«Атлантида»

П’єр БЕНУА

АТЛАНТИДА

Фантастично-пригодницький роман

Присвячується Андре Сюаресу

ЛИСТ-ПЕРЕДМОВА

[1]

Гассі-Ініфель, 8 листопада 1903

Якщо одного дня ці сторінки побачать світ, це означатиме - мені пощастило. Термін, який я визначив для їх публікації, досить певно гарантує це.

Хай не сумніваються щодо мети, котру я ставив перед собою. Повірте, коли я запевняю, що не авторська амбіція спонукала мене написати ці палкі сторінки. Сьогодні я вже такий далекий від усього цього. Але, справді, не варто, аби й інші вирушали в дорогу, з якої, можливо, нема вороття.

Четверта година ранку. Незабаром зоря розпалить над гамадою[2] свій рожевий пожар. Довкола мене спить бордж[3]. Крізь прочинені двері кімнати чую спокійне дихання Андре де Сент-Аві.

За два дні ми з ним вирушаємо. Залишимо бордж і заглибимося в пустелю. Наказ міністерства надійшов учора вранці.

Тепер, навіть якби я хотів ухилитись від експедиції, було б запізно. Ми з Андре вперто наполягали на ній. Дозвіл, якого ми разом домагалися, тепер став наказом. Після того як ми оббивали високі пороги, мобілізували всі можливі впливи в міністерстві, невже через страх маємо зректися свого наміру!

Я сказав: через страх. Знаю, що не боюся. Якось уночі в Гурарі, коли я знайшов двох своїх вартових вбитими, з розпоротими навхрест животами (так підступно чинять бербери), тоді я справді злякався. Авжеж, я звідав страх. Тепер же, вдивляючись у сутінковий огром, звідки зараз зненацька вирине величезне червоне сонце, розумію, що тремчу не від страху. Я відчуваю, як борються в мені священний жах перед таїною з її чарами.

Можливо, це сп’яніння. Уява запаленого мозку й видіння утомлених від міражів очей. Напевно, настане день, коли я гортатиму ці сторінки, ніяково усміхаючись тією усмішкою, з якою п’ятдесятирічна людина перечитує давні листи.

Сп’яніння. Уява. Але це сп’яніння, ця уява дорогі мені. “Капітан де Сент-Аві й лейтенант Фер’єр, як свідчить міністерська депеша, досліджуватимуть у Тассіліні поклади пісковику та вугленосних вапняків... Вони скористаються нагодою, щоб побіжно з’ясувати, чи відбулися зміни у ставленні аджерів до нашого впливу...” Якби ця подорож зводилася, зрештою, до такої нікчемної мети, відчуваю, що не вирушив би в дорогу.

Отже, я жадаю того, чого страхаюся. Мої надії були б обмануті, якби я не зустрівся віч-на-віч з тим, що спонукає мене так дивно тремтіти.

Десь у долині ріки Міа завиває шакал. Вряди-годи, коли місячне сяйво, пронизуючи сріблом розпашілі хмари, нагадує горлиці перші промені сонця, вона туркотить у пальмовому гаю.

Я чую кроки. Визираю у вікно. Тінь, загорнена у чорну лискучу тканину, пливе по глинобитній терасі форту. Спалах у ночі, насиченій електрикою. Чоловік запалив цигарку. Присів навпочіпки, лицем на південь. Він курить.

Це Сегеїр-бен-Шейх, наш таргійський провідник, котрий через три дні поведе нас до незнаних плато таємничих імошаг, через громаддя чорних скель, русла висохлих річок, срібні солончаки, руді бархани й золотаві дюни, над якими, коли віє пасат, здіймається тріпотливий клуб тьмяного піску.

Сегеїр-бен-Шейх! Це той чоловік. Мені пригадується трагічна фраза Дювейр’є: “Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблею...”[4] Сегеїр-бен-Шейх! Він тут. Спокійно курить цигарку за цигаркою з пачки, яку я дав йому... Боже, прости мені це віроломство!

Лампа кидає на папір своє жовте світло. Що за химерна доля спонукала мене, шістнадцятирічного юнака, казна-чому лідготуватися до Сен-Сіра і стати товаришем Андре де Сент-Аві! Я міг би вивчати право, медицину. Тепер я був би одним з тих, хто спокійнісінько живе в місті з церквою та річкою, а не став би оцим привидом у бавовняному вбранні, що з несказанною тривогою вдивляється в пустелю, котра має поглинути його.

Велика комаха влетіла у вікно. Вона дзижчить, вдаряється об кулястий скляний абажур і, знесилена, з опаленими у високому полум’ї крильцями падає на папір.

Це африканський травневий хрущ - величезний, чорний, з блідо-сірими плямами. А я думаю про його французьких братів, червонувато-коричневих хрущів із золотавим полиском, котрі буремними літніми вечорами літали, наче маленькі земляні кульки, в моєму рідному селі. В дитинстві я проводив там свої канікули, згодом - відпустку. Під час останньої тією самою лукою походжала поряд зі мною струнка біла постать, загорнута в мусліновий шарф - вечорами там прохолодно. Тепер, на згадку про це, я втуплюю погляд у темний закуток кімнати, де на порожній стіні вилискує під склом невиразний портрет. Я розумію: як втратило сенс те, що мало виповнити все моє життя. Ця терпка таїна вже не цікавить мене. Якби мандрівні співці Ролла прийшли під вікна борджа наспівувати свої чудові тужливі мелодії, знаю, що не слухав би, а набридали б - прогнав би їх.

Що спричинило цю зміну? Якась історія, чи, може, казка, котру розповів той, хто викликає найжахливіші підозри?

Сегеїр-бен-Шейх докурив свою цигарку. Чую, як він поволі ступає до свого килимка в будинку зліва від вартового.

Наш від’їзд призначено на 10 листопада. Рукопис, що його додаю до цього листа, розпочато у неділю першого і закінчено у четвер п’ятого листопада 1903 року.

Олів’є Фер’єр,

лейтенант 3-го полку спагі

РОЗДІЛ І

ФОРТ НА ПІВДНІ

У суботу, 6 червня 1903 року, монотонне життя у нашому форті Гассі-Ініфель порушили дві нерівнозначні події: надійшов лист від м-ль Сесіль де С. і кілька свіжих номерів газети Французької республіки “Журналь офісієль”.

- Пан лейтенант дозволить? - спитав старший сержант Шатлен, переглядаючи газети, котрі він витяг з

бандеролі. Кивнувши головою, я поринув у читання листа м-ль де С.

“Коли цей лист дійде до Вас, - писала ця люб’язна молода дівчина, - ми з мамою, певно, вже залишимо Париж і поїдемо на село. Якщо на самоті думка про те, що я нуджуся, як і Ви, принесе Вам втіху, то можете радіти. Гран-прі вже було розіграно. Я поставила на коня, що його Ви мені порадили, і, звичайно, програла. Позавчора ми обідали в Марсіаль де ла Туш. Там був вічно молодий Еліас Шатріан. Надсилаю Вам його останню книжку, яка наробила багато галасу. Здається, що всі Марсіаль де ла Туш відтворені там, як живі. Додаю ще останні твори Бурже, Лоті й Франса, а також дві-три причепливі пісеньки, модні в кабаре. В ділянці політики кажуть, що запровадження закону про конгрегації зіткнеться з реальними труднощами. В театрах нема нічого нового. На літо я передплатила “Ілюстрасьйон”. Якщо це Вас цікавить... На селі не знаєш, чим зайнятися. В перспективі та сама ідіотська гра в теніс. Тому не буде великою заслугою, якщо частіше писатиму до Вас. Звільніть мене від Ваших міркувань щодо маленького Комбемала. Я не якась там копійчана феміністка й маю повну довіру до тих, хто вважає мене гарною, зокрема до Вас. Та, зрештою, я шаленію від самої думки, що дозволила б собі з кимось з наших місцевих хлопців хоч частину тієї вільності, яку Ви, напевно, дозволяєте собі з Вашими уед-наїле[5]. Облишмо це. Часом жвава уява завдає великих прикрощів”.

Коли я читав ці слова емансипованої дівчини, сердитий вигук старшого сержанта змусив мене підвести голову.

- Лейтенанте!

- Що сталося?

- От і маєш! Що діється в міністерстві! Читайте самі.

Він простяг мені “Офісієль”. Я прочитав: “Рішенням від 1 травня 1903 року капітан де Сент-Аві (Андре), нестройовий, відряджається до 3-го полку спагі з призначенням його комендантом форту Гассі-Ініфель”.

Обурення Шатлена досягло апогея.

- Капітан де Сент-Аві - комендант форту! Форту, якому ніколи не було чого закинути! Чи нас, отже, вважають за смітник?!

Моє здивування дорівнювало обуренню старшого сержанта. Водночас я завважив лиховісну постать цього нишпорки Гурю, як ми охрестили діловода. Він припинив писати, прислухаючись з прихованим інтересом.

- Сержанте, капітан де Сент-Аві - мій товариш, ми одного випуску, - сказав я сухо.

Шатлен уклонився й рушив до дверей. Я пішов за ним.

- Постривайте, старий, - сказав я, поплескуючи його по плечу, - не гнівайтеся. Згадайте-но, що через годину вирушаємо до оазису. Приготуйте патрони. Треба значно поліпшити щоденний раціон.

Повернувшись до бюро, я жестом випровадив Гурю і, залишившись на самоті, швидко дочитав листа м-ль де С. Потім, знову взявши “Офісієль”, пробіг очима наказ міністерства про призначення у наш форт нового шефа.

Ось уже п’ять місяців я виконував обов’язки шефа, їй-право, відповідальність не обтяжувала мене, навпаки, я втішався своєю незалежністю. Можу навіть стверджувати без хвастощів, що під моїм проводом служба виконувалася краще, ніж за попередника де Сент-Аві, капітана Дієліволя. Він був сміливою людиною, цей капітан Дієліволь - вихованець старої колоніальної школи. Щоправда, мав потяг до міцних лікерів і, коли випивав, плутав усі говори й міг допитувати тубільця з племені гауса сакалавським діалектом. Ніхто так не заощаджував запасів питної води у форті, як він. Якось уранці Дієліволь готував собі абсент у товаристві старшого сержанта Шатлена, який, стежачи за рідиною в келишку капітана, з подивом завважив, що зелений лікер блідне більше, ніж завжди, від надмірної дози води. Шатлен підвів голову, відчувши, що діється щось незвичайне. Капітан Дієліволь сидів дивно випростаний і лив воду з нахиленої карафки на цукор. Він був мертвий.

Упродовж п’яти місяців після смерті цього симпатичного п’яниці, здавалося, високі інстанції не дуже турбуються про заміщення його посади. Був час, коли я навіть сподівався, що вже є рішення залишити за мною ті лрава й обов’язки, котрі я фактично успадкував. І ось це несподіване призначення...

Капітан де Сент-Аві... У Сен-Сірі він був одним з моїх товаришів, потім кудись зник. Я згадав про нього згодом у зв’язку з його швидкою кар’єрою, нагородженням орденом. Це була заслужена нагорода за три вкрай небезпечні наукові експедиції до Тібесті та Аїру, і раптом - ця таємнича драма, пов’язана з четвертою експедицією, ця дивовижна подорож з капітаном Моранжем, з якої повернувся лише один з її учасників. У Франції все швидко забувається. Відтоді минуло шість років. Більше я нічого не чув про Сент-Аві, навіть думав, що він залишив армію. І ось тепер він - мій начальник!

“Хіба не все одно, цей або інший? - думав я. - У Сен-Сірі він був дуже люб’язний, і ми завжди підтримували дружні стосунки. Зрештою, я - людина не того достатку, щоб прагнути звання капітана”.

І я вийшов з канцелярії посвистуючи.

Ми з Шатленом сіли серед заростей альфи[6] біля невеличкого озера, власне калюжі, посеред убогого оазису,, поклавши рушниці на землю, що була вже не такою гарячою, як удень. Призахідне сонце забарвлювало в рожевий колір вузькі канали з застояною водою, якою чорні аборигени зрошували свої нужденні лани.

Дорогою ми не промовили жодного слова. Не зронили жодного слова й сидячи в засаді. Шатлен відверто гнівався.

Мовчки підстрелили кількох нещасливих горлиць, які прилетіли на обважнілих від денної спеки крильцях, аби вгамувати спрагу зеленою водою. Коли з півдюжини цих скривавлених тіл уже лежало біля наших ніг, я поклав руку на плече сержанта.

- Шатлене! Він здригнувся.

- Шатлене, я вас сьогодні образив. Не гнівайтеся на мене. Це через жахливу полудневу спеку!

- Ви, лейтенанте, мій командир, - відповів він тоном, якому намагався надати суворості, але в якому бриніла схвильованість.

- Шатлене, не гнівайтесь... Ви маєте щось мені сказати. Знаєте, про що йдеться...

- Ні, не знаю. Справді не знаю.

- Шатлене, Шатлене, будьмо розважливі. Розкажіть мені про капітана де Сент-Аві.

- Я нічого не знаю, - мовив він різко.

- Нічого? А те, що ви щойно згадали?

- Капітан де Сент-Аві - хоробра людина, - промурмотів він, уперто схиливши голову. - Він сам поїхав до Більми, до Аїру, сам вирушив туди, де ніхто ніколи не бував. Він сміливець.

- Звичайно, він хоробра людина, - сказав я якомога лагідніше. - Але він убив свого супутника, капітана Моранжа. Хіба не так?

Старий сержант здригнувся.

- Він сміливець, - повторив Шатлен.

- Шатлене, ви наче дитина. Чи, може, боїтеся, що я передам ваші слова новому начальникові?

Я влучив у ціль. Він аж підскочив.

- Старший сержант Шатлен нічого не боїться, лейтенанте. Він був у Абомеї, бився з амазонками у країні, де з-поза кожного корча могла несподівано висунутися чорна рука і схопити вас за ногу, а друга ударом ножа відтяти її.

- Отже, те. про що базікають, про що ви самі казали, - пусті 6алачки?..

- Отже, це пусті балачки.

- Балачки, Шатлене? Їх повторює вся Франція. Він замовк, ще нижче схиливши голову.

- Осляча довбешко! - вигукнув я. - Ану, розповідай!

- Пане лейтенанте, пане лейтенанте, - заблагав він. - Присягаюся, те, що я знаю...

- Усе, що знаєш, скажеш мені негайно. Інакше, слово честі, цілий місяць не прохоплюся до тебе жодним словом і звертатимуся лише у службових справах.

Гассі-Ініфель: тридцять солдатів-тубільців. Чотири європейці - я, старший сержант, єфрейтор і Гурю. Погроза була страшною, і вона вплинула.

- Що ж, пане лейтенанте, - промовив він, глибоко зітхнувши. - Але потім хоча б не закидайте мені, що я розповів про начальника речі, про які не розпатякують, особливо коли вони спираються лише на чутки.

- Кажи.

- Це було 1899 року. Я служив тоді єфрейтором, каптенармусом-рахівником у Сфаксі, в четвертому полку спагі. Мав добру репутацію, до того ж зовсім не пив, і тому капітан, заступник командира полку, довірив мені клуб для офіцерів. Справді, тепленьке місце. Базар, рахунки, видача книжок з бібліотеки (їх було небагато) і ще ключ від шафи з напоями, бо в цій справі не можна покладатися на ординарців. Полковник був неодружений і харчувався разом з усіма. Одного вечора, спізнившись і сівши до столу - він був відверто стурбований, - проголосив у цілковитій тиші:

- Панове, маю зробити повідомлення і хочу почути вашу думку. Йдеться ось про що. Завтра вранці до Сфакса прибуває “Неаполь”. На його борту - капітан де Сент-Аві, який дістав призначення у Феріану.

Полковник зробив паузу.

“Гаразд, - подумав я, - завтра треба буде подбати про меню”. Ви ж бо знаєте, пане лейтенанте, які звичаї склалися в Африці в офіцерському колі. Коли прибуває хтось з офіцерів, його зустрічають на пароплаві й запрошують до себе на час зупинки. Він відплачує за це новинами з батьківщини. Такого дня вправляються у гостинності навіть для звичайного лейтенанта. Приїзд офіцера до Сфакса означає: більше страв, добре вино і найкраща горілка.

Але цього разу з поглядів, якими обмінялись офіцери, я зрозумів, що наша горілка залишиться у шафі.

Полковник заговорив знову:

- Ви всі, панове, мабуть, чули про капітана де Сент-Аві й певні пересуди, пов’язані з його ім’ям. Не нам судити про них. Його підвищення на посаді, нагорода дозволяють нам сподіватися, що ці чутки необгрунтовані. Однак між тим, аби не підозрювати офіцера у скоєнні злочину, й тим, щоб не приймати його як товариша за своїм столом, - велика дистанція, яку ми не зобов’язані подолати. Я був би радий почути вашу думку щодо цього.

Запала тиша. Офіцери перезирнулися й раптом споважніли - всі, до найсміливішого молодшого лейтенанта. Я сидів у кутку, сподіваючись, що про мене забули, й робив усе можливе, аби жодним рухом не нагадати про свою присутність.

- Дякуємо вам, пане полковнику, - сказав нарешті один з командирів, - за намір порадитися з нами. Усі мої товариші, напевно, зрозуміли, на які страшні чутки ви натякали. Якщо я дозволив собі взяти слово, то це тому, що в Парижі, у Військовому географічному товаристві, де я служив до того, як прибув сюди, багато офіцерів дотримувалися думки, котру уникали висловлювати, але очевидно несприятливої для капітана де Сент-Аві.

- Я був у Баммако під час експедиції Моранжа і Сент-Аві, - сказав один капітан. - Думка тамтешніх офіцерів, на жаль, не відрізняється від висловленої командиром. Але хочу додати, що всі вважають це лише підозрами. Однак самих підозр не досить, коли йдеться про злочин.

- Панове, - сказав полковник, - у всякому разі їх цілком вистачить для того, аби вмотивувати наше небажання влаштувати йому прийом. Йдеться не про те, щоб винести йому вирок; але ми не зобов’язані садовити його до нашого столу. Це ознака братерської шани. Мушу знати, чи вважаєте ви своїм обов’язком виявити цю шану до пана Сент-Аві?

Сказавши це, він обвів поглядом офіцерів. Усі заперечно похитали головами.

- Бачу, ми однакової думки, - мовив він. - Але, на жаль, це ще не все. “Неаполь” прибуде в порт завтра вранці. Шлюпка, що забере пасажирів, вирушає з порту о восьмій годині. Треба, панове, щоб один з вас пожертвував собою й подався на пакетбот. Капітанові де Сент-Аві може спасти на думку приєднатися до нас. Ми не маємо наміру образити його, відмовивши у гостинності, коли він з’явиться, знаючи про традицію. Тому треба його, попередити. Слід натякнути, що йому краще залишитися на борту.

Полковник знову обвів поглядом офіцерів. Вони погодилися, але видно було, що кожен з них почувався ніяково.

- Не сподіваюся знайти між вами добровольця для виконання такої місії. Отже, доведеться когось призначити. Капітане Гранжан, мосьє де Сент-Аві також капітан. Краще, щоб він довідався про наше рішення від капітана. До того ж ви служите в нас не так давно. Тому я змушений звернутися саме до вас у цій прикрій справі. Навряд чи треба нагадувати, аби ви залагодили її якнайобачніше.

Капітан Гранжан вклонився, й усі полегшено зітхнули. Він тримався осібно й не зронив жодного слова, доки полковник був серед нас. І лише коли той пішов, капітан кинув фразу:

- Є речі, які слід було б враховувати для підвищення у чині.

Наступного дня під час сніданку всі нетерпляче чекали його повернення.

- Ну що? - коротко запитав полковник.

Капітан Гранжан відповів не відразу. Він сів до столу, де його товариші готували для себе аперитиви, і, хоч був людиною, з якої кепкували за його надмірну тверезість, перехилив одним духом цілий келих абсенту, не чекаючи навіть, доки розтане цукор.

- То що, капітане? - повторив полковник.

- Усе зробив як слід, пане полковнику. Можете заспокоїтися. Він не зійде на суходіл. Але, Боже мій, яка це неприємна місія!

Офіцери не наважувалися вимовити й слова. Лише дивилися з тривогою і цікавістю. Капітан Гранжан налив собі води.

- Отже, ще дорогою в шлюпці я приготував потрібні слова. Але, коли піднімався трапом, відчув, що все вилетіло з голови. Сент-Аві разом з командиром корабля був у курильні. Мені здалося, що я ніколи не наважуся сказати йому задумане, тим більше, побачивши, що він уже приготувався висадитися. Він був у легкому мундирі, при шпорах. Шабля його лежала на банкеті. Я відрекомендувався, і ми обмінялися кількома словами. Але, очевидно, я мав збентежений вигляд, бо зрозумів, що він про все здогадався. Залишивши під якимось приводом командира корабля, він відвів мене подалі. Там, біля великого стернового колеса, я наважився заговорити. Але що я казав, полковнику! Бурмотів щось безладне! Він не дивився на мене. Спершись на поручні, втупив погляд у далечінь і всміхався. Потім раптом, коли я остаточно заплутався у своїх поясненнях, він холодно подивився на мене й сказав:

- Дякую вам, любий товаришу, за те, що завдали собі такого клопоту. Справді, не варто цього робити. Я втомився й не маю наміру сходити на берег. Однак приємно було познайомитися з вами. А що я не можу скористатися з вашої гостинності, то ласкаво прошу бути моїм гостем, доки шлюпка причалена до пакетбота.

Ми повернулися до курильні, й він сам приготував коктейлі. Потім заговорив. Ми знайшли спільних знайомих. Ніколи не забуду виразу його обличчя, того іронічного відчуженого погляду, сумного й лагідного голосу. Ах, пане полковнику, шановні панове! Не знаю, про що базікають у Географічному товаристві чи у фортах у Судані... Але то якесь страшне непорозуміння! Щоб така людина була винна у тяжкому злочині, повірте, це неймовірно.

- Це все, пане лейтенанте, - завершив свою розповідь Шатлен. - Я ніколи не бачив такої сумної трапези. Офіцери поспішали закінчити сніданок мовчки, були неспроможні подолати гнітючий настрій. У цій тиші наші погляди раз у раз несамохіть зверталися до моря, де під легким бризом, на відстані одного льє гойдався на хвилях “Неаполь”.

Корабель був на тому самому місці, що й увечері, коли офіцери зустрілися за обідом. І лише коли сирена й клуби диму, що виривалися з червоно-чорної труби, сповістили про відплиття пакетбота до Габеса, поновилися розмови, але вже не такі веселі, як завжди.

- Відтоді, пане лейтенанте, у форті в Сфаксі, наче чуми, уникали тем, які могли викликати розмову про капітана де Сент-Аві.

Шатлен говорив майже пошепки, й ті, хто населяв оазис, не чули його дивної розповіді. Минула година відтоді, як замовк наш останній постріл з рушниці. Заспокоєні горлиці пурхали довкола озера. Великі таємничі птахи літали під пальмами, що поринули у темряву. Вітер, не такий уже гарячий, колихав темні пальмові віти, примушуючи їх тремтіти.

Ми познімали наші каски і підставили обличчя під легкий подув вітерця. - Шатлене, - сказав я, - час повертатися до борджа.

Ми поволі зібрали підстрелених горлиць. Я відчував на собі погляд сержанта. В ньому наче були докір і жаль з приводу того, що він звірився мені. Але під час нашого повернення я не спромігся бодай словом порушити це тяжке мовчання.

Ми повернулися, западала ніч. Ще видно було над фортом обвислий на своєму держаку прапор, але його кольору було не розрізнити. На заході, за нерівними обрисами дюн, на темно-фіолетовому обрії зникло сонце.

Коли ми опинилися за воротами нашого форту, Шатлен залишив мене.

- Піду до стайні, - сказав він.

Залишившись на самоті, я вирушив до тієї частини форту, де мешкали європейці і був склад зброї. Невимовний сум огорнув мене.

Я думав про своїх товаришів у французьких гарнізонах: в цей час вони мали повертатися додому, де на них чекало вечірнє вбрання дольменів з петлицями, блискучі еполети.

“Завтра, - сказав я собі, - звернуся з проханням перевести мене в інше місце”.

На втрамбованих земляних сходах було зовсім темно. Але в канцелярії, куди я увійшов, світилося.

Схилившись над паперами, за моїм столом стояв якийсь чоловік. Він був обернений спиною до дверей і не бачив, як я увійшов.

- Це ви, Гурю? Що ж, хлопче, будь ласка, не бентежтеся. Почувайте себе спокійно.

Чоловік підвівся. Він був досить високий на зріст, стрункий і блідий.

- Лейтенант Фер’єр, чи не так? Він наблизився і простяг мені руку.

- Капітан де Сент-Аві! Радий бачити вас, любий друже.

Цієї миті на порозі канцелярії з’явився Шатлен.

- Старший сержанте, - сухо промовив новоприбулий. - Не можу похвалити вас за те, що я встиг оглянути. Немає жодного мехарі[7], в якого не бракувало б кільця, а стайні мають вигляд, ніби в Гассі-Ініфель триста днів на рік ллє дощ. До речі, де ви були сьогодні пополудні? З чотирьох французів, які обслуговують форт, я застав лише одного п’яничку, що сидів за пляшкою горілки. Віднині все повинно змінитися. Так? Затямте це.

- Капітане, - мовив я глухо, тоді як Шатлен стояв, виструнчившись, - мушу сказати, що це я відповідальний за його відсутність у форті. Він бездоганно виконує свої обов’язки. Якби нас попередили про ваш приїзд...

- Ясна річ, - сказав він з холодним іронічним посміхом. - Тому, лейтенанте, не роблю його відповідальним за те недбальство, якого припустилися ви. Він не мусить знати, що офіцер, котрий залишає, хай лише на дві години, такий форт, як Гассі-Ініфель, ризикує мало що застати після свого повернення. Ці розбійники чамба, мій дорогий товаришу, дуже люблять вогнепальну зброю і, аби привласнити ці шістдесят рушниць із козел, я переконаний, без найменшого докору сумління, навіть ризикуючи потрапити під військовий трибунал, скористаються відсутністю офіцера, котрий, як мені відомо, мав чудову репутацію. Але, будь ласка, ходімте зі мною. Продовжимо невеликий огляд, який я мав змогу зробити лише побіжно.

Він уже був на сходах. Я мовчки вирушив слідом. Шатлен ішов позаду. Я чув, як він бурмотів, можете уявити яким тоном:

- Отже, тепер тут справді буде весело.

РОЗДІЛ II

КАПІТАН ДЕ СЕНТ-АВІ

Кількох днів вистачило, аби переконатися, що побоювання Шатлена щодо службових непорозумінь з нашим новим начальником були марними. Я часто думав про те, що своїм брутальним виступом першого ж дня Сент-Аві хотів узяти над нами гору й довести, що може з високо піднесеною головою нести тягар свого минулого... Наступного дня він став зовсім іншим, навіть похвалив старшого сержанта за порядок у форті й навчання солдатів. До мене він ставився чудово.

- Ми з вами, здається, одного випуску? - сказав він. - Мені немає потреби давати тобі дозвіл на традиційне “ти”. Це твоє право.

Ой лелеї Що вияви взаємної довіри та щирості? Чи існує щось доступніше за безмежну Сахару, яка розкриває свої обійми кожному, хто хоче бути поглинутий нею? А проте, чи існує щось недоступніше? Після шести місяців такого спільного життя, можливого хіба що у південних фортах, я запитував себе: чи не найдивовижнішим у цій пригоді є мій намір вирушити завтра в безкраї простори, у глушину з людиною, справжні наміри котрої мені так само невідомі, як і ті безлюдні місця, що до них вона зуміла пробудити в мене непогамовний потяг.

Першим сюрпризом для мене був багаж, що його привіз із собою мій дивний супутник. Коли він раптово прибув з Уаргли на породистому мехарі, при ньому були тільки ті речі, які не виснажували цю досить делікатну тварину: зброя - шабля, револьвер, великий карабін і ще дещо найпотрібніше. Решта надійшла через два тижні з валкою, яка везла харчі для форту.

Три великі скрині було внесено до капітанової кімнати, і гримаси носильників свідчили про їхню чималу вагу.

З почуття скромності я залишив Сент-Аві на самоті розпаковувати вантаж, а сам заходився переглядати пошту, привезену з валкою.

Незабаром він прийшов до канцелярії і кинув погляд на журнали, які я отримав.

- Он як, тобі й це надсилають.

Він пробіг очима останній номер “Zeitschrift der Gessellschaft fǘr Erdkunde in Berlin”[8].

- Так, - відповів я. - Ці пани дуже цікавляться моїми працями з геології ріки Міа і верхнього Ігаргару.

- Це може мені знадобитися, - пробурмотів він, продовжуючи гортати журнал.

- Він до твоїх послуг.

- Дякую. Дуже прикро, що не зможу нічого дати на заміну, хіба що Плінія. І ще... Ти, певно, добре знаєш, що пише він про Ігаргар після царювання Юба. Зрештою, допоможи мені дати всьому цьому лад і, може, знайдеш щось цікаве для себе.

Я охоче погодився.

Ми почали виймати на світ божий усякі метеорологічні й астрономічні інструменти: термометри Бодена, Саллерона, Фастре, анероїд, барометр Фортена, хронометри, секстант, астрономічну підзорну трубу, компас... Усе це Дювейр’є називає найпростішим і найпортативнішим спорядженням, котре можна легко навантажити на верблюда.

У міру того, як Сент-Аві подавав мені ці інструменти, я розставляв їх на єдиному столі, що був у кімнаті.

- Тепер, - сказав він, - залишаються тільки книжки. Я подаватиму, а ти складай їх стосом у кутку, доки мені зроблять полиці.

Упродовж двох годин я допомагав йому впорядковувати справжню бібліотеку. Та ще яку! Ніколи не було такої у фортах Півдня.

У чотирьох потинькованих стінах цієї кімнати вмістилися книжки античних авторів під усякими назвами, присвячені Сахарі. Звичайно, були Геродот і Пліній, а також Страбон, Птолемей, Помпоній Мела й Аммієн Марселлін. Поряд з цими іменами, які нагадали мені про мою обмеженість, я побачив твори Коріпа, Поля, Орозе, Ератостена, Фотія, Діодора Сіцілійського, Соліна, Діона Кассія, Ізидора з Севільї, Мартіна Тірського, Етіка, Афенея... Були “Scriptore Historioe Augustoe”[9], “Hinerarium Antonidi Augusti”, “Geographi latini minores” Різе, “Geographi groeci minores” Карла Мюллера... Я міг також ознайомитися з Агатархідом Коським і Артемідором Ефеським. Але зізнаюся, що тоді наявність цих трактатів у скринях капітана кавалерії не могла не схвилювати мене.

Згадаю також “Descrittione dell’Africa”[10] Леона Африканця, арабські нариси Ібн-Калдуна, Аль-Якуба, Ель-Бекрі, Ібн-Батута, Мохаммеда Ель-Тунсі... Серед цього Вавілона, здається, зустрілися лише два томи сучасних французьких учених. Були й латинські дисертації Берліу та Шірмера.

Складаючи ці різноформатні книжки стосами так, щоб вони не порозпадалися, я сказав собі: “А я гадав, що Сент-Аві під час експедиції з Моранжем насамперед дбав про наукові спостереження. Або пам’ять дивно зраджує мене, або відтоді він круто змінив свої уподобання. Незаперечним є лише те, що серед цієї купи непотребу для мене немає нічого цікавого”.

На моєму обличчі, мабуть, відбилося очевидне здивування, бо в його тоні я відчув бажання штрикнути мене.

- Може, тебе дивує вибір моїх книжок?

- Не маю підстав вважати його дивним, - відповів я, - бо мені невідомо, заради якої праці ти зібрав їх. У всякому разі, гадаю, що можу стверджувати, не боячись викликати сумнів у здоровому глузді: ніколи досі жоден офіцер арабських фортів не мав бібліотеки, де гуманітарні науки були б так повно представлені.

Він ухильно всміхнувся, й того дня ми більше не поверталися до цієї теми.

Серед книжок Сент-Аві я завважив досить товстий зошит з міцним замком. Кілька разів бачив, що він туди щось занотовує. Залишаючи з якоїсь причини кімнату, він завжди замикав цей зошит до маленької шафки з білого дерева, котра свідчила про щедрість адміністрації. Коли ж не писав і служба не вимагала його присутності, то наказував сідлати мехарі, якого мав з собою, і за кілька хвилин я бачив з тераси форту, як їх подвійний силует швидко зникав на обрії за брижами червоної землі.

Ці прогулянки ставали щоразу довшими. Із кожної з них він повертався у стані незвичайного збудження, яке під час наших зустрічей віч-на-віч за обіднім столом тривожило мене дедалі більше.

“Кепські справи! - подумав я того дня, коли його мова стала безладнішою, ніж звичайно. - Не дуже приємно залишатися у підводному човні, командир якого вживає опіум. Цікаво, а яким наркотиком збуджує себе він?”

Наступного дня я оглянув усі шухляди мого товариша. Ця перевірка, яку я вважав своїм обов’язком, відразу заспокоїла мене. “Принаймні, - подумав я, - він не тримає тут цих тюбиків і шприца”.

Тоді я вважав, що Андре для збудження вживає штучні стимулятори.

Однак скрупульозне обстеження спростувало і це припущення. Я не виявив нічого підозрілого. Більше того, він майже не пив і мало курив.

І все ж неможливо було не помічати загострення цієї нервової лихоманки. З цих довгих прогулянок він повертався з сяючими очима, був блідіший, експансивніший, дратівливіший, ніж завжди.

Одного вечора він залишив форт о шостій годині, коли спала спека. Ми чекали на нього цілу ніч. Моя тривога зростала, бо від якогось часу каравани повідомляли нас про появу банд волоцюг на околицях форту.

На світанку його ще не було. Сент-Аві повернувся лише ополудні. Його верблюд не став, а впав на коліна.

Перший, хто його зустрів, був підрозділ, якому я звелів і ги назустріч капітану. Люди й тварини уже зібралися в дворі між укріпленнями.

Він зрозумів, що мусить вибачитися. Однак почекав, доки ми залишилися вдвох під час сніданку.

- Мені прикро, що я завдав вам турбот. Але дюни в місячному сяйві були такі прекрасні!.. Я незчувся, як від’їхав досить далеко...

- Друже, я не хочу дорікати тобі. Ти вільний, і тут командир ти. Але дозволь нагадати ту твою фразу про грабіжників чамба й ускладнення, що можуть спіткати коменданта форту після тривалої відсутності.

Він усміхнувся.

- Я не проти того, коли хтось має гарну пам’ять, - лише відповів спокійно.

Він був у доброму, навіть чудовому настрої.

- Не гнівайтесь на мене. Я від’їхав недалеко, як завжди. Потім зійшов місяць. І тоді я впізнав місцевість. У листопаді двадцять три роки тому саме звідти Флаттерс вирушив назустріч своїй долі, охоплений жагучою пристрастю, що не відступила перед страхом невороття.

- Дивний напрям думок для начальника експедиції, - пробурмотів я.

- Не кажи погано про Флаттерса. Ніхто не любив пустелю так, як він...

- Палат, Дуле та багато інших також любили її, - відповів я. -Але ризикували лише собою, лише своїм життям, вони були вільні. А Флаттерс ніс відповідальність за життя шістдесятьох осіб. І ти не можеш заперечити, що саме він занапастив їх.

Вимовивши цю фразу, я пошкодував. Згадав розповідь Шатлена про офіцерів у Сфаксі, які уникали, немов чуми, будь-якої теми, що нагадувала б про експедицію Моранжа - Сент-Аві.

На щастя, я спостеріг, що мій товариш не слухав. Його сяючі очі дивились у далечінь.

- Де розпочалася твоя військова служба? - несподівано запитав він.

- В Оксоні.

Він різко засміявся.

- Оксон. Золотий Берег. Округ Діжона: шість тисяч жителів, залізниця Париж -Ліон - Марсель. Військова школа й прискіпливі огляди. Дружина командира ескадрону приймає щочетверга, капітана - щосуботи. Щомісяця всі неділі вільні: першу з них можна провести в Парижі, три інші - в Діжоні. Це пояснює мені, чому ти засуджуєш Флаттерса.

Моя ж служба, друже, розпочалася в Богарі. Саме там одного жовтневого ранку висадився двадцятилітній лейтенант 1-го африканського батальйону, з білою нашивкою на чорному рукаві... “Тельбухи на сонці”, як кажуть каторжники про відмітні знаки своїх начальників. Богар!.. Ще два дні перед тим я почав спостерігати з містка пакетбота за африканським узбережжям. Мені жаль тих, хто, вперше побачивши ці бліді скелі й думаючи про те, що ці простори простягаються на тисячі й тисячі льє, не відчув щему в серці... Я був тоді майже дитиною, в мене були гроші. Мав успіх. Міг три-чотири дні порозважатися в Алжірі. Однак того самого вечора я вирушив поїздом до Берруаг’я.

Там, на відстані якихось ста кілометрів від Алжіру, закінчується залізниця. Вона прямою лінією тягнеться від Капи. Поштова карета виїжджає вночі, коли спадає спека. На схилах я йшов поряд з каретою, щоб краще відчути в цій новій атмосфері ще далекий подих пустелі.

Опівночі ми зупинилися, щоб перепрягти коней у таборі зуавів, невеличкому форті над посушливою долиною, звідки долинали п’янкі пахощі лаврів. Там була команда штрафників, солдати дисциплінарної роти, що в супроводі стрільців та обозників пробиралися на кам’янистий Південь. Одні з них - в’язні тюрем Алжіру та Дуери - були в уніформі, але, звичайно, без зброї, інші - в цивільному одязі, та ще в якому! Цьогорічні рекрути, молоді сутенери з Шапель і Гут д’Ор.

Вони вирушили перед нами. Незабаром карета наздогнала їх. Ще віддалік я побачив на жовтому шляху, освітленому місячним сяйвом, чорну масу, оточену конвоєм. Потім почув якусь глуху мелодію. Нещасні співали. Один з них сумним гортанним голосом виводив куплет, слова якого зловісно відлунювали в блакитних улоговинах:

Тепер, коли вона зросла,

Стала повією.

І крутить з тими, хто належить до банди

Рішара-Ленуара.

А решта підхоплювала хором страшний рефрен:

У Бастілії, в Бастілії,

Кохають палко, кохають палко

Шльондру Ніні.

Вона така гарна, така чарівна

У Бастілії!

Я побачив їх усіх зблизька, коли карета проїздила повз них. Вони були страшні. Виглядали огидно. Їхні очі блищали недобрим вогнем на блідих, поголених обличчях. Гаряча пилюка забивала подих, і голоси ставали хрипкими. Мене охопив глибокий смуток.

Я отямився від цього кошмару, лише коли карета обминула натовп.

“Далі, далі на південь! - підганяв я себе. - Туди, куди ще не сягнув огидний бруд цивілізації!”

Коли втомлююся й мене огортає миттєвий страх та бажання спинитися на обраному шляху, я згадую в’язнів з Берруаг’я і відразу ж рушаю далі.

Але якої нагороди чекаю я в тих місцях, де бідолашні тварини не втікають від людини, бо ніколи не бачили її, де пустеля простягається в таку далечінь, що старий світ міг би завалитися, й жодна складка на дюнах, жодна хмаринка в білому небі не попередила б мене про це?

- Авжеж, - пробурмотів я. - Одного разу я також відчув це в пустелі біля Тідікельта.

Досі я слухав його схвильовану розповідь не перебиваючи. Надто пізно збагнув, якої помилки припустився, вимовивши цю нещасну фразу.

Він знов нервово засміявся.

- Ось ти про що! Тідікельт? Друже мій, благаю, зглянься над самим собою, якщо не хочеш бути смішним, уникай цих спогадів! Знаєш, ти нагадуєш мені Фромантена або цього бідолаху Мопассана, який писав про пустелю, дійшовши лише до Джельфи, що в двох днях шляху від вулиці Баб-Азун та Урядової площі і в чотирьох - від Авеню Опера; який, побачивши, як неподалік від Бу-Саада конав нещасний верблюд, подумав, що він у самому серці Сахари, на старовинному караванному шляху... Тідікельт - пустеля!

- Однак мені здається, що Ін-Салах... - сказав я, трохи ображений.

- Ін-Салах! Тідікельт! Мій бідолашний друже, проходячи там останнього разу, я бачив на шляху стільки ж старих газет і бляшанок з-під сардин, як у неділю у Венсенському лісі.

Таке очевидне бажання образити мене змусило забути про стриманість.

- Звичайно, - відповів я роздратовано, - мені не довелося дійти аж до...

Я зупинився. Але вже було пізно. Він дивився мені просто у вічі.

- До чого? - запитав він лагідно. Я не відповів.

- До чого? - повторив він.

Я й далі мовчав, тоді він додав:

- До річки Таргі, так?

На сході від Таргі, сто двадцять кілометрів від Тіміссао, 23°5΄ північної широти, як свідчило офіційне повідомлення, було поховано капітана Моранжа.

- Андре, присягаюся! - крикнув я ніяково.

- У чому присягаєшся?

- Що не мав жодного наміру...

- Говорити про Таргі? Чому? З якої причини не можна в моїй присутності говорити про Таргі?

Я благально мовчав. Знизавши плечима, він просто сказав:

- Ідіот.

І вийшов, перш ніж я встиг вимовити хоч слово.

Навіть моя покірливість не обеззброїла його. Доказ цього я дістав наступного дня, коли він виявив свій настрій досить неввічливо.

Як тільки я прокинувся, він увійшов до моєї кімнати.

- Можеш пояснити, що все це значить? - запитав він.

У нього в руках був один із службових реєстрів. Нервуючи, він завзято гортав його, аби знайти привід для демонстрації свого начальницького гніву.

Випадок допоміг йому.

Він розгорнув реєстр. Я густо почервонів, побачивши бліду, добре знайому мені фотографію.

- Що це таке? - запитав він зневажливо.

Досить часто я бачив, як недоброзичливо він розглядав у моїй кімнаті портрет м-ль де С., і тому не сумнівався, що тепер навмисно шукає сварки.

Але я стримався і заховав до шухляди це бідне маленьке фото.

Однак мій спокій не влаштовував його.

- Надалі, - сказав він, - прошу не лишати своїх амурних пам’яток між службовими паперами. - І додав з образливою посмішкою: - Не варто постачати Гурю такі дратівливі сюжети.

- Андре, - сказав я, мертвотно збліднувши, - я забороняю тобі...

Він випростався на повен зріст.

- Що таке? Хіба я не заборонив тобі говорити про Таргі? Тож, гадаю, маю повне право...

- Андре!

Тепер він глузливо дивився на стіну, де висів портрет, маленька копія якого щойно спричинила цю прикру

сцену.

- Ну, ну, прошу тільки, не гнівайся. Але, між нами кажучи, вона трохи щупла.

І доки я встиг відповісти, він вийшов, наспівуючи почутий непристойний рефрен:

У Бастілії, в Бастілії,

Кохають палко, кохають палко

Шльондру Ніні.

Протягом трьох днів ми не перекинулися жодним словом. Моє роздратування було безмежним. Хіба ж я винен у його лихих пригодах? Чи в тому, що з кожних двох моїх фраз одна сприймалась як натяк...

- Таке становище нестерпне, - сказав я собі. - Воно не може тривати далі. Воно має змінитися незабаром.

Через тиждень після сцени з фотографією надійшла пошта. Кинувши лише побіжний погляд на зміст “Zeitschrift...”, німецького журналу, що про нього вже згадував, я мало не підскочив від здивування. Там було надруковано: “Подорож і відкриття, здійснене двома французькими офіцерами, ротмістром Моранжем і старшим лейтенантом де Сент-Аві у Західній Сахарі”.

Тієї ж миті я почув голос свого товариша:

- Є щось цікаве в цьому номері?

- Ні, - сказав я недбало.

- Покажи.

Я послухався. Що мав робити?

Як мені здалося, переглядаючи зміст, він зблід. А проте сказав без найменшого хвилювання в голосі:

- Ти даси мені журнал, правда?

І вийшов, виклично глянувши на мене.

День поволі минав. Я побачив його лише увечері. Він був веселий, дуже веселий, мені аж млосно стало від його веселості.

Пообідавши, ми вийшли на терасу й сперлися на балюстраду. Звідси широко розгортався краєвид пустелі, яка на сході вже танула в сутінках.

Андре порушив тишу:

- До речі, я повернув тобі журнал. Маєш рацію, нічого цікавого.

Здавалося, ніби він розважається.

- Що з тобою? Що, зрештою, з тобою?

- Нічого, - відповів я, і мені перехопило горло.

