядом і ніяк не прокоментувала.

— Домінік, серденько, будь мудра. Навіть не враховуючи деяких твоїх висловлювань і кількох цілком неприйнятних для друку думок, ти чудово знаєш, яка позиція нашої газети у цьому питанні. Ти знаєш, яку ми провели кампанію. Ти ж читала мою сьогоднішню передовицю — «Перемога добропорядності». Ми не можемо допустити, щоб один автор суперечив нашій політиці.

— Тобі доведеться це надрукувати.

— Але ж, серденько…

— Або я звільнюся.

— Зачекай-зачекай, не будь дурненькою. Не перетворюйся на посміховисько. Ти ж розумниця. Ми не зможемо без тебе. Ми не зможемо…

— Алво, тобі доведеться обирати.

Скаррет знав, що Ґейл Вайненд улаштує йому пекло, якщо він це надрукує, але й втрачати Домінік, що її колонка була така популярна, він не хотів. Вайненд іще не повернувся із круїзу. Скаррет зателеграфував йому в Балі, пояснивши ситуацію.

За кілька годин Скаррет отримав відповідь. Розшифрувавши Вайнендів особистий шифр, Скаррет прочитав:

Звільни суку. Ґ. В.

Скаррет пригнічено витріщився на телеграму. Це був наказ, що не надавався до обговорень, навіть якби Домінік поступилася. Він сподівався, що вона піде сама, бо не міг змиритися з думкою, що йому доведеться звільняти її.

Завдяки кур'єру, якого він порекомендував на роботу, Тухі отримав копію розшифрованої телеграми. Він поклав її до кишені й вирушив до кабінету Домінік. Він іще не бачився з нею після суду.

Вона звільняла шухляди свого столу.

— Привіт, — кинув він. — Що поробляєш?

— Чекаю на звістку від Алви Скаррета.

— Тобто?

— Чекаю, чи потрібно мені звільнятися.

— Хочеш поговорити про суд?

— Ні.

— А я хочу. Гадаю, я повинен віддати тобі належне: ти зробила те, чого нікому досі не вдавалося — довела, що я помиляюся. — Він говорив це стримано; на його обличчі не було жодних емоцій, а в очах — ані натяку на доброзичливість. — Я не очікував такого виступу від тебе. Це була підступна витівка. Утім на твоєму звичному рівні. Я лише не передбачив, на кого ти спрямуєш свій гнів. Одначе в тебе вистачило глузду визнати марність свого вчинку. Звісно, ти висловила свою позицію. Я теж. На знак вдячності маю для тебе подарунок. — Він поклав на стіл телеграму. Вона взяла її до рук і прочитала. — Ти навіть не можеш звільнитися, любонько, — сказав він. — Не можеш піти на таку жертву заради свого героя, який мече бісер. Пам'ятаючи про те, якої ваги ти надаєш ударам від власної руки, я вирішив потішити тебе оцим.

Вона склала телеграму і поклала її до сумочки.

— Дякую, Еллсворте.

— Якщо ти збираєшся воювати зі мною, моя люба, самих лише промов недостатньо.

— А хіба я лише це робила?

— Ні, звісно ж, ні. Твоя правда. Ти знову мене виправила. Ти завжди боролася проти мене — і твої свідчення на суді стали першим випадком, коли ти зламалася і благала помилування.

— Саме так.

— Ось тут я і помилився у розрахунках.

— Так.

Він ґречно вклонився і вийшов із кімнати.

Вона склала все, що хотіла забрати додому. Потім пішла до кабінету Скаррета. Вона показала йому телеграму, але не дала її йому до рук.

— Чудово, Алво, — сказала вона. — Ні, це я тобі не віддам. Хочу зберегти. — Вона знову поклала телеграму до сумочки. — Чек надішли мені поштою і напиши все, що потрібно.

— Ти… ти ж сама збиралася звільнитися, адже так?

— Так, збиралася. Але мені більше подобається бути звільненою.

— Домінік, якби ж ти знала, як мені паскудно. Я не можу в це повірити. Просто не можу повірити.

— Урешті-решт, ви, людиська, таки зробили з мене мученицю. А це єдине, чого я боялася все своє життя. Це так непристойно — бути мученицею. І це надто возвеличує мучителів. Але ось що я кажу тобі, Алво, — я скажу тобі це, бо не знаю особи, яка найменше годилася б, щоб це почути: ніщо з того, що ви зробили мені — чи йому, — не буде гірше за те, що я сама із собою зроблю. Якщо ти думаєш, що із храмом Стоддарда я не впораюся, то зачекай і побачиш, на що я здатна.

За три дні після судового слухання Еллсворт Тухі сидів увечері в своїй кімнаті, слухаючи радіо. Йому не хотілося працювати, і він дозволив собі відпочити, розкішно розслабившись у кріслі й відстукуючи пальцями ритм складної симфонії. У двері постукали.

— Заходьте, — протягнув він.

Увійшла Кетрін. Вона глипнула на радіо, поглядом вибачившись за своє вторгнення.

— Дядьку Еллсворте, я знала, що ти не працюєш. Хочу поговорити з тобою.

Вона стояла згорбившись, худа і пласка. На ній була спідниця з дорогого твіду, але невипрасувана. Косметика розмазалася по її обличчю, а шкіра здавалася безживною під нерівно накладеною пудрою. У двадцять шість вона скидалася на жінку, яка приховує, що їй за тридцять.

Протягом кількох минулих років із допомогою дядька вона стала вдатною працівницею соціальної сфери. Мала оплачувану роботу в громадському центрі й невеличку суму на власному банківському рахунку; вона запрошувала на обід своїх подруг, старших жінок, які працювали у цій-таки сфері, й вони обговорювали проблеми самотніх матерів, самовираження вбогих дітей і зло індустріальних корпорацій.

Протягом цих кількох років Тухі, здавалося, забув про її існування. Але він знав, що у мовчазний і ненав'язливий спосіб вона надзвичайно зважала на нього. Він рідко озивався до неї першим. Але вона весь час із ним радилася. Кеті нагадувала маленький акумулятор, що живиться його енергією й увесь час потребує підзарядки. Вона не ходила навіть до театру, не поцікавившись його думкою про виставу. Не відвідувала курсів лекцій, не порадившись із ним. Якось вона заприятелювала з інтелігентною, здібною і веселою дівчиною, яка не любила бідних, хоча і працювала соціальним працівником. Тухі не схвалив цієї дружби, і Кетрін порвала стосунки з подругою.

Потребуючи поради, вона запитувала про неї мимохіть, намагаючись не затримувати його: між двома стравами, біля ліфту, коли він ішов із дому, у вітальні, під час паузи в радіопередачі. Вона прагнула показати, що не претендує більшого, ніж нікчемних митей його часу.

Тому Тухі здивувався, побачивши її у своєму кабінеті. Він відповів:

— Авжеж, люба. Я вільний. Між іншим, я завжди вільний для тебе. Приглуши радіо, якщо твоя ласка.

Вона стишила радіо і незграбно вмостилася у кріслі навпроти. Її рухи були вайлуваті й некоординовані, наче в підлітка: вона втратила звичку рухатися впевнено, та інколи якийсь жест чи поворот голови виказував страшенну нетерплячість, що охоплювала її.

Вона дивилася на дядька. Її очі під окулярами були напружені та пильні, але невиразні. Вона сказала:

— Дядьку Еллсворте, що ви робили останнім часом? Я читала в газетах про якусь велику судову справу, що ви допомогли її виграти. Я дуже зраділа. Я вже місяцями не читала газет. Була така заклопотана… Ну, не те щоб… У мене був час, але коли я поверталася додому, не могла змусити себе нічого робити, просто падала на ліжко і засинала. Дядьку Еллсворте, люди багато сплять, тому що втомлюються чи тому, що хочуть від чогось утекти?

— Моя люба, це зовсім не подібно на тебе. Зовсім.

Вона безпорадно похитала головою:

— Я знаю.

— Що сталося?

Вона мовила, ледве ворушачи губами та роздивляючись свої черевики:

— Мабуть, дядьку Еллсворте, я ні на що не годжуся. — Вона підвела на нього очі. — Я страшенно нещасна.

Він мовчки, лагідно і щиро дивився на неї. Вона прошепотіла:

— Ви розумієте?

Він кивнув.

— Ви не гніваєтеся на мене? Не зневажаєте мене?

— Моя люба, як я можу?

— Я не хотіла це казати. Навіть собі. Не лише сьогодні, а й значно раніше. Але дозвольте мені все це сказати, не лякайтесь, я мушу це сказати. Це наче сповідь, до якої я колись ходила — о, не думайте, що я повернуся в минуле, я знаю, що релігія — це лише… засіб класової експлуатації. Не думайте, що я підведу вас, коли ви так добре мені все пояснили. Я не сумую за церквою. Але мені потрібно, щоб хтось мене вислухав.

— Кеті, люба, спершу скажи, чому ти така перелякана? Ти не повинна боятися. Принаймні не мене. Просто розслабся, будь собою і скажи мені, що сталося.

Вона вдячно подивилася на нього.

— Ви… такий чулий, дядьку Еллсворте. Саме цього мені не хотілося казати, але ви вгадали. Я перелякана. Бо, розумієте, ви щойно сказали — бути собою. А я найбільше боюся бути собою. Адже я грішна.

Він засміявся, не глумливо, а тепло, тоном, що заперечував її заяву. Але вона не всміхнулася.

— Ні, дядьку Еллсворте, це правда. Спробую пояснити. Знаєте, я із самого малечку завжди хотіла чинити правильно. Раніше я думала, що так усі роблять, але зараз думаю, що ні. Деякі люди намагаються щосили, навіть якщо припускаються помилок, а іншим це байдуже. Мені ніколи не було байдуже. Звісно, знаю, що я посередність, але це дуже поважна проблема — добро і зло. Але я начебто тямила, що таке добро, — мірою свого розуміння, — і справді докладала зусиль, щоб чинити добре. Це саме те, що повинні робити всі, чи не так? Мабуть, це звучить для вас як маячня.

— Ні, Кеті. Кажи далі, моя люба.

— Добре, я завжди знала, що бути егоїсткою — погано. Я була впевнена в цьому. Тому намагалася нічого не вимагати для себе. Коли Пітер зникав на місяці… Ні, гадаю, ви цього не схвалюєте…

— Чого, люба?

— Пітера і мене. Наших із ним стосунків. Тому я не говоритиму про це. Хай там як, це вже не має значення. Тепер ви розумієте, чому я так раділа, оселившись із вами? Ви наблизилися до ідеалу безкорисливості більше, ніж будь-хто інший. І я завжди намагалася наслідувати вас. Саме тому я обрала соціальний фах. Насправді ви ніколи не радили, де мені працювати, але я подумала, що вам це до вподоби. Не запитуйте, чому я так вирішила — це не можна пояснити, я зрозуміла це лише зі слів, що ви їх мимохіть мовили. Я дуже завзято почала працювати. Я вважала, що джерело всіх нещасть — в егоїзмі, та що справжнє щастя можна знайти, лише присвятивши себе іншим. Ви так казали. Стільки людей так казали. Усі видатні особистості в історії казали це протягом століть.

— І?

— Погляньте лише на мене.

Його обличчя на мить знерухоміло, а потім він весело усміхнувся і сказав:

— А що з тобою не так, любонько? Крім того, що на тобі розпаровані панчохи, і ти могла б охайніше накладати косметику?

— Не насміхайтеся, дядьку Еллсворте. Будь ласка, не насміхайтеся з мене. Я знаю, ви скажете, що ми повинні не втрачати здатності сміятися з усього, а надто із себе самих. Але я не можу.

— Я не сміятимусь, Кеті. То що ж сталося?

— Я нещасна. Я нещасна так жахливо, потворно, непристойно та огидно, що видаюся собі… нечистою. І нечесною. Я боюся думати про це, боюся подивитися на себе. І це погано. Я стаю… лицеміркою. А я завжди хотіла бути чесною із собою. Але я не така, не така, не така!

— Стривай, моя люба. Не кричи. Тебе почують сусіди.

Вона потерла долонею чоло, похитала головою і прошепотіла:

— Вибачте… Зі мною все буде добре…

— Але ж, сонечко, чому ти така нещасна?

— Я не знаю. Не розумію цього. Наприклад, я організувала курси для вагітних у Кліффордському центрі — це була моя ідея, — зібрала кошти, знайшла викладача. Курси дуже популярні. Я кажу собі, що повинна радіти з цього. Але не радію. Мені це байдуже. Я сідаю і вмовляю себе: це ж ти домовилася, щоб дитину Марії Ґонзалес всиновила хороша родина — тож радій. І нічого не відчуваю. Якщо бути чесною із собою, треба визнати, що єдина емоція, що я її відчуваю протягом багатьох років — це втома. Не фізична втома. Просто втома. Це наче… наче в мені не залишилося здатності відчувати.

Вона зняла окуляри, мовби подвійний бар'єр її та дядькових окулярів перешкоджав їй пробитися до нього. Вона заговорила тихіше, наче слова давалися їй через силу:

— Але це ще не все. Є дещо гірше. Зі мною коїться щось жахливе. Дядьку Еллсворте, я починаю ненавидіти людей. Я починаю ставати жорстокою, зарозумілою і дріб'язковою, якою ніколи досі не була. Я потребую від людей вдячності… Я вимагаю вдячності. Я вдоволена, коли мешканці нетрів вклоняються, підлабузнюються і принижуються переді мною. Мені подобаються лише послужливі люди. Якось… я сказала одній жінці, що вона не цінує того, що люди роблять для таких покидьків, як вона. Згодом я кілька годин проплакала, так мені було соромно. Я починаю дратуватися, коли люди сперечаються зі мною. Мені починає здаватися, що вони не мають права на власну думку, що я знаю найкраще, що останнє слово повинно бути за мною. Ми дуже непокоїлися через одну дівчину, тому що вона зустрічалася із вродливим хлопцем із поганою репутацією, і я тижнями мучила її, переконуючи, що вона матиме проблеми, тому повинна його покинути. Але вони одружилися і зараз це найщасливіша пара в околиці. Думаєте, я зраділа? Ні, я відчуваю лють і ледве стримую роздратування, коли зустрічаю цю дівчину. Ще одна дівчина відчайдушно потребувала роботи — у неї вдома була по-справжньому розпачлива ситуація, і я пообіцяла їй допомогти. Але вона знайшла роботу раніше за мене. І я не зраділа. Я була пекельно роздратована, що вона впоралася без моєї допомоги. Учора я розмовляла з хлопцем, який хоче навчатися в коледжі — я відраджувала його, вмовляючи натомість знайти хорошу роботу. Я навіть розізлилася. І раптом усвідомила, що моя злість зумовлена тим, що я сама колись хотіла навчатися в коледжі — пригадуєте, ви не дозволили мені, — тому я не хотіла дозволити це і цій дитині… Дядьку Еллсворте, хіба ви не розумієте? Я стаю егоїсткою. Я стаю ще жахливішою егоїсткою, ніж будь-який жалюгідний скнара, який витискає останній гріш із людей, які працюють на нього в поті чола.

Він тихо запитав:

— Це все?

Вона заплющила на мить очі, а потім сказала, роздивляючись свої руки:

— Так… якщо не зважати на те, що не лише я така. Такими є більшість жінок, з якими я працюю… Я не знаю, як вони до цього дійшли… Я не знаю, як це сталося зі мною… Раніше я раділа, допомагаючи комусь. Пригадую, якось — того дня ми разом із Пітером обідали — дорогою додому я побачила старого шарманщика і віддала йому п'ять доларів, що були в мене в сумочці. Це були мої останні гроші; я відклала їх, щоб купити пляшку «Різдвяної ночі», я так її хотіла, але потім, згадуючи, як зрадів шарманщик, я була така щаслива… Тоді ми часто бачилися з Пітером… Я йшла додому після зустрічей із ним і хотіла цілувати кожного маленького задрипанця у нашому кварталі… Гадаю, зараз я ненавиджу вбогих… Думаю, всі жінки у мене на роботі відчувають те саме… Але бідняки не ненавидять нас так, як мали би. Вони лише зневажають нас… Знаєте, це кумедно, бо зазвичай господарі зневажають рабів, а раби ненавидять господарів. Не знаю, хто є хто. Можливо, це не той випадок. Можливо, той. Я не знаю…

Вона здійняла голову в останньому пориві спротиву.

— Хіба ви не розумієте, що я намагаюся сказати? Чому я всією душею віддалася справі, що вважала її правильною, а мене це зіпсувало? Думаю, це тому, що я порочна від народження і не здатна жити доброчесно. Здається, це єдине пояснення. Але… але… іноді мені здається, що безглуздо бути абсолютно щирим у прагненні робити добро, коли цього добра не можна досягти. Не можу ж я бути аж такою грішною. Але… я відмовилася від усього, від усіх егоїстичних бажань, нічого собі не залишила — і я нещасна. Інші жінки теж нещасні. Я не знаю жодної безкорисливої людини в світі, яка була б щаслива — крім вас.

Вона схилила голову і більше її не підводила; здавалося, їй було байдуже навіть до відповіді, якої вона шукала.

— Кеті, — з лагідним докором промовив Тухі, — Кеті, люба моя.

Вона мовчки чекала.

— Ти справді хочеш почути від мене відповідь?

Вона кивнула.

— Знаєш, ти сама відповіла на своє запитання.

Вона зиркнула на нього порожнім поглядом.

— Про що ти кажеш? На що нарікаєш? На те, що ти нещасна? На Кеті Гейлсі й ні на що інше. Це була найегоїстичніша промова, яку я будь-коли чув.

Вона кліпала, уважна, наче школярка, яка намагається зрозуміти важку тему уроку.

— Хіба не бачиш, як це егоїстично? Ти обрала шляхетний фах не заради добра, яке можна зробити, а заради особистого щастя, яке можна у ньому знайти.

— Але я щиро хотіла допомагати людям.

— Тому що, роблячи це, сподівалася стати доброю і благородною.

— Так, і що? Мені ж здавалося, що це правильно. Хіба погано чинити правильно?

— Так, якщо це твоя головна мета. Хіба ти не розумієш, як це егоїстично? Усіх до дідька, лише б я була доброчесною?

— Але якщо не… поважати себе, як можна стати кимось?

— А чому ти повинна ставати кимось?

Вона очманіло розвела руками.

— Якщо для тебе найважливіше те, ким ти є, те, що ти думаєш або відчуваєш, маєш чи не маєш — ти звичайна егоїстка.

— Але ж не можу я вилізти із власної шкіри.

— Ні, але ти можеш вилізти із власної маленької душі.

— Ви хочете сказати, що я повинна хотіти бути нещасною?

— Ні. Ти повинна просто відмовитися від бажань. Мусиш забути, яка важлива особа ця міс Кетрін Гейлсі. Бо, зрозумій, вона неважлива. Люди важливі тільки своїм ставленням до інших, своєю корисністю, функціями, що їх виконують. Поки не зрозумієш цього цілком, не маєш на що сподіватися, крім тієї чи тієї форми нещастя. Навіщо влаштовувати трагедію всесвітнього масштабу через те, що вважаєш, начебто жорстоко ставишся до інших людей? То й що з того? Це лише хвороба росту. Не можна перескочити зі стану тваринної брутальності у стан духовності, минаючи проміжні стадії. Деякі з них здаються злом. Вродлива жінка спочатку, зазвичай, буває гидким каченям. Зростання вимагає руйнації. Не можна приготувати омлет, не розбивши яйця. Ти повинна бути готова до страждань, жорстокості, брехні, нечистоплотності — до всього, моя люба, до всього, щоб викорінити вперте власне еґо. І лише вбивши його, збайдужівши до всього, втративши свою особистість і забувши ім'я власної душі — ти пізнаєш щастя, що я про нього розповідав, і брама духовної величі навстіжень відчиниться перед тобою.

— Але, дядьку Еллсворте, — прошепотіла вона, — коли ця брама відчиниться, хто ввійде до неї?

Він голосно й різко розреготався, наче схвалюючи її зауваження.

— Люба моя, — сказав він. — Не думав, що ти можеш мене здивувати.

Його обличчя знову споважніло.

— Це було дотепне зауваження, Кеті, але, знаєш, я сподіваюся, що це був лише дотеп?

— Так, — невпевнено відповіла вона. — Мабуть, так. Утім…

— Ми не можемо говорити буквально, коли маємо справу з абстракціями. Звісно, ти увійдеш до цієї брами. Ти втратиш себе — але здобудеш нову, місткішу особистість, в якій буде місце для іншого та для всього всесвіту.

— Як? Яким чином? Для чого іншого?

— Ти вже й сама розумієш, як важко обговорювати ці теми, коли наша мова — це мова індивідуалізму з усіма його поняттями та обмеженнями. «Особистість» — це ілюзія, ти ж знаєш. Але ти не можеш збудувати новий дім з уламків старого. Ти не можеш зрозуміти мене повністю за допомогою нинішніх концепцій. Ми отруєні марновірством еґо. Ми не знаємо, що буде правильно, а що неправильно у безкорисливому суспільстві майбутнього, не знаємо, що і як відчуватимемо. Тому насамперед ми повинні знищити еґо. Ось чому розум такий ненадійний. Ми не повинні розмірковувати. Ми повинні вірити. Вірити, Кеті, навіть якщо розум заперечує. Не думай. Вір. Довірся своєму серцю, а не розуму. Не думай. Відчувай. Вір.

Вона нерухомо сиділа, заспокоїлася, але мала такий вигляд, наче її переїхав танк. Вона покірно прошепотіла:

— Так, дядьку Еллсворте… Я… я не думала про це під таким кутом. Тобто я завжди вважала, що повинна думати… Але ваша правда, так і є, все правильно, якщо «правильно» — це слово, що його можна вжити… Так, я віритиму… Я спробую зрозуміти… Ні, не зрозуміти. Відчути. Повірити себто… Але я така слабка… Я завжди почуваюся такою нікчемою після розмов із вами… Гадаю, хоч у чомусь я мала рацію — я нікчема… Але це не має значення… не має значення…

Коли наступного вечора задзеленчав дзвінок вхідних дверей, Тухі сам пішов відчинити.

Він усміхнувся, даючи дорогу Пітеру Кітінґу. Він очікував, що Кітінґ прийде до нього після суду; знав, що Кітінґ відчуватиме потребу прийти. Але сподівався, що це станеться раніше.

Кітінґ невпевнено увійшов. Здавалося, його руки стали заважкі, повіки набрякли, а обличчя набрякло.

— Привіт, Пітере, — бадьоро мовив Тухі. — Прийшов побачитися зі мною? Заходь. Тобі пощастило. У мене саме вільний вечір.

— Ні, — відповів Кітінґ. — Я хочу бачити Кеті.

Він не дивився на Тухі й не зауважив виразу його очей за окулярами.

— Кеті? Так, звісно! — весело сказав Тухі. — Знаєш, ти ніколи не приходив сюди до Кеті, тому мені не спало на думку, що… Заходь, гадаю, вона вдома. Сюди — ти не знаєш, де її кімната? — другі двері.

Кітінґ почовгав коридором, постукав у двері Кетрін і зайшов, коли вона дозволила увійти. Тухі задумано дивився йому вслід.

Побачивши свого гостя, Кетрін скочила на ноги. На якусь мить вона очманіло завмерла, потім кинулася до ліжка, схопила пасок, що там лежав, і квапливо запхала його під подушку. Зняла окуляри, затиснула їх у жмені, а потім запхала до кишені. Вона запитувала в себе, що гірше: бути такою, як є, чи сісти за туалетний столик і підмалюватися в його присутності.

Вона не бачила Кітінґа півроку. Протягом останніх трьох років вони зустрічалися рідко, з великими перервами — кілька разів разом пообідали, кілька разів повечеряли і двічі сходили в кіно. Вони завжди бачилися на людях. Познайомившись із Тухі, Кітінґ перестав приходити до неї додому. Зустрічаючись, вони розмовляли так, наче нічого не змінилося. Але вже віддавна не згадували про шлюб.

— Привіт, Кеті, — лагідно сказав Кітінґ. — Не знав, що ти носиш окуляри.

— Це лише… лише для читання… Я… Привіт, Пітере… Мабуть, у мене сьогодні жахливий вигляд… Я втішена тебе бачити, Пітере…

Він важко сів, у руці тримав капелюха і не знімав пальта. Вона і далі стояла, безпорадно всміхаючись. Потім зробила нерішучий вітальний жест рукою і запитала:

— Ти на хвильку чи… хочеш зняти пальто?

— Ні, не лише на хвильку.

Він підвівся, кинув пальто і капелюх на ліжко, вперше всміхнувся і запитав:

— Може, ти маєш роботу і хочеш, щоб я забрався геть?

Вона натиснула подушечками пальців на повіки і квапливо опустила руки; вона мусила поводитися так, як завжди поводилася під час зустрічей із ним, мусила розмовляти легко й невимушено:

— Ні-ні, суперзірка нічим не зайнята.

Він сів і в мовчазному запрошенні простягнув до неї руку. Вона рішуче підійшла до нього, вклала свою долоню в його і дозволила всадити себе на бильце крісла.

Світло лампи падало на нього, і вона вже оговталася настільки, щоб зауважити вираз його обличчя.

— Пітере, — затнулася вона, — що ти зробив із собою? В тебе жахливий вигляд.

— Пиячив.

— Але не аж так!

— Аж так. Але з цим покінчено.

— Що сталося?

— Кеті, я хотів тебе побачити. Я хотів тебе побачити.

— Любий… що вони з тобою зробили?

— Ніхто нічого мені не робив. Зі мною все гаразд. Бо я прийшов сюди… Кеті, ти колись чула про Гоптона Стоддарда?

— Стоддард?.. Не знаю. Я десь чула це ім'я.

— Добре, не забивай собі голови, це неважливо. Я тільки подумав, як це дивно. Знаєш, Стоддард — це старий пройдисвіт, який не міг більше витримати власної зіпсованості, тому вирішив зробити великий подарунок місту. Але коли… коли я не зміг цього довше зносити, я відчув, що можу це витерпіти, тільки якщо зроблю те, чого мені хотілося найбільше — прийду до тебе.

— Чого ти не міг витерпіти, Пітере?

— Я зробив дещо мерзенне, Кеті. Якось я розповім тобі про це, але не зараз… Ти можеш сказати, що пробачаєш мені — не запитуючи, за що саме? Я думатиму… Я думатиму, що мені пробачила одна людина, яка ніколи мені не пробачить. Дехто, кого не можна образити, а тому він не може пробачити — але мені лише гірше від цього.

Вона не здивувалася і щиро сказала:

— Пітере, я пробачаю тобі.

Він кілька разів повільно кивнув головою і сказав:

— Дякую тобі.

Вона притулилася до його обличчя чолом і прошепотіла:

— Ти пройшов крізь пекло, адже так?

— Так. Але вже усе добре.

Він схопив її в обійми і поцілував.

Він більше не думав про храм Стоддарда, а вона не думала про добро і зло. Вони цього не потребували; вони були надто чисті для цього.

— Кеті, чому ми не одружилися?

— Не знаю, — відповіла вона. І квапливо додала, лише тому, що її серце калатало, тому, що не могла мовчати, і тому, що відчувала, що не слід користатися з переваги над ним: — Гадаю, ми знали, що нам не варто квапитися.

— Але ж таки варто. Якщо ми вже не запізнилися.

— Пітере, ти… ти знову пропонуєш мені вийти за тебе?

— Кеті, не роби здивованого обличчя. Якщо тебе це дивує, я подумаю, що ти всі ці роки вагалася. А мені зараз навіть нестерпно таке припустити. Саме це я й хотів сказати тобі сьогодні. Ми одружимося. Ми негайно одружимося.

— Так, Пітере.

— Нам не потрібні оголошення, дати, приготування, гості й усе таке. Ми весь час відкладали через це наше одруження. Щиро кажучи, я не розумію, як так сталося, що ми пустили все за течією… Ми нікому нічого не казатимемо. Ми просто втечемо з міста і поберемося. А вже пізніше оголосимо про шлюб і пояснимо всім, кому потрібно буде щось пояснювати. Я маю на увазі насамперед твого дядька, мою матір та інших.

— Так, Пітере.

— Завтра кидай свою бісову роботу. А я домовлюся про відпустку на місяць. Ґай розізлиться, як чорт, — кумедно буде на нього подивитися. Збери свої речі — багато тобі не знадобиться. І, послухай, косметика тобі не потрібна… ти казала, що маєш сьогодні жахливий вигляд — так-от, ти ніколи ще не була красивіша. Я буду тут післязавтра о дев'ятій ранку. Ти мусиш зібратися до того часу.

— Так, Пітере.

Коли він вийшов, вона витягнулася на ліжку і голосно заплакала, не стримуючись, втративши гідність, не переймаючись ні чим на світі.

Двері свого кабінету Еллсворт Тухі залишив відчиненими. Він побачив, як Кітінґ пройшов повз, навіть не поглянувши в його бік, і вийшов із квартири. Потім почув ридання Кетрін. Він увійшов до її кімнати, не постукавши, і запитав:

— Що сталося, моя люба? Пітер тебе образив?

Вона ледь підвелася на ліжку, глянула на нього, відкинувши волосся з обличчя та радісно схлипуючи. Вона сказала перше, що спало на думку. Вона сказала дещо, чого сама не зрозуміла, але він зрозумів:

— Дядьку Еллсворте, я вас не боюся.

14

— Хто?! — видихнув Кітінґ.

— Міс Домінік Франкон, — повторила покоївка.

— Ти п'яна, чортова ідіотко!

— Містере Кітінґ!..

Він схопився на ноги, відштовхнув її з дороги, влетів до вітальні та побачив Домінік Франкон — тут, у його квартирі.

— Привіт, Пітере.

— Домінік!.. Домінік, як? — Його гнів, страх, цікавість і несподіване задоволення перемогла вдячність Богові за те, що матері немає вдома.

— Я телефонувала до тебе на роботу. Мені сказали, що ти пішов додому.

— Я такий втішений, такий зди… О, до біса це, Домінік, яка з цього користь? Я завжди намагався бути коректним із тобою, а ти завжди бачила мене наскрізь, тому в цьому немає жодного сенсу. Тому я не гратиму ролі ввічливого господаря. Ти ж розумієш, що я ошелешений — твій візит сюди дуже несподіваний, і все, що я скажу, мабуть, буде недоречним.

— Справді, Пітере.

Він зауважив, що досі тримає в руках ключ від валізи, і поклав його до кишені; він саме спаковувався до завтрашньої весільної подорожі. Глянув на кімнату і роздратовано подумав, які ж вульгарні ці вікторіанські меблі порівняно з елегантною постаттю Домінік. Вона була в сірому костюмі, чорному хутряному жакеті з коміром, що сягав щік, і в капелюшку із загнутими донизу крисами. Вона була інакша, ніж на трибуні для свідків, й інакша, ніж на урочистих вечерях. Зненацька він пригадав мить, багато років тому, коли він завмер на сходах неподалік кабінету Ґая Франкона і запрагнув ніколи більше не зустрічати Домінік. Вона була така ж, як тоді: незнайомка, яка жахала його кристальною незворушністю обличчя.

— Сідай, Домінік. Скидай пальто.

— Ні, я ненадовго. Оскільки ми сьогодні нічого не вдаємо, я скажу тобі, навіщо прийшла — чи ти хочеш розпочати з якоїсь ввічливої розмови?

— Ні. Я не хочу ввічливої розмови.

— Добре. Пітере, ти одружишся зі мною?

Він заціпенів, а потім важко сів, тому що знав: вона не жартує.

— Якщо хочеш узяти мене за дружину, — мовила вона далі тим же рівним, відстороненим голосом, — то повинен зробити це негайно. Моя машина внизу. Ми поїдемо до Коннектикуту і повернемося назад. На це піде години зо три.

— Домінік… — вимовивши її ім'я, він не міг більше поворухнути губами. Він хотів, щоб його спаралізувало. Знав, що він живий, як ніколи, але змушував свої м'язи і розум заціпеніти, тому що прагнув урятуватися від відповідальності усвідомленого рішення.

— Пітере, ми нічого не вдаватимемо. Зазвичай люди насамперед обговорюють причини й почуття, а потім шукають практичне вирішення. Ми підемо іншим шляхом. Якби я зробила це інакше, то обдурила б тебе. Тому слід чинити лише так. Без питань, без умов, без пояснень. Відповідь у тому, про що ми не говоримо. Тому ми про це й не говоритимемо. Тобі нічого обмірковувати — лише те, хочеш ти це зробити чи ні.

— Домінік, — він заговорив зосереджено, неначе крокуючи по риштуваннях незакінченого будинку, — я розумію лише те, що повинен вчинити так, як ти — не обговорювати, не пояснювати, не запитувати.

— Так.

— Але я так не можу, не можу.

— Це такий момент, Пітере, коли захисту нема. Немає за чим сховатися. Навіть за словами.

— Якби ти сказала лише одне…

— Ні.

— Якби ти дала мені час…

— Ні. Або ми разом спускаємося сходами або забуваємо про це.

— Ти не повинна ображатися, якщо я… Ти ніколи не залишала мені надії, що ти мене… що ти… ні-ні, я цього не казатиму… але що я повинен думати? Я тут, сам, і…

— І лише я можу тобі щось порадити. Раджу тобі відмовитися. Я щира з тобою, Пітере. Але я не допомагатиму тобі, скасовуючи пропозицію. Ти хотів би не мати шансу одружитися зі мною. Але ти його маєш. Зараз. Вибір за тобою.

Він більше не міг вдавати гідність, тому похнюпився і схопився руками за чоло.

— Домінік, чому?

— Ти знаєш причину. Колись давно я пояснила її тобі. Якщо тобі бракує сміливості пригадати, не сподівайся, що я повторюватиму.

Він сидів нерухомо, похиливши голову, а потім сказав:

— Домінік, якщо одружуються такі люди, як ти і я, така новина опиняється на перших шпальтах газет.

— Аякже.

— Чи не краще було б зробити все як слід, з оголошенням про заручини і справжньою весільною церемонією?

— Я сильна, Пітере, але не аж так. Пізніше ти зможеш сповістити газетярів і влаштувати прийняття.

— А зараз тобі не потрібно нічого, крім «так» чи «ні».

— Саме так.

Він довго сидів, вдивляючись у неї. Вона не зводила з нього очей, але в її погляді було не більше життя, ніж у погляді портрета. Йому здавалося, що він у кімнаті сам. Вона терпляче чекала, ніяк його не спонукаючи, навіть проханням відповідати швидше.

— Гаразд, Домінік. Так, — нарешті сказав він.

Вона серйозно кивнула, висловлюючи мовчазну згоду. Він підвівся.

— Візьму пальто, — сказав він. — Поїдемо твоєю машиною?

— Так.

— Це ж машина з відкидним дахом? Узяти хутряне пальто?

— Ні. Але візьми теплий шарф. На вулиці трохи вітряно.

— Речей не брати? Ми ж одразу повернемося до міста?

— Одразу повернемося.

Він залишив двері до коридору прочиненими, і вона бачила, як він вдягає пальто, обгортає навколо шиї шарф, перекидаючи кінець за плече. Він підійшов до дверей вітальні, тримаючи капелюх у руці, та кивком запросив її виходити. На сходовому майданчику натиснув кнопку виклику ліфта і відступив убік, пропускаючи її в кабінку. Він діяв рішуче, впевнено, без задоволення і без емоцій. Він здавався стриманішим і мужнішим, ніж будь-коли.

Коли вони переходили дорогу туди, де стояла її машина, він твердо і впевнено взяв її під лікоть. Відчинив дверцята, пропускаючи її за кермо, і мовчки сів поруч. Домінік перехилилася через нього і підняла з його боку вітрове скло. Вона сказала:

— Якщо цього не досить, піднімеш скло, як захочеш, коли їхатимемо, щоб тобі не було холодно.

Він запропонував:

— Їдьмо по Ґранд-Конкурс, там менше світлофорів.

Вона кинула свою сумочку йому на коліна, завела машину і взялася за кермо. Будь-які антагонізми між ними зникли, залишалося саме лише тихе, безнадійне товариське відчуття, неначе вони стали жертвами однієї безликої катастрофи і мусили допомагати одне одному.

Вона їхала швидко, бо так звикла, але рівно і спокійно. Вони мовчки сиділи, слухаючи гудіння мотора, терпляче, не змінюючи поз, чекали, коли автівка зупинялася на світлофорі. Здавалося, що вони потрапили в один повітряний струмінь, що рухається в заданому напрямку наче куля, що її політ годі зупинити. На вулицях міста з'явилися перші ознаки сутінків. Бруківка пожовкла. Крамниці досі були відчинені. Над афішами кінотеатрів засвітилися вогні — червоні лампочки блимали, втягуючи в себе останнє денне світло з повітря, від чого вулиці здавалися темнішими.

Пітер Кітінґ не мав бажання розмовляти. Він уже не був схожим на Пітера Кітінґа. Він уже не шукав тепла і не просив співчуття. Він нічого не просив. Вона подумала про це і зиркнула на нього схвальним, майже ніжним поглядом. Він твердо зустрів цей погляд; вона прочитала в ньому розуміння, але він промовчав. Неначе поглядом сказав: «Авжеж», і більше нічого.

Вони виїхали за місто, холодна брунатна стрічка дороги полетіла їм назустріч, коли він сказав:

— Дорожня поліція тут причіплива. Ти маєш посвідчення журналіста про всяк випадок?

— Я вже не журналістка.

— Тобто?

— Я вже не журналістка.

— Ти звільнилася?

— Ні, мене звільнили.

— Що ти таке кажеш?

— Де ж ти був протягом останніх днів? Я гадала, усі вже знають про це.

— Вибач, кілька останніх днів я не стежив за подіями.

За кілька кілометрів вона попросила:

— Дай мені цигарку. В сумочці.

Він відкрив її сумочку і побачив портсигар, компактну пудру, помаду, гребінець, складену хустинку, таку білосніжну, що до неї лячно було доторкнутися, просяклу слабким запахом парфумів. У нього промайнула думка, що він ніби розстібнув її блузку. Але ця думка його не схвилювала, так само як інтимна власність, з якою він відкрив її сумочку. Він дістав із портсигара цигарку, прикурив її та вклав їй до вуст.

— Дякую, — відповіла Домінік.

Він прикурив сигарету і для себе, й застебнув її сумочку.

Коли вони дісталися до Ґрінвіча, він почав віддавати накази, підказував їй, де повертати і на яку вулицю, мовив: «Це тут», коли вони під'їхали до будинку судді. Він вийшов першим, допоміг вийти їй і натиснув на кнопку дзвінка.

Їх одружили у вітальні з пошарпаними кріслами блакитного і пурпурового кольору, яку освітлювала лампа зі скляними намистинками. За свідків стали дружина судді та сусід на ім'я Чак, якого відірвали від хатніх справ і від якого ледь чутно відгонило хлоркою.

Вони повернулися до машини і Кітінґ запитав:

— Хочеш, я поведу, якщо ти втомилася?

Вона сказала:

— Ні, поведу я.

Дорога до міста пролягала через брунатні поля, на західних схилах яких лежали втомлені червоні тіні. Клуби багряного туману підкрадалися до країв полів, а небо мережили нерухомі вогняні смуги. Назустріч їм мчали все ще видимі коричневі коробки машин, що в багатьох із них неспокійними жовтими цятками уже світилися фари.

Кітінґ дивився на дорогу, що вузькою маленькою стрічкою стелилася в центрі вітрового скла, обрамлена рівнинами та схилами, вміщуючись у скляному прямокутнику перед ним. Ця дорога наче розгорталася назустріч лобовому склу, заповнювала його і витікала за його межі, розриваючись під колесами їхнього автомобіля на два сірих полотнища по боках автівки. Це нагадувало перегони, і він сподівався, що переможе лобове скло, що автівка виїде на цю вузьку стрічку дороги, перш ніж дорога встигне розгорнутися.

— Де ми спочатку житимемо? — запитав він. — У тебе чи в мене?

— У тебе, звісно.

— Я волів би переїхати до тебе.

— Ні. Я замкну свою квартиру.

— Можливо, тобі моє помешкання не сподобається.

— Чому?

— Хтозна. Воно тобі якось не личить.

— Мені сподобається.

Вони трохи помовчали, а потім він запитав:

— Як ми оголосимо про наше одруження?

— Як хочеш. Я залишаю це на твій розсуд.

Темнішало, і вона ввімкнула фари. Він дивився на маленькі розмиті написи дорожніх знаків обабіч дороги, що з їхнім наближенням зненацька спалахували словами: «Поверни ліворуч», «Перехрестя попереду», підморгуючи цятками світла, що здавалися живими і зловтішними.

Вони їхали мовчки, але у цій тиші зв'язок між ними зник; вони вже не мчали назустріч катастрофі, катастрофа вже сталася, та їхня сміливість більше нічого не означала.

Він знову відчував збентеження і невпевненість, те, що завжди відчував у присутності Домінік Франкон.

Упівоберта глянув на неї. Вона не зводила очей із дороги. Її профіль на холодному вітрі був спокійним, далеким і нестерпно прекрасним. Він подивився на її руки в рукавичках, що міцно стискали кермо, на струнку ногу на педалі газу, потім його очі ковзнули лінією її ноги вгору і зупинилися на вузькому трикутничку вузької сірої спідниці. Зненацька він усвідомив, що має право думати про те, про що зараз думає.

Уперше він уповні та свідомо подумав про прихований бік шлюбу і зрозумів, що завжди жадав цю жінку і що це те саме почуття, яке він міг би відчувати до повії, — лише триваліше, безнадійніше і зліше. «Моя дружина», — уперше думав він без тіні поваги до цього слова. Він відчував таку сильну хіть, що якби зараз було літо, наказав би їй звернути у першу-ліпшу бічну вуличку та узяв би її просто там.

Він підняв руку і обійняв її за плечі, заледве торкаючись до неї пальцями. Вона не поворухнулася, не опиралася і навіть не поглянула на нього. Він забрав руку і знову став дивитися вперед.

— Місіс Кітінґ, — безбарвно промовив він, не звертаючись до неї, а просто констатуючи факт.

— Місіс Пітер Кітінґ, — відповіла вона.

Коли вони зупинилися перед входом до його будинку, він вийшов першим і відчинив дверцята для неї, але вона залишилася в машині.

— Добраніч, Пітере, — сказала вона. — Побачимося завтра.

І додала — за мить до того, як на його обличчі наче проступила нецензурна лайка:

— Завтра я привезу мої речі й ми все обговоримо. Усе почнеться завтра, Пітере.

— Ти куди?

— Маю деякі справи.

— Але що я скажу людям сьогодні?

— Усе що завгодно або нічого.

Вона завела машину і від'їхала.

Коли увечері цього дня вона ввійшла до Роркової кімнати, він усміхнувся, але не звичною слабкою усмішкою, на яку вона очікувала, а усмішкою, що говорила про очікування і біль.

Він ще не бачив її після суду. Вона вийшла із зали відразу після свідчень і зникла. Він приходив до неї, але покоївка казала, що міс Франкон не може його прийняти.

Зараз вона дивилася на нього й усміхалася. Вперше вона дивилася на нього з повним прийняттям, наче побачивши його, залагодила всі проблеми, наче знайшла відповіді на всі запитання, і їй залишалося лише бути жінкою, яка дивиться на нього.

Якусь мить вони мовчки постояли одне перед одним, і вона подумала, що найпрекрасніші слова — це ті, що їх можна не промовляти.

Коли він поворухнувся, вона сказала:

— Не кажи нічого про суд. Потім.

Він обійняв її, й вона пригорнулася до нього так, щоб відчути його всього, відчути ширину його грудей своїми грудьми, довжину його ніг своїми ногами; вона неначе лежала на ньому і не відчувала ваги власного тіла, утримуючись на ногах лише тому, що притискалася до нього.

Тієї ночі вони лежали разом у ліжку, час від часу засинали, впадаючи у виснажену непритомність, таку ж інтенсивну, як акт єднання, як конвульсивне злиття їхніх тіл.

Зранку, одягнувшись, вона дивилася, як він ходить кімнатою. Спостерігала за втомленою розслабленістю його рухів, думала про те, що забрала від нього, і важкість зап'ястків підказувала їй, що її сила перелилася в його нерви, що вони наче обмінялися енергією.

Він стояв у іншому кінці кімнати, на мить повернувшись до неї спиною, і вона покликала його на ім'я спокійним та низьким голосом.

Він повернувся, наче очікував поклику, і, можливо, здогадуючись про все.

Вона стояла посередині кімнати — так, як стояла, вперше прийшовши сюди, зібрано-урочиста для виконання обряду.

— Рорк, я кохаю тебе.

Вона вперше сказала це.

Реакцію на свої наступні слова вона прочитала на його обличчі ще до того, як вимовила їх:

— Учора я вийшла заміж. За Пітера Кітінґа.

Їй було б легше побачити, як спотворюється рот чоловіка, який намагається стримати крик, стискає кулаки і напружує їх, намагаючись захистися від себе самого. Але легко їй не було, тому що вона не побачила, як він це робить, хоча й знала, що це зараз відбувається в ньому, не знаходячи, однак, виходу у фізичній дії.

— Рорк… — прошепотіла вона лагідно і перелякано.

Він сказав:

— Зі мною все добре. — І додав: — Будь ласка, зачекай хвильку… Усе гаразд, продовжуй.

— Рорк, я завжди боялася зустріти такого чоловіка, як ти, бо знала, що мені доведеться побачити те, що побачила із трибуни свідків, і зробити те, що я зробила в суді. Я ненавиділа це, тому що захищатися для тебе образливо — а мені образливо захищати тебе… Рорк, я можу погодитися з усім, окрім того, що здається легким для більшості людей: бути на півдорозі, майже, приблизно, між цим і тим. Можливо, вони мають якесь виправдання для цього. Я не знаю. Не намагалася дізнатися. Та переконана, що це єдина річ, недосяжна для мого розуміння. Коли я думаю про те, ким ти є, то не можу сприйняти іншої реальності, ніж твій світ. Або хоча би світ, в якому ти маєш шанс боротися, боротися на власних умовах. Але його не існує. А я не можу жити, розриваючись між світом, що існує, і тобою. Бо це означає боротися з явищами та людьми, які не заслуговують бути твоїми противниками. Боротися ж, використовуючи їхні методи, — занадто страшна профанація. Бо це означатиме робити для тебе те, що я робила для Пітера Кітінґа: брехати, підлещуватися, йти на компроміси, потурати кожній нікчемі — щоб випрохати в них шанс для тебе, виблагати дозвіл жити тобі, працювати, канючити в них, Рорк, не насміхатися з нас, а тремтіти, тому що вони мають владу заподіяти тобі біль. Чи я занадто слабка, бо не можу цього зробити? Я не знаю, у чому більша сила: погодитися на все це заради тебе — чи кохати тебе так сильно, щоб усе стало неприйнятним. Я не знаю. Я надто кохаю тебе.

Він подивився на неї очікувально. Вона знала, що він давно це все розумів, але їй потрібно було це промовити:

— Вони не існують для тебе. Для мене існують. Я нічого не можу вдіяти, бо кохаю тебе. Контраст завеликий. Рорк, ти не переможеш, вони знищать тебе, але мене не буде поруч, коли це станеться. Спочатку я знищу себе. Це єдиний вияв непокори, що мені залишається. Що ще я можу запропонувати тобі? Люди зазвичай поступаються лише дрібницями. Я ж віддаю тобі свій шлюб із Пітером Кітінґом. Я відмовляюся бути щасливою у цьому світі й обираю страждання. Це моя відповідь їм. І мій дар тобі. Можливо, я більше ніколи не побачу тебе. Намагатимусь уникати тебе. Але кохатиму тебе, кожною хвилиною і кожним безсоромним вчинком я житиму для тебе. У той єдиний спосіб, який мені під силу.

Він хотів заговорити, але вона не дала:

— Зачекай. Дозволь я закінчу. Ти можеш запитати: чому б мені не накласти на себе руки? Бо я кохаю тебе. Бо ти існуєш. Це означає так багато, що не дозволить мені померти. І оскільки я змушена жити, щоб знати, що ти існуєш, я житиму в тому світі, який є, так, як цього вимагає життя у ньому. Не наполовину, а на повну. Не благаючи і втікаючи від нього, а йдучи йому назустріч, назустріч болю і потворності, обираючи найгірше, що він може зробити зі мною. Не як дружина якоїсь майже порядної людини, а як дружина Пітера Кітінґа. І лише в глибині душі, лише там, куди нікому не дістатися, я зберігатиму під захистом стіни свого розбещення священну згадку і знання про тебе. Іноді я говоритиму собі: «Говард Рорк», і відчуватиму, що заслужила право називати твоє ім'я.

Вона стояла навпроти, підвівши до нього обличчя. Її вуста були не зціплені, а м'яко стулені, але контури її рота здавалися надто чіткими для обличчя — це була форма болю, ніжності та покори.

Вона побачила на його обличчі страждання, таке давнє, що наче стало його частиною; він змирився з ним, і воно нагадувало вже не рану, а шрам.

— Домінік, якби я запропонував тобі зараз розірвати цей шлюб, забути про світ і мою боротьбу, забути про гнів, клопоти, надію — просто існувати для мене, для моєї потреби у тобі — як моя дружина, моє надбання?..

В її обличчі він побачив те, що вона побачила в його, коли сказала про заміжжя; але він не здавався наляканим і дивився на неї спокійно. За якийсь час вона відповіла, і її слова неначе не сходили з вуст, а вимушено визбирували звуки ззовні:

— Я б скорилася.

— Тепер ти розумієш, чому я цього не роблю. Я не намагатимусь зупинити тебе. Я кохаю тебе, Домінік.

Вона заплющила очі, і він продовжив:

— Ти не хотіла б чути цього зараз? Але я хочу, щоб ти це почула. Нам не потрібно розмовляти одне з одним, коли ми разом. Тому ці слова — для часу, коли ми вже не будемо разом. Я кохаю тебе, Домінік, — це так егоїстично, як факт мого існування. Егоїстично так, як мої легені вбирають повітря. Я дихаю для власних потреб, задля живлення свого тіла, задля виживання. Я даю тобі не жертву й не співчуття, а своє власне еґо та свої сокровенні потреби. Це єдиний спосіб, в який можна любити. Це єдиний спосіб, в який я хочу, щоб ти кохала мене. Якби ти вийшла за мене заміж зараз, я став би всім твоїм світом. Але тоді я не потребував би тебе, а ти не була б потрібна собі — тому недовго кохала б мене. Щоб сказати: «Я кохаю тебе», спочатку треба навчитися вимовляти «я». Якби я зараз прийняв твою самопожертву, вона не дала б мені нічого, крім порожнього кістяка. Якби я її вимагав, то знищив би тебе. Саме тому я не зупинятиму тебе. Я дозволю тобі піти до свого чоловіка. Не знаю, як переживу цю ніч, але я переживу. Ти потрібна мені ціла, як і я сам, така, якою ти залишишся після битви, до якої стаєш. Битви ніколи не бувають безкорисливі.

Вона чула з напруженості його слів, що йому важче їх вимовляти, ніж їй чути їх. І вона слухала.

— Ти повинна навчитися не боятися світу. Не дозволити йому тримати тебе так, як він тримає зараз, не завдавати тобі болю, як це було в суді. Я мушу дозволити тобі навчитися цього. Я не зможу тобі допомогти. Ти повинна знайти власний шлях. Коли знайдеш, повернешся до мене. Вони не знищать мене, Домінік. І вони не знищать тебе. Ти переможеш, тому що обрала найважчий шлях — боротися за свою свободу від світу. Я чекатиму на тебе. Я кажу це наперед, на всі ті роки, поки нам доведеться чекати. Я кохаю тебе, Домінік.

Він поцілував її та відпустив.

15

О дев'ятій ранку Пітер Кітінґ міряв кроками свою кімнату, замкнувшись зсередини. Він забув, що була дев'ята, і Кетрін чекала на нього. Він змусив себе забути її і все, що було з нею пов'язане.

Двері він замкнув, щоб захистися від матері. Минулого вечора, побачивши його нестямне збентеження, вона примусила його розповісти правду. Він бовкнув, що одружився з Домінік Франкон, і пояснив, що Домінік була змушена поїхати з міста, щоб повідомити про це якійсь старій родичці. Його мати аж божеволіла від захоплених зойків і запитань, що він міг на них і не відповідати, приховуючи свою паніку; він не був упевненим, що в нього є дружина і що вона повернеться до нього зранку.

Він заборонив матері будь-кому повідомляти новину, але минулого вечора вона таки зробила кілька телефонних дзвінків, і ще кілька — вранці. І зараз телефон дзвонив безупинно, а нетерплячі голоси запитували: «Це правда?», здивовано зойкаючи і вітаючи. Кітінґ бачив, як новина широкими колами розповзається містом за прізвищами та суспільним становищем людей, які телефонували. Він відмовився відповідати на дзвінки.

Йому здавалося, що кожен куточок Нью-Йорка заливає теплою радістю і лише він сам-один, сховавшись у водонепроникному батискафі своєї кімнати, закрижанів, розгублений і наляканий.

Був майже полудень, коли залунав дзвінок у двері, й він затулив вуха руками, не розуміючи, хто це і навіщо. Потім почув материн голос, пронизливий від захвату, що здавався несамовито дурнуватим:

— Піті, любий, хочеш вийти і поцілувати свою дружину?

Він вилетів у коридор, там справді стояла Домінік, знімаючи м'яку норкову шубу; від її хутра до його ніздрів долинула хвиля холодного повітря знадвору з легкою домішкою парфумів. Вона стримано всміхнулася, дивлячись йому у вічі, і сказала:

— Доброго ранку, Пітере.

На якусь мить він завмер, виструнчившись, і протягом цієї миті пережив усі ці телефонні дзвінки і відчув тріумф, на який мав право. Потім почав рухатися, мов людина на арені переповненого стадіону, й усміхатися так, мов його усмішку висвітлювали прожектори:

— Домінік, моя люба, ти наче здійснена мрія!

Відчуття приреченості остаточно зникло, їхній шлюб став тим, чим і мав стати.

Здається, вона зраділа цьому і мовила:

— Вибач, Пітере, що не дала тобі змоги перенести мене через поріг.

Він не поцілував її, лише взяв руку і доторкнувся вустами вище зап'ястка з недбалою інтимною ніжністю.

Зауваживши, що мати досі стовбичить поруч, звернувся до неї із хвацьким жестом тріумфатора:

— Мамо, це Домінік Кітінґ.

Він побачив, як його мати поцілувала Домінік, а Домінік із поважним виглядом повернула їй цілунок. Місіс Кітінґ захлиналася від захвату:

— Дорогенька моя, я така щаслива, така щаслива, бережи тебе Бог, я й гадки не мала, що ти така красуня!

Він не знав, що робити далі, але Домінік узяла справу в свої руки, просто, не залишивши їм часу на подив. Вона ввійшла до вітальні і сказала:

— Насамперед пообідаймо, а потім, Пітере, ти покажеш мені квартиру. Мої речі будуть тут приблизно за годину.

Місіс Кітінґ розквітла:

— Обід уже приготовано на трьох, міс Фран… — Вона затнулася. — О, дорогенька, а як мені називати вас, серденько? Місіс Кітінґ чи…

— Звісно, Домінік, — без усмішки відповіла Домінік.

— Можливо, слід когось сповістити, чи запросити когось, чи… — почав було Кітінґ, але Домінік урвала його:

— Потім, Пітере. Самі про все дізнаються.

Пізніше, коли прибули її речі, він побачив, як вона без вагань вирушила до спальні, розповіла покоївці, як розвісити її речі, та попросила його перерозподілити одяг у шафах.

Місіс Кітінґ спантеличилася:

— Діточки, хіба ви не збираєтеся кудись поїхати? Усе це дуже раптово й романтично, але як же без медового місяця?

— Так, — відповіла Домінік. — Я не хочу відволікати Пітера від роботи.

Він сказав:

— Це, звісно, тимчасово, Домінік. Потім ми переїдемо до іншої, більшої квартири. Я хочу, щоб ти сама її обрала.

— Навіщо? — відповіла вона. — Не думаю, що це необхідно. Ми залишимося тут.

— Тоді переїду я, — щиросердно запропонувала місіс Кітінґ, не подумавши, бо відчувала перед невісткою незбагненний страх. — Я знайду собі якусь маленьку квартирку.

— Ні, — заперечила Домінік. — Я цього не хотіла б. Я не хочу нічого змінювати. Я хочу пристосуватися до теперішнього Пітерового життя.

— Як це люб'язно з вашого боку! — всміхнулася місіс Кітінґ, а Пітер похмуро подумав, що нічого люб'язного в цьому немає.

Місіс Кітінґ знала, що коли прийде до тями, то зненавидить свою невістку. Вона могла б змиритися зі зневажливим ставленням, але не могла пробачити Домінік її стриманої поштивості.

Задзеленчав телефон. Головний проектувальник фірми Кітінґа привітав його і сказав:

— Ми щойно дізналися, Пітере, і Ґай просто ошелешений. Гадаю, ти маєш йому зателефонувати чи прийти сюди абощо.

І Кітінґ помчав на роботу, радіючи нагоді ненадовго втекти з дому. Він увійшов до бюро як досконале втілення щасливого молодого коханця. Він сміявся і тиснув руки всім у креслярні, вислуховував галасливі привітання, веселі вигуки і кілька непристойних коментарів. А потім вирушив до Франконового кабінету.

Увійшовши і побачивши усмішку на Франконовому обличчі — усмішку, схожу на благословення, — він на мить відчув дивну провину. Але ніжно обійняв Франкона і пробурмотів:

— Я такий щасливий, Ґаю, такий щасливий…

— Я завжди на це чекав, — спокійно зізнався Франкон, — і нарешті я спокійний. Тепер усе це по праву стане твоїм, Пітере, все це, ця кімната. Усе — вже незабаром.

— Про що ти?

— Облиш, ти ж завжди це знав. Я просто втомився, Пітере. Знаєш, настає час, коли ти остаточно втомлюєшся і тоді… Ні, ти не зрозумієш цього, ти надто молодий. Але, чорт, Пітере, яка з мене користь? Найкумедніше те, що мені навіть не хочеться вдавати, начебто з мене ще є якась користь… Іноді мені хочеться бути чесним. Це приємно… Добре, хай там як, ще рік або два і я вийду на відпочинок. Потім це все стане твоїм. Звісно, мені буде приємно покрутитися тут трохи довше — ти ж знаєш, я справді люблю це місце. Тут усе вирує, все так добре влаштовано, люди мене поважають — це була хороша фірма, «Франкон і Геєр», чи не так? Що це я в біса плету? «Франкон і Кітінґ». Потім буде просто «Кітінґ»… Пітере, — лагідно запитав він, — чому в тебе нещасливий вигляд?

— Та ні, я щасливий, я дуже вдячний і все таке, але з якого дива ти замислився зараз про відставку?

— Я не це мав на думці. Я про те — чому ти не здаєшся щасливим, коли я сказав, що все це стане твоїм? Я… я хотів би, щоб ти радів цьому, Пітере.

— Заради Бога, Ґаю, ти хворобливо помисливий, ти…

— Пітере, це дуже важливо для мене — щоб ти був щасливий тим, що я тобі залишу. Щоб ти цим пишався. Ти пишаєшся, Пітере? Так?

— А хто б не пишався? — він не дивився на Франкона, бо не міг витримати благальних інтонацій у його голосі.

— Авжеж, хто б не пишався… Авжеж… А ти, Пітере?

— Чого ти хочеш? — сердито рявкнув Кітінґ.

— Я хочу, Пітере, щоб ти пишався мною, — сказав Франкон принижено, просто, з відчаєм. — Я хочу вірити, що чогось досягнув. Хочу відчувати, що все це має якесь значення. І наприкінці життя я хочу бути впевненим, що це все не було даремно.

— Ти в цьому не впевнений? Ти не впевнений? — Кітінґ дивився так розлючено, наче Франкон став раптовою загрозою для нього.

— Пітере, що сталося? — лагідно, майже байдужо запитав Франкон.

— Матері твоїй, ти не маєш права бути невпевненим. У твоєму віці, з твоїм ім'ям, твоїм престижем, твоїм…

— Я хочу бути впевненим, Пітере. Я важко працював.

— Але в тобі немає впевненості! — Кітінґ був роздратованим і наляканим, а тому хотів дошкулити, сказавши те, що завдавало найбільшого болю, забуваючи, що це мучить його, а не Франкона, що Франкон нічого не второпає, бо нічого не знає й навіть не здогадується. — А я знаю одного чоловіка, який буде впевненим наприкінці життя, який буде в собі таким до дідька впевненим, що я хотів би перерізати йому кляте горло!

— Хто? — спокійно і незацікавлено запитав Франкон.

— Ґаю-Ґаю, що з нами коїться? Про що ми говоримо?

— Не знаю, — відповів Франкон. Він мав виснажений вигляд.

Цього вечора Франкон прийшов на вечерю до Кітінґів. Він ошатно вдягнувся і променів колишньою галантністю, цілуючи руку місіс Кітінґ. Але споважнів, вітаючись із Домінік. Він здобувся лише на кілька слів для неї; коли ж поглянув на її обличчя, в його очах промайнуло благання. Замість яскравої різкої насмішкуватості, що її очікував від дочки, він раптом побачив розуміння. Вона нічого не сказала, лише схилилася й поцілувала його в чоло, лагідно притиснувши вуста на секунду довше, ніж цього вимагала звичайна ґречність. Він відчув прилив удячності — і злякався.

— Домінік, — прошепотів він, коли їх ніхто не міг почути, — ти, мабуть, жахливо нещасна…

Вона весело засміялася і взяла його за руку:

— Чому ж, тату, як ти можеш таке казати!

— Пробач мені, — пробурмотів він, — я просто телепень… Усе насправді чудово…

Гості приходили цілий вечір, без запрошення і без попередження, всі, хто почув новину і відчував, що має право прийти. Кітінґ не знав, радий він їх бачити чи ні. Здавалося, все гаразд, поки триває це веселе сум'яття. Домінік поводилася бездоганно. Він не вловив жодного натяку на її звичний сарказм.

Було доволі пізно, коли пішов останній гість і вони залишилися на самоті серед переповнених попільничок і порожніх склянок. Вони сиділи у протилежних кінцях вітальні, й Кітінґ відчайдушно намагався відтягнути момент, коли треба буде подумати про те, про що зараз він мусив думати.

— Усе гаразд, Пітере, — промовила Домінік, підводячись, — покінчімо з цим.

Лежачи поруч із нею у темряві, задовольнивши свою хіть і почуваючись ще більш незадоволеним через нерухомість тіла, яке не реагувало навіть відразою, відчуваючи поразку в єдиній можливості нав'язати їй свою волю, він спромігся лише прошепотіти:

— Чорт тебе забирай!

Вона не поворухнулася.

Він згадав про відкриття, що його момент пристрасті витіснив із його свідомості.

— Хто він? — запитав Кітінґ.

— Говард Рорк, — відповіла вона.

— Авжеж, — рявкнув він, — можеш не казати, якщо не хочеш!

Він увімкнув світло і побачив її нерухоме голе тіло із закинутою головою. Її обличчя здавалося умиротвореним, невинним і чистим. Дивлячись в стелю, вона лагідно зізналася:

— Пітере, якщо я спромоглася зробити це… я здатна зробити будь-що…

— Якщо ти думаєш, що я збираюся часто тебе турбувати, якщо ти будеш отак…

— Так часто чи так рідко, Пітере, як тобі заманеться.

Наступного ранку, зайшовши до їдальні снідати, Домінік побачила біля своєї тарілки довгу білу коробку із квіткового магазину.

— Що це? — запитала вона в покоївки.

— Це принесли сьогодні вранці, мадам, із проханням передати вам під час сніданку.

Коробка була адресована місіс Пітер Кітінґ. Домінік її розпакувала. Усередині лежало кілька гілочок білого бузку, що цієї пори року було екстравагантнішою розкішшю, ніж орхідеї. Там була й маленька картка, на якій великими літерами, нашкрябаними чиєюсь стрімкою рукою, що наче сміялася їй в обличчя, було написано: «Еллсворт М. Тухі».

— Як люб'язно, — мовив Кітінґ. — А я дивувався, чому він учора не прийшов.

— Будь ласка, Мері, поставте їх у воду, — попросила Домінік, простягаючи коробку покоївці.

Опівдні Домінік зателефонувала до Тухі і запросила його на вечерю.

Вони зустрілися за кілька днів. Кітінґова мати послалася на якісь попередні домовленості й увечері втекла; вона виправдовувала себе тим, що їй потрібен час, щоби призвичаїтися. Тому стіл сервірували на трьох, зі свічками в кришталевих свічниках і блакитними квітами в пухирчастій скляній вазі по центру.

Увійшовши, Тухі вклонився так, ніби його запросили на королівське прийняття.

Домінік мала вигляд світської господині, яка завжди була світською господинею і яку не можна було уявити в будь-якій іншій ролі.

— Як тобі, Еллсворте? — запитував Кітінґ, супроводжуючи слова жестом, що охоплював вітальню, меблі та Домінік.

— Мій любий Пітере, — сказав Тухі, — не говорімо про очевидне.

Домінік повела їх до вітальні. Вона вбралася у вечірні строї — білу атласну блузку чоловічого крою і довгу чорну спідницю, пряму та просту, як блискучі пасма її волосся. Вузький пояс спідниці робив талію такою вузькою, що здавалося, її можна без зусиль охопити двома руками або розламати навпіл. Короткі рукави залишали руки оголеними. Вона наділа простий золотий браслет, надто масивний і важкий для її тендітного зап'ястка. Домінік здавалася елегантною до збочення, скидаючись на мудру, небезпечно зрілу жінку, хоча й мала вигляд юної дівчини.

— Еллсворте, хіба це не чудово? — запитав Кітінґ, дивлячись на Домінік так, як дивляться на солідний банківський рахунок.

— Не менше, ніж я сподівався, — відповів Тухі. — Але й не більше.

За столом переважно говорив Кітінґ. Здавалося, на нього напав приступ балакучості. Він сипав словами безтямно, наче кіт, що нализався валеріани.

— Насправді, Еллсворте, це Домінік надумала запросити тебе. Я її про це не просив. Ти наш перший гість. Як на мене, це чудово. Моя дружина і мій найкращий друг. Раніше мені невідь чому здавалося, що ви недолюблюєте одне одного. Бог знає, чому я так вирішив. Але я такий до біса щасливий — ми втрьох і разом.

— Отже, Пітере, ти не віриш у математику? — сказав Тухі. — З чого ж тут дивуватися? Комбінація певних величин дає певний результат. Сума трьох одиниць — тебе, мене і Домінік — дає неминучий результат.

— Кажуть, що троє — вже юрба, — загиготів Кітінґ. — Але це маячня. Двоє краще, ніж один, а часом троє — краще за двох, залежно від обставин.

— Ця заяложена істина погана тим, — відказав Тухі, — що слово «юрба» помилково вважають образливим словом. А все навпаки, що ти й сам охоче підтвердив. Три, я можу додати, — це головне містичне число. Наприклад, Свята Трійця. Або трикутник, без якого не існувало б кіноіндустрії. Є безліч різноманітних варіантів трикутника, і не обов'язково нещасливих. Як-от ми втрьох — я за гіпотенузу, доволі вдале заміщення, оскільки я заміщаю свого антипода, саме так, Домінік?

Вони закінчували їсти десерт, коли Кітінґа покликали до телефону. Його нетерплячий голос було чути із сусідньої кімнати: він давав вказівки кресляру, який допізна працював над терміновим замовленням і потребував допомоги. Тухі обернувся, глянув на Домінік і всміхнувся. Ця усмішка сказала все, що раніше не дозволяла сказати її поведінка. Жоден м'яз на її обличчі не здригнувся, вона витримала його погляд, але в очах з'явився новий вираз, мовби вона визнавала, що второпала сенс цього погляду замість того, щоб відмовлятися його розуміти. Він волів би побачити замкнений погляд удаваного нерозуміння. Розуміння було значно образливіше.

— Отже, Домінік, ти повернулася в колію?

— Так, Еллсворте.

— І тепер жодних благань про пощаду?

— Вважаєш, вони знадобляться?

— Ні. Я захоплююся тобою, Домінік… Як тобі твоє нове життя? Можу уявити, що Пітер не такий уже й поганий, одначе йому далеко до чоловіка, про якого ми обоє думаємо, і який, можливо, досконалий, хоча ти про це ніколи не дізнаєшся.

На її обличчі не виникло відрази, вона здавалася щиро здивованою.

— Еллсворте, про що ти?

— О, облиш, моя люба, ми ж більше не прикидаємося, так? Ти закохалася в Говарда Рорка, щойно побачила його у вітальні Кікі Голкомб і — я можу бути відвертий? — захотіла з ним переспати, але він навіть не плюнув у твій бік — звідси і вся твоя подальша поведінка.

— Отак ти вважав? — спокійно запитала вона.

— А хіба це не ясно? Зневажена жінка. Так очевидно. Як і те, що Рорк — саме той чоловік, якого ти захотіла б у найпримітивніший спосіб. А він навіть не знає, що ти існуєш.

— Еллсворте, я переоцінила тебе, — відповіла вона, втративши враз до нього інтерес, забувши навіть про потребу бути обачною. Їй стало нудно. Він насупився і спантеличився.

Повернувся Кітінґ. Тухі поплескав його по плечу, прямуючи до свого крісла.

— Пітере, перш ніж розійтися, мусимо потеревенити про перебудову Стоддардівського храму. Я хочу, щоб ти щось утнув.

— Еллсворте!.. — знітився Кітінґ.

Тухі зареготав.

— Пітере, не будь занудою! Просто маленький професійний вульгаризм. Домінік не заперечує. Вона ж колишня журналістка.

— Еллсворте, у чому річ? — поцікавилася Домінік. — Невже ти у відчаї? Вдаєшся до зброї, нікчемнішої за твій звичний стандарт. — Вона підвелася: — Каву питимемо у вітальні?

Гоптон Стоддард додав щедру суму до тієї, що відсудив у Рорка, і храм перебудував для нового призначення гурт архітекторів, обраних Еллсвортом Тухі: Пітер Кітінґ, Ґордон Прескотт, Джон Ерік Снайт і такий собі Ґас Вебб, двадцятичотирирічний молодик, який полюбляв непристойно лаятися, проходячи повз порядних жінок на вулиці, та якому ще не випадало самостійно виконувати архітектурних замовлень. Троє із цих чоловіків мали суспільний та професійний авторитет, Ґас Вебб — жодного, саме тому Тухі його і запросив.

Із усієї четвірки саме Вебб мав найгучніший голос і найбільше самовпевненості. Він казав, що нічого не боїться, і це була чистісінька правда. Всі четверо були членами Ради американських будівельників.

Рада американських будівельників розрослася. Після процесу Стоддарда у клубних кімнатах Гільдії архітекторів Америки точилося чимало запеклих дискусій. Ставлення Гільдії до Еллсворта Тухі спочатку не було сердечним, надто коли він заснував раду. Але після суду сталася непомітна зміна; чимало членів організації зауважили, що до судового процесу призвела саме стаття в колонці «Один маленький голос» і що людина, яка може спонукати клієнта судитися, — це людина, з якою слід бути обачними. Тому було вирішено запросити Еллсворта Тухі виступити на зборах Гільдії. Дехто із членів Гільдії заперечував, зокрема Ґай Франкон. Та найпалкішим противником став молодий архітектор, який виголосив переконливу промову голосом, що тремтів від збентеження, оскільки це був його перший публічний виступ; він казав, що захоплюється Еллсвортом Тухі й підтримує його соціальні погляди, але якщо гурт людей відчуває, що хтось перебирає владу, з такою людиною слід боротися. Одначе більшість його не підтримала. Еллсворта Тухі запросили виступити під час офіційного сніданку, на який прийшли безліч людей. Тухі виголосив дотепну й поблажливу промову, і чимало членів Гільдії американських архітекторів увійшли також до Ради американських будівельників, один із найперших — Джон Ерік Снайт.

Четверо архітекторів, відповідальних за перебудову Стоддардівського храму, скупчилися у кабінеті Кітінґа навколо столу з розкладеними копіями проекту, фотографіями початкових Роркових креслень, отриманих від підрядника, і глиняною моделлю храму, виконаною на замовлення Кітінґа. Вони говорили про депресію та її руйнівний уплив на будівництво; також говорили про жінок, і Ґордон Прескотт розповів кілька анекдотів, у яких фігурувала ванна. Ґас Вебб здійняв угору затиснений кулак і вгатив ним по даху ще не висохлої моделі, розплющивши її на пласке місиво.

— Що ж, хлопці, — прогримів він, — до роботи!

— Ґасе, ти дурило, — озвався Кітінґ, — ця штука коштувала грошей.

— Дурня! — відказав Ґас, — ми ж за неї не платимо.

Кожен із них отримав копії оригінальних ескізів із підписом «Говард Рорк» у кутку. Вони згайнували чимало тижнів, малюючи поверх оригіналів свої версії, переробляючи та вдосконалюючи. Вони витратили більше часу, ніж це було необхідно. Зробили більше змін, ніж вимагалося. Здавалося, вони отримували задоволення від цієї діяльності. Пізніше вони об'єднали чотири версії в одну і створили спільний проект. Ніхто з них ніколи не отримував більшого задоволення від роботи. Вони довго і по-дружньому радилися. Між ними виникали дрібні суперечки, наприклад, коли Ґас Вебб заявляв:

— Чорт, Ґордоне, якщо ти робиш кухні, то залиш для мене туалети.

Але це були брижі на поверхні цілковитої згоди. Вони відчували єдність і любовно опікувалися один одним, утворивши братерство, здатне витримати радше трибальний шторм, аніж верескливу банду.

Храм Стоддарда не зруйнували, а поділили на п'ять поверхів, де розташували спальні, навчальні класи, лазарет, кухню та пральню. Вестибюль виклали кольоровим мармуром, сходи оздобили алюмінієвим поруччям ручної роботи, облаштували скляні душові кабінки та кімнати відпочинку з коринфськими пілястрами та позолоченими листочками. Величезні вікна залишили, розділивши їх перегородками.

Четверо архітекторів вирішили досягти гармонії, тому не дотримувалися одного історичного стилю у чистій формі. Пітер Кітінґ спроектував напівдоричний біломармуровий портик, що здійнявся над головним входом, і венеційські балкони, для яких прорубали нові двері. Джон Ерік Снайт увінчав дах маленьким напівготичним шпилем із хрестом і придумав стилізовані гірлянди з листя аканта, що оздобили стіни з білого вапняку. Ґордон Прескотт запропонував напівренесансні карнизи і скляну терасу на третьому поверсі. Ґас Вебб спроектував кубічний орнамент для оздоблення вікон і сучасний неоновий знак на даху з написом: «Притулок Гоптона Стоддарда для неповносправних дітей».

— Станеться революція, — виголосив Ґас Вебб, дивлячись на закінчену споруду, — і кожна дитина в країні матиме такий дім!

Оригінальна форма будівлі досі впадала в око. Споруда нагадувала не так понівечений труп, фрагменти якого співчутливо склали докупи, як труп, порубаний на шматки і складений абияк.

У вересні до притулку прибули перші мешканці. Тухі підібрав невеличкий штат працівників. Дітей, які відповідали б вимогам притулку, знайти було складніше. Більшість забрали з інших закладів. Шістдесят п'ять дітей від 3-х до 15-ти років відібрали активні леді, доброта яких переливалася через вінця; вони надавали особливої уваги тому, щоб відкидати дітей, яких можна було вилікувати, і обирали найбезнадійніші випадки. Там був п'ятнадцятирічний хлопчик, який не вмів говорити; реготлива дитина, яку неможливо було навчити читати й писати; дівчинка, яка народилася без носа, а її батько одночасно був і її дідом; створіння на ім'я Джекі, що його вік або стать ніхто не міг визначити. Вони ввійшли до свого нового дому, дивлячись на все байдужими очима, поглядом смерті, для якої не існувало іншого світу.

Теплими вечорами діти з навколишніх нетрів прокрадалися до парку навколо притулку Стоддарда і заздрісно розглядали ігрові кімнати, спортзал і кухню за великими вікнами. На них був брудний одяг, вони були замурзані, мали спритні маленькі тільця і зухвалі усмішки, а їхні очі сяяли енергійним, владним, вимогливим розумом. Обслуга притулку відганяла їх геть, сердито обурюючись «маленькими гангстерами».

Один раз на місяць притулок відвідувала делегація спонсорів. Це була група обраних, чиї імена з'являлися у багатьох ексклюзивних списках, хоча жодних особистих заслуг ніхто з них не мав. Гурт оздоблювали норкові шуби та діамантові брошки, вряди-годи в їхніх пальцях з'являлися сигари по долару за штуку, а на головах — вишукані капелюшки з британських крамниць. Еллсворт Тухі завжди їх супроводжував, показуючи притулок. Після інспекції норкові шуби видавалися теплішими, а право на них — очевиднішим, оскільки під час цих візитів суспільна вищість та альтруїзм зв'язувалися в одне ціле завдяки враженням яскравішим, ніж під час візиту до моргу. По завершенні таких інспекцій Еллсворт Тухі вислуховував упокорені компліменти своїй прекрасній роботі та не мав жодних проблем із отриманням чеків на решту гуманітарних починань: публікацій, курсів лекцій, радіофорумів або семінарів із соціологічних досліджень.

Завідувачкою відділення дитячої працетерапії призначили Кетрін Гейлсі, й вона переїхала жити до притулку. Вона взялася за роботу з войовничим завзяттям і безупинно розповідала про неї кожному охочому послухати. Її голос звучав сухо й деспотично. Коли вона говорила, рухи губ приховували дві лінії, що з'явилися на її обличчі нещодавно, розрізаючи його від ніздрів до підборіддя; люди воліли, щоб вона не знімала окулярів; її очей краще було не бачити. Вона затято стверджувала, що її праця — не благодійність, а «перевиховання людей».

Для неї найважливішою стала година, присвячена мистецьким заняттям, що називалася «уроком творчості». Для цього виділили окрему кімнату з краєвидом віддаленої перспективи міста, дітям давали матеріали й заохочували їх до вільної творчості під наглядом Кетрін, яка спостерігала за ними, наче ангел під час пологів.

Вона надзвичайно зраділа, коли одного дня Джекі, найменш здібна з усіх вихованців, створила довершений витвір уяви. Джекі зібрала кілька жмень кольорових обрізків фетру, взяла баночку з клеєм і занесла їх у куток кімнати. Там, у кутку, зі стіни стирчав похилий виступ з обтинькованим наново і пофарбованим у зелений колір екраном — рештки експериментів Рорка з моделювання інтер'єру храму. Екран мав розсіювати світло під час заходу сонця. Кетрін підійшла до Джекі й побачила на екрані впізнавані контури коричневого собаки з блакитними плямами і п'ятьма лапами. Джекі сяяла від задоволення. «Тепер ви бачите, бачите? — казала Кетрін своїм колегам. — Хіба це не чудово і не зворушливо? Ніколи не знаєш, чого може досягти дитина, яку правильно заохочують. Подумайте, що відбувається з маленькими душами, якщо їхні творчі інстинкти пригнічують! Це так важливо — не відбирати в них шансу на самовираження. Ви бачили обличчя Джекі?»

Статую Домінік продали. Ніхто не знав, хто саме її купив. Це зробив Еллсворт Тухі.

Роркове бюро зменшилося до однієї кімнати. Після закінчення будівництва ділового центру Корда він залишився без замовлень. Депресія вдарила по будівництву; всім бракувало роботи; подейкували, що хмарочосам настав кінець, й архітектори згортали свої бюро.

Уряди-годи просочувалися нечисленні замовлення, і юрбища архітекторів рвалися за ними, виявляючи не більше гідності, ніж жебраки у черзі по хліб. Серед них були такі люди, як Ролстон Голкомб, люди, які ніколи не канючили, але завжди вимагали гарантій від клієнта. Коли замовлення намагався отримати Рорк, йому відмовляли у спосіб, що свідчив: будь-яка ввічливість із ним була зайва. «Рорк? — перепитував обачний бізнесмен. — Герой таблоїдів? Гроші нині — завеликий дефіцит, щоб викидати їх потім на судові витрати».

Він отримав кілька замовлень, переробляючи багатоквартирні будинки, переставляючи перегородки чи змінюючи сантехнічне обладнання.

— Говарде, не берися за це, — сердито казав Остін Геллер. — Що за пекельна уїдливість пропонувати тобі таку роботу! І це після хмарочоса Корда, після будинку Енрайта.

— Я візьмуся за будь-що, — відповідав Рорк.

Виплата Стоддарду перевищила його гонорар за хмарочос Корда. Але він заощадив достатньо, щоб іще трохи протягнути. Він утримував Меллорі та платив за більшість їхніх спільних вечер.

Меллорі намагався протестувати.

— Замовкни, Стіве, — відповідав Рорк. — Я не роблю це для тебе. У такий час я можу дозволити собі трохи розкошів. Отож я купую найцінніше, що можна купити — твій час. Я змагаюся з усією країною — і це теж розкіш, чи не так? Вони хочуть, щоб ти робив декоративні тарілки з немовлятами, а я цього не хочу, і мені подобається діяти проти них.

— Говарде, над чим ти хочеш, щоб я працював?

— Я хочу, щоб ти працював, не запитуючи ні в кого, над чим тобі працювати.

Остін Геллер дізнався про це від Меллорі й наодинці поговорив із Рорком.

— Якщо ти допомагаєш йому, чому не дозволяєш, щоб я допоміг тобі?

— Я дозволив би це тобі, якби ти міг, — відповів Рорк. — Але ти не можеш. Усе, що потрібно йому — це час. Він може працювати без клієнтів. А я не можу.

— Говарде, кумедно бачити тебе в ролі альтруїста.

— Дарма ти мене ображаєш. Це не альтруїзм. Але я скажу тобі так: більшість людей кажуть, що переймаються стражданнями інших. Я — ні. І все ж є одна річ, що я її не збагну. Більшість із них не пройдуть повз людину, яка стікає кров'ю на дорозі, збита водієм, який утік із місця пригоди. І водночас більшість із них навіть не обернуться, щоб глянути на Стіва Меллорі. Хіба їм не ясно, що якби страждання можна було виміряти, то Стівен Меллорі, позбавлений можливості робити те, що хоче, страждатиме не менше за ціле поле жертв, розстріляних із танка? Якщо хтось хоче полегшити біль цього світу, хіба не з Меллорі варто почати?.. Але я допомагаю йому не тому.

Рорк іще не бачив храму Стоддарда після перебудови. Одного листопадового вечора він пішов подивитися на нього. Він не знав, що саме допомогло подолати страх побачити його: біль чи тріумф.

Було пізно, і в парку навколо притулку Стоддарда не було нікого. У будинку світилося лише єдине вікно на горішньому поверсі біля заднього входу. Рорк довго стояв і дивився на будівлю.

Двері під грецьким портиком відчинилися і в одвірку виникла постать худорлявого чоловіка. Він поквапився вниз сходами і зупинився.

— Вітаю, містере Рорк, — тихо мовив Еллсворт Тухі.

Рорк байдуже на нього подивився.

— Вітаю, — відповів він.

— Будь ласка, не тікайте, — у голосі Тухі не було насмішки, сама щирість.

— Я й не збирався.

— Я знав напевне, що одного дня ви прийдете сюди, і хотів бути на місці, коли це станеться. Я вигадував різні приводи, щоб якнайбільше часу перебувати тут, — у його голосі не було зловтіхи, він лунав тьмяно і просто.

— І?

— Ви не повинні уникати розмови зі мною. Знаєте, я розумію ваші роботи. А що я роблю, це вже інша річ.

— Ви можете робити все, що вам заманеться.

— Я розумію ваші роботи краще, ніж будь-хто на землі — хіба що за винятком Домінік Франкон. А можливо, навіть краще за неї. Це немало, адже так, містере Рорк? Навколо вас небагато людей, здатних це сказати. Це створює міцніший зв'язок між нами, ніж якби я був вашим відданим сліпим прихильником.

— Я знав, що ви розумієте.

— Отож ви не заперечуватимете поговорити зі мною.

— Про що?

У темряві почулося щось схоже на зітхання Тухі. Після невеличкої паузи він вказав на будівлю і запитав:

— А це ви розумієте?

Рорк не відповів, тому Тухі лагідно продовжив:

— На що це схоже для вас? На безглузде місиво? На випадковий лісовий завал? На недоумкуватий хаос? Хіба ні, містере Рорк? Ви зауважили повну відсутність методів? Ви ж знаєте мову будівництва і значення форми. Ви не бачите тут жодної мети?

— Я не бачу сенсу це обговорювати.

— Містере Рорк, ми тут самі. Чому ви не скажете, що думаєте про мене? Будь-якими словами. Адже нас ніхто не почує.

— Але я про вас не думаю.

На обличчі Тухі виник уважний вираз, наче він прислухався до чогось такого простого, як доля. Він мовчав, тому Рорк запитав:

— То що ви хотіли мені сказати?

Тухі поглянув на нього, потім на голі дерева навколо них, на річку далеко внизу і на небесний простір над річкою.

— Нічого, — відповів Тухі.

Він пошкандибав геть, і в тиші його кроки рипіли на гравію гостро і різко, наче постріли поршнів двигуна.

Рорк залишився сам на порожній доріжці, дивлячись на будинок.

Частина третя Ґейл Вайненд

1

Ґейл Вайненд підніс пістолет до скроні.

Він відчув тиск металевого кружечка на шкірі — і більше нічого. Він міг так само прикласти до скроні металеву трубку чи ювелірну прикрасу; це був лише маленький кружечок без жодного значення.

— Зараз я помру, — голосно сказав він і позіхнув.

Він не відчував ані полегшення, ані відчаю чи страху. Остання мить його життя не подарувала йому навіть відчуття серйозності вчинку. Це була просто мить; кілька хвилин тому він тримав у цій руці зубну щітку, зараз, із тією ж звичною байдужістю, — пістолет.

«Люди не помирають ось так, — подумав він. — Потрібно відчувати величезне задоволення чи здоровий страх. Треба ж якось привітати власну смерть. Відчую спазм страху — і натисну на гашетку». Він не відчув нічого.

Ґейл Вайненд стенув плечима й опустив пістолет. Стояв, постукуючи ним по долоні лівої руки. «Люди завжди говорять про чорну або червону смерть, — думав він, — твоя смерть, Ґейле Вайненд, буде сіра». Чому ніхто ніколи не казав, що це і є остаточний страх? Жодних криків, благань чи конвульсій. Немає навіть байдужості до порожнечі, очищеної вогнем масштабної катастрофи. Тільки це — жалюгідний, темненький острах, не здатний навіть налякати. «Ти не можеш так учинити, — сказав він собі, холоднокровно всміхаючись, — це стало б виявом поганого смаку».

Він підійшов до дверей спальні. Його пентхаус у центрі Мангеттену було вибудувано над п'ятдесят сьомим поверхом розкішного готелю, що належав йому; звідси він бачив усе місто. За спальню слугувала скляна клітка на даху пентхауса, зі стінами та стелею з величезних скляних панелей. Уздовж стін тягнулися попелясто-сині замшеві штори, що, за бажання, ними можна було закрити кімнату; але стелю ніщо не прикривало. Лежачи в ліжку, він міг розглядати зорі над головою або ж дивитися на спалахи блискавки і на те, як у повітряному просторі над його головою періщить дощ, розбиваючись оскаженілими блискучими спалахами об невидиму перепону. Він любив вимикати світло і розсувати завіси, лежачи у ліжку з жінкою. «Ми чинимо перелюб на очах шістьох мільйонів людей», — казав він їй.

Зараз він був сам. Портьєри було розсунуто. Стоячи, він дивився на місто внизу. Було пізно і буяння світла почало вщухати. Він подумав, що може дивитися на місто внизу ще багато-багато років, а може ніколи більше його не побачити.

Ґейл Вайненд притулився до стіни і відчув холод скла крізь тонкий темний шовк своєї піжами. На нагрудній кишені білими нитками було вишито монограму «ҐВ», що відтворювала його власноручний підпис; саме так, владним рухом руки, він писав свої ініціали.

Люди казали, що найоманливішою у Ґейлі Вайненді була його зовнішність. Він нагадував декадентського наддосконалого останнього представника давнього роду, який купався в розкоші, хоча всі знали, що він походить з низів. Він був високим, надто струнким, щоби бути фізично привабливим, так наче його плоть і м'язи виродилися. Йому не потрібно було виструнчуватися, щоб надати собі суворого вигляду. Наче уламок цінного металу, він схилявся, гнувся і нагадував людям туго затиснену пружину, що будь-якої миті могла випрямитися. Цього натяку здебільшого вистачало; він рідко цілком випростовувався. Рухався ліниво, і хоч би який одяг вдягав, завжди мав довершено елегантний вигляд.

Його обличчя не відповідало сучасній цивілізації, а радше античному Риму; це було обличчя безсмертного патриція. Волосся із сивиною він гладенько зачісував назад, відкриваючи високе чоло. Шкіра туго обтягала кутасті кістки черепа, рот був тонким і довгим, а очі під вигнутими бровами — блідо-блакитні; на фотографіях вони мали вигляд двох сардонічних білих овалів. Якось один художник попросив його позувати для Мефістофеля; Вайненд розреготався й відмовився, а художник сумовито за ним спостерігав: усміхнений Вайненд був ідеальною моделлю.

Зараз він недбало спирався спиною на скляну стіну спальні, відчуваючи вагу пістолета в руках. «Сьогодні, — думав він, — що сталося сьогодні? Чи сталося щось, що допоможе мені зараз і надасть цій миті якогось сенсу?»

Нинішній день нагадував чимало інших минулих днів, тому важко було визначити, чим саме він від них відрізнявся.

У жовтні 1931 року Ґейлові Вайненду виповнився п'ятдесят один рік. У цьому він був впевненим; щоб згадати решту, потрібно було докласти зусиль.

Він прокинувся о шостій ранку й відразу вдягнувся; відколи подорослішав, ніколи не спав довше чотирьох годин. Спустився до їдальні, де для нього вже був готовий сніданок. Його пентхаус — невеличке помешкання — стояв на краю просторого даху, де був облаштований сад. Кімнати були вершиною мистецької майстерності; якби вони належали комусь іншому, їхня простота і краса викликали б захоплені зойки; але люди ошелешено замовкали, дізнавшись, що це помешкання належить видавцю нью-йоркського «Знамена», найвульгарнішої газети в країні.

Після сніданку він пішов до свого кабінету. На столі лежали всі найвідоміші газети, книжки та журнали, отримані цього ранку з усіх куточків країни. Протягом трьох годин він працював за столом, читаючи і пишучи великим синім олівцем стислі нотатки просто на аркушах. Ці записи скидалися на шпигунський шифр, ніхто не міг їх прочитати, крім сухорлявої, середніх років секретарки, яка заходила до кабінету, коли його покидав Вайненд. Він уже п'ять років не чув її голосу, та вони й не мали потреби спілкуватися. Коли він повертався до свого кабінету ввечері, секретарка й паперові стоси зникали; він знаходив на столі лише охайно надруковані аркуші з усім тим, що він хотів зберегти з ранкової праці.

О десятій він прибув до редакції «Знамена» — невибагливого похмурого будинку в непрестижній частині Нижнього Мангеттену. Коли він проходив вузькими коридорами будівлі, працівники, яких зустрічав, бажали йому доброго ранку. Вітання були офіційні й він увічливо відповідав; але його прихід мав ефект смертоносного променя, що зупиняє діяльність усіх живих організмів.

Серед багатьох суворих правил, обов'язкових для виконання працівниками Вайнендових підприємств, найважчою була вимога не зупиняти роботу, коли містер Вайненд входив до кімнати, і не звертати на нього уваги. Ніхто не міг передбачити, який відділ він вирішить відвідати і чому. Він міг з'явитися будь-якої миті у будь-якій частині будинку — і його присутність створювала ефект удару електричним струмом. Працівники намагалися підкорятися цьому правилу якнайпокірніше, одначе воліли б відпрацювати три додаткових години, ніж десять хвилин під його мовчазним наглядом.

Цього ранку в кабінеті він схилився над гранками редакційних статей недільного випуску «Знамена». Викреслював синім олівцем рядки, що їх вважав недоречними. Він не підписувався своїми ініціалами; всі знали — лише Ґейл Вайненд міг зробити ці закреслення лініями, що, здавалося, розрубують на шматки авторів номера.

Він закінчив читати гранки, потім попросив з'єднати його з редактором своєї газети «Геральд» у Спріґвіллі, що в Канзасі. Телефонуючи у свої провінційні видання, він ніколи не називався жертві. Очікував, що його голос знає кожен більш-менш помітний мешканець імперії.

— Доброго ранку, Каммінґс, — сказав він, коли редактор відповів.

— Мій Боже, — видихнув редактор. — Невже це…

— Це він, — відказав Вайненд. — Послухай, Каммінґс, ще один шматок такого лайна, як учорашня історія про останню троянду літа, і ти зможеш повертатися до шкільної стінгазети «Ріжок».

— Так, містере Вайненд.

Вайненд поклав слухавку. Він попросив з'єднати його з відомим сенатором у Вашингтоні.

— Доброго ранку, сенаторе, — сказав він, коли джентльмен через дві хвилини взяв слухавку. — Дуже люб'язно з вашого боку відповісти на цей дзвінок. Я це ціную. Я не хочу зловживати вашим часом, але відчуваю, що вам завинив найщирішу вдячність. Я телефоную, щоб подякувати вам за сприяння проходженню білля Гейса-Ланґстона.

— Але ж… містере Вайненд! — у голосі сенатора вчувалося збентеження. — Це дуже люб'язно з вашого боку, але… білль ще не пройшов.

— О, авжеж. Я помилився. Він пройде завтра.

Збори ради директорів Вайнендових підприємств цього ранку мали розпочатися об одинадцятій тридцять. Концерн Вайненда складався з двадцяти двох газет, сімох часописів, трьох служб новин і двох кіножурналів. Вайненд володів сімдесятьма п'ятьма відсотками акцій. Директори не були впевнені у своїх функціях чи призначенні. Вайненд вимагав, щоб збори правління завжди починалися вчасно, незалежно від того, присутній він чи ні. Сьогодні він увійшов до зали для нарад о дванадцятій двадцять п'ять. Шляхетний із вигляду сивочолий джентльмен щось розповідав. Директорам не дозволяли перериватися чи зауважувати Вайнендову присутність. Він підійшов до порожнього крісла на чолі довгого столу з червоного дерева, і ніхто не обернувся в його бік, наче на стілець опустився привид, присутність якого вони боялися зауважувати. Він мовчки послухав п'ятнадцять хвилин, на середині чиєїсь фрази підвівся і вийшов із кімнати так само мовчки, як і ввійшов.

На великому столі свого кабінету він розклав плани Стоунріджу, своєї нової будівельної авантюри, і провів півгодини, обговорюючи його з двома своїми агентами. Він придбав чималу ділянку землі на Лонґ-Айленді, яку хотів перетворити на ділянку Стоунрідж, нову громаду власників маленьких будиночків, де кожен бордюр, кожна вулиця і кожна споруда належатимуть йому. Кілька людей, які знали про його операції з нерухомістю, вважали, що він збожеволів. Цього року ніхто не думав про будівництво. Але Ґейл Вайненд заробив свої статки саме на рішеннях, що люди називали їх божевільними.

Архітектора для будівництва Стоунріджу іще не обрали. Новина про проект просочилася до зголоднілих фахівців. Протягом кількох тижнів Вайненд відмовлявся читати листи чи відповідати на телефонні дзвінки від найкращих архітекторів країни та їхніх друзів. І він вкотре відмовився розмовляти, коли наприкінці наради секретарка повідомила йому, що містер Ролстон Голкомб наполегливо просить приділити йому дві хвилини спілкування телефоном.

Коли агенти пішли, Вайненд натиснув кнопку на своєму столі та викликав Алву Скаррета. Скаррет увійшов до кабінету, радісно всміхаючись. Він завжди відповідав на цей сигнал з утіхою та запалом хлопця на побігеньках.

— Алво, що таке в біса цей «Хоробрий Жовчний Камінь»?

Скаррет засміявся.

— А, це? Назва роману Лойс Кук.

— Що це за роман?

— О, суцільна маячня. Це мало би бути щось на кшталт поеми в прозі. Там ідеться про Жовчний Камінь, що вважає себе незалежною істотою, таким собі переконаним індивідуалістом у жовчному міхурі, якщо ти розумієш, про що я, а потім людина приймає велику дозу рицини — там докладно змальовано наслідки цього. Не впевнений, що з медичного погляду все точно, але, хай там як, хороброму Жовчному Каменю настає кінець. Усе це повинно довести, що вільної волі не існує.

— Скільки примірників продали?

— Не знаю. Думаю, небагато. Це ж лише для інтелектуалів. Але я чув, що нещодавно продалося ще щось. І…

— Атож. Алво, що тут відбувається?

— А що? О, ти про те, що зауважив кілька згадок, які…

— Я про те, що зауважую їх у «Знамені» протягом кількох останніх тижнів. Зроблено дуже тонко, у мене пішло трохи часу, щоб втямити, що це не випадковість.

— Про що тобі йдеться?

— А ти як вважаєш? Чому ця назва весь час з'являється у найневідповідніших місцях? Спершу в поліцейському рапорті про страту вбивці, який «умер сміливо, як хоробрий Жовчний Камінь». Два дні по тому — на шістнадцятій сторінці в офіційному повідомленні з Олбані: «сенатор Гейзелтон вважає себе незалежною істотою, але може виявитися, що він усього лише хоробрий Жовчний Камінь». Згодом у некрологах. Учора це з'явилося на жіночій сторінці. Сьогодні в коміксах: «Снуксі називає свого заможного домовласника хоробрим Жовчним Каменем».

Скаррет примирливо пхикнув:

— Хіба це не дотепно?

— Я вважав, що це дотепно. Спершу. Більше так не вважаю.

— Але ж, Ґейле, якого дідька! Це ж не стало головною темою наших провідних авторів. Це пише дрібнота, яка отримує по 40 доларів на тиждень.

— У цьому й річ. Зокрема. Інше — це те, що книжка не є очевидним бестселером. Якби так було, я міг би зрозуміти назву, що западає в пам'ять автоматично. Але це не так. Отже, хтось робить це свідомо. Хто?

— Ой Ґейле, облиш! Навіщо комусь забивати собі цим голову? І навіщо нам перейматися? Якби це була якась політична справа… Але, чорт забирай, хто може отримати бодай цент, просуваючи ідею вільної волі чи протест проти вільної волі?

— Хтось радився з тобою стосовно такої реклами?

— Ні. Я скажу тобі, ніхто цього не робить навмисне. Усе цілком випадково. Просто чимало людей вирішили, що це кумедний жарт.

— Від кого першого ти це почув?

— Не пригадую… Дозволь подумати… Це був… так, я гадаю, це був Еллсворт Тухі.

— Зупини це. І накажи також містерові Тухі покласти цьому край.

— Добре, якщо ти так кажеш. Але насправді це дрібниця. Просто люди трохи порозважалися.

— Мені не подобається, коли хтось розважається у моїй газеті.

— Гаразд, Ґейле.

О другій годині Вайненд приїхав як почесний гість на сніданок, організований Національним конгресом жіночих клубів. Він сів праворуч від очільниці у лункій бенкетній залі, просяклій запахами квітів на корсажах — гарденій і духмяного горошку — та смажених курчат. Після сніданку Вайненд виступив. Конгрес обстоював право заміжніх жінок працювати; Вайнендові газети боролися проти працевлаштування заміжніх жінок багато років. Вайненд говорив хвилин двадцять, хоча не сказав нічого посутнього, але створив враження, що підтримує кожну тезу, промовлену під час зібрання. Ніхто й ніколи не міг пояснити впливу Ґейла Вайненда на аудиторію, надто жіночу. Він не робив нічого особливого, його голос лунав приглушено, металево і трохи монотонно, він поводився так коректно, що його коректність видавалася зумисною пародією. Одначе він прихилив до себе всіх слухачів. Люди казали, що це через його виточену потужну силу; вона змушувала його ґречний голос, що промовляв про школу, дім і родину, лунати так, наче він кохається з кожною присутньою тут старою шкапою.

Повернувшись до редакції, Вайненд зазирнув до відділу міських новин. Стоячи за високим столом, він списав великим синім олівцем величезний аркуш типографського паперу літерами, завбільшки з два сантиметри кожна: у блискучій і безжальній передовиці він осуджував усіх прихильників працевлаштування жінок. Його ініціали «ҐВ» наприкінці статті скидалися на спалах блакитної блискавки. Він не перечитав написаного — у цьому ніколи не було потреби, — лише жбурнув аркуш на стіл найпершого ж редактора, який потрапив йому на очі, та вийшов з кімнати. Пізніше, по обіді, коли Вайненд збирався вже йти з роботи, секретарка повідомила, що Еллсворт Тухі просить прийняти його.

— Запроси, — наказав Вайненд.

Тухі увійшов із обережною півусмішкою, наче насміхаючись із себе та зі свого боса, але з делікатним балансом: шістдесят відсотків іронії він скерував на себе. Знав, що Вайненд не хотів його бачити, й те, що його приймають, не на його користь.

Вайненд сидів за столом із люб'язно порожнім обличчям. Дві ледь помітні діагональні зморшки перетинали його чоло паралельно до підведених брів. Цей особливий вираз у нього на обличчі удвічі посилював емоцію і мав зловісний відтінок.

— Сідайте, містере Тухі. Чим можу прислужитися?

— О, я значно безцеремонніший, — весело відказав Тухі. — Я прийшов не просити про послугу, а запропонувати свою.

— Стосовно чого?

— Стоунріджу.

Діагональні лінії на Вайнендовому чолі поглибшали.

— Яку послугу Стоунріджу може надати газетний фейлетоніст?

— Газетний фейлетоніст — жодної, містере Вайненд. Але експерт із архітектури… — Тухі дозволив своєму голосу скотитися до насмішкуватого запитання.

Якби очі Тухі не уп'ялися нахабно у Вайненда, йому негайно наказали б забиратися геть із кабінету. Але той погляд сказав Вайнендові, що Тухі знає, як його мучать люди, які рекомендують архітекторів; і те, як затято він намагається їх уникати; і те, що Тухі їх перехитрив, домігшись цієї зустрічі задля мети, що Вайненд її не очікував. Зухвала витівка розважила Вайненда, на що Тухі й розраховував.

— Гаразд, містере Тухі. Кого ви хочете продати?

— Пітера Кітінґа.

— Ну?

— Даруйте?

— Ну то впарюйте його мені.

Тухі замовк, потім весело стенув плечима і перейшов до справи:

— Ви, звісно, розумієте, що я жодним чином не пов'язаний із містером Кітінґом. Я дію лише як його товариш — і ваш. — Його голос був приємно неофіційним, хоча і втратив дещицю впевненості. — Справді.

Я розумію, що здаюся банальним. Але що ще я можу сказати? Так сталося, що це правда. — Вайненд ніяк не відреагував. — Гадаю, я прийшов сюди, бо вважав за обов'язок поділитися своєю думкою. Ні, це не моральний обов'язок. Радше, це обов'язок естетичний. Я знаю, що ви вимагаєте найкращого в усьому, що робите. Для проекту такого масштабу, як ви замислили, немає кращого з нині живих архітекторів, який може дорівнятися до Пітера Кітінґа діловитістю, смаком, оригінальністю й уявою. Це, містере Вайненд, моє щире переконання.

— Цілком вам вірю.

— Вірите?

— Авжеж. Але, містере Тухі, чому я повинен зважати на ваші переконання?

— Ну, врешті-решт, я ваш експерт із архітектури! — він не зміг приховати роздратування в голосі.

— Мій любий містере Тухі, не плутайте мене з моїми читачами.

Після паузи Тухі відхилився назад і розвів руками у глумливій безпорадності.

— Щиро кажучи, містере Вайненд, я не сподівався, що мої слова якось на вас уплинуть. Отож не мав наміру продавати вам Пітера Кітінґа.

— Ні? А який ви мали намір?

— Хотів лише запитати, чи приділите ви півгодини часу комусь, хто зможе краще за мене переконати вас у здібностях Пітера Кітінґа.

— І хто ж це?

— Місіс Пітер Кітінґ.

— Чому я маю захотіти говорити на цю тему з місіс Пітер Кітінґ?

— Бо вона надзвичайно вродлива жінка і вкрай наполеглива.

Вайненд відхилив назад голову і голосно розреготався.

— Боже милосердний, Тухі, невже я такий передбачуваний?

Тухі спантеличено кліпнув.

— Справді, містере Тухі, я повинен вибачитися перед вами, якщо, показавши свої уподобання, спонукав вас повестися так грубо. Я й гадки не мав, що, крім усіх ваших гуманітарних справ, ви ще й сутенер.

Тухі підвівся.

— Вибачте, що розчарував вас, містере Тухі. У мене немає жодного бажання зустрічатися з місіс Пітер Кітінґ.

— Я й не думав, що воно у вас виникне, містере Вайненд. Не після моєї нічим не обґрунтованої пропозиції. Я передбачив це ще кілька годин тому. Насправді ще сьогодні вранці. Тому я взяв на себе сміливість приготуватися до ще однієї можливості обговорити з вами цю справу. Я наважився надіслати вам подарунок. Коли ви прийдете ввечері додому, ви його побачите. Потім, якщо відчуватимете, що я мав рацію, можете зателефонувати мені, я негайно прийду, щоб почути, бажаєте ви зустрітися з місіс Пітер Кітінґ чи ні.

— Тухі, це неймовірно, але мені здається, що ви пропонуєте мені хабара.

— Саме так.

— Знаєте, або цей фокус вам минеться, або ви втратите через нього роботу.

— Я покладаюся на ваше рішення, коли ввечері побачите мій подарунок.

— Гаразд, містере Тухі, я подивлюся на ваш подарунок.

Тухі вклонився і приготувався йти. Він був уже біля дверей, коли Вайненд додав:

— Знаєте, Тухі, незабаром ви мені набриднете.

— Я докладу зусиль, щоб це не сталося передчасно, — відповів Тухі, ще раз вклонився і вийшов.

Повернувшись додому, Вайненд уже забув про Еллсворта Тухі.

Того вечора у своєму пентхаусі Вайненд вечеряв із жінкою, в якої було біле обличчя, м'яке каштанове волосся, а в минулому — три століття батьків і братів, які вбили б чоловіка навіть за натяк на те, що з нею виробляв Ґейл Вайненд.

Лінія її руки, коли вона піднесла до вуст кришталевий келих, була така ж досконала, як форма срібного канделябра, створеного незрівнянним майстром — Вайненд захопливо дивився на неї. Відблиски свічок робили її обличчя таким вродливим, що він бажав, щоб вона не була живою, щоб він міг просто її роздивлятися, нічого не казати і думати, що заманеться.

— За місяць або два, Ґейле, — сказала вона, ліниво всміхаючись, — коли стане по-справжньому зимно й огидно, візьмімо «Я це роблю» і попливімо кудись до сонця, як ми зробили це минулої зими.

«Я це роблю» називалася Вайнендова яхта. Він ніколи нікому не пояснював цієї назви, хоча чимало жінок розпитували його про це. Ця жінка теж запитувала раніше. Зараз, оскільки він промовчав, перепитала:

— Між іншим, любий, що це означає — назва цієї твоєї чудової яхти?

— Це запитання, що я на нього не відповідаю, — сказав він. — Одне із запитань.

— Добре, то мені готувати гардероб для круїзу?

— Найбільше тобі личить зелений. На тлі моря він має чудовий вигляд. Мені подобається дивитися, як він відтіняє твоє волосся і твої руки.

Мені бракуватиме вигляду твоїх оголених рук на тлі зеленого шовку, тому що сьогодні ввечері ми бачимося востаннє.

Ії пальці на ніжці келиха не поворухнулися. Ніщо не свідчило, що сьогоднішній вечір стане останнім. Але вона знала: щоб покласти всьому край, йому вистачало цих слів. Усі Вайнендові жінки знали, що їм слід очікувати такого кінця і що це не обговорюється. Трохи помовчавши, вона запитала низьким голосом:

— Ґейле, яка причина?

— Очевидна.

Він сягнув до кишені та дістав діамантовий браслет. Прикраса спалахнула в полум'ї свічок холодним сяйвом: важкі ланки вільно звисали поміж його пальців. Він був не запакованим. Вайненд кинув браслет через стіл.

— На згадку, моя люба, — промовив він. — Значно цінніший за те, що він знаменує.

Браслет зачепив келих, і той дзеленькнув тонко та різко, неначе скло крикнуло замість жінки. Жінка натомість не мовила і слова. Він знав, що це жахливо, бо вона не належала до людей, яким у такі миті дарують такі подарунки, так само як усі попередні жінки; але й знав, що вона не відмовиться, як не відмовлялися інші.

— Дякую тобі, Ґейле, — сказала вона, защіпаючи браслет на зап'ястку і не підводячи погляду.

Згодом, коли вони пішли до вітальні, вона зупинилася і спрямувала свій погляд крізь довгі вії у темряву, туди, де починалися сходи до його спальні.

— Ґейле, дозволиш мені зробити це на згадку? — безживно запитала вона.

Він похитав головою і відповів:

— Насправді я мав такий намір, але я втомлений.

Коли вона пішла, він і далі стояв у вестибюлі, думаючи, що вона страждає. І це страждання зараз було справжнє, але за певний час для неї нереальним стане все, крім браслета. Він не міг пригадати, щоб колись така думка завдавала йому гіркоти. А стосовно того, що сталось увечері, він не відчував нічого, крім здивування, чому не зробив це давно.

Він вирушив до бібліотеки і просидів там кілька годин, читаючи. Потім раптово відклав книжку, без причини, посеред важливого речення. Він уже не мав бажання читати. Не мав бажання навіть докласти зусиль до цього.

Із ним нічого не сталося: події — це позитивна реальність, а жодна реальність ніколи не робила його безпорадним; одначе з'явився якийсь незбагненний негатив — наче все стерлося, залишаючи безсенсовну порожнечу, трохи непристойну, бо вона здавалася такою звичайною, такою нудною, мов убивця з наївною посмішкою.

Нічого не зникло — лише бажання; ні, більше за це, — зник сам корінь, бажання бажати. Він подумав, що людина, позбавлена зору, все-таки зберігає пам'ять про нього; але він чув про жахливішу сліпоту — коли центри мозку, відповідальні за контроль зору, зруйновано, людина втрачає навіть пам'ять про візуальне сприйняття.

Він відклав книжку і підвівся, не бажаючи залишатися на одному місці, але також і не відчував бажання піти звідси. Він подумав, що краще заснути. Було надто рано для нього. Але завтра він міг прокинутися раніше. Він пішов до спальні, помився під душем і вдягнув піжаму. Потім відчинив шухляду стола і побачив там пістолет. Це було миттєве впізнавання, раптовий спалах зацікавлення — і він його взяв.

Вайненд не злякався, коли подумав, що варто застрелитися, і це переконало його, що він мусить це зробити. Така думка здалася очевидною, наче аргумент, що не потребує перевірки. Наче снодійне.

Він стояв біля скляної стіни, ошелешений простотою цієї думки. Людина може перетворити на снодійне своє життя, але не свою смерть.

Він підійшов до ліжка, сів на нього, досі тримаючи пістолет у руці. «Людина, яка готується померти, — подумав він, — в останньому спалаху свідомості бачить усе своє життя. Я не бачу нічого. Але можу змусити себе це побачити. Я можу знову його пережити. Нехай це допоможе мені знайти або волю до життя, або причину, щоб вкоротити собі віку».

Дванадцятирічний Ґейл Вайненд стояв у темряві під зруйнованою стіною на узбережжі Гудзону, відкинувши назад руку зі стиснутим кулаком, та очікував.

Каміння під його ногами здіймалося до залишків рогу будинку; вціліла стіна ховала його від вулиці; з іншого боку не було нічого, крім похилого спуску до річки. Неосвітлена та необгороджена ділянка набережної лежала перед ним, його оточували похилені будинки та порожній простір неба, склади, прогнуті карнизи, що де-не-де звисали над зловісно освітленими вікнами.

За мить йому доведеться битися — і він знав, що це буде бійка за життя. Він стояв нерухомо. Кулак, відведений назад, здавалося, стискав невидимі дроти, що тягнулися до кожного важливого пункту в його довгов'язому кістлявому тілі під пошарпаними штанами та сорочкою, тягнулися до довгих набряклих сухожиль його голих рук, до натягнутих м'язів шиї. Ці дроти, здавалося, тремтіли; тіло залишалося непорушним. Він уподібнився до нового різновиду смертельної зброї; якщо доторкнутися пальцем до будь-якої частини його тіла, це спустило б гачок.

Він знав, що ватажок хлопчачої банди шукає його і що цей ватажок прийде не сам. Двоє хлопців, думав він, матимуть ножі; один із них уже колись убивав. Він чекав на них, а в його кишенях було порожньо. Він був наймолодшим членом банди і долучився до неї останнім. Ватажок вважав, що його слід провчити.

Усе почалося з ідеї пограбувати річкові баржі. Ватажок вирішив, що справу треба провернути вночі. Банда погодилася; всі, крім Ґейла Вайненда. Ґейл Вайненд пояснив, повільним і зневажливим голосом, що малі виродки, нижче по річці, спробували той самий фокус минулого тижня: шестеро членів банди опинилися в руках поліції, а двоє — на цвинтарі; пограбування слід учинити несподівано для всіх, на світанку. Банда його затюкала. Але це нічого не змінило. Ґейл Вайненд неохоче корився наказам. Він довіряв лише власним судженням. Отож ватажок вирішив залагодити справу раз і назавжди. Троє хлопців скрадалися тихо. Люди за тонкими стінами, що вони їх минали, не чули їхніх кроків. Ґейл Вайненд почув їх іще за квартал. Він не поворухнувся у своєму закутку, лише трохи міцніше стиснув кулаки.

