«Атлантида»

Присвячується Андре Сюаресу

[1]

Гассі-Ініфель, 8 листопада 1903

Якщо одного дня ці сторінки побачать світ, це означатиме - мені пощастило. Термін, який я визначив для їх публікації, досить певно гарантує це.

Хай не сумніваються щодо мети, котру я ставив перед собою. Повірте, коли я запевняю, що не авторська амбіція спонукала мене написати ці палкі сторінки. Сьогодні я вже такий далекий від усього цього. Але, справді, не варто, аби й інші вирушали в дорогу, з якої, можливо, нема вороття.

Четверта година ранку. Незабаром зоря розпалить над гамадою[2] свій рожевий пожар. Довкола мене спить бордж[3]. Крізь прочинені двері кімнати чую спокійне дихання Андре де Сент-Аві.

За два дні ми з ним вирушаємо. Залишимо бордж і заглибимося в пустелю. Наказ міністерства надійшов учора вранці.

Тепер, навіть якби я хотів ухилитись від експедиції, було б запізно. Ми з Андре вперто наполягали на ній. Дозвіл, якого ми разом домагалися, тепер став наказом. Після того як ми оббивали високі пороги, мобілізували всі можливі впливи в міністерстві, невже через страх маємо зректися свого наміру!

Я сказав: через страх. Знаю, що не боюся. Якось уночі в Гурарі, коли я знайшов двох своїх вартових вбитими, з розпоротими навхрест животами (так підступно чинять бербери), тоді я справді злякався. Авжеж, я звідав страх. Тепер же, вдивляючись у сутінковий огром, звідки зараз зненацька вирине величезне червоне сонце, розумію, що тремчу не від страху. Я відчуваю, як борються в мені священний жах перед таїною з її чарами.