- Нічого? Хочеш я скажу, що з тобою? Я благально дивирся на нього.

Він знизав плечима і, здається, знову повторив:

- Ідіот.

Швидко западала ніч, лише південний берег ріки Міа ще світився. Несподівано з-за скель долинуло жалібне виття шакала.

- Коли діб[11] плаче без причини, це погана прикмета, - сказав Сент-Аві.

І безжально додав:

- Отже, ти не хочеш розмовляти?

Я ледве спромігся вимовити жалюгідну фразу:

- Який гнітючий день! Яка тяжка, тяжка ніч!.. Не впізнаєш самого себе, не розумієш...

- Так, - почув я далекий голос де Сент-Аві, - тяжка, тяжка ніч. Якщо хочеш знати, така ж тяжка, як та, коли я вбив капітана Моранжа.

РОЗДІЛ III

ЕКСПЕДИЦІЯ МОРАНЖ - СЕНТ-АВІ

- Отже, я вбив капітана Моранжа, - сказав мені Андре де Сент-Аві наступного дня в той самий час і на тому самому місці, що й учора, з абсолютним спокоєм, який ніяк не відповідав страшній ночі, проведеній мною.

- Чому я сказав це тобі? Не знаю, може, вплинула пустеля. Чи здатний ти витримати тягар цієї сповіді й наслідки, що їх вона може спричинити? Не знаю цього. Майбутнє покаже. А сьогодні незаперечним є те, повторюю, що я вбив капітана Моранжа.

Я вбив його. А якщо тебе цікавить, за яких обставин це сталося, то не завдаватиму собі зайвого клопоту вигадуванням романтичної історії, не розповідатиму в натуралістичній манері, з якої тканини були пошиті мої перші штани або, що подобається неокатоликам, як часто в дитинстві я сповідався і чи мав від цього втіху. Не хочу виставляти усе напоказ. Отже, ти погодишся з тим, що я почну з мого знайомства з Моранжем?

Але передовсім скажу, що, хоч це знайомство забрало в мене спокій і позбавило репутації, я не шкодую. Взагалі йдеться не про те, що я виявився поганим другом; убивши його, я довів свою найчорнішу невдячність. Лише завдяки йому і його захопленню наскельними написами моє життя стало цікавішим, ніж жалюгідне існування моїх товаришів у Оксоні чи деінде.

А тепер звернуся до фактів.

Уперше я почув ім’я Моранжа в Арабському відділі в Уарглі, де служив лейтенантом. І мушу сказати, що це стало причиною мого поганого настрою. Час був тоді неспокійний. Султан Марокко приховував свою ворожість. У Туаті, де вже було задумано вбивство Флаттерса і Фрескалі, його величність підтримував підступи наших ворогів. Саме Туат став центром змов, грабунків, зрад і одночасно місцем, де діставали харчі невловимі кочівники. Губернатори Алжіру Тірман, Камбон і Лафер’єр домагалися окупації цього району. Військові міністри поділяли їхню думку... Але був ще парламент, який орієнтувався на Англію, Німеччину, особливо ж на “Декларацію прав людини й громадянина”, яка проголошувала священне право на повстання, коли б навіть повстанці були дикунами, які радо відтяли б вам голову. Військова влада мусила нишком збільшити гарнізони на Півдні, створити ноеі форти: Беррезоф, Гассі-ель-Міа, форт Мак-Магон, форт Лаллеман, форт Мірібель... Але, як каже Кастріс, “кочові племена впокорюють не борджі, а потреби черева”. Таким черевом був оазис Туат. Конче треба було переконати цих паризьких адвокатів у необхідності заволодіти оазисом Туат. Найкращий засіб - змалювати їм справжній стан інтриг, які замишлялися проти нас.

Головними ініціаторами тих інтриг були й залишаються сенусити, мудрого вождя яких наші війська змусили перебратися за кілька тисяч льє звідси, до Шімедру в Тібесті. У декого (кажу “декого”, щоб не виглядати нескромним) з’явилася думка розшукати сліди цих племен на їхніх улюблених шляхах: Рат, Темассінін, долина Аджемор та Ін-Салах. Як бачиш, починаючи від Темассініна, це майже той самий шлях, яким 1864 року йшов Жерар Рольфс.

Я вже набув певної популярності завдяки моїм двом подорожам - до Агадеса й Більми. Серед офіцерів я вважався одним з найкращих знавців сенуситів. Тому мені й доручили це нове завдання.

Подумалося, що можна було б одним ударом убити двох зайців: по дорозі оглянути північний Хоггар, щоб переконатися, чи тривають добрі стосунки між туарегами з Агітаргена і сенуситами, як і тоді, коли вони об’єдналися для вбивства учасників експедиції Флаттерса. Зі мною відразу погодилися. Зміна первісного маршруту полягала ось у чому: діставшись Ігельасхема, що в 600 кілометрах на південь від Темассініна, я мав, замість того щоб попрямувати до Туату шляхом через Рат до Ін-Салаха, вирушити до узгір’я між Муйдіром та Хоггаром і йти далі на південний захід до Шіх-Салаха. Звідти мені слід було повернути на північ, до Ін-Салаха через Судан і Агадес. Це був гак на 800 кілометрів. Але яке це мало значення в подорожі, що дорівнювала близько 700 льє. Проте це давало змогу найкраще простежити шляхи, якими наші вороги сенусити з Тібесті й туареги з Хоггара прибували до Туата. В кожного дослідника своя скрипка Енгра[12], і я подумав про можливість поцікавитися геологічною будовою плато Егере, про яке так безнадійно мало повідомили Дювейр’є та інші[13].

Все було готове для мого від’їзду з Уаргли. Це означало небагато: три мехарі - мій, мого супутника Бу-Джема, вірного шаамби, що супроводжував мене у довгій подорожі до Аїру (він служив мені не так провідником, бо я сам добре знав місцевість, як погоничем верблюдів), і третій верблюд, який ніс запаси продуктів і питної води. Бурдюки були невеликі, бо я заздалегідь визначив зупинки, де на нас мали чекати криниці.

Люди пускалися в такі подорожі, звичайно, беручи з собою сотню солдатів і навіть гармату. Я ж, дотримуючись традиції Дулса і Рене Кайє, вирушив сам.

Тієї радісної миті, коли я відчував, що мене зв’язує з цивілізованим світом лише тоненька ниточка, до Уаргли надійшла міністерська депеша.

“Наказується, - коротко зазначалося там, - лейтенантові де Сен-Аві відкласти свій від’їзд до прибуття капітана Моранжа, який має супроводжувати його в науковій експедиції”.

Я був дуже розчарований. Адже ідея цієї подорожі належала тільки мені одному. Я подолав усі перешкоди, аби дістати у вищій інстанції дозвіл. І ось, коли я радів з можливості провести на самоті ці довгі години в пустелі, мені нав’язували когось невідомого, до того ж вищого за рангом!

Співчуття товаришів ще погіршило мій поганий настрій.

У “Щорічнику”, до якого вони негайно звернулися, була така довідка:

“Моранж (Жан-Марі-Франсуа). Звання присвоєно 1881 року. Кадровий. Капітан запасу. (Військова географічна служба)”.

- Ось вам пояснення, - сказав хтось. - Це чийсь протеже. Його надсилають, аби твоїми руками виймати каштани з вогню; в такому разі матимеш самі неприємності. Кадровий! От тобі й маєш!

- Я не зовсім поділяю вашу думку, - озвався наш командир. - У парламенті знали (авжеж, балакуни всюди зустрічаються) про справжню мету подорожі де Сент-Аві: схилити уряд до окупації Туата. І саме Моранж має бути людиною, яка здійснить цей намір Військової комісії. Бачите, всі ці люди - міністри, члени парламенту, губернатори - стежать один за одним. Настане день, коли можна буде написати цікаве парадоксальне оповідання про французьку колоніальну експансію, яка здійснювалася без відома властей і навіть усупереч їхній волі.

- Що б там не було, а становище не зміниться, - відповів я гірко. - Намг двом французам, доведеться вдень і вночі шпигувати один за одним на південних шляхах. Приємна перспектива, особливо коли всю увагу треба буде зосередити на тому, щоб запобігти підступам тубільців. Коли прибуде сюди цей добродій?

- Напевно, післязавтра. Мені повідомили, що з Гардайї іде валка. Очевидно, він з неї скористається. Все свідчить про те, що цей чоловік не дуже звик подорожувати.

Справді, капітан Моранж прибув третього дня разом з валкою з Гардайї. Я був першим, з ким він побажав зустрітися.

Коли він увійшов до моєї кімнати, де я, зберігаючи власну гідність, залишився, побачивши наближення валки, то я з прикрістю зрозумів, що мені важко буде довго гніватися на нього.

Він був високий, мав кругле, рум’яне обличчя, веселі блакитні очі, маленькі чорні вуса і посивіле, майже біле волосся.

- Даруйте, любий товаришу, - сказав він із щирістю, властивою лише йому. - Ви, мабуть, дуже гніваєтеся на нав’язливу людину, котра розладнала ваші плани й затримала ваш від’їзд.

- Аж ніяк, капітане, - відповів я холодно.

- Ви до певної міри самі винні в цьому. Ваша слава, як знавця південних шляхів, поширилася в Парижі, і я хочу, щоб ви були керівником експедиції, яку мені доручили здійснити міністерства народної освіти, торгівлі й Географічне товариство. Тому я й прибув сюди. Ці три поважні установи довірили мені віднайти стародавній шлях караванів, які, починаючи з IX сторіччя, вели торгівлю між Тунісом і Суданом через Тозер, Уарглу, Ес-Сук, вигин Буррума, і з’ясувати, чи можна було б поновити його колишню славу. У Географічному товаристві я довідався про вашу подорож. Від Уаргли до Шіх-Салаха наші шляхи збігаються. Зізнаюся вам, що це моя перша подорож такого роду. Мені було б не важко протягом години дискутувати в аудиторії Школи східних мов про арабську літературу, але я добре розумію, що розгубився б у пустелі, не знаючи, куди повертати - вправо чи вліво. Ваша експедиція стала для мене чудовою нагодою набути такого приємного супутника. Не треба гніватися на мене, що я вхопився за це і вжив усіх заходів, аби затримати ваш від’їзд з Уаргли до того часу, як я зможу приєднатися до вас. Додам ще кілька слів. Моя місія має виключно цивільний характер, тоді як ви виконуєте доручення Військового міністерства. Доки ми дістанемося Шіх-Салаха, де розійдемося - ви до Туата, я до Нігеру, - дослухатимуся ваших порад та виконуватиму всі ваші розпорядження як ваш підлеглий і, сподіваюсь, як друг.

У міру того, як він говорив з такою привабливою щирістю, я відчував, що мої найгірші побоювання розвіюються.

Однак мною оволоділо недобре бажання виявити до нього певну стриманість, аби показати своє невдоволення тим, що він не поцікавився, чи хочу я мати його за свого супутника.

- Дуже вдячний вам, капітане, за теплі слова. Коли бажаєте виїхати з Уаргли?

Він байдуже махнув рукою:

- Коли завгодно. Завтра, сьогодні ввечері. Я вас затримав. Ви, мабуть, уже давно готові.

Мої маленькі хитрощі обернулися проти мене, бо я мав намір вирушити лише наступного дня.

- Завтра, капітане! Але... ваш багаж? Він приязно усміхнувся.

- Я гадав, що треба брати якомога менше речей. Лише найпотрібніше і папір - це легка ноша для мого витривалого верблюда. В усьому іншому я покладаюся на ваші поради й запаси Уаргли.

Я зазнав поразки й не мав жодного аргументу проти. Зрештою, його свобода духу й поведінки надзвичайно приваблювали.

- Ну як? - запитали мене товариші, коли ми зібралися разом за бокалом аперитиву. - Твій капітан виглядає розкішно.

- Авжеж.

- Матимеш з ним клопіт. Ти повинен добре пильнувати, щоб він не потяг на себе всю ковдру.

- Ми працюємо в різних галузях, - відповів я ухильно, не бажаючи вести розмову далі.

Я був замислений, лише замислений, присягаюся в цьому. Відтоді не злостився на Моранжа. Та все одно мою мовчазність сприймали як намір помститися. І всі, чуєш, усі, пізніше, коли почали поширюватися чутки про цю справу, казали собі:

“Безперечно, він винний. Ми бачили, як вони від’їжджали вдвох, можемо це підтвердити”.

Так, я винний! Але не через підлі ревнощі... Як це огидно!

Після цього мені лишається тільки тікати, тікати туди, де не зустрінеш людей, які думають і мудрують.

Підійшов Моранж під руку з командиром, який виглядав дуже задоволеним цим знайомством.

Він голосно представив:

- Це капітан Моранж, панове. За його веселою вдачею не важко розпізнати офіцера старої школи, даю вам слово! Хоче вирушити завтра. Але мусимо влаштувати йому такий прийом, аби за дві години ця думка вилетіла з його голови. Слухайте, капітане, маєте подарувати нам вісім днів!

- Я цілком до послуг лейтенанта де Сент-Аві, - відповів Моранж, лагідно всміхаючись.

Точилася спільна розмова. Дзвеніли чарки, лунав сміх. Мої товариші реготали, слухаючи історії, що їх з невичерпним гумором оповідав новоприбулий. А я? Ніколи ще не було мені так сумно.

Настав час переходити до обідньої зали.

- Сідайте праворуч від мене, капітане! - вигукнув командир, вибухаючи веселістю. - Сподіваюся, ви продовжите свою розповідь про паризькі новини. Адже ми тут не в курсі, розумієте?

- Як накажете, пане командир, - сказав Моранж.

- Сідайте, панове.

Офіцери послухалися й з веселим гомоном почали переставляти стільці.

Я не зводив очей з Моранжа, який усе ще стояв.

- Пане командир, панове дозволять? - запитав він.

І, перш ніж сісти до столу, де ні на мить не вщухали веселі голоси, капітан Моранж заплющив очі й неголосно прочитав молитву.

РОЗДІЛ IV

ДО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ГРАДУСА

- Бачите, - сказав мені два тижні згодом капітан Моранж, - вам значно краще відомі стародавні шляхи в Сахарі, ніж ви бажали дати мені це зрозуміти. Адже ви знаєте про існування двох Тадекк. Але місто, про яке ви мені казали, Тадекка Ібн-Батутаха позначене цим істориком на віддалі сімдесятиденного шляху від Туата, а Шірмером, який має рацію, - в недослідженій країні ауеліммідів. Саме через цю Тадекку йшли щороку у IX сторіччі каравани сонгаїв до Єгипту.

- Моя Тадекка - інша. Це столиця “людей під покривалом”. Ібн-Хальдун розмістив її на відстані двадцятиденного, а Ель-Бекрі - тридцятиденного шляху на південь від Уаргли. Останній називає її Тадмеккою. Саме до цієї Тадмекки я й прямую. Цю Тадмекку і слід знайти серед руїн Ес-Сука. Через Ес-Сук пролягає торговельний шлях, який у IX сторіччі сполучав Туніський Джерід з рукавом Нігеру поблизу Буррума. Щоб з’ясувати, чи можна відновити цей стародавній шлях, і відрядило мене міністерство. Йому я й завдячую вашим приємним товариством.

- Ви, напевне, розчаруєтесь, - пробурмотів я. - Все переконує мене в тому, що торгівля, яка здійснюватиметься цим шляхом, буде малоефективною.

- Побачимо, - відказав він спокійно.

Так, розмовляючи, ішли ми вздовж одноманітного берега себхи[14]. Під сонцем, що сходило, широкі простори солончаків вилискували блідо-блакитним сяйвом. Наші п’ятеро мехарі, широко ступаючи, кидали сині рухливі тіні. Іноді злітав і ширяв у повітрі невідомий птах, схожий на чаплю, єдиний житель цих відлюдних місць, він ніби висів у небі, прив’язаний ниточкою, і, коли ми йшли далі, сідав.

Я їхав попереду, уважно стежачи за дорогою. Моранж тримався позаду. Запнутий у свій величезний білий бурнус, у простій фесці зуава, з довгим разком намиста на шиї - великих білих та чорних намистин, які закінчувалися хрестом, він являв собою довершений тип Білих отців кардинала Лавіжері.

Після дводенної зупинки в Темассінімі ми залишили шлях, яким ішов Флаттерс, і подалися на південний захід. Моя заслуга була в тому, що ще до Фурсо я повідомив про значення Темассініна як точки, де перехрещувалися караванні шляхи, позначив місцевість, де капітан Пен спорудив форт. Темассінін розташований на перехресті шляхів, що ведуть від Феззана і Тібесті до Туата, і є чимсь подібним до чудового довідкового бюро. Відомості, які я здобув протягом цих днів про наших ворогів - сенуситів, мали важливе значення. Проте я завважив, як байдуже ставився Моранж до моїх пояснень.

Ці два дні він проводив у розмовах із старим негром - наглядачем тюрбету[15], де під гіпсовою оболонкою зберігаються останки високоповажного Сіді-Мусси. Шкодую, що не пригадую змісту цих розмов Моранжа з наглядачем. Але, побачивши захоплення й подив негра, я зрозумів, як мало знайомий з таємницями безмежної Сахари і як добре обізнаний з ними мій супутник.

І якщо ти, певною мірою призвичаєний до загадок Півдня, хочеш зрозуміти, скільки дивовижного й надзвичайного вносив Моранж у нашу подорож, то слухай. Це сталося на віддалі якихось двохсот кілометрів звідси, в самому серці Великих Пісків, на жахливому шестиденному безводному шляху. Нам вистачило води лише на два дні до того, як досягнемо першої криниці. А тобі відомо, що це за криниці. Як писав Флаттерс своїй дружині, “треба працювати дві години, аби очистити їх, щоб тварини й люди могли напитися”. Отже, ми зустріли там караван, який прямував на схід, до Радамеса, й трохи збочив на північ. Майже порожні горби верблюдів коливалися, виразно промовляючи про муки тварин. Позаду плентався, спотикаючись на кожному кроці, маленький сірий віслюк, жалюгідне віслюченя. Купці розвантажили його, розуміючи, що він здохне. Віслюк інстинктивно чалапав з останніх сил, ніби почуваючи, що, відставши, сконає і стане поживою для великої зграї грифів. Я люблю тварин, яким маю поважні причини надавати перевагу перед людьми. Але мені ніколи не спало б на думку зробити те, що вчинив Моранж. Слід сказати, що наші бурдюки були майже порожні і наші власні верблюди, без яких ви в пустелі ніщо, не вгамовували спрагу протягом довгих годин. Моранж примусив свого верблюда стати на коліна, розв’язав один бурдюк і дав напитися віслюкові. Я з радістю побачив, як здригнулися від щастя облізлі боки цієї нещасної тварини. Але я був відповідальний за похід і, побачивши здивування Бу-Джема й невдоволення всіх учасників каравану, які страждали від спраги, зробив капітану зауваження. Як воно було зустрінуте! “Я дав те, - відказав Моранж, - на що мав право. Ми дійдемо до криниць Ель-Біодха завтра о шостій годині вечора. Знаю, що доти не відчую спраги”. Було це вимовлено таким тоном, що я вперше відчув - переді мною капітан. “Легко сказати, - подумав я з прикрістю. - Він розуміє, що, коли схоче, мій бурдюк, так само як і міх Бу-Джема, будуть до його послуг”. Але я ще мало знав Моранжа, і справді, він до наступного вечора, коли ми досягли Ель-Біодха, всупереч нашим пропозиціям, усміхнувшись, відмовився від води.

Тінь святого Франціска Ассізького! Пагорби Умбрії, такі ясні під першими променями сонця! Подібного світанку Моранж спинився на березі маленького струмочка, що спадав каскадами в ущелині поміж сірих скель Егере. Води цього несподіваного потоку струменіли по піщаному дну, і ми побачили маленьких чорних рибок, освітлених сонцем. Від них падали тіні, ніби подвоюючи їх. Рибки в центрі Сахари! Ми завмерли перед цим парадоксальним явищем природи. Одна з них заблукала в малесеньку піщану бухточку, безпорадно борсаючись і являючи нам своє біле черевце... Моранж узяв її, розглядав хвилинку і пустив знов у мілководдя. Тінь святого Франціска. Пагорби Умбрії... Але я присягався більше не переривати недоречними відступами цілісність цієї розповіді...

- Бачите, - сказав мені через тиждень капітан Моранж, - я мав рацію, радячи вам їхати трохи південніше, доки досягнемо Шіх-Салаха. Щось вказувало мені на те, що цей масив Егере не може вас зацікавити. А тут вам досить лише нагнутися, щоб зібрати камінці, які дозволять переконливіше, ніж це зробили Бу-Дерба, Клуазо і доктор Маре, встановити вулканічне походження регіону.

Він промовив це, коли ми йшли вздовж західного хребта гірського масиву Тіфедест до двадцять п’ятого градуса північної широти.

- Справді, був би невдячний, якби не подякував вам, - сказав я.

Завжди згадуватиму цю мить. Ми залишили наших верблюдів і почали збирати уламки скель, характерних для цієї місцевості. Те, як Моранж розпізнавав їх, свідчило про його глибокі знання в галузі геології - науки, яка (про це він часто згадував) була йому найменш відома.

Я запитав у Моранжа:

- Чи можу довести вам свою вдячність одним признанням?

Він підвів голову й подивився на мене.

- Прошу вас.

- Так от, не бачу практичного сенсу в подорожі, у яку ви рушили.

Він усміхнувся.

- Чому? Невже наукова експедиція з метою розшукати стародавній караванний шлях і довести, що між країнами Середземномор’я й Африки з найдавніших часів існував зв’язок, на вашу думку, нічого не варта? Чи, може, ідею раз і назавжди покінчити з багаторічними науковими суперечками, в які було втягнуто стільки великих умів: д’Анвіль, Берліу, Катремер, з одного боку, і Госслен, Уоккенер, Тіссо, Вів’єн де Сен-Мартен, з другого, ви вважаєте нецікавою? До біса, мій любий, з вами важко мати справу.

- Я казав про практичний інтерес, - відповів я. - Ви не можете не визнати, що ця суперечка стосується лише географів-теоретиків і кабінетних дослідників.

Моранж усе ще всміхався.

- Друже мій, не звинувачуйте мене. Дозвольте нагадати, що вашу місію доручено Військовим міністерством, а мою - Міністерством народної освіти. Ці різні джерела обумовлюють наші цілі, що відрізняються одна від одної. В усякому разі це пояснює - тут я погоджуюся з вами, - що моя мета, справді, практичного значення не має.

- Ви уповноважені водночас Міністерством торгівлі, - відповів я, вперто відстоюючи своє. - Воно й зобов’язало вас з’ясувати, чи можна відродити давні торгові шляхи IX століття. Отже, не робіть спроби обдурити мене: з вашим знанням історії і географії Сахари ви ще до того, як виїхали з Парижа, розуміли, з чим зустрінетесь. Шлях від Джеріда до Нігеру мертвий, абсолютно мертвий. І хоч ви знали, що жоден торговий караван ніколи більше не скористається цим шляхом, усе ж погодилися вивчити можливість його відновити.

Моранж глянув мені просто в вічі.

- А хоч би й так, - з привітною невимушеністю сказав він. - Якби я ще до від’їзду був переконаний в тому, в чому ви дорікаєте мені, чи знаєте, який висновок ви б зробили?

- Був би радий почути це від вас.

- Усе просто, мій любий друже, я не такий спритний, як ви, щоб знайти привід для цієї подорожі, і менш переконливо замаскував справжні мотиви, котрі привели мене сюди.

- Привід? Не розумію...

- Тепер прошу вас, у свою чергу, бути щирим. Я переконаний, що ви маєте найсильніше бажання повідомити арабські служби про підступи сенуситів. Але признайтеся, що передача цих відомостей - не єдина таємна мета вашої прогулянки. Ви геолог, мій любий. У цій експедиції ви знайшли нагоду задовольнити свої уподобання. Ніхто вас за це не осудить, адже ви зуміли поєднати корисне для своєї країни з приємним для самого себе. Але, боронь Боже, не заперечуйте, мені не потрібні інші докази. Досить вашої присутності тут, по цей бік Тіфедеста, у місцевості, цікавій з погляду мінералога, та дослідження якої відкинуло вас принаймні на сто п’ятдесят кілометрів південніше від вашого офіційно визначеного маршруту.

Неможливо було витонченіше вразити мене. Я парирував удар, перейшовши в наступ.

- Чи слід мені зробити висновок, що я не знаю справжніх мотивів вашої подорожі і що вони не мають нічого спільного з мотивами офіційними?

Я дозволив собі забагато й відчув це з серйозної відповіді Моранжа.

- Ні, любий друже, ви не повинні робити такого висновку. Мені не до вподоби брехня, подвоєна шахрайством, стосовно таких поважних установ, які вважали мене гідним свого довір’я і субсидій. Зроблю все можливе, аби досягти мети, котру вони поставили переді мною. Але не бачу причини, щоб приховати від вас ще однієї мети, суто особистої, яка значно більше припала мені до душі. Скажімо так, якщо хочете скористатися термінологією, втім, прикро, що ця мета - кінець, тоді як все інше - лише засоби...

- Чи не буде нескромним?..

- Аж ніяк, - відповів мій товариш. - До Шіх-Салаха кілька днів путі. Незабаром ми розлучимося. Той, чиї перші кроки у Сахарі ви так турботливо супроводжували, не повинен нічого приховувати від вас.

Ми зупинилися в долині, біля висохлого русла маленької річки, де зеленіло кілька кволих рослин. Цовкола джерела, що було неподалік, утворилася ніби сіро-зелена корона. Верблюди, розв’ючені на ніч, широко ступаючи, силкувалися щипати колючі жмутки трави гед. Чорними неприступними стінами майже вертикально височіли над нашими головами гори Тіфедеста. У нерухомому повітрі курився голубий димок від багаття, на якому Бу-Джема готував нам обід.

Ані звуку, ані подиху вітерця. Дуже прямий стовпчик диму поволі здіймався у небо, що вже втрачало свої барви.

- Чи чули ви про “Атлас християнства”? - запитав Моранж.

- Здається, чув. Чи це не географічна праця, опублікована бенедиктинцями під керівництвом певного Дома Гранже?

- Пам’ять не зраджує вас, -сказав Моранж.

- Але погодьтеся, що я уточнюю речі, котрими у вас, як і в мене, не було тих самих причин цікавитись. “Атлас християнства” мав на меті встановити межу, до якої линула велика хвиля християнства протягом віків в усіх частинах земної кулі. Це твір, гідний бенедиктинського вчення, гідний чудового ерудита, яким є Дом Гранже.

- І цю межу ви маєте встановити, діставшись сюди? - пробурмотів я.

- Саме так, справді її, - відповів мій товариш.

Він замовк, і я не порушував його мовчання, вирішивши більше ні з чого не дивуватися.

- Ставши на шлях зізнань, не можна не виглядати смішним, якщо не звіритися до кінця, - вів далі він, замислившись на мить. Його раптом споважнілий тон свідчив, що людина, котра місяць тому так звеселяла молодих офіцерів, тепер зовсім втратила свій добрий настрій. - Почну з власних зізнань, і розповім вам усе. Повірте в мою щирість і не наполягайте, щоб я згадував деякі події з мого інтимного життя. Так, минуло чотири роки з тих подій, як я вирішив піти в монастир - мотиви мого рішення для вас не мають значення. Дивно, що для цього досить було з’явитися в моєму житті істоті, абсолютно не зацікавленій у повній зміні його перебігу. Дивно, що Бог допустив, аби особа, єдиною заслугою якої була її врода, так несподівано вплинула на мою долю. Монастир, у двері якого я постукав, мав досить поважні причини піддати сумніву сталість мого покликання. Те, що світ втрачає в такий спосіб, він часто так само компенсує. Коротше кажучи, не можу дорікати настоятелеві, що він заборонив мені піти у відставку. Лише торік я став кадровим капітаном. За його наказом я попросив і отримав трирічну відпустку. Наприкінці цих трьох років перебування в монастирі мало стати очевидним, що світ вже справді не існує для вашого покірного слуги.

Щойно прибувши до монастиря, я потрапив у розпорядження Дома Гранже, і мене було залучено до роботи над його славнозвісним “Атласом християнства”. Короткий іспит дав йому змогу з’ясувати, на які послуги я спроможний. Так я увійшов до майстерні, заваленої картографічними матеріалами, пов’язаними з Північною Африкою. Я не знав жодного арабського слова, але так сталося, що ще в гарнізоні в Ліоні я відвідував філологічний факультет і слухав курс Берліу. Це був, безумовно, визначний географ, але одержимий однією великою ідеєю: впливом грецької та римської цивілізацій на Африку. Цієї подробиці мого життя вистачило Дому Гранже. Завдяки його турботам мене негайно забезпечили берберськими словниками Вентюра, Делапорта, Бросселара, “Grammatical Sketch of the Themahaq”[16] Стенхопа Флімана й “Підручником граматики мови томашек” Ганото. Коли минуло три місяці, я був уже здатний розшифрувати будь-який тіфінагський напис. Ви знаєте, що тіфінаг - народне письмо туарегів, які розмовляють мовою томашек, котра здається нам найкумеднішим виявом протесту таргійців проти їхніх ворогів - магометан.

Дом Гранже був цілковито переконаний, що туареги - християни з часу, який ще слід встановити, але котрий, безумовно, збігається з періодом розквіту церкви Гіппона. Ви знаєте краще за мене, що хрест у них є мотивом пророчого орнаменту. Дювейр’є твердить, що він присутній у їхній абетці, на їхній зброї, серед малюнків на їхньому одязі. Єдине татуювання, яке вони роблять на своєму чолі та зап’ястку руки, - це хрест з чотирма однаковими кінцями. Хрести зустрічаються й на шишці луки сідла, на держаках їхніх шабель і кинджалів. І чи слід вам нагадувати, що, незважаючи на заборону дзвонів, які іслам тлумачить як християнський символ, упряж туарезьких верблюдів прикрашають дзвіночки?

Ні Дом Гранже, ні я не перебільшували значення таких доказів, дуже подібних до тих, що надають блиску “Генію християнства”[17]. Проте неможливо відкинути певні теологічні аргументи. Бог туарегів Аманаї - це, безперечно, Адонаї з Біблії, і він єдиний. У них існує поняття пекла, тімзі-танелакхарт, останнього вогню, де панує Ібліс, наш Люципер. Їхній рай, де вони дістають нагороду за добрі діла, населений анджелюзами, нашими ангелами. І не кажіть, що ця теологія подібна до Корану, бо я протиставлю вам історичні аргументи і нагадаю, що туареги протягом століть, аж до останнього, майже цілковитого їх винищення, воювали, аби захистити свої вірування від експансії магометанського фанатизму.

Багато разів вивчав я разом з Домом Гранже цю чудову епопею, яка розповідає про те, як аборигени протистояли завойовникам-арабам. Ми бачили армію Сіді-Окба, одного з учнів Пророка, котра заглиблювалася в пустелю, щоб перетворити великі племена туарегів на малі й нав’язати їм елементарні поняття мусульманської релігії. Ці племена були колись багатими й процвітали. До них належали ахоггари, імедедрени, уаделени, кель-грес, кель-аїр. Але міжусобні чвари послаблювали їхній опір. Проте він був відчайдушним, і лише після довгої і жорстокої війни араби спромоглися заволодіти столицею берберів. Вони зруйнували її, повбивали жителів. На руїнах Окба побудував нове місто - Ес-Сук. Зруйнована ж ним столиця є берберською Тедмеккою. Дом Гранже саме й доручив мені поїхати і спробувати видобути з-під руїн мусульманського міста Ес-Сук сліди берберської, а можливо, християнської Тадмекки.

- Зрозуміло, - пробурмотів я.

- Чудово, - сказав Моранж. - Тепер ви маєте осягнути практичний зміст, який вкладали в цю місію мої вчителі-монахи. Згадайте, що навіть після трьох років монастирського життя вони все ще сумнівалися в серйозності мого покликання. І знайшли спосіб остаточно випробувати мене і водночас поєднати державні інтереси зі своїми особистими. Одного ранку мене покликали до настоятеля, і ось що він сказав мені у присутності Дома Гранже, котрий мовчки погоджувався з ним:

- Ваша відпустка закінчується через два тижні. Поїдете до Парижа і попросите поновити вас на посаді. З набутими тут знаннями і нашою підтримкою вам буде легко вступити до Географічної служби армії. Опинившись на вулиці Гренель, ви отримаєте наші інструкції.

Мене вразила їхня довіра до моїх знань. Ставши знов капітаном Географічної служби, я зрозумів: щоденні зустрічі з Домом Гранже та його колегами давали мені усвідомити обмеженість моїх знань. Коли ж я почав спілкуватися з моїми товаришами, то збагнув, наскільки ґрунтовнішою за їхню є моя, здобута в монастирі освіта. Подробицями моєї місії мені не було чого турбуватися. Ними опікувалися в міністерстві, як тільки я дав згоду. А ініціативу я виявив, лише коли трапилася нагода. Дізнавшися, що ви вирушите з Уаргли в цю подорож, і маючи певні причини ухилитися від свого практичного завдання як дослідника, я намагався якомога більше затримати ваш від’їзд, аби приєднатися до вас. Сподіваюся, ви вже не гніваєтеся на мене.

Сутеніло. Призахідне сонце сховалося за чудовим фіолетовим серпанком. Ми були самі в цьому огромі, біля підніжжя чорних, неприступних скель. Нікого, крім нас. Нікого, нікого.

Я простяг Моранжеві руку. Він потиснув її, потім сказав:

- Якщо кілька тисяч кілометрів, що відділяють мене від миті, коли я, виконавши своє доручення, зможу, нарешті, повернутися до монастиря і там забути все, що не судилося здійснити, здавалися мені нескінченно довгими, то, дозвольте сказати вам, тепер ці кілька сотень кілометрів, які лишилися до Шіх-Салаха, видаються мені у вашому товаристві дуже короткими.

У блідому дзеркалі маленького, нерухомого джерельця відбилася, наче срібний цвяшок, зірка.

- Шіх-Салах, - пробурмотів я з безмежним смутком у серці. - Терпіння... Ми ще не дісталися туди.

Нам так і не судилося дістатися туди ніколи.

РОЗДІЛ V

НАПИС

Ударом залізного кийка Моранж відколов від чорної скелі кусок породи.

- Що це? - запитав він, простягаючи його мені.

- Базальт, - відповів я.

- Нічого цікавого? Адже ви лиш ковзнули по ньому поглядом.

- Навпаки, дуже цікаво. Але, зізнаюся, зараз мене турбує інше.

- Що саме?

- Подивіться сюди, - сказав я йому, вказуючи на захід, де на обрії, в кінці білої долини з’явилася чорна цятка.

Шоста година ранку. Сонце зійшло. Але годі було шукати його на безкрайому чистому небі. Ані подуву вітерця, ані шелесне.

Раптом один з наших верблюдів заревів. Вискочила величезна антилопа і знавісніло вдарила лобом у скелясту стіну. Вона зупинилася, очманіла, за кілька кроків від нас, тремтячи на своїх тонких ніжках.

Підійшов Бу-Джема.

- Коли ноги мохор[18] тремтять, це означає, що незабаром впаде небесне склепіння, - промурмотів він.

Моранж глянув на мене, потім почав придивлятися до чорної цятки на обрії, що збільшилася вдвічі.

- Наближається буря?

- Так, буря.

- І це вас хвилює?

Я відповів йому не відразу. Цієї миті я розмовляв з Бу-Джема, який намагався заспокоїти сполошених верблюдів.

Моранж повторив своє запитання. Я знизав плечима.

- Хвилює? Не знаю. Я ніколи не бачив бурі в Хоггарі. Але стережуся. Адже все наводить на думку, що та, яка має розпочатися, буде грізною. Втім, подивіться.

З пласкої скелі здійнявся легкий пил. У нерухомому повітрі закружляли піщинки, і швидкість цього руху, все наростаючи, ставала запаморочливою. Вона являла нам заздалегідь у мініатюрі картину того, що незабаром мало обрушитися на нас.

З різкими криками пролетіли дикі гуси. Вони летіли дуже низько, на захід.

- Втікають до Себхи-Амандгор, - сказав Бу-Джема. “Тепер не залишається жодного сумніву”, - подумав я.

Моранж подивився на мене з цікавістю.

- Що маємо робити? - запитав він.

- Негайно осідлати верблюдів, доки вони ще не зовсім ошаліли, й якнайшвидше знайти укриття на першому-ліпшому узвишші. Чи усвідомлюєте ви наше становище? Зручно було б іти річищем висохлого ручая. Але. можливо, не мине й чверті години, як зніметься буря. Менш ніж за півгодини тут рине бурхливий потік. На цей, майже непроникний грунт дощ ллє, наче вода, вилита з відра на асфальт. Ніщо не всотується, все лишається на поверхні. Втім, краще погляньте самі.

І я показав йому на десятиметровій висоті глибокі паралельні вибої на скелястій стіні - це були старі сліди ерозії.

Через годину вода досягне цього рівня. Ось відмітини, залишені минулими повенями. Мерщій у дорогу. Не можна гаяти ні хвилини.

- У дорогу, - спокійно сказав Моранж.

З великими труднощами змусили ми верблюдів стати на коліна. Коли кожен з нас виліз на свого, вони помчали алюром, який від жаху тварин ставав дедалі безладнішим.

Раптом здійнявся вітер, шалений вітер, і майже відразу здалося, що день перетворився на ніч. Небо над нашими головами вмить стало темнішим за чорні скелі узгір’я, куди ми мчали, задихаючись.

- Сходи, сходи в скелі! - крикнув я товаришам, долаючи вітер. Якщо за хвилину ми не досягнемо їх, - загинемо.

Вони не чули мене, але, озирнувшись, я побачив, що не відстали.

Моранж їхав за мною, Бу-Джема був останній. Він з дивовижною спритністю поганяв двох верблюдів, які несли наш багаж.

Сліпучий спалах розітнув темряву. Розлігся гуркіт грому, помножений відлунням у горах. І відразу залопотіли величезні гарячі краплі. Наші бурнуси, що тріпотіли під вітром за нами, вмить прилипли до тіла, і з них спливала вода.

- Врятовані! - скрикнув я несамохіть.

Ми несподівано побачили праворуч від нас посеред скелі зсув гірської породи. Це було майже прямовисне русло річки, притокою якої ми мали нещасливу думку сьогодні вранці піти. Бурхливий потік мчав там тепер з гуркотом.

Як ніколи раніше, я мав змогу оцінити незрівнянну спритність, з якою верблюди видиралися на найстрімкіші скелі. Напружуючи й витягуючи свої довжелезні ноги, впираючись у гору, що починала кришитися, вони робили те, на що, можливо, не здатні навіть піренейські мули.

Через кілька хвилин надлюдських зусиль ми нарешті опинилися у безпеці, на своєрідній базальтовій терасі, що височіла у п’ятдесяти метрах над руслом річки, у якому ми мало не залишилися. Випадок допоміг нам: позаду від нас була невелика печера. Бу-Джема спромігся завести туди верблюдів. Ми могли з порога мовчки спостерігати надзвичайне видовище, яке розгорталося перед нашими очима.

Тобі, здається, доводилося бувати в полі в Шалоні під час артилерійських стрільбищ і бачити, як од вибухів снарядів закипає вапнякова земля Марни. Наче шматки карбіду, що його в ліцеї ми кидали до чорнильниць, вона набухає, здіймається, кипить серед гуркоту вибухів. Так от, щось подібне діялось і там, але посеред пустелі, серед пітьми. Швидкість білого потоку на тлі чорного провалля усе збільшувалася, він прибував усе вище до нашого притулку. Буря не вщухала, грім гримів, і ще гучнішим за нього був гуркіт від обвалу частини скелі, яка враз, підмита водою, за кілька секунд розсипалася посеред бурхливого потоку.

Увесь цей час, годину чи дві, доки лютував потоп, ми з Моранжем, не промовляючи ні слова, стояли, схилившись над цим фантастичним котлованом, і заворожено дивилися. Дивилися невідривно з якимсь невимовним почуттям жаху, відчуваючи, як під могутніми ударами води хитається базальтова гора, де ми знайшли притулок.

Це було так прекрасно, що, гадаю, жодної хвилини ми не бажали, аби цьому велетенському кошмарові настав край.

Нарешті сяйнув промінь сонця. Лише тоді ми перезирнулися.

Моранж стиснув мою руку.

- Дякую, - сказав він просто. І, усміхаючись, додав: - Загинути отак, утопившись посеред Сахари, було б претензійно і смішно. Ваше розумне рішення дало нам змогу уникнути такого парадоксального кінця.

О! Чому тоді не зноровився його верблюд і не впав разом з ним у потік! Не було б того, що сталося згодом. Про це я думаю в хвилини розпуки. Але я казав тобі, що швидко опановую себе. Ні, ні, я не шкодую, не можу шкодувати про те, що сталося потім.

Моранж покинув мене і пішов до невеликої печери, звідки долинало задоволене мурмотіння верблюдів. Залишившися на самоті, я спостерігав за потоком, який все ще підіймався під натиском бурхливих хвиль. Дощ уже вщух. Сонце світило на небі, яке знову стало синім. Я відчув, як напрочуд швидко висихає мій одяг, що хвилину тому був абсолютно мокрий.

Чиясь рука лягла на моє плече. Моранж знову був поряд. Дивним усміхом проясніло його обличчя.

- Ходімо, - сказав він мені.

Заінтригований, я рушив за ним. Ми увійшли до печери.

Отвір, достатній, щоб крізь нього пройшли верблюди, пропускав світло. Моранж підвів мене до однієї із стін.

- Подивіться, - сказав він, не стримуючи радості.

- А що тут?

- Хіба ви не бачите?

- Бачу багато туарезьких написів, - відповів я трохи розчаровано. - Але ж я вам, здається, казав, що погано читаю тіфінагське письмо. Хіба ці написи цікавіші за ті, котрі вже не раз нам зустрічалися?

- Придивіться до них, - сказав Моранж.

У голосі його лунала така тріумфальна інтонація, що я зосередив свою увагу. Я дивився.

Це був напис, де літери розташовувалися у формі хреста. У цій пригоді він відіграє досить важливу роль, тому я накреслю його. Ось:

ї

… - Σ + - .

.

.

.

Хрест було намальовано старанно, літери досить глибоко вкарбовано в скелю. Хоч на той час я був не дуже обізнаний з наскельними написами, проте відразу зрозумів, що цей належить до сивої давнини.

Моранж розглядав знаки, радіючи дедалі більше.

Я здивовано подивився на нього.

- Що ж скажете тепер? - запитав він.

- Що ви хочете, аби я сказав? Повторюю, я не великий знавець тіфінагського письма.

- Хочете, я вам допоможу? - запропонував мій товариш.

Цей урок берберської епіграфіки видався мені після всього щойно пережитого не дуже своєчасним. Але Моранж так радів, що мені шкода було псувати йому настрій.

- Отже, - почав мій товариш цілком спокійно, наче стояв біля шкільної дошки, - у цьому написі ви помічаєте передусім те, що знаки повторюються і утворюють форму хреста. Це означає, що те саме слово повторюється двічі: знизу вгору і справа наліво. Слово має сім літер, четверта з них зображена у самому центрі композиції. Таке розташування, унікальне в тіфінагській епіграфіці, не може не привернути увагу. Але далі ще цікавіше. Тож розшифруймо.

Раз у раз помиляючись, я з допомогою Моранжа нарешті спромігся прочитати одне слово.

- Ну що, зрозуміли? - підморгуючи, запитав Моранж, коли я скінчив свою вправу.

- Нічогісінько, - відповів я трохи роздратовано. - Розібрав лише літери: а, н, т, і, н, г, а: Антінга. Такого слова, ні подібного до нього, я не зустрічав у жодній з відомих мені сахарських говірок.

Моранж потер руки. Радість його все зростала.

- Маєте рацію. Саме тому ця знахідка унікальна,

- Чому?

- Справді, нічого подібного немає ні в арабській, ні в берберській мовах.

- Отже?

- Отже, мій любий друже, перед нами слово чужої мови, написане тіфінагськими літерами.

- До якої ж мови, на вашу думку, належить це слово?

- Почнімо з того, що, як вам відомо, літери “є” у тіфінагській абетці немає. Тут вона замінена фонетичним знаком, найбільш близьким до неї: “г”. Поставте замість нього у цьому слові літеру “е”, і ви отримаєте...

- Антінеа.

- Антінеа. Чудово! Перед нами грецьке слово, відтворене мовою тіфінаг. Гадаю, що тепер ви погодитеся зі мною І визнаєте, що моя знахідка становить певний інтерес.