Вистрибнув у слушний момент. Вистрибнув просто в простір, не думаючи, куди приземлиться, наче викинутий катапультою. Грудьми вдарився об голову одного ворога, животом — в другого, нога врізалася в груди третьому. Четверо покотилися. Коли троє підвели обличчя, Ґейла Вайненда було годі впізнати; вони бачили лише вихор, що завис у повітрі над ними, і щось виступало із цього вихору, завдаючи нищівних ударів.

У нього було лише два кулаки; у них було п'ять кулаків і ніж; але здавалося, що це не має значення. Вони чули, як їхні удари влучають з глухим звуком у щось, схоже на щільну гуму; вони відчували, що ніж проштрикує щось і вилазить назовні. Але те, з чим вони боролися, було невразливе. У нього не було часу відчувати; він був занадто швидким; біль не міг його упіймати; здавалося, він покинув його висіти в повітрі над тим місцем, де біль доторкнувся до нього і звідки він сам зникав наступної ж секунди.

Він ніби мав між лопатками двигун, що розкручував його руки двома колами; тільки ці кола й можна було побачити; руки мерехтіли наче спиці колеса, що обертається на великій швидкості. Коло щоразу до чогось торкалося і зупинялося, не ламаючи спиць. Один хлопець побачив, як його ніж проштрикнув Вайненду плече; побачив, як те плече сіпнулося і ніж ковзнув Вайненду до пояса. Це було останнє, що побачив цей хлопець. Щось сталося з його підборіддям, і він вже нічого не відчув, ударившись потилицею об купу побитої цегли.

Тривалий час двоє інших намагалися боротися з цією центрифугою, що порскала навсібіч червоними краплинами. Але все було марно. Вони боролися не з людиною. Вони боролися з безтілесною людською волею.

Коли вони здалися і вже стогнали серед уламків цегли, Ґейл Вайненд нормальним голосом сказав: «Ми зробимо це на світанку» — і пішов геть. Відтоді банду очолював він.

Баржі пограбували на світанку, за два дні, з блискучим успіхом.

Ґейл Вайненд жив разом із батьком у підвалі старого будинку в самому центрі Пекельної кухні. Його старий працював вантажником у порту. Це був високий, мовчазний, неосвічений чоловік, який ніколи не відвідував школи. Його батько та дід були такі самі; у їхній родині не знали нічого, крім бідності. Але колись давно у їхньому роду були аристократи, якийсь славний шляхетний предок, з яким сталася трагедія, давно вже забута, і яка завела його нащадків до самих низів. Хоч би де перебували Вайненди — у власних оселях, шинках чи в'язниці, — у них відчувалося щось таке, що не пасувало до їхнього оточення. Ґейлового батька на узбережжі називали Герцогом.

Ґейлова мати померла від сухот, коли синові було два роки. Він був єдиною дитиною. Він невиразно пригадував, що в шлюбі його батька було приховано якусь трагедію; він бачив світлину своєї матері; її вигляд і одяг був інакший, ніж у решти жінок із їхнього району; вона була дуже вродлива. Коли жінка померла, з його батька теж вийшло все життя. Він любив Ґейла; але ця прив'язаність виражалася не більше, ніж двома реченнями на тиждень.

Ґейл не був схожим ані на матір, ані на батька. Він був атавізмом чогось, чого ніхто не міг означити; відстань до нього вимірювалася не поколіннями, а століттями. Він завжди був зависоким як на свій вік і занадто худим. Хлопці називали його Тичкою Вайнендом. Ніхто не знав, що саме в нього замість м'язів; зате знали, що він тим вправно користується.

Він працював із раннього дитинства, часто змінюючи роботу. Доволі довго продавав газети на розі вулиці. Якось він підійшов до свого боса і заявив, що слід запровадити нову послугу — доставляти видання до дверей читачів зранку; він пояснив, як і чому це повинно збільшити продажі.

— Справді? — запитав бос.

— Я знаю, це спрацює, — відповів Вайненд.

— Ну, не ти тут керуєш, — сказав бос.

— Ви йолоп, — відповів Вайненд і позбувся роботи.

Він працював у бакалійній крамничці. Бігав із дорученнями, мив затоптану дерев'яну підлогу, сортував купи гнилих овочів і допомагав обслуговувати покупців, терпляче зважуючи кілограм борошна чи наповнюючи дзбани молоком з величезної каністри. Це нагадувало прасування носових хустинок паровим котком. Але він зціплював зуби і працював. Якось він пояснив бакалійнику, що було б добре розливати молоко в пляшки, наче віскі.

— Заткни пельку і обслужи місіс Салліван, — відрубав бакалійник. — Я сам дам раду зі своїм бізнесом. Не ти тут керуєш.

Він мовчки обслужив місіс Салліван.

Він працював у більярдній залі. Чистив плювальниці та витирав за п'яними. Він чув і бачив таке, що дало йому імунітет не дивуватися до кінця життя. Він докладав величезних зусиль і навчився мовчати, щоб не втратити місця, яке інші називали його місцем, сприймати некомпетентність своїх господарів — і мовчати. Ніхто ніколи не чув, щоб він говорив про те, що відчуває. Він мав багато емоцій до своїх товаришів, але поваги серед них не було.

Він працював чистильником чобіт на поромі. Отримував потиличники і накази від кожного тлустого торговця кіньми, від кожного п'яного моряка на борту. Якщо він наважувався заговорити, то чув у відповідь грубий голос: «Не ти тут керуєш». Але йому подобалася ця робота. Коли в нього не було клієнтів, він стояв біля борту і дивився на Мангеттен, на жовті стіни нових будинків, на порожні ділянки, крани та бурові вишки, на кілька башт, що здіймалися вдалечині. Він думав про те, що тут потрібно збудувати, а що зруйнувати, думав про простір, можливості і їхнє втілення. Хрипкий вигук: «Гей, хлопче!» відривав його. Він повертався до свого стільчика і слухняно схилявся над черговим брудним черевиком. Клієнт бачив лише маленьку голівку зі світло-каштановим волоссям і дві тоненькі вправні руки.

Туманними вечорами, у світлі гасових ліхтарів на перехрестях, ніхто не зауважував тендітної постаті, яка спиралася на ліхтарний стовп, середньовічного аристократа, безсмертного патриція, кожен інстинкт якого волав, що він повинен наказувати, а меткий мозок стверджував, що він має на це право, право феодального барона, призначеного для влади, але народженого мити підлогу і виконувати накази.

У п'ять років він самотужки навчився читати і писати, ставлячи запитання. Він читав усе, що міг знайти. Не терпів незрозумілого. Він повинен був розуміти все, що знав будь-хто інший. Емблемою дитинства — гербом, що він його вигадав замість втраченого століття тому, став знак питання. Йому нічого не було потрібно пояснювати двічі. Він навчився основ математики від інженерів, які прокладали каналізаційні труби. Географії — від моряків на баржах. Навчився цивільного права від політиків місцевого клубу, що також слугував гангстерським притоном. Він ніколи не відвідував ані школи, ані церкви. Йому було дванадцять, коли він якось зайшов до храму, послухав проповідь про терплячість і смирення. Більше він туди не приходив. Йому було тринадцять, коли він вирішив зрозуміти, що ж таке освіта, і записався до початкової школи. Батько ніяк не прокоментував його рішення, так само як нічого не казав, коли Ґейл приходив додому в синцях після вуличних бійок.

Протягом першого тижня вчителька весь час викликала Ґейла Вайненда — для неї це було щире задоволення, бо він знав усі відповіді на її запитання. Коли він вірив тим, хто стояв вище за нього, то корився як спартанець, змушуючи себе до такої ж дисципліни, що вимагав її від своїх власних підлеглих у банді. Але його сила волі була марна: за тиждень він побачив, що йому не треба докладати зусиль, щоб бути найкращим у класі. За місяць учителька перестала зауважувати його присутність; це здавалося непотрібним, бо він завжди знав урок. І вона зосередилася на повільніших, менш тямовитих учнях. Він сидів, не втрачаючи рішучості, годинами, що тягнулися наче ланцюги, поки вчителька повторювала і розжовувала тему, пітніючи від намагань побачити бодай іскру інтелекту в порожніх очицях та мимренні. Наприкінці другого місяця, вкотре намагаючись втовкмачити учням епізод історії, вчителька запитала:

— Із кількох штатів спочатку складалася Америка?

Жодна рука не здійнялася. Але потім вгору метнулася рука Ґейла Вайненда. Учителька кивнула йому, і він підвівся.

— Чому, — запитав він, — я повинен вислуховувати те саме десять разів? Я все це знаю.

— Ти не один у класі, — відповіла вчителька.

Він ужив вираз, що змусив її сполотніти, а за п'ятнадцять хвилин і почервоніти, коли вона остаточно збагнула фразу. Він покрокував до дверей. А на порозі обернувся і сказав:

— О так. Спочатку було тринадцять штатів.

Це був кінець його офіційної освіти. У Пекельній кухні жили люди, які ніколи не виходили за її межі, а були й такі, які рідко виходили за межі будинку, де народилися. Але Ґейл Вайненд часто прогулювався найкращими вулицями міста. Спостерігаючи за світом заможних, він не відчував ані гіркоти, ані заздрості, ані страху. Йому було просто цікаво, і на П'ятій авеню він почувався, як удома, так само, як і будь-де. Він минав розкішні особняки, встромивши руки в кишені, а пальці його ніг стирчали з черевиків на тонкій підошві. Люди витріщалися на нього, але йому було байдуже. Він проходив, залишаючи враження, що ця вулиця належала йому, а не їм. Поки що він нічого не хотів, лише зрозуміти.

Він хотів зрозуміти, що саме відрізняло цих людей від людей, серед яких він жив. Він не звертав уваги на одяг, екіпажі чи банки; він бачив книжки. Люди, що його оточували, мали одяг, екіпажі та гроші, різниця була несуттєва, та вони не читали книжок. Він вирішив довідатися, що читають жителі П'ятої авеню. Якось він побачив леді, яка на узбіччі чекала на когось в екіпажі; він знав, що це була леді — у цих справах він тямився краще за «Світський альманах»; вона читала книжку. Він стрибнув на сходинку екіпажа, схопив книжку і втік. Щоб упіймати його, полісмени мусили би бути швидші та спритніші.

Це була книжка Герберта Спенсера. Він достоту агонізував, намагаючись дочитати її до кінця. А дочитавши, зрозумів заледве чверть прочитаного. Але це заклало план дій, що він його дотримувався систематично, неухильно і завзято. Без порад і будь-чиєї допомоги він почав читати найрозмаїтіші книжки; він наштовхувався на незрозумілий абзац в одній книжці та роздобував іншу на цю саму тематику. Він хаотично борсався в усіх напрямках; спочатку читав томи, що потребували спеціальних знань, потім підручники початкової школи. У його читанні не було системи; система була в тому, що залишалося в його голові.

Він відкрив для себе читальну залу громадської бібліотеки і почав туди вчащати — вивчати обстановку. А одного дня у різний час туди почали заходити молоді хлопці, погано зачесані й трохи невмивані. Вони заходили худі, а виходили повніші. Того вечора у кутку Вайнендового підвалу виникла невеличка бібліотека. Його банда слухняно виконала наказ. Це було скандальне завдання, бо жодна банда, що себе поважала, ніколи не крала таких непотрібних речей, як книжки. Але Тичка Вайненд віддав наказ — і ніхто не сперечався з Тичкою Вайнендом. Йому було п'ятнадцять, коли одного ранку його, побитого якимось п'яним портовим вантажником, виявили у стічній канаві — маса закривавленої плоті, обидві ноги зламано. Він був непритомним. Але тієї ночі, після побиття, він був при тямі. Його покинули самого в темній алеї. Він побачив світло за рогом. Ніхто не розумів, як йому вдалося доповзти до будинку, але йому це вдалося; зранку люди побачили на бруківці довгу смугу крові. Він повз, спроможний підтягатися тільки руками. Він постукав у двері. Це був цілодобовий шинок. Шинкар вийшов надвір. Уперше і востаннє в житті Ґейл Вайненд попросив допомоги. Господар шинку глянув на нього порожнім важким поглядом, в якому прочитувалося цілковите розуміння агонії та несправедливості — і флегматична, бичача байдужість. Чоловік повернувся всередину і грюкнув дверми перед хлопцевим носом. Він не мав жодного бажання встрявати в чвари між бандами.

Минули роки, а Ґейл Вайненд, видавець нью-йоркського «Знамена», досі пам'ятав імена портового вантажника та шинкаря, і знав, де їх знайти. Він нічого не заподіяв докеру, зате зробив усе, щоб знищити бізнес шинкаря, позбавити його помешкання, заощаджень і довести до самогубства.

Ґейлові Вайненду було шістнадцять, коли помер його батько. Він залишився сам, без роботи, з 65 центами у кишені, неоплаченими рахунками за оренду і хаотичною ерудицією. Хлопець подумав, що настав час вирішувати, що робити з життям. Тієї ночі він виліз на дах свого будинку і дивився на вогні міста, міста, в якому керував не він. Його очі повільно ковзали від вікон похилених халуп до вікон особняків у далечині. З цієї відстані видно було самі вікна — освітлені прямокутники в просторі. Але з їхнього вигляду він міг вгадати, яким будинкам вони належали; світло навколо нього здавалося каламутним і безнадійним; а те, вдалечині, було чисте і яскраве. Він поставив собі одне запитання: що спільного між усіма цими будинками, тьмяними і блискучими, між людьми, які жили в них? Усі вони їли свій хліб. Чи можна керувати людьми за допомогою хліба, що вони його купують? У них було взуття, у них була кава, у них була… Він визначився з напрямком життя.

Наступного ранку він увійшов до кабінету редактора третьосортної «Газети» у занедбаній кам'яниці та попросився на роботу у відділ міських новин. Редактор скоса зиркнув на його одяг і запитав:

— Можеш написати слово «кіт»?

— А ви можете написати слово «антропоморфологія»? — поцікавився Вайненд.

— У нас немає роботи, — сказав редактор.

— Я буду неподалік, — відказав Вайненд. — Якщо знадоблюся, покличте. Ви не мусите платити мені відразу. Дасте мені зарплатню, коли переконаєтеся, що я її заслуговую.

Він залишився у будинку, вмостившись на сходах біля відділу місцевих новин. Сидів там щодня протягом тижня. Ніхто не звертав на нього уваги. Уночі він спав біля вхідних дверей. Коли в нього майже не залишилося грошей, то почав красти їжу з прилавків або знаходив харчі в смітниках, перш ніж повернутися на свій пост.

Одного дня якийсь репортер зглянувся на хлопця і, спускаючись сходами, жбурнув йому п'ять центів, промовивши:

— Малий, піди й купи собі щось похряцати.

У Вайнендовій кишені ще залишалося 10 центів. Він витягнув монету і жбурнув її репортеру, сказавши:

— Піди й купи собі когось потрахати.

Чоловік вилаявся та й пішов собі. Монети так і лежали на сходинці. Вайненд до них не доторкнувся. Цю історію переказували одне одному працівники газети. Зрештою прищавий клерк стенув плечима й узяв монети собі.

Наприкінці тижня, в годину пік, репортер із відділу новин покликав Вайненда і дав йому доручення. Далі почалися й інші невеличкі прохання. Він виконував їх по-військовому чітко. За десять днів його взяли на ставку. За півроку він став репортером, а за два — заступником редактора.

Коли Ґейлові Вайненду виповнилося двадцять, він закохався. Він із тринадцяти років знав про секс усе, що потрібно. У нього було багато дівчат. Він ніколи не говорив про любов, не мав жодних романтичних ілюзій і ставився до цього як до примітивної тваринної потреби; але він таки був знавцем — жінки вгадували це з першого погляду на нього. Дівчина, в яку він закохався, вирізнялася винятковою вродою, вродою, що її треба було обожнювати, а не бажати. Вона була тендітна і мовчазна. Ії обличчя говорило про якісь принадні таємниці, що в ній іще не проявилися.

Вона стала коханкою Ґейла Вайненда, і він дозволив собі слабкість бути щасливим. Він пошлюбив би її, щойно вона цього забажала. Але вони мало одне з одним розмовляли. Він відчував, що між ними є розуміння без слів.

Одного дня він заговорив. Сидячи біля її ніг та звівши до неї обличчя, він відкрив їй свою душу:

— Люба моя, все, що забажаєш, усе, чим я є, все, чим я стану колись… Ось що я хочу запропонувати тобі — не речі, що я дарую тобі, а те в мені, що дозволяє це подарувати. Це те, від чого людина не може відмовитися, але я хочу відмовитися, щоб стати твоїм… щоб служити тобі… лише тобі.

Дівчина всміхнулася і запитала:

— Ти вважаєш, що я гарніша за Меґґі Келлі?

Він підвівся і мовчки вийшов. Більше він із нею не бачився. Ґейл Вайненд, який пишався тим, що йому не потрібно повторювати двічі, більше ніколи не закохувався.

Йому було двадцять один, коли його кар'єра в «Газеті» похитнулася, вперше і востаннє. Він ніколи не переймався політикою і корупцією; він знав про це достатньо; його банді платили за бійки біля виборчих дільниць у дні голосування. Але коли Пата Малліґана, капітана поліції з його відділку, несправедливо обвинуватили у корупції, він не міг цього стерпіти; Пат Малліґан був єдиною чесною людиною, яку він зустрічав за життя.

Сили, що обвинувачували Малліґана, контролювали «Газету». Вайненд нічого не сказав. Він лише упорядкував у голові інформацію, що могла знищити «Газету». Його робота теж полетіла би до пекла, але його це не бентежило. Його рішення суперечило всім правилам, що становили підґрунтя його кар'єри. Але він не думав про це. Це був один із рідкісних вибухів, що часом находили на нього, змушували забувати про обачність, робили його одержимим єдиним імпульсом зробити все по-своєму, тому що правильність його шляху була незаперечною. Але він розумів, що знищення «Газети» стане лише першим кроком. Для порятунку Малліґана цього було недостатньо.

Протягом трьох років він зберігав невеличку вирізку, передовицю, присвячену корупції, авторства відомого редактора великої газети. Він зберігав її як найпрекрасніше підтвердження порядності, що він будь-коли бачив. Він узяв вирізку і пішов зустрітися з редактором. Хотів розповісти йому про Малліґана і разом із ним придумати, як перемогти машину.

До редакції відомої газети вирушив пішки. Мусив іти пішки. Це допомагало йому вгамувати лють. Його допустили до кабінету редактора — він умів проникати скрізь, обходячи правила. Вайненд побачив за столом опецькуватого чоловічка з вузькими щілинами близько посаджених очей. Він не назвався, лише поклав на стіл вирізку і запитав:

— Ви пам'ятаєте це?

Редактор глипнув на вирізку, потім на Вайненда. Цей погляд Вайненду вже випадало бачити: у шинкаря, який зачинив перед ним двері.

— Невже ви сподіваєтеся, що я пам'ятатиму кожен шматок лайна, який пишу? — запитав редактор.

Помовчавши мить, Вайненд сказав:

— Дякую.

Уперше в житті він відчув до когось вдячність. Ця вдячність була щирою — плата за урок, якого він вже не потребував. Але навіть редактор зрозумів, що в його «дякую» було щось незвичне і дуже небезпечне. Він не знав, що це був некролог Ґейлові Вайненду.

Вайненд повернувся до «Газети», більше не лютуючи через редактора та політичну машину. Він відчував лише шалену зневагу до себе, до Пата Малліґана, до людської порядності; його пік сором, коли він думав про тих, чиїми жертвами він і Малліґан ледь не стали добровільно. Він не подумав «жертвами», він подумав — «телепнями». Вайненд повернувся до кабінету й написав блискучу обвинувальну передовицю про капітана Малліґана.

— Оце-так, а я думав ти жалієш цього бідолашного виродка, — сказав утішений редактор.

— Я нікого не жалію, — відказав Вайненд.

Бакалійники та моряки не оцінили Ґейла Вайненда; це зробили політики. За роки праці в газеті він навчився ладнати з людьми. Його обличчя набуло виразу, що залишився в нього до кінця життя: не зовсім посмішка, а незмінний вираз іронії, адресованої всьому світові. Люди могли припустити, що ця насмішка спрямована проти тих же речей, над якими вони бажають насміхатися. Водночас приємно було мати справу з людиною, яку не хвилюють пристрасті чи святість.

Йому було двадцять три, коли опозиційна політична банда, наміряючись виграти муніципальні вибори і потребуючи підтримки, купила «Газету». Вони придбали її на ім'я Ґейла Вайненда, який мав стати респектабельним фасадом для їхніх махінацій. Ґейл Вайненд став головним редактором. Він підтримав своїх босів і виграв для них вибори. А через два роки розтрощив цю банду, відіслав її лідерів до в'язниці та залишився єдиним власником «Газети».

Насамперед він здер вивіску над дверима і змінив назву. «Газета» стала нью-йоркським «Знаменом». Його друзі протестували.

— Видавці не змінюють назв газет, — казали вони йому.

— А я змінюю, — відрубав він.

Перша кампанія «Знамена» закликала читачів зібрати кошти на благодійність. «Знамено» почало друкувати дві історії, відвівши їм однакову газетну площу: одна була про юного вченого, який голодував на горищі, працюючи над видатним відкриттям; друга — про покоївку, кохану страченого вбивці, яка от-от мала народити безбатченка. Одну історію проілюстрували науковими діаграмами, другу — світлинами дівчини з великим ротом, трагічним виразом обличчя і в дещо розхристаному одязі. «Знамено» просило читачів допомогти обом бідолахам. Редакція отримала 9 доларів 45 центів для молодого вченого, і 1077 доларів для самотньої матері. Ґейл Вайненд скликав нараду персоналу. Він поклав на стіл газету з обома історіями і гроші, зібрані для обох фондів.

— Чи є тут хтось, хто ще не збагнув суті? — запитав він.

Ніхто не відповів, тому він продовжив:

— Зараз ви зрозуміли, якою газетою має стати «Знамено».

Тогочасні працівники пишалися відбитком власної особистої індивідуальності у газетах. Ґейл Вайненд віддав газету, тілом і душею, юрбі. «Знамено» стало нагадувати циркову афішу формою, а циркову виставу — своєю суттю. Воно дотримувалося тих же принципів — ошелешувати, розважати і брати плату за вхід. Газета мала на собі відбиток не однієї людини, а мільйонів.

— Люди відрізняються одне від одного своїми чеснотами, якщо взагалі їх мають, — казав Ґейл Вайненд, пояснюючи свою політику, — але всі вони схожі своїми пороками. — Він додавав, уп'явшись в очі співрозмовника: — Я служу тим, які на цій землі переважають. Я представляю більшість — хіба це не чеснота?

Юрба вимагала злочинів, скандалів і пристрастей. Ґейл Вайненд їх забезпечував. Він давав людям те, чого вони прагнули, та ще й виправдовував смаки, яких вони соромилися. «Знамено» описувало вбивства, підпали, ґвалти, корупцію — з належними моральними повчаннями. На три колонки докладно змальованих злочинів припадала одна повчальна.

— Якщо ви спонукаєте людей до шляхетної поведінки, це їм набридає, — казав Ґейл Вайненд. — Якщо ви потураєте, стає соромно. Але з'єднайте те і те — і вони ваші.

Він друкував історії про розпусних дівчат, розлучення у вищому світі, притулки для підкидьків, квартали червоних ліхтарів і благодійні лікарні.

— Насамперед секс, — казав Вайненд. — Потім сльози. Нехай їм засвербить, а потім нехай поплачуть — і вони ваші.

«Знамено» провадило великі сміливі кампанії — у справах, в яких не було протистояння. Газета викривала політиків — за крок до рішення суду; атакувала монополії — заради пригноблених; насміхалася із заможних й успішних — як робили це ті, хто таким не був. Вона наголошувала на чарах вищого світу — і друкувала світську хроніку з тонкою іронією. Це давало людині з вулиці подвійну насолоду: можливість увійти в знамениті вітальні, не витерши ніг об вхідний килимок. «Знамену» було дозволено зловживати правдою, смаком і довірою, але лише не мізками читачів. Величезні газетні заголовки, чудові фотографії та занадто спрощені тексти били по почуттях і закрадалися в свідомість без необхідності проміжного процесу роздумування, так само як харчування, введене за допомогою клізми, не потребує травлення.

— Новини, — казав Вайненд своїм працівникам, — це те, що спричиняє найдужче збудження найбільшого числа людей. Це те, що робить із них ідіотів. Що дурніших, то краще, головне, щоб їх було якнайбільше.

Одного дня він привів до редакції чоловіка, якого зустрів на вулиці. Це був звичайний чоловік, одягнений не надто добре, але й не обшарпаний, не високий і не низький, не темноволосий, але й не блондин; у нього було обличчя, яке годі запам'ятати, навіть добре його роздивившись. Він лякав своєю суцільною невиразністю; йому бракувало навіть рис, притаманних телепням. Вайненд провів його редакцією, представив кожному працівникові та відпустив. Потів скликав увесь персонал і сказав:

— Коли ви сумніваєтеся у своїй роботі, пригадайте обличчя цього чоловіка. Ви пишете для нього.

— Але ж, містере Вайненд, — вигукнув молодий редактор, — його обличчя неможливо запам'ятати.

— Саме в цьому й річ, — відповів Вайненд.

Коли ім'я Вайненда почало загрожувати світу видавців, група власників газет відвела його вбік на благодійному вечорі й узялася дорікати тим, що вони називали потуранням смакам юрби.

— Не моя це функція, — сказав Вайненд, — допомагати людям зберігати самоповагу, якої в них немає. Ви даєте їм те, що вони публічно визнають за свої вподобання. Я даю те, що їм подобається насправді. Чесність — це найкраща політика, джентльмени, хоча й не в тому сенсі, що нас навчили вірити.

Вайненд не вмів працювати погано. Хоч би яку він мав мету, його засоби були бездоганні. Уся потуга, вся сила, воля, заборонені на сторінках його газети, йшли на її створення. Винятковий талант марнувався на досягнення досконалості у пересічному. Енергії духу, переведеної на пошуки приголомшливих історій і замащення ними газетних шпальт, вистачило б на заснування нової релігії.

«Знамено» завжди перше отримувало новини. Коли в Південній Америці стався землетрус і з районом стихійного лиха не було зв'язку, Вайненд зафрахтував лайнер, вислав команду репортерів і продавав на вулицях Нью-Йорка спецвипуски, на кілька днів випереджаючи конкурентів, — з ілюстраціями пожеж, зсувів землі та понівечених тіл. Коли поблизу Атлантичного узбережжя тонув корабель, надсилаючи сигнал SOS, Вайненд прибув туди, випередивши берегову охорону. Він очолив рятувальну операцію і повернувся з ексклюзивним матеріалом та фотографією, на якій він піднімався трапом над розбурханими хвилями, тримаючи в руках дитину. Коли канадське село відрізало від світу сніговою лавиною, саме «Знамено» відіслало туди аеростат, щоб скинути мешканцям їжу та Біблії. Коли шахтарську громаду паралізував страйк, «Знамено» організувало роздачу безкоштовного супу і надрукувало трагічні історії про небезпеки, що чатують на гарненьких дочок шахтарів, приречених бідувати. Коли котеня видряпувалося на верхівку стовпа, його рятував фотограф «Знамена».

«Коли новин немає, створіть їх», — наказував Вайненд. Із божевільні штату втік сновида. Після кількох днів жаху, підігрітого зловісними пророцтвами «Знамена» та його обуренням із недієздатності місцевої поліції, сомнамбулу впіймав репортер «Знамена». Хворий дивовижним чином зцілився за два тижні та продав «Знамену» викривальну статтю про погане ставлення у лікарні. Це призвело до глобальних реформ. Згодом дехто казав, що сновида працював у «Знамені» раніше. Але цього не можна було довести.

У швацькій майстерні, де працювали тридцятеро молоденьких дівчат, спалахнула пожежа. Дві швеї загинули. Мері Вотсон, одна з урятованих, дала «Знамену» ексклюзивне інтерв'ю про експлуатацію, що вони її зазнавали. Це поклало початок кампанії проти жахливих умов праці на фабриках, що її очолили найповажніші жінки міста. Причину пожежі так ніколи і не з'ясували. Подейкували, що справжнє ім'я Мері Вотсон — Евелін Дрейк, і вона віддавна дописувала для «Знамена». Але цього не можна було довести.

За перших років існування «Знамена» Ґейл Вайненд частіше ночував на дивані у своєму кабінеті, ніж удома. Те, що він вимагав від працівників, було важко виконати; а в зусилля, що їх докладав він, було важко повірити. Вайненд керував журналістами, наче армією; собою він керував, наче рабом. Він добре їм платив; для себе не брав нічого, крім грошей на оренду та їжу. Він жив у вмебльованій кімнаті, коли його найкращі репортери — в номерах розкішних готелів. Він витрачав гроші швидше, ніж заробляв — і витрачав їх на «Знамено». Газета нагадувала розкішну утриманку, що кожну її примху задовольняють, не торгуючись.

«Знамено» найперше з решти газет придбало найновіше типографське обладнання. «Знамено» було останньою з газет, що втрачали своїх найкращих журналістів — останньою, тому що тримало їх. Вайненд відвідав редакції своїх конкурентів; ніхто не міг позмагатися із зарплатнею, що пропонував він. Він наймав на роботу за простою формулою. Коли газетяр отримував запрошення відвідати Вайненда і сприймав пропозицію як образу своїй журналістській гідності, але таки приходив на зустріч, приходив, приготувавши набір образливих умов, за яких він міг би погодитися на роботу, якщо взагалі погодиться, тоді Вайненд починав розмову із пропозиції зарплатні, що її збирався платити. А потім додавав: «Ви можете, звісно, обговорити й інші умови», — і побачивши, як у співрозмовника починало сіпатися горло, робив висновок: «Так? Чудово. Прийдете в понеділок».

Коли Вайненд заснував свою другу газету — у Філадельфії, — місцеві видавці зустріли його наче європейські вожді, об'єднані заради опору Аттилі. Війна, що спалахнула потому, була затята. Вайненд лише реготав. Ніхто не знав краще за нього, як винайняти горлорізів для грабунку вагонів, що доставляють газети, і для побиття нових розповсюдників. Двоє з його конкурентів загинули в боротьбі. Вайнендова ж «Зірка Філадельфії» вижила.

Усе відбувалося стрімко і просто, наче епідемія. Відколи Вайненду виповнилося тридцять п'ять, його газети продавалися у всіх найважливіших містах Сполучених Штатів. А до сорока — він уже володів журналами, випусками новин і більшістю акцій свого концерну.

Чимало видів діяльності, що про них не писали, допомогли йому розбагатіти. Він не забув нічого зі свого дитинства. Він пригадав те, про що думав, коли був іще чистильником на поромі — про можливості, що їх відкриває зростання міста. Він купував нерухомість, яку ніхто не вважав цінною, він будував, нехтуючи порадами, — і сотні оберталися на тисячі. Тим часом він скуповував різноманітні підприємства. Іноді вони банкрутували, знищуючи всіх навколо, крім Ґейла Вайненда. Він провів кампанію проти темних монополістів міського трамвая і домігся, щоб їх позбавили ліцензії; її отримали ще темніші ділки, яких контролював Ґейл Вайненд. Він викрив порочні спроби монополізувати ринок яловичини на Середньому Заході — й очистив поле для іншої банди, яка слухалася його вказівок.

Йому допомагали чимало людей, які виявили, що Ґейл Вайненд — розумний хлопець, якого варто використати. Він виявляв чарівну поступливість і погоджувався бути використаним. Одначе люди щоразу виявляли, що натомість використали їх — як і ті, хто свого часу купили Ґейлові Вайненду «Газету».

Інколи він втрачав гроші на інвестиціях, холоднокровно і з наміром. Декількома непомітними кроками він знищив чимало поважних осіб: президента банку, голову страхової компанії, власника пароплавної компанії та інших. Ніхто не міг зрозуміти його мотивів. Ці люди не були його конкурентами, і він нічого не здобував від їхнього краху.

— Хоч би що було на гадці в цього покидька Вайненда, — казали люди, — але не гроші.

Ті, хто виступали наполегливо, втрачали роботу: одні за кілька тижнів, інші — багато років по тому. Траплялося, що він не зважав на обвинувачення, але іноді нищив людину через невинне зауваження. Ніхто не міг сказати, помститься він чи пробачить.

Якось він зауважив блискучу роботу молодого репортера з іншої газети і послав по нього. Хлопець прийшов, але озвучена Вайнендом зарплатня не справила на нього жодного враження.

— Я не можу працювати на вас, містере Вайненд, — зізнався він із розпачливою щирістю, бо ви… ви не маєте ідеалів.

Вайнендові тонкі губи зобразили усмішку.

— Ти не можеш утекти від людської розбещеності, малий, — лагідно мовив він. — Бос, на якого ти працюєш, можливо, й має ідеали, але він змушений канючити гроші й виконувати вказівки багатьох нікчемних людей. У мене немає ідеалів — але я не канючу. Вибір за тобою. Третього не існує.

Хлопець повернувся до своєї газети. За рік він прийшов до Вайненда і запитав, чи пропозиція досі актуальна. Вайненд відповів ствердно. Відтоді хлопець працював у «Знамені». Це був єдиний працівник, який любив Ґейла Вайненда.

Алва Скаррет, що теж працював колись у «Газеті», йшов угору разом із Вайнендом. Не можна було сказати, що він любив Вайненда — він просто приліпився до боса з автоматичною відданістю доріжки під Вайнендовими ногами. Алва Скаррет ніколи нікого не ненавидів, і тому нездатний був любити. Він був проникливим, компетентним і безжальним у невинній манері людини, яка неспроможна осягнути концепції докорів сумління. Він вірив у все, що писав сам, і в усе, що писали в «Знамені» інші. Він зберігав віру в написане протягом двох тижнів. Він був безцінний для Вайненда — як барометр суспільної думки.

Ніхто не міг сказати, чи має Вайненд особисте життя. Час поза роботою він проводив у стилі першої сторінки «Знамена» — лише з більшим розмахом, наче продовжував циркову виставу, але для королівської ложі. Він викуповував усі квитки на видатну оперу — і сидів у залі сам з черговою коханкою. Він розкопував чудову виставу невідомого драматурга і платив йому величезну суму, щоб її показали лише один раз і ніколи більше; Вайненд був єдиним глядачем на прем'єрі, а наступного дня сценарій палили. Коли відома у вищому світі жінка звернулася до нього з проханням пожертвувати на важливу благодійну справу, Вайненд простягнув їй чистий підписаний чек — і засміявся, зізнаючись, що сума, яку вона наважиться вписати, буде менша за ту, що дав би він сам. Він придбав щось на кшталт трону в нужденного претендента на престол однієї з Балканських країн, з яким познайомився в забігайлівці, та ніколи більше не намагався з ним зустрітися; він часто казав «мій слуга, мій водій і мій король».

Увечері, вдягнувши пошарпаний дев'ятидоларовий костюм, Вайненд частенько їздив у метро і блукав пивничками міських нетрів, підслуховуючи своїх читачів. Колись у підвальному шинку він почув, як водій вантажівки кляне доволі барвистими виразами Ґейла Вайненда як найгіршого представника капіталістичного зла. Вайненд погодився з ним і підкинув кілька власних висловів зі словника Пекельної кухні. Потім підібрав «Знамено», покинуте кимсь на столі, видер із третьої сторінки власне фото, причепив до нього стодоларовий папірець, простягнув водію вантажівки і вийшов ще до того, як хтось спромігся промовити бодай слово.

Він змінював коханок так стрімко, що про це вже перестали пліткувати. Подейкували, що він ніколи не кохався з жінкою, попередньо не купивши її — і що жінка неодмінно мала належати до тих, хто не продається.

Він не приховував подробиць свого життя, навпаки — оприлюднював їх. Він віддавав себе юрбі; був власністю кожного, наче пам'ятник у парку, наче табличка на автобусній зупинці, наче сторінки «Знамена». Вайнендові фото з'являлися у його газетах частіше, ніж світлини кінозірок. Його фотографували у різному одязі за кожної нагоди. Він ніколи не фотографувався оголеним, але читачам здавалося, начебто вони бачили його голим неодноразово. Він не отримував жодного задоволення від популярності; це була просто політика, якій він себе підпорядкував. Кожен куточок його пентхауса з'являвся в газетах і журналах. «Кожен покидьок у країні знає, що є в моєму холодильнику і в моїй ванній», — казав він.

Одначе про один бік його життя люди знали мало, про нього ніде не згадували. Горішній поверх будинку під його пентхаусом слугував за приватну художню галерею. Його було зачинено. Туди не заходив ніхто, крім прибиральниці. Про існування галереї знало кілька осіб. Якось французький посол попросив дозволу її відвідати. Вайненд відмовив. Інколи, не надто часто, він ішов до галереї та залишався там на кілька годин. Він збирав колекцію за власним смаком, мав відомі шедеври і картини невідомих авторів; він відкидав роботи безсмертних майстрів, якщо вони його не вражали. Оцінки колекціонерів і підписи знаменитостей його не спокушали. Торговці мистецтвом, з якими він працював, стверджували, що його судження були судженнями справжнього знавця.

Одного разу служник побачив Вайненда після повернення з галереї. Його вразив вираз обличчя господаря; на ньому відбилося страждання, хоча здавалося, що обличчя років на десять помолодшало.

— Ви захворіли, сер? — запитав служник.

Вайненд байдуже зиркнув на нього і відповів:

— Іди спати.

— Ми можемо зробити з твоєї художньої галереї чудовий розворот для недільного випуску, — мрійливо сказав Алва Скаррет.

— Ні, — відповів Вайненд.

— Але, Ґейле, чому?

— Послухай, Алво. Кожна людина на цій землі має душу, на яку нікому не можна витріщатися. Навіть ув'язнені та циркові мартопляси. Усі, крім мене. Моя душа розгорнута у твої недільні випуски — у повному кольорі. Тому я повинен мати заміну — навіть якщо це замкнена кімната з кількома предметами, що їх ніхто не може мацати.

Поки шефу не виповнилося сорок п'ять, навіть Алва Скаррет не зауважував нових рис його вдачі — зміни відбувалися тривалий час, і попереджувальні ознаки з'явилися вже давно. Нарешті це стало очевидно багатьом. Вайненд утратив охоту нищити підприємців та фінансистів. Він знайшов нові жертви. Важко було сказати, чи то спортивний інтерес, чи то манія, чи то поступове досягнення мети. Люди вважали, що це жахливо, тому що його поведінка здавалася їм злою і безсенсовою.

Почалося все з Двайта Карсона. Двайт Карсон був талановитим молодим письменником із бездоганною репутацією людини, пристрасно відданої своїм переконанням. Він захищав право на індивідуальність. Він писав для журналів із великим престижем і малим накладом, які нічим не загрожували Вайненду. Але Вайненд купив Двайта Карсона. Він змусив Карсона писати в «Знамені» колонку, присвячену вихвалянню вищості мас перед людським генієм. Це була погана колонка, нудна й непереконлива; вона дратувала багатьох читачів. Це було марнування газетної площі та грошей. Але Вайненд наполягав на цій рубриці.

Відступництво Карсона шокувало навіть Алву Скаррета.

— Будь-хто, Ґейле, — сказав він, — але від Карсона я цього не очікував.

Вайненд розреготався: він сміявся так довго, наче не міг зупинитися; його сміх межував з істерикою. Скаррет спохмурнів; йому не подобався вигляд Вайненда, який не може вгамувати емоцій; це суперечило всьому, що він знав про Вайненда; у Скаррета виникло дивне боязке відчуття, начебто він побачив маленьку тріщинку в непробивній стіні; тріщинка, можливо, нічим стіні не загрожувала — та вона не мала права там з'явитися взагалі.

За кілька місяців Вайненд купив молодого письменника з радикального журналу — чесну людину, і змусив його працювати над серією статей, що вихваляють виняткових людей і клянуть маси. Це теж розгнівало багатьох читачів. Вайненд і далі друкував статті. Здавалося, його вже не бентежили ледь помітні наслідки цього у зменшенні накладів.

Він найняв чутливого поета коментувати бейсбольні матчі, а мистецтвознавця — писати про фінансові новини. Він поставив соціаліста на захист прав фабрикантів, а консерватора — на захист робітників. Він змусив атеїста звеличувати релігію, а серйозного вченого виголошувати вищість містичної інтуїції над науковими методами. Він дав видатному диригенту надзвичайно щедрий річний дохід за однією умови: ніколи більше не диригувати оркестром.

Декотрі спершу відмовлялися. Але зрештою всі погоджувалися, коли через низку нез'ясованих обставин протягом кількох років опинялися на межі банкрутства. Дехто з тих людей був відомим, дехто — незнаним.

Вайненд не виказував жодного зацікавлення до попереднього становища своєї здобичі. Він не цікавився людьми, які досягнули блискучих успіхів, комерціоналізували їх і не мали жодних стійких переконань. Його жертви мали одну спільну рису: незаплямовану чесність.

Зламавши їх, Вайненд скрупульозно продовжував їм платити, але більше не цікавився ними і не бажав їх бачити знову. Двайт Карсон став запійним пияком. Ще двоє стали наркоманами. Один наклав на себе руки. Від цього випадку Скаррету урвався терпець.

— Чи не зайшло це занадто далеко? — запитав він. — Це ж практично вбивство.

— Аж ніяк, — відповів Вайненд. — Я був просто зовнішньою обставиною. Причина була в ньому. Якщо блискавка вдарить у трухляве дерево і воно впаде, це ж не провина блискавки.

— А кого ти називаєш здоровими деревами?

— Алво, таких не існує, — весело мовив Вайненд, — таких не існує.

Алва Скаррет ніколи не просив Вайненда пояснити його нову забаганку. Якимось шостим відчуттям він припустив можливу причину. Скаррет стенав плечима і сміявся, переконуючи людей, що причин хвилюватися немає, що це лише «запобіжний клапан». Лише двоє розуміли Ґейла Вайненда: Алва Скаррет — частково, Еллсворт Тухі — цілком.

Еллсворт Тухі насамперед бажав уникнути суперечки з Вайнендом, але водночас не міг подолати розчарування, що Вайненд не обрав за жертву його. Він майже бажав, щоб Вайненд спробував його підкупити, байдуже, з якими наслідками. Але Вайненд заледве зауважував його існування.

Вайненд ніколи не боявся смерті. Думка про самогубство зринала в нього протягом усіх цих років, але не як намір, а як роздуми про одну з імовірностей життя. Він байдуже, з увічливим зацікавленням думав про самогубство, досліджував його, як будь-які інші варіанти, — а потім викидав із голови. У нього траплялися миті цілковитого виснаження, коли воля покидала його. Але він завжди виліковувався, провівши кілька годин у своїй галереї.

Так він дожив до п'ятдесяти одного року і до того дня, коли з ним не сталося нічого суттєвого, проте ввечері він утратив бажання зробити хоч крок уперед.

Ґейл Вайненд сидів з пістолетом на долоні на краєчку ліжка, похилившись уперед, опираючись ліктями у коліна.

«Так, — сказав він собі, — рішення десь тут. Але я не хочу його знати. Я не хочу його знати».

І позаяк він відчув напад страху, вкорінений у бажання більше не згадувати свого життя, то зрозумів, що сьогодні не помре. Відчуваючи острах перед чимось, він тримається за життя; навіть якщо це життя означає лише просуватися до невідомої катастрофи. Думка про смерть не дала йому нічого. Думка про життя подала йому жалюгідну милостиню — натяк на страх.

Він поворушив рукою, зважуючи пістолет. Посміхнувся ледь помітно і розчаровано. «Ні, — подумав він. — Це не для тебе. Ще ні. В тебе досі вистачає глузду, щоб не вмерти безглуздо. Це тебе зупиняє. Навіть якщо це залишок чогось там».

Він відкинув пістолет на ліжко, розуміючи, що мить минула і що смерть йому більше не загрожує. Не відчував піднесення, лише втому; але вже повернувся до свого звичного стану. Проблем більше не існувало, залишилося лише закінчити цей день і лягти спати. Він пішов до кабінету, щоб налити собі випити. А ввімкнувши там світло, помітив подарунок Тухі. Це був великий вертикальний ящик, що стояв біля столу. Він уже бачив його ввечері, подумав: «Що за чорт?» — та й забув про нього.

Вайненд налив собі випити і, навстоячки, почав повільно цмулити. Ящик був завеликим, щоб не потрапляти в поле його зору, і поки він пив, намагався вгадати, що може бути всередині. Він був зависоким і вузьким, щоб умістити предмет меблів. Вайненд гадки не мав, що за матеріальну цінність міг надіслати йому Тухі; він сподівався на щось несуттєве — маленький конверт із натяком на шантаж; стільки людей безуспішно намагалися його шантажувати, що він сподівався на те, що в Тухі вистачить здорового глузду цього не робити.

Допивши свій напій, він не знайшов жодної притомної здогадки. Це його дратувало, наче важкий для розв'язання кросворд. У шухляді його столу лежали інструменти. Він знайшов їх і відкрив ящик.

Це була статуя Домінік Франкон, вирізьблена Стівеном Меллорі. Ґейл Вайненд підійшов до столу і поклав на нього обценьки так, наче вони були із крихкого кришталю. Потім повернувся і знову поглянув на статую. Він дивився на неї понад годину. Потім підійшов до телефона і набрав номер Тухі.

— Слухаю, — промовив Тухі з хрипкою нетерплячістю, яка свідчила про те, що він підвівся з ліжка.

— Добре. Приїжджайте, — сказав Вайненд і поклав слухавку.

Тухі приїхав за півгодини. Це був його перший візит до Вайнендової оселі. Вайненд, досі у піжамі, особисто відчинив йому двері. Не сказавши нічого, він покрокував до кабінету. Тухі за ним.

Оголене мармурове тіло із закинутою назад головою перетворювало кімнату на місце, якого вже не існувало: храм Стоддарда. Вайненд очікувально дивився на Тухі важким поглядом стримуваної люті.

— Звісно, ви хочете знати ім'я моделі, — запитав Тухі із тріумфальною інтонацією в голосі.

— Чорт, ні, — гарикнув Вайненд. — Я хочу знати ім'я скульптора.

Його здивувало, чому Тухі не сподобалося запитання; на обличчі гостя виникло щось більше за розчарування.

— Скульптора? — перепитав Тухі. — Чекайте… дозвольте пригадати… Думаю, я його знав… Це Стівен… або Стенлі… Стенлі якийсь там… Чесно, не пригадую.

— Якщо ви знаєте достатньо, щоб купити це, то знаєте достатньо, щоб запитати ім'я і ніколи його не забути.

— Я довідаюся, містере Вайненд.

— Де ви це взяли?

— В одній художній крамничці, знаєте, в одному із цих місць на Другій авеню.

— Як це там опинилося?

— Не знаю. Я не запитував. Я купив її, бо знаю модель.

— Ви брешете. Якби ви знали тільки це, ви так не ризикували б. Ви знаєте, що я нікому не дозволяю заходити до моєї галереї. І ви самовпевнено вирішили, що я дозволю вам її поповнити? Ніхто і ніколи не наважувався дарувати мені подарунків такого штибу. Ви не ризикували б, якби не були впевнені, цілком упевнені, що це видатний твір мистецтва. Упевнені, що я прийму його. Що ви мене переможете. І вам це вдалося.

— Я радий це чути, містере Вайненд.

— Якщо ви хочете порадіти, я вам скажу, що мені ненависно отримувати це від вас. Я ненавиджу те, що ви спромоглися її оцінити. Це на вас не схоже. Хоча очевидно, що я помилявся у вас: ви кращий знавець мистецтва, ніж я вважав.

— Тому я сприймаю ваші слова за комплімент і дякую вам, містере Вайненд.

— То що вам потрібно? Ви натякаєте, що не віддасте статуї, поки я не погоджуся поговорити з місіс Пітер Кітінґ?

— Ні, містере Вайненд. Я вам її подарував. Я хотів, щоб ви зрозуміли, що це і є місіс Пітер Кітінґ.

Вайненд зиркнув на статую, потім на Тухі.

— Ви бісів ідіот! — лагідно сказав Вайненд.

Тухі ошелешено витріщився на нього.

— Отже, ви використали цю статую як червоний ліхтар у вікні? — Здавалося, Вайнендові полегшало; він не вважав за необхідне дивитися Тухі в очі. — Уже краще, Тухі. Ви не такий розумний, як я було на мить подумав.

— Але, містере Вайненд, що?..

— Хіба ви не розумієте, що ця статуя — найпевніший шлях убити будь-який можливий апетит, який може виникнути в мене до місіс Кітінґ?

— Ви її не бачили, містере Вайненд.

— О, ймовірно, вона прекрасна. Можливо, навіть вродливіша за цю статую. Але в ній не може бути того, що вклав у неї скульптор. А бачити це обличчя, позбавлене значення, — це наче мертва карикатура… Не думаєте, що жінку можна за це зненавидіти?

— Ви її не бачили.

— Добре, я побачуся з нею. Я сказав вам, що або дозволю, щоб цей фокус вам минувся, або ж ні. Але ж не обіцяв вам із нею переспати? Лише побачитися.

— Це все, чого я хотів, містере Вайненд.

— Нехай вона зателефонує до приймальні та призначить зустріч.

— Дякую вам, містере Вайненд.

— До того ж ви брешете, що не знаєте імені скульптора. Але я не завдаватиму собі клопотів, випитуючи у вас. Вона мені скаже.

— Я впевнений, що скаже. Навіщо мені брехати?

— Хтозна. Між іншим, якби скульптор був менш талановитим, ви утратили б роботу.

— Але ж, містере Вайненд, в мене є угода.

— О, облиште це для профспілок, Елсі. А зараз, я гадаю, ви хочете побажати мені доброї ночі і піти геть.

— Так, містере Вайненд, на добраніч.

Вайненд провів його до виходу і біля дверей сказав:

— Бізнесмен із вас поганенький, Тухі. Я не знаю, чому ви так намагаєтеся звести мене з місіс Кітінґ. Не знаю, що змушує вас добувати замовлення для цього вашого Кітінґа. Але, хай там як, це не може бути аж таке цінне, щоб змусити вас розлучитися із цією коштовністю.

2

— Чому ти не носиш свій смарагдовий браслет? — запитав Пітер Кітінґ. — Так звана наречена Ґордона Прескотта змусила всіх витріщатися на свій зоряний сапфір.

— Вибач, Пітере. Я надіну його наступного разу, — відповіла Домінік.

— Це була чудова вечірка. Тобі сподобалося?

— Мені завжди подобається.

— Мені теж… лише… О Господи, ти хочеш знати правду?

— Ні.

— Домінік, мені було нудно до смерті. Вінсент Ноултон — це колька в боці. Такий бісів сноб. Я не терплю його. — І він обачно додав: — Я ж цього не показав, правда?

— Ні, ти поводився дуже ґречно. Сміявся з усіх його жартів — навіть якщо ніхто більше не сміявся.

— О, ти це зауважила? Це завжди діє.

— Так, я зауважила.

— Ти вважаєш, я не повинен цього робити?

— Я так не казала.

— Ти думаєш, це… низько, так?

— Я нічого не вважаю низьким.

Він важко опустився на крісло, незручно втиснувши шию в плечі; але він не хотів ворушитися. Вогонь потріскував у каміні вітальні. Він вимкнув лампи, залишивши одну жарівку під жовтим шовковим абажуром; але це освітлення не створило затишку, натомість надало кімнаті неживого вигляду, наче це була порожня винаймана квартира з відімкнутими комунікаціями. Домінік сиділа в іншому кінці кімнати, її струнке тіло піддатливо прилаштувалося до силуету стільця з прямою спинкою; її поза не здавалася напруженою, лише занадто штучною, щоб бути зручною. Вони були самі, але Домінік сиділа наче світська господиня на прийнятті, наче гарний манекен у вітрині крамниці на жвавому перехресті. Вони повернулися з чаювання від Вінсента Ноултона, відомого у світських колах, нового Кітінґового приятеля. Вони спокійно повечеряли разом і мали вільний вечір, без жодних світських обов'язків аж до завтра.

— Ти не повинна була сміятися з теософії, коли розмовляла з місіс Марш, — сказав він. — Вона в неї вірить.

— Вибач. Я мала би бути обачнішою.

Він чекав, що вона розпочне якусь розмову. Вона мовчала. Зненацька він подумав, що вона ніколи не починала говорити з ним першою — жодного разу за двадцять місяців їхнього шлюбу. Він казав собі, що це смішно і неможливо; силкувався викликати в пам'яті випадок, коли вона зверталася до нього. Звісно, вона зверталася; він пригадав, як вона запитувала: «Коли ти сьогодні повернешся?», «Ти хочеш запросити Діксонів на вечерю у вівторок?» і багато чого іншого.

Він поглянув на неї. Вона не здавалася знудьгованою і не виявляла бажання його ігнорувати. Вона сиділа, уважна й бадьора, наче все, що її цікавило — це його товариство; вона не взялася за книжку, не заглибилася у власні думки. Вона дивилася на нього, не повз нього, начебто очікувала розмови.

Він зрозумів, що вона завжди дивилася на нього саме так; а зараз замислився, чи йому це подобається. Так, йому це подобалося, бо позбавляло підстав ревнувати її, навіть до власних думок. Ні, не подобалося, не зовсім, бо жодному з них не залишало шансу втекти.

— Я щойно закінчив читати «Хоробрий Жовчний Камінь», — сказав він. — Дивовижна книжка. Творіння іскристого генія, ельфа, обличчям якого стікають сльози, клоуна із золотим серцем, який на мить посів трон Бога.

— Я читала цю рецензію в недільному «Знамені».

— Я прочитав саму книжку. Ти ж знаєш, що прочитав.

— Це так люб'язно.

— Угу? — він відчув схвалення і йому це полестило.

— Ти дуже приязно поставився до авторки. Упевнена, їй до вподоби люди, які читають її книжки. Тому дуже люб'язно, що ти знайшов час на цю книжку — знаючи наперед, що про це думати.

— Я не знав. Але сталося так, що я згоден із оглядачем.

— У «Знамені» працюють найкращі оглядачі.

— Так і є. Тому нічого поганого, що я з ними згоден?

— Аж ніяк. Я завжди згодна.

— З ким?

— З усіма.

— Домінік, ти з мене кепкуєш?

— А ти дав підставу?

— Ні. Чого б це. Ні, звісно, не дав.

— Тому я й не насміхаюся.

Він замовк. Почув, як вулицею внизу проїжджає вантажівка, її гуркіт заповнив кілька хвилин; але звук стих, і він заговорив знову:

— Домінік, я хотів би знати, що ти думаєш.

— Про що?

— Про… про… — він гарячково намагався пригадати якусь важливу тему і закінчив: —…про Вінсента Ноултона.

— Я вважаю, що він заслуговує на те, щоб цілувати його в зад.

— Заради Бога, Домінік!

— Вибач. Ця моя погана англійська і погане виховання… Це, звісно, не так. Що ж, скажу інакше: Вінсент Ноултон — це людина, з якою приємно бути знайомим. Давні роди заслуговують на повагу, а ми повинні бути толерантні до думок інших, адже толерантність — це велика чеснота. Нечесно нав'язувати тобі свій погляд на Вінсента Ноултона, але якщо ти просто дозволиш йому повірити в те, що він тобі подобається, він залюбки тобі допоможе, тому що ти дуже приємна людина.

— Ну ось, нарешті щось змістовне, — сказав Кітінґ; він тепер почувався як удома у звичній розмові. — Гадаю, толерантність дуже важлива, тому що… — Він затнувся і закінчив порожнім голосом: — Ти ж сказала те саме, але іншими словами.

— Ти це помітив, — відповіла вона без запитальної інтонації, байдуже, просто констатуючи факт. В її голосі не було сарказму, а він хотів би його почути; сарказм визнавав би його як особистість, адже виявляв би бажання його скривдити. Але в її голосі ніколи не було жодних ознак ставлення до нього — протягом усіх двадцятьох місяців.

Він дивився на вогонь. Ось що робить людину щасливою — сидіти біля вогню і мрійливо дивитися на нього, у власному домі; ось що він завжди чув і читав. Він дивився на язички полум'я, не кліпаючи, змушуючи себе цілком підкоритися цій усталеній істині. Ще одна хвилинка — і він відчує щастя, думав він, зосереджуючись. Та нічого не сталося.

Він подумав, як переконливо міг би описати цю сцену друзям, змушуючи їх заздрити повноті його щастя. Але чому він не міг переконати себе? У нього було все, чого він прагнув. Хотів бути найкращим — і протягом останнього року став незаперечним авторитетом у своїй професії. Хотів слави — і назбирав п'ять товстелезних альбомів із вирізками про себе. Хотів багатства — і мав уже достатньо грошей, щоб прожити в розкоші до кінця своїх днів. Він здобув усе, чого хотів. Скільки людей боролися і страждали, щоб досягти того, чого досягнув він? Скільки людей мріяли про це, стікали кров'ю і вмирали? «Пітер Кітінґ — найщасливіший хлопець на землі». Як часто він це чув?

Останній рік був найкращим роком у його житті. Він додав до своїх володінь найцінніше — Домінік Франкон. Було так приємно безтурботно розсміятися, коли друзі розпитували його: «Пітере, як ти це зробив?». Було так приємно представляти її незнайомцям, невимушено промовляючи: «Моя дружина», і бачити отупілу, неконтрольовану заздрість в їхніх очах. Якось на великій вечірці елегантний п'яний молодик запитав у нього, підморгуючи і не приховуючи конкретних намірів:

— Скажи, ти часом не знайомий з тією розкішною жінкою?

— Трохи, — задоволено відповів Кітінґ. — Вона моя дружина.

Він часто казав собі вдоволено, що їхній шлюб виявився значно кращим, ніж він очікував. Домінік стала ідеальною дружиною. Вона цілком присвятила себе його інтересам: зачаровувала його клієнтів, розважала його друзів, вела його господарство. Вона нічого не змінила в його житті: ні ділового розкладу, ні улюбленого меню, ні умеблювання квартири.

З собою вона не принесла нічого, крім одягу; вона не додала до помешкання жодної попільнички чи книжки. Коли він висловлював свою думку на якусь тему, вона не сперечалася — погоджувалася з ним. Охоче, ніби це було найприроднішою справою, вона відійшла на другий план, розчинившись на його тлі.

Він очікував стрімкого потоку, що підніме його вгору і розтрощить об якісь невідомі скелі. І не виявив навіть потічка, що влився б у мирну річку його життя. Наче річка і далі собі текла, а хтось прийшов і спокійно поплив у кільватері; ні, навіть не поплив, бо плавання — це активна, потужна дія, а просто дозволив віднести себе за течією. Якби йому дали владу обрати бажану поведінку Домінік після одруження, він попросив би, щоб вона поводилася саме так.

Лише їхні ночі його не задовольняли. Вона корилася, коли він її хотів. Але все відбувалося, як і їхньої першої ночі: байдуже тіло в його руках не видавало ні огиди, ні насолоди. Йому здавалося, що вона досі залишалася незайманою: він не міг змусити її щось відчути. Щоразу, шаленіючи з приниження, він вирішував більше до неї не торкатися. Але його бажання поверталося, збуджене постійною присутністю її краси. І він віддавався хоті, не в змозі опиратися, але нечасто.

Саме його мати сказала про його шлюб те, у чому він волів би собі не зізнаватися.

— Я не можу цього витримати, — сказала місіс Кітінґ, за півроку після одруження. — Якби вона хоч раз на мене розсердилася, вилаяла мене, жбурнула в мене чимось, усе було б гаразд. Але цього я винести не можу.

— Чого, мамо? — запитав він, відчуваючи холодну хвилю паніки.

— Нема про що говорити, — відповіла вона.

Його мати, аргументів, думок і докорів якої він ніколи не міг зупинити, більше нічого про їхній шлюб не сказала. Вона винайняла невеличку квартирку і виїхала. Але часто приходила відвідати їх і завжди ввічливо ставилася до Домінік, з дивним, побитим виглядом покірності. Він сказав собі, що має радіти, що звільнився від матері, але він не радів. Також він не міг зрозуміти, що такого робила Домінік, викликаючи в нього незбагненний страх. Він не міг пригадати ані слова, ані жесту, яким би їй можна було дорікнути. Але всі двадцять місяців було так, як сьогодні ввечері: йому бракувало сили залишатися з нею наодинці — та втікати від неї він теж не хотів, а вона не збиралася його уникати.

— Ніхто сьогодні не прийде? — запитав він безбарвно, відводячи погляд від полум'я.

— Ні, — відповіла вона, всміхнувшись, ніби її усмішка перекидала місток до наступних слів:

— Ти хочеш побути сам, Пітере?

— Ні, — майже вигукнув він. «Я не повинен здаватися таким розпачливим», — подумав він, а вголос сказав:

— Звісно, ні. Я втішений, що можу провести цей вечір наодинці з дружиною.

Невиразний інстинкт підказував йому, що він мусить залагодити цю проблему, мусить навчитися робити її товариство стерпним, не втікати від нього насамперед заради власного блага.

— Щоб ти хотіла зробити сьогодні ввечері, Домінік?

— Будь-що, чого ти хочеш.

— Хочеш піти в кіно?

— А ти?

— О, я не знаю. Це вбиває час.

— Гаразд. Уб'ємо час.

— Ні, навіщо? Це жахливо звучить.

— Хіба?

— Чому ми повинні втікати з нашого дому? Залишімося тут.

— Добре, Пітере.

Він помовчав. «Але тиша, — думав він, — це теж утеча, найгірший різновид утечі».

— Хочеш пограти в «Російський банк»? — запитав він.

— Тобі подобається «Російський банк»?

— О, це вбиває… — він затнувся, і вона всміхнулася.

— Домінік, — сказав він, дивлячись на неї, — ти така прекрасна. Ти завжди така… така незрівнянно прекрасна. Мені завжди хочеться сказати, що я відчуваю, дивлячись на тебе.

— Я хотіла би почути, Пітере, що ти відчуваєш.

— Мені подобається дивитися на тебе. Я завжди думаю про те, що сказав Ґордон Прескотт. Він сказав, що ти досконала вправа Бога в структурній математиці. А Вінсент Ноултон каже, що ти наче весняний ранок. А Еллсворт Тухі каже, що ти докір будь-якій жінці на землі.

— А Ролстон Голкомб?

— А, не зважай, — гаркнув він і повернувся до каміна.

«Я знаю, чому я не можу стерпіти тиші, — подумав він. — Тому що їй байдуже, кажу я щось чи ні, наче я не існую і ніколи не існував… це ще незбагненніше за смерть — ніколи не народжуватися…» Він відчув раптове розпачливе бажання, яке не міг пояснити — бажання почати існувати для неї.

— Домінік, знаєш про що я зараз думаю? — з надією запитав він.

— Ні. Про що ти думаєш?

— Я думаю про це вже тривалий час, але ще нікому не казав. Ніхто навіть не припускає. Це моя власна ідея.

— О, це ж чудово. І що це?

— Гадаю, я хотів би переїхати за місто і збудувати свій власний дім. Як тобі це?

— Мені подобається. Як і тобі. Ти хочеш сам спроектувати дім?

— Чорт, авжеж ні, Беннетт швиденько його збудує. Він робить усі заміські будинки. Він просто чарівник у цьому.

— Ти хочеш щодня їздити на роботу?

— Ні, гадаю, це було б жахливо клопітно. Але знаєш, зараз усі живуть за містом. Я завжди почуваюся клятим пролетарієм, зізнаючись комусь, що живу в місті.

— Тобі хочеться бачити дерева, сад і землю навколо?

— О, це маячня. Звідки я візьму час на це? Дерево — це лише дерево. Якщо ти бачив на екрані весняний ліс, ти бачив усе.

— Ти хотів би попрацювати в саду? Люди кажуть, що це приємно — копирсатися в землі.

— Боже милосердний, ні! Яка, на твою думку, в нас буде земля? Ми можемо дозволити собі садівника, і пристойного — щоб усі сусіди захоплювалися нашою ділянкою.

— Ти хотів би зайнятися спортом?

— Так, хотів би.

— Яким?

— Думаю, це має бути гольф. Знаєш, належати до заміського клубу, де тебе вважають одним із найшанованіших людей в околиці, значно краще, ніж поїздки на вікенд. І ти зустрічаєш різних людей. Вищого класу. І зв'язки, що з'являються… — він похопився і сердито додав: — А ще я їздив би верхи.

— Мені подобається їздити верхи. А тобі?

— У мене ніколи не було на це часу. До того ж під час їзди всередині все немилосердно труситься. Але що в біса думає про себе Ґордон Прескотт? Що він єдиний верхівець на землі, й тому наліпив свої фото в костюмі для верхової їзди просто в приймальні?

— Думаю, ти захочеш якогось усамітнення?

— Я не вірю балачкам про безлюдні острови. Як на мене, будинок має стояти неподалік головної дороги, щоб люди змогли показати на нього, розумієш, на нерухомість Кітінґа. Хто такий до дідька той Клод Штенґель, щоб мати заміський будинок, коли я живу в орендованій квартирі? Він почав приблизно у той же час, що і я, й поглянь, де опинився він, а де я, добре, якщо дві з половиною людини чули про нього, то чому він повинен жити у Вестчестері й…

Він затнувся. Вона спокійно дивилася на нього.

— О, чорт забирай, — закричав він. — Якщо не хочеш переїжджати за місто, чому просто так і не скажеш?

— Я дуже хочу всього, чого хочеш ти, Пітере. Підтримувати будь-яку ідею, що в тебе виникне.

Він тривалий час мовчав.

— Що ми робитимемо завтра? — запитав він, не витримавши.

Вона підвелася, підійшла до столу і взяла календар.

— Завтра до нас прийдуть вечеряти Палмери.

— О Боже, — застогнав він. — Вони такі нестерпні зануди. Чому ми повинні їх запрошувати?

Вона стояла, тримаючи кінчиками пальців календар, наче це була фотографія, та її власна постать розпливалася на його тлі.

— Ми повинні запросити Палмерів, — сказала вона, — щоб отримати замовлення на будівництво їхнього нового магазину. Ми повинні отримати це замовлення, щоб розважати Еддінґтонів на вечері в суботу. Еддінґтони не мають для нас замовлень, але їхні прізвища є в «Світському альманасі». Із Палмерами тобі нудно, а Еддінґтони гнуть кирпу від тебе. Але ти повинен лестити людям, яких зневажаєш, щоб справити враження на людей, які зневажають тебе.

— Чому ти кажеш таке?

— Ти хочеш поглянути на цей календар, Пітере?

— Усі так роблять. Заради цього всі й живуть.

— Так, Пітере. Майже всі.

— Якщо ти не схвалюєш цього, то чому так і не скажеш?

— А хіба я казала, що не схвалюю?

Він замислився.

— Ні, — визнав він, — не казала… Але дала зрозуміти.

— Ти волієш, щоб я висловилася докладніше — як я зробила це, розповідаючи про Вінсента Ноултона?

— Я хотів би… — І він вигукнув: — Я хотів би, щоб ти, чорт забирай, бодай раз висловила свою думку!

Вона перепитала так само монотонно:

— Чию думку, Пітере? Ґордона Прескотта? Ролстона Голкомба? Еллсворта Тухі?

Він обернувся до неї, опершись на бильце крісла, ледь піднявшись, раптово напружившись. Те, що було між ними, почало набувати форми. Він відчув, що в нього з'являються слова, які дадуть цьому назву.

— Домінік, — сказав він лагідно і виважено, — ось воно. Зараз я знаю. Я знаю, що відбувається.

— А щось відбувається?

— Зажди. Це страшенно важливо. Домінік, ти жодного, жодного разу не сказала, що думаєш. Ні про що. Ти ніколи не висловила бажання. Жодного.

— А що в цьому поганого?

— Але ж це… це наче смерть. Ти несправжня. Саме лише тіло. Послухай, Домінік, ти не розумієш, я спробую пояснити. Ти розумієш, що таке смерть? Коли тіло більше не може рухатися, коло воно не має… не має волі, не має сенсу. Ти розумієш? Нічого. Абсолютне ніщо. Так, твоє тіло рухається — але це все. Усе інше, твоя сутність, твоя… О, зрозумій мене правильно, я не кажу про релігію, але для цього немає іншого слова, тому я скажу так: твоєї душі… твоєї душі не існує. Немає волі, немає сенсу. Немає більше тебе справжньої.

— А яка я справжня? — запитала вона. Уперше вона здавалася уважною, не зацікавленою, але принаймні уважною.

— А що таке справжність? — продовжив заохочений Пітер. — Не лише тіло. Це… це душа.

— А що таке душа?

— Це ти. Те, що всередині тебе.

— Те, що думає, оцінює і вирішує?

— Так! Так, саме так. І те, що відчуває. А ти… ти відмовилася від неї.

— Отже, є дві речі, від яких не можна відмовитися: думки і бажання?

— Так! О, ти зрозуміла! Ти розумієш, що ти наче труп для всіх навколо. Щось штибу рухомої смерті. Це гірше будь-якого злочину. Це…

— Заперечення?

— Так. Просто сліпе заперечення. Ти не тут. Тебе ніколи тут не було. Якби ти сказала, що завіси у цій кімнаті огидні, якби ти їх розірвала і повісила ті, що тобі подобаються, — щось у тобі стало би справжнім, тут, у цій кімнаті. Але ти жодного разу так не вчинила. Ти ніколи не казала кухарю, який десерт хотіла б на вечерю. Ти не тут, Домінік. Ти не жива. Де твоє «я»?

— А де твоє, Пітере? — спокійно запитала вона.

Він застиг, широко розплющивши очі. Вона знала, що його думки цієї миті були чисті й безпосередні, наче зорове сприйняття, що процес мислення був процесом перегляду низки минулих років.

— Це неправда, — нарешті глухо сказав він. — Це неправда.

— Що неправда?

— Те, що ти сказала.

— Я нічого не сказала. Я лише запитала в тебе.

Його очі благали її говорити, заперечувати. Вона підвелася, стала перед ним, і пружна виструнченість її тіла свідчила про життя, життя, яке він пропустив і про яке благав із виразною ознакою мети, але мети судити.

— Ти починаєш розуміти, Пітере? Я повинна пояснити тобі краще. Ти ніколи не хотів, щоб я була справжньою. Ти ніколи не хотів нікого справжнього. Але ти не хотів і показувати цього. Ти хотів, щоб я грала свою роль і допомагала тобі грати твою — чудову, складну роль, із завитками, оздобами та словами. Самі лише слова. Тобі не сподобалося те, що я сказала про Вінсента Ноултона. Але тобі сподобалося, коли я сказала те саме, але загорнула його в порядні банальності. Ти не хотів, щоб я вірила. Ти лише хотів, щоб я переконала тебе, що повірила. Моя справжня душа, Пітере? Вона справжня, лише коли незалежна — ти це зрозумів, правда? Вона справжня, коли вибирає завіси й десерти — твоя правда — завіси, десерти, релігії, Пітере, і форми будинків. Але ти цього ніколи не хотів. Тобі потрібно дзеркало. Люди хочуть, щоб навколо них були лише дзеркала. Щоб віддзеркалюватися і віддзеркалювати. Ти знаєш, це наче безсенсовна безкінечність у двох дзеркалах, повішених одне навпроти одного у вузькому коридорі. Зазвичай у готелях найвульгарнішого штибу. Віддзеркалення віддзеркалень і відлуння відлунь. Немає початку і немає кінця. Немає центру і немає мети. Я дала тобі те, що ти хотів. Я стала такою, як ти, як твої друзі, як більшість людей — тільки без оздоб. Я не ходжу, фонтануючи книжковими оглядами, щоб приховати порожнечу власних думок — я сказала: у мене немає думки. Я не позичала проектів, щоб приховати власне творче безсилля — я нічого не створювала. Я не казала, що рівність — це шляхетна мета, а єдність — це головна ціль людства, я лише погоджувалася з усіма. Ти називаєш це смертю, Пітере? Цей ґатунок смерті — стосується тебе і всіх навколо нас. Але ти — ти цього не робив. Людям зручно з тобою, ти їм подобаєшся, вони радіють із твоєї присутності. Ти рятуєш їх від неминучої смерті. Тому що ти взяв цю роль на себе.

Він нічого не сказав. Вона відійшла від нього і знову сіла, очікуючи.

Він підвівся, зробив кілька кроків до неї і протяжно мовив:

— Домінік…

Він закляк перед нею, обхопив руками її ноги і притулився до них чолом.

— Домінік, це неправда, що я ніколи тебе не кохав. Я кохаю тебе, завжди кохав, це не для того, щоб… показати іншим — це не було так… я кохав тебе. Було лише двоє — ти і один чоловік. Ви завжди змушували мене відчувати те саме — не зовсім страх, а наче стіну, глуху стіну, на яку треба дертися — наче за командою — кудись вгору. Це відчуття посилювалося. Я завжди ненавидів цього чоловіка, але тебе… я хотів тебе завжди — ось чому я одружився з тобою, хоча знав, що ти мене зневажаєш. Тому пробач мені за цей шлюб — ти не повинна мститися за нього в такий спосіб, лише не так, Домінік. Домінік, я не можу боротися. Я…

— Хто цей чоловік, якого ти ненавидів, Пітере?

— Це не має значення.

— Хто він?

— Ніхто.

— Скажи.

— Говард Рорк.

Вона довго мовчала. Потім поклала руку йому на голову. Цей жест нагадував ніжність.

— Я ніколи не хотіла мститися тобі, — мовила вона лагідно.

— Тоді чому?

— Я вийшла за тебе заміж із власних причин. Я діяла так, як вимагає від людини світ. Тільки я не можу нічого робити наполовину. Ті, хто можуть, мають десь всередині тріщину. Більшість людей мають багато тріщин. Вони брешуть собі, щоб не знати цього. Я ніколи собі не брехала. Тому мала робити те, що роблять усі — тільки послідовно і повністю. Імовірно, я тебе знищила. Якби мені не було байдуже, я сказала б, що мені шкода. Я не мала це за мету.

— Домінік, я кохаю тебе. Але боюся, бо ти щось змінила в мені, відколи ми одружилися, відколи ти сказала: «Так». Навіть якщо я втрачу тебе тепер, то не зможу стати тим, ким був — ти забрала щось, що в мене було.

— Ні, я забрала те, чого в тебе ніколи не було. Запевняю тебе, це навіть гірше.

— Що?

— Кажуть, що найгірше, що можна заподіяти людині — це вбити в ній самоповагу. Але це неправда. Самоповага — це щось таке, чого не можна вбити. Найгірше — це вбити в людині претензію на самоповагу.

— Домінік, я… не хочу говорити.

Вона подивилася на його обличчя в неї на колінах; він побачив у її очах жаль, і на мить зрозумів, яка страшна річ — справжній жаль, але не затримав у собі цього знання, бо зачинив двері своєї свідомості перед словами, якими міг би його зберегти.

Вона нахилилася і поцілувала його в чоло. Це був перший поцілунок, що вона йому подарувала.

— Я не хочу, щоб ти страждав, Пітере, — лагідно сказала вона. — Саме це зараз — справжнє, це — я і мої слова. Я не хочу, щоб ти страждав, більше я нічого не можу відчувати, але це я відчуваю глибоко.

Він притиснув свої вуста до її руки.

Коли підвів голову, вона якусь мить дивилася на нього так, наче він був її чоловіком, а потім сказала:

— Пітере, якби ти міг бути таким, який ти зараз…

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Вони довго сиділи мовчки. У цій тиші вже не було напруги.

Задзеленчав телефон.

Мить зруйнував не дзвінок, а та радість, з якою Кітінґ схопився на ноги і побіг відповідати. Вона почула його голос крізь відчинені двері — голос, непристойний у своїй полегкості.

— Алло?.. О, привіт, Еллсворте!.. Ні, анітрохи… Вільний, як пташка… Звісно, приходь, приходь просто зараз!.. Бувай!

— Це Еллсворт, — сказав він, повертаючись до вітальні. У його голосі лунали радість і натяк на зухвальство. — Він хоче заскочити.

Вона не відповіла.

Він почав метушитися, спорожняючи попільнички, в яких був лише сірник або один недопалок, зібрав газети, підкинув у вогонь поліно, що було непотрібне, засвітив більше ламп. Він насвистував мелодію з екранної оперетки.

Почувши дзвінок, Кітінґ побіг відчиняти двері.

— Як мило, — сказав Тухі, увійшовши. — Вогонь і ви вдвох. Привіт, Домінік. Сподіваюсь, я не завадив.

— Привіт, Еллсворте, — відповіла вона.

— Ти ніколи не заважаєш, — сказав Кітінґ. — Не можу висловити, який я радий тебе бачити. — Він підштовхнув до каміна стілець. — Сідай отут, Еллсворте. Що питимеш? Знаєш, коли я почув твій голос по телефону… добре, мені захотілося стрибати і скавчати, наче пес.

— Одначе не махай хвостом, — сказав Тухі. — Ні, я не питиму, дякую. Як справи, Домінік?

— Так само, як і рік тому, — відповіла вона.

— Але не так, як два роки тому?

— Ні.

— А що було два роки тому? — ліниво запитав Кітінґ.

— Ви не були одружені, — відповів Тухі. — Доісторичний період. Дозвольте пригадати — що тоді відбувалося? Гадаю, тоді постав храм Стоддарда.

— А, це, — сказав Кітінґ.

Тухі запитав:

— Ти чув щось про свого приятеля Рорка… Пітере?

— Ні, думаю, він не працює вже рік або й більше. Цього разу йому кінець.

— І я такої думки… Що поробляєш, Пітере?

— Нічого особливого… О, щойно закінчив читати «Хоробрий Жовчний Камінь».

— Сподобалося?

— Так! Знаєш, я думаю, що це дуже важлива книжка. Адже це правда, що не існує ніякої вільної волі. Ми не можемо змінити ані себе, ані того, що робимо. Це не наша провина. Нікого не можна обвинувачувати. Усе це закладено в нашому походженні й… у наших залозах. Якщо ти здібний, це не твоє досягнення — тобі пощастило із залозами. Якщо ти підлота, ніхто не може тебе карати — тобі не пощастило, і все. — Він казав це ствердно, із запалом, що не личив літературній дискусії. Він не дивився на Тухі й Домінік, а промовляв до кімнати і до того, свідком чого ця кімната стала.

— По суті правильно, — сказав Тухі. — Та якщо застосувати логіку, ми не повинні думати про покарання негідників. Оскільки вони постраждали не за свою провину, оскільки їм не пощастило і їм забракло таланту, вони заслуговують на певну компенсацію — щось штибу нагороди.

— Саме так! — вигукнув Кітінґ. — Це… це логічно.

— І справедливо, — докинув Тухі.

— Використовуєш «Знамено» як тобі заманеться, Еллсворте? — запитала Домінік.

— Ти про що?

— Про «Хоробрий Жовчний Камінь».

— О ні, я б так не сказав. Не зовсім. Завжди є непередбачувані чинники.

— Про що це ви? — запитав Кітінґ.

— Професійна балачка, — відповів Тухі. Він витягнув руки до вогню і грайливо зігнув пальці. — До речі, Пітере, щось робитимеш зі Стоунріджем?

— Чорт би його забрав, — казав Кітінґ. — Ти знаєш, у чому річ. Ти знаєш цього покидька краще за мене. Мати такий проект зараз, коли він наче манна небесна, і з усіх людей світу ним розпоряджається цей сучий син Вайненд!

— А що за біда з містером Вайнендом?

— О, облиш, Еллсворте! Ти чудово знаєш, що якби це був хтось інший, я отримав би це замовлення ось так, — він клацнув пальцями, — і навіть не мусив би просити, замовник сам прийшов би до мене. Надто знаючи, що такий архітектор як я практично сидить на бобах, з огляду на той обсяг роботи, що його може взяти наше бюро. Але містер Ґейл Вайненд! Можна подумати, він святий лама, який має алергію на повітря, що ним дихають архітектори!

— Припускаю, ти намагався?

— О, не нагадуй. Мене нудить від цього. Гадаю, я витратив близько 300 доларів, годуючи обідами і заливаючи лікери в усіх тих поганців, які обіцяли влаштувати зустріч із ним. А отримав я лише похмілля. Думаю, з самим Папою легше зустрітися.

— Припускаю, ти хочеш отримати Стоунрідж?

— Ти смієшся, Еллсворте? Я віддам за це свою праву руку.

— Це недоречно. Бо тоді ти не зможеш зробити жодного креслення чи навіть вдати, що робиш його. Краще віддати щось менш цінне.

— Я віддав би свою душу.

— Віддав би, Пітере? — запитала Домінік.

— Що в тебе на гадці, Еллсворте? — рикнув Кітінґ.

— Просто практичне припущення, — відповів Тухі. — Хто був твоїм найефективнішим продавцем у минулому і дістав тобі найкращі замовлення?

— Що ж, мабуть, це Домінік.

— Саме так. І оскільки ти не можеш потрапити до Вайненда, а навіть якби потрапив, це тобі не допомогло б, то чи не думаєш ти, що Домінік — саме та людина, яка зможе його переконати?

Кітінґ витріщився на нього:

— Еллсворте, ти збожеволів?

Домінік зацікавлено нахилилася вперед.

— Із того, що я чула, — сказала вона, — Ґейл Вайненд не робить послуг жінкам, якщо вони негарні. А якщо вони гарні, то він робить для них аж ніяк не послугу.

Тухі поглядом показав, що не заперечує це.

— Це маячня, — сердито буркнув Кітінґ. — Як Домінік потрапить до нього?

— Зателефонує в приймальню і призначить зустріч, — спокійно сказав Тухі.

— А хто тобі сказав, що він погодиться?

— Він сам.

— Коли?

— Минулої ночі. Точніше, сьогодні вранці.

— Еллсворте! — видихнув Кітінґ, і додав: — Я не вірю.

— Я вірю, — втрутилася Домінік, — інакше Еллсворт не розпочинав би цієї розмови. Вона посміхнулася Тухі: — Отже, Вайненд пообіцяв зустрітися зі мною?

— Так, моя люба.

— Як тобі це вдалося?

— О, я навів йому переконливі аргументи. Одначе раджу не зволікати. Зателефонуй йому завтра — якщо хочеш.

— А чому вона не може зателефонувати просто зараз? — запитав Кітінґ. — О, розумію, занадто пізно. Зранку, щойно прокинешся, насамперед зателефонуєш йому.

Вона глянула на нього з-під примружених повік і промовчала.

— Ти давно вже активно не опікувалася Пітеровою кар'єрою, — сказав Тухі. — Візьмешся за таке складне завдання — заради нього?

— Якщо Пітер захоче…

— Якщо я захочу? — вигукнув Пітер. — Чи ви обоє сказилися? Це ж життєвий шанс, це… — Він побачив, що вони обоє дивляться на нього з цікавістю, і буркнув: — А, дурня!

— Що дурня, Пітере? — поцікавилася Домінік.

— Невже тебе зупинять дурні плітки? Що ж, дружина будь-якого іншого архітектора рачки повзла б задля такої нагоди…

— Жоден інший архітектор такої нагоди не матиме, — сказав Тухі. — Жоден інший архітектор не має такої дружини, як Домінік. Ти завжди так пишався цим, Пітере.

— Домінік зможе подбати про себе за будь-яких обставин.

— У цьому немає жодних сумнівів.

— Усе гаразд, Еллсворте, — сказала Домінік. — Я зателефоную Вайнендові завтра.

— Еллсворте, ти неймовірний, — визнав Кітінґ, не дивлячись на неї.

— А тепер можна випити, — сказав Тухі. — Можемо відсвяткувати.

Коли Кітінґ поквапився до кухні, Тухі й Домінік поглянули одне на одного. Він посміхнувся, зиркнув на двері, за якими зник Кітінґ, і насмішкувато їй кивнув.

— Ти на це сподівався, — сказала Домінік.

— Атож.

— А зараз, Еллсворте, скажи, що ти насправді маєш на увазі?

— Я хочу допомогти тобі виклопотати для Пітера Стоунрідж. Це й справді фантастичне замовлення.

— Чому ти так хочеш, щоб я переспала з Вайнендом?

— А хіба ти не вважаєш, що це буде цікавий експеримент?

— Еллсворте, ти невдоволений тим, як обернулося моє заміжжя?

— Не зовсім. Відсотків на п'ятдесят. Що ж, у цьому світі немає нічого досконалого. Людина хапає, що може, а потім іде собі далі.

— Тобі дуже хотілося, щоб Пітер одружився зі мною. Ти знав, який буде результат. Краще, ніж Пітер або я.

— Пітер узагалі нічого не знав.

— Гаразд, це спрацювало — відсотків на п'ятдесят. Ти зробив із Пітера те, що хотів — провідного архітектора країни, який зараз злизує бруд із твоїх черевиків.

— Мені ніколи не подобалася твоя манера висловлюватися, але вона точна. Я сказав би: зараз він пес, який радісно вимахує хвостом. Ти висловилася лагідніше.

— А решта п'ятдесят відсотків, Еллсворте? Поразка?

— Майже цілковита. Моя помилка. Я мав би знати, що хтось такий, як Пітер Кітінґ, навіть у ролі чоловіка тебе не знищить.

— Що ж, ти принаймні чесний.

— Якось я вже казав тобі, що це єдиний метод, що з тобою діє. Крім того, я впевнений, тобі не знадобилося аж два роки, щоб з'ясувати, чого саме я хотів від цього шлюбу.

— І ти вважаєш, що Ґейл Вайненд виконає завдання до кінця?

— Можливо. А ти що думаєш?

— Гадаю, я знову — лише побічний ефект. Чи не ти назвав його колись випадковим бонусом? Що ти маєш проти Вайненда?

Він зареготав, але цей сміх свідчив, що він не сподівався почути це запитання. Домінік зневажливо додала: — Але не вдавай, що ти шокований.

— Добре. Поговорімо відверто. Я нічого не маю проти містера Ґейла Вайненда. Я давно планував вашу з ним зустріч. Якщо тобі потрібні подробиці — він зробив дещо, що вчора зранку мене роздратувало. Він занадто спостережливий. Тому я вирішив, що пора.

— А тут іще Стоунрідж…

— А тут іще й Стоунрідж. Я розумів, що тебе це зацікавить. Ти ніколи не продалася б, щоб урятувати свою країну, свою душу чи життя чоловіка, якого кохаєш. Але ти продаси себе, щоб дістати для Пітера Кітінґа замовлення, на яке він не заслуговує. Подивишся, що від тебе залишиться після цього. Або від Ґейла Вайненда. Мені теж буде цікаво поглянути.

— Абсолютно правильно, Еллсворте.

— Усе правильно? Навіть пасаж про чоловіка, якого ти любила — якщо любила?

— Так.

— Ти не продалася б заради Рорка? Хоча, звісно, тобі не подобається чути, як вимовляють це ім'я.

— Говард Рорк, — сказала вона спокійно.

— Домінік, тобі не бракує мужності.

Повернувся Кітінґ із тацею коктейлів. Його очі лихоманково сяяли, і він робив багато зайвих рухів. Тухі підніс свій келих.

— За Ґейла Вайненда і за нью-йоркське «Знамено»!

З

Ґейл Вайненд підвівся, вийшов їй назустріч і привітався.

— Доброго дня, місіс Кітінґ.

— Доброго дня, містере Вайненд, — відповіла Домінік.

Він підсунув їй стілець, та, коли вона сіла, не повернувся на своє місце за столом, а так і стояв, розглядаючи її з виглядом знавця. Усе вказувало на те, що причини для такої поведінки очевидні, неначе вона знала їх, і в цьому не було нічого недоречного.

— Зовні ви, наче стилізована версія вашої власної стилізованої версії, — сказав він. — Зазвичай, дивлячись на моделей мистецьких творів, людина стає атеїстом. Але цього разу скульптор наблизився до Бога.

— Який скульптор?

— Той, що зробив вашу статую.

Він відчував, що за статуєю криється якась історія, і переконався в цьому зараз, побачивши, як закам'яніло її обличчя, перекресливши на мить стриману байдужість.

— Де й коли ви бачили цю статую, містере Вайненд?

— У моїй галереї, сьогодні зранку.

— Де ви її взяли?

Настала його черга здивуватися.

— Хіба ви не знаєте?

— Ні.

— Ваш друг Еллсворт Тухі прислав її мені. Як подарунок.

— Щоб влаштувати мені цю зустріч?

— Не так прямолінійно, як, гадаю, ви думаєте. Але загалом — так.

— Він мені про це не сказав.

— Вам не подобається, що статуя в мене?

— Не дуже.

— Сподівався, ви скажете, що в захваті.

— Аж ніяк.

Він неформально вмостився на край столу, витягнувши і схрестивши ноги, і запитав:

— Схоже, ви втратили слід статуї та намагалися її знайти?

— Два роки.

— Ви не отримаєте її назад, — сказав він, пильно дивлячись на неї, — але можете отримати Стоунрідж.

— Тоді я зміню думку. Я в захваті, що Тухі віддав її вам.

Він відчув гіркуватий тріумф — і розчарування, вирішивши, що може читати її думки, бо вони такі очевидні. Урешті-решт, він запитав:

— Бо це дозволило нам зустрітися?

— Ні. Тому що ви передостання людина в світі, яку я хотіла б бачити власником цієї статуї. Але Тухі — остання така людина.

Радість перемоги розтанула; це було не те, що повинна була сказати чи подумати жінка, яка хоче отримати Стоунрідж.

Він запитав:

— Ви не знали, що вона в Тухі?

— Ні.

— Ми повинні об'єднатися проти нашого спільного друга містера Еллсворта Тухі. Мені не подобається бути пішаком, і я гадаю, що вам теж. Містер Тухі не сказав так багато. Ім'я скульптора, наприклад.

— Він вам не сказав?

— Ні.

— Стівен Меллорі.

— Меллорі?.. Це не той, хто намагався… — він голосно розреготався.

— У чому річ?

— Тухі сказав, що не може згадати імені. Цього імені…

— Невже містер Тухі досі здатен вас здивувати?

— Він зробив це кілька разів протягом останніх днів. Це особливий різновид вправності — бути таким вульгарним, як він. Дуже складний різновид. Мені майже подобається його артистизм.

— Я не поділяю ваших смаків.

— У жодній царині? Ані в скульптурі, ані в архітектурі?

— Я впевнена тільки в архітектурі.

— Хіба доречно таке казати?

— Можливо, що ні.

Він поглянув на неї.

— А ви цікава.

— Не мала наміру вас зацікавити.

— І це ваша третя помилка.

— Третя?

— Перша стосувалася містера Тухі. За цих обставин слід було очікувати, що ви вихвалятимете його, цитуватимете, покладетеся на його незаперечний авторитет в царині архітектури.

— Але можна було очікувати, що ви знаєте Еллсворта Тухі. Цитати були б недоречними.

— Я мав намір сказати це вам, якби ви дали мені шанс.

— Це мене розважило б.

— Ви очікували, що вас розважатимуть?

— Так.

— Історією про статую? — Це було єдине дошкульне місце, яке він виявив.

— Ні, — її голос звучав твердо. — Не про статую.

— Розкажіть мені, коли її зробили і для кого?

— Містер Тухі про це теж забув розповісти?

— Очевидно, що так.

— Пригадуєте скандал, пов'язаний із будівлею, що називалася храм Стоддарда? Два роки тому. Вас тоді саме не було.

— Храм Стоддарда… А звідки ви знаєте, де я був два роки тому?.. Стривайте, храм Стоддарда. Я пригадав: блюзнірська церква чи якийсь інший об'єкт, що дав нагоду біблійській бригаді завити на повне горло.

— Так.

— Там була… — він затнувся. Його голос прозвучав твердо і вперто, як і її. — Там була статуя оголеної жінки.

— Так.

— Тепер розумію.

Він хвильку помовчав. Потім сказав різко, наче тамуючи в собі лють, причин якої вона не розуміла:

— Тоді я був десь на Балі. Мені прикро, що весь Нью-Йорк побачив статую раніше за мене. Але я не читаю газет, коли плаваю. Я наказав звільнити кожного, хто принесе на яхту газету Вайненда.

— Ви колись бачили фотографії храму Стоддарда?

— Ні. Споруда була варта статуї?

— Статуя майже варта споруди.

— Храм зруйнували, так?

— Так. За допомогою Вайнендових газет.

Він стенув плечима.

— Я пригадую, що Алва Скаррет тоді добряче розважився. Великий скандал. Мені прикро, що я його проґавив. Але Алва добре впорався. Між іншим, звідки ви знаєте, що мене тоді не було і чому моя відсутність закарбувалася у вашій пам'яті?

— Ця історія коштувала мені роботи у вас.

— Вашої роботи? У мене?

— А хіба ви не знаєте, що раніше мене звали Домінік Франкон?

Його плечі під модним піджаком трохи подалися вперед, виявивши здивування — і безпорадність. Він лише пильно подивився на неї і сказав:

— Ні.

Вона байдужо всміхнулася:

— Здається, Тухі спробував нам обом усе ускладнити так, як це тільки можливо.

— До біса Тухі. Із цим ще треба розібратися. Це маячня якась. То ви Домінік Франкон?

— Була.

— Ви працювали тут, у цьому будинку?..

— Шість років.

— Чому я ніколи вас не бачив?

— Я переконана, що ви не знаєте в обличчя усіх своїх працівників.

— Гадаю, ви розумієте, про що я.

— Хочете, щоб я пояснила?

— Так.

— У мене не було бажання з вами зустрічатися.

— А це вже справді маячня.

— Я маю зігнорувати ці слова чи зрозуміти їх?

— Залишаю вибір за вами. З вашою вродою і знанням репутації, що, як ви знаєте, мені приписують — чому ви не намагалися зробити в «Знамені» справжню кар'єру?

— Я ніколи не прагнула зробити кар'єру в «Знамені».

— Чому?

— Можливо, з тієї ж причини, що змушує вас забороняти газети Вайненда на яхті.

— Це хороша причина, — спокійно мовив він, а потім запитав своїм звичним тоном: — Цікаво, що ж ви зробили, щоб я вас звільнив? Пішли проти нашої політики?

— Я намагалася захистити храм Стоддарда.

— Не могли придумати нічого кращого, ніж бути щирою в «Знамені»?

— Я мала намір сказати вам це — якби ви дали мені шанс.

— Розважалися?

— Тоді ні. Мені подобалося тут працювати.

— Ви єдина така людина в цій будівлі.

— Одна з двох.

— Хто ж другий?

— Ви, містере Вайненд.

— Не будьте така впевнена у цьому, — підвівши голову, він побачив натяк на кпин у її очах і запитав: — Ви сказали це, щоб упіймати мене на подібній заяві?

— Так. Гадаю, що так, — відповіла вона безтурботно.

— Домінік Франкон… — він знову вимовив її ім'я, до неї не звертаючись. — Мені подобалися ваші статті. Я майже хочу, щоб ви прийшли зараз проситися на свою стару роботу.

— Я тут, щоб поговорити про Стоунрідж.

— Авжеж, — він відхилився назад, приготувавшись до довгої переконливої промови. Він подумав, що цікаво буде почути, які аргументи вона обере і як поводитиметься в ролі прохачки. — Гаразд, що ви мені скажете з цього приводу?

— Я хочу, щоб ви віддали це замовлення моєму чоловікові. Я розумію, звісно, що у вас немає жодних причин це робити — хіба що я погоджуся з вами переспати. Якщо ви вважаєте це достатньою причиною — я згодна.

Він мовчки її розглядав, не дозволяючи собі й натяку на якусь реакцію. Вона дивилася на нього, трохи здивована його уважним розмірковуванням, наче її слова не варті особливої уваги. Він не міг виявити, хоч як шукав, жодного виразу на її обличчі, крім недоречної нескаламученої чистоти.

Нарешті сказав:

— Це було те, що я хотів вам запропонувати. Але не так грубо і не під час першої зустрічі.

— Я заощадила вам час і допомогла уникнути брехні.

— Ви дуже любите свого чоловіка?

— Я його зневажаю.

— Ви маєте величезну віру в його мистецький геній?

— Вважаю його третьорозрядним архітектором.

— То чому ви це робите?

— Це мене розважає.

— Гадав, що лише я дію з таких мотивів.

— Ви не повинні мати щось проти. Не вірю, містере Вайненд, щоб ви колись вважали оригінальність бажаною чеснотою.

— Насправді ж вас не обходить, отримає ваш чоловік Стоунрідж чи ні?

— Не обходить.

— І ви не маєте жодного бажання спати зі мною?

— Жодного.

— Я міг би захопитися жінкою, яка грає так, як ви. Але це не гра.

— Не гра. Будь ласка, не захоплюйтеся мною. Я намагаюсь уникнути цього.

Коли він посміхався, його лицевим м'язам не було потреби рухатися; на його обличчі завжди був натяк на посмішку, просто на мить він різкіше проступав на обличчі, а потім непомітно зникав. Насмішка стала різкіша.

— Власне кажучи, — сказав він, — ваша головна мета — це я, врешті-решт. Бажання мені віддатися. — Він зауважив погляд, що вона не змогла його приховати, і додав:

— Ні, не тіште себе думкою, що я припустився такої очевидної помилки. Зовсім навпаки. Хіба це не ви казали, що вважаєте мене передостанньою людиною у світі? Вам не потрібен Стоунрідж. Ви хочете продати себе зі щонайниціших міркувань найницішій особі, яку ви знайшли.

— Я не очікувала, що ви це зрозумієте, — просто сказала вона.

— Ви хочете — чоловіки це іноді роблять, але не жінки — висловити через сексуальний акт свою абсолютну зневагу до мене.

— Ні, містере Вайненд. До себе.

Тонка лінія його рота ледь поворухнулася, неначе губами він вловив перший натяк на відвертість — мимоволі, а тому видаючи слабкість, — тому він контролював уста, кажучи:

— Більшість людей пнутимуться щосили, щоб переконати себе, що мають самоповагу.

— Так.

— І, звісно ж, гонитва за самоповагою свідчить про її відсутність.

— Так.

— Ви розумієте, що означає гонитва за зневагою до себе?

— Те, що мені її бракує?

— І те, що ви ніколи цього не досягнете.

— Я не очікувала, що ви зрозумієте й це.

— Я не казатиму більше нічого — інакше перестану бути передостанньою людиною на світі й не пасуватиму для вашої мети. — Він підвівся: — Чи повинен я офіційно повідомити, що погоджуюся на вашу пропозицію?

Вона схилила голову на знак згоди.

— Власне кажучи, — сказав він, — мені байдуже, кого обрати будувати Стоунрідж. Я ніколи не наймав хороших архітекторів для своїх споруд. Я даю людям те, чого вони бажають. Цього разу я затримався з вибором, тому що втомився від тих невігласів, які працювали на мене, а обирати без певних стандартів чи причин дещо складно. Я впевнений, ви не заперечуватимете, що я це кажу. Я насправді вдячний за те, що ви даєте мені значно вагомішу причину, ніж я сподівався знайти.

— Я втішена, що ви не сказали, начебто завжди захоплювалися роботою Пітера Кітінґа.

— А ви не сказали, що втішені поповнити видатний перелік коханок Ґейла Вайненда.

— Вас, можливо, втішить те, що я скажу. Та, я думаю, що ми дійдемо спільної мови.

— Цілком імовірно. Зрештою, ви дали мені новий досвід: робити те, що я роблю завжди — але чесно. Я вже можу почати наказувати? Не вдаватиму, що це щось інше.

— Якщо бажаєте.

— Ви вирушаєте зі мною у двомісячний круїз на моїй яхті. Ми відпливаємо за десять днів. Коли повернемося, ви можете повертатися до вашого чоловіка — з контрактом на Стоунрідж.

— Чудово.

— Я хочу познайомитися з вашим чоловіком. Можливо, ви обоє повечеряєте зі мною в понеділок увечері?

— Так, якщо ви цього хочете.

Коли вона підвелася, щоб іти, він запитав:

— Я можу сказати вам, яка різниця між вами та вашою статуєю?

— Ні.

— Але я цього хочу. Приголомшливо побачити ті самі елементи у двох композиціях на різну тему. Все у вашій статуї — тема піднесеного захвату. Але ваша власна тема — це страждання.

— Страждання? Я не усвідомлювала, що показую це.

— Ви не показуєте. Саме це я і маю на увазі. Жодна щаслива людина не може бути така нечутлива до болю.

Вайненд зателефонував до свого артдилера і попросив організувати приватний показ робіт Стівена Меллорі. Сам він відмовився особисто зустрічатися з Меллорі; він ніколи не зустрічався з митцями, роботи яких йому подобалися. Артдилер квапливо виконав доручення. Вайненд придбав п'ять робіт — і заплатив більше, ніж торговець сподівався отримати.

— Містерові Меллорі буде цікаво довідатися, — сказав продавець, — що саме привернуло вашу увагу.

— Я бачив одну з його робіт.

— Яку?

— Це не має значення.

Тухі сподівався, що Вайненд покличе його після зустрічі з Домінік. Вайненд не покликав. Але за кілька днів, випадково зустрівши Тухі у відділі новин, він голосно запитав:

— Містере Тухі, невже вас намагалося вбити так багато людей, що ви не здатні запам'ятати їхніх прізвищ?

Тухі всміхнувся і відповів:

— Я впевнений, що багато людей цього хотіли б.

— Ви лестите людям, — зронив Вайненд і вийшов.

Пітер Кітінґ розглядав розкішне приміщення ресторану. Це був найвишуканіший заклад у місті. І найдорожчий. Кітінґ тішився, що він тут на запрошення Ґейла Вайненда.

Він намагався не витріщатися на елегантного Вайненда, який сидів навпроти. Він благоговів перед Вайнендом, який запросив його на вечерю до публічного місця. Люди зиркали на видавця — потайки і вміло маскуючи погляди, але все одно зиркали, — і їхня увага поширювалася на двох гостей за його столом.

Домінік сиділа між чоловіками. Вона вбралася у білу шовкову сукню з довгими рукавами та коміром-каптуром; чернечий одяг, який створював приголомшливий ефект вечірньої сукні лише тому, що так очевидно не відповідав цьому призначенню. На ній не було прикрас. Золотисте волосся — вкладено шоломом. Важкий білий шовк збирався складками від рухів її тіла, увиразнюючи із холодною цнотливістю тіло жертовного об'єкта, запропонованого привселюдно, без потреби приховувати його чи бажати. Кітінґу сукня здавалася негарною. Та він зауважив, що Вайненд, здається, був від неї в захваті.

Хтось за віддаленим столиком пильно дивився на них. Потім велика постать підвелася — і Пітер Кітінґ упізнав Ролстона Голкомба, який квапився до їхнього столика.

— Пітере, мій хлопчику, я такий втішений тебе зустріти, — прогудів Голкомб, тиснучи йому руку, киваючи Домінік і підозріло ігноруючи Вайненда. — Де ж це ти зник? Чому тебе більше ніде не видно? — Три дні тому вони разом обідали.

Вайненд підвівся і стояв, ґречно схилившись. Кітінґ завагався, потім, з очевидною нехіттю, мовив:

— Містер Вайненд — містер Голкомб.

— Невже це той самий містер Ґейл Вайненд? — промовив Голкомб із майстерно вдаваною невинністю.

— Містере Голкомб, якщо ви побачите одного із братів Сміт з етикетки сиропу від кашлю у житті, ви його впізнаєте? — запитав Вайненд.

— Гадаю, що так, — сказав Голкомб, розгублено кліпаючи.

— Моє обличчя, містере Голкомб, це така ж етикетка масового снодійного.

Голкомб пробурмотів кілька ввічливих банальностей і втік.

Вайненд лагідно всміхнувся:

— Ви не повинні були боятися представляти мені містера Голкомба, містере Кітінґ, навіть якщо він теж архітектор.

— Боятися, містере Вайненд?

— Не обов'язково, адже все уже вирішено. Хіба місіс Кітінґ не сказала, що Стоунрідж ваш?

— Я… ні, вона не сказала мені… Я не знав…

Вайненд усміхнувся, й ця усмішка не сходила з його обличчя, тому Кітінґ відчув, що мусить продовжувати, поки його не зупинять.

— Я не надто сподівався… не так швидко… Звісно, я думав, що ця вечеря може бути знаком… допоможе вам вирішити… — У нього мимохіть вирвалося:

— Ви завжди розкидаєтеся такими несподіваними повідомленнями, як оце зараз?

— Завжди, коли можу, — серйозно погодився Вайненд.

— Я зроблю все належне, щоб виправдати цю честь і ваші сподівання, містере Вайненд.

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Вайненд.

Цього вечора він мало говорив із Домінік. Здавалося, що він приділяє цілковиту увагу Кітінґу.

— Суспільство прихильно поставилося до моїх попередніх старань, — сказав Кітінґ, — і я зроблю Стоунрідж своїм найкращим досягненням.

— Це доволі серйозна обіцянка. Якщо взяти до уваги виборний перелік ваших робіт.

— Я не сподівався, що мої роботи були достатньо важливі, щоб привернути вашу увагу, містере Вайненд.

— Але я непогано їх знаю. Споруда «Космо-Слотника» — чистий Мікеланджело. — Обличчя Кітінґа розпливлося неймовірною радістю; він чув, що Вайненд знається на мистецтві, тому не розкидатиметься легко такими порівняннями. — Будівля Національного банку — істинний Палладіо. Універмаг Слоттера поцуплено у Крістофера Рена. — Обличчя Кітінґа змінило вираз. — Погляньте, яку компанію знаменитостей я отримаю за ціною одного. Хіба це не вигідне надбання?

Кітінґ напружено всміхнувся і сказав:

— Я чув про ваше незрівнянне почуття гумору, містере Вайненд.

— А ви чули про мій оповідацький хист?

— Що ви маєте на увазі?

Вайненд наполовину обернувся в кріслі й поглянув на Домінік, наче розглядаючи неживий предмет.

— У вашої дружини прекрасне тіло, містере Кітінґ. Її плечі занадто вузькі, але пречудово поєднуються з усім іншим. Її ноги занадто довгі. Але це надає їй елегантності, що буває в хороших яхтах. Її груди неймовірні, вам так не здається?

— Архітектура — це груба професія, містере Вайненд, — Кітінґ спробував засміятися. — Вона не готує до найвищої витонченості.

— Містере Кітінґ, ви не розумієте мене?

— Якби я не знав, що ви джентльмен, я міг би неправильно вас зрозуміти, але ви мене не обдурите.

— Це саме те, чого я не хочу робити.

— Я ціную компліменти, містере Вайненд, але не впевнений, що ми повинні обговорювати мою дружину.

— Чому б і ні, містере Кітінґ? Люди вважають хорошим тоном розмовляти про те, що мають — або матимуть — спільного.

— Містере Вайненд, я… я не розумію.

— Я повинен висловитися ясніше?

— Ні, я…

— Ні? Ми повинні забути про Стоунрідж?

— О, поговорімо про Стоунрідж! Я…

— Але, містере Кітінґ, ми про нього і говоримо.

Кітінґ роззирнувся. Він подумав, що такі речі не можуть відбуватися в таких місцях; вибаглива пишнота навколо робила їх потворними; він волів опинитися в темному підвалі.

Він подумав: «Кров на бруківці — гаразд, але ж не кров на килимі у вітальні»…

— Тепер я розумію, що це жарт, — сказав він.

— Тепер моя черга оцінити ваше почуття гумору, містере Кітінґ.

— Такі речі… такі речі не роблять…

— Містере Кітінґ, це зовсім не те, про що ви подумали. Ви маєте на увазі, що так роблять постійно, але про це не говорять уголос.

— Я не думав…

— Ви думали про це, перш ніж сюди прийти. Ви нічого не мали проти. Згоден, я поводжуся непристойно. Я порушую всі правила пристойності. Надзвичайно жорстоко бути чесним.

— Будь ласка, містере Вайненд, облишмо… цю тему. Я не знаю, як… як мені поводитися.

— Це просто. Вам слід дати мені ляпаса. — Кітінґ захихотів. — Вам слід було зробити це ще кілька хвилин тому.

Кітінґ зауважив, що його долоні спітніли і що він намагається перенести вагу свого тіла на руки, які стискали серветку на колінах. Вайненд і Домінік їли, повільно і спокійно, наче сиділи за іншим столиком. Кітінґ подумав, що вони не схожі на людей; сяйво кришталевих підвісок у залі нагадувало рентгенівське проміння, що пронизувало не до кісток, а навіть глибше; це були душі, думав він, що сидять за столом, душі у вечірньому вбранні, позбавлені людської плоті, жахливі у своїй відвертості — жахливі, бо він очікував побачити катів, а бачив цілковиту невинність. Він запитав себе — а що вони бачать у ньому, що саме ховається під його одягом, якщо відкинути його фізичну форму.

— Ні? — запитав Вайненд. — Ви цього не хочете, містере Кітінґ? Звісно, вам не варто це робити. Лише скажіть, що вас це не влаштовує, і я не заперечуватиму. У протилежному кінці зали сидить містер Ролстон Голкомб. Він може так само побудувати Стоунрідж, як і ви.

— Я не розумію, про що ви, містере Вайненд? — пробелькотів Кітінґ. Його очі вп'ялися в томатне желе на тарілці з салатом; воно було м'яке і тремтіло; його нудило.

Вайненд звернувся до Домінік.

— Місіс Кітінґ, чи пригадуєте нашу розмову про певні прагнення? Я сказав, що це прагнення вам не до снаги. Погляньте на свого чоловіка, він у цьому експерт — без зусиль. Отак і треба чинити. Спробуйте колись дорівнятися. Не намагайтеся сказати, що не можете. Я й так це знаю. Ви дилетантка, люба моя.

Кітінґ подумав, що мусить щось сказати, але не міг, принаймні не тоді, коли перед ним був салат. Його жахала ця тарілка, а не вибагливе чудовисько навпроти; решта зали була тепла і безпечна. Він похилився вперед і ліктем скинув тарілку зі столу.

Пробелькотів якісь вибачення. Поруч виникла якась постать, пролунали ввічливі перепрошення, і килими почистили.

Кітінґ почув голос: «Навіщо ви це робите?», побачив, як до нього повернулися два обличчя, і зрозумів, що це сказав він.

— Пітере, містер Вайненд робить це не для того, щоб помучити тебе, — спокійно відповіла Домінік. — Він робить це для мене. Щоб побачити, скільки я можу витерпіти.

— Це правда, місіс Кітінґ, — сказав Вайненд. — Почасти правда. Інша частина правди — виправдати себе.

— У чиїх очах?

— У ваших. І можливо, в моїх.

— Вам це потрібно?

— Іноді. «Знамено» — це мерзенна газета, адже так? Що ж, я заплатив своєю честю за право перебувати на позиції, де можу розважатися, спостерігаючи, як честь функціонує в інших людей.

Його власний одяг, думав Кітінґ, тепер нічого не містив. Тому що ці два обличчя більше його не зауважували. Він був у безпеці; його місце за столом було порожнє. Він здивовано і збайдужіло спостерігав із великої відстані, як ці двоє так спокійно дивляться одне на одного — не як вороги, не як кати, а як друзі.

За два дні до відплиття яхти Вайненд зателефонував Домінік пізно ввечері.

— Ви можете прийти просто зараз? — запитав він і, почувши у відповідь тишу, додав: — О ні, це не те, про що ви подумали. Я дотримуюся домовленостей. Ви будете у цілковитій безпеці. Я просто хотів би побачити вас сьогодні.

— Добре, — відповіла вона, і здивувалася, почувши тихе: «Дякую вам».

Коли двері ліфта відчинилися у приватному вестибюлі пентхауса, він уже чекав, одначе не дав їй вийти, а сам увійшов до ліфта.

— Я не хочу, щоб ви приходили до мене додому, — сказав він. — Ми їдемо поверхом нижче.

Ліфтер ошелешено витріщився на нього.

Ліфт зупинився навпроти замкнених дверей. Вайненд відчинив їх і дозволив їй увійти першою, пропускаючи до своєї галереї. Вона згадала, що це було місце, до якого ніколи не входили сторонні. Вона нічого не запитала. Він не пояснював.

Чотири години вона повільно блукала просторими кімнатами, розглядаючи неймовірні скарби. На підлозі лежав товстий килим, не було чути ані звуку її кроків, ані звуків вулиці ззовні. Він ішов за нею, зупиняючись, коли зупинялася вона. Його очі мандрували разом з її очима від експоната до експоната. Інколи він дивився на її обличчя. Вона проминула, не зупинившись, статую із храму Стоддарда.

Він не просив її побути довше чи поквапитися, неначе подарував їй це місце. Вона сама вирішила, коли піти, і він провів її до дверей. Домінік запитала:

— Чому ви хотіли, щоб я це побачила? Це не змусить мене думати про вас краще. Можливо, гірше.

— Так, саме цього я очікував би, — спокійно відповів він, — якби думав про це. Але я не думав. Я просто захотів, щоб ви побачили.

4

Сонце сідало, коли вони вийшли з автівки. У розлогості неба й моря, зеленого моря над розлитою ртуттю, виблиски полум'я вигравали на краях хмар і на мідній обшивці яхти, що здавалася білою рухливою блискавкою, чутливим тілом, напнутим над приборканою нерухомістю.

Домінік глянула на золоті літери «Я це роблю» — на тендітно-білому борті.

— Що означає ця назва?

— Це відповідь, — мовив Вайненд, — людям, які давно померли. Хоча, можливо, вони й не стали безсмертними. Розумієте, у дитинстві я найчастіше чув фразу: «Не ти тут керуєш».

Вона пригадала розмови про те, що він ніколи не відповідав на запитання про назу яхти. Їй він відповів одразу; здається, і сам не зауважив, що зробив для неї виняток. Вона помітила в ньому якесь умиротворення, дивне й нове для неї, що створювало атмосферу цілковитої визначеності.