Того дня ми більше не поверталися до тексту. Раптом до нас долинув розпачливий, сповнений жаху крик.

Вискочивши з печери, ми побачили дивне видовище.

Хоч небо було вже зовсім чистим, потік котив свої шумливі жовтопінні хвилі, і важко було передбачити, коли вода почне спадати. Посеред цього потоку безпорадно борсалося щось дивовижне - сірувате й кволе.

Але найбільше вразило нас те, що Бу-Джема, завжди такий спокійний, кинувся, мов навіжений, через уламки скель, ніби навздогін цьому дивному клубку.

Я вхопив Моранжа за руку. Сірувата маса подала ознаки життя. З неї висунулася довга миршава шия і пролунав несамовитий розпачливий зойк тварини.

- Незграба! - вигукнув я. - Не впильнував одного з наших верблюдів. Тепер його відносить потік.

- Помиляєтеся, - сказав Моранж. - Усі наші верблюди - в печері. Той, за яким погнався Бу-Джема, не наш. Додам, що почутий нами крик жаху - то кричав не наш провідник. Бу-Джема - сміливий чамба, в нього єдина думка - привласнити безгосподарне майно, яким є верблюд, котрого зносить течія.

- Хто ж тоді кричав?

- Давайте піднімемось угору вздовж потоку шляхом, яким зараз так спритно спускається наш провідник.

І, не чекаючи відповіді, Моранж рушив скелястим, щойно потрощеним берегом.

Можна сказати, що тієї миті Моранж пішов назустріч своїй долі.

Я пробирався за ним. Надлюдських зусиль вимагало подолання тих двохсот-трьохсот метрів. Нарешті ми побачили внизу маленьку бухточку, де бурхливий потік вгамовувався.

- Погляньте, - сказав Моранж.

На хвилях у бухточці гойдалося щось темне. Опинившись на березі, ми побачили, що це тіло людини у довгому темно-синьому вбранні туарегів.

- Дайте мені руку, - сказав Моранж, - а другою спирайтеся на скелю.

Він був міцний, дуже міцний. Умить, немов граючись, Моранж витяг тіло на берег.

- Ще живий, - задоволено сказав Моранж. - Тепер треба його перенести в печеру. Тут незручно рятувати потопельника.

Він підняв тіло на свої могутні плечі.

- Дивно, як мало він важить для людини такого зросту.

Доки ми долали зворотний шлях до печери, бавовняна одежа таргійця майже висохла, однак повністю злиняла. Чоловік, якого Моранж витяг з води, був синього кольору. Коли я дав бідоласі кінву рому, він розплющив очі, здивовано поглянув на нас, потім заплющив їх знову і ледве чутно промурмотів арабською мовою фразу, зміст якої ми зрозуміли лише через кілька днів.

- Можливо, я виконав свою місіюі

- Про яку місію він говорить? - запитав я.

- Хай опритомніє, - відповів Моранж. - Відкрийте бляшанку консервів. З молодцями такої статури можна не вдаватися до запобіжних заходів, як з нашими європейськими потопельниками.

А той, кому ми врятували життя, справді був велетнем. Його обличчя, хоч і дуже худе, мало правильні риси і було майже гарним. Колір шкіри був світлим, борода - рідкувата. Сиве волосся свідчило, що йому років шістдесят.

Коли я поставив перед ним бляшанку з м’ясними консервами, в його очах промайнула жадібна радість. У бляшанці містилася порція на чотирьох добрих їдців. Він спорожнив її вмить.

- Ось, - сказав Моранж, - що значить здоровий апетит. Тепер можна сміливо розпитувати його.

Таргієць натягнув на голову й обличчя свій ритуальний синій каптур. Він, очевидно, дуже зголоднів, якщо не виконав цієї обов’язкової формальності раніше. Тепер видно було лише його очі, які дивилися на нас, - в них палало полум’я, що ставало дедалі похмурішим.

- Французькі офіцери, - нарешті пробурмотів він.

І, взявши руку Моранжа, він притис її до своїх грудей, потім підніс до уст.

Раптом у його погляді промайнув страх.

- А мій мехарі? - запитав він.

Я пояснив, що наш провідник намагається врятувати тварину. У свою чергу він розповів, як верблюд запручався, потім впав у потік; він також скотився вниз, силкуючись його затримати. Забив лоба об скелю. Кричав. Що було далі - не пам’ятає.

- Як тебе звуть? - запитав я.

- Ег-Антеуан.

- До якого племені належиш?

- До племені кель-тагат.

- Кель-тагат - раби племені кель-рела, володарів Хоггару?

- Так, - відповів він, скоса кинувши на мене погляд.

Здавалося, такі розпитування про Хоггар були йому не до вподоби.

- Кель-тагат, якщо я не помиляюсь, оселилися на південному заході Атакору[19]. Що ти робив так далеко від рідних місць, коли ми врятували тобі життя?

- Я їхав через Тіт до Ін-Салаха, - сказав він.

- Що ти мав робити в Ін-Салаху?

Він уже готовий був відповісти, та раптом ми побачили, як він затремтів. Його очі втупилися в одну точку в печері. Ми подивилися туди. Він побачив наскельний напис, який годину тому приніс таку радість Моранжеві.

- Ти знаєш, що це? - запитав той, раптом споважнівши.

Таргієць не прохопився жодним словом, але його очі

дивно заблищали.

- Тобі це відоме? - наполягав Моранж.

І додав:

- Антінеа?

- Антінеа, - повторив чоловік.

І замовк.

- Відповідай капітанові! - гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.

Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.

Ми з Моранжем обернулися.

Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.

РОЗДІЛ VI

НЕБЕЗПЕЧНИЙ САЛАТ

Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.

З самого ранку ми дуже втомилися. Тому й вирішили провести день і навіть ніч у печері, дочекавшись, коліі вода повністю спаде.

Коли я, прокинувшись, визначав на карті шлях, яким ми мали пройти вдень, до мене підійшов Моранж. Вігі був дещо розгублений.

- За три дні ми досягнемо Шіх-Салаха, - сказав я йому. - А може, й післязавтра, бо верблюди йдуть добре.

- Можливо, ми розлучимося раніше, - мовив він.

- Як це?

- Так, я трохи змінив свій маршрут і не маю наміру йти напрямки до Тіміссао. Спочатку хочу зазирнути в глиб масиву Хоггар.

Я насупив брови.

- Що це за нова ідея?

Водночас я шукав очима Ег-Антеуана, який, я це бачив, напередодні і кілька хвилин тому розмовляв з Моранжем. Він незворушно прошивав просмоленою ниткою одну з сандаль, котрі дав йому Бу-Джема, і навіть не підвів голови.

- Ось, - пояснив Моранж, ніяковіючи дедалі більше. - Цей чоловік сказав, що в багатьох печерах західного Хоггару є аналогічні написи. Ці печери розташовані неподалік шляху, яким він повертатиметься додому. Шлях веде через Тіт, Ор, через Сілет до Тіміссао, що становить менш ніж двісті кілометрів. Це майже класичний шлях[20]. Він наполовину скорочує відстань, яку мені довелося б подолати самому від Шіх-Салаха до Тіміссао, якби ми розлучилися. Бачите, це теж до певної міри причина, що спонукає мене...

- До певної міри? До дуже певної міри, - відказав я. - Отже, ваше рішення остаточне?

- Так, - відповів він.

- Коли ви маєте намір залишити мене?

- Хотів би зробити це сьогодні. Дорога, якою Ег-Антеуан йтиме до Хоггару, перетинає ту, що стелеться приблизно за чотири льє звідси. У зв’язку з цим маю до вас невелике прохання.

- Прошу.

- Дайте мені одного з ваших верблюдів, який несе багаж, бо мій супутник-таргієць втратив свого.

- Верблюд, котрий несе ваш багаж, належить вам, як і ваш мехарі, - сказав я холодно.

Кілька хвилин ми мовчали. Моранж почував себе ніяково. Я роздивлявся карту. Майже скрізь, але особливо в південному напрямі, недосліджені регіони Хоггару являли посеред забарвлених коричневим кольором уявних гір численні білі плями.

Нарешті я мовив:

- Ви даєте мені слово, що, побачивши ці славнозвісні печери, прийдете через Тіт і Сілет до Тім^ссао?

- Чому ви запитуєте про це?

- Бо, в разі, якщо ви даєте таке слово і, звичайно, якщо моє товариство вам не набридло, я супроводжуватиму вас. Зроблю гак кілометрів на двісті і вийду до Шіх-Салаха з півдня, замість того щоб прийти туди з заходу. От і все.

Моранж схвильовано подивився на мене.

- Чому ви робите це? - промурмотів він.

- Друже мій, -я так звернувся до Моранжа вперше, -любий друже, мені притаманне відчуття, яке в пустелі особливо загострюється, - відчуття небезпеки. Маленький доказ цього я дав вам учора вранці, коли розпочалася буря. З усіма вашими знаннями в галузі наскельних написів, ви, здається, не досить чітко уявляєте, що таке Хоггар і з чим ви можете там зустрітися. Припустивши це, я вважаю за краще не дозволити вам їхати самому й наражатися на певний ризик.

- У мене є провідник, - сказав він з чарівною наївністю.

Ег-Антеуан, не розгинаючись, продовжував лагодити свою сандалю.

Я наблизився до нього.

- Ти чув, що я сказав капітанові?

- Так, - спокійно відповів таргієць.

- Я його супроводжуватиму. Ми залишимо тебе в Тіті, й ти все підготуєш, щоб ми без перешкод подорожували далі. Де та місцевість, куди ти запропонував провести капітана?

- Не я пропонував йому, а він попросив мене про це, - холодно відповів таргієць. - Печери з написами - на відстані триденного шляху на південь, у горах. Спочатку путь досить важкий. Але далі він вигинається, і ви легко досягнете Тіміссао. Там чудові криниці, де напувають своїх верблюдів туареги-таїток, які приязно ставляться до французів.

- Ти добре знаєш дорогу?

Він знизав плечима. В його очах майнув погірдливий посміх.

- Я пройшов її двадцять разів, - сказав він.

- Тоді вперед!

...Ми йшли протягом двох годин. Я не перекинувся з Моранжем жодним словом. Інтуїтивно відчував, що це безумство -так зухвало вторгатися в малодосліджений, в найнебезпечніший район Сахари. Протягом двадцяти років усі змови, спрямовані на те, щоб підірвати французьку владу в колонії, виходили з цього сумнівного Хоггару. Що й казати! Я добровільно погодився на цей безумний намір. Відступу вже немає. Навіщо псувати мій жест, даючи волю поганому настрою? Врешті, слід визнати, що оборот, якого почала набувати наша подорож, подобався мені. З цієї хвилини в мене з’явилося відчуття, що ми наближаємося до чогось нечуваного, до якоїсь дивовижної пригоди. Не можна безкарно протягом місяців, років залишатися гостем пустелі. Рано чи пізно вона здобуває перевагу над вами, знищує в вас здібного офіцера, сумлінного трудівника, вбиває почуття обов’язку. Що приховується за цими таємничими скелями, в цих нетрях, які завдавали поразки найуславленішим мисливцям за таємницями?.. Ми йшли все далі й далі.

- Ви хоч певні, що цей напис являє інтерес і виправдовує наш намір? - запитав я Моранжа.

Мій товариш здригнувся. Я розумів його побоювання: чи не вирушив я з ним в дорогу супроти власного бажання. Коли ж я дав йому зрозуміти, що це не так, його сумніви розвіялися, і він заздалегідь торжествував.

- Ніколи ще, - відповів мені стримано, але в голосі його бриніла радість, - ніколи ще не знаходили грецького напису на таких широтах. Крайні точки, де їх бачили, - це південь Алжіру і Сіренаїку. Але в ХоггарІ! Зрозумійте ж. Авжеж, цей напис накреслено тіфінагськими літерами. Але ця особливість не знижує інтересу до знахідки: вона посилює його.

- Що, на вашу думку, означає це слово?

- Антінея[21] може означати лише власне ім’я, - сказав Моранж. - Кому воно належить? Визнаю, що не відаю, а що поспішаю на південь, спокусивши й вас, означає, що сподіваюсь знайти додаткові відомості. Його етимологія? Існує не одне, а може, й тридцять тлумачень. Подумайте про те, що тіфінагська абетка далека від грецької, і це породжує ще більше гіпотез. Хочете, я ознайомлю вас з кількома?

- Дуже прошу.

- Отже, перша: ’άντί і ναξ, жіноча постать на носовій частині корабля, - таке пояснення до вподоби Гаффарелю та моєму шановному вчителеві Берліу. Це можна застосувати й до скульптурних зображень на носі кораблів. (Існує технічний термін, якого не можу пригадати, хоч бийте мене сто п’ятдесят разів)[22].

Далі: ’άντίηά, що слід розділити на ’άντ і ναόξ, “та, що стоїть перед ναόξ” (храмом, тобто перед вівтарем, отже, жриця). Таке тлумачення захопило б Жірара й Ренана.

Наступна версія: ’άντίνεα складається з ’άντί і γεος, тобто “новий”, що може означати дві речі: або “та, що протиставлена молодій”, тобто, “стара”, або “та, що є ворогом нового” або “ворогом молодості”.

Існує ще одне значення слова ’άντί: “замість”, але воно ускладнює розуміння сказаного вище. Крім того дієслово νεώ має чотири значення: “іти”, “текти”, “прясти” чи “ткати” й “нагромаджувати”. Є й інші тлумачення. Візьміть до уваги, що в моєму розпорядженні на комфортабельному горбі мого мехарі немає ні великого словника Етьєнна, ні лексичного - Пассова, Папа або Лідделла-Скотта. Це свідчить, друже мій, якою відносною наукою є епіграфіка і як вона залежить від відкриття нового тексту, котрий суперечить попереднім даним, хоч і не з примхи епіграфістів та їхніх особистих концепцій Всесвіту[23].

- Це до певної міри й моя думка, - сказав я. - Але мене дивує, що, ставлячись так скептично до своєї мети, ви, не вагаючись, наражаєтеся на ризик, який може бути неабияким.

Моранж блідо всміхнувся.

- Я не тлумачу, друже мій, а колекціоную. Дом Гранже володіє знаннями, потрібними для висновків, яких він дійде на підставі того матеріалу, який я йому привезу, і котрі я сам через недостатню обізнаність неспроможний зробити. Я хотів трохи розважитись. Даруйте мені.

Цієї миті на одному з верблюдів, котрий віз вантаж, розв’язався слабо закріплений ремінь, і частина вантажу, перехилившись, упала.

Ег-Антеуан зліз зі свого верблюда й заходився допомагати Бу-Джема виправити становище.

Коли вони скінчили, я під’їхав до Бу-Джема.

- На наступній зупинці треба буде міцніше прив’язати ремені на верблюдах. Їм доведеться йти в гори.

Провідник здивовано подивився на мене. Досі я вважав зайвим тримати його в курсі наших нових задумів. Але мені здавалося, що Ег-Антеуан знав про них.

- Пане лейтенанте, шлях від Білої Долини до Шіх-Салаха не гористий, - сказав чамба.

- Ми підемо далі не Білою Долиною, а спустимося на південь через Хоггар, - зазначив я.

- Через Хоггар? - промурмотів він. - Але...

- Що “але”?

- Я не знаю дороги.

- Нас поведе Ег-Антеуан.

- Ег-Антеуан?!

Я дивився на Бу-Джема, що приглушено назвав це ім’я. Він втупив у таргійця погляд, у якому змішалися подив і жах.

Верблюд Ег-Антеуана йшов на десять метрів попереду, поряд з мехарі Моранжа. Чоловіки перемовлялися. Я зрозумів, що Моранж розпитує Ег-Антеуана про дивовижні написи. Але ми були не так далеко, щоб вони не чули наших слів.

Я знову подивився на нашого провідника й побачив, як він зблід.

- Що таке, Бу-Джема, що таке? - тихо запитав я.

- Не тут, пане лейтенанте, не тут, - прошепотів він. Його зуби клацали. Він додав, наче видихнувши:

- Не тут. Увечері, на зупинці, коли сяде сонце й він молитиметься, повернувшися обличчям на схід, поклич мене. Я тобі скажу... Але не тут. Він розмовляє, але слухає нас. Іди. Доганяй капітана.

- Щось нове, - промурмотів я і натиснув ногою на шию мого мехарі, щоб приєднатися до Моранжа.

Була приблизно п’ята година вечора, коли Ег-Антеуан, який їхав попереду, зупинився.

- Це тут, - сказав він, спускаючись на землю.

Місцевість була похмура, але мальовнича. Зліва від нас фантастична гранітна стіна врізалася сірим гребенем у червоне небо. Цю стіну з верху до низу розтинали звивисті коридори, мабуть, тисячу футів заввишки і такі вузькі, що три верблюди навряд чи змогли б пройти в ряд.

- Це тут, - повторив таргієць.

Перед нами на заході, у світлі призахідного сонця простяглася бліда стрічка шляху, який ми мали залишити. Біла Долина, дорога на Шіх-Салах, надійні стоянки, розвідані джерела... А з другого боку - ця чорна стіна на тлі фіолетового неба, цей похмурий коридор.

Я подивився на Моранжа.

- Зупинімося, - сказав він просто. - Ег-Антеуан радить нам поповнити запас води.

За спільною згодою ми вирішили, перш ніж вирушимо в гори, провести ніч тут.

Із темного заглиблення скелі, де било джерельце, каскадом спадала вода; поряд - кілька кущів та рослин. Спутані верблюди почали об’їдати листя.

Бу-Джема розклав на великому пласкому камені наш похідний посуд: виделки, олив’яні тарілки. Відкрита ним бляшанка консервів стояла поряд з салатом, який він назбирав на вологих берегах джерельця. Нервові рухи, якими Бу-Джема розкладав усе це на скелі, свідчили про те, що він хвилювався.

Передаючи мені тарілку, він нахилився і, вказуючи рукою на похмурий темний коридор, яким ми мали йти, прошепотів:

- Блед-ель-коуф!

- Що він каже? - запитав Моранж, зацікавившись його жестом.

- Блед-ель-коуф. Це країна жаху. Так араби називають Хоггар.

Бу-Джема повернувся й сів осторонь на своє місце. Зігнувшись, він почав їсти листя салату, яке залишив для себе.

Ег-Антеуан сидів непорушно.

Раптом таргієць підвівся. Сонце на заході було схоже на червоний недогарок. Ми побачили, як Ег-Антеуан наблизився до джерела, розстелив на землі свій синій бурнус і став навколішки.

- Не думав, що туареги так шанують мусульманські звичаї, - сказав Моранж.

- Я теж, - промовив я задумливо. Мене хвилювало інше. - Бу-Джема, - покликав я і водночас дивився на Ег-Антеуана.

Поринувши в свою молитву, обличчям на схід, він відверто не звертав на мене уваги. Коли він розпластався на землі, я гукнув ще голосніше:

- Бу-Джема, ходімо зі мною до мого мехарі, мені треба взяти дещо в сідельній кобурі.

Ег-Антеуан, усе ще навколішках, так само поволі, неквапом бурмотів свою молитву.

Бу-Джема не поворухнувся.

У відповідь я почув лише глухий стогін.

Ми з Моранжем скочили на ноги й підбігли до нашого провідника. Ег-Антеуан вмить опинився поряд з нами.

Із заплющеними очима і вже холодними кінцівками чамба хрипів у обіймах Моранжа. Я взяв одну його руку, Ег-Антеуан - другу. Кожен з нас намагався зрозуміти, що сталося...

Раптом схопився Ег-Антеуан. Він помітив на землі перекинутий гнутий казанок, що його перед тим араб тримав на колінах. Вхопивши його, почав уважно розглядати одне за одним кілька листочків салату, які там ще залишилися; раптом він хрипло зойкнув.

- Маєш, - пробурмотів Моранж, - тепер цей збожеволів!

Не зводячи очей з Ег-Антеуана, я побачив, як він побіг до каменя, де був наш обід. За хвилину повернувся до нас, тримаючи тарілку з салатом, якого ми ще не їли.

Узявши з казанка Бу-Джема один світло-зелений листок, соковитий, широкий, він порівняв його з тими, що були в наших тарілках.

- Афалеле! - сказав він спокійно.

Ми з Моранжем здригнулися - отже, це була афалеле, фалестез, як її називають араби в Сахарі, жахлива рослина, котра заподіяла смерть, швидше й вірніше, ніж зброя туарегів, частині експедиції Флаттерса.

Ен-Антеуан випростався. Його високий чорний силует вимальовувався на небі, що зненацька стало блідо-бузковим. Він дивився на нас.

А ми метушилися біля бідолахи провідника.

- Афалеле, - повторив таргієць, похитавши головою.

Бу-Джема помер серед ночі, не опритомнівши.

РОЗДІЛ VII

КРАЇНА ЖАХУ

- Варто зазначити, - сказав Моранж, - що наша експедиція, від самої Уаргли позбавлена пригод, тепер обіцяє стати цікавішою.

Він промовив це, підводячись з колін після молитви над могилою, яку ми насилу вирили й куди поклали тіло провідника.

Я не вірю в бога. Але коли щось і може вплинути на вашу силу, хоч би якою вона була, - силу зла чи добра, світла чи темряви, - то це молитва, яку прошепотіла така людина.

Два дні ми їхали, пробираючись крізь дивовижний хаос чорних скель, оточені ніби місячним, таким диким він був, краєвидом. Було чути лише гуркіт каміння, що перекочувалося під ногами верблюдів і падало в провалля, справляючи враження вибухів.

Справді, дивний похід. Протягом перших годин я намагався за допомогою компаса визначити напрямок нашого руху. Але незабаром усе переплуталося: безперечно, ми припустилися помилки - не врахували крок верблюдів. Я заховав планшет з компасом до сідельної кобури. Тепер ми покладалися лише на Ег-Антеуана, якого не мали змоги контролювати, і єдине, що залишалося - це довіряти йому.

Він їхав попереду, Моранж - за ним. Я був позаду. Перед моїми очима щоразу поставали найдивніші зразки вулканічної гірської породи. Але ці речі мене більше не цікавили. Я був захоплений іншим. Безумство Моранжа оволоділо й мною. Якби мій супутник сказав: “Те, що ми робимо, - безглуздя, повернімося назад, до відомих джерел, повернімося”, - то я відповів би йому тепер: “Ви вільні. Я йтиму далі”.

Надвечір наступного дня ми опинилися біля підніжжя чорної скелі, порізані відроги якої здіймалися на дві тисячі метрів над нашими головами. Це був величезний, похмурий бастіон, наче вежа феодального замку, який неправдоподібно чітко вимальовувався на тлі жовтогарячого неба.

Тут було джерело, оточене кількома деревами, що трапилися нам вперше, відколи ми заглибилися в гори Хоггару.

Біля нього стояла купка людей. Їхні верблюди марно шукали якоїсь поживи.

Побачивши нас, люди згуртувалися для оборони.

Ег-Антеуан, повернувшись до нас, пояснив:

- Туареги-еггалі.

І попрямував до них.

Ці вродливі еггалі були на зріст найвищими з туарегів, яких я будь-коли зустрічав. Вони з несподіваною послужливістю відійшли від джерела, поступаючись нам місцем. Ег-Антеуан сказав їм кілька слів. Вони оглядали нас, Моранжа й мене, з особливою зацікавленістю, що межувала з переляком, у всякому разі з повагою.

Я був здивований такою чемністю, а також тим, що старший із них відмовився прийняти від мене невеличкий дарунок, який я витяг із сідельної кобури. Здавалося, він уникає мого погляду.

Коли люди від’їхали, я висловив Ег-Антеуану свій подив. Адже їхня поведінка суперечила моїм враженням від попередніх зустрічей з жителями Сахари.

- Вони розмовляли з тобою шанобливо, навіть з острахом, - сказав я йому. - Але ж плем’я еггалі належить до високого роду. А кель-тагат, що, ти казав, з нього походиш, - це плем’я рабів.

У похмурих очах Ег-Антеуана промайнула усмішка.

- Це так, - мовив він.

- Тоді чому ж?

- Бо я сказав їм, що їду разом з тобою і капітаном на Гору Духів.

Ег-Антеуан повів рукою в бік чорної гори.

- Вони злякалися. Всі туареги Хоггару бояться Гори Духів. Ти бачив, щойно я вимовив цю назву, вони накивали п’ятами.

- Ти ведеш нас до Гори Духів? - запитав Моранж.

- Авжеж, - відповів таргієць. -Саме там є написи, про які я казав тобі.

- Ти не попередив нас про це.

- Навіщо? Туареги бояться ілгінен - духів з рогами й хвостами, вкритих шерстю, які вбивають тварин і насилають правець на людей. Але я знаю, що румі[24] не бояться їх і навіть глузують з цих страхів.

- А ти, - сказав я, - ти таргієць і не боїшся ілгінен?

Ег-Антеуан показав мені мішечок з червоної шкіри, причеплений до разка білого намиста на його грудях.

- У мене є амулет, - відповів він поважно, - його благословив сам вельмишановний Сіді-Мусса. До того ж я з вами. Ви врятували мені життя. Ви хотіли побачити написи. Нехай справдиться воля Аллаха.

Сказавши це, він присів навпочіпки, витяг свою довгу очеретяну люльку з мідною накривкою й почав статечно курити.

- Усе це стає дуже дивним, - промурмотів Моранж, наближаючись до мене.

- Не перебільшуйте, - озвався я. - Ви так само добре, як і я, пригадуєте те місце, де Барт розповідає про свою подорож до Ідінен - Гори Духів туарегів-аджерів. Ця місцевість мала таку недобру славу, що жоден таргієць не наважувався супроводити його. Однак він повернувся.

- Звичайно, повернувся, - промовив мій товариш, - але спочатку заблукав. Без води й харчів, він помер би з голоду і спраги, тому довелося розтяти собі вену й напитися крові. Така перспектива мало приваблює мене.

Я стенув плечима: зрештою це не я був винний в тому, що ми опинилися тут.

Моранж зрозумів мій жест і вирішив вибачитися.

- Втім, мені було б цікаво, - провадив він з дещо вдаваною веселістю, - познайомитися з цими духами й перевірити дані Помпоніуса Мела, який знав про них і поселив їх у горах туарегів. Він називає їх ежіпанами, блем’єнами, гамфазантами, сатирами... “Гамфазанти, - пише він, - голі; блем’єни - безголові, в них обличчя на грудях; у сатирів - нічого людського, крім лиця. Ежіпани, кажуть, мають звичайний вигляд”. Сатири, ежіпани... справді, хіба не дивно, що цими грецькими іменами названо місцевих поганських духів? Повірте, ми натрапили на дуже цікавий слід; я переконаний, що Антінея - ключ до надзвичайних відкриттів.

- Цитьте, - сказав я йому, приклавши палець до вуст, - прислухайтесь.

Довкола нас у вечірніх сутінках, що насувалися, народжувалися дивні звуки. Вони були схожими на хрускіт, який супроводжувався протяжними й розпачливими, жалібними стогонами, що відлунювались у навколишніх ущелинах. Здавалося, ніби вся чорна гора зненацька застугоніла.

Ми подивилися на Ег-Антеуана. Він незворушно і далі курив свою люльку.

- Ілгінен пробуджуються, - кинув він.

Моранж мовчки прислухався. Він, безперечно, так само, як і я, розумів, що ці звуки - хрускіт перегрітих скель, каміння, ціла низка фізичних явищ; згадалася співуча статуя Мемнона.... І все ж цей несподіваний концерт не міг не вплинути гнітюче на наші збуджені нерви.

Мені пригадалася остання фраза бідолашного Бу-Джема.

- Країна жаху, - прошепотів він тоді ледве чутним голосом.

І Моранж повторив те саме:

- Країна жаху.

Дивний концерт припинився, коли на небі з’явилися перші зірки. Глибоко схвильовану дивилися ми, як спалахували вони одна за одною, крихітні блідо-голубі вогники. Цієї трагічної миті зірки єднали нас, самотніх, приречених, загублених, з нашими братами на вищих широтах, з тими, хто в цей час у містах, вже освітлених сяйвом електричних ламп, шалено ринувся в обійми своїх несамовитих пристрастей і куцих розваг.

Шет-Ахадх есса хетізенет

Матередіре д-Ерредіеаот,

Матесексек д-Ессекаот,

Мателахарх д-Еллерхаот

Еттане діенен, барад тіт-енніт аблтет.

Це співав Ег-Антеуан протяжно, гортанним голосом, який лунав урочисто й тужливо в тиші, що запала.

Я торкнувся руки таргійця. Він кивнув на сузір’я, що мерехтіло на небосхилі.

- Волосожар, - прошепотів я Моранжеві, вказуючи на сім блідих зірок.

Ег-Антеуан тим самим монотонним голосом знову заспівав тужливу пісню:

У ночі семеро дочок:

Матередіре і Ерредіеаот,

Матесексек і Ессекаот,

Мателахарх і Еллерхаот,

А сьома - це хлопець, що втратив око.

Раптом мене охопило почуття тривоги. Я схопив таргійця за руку, коли він утретє почав монотонно бурмотіти свій рефрен.

- Ми скоро будемо в печері з написами? - різко запитав я.

Подивившись на мене, він, як завжди, спокійно відповів:

- Ми вже біля неї.

- Біля неї? Чого ж ти чекаєш і не показуєш її нам?

- Щоб ви цього зажадали від мене, - досить зухвало відповів він.

Моранж зірвався на ноги.

- Печера, печера там?

- Вона там, - повторив неквапом Ег-Антеуан, підводячись.

- Веди нас до печери.

- Моранже, - сказав я, раптом стривожившися, - западає ніч. Ми нічого не побачимо. І, можливо, до неї ще далеко.

- Відціль п’ятдесят кроків, не більше, - промовив Ег-Антеуан, - у ній повно сухої трави. Її можна запалити, й капітан усе побачить, як удень.

- Ходімо, - повторив мій товариш.

- А верблюди? - наважився я ще раз утримати його.

- Вони спутані, - сказав Ег-Антеуан, - і там ми будемо недовго.

Він уже прямував до чорної гори. Моранж, що аж тремтів від хвилювання, рушив за ним. Я теж пішов, відчуваючи з тієї миті глибоку тривогу. В скронях гупало. “Я не боюся, - повторював я собі, - присягаюся, що це не страх”.

Ні, справді це був не страх. А проте яке дивне запаморочення! Мла застеляла очі. У вухах гуло. Я знову чув голос Ег-Антеуана, але підсилений, надзвичайно гучний і водночас глухий, дуже глухий:

У ночі семеро дочок...

І мені здавалося, що гори відлунюють, безмежно повторюють цей зловісний останній рядок:

А сьома - це хлопець, що втратив око.

- Це тут, - сказав таргіець.

Ми побачили в скелі чорну діру. Схилившись, Ег-Антеуан проліз у неї. Ми - за ним. Усередині панувала темрява.

Блимнуло жовте світло - це Ег-Антеуан викресав вогонь і підпалив купу трави біля входу. Спочатку ми не могли нічого розгледіти. Очі засліплював дим.

Ег-Антеуан залишився збоку біля отвору печери. Він сів і почав спокійніше, ніж завжди, пахкати своєю люлькою, пускаючи клуби диму.

Над травою, охопленою полум’ям, замерехтіло світло. Я мигцем глянув на Моранжа. Він, як мені здалося, був дуже блідим. Упершись обома руками в стіну, намагався розшифрувати знаки, які я ледве бачив.

І все ж я запримітив, що в нього тремтіли руки.

“Чортзна-що, може, йому, як і мені, млосно?” - міркував я, відчуваючи, як стає дедалі важче зібратися з думками.

Я почув, як голосно він гукнув, здається, до Ег-Антеуана:

- Відсунься вбік. Нехай надходить повітря. Як димно!

Він усе читав, читав.

Раптом знов пролунав його голос, але невиразно. Мені здалося, що дим поглинув і звуки.

- Антінея... Нарешті... Антінея... Але це не вирізьблене на камені... знаки накреслено охрою. І менш, ніж десять, а може, й п’ять років тому... О!..

Обхопивши голову руками, він голосно крикнув:

- Це містифікація. Трагічна містифікація! Я глузливо всміхнувся.

- Та годі, не нервуйте.

Він схопив мене за руку й затряс її. Я бачив його очі - вирячені від жаху й подиву.

- Ви збожеволіли? - заревів він мені просто в лице.

- Не кричіть так голосно, - сказав я усміхаючись.

Він знову подивився на мене й, приголомшений, сів навпроти на камінь. Ег-Антеуан так само непорушно курив біля отвору до печери. В темряві видно було, як миготів червоний вогник його люльки.

- Божевільний! Божевільний! - повторив Моранж, голос якого, здавалося, став глухішим.

Раптом він схилився над багаттям, котре високо здіймало свої останні, яскраві язики. Вихопивши одну травину, ще не зачеплену вогнем, почав уважно розглядати її, потім зареготав і жбурнув у полум’я.

- О! О! Вона дуже гарна!

Хитаючись, він підійшов до Ег-Антеуана і показав на вогонь.

- Коноплі, га! Гашиш, гашиш! О! О! Дуже гарна рослина!

- Вона дуже гарна, - повторив я, вибухнувши сміхом.

Ег-Антеуан погодився, промовисто всміхнувшись. Вогонь догорав, освітлюючи його запнуте обличчя, і виблискував у його страшних темних очах.

Минула хвилина, й Моранж зненацька схопив таргійця за руку.

- Я теж хочу закурити, - сказав він, - дай мені твою люльку.

Привид незворушно простяг моєму товаришеві те, що той просив.

- Ага, це європейська люлька...

- Європейська люлька, - повторив я, стаючи дедалі веселішим.

- З ініціалом “М.”... Ніби навмисне: “М.”, капітан Моранж.

- Капітан Массон, - спокійно виправив Ег-Антеуан.

- Капітан Массон, - повторили ми з Моранжем.

І знову засміялися.

- Ха-ха-ха! Капітан Массон... Полковник Флаттерс... Криниця Гарама. Його вбили, щоб відібрати люльку, цю люльку. Це Сегеїр-бен-Шейх убив капітана Массона.

- Це справді Сегеїр-бен-Шейх, - спокійно і байдуже промовив таргієць.

- Капітан Массон разом з полковником Флаттерсом залишили валку, щоб розвідати джерело, - сказав Моранж регочучи.

- І тоді туареги напали на них, - додав я, весело сміючись.

- Один таргієць з Хоггару схопив за вуздечку коня капітана Массона, -додав Моранж.

- Сегеїр-бен-Шейх тримав коня полковника Флаттерса, - докинув Ег-Антеуан.

- Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблеку від Сегеїр-бен-Шейха, - провадив далі я.

- Капітан Массон вихоплює револьвера, стріляє в Сегеїр-бен-Шейха і відбиває три пальці на його лівій руці, - сказав Моранж.

- Але Сегеїр-бен-Шейх ударом шаблі розтинає череп капітанові Массону... - спокійно закінчує Ег-Антеуан.

Сказавши ці слова, він стиха задоволено усміхнувся. Його освітлювало полум’я, що вгасало. Ми бачили кінець його лискучої чорної люльки, яку він тримав лівою рукою. Лише один, два пальці були на цій руці. Досі я не помічав цієї деталі.

Моранж також звернув на неї увагу, бо, голосно засміявшися, промовив:

- Отже, ти розтяв йому череп і пограбував його, взявши люльку. Браво, Сегеїр-бен-Шейх!

Сегеїр-бен-Шейх не відповідає. Однак помітно, що він дуже вдоволений. Курить. Заледве розрізняю риси його обличчя. Полум’я блідне й гасне. Ніколи в житті я не сміявся так, як цього вечора. Моранж також, я цього певен. Він уже, мабуть, забуде свій монастир. І все це тому, що Сегеїр-бен-Шейх украв люльку в капітана Массона. Чи варто після цього вірити в релігійне покликання?

До того ж ця клята пісня. А сьома - це хлопець, який втратив око. Безглуздіших слів не вигадати. Ах, це справді кумедно: ось ми четверо в цьому підземеллі. Четверо? Що я кажу? П’ятеро, шестеро, семеро, восьмер... Почувайте себе вільно, друзі. Ага, їх більше нема. Нарешті я дізнаюся, як виглядають тутешні духи - гамфазанти, блем’єни... Моранж каже, що в блем’єнів обличчя на грудях. Той, хто вхопив мене в обійми, безумовно, не блем’єн. Ось він виносить мене. І Моранжа теж. Я не хочу, щоб Моранжа забули тут...

Його не забули: бачу, його висадили на верблюда, який іде попереду того, до якого прив’язаний я. Добре зробили, що прив’язали мене, інакше скотився б, це точно. Ці духи насправді не такі вже й злі чортяки. Але який довгий цей шлях! Мені хочеться випростатися. Спати! Ми щойно пройшли довгим коридором, потім опинилися просто неба. А ось знову нескінченний коридор, де нема чим дихати. І знову зірки... Скільки ще триватиме ця безглузда подорож?

Бач, вогники. Може, це зірки? Ні, точно, вогники. А ось сходи. Слово честі, це сходи у скелях. Як вилізуть верблюди?.. Але це вже не верблюд, мене несе людина. Чоловік в білому, не гамфазант, не блем’єн. Моранж, мабуть, ошелешений своїми фальшивими історичними висновками, повторюю, абсолютно фальшивими. Відчайдушний Моранж! Аби тільки гамфазант не скинув його на цих сходах, яким нема кінця-краю. На стелі щось блимає. Так, так, це лампа, мідна лампа, як у Барбушів у Тунісі. Знову нічого не видно. Але тепер мені байдуже, я лежу; тепер можу спати. Який недоладний день! О! Панове, запевняю вас, не варто зв’язувати мене, я не маю жодного бажання погуляти на бульварах.

І знову темрява. Кроки віддаляються. Тиша. Лише на мить. Десь поряд з нами балакають. Що вони кажуть?.. Ні, неймовірно! Цей металевий звук, цей голос. Знаєте, що він вигукує, цей голос, знаєте, що він вигукує із таким, здається, звичним наголосом? Отже, він вигукує:

- Робіть ставки, панове! Робіть ставки! У банку десять тисяч луїдорів. Робіть ставки, панове!

Зрештою, я в Хоггарі чи деінде, хай йому біс?

РОЗДІЛ VIII

ПРОБУДЖЕННЯ У ХОГГАРІ

Уже стояв білий день, коли я розплющив очі. І відразу ж подумав про Моранжа. Я не бачив його, але чув, що він недалеко від мене, чув його здивовані вигуки.

Я покликав його, і він прибіг.

- Вони вас, отже, не зв’язали? - запитав я в нього.

- Перепрошую. Зв’язали, але погано, і я звільнився.

- Ви могли б і мене розв’язати, - зауважив я похмуро.

- Навіщо мав вас будити? Я гадав, що, як прокинетеся, відразу покличете мене. Ось бачите, це дуже просто. Підводячись, я захитався. Моранж усміхнувся.

- Навіть якби ми цілу ніч курили й пиячили, в нас не було б такого жалюгідного вигляду, як оце зараз, - сказав він. - Але ж який мерзотник отой Ег-Антеуан зі своїм гашишем.

- Сегеїр-бен-Шейх, - виправив я і потер рукою чоло. - Де ми?

- Любий друже, - відповів Моранж. - Відколи я прокинувся від цього дивовижного кошмару, що розпочався в цій задимленій печері і тривав на сходах з канделябрами з “Тисячі й однієї ночі”, я раз у раз стикаюся з несподіванками, які мене приголомшують. Озирніться краще довкола себе.

Я протер очі, подивився. І схопив свого товариша за руку.

- Моранже, - заблагав я, - скажіть, що ми і далі снимо.

Ми перебували в круглій залі діаметром приблизно п’ятдесят футів і такій само заввишки, освітленій величезним вікном, за яким ясніла небесна блакить.

З коротким веселим щебетом ширяли ластівки.

Підлога, ввігнуті стіни, стеля були з мармуру якогось особливого виду, наче з прожилками порфіру, прикрашеного дивовижним металом, світлішим за золото і темнішим за срібло, на той час зволоженим вранішнім повітрям, що линуло крізь відчинене вікно.

Заточуючись, я підійшов до нього, приваблений свіжим вітерцем і світлом, які розвіювали сон, і сперся на балюстраду.

Не втримався від захопленого вигуку. Я стояв на своєрідному балконі, витесаному в скелі, що завис над прірвою. Наді мною - блакить неба, внизу - гірські шпилі, які утворювали суцільне, непорушне пасмо. А якихось п’ятдесят метрів нижче моїм очам відкрився справжнісінький земний рай. Там був сад. Пальми повільно похитували своїми великими вітами, немов охороняючи оазис біля свого підніжжя, скупчення малих дерев - мигдалевих, лимонних, помаранчевих та багатьох інших порід, яких я й не знаю. Широкий голубий потік живильним водоспадом вливався в чарівне озеро, вода якого вражала своєю прозорістю. Великі птахи кружляли над цим зеленим оазисом. Рожевою плямою стояв фламінго, А гори, здіймаючи в небо свої вкриті снігом вершини, оточували кільцем цей чудовий краєвид.

Голубий потік, зелені пальми, золоті фрукти й отой казковий сніг на вершинах - все це, овіяне якимсь неземним повітрям, було таким чистим і прекрасним, що моя вбога людська природа довго не витримала цього. Я схилив голову на балюстраду, теж вкриту цим божественним снігом, і заплакав, як дитя.

Моранж також нагадував дитину. Але, прокинувшись раніше, він, звичайно, мав час роздивитися деталі цього фантастичного ансамблю, який так вразив мене.

Поклавши руку на моє плече, він змусив мене повернутися до зали.

- Ви ще нічого не бачили, - сказав він. - Дивіться, дивіться.

- Моранже, Моранже!

- Ну що, друже мій, що я можу вдіяти?

Я завважив, що дивна зала мебльована, даруйте, на європейський кшталт. Щоправда, тут і там було чимало туарезьких круглих шкіряних, строкато пофарбованих подушок, покривал з Гафси, килимів з Каїра. Портьєра, яку я відсунув тремтячою рукою, була з Карамані. Крізь прочинені двері було видно бібліотеку, повну книжок. На стінах висіло багато репродукцій шедеврів античного мистецтва. Нарешті, там стояв стіл, завалений неймовірною кількістю паперів, брошур, книжок. Я не повірив своїм очам, побачивши свіжий номер “Археологічного вісника”.

Я дивився на Моранжа, він дивився на мене; і раптом ми обидва вибухнули сміхом, божевільним сміхом, який стрясав нас з добру хвилину.

- Не знаю, - спромігся нарешті вимовити Моранж, - чи ми будь-коли шкодуватимемо з приводу цієї невеличкої екскурсії до Хоггару. Погодьтеся, що вона сповнена несподіванок. Цей таємничий провідник, котрий приспав нас, щоб позбавити незручностей, пов’язаних з подорожжю на верблюді, й дав змогу, ніде правди діти, зазнати насолоди від куріння гашишу; ця фантастична нічна подорож і на завершення - ця печера якогось Нуреддіна, котрий, мабуть, здобув класичну освіту в Еколь нормаль - слово честі, найурівноваженіша людина може з’їхати з глузду.

- Справді, що ви думаєте з цього приводу?

- Що я думаю, мій бідний друже? Те, що й ви самі можете думати про те. Нічого не розумію, нічогісінько. Те, що ви люб’язно називаєте моєю ерудицією, звітрилось. Хіба може бути інакше? Це життя троглодитів спантеличує мене. Пліній розповідає про тубільців, які жили у печерах на віддалі семиденного шляху на південний захід від країни амантів і дванадцятиденного на захід від великої Сірти. Геродот також пише про те, що гараманти на своїх колісницях, запряжених кіньми, полювали на ефіопів, жителів печер. Та, зрештою, ми в Хоггарі, в самому серці таргійського краю, і жоден з найвідоміших авторів ніколи навіть не натякав, що туареги живуть у печерах. Дювейр’є категоричний щодо цього. І скажіть, будь ласка, що це за печера, обладнана як робочий кабінет, де на стінах репродукції Венери Медицейської та Аполлона? Кажу вам, можна збожеволіти, є від чого збожеволіти.

І Моранж, впавши на диван, знову зареготав.

- Дивіться, - сказав я йому, - латина.

Мене зацікавили аркушики, розкидані на робочому столі, що стояв посеред зали. Моранж узяв їх у мене з рук і почав жадібно розглядати. Його обличчя виражало безмежний подив.

- Щодалі, то краще, мій друже! Хтось, спираючись на численні тексти, пише тут дисертацію про острови Горгон[25]. “De gorgonum insulis”. Медуза, за його висновками, була дикою лівійкою і жила поблизу озера Трітонів, тепер Шотт Мельхрір, а Персей... Ах!

Голос Моранжа зрадив його. Тієї ж миті в залі пролунав пронизливий тонкий голос:

- Прошу вас, пане, облиште мої папери. Я обернувся на новоприбулого.

Одна з портьєр відхилилася, пропустивши дивну особу. Хоч ми змирилися з найбезглуздішими випадковостями, ця поява перевершувала все, що можна було собі уявити.

На порозі зали стояв маленький чоловічок з лисим черепом, жовтим, загостреним обличчям, наполовину схованим під величезними зеленими окулярами, і маленькою сивою борідкою. Сорочки не було видно, а на вишневій маніжці вирізнялася краватка солідних розмірів. Білі панталони були широкими, типу матроських. Червоні шкіряні пантофлі без закаблука й підбора являли єдину східну деталь його вбрання.

Він досить хвалькувато носив почесну відзнаку діяча народної освіти.

Чоловічок зібрав докупи аркуші, які випали з рук ошелешеного Моранжа, перелічив їх і склав у певному порядку, потім сердито зиркнув на нас і подзвонив у мідний дзвінок.

Портьєра знову відхилилася. Увійшов білий таргієць[26] величезного зросту. Мені здалося, що я пізнав у ньому одного з духів печери.

- Ферраджі, чому цих панів привели до бібліотеки? - запитав з обуренням маленький діяч народної освіти.

Таргієць шанобливо вклонився.

- Сегеїр-бен-Шейх повернувся раніше, ніж його чекали, сіді[27], - відповів він, - і бальзамувальники вчора ввечері ще не впоралися зі своїми обов’язками. Цих привели сюди тимчасово, - закінчив він, вказуючи на нас.

- Гаразд, можеш іти, - сказав роздратовано маленький чоловічок.

Ферраджі позадкував до дверей. На порозі він зупинився й додав:

- Я тебе покличу, сіді, коли буде накрито на стіл.

- Гаразд, іди.

І чоловічок в зелених окулярах, сівши до столу, почав гарячково порпатися в паперах.

Не знаю чому, але цієї миті мене охопила шалена лють. Я підійшов до нього.

- Мосьє, - сказав я, - ми з моїм товаришем не знаємо ні де ми, ні хто ви. Судячи з того, що ви носите одну з найпочесніших відзнак нашої країни, бачимо лише, що ви француз. Ви, зі свого боку, могли зробити аналогічний висновок, - додав я, вказуючи на вузьку червону орденську стрічку на моїй білій блузі.

Він подивився на мене здивовано й зневажливо.

- І що з того, мосьє?

- А те, мосьє, що негр, який щойно вийшов звідси, назвав одне ім’я, Сегеїр-бен-Шейх, ім’я розбійника, ім’я бандита, одного з вбивць полковника Флаттерса. Чи відома вам ця деталь, мосьє?

Маленький чоловічок холодно подивився на мене й знизав плечима.

- Звісно. Але чому ви вважаєте, що мене це обходить?

- Як! - загорлав я, не тямлячи себе. - Хто ж ви тоді?

- Мосьє, - сказав дідок, звертаючись з кумедною гідністю до Моранжа, - ви були свідком нечемної поведінки вашого супутника. Тут я у себе вдома й не дозволю...

- Вибачте моєму товаришеві, мосьє, - сказав Моранж, наближаючись. - Він не вчений, як ви. Молодий лейтенант, гаряча голова. І, втім, ви маєте зрозуміти, що в нього, як і в мене, є підстави для занепокоєння.

Мене вкрай обурили такі напрочуд догідливі слова Моранжа. Але, подивившись на нього, побачив у його погляді стільки ж іронії, як і подиву.

- Знаю, що більшість офіцерів грубіяни, - пробурмотів дідок, - але це не причина...

- Я теж лише офіцер, мосьє, - все догідливіше провадив Моранж, - і якщо я будь-коли страждав від інтелектуальної відсталості, спричиненої цим становищем, то, слово честі, це було щойно, коли я переглядав, перепрошую за нескромність, сторінки вашої наукової праці, присвячені захоплюючій історії Горгони за Проклесом Карфагенським, цитованим Павзанієм.

Вираз подиву кумедно розтяг риси обличчя старого. Він поспіхом протер свої окуляри.

- Що? - скрикнув він нарешті.

- Дуже прикро, - незворушно вів далі Моранж, - що ми не маємо у своєму розпорядженні цікавого трактату, присвяченого пекучому питанню, про яке йдеться у Статіуса Себозуса, не знаємо, що Пліній і...

- Вам знайомий Статіус Себозус?

- І що мій учитель, географ Берліу...

- Ви знали Берліу, ви були його учнем? - розгублено промурмотів старий з почесною відзнакою.

- Мав честь, - тепер уже холодно відповів Моранж.

- Але ж тоді, мосьє... але ж тоді ви мали чути, ви в курсі проблеми Атлантиди?

- Мені справді знайомі праці Ланьйо, Плуа, Арбуа з Жюбенвіля, - крижаним тоном відповів Моранж.

- О господи, - хвилювання маленького чоловічка досягло апогея, - мосьє, мій капітане, який я щасливий, щиро перепрошую вас!

Тієї миті портьєра знову відхилилася і з’явився Ферраджі.

- Сіді, вони звеліли сказати вам, що коли ви негайно не прийдете, то почнуть без вас.

- Іду, йду, Ферраджі. Скажи, що ми йдемо. О, панове, якби я міг передбачити... Але це так незвичайно, офіцер, котрий знає Проклеса з Карфагена, Арбуа з Жюбенвіля. Але дозвольте представитись: мосьє Етьєн Ле Меж, доцент університету.

- Капітан Моранж, - відрекомендувався мій супутник.

Я також назвав себе:

- Лейтенант де Сент-Аві. Авжеж, мосьє, я можу легко переплутати Арбуа з Карфагена з Проклесом із Жюбенвіля. З часом я заповню ці прогалини. А зараз я хотів би знати, де мій супутник і я перебуваємо, чи вільні ми, чи чиясь таємна скла тримає нас тут. Здається, що ви, мосьє, почуваєте себе досить певно, як удома, і зможете просвітити нас щодо цього питання, яке я малодушно вважаю головним.

Ле Меж подивився на мене, і якась гидлива посмішка викривила його вуста. Він розтулив рота... Тієї ж миті пролунав дзвінок.

- Незабаром, панове, я розповім вам, поясню. Але зараз, бачите, слід поспішати. Це час сніданку, і наші співтрапезники, чекаючи на нас, починають нетерпеливитись.

- Наші співтрапезники?

- їх двоє, - пояснив Ле Меж. - Ми втрьох - європейські пожильці цієї оселі, постійні пожильці, - вважав він за потрібне додати з усміхом, який бентежив. - Двоє диваків, панове, з якими ви, безумовно, намагатиметесь якомога менше спілкуватись. Один з них - духовна особа, обмежена, хоч і протестант. Другий - людина, що збилася з пуття, старий дурень.

- Дозвольте, - сказав я - мабуть, це його голос чув я останньої ночі. Він метав банк, напевне, з вами й пастором?

Ле Меж ображено замахав руками.

- Що це вам, мосьє, на думку спало? Зі мною! Він грає з туарегами. Він навчив їх всіх можливих ігор. Це він так настирно дзвонив, щоб ми не барилися. Тепер пів на десяту, й зала, де грають у карти, відчиняється о десятій. Ходімте швидше. Гадаю, ви, мабуть, не проти’того, щоб поснідати.

- Авжеж, не відмовимося, - відповів Моранж.

Ми рушили за Ле Межем довгим звивистим коридором зі східцями на кожному кроці. Довкола було темно. Але через певні проміжки у маленьких нішах, витесаних у скелі, блимали рожеві світильники й курильниці. Збадьорюючі східні пахощі духмяніли в темряві й були ніжним контрастом з холодним подихом засніжених вершин.

Час від часу нам зустрічався білий таргієць, мовчазний, незворушний привид, і ми чули, як позаду нас стихає клацання його сандаль.

Ле Меж зупинився перед дверима, закутими в той самий блідий метал, який привернув мою увагу на стінах бібліотеки, відчинив їх і відійшов убік, щоб пропустити нас уперед.

Хоч зала, до якої ми увійшли, була мало подібна до європейських їдалень, багато з яких мені доводилося бачити, останні могли б позаздрити їй. Як і бібліотеку, її виповнювало світло, що линуло з великого вікна. Я зрозумів, що воно виходило назовні, тоді як вікно бібліотеки - в сад, розташований посеред гірського пасма.

В кімнаті не було ні столу, ні тих варварських меблів, що їх називають стільцями, зате - безліч дерев’яних позолочених сервантів, схожих на венеціанські, сила-силенна килимів приглушених і м’яких тонів, туарезьких чи туніських подушок. Посередині лежав величезний килим, а на ньому у посудинах наитоншого плетіння поміж срібних кухлів і мідних тазів з пахучою водою був такий сніданок, що сам його вигляд викликав дитячу радість.

Підійшовши ближче, Ле Меж представив нас двом чоловікам, які вже сиділи на килимі.

- Мосьє Спардек, - сказав він, і цієї простої фрази було досить, аби я зрозумів, як наш чічероне зневажає високі титули, що ними пишається людство.

Преподобний Спардек з Манчестера церемонно привітав нас і попросив дозволу не знімати свого циліндра з широкими крисами. Це був стриманий і розважливий, високий на зріст худорлявий чоловік. Він їв з якоюсь сумною єлейністю, але надміру.

- Пан Біловський, - сказав Ле Меж, відрекомендувавши другого чоловіка.

- Граф Казимир Біловський, гетьман Житомирський, - уточнив він дуже привітно й встав, щоб подати нам руку.

Я відразу ж відчув щиру симпатію до гетьмана Житомирського, що являв собою досконалий взірець старого красеня. Проділ посередині поділяв його волосся шоколадного кольору (згодом я довідався, що гетьман фарбує свою чуприну). В нього були чудові, так само шоколадні бакенбарди “а ля Франц-Йосиф”. Ніс був червонуватий, але надзвичайно тонко вирізьблений, аристократичний, руки - гарної форми. Я намагався визначити час, коли було модним вбрання графа - темно-зелений костюм з жовтими вилогами й величезною срібною зіркою ордена вищого ступеня, оздобленою блакитною емаллю. Згадка про портрет герцога де Морні наштовхнула мене на думку, що це був 1860 або 1862 рік. Подальша розповідь покаже, що я не дуже й помилився.

Граф посадив мене поруч з собою. Перше, що він запитав, - чи докуповую я до п’яти.

- Це залежить від натхнення, - відповів я.

- Добре сказано. Після 1866 року я більше не став, лю на п’ять. Заприсягнувся. Був гріх. Якось у Валевського йшла пекельна гра. Докуповую до п’яти. Програю, звичайно. Інший має чотири. “Ідіот”, - кричить мені барон де Шо-Гізе, який понтував на моєму табло на запаморочливі суми. Бабах, жбурляю йому в голову пляшку шампанського. Він нахиляється, і пляшка влучає у маршала Вайяна. Видовище! Все влаштовується, бо ми обидва були франкмасонами. Імператор звелів мені заприсягтися, що більше не докуповуватиму до п’яти. І я додержую своєї обіцянки. Але бувають моменти, коли це дуже важко.

Він меланхолійно додав:

- Випийте трохи цього Хоггару 1880 року. Чудова марка. Це я, лейтенанте, навчив місцевих жителів пити виноградний сік. Вино з пальмового листя, хоч би як добре воно не перебродило, коли його довго витримують, втрачає смак.

Воно було міцне, це вино Хоггар 1880 року. Ми пили його з широких срібних келихів. Воно було свіжим, як рейнське, сухим, як вино з Ермітажу. І раптом нагадало португальські вина - солодкі, фруктові. Одне слово, кажу тобі, чудесне вино.

Це вино скроплювало найвишуканіший сніданок. Справді, мало м’яса, але чудові прянощі. Багато пирогів, млинців з медом, ароматизованих оладок на кислому молоці з фініками. На великих позолочених срібних тацях і в керамічних мисках і кошиках лежали фрукти, гори фруктів, фіг, фініків, фісташок, гранат, абрикосів, величезні виноградні грона, ще більші за ті, під якими згиналися плечі іудейських пророків у Ханаанській землі, важкі кавуни, розрізані навпіл, з вологою рожевою м’якоттю, всипаною чорним насінням.

Я насилу закінчував куштувати один з цих чудових солодких фруктів, коли Ле Меж підвівся.

- Ходімте, панове, - сказав він, звертаючись до Моранжа й до мене.

- Залиште якнайшвидше цього старого базіку, - прошепотів мені гетьман Житомирський. - Зараз почнеться партія в “trente et quarante”[28]. Ви таке побачите! Це буде грандіозніше, ніж у Кори Перл.

- Панове, - холодно повторив Ле Меж.

Ми пішли за ним. Коли знову опинилися в бібліотеці, він сказав мені:

- Мосьє, ви щойно запитували про те, яка таємна сила тримає вас тут. У вашому тоні звучала погроза, і я б відмовився відповісти, якби не ваш друг, ерудиція якого дасть йому змогу краще, ніж вам, зрозуміти значення того, що я скажу.

Промовивши це, він розсунув запону на стіні, й ми побачили шафу, повну книжок. Він узяв одну з них.

- Ви обидва, - провадив далі Ле Меж, - перебуваєте під владою жінки. Ця жінка - цариця, султанша, абсолютна володарка Хоггару - Антінея. Не підстрибуйте, пане Моранж, - зараз ви зрозумієте усе.

І, відкривши книжку, він прочитав таку фразу:

- “Перш ніж дійдемо до суті, мушу вас попередити: не дивуйтеся, почувши, що я даю варварам грецькі імена”.

- Що це за книжка? - прошепотів Моранж, блідість якого мене вжахнула.

- Ця книжка, - неквапом, зважуючи кожне слово і тріумфуючи, відповів Ле Меж, - один з найвизначніших, найблискучіших, найскладніших діалогів Платона, це “Крітій, чи Атлантида”.

- “Крітій”? Але цей діалог не завершений, - промурмотів Моранж.

- Він не завершений у Франції, в Європі, скрізь, - сказав Ле Меж. - А тут завершений. Перевірте цей примірник.

- Але ж який зв’язок, який зв’язок, -повторював Моранж, поспіхом гортаючи рукопис, - який зв’язок між цим, здається, повним, так, так, завершеним діалогом і цією жінкою, Антінеєю? Чому він належить їй?

- Тому, - спокійно відповів чоловічок, - що це її книжка, це її родовід, розумієте? Тому, що ця книжка засвідчує її дивовижну генеалогію, тому, що вона...

- Тому, що вона?.. - повторив Моранж.

- Тому, що вона онука Нептуна, останній нащадок атлантів.

РОЗДІЛ IX

АТЛАНТИДА

Ле Меж переможно дивився на Моранжа. Було очевидно, що він звертався лише до нього, вважаючи тільки його гідним своїх відкриттів.

- Їх було багато, мосьє, - сказав він, - тих французьких офіцерів чи іноземців, яких привела сюди примха Антінеї. Ви перший, кому я роблю честь своєю розповіддю. Бо ви учень Берліу, а я так багато завдячую пам’яті цього видатного вченого, що, мабуть, віддам йому шану, поділившись з одним з його учнів, наважуюсь сказати, унікальними наслідками моїх незвичайних досліджень.

Він подзвонив. З’явився Ферраджі.

- Кави для цих панів, - наказав Ле Меж.

Він простяг нам шкатулку, розмальовану яскравими барвами, де було повно єгипетських сигарет.

- Я ніколи не курю, - пояснив він, - але Антінея іноді заходить сюди. Це її сигарети. Прошу, панове.

Я завжди відчував відразу до цього жовтого тютюну, який викликає в перукаря з вулиці Мішодьєр ілюзію, ніби й він смакує розкоші східних пристрастей. Однак цей сорт мускусних сигарет все ж вабив мене. До того ж мій запас “Капораль” уже давно вичерпався.

- Мосьє, - сказав мені Ле Меж, - ось добірка “Ві парізьєн”, погортайте її, якщо вона вас цікавить, а я тим часом поговорю з вашим другом.

- Мосьє, - відповів я досить різко, - я справді не був учнем Берліу. Але дозвольте хоча б послухати вашу розмову: сподіваюся, вона не буде для мене нецікавою.

- Як вам завгодно, - сказав старий.

Ми зручно вмостилися. Ле Меж сів до столу, стягнув свої манжети й почав такими словами.

- Панове, хоч як я не переконаний у потребі бути об’єктивним ученим, мені важко повністю відмежувати свою власну долю від історії останньої представниці роду Кліто й Нептуна. Це й тішить мене, і засмучує.

Я - жертва своїх власних вчинків. Ще з дитинства захоплювався історичними науками, які зазнали у XIX столітті бурхливого розвитку. Я визначив свій шлях. І пішов ним всупереч усім і проти всіх.

Саме так, всупереч усім і проти всіх. Не володіючи іншими засобами, крім вміння працювати і особистих здібностей, я, витримавши конкурс 1880 року, був прийнятий доцентом історії та географії. Це був важкий конкурс. Серед тринадцяти допущених - люди, котрі згодом прославилися: Жюліан, Буржуа, Ауербах... Я не проти моїх колег, які тепер досягли вершин, діставши офіційне визнання. Із співчуттям ставлюся до їхніх творів і прикрих помилок, спричинених браком документації: вони легко компенсували б неприємності, пов’язані з моєю університетською діяльністю, і викликали б радість, змішану з іронією, якби я вже давно не вищився над тим, щоб задовольняти власне честолюбство.

Я познайомився з Берліу, будучи викладачем ліцею в Ліоні, і почав жадібно вивчати його праці з історії Африки. Тоді в мене народилася ідея дуже оригінальної докторської дисертації: провести паралель між Кахеною, берберською героїнею VII століття, яка боролася проти арабських завойовників, і Жанною д’Арк, французькою героїнею, котра воювала проти англійських окупантів. Я запропонував філологічному факультетові в Парижі тему: “Жанна д’Арк і туареги”. Це просте формулювання викликало в колах науковців загальне обурення і навіть безглуздий сміх. Друзі обережно попереджали мене. Але я відмовлявся вірити їм. Та одного дня мені довелося капітулювати. Мене запросив ректор і, виявивши інтерес до стану мого здоров’я, що мене здивувало, нарешті запитав, чи не хотів би я взяти дворічну відпустку із збереженням половини утримання. Я з обуренням відмовився. Ректор не наполягав, але через два тижні рішенням міністерства мене без жодних формальностей перевели до одного з найнезначніших, найвіддаленіших ліцеїв Франції, у Мон-де-Марсан.

Можете уявити, як це образило мене, і пробачите, що я повів розпусне життя. Та й що робити в провінції, як не їсти й пити? Я удався до того й іншого. Моя платня розтанула... Гусячі паштети, бекаси, вина. Наслідки не забарилися: не минуло й року, як мої суглоби почали тріщати, наче погано змащені маточини коліс велосипеда, на якому довго їхали курним шляхом. Жорстокий напад подагри прикував мене до ліжка. Добре, що в цьому благословенному краї ліки - поряд з недугою. Я поїхав на канікулах до Дакса, щоб розчинити ці маленькі болючі кристали.

Найняв кімнату на березі Адуру, на променаді Купальників. Моє господарство вела одна моторна жінка, яка обслуговувала також одного літнього чоловіка, судового слідчого на пенсії і голову Товариства Роже-Дюко з сумнівною науковою репутацією, де об’єднувалися вчені, котрі з дивовижною некомпетентністю докладали зусиль задля вивчення наихимерніших питань. Одного дня я через дощ залишився вдома. Та жіночка завзято чистила мідну клямку дверей, послуговуючись пастою “тріполі”, яку накладала на клаптик паперу й терла, терла... Незвичний вигляд цього паперу зацікавив мене. Я придивився. “Боже мій! Де ви взяли цей аркуш?” Вона схвильовано відповіла: “В мого пожильця. Там їх повно. Я видерла цей аркуш із зошита”. - “Ось вам десять франків, і принесіть мені цього зошита”, - мовив я.

За чверть години вона повернулася із зошитом. На щастя, в ньому бракувало лиш однієї сторінки, якою вона натирала мої двері. Цей рукопис, цей зошит, знаєте чим був? Нічим іншим, як “Подорожжю до Атлантиди” міфографа Діоніса Мілетського, цитованою Діодором, і втрату якої, я часто чув це, оплакував Берліу[29].

Цей безцінний документ містив численні цитати з “Крітія”. Він відтворював найістотніше зі славнозвісного діалогу, єдиний у світі примірник якого ви щойно тримали в руках. У ньому було незаперечно зазначено місце розташування укріпленого замку атлантів і обстоювалася думка, що той не опустився на морське дно, як вважає сучасна наука і уявляють боязкі захисники гіпотези про існування Атлантиди. Цей замок розташовується у центральному мазійському масиві. Ви знаєте, вже немає сумніву, що мазіси Геродота - це племена імошаг, тобто туареги. Отже, рукопис Діонісія з очевидністю ототожнює мазісів, які реально існували, з атлантами, котрих вважають легендарними.

Діонісій повідомляє, що центральна частина Атлантиди, колиска й резиденція династії Нептуна, не тільки не затонула під час катастрофи, про яку розповів Платон і яка поглинула решту острова Атлантида, а відповідає Хоггарові таргійському, і що в цьому Хоггарі, принаймні за його часів, ще існувала благородна династія Нептуна.

Історики Атлантиди вважають, що катастрофа повністю або частково знищила цю чудову країну за дев’ять тисяч років до християнської ери. Якщо Діонісій Мілетський писав два тисячоліття тому, що за його часів династія Нептунового роду ще видавала закони, то ви зрозумієте ідею, яка народилася в мене: те, що існувало дев’ять тисяч років, може проіснувати й одинадцять тисяч. Відтоді я бачив лише одну мету: встановити контакт з можливими нащадками атлантів. І я мав підстави для таких міркувань: якщо вони втратили свою колишню велич і нічого не знають про своє блискуче минуле, то я маю розкрити їм таємницю їхнього чудового родоводу.

Цілком зрозуміло також, що я не став розповідати про свої наміри університетському начальству. Клопотатися про допомогу чи принаймні дозвіл, знаючи їхнє ставлення до мене, означало б, і це напевне, ризикувати потрапити до божевільні. Отже, мобілізувавши свої скромні кошти, я сів на корабель і таємно вирушив до Орану. Першого жовтня я прибув до Їн-Салаха. Вільно простягшися під пальмою оазису, я розкошував, уявляючи, як у цей час розлючений директор ліцею у Мон-де-Марсані, ледве втримуючи перед дверима порожнього класу двадцять горластих капосних хлопчаків, телеграфує в усі кінці в пошуках свого викладача історії.

Ле Меж замовк і кинув на нас переможний погляд.

Повинен визнати, я поступився гідністю і не приділяв уваги тому, що його розповідь була призначена виключно Моранжеві.

- Перепрошую, мосьє, але ваша розповідь зацікавила мене більше, ніж я міг сподіватися. Та ви знаєте, що мені багато чого бракує, аби вас зрозуміти. Ви сказали про династію Нептуна, Що це за династія, що з неї, на вашу думку, походить Антінея? Яка її роль в історії Атлантиди?

Ле Меж, підморгнувши Моранжеві, поблажливо всміхнувся. Той сидів похмурий і мовчазний, спершися підборіддям на руку, а ліктем на коліно, і слухав.

- За мене вам відповість Платон, - промовив професор.

І додав з невимовним жалем:

- Невже це можливо, щоб ви ніколи не чули про початок “Крітія?”

Він узяв зі столу рукопис, вигляд якого так збентежив Моранжа, надів окуляри й почав читати. Можна було б сказати, що магія Платонового слова розворушила, перемінила цього чудернацького старого чоловіка.

“Кинувши жереб, боги поділили між собою землю, одні отримали більшу країну, інші меншу. Сталося так, що Нептун, діставши острів Атлантиду, поселив там своїх дітей від смертної. Це було неподалік моря, в долині, розташованій в центрі острова, як запевняють, у його найгарнішій і найродючішій частині. Приблизно за шістсот футів від цієї долини посеред острова здіймалася гора. Там жив Евенор, один з перших людей, що оселилися на острові і працювали на землі, та його дружина Левкіппа. В них народилася донька Кліто. Вона ще була дівчинкою, коли батьки померли, і Нептун, закохавшись, одружився з нею. Він перетворив гору, де вона жила, на фортецю, ізолювавши її від решти острова. Обніс фортецю поясами укріплень - трьома ровами з водою і двома земляними валами, що чергувалися: одні з них були меншими, інші більшими. Вали оточували острів колом на однаковій віддалі від центру...” Ле Меж перервав читання.

- Це вам нічого не нагадує? - запитав він.

Я подивився на Моранжа, який поринув у глибокі роздуми.

- Отже, це вам нічого не нагадує? - уїдливо повторив професор.

- Моранже, Моранже, - заговорив я, - згадайте нашу вчорашню подорож: піднімаючись, ми пройшли два коридори, перш ніж потрапити на цю гору... “Рови з водою і земляні вали...” Два коридори - два земляні вали.

- Кхе! Кхе! - озвався Ле Меж.

Він усміхнувся, поглядаючи на мене. Я зрозумів, що означає цей його усміх: “Може, він не такий бовдур, як я гадав?”

Моранж насилу заговорив.

- Та чую, добре чую... Три рови з водою... Але ж, пане, ви припускаєте у своєму поясненні, дотепність якого я не заперечую. Ви вважаєте достовірною гіпотезу про існування Сахарського моря!

- Я припускаю це і доводжу, - роздратовано відказав старий, різко вдаривши кулаком по письмовому столі. - Мені добре відомо, що Шірмер та інші виступили проти неї. Знаю це краще за вас. Я все знаю, пане. Можу вам довести. Але зроблю це пізніше. А сьогодні ввечері за обідом ви пригощатиметеся смачною рибою і потім скажете мені, чи ця риба, виловлена в озері, яке ви бачили з цього вікна, нагадує риб, котрі водяться у прісній воді.

- Зрозумійте ж, - вів далі він уже спокійніше, - помиляються ті люди, які, розмірковуючи про Атлантиду, вважають, що внаслідок катаклізму затонув весь чудесний острів. Всі вони вірили, що його поглинула морська безодня. Але острів не опустився, а піднявся. Нові землі виринули з атлантичних хвиль. Пустеля з’явилася на місці моря. Себхи, солончаки, озера Тритонів, піщані сірти[30] - все це жалюгідні сліди рухливих хвиль, на яких ішли колись флоти підкорювати Аттіку. Пісок краще за воду поглинає цивілізацію. Сьогодні від прекрасного острова, квітучого й зеленого посеред моря, відкритого усім вітрам, лишився тільки цей скелястий масив. У гірській долині, ізольованій від усього живого світу, зберігся лише цей чудовий оазис, що біля ваших ніг, з його червоними плодами й водоспадом, блакитним озером - цими священними свідками золотої доби, яка зникла. Прибувши сюди вчора ввечері, ви перетнули п’ять поясів укріплень- три рови, де колись плавали триреми та які згодом попересихали, і два земляних вали, у яких вирито коридор - його ви проминули на спинах верблюдів. Єдине, що після велетенської катастрофи нагадує про колишню велич і блиск, - це гора, де Нептун тримав свою кохану Кліто, дочку Евенора й Левкіппи, матір Атласа, тисячолітню праматір Антінеї, володарки, в залежність до якої ви потрапили назавжди.

- Мосьє, - сказав Моранж з найвишуканішою чемністю, - мабуть, цілком природне занепокоєння спонукає нас довідатись, які мотиви й мета цієї залежності. Але зверніть увагу на те, з якого боку цікавлять мене ваші одкровення: йдеться не про мої особисті інтереси. Цими днями я натрапив у двох печерах на тіфінагський напис “Антінея”. Мій товариш може засвідчити, що я вважав це ім’я грецьким. Тепер, завдяки вам і божественному Платону, я розумію: не слід дивуватися, почувши, що варварка має грецьке ім’я. Але, міркуючи про його етимологію, я не менш розгублений. Чи можете ви просвітити мене щодо цього?

- Звичайно, мосьє, - відповів Ле Меж, - я згоден. Як уже казав вам, ви не перший цікавитесь цим питанням. Більшість дослідників, котрих я бачив тут протягом десяти років, були так само заінтриговані цим грецьким ім’ям, відтвореним тіфінагською мовою. Я навіть склав досить точний каталог цих написів і печер, де вони зустрічаються. Всі, чи майже всі, супроводжуються словами: Антінея. Тут починаються її володіння. Я сам наказав відновити вохрою ті з них, які почали стиратися. Але повернуся до того, що казав вам раніше. Ніхто з європейців, принаджених сюди цією епіграфічною таємницею, потрапивши до палацу Антінеї, більше не цікавився цією етимологією. Їм відразу на думку спадало зовсім інше. Щодо цього можна було б багато чого сказати: як мало важать насправді для вчених суто наукові інтереси і як швидко вони жертвують ними заради буденних справ, пов’язаних, наприклад, з їхнім життям.

- Якщо не заперечуєте, ми повернемося до цього іншим разом, - з чарівною люб’язністю промовив Моранж.

- Мосьє, цей відступ викликаний єдиною метою: довести, що я не вважаю вас одним з тих недостойних вчених. Ви справді зацікавилися коренями імені Антінея, та й ще перш ніж запитати, хто та жінка, яка має таке ім’я, або ж чому ви й ваш друг стали її полоненими.

Я пильно подивився на старого. Але він говорив цілком поважно.

“Тим краще для тебе, - подумав я. - Інакше я швидко викинув би тебе через вікно там іронізувати собі на втіху. Закон земного тяжіння, мабуть, і тут, у Хоггарі, їлає силу”.

- Мосьє, вперше побачивши ім’я Антінея, ви, безумовно, побудували кілька етимологічних гіпотез. Чи не будете ласкаві ознайомити мене з ними?

- Охоче, - сказав Моранж.

І дуже спокійно перелічив ті етимології, про які я вже говорив.

Чоловік у вишневій маніжці потер долоні.

- Чудово, - сказав він задоволено. - Дуже добре, .принаймні як на ті обмежені знання в галузі елліністики, якими ви володієте. Але все це нісенітниця, архінісенітниця.

- Саме тому я й запитую вас, бо бере сумнів, - лагідно промовив Моранж.

- Не мучитиму вас більше, - сказав Ле Меж. - Слово “Антінея” складається ось з чого: “ті” - це берберський артикль жіночого роду, який є варварським втручанням в слово суто грецьке. Ми знаємо чимало прикладів такої мішанини. Візьміть хоча б слово “Тіпаса”, назву північноафриканського міста, що розшифровується як “ціла” і складається з “ті” і “ναπ”. У даному разі “тінея” означає “нова” від “ті” та “εα”.

- А префікс “ан”? - спитав Моранж.

- Мабуть, я втомився, шановний пане, - кинув Ле Меж, - розповідаючи вам упродовж години про “Крітія”, що наслідки такі нікчемні? Хіба не зрозуміло, що сам префікс “ан” не означає нічого? Ви погодитесь, коли я вам скажу, що в даному разі ми маємо справу з дуже цікавою апокопою[31]. Слід читати не “ан”, а “атлан”. “Атл” зникло внаслідок апокопи; “ан” залишилося. Резюмую: слово “Антінея” можна розкласти на частини: πο - νεα - ’ατλ - Αν. Звідси й випливає його значення - “нова Атланта”.

Я глянув на Моранжа. Він був безмежно здивований. Берберський префікс “ті” його буквально приголомшив.

- Чи мали ви нагоду перевірити цю хитромудру гіпотезу, мосьє? - запитав він оговтавшись.

- Вам варто лише подивитись на ці кілька книжок, - зневажливо промовив Ле Меж.

Він відкрив одну за одною п’ять, десять, двадцять стінних шаф. Перед нашими очима постала предивна бібліотека.

- Усе, усе, тут є усе, - пробурмотів Моранж з жахом і захопленням.

- Принаймні все те, що варте уваги, - сказав Ле Меж. -Усі великі твори, загибель яких оплакує сучасний вчений світ.

- І як вони опинилися тут?

- Любий пане, як ви засмучуєте мене. Я покладався на вашу обізнаність. Отже, ви забули те місце, де Пліній Старший пише про Карфагенську бібліотеку й нагромаджені там скарби. Коли 146 року місто впало під ударами цього пройдисвіта Сціпіона, те збіговисько неймовірних невігласів під назвою римський Сенат виявило до цих багатств свою глибоку зневагу. Сталося так, що цю чудову спадщину зібрав Мастанабал і передав її своїм синам та онукам: Хімпсалу, Юбі І, Юбі II, чоловікові прекрасної Клеопатри Селени, дочці великої Клеопатри і Марка Антонія. У Клеопатри Селени народилася донька, яка вийшла заміж за короля атлантів. Отже, Антінея, дочка Нептуна, має серед своїх пращурів безсмертну царицю Єгипту. Таким чином, завдяки її правам на спадщину, рештки Карфагенської бібліотеки, збагачені творами бібліотеки Александрійської, - перед вами.

Наука втікає від людини. І коли остання споруджувала ті потворні псевдонаукові Вавілонські башти - Берлін, Лондон, Париж, наука віддалилася у цей пустельний край Хоггар. Вони можуть вигадувати там свої гіпотези, що грунтуються на думці про загибель таємничих античних творів, але ці твори не загинули. Вони тут. Тут книжки іудейські, халдейські, ассірійські. Тут чудові єгипетські легенди, які надихали Солона, Геродота й Платона. Тут грецькі міфи, твори африканських магів, індуських мрійників, одне слово, всі скарби, відсутність яких перетворює сучасні дисертації на нікчемну писанину. Повірте мені, він добре помстився, цей скромний, непомітний університетський викладач, якого мали за божевільного, зневажали. Я жив, живу, житиму, регочучи з їхньої фальшивої, неповноцінної ерудиції. І коли помру, помилка, викликана осторогою Нептуна, підказаною ревнощами, який відгородив свою кохану Кліто від усього світу, ця помилка, повторюю, пануватиме як повновладна володарка над їхніми жалюгідними писаннями.

- Мосьє, -сказав Моранж розважливо, -ви твердите про вплив Єгипту на місцеву цивілізацію. З причин, які, можливо, колись принагідно поясню, хотів би отримати докази такого зв’язку.

- Хай вас це не турбує, - відповів Ле Меж. Тоді настала моя черга.

- Лише два слова, мосьє, - сказав я різко. - Не буду приховувати від вас того, що ці історичні дискусії здаються мені абсолютно несвоєчасними. Не моя вина, що у вас були неприємності в університеті і ви сьогодні не в Колеж де Франс чи ще десь. У даний момент мене цікавить лише одна річ: знати, що ми тут робимо, що роблю тут я. Значно більше, ніж грецька чи берберська етимологія її імені, мене турбує, чого від мене хоче ця дама, Антінея. Мій товариш бажає довідатися про її зв’язки з Стародавнім Єгиптом, це чудово. Щодо мене, я дуже хочу знати про її стосунки з алжірським урядом і арабськими установами.

Ле Меж проникливо засміявся.

- Я дам відповідь, яка задовольнить вас обох, - сказав він.

І додав:

- Ідіть за мною. Настав час, аби ви знали все.

РОЗДІЛ X

ЗАЛА З ЧЕРВОНОГО МАРМУРУ

Ми йшли за Ле Межем, знову проминаючи нескінченні коридори й сходи.

- У цьому лабіринті втрачаєш усяку орієнтацію, - прошепотів я Моранжеві.

- Передусім втрачаєш здоровий глузд, - тихо відповів мій супутник. - Цей старий безумець, звичайно, великий учений. Але тільки Бог знає, до чого він веде. Втім, він пообіцяв, що ми дізнаємося про все.

Ле Меж зупинився перед важкими темними дверима, суцільно інкрустованими дивними знаками. Упоравшись із замком, він відчинив їх.

- Панове, заходьте, будь ласка, - сказав він.

Холодне повітря вдарило нам в обличчя. В залі, до якої ми увійшли, була температура, наче в печері.

Темрява не давала змоги визначити її розміри. Освітлення було навмисне обмежене, його випромінювали дванадцять величезних мідних ламп у вигляді колон, що стояли на підлозі, виблискуючи червоним полум’ям. Коли ми увійшли, протяг з коридора заколихав це полум’я, і хвилину довкола нас кружляли наші збільшені й химерно деформовані тіла. Потім вітер ущух і полум’я, вирівнявшись, знову пронизало пітьму нерухомими червоними язиками.

Ці дванадцять велетенських світильників (кожен приблизно три метри заввишки) утворювали щось подібне до корони, діаметром принаймні п’ятдесят футів. Посередині цієї корони я побачив темний пагорок, помережаний мерехтливими червоними відблисками. Наблизившись, розгледів іскристе джерело. Його холодна вода підтримувала згадувану температуру.

У тій самій центральній скелі, звідки струменіло й дзюрчало темне джерело, були витесані великі сидіння, заставлені шовковими подушками. Дванадцять кадильниць посеред корони з червоних світильників утворювали другий вінець вдвічі меншого діаметра. У темряві не було видно диму, що здіймався до склепіння, але породжена’ ним млість,, свіжість і шум води пробуджували у душі єдине бажання - залишитися тут назавжди.

Ле Меж посадив нас у центрі зали, в ці циклопічні крісла. Сам умостився між нами.

- Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви, - сказав він.

Я зауважив, що він говорив тихо, наче в храмі.

Справді, наші очі поволі призвичаїлися до того червоного світла. Лише внутрішня частина величезної зали була освітлена.

Усе склепіння потопало в темряві, й висоту його важко було уявити. Я невиразно побачив над нашими головами велику золоту люстру, що, як і все довкола, мінилася темно-червоними полисками. Але ніщо не давало змоги визначити довжину ланцюга, що звисав з темної стелі.

Мармурова підлога мала таку фактуру і була так відполірована, що високі лампи віддзеркалювалися в ній.

Ця зала, повторюю, була круглою, являла собою правильне коло, у центрі якого містився фонтан. Ми сиділи, повернувшися до нього спинами.

Отже, перед нами були заокруглені внутрішні стіни. Невдовзі ми прикипіли до них очима. Особливими робила їх ціла низка темних ніш, котрі зливалися в чорну смугу, що обривалася перед нами дверима, крізь які ми увійшли, а позаду нас сягала інших дверей, чорної діри, як мені здалося в темряві, коли я обернувся. Я налічив між першими і другими дверима шістдесят ніш, отже, загалом сто двадцять. Кожна з них мала три метри заввишки і метр завширшки. В кожній стояло щось подібне до футляра, звуженого донизу і закритого лише в спідній частині. Мені здалося, що в кожному з цих футлярів, крім двох, навпроти мене, я розпізнаю блискучу постать, безперечно постать людини, наче статуї з дуже ясної бронзи. У вигині кола, що був переді мною, я налічив тридцять таких дивних статуй.

Що то були за статуї? Я хотів подивитися й підвівся.

Рука Ле Межа лягла мені на плече.

- Зараз, - пробурмотів він тихо. - Зараз.

Професор утупив погляд у двері, крізь які ми увійшлидо зали і за котрими почулися кроки, що наближалися. Двері тихо відчинилися, пропустивши трьох білих туарегів. Двоє з них несли на плечах якийсь довгий пакунок, третій, здавалося, був їхнім начальником. За його наказом вони поклали пакунок на підлогу й вийняли з однієї з ніш згадуваний мною довгастий футляр, такий. само, які були в інших нішах.

- Можете наблизитися, панове, - сказав Ле Меж.

Жестом він звелів трьом туарегам відступити на кілька кроків.

- Ви щойно просили мене, - заговорив Ле Меж, звертаючись до Моранжа, - дати вам доказ єгипетських впливів на цю країну. Але спочатку що ви думаєте про цю скриню?

Промовивши це, він вказав на футляр, витягнутий слугами з ніші і покладений на підлогу.

Моранж глухо скрикнув.

Перед нами була одна з тих скринь, де зберігаються мумії. Те саме блискуче дерево, ті самі барвисті написи, з тією лише різницею, що ієрогліфи було замінено на1 тіфінагські літери. Навіть сама їх форма - вузька внизу і ширша зверху - переконувала нас у цьому.

Я вже казав про те, що спідня частина цього великого футляра була закрита, - це надавало йому вигляду прямокутного сабо.

Ле Меж став навколішки й закріпив на чільному боці скрині прямокутний білий картон, велику етикетку, котру він узяв зі свого письмового стола кілька хвилин тому, перш ніж залишити бібліотеку.

- Можете прочитати, - сказав він просто, але все ще тихим голосом.

Я також став навколішки, бо світло великих ламп ледве давало змогу прочитати етикетку. І все ж я пізнав почерк професора.

Там були прості слова, написані великими круглими літерами.

“Номер 53. Майор сер Арчібалд Рюссель. Народився у Річмонді 5 липня 1860 року. Помер у Хоггарі 3 грудня 1896 року”.

Я скочив на ноги й скрикнув:

- Майор Рюссель!

- Тихше, тихше, - промовив Ле Меж. - Тут ніхто не має права підвищувати голос.

- Майор Рюссель, - повторив я, мимохіть скорившись наказові, - той, хто торік вирушив з Хартума, аби дослідити Сокото?

- Це він, - підтвердив професор.

- І... де ж тепер майор Рюссель?

- Він тут, - відповів Ле Меж.

Професор подав знак. Білі туареги наблизились. У гнітючій тиші, що враз запанувала в таємничій залі, чути було лише свіже дзюрчання фонтана.

Троє негрів узялися розгортати пакунок, який вони поклали біля розмальованої скрині.

Ми з Моранжем дивилися, скуті невимовним жахом.

Незабаром побачили якусь задерев’янілу постать, постать людини. На ній блищали червоні спалахи. Перед нами лежала на підлозі, загорнута у щось подібне до білого муслінового завою, статуя з ясної бронзи, подібна до тих, що стояли довкола у нішах, виструнчені, й, здавалося, дивилися на нас незбагненним поглядом.

- Сер Арчібалд Рюссель, - прошепотів Ле Меж.

Моранж мовчки підійшов і спромігся підняти тканину.

Він довго, дуже довго дивився на похмуру бронзову статую.

- Це мумія, мумія, - нарешті заговорив він.

- Помиляєтеся, мосьє, це не мумія.

- Власне кажучи, ні, - погодився Ле Меж. - Це не мумія. Але перед вами тлінні рештки сера Арчібалда Рюсселя. Я повинен зазначити, шановний пане, що спосіб бальзамування, здійснюваний за наказом Антінеї, відрізняється від того, який був поширений у Стародавньому Єгипті. Тут немає ні натрію, ні пов’язок, ні пахощів. Промисли Хоггару за короткий час досягли результатів, до яких європейська наука прийшла лише після довгих і невдалих спроб. Коли я прибув сюди, то дуже здивувався, побачивши застосування методів, котрі, як гадав, відомі лише цивілізованому світові.

Ле Меж постукав зігнутим пальцем по блідому чолу сера Арчібалда Рюсселя. Пролунав металевий дзвін.

- Це бронза, - прошепотів я. - Це не людське чоло. Це бронза.

Ле Меж знизав плечима.

- Це людське чоло, - категорично заявив він, - а не бронза. Бронза темніша, мосьє. Цей метал - чудовий невідомий метал, про нього пише Платон у “Крітії”. Він являє щось середнє між золотом і сріблом. Його можна видобути лише в горах Атлантиди. Це орішалк.

Нахилившись ще нижче, я переконався, що це той самий метал, яким оздоблені стіни бібліотеки.

- Орішалк, - провадив далі Ле Меж. - Здається, ви не розумієте, як може людське тіло перетворитися на статую з орішалку. Капітане Моранж, невже ви, освічена людина, ніколи не чули про метод доктора Варіо, що дає змогу зберігати тіло, не бальзамуючи його? Невже ви ніколи не читали книжки[32] цього лікаря-практика? Він викладає метод гальванопластики. Шкірну тканину, яка є провідником, вкривають шаром дуже легкої срібної солі. Відтак тіло занурюють у ванну з мідним купоросом, і поляризація робить свою справу. В такий спосіб металізували й тіло цього вельмишановного англійського майора. В такий самий, але мідний купорос було замінено дуже рідкісним розчином - орішалковим купоросом. Таким чином, перед вами не бронзова статуя бідняка, а статуя з металу, благороднішого за золото і срібло, одне слово, статуя, гідна онуки Нептуна.