Вони піднялися на палубу, і яхта відразу попливла, начебто Вайнендові кроки ввімкнули двигун. Він стояв біля поруччя, не доторкаючись до неї, і дивився на довгу коричневу смугу берега, що, віддаляючись, підіймалася та опадала на тлі неба. Потім повернувся до неї, й вона побачила в його очах не зізнання, не очікування початку, а продовження погляду — наче він дивився на неї весь час.

Коли вони спустилися вниз, він зайшов разом із нею до каюти і сказав:

— Будь ласка, повідомте, якщо вам чогось захочеться, — і вийшов крізь бічні двері. Вона побачила, що вони ведуть до його спальні. Він замкнувся і не виходив.

Домінік ліниво блукала каютою. Розмите віддзеркалення мандрувало вслід за нею блискучою поверхнею панелей із атласного дерева. Вона витягнулася у низькому кріслі, схрестивши ноги і закинувши руки за голову, і вп'ялася очима в ілюмінатор, що змінював колір від зеленого до темно-синього. Потім простягнула руку й увімкнула світло; синява зникла й перетворилася на лаковане чорне коло.

Стюарт оголосив вечерю. Вайненд постукав у двері та провів її до їдальні. Його поведінка дивувала Домінік: він був веселим, і його спокійна радість свідчила про особливу щирість.

Коли вони сіли за стіл, Домінік запитала:

— Чому ви покинули мене саму?

— Я вважав, що вам, імовірно, захочеться побути самій.

— Щоб звикнути до думки про нас?

— Якщо вам хочеться так думати.

— Я звикла до неї ще перед тим, як увійшла до вашого кабінету.

— Авжеж. Вибачте, що припустив якусь слабкість у вас. Вам краще знати. Між іншим, ви не запитали, куди ми вирушаємо.

— Це було б виявом слабкості.

— Так. Я втішений, що вам байдуже. Бо я ніколи не дотримуюся конкретного маршруту. Цей корабель не для того, щоб дістатися до якось місця, а щоб звідкись виїхати. Коли я зупиняюся в порту, то лише для того, щоб відчути справжнє задоволення від відплиття. Я завжди думаю: ось іще одне місце, що не може мене затримати.

— Я звикла багато подорожувати. І завжди відчувала те саме. Мені казали: це тому, що я ненавиджу людство.

— Ви ж не така наївна, щоб цьому повірити?

— Не знаю.

— Безперечно, ви не вірите цій маячні. Я маю на увазі приповідку, що свиня — це символ любові до людства, бо ця істота приймає все. Власне кажучи, людина, яка любить усіх і всюди почувається як удома, — справжній людиноненависник. Вона нічого не очікує від людей, тому жодна форма аморальності не може її образити.

— Ви про людей, які кажуть, що дещиця порядності є навіть у найгірших із нас?

— Я про людей, які мають паскудне нахабство проголошувати, що однаково люблять чоловіка, який створив вашу статую, і чоловіка, який продає на вулиці повітряні кульки з зображенням Міккі Мауса. А ще я про людей, які люблять тих, хто віддає перевагу повітряним кулькам із Міккі Маусом вашій статуї, а таких чимало. Також я про людей, які однаково завзято люблять Жанну д'Арк і продавчинь одягу в бродвейських крамничках. Я про людей, які люблять вашу вроду і жінок, яких зустрічають у метро, — той типаж, який не може закинути ногу на ногу, не показавши іншим плоті над підв'язками панчіх, — із однаковим захватом. Я маю на увазі людей, які люблять чисті, впевнені та безстрашні очі людини, яка дивиться в телескоп, і закаламучений погляд ідіота — однаково. Я маю на увазі величезну, щедру, великодушну компанію. Тож хіба це ви ненавидите людство, місіс Кітінґ?

— Ви говорите все те, що — відколи себе пам'ятаю, відколи я почала бачити і думати — мене… — вона замовкла.

— …вас мучило. Авжеж. Не можна любити людину, не зненавидівши більшість створінь, які на це ім'я претендують. Або те, або те. Не можна любити Бога і блюзнірство. За винятком випадків, коли людина не знає, що вчинила блюзнірство. Бо не знає Бога.

— Що ви скажете, коли я відповім так, як зазвичай казали мені люди: любов — це прощення?

— Я скажу, що це непристойність, на яку ви не здатні — навіть якщо вважаєте себе експертом у цьому.

— Або що любов — це співчуття?

— О, помовчте. Таке навіть чути бридко. А чути це від вас огидно — навіть як жарт.

— То яка ваша відповідь?

— Любов — це шана, поклоніння, возвеличення і погляд вгору. Це не пов'язка на брудних ранах. Але вони цього не знають. Ті, хто говорять про любов за кожної оказії, ніколи її не відчували. Вони зляпали нестравну печеню із прихильності, співчуття, зневаги і байдужості, назвавши це любов'ю. Якщо ви відчували, що означає любити у вашому і моєму розумінні — всеосяжну пристрасть без меж, — ви не здатні погодитися на менше.

— У моєму і вашому розумінні?

— Це те, що ми відчуваємо, дивлячись на щось таке, як ваша статуя. В ній немає прощення і немає жалю. Я вбив би людину, яка стверджувала б, що ці риси повинні там бути. Але, знаєте, коли така людина дивиться на вашу статую, вона нічого не відчуває. Це наче собака зі зламаною лапою — їй байдуже. Вона навіть відчуває себе шляхетнішою, перев'язуючи лапу собаці, ніж дивлячись на вашу статую. Тому якщо ви шукаєте сяйва величі, якщо вам потрібен захват, якщо ви волаєте до Бога і відмовляєтеся натомість промивати рани — вас називають людиноненависником, місіс Кітінґ, бо ви вчинили злочин, пізнавши любов, на яку людство ще не заслуговує.

— Містере Вайненд, ви читали статтю, за яку мене звільнили?

— Ні. Тоді не прочитав. Зараз не наважуся.

— Чому?

Він не відповів на запитання, а мовив, усміхаючись:

— І ось ви прийшли до мене і сказали: «Ви наймерзенніша людина на Землі — візьміть мене, щоб я навчилася зневажати себе. Мені бракує того, чим живе більшість людей. Вони вважають життя стерпним, натомість я не здатна на це». Тепер бачите, що цим показали?

— Я не очікувала, що це помітно.

— Ні, лише не видавцеві нью-йоркського «Знамена». Усе гаразд. А я очікував гарненьку шльондру, яка товаришує з Еллсвортом Тухі.

Вони розреготалися. Вона подумала: як дивно, що вони можуть так легко спілкуватися — наче він забув про мету їхньої поїздки. Його спокій поширював заразливе умиротворення між ними.

Вона спостерігала, як ненав'язливо-поштиво їм подають вечерю, дивилася на білу скатертину на тлі темно-червоних дерев'яних панелей. Усе на цій яхті дихало розкішшю, і вона мимохіть подумала, що вперше опинилася у по-справжньому пишному місці: розкіш відходила на другий план і ставала таким доречним тлом для Вайненда, що її можна було не зауважувати.

Людина стала вища за своє багатство. Вона зустрічала багатих людей, які кам'яніли від благоговіння перед тим, що здавалося їм остаточною метою. Розкіш цього місця не була метою і не була фінальним досягненням чоловіка, який безтурботно схилився над столом. Вона запитала себе, а що є його метою.

— Вам личить цей корабель, — сказала вона.

Домінік побачила в його очах задоволення — і вдячність.

— Дякую вам… А галерея?

— Теж. Але її важче вибачити.

— Я не хочу, щоб ви шукали вибачень для мене, — сказав він просто, без докору.

Вони закінчили вечеряти. Вона чекала на неминуче запрошення. Його не було. Він і далі сидів, курив і розповідав про яхту й океан.

Її рука випадково лягла на скатертину, поруч із його рукою. Вона побачила, як він глянув на неї. Захотіла відсмикнути, але змусила себе не робити цього. «Зараз», — подумала вона.

Він підвівся:

— Ходімо на палубу.

Вони стояли біля поруччя і дивилися на чорну порожнечу. Простору не було видно, його можна було лише відчути у повітрі на обличчі. Кілька зірок надавали реальності порожньому небу. Кілька білих вогнистих відблисків на воді надавали життя океану.

Він стояв, безтурботно схилившись за борт, схопившись рукою за поперечну балку палуби. Вона бачила, як пливуть іскри, окреслюючи краї хвиль, захоплені в рамки лініями його тіла. Це теж йому личило.

Вона сказала:

— Можу назвати ще одне ганебне відчуття, якого ви ніколи не зазнавали?

— Яке саме?

— Ви ніколи не почувалися маленьким, дивлячись на океан.

Він засміявся:

— Ніколи. І також не тоді, коли дивлюся на зірки. Чи на вершини гір. Чи на Великий Каньйон. Чому я повинен так почуватися? Дивлячись на океан, я відчуваю велич людини, думаю про неймовірні вміння того, хто створив корабель, щоб підкорити цей бездушний простір. Дивлячись на вершини гір, я думаю про тунелі та динаміт. Дивлячись на зірки, я думаю про літаки.

— Так. І це особливий священний захват, що його, кажуть, люди відчувають, споглядаючи природу — я ніколи не зазнала цього від природи, лише від… — Вона замовкла.

— Від чого?

— Від споруд, — прошепотіла вона. — Від хмарочосів.

— Чому ви не хотіли цього казати?

— Я… не знаю.

— Я віддав би найвеличніший захід сонця за один лише вигляд нью-йоркського горизонту. Надто, коли вже не видно деталей. Лише форми. Форми і думка, що їх створила. Небо над Нью-Йорком і воля людини, яку можна побачити. Яка ще релігія нам потрібна? А люди розповідають мені про пілігримів, які лізуть до якоїсь вогкої місцини в джунглях, щоб віддати данину зруйнованому храму, хтивому кам'яному монстру з круглим черевом, що створений якимось лепруватим дикуном. І вони хочуть побачити красу і геніальність? Чи вони шукають якогось піднесення? Нехай приїдуть до Нью-Йорка, стануть на березі Гудзону і вклякнуть. Коли я бачу це місто зі свого вікна — ні, я не почуваюся маленьким, — відчуваю, що якщо йому загрожуватиме війна, я хотів би злетіти і захисти його власним тілом.

— Ґейле, я не знаю, слухаю я тебе чи себе.

— Ти себе щойно чула?

Вона всміхнулася.

— Насправді ні. Але я не братиму своїх слів назад, Ґейле.

— Дякую тобі… Домінік. — Його голос був ніжний і здивований. — Але ми не говоримо зараз про тебе чи про мене. Ми говоримо про інших людей. — Він вперся долонями в борт і говорив, спостерігаючи за іскрами на воді. — Цікаво розмірковувати про причини того, що змушує людей прагнути самоприниження. Як у цій думці про ницість перед природою. Це не банальність, це практично феномен. Ти помічала, як самовпевнено звучить людина, яка розповідає про це? Погляньте, ніби каже вона, я втішений бути пігмеєм, ось який я доброчесний. Ти колись чула, з якою насолодою цитують відомих людей, які сказали, що не почуваються видатними, дивлячись на Ніагарський водоспад? Вони наче прицмокують губами у цілковитому захваті від усвідомлення, що найкраще в них — це лише порох порівняно з брутальною силою землетрусу. Вони наче розпласталися на своїх чотирьох і принижено б'ють чолом перед його величністю ураганом. Але це не той дух, який приборкав вогонь, пару, електроенергію, який перетинав океани у вітрильниках, будував аероплани і дамби… і хмарочоси. Чого саме вони бояться? Кого вони так ненавидять — люди, народжені плазувати? І чому?

— Коли я знайду відповідь, — сказала вона, — то погоджуся зі світом.

Він розповідав далі — про свої подорожі, про континенти за межами пітьми, що їх оточував і перетворював простір на м'яку завісу, притиснуту до їхніх повік. Вона чекала. Перестала відповідати. Дала йому нагоду скористатися з її мовчанки, щоб покласти цьому край і промовити слова, яких вона очікувала. Він їх не промовив.

— Ти втомилася, моя люба? — запитав він.

— Ні.

— Я принесу крісло, якщо хочеш сісти.

— Ні. Мені так подобається.

— Трохи холодно. Але до завтра ми відпливемо далеко на південь, й увечері ти побачиш океан у вогні. Це справді красиво.

Він замовк. Вона відчувала швидкість яхти за звуком води, за шелестким стогоном протесту проти того, що прорізало довгу рану на поверхні океану.

— Коли ми спустимося вниз? — запитала Домінік.

— Ми не спускатимемося.

Він сказав це спокійно, з тією дивною простотою, наче безпорадно зупинився перед фактом, що не міг його змінити.

— Ти вийдеш за мене? — запитав він.

Вона не змогла приховати шоку; він передбачив це і спокійно, з розумінням, усміхнувся.

— Зараз краще нічого не кажи, — обачно зауважив він. — Але ти волієш почути це, адже така тиша між нами — це більше, ніж я можу розраховувати. Ти не хочеш нічого мені казати, але я говорив сьогодні замість тебе, тому дозволь мені зробити це знову. Ти обрала мене як символ твоєї зневаги до людства. Ти не кохаєш мене. Не хочеш обдарувати мене нічим. Для тебе я лише знаряддя саморуйнації, я все це розумію, приймаю це і хочу одружитися з тобою. Якщо ти хочеш здійснити невимовно мерзенний акт, щоб помститися світу, краще не продаватися своєму ворогові, а вийти за нього заміж. Не дорівнюватися гіршим у тобі до гіршого в них, а твоїм найгіршим до найкращого в них. Ти вже намагалася одного разу, але жертва виявилася не гідна твоєї мети. Бачиш, я захищаю свою позицію твоїми власними міркуваннями. Стосовно моїх міркувань, то знаю, що тобі байдуже до того, що я хочу знайти у цьому шлюбі, але поважаю це. Ти не повинна нічого знати про це. Не повинна думати про це. Я не вимагаю жодних обіцянок і не накладаю на тебе жодних зобов'язань. Ти можеш покинути мене, коли тобі заманеться. І оскільки тобі до цього байдуже, — я кохаю тебе.

Вона стояла, заклавши одну руку за спину і впираючись пальцями в поруччя. Вона сказала:

— Я цього не хотіла.

— Я знаю. Але якщо тобі цікаво, я скажу, де ти припустилася помилки. Ти дозволила мені побачити найчистішу людину, яку я будь-коли бачив.

— Хіба це не кумедно, якщо згадати обставини, за яких ми зустрілися?

— Домінік, я провів життя, смикаючи за мотузочки світу. Я все бачив, Домінік. Ти ж не думаєш, що я міг би повірити в чистоту, якби вона не прийшла до мене в такій жахливо перекрученій формі, як та, що її обрала ти? Але мої почуття не повинні впливати на твоє рішення.

Вона стояла, недовірливо пригадуючи те, що сталося протягом кількох останніх годин. Її вуста ніжно розслабилися. Він це зауважив. Вона подумала, що кожне слово, яке він промовив сьогодні, було сказано її мовою, що ця пропозиція і форма, в якій він її подав, належали її власному світові — й що саме цим він нашкодив справі, розгадавши її мотиви і позбавивши їх її. Здавалося неможливим шукати саморуйнації з чоловіком, який говорив так, як він. Вона несподівано захотіла наблизитися до нього, розповісти йому все, знайти миттєве полегшення в його розумінні, а потім просити його більше ніколи з нею не бачитися.

Потім вона згадала.

Він помітив порух її руки. Її пальці не стиснули поруччя, зраджуючи потребу на щось опертися, зраджуючи важливість моменту, а розслабилися і зімкнулися навколо поруччя; наче вона безтурботно взялася за віжки, тому що ситуацію вже не потрібно було контролювати.

Вона пригадала храм Стоддарда. Подумала про чоловіка перед нею, який говорив про пристрасть до висоти і захист хмарочосів власним тілом — і пригадала картинку на сторінці нью-йоркського «Знамена», фотографію Говарда Рорка, який дивиться на будинок Енрайта, із заголовком: «Ви щасливі, містере Супермене?».

Вона глянула на Вайненда і запитала:

— Вийти за тебе заміж? Стати місіс Вайнендові газети?

Вона почула напругу в його голосі, коли він відповів:

— Якщо ти так волієш це називати — добре.

— Я вийду за тебе.

— Дякую тобі, Домінік.

Вона байдуже чекала.

Знову повернувшись до неї, він говорив так, як говорив увесь день — спокійно і з веселими нотками в голосі:

— Ми скоротимо круїз. Обмежимося одним тижнем — я хочу, щоб ти тут трохи побула. Наступного дня після повернення ти вирушиш до Рено. Я подбаю про твого чоловіка. Він отримає Стоунрідж і все, що йому заманеться, і нехай іде під три чорти. Ми одружимося наступного дня після твого повернення.

— Так, Ґейле. А тепер ходімо вниз.

— Ти цього хочеш?

— Ні. Але я не хочу надавати нашому шлюбу зайвої ваги.

— Я хочу зробити його важливим. Ось чому я не займатиму тебе сьогодні ввечері. Не займатиму аж до одруження. Це безглуздий жест. Я знаю, що шлюбна церемонія не має значення для жодного з нас. Але загальноприйнята поведінка — це єдине збочення, можливе між нами. Ось чому я цього хочу. Я не знаю іншого способу зробити виняток.

— Як бажаєш, Ґейле.

Потім він притягнув її до себе і поцілував. Це було завершення його слів, закінчене ствердження, ствердження такої сили, що вона спробувала завмерти, щоб не відповісти, і відчула, як її тіло реагує, забуваючи про все, крім фізичного відчуття чоловіка, який її обіймав.

Він відпустив її. Вона знала, що він це зауважив. Вайненд усміхнувся й сказав:

— Ти втомилася, Домінік. Мабуть, я повинен сказати тобі: «Добраніч». Я хочу ще трохи тут побути.

Вона слухняно повернулася і пішла до своєї каюти.

5

— Що сталося? Я не отримаю Стоунрідж? — гарикнув Пітер Кітінґ.

Домінік увійшла до вітальні. Він пішов слідом, залишивши двері прочиненими. Хлопчик-ліфтер заніс її речі та вийшов. Знімаючи рукавички, вона сказала:

— Ти отримаєш Стоунрідж, Пітере. Містер Вайненд розповість тобі решту. Він хоче зустрітися з тобою сьогодні ввечері. О восьмій тридцять. У себе вдома.

— Навіщо, чорт забирай?

— Він тобі розповість.

Домінік лагідно поплескувала рукавичками по долоні — невеличкий фінальний жест, наче крапка наприкінці речення. Вона повернулася, щоб вийти. Але він став у неї на шляху.

— Мені байдуже, — сказав він. — Мені начхати. Я можу грати по-вашому. Ви ж великі люди, так? Бо поводитеся як водії вантажівок, ти і містер Ґейл Вайненд. До дідька порядність, до дідька чужі почуття? Що ж, я теж так умію. Я використаю вас обох і візьму якнайбільше — і це все, що мене хвилює. Як тобі це? Коли хробак відмовляється страждати, втрачається сенс? Що, зіпсував вам розвагу?

— Як на мене, Пітере, так набагато краще. Я втішена.

Кітінґ відчув, що не зможе зберегти цей настрій, заходячи того вечора до кабінету Вайненда. Він не спромігся стримати захвату від думки, що йому дозволили ввійти до оселі самого Ґейла Вайненда. Прямуючи кімнатою до крісла біля столу, він відчував лише вагу власного тіла і запитував себе, чи на м'якому килимі залишаються відбитки його взуття, важкого, як свинцеві підошви глибоководного водолаза.

— Те, що я повинен вам сказати, містере Кітінґ, ніколи не варто говорити чи робити, — розпочав Вайненд. Кітінґові ніколи не випадало чути, щоб людина так контролювала свої слова. У нього промайнула божевільна думка, що це пролунало так, ніби Вайненд притиснув до рота кулак і випускав кожен склад окремо. — Всі додаткові слова, що я скажу, лунатимуть образливо, тому говоритиму стисло. Я збираюся взяти шлюб із вашою дружиною. Завтра вона виїжджає до Рено. Ось ваш контракт на Стоунрідж. Я його підписав. До нього додаю чек на 250 тисяч доларів. Це додаткова сума до того, що ви отримаєте згідно з контрактом. Я буду вдячний, якщо ви нічого не коментуватимете. Я розумію, що міг би отримати вашу згоду дешевше, але не хочу дискусій. Нестерпно було б торгуватися за цієї ситуації. Тож, якщо ваша ласка, чи можете ви взяти це і вважати справу вирішеною?

Він простягнув контракт через стіл. Кітінґ побачив блідо-блакитний прямокутник чека, прикріпленого до аркуша канцелярською скріпкою. У світлі настільної лампи скріпка спалахнула сріблом.

Кітінґ не простягнув руки по папірець. Він сказав, рухаючи шиєю, щоб увиразнити кожне слово:

— Я цього не хочу. Ви можете отримати мою згоду задарма.

Він помітив Вайнендів здивований погляд — і майже доброзичливість.

— Не хочете? Не хочете навіть Стоунрідж?

— Я хочу Стоунрідж, — Кітінґ підняв руку і вихопив контракт. — Я хочу це все. Чому вам повинно це минутися? Чому мене це повинно бентежити?

Вайненд підвівся. Він мовив із полегшенням і жалем у голосі:

— Правильно, містере Кітінґ. На якусь мить ви майже виправдали ваш шлюб. Нехай усе залишиться так, як ми домовилися. Добраніч.

Кітінґ додому не повернувся. Він пішов до Ніла Дюмонта, свого нового дизайнера і найкращого друга. Це був довгов'язий, анемічний світський молодик, плечі якого згорбилися під тягарем занадто багатьох видатних предків. Він не був хорошим дизайнером, але мав зв'язки; він плазував перед Кітінґом на роботі, а Кітінґ плазував перед ним у позаробочий час.

Дюмонт був удома.

Прихопивши Ґордона Прескотта та Вінсента Ноултона, вони влаштували дику гулянку. Кітінґ багато не пив, але за всіх платив. Він платив більше, ніж було необхідно. Здавалося, він шукає, за що ще заплатити. Він роздавав щедрі чайові. І весь час перепитував: «Ми ж друзі — адже ми друзі? — адже так?». Він дивився на склянки навколо них і спостерігав, як світло витанцьовує в рідині. Він зазирав у три пари очей, каламутних, але час від часу вдоволено звернених на нього — вони були ніжні й заспокійливі.

Цього вечора, склавши речі, Домінік поїхала побачитися зі Стівеном Меллорі.

Вона не бачила Рорка двадцять місяців. Інколи вона заходила до Меллорі. Меллорі знав, що ці візити для неї були перервами у боротьбі, про яку вона не згадувала; він знав, що вона не хотіла приходити і що рідкісні вечори з ним були часом, вирваним з її життя. Він ніколи не ставив жодних запитань і завжди радів їхнім зустрічам. Вони спокійно розмовляли, по-товариському, наче давно одружена пара; наче він колись володів її тілом, але свіжість цих стосунків давно вже минулася, не залишивши нічого, крім безтурботної інтимності. Він ніколи не торкався до неї, але володів її тілом у глибшому сенсі, коли робив її статую, і вони не втратили особливе почуття одне до одного, що його подарувала їм ця праця.

Він усміхнувся, відчинивши двері й побачивши її.

— Привіт, Домінік.

— Привіт, Стіве. Не заважатиму?

— Ні, заходь.

Він винаймав майстерню — величезне, неохайне приміщення в старому будинку. Вона зауважила зміни від часу своїх останніх відвідин. Кімната стала веселіша, наче хтось довго стримував подих і нарешті вдихнув на повні груди. Вона побачила вживані меблі, східний килим рідкісної текстури та чуттєвих кольорів, агатові попільнички, скульптури з історичних розкопок — усе, що він хотів мати, й отримав завдяки раптовому везінню з Вайнендом. Стіни над цим веселим безладом здавалися на диво голими. Він не придбав жодної картини. У студії висів лише один ескіз — оригінальне Роркове креслення храму Стоддарда.

Вона повільно роззирнулася, зауважуючи кожну дрібничку і причину її появи. Він підсунув до каміна два крісла, і вони вмостилися по обидва боки від вогню.

Меллорі просто сказав:

— Клайтон, Огайо.

— Що робить?

— Новий будинок для універмагу Джейнера. П'ять поверхів. На головній вулиці.

— Скільки він уже там?

— Близько місяця.

Це було найперше запитання, що він на нього відповідав, коли вона заходила, не змушуючи її запитувати. Його невимушеність позбавляла її необхідності щось пояснювати чи вдавати; він нічого не коментував.

— Завтра я виїжджаю, Стіве.

— Надовго?

— На півтора місяця. Рено.

— Я втішений.

— Краще я тобі не казатиму, що зроблю, коли повернуся. Ти не зрадієш.

— Я спробую — якщо ти цього хочеш.

— Так, хочу.

Одне поліно в купі вугілля досі зберігало свою форму; його порубали на маленькі цурпалки, і воно тліло без полум'я, нагадуючи низку освітлених вікон. Він нахилився і підкинув до каміна свіжого жару. Воно розітнуло низку вікон навпіл і розкидало іскри на закіптюжені цеглини.

Він розповідав про свою роботу. Вона слухала, наче була емігрантом, який почув рідну мову після довгої перерви.

Помовчавши, запитала:

— Як він, Стіве?

— Як завжди. Він не змінюється, ти ж знаєш.

Він вдарив по поліну. Кілька вуглинок викотилися. Він заштовхнув їх назад і додав:

— Я часто думаю, що він єдиний із нас, хто досягнув безсмертя. Я не маю на увазі славу і не маю на увазі, що він одного дня помре. Він уже живе в безсмерті. Гадаю, в ньому є саме те, що ми насправді закладаємо в цю концепцію. Знаєш, скільки людей хочуть жити вічно? Але вони помирають кожного нового дня. Коли зустрічаєш їх, вони вже не ті, що під час останньої зустрічі. Щогодини вони щось у собі вбивають. Вони змінюються, заперечують, суперечать — і називають це зростанням. Урешті-решт, наприкінці не залишається нічого, нічого нескасованого чи незрадженого; наче вони ніколи не були цілісними особистостями, а лише послідовністю прикметників, що змінюють один одного, не спроможні сформулювати визначення. Як вони можуть сподіватися на постійність, якої жодної миті не утримували? Але Говард — його можна уявити лише вічно живим.

Вона сиділа, дивлячись на полум'я, що надавало її обличчю оманливої подоби життя. За певний час він запитав:

— Тобі подобаються речі, які я придбав?

— Подобаються. І мені подобається, що вони твої.

— Я не розповів тобі, що сталося від нашої останньої зустрічі. Це геть неймовірно. Ґейл Вайненд…

— Так. Я знаю про це.

— Знаєш? Чому Вайненд — з усіх людей на світі — обрав саме мене?

— І це я знаю. Я розповім тобі, коли повернуся.

— У нього дивовижне чуття. Дивовижне, як на нього. Він придбав найкраще.

— Так, він це може.

Потім вона запитала, без переходу, та він зрозумів, що йдеться не про Вайненда.

— Стіве, він хоч раз питав про мене?

— Ні.

— Ти казав йому, що я сюди приходжу?

— Ні.

— Це заради мене, Стіве?

— Ні. Заради нього.

Він знав, що сказав їй усе, що вона хотіла знати.

Підводячись, Домінік сказала:

— Випиймо чаю. Покажи мені, де в тебе все лежить. Я приготую.

Домінік вирушила до Рено вдосвіта. Кітінґ іще спав, і вона не розбудила його, щоб попрощатися.

Розплющивши очі, він зрозумів, що вона пішла, навіть не глянувши на годинник — за особливою тишею в квартирі. Він подумав, що слід було б сказати: «Добре, що здихався», але він не міг цього вимовити, бо не вважав так. Його почуття вмістилося у пласку сентенцію, що нічого не стосувалася — «Все марно», — вона не стосувалася ані його, ані Домінік. Він був сам, і більше не було потреби вдавати. Він лежав у ліжку, на спині, безпорадно розкинувши руки. Його обличчя було впокорене, очі ошелешені. Він відчував, що це кінець і смерть, але йшлося не про втрату Домінік.

Кітінґ підвівся і вдягнувся. У ванній він знайшов рушник, який після використання вона кинула на підлогу. Він підібрав його, притиснув до обличчя і довго так тримав, відчуваючи не печаль, а якусь безіменну емоцію, не розуміючи нічого, крім того, що любив її лише двічі — того вечора, коли зателефонував Тухі, та зараз. Він розчепив пальці, й рушник зіслизнув на підлогу, наче вода, що стікає між пальців.

Він пішов на роботу і працював як завжди. Ніхто не знав про його розлучення, а він не мав бажання комусь про нього розповідати. Ніл Дюмонт підморгнув йому і протягнув:

— Бачу, Пітере, ти змарнів.

Кітінґ стенув плечима і повернувся до нього спиною. Сьогодні його нудило від Дюмонта.

Він рано вийшов із бюро. Незрозумілий інстинкт підштовхував його, наче голод, а потім набув форми. Він мусив побачитися з Еллсвортом Тухі. Він повинен був його знайти. Він почувався, наче людина після корабельної аварії, яка пливе на світло віддаленого вогника.

Цього вечора він поплентався до Еллсворта Тухі. Увійшовши, Кітінґ мляво зрадів із власного самоконтролю, тому що Тухі, здавалося, не зауважив на його обличчі нічого особливого.

— О, привіт, Пітере, — сказав він легковажно. — Твоє відчуття часу досить поганеньке. Ти впіймав мене у найгірший із можливих вечорів. Заклопотаний, хай йому дідько. Але не переймайся. Для чого ще існують друзі, як не для того, щоб завдавати одне одному клопотів? Сідай-сідай, я звільнюся за хвилинку.

— Вибач, Еллсворте. Але… я мусив прийти.

— Почувайся як удома. Просто забудь про мене на хвилинку, добре?

Кітінґ сів і почав чекати. Тухі працював, робив нотатки на аркушах машинописних копій. Він загострив олівець, і скрипучий звук наче пилкою проїхався по нервах Кітінґа. Тухі знову схилився над паперами, інколи шелестів ними.

За півгодини відсунув папери вбік і всміхнувся до Кітінґа.

— Ось і все, — сказав він. Кітінґ трохи нахилився вперед. — Ще посидь, маю декому зателефонувати.

Тухі набрав номер Ґаса Вебба.

— Привіт, Ґасе, — весело промовив він. — Як ти, ходяча рекламо контрацептивів?

Кітінґ ніколи не чув такої розв'язності від Тухі, особливого тону братерства, яке дозволяє фамільярність. Він почув пронизливий голос Вебба у слухавці та його регіт. Слухавка й далі випльовувала швидкі звуки, починаючи від найнижчих, мовби хтось прочищав горло. Слів не можна було розібрати, лише їхній тон; тон панібратства і нахабства, з високими веселими вересками час від часу.

Тухі відкинувся на спинку стільця, слухаючи і ледь усміхаючись.

— Так, — вряди-годи казав він, — угу… Ти це казав, малий… Точнісінько так… — Він відхилився сильніше і поклав ногу в блискучому гостроносому черевику на край столу. — Послухай, малий, хочу тобі порадити поки що бути обачнішим зі старим Бассеттом. Упевнений, йому подобається твоя робота, але не лякай його так. Жодних скандалів, добре? Тримай свого великого писка на замку… Ти до біса добре знаєш, хто я такий, щоб тобі це казати… Саме так… Ось у чому річ, малий… О, він так і зробив? Боже, моє ж ти янголятко… Гаразд, па-па… О, скажи, Ґасе, а ти чув анекдот про англійську леді та сантехніка? — Тухі переповів анекдот. Слухавка оглушливо заверещала. — Добре, стеж за собою і своїм травленням, янголятко. Добраніч.

Тухі поклав слухавку і сказав:

— Ну, Пітере, — він потягнувся, підвівся, підійшов до Кітінґа і став перед ним, похитуючись на своїх ноженятах і дивлячись на нього ясно й доброзичливо. — Ну, Пітере, у чому річ? Світ завалився перед твоїм носом?

Кітінґ сягнув до кишені і дістав зібганий жовтий чек на суму десять тисяч доларів, виписаний на ім'я Еллсворта Тухі. Жест, яким він його простягнув, був жестом не благодійника, а жебрака.

— Будь ласка, Еллсворте… це… візьми… на хорошу справу… На центр соціальних досліджень… або на що забажаєш… ти краще знаєш… на хорошу справу…

Тухі взяв чек самими пучками пальців, наче брудну маленьку монетку, схилив голову на одне плече і, скрививши губи й оцінюючи, недбало кинув папірець на стіл.

— Дуже щедро з твого боку, Пітере. Справді, дуже щедро. З якого приводу?

— Еллсворте, пригадуєш, одного разу ти сказав: байдуже, хто ми і що робимо, якщо ми допомагаємо іншим? Це все, що важливо? Це добро, правда? Це чисте?

— Я казав це неодноразово. Я казав це мільйони разів.

— І це справді так?

— Звісно, що так. Якщо тобі не бракує сміливості це прийняти.

— Ти ж мій друг? Ти мій єдиний друг. Я… не друг навіть собі, але ти мені друг. Мій друг, я маю на увазі, адже так, Еллсворте?

— Авжеж. І це значно цінніше, ніж дружити із самим собою — дивна концепція, але доволі точна.

— Ти розумієш. Ніхто більше мене не розуміє. А ти любиш мене.

— Безумовно. Коли маю на це час.

— Що?

— Твоє почуття гумору. Пітере, що з твоїм почуттям гумору? Що сталося? Живіт болить? Чи нетравлення душі?

— Еллсворте, я…

— Так?

— Я не можу сказати. Навіть тобі.

— Ти боягуз, Пітере.

Кітінґ розгублено витріщився на нього: голос Тухі був суворим і водночас лагідним, тому він не знав, відчувати йому біль, образу чи довіру.

— Ти приходиш сюди, щоб сказати, що немає значення, що саме ти робиш — а потім раптом впадаєш у розпач від чогось, що зробив. Припини, будь чоловіком і скажи, що це неважливо. Скажи, що ти неважливий. Покажи це. Покажи свій характер. Забудь про своє маленьке «я».

— Я не важливий, Еллсворте. Я не важливий. О Боже, якби хтось інший міг сказати це так, як ти! Я не важливий. Я не хочу бути важливим.

— Звідки ці гроші?

— Я продав Домінік.

— Про що ти? Про круїз?

— Але здається, що я продав не Домінік.

— Яка тобі різниця, якщо…

— Вона поїхала до Рено.

— Що?

Він не міг зрозуміти, чому Тухі так бурхливо зреагував, але він був занадто втомлений, щоб здивуватися. Він розповів усе, що сталося з ним; усе відбулося швидко, й оповідь теж тривала недовго.

— Ти чортів ідіот! Ти не повинен був цього допустити!

— А що я міг зробити? Піти проти Вайненда?

— Але дозволити йому з нею одружитися!

— Чому б і ні, Еллсворте? Це краще, ніж…

— Не думав, що він колись… але… О чорт забирай, я навіть більший дурень за тебе!

— Але так краще для Домінік. Якщо…

— Під три чорти твою Домінік! Я думаю зараз про Вайненда!

— Еллсворте, що з тобою?.. Чому тебе це так непокоїть?

— Сиди тихо, добре? Дозволь подумати.

За якусь мить Тухі стенув плечима, сів біля Кітінґа і обійняв його за плечі.

— Мені прикро, Пітере, — сказав він. — Я перепрошую. Я був невиправдано грубим до тебе. Це все через шок. Але я розумію, що ти відчуваєш. Тільки не бери це так близько до серця. Це не має значення. — Він говорив автоматично, а його думки літали десь далеко. Кітінґ цього не зауважив. Він чув слова, і вони нагадували весну в пустелі. — Це не має значення. Ти лише людина. Це все, ким ти хочеш бути. А хто кращий? Хто має право першим кинути камінь? Ми всі лише люди. Це не має значення.

— Боже мій, — вигукнув Алва Скаррет. — Він не може. Тільки не Домінік Франкон.

— Він це зробить, — сказав Тухі. — Щойно вона повернеться.

Скаррет здивувався, коли Тухі запросив його на обід, але новина, яку він почув, змела перший подив, змінивши його на ще більший і болючіший.

— Я захоплююся Домінік, — сказав Скаррет, відсовуючи тарілку. Його апетит зник. — Завжди нею захоплювався. Але отримати її як місіс Вайненд!

— Саме про це і я, — сказав Тухі.

— Я завжди радив йому одружитися. Це помічне. Створює атмосферу. Щось на кшталт підтвердження респектабельності, й він міг обрати будь-кого. Він завжди ходив по тонкому льоду. І це йому поки що сходило з рук. Але Домінік?!

— Чому ти вважаєш їхній шлюб недоречним?

— Ну, ну, це не… Чорт забирай, ти ж знаєш, що це неправильно!

— Я це знаю. А ти?

— Послухай, вона небезпечна жінка.

— Так. Але це не головне. Головне, що він — небезпечний чоловік.

— Ну… у певному сенсі… так.

— Мій шановний редакторе, ти доволі добре мене розумієш. Але виникають моменти, коли корисно сформулювати думку. Це допоможе майбутній співпраці. У нас із тобою багато спільного, хоча ти весь час від цього відмежовувався. Ми — дві варіації на ту саму тему, якщо можна так висловитися. Або ж — ми граємо з двох кінців до одного центру, якщо послуговуватися твоїм літературним стилем. Але наш любий шеф — це геть інша мелодія. Інший головний лейтмотив — ти так не вважаєш, Алво? Наш любий бос — усього лише випадковість у цьому центрі. Випадковість — це дуже непередбачуваний феномен. Ти сидів на краєчку свого стільця роками, — адже так? — спостерігаючи за містером Ґейлом Вайнендом. Тому ти достеменно знаєш, про що я кажу. Ти знаєш і те, що міс Домінік Франкон — теж не наша мелодія. І нам би не хотілося побачити її вплив на життя нашого боса. Чи я повинен висловитися детальніше?

— Ти розумна людина, Еллсворте, — насилу вимовив Скаррет.

— Це давно відомо.

— Я з ним поговорю. А ти краще мовчи — він тебе терпіти не може, пробач за відвертість. Але я сумніваюся, що зможу щось вдіяти, якщо він уже надумав.

— Я не очікую цього від тебе. Можеш спробувати, якщо хочеш, хоча це марно. Ми не можемо перешкодити цьому шлюбу. Одна з моїх хороших рис — це те, що я визнаю поразку, якщо її не уникнути.

— Але тоді, чому ти…

— Чому це розповідаю? Задля попереднього інформування.

— Я ціную це, Еллсворте, справді ціную.

— Було б мудро й надалі це цінувати. Вайнендові газети, Алво, не так просто перемогти. Наша сила в єдності. Твій стиль.

— Про що ти?

— Лише про те, що настали важкі часи, мій друже. Тому нам краще триматися один одного.

— Що ж, я з тобою, Еллсворте. І завжди був.

— Не зовсім так, але не варто про це. Нас цікавить лише теперішнє. І майбутнє. І як символ нашого взаєморозуміння, — як ти ставишся до того, щоб за першої ж нагоди звільнити Джиммі Кернса?

— Я так і думав, що ти вже кілька місяців цього добиваєшся! А що не так із Джиммі Кернсом? Він розумний хлопець. Найкращий театральний критик у місті. Тямущий. Хльосткий, як батіг. Перспективний.

— Він має розум — свій власний. Не думаю, що тобі потрібні якісь батоги, крім того, що у твоїх руках. Гадаю, до перспективних слід ставитися з осторогою.

— Добре, а кого я поставлю на його місце?

— Жуля Фауґлера.

— О чорт, Еллсворте!

— Чому б і ні?

— Це ж старий су… Ми не можемо це собі дозволити.

— Можете, якщо захочете. І подумай-но, яке ім'я він собі створив.

— Але він найнестерпніший з усіх старих су…

— Що ж, не мусиш брати його. Обговорімо це якось іншим разом. Просто спекайся Джиммі Кернса.

— Послухай, Еллсворте, в мене немає фаворитів, вони всі для мене однакові. Я позбудуся Джиммі, якщо ти так кажеш. Але я не розумію, що це змінить і що це має спільного з темою нашої розмови.

— Не розумієш, — погодився Тухі. — Але зрозумієш згодом.

— Ґейле, ти ж знаєш, що я бажаю тобі щастя, — казав цього ж вечора Алва Скаррет, вмостившись у зручному кріслі в кабінеті Вайнендового пентхауса. — Ти це знаєш. Ні про що інше я не думаю.

Вайненд витягнувся на кушетці, зігнувши одну ногу і поклавши стопу на коліно другої. Він курив і уважно слухав.

— Я знаю Домінік чимало років, — сказав Скаррет, — задовго до того, як ти почув про неї. Я люблю її, мушу зізнатися, як батько. Але ти повинен визнати, що вона не та жінка, яку хотіли б побачити в ролі місіс Ґейл Вайненд твої читачі.

Вайненд не відповів.

— Твоя дружина — це публічна людина, Ґейле. Автоматично. Публічна власність. Твої читачі мають право вимагати й очікувати від неї певної поведінки. Символічна цінність, якщо ти розумієш, про що я. На кшталт королеви Британії. Ти вважаєш, що Домінік відповідатиме цим вимогам? Сподіваєшся, що вона взагалі дотримуватиметься рамок? Вона найнепередбачуваніша особа, яку я знаю. В неї жахлива репутація. Але найгірше за все — подумай, Ґейле! — вона розлучена! І це після того, як ми змарнували тонни паперу, виборюючи святість домашнього вогнища і чистоту жіноцтва! Як ти примусиш читачів це проковтнути? Як мені представити їм твою дружину?

— Тобі не здається, Алво, що цю розмову краще припинити?

— Так, Ґейле, — відповів упокорений Скаррет.

Скаррет очікував, із важким почуттям відбутої битви, наче після жорстокої суперечки, примирення.

— Я знаю, Ґейле! — радісно вигукнув він. — Знаю, що нам робити. Ми візьмемо Домінік знову до газети і доручимо їй рубрику — геть іншу, об'єднану рубрику про дім. Знаєш, господарські поради, кухня, діти і таке інше. Це відіб'є критику. Покажемо, якою хорошою маленькою домогосподаркою вона стала, попри її помилки юнацтва. Змусимо жінок пробачити їй. Ми започаткуємо нову рубрику: «Рецепти місіс Вайненд». Кілька світлин зроблять своє — ти ж знаєш, картата суконка, фартух і скромно вкладене волосся.

— Алво, стули пельку, поки я не дав тобі ляпаса, — сказав Вайненд, не підвищуючи голосу.

— Добре, Ґейле.

Скаррет зробив рух, наче збирався встати.

— Сиди. Я ще не закінчив.

Скаррет слухняно чекав.

— Завтра зранку, — сказав Вайненд, — ти надішлеш повідомлення до всіх наших газет. Ти накажеш їм переглянути архіви і знайти будь-які світлини Домінік Франкон, що можуть у них зберігатися з часів її колишньої колонки. Ти накажеш їм знищити фото. Ти також попередиш, щоб вони тримали язика на припоні, не згадували її імені й не розміщували її фотографій в жодній із моїх газет, інакше вони втратять роботу. Коли настане час, ти надрукуєш повідомлення про моє одруження у всіх газетах. Цього не уникнути. Найкоротше повідомлення, що лише зможеш скласти. Без коментарів. Без історій. Без фотографій. Скажи кому слід кілька слів і переконайся, що тебе зрозуміли. Непослух означатиме звільнення, навіть для тебе.

— Жодних подробиць — коли ви одружитеся?

— Жодних подробиць, Алво.

— Але Боже ж мій! Це ж сенсаційна новина! Інші газети…

— Мені байдуже, що зроблять інші газети.

— Але чому, Ґейле?

— Ти не зрозумієш.

Домінік сиділа біля вікна, слухаючи стукіт коліс. Вона дивилася на пейзажі Огайо, що пропливали повз неї, поступово бліднучи в сутінках. Голова її лежала на сидінні, а руки кволо звисали на бильцях крісла. Вона була єдиною пасажиркою у вагоні й, здавалося, рухалася вперед разом із ним, так само як віконна рама, підлога, стіни. В кутах загусала розмита темрява; вікно залишалось ясне — вечірнє світло піднімалось із землі. Вона дозволила собі відпочити у цьому тьмяному освітленні; воно заполонило купе і панувало тут, аж поки вона не вигнала його геть, увімкнувши світло.

Домінік не думала про мету подорожі; мети не було, значення мала тільки подорож, тільки рух і металевий скрип навколо неї. Вона відчувала кволість і порожнечу, розчиняючись у безболісному згасанні, спробі зникнути і не зберегти в пам'яті нічого, крім цього пейзажу за вікном.

Прочитавши під час сповільнення руху на вицвілій дошці над карнизом станційної будівлі назву «Клейтон», вона зрозуміла, що їй робити. Зрозуміла, чому обрала саме цей потяг, а не швидкісний, чому так ретельно вивчала розклад — який тоді видавався їй безглуздим переліком назв. Схопила валізу, пальто й капелюх і поквапилася до виходу. Вона вирішила не вдягатися, перелякана тим, що підлога під її ногами зрушить із місця і забере її звідси. Пробігла вузьким коридором вагона. Збігла сходинками і зістрибнула на платформу, відчуваючи зимовий холод на своїй оголеній шиї. Вона дивилася на будівлю вокзалу і чула, як потяг гуркотливо рушив за її спиною.

Потім вдягнула пальто, капелюх і попрямувала платформою до кімнати очікування; дерев'яними дошками, заплямованими грудками жуйок, перетнула важку спекотну хвилю від залізної пічки і вийшла на станційну площу.

Вона побачила останні жовті промені сонця над низькими лініями дахів. Побачила щербату бруківку і маленькі будиночки, що тулилися один до одного, голе дерево з покрученими гілками, скелети бур'янів у одвірку закинутого гаража, темні вітрини крамниць, досі відчинену аптеку на розі й тьмяне світло у низькому вікні.

Вона ніколи ще не була тут, але відчувала, що це місце заявляє право власності на неї, змикаючись навколо зі зловісною інтимністю. Здавалося, що якась темна маса всмоктує її наче сила тяжіння в космосі, визначаючи орбіту руху планет. Вона поклала руку на пожежний гідрант і відчула, як холод крізь рукавичку підбирається до її руки. У цей спосіб місто промовляло до неї — прямим проникненням, що його не могли зупинити ані одяг, ані її свідомість. Залишався лише спокій неминучості. Але зараз вона мусила діяти, і її дії були прості, визначені заздалегідь.

Вона запитала в перехожого: «Де розташований будівельний майданчик нового універмагу Джейнера?».

Домінік терпляче попрямувала темними вулицями — повз занедбані зимові лавки і перекошені ґанки; повз пустища, де між бур'янами шаруділи бляшанки; повз замкнені бакалійні крамниці та пральні, що видихали пару; повз незавішене фіранкою вікно кімнати, де біля каміна читав газету чоловік у сорочці з короткими рукавами. Вона звертала на перехрестях і перетинала вулиці, відчуваючи крізь тонкі підошви туфлів-човників каміння бруківки. Рідкісні перехожі ошелешено витріщалися на її нетутешню елегантність. Вона це зауважила і теж здивувалася. Вона хотіла сказати: «Хіба ви не розумієте? Я належу цьому місту більше, ніж ви». Іноді вона зупинялася, заплющувала очі — їй було важко дихати.

Дійшовши до головної вулиці, вона пішла повільніше. Це була вулиця, освітлена лише кількома ліхтарями, з машинами, запаркованими діагонально до тротуару, кінотеатром і вітриною крамниці з рожевою білизною серед кухонного причандалля. Вона йшла випроставшись і дивлячись перед собою.

Побачила відблиск світла на стіні старої будівлі, на сліпій стіні з жовтої цегли із закіптявілими відбитками ліній поверхів сусідньої напівзруйнованої будівлі. Світло йшло з котловану. Вона зрозуміла, що це і є будівельний майданчик. Але сподівалася, що це не так. Якщо будівельники працювали допізна, він мав би бути тут. Вона не хотіла бачити його сьогодні ввечері. Вона хотіла лише побачити будівельний майданчик; до більшого Домінік іще не була готова; хотіла зустрітися з ним завтра. Але вона не могла зупинитися і пішла до неогородженого котловану на розі вулиці. Вона почула гуркіт металу, побачила стрілу крана, тіні чоловіків на скошених поверхнях свіжовикопаної землі, що за цього освітлення здавалася жовтою. Вона не побачила дощок, що з'єднували будівельний майданчик із тротуаром, але почула кроки, а потім побачила Рорка, який виходив на вулицю. Він був без капелюха, у вільному, розстібнутому пальті.

Він зупинився і глянув на неї. Вона подумала, що стоїть прямо, що все просто й нормально, побачила його сірі очі й руде волосся такими, якими бачила їх завжди. Вона здивувалася, коли він квапливо кинувся до неї, твердо схопив її за лікоть і сказав:

— Ти краще сядь.

Потім зрозуміла, що без його підтримки не встояла б. Він узяв валізу, перевів її через темну вуличку і змусив сісти на сходинках порожнього будинку. Вона прихилилася до замкнених дверей. Він сів поруч, і далі тримаючи її за лікоть, не ніжно, а ніби контролюючи їх обох.

Невдовзі він забрав руку. Вона зрозуміла, що в безпеці. Вона знову могла говорити.

— Це твій новий будинок?

— Так. Ти прийшла зі станції пішки?

— Так.

— Це далеко.

— Мені теж так здалося.

Вона подумала, що вони не привіталися і що це нормально. Це не була зустріч, а просто мить чогось, що ніколи не переривалося. Вона подумала, як дивно було б сказати йому: «Привіт»; людина не може вітатися із собою щоранку.

— Коли ти сьогодні прокинувся?

— О сьомій.

— Я була в Нью-Йорку. В таксі вирушала на Центральний вокзал. Де ти снідав?

— У вагончику.

— З тих, що відчинені всю ніч?

— Так. Переважно для водіїв вантажівок.

— То ти часто туди ходиш?

— Коли мені хочеться випити кави.

— І ти сідаєш біля шинквасу? А навколо люди, які витріщаються на тебе?

— Я сідаю біля шинквасу, коли в мене є час. Навколо люди. Але не думаю, що вони витріщаються на мене.

— А потім? Ідеш на роботу?

— Так.

— Ти щодня ходиш пішки? Оцими ось вулицями? Повз вікна? І якщо хтось захоче заговорити, то він відчиняє вікно…

— Люди тут не визирають у вікна.

Із високих сходинок вони бачили котлован навпроти — землю, робітників, сталеві конструкції в різкому світлі прожектора. Вона подумала, що дивно бачити розкопану землю посередині тротуару — будівельний майданчик скидався на клапоть тканини, видертої з одягу міста, що оголювала плоть. Вона сказала:

— Протягом останніх двох років ти збудував два заміських будинки.

— Так. Один у Пенсильванії, а другий біля Бостона.

— Це неважливі будинки.

— Недорогі, ось що ти маєш на гадці. Але їх було цікаво будувати.

— Скільки ти ще будеш тут?

— Близько місяця.

— Чому ти працюєш увечері?

— Це термінова робота.

Кран на другому кінці вулиці почав рухатися, переносячи довгу балку. Вона бачила, що він спостерігає за краном, і знала, що він про це не думає, але його очі інстинктивно відповідають на цей рух, що він відчуває щось на кшталт фізичного зв'язку з тим, що відбувається на будівництві.

— Рорк…

Вони не називали одне одного на ім'я. Було якесь чуттєве задоволення у відкладеній насолоді — вимовити його ім'я і знати, що він його чує.

— Рорк. Це знову каменоломня.

Він усміхнувся.

— Якщо ти так хочеш. Але це не так.

— Після будинку Енрайта? Після хмарочоса Корда?

— Я думаю про це інакше.

— А що ти про це думаєш?

— Мені подобається це робити. Кожна будівля наче людина. Єдина і неповторна.

Він дивився через вулицю. Він не змінився. У ньому, як і раніше, відчувалася легкість у рухах, діях, думках. Вона сказала фразу без початку і кінця:

— …будуючи п'ятиповерхівки до кінця свого життя…

— Якщо це необхідно. Та я не думаю, що так буде завжди.

— На що ти чекаєш?

— Я не чекаю.

Вона заплющила очі, але не могла сховати рота; її губи зраджували гіркоту, злість і біль.

— Рорк, якби ти був у місті, я не прийшла б побачитися з тобою.

— Я знаю.

— Але ти опинився тут — у цій безіменній дірі. Я повинна була її побачити. Я повинна була побачити це місце.

— Коли ти повертаєшся?

— Звідки ти знаєш, що я не приїхала, щоб залишитися?

— Знаю.

— Як?

— Ти досі боїшся вагончиків та вікон.

— Я не повертаюся до Нью-Йорка. Не одразу.

— Ні?

— Ти нічого не запитав у мене, Рорк. Лише те, чи я прийшла зі станції пішки.

— А що ти хочеш, щоб я в тебе запитав?

— Я зійшла з потяга, коли побачила назву станції, — сказала вона безбарвно. — Я не мала наміру приходити сюди. Я їхала до Рено.

— А потім?

— Я знову вийду заміж.

— Я знаю твого нареченого?

— Ти чув про нього. Його звати Ґейл Вайненд.

Вона побачила його очі. Вона думала, що їй захочеться сміятися; нарешті вона завдала йому такого удару, якого він не очікував. Але вона не розсміялася. А він думав про Генрі Камерона, про його слова: «Я ніяк не можу їм відповісти, Говарде. Я залишаю тебе протистояти їм. Ти їм відповіси. Усім їм — Вайнендовим газеткам і тому, що уможливлює існування Вайнендових газет, і тому, що стоїть за ними».

— Рорк.

Він не відповів.

— Це гірше, ніж Пітер Кітінґ? — запитала вона.

— Значно гірше.

— Ти хочеш мене зупинити?

— Ні.

Він не доторкнувся до неї відтоді, як відпустив її лікоть, але то був дотик, що годився лише для машини невідкладної допомоги. Вона простягнула руку і доторкнулася до його руки. Він не відсмикнув пальців і не вдавав байдужості. Вона нахилилася, тримаючи його руку, не піднімаючи її з коліна, і притиснулася до неї вустами. Її капелюх упав, і він побачив на своїх колінах біляве волосся, відчув, що вона цілує його руку знову і знову. Його пальці стиснули її руку у відповідь. І це була єдина відповідь.

Вона підвела голову і подивилася на вулицю. Далеко, за металевою решіткою висіло освітлене вікно. Маленькі будиночки тягнулися в темряву, а дерева стояли обіч вузьких тротуарів.

Вона зауважила свій капелюх на нижній сходинці та схилилася, щоб взяти його. Її гола долоня лягла на сходинку. Камінь був старий, витертий, аж гладкий, і крижаний. Вона відчула задоволення від дотику. Присіла на мить, схилилася, притиснула до каміння долоню, щоб відчути ці сходинки — без різниці, скільки ніг ступали ними, — вона хотіла відчути їх так, як хотіла відчути пожежний гідрант.

— Рорк, де ти живеш?

— Винаймаю кімнату.

— Що це за кімната?

— Просто кімната.

— Що всередині? Які там стіни?

— Якісь шпалери. Вицвілі.

— Які меблі?

— Стіл, стільці, ліжко.

— Ні, розкажи мені детально.

— Там є шафа для одягу, комод із шухлядами, ліжко стоїть у кутку біля вікна, навпроти — великий стіл…

— Біля стіни?

— Ні, я підсунув його до вікна — працюю за ним. Ще там є стілець із прямою спинкою, крісло з вбудованою лампою і журнальна полиця, але я не користуюся нею. Здається, це все.

— Килими? Фіранки?

— Мені здається, що щось висить на вікні, а на підлозі лежить якийсь килимок. Підлога гарно відшліфована, це чудове старе дерево.

— Я хочу думати про твою кімнату сьогодні ввечері — у потягу.

Він дивився через вулицю. Вона сказала:

— Рорк, дозволь мені залишитися з тобою сьогодні.

— Ні.

Її погляд простежив за його поглядом, спрямованим на гуркотливі механізми внизу. Після паузи вона запитала:

— Як ти отримав замовлення на цей універмаг?

— Замовник побачив мої роботи в Нью-Йорку, і вони йому сподобалися.

Із котловану вийшов чоловік у робочому комбінезоні, вдивився в темряву на них і гукнув:

— Це ви, босе?

— Так, — відгукнувся Рорк.

— Можете підійти сюди на хвилинку?

Рорк пішов до нього через вулицю. Вона не чула їхньої розмови, але почула, як Рорк весело сказав: «Це легко», і вони разом пішли до спуску в котлован. Чоловік стояв там, показуючи на щось, пояснюючи. Рорк відкинув голову назад, розглядаючи металеву конструкцію, що здійнялася вгору; світло падало на його обличчя, і вона впізнала його зосереджений погляд, не усмішку, а саме вираз, який давав їй радісне відчуття його впевненості, дисциплінованого розуму в дії. Він схилився, підібрав шматок фанери, витягнув із кишені олівець. Стояв однією ногою на купі дощок, поклавши фанеру на коліно, і швидко малював, пояснюючи щось робітникові, який задоволено кивав. Вона не почула слів, але відчула ставлення Рорка до цього чоловіка, до всіх людей на будівельному майданчику, дивну лояльність і братерське ставлення, але не таке, яке зазвичай позначають цими словами. Він закінчив пояснювати, простягнув фанеру чоловікові, і вони обидва з чогось розреготалися. Потім він повернувся і сів на сходинках біля неї.

— Рорк, — сказала вона. — Я хочу залишитися тут із тобою на всі роки, які залишилися нам.

Він глянув на неї уважно, очікувально.

— Я хочу тут жити. — В її голосі бриніла стримана напруга. — Я хочу жити так, як ти. Не доторкатися до моїх грошей — я їх віддам, будь-кому, Стіву Меллорі, якщо ти захочеш, або одній із організацій Тухі, немає значення. Ми винаймемо тут будиночок — схожий на один із оцих, — і я вестиму для тебе господарство. Не смійся, я можу — готуватиму, пратиму твій одяг, митиму підлогу. А ти покинеш архітектуру.

Він не сміявся. Вона не зауважила нічого, крім пильної уваги й готовності слухати далі.

— Рорк, спробуй зрозуміти, будь ласка. Спробуй зрозуміти. Я не можу пережити того, що вони роблять із тобою, того, що збираються зробити. Це занадто важливо — ти і твої будинки, і те, що ти відчуваєш до них. Ти не можеш так жити. Це не триватиме довго. Вони тобі не дозволять. Ти наближаєшся до якоїсь жахливої катастрофи. Інакше це не може закінчитися. Покинь це. Візьмися за якусь беззмістовну роботу — як у каменоломні. Ми житимемо тут. Мало отримуватимемо і нічого не віддаватимемо. Ми житимемо тільки для себе і так, як самі знаємо.

Він засміявся. З тональності його сміху вона відчула дивовижну чуйність — він намагався не сміятися, але не міг стриматися.

— Домінік, — те, як він вимовив її ім'я, пом'якшило те, що він сказав потім, — я хотів би сказати, що це спокуслива пропозиція, принаймні була такою на мить. Але це не так. — Він додав: — Якби я був дуже жорстоким, то погодився б. Лише щоб побачити, як ти невдовзі благатимеш мене знову почати будувати.

— Так… можливо…

— Виходь за Вайненда і живи з ним. Це буде краще, ніж те, що ти робиш із собою зараз.

— Ти не заперечуєш… якщо ми просто ще трохи тут посидимо… і не говоритимемо про це… просто балакатимемо, наче все гаразд… коротке перемир'я на півгодини… Розкажи мені, що ти тут робив щодня, все, що можеш пригадати…

Потім вони розмовляли, і сходинки порожнього будинку перетворилися на аероплан, підвішений у просторі, звідки не видно ні землі, ні неба; він не дивився через вулицю.

Потім поглянув на годинника і сказав:

— За годину потяг на захід. Провести тебе на станцію?

— Ти не проти, якщо ми підемо пішки?

— Добре.

Вона підвелася й запитала:

— Доки, Рорк?

Він вказав рукою на вулицю:

— Поки не перестанеш ненавидіти все це, перестанеш його боятися, навчишся не зауважувати.

Вони пішли на станцію. Вона прислухалася до звуку його та своїх кроків на порожніх, лунких вулицях. Її погляд ковзав стінами, повз які вони йшли, черкаючись об них. Вона полюбила це місце, це містечко і все, що було його частиною.

Вони проходили повз пустище. Вітер пригнав до її ніг клапоть старої газети, і той обліпив її ногу так наполегливо, аж наче усвідомлено, ніби нав'язливі пестощі кицьки. Вона подумала, що все в цьому місті має інтимне право на неї. Вона нахилилася, підняла газету і почала її складати.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Буде що почитати в потягу, — знетямлено відповіла Домінік.

Він вирвав газету з її рук, зіжмакав і кинув у бур'яни. Вона нічого не сказала, і вони пішли далі.

Самотня жарівка висіла над порожньою платформою. Вони чекали. Він дивився на колію, у той бік, звідки мав з'явитися потяг. Коли рейки задзвеніли, здригаючись, коли біла куля головних прожекторів удалечині застигла в небі — не наближуючись, а просто збільшуючись, розростаючись на шаленій швидкості, він не поворухнувся і не глянув на неї. Квапливий промінь кинув його тінь на платформу, закружляв її над шпалами і розчинив у темряві. На мить вона побачила високі прямі лінії його тіла навпроти світла. Паротяг проминув їх і вагони застугоніли, сповільняючись. Він дивився на вікна, що пролітали повз них, і вона не бачила його обличчя, лише обрис його щоки.

Рорк повернувся до неї, коли потяг зупинився. Вони не потиснули одне одному рук і нічого не сказали. Завмерли випростано, подивившись одне на одного наче за командою «Струнко»; це було майже військове вітання. Потім вона схопила валізу і піднялася до вагона. За хвилину потяг вирушив.

6

Чак. А чому не ондатра? Чому людина вважає себе вищою за ондатру? Життя стугонить в усіх маленьких істотах у полі та в лісі. Життя, що співає про вічну печаль. Давню печаль. Це Пісня пісень. Ми не розуміємо — але кому потрібне розуміння? Тільки бухгалтерам і педикюрницям. А ще листоношам. Ми лише кохаємо. Солодка таємниця Кохання. Усе для неї. Подаруй мені кохання і запхай усіх своїх філософів у димар. Коли Мері бере бездомну ондатру, її серце розкривається, і в нього входить життя й кохання. З ондатр роблять непогані підробки під норку, але не в цьому річ. Головне — це життя.

Джейк (вбігаючи). Скажіть, хлопці, в кого є марка з портретом Джорджа Вашинґтона?

(Завіса.)

Айк із ляскотом закрив рукопис і глибоко втягнув повітря. Він захрип після двох годин читання вголос, тому протарабанив кінцівку своєї п'єси на одному диханні. Він дивився на публіку, іронічно всміхаючись і зверхньо підвівши брови, але в очах було благання.

Еллсворт Тухі сидів на підлозі, опершись спиною на ніжку стільця і позіхав. Ґас Вебб, що лежав посеред кімнати на животі, перекотився на спину. Ланселот Клоукі, іноземний кореспондент, потягнувся по склянку з коктейлем і видудлив його. Жуль Фауґлер, новий театральний оглядач «Знамена», сидів нерухомо; протягом двох годин він жодного разу не поворухнувся. Лойс Кук, господиня, підняла руки, покрутила ними, потягнулася і сказала:

— Господи, Айку, це жахливо.

Ланселот Клоукі протяжно промимрив:

— Лойс, дівчинко моя, де стоїть твій джин? Не будь такою жалюгідною скнарою. Ти найгірша з усіх господинь, яких я знаю.

Ґас Вебб сказав:

— Я не розумію літератури. Це непродуктивна втрата часу. Авторів буде ліквідовано.

Айк пронизливо розреготався:

— Гидота, еге ж? — Він помахав сценарієм. — Справжня гидота. Навіщо, думаєте, я це написав? Лишень покажіть мені, хто здатен написати бездарніше? Це найгірша п'єса, що ви будь-коли бачили у вашому житті.

Це була неформальна зустріч Ради американських письменників, а не офіційне зібрання. Айк запросив кількох друзів послухати свій останній твір. У двадцять шість він написав одинадцять сценаріїв, але за жодним із них не поставили вистави.

— Ти, Айку, краще відмовився б від театру, — сказав Ланселот Клоукі. — Писати — це поважна справа, це не для заблудлих покидьків, які хочуть себе випробувати.

Перша книжка Ланселота Клоукі — про його пригоди за кордоном — уже десятий тиждень утримувалася в переліку бестселерів.

— Чом би й ні, Лансе? — солоденько простягнув Тухі.

— Добре, — гаркнув Клоукі, — добре. Налийте мені випити.

— Це жахливо, — повторила Лойс Кук, спроквола похитуючи головою з боку на бік. — Абсолютно жахливо. Це так жахливо, що навіть чудово.

— Маячня, — відказав Ґас Вебб. — Навіщо я взагалі сюди приходжу?

Айк жбурнув рукопис у камін. Зшиток вдарився об решітку і впав обкладинкою догори, зминаючи тонкі сторінки.

— Якщо Ібсен може писати п'єси, чому не можу я? — запитав він. — Він майстер, а я нездара, але це ще не достатня причина.

— Не в космічному сенсі, — сказав Ланселот Клоукі. — Одначе ти таки нездара.

— Ти не мав цього казати. Я сказав це перший.

— Це видатна п'єса, — промовив чийсь голос.

Голос був повільним, гугнявим і знудьгованим. Він пролунав цього вечора вперше, і всі вони повернулися до Жуля Фауґлера. Карикатурист якось намалював його портрет, що став відомий — дві дотичних кулі, велика і маленька: велика була його пузом, маленька — нижньою губою. Він був вбраний у добре скроєний костюм кольору, як він сам казав, «лайна гусака». Він ніколи не знімав рукавичок і носив ціпок. Це був знаменитий театральний критик.

Жуль Фауґлер потягнувся ціпком до каміна, підчепив рукопис і проволочив його підлогою до своїх ніг. Він не підняв зшитка, а лише повторив, дивлячись на рукопис:

— Це видатна п'єса.

— Чому? — запитав Ланселот Клоукі.

— Бо я так сказав, — відрубав Жуль Фауґлер.

— Це жарт, Жулю? — запитала Лойс Кук.

— Я ніколи не жартую, — відповів Жуль Фауґлер. — Це вульгарно.

— Пришліть мені кілька квитків на прем'єру, — вишкірився Ланселот Клоукі.

— Вісім вісімдесят за два місця на прем'єрному показі, — сказав Жуль Фауґлер. — Це буде найбільший хіт сезону.

Жуль Фауґлер повернувся і побачив, що Тухі дивиться на нього. Тухі всміхнувся, але його усмішка не була ані щаслива, ані безтурботна; це був схвальний коментар до справи, що її Тухі вважав насправді дуже серйозною. Фауґлер обвів усіх зневажливим поглядом, що на мить зм'як, помітивши розуміння в очах Тухі.

— Чому б тобі не приєднатися до Ради американських письменників, Жулю? — запитав Тухі.

— Я індивідуаліст, — відповів Фауґлер. — Я не вірю в організації. Крім того, хіба це обов'язково?

— Ні, зовсім не обов'язково, — весело відповів Тухі. — Не для тебе, Жулю. Тут я нічого не можу тебе навчити.

— Що мені в тобі подобається, Еллсворте, то це те, що ніколи нічого не мушу тобі пояснювати.

— Чорт, а що тут треба пояснювати? Ми всі шестеро однакові.

— П'ятеро, — поправив Фауґлер. — Мені не подобається Ґас Вебб.

— Чому ні? — запитав Ґас. Він не образився.

— Тому що він не миє вух, — відповів Фауґлер, так наче питання поставив хтось інший.

— А, це, — буркнув Ґас.

Айк підвівся, вп'явся очима в Фауґлера, не досить упевнений, що може полегшено зітхнути.

— Вам справді подобається моя п'єса, містере Фауґлер? — нарешті тихо запитав він.

— Я не сказав, що вона мені подобається, — прохолодно відповів Фауґлер. — Я гадаю, вона смердить. І саме тому чудова.

— О, — видихнув Айк. Він засміявся, відчувши легкість в душі, й обвів обличчя в кімнаті тріумфальним поглядом.

— Так, — сказав Фауґлер, — мій підхід до критики такий, як у тебе до писання. Наші мотиви однакові.

— Ти чудовий хлопець, Жулю.

— Містер Фауґлер, якщо ваша ласка.

— Ви чудовий хлопець і найбундючніший покидьок на землі, містере Фауґлер.

Фауґлер погортав сторінки рукопису кінцем ціпка.

— Айку, ваш машинопис огидний, — мовив він.

— Чорт, я ж не стенографістка. Я творча особистість.

— Ви зможете дозволити собі секретарку після відкриття сезону. Я вважаю себе зобов'язаним похвалити п'єсу — якщо інших причин немає, то бодай для того, щоб припинити знущання над друкарською машинкою. Друкарська машинка — це дивовижний інструмент, не варто з неї глумитися.

— Гаразд, Жулю, — промовив Ланселот Клоукі, — це все дуже дотепно і хитромудро, і ви рафінована та блискуча особистість, як усі вискочні — та заради чого ви хвалите це лайно?

— Тому що це — як ви слушно зауважили — лайно.

— Ти не логічний, Лансе, — сказав Айк. — Не в космічному сенсі. Написати хорошу п'єсу, яку хвалитимуть, — це ніщо. Будь-хто здатен на це. Будь-хто, хто має талант, а талант — це винятково продукт діяльності залоз. Але написати лайно, яке хвалитимуть, — візьми спробуй.

— Він це вже зробив, — зазначив Тухі.

— Це ще як подивитися, — відповів Ланселот Клоукі. Він перехилив порожній келих до рота і висмоктав останній кубик льоду.

— Айк краще за тебе розуміє ситуацію, Лансе, — сказав Жуль Фауґлер. — Він щойно довів своєю маленькою промовою, що є справжнім мислителем. І, цілком випадково, філософ із нього кращий, ніж автор п'єс.

— Я напишу про це наступну п'єсу, — сказав Айк.

— Айк щойно виклав свої аргументи, — вів далі Фауґлер. — І мої. А також ваші, Лансе. Розгляньмо мою позицію, якщо маєте бажання. Чи досягнення для критика хвалити хорошу п'єсу? Жодним чином. Критик тоді стає лише славним хлопчиком на побігеньках між автором і публікою. Навіщо мені це? Мене нудить від цього. Я маю право вразити людей власною особистістю. Інакше я відчуватиму розчарування — а я не вірю в зневіру. Та якщо критик здатен популяризувати геть нікчемну п'єсу — ви ж відчуваєте різницю! Отже, я зроблю хітом… — як називається твоя п'єса, Айку?

— «Моя дупа не твого носа діло», — відповів Айк.

— Даруйте?

— Це назва.

— О, розумію. Отже, я зроблю хітом «Моя дупа не твого носа діло».

Лойс Кук голосно розреготалася.

— Усі ви здіймаєте до біса багато галасу з нічого, — сказав Ґас Вебб, лежачи на спині й заклавши руки за голову.

— А зараз, якщо бажаєте, розгляньмо ваш випадок, Лансе, — продовжив Фауґлер. — Яке задоволення має кореспондент, звітуючись про події у світі? Громадськість читає про розмаїті міжнародні кризи, і ви щасливі, якщо вони помітять ваш підпис. Але ви ж нічим не гірші за будь-якого генерала, адмірала чи посла. Ви маєте право змусити людей замислитися про ваше існування. Отож ви чините мудро. Ви створили чудову колекцію нісенітниць — так, нісенітниць, — але морально виправданих. Розумна книжка. Світові катастрофи як тло для вашої мерзенної та нікчемної особистості. Як Ланселот Клоукі напився на міжнародній конференції. З якими красунями спав Ланселот Клоукі під час вторгнення. Як Ланселот Клоукі підхопив дизентерію під час голоду. А чому б і ні, Лансе? Фокус вдався, так же? Еллсворт причарував. Так?

— Громадськість любить читати про людські слабкості, — сказав Ланселот Клоукі, сердито втупившись у свою склянку.

— О, не мели дурниць, Лансе! — вигукнула Лойс Кук. — Перед ким ти тут вдаєш? Ти чудово знаєш, що йдеться не про те, що подобається людям, а про Еллсворта Тухі.

— Я не забув, чим зобов'язаний Еллсворту, — понуро відповів Клоукі. — Еллсворт — мій найкращий друг. Але він нічого не вдіяв би, якби не мав пристойної книжки.

Вісім місяців тому Ланселот Клоукі стояв перед Еллсвортом Тухі з рукописом у руках — так, як Айк стояв зараз перед Фауґлером, — не ймучи віри, коли Тухі сказав, що його книжка стане бестселером. Але двісті тисяч проданих примірників назавжди унеможливили для Клоукі здатність подивитися правді в очі.

— І він зробив це з «Хоробрим Жовчним Каменем», — безтурботно додала Лойс Кук, — найгіршим сміттям, що коли-небудь з'являлося на папері. Я ж то знаю. Але він це зробив.

— І мало не втратив через це роботу, — байдужо зауважив Тухі.

— Що ти робиш зі своєю випивкою, Лойс? — гарикнув Клоукі. — Ховаєш, щоб у ній скупатися?

— Добре вже, писако, — мовила Лойс Кук, ліниво підводячись.

Вона почовгала через кімнату, взяла чиюсь недопиту склянку, випила її вміст, вийшла і повернулася з кількома дорогими пляшками. Клоукі й Айк поквапилися собі налити.

— Я думаю, ти несправедлива до Ланса, Лойс, — сказав Тухі. — Чому б йому не написати автобіографію?

— Тому що йому і жити не варто, не те що про це писати.

— Ось воно, саме тому я й створив новий бестселер.

— Та про що ти кажеш?

— Захотілося комусь розповісти.

Навколо стояло багато зручних крісел, але Тухі волів сидіти на підлозі. Він перевернувся на живіт, випростав тіло й, опершись на лікті, задоволено розвалився, переносячи вагу з однієї руки на іншу та широко розкинувши ноги на килимі. Здавалося, він насолоджувався невимушеністю пози.

— Захотілося комусь розповісти. Наступного місяця я видаю автобіографію стоматолога з маленького містечка, чоловіка по-справжньому неймовірного тим, що він не провів жодного неймовірного дня за все життя й не написав жодного неймовірного речення. Тобі сподобається, Лойс. Ти можеш уявити собі найбанальнішого зануду, який розкриває свою душу, наче це якесь одкровення?

— Маленькі люди, — ніжно сказав Айк. — Люблю маленьких людей. Ми повинні любити маленьких людей цієї землі.

— Використай цю фразу для своєї наступної п'єси, — сказав Тухі.

— Не можу, — відповів Айк. — Я її вже використав.

— У чому ж фокус, Еллсворте? — гарикнув Клоукі.

— Усе так просто, Лансе. Коли якийсь цілковитий нікчема, що не робив нічого суттєвішого, ніж їсти, спати й теревенити із сусідами, стає предметом гордощів, уваги світу і об'єктом пильного вивчення мільйонів читачів — той факт, що хтось побудував собор, стає не вартим ані уваги, ані захоплення. Річ у перспективі й теорії відносності. Припустима відстань між крайніми точками будь-якої визначеної потужності обмежена. Слухове сприйняття мурахи не розраховане на громовицю.

— Ти говориш, наче буржуазний декадент, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб.

— Стули пельку, солоденький, — відповів Тухі, не образившись.

— Усе це дуже чудово, — сказала Лойс Кук, — окрім того, що це ти процвітаєш, Еллсворте. Ти відсовуєш мене на задній план. Невдовзі, якщо я захочу, щоб мене і надалі зауважували, мені доведеться написати щось по-справжньому майстерне.

— Не в цьому столітті, Лойс, — відповів Тухі. — І можливо, не в наступному. Це станеться пізніше, ніж ти думаєш.

— Але ж ви не сказали… — зненацька вигукнув занепокоєний Айк.

— Що я не сказав?

— Ви не сказали, хто ставитиме мою п'єсу.

— Покладися на мене, — відповів Жуль Фауґлер.

— Я забув подякувати вам, Еллсворте, — смиренно мовив Айк. — Тому дякую вам зараз. Так багато гівняних п'єс, а ви обрали саме мою. Ви і містер Фауґлер.

— Твоя гівняність доволі вправна, Айку.

— Гаразд, це вже щось.

— Це чимало.

— Поясніть як.

— Не говори так багато, Еллсворте, — сказав Ґас Вебб. — Ти підхопив говорильну заразу.

— Закрий рота, пупсику. Мені подобається розмовляти. Пояснити, Айку? Гаразд, припустімо, мені не подобається Ібсен…

— Ібсен чудовий, — відповів Айк.

— Звісно, він чудовий драматург, але мені він, скажімо, не подобається. Припустімо, я хочу, щоб люди перестали дивитися вистави за його творами. Замало лише відраджувати їх. Але якщо я підсуну їм думку, що ти не менш видатний за Ібсена — доволі швидко вони втратять здатність бачити різницю між вами.

— Господи, а ви можете?

— Це лише приклад, Айку.

— Але це було б чудово.

— Так, це було б чудово. І тоді не матиме значення, що саме вони дивляться в театрі. Тоді нічого не матиме значення — ані письменники, ані ті, для кого вони пишуть.

— Еллсворте, як так?

— Послухай, Айку, в театрі немає місця для вас обох — для тебе та Ібсена. Ти ж це розумієш?

— Образно кажучи, так.

— Гаразд, ти хочеш, щоб я звільнив для тебе місце?

— Усе це безглузда дискусія, що її вели вже раніше і переконливіше, — сказав Ґас Вебб. — І стисліше. Я вірю у функціональну економіку.

— І де ж відбувалася ця дискусія? — поцікавилася Лойс Кук.

— «Хто був нічим, той стане всім», сестро.

— Ґас брутальний, але глибокодумний, — зауважив Айк. — Мені він подобається.

— Іди під три чорти, — відповів Ґас.

До кімнати ввійшов дворецький Лойс Кук. Це був ставний, літнього віку чоловік в ошатному костюмі. Він повідомив, що прийшов Пітер Кітінґ.

— Піт? — весело вигукнула Лойс Кук. — Звісно ж, запроси його сюди.

Кітінґ увійшов і зупинився, ошелешено витріщившись на юрбу.

— О, всім привіт, — сказав він безрадісно. — Я не знав, Лойс, що в тебе гості.

— Це не гості. Заходь, Піте, сідай, візьми собі випити, ти ж усіх тут знаєш.

— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, очима шукаючи в Тухі підтримки.

Тухі махнув йому рукою, підвівся з підлоги зручно вмостився в кріслі, граційно схрестивши ноги. Усі в кімнаті автоматично змінили пози: сіли рівніше, зсунули коліна, підтиснули губи. Лише Ґас Вебб і далі лежав на підлозі.

Кітінґ видавався спокійним та вродливим, приніс до затхлої кімнати свіжість холодної вулиці. Але він був блідим і рухався повільно та утомлено.

— Лойс, вибач за вторгнення, — сказав він. — Не мав що робити і почувався страшенно самотньо, тому вирішив заскочити. — Він затнувся на слові «самотньо», вимовивши його з вибачливою посмішкою. — Жахливо стомився від Ніла Дюмонта і його кишла. Хотілося якогось витонченішого товариства — духовної їжі, так би мовити.

— Я геній, — похвалився Айк. — Мою п'єсу ставитимуть на Бродвеї. Мене й Ібсена. Еллсворт так сказав.

— Айк щойно читав нам свою нову п'єсу, — пояснив Тухі. — Дивовижна річ.

— Тобі сподобається, Пітере, — сказав Ланселот Клоукі. — Це справді чудово.

— Це шедевр, — додав Жуль Фауґлер. — Сподіваюся, ви доведете, що здатні її оцінити, Пітере. Ця п'єса залежить від того, що саме глядачі здатні принести із собою до театру. Якщо ви належите до тих прозаїчних людей із всохлою душею й обмеженою уявою, це не для вас. Але якщо ви справжня особистість із великим-великим серцем, сповненим радості, й по-дитячому недоторкано-чистим сприйняттям — на вас чекають незабутні враження.

— «Коли не навернетесь і не станете, як ті діти, не увійдете в Царство Небесне!», — процитував Тухі.

— Дякую, Еллсворте, — сказав Жуль Фауґлер. — Саме так я почну свою рецензію.

Кітінґ дивився на Айка жадібними очима. Усі вони здавалися далекі та чисті, піднесені над ним у глибині своїх знань, а їхні обличчя були теплі й усміхнені, доброзичливо запрошуючи приєднатися до них, хоч і поглядали трохи зверхньо.

Кітінґ вбирав відчуття їхньої величі, духовну їжу, яку тут знайшов, і сам почувався вищим. Він змушував їх повірити в реальність власної величі. Коло утворилося і замкнулося. Кожен це відчув, окрім Пітера Кітінґа.

Еллсворт Тухі виступив на підтримку сучасної архітектури.

Протягом останніх десяти років, хоча більшість житлових будинків і далі зводили як історичні копії, принципи Генрі Камерона перемогли в комерційному будівництві: фабрики, офісні будівлі, хмарочоси. Це була бліденька, половинчаста перемога; вимушений компроміс, що дозволяв уникати колон і фронтонів, залишати кілька ділянок стіни без оздоб, вибачаючись за форму, — створену випадково, — і оздоблювати спрощеними грецькими завиванцями-волютами. Багато хто крав форми Камерона; та лише одиниці розуміли спосіб його мислення. Власники нових будинків не могли заперечити єдиний найвагоміший аргумент — фінансову економію; тут він остаточно переміг.

У країнах Європи, найпомітніше в Німеччині, віддавна визрівала нова будівельна школа: ідея полягала в тому, щоб поставити чотири стіни

і накрити їх пласким дахом, зробивши кілька отворів. Це називали новою архітектурою. Свобода від деспотичних правил, за яку боровся Камерон, ця свобода, що покладала цілком нову, величезну відповідальність на творчого будівельника, перетворилася на очищення від усіх зусиль, навіть від зусиль освоєння історичних стилів. Вона видала сувору збірку нових правил — свідоме підпорядкування некомпетентності, творча недолугість, оголошена системою, хвалькувате визнання власної посередності.

«Будівля творить власну красу, і її оздоблення кероване темою споруди і структурою», — казав Камерон. «Споруді не потрібні ані краса, ані декор, ані тема», — стверджували нові архітектори. Казати так було безпечно. Камерон і ще кілька людей проклали стежку і вимостили її власними життями. Решта архітекторів, яких було безліч, архітекторів, які були в безпеці, копіюючи Парфенон, відчули загрозу і знайшли безпечний вихід: піти Камероновою стежкою і прийти до нового Парфенону, спрощеного Парфенону в формі пакувального ящика зі скла та бетону. Пальму першості було зламано; вона вкрилася пліснявою, що пожирала її, нівечила, приховувала, аж поки її запхали в джунглі загальноприйнятого. І джунглі заговорили.

В «Одному маленькому голосі», у статті «Я пливу за течією» Еллсворт Тухі написав:

Ми довго вагалися, чи визнавати потужний феномен, знаний як модерна архітектура. Така обачність — необхідна для кожного, хто стоїть на позиції ментора суспільного смаку. Надто часто окремі аномальні явища помилково вважали масовим рухом, і потрібно бути дуже обережними, щоб не приписувати їм незаслуженої значущості. Але архітектура модернізму витримала перевірку часом, відповіла на запити мас, і ми залюбки привітаємо її.

Варто віддати належне піонерам цього руху, таким як Генрі Камерон. У декількох його роботах можна виявити провісники величі. Але як усі першопрохідці, він був зв'язаний успадкованими упередженнями минулого, сентиментальністю середнього класу, з якого вийшов. Він повівся на забобони краси та орнаментальності, хоча сам розробляв орнаменти, що поступалися усталеним історичним формам.

Лише сила широкого колективного руху надала архітектурі модернізму довершеності та справжньої виразності. Зараз уже очевидно — зі світових тенденцій, — що це не хаос індивідуальних примх, а згуртована, організована дисципліна, яка ставить суворі вимоги до творця, зокрема припис підпорядкувати себе колективній природі ремесла.

Правила нової архітектури виникли завдяки всеохопному процесу народної творчості. Вони так само суворі, як і правила класицизму. Вони вимагають неоздобленої простоти — схожої на чесність незіпсованої людини з народу. Так само як минуще століття міжнародного банківського капіталу вимагало показних карнизів для всіх будівель, так само прийдешнє століття ствердило, що кожна споруда повинна мати плаский дах. Так само як імперіалістична епоха нав'язувала романський портик в кожному домі, ера гуманізму наполягала на кутових вікнах — символі сонячного світла, справедливо поділеного між усіма.

Здатні аналізувати побачать у формах нової архітектури промовисте соціальне значення. У старій системі експлуатації найкориснішому соціальному елементу — робітникам — ніколи не дозволяли усвідомити власну важливість; їхні практичні функції приховували й маскували; так господар вдягає своїх служників у розшиту золотом вигадливу ліврею. Цей підхід віддзеркалився в архітектурі того періоду: функціональні елементи споруди — двері, вікна, сходи — приховували під сувоями безглуздих орнаментів. Але в сучасній будівлі саме ці корисні елементи — символи праці — залишаються відкриті. Хіба ми не вчуваємо в цьому голосу нового світу, де працівник отримує належне?

Ми закликаємо вас звернути увагу на найкращий взірець модерної архітектури Америки — нову будівлю компанії «Бассетт і Браш», що її невдовзі завершать. Це невелика споруда, але в своїх скромних пропорціях вона втілює всю сувору простоту нового стилю та є натхненним прикладом Величі у Малому. Її спроектував Оґастес Вебб, юний перспективний архітектор.

Зустрівши Тухі за кілька днів, Пітер Кітінґ стурбовано запитав:

— Скажи, Еллсворте, ти справді мав це на увазі?

— Що?

— Я про архітектуру модернізму.

— Звісно. Як тобі моя маленька стаття?

— О, вона прекрасна. Дуже переконлива. Але скажи, Еллсворте, чому… чому ти обрав Ґаса Вебба? Урешті-решт, протягом останніх років я теж збудував кілька модерних будівель. Будинок Палмера був доволі простим, і будинок Моврі не має нічого, крім стін і даху, а склади Шелдона були…

— Але ж, Пітере, не будь свинею. Я досить непогано тобі допоміг, хіба ні? Дозволь мені часом підтримувати й інших.

На званому обіді, у промові про архітектуру, Кітінґ сказав:

— Озираючись на мою дотеперішню діяльність, я дійшов висновку, що працював, дотримуючись правильних засад: постійна зміна — це життєва необхідність. Оскільки будинки є незамінним елементом нашого життя, архітектура повинна весь час змінюватися. Я ніколи не мав жодних забобонів у архітектурі, але намагався тримати мій розум відкритим для голосу часу. Фанатики, які ходять вулицями і волають, що усі будівлі повинні бути модерні, такі ж вузькочолі, як недалекі консерватори, які вимагають дотримуватися лише визначених історичних стилів. Я не вибачаюся за свої споруди, спроектовані в класичних традиціях. Вони стали відповіддю вимогам свого часу. Я також не прошу вибачення за будівлі в стилі модернізму. Вони знаменують прихід нового, кращого світу. На мою думку, смиренна реалізація цього принципу є нагородою і радістю від праці архітектора.

Коли новина про те, що Пітера Кітінґа обрали будувати Стоунрідж поширилася, громадськість зраділа, а у фахових колах залунали заздрісні коментарі. Кітінґ намагався видобути своє давнє задоволення від такої слави, але не зміг. Він досі відчував щось схоже на радість, але бляклу та слабеньку.

Проектування Стоунріджу виявилося для нього непосильною ношею. Обставини, за яких він отримав це замовлення, його не бентежили, вони теж зблідли і стали несуттєвими, він погодився з ними і забув про них. Він лише не міг змусити себе взятися проектувати величезну кількість будинків, потрібних для Стоунріджу. Він почувався шалено втомленим. Прокидаючись зранку, він уже був виснаженим, і цілий день чекав миті, коли можна буде знову повернутися до ліжка.

Кітінґ передав Стоунрідж Нілові Дюмонту і Беннетту.

— Працюйте, — мляво наказав він, — робіть, що хочете.

— В якому стилі, Піте? — запитав Дюмонт.

— А, оберіть якийсь історичний стиль — дрібним домовласникам інакше не догодиш. Але трохи підрихтуйте — задля позитивних відгуків преси. Дайте будинкам історичний відтінок і сучасні мотиви. Як вам заманеться. Мені байдуже.

Дюмонт і Беннетт взялися до роботи. Кітінґ трохи підправив на їхніх ескізах дахи і кілька вікон. Попередні ескізи в конторі Вайненда схвалили. Кітінґ не знав, чи Вайненд особисто дивився на них і схвалював. Він із ним більше не бачився.

Домінік не було вже місяць, коли Ґай Франкон оголосив, що покидає фірму. Кітінґ розповів йому про розлучення, нічого не пояснюючи. Франкон сприйняв новину спокійно. Він сказав:

— Я цього очікував. Усе гаразд, Пітере. Можливо, це не твоя провина і не її.

Більше він про це не згадував. Також він не пояснив причин свого звільнення, а лише сказав:

— Я вже давно попереджав тебе, що цей час настане. Я втомився. Хай тобі щастить, Пітере.

Відповідальність за фірму лягла на самотні плечі Кітінґа і перспектива лише його імені на вхідних дверях лякала. Йому був потрібен партнер. Він обрав Ніла Дюмонта. Ніл мав хороші манери і витонченість. Він був наступним Луціусом Геєром. Фірма стала називатися «Пітер Кітінґ і Ніл Дюмонт». Кілька приятелів влаштували з цієї оказії пиятику, але Кітінґ на вечірку не прийшов. Він обіцяв бути, але забув, і самотньо вирушив на прогулянку засніженими околицями міста. Він не пригадав про святкування аж до наступного дня, коли повертався назад крижаною сільською дорогою.

Стоунрідж став останнім контрактом, підписаним фірмою «Франкон і Кітінґ».

7

Коли Домінік вийшла з потяга в Нью-Йорку, її зустрів Вайненд. Вона не писала йому і не отримувала звісток, перебуваючи в Рено; вона нікого не повідомляла про своє повернення. Але його постать на платформі, впевнений вигляд, в якому читалася визначеність, підказали їй, що він зв'язувався з її адвокатами, стежив за процесом розлучення, знав, коли рішення набуло чинності, годину, коли вона сіла до потяга, і номер її вагона.

Побачивши її, він не пішов назустріч. Це вона пішла до нього, бо знала: він хоче бачити, як вона пройде бодай коротку відстань між ними. Вона не всміхнулася, але її обличчя сяяло привабливою безтурботністю, яка щомиті могла перейти в усмішку.

— Привіт, Ґейле.

— Привіт, Домінік.

Вона не думала про нього за його відсутності, не прямолінійно, без відчуття його реальності, але зараз миттєво впізнала його, відчувши, що знову зустріла когось знайомого і потрібного.

Вайненд сказав:

— Дай мені багажні квитанції, я пізніше займуся твоїми валізами, моя машина чекає.

Вона простягнула йому квитанції, й він поклав їх до кишені. Вони знали, що потрібно розвернутися і піти платформою до виходу, але відкинули заздалегідь ухвалене рішення, бо жоден із них не попрямував до виходу — вони так і стояли, роздивляючись одне одного.

Він першим спробував скерувати ситуацію і легко всміхнувся:

— Якби я мав таке право, то сказав би, що не витримав очікування, якби знав, що ти будеш така, як зараз. Але оскільки в мене немає такого права, я цього не скажу.

Вона засміялася:

— Авжеж, Ґейле. Це теж було би брехнею — вдавати, що з нами все так звично. Це робить усе важливішим, правда ж? Кажімо краще те, що нам хочеться.

— Я кохаю тебе, — сказав він невиразним голосом, наче слова стали свідченням болю й адресувалися не їй.

— Я втішена знову бути з тобою, Ґейле. Не знала, що так станеться, але я радію.

— Чому, Домінік?

— Не знаю. Мабуть, підхопила радість від тебе. Радість від визначеності та спокою.

Вони помітили, що розмовляють посеред залюдненої платформи, переповненої квапливими пасажирами і тачками з багажем.

Вони вийшли на вулицю до його машини. Вона не запитала, куди вони їдуть, й не переймалася цим. Просто мовчки сиділа поруч. Її почуття роздвоювалися: більшу частину єства охопило бажання не опиратися, а менша частина дивувалася цьому. Вона відчула бажання дозволити йому вести її, сповнившись почуттям беззастережної довіри, довіри без щастя, але таки довіри. Невдовзі вона помітила, що він тримає її за руку, стискаючи її пальці в рукавичці, й лише її оголений зап'ясток торкався до його шкіри. Вона не зауважила, коли він узяв її за руку; це здавалося так природно, і вона хотіла цього, щойно його побачила. Але вона не могла дозволити собі хотіти цього.

— Куди ми їдемо, Ґейле? — запитала вона.

— Отримати дозвіл на шлюб. Потім до судді. Одружуватися.

Вона повільно випросталася і повернула обличчя до нього. Вона не висмикнула руки, але її пальці напружилися і відсторонилися.

— Ні, — сказала вона.

Вона всміхнулася і навмисне затримала усмішку на точно визначений час. Він спокійно спостерігав за нею.

— Я хочу справжнього весілля, Ґейле. Я хочу виходити заміж у найрозкішнішому готелі міста. Хочу запрошення із золотим тисненням, гостей, юрби гостей, знаменитостей, квітів, спалахів фотоапаратів і телекамер. Я хочу такого весілля, якого місто очікує від Ґейла Вайненда.

Він відпустив її пальці, просто, без образи, на мить заглибився у власні думки, наче вирішував не надто складну математичну задачку, а потім сказав:

— Добре. На приготування потрібен тиждень. Я міг би влаштувати все сьогодні ввечері, та якщо потрібні запрошення з тисненням, ми маємо попередити гостей щонайменше за тиждень. Інакше це буде ненормально, а ти ж хочеш для Ґейла Вайненда нормального весілля. Зараз я завезу тебе до готелю, де ти проживеш тиждень. Я цього не планував, тому номера не замовив. Де ти хотіла б зупинитися?

— У твоєму пентхаусі.

— Ні.

— Тоді в «Нордленді».

Він нахилився вперед і наказав водію:

— «Нордленд», Джоне.

Біля вестибюля готелю він їй сказав:

— Побачимося за тиждень, у вівторок о четвертій годині в «Ноєс-Белмонт». Запрошення повинні бути від імені твого батька. Повідом його, а я з ним зв'яжуся. Про решту я подбаю.

Він вклонився їй у своїй звичній манері, зі спокоєм, в якому поєдналися дві речі: зрілий контроль чоловіка, такого впевненого у своїй здатності все контролювати, що це видається буденною справою, і простодушністю дитини, яка сприймає події як щось доконечне.

Вона не бачила його протягом тижня. І виявила, що очікує нетерпляче.

Коли вони знову побачилися, вона стояла поруч із ним перед суддею, який вів шлюбну церемонію за мовчазної присутності шістьох сотень гостей у залитій світлом банкетній залі готелю «Ноєс-Белмонт».

Тло, що вона його забажала, виявилося таке досконале, що скидалося на карикатуру. Це не було вишукане світське весілля, а квінтесенція щедрої, пишної вульгарності. Він зрозумів її бажання і слухняно його виконав; він відмовив собі у перебільшеннях, не влаштовував грубої інсценізації, а зіграв у манері, притаманній Ґейлові Вайненду, видавцю, який вирішив одружуватися публічно. Щоправда, Ґейл Вайненд не хотів одружуватися публічно.

Він змусив себе вписатися в тло, наче був частиною угоди, предметом у тому ж стилі. Коли Вайненд увійшов, вона побачила, що він дивиться на юрбу гостей, наче не усвідомлює, що така юрба пасувала б на прем'єрі в

Ґранд-опері чи на розпродажі королівського дрантя, а не на найурочистішій події в його житті. Він поводився коректно і незрівнянно витончено.

Вона стала біля нього, юрба замовкла у жадібному зацікавленні, й вони повернулися до судді. Домінік вбралася в довгу чорну сукню, а букет свіжого жасмину, його подарунок, прикріпила чорною стрічкою до зап'ястка. Її обличчя під серпанком чорного мережева капелюшка повернулося до судді, який говорив дуже повільно, дозволяючи словам по одному спливати у повітря.

Вона поглянула на Вайненда. Він не дивився ні на неї, ні на суддю. Їй здалося, що він сам у цій кімнаті. Він утримував цей момент і творив із нього, зі сліпучої розкоші, з вульгарності, свою власну мовчазну висоту. Він не хотів релігійної церемонії, бо не поважав релігії, а ще менше поваги відчував до державного посадовця, який промовляв догмами — але саме він перетворював обряд на релігійний акт. Вона подумала, що якби виходила заміж за Рорка, він стояв би точнісінько так само.

Потому він терпляче витримував усю насмішкуватість потворного прийняття. Позував із нею для батареї камер і великодушно виконував усі вимоги репортерів, найгаласливішої юрби серед усіх. Він стояв разом із нею, відповідаючи на вітання гостей, потискаючи безкінечну вервечку рук, і це тривало кілька годин поспіль. Його не турбувало світло камер, копиці весняних лілій, звуки струнного оркестру, річки людей, які впливали до зали і розбивалися на струмочки, діставшись шампанського; його не бентежили гості, які прийшли сюди з нудьги, заздрісної ненависті, вимушеної залежності від нього, бо не могли злегковажити запрошенням, що на ньому було викарбувано його небезпечне ім'я, або ж підбурювані скандальною цікавістю. Він наче не знав, що вони вважали своїм по праву його публічне самоспалення, а свою присутність — необхідною умовою виконання обряду, наче з усіх цих сотень лише він та його наречена були єдині, кому ця вистава видавалася огидною.

Домінік уважно спостерігала за ним. Хотіла, щоб він відчув насолоду від цього, бодай на мить. «Дозволь йому сприйняти це і хоча б раз забутися, — думала вона, — дозволь йому показати душу нью-йоркського „Знамена“ як невіддільний від нього елемент». Вона не бачила сприйняття. Інколи бачила лише натяк на біль; та навіть біль не досягав його. І вона згадала одного чоловіка, якого знала, і який розповідав про біль, що сягає лише певної межі.

Коли відлунали останні привітання, вони могли покинути залу. Але він не пропонував піти. Вона подумала, що він чекає на її рішення, і пішла до натовпу гостей; усміхалася, вклонялася і з келихом шампанського в руці вислуховувала образливі дурниці.

Вона побачила в цій юрбі батька. Він здавався їй гордим і замисленим, а також ошелешеним. Він спокійно сприйняв звістку про весілля; сказав: «Домінік, я хочу, щоб ти була щаслива. Дуже цього хочу. Сподіваюся, він той чоловік, що тобі потрібен». Його тон підказав їй, що впевненості у цьому він не має.

Побачила в натовпі Еллсворта Тухі. Він зауважив її погляд і квапливо відвернувся. Їй захотілося голосно розреготатися; але вигляд Еллсворта Тухі, заскоченого зненацька, не здався їй достатнім приводом для сміху.

До неї проштовхнувся Алва Скаррет. Він безуспішно намагався надати своєму обличчю доречного виразу, але воно було ображене і похмуре. Він швиденько пробурмотів побажання щастя, а потім чітко й злісно запитав:

— Але чому, Домінік, чому?

Вона не могла достоту повірити, що Алва Скаррет дозволив собі таку нечемність, що її, здавалося, було закладено в запитанні. Вона холодно перепитала:

— Про що ти, Алво?

— Про заборону, звісно.

— Яку заборону?

— Ти чудово знаєш, про яку заборону. А зараз я запитую тебе: чому кожна газета в місті, кожна бісова газета, включно з найжовтішими, і всі радіостанції можуть, а «Знамено» — ні? Будь-що, лише не Вайнендові газети? Що я маю сказати людям? Як це пояснити? Ось як ти чиниш із колишнім колегою по цеху!

— Краще поясни, Алво.

— Хочеш сказати, не знала, що Ґейл заборонив усім наших хлопцям писати про весілля? Що в завтрашніх наших газетах не буде жодного репортажу, жодної світлини, жодної згадки — нічого, крім двох рядків на вісімнадцятій сторінці?

— Ні, — відповіла вона. — Я цього не знала.

Він здивувався раптовому рвучкому рухові, з яким Домінік відвернулася від нього. Вона вручила свій келих із шампанським першому-ліпшому гостеві, який потрапив їй на очі та якого вона помилкового сприйняла за офіціанта, і проштовхнулася крізь юрбу до Вайненда.

— Ґейле, ходімо.

— Авжеж, моя люба.

Домінік недовірливо стояла посеред вітальні його пентхауса, розмірковуючи про те, що це місце відтепер є її домівкою і як воно пасує їй як дім.

Він спостерігав за нею.

Не виказував бажання заговорити чи торкнутися, лише спостерігав за нею у своєму домі, куди привів її, підняв високо над містом, наче важливістю цього моменту не можна було ділитися ні з ким, навіть з нею.

Вона повільно рушила через вітальню, зняла капелюха, оперлася об стіл. Дивувалася, чому її звичне бажання багато не розмовляти, тримати думки в собі, зникало у його присутності, чому відчуває бажання бути щирою, як ні з ким іншим.

— Урешті-решт, Ґейле, ти свого досягнув. Ти одружився так, як хотів.

— Так. Гадаю, що так.

— Не було сенсу тебе мучити.

— Загалом, так. Я не надто опирався.

— Ні?

— Ні. Якщо все було так, як ти хотіла, я просто виконав обіцянку.

— Але ж, Ґейле, тобі все те було ненависне.

— Абсолютно. То й що? Було важко лише спочатку — коли ти сказала про це в машині. Згодом я навіть радів.

Він говорив спокійно, відгукуючись на її щирість; вона знала, що він залишає вибір за нею — і скориться: мовчатиме чи зізнається у всьому, в чому вона захоче, щоб він зізнався.

— Чому?

— Ти не помітила своєї головної помилки, якщо це була помилка. Ти не прагнула б примусити мене страждати, якби я був тобі геть байдужим.

— Ні. Це не була помилка.

— Ти програєш з гідністю, Домінік.

— Думаю, Ґейле, це я теж підхопила від тебе. І я хочу тобі за дещо подякувати.

— За що?

— Що ти заборонив писати про наше весілля у своїх газетах.

Він пильно подивився на неї та усміхнувся:

— Не в твоїй манері дякувати мені за це.

— Не в твоїй манері було це робити.

— Я мусив. Але думав, ти розсердишся.

— Варто було б, але не вийшло. Дякую тобі.

— Чи можна бути вдячним за вдячність? Це доволі важко висловити, Домінік, але саме це я відчуваю.

Вона розглядала м'яке світло на стінах кімнати. Освітлення було частиною інтер'єру, надаючи стінам особливої текстури, увиразнюючи матеріал та колір. Вона думала, що за цими стінами є й інші кімнати, яких вона ще не бачила, але які відтепер належали їй. І впіймала себе на думці, що хоче, щоб вони їй належали.

— Ґейле, я ще не запитувала, що ми робитимемо зараз. Ми поїдемо кудись? Чи в нас буде медовий місяць? Кумедно, але я навіть не думала про це. Я думала лише про весілля і ні про що інше. Начебто я зупинилася на цьому, а ти подбаєш про решту. Це теж не в моєму стилі.

— Але й не на користь мені. Пасивність — це невтішна ознака. Не для тебе.

— А може й втішна — якщо мені це подобається.

— Можливо. Хоча це не триватиме довго. Ні, ми нікуди не їдемо. Хіба що ти хочеш.

— Ні.

— Тоді залишаймося тут. Іще один своєрідний виняток із правила. Саме для тебе і для мене. Відхід завжди був утечею — для нас обох. Цього разу ми не втікаємо.

— Так, Ґейле.

Коли він обійняв її та поцілував, вона зігнула руку між його та своїм тілом і поклала її на своє плече — і відчула, як до її щоки доторкнувся зів'ялий букет жасмину на зап'ястку; аромат досі тримався, як ніжне нагадування про весну.

Увійшовши до його спальні, вона виявила зовсім не те місце, що бачила на фотографіях в численних журналах. Скляної клітки вже не було. Кімната, створена на її місці, нагадувала льох без єдиного вікна. Вона була освітлена й кондиційована, але ззовні не проникало ні світло, ні повітря.

Вона лежала в його ліжку, притиснувши долоні до прохолодного шовкового простирадла, не дозволяючи своїм рукам поворушитися і доторкнутися до нього. Але її сувора байдужість не пробудила в ньому безпорадного гніву. Він зрозумів і засміявся. Вона почула, як він сказав — грубувато, ні на що не зважаючи, насмішкувато: «Нічого не вийде, Домінік». І вона знала, що цього бар'єра між ними не втримати, що вона не має сил утримувати його. Вона відчула реакцію свого тіла, відповідь на голод, сприйняття, задоволення. І подумала, що річ не в бажанні, не в самому сексуальному акті, а в тому, що чоловік — це життєва сила, на яку жінка лише реагує, що чоловік має життєву, первинну силу, і що злягання є просте ствердження цього, і що вона віддається не цьому актові чи чоловікові, а силі, закладеній у ньому.

— Ну, — запитав Тухі. — Тепер ти розумієш?

Він стояв, невимушено прихилившись до спинки Скарретового стільця, а сам Скаррет сидів, розглядаючи кошик, переповнений листами.

— Тисячі, — зітхнув Скаррет, — тисячі, Еллсворте. Ти побачив би, як вони його називають. Чому він не надрукував статтю про своє одруження? Чого він соромиться? Що він приховує? Чому не одружувався в церкві, як кожен порядний чоловік? Як він міг одружитися з розлученою? Вони всі про це запитують. А він навіть не глянув на ці листи. Ґейл Вайненд, людина, яку називають сейсмографом суспільних настроїв.

— Саме так, — сказав Тухі. — Така він людина.

— Ось, наприклад, — Скаррет витягнув із кошика листа і прочитав уголос: — «Я, порядна жінка і мати п'ятьох дітей, остаточно переконалася, що не хочу виховувати своїх дітей на прикладі вашої газети. Я читала її чотирнадцять років, але зараз, коли виявилося, що ви людина, яка не має гідності й насміхається з інституту сім'ї, бо ви здійснили адюльтер із грішною жінкою, чужою дружиною, яка виходить заміж у чорній сукні, що, одначе, їй пасує, я більше не хочу читати вашої газети, бо ви подаєте поганий приклад дітям, і я безперечно розчарована вами. Щиро ваша, місіс Томас Паркер». Я прочитав йому це. Він розреготався.

— Угу, — видушив із себе Тухі.

— Що в нього вселилося?

— У нього нічого не вселилося, Алво. Це нарешті вилізло назовні.

— До речі, а ти знаєш, що чимало газет розкопали старі фотографії оголеної статуї Домінік із того бісового храму і розмістили їх у репортажах про одруження — щоб буцімто показати зацікавленість місіс Вайненд мистецтвом, покидьки! Вони радіють нагоді помститися Ґейлу!

І вони це роблять, воші паршиві! Цікаво, хто їм нагадав про ту історію?

— Звідки ж я знаю?

— Звісно, це просто буря в склянці води. За кілька тижнів усі про це забудуть. Не думаю, що це завдасть відчутної шкоди.

— Ні. Один цей епізод — ні.

— Тобто? Ти наче пророкуєш?

— Алво, ці листи пророкують. Не самі листи, а те, що він їх не прочитав.

— О, немає сенсу непокоїтися. Ґейл знає, де зупинитися і коли. Не роби мухи зі сло… — він зиркнув на Тухі та його голос змінився: — Господи, авжеж, Еллсворте, твоя правда. Що нам робити?

— Нічого, друже мій, нічого. Певний час ми нічого не робитимемо. — Тухі вмостився на краєчку стола Скаррета і почав гострим носаком черевика бавитися з конвертами в кошику, перемішуючи їх і змушуючи шелестіти. Він засвоїв приємну звичку зазирати до Скарретового кабінету будь-коли. Скаррет почав покладатися на нього.

— Скажи, Еллсворте, — зненацька запитав Скаррет, — чи ти насправді лояльний до «Знамена»?

— Алво, не вдавайся до жаргону. Насправді не всі його розуміють.

— Ні, я про те… Гаразд, ти знаєш, про що я.

— І гадки не маю. Хто ж може бути нелояльним до хліба з маслом?

— Так, це так… Еллсворте, ти мені дуже подобаєшся, тільки я ніколи не можу второпати, коли ти підлаштовуєшся під мене, а коли кажеш те, що думаєш.

— Не лізь у психологічні хащі. Сам заплутаєшся. Що ти маєш на гадці?

— Чому ти досі пишеш для «Нових кордонів»?

— Задля заробітку.

— О, перестань, заробити тобі — раз плюнути.

— Добре, це престижний журнал. Чому б мені для них не писати? Ти не маєш ексклюзивного права на мене.

— Ні, мені байдуже, в кого ти заробляєш. Але «Нові кордони» віднедавна стали з біса дивними.

— У чому?

— У ставленні до Ґейла Вайненда.

— О, маячня, Алво!

— Ні, це не маячня. Ти не зауважив, бо, гадаю, не читаєш журнал від початку до кінця, але в мене чуття на такі речі. Я знаю, коли просто розважається якийсь шмаркач або коли це політика журналу.

— Ти рознервувався, Алво, і ти перебільшуєш. «Нові кордони» — це ліберальний журнал, і там завжди критикували Ґейла Вайненда. Усі це роблять. Він не надто популярний серед видавців, сам знаєш. Але ж його це не бентежить, правда?

— Тут інше. Мені не подобається, коли це роблять систематично, з певною метою, наче багато маленьких струмочків течуть собі, цілком невинно, а незабаром утворюють невеличкий потічок, і якоїсь миті…

— Алво, в тебе манія переслідування?

— Мені це не подобається. Усе було добре, коли люди жартували з приводу його яхт, жінок і кількох скандалів на муніципальних виборах — але його причетності ніколи так і не вдавалося довести, — квапливо додав Скаррет. — Але мені не подобається цей новий інтелігентський жаргон, що поширюється: Ґейл Вайненд — експлуататор, Ґейл Вайненд — пірат капіталізму, Ґейл Вайненд — хвороба епохи. Це все купа нісенітниць, Еллсворте, але в цих нісенітницях приховано динаміт.

— Це лише новий спосіб висловлюватися про старе, не більше. Крім того, я не можу відповідати за політику журналу тільки тому, що вряди-годи продаю їм статті.

— Так, але… Це не зовсім те, що я чув.

— А що ти чув?

— Я чув, що ти фінансуєш цей бісів журнал.

— Хто, я? Яким коштом?

— Ну, не ти особисто. Але я чув, що ти запопав юного пияка Ронні Пікерінґа, щоб вкласти їм до рук зброю на сто тисяч «зелених», і саме тоді, коли «Нові кордони» докотилися до останньої межі.

— Чорт, та це ж заради того, щоб витягнути Ронні з найдорожчих кабаків міста. Малий докотився до ручки, треба було дати йому мету в житті. Щоб він витратив 100 тисяч доларів на щось краще, ніж на вродливих хористочок, які усе одно витягнули б з нього ці гроші.

— Так, але ти міг додати невеличку умову до подарунка, замовити слово редакторам, щоб вони й близько не підходили до Ґейла Вайненда, бо інакше…

— «Нові кордони» — це не «Знамено», Алво. Це журнал із принципами. Там не просять редакторів про послуги і не кажуть їм «бо інакше».

— У нашій грі, Еллсворте? Кого ти обдурюєш?

— Якщо це тебе заспокоїть, я розповім дещо, чого ти ще не чув. Це не для оприлюднення — все було зроблено через багатьох посередників. Чи знаєш ти, що я намовив Мітчелла Лейтона придбати гарненький, жирненький пакет акцій «Знамена»?

— Ні!

— Так.

— Господи, Еллсворте, це ж чудово! Мітчелл Лейтон? Ми можемо використати його потенціал і… Зажди хвилинку… Мітчелл Лейтон?

— Авжеж. А що не так із Мітчеллом Лейтоном?

— Хіба це не той молодик, який не може перетравити дідусів спадок?

— Дідусь залишив йому шалено багато грошей.

— Так, але ж він йолоп. Це той, що був йогом, потім вегетаріанцем, потім унітаристом, потім нудистом — а зараз вирушив до Москви будувати палац для пролетаріату?!

— То й що?

— Але ж, Господи, — червоний серед акціонерів?

— Мітчелл не червоний. Як можна бути червоним із мільярдом доларів? Він лише блідо-рожевий. А радше жовтий. Але в серці — мила дитина.

— Але — акціонер «Знамена»!

— Алво, ти віслюк. Хіба не ясно? Я переконав його розмістити частину грошей у хорошу, солідну, консервативну газету. Це вилікує його від рожевих переконань і скерує в правильному напрямку. Крім того, чим він зашкодить? Твій дорогенький Ґейл має контрольний пакет акцій, хіба ні?

— Ґейл про це знає?

— Ні. Любий Ґейл останніх п'ять років не був таким обачним, як зазвичай. І ти йому краще не кажи. Побачиш, як поведеться Ґейл. На нього слід трохи натиснути. А для цього потрібні гроші. Будь люб'язним із Мітчем Лейтоном. Він може знадобитися.