Ле Меж подав знак. Чорні невільники підняли тіло. За кілька хвилин вони вклали цей привид з орішалку до дерев’яного розписаного футляра. Останній поставили сторч у нішу, поряд з тією, де стояв такий футляр з етикеткою під номером 52. Зробивши свою справу, вони мовчки вийшли. З дверей повіяло холодом, затріпотіло полум’я бронзових ламп, і навколо нас затанцювали величезні тіні.

Ми з Моранжем застигли, наче ці бліді металеві примари, які оточували нас. Раптом я зробив зусилля і, хитаючись, наблизився до ніші, розташованої біля тієї, де було тіло англійського майора. Мої очі шукали етикетку під номером 52.

Спершись на червоний мармур стіни, я прочитав:

- “Номер 52. Капітан Лоран Делінь. Народився в Парижі 22 липня 1861 року. Помер у Хоггарі 20 жовтня 1886 року”.

- Капітан Делінь, - прошепотів Моранж, - 1895 року вирушив з Коломб-Бешара до Тіммімуна, й про нього більш нічого не було чути.

- Так, - сказав Ле Меж, кивнувши головою.

- “Номер 51, - прочитав Моранж, клацаючи зубами. - Полковник фон Віттманн, народився в Ієні 1855 року. Помер у Хоггарі 1 травня 1896 року”. Полковник Віттманн, дослідник Канему, зник десь поблизу Агадесу!

- Саме так, - підтвердив Ле Меж.

- “Номер 50, - у свою чергу прочитав я, тримаючись за стіну, щоб не впасти. - Маркіз Алонзо д’Олівейра, народився в Кадіксі 21 лютого 1868 року. Помер у Хоггарі 1 лютого 1896 року”. Олівейра, котрий вирушив вАрацанІ

- Саме так, - знову сказав Ле Меж. - Цей іспанець був високоосвіченою людиною. Ми з ним вели цікаві дискусії про географічне положення королівства Антея.

- “Номер 49, - мовив Моранж, зітхнувши. - Лейтенант Уодхауз, народився в Ліверпулі 16 вересня 1870 року. Помер у Хоггарі 4 жовтня 1895 року.

- Майже дитина, - зазначив Ле Меж.

- “Номер 48, - сказав я. - Молодший лейтенант Луї де Майєфе, народився в Провансі...”

Я не договорив. Судома перехопила горло.

Луї де Майєфе, мій кращий друг, друг дитинства, у Сен-Сірі, всюди... Я дивився на нього, я впізнавав його під металевою корою. Луї де Майєфе!..

Плечі мої затремтіли. Притуливши чоло до холодної стіни, я заридав.

Долинув хриплий голос Моранжа, який звернувся до професора.

- Мосьє, ця сцена надто затягнулася. Годі вже.

- Він хотів знати, - відповів Ле Меж, - хіба я винен?

Я підійшов до нього й схопив за плечі.

- Чому він тут? Чому помер?

- З тієї самої причини, що й усі інші, - відповів професор, - що й лейтенант Уодхауз, капітан Делінь, майор Рюссель, полковник фон Віттманн, сорок сім мужчин, які померли перед ними, і всі ті, хто прийде завтра.

- Від чого вони померли? - настоював Моранж.

Професор подивився на нього, і я побачив, як мій товариш зблід.

- Від чого вони померли, мосьє? Вони померли від кохання.

І додав дуже тихим і сумним голосом:

- Тепер ви знаєте.

Обережно, з чуйністю, якої ми й не підозрювали в ньому, Ле Меж відірвав нас від споглядання металевих статуй. За хвилину ми з Моранжем знову опинилися посередині зали й сіли чи, скоріше, впали на подушки. Біля наших ніг жалібно дзюркотів невидимий водограй.

Ле Меж сів між нами.

- Тепер ви знаєте, - повторив він. - Знаєте, але ще не все розумієте.

І дуже тихо промовив:

- Ви, як і всі вони, в’язні Антінеї... І Антінея має помститися.

- Помститися? - запитав Моранж, який вже опанував себе. - За що, дозвольте запитати? Чим ми з лейтенантом завинили перед Атлантидою? Чим ми прогнівили її?

- Це давня, дуже давня історія, - поважно відповів професор. - Історія, яку вам важко зрозуміти, мосьє Моранж.

- Прошу вас, професоре, поясніть.

- Ви Чоловіки. Вона Жінка, - мрійливо промовив Ле Меж. - У цьому й полягає причина.

- Справді, мосьє, я не розумію... ми не зовсім розуміємо.

- Зрозумієте. Хіба ви справді забули, як у глибоку давнину прекрасні цариці варварів зазнавали лиха від чужоземців, котрих доля прибивала до їхнього берега? Віктор Гюго досить вдало показав їхні мерзенні вчинки у колоніальній поемі “Дівчина з Таїті”. Хоч би в яку далеку давнину не сягали наші спогади, ми скрізь побачимо те саме - шахрайство й невдячність. Ці пани досхочу втішалися красою жінки та її багатствами, потім одного ранку зникали. Добре ще, коли такий суб’єкт не повертався з ескадрою та окупаційними військами.

- Ваша ерудиція, мосьє, захоплює мене, - сказав Моранж, - розповідайте далі.

- Вам потрібні приклади? На жаль, їх безліч. Згадайте, як Улісс залицявся до Каліпсо, Діомед до Каллірої. Що вже казати про Тезея і Аріадну? Язон повівся з Медеєю незбагненно легковажно. Римляни підтримали цю традицію ще брутальніше. Еней, в якого стільки спільного з преподобним Спардеком, поставився до Дідони, як негідник. Цезар показав себе перед божественною Клеопатрою як увінчаний лаврами грубіян. Нарешті, Тіт, цей лицемірний Тіт, проживши з Беренікою цілий рік на Ідюмеї за її рахунок, привіз нещасну до Рима, аби ще більше зганьбити. Настав час, щоб сини Яфета заплатили дочкам Сіма за тяжку образу, яку вони заподіяли їм в минулому[33].

Знайшлася жінка, котра відновить на користь своєї статі великий гегелівський закон коливання. Відмежована від арійського світу грізними запобіжними заходами Нептуна, вона зваблює чоловіків - наймолодших, найвідважніших. У цих сміливців вона бере все, що вони здатні дати. Вона віддає їм своє тіло, але панує над ними духовно. Це перша владна жінка, яку пристрасть не може й на мить перетворити на рабиню. Їй не доводиться оговтуватися, бо вона ніколи не втрачає самовладання. Це єдина жінка, якій пощастило роз’єднати дві неподільні речі - кохання й насолоду.

Ле Меж на мить замовк, потім повів далі.

- Вона щодня приходить до цього підземелля. Зупиняється перед нішами. Розмірковує перед цими застиглими статуями. Торкається цих холодних грудей, пал яких відчувала. Потім, помріявши перед порожньою нішею, де незабаром засне навіки у своєму холодному орішалковому футлярі той, хто на неї чекає, вона спокійно повертається до нього.

Професор замовк. У сутінках було чути, як дзюркоче водограй. У мене несамовито гупало в скронях, вогнем горіла голова, жорстока лихоманка палила груди.

- І всі, всі, - скрикнув я, забувши, що це за місце, - всі погодилися! Всі скорилися! О! Нехай вона лиш прийде сюди, я їй покажу.

Моранж мовчав.

- Любий мій, - дуже лагідно сказав Ле Меж. - Ви говорите, як дитина. Ви не знаєте. Ви не бачили Антінеї. Зрозумійте, серед них, - він жестом окреслив мовчазне коло статуй, - були чоловіки, такі ж сміливі, як ви, і, можливо, не такі нервові. Пригадую, один із них, що спочиває під номером 32, був флегматичним англійцем. Він постав перед Антінеєю з сигарою в зубах. Так само, як і всі інші, він скорився своїй володарці.

Не кажіть нічого, доки ви не побачили її. Університетська освіта мало стає у пригоді в дискусії про пристрасть, і мені важко пояснити вам, що являє собою Антінея. Єдине, в чому я можу запевнити, це те, що, коли ви побачите її, ви забудете все. Сім’ю, батьківщину, честь - усе, ви зречетесь усього задля неї.

- Усього, мосьє? -дуже спокійно запитав Моранж.

- Усього, -відповів Ле Меж з притиском. - Ви забудете все, зречетесь усього.

Знову залунали кроки. Ле Меж глянув на годинник.

- Зрештою, побачите.

Двері відчинилися. Увійшов білий таргієць, високий на зріст, ще вищий за тих, яких ми досі бачили у цій непевній оселі, й попрямував до нас.

Вклонившись, він легко торкнувся мого плеча.

- Ідіть за ним, - сказав Ле Меж.

Не кажучи жодного слова, я підкорився.

РОЗДІЛ XI

АНТІНЕЯ

Я довго йшов за провідником незнайомим коридором. Моє роздратування дедалі зростало. Бажав лише одного - якнайшвидше опинитися перед цією жінкою і сказати їй... Зрештою, ладен був пожертвувати навіть своїм життям.

Я помилявся, сподіваючись, що це зухвальство відразу обернеться героїзмом. У реальному житті жанри часто-густо перемішуються. Мені слід було пригадати, беручи до уваги безліч деталей у минулому, що в моїй безрозсудності бурлескне постійно перепліталося з трагічним.

Підійшовши до маленьких світлих дверей, мій провідник відступив і пропустив мене вперед.

Я опинився в напрочуд затишній туалетній кімнаті. Стеля з матового скла кидала на мармурові плити приємне рожеве світло. Першим привернув мою увагу настінний годинник, де цифри було замінено знаками Зодіаку. Мала стрілка ще не досягла Овна.

Третя година, лише третя!

Цей день здавався мені довгим, як століття. А минуло лише півдня.

Потім на думку спало інше, і я конвульсійно зареготав.

“Антінея бажає, щоб я постав перед нею в усій своїй красі”.

Значну частину стіни займало велике дзеркало орішалку. Глянувши в нього, я зрозумів, що претензії до моєї зовнішності не були б перебільшенням.

Неголена борода, запорошені пилом очі, бруд стікав по щоках, мій одяг, вичовганий всіма пісками Сахари й подертий у чагарниках Хоггару, - все це робило мене досить жалюгідним кавалером.

Я мерщій роздягнувся й поринув у порфірову ванну, що була в центрі туалетної кімнати. У теплій, духмяній воді відчув блаженний спокій. Перед очима миготіла безліч маленьких баночок, розкиданих на дорогоцінному різьбленому дерев’яному столику. Вони були всіх розмірів і кольорів, грановані з надзвичайно прозорого нефриту. М’яке вологе повітря заспокоювало мої нерви.

“До біса Атлантиду, і підземелля, і Ле Межа”, - ще спромігся я подумати. І заснув у ванні.

Коли розплющив очі, мала стрілка годинника майже досягла знака Тельця. Переді мною стояв величезнога зросту негр, спираючись чорними руками на край ванни. Обличчя його було відкрите, руки голі, а голову обгортала величезна оранжева чалма. Він дивився на мене з німим усміхом, показуючи всі свої білі зуби.

- А це що таке? - вигукнув я.

Негр гучно зареготав. Не промовивши ні слова, він підхопив мене, наче пір’їнку, й витяг з моєї духмяної ванни, вода в якій стала такого кольору, що краще не згадувати.

Я вмить опинився на похилому мармуровому столику.

Негр заходився масажувати мене з надзвичайною силою.

- Гей, спокійніше, тварюко!

Мій масажист нічого не відповів, але зареготав і почав розтирати мене ще дужче.

- Ти звідки? З Канема? З Борка? Як на таргійця, ти надто багато регочеш.

Він не озивався. Цей негр був такий само мовчазний, як і веселий.

“Зрештою, - сказав я собі, - мені наплювати. Адже становище безвихідне. Такий, як є, він симпатичніший за Ле Межа з його набридливою вченістю. Але, бачить Бог, якою знахідкою був би він для гаммаму[34], що на вулиці Матюрен!”

- Сигарету, сіді?

Не чекаючи відповіді, негр вклав мені в губи сигарету, дав прикурити і знову почав мене масажувати на всі лади.

“Він не красномовний, але послужливий”, - подумав я. І пустив йому клуб диму просто в обличчя.

Цей жарт припав йому дуже до смаку. Він одразу ж виявив своє задоволення, нагороджуючи мене лункими ляпанцями. Розтерши мене належним чином, він узяв з туалетного столика маленьку баночку й почав змащувати все тіло рожевим кремом. Утому як рукою зняло з моїх омолоджених м’язів.

Пролунав удар молотка по мідному дзвінку. Мій масажист зник. До кімнати увійшла стара, хирлява негритянка у лахмітті кричущих кольорів. Вона була балакуча, наче сорока, але я спочатку не зрозумів нічого в нескінченному потоці слів, які вона нанизувала, мов чотки; а тим часом, заволодівши моїми руками, потім ногами, завзято, з гримасами полірувала нігті.

Знову вдарив дзвінок. Стара поступилася місцем іншому негрові, статечному, зодягненому в усе біле, у вовняній в’язаній ярмулці на довгастому черепі. Це був перукар, рука якого виявилася напрочуд вправною. Він, визнаю це, належним чином підстриг моє волосся, потім, не питаючи, якої довжини я волів лишити бороду, поголив її цілком.

Я з задоволенням розглядав своє омолоджене обличчя.

“Антінея, мабуть, полюбляє американський стиль, - подумав я. - Яка образа пам’яті її шановного діда Нептуна!”

Тієї ж миті увійшов веселий негр і поклав на диван пакунок. Перукар зник. Я був здивований, побачивши, що в пакунку, старанно розгорненому моїм новим камердинером, був білий фланелевий костюм, цілком схожий на ті, які французькі офіцери носять влітку в Алжірі.

Широкі м’які штани, здавалося, були пошиті якраз на мене. Кітель був бездоганний і, що мене особливо вразило, мав два золотих галуни, відзнаки мого рангу, з двома петлицями обабіч рукавів. За взуття правили високі пантофлі з червоного саф’яну, обшиті золотим сутажем. Шовкова білизна, здавалося, щойно прибула з рю де ла Пе[35].

- Обід був розкішний, - пробурмотів я, задоволено розглядаючи себе в дзеркалі. - Житло впорядковано чудово. Так, але лишається інше.

Я не міг стримати легкого дрожу, вперше згадавши залу з червоного мармуру.

Тієї ж миті годинник пробив пів на п’яту.

У двері легенько постукали. На порозі стояв білий таргієць, котрий привів мене сюди.

Наблизившись, він торкнувся мого плеча й подав знак.

Я знову пішов за ним.

Ми йшли довгими коридорами... Я був схвильований, але після теплої ванни почував себе досить розкуто. І, крім того, все більше, значно більше, ніж я бажав зізнатися собі у цьому, я відчував, як зростає моя надмірна цікавість. Якби з цієї хвилини мені запропонували повернутися на шлях до Білої Долини, до Шіх-Салаху, не знаю, чи погодився б? Певно, ні.

Я намагався пробудити в собі почуття сорому за цю цікавість. Подумав про Майєфе: “Він теж ішов цим коридором, яким іду зараз я. І тепер він там, у червоній мармуровій залі...”

Я не встиг повести далі свої ремінісценції. Раптом щось вдарило мене й жбурнуло додолу. В коридорі було темно, і я нічого не бачив. Почув лише глузливе гарчання.

Білий таргієць відступив і притулився спиною до стіни.

- Так, - пробурмотів я, підводячись, - ось і починається чортовиння.

Ми йшли далі. Незабаром у коридорі замріло інше світло, не те, що кидали світильники.

Ми підійшли до високих бронзових дверей, різьблених ажурним химерним мереживом. Пролунав срібний дзвін, і стулки дверей розчинилися. Таргієць лишився в коридорі й зачинив їх за мною.

До зали я ввійшов сам, машинально зробивши кілька кроків. Потім зупинився, застиг на місці й затулив руками очі. Мене засліпила блакить.

За довгі години перебування у присмерку я відзвичаївся від яскравого денного світла. Воно линуло потоками звідусіль, з усіх кінців величезної зали, яка була розташована у внутрішній частині гори, порізаної коридорами й галереями більше, ніж єгипетська піраміда. Перебуваючи на одному рівні з садом, котрий я бачив уранці з балкона бібліотеки, зала здавалася його продовженням. Перехід не відчувався, бо під високими пальмами тут було розкидано килими, а птахи літали у лісі колон.

Контрастувала сутінню та частина зали, куди не досягало проміння сонця, що, ховаючись за горою, забарвлювало рожевим кольором піщані алеї і криваво-червоним - священних фламінго, які стояли на одній нозі на березі невеликого темно-сапфірового озера.

Раптом я вдруге покотився на землю. Щось важке впало мені на плечі. Я відчув теплий шовковистий дотик до шиї і гаряче дихання на потилиці. Тієї ж миті знов розгляглося глузливе гарчання, яке так налякало мене в коридорі.

Одним ривком я звільнився від тягаря і наніс навмання солідний удар в бік нападника. Знову почулося гарчання, але тепер пронизане болем і злістю.

Ніби луною відгукнувся веселий вибух сміху. Розлютований, я підвівся, шукаючи очима нахабу, щоб розквитатися з ним. І раптом мій погляд зупинився...

Переді мною була Антінея.

У найтемнішій частині зали під своєрідним склепінням, штучно освітленим бузковим світлом, що линуло з вітражів, на купі різноколірних подушок і білих найвишуканіших персидських килимів спочивали чотири жінки. Три з них, як я визначив, були туарезькі жінки, надзвичайно вродливі і гарно збудовані, у чудових білих шовкових шатах, обшитих золотом. Четверта, темношкіра, майже негритянка, була наймолодшою з них; червоний шовк її вбрання підкреслював темний колір обличчя, плечей, голих ніг. Усі четверо лежали навколо підвищення з білих килимів, вкритого величезною лев’ячою шкурою, на яку спиралася Антінея.

Антінея! Щоразу, споглядаючи її, я запитував себе, чи я, схвильований, уважно придивлявся до неї раніше, адже щоразу вона видається мені прекраснішою. Прекраснішою! Убоге слово, убога мова. А й справді, мова винна чи ті, хто заяложують це слово?

У присутності цієї жінки неможливо було не згадувати тієї, заради якої Ефракт підкорив Атласа, заради якої Сапор заволодів скіпетром Осімандіса, заради якої Мамілос розорив Сузи і Тентір, заради якої тікав Антоній...

О трепетливе людське серце, якщо й може тебе щось зворушити,

То це палкі обійми цієї гордої жінки.

Єгипетський клафт покривав її густі синяво-чорні кучері. Два краї важкої позолоченої тканини спадали до її тендітних стегон. Невелике круте й вперте чоло оповивав золотий юреюс[36] із смарагдовими очима, здіймаючи над. голівкою молодої жінки своє роздвоєне рубінове жало..

На ній була легка, простора туніка з димчастого чорного серпанку, розшита золотом і злегка пов’язана білим мусліновим шарфом з ірисами, вишитими чорними перлинами.

Таким було вбрання Антінеї. Але якою була під цим чарівним мотлохом вона сама? Молода худорлява дівчина з довгастими зеленими очима, з тонким яструбиним профілем. Наче Адоніс, але нервовіша. Цариця Савська в дитинстві, але з таким поглядом, такою усмішкою, яких. ніхто ніколи не бачив у жінок Сходу. Дивовижне поєднання іронії й невимушеності.

Я не бачив тіла Антінеї. Справді, я й не подумав би: про це чудове тіло, навіть якби мав силу. І, можливо, це було найдивовижнішим з моїх перших вражень. Згадувати про півсотню страчених молодих чоловіків із зали з червоного мармуру, які, однак, тримали у своїх обіймах, це юне тіло: сама думка про це тієї незабутньої миті здалася б мені найстрашнішою профанацією. Незважаючи на сміливий бічний розріз її туніки, відкриту шию, голі плечі, таємничі тіні, що вгадувалися під димчастим серпанком, ця жінка, всупереч своїй страхітливій легенді* вміла справляти враження надзвичайної чистоти, - та що я кажу, - непорочності.

Вона все ще заходилася сміхом, побачивши, як я покотився додолу.

- Гірам-Руа! - гукнула вона.

Я обернувся. І побачив свого ворога.

На капітелі однієї з колон, на висоті двадцяти футів причаївся розкішний гепард. У його погляді ще палала лють від мого удару кулаком.

- Гірам-Руа, - повторила Антінея. - До мене!

Гепард стрибнув, розпроставшись, наче пружина, і розлігся біля ніг своєї господині. Я бачив, як червоний язик лизав її ніжні голі щиколотки.

- Попроси пробачення в пана, - звеліла молода жінка.

Гепард дивився на мене з ненавистю. Жовтий пушок на морді ворушився навколо чорних вусів.

- Фф-тт, - муркнув він, наче велика кішка.

- Ану, - владно наказала Антінея.

Маленький хижак неохоче поповз до мене. Він покірно поклав голову на лапи й чекав.

Я погладив його гарного лоба.

- Не треба гніватися на нього, - сказала Антінея. - Спочатку він так поводиться з усіма іноземцями.

- Отже, мабуть, він дуже часто перебуває в поганому настрої, - зазначив я.

Це були мої перші слова. Вони викликали в Антінеї усмішку.

Вона зупинила на мені довгий спокійний погляд, потім звернулася до однієї з туарезьких жінок: “Агідо, ти нарахуєш Сегеїр-бен-Шейху двадцять п’ять луїдорів”.

- Ти лейтенант? - помовчавши, запитала вона.

- Так.

- Звідкіля ти?

- З Франції.

- Про це я могла здогадатися, - сказала вона з іронією. - Але з яких країв?

- З краю, що називається Лот-і-Гарон.

- З якого ж міста?

- З Дюра.

Вона на мить замислилася.

- Дюра! Там протікає маленька річечка Дропт. І стоїть старий великий замок.

- Ви знаєте Дюра? - запитав я вражено.

- Туди їздять з Бордо вузькоколійкою, - вела далі вона. - Шлях пролягає між пагорбами, вкритими виноградниками, котрі увінчують руїни феодальних замків. Села мають гарні назви: Монсегюр, Совтер-де-Гюєн, Ла Трен, Креон... Креон, як в “Антігоні”.

- Ви там були?

Вона подивилася на мене.

- Кажи мені “ти”, - спроквола мовила вона. - Рано чи пізно кінчиться тим, що будеш зі мною на “ти”. Почни вже тепер.

Ця загрозлива обіцянка сповнила мене безмежним щастям. Я згадав слова Ле Межа: “Не кажіть нічого, доки ви не побачите її. Побачивши її, ви зречетесь усього задля неї”.

- Чи була я в Дюра? - вела далі вона, вибухнувши сміхом. - Ти жартуєш. Уяви онуку Нептуна в купе першого класу залізниці міжміського сполучення!

Простягнувши руку, вона показала мені величезну білу скелю, що здіймалася над пальмами в саду.

- Ось де кінчається мій обрій, - сумно сказала вона.

Антінея взяла одну з книжок, що лежали довкола неї на лев’ячій шкурі, й відкрила її навмання.

- Це довідник залізниць Заходу, - сказала вона. - Яка чудова література для тих, хто прикутий до одного місця! Зараз пів на шосту вечора. Три хвилини тому прибув пасажирський поїзд до Сюржера в Нижній Шаранті. Він вирушить за сім хвилин. Через дві години прибуде до Ла Рошелі. Як дивно думати тут про подібні речі. Така віддаль! Такий рух! І така нерухомість!

- Ви добре володієте французькою, - сказав я. Вона якось нервово засміялась.

- Мушу. Так само як німецькою, італійською, англійською, іспанською. Спосіб мого життя зробив з мене справжню поліглотку. Але французькій мові я віддаю перевагу перед туарезькою і навіть арабською. Мені здається, що я знала її завжди. І повір, кажу це не для того, щоб зробити тобі приємність.

Запала тиша. Я думав про її прародичку, ту, про яку Плутарх сказав: “Мало з якими народами їй був би потрібний перекладач. Клеопатра зверталася до ефіопів, троглодитів, іудеїв, арабів, сірійців, мідійців, парфян їхньою мовою”.

- Не стовбич отут, посеред зали. Це дратує мене, йди сюди і сідай коло мене. Посуньтеся, пане Гірам-Руа.

Гепард охоче скорився.

- Дай мені руку, - звеліла вона.

Поруч з нею стояла оніксова чаша. Вона взяла з неї простий перстень з орішалку й наділа на палець моєї лівої руки. Я побачив, що вона носить такий само.

- Таніт-Зерга, подай мосьє де Сент-Аві трояндового шербету.

Негритянка в червоному шовковому вбранні поквапилася виконати наказ.

- Моя особиста секретарка, - відрекомендувала її Антінея, - мадемуазель Таніт-Зерга з Гао на Нігері. Її рід майже такий само давній, як і мій.

Кажучи це, вона дивилася на мене. Її зелені очі втупились у мої.

- А твій товариш, отой капітан, - запитала вона голосом, що звучав ніби здалека, - я ще не знаю його. Який він? Чи схожий на тебе?

Отже, вперше з тієї миті, що був коло неї, я згадав про Моранжа. Я не відповів.

Антінея всміхнулася.

Тепер вона лежала випроставшися на лев’ячій шкурі, її права нога оголилася.

- Час повернутися до нього, - сказала вона байдуже. - Незабаром тобі передадуть мої розпорядження. Таніт-Зерга, проведи пана й покажи його кімнату. Він не знає, де вона.

Я підвівся й узяв її руку, щоб поцілувати. На знак своєї влади наді мною вона міцно притиснула її до моїх вуст, так, що на них виступила кров.

Я знову опинився в тісному коридорі. Дівчина в червоній шовковій туніці йшла попереду.

- Ось твоя кімната, - сказала вона. І додала:

- Тепер, якщо хочеш, я проведу тебе до їдальні. Інші зберуться тут на обід.

Вона розмовляла, сюсюкаючи, чарівною французькою мовою.

- Ні, Таніт-Зерга, ні. Волію сьогодні ввечері залишитися тут. Не хочу їсти. Я втомився,

- Ти запам’ятав моє ім’я, - мовила вона. Здавалося, її це сповнило гордістю. Я відчув, що при нагоді мав би в ній спільницю.

- Я запам’ятав твоє ім’я, маленька Таніт-Зерга, бо воно гарне[37].

І додав:

- А тепер, мала, залиш мене, я хочу побути на самоті.

Вона затрималася в кімнаті. Я був зворушений і роздратований. Мене охопило нестерпне бажання заглибитися в себе.

- Моя кімната над твоєю, - сказала вона. - На цьому столі є мідний дзвінок. Якщо потребуватимеш чогось, подзвони. Прийде білий таргієць.

Це повідомлення на мить звеселило мене. Я потрапив у готель посеред Сахари і мав лише подзвонити, щоб мене обслужили.

Я оглянув свою кімнату. Моя кімната! Скільки часу вона належатиме мені?

Це було досить просторе приміщення. Подушки, диван, альков, витесаний у скелі. Кімнату освітлювало широке вікно, затулене рогожаною шторою.

Я підійшов до нього й підняв штору. До кімнати полинуло проміння призахідного сонця.

Спершися на кам’яне підвіконня, я глибоко задумався - серце було сповнене невимовних почуттів. Вікно виходило на південь і було на висоті принаймні шістдесяти метрів над землею. Вулканічна стіна простягалася вниз, надзвичайно гладка й чорна.

Переді мною, на віддалі приблизно двох кілометрів, височіла інша стіна: перший земляний вал “Крітія”. А далі виповнювала простір червона пустеля без кінця й краю.

РОЗДІЛ XII

МОРАНЖ ВСТАЄ І ЗНИКАЄ

Я так втомився, що спав до наступного дня. Прокинувся лише о третій годині пополудні.

Одразу ж згадав учорашні події, і вони здалися мені надзвичайними.

“Постривай, - сказав я собі. - Простежимо все по порядку. Але спочатку слід порадитися з Моранжем”.

До того ж у мене пробудився страшенний апетит.

Дзвінок, що його показала Таніт-Зерга, був поруч. Я подзвонив. Увійшов білий таргієць.

- Проведи мене до бібліотеки, - звелів я.

Він підкорився. Проминаючи знову лабіринт сходів і коридорів, я зрозумів, що без допомоги провідника нізащо не знайшов би дороги.

Моранж справді був у бібліотеці. Він уважно читав якийсь рукопис.

- Утрачений трактат Сент-Опта, - сказав він. - О! Якби Дом Гранже був тут! Дивись: уставне письмо.

Я не відповів. Мій погляд умить прикувала одна річ, що лежала на столі поряд з рукописом. Це був перстень з орішалку - такий самий, як той, що Антінея дала мені й носила сама.

Моранж усміхнувся.

- Отже? - запитав я.

- Що?

- Ви бачили її?

- Так, бачив, - відповів Моранж.

- Вона дуже вродлива, правда?

- Мені важко це заперечити, - сказав мій товариш. - Думаю, навіть можу твердити, що вона така ж розумна, як і вродлива.

Запала мовчанка. Моранж спокійно крутив у руках орішалковий перстень.

- Ви знаєте, яка доля чекає тут нас? - запитав я.

- Знаю. Ле Меж стримано пояснив це міфологічними образами. Це справді дивовижна пригода.

Він замовк і глянув мені у вічі:

- Я дуже каюся, що втягнув вас у неї. Моє сумління заспокоює лише те, що ви з учорашнього вечора досить легко сприймаєте своє становище.

Звідки черпав Моранж це вміння читати у людському серці? Я не відповів, і це найкраще свідчило, що він має рацію.

- Що ви робитимете? - пробурмотів я нарешті.

Він закрив рукопис, зручно вмостився у кріслі, запалив сигару й відповів:

- Я тверезо думав про це. Трохи хитрощів допомогли мені знайти лінію поведінки. Вона проста й не може викликати заперечень.

Питання не постає переді мною у тій площині, як перед вами, через мої мало не релігійні переконання, які, повинен визнати, піддаються спокусі сумніву. Я, певна річ, не давав обітниці, але крім того, що дев’ята заповідь забороняє мені стосунки з жінкою, котра не є моєю дружиною, признаюся, мені аж ніяк не подобається характер служби, задля якої цей спритний Сегеїр-бен-Шейх заманив нас сюди.

До того ж слід зрозуміти, що моє життя не повністю належить мені так, щоб я міг розпоряджатися ним як приватний власник, котрий подорожує з власною метою і на власні кошти. Мушу виконати доручення, домогтися результатів. Якби я міг знову здобути свободу, сплативши своєрідне мито за місцевим звичаєм, я погодився б в міру моїх можливостей задовольнити Антінею. Мені досить добре відома терпимість Церкви і особливо конгрегації, на яку я покладаю надії: моя поведінка була б прийнята і, хто знає, може, схвалена. Свята Марія Єгипетська у подібних обставинах віддала своє тіло човновим. І уславилася. Але, чинячи так, вона була певна, що досягне своєї святої мети. Мета виправдовує засоби.

Однак моє становище зовсім інше. Якщо б я підкорився найбезглуздішим примхам цієї дами, ніщо не завадило б мені бути незабаром вміщеним до каталога у залі з червоного мармуру за номером 54 або 55, якщо вона спочатку віддасть перевагу вам. За цих обставин..,

- Тобто?

- За цих обставин було б глупством погодитись.

- Що ж ви думаєте робити?

- Що думаю робити?

Моранж сперся потилицею на спинку крісла і, усміхнувшись, пустив угору клуб диму.

- Нічого, - сказав він. - От і все. Розумієте, у цих ділах чоловік має над жінкою безумовну перевагу. Завдяки своїй будові він може вчинити опір. Жінці це не судилося.

І докинув, поглядаючи з іронією:

- Присилуваний лише той, хто цього бажає.

Я понурив голову.

- Під час розмови з Антінеєю, - провадив він далі, - я зужив всі скарби красномовства, але марно. “Дозвольте, - сказав я, вичерпавши всі аргументи, - чому ж не мосьє Ле Меж?” Вона засміялася. “А чому не пастор Спардек? - запитала вона. - Мосьє Ле Меж і Спардек - учені, яких я поважаю. Але

Прокляття вічне мрійникові тому,

Хто з глупоти своєї хтів би розв’язать

Питань питання в світі цьому -

Любов і цноту разом поєднать[38].

Опріч того, - додала вона з чарівною усмішкою, - ти, мабуть, ні до першого, ні до другого добре не придивився”. А тоді зробила кілька компліментів мені особисто, на що я не спромігся відповісти, настільки ці чотири рядки з Бодлера спантеличили мене.

Вона зробила ласку пояснити мені: “Пан Ле Меж потрібний мені як учений. Він володіє іспанською та італійською мовами, упорядковує мої папери й намагається систематизувати мою божественну генеалогію. Преподобний Спардек знає англійську й німецьку. Граф Біловський досконало володіє слов’янськими мовами; крім того, я люблю його, як батька. Він знає мене змалку, з тих часів, коли я ще й гадки не мала про відомі тобі дурниці. Ці двоє допомагають мені підтримувати стосунки з моїми гостями різних національностей, хоч я й сама починаю опановувати потрібні мені мови. Але ж годі балачок. Це я вперше пояснюю свою поведінку. Твій друг не такий цікавий”. Потім вона спровадила мене. Справді, чудернацька жінка. Наче розважлива, але більше знається в пристрастях, ніж панує над ними.

- Панове, - сказав, раптом з’явившись, Ле Меж, - чого ви спізнюєтесь? Вас чекають за обіднім столом.

Маленький професор був сьогодні в особливо доброму настрої. Він почепив нову фіалкову орденську стрічку,

- Ну що? - запитав нас весело. - Ви бачили її?

Ні Моранж, ні я не відповіли.

Коли ми увійшли, преподобний Спардек і гетьман Житомирський вже обідали. Призахідне сонце кидало на кремові килими малинові відблиски.

- Сідайте, панове, - голосно промовив Ле Меж. - Лейтенанте де Сент-Аві, вчора ввечері ви не були серед нас. Сьогодні вперше скуштуєте страви нашого бамбарського кухаря Куку. І скажете, чи вони вам до смаку.

Слуга-негр поставив передІ мною чудову триглу[39], яка плавала у соусі з перцем, червоному, наче томатний.

Я вже казав, що вмирав з голоду. Страва виявилася дуже смачною. Соус викликав спрагу.

- Хоггар білий, 1879 року, - підказав мені гетьман Житомирський, наповнюючи мій келих делікатесним топазовим лікером. - Це я дбаю про нього. Він не впливає на голову, лише на ноги.

Одним духом я перехилив келих. Товариство почало здаватися мені чарівним.

- Гей, капітане Моранж! - загорлав Ле Меж, звертаючись до мого супутника, який спокійно їв свою рибу. - Що ви скажете про цю колючоперу рибу? Її сьогодні виловили в озері оазису. Чи не починаєте ви погоджуватися з гіпотезою про Сахарське море?

- Ця риба - аргумент, - сказав мій супутник.

І раптом замовк. Відчинилися двері, й увійшов білий таргієць. Запала тиша.

Чоловік з затуленим обличчям повільно підійшов да Моранжа й торкнувся його правиці.

- Гаразд, - сказав Моранж.

Він підвівся й рушив за посланцем.

Глечик з Хоггаром 1879 стояв між мною і графом Біловським. Я налив собі келих, котрий містив майже півлітра, і нервово перехилив його.

Гетьман глянув на мене з симпатією.

- Хе, хе, - вимовив Ле Меж, підштовхнувши мене ліктем, - Антінея поважає ієрархічний порядок.

Преподобний Спардек соромливо всміхнувся.

- Хе, хе, - повторив Ле Меж.

Мій келих був порожній. І враз мене охопило бажання жбурнути його в голову доцентові історії. Але стримався! Я наповнив його знову й випив до дна.

- Мосьє Моранж не скуштує цієї чудової баранячої смаженини, - сказав професор, стаючи все грайливішим і накладаючи собі чималий шмат м’яса.

- Йому нічого шкодувати, - роздратовано мовив гетьман. - Це не смаженина, а баранячі роги. Слово честі, Куку починає знущатися з нас.

- Звинувачуйте преподобного, - різко кинув Ле Меж. - Я досить часто нагадував йому, щоб кого іншого навертав у свою віру.

- Пане професоре! - спинив його з гідністю Спардек.

- Можу повторити сказане, - закричав Ле Меж. І мені здалося, що він напідпитку.

- Будете свідком, мосьє, - провадив він, обернувшись до мене. - Мосьє новоприбулий. Мосьє безсторонній. Тому й звертаюся до нього. Чи має хтось право псувати бамбарського кухаря, щодня задурюючи йому голо* ву теологічними дискусіями, до яких він аж ніяк не схильний?

- На жаль, - сумно відповів пастор, - ви помиляєтеся. Навпаки, в нього природний потяг.

- Куку - ледар, який ладен бути гугенотом, аби тільки нічого не робити, і нехай горять наші ескалопи, - подав голос гетьман. - Хай живе папа римський, - проревів він, по вінця наповнюючи келихи.

- Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, - вів далі з підкресленою гідністю Спардек.

- Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.

- Мосьє, - збуджено сказав Ле Меж, - людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.

- Чудово! - погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. - Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, - сказав засапано, впоравшися з цим. - Наповнимо келихи!

- Куку заперечує реальність існування, - вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.

- Е! - прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. - Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.

У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.

Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: “Цієї миті Моранж... Що б він не казав... Вона така гарна!”

Схопивши келих, я знову спорожнив його.

Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer[40], Декларації прав людини, Bulla Unigenitus[41]. Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.

Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.

- Залишмо тут оцих п’яничок, - сказав він гидливо. - Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.

- Дами й панове, - мовив гетьман, входячи до зали, - дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.

- Не зважайте на них, - прошепотів він мені на вухо. - Це слуги оселі... Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.

Він справді дуже сп’янів.

Зала для гри була вузькою і довгою. Головне умеблювання - широкий стіл врівень з підлогою, оточений подушками, на яких лежало з десять тубільців. На стіні висіли дві гравюри, що свідчили про очевидний еклектизм: святий Йоанн-Батіст Вінчі й “Могила” Альфонса де Невілля.

На столі стояли червоні глиняні келихи й важкий глиняний глек з пальмовим вином.

Серед присутніх я пізнав знайомих: мого масажиста, манікюрницю, перукаря, двох або трьох білих туарегів, які, відтуливши свої обличчя, поважно курили довгі люльки з мідними накривками. Вони з задоволенням грали в карти. Ця гра нагадала мені рамс. Поміж гостей були дві красуні з почту Антінеї - Агіда і Сідія. Їхня гладка, темного кольору шкіра мінилася під прозорою тканиною, гаптованою сріблом. Мені було шкода, що не побачив червоної шовкової туніки маленької Таніт-Зерги. Я знову згадав про Моранжа, але тільки на мить.

- Куку, дай жетони, - наказав гетьман. - Ми тут зібралися не розважатися.

Куку, послідовник Цвінгля, поставив перед ним скриньку з різноколірними жетонами. Граф Біловський зосередився й почав їх рахувати, розподіляючи на маленькі купки.

- Білі коштують по луїдору, - пояснив він мені. - Червоні - сто франків, жовті - п’ятсот, зелені - тисячу. А! Знаєте, тут грають з азартом. Зрештою, побачите.

- Беру банк вартістю десять тисяч, - сказав кухар-цвінгліст.

- Дванадцять тисяч, - мовив гетьман.

- Тринадцять, - додала, спокусливо усміхаючись, Агіда, яка сиділа на колінах у графа і старанно розкладала свої жетони на маленькі купки.

- Чотирнадцять, - сказав я.

- П’ятнадцять, - пролунав різкий голос Розіти - старої негритянки-манікюрниці.

- Сімнадцять, - заявив гетьман.

- Двадцять тисяч, - відрубав кухар.

І відчеканив, змірявши нас викличним поглядом:

- Двадцять. Беру банк вартістю двадцять тисяч. Гетьман зробив жест, що свідчив про його невдоволення.

- Бісів Куку! Нічого не вдієш проти цієї тварюки. Ви не повинні ризикувати, лейтенанте.

Куку сидів у кінці стола, що мав форму “Г”. Він тасував карти з вправністю, яка мене спантеличила.

- Я казав вам, як у Анни Деліон, - з гордістю прошепотів гетьман.

- Панове, робіть ставки, - вигукнув негр. - Робіть ставки, панове.

- Почекай, тварюко, - сказав Біловський. - Ти добре бачиш, що чарки порожні. Сюди, Какамбо! Веселий масажист мерщій наповнив келихи.

- Знімай, - мовив Куку, звертаючись до Сідії, вродливої таргійки, що сиділа праворуч від нього.

Молода жінка, як особа забобонна, зняла карти лівою рукою. Але слід відзначити - в правиці був келих, що його вона піднесла до вуст. Я бачив, як стискалося від ковтків її ніжне матове горло.

- Починаю, - оголосив Куку.

Ми розмістилися так: зліва - гетьман, Агіда, яку він з найаристократичнішою невимушеністю обіймав за талію, Какамбо, одна з таргійських жінок, далі - двоє негрів, статечних і пильних, з запнутими обличчями. Справа сиділи, симетрично до тих, що зліва, Сідія, я, стара манікюрниця Розіта, перукар Баруф, ще одна жінка, двоє білих туарегів, поважних, зосереджених.

- Беру, - сказав гетьман. Сідія заперечно хитнула головою.

Куку витягнув, дав четвірку гетьманові, собі взяв п’ятірку.

- Вісім, - оголосив Біловський.

- Шість, - сказала гарна Сідія.

- Сім, - відрубав Куку. - Таблиці зрівнялися, - додав він холодно.

- Подвоюю ставку, - сказав гетьман.

Какамбо й Агіда вчинили так само. Ті, що сиділи з нашого боку, грали стриманіше. Манікюрниця ризикувала водночас не більш як двадцятьма франками.

- Вимагаю рівності таблиць, - незворушно сказав Куку.

- Який ви нестерпний, - пробурмотів граф. - Маєш. Ти задоволений?

Куку зіграв і побив дев’ятку.

- Честь і батьківщина? - проревів Біловський. - У мене була вісімка...

Я мав двох королів і не виявляв свого поганого настрою. Розіта взяла в мене з рук карти.

Я розглядав Сідію, що сиділа праворуч від мене. Густе чорне волосся спадало їй на плечі. Вона справді була дуже гарна, трохи напідпитку, як і весь цей фантасмагоричний гурт. Вона також дивилась на мене, але якось спідлоба, наче боязка тваринка.

“Ага! - подумав я. -Вона, очевидно, боїться. На мені ж написано: полювати заборонено”.

Я торкнувся її ноги. Сідія сполохано відсунулася.

- Хто купує карти? - запитав Куку.

- Не я, - сказав гетьман.

- Беру, - мовила Сідія.

Кухар витягнув четвірку.

- Дев’ять, - кинув він.

- Ця карта мала бути моєю, - гримнув граф. - І п’ятірка, в мене була п’ятірка. Ах! Якби я не дав слово його величності імператору Наполеону III ніколи більше не докуповувати до п’яти. Бувають хвилини, коли це так важко, так важко. І ось ця тварюка, негр - кум королю.

Справді, загарбавши три чверті жетонів, Куку з гідністю підвівся й попрощався з товариством:

- До завтра, панове.

- Геть звідси всі, - проревів гетьман Житомирський. - Мосьє де Сент-Аві, залишіться зі мною.

Ми закурили, й він налив собі великий келих вина. Стеля зали зникла у сірій хмарі тютюнового диму.

- Котра година? - запитав я.

- Пів на першу. Але ви не покинете мене, дитино, люба дитино. В мене тягар на серці, тягар...

Він гірко заплакав. Фалди його костюма розпласталися на дивані позаду нього, наче великі надкрилля зеленого жука.

- Правда, Агіда гарна, - сказав він, усе ще плачучи. - Знаєте, вона трохи нагадує мені, хоч темніша шкірою, графиню де Терюель, красуню графиню де Терюель Мерседес. Пам’ятаєте, ту, що купалася якось у Біяр-ріці зовсім гола перед скелею Богородиці, коли там прогулювався Бісмарк? Не пригадуєте? Мерседес де Терюель?

Я знизав плечима.

- Справді, я забув, що ви надто молоді. Вам було, мабуть, два чи три роки. Дитина. Так, дитина. О! Дитино моя, належати до тієї епохи і бути приреченим грати в карти з дикунами... Треба вам розповісти...

Я підвівся і відштовхнув його.

- Залишся! Залишся! - почав він благати. - Я скажу тобі все, що ти забажаєш, розповім все, що забажаєш, як я опинився тут. Про це я ніколи нікому не казав. Залишся, я відчуваю потребу вилити душу справжньому другові. Скажу тобі все, повторюю, все. Маю довіру до тебе. Ти - француз, шляхетна людина. Знаю, що ти не передаси їй нічого.