— Так, правда.

— Таке і є. Розумієш? Я не зрадник. Я допоміг миршавенькому ліберальному журнальчику, як-от «Нові кордони», але організував значно суттєвіше вливання готівки до фортеці заклятого капіталізму, як-от нью-йоркське «Знамено».

— Саме так. Достобіса порядний вчинок, враховуючи, що сам ти радикал.

— Ще хочеш поговорити про мою нелояльність?

— Думаю, ні. Припускаю, ти залишишся зі «Знаменом».

— Звісно, залишуся. Чому б і ні, я люблю «Знамено». Я зроблю для нього все що завгодно. Я віддам за нього своє життя.

8

Міряючи кроками безлюдний острів, закинута на нього людина думками припнута до далекої землі; у своєму пентхаусі, з вимкненим телефоном, Вайненд і Домінік забули про п'ятдесят сім поверхів під ними, про сталеві колодязі ліфтів, замкнених у граніт — їм здавалося, що їхній дім висить у космосі, що це не острів, а планета. Місто залишилося дружнім краєвидом, абстракцією, зв'язок з якою неможливий — воно було наче небо, видовище, що ним можна захоплюватися, але яке не має прямого зв'язку з їхнім життям.

Протягом двох тижнів після весілля вони не виходили з дому. Вона могла натиснути кнопку ліфта і будь-коли покласти цьому край; вона цього не хотіла. Вона не мала бажання опиратися, дивуватися, вагатися, оповита чарами спокою.

Він годинами розмовляв із нею, якщо вона цього хотіла. Він залюбки сидів мовчки, коли цього хотіла вона, і дивився на неї так, як дивився на предмети зі своєї галереї, таким же відстороненим, спокійним поглядом. Він ніколи не ставив запитань. Ніколи не говорив про свої почуття. Не заважав, коли вона хотіла побути на самоті. Одного вечора вона читала у своїй кімнаті й побачила, що він стоїть біля заледенілого парапету зимового саду на даху, не дивлячись на будинок, просто стоїть у смузі світла з її вікна.

По завершенні цих двох тижнів він повернувся на роботу, в «Знамено». Але почуття ізольованості залишилося, наче вони ухвалили певне рішення, що його треба дотримуватися у майбутньому. Він повертався додому ввечері, й місто переставало існувати. Він не мав бажання нікуди ходити і не запрошував гостей.

Вайненд ніколи не казав про це, але вона знала, що він не хоче, щоб вона виходила з дому — ані з ним, ані сама. Це нагадувало тиху одержимість, якої він не збирався нав'язувати. Повертаючись додому, він запитував: «Ти виходила?» і ніколи: «Де ти була?». Це не були ревнощі — «де» не мало значення. Коли вона захотіла купити черевики, доручив трьом крамницям надіслати їй на вибір колекції взуття — аби вона не ходила по магазинах. Коли вона прохопилася, що хоче подивитись якийсь фільм, він поставив на даху кінотеатр.

Вона корилася — кілька перших місяців. Коли ж усвідомила, що полюбила їхню самотність, одразу поклала цьому край. Вона змусила його приймати запрошення і сама почала кликати гостей. Він скорився без протесту.

Але Вайненд звів стіну, що вона не здатна була її зламати — стіну між його дружиною та його виданнями. Її ім'я ніколи не з'являлося на шпальтах газет. Він запобіг усім спробам втягнути місіс Ґейл Вайненд у суспільне життя — очолювати комітети, брати участь у благодійних акціях і підписних кампаніях. Він без вагань відкривав адресовані їй листи — якщо на них був офіційний логотип, що свідчив про вміст — і нищив їх, залишаючи без відповіді, проте повідомляв їй про це. Вона стенала плечима і нічого не казала.

Хоча він, очевидно, не поділяв її зневаги до своїх газет. Він не обговорював їх із нею. Домінік не могла з'ясувати — ні що він сам про них думає, ні що відчуває. Якось, коли вона прокоментувала образливу передовицю, він прохолодно мовив:

— Я ніколи не вибачався за «Знамено». І не буду.

— Але, Ґейле, це справді жахливо.

— Мені здавалося, що ти вийшла за мене як за видавця «Знамена».

— Мені здавалося, що тобі не подобається так думати.

— Тебе не обходить, що я думаю чи чого я не думаю. Не очікуй, що я зміню «Знамено» чи пожертвую ним. Я не зроблю цього задля жодної людини на світі.

Вона засміялася.

— А я й не проситиму.

Він не всміхнувся у відповідь.

У своєму кабінеті в редакції «Знамена» він працював із новою енергією, з таким піднесенням і лютою наснагою, що дивувалися навіть люди, які знали Вайненда у найамбіційніші його часи. Якщо виникала потреба, він залишався на роботі всю ніч, чого давно вже не робив. Нічого не змінилося ні в методах праці, ні в політиці газети. Алва Скаррет спостерігав за ним залюбки.

— Ми помилилися у ньому, Еллсворте, — сказав Скаррет своєму постійному компаньйону. — Це той-таки колишній Ґейл, благослови його Боже. Кращий, ніж будь-коли.

— Мій любий Алво, — мовив Тухі, — все не так просто, як ти гадаєш, і не так швидко.

— Але ж він щасливий. Хіба ти не бачиш, що він щасливий?

— Бути щасливим — це найнебезпечніше, що могло з ним статися. І, тепер уже як гуманіст, я кажу це для його користі.

Саллі Брент вирішила перехитрити свого боса. Саллі Брент була одним із найцінніших набутків «Знамена»; дебела, середнього віку жіночка, вдягалася наче модель на показі мод ХХІ століття, а писала наче покоївка. Вона мала чимало прихильників серед читачів «Знамена». Популярність зробила її занадто самовпевненою.

Саллі Брент вирішила написати статтю про місіс Ґейл Вайненд. Це була історія саме для неї, і шкода було б випустити її з рук. Вона пробилася до Вайнендового пентхауса, вдаючись до тактики незаконного проникнення в місця, де вас не хочуть бачити, що її засвоїла як добре навчена Вайнендова працівниця. Вона з'явилася у своєму звичному драматичному стилі, в чорній сукні з квіткою соняшника на плечі — своєю постійною прикрасою, що стала її особистим фірмовим знаком — і задихано звернулася до Домінік:

— Місіс Вайненд, я прийшла допомогти вам пошити в дурні вашого чоловіка!

Вона підморгнула своїй власній зухвалості й пояснила:

— Наш любий містер Вайненд несправедливий до вас, моя люба, позбавляючи заслуженої слави із причини, що я її не можу второпати. Але ми поставимо його на місце, ви і я. Що вдіє чоловік проти двох згуртованих дівчат? Він і гадки не має, який чудовий екземпляр отримав. Тому просто розкажіть мені вашу історію, я її опишу, і вона буде така чудова, що він просто не наважиться її не надрукувати.

Домінік була вдома сама. Вона всміхнулася до Саллі Брент так, як тій іще не випадало бачити, тому зазвичай спостережлива Саллі навіть не спромоглася на правильні епітети. Домінік розповіла свою історію. Це була саме така оповідь, про яку мріяла Саллі.

— Так, авжеж, я готую йому сніданок, — розповідала Домінік. — Шинка та яєчня — це його улюблена страва, проста шинка та яєчня… О так, міс Брент, я дуже щаслива. Зранку я розплющую очі й кажу собі: це не може бути правдою, невже це я, маленька бідолашка, стала дружиною видатного Ґейла Вайненда, який міг обирати серед усіх найблискучіших красунь світу. Знаєте, я була закохана в нього багато років. Я мріяла про нього, це була прекрасна, неможлива мрія. І зараз ця мрія здійснилася… Будь ласка, міс Брент, передайте від мене всім жінкам Америки: терплячість завжди винагороджується, і любов чекає на вас за рогом. Як на мене, це чудова думка і, можливо, вона допоможе іншим дівчатам, як допомогла мені… Так, усе, що я хочу в житті, — зробити Ґейла щасливим, поділяти з ним радості та печалі, стати хорошою дружиною і матір'ю.

Алва Скаррет прочитав історію, і вона йому так сподобалася, що він втратив пильність.

— Пусти її, Алво, — напосідалася Саллі Брент, — віддай у набір і залиш гранки в нього на столі. Він схвалить її, коли побачить, що вона того варта.

Цього вечора Саллі Брент звільнили. Їй виплатили згідно з її дорогим контрактом три річних зарплатні й наказали ніколи не заходити до редакції «Знамена» під жодним приводом.

Скаррет панічно запротестував:

— Ґейле, ти не можеш звільнити Саллі Брент! Тільки не Саллі!

— Якщо я не можу звільнити кого забажаю, то мені краще закрити газету і висадити в повітря цей будинок, — холодно відповів Вайненд.

— Але її читачі! Ми втратимо її читачів!

— Під три чорти її читачів!

Удома за вечерею Вайненд витягнув із кишені зіжмаканий клапоть паперу — коректуру статті — й без слів жбурнув ним в обличчя Домінік. Папірець зачепив її щоку і впав на підлогу. Вона підняла його, розгорнула, побачила, що це, і розреготалася.

Саллі Брент написала статтю про інтимне життя Ґейла Вайненда. У веселій інтелігентній манері вона подала в жанрі соціологічного нарису такий матеріал, що його не наважився б надрукувати найжовтіший журнал. Її надрукували в «Нових кордонах».

Вайненд придбав для Домінік кольє, виконане на його замовлення. Воно було з діамантів, розділених хаотичними візерунками, наче жменя випадково розкиданих камінців, з'єднаних між собою платиновими ланцюжками, виготовленими під мікроскопом, майже непомітними. Коли він надів його їй на шию, прикраса нагадувала краплі води.

Вона стала перед дзеркалом, спустила сукню з плечей, помилувалася, як дощові краплини виблискують на її шкірі, та мовила:

— Життєва історія домогосподарки з Бронксу, яка вбила молоду коханку свого чоловіка, доволі мерзенна, Ґейле. Але я вважаю, що є дещо брудніше за неї. А саме — цікавість людей, які про це читають. Але є брудніше і за це — люди, які потурають цій цікавості. Насправді саме ця домогосподарка — на світлині у неї дебелі ноги і обвисла шия — спричинила те, що я маю це кольє. Воно прекрасне. Я з гордістю його носитиму.

Він усміхнувся; раптово в його очах засяяла якась дивна сміливість.

— Можна сприймати це і так, — сказав він. — Але є й інший погляд. Мені подобається думати, що я беру найгірших покидьків людського духу — розум цієї домогосподарки і розум людей, яким подобається читати про неї — і створюю це намисто на твоїх плечах. Мені подобається думати, що я алхімік, здатний на таке велике очищення.

Вона не побачила ані вибачень, ані жалю, ані образи в його погляді. Це був дивний погляд, вона зауважувала його раніше — погляд обожнення. І це дозволило їй зрозуміти, що існує така стадія обожнення, коли шанувальник і сам стає об'єктом благоговіння.

Наступного вечора, зайшовши до гардеробної, він побачив її перед дзеркалом. Він нахилився, щоб доторкнутись губами до її шиї,та побачив квадратик паперу, запханий за раму дзеркала. Це була розшифрована копія телеграми, якою закінчилася кар'єра Домінік у «Знамені»:

Звільни суку. Ґ. В.

Він підняв плечі, випростався за її спиною і запитав:

— Як ти це дістала?

— Це дав мені Еллсворт Тухі. Я подумала, що записку варто зберегти. Звісно, я не знала, що колись вона знадобиться.

Він серйозно схилив голову, визнаючи своє авторство, і більше нічого не сказав.

Вона думала, що зранку телеграма зникне. Але він до неї не доторкнувся. Вона теж її не чіпала. Папірець залишався прикріпленим до дзеркала. Спочиваючи в його обіймах, вона часто бачила, як він дивиться на цей квадратик паперу. Вона не могла вгадати, про що саме він думає.

Навесні Вайненд на тиждень поїхав із Нью-Йорка на з'їзд видавців. Це була їхня перша розлука. Домінік здивувала його, приїхавши зустрічати в аеропорт. Вона була весела і ніжна, в її поведінці чаїлася обіцянка, на яку він ніколи не сподівався, в яку ніколи не міг повірити, але якій цілком повірив.

Коли він увійшов до вітальні пентхауса і розтягнувся на дивані, вона розуміла, що він хоче полежати, відчути повернену безпеку свого власного світу. Вона зазирнула йому в очі — щирі, віддані, беззахисні. Вона випросталася, приготувавшись виходити, і сказала:

— Ти краще вдягнися, Ґейле. Сьогодні ввечері ми йдемо до театру.

Він сів. Усміхнувся, але на його чолі з'явилися скошені зморшки. Вона відчувала холодний захват ним: він досконало себе контролював, якби не ці зморшки. Вайненд запитав:

— Чудово. Фрак чи смокінг?

— Фрак. Я маю квитки на «Не пхай свого носа до чужого проса». Їх було важко дістати.

Це було занадто; це було занадто безглуздо, щоб сперечатися. Він щиро розсміявся, не в змозі приховати огиду.

— Боже милий, Домінік, тільки не це!

— Чому ж, Ґейле, це найбільший хіт сезону! Твій власний критик, Жуль Фауґлер, — він перестав сміятися, починаючи розуміти, — сказав, що це найвеличніша вистава нашої ери. Еллсворт Тухі сказав, що це свіжий голос прийдешніх часів. Алва Скаррет сказав, що п'єсу написано не чорнилом, а молоком людської доброти. Саллі Брент — до того, як ти її звільнив, — казала, що сміялася під час вистави з клубком у горлі. Чому ж ні, це ж хрещениця «Знамена»! Я думала, що ти захочеш її побачити.

— Авжеж, — сказав він, підвівся і пішов перевдягатися.

«Не пхай свого носа до чужого проса» йшла вже декілька місяців. Еллсворт Тухі згадав із жалем у своїй колонці, що назву п'єси довелося трохи змінити — «поступка затхлій моралі середнього класу, який і досі контролює театр. Це прикрий приклад втручання у волю митця. Тому не слухаймо більше патякань про вільне суспільство, в якому ми живемо. Спочатку назва цієї чудової п'єси була автентичним виявом народної мови, зі сміливою і простою риторикою народної експресії».

Вайненд і Домінік сиділи в центрі четвертого ряду, не дивлячись одне на одного. Сюжет був банальним і несосвітенно дурним, але підтекст лякав. Громіздкі безглузді репліки, що їх актори всмоктували наче інфекцію, створювали особливу атмосферу, яку актори передавали кривлянням, лукавістю в голосах, вульгарними жестами. Дурниці подавались як одкровення і зухвало вимагали так їх і сприймати; це була не невинна облуда, а відверте нахабство, неначе автор був свідомим своєї праці та хизувався своєю владою нав'язувати глядачам власні уявлення про високе, водночас знищуючи у них здатність те високе розуміти. Вистава виправдовувала вирок криків: змушувала сміятися, була кумедна; але це був непристойний жарт, розіграний не на сцені, а з глядачами. З п'єдесталу зіштовхнули Бога і поставили на його місце не сатану з мечем, а вуличного шибайголову з пляшкою коли.

Глядачі мовчали, ошелешені та спантеличені. Коли хтось сміявся, решта полегшено приєднувалися до нього, переконуючи себе, що це весело. Жуль Фауґлер не намагався ні на кого вплинути, він лише дав зрозуміти — заздалегідь і численними натяками, — що люди, не здатні насолодитися п'єсою, по суті нічого не варті створіння. «Марно щось пояснювати, — казав він. — Або ви спроможні отримати задоволення від вистави, або ні».

В антракті Вайненд почув, як якась дебела жінка сказала:

— Це чудово. Я не все розумію, але маю відчуття, що це щось дуже важливе.

Домінік запитала:

— Ґейле, хочеш піти?

Він відповів:

— Ні. Ми залишимося до кінця.

Він мовчав у машині дорогою додому. Ввійшовши до вітальні, зупинився, очікуючи вислухати і сприйняти будь-що. На мить у неї виникло бажання пожаліти його. Вона почувалася спустошеною і дуже втомленою. Вона не хотіла завдавати йому болю, вона хотіла просити в нього про допомогу.

Потім вона пригадала те, про що думала в театрі. Згадала, що ця вистава була дітищем «Знамена», тим, що «Знамено» покликало до життя, вигодувало, підтримало і возвеличило. І те саме «Знамено» почало і  завершило руйнування храму Стоддарда… Нью-Йоркське «Знамено», 2 листопада 1930 року, «Один маленький голос», стаття «Блюзнірство» Еллсворта Тухі; «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета; «Ви щасливі, містере Супермене?»… І це знищення не було справою давніх часів, не йшлося про порівняння двох невимірюваних об'єктів, будівлі та вистави, не йшлося ані про випадковість, ані про окремих людей — Айк, Фауґлер, Тухі, вона… і Рорк. Ішлося про змагання без часових рамок, боротьбу двох абстракцій, ідей, одна з яких створила храм, друга уможливила цю п'єсу; дві сили зненацька оголилися перед нею у простому твердженні, дві сили, що воювали між собою від початку світу. Кожна релігія знала про них — завжди були Бог і диявол, ось лише люди часто помилялися щодо вигляду їхнього диявола — він був не один, він не був великим, він був ними всіма, брудними й нікчемними. «Знамено» зруйнувало храм Стоддарда, щоб звільнити місце для цієї вистави, інакше й бути не могло — третього не дано, немає порятунку, немає нейтралітету… те чи те, завжди так було — і ця війна має багато символів, але не має назви, і розпочинається без оголошення… «Рорк, — вона відчувала свій власний крик усередині, — Рорк… Рорк… Рорк…»

— Домінік… що сталося?

Вона почула голос Вайненда, лагідний і стурбований. Він ніколи не дозволяв собі показувати занепокоєння. Вона збагнула, що запитання викликало те, що відбивалося на її обличчі.

Вона стояла прямо, впевнена у собі й дуже мовчазна в душі.

— Я думаю про тебе, Ґейле, — сказала вона.

Він чекав.

— Що ж, Ґейле? Всеохопне прагнення до величі? — Вона засміялася, незграбно заламуючи руки, наче акторка зі щойно побаченої вистави. — Скажи-но, Ґейле, у тебе є двоцентова марка з портретом Джорджа Вашингтона?.. Скільки тобі років, Ґейле? Чи важко ти напрацювався? Більша половина твого життя минула, і сьогодні ввечері ти отримав нагороду. Твоє коронне досягнення. Звісно, ніхто не дорівняється до твоєї великої пристрасті. Але якщо ти цього прагнутимеш і докладатимеш зусиль, одного дня возвеличишся до рівня цієї вистави!

Він стояв мовчки, слухаючи і сприймаючи.

— Думаю, ти повинен взяти рукопис цієї п'єси і помістити його на п'єдесталі в центрі твоєї галереї внизу. Гадаю, тобі треба перейменувати свою яхту і назвати її «Не пхай свого носа до чужого проса». Гадаю, ти повинен влаштувати мене…

— Замовкни.

— …в трупу і змусити щовечора грати роль Мері. Мері, яка вдочерила бездомну ондатру і…

— Домінік, замовкни.

— Тоді ти скажи. Я хочу почути, що скажеш ти.

— Я ніколи ні перед ким не виправдовувався.

— Тоді хвалися. Це теж підійде.

— Якщо хочеш знати, мене теж вивертало на цій виставі. І ти знала, що так буде. Це було гірше за домогосподарку із Бронксу.

— Значно гірше.

— Але я можу уявити собі щось іще гірше. Написати видатну п'єсу і виставити її перед сьогоднішньою аудиторією, яка глумитиметься з неї. Дозволити їй стати жертвою людей, які сьогодні веселилися.

Він побачив, що щось її зачепило; він не міг сказати напевно, як саме вона зреагувала — подивом чи злістю. Він не знав, чи добре були їй знайомі ці слова, тому продовжив:

— Мене нудило. Так само як від багатьох інших речей, що відбуваються в «Знамені». Сьогодні було ще гірше, бо ця вистава виявила приховану суть, особливий різновид мерзенності. Але якщо вона подобається дурням, це законна царина «Знамена». «Знамено» було створено на потіху дурням. У чому ще я повинен тобі зізнатися?

— Що ти сьогодні відчував?

— Я був у пеклі. Тому що ти сиділа поруч. Це ж те, чого ти хотіла? Змусити мене відчути контраст? І знову ж таки, ти прорахувалася. Я дивився на сцену і думав: ось такі люди, ось такі в них душі, але я знайшов тебе, я маю тебе — і цей контраст вартий болю. Я страждав сьогодні ввечері, як ти й хотіла, але це було страждання, що доходить лише до певної межі та…

— Замовкни! — вигукнула вона. — Замовкни, будь ти проклятий!

Вони обоє на мить остовпіли. Він поворухнувся першим; він зрозумів, що їй потрібна допомога, і схопив її за плечі. Вона випручалася, перетнула кімнату і підійшла до вікна; вона дивилася на місто, на розсипи будинків у темряві й палахкотіння електричного світла внизу.

За якийсь час вона безбарвно сказала:

— Вибач, Ґейле.

Він не відповів.

— Я не мала права таке тобі казати. — Вона не обернулася до нього, лише здійняла руки і схопилася за раму вікна. — Ми поквиталися, Ґейле. Я заплатила за все, якщо тобі від цього легше. Я зламалася першою.

— Я не хочу, щоб ти за щось платила. — Він говорив тихо. — Домінік, що це було?

— Нічого.

— Я спонукав тебе щось пригадати? Річ не в моїх словах. Це було щось інше. Що ці слова означали для тебе?

— Нічого.

— Біль, що доходить до певної межі. Це були ці слова. Чому? — Вона дивилася на місто. У далечині вона бачила башту хмарочоса Корда. — Домінік, я побачив, скільки ти можеш витерпіти. Це мусило бути щось жахливе, якщо я завдав тобі такого болю. Я повинен знати. Не існує нічого неможливого. Я можу тобі допомогти, хоч би що це було. — Вона не відповідала. — У театрі йшлося не про цю недоумкувату виставу. Щось іще відбувається з тобою сьогодні. Я бачив твоє обличчя. І зараз так само. У чому річ?

— Ґейле, — м'яко запитала вона, — ти пробачиш мені?

Він помовчав мить; він не був готовим до цього.

— Що я повинен тобі пробачити?

— Усе. І сьогоднішній вечір.

— Це було твоє право. Умова, за якої ти вийшла за мене. Змусити мене розрахуватися за «Знамено».

— Я не хочу змушувати тебе розраховуватися.

— Чому ти більше не хочеш цього?

— За це неможливо розрахуватися.

Вона почула за спиною його кроки.

— Домінік, то в чому ж річ?

— Біль, який доходить до певної межі? Ні в чому. Тільки ти не мав права це казати. Людина, яка має на це право, платить за нього ціну, що ти її не можеш собі дозволити. Але зараз це не має значення. Кажи, що хочеш. Я теж не маю права казати нічого такого.

— Це не все.

— Думаю, ми маємо багато спільного, ти і я. Колись ми здійснили однакову зраду. Ні, це погане слово… Хоча, гадаю, це правильне слово. Це єдине слово, що передає моє почуття.

— Домінік, ти не повинна це відчувати. — Його голос пролунав дивно і вона озирнулася.

— Чому?

— Бо це саме те, що я відчував увечері. Зраду.

— Кого?

— Я не знаю. Якби я був релігійний, я сказав би «Бога». Але я не вірю в нього.

— Ось про що я, Ґейле.

— Чому ти так почуваєшся? «Знамено» — це ж не твоє дітище.

— Є й інші підстави для тієї ж провини.

Він підійшов до неї, обійняв і сказав:

— Ти не розумієш значень слів, які вимовляєш. У нас багато спільного, але не це. Я радше волів би, щоб ти плювала в мене, ніж намагалася ділити зі мною провину.

Вона поклала долоню йому на щоку, доторкаючись пучками до його скроні.

Він запитав:

— То ти мені скажеш — зараз — у чому річ?

— Ні в чому. Я взяла на себе більше, ніж можу витерпіти. Ти втомився, Ґейле. Чому би тобі не піти нагору. Я хочу побути трохи тут. Я просто хочу подивитися на місто. Потім я приєднаюся до тебе, і зі мною все буде гаразд.

9

Домінік стояла біля поруччя яхти — теплі дошки під сандалями, сонце гріло голі ноги, вітер роздмухував її тонку білу сукню. Вона дивилася на Вайненда, який розтягнувся в шезлонгу перед нею.

Подумала про зміну, яку знову зауважила в ньому на яхті. Спостерігала за ним протягом місяців їхнього літнього круїзу. Якось побачила, як він збігає трапом; картинка закарбувалася в її пам'яті: висока постать у білому швидко і впевнено промайнула повз неї, тримаючись рукою за поруччя і навмисне ризикуючи, щоб швидше пролетіти сходи. Це не був корумпований видавець, власник популярної імперії. На палубі яхти був аристократ. Він такий, подумала вона, якими люди в молодості уявляють аристократів: мерехтлива веселість без почуття жодної провини.

Вона дивилася на нього і думала, що відпочинок пасує лише тим, для кого це — незвичний стан; тоді навіть розслабленість має мету. Він її дивував; Ґейл Вайненд, знаний своєю екстраординарною витривалістю, втілював не просто силу честолюбного авантюриста, який створив мережу газет; ця нова якість, зауважена в ньому, розманіженому на сонці, була наче відповідь — першопричина універсальної динаміки.

— Ґейле, — несподівано гукнула вона.

Він розплющив очі й глянув на неї.

— Я хотів би записати твій голос, — сказав він ліниво. — Ти здивувалася б, як він пролунав. Зовсім недоречно тут. Я хотів би ввімкнути цей запис у спальні.

— Я повторю в спальні, якщо хочеш.

— Дякую тобі, кохана. І обіцяю не перебільшувати значення цих слів і не зловживати цим. Ти не закохана в мене. Ти ніколи нікого не кохала.

— Чому ти так вважаєш?

— Якби ти кохала якогось чоловіка, ти не обмежилася б цирковим весіллям і огидним вечором у театрі. Ти влаштувала б йому справжнє пекло.

— Звідки ти це знаєш, Ґейле?

— А чому ти не відводиш від мене погляду, відколи ми зустрілися? Бо я не той Ґейл Вайненд, про якого ти чула. Знаєш, я кохаю тебе. А кохати означає робити винятки. Якби ти була закохана, ти хотіла б, щоб тебе ламали, топтали, наказували тобі, правили тобою, тому що це неможливо, немислимо у твоїх стосунках з іншими людьми. І це стало би твоїм подарунком, величезним винятком, який ти запропонувала би коханому чоловікові. Але це було б нелегко для тебе.

— Якщо це правда, тоді ти…

— Тоді я буду ніжним і впокореним — на твоє величезне здивування, — тому що я найбільший негідник на світі.

— Я не вірю цьому, Ґейле.

— Ні? Я вже не передостання людина?

— Уже ні.

— Але, люба моя, насправді я саме такий.

— Чому ти так хочеш думати?

— Я не хочу. Але я хочу бути чесним. Це єдина розкіш, що я можу собі дозволити. Не змінюй своєї думки про мене. Вважай мене й надалі тим, ким уважала до нашої зустрічі.

— Ґейле, це не те, чого ти хочеш.

— Немає значення, чого хочу я. Я не хочу нічого — лише володіти тобою. Без жодної віддачі. Так і має бути. Якщо ти придивишся до мене пильніше, то побачиш таке, що тобі геть не сподобається.

— Що ж це?

— Ти така чарівна, Домінік. Як добре вчинив Бог, створивши людину, зовнішність якої відповідає душі.

— То що ж це, Ґейле?

— Ти розумієш, у що насправді ти закохана? У цілісність. У чистоту, послідовність, розум, віру в себе, єдність стилю як витвір мистецтва. Єдина царина, в якій це можна знайти, — мистецтво. Але тобі потрібно втілення цього. Саме в це ти закохана. А я ніколи не був цільним.

— Чому ти такий упевнений у цьому, Ґейле?

— Ти забула про «Знамено»?

— До пекла «Знамено».

— Справді, до пекла «Знамено». Приємно почути це від тебе. Але «Знамено» — це не єдиний симптом. Не так важливо, що я ніколи не намагався бути чесним. Важливо те, що я ніколи не відчував у цьому потреби. Ненавиджу саме визначення цього. Ненавиджу безцеремонність цієї ідеї.

— Двайт Карсон… — сказала вона.

Він почув у її голосі огиду й засміявся.

— Так, Двайт Карсон. Людина, яку я купив. Індивідуаліст, який став співцем натовпу і, випадково, алкоголіком. Це я зробив. Це гірше за «Знамено», адже так? Тобі не подобається згадувати про це?

— Ні.

— Але ж ти напевно чула, як верещали про це всі інші. Всі велетні духу, яких я зламав. Не думаю, що хтось може навіть уявити, яке задоволення я отримав. Це наче пристрасть. Я доволі байдужий до слимаків штибу Еллсворта Тухі та мого приятеля Алви і готовий дати їм спокій. Але щойно побачу людину трохи вищого рівня — мені кортить перетворити її на когось типу Еллсворта Тухі. Це наче сексуальний потяг.

— Чому?

— Я не знаю.

— Між іншим, ти недооцінюєш Еллсворта Тухі.

— Можливо. Ти ж не очікуєш, що я тринькатиму духовну енергію на дослідження шкаралупи цього слимака?

— Ти собі суперечиш.

— У чому?

— Чому ти не намагаєшся знищити мене?

— Ти виняток, Домінік. Я кохаю тебе. Я мусив покохати тебе. Але якби ти була чоловіком, хай би Бог тебе беріг.

— Ґейле, чому?

— Чому я це все роблю?

— Так.

— Влада, Домінік. Єдине, чого я будь-коли прагнув. Прагнення знати, що на світі немає людини, яку я не зміг би змусити до будь-чого. До чого мені заманеться. Людина, яку я не зможу зламати, знищить мене. Але я змарнував роки, щоб переконатися, що я в безпеці. Кажуть, я не маю честі, що я пропустив щось у житті. Але не так багато я пропустив, правда? Те, чого я не маю, просто не існує.

Він говорив нормальним голосом, але раптово зауважив, що вона вслухається так зосереджено, наче він шепоче, намагаючись не проґавити жодного звуку.

— Домінік? Про що ти замислилася?

— Я слухаю тебе, Ґейле.

Вона не сказала, що слухає його слова і розуміє прихований сенс у них. Раптом стало цілком очевидно, що вона чує в кожному реченні додатковий зміст, хоча він і не усвідомлює, що сповідається.

— Найгірше в нечесних людях те, що саме вони вважають чесністю, — сказав він. — Я знаю одну жінку, яка ніколи не дотримується своїх переконань довше трьох днів, та коли я сказав їй, що вона нечесна, вона зціпила зуби і відповіла, що розуміє чесність інакше, ніж я; вона, здається, ніколи не крала грошей. Що ж, для таких як вона я безпечний. Я не ненавиджу її. Я ненавиджу неможливу концепцію, що ти, Домінік, так пристрасно її любиш.

— Справді?

— Я дуже розважився, доводячи це.

Вона підійшла і сіла на палубу біля його крісла, на гладку підлогу, гарячу під її голими ногами. Він здивувався її ніжному погляду і спохмурнів. Те, що вона усвідомила, відбилося в її очах — і Домінік відвернулася.

— Ґейле, навіщо ти розповідаєш мені це? Ти ж не хочеш, щоб я так про тебе думала.

— Ні, не хочу. Навіщо це кажу? Хочеш правду? Тому що про це потрібно розповісти. Тому що я хочу бути чесним із тобою. Тільки з тобою та із собою. Але я не наважився б розповісти це деінде. Не вдома. Не на березі. Лише тут — бо тут це не здається реальним. Адже так?

— Так.

— Думаю, я сподівався, що ти це втямиш — та все ж і надалі думатимеш про мене так, як тоді, коли вимовила моє ім'я тим голосом, який мені захотілося записати.

Вона притулилася головою до його крісла, притиснула обличчя до його колін, упустивши руку з напівзігнутими пальцями на блискучі дошки палуби. Вона не хотіла показувати, що насправді почула, коли він розповідав про себе.

Увечері пізньої осені вони разом стояли біля парапету в саду на даху свого будинку, дивлячись на місто. Довгі смуги світла з вікон наче виривалися з чорного неба, розпадаючись внизу окремими іскрами, розпалюючи полум'я на тротуарі.

— Ось вони, Домінік, — великі споруди. Хмарочоси. Пригадуєш? Вони стали першою сполучною ланкою між нами. Ми обоє в них закохані, ти і я.

Вона подумала, що мала б обуритися, що він привласнив собі право це казати. Але не відчула обурення.

— Так, Ґейле. Я в них закохана.

Вона подивилася на вертикальні смуги світла із хмарочоса Корда, відірвала пальці від парапету і наче доторкнулася віддаленої споруди. Та їй не дорікнула.

— Мені подобається дивитися на людей біля підніжжя хмарочоса, — сказав він. — Вони здаються не більшими за мурах — хіба це не доречно в їхньому випадку? Бісові телепні… Одначе ці неймовірні масиви каменю та металу теж створила людина. Це не зробило її карликом, це зробило її величнішою за її творіння. Показало справжні розміри людини в світі. У цих будинках, Домінік, ми любимо здатність до творчості, героїчне в людині.

— Ти любиш героїчне в людині, Ґейле?

— Мені подобається про це думати. Але я в нього не вірю.

Вона оперлася на парапет і почала вдивлятися у зелені вогні, витягнуті довгою прямою лінією далеко внизу. Вона сказала:

— Хотіла б я тебе зрозуміти.

— Думав, що я доволі очевидний. Я ніколи нічого від тебе не приховував.

Він дивився на спалахи електричного світла, що в певній послідовності блимали над чорною рікою. Потім вказав на розпливчасту тьмяно-блакитну пляму світла далеко на півдні.

— Це будівля «Знамена». Бачиш, отам — блакитне світло? Я зробив стільки всього, але одне не врахував, найважливіше. У Нью-Йорку немає споруди Вайненда. Якось я побудую нове приміщення для «Знамена». Це буде найграндіозніша споруда в місті, й вона матиме моє ім'я. Я розпочинав у жалюгідній дірі, в газеті, що так і називалася «Газета». Я був лише маріонеткою в руках паскудних людей. Але вже тоді я мріяв про хмарочос Вайненда, що постане одного дня. Відтоді я думав про це весь час.

— Чому ж не збудував?

— Не був готовим.

— Чому?

— Я й зараз не готовий. Не знаю чому. Знаю лише, що це дуже важливо для мене. Це буде символом поступу. Я зрозумію, коли настане той час.

Вони обернулися, щоб глянути на захід, і він показав на латку безладно розкиданих тьмяних вогників.

— Там я народився. Пекельна кухня. — Вона уважно слухала; він рідко розповідав про свою юність. — Мені було шістнадцять, я стояв на даху і дивився на місто, як і сьогодні. І я вирішив, ким стану.

Його тон наче наголосив на цьому моменті, промовляючи до неї: зауваж, це важливо. Не зводячи на нього очей, вона думала, що це те, на що вона чекала: нарешті вона отримає відповідь, ключ до нього. Роки тому, думаючи про Ґейла Вайненда, вона запитувала в себе, як цей чоловік ставиться до своєї роботи і свого життя; вона очікувала хвалькуватості та прихованого сорому, зухвалого хизування власною провиною. Вона глянула на нього. Він підняв голову, дивлячись на небо. Він не справдив жодного її очікування; він виявляв цілком несподівану для нього рису: хоробрість.

Вона зрозуміла, що це і є ключ, але загадка від цього ставала ще заплутанішою. Але щось у ній розуміло, знало, як скористатися цим ключем, і вона сказала:

— Ґейле, звільни Еллсворта Тухі.

Він обернувся до неї, ошелешений.

— Навіщо?

— Ґейле, послухай, — її голос став наполегливим, як ніколи досі. — Я ніколи не хотіла зупиняти Тухі. Я навіть допомагала йому. Я думала, що він той, на кого цей світ заслуговує. Я не намагалася нічого від нього врятувати… і нікого. Я ніколи не думала, що хотітиму врятувати від нього «Знамено» — газету, що найбільше йому пасує.

— Про що ти?

— Ґейле, виходячи за тебе заміж, я не знала, що відчуватиму таку відданість. Це суперечить усьому, що я робила, суперечить аж так, що я навіть не можу тобі пояснити — це просто катастрофа для мене, переломний момент… не запитуй чому — мені знадобляться роки, щоб це зрозуміти. Я знаю лише, що зобов'язана цим тобі. Звільни Еллсворта Тухі. Позбудься його, поки не пізно. Ти знищив стількох менш порочних і небезпечних людей. Звільни Тухі, переслідуй його і не давай собі спочинку, поки не знищиш його вщент.

— Чому? Чому ти думаєш про нього саме зараз?

— Бо знаю, що він має на меті.

— І що це?

— Контролювати газети Вайненда.

Він голосно розреготався; це не була насмішка чи обурення; просто щирий регіт над невдатним жартом.

— Ґейле, — безпорадно промовила вона.

— Заради Бога, Домінік! А я ж завжди так поважав твої міркування.

— Ти ніколи не розумів Тухі.

— І не збираюся. Ти можеш собі уявити, що я переслідую Тухі? Танк, що знищує блощицю? Чому я повинен звільняти Тухі? Він заробляє для мене гроші. Людям подобається читати його малозрозумілу писанину. Я не звільняю курей, які несуть золоті яйця. Він цінний для мене, мов липка мухоловка.

— У цьому й небезпека. Почасти.

— Його чарівні послідовники? У мене є відоміші та кращі сентиментальні писаки на зарплатні. Коли я вижбурнув кількох із них, їм настав кінець. Їхня популярність закінчувалася за дверима «Знамена». А «Знамено» жило далі.

— Ідеться не про популярність, а про її особливу природу. Ти не можеш боротися з ним його ж зброєю. Ти лише танк — а це дуже чесна і невинна зброя. Найчесніша зброя на передовій знищує все перед собою і бере на себе всі удари. А він — це отруйний газ. Із тих, що роз'їдають легені. Я думаю, саме в цьому криється справжня таємниця суті зла, і він нею володіє. Я не знаю, що це таке. Але знаю, що він із цього користається, і знаю, чого він домагається.

— Контролю над газетами Вайненда?

— Контроль над твоїми виданнями — це один із засобів досягнення мети.

— Якої мети?

— Контролю над світом.

Він сказав зі стримуваною відразою:

— Про що ти, Домінік? Що це за жарт і нащо тобі це?

— Ґейле, я не жартую. Я дуже серйозно.

— Контроль над світом, моя люба, належить таким людям, як я. Всі Тухі цієї планети навіть мріяти про це не можуть.

— Я спробую пояснити. Це дуже важко. Найважче пояснити кричущо очевидні речі, що їх люди відмовляються бачити. Але якщо ти вислухаєш мене…

— Я не слухатиму. Пробач мені, але обговорювати загрозу від Еллсворта Тухі для мене безглуздо. Образливо навіть розмовляти про це.

— Ґейле, я…

— Ні. Люба, я не думаю, щоб ти насправді добре розумілася на «Знамені». Але я й не хочу цього. Не хочу, щоб ти брала в цьому якусь участь. Забудь про це. Залиш «Знамено» мені.

— Це наказ, Ґейле?

— Це ультиматум.

— Гаразд.

— Забудь про це. Не плекай у собі комплексного страху перед людьми штибу Еллсворта Тухі. Це на тебе не схоже.

— Добре, Ґейле. Ідемо досередини. Тобі тут занадто холодно без пальта.

Він тихенько пирхнув — вона ніколи досі не дбала про нього так. Він узяв її за руку і поцілував долоню, притиснувши її до обличчя.

Протягом багатьох тижнів, залишаючись наодинці, вони мало розмовляли — і ніколи про себе.

Але це не була ображена мовчанка, це була тиша розуміння, надто делікатного, щоб його можна було означити словами. Вони мовчки сиділи вечорами в кімнаті, відчуваючи лише присутність одне одного. Іноді вони раптово дивилися одне на одного — і обоє всміхалися; усмішка була наче рукостискання.

Одного вечора Домінік зрозуміла, що він хоче поговорити. Вона сиділа за туалетним столиком.

Він увійшов, зупинився поруч і прихилився до стіни, дивлячись на її руки й оголені плечі, але вона відчувала, що він її не бачить; він дивився на щось більше, ніж на красу її тіла, бачив більше, ніж його кохання до неї; він дивився на себе — і це, розуміла вона, було незрівнянно сильнішим визнанням.

«Я дихаю для власних потреб, задля живлення мого тіла, задля виживання… Я даю тобі не жертву і не співчуття, а моє власне еґо й мої сокровенні потреби…» Вона почула Роркові слова, Рорків голос, який говорив замість Ґейла Вайненда — і вона не відчувала, що зраджує Рорка, висловлюючи словами його любові любов іншого чоловіка.

— Ґейле, — сказала вона лагідно, — одного дня я проситиму в тебе пробачення за те, що вийшла за тебе заміж.

Він повільно похитав головою, всміхаючись.

Вона сказала:

— Я хотіла, щоб ти став ланцюгом, що припне мене до цього світу. А ти натомість став моїм захистом. І це робить мій шлюб нечесним.

— Ні. Я сказав тобі, що погоджуюся на будь-які твої умови.

— Але ти змінив для мене все. Чи це я все змінила? Не знаю. Ми зробили одне з одним щось дивне. Я віддала тобі те, чого хотіла позбутися. Це особливе відчуття життя, що, як я гадала, знищить цей шлюб. Відчуття життя як піднесення. І ти — ти зробив те, що повинна була зробити я. Ти розумієш, наскільки ми схожі?

— Я знав це з першої миті.

— Але це здавалося неможливим. Ґейле, я хочу залишитися з тобою з іншої причини. Дочекатися відповіді. Гадаю, що коли навчуся розуміти тебе, то зрозумію й себе. Відповідь є. Повинна бути назва для того, що в нас спільного. Я не знаю її. Але знаю, що це дуже важливо.

— Імовірно. Припускаю, я теж повинен захотіти це зрозуміти. Але я не хочу. Тепер мене нічого не хвилює. Я навіть не можу боятися.

Вона поглянула на нього і дуже спокійно сказала:

— Я боюся, Ґейле.

— Чого, люба?

— Того, що я роблю з тобою.

— Чому?

— Ґейле, я не кохаю тебе.

— Мене це теж не бентежить.

Вона понурилася, і він дивився на її волосся, схоже на шолом зі світлого полірованого металу.

— Домінік.

Вона слухняно підвела до нього обличчя.

— Я кохаю тебе, Домінік. Я кохаю тебе так, що нічого більше не важить — навіть ти. Ти можеш це зрозуміти? Лише моя любов — не твоя відповідь на неї. Навіть не твоя байдужість. Я ніколи не брав від світу багато. Я ніколи не хотів багато. Насправді я ніколи нічого не хотів. Узагалі не відчував всеохопного бажання, що стає ультиматумом: «так» або «ні», коли людина не може погодитися на «ні», бо воно наче смерть. Ось що ти означаєш для мене. Та коли досягаєш цієї стадії, важливим стає не об'єкт, а саме бажання. Не ти, а я. Здатність жадати аж так. Нічого менше за це не варте уваги. Я ніколи досі такого не відчував. Домінік, я нічого не вмів назвати «своїм». Не в тому сенсі, в якому кажу про тебе. Моя. Ти називаєш це високим сенсом життя? Ти так сказала. Ти це розумієш. Я не можу боятися. Я кохаю тебе, Домінік, я кохаю тебе — дозволь мені це повторити — я кохаю тебе.

Вона простягнула руку і здерла із дзеркала телеграму. Зіжмакала її, повільно бгаючи в долоні. Він стояв і прислухався до шелесту паперу. Потім вона нахилилася вперед, розкрила долоню над кошиком для сміття, і папірець упав на дно. На мить її рука із витягнутими, спрямованими додолу пальцями застигла у повітрі.

Частина четверта Говард Рорк

1

Листя струменіло, тріпочучи у сонячному світлі. Воно не було зеленим; лише кілька листочків у цій «зливі» вирізнялись, як поодинокі цятки зелені, такої чистої та яскравої, що очам було боляче дивитися на неї; решта листя було не кольором, а світлом, насиченим, наче розпечений метал, ожилими іскрами з розмитими краями. Здавалося, що ліс повільно палахкотів, продукуючи цей колір, закипаючи бульбашками зелені та вбираючи суть весни. Дерева, похилені над дорогою, зустрічалися кронами, і цяточки сонця на землі переміщались одночасно з коливаннями гілок, неначе відповідаючи на пестощі. Хлопець сподівався, що йому не доведеться помирати.

Він не помре, якщо земля може бути така. Не помре, якщо зуміє черпати надію і перспективу — не в словах, а в листі, стовбурах дерев і скелях. Але він знав, що земля така лише тому, що він уже кілька годин поспіль не бачив жодних слідів людини; сам-самісінький, він їхав велосипедом загубленою стежиною між пенсильванських пагорбів, де ніколи досі не бував і де міг відчути свіжий подив, дивлячись на недоторканий світ.

Хлопець був дуже юний. Він щойно закінчив коледж — цієї весни, 1935 року — і хотів зрозуміти, чи має життя бодай якийсь сенс. Він не знав, що саме це питання засіло в його мозку. Він не думав про смерть. Він думав лише про те, що хоче відшукати радість, причини і сенс життя — і що ніхто й ніде не назвав йому їх.

Йому не подобалося те, чого навчали в коледжі. Він чимало дізнався про соціальну відповідальність, про життя заради служіння, а також про самопожертву. Всі казали, що це прекрасно і натхненно. Але він не відчував натхнення. Він узагалі нічого не відчував.

Він не міг сказати, чого саме очікує від життя, і почувався шалено самотнім. Він не ставився до світу з радістю здорової тварини — як до очевидного й незмінного явища; він ставився до нього з радістю здорової людини — як до виклику, як до інструменту, засобу та матеріалу. Тому його розлючувало те, що він може відчувати екзальтацію, лише споглядаючи незайману природу, і це велике почуття надії гине, коли він повертається до людей та їхніх творінь. Він думав, що це неправильно; вважав, що праця людини повинна бути вдосконаленням, підняттям природи на вищий рівень, а не її плюндруванням. Він не хотів зневажати людей; він хотів любити їх і захоплюватися ними. Але він боявся наштовхнутися поглядом на будинок, більярдний зал чи рекламний щит із афішею фільму.

Він завжди хотів писати музику та ототожнював свої думки з музичними творами. Щоб зрозуміти це, казав він собі, вслухайтеся в перші акорди Першого концерту Чайковського або в останні звуки Другого концерту Рахманінова. Люди не знаходять для цього ані слів, ані дій, ані думок, але вони знайшли це в музиці. Дозвольте мені почути її принаймні в одному діянні людини в цьому світі. Дозвольте мені побачити її втілення. Дозвольте мені зрозуміти те, що ця музика обіцяє. Не потрібно слуг і ні тих, кому вони служать; ні вівтарів й покладених на них жертв; а лише те остаточне, сповнене, несвідоме болю. Не допомагайте мені й не служіть мені, а дозвольте побачити це хоча б один раз, бо мені це потрібно. Не працюйте заради мого щастя, брати мої, покажіть мені ваше щастя, покажіть мені, що воно можливе, покажіть мені ваші досягнення — і знання про них надасть мені мужності прямувати до власних звершень.

Він побачив попереду блакитну западину — там, де дорога закінчувалася на гребні гірського хребта. Ця блакить здавалася прохолодною і чистою, наче поверхня води у рамі зеленого віття. Було б кумедно, думав він, дістатись до краю і з'ясувати, що далі нічого немає, крім цієї блакиті; нічого, крім неба попереду, вгорі та внизу. Він заплющив очі, на мить відкладаючи зустріч із реальністю, даруючи собі мрію, кілька миттєвостей віри у те, що він досягне гребню, розплющить очі й побачить внизу лише блакитне небесне сяйво.

Його нога торкнулася до землі, пригальмовуючи; він зупинився, розплющив очі й завмер.

У широкій долині, далеко внизу, в перших променях ранкового сонця, він побачив місто. Тільки це не було місто. Таких міст не буває. І він відклав зустріч із реальністю ще на певний час, не шукаючи відповідей і пояснень, а лише споглядаючи.

Схилами пагорба перед ним збігали додолу невеличкі будиночки. Він знав, що ніхто не торкався цих схилів, що їхню природну красу не змінювали жодними підступними діями. Одначе якась сила таки зуміла збудувати на цих пагорбах будинки так, що вони стали невід'ємною частиною ландшафту; і вже неможливо було уявити цих схилів такими ж красивими без будинків — наче століття і низка природних змін, що створили ці пагорби в протистоянні величних сил, завершили процес, подолали шлях до мети, — а цією метою були ці споруди, невід'ємна частина краєвиду; утворені цими пагорбами будинки водночас домінували над ними, надаючи їм значення.

Будівлі звели з простого граніту — це навіювало думку про кам'яні брили, що випиналися на зелених пагорбах — і зі скла, великих склоблоків, що наче запрошували сонце завершити будівництво, а сонячне світло — розчинитися в кам'яній кладці. Там було багато споруд, невеличких будиночків, розкиданих на чималій відстані один від одного, і серед них не було двох абсолютно однакових. Це були наче варіації на одну тему, наче симфонія, створена невичерпною фантазією, і хлопцю вчувався тріумфальний сміх сили, що наче жадала звільнитися, зухвало витратити себе, і все ж ніяк не могла це завершити. Музика, думав він, обіцянка музики, що він її почув, зробила це все реальністю — ось вона, перед його очима — та він не бачив її, але чув у музичних акордах. Він подумав, що це і є універсальна мова думки, зображення та звуку — чи це була математика? — дисципліна розуму: музика була математикою, а архітектура була музикою в камені. У нього запаморочилася голова, тому що це місце внизу не могло бути справжнім.

Він бачив дерева, газони, тротуари, що закручено здіймалися схилами пагорбів, вирізьблені у камені сходи, він бачив фонтани, басейни і тенісні корти — і жодних ознак життя. У місті ніхто не жив.

Його це не вразило, чи принаймні вразило не так, як саме існування цієї місцини. Це здавалося навіть доречним; це не нагадувало нічого, що він будь-коли бачив у житті. Якусь мить він навіть не хотів дізнаватися, що ж це таке.

Минуло трохи часу, аж поки він нарешті роззирнувся навколо — і побачив, що не сам. За декілька кроків від нього на валуні сидів якийсь чоловік і дивився в долину. Чоловік, здається, був цілком поглинутим у споглядання, він не помітив хлопця. Він був високим і худорлявим, із рудим волоссям.

Хлопець підійшов до незнайомця, який обернувся до нього; його очі були сірі та спокійні; зненацька хлопець зрозумів, що вони відчувають те саме, і він може заговорити з ним так, як ніколи не розмовляв із незнайомими.

— Це ж усе несправжнє? — запитав хлопець, вказуючи вниз.

— Чому ж? Це все справжнє, — відказав чоловік.

— А це не декорації для зйомок фільму чи якийсь інший подібний трюк?

— Ні, це літні будиночки. Щойно добудовані. За кілька тижнів тут відкриється курорт.

— Хто їх побудував?

— Я.

— А як вас звати?

— Говард Рорк.

— Дякую вам, — сказав хлопець. Він знав, що пильні очі, звернені на нього, збагнули те, що він вклав у ці два слова. Говард Рорк схилив голову, підтверджуючи це.

Хлопець повів велосипед, спускаючись вузькою стежкою додолу, до долини і будинків унизу. Рорк провів його поглядом. Він ніколи досі не зустрічав цього хлопця і ніколи більше його не побачить. Він не знав, що дав комусь мужність подивитися в обличчя життю.

Рорк не міг второпати, чому саме його обрали будувати літній курорт у долині гір Монаднок.

Це сталося півтора року тому, восени 1933-го. Він почув про проект і пішов зустрітися з містером Калебом Бредлі, очільником великої корпорації, що купила ділянку в долині та провадила активну рекламну кампанію. Рорк вирушив до Бредлі з почуття обов'язку, без будь-яких очікувань, просто, щоб додати чергову відмову до довгого переліку попередніх. Він нічого не збудував у Нью-Йорку після храму Стоддарда.

Щойно увійшовши до кабінету Бредлі, він зрозумів, що про долину Монаднок краще забути, бо ця людина ніколи не підпише з ним контракт. Калеб Бредлі був пухкеньким коротуном із привабливим лицем і круглими плечима. Його обличчя здавалося розумним і хлоп'ячим; неприємно молодечим; йому могло бути і п'ятдесят, і двадцять: порожні сині очі зиркали хитро і знудьговано.

Але Рорк не міг викинути з голови долину Монаднок. Тому заговорив про неї, забуваючи, що розмови тут марні. Містер Бредлі зацікавлено слухав, але його зацікавленість, вочевидь, стосувалася не Роркових слів. Рорк майже відчував присутність когось третього у кімнаті. Містер Бредлі говорив мало, лише обіцяв подумати і зв'язатися з Рорком. Потім він сказав дещо дивне. Він поставив запитання, в якому не було ані схвалення, ані осуду, тому про його мету неможливо було здогадатися:

— Містере Рорк, це ви побудували храм Стоддарда?

— Так, — відповів Рорк.

— Дивно, що я сам про вас не подумав, — зауважив містер Бредлі.

Рорк пішов геть, розмірковуючи, як дивно було б, якби містер Бредлі подумав про нього.

А через три дні Бредлі зателефонував і знову запросив Рорка на зустріч. Рорк прийшов і познайомився зі ще чотирма чоловіками — членами правління товариства «Долина Монаднок». Вони були добре вбрані, з такими ж непроникними обличчями, як і в містера Бредлі.

— Будь ласка, повторіть цим панам те, що ви розповідали мені, містере Рорк, — люб'язно попросив Бредлі.

Рорк пояснив свій план. Якщо вони хотіли побудувати незвичайний літній курорт для людей зі скромними прибутками, — а про це йшлося в рекламних оголошеннях, — то мають зрозуміти, що найбільшим прокляттям бідності є відсутність приватності; лише дуже багаті чи дуже вбогі міські жителі можуть насолоджуватися літньою відпусткою; дуже багаті — тому що мають приватну власність, а дуже бідні — тому що нормально сприймають тисняву і запах тіл інших людей на громадських пляжах і танцювальних майданчиках; люди з хорошим смаком і невеликими прибутками не мають куди поїхати, якщо не люблять юрби. Звідки виникло переконання, що бідність прищеплює стадний інстинкт? Чому б не пропонувати людям місце, де на тиждень або на місяць за скромні гроші вони можуть отримати те, чого хочуть і потребують? Він бачив долину Монаднок. Це можна влаштувати. Немає необхідності руйнувати пагорби, підривати їх або розрівнювати поверхню. Потрібен не величезний, наче мурашник, готель, а маленькі будиночки, віддалені один від одного, кожен — наче заміська резиденція, курорт, де люди можуть зустрічатися з іншими, або й ні — якщо не захочуть. Не один басейн, де пануватиме тиснява, як в акваріумі на рибному ринку, а багато окремих невеличких басейнів, стільки, скільки компанія захоче — він може пояснити, як це зробити досить дешево. Не тваринна ферма тенісних кортів із загонами для ексгібіціоністів, а багато опрічних тенісних кортів. Не місце, до якого їздять заради «вишуканого» товариства і де один раз на два тижні можна зустріти власного чоловіка, а курорт для людей, які щасливі у своєму власному товаристві та які здатні насолоджуватися спокоєм.

Члени правління слухали його мовчки. Він зауважив, як час від часу вони обмінюються поглядами. Він був цілком упевненим, що такими поглядами обмінюються люди, які ледве стримуються, щоб не розреготатися промовцю в лице. Але, схоже, він помилився, тому що два дні по тому з ним підписали контракт на будівництво літнього курорту в долині Монаднок.

Він зажадав, щоб містер Бредлі поставив свій підпис на кожному ескізі, що виходив із креслярні; він не забув храм Стоддарда. Пан Бредлі погоджувався, підписував, схвалював; він погоджувався на все і все схвалював. Здавалося, він радіє, що Рорк може працювати так, як йому заманеться. Але ця послужливість мала особливий тон — містер Бредлі наче заспокоював вередливе дитя.

Рорк мало дізнався про Бредлі. Казали, що він заробив свої статки на торгівлі нерухомістю під час буму у Флориді. Його власна компанія, здавалося, володіла необмеженими фінансами, а серед її акціонерів згадували прізвища багатьох вельми заможних людей. Рорк ніколи з ними не бачився. Четверо джентльменів із ради правління з'являлися лише зрідка, ненадовго зазирали на будівельний майданчик, але не виявляли особливої зацікавленості. Містер Бредлі ніс повну відповідальність за все — але, якщо не враховувати контролю за дотриманням бюджету, не придумав нічого ліпшого, як цілком перекласти цю відповідальність на Роркові плечі.

Упродовж наступних півтора року в Рорка не було часу цікавитися містером Бредлі. Він виконував своє найбільше замовлення.

Увесь рік Рорк жив на будівельному майданчику, у квапливо збудованій хатинці на голому схилі пагорба — це була дерев'яна тимчасова халупа з ліжком, пічкою і великим столом. Його колишні креслярі знову почали працювати для нього, деякі покинули краще оплачувану роботу в місті, щоб оселитися в будівельних вагончиках і наметах та працювати в простих дерев'яних бараках, що слугували за архітектурне бюро. Роботи було стільки, що ніхто з них навіть не думав про те, щоб витрачати зусилля на облаштування вигод. Значно пізніше, пригадуючи цей час, вони розуміли, що були позбавлені комфорту; і вони не могли в це повірити — тому що рік у долині Монаднок залишився в їхній пам'яті як дивовижний час, коли земля перестала обертатися, і вони півтора року жили у весні. Вони не згадували снігу, замерзлих брил землі, вітру, що зі свистом вривався в щілини бараків, тонких ковдр на армійських нарах і задубілих пальців, які щоранку доводилося гріти над вугільною пічкою, щоб можна було впевнено тримати олівець. Вони пригадували лише відчуття весни — свою реакцію на перші паростки трави, перші бруньки на гілках дерев, першу блакить неба, — радість, від якої хотілося співати і яка виникла не завдяки зіллю, деревам чи небу, а завдяки почуттю великого почину, тріумфального поступу, впевненості звершення, що його ніщо не може зупинити. Це була радість не від листя і квітів, а від риштувань, екскаваторів, кам'яних плит і скляних блоків, що здіймалися над землею, радість, яку вони черпали у відчутті власної молодості, руху, мети, досягнення.

Вони були в армії, й це був їхній хрестовий похід. Але ніхто з них, за винятком Стівена Меллорі, не думав такими словами. Стівен Меллорі працював над фонтанами і всім скульптурним оздобленням курорту долини Монаднок. Але він також оселився на будівельному майданчику значно раніше, ніж це було потрібно для справи. Війна, думав він, це порочне поняття. У війні немає слави, як немає краси у хрестових походах. Але це була битва, була армія і була війна — і найвимогливіший період життя кожної людини, яка брала в цьому участь. Чому? У чому була різниця і які закони можуть її пояснити? Він ні з ким про це не говорив. Але з виразу Майкового обличчя, який прибув на чолі ватаги електриків, зрозумів, що той відчуває те саме. Майк нічого не сказав, лише підбадьорливо підморгнув Меллорі.

— Я раджу тобі не перейматися, — сказав Майк без прелюдії, — тим судом. Він не може програти, і начхати на всі каменоломні із судами. Їм його не здолати, Стіве, вони просто не здатні на це, навіть усім їхнім клятим світом.

Але насправді вони просто забули про цей світ, думав Меллорі. Це була нова земля, їхня власна. Пагорби навколо них тягнулися до неба, мов захисна стіна. І у них був ще один захист — архітектор, який був разом із ними, коли у горах лежав сніг і коли на схилах пагорба зеленіла трава, над гранітними брилами і купами дощок, біля кульманів і підйомних кранів, над стінами, що здіймалися вгору; думки в голові цієї людини — навіть не суть цих думок, не результат, не бачення, що створило долину Монаднок, — а його система мислення, правила її функціонування — система і правила, не схожі на системи і правила поза цими схилами. Він стояв на сторожі долини і своїх воїнів-хрестоносців.

А потім Меллорі побачив містера Бредлі, який приїхав подивитися на будівництво, мляво всміхнувся та й поїхав геть. Меллорі відчув безглуздий гнів — і страх.

— Говарде, — сказав він одного вечора, коли вони сиділи біля багаття, розпаленого з хмизу на пагорбі над табором, — це знову буде храм Стоддарда.

— Так, — відповів Рорк, — думаю, що так. Але я не можу зрозуміти, як саме це станеться і чого вони хочуть.

Він перевернувся на живіт і поглянув на скляні панелі, розкидані в темряві внизу; шиби віддзеркалювали світло і скидалися на фосфоресцентні, самоутворені бризки світла, що здіймаються із землі. Він сказав:

— Стіве, це не має значення, адже так? Те, що вони зроблять із цим, і хто тут житиме. Важливе лише те, що ми це зробили. Ти відмовився б від цього, якби знав, яку ціну доведеться заплатити потім?

— Ні, — відповів Меллорі.

Рорк хотів винайняти один із будиночків для себе і провести тут літо, перше літо існування курорту в долині Монаднок. Але перед відкриттям курорту він отримав телеграму з Нью-Йорка.

«Я казав тобі, що зможу, так? Мені знадобилося п'ять років, щоб позбутися своїх друзів і братів, але „Аквітанія“ тепер моя — і твоя. Приїзди, щоб завершити готель. Кент Лансінґ».

Тому він повернувся до Нью-Йорка, щоб побачити, як зчищають щебінь і цементний пил із «Незавершеної симфонії»; побачити, як будівельні крани здіймають балки високо над Центральним парком; як заповнюються віконні отвори; як широкі дошки риштувань височіють над міськими дахами. Завершена будівля готелю «Аквітанія» засяяла над нічним парком.

Протягом останніх двох років він був дуже зайнятим. Долина Монаднок не була його єдиним замовленням. До нього зверталися з різних штатів, з неочікуваних місць: приватні будинки, невеликі офісні будівлі, скромні крамниці. Він будував усе — уриваючи декілька годин сну в потягах та літаках, що несли його з долини Монаднок до віддалених маленьких містечок. Пояснення замовників були завжди однакові: «Я був у Нью-Йорку, і мені сподобався будинок Енрайта», «Я бачив хмарочос Корда», «Я бачив фото того зруйнованого храму». Це скидалося на підземну течію, що струменіла через всю країну і зненацька виходила на поверхню в найнесподіваніших місцях. Це були невеликі й недорогі замовлення — але він за них брався.

Улітку цього року, по завершенні будівництва курорту в долині Монаднок, він не мав часу думати про майбутнє курорту. Але Стівен Меллорі непокоївся.

— Говарде, чому немає жодної реклами? До чого ця раптова мовчанка? Ти помітив? Вони так багато говорили про їхній великий проект, повідомляли стільки деталей — ще до будівництва. Потім, коли ми вже будували, публікацій ставало менше і менше. А зараз? Містер Бредлі та компанія стали немов глухонімі. Зараз, коли кожен би здійняв рекламну бучу. Чому?

— Я не знаю, — відповів Рорк. — Я — архітектор, а не агент із нерухомості. Чому я повинен цим перейматися? Ми виконали свою роботу, дозволь їм робити свою так, як вони вважають за потрібне.

— Але це з біса дивний спосіб. Ти бачив їхні оголошення — тих кілька, що вони витиснули із себе? Вони кажуть усе те, що їм сказав ти: про відпочинок, спокій і усамітнення — але як вони це кажуть! Знаєш, яке враження створюють ці рекламні оголошення? «Приїдьте до долини Монаднок — і знудитеся до смерті». Це звучить так, ніби насправді вони намагаються переконати людей бути якнайдалі від цього місця.

— Я не читаю рекламних оголошень, Стіве.

Але через місяць після відкриття курорту всі будинки в долині Монаднок винайняли. Люди, які приїжджали сюди, утворювали дивну мішанину: чоловіки і жінки з вищого світу, які могли дозволити собі фешенебельні курорти, молоді письменники та невизнані художники, інженери, журналісти і працівники фабрик. Раптово про долину Монаднок заговорили. На такі курорти існував попит, попит, що його ніхто не намагався задовольнити. Долина Монаднок стала найпопулярнішою темою, але не в засобах масової інформації — газети про це мовчали. Містер Бредлі не наймав рекламних агентів, містер Бредлі та його компанія зникли з громадського життя. Один журнал, цілком добровільно, виділив чотири шпальти для фотографій долини Монаднок і відрядив журналіста взяти інтерв'ю у Говарда Рорка. До кінця літа всі будинки орендували на наступний рік. Одного жовтневого ранку двері Роркової приймальні розчахнулися і до кабінету влетів Стів Меллорі. Секретарка намагалася зупинити його; Рорк працював, і будь-які вторгнення були заборонені. Але Меллорі відсунув її з дороги й увірвався до кабінету, грюкнувши дверима. Вона помітила в його руках газети.

Рорк поглянув на Меллорі з-за кульмана і кинув олівець. Він подумав, що, ймовірно, саме так виглядало обличчя Меллорі, коли він стріляв у Еллсворта Тухі.

— Ну, Говарде, хочеш знати, чому ти отримав замовлення на долину Монаднок?

Він кинув газети на стіл. Рорк побачив заголовок статті на третій сторінці: «Калеба Бредлі заарештовано».

— Тут усе написано, — сказав Меллорі. — Не читай цього, бо тебе знудить.

— Гаразд, Стіве, у чому річ?

— Вони продали двісті відсотків.

— Хто продав? Що?

— Бредлі та його банда. Акцій долини Монаднок. — Меллорі промовив це із зусиллям, різко, з болючою точністю. — Вони від самого початку вважали, що це безглуздо. Купили землю майже задарма — вони вважали, що місце геть не придатне для курорту — далеко від дороги, поблизу немає ані автобусних маршрутів, ані кінотеатрів; вони думали, що обрали поганий час і люди не купляться на це. Вони здійняли галас і продали акції купі багатих простаків — це була гігантська афера. Вони продали вдвічі більше акцій, аніж коштує це місце, й отримали вдвічі більше, ніж їм коштувало будівництво. Вони були впевнені, що курорт прогорить. Вони хотіли, щоб він прогорів. Вони не очікували жодних прибутків, що їх довелось би розподіляти між акціонерами. Вони приготували хвацький план, як викрутитися, коли курорт збанкрутує. Вони приготувалися до всього, лише не до успіху. І вони прогоріли, бо не можуть виплачувати акціонерам подвійний прибуток від того, що це місце приноситиме щороку. Курорт прибутковий, а вони вважали, що на них чекає неминуча поразка. Говарде, ти не розумієш? Вони обрали тебе, як найгіршого архітектора, що лише змогли знайти!

Рорк відкинув голову назад і засміявся.

— Чорт тебе забирай, Говарде! Це не смішно!

— Сідай, Стіве, перестань труситися. В тебе такий вигляд, наче щойно побачив поле, всіяне понівеченими трупами.

— Побачив. Побачив щось навіть гірше. Я побачив те, через що такі поля з'являються. Що ті кляті ідіоти вважають жахіттям? Війни, вбивства, пожежі, землетруси? До дідька все це! Ось жахіття — ця стаття в газеті. Ось те, чого потрібно боятися, ось із чим потрібно боротися, проти чого протестувати і що таврувати. Говарде, я думав про всі визначення зла і всі засоби боротьби з ним, запропоновані протягом століть. Ніщо не подіяло. Ніщо не може цього пояснити чи викорінити. Але коріння зла — цього мого заслиненого чудовиська — тут, Говарде, у цій статті. У ній — і в душах цих самовдоволених покидьків, які прочитають оце і скажуть: «Що ж, генії завжди повинні боротися, це їм корисно» — а потім знайдуть якось селюка-ідіота, щоб допомогти йому, навчити його плести кошики. Ось як діє заслинене чудовисько. Говарде, подумай про Монаднок. Заплющ очі, й ти побачиш. А потім подумай, що люди, які замовили цей курорт, вірили, наче це найгірше, що вони можуть збудувати. Говарде, щось погане, щось жахливо погане коїться з цим світом, де тобі дозволяють створити твій найкращий проект, уважаючи це за брудний жарт!

— Коли ти перестанеш думати про це? Про світ і про мене? Коли ти навчишся забувати про це? Домінік…

Він замовк. Між собою вони не згадували її імені протягом п'ятьох років. Рорк побачив очі Меллорі, уважні та вражені. Меллорі зрозумів, що його слова завдали Роркові болю, такого болю, що змусив його вимовити це ім'я. Але Рорк повернувся до нього і невимушено закінчив речення:

— Домінік думала саме так, як думаєш ти.

Меллорі ніколи не озвучував своїх здогадів про Роркове минуле. Їхнє мовчання завжди припускало, що Меллорі все розуміє, і що Рорк знає це, і що цього обговорювати не варто. Але зараз Меллорі запитав:

— Ти досі чекаєш, що вона повернеться? Місіс Ґейл Вайненд, чорт її забирай!

Не підвищуючи голосу, Рорк процідив:

— Стіве, стули пельку.

— Вибач, — прошепотів Меллорі.

Рорк повернувся до столу і знову нормальним голосом сказав:

— Іди додому, Стіве, і викинь із голови Бредлі. Вони почнуть тягати одне одного по судах, але ми не втручатимемося в цю справу, і вони не зруйнують Монаднок. Забудь про це і йди собі, я маю працювати.

Він скинув ліктем газету на підлогу і схилився над кресленням.

Потім вибухнув скандал навколо фінансових махінацій у долині Монаднок, був суд, і кілька джентльменів опинилися за ґратами, акціонерами заопікувалося нове керівництво компанії. Рорк залишався осторонь. Він був заклопотаним і не мав часу читати газети, що висвітлювали процес. Містер Бредлі визнав, — вибачаючись перед партнерами, — що йому й на думку не спадало, що курорт, збудований за божевільним, диким проектом, раптом стане успішним. «Я зробив усе, що міг — я обрав найбільшого ідіота, якого лише вдалося знайти».

Остін Геллер написав статтю про Говарда Рорка і долину Монаднок. Він написав про всі будівлі, створені Рорком, і переказав те, що сам Рорк розповідав про свої споруди. Це не був властивий Остіну Геллеру спокійний тон — то був розлючений вигук захоплення й гніву. «І можливо, ми прокляті, якщо розуміння величі приходить до нас через шахрайство».

Стаття спричинила запеклі суперечки в творчих колах.

— Говарде, — сказав Меллорі за кілька місяців, — ти знаменитий.

— Так, — відповів Рорк, — мабуть, так.

— Три чверті не розуміють, про що йдеться, але чули, що одна чверть дискутує про тебе, тому відчувають, що твоє ім'я слід вимовляти шанобливо. Із цієї войовничої чверті чотири десятих ненавидять тебе, три десятих вважають, що повинні висловити свою позицію в будь-якій суперечці, дві десятих діють обачно і вітають будь-яке «відкриття», і лише одна десята розуміє. Але всі вони раптом виявили, що існує Говард Рорк і що він — архітектор. Бюлетень Гільдії американських архітекторів називає тебе великим, але некерованим талантом, а в Музеї майбутнього повісили розкішно обрамлені фотографії долини Монаднок, будинку Енрайта, хмарочоса Корда й «Аквітанії» — поруч зі світлинами творінь Ґордона Прескотта. Але я все одно щасливий.

Одного вечора Кент Лансінґ сказав:

— Геллер зробив велику справу. Ти пам'ятаєш, Говарде, що я розповідав тобі про психологію кренделя? Не нехтуй посередностями. Вони необхідні. Хтось повинен розплющувати їм очі. Для будь-якої великої кар'єри потрібні два компоненти: велика людина і людина, радше рідкісна, здатна розгледіти цю велич і розповісти про неї.

Еллсворт Тухі писав: «Парадокс усього цього безглуздого галасу полягає в тому, що містер Калеб Бредлі став жертвою несправедливості.

Його моральність можна осуджувати, але його естетичне відчуття було бездоганне. Він виявив більше здорового глузду, оцінюючи архітектурні достоїнства курорту, ніж містер Остін Геллер, цей старомодний реакціонер, який зненацька став арт-критиком. Містер Калеб Бредлі — жертва поганого смаку своїх орендарів. На думку автора цієї колонки, вирок повинні послабити на знак визнання мистецької проникливості містера Бредлі. Долина Монаднок — це шахрайство, і не лише фінансове».

Представники вищого світу, які були найнадійнішим джерелом архітектурних замовлень, слабо реагувало на славу Рорка. Люди, які раніше дивувалися: «Рорк? Ніколи не чули про нього», зараз казали: «Рорк? Він занадто скандальний».

Але багатьох вразив той простий факт, що Рорк збудував те, що збагатило власників місця, які хотіли прогоріти; це переконувало краще за абстрактні мистецькі суперечки. І була одна десята людей, які все розуміли. Протягом року після завершення курорту в долині Монаднок Рорк збудував два приватних будинки в штаті Коннектикут, кінотеатр у Чикаґо і готель у Філадельфії.

Восени 1936 року в одному західному місті запланували провести наступного року Міжнародну виставку з назвою «Марш століть». Комітет, до якого увійшли визнані лідери суспільства, обрав раду найкращих архітекторів країни для будівництва. Чиновники хотіли видаватися прогресивними і до числа восьми обраних архітекторів запросили Говарда Рорка.

Отримавши запрошення, Рорк виступив перед комітетом і пояснив, що був би щасливим спроектувати приміщення для виставки, але сам.

— Це не серйозно, містере Рорк, — сказав голова комітету. — Урешті-решт, враховуючи величезну важливість проекту, ми хочемо отримати все найкраще. Я про те, що дві голови краще, ніж одна, а вісім голів… Ви ж самі розумієте — найкращі таланти країни, найвідоміші прізвища, дружні консультації, співпраця і взаємодія — ви ж розумієте, як постає видатне творіння…

— Розумію.

— Тоді ви розумієте…

— Якщо я вам потрібен, ви повинні дозволити мені зробити все самому. Я не беру участі в комітетах.

— Ви хочете відмовитися від такої можливості, не хочете потрапити в історію, волієте позбутися шансу на світову славу і, майже, на безсмертя?

— Я не працюю в команді. Я не консультую, не співпрацюю і не взаємодію.

В архітектурних колах залунали сердиті коментарі про його відмову. Люди казали: «Пихатий негідник!». Обурення було занадто різке і грубе як на звичайну фахову заздрість; усі архітектори сприйняли Роркову поведінку за особисту образу; кожен вважав, що має право змінювати, радити і поліпшувати творіння будь-кого з живих колег.

«Цей випадок чудово ілюструє, — писав Еллсворт Тухі, — антисоціальний характер містера Говарда Рорка, зарозумілість нестримного індивідуалізму, яку він завжди уособлював».

Серед вісімки обраних для роботи над проектом «Марш століть» були Пітер Кітінґ, Ґордон Прескотт і Ролстон Голкомб.

— Я не працюватиму з Говардом Рорком, — сказав Пітер Кітінґ, побачивши перелік членів Ради. — Вам доведеться вирішувати. Він або я.

Йому сказали, що містер Рорк відхилив свою кандидатуру. Кітінґ перебрав на себе керівництво Радою. У статтях, присвячених будівництву конструкцій для ярмарку, писали про «Пітера Кітінґа та його соратників».

Протягом кількох останніх років Кітінґ засвоїв різку, владну манеру спілкування. Він різко наказував і зривався, стикаючись із щонайменшими ускладненнями; а втрачаючи терпець, кричав на працівників: його словник образ містив уїдливі, підступні вислови, що більше пасували б істеричній жінці; його обличчя завжди було похмуре.

Восени 1936 року Рорк переніс своє бюро на верхній поверх хмарочоса Корда. Проектуючи цю будівлю, він думав, що колись тут буде і його офіс. Побачивши на дверях табличку «Говард Рорк, архітектор», перш ніж увійти, він зупинився на мить. Його власний кабінет, розташований в кінці довгої анфілади приміщень, мав три скляних стіни, з яких відкривалася панорама міста. Рорк зупинився посеред кабінету. Крізь широкі скляні панелі він міг бачити магазин Фарґо, будинок Енрайта, готель «Аквітанію». Він підійшов до вікон, що виходили на південь, і довго там стояв. Він бачив у далечині, над Мангеттеном, хмарочос Дейна, збудований Генрі Камероном.

Одного листопадового пообіддя, повернувшись до бюро з будівельного майданчика на Лонґ-Айленді, Рорк увійшов до приймальні, обтрусив мокрий плащ і побачив насилу стримуване хвилювання на обличчі секретарки; вона нетерпляче на нього чекала.

— Містере Рорк, мабуть, це щось дуже важливе, — сказала вона. — Я призначила вам зустріч на третю годину завтра. У його кабінеті.

— У чиєму кабінеті?

— Він телефонував півгодини тому. Містер Ґейл Вайненд.

2

Табличка над вхідними дверми копіювала шрифт назви газети:

ЗНАМЕНО: НЬЮ-ЙОРК

Вивіска була маленькою, вона демонструвала славу і владу, що на ній немає потреби наголошувати; такий собі тонкий кпин, що виправдовував голу потворність редакційної будівлі; ця споруда була фабрикою, що зневажила всі оздоби, щоб увиразнити важливість вивіски.

Фойє нагадувало пащу печі; ліфти доставляли невпинним потоком людське паливо і випльовували його назад. Люди не квапилися, вони швидко прямували до мети; ніхто не затримувався у фойє. Двері ліфтів клацали наче клапани, у ритмі пульсації. Червоні та зелені лампочки на стіні спалахували, показуючи, як високо над землею перебуває кабінка ліфта.

Створювалося враження, що все в цій будівлі під контролем, у руках упливової сили, що знає про всі пересування; будинком наче струменіли керовані потоки енергії, забезпечуючи функціонування слухняної, беззвучної і дивовижної машини, що їй ніщо не може завадити. Ніхто не зауважив рудоволосого чоловіка, який на мить затримався у фойє.

Говард Рорк поглянув на викладену кахлями стелю. Він ніколи нікого не ненавидів. Але в цієї будівлі був власник, людина, яка змусила його відчути щось дуже схоже на ненависть.

Ґейл Вайненд поглянув на невеликий годинник на робочому столі. За кілька хвилин він зустрінеться з архітектором. Розмова, думав він, не буде важкою; в його житті було стільки таких зустрічей; він знав, що казати, бо знав, що саме хоче сказати, і від архітектора не вимагали нічого, крім декількох звуків, покликаних продемонструвати розуміння.

Із годинника його погляд повернувся до гранок на столі. Він прочитав передовицю Алви Скаретта — про людей, які годували білок у Центральному парку, і колонку Еллсворта Тухі про виставку картин, написаних працівниками міського санітарного відділу. На столі пролунав дзвінок селектора, і голос його секретарки сказав:

— Містер Говард Рорк, містере Вайненд.

— Запросіть, — відповів Вайненд, і вимкнув селектор.

Відсовуючи руку, він зиркнув на ряд кнопок на краю столу: яскраві кнопки з різнокольоровими кодами, що від них до всіх редакційних приміщень тягнулися дроти, кожен з яких контролював певну людину, яка контролювала багатьох інших людей, і кожна ця група людей робила свій внесок в остаточний зміст газети, що вирушить до мільйонів будинків, увійде в мільйони голів — ті маленькі кнопки з кольорового пластику, ось тут, під його пальцями. Але він не встиг потішитися з цієї думки — двері його кабінету відчинилися, і він відсунув руку від кнопок.

Вайненд не був упевненим, чи він не затримався певну мить, перш ніж підвестись, як цього вимагала ввічливість, задивившись на чоловіка, який увійшов; можливо, він одразу ж встав, і йому лише здалося, що він загальмував. Рорк не був упевненим, чи, увійшовши до кабінету, він зупинився, перш ніж підійти, задивившись на чоловіка за столом; можливо, він не зупинив ходи, а йому лише здалося, що він завмер. Але на мить ці двоє забули про реальність: Вайненд забув, чому викликав цього чоловіка, а Рорк забув, що перед ним чоловік Домінік — зникли двері, стіл, килим на підлозі, залишилося лише впізнання одне одного, лише дві думки зустрілися посередині кімнати: «Це Ґейл Вайненд» — «Це Говард Рорк».

Вайненд підвівся, простим жестом руки вказавши на стілець біля столу, Рорк підійшов, сів, і вони не помітили, що забули привітатися.

Вайненд усміхнувся і просто сказав те, чого не збирався говорити:

— Не думаю, що ви захочете працювати для мене.

— Я хочу працювати для вас, — відповів Рорк, який прийшов із наміром відмовитися. — Ви бачили будинки, що я звів?

— Так. — Вайненд усміхнувся. — Це інше. Це не для моїх читачів. Це для мене.

— Ви ніколи досі не будували для себе?

— Ні — не враховуючи клітки, що я збудував на даху, і старої типографії тут. Запитаєте, чому я ніколи не будував для себе, якщо можу дозволити побудувати ціле місто? Я не знаю. Мені здається, що ви це можете знати.

Він забув, що не дозволяє людям, яких наймає, судити про нього.

— Тому що ви були нещасним, — відповів Рорк.

Він сказав це просто, без зухвальства, так, наче зараз можлива була лише цілковита щирість. Це скидалося не на початок зустрічі, а на її продовження; продовження чогось, розпочатого давно. Вайненд сказав:

— Поясніть.

— Гадаю, ви розумієте.

— Я хочу почути ваші пояснення.

— Більшість людей будують так, як живуть — для них це рутинна справа і безглузда забаганка. І мало хто усвідомлює, що будинок — це великий символ. Ми живемо в нашому «я», й існування — це спроба надати цьому внутрішньому життю фізичної реальності, висловити її жестами і формами. Для людини, яка це розуміє, її будинок — це вияв життя. Якщо така людина не будує, хоча має засоби, це означає, що життя її не влаштовує.

— Чи не здається вам, що безглуздо говорити це саме мені?

— Ні.

— Мені теж так не здається. — Рорк усміхнувся, і Вайненд продовжив: — Але ми з вами єдині, хто таке каже. І про те, що я не мав того, чого прагнув, і що я належу до тих кількох, здатних зрозуміти значення великих символів. Ви не хочете забрати ваші слова назад?

— Ні.

— Скільки вам років?

— Тридцять шість.

— Коли мені було тридцять шість, я вже володів більшістю своїх газет. — Він додав: — Нічого особистого. Не знаю, навіщо я це сказав. Просто випадково спало на гадку.

— Що ви хочете, щоб я збудував для вас?

— Мій дім.

Вайненд відчув, що ці два слова справили на Рорка сильне враження, наче мали прихований зміст; він відчув це безпричинно; хотів запитати: «У чому річ?», але не міг, тому що вираз Роркового обличчя не змінився.

— Ви не помилилися з діагнозом, — сказав Вайненд, — бо, розумієте, я нарешті захотів звести будинок для себе. Я не боюся видимої форми мого життя. Якщо ви хочете, щоб я висловився навпростець, як ви, — тепер я щасливий.

— Який це має бути будинок?

— Заміський. Я купив ділянку. Маєток у Коннектикуті, двісті гектарів. Який будинок? Це вирішуватимете ви.

— Мене обрала місіс Вайненд?

— Ні, місіс Вайненд нічого про це не знає. Я просто захотів виїхати з міста, і вона погодилася. Я не просив її обирати архітектора — мою дружину до заміжжя було звати Домінік Франкон; вона колись писала про архітектуру. Але вона воліла, щоб обирав я. Хочете знати, чому я обрав вас? Я довго шукав. Спершу навіть розгубився. Я ніколи про вас не чув. Я взагалі не знаю архітекторів. Кажу це буквально — я не забув років, коли працював із нерухомістю, те, що збудував, і тих йолопів, які будували для мене. Це, звісно, не Стоунрідж, це — як ви сказали? — це вияв мого життя. Потім я побачив Монаднок. І це спонукало мене запам'ятати ваше ім'я. Але я продовжив пошуки. Я їздив країною, дивився на будинки, готелі та інші споруди. Щоразу, коли мені щось подобалося і я запитував, хто це спроектував, відповідь була завжди та сама: «Говард Рорк».

Тому я покликав вас. — Він додав: — Чи повинен я говорити, що захоплююся вашими роботами?

— Дякую вам, — сказав Рорк, на мить заплющивши очі.

— А знаєте, я не хотів зустрічатися з вами.

— Чому?

— Ви коли-небудь чули про мою художню галерею?

— Так.

— Я ніколи не зустрічаюся з людьми, роботи яких мені подобаються. Їхні твори дуже багато означають для мене. Я не хочу, щоб люди псували враження. Зазвичай саме так і буває. Вони дуже не відповідають своєму таланту. Ви не такий. Я не проти поспілкуватися з вами. Кажу вам це, щоб ви знали, що в житті я дуже рідко відчуваю повагу, але я поважаю речі в моїй галереї, і ваші будинки, і талант людини, здатної все це створити. Можливо, це єдина релігія, що я будь-коли сприймав. — Він стенув плечима. — Гадаю, що я знищив, збезчестив, зіпсував майже все, що існує. Але цього я ніколи не займав. Чому ви так на мене дивитеся?

— Вибачте. Будь ласка, розкажіть мені, який ви хочете будинок.

— Я хочу, щоб це був палац — тільки я не вважаю палаци досить розкішними. Вони настільки великі, наскільки непристойно доступні. Невеличкий будинок — ось справжня розкіш. Будинок тільки для двох осіб — моєї дружини і мене. Це не для сім'ї — ми не збираємося народжувати дітей. Не для відвідувачів — ми не збираємося розважати гостей. Одна гостьова кімната — про всяк випадок, — але не більше. Вітальня, їдальня, бібліотека, два кабінети, одна спальня. Приміщення для слуг, гараж. Це загальне уявлення. Деталі я повідомлю згодом. Витрати — будь-які на ваш розсуд. Вигляд… — він усміхнувся, стенув плечима. — Я бачив ваші будинки. Людина, яка намагатиметься вам розповісти, який має бути будинок, або сама повинна вміти його спроектувати, або стулити пельку. Скажу лише, що хочу будинок у фірмовому стилі Рорка.

— І що це?

— Гадаю, ви розумієте.

— Я хочу почути ваші пояснення.

— На мою думку, деякі будинки б'ють на дешевий ефект, усе на показ, а деякі боягузливі й наче вибачаються за себе кожною цеглиною, а ще є вічні недоробки, зловмисні й фальшиві. Ваші будинки дарують одне панівне почуття — радість. Не тиху радість, а важку, вимогливу, таку, яка змушує людину думати, що відчувати це — велике досягнення. Люди дивляться і міркують: «Я кращий, якщо можу це відчувати».

Рорк мовив повільно, начебто його слова не були відповіддю:

— Гадаю, це було неминуче.

— Що?

— Що ви це побачите.

— Чому ви сказали це так, наче… жалкуєте, що я здатен це зрозуміти?

— Я не жалкую.

— Послухайте, не гнівайтеся на мене — за те, що я будував раніше.

— Я не гніваюся.

— Усі ці стоунріджі, готелі «ноєс-белмонт» і газети Вайненда — вони дали мені змогу мати будинок, що його збудуєте ви. Хіба це не розкіш, якої варто прагнути? Хіба важливо як? Це лише засоби. А ви — ціль.

— Ви не повинні виправдовуватися переді мною.

— Я не… так, гадаю, саме це я і робив.

— Не варто це робити. Я не думав про те, що ви будували.

— Про що ж ви думали?

— Я безсилий проти тих, хто бачить у моїх будинках те, що бачите ви.

— Ви відчуваєте, що вам потрібен захист від мене?

— Ні. Та зазвичай я не почуваюся безпорадним.

— Я теж зазвичай не поспішаю виправдовуватися. Отже — все гаразд, адже так?

— Так.

— Я маю значно більше розповісти вам про будинок, який хочу. Вважаю, що архітектор, як духівник, — повинен знати все про людей, які житимуть у його будинку, бо те, що він їм дає, значно особистіше, ніж їхній одяг або їжа. Будь ласка, погляньте на справу з цього боку. І вибачте, якщо зауважите, що мені важко висловлювати думки — я ніколи не сповідаюся. Знаєте, я хочу цей будинок, тому що шалено закоханий у свою дружину… Що сталося? Вважаєте, це недоречне зізнання?

— Ні. Продовжуйте.

— Я не можу бачити свою дружину серед інших людей. Це не ревнощі. Це значно-значно гірше. Мені нестерпно бачити, як вона ходить вулицями міста. Я не можу поділитися нею ні з ким, навіть із крамницями, театрами, таксі, тротуарами. Я повинен забрати її. Повинен забрати її якнайдалі від усього цього — туди, де ніхто не зможе торкатися до неї, в жодному сенсі. Цей будинок повинен стати фортецею. Мій архітектор має стати вартовим.

Рорк дивився просто йому в очі. Він мусив не відводити погляду, щоб не втратити здатності слухати. Вайненд відчував його напружений погляд; він не помітив зусиль, тільки силу; він відчував, що цей погляд його підтримує; він з'ясував, що сповідатися не важко.

— Цей будинок має стати в'язницею. Ні, не зовсім так. Скарбницею — сховищем, де зберігатимуться речі надто цінні, щоб дозволити іншим їх бачити. І навіть більше. Це мусить бути окремий світ, такий прекрасний, щоб ми ніколи не шкодували за тим світом, який покинули. В'язниця, що тримає лише силою своєї досконалості. Жодних парканів і сторожових веж — лише ваш талант, що збудує стіну між нами і зовнішнім світом. Ось те, чого я хочу від вас. І навіть більше. Ви колись будували храм?

На мить Рорк втратив здатність відповідати; але він побачив, що питання було щире; Вайненд нічого не знав.

— Так, — мовив Рорк.

— Тоді думайте про це замовлення так, як ви думали б про храм. Храм, присвячений Домінік Вайненд… Ви повинні познайомитися з нею, перш ніж починати проект.

— Я був знайомий із місіс Вайненд кілька років тому.

— Знайомі? Тоді ви розумієте.

— Так, розумію.

Вайненд перевів погляд на Роркову руку з довгими пальцями, що лежала на краю столу, біля коректури «Знамена». Гранки були недбало складені; він зауважив колонку «Один маленький голос» усередині. Він дивився на руку Рорка і думав, що хотів би мати вилитий із бронзи зліпок його руки і який чудовий вигляд він мав би на столі.

— Тепер ви знаєте, що мені потрібно. Дійте. Починайте негайно. Відкладіть усе, що ви робите зараз. Я заплачу стільки, скільки ви скажете. Я хочу мати будинок до літа… О, вибачте мені. Надто часто доводилося мати справу з поганими архітекторами. Я не запитав вас, чи хочете ви за це взятися.

Спочатку ворухнулася Роркова рука; він зняв її зі столу.

— Так, — сказав він. — Я беруся за це.

Вайненд побачив, що Роркові пальці залишили відбитки на склі, чіткі, наче шкіра вирізала борозни на склі й ці борозни були вологі.

— Скільки часу вам потрібно?

— До липня будинок буде готовим.

— Ви, звісно, повинні побачити місцевість. Я хочу сам показати її вам. Я можу відвезти вас туди завтра вранці?

— Як бажаєте.

— Будьте тут о дев'ятій.

— Гаразд.

— Хочете, щоб я склав контракт? Я й гадки не маю, як ви волієте працювати. Зазвичай, перш ніж мати будь-яку справу з людиною, я довідуюся про неї все від дня її народження чи навіть раніше. Вас я не перевіряв. Просто забув. Це, здається, непотрібно.

— Я можу відповісти на будь-які запитання.

Вайненд усміхнувся і похитав головою:

— Немає потреби. Я не маю до вас питань. Окрім тих, що стосуються справи.

— Я ніколи не висуваю жодних умов, за винятком однієї: якщо ви схвалили попередній проект будинку, його буде зведено так, як я його спроектував, без жодних змін.

— Згоден. Це зрозуміло. Я чув, що ви інакше не працюєте. Як ви поставитеся до того, щоб не оприлюднювати жодної інформації про цей будинок? Я розумію, що це у ваших професійних інтересах, але я не хочу, щоб інформація про цей будинок з'являлася в газетах.

— Не заперечую.

— Ви обіцяєте не публікувати ескізів?

— Обіцяю.

— Дякую. Я за це віддячу. Ви можете покладатися на мої газети як на вашу особисту прес-службу. Я прорекламую будь-яку іншу роботу за вашим вибором.

— Я не хочу жодної реклами.

Вайненд голосно розсміявся:

— Казати таке тут! Ви й гадки не маєте, як поводилися б ваші колеги-архітектори на цій зустрічі. Я не вірю, що ви цілком усвідомлюєте, що розмовляєте з Ґейлом Вайнендом.

— Я знаю, з ким розмовляю.

— Це була моя вдячність вам. Мені не завжди подобається бути Ґейлом Вайнендом.

— Я це знаю.

— Я зміню свою думку і поставлю вам особисте запитання. Ви сказали, що готові відповісти на будь-яке.

— Я відповім.

— А вам завжди подобалося бути Говардом Рорком?

Рорк усміхнувся. Усмішка була здивована, ошелешена і мимоволі зверхня.

— Ви відповіли, — сказав Вайненд.

Він підвівся зі словами: «Завтра о дев'ятій» і простягнув руку.

Коли Рорк пішов, Вайненд і далі сидів за столом, усміхаючись. Він потягнувся рукою до однієї з пластикових кнопок — і завмер. Він розумів, що мусить повернутися до свого нормального тону, що не може розмовляти так, як останніх півгодини.

Він зрозумів, що дивного було у цій розмові: уперше в своєму житті він розмовляв з людиною, не намагаючись щось довести, натиснути, приховати, що йому завжди доводилося робити, розмовляючи з іншими людьми; він не відчував жодної настороженості, вона була зайва — він наче розмовляв із самим собою.

Вайненд натиснув кнопку виклику на селекторі та сказав секретарці:

— Доручіть архіву прислати мені все, що в них є на Говарда Рорка.

— Спробуй вгадати, — сказав Алва Скаррет, голосом, що благав, щоб його почали вмовляти поділитися інформацією.

Еллсворт Тухі нетерпляче відмахнувся від нього, не відводячи очей від паперів на столі:

— Іди собі, Алво. Я зайнятий.

— Ні, Еллсворте, це дуже цікаво. Справді, цікаво. Я знаю, що ти хотів би це знати.

Тухі підвів голову і глянув на Скаррета з ледь помітною нудьгою в кутиках очей, даючи зрозуміти, що його увага — це послуга; він протягнув із наголошеною терплячістю:

— Гаразд. Що там у тебе?

Скаррет не зауважив нічого образливого в поведінці Тухі. Він поводився з ним так уже близько року чи й довше. Скаррет спершу не помітив змін, а тепер було запізно ображатися — для них обох цей тон став звичним.

Скаррет усміхнувся, наче здібний учень, який виявив помилку в зошиті вчителя і очікує похвали за спостережливість.

— Еллсворте, твоє приватне ФБР дещо проґавило.

— Ти про що?

— Б'юсь об заклад, ти не знаєш, що робить Ґейл — а ти ж так любиш вихвалитися своєю обізнаністю.

— І чого я не знаю?

— Вгадай, хто сьогодні був у нього в кабінеті.

— Мій любий Алво, у мене немає часу на вікторини.

— Ти й за тисячу років не вгадаєш.

— Чудово, оскільки єдиний спосіб позбутися тебе — це зіграти у твоєму маріонетковому водевілі, я запитаю в тебе навпростець: хто ж був у кабінеті любого Ґейла сьогодні?

— Говард Рорк.

Тухі розвернувся до нього, забувши про стриманість, і недовірливо вигукнув:

— Ні!

— Так! — сказав Скаррет, гордий ефектом.

— Оце так! — зойкнув Тухі й вибухнув сміхом.

Скаррет невпевнено всміхнувся, готовий приєднатися до веселощів, хоч і не розумів причини радості.

— Так, це смішно. Але… чому це так смішно, Еллсворте?

— Ах, Алво, надто довго розповідати.

— Я вважав, це…

— Алво, чи в змозі ти оцінити видовище? Тобі не подобаються феєрверки? Якщо ти хочеш знати, чого очікувати, пригадай, що найжорстокіші — релігійні війни між сектами одного віросповідання і війни між братніми народами.

— Не зовсім розумію, про що ти.

— Любий, у мене послідовників, як бліх у собаки!

— Ну, я втішений, що так тебе розвеселив, але мені здалося, що це погано.

— Звісно, це погано. Але не для нас.

— Але послухай: ти ж знаєш, ми зі штанів вискакували, особливо ти, щоб довести, що Рорк — найгірший архітектор у місті, аж раптом його наймає наш бос — хіба це не бентежить?

— А, це!.. Ну, мабуть…

— Я втішений, що ти це розумієш.

— Що він робив у кабінеті містера Вайненда? Ідеться про замовлення?

— Цього я не знаю. Не можу з'ясувати. Ніхто не знає.

— Ти чув, щоб містер Вайненд планував щось будувати?

— Ні, а ти?

— Ні. Схоже, моє ФБР і справді не впоралося. Одначе кожен працює, як уміє.

— До речі, Еллсворте, у мене є одна думка. Одна думка, що може бути корисною для нас.

— Що за думка?

— Еллсворте, Ґейл останнім часом став нестерпним. — Скаррет сказав це урочисто, наче ділився великим відкриттям. Тухі мовчав, лише ледь усміхався. — Звісно, Еллсворте, ти це передбачав. І мав слушність. Ти завжди маєш слушність. Будь я проклятим, аби ж яміг второпати, що з ним коїться і чи пов'язано це з Домінік, чи з якимись іншими змінами в його житті, але щось із ним таки відбувається. Іноді на нього зненацька щось находить, і він читає кожен бісовий рядок кожного бісового номера газети і здіймає пекельний галас із найнікчемніших приводів. Він зарізав три моїх найкращих передовиці — а зі мною він ніколи так не чинив. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав: «Материнство — це прекрасно, Алво, але, заради Бога, не пиши нісенітниць. Усьому є межа, навіть інтелектуальній аморальності». Якій ще аморальності? Я написав найсолодшу за всіх часів передовицю до Дня матері. Чесно, я навіть сам розчулився. І відколи це він почав патякати про аморальність? Ще якось він назвав Жуля Фауґлера любителем дешевих розпродажів, просто в обличчя, і викинув його статтю для недільного номера у смітник. Чудова стаття, між іншим, про робітничий театр. І це ж сам Жуль Фауґлер, наш найкращий автор! Не дивно, що в Ґейла не залишилося жодного друга. Вони ненавиділи його вибрики раніше, і тільки послухай, що вони кажуть зараз!

— Я чув про це.

— Еллсворте, він втрачає хватку. Я не знаю, що робив би без тебе і тієї чудової команди, що ти підібрав. Майже весь наш штат — це твої протеже, не враховуючи кількох старих священних корів, але вони в будь-якому разі вже виписуються. Ці молоді розумники допоможуть «Знамену» не потонути. Але Ґейл… Ти знаєш, минулого тижня він звільнив Дуайта Карсона. Думаю, це промовистий вчинок. Звісно, Дуайт став баластом і страшенним занудою, але він був першим із Ґейлових домашніх улюбленців, першим із тих хлопчиків, які продали йому душу. Тому, знаєш, мені навіть було приємно бачити Дуайта з нами — все було гаразд, усе нормально, спогад про найкращі дні Ґейла. Я завжди казав, що це запобіжний клапан для Ґейла. А коли він раптово відпустив Карсона — мені це не сподобалося, Еллсворте, зовсім не сподобалося.

— У чому річ, Алво? Ти розповідаєш мені новини чи випускаєш пару — пробач цю метафору — на моєму плечі?

— Гадаю, що так. Мені не подобається критикувати Ґейла, але я вже віддавна стримую свою злість. Але ось до чого я веду: цей Говард Рорк, що ти думаєш про його візит?

— Алво, я міг би написати про це книжку. Але зараз не час розводитися на цю тему.

— Ні, послухай, що ми знаємо про нього? Що він йолоп, дивак і дурень, добре, що ще? Він один із тих упертих дурнів, яких не змінять любов, гроші чи загроза під прицілом пістолета. Він іще гірший за Дуайта Карсона, гірший за всіх Ґейлових хатніх тваринок разом. Ну? Второпав? Що робить Ґейл, стикаючись із такою людиною?

— Одну з багатьох можливих речей.

— Лише одне, якщо я знаю Ґейла, а я його добре знаю. Ось чому я не втрачаю надії. Ось те, чого він давно потребував. Ковток своїх звичних ліків. Запобіжний клапан. Ґейл намагатиметься зламати цьому хлопцеві хребет — і це піде на користь Ґейлу. Найкращі ліки на світі. Це поверне його до нормального стану… Це лише моє припущення, Еллсворте, — він замовк на мить, не побачив жодного схвалення чи ентузіазму на обличчі Тухі й незграбно завершив:

— Ну, можливо, я помиляюся… Я не знаю… Можливо, це все пусте… Я лише подумав, це психологія…

— Усе правильно, Алво.

— Отже, ти думаєш, що станеться саме так?

— Можливо. Або все може бути набагато гірше, ніж можна собі уявити. Але для нас це вже не має значення. Тому що, розумієш, Алво, йдеться про «Знамено», а коли дійде до конфлікту між нами і нашим босом, ми можемо вже не боятися містера Ґейла Вайненда.

Коли прийшов посланець з архіву з товстими конвертами вирізок, Вайненд підвів очі та сказав:

— Так багато? Не знав, що він такий знаменитий.

— Це все стосовно суду зі Стоддардом, містере Вайненд.

Хлопчик замовчав. Нічого ніби не сталося — просто у Вайненда на чолі з'явилася зморшка, але хлопець не знав боса достатньо добре, щоб зрозуміти, що це означає. Він дивувався, чому почувається так, начебто йому є чого боятися. За мить Вайненд мовив:

— Дуже добре. Дякую тобі.

Хлопець поклав конверт на скляну поверхню столу і вийшов.

Вайненд задумливо дивився на розбухлий конверт із жовтого паперу. Він відкидав тінь на склі, ніби прогриз собі дорогу через поверхню і пустив коріння у його стіл. Вайненд подивився на стіни кабінету і запитав себе, чи достатньо в них сил, щоб захистити його від необхідності відкривати конверт.

Потім встав, поклав обидві руки на край столу, витягнув і переплів пальці, подивився вниз, на стільницю, знову сів, похмурий, гордий і зосереджений, наче мумія фараона, однією рукою підсунув до себе конверт, відкрив його і почав читати.

«Блюзнірство» Еллсворта Тухі, «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета — передовиці, проповіді, промови, заяви, листи до редакції — «Знамено» діяло на повну потужність — фотографії, комікси, інтерв'ю, обвинувальні резолюції, знову листи до редакції.

Він читав кожне слово, методично, тримаючи руки на краю столу і переплівши пальці, не піднімаючи вирізок, не торкаючись до них, читаючи їх так, як вони лежали, ворушачи рукою, тільки щоб перевернути вирізку і прочитати ту, що на споді, ворушачи рукою з точністю механізму: ледве очі добігали останнього слова, його пальці підіймалися, не дозволяючи вирізці перебувати в полі його зору навіть секундою довше, ніж це необхідно. Але світлину храму Стоддарда він розглядав довго. Іще довше він роздивлявся знімок Рорка у супроводі заголовка «Ви щасливі, містере Супермене?». Вайненд видер фотографію зі статті та сховав у шухляду столу. Потім продовжив читати.

Суд — покази Еллсворта Тухі, Пітера Кітінґа, Ролстона Голкомба, Ґордона Прескотта — жодних цитат із показань Домінік Франкон, тільки стисла згадка про них. «Захист не має питань». Кілька згадок в «Одному маленькому голосі», потім перерва, наступна публікація з'явилися за три роки — долина Монаднок.

Коли він закінчив читати, було вже пізно. Його секретарі вже пішли. Він відчував порожнечу кабінету та коридорів навколо. Але чув звуки друкарського верстата: низьку, гуркітливу вібрацію, що проникала до кожної кімнати. Йому завжди подобалося це — серцебиття будинку. Він прислухався. Друкували завтрашнє число «Знамена». Він іще довго сидів нерухомо.

З

Рорк і Вайненд стояли на вершині пагорба, оглядаючи розлогу ділянку, що довгими, м'якими хвилями котилася схилами додолу. Голі дерева спускалися з вершини до берега озера, їхні гілки розтинали небо геометричними орнаментами.

Через колір неба, чистий, делікатний, блакитно-зеленавий, повітря здавалося холоднішим. Холод вимив кольори землі, виявивши, що вони не були кольорами, а лише елементами, які цей колір утворювали, мертвий коричневий не був уповні коричневим, а майбутнім зеленим, утомлений багрянець становив увертюру до полум'я, сірий — прелюдію до золотого. Земля нагадувала схематичний план великої історії, сталевий каркас будівлі, що його слід наповнити і завершити, уявлення про майбутню розкіш у голій порожнечі.

— Де, на вашу думку, повинен стояти будинок? — запитав Вайненд.

— Тут, — сказав Рорк.

— Я сподівався, що ви оберете це місце.

Вайненд привіз його сюди з міста на автомобілі, та дві години поспіль вони блукали безлюдними стежками його нової ділянки, крізь ліс, уздовж озера, до вершини пагорба. Тепер Вайненд чекав, а Рорк стояв і дивився на землю під своїми ногами. Вайнендові було цікаво, які віжки в руках цього чоловіка утримують цей краєвид.

Коли Рорк обернувся до нього, Вайненд запитав:

— Чи можу я зараз поговорити з вами?

— Звісно, — всміхнувся Рорк; його розвеселив шанобливий тон, якого він не вимагав.

Голос Вайненда лунав чітко і ламко, скидаючись на колір неба над ними, що мало вигляд зеленкуватого крижаного сяйва.

— Чому ви взялися за це замовлення?

— Бо я найманий архітектор.

— Ви знаєте, про що я.

— Не впевнений.

— Хіба ви не ненавидите мене всією душею?

— Ні. А я повинен?

— Хочете, щоб спершу сказав я?

— Про що?

— Про храм Стоддарда.

Рорк усміхнувся:

— Отже, вчора ви таки зібрали про мене інформацію.

— Я прочитав наші публікації. — Він зупинився, але Рорк нічого не сказав. — Усі. — Його голос став гостріший, напіввикличний-напівблагальний. — Усе, що ми про вас писали. — Спокій Рорка доводив Вайненда до сказу. Він повільно продовжив, ретельно артикулюючи кожне слово: — Ми називали вас некомпетентним телепнем, пихатим новачком, шахраєм, пройдисвітом, егоманіяком…

— Перестаньте себе мучити.

Вайненд заплющив очі, наче Рорк ударив його.

За мить він сказав:

— Містере Рорк, ви не знаєте мене добре. Затямте: я ніколи не перепрошую. Я ніколи не вибачаюся за свої дії.

— Що змусило вас думати про вибачення? Воно мені не потрібне.

— Я несу відповідальність за кожне з цих образливих слів, якими ми вас називали. Я відповідаю за кожне слово, надруковане в «Знамені».

— Я не просив у вас спростувань.

— Я знаю, що ви думаєте. Ви зрозуміли, що вчора я не знав про храм Стоддарда. Я забув, хто його проектував. Ви дійшли висновку, що це не я провадив кампанію проти вас. Ви маєте рацію, мене тоді не було. Але ви не розумієте, що ця кампанія цілком і повністю відповідає духу «Знамена». Чітко відповідає завданням, поставленим перед цією газетою. І відповідальність за це цілком на мені. Алва Скаррет зробив лише те, чого його навчив я. Якби я був у місті, то вчинив би так само.

— Це ваше право.

— Ви не вірите, що я це зробив би?

— Ні.

— Я не напрошувався на компліменти і не просив мені співчувати.

— Я не можу зробити того, про що ви просите.

— І що, на вашу думку, я прошу?

— Щоб я дав вам ляпаса.

— Чому ж не дасте?

— Я не можу вдавати гнів, якого не відчуваю, — відказав Рорк. — І це не співчуття. Я дію значно жорстокіше, ніж міг би. Ось тільки роблю це не для того, щоб повестися суворо. Якби я вдарив вас, ви пробачили б мені храм Стоддарда.

— Хіба це ви повинні просити пробачення?

— Ні. Ви хочете, щоб я попросив. Ви ж розумієте, що тут ідеться про сам акт прощення. Ви не впевнені, яку кому відведено роль. Ви хочете, щоб я вас пробачив — або ж вимагав розплати, що є тим самим, і ви вважатимете, що питання залагоджено. Але, розумієте, мені це все не потрібно. Я не беру в цьому участі. Немає значення, що я думаю чи відчуваю зараз. Ви не думаєте про мене. Я не можу вам допомогти. Я не та людина, якої ви зараз боїтеся.

— І кого ж я боюся?

— Себе.

— Хто дав вам право стверджувати це?

— Ви.

— Добре, продовжуйте.

— Ви справді хочете слухати далі?

— Продовжуйте.

— Я думаю, вам боляче, що ви змусили мене страждати. Ви не хотіли б, щоб так сталося. Одначе дещо лякає вас іще дужче. Усвідомлення того, що я геть не страждав.

— Далі.

— Усвідомлення того, що я не з таких — не великодушний, а просто байдужий, — лякає вас, адже ви знаєте, що за такі історії як храм Стоддарда завжди треба розраховуватися, а ви бачите, що я нічим не поплатився. Ви здивувалися, що я взявся за ваше замовлення. Ви думаєте, моя згода потребувала мужності? Вам було потрібно значно більше мужності, щоб найняти мене. Бачте, ось що я думаю про храм Стоддарда. Я забув про нього. Ви — ні.

Вайненд розкрив кулаки, розслабивши пальці. Його плечі ледь опустилися, розслабившись. Він дуже просто сказав:

— Добре, це правда. Усе це.

Він знову випростався, наче погоджуючись з неминучим, наче його тіло свідомо стало вразливим.

— Я сподіваюся, ви розумієте, що у свій спосіб покарали мене, — сказав він.

— Так. І ви погодилися на це. Тож отримали те, чого хотіли. То ми поквиталися і можемо забути про храм Стоддарда?

— Або ви дуже розумний, або я був надто відвертим. У будь-якому разі ви свого досягли. Ніхто ще не спонукав мене до відвертості.

— Чи я досі повинен зробити те, чого ви від мене очікуєте?

— А чого я, на вашу думку, очікую?

— Визнання. То зараз моя черга поступитися?

— А ви неймовірно чесний, так?

— Чому б і ні? Я не можу визнати, що ви змусили мене страждати. Але ви вдоволитеся тим, що дали мені задоволення, адже так? Тоді гаразд. Я втішений, що подобаюся вам. Думаю, ви розумієте, що я роблю для вас такий самий виняток, який зробили ви, визнавши, що я вас покарав. Зазвичай мені байдуже, подобаюся я комусь чи ні. Цього разу мені не байдуже. Я втішений.

Вайненд голосно розреготався:

— Ви доброчесний і пихатий, мов імператор. Віддаючи данину іншим, ви возвеличуєте себе. Що на біса змусило вас подумати, що ви мені подобаєтеся?

— Вам не потрібні жодні пояснення. Ви вже дорікнули мені, що я спонукав вас до відвертості.

Вайненд сів на колоду. Він нічого не сказав; але його рух був водночас запрошенням і вимогою. Рорк сів поруч; він був серйозним, але на обличчі мерехтіла тінь усмішки, веселої та обережної, наче кожне почуте слово було не лише повідомленням, а й підтвердженням.

— Ви піднялися з низів? — запитав Вайненд. — Походите з бідної сім'ї?

— Так. Звідки ви це знаєте?

— Просте припущення — з вашої реакції на все: похвалу, ідею чи багатство. Я теж вийшов із низів. Ким був ваш батько?

— Металургом.

— Мій був докером. У дитинстві ви перепробували всі види робіт?

— Усі. Переважно в будівництві.

— У мене було навіть гірше. Я робив геть усе. Яка робота подобалася вам найбільше?

— Фіксувати сталеві заклепки на металевих конструкціях.

— А мені найбільше подобалося бути чистильником взуття на гудзонському поромі. Я повинен був зненавидіти цю роботу, але вона мені подобалася. Я зовсім не пригадую людей. Я пам'ятаю місто. Воно було завжди: на березі, витягнуте, очікуючи на моє повернення, наче я був прив'язаним до нього резиновою мотузкою. Резинка розтягалася і відносила мене геть на протилежний берег, але вона завжди стискалася — і я повертався. Я відчував, що ніколи не втечу від міста, а воно ніколи не втече від мене.

Рорк зрозумів, що Вайненд рідко розповідав про своє дитинство, за звучанням його слів, свіжих і невпевнених, не схожих на замацані монети, що пройшли через багато рук.

— Ви колись залишалися без даху над головою і без їжі? — запитав Вайненд.

— Кілька разів.

— Вас це непокоїло?

— Ні.

— Мене теж. Мене непокоїло геть інше. Вам хотілося кричати в дитинстві, коли ви бачили навколо тільки самовпевнену невправність і знали, скільки всього можна зробити і зробити добре, але ви не маєте влади здійснити це? Не маєте влади висадити в повітря порожні черепи навколо вас. Змушені лише коритися — це погано саме собою, — але виконувати накази когось нікчемнішого за вас? Ви це відчували?

— Так.

— Ви тлумили свій гнів усередині, зберігали його і вирішували дозволити розірвати себе на шматки, якщо виникне потреба, але дожити до того дня, коли ви керуватимете цими людьми, всіма людьми і всім навколо вас?

— Ні.

— Ні? Ви дозволили собі забути?

— Ні. Я ненавиджу некомпетентність. Імовірно, це єдине, що я ненавиджу. Але це не викликає в мене ні бажання керувати людьми, ні бажання навчити їх чогось. У мене було тільки одне бажання — робити свою роботу по-своєму і дозволити розірвати мене на шматки, якщо це необхідно.

— І вас розривали?

— Ні. Здебільшого то були дрібнички.

— І ви без страху озираєтеся назад? На все?

— Так.

— А я ні. Це сталося однієї ночі. Мене побили, і я повз до дверей. Пригадую бруківку — вона була просто перед моїм носом — я досі її бачу. Прожилки каміння і білі цятки… Я повинен був переконатися, що бруківка рухається… Не відчував, пересуваюся я чи ні, але здогадувався за бруківкою. Мусив бачити, як ці прожилки і цятки змінюються, я мусив доповзти до наступного візерунка або тріщини за кілька сантиметрів попереду — це тривало довго — і я знав, що за мною тягнеться кривава смуга…

У його голосі не було жалю до себе; тон був простим, нейтральним, з ледь відчутним подивом.

Рорк сказав:

— Хотів би я вам допомогти.

Вайненд спроквола і зовсім невесело всміхнувся:

— Безумовно, ви змогли б. Я навіть вважаю, що це було б дуже доречно. Два дні тому я вбив би кожного, хто насмілився б побачити в мені об'єкт для співчуття… Ви знаєте, звісно, що не цю ніч я ненавиджу, згадуючи минуле. Не те щоб я боявся озиратися назад. Це була просто найменш болюча згадка. Про це я можу говорити. Існують інші речі, про які неможливо навіть згадувати.

— Я знаю. Це те, що я мав на увазі.

— А що саме? Скажіть.

— Храм Стоддарда.

— Ви хочете допомогти мені забути про нього?

— Так.

— Ви клятий йолоп! Невже ви не розумієте, що…

— Невже ви не розумієте, що саме це я зараз роблю?

— Як?

— Погодившись будувати для вас дім.

Рорк побачив косі зморшки на чолі Вайненда. Його очі здавалися безбарвнішими, ніж зазвичай, наче блакить відступила від райдужки, залишивши на його обличчі два білих, сяйливих овали. Він сказав:

— За це ви отримаєте пристойну винагороду.

Він побачив усмішку на обличчі Рорка, яку той відразу притлумив. Вона виказувала, що несподівана образа була визнанням капітуляції, очевиднішої, ніж зізнання у ній; притлумлення усмішки сказало йому, що Рорк не збирається йому допомагати.

— Так, звісно, — спокійно відповів Рорк.

Вайненд підвівся:

— Їдьмо. Ми гайнуємо час. У мене є важливі справи на роботі.

На зворотному шляху до міста вони не розмовляли.

Вайненд розігнав автівку до ста сорока кілометрів на годину. Швидкість перетворила краєвиди обабіч дороги на дві масивних стіни з розмитими силуетами; вони наче летіли довгим, закритим зусібіч, мовчазним коридором.

Вайненд зупинився біля входу до будівлі Корда і висадив Рорка. Він сказав:

— Ви можете приїжджати на ділянку, коли вам це буде потрібно. Я не мушу їздити з вами. Ви отримаєте всю необхідну інформацію в моєму офісі. Будь ласка, не телефонуйте мені без нагальної потреби. Я буду дуже зайнятим. Повідомте, коли будуть готові перші ескізи.

Коли ескізи були готові, Рорк зателефонував до Вайнендового офісу. Вони не спілкувалися місяць.

— Будь ласка, містере Рорк, не кладіть слухавку, — сказала секретарка.

Він чекав. Секретарка повернулася і повідомила, що містер Вайненд просить, щоб ескізи привезли йому у другій половині дня; вони домовилися про час. Сам Вайненд не розмовляв.

Коли Рорк увійшов до кабінету, Вайненд привітався люб'язно і формально. На його холодному, ввічливому обличчі не залишилося жодного сліду колишньої відвертості.

Рорк простягнув йому ескізи і креслення будинку в перспективі. Вайненд уважно вивчав кожен аркуш. Він тривалий час розглядав ескізи. Потім підвів очі.

— Я вражений, містере Рорк. — Його голос був образливо стриманим. — Ви вразили мене з першої зустрічі. Я обміркував усе і хочу зробити вам виняткову пропозицію.

Він дивився Роркові в очі й говорив із м'яким тиском, майже ніжно, наче демонстрував, що бажає поставитися до Рорка з належною обачністю, щоб підготувати до своєї пропозиції. Він підняв ескіз, утримуючи його двома пальцями, щоб світло впало безпосередньо на нього; білий аркуш на мить засяяв, увиразнюючи чорні лінії олівця.

— Ви хочете зводити цей будинок, — лагідно запитав Вайненд. — Дуже хочете?

— Так, — відповів Рорк.

Вайненд не ворухнув рукою, лише розкрив пальці, й ескіз впав лицем на стіл.

— Ви збудуєте його, містере Рорк. Так, як ви його спроектували. Так, як накреслили на ескізі. За однієї умови.

Рорк сидів, відхилившись назад, із руками в кишенях, уважно очікуючи.

— Ви не хочете запитати мене про цю умову, містере Рорк? Чудово, я вам скажу. Я згоден на цей проект за умови, що ви погодитеся на мою пропозицію. Я хочу укласти з вами угоду, згідно з якою ви станете єдиним архітектором усіх моїх майбутніх споруд. Як ви розумієте, роботи буде доволі багато. Наважуся сказати, що я контролюю в цій країні найбільший обсяг будівництва, ніж будь-хто інший. Будь-хто із ваших колег за фахом хотів би стати моїм ексклюзивним архітектором. Я пропоную це вам. Натомість ви повинні пристати на певні умови. Перш ніж їх назвати, я хотів би ознайомити вас із деякими наслідками вашої відмови. Як ви, ймовірно, чули, я не люблю відмов. Мій вплив — великий, і я використовую його в два способи. Мені легко влаштувати так, щоб ви не отримали в цій країні жодного замовлення. Ви маєте кількох прихильників, але жоден перспективний підприємець не витримає того тиску, що я його можу заподіяти. У вас уже були періоди простою. Вони видадуться дрібничкою, порівняно із блокадою, що я можу влаштувати. Ви не зможете навіть повернутися до гранітного кар'єру — о так, я знаю про це, літо 1928 року, кар'єр Франкона в Коннектикуті. Звідки інформація? Від приватних детективів, містере Рорк. Ви зможете захотіти туди повернутися, та я подбаю, щоб усі кар'єри було закрито для вас. А зараз я розповім, що мені від вас потрібно.

Пліткуючи про Ґейла Вайненда, ніхто не згадував виразу його обличчя в такі миті. Ті кілька осіб, які його бачили, не розповідали про це. Першим із цих людей став Дуайт Карсон. Вайнендові губи розтулялися, його очі сяяли. Це був вираз чуттєвої насолоди, отриманої від агонії — агонії його жертви, його самого чи обох.

— Я хочу, щоб ви проектували всі мої комерційні об'єкти так, як цього очікують люди. Ви зводитимете колоніальні будинки, готелі в стилі рококо та офісні будівлі в квазігрецькому стилі. Застосуйте вашу незрівнянну винахідливість у рамках форм, що відповідають смакам людей — і заробляйте гроші для мене. Ви використаєте ваш дивовижний талант для слухняної оригінальності та догідливості. Люди назвуть це гармонією. Ви створите у вашій царині те, чим у моїй є «Знамено». Гадаєте, щоб створити «Знамено», талант не потрібен? Ось ваша майбутня кар'єра. Але будинок, що ви спроектували для мене, ви зведете за своїм власним ескізом. Це буде останнє творіння Рорка на землі. Після мене таких будинків більше не буде ні в кого. Ви читали про стародавніх правителів, які страчували архітекторів їхніх палаців, щоб ніхто не перевершив їх славою? Вони вбивали архітектора або виколювали йому очі. Сучасні методи інакші. До кінця свого життя ви слухняно підпорядковуватиметеся волі більшості. Я не сперечатимуся. Я просто повідомив вам про ваш вибір. Ви та людина, яка розуміє прямолінійність. Вибір простий: якщо ви відмовитеся, то більше нічого не збудуєте; якщо погодитеся, то зведете будинок, який ви дуже хочете спорудити, і чимало інших будівель, що вам не подобатимуться, але які принесуть нам обом багато грошей. Решту свого життя ви проектуватимете житлові квартали, такі як Стоунрідж. Ось моя умова.

Він нахилився вперед, очікуючи однієї зі звичних реакцій, так добре знайомих і втішних: розгніваного погляду чи образи, враженої гордості.

— Чому ж ні, звісно, — весело вимовив Рорк. — Я залюбки це робитиму. Все дуже просто.

Він простягнув руку, взяв зі столу олівець, перший-ліпший аркуш паперу — листа з великим штампом — і квапливо почав малювати на зворотному боці. Рухи його руки були плавні й упевнені. Вайненд подивився на обличчя, схилене над папером, і побачив гладке, без зморшок, чоло, пряму лінію брів, уважність і відсутність зусиль.

Рорк підвів голову і жбурнув Вайнендові через стіл папірець:

— Ви таке хочете?

На папері постав будинок Вайненда — але з колоніальною верандою, похилим дахом, двома масивними димоходами, кількома невеличкими пілястрами і круглими вікнами. Це була пародія, але водночас майстерна адаптація, в якій будь-який експерт розпізнав би хороший смак.

— Боже милосердний, ні! — вигук був інстинктивним і миттєвим.

— Тоді замовкніть, — сказав Рорк, — і щоб я більше ніколи не чув від вас жодних архітектурних пропозицій.

Вайненд відкинувся в кріслі та зареготав. Він реготав довго, не в змозі зупинитися. Але цей сміх не був щасливим.

Рорк втомлено похитав головою:

— Ви мали би краще розуміти мене. Це дуже відома історія. Моя антисоціальна впертість така знана, що я і припустити не міг, що хтось марнуватиме час, намагаючись мене спокусити.

— Говарде, я мав такий намір. Поки не побачив оце.

— Я зрозумів це. Але не думав, що ви виявитеся таким ідіотом.

— Ви розумієте, що зважилися на жахливий ризик?

— Не було жодного ризику. В мене є союзник, якому я можу довіряти.

— І хто ж це? Ваша цілісність?

— Ви, Ґейле.

Вайненд розглядав поверхню столу. Після паузи він сказав:

— Ви помиляєтеся у цьому.

— Я так не думаю.

Вайненд підвів голову; вигляд він мав утомлений, а голос прозвучав байдуже:

— Ви знову вдалися до того ж методу, що й під час суду щодо храму Стоддарда, так? «Захист не має питань»… Мені хотілося би бути в залі суду і почути, як ви це кажете… А тепер ви знову судилися зі мною, адже так?

— Назвіть це так.

— Цього разу ви перемогли. Я сподіваюся, ви розумієте, що я не в захваті від вашої перемоги.

— Ясно, що ні.

— Не думайте, що це була одна зі спроб спокусити, коли спокусник тільки випробовує жертву, радісно сприймає поразку, всміхається і каже: «Ось нарешті людина, яка мені потрібна». Жодним чином. Не шукайте для мене виправдань.

— Я й не шукаю. Я знаю, чого ви хотіли.

— Раніше я так легко не піддався б. Це міг бути лише початок. Я знаю, що можу й далі тиснути. Але не хочу. Не тому, що міг би наполягти на своєму. А тому, що сам міг би піддатися. Ні, я не втішений і не відчуваю вдячності до вас за це… Але це не має значення.

— Ґейле, скільки ви ще можете брехати самому собі?

— Я не брешу. Все, що я зараз сказав, — це правда. Я думав, ви зрозуміли.

— Усе, що ви щойно сказали, — так. Але я не про це.

— Ви помиляєтеся в своїх припущеннях. І помиляєтеся, тримаючись за них.

— Хочете викинути мене геть?

— Ви ж знаєте, що я не можу цього зробити.

Вайненд перевів погляд на зображення будинку, що лежало лицем вниз. Він повагався хвилю, дивлячись на білий аркуш, а потім перевернув його та лагідно запитав:

— Розповісти вам, що я думаю про це?

— Ви вже розповідали.

— Говарде, ви казали, що будинок повинен стати втіленням мого життя. Думаєте, моє життя заслуговує на таке втілення?

— Так.

— Ви щиро так вважаєте?

— Щиро, Ґейле. Якнайщиріше. Це моя остаточна думка. Немає значення, що станеться між нами в майбутньому.

Вайненд відклав ескіз та взявся вивчати креслення. Коли він підвів голову, мав свій звичний спокійний вигляд.

— Чому ви не з'являлися тут раніше? — запитав він.

— Ви були зайняті зі своїми приватними детективами.

Вайненд розсміявся:

— А, це? Не зміг опиратися старій поганій звичці, й мені було цікаво. Тепер я знаю про вас усе — за винятком жінок у вашому житті. Або ви дуже обережний, або їх було небагато. Жодної інформації з цього приводу не виявлено.

— Їх було небагато.

— Гадаю, я сумував за вами. Це було наче заміна — збирати інформацію про ваше минуле. Чому ж ви не приходили?

— Ви так наказали.

— Ви завжди такий слухняний?

— Коли бачу в цьому сенс.

— Добре, ось мій наказ, я сподіваюся, ви вважатимете його слушним: приходьте до нас сьогодні вечеряти. Я візьму ескізи, щоб показати їх дружині. Я досі нічого не сказав їй про будинок.

— Ви не казали їй?

— Ні. Я хочу, щоб вона це побачила. І хочу, щоб ви з нею зустрілись. Я знаю, що в минулому вона не була до вас доброю — я читав те, що вона писала про вас. Але це було дуже давно. Сподіваюся, тепер це неважливо.

— Так, це неважливо.

— Отже, ви прийдете?

— Так.

4

Домінік стояла біля засклених дверей своєї кімнати. Вайненд подивився на світло зірок на закрижанілому даху зимового саду. Він побачив, як відбите світло окреслило лінії її профілю, тьмяно осяваючи повіки і щоки. Подумав, що це освітлення їй личить. Вона неквапливо обернулася, і світло стало німбом навколо ясної маси її прямого волосся. Вона всміхнулася так, як усміхалася завжди, з привітним розумінням:

— Що сталося, Ґейле?

— Доброго вечора, люба. Чому ти про це запитуєш?

— У тебе щасливий вигляд. Можливо, це неточне слово, але найближче до нього.

— «Задоволений» — ось найближче слово. Я відчуваю, що помолодшав років на тридцять. Це не означає, що я хочу стати тим, ким був тридцять років тому. Це неможливо. Але відчуття таке, ніби я перенісся назад у часі й не змінився, залишився такий, як зараз, повернувся до джерел. Це доволі нелогічно, і неможливо, і чудово.

— Таке відчуття зазвичай означає, що ти когось зустрів. Зазвичай це має бути жінка.

— Зустрів. Не жінку. Чоловіка. Домінік, ти дуже вродлива сьогодні. Але я завжди це кажу. Це не те, що я хотів сказати. А це: я радію, що сьогодні ти така гарна.

— Ґейле, у чому річ?

— Ні в чому. Лише дивуюся, скільки всього є непотрібного, і як насправді легко жити.

Він узяв її руку і підніс до своїх уст.

— Домінік, я весь час думаю, яке це диво, що наш шлюб триває. Зараз я вірю, що його ніщо не зруйнує. Ніщо і ніхто. — Вона прихилилася спиною до скляних дверей. — Я маю подарунок для тебе — не нагадуй мені, що ці слова я вимовляю частіше за інші. Точніше, я матиму дарунок для тебе наприкінці літа. Наш будинок.

— Будинок? Ти довго про це не згадував. Я думала, ти забув.

— Останніх півроку я не думаю ні про що інше. Ти не змінила думки? Ти справді хочеш виїхати з міста?

— Так, Ґейле, якщо цього хочеш ти. Ти вже знайшов архітектора?

— Я зробив навіть більше. Я приніс додому ескіз, щоб показати тобі.

— Я хотіла б його побачити.

— Він у моєму кабінеті. Ходімо, поглянеш.

Вона всміхнулася і взяла його за зап'ясток, легенько стиснула йому руку пальцями, наче лагідно підбадьорюючи, і пішла з ним. Він відчинив двері до кабінету і пропустив її вперед. Увімкнене світло падало на ескіз, що лежав на столі, повернутий до дверей.

Вона завмерла, вчепившись руками в одвірок. Із цієї відстані було важко розгледіти підпис, але вона впізнала цей стиль, вона знала лише одну людину, яка могла спроектувати цей будинок.

Її плечі повільно ворухнулися, описавши коло, наче вона була прив'язана до стовпа й облишила надію на втечу, і лише її тіло зробило останній інстинктивний жест протесту.

Вона подумала, що навіть якби Ґейл Вайненд застав її в ліжку з Рорком, шок був би не таким жахливим; цей ескіз був інтимнішим, ніж Роркове тіло, створеним у відповідь рівнозначній силі, що струменіла з Ґейла Вайненда; ескіз зневажив її, Рорка і Вайненда — і їй зненацька стало абсолютно очевидно, що це було неминуче.

— Ні, — прошепотіла вона, — це не може бути випадковістю.

— Що?

Вона підняла руку, м'яко відмовляючись від розмови, і підійшла до ескізу нечутними кроками. Вона побачила гострий підпис — «Говард Рорк». Підпис лякав її менше, ніж сама форма будинку; це була делікатна підтримка, майже привітання.

— Домінік?

Вона обернулася до нього. Він побачив відповідь на її обличчі та сказав:

— Я знав, що тобі сподобається. Вибач за брак слів. Сьогодні нам бракує слів.

Домінік підійшла до тахти й сіла, притиснувшись спиною до подушок — вони допомагали сидіти рівно. Вона вп'ялася очима у Вайненда.

Він стояв перед нею впівоберта, опершись на камінну полицю і розглядаючи малюнок. Вона не могла врятуватися від ескізу; він відбивався у Вайнендових очах, наче в дзеркалі.

— Ґейле, ти його бачив?

— Кого?

— Архітектора.

— Звісно ж, я його бачив. Менше години тому.

— Коли ви вперше зустрілися?

— Минулого місяця.

— Ти знав його весь цей час?.. Щовечора… коли приходив додому… за вечерею…

— Ти хочеш запитати, чому я нічого тобі не казав? Я хотів отримати ескіз, щоб показати тобі. Я бачив будинок саме таким, але не міг пояснити цього. Гадаю, ніхто інший не зрозумів би, що мені необхідно, і не зміг би його спроектувати. Він зробив проект.

— Хто?

— Говард Рорк.

Вона хотіла, щоб Ґейл Вайненд вимовив його ім'я.

— Ґейле, як сталося, що ти обрав саме його?

— Я об'їздив усю країну. Всі будівлі, що мені сподобалися, звів він.

Вона спроквола кивнула.

— Домінік, я припускаю, що зараз тебе це вже не бентежить, але я знаю, що обрав архітектора, якого ти весь час, працюючи в «Знамені», намагалася розвінчати.

— Ти це прочитав?

— Прочитав. Ти поводилася дивно. Очевидно, ти захоплювалася його роботою, а особисто його ненавиділа. Але захищала його в суді у справі проти Стоддарда.

— Так.

— Ти навіть якось працювала для нього. Та статуя, Домінік, була створена для його храму.

— Так.

— Це дивно. Захищаючи його, ти втратила роботу в газеті. Обираючи його, я про це не знав. Я не знав про той суд. Я забув його ім'я. Домінік, певним чином саме він дав мені тебе. Та статуя — з його храму. І зараз він зведе для мене будинок. Домінік, чому ти його ненавиділа?

— Я не ненавиділа його… Це було так давно…

— Гадаю, зараз це все не має значення? — Він показав на ескіз.

— Я не бачила його кілька років.

— Ти побачиш його за годину. Він приходить до нас вечеряти.

Вона спіральним рухом провела рукою по бильцю тахти, щоб переконатися, що їй це під силу.

— Сюди?

— Так.

— Ти запросив його на вечерю?

Він усміхнувся; згадав про свою власну нехіть до гостей вдома. Він сказав:

— Це інше. Я хочу, щоб він сюди прийшов. Не думаю, що ти добре його пам'ятаєш — інакше ти не дивувалася б.

Вона підвелася:

— Добре, Ґейле. Піду розпоряджуся на кухні. А потім переодягнуся.

Вони стояли одне навпроти одного у вітальні пентхауса Ґейла Вайненда. Вона подумала, як це просто. Він завжди був тут. Він був рушійною силою кожного її кроку в цьому будинку. Він привів її сюди і зараз прийшов заявити про своє право на це місце. Вона дивилася на нього. Він здавався їй таким, як того ранку, коли вона востаннє прокинулася у нього в ліжку. Вона знала, що ані її одяг, ані роки, що минули, не стоять між нею і живою недоторканістю пам'яті про це. Вона розуміла, що це неминучість, від самого початку, з тієї самої миті, коли побачила його в гранітному кар'єрі — й це знову було так, у будинку Ґейла Вайненда, — і вона відчула умиротворення визначеності, розуміючи, що потреба вирішувати зникла; досі діяла вона, але відтепер діятиме він.

Вона стояла прямо, дивлячись перед собою; її обличчя було по-військовому суворе і зібране і по-жіночому тендітне; руки вона опустила вниз, паралельно до довгих прямих складок чорної сукні.

— Доброго вечора, містере Рорк.

— Доброго, місіс Вайненд.

— Можна подякувати вам за будинок, що ви спроектували для нас? Це найкращий із ваших будинків.

— Він мусив таким бути, зважаючи на поставлене завдання, місіс Вайненд.

Вона повільно повернула голову.

— Ґейле, а яке завдання ти поставив містеру Рорку?

— Те, про яке я тобі казав.

Домінік думала про те, що саме Рорк почув від Вайненда і на що погодився. Вона пішла до вітальні, обидва чоловіки — слідом за нею. Рорк сказав:

— Якщо вам сподобався проект, то в цьому насамперед заслуга містера Вайненда, його концепції.

Вона запитала:

— Ви ділитеся своїм успіхом із клієнтами?

— Так, певним чином.

— Мені здається, як я пам'ятаю, це суперечить вашим професійним переконанням?

— Але узгоджується з моїми особистими переконаннями.

— Не впевнена, що колись їх розуміла.

— Я вірю в силу суперечностей, місіс Вайненд.

— І які суперечності виникли у вас під час роботи над цим проектом?

— Бажання опиратися впливу замовника.

— Як?

— З одними людьми мені подобалося працювати, з іншими — ні. Але ні ті, ні ті не впливали на результат. Цього разу я знав, що будинок буде саме таким, бо я створив його для містера Вайненда. Я мусив розв'язати цей конфлікт. Точніше, мені довелося працювати із цим відчуттям і опиратися йому. Виявилося, що це найкращий спосіб праці. Будинок повинен перевершити архітектора, клієнта та майбутніх його мешканців. Так і сталося.

— Але будинок — це ти, Говарде, — сказав Вайненд. — Це досі ти.

Уперше на її обличчі з'явилася тінь емоції, легкий шок, коли вона почула ім'я Говард. Вайненд цього не помітив. Але Рорк помітив. Він подивився на неї — це був перший прямий контакт. Вона не могла зрозуміти, що він думає, побачивши лише підтвердження думки, що її вразила.

— Дякую, Ґейле, що ти розумієш це, — сказав він.

Вона не була певна, що він не наголосив його ім'я.

— Це дивно, — мовив Вайненд. — У мене до потворності розвинене почуття власності. Я щось роблю з речами. Я беру якусь попільничку в дешевій крамничці, плачу за неї, кладу її до кишені — й вона стає дуже незвичайною попільничкою, не схожою на жодну іншу на землі, тому що вона моя. Річ набуває нової якості, своєрідної аури. І я маю схожі відчуття до всього, чим володію. Від мого пальта до найстарішого лінотипу в наборному цеху, до примірників «Знамена» на полицях кіосків, до моєї квартири і до моєї дружини. І я ніколи ще не прагнув так сильно чимось володіти, як оцим будинком, який зведеш для мене ти, Говарде. Імовірно, я ревнуватиму до нього Домінік, коли ми там замешкаємо — я можу божеволіти у таких випадках. Одначе я не маю відчуття, що володітиму ним, бо немає значення, що я роблю чи що кажу, він зараз твій і завжди залишатиметься твоїм.

— Він повинен залишатися моїм, — погодився Рорк. — Але в іншому сенсі. Ґейле, ти — власник цього будинку і всього іншого, що я будь-коли звів. Ти володієш кожним будинком, перед яким зупиняєшся і чуєш відповідь.

— Тобто?

— Коли чуєш відповідь на своє запитання. Коли відчуваєш присутність речі, якою захоплюєшся, ти чуєш одне слово: «так». Підтвердження, сприйняття, знак дозволу. І це «так» — більше, ніж відповідь одного предмета. Це наче «амінь» життю, землі, яка носить цей предмет, думці, що його створила, і твоїй власній здатності це побачити. Можливість сказати «так» або «ні» — це суть кожної власності. Це власність твого власного еґо. Навіть твоєї душі. Єдина основна функція душі — це акт оцінки. «Так» або «ні», «хочу» чи «не хочу». Ти не можеш сказати «так», не кажучи «я». Немає ствердження без того, хто стверджує. У цьому сенсі все, що ти обдаровуєш любов'ю, — твоє.

— У цьому сенсі ми поділяємо цю річ з іншими?

— Ні. Це не означає ділитися. Коли я слухаю улюблену симфонію, я сприймаю її інакше, ніж композитор. Його «так» відрізнялося від мого. Він не думав про моє сприйняття і його не враховував. Ця відповідь дуже особиста для кожної людини. Але віддаючись власним цілям, він дав мені найбільше переживання. Коли я проектую будинок, Ґейле, то дію сам, і ти ніколи не дізнаєшся, яким саме чином я ним володію. Але якщо ти сказав своє «амінь» моєму творінню — воно теж стало твоїм. І я радий, що воно твоє.

Вайненд усміхнено мовив:

— Мені подобається думати, що я володію долиною Монаднок, будинком Енрайта і хмарочосом Корда.

— І храмом Стоддарда, — сказала Домінік.

Вона уважно їх слухала і відчувала оніміння. Вайненд ніколи так не розмовляв із жодним своїм гостем; Рорк ніколи так не розмовляв із жодним своїм клієнтом.

Вона знала, що її німота згодом вибухне гнівом, протестом, обуренням; зараз в її голосі з'явилася лише різкість, що мала заперечити почуте щойно.

Здавалося, вона досягла мети. Вайненд через силу зронив лише одне слово:

— Так.

— Забудь про храм Стоддарда, Ґейле, — сказав Рорк. У його голосі пролунала така проста, безтурботна веселість, така легка безжурність, що жодна поважна аргументація не подіяла би краще.

— Добре, Говарде, — всміхнувся Вайненд.

Домінік зауважила, що Рорк звернув погляд на неї.

— Я не подякував вам, місіс Вайненд, за сприйняття мене як архітектора. Я знаю, що мене обрав містер Вайненд, але ви могли відмовитися від моїх послуг. Я хочу сказати вам, що радий цьому.

Вона подумала: «Я вірю в це, бо в це неможливо повірити, але сьогодні я сприймаю все, тому що дивлюся на нього».

І сказала з увічливою байдужістю:

— Але якщо припустити, що я могла відкинути проект вашого будинку, містере Рорк, чи не було б це свідченням моєї недолугості? — Домінік подумала, що немає значення, що вона скаже сьогодні.

Вайненд запитав:

— Говарде, оце «так» — якщо воно сказане, від нього можна відмовитися?

Вона хотіла розреготатися сердитим недовірливим сміхом. Питання поставив Вайненд; воно повинно було пролунати від неї. «Він повинен дивитися на мене, коли відповідає, — думала вона, — він повинен дивитися на мене».

— Жодним чином, — відповів Рорк, дивлячись на Вайненда.

— Стільки нісенітниць мелють про непостійність людини і швидкоплинність емоцій, — сказав Вайненд. — Я завжди думав, що почуття, які змінюються, просто ніколи не існували. Книжки, що сподобалися мені в шістнадцять років, подобаються мені й досі.

Увійшов дворецький, несучи на таці коктейлі. Тримаючи свій келих, Домінік дивилася, як Рорк бере свій. Вона думала: «Цієї миті він відчуває ніжку келиха пальцями, так само як я; у нас стільки спільного…». Вайненд стояв, тримаючи келих, і дивився на Рорка з недовірливим здивуванням, не так як господар, а як власник, який не йме віри, що запопав таку цінну річ… Домінік думала: «Я не божевільна. Я просто за крок до істерики, але все гаразд, я щось кажу, не знаю, що саме, але, мабуть, усе гаразд, бо вони слухають і відповідають, Ґейл усміхається, мабуть, я кажу щось доречне».

Вечерю подали, і вона слухняно підвелася; вона пішла до їдальні, наче зграбна тварина, яка обирає позу, прислухавшись до своїх інстинктів. Вона сиділа на чільному місці, між двома чоловіками, які розташувалися один навпроти одного. Вона дивилася на срібне приладдя в Роркових руках, на поліровану поверхню металу з ініціалами «ҐВ». Вона думала: «Я робила це так часто — я, вельмишановна місіс Ґейл Вайненд. Тут сиділи сенатори, судді, президенти страхових компаній праворуч від мене — я звикла до цієї ролі — ось чому Ґейл протягом стражденних років піднімався вгору, отримуючи право розважати за вечерею сенаторів і суддів, щоб дожити до цього вечора, коли його гостем буде Говард Рорк».

Вайненд говорив про газетний бізнес; він охоче обговорював це з Рорком, принагідно й вона докидала кілька речень, що здавалися їй необхідними.

Її голос лунав зі світлою невимушеністю; її відносило потоком, і вона не опиралася, будь-які особисті емоції, навіть біль або страх, здавалися недоречними. Вона подумала, якщо Вайненд зненацька скаже їй посеред розмови: «Ти з ним спала», вона відповість: «Так, Ґейле, атож». Але Вайненд рідко дивився в її бік, а коли й дивився, вона знала з виразу його обличчя, що її обличчя було нормальне.

Потім вони повернулися до вітальні, й вона подивилася на Рорка, який стояв біля вікна на тлі вогнів міста. Вона думала: «Ґейл збудував цей будинок як символ перемоги, щоб завжди бачити місто внизу — місто, в якому він нарешті керує. Але насправді він збудував його саме для Рорка, щоб той стояв біля вікна — гадаю, Ґейл сьогодні це розуміє». Рорк закривав своїм тілом кілометри міського краєвиду, залишаючи видимими навколо його силуету лише кілька цяток світла та кілька кубів освітленого скла. Рорк курив, і вона спостерігала, як його сигарета повільно переміщувалася чорним небом, як він підносив її до вуст, потім відводив руку, струшуючи попіл, і вона думала: «Це лише іскри з його сигарети, ці блискотливі цятки у просторі позаду нього».

Вона лагідно сказала:

— Ґейлові завжди подобалося дивитися на місто вночі. Він був закоханим у хмарочоси.

Вона зауважила, що вжила минулий час, і запитала себе: чому?

Вона не пригадувала, що говорила, коли вони повернулися до розмови про новий будинок. Вайненд приніс із кабінету ескізи, розклав їх на столі, й вони втрьох схилилися над ними. Рорк пояснював, указуючи олівцем на суворі геометричні сплетіння тонких чорних ліній на білих аркушах. Вона чула його голос, так близько, він щось пояснював. Вони не говорили про красу і велич, а про комірчини, сходові клітки, комори, ванні кімнати. Рорк запитав, чи подобається їй їхнє розташування. Вона думала, як дивно, що вони розмовляють про це, наче справді вірять, що вона житиме у цьому будинку.

Коли Рорк пішов, Вайненд запитав:

— Що ти про нього думаєш?

Вона відчувала, як щось злісне та небезпечне здіймається хвилею в душі, й відповіла, відчуваючи почасти страх, почасти свідомо провокуючи його:

— Він не нагадав тобі Дуайта Карсона?

— О, забудь про Дуайта Карсона!

Голос Вайненда, відкидаючи поважність, не визнаючи вини, пролунав точнісінько так, як голос, який нещодавно сказав: «Забудь про храм Стоддарда».

Секретарка із приймальні ошелешено витріщилася на шляхетного джентльмена, обличчя якого так часто бачила в газетах.

— Ґейл Вайненд, — назвався він, схиляючи голову. — Я хотів би побачитися з містером Рорком, якщо він не зайнятий. Якщо зайнятий, будь ласка, не заважайте йому. Я прийшов без попередження.

Вона й уявити не могла, що Вайненд може прийти до бюро без попередження і так поштиво просити про зустріч.

Вона повідомила про відвідувача. Рорк вийшов до приймальні, всміхаючись, наче у цьому візиті не було нічого незвичайного.

— Привіт, Ґейле. Заходь.

— Привіт, Говарде.

Він зайшов до кабінету вслід за Рорком. За широкими вікнами місто розчинялося в сутінках пізнього пообіддя; падав сніг; чорні крупинки знавісніло кружляли навпроти світла.

— Говарде, якщо ти зайнятий, не хочу перешкоджати. Нічого важливого. — Він не бачив Рорка п'ять днів.

— Я не зайнятий. Знімай пальто. Попросити, щоб принесли креслення?

— Ні. Я не хочу говорити про будинок. Насправді я прийшов без причини. Увесь день просидів в офісі, трохи втомився, і мені захотілося зайти сюди. Чому ти шкіришся?

— Нічого. Просто ти сказав — без причини.

Вайненд зиркнув на нього, всміхнувся і кивнув.

Сів на край Роркового столу — з невимушеністю, що її ніколи не відчував у власному кабінеті, — встромивши руки до кишень, похитуючи ногою.

— Майже безглуздо розмовляти з тобою, Говарде. Я щоразу почуваюся так, наче читаю в тобі власну копію, а ти натомість уже прочитав оригінал. Здається, ти чуєш усе за хвилину до того, як я це промовлю. Ми не синхронізовані.

— Ти називаєш це несинхронізованістю?

— Гаразд. Ми надто синхронізовані. — Він повільно оглядав кабінет. — Якщо ми володіємо речами, яким кажемо «так», тоді я власник і цього кабінету?

— Тоді так.

— Знаєш, що я тут відчуваю? Ні, не можу сказати, що я тут як удома — не думаю, що я здатен почуватися десь як удома. І не можу сказати, що тут, як в палацах, які я відвідав, або в знаменитих соборах Європи. Тут я почуваюся так, наче знову опинився в Пекельній кухні — за її найкращих днів. А їх було небагато. Але іноді — коли я сидів так само, тільки десь на напівзруйнованій стіні біля набережної — небо було всіяне зорями, довкруги лежали купи сміття, і річка смерділа гнилими мушлями… Говарде, коли ти озираєшся назад, тобі не здається, що твої дні рівномірно котилися вперед, наче їх відклацували на друкарській машинці — всі однакові? Або цикл закінчувався, ти робив зупинку — а потім стрічка знову розкручувалася?

— Були зупинки.

— Ти це розумів тоді — ти знав, що то було?

— Так.

— А я ні. Я зрозумів це пізніше. Але ніколи не знав причин. Якось було так — мені дванадцять, і я ховався за стіною, очікуючи, коли мене вб'ють. Але я знав, що залишуся живим. Я пам'ятаю не те, що зробив потім, не бійку, а цю мить очікування. Не знаю, чому я запам'ятав саме її і чому так пишаюся нею. Я навіть не розумію, чому я тут про це згадав.

— Не шукай пояснень.

— Ти це розумієш?

— Я сказав: не шукай.

— Я думаю про своє минуле — весь час, відколи ми познайомилися. А я прожив чимало років, не думаючи про нього. Ні, не варто робити з цього якихось таємних висновків. Мені не боляче озиратися назад, хоча задоволення від цього я теж не отримую. Це просто спогади. Не питання і навіть не сентиментальна подорож. Це наче безцільне блукання, наче прогулянка за містом увечері, коли ти трохи втомлений… І це якось пов'язано з тобою, бо я завжди повертаюся до однієї думки. Я думаю, що ми з тобою починали однаково. З тієї самої точки відліку. З нуля. Це безперечно. Я не можу знайти в цьому жодного особливого сенсу. Лише одна думка: «Ми почали однаково»… Хочеш мені пояснити, що це означає?

— Ні.

Вайненд роззирнувся — і помітив газету на стосі кореспонденції.

— Хто тут, матері його, читає «Знамено»?

— Я.

— Відколи?

— Близько місяця.

— Мазохізм?

— Ні. Звичайна цікавість.

Вайненд підвівся, взяв газету і проглянув її. На одній сторінці затримався і реготнув. Він показав це Роркові: сторінку з фотографіями ескізів будівель для виставки «Марш століть».

— Жахливо, еге ж? — запитав Вайненд. — Огидно, що ми повинні друкувати оце. Але я почуваюся краще, коли пригадую, як ти відповів цим видатним громадським діячам. — Він втішено засміявся. — Ти сказав їм, що не взаємодієш і не співпрацюєш.

— Але це не було жестом, Ґейле. Звичайний здоровий глузд. Не можна співпрацювати із самим собою. Я можу взаємодіяти, якщо вони це так називають, із будівельниками, які зводять мої будинки. Але я не можу допомогти їм класти цеглу, а вони не можуть допомогти мені проектувати.

— Хотів би я спромогтися на такий жест. Я змушений надавати слово на сторінках своїх газет громадським діячам. Але так і має бути. Ти дав їм ляпаса від мого імені. — Він незлостиво відкинув газету. — Це наче обід, на якому я був сьогодні. Національний конгрес рекламодавців. Я повинен його висвітлити — всі ці сіпання і маячню. Мене нудило від цього так, що я боявся оскаженіти і розтрощити комусь довбешку. А потім подумав про тебе. Подумав, що тебе це не зачепило б. Нізащо. Національного конгресу рекламодавців не існує, якщо ти не знаєш про його існування. Він перебуває в якомусь п'ятому вимірі, що може ніколи не перетнутися з твоїм. Я подумав про це, і мене попустило.

Він оперся на стіл, схрестив руки на грудях і спокійно заговорив:

— Говарде, колись у мене було кошеня. Чортяка сам прив'язався до мене — блохасте мале чудовисько зі стічної канави, шкіра й кістки, бруднющий, — він пішов за мною додому. Я його нагодував і вигнав на вулицю, та наступного дня він знову сидів біля будинку, і я забрав його. Мені тоді було сімнадцять, я працював у «Газеті», лише вчився працювати, щоб вижити. Я міг нормально ставитися до цього, але не завжди. Іноді мені було дуже погано. Особливо вечорами. Якось я навіть хотів накласти на себе руки. Не від гніву — гнів лише спонукав мене працювати наполегливіше. Не від страху. Від огиди, Говарде. Від такої огиди, коли мені здавалося, що весь світ затоплено нечистотами, що пожирали все довкола, навіть небо, навіть мій мозок. А потім я дивився на те кошеня і думав, що воно й гадки не має про те, до чого я відчуваю відразу, і ніколи про це не дізнається. Воно було чисте — чисте в абсолютному значенні, тому що не здатне було осягнути потворності світу. Не можна й пояснити, яке це було полегшення — намагатися уявити, що відбувається в цьому маленькому мозку, проникнути в його свідомість, чисту й вільну. Я лягав на підлозі, підсовувався обличчям до живота кошеняти — і слухав, як воно муркоче. Тоді я почувався краще… Отак, Говарде. Я порівняв твій кабінет із прогнилим причалом, а тебе — з бездомним кошеням. Таким-от чином я виявляю повагу.

Рорк усміхнувся. Вайненд побачив у його усмішці вдячність.

— Помовч, — гостро сказав Вайненд. — Нічого не кажи. — Він пішов до вікна і постояв там, дивлячись надвір. — Не розумію, якого біса я це розповідаю. Вперше в житті я щасливий. Я зустрів тебе, бо захотів збудувати пам'ятник своєму щастю. Я приходжу сюди, шукаючи відпочинку, знаходжу його, а ще поговорити… Пусте, не зважай. Поглянь, яка огидна погода. Ти вже закінчуєш роботу? Ти вже звільняєшся?

— Так, майже.

— Повечеряймо десь.

— Чудово.

— Я можу скористатися твоїм телефоном? Скажу Домінік не чекати мене на вечерю.

Він набрав номер. Рорк рушив до дверей креслярні — дати доручення перед виходом. Але затримався. Він мусив зупинитися і почути.

— Привіт, Домінік?.. Так… Утомилася? Мені здалося з голосу… Я не вечерятиму вдома, вибач мені, люба… Не знаю, може, буду пізно… Я повечеряю в місті… Ні. Я вечеряю з Говардом Рорком… Алло, Домінік… Так… Що?.. Я телефоную з його кабінету… Бувай, люба… — Він поклав слухавку.

У бібліотеці пентхауса Домінік стояла, не відкладаючи слухавки, наче розмова досі тривала.

П'ять днів і ночей вона боролася з єдиним бажанням — піти до нього. Побачити його будь-де — вдома, в офісі, на вулиці — заради одного слова, одного погляду, але віч-на-віч. Вона не могла піти. Її свобода дій закінчилася. Він може прийти до неї, коли забажає. Вона знала, що він прийде, і що він хоче, щоб вона на нього чекала. Вона чекала, тримаючись за одну думку — адресу бюро в хмарочосі Корда.

Стояла, стискаючи в руці слухавку. Вона не мала права піти за цією адресою. На це мав право Ґейл Вайненд.

Увійшовши за викликом до Вайнендового кабінету, Еллсворт Тухі зробив кілька кроків і зупинився. Стіни кабінету — єдиної розкішної кімнати в редакції «Знамена» — було обшито панелями з коркового дерева та міді, на них ніколи не висіли картини. Тепер на стіні навпроти столу під склом висіла збільшена фотографія Рорка на відкритті будинку Енрайта; Рорк стояв, відкинувши назад голову й опираючись на парапет набережної.

Тухі повернувся до Вайненда. Вони глянули один одному в очі.

Вайненд вказав на стілець. Тухі сів, і Вайненд, посміхаючись, заговорив:

— Ніколи не думав, що колись погоджуся з деякими вашими соціальними теоріями, містере Тухі, але змушений це зробити. Ви завжди викривали лицемірство вищих каст і вихваляли чесноти мас. Зараз я жалкую про переваги, якими насолоджувався у своєму колишньому пролетарському статусі. Якби я досі залишався в Пекельній кухні, я розпочав би цю розмову словами: «Послухай, гнидо!», — та оскільки я тепер цивілізований капіталіст, то не повинен так чинити.

Тухі зацікавлено слухав.

— Я почну так: послухайте, містере Тухі, я не знаю, що у вас за мета. Я не збираюся з'ясовувати ваших мотивів. Мій шлунок не такий міцний, як у студентів-медиків. Тому я не хочу чути жодних запитань чи пояснень. Я просто скажу вам ім'я, яке відтепер ви ніколи не згадуватимете у своїй колонці. — Він показав на фотографію. — Я можу змусити вас публічно оголосити про зміну поглядів, і це мене задовольнить, але вважаю за краще заборонити вам писати на цю тему. Ані слова, містере Тухі. Ніколи більше. І не згадуйте вашого контракту чи будь-якого із його пунктів. Я вам цього не раджу. Пишіть і далі свою колонку, але запам'ятайте це ім'я і поводьтеся чемно. Прорікайте і далі своїм маленьким голосом, містере Тухі. Дуже маленьким.

— Авжеж, містере Вайненд, — легко погодився Тухі. — Відтепер я не повинен писати про містера Рорка.

— Це все.

Тухі підвівся:

— Так, містере Вайненд.

5

Ґейл Вайненд сидів за столом у своєму кабінеті й читав коректуру передовиці про моральні цінності у вихованні дітей із багатодітних родин. Фрази були наче використана жувальна гумка, жована-пережована, виплюнута і знову вкладена до рота, перекладена з одних зубів до інших, пожбурена на тротуар, приліплена до підошви, знову доправлена до рота, а звідти — в мозок… Він думав про Говарда Рорка і далі читав «Знамено»; так було легше.

«Охайність — це найбільша чеснота дівчини. Щовечора періть свою спідню білизну, навчіться підтримувати розмови на теми культурного життя, і вас запрошуватимуть на побачення хлопці, які вам подобаються». «Ваш гороскоп на завтра сприятливий. Старанність і щирість принесуть винагороду в царині інженерії та бухгалтерського обліку, а також у коханні». «Улюблені заняття пані Гантінґтон-Коул — це садівництво, опера і колекціонування антикварних американських цукерничок. Вона ділить свій час між маленьким сином Кітом і численними благодійними ініціативами». «Я просто Міллі, я лише сирітка». «Щоб отримати повну дієту, надішліть десять центів і конверт із вашою адресою та маркою»… Він перегортав сторінки, думаючи про Говарда Рорка.

Він підписав контракт на рекламу з «Крем-Ах-пудинг» — на п'ять років, у всіх виданнях концерну Вайненда, дві шпальти в кожному недільному випуску. Співробітники, які сиділи перед ним наче тріумфальна арка із плоті — пам'ятник перемогам, терплячим вечорам за розрахунками, ресторанним столикам, спорожненим келихам, місяцям роздумів, його енергії, його живій енергії, що переливалася, мов рідина у склянку, в надуті вуста, схожі на обрубки пальців, через стіл, у дві сторінки недільного випуску — в зображення жовтого желе, прикрашеного полуницями, і жовтого желе, политого розтопленим вершковим маслом. Він дивився над головами людей на фотографію на стіні кабінету: небо, річка і чоловіче обличчя, спрямоване вгору.

«Мені боляче, — думав він. — Мені щоразу боляче, коли я думаю про нього. Але від цього болю все легшає — люди, передовиці, контракти, — все легшає тому, що це так боляче. Біль теж стимулює. Гадаю, я ненавиджу його ім'я. Я його повторюватиму. Це біль, що я хочу його відчувати».

Потім він сидів навпроти Рорка у своєму кабінеті в пентхаусі — й не відчув жодного болю; лише бажання благодушно сміятися.

— Говарде, все, що ти зробив у своєму житті, суперечить загальноприйнятим ідеалам людства. І ось ти тут. І це чомусь здається знущанням з усього світу.

Рорк сидів у кріслі біля каміна. Відблиски вогню блукали кабінетом; світло, здавалося, радісно огортало кожен предмет у кімнаті, гордо увиразнюючи його красу, ставлячи схвальні штампи на смаку людини, яка створила це середовище для себе. Вони були самі. Домінік після вечері, вибачившись, покинула їх. Вона розуміла, що вони хотіли побути на самоті.

— Це знущання з нас усіх, — вів далі Вайненд. — З кожної людини на вулиці. Я завжди спостерігаю за людьми на вулиці. Іноді їздив у метро задля того, щоб побачити, скільки людей читають «Знамено». Я ненавидів їх й іноді боявся. Але зараз я дивлюся на них, і мені хочеться сказати: «Бідолашні йолопи!» — і все.

Якось він зателефонував Роркові на роботу в першій половині дня.

— Говарде, можеш пообідати зі мною?.. Зустрічаємося за півгодини в «Нордленді».

Він стенув плечима і всміхнувся, коли Рорк сів за столом навпроти нього:

— Жодних справ, Говарде. Немає особливої причини. Просто мав огидних півгодини і хотів позбутися неприємного осаду.

— Що за огидних півгодини?

— Фотографувався з Ланселотом Клоукі.

— Хто такий Ланселот Клоукі?

Вайненд голосно розреготався, він забув про свою сувору стриманість та не зважав на спантеличений погляд офіціанта.

— У цьому й річ, Говарде. Ось чому я хотів пообідати з тобою. Бо ти можеш поставити таке запитання.

— То в чому річ?

— Ти не читаєш сучасних книжок? Хіба не знаєш, що Ланселот Клоукі — це наш «найчуйніший оглядач міжнародних подій»? Ось так каже про нього літературний критик — у моєму «Знамені». Якась там організація щойно визнала Ланселота Клоукі найкращим автором року чи щось таке. Ми друкуємо його біографію у недільному додатку, та я мусив сфотографуватися з ним, поклавши руку йому на плече. Він носить шовкові сорочки і смердить джином. Написав другу книжку — про своє дитинство і про те, як воно допомогло йому зрозуміти міжнародні відносини. Уже продали сто тисяч примірників. А ти навіть не чув про нього. Їж-їж, Говарде. Мені подобається дивитися, як ти їси. Я хотів би, щоб ти збанкрутував, а я міг нагодувати тебе обідом, знаючи, що ти цього справді потребуєш.

Увечері він приходив до Рорка на роботу чи додому, без попередження. Рорк зараз жив у будинку Енрайта, в одній із квартир у вигляді кристала, з краєвидом на Іст-Рівер: кабінет, бібліотека, спальня. Він сам спроектував для себе меблі. Вайненд тривалий час не міг зрозуміти, чому це місце здається розкішним, аж нарешті здогадався, що меблів тут геть не помітно: лише чистий простір і розкіш аскетизму, що її так непросто досягти. У грошовому значенні це була найскромніша квартира, куди Вайненд заходив як гість протягом останньої чверті століття.

— Ми починали однаково, Говарде, — сказав він, розглядаючи Роркову кімнату. — Згідно з моїми переконаннями і досвідом, ти мусив залишитися на дні. Але ти піднявся вгору. Мені подобається ця кімната. Подобається сидіти тут.

— Мені подобається бачити тебе тут.

— Говарде, ти коли-небудь мав владу принаймні над однією людиною?

— Ні. І я відмовився б від неї, навіть якби мені її запропонували.

— Не можу в це повірити.

— Якось, Ґейле, мені таке запропонували. Я відмовився.

Вайненд зацікавлено подивився на нього. Він уперше почув у голосі Рорка напругу.

— Чому?

— Я мусив.

— Із поваги до цього чоловіка?

— Це була жінка.

— Добре, бісів йолопе. З поваги до жінки?

— З поваги до себе.

— Не сподівайся, що я це зрозумію. Ми діаметрально протилежні, як лише можуть бути протилежні двоє чоловіків.

— Мені це спадало на думку. Я хотів так думати.

— А зараз ні?

— Ні.

— Ти не зневажаєш те, що я роблю?

— Зневажаю майже все, про що знаю.

— І все ж радий мене тут бачити?

— Так. Ґейле, був один чоловік, який уважав тебе втіленням зла, що знищило його і знищить мене. Він заповів мені свою ненависть. І була ще одна причина. Гадаю, я ненавидів тебе до того, як зустрів.

— Я знав, що ти маєш ненавидіти мене. Що змусило тебе змінити своє ставлення?

— Я не можу це тобі пояснити.

Вони поїхали до Коннектикуту, де над закрижанілою землею вже здіймалися стіни будинку. Вайненд ішов позаду Рорка майбутніми кімнатами, відходив убік, слухаючи, як Рорк дає вказівки. Іноді Вайненд приїжджав сам. Працівники бачили чорну автівку, що звивистою дорогою піднімається на вершину пагорба, бачили, як Вайненд здалеку спостерігає за будівництвом. Його вигляд промовисто свідчив про суспільний стан: строга елегантність пальта, згини капелюха, впевнена постава, енергійна й невимушена водночас, змушували думати про імперію Вайненда — про гуркотливі друкарські верстати від океану до океану, про газети, глянцеві журнальні обкладинки, тремкі пучки світла, спрямовані з проекторів на екрани, дроти, протягнуті всім світом, владу, що охоплювала кожен палац, кожен капітал, кожну таємницю, щомісяця, удень та вночі, кожної дорогоцінної миті життя цього чоловіка. Він стояв на тлі сірого, як вода після прання, неба, і сніжинки ліниво кружляли навколо крисів його капелюха.

Одного квітневого дня він поїхав до Коннектикуту після кількатижневої перерви. Автівка пролітала сільськими околицями, не як предмет, а як розмита рухлива смуга. Він не відчував коливань руху всередині малого куба зі скла та шкіри; йому здавалося, що автомобіль нерухомо завис над землею, а він, стискаючи кермо, змушує землю пролітати під ним і мусить просто чекати, коли місце, до якого він їхав, прикотиться до нього. Він любив кермо машини, як любив свій стіл у редакції «Знамена»: ці два предмети дарували йому однакове відчуття — небезпечне чудовисько, випущене на волю досвідченим рухом його пальців.

Щось увірвалося в поле його зору, і він проїхав кілька кілометрів, аж раптом йому спало на думку, що він зауважив щось дивне — не просто жмуток трави на узбіччі; проїхавши ще кілька кілометрів, він зрозумів, що саме в цьому було дивного: стебла були зелені. «Але ж не посеред зими», — подумав він, і раптом здивовано зрозумів, що зима вже минула. Кілька минулих тижнів він був дуже зайнятим і не мав часу зауважити це. Тепер він побачив, що відбувається на полях навколо — натяк на зелень, наче шепіт. У його голові промайнуло три речення, в суворій послідовності, наче хтось перемикав швидкості на коробці передач: «Це весна. Цікаво, скільки весен мені залишилося? Мені п'ятдесят п'ять».

Це були звичайні ствердження, без емоцій; він нічого не відчув — ані напруги, ані страху. Але розумів: це дивно, що він відчуває швидкоплинність часу; він ніколи не співвідносив свій вік з якоюсь мірою, ніколи не визначав свого місця на обмеженій шкалі, не думав ані про час, ані про його межі. Він був Ґейлом Вайнендом і залишався непорушним, наче це не автівка, а роки мчали повз нього, мов ця земля, а двигун усередині нього керував польотом років.

«Ні, — подумав він, — я ні про що не шкодую. Я пропустив кілька речей, але не ставлю питання чому, — тому що любив їх такими, які вони були, навіть якщо це були моменти цілковитого спустошення, навіть якщо відповідей не було знайдено — і це я теж любив, усе те, що залишалося без відповіді у моєму житті. Авжеж, любив це все.

Якщо вона правдива, та давня легенда про людей, які постануть перед Божим судом і звітуватимуть про свої діяння, я зізнаюся з гордістю не лише у своїх вчинках, а й у тому, чого ніколи не робив у земному житті: я ніколи не просив у когось дозволу. Стану і скажу: я, Ґейл Вайненд, людина, яка скоїла всі мислимі злочини, крім головного — я ніколи не вважав марним дивовижний акт життя й ніколи не озирався, шукаючи, як виправдати себе. Це моя гордість: зараз, думаючи про смерть, я не плачу, як усі люди мого віку, нарікаючи на безсенсовність і безцільність свого життя. Я сам був сенсом і метою, я, Ґейл Вайненд. Те, як я жив і діяв».

Він доїхав до підніжжя пагорба і рвучко загальмував, ошелешено дивлячись вгору. Будинок перед його очима набув форми; став упізнаваним — він уже нагадував ескіз. Вайненд відчув мить дитячого зачудування через те, що будинок виходить саме таким, як на ескізі, наче ніколи до кінця не вірив, що так буде. Здіймаючись на тлі блідо-блакитного неба, ще не закінчений дім нагадував акварельний ескіз, а оголені риштування скидалися на лінії олівцем; величезний ескіз на блідо-блакитному аркуші паперу.

Вайненд вийшов із машини й піднявся на вершину пагорба. Серед будівельників він побачив Рорка. Спостерігав, як Рорк крокує будівельним майданчиком, як він повертає голову чи здіймає руку, вказуючи на щось. Зауважив особливу манеру Рорка зупинятися: ноги розставлені, руки витягнуті вздовж тіла, голова здійнята; інстинктивна поза впевненості, енергії, стримуваної без жодних зусиль, що надавала йому цієї миті чітких ліній, властивих його будинкам. «Споруда, — подумав Вайненд, — це розв'язання проблеми розподілення тиску, балансу і безпеки зворотної тяги».

Він думав: «У акті зведення будинку немає емоційної складової; це лише механічна праця, як-от прокладання каналізаційних труб та виробництво автомобіля». І він здивовано запитував себе, чому, спостерігаючи за Рорком, почувається так, як у своїй галереї. «Він більше належить незавершеним будинкам, — думав Вайненд, — аніж завершеним, його справжнє місце тут, а не за кульманом; це місце пасує йому так, як мені, за словами Домінік, пасує яхта».

За якийсь час Рорк підійшов до нього, і вони разом попростували гребенем пагорба, серед дерев. Вони сіли на повалений стовбур дерева і здаля дивилися на будову крізь зарості чагарників. Кущі були сухі й голі, але весна вже давалася взнаки у їхньому безжурному прагненні вгору, в наполегливому пориві до самоствердження.

Вайненд запитав:

— Говарде, ти коли-небудь кохав?

Рорк обернувся і, дивлячись йому в очі, спокійно відповів:

— Я досі кохаю.

— Але коли ти йдеш будівництвом, ти відчуваєш щось сильніше за кохання?

— Значно сильніше, Ґейле.

— Я думав про людей, які кажуть, що на землі щастя неможливе. Поглянь, як усі вони відчайдушно прагнуть зазнати якоїсь життєвої радості. Поглянь, як борються за це. Чому кожна жива істота приречена страждати? Чи хтось має право вимагати, щоб людина жила заради будь-яких цілей, окрім власної радості? Кожна людина цього прагне. Кожна її частинка прагне радості. Але люди ніколи її не знаходять. Я запитую в себе: чому? Люди скиглять, що не бачать сенсу життя. Таких людей я особливо зневажаю. Тих, хто шукає невідь-якого вищого призначення чи «універсальної мети», які не знають, заради чого жити, і стогнуть, що мусять «знайти себе». Навколо нас тільки про це й чути.

Здається, це чума нашого століття. Розгорни будь-яку книжку. Самі слиняві сповіді. Сповіді здаються шляхетним учинком. А на мою думку, це найганебніша річ.

— Послухай, Ґейле, — Рорк потягнувся вгору і відламав товсту гілляку з дерева, тримаючи її обома руками; потім, долаючи опір гілля, зігнув її аркою. — Тепер я можу зробити з цього все, що мені заманеться: лук, спис, ціпок, поруччя. Ось сенс життя.

— Твоя сила?

— Праця. — Він пожбурив гілку. — Матеріал, що його дає природа, і те, як ти його використаєш… Про що ти замислився, Ґейле?

— Про фотографію на стіні мого кабінету.

Володіти собою, як він цього хотів, бути терплячою, зробити терплячість своїм свідомим щоденним обов'язком, стояти перед Рорком і спокійно казати йому: «Це найважче, що ти можеш вимагати від мене, але я радію, якщо це те, чого ти хочеш», — ось чому підпорядкувала своє життя Домінік.

Вона залишалась осторонь, спокійно спостерігаючи за Рорком і Вайнендом. Вона дивилася на них мовчки. Вона хотіла зрозуміти Вайненда — і знайшла відповідь.

Вона погодилася з тим, що Рорк приходить до них, знаючи, що цими вечорами він належав Вайнендові, а не їй. Вона зустрічала його як ґречна господиня, байдужа й усміхнена; не як особистість, а як чарівна оздоба Вайнендового помешкання, сиділа на чільному місці за обіднім столом, а потім покидала їх на самоті.

Вона сиділа сама у вітальні, з вимкненим світлом і відчиненими дверима; сиділа випростано й мовчки, не зводячи очей із вузької смуги світла під дверима кабінету. Вона думала: «Ось моє завдання — самій, у темряві, прислуховуючись лише до власних думок, дивитися на ці двері так, як я дивилася на нього, і не нарікати… Рорк, якщо це покарання, яке ти обрав для мене, я погоджуюся на нього, не як на гру у твоїй присутності, а як на обов'язок, що його слід виконувати наодинці — ти знаєш, я легко стерплю насильство, але терпіння — нестерпне, ти обрав найважче покарання, та я мушу його стерпіти заради тебе… мій… мій найдорожчий».

Коли Рорк дивився на неї, в його очах не було заперечення минулого. Його погляд стверджував, що нічого не змінилося і немає жодної потреби це доводити. Вона наче чула його голос: «Із чого ти дивуєшся? Хіба ми колись розлучалися? Твоя вітальня, твій чоловік і місто за вікном, що ти його боїшся, хіба вони справжні, Домінік? Ти мене розумієш? Починаєш розуміти?» — «Так», — зненацька відповідала вона вголос, сподіваючись, що це слово впишеться в розмову, знаючи, що Рорк почує, що це відповідь йому.

Те, що він обрав для неї, не було покаранням. Це було випробування для них обох, останнє випробування. Вона зрозуміла його намір, коли з'ясувала, що її любов до нього доводить існування цієї кімнати, Вайненда, навіть його та її любов до Вайненда, до цієї немислимої ситуації, до її вимушеного мовчання — перешкоди, які доводять їй, що перешкод не існує.

Вони не бачилися віч-на-віч. Вона чекала.

Вона не поїхала на будівництво, а Вайнендові сказала:

— Я побачу вже добудований дім.

Вона ніколи не запитувала в нього про Рорка. Її руки завжди лежали на бильцях крісла, щоб стримати будь-який різкий рух, що міг дати полегшення; її руки стали барометром терпіння, коли Вайненд пізно ввечері повертався додому і розповідав, що провів вечір у Рорка, в квартирі, що вона ніколи її не бачила.

Лише єдиний раз вона зламалася і запитала:

— Що це, Ґейле? Одержимість?

— Можливо, — відповів він. — Дивно, що він тобі не подобається.

— Я цього не казала.

— Я це бачу. І я не дивуюся. Це по-твоєму. Ти не любиш його — саме тому, що він саме той тип чоловіка, який ти маєш любити… Не обурюйся через мою одержимість.

— Мене це не обурює.

— Домінік, ти зрозумієш, якщо я скажу, що кохаю тебе дужче, відколи познайомився з ним? Навіть — я хочу це сказати — коли ти лежиш у моїх обіймах, мої почуття сильніші до тебе. Я відчуваю більше права на тебе.

Він говорив це з простою довірливістю, що існувала між ними протягом останніх трьох років. Вона подивилася на нього як завжди; її погляд був ніжним без зневаги і скорботним без жалю.

— Я розумію, Ґейле.

Згодом вона запитала:

— Ґейле, що він для тебе? Щось на кшталт храму?

— Щось на кшталт волосяниці, — відказав Вайненд.

Коли Домінік пішла нагору, він підійшов до вікна й завмер, дивлячись на небо. Він відкинув голову назад, відчуваючи, як натягнулися шийні м'язи, і подумав, що ця особлива урочистість погляду в небо виникає не від того, про що саме думає людина, а від того, як ти підводиш голову.

6

— Головна проблема сучасного світу, — сказав Еллсворт Тухі, — це інтелектуальна омана, буцімто свобода і примус — протилежності. Для розв'язання цієї величезної проблеми, що руйнує сучасний світ, ми повинні очистити нашу свідомість. Маємо розглянути це питання з погляду філософії. По суті, свобода і примус це те саме. Дозвольте мені проілюструвати цю тезу простим прикладом. Світлофори обмежили вашу свободу переходити вулицю, де заманеться. Але це обмеження дає вам свободу не потрапити під вантажівку. Якщо ви погодилися на роботу, з якої вам заборонено звільнитися, це обмежить вашу свободу розбудовувати кар'єру в іншому місці. Але звільнить вас від страху безробіття. Взявши на себе нові зобов'язання, ми автоматично здобуваємо нові свободи. Цих два явища нероздільні. Лише погодившись на всі обмеження, ми здатні досягнути справжньої свободи.

— Це правильно! — вигукнув Мітчелл Лейтон. Його раптовий вигук пролунав наче пожежна сирена, ошелешивши всіх. Гості вирячилися на Мітчелла Лейтона.

Він сидів у гобеленовому кріслі своєї вітальні — напівлежачи, витягнувши ноги вперед та випнувши черево, наче розбещена дитина, яка пишається своєю поганою поведінкою. Все в особі Мітчелла Лейтона було «майже» і «не зовсім», якимось недоробленим: його тіло наче почало рости, а потім передумало, залишивши йому видовжений тулуб на коротеньких опецькуватих ніжках; кістки його обличчя були тонкі, але плоть, що вкривала їх, зіграла з ними жарт, роздувшись, — недостатньо, щоб надати йому вигляду товстуна, але цілком достатньо, щоб припустити, що він хронічно хворіє на свинку. Лейтон Мітчелл набурмосено зиркав. Це не був тимчасовий вираз або особливість будови обличчя. Це була хронічна звичка, що віддзеркалювала його особистість. Здавалося, що він приндиться всім тілом.

Мітчелл Лейтон успадкував чверть мільярда доларів і провів тридцять три роки життя, намагаючись загладити провину за це.

Еллсворт Тухі стояв у смокінгу, опершись на стіл. Його недбалість мала відтінок поблажливого спокою і зарозумілості, наче люди навколо не заслуговували на хороші манери до себе.

Його очі блукали кімнатою. Приміщення було умебльоване ні цілком модерно, ні в колоніальному стилі, а лише трохи нагадувало часи Французької імперії; гладкі меблеві поверхні й лебедині шиї вигнутих опор, люстра в чорних рамах і електричні світильники, гобелени і хром; усе це об'єднувала лише висока ціна кожної речі.

— Це правильно, — войовничо сказав Мітчелл Лейтон, наче очікував, що ніхто з ним не погодиться, і хотів заздалегідь усіх образити. — Люди здійняли збіса багато галасу навколо свободи. Я хочу сказати, що це сумнівне, затаскане слово. Я навіть не впевнений, що це аж таке велике благо. Думаю, люди були б значно щасливіші в регульованому суспільстві з певними правилами й уніфікованими засадами — як-от в народному танці. Ви знаєте, які гарні народні танці. А які вони ритмічні. Це тому, що цілі покоління працювали над ними і не дозволять якомусь розумникові прийти і змінити їх. Це саме те, що нам потрібно. Порядок, тобто — ритм. А ще — краса.

— Це точне порівняння, Мітче, — сказав Еллсворт Тухі. — Я завжди говорив, що в тебе творча уява.

— Я хочу сказати, що люди нещасні не через обмежений вибір, а через необмежений вибір, — додав Мітчелл Лейтон. — Потрібно вирішувати, весь час щось вирішувати, щоразу розриваючись між шляхами, що ними слід іти. А в регульованому суспільстві людина почувається захищено. Ніхто їй не надокучатиме, що саме слід зробити. Нічого взагалі не доведеться робити. Тобто нічого, крім праці на благо суспільства.

— Лише духовні цінності важливі, — докинув Гомер Слоттерн. — Треба йти в ногу з часом. Це століття духовності.

У Слоттерна було широке обличчя із сонними очима. Рубіново-смарагдові ґудзики нагадували грудочки салату, приліплені до його накрохмаленої маніжки. Він був власником трьох універмагів.

— Потрібен такий закон, щоб усі вивчали таємничі загадки стародавнього світу, — сказав Мітчелл Лейтон. — Усіх їх вирізьблено на стінах єгипетських пірамід.

— Ваша правда, Мітче, — погодився Гомер Слоттерн. — На захист містицизму можна сказати чимало. Це з одного боку. З іншого ж — діалектичний матеріалізм…

— Це не суперечність, — презирливо промимрив Мітчелл Лейтон. — У світі майбутнього вони поєднаються.

— Насправді, — встряв Еллсворт Тухі, — це два штучно розділених вияви того самого. Тієї самої мети. — Його окуляри поблискували, наче підсвічені зсередини; здавалося, він насолоджується власними твердженнями.

— Я знаю лише те, що єдиним моральним принципом є безкорисливість, — сказала Джессіка Пратт, — це найшляхетніший принцип і священний обов'язок, значно важливіший за свободу. Безкорисливість — єдиний шлях до щастя. Я перестріляла б усіх, хто відмовляється від безкорисливості. Щоб позбавити їх від мук. Вони не здатні бути щасливими.

Джессіка Пратт говорила задумливо. Її ніжне обличчя починало старіти; її прив'яла шкіра, незнайома з косметикою, справляла дивне враження — здавалося, що палець, що торкнеться до неї, вкриється білим пилом.

Джессіка Пратт належала до старовинного американського роду, в неї не було грошей, але була велика пристрасть: любов до молодшої сестри Рене. Вони осиротіли в ранньому віці, й вона присвятила своє життя вихованню сестри. Вона пожертвувала всім: ніколи не виходила заміж, багато років боролася, інтригувала, ошукувала — і домоглася для Рене вдалого шлюбу: з Гомером Слоттерном.

Рене Слоттерн сиділа скрутившись на пуфику і жувала арахіс. Час від часу вона простягала руку до кришталевої вази на столику і брала чергову порцію. Вона заощаджувала фізичні зусилля. Світлі очі на її блідому обличчі спокійно поглядали навколо.

— Це занадто, Джесс, — мовив Гомер Слоттерн. — Не можна вимагати, щоб усі були святими.

— Я нічого не вимагаю, — боязко відповіла Джессіка. — Я вже давно перестала щось вимагати. Що нам справді потрібно, то це освіта. Думаю, містер Тухі це розуміє. Спонукаючи кожного здобути якісну освіту, ми отримаємо кращий світ. Якщо ми примусимо людей творити добро, вони зможуть стати щасливими.

— Це абсолютно марна суперечка, — втрутилася Єва Лейтон. — Нині жодна інтелігентна людина не вірить у свободу. Це старомодно. Майбутнє належить соціальному плануванню. Примус — це закон природи. Отак. Це очевидно.

Єва Лейтон була красунею. Вона стояла у сяйві люстри: гладке чорне волосся обрамлювало обличчя, блідо-зелений атлас сукні нагадував воду, що ніби стікала її тілом, збираючись ось-ось оголити ніжну, засмаглу шкіру. Єва мала особливий дар обирати тканини і парфуми, сучасні, наче алюмінієві стільниці. Вона була Венерою, яка виходила з люка підводного човна.

Єва Лейтон вірила, що її життєвою місією був авангард — байдуже в чому це виражалось би. Вона воліла безоглядно стрибати і приземлятися попереду всіх. Її філософія вкладалася в одну фразу: «Це мені зійде з рук». У розмови вона часто вставляла улюблене: «Я? Я — це післязавтрашній день». Вона була вправною вершницею, автогонщицею, відчайдушною пілоткою і чемпіонкою з плавання. Якщо вона довідувалася, що основною темою дня є сфера ідей, вона робила наступний стрибок, наче перескакуючи через канаву на своєму шляху, і приземлялася далеко попереду інших. А після посадки здивовано виявляла, що є люди, які сумніваються в її спритності. Ніхто не ставив під сумнів її попередніх досягнень. Єву страшенно дратували люди, які не погоджувалися з її політичними поглядами. Для неї це був особистий виклик. Вона завжди мала рацію, тому що вона — людина післязавтрашнього дня.

Чоловік Єви, Мітчелл Лейтон, ненавидів її.

— Це аж ніяк не марна суперечка, — гарикнув він. — Не кожен такий ерудований, як ти, моя люба. Ми повинні допомагати іншим. Це моральний обов'язок ідейних лідерів. Я хочу сказати, що ми не можемо послуговуватися словом «примус», наче городнім опудалом. Коли щось робиться заради блага, це не примус. Я хочу сказати, що це робиться в ім'я любові. Але не знаю, як змусити країну це зрозуміти. Американці такі обмежені.

Він не міг пробачити своїй країні, що, давши йому чверть мільярда доларів, вона потім відмовилася відповідно його вшанувати. Люди не сприймали його поглядів на мистецтво, літературу, історію, біологію, соціологію і метафізику так охоче, як брали від нього чеки. Він нарікав, що його ототожнюють із його грішми; він ненавидів людей, бо вони не визнавали його особистості.

— Можна багато сказати про примус, — зазначив Гомер Слоттерн. — За умови, що він запланований демократично. Насамперед суспільне благо, подобається це нам чи ні.

Перекладена людською мовою позиція Гомера Слоттерна складалася з двох суперечливих тверджень, але це його не бентежило, оскільки в його мозку вони залишалися неперекладені. По-перше, він вважав абстрактні теорії нісенітницями, але якщо на них є попит, чому б не надати їх покупцям і добряче заробити. По-друге, його гнітило, що він занедбав те, що люди називали духовним життям, кваплячись заробляти гроші; можливо, такі люди як Тухі мають рацію. А що, як у нього заберуть його крамниці? Можливо, йому було б легше жити, ставши адміністратором державного магазину? Хіба зарплатня адміністратора не забезпечить йому престиж і комфорт, що ними він насолоджувався зараз, але без відповідальності власника?

— А правда, що жінки в суспільстві майбутнього зможуть спати з чоловіками, з якими їм заманеться? — запитала Рене Слоттерн. Вона почала запитальною інтонацією, що наприкінці речення перейшла в стверджувальну. Її це зовсім не цікавило. Вона просто сумнівалася, чи справді виникають якісь відчуття, коли здобуваєш бажану людину, і як цього можна хотіти взагалі.

— Безглуздо говорити про особистий вибір, — сказала Єва Лейтон. — Це старомодно. Немає такого поняття як особистість. Є лише команда. І це очевидно.

Еллсворт Тухі посміхнувся і промовчав.

— Ми повинні зробити щось із масами, — мовив Мітчелл Лейтон. — Ними слід керувати. Вони не розуміють, що для них є благо. Я хочу сказати, що не можу зрозуміти, чому культурні люди з високим суспільним становищем, такі як ми, розуміють великий ідеал колективізму й готові пожертвувати заради нього особистим добробутом, натомість робітники, які лише здобудуть від цього переваги, такі баранувато байдужі. Не можу зрозуміти, чому робітники нашої країни так мало цікавляться колективізмом.

— Не можеш зрозуміти? — запитав Еллсворт Тухі. Його окуляри виблискували.

— Мені ця тема набридла, — роздратовано рявкнула Єва Лейтон, вона міряла кроками кімнату, сяючи оголеними плечима.

Розмова перекинулася на мистецтво й визнаних лідерів у кожній його царині.

— Лойс Кук вважає, що слова потрібно звільнити від гніту інтелекту. Вона каже, що мертва хватка інтелекту для слів — це наче гноблення мас капіталістами. Словам слід укладати колективний договір із розумом. Ось як вона сказала. Вона така кумедна і так бадьорить.

— Оцей — як його звати, Айк? — каже, що театр — це інструмент любові. Неправильно, сказав він, що вистава розігрується на сцені — сцена в серцях глядачів.

— Жуль Фауґлер написав у недільному «Знамені», що в суспільстві майбутнього зникне потреба в театрі. Він каже, що повсякденне життя звичайної людини — такий же мистецький твір, як найкращі трагедії Шекспіра. У майбутньому не буде потреби в драматургах. Критик просто спостерігатиме життя мас і оцінюватиме його мистецьку вартість для громадськості. Ось що сказав Жуль Фауґлер. Не знаю, чи погоджуватися з ним, але у його поглядах є щось цікаве та свіже.

— Ланселот Клоукі стверджує, що Британська імперія приречена. Він сказав, що не буде ніякої війни, бо робітники всього світу цього не дозволять. Війни починають банкіри й виробники зброї, а їх вибили із сідла. Ланселот Клоукі каже, що Всесвіт є загадкою і що його мати — для нього найкращий друг. Він казав, що прем'єр-міністр Болгарії снідає оселедцем.

— Ґордон Прескотт вважає, що чотири стіни і стеля — це все, що потрібно в архітектурі. Підлога — не обов'язкова. Все інше — капіталістичні витребеньки. Він каже, що необхідно заборонити будувати, поки кожна людина на землі не матиме даху над головою… Ну, а як щодо патагонців? Наше завдання переконати їх захотіти мати дах. Прескотт називає це діалектичною міжпросторовою взаємозалежністю.

Еллсворт Тухі нічого не казав. Він стояв, усміхаючись величезній друкарській машинці. Кожне відоме ім'я, яке він чув, було ключем до його клавіатури, кожне контролювало певну сферу, кожне клацало, залишаючи свій відбиток, утворюючи зв'язні речення на величезному аркуші. Друкарська машинка, думав він, припускає існування руки, що стукає по клавішах.

Він здригнувся, почувши похмурий голос Мітчелла Лейтона:

— О так, це «Знамено», чорти б його забрали до пекла!

— Я знаю, — відповів Гомер Слоттерн.

— Попит падає, — сказав Мітчелл Лейтон. — Помітно падає. Хороша ж це для мене інвестиція! Єдиний випадок, коли Еллсворт помилився.

— Еллсворт ніколи не помиляється, — зауважила Єва Лейтон.

— Цього разу помилився. Це він порадив мені купити частку в цій паршивій газетці. — Він побачив очі Тухі, терплячі наче оксамит, і квапливо додав: — Але я не скаржуся, Еллсворте. Усе добре. Можливо, це навіть допоможе мені заплатити менший податок на прибуток. Але ця брудна реакційна ганчірка, безумовно, сходить на пси.

— Мітче, потерпи трохи, — відповів Тухі.

— Думаєш, мені варто спекатися акцій і вмити руки?

— Ні, Мітче, не думаю.

— Гаразд, якщо ти так кажеш… Я можу це собі дозволити. Я можу собі дозволити все.

— Але я, чорт забирай, ні! — вигукнув Гомер Слоттерн із дивним запалом. — Усе йде до того, що я не зможу дозволити собі рекламуватися в «Знамені». Річ не в накладі — тут усе нормально — але якесь відчуття, дивне відчуття… Еллсворте, я думаю про розірвання рекламної угоди.

— Чому?

— Чи знаєш ти щось про кампанію «Ми не читаємо Вайненда»?

— Чув.

— Кампанію очолює хлопець на ім'я Ґас Вебб. Вони чіпляють листівки на лобове скло автомобілів і в громадських туалетах. Вони засвистують у кінотеатрах Вайнендові кінохроніки. Я не думаю, що їх багато, але… Минулого тижня одна неапетитна жіночка влаштувала істерику в моєму магазині на П'ятій авеню, називаючи нас ворогами робітників, бо ми розміщуємо рекламу в «Знамені». Звісно, це можна ігнорувати, але ситуація стала напруженішою, коли одна з найдавніших наших клієнток, лагідна старенька леді з Коннектикуту і республіканка в третьому коліні, зателефонувала і сказала, що, ймовірно, закриє свій рахунок у нас, бо хтось їй сказав, що Вайненд — це диктатор.

— Ґейл Вайненд нічого не тямить у політиці, за винятком найпростіших проблем, — сказав Тухі. — Він досі мислить у термінах «Демократичного клубу» з Пекельної кухні. У політичній корупції тих днів усе відбувалося досить невинно, ви так не вважаєте?

— Мені байдуже. Я кажу про інше. Я маю на увазі те, що «Знамено» стає перепоною; воно шкодить справі. А в наші дні потрібно бути дуже обережним. Якщо ви зв'язуєтеся з недоречними людьми і раптом проти них починається кампанія, бризки летять й у ваш бік. Я не можу собі це дозволити.

— Але ця кампанія не зовсім справедлива.

— Мене це не обходить. Начхати, справедлива вона чи ні. Хто я такий, щоб пхати свою шию у зашморг заради Ґейла Вайненда? Якщо суспільство виступає проти нього, моє завдання швидко відійти так далеко вбік, як це лише можливо. І я не один такий. Чимало з нас думає так само. Джим Ферріс із «Ферріс і Саймс», Біллі Шульц із «Пластівців Ваймо», Бад Гарпер із «Тодлер Тогс» і… чорт, та ти знаєш їх усіх, вони всі твої друзі, наше коло, ліберальні підприємці. Ми всі вирішили зняти нашу рекламу зі «Знамена».

— Гомере, потерпіть трошки. На вашому місці я не поспішав би. Зараз іще не слушний час. Є така річ як психологічний момент.

— Добре, ловлю вас на слові. Одначе в повітрі висить певне передчуття. Одного дня це стане небезпечно.

— Можливо. Я попереджу вас, коли це станеться.

— Я думала, що Еллсворт працює в «Знамені», — мимохіть здивовано мовила Рене Слоттерн.

Присутні обернулися до неї з обуренням і жалем.

— Ти наївна, Рене, — стенула плечима Єва Лейтон.

— Але що не так зі «Знаменом»?

— Дитинко, хай тебе не бентежить брудна політика, — мовила Джессіка Пратт. — «Знамено» — аморальна газета. Містер Вайненд — дуже погана людина. Він захищає егоїстичні інтереси багатіїв.

— Я думаю, що він гарний, — сказала Рене. — Як на мене, він сексапільний.

— О, на Бога! — вигукнула Єва Лейтон.

— Урешті-решт, Рене має право висловити свою думку, — розгнівано відреагувала Джессіка Пратт.

— Хтось мені казав, що ви, Еллсворте, очолюєте профспілку робітників корпорації Вайненда, — протягнула Рене.

— О, люба Рене, ні. Я не є головою, нічого такого. Я лише звичайний член. Звичайний клерк.

— А профспілка працівників Вайненда існує? — запитав Гомер Слоттерн.

— Спершу це був просто клуб, — пояснив Тухі. — Він став профспілкою лише торік.

— І хто організував той клуб?

— Та хто його знає? Все сталося більш-менш спонтанно. Як і всі соціальні рухи.

— Як на мене, Вайненд — негідник, — сказав Мітчелл Лейтон. — Та що він про себе думає? Я прийшов на збори акціонерів, а він повівся з нами як із лакеями. Хіба мої гроші гірші за його? Хіба я не володію частиною його бісової газети? Я міг би навчити його однієї-двох речей у журналістиці. У мене є ідеї. Звідки така зарозумілість? Лише тому, що він заробив свої статки? І він мусить бути таким снобом лише тому, що народився у Пекельній кухні? Це не провина решти людей, яким не пощастило народитися в Пекельній кухні й підніматися звідти. Ніхто не розуміє, як жахливо народитися багатим. Адже всі люди вважають, що коли народився багатим, то сам ти ні на що не здатен, навіть якщо це не так. Я хочу сказати, що якби мав такі можливості, як Ґейл Вайненд, то став би вдвічі багатшим, ніж він зараз, й утричі знаменитішим. Але він такий марнославний, що навіть не розуміє цього!

Ніхто не мовив ані слова. Усі відчули істеричні нотки в голосі Мітчелла Лейтона. Єва Лейтон подивилася на Тухі, мовчки благаючи про допомогу. Тухі всміхнувся і ступив уперед.

— Мені соромно за тебе, Мітче, — сказав він.

Гомеру Слоттерну забило памороки. Ніхто ніколи не лаяв Мітчелла Лейтона; ніхто ніколи не докоряв йому.

Нижня губа Мітчелла Лейтона опустилася.

— Мітче, мені соромно, — з притиском повторив Тухі, — за те, що ти порівнюєш себе з такою нікчемною людиною, як Ґейл Вайненд.

Рот Мітчелла Лейтона трохи розслабився у подобі чогось такого лагідного, наче усмішка.

— Це так, — погодився він слухняно.

— Ні, ти ніколи не зміг би зробити такої кар'єри, як Ґейл Вайненд. Не з твоєю чуйністю й гуманними інстинктами. Ось що перешкоджає тобі, Мітче, а не твій капітал. Кому зараз потрібні гроші? Епоха грошей минула. Твій внутрішній світ надто шляхетний для нашої брутальної капіталістичної системи. Але вона нарешті відходить.

— Це очевидно, — сказала Єва Лейтон.

Було вже пізно, коли Тухі пішов додому. Йому було весело, і він вирішив прогулятися пішки. Вулиці міста спорожніли і занурилися в темряву, темні маси будинків здіймалися в небо, водночас упевнені у собі й беззахисні. Він пригадав, як сказав одного разу Домінік: «Складний механізм, яким є наше суспільство… і натиснувши пальцем на одне місце… в його центрі… можна перетворити його у нічого не варту купу брухту…».

Йому бракувало Домінік. Він хотів, щоб вона була з ним і почула розмови цього вечора.

Нерозділені почуття переповняли його. Він зупинився посеред тихої вулички, відкинув голову назад і розреготався, дивлячись на хмарочоси.

Полісмен поплескав його по плечу і запитав:

— Що сталося, містере?

Тухі побачив ґудзики і синю тканину, що щільно облягала широкі груди, флегматичне суворе і терпляче обличчя; цей чоловік був такий же сильний і надійний, як будинки навколо.

— Виконуєте свій обов'язок, офіцере? — запитав Тухі, у голосі якого досі відлунював сміх. — Захищаєте права, порядок, гідність та людські життя? — Полісмен почухав потилицю. — Офіцере, ви маєте мене заарештувати.

— Добре, старий, добре, — мовив полісмен. — Іди собі. Час від часу ми всі випиваємо на чарку більше, ніж потрібно.

7

Коли останній муляр Пітера Кітінґа пішов, він відчув спустошення і дивне оніміння у згинах ліктів. Стояв у фойє, дивлячись на стелю. Під глянцевим шаром фарби досі міг роздивитися контури квадрата на тому місці, де були колись сходи — їх прибрали, а отвір замурували. Старого бюро Ґая Франкона не існувало. Фірма «Кітінґ і Дюмонт» займала лише один поверх.

Він згадав ці сходи і те, як уперше підіймався вкритими червоним плюшем сходинками, тримаючи ескіз пучками пальців. Спогади про бюро Ґая Франкона промайнули в його голові, сяйливі та переливчасті, наче крила метелика. А потім він подумав про ці чотири роки, коли бюро належало йому.

Він знав, що відбувається з його фірмою протягом останніх років; він знав це достеменно, коли люди в спецодязі зняли сходи і замурували отвір у стелі. Але цей квадрат під білою фарбою свідчив, що це все насправді й остаточно.

Він давно вже змирився з думкою, що все зійшло нанівець. Він не хотів із цим погоджуватися — це не був його особистий вибір, — просто так сталося, і він не опирався. Все було просто і майже безболісно, наче дрімота, що переходить у бажаний сон, і більше нічого. Тупий біль виникав із бажання зрозуміти, чому так сталося.

Одна-єдина виставка «Марш століть» не могла спричинити цього. «Марш століть» відкрили у травні. Це було фіаско. Чому б, думав Кітінґ, не назвати це доречнішим словом? Фіаско. Жахлива поразка. «Назва цього проекту була б слушна, — написав Еллсворт Тухі, — якщо припустити, що століття їхали верхи на конях». Усе інше, написане про архітектурні досягнення виставки, було в тому ж дусі.

Кітінґ згадував, із тоскною гіркотою, як старанно вони працювали, він і семеро інших архітекторів, проектуючи ті споруди. Це правда, що він доклав чимало зусиль, щоби привернути увагу громадськості до себе, але, звісно, він не робив цього, коли вони працювали над проектом. Вони працювали у гармонії, спільно обговорюючи всі деталі, у справжньому колективному дусі, не намагаючись нав'язувати одне одному особистих упереджень або егоїстичних ідей. Навіть Ролстон Голкомб забув про Відродження. Вони створили сучасні будівлі, сучасніші за всі, що існували досі, сучасніші за вітрини універмагу Слоттерна. Він не вважав, що споруди нагадували «зубну пасту, вичавлену з тюбика, на який хтось випадково наступив» або «стилізовані версії нижніх відділів прямої кишки», як написав один критик. Але люди, здається, саме так думали, якщо думали взагалі. Він не міг цього стверджувати. Знав лише, що квитки на «Марш століть» нав'язували під час антрактів у театрах і що сенсацією виставки, її фінансовим порятунком, стала пані на ім'я Хуаніта Фей, яка танцювала з живим павичем, який був єдиним предметом одягу на її тілі.

Але що з того, що виставка зазнала фіаско? Це не зашкодило архітекторам, які брали участь у проектуванні. Ґордонові Прескотту велося краще, ніж будь-коли. Ні, річ не у виставці, думав Кітінґ. Це почалося раніше. Він не міг сказати, коли саме.

Пояснень було багато. Депресія завдала сильного удару по всіх; дехто зумів піднятися, «Кітінґ і Дюмонт» — ні. З відходом Ґая Франкона щось відійшло і з фірми, і з тих кіл, що з їхньої допомоги фірма затягала клієнтів. Кітінґ розумів, що у Ґая Франкона були і майстерність, і вміння, і властива лише йому нелогічна енергія, навіть коли ця майстерність складалася лише з особистого шарму, а енергія витрачалася на те, щоб заманити спантеличених мільйонерів. Було щось незрозуміле й дивне у реакції клієнтів на Ґая Франкона.

Він не міг знайти раціонального пояснення тому, на що реагують люди. Лідером середнього рівня у професії — високого рівня вже не залишилося — став Ґордон Прескотт, голова Ради американських будівельників; Ґордон Прескотт, який читав лекції про трансцендентальний прагматизм і соціальне планування та який клав ноги на столи у вітальнях, приходив на урочисті обіди в бриджах і голосно критикував суп. У вищому світі полюбили архітектора з ліберальними поглядами. Гільдія архітекторів Америки існувала вперто, з почуттям ображеної гідності.

Її називали будинком перестаркуватих. Рада американських будівельників усе вирішувала і час від часу говорила про закриття членства, хоча ніхто ще не знав, як цього досягти. Якщо в колонці Еллсворта Тухі згадувався архітектор, це завжди був Оґастес Вебб. Кітінґа у його тридцять дев'ять вважали старомодним.

Він облишив спроби щось зрозуміти. Невиразно відчував: пояснення змін, що охоплювали світ, полягало в причинах, яких він волів не знати. В юності він добродушно зневажав роботи Ґая Франкона і Ролстона Голкомба, і змагатися з ними здавалося йому лише невинним шарлатанством. Він знав, що Ґордон Прескотт і Ґас Вебб уособлювали таке грубе й порочне шахрайство, що заплющувати очі на це було вище його еластичних можливостей. Він вірив, що люди вважають Голкомба великим архітектором, і не бачив нічого лихого у тому, щоб перейняти трохи його запозиченої величі. Він знав, що ніхто не вбачає нічого особливого у Прескотті. Він відчував щось темне й зловісне в тоні, яким люди говорили про геній Прескотта; наче вони не виявляли належної поваги до нього, а плювали в генія. Вперше Кітінґ не поділяв думки більшості; було надто ясно, навіть йому, що суспільне визнання вже не є визнанням заслуг, що воно перетворилося на тавро ганьби.

Він працював радше за інерцією. Він уже не міг дозволити собі винаймати весь поверх, половина кімнат якого стояли порожні, але зберігав їх, виплачуючи різницю з власної кишені. Він мусив працювати. Він втратив більшу частину своїх статків у безрозсудних біржевих спекуляціях, але в нього залишилося достатньо коштів, щоб забезпечити собі комфорт до кінця життя. Це його не бентежило; гроші вже не були його головним питанням. Бездіяльність, ось чого він боявся; попереду маячив знак питання, що ж він робитиме, якщо повсякденна робота закінчиться.

Він ходив повільно, притискаючи руки до тулуба і сутулячись, наче йому дошкуляв постійний холод. Він почав гладшати. Його обличчя набрезкло, він дивився під ноги і складки другого підборіддя сплющувалися на вузлі його краватки. Натяк на його колишню вроду ще зберігся, та це ще дужче псувало його; здавалося, риси його обличчя намалювали на промокальному папері й вони розпливлися і зблякли. Помітною стала сивина на скронях. Він часто пив, не відчуваючи жодного задоволення.

Він попросив матір повернутися до нього. Вона переїхала. Довгими вечорами вони мовчки сиділи, не через образу, а шукаючи розради одне в одного. Місіс Кітінґ нічого не радила, ні на чому не наполягала. Натомість у її ставленні до сина з'явилася нова, ляклива ніжність. Вона готувала для нього сніданки, хоча вони мали служницю; вона готувала його улюблену страву — французькі млинці, які він любив, коли йому було дев'ять років і він хворів на кір. Якщо він помічав її старання і казав їй щось приємне, вона кивала головою, кліпала і відверталася, запитуючи в себе, чому це так втішило її сина і чому сльози навертаються на очі.

Іноді після довгого мовчання вона зненацька запитувала: «Піте, все буде добре? Правда?». І він не питав, про що їй ідеться, а спокійно відповів: «Так, мамо, все буде добре», намагаючись стримати жаль і змусити голос лунати переконливо.

Якось вона запитала:

— Ти щасливий, Піте? Щасливий?

Він глянув на неї і побачив, що вона не насміхається; її очі були широко розплющені й перелякані. Та оскільки він не міг відповісти, вона закричала:

— Але ти мусиш бути щасливим! Піті, ти повинен! Бо навіщо я тоді жила?

Він хотів підвестися, обійняти її та сказати, що все нормально — але згадав слова Ґая Франкона в день весілля: «Я хочу, щоб ти пишався мною, Пітере… Хочу знати, що це все не було намарно». І він не зміг поворухнутися. Відчув присутність чогось, про що не варто замислюватися, у чому ніколи не можна зізнаватися, і відвернувся від матері.

Одного вечора вона ні сіло ні впало сказала:

— Піті, я думаю, тобі слід одружитися. Було б значно краще, якби ти одружився.

Він не знав, що відповісти, і поки думав, як віджартуватися, вона додала:

— Піті, чому б тобі… чому б тобі не одружитися на Кетрін Гейлсі?

Він відчув, як сліпне від люті, відчув тиск на припухлих повіках, але, повільно обернувшись до матері, побачив її маленьку, квадратну постать, закам'янілу й беззахисну у відчайдушній гордості, готову прийняти від нього будь-який удар, заздалегідь пробачаючи, — і зрозумів, що це найсміливіший вчинок у її житті. Гнів відступив, тому що він відчув її біль, гостріший за його власний гнів, тому лише мляво махнув рукою, висловлюючи цим жестом усе, і сказав:

— Мамо, не починаймо про це…

На вихідних, один раз або двічі на місяць, він зникав із міста. Ніхто не знав, куди він їздить. Місіс Кітінґ непокоїлася, але ні про що не запитувала. Вона підозрювала, що у нього десь є жінка, не надто порядна, інакше він не мовчав би так вперто на цю тему. Місіс Кітінґ майже сподівалася, що він потрапив до лап найгіршої, найжадібнішої шльондри, в якої досить здорового глузду, щоб змусити його одружитися.

А він їздив до халупи, яку винайняв у провінційному гірському селі. Він тримав там фарби, пензлі й полотна. Кітінґ проводив вихідні у горах, малюючи. Він не міг пояснити, чому раптом повернувся до нереалізованих мрій своєї юності, яким поклала край мати, змусивши його податися в архітектуру. Він не міг пояснити, що саме знову пробудило непереборне бажання малювати; але він знайшов цю занедбану хатину і полюбив приїжджати сюди.

Він не міг сказати, що любить малювати. Це не давало йому ані задоволення, ані полегшення, це були тортури, але чомусь це не мало значення. Він сидів на розкладному стільці перед мольбертом і дивився на лисі схили гір, ліси та небо. Він хотів висловити відчуття тихого болю, сором'язливу, нестерпну ніжність від споглядання землі, що його оточувала — але щось стримувало, паралізувало його, заважаючи це виразити. Він продовжував працювати. Дивився на свої по-дитячому недолугі полотна й розумів, що нічого не зумів охопити. Це не мало значення. Ніхто їх не побачить. Він акуратно складав полотна в кутку хати, замикав двері й повертався до міста. Він не відчував ані задоволення, ані гордості, ані реалізованості; лише — коли сидів на самоті перед мольбертом — умиротворення.

Намагався не думати про Еллсворта Тухі. Туманний інстинкт підказував, що він може вберегти нестабільну безпеку духу, поки не думає на цю тему. Ставлення Тухі до нього мало лише єдине пояснення — він волів не формулювати його.

Тухі віддалився від нього. Інтервали між їхніми зустрічами щороку збільшувалися. Він змирився з цим, переконуючи себе, що Тухі дуже зайнятий. Його спантеличувало те, що Тухі вже не писав про нього. Він переконував себе, що в Тухі є важливіші теми для статей. Критика Тухі «Маршу століть» стала для Кітінґа ударом. Він сказав собі, що заслужив це. Він брав на себе будь-яку провину. Він міг засумніватися в собі, але не міг дозволити собі сумніватися в Еллсворті.

Знову замислитися про Тухі його змусив Ніл Дюмонт. Ніл роздратовано говорив про стан світу, про те, що не варто впадати в розпач через розлите молоко, про зміни як закон існування, адаптивність і важливість того, щоб спуститися з небес на землю. З довгої плутаної промови Кітінґ зробив висновок, що бізнес, у їхньому розумінні, закінчився, і що держава, подобається їм це чи ні, перебирає на себе їхню функцію, що будівельна галузь вмирає, і незабаром влада стане єдиною будівельною компанією, і якщо вони хочуть залишитися на плаву, то повинні співпрацювати з державою.

— Поглянь на Ґордона Прескотта, — казав Ніл Дюмонт, — він отримав монополію, симпатичну маленьку монополію на проекти житлових будинків та поштових відділень. Поглянь на Ґаса Вебба, який втерся у впливові кола.

Кітінґ не відповів. Ніл Дюмонт озвучив його власні невисловлені думки; він знав, що незабаром йому доведеться зіткнутися з цією проблемою, і хотів відкласти цю мить.

Він не хотів думати про дільницю Кортландт.

Це був державний проект житлового комплексу в Асторії на березі Іст-Ріверу. Це був гігантський експеримент зі зведення будинків із низькою орендною платою, що мав стати зразком для всієї країни, для всього світу. Кітінґ чув, що архітектори говорять про нього понад рік. Бюджет уже виділили, ділянку обрали, архітектора — ні. Кітінґ не міг зізнатися навіть собі, як відчайдушно хоче отримати Кортландт і як мало в нього шансів.

— Послухай, Піте, назвімо нарешті лопату лопатою, — сказав Ніл Дюмонт. — Ми приречені, друже, і ти це знаєш. Гаразд, ми протримаємося ще рік чи два завдяки нашій репутації. А далі? Це не наша провина. Просто приватний бізнес помирає, якщо вже не помер. Це історичний процес. Хвиля майбутнього. Тому ми повинні втриматися на плаву. Поки можемо. І ось такий хороший, могутній проект чекає на хлопця, який виявиться доволі розумним, щоб його запопасти. Дільниця Кортландт!

Нарешті він почув цю назву, промовлену вголос. Кітінґ здивувався, чому вона пролунала, наче притлумлений удар дзвона; наче звук відчинив і зачинив послідовність, якої він не міг контролювати.

— Ніле, ти про що?

— Дільниця Кортландт. Еллсворт Тухі. Ти знаєш, про що я.

— Ніле, я…

— Піте, та що з тобою сталося? Послухай, усі вже сміються. Кажуть, що якби хтось із них був улюбленцем Тухі, як ти, то здобув би Кортландт ось так, — він клацнув своїми доглянутими пальцями, — і ніхто не второпає, чому ти зволікаєш. Ти ж знаєш, що саме твій друг Еллсворт тримає у своїх руках цей проект.

— Це неправда. Він не має з цим нічого спільного. Він не має жодної офіційної посади. Він ніколи не мав жодної офіційної посади.

— Кого ти дуриш? Більшість хлопців, які бодай щось вирішують у кожній конторі — це його хлопці. Нехай мене грім поб'є, якщо я знаю, як йому вдалося прилаштувати їх туди, але він це зробив. У чому річ, Піте? Ти боїшся попросити Еллсворта Тухі про послугу?

«Ось воно, — подумав Кітінґ, — тепер відступати нікуди». Він не міг зізнатися собі, що таки боїться просити Еллсворта Тухі.

— Ні, — сказав він безбарвно. — Я не боюся, Ніле. Я… Гаразд, Ніле. Я поговорю з Еллсвортом.

Еллсворт Тухі розвалився на дивані у халаті. Його тіло мало форму недбало написаної літери «Х» — руки він поклав за голову на спинці дивана, ноги широко розставив. На його шовковому халаті виднівся логотип пудри для обличчя «Коті» — білі пуховки на помаранчевому тлі; це було зухвало, весело і надзвичайно елегантно завдяки повній абсурдності. Під халатом виднілася пом'ята лляна піжама фісташкового кольору. Штани задерлися, виставляючи тоненькі, наче патички, щиколотки.

«Це так схоже на Тухі, — подумав Кітінґ, — така поза серед суворої вибагливості його вітальні». На стіні позаду Тухі висіла лише одна картина відомого художника — в усьому іншому кімната нагадувала чернечу келію.

«Ні, — думав далі Кітінґ, — це наче притулок короля-вигнанця, який не бажає демонструвати матеріальний добробут».

Очі Тухі були теплі, трохи насмішкуваті, підбадьорливі. Він відповів на дзвінок особисто і негайно призначив зустріч. Кітінґ подумав: «Як приємно зустрітись отак, неформально. Чого я боявся? У чому сумнівався? Ми ж давні друзі».

— Ох, мій любий, — промовив Тухі, позіхаючи, — іноді так втомлююся! У житті кожної людини настає мить, коли виникає нестримне бажання розслабитися наче звичайний телепень. Я прийшов додому і відчув, що ні хвилини більше не можу залишатися в одязі. Почувався, наче клятий селюк — тіло просто свербіло, — тому повинен був роздягнутися. Ти ж не заперечуєш, Пітере? З деякими людьми потрібно тримати себе в руках і зберігати формальність, але з тобою такої необхідності немає.

— Ні, звісно, ні.

— Гадаю, мені слід прийняти ванну. Немає нічого кращого за гарячу ванну, щоб відчути себе звичайним паразитом. Ти любиш гарячі ванни, Пітере?

— Чому ж… Так… Гадаю, що так.

— Пітере, ти набираєш вагу. Незабаром у ванні ти матимеш огидний вигляд. Ти гладшаєш, але здаєшся змарнілим. Це погана комбінація. Абсолютно неправильна естетично. Товсті люди повинні мати щасливий і веселий вигляд.

— Я… У мене все нормально, Еллсворте. Ось лише…

— Ти завжди був таким веселим. Не втрачай цього. Люди нудьгуватимуть у твоєму товаристві.

— Еллсворте, я не змінився. — І раптом наголосив: — Я геть не змінився. Я такий же, як тоді, коли проектував будівлю для «Космо-Слотника».

Кітінґ із надією подивився на Тухі. Він подумав, що цей натяк для нього більш, ніж прозорий; Тухі розумів значно тонші речі. Він чекав підтримки. Тухі й далі дивився на нього добрими й порожніми очима.

— Але ж, Пітере, з філософського погляду це неправильне твердження. Зміни — це основний закон Усесвіту. Все змінюється. Сезони, листя, квіти, птахи, моральність, люди й будинки. Це закон діалектики, Пітере.

— Так, звісно. Все змінюється так швидко і так дивовижно. Навіть не помічаєш, як одного ранку раптом розумієш, що все змінилося. Пригадую, кілька років тому Лойс Кук і Ґордон Прескотт, і Айк, і Ленс — були порожнім місцем. А зараз — поглянь лише, Еллсворте, всі вони на вершині, й всі вони твої люди. Хоч би куди я глянув, яке б відоме ім'я почув — це один із твоїх хлопців. Ти дивовижний, Еллсворте. Як ти цього досягнув — лише за декілька років…

— Пітере, це набагато простіше, ніж тобі здається. Ти думаєш про особистості. Вважаєш, що йдеться про окремих людей. Але, Боже милий, на це забракло б життя сотні прес-агентів. Усе можна зробити значно швидше. Це ера механізмів, що заощаджують час. Якщо хочеш щось виростити, не конче доглядати кожне окреме зернятко. Ти просто розкидаєш певне добриво. Природа зробить усе інше. Гадаю, ти думаєш, що я відповідаю за це. Але це не так. Господи, ні. Я просто один із багатьох, важіль дуже розлогого руху. Дуже великого і дуже давнього. Так сталося, що я обрав поле, що тебе цікавить — царину мистецтва, бо вважаю, вона зосереджена на вирішальних чинниках завдання, що ми його повинні виконати.

— Так, звісно, але я вважаю, що ти дуже мудра людина. Я про те, як ти обираєш молодих, талановитих людей, які мають майбутнє. Хай я буду проклятим, якщо розумію, як ти це вгадуєш наперед. Пам'ятаєш той жахливий сарай, де починала збиратися Рада американських будівельників? І ніхто не ставився до нас серйозно. І люди сміялися, що ти гайнуєш час на всі ці безглузді організації.

— Мій любий Пітере, люди роблять стільки хибних припущень! Наприклад, оця стара фраза — «Розділяй і володарюй». Ну, вона має своє застосування. Але саме наша ера винайшла потужнішу формулу: «Об'єднуй і володарюй».

— Тобто?

— Нічого такого, що ти зможеш зрозуміти. Я не хочу тебе перевантажувати. Ти не схожий на людину, яка може взяти на себе ще щось.

— О, зі мною все гаразд. Можливо, я здаюся трохи занепокоєним, адже…

— Занепокоєння — це марнування емоційних ресурсів. Дуже нерозумно. Це не личить освіченій людині. Оскільки ми всі — лише наслідок хімічного метаболізму та економічних чинників нашого минулого, ми чорта лисого не можемо вдіяти. Тому навіщо непокоїтися? Звісно, є очевидні винятки. Справді очевидні. Коли обставини аж такі приголомшливі, що спонукають нас до певної свободи дій. Як-от твій візит до мене, щоб поговорити про Кортландт.

Кітінґ кліпнув, потім вдячно всміхнувся. Він подумав, що це було цілком у Еллсвортовому стилі — вгадати і позбавити його необхідності вдаватися до ніякових прелюдій.

— Маєш рацію, Еллсворте. Ось про що я хотів би поговорити з тобою. Ти дивовижний. Читаєш мене як розгорнуту книжку.

— Яку саме книжку, Пітере? Бульварний роман? Історію про кохання? Детектив? Чи як плагіат? Ні, скажімо так: багатотомник. Хороший, довгий, захопливий роман у кількох частинах, в якому бракує закінчення. Останній розділ втрачено. Не буде жодного закінчення. Якщо, звісно, ним не стане Кортландт. Так, це був би вдалий останній розділ. — Кітінґ чекав, уважний і беззахисний, забувши про ганьбу, не приховуючи благання. — Величезний проект, дільниця Кортландт. Більший за Стоунрідж. Пітере, ти пригадуєш Стоунрідж?

«Він просто розслабився зі мною, — думав Кітінґ, — він втомився, не може ж він завжди бути тактовним, не усвідомлює, що…»

— Стоунрідж… Чималенький житловий квартал Ґейла Вайненда. Пітере, ти коли-небудь замислювався про кар'єру Вайненда? Від портового щура до Стоунріджу — ти розумієш, що означає такий поступ? Чи здатен ти порахувати зусилля, енергію, страждання, що Ґейл Вайненд розраховувався ними за кожен крок на цьому шляху? І ось я, і тримаю у своїх руках проект значно грандіозніший за Стоунрідж, отриманий без найменшого зусилля. — Він опустив руку і додав:

— Якщо його, звісно, отримаю. Можливо, це тільки мовний зворот. Не сприймай це буквально, Пітере.

— Я ненавиджу Вайненда, — сказав Кітінґ, дивлячись на підлогу. — Ненавиджу його більше, ніж будь-кого.

— Вайненда? Він дуже наївна людина. Досить наївна, щоб вірити, що людей насамперед мотивують гроші.

— Не тебе, Еллсворте. Ти людина честі. Ось чому я вірю в тебе. Це все, що мені залишилося. Якщо я перестану вірити в тебе, мені не залишиться нічого… ніде.

— Дякую тобі, Пітере. Дуже мило з твого боку. Істерично, але мило.

— Еллсворте… ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся.

— У мене є припущення.

— От бачиш, ось чому я не можу збагнути…

— Що?

Він мусив це сказати. Хоча вирішив був ніколи не говорити, але зараз він мусив.

— Еллсворте, чому ти покинув мене? Чому більше нічого не пишеш про мене? Чому завжди — у твоїх колонках і будь-де, коли йдеться про якесь замовлення, що ти можеш дістати — чому завжди Ґас Вебб?

— Але ж, Пітере, чому б і ні?

— Але… Я…

— Шкода, що ти геть мене не розумієш. За всі ці роки ти так і не втямив моїх принципів. Пітере, я не вірю в індивідуалізм. Я не вірю, що якась людина може стати незамінною. Я вважаю, що ми всі рівні та взаємозамінні. Твою нинішню позицію завтра може посісти будь-хто інший. Егалітарне чергування. Хіба ж я не повторював це тобі? Як на твою думку, чому я обрав колись тебе? Чому допоміг стати тим, ким ти є? Щоб захистити нашу царину від людей, які можуть стати незамінними. Щоб дати шанс усім ґасам веббам нашого світу. Чому ти думаєш, що я боровся проти таких людей, як, наприклад, Говард Рорк?

Кітінґа тіпало. Він подумав, що це контузія, бо почувався так, наче щось пласке і важке впало йому на голову, і це місце небавом почорніє і посиніє, а потім набрякне; зараз він відчував лише нудотне заціпеніння. Насилу розпізнавані уривки думки казали йому, що ідеї, які він почув, є високоморальні, зрозумілі для нього, і що в них немає нічого поганого, жодних лихих намірів. Тухі не зводив із нього погляду своїх лагідних, доброзичливих очей. Можливо пізніше… він довідається пізніше… Але щось проштрикнуло його наскрізь і застрягло в мозку. Він зрозумів, що це. Ім'я.

І хоча він покладав усі свої надії на милість Тухі, неочікувано щось перевернулося в ньому, він нахилився вперед, знаючи, що це зашкодить, прагнучи заподіяти Тухі біль, і його губи склалися в гримасу, оголюючи зуби і ясна.

— Але тут, Еллсворте, ти зазнав фіаско. Поглянь, де він тепер — Говард Рорк.

— О Боже ти мій, як нудно дискутувати з людьми, здатними розуміти лише очевидне. Пітере, ти геть не здатен зрозуміти принципів. Ти розмірковуєш в категоріях особистості. Невже ти й справді вважаєш, що в моєму житті є лише одна місія — перейматися долею твого Говарда Рорка? Містер Рорк — лише одна деталь із багатьох. Я мав із ним справу, коли було зручно. І досі маю, хоча й не безпосередньо. Проте зізнаюся, що містер Говард Рорк становить велику спокусу для мене. Інколи я відчуваю, як буде прикро, якщо мені не випаде знову зіткнутися з ним особисто. Але може виявитися, що необхідності в цьому не буде. Коли маєш справу із принципами, Пітере, це звільняє від необхідності перейматися особистостями.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що можна дотримуватися одного із двох методів. Можна присвятити своє життя висмикуванню кожної бур'янини, щойно вона проклюнеться — але на цю роботу забракне і десятьох життів. А можна підготувати ґрунт, скропивши його певними хімікатами, скажімо так, — і бур'яни просто не зможуть рости. Цей другий метод швидший. Я кажу «бур'яни», бо це зручний символ, що тебе не злякає. Така ж технологія буде ефективна стосовно будь-яких інших рослин, що ми їх хочемо позбутися: гречки, картоплі, апельсинів, орхідей або кручених паничів.

— Еллсворте, я не розумію, про що ти.

— Звісно, не розумієш. Це моя перевага: я щодня говорю про це публічно, і ніхто не розуміє, про що йдеться.

— Ти чув, що Говард Рорк зводить будинок, приватний будинок для Ґейла Вайненда?

— Мій любий Пітере, невже ти думаєш, що я чекав, поки ти повідомиш мені цю новину?

— І тобі це подобається?

— Чому це повинно мені подобатися чи не подобатися?

— Ти чув, що Рорк і Вайненд стали найкращими друзями? І що це справжня дружба, як я знаю! Ти знаєш, на що здатен Вайненд. Ти знаєш, що він може зробити для Рорка. Спробуй зупинити Рорка зараз! Спробуй його зупинити! Спробуй…

Він затнувся і замовк. Він виявив, що витріщається на голі щиколотки Тухі між краєм піжами і хатніми капцями з овечої вовни. Він ніколи не уявляв собі Тухі голим; якось ніколи не думав про те, що Тухі має фізичне тіло. Було щось трохи непристойне у цих щиколотках: бліда, аж синювата шкіра обтягала кістки, що здавалися крихкими. Це спонукало його подумати про обгризені курячі кісточки, що залишаються на тарілці після вечері; їх можна зламати без будь-яких зусиль. Йому захотілося простягнути руку, схопити цю щиколотку великим і вказівним пальцями і скрутити її.

— Еллсворте, я прийшов поговорити про дільницю Кортландт! — Кітінґ не міг відвести погляду від щиколотки. Він сподівався, що слова звільнять його від думок.

— Не кричи так. Що з тобою таке?.. Кортландт? Добре, то що ти можеш про це сказати?

Він підвів збентежений погляд. Тухі невинно чекав.

— Я хочу спроектувати дільницю Кортландт, — сказав він голосом, що лунав, наче паста, що її протискають крізь марлю. — Я хочу, щоб ти дістав її для мене.

— Чому я повинен віддати проект тобі?

Кітінґ не відповів. Якби він міг сказати: «Бо ти писав, що я найкращий архітектор сучасності!», але таке нагадування доводило б, що Тухі вже не вірить у це. Він не наважився навести такий аргумент, щоб не почути ймовірну відповідь Тухі. Він витріщався на дві чорних волосини на синюшній щиколотці; він чітко бачив їх, одну пряму, іншу закручену химерним кучериком. Після тривалої мовчанки він сказав:

— Бо він, Еллсворте, страшенно мені потрібний.

— Я знаю.

Більше він не мав що сказати. Тухі підняв ноги і поклав їх на бильце дивана, зручно витягнувшись.

— Сідай, Пітере. Ти схожий на ґаргулію.

Кітінґ не поворухнувся.

— Що змусило тебе припустити, що вибір архітектора для дільниці Кортландт залежить від мене?

Кітінґ підвів голову; він відчув мляву надію. Він забагато взяв собі до голови й образив Тухі; в цьому була причина, і це була єдина причина.

— Ну, я розумію… Так кажуть… Мені сказали, що ти маєш великий уплив саме на цей проект… на цих людей… у Вашингтоні… в інших містах.