- Не передам нічого? Кому?

- Їй...

Його голос увірвався. Мені здалося, що він затремтів від страху.

- Кому?

- Їй... Антінеї, - прошепотів він.

Я знову сів.

РОЗДІЛ XIII

ІСТОРІЯ ГЕТЬМАНА ЖИТОМИРСЬКОГО

Граф Казимир був у тому стані, коли сп’яніння робить людину поважною і зосередженою.

Він хвилину збирався з думками і почав розповідь. Шкода, що не спроможуся відтворити вживані ним соковиті архаїзми.

- Коли молодий мускат зарожевіє у садах Антінеї, мені виповниться шістдесят вісім років. Це сумно, люба дитино, усвідомлювати, що все краще в житті лишилося позаду. Неправда, що життя нескінченно оновлюється. Тому, хто знав Тюїльрі 1860 року, гірко опинитися в становищі, в яке потрапив я.

Одного вечора, перед війною, чарівні жінки, імен яких не називаю (час від часу з зустрічаю імена їхніх синів у світській хроніці “Голуа”), побажали ближче познайомитися зі справжніми лоретками. Я повіз їх на бал до Гранд-Шом’єр. Це був заклад для розваг, де збиралися художники-невдахи, повії, студенти. Посеред кабаре чимало пар так хвацько витанцьовували канкан, що аж люстри мало не зірвалися зі стелі. Ми звернули увагу на одного чорнявого молодика, зодягненого в сюртук недолугого крою й картаті панталони, очевидно, без жодних шлейок. Він був косоокий, мав миршаву борідку й чорне волосся, що злиплося, наче леденці. Антраша, які він відшкварював, були екстравагантні. Дами назвали його ім’я: Леон Гамбетта.

Я впадаю в розпач від самої думки, що міг одним пострілом з пістолета вбити цього бридкого адвоката й назавжди забезпечити щастя своє й країни, яка стала моєю другою батьківщиною. Бо серцем, любий друже, я француз, хоч не є ним за походженням.

Я народився 1829 року у Варшаві. Батько був поляк, а мати русинка, точніше волинянка. Це від неї я успадкував свій титул гетьмана Житомирського. Його було повернуто мені царем Олександром II під час його візиту до Парижа на прохання мого високого володаря імператора Наполеона III.

З політичних причин, які неможливо пояснити, не згадавши історії нещасної Польщі, мій батько, граф Біловський, залишив 1830 року Варшаву й переїхав до Лондона. Він розтринькав свою величезну маєтність, занапастивши мою матір, яка померла з горя. Коли помер і він, мені залишилася в спадок лише тисяча стерлінгів ренти і дві чи три вуздечки, непотрібність яких я оцінив пізніше.

Не можу без хвилювання згадувати ті часи, коли я дев’ятнадцяти-двадцятирічним юнаком звів нанівець цю маленьку спадщину. Лондон був справді чарівним містом. Я найняв симпатичну холостяцьку квартиру на Пікаділлі.

Пікаділлі! Магазини, палаци, метушня,

Вихор щастя й шелест свободи.

Полювання на лисиць із бричок, прогулянки в екіпажах у Гайд-парку, раути, невинні розваги зі служницями Венери з Дрюрі-Лейна забирали весь мій час. Ні, не весь. Лишалася гра, і почуття синівської любові спонукало мене до того, щоб відновити спадок покійного графа, мого батька. Гра - причина того, про що я розповім і що так дивно перекрутило моє життя.

Мій приятель лорд Мелмсбері повторював безліч разів: “Мушу повести вас до чарівної жінки, яка живе на Оксфорд-стріт № 277, до міс Говард”. Одного вечора я погодився. Це сталося 22 лютого 1848 року. Господиня була справді напрочуд гарна, й гості справили чудове враження. Крім Мелмсбері, я зустрів там чимало знайомих: лорда Клебдена, лорда Честерфілда, сера Френсіса Монжуа, графа д’Орсей. Грали в карти, потім перейшли до розмов на політичні теми. Події у Франції були основною темою, й гості без кінця сперечалися щодо наслідків бунту[42], який спалахнув саме того дня у Парижі. Про це повідомив телеграф. Доти я ніколи не цікавився політикою. Тож не знаю, що забрав собі в голову, коли з усім запалом моїх дев’ятнадцяти років заявив: новини з Франції означають, що завтра буде Республіка, а післязавтра - Імперія...

Присутні зустріли мою дотепну вихватку стриманими усмішками і спрямували погляди на одного з гостей, що сидів п’ятим за карточним столиком, де припинилася гра.

Гість також усміхнувся, підвівся й попрямував до мене. Він був середнього зросту, навіть низький, утиснутий у синій редингот. Погляд його блукав десь далеко.

Усі присутні весело спостерігали цю сцену.

- З ким маю честь? - спитав він приязно.

- Граф Казимир Біловський, - відповів я різко, аби довести, що різниця у віці не є поважним мотивом, котрий виправдовує його запитання.

- Отже, любий графе, в разі, якщо ваше пророцтво збудеться, сподіваюся, ви не відмовитеся завітати в Тюїльрі, - сказав гість у синьому рединготі.

І додав, вирішивши нарешті представитись:

- Принц Луї-Наполеон Бонапарт.

Я не відіграв жодної ролі в державному перевороті й не шкодую з цього приводу. Дотримуюся принципу, що іноземець не повинен втручатися в заворушення у чужій країні. Принц оцінив мою скромність і не забув юнака, котрий став для нього таким щасливим пророком.

Мене в числі перших він запросив до Єлісейського палацу. Мій успіх було остаточно закріплено наказом Наполеона Малого[43]. Наступного року я став камер-юнкером і з ласки імператора одружився з дочкою маршала Репето, герцога де Мондові.

Без найменшого докору сумління скажу, що цей шлюб не був тим, чим мав стати. Графиня, старша за мене на десять років, була незлагідна й не дуже гарна. До того ж її родина вимагала дотримання всіх правил користування приданим. Таким чином, на той час я мав лише двадцять п’ять тисяч ліврів платні як камер-юнкер. Сумна доля для того, хто відвідує графа д’Орсей і герцога де Грамон-Кадерусса. Що б я робив, якби не прихильність імператора?

Одного весняного ранку 1862 року я сидів у своєму кабінеті й переглядав кореспонденцію. Там був лист від його величності, який запрошував мене на четверту годину до Тюїльрі, а також лист від Клементіни, де вона повідомляла, що чекатиме мене о п’ятій у себе. Клементіна була та красуня, задля якої я творив безумства. Особливо пишався тим, що одного вечора в Мезон Доре відбив її в князя Меттерніха, котрий був нею дуже захоплений. Весь двір заздрив цій перемозі. Я був морально зобов’язаний взяти на себе весь тягар. До того ж Клементіна була такою чарівною! Сам імператор... Решта листів, Боже мій, решта листів були рахунками постачальників цієї красуні, яка, попри мої стримані докори, вперто надсилала їх до мого сімейного вогнища.

Ті рахунки пересягнули сорок тисяч франків. Сукні й бальні туалети з салону Гагелен-Опрігец, що на вулиці Рішельє, 23; капелюшки й парики від мадам Александрін з вулиці д’Антен, 14; численні спідниці й білизна від мадам Полін з вулиці де Клері, 100; рукавички “Жозефіна” з Віль-де-Ліон, що на вулиці Шоссе-д’Антен, 6; фуляр з Маль дез Енд, носовички Ірландської компанії, мережива з салону Фергюсон, живильне молочко з Канде. Це живильне молочко з Канде мене особливо вразило. У рахунку значилося п’ятдесят один флакон. Шістсот тридцять сім франків п’ятдесят сантимів за це живильне молочко, яким можна було б пом’якшити шкіру ескадронові з сотні гвардійців!

“Так далі тривати не може!” - сказав я собі, поклавши рахунки до кишені.

За десять хвилин до четвертої я проминув хвіртку Каруселі.

У приймальні ад’ютанта натрапив на Бачіокі.

- Імператор застудився, - сказав він мені, - не залишає кімнати й наказав, коли ви з’явитеся, провести до нього. Ходімо.

Його величність у куртці з нашивками й панталонах, що нагадували козацькі, стояв задумливий біля вікна. Видно було, як під теплим дощиком колихаеться, виблискуючи, бліда зелень Тюїльрійського саду.

- А! Ти прийшов, - сказав Наполеон. - Візьми сигарету. Здається, ви з Грамон-Кадеруссом вчора ввечері добре порозважалися в Шато-де-Флер.

Я задоволено всміхнувся.

- Як, Ваша величність вже знає?..

- Знаю, дещо мені відомо...

- Чи знає Ваша величність, що сказав наостанку Грамон-Кадерусс?

- Ні, але ти мені повідомиш.

- Так от, нас було п’ятеро чи шестеро, я, Віль-Кастель, Грамон, Персіньї...

- Персіньї, - зазначив імператор, - даремно афішується з Грамоном після того, що плете Париж про його дружину.

- Безумовно, сір. Так от, певно, тому Персіньї був схвильований. Він почав розповідати нам, яких прикрощів завдає йому поведінка герцогині.

- Персіньї бракує такту, - пробурмотів імператор.

- Двжеж так, сір. Чи знає Ваша величність, що кинув йому Грамон?

- Що?

- Він сказав: “Пане герцог, я забороняю вам у моїй присутності ганьбити мою коханку!”

- Грамон перебільшує, - мрійливо усміхаючись, мовив Наполеон.

- Ми всі були такої думки, сір, в тому числі й Віль-Кастель, який, одначе, зрадів.

- До речі, - сказав імператор, помовчавши, - забув запитати тебе про графиню Біловську.

- Вона почуває себе добре, сір. Дякую Вашій величності.

- А як Клементіна? Все така ж чарівна дитина?

- Так, сір. Але...

- Здається, мосьє Барош закоханий у неї до нестями.

- Це дуже тішить мене, сір. Але ця втіха пов’язана із значними витратами.

Я витяг з кишені рахунки, отримані вранці, й розклав їх перед імператором.

Він дивився, загадково всміхаючись.

- Годі тобі, тоді. Це дрібниця. Я виручу тебе, тим більше, що мені потрібна твоя послуга.

- Я до послуг Вашої величності.

Він подзвонив.

- Хай прийде мосьє Мокар. Я застудився, - додав він. - Мокар пояснить тобі, у чому річ.

Увійшов особистий секретар імператора.

- Мокаре, це Біловський, - сказав Нанолеон. - Ви знаєте, чого я від нього чекаю. Повідомте йому про це.

І він заходився тарабанити пальцями по шибі, об яку шалено вдарялися дощові потоки.

- Любий графе, - сказав Мокар, сівши, - все дуже просто. Ви, напевне, чули про одного талановитого дослідника, Анрі Дювейр’є?

Я заперечно похитав головою, дуже здивований таким несподіваним вступом.

- Мосьє Дювейр’є, - вів далі Мокар, - повернувся до Парижа з дуже небезпечної подорожі до Південного Алжіру й Сахари. Мосьє Вів’єн’де Сен-Мартен, якого я нещодавно бачив, сказав мені, що Географічне товариства має намір нагородити його за це золотою медаллю. Під час своєї подорожі мосьє Дювейр’є вступив у контакт з вождями диких племен - туарегами, котрі й досі чинять опір військам його величності.

Я подивився на імператора; моє остовпіння було таким, що він зареготав.

- Слухай далі, - сказав він.

- Мосьє Дювейр’є, - провадив Мокар, - домігся того, що делегація від цих вождів прибула до Парижа засвідчити свою відданість його величності. Цей візит може мати дуже важливі наслідки, і його превосходительство міністр колоній сподівається підписати торговельний договір, забезпечивши нашому народові великі вигоди. Цих вождів п’ятеро, і серед них шейх Отман, аменокал, або султан конфедерації аджерів. Вони прибудуть завтра вранці на Ліонський вокзал. Мосьє Дювейр’є зустрічатиме їх. Але імператор подумав, що крім нього...

- Я подумав, - сказав Наполеон III, очевидно задоволений моїм ошелешеним виглядом, - що було б доцільно, аби цих поважних мусульман зустрів також один з моїх камер-юнкерів. Тож я й покликав тебе, мій любий Біловський. Не лякайся, - додав він, регочучи, - з тобою буде мосьє Дювейр’є. Твоя роль полягатиме лише у тому, щоб забезпечити світський характер зустрічі; будеш присутній на сніданку, який я дам завтра на честь цих імамів у Тюїльрі, а ввечері, нишком, бо їхня релігія дуже почутлива в деяких питаннях, подбаєш, щоб вони дістали уявлення про паризьку культуру. Але не переборщуй: не забувай, що там, у Сахарі, вони дуже високі й поважні релігійні особи. Отже, покладаюся на твій такт і даю тобі карт-бланш... Мокаре!

- Так, сір?

- Половину коштів, потрібних графові Біловському для прийому таргійської делегації, віднесіть за рахунок Міністерства закордонних справ, а другу половину - Міністерства колоній. Гадаю, що для початку вистачить ста тисяч франків. Коли графові потрібна буде більша сума, він має тільки повідомити вам про це.

Клементіна жила на вулиці Бокадор у маленькому будиночку мавританського стилю, що його я купив для неї в мосьє де Лесепса. Застав її в ліжку. Побачивши мене, вона заллялася слізьми.

- Ми з тобою здуріли, - прошепотіла вона, схлипуючи. - Що ми накоїли!

- Клементіно, що з тобою?

- Що ми накоїли, що накоїли! - повторювала вона.

А я бачив її буйне чорне волосся, її теплу шкіру, яка пахла парфумами.

- Що сталося? Ну що сталося?

- Я... - і вона прошепотіла мені щось на вухо.

- Ні! - відповів я розгублено. - Ти певна цього?

- Чи я певна!

Я був приголомшений.

- Здається, ти не радієш, - сказала вона уїдливо.

- Я не сказав цього, Клементіно, хоч, зрештою... Я дуже щасливий, слово честі.

- Доведи мені це: проведемо завтрашній день разом.

- Завтрашній? - я аж підскочив. - Це неможливо!

- Чому? - підозріливо спитала вона.

- Тому що завтра я маю супроводжувати таргійську делегацію в Парижі... Наказ імператора.

- Що це за вигадка? - скрикнула Клементіна.

Треба визнати, ніщо так не схоже на брехню, як правда.

Я більш-менш точно переповів Клементіні те, що почув від Мокара. Вона слухала з виглядом, який означав: мене не обдуриш!

Нарешті, розлючений, я вигукнув:

- Можеш прийти й подивитися на власні очі. Завтра ввечері я обідаю з ними і запрошую тебе.

- Будь певен, я прийду, - з гідністю відповіла Клементіна.

Визнаю, цієї миті я втратив рівновагу. Але ж який то був день! Прокинувшись, отримав рахунок на сорок тисяч франків. Потім - неприємний обов’язок супроводжувати дикунів у Парижі. І опріч усього - перспектива стати батьком позашлюбної дитини...

“Але ж, - подумав я, оговтуючись, - це наказ.імператора. Він попросив мене познайомити туарегів з паризьким життям. Клементіна дуже гарно тримається у світському товаристві, й тепер не варто її дратувати. Замовлю на завтрашній вечір окремий кабінет у Кафе-де-Парі і скажу Грамон-Кадеруссу і Віль-Кастелю, щоб вони привели з собою своїх веселих коханок. Це буде цілком у галльському дусі: спостерігати, як поведуть себе діти пустелі в цій компанії”.

Поїзд з Марселя прибув о двадцять на одинадцяту. Я побачив на пероні мосьє Дювейр’є, симпатичного молодика років двадцяти трьох з блакитними очима й маленькою русявою борідкою. Туареги, вийшовши з вагона, кинулися йому в обійми. Він жив з ними протягом двох років у наметі у чорта в зубах. Дювейр’є представив мене їхньому старшому, шейхові Отману, й чотирьом іншим прегарним чоловікам у бавовняному синьому вбранні та з амулетами з червоної шкіри.

На щастя, всі вони так-сяк розмовляли мовою сабір[44], що полегшувало спілкування. В пам’яті збереглися сніданок в Тюїльрі, відвідини музею, ратуші, Імператорської друкарні. Щоразу туареги вписували свої імена до книги відгуків. Це тривало нескінченно довго. Щоб ви мали уявлення, наведу лише повне ім’я шейха Отмана: Отман-бен-ель-Гадж-ель-Векрі-бен-ель-Гадж-ель-Фаджі-бен-Мохаммед-Буйя-бен-зі-Ахмед-ес-Сукі-бен-Махмуд[45].

А їх приїхало п’ятеро.

В мене був гарний настрій, зокрема тому, що на бульварах і повсюди ми мали шалений успіх. У Кафе-де-Парі о пів на сьому захват досяг апогея. Делегація, вже трохи напідпитку, стискала мене в обіймах, вигукуючи: “Боно[46] Наполеон!”, “Боно Євгенія!”, “Боно Казимир!”, “Боно європейці!”. Грамон-Кадерусс і Віль-Кастель прийшли в номер з Анною Грімальді, актрисою з Фолі Бержер, та Ортанс Шнейдер - такими гарними, що аж лячно було. Але пальма першості належала моїй коханій Клементіні. Скажу тобі, в якому вона була вбранні: білій тюлевій туніці й синій плісированій спідниці з китайського тарлатану, яку також вкривав тюль. Цю тюлеву спідницю трохи піднімали по боках гірлянди із зеленого листя й витких рожевих троянд. Вона утворювала круглий балдахін, з-під якого спереду й по боках виднілася тарлатанова спідниця. Гірлянди здіймалися до талії, а проміжок між двома гілками заповнювали банти з рожевого сатину з довгими кінцями. Корсаж, драпірований тюлем, з’єднувався з пелеринкою з тюлевих стрічок і мереживних воланів. Чорне волосся прикрашала корона - діадема з тих самих квітів. Дві довгі стрічки з листя обвивали кучері й спадали на шию. Накидка у вигляді короткої мантії з каптуром була з синього кашеміру, гаптованого золотом, і мала білу сатинову підкладку.

Такий блиск і краса вразили туарегів, особливо того, що сидів праворуч від Клементіни, Ель-Гадж-бен-Гусмама, рідного брата шейха Отмана й аменокала Хоггару. Вже під час першої страви - супу з дичини й токайського - він був закоханий. Коли ж подали фруктовий компот з Мартініки й лікер мадам Амфу, то почав виявляти свою палку, нестямну пристрасть. Кіпрське вино остаточно пролило світло на його почуття. Ортанс лише штовхнула мене під столом ногою. Грамон, котрий мав той самий намір щодо Анни, помилився й викликав обурення одного з туарегів. Так от, коли настав час їхати до Мабій, ми вже переконалися, я# наші гості поважають заборону Пророка щодо вина.

У Мабій, тоді як Клементіна, Ортанс, Анна, Людовік і троє туарегів із запалом танцювали, шейх Отман відвів мене набік і схвильовано переказав доручення свого брата, шейха Ахмеда.

Наступного дня о першій пополудні я прийшов до Клементіни.

- Дитино моя, - почав, ледве розбудивши її, - послухай, хочу серйозно поговорити з тобою.

Вона примхливо протерла очі.

- Як тобі сподобався той молодий араб, який так міцно обіймав тебе вчора ввечорі?

- Узагалі... нічого, - відповіла вона, паленіючи.

- Тобі відомо, що він у своїй країні є володарем земель, які у.п’ять чи шість разів більші, ніж володіння нашого найвищого монарха, імператора Наполеона III?

- Про щось таке він бурмотів, - сказала вона, явно зацікавлено.

- Отже, ти хотіла б сісти на трон, як наша шановна володарка, імператриця Євгенія?

Клементіна отетеріло дивилася на мене.

- Його рідний брат шейх Отман доручив мені від його імені зробити тобі таку пропозицію.

Клементіна не відповіла, ошелешена й спокушена.

- Я імператриця! - нарешті вимовила вона.

- Усе залежить від тебе. Маєш відповісти до полудня. Якщо скажеш “так”, поснідаємо разом у Вуазена, і край.

Я бачив, Клементіна вже все вирішила, але хотіла виявити до мене чуйність.

- А ти, ти? - простогнала вона. - Покинути тебе так, нізащо!

- Дитино моя, будь розважливою, - сказав я лагідно. - Ти, мабуть, не знаєш, що я збанкрутував. Так, так, цілковито. Я навіть не знаю, чим заплачу завтра за твоє живильне молочко.

- Ах! - зітхнула вона. Потім додала:

- А... дитина?

- Яка дитина?

- Наша... наша з тобою.

- Ага! Але ти віднесеш її до прибутків і витрат. Я навіть певен> шейх Ахмед вважатиме, що вона на нього схожа.

- Ти завжди жартуєш, - сказала вона, сміючись крізь сльози.

Наступного дня о тій самій порі експрес з Марселя повіз п’ятеро туарегів і Клементіну. Молода жінка сяяла, спираючись на руку шейха Ахмеда, який не тямив себе від щастя.

- У нашій столиці багато магазинів? - спитала вона млосно у свого нареченого.

А він, голосно засміявшись під своїм покривалом, відповів:

- Безеф, безеф[47]. Боно руміс, боно.

Коли настала мить від’їзду, Клементіну затопила хвиля почуттів.

- Казимире, послухай, ти завжди був добрий до мене. Я стану царицею. Якщо в тебе виникнуть прикрощі, обіцяй мені, присягнися...

Шейх зрозумів. Він зняв зі свого пальця перстень і надів мені.

- Сіді Казимир, товариш, - енергійно промовив він. - Ти прийти нас побачити. Взяти перстень Ахмеда й показати його. Всі у Хоггарі товариш. Боно, Хоггар, боно.

Коли я вийшов з Ліонського вокзалу, то почував себе так, ніби утнув дотепний жарт.

Гетьман Житомирський остаточно сп’янів. Я ледве зрозумів кінець його історії, бо він раз у раз приплітав до неї куплети, запозичені з репертуару Жака Оффенбаха,

Хлопець лісом прямував,

Свіжий і вродливий,

В руці яблуко тримав,

Видно на картині.

Хто зазнав краху внаслідок Седана[48]? Казимир, маленький Казимир. До 5 вересня треба сплатити п’ять тисяч луїдорів, а я не мав жодного су, жодного су. Беру капелюха, мобілізую всю свою мужність і вирушаю до Тюїльрі. Імператора вже не застав, хай йому біс! Але імператриця зустріла мене так люб’язно! Вона лишилася сама (о! Всі мерщій драпають за обставин, що склалися), сама з сенатором, паном Меріме, єдиним з письменників, котрий, я знав це, був до того ж світською людиною. “Мадам, - сказав він їй, - немає жодної надії. Мосьє Тьєр, якого я зустрів на Королівському мосту, нічого ш бажає слухати”.

- Мадам, - промовив я у свою чергу. - Тепер Ваша величність знатиме, хто її щирі друзі. - І поцілував їй руку.

Овва, богині

Мають кумедні способи

Зваблювати, зваблювати, зваблювати

Хло-о-о-пців.

Повертаюся додому, на вулицю Ліль. Перетинаю канал, який тягнеться від законодавчого корпусу до ратуші. Я вже прийняв рішення.

- Мадам, - кажу своїй дружині, - мої пістолети.

- Що сталося? - запитала вона з жахом.

- Усе пропало. Лишається врятувати честь. Я загину на барикадах.

- Ах! Казимире, - схлипує вона, падаючи мені в обійми, - я погано знала вас. Ви пробачите мені?

- Пробачаю, Ауреліє, - сказав я розчулено й з гідністю, - бо й сам багато в чому завинив.

Я припинив цю сумну сцену. Була шоста година. На вулиці Бак зупинив фіакр.

- Двадцять франків чайових, - пообіцяв я візникові, - якщо привезеш мене на Ліонський вокзал до марсельського поїзда, що вирушає о шостій тридцять сім.

Гетьман Житомирський більше не міг вимовити й слова. Впавши на подушки, він заснув як убитий.

Заточуючись, я підійшов до великого вікна.

За яскраво-синіми горами сходило блідо-жовте сонце.

РОЗДІЛ XIV

ГОДИНИ ЧЕКАННЯ

Саме ночами Сент-Аві любив докладно розповідати мені свою дивовижну історію. Він викладав її короткими фрагментами у хронологічній послідовності, не визначаючи наперед епізодів драми, трагічний фінал якої був мені відомий. Звичайно, робив це не для того, щоб приберегти ефект, - я відчував, він був такий далекий від подібних розрахунків! Єдина причина полягала в надмірному збудженні, яке викликали ці спогади.

Того вечора з валкою прибула пошта з Франції. Листи, що їх передав нам Шатлен, лежали на маленькому столику не розпечатані. Тьмяне світло лампи посеред безмежної чорної пустелі давало змогу прочитати адреси на конвертах. О, як переможно всміхнувся де Сент-Аві, коли я, відкинувши листи, сказав схвильовано:

- Продовжуй.

Його не треба було ще раз просити.

- Тобі важко уявити те несамовите нервове збудження, що мордувало мене, відколи гетьман Житомирський розповів мені свою недолугу історію і доки я знову зустрівся з Антінеєю. Найдивніше те, що причиною цього збудження було не усвідомлення того, що я приречений на смерть, а, навпаки, бажання прискорити подію, що означала б мою загибель, - запрошення Антінеї. Але вона не поспішала. І саме тому моє нервове напруження дедалі зростало.

Чи випадали мені в ті часи хоча б короткі хвилини, коли перемагав здоровий глузд? Мабуть, ні. Не пригадую, щоб я бодай раз сказав собі: “Невже тобі не соромно? Жертва сліпих обставин, ти не тільки нічого не робиш, аби визволитися, а й благословляєш своє рабство й прагнеш власної загибелі”. Бажання залишитися там і чекати продовження цієї пригоди так заволоділо мною, що я навіть не підшукував виправдання своїй пасивності, яким могла б бути неприйнятність втечі без Моранжа. Якщо його відсутність бентежила мене, то не тому, що я не знав, чи він живий і здоровий.

Втім, я знаю, що він живий і здоровий. Білі туареги, звичайно, тримали язик за зубами. Жінки були теж не балакучі. Проте від Сідії та Агіди я довідався, що мій супутник дуже любить гранати й не зносить бананів. Та як тільки мова заходила про інше, вони, злякані, втікали довгими коридорами. Таніт-Зерга поводилася інакше. Здавалося, в моїй присутності дівчині було гидко згадувати подробиці, що стосувалися Антінеї. Однак я знав про її собачу відданість своїй господині. Коли я вимовляв імена Антінеї і Моранжа, вона вперто мовчала.

Білих туарегів, цих похмурих привидів, я не волів розпитувати. Втім, вони всі троє були мало схильні до таких розмов. Гетьман Житомирський дедалі більше впивався алкоголем. Скидалося на те, що його розум вичерпався того вечора, коли він розповів мені про свої юні літа. Вряди-годи я подибував його в коридорах, що ставали для нього чимраз вужчими. Хрипким голосом він мугикав куплети з модної колись опери “Королева Ортанс”:

Стань негайно чоловіком

Ізабеллі, моїй дочці,

Бо вона найкраща в світі,

Найхоробріший із хлопців.

Пасторові Спардеку, цьому скнарі, я б охоче відважив ляпаса. Що ж до бридкого дідка, увінчаного лаврами, незворушного редактора етикеток у залі з червоного мармуру, то при зустрічі з ним я ледве стримувався, щоб не кинути йому в обличчя: “Послухайте, пане професоре, який цікавий випадок апокопи: “Аτλαντίνεα - скасування альфи, тау і лямбди! Можу запропонувати вам ще один кумедний випадок: Κληνηντίνεα. Клементіна - апокопа каппи, лямбди, епсилона і мю. Якби Моранж був серед нас, він сказав би щодо цього багато вчених слів. Але, на жаль! Моранж не ощасливлює нас своєю присутністю. Його більше не видно”.

Моєму прагненню щось з’ясувати менший опір чинила Розїта, стара манікюрниця. Ніколи в житті я так часто не полірував нігті, як у ті дні, сповнені непевності. Через шість років, у цей.само час вона мала померти. Не зневажу її пам’ять, якщо зауважу, що вона любила хильнути. Бідолаха не мала сил противитись, коли я пропонував їй келих і з чемності випивав свій до дна.

На відміну від інших рабів, завезених купцями з Півдня до Туреччини, вона народилася в Константинополі й опинилася в Африці через свого господаря, котрий став каїмакамом[49] Радамеса... Але я не маю наміру переказувати історію старої манікюрниці, хоч та історія сповнена пригод і мінливостей долі.

- Антінея, - сказала мені Розіта, - дочка Ель-Гадж-Ахмед-бен-Гуемама, аменокала Хоггару і шейха великого шляхетного племені кель-рхела. Вона народилася 1281 року від гіджри[50]. Ніколи не бажала одружитися. Її волю шанують, бо воля жінок у Хоггарі, де вона тепер править, незаперечна. Антінея - троюрідна сестра Сіді-ель-Сенуссі, і їй варто сказати лише слово, щоб кров румі полилася потоком від Джеріда до Туата й від Чаду до Сенегалу. Якби ця прекрасна й горда жінка тільки захотіла, то могла б жити в країні румі. Але вона воліє, щоб вони самі приходили до неї.

- Ти знаєш Сегеїр-бен-Шейха? - запитав я. - Він їй дуже відданий?

- Тут ніхто достоту не знає Сегеїр-бен-Шейха, бо він постійно в мандрах. Він справді дуже відданий Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх належить до племені сенуситів, а Антінея - родичка вождя сенуситів. До того ж він зобов’язаний їй життям. Він один з тих, хто вбив великого кебіра[51] Флаттерса. З цієї причини Ікхену-кхен, аменокал туарегів-аджерів, боячись помсти з боку французів, зажадав видати їм Сегеїр-бен-Шейха. Коли од нього відсахнулася вся Сахара, він знайшов притулок у Антінеї. Сегеїр-бен-Шейх ніколи не забуде цього, бо він - чесна людина й сповідує закон Пророка. Щоб вГддячити їй за добро, він привів до неї трьох двадцятирічних французьких офіцерів, ще незайманих, які належали до Першого окупаційного корпусу в Тунісі. Це ті, що під номерами 1, 2 і 3 в залі з червоного мармуру.

- І Сегеїр-бен-Шейх завжди розплачується перемогами своєї місії?

- Сегеїр-бен-Шейх - дуже досвідчений і знає величезну Сахару, як я свою маленьку кімнату на вершині гори. Спочатку він ще припускався помилок. Якось під час своїх перших подорожей він привів старого Ле Межа й папугу Спардека.

- Що сказала Антінея, побачивши їх?

- Антінея? Вона так сміялася, що подарувала їм життя. Сегеїр-бен-Шейх, побачивши, як вона регоче, образився. Відтоді він вже ніколи не помиляється.

- Ніколи не помиляється?

- Ні. Тим, хто приходив сюди, я доглядала руки й ноги. Всі були молоді й гарні. Але мушу сказати, що твій товариш, якого привели до мене наступного після тебе дня, мабуть, найвродливіший.

- Антінея помилувала пастора й Ле Межа. Чому ж вона, - спитав я, повертаючи розмову в попереднє русло, - не повернула їм свободу?

- Очевидно, вирішила використати їх, - відказала стара. - Ну і якщо хтось прийшов сюди, йому немає вороття. Якби тут з’явилися французи й побачили залу а червоного мармуру, то знищили б геть усе. Втім, усі ті, кого привів сюди Сегеїр-бен-Шейх, побачивши Антінею, навіть не спробували втекти, крім одного.

- Антінея довго тримає їх при собі?

- Це залежить від них самих і від втіхи, яку вона дістає. Загалом, два-три місяці. Один бельгійський офіцер височенного зросту, наче велетень, не пробув і тижня. А от іншого, він усім добре запам’ятався, маленького Дугласа Кена, англійського офіцера, вона протримала близько року.

- А потім?

- Потім він помер, - відповіла стара, ніби здивована моїм запитанням.

- Як?

Вона повторила слова Ле Межа.

- Так, як і всі інші: від кохання. Авжеж, від кохання, - сказала вона. - Вони всі вмирають від кохання, зрозумівши, що їхній час минув, і Сегеїр-бен-Шейх вирушав на пошуки когось іншого. Багато їх померли спокійно, з очима, повними сліз. Вони більше не спали й не їли. Один французький морський офіцер збожеволів. Він співав уночі тужливі пісні свого рідного краю так, що відлунювало аж у горах. Інший, іспанець, ошалівши, почав кусатися. Довелося вбити його. Чимало померли від кіфу, який діє сильніше за опіум. Втративши Антінею, вони курять і курять... Більшість від цього й померли... найщасливіші. Малий Кен загинув інакше.

- Як загинув малий Кен?

- Так, що всім нам було дуже прикро... Я вже казала тобі, що він найдовше перебував серед нас. Ми звикли до нього. В кімнаті Антінеї на невеликому каїрському столику з золотим орнаментом на голубому тлі стоїть дзвінок з довгим срібним молотком, а держак його з важкого чорного дерева. Агіда описала мені цю сцену, Коли Антінея, як завжди, з усміхом дала Кену відставку, той дуже зблід і мовчки стояв перед нею. Вона вдарила в дзвінок, щоб його вивели. Увійшов білий таргієць. Але малий Кен схопив молоток, і таргієць упав додолу з розкраяним черепом. Антінея далі всміхалася. Малого Кена затягли до його кімнати. Тієї ж ночі, приспавши пильність своїх наглядачів, він вистрибнув у вікно, що було на висоті двохсот футів над землею. Бальзамувальники розповідали, що мали багато клопоту з його тілом. Але вони добре впоралися з завданням. Сам можеш піти до зали з червоного мармуру й подивитися. Він стоїть у ніші під номером 26.

Стара потопила в келиху своє хвилювання.

- Два дні перед тим, - знов заговорила вона, - я тут полірувала його нігті. Це була його кімната. Біля вікна він видовбав на стіні своїм складаним ножиком якісь слова. Поглянь, їх ще видно.

Was is not Fate, that on this Juli midnight?..[52]

У будь-який інший час цей рядок, вирізьблений на камені біля вікна, з якого вистрибнув маленький англійський офіцер, мене б глибоко пройняв. Але тоді мене бентежила інша думка.

- Скажи, - мовив я якнайспокійніше, - коли Антінея тримає когось коло себе, вона його замикає? Його більше не можна побачити?

Стара заперечно похитала головою.

- Вона не боїться, що він утече. Гори неприступні. Антінеї варто лише подзвонити, й він відразу ж з’явиться коло неї.

- Проте мій супутник... Ми не бачились, відколи вона покликала його... Негритянка вирозуміло всміхнулася.

- Якщо ти його не бачиш, означає, що він воліє лишатися біля неї. Антінея не приневолює, тим більше не перешкоджає йому.

Я з люттю грюкнув кулаком об стіл.

- Геть звідси, стара дурепо! І якнайшвидше!

Перелякана Розіта втекла, похапцем зібравши свої інструменти.

Was is not Fate, that on this Juli midnight?..

Я послухався негритянки й рушив, блукаючи коридорами, до зали з червоного мармуру. Пастор Спардек, якого зустрів, підказав вірний шлях. Я штовхнув двері й увійшов.

Прохолода склепу, його напоєне пахощами повітря добре вплинули на мене. Немає такого похмурого місця, яке б наче не освітлювалося дзюркотінням джерела. Водограй посеред зали збадьорив мене. Якось перед боєм, залігши з загоном у густій траві, я чекав хвилини, коли пролунає посвист-команда піднятися назустріч кулям. Біля моїх ніг струмив ручай. Я слухав його дзвінке дзюркотіння. Насолоджувався грою світла й тіні у прозорій воді, дивився на маленьких живих істот, невеличких чорних рибок, зелену траву, жовтий пісок, брижі... Таїна води завжди вабила мене.

Тут, у цій зловісній залі, мої думки заполонило темне джерело. Я відчув у ньому друга. Воно допомогло мені не бути легкодухим посеред застиглих свідчень стількох жахливих лиходійств.

Номер 26. Так, це він. “Лейтенант Дуглас Кен. Народився в Едінбурзі 21 вересня 1862 року. Помер у Хоггарі 16 липня 1890 року”. Двадцять вісім років. Ні, йому навіть не виповнилося двадцяти восьми! Схудле обличчя під маскою з орішалку. Сумний, пристрасний рот. Це саме він. Бідолаха. Едінбург. Мені відомий Едінбург, хоч я ніколи там не бував. З мурів замку видно пагорби Бентланда. “Погляньте трохи нижче, - сказала Анні де Сент-Ів ніжна міс Флора де Стівенсон, - погляньте трохи нижче, ви побачите в гірській ущелині групу дерев і між ними прямовисну цівку диму. Це котедж Свенстена, де живемо ми з братом і тіткою. Якщо цей краєвид справді подобається вам, я буду щаслива”. Коли Дуглас Кен вирушив до Дарфура, він, напевне, залишив у Едінбурзі якусь міс Флору, таку ж біляву, як та. Але чого варті ці щуплі молоді дівчата поряд з Антінеєю! Розважливий Кен, якому сам Бог велів кохати таких дівчат, покохав іншу. Він мертвий. Ось номер 27, той, через кого він розбився об сахарські скелі і котрий також помер.

Померти, кохати. Як природно звучать ці слова в залі з червоного мармуру! Якою величною здається Антінея посеред цих блідих статуй! Невже кохання вимагає смерті, аби набути такої сили! Ти, мабуть, помітив, що я дуже мало говорив про її красу. Чому ж тоді ця жага, цей пал, ця жертовність охопили все моє єство? Чому задля того, щоб хоч на мить стиснути в обіймах цю неземну істоту, я готовий на те, чого не міг собі навіть уявити - відразу ж померти.

Ось номер 53 - останній. Під номером 54 буде Моранж. 55 - мій. Через шість, може, вісім місяців - зрештою, байдуже коли, - мене поставлять до цієї ніші, привида без очей, з мертвою душею, закам’янілим тілом.

Я розкошую, моє збудження зростає. Якою я був дитиною щойно, розгнівавшись на стару негритянку! Ревнував до Моранжа, слово честі! Чому ж не ревнував її до всіх тих, які були тут, і до інших, відсутніх, котрі прийдуть, один за одним, щоб заповнити чорне коло досі порожніх ніш?.. Знаю, Моранж зараз біля Антінеї, і відчуваю гірку й жагучу радість, думаючи про його щастя. Та одного вечора через три, а може, чотири місяці сюди прийдуть бальзамувальники. Ніша номер 54 отримає свою здобич. Тоді білий таргієць наблизиться до мене. Я затремчу від передчуття блаженства. Він доторкнеться до мого плеча. І тоді настане моя черга ступити у вічність крізь криваві двері кохання.

..............................................................................................................................................................................................

Коли, отямившись від роздумів, я опинився в бібліотеці, западали сутінки, змішуючи тіні людей, що там зібралися. Я побачив Ле Межа, пастора, гетьмана, Агіду, двох білих туарегів, інших осіб, захоплених жвавою бесідою. Здивований тим, що побачив разом стільки людей, котрі звичайно не симпатизували один одному, я наблизився.

Подія, нечувана подія розбурхала всіх мешканців гори. На заході, в Адрар-Ахнеті було виявлено двох іспанських дослідників, котрі прибули з Ріо-де-Оро.

Дізнавшись про це, Сегеїр-бен-Щейх негайно почав збиратися в дорогу, щоб зустрітися з ними. Однак дістав наказ залишитися.

Тепер жодних сумнівів не було. Антінея вперше покохала.

РОЗДІЛ XV

СКАРГА ТАНІТ-ЗЕРГИ

- Аррау, аррау!

Я насилу прокинувся від сну, що нарешті здолав мене. Мої очі напіврозплющилися, і я відсахнувся.

- Аррау!

Навпроти мого обличчя була жовта в чорних цяточках морда Прам-Руа. Гепард при моєму пробудженні не виявляв, втім, особливого інтересу до моєї особи, він позіхав. Ліниво роззявляв свою темно-кармінову пащу, де блищали міцні білі ікла.

Тієї ж миті я почув вибух сміху.

Це була маленька Таніт-Зерга. Присівши навпочіпки на подушку біля дивана, на якому я лежав, вона з цікавістю спостерігала за моєю зустріччю з гепардом.

- Гірам-Руа нудьгує, - пояснила вона мені. - Я вирішила привести його сюди.

- Добре, - пробурмотів я. - Але, може, йому б краще понудьгувати десь інде?

- Він тепер самотній, - сказала мала. - Його вигнали. Коли грається, зчиняє великий гамір.

Ці слова нагадали мені про події минулого дня.

- Хочеш, я прожену його? - запитала Таніт-Зерга.

- Ні, хай залишиться.

Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.

Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.

- Тут ще й Гале, - сказала дівчина.

- Гале! Це ще хто?

Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.

- Це моя мангуста, - пояснила Таніт-Зерга.

- Скажи, будь ласка, - запитав я невдоволено, - це все?

У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.

- Гале - мій друг, - сказала вона, знову споважнівши. - Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.

Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.

- Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, - поволі “вимовив я, погладивши спинку звірятка. - Котра ж зараз година?

- Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.

У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа - зеленими.

- Це дуже люб’язно, - повторив я, думаючи про своє, - Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.

Обличчя дівчини спохмурніло.

- Справді, я вільна, - з прикрістю відповіла вона.

Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя - бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри - світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.

Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.

- Таніт-Зерга, ти сонгаї[53]? -лагідно запитав я.

Вона відповіла гордо, навіть з викликом:

- Так, я сонгаї.

“Дивне дівча”, - подумав я.

Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове “вигнано”.

- Я сонгаї, - повторила вона. - Народилася в місті Гао[54], на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.

Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.

- Йому щось сниться, - сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.

- Лишень ягуарам може щось снитися, - зазначив я.

- Гепардам також, - промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.

На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:

- Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.

Я не відповів.

- Треба попоїсти, - додала вона. - Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.

І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.

Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.

Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.

Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.

Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.

Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.

- З моїх дитячих літ, - почала вона, - мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було... Але ти не слухаєш мене.

- Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.

- Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?

- Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.

- Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники[55]. Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.

Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.

Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.

Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.

Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.

- Розповідай, маленька Таніт-Зерго, - сказав я, затопивши погляд у далечінь.

- Марно усміхаєшся, - сказала вона дещо ображено, - і не звертаєш на мене належної уваги. Мені однаково. Я розповідаю все це для самої себе, аби згадати. Ртже, у верхів’ї, перед Гао, Нігер утворює вигин. Там є невеликий мис, порослий велетенськими камедними деревами. Це сталося одного серпневого вечора, коли заходило сонце й в навколишньому лісі принишкли птахи. І раптом ми почули незнайомий гуркіт, що долинав із заходу: “Бум-бум, бум-барабум, бум-бум”. Він усе посилювався: “Бум-бум, бум-барабум”, і всі водоплавні птахи - чаплі, пелікани, качки - злетіли в повітря й розсипалися над деревами, переслідувані чорною димовою хмарою, яку підганяв вітер.

Це була канонерка. Вона огинала мис, здіймаючи таку коловерть, що аж здригалися прибережні чагарники. На кормі виднів блакитно-біло-червоний прапор. Вона причалила до маленької дерев’яної гатки. Було спущено шлюпку з двома матросами й трьома офіцерами, які незабаром зійшли на землю.

Старший серед них, у білому бурнусі, - він добре знав нашу мову, - висловив бажання поговорити з шейхом Сонні. Підійшов мій батько і сказав, що це він. Тоді офіцер розповів йому, що губернатор Томбукту дуже розгніваний, бо їхня канонерка за милю звідси врізалася в невидиму пальову основу, зазнала пошкоджень і не може продовжував свій рейс до Ансанго.

Мій батько відповів, що французи захищають бідолашний осілий народ від нападів туарегів і тому завжди бажані гості, а греблю було споруджено не з лихим наміром - вона дає змогу ловити рибу для забезпечення харчування; що до послуг.командира французів усі засоби Гао, зокрема кузня, тож хай лагодять канонерку. Під час цієї розмови французький офіцер дивився на мене, а я на нього. Це був уже літній чоловік, високого зросту, з широкими, трохи згорбленими плечима й такими ж ясно-синіми очима, як те джерело, від якого походить моє ім’я.

- Іди сюди, мала, - приязно сказав він.

- Я дочка шейха Сонні і роблю лише те, що хочу, - відповіла я, ображена такою безцеремонністю.

- Маєш рацію, - промовив він, усміхаючись, - бо ти гарна. Дай мені квіти, що на твоїй шиї.

Це була велика гірлянда з пурпурових квітів алтеї. Я простягла її. Він обійняв мене, і ми помирилися.

Тим часом матроси й найміцніші люди нашого племені затягли канонерку в бухту на ріці.

- Роботи вистачить на цілий завтрашній день, - сказав старший механік, оглянувши пошкодження. - Ми зможемо вирушити лише післязавтра вранці. Якщо ці ледарі матроси не лінуватимуться.

- Який причепа, - пробурмотів мій новий друг.

Але його поганий настрій швидко розвіявся, бо я і мої подруги почали з усім запалом розважати гостя. Він слухав наших гарних пісень і, аби віддячити, частував нас різними ласощами, що їх принесли йому з корабля на обід. А ночував у нашій великій хаті, яку уступив йому батько. Перш ніж заснути, я довго спостерігала крізь шпарини хижі, куди ми з мамою перебралися, за червоними відблисками прожектора канонерки на темній воді.

Тієї ночі я бачила страшний сон: начебто над головою мого друга, французького офіцера, який спокійно спав, кружляє великий крук, горлаючи: “Кра, кра! Тінь камедних дерев Гао... кра, кра!.. не врятує наступної ночі... кра, кра!.. білого начальника й тих, хто супроводжує його”.

Удосвіта я побігла до матросів. Вони лежали на палубі канонерки, байдикуючи, скориставшись з того, що білі ще відпочивали.

- Послухай, - попередила я старшого, - цієї ночі мені приснився чорний крук. Цей сон означає, що завтра тінь дерев Гао вже не врятує вашого командира.

А що вони й не ворухнулися, дивлячись у небо, і, здавалося, навіть не чули мене, додала:

- І тих, хто супроводжує його.

Сонце підбилося вже високо, и полковник та інші французи снідали в хаті, коли увійшов механік.

- Не розумію, що сталося з матросами. Працюють, наче чорти. Якщо й далі так триватиме, ми зможемо відчалити цього вечора.

- Тим краще, - сказав полковник. - Але хай вони не надто поспішають і зроблять все як слід. Маємо прибути до Ансанго лише наприкінці тижня. Краще вирушимо вдень.

Я затремтіла. Підійшла до нього й розповіла про свій сон. Він слухав із зачудованим усміхом, потім нарешті поважно відповів:

- Гаразд, маленька Таніт-Зерго, ми вирушимо сьогодні ввечері, бо ти бажаєш цього. - І поцілував мене.

Запала темрява, коли полагоджена канонерка вийшла з бухти. Французи, серед яких я бачила свого друга, довго махали нам своїми шоломами, доки не зникли з очей. Я залишилася сама й довго стояла на хиткій дамбі, дивлячись, як тече ріка, доки гуркіт пароплава “ба-ум-барабум” ущух серед ночі[56].

Таніт-Зерга замовкла.

- Ця ніч була останньою для Гао. Коли я заснула й місяць високо піднявся над лісом, коротко загавкав пес. Потім заволали чоловіки, долинув жахливий жіночий крик. Хто хоч раз чув такі крики, ніколи не забуде їх. Коли зійшло сонце, воно побачило таку картину: я, гола, біжу, спотикаючись, разом зі своїми маленькими подругами за верблюдами, яких туареги, що конвоюють нас, поганяють на північ. Позаду по двоє з ярмом на шиї йшли жінки племені, серед яких була моя мати. Чоловіків лишилося мало. Майже всі вони разом з моїм батьком, хоробрим аскія Сонні, тепер лежали з перерізаними горлянками під руїнами Гао, знищеного бандою туарегів-ауелімідів, які напали, щоб повбивати французів з канонерки.

Туареги підганяли й підганяли нас, боячись погоні. Так ішли ми днів десять, і чим менше лишалося проса й конопель, тим нестерпнішою ставала ця подорож. Нарешті неподалік від Ізакер’єна, в краю Кідал, туареги продали нас караванові маврів трарза, який ішов з Мабрука до Рата. Спочатку мені здалося, що це щастя, бо ми сповільнили ходу. Але невдовзі під ногами з’явилося гостре каміння й жінки почали падати. А чоловіки... Останній з них давно вже помер від ударів палиці, коли відмовився йти далі.

У мене ще вистачало сил бігти поперед моїх маленьких подруг, аби не чути їхнього плачу. Коли котрась іа них впала на пісок і видно було, що вже не підведеться, один з наглядачів зійшов зі свого верблюда і, відтягнувши її трохи вбік, задушив. Але одного дня я почула зойк, який змусив мене озирнутися. Це волала моя мама. Вона стояла навколішках, простягнувши до мене руки. Я вмить опинилася біля неї. Але один з маврів, високий на зріст, зодягнений у все біле, відштовхнув мене. На його шиї крім чорних чоток висіли піхви з червоного саф’яну. Він витяг з них криву шаблю. Я й досі бачу синє лезо на коричневій шиї. І знову - розпачливий зойк. Мене прогнали ударами кийка. Ковтаючи сльози, я зайняла своє місце в каравані.

Неподалік криниць Азіу на маврів напали туареги Кель-Газолет, раби великого племені кель-рхела, яке панує у Хоггарі, і повбивали всіх до одного. От мене й пригнали сюди й віддали Антінеї на знак поваги до неї. Я сподобалась їй, і вона була завжди доброю до мене. Як бачиш, тебе, охопленого лихоманкою, заколисує своїми розповідями, які ти навіть не слухаєш, не якась там рабиня, а остання представниця славетного роду правителів сонгаї - Сонні Алі, підкорювача країн і народів, аскія Мухаммеда, котрий, вирушаючи на прощу до Мекки в супроводі півтора тисяч вершників, узяв з собою три тисячі міскалів золота. В ті часи наша влада безперечно простягалася від Чаду до Туата й західного моря, а храм у Гао, брат неба, здіймався над іншими його суперниками в навколишніх містах, як тамариск посеред скромних рослин сорго.

РОЗДІЛ XVI

СРІБНИЙ МОЛОТОК

Я більше не захищаюся, лише бажаю

Дізнатися про місце, де маю принести жертву.

(“Андромаха”, трагедія Жана Расіна)

Скажу, якою була погода тієї ночі, коли сталося те, про що я хочу розповісти. Близько п’ятої години небо вкрили хмари і в задушливому повітрі відчувалося наближення грози.

Все життя пам’ятатиму ту ніч. Це було 5 січня 1897 року.

Гірам-Руа й Гале знеможено лежали на килимку в моїй кімнаті. Ми з Таніт-Зергою, спершися ліктями на скелястий край вікна, спостерігали провісників грози. Блискавиці раз у раз краяли своїми блакитними зигзагами тепер уже суцільну пітьму, але грому не було чути. Гроза, не зачепивши скель Хоггару, помчала далі й залишила нас знемагати від задухи.

- Піду спати, - сказала Таніт-Зерга.

Я вже зазначав, що вікно її кімнати, розташованої над моєю, було метрів на десять вище від того, біля якого я стояв.

Вона взяла на руки Гале. Гірам-Руа іти не хотів. Вчепившись чотирма лапами в килимок, він сердито й жалібно гарчав.

- Залиш його, - сказав я. - Якийсь раз він може поспати тут.

Отже, малий хижак значною мірою відповідальний за події, які відбулися згодом.

Залишившись на самоті, я поринув у свої думки. Ніч була темною. Навколишні гори заснули в глибокій тиші.

Гарчання гепарда, що ставало все хрипкішим, повернуло мене до дійсності.

Ставши на задні лапи перед дверима, Гірам-Руа із скреготом дер їх кігтями. Якщо раніше він не хотів іти за Таніт-Зергою, то тепер поривався залишити мою кімнату. Він жадав вийти.

- Годі тобі, - цитьнув я. - Ану, лягай! - І спробував відтягти його від дверей.

Внаслідок цього я отримав удар лапою, від якого аж заточився.

Отже, я знову сів на диван. Та мій спокій тривав недовго. “Трохи щирості з самим собою, -сказав я собі. - Відколи Моранж залишив мене й відколи я побачив Антінею, мене переслідує єдина думка. Навіщо обмежуватися історіями, хай навіть чарівними, котрі розповідає Таніт-Зерга? Цей гепард стане мені приводом, а може, й провідником. О! Я передчуваю, що цієї ночі відбудуться дивовижні речі. Як я міг так довго лишатися бездіяльним!”

Рішення прийшло негайно.

“Якщо я відчиню двері, Гірам-Руа кинеться в коридор, і я загублю його слід. Треба діяти інакше”.

Віконна штора трималася на шнурку. Я зірвав його й, зробивши повідець, прикріпив до металевого нашийника гепарда. Тоді трохи прочинив двері.

- Ну, тепер можеш іти. Гей, поволі, поволі!

Я насилу приборкував порив Прам-Руа, котрий тягнув мене темними лабіринтами коридорів.

Рожеві світильники згасали у своїх нішах. Час від часу ми проминали котрийсь із них, що, потріскуючи, кидав свої останні промені світла. Який лабіринт! Я зрозумів, що сам ніколи не знайду зворотного шляху до моєї кімнати, і мені не лишалося нічого іншого, як іти за гепардом.

Спочатку він лютував, але поступово звик тягти мене за собою. Біг майже врівень з підлогою і сопів від задоволення.

Ніщо так не схоже на чорний коридор, як чорний коридор. На мить я завагався: а що коли раптом опинюся в залі для баккара[57]. Але це було б несправедливо щодо Прам-Руа. Ця славна тварина, давно вже позбавлена присутності любої серцю особи, чесно вела мене саме туди, куди я хотів потрапити.

Несподівано на одному з поворотів темрява, яка нас оточувала, почала розсіюватися. Крізь розетку замріло бліде зелене й червоне світло.

Тієї ж миті гепард, глухо рикнувши, зупинився біля дверей, на яких вимальовувалася ця світляна розетка.

Я впізнав ті двері, якими провів мене білий таргієць наступного дня після мого прибуття, коли на мене напав Прам-Руа і я опинився перед Антінеєю.

- Сьогодні ми з тобою на дружній нозі, - прошепотів я, погладжуючи його, щоб він голосно не гарчав.

Водночас я спробував відчинити двері. Вітраж віддзеркалювався зеленим і червоним світлом на підлозі.

Натискуючи на клямку, я вкоротив поводок, щоб стримати Прам-Руа, який почав нервувати.

Велика зала, де я вперше побачив Антінею, була зовсім темною. Але сад, що межував з нею, був освітлений тьмяним світлом місяця, який висів у небі, набухлому грозою, що так і не знялася. Ані подуву вітерця. Озеро виблискувало, немов олив’яна маса.

Я сів на подушку, міцно стиснувши між колінами гепарда, котрий муркотів від нетерпіння. Я замислився. Не над своєю метою. Вона давно вже була визначена. А над тим, у який спосіб її досягти.

Тоді й здалося мені, що я чую якийсь віддалений гомін, приглушений звук голосів.

Прам-Руа загарчав дужче й почав вириватися. Я трохи послабив повід. Тоді він пішов уздовж темних стін туди, звідки долинав гомін. Я рушив за ним, спотикаючись об розкидані скрізь подушки.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я вгледів купу килимів, де вперше побачив Антінею.

Раптом я спіткнувся. Гепард зупинився. Я відчув, що наступив йому на хвіст. Славна тварина, він навіть не заскавчав. Мацаючи стіну, я натрапив на другі двері. Відчинив їх дуже обережно, як 1 перші. Гепард неголосно загарчав.

- Прам-Руа, - прошепотів я, - замовкни! - І обійняв його могутню шию.

Він лизнув мою руку вогким гарячим язиком. Боки гепарда здригалися. Його переповнювала безмежна радість.

Перед нами постала друга зала, центральна частина якої була освітлена. Посередині на килимі сиділи шестеро чоловіків, що грали у кості, попиваючи каву з маленьких мідних чашок з довгими ручками.

Це були білі туареги.

Ліхтар, підвішений до стелі, освітлював колом усю компанію.

Чорні обличчя, бронзові чашки, білі бурнуси, темрява й хистке світло - все це являла дивовижну картину. Вони грали з поважною зосередженістю, оголошуючи ставки хрипкими голосами.

Тоді я обережно, дуже обережно відв’язав шнурок від нашийника нетерплячого гепарда.

- Вперед, синку!

Він кинувся з пронизливим дзявканням.

Сталося те, що я передбачав”.

Одним стрибком Гірам-Руа опинився серед білих туарегів, викликавши паніку серед гурту вартових. Ще стрибок - і він зник у темряві. Навпроти того місця, де я зупинився, ледь виднів темний вхід до другого коридора, що починався в протилежному боці кімнати.

“Це там”, - подумав я.

Розгубленість у кімнаті була страшною, проте панувала тиша. Очевидно, лише близькість знатної особи стримувала наче блискавкою вражену варту. Жетони й мішечки з гральними костями покотилися в один бік, чашки в інший.

Два туареги, що зазнали травм, терли собі боки, тихо лаючись.

Зрозуміла річ, я скористався цим сум’яттям, щоб прослизнути до кімнати. Причаївся біля стіни коридора, в якому зник Гірам-Руа.

Тієї ж миті серед тиші пролунав дзвін.

З того, як здригнулися туареги, я зрозумів, що обрав правильний напрямок.

Один з шістьох чоловіків підвівся. Коли він пройшов повз мене, я рушив за ним цілком спокійно. Кожен свій крок я розрахував заздалегідь.

“Зрештою, чим я ризикую? - повторював собі. - Лише тим, що мене ввічливо відпровадять назад”.

Таргієць підняв портьєру. Йдучи за ним, я опинився в кімнаті Антінеї.

Ця величезна кімната була водночас і світлою і дуже темною. Тоді як праву частину, де була Антінея, затоплювало світло лампи, сконцентроване абажуром, ліва частина залишалася у темряві.

Ті, хто бував у мусульманських оселях, знають, що таке “гіньйоль” - це завішена килимом квадратна ніша в стіні на висоті чотирьох футів від долівки. До неї ведуть дерев’яні сходинки. Я здогадався, що така ніша зліва від мене, й увійшов туди. Кров гупала в скронях. Але я був цілком спокійний. Звідти я все бачив і чув.

Я опинився в кімнаті Антінеї. Нічого особливого, крім великого розкішного килима, в ній не було. Стеля поринала в темряві, але численні різноколірні ліхтарі кидали на блискучі тканини та хутра м’яке, розсіяне світло.

Антінея курила, розкинувшись на лев’ячій шкурі. Коло неї стояли срібна таця й глечик. Гірам-Руа, припавши до її ніг, нестямно лизав їх.

Білий таргієць мов укопаний стояв перед нею, приклавши одну руку до серця, другу до чола - у позі, що означала вітання.

Не дивлячись на нього, Антінея суворо запитала:

- Чому ви впустили гепарда? Я сказали, що хочу лишитися на самоті.

- Господине, він звалив нас з ніг, - покірно відповів білий таргієць.

- Отже, двері не були зачинені?

Таргієць мовчав.

- Забрати гепарда? - запитав він.

Але в його погляді, зверненому на Гірам-Руа, який злобно дивився на нього, вгадувалося сподівання на негативну відповідь.

- Якщо вже він тут, то залиш його, - сказала Антінея.

Вона нервово тарабанила своєю маленькою срібною люлькою по таці.

- Що робить капітан? - запитала вона.

- Він пообідав з апетитом, - відповів таргієць.

- Він нічого не казав?

- Домагався зустрічі зі своїм товаришем, другим офіцером.

Антінея затарабанила ще дужче по маленькій таці.

- І більше нічого не казав?

- Ні, господине, - відповів таргієць.

Маленьке чоло Антінеї зблідло.

- Іди поклич його, - сказала вона владно.

Вклонившись, таргієць вийшов.

З величезним хвилюванням слухав я цей діалог. Отже, Моранж, Моранж... Невже це правда? Виходить, я був несправедливий, засумнівавшись у ньому? Він хотів бачити мене й не міг!

Я не відривав очей від Антінеї.

Це була вже не та гордовита й насмішкувата володарка, якою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Золотий юреюс не прикрашав її чоло. Ані браслета, ані персня. На ній була лише широка парчева туніка. Чорне хвилясте волосся вільно спадало на тендітні плечі й голі руки.

її гарні вії стали ще синішими. Трагічна складка кривила її божественні вуста. Не знаю, радів я чи сумував, спостерігаючи за цією, такою страдницькою, новою Клеопатрою.

Припавши до ніг Антінеї, Гірам-Руа не зводив з неї довгого покірного погляду.

Праворуч від мене в стіні було вмонтоване величезне орішалкове дзеркало, що кидало золотисті відблиски. Раптом Антінея підвелася й стала перед ним. Я побачив її голою.

Видовище прикре й прекрасне! Як поводиться жінка перед дзеркалом, гадаючи, буцім вона сама, жінка, що очікує мужчину, котрого хоче покорити!

Шість курильниць, розставлених у кімнаті, розливали свої невидимі пахощі. Випари ароматичних масел Аравійської пустелі, виповнюючи повітря, розпалювали мою чуттєвість... Обернувшися до мене спиною, Антінея, струнка, наче лілея, дивилася на себе в дзеркало, усміхаючись.

У коридорі приглушено залунали кроки. Антінея вмить прибрала недбалу позу.Такою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Треба було побачити це перевтілення, щоб повірити в нього!

До кімнати за білим таргійцем увійшов Моранж. Вів також був трохи блідий. Але особливо вразив мене вираз глибокого спокою на його обличчі, яке, здавалося, я добре знав. Та відчув, що ніколи, ніколи не розумів цієї людини.

Він стояв перед Антінеєю з таким виглядом, ніби й не помічає, що вона запрошує його сісти.

Вона дивилася на нього усміхаючись.

- Ти, мабуть, здивований, - сказала нарешті, - що я покликала тебе так пізно.

Моранж і бровою не повів.

- Ти добре подумав? - запитала вона.

Моранж широко всміхнувся й нічого не відповів.

Я бачив, яке зусилля зробила Антінея, щоб зберегти усмішку, й захоплювався тим, як добре ці обоє володіють собою.

- Здогадуєшся, чому я покликала тебе? - провадила вона. - Аби повідомити тобі дещо, чого ти не сподівався почути. Не звіритись тобі, що ніколи раніше не зустрічала чоловіка такого, як ти. Протягом усього твого перебування тут ти виявляв єдине бажання. Пам’ятаєш яке?

- Просив у вас дозволу, - сказав Моранж, - перед смертю зустрітися зі своїм другом.

Коли я почув ці слова, не знаю, яке з двох почуттів пронизало моє серце - захоплення чи розчуленість: захоплення тим, що Моранж звертався до Антінеї на “ви”, розчуленість від його єдиного бажання.

Антінея дуже спокійно провадила:

- Я й покликала тебе, щоб сказати: можеш його побачити. Навіть більше. Можливо, ти ще більше зневажатимеш мене, коли переконаєшся, що досить було вчинити опір, аби підкорити своїй волі Антінею, яка досі сама всіх підкорювала. І все ж я вирішила: повертаю вам обом свободу. Завтра Сегеїр-бен-Шейх виведе вас за п’ятий вал! Ти задоволений?

- Так, - відповів Моранж, глузливо усміхаючись. Антінея дивилася на нього.

- Це дасть мені змогу, - вів далі він, - краще організувати наступну експедицію в ці місця. Безумовно, я неодмінно повернуся сюди, щоб засвідчити вам свою вдячність. Проте цього разу, щоб віддати великій цариці належні почесті, попрошу мій уряд виділити мені двісті чи триста європейських солдатів і кілька гармат.

Антінея дуже зблідла. Вона підвелася.

- Що ти кажеш?

- Я кажу, - холодно провадив далі Моранж, - що я це передбачав. Спершу погрози, потім - обіцянки.

Антінея підійшла до нього. Схрестивши руки, він дивився на неї з глибоким співчуттям.

- Я зроблю так, що ти помреш жахливою смертю, - сказала вона нарешті.

- Я ваш бранець, - відповів Моранж.

- Ти зазнаєш таких мук, яких навіть уявити собі не можеш.

Моранж так само спокійно і з сумом повторив:

- Я ваш бранець.

Антінея металася по залі, наче звір у клітці. Приступивши до мого друга, вона, не тямлячи себе, вдарила його в обличчя.

Він з усмішкою приборкав її; звівши докупи її маленькі кулачки, він стиснув їх міцно й ніжно.

Гірам-Руа загарчав. Здавалося, що він зараз кинеться на нього. Але холодний гіпнотичний погляд Моранжа зупинив гепарда.

- Я накажу вбити твого товариша на твоїх очах, - прошепотіла Антінея.

Мені здалося, що Моранж зблід ще більше, але це тривало лише мить. А тоді промовив словами, шляхетність і проникливість яких мене вразили.

- Мій товариш - мужня людина. Він не боїться смерті. І я певен, що віддасть їй перевагу перед життям, здобутим ціною, яку ви пропонуєте мені.

Сказавши це, він випустив кулачки Антінеї. Вона була страшенно бліда. Я відчував, що з її вуст зараз зірвуться фатальні слова.

- Послухай! - вигукнула вона.

Якою гарною була Антінея у своїй зневаженій величі, в своїй красі, що вперше виявилася безсилою.

- Послухай, - провадила вона. - Послухай. Востаннє. Адже ключ від дверей цього палацу в моїх руках, зрозумій, що твоє життя в моїй верховній владі. Подумай про те, що ти дихаєш, доки я кохаю тебе. Подумай...

- Я все обдумав, - сказав Моранж.

- Востаннє, - повторила Антінея.

Обличчя Моранжа було таким напрочуд спокійним, що я вже не бачив його співрозмовниці. Не лишалося нічого земного у цьому цілковито зміненому обличчі.

- Останній раз, - надламаним голосом вимовила Антінея.

Але Моранж не бачив її.

- Тоді будь вдоволений, - сказала вона.

Вона вдарила у срібний дзвінок. Увійшов білий таргієць.

- Іди.

І Моранж вийшов з високо піднятою головою.

Антінея в моїх обіймах. Я пригортаю до свого серця не горду, зарозумілу сластолюбицю, а тендітну нещасну й зневажену дівчину.

Вона була у такому стані прострації, що навіть не здивувалася, побачивши мене коло себе. Її голова лежить у мене на плечі. Немов блідий молодик серед чорних хмар, то виринає, то потопає в пишному волоссі маленький яструбиний профіль. Її теплі руки конвульсійно стискають мене... О, трепетливе людське серце...

Хто б міг опиратися таким обіймам посеред цих чудових пахощів у нічній пітьмі! Відчуваю, що зрікаюся сам себе. Чи це мій голос шепоче:

- Все, чого ти зажадаєш, усе, що накажеш, усе зроблю, все.

Мої почуття загострилися. Моя закинена голова спочиває на маленькому трепетному й ніжному коліні. Клубочаться хмари пахощів. Мені враз здається, що золоті ліхтарі на стелі починають гойдатися, немов велетенські кадила. Чи це мій голос повторює, наче уві сні:

- Все, чого зажадаєш, все зроблю.

Майже навпроти мого обличчя - лице Антінеї. В її величезних зіницях промайнув загадковий вогник.

Трохи далі помічаю зіниці Гірам-Руа, в яких спалахують блискавки. Поряд з ним - маленький каїрський столик з золотим орнаментом на голубому тлі. На ньому - дзвінок, яким користується Антінея, щоб покликати слуг. Ось важкий срібний молоток, яким вона щойно вдарила, молоток з дуже довгим держаком із чорного дерева... Цим молотком маленький лейтенант Кен заподіяв смерть...

Більше не бачу нічого.

РОЗДІЛ XVII

ДІВИ СКЕЛЬ

Я прокинувся в своїй кімнаті. Сонце, що було вже в зеніті, виповнювало її разючим світлом і нестерпним жаром.

Перше, що я побачив, розплющивши очі, була зірвана штора, яка лежала посеред кімнати. Тоді почали поступово пригадуватися мені події минулої ночі.

Голова була важка й боліла. Свідомість - затьмарена, забило памороки. “Я вийшов з гепардом, це точно. Червоний слід на моєму вказівному пальці свідчить про те, з якою силою той тягнув за шнурок. Мої коліна ще й досі були запорошені. Я й справді якийсь час повз уздовж стіни в залі, де білі туареги грали в кості, тоді Гірам-Руа помчав уперед. А що потім? Ах, так, Моранж і Антінея... А далі?”

Що було потім, я не пам’ятав. А втім, мало щось статися, щось таке, чого я не міг пригадати.

Почував себе кепсько. Хотів усе згадати, й разом з тим здавалося, що боюся цього. Ніколи доти не переживав нічого прикрішого за такі суперечливі почуття.

“Звідси до апартаментів Антінеї не близький шлях. Треба було, мабуть, міцно спати, коли мене несли сюди, щоб нічого не помітити”.

На цьому я припинив свої міркування. Дуже боліла голова.

- Піду подихаю повітрям, - буркнув я, - тут така спека, що можна збожеволіти.

Я відчував потребу побачити людей, байдуже яких. Машинально подався до бібліотеки.

Застав Ле Межа в нападі шаленої радості. Професор саме розгортав величезний пакунок, старанно обшитий коричневою тканиною.

- Ви з’явилися вчасно, - вигукнув він, побачивши мене. - Надійшли журнали.

Він гарячково метушився. З пакунка посипалися брошури - сині, зелені, жовті, рожеві.

- Ось так, усе чудово, - вів далі він, пританцьовуючи від задоволення. - Не дуже спізнилися, бо ось номер від 15 жовтня. Слід подякувати цьому славному Амеру.

Його радість передалася мені.

- Цей шанований турецький купець з Тріполі погодився передплачувати всі цікаві журнали обох континентів. Він кладе їх у певне місце, куди навідується Радамес.

А ось французькі журнали.

Ле Меж почав гарячково їх переглядати.

- Внутрішня політика: статті Франсіса Шарма, Анатоля Леруа-Больє, Оссонвіля про подорож царя до Парижа. Бач, дослідження д’Авенеля про заробітну платню за середньовіччя. Далі вірші молодих поетів - Фернана Грега, Едмонда Аракура. О, рецензія на книжку Анрі де Кастрі про іслам. Це, мабуть, цікавіше... Прошу, любий пане, беріть, що вам потрібно.

Радість робить людей люб’язними, і справді, Ле Меж шаленів від неї.

З вікна повіяв легкий вітерець. Я наблизився до балюстради і, спершись на неї ліктями, заходився переглядати один з номерів “Ревю де де монд”.

Я не читав, а гортав журнал, дивлячись то на сторінки, помережані маленькими чорними літерами, то на блідо-рожеві скелі, осяяні призахідним сонцем.

Раптом мою увагу привернула сторінка, яка дивним чином вписувалася в пейзаж.

“У небі над нашими головами пливли легкі хмари, що нагадували білий попіл, який лишається після згаслого багаття. Сонце затоплювало своїм промінням шпилі скель, вимальовуючи на синьому небі їхні величні контури. Глибокий сум і знемога лилися з висоти у чашу, обрамлену горами, наче чарівний напій у глибокий келих”[58].

Я нервово перегорнув кілька сторінок. Думки ніби почали прояснюватися.

Позаду мене Ле Меж, занурившися в один з номерів, невдоволено буркотів, обурений прочитаним.

Я читав далі:

“Навсібіч під нашими ногами простягався залитий сонцем чудовий краєвид. Гірське пасмо аж до вершин поставало перед очима у всій своїй первозданній чистоті. Воно здіймалося, наче велетенська безформна маса, породжена для того, щоб приголомшити людину, наче свідчення первісної титаномахії. Обвалені вежі...”

- Це ганьба, ганьба! -повторював професор.

“...Обвалені вежі й маківки, зруйновані фортеці, потрощені колонади, покалічені колоси, носові частини кораблів, рештки чудовиськ, скелети титанів - це велетенське нагромадження своїми обрисами й проваллями нагадувало щось гігантське і трагічне. Далечінь була такою прозорою...”

- Справжня ганьба, - все ще вигукував роздратований Ле Меж, гримаючи кулаком об стіл.

“...Далечінь була такою прозорою, що, здавалося, кожен контур перед самими очима, безмірно збільшений контур скелі, яку жестом творця показала мені з вікна Віоланта...”

Затремтівши, я закрив журнал. Біля моїх ніг круто здіймалася над золотистим садом, червоніючи під сонцем, біла скеля, яку показала мені Антінея в день нашого першого побачення.

- Ось де кінчається мій обрій, - сказала вона. Шал Ле Межа досяг апогея.

- Це гірше, ніж ганьба, це підлість.

Мені хотілося задушити його, щоб примусити замовкнути. Він вхопив мене за руку:

- Прочитайте, мосьє, не треба бути надто обізнаним, аби переконатися, що ця стаття про античну Африку - зразок некомпетентності, пам’ятка невігластва. І підписана знаєте ким?

- Відчепіться! - грубо сказав я йому.

- Так от, вона підписана Гастоном Буасьє. Ось так, мосьє! Гастон Буасьє, кавалер ордена Почесного легіону, викладач вищої Еколь нормаль, неодмінний секретар Французької Академії, член Академії красних мистецтв, один з тих, хто відхилив тему моєї дисертації, один з тих... Бідолашний університет, бідолашна Франція!

Я більше не слухав кого. Я знову заходився читати. На чолі виступив піт. Але мені здалося, що в голові посвітлішало, наче в кімнаті, де відчиняють одне за одним вікна. Поволі поверталися спогади, немов голуби на крильцях до голубника.

“Тепер усю її пойняв трепет, її очі розширилися, ніби їх сповнило жахом страхітливе видіння.

- Антонелло, - прошепотіла вона.

І ще кілька секунд неспроможна була вимовити й слова.

Я дивився на неї з невимовною тугою і страждав до глибини душі, бачачи, як скривлялися її любі вуста. Примара, що стояла в її очах, віддзеркалювалася в моїх, і я знову бачив бліде, змарніле обличчя Антонелло, часте тремтіння його вій і хвилі жаху, що стрясали його довге, виснажене тіло, наче слабку тростину”.

Не читаючи далі, я кинув журнал на стіл.

- Це саме зоно, - сказав я.

Я розтинав сторінки ножем, яким Ле Меж різав мотузки, розгортаючи пакунок. Це був короткий кинджал з держаком чорного дерева. Такі ножі туареги носять у піхвах на браслеті, ніби прикутими до м’язів лівої руки.

Я поклав його до просторої кишені мого фланелевого доломана й вирушив до дверей.

Уже на порозі почув вигуки Ле Межа:

- Мосьє де Сент-Аві! Мосьє де Сент-Аві! Я обернувся.

- Будь ласка, маленьке уточнення.

- У чому річ?

- О, дрібниця. Вам відомо, що мені доручено писати етикетки для зали з червоного мармуру...

Я підійшов до стола.

- Знаєте, я раніше не з’ясував у пана Моранжа дату й місце його народження. А потім не мав нагоди, бо більше не бачив його. Тож змушений звернутися до вас. Можете дати мені таку довідку?

- Можу, - сказав я дуже спокійно.

Він вийняв з коробки одну з багатьох великих етикеток з білого картону і вмочив перо в чорнильницю.

- Отже, пишемо: номер 54... Капітан?

- Капітан Жан-Марі-Франсуа Моранж. Спершись на край стола, я помітив на моєму білому рукаві пляму, маленьку червоно-коричневу пляму.

- Моранж, - повторив Ле Меж, дописуючи ім’я мого товариша. - Народився у...

- Вільфранші.

- Вільфранш. Рона. Якого числа?

- 14 жовтня 1859 року.

- 14 жовтня 1859-го. Гаразд. Помер у Хоггарі 5 січня 1897 року. От і все. Щиро вдячний, добродію, за вашу люб’язність.

- До ваших послуг, шановний.

Після цього я залишив Ле Межа.

У мене вже визріло рішення, і, повторюю, я був абсолютно спокійний. Але, йдучи від Ле Межа, відчув потребу трохи відкласти його здійснення.

Спочатку я блукав коридорами. Потім, опинившись неподалік своєї кімнати, попрямував до неї й увійшов. Там, як завжди, була нестерпна спека. Я сів на диван і почав міркувати.

Кинджал у кишені заважав мені. Я витяг його й поклав на підлогу.

Це був міцний кинджал з ромбовидним лезом. Між ним і держаком виступало кружальце з жовтогарячої шкіри.

Він нагадав мені срібний молоток. З якою легкістю я тримав його в руці, коли вдарив...

Усі подробиці цієї сцени напрочуд виразно постали перед моїми очима. Але я не здригнувся. Мабуть, рішення вбити підбурювачку злочину давало мені змогу спокійно викликати в уяві його страхітливі деталі.

Розмірковуючи над своїм вчинком, я лише дивувався, а не засуджував себе.

“Ну що ж, - подумалося, - цього Моранжа, котрий ще змалку, як і всі інші діти, завдавав неньці прикрості своїми хворобами, я вбив. Це я вкоротив йому віку, заразом зруйнувавши це джерело кохання, сліз, подоланих спокус, що є людським існуванням. Справді, надзвичайна пригода!”

Оце й все. Ні страху, ні докорів сумління, ні цього шекспірівського жаху, який іде за вбивством і тепер примушує мене, скептика з притупленими почуттями, тверезого, тремтіти, коли я вночі залишаюся один у темній кімнаті.

“Отже, час настав, - подумав я. - З цим треба кінчати”.

Я підняв кинджал і, перш ніж сховати до кишені, зімітував удар. Усе було гаразд. Я міцно тримав держак.

Ніколи раніше я не ходив до покоїв Антінеї без супроводу; першого разу це був білий таргієць, другого - гепард. Проте я дуже легко знайшов шлях. Біля дверей із світляною розеткою зустрів таргійця.

- Пропусти, - звелів я. - Мене покликала твоя господиня.

Чоловік слухняно відійшов убік.

Незабаром я почув монотонний протяжний спів і впізнав звуки ребаца - скрипки з однією струною, на якій грають туарезькі жінки. Це Агіда, як тут повелося, грала біля ніг своєї володарки, оточеної трьома іншими жінками. Таніт-Зерги не було серед них.

Тоді я востаннє бачив Антінею, тож дозволь, дозволь мені розповісти, якою вона постала переді мною в ту фатальну хвилину.

Може, відчула вона загрозу, що нависла над нею, й намагалася бравувати, вдавшись до свого непереможного мистецтва? Пригадував її ніжне голе тіло, без жодних прикрас, яке я тримав минулої ночі в своїх обіймах. І ось тепер відступив, побачивши перед собою прикрашену, наче ідол, не жінку, а царицю.

Фантастичні скарби фараонів обтяжували це тендітне тіло. На голові в неї був величезний золотий пшент богів і царів із смарагдами, традиційними прикрасами туарегів, цими коштовними каменями, що утворювали тіфінагські літери її імені.

Вона була убрана, наче у священний покров, у червоне атласне шенті з вигаптуваними золотими лотосами. Біля ніг лежав скіпетр з чорного дерева з тризубом на кінці. Її голі руки оповивали дві змійки, які підіймали голівки до пахв, ніби хотіли там згорнутися. З петель пшента звисало кольє із смарагдів, перша низка якого щільно прилягала до впертого підборіддя, а інші спадали кружальцями на голу шию.

Коли я увійшов, вона всміхнулася.

- Я чекала на тебе, - сказала вона щиро.

Я наблизився й в чотирьох кроках від трону зупинився, випроставшись перед нею.

Вона насмішкувато дивилася на мене.

- Що це таке? - дуже спокійно запитала вона.

Простеживши за її жестом, я побачив держак кинджала, що визирав з кишені.

Я витяг його і міцно стиснув у руці, готовий вдарити.

- Ту з вас, котра першою ворухнеться, я звелю залишити голою в червоній пустелі за шість льє звідси, - холодно промовила Антінея до жінок, які, збагнувши мій жест, зойкнули від жаху.

І, звертаючись до мене, вона вела далі:

- Цей кинджал справді бридкий, ти, здається, неправильно тримаєш його. Хочеш, я пошлю Сідію до твоєї кімнати, щоб принесла срібний молоток? Ти володієш ним краще, ніж цим кинджалом.

- Антінеє, - мовив я глухо, - я вас уб’ю.

- Кажи мені “ти”, як учора ввечері. Чи при них ти не наважуєшся? - запитала вона, вказавши на жінок з витріщеними від жаху очима.

І провадила далі:

- Хочеш убити мене? Ти не надто послідовний у своїх вчинках. Убити мене саме тоді, коли ти можеш дістати нагороду за те, що вбив того, другого...

- Він... Він мучився? - запитав я, негадано затремтівши.

- Не дуже. Я вже казала тобі, що ти послуговувався молотком так, наче робив це все життя.

- Як малий Кен? - прошепотів я.

Вона здивовано усміхнулася.

- А! Ти знаєш цю історію... Так, як малий Кен. Але Кен принаймні був логічним. А ти... не розумію.

- Я тим паче не розумію.

Вона розглядала мене з подивом і цікавістю.

- Антінеє, - сказав я.

- Що?

- Те, чого ти зажадала від мене, я зробив. Чи можу у свою чергу звернутися до тебе з проханням, запитати?

- Кажи.

- У кімнаті, де він спав, було темно?

- Дуже темно. Я мусила провести тебе до канапи, на якій він спав.

- Він спав, ти певна цього?

- Я вже казала тобі.

- Він помер не відразу?

- Ні. Я точно знаю, коли він помер - через дві хвилини після того, як ти вдарив його і з криком вибіг.

- Отже, він напевно не зміг знати...

- Що?

- Що це я... тримав молоток.

- Звичайно, він міг не знати цього, - відповіла Антінея, - але він це знав.

- Як?

- Він знав це, бо я сказала йому, - мовила вона, дивлячись сміливо мені просто в вічі.

- І, - прошепотів я, - він повірив у це?

- Я підказала, і він упізнав твій голос, коли ти закричав. Якби він не дізнався, що це ти, ця витівка втратила б для мене сенс, - закінчила вона із зневажливим хихотінням.

Чотири кроки, я казав це, відділяли мене від Антінеї. Подолав їх одним стрибком, але не встиг ударити, бо покотився на землю.

Мені скочив на груди Гірам-Руа.

Водночас я почув владний і спокійний голос Антінеї.

- Покличте людей, - наказала вона.

За хвилину мене визволили з обіймів гепарда. Шестеро білих туарегів оточили мене й намагалися зв’язати.

Я досить міцний і дуже нервовий. Першої миті мені вдалося підвестися. Один з нападників розпластався на землі від мого влучного удару кулаком у підборіддя за всіма правилами бойового мистецтва. Другий хрипів у мене під моїм коліном. Тоді я востаннє побачив Антінею. Вона стояла, спершись обома руками на скіпетр з чорного дерева, і зацікавлено, з іронією спостерігала нашу боротьбу.

Тієї ж миті я голосно закричав і відпустив свою жертву.

Щось хруснуло в моїй лівій руці: один з туарегів, викручуючи цю руку назад, вивихнув мені плече.

Коли мене, так міцно зв’язаного, що годі було поворухнутися, два білі привиди несли коридорами, я знепритомнів.

РОЗДІЛ XVIII

СВІТЛЯЧКИ

Бліде місячне сяйво линуло хвилями крізь велике відчинене вікно моєї кімнати. Поряд з канапою, де я лежав, стояла маленька біла постать.

- Це ти, Таніт-Зерга? - прошепотів я.

Вона притулила палець до вуст.

- Тихіше, це я.

Спробував підвестися на своєму ложі, але гострий біль пронизав плече. Згадалися події другої половини дня.

- Ой, маленька, якби ти знала!

- Я знаю, - сказала вона.

Я був кволіший за дитину. Страшенне збудження поступилося місцем цілковитій нервовій депресії. До горла підкотився гіркий клубок.

- Якби ти знала, якби ти знала!.. Забери мене, маленька, забери мене!

- Говори тихіше, - сказала вона, - за дверима чатує білий таргієць.

- Забери мене, врятуй мене! - повторював я.

- Для цього я й прийшла, - сказала вона просто.

Я подивився на неї. На ній вже не було тієї гарної туніки з червоного шовку; тіло обгортав простий білий гаїк[59], одна пола його прикривала голову.

- Я теж хочу піти звідси, - прошепотіла вона. - Давно хочу піти, щоб знову побачити Гао, оселю на березі ріки, сині камедні дерева, зелену ріку.

І додала:

- Відколи я опинилася тут, мрію про втечу, але я надто мала, щоб самій іти через велику Сахару. Досі я не наважувалася говорити про це нікому з тих, хто потрапив сюди. Всі вони тільки й думали про неї. А ти, ти хотів її вбити.

Я глухо застогнав.

- Ти страждаєш, - сказала вона, - вони тобі зламали плече.

- Принаймні вивихнули.

- Покажи.

З безмежною ніжністю вона торкнулася мого плеча своїми маленькими тендітними ручками.

- За дверима чатує білий таргієць, - сказав я. - Яким же шляхом ти дісталася сюди?

- Оцим, - показала вона рукою на вікно.

Цей чотирикутний синій отвір навпіл перетинала зверху вниз чорна смужка.

Таніт-Зерга підійшла до вікна. Я бачив, як вона стала на підвіконня; в її руці зблиснув ніж; вона перерізала канат над одвірком, і його верхній кінець з сухим шурхотом осів на плити підлоги.

Вона повернулася до тлше.

- Тікати, тікати, - повторив я. - А яким шляхом?

- Оцим, - вона знову показала на вікно.

Я схилився над ним, гарячково вдивляючись у темну прірву, де були ті невидимі скелі, на яких розбився маленький Кен.

- Цим шляхом? - сказав я, здригнувшись. - Звідси до землі двісті футів!

- А канат має двісті п’ятдесят, - відповіла вона. - Це міцна, надійна линва, я щойно поцупила її в оазисі. Його використовували, щоб валити дерева. Він зовсім новий.

- Спуститися на ньому, Таніт-Зерга?! А моє плече?

- Я спущу тебе, - рішуче відповіла вона. - Помацай лише мої руки, які вони міцні. Звичайно, я не втримаю тебе на руках. Але дивись: обабіч вікна - мармурові колони. Пов’язавши одну з них цим канатом у два скрути, я легко спущу тебе, не відчувши твоєї ваги.

Вона додала:

- Окрім того, дивись: через кожні два фути я нав’язала вузли, які дозволять час від часу зупиняти спуск, щоб відпочити.

- А ти? - запитав я.

- Коли ти опинишся внизу, я прив’яжу канат до колони й наздожену тебе. А якщо він намуляє долоні, я перепочину на вузлах. Не бійся: я дуже спритна. В Гао в дитинстві я вилазила на камедні дерева, майже такі ж високі, як ця скеля, щоб вийняти з гнізда маленьких туканів. Спускатися легше.

- Якщо навіть спустимося вниз, то як вийдемо звідси? Ти ж знаєш: навколо вали.

- Ніхто не знається на цьому, крім Сегеїр-бен-Шейха і, можливо, Антінеї.

- Отже?

- Отже... є ще верблюди Сегеїр-бен-Шейха, якими він послуговується під час своїх подорожей. Я відв’язала одного з них, найміцнішого, привела сюди вниз, дала йому багато трави, щоб досхочу наївся і не ревів, коли ми втікатимемо.

- Однак... - я все ще вагався.

Вона тупнула ногою.

- Що однак?.. Лишайся, якщо хочеш, якщо боїшся, а я втечу, хочу знову побачити Гао, сині камедні дерева, зелену ріку.

Я відчув, що зашарівся.

- Згоден, Таніт-Зерга, я радше помру від жаги посеред пісків, аніж залишуся тут. Нумо...

- Постривай, - мовила вона, - ще рано.

І вказала на запаморочливий шпиль гори, залитий яскравим місячним сяйвом.

- Ще ні, треба почекати. Нас можуть побачити. За годину місяць сховається за горою, і тоді настане час.

Вона сіла, загорнувшись у свій гаїк, котрий цілком поглинув її маленьку темну постать, і не вимовила більше й слова. Молилася? Можливо.

Раптом вона зникла в темряві, що виповнила кімнату. Це місяць зайшов за гору.

Таніт-Зерга поклала руку мені на плече й потягнула до безодні. Я намагався погамувати тремтіння.

Під нами була лише пітьма. Таніт-Зерга сказала тихо, але рішуче:

- Усе гаразд, я зачепила канат за колону. Ось петля. Припасуй її під руками. Ага, візьми цю подушку. Підклади під ушкоджене плече. Шкіряну подушку... Вона добре напхана. Тримайся обличчям до стіни. Подушка захистить тебе від поштовхів і тертя.

Я вже опанував себе і був цілком спокійний. Сів на край вікна, спустивши ноги в порожнечу. Подув свіжого гірського вітру додав мені сил. Я відчув, як до кишені моєї куртки ковзнула маленька ручка Таніт-Зерги.

- Це коробка. Я мушу знати, коли ти опинишся внизу, щоб і собі спуститися. Відкриєш коробку, там світлячки. Я побачу їх і спущуся.

її рука довго стискала мою.

- А тепер іди, - прошепотіла вона.

Я почав спускатися.

З цього двохсотфутового спуску я пам’ятаю лише одне: напади страху, коли канат зупинявся і я висів, дриґаючи ногами, на абсолютно голій скелі. “Чому вона зволікає, ця мала нетяма? - казав я собі. - Вже понад чверть години я отак теліпаюся... Ага! Нарешті! І знову зупинка”. Раз чи двічі мені здавалося, що я торкнувся землі. Але це була лише нерівність у скелі. Треба було мерщій відштовхнутися ногою... І раптом я сів на землю, повів рукою. Кущі... В палець мені впилася колючка. Прибув.

Тут-таки я знову відчув надзвичайне збудження.

Звільнившись від подушки, скинув петлю. Здоровою рукою відтягнув канат на п’ять-шість кроків від стіни й наступив на нього.

Водночас витяг з кишені картонну коробочку і відкрив її. Три ясні цятки злетіли в чорну ніч. Я бачив, як світлячки підіймалися все вище й вище. Їхнє блідо-рожеве сяйво м’яко ковзало по стіні. Кружляючи, вони зникли з моїх очей.

- Втомився, сіді лейтенанте? Дай я потримаю канат.

Біля мене з’явився Сегеїр-бен-Шейх.

Я дивився на його високий чорний силует. Затремтів, але не кинув каната, який уже почав вібрувати.

- Пусти! - рішуче повторив він.

І взяв його з моїх рук.

Не знаю, що зі мною сталося в цю хвилину. Я стояв поряд з великим темним привидом. І що міг вдіяти з моїм пораненим плечем проти цієї людини, сила і спритність якої були мені добре відомі. Зрештою, навіщо? Я бачив, що він, зігнувшись і впершись ногами, напружившись усім тілом, тримав обома руками канат значно краще, ніж це міг би зробити я сам.

Над нашими головами щось зашелестіло. Маленька темна фігурка.

- Ось воно що! - вигукнув Сегеїр-бен-Шейх, приймаючи в свої міцні обійми маленьку тінь і опускаючи її на землю.

Вільний кінець каната теліпався біля скелі.

Упізнавши таргійця, Таніт-Зерга застогнала. Він грубо затулив їй рота рукою.

- Помовч, викрадачко верблюдів, маленька негіднице. - Взявши її за руку, він обернувся до мене. - Тепер ходімо, - наказав він.

Я підкорився. Ми йшли недовго. Я чув, як клацає зубами від жаху Таніт-Зерга.

Наблизилися до невеликої печери.

- Увійдіть, - сказав таргієць.

Він запалив смолоскип. У червоному світлі я побачив прегарного мехарі, який спокійно жував траву.

- Мала не дурна, - сказав Сегеїр-бен-Шейх, вказуючи на тварину, - вибрала найкращого, найміцнішого. Але легковажна.

Він підніс смолоскип ближче до верблюда.

- Вона легковажна, - повів він. - Зуміла лише осідлати його. Але не взяла ні води, ні харчів. За три дні, в цей самий час, ви б усі троє померли в дорозі... і в якій дорозі!

Таніт-Зерга вже не клацала зубами. Вона дивилася на таргійця із змішаним почуттям жаху й надії.

- Сіді лейтенанте, - покликав Сегеїр-бен-Шейх, - підійди сюди, до верблюда, щоб я міг тобі пояснити.

Коли я наблизився, він сказав:

- З кожного його боку - бурдюк з водою. Заощаджуйте цю воду, бо вам доведеться долати страшну місцевість. Можливо, протягом п’ятисот кілометрів не зустрінете жодної криниці.

- Тут, - провадив він, - у цій сідельній кобурі - бляшанки з консервами. Їх небагато, бо вода дорогоцінніша. Ще є карабін, твій карабін, сіді. Прибережи його для антилоп. Тепер ось що.

Схилившись, він розгорнув сувій паперу; я бачив його запнуте обличчя; очі усміхалися, він дивився на мене.

- Проминувши вали укріплень, куди ти гадав попрямувати? - запитав він.

- До Іделе, щоб дістатися на шлях, де ти зустрів нас, капітана й мене, - сказав я.

Сегеїр-бен-Шейх заперечно похитав головою.

- Думав, що це буде найкраще, - пробурмотів я.

- Завтра, ще до заходу сонця, тебе й малу наздоженуть і вб’ють, - холодно сказав він.

І додав:

- На північ - це Хоггар, а весь Хоггар підвладний Антінеї. Треба йти на південь.

- Отже, ми підемо на південь, - сказав я.

- Яким шляхом ви підете на південь?

- Та через Сілет і Тіміссао.

Таргієць знову похитав головою.

- Вас шукатимуть і по цей бік, - пояснив він. - Це добра дорога, дорога, де є криниці. Усім відомо, що ти це знаєш. Туареги чатуватимуть на тебе біля криниць.

- Отже?

- Отже, - сказав Сегеїр-бен-Шейх, - слід вийти на шлях Тіміссао - Томбукту, до якого сімсот кілометрів звідси до Феруана, або, ще краще, до річки Телемсі. Там закінчуються землі туарегів Хоггару й починаються володіння ауелімідів.

Пролунав свавільний голос Таніт-Зерги.

- Ауеліміди повбивали моїх родичів і продали мене в рабство; я не хочу йти через землі ауелімідів.

- Помовч, мала негіднице, - гримнув Сегеїр-бен-Шейх і провадив, звертаючись лише до мене:

- Я знаю, що кажу. Мала не помилилася. Ауеліміди справді жорстокі. Але вони бояться французів. Багато з них мають добрі стосунки з фортами на півночі Нігеру. До того ж вони у стані війни з хоггарцями, і ті не переслідуватимуть вас там. Я знаю, що кажу: вам треба вийти на шлях до Томбукту в тій місцевості, де він заглиблюється у землі ауелімідів. У їхньому краї багато зелені та джерел. Коли ви дійдете до річки Телемсі, то закінчите свою подорож під склепінням квітучих мімоз. Урешті, звідси до Телемсі є ще один шлях, коротший, ніж через Тіміссао. Він прямий.

- Він справді прямий, -підтвердив я. -Але ж ти знаєш, що він веде через Танезруфт.

Сегеїр-бен-Шейх нетерпляче махнув рукою.

- Сегеїр-бен-Шейх знає це, - сказав він. - Знає, що таке Танезруфт. Він обійшов усю Сахару, але вжахнувся б, якби довелося їхати через Танезруфт і Південний Тасілі. Він знає, що коли там заблукати, верблюди здохнуть або здичавіють, бо ніхто не наражатиме своє життя, аби відшукати їх... І саме те, що ця місцевість викликає жах, може врятувати вас. Отже, маєте зробити вибір: ризикувати померти від спраги на шляхах Танезруфту або бути задушеними на будь-якому іншому шляху.

І додав:

- Ви також можете залишитися тут.

- Вибір зроблено, Сегеїр-бен-Шейх, - сказав я.

- Гаразд, - кинув він, знову розгортаючи сувій паперу. - Ця лінія починається біля входу другого земляного валу, куди я вас проведу, а закінчується в Іферуані. Я позначив криниці, але не дуже розраховуй на них, бо більшість пересохли. Намагайся не збочувати з цього напрямку. Відхилення від нього означає смерть... Тепер вилізай разом з малою на верблюда. Двоє роблять менше галасу, ніж четверо.

Ми довго йшли мовчки. Сегеїр-бен-Шейх ішов попереду, його мехарі - слухняно за ним. Проминали темний коридор, вузьку улоговину, другий коридор... Кожен хід був добре замаскований нагромадженнями скель і чагарників.

Раптом гарячий вітер обпік наші скроні, й в коридор, який тут закінчувався, ринуло темно-червоне світло. Перед нами була пустеля.

Сегеїр-бен-Шейх зупинився.

- Злізайте, - сказав він.

У скелі било джерело; таргієць наблизився до нього й наповнив водою шкіряну чарку.

- Пийте, - звелів він, передаючи її нам.

Ми напилися.

- Пийте ще, - наказав він. - Це заощадить воду в бурдюках. І намагайтеся до заходу сонця більше не пити.

Він перевірив попругу на мехарі.

- Усе гаразд, - пробурмотів він. - Отже, за дві години світатиме, треба, щоб ви зникли з поля зору.

Якесь дивне хвилювання охопило мене тієї знаменної миті. Я підійшов до таргійця і взяв його за руку.

- Сегеїр-бен-Шейх, - тихо сказав я. - те, що ти робиш... Чому ти робиш це?

Він відступив, і я побачив, як спалахнули його глибокі темні очі.

- Чому? - перепитав він.

- Так, чому?

- Пророк, - статечно повів він, - дозволяє правовірному бодай раз у житті дати волю своєму милосердю над обов’язком. Сегеїр-бен-Шейх скористався цим дозволом задля того, хто врятував йому життя.

- І ти не боїшся, що, повернувшися до своїх, усе розповім, викажу таємницю Антінеї?

Він заперечно похитав головою.

- Я цього не боюся, - відповів з іронією. - Ти, сіді лейтенанте, не зацікавлений у тому, щоб твої земляки довідалися, як помер сіді капітан.

Я затремтів, почувши цю логічну відповідь.

- Можливо, я припустився помилки, - додав таргієць, - що не вбив малу... Але вона кохає тебе. Вона нічого не скаже. Їдьте, скоро настане день.

Я хотів потиснути руку цьому дивному рятівникові, але він знову ухилився.

- Не треба дякувати мені, я роблю це задля самого себе, щоб здобути божу милість. І затям: я більше ніколи не зроблю цього, ні для когось іншого, ні для тебе.

І коли я зробив жест, щоб переконати його в помилковості такої думки, він сказав глузливим тоном, який і досі звучить у моїх вухах:

- Не переч. Не переч. З цього вчинку матиму користь я, а не ти.

Я дивився на нього, не розуміючи.

- Не ти, сіді лейтенанте, не ти, - провадив він далі твердим голосом, - бо ти повернешся, і тоді не розраховуй на послужливість Сегеїр-бен-Шейха.

- Я повернуся? - тремтячи пробурмотів я.

- Повернешся, повернешся, - сказав таргієць. Він стояв, наче темна статуя, на тлі сірої скелі.

- Ти повернешся, - повторив він, підвищивши голос. - Марно втікаєш. Помиляєшся, сподіваючись побачити світ тими самими очима, що й тоді, коли полишив його. Відтепер тебе повсюди переслідуватиме єдина думка, і одного дня, може, через рік, п’ять чи шість років, ти повернешся тими коридорами, якими тепер ідеш звідси.

- Замовкни, Сегеїр-бен-Шейх! - пролунав схвильований голос Таніт-Зерги.

- Сама замовкни, мала негіднице! - сказав Сегеїр-бен-Шейх.

Він усміхнувся.

- Ач, мала боїться, бо знає, що я кажу правду, бо їй відома одна історія, історія лейтенанта Гіберті.

- Лейтенанта Гіберті? - запитав я, відчуваючи, як піт зрошує мої скроні.

- Це був італійський офіцер. Я зустрів його між Ратом і Радамесом вісім років тому. Сталося так, що кохання до Антінеї не відвернуло його від любові до світу. Він спробував утекти, і це йому вдалося, не знаю, як саме, бо я не допомагав. Він повернувся на батьківщину. Так от, слухай: через два роки, день у день, я вирушив на пошуки і знайшов перед північним земляним валом знедоленого, пошарпаного, напівмертвого від утоми й голоду чоловіка, який марно шукав входу сюди. Це був лейтенант Гіберті, який повернувся. Тепер він у ніші номер 39 у залі з червоного мармуру. - Таргієць тихенько засміявся. - От така історія лейтенанта Гіберті, що тебе цікавила... Але годі. Вилізай на свого верблюда.

Я скорився, не вимовивши й слова. Таніт-Зерга сіла позаду, міцно стиснувши мене своїми рученятами. Сегеїр-бен-Шейх тримав повід верблюда.

- Іще одне слово, - мовив він, вказуючи на південь, де на фіалковому небі на обрії видніла чорна пляма. - Бачиш той гур[60]: це ваш напрямок. До пагорба тридцять кілометрів. Ви повинні дістатись туди на світанку. Отже, зазирай у карту. Другий орієнтир також зазначено. Якщо не відхилятимешся від цього напрямку, ви через вісім днів будете на березі Телемсі.

Довга шия верблюда витягнулася - з півдня повіяв гарячий вітер пустелі. Таргієць відпустив повід тварини і зробив широкий жест:

- Тепер рушайте.

- Дякую, - сказав я йому, обернувшись у сідлі. - Дякую, Сегеїр-бен-Шейх, і ПРОЩАВАЙ.

Уже здалека я почув його відповідь:

- ДО ПОБАЧЕННЯ, лейтенанте де Сент-Аві!

РОЗДІЛ XIX

ТАНЕЗРУФТ

Протягом першої години нашої втечі дебелий мехарі Сегеїр-бен-Шейха віз нас із шаленою швидкістю. Ми здолали щонайменше п’ять льє. Напружено вдивляючись у далечінь, я правив твариною в бік вказаного таргійцем пагорба, вершина якого виростала на тлі неба, що світлішало.

Від швидкої їзди аж у вухах свистіло. Праворуч і ліворуч вітерець куйовдив жмути темної, висохлої трави.

Порив вітру доніс голос Таніт-Зерги.

- Зупини верблюда. Спочатку я не зрозумів.

- Зупини його, - повторила вона.

І її рука несамовито стиснула мою правицю. Я скорився. Верблюд неохоче почав сповільнювати свій біг.

- Послухай, - сказала дівчина.

Спочатку я не почув нічого. Потім позаду нас донісся слабкий шурхіт.

- Зупини верблюда, - звеліла Таніт-Зерга. - Не треба ставити його на коліна.

Тієї ж миті щось невеличке сіре вискочило на мехарі. І він побіг ще хутчіше.

- Дай йому волю, - сказала Таніт-Зерга. - Це скочила Гале.

Я відчув під рукою клубок скуйовдженого смуху. Мангуста бігла за нами й наздогнала. Тепер це славне засапане звірятко поволі заспокоювалося.

- Я щаслива, - прошепотіла Таніт-Зерга.

Сегеїр-бен-Шейх не помилився. На світанку ми огинали пагорб. Я озирнувся. Тепер Атакор здавався мені страхітливим хаосом посеред імли, яку розсіював світанок.

Між гостроверхими скелями годі було вже розпізнати ту, де Антінея все ще задумувала свої шалені лиходійства.

Ти знаєш, що таке Тенезруфт? “Переважно плато”, ненаселена країна спраги й голоду. Ми рушили тією частиною пустелі, яку Дювейр’є називає Південним Тасілі і яка на карті Міністерства праці має таке втішне означення: “Скелясте плато, позбавлене води й рослинності, непридатне для життя людини й тварини”.

Здається, окрім, можливо, кількох районів Калахарі, немає нічого страшнішого за цю кам’янисту пустелю. О!

Сегеїр-бен-Шейх не перебільшував, твердячи, що нікому не спаде на думку наздоганяти нас тут.

Великі клапті огорнутого пітьмою неба не поспішали поступитися світлові, яке народжувалося. Спогади безладно роїлися в моїй голові. Згадалися такі слова: “Дікові здавалося, наче він споконвіку тільки те й робив, що з вітром мчав на спині мехарі”. Я всміхнувся. “З якогось часу, - міркував я, - я переживаю ситуації з літературних творів. Щойно на висоті ста футів над землею я був Фабріцієм з “Пармської обителі” на мурі його італійської вежі. Тепер, на мехарі, я - Дік з твору “Світло згасло”[61], мчу пустелею в пошуках своїх бойових побратимів”. Я знову затремтів, згадавши минулу ніч, Ореста з “Андромахи”, який погодився принести в жертву Пірра... Теж літературна ситуація...

Сегеїр-бен-Шейх сказав, що через вісім днів ми дістанемося до лісового краю ауелімідів, за яким починалися трав’янисті степи Судану. Він добре знав, чого вартий його мехарі. Таніт-Зерга відразу ж дала йому кличку Ель-Мелен, тобто Білий, бо на шкурі цього чудового мехарі майже не було плям. Одного разу, залишаючись без їжі протягом двох днів, він то тус, то там пощипував гілку камедної акації, потворні голки якої, близько десяти, сантиметрів завдовжки, викликали в мене страх за стравохід нашого друга. Ми знайшли криниці, позначені на карті Сегеїр-бен-Шейхом, але там замість води було гаряче жовтувате багно. Воно згодилося тільки для верблюда. Завдяки нашій надзвичайній поміркованості за п’ять днів ми випили воду лише з одного бурдюка. Тоді ще сподівалися на порятунок.

Біля однієї з таких брудних калюж я того дня пострілом з карабіна вбив газель з маленькими рівними ріжками. Таніт-Зерга здерла з неї шкуру, й ми погамували голод смаженим філе.

Тимчасом маленька Гале, котра під час наших зупинок вдень, коли спека була найсильнішою, нишпорила в голих скелях, знайшла варана, піщаного крокодила, три лікті завдовжки, й перегризла йому горло. Вона так наїлася, що не могла поворухнутись. За це ми поплатилися пінтою води, яка мала полегшити її травлення. І охоче пішли на це, бо були щасливі. Таніт-Зерга мені нічого не казала, але я бачив, як вона раділа, переконавшись, що я вже не думав про жінку в золотому пшенті зі смарагдами. Я й справді тоді більше не думав про неї. Думав лише про жахливу спеку, від якої треба було рятуватися, про те, щоб зарити десь поміж скель шкіряний бурдюк, аби вода в ньому була холодною. Я думав про щастя, яке огортає вас, коли підносите до губів шкіряний кухлик з цією цілющою водою. Можу на повен голос сказати, голосніше за будь-кого: великі пристрасті, породжені розумом або серцем, - справа людей ситих, які погамували спрагу й добре відпочили.

Була п’ята година вечора. Жахлива спека спадала. Ми вийшли з тісної печери, де трохи відпочили. Вмостившись на кам’яній брилі, дивилися на захід, де сідало червоне сонце.

Я розгорнув сувій паперу, на якому Сегеїр-бен-Шейх накреслив етапи нашого походу до шляху на Судан. І знову з радістю пересвідчився, що цей маршрут точний і що я ретельно дотримувався його.

- Післязавтра ввечері, - сказав я, - розпочнеться останній етап, який приведе нас наступного світанку до річки Телемсі. Тоді вже не треба буде дбати про воду.

Очі Таніт-Зерги заблищали на її виснаженому обличчі.

- А Гао? - запитала вона.

- Ми будемо на відстані тижневого переходу до Нігеру. І Сегеїр-бен-Шейх сказав, що від річки Телемсі завершимо шлях під мімозами.

- Я бачила мімози, - сказала вона. - Це маленькі жовті кульки, які тануть у долоні. Але мені більше подобаються квіти каперсів. Ти підеш зі мною в Гао. Мого батька, аскія Сонні, як я тобі казала, вбили ауеліміди. Але люди мого племені, мабуть, уже відбудували селище. Вони звикли до цього. Побачиш, як зустрінуть тебе.

- Піду, Таніт-Зерго, піду, обіцяю це тобі. Але хочу, щоб і ти пообіцяла мені...

- Що саме? А, я вгадала. Ти вважаєш мене, отже, дурненькою, якщо гадаєш, що я здатна говорити про речі, неприємні моєму другові.

Кажучи це, вона дивилася мені у вічі. Страшенна втома й поневіряння ніби загострили риси її смуглявого обличчя, на якому горіли величезні очі... Згодом, збираючи карти й циркулі, я зазначив місце, де вперше збагнув красу очей Таніт-Зерги.

Між нами запала довга мовчанка. Вона перша порушила її.

- Скоро настане ніч. Треба попоїсти, щоб ми змогли вирушити якнайшвидше.

Вона підвелася й попрямувала до скелі.

Майже відразу я почув її голос - вона кликала мене - розпачливий зойк, від якого захолонуло серце.

- Іди сюди І О! Подивися!

Одним махом я опинився біля неї.

- Верблюд, - пробелькотіла вона, - верблюд!

Я поглянув, і мене пройняв смертельний дрож.

За скелею лежав Ель-Мелен, випроставшись усім тілом. Його боки конвульсивно сіпалися, він конав.

Не варто розповідати, з яким відчаєм ми кинулися до тварини. Я не знав, від чого помирав Ель-Мелен. Ніколи про це не довідався. Всі мехарі такі. Вони і найвитриваліші тварини й найтендітніші. Можуть перебувати місяцями серед найпекельнішої пустелі, майже без їжі та води, їм нічого. А потім одного дня без видимих причин лягають на бік і лишають вас самого з легкістю, яка спантеличує.

Побачивши, що нічого не можна вдіяти, ми з Таніт-Зергою підвелися й мовчки спостерігали конвульсії тварини. Коли верблюд спустив дух, ми зрозуміли, що це відлетіло й наше життя.

Таніт-Зерга заговорила перша.

- Яка відстань звідси до шляху, що веде в Судан?

- Ми на відстані двохсот кілометрів від річки Телемсі, - відповів я. - Цей шлях можна скоротити на тридцять кілометрів, якщо підемо на Іферуан, але на цьому маршруті не позначені криниці.

- Отже, треба йти до річки Телемсі, - сказала вона. - Двісті кілометрів - це сім днів шляху?

- Щонайменше сім днів, Таніт-Зерга.

- А скільки кілометрів до першої криниці?

- Шістдесят.

Дівчина змінилася на обличчі, але швидко опанувала себе.

- Треба вирушати негайно.

- Як, Таніт-Зерга? Пішки!

Вона тупнула ногою. Я був захоплений її мужністю.

- Треба йти, - повторила вона. - Поїмо й поп’ємо! І Гале також, бо не зможемо понести з собою усіх консервних бляшанок, а бурдюк такий тяжкий, що, навантаживши його на себе, не пройдемо й десяти кілометрів. Ми наллємо трохи води в консервну бляшанку, спорожнивши її через дірочку. Це вистачить нам для нічного переходу в тридцять кілометрів без води. Завтра ввечері ми знову пройдемо тридцять кілометрів і дійдемо до криниць, позначених на карті Сегеїр-бен-Шейха.

- Ах! - тяжко зітхнув я. - Якби не моє плече, я поніс би бурдюк.

- Воно таке, як є, - сказала Таніт-Зерга.

- Ти візьмеш карабін і дві бляшанки з консервами. Я понесу решту бляшанок і ту, що з водою. Якщо хочемо подолати тридцять кілометрів, треба вирушити за годину. Адже ти знаєш, коли підійметься сонце, скелі так нагріваються, що йти буде неможливо.

Не важко уявити, в якій понурій тиші минула ця голина, па початку якої ми так вірили, що все закінчиться добре. Якби не дівчина, я, мабуть, сів би на камінь і там залишився. Одна Гале розкошувала.

- Не давай їй багато їсти, - сказала Таніт-Зерга, - бо вона не зможе йти з нами. До того ж завтра їй доведеться попрацювати. Якщо зловить ще одного варана, це буде для нас.

Ти подорожував пустелею і знаєш, що найгірші перші години ночі. Коли сходить місяць - величезний, жовтий, - здіймається їдкий пил і здається, що осідає задушливою парою. Машинально ворушиш щелепами, щоб проковтнути цей пил, який потрапляє до горла й пече. Поволі звикаєш, розслаблюєшся і починаєш куняти. Бредеш бездумно, забувши про все. Приходиш до тями, коли спіткнешся. А спотикаєшся часто. Та, зрештою, це не є нестерпним. “Ніч скінчиться, - заспокоюєш себе, - а разом з нею і перехід. Взагалі ж я тепер не такий втомлений, як спочатку”. Минає ніч, проте настає найстрашніша пора. Гинеш від спраги й тремтиш від холоду. Знову навалюється втома. Зрадливий вітерець, передвісник зорі, не приносить полегшення, а навпаки. На кожному хибному кроці повторюєш собі: “Наступний буде останнім”.

Отак почуваються і кажуть собі люди, які, одначе, знають, що за кілька годин на них чекає приємний спочинок з питвом і їжею.

Я жорстоко страждав. Кожен поштовх озивався в моєму зболеному плечі. Настала мить, коли був ладен зупинитися і сісти. Глянув тоді на Таніт-Зергу. Вона йшла з заплющеними очима. На її обличчі змішалися невимовне страждання і завзяття. Я також заплющив очі й ішов далі.

Таким був перший етап. На світанку ми зупинилися в невеличкій ущелині у скелі. Але невдовзі спека спонукала нас підвестися й шукати глибшу схованку. Таніт-Зерга не їла. Замість того одним духом випила половину своєї пайки води. Весь день вона сиділа, поринувши в дрімоту. Гале бігала навколо скелі з жалібним криком.

Не розповідатиму про другий етап. Він перевершив усе жахливе, що тільки можна собі уявити. Я вистраждав усе, що здатна вистраждати людина в пустелі. Але завважив: на превеликий жаль, снага моєї маленької супутниці почала поступатись моїй чоловічій силі. Бідна дитина йшла мовчки, жуючи кінець свого гаїку, який вкривав обличчя. Гале бігла за нею.

Криницю, до якої ми прямували, Сегеїр-бен-Шейх позначив словом “Тіссарірін”, яке є двоїною слова “Тессарірт”, що означає “два окремих дерева”.

Зайнялася зоря, коли я нарешті побачив два дерева, це були камедні дерева. До них залишалося не більше одного льє, і я закричав від радості:

- Таніт-Зерга, бадьоріше, ось криниця!

Вона відкинула покривало, і я побачив нещасне злякане обличчя.

- Тим краще, - видихнула вона. - Тим краще, бо інакше...

Їй не вистачило сили договорити.

Останній кілометр ми подолали майже бігцем. Було вже видно отвір, жерло криниці.

Нарешті ми дісталися до неї.

Вона була порожня.

Дивне відчуття, коли помираєш від спраги. Спочатку жахливі страждання. Потім вони вгамовуються. Ви втрачаєте чутливість. Перед очима постають химерні, незначні подробиці вашого життя, вони рояться, наче комашня, довкола вас. Я взявся згадувати свій твір з історії для вступу до Сен-Сіра, про битву під Маренго. Вперто повторював собі: “Я казав, що батарея, демаскована Мармоном, в мить пострілу, здійсненого Келлерманом, мала вісімнадцять гармат. А тепер пригадую, що їх було лише дванадцять. Я певен цього, дванадцять”.

Я ще раз повторив:

“Дванадцять”.

І провалився в коматозний стан.

Отямився, відчувши на чолі дотик гарячого металу. Розплющив очі. Наді мною схилилася Таніт-Зерга. Це її рука так пекла мене.

- Уставай! - сказала вона. - Ходімо!

- Як, Таніт-Зерго! Пустеля палає, сонце в зеніті. Зараз полудень.

- Ходімо! - повторила вона. Я зрозумів, що дівчина марить.

Вона стояла переді мною, її гаїк упав на землю. Маленька Гале спала на ньому, згорнувшись клубочком.

Простоволоса, незважаючи на спекотне сонце, вона повторювала:

- Ходімо!

Я оговтався.

- Накрий голову, Таніт-Зерго. Накрий голову!

- Ходімо, - повторювала вона, - ходімо. Гао тут близько, відчуваю це, дуже близько. Хочу знову побачити Гао!

Я змусив її сісти поряд зі мною, в тіні скелі. Відчув, що сили залишили її. Страшенний жаль охопив мене, й повернувся розум.

- Гао там, зовсім близько, так? - сказала вона, її сяючі очі благально дивилися на мене.

- Так, маленька, люба дівчино. Гао там. Але, Бога ради, ляж. Страшенно пече сонце.

- Ах! Гао, Гао! Я знала, - повторювала вона. - Знала, що знову побачу його.

Сидячи, вона випросталася, стиснувши своїми гарячими, наче вогонь, рученятами мої руки.

- Слухай, я хочу тобі сказати, пояснити, чому я знала, що знову побачу Гао.

- Таніт-Зерго, моя маленька, заспокойся, заспокойся!

- Ні, хочу тобі сказати. Це сталося давно, на березі повноводої ріки, там, у Гао, де правив мій батько... Так от, одного дня, це було на свято, з далеких країв прийшов до нас старий чаклун, одягнений у шкури й пір’я. Був у масці та шпилястому ковпаку, мав кастаньєти і дві кобри в мішку. Він танцював буссаділлу на майдані, де всі наші утворили коло. Я стояла в першому ряді. Побачивши на моїй шиї намисто з рожевих турмалинів, він зрозумів, що я дочка вождя, і заходився розповідати мені історію могутності великої імперії манденгів, де правили мої предки, розповідати про наших ворогів, жорстоких кунтів. А потім сказав...

- Заспокойся, маленька, - перебив я.

- Потім він мені сказав: “Не бійся, якщо для тебе настануть тяжкі часи. Бо одного дня ти побачиш на обрії блискуче Гао, не пригноблене, нікчемне негритянське містечко, а розкішне Гао, яким воно було раніше, велику столицю країни чорношкірих, відроджене Гао із мечеттю з сімома вежами й чотирнадцятьма мінаретами, з будинками, оточеними прохолодними подвір’ями з фонтанами й садами, де повно великих червоних і білих квітів... Це стане для тебе миттю визволення і раювання”.

Таніт-Зерга випросталася. Над нашими головами повсюди довкола нас скаженіло сонце, розпікаючи пустелю до білого жару.

Раптом вона простягла руки й голосно закричала:

- Гао! Он Гао! Я подивився.

- Гао! - повторила вона. - Ах! Я знала. Ось дерева й фонтани, мінарети й вежі, пальми й великі червоні та білі квіти. Гао!

Справді, на палаючому обрії мріло фантастичне місто, здіймаючи свої чудові райдужні споруди. Перед нашими здивованими очима жорстокий міраж множив свої гарячкові примари.

- Гао! - скрикнув я. - Гао!

І майже водночас з моїх грудей вихопився зойк болю й жаху. Відчув, як тендітна рука Таніт-Зерги в’яне в моїй долоні. Я ледве встиг підхопити дитину й почув її шепіт, немов зітхання:

- І це стане для тебе миттю визволення, миттю визволення і раювання.

Через кілька годин я за допомогою ножа, яким Таніт-Зерга два дні тому патрала газель, рив у піску біля підніжжя скелі, де вона упокоїлася, могилу для її вічного спочину. Коли все було готове, мені захотілося знову побачити дороге маленьке обличчя. Ненадовго відчув спад сил... Відтак накрив смагляве личко гаїком і поклав дитяче тіло в могилу.

Я не врахував Гале.

Доки виконував свій сумний обов’язок, мангуста не спускала з мене очей, а зачувши перший шурхіт піску, що падав на гаїк, пронизливо завищала. Я подивився на неї і по її червоних очах побачив, що вона ладна кинутися на мене.

- Гале! - благав я.

Хотів погладити її, але вона вкусила мене за руку. Потім, вистрибнувши на могилу, почала оскаженіло розгрібати пісок.

Я тричі намагався віддалити її, але відчув, що зусилля мої марні. Зрозумів, якби вона залишилася на могилі, то вирила б тіло.

Біля моїх ніг лежав карабін. Постріл покотився стоголосою луною по безмежному просторі пустелі. За якусь мить Гале лежала на шиї своєї господині, там, де я так часто бачив її, тепер і вона спала вічним сном.

Коли на поверхні виріс невеликий пагорок з притоптаного піску, я підвівся й, заточуючись, рушив пустелею навмання, на південь.

РОЗДІЛ XX

КОЛО ЗАМКНУЛОСЯ

Тієї ночі, коли Сент-Аві розповів мені про вбивство Моранжа, десь у долині ріки Міа завивав шакал. Тепер знову виє шакал - інший чи, може, той самий.

Я відразу ж відчув, що цієї ночі має статися щось непоправне.

Ми сиділи цього вечора, як і завжди, на бідненькій веранді, прибудованій до нашої їдальні. Гіпсова підлога, балюстрада із схрещених колод, чотири бантини підтримували дах з альфи.

Я вже згадував, що з цієї балюстради відкривався просторий краєвид пустелі. Скінчивши розповідь, Сент-Аві підвівся і сперся на поруччя. Я став поряд з ним.

- А далі? - запитав я.

Він подивився на мене.

- Далі? Ти, мабуть, знаєш, що всі газети розповідали, як мене, ледь живого від голоду й спраги, знайшов у краю ауелімідів загін під командуванням капітана Аймара і привіз до Томбукту. Протягом місяця я марив. Про те, що верз під час нападів лихоманки, так ніколи й не довідався. Офіцери, які служили в Томбукту, сам розумієш, не хотіли мені це повторювати. Згодом, коли я розповів їм про свої пригоди, як це написано в рапорті про експедицію Моранж - Сент-Аві, з того, з якою холодною ввічливістю вони слухали мої пояснення, я зрозумів, що моя офіційна версія де в чому розминається з тими подробицями, які я вибовкав під час марення.

Ніхто ні на чому не наполягав. Було визнано, що капітана Моранжа, який загинув від сонячного вдару, я поховав на крутому березі ріки Таргіт, на відстані трьох: переходів від Тіміссао. Всі бачили білі плями в моїй розповіді. Здогадувалися про якусь таємничу драму. Але доказів не було. А що зібрати їх було неможливо, вирішили приховати деталі, які могли спричинитися до непотрібного скандалу. Тепер ти знаєш ці деталі не гірше за мене.

- А... вона? - запитав я несміливо.

Він переможно всміхнувся. Тріумфував, бо домігся того, що я вже не думав ні про Моранжа, ні про злочин, тріумфував, бо заразив мене своїм безумством.

- Вона? - перепитав він. - Уже шість років я нічого не знаю про неї. Але бачу її, розмовляю з нею. Я мрію про ту мить, коли знову опинюся біля неї... Припаду до її стіп і лише скажу: “Даруй, що я наважився повстати проти тебе. Я не розумів. Тепер знаю, і ти бачиш, я повернувся, як лейтенант Гіберті”.

“Сім’я, батьківщина, честь, - сказав Ле Меж, - ви зречетеся всього задля неї”. Старий - недалека людина, але, говорячи так, мав досвід. Він знав, чого варта була воля п’ятдесяти привидів зали з червоного мармуру перед Антінеєю.

А тепер ти хотів би знати, хто ж вона насправді, ця жінка? Я й сам не знаю. Втім, яке це має значення! Що мені до її минулого й таїни її родоводу, чи вона походить з роду бога морів і шляхетних лагідів, чи байстрючка польського п’янички і повії з кварталу Марбеф.

Ще коли я мав слабкість ревнувати її до Моранжа, ці деталі могли зачіпати безглузде самолюбство, яке цивілізовані люди часто змішують з пристрастю. Але я тримав у своїх обіймах тіло Антінеї. І більше нічого не хочу знати, ні того, чи зацвітуть сади, ні того, що станеться з людством...

Не хочу цього знати. Мабуть, тому, що виразно бачу це майбутнє і відкидаю його задля єдиного цінного вибору: незбагненної, незайманої природи й таємничого кохання.

Незбагненна, незаймана природа - це треба тобі пояснити. Одного зимового дня в багатолюдному місті, де все вкриває кіптява, яку викидають чорні фабричні труби й ці жахливі караван-сараї, котрими є житла на околиці, я пішов за похоронною процесією.

Ми довго чалапали по багнюці. Нова церква була сирою і вбогою. В очах усіх, крім двох чи трьох родичів небіжчика, змордованих стражданням, читалося одне: знайти якийсь привід, щоб зникнути. Ті ж, хто доплентався до цвинтаря, такого приводу не знайшли. Я бачу сіру стіну жалюгідних тисів, цих дерев світла й темряви, таких гарних серед південного краєвиду, на невисоких блакитних горах. Бачу цих огидних факельників у брудних куртках і дощовиках. Бачу... Ні, годі, це жахливо.

У віддаленому кутку цвинтаря, біля стіни, у глинистому, кам’янистому жовтому суглинку викопали яму. Туди й поклали небіжчика, ім’я якого я не пам’ятаю.

Коли спускали домовину, я подивився на свої руки, ті руки, які на просторах, залитих несказанним світлом, обіймали Антінею. Мене пройняв невимовний жаль до свого тіла, невимовний жах перед тим, що загрожує йому в цих закіптюжених містах. “Невже, - запитував я себе, - це тіло, це найдорожче, неповторне тіло знайде тут свій кінець? Ні, ні, найдорожче за всі скарби, присягаюся, що врятую тебе від цього безчестя, ти не гнитимеш у бруді приміського цвинтаря! Твої брати по коханню, п’ятдесят орішалкових лицарів, мовчазних і поважних, чекають на тебе у залі з червоного мармуру. Я зумію привести тебе до них”.

Таємниче кохання. Ганьба тому, хто виставляє напоказ своє кохання! Сахара створила навколо Антінеї непереборний бар’єр, тому висока вимогливість цієї жінки по суті є цнотливішою і доброчеснішою, ніж твій шлюб, влаштований з його непристойною пишністю і рекламою, які розголошують глузливому й підлому натовпові, що такого-то числа, о такій-то годині ти матимеш право зґвалтувати копійчану незайману дівчину.

Здається, це все, що я хотів тобі сказати. Ні, не все. Щойно я згадував залу з червоного мармуру. На південь від Шершелю, у колишній Цезареї, і на заході від річки Мазафран, на пагорбі, що вранці виринає з рожевої імли рівнини Мітджа, стоїть таємнича кам’яна піраміда. Місцеві жителі називають її “Могилою християнки”. Саме тут поховане тіло праматері Антінеї, Клеопатри Селене, дочки Марка Антонія і Клеопатри. Хоч шляхом, на якому стоїть гробниця, йшли завойовники, вона зберегла свій скарб. Ніхто так і не спромігся відкрити підземелля, де спочиває у скляній труні це божественне тіло. Онука перевершить похмурою пишнотою те, що зробила її праматір. У центрі зали з червоного мармуру, де на скелі скорботно дзюркоче темний водограй, споруджено поміст. Там на орішалковий трон сяде чудова жінка, про яку я розповів тобі, з пшентом і золотим юреюсом на голові й тризубом Нептуна в руці у день, коли усі сто двадцять ніш, видовбаних у стінах навколо трона, отримають свою покірну здобич.

Пам’ятаєш, коли я залишав Хоггар, ніша під номером 55 мала стати моєю. Відтоді я займаюся підрахунками і дійшов висновку, що мені судилося спочити у ніші номер 80 або 85. Але ці припущення можуть виявитися хибними, бо спираються на такий хисткий грунт, як фантазія жінки. Тому моє хвилювання зростає. Треба поспішати, кажу тобі, треба поспішати.

- Треба поспішати! - повторив я, немов уві сні.

Він підвів голову, на обличчі була невимовна радість.

Його руки, що стискали мої, тремтіли від щастя.

- Ти побачиш її, - повторював він, наче сп’янілий.

У нестямі обійняв мене й довго стискав в обіймах. Ми розкошували, сміючись і плачучи, мов діти, й повторювали:

- Поспішаймо! Поспішаймо!

Раптом здійнявся легенький вітерець, і на покрівлі зашелестіла альфа. Блідо-фіалкове небо стало ще блідішим, і враз на сході його розірвало жовте сяйво. У безмежній пустелі народився світанок. З укріплень долинули глухі звуки, ревіння худоби, брязкіт ланцюгів. Форт прокидався.

Кілька секунд ми мовчки дивилися на південний шлях, який вів до Темассініна, Егере й Хоггару.

У двері їдальні постукали. Від несподіванки ми здригнулися.

- Увійдіть! - сказав Андре де Сент-Аві різким голосом.

Перед нами стояв сержант Шатлен.

- Чого вам треба в таку рань? - суворо спитав Андре де Сент-Аві.

Сержант виструнчився.

- Вибачте, пане капітан. Цієї ночі біля форту дозір захопив тубільця. Він, втім, не крився. Коли його привели сюди, він зажадав зустрічі з комендантом. Була північ, і я не хотів турбувати вас.

- Що це за тубілець?

- Таргіець, пане капітан.

- Таргієць? Приведіть його.

Шатлен вийшов. З’явився чоловік, конвойований одним з наших солдатів.

Вони піднялися на терасу.

Новоприбулий, шість футів заввишки, справді був таргійцем. Перші промені сонця освітлювали його синювато-чорне вбрання. Його великі темні очі блищали.

Коли він зупинився перед моїм товаришем, я побачив, як вони обидва затремтіли.

Хвилину мовчки дивилися один на одного.

Потім таргієць вклонився й незворушно промовив:

- Мир з тобою, лейтенанте де Сент-Аві.

Андре так само спокійно відповів:

- Мир з тобою, Сегеїр-бен-Шейх.

© БЕНУА П. Атлантида. - К.: Мистецтво, 1991. - 168 с.

© ОВРУЦЬКА І. М., переклад з французької, 1991.

1

Цей лист, як і сам рукопис - у старанно запечатаному конверті, - лейтенант Фер’ер довірив старшому сержантові Шатлену з 3-го полку спагі 10 листопада 1903 року, в день його від’їзду до Тассіліні, краю туарегів-аджерів (Центральна Сахара). Старший сержант дістав наказ передати це під час своєї першої відпустки мосьє Леру, почесному радникові апеляційного суду в Ріомі, найближчому родичеві лейтенанта Фер’єра. А що цей чиновник нагло помер до завершення десятилітнього строку, коли рукопис мав побачити світ, виникли труднощі, які затримали його опублікування аж дотепер.

(обратно)

2

Пустеля (араб.).

(обратно)

3

Форт (араб.).

(обратно)

4

Дювайр’є. Крах експедиції Флаттерса. Бюлетень Географічного товариства, 1881.

(обратно)

5

Жінки легкої поведінки (фр.).

(обратно)

6

Злакова рослина до метра заввишки (тут і далі примітки перекладача).

(обратно)

7

Верховий верблюд.

(обратно)

8

“Газета Географічного товариства в Берліні” (нім.).

(обратно)

9

“Історики епохи Августа”, “Подорож Антонія Августа”, “Малі латинські географи”, “Малі грецькі географи” (лат).

(обратно)

10

“Описи Африки” (італ.).

(обратно)

11

Шакал (араб.).

(обратно)

12

Цей вираз означає “своє уподобання”.

(обратно)

13

Я не маю жодних відомостей про природу скелі Егере, але мені здається, все свідчить про те. що це пісковик. Дювейр’є І. “Туареги Півночі”. С. 86. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

14

Себха (араб.) - назва солоних озер, які утворюються в великих і малих улоговинах та котлованах пустелі.

(обратно)

15

Могила (араб.).

(обратно)

16

“Нариси граматики томашек” (англ.).

(обратно)

17

Твір Рене Шатобріана.

(обратно)

18

Антилопа (араб.).

(обратно)

19

Друга назва Хоггару мовою томашек. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

20

Шлях та етапи від Тіта до Тіміссао справді позначив 1888 року капітан оіссюель у своїх записах “Туареги Заходу”, маршрути 1 і 10. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

21

Тут і далі це слово вживатиметься із закінченням “я”, властивим нашій мові (за аналогією з іменами “Галатея”, “Ніобея” та ін.), хоч, відповідно до грецького напису, розшифрованого героєм роману, воно звучить як “Антінеа”.

(обратно)

22

Може, варто нагадати з цього приводу, що “Фігури на носі кораблів” - назва чудової поетичної збірки м-м Деларю-Мардрюс. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

23

Здається, капітан Моранж забув у цьому переліку дещо фантастичну етимологію слова “Ανθίνεα” - діалектичну доричну форму слова “Ανθίνη”, від “ανθος”, що означає “квітка у розквіті”. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

24

Європейці (араб.).

(обратно)

25

У грецькій міфології Горгони - три жінки-страховиська (Стено, Евріала й Медуза), погляд яких обертав на камінь усе живе. З трьох сестер тільки Медуза була смертною (їй відрубав голову Персей).

(обратно)

26

Білими туарегами називають звичайно чорних рабів, які, на відміну від представників вищих верств, носять не сине бавовняне вбрання, а біле, звідки й походить їхнє найменування. Див. Дувейр’є. “Туареги Півночі”. С. 292. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

27

Пан (араб.).

(обратно)

28

Картярська гра в “Тридцять і сорок”.

(обратно)

29

Як “Подорож до Атлантиди” застряла в Даксі? Знаходжу лише одну ймовірну гіпотезу, котра може задовольнити: вона була знайдена в Африці мандрівником, членом Товариства Роже-Дюко, який навчався в колежі у Даксі і згодом часто бував у цьому місті. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

30

Сірт (від грецьк