— Суто неофіційний. Щось на кшталт радника з питань архітектури. Не більше.

— Атож… Це… Саме це я мав на увазі.

— Я можу рекомендувати архітектора. І все. Я не можу нічого гарантувати. Мої слова не вирішальні.

— Це все, чого я хочу, Еллсворте. Рекомендації від тебе.

— Але, Пітере, якщо я когось рекомендую, я повинен означити причину. Я не можу використовувати вплив, щоб проштовхнути друга, правильно?

Кітінґ дивився на його халат і думав: «Пуховки для пудри, чому пуховки для пудри? Ось що мені перешкоджає, нехай би він зняв цей халат».

— Пітере, твоя фахова репутація вже не та, що колись.

— Ти сказав «проштовхнути друга», Еллсворте… — це було промовлено пошепки.

— Авжеж, я твій друг. Я завжди був твоїм другом. Ти ж не сумніваєшся в цьому?

— Ні… Як я можу, Еллсворте…

— То перестань хнюпитися. Послухай, я скажу тобі правду. Ми застрягли з цим бісовим Кортландтом. Є невеличка неприємна забара. Я намагався запопасти цей проект для Ґордона Прескотта і Ґаса Вебба — думав, це в їхньому стилі, мені й на думку не спало, що ти зацікавишся. Але вони обидва не потягнули. Знаєш, яка найбільша проблема в будівництві? Економія, Пітере. Як створити путнє сучасне житло, що його можна здавати за 15 доларів на місяць? Намагався зробити колись щось таке? Це власне те, чого вимагають від архітектора, який виконуватиме проект Кортландту — якщо такий знайдеться. Звісно, вибір орендарів вносить свої корективи, орендна плата коливається; родини, що заробляють 1200 доларів на рік, більше платитимуть за таку саму квартиру, щоб допомогти родинам, що заробляють 600 доларів на рік — ти розумієш: видоїти побільше з одних невдах, щоб допомогти ще біднішим, і все ж вартість будівництва та утримання будівель повинна бути якомога нижча. Хлопці у Вашингтоні не хочуть нічого іншого — ти ж чув про це, у невеличких державних проектах будиночки обходяться в 10 тисяч доларів, натомість будь-яка приватна фірма може збудувати такі за дві. Кортландт повинен стати зразковим проектом. Прикладом для всього світу. Проект має стати найяскравішою, найефективнішою демонстрацією майстерного планування та ощадливості в будівництві. Ось чого вимагають великі хлопці. Ґордон і Ґас не впоралися. Вони намагалися, але їхні проекти відкинули. Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки людей намагалися. Пітере, я не зміг би продати їм тебе навіть у розпал твоєї кар'єри. Що я можу сказати їм про тебе? Тебе пов'язують з оксамитом, позолотою, мармуром, старим Ґаєм Франконом, «Космо-Слотником», Національним банком Фрінка й цим маленьким недоноском «Маршем століть», що ніколи не окупиться. А те, що вони хочуть, — це кухні мільйонерів для людей із прибутками жебраків. Думаєш, ти зможеш зробити це?

— Я… У мене є ідеї, Еллсворте. Я спостерігав за тенденціями. Я… Я вивчав нові методи… Я міг би…

— Якщо зможеш, то проект твій. Якщо ні, моя дружба тобі не зарадить. Бачить Бог, я хотів би допомогти тобі. Ти нагадуєш стару квочку, яка потрапила під дощ. Ось що я зроблю для тебе, Пітере: завтра приходь до мене на роботу, я надам тобі всю інформацію, візьмеш її додому, вивчиш і вирішиш, чи хочеш скрутити собі карк. Спробуй. Зроби попередній проект. Я нічого не можу пообіцяти. Але якщо це буде принаймні схоже на те, чого вимагають, я покажу проект упливовим людям і зроблю все, що зможу, щоб проштовхнути його. Це все, що я на силі зробити для тебе. Від мене нічого не залежить. Усе залежить від тебе.

Кітінґ сидів і дивився на Тухі. У його очах колихалися занепокоєння, напруга й безнадія.

— Хочеш спробувати, Пітере?

— А ти дозволиш мені спробувати?

— Звісно, дозволю. Чому б і ні? Я буду радий, якщо саме тобі пощастить витягнути щасливий білет.

— Що ж до мого вигляду, Еллсворте, — раптом мовив Кітінґ, — про те, який я зараз… Це не тому, що я так боюся поразки… а тому, що не можу зрозуміти, чому я впав… з вершини… без жодної причини…

— Знаєш, Пітере, думки про це можуть лякати. Невідомість завжди лякає. Але було б не так страшно, якби ти запитав у себе, чи мав ти причини опинитися на цій вершині… О, перестань, Пітере, всміхнися, я лише жартую. Людина втрачає все, якщо втрачає почуття гумору.

Наступного ранку Кітінґ повернувся до свого бюро після відвідин комірчини Еллсворта Тухі в «Знамені». Він приніс звідти цілий портфель матеріалів, пов'язаних із проектом будівництва дільниці Кортландт. Розклав папери на великому столі у своєму кабінеті й замкнув двері. Опівдні попросив кресляра принести йому сандвіч і замовив ще один на вечерю.

— Піте, допомогти тобі? — запитав Дюмонт. — Ми можемо проконсультуватися, обговорити це і…

Кітінґ заперечливо похитав головою.

Він просидів за столом всю ніч. Закінчивши переглядати документи, він сидів замислено і нерухомо. Але він думав не про графіки й цифри, що були перед ним. Він уже вивчив їх. Він зрозумів, що неспроможний подужати цей проект.

Помітивши, що надворі вже світло, почувши кроки за зачиненими дверима, рух людей, які поверталися до праці, він зрозумів, що почався новий робочий день, тут і скрізь у місті — він підвівся, підійшов до свого робочого столу, взяв телефонну книгу і набрав номер.

— Говорить Пітер Кітінґ. Я хотів би домовитися про зустріч із містером Рорком.

«Господи, — думав він, очікуючи на відповідь, — зроби так, щоб він відмовився від зустрічі. Змусь його відмовитися. Господи, змусь його відмовитися, і я матиму право ненавидіти його до скону. Не дозволь йому зустрітися зі мною».

— Чи буде вам зручно завтра о четвертій? — спокійним і лагідним голосом запитала секретарка. — Містер Рорк чекатиме на вас.

8

Рорк розумів, що не повинен показувати, який шок справив на нього вигляд Пітера Кітінґа — але було вже запізно: він побачив кволу усмішку на Кітінґових вустах, жахливу в покірному усвідомленні власного розпаду.

— Говарде, ти лише на два роки молодший за мене? — запитав Кітінґ, вдивляючись в обличчя чоловіка, якого не бачив шість років.

— Я не знаю, Пітере, можливо. Мені тридцять сім.

— А мені тридцять дев'ять.

Кітінґ навпомацки підійшов до стільця навпроти Роркового столу. Його засліпило відблисками трьох скляних стін кабінету. Він подивився на небо і місто. Він не відчував тут висоти; будівля, здавалося, лежала під його ногами, неначе це було не реальне місто, а мініатюрні моделі знаменитих споруд, на диво маленькі та близькі; йому здавалося, що він може нахилитися і взяти до рук будь-яку з них. Він бачив чорні риски автівок, що ніби повзли, — стільки часу було їм потрібно, щоб проминути квартал завдовжки із його палець? Він бачив камінь і тиньк, що здавалися речовиною, яка поглинала світло і віддзеркалювала його, вертикальні площини із запеченими в них цятками вікон, кожна площина випромінювала рожевим, золотим і ліловим — з нерівними смугами димчасто-синього між ними, що надавало їм форми і глибини. Світло з будівель струменіло у небо, і чиста літня блакить відходила на другий план, нагадуючи прозорі води над живим вогнем. «Господи, — подумав Кітінґ, — які люди створили це все?», — а потім згадав, що й сам був одним із творців.

У першу мить він побачив віддзеркалення Роркової постаті, прямої і худорлявої, у двох скляних панелях за його спиною, а потім і самого Рорка, який сидів за столом і дивився на нього.

Кітінґ подумав про людей, які заблукали в пустелі, і про людей, які гинули в океані, та які, в присутності мовчазної вічності, повинні були говорити правду. І зараз він мусив теж сказати правду, сказати в присутності найбільшого міста на землі.

— Говарде, це та страшенна річ, про яку всі торочать — про те, щоб підставити другу щоку, — це те, чому ти дозволив мені сюди прийти?

Він не думав, як звучить його голос. Він не знав, що в ньому є гідність.

Якийсь час Рорк мовчки на нього дивився; в Кітінґу сталися більші зміни, ніж його опухле обличчя.

— Я не знаю, Пітере. Ні, якщо вони мають на увазі справжнє прощення. Якби мені завдали болю, я ніколи не пробачив би. Ніколи, якби йшлося про мою роботу. Не думаю, що одна людина може скривдити іншу, принаймні не істотно. Ані скривдити її, ані допомогти їй. Насправді мені немає що тобі пробачати.

— Краще б ти сказав, що почуваєшся скривдженим. Це було б не так жорстоко.

— Можливо.

— Ти не змінився, Говарде.

— Гадаю, що ні.

— Якщо це те покарання, що я повинен прийняти — я хочу, щоб ти знав, що я його приймаю і розумію. Колись я думав, що мені все легко зійде з рук.

— Ти змінився, Пітере.

— Я це знаю.

— Мені дуже шкода, якщо це покарання для тебе.

— Я знаю. Я вірю тобі. Але все нормально. Це лише останнє з покарань. Насправді я його відбув позавчора вночі.

— Коли вирішив прийти сюди?

— Так.

— Отож можеш уже не боятися. Що сталося?

Кітінґ сидів прямо, він був спокійним, не так, як три дні тому, коли дивився в обличчя людини в халаті, а майже сповнившись спокою. Він говорив повільно і без жалю.

— Говарде, я паразит. Я був паразитом усе життя. Ти зробив мої кращі проекти в Стентоні. Ти спроектував перший будинок, що я звів. Ти розробив проект «Космо-Слотника». Я годувався за твій рахунок і за рахунок інших людей, таких як ти, які жили ще до мого народження. За рахунок тих, хто збудував Парфенон, готичні собори, перші хмарочоси. Якби їх не існувало, я не знав би, як поставити один камінь на інший. Протягом усього свого життя я не додав навіть дверної клямки до того, що зробили раніше. Я взяв те, що не було моїм, і нічого не дав натомість. Я не мав що дати. Це не сцена, Говарде, я дуже добре усвідомлюю, що кажу. І я прийшов сюди просити ще раз мене врятувати. Якщо хочеш мене витурити, зроби це негайно.

Рорк повільно похитав головою і махнув рукою, мовчки запрошуючи Кітінґа продовжувати.

— Гадаю, ти знаєш, що мені як архітектору кінець. О, не зовсім кінець, але доволі близько до нього. Хтось міг би продовжувати так іще кілька років, але я не можу — через своє минуле, через те, ким я був. Або ж думав, що був. Люди не пробачають поразок. Я повинен відповідати їхнім уявленням про мене. Я можу робити це таким самим чином, як робив усе життя. Мені потрібна слава, якої я не заслуговую, за досягнення, що мені не належать, щоб зберегти ім'я; право на яке я не заробив. Мені дали останній шанс. Я знаю, що це мій останній шанс. І знаю, що нічого не можу створити. Я навіть не намагався нашкрябати щось і принести тобі виправити. Я прошу тебе зробити цей проект і дозволити мені поставити на ньому своє ім'я.

— Що за робота?

— Дільниця Кортландт.

— Житловий квартал?

— Так. Ти чув про нього?

— Я знаю про нього все.

— Говарде, тебе цікавлять проекти житлових кварталів?

— Хто тобі це запропонував? На яких умовах?

Кітінґ пояснив точно, безпристрасно, покладаючись на розмову з Тухі, наче це була копія судової постанови, що він її давно прочитав. Він витягнув із портфеля документи, поклав їх на стіл і продовжував говорити, поки Рорк переглядав папери. Один раз Рорк його перервав:

— Зачекай хвилину, Пітере. Просто помовч.

Кітінґ довго чекав. Він дивився, як Рорк неквапливо перекладає папери, але знав, що на папери він не дивиться. Рорк сказав: «Кажи далі», і Кітінґ слухняно продовжив розповідати, не ставлячи жодних запитань.

— Думаю, немає жодних причин, чому ти повинен робити це замість мене, — виснував він. — Якщо ти можеш виконати їхнє завдання, йди до них і зроби це сам.

Рорк усміхнувся:

— Гадаєш, мені вдасться оминути Тухі?

— Ні. Ні, думаю, не вдасться.

— Чому ти вважаєш, що мене цікавлять житлові квартали?

— А якого архітектора не зацікавили б?

— Згоден, мені це цікаво. Але не так, як ти думаєш.

Він встав. Його рухи були рвучкі, нетерплячі й напружені. Кітінґ уперше дозволив собі власну думку: він подумав, що дивно бачити Рорка у стані тамованого хвилювання.

— Пітере, дозволь мені все це обміркувати. Залиш це тут. Приходь до мене додому завтра ввечері. Я відповім тобі.

— Ти… не відмовляєшся?

— Поки що ні.

— Ти міг би… після всього, що сталося?..

— Під три чорти все це.

— Ти готовий подумати…

— Зараз, Пітере, я нічого не можу сказати. Я повинен усе обміркувати. Не розраховуй на це. Я можу захотіти вимагати від тебе неможливого.

— Будь-що, Говарде. Будь-що.

— Поговоримо про це завтра.

— Говарде, я… не знаю, як тобі й подякувати, навіть за те…

— Не треба мені дякувати. Якщо я погоджусь на це, у мене будуть власні причини. Я виграю від цього стільки ж, скільки й ти. Можливо, навіть більше. Просто пам'ятай, що я ніколи не працюю на інших умовах.

Наступного вечора Кітінґ прийшов до Рорка додому. Він не міг сказати, чекав він нетерпляче, чи ні. Контузія не минала. Він міг діяти, але не міг розмірковувати.

Стояв посеред кімнати і повільно роззирався навколо. Він був вдячний Рорку за все, про що той не згадав. Але він сам озвучив усе те, запитавши:

— Це ж будинок Енрайта, так?

— Так.

— Ти його збудував?

Рорк кивнув і сказав: «Сідай, Пітере», чудово все зрозумівши.

Кітінґ прийшов із портфелем; він поставив його на підлозі, оперши на свій стілець. Портфель був напхом напханий і здавався важким; він поводився з ним обережно. Потім він розвів руки і заклякнув у цій позі, запитавши:

— Ну?

— Пітере, ти можеш на мить уявити, що ти єдина людина на світі?

— Я думав про це протягом останніх трьох днів.

— Ні. Я кажу не про це. Ти можеш забути те, що тебе навчили повторювати, і подумати, добряче подумати своїм власним мозком? Є дещо, що я хотів би тобі пояснити. Це моя перша умова. Я скажу тобі, чого хочу. Якщо ти думатимеш про це так, як думає широкий загал, ти скажеш, що це нісенітниця. Але якщо ти це скажеш, я нічого не зможу зробити. Нічого, поки ти цілком не зрозумієш, усім своїм мозком, як це важливо.

— Я спробую, Говарде. Я був… відвертим із тобою вчора.

— Так. Якби було інакше, я негайно тобі відмовив би. Тепер я думаю, що ти, можливо, будеш здатним зрозуміти і зробити свою частину роботи.

— Ти хочеш узятися за цей проект?

— Можливо. Якщо натомість ти запропонуєш мені достатньо.

— Говарде, все, що ти захочеш. Усе. Я продав би свою душу…

— Це одна з речей, що я хочу тобі пояснити. Продати свою душу — найпростіше з усього на світі. Це те, що більшість робить щогодини. Якщо я попрошу тебе зберегти свою душу — ти зрозумієш, що це набагато важче?

— Так… Сподіваюся, що так.

— Добре… Я хочу, щоб ти обґрунтував, чому я повинен проектувати Кортландт. Я хочу, щоб ти зробив мені пропозицію.

— Ти можеш узяти всі гроші, що вони заплатять мені. Мені вони не потрібні. Ти можеш отримати вдвічі більше. Я подвою твій гонорар.

— Придумай щось краще, Пітере. Хіба це те, чим ти хотів мене спокусити?

— Ти врятуєш моє життя.

— Можеш назвати будь-яку причину, чому я мав би захотіти рятувати тобі життя?

— Ні.

— Тоді що?

— Це великий проект, Говарде. Гуманний підхід. Подумай про бідних, які живуть у нетрях. Якщо ти можеш дати їм гідні умови життя, то отримаєш задоволення від шляхетного вчинку.

— Пітере, вчора ти був чеснішим.

Опустивши очі, Кітінґ глухо сказав:

— Тобі сподобається це проектувати.

— Так, Пітере. Зараз ми заговорили однією мовою.

— Чого ти хочеш?

— Тепер послухай мене. Я працював над проблемою дешевого житла протягом багатьох років. Я ніколи не думав про бідних, які живуть у нетрях. Я думав про можливості сучасного світу. Нові матеріали, засоби, все те, що можна взяти і використати. Сьогодні з'явилося стільки нових матеріалів завдяки людському генію. З'явилися надзвичайні можливості будувати дешево, просто, розумно. Я мав багато часу, щоб дослідити це питання. Після храму Стоддарда я майже не мав роботи. Я не очікував на результати. Просто працював, бо не міг дивитися на певний матеріал, не розмірковуючи: а що можна з нього зробити? А щойно я починаю думати, відразу мушу працювати. Шукати відповідь, розв'язувати проблему. Я працював над цим протягом багатьох років. Мені подобається це. Я працював, тому що існувала проблема, що я хотів її залагодити. Хочеш дізнатися, як збудувати житло, що коштуватиме 15 доларів на місяць? Я покажу тобі, як збудувати за десять. — Кітінґ мимоволі нахилився вперед. — Але передусім я хочу, щоб ти подумав і сказав, що змусило мене роками працювати над цією проблемою. Гроші? Слава? Благодійність? Альтруїзм? — Кітінґ повільно похитав головою. — Гаразд. Ти починаєш розуміти. Тому, хоч би що ми робили, не говорімо про людей із нетрів. Вони не мають до цього жодного стосунку, хоча я й не заздрю людині, яка спробує пояснити це ідіотам. Ти знаєш, я ніколи не цікавлюся своїми клієнтами, лише їхніми архітектурними потребами. Я ставлюся до них як до елемента професійного завдання і проблеми, як до будівельного матеріалу — так само як я ставлюся до металу і цегли. Цегла і сталь не є метою моєї роботи. Як і клієнти. І ті, й ті є лише засобами. Пітере, перш ніж робити щось для інших людей, ти повинен стати людиною, яка в змозі зробити це. А для цього ти повинен любити те, що робиш, а не побічні ефекти праці. Роботу, а не людей. Твої власні дії, а не якийсь там об'єкт твоєї благодійності. Я буду радий, якщо люди, які цього потребують, житимуть краще у будинках, що їх спроектую я. Але це не основний мотив моєї праці. Ані моя причина. Ані моя винагорода.

Він пішов до вікна і зупинився, дивлячись на вогні міста, що мерехтіли на поверхні темної ріки.

— Учора ти запитав: «А який архітектор не зацікавиться житловими кварталами?». Я ненавиджу навіть саму цю ідею. Гадаю, ми повинні забезпечити пристойними квартирами людей, які заробляють 15 доларів на тиждень. Але не за рахунок тих, які заробляють трохи більше. Не тоді, коли заради цього піднімають податки, піднімають ціни на оренду, змушуючи людину, яка заробляє 40 доларів на тиждень, жити у щурячій норі. Це те, що відбувається в Нью-Йорку. Ніхто не може дозволити собі винайняти сучасну квартиру — за винятком дуже багатих і жебраків. Ти бачив перебудовані кам'яниці, в яких живуть середньостатистичні сім'ї? Бачив їхні крихітні кухоньки і каналізацію? Вони змушені жити так, бо недостатньо бідні. Вони заробляють сорок доларів на тиждень, але їх не впустять у нове, профінансоване державою житло. Але вони платять податки і тим самим фінансують це кляте будівництво. А разом з податками зростає вартість оренди. І вони змушені переходити з перебудованих кам'яниць до неперебудованих, а з них — до квартир із суміжними кімнатками. Я не маю жодного бажання карати людину, яка заробляє лише 15 доларів на тиждень. Але будь я проклятий, якщо розумію, навіщо карати людину, яка заробляє сорок — і карати її на користь менш кваліфікованого працівника. Звісно ж, стосовно цього є чимало теорій і величезних томів обговорень. Але лише поглянь на результати. Однак архітектори двома руками голосують за державне будівництво. Ти бачив принаймні одного архітектора, який не закликав би розробити містобудівну документацію? Я хотів би поставити йому єдине запитання: звідки в нього певність, що план затвердять і що це буде саме його план? І навіть якщо так станеться, яке право він має нав'язувати його іншим? А коли ні, що станеться з його роботою? Думаю, він відповість, що більше не хотітиме такої роботи. Він захоче рад, консультацій, співпраці та взаємодії. І в результаті постане «Марш століть». Пітере, кожен із вас у тому комітеті значно краще працює наодинці, ніж ви восьмеро гуртом. Іноді запитуй у себе, чому так.

— Думаю, я це знаю… Але Кортландт…

— Так, Кортландт. Так, я розповів тобі про все, у що я не вірю, і ти зрозумієш, чого я хочу і яке право маю цього хотіти. Я не вірю в державне будівництво. Я й чути не хочу про шляхетну мету. Я не думаю, що всі такі цілі шляхетні. Але це теж не має значення. Мені це не цікаво. Ні те, хто житиме в будинку, ні ті, за чиїм наказом він збудований. Лише сам будинок. Якщо його потрібно побудувати, це треба зробити добре.

— Ти… хочеш це будувати?

— Усі ці роки, працюючи над цією проблемою, я не сподівався побачити результат у практичному втіленні. Я вмовляв себе не плекати марних надій. Я знав, що в мене не буде шансу показати, що можна зробити у великих масштабах. Оце ваше державне будівництво, зокрема, зробило всі будинки такими дорогими, що приватні власники не можуть дозволити собі таких проектів. Не можуть дозволити навіть звести багатоквартирний будинок із низькою орендною платою. Жоден уряд ніколи не дасть мені роботи. Ти це чудово розумієш. Ти сказав, що я не обійду Тухі. А він не один. Жодна група, правління, комітет чи комісія ніколи не давали мені роботи — ні громадського будівництва, ні приватного, якщо хтось не боровся за мене так, як Кент Лансінґ. На це є причини, але ми не обговорюватимемо їх зараз. Я хочу, щоб ти знав, навіщо мені потрібен ти. Тому те, що ми зробимо, буде чесним обміном.

— Я тобі потрібен?

— Пітере, мені подобається ця робота. Я хочу побачити ці будинки зведеними. Я хочу зробити їх реальними і живими. Але все живе — неподільне. Розумієш, що це означає? Ціле, чисте, завершене, непорушне. Ти знаєш, що становить підґрунтя принципу інтегрованого цілого? Думка. Одна-єдина думка, що охоплює ціле і всі його частини. Думка, що її ніхто не може змінити. Я хочу спроектувати Кортландт. Хочу побачити дільницю збудованою. Хочу побачити, як вона постане саме такою, як її спроектую я.

— Говарде… Я не скажу, що це «нісенітниця».

— Ти розумієш?

— Так.

— Мені подобається отримувати гроші за свою роботу. Але цього разу я можу обійтися без них. Мені подобається, коли люди знають, що це мій проект. Але я можу відмовитися і від цього. Я хочу, щоб мешканці стали щасливі завдяки моїй роботі. Але це не має великого значення. Єдине, що має значення, моя мета, винагорода, на початку і в кінці — сама робота. Робота, зроблена по-моєму. Пітере, немає нічого в світі, що ти можеш запропонувати мені, лише це. Запропонуй мені це й отримаєш усе, що я можу тобі дати. Робота, виконана по-моєму. Особиста, себелюбна, егоїстична мотивація. Тільки так я працюю. Такий я є.

— Так, Говарде. Я розумію. Всією душею.

— І ось що я тобі пропоную: я проектуватиму Кортландт. Ти поставиш на проекті своє ім'я. Отримаєш усі гроші. Але ти гарантуватимеш, що дільницю збудують саме так, як її спроектую я.

Кітінґ якийсь час дивився на нього замисленим, спокійним поглядом.

— Добре, Говарде. — І додав: — Я не відповів одразу, щоб показати тобі, що я точно зрозумів, про що ти просиш і що я обіцяю.

— Ти розумієш, що не буде легко?

— Я знаю, що це буде страшенно складно.

— Атож. Тому що це дуже великий проект. А надто тому, що це державний проект. До нього буде залучено дуже багато людей, і кожен матиме владу, що її захоче використати так чи інак. Перед тобою буде складна битва. Тобі потрібна мужність, що дорівнюватиме моїм переконанням.

— Я намагатимуся відповідати твоїм очікуванням, Говарде.

— Ти не зможеш, поки не зрозумієш, що я дарую тобі довіру, священнішу та шляхетнішу — якщо тобі подобається це слово — за будь-який вияв альтруїзму. Якщо ти не зрозумієш, що це не послуга, що я не роблю це ані для тебе, ані для майбутніх орендарів, а лише для себе, то нічого не вийде — винятково на цих умовах.

— Так, Говарде.

— Ти повинен виробити власний спосіб досягнути цього. Ти муситимеш укласти залізобетонний контракт зі своїми шефами, а потім боротися з кожним бюрократом, який що п'ять хвилин перешкоджатиме тобі протягом наступного року або й довше. Я не матиму жодних гарантій, окрім твого чесного слова. Ти готовий мені його дати?

— Я даю тобі своє слово.

Рорк витягнув із кишені два друкованих аркуші та простягнув йому:

— Підпиши.

— Що це таке?

— Угода між нами, в якій зазначено умови. Копія для кожного з нас. Імовірно, вона не має юридичної сили. Але я триматиму це над твоєю головою, наче меч. Я не зможу позиватися на тебе до суду, але зможу це оприлюднити. Якщо тобі потрібен престиж, ти не дозволиш вийти цьому на широкий загал. Пам'ятай, якщо мужність певної миті покине тебе, ти втратиш усе. Але якщо дотримаєшся слова — а я даю тобі своє, тут це зазначено — я ніколи нікому про це не розповім. Кортландт буде твоїм.

Того дня, коли все закінчиться, я пришлю тобі цей папірець, і ти зможеш його спалити, якщо захочеш.

— Добре, Говарде.

Кітінґ підписав, передав ручку Рорку, і він теж підписав.

Кітінґ якусь мить мовчки дивився на Рорка, а потім повільно, наче намагаючись розпізнати якусь розпливчасту форму власної думки, мовив:

— Кожен би сказав, що ти дурень… Кожен би сказав, що я отримую все…

— Ти отримаєш усе, що суспільство може дати людині. У тебе будуть гроші. Ти отримаєш славу чи почесті, що їх хтось захоче тобі віддати. Ти отримаєш вдячність, що її, можливо, відчуватимуть орендарі. А я — я отримаю те, чого мені не зможе дати жодна людина, крім мене самого. Я збудую Кортландт.

— Говарде, ти отримаєш більше за мене.

— Пітере! — голос Рорка лунав тріумфально. — Ти розумієш?

— Так…

Рорк оперся на стіл і доброзичливо розсміявся; це був найщасливіший сміх, що його Кітінґ чув за все своє життя.

— Усе вдасться, Пітере. Все вдасться. Все буде добре. Ти зробив дещо чудове. І не зіпсував нічого словами вдячності.

Кітінґ мовчки кивнув.

— А зараз, Пітере, розслабся. Хочеш випити? Сьогодні ми не обговорюватимемо деталей. Просто сиди і звикай до мене. І перестань нарешті боятися мене. Забудь усе, що ти сказав учора. Почнімо все спочатку. Тепер ми партнери. Ти повинен зробити свою частку. Це значна частина. До речі, така, на мою думку, має бути співпраця. Ти візьмеш на себе людей. Я збудую. Кожен зробить те, що вміє найкраще, і так щиро, як тільки може.

Він підійшов до Кітінґа і простягнув руку.

Сидячи і не піднімаючи голови, Кітінґ узяв його руку і стиснув її.

Коли Рорк приніс випити, Кітінґ зробив три великих ковтки і почав роздивлятися кімнату. Його пальці міцно стискали склянку, рука була тверда; але лід інколи дзенькав, хоча кисть начебто не ворушилася.

Важкий погляд блукав кімнатою, зупиняючись на Рорковій постаті. Він подумав: «Ні, це не зумисне, не для того, щоб мене образити, він не може інакше — але ця його постава, цей вигляд людини, задоволеної життям»… І зненацька він усвідомив, що насправді ніколи не вірив, що людина може радіти самому фактові буття.

— Ти… такий молодий, Говарде… Такий молодий… Якось я сказав, що ти надто старий і серйозний… Пам'ятаєш, коли ти працював на мене у Франкона?

— Облиш це, Пітере. У нас все чудово і без спогадів.

— Це тому, що ти добрий. Зачекай, не треба супитися. Дозволь, я скажу. Я повинен дещо сказати. Знаю, що ти не хотів би про це згадувати. Господи, і я не хотів, щоб ти про це згадував! Я мусив був душевно приготуватися до цього, того вечора — до тих слів, що ти міг кинути мені в обличчя. Але ти нічого не сказав. Якби все було навпаки і це ти прийшов до мене — можеш собі уявити, що я зробив би чи сказав би? Ти не достатньо марнославний для цього.

— Чому ж ні? Я аж надто марнославний. Якщо ти обираєш це слово. Я ніколи не роблю порівнянь. Ніколи не думаю про себе у зв'язку з чимсь іншим. Я відкидаю навіть ідею вважати себе частиною чогось. Я абсолютний егоїст.

— Так. Ти такий. Але егоїсти інакші. І ти інакший. Ти найбільший егоїст і найдобріша людина з усіх, кого я знаю. І це звучить безглуздо.

— Можливо, самі ці концепції безглузді. Можливо, вони не означають того, що люди звикли в них вкладати. Але облишмо цю тему. Якщо хочеш поспілкуватися, поговорімо краще про те, що робитимемо. — Він відхилився і подивився у вікно. — Це буде он там. Та темна смуга — це ділянка для Кортландту. Коли все буде завершено, я бачитиму її з вікна. Вона стане частиною міста. Пітере, я колись казав тобі, як люблю це місто?

Кітінґ вихилив склянку.

— Гадаю, мені пора йти, Говарде. Мені… мені щось недобре сьогодні.

— Я зателефоную за декілька днів. Краще нам зустрічатися тут. Не приходь до мене на роботу. Не треба, щоб тебе там бачили — хтось зможе здогадатися. До речі, пізніше, коли я зроблю ескізи, ти їх скопіюєш у власній манері. Деякі люди можуть упізнати мій стиль креслення.

— Так… Домовилися…

Кітінґ підвівся, якусь мить нерішуче дивився на свій портфель, а потім підняв його. Він пробурмотів якісь нерозбірливі слова прощання, взяв свого капелюха й пішов до дверей, потім зупинився і знову глипнув на портфель.

— Говарде… Я приніс дещо, що хотів би тобі показати…

Він повернувся до кімнати і поклав портфель на стіл.

— Я не показував цього нікому. — Його пальці тремтіли, коли він відкривав замки. — Ані матері, ані Еллсвортові Тухі… Я хочу, щоб ти просто мені сказав, чи тут є щось…

Він простягнув Роркові шість своїх полотен.

Рорк почав розглядати їх, одне за одним. Дивився на них довше, ніж було необхідно. Наважившись підвести очі, він похитав головою, мовчки відповідаючи на запитання, що Кітінґ його не закінчив.

— Запізно, Пітере, — лагідно мовив він.

Кітінґ кивнув головою:

— Гадаю, я… це знав.

Коли Кітінґ вийшов, Рорк притулився до дверей, заплющивши очі. Його опанував неймовірний жаль.

Ніколи досі він не відчував нічого схожого — навіть тоді, коли Генрі Камерон звалився біля його ніг в бюро, навіть тоді, коли Стівен Меллорі, лежачи на ліжку, істерично ридав перед ним. Там все було зрозуміло. А зараз був жаль — повне усвідомлення людини, в якої не залишилося ані гідності, ані надії, відчуття кінця, без сподівання на порятунок. У цьому почутті було щось ганебне — його власний сором, що він змушений виносити такий вирок іншій людині, що в його почуттях немає місця навіть на бліду подобу поваги.

«Як шкода», — подумав він, і здивовано підвів голову. Він подумав, що щось страшенно неправильно в цьому світі, де це страшне відчуття називають чеснотою.

9

Вони сиділи на березі озера: Вайненд згорбився, примостившись на камені, Рорк розтягнувся на землі, Домінік сиділа прямо, розклавши колом на траві свою блідо-блакитну спідницю.

Будинок Вайненда височів на пагорбі позаду них. Тераси поступово здіймалися вгору від землі, перетворюючи пагорб на сходи. Сам будинок складався з горизонтальних прямокутників, які йшли вгору до вертикальної проекції, що розрізала їх групами ніш, дедалі менших за розміром, кожна з яких була окремою кімнатою, розмір і форма якої становили послідовні кроки у серії поєднуваних ліній поверхів. Здавалося, наче з просторої вітальні на першому рівні рука повільно пішла вгору, формуючи наступний виступ ретельним дотиком, потім зупинилася і знову рушила окремими, чимраз коротшими, різкішими рухами, а потім завмерла, відірвалася від контурів будинку, що сягав до небес. Здавалося, повільний ритм посилювався, наростав, а у фіналі розпадався на стакато.

— Мені подобається дивитися на будинок звідси, — озвався Вайненд. — Учора я провів тут цілий день, розглядаючи гру світла на стінах. Говарде, проектуючи будинок, ти точно знаєш, як сонце освітлюватиме його у різний час із будь-якого кута? Ти контролюєш сонце?

— Звісно, — відповів Рорк, не піднімаючи голови. — На жаль, я не можу контролювати сонце зараз. Посунься, Ґейле. Ти застиш його мені. А я люблю відчувати його проміння на спині.

Вайненд гепнувся на траву. Рорк лежав долілиць, поклавши голову на руку, руде волосся яскравіло на білому рукаві, другу руку він витягнув уперед, притиснувши долоню до землі. Домінік дивилася на стеблинки трави між його пальцями, що іноді ворушилися, зминаючи бадилинки з лінивою чуттєвою насолодою.

За ними простягалося озеро. Гладка поверхня темнішала вздовж узбережжя, наче дерева вдалечині присувалися ближче, щоб обійняти водойму на ніч. Сонце блискучою смугою розтинало воду. Домінік дивилася на будинок і думала, що хотіла б стояти біля вікна, дивитися вниз і бачити постать у білому, що лежала на пустельному березі біля підніжжя пагорба, і руку на землі, — втомлену і спустошену людину.

Вони вже місяць жили в новому домі. Вона ніколи не думала, що так станеться. Але Рорк сказав:

— Місіс Вайненд, будинок буде готовим за десять днів.

І вона відповіла:

— Чудово, містере Рорк.

Вона полюбила будинок, дотик до поруччя сходів, стіни, що оточували повітря, яким вона дихала. Вона полюбила вмикати світло ввечері й саме світло, що бігло дротами, які він проклав, воду, що струменіла з-під крана, який він приєднав до трубопроводу; тепло вогню серпневими вечорами перед каміном, що його до останнього каменя збудовано за його ескізами. Вона думала: «Щомиті… кожна моя життєва потреба…». Вона думала: «Чому б і ні? Те саме з моїм тілом — легені, кровоносні судини, нерви, мозок — усе в його владі». Вона відчувала себе єдиним цілим із цим будинком.

Любила ночі, коли, лежачи в обіймах Вайненда, розплющувала очі й бачила спальню, створену Рорком. Зціплювала зуби від хворобливої насолоди, що наполовину була реакцією тіла, а наполовину насмішкою незадоволеного голоду в її тілі, й підкоряючись, вона не знала, хто з чоловіків подарував їй цю насолоду, один із них чи обидва.

Вайненд спостерігав, як вона проходжає кімнатами, спускається сходами, стоїть біля вікна. Сказав був: «Я ніколи не думав, що будинок можна спроектувати для жінки, наче сукню. Ти не бачиш себе в ньому так, як я, ти не можеш побачити, як цей будинок тобі пасує. Кожен кут, кожну дрібничку в кожній кімнаті підібрано для тебе. Цей будинок підібрано до твого зросту, форми твого тіла. Навіть текстура стін дивовижним чином пасує до твоєї шкіри. Це храм Стоддарда, тільки збудований для однієї людини, і ця людина моя. Це саме те, чого я прагнув. Місто не дотикається до тебе. Я завжди боявся, що місто вкраде тебе від мене. Воно дало мені все, що я маю. Часом мені здається, що воно зажадає плати за це. Але тут ти в безпеці, ти моя». Вона хотіла закричати: «Ґейле, тут я належу йому так, як ніколи ще не належала!».

Рорк був єдиним гостем, якого Вайненд запросив до будинку. Вона змирилася з його візитами на вихідних. Це було найважче. Знала, що він приїжджав не для того, щоб заподіяти їй біль, а на запрошення Вайненда, що його товариство Роркові подобалося. Вона згадала, як сказала одного вечора, поклавши руку на поруччя сходів, що вели нагору до її спальні:

— Містере Рорк, приходьте снідати, коли захочете. Просто натисніть кнопку виклику у вітальні.

— Дякую вам, місіс Вайненд. На добраніч.

Лише одного разу вона на мить залишилася з ним наодинці; вона всю ніч не склепила очей, думаючи про те, що він у кімнаті навпроти холу. Вийшла з дому, поки всі ще спали, спустилася до підніжжя пагорба і відчула, як їй стає легше у незвичній нерухомості землі, у нерухомості вранішнього світла, хоча сонця ще не було на небі, серед статичного листя в мерехтливій очікувальній тиші. Вона почула кроки за спиною, зупинилася і притулилася до стовбура дерева. Рорк перекинув через плече купальний костюм і йшов до озера скупатися. Він зупинився перед нею, і вони постояли, помовчавши разом з усім світом, дивлячись одне на одного. Він нічого не сказав, просто повернувся і пішов. Домінік стояла далі, притулившись до дерева. А потім повернулася в будинок.

Зараз, сидячи біля озера, вона почула, як Вайненд каже Роркові:

— Говарде, ти здаєшся найбільшим лінюхом на світі.

— Так і є.

— Я не бачив, щоб іще хтось так розслаблявся.

— Спробуй не поспати три ночі поспіль.

— Я пропонував тобі приїхати вчора.

— Я не міг.

— Ти тут не знепритомнієш?

— Я б залюбки. Це чудово. — Здійняв голову, його очі сміялися, наче він не бачив будинок на пагорбі, наче не говорив про нього. — Ось так я хотів би померти, розтягнувшись на якомусь узбережжі, просто заплющити очі й ніколи їх уже не розплющувати.

Вона подумала: «Він думає про те ж, що і я — про цю мить зранку. Ґейл не зрозуміє — це не про нього і Ґейла, а цього разу про нього і про мене».

Вайненд сказав:

— Ти клятий бовдур. Це на тебе не схоже, навіть якщо це жарт. Щось тебе вбиває. Що?

— Вентиляційні шахти, цієї миті. Дуже вперті вентиляційні шахти.

— Для кого?

— Для клієнтів… У мене зараз різноманітні клієнти.

— Ти мусиш працювати вночі?

— Так — саме для цих людей. Дуже особливе замовлення. Не можу навіть принести його до бюро.

— Про що ти?

— Ні про що. Не зважай. Я напівсонний.

Вона подумала: «Це данина Ґейлові, довіра переможця — він розслабився наче кіт, а коти відпочивають лише в присутності тих, кого люблять».

— Після вечері я зажену тебе нагору, замкну двері, — сказав Вайненд, — і залишу на дванадцять годин виспатися.

— Гаразд.

— Хочеш прокинутися рано? Ходімо поплаваємо вдосвіта.

— Ґейле, містер Рорк втомлений, — різко мовила Домінік.

Рорк оперся на лікті й глянув на неї. Вона побачила в його погляді розуміння.

— Ґейле, ти переймаєш погані звички заміських жителів, — продовжила вона, — нав'язуючи свій сільський розклад гостям із міста, які не звикли до цього.

Вона думала: «Нехай вона залишиться моєю — ця єдина мить, коли ти йшов до озера, — не дозволь Ґейлові забрати і її, як усе інше».

— Ти не можеш командувати містером Рорком, наче він твій працівник у «Знамені».

— Я не знаю жодної людини в світі, якою хотів би керувати більше, ніж містером Рорком, — весело сказав Вайненд, — якщо це зійде мені з рук.

— Тобі це і сходить із рук.

— Я не проти того, щоб мною покерували, місіс Вайненд, — відповів Рорк. — Якщо це такий здібний чоловік, як Ґейл.

«Дозволь мені виграти цього разу, — думала вона, — будь ласка, дозволь мені виграти. Тобі це нічого не варто — це безглуздо і геть нічого не означає, — але відмов йому, відмов йому заради пам'яті про цю мить, що належала не йому».

— Думаю, містере Рорк, вам краще відпочити. Вам потрібно завтра виспатися. Я накажу слугам не турбувати вас.

— Ні, не варто, місіс Вайненд, дякую, за кілька годин я очуняю. Я люблю плавати до сніданку. Ґейле, постукай у мої двері, коли будеш готовим, і підемо плавати.

Вона обвела поглядом поверхню озера і безлюдні, без жодного іншого будинку поблизу, пагорби — тільки вода, дерева і сонце, їхній світ — і подумала, що він має рацію — вони належали одне одному, всі троє.

Проект Кортландту представляв шість 15-поверхівок, кожну з яких було спроектовано у вигляді зірки неправильної форми із променями, що розходилися від центральної споруди. Ці споруди мали ліфти, сходи, опалення та всі комунікації. Житлові приміщення йшли від центру подовгастими трикутниками, із трьох сторін впускаючи світло й повітря. Стелі виготовлено із блоків, внутрішні стіни викладено пластиковими плитками, що їх не потрібно було ані штукатурити, ані фарбувати. Системи обігріву та електропроводка ховалися в металевих трубах, прокладених уздовж плінтусів; їх можна було легко демонтувати і за необхідності замінити; кухні та ванні кімнати було виготовлено у вигляді заводських блоків; внутрішні перегородки з легкого матеріалу ховалися в стіну, щоб перетворити приміщення в одну велику кімнату чи розділити його; коридорів та вестибюлів було небагато, тому їх легко було прибирати, витрачаючи мінімум коштів та робочої сили на їхнє утримання. Весь план був композицією трикутників. Будинки з бетонних блоків утворювали комплексне поєднання простих чітких ліній; жодних орнаментів — вони просто не були потрібні; сама форма будинків була досконала, наче скульптура.

Еллсворт Тухі навіть не поглянув на плани, розкладені Кітінґом на його столі. Він витріщився на ескіз у перспективі, роззявивши рота.

Потім відкинув голову назад і розреготався.

— Пітере, — сказав він, — ти геній.

І дoдав:

— Думаю, ти чудово розумієш, про що я. — Кітінґ незворушно, без цікавості поглянув на нього. — Ти досягнув успіху в тому, в чому я намагався досягти все життя, у тому, що цілі покоління і криваві битви минулого намагалися здобути. Знімаю перед тобою капелюха, Пітере, у захваті та благоговінні.

— Подивися на плани, — апатично сказав Кітінґ. — Квартири можна орендувати по 10 доларів.

— Не маю в цьому ані найменшого сумніву. Не мушу дивитися. О так, Пітере, цей проект пройде. Не хвилюйся. Його затвердять. Пітере, вітаю.

— Ти клятий дурень! — кричав Ґейл Вайненд. — Що ти замислив?

Він жбурнув Роркові примірник «Знамена», розгорнутий на внутрішній сторінці. Під світлиною стояв підпис: «Архітектурний ескіз дільниці Кортландт, проект, вартістю п'ятнадцять мільйонів доларів, буде виконано в Асторії, Лонґ-Айленд, архітектори Кітінґ і Дюмонт».

Рорк глянув на фотографію і запитав:

— Ти про що?

— Ти збіса добре знаєш, про що. Думаєш, я обираю речі для своєї художньої галереї за підписами, що стоять під ними? Якщо це спроектував Пітер Кітінґ, я з'їм весь наклад сьогоднішнього «Знамена».

— Це спроектував Пітер Кітінґ, Ґейле.

— Ти дурень. Що ти хочеш довести?

— Якщо я не хочу розуміти, про що ти, я цього не зрозумію, незважаючи на те, що ти скажеш.

— О, тобі доведеться, коли я надрукую статтю про те, що цей будівельний проект створив Говард Рорк! Із цього вийде сенсаційна історія і жарт над таким собі містером Тухі, хлопець якого ховається за іншими хлопцями у більшості цих клятих проектів.

— Надрукуй, і я чорта з тебе висуджу.

— Ти справді так вчиниш?

— Так, Ґейле. Ти не розумієш, що я не хочу це обговорювати?

Вайненд показав фото Домінік і запитав:

— Хто це спроектував?

Вона мигцем глянула на знімок і відповіла:

— Звісно.

— Що це за «світ, що змінюється», Алво? Змінюється на що? Із чого? Хто його змінює?

Алва Скаррет набрав почасти занепокоєного вигляду, одначе поводився нетерпляче, глянув на коректуру своєї передовиці на Вайнендовому столі «Материнство у світі, що змінюється».

— Ґейле, що за чортівня? — байдуже промимрив Скаррет.

— Саме про це я в тебе й запитую: що це за чортівня? — Вайненд узяв коректуру і вголос прочитав: «Світ, що ми його знали, загинув, і не варто себе дурити. Ми не можемо повернутися назад, ми повинні йти вперед. Сучасні матері повинні стати прикладом, піднявшись над своїми почуттями та егоїстичною любов'ю до власних дітей на вищий щабель, охопивши своєю любов'ю інших дітей. Матері повинні любити кожну дитину — в своєму будинку, на своїй вулиці, в своєму місті, окрузі, штаті, країні й у всьому світі — так само, як люблять своїх маленьких Мері чи Джонні». — Вайненд гидливо зморщив ніс: — Алво?.. Молоти нісенітниці — це нормально. Але — аж такі нісенітниці?

Алва Скаретт не підводив очей.

— Ґейле, ти відстав від часу, — сказав він. Говорив тихо; в його голосі пролунало попередження, наче щось у ньому вишкірило зуби, застерігаючи на майбутнє.

Це була така дивна поведінка для Алви Скаррета, що Вайненд утратив бажання продовжувати розмову. Він перекреслив передовицю; але синій олівець ніби втомився, і лінія закінчилася закарлючкою. Він сказав:

— Іди, Алво, і накалякай щось інше.

Скаррет підвівся, взяв аркуш паперу і мовчки вийшов із кімнати.

Вайненд дивився йому вслід, здивований, спантеличений і трохи роздратований.

Він уже кілька років зауважував тенденцію, що поступово, непомітно охоплювала його газету, без жодних його вказівок. Він помітив обережні наголоси в новинах, натяки, двозначності, певні епітети у певних місцях, акценти, розставлені на певних темах, нікому не потрібні вставки з політичними коментарями. Якщо йшлося про суперечки між працівником і працедавцем, останнього завжди подавали винним, незалежно від фактів. Коли йшлося про минуле, це завжди було «наше темне минуле» або «наше мертве минуле». Якщо писали про чиюсь особисту зацікавленість, її завжди називали «егоїстичною мотивацією» або «жадібністю». Відповіддю на визначення «віджилий індивідуаліст» у кросворді було слово «капіталіст».

Вайненд не зважав на це, презирливо підсміюючись. Він вважав, що його персонал чудово вишколений: якщо це популярний сленг, хлопці автоматично його використовують. Це нічогісінько не означало. Він лише викреслював такі слова з передовиць, решта не мала значення. Це було лише миттєвою модою — а він пережив стільки короткочасних тенденцій.

Він не переймався кампанією під гаслом: «Ми не читаємо Вайненда». Він знайшов одну з їхніх листівок у туалеті та приліпив її на лобове скло свого «Лінкольна», дописав: «Ми теж», і їздив так доволі довго, аж поки це нарешті зауважив і сфотографував журналіст із нейтральної газети. Протягом кар'єри йому доводилося боротися, вислуховувати прокльони та погрози від найвідоміших видавців і найпідступніших представників фінансового світу. Він міг не боятися вибриків якогось там Ґаса Вебба.

Він знав, що «Знамено» втрачає популярність. «Це тимчасово», — сказав він Скарретові, стенаючи плечима. Він започатковував конкурс жартівливих віршиків, розмістив купони на купівлю платівок зі знижками, побачив незначне підвищення накладів і негайно забув про проблему.

Він не міг змусити себе працювати на повну силу. І ніколи не мав аж такого бажання працювати. Щоранку приходив на роботу, сповнений завзяття. Але за годину ловив себе на тому, що розглядає стики панелей, подумки декламуючи дитячі віршики. Це була не нудьга, не задоволене позіхання, а радше тягучий біль від того, що хочеться позіхнути, але не вдається. Не можна було сказати, що йому не подобалася його робота. Він лише втратив до неї смак; цього було не достатньо, щоб зважитися на якесь рішення, і не достатньо, щоб себе опанувати; цього було достатньо лише для того, щоб поморщити носа.

Він невиразно відчував, що все це зумовлено новими тенденціями у смаках суспільства. Він не бачив підстав, чому б не підіграти цій примсі так само майстерно, як він підігрував усім іншим. Але не міг. Він не відчував моральних сумнівів. Це не була ні усвідомлена і раціонально обґрунтована позиція, ні демонстративна поведінка в ім'я якихось важливих переконань; лише обридливе почуття, щось схоже на цнотливу огиду: нерішучість, що її відчуваєш, перед тим як вступити в багно. Він думав: «Це не має значення. Це не триватиме довго. Я повернуся, коли маятник нахилиться в іншому напрямку, а зараз краще перечекати».

Він не міг сказати, чому після сутички з Алвою його охопило важке передчуття, гостріше, ніж зазвичай. Він подумав, як це дивно, що Алва почав писати такі нісенітниці. Але було ще щось у тому, як він вийшов із кабінету, майже зухвалість, наче він більше не має необхідності дослухатися до думки шефа.

«Я повинен звільнити Алву, — подумав він, і, ошелешений, сам із себе засміявся. — Звільнити Алву Скаррета? Це однаково, що зупинити Землю або — про це навіть подумати страшно — перестати видавати „Знамено“».

Але цього літа й осені траплялися дні, коли він любив «Знамено». Він сідав за свій стіл, поклавши руку на розгорнуту перед ним сторінку, коли ще свіже чорнило відбивалося на долоні, й усміхався, побачивши на сторінках «Знамена» ім'я Говарда Рорка.

Він сказав кілька слів усім відділам: рекламувати Говарда Рорка. У рубриках про мистецтво, нерухомість, передовицях, авторських колонках згадки про Рорка і його роботи почали з'являтися регулярно. Нелегко було знайти привід згадати ім'я архітектора в пресі, інформація про будівництво зазвичай не викликає великого зацікавлення, але «Знамено» примудрялося придумувати геніальні підстави, щоб згадати Рорка. Вайненд редагував кожне слово у тих статтях. Матеріали, що з'являлися на сторінках «Знамена», було написано з винятково хорошим смаком, і це вражало. Не було жодних сенсаційних історій, жодних фотографій Рорка за сніданком, жодних спроб заінтригувати людей, а також намагань подати його з погляду комерції; лише виважена вдячна данина величі митця.

Вайненд ніколи не говорив про це Рорку, і Рорк ніколи про це не згадував. Вони не обговорювали «Знамено».

Щовечора, повертаючись до свого нового будинку, Вайненд бачив «Знамено» на столі у вітальні. Він заборонив цю газету вдома, відколи одружився. Але, побачивши її вперше, всміхнувся і промовчав.

Одного вечора він зненацька заговорив про це. Гортав сторінки, аж поки натрапив на статтю, присвячену літнім курортам, більшу частину якої складав опис долини Монаднок. Він підвів голову і глянув на Домінік, яка сиділа біля каміна в іншому кінці кімнати.

— Дякую, люба, — сказав він.

— За що, Ґейле?

— За те, що розумієш, коли я радий бачити «Знамено» в моєму домі.

Вайненд підійшов і сів поруч із нею на підлозі. Обійняв її худенькі плечі та сказав:

— Подумай про всіх цих політиків, кінозірок, великих князів і орденоносних убивць, про яких «Знамено» трубило всі ці роки. Подумай про «хрестові походи» проти трамвайних компаній, районів «червоних ліхтарів» і вирощених вдома овочів. Уперше, Домінік, я можу сказати те, що думаю.

— Так, Ґейле…

— Уся ця влада, що я її прагнув, яку отримав і якою ніколи не користувався… Зараз вони можуть побачити, на що я здатний. Я примушу їх визнати його так, як він на це заслуговує. Я дам йому славу, що він її вартий. Що таке громадська думка? Її формую я.

— Ти думаєш, він цього хоче?

— Можливо, й ні. Мені байдуже. Йому це потрібно, і він це отримає. Я хочу, щоб отримав. Як архітектор він є власністю суспільства. Він не зможе заборонити газеті писати про нього.

— Ця стаття про нього — ти сам її писав?

— Майже все.

— Ґейле, ти міг би стати блискучим журналістом.

Кампанія дала результати, але доволі несподівані. Масовому читачеві було байдуже. Але в інтелектуальних колах, у світі мистецтва, у фаховому середовищі з Рорка сміялися. Деякі зауваження переповіли Вайнендові: «Рорк? О так, хатній Вайнендів улюбленець», «Модний хлопчик „Знамена“», «Геній жовтої преси», «„Знамено“ зараз продає мистецтво — отримай дві упаковки за ціною однієї», «А хіба ви не знали? Це те, що я завжди думав про Рорка — талант, який пасує газеткам Вайненда».

— Ще побачимо, — зневажливо гмикнув Вайненд і продовжив свій «хрестовий похід».

Він віддавав Роркові кожне замовлення від людей, на яких здатен був натиснути. Починаючи з весни, він привіз Рорку контракти на будівництво яхт-клубу на Гудзоні, адміністративної споруди і двох приватних резиденцій.

— Я даватиму тобі більше, ніж ти подужаєш, — сказав він. — Я допоможу тобі надолужити всі твої змарновані роки.

Одного вечора Остін Геллер сказав Роркові:

— Можливо, це трішки безцеремонно, та як на мене, Говарде, ти потребуєш поради. Так, звісно, я про цей абсурдний галас навколо твого імені, що його здійняв містер Ґейл Вайненд. Ви з ним стали нерозлучними друзями, що не вкладається в жодні раціональні рамки. Зрештою, люди поділяються на різні класи — ні, я не говорю мовою Тухі, — але існують певні межі між людьми, що їх не можна переступати.

— Так, існують. Але ніхто ніколи не визначив, де саме вони повинні проходити.

— Добре, з ким ти приятелюєш — це твоя власна справа. Але є дещо, чому конче необхідно покласти край — і ти хоч раз до мене дослухайся.

— Я слухаю.

— Звісно, це чудово, всі ці замовлення, що тебе ними завалили. Я впевнений, що Вайненд отримає винагороду і підніметься вище на кілька кіл пекла, в якому він, безперечно, опиниться. Але він повинен зупинити рекламний потік, що його спрямував на тебе в «Знамені». Ти мусиш зупинити його. Невже ти не розумієш, що підтримки цієї газети досить, щоб дискредитувати будь-кого? — Рорк промовчав. — Це шкодить тобі у професійному сенсі.

— Я знаю.

— Ти примусиш його зупинитися?

— Ні.

— Але чому, заради всього святого?

— Остіне, я пообіцяв тебе вислухати. Але не казав, що говоритиму про нього.

Пізнього осіннього пообіддя Вайненд зазирнув до Роркового бюро, як він це часто робив наприкінці робочого дня, і коли вони вийшли з будівлі, сказав:

— Розкішний вечір. Прогуляймося, Рорк. Я хочу показати тобі одну нерухомість.

Він повів його до Пекельної кухні. Вони проминули величезний прямокутник — два квартали між Дев'ятою та Одинадцятою авеню, низку кварталів із півночі на південь. Рорк побачив похмурі порожні житлові будинки, напівзруйновані споруди з колись червоної цегли, перекошені одвірки, гнилі дошки, посірілу білизну, розвішану на мотузках у вузьких проходах між будинками — і жодних ознак життя, лише злоякісний розпад.

— Оце все твоє? — запитав Рорк.

— Усе це.

— Чому ти показуєш мені це? Ти розумієш, що показувати це архітекторові гірше, ніж показати йому поле, всипане непохованими трупами?

Вайненд указав на викладений білими кахлями фасад нової їдальні через дорогу:

— Зайдемо туди?

Вони сіли біля вікна за чистий металевий столик, і Вайненд замовив каву. Здавалося, він почувається як вдома, як у найвишуканіших ресторанах міста; його елегантність дивовижно змінювала це місце — не ображала його, а перетворювала, наче присутність короля, який ніколи не змінює своєї поведінки і надає нового вигляду кожному будинку, до якого заходить, роблячи з нього палац. Він нахилився вперед, поклавши лікті на стіл, дивлячись на Рорка крізь пару від кави, звузивши очі й усміхаючись. Він вказав пальцем на вулицю за вікном:

— Це моя перша придбана нерухомість, Говарде. Це було дуже давно. Відтоді я до неї не торкався.

— Навіщо ж вона тобі?

— Для тебе.

Рорк підніс до рота важку білу чашку з кавою і пильно подивився на Вайненда примруженими і теж насмішкуватими очима. Він знав, що Вайненд очікує жадібних запитань і терпляче чекав, поки він сам усе докладно пояснить.

— Ти впертий покидьок, — реготнув Вайненд, поступаючись. — Гаразд. Слухай. Я тут народився. Щойно зміг дозволити собі купувати нерухомість, почав скуповувати цей район. Будинок за будинком. Квартал за кварталом. Мені знадобилося багато часу. Я міг би купити кращу нерухомість і швидше заробити, як я це зробив згодом, але я чекав, поки скуплю тут усе. Хоча й знав, що роками не матиму із цього зиску. Знаєш, ще тоді я вирішив, що коли-небудь збудую тут хмарочос Вайненда… Добре, не кажи нічого — я зрозумів усе з виразу твого обличчя.

— О Боже, Ґейле!

— У чому річ? Ти хочеш це зробити? Справді хочеш?

— Мабуть, я віддав би за це півжиття — але тоді, коли не мав змоги його збудувати. Це те, що ти хотів почути?

— Щось таке. Я не вимагатиму в тебе життя. Але було приємно побачити хоч раз, як тобі забило памороки. Приємно, що тебе це так вразило.

Це означає, ти розумієш, що означає хмарочос Вайненда. Найвища споруда в місті. І найвеличніша.

— Я знаю, що це саме те, чого ти потребуєш.

— Поки що я не збираюся будувати його. Я чекав на нього всі ці роки. І тепер ти чекатимеш разом зі мною. Ти знаєш, що мені подобається тебе отак мучити? Що я завжди цього хотів?

— Знаю.

— Я привів тебе сюди, щоб сказати, що цей будинок буде твій, коли я вирішу його збудувати. Я чекав, тому що знав: час іще не настав. Відколи ми познайомилися, я зрозумів, що готовий — і не тому, що ти саме той архітектор. Але ми повинні зачекати ще трохи, рік або два, поки країна знову стане на ноги. Зараз будівництво не на часі. Звісно, всі кажуть, що хмарочоси відійшли в минуле. Що вони застаріли. Мені на це начхати. Він оплатиться. Фірми Вайненда розкидані по всьому місту. Я хочу перевести їх під один дах. І я маю достатньо впливу на важливих людей, щоби змусити їх винайняти решту приміщень. Можливо, це буде останній хмарочос у Нью-Йорку. Тим краще. Найвеличніший і останній.

Рорк дивився у вікно на безформні руїни.

— Говарде, це все потрібно знести. Геть усе. Зрівняти із землею. Це місце, в якому не я керував. Тут буде парк і хмарочос Вайненда… Найкращі будинки в Нью-Йорку програють, тому що їх втулили серед решти будинків, де їх ніхто не бачить. Мій будинок буде видно. Це змінить усю околицю. Нехай інші наслідують нас. Не найкраще розташування, скажуть вони? А хто визначає, яке розташування найкраще? Вони ще побачать. Це може стати новим центром міста — коли Нью-Йорк знову оживе. Я запланував це, коли «Знамено» було лише другорядною шматою. І я не прорахувався, правда ж? Я знав, ким стану… Пам'ятник моєму життю, Говарде. Пам'ятаєш, що ти сказав, коли вперше прийшов до мого кабінету? Про ствердження мого життя. У моєму минулому були періоди, що мені не надто подобаються. Але все, чим я пишаюся, залишиться. Коли мене не стане, цей будинок буде Ґейлом Вайнендом… Я знав, що настане час і я знайду достойного архітектора. Але я не знав, що ця людина означатиме для мене набагато більше, ніж просто найманий архітектор. Я радий, що так сталося. Це наче винагорода. Це моя покута. Моє останнє і найкраще досягнення стане також твоїм найбільшим досягненням. Це буде не лише пам'ятник мені, а й найкращий дар, що я можу його запропонувати людині, яка означає для мене значно більше, ніж будь-хто інший. Не супся, ти знаєш, що ти означаєш для мене. Поглянь на це жахіття по той бік вулиці. Я хочу сидіти тут і спостерігати, як ти на це дивишся. Ми це все зруйнуємо — ти і я. Ось із чого постане цей будинок — хмарочос

Ґейла Вайненда, збудований Говардом Рорком. Я чекав на це, відколи народився. Відколи ти народився, ти теж чекав на свій великий шанс. Ось він, твій шанс, на протилежній стороні вулиці. Твій — від мене.

10

Дощ закінчився, але Пітер Кітінґ хотів, щоб він почався знову. Тротуари виблискували, на стінах будинків з'явилися темні плями, а оскільки дощу вже не було, здавалося, що місто вкрилося холодним потом. Повітря обважніло у передчасних сутінках, бентежачи, мов передчасна старість, а вікна світилися жовтими каламутними плямами. Кітінґ не потрапив під дощ, але почувався так, наче змок до кісток.

Він рано вийшов із роботи і пішов додому пішки. Бюро вже віддавна здавалося йому несправжнім. Реальними були лише вечори, коли він крадькома прослизав до Роркового помешкання. Нікуди він не прослизав і не крадькома, сердито переконував він себе, але знав, що це саме так; навіть якщо він входив до будинку Енрайта через центральний вхід і піднімався ліфтом, як будь-яка людина, яка виконує законне доручення. Його огортав туманний неспокій, бажання пильно вдивлятися в кожне обличчя, страх, що його впізнають; переслідувало почуття незрозумілої провини, не перед певною особою, а значно лякливіше почуття провини невідомо перед ким.

Він взяв Роркові ескізи для кожної деталі Кортландту — і його працівники зробили на їхній основі робочі креслення. Він вислухав інструкції Рорка, запам'ятав аргументи, що мав навести своїм працівникам у разі можливих заперечень. Він записував усе, наче магнітофон. Пізніше, коли вже пояснював завдання своїм креслярам, його голос лунав наче увімкнутий запис. Він не заперечував. Він ні в чому не сумнівався.

Зараз він повільно йшов просяклими вологою вулицями. Поглянув угору й побачив порожнечу там, де були башти знайомих будівель; це не скидалося на туман чи хмару, здавалося, що важке сіре небо спричинило масштабну, беззвучну руйнацію. Вигляд будинків, поглинутих небом, завжди його непокоїв. Він потупив очі та пішов далі.

Насамперед зауважив черевички. Зрозумів, що мусить знати цю жінку в обличчя, але інстинкт самозбереження не дозволяв йому підвести голову та змушував і далі дивитися на взуття. Це були коричневі «оксфордські» туфлі без підборів, образливо доречні, надто лискучі на брудному асфальті, презирливі до дощу і до краси. Далі його очі вихопили коричневу спідницю, приталений жакет, добротний і строгий, наче форма, руку в дорогій, але продірявленій на пальці, рукавичці, безглузду брошку на вилозі жакета — у формі кривоногого мексиканця у вкритих червоною емаллю штанях — незграбна спроба додати костюму зухвалості; побачив тонкі вуста, окуляри, очі.

— Кеті, — сказав він.

Вона стояла біля вітрини книжкового магазину; її погляд наче вагався між упізнаванням його і читанням назви книжки, що вона її розглядала; потім, таки признавши його, вона розтягнула вуста в усмішці, але знову звернула погляд на назву книжки, дочитала її, уважно вдивляючись. Затим її очі повернулися до Кітінґа. Вона знову доброзичливо всміхнулася; не прикриваючи усмішкою гіркоти, і не привітно, просто доброзичливо.

— Невже це Пітер Кітінґ… — мовила вона. — Привіт, Пітере.

— Кеті… — він не спроможний був ані простягнути їй руки, ані підійти ближче.

— Нічого собі — зустрітись отак з тобою в Нью-Йорку, наче в якомусь провінційному містечку, хоча і без його переваг. — Голос її був напрочуд спокійним.

— Що ти тут робиш? Я думав… Я чув… — Він знав, що в неї була хороша робота у Вашингтоні, й вона оселилася там два роки тому.

— Я тут у справах. Завтра мушу повертатися. Не можу сказати, що мене це засмучує. Нью-Йорк здається таким мертвим, таким повільним.

— Радий, що тобі подобається твоя робота… тобто… ти ж це мала на увазі?

— Що я люблю свою роботу? Безглуздо так казати. Вашингтон — це єдине цивілізоване місто в країні. Не розумію, як люди можуть жити деінде. А ти що робиш, Пітере? Нещодавно я бачила твоє ім'я в газеті, там йшлося про щось важливе.

— Я… Я працюю… Ти не дуже змінилася, Кеті, не дуже — тобто твоє обличчя, ти така сама, як і завжди…

— Іншого обличчя в мене немає. І навіщо люди кажуть про зміни, якщо вони не бачилися рік або два? Учора я випадково зустріла Ґрейс Паркер і вона теж почала розводитися про мою зовнішність. Я заздалегідь знала кожне слово, що вона скаже: «В тебе чудовий вигляд. Ти наче й на рік не постаршала, справді, Кетрін». Люди такі провінційні.

— Але… в тебе справді чудовий вигляд… і… я радий тебе бачити…

— Я теж рада тебе бачити. Як там будівельна галузь?

— Я не знаю… Напевно, ти читала про Кортландт… Я будую дільницю Кортландт, будинки…

— О так. Власне про це йшлося. Мабуть, це чудово, Пітере. Робити якусь справу не лише заради прибутку й особистого зиску, а й задля суспільства. Я вважаю, що архітектори повинні припинити загрібати гроші, а присвячувати трохи часу державній роботі та ширшим цілям.

— Чому ж, більшість із них ухопилися б за цю роботу, якби могли, але це одне з найважчих завдань, це закрито для…

— Так-так, я знаю. Просто неможливо пояснити простим людям наших методів роботи, і саме тому ми чуємо всі ці недолугі, нудні скарги. Ти не повинен читати Вайнендових газет, Пітере.

— Я ніколи і не читаю його газет. Що, заради всього святого, це має спільного з… О, я… Я не знаю, Кеті, чому ми про це говоримо.

Він подумав, що вона нічого йому не винна або що вона має право на лють і зневагу; і все ж він міг очікувати від неї особливого ставлення до себе: доказу напруженості під час цієї зустрічі.

Але цього не було.

— Нам справді є про що поговорити, Пітере. — Ці слова надихнули б його, якби вона не вимовила їх так легко. — Але ми не можемо стояти тут увесь день. — Вона подивилася на годинник. — У мене є вільна годинка, може, ти запросиш мене на чашку чаю, тобі теж не зайве було б випити чаю, бо, здається, ти змерз.

Вона уперше прокоментувала його вигляд; сказала це й окинула його байдужим поглядом. Він подумав, що навіть Рорка приголомшили зміни, що з ним сталися.

— Так, Кеті. Це буде чудово. Я… — він шкодував, що першим цього не запропонував; йому слід було це зробити; він хотів би, щоб не вона подумала, як вчинити правильно; не так швидко. — Знайдімо якесь миле, тихе місце.

— Ходімо до «Торпа». Кав'ярня за рогом. У них найсмачніші бутерброди із крес-салатом.

Це вона взяла його за руку, коли вони переходили вулицю, і вона цю руку відпустила на протилежному боці. Зробила це автоматично. Вона й не помітила цього.

На вітрині у кав'ярні «Торп» були тістечка та інші ласощі. Велика ваза із зацукрованим мигдалем у білій та зеленій глазурі, вабила Кітінґа. Пахло помаранчевим сиропом. Приглушене світло утворювало задушливий апельсиновий серпанок; від запаху це світло здавалося липким. Столики були щільно зіставлені разом і занадто маленькі.

Він сів, розглядаючи паперову мереживну серветку на чорній скляній стільниці. Але коли він звів погляд на Кетрін, то зрозумів, що обережність була зайва: вона не помітила його критичних поглядів; вираз її обличчя не змінювався, коли він дивився на неї чи на жінку за сусіднім столиком; здавалося, вона не свідома себе самої.

Найбільше змінилися її вуста, подумав він; вона так міцно стискала їх, що залишалася лише бліда тонка лінія; цей рот був створений для наказів, подумав він, але не для великих чи суворих наказів, а для маленьких, зарозумілих вказівок сантехніку чи дезінфектору. Він побачив тоненькі зморшки в кутиках її очей — шкіра нагадувала папір, що його спершу зіжмакали, а потім розгладили.

Вона розповідала про свою роботу у Вашингтоні, й він понуро слухав. Він не чув слів, а сам лише голос, сухий і скрипучий.

До них підійшла кельнерка в пурпуровій накрохмаленій формі, щоб узяти замовлення. Кетрін протріскотіла:

— Чай і фірмові бутерброди, будь ласка.

Кітінґ сказав:

— Чашку кави. — Він побачив погляд Кетрін, і в раптовій паніці через зніяковіння відчув, що не повинен видати, що не здатен проковтнути ані шматочка, відчув, що це зізнання її роздратує, і додав:

— Бутерброди із шинкою і швейцарським сиром на житньому хлібі.

— Пітере, що за жахлива звичка харчуватися! Зачекайте хвилину. Пітере, тобі таке не можна. Це шкідливо для тебе. З'їж свіжого салату. І в цей час доби кави краще не пити. Американці п'ють забагато кави.

— Гаразд, — погодився Кітінґ.

— Принесіть, будь ласка, чай і салат… І ніякого хліба до салату — ти погладшав, Пітере, — кілька дієтичних крекерів, будь ласка.

Кітінґ почекав, поки пурпурова уніформа віддалилася і благально запитав:

— Я змінився, Кеті, адже так? У мене дуже поганий вигляд? — Навіть зневажлива відповідь покращила б особистий контакт.

— Що? А, так, напевно. Ти ведеш нездоровий спосіб життя. Але американці взагалі не розуміються на раціональному харчуванні. Звісно, чоловіки занадто переймаються своєю зовнішністю. Вони марнославніші за жінок. А жінки насправді беруть на себе відповідальність за всю продуктивну працю зараз, і саме жінки роблять цей світ кращим.

— А як зробити цей світ кращим, Кеті?

— Ну, якщо ти маєш на увазі визначальний чинник, то це, звісно, економіка…

— Ні, я… Я не про це запитую… Кеті, я дуже нещасний.

— Мені прикро це чути. Зараз стільки людей на це скаржаться. Це тому, що ми живемо у перехідний період, і люди не можуть знайти свого місця в світі. Але ж ти, Пітере, завжди мав такий оптимістичний підхід до життя.

— Ти… ти пам'ятаєш, який я був?

— Господи, Пітере, ти говориш так, наче це було шістдесят п'ять років тому.

— Але ж відтоді стільки всього сталося. Я… — він наважився говорити відкрито; він мусив це зробити; прямолінійність здавалася виходом. — Я був одруженим. Потім розлучився.

— Так, я читала про це. Я зраділа, коли ти розлучився. — Він нахилився вперед. — Якщо твоя дружина була такою жінкою, що воліла вийти заміж за Ґейла Вайненда, тобі пощастило, що ти її позбувся.

Вона вимовила цю фразу із властивою їй категоричністю. Він мусив визнати: за її словами нічого не приховувалося.

— Кеті, ти дуже тактовна і добра… але перестань… — сказав він, і зненацька перелякано зрозумів, що вона не вдає. — Перестань вдавати… Скажи мені, що ти подумала про мене, коли… кажи, що думаєш… Я не проти… Я хочу це почути. Невже ти не розумієш? Я почуватимуся краще, якщо це скажеш мені ти.

— Пітере, ти ж не хочеш, щоб я почала тебе обвинувачувати? Я сказала б, що це марнославство, якби це не було так по-дитячому.

— Що ти відчувала — того дня, — коли я не прийшов і коли ти дізналася, що я одружився? — Він не розумів, що підштовхує його бути таким грубим, але нічого іншого йому не залишалося. — Кеті, ти страждала?

— Так, звісно, я страждала. Усі молоді люди так реагують за таких ситуацій. До того ж це здавалося нерозумним. Я плакала і викрикувала якісь жахливі слова дядькові Еллсворту, йому довелося викликати лікаря, який дав мені заспокійливе, а за кілька тижнів я зомліла просто на вулиці, без жодних причин, мені було дуже соромно. Думаю, всі через це проходять, це наче кір. То «чому ж я мусила бути винятком?» — як сказав дядько Еллсворт. Він подумав, що й не знав про те, що існує дещо гірше за живу пам'ять про біль: мертвий спогад. І, звісно, ми знали, що для нас так краще. Не можу уявити себе твоєю дружиною.

— Не можеш уявити цього, Кеті?

— Тобто ти не створений для родини. У нас нічого не вийшло б, Пітере. Я теж не створена для сімейного життя. Я надто себелюбна і вузькочола. Звісно, я розумію, що ти відчуваєш зараз, і я поважаю твої почуття. Це дуже по-людському, що ти відчуваєш каяття, адже ти, як-то кажуть, покинув мене. — Він скривився. — Тепер ти розумієш, яка це безглузда балачка. Для тебе природно відчувати невеличке каяття — це нормальний рефлекс, але погляньмо на ситуацію об'єктивно. Ми дорослі розумні люди, нічого аж такого серйозного не сталося, ми не можемо змінити себе, бо такі вже ми є, лише здобуваємо досвід і йдемо далі.

— Кеті! Ти ж не обговорюєш проблему якоїсь грішної дівчини. Ти говориш про себе.

— А хіба є якась суттєва різниця? Усі мають однакові проблеми й однакові почуття.

Вона відламала шматочок хліба із крес-салатом, і він зауважив, що його замовлення теж принесли.

Він підніс виделку до салату і змусив себе відкусити шматочок сірого дієтичного крекера. Він подумав, як дивно втратити навички автоматичного споживання їжі та змушувати себе їсти, докладаючи зусиль; крекер здавався нескінченним; він не міг його дожувати; він просто рухав щелепами, а жуйки в його роті не зменшувалося.

— Кеті… Усі ці шість років… я уявляв. Як одного дня попрошу пробачити мене. Я можу зробити це зараз, але не буду. Здається… Здається, це марно. Я знаю, що жахливо так казати, але я насправді так думаю. Це було найгірше, що я зробив у своєму житті — але не тому, що я завдав тобі, так, я завдав тобі болю, Кеті, й можливо, більшого, ніж ти сама усвідомлюєш. Але це не найбільша моя провина… Кеті, я хотів одружитися з тобою. Це єдине, чого я справді хотів. І цей гріх не можна пробачити — те, що я не зробив того, чого справді хотів. Я вчинив так брудно, безглуздо і жахливо, це просто безумство, тому що в цьому немає жодного сенсу, ні гідності, нічого, крім болю — і болю марного… Кеті, чому вони завжди втовкмачують нам, що занадто легко і негідно робити те, що ми хочемо, і що ми повинні бути дисципліновані, стримувати себе? Це найважче у світі — робити те, що хочеш. І для цього потрібна надзвичайна мужність. Я маю на увазі те, чого ми насправді хочемо. Так, як я хотів одружитися з тобою. Не так, як я хотів переспати з якоюсь жінкою чи напитися, чи побачити своє ім'я в газетах. Це навіть не бажання, це те, що ми робимо, щоб позбутися своїх бажань — тому що це величезна відповідальність по-справжньому чогось прагнути.

— Пітере, те, що ти кажеш — дуже огидно й егоїстично.

— Можливо. Я не знаю. Я завжди казав тобі правду. Про все. Навіть якщо ти не запитувала. Я мусив.

— Так, це правда. Це була похвальна риса. Ти був чарівним хлопцем, Пітере.

У нестямній люті він подумав, що його дратує цей зацукрований мигдаль на вітрині. Мигдалини були білі й зелені; вони не мали права бути білими і зеленими цієї пори року; це кольори Дня святого Патріка — того дня у вітринах всіх магазинів виставляють такі ласощі — і День святого Патріка означає весну, ні, навіть краще за весну, мить захопленого передчуття початку весни.

— Кеті, я не говоритиму, що досі кохаю тебе. Я й сам цього не знаю. Я ніколи себе про це не запитував. Зараз це не має значення. Я не кажу це, бо сподіваюся на щось або думаю, або ж намагаюся… Знаю лише, що кохав тебе, Кеті, кохав тебе, хоч би що я робив, навіть якщо кажу про це востаннє, я кохав тебе, Кеті.

Вона поглянула на нього — здається, їй було приємно. Вона не була ні схвильована, ні щаслива, ні жаліслива — просто задоволена. Він подумав: навіть якби вона була старою дівою, розчарованою соціальною активісткою, як зазвичай думають про таких жінок, із тих, хто зневажає відмінності між статями, хизуючись власними чеснотами, це було би помітно, виражалось би принаймні ворожим ставленням. Але ця вдоволена толерантність, здається, свідчила про те, що вона припускає любовні стосунки як поступку людській природі, і треба через це пройти, як через будь-що інше, це поширена слабкість без серйозних наслідків. Їй було приємно це почути, як було би приємно почути ці слова від будь-якого іншого чоловіка. Її реакція була як червоний мексиканець на лацкані — зневажлива поступка людському марнославству.

— Кеті… Кеті, скажімо, це не важливо — те, що між нами зараз, — але минуле все одно має значення, правда? Того, що було між нами, не зруйнувати, Кеті…Люди зажди шкодують, що минуле безповоротне, що нічого не змінити — але я радий цьому. Ми не можемо його зіпсувати. Ми можемо згадувати про нього, адже так? Чому б і ні? Я маю на увазі, як ти й сказала, коли дорослі люди, не обдурюючи себе, не плекаючи надій, просто його згадують… Ти пам'ятаєш, як я вперше приїхав до тебе в гості у Нью-Йорку? Ти була така тоненька і маленька, зі скуйовдженим волоссям. Я сказав тобі, що ніколи не полюблю нікого іншого. Я тримав тебе на колінах, і ти була просто невагома, я сказав, що нікого іншого ніколи не любитиму. А ти відповіла, що знаєш це.

— Я пам'ятаю.

— Коли ми були разом… Кеті, мені соромно за багато своїх вчинків, але я не відчуваю сорому за жодну мить, проведену з тобою. Коли я запропонував тобі вийти за мене заміж… ні, я ніколи не пропонував… я лише сказав, що ми заручені… а ти відповіла «так»… це було на лавці в парку — падав сніг…

— Так.

— На тобі були смішні вовняні рукавички — мітенки. Я пам'ятаю… на шерстинках були краплі води — круглі, наче намистинки — вони спалахували, коли повз нас проїжджала якась машина.

— Так, я вважаю, що інколи можна зазирнути в минуле. Але людський обрій розширюється. З роками людина стає духовно багатшою.

Він помовчав. Потім сказав безбарвним голосом:

— Вибач.

— За що? Ти дуже милий, Пітере. Я завжди казала, що чоловіки сентиментальні.

Він подумав: «Ні, вона не прикидається — ніхто не зможе так вдавати, — хіба що це прикидання перед самим собою, і тоді вже немає жодних меж, немає ради, немає сьогоднішнього дня…».

Вона говорила й далі, а незабаром знову повернулася до розповідей про Вашингтон. Він відповідав, коли це було необхідно.

Він думав про те, що минуле і теперішнє пов'язані, та якщо в минулому сталася помилка, вона компенсується сьогоднішнім болем, і цей біль робить минуле безсмертним — він і уявити не міг, що хтось може знищити все, як це щойно зробила Кетрін, — цілком убити минуле, ніби для неї його ніколи не існувало.

Вона глипнула на годинник і легенько, нетерпляче зітхнула:

— Я спізнююся. Мушу бігти.

Він витиснув із себе:

— Ти не заперечуєш, Кеті, якщо я тебе не проводитиму? Це не грубість. Я просто думаю, що так краще.

— Звісно, так і є. Авжеж, не заперечую. Я цілком добре орієнтуюся в місті, та і які формальності можуть бути між давніми друзями, — додала вона, взяла свою сумку і рукавички, зіжмакала паперову серветку й охайно поклала її до чашки з-під чаю. — Я зателефоную тобі, коли буду в місті наступного разу, і ми знову десь перекусимо разом. Хоча не можу сказати напевно, коли це буде. У мене стільки справ, я повинна відвідати стільки місць. Минулого місяця я була в Детройті, а наступного тижня лечу до Сент-Луїса. Але якщо знову матиму відрядження до Нью-Йорка, неодмінно зателефоную. Бувай, Пітере, було дуже приємно.

11

Ґейл Вайненд милувався блискучим деревом палуби. Дерев'яні й мідні клямки, що перетворилися на вогняні плями, допомагали йому відчути все навколо: сповнені сонцем кілометри простору між палахкою безмежністю неба та океану. Це було в лютому, і яхта з вимкненим двигуном завмерла в південній частині Тихого океану.

Він схилився над поруччям і подивився на Рорка. Рорк плив на спині, витягнувши тіло прямою лінією, розкинувши руки і заплющивши очі. Його засмага свідчила про місяць таких днів, як оцей. Вайненд думав, що любить саме так відчувати простір і час: у потужності своєї яхти, в засмаглій Рорковій шкірі, у власних засмаглих руках на поруччі.

Він не плавав на цій яхті кілька років. Цього разу він запросив лише Рорка. Домінік залишилася вдома.

Вайненд сказав:

— Говарде, ти вбиваєш себе. Ти працюєш у такому темпі, що його ніхто не витримає довго. І це триває від Монадноку, правда? Гадаєш, тобі вистачить мужності для найскладнішого випробування для тебе — відпочинку?

Він здивувався, коли Рорк охоче погодився. Рорк розсміявся:

— Я не тікаю від роботи, якщо це те, що тебе здивувало. Я знаю, коли зупинитися — та я не зможу зупинитися, якщо не покину все негайно. Я знаю, що перепрацювався. Я зіпсував забагато паперу останнім часом, і в мене виходили жахливі проекти.

— У тебе колись виходять жахливі проекти?

— Можливо, навіть більше, ніж у будь-якого іншого архітектора, і в мене менше можливостей виправдатися. Єдина відмінність — це те, що всі мої спартачені проекти закінчують життя в кошику для сміття.

— Попереджаю, ми вирушаємо на кілька місяців. Якщо ти почнеш шкодувати і рюмсатимеш за своїм кульманом, як усі люди, які не вміють ледарювати, я не відвезу тебе назад. На борту я найогидніший з усіх тиранів. У тебе буде все, що ти лише зможеш собі уявити, крім паперу та олівців. Я не залишу тобі навіть свободи слова. Жодних згадок про підтримувальні конструкції, пластик або залізобетон, щойно твоя нога ступить на борт. Я навчу тебе їсти, спати й існувати так, як це роблять наймарнотратніші мільйонери.

— Хотів би спробувати.

Робота не вимагала Роркової присутності найближчими місяцями. Усі поточні проекти він завершив. Два нових будівництва мали розпочатися лише навесні.

Він зробив усі ескізи, що потрібні були Кітінґові для Кортландту. Будівництво ось-ось мало розпочатися. Перед від'їздом, наприкінці грудня, Рорк пішов востаннє поглянути на будівельний майданчик майбутньої дільниці. Анонімним спостерігачем у групі цікавих ледарів він споглядав, як ківш екскаватора вгризається в землю, звільняючи місце для майбутнього фундаменту. Іст-Рівер тягнулася неповороткою широкою чорною смугою, а за нею, у рідкому серпанку сніжинок, стояли міські хмарочоси, обриси яких пом'якшила фіолетово-синя акварель.

Домінік не заперечувала, коли Вайненд розповів про свій намір вирушити у тривалий круїз із Рорком.

— Кохана, ти ж розумієш, що я не тікаю від тебе? Мені просто потрібно трохи відпочити від усього. А бути з Говардом це все одно, що бути наодинці із самим собою, тільки ще спокійніше.

— Звісно, Ґейле, я не заперечую.

Але він пильно поглянув на неї та зненацька розреготався, неймовірно втішений:

— Домінік, мені здається, ти ревнуєш. Це чудово, я вдячний йому дужче, ніж будь-коли — бо йому вдалося змусити тебе ревнувати.

Вона не могла відповісти, чи справді ревнує, й кого саме.

Яхта вирушила в подорож наприкінці грудня. Рорк, вишкірившись, спостерігав за розчаруванням Вайненда, який виявив, що його не потрібно примушувати бити байдики. Рорк не говорив про будинки, годинами вилежувався під сонцем на палубі, поводячись як нероба. Вони розмовляли мало. Інколи Вайненд не міг пригадати, чи певного дня вони обмінялися бодай реченням. Здавалося, вони можуть не говорити взагалі. Мовчання було найкращим способом спілкування між ними.

Сьогодні вони плавали разом, і Вайненд першим повернувся на борт. Нахилившись над поруччям і спостерігаючи за Рорком у воді, він думав про владу, що її зараз здобув: він може будь-якої миті наказати ввімкнути двигун і попливти геть, покинувши рудоволосого Рорка на поталу сонцю й океану. Ця думка йому подобалася: почуття влади і залежності від Рорка, адже він знав, що не існує сили, здатної змусити його використати свою владу. Вся фізична міць була на його боці: кілька скорочень голосових зв'язок, віддаючи наказ, чиясь рука відкриє клапан — і слухняний механізм зрушить яхту з місця. Він думав: «Ідеться не про мораль, не про страхітливість такого вчинку, — ймовірно, можна було б отак покинути людину, якби від цього залежала доля континенту». Але ніщо не змусило б його покинути саме цього чоловіка. Він, Ґейл Вайненд, був безпорадний цієї миті, міцно стоячи ногами на палубі: Рорк, який лежав на воді наче колода, мав силу, потужнішу за двигун у череві яхти. Вайненд подумав: «Мабуть, це саме та сила, що покликала до життя двигун».

Рорк піднявся на палубу; Вайненд подивився на його тіло, з якого струменями стікала вода, і сказав:

— Говарде, ти зробив помилку в храмі Стоддарда. Ту статую слід було робити не з Домінік, а з тебе.

— Ні, я занадто егоїстичний для цього.

— Егоїстичний? Егоїстові це сподобалося б. Ти надаєш словам дивного значення.

— Це їхнє точне значення. Я не хочу бути символом чогось. Я — це лише я.

Витягнувшись у шезлонгу, Вайненд залюбки дивився вгору на ліхтар — диск із матового скла на перемичці позаду нього: він відрізав чорну безодню океану і дарував йому безпеку в оточенні щільних стін світла. Вайненд чув гуркіт двигуна яхти, відчував на обличчі тепле нічне повітря і не бачив нічого, крім палуби навколо.

Рорк стояв перед ним біля борту; висока біла постать із піднесеною головою на тлі чорного простору — це нагадало Вайнендові те, як він дивиться на незавершені будинки. Він стискав руками поруччя. Сорочка з короткими рукавами залишала відкритими руки, і вертикальні тіні увиразнювали напнуті м'язи та натягнуті жили на шиї. Вайненд розмірковував про двигун яхти, хмарочоси, трансатлантичні телеграфні кабелі — про все, що створила людина.

— Говарде, саме цього я й хотів. Щоб ти був тут зі мною.

— Я знаю.

— А знаєш, що це таке? Захланність. Я скнара, коли йдеться про двох людей на землі: про тебе і про Домінік. Я мільйонер, який ніколи нічим не володів. Пам'ятаєш, що ти сказав про власність? Я наче дикун, який відкрив для себе ідею приватної власності — і збожеволів. Це кумедно. Подумай про Еллсворта Тухі.

— Чому саме про Еллсворта Тухі?

— Я про те, що він проповідує. Нещодавно я замислився, чи насправді він розуміє, за що виступає? Самозречення в абсолютному значенні? Це ж саме те, що властиво мені. Чи знає він, що я — втілення його ідеалу? Звісно, він не схвалює моїх мотивів, але мотивація не змінює фактів. Він шукає справжнього самозречення у філософському сенсі. А містер Тухі це філософ у сенсі значно глибшому, ніж матеріальна зацікавленість, нехай він лише придивиться до мене. Я ніколи нічим не володів. Ніколи нічого не хотів. Мені було начхати на все — у найглобальнішому сенсі, такому, що його містер Тухі й уявити не може. Я перетворив себе на барометр, що на нього тисне весь світ. Голос його мас змушує мене до злетів і падінь. Звісно, під час цього процесу я накопичив свої статки. Але хіба це змінює внутрішню суть? Припустімо, я ніколи не хотів грошей, а з чистого альтруїзму служив людям. Що б я мав зробити? Саме те, що я й робив. Давав найбільше задоволення якомога більшій кількості людей, висловлював думки, бажання та смаки більшості. Більшості, яка схвалювала мої дії й з власної волі мене підтримувала, щоранку залишаючи три центи в газетному кіоску на розі. Вайнендові газети? Тридцять один рік вони представляли кожного, крім самого Ґейла Вайненда. Я викреслив своє еґо з буття у спосіб, на який не здатен жоден святий із монастиря. Одначе люди називають мене розбещеним. Чому? Святий жертвує лише матеріальними благами. Це невелика ціна за спасіння душі. Він зберігає свою душу і віддаляється від світу. А я — я беру автомобілі, шовкові піжами, пентхаус, а натомість віддаю світові душу. Хто жертвує більшим — якщо чесноти вимірюються жертовністю? Хто насправді святий?

— Ґейле… Я не думав, що ти визнаєш це навіть перед самим собою.

— Чому б і ні? Я знав, що роблю. Я прагнув влади над колективною душею і здобув її. Колективна душа. Це туманна концепція, але якщо хтось хоче її уявити, нехай візьме примірник нью-йоркського «Знамена».

— Так…

— Звісно, Тухі сказав би, що це не те, що він розуміє під альтруїзмом. Він має на увазі, що я не повинен дозволяти людям вирішувати те, що вони хочуть, щоб я вирішив. Я повинен вгадувати не те, що хочуть вони, чи зважати на те, чого хочу я, а те, що, на мою думку, їм буде до вподоби, а потім заштовхати це в їхні горлянки. Я повинен їм це втовкмачувати, оскільки «Знамено» — їхній вільний вибір. У сучасному світі є ще кілька таких альтруїстів.

— Ти так це розумієш?

— Звісно. Що ще може вчинити людина, яка повинна служити народові, жити для інших? Або потурати бажанням кожного і називатися негідником, або примусом нав'язувати своє уявлення про загальне благо. Чи ти знаєш якийсь інший шлях?

— Ні.

— Що тоді залишається? Де починається порядність? Де починається, а де закінчується альтруїзм? Ти розумієш, про що я?

— Так, Ґейле, — Вайненд зауважив у голосі Рорка нехіть, що лунала майже як сум.

— Що з тобою? Чому в тебе такий голос?

— Мені шкода. Вибач мені. Просто я про дещо думав. Я думаю про це віддавна. Надто цими днями, коли ти змушуєш мене вилежуватися на палубі й байдикувати.

— Думаєш про мене?

— І про тебе — зокрема.

— І що ти надумав?

— Я не альтруїст, Ґейле. Я не вирішую за інших.

— Не варто хвилюватися за мене. Я продав себе, але в мене немає жодних ілюзій на це. Я ніколи не стану Алвою Скарретом. Він і справді вірить у все, у що вірить громадськість. А я цю громадськість зневажаю. Це моє єдине виправдання. Я продав своє життя, але за хорошу ціну. За владу. Я ніколи її не використовував. Я не міг дозволити собі особистих бажань. Але зараз я вільний. Тепер я можу використати її на те, що мені потрібно. За те, у що я вірю. За Домінік. За тебе.

Рорк відвернувся. Знову поглянувши на Вайненда, він сказав:

— Я сподіваюся на це, Ґейле.

— А ти про що думав усі ці тижні?

— Про принцип декана, який відрахував мене зі Стентону.

— Що це за принцип?

— Це те, що нищить світ. Те, про що ти казав. Справжнє самовідречення.

— Той ідеал, що його, як вони кажуть, не існує?

— Вони помиляються. Він існує — хоча не так, як вони уявляють. Це те, чого я не можу зрозуміти в людях. Вони не мають власної суті. Вони живуть завдяки іншим. Живуть вторинно. Поглянь на Пітера Кітінґа.

— Це ти поглянь на нього. Я ненавиджу його до печінок.

— Я дивився на нього — на те, що від нього залишилося, — і це допомогло мені зрозуміти. Він розплачується і гадає, чим саме завинив, і пояснює собі, що був занадто егоїстичний. У якому його вчинку чи думці проявилася його суть? Яка була його мета в житті? Велич — в очах інших людей. Слава, захоплення, заздрість — усе це виходило від інших. Інші диктували йому переконання, яких він не поділяв, але він задоволений тим, що інші вважають, ніби він поділяє їх. Інші були рушійною силою та його головною турботою. Він не хоче бути великим, але хоче, щоб так думали інші. Він хотів не будувати, але прославитися як будівельник. Він запозичав в одних, щоб створити враження на інших. Ось тобі справжнє самозречення. Він зрадив своє еґо і заспокоївся. Але всі називають його егоїстичним.

— Більшість людей живуть так само.

— Так! Але хіба в цьому коріння всіх мерзенних учинків? Не в егоїзмі, а лише у недостачі власної суті. У людях, які шахраюють і брешуть, але зберігають респектабельний фасад. Така людина знає, що вона нечесна, але всі вважають, що вона чесна, тож вона черпає в цьому самоповагу, теж вторинну. Або людина, яка приймає пошану за досягнення, які не є її власними. Вона знає, що вона посередність, але видатна в очах інших. Або ці розчаровані нікчеми, які проповідують любов до нижчих і тягнуться до упосліджених, щоб на їхньому тлі мати переваги. Людина бере кредит на досягнення того, що їй не належить. Ні, я не бачу нічого поганого у бажанні заробляти. Але гроші — це лише засіб. Якщо людина прагне їх для особистих цілей — вкласти у виробництво, творити, навчатися, подорожувати, насолоджуватися розкішшю — вона моральна. Але людина, для якої на першому місці гроші самі собою, не вписується до цієї категорії. Особиста розкіш — це обмежене прагнення. Такі люди воліють виставити все на показ: продемонструвати, ошелешити, розважити, вразити інших. Усі вони вторинні. Поглянь лише на наші так звані культурні досягнення. Лектор, який переспівує запозичені істини, що особисто для нього нічого не означають — і люди, які слухають його байдужо, але все одно сидять, бо розкажуть потім своїм друзям, що відвідали лекцію відомого лектора. Усі вони вторинні.

— Якби я був Еллсвортом Тухі, я сказав би: «Хіба ти не висловлюєшся проти егоїзму? Хіба всі вони чинять не з егоїстичних міркувань — бути помітними, вподобаними, звеличеними?».

— Іншими. Ціною власної самоповаги. У царині надзвичайно важливій — у царині цінностей, суджень, духу, думки — вони помістили над собою інших, саме у той спосіб, що його вимагає альтруїзм. Справжнього себелюба не обходить схвалення інших. Воно йому не потрібне.

— Я думаю, що Тухі це розуміє. Це те, що допомагає поширювати йому порочні нісенітниці. Тільки слабкість і боягузтво. Завдяки ним так легко достукатися до інших. Так важко покладатися тільки на свій власний досвід. Ти можеш вдавати перед іншими чесноти. Але ти не можеш вдавати чесноти перед самим собою. Твоє еґо стає твоїм найсуворішим суддею. Вони тікають від нього. Вони марнують свої життя на втечу від себе самих. Простіше віддати кілька тисяч на благодійність і вважати себе шляхетною людиною, ніж базувати свою самооцінку на власних досягненнях. Досить просто знайти заміну своїй компетентності: це любов, харизма, доброта і щедрість. Немає заміни лише власне компетентності.

— Ось. Саме тут пролягає нездоланний кордон для вторинних людей. Їх не цікавлять факти, ідеї, робота. Вони переймаються лише людьми. Вони не запитують: «Це правда?». Вони запитують: «Чи інші думають, що це правда?». Вони не судять, а повторюють. Не роблять, а вдають, що роблять. Не творять, а показують. Вони не мають хисту. Але мають дружні зв'язки. Не заслуговують, а користуються протекцією. Що сталося б із цим світом без тих, хто робить, мислить, виробляє? Всі вони егоїсти. Ти не думаєш мізками інших і не робиш роботу чужими руками. Коли ти не використовуєш своєї здатності мислити самостійно, ти не використовуєш свого розуму. Перестати використовувати розум означає зупинити життя. Вторинні люди позбавлені відчуття реальності. Їхня реальність не в них, а десь у тому просторі, де одне тіло відділяється від іншого. Не буття, а стосунок — прив'язка до нічого. Це та порожнеча, що я не можу зрозуміти її в людях. Ось що завжди мене зупиняло, коли я мав справу з якимсь комітетом. Люди без еґо. Думки без раціонального обґрунтування. Рух без гальм або двигуна. Влада без відповідальності. Вторинні люди діють, але джерело їхньої активності безладно розпорошене в інших людях. Воно скрізь і ніде, й ти не можеш переконати таку людину. Вона закрита для обміну думками. Ти не можеш спілкуватися з нею — вона не чує. Це наче апелювати до порожнього місця. Сліпа маса мчить у нестямі, руйнуючи все на своєму шляху без будь-якого сенсу чи мети. Стів Меллорі не зміг ідентифікувати цього монстра, але він його знав. Він боявся чудовиська, що стікає слиною: вторинної людини.

— Я думаю, твої вторинні люди це розуміють, хоча щосили намагаються не зізнаватися в цьому навіть собі. Зауваж, як охоче вони сприймають усе, крім незалежності іншої людини. Вони впізнають її миттєво. Інстинктивно. Вони плекають особливу, підступну ненависть до неї. Вони вибачають злочинцям. Захоплюються диктаторами. Злочинність і насильство — це зв'язок. Форма взаємної залежності. Їм потрібні такі зв'язки. Вони готові нав'язати свої нікчемні крихітні особистості кожній людині, яку зустрінуть. Незалежна людина їх убиває — тому що вони не можуть існувати в ній, а це єдина доступна для них форма буття. Зауваж, як гнівно вони обурюються будь-якою ідеєю, що пропонує незалежність. Зауваж, як ненавидять вони кожну незалежну людину. Поглянь на своє життя, Говарде, на людей, яких ти зустрічав. Вони знають. Вони бояться. Ти ганьбиш їх.

— Це тому, що в них завжди залишається певна гідність. Вони досі залишаються людьми. Але вони навчені шукати себе в інших. Хоча жодна людина не може досягати такого абсолютного впокорення, щоб не потребувати власної гідності у будь-якій формі. Вона не вижила б. Тому після століть втовкмачування доктрини альтруїзму як найвищого ідеалу, люди сприйняли її у єдиний доступний для них спосіб — шукаючи поваги до себе в інших. Живучи вторинним життям. І це проклало шлях до решти жахіть. Це перетворилося на страхітливу форму себелюбства, що її по-справжньому егоїстична людина ніколи не зрозуміє. І тепер, щоб вилікувати світ, який гине від егоїзму, нас просять знищити власну сутність. Послухай лишень, що проповідують сьогодні. Поглянь на людей довкола нас. Ти дивуєшся, чому вони страждають, чому шукають щастя, але ніколи його не знаходять. Якщо будь-яка людина зупиниться і запитає себе, чи було в неї колись по-справжньому особисте бажання, вона знатиме відповідь. Вона зрозуміє, що всі її бажання, мрії, амбіції мотивовані іншими людьми. Вона навіть бореться не за власний добробут, а за вторинну облуду — престиж. За штамп «Схвалено», але не нею самою. Вона не знаходить радості ані в боротьбі, ані в перемозі. Вона ні про що не може сказати: «Це те, чого я хотіла, тому що цього хотіла я, а не тому, що це змусило моїх сусідів витріщатися на мене». І вона ще скаржиться, що нещасна. Усі форми щастя — особисті. Наші найзахопливіші миті — особисті, самовмотивовані, приховані від інших. Те, що священне або цінне для нас, — це те, чим ми не хочемо ні з ким ділитися. Але нас привчили виставляти все напоказ і дозволяти юрбі це мацати. Знаходити задоволення у конференц-залах. У нас навіть немає слова, щоб означити те, що я маю на увазі — самодостатність людського духу. Важко назвати це егоїзмом або егоцентризмом, ці поняття спотворено, і вони означають Пітера Кітінґа. Ґейле, я вважаю, що головне зло на землі — це оманливе переконання, що найважливіше для тебе потрібно вкладати в інших людей. Я завжди очікував певного ґатунку від людей, які мені подобаються. Я миттєво бачу цей ґатунок — і це єдина риса, що я її поважаю в людях. Згідно з нею я обираю друзів. Тепер я знаю, що це таке. Самодостатнє еґо. Ніщо інше не має значення.

— Я втішений, що ти визнав, що в тебе є друзі.

— Я навіть зізнаюся, що люблю їх. Але я не зміг би їх любити, якби вони були єдиним сенсом мого існування. Ти зауважив, що в Пітера Кітінґа не залишилося жодного друга? Ти розумієш чому? Якщо людина не поважає себе, вона не здатна ні любити, ні поважати інших.

— Під три чорти цього Пітера Кітінґа. Я думаю про тебе — і про твоїх друзів.

Рорк усміхнувся:

— Ґейле, якби цей човен тонув, я віддав би життя, щоб урятувати тебе. Не з почуття якогось обов'язку. Просто тому, що люблю тебе, на свій власний розсуд. Я міг би померти за тебе. Але я не можу і не хочу для тебе жити.

— Говарде, а що означає «на свій розсуд»?

Рорк поглянув на Вайненда і зрозумів, що сказав усе, чого намагався не говорити. Він відповів:

— Ти народився не для вторинного життя.

Вайненд усміхнувся. Він почув слова — і нічого більше. Згодом Вайненд повернувся до своєї каюти, а Рорк залишився на палубі сам. Він стояв біля поруччя, вдивляючись в океан, у безодню.

Він подумав: «Я не згадав найгірший різновид вторинних людей — людей, які прагнуть влади».

12

У квітні Рорк із Вайнендом повернулися до міста. Хмарочоси рожевіли на тлі синього неба, їхній порцеляновий відтінок на кам'яних масивах здавався недоречним. На деревах з'явилися перші зелені чубчики.

Рорк пішов на роботу. Працівники тиснули йому руку, і він зауважив дещо вимушені усмішки, що вони їх свідомо намагалися приховати, аж поки один молодий хлопчина не витримав:

— Та якого біса! Чому ми не можемо сказати, що дуже раді бачити вас знову, шефе?

Рорк розсміявся:

— Кажіть. Я не можу висловити, який я збіса радий, що повернувся.

Потім він сів за стіл у креслярні, а вони звітувалися про все, що відбулося протягом трьох останніх місяців, перебиваючи одне одного; він крутив у руках лінійку, навіть цього не зауважуючи, наче людина, яка після тривалої відсутності хоче відчути в руках рідну землю.

Опівдні, сидячи за своїм столом на самоті, він розгорнув газету. Рорк не бачив преси протягом трьох місяців. Звернув увагу на замітку про будівництво дільниці Кортландт і рядок: «Пітер Кітінґ, архітектор. Ґордон Прескотт і Оґастес Вебб, дизайнери». Він закам'янів.

Цього ж вечора він пішов подивитися на Кортландт. Перший будинок майже завершили. Він самотньо височів посеред великої порожньої ділянки. Робітники вже поїхали; лише в будиночку нічного сторожа тьмяно світилося. Скелет будинку залишався таким, як його замислив Рорк, але на прекрасну симетрію його кісток наліпили десять різних виплодків. Він побачив, що загальний стриманий план зберігся, але з'явилися дивні доповнення; зникло розмаїття форм, що він їх змоделював, натомість проступила монотонність грубих кубів; виникло нове крило з вигнутим дахом, що випиналося зі стіни наче пухлина, — для спортивної зали; було наліплено ряди металевих балконів, пофарбованих у яскраво-синій колір; з'явилися кутові вікна без призначення, один кут було скошено для непотрібних дверей, стовпці над якими підтримували металеву арку, наче це була галантерейна крамничка на Бродвеї; три вертикальних смуги цегли тягнулися нізвідки в нікуди; загальний стиль архітектори назвали «Бронкс модерн»; над центральним входом приліпили барельєф із брилою м'язів, що могли належати трьом або чотирьом тілам, одне з яких підняло догори руку з викруткою.

На щойно вставлених шибах ще виднілися білі паперові хрести, і лише вони мали доречний вигляд, наче перекреслюючи помилки. На сході, за Мангеттеном горизонтом пролягла червона смуга, й на її тлі вимальовувалися чіткі та чорні обриси міста.

Рорк стояв навпроти місця, де мала пролягти дорога перед першим будинком Кортландту. Стояв виструнчено, напруживши м'язи горла, витягнувши руки вздовж тіла, так само, як стояв би перед розстрільною командою.

Ніхто не міг сказати, як це сталося. Це не було зроблено навмисне. Просто сталося саме так.

Одного ранку Тухі сказав Кітінґові, що Ґордона Прескотта і Ґаса Вебба слід вписати до платіжних відомостей як дизайнерів-помічників.

— Пітере, чому ти переймаєшся? Це ж не призведе до зниження твоєї зарплатні. Це аж ніяк не зашкодить твоєму престижу, оскільки це саме ти в нас великий начальник. Вони будуть просто твоїми креслярами, не більше. Я лише хочу підтримати хлопців. Їхній репутації допоможе, якщо вони якимсь чином будуть пов'язані з цим проектом. Я дуже зацікавлений у тому, щоб створити їм репутації.

— Але навіщо? Тут їм робити нічого. Усе вже зроблено.

— О, можливо, останньої миті будуть якісь креслення. Збережи час своїх власних працівників. Ти можеш розділити з ними й витрати. Не будь свинею.

Тухі сказав правду; нічого іншого на гадці він не мав.

Кітінґ не міг з'ясувати, які зв'язки були в Прескотта і Вебба — з ким, у якому відділі, на яких умовах — серед десятків посадових осіб, що брали участь у проекті. Розподіл відповідальності був такий розпливчастий, що ніхто не мав упевненості у чиїйсь владі. Очевидно лише, що Прескотт і Вебб мали друзів, яких Кітінґ не міг відсторонити.

Зміни почалися зі спортивної зали. Леді, відповідальна за вибір орендарів, зажадала таку залу. Вона була соціальною працівницею, її робота мала закінчитися відразу після відкриття проекту. Але вона отримала постійну посаду директорки служби соціального дозвілля Кортландту. Спортивної зали проект не передбачав, але неподалік було дві школи й центр Християнської організації для юнаків. Директорка наполягала, що відсутність спортзалу — це наруга над бідолашними дітьми, а Прескотт і Вебб запропонували гімнастичний зал. Потім почалися й інші зміни, суто естетичні. На будівництво, заплановане в режимі суворої економії, лягли додаткові витрати. Директорка служби соціального дозвілля поїхала до Вашингтона, щоб поставити питання про будівництво невеличкого театру та актової зали, що вона їх сподівалася втулити у двох наступних будинках Кортландту.

Зміни відбувалися поступово, по кілька щоразу. Керівництво схвалило всі.

— Але ми готові розпочати! — кричав Кітінґ.

— Якого дідька, — протяжно мовив Ґас Вебб — Просто витягнемо з них на кілька штук баксів більше, оце й усе.

— І щодо балконів, — сказав Ґордон Прескотт, — вони надають певної модернової стилістики. Ти ж не хочеш, щоб цей бісів будинок мав такий голий вигляд. Це пригнічує. А ще ти не розумієшся на психології. Люди, які житимуть тут, звикли сидіти на пожежних сходах. Їм це подобається. Їм цього бракуватиме. Ти повинен дати їм місце, де вони зможуть посидіти на свіжому повітрі… Кошти? Та ж трясця твоїй матері, якщо ти так переймаєшся коштами, у мене є ідея, як пристойно заощадити. Ми обійдемося без дверей до комірчин. Навіщо їм у комірчинах двері? Це старомодно. — І всі комірчини залишилися без дверей.

Кітінґ боровся. Це була боротьба, якої він іще не знав, але він намагався зробити все можливе — чесно, на межі своїх виснажених сил. Він ходив із кабінету до кабінету, сперечаючись, залякуючи, благаючи. Але він не мав жодного впливу, натомість його помічники, здавалося, контролювали всі підводні течії. Чиновники стенали плечима і відсилали його до когось іншого. Ніхто не переймався питаннями естетики: «Яка різниця?», «Ви ж не зі своєї кишені платите?», «Та хто ви такий, щоб усе робити по-своєму? Дозвольте хлопцям теж долучитися».

Він звернувся до Еллсворта Тухі, але Тухі це не обходило. Він переймався іншими справами і не мав бажання провокувати бюрократичних суперечок. Щиро кажучи, він не спонукав своїх протеже до творчих зусиль, але й не бачив причин, щоб їх зупиняти. Ситуація здавалася йому кумедною.

— Але ж, Еллсворте, це жахливо! Ти ж знаєш, що це жахливо!

— Мабуть, що так. Але чому ти хвилюєшся, Пітере? Твої бідні простакуваті орендарі не зможуть оцінити тонкощів архітектурного мистецтва. Їм головне, щоб працювала каналізація.

— Але навіщо? Навіщо? Навіщо? — волав Кітінґ до своїх помічників.

— Добре, але чому ми не можемо висловитися? — запитав Ґордон Прескотт. — Ми теж хочемо виявити свою індивідуальність.

Коли Кітінґ посилався на свій контракт, йому казали: «Гаразд, спробуйте притягнути до відповідальності державу. Спробуйте». Іноді в нього виникало бажання когось убити. Але вбивати було нікого. Навіть якби йому надали таке право, він не зміг би обрати жертву. Ніхто ні за що не відповів. Не було ні мети, ні причин. Просто так сталося.

Кітінґ прийшов до Рорка того ж вечора, коли той повернувся. Він не повідомляв про свій прихід. Рорк відчинив двері та сказав:

— Доброго вечора, Пітере.

Але Кітінґ не зміг відповісти. Вони мовчки пішли до кабінету. Рорк сів, але Кітінґ зупинився посеред кімнати і понуро запитав:

— Що ти збираєшся зробити?

— Тепер залиш це на мене.

— Говарде, я не міг нічого вдіяти… Нічого!

— Певно, що так.

— Що ти зможеш тепер зробити? Ти не можеш позиватися до суду на державу.

— Ні.

Кітінґ подумав, що краще було б сісти, але відстань до стільця здавалася йому занадто довгою.

— Говарде, що ти зробиш зі мною?

— Нічого.

— Хочеш, щоб я розповів правду? Всім?

— Ні.

Трохи помовчавши, Кітінґ прошепотів:

— Дозволь мені віддати тобі гроші… всі… і…

Рорк усміхнувся.

— Вибач, — прошепотів Кітінґ, дивлячись убік, а потім у нього вирвалося благання, що він його не зміг стримати. — Я боюся, Говарде…

Рорк похитав головою:

— Пітере, хоч би що я зробив, тобі це не зашкодить. Я теж винен. Ми обидва винні.

— Ти винен?

— Це я тебе знищив, Пітере. Від самого початку. Допомагаючи тобі. Є випадки, за яких не варто звертатися по допомогу, а також не можна допомагати. Я не повинен був робити за тебе проекти у Стентоні. Я не повинен був допомагати тобі ані з «Космо-Слотником», ані з Кортландтом. Я звалив на тебе більше, ніж ти здатен подужати. Це як напруга електричного струму, занадто сильна для мережі. Вибиває запобіжники. А тепер ми обидва розплачуємося за це. Це важко для тебе, але для мене ще важче.

— Ти б краще… Говарде, мені піти додому?

— Так.

У дверях Кітінґ сказав:

— Говарде! Вони ж ненавмисне це зробили.

— Це ще гірше.

Домінік почула звук автомобіля, що виїздив на пагорб. Вона подумала, що Вайненд повертається додому. Повернувшись із відпочинку, він працював допізна ось уже два тижні.

Гуркіт двигуна наповнив весняну заміську тишу. В будинку не було чути ні звуку, лише тихий шелест її волосся, коли вона відкинула голову назад, на м'яку спинку крісла. Вона не відразу усвідомила, що наближається автівка, цей звук був такий звичний о цій порі, становив частину самотності й відокремленості.

Вона почула, як машина зупинилася біля вхідних дверей. Їх ніколи не замикали; вони не очікували ані сусідів, ані гостей. Домінік почула, що двері відчинилися, а потім залунали кроки в залі на першому поверсі. Кроки не зупинилися, а звично застукали сходами. Повернулася ручка на дверях.

Це був Рорк. Підводячись, вона подумала, що він іще ніколи не був у її кімнаті, але він знав усі закутки цього будинку, як знав усе про її тіло. Вона не відчула потрясіння, лише подумала про потрясіння у минулому часі: «У мене мав би бути шок, коли я його побачила». Тепер, коли вона стояла перед ним, усе здавалося дуже просто.

Вона подумала: «Ми ніколи не говорили про найголовніше. Ми завжди просто говорили. Він не хотів бачити мене саму. І ось він тут. Я чекала, я готова».

— Доброго вечора, Домінік.

Вона почула, як вимовлене її ім'я заповнило простір завдовжки в п'ять років. І спокійно відповіла:

— Доброго вечора, Рорк.

— Я хочу, щоб ти мені допомогла.

Вона стояла на платформі залізничного вокзалу в Клейтоні, штат Огайо, на місці для свідків під час процесу Стоддарда, на краю кар'єру так само, як стояла зараз — щоб відреагувати на те, що почула:

— Так, Рорк.

Він перетнув кімнату, що сам її створив, і сів, дивлячись на неї. Здається, вона теж сіла, не усвідомлюючи своїх рухів, лише Роркові, так, наче його тіло мало дві нервових системи — його власну та її.

— Уночі наступного понеділка, Домінік, рівно о двадцять третій тридцять я хочу, щоб ти під'їхала до дільниці Кортландт.

Вона зауважила, що відчуває свої повіки; не болісно, а просто відчуває; наче вони закам'яніли і не можуть рухатися. Вона вже бачила перший будинок Кортландту і знала, що почує зараз.

— Ти повинна бути в машині сама і мусиш повертатися додому з місця, в якому ти маєш заздалегідь домовитися про зустріч. У місці, якого можна дістатися лише через Кортландт. Ти мусиш бути здатна довести це потім. Я хочу, щоб у твоїй машині закінчився бензин саме навпроти Кортландту об одинадцятій тридцять. Посигналь. Там є нічний сторож. Він вийде. Попроси в нього про допомогу й відішли його до найближчого гаража, це за півтора кілометра звідти.

— Так, Рорк, — твердо сказала вона.

— Коли він піде, вийди з машини. Повз дороги навпроти будівлі тягнеться щось на зразок траншеї. Спустися туди так швидко, як можеш, і ляж на землю. Незабаром ти зможеш повернутися до автомобіля. Ти знатимеш, коли повернутися. Переконайся, що опинилася в машині і що твій стан більш-менш відповідатиме стану твоєї машини.

— Так, Рорк.

— Ти зрозуміла?

— Так.

— Усе?

— Так, усе.

Вони стояли одне навпроти одного. Вона бачила лише його очі та його усмішку.

Почула, як він сказав: «Добраніч, Домінік», а потім вийшов, і вона почула, як від'їжджає його автомобіль. Вона думала про його усмішку.

Розуміла, що йому не потрібна була її допомога; щоб зробити те, що він запланував, він міг знайти інший спосіб позбутися сторожа; він дозволив їй брати участь у цьому, тому що вона не змогла б перенести того, що станеться потім, якщо він не дозволить їй; це було випробування.

Він не хотів називати це; він хотів, щоб вона зрозуміла і не злякалася. Вона не змогла пережити процесу Стоддарда, вона втікала від страху, спостерігаючи, як світ завдає йому болю, але тепер погодилася допомогти йому. Погодилася на повну безтурботність. Вона стала вільною, і він знав про це.

Дорога пласкою стрічкою бігла повз темну смугу Лонґ-Айленду, але Домінік здавалося, що вона здіймається вгору. Це було незвичайне відчуття: відчуття піднесення, неначе її автівка підіймалася вертикально вгору. Вона вдивлялася в дорогу, але панель приладів у полі її зору скидалася на панель керування літаком. На годиннику була одинадцята десять.

Вона зачудовано думала: «Я ніколи не вчилася керувати літаком, але тепер знаю, що при цьому відчуваєш; саме як зараз, нескінченний простір і жодних зусиль. І невагомість. Здається, саме це відбувається в стратосфері — чи в міжпланетному просторі? — коли людина просто пливе у невагомості, а закон гравітації не діє». Вона почула, що сміється вголос.

Просто відчуття піднесення… В усьому іншому вона почувалася нормально. Вона ще ніколи не керувала автомобілем так упевнено. Думала: «Це нудна механічна робота — вести автівку, тому я знаю, що розум у мене ясний»; вести машину здавалося так само легко, як дихати чи ковтати, наче це була життєва функція, що не потребує уваги. Вона зупинилася на червоне світло світлофора, що висів на перехресті невідомих доріг у невідомих напрямках, повернула, минула решту автівок і була переконана, що сьогодні увечері з нею нічого не станеться; її машиною керував пульт дистанційного управління — один із цих автоматичних променів, що вона про них читала — це був маяк чи радіохвилі? — а вона просто сиділа за кермом.

Це звільнило її від думок про все, крім несуттєвих дрібничок, допомогло почуватися безтурботною і… несерйозною, подумала вона, цілком несерйозною. Це була певним чином ясність, як те, що кристал прозоріший за повітря; почуватися нормальнішою, ніж завжди. Лише дрібниці мали значення: тонкий шовк її короткої чорної сукні й те, як вона натягувалася на колінах, рух пальців у взутті, коли вона ворушила ногами, напис «Обіди в Денні» золотими літерами на темній шибі вікна, що промайнуло повз неї.

Вона була дуже весела під час вечері, що її влаштувала дружина банкіра, впливового Ґейлового приятеля, прізвища якого вона не пам'ятала. Це була чудова вечеря у величезному особняку на Лонґ-Айленді. Вони були неймовірно щасливі бачити її й дуже засмутилися, що не зміг приїхати Ґейл. Вона з'їдала все, що перед нею ставили. Мала несамовитий апетит — як у ті рідкісні миті дитинства, коли вона поверталася додому, весь день пробігавши в лісі, та її мати страшенно раділа, бо боялася, що вона матиме анемію.

Вона розважала присутніх за столом історіями зі свого дитинства, вона змусила їх реготати — і це була найвеселіша вечірка з усіх, що їх могли згадати господарі. Згодом, у вітальні з вікнами, широко відчиненими в темне небо — безмісячне небо, що тяглося позаду дерев, позаду будинків аж до узбережжя Іст-Ріверу, — вона сміялася і щось розповідала, всміхалася людям навколо так тепло, що вони теж узялися розповідати про найдорожче для них; вона любила цих людей, і вони відчували її любов, вона любила всіх людей на землі, а одна жінка сказала їй:

— Домінік, я й не знала, що ти можеш бути така чарівна.

І вона відповіла:

— У цьому світі я не маю жодних клопотів.

Але насправді вона не зауважувала нічого, крім годинника на зап'ястку, знаючи, що мусить вийти звідси о десятій п'ятдесят. Їй не спадало на думку, що вона скаже, виходячи, але о десятій сорок п'ять попрощалася, рішуче і переконливо, а о десятій п'ятдесят її нога була вже на педалі акселератора.

Це був закритий двомісний автомобіль, чорний із червоною шкіряною оббивкою. Вона подумала, як прекрасно Джон, водій, відполірував цю червону шкіру. Від цього автомобіля нічого не залишиться, і було дуже доречно, що за своєї останньої подорожі машина мала якнайкращий вигляд. Як дівчина своєї першої шлюбної ночі. «Я ніколи не вбиралася для першої ночі — у мене не було цієї першої ночі — з мене лише щось зірвали, і на моїх зубах залишився присмак кар'єрного пилу».

Побачивши чорні вертикальні смуги із цятками світла на бічному склі, вона здивувалася, що ж сталося зі склом. Потім зрозуміла, що їде вздовж Іст-Ріверу, а з іншого боку — Нью-Йорк. Вона сміялася і думала: «Ні, це не Нью-Йорк, це картинка, наклеєна на вікно моєї машини, все це, тут, на маленькій панелі біля моєї руки, це все моє зараз, — вона обвела рукою будинки від Беттері-парку до мосту Квінсборо, — Рорк, це моє, і я дарую це тобі».

Постать нічного сторожа вдалечині зменшилася до сорока сантиметрів. «Коли вона зменшиться до двадцяти п'яти сантиметрів, я почну», — подумала Домінік. Вона стояла біля автомобіля і хотіла, щоб сторож ішов швидше.

Чорна маса будинку підпирала небо в одній точці. Решта неба інтимно близько нависла над пласкою землею. Найближчі вулиці та будинки перебували на відстані багатьох років, далеко на обрії, нерівні зубці з проміжками, наче зубці зламаної пилки.

Вона відчувала під підошвами тонких туфель велику гальку; було неприємно, але вона не могла поворушити ногою, щоб галька не зашелестіла. Вона була сама. Вона знала, що він зараз десь у будинку, через дорогу від неї. Не було чути ані звуку, в будівлі не світилося жодне вікно; лише білі хрести на чорних вікнах. Йому не потрібно було світло; він знав кожен коридор, кожен сходовий майданчик.

Постать сторожа зменшилася. Вона рвучко відчинила дверцята машини, залишила всередині свій капелюшок і сумку й зачинила двері. Вона почула гуркітливий звук, коли вже перебігала через дорогу і минала порожню ділянку, віддаляючись від будівлі.

Вона відчувала, як шовк сукні обліплює її ноги, і це слугувало відчутною ознакою бігу, підштовхувало її рухатися, прориватися крізь цей бар'єр так швидко, як вона лише могла. Земля була вкрита вибоїнами і сухою грязюкою. Одного разу вона впала, але зрозуміла це лише тоді, коли підвелася і побігла знову.

У темряві вона побачила траншею. Зістрибнувши вниз, стала навколішки, а потім витягнулася долілиць, сховавши обличчя і притиснувшись ротом до землі.

Вона відчувала, як здригаються її стегна і конвульсивно скрутила тіло, щоб відчути землю ногами, грудьми, шкірою рук. Це було наче лежати в Рорковому ліжку.

Звук вибуху лупонув її в потилицю. Вона відчула поштовх землі, що підкинув її на ноги, підсовуючи до краю траншеї. Верхня частина будівлі Кортландту похилилася і нерухомо застигла, аж поки на неї насунулася ламана лінія неба і розрізала навпіл. Потім ця смуга перетворилася на бірюзове сяйво. Верхньої частини будинку вже не було, лише віконні рами і балки розліталися навсібіч, розкидаючи будинок небом, довгий, тонкий червоний язик полум'я вистрілив із центру: ще один удар, а потім іще, сліпучий спалах, і скляні шиби хмарочосів за рікою зблиснули лелітками.

Вона забула, що він наказав їй лежати нерухомо, тому підвелася, а скло й уламки понівеченого металу сипалися навколо неї дощем. У спалаху, коли стіни почали валитися і будівля відкрилася наче сонце, що випливло з-за хмар, вона думала про те, що він десь там, будівельник, змушений руйнувати, який знав кожну вразливу ділянку цієї будівлі, який створив чутливий баланс навантажень та опор; вона думала про те, як він обирав ці ключові ділянки, встановлював вибухівку, — лікар, який став убивцею, вміло розтинаючи одним рухом серце, мозок і легені. Він був там, він це бачив і те що він зробив, завдало більше болю йому, а не будівлі. Але він був там і радів із цього.

На частку секунди вона побачила місто, охоплене світлом, зауважила віконні прорізи та приступки за кілометри звідти, але думала про темні кімнати та стелі, що їх лизав вогонь, і дивилася на верхівки башт, освітлених проти неба, — її та його місто.

— Рорк! — кричала вона. — Рорк! Рорк! — І не розуміла, що кричить. Вона не чула в гуркоті свого голосу.

Потім вона побігла навскіс полем до задимленої руїни, ступаючи по скалках, кожен крок — на повну ступню, тому що насолоджувалася болем. Але жодного болю не відчувала. Землю вкрило, наче тентом, туманом. Вона почула завивання сирен здалеку.

Її машина і досі була машиною, хоча задні колеса розплющило уламком системи опалення, а на капоті лежали двері ліфта. Вона заповзла на сидіння. Мусила мати такий вигляд, начебто нікуди не виходила. Вона згребла у жменю скалки із підлоги і висипала собі на коліна та волосся. Підібрала гострий уламок і різонула ним по шиї, ногах, руках. Те, що вона відчула, не було болем. Вона побачила, як кров струменем цибенить із руки, стікаючи на коліна, заливаючи чорний шовк, стікаючи їй між стегон. Її голова впала назад, уста розтулилися, втягуючи повітря. Вона не хотіла зупинятися. Вона була вільна. Вона була невразлива. Вона не знала, що перерізала собі артерію. Вона почувалася такою легкою. Вона сміялася над законом усесвітнього тяжіння.

Коли її знайшли полісмени, які перші прибули на місце пригоди, вона була непритомна. В її тілі лишалося життя на кілька хвилин.

13

Домінік розглядала спальню пентхауса. Це була її перша зустріч із зовнішнім світом, що вона його приготувалася впізнавати. Вона знала, що її привезли сюди після багатьох днів у лікарні. Спальня здавалася лакованою від світла. Залишилася лише чистота кристала, подумала вона, і ця чистота залишиться назавжди. Вона побачила, що біля її ліжка стоїть Вайненд. Він дивився на неї, наче його щось розсмішило.

Вона пригадала, що бачила його в лікарні. Тоді він не здавався таким веселим. Вона знала, що тієї ночі лікар сказав йому, що вона не виживе. Вона хотіла сказати їм усім, що це не так, що в неї немає вибору — лише жити; тільки говорити про це людям здавалося неважливим, як і про будь-що інше.

І ось вона повернулася. Вона відчувала на шиї, на ногах і на лівій руці пов'язки, але її руки лежали на ковдрі, й бинти з них зняли; на шкірі залишилося лише кілька тоненьких червоних рубців.

— Ти ненормальна маленька дурепа! — весело мовив Вайненд. — Навіщо було аж так старатися?

Лежачи на білій подушці, із гладеньким золотистим волоссям, у лікарняній сорочці з високим комірцем, вона здавалася молодшою, ніж тоді, коли ще була дитиною. Вона випромінювала тиху радість, що її шукала, та не могла знайти в юності: усвідомлення впевненості, невинності й миру.

— У мене закінчився бензин, — сказала вона, — і я чекала в своїй машині, аж раптом…

— Я вже розповів цю історію поліції. І сторож теж. Але хіба ти не знала, що зі склом слід поводитися делікатно?

«Ґейл здається відпочилим, — подумала вона, — і дуже впевненим. Цей випадок змінив усе і для нього теж, так само, як і для мене».

— Це не боляче, — пояснила вона.

— Наступного разу, коли захочеш грати роль невинного перехожого, дозволь мені тебе навчити.

— Але ж вони повірили, так?

— О так, вони повірили. Вони змушені. Ти ледь не вмерла. Не розумію, чому він вирішив урятувати життя сторожеві та замалим не вбив тебе.

— Хто?

— Говард, моя люба. Говард Рорк.

— А що він має із цим спільного?

— Дорогенька, тебе ж не поліція допитує. Але ще допитуватиме, і ти повинна бути переконливіша, ніж зараз. Я впевнений, ти впораєшся. Вони не згадають процес Стоддарда.

— Ох!

— Ти зробила це тоді й робитимеш це завжди. Хоч би що ти про нього думала, ти завжди відчуватимеш те ж, що і я, дивлячись на його роботи.

— Ґейле, ти радий, що я так вчинила?

— Так.

Вона побачила, що Вайненд дивиться на її руку, що лежала на краю ліжка.

Він вклякнув і притиснув свої губи до її руки, не піднімаючи її, не торкаючись пальцями, лише вустами. Це було єдине зізнання, що він міг собі дозволити, у тому, чого коштували йому дні, проведені в лікарні. Вона підняла другу руку і погладила його волосся. Подумала: «Для тебе це буде гірше, ніж якби я померла, Ґейле, але все буде гаразд, тобі не болітиме, тому що в цьому світі болю більше не залишилося, ніщо не зрівняється з фактом нашого існування: його, твого і мого — ти все зрозумів, хоча й не знаєш, що ти мене втратив».

Він здійняв голову і підвівся:

— Я жодним чином не хотів тобі дорікнути. Вибач.

— Я не помру, Ґейле. Я почуваюся чудово.

— І маєш чудовий вигляд.

— Вони його арештували?

— Його звільнено під заставу.

— Ти щасливий?

— Я радий, що ти зробила це і що зробила це для нього. Я радий, що він зробив це. Він мусив.

— Так. І це знову буде процес Стоддарда.

— Не зовсім.

— Ґейле, тобі був потрібен іще один шанс? Після всіх цих років?

— Так.

— Можна мені побачити газету?

— Ні. Спершу маєш одужати.

— Навіть «Знамено»?

— Особливо «Знамено».

— Ґейле, я кохаю тебе. Якщо ти витримаєш до кінця…

— Не пропонуй мені хабарів. Це не справа між тобою і мною. І навіть не між мною і ним.

— Між тобою і Богом?

— Якщо ти хочеш це так назвати. Але ми цього не обговорюватимемо. Аж поки це закінчиться. Внизу на тебе чекає відвідувач. Він там щодня.

— Хто?

— Твій коханець. Говард Рорк. Дозволиш йому подякувати тобі зараз?

Із веселої іронії, з інтонації, з якою він вимовив це найбезглуздіше, на його думку, припущення, вона зрозуміла, який він насправді далекий від думки про це. Вона сказала:

— Так. Я хочу його бачити. Ґейле, а якщо я вирішу зробити його своїм коханцем?

— Я вб'ю вас обох. Зараз не рухайся, лежи спокійно, лікар сказав, що ти повинна шануватися, у тебе двадцять шість швів по всьому тілу.

Вайненд вийшов, і вона почула, як він помчав сходами вниз.

Коли перший полісмен прибув на місце події, він знайшов позаду будівлі, на березі річки, вибуховий пристрій. Рорк стояв неподалік, поклавши руки в кишені, і розглядав руїни Кортландту.

— Що ти знаєш про це, приятелю? — запитав полісмен.

— Краще заарештуйте мене, — сказав Рорк. — Я говоритиму в суді.

Він не додав жодного слова у відповідь на всі офіційні запитання, поставлені йому згодом.

Вайненд домігся, щоб Рорка звільнили під заставу вже на світанку. Вайненд був спокійним і у відділені невідкладної допомоги, коли побачив рани Домінік і почув, що вона не виживе. Він був спокійним, коли телефонував, піднявши з ліжка окружного суддю і домовляючись про заставу. Але в невеличкому кабінетику окружної в'язниці його раптово почало трусити.

— Ви бісові ідіоти! — процідив він крізь зуби, і з нього полилася найбрудніша лайка, що він її навчився ще в порту. Він геть забув про всі аспекти цього випадку, крім одного: Рорк у в'язниці. Він знову був Тичкою Вайнендом із Пекельної кухні, та його охопила раптова лють тих днів, лють, що він її відчував, ховаючись за напівзруйнованою стіною і чекаючи, коли його вб'ють. Тільки зараз він був також і Ґейлом Вайнендом, власником імперії, й не міг зрозуміти, чому потрібні якісь судові процедури, чому він не може розтрощити цю в'язницю за допомогою кулаків або своїх газет; тієї миті йому було байдуже як, він лише хотів убивати, як колись уночі за стіною, захищаючи своє життя.

Він зміг підписати документи, зміг дочекатися, коли Рорка виведуть до нього.

Вони вийшли разом, Рорк тримав його за зап'ясток, і поки вони дійшли до автомобіля, Вайненд заспокоївся. В машині він запитав:

— Звісно ж, це зробив ти?

— Авжеж.

— Ми боротимемося разом до перемоги.

— Якщо ти хочеш зробити це своєю власною боротьбою.

— За теперішньою оцінкою мої особисті статки становлять 40 мільйонів доларів. Цього має вистачити, щоб найняти будь-якого адвоката, якого ти забажаєш, або й усіх.

— Мені не потрібен адвокат.

— Говарде! Ти знову збираєшся показувати фотографії?

— Ні. Не цього разу.

Рорк увійшов до спальні й сів на стілець біля ліжка. Домінік лежала, спокійно його розглядаючи. Вони всміхнулися одне до одного. «Нічого не потрібно казати, цього разу теж», — подумала вона.

І запитала:

— Ти був у в'язниці?

— Декілька годин.

— І як там?

— Не починай поводитися, як Ґейл.

— Ґейл дуже розсердився?

— Дуже.

— Я не буду.

— Я можу знову опинитися у в'язниці на довгі роки. Ти знала це, коли погодилася мені допомагати.

— Так. Я знала.

— Я розраховую, що ти врятуєш Ґейла, якщо я опинюся за ґратами.

— Розраховуєш на мене?

Він подивився на неї та похитав головою.

— Кохана… — це пролунало як докір.

— Що? — прошепотіла вона.

— Ти досі не розумієш, що я заманив тебе в пастку?

— Як?

— Що б ти зробила, якби я не попросив твоєї допомоги?

— Я була б з тобою, у твоїй квартирі в будинку Енрайта, негайно, на очах у всіх і не приховуючи.

— Так. Але тепер ти не можеш цього зробити. Ти місіс Ґейл Вайненд, ти поза підозрами, і всі вірять, що ти опинилася на місці події випадково. Якщо вони дізнаються, хто ми одне для одного — це стане зізнанням у злочині.

— Розумію.

— Я хочу, щоб ти поводилася розважливо. Якщо ти мала якісь думки про те, щоб розділити мою долю, облиш їх. Я не розповім тобі про свої наміри, бо це єдиний спосіб стримати тебе до суду. Домінік, якщо мене засудять, я хочу, щоб ти залишилася з Ґейлом. Я розраховую на це, я хочу, щоб ти з ним залишилася і ніколи не казала йому про нас, тому що ви потребуватимете одне одного.

— А якщо тебе виправдають?

— Тоді… — він обвів поглядом кімнату, спальню Вайненда. — Я не хочу говорити про це тут. Але ти це знаєш.

— Ти дуже його любиш?

— Так.

— Достатньо, щоб пожертвувати…

Він усміхнувся:

— Ти боїшся цього, відколи я вперше сюди увійшов?

— Так.

Він подивився їй в очі:

— Ти припускала, що це можливо?

— Ні.

— Я не можу віддати йому ні моєї роботи, ні тебе, Домінік. Ніколи. Але ось що я можу зробити для нього: я можу залишити це йому, якщо мене посадять до в'язниці.

— Тебе виправдають.

— Це не те, що я хотів би від тебе почути.

— Якщо вони засудять тебе, якщо кинуть тебе за ґрати, якщо твоє ім'я ганьбитимуть у кожному брудному заголовку, якщо вони більше ніколи не дозволять тобі проектувати, якщо вони ніколи не дозволять мені тебе побачити — це не має значення. Не надто. Лише до певної межі.

— Ось що я чекав почути від тебе сім років, Домінік.

Він узяв її руку, підніс і притиснув до вуст, і вона відчула, що його губи опинилися на тому ж місці, яке цілував Вайненд. Потім він встав.

— Я чекатиму, — сказала вона. — Я буду розважлива. Я і близько до тебе не підійду. Обіцяю.

Він усміхнувся і кивнув. А потім вийшов.

«Трапляється, хоча й рідко, що сили світу, надто потужні, щоб їх оцінити, зосереджуються на одній події, наче сонячні промені, зібрані лінзою в одну точку найвищого сяйва, яку ми всі можемо побачити. Такою подією стала наруга над Кортландтом. Тут, у мікрокосмосі, ми можемо спостерігати зло, що руйнує нашу бідолашну планету від моменту її народження з космічної твані. Еґо однієї людини проти всіх заповідей милосердя, гуманності та братерства. Одна людина зруйнувала майбутній будинок для знедолених. Одна людина прирекла тисячі людей на життя у жахітті нетрів, бруду, хвороб і смерті. Тоді, коли пробуджене суспільство з новим розумінням гуманних обов'язків спромагається на героїчні зусилля для порятунку найбідніших, коли найкращі таланти суспільства об'єдналися, щоб створити для них пристойне житло — зарозумілість однієї людини вщент рознесла спільні досягнення інших людей. І заради чого? Заради якогось сумнівного поняття особистого марнославства, заради якогось пустопорожнього переконання. Я шкодую, що закони нашого штату дозволяють лише тюремне ув'язнення за цей злочин. Ця людина не заслуговує на життя. Суспільство повинно отримати право звільнити себе від таких людей, як Говард Рорк».

 Так написав Еллсворт Тухі на сторінках «Нових кордонів».

Його слова знайшли відгук у всій країні. Вибух Кортландту тривав півхвилини. Вибух суспільної люті тривав безкінечно: хмара гіпсового пилу та іржі наповнила повітря і відмовлялася очистити все дощем.

Рорка допитувало велике журі присяжних, він відмовився визнати себе винним і не зробив жодних інших заяв. Його звільнили на поруки Ґейла Вайненда, і він чекав на суд.

Причини його вчинку бурхливо обговорювали. Дехто стверджував, що річ у професійній заздрості. Інші зауважили певну схожість проекту Кортландту зі стилем будівництва Рорка і заявляли, що Кітінґ, Прескотт і Вебб, можливо, трохи запозичили в цього архітектора — «законна адаптація», «не існує права власності на ідеї», «у демократичному суспільстві мистецтво належить усім», — і що Рорка підштовхнуло до помсти еґо митця, обуреного плагіатом.

Жодне із цих пояснень не було достатньо очевидним, але причини нікого особливо не цікавили. Справа була проста: одна людина проти всіх. Він не мав права на причину.

Будинок для бідних, зведений заради благодійності. Збудований після десяти тисяч років, протягом яких людям втовкмачували, що благодійність і самопожертва є безперечним абсолютом, наріжним каменем чеснот, найвищим ідеалом. Десять тисяч років людям твердили про служіння та жертовність: жертовність — це основний закон життя; служи іншим і тобі будуть служити, чави — і тебе розчавлять; жертовність шляхетна — роби все, що можеш; із одного чи з іншого боку, але служи і жертвуй — служи, і служи, і служи…

І проти цього — одна людина, яка не захотіла ні служити, ні керувати. Отже, вчинила єдиний непрощенний злочин.

Це був сенсаційний скандал, здійнявся несамовитий галас і звичний вибух праведного гніву людей, притаманний будь-якому самосуду. Але цього разу додалося ще і запекле особисте обурення кожної людини, яка про це говорила.

«Він просто еґо-маніяк, позбавлений будь-якого уявлення про моральність», — казала світська жінка, вдягаючись, щоб іти на благодійний базар; вона не наважувалася навіть припустити, які б засоби самовираження залишилися б у неї і чим вона вихвалялася би перед друзями, якби благодійність не була чеснотою, що вибачає все;

— казав соціальний працівник, який не знайшов мети в житті й не міг виробити жодної мети, тому що душа його була стерильна, зате він купався у чеснотах і користувався незаслуженою повагою завдяки тому, що колупався пальцями у чужих ранах;

— казав письменник, якому нічого було б сказати, якби від нього забрали теми служіння і жертовності, але який скиглив перед тисячами уважних прихильників про те, як сильно він любить їх, натомість благаючи бодай трохи полюбити за це і його;

— казала журналістка, яка щойно придбала заміський будинок завдяки тому, що так трепетно писала про маленьких людей;

— казали всі ті маленькі люди, які хотіли чути про любов, велику любов, сліпу любов, любов, що охоплює всіх, усе пробачає і все дозволяє;

— казали всі вторинні люди, які не вміли існувати інакше, ніж паразитуючи на душах інших.

Еллсворт Тухі залишався осторонь, спостерігав, прислухався і посміхався.

Ґордона Прескотта і Ґаса Вебба втішали на вечерях і коктейльних вечірках; до них ставилися з ніжною, уважною турботою, як до людей, які пережили катастрофу. Вони розповідали, що не можуть зрозуміти Роркових мотивів, і жадали правосуддя.

Пітер Кітінґ ніде не з'являвся. Він відмовився зустрічатися з пресою. Він відмовлявся бачитися з будь-ким. Але він написав заяву про те, що вважає Рорка невинним. У його заяві містилося два цікавих речення, останніх: «Дайте йому, будь ласка, спокій. Чому ви не можете дати йому чистий спокій?».

Перед хмарочосом Корда відбувалися пікети Ради американських будівельників. Це було безглуздо, адже Роркове бюро стояло порожнє. Усі замовлення, що з ними він мав почати працювати, було скасовано.

Панувала солідарність. Світська дівчина під час педикюру; домогосподарка, яка купувала моркву з вуличної ятки; бухгалтер, який хотів стати піаністом, але виправдовував себе тим, що мусить поставити на ноги сестру; бізнесмен, який ненавидів свій бізнес; робітник, який ненавидів свою ненависть; інтелектуал, який ненавидів усіх, — усі об'єдналися як брати, у розкоші загального гніву, що виліковував від нудьги і відволікав від власних проблем; а вони ж доволі добре знали, яке це благословення відволіктися від власних проблем. Читачі були одностайні. Преса була одностайна.

Ґейл Вайненд пішов проти течії.

— Ґейле! — видихнув Алва Скаретт. — Ми не можемо захищати підривника!

— Алво, стули пельку, поки я не вибив тобі зубів.

Ґейл Вайненд стояв посеред кабінету, відкинувши голову назад, сповнений бажання жити, як тоді, коли стояв колись уночі на причалі, вдивляючись у вогні міста.

«В огидному завиванні довкола, — йшлося у передовиці „Знамена“, підписаній Ґейлом Вайнендом, — ніхто, здається, не пам'ятає, що Говард Рорк здався зі своєї власної волі. Якщо він підірвав цю будівлю — навіщо залишався на місці події, очікуючи, коли тебе заарештують? Але ми не чекаємо, щоб дізнатися про його мотиви. Ми засудили його без попереднього слухання. Ми хочемо, щоб він був винним. Нас тішить ця справа. Усе те, що ви чуєте навколо, — це не обурення, це зловтіха. Кожен неосвічений маніяк, кожен нікчемний ідіот, який коїть потворні вбивства, знаходить у нас співчуття й армію гуманних захисників. Зате геній винний за визначенням. Вважають очевидним, що жахливо несправедливо осуджувати людину лише за те, що вона слабка і нікчемна. До якого ступеня аморальності має впасти суспільство, що засуджує людину лише за те, що вона сильна і велика? Одначе саме такий моральний клімат нашого століття — століття посередностей».

«Ми чуємо, як вигукують, — написав Вайненд в іншій передовиці, — що Говард Рорк перебуває в суді або очікує суду. Що ж, це правда. Така людина, як Рорк, постає перед судом громадськості все своє життя. Але кого в цьому обвинувачувати — Рорка чи суспільство?»

«Ми ніколи не завдавали собі клопоту зрозуміти, що таке людська велич і як її розпізнати, — йшлося у наступній передовиці Вайненда. — В якомусь сентиментальному ступорі ми дійшли висновку, що велич вимірюють самопожертвою. Самопожертва, — торочимо ми, захлинаючись слиною, — це найвища чеснота. Але зупинімося на хвилю і поміркуймо. Хіба самопожертва — це чеснота? Чи може людина пожертвувати своєю цілісністю? Своєю честю? Своєю свободою? Своїми ідеалами? Своїми переконаннями? Щирістю своїх почуттів? Незалежністю думки? Але ж усе це найдорожчі скарби особистості. Все, чим людина жертвує заради них, це не жертва, а легковажний торг. Вони стоять вище за будь-яку жертву заради будь-якої справи. Чи не повинні ми в такому разі припинити проповідувати небезпечні та порочні нісенітниці? Самопожертва?

Але очевидно, що себе ми не можемо і не повинні приносити в жертву. Найвище за все ми повинні поважати в людині особистість, якою жертвувати неприпустимо».

Цю передовицю передрукували «Нові кордони» і чимало інших видань — у рамочці під заголовком «Погляньте, хто заговорив».

Ґейл Вайненд сміявся. Опір його бадьорив і робив сильнішим. Це була війна, а він роками не встрягав у справжню війну, відколи закладав фундамент своєї імперії під обурені крики решти видавців. Він отримав неможливе, здійснення мрії кожної людини: ризикованість та інтенсивність почуттів юності, поєднаних із мудрістю досвіду. Поєднання нового початку й кульмінації. «Я очікував на це і жив заради цього», — думав він.

Його двадцять дві газети, журнали, кінохроніки отримали наказ: захищати Рорка, рекламувати Рорка, зупинити самосуд.

— Хоч би які були факти, — пояснював Вайненд співробітникам, — суд їх не враховуватиме. Він враховуватиме лише громадську думку. Ми завжди формували громадську думку. Зробімо це знову. Рекламуймо Рорка. Мені байдуже, як ви це зробите. Я вас навчав. Ви експерти з питань реклами. Покажіть мені, чого навчилися.

Його слова зустріли мовчанкою. Алва Скаррет зморщив чоло. Але працівники підкорилися.

«Знамено» надрукувало світлину будинку Енрайта із заголовком: «Цю людину ви хочете знищити?», світлину будинку Вайненда: «Спробуйте краще, якщо можете», фото долини Монаднок: «Хіба ця людина нічого не дала суспільству?».

«Знамено» надрукувало біографію Рорка підписану автором, про якого ніхто не чув; її написав Ґейл Вайненд. «Знамено» надрукувало серії статей про знамениті процеси над невинними людьми, яких засудили через забобони, що їх свого часу поділяла більшість. «Знамено» писало про чоловіків, які стали жертвами суспільства: про Сократа, Ґалілея, Пастера, мислителів, учених, довгу низку героїчних імен — про кожну людину, яка сама кидала виклик решті.

— Ґейле, заради Бога, Ґейле, це ж був усього лише будівельний проект! — лементував Алва Скаррет.

Вайненд безпорадно поглянув на нього:

— Гадаю, неможливо змусити вас, телепнів, зрозуміти, що йдеться не про це. Гаразд. Писатимемо про будівництво.

«Знамено» надрукувало викривальні статті про будівельну галузь: про підкупи, некомпетентність, споруди, що їхнє будівництво коштувало вп'ятеро дорожче реальної вартості, про зведені будинки, де ніхто не живе, про жахливі проекти, що їх схвалювали, ними захоплювалися, що їхнє існування пробачали і захищали в ім'я священної корови з назвою альтруїзм. «Кажуть, що дорога в пекло вимощена добрими намірами, — писало „Знамено“. — Можливо, це тому, що ми не навчилися розрізняти тих намірів, що вони справді дають добро? Хіба не пора навчитися? Ніколи ще не було так багато добрих намірів, якими б так голосно вихвалявся світ. А лише погляньте на нього…»

Редакційні статті у «Знамені» писав Ґейл Вайненд — стоячи за столом у наборному цеху, так як він писав завжди, синім олівцем на величезних аркушах газетного паперу, сантиметровими літерами. Він підписував статті «Ґ. В.», і його знамениті ініціали ще ніколи не здавалися такими нерозважливо-гордовитими.

Домінік одужала й повернулася до заміського будинку. Вайненд приїжджав додому пізно ввечері. Він використовував кожну нагоду привезти Рорка. Вони разом сиділи у вітальні, що її вікна було прочинено у весняну ніч. Темні схили пагорба м'яко скочувалися з-під стін будинку до озера, а озеро поблискувало між деревами далеко внизу. Вони не розмовляли про справу чи майбутній суд. Але Вайненд розповідав про свій «хрестовий похід», не посилаючись на особистості, наче це ніяк не стосувалося Рорка. Вайненд стояв посеред кімнати і казав:

— Згоден, це було мерзенно — все існування «Знамена». Але ця справа реабілітує все. Домінік, я знаю, ти ніколи не могла зрозуміти, чому я не соромлюся свого минулого, чому люблю «Знамено». Зараз ти почуєш відповідь. Влада. Я мав владу, сили якої ніколи не перевіряв. Тепер вони побачать її. Вони думатимуть те, що я хочу їм втовкмачити. Робитимуть те, що я скажу. Бо це моє місто, і керую в ньому я. Говарде, до того часу як ти увійдеш до зали суду, я скручу їх так, що не знайдеться присяжних, які наважаться тебе засудити.

Уночі він не міг спати. Він не відчував бажання спати.

— Ідіть спати, — казав він Домінік і Роркові. — Я піднімуся за кілька хвилин.

А потім Домінік зі своєї спальні, а Рорк із гостьової кімнати навпроти вестибюля годинами чули Вайнендові кроки на терасі, і ці кроки лунали з радісною невтомністю, наче кожен був реченням, кинутим якорем, заявою, пожбуреною на підлогу.

Якось, коли пізно вночі Вайненд відправив Рорка і Домінік спати, вони разом піднялися сходами і зупинилися на першому сходовому майданчику; почули різкий тріск сірника, запаленого у вітальні; цей звук створював в уяві образ рвучкого руху руки, що підпалює першу з цигарок, які він куритиме до світанку, маленьку цятку вогню, що знову й знову перетинатиме терасу в такт із його кроками.

Вони поглянули вниз, а потім одне на одного.

— Це жахливо, — сказала Домінік.

— Це чудово, — заперечив Рорк.

— Він не може допомогти тобі, хоч би що робив.

— Знаю, що не зможе. Але не в цьому річ.

— Він ризикує всім, що має, заради тебе. Він не знає, що порятувавши тебе, він втратить мене.

— Домінік, що для нього гірше — втратити тебе чи програти свій «хрестовий похід»? — Вона з розумінням кивнула. Він додав: — Ти знаєш, що він не мене хоче врятувати. Я лише привід.

Вона підняла руку і легко торкнулася до його щоки самими пучками пальців. Вона не могла дозволити собі більшого. Потім повернулася і пішла до своєї спальні, слухаючи, як він зачиняє двері гостьової кімнати.

«Хіба не закономірно, — написав Ланселот Клоукі у поширеній багатьма газетами статті, — що Говарда Рорка захищають газети Вайненда? Якщо хтось сумнівається у моральних аспектах цієї справи, ось доказ того, що і хто на чому стоїть. Вайнендові газети — цей оплот жовтої преси, вульгарності, корупції та наклепів, ця організована образа громадського смаку та пристойності, це інтелектуальне підземне королівство, очолене людиною, яка має менше принципів, ніж канібал — справжні оборонці Говарда Рорка, а Говард Рорк — їхній справжній герой. Присвятивши все своє життя підриву моральності преси, Ґейл Вайненд, ясна річ, підтримує зараз свого неотесаного приятеля-підривника».

— Усі ці пустопорожні балачки навколо, — заявив Ґас Вебб під час публічної промови, — маячня. Це звичайне шахрайство. Цей хлопець, Вайненд, нагріб купу, я про купу грошей, луплячи всі ці роки останню шкуру з лохів у царині нерухомості. Хіба йому подобається, що держава втрутилася і викидає його з бізнесу, щоб маленькі людиська отримали гідний дах над головою і сучасний туалет для своїх дітлахів? Можу закластися на останні черевики, йому це не подобається, анітрохи. Ці двоє змовилися, Вайненд і його рудий приятель, і якщо вам цікава моя думка, цей приятель дістав чималий куш від містера Вайненда за те, що провернув справу.

«Згідно з інформацією, отриманою від обізнаних джерел, — писала радикальна газета, — Кортландт став лише першим кроком у гігантських планах підриву всіх будівельних проектів, кожної державної електростанції, пошти і школи у США. Змову очолює Ґейл Вайненд — як ми бачимо — й решта, таких як і він, пихатих капіталістів, серед яких наші найбільші грошові мішки».

«Занадто мало уваги приділили жіночому погляду на цю історію, — писала Саллі Брент у „Нових кордонах“. — Роль у цій історії місіс Ґейл Вайненд — щонайменше дуже сумнівна. Хіба це не цікавий збіг обставин, що місіс Вайненд так вчасно відіслала нічного сторожа? І чому її чоловік намагається стрибнути вище власної голови, захищаючи містера Рорка? Якби ми не були засліплені дурною, безглуздою, старомодною галантністю, коли йдеться про так званих прекрасних дам, ми не дозволили б злегковажити цією частиною історії. Якби ми не ставилися так шанобливо до соціального статусу місіс Вайненд і так званого престижу її чоловіка, який виставляє себе останнім дурнем, — ми поставили б кілька запитань про те, чи справді вона ледь не померла під час тієї пригоди. Звідки ми знаємо, що саме так і було? Лікарів можна підкупити, як і будь-кого, а містер Ґейл Вайненд — фахівець у таких питаннях. Якщо ми візьмемо все це до уваги, то зможемо побачити обриси чогось дуже схожого на найогиднішу брехню».

«Позиція Вайнендової преси, — написала спокійна, консервативна газета, — незрозуміла і ганебна».

Наклад «Знамена» щотижня дедалі стрімкіше зменшувався, нагадуючи падіння кабіни ліфта. Наклейки і значки з написом «Ми не читаємо Вайненда» з'являлися на стінах, дошках оголошень у метро, на лобовому склі автомобілів та вилогах пальт. Випуски кінохроніки Вайненда освистували в кінотеатрах. «Знамено» зникло з кіосків; розповсюджувачі газет ховали «Знамено» під прилавком і неохоче діставали лише на вимогу. Ґрунт підготували, опори підпиляли вже давно; випадок із Кортландтом дав останній поштовх.

У вирі обурення проти Ґейла Вайненда про Рорка майже забули. Найлютіші протести сипалися на Вайненда від його власних читачів: жіночих клубів, духовенства, матерів, дрібних торговців. Алву Скаррета утримували якнайдалі від кімнати, де щодня вивантажували кошики листів до редактора; він почав читати ці листи — але його друзі з числа працівників запобігли повторенню, боячись, що в нього станеться серцевий напад.

Журналісти «Знамена» працювали мовчки. Більше не було ані скрадливих поглядів, ані пошепки мовлених лайливих слів, ані пліток у туалетах. Кілька осіб звільнилися. Решта працювали далі — повільно, неохоче, мов люди, які пристібають ремені безпеки в очікуванні неминучого зіткнення.

Ґейл Вайненд зауважив уповільнений темп у всьому, що відбувається навколо нього. Коли він входив до редакції «Знамена», його працівники ціпеніли; коли він кивав їм, їхні вітання запізнювалася на секунду; коли він обертався, то бачив, що вони дивляться йому вслід. «Так, містере Вайненд», що завжди лунало у відповідь на його накази без паузи між останнім звуком його голосу і першим звуком відповіді, зараз припізнювалося, і ця пауза ставала відчутнішою, тому відповідь лунала як речення зі знаком питання, поставленим не наприкінці нього, а на початку.

«Один маленький голос» мовчав про випадок із Кортландтом. Вайненд викликав Тухі до свого кабінету наступного дня після вибуху і сказав:

— Послухайте, ви. Жодного слова у вашій колонці. Ясно? Те, що ви робите і про що верещите на стороні, мене не обходить — поки що. Але якщо ви галасуватимете забагато, я з вами розберуся, коли все закінчиться.

— Так, містере Вайненд.

— І поки існує ваша колонка, ви глухий, німий і сліпий. Ви ніколи не чули про жоден вибух. Ви ніколи не чули про людину на ім'я Рорк. Ви навіть не знаєте, що таке Кортландт. Поки працюєте в цій будівлі.

— Так, містере Вайненд.

— І не потрапляйте мені на очі надто часто.

— Так, містере Вайненд.

Адвокат Вайненда, його давній друг, який працював для нього протягом багатьох років, намагався зупинити його:

— Ґейле, у чому річ? Ти поводишся, наче дитина. Наче молодий-зелений початківець. Опануй себе, чоловіче.

— Стули пельку, — огризнувся Вайненд.

— Ґейле, ти… ти був найуспішнішим видавцем на світі. Хіба я повинен говорити очевидне? Непопулярні справи — небезпечний бізнес для будь-кого. А для популярної газети — це самогубство.

— Якщо ти не стулиш пельку, то підеш збирати речі, і я знайду собі іншого неперебірливого адвокатика.

Вайненд почав сперечатися про цей випадок із впливовими людьми, з якими зустрічався на ділових ланчах та вечерях. Він ніколи не сперечався на жодну тему; він ніколи не просив. Він просто повідомляв остаточне рішення шанобливим слухачам. Тепер слухачів не було. Він зіткнувся з байдужою мовчанкою, сумішшю нудьги й обурення. Люди, які дослухалися до кожного його слова на теми біржових операцій, нерухомості, реклами, політики, не виявляли жодного зацікавлення його думками про мистецтво, велич або абстрактне правосуддя.

Він вислуховував такі відповіді:

«Так, Ґейле, так, звісно. Хоча я вважаю, що з його боку це було жахливо егоїстично. І в цьому проблема сучасного світу — в егоїзмі. Хоч куди поглянь, забагато егоїзму. Саме про це писав у своїй книжці Ланселот Клоукі — дивовижна книжка, там усе про його дитинство, ти ж її читав, я бачив твоє фото з Клоукі. Клоукі об'їздив увесь світ, він знає, про що пише».

«Так, Ґейле, але чи не занадто старомодно ти поводишся у цій справі? Навіщо всі ці балачки про велику людину? Що захопливого у возвеличенні укладальника цегли? І кого саме називати великим? Ми всі складаємося із залоз, хімічних сполук і того, що їмо на сніданок. Я думаю, Лойс Кук дуже добре це пояснила у своїй чудовій невеличкій книжечці — як там вона називається? — так, у „Хороброму Жовчному Камені“. Твоє власне „Знамено“ страшенно вихваляло цю маленьку книжечку».

«Але послухай, Ґейле, потрібно насамперед думати про інших людей, а вже потім про себе. Я вважаю, якщо людина немає любові в своєму серці, вона не може бути хорошою. Я почув це у вчорашній виставі. Це була видатна вистава — за новою п'єсою Айка, чорт забирай, як же його прізвище? — ти повинен це побачити. Жуль Фауґлер казав, що це смілива й ніжна поема для сцени».

«Ти говориш усе правильно, Ґейле, і я не знаю, як тобі заперечити, не знаю, де ти помиляєшся, ось лише мені це здається неправильним, тому що Еллсворт Тухі — зрозумій мене правильно, я не згоден із політичними поглядами Тухі, я знаю, що він радикал, але, з іншого боку, ти повинен визнати, що він видатний ідеаліст із серцем великим, наче будинок — так-от, Еллсворт Тухі сказав…»

Мільйонери, банкіри, промисловці, підприємці — всі вони не могли зрозуміти, чому світ котиться до пекла, як вони нарікали під час промов.

Одного ранку, коли Вайненд вийшов зі свого автомобіля перед «Знаменом» і переходив через тротуар, до нього підбігла жінка. Вона очікувала на нього біля входу. Жінка була огрядна, середніх літ, вбрана у брудну бавовняну сукню і пом'ятий капелюшок. У неї було бліде обвисле обличчя, безформний рот і чорні круглі блискучі очі. Вона зупинилася перед Вайнендом і жбурнула йому в обличчя жмуток гнилої бурякової гички. Буряків не було, лише гичка, м'яка і липка, зв'язана мотузочкою. Вдаривши його по щоці, гичка впала на тротуар.

Вайненд незворушно стояв і дивився на жінку. Він бачив її білу плоть, тріумфально роззявлений рот, обличчя самовпевненого зла. Якийсь перехожий ухопив жінку, і вона почала нецензурно лаятися. Вайненд підніс руку, похитав головою, жестом попросив відпустити її та увійшов до редакції із зеленкувато-жовтою плямою на щоці.

— Еллсворте, що нам робити? — стогнав Алва Скаррет. — Що нам робити?

Еллсворт Тухі всівся на краю стола і всміхнувся так, наче хотів поцілувати Алву Скаррета.

— Еллсворте, чому вони не припинять цієї бісової справи? Чому не станеться нічого, щоб прибрати цю справу з перших сторінок? Невже ми не можемо відшукати якоїсь теми про міжнародну ситуацію чи щось таке? За все своє життя я ще ніколи не бачив, щоб люди шаленіли через таку дрібницю. Якийсь там вибух! Господи, Еллсворте, це ж історія для останньої шпальти. Ми друкуємо такі щомісяця, майже після кожного страйку, пригадуєш? — страйк кушнірів, страйк прибиральників… Що за чортівня! Звідки вся ця лють? Кому це потрібно? Чому їм це так важливо?

— Є обставини, Алво, коли на карту поставлено не зовсім очевидні речі. І реакція суспільства здається недоречною, але це не так. Не будь таким похмурим. Ти мене дивуєш. Ти повинен дякувати своїм зіркам. Знаєш, це саме те, що я мав на увазі, очікуючи слушної миті. Сприятлива мить завжди з'являється. Чорт мене забирай, якщо я не сподівався, що мені цю мить піднесуть на тарілочці. Веселіше, Алво. Ми беремо все в свої руки.

— Беремо в руки що?

— Вайнендові видання.

— Ти божевільний, Еллсворте. Як і решта. Ти божевільний. Про що ти говориш? Ґейл володіє п'ятдесят одним відсотком акцій.

— Алво, я люблю тебе. Ти просто чудовий, Алво. Я тебе люблю, але благаю Бога, щоб ти не був таким бісовим ідіотом, щоб я міг говорити з тобою! Я хотів би мати когось, з ким можна поговорити!

Одного вечора Еллсворт Тухі спробував поспілкуватися з Ґасом Веббом, але розчарувався. Ґас Вебб протягнув:

— Проблема в тому, Еллсворте, що ти занадто романтичний. Занадто, чорт забирай, метафізичний. Навіщо весь цей галас? У цьому жодної практичної цінності. Нічого, у що ти міг би вгризтися зубами, хіба що на один-два тижні. Я хотів би, щоб він підірвав цей будинок, коли в ньому було повно людей — щоб кількох дітей розірвало на шматки — тоді б у цьому щось було. Мені це сподобалося б. Наш рух міг би цим скористатися. Але це? Хай їм чорт, вони замкнуть цього дурня у в'язниці та й по всьому. Думаєш, ти реаліст? Ти невиліковний приклад інтелігенції, Еллсворте, і не більше. Ти вважаєш себе людиною майбутнього? Не дури себе, серденько. Людина майбутнього — це я.

Тухі зітхнув:

— Твоя правда, Ґасе.

14

— Як це мило з вашого боку, містере Тухі, — смиренно мовила місіс Кітінґ. — Я втішена, що ви прийшли. Не знаю, що робити з Піті. Він не хоче нікого бачити. Не ходить на роботу. Я налякана, містере Тухі. Вибачте мені, я не повинна скаржитися. Можливо, ви здатні допомогти йому, підбадьорити. Він дуже високої думки про вас, містере Тухі.

— Так, я спробую. Де він?

— Сюди, будь ласка. До його кімнати. Сюди, містере Тухі.

Це був неочікуваний візит. Тухі не приходив сюди кілька років. Місіс Кітінґ почувала вдячність. Вона провела його коридором і відчинила двері не постукавши, побоюючись називати відвідувача, побоюючись, що син відмовиться. Вона бадьоро сказала:

— Поглянь, Пітере, якого я привела до тебе гостя!

Кітінґ підвів голову. Він сидів за захаращеним столом, зігнувшись під невеличкою лампою, що давала мало світла; він розв'язував кросворд, видертий із газети. На столі стояла склянка з-під томатного соку із засохлими червоними рештками на внутрішніх стінках, коробка з головоломками, колода карт і Біблія.

— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, усміхаючись. Він нахилився вперед, щоб встати, але на півдорозі забув про свій намір.

Місіс Кітінґ, побачивши його усмішку, квапливо відступила і полегшено зачинила двері.

Його вуста застигли, так достоту й не перетворившись на усмішку. Це був інстинкт пам'яті. Потім він пригадав чимало такого, чого намагався не розуміти.

— Привіт, Еллсворте, — безпорадно повторив він.

Тухі стояв перед ним, зацікавлено розглядаючи кімнату і стіл.

— Дуже зворушливо, Пітере, — сказав він. — Дуже зворушливо. Я впевнений, що він це оцінив би, якби побачив.

— Хто?

— Ти не надто балакучий останнім часом, так, Пітере? Не дуже товариський?

— Еллсворте, я хотів тебе побачити. Хотів поговорити з тобою.

Тухі взявся за спинку стільця, підняв його, широким розмашистим круговим рухом присунув до столу і сів.

— Добре, для цього я і прийшов сюди, — сказав він. — Почути, що ти скажеш.

Кітінґ мовчав.

— Ну?

— Не думай, Еллсворте, що я не хотів тебе бачити. Це лише тому, що… те, що я сказав матері нікого не впускати… це через журналістів. Вони не дають мені спокою.

— Боже мій, Пітере, як усе змінилося! Я пам'ятаю час, коли тебе неможливо було відірвати від журналістів.

— Еллсворте, у мене не залишилося почуття гумору. Взагалі.

— Тобі пощастило. Інакше ти помер би зо сміху.

— Я так втомився, Еллсворте… Я радий, що ти прийшов.

Світло відбивалося від окулярів Тухі, й Кітінґ не міг бачити його очей, лише два скляні кола з металевим відливом, наче мертві фари автомобіля, в яких відбивається світло транспорту, що наближається звіддаля.

— Думаєш, тобі це минеться? — запитав Тухі.

— Що?

— Акт відлюдництва. Велика покута. Лояльна мовчанка.

— Еллсворте, що з тобою?

— Отже, він не винен, так? Отже, ти хочеш, щоб ми дали йому спокій, так?

Кітінґові плечі поворухнулися — більше від наміру, а не від реальної спроби сісти прямо, хоча намір таки був, і його щелепа ворухнулася, щоб запитати:

— Чого тобі треба?

— Всю правду.

— Навіщо?

— Хочеш, щоб я тобі допоміг? Хочеш виправдатися, Пітере? Я міг би, ти знаєш, міг би навести тобі тридцять три причини, й усі шляхетні, ти проковтнув би будь-яку з них. Але я не хочу полегшувати тобі життя. Тому я просто скажу тобі правду: потрібно засадити його за ґрати, твого героя, твого ідола, твого великодушного приятеля, твого ангела-охоронця!

— Я не маю що тобі сказати, Еллсворте.

— Поки ти божеволієш від страху через останню свою витівку, ти краще спробував би зрозуміти, що не тобі тягатися зі мною. Ти говоритимеш, якщо я захочу, щоб ти говорив, а я не маю настрою гайнувати час. Хто спроектував Кортландт?

— Я.

— Ти знаєш, що я — експерт із архітектури?

— Це я спроектував Кортландт.

— Так само як будівлю «Космо-Слотника»?

— Чого ти хочеш від мене?

— Я хочу, щоб ти свідчив на суді, Піте. Хочу, щоб ти розповів у суді правду. Твій друг не такий зрозумілий, як ти. Я не знаю, чого він домагається. Те, що він залишався на місці вибуху, — занадто розумний хід. Він знав, що його запідозрять, і зіграв на цьому. Лише Бог знає, що він казатиме в суді. Я не збираюся дозволити йому уникнути відповідальності. Мотив злочину — ось на чому вони застрягли. Я знаю цей мотив. Але ніхто мені не повірить, якщо я спробую пояснити. Але ти заявиш це під присягою. Ти скажеш правду. Ти розкажеш, хто спроектував Кортландт і чому.

— Його спроектував я.

— Якщо ти хочеш говорити це в суді, спробуй краще себе контролювати. Чому ти тремтиш?

— Дай мені спокій.

— Запізно, Піте. Ти читав колись «Фауста»?

— Чого тобі треба?

— Голову Говарда Рорка.

— Він мені не друг. І ніколи не був. Ти знаєш, що я про нього думаю.

— Я знаю, бісів йолопе! Я знаю, що ти обожнював його все своє життя. Вклякав і обожнював, і водночас завдавав йому ударів у спину. Ти навіть не мав достатньо мужності, щоб власноруч виконати свої наміри. Не міг наважитися на те чи те. Ти ненавидів мене — о, тобі й на думку не спадало, що я це знаю? — і пішов за мною. Ти любив його і ти його нищив. О, нарешті ти знищив його, Піте, і тепер йому немає куди втікати, і ти повинен пройти через це!

— Що він тобі зробив? Яка тобі різниця?

— Ти повинен був запитати в мене про це давно. Але ти не запитував. Це означає, що ти це знав. Ти завжди про це знав. І саме тому ти тремтиш. Чому я повинен допомагати тобі брехати самому собі? Я робив це протягом десятьох років. Ось чому ти прийшов до мене. Ось чому всі вони йдуть за мною. Але ти не можеш отримати щось, не заплативши за це. Ніколи. Незважаючи на те, що мої соціалістичні теорії стверджують протилежне. Ти отримав від мене те, що хотів. Тепер моя черга.

— Я не говоритиму про Говарда. Ти не можеш змусити мене говорити про Говарда.

— Ні? То чому ж ти не викинеш мене звідси? Чому не візьмеш мене за горло і не задушиш? Ти значно сильніший за мене. Але ти цього не зробиш. Ти не можеш. Ти розумієш природу влади, Піте? Фізична сила? М'язи, пістолет або гроші? Ти повинен об'єднатися з Ґейлом Вайнендом. У тебе є що йому розповісти. Ну ж бо, Пітере. Хто спроектував Кортландт?

— Не чіпай мене.

— Хто спроектував Кортландт?

— Облиш мене!

— Хто спроектував Кортландт?

— Це гірше… те, що ти зараз робиш… це значно гірше…

— Гірше за що?

— За те, що я зробив із Луціусом Геєром.

— І що ти зробив із Луціусом Геєром?

— Я його вбив.

— Про що ти кажеш?

— Ось чому це було краще. Я дозволив йому померти.

— Ти мариш.

— Чому ти хочеш убити Говарда?

— Я не хочу його вбивати. Я хочу кинути його до в'язниці. Розумієш? До в'язниці. До камери. За ґрати. Замкнути, зупинити, зв'язати — і залишити живим. Він підводитиметься, коли йому скажуть. Він їстиме те, що йому дадуть. Він рухатиметься, коли йому накажуть рухатись, і зупинятиметься, коли йому накажуть зупинитися. Він ходитиме на джгутову фабрику, коли йому скажуть, і працюватиме так, як йому скажуть. Вони штовхатимуть його, якщо він не йтиме достатньо швидко, і даватимуть йому ляпаси, коли їм заманеться, і битимуть його гумовим кийком, якщо він не коритиметься. І він коритиметься. Він виконуватиме накази. Виконуватиме накази!

— Еллсворте! — закричав Кітінґ. — Еллсворте!

— Ти мені огидний. Не можеш прийняти правду? Ні, ти хочеш, щоб тобі підсолоджували. Ось чому я волію Ґаса Вебба. Він не має жодних ілюзій.

Місіс Кітінґ рвучко відчинила двері. Вона почула крик.

— Забирайтеся звідси! — гаркнув Тухі.

Вона позадкувала, і Тухі грюкнув дверима.

Кітінґ підвів голову:

— Ти не маєш жодного права розмовляти так із моєю матір'ю. Вона не має до тебе жодного стосунку.

— Хто спроектував Кортландт?

Кітінґ підвівся, почовгав до шафи, відчинив шухляду, витягнув зіжмаканий аркуш паперу і простягнув його Тухі. Це був його контракт із Рорком.

Тухі прочитав його і сухо реготнув. Потім подивився на Кітінґа:

— Ти мій великий успіх, Пітере, наскільки я можу судити. Але іноді я повинен відвертатися, щоб не бачити власних успіхів.

Кітінґ стояв біля шафи, опустивши плечі, з порожніми очима.

— Я не сподівався, що ти маєш письмове свідчення з його власним підписом. Отже, ось що він зробив для тебе — а ось те, що ти зробив натомість… Ні, я забираю назад усі образи, Пітере. Ти мусив це зробити. Хто ти такий, щоб заперечувати закони історії? Ти хоч розумієш, що це за документ? Це недосяжний ідеал, мрія століть, мета всіх великих філософських шкіл людства. Ти приборкав його. Змусив працювати для себе. Узяв його досягнення, його винагороду, його гроші, його славу, його ім'я.

Ми лише мріяли і писали про це. Ти продемонстрував це на практиці. Усі філософи, починаючи із Платона, повинні тобі дякувати. Ось він, філософський камінь — здатний перетворити золото на свинець. Я мусив би радіти, але я людина, тому нічого не можу вдіяти, я не радію, мені лише бридко. Інші, Платон та інші, вони насправді вірили, що свинець можна перетворити на золото. Я знав істину від самого початку. Я був чесний із собою, Пітере, і це найважчий різновид чесності. Такий, від якого всі намагаються втекти за будь-яку ціну. Я вже не обвинувачую тебе, Пітере, у такому важко зізнатися.

Він утомлено сів, тримаючи аркуш паперу обома руками, і продовжив говорити:

— Якщо хочеш зрозуміти, як це важко, я тобі розповім: я хочу спалити цей папір. Зробити те, чого прагнеш і ти. Особливої заслуги в цьому бажанні немає, оскільки я знаю, що завтра надішлю це прокуророві округу. Рорк ніколи про це не дізнається — а якби й дізнався, йому це не допомогло б, — але якщо бути чесним, якоїсь миті я хотів спалити цей папірець.

Він акуратно склав аркуш і поклав його до кишені. Кітінґ стежив за його рухами, повертаючи голову, наче кошеня, що стежить за м'ячиком на шворці.

— Ти огидний мені, — повторив Тухі. — Господи, який же ти бридкий зі своїми лицемірними сентиментами! Ти тягнешся за мною, мимриш те, чого я тебе навчив, і отримуєш із цього зиск — але не маєш гідності зізнатися собі у тому, що робиш. Ти зеленішаєш від страху, коли стикаєшся із правдою. Гадаю, це закладено в тобі природою і це моя головна зброя, — але, о Господи, як я втомився від цього. Я повинен принаймні на мить звільнитися від тебе. Усе своє життя я повинен удавати — заради таких нікчемних посередностей, як ти. Щоб захистити ваші почуття, ваші настрої, вашу совість і спокій розуму, що ви його не маєте. Ось ціна, яку я сплачую за те, чого прагну, — але принаймні я знаю, що повинен заплатити. І в мене немає жодних ілюзій про ціну і те, що я набуду.

— Чого ти… хочеш… Еллсворте?

— Влади, Піте.

У квартирі нагорі почулися кроки, хтось весело підстрибнув чотири чи п'ять разів. Люстра задзеленчала, й Кітінґ покірно глянув угору. Потім знову звернув погляд на Тухі. Тухі байдужо посміхався.

— Ти… завжди казав… — хрипло почав Кітінґ і затнувся.

— Я завжди казав саме це. Очевидно, точно й відкрито. Не моя вина, якщо ти не розчув. Звісно, ти міг. Ти не хотів. І це навіть безпечніше для мене, ніж глухота. Я казав, що маю намір керувати. Як і мої духовні попередники. Але мені пощастило більше за них. Я успадкував плоди їхніх зусиль і стану єдиним, хто побачить здійснення великої мрії. Сьогодні я вже бачу це. Я впізнаю її. Мені це не подобається. Я й не очікував, що сподобається. Задоволення — це не моя доля. Я отримуватиму стільки задоволення, скільки дозволять мої можливості. Я керуватиму.

— Ким?

— Вами. Світом. Усе залежить лише від виявлених важелів. Навчившись керувати однією людською душею, можна робити це з іншими людьми. Ідеться про душу, Пітере, про те, щоб здобувати душі. Не батогом чи мечем, не вогнем і не зброєю. Ось чому цезарі, аттили, наполеони були дурнями і не втримали влади. Ми залишимося. Душа, Пітере, є тим, чого не можна контролювати, її потрібно зламати. Вбий у неї клин, поклади на нього пальці — й людина твоя. Тобі не потрібна нагайка — людина сама принесе її тобі та попросить відшмагати. Увімкни в людині зворотний хід — і її власний механізм працюватиме для тебе. Використай його проти неї.

Хочеш знати, як це робиться? Послухай, чи я колись брехав тобі? Якщо ти не слухав цього протягом усіх цих років, бо не хотів чути, це твоя провина, а не моя. Є багато способів. Ось один із них. Змусь людину почуватися нікчемною. Змусь її почуватися винною. Знищ її бажання та її порядність. Це важко. Навіть найгірші з вас у свій власний перекручений спосіб шукають ідеал. Убий цілісність внутрішнім підкупом. Використай її проти особистості. Скеруй його на знищення цілісності. Проповідуй альтруїзм. Скажи, що людина повинна жити для інших. Скажи, що альтруїзм — це ідеал. Ніхто з них не досягнув цього, і ніхто не досягне. Кожен життєвий інстинкт повстає проти цього. Але хіба ти не бачиш, чого ми цим досягаємо? Людина усвідомлює, що не здатна на те, що сама вважає найвищою чеснотою — і це викликає в ній почуття провини, гріха, власної марності. Оскільки найвищий ідеал недосяжний, людина поступово відмовляється від усіх ідеалів, усіх прагнень, від почуття власної цінності. Вона відчуває себе зобов'язаною проповідувати те, чого не робить сама. Але не можна бути хорошим на половину або майже чесним. Збереження порядності — це важка битва. Навіщо зберігати, що вже почало псуватися? Душа людини втрачає почуття самоповаги. І вона — твоя. Вона підкорятиметься. Вона з радістю підкорятиметься, тому що не може довіряти собі, вона не має певності, почувається нечистою. Це один зі способів.

А ось інший. Знищити систему цінностей людини. Знищити її здатність розрізняти велич або шляхи її досягнення. Великою людиною не можна керувати. Нам не потрібні великі люди. Не заперечуй поняття величі. Знищ його зсередини. Велич — це щось рідкісне, складне, виняткове. Встанови доступну для кожного планку її досягнення, на найнижчому, найабсурднішому рівні — й ти зупиниш бажання намагатися в усіх людях, великих і малих. Зупиниш усі потуги досягати, удосконалюватися. Посміявся з Рорка і проголосив Пітера Кітінґа видатним архітектором — і ти знищив архітектора. Створив ім'я Лойс Кук — і ти знищив літературу. Проголосив Айка видатним — і ти знищив театр. Возвеличив Ланселота Клоукі — й ти знищив пресу. Не розвінчуй усіх святинь — ти налякаєш людей. Возвеличуй посередність — і всі святині заваляться самі.

Але є ще один спосіб. Убити сміхом. Сміх — це інструмент людської радості. Навчися використовувати його як нищівну зброю. Перетворити його на посміх. Це просто. Порадь їм сміятися з усього. Скажи їм, що почуття гумору — це неперевершена чеснота. Не залиш у душі людини нічого священного — і її власна душа втратить святість. Убий повагу — і ти вб'єш у людині героя. Людина не вміє поважати, гигочучи. Вона підкориться і стане безмежно покірною — ніщо не важливе, ніщо не має серйозного значення.

Або ще один шлях. Один із найважливіших. Не дозволяй людині бути щасливою. Щастя самодостатнє і незалежне. Щаслива людина не має ані часу, ані потреби в тобі. Щасливі люди — це вільні люди. Отже, вбий радість у їхньому житті. Забери все, що для них є цінним і важливим. Ніколи не дозволяй їм отримати бажаного. Переконай їх, що сам факт існування особистих бажань — це зло. Доведи їх до такого стану, щоб слова «Я хочу» більше не здавалися природними, а перетворилися на ганебне зізнання. Альтруїзм дуже допомагає в цьому. Нещасні люди прийдуть до тебе. Вони тебе потребуватимуть. Вони прийдуть по розраду, підтримку, порятунок. Природа не терпить порожнечі. Спустошена людська душа — це простір, що його потрібно наповнити.

Я не розумію, чому в тебе такий шокований вигляд, Пітере. Це один із найстаріших способів. Пригадай історію. Поглянь на будь-яку велику етичну систему, починаючи зі східних. Хіба всі вони не проповідують зречення від особистого щастя? Попри всі хитросплетіння слів, хіба не звучить у них лейтмотив: пожертва, відмова, альтруїзм? Хіба ти не здатен розчути головної мелодії їхньої пісні: «відмовся, відмовся, відмовся»? Поглянь лише на моральний клімат наших днів. Усе, що дає задоволення, — від цигарок і сексу до амбіцій і прагнення прибутку, — оголосили аморальним або гріховним. Тільки-но з'ясується, що людину щось робить щасливою, — і це щось приречене. Це те, до чого ми дійшли. Ми прив'язали щастя до провини. І схопили людство за горлянку. Кинь свого первістка у жертовний вогонь, спи на ложі з цвяхів, йди до пустелі, щоб умертвити свою плоть, не танцюй, не ходи у кіно в неділю, не намагайся розбагатіти, не кури, не пий — це все на одній лінії. На великій лінії. Дурні думають, що такі табу — це звичайні нісенітниці. Якісь старомодні залишки. Але в кожній нісенітниці завжди є певна мета. Не переймайся дослідженням маячні — запитай у себе, чого завдяки їй досягли. Кожна етична система, що проповідувала жертовність, здобула світове визнання і підкорила мільйони людей. Звісно, її слід відповідно присмачити. Потрібно сказати людям, що вони досягнуть найвищого щастя, відмовившись від усього, що дарує їм радість. Не конче вдаватися в подробиці. Потрібно використовувати розпливчасті слова. «Універсальна гармонія», «вічний дух», «божественний задум», «нірвана», «рай», «расова вищість», «диктатура пролетаріату».

Духовний підкуп, Пітере. Це найстаріший метод. Це фарс, що триває протягом століть, але люди все одно потрапляють на його гачок. А перевірка може бути дуже проста: послухай будь-якого пророка, і якщо він згадує про жертовність — утікай. Утікай, наче від чуми. Само собою зрозуміло, що там, де йдеться про пожертву, завжди є хтось, хто ці пожертви збирає. Там, де служіння, завжди є людина, якій потрібно служити. Людина, яка говорить тобі про жертовність, говорить про рабів та господарів. І має намір стати господарем. Але якщо ти чуєш, як хтось радить тобі бути щасливим, каже, що це твоє вроджене право, що це твій обов'язок перед самим собою — то ця людина не прагне твоєї душі. Це людина, яка нічого від тебе не хоче. Але дозволь їй прийти, і твоя порожня макітра кричатиме, що це егоїстичне чудовисько. Тому саме цей метод довів свою надійність протягом багатьох століть.

Але, можливо, ти звернув увагу на одну фразу. Я сказав: «Само собою зрозуміло». Второпав? Люди мають зброю проти тебе. Розум. Отже, слід переконатися, що ти позбавив їх розуму. Висмикни з-під нього опори. Але будь обережним. Не заперечуй прямо. Нічого не заперечуй прямо, і тебе не запідозрять. Не кажи, що розум — це зло, хоча дехто це робив, і з дивовижним успіхом. Просто скажи, що розум обмежений. Що є щось вище за нього. Що? І тут ти теж не повинен вдаватися до пояснень. Поле невичерпних можливостей. «Інстинкт» — «почуття» — «одкровення» — «божественна інтуїція» — «діалектичний матеріалізм». Якщо тебе впіймають на якійсь критичній неточності та хтось скаже, що твоя доктрина позбавлена сенсу — маєш готову відповідь. Ти кажеш, що є щось вище за сенс. Що немає необхідності думати, потрібно відчути. Потрібно вірити. Призупини розум — і всі козирні карти в тебе. Усе відбувається так, як ти хочеш, тоді, коли ти хочеш. Людина твоя. Хіба можна керувати людиною, здатною мислити? Нам не потрібні такі люди.

Кітінґ сів на підлогу, біля шафи; він стомився і просто мусив випростати ноги. Він не хотів відходити від шафи, бо почувався впевненіше, притулившись до неї, ніби там досі лежав документ, що він його щойно віддав.

— Пітере, ти це все чув. Ти бачив, як я практикую це протягом десятьох років. Ти ж розумієш, що це світова практика. Чому ж ти бридишся? Ти не маєш права сидіти тут і витріщатися на мене з виглядом ображеної доброчесності! Ти ж теж береш у цьому участь. Ти отримав свою частку і повинен діяти далі. Ти боїшся побачити, до чого це призведе. Я — ні.

Світ майбутнього. Світ, що я його прагну. Світ послуху та єдності. Світ, в якому думки кожної людини не будуть її власними, а стануть лише спробою вгадати думки сусіда, який теж не має власних думок — і так далі, Пітере, в усьому світі. Поки всі не погоджуватимуться з усіма. Світ, в якому людина не матиме власних бажань, а скерує всі свої зусилля на задоволення бажань сусіда, який не має власних бажань, окрім бажання задовольнити бажання наступного сусіда, який не матиме жодних бажань — і так в усьому світі, Пітере. Поки всі не служитимуть усім. Світ, в якому люди будуть працювати не заради такого невинного стимулу як гроші, а заради безголового чудовиська — престижу. Схвалення інших — їхня схвальна думка — думка людей, яким не дозволено мати власної думки. Восьминіг — самі щупальця і відсутність мозку. Судження, Пітере! Жодних суджень, а лише опитування громадської думки. Середні показники на нулі, — оскільки індивідуальність буде заборонено. Світ із вирізаним двигуном, і його єдине серце підкачуватиме моя рука. Моя рука — і руки кількох, лише кількох людей, схожих на мене. Тих, хто знає, що змушує тебе поводитися саме так, — тебе, велике, чудове ніщо, тебе, хто не вибухає люттю, коли ми називаємо тебе посередністю, маленького, звичайного, тебе, хто вподобав і полюбив ці імена.

Ви сидітимете на троні і в храмі, ви, маленькі люди, повноправні правителі, які змушують правителів минулого корчитися від заздрощів, абсолютні, всемогутні, поєднання Бога, пророка і короля. Голос народу. Посереднє, звичайне, узагальнене. Ти знаєш відповідний антонім до еґо? Посередність, Пітере. Влада посередностей. Але навіть посередність колись має хтось відкрити. Ми робимо це відкриття. Голос Бога. Ми насолоджуватимемося безмежним послухом — серед людей, які не навчені нічого, крім послуху. Ми назвемо це «служінням»! Ми видаватимемо медалі для служіння. Ви падатимете одне на одного, щоб видряпатися вгору і побачити, хто вміє підкорятися краще і більше. Інших відмінностей не буде. Жодних інших форм особистих досягнень. Ти бачиш Говарда Рорка на цій картинці? Ні? Тож не марнуй часу на дурні запитання. Усе, чим не можна керувати, повинно зникнути. А якщо час від часу такі диваки з'являтимуться на світ, вони не доживатимуть і до дванадцяти років. Коли їхній мозок почне функціонувати, він відчує тиск і вибухне. Це той тиск, що породжує вакуум. Ти знаєш про долю глибоководних істот, яких виставляють на сонячне світло? Те саме ставатиметься з майбутніми рорками. Інші всміхатимуться і коритимуться. Ти зауважив, що недоумки завжди всміхаються? Перша зморшка на чолі людини — це перший дотик Бога. Дотик думки. Але в нас не буде ані думок, ані Бога. Тільки схвалення усмішкою. Автоматичні важелі — всі промовляють: «Так»…

Отак ось, і якби ти був трохи розумнішим, наприклад, як твоя колишня дружина, ти запитав би: навіщо це вам, правителям? І навіщо це мені, Еллсвортові Монктону Тухі? І я відповів би: «Так, ти маєш рацію. Я отримаю не більше за вас. Я не маю іншої мети, ніж підтримувати ваше задоволення. Брехати, лестити, вихваляти вас, тішити ваше марнославство, виголошувати промови про людей та загальне благо». Пітере, мій бідолашний давній друже, я найбільший альтруїст з усіх, кого ти колись знав. У мене менше незалежності, ніж у тебе, хоча я щойно змусив тебе продати свою душу. Ти використовував людей принаймні заради того, щоб отримати від них щось для себе. Мені ж нічого не потрібно для себе. Я використовую людей заради того, що можу зробити для них. Це моя єдина функція і задоволення.

У мене немає особистих цілей. Мені потрібна влада. Потрібен мій світ майбутнього. Дозволити всім жити для всіх. Дозволити пожертвувати всім і нічого не отримати натомість. Дозволити всім страждати і нікому не радіти. Загальмувати прогрес. Спричинити застій в усьому. Під час застою є рівність. Усі підпорядковуються всім. Універсальне рабство — навіть без гідності господаря. Рабство рабства. Величезне коло — і цілковита рівність. Світ майбутнього.

— Еллсворте… ти…

— Божевільний? Боїшся це сказати? Ти тут сидиш, і ці слова проступають просто в тебе на чолі, твоя остання надія. Божевільний? Роззирнися навколо. Візьми будь-яку газету і прочитай заголовки. Хіба там цього немає? Кожної-кожнісінької думки, що я її висловив? Хіба Європу вже не поглинуло, а ми не спотикаємося об той самий камінь? Усе, що я сказав, міститься в одному слові — колективізм. Хіба це не Бог нашого століття? Діяти спільно. Мислити разом. Відчувати — разом. Єднатися, погоджуватися, підкорятися. Підкорятися, служити, приносити в жертву. Спочатку було: «Розділяй і володарюй». Але потім — «об'єднуй і володарюй». Нарешті ми відкрили це.

Пригадуєш римського імператора, який казав, що він хотів би, щоб у людства була одна голова і він міг би відрубати?[13] Століттями люди сміялися з нього. Але сміється той, хто сміється останній. Ми здійснили те, на що він не спромігся. Ми навчили людей об'єднуватися. Це створює одну шию, що її можна тримати на прив'язі. Ми відкрили чарівний світ. Колективізм.

Поглянь на Європу, дурнику. Чи можеш ти розгледіти за пустопорожніми балачками суть? Одна країна присвятила себе служінню ідеї, що окрема людина не має прав, вони є лише в колективу. Індивідуальність там сприймають як зло, масу — як божество. Не дозволено жодних цілей і чеснот, окрім служіння пролетаріатові. Це перший варіант. А ось другий. Країна присвятила себе служінню ідеї, що людина не має жодних прав, їх має лише держава. Індивідуальність там сприймають як зло, расу — як божество. Не дозволено жодних цілей і чеснот, окрім служіння расі. То я марю чи це сувора реальність уже двох країн? Стеж за рухом обценьків. Якщо тебе лякає перший варіант, ми підштовхнемо тебе в другий. Упустимо тебе і змусимо там жити. Ми зачинили двері. Ми викарбували монету. «Орел» — колективізм, «решка» — колективізм. Боротьба доктрини, що вбиває індивідуальність, з іншою доктриною, що теж убиває індивідуальність. Віддай свою душу народові — або віддай свою душу лідеру. Але віддай її, віддай, віддай.

Моя технологія, Пітере, — запропонувати отруту як їжу й отруту як протиотруту. Не скупися на оздоби, але дотримуйся головної мети. Дай дурням вибір, дозволь їм порозважатися — але не забувай про єдину мету, що її необхідно досягти. Убити індивідуальність. Убити людську душу. Решта додасться автоматично. Поглянь на нинішній стан світу. Ти досі думаєш, що я божевільний?

Кітінґ сидів на підлозі, розчепіривши ноги. Він підняв одну руку і подивився на свої нігті, потім встромив її до рота і відкусив задирку. Але цей рух був оманливим; він увесь зосередився на єдиному відчутті, він слухав, і Тухі знав: він не матиме, що відповісти.

Кітінґ слухняно чекав; здавалося, слова не справляли на нього жодного враження; звук зник, і він просто чекав, коли він відновиться.

Тухі поклав руки на бильця стільця, ворухнув зап'ястками і підніс долоні, потім знову легенько ляснув по дереву, покірно завершуючи розмову. Він підвівся на ноги.

— Дякую, Пітере, — повагом мовив він. — Чесність викорінювати найважче. Усе своє життя я виголошував промови перед великими аудиторіями. Але це була промова, що її ніхто більше не почує.

Кітінґ підняв голову. В його голосі лунало передчуття жаху; він іще не був переляканим, але відлунював жахом, що прийде наступної години:

— Еллсворте, не йди.

Тухі став над ним і лагідно засміявся:

— Ось і відповідь, Пітере. Ось мій доказ. Ти знаєш, хто я такий, ти знаєш, що я з тобою зробив, у тебе не залишилося жодних ілюзій стосовно моєї доброчесності. Але ти не можеш мене покинути і ніколи не зможеш. Ти підкорився мені в ім'я ідеалів. Ти підкорятимешся мені без ідеалів. Бо це все, на що ти здатен… Добраніч, Пітере.

15

«Це прецедент. Наше ставлення покаже нашу суть. В особі Говарда Рорка ми повинні розчавити сили егоїзму й антисоціального індивідуалізму — прокляття сучасного світу, — бо вони наочно явили нам свої наслідки. Як уже згадувалося на початку цієї статті, окружний прокурор уже має докази — поки що ми не можемо їх оприлюднити, — що безперечно підтверджують провину Рорка. Ми, громада, вимагаємо справедливого покарання».

Це з'явилося в колонці «Один маленький голос» наприкінці травня. Ґейл Вайненд прочитав це в машині, їдучи з аеропорту додому. Він літав до Чикаґо, сподіваючись відновити контракт на три мільйони доларів, що його відмовилася продовжувати провідна рекламна агенція країни. Два дні відчайдушних зусиль виявилися марними; Вайненд втратив рекламодавця. Вийшовши з літака в Нью-Йорку, він купив місцеві газети. Автомобіль, що мав відвезти його до заміського будинку, вже чекав на нього. А потім він прочитав «Один маленький голос».

На мить Вайненд навіть засумнівався, яку газету тримає в руках, і глянув на назву. Але це було «Знамено», і статтю було надруковано однією колонкою, на першій шпальті.

Він нахилився до водія і наказав їхати в редакцію. Він тримав розгорнуту газету на колінах, аж поки автомобіль зупинився біля «Знамена».

Щойно увійшовши, він одразу дещо помітив. В очах двох журналістів, які вийшли з ліфта у вестибюлі; в позі ліфтера, який насилу поборов бажання обернутися і витріщитися на нього; у раптовому закам'янінні людей у його приймальні, в зупинці тріскотіння друкарської машинки на столі однієї із секретарок, у здійнятій і застиглій в повітрі руці другої — він зауважив очікування. Він зрозумів, що наслідки неймовірної події розуміє кожна людина в редакції.

Він уперше відчув невиразне сум'яття; тому що це очікування містило також сумнів стосовно результатів сутички між ним та Еллсвортом Тухі.

Але він не мав часу аналізувати власну реакцію. Він не міг дозволити собі звертати увагу на щось, окрім відчуття напруги, тиску на кістки обличчя, зуби, щоки та хрящі носа, — і він знав, що повинен стримати цю напругу, полегшити її, втамувати.

Ні з ким не привітавшись, він увійшов до свого кабінету. На стільці перед його столом сидів Алва Скаррет. Він мав брудну білу пов'язку на горлі, а його щоки пашіли. Вайненд зупинився посеред кімнати. Люди у приймальні полегшено зітхнули. Вайненд видавався спокійним, але Алва Скаррет знав, що це не так.

— Ґейле, мене тут не було, — витиснув він із себе надтріснутим шепотом, що й голосом було важко назвати. — Мене не було тут два дні. У мене ларингіт, Ґейле. Запитай у мого лікаря. Я щойно встав із ліжка, поглянь на мене, у мене температура під сорок, лихоманка, лікар мені забороняв, але я… підвівся, тобто, Ґейле, мене тут не було, мене не було!

Він не був упевненим, чи Вайненд його чує. Але Вайненд дозволив йому закінчити, потім вдав, що слухає, наче звуки долітали до нього із запізненням. Після паузи Вайненд запитав:

— Хто відповідав за випуск?

— Це… це були Ейлієн і Фалк.

— Звільни Гардінґа, Ейлієна, Фалка і Тухі. Дай відкупного Гардінґові за порушення контракту. Але не Тухі. Щоб за п'ятнадцять хвилин їх тут не було.

Гардінґ був випусковим редактором, Фалк — коректором, Ейлієн відповідав за реалізацію і верстку; всі працювали в «Знамені» понад десять років. Скаррет наче почув повідомлення про імпічмент президента, знищення Нью-Йорка метеоритом і затоплення Каліфорнії Тихим океаном.

— Ґейле! — закричав він. — Ми не можемо!

— Іди геть!

Скаррет вийшов.

Вайненд натиснув кнопку селектора і сказав у відповідь на тремтячий голос секретарки:

— Нікого до мене не впускати.

— Так, містере Вайненд.

Він натиснув іншу кнопку і наказав відповідальному за продаж:

— Вилучи із продажу весь наклад.

— Містере Вайненд, занадто пізно! Більша частина вже…

— Вилучи!

— Так, містере Вайненд.

Він хотів покласти голову на стіл, полежати нерухомо і відпочити, ось лише потрібного йому відпочинку не існувало — він потребував відпочинку більшого за сон, більшого за смерть, відпочинку людини, яка ніколи не жила. Це бажання відпочити суперечило його природі, тому що він знав: напруга, що розпирала його череп, означала інше, це був заклик до дії, такий потужний, аж його паралізувало. Він понишпорив у столі, шукаючи аркуші чистого паперу, забувши, де вони зазвичай лежать. Він мусив написати передовицю, що пояснить і спростує попередню. Він мусив поспішати. Він відчував, що не має права зволікати жодної хвилини.

Напруга щезла з першими написаними словами. Він думав — поки його рука квапливо писала — про силу, приховану в словах; потім про тих, хто ці слова прочитає, але спершу про тих, хто ці слова знайшов; про цілющу силу, рішення як подолання перешкод. Він думав: можливо, головну таємницю світу, першоджерело життя, науковці ще не розкрили, але саме це відбувається, коли думка набуває форми слів.

Він відчував гуркіт, вібрацію в стінах свого кабінету, в підлозі. Друкарські машини готували обідній випуск його маленької бульварної газети «Ріжок». Він усміхнувся цим звукам. Його рука почала писати швидше, наче цей звук помпував енергію в його пальці. Він відмовився від свого звичного редакторського «ми». Він написав: «…і якщо мої читачі або мої вороги захочуть висміяти мене через цей інцидент, я це сприйму і вважатиму сплатою старих боргів. Я на це заслужив».

Він подумав: «Це б'ється серце будівлі… котра година? Я і справді його чую чи це моє власне серце? Якось лікар приклав мені до вуха стетоскоп і дав послухати власне серцебиття — воно лунало так само — і він сказав, що я здорова тварина і проживу чимало років… чимало… років».

«Я завинив перед моїми читачами через цього мерзенного негідника, що його духовне зростання є моїм єдиним виправданням. Я не відчуваю до суспільства такого рівня зневаги, що дозволила б мені вважати його небезпечним. Я досі відчуваю до моїх співгромадян достатньо поваги, яка дозволяє мені сказати, що Еллсворт Тухі не може становити для них загрози».

«Кажуть, звук ніколи не зникне повністю, він мандрує у просторі. А що відбувається з людським серцебиттям? Так багато ударів зробило серце за п'ятдесят шість років — чи можна зібрати їх знову, до якогось накопичувача, і вжити ще раз? Якщо вони ретранслюються, то чи не могли вони перетворитися на стукіт цих друкарських машин?»

«Але я взяв його до своєї газети, і якщо публічне каяття — це дивний, принизливий акт у нашу епоху, то саме таке покарання я понесу».

Не п'ятдесят шість років цих ледь чутних ударів, кожен з яких відокремлений та остаточний, схожий не на кому, а на крапку — багато крапок на сторінці, зібраних докупи, щоб оживити ці друкарські машини; не п'ятдесят шість, а тридцять один, решту двадцять п'ять років пішли на підготовку — мені було двадцять п'ять, коли я прибив над входом табличку; видавці не змінюють назви газети — я змінив — нью-йоркське «Знамено», «Знамено» Ґейла Вайненда…

«Я прошу вибачення у кожної людини, яка бодай колись читала цю газету».

Здорова тварина — і те, що я роблю, є свідченням мого здоров'я. Я мушу запросити сюди того лікаря, щоб він послухав ці друкарські машини — він усміхнеться доброю вдоволеною усмішкою. Лікарі інколи, наче еталони досконалого здоров'я, одначе це доволі рідкісне явище. Я повинен подарувати йому це задоволення — найздоровіший ритм, що він будь-коли чув — і він скаже, що «Знамено» проживе чимало років…

Двері його кабінету відчинилися, й увійшов Еллсворт Тухі.

Вайненд без жодного заперечення дозволив йому перетнути кімнату і підійти до столу. Вайненд подумав, що він відчуває лише цікавість — якщо цікавість може розбухати до розміру безодні, мов оті карикатурні жуки завбільшки з будинок, які насуваються на людей на сторінках недільного додатку до «Знамена» — цікавість, тому що Еллсворт Тухі досі перебував у цій будівлі, тому що Тухі прорвався до нього попри наказ нікого не впускати і тому що Тухі сміявся.

— Я прийшов повідомити вам про те, що я йду, містере Вайненд, — сказав Тухі. Його обличчя було стримане; на ньому не було зловтіхи; це було обличчя актора, який знав, що перегравати не варто і що найсильнішого враження можна досягти, залишаючись спокійним. — І сказати вам, що я повернуся. На це ж місце, у цьому ж будинку. Тим часом ви побачите результати своєї помилки. Вже пробачте мені, я знаю, що це вияв поганого смаку, але я чекав на це тринадцять років і можу дозволити собі як нагороду цих п'ять хвилин. Отже, ви були власником, містере Вайненд, і любили відчуття володарювання? А ви коли-небудь замислювалися, що лежить в основі цього? Ви подбали про зміцнення фундаменту? Ні, тому що ви були людиною діла. Люди діла мають справу з банківськими рахунками, нерухомістю, рекламними контрактами та цінними паперами із золотим тисненням. Вони залишають для непрактичних інтелектуалів, таких як я, право розважатися, вивчаючи хімічний склад позолоти, щоб дослідити природу і джерело багатства. Вони зберігають вірність контрактам із «Крем-Ах-пудинг» і залишають нам такі банальності, як театр, кіно, радіо, школи, рецензії на книжки й критику архітектури. Кидають нам кусник, щоб ми сиділи тихо, марнуючи час на несуттєві забави, поки самі заробляють гроші. Гроші — це влада. Так, містере Вайненд? Отже, вам потрібна була влада, містере Вайненд? Влада над людством? Ви нікчемний аматор! Ви ніколи не розуміли природи ваших власних амбіцій або ж знали, що не здатні досягти бажаного. Ви не вміли застосувати необхідні методи і не хотіли б таких результатів. Ви ніколи не були цілковитим негідником. Я розповідаю вам про це без вагань, бо не знаю, що гірше: бути великим негідником чи цілковитим бовдуром. Ось чому я повернуся. І коли це станеться, я керуватиму цією газетою.

Вайненд спокійно відповів:

— Якщо повернетеся. А зараз — геть звідси.

Працівники «Знамена» оголосили страйк.

Члени профспілки корпорації Вайненда припинили працювати. До них приєдналися чимало інших, хто не належав до профспілки. Працівники типографії залишилися на робочих місцях.

Вайненд ніколи не зважав на профспілку. Він платив більше, ніж будь-який інший видавець, і до нього не висували економічних вимог. Якщо його працівники хотіли порозважатися, слухаючи промови, він не бачив причин непокоїтися. Домінік якось спробувала попередити його:

— Ґейле, коли працівники об'єднуються заради збільшення заробітної платні, скорочення робочих годин або задля інших практичних вимог, це їхнє право. Але коли видимої мети немає, краще стеж за ними уважніше.

— Люба, скільки разів я просив тебе? Не втручайся в справи «Знамена».

Він ніколи не цікавився, хто саме належить до профспілки. Зараз він дізнався, що членів небагато — але всі вони були важливі; всі його ключові працівники входили туди, не великі керівники, а рангом нижче, майстерно підібрані, активні, маленькі, незамінні свічки запалювання: меткі репортери, журналісти загального профілю, редактори, заступники редакторів. Він переглянув записи: більшість із них узяли на роботу протягом останніх восьми років за рекомендацією Тухі.

Нечлени профспілки почали страйкувати з різних причин: деякі тому, що ненавиділи Вайненда; інші тому, що боялися залишитися осторонь і це здавалося їм легше, ніж самостійно аналізувати справу. Один боязкий, маленький чоловічок зустрів Вайненда у вестибюлі й залементував: «Ми повернемося, серденько, і все буде інакше». Дехто звільнявся, уникаючи зустрічі з Вайнендом. Інші підстраховувалися: «Містере Вайненд, я не хочу це робити, збіса не хочу, я не маю нічого спільного з профспілкою, але страйк — це страйк, і я не можу собі дозволити стати штрейкбрехером»; «Чесно, містере Вайненд, я не знаю, хто має рацію, а хто ні, й думаю, що Еллсворт Тухі провернув брудну махінацію, а Гардінґ не повинен був цього допустити, але в чому можна бути впевненим у наш час? Єдине, чого я не робитиму, — я не піду проти всіх. Ні, містере. Незалежно від того, на чиєму боці правда».

Страйкарі висунули дві вимоги: повернути чотирьох звільнених і змінити позицію «Знамена» у справі Кортландту.

Гардінґ, випусковий редактор, написав статтю, пояснюючи свою позицію; її надрукував журнал «Нові кордони»: «Я справді проігнорував наказ містера Вайненда, можливо, вчинивши безпрецедентний для випускового редактора акт. Я зробив це, цілком усвідомлюючи наслідки свого вчинку. Тухі, Ейлієн, Фалк і я хотіли врятувати „Знамено“ заради його ж персоналу, акціонерів і читачів. У нас на меті було уговтати містера Вайненда мирними засобами. Ми сподівалися, що він шляхетно поступиться, побачивши, що „Знамено“ поділяє думку більшості видань країни. Ми знаємо свавільний, непередбачуваний і неделікатний характер нашого працедавця, але ми ризикнули, жертвуючи собою заради професійного обов'язку. Визнаючи право власника диктувати політику газети у політичних, соціальних або економічних питаннях, ми вважаємо, що ця ситуація виходить за межі порядності, оскільки працедавець вимагає, щоб люди, які себе поважають, підтримували звичайного злочинця. Ми хочемо, щоб містер Вайненд зрозумів, що дні одноосібної диктатури відійшли у минуле. Ми маємо право висловлюватися у газеті, що є нашим життям. Це боротьба за свободу преси».

Містеру Гардінґу виповнилося шістдесят, він володів нерухомістю на Лонґ-Айленді та розподіляв свій вільний час між стрільбою по тарілках і відгодуванням фазанів. Його бездітна дружина входила до складу ради директорів Центру соціальних досліджень. Тухі, провідний лектор цієї установи, ввів її до Ради. Це вона написала статтю замість чоловіка.

Ейлієн і Фалк не були членами профспілки Тухі. Дочка Ейлієна, вродлива молода акторка, брала участь в усіх виставах Айка. Брат Фалка був секретарем Ланселота Клоукі.

Ґейл Вайненд сидів за столом у своєму кабінеті та переглядав стоси документів. У нього було чимало справ, але в його пам'яті зринала одна картинка, що він ніяк не міг її викинути з голови і яка підштовхувала його до дій, — образ хлопчини в поношеному одязі, який стоїть перед столом редактора: «Ви можете написати слово „кіт“?» — «А ви можете написати слово „антропоморфологія“?». Дві особистості ламалися і зливалися в одну, йому здавалося, що той хлопчик стоїть тут, перед його столом, очікуючи, і він навіть сказав уголос: «Забирайся геть!». А потім люто себе зупинив і подумав: «Гей, дурню, ти не зламаєшся, не зараз». Він більше не озвучував думок, але внутрішній голос тихенько продовжував нашіптувати, поки він читав, перевіряв і підписував папери: «Іди собі! У нас немає роботи для тебе». — «Я буду неподалік. Якщо знадоблюся, покличте. Ви не мусите мені платити».

«Вони тобі платять, хіба не розумієш, маленький телепню? Вони тобі платять». Уголос він сказав телефоном: «Скажи Меннінґу, що ми повинні друкувати з матриць… Якнайшвидше пришліть коректуру… Пришліть мені сандвіч. Будь-який».

Декілька осіб залишилися з ним — старі працівники і кур'єри. Вони приходили зранку, часто з подряпинами на обличчях і слідами крові на комірцях; один прийшов, спотикаючись, із розбитою головою, довелося викликати швидку допомогу. Річ була не в мужності чи відданості; вони приходили за звичкою; вони надто довго жили з думкою, що світ завалиться, якщо вони втратять роботу в «Знамені». Старі не розуміли. Молоді не турбувалися.

Кур'єрів послали виконувати завдання репортерів. Більшість матеріалу, з яким вони повернулися, було такої якості, що Вайненд попри розпач нестямно розреготався: він іще ніколи не бачив такої пишномовності; він міг уявити гордість амбітних хлопчаків, які нарешті стали журналістами. Він не сміявся, коли статті з'являлися в «Знамені» без вичитки; редакторів бракувало.

Він намагався знайти нових людей. Пропонував неймовірні зарплатні. Але люди, які були йому необхідні, відмовлялися. Кілька осіб відгукнулися на його пропозицію, і він одразу ж про це пошкодував, одначе взяв їх на роботу. Це були люди, які по десять років не працювали у пристойних газетах і яких місяць тому він не впустив би навіть до вестибюля. Декого з них довелося викинути за два дні; інші залишилися. Більшу частину дня вони були п'яні. Ще декотрі поводилися так, наче зробили Вайнендові велику послугу. «Що, Ґейле, притиснуло тебе, старий», — сказав один і пролетів через два сходових майданчика донизу. Він зламав щиколотку і сидів на підлозі, ошелешено вирячившись на Вайненда. Інші були делікатніші; вони тинялися навколо і хитро поглядали на Вайненда, майже підморгуючи, наче були кримінальними спільниками, пов'язаними участю в брудній оборудці.

Він звертався на факультети журналістики. Ніхто не відгукнувся. Студенти одного коледжу надіслали йому спільну резолюцію: «…Починаючи наш робочий шлях зі свідомістю професійної гідності, присягнувши собі підтримувати честь професії, ми заявляємо, що ніхто з-поміж нас не поступиться самоповагою і не погодиться на пропозицію від вас».

Редактор відділу новин залишився на робочому місці; редактор міських новин пішов. Вайненд виконував обов'язки редактора відділу міської хроніки, випускового редактора, телеграфіста, літературного редактора і кур'єра. Він не виходив із будівлі та спав на дивані в кабінеті, як у перші роки існування «Знамена». Без піджака і краватки, у розхристаній сорочці, він бігав сходами вниз-угору, і його кроки торохкотіли, наче кулеметна черга. Залишилося лише два ліфтери, решта зникли, і ніхто не міг сказати, коли і чому — з симпатії до страйкарів, зі страху чи зневіри.

Алва Скаррет не міг зрозуміти незворушності Вайненда. Бездоганний механізм — а саме це слово, здавалося Скаррету, найбільше личить Вайнендові — ніколи не працював краще. Його слова були стислі, команди — швидкі, рішення — миттєві. В гармидері друкарських верстатів, свинцю, бруду, чорнила, зіпсованого паперу, неприбраних кабінетів, спорожнілих столів, уламків шиби, яку хтось із вулиці розбив цеглиною, Вайненд метався, наче мав двійника, що діяв поза часом і простором. «Він не із цього світу, — думав Скаррет, — бо не схожий на сучасну людину. Ось воно що — він не схожий на сучасну людину, і байдуже, які штани він носить, — він нагадує постать із готичного собору. Голова патриція, скинута вгору, сухе обличчя, обтягнене шкірою. Капітан корабля, про який усі, крім самого капітана, знають, що судно йде на дно».

Алва Скаррет залишився. Він не міг второпати, що все це відбувається насправді, він тинявся довкола у цілковитому ступорі; щоранку, під'їжджаючи до редакції та бачачи пікети, він дивувався. Він жодного разу не постраждав, якщо не зважати на кілька гнилих помідорів, пожбурених у вітрове скло автомобіля. Він намагався допомогти Вайнендові; намагався виконувати власні обов'язки та обов'язки ще п'ятьох працівників, але не міг впоратися з поточними щоденними справами. Потроху він розвалювався на шматки, розповзався по швах, неспроможний знайти відповіді. Він усім заважав, перериваючи їх запитаннями: «Але чому? Чому? Так зненацька?».

Він звернув увагу на медсестру в білому халаті, яка розташувалася у фойє, — на першому поверсі влаштували пункт невідкладної допомоги. Він побачив, що вона несе до сміттєспалювальної пічки кошик, напханий закривавленими бинтами і ватою. Він відвернувся; його знудило. Не від самого вигляду, а від страхітливого, інстинктивного відчуття: ця мирна будівля — така безпечна, з охайно начищеними підлогами, респектабельне й доглянуте місце, де виконували такі раціональні справи — писали статті, укладали угоди, узгоджували рекламу дитячої білизни і розмовляли про гольф — лише за кілька днів стала місцем, що його коридорами носять закривавлені ганчірки. «Чому?» — запитував у себе Алва Скаррет.

— Я не можу зрозуміти, — монотонно дзижчав він до всіх навколо, — як Еллсворт отримав таку владу… І це Еллсворт, така культурна людина, ідеаліст, не якийсь там брудний, немитий радикал, такий товариський і дотепний, а який ерудований! Людина, яка весь час жартує, не може мати схильності до насильства — Еллсворт цього не хотів, він не знав, до чого це призведе, він любить людей, я готовий закластися на останню сорочку за Еллсворта Тухі.

Одного разу він наважився запитати у Вайненда:

— Ґейле, чому ти не розпочнеш перемовини? Чому принаймні не зустрінешся з ними?

— Стули пельку.

— Але ж, Ґейле, можливо, в дечому вони мають рацію. Вони журналісти. Ти знаєш, що вони боряться про свободу преси…

І він побачив вибух гніву, що останні дні очікував на нього та якого, здавалося, безпечно уникнув — спалах іскри в блакитних зіницях, сліпі блискучі очні яблука на обличчі, риси якого раптом загострилися, тремтячі руки. А ще за мить він побачив те, чого не бачив ніколи досі: Вайненд придушив цей спалах, без жодного звуку і без полегшення. Він побачив, як від зусиль опанувати себе на Вайнендових виличних западинах виступив піт, а його руки на краю столу стиснулися в кулаки.

— Алво… якби я не просидів тиждень на сходах «Газети»… де була б та преса, свободи якої вони так жадають?

Полісмени чергували назовні й усередині будівлі. Це допомагало, але не надто. Однієї ночі хтось кинув у двері головного входу пляшку з кислотою. Рідина випалила шибу на першому поверсі й залишила потворні плями на стінах. Пісок у двигуні вивів із ладу один із друкарських верстатів. Крамницю делікатесів, що її власник рекламувався у «Знамені», розгромили. Чимало дрібних рекламодавців перестали подавати оголошення в газеті. Вантажівки Вайненда розбивали. Одного водія вбили. Але страйкарі з профспілки концерну Вайненда виступили проти насильства; профспілка їх не ініціювала; більшість її членів не знали, хто до цього причетний. «Нові кордони» побіжно згадали про прикрі ексцеси, але приписали їх «спонтанним вибухам праведного народного гніву».

Гомер Слоттерн, від імені групи, що називала себе ліберальними бізнесменами, надіслав Вайненду листа про розірвання рекламних договорів. «Ви можете позиватися на нас до суду, якщо бажаєте. Але ми вважаємо, що маємо законне право скасувати угоди. Ми підписувалися на розміщення реклами в газеті з визнаною репутацією, а не в осудженому суспільством засобі інформації, що привів до наших дверей пікети, руйнує наш бізнес і який ніхто не читає». До цієї групи увійшла більшість заможних рекламодавців «Знамена».

Ґейл Вайненд стояв біля вікна свого кабінету і дивився на місто.

«Я підтримував страйки, коли це було небезпечно робити. Усе своє життя я боровся з Ґейлом Вайнендом. Я ніколи не очікував дожити до такого дня чи такого повороту подій, коли мені доведеться сказати — як кажу це зараз, — що я на боці Ґейла Вайненда», — написав у «Хроніці» Остін Геллер.

Вайненд прислав йому записку: «Чорт вас забирай, я не просив мене захищати. Ґ. В.».

«Нові кордони» назвали Остіна Геллера «реакціонером, який продався великому бізнесу». Леді з інтелектуального товариства називали Остіна Геллера старомодним.

Ґейл Вайненд стояв за столом у відділі міських новин і, як завжди, писав передовиці. Уцілілий персонал не помічав у ньому змін: жодного поспіху, жодних спалахів гніву. Ніхто не зауважив, що в нього з'явилися нові звички: він почав заходити до друкарні й довго дивився на білу пару, що її вивергали гуркітливі гіганти, і прислухався до їхнього брязкоту. Він підбирав свинцеві матриці з підлоги набірного цеху і неуважно крутив їх у пальцях, як коштовний метал, а потім акуратно клав на стіл, наче не хотів їх загубити. Він став ощадним ще в дечому, не зауважуючи цього: заточував олівці, витратив півгодини, незважаючи на дзеленчання телефонів, слухавки яких ніхто не брав, ремонтуючи зламану друкарську машинку. Та йшлося не про економність; він підписував чеки, не звертаючи уваги на суми; Скаррет боявся навіть подумати про те, скільки коштував йому кожен день. Ішлося про речі, що належали цьому будинку, в якому він любив кожну ручку на дверях, речі, власність газети, що належала йому.

Наприкінці кожного дня він телефонував Домінік. «Усе чудово. Все під контролем. Не слухай панікерів… Ні, під три чорти їх, ти ж знаєш, я не хочу говорити про цю бісову газету. Краще скажи мені, що там зараз у саду… Ти сьогодні плавала?.. Розкажи мені про озеро… Яка на тобі сукня?.. Ввімкни сьогодні о восьмій радіо — транслюватимуть твій улюблений другий концерт Рахманінова… Звісно, у мене є час, щоб бути в курсі всього… Ну, добре, бачу, колишню журналістку не надурити, я прочитав програму радіопередач… Звісно, у нас достатньо співробітників, але я не можу покластися на декого з нових хлопців, а зараз у мене з'явилася вільна хвилина… Нізащо не приїжджай до міста. Ти мені це обіцяла… Добраніч, кохана».

Він клав слухавку, але й далі усміхнено дивився на телефон. Заміський будинок здавався йому недосяжним континентом за океаном; будинок здавався йому неприступним, наче оточена захисними валами фортеця, і йому це подобалося — не сам факт, а це відчуття. Його обличчя нагадувало обличчя далеких предків, які воювали на стінах замку.

Одного вечора він пішов до ресторану через дорогу; він уже кілька днів не їв нормальної їжі. Коли повертався, на вулицях, огорнутих брунатним серпанком літа, досі було світло — неначе потьмяніле проміння з комфортом витягнулося в теплому повітрі, щоб затриматись якнайдовше, хоча сонце вже давно сховалося за обрієм; небо здавалося свіжим, а вулиці — брудними; коричневі та тьмяно-оранжеві плями виднілися на кутах будинків. Перед входом до редакції снували пікетники. Їх було восьмеро, і вони невтомно крокували видовженим колом. Він упізнав одного хлопця — репортера кримінальної хроніки, решту він ніколи не бачив. Вони несли плакати: «Тухі, Гардінґ, Ейлієн, Фалк…», «Свобода преси…», «Ґейл Вайненд топче права людини…».

Його увагу привернула одна жінка. Її стегна починалися від щиколоток, випираючи з тісних черевиків; у неї були квадратні плечі, а квадратне тіло напинало довге пальто з дешевого коричневого твіду. У неї були маленькі білі руки, того ґатунку, що з них усе валиться на кухні. Вона мала беззубий рот і тупцяла перевальцем, але пересувалася напрочуд енергійно. Хода демонструвала, що весь світ намагається її скривдити, але вона лише на це й чекала з єхидним лукавством, бо цей світ, намагаючись її образити, дуже прорахувався: спробуй лишень, і побачиш; спробуй лишень зачепи! Вайненд знав, що вона ніколи не працювала в «Знамені»; це було неможливо; не вірилося, що її взагалі можна навчити читати. Її кроки, здавалося, додавали: вона тішиться, що не мусить цього робити. Жінка несла плакат: «Ми вимагаємо…».

Він згадав ночі, коли йому доводилося спати на дивані в старому будинку «Знамена» протягом перших років, тому що було потрібно заплатити за нові друкарські верстати, і «Знамено» мало з'являтися на вулицях раніше за видання конкурентів; згадав, як однієї ночі почав кашляти кров'ю, але відмовився звернутися до лікаря — врешті-решт виявилося, що нічого страшного не було, просто виснаження.

Він поквапився до будівлі. Верстати працювали. Постояв трохи, прислухаючись.

Уночі в редакції було тихо. Будинок здавався більшим, наче звук покинув це місце, спорожнивши його; за відчиненими дверима, на перехрестях довгих тьмяних коридорів горіло світло. Десь клацала самотня друкарська машинка, наче краплі води з-під крана. Вайненд крокував коридорами. Думав: люди охоче працювали для нього, коли він проштовхував на муніципальних виборах відомих шахраїв, коли рекламував квартали червоних ліхтарів, руйнував репутації скандальними наклепами, плакався над долею матінок гангстерів. Талановиті, шановані люди жадали працювати для нього. Зараз він був чесним, уперше в своїй кар'єрі. Він очолив свій найбільший «хрестовий похід» — став на чолі донощиків, волоцюг, пияків, жалюгідних рабів, надто пасивних, щоб звільнитися. Можливо, думав він, ті, хто відмовилися працювати для нього, не такі вже й винні.

Сонце впало на квадратний кришталевий каламар на його столі. Вайненд уявив прохолодні напої на галявині, білий одяг, відчуття трави під голими ліктями. Він намагався відвести погляд від веселого мерехтіння і повернутися до статті. Страйк тривав другий тиждень. Він зачинився у своєму кабінеті на годину і наказав його не турбувати, бо мусить закінчити статтю; але знав, насправді це лише відмовка, щоб бодай годину не бачити того, що відбувається у будівлі.

Двері кабінету відчинилися без попередження. Увійшла Домінік. Одразу після весілля він заборонив їй з'являтися в редакції «Знамена».

Він підвівся, і в його русі відчувалася мовчазна згода, відсутність потреби запитувати. Вона була у лляному костюмі коралового кольору і стояла так, наче в неї за спиною було озеро і сонячне проміння, відбиваючись від його поверхні, падало на складки її одягу. Сказала:

— Ґейле, я прийшла отримати своє старе робоче місце в «Знамені».

Він стояв і мовчки дивився на неї; потім усміхнувся; це була усмішка людини, яка одужує.

Він повернувся до столу, зібрав списані аркуші та простягаючи їй, мовив:

— Занеси це до задньої кімнати. Отримай повідомлення з телетайпа і принеси мені. Працюватимеш під керівництвом Меннінґа, у відділі міських новин.

Неможлива, недоступна, щоб описати словами, поглядом або жестом, цілковита єдність двох істот, які вповні розуміють одне одного, відобразилася у передачі невеличкого стосу аркушів із його до її рук. Їхні пальці не доторкнулися. Вона обернулася і вийшла з кабінету.

За два дні здавалося, що вона ніколи й не покидала «Знамена». Лише зараз вона не писала колонку про будинки, а заповнювала всі прогалини, де бракувало фахової руки.

— Усе гаразд, Алво, — сказала вона Скарретові, — це по-справжньому жіноча робота — бути швачкою. Я тут, щоб латати все, що цього потребує, — і, хлопче! — ця тканина стрімко розлізається по швах! Просто клич мене, коли хтось із ваших нових журналістів наробить більше ляпів, ніж зазвичай.

Скаррет не міг збагнути її тону, поведінки і самого факту її присутності.

— Домінік, — сумно заплямкав він, — це наче в давні добрі часи — знову побачити тебе тут — і як би я хотів повернутися в минуле! Та я не можу зрозуміти одне. Ґейл не дозволив нам зберегти навіть твоїх фотографій, коли це була пристойна, респектабельна редакція, а тепер, коли ситуація нагадує заколот у в'язниці, він дозволив тобі тут працювати!

— Облишмо коментарі, Алво. Ми не маємо часу.

Вона написала блискучу рецензію на фільм, якого не бачила. Підготувала доповідь про конференцію, на якій не була. Підібрала рецепти для колонки «Страви на щодень», коли жінка, що зазвичай писала її, не вийшла на роботу.

— Я не знав, що ти вмієш готувати, — зауважив Скаррет.

— Я теж, — відповіла Домінік.

Якось уночі вона пішла до порту, охопленого пожежею, коли черговий репортер напився і вирубився в чоловічому туалеті.

— Непогано, — сказав Вайненд, читаючи репортаж, — але спробуй іще раз таке утнути, і я тебе звільню. Якщо хочеш залишитися, ані кроку з будівлі.

Це був його єдиний коментар про її роботу. Він розмовляв із нею, коли це було необхідно, стисло і просто, як із будь-яким іншим працівником. Він наказував їй. Були дні, коли вони не встигали побачити одне одного. Вона спала на дивані в бібліотеці. Час від часу, вечорами, вона приходила до нього в кабінет. Задля короткого відпочинку, коли вони могли собі це дозволити. І вони теревенили про різні абищиці, обговорювали дрібні інциденти протягом робочого дня, весело, наче подружня пара, що обговорює рутинні щоденні справи.

Вони не говорили про Рорка і Кортландт. Вона зауважила Роркову фотографію на стіні кабінету і запитала:

— Коли ти це почепив?

— Понад рік тому.

Це була єдина згадка про Рорка. Вони не обговорювали збільшення громадського обурення проти «Знамена». Не загадували на майбутнє. Вони відчували полегшення, забуваючи про неприємності за межами будівлі: про них можна було забути, бо ці халепи вже не стояли між ними; проблему було залагоджено, відповідь знайдено; залишилося лише умиротворення простого усвідомлення: вони мають виконати завдання — продовжувати видавати газету — і вони робили це разом.

Вона заходила без попередження посеред ночі з чашкою гарячої кави, і він вдячно випивав напій, не відволікаючись від роботи. Він виявляв на столі свіжі бутерброди, коли відчайдушно хотів їсти. Він не мав часу подумати, де вона їх брала. Потім виявив, що вона встановила в комірчині електричну плиту і зберігала там запас продуктів. Вона готувала сніданок, коли йому доводилося працювати всю ніч, і приносила їжу на картонці замість таці, коли змовкали спорожнілі вулиці й перші промені сонця осявали дахи.

Якось він наштовхнувся на неї, коли вона замітала підлогу; господарського відділу вже не було, прибиральниці то з'являлися, то зникали, ніхто й не зауважував коли.

— Чи я плачу тобі за це? — запитав він.

— Ні, але ми не можемо працювати в свинарнику. Я не запитувала, за що саме ти мені платиш, але вимагаю підвищення.

— Покинь віника, заради Бога! Це смішно.

— Що тут смішного? Тепер скрізь чисто. Це не забрало в мене багато часу. Тобі подобається?

— Подобається.

Вона оперлася на держак віника і засміялася:

— Схоже, ти, як і всі інші, вважав, що я предмет розкоші, світська утриманка, це так, Ґейле?

— Ось такою ти можеш бути, коли захочеш?

— Саме такою я хотіла бути все своє життя — якби на це була причина.

Він дізнався, що вона витриваліша за нього. Вона ніколи не виявляла ознак утоми. Він припускав, що вона спить, але не міг зрозуміти коли.

У будь-який час, у будь-якій частині будівлі, не бачачи його протягом кількох годин, вона знала, коли він її потребував. Якось він заснув, гепнувшись на стіл. Прокинувшись, побачив, що вона дивиться на нього. Вона вимкнула світло і, вмостившись на стілець біля вікна, не зводила з нього очей, тиха й уважна. Перше, що він побачив, розплющивши очі, було її обличчя. Його шия на якусь мить занила, коли він підвів голову з рук, повертаючись до реальності й відновлюючи контроль над собою; відчув раптовий спалах гніву, безпорадності й відчайдушного протесту, забуваючи, що привело їх сюди, чому вони тут, пригадуючи лише, що вони обоє опинилися в пастці й зазнавали повільних тортур, а ще те, що він кохає її.

Вона побачила це на його обличчі, перш ніж він випростався. Підійшла, зупинилася біля його стільця і притулила його голову до себе. Вона тримала його, а він не опирався, розслабившись під її руками. Вона цілувала його волосся і шепотіла:

— Усе буде добре, Ґейле, все буде добре.

Наприкінці третього тижня Вайненд увечері вийшов із будівлі й, не думаючи, чи залишиться там щось, коли він повернеться, вирушив до Рорка.

Він не телефонував йому від початку облоги. Рорк дзвонив до нього часто; Вайненд спокійно відповідав, не вдаючись у подробиці, відмовляючись затягувати розмову. Він попередив Рорка відразу:

— Не намагайся прийти сюди. Я віддав наказ. Тобі не дозволять увійти.

Він намагався викинути з голови, до чого може призвести продовження битви; він мусив забути про існування Рорка, тому що думки про нього нагадували про окружну в'язницю.

Він подолав чималу відстань до будинку Енрайта пішки — це робило відстань більшою і безпечнішою; поїздка в таксі занадто наближувала Рорка до редакції «Знамена». Він не відривав погляду від тротуару перед ним: не хотів дивитися на місто.

— Доброго вечора, Ґейле, — спокійно зустрів його Рорк.

— Я не знаю, яка погана манера помітніша, — сказав Вайненд, жбурляючи свій капелюх на стіл біля дверей, — говорити навпростець чи заперечувати очевидне. У мене паскудний вигляд. Скажи це.

— Так, паскудний. Сідай, відпочинь і нічого не кажи. Я зроблю тобі гарячу ванну — ні, ти не здаєшся брудним, але тобі це буде корисно. Потім поговоримо.

Вайненд похитав головою і залишився стояти біля дверей.

— Говарде, «Знамено» тобі не допомагає. Воно тебе занапащає.

Йому знадобилося два місяці, щоб нарешті вимовити це.

— Так, — погодився Рорк. — То й що з цього?

Вайненд так і не заходив до кімнати.

— Ґейле, для мене це не суттєво. Я не дбаю про громадську думку, хоч би яка вона була.

— Ти хочеш, щоб я здався?

— Я хочу, щоб ти тримався, навіть якщо витратиш усе до останнього цента.

Він побачив, що Вайненд зрозумів: це те, про що Вайненд волів не думати, але саме те, що він хотів би почути.

— Я не сподіваюся, що ти мене врятуєш. Я думаю, що маю шанс перемогти. Страйк нічого не змінить. Не переживай за мене. І не здавайся. Якщо ти протримаєшся до кінця, то більше мене не потребуватимеш.

Він побачив вираз гніву, протесту і — згоду. І додав:

— Ти знаєш, про що я кажу. Ми залишимося друзями, кращими, ніж будь-коли, — і ти, якщо виникне необхідність, відвідуватимеш мене у в'язниці. Не здригайся і не змушуй мене говорити більше, ніж треба. Не зараз. Я радий, що триває цей страйк. Я знав: щось таке має статися, відколи вперше тебе побачив. А ти знав це ще раніше.

— Два місяці тому я обіцяв тобі… Це обіцянка, що я хотів би її дотриматися…

— Ти її дотримуєшся.

— Ти і справді не зневажаєш мене? Я хочу, щоб ти це сказав. Я прийшов, щоб це почути.

— Гаразд. Слухай. Ти став неповторною частиною мого життя. Генрі Камерон заплатив і помер за нашу справу. А ти видавець брудних таблоїдів. Але йому я не зміг би це сказати, а тобі кажу. Є Стів Меллорі, який ніколи не погоджувався на компроміс із власним сумлінням. А ти лише те й робив, що продавав свою душу всіма знаними способами. Але йому я не зміг би це сказати, а тобі кажу. Ти хотів почути від мене це? Не здавайся.

Він відвернувся і додав:

— Це все. Більше ми не говоритимемо про цей клятий страйк. Сідай, я дам тобі випити. Відпочинь, оговтайся, бо ти маєш паскудний вигляд.

Вайненд повернувся до редакції пізньої ночі. Узяв таксі. Це вже не мало значення. Він не помітив відстані.

Домінік сказала:

— Ти бачився з Рорком.

— Так. Як ти здогадалася?

— Ось макет недільного номера. Вийшло трохи паршиво, але що вдієш. Меннінґа я на кілька годин відіслала додому, інакше він знепритомнів би від виснаження. Джексон звільнився, але ми можемо впоратися без нього. Колонка Алви — цілковита маячня. Він уже не здатен зв'язати докупи кількох слів — я її переписала, але не кажи йому, скажи, що це ти виправив.

— Іди спати. Я попрацюю замість Меннінґа. Я маю сили на кілька годин.

І вони продовжили працювати; минали дні, у відділ доставки росли гори повернень, витікаючи на коридор, білі купи паперу, як мармурові плити. Наклад «Знамена» зменшувався щовипуску, але гори продовжували збільшуватися. Спливали дні, дні героїчних зусиль видавати газету, що поверталася нерозгорнутою і непрочитаною.

16

На дзеркальній поверхні довгого столу з червоного дерева, за яким зібралася рада директорів, красувалася кольорова монограма — ҐВ, що імітувала Вайнендів підпис. Членів правління це завжди дратувало. Зараз вони не мали часу її зауважувати. Але один побіжний погляд таки впав на неї — і це був задоволений погляд.

Члени правління сиділи за столом. Це була перша в його історії нарада, що її скликав не Вайненд. Але вони всі зібралися, і Вайненд також прийшов. Страйк тривав другий місяць.

Вайненд стояв біля свого місця на чолі столу. Він здавався малюнком із журналу для чоловіків, бездоганно вбраний, із білою хустинкою в нагрудній кишені темного костюма. Члени правління ловили себе на химерних думках: дехто думав про британських кравців, хтось — про Палату лордів, Лондонський Тауер, страченого англійського короля — чи то був канцлер? — який усе одно помер.

Вони не хотіли дивитися на чоловіка перед ними. Вони викликали в уяві пікети, напарфумлених, наманікюрених жінок, які затято захищали Еллсворта Тухі у світських вітальнях, згадували широке, плескате обличчя дівчини, яка невпинно крокувала П'ятою авеню з плакатом «Ми не читаємо Вайненда», — шукаючи підтримки і відваги казати те, що вони говорили.

Вайненд думав про напівзруйновану стіну на березі Гудзону. Він чув кроки, що наближалися звіддаля. Але цього разу від його рук до м'язів не тягнулися дроти, що передавали сигнал бойової готовності.

— Це виходить за межі здорового глузду! Це ділова організація чи благодійне товариство для захисту особистих друзів?

— Триста тисяч доларів за минулий тиждень… Не має значення, звідки я це знаю, Ґейле, це не таємниця, мені сказав твій банкір. Гаразд, це твої власні гроші, але якщо ти сподіваєшся повернути їх собі з газети, то я тобі скажу — ми знаємо про твої махінації. Ти не зможеш перекласти цих витрат на корпорацію, жодного пенса, цього разу тобі це не вдасться, запізно, Ґейле, минули часи твоїх спритних оборудок.

Вайненд дивився на м'ясисті губи людини, яка видавала звуки і думав: «Це ви керували „Знаменом“ від самого початку, ви цього не второпали, але я це знаю, це були ви, це були ваші газети, і зараз мені нема чого рятувати».

— Так, Слоттерн і його друзі готові повернутися негайно; все, що вони просять — виконати вимоги профспілки, і вони відновлять контракти на колишніх умовах, навіть не чекаючи, поки відновиться наклад, — а це буде непросто, друже, скажу я тобі, — думаю, це дуже порядно з їхнього боку. Вчора я побалакав із Гомером, і він дав мені слово — хочеш почути, про яку суму йдеться, Вайненд, чи ти й без мене це знаєш?

— Ні, сенатор Елдрідж не зможе з тобою зустрітися… О, облиш, Ґейле, ми знаємо, що ти літав до Вашингтона минулого тижня. Натомість ти не знаєш, що сенатор Елдрідж скрізь розповідає, що й близько не підійде до цієї справи, навіть з примусу. А великого Крейґа раптово викликали до Флориди, так? Відвідує хвору тітоньку? Жоден із них, Ґейле, і пальцем не поворухне заради тебе. Це ж не якась дрібна оборудка, а ти вже не той, що колись.

Вайненд думав: «А я ніколи й не був кимось особливим, я ніхто, чому ви боїтеся дивитися мені в очі? Хіба не знаєте, що я найнікчемніший серед вас? Напівоголені жінки в недільному додатку, фото немовлят, передовиці про білок у парках — усе це віддзеркалювало ваші душі, головну суть ваших душ — а де ж була моя душа?».

— Чорт мене забирай, не бачу в цьому жодного сенсу! Якби вони жадали підвищення зарплатні, я міг би зрозуміти, я порадив би тобі боротися з покидьками до переможного кінця. Але це що таке — якась клята інтелектуальна сварка? Ми маємо позбутися останньої сорочки заради принципів або чогось такого?

— Ти не розумієш? Зараз «Знамено» стало церковним бюлетенем. Містер Ґейл Вайненд, євангеліст. У наших кишенях вітер, але ми маємо ідеали.

— Якби ж то була якась серйозна політична справа — але ж ні, якийсь божевільний терорист підірвав звалище. Усі сміються з нас. Чесно, Вайненд, я намагався читати ваші передовиці, якщо вас цікавить моя думка, це найбільша маячня, що будь-коли виходила друком. Ви думаєте, що пишете для викладачів університету?

Вайненд думав: «Я знаю тебе — ти з тих, що радше дадуть гроші вагітній повії, ніж голодному генію — я бачив раніше твоє обличчя, я зустрів тебе на вулиці та привів сюди: — „Коли маєте сумніви під час роботи, пригадайте обличчя цього чоловіка, ви пишете для нього“ — „Але ж, містере Вайненд, його обличчя неможливо запам'ятати“. Це можливо, дитинко, можливо, воно закарбується в твоїй пам'яті, ти його пригадаєш — воно повернеться і вимагатиме платні, і я платитиму, я вже давно підписав чек без зазначеної суми і зараз його віддаю — але сума в цьому порожньому чеку завжди дорівнюватиме всьому, що я маю».

— Це якесь середньовіччя і ганьба для демократії, — верескнув хтось. Це подав голос Мітчелл Лейтон. — Настав час, щоб хтось нарешті втрутився. Одна людина керує всіма газетами на свій розсуд — це що, дев'ятнадцяте століття? — Лейтон надув губи, поглядаючи на банкіра навпроти. — Чи хтось поцікавився моїми міркуваннями? У мене є ідеї. Ми повинні зібрати всі ідеї. Я про командну роботу, про один великий оркестр. Настав час провадити сучасну, ліберальну, прогресивну політику! Візьмімо, наприклад, питання фермерів-здольників…

— Замовкни, Мітче, — сказав Алва Скаррет. Невідь чому з його чола стікали краплини поту; він хотів перемоги правління; але щось негаразд було із цією кімнатою… «Занадто гаряче, — думав він, — ось якби хтось здогадався відчинити вікно».

— Я не мовчатиму! — верескнув Мітчелл Лейтон. — Я нічим не гірший за…

— Будь ласка, містере Лейтон, — втрутився банкір.

— Гаразд, — заспокоївся Лейтон, — добре. Але не забуваймо, у кого другий за величиною пакет акцій після нашого Супермена. — Він тицьнув пальцем у Вайненда, не дивлячись на нього. — Просто не забуваймо. Просто вгадайте, хто тут усім керуватиме згодом.

— Ґейле, — сказав Алва Скаррет, дивлячись на Вайненда напрочуд чесними і зболеними очима, — Ґейле, все марно. Але ми досі можемо врятувати уламки. Послухай, якби ми визнали, що помилялися щодо Кортландту та… якби взяли назад Гардінґа, він цінний працівник, і… можливо, Тухі…

— Я не бажаю навіть чути прізвище Тухі у цій розмові, — відрубав Вайненд.

Мітчелл Лейтон роззявив рота і знову його стулив.

— Саме так, Ґейле! — вигукнув Алва Скаррет. — Це ж чудово! Ми можемо поторгуватися і зробити їм пропозицію. Ми змінимо нашу політику стосовно Кортландту — ми повинні це зробити, і не заради цієї клятої профспілки, а задля підвищення накладів. Ґейле, ми запропонуємо їм це й візьмемо знову на роботу Гардінґа, Ейлієна і Фалка, але не Ту… не Еллсворта. Ми трохи поступимося, і вони поступляться теж. Кожен збереже обличчя. Так, Ґейле?

Вайненд мовчав.

— Я думаю, це вихід, містере Скаррет, — промовив банкір. — Гадаю, це усуне проблему. Безумовно, містер Вайненд повинен зберегти свій престиж. Ми можемо пожертвувати… колумністом і поновити мир.

— Я не розумію! — вигукнув Мітчелл Лейтон. — Не розумію, чому ми повинні жертвувати містером… видатним лібералом лише тому…

— Я підтримую містера Скаррета, — сказав чоловік, який згадував сенаторів, решта з ним погодилися. А чоловік, який критикував передовиці, раптом у загальному гаморі сказав:

— Я вважаю, що Ґейл Вайненд збіса розкішний бос, врешті-решт.

Він намагався не дивитися на Мітчелла Лейтона. Він дивився на Вайненда, шукаючи підтримки. Вайненд його не помічав.

— Ґейле? — мовив Скаррет. — Що скажеш?

Відповіді не було.

— Чорт забирай, Вайненд, зараз або ніколи! Це не може тривати вічно!

— Вирішуй або відходь від справ!

— Я готовий викупити твою частку! — заверещав Лейтон. — Хочеш продати? Продати і піди геть?

— Заради Бога, Ґейле, не будь дурнем.

— Ґейле, це ж «Знамено»… — шепотів Скаррет, — «Знамено»…

— Ми підтримаємо тебе, Ґейле, всі допомагатимемо, ми поставимо газету на ноги, робитимемо все, що ти скажеш, ти будеш босом — але, заради Бога, поводься зараз як бос!

— Спокійно, джентльмени, спокійно! Ось наша остаточна пропозиція: ми змінюємо позицію щодо Кортландту, беремо назад Гардінґа, Ейлієна і Фалка й уникаємо катастрофи. Так чи ні?

Відповіді не було.

— Вайненд, ви знаєте: або це — або ви будете змушені закрити «Знамено». Ви не зможете далі чинити опору, навіть якщо викупите всі наші акції. Зробіть це або закрийте «Знамено». Краще погодьтеся.

Вайненд це вже чув. Він чув це у всіх промовах. Він чув це задовго до зборів правління. Він знав це краще за всіх присутніх. Закрити «Знамено».

У його уяві виникла одна картинка: над дверима «Газети» здіймається табличка з новою назвою.

— Краще б ви погодилися.

Він на крок відступив. Позаду нього не було стіни. Це була лише спинка стільця. Він пригадав ту мить у спальні, коли майже натиснув на гашетку. Він знав, що натискає на неї зараз.

— Гаразд, — відповів він.

Це лише кришка від пляшки, думав Вайненд, дивлячись на блискучу плямку під ногами; кришка від пляшки, втоптана в тротуар. На нью-йоркських тротуарах повно такого сміття — корки, шпильки, кнопки, нагрудні значки, іноді — загублені прикраси; все це зараз має однаковий вигляд — сплющене, втоптане в асфальт, все спалахує вночі. Добриво для міста. Хтось спорожнив пляшку і викинув кришку. Скільки машин проїхалися по ній? Чи можна відірвати її від дороги? Сісти навпочіпки і виколупати голими руками?

Я не маю права сподіватися на спасіння. Не маю права вклякнути і благати спокути. Мільйони років тому, коли земля починала народжуватися, були істоти, схожі на мене: мушки, ув'язлі в смолі, що перетворилася на бурштин, тварини, яких наздогнала лава, що згодом закам'яніла. Я людина двадцятого століття, і я став шматочком бляхи на дорозі, що нею мчать вантажівки.

Він ішов повільно, піднявши комір пальта. Спорожнілі вулиці витягувалися перед ним, будинки попереду вишиковувалися, наче корінці книжок різного розміру, безладно поставлені на полицю. Він минав чорні тунелі провулків; вуличні ліхтарі накидали на місто захисний серпанок, але темрява його розривала. Він повернув за ріг і побачив попереду сніп світла на відстані трьох-чотирьох будинків від нього.

Світло лилося з вікон ломбарду. Ломбард був зачинений, а сліпуче світло лампи мало відлякувати злодіїв. Вайненд зупинився і почав розглядати вітрину. Він подумав, що ця вітрина — найганебніше видовище в світі. Речі, що були священні для когось, і речі, що мали реальну цінність, виставлено на огляд; їх можна було мацати і торгуватися за них; у байдужих очах незнайомців вони були непотребом — купами мотлоху. Всі ці друкарські машинки і скрипки — інструменти мрій; старі фотографії та обручки — ярлики кохання, вкупі із заплямленими штанами, кавниками, попільничками, порнографічними гіпсовими статуетками вони були свідченнями відчаю: заставлені, але не продані, остаточно не знищені, але приречені на мертвонароджену надію, що ніколи не справдиться.

— Привіт, Ґейле Вайненд, — сказав він речам у вітрині й пішов далі.

Він відчув під ногами металеву решітку, і в обличчя йому вдарив запах, запах пилу, поту і брудного одягу — гірший за складський сморід, тому що був звичний і нормальний, як процес гниття. Вентиляційний люк метро. «Ось що залишається від скупчення багатьох людей. Від людських тіл, спресованих у суцільну масу так щільно, що не залишається ні місця поворушитися, ні повітря, що його можна вдихнути. Ось загальна сума, хоча там, унизу, серед нагромадження людської плоті, напевно, можна було розчути запах накрохмаленої білої сорочки, чистого волосся, здорової молодої шкіри. Але така вже природа: сум і прагнення до найменшого спільного знаменника. А що тоді виходить при складанні багатьох людських розумів, позбавлених повітря, простору, індивідуальних відмінностей? „Знамено“», — подумав він і пішов далі. «Моє місто, — думав він, — місто, яке я любив, місто, що ним, здавалося, я керую».

Він вийшов зі зборів правління, мовивши: «Алво, ти залишаєшся за головного, аж поки я повернусь». Він не зупинився біля Меннінґа, напівпритомного від виснаження, не зайшов до відділу новин, що досі працював, чекаючи нових наказів з огляду на результат зборів, не поговорив із Домінік. Скаррет усе їм розповість. Він вийшов із будівлі, поїхав до свого пентхауса і влаштувався у спальні без вікон. Ніхто не приходив і не турбував його.

Поночі, коли стало безпечно, він вийшов. Проминув газетний кіоск і побачив останні вечірні випуски газет, що повідомляли про задоволення вимог страйкарів. Профспілка погодилася на запропонований Скарретом компроміс. Він знав, що Скаррет подбає про все. Скаррет змінить титульну сторінку завтрашнього номера «Знамена», напише передовицю. Він подумав, що газета вже друкується. За годину на вулицях міста з'явиться ранковий випуск «Знамена».

Він безцільно блукав. Він нічого не мав, але сам належав кожній частині міста. Це правда, що відтепер місто скеровуватиме його кроки в потрібному напрямку, і він коритиметься тяжінню випадкових вулиць. «Ось я, мої повелителі, я прийшов, щоб привітати вас і запевнити, що віднині робитиму все, що ви наказуватимете. Я — людина, яка прагнула влади.

Ця жінка, яка сидить на приступку старого цегляного будинку, розчепіривши драглисті білі коліна; чоловік, який виштовхує черево, прикрите білою парчею, з таксі перед готелем; коротун, який цмулить пиво на розі аптеки; жінка, яка виклала запацьорений матрац на підвіконні багатоквартирного будинку; водій таксі, що зупинився на розі; дама з орхідеями, яка надудлилася в кафе на розі; беззуба продавчиня жувальних гумок; чоловік у сорочці, який сперся на двері більярдної, — всі вони мої повелителі. Мої господарі, мої безликі керманичі».

«Зупинися тут, — думав він, — і порахуй освітлені вікна міста. Це неможливо. Але за кожним із цих жовтих прямокутників, що видираються один по одному в небо, під кожною жарівкою — отам, бачиш оту мерехтливу цятку над річкою, яка зовсім не зірка? — там люди, яких ти ніколи не побачиш і які теж мають над тобою владу. За обідніми столами, у вітальнях, у ліжках і в комірчинах, у кабінетах і ваннах. Вони поспішають у метро під твоїми ногами. Піднімаються в ліфтах у вертикальних щілинах будинків навколо. Трусяться у кожному автобусі, що їде повз тебе. Це твої повелителі, Ґейле Вайненд. Це павутина — розлогіша за плетиво кабелів, що обплутує стіни цього міста, ширша за мережу труб, що ними тече вода, газ і нечистоти — невидима павутина; тебе обплутали нею, і ниточки, прив'язані до тебе, опинилися в руках усього міста. Смикнуть за ниточку — і ти ворухнешся. Ти правив людьми. Ти тримав їх на повідку. От лише поводок виявився мотузкою з петлями на обох кінцях.

Мої правителі, анонімні, невидимі. Вони дали мені пентхаус, офіс, яхту. Всім їм, усім, хто забажає, я продав за три центи Говарда Рорка».

Він проминув оздоблений мармуром критий вхід — наповнену світлом і холодним повітрям кондиціонера печеру, що врізалася в будинок. Це був кінотеатр; над входом до нього веселковими кольорами сяяли літери «Ромео і Джульєтта». Біля скляної кабінки каси стояв рекламний щит: «Безсмертна класика Вільяма Шекспіра! Але без інтелектуальних витребеньок! Лише проста історія любові. Хлопець із Бронксу зустрічає дівчину із Брукліна. Про таких, як ваші сусіди. Про таких, як ми з вами».

Він пройшов повз двері салону. З музичного автомата линула «Вечірня зоря» Ваґнера, проминув двері шинку. Звідти війнуло смородом застояного пива. Якась жінка важко гепнулася на шинквас, розпластавшись у свінговому аранжуванні.

Попереду виднілися дерева Центрального парку. Опустивши очі, проминув готель «Аквітанія».

Дійшов до рогу вулиці. Він уникав таких перехресть, але це було інше. Це була темна місцина, шматок тротуару, затиснутий між стінами гаражу та опорами надземної станції метро. Він побачив, як вулицею віддаляється вантажівка. Не побачив напису на ній, але знав, що це за вантажівка. Поблизу металевих сходів, що вели нагору, притулився газетний кіоск. Він повільно перевів погляд додолу. На тротуарі лежала пачка газет. Ранковий випуск «Знамена».

Він не підійшов ближче. Стояв, очікуючи. Він думав: «У мене ще залишилося кілька хвилин, протягом яких я нічого не знатиму».

Він бачив безликих людей, які один по одному зупинялися біля кіоску. Вони купували різні газети, але також купували і «Знамено», зауваживши титульну сторінку. Він стояв, притулившись до стіни і думав: «Це правильно, що останнім, хто дізнається, що саме сказав Вайненд, буду я».

Але він уже не міг зволікати: покупців більше не було і газети, освітлені жовтою жарівкою, чекали на нього. Він не бачив продавця у тіні. На вулиці було порожньо. Довгий коридор, утворений кістяками станційних стовпів. Кам'яний тротуар, поплямовані стіни, плетиво металевих стовпів. У вікнах світилося, але здавалося, що за цими стінами не було жодної душі. Над його головою прогуркотів потяг, довга низка брязкітливих звуків скотилася до землі стовпами, що здригнулися. Здавалося, ніким не керована маса металу промчала крізь ніч.

Він зачекав, коли звук помре, а потім підійшов до кіоску. «Знамено», — сказав він. Не знав, хто продав йому газету, чоловік чи жінка. Він побачив лише вузлувату руку, яка підсунула до нього «Знамено».

Пішов геть, але зупинився посеред дороги. З титульної сторінки на нього дивилося обличчя Рорка. Це була гарна світлина. Спокійне обличчя, виразні вилиці, невблаганні вуста. Він прочитав передовицю, опершись на металеву підпору.

«Ми завжди намагалися говорити нашим читачам правду без страху чи упередження…

…міркування милосердя та право сумніватися в провині людини, навіть обвинуваченої у важкому злочині…

…але після неупередженого аналізу та з огляду на нові докази, надані нам, ми мусимо відкрито визнати, що були занадто поблажливі…

…суспільство, в якому прокинулося почуття відповідальності за малозабезпечених…

…Ми додаємо наш голос до голосу громадськості…

…Минуле, кар'єра, особистість Говарда Рорка, мабуть, підтверджують поширену думку, що він — непорядний, небезпечний, безпринципний, антисоціальний тип людини…

…Якщо Говарда Рорка визнають винним, а це неминуче, він повинен понести найсуворіше покарання, передбачене законом».

Це було підписано: «Ґейл Вайненд».

Спромігшись нарешті поглянути вгору, він побачив, що стоїть на яскраво освітленій вулиці, на тротуарі, розглядаючи восковий манекен жінки, вишукано розташований на атласній кушетці у вітрині крамниці; манекен був вбраний у пеньюар лососевого кольору та відкриті сандалі та притримував пальцем піднятої руки низку перлів.

Він не пам'ятав, коли викинув газету. Її вже не було в його руках. Він озирнувся. Неможливо було знайти газету, покинуту на вулиці, бо він не пам'ятав, якими саме вулицями йшов. Подумав: «Навіщо? Є й інші газети. У місті їх повно».

«Ти став неповторною частиною мого життя…»

«Говарде, я написав цю передовицю сорок років тому. Я написав її в шістнадцять років, тієї ночі, коли стояв на даху будинку».

Він рушив далі. Перед ним простягалася інша вулиця, несподіваний тунель нескінченної порожнечі з ланцюгом зелених світлофорів, що тягнулися до горизонту. Наче вервиця. «А тепер переходь від однієї зеленої намистини до іншої, — думав він. — Ні, це не ті слова. — Але слова лунали в такт із його кроками. — Mea culpa… mea culpa — mea maxima culpa».[14]

Він проминув вітрину зі старим зношеним взуттям, двері молитовного будинку із хрестом над ними, подертий портрет партійного кандидата на виборах два роки тому, овочевий магазин з ящиками зігнилої зелені на тротуарі. Вулиці звужувалися, стіни присувалися ближче. Він відчував запах річки, а нечисленні ліхтарі висвітлювали ватні клапті туману.

Він опинився в Пекельній кухні.

Фасади навколишніх будинків здавалися стінами прихованого подвір'я, що зненацька явилося перед очима: неприкритий занепад, безсоромно виставлений напоказ. Він почув лемент, що долинав із шинку на розі; він не знав, радіють там чи чубляться.

Він зупинився посеред вулиці. Повільно зазирав у пащу кожної темної ущелини, розглядав стіни в патьоках, вікна, дахи.

«Я так і не вибрався звідси. Я так і не вибрався. Я здався бакалійнику, морякам на поромі, власнику більярдної зали. Не ти тут керуєш. Не ти тут керуєш. Ти ніколи тут не керував, Ґейле Вайненд. Ти лише додав себе до переліку того, чим керують вони».

Потім він підвів погляд на величні хмарочоси. Він бачив лише їхні контури, позначені цятками світла, що здіймалися в темряві вгору, здавалося, без жодної підтримки — сяйливі вершини, не прив'язані ні до чого, крихітні, блискотливі квадратики вікон, що висіли в небі. Він знав, яким відомим хмарочосам вони належать, міг подумки відтворити в уяві їхні форми. Він думав: «Ви мої судді та свідки. Ви безперешкодно піднеслися над похиленими дахами. Ви милосердно прострелили небеса, здіймаючись до зірок, долаючи важкість, втому та неістотність. Людина, яка на кілька кілометрів віддалиться океаном, вже не бачитиме вас, але це не має значення, бо і ви, і місто існуватимете й надалі. Так само як протягом століть кілька постатей самотньо височіють над усіма, і ми можемо поглянути на них і сказати: людство існувало й до нас. Від вас не втекти; вулиці змінюються, але варто лише підвести очі, й ось ви стоїте, незмінні. Ви бачили, як я блукав сьогодні містом. Ви бачили кожен мій крок і всі мої роки. І я зрадив вас. Бо народився, щоб стати одним із вас».

Він рушив далі. Було вже пізно. Кола світла нерухомо лежали під ліхтарями спорожнілих вулиць. Деколи гуділи клаксони таксі, наче дзвінок у двері порожньої квартири. Він бачив викинуті газети: на бруківці, на паркових лавках, у сміттєвих урнах на перехрестях вулиць. Сьогодні в місті прочитали багато примірників «Знамена». Він подумав: «Наклад зростатиме, Алво».

Зупинився, побачивши в ринві на узбіччі тротуару газету, що лежала титульною сторінкою догори. Це було «Знамено». Він побачив обличчя Рорка, а на ньому сірий відбиток гумової підошви.

Він повільно опустився, став навколішки і підняв газету. Розгладив титульну сторінку, поклав газету до кишені й рушив далі.

«Невідомі гумові підошви блукають містом, на невідомих ногах, що я відпустив їх на волю у березні.

Я відпустив їх усіх. Кожного з тих, хто мене знищив. На цій землі живе чудовисько, прокляте власною безпорадністю. Я зняв із нього прокляття і звільнив його. Бо вони б залишилися безпорадні. Самі вони нічого не можуть створити. Я дав їм зброю. Я віддав їм свою міць, свою енергію, свою життєву силу. Я створив гучний голос і дозволив їм диктувати слова. Жінка, яка жбурнула мені в обличчя бурякову гичку, мала право на це. Я дав їй це право.

Будь-що можна зрадити, будь-кому можна пробачити. Але не тим, кому забракло відваги на власну велич. Можна пробачити Алві Скаррету. Йому не було що зраджувати. Можна пробачити Мітчеллу Лейтону. Але не мені. Бо я не народився для вторинного життя».

17

Стояв літній день, безхмарний і прохолодний, немов сонце накрила невидима водяна плівка і теплова енергія перетворилася на чіткі лінії й додаткове сяйво на контурах міських будинків. На вулицях, наче клапті сірої піни, лежали розкидані численні примірники «Знамена». Місто, сміючись, читало Вайнендову заяву про зречення від його поглядів.

— Нарешті, — сказав Ґас Вебб, голова комітету «Ми не читаємо Вайненда».

— Спритно, — зауважив Айк.

— Я хотіла би бодай мигцем, упівока побачити сьогодні обличчя великого містера Ґейла Вайненда, — промовила Саллі Брент.

— Саме вчасно, — сказав Гомер Слоттерн.

— Хіба не чудово? Вайненд здався, — процідила жінка зі щільно стиснутими губами; вона мало що знала про Вайненда і геть нічого не знала про суть справи, але їй подобалося чути про те, як люди здаються. В кухні, після вечері, огрядна жінка зішкребла залишки їжі з тарілок на газету; вона ніколи не читала першої шпальти, лише любовну історію з продовженням на другій; вона загорнула в «Знамено» лушпиння цибулі й обсмоктані баранячі реберця.

— Це колосально, — сказав Ланселот Клоукі, — але я насправді образився на профспілку, Еллсворте. Як вони могли ось так поставити на тобі хрест?

— Лансе, не будь тюхтієм, — відказав Еллсворт Тухі.

— Тобто?

— Це я звелів їм пристати на цю умову.

— Ти?

— Саме так.

— Але ж, Господи! «Один маленький голос»…

— Ви ж зможете прожити без «Одного маленького голосу» зо два місяці? Сьогодні я склав судовий позов про порушення трудової угоди і поновлення на роботі в «Знамені». Є чимало способів, щоб обдерти шкіру з кота, Лансе. Але власне спосіб не має значення, щойно ви зламали тварюці хребет.

Того вечора Рорк подзвонив у двері Вайнендового пентхауса. Двері відчинив дворецький і сказав: «Містер Вайненд не може з вами зустрітися, містере Рорк». Із тротуару на протилежному боці вулиці Рорк побачив понад дахами освітлене вікно Вайнендового кабінету.

Зранку Рорк прийшов до редакції «Знамена». Секретарка Вайненда сказала йому:

— Містер Вайненд не може прийняти вас, містере Рорк. — І додала дуже ввічливо й стримано: — Містер Вайненд попросив мене переказати, що більше не хоче вас бачити.

Рорк написав йому довгого листа: «Ґейле, я розумію. Я сподівався, що ти цього уникнеш, але оскільки це сталося, почни знову з цього ж місця. Я знаю, що ти із собою робиш. Ти робиш це не заради мого порятунку, це не для мене, але якщо це допоможе, я знову повторю те, що вже тобі казав. Для мене нічого не змінилося. Ти такий, як і раніше.

Я не кажу, що пробачаю тобі, бо між нами такі слова неможливі. Та якщо ти не можеш пробачити собі, то чи дозволиш мені зробити це? Дозволиш мені сказати, що це не має значення, що це не остаточний вирок тобі? Дай мені право дозволити тобі забути про це. Живи й далі з моєю вірою, аж поки оговтаєшся. Я знаю, що одна людина не може зробити це для іншої, але якщо я залишився для тебе тим, ким був, ти на це погодишся. Назви це переливанням крові. Тобі це потрібно. Прийми це. Це важче, ніж боротися із цим страйком. Зроби це заради мене, якщо тобі це допоможе. Але зроби. Повернися. Буде й інша нагода. Не думай, що втратив те, чого не можна ні втратити, ні здобути. Не дозволяй цьому зникнути!».

Лист повернувся до Рорка непрочитаним.

«Знаменом» керував Алва Скаррет. Вайненд сидів у своєму кабінеті. Він зняв зі стіни портрет Рорка. Він працював над рекламними угодами, витратами, рахунками. Скаррет формував редакційну політику. Вайненд більше не цікавився наповненням газети.

Коли Вайненд з'являвся в якомусь відділі, працівники слухалися його, як і раніше. Він продовжував діяти як механізм, і люди знали, що цей механізм небезпечніший, ніж будь-коли: він нагадував автомобіль, що котиться з гори без гальм і з вимкнутим двигуном.

Він ночував у своєму пентхаусі й не бачився з Домінік. Скаррет сказав, що вона повернулася до заміського будинку. Якось Вайненд наказав секретарці з'єднати його з Коннектикутом. Він стояв біля її столу, коли вона запитувала дворецького, чи вдома місіс Вайненд. Дворецький відповів ствердно. Секретарка поклала слухавку, і Вайненд повернувся до свого кабінету.

Він хотів дати собі кілька днів. Потім він повернеться до Домінік. Їхній шлюб стане таким, яким вона хотіла його спочатку — вона стане «місіс Вайнендові газети». Він погодиться на це.

«Чекай, — думав він, у нетерплячій агонії, — чекай. Ти повинен зібратися із силами, щоб постати перед нею таким, який ти зараз. Повинен навчитися жебрати. Більше не можна претендувати на те, на що ти не маєш права. Немає ані рівності, ані опору, ані гордості у спробі протиставити свою та її силу. Сама лише покора. Встань перед нею, як людина, яка нічого не може їй дати, яка житиме тим, чим вона вирішить обдарувати. Це може бути лише зневага, але вона йтиме від неї і пов'язуватиме вас. Покажи їй, що розумієш це. Є певна гідність у тому, щоб визнати повну втрату гідності. Навчися цього. Чекай…» Він сидів у кабінеті пентхауса, відкинувши голову назад. У порожній кімнаті не було свідків… «Домінік, — думав він, — я нічого не вимагатиму, але ти мені дуже потрібна. І я так кохаю тебе. Колись я просив тебе не зважати на це. Зараз я хапаюся за тебе, як за соломинку. Зваж на це. Я кохаю тебе…»

Домінік лежала на березі озера. Вона дивилася на будинок на пагорбі й на гілляччя дерев над нею. Витягнувшись на спині й заклавши руки за голову, вона спостерігала, як рухається листя проти неба. Це заняття захопило її й давало цілковите задоволення. Вона думала: «Який гарний відтінок зеленого; є різниця між зеленню рослин і кольором предметів, рослини всотують світло, і це вже не просто щось зелене, а ще й життєва сила дерев, що стала видимою. Я не повинна дивитися вниз, я бачу гілки, стовбури, коріння, лише споглядаючи крони. Цей вогонь на облямівці листочків — це сонце, я можу не бачити його і сказати, який нині навколишній пейзаж. Ці цятки світла, що кружляють на листі, — це озеро, віддзеркалення сонячних променів від води, озеро сьогодні прекрасне, і краще не дивитися на нього, лише уявляти за цими відблисками. Я ніколи раніше не мала можливості насолодитися виглядом землі, це таке неймовірне тло, але не більше ніж тло, а колись я думала про тих, кому ця земля належить, і мені було так боляче. Тепер я можу любити її. Вони не володіють цією землею. Нічим вони не володіють. Вони ніколи не переможуть. Я бачила життя Ґейла Вайненда, і тепер напевно це знаю. Неможливо ненавидіти землю через них. Земля прекрасна. І це — тло, але не для них».

Вона знала, що робити. Але мусила зачекати кілька днів. Вона думала: «Я навчилася нести будь-який тягар, окрім щастя. Тепер я повинна цього навчитися. І не зламатися під його вагою. Це єдине, чого я відтепер потребую».

Рорк стояв біля вікна свого будиночка в долині Монаднок. Він орендував його на літо; приїхав сюди, потребуючи усамітнення та відпочинку. Був тихий вечір. Вікно виходило на невеличку галявину, обрамлену деревами, на схилі пагорба. Над темними кронами тягнулася смуга заходу сонця. Він знав, що внизу були й інші будинки, але їх не було видно. Він відчував таке ж задоволення, як і будь-який інший орендар, тим, як збудовано цей курорт.

Рорк почув гуркіт автомобіля, що наближався з протилежного боку будинку. Здивовано прислухався, бо не чекав гостей. Автомобіль зупинився. Він пішов відчиняти двері. І геть не здивувався, побачивши Домінік.

Вона увійшла так, наче виходила із цього будинку на півгодини. Без капелюха, без панчіх, в сандалях і вузькій сукні з темно-синього льону, доречній для прогулянок сільськими околицями і для роботи в саду. Вона була схожа не на людину, яка проїхала через три штати, а на людину, яка щойно повернулася із прогулянки. Він знав: урочистості моменту надавало те, що в жодній урочистості потреб не було; не було потрібно ні на чому акцентувати і наголошувати, важливим був не сьогоднішній вечір, а останні сім років, що йому передували.

— Говарде.

Він мав такий вигляд, наче побачив звук свого імені у кімнаті. Він мав усе, чого прагнув.

Але навіть зараз його пропікала одна болюча думка. Він сказав:

— Домінік, зачекай, поки він оговтається.

— Ти знаєш, що він не оговтається.

— Пожалій його хоч трохи.

— Не говори їхньою мовою.

— Він не мав вибору.

— Він міг закрити газети.

— Це було його життя.

— А це — моє життя.

Він не знав, що Вайненд колись сказав: любити означає робити виняток; а Вайненд не знав, що Рорк любив його достатньо, щоб зробити для нього найбільший виняток, намагаючись знайти компроміс. Але Рорк зрозумів, що це марно, як і будь-яка жертва. І те, що він сказав, стало підписом під її рішенням:

— Я кохаю тебе.

Вона роздивлялася кімнату, щоб буденність стін і стільців допомогла їй засвоїти науку, що вона її зараз вивчала. Стіни, що він їх створив, крісла, якими користувався, пачка його сигарет на столі, щоденні речі, що очуднюються, коли життя стає таке, як зараз.

— Говарде, я знаю, що ти збираєшся зробити на суді. Тому немає значення, якщо вони дізнаються правду про нас.

— Так, це не має значення.

— Коли ти прийшов того вечора і розповів мені про Кортландт, я не намагалася зупинити тебе. Я знала, що ти мусиш це зробити, і це був твій час, щоб запропонувати власні умови. Мій час зараз. Мій вибух у Кортландті. Дозволь мені зробити по-моєму. Не запитуй ні про що. Хоч би що я зробила.

— Я знаю, що ти зробиш.

— Ти розумієш, що я повинна так вчинити?

— Розумію.

Зігнувши руку в лікті, піднявши вгору пальці, вона змахнула долонею, наче струсила тему через плече. Усе було вирішено і до обговорення не підлягало.

Вона відвернулася від нього, легкою ходою перетнула кімнату, прагнучи зробити це місце своїм домом, заявити, що Роркова присутність стане правилом на всі її прийдешні дні, й довести собі, що може не робити того, чого цієї миті найбільше прагнула: стояти і дивитися на нього. Вона також знала, що зволікає, тому що не була готова до цього і ніколи не буде готова. Вона потягнулася рукою до пачки цигарок на столі.

Він схопив її зап'ясток пальцями і потягнув руку до себе. Притиснув її до себе й обійняв, притуливши свої губи до її вуст. Вона зрозуміла: кожна мить протягом цих семи років, коли вона прагнула цього і тлумила біль, думаючи, що подолала його, була облудою, нічого не відійшло в минуле, ніщо не зникло, все продовжувало жити, накопичуючись, посилюючи голод, і зараз вона мусить відчути це все, отримати відповідь і покласти очікуванню край.

Вона не знала, чи допоміг їй її вишкіл; не надто, подумала вона, тому що він взяв її на руки, приніс до крісла і всадовив собі на коліна; він беззвучно сміявся, немов дитина, але впевненість його рук, що тримали її, свідчили про турботу і заспокійливу обережність. Потім усе стало просто, їй не було чого від нього приховувати, і вона прошепотіла:

— Так, Говарде… так сильно…

І він сказав:

— Це було дуже важко для мене — всі ці роки.

І ці роки закінчилися.

Вона зіслизнула на підлогу, сіла, поклавши лікті йому на коліна, дивилася на нього і всміхалася; вона знала, що ніколи не досягла б такої чистої безтурботності, якби не зазнала всіх кольорів життя і не витримала б усіх випробувань.

— Говарде… усією душею, цілком і назавжди… без застережень, без страху, що вони зможуть щось заподіяти тобі чи мені… як ти захочеш… як твоя дружина чи твоя коханка, таємно чи відкрито… тут або в умебльованій кімнаті, що я винайму її в містечку поблизу в'язниці й де зможу бачити тебе через колючий дріт… це не має значення… Говарде, якщо ти виграєш процес — навіть це не має великого значення. Ти переміг давно… Я залишуся собою і залишуся з тобою — відтепер і назавжди — так, як ти захочеш…

Тримаючи її руки в своїх, він нахилився над нею, вона побачила його безпорадним, переможеним цією миттю, як і вона сама — і зрозуміла, що можна зізнатися в болю, але зізнатися в щасті означає оголитися, віддатися на поталу свідкам, але вони не потребували захисту одне від одного. Уже споночіло, морок поглинув кімнату, в якій залишилося видимим лише вікно і Роркові плечі проти неба за вікном.

Вона прокинулася від сонця, що било в очі. Лежала на спині й дивилася на стелю так, як дивилася на листя. Не рухатися, вгадувати вигляд місця за тінями, уявляти все в насичених барвах. Ламані трикутники світла на гіпсових плитках стелі підказали їй, що вже ранок і що вона зараз у спальні в Монаднок, а геометрію світла і стелю над нею створив він. Світло було біле — це означало, що ще дуже рано і промені пронизують прозоре гірське повітря, не наштовхуючись на перешкоди на шляху від сонця до спальні. Вага ковдри, важкої та інтимної на її голому тілі, нагадувала про минулу ніч. Шкіра, що вона відчувала її під своєю рукою, належала Рорку, який спав поруч.

Вона вислизнула з ліжка. Постояла біля вікна, схопившись руками за раму. Їй здавалося, що якщо вона обернеться, то не побачить своєї тіні на підлозі; світло мовби пронизувало її наскрізь, тому що вона була невагома.

Але потрібно було поспішати, поки він не прокинувся. У шухляді комода вона знайшла його піжаму і вдягнула на себе. Потім пішла до вітальні, обережно зачинивши за собою двері. Взяла слухавку і попросила з'єднати її з найближчим відділком поліції.

— Це місіс Ґейл Вайненд, — сказала вона. — Я телефоную з будинку містера Говарда Рорка у долині Монаднок. Хочу заявити, що минулої ночі звідси вкрали мій сапфіровий перстень… Близько п'яти тисяч доларів… Це був подарунок містера Рорка… Можете приїхати сюди протягом години?.. Дякую.

Вона пішла на кухню, приготувала каву і довго стояла біля кавоварки, розглядаючи розпечену електричну спіраль, що здавалася їй найпрекраснішим джерелом світла на землі.

Вона сиділа за столом біля великого вікна у вітальні, коли він вийшов зі спальні в халаті на голе тіло і засміявся, побачивши її у своїй піжамі. Вона сказала:

— Не вдягайся. Сідай. Давай поснідаємо.

Вони закінчували сніданок, коли почули, як поруч із будинком загальмувала машина. Вона всміхнулася і пішла відчинити двері.

На порозі стояли шериф, його помічник і два журналісти з місцевої газети.

— Доброго ранку, — привіталася Домінік. — Заходьте.

— Місіс… Вайненд? — перепитав шериф.

— Усе правильно. Місіс Ґейл Вайненд. Заходьте. Сідайте.

У сміховинно великій піжамі, перехопленій в талії темним рушником, із широкими рукавами, що сягали кінчиків пальців, вона зберігала таку ж елегантну впевненість, неначе на ній була її найкраща сукня для прийняття гостей. Вона була єдиною людиною, яка, здається, не бачила у цій ситуації нічого незвичайного.

Шериф крутив у руках блокнот, не знаючи, що з ним робити. Вона допомогла йому знайти правильні запитання і дала точні відповіді на них, як справжня журналістка:

— Це був сапфір в оправі із платини. Я зняла його і залишила ось на цьому столі, поруч із сумочкою, перш ніж іти спати… Це було приблизно о десятій годині вечора… Коли я встала зранку, його не було… Так, вікно було відчинене… Ні, ми не чули нічого… Ні, перстень не був застрахованим, я не встигла, містер Рорк подарував його мені нещодавно… Ні, тут немає слуг і немає інших гостей… Так, будь ласка, огляньте будинок… Вітальня, спальня, ванна кімната і кухня… Звісно, джентльмени теж можуть усе оглянути. Гадаю, ви з газети? Ви хотіли б поставити мені якісь запитання?

Але запитувати не було чого. Все було ясно. Журналісти ще ніколи не бачили, щоб про подібну історію повідомляли в такий спосіб.

Вона намагалася не дивитися на Рорка — лише раз зиркнула на його обличчя. Але він дотримався слова. Не спробував її ні зупинити, ні захистити. Коли зверталися до нього, він відповідав, щоб підтвердити її заяву.

Чоловіки пішли геть. Здавалося, вони полегшено зітхнули. Навіть шериф розумів, що персня шукати не треба.

Домінік сказала:

— Пробач мені. Я знаю, це було жахливо для тебе. Але це був єдиний спосіб, щоб ця історія потрапила до газет.

— Треба було сказати мені, який із твоїх сапфірів — мій подарунок.

— У мене їх немає. Я не люблю великих сапфірів.

— Це була більша бомба, ніж та, що в Кортландті.

— Так. Тепер Ґейла відкинуло на той бік, де він і має бути. Він вважає, що ти «безпринципний, антисоціальний тип»? Нехай тепер дивиться, як «Знамено» паплюжитиме і мене теж. Чому він повинен уникнути цього? На жаль, Говарде, я не така милосердна, як ти. Я прочитала ту передовицю. Не коментуй. Не кажи нічого про самопожертву, бо я зламаюсь і… і я не така сильна, як, імовірно, подумав цей шериф. Я це зробила не для тебе. Я заподіяла тобі навіть більшої шкоди — до всього, в чому тебе обвинуватять, додасться цей скандал. Але, Говарде, тепер ми разом — проти них усіх. Ти будеш злочинцем, а я перелюбницею. Говарде, ти пам'ятаєш, як я боялася ділити тебе з вагончиками, забігайлівками і незнайомцями у вікнах? Тепер я не боюся, що цю ніч обливатимуть брудом у всіх газетах. Любий, ти розумієш, чому я щаслива і чому вільна?

Він відповів:

— Я ніколи не нагадуватиму тобі, Домінік, що ти плакала.

Цього ж дня історія з описом піжами, халата, сніданку й односпального ліжка з'явилася у всіх вечірніх газетах Нью-Йорка.

Алва Скаррет увійшов до Вайненда у кабінет і жбурнув газету на стіл. Досі Скаррет не усвідомлював, наскільки любить Вайненда, і йому було так боляче, що він міг висловити цей біль лише лютим прокльоном. Він бовкнув:

— Чорт тебе забирай, але ж ти і йолоп! Дістав те, чого вартий! Ти цього вартий, і я радий, і нехай твоя дурна душа летить до пекла! І що ти збираєшся робити тепер?

Вайненд прочитав статтю і мовчки дивився на газету. Скаррет стояв перед ним. Нічого не сталося. Просто людина за столом у своєму кабінеті тримала в руках газету. Він дивився на руки Вайненда, вони не рухалися. «Ні, — думав Скаррет, — нормальна людина не може тримати руки отак у повітрі, не спираючи їх ні на що, без тремтіння».

Вайненд підвів голову. Скаррет не побачив у його очах нічого, крім легкого подиву, наче Вайненд дивувався з його присутності. Скаррет злякано прошепотів:

— Ґейле, що ти збираєшся робити?

— Друкувати це, — мовив Вайненд. — Це ж новина.

— Але… як?

— Як тобі заманеться.

Голос Скаррета затнувся, бо він знав — зараз або ніколи, іншим разом йому забракне відваги; а ще він боявся повернутися обличчям до дверей:

— Ґейле, ти повинен розлучитися з нею! — Він і далі стояв біля столу й, не дивлячись на Вайненда, викрикнув те, що хотів. — Ґейле, у тебе немає вибору! Ти повинен зберегти залишки репутації! Ти повинен розлучитися з нею, і саме ти маєш подати на розлучення!

— Добре.

— Ти це зробиш? Відразу? Доручити Полю підготувати всі папери?

— Авжеж.

Скаррет поквапився з кабінету. Він забіг до себе, грюкнувши дверима, ухопив слухавку і зв'язався з адвокатом Вайненда. Він пояснив завдання, продовжуючи повторювати: «Покинь усі справи і негайно подавай позов, Поле, сьогодні ж, поквапся, поки він не передумав!».

Вайненд поїхав до заміського будинку. Там на нього чекала Домінік.

Вона підвелася, коли він увійшов до кімнати, і ступила йому назустріч, щоб між ними нічого не стояло; вона хотіла, щоб він побачив її на повен зріст. Він зупинився і подивився на неї так, наче спостерігав збоку: як байдужий глядач, який бачить Домінік і незнайомого чоловіка перед нею, а не себе, Ґейла Вайненда.

Вона чекала, але він мовчав.

— Ґейле, я дала тобі хорошу історію, що збільшить наклад.

Він чув її, але й далі дивився так, наче те, що відбувається, не має значення. Він уподібнився до касира, який востаннє підводить баланс банківського рахунку з перевищенням кредиту. Сказав:

— Я хочу знати лише одне, якщо ти захочеш відповісти: це сталося вперше, відколи ми одружилися?

— Так.

— Але це не було вперше?

— Ні. Він був моїм першим чоловіком.

— Гадаю, я мав би це зрозуміти. Ти вийшла заміж за Пітера Кітінґа. Відразу після процесу Стоддарда.

— Ти хочеш «знати все»? Я тобі розповім. Я зустріла його, коли він працював у гранітному кар'єрі. Чому б і ні? Ви скуєте його ланцюгом зі злочинцями чи запровадите на джгутову фабрику. Він працював у кар'єрі. Він не просив мого дозволу. Він мене зґвалтував. Ось як це почалося. Хочеш це використати? Розповісти про це в «Знамені»?

— Він кохав тебе.

— Так.

— Одначе побудував для нас цей дім.

— Так.

— Я просто хотів знати.

Він повернувся, щоб піти геть.

— Іди під три чорти! — закричала вона. — Якщо ти можеш так це сприймати, ти не мав права ставати тим, ким ти став!

— Саме так я це сприймаю.

Він вийшов. І спокійно зачинив за собою двері.

Увечері до Домінік зателефонував Ґай Франкон. Відійшовши від справ, він жив на самоті у своєму заміському будинку поблизу кар'єрів. Того дня вона не відповідала на дзвінки, але взяла слухавку, коли покоївка сказала, що це містер Франкон. Замість очікуваного гніву вона почула лагідний голос:

— Привіт, Домінік.

— Привіт, батьку.

— Ти збираєшся покинути Вайненда?

— Так.

— Ти не повинна приїжджати до міста. У цьому немає необхідності. Не перегни палицю. Приїдь і поживи в мене. До… до суду в справі Кортландту.

Те, чого він не сказав, і тон його голосу, твердий, простий, майже щасливий, спонукали її відповісти після паузи:

— Добре, батьку. — Це був голос дівчинки, голос доньки, втомлений, довірливий, задумливо-веселий. — Я приїду близько опівночі. Приготуй для мене склянку молока і кілька бутербродів.

— Намагайся не мчати, як ти це завжди робиш. Дороги не дуже хороші.

Коли вона приїхала, Ґай Франкон зустрів її на ґанку. Вони всміхнулися одне одному, і вона зрозуміла, що жодних запитань та обвинувачень не буде. Він привів її до маленької кімнати, де на столі біля вікна, що виходило на темний газон, уже стояла їжа. Пахло травою, свічками і жасмином, жмуток якого стояв у срібній вазі на столі.

Вона сиділа, охопивши пальцями холодну вазу, а він умостився навпроти, мирно жуючи бутерброд.

— Хочеш поговорити, батьку?

— Ні. Я хочу, щоб ти випила своє молоко і лягла спати.

— Добре.

Він узяв оливку і почав замислено її розглядати, обертаючи кольорову шпажку. Потім знову звів погляд на дочку:

— Послухай, Домінік. Не намагатимуся навіть все зрозуміти. Але я знаю одне — ти вчинила правильно. Цього разу ти обрала потрібного тобі чоловіка.

— Так, батьку.

— Ось чому я радію.

Вона кивнула.

— Скажи містеру Рорку, що він може приїжджати сюди, коли йому заманеться.

Вона всміхнулася:

— Сказати кому, батьку?

— Скажи… Говардові.

Її рука лежала на столі; її голова впала на цю руку. Він дивився на її волосся, золоте у світлі свічок. Вона сказала, бо голос було легше контролювати:

— Не дай мені заснути тут. Я втомилася.

Він відповів:

— Його виправдають, Домінік.

Щодня за Вайнендовим наказом йому до кабінету приносили всі нью-йоркські газети. Він прочитав кожне слово про те, що говорили і про що шепотілися в місті. Усі знали, що історія про крадіжку була висмоктаною з пальця; дружина мультимільярдера не заявляла б про зникнення каблучки за п'ять тисяч доларів за таких обставин; але це не перешкоджало нікому сприймати історію так, як її подали і коментували. Найобразливіші коментарі з'являлися в «Знамені».

Алва Скаррет очолив кампанію і присвятив їй себе зі щирою відданістю, якої ніколи досі не відчував, владно і пристрасно. Він знав, що це його покута за будь-яку нелояльність до Вайненда в минулому. Він зрозумів, як відновити честь його імені: представив громадськості Вайненда як жертву великої пристрасті до нікчемної жінки; це Домінік змусила свого чоловіка підтримувати аморальну справу всупереч його власним переконанням; це вона майже знищила газету чоловіка, його суспільне становище, репутацію, досягнення всього його життя — заради свого коханця. Скаррет благав читачів пробачити Вайнендові — його виправдовувало трагічне, жертовне кохання. Скаррет розраховував на контраст: кожен брудний епітет, що ним нагороджували Домінік, пробуджував у читачів співчуття до Вайненда; Скаррет залучив увесь світ талант. Це подіяло. Громадськість відгукнулася, особливо старші читачки «Знамена». Повільно й болісно газета відновлювала свої позиції.

Почали приходити листи щирого співчуття, і з нестриманими образливими коментарями стосовно Домінік Франкон.

— Ґейле, все як колись, — радів Скаррет, — усе так само, як у давні часи! — Він вивалив усі листи на стіл Вайненда.

Вайненд самотньо сидів у своєму кабінеті, переглядаючи листи. Скаррет навіть не підозрював, яких страждань завдають вони Вайненду. Він змусив себе прочитати кожного листа. Домінік, яку він намагався врятувати від «Знамена»…

Зустрічаючись із Вайнендом, Скаретт очікувально і благально дивився на нього, готовий ось-ось усміхнутися, наче старанний учень, який очікує похвали від учителя за добре вивчений урок. Вайненд мовчав. Якось Скаррет ризикнув запитати:

— Це був мудрий хід, правда, Ґейле?

— Так.

— Як ти думаєш, що із цього можна вичавити ще?

— Це твоя робота, Алво.

— Насправді це вона у всьому винна, Ґейле. Задовго до цієї історії. Коли ти одружився з нею, я вже тоді передчував неприємності. З цього все й почалося. Пам'ятаєш, як ти заборонив нам писати про весілля? Це був знак. Вона зруйнувала «Знамено». Але, будь я проклятий, проклятий, якщо не відбудую все на її кістках. Щоб усе було, як раніше. Наше «Знамено».

— Так.

— Маєш якісь пропозиції, Ґейле? Що мені ще зробити?

— Усе, що забажаєш, Алво.

18

Гілка дерева зазирала у відчинене вікно. Листя ворушилося проти неба, втілюючи сонце, літо і невичерпні ресурси Землі. Домінік вважала цей світ тлом. Вайненд думав про руки, що згинали гілку дерева, пояснюючи сенс життя. Листя дотикалося до шпилів нью-йоркських хмарочосів ген за річкою. Хмарочоси височіли стовпами сонячного світла, вибілені відстанню та літом. Залу суду заповнив натовп, що прийшов подивитися на суд над Говардом Рорком.

Рорк сидів за столом для захисту. Він спокійно слухав.

Домінік сіла в третьому ряду серед глядачів. Людям, які дивилися на неї, здавалося, що вони бачать усмішку. Вона не всміхалася. Вона дивилася на листя у вікні.

Ґейл Вайненд сів в одному з останніх рядів. Він прийшов сам, коли зала вже була переповнена. Він не помічав поглядів і спалахів фотокамер. На хвилю затримався в проході, оглядаючи залу, наче у нього не було жодних причин не робити цього. Він був у сірому літньому костюмі й панамі із загнутими крисами, зсунутій на один бік. Затримав погляд на Домінік не довше, ніж на будь-кому іншому. Сідаючи, він глянув на Рорка. Відколи Вайненд увійшов, Рорк прикипів до нього очима. Та щоразу, коли Рорк на нього дивився, Вайненд відвертався.

— Мотиви цього злочину, що ми його маємо намір довести, — мовив прокурор, звертаючись зі вступним словом до присяжних, — не вкладаються у межі нормальних людських емоцій. Більшості з нас вони здаватимуться жахливими й незбагненними.

Домінік сиділа поруч із Меллорі, Геллером, Лансінґом, Енрайтом, Майком — і Ґаєм Франконом, що обурювало його друзів. На протилежному від проходу боці скупчились, утворюючи комету, знаменитості: попереду розташувалася крихітна голова комети в особі Еллсворта Тухі, за ним тягнувся через увесь натовп шлейф відомих постатей: Лойс Кук, Ґордон Прескотт, Ґас Вебб, Ланселот Клоукі, Айк, Жуль Фауґлер, Саллі Брент, Гомер Слоттерн, Мітчелл Лейтон.

— Мов динаміт, вибух якого змів із лиця землі будинок, його мотиви підірвали розуміння про людяність у душі цієї людини. Ми маємо справу, шановні присяжні, з найпорочнішою вибухівкою на землі — егоїзмом!

На стільцях, підвіконнях, у проходах, притискаючись до стін, людська маса зливалася у монолітну субстанцію, з якої поставали самі лише бліді овали облич. Обличчя, окремі, самотні, не схожі одне на одне. За кожним із них стояли роки життя, прожитого чи розполовиненого, зусилля, спроби й надії — чесні чи безчесні, але спроби. Це наклало на всіх спільний відбиток: на губи зі зловтішною посмішкою, на губи, покірно розтулені, на губи, стиснуті з невпевненою гідністю, на всі — відбиток страждання.

— …І нині, коли світ розривають величезні проблеми, коли людство шукає відповіді на запитання, як забезпечити власне виживання — цього чоловіка турбує лише таке невловиме, таке неважливе поняття, як його власні погляди на мистецтво, такі незмірно важливі для нього, що стали його єдиною пристрастю і мотивом злочину проти суспільства.

Люди прийшли на цей процес, щоб стати свідками сенсаційної справи, побачити знаменитостей, отримати поживу для розмов, показати себе, згаяти час. Потім вони повернуться до своєї остогидлої роботи, нелюбих родин, фальшивих друзів, до своїх віталень, вечірніх суконь, коктейлів і фільмів, до прихованих страждань, похованих надій, не здійснених бажань, відкладених на потім прагнень, покинутих на стежці, що вони так і не ступили на неї, до днів зусиль не думати, не говорити, забувати, поступатися і відмовлятися. Але кожен пізнав якусь незабутню мить — ранок, коли нічого не сталося, уривок раптово почутої мелодії, обличчя незнайомця в автобусі — мить, коли кожен із них відчував, що можна жити й інакше. І кожен пригадував інші миті — безсонної ночі, дощового пообіддя, у церкві, на пустельній вулиці під час заходу сонця, коли дивувався, чому в цьому світі стільки страждань і потворності. Вони намагалися знайти відповідь, але й далі жили так, ніби ця відповідь їм не потрібна. Але кожен пам'ятав ту мить самотньої й голої щирості, коли відчував у цій відповіді потребу.

— …безжальний, зарозумілий егоїст, який за будь-яку ціну хотів постановити на своєму…

На лаві присяжних сиділо дванадцятеро осіб. Вони слухали, і їхні обличчя були уважні та байдужі. Люди перешіптувалися про те, що ці присяжні здаються суворими. Там були двоє працівників промислових концернів, двоє інженерів, математик, водій вантажівки, каменяр, електрик, садівник і троє робітників фабрик. Знадобилося чимало часу, щоб затвердити цей склад. Рорк відкинув багатьох торговців. Він обрав цих дванадцятьох. Прокурор погодився, подумавши, що саме так і буває, коли за свій захист береться нефахівець; адвокат обрав би людей із лагідною вдачею, які ймовірніше відгукнуться на заклик про милосердя. Рорк обрав найневблаганніші обличчя.

— …Якби ж це був особняк плутократа, але це був багатоквартирний будинок, вельмишановне журі, багатоквартирний будинок!

Суддя сидів на своєму підвищенні, випроставшись. У нього було сиве волосся і шкарубке обличчя армійського офіцера.

— …людина, яку вчили служити суспільству, будівельник, який став руйнівником…

Прокурор продовжував говорити, завчено і впевнено. Обличчя, які наповнили залу саду, слухали його, реагуючи як на хороший обід: із задоволенням, що про нього за годину забуваєш. Вони погоджувалися з кожним реченням; вони чули це раніше, вони завжди це чули, це були істини, якими жив їхній світ; це було очевидно — наче калюжа під ногами.

Прокурор представив свідків. Полісмен, який заарештував Рорка, сів на місце свідка і розповів, як виявив обвинуваченого поруч із вибуховим пристроєм. Нічний сторож повідав, як його відіслали з місця події; його свідчення було коротке, прокурор волів не підіймати тему Домінік. Виконроб підрядника засвідчив, що з будівельного складу зник динаміт. Чиновники, які опікувалися Кортландтом, інспектори будівництва, оцінювачі майна по черзі сідали на місце свідка, щоб описати будівлю і розмір пошкоджень. Так закінчився перший день судового розгляду.

Наступного дня першим свідком викликали Пітера Кітінґа.

Він сів на стілець, важко нахилившись уперед, і слухняно зазирав в очі прокурору, час від часу блукаючи поглядом по натовпу, журі присяжних, Рорку. Йому було байдуже, куди дивитися.

— Містере Кітінґ, чи можете ви підтвердити під присягою, що це саме ви розробили проект, знаний як житловий квартал Кортландт?

— Ні, я не робив цього проекту.

— То хто ж його спроектував?

— Говард Рорк.

— На чиє прохання?

— На моє.

— Чому ви звернулися до нього?

— Бо я не міг спроектувати його сам.

У його голосі не було щирості, бо він лунав не як голос, що намагається зробити зізнання такого штибу; в ньому не було ані щирості, ані фальшу — лише байдужість.

Прокурор передав йому аркуш паперу:

— Це контракт, що ви підписали?

Кітінґ узяв аркуш до рук:

— Так.

— Це підпис Говарда Рорка?

— Так.

— Будь ласка, прочитайте умови контракту для журі присяжних.

Кітінґ почав читати вголос: рівномірно і монотонно. Ніхто в залі суду не допетрав, що це зізнання мало викликати сенсацію. Перед ними був не відомий архітектор, який публічно визнає власну некомпетентність, а людина, яка проговорює завчений напам'ять урок. Здавалося, якщо його перебити, він не зможе пригадати наступного речення, і йому доведеться почати спочатку.

Він відповів на багато запитань. Як доказ прокурор надав оригінальні креслення Рорка, що Кітінґ їх зберіг; копії, які Кітінґ із них зробив; фотографії Кортландту в процесі будівництва.

— Чому ви так рішуче виступали проти структурних удосконалень, запропонованих містером Прескоттом і містером Веббом?

— Я боявся Говарда Рорка.

— Знаючи його характер, чого ви очікували від нього?

— Будь-чого.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Я не знаю. Я боявся. Я звик боятися.

Запитання тривали. Випадок був незвичайним, але глядачі занудьгували. Кітінґ не мав вигляду безпосереднього учасника подій. Здавалося, що решта свідків більш причетні до справи.

Коли Кітінґ покинув місце свідка, у присутніх залишилося дивне відчуття, що після його виступу нічого не змінилося; начебто його і не було.

— Обвинувачення більше не має запитань, ваша честь, — сказав окружний прокурор.

Суддя поглянув на Рорка.

— Продовжуйте, — сказав він. Його голос лунав лагідно.

Рорк підвівся:

— Ваша честь, я не викликатиму свідків. Я свідчитиму сам і сам скажу останнє слово.

— Присягніть.

Рорк присягнув говорити правду і став на сходинці підвищення для свідків. Усі дивилися на нього. Здавалося, в нього не було жодних шансів. Вони могли відкинути безіменне почуття образи і невпевненості, що він викликав у більшості людей. Уперше вони могли побачити його таким, як він був — людиною, цілком позбавленою страху.

Страхом вони вважали не природну реакцію на реальну небезпеку, а хронічний стан, в якому не зізнавалися собі, але в якому існували. Вони пам'ятали страждання тих хвилин, коли на самоті пригадували хороші слова, які могли б сказати, але яких потрібної миті забракло, і ненавиділи тих, хто вкрав їхню мужність. Страждали від усвідомлення, якими сильними і талановитими здавалися собі у власних думках, малюючи подумки осяйну картинку, що ніколи не стала реальністю. Мрії? Самообман? Або ж убита реальність, ненароджена, погублена руйнівною емоцією без назви — страхом, злигоднями, залежністю, ненавистю?

Рорк стояв перед ними так, як стоїть кожна людина із чистим сумлінням. Але він стояв перед ворожою юрбою — і раптом вони зрозуміли, що ненавидіти його неможливо. Завдяки раптовому спалаху вони зрозуміли спосіб його мислення. Кожен із них запитав у себе: чи потрібне мені схвалення інших? Чи важливо це? Чи залежу я від цього схвалення? І на мить кожен із них став вільним — вільним настільки, щоб поставитися доброзичливо до всіх людей у залі.

Тривало це лише мить; мить тиші, перш ніж Рорк почав говорити:

— Тисячі років тому перша людина навчилися видобувати вогонь. Імовірно, її спалили на багатті, що вона навчила його розпалювати своїх братів. Її вважали відьмаком, який має справу з демонами, що так жахають людство. Але потім люди навчилися використовувати вогонь, щоб підтримувати тепло, готувати їжу, освітлювати свої печери. Ця людина піднесла їм дар, що вони його не збагнули відразу, і розсіяла пітьму на землі. Кілька століть по тому інша людина винайшла колесо. Імовірно, її колесували, бо вона навчила своїх братів майструвати. Її вважали правопорушником, який вторгнувся в заборонену зону. Але пізніше один чоловік навчився подорожувати за обрій. Він залишив людям подарунок, який не можна було осягнути, і відкрив їм дороги світу.

Ці люди, нескорені першопрохідці, стоять на початку кожної легенди про історію людства. Прометея прикували до скелі й грифи його пошматували — бо він украв у богів вогонь. Адама прирекли страждати, бо він скуштував плід древа пізнання. Це не легенди, це знання у глибині людської пам'яті про те, що слава людства починається з однієї людини, яка, врешті-решт, розраховується за свою мужність.

Протягом століть народжувалися люди, які торували нові шляхи, озброєні лише власним баченням. Їхні цілі відрізнялися, але вони мали дещо спільне: робили перший крок, ставали на новий шлях, мали власне, незапозичене бачення та у відповідь отримували лише ненависть. Великі творці-мислителі, художники, науковці, винахідники — самотньо протистояли своїм сучасникам. Кожну видатну нову думку спершу заперечували. Кожен великий винахід засуджували. Перший двигун проголосили дурістю. Аероплан вважали неможливим. Парові верстати вважали порочними, анестезію — гріховною. Та люди, які мали власні погляди, не зупинялися. Вони боролися, страждали і розплачувалися. Але перемогли.

Кожен творець чинив так не через бажання служити своїм братам, братам, які відкидали запропонований їм дар, оскільки цей дар нищив пасивну рутину їхнього існування. Єдиним стимулом для творця була істина. Його власна істина і його праця для її досягнення. Симфонія, книга, механізм, філософія, аероплан чи будівля — ось що було його метою і його життям. Не ті, хто чули, читали, використовували, вірили, літали або успадковували його творіння. А саме творіння — не його споживачі. Творіння, а не зиск, що від нього матимуть інші. Творіння, що надавало форми істині творця. Ця істина була для нього найважливішою.

Його бачення, сила, відвага, народжені його духом. Але дух людини — це її свідомість, її суть. Думати, відчувати, судити, діяти — це функції еґо.

Творці не безкорисливі. У цьому таємниця їхньої сили — в самодостатності, самовмотивованості й самогенерації. Головний рушій насамперед — це джерело енергії та життєвої сили. Творець нічому і нікому не служив. Він жив для себе.

І лише живучи для себе, він спромігся створити те, що стало славою людства. Така вже природа досягнень.

Людина може вижити лише завдяки своєму розуму. Вона приходить у світ неозброєною. Її єдиною зброєю є мозок. Тварини здобувають їжу за допомогою сили. Людина не має ані пазурів, ані бивнів, ані рогів, ані потужних м'язів. Вона повинна або виростити свою їжу, або вполювати її. Щоб виростити рослини, потрібно задіяти вміння. Щоб полювати, потрібна зброя, а щоб виготовити зброю — теж слід задіяти розум. Від цих найпростіших потреб до найвищих релігійних абстракцій, від колеса до хмарочоса, все, чим ми є, і все, що ми маємо, здобуте єдиною властивістю людини — здатністю мислити.

Але мислення властиве лише індивіду. Не існує ніякого колективного мозку. Не існує колективної думки. Угода, досягнута групою людей, — це лише компроміс або щось середнє, виведене з багатьох індивідуальних думок. Це вторинний висновок. Основний акт — процес мислення — відбувається у кожної людини окремо. Ми можемо розділити страву між багатьма людьми. Та ми не можемо перетравити її в колективному шлунку. Жодна людина не може своїми легенями дихати для іншої. Жодна людина не може своїм мозком думати за іншу людину. Всі функції тіла та духу — індивідуальні. Їх не можна спільно використовувати чи передавати іншим.

Ми успадкували продукти думки інших людей. Ми успадкували колесо і зробили візок. Візок став автомобілем. Автомобіль став аеропланом. Але протягом цього процесу ми отримуємо від інших лише остаточні продукти їхньої думки. Рушійна сила — це здатність до творчості, вміння використати цей продукт як матеріал, вжити його і зробити цілком новий крок. Творчі здібності не можна отримувати чи давати, ділитися ними чи їх позичати. Вони належать єдиній, індивідуальній особистості. Те, що вона створює, — її творча власність. Люди вчать одне одного. Але все навчання — це лише обмін матеріалом. Жодна людина не може обдарувати іншу здатністю мислити. Хоча саме від цієї здатності залежить наше виживання.

Нічого на землі не віддано людині. Все, чого вона потребує, слід створити. І ось тут людина наражається на свою основну дилему: вона може вижити в один із двох способів — завдяки незалежній роботі свого власного розуму чи паразитуючи на розумі інших. Творець створює. Паразит позичає. Творець самостійно протистоїть природі. Паразит ховається за посередниками.

Творець прагне підкорити природу. Паразит прагне підкорити людей.

Творець живе заради власної справи. Йому не потрібні інші люди. Його головна ціль — у ньому самому. Паразит живе вторинним життям. Йому потрібні інші. Інші стають головним сенсом його існування.

Головна потреба творця — це незалежність. Вдумливий розум не може діяти із примусу. Його не можна приборкати, віддати в жертву чи підпорядкувати будь-яким обмеженням. Він вимагає повної незалежності в діях і мотивах. Для творця всі стосунки з людьми — другорядні.

Головна потреба вторинної людини — гарантувати безпеку його зв'язків з іншими людьми, щоб прогодувати себе. Паразит проголошує, що людина повинна жити для інших. Він проповідує альтруїзм.

Альтруїзм — це доктрина, яка вимагає, щоб людина жила для інших і ставила інших вище себе.

Але людина не може жити заради інших. Вона не може поділитися своєю душею, як не може поділитися своїм тілом. Але вторинна людина використовує альтруїзм як інструмент експлуатації та перевертає з ніг на голову головні моральні принципи людства. Людям втовкмачили, як слід знищити творця. Людям втовкмачили, що залежність є чеснотою.

Людина, яка намагається жити для інших, — залежна. Вона — паразит за визначенням і робить паразитами тих, кому служить. Цей взаємозв'язок не призводить ні до чого, крім взаємного розбещення. Це неприпустимий принцип. Його найближчий прототип в реальності — людина, яка живе, щоб служити іншим, — це раб. Якщо фізичне рабство огидне, то яким же відразним має бути рабство духовне? Раб із примусу зберігає залишки честі. Його виправдовує опір і те, що він вважає своє становище злом. Але людина, яка добровільно стає рабом в ім'я любові, стає найупослідженішою істотою на землі. Вона ганьбить людську гідність і саму концепцію любові. Але це і є суть альтруїзму.

Людей навчили, що найвища чеснота не досягати, а віддавати. Але не можна віддати те, чого ти сам не створив. Творення передує поширенню — в іншому разі не буде чого поширювати. Потреби творця стоять вище за потреби ймовірних користувачів. Одначе нас навчили захоплюватися паразитами, які обдаровують дарами, що вони їх не створили, замість того, щоб захоплюватися людьми, завдяки яким ці дари виникли. Ми возвеличуємо благодійність. Ми стенаємо плечима, побачивши досягнення.

Людей привчили думати, що їхнє перше завдання — полегшити страждання інших. Але страждання — це хвороба. Зіткнувшись із нею, люди намагаються полегшити біль і допомогти. Але проголошення милосердя найвищою чеснотою перетворило страждання на найважливішу частину життя. Отже, люди прагнуть бачити страждання інших — щоб бути милосердними. Це природа альтруїзму. Натомість творець дбає не про хворобу, а про життя. Хоча саме праця творців подолала деякі болячки людського тіла чи душі та принесла більше полегшення страждальцям, ніж будь-який альтруїст.

Людей навчили, що погоджуватися з іншими — це чеснота. Але творець не згоден із цим. Людей навчили, що плисти за течією — це чеснота. Але творець — це людина, яка пливе проти течії. Людей навчили, що триматися купи — це чеснота. Але творець — це людина, яка протистоїть іншим.

Людей навчили, що еґо — це синонім зла, а безкорисливість — це ідеал чеснот. Але творець — це егоїст в абсолютному сенсі, а безкорислива людина — це людина, яка не думає, не відчуває, не судить і не діє. Все це — властивості особистості.

Тут підміна понять — смертельно небезпечна. Суть проблеми перекрутили і людям не залишили жодного вибору — і свободи. Як два полюси добра і зла людині запропонували два поняття: егоїзм і альтруїзм. Егоїзм повинен означати пожертвувати іншими заради себе, а альтруїзм — пожертвувати собою заради інших. Ця безповоротність прив'язала людину до решти людей і залишила їй на вибір біль: власний біль заради інших чи біль, що його завдають інші, заради себе. Коли до цього додали, що людина мусить знаходити задоволення у самопожертві, пастка закрилася. Людину змусили прийняти мазохізм як ідеал — стверджуючи, що єдиною альтернативою цьому є садизм. Це найбільше шахрайство проти людства.

За допомогою цієї схеми залежність і страждання проголосили засадничою передумовою життя.

Але це не вибір між самопожертвою і пануванням. Це вибір між незалежністю і залежністю. Кодекс творця чи кодекс вторинної людини. Ось у чому проблема. У центрі її — вибір між життям і смертю. Кодекс творця виходить із потреб вимогливого мислення, що забезпечує виживання людства. Кодекс вторинної людини збудовано на потребах розуму, не здатного вижити. Усе, що виходить від незалежного еґо людини — це добро. Усе, що виходить від людської залежності від інших — це зло.

В абсолютному сенсі егоїст — це не людина, яка жертвує іншими. Це людина, яка стоїть вище від необхідності використовувати інших у будь-який спосіб. Вони не потрібні їй для життя. Вона не має до них жодного стосунку. Вони не потрібні їй ані для досягнення власних цілей, ані як мотив, ані в думках, ані в бажаннях, ані як джерело енергії. Егоїст не існує для інших людей — і не просить, щоб інші існувати для нього. Це єдина можлива форма братерства і взаємної поваги між людьми.

Рівень здатності до цього у кожного свій, але основний принцип залишається: ступінь незалежності людини, ініціативність і любов до своєї справи визначає талант людини як працівника та її цінність як особистості. Незалежність — це єдина міра людської гідності та цінності. Те, чим людина є, й те, ким стає; не те, що вона зробила чи не зробила для інших. Не існує заміни людській гідності. Не існує іншого мірила особистої гідності, крім незалежності.

У всіх чесних взаєминах немає місця для жертовності. Архітекторові потрібні клієнти, але він не може підпорядкувати свою роботу їхнім бажанням. Вони його потребують, але дають йому замовлення не лише для того, щоб дати йому заробити. Люди із власної волі обмінюються своєю роботою заради взаємного зиску, коли їхні особисті інтереси збігаються і вони зацікавлені в цьому обміні. Якщо вони його не бажають, то не змушені співпрацювати одне з одним, а шукають далі. Це єдина можлива форма взаємин між рівними. Інше — це стосунки раба і господаря або жертви і ката.

Жодна праця не виконується колективно, рішенням більшості. Кожна творча справа потребує керівництва індивідуальної думки. Архітектор потребує багатьох виконавців для зведення будинку. Але не просить їх голосувати за його проект. Вони працюють разом зі спільної згоди, і кожен добровільно виконує своє завдання. Архітектор використовує сталь, скло, бетон, що їх виготовили інші. Але ці матеріали залишаються просто сталлю, склом, бетоном, аж поки він їх не задіє. Те, що він із них зробить, — це його індивідуальне творіння і його індивідуальна власність. Це єдина модель правильної співпраці людей.

Найперше правило землі — це право еґо. Найперший обов'язок людини — обов'язок перед собою. Її моральний обов'язок — ніколи не співвідносити свою головну ціль з іншими. Її моральний обов'язок — робити те, чого вона хоче, за умови, що її бажання не залежать головним чином від інших людей. Це містить увесь спектр її творчих здібностей, її мислення, її працю. Але це не стосується гангстерів, альтруїстів і диктаторів.

Людина мислить і працює самостійно. Людина не може грабувати, експлуатувати чи панувати. Грабунок, експлуатація і панування припускають жертви. Це означає залежність. Це сфера вторинних людей.

Правителі — не егоїсти. Вони нічого не створюють. Вони існують за рахунок інших. Їхня мета — у своїх підданих, у праці поневолених. Вони так само залежні, як жебрак, соціальний працівник чи бандит. Форма залежності не має значення.

Але людей переконали, що саме вторинні істоти — тирани, імператори, диктатори — є уособленням егоїзму. Ця облуда покликана знищити еґо, своє власне та інших. Мета цієї облуди — знищити творців. Або приборкати їх. Це те саме.

Протягом усієї історії два антагоністи протистояли одне одному: творець і паразит. Коли перший творець винайшов колесо, перший паразит винайшовши альтруїзм.

Творець — висміяний, цькований, переслідуваний, експлуатований — і далі собі працював, ішов уперед, тягнучи за собою все людство. Натомість паразит ніяк не сприяв прогресу, він лише створював перешкоди. Ця боротьба має ще одну назву: особистість проти колективу.

«Загальне добро» колективу — раси, суспільні класи, держави — було прокламацією і виправданням кожної тиранії в історії людства. Усі жахіття світової історії коїлися в ім'я людинолюбства. Чи якийсь егоїстичний акт спричиняв бійню, що дорівнялась би до злочинів апологетів альтруїзму? Слід обвинувачувати в цьому людське лицемірство чи саму суть принципу? Найбезжальніші різники були щирими людьми. Вони вірили, що досконале суспільство можливо досягти через гільйотину та розстріл. Ніхто не сумнівався у їхньому праві вбивати, адже вбивали вони заради гуманізму. Вважалося прийнятним, що однією людиною можна пожертвувати задля інших. Змінюються дійові особи, але зміст трагедії залишається незмінним. Гуманіст, починаючи із заяв про любов до людства, закінчує морем пролитої людської крові. Так триває і триватиме, поки люди вірять, що безкорисливість — це добро. Це дозволяє гуманісту діяти і змушувати своїх жертв коритися. Але погляньте на результати!

Єдине правильне гасло людських взаємин, єдине добро, що його люди здатні дати одне одному — руки геть!

А погляньте-но, чого досягло суспільство, побудоване на принципах індивідуалізму. Це наша країна. Найшляхетніша країна в історії людства. Країна найвидатніших досягнень і найбільших свобод. Наша країна не спиралася на засади безкорисливого служіння, жертви, самозречення чи будь-які інші принципи альтруїзму. Її побудовано на праві людини здобувати щастя. Своє власне щастя. Не чиєсь інше. Особистий, приватний, егоїстичний мотив. Погляньте на результати. Зазирніть у своє власне сумління.

Це давній конфлікт. Люди впритул підходили до істини, але щоразу її відхиляли, і цивілізації зникали одна за одною. Цивілізація — це поступ до першочергового права особистості. Усе життя дикуна відбувається на очах громади і регулюється законами племені. Цивілізація — це процес звільнення людини від юрми.

Нині, за нашої епохи, колективізм став законом паразитів і другорядних людей, прадавнє чудовисько зірвалося з ланцюга і нестямно мчить на нас. Колективізм опустив людей до рівня страхітливої та безпрецедентної інтелектуальної вульгарності, отруїв кожен розум, поглинув більшу частину Європи і взявся за нашу країну.

Я — архітектор. Я знаю, яка буде будівля, тому що знаю принципи будівництва. Ми рухаємося в напрямку світу, що я не можу дозволити собі в ньому жити.

Тепер ви розумієте, чому я підірвав Кортландт.

Я спроектував Кортландт. Я дав його вам. Я його знищив.

Знищив, бо не міг дозволити йому існувати. Він став двоголовим чудовиськом. За формою і за змістом. Мені довелося знищити обидві голови. Форму понівечили посередності, які привласнили собі право поліпшувати те, чого вони не створили і не здатні створити. Їм дозволили це зробити, мотивуючи це тим, що альтруїстичне призначення будівлі вище за решту прав, і що я не маю права повстати проти цього.

Я погодився спроектувати Кортландт, щоб побачити втілення свого задуму — а не з будь-якої іншої причини. Це була ціна, що я виставив за свою роботу. Мені не заплатили.

Я не обвинувачую Пітера Кітінґа. Він нічого не міг вдіяти. Він мав договір зі своїм працедавцем. Його проігнорували. Йому пообіцяли, що будинок зведуть за проектом. Але слова не дотримали. Любов людини до цілісності своєї роботи та її право зберігати її недоторканою зараз вважають чимось незначним і не вартим уваги. Ви чули, як про це сказав прокурор. Чому сплюндрували будівлю? Без причини. Такі дії ніколи не мають причин, хіба що марнославство якихось вторинних людей, які відчувають, що мають право на будь-чию власність, духовну чи матеріальну. Хто їм це дозволив? Серед десятків чиновників немає жодного, хто взяв би на себе відповідальність дозволити це або припинити. Ніхто не винен і нема кого покарати. Такими є всі колективні дії.

Я не отримав плати, про яку домовлявся. Але власники Кортландту отримали від мене те, чого потребували. Вони хотіли проект будівлі з найнижчою вартістю. Вони не знайшли нікого, хто міг би задовольнити їхнє бажання. Я міг це зробити і зробив. Вони скористалися моєю роботою і змусили мене її подарувати. Але я не альтруїст. Я не роблю таких подарунків.

Стверджують, що я знищив житло для малозабезпечених, забуваючи, що без мене малозабезпечені не могли б отримати цей будинок. Тим, хто дбає про бідних, довелося звернутися до мене, людини, яка ніколи про бідних не дбала. Мене попросили допомогти. Вважають, що бідність майбутніх орендарів дає їм право на мою роботу. Що їхні потреби мають визначати моє життя. Що допомогти їм — мій неуникненний обов'язок. Ось кредо вторинних людей, що пожирає цей світ.

Я прийшов сюди сказати, що не визнаю будь-чийого права на жодну хвилину мого часу, на жодну частину моєї енергії, на жодне з моїх досягнень. Незалежно від того, хто на них претендує, скільки їх і які в них потреби.

Я прийшов сюди сказати, що я — людина, яка існує не для інших.

Це необхідно сказати. Світ гине в оргії самопожертви.

Я прийшов сюди сказати, що непорушність творчої праці людини є важливішою за будь-яку благодійність. Ті з вас, хто цього не розуміє, знищують світ.

Я прийшов сюди викласти свої умови. Я не хочу існувати для інших.

Я не визнаю жодних зобов'язань перед людьми, за винятком єдиного: поважати їхню свободу і не належати до суспільства рабів. Я готовий віддати своїй країні десять років, що їх проведу за ґратами, якщо цієї країни вже не існує. Я проведу ці роки у в'язниці як пам'ять про цю країну і з удячності до неї. Це буде актом відданості країні, відмовою жити чи працювати у тому, що постало на її місці.

Це мій акт відданості кожному творцю, який будь-коли жив і був приречений страждати від сил, що відповідають за Кортландт, який я підірвав. Кожній болісній годині самотності, зречення, розчарування, ганьби, що він їх зазнав — і битвам, в яких вони перемогли. Кожному творцю, імені якого ми не знаємо, і кожному творцю, який жив, боровся і загинув у безвісті раніше, ніж йому вдалося чогось досягнути. Кожному творцю, знищеному фізично чи духовно. Генрі Камерону. Стівену Меллорі. І людині, яка не хоче, щоб її ім'я назвали, але яка сидить у цій залі та знає, що йдеться про неї.

Рорк стояв, широко розставивши ноги, витягнувши руки вздовж тіла, піднявши вгору голову — як він завжди стояв на незавершеному будівництві. Згодом, коли він знову сів на місце обвинувачуваного, багатьом людям здавалося, що він досі стоїть перед ними; ця картинка не зникала з-перед очей.

Цей образ залишався в їхній пам'яті протягом тривалої дискусії, що розгорілася потому. Вони чули, як суддя заявив прокуророві, що обвинувачений по суті змінив свої свідчення: він визнав свої дії, але не визнав себе винним; поставили запитання про тимчасову неосудність відповідача; присяжні мусили з'ясувати, чи обвинувачуваний розуміє мотив і характер своїх дій, а якщо розуміє, то чи усвідомлює, що порушив закон. Прокурор не заперечував; у залі суду запанувала дивна мовчанка; прокурор був переконаним, що вже виграв процес. Він виступив із завершальним словом. Ніхто не запам'ятав, що саме він сказав. Суддя дав настанови присяжним. Вони підвелися і вийшли з кімнати.

Люди засовалися, готуючись виходити, без поспіху, сподіваючись почути рішення лише за кілька годин. Вайненд, наприкінці зали, і Домінік, в одному з передніх рядів, не зрушили з місця.

Судовий виконавець підійшов до Рорка, щоб вивести його із зали. Рорк поглянув на Домінік, потім на Вайненда, повернувся і пішов за судовим виконавцем на вихід.

Він уже був у дверях, аж раптом щось загуркотіло, і настала цілковита тиша; люди зрозуміли, що це зачинилися двері до кімнати нарад присяжних. Журі присяжних підготувало вердикт.

Ті, хто вже був на ногах, залишилися стояти, закам'янівши на місці, аж поки суддя сів у своє крісло. Присяжні повернулися до зали.

— Обвинувачений, встати й повернутися обличчям до журі присяжних, — промовив судовий клерк.

Говард Рорк ступив уперед і повернувся обличчям до присяжних. Ґейл Вайненд теж підвівся.

— Панове присяжні, чи ви винесли вирок?

— Так, ми винесли вирок.

— І який ваш вирок?

— Не винний.

Цієї миті Рорк не дивився на місто за вікном, на суддю чи на Домінік. Він дивився на Вайненда.

Вайненд різко повернувся і вийшов. Він перший покинув залу суду.

19

Роджер Енрайт викупив у держави ділянку, проект та руїни Кортландту. Наказав демонтувати всі залишки будівлі, залишивши лише котлован. Він найняв Говарда Рорка наново звести будинок за проектом. Обравши одного відповідального підрядника, дотримуючись суворої економії, закладеної в проект, Енрайт фінансував будівництво з наміром створити квартал із низькою орендною платою і залишити собі справедливу частку прибутку. Майбутніх орендарів не питали про їхні прибутки, роботу, дітей або звички; квартиру міг винайняти кожен, хто хотів переїхати і мав змогу платити, незалежно від того, могла людина орендувати дорожче житло чи ні.

Наприкінці серпня Ґейл Вайненд отримав розлучення. Позов не оскаржували, а Домінік не з'явилася на слухання справи, що не тривала довго. Вайненд стояв як людина під час військового трибуналу, вслуховуючись у холодний цинізм юридичних формулювань, що описували сніданок місіс Ґейл Вайненд і Говарда Рорка у будиночку в долині Монаднок; його дружину офіційно назвали збезчещеною, а йому самому надали статусу потерпілого і дозволили бути вільним на всі роки, що йому залишилися, протягом усіх самотніх вечорів цих років.

Еллсворт Тухі виграв справу в трудовому конфлікті. Вайненда зобов'язали поновити його на роботі.

Опівдні цього дня Вайнендова секретарка зателефонувала до Тухі й повідомила, що містер Вайненд очікує його на робочому місці сьогодні ввечері, до дев'ятої. Поклавши слухавку, Тухі всміхнувся.

Тухі всміхався і коли увійшов увечері до редакції. Він зазирнув у відділ міських новин. Привітався із працівниками, поручкався з ними, зробив кілька дотепних зауважень про останні фільми, поглядаючи навколо з добродушним здивуванням, наче востаннє він був тут лише вчора і не міг зрозуміти, чому люди вітають його, мов тріумфального переможця.

Потім неквапливо пішов до свого кабінету. На мить завагався, знаючи, що мусить увійти, що не повинен видавати хвилювання, але таки видав: в одвірку стояв Вайненд.

— Доброго вечора, містере Тухі, — лагідно мовив він. — Заходьте.

— Доброго вечора, містере Вайненд, — відповів Тухі привітно, підбадьорений тим, що м'язи його обличчя спромоглися на усмішку, а ноги зрушили з місця.

Він зайшов до кабінету і нерішуче зупинився. Там нічого не змінилося, друкарська машинка стояла на столі, поруч лежав стосик чистого паперу. Але двері залишалися відчинені, а на порозі, спираючись на одвірок, мовчки стояв Вайненд.

— Сідайте за стіл, містере Тухі. Починайте. Ми повинні дотримуватися букви закону.

На знак згоди Тухі весело стенув плечима, перетнув кімнату і сів. Він поклав долоні на стіл, широко розчепірив пальці, потім перемістив руки на коліна. За мить схопив олівець, подивився, чи добре він загострений, і знову його відклав.

Вайненд повільно підняв руку на рівень грудей і тримав її зігнутою; передпліччя і опущені додолу пальці утворили трикутник; він дивився на годинник.

— За десять хвилин дев'ята. Ви повернулися на роботу, містере Тухі.

— І повернувшись, я щасливий, мов дитина. Щиро кажучи, містере Вайненд, гадаю, у цьому не варто зізнаватися, але я пекельно сумував за цим місцем.

Вайненд не збирався нікуди йти. Він стояв, як завжди, зсутулившись, упираючись лопатками в одвірок, склавши руки на грудях і тримаючи себе за лікті. На столі горіла лампа із квадратним абажуром зеленого скла, але назовні досі був день — лимонно-жовте небо посмугували темно-коричневі втомлені пасма; від цього передчасного і тьмяного освітлення здавалося, що в кімнаті панує похмурий вечір. Пляма світла розпливалася на столі, але не могла ані загородити брунатних, напіврозмитих обрисів вулиць, ані сягнути дверей, знешкодивши Вайненда.

Тінь від лампи слабко коливалася, і Тухі відчував вібрацію під ногами: працювали друкарські верстати. Він зрозумів, що давно вже їх відчуває. Це був заспокійливий звук, надійний і живий. Пульсація газети — газети, що передає людям пульсацію світу, довгий, плинний потік окремих краплин, наче скляні кульки, що котяться прямою лінією, наче людське серцебиття.

Тухі провів олівцем по паперу, але зрозумів, що аркуш освітлений лампою і Вайненд бачить, як він малює — квітку латаття, чайник і бородатий профіль. Він пожбурив олівець і прицмокнув губами. Потім висунув шухляду і почав уважно роздивлятися стоси копірок і скріпки. Він і гадки не мав, чого від нього очікують: ніхто не міг би писати в таких умовах. Він запитував себе, чому його попросили повернутися на роботу о дев'ятій вечора, але припустив, що Вайненд хотів таким чином пом'якшити розчарування від поразки, демонструючи владу, і відчув, що може дозволити собі не сперечатися.

Друкарські верстати працювали; людське серцебиття накопичувалося і передавалося. Інших звуків не долинало, і Тухі подумав, що нерозумно сидіти отак, якщо Вайненд пішов, але не варто дивитися в його бік, якщо він залишився стояти у дверях.

Але за мить він таки зиркнув. Вайненд досі там стояв. Світло вихоплювало з темряви дві білих плями: довгі пальці, що підтримували лікоть, і високе чоло. Саме чоло і хотів побачити Тухі; ні, над бровами не з'явилися косі зморшки. Замість очей були два білих овали, ледь помітних на затіненому обличчі. Овали були звернені до Тухі. Але це обличчя не мало жодного виразу, не мало жодного натяку на емоції.

Після паузи Тухі сказав:

— Справді, містере Вайненд, не бачу жодних причин, чому ми з вами не можемо порозумітися.

Вайненд не відповів.

Тухі взяв аркуш паперу і вставив його в друкарську машинку. Він дивився на клавіші, стискаючи підборіддя двома пальцями, у звичній позі, готуючись почати писати. Клавіші поблискували в світлі лампи, кружальця яскравого нікелю в темній кімнаті.

Друкарські верстати зупинилися.

Тухі рефлекторно сіпнувся, ще не розуміючи, що саме змусило його до цього: він був газетярем і знав, що цей звук не може зупинитись отак.

Вайненд поглянув на годинник:

— Дев'ята година. Ви залишилися без роботи, містере Тухі. «Знамена» вже не існує.

Тухі збагнув, що його рука впала на клавіші друкарської машинки: він почув металевий кашель літерних важелів, що дзенькнули, вдаряючись один об один, і побачив, як пересунулася каретка.

Він нічого не сказав, але подумав, що все написано в нього на обличчі, позаяк почув відповідь Вайненда:

— Так, ви працювали тут протягом тринадцяти років… Так, я викупив усі акції два тижні тому, зокрема частку Мітчелла Лейтона… — Його голос лунав байдужо. — Ні, хлопці з відділу міських новин нічого не знали. Знали тільки в типографії…

Тухі відвернувся. Він узяв скріпку, поклав на долоню, потім перевернув її, скріпка впала, а він із лагідним здивуванням спостерігав незмінний закон земного тяжіння, що не дозволив скріпці залишитися на перевернутій униз долоні.

Він підвівся і стоячи дивився на Вайненда, відділеного від нього сірою смугою килима.

Вайненд ворухнув головою, ледь схиливши її до плеча. Його обличчя було таке, ніби вже не було потреби в бар'єрах: без жодних ознак гніву, стулені вуста склалися в подобу болісної, майже сором'язливої усмішки. Він сказав:

— Це кінець «Знамена»… Я подумав, що доречно було зустріти його разом із вами.

Чимало газет запропонували роботу Еллсворту Монктону Тухі. Він обрав «Кур'єр», видання з усталеною репутацією і непевною редакційною політикою.

Увечері свого першого робочого дня на новому місці Еллсворт Тухі сидів на краю столу в кабінеті заступника головного редактора і розпитував про містера Талбота, власника «Кур'єра», якого бачив лише кілька разів.

— Що за людина містер Талбот? — запитував Еллсворт Тухі. — Якому Богові молиться? Без чого не може жити?

У радіорубці в іншому кінці коридору хтось крутив ручку передавача. «Час, — прогримів урочистий голос, — рухатися вперед!»

Рорк працював за кульманом у своєму кабінеті. Місто за скляними стінами здавалося виглянсуваним, вимитим першими жовтневими холодами.

Задзеленчав телефон. Він нетерплячим рухом відірвав олівець від паперу; коли працював, його ні з ким не мали з'єднувати. Підійшов до столу і взяв слухавку.

— Містере Рорк! — сказала його секретарка, і напружені нотки в її голосі перепрошували за порушення наказу. — Містер Ґейл Вайненд хоче довідатися, чи буде вам зручно прийти до нього на роботу завтра о четвертій годині?

Вона почула потріскування тиші у своїй слухавці, що тривало чимало секунд.

— Він досі на зв'язку? — запитав Рорк. Вона знала, що його голос змінився не через поганий зв'язок.

— Ні, містере Рорк. Телефонує секретарка містера Вайненда.

— Так. Так. Скажіть їй: «Так».

Він повернувся до кульмана і подивився на ескіз; уперше в житті він був змушений зізнатися собі у дезертирстві: він знав, що сьогодні вже не зможе працювати. Тягар надії та полегшення був заважким.

Підійшовши до дверей будинку колишньої редакції «Знамена», він побачив, що табличка з логотипом газети зникла. Її місце було порожнє. Над дверима залишився лише вилинялий чотирикутник. Він знав, що в будівлі тепер лише редакція «Кларіону», а решта поверхів пустували. «Кларіон», третьорозрядна вечірня газетка, тепер була єдиним виданням концерну Вайненда у Нью-Йорку.

Він попрямував до ліфта і зрадів, що виявився єдиним пасажиром: відчув раптове, сильне власницьке почуття до цієї маленької металевої клітки; вона належала йому, він знову її знайшов і повернув собі. Інтенсивність полегшення, що він відчув, дорівнювала інтенсивності подоланого болю; болю, який не можна було порівняти ні з чим іншим у його житті.

Але ввійшовши до Вайнендового кабінету, він зрозумів, що мусить миритися з цим болем і нести його надалі, бо тут не було для нього ані ліків, ані надії. Вайненд підвівся і подивився йому в очі. Обличчя Вайненда не було обличчям незнайомця: обличчя незнайомця — це нерозвідані таємниці, що їх можна відкрити, якщо є бажання; це ж було знайоме обличчя, яке закрилося і ніколи більше не відкриється. На цьому обличчі не було болю самозречення, лише тавро наступного етапу, коли зрікаються навіть самого болю. Це було далеке та спокійне обличчя, сповнене гідності, але не гідності живої людини, а гідності скульптури на середньовічній гробниці, свідчення минулої величі та заборони навіть торкатися до її залишків.

— Містере Рорк, ця розмова необхідна, але дуже важка для мене. Будь ласка, візьміть це до уваги.

Рорк зрозумів, що останній чин милосердя, на який він спроможний, це забути про минулу близькість між ними. Він знав, що зруйнує вщент те, що залишилося від чоловіка перед ним одним, мовивши саме лише слово: «Ґейл».

Рорк відповів:

— Авжеж, містере Вайненд.

Вайненд узяв чотири аркуші машинопису і простягнув їх через стіл:

— Будь ласка, прочитайте це і, якщо ви згодні, підпишіть.

— Що це?

— Ваш контракт на будівництво хмарочоса Вайненда.

Рорк поклав папери на стіл. Він не міг тримати їх, не міг на них дивитися.

— Будь ласка, містере Рорк, вислухайте мене уважно. Це потрібно пояснити і зрозуміти. Я хотів би негайно розпочати будівництво цього хмарочоса. Я хочу, щоб він став найвищою будівлею в місті. Будь ласка, не сперечайтеся зі мною про те, чи це своєчасно і чи економічно обґрунтовано. Я хочу його збудувати. Він буде вжитковим — і це все, що вам потрібно знати. Там розміститься редакція «Кларіону» і всі підрозділи мого концерну, що зараз розкидані містом. Вільні приміщення здаватимуться в оренду. Я ще маю достатньо впливу, щоб це гарантувати. Не бійтеся, що збудуєте непотрібну споруду. Я надішлю вам інструкцію з усіма деталями та вимогами. Решта на ваш розсуд. Ви спроектуєте будівлю так, як вам заманеться. Ваше рішення буде остаточним. Моє схвалення не потрібне. Ви матимете всі повноваження та свободу дій. Це зазначено в договорі. Але я хочу, щоб ви зрозуміли: ми не бачитимемося. Усіма питаннями, технічними й фінансовими, опікуватиметься мій представник. Ви працюватимете з ним. Із ним триватимуть усі подальші перемовини. Повідомте йому, з яким підрядником хотіли б мати справу. Якщо вам необхідно буде зв'язатися зі мною, зробіть це через мого агента. Не домагайтеся зустрічі. Якщо ви спробуєте, вам, однак, відмовлять. Я не хочу розмовляти з вами. Не хочу ніколи бачити вас знову. Якщо ви згодні на ці умови, будь ласка, прочитайте і підпишіть.

Рорк узяв ручку і підписав папери, не читаючи.

— Ви не прочитали, — сказав Вайненд.

Рорк жбурнув папери через стіл.

— Будь ласка, підпишіть обидві копії.

Рорк скорився.

— Дякую вам, — мовив Вайненд, теж підписав аркуші й передав один примірник Роркові. — Це ваш.

Рорк запхав папір до кишені.

— Я не згадав про фінансовий бік. Усі вважають, що так звана імперія Вайненда померла. Одначе вона при доброму здоров'ї та працює так само справно, як завжди, по всій країні, за винятком Нью-Йорка. Вона житиме, поки живу я. Але помре разом зі мною. Я маю намір ліквідувати більшу частину підприємств. Але ви не мусите обмежувати себе будь-якими економічними міркуваннями. Можете визначити вартість будівництва, яку вважатимете за необхідну. Будівля стоятиме ще довго після того, як зникнуть кінохроніки й газети.

— Так, містере Вайненд.

— Якщо ви візьмете до уваги сучасний стан світу і катастрофи, що на нього чигають, ідея будівництва може здатися вам безглуздою. Епоха хмарочосів закінчилася. І це прелюдія до повернення в печери. Але ви не боїтеся протистояти світу. Цей будинок стане останнім хмарочосом, збудованим у Нью-Йорку. Так і має бути. Останнє людське досягнення на землі, перш ніж людство саме себе знищить.

— Людство ніколи не знищить себе, містере Вайненд. Ані вважатиме себе знищеним. Поки буде здатне на такі вчинки.

— На які?

— Такі, як будівництво хмарочоса Вайненда.

— Це ваше завдання. Мертвяки — такі як «Знамено» — це лише фінансове добриво, що уможливлює цей проект. Ось їхнє питоме призначення.

Вайненд узяв свою копію контракту, склав її й акуратним, точним рухом поклав до внутрішньої кишені піджака. Не змінивши тону, мовив:

— Якось я сказав вам, що ця будівля має стати пам'ятником моєму життю. Тепер увічнювати нічого. Хмарочос Вайненда не матиме нічого, крім того, що віддасте йому ви.

Він підвівся, показуючи, що зустріч закінчено. Рорк теж устав і вклонився. Він схилив голову і тримав її на мить довше, ніж потребував етикет.

Біля дверей він зупинився й обернувся. Вайненд досі стояв за столом. Вони подивилися один на одного.

Вайненд сказав:

— Збудуйте хмарочос як пам'ятник силі духу, яка є у вас… і яка могла бути у мене.

20

Весняного дня, через півтора року, Домінік ішла на будівельний майданчик хмарочоса Вайненда.

Вона дивилася на міські висотки. Вони здіймалися в небо, зненацька розрізаючи низькі лінії дахів. Вони ошелешували своєю несподіваністю, неначе вигулькуючи з-під землі за секунду до того, як вона їх побачить, і вона ловила поглядом лише останню мить їхнього росту; здавалось, якщо вона відвернеться і швидко гляне знову, то впіймає поглядом їхній рух.

Повернула за ріг Пекельної кухні й підійшла до розчищеного пустища.

Бульдозери повзали вивернутою землею, розгладжуючи поверхню для майбутнього парку. В центрі ділянки вже виріс кістяк хмарочоса, прямуючи в небо. Верхній поверх конструкції досі був голою ґратчастою сталевою кліткою. Скло і цегляна кладка підбиралися вгору, поволі вкриваючи штирі арматури, що рвалися в небо.

Вона думала: «Кажуть, що серце землі утворив вогонь. Він ув'язнений і мовчазний. Але іноді проривається крізь глину, руду, граніт і виривається на свободу. А потім застигає, вподібнюючись до цього будинку».

Вона підійшла ближче. Будівельний майданчик оточував дерев'яний паркан. Він яскравів великими рекламними плакатами з назвами компаній, що постачали матеріали для найвищого будинку планети. «Сталь підприємства „Національна сталь“», «Скло Ладлов», «Електрообладнання Веллс-Клермонт», «Ліфти Кесслера», «Неші Даннінґ, будівельні роботи».

Вона зупинилася, побачивши дещо, чого ніколи не помічала. Табличка була наче дотик руки до чола, руки казкового чарівника, наділеного силою зцілення. Вона не була знайома з Генрі Камероном і не чула, як він це сказав, але те, що вона відчула зараз, змусило її повірити, що вона це чула: «І я знаю: якщо ти пронесеш ці слова до кінця, це буде перемога, Говарде, — не лише твоя перемога, а й усього того, що мусить перемогти, того, що рухає цей світ і ніколи не здобуває визнання. Це захистить тих багатьох, які зазнали поразки до тебе, які відстраждали так, як страждатимеш ти».

Вона побачила на паркані, що оточував найвищу будівлю в Нью-Йорку, невеличку бляшану табличку з написом:

Говард Рорк - Архітектор

Домінік підійшла до вагончика виконроба. Вона часто приходила сюди, щоб покликати Рорка і подивитись, як триває будівництво. Але у вагончику був чоловік, який її не знав. Вона запитала, де Рорк.

— Містер Рорк нагорі, біля баку для води. А хто його запитує, мадам?

— Місіс Рорк, — відповіла вона.

Чоловік знайшов виконроба, і той дозволив їй піднятися нагору, як вона завжди робила, — у будівельній люльці, збитій із кількох дощок, прикріплених до мотузок, що ковзали вздовж зовнішньої стіни.

Вона стояла, схопившись за мотузки і твердо втиснувши високі підбори у дошки підлоги. Дошки тремтіли, вітер притиснув спідницю до її ніг, і вона побачила, як повільно віддаляється земля.

Піднялася над широкими вітринами крамниць. Каньйони вулиць поглибшали й потонули внизу. Вона піднялася над рекламними щитами кінотеатрів, чорними поверхнями з кольоровими спіралями. Пропливла повз довгу низку офісних вікон. Щезли з виду квадратні коробки складів, разом зі скарбами в них. Башти готелів хилилися, розгортаючись і згортаючись наче віяло. Фабричні труби здавалися запаленими сірниками, а машини — рухомими сірими прямокутниками. Сонце перетворювало шпилі на маяки, що крутилися, спалахуючи над містом білими видовженими променями. Місто розтягалося, трикутником врізаючись у долину між річками. Воно зупинилося між двома чорними рукавами води, перестрибнуло через них і покотилося далі, зникаючи за серпанком долин і неба.

Плескаті дахи падали до її ніг, наче натиснуті педалі, зіштовхуючи вниз будинки, геть з її дороги. Вона проминула скляні куби віталень, спалень і дитячих кімнат. Побачила сади на даху, що пливли донизу, наче хустинки, підхоплені вітром. Хмарочоси, що бігли наввипередки з нею, теж залишилися внизу. Нарешті й антена радіостанцій зникла під дошками будівельної люльки.

Люлька розхитувалася над містом, як маятник. Вона ковзала вздовж стіни будівлі, минаючи останні ряди цегляної кладки. Над нею вже не було нічого, лише сталеві конструкції та небесний простір. Вона відчувала тиск висоти на барабанні перетинки. Сонце заливало їй очі. Вітер бив у підняте підборіддя.

Побачила, що він стоїть над нею, на останньому поверсі будівлі Вайненда. Він помахав рукою.

Лінія океану розітнула небо. Океан здіймався вгору, а місто тим часом спускалося додолу. Вона залишила позаду дахи судів. Піднялася над дзвіницями храмів.

Перед нею залишалися океан, небо і Говард Рорк.

Кінець

Примітки

1

Головний біль (фр.). (Тут і далі примітки перекладача і редактора.)

(обратно)

2

Між нами (фр.).

(обратно)

3

«Голос народу — голос Божий» (лат.).

(обратно)

4

Метрополітен-Опера — оперна трупа, заснована у Нью-Йорку 1880 року як альтернатива Музичній академії.

(обратно)

5

Чезаре Борджіа — політичний діяч епохи Відродження з іспанського роду Борджіа.

(обратно)

6

Ідеться про Кілнтон, неблагополучний район Мангеттену, один із кримінальних центрів Нью-Йорка.

(обратно)

7

Тут ідеться про брудну, погано впорядковану для життя частину міста.

(обратно)

8

Крістофер Рен (1632–1723) — англійський архітектор, автор проекту собору Святого Павла в Лондоні.

(обратно)

9

їх зображали на вивісці контори лихварів.

(обратно)

10

Тухі цитує Фрідріха Ніцше, «Так казав Заратустра».

(обратно)

11

Тут: одиниця виміру кількості речовини.

(обратно)

12

Фріна — афінська гетера, натурниця Праксителя і Апеллеса.

(обратно)

13

Ці слова приписують Ґаю Юлію Цезарю.

(обратно)

14

Моя вина, моя величезна вина (лат.), формула покаяння в релігійному обряді католиків ХІ століття.

(обратно)

Оглавление

Айн Ренд Джерело

  Частина перша Пітер Кітінґ

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

    15

  Частина друга Еллсворт Тухі

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

    15

  Частина третя Ґейл Вайненд

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

    9

  Частина четверта Говард Рорк

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

    15

    16

    17

    18

    19

    20 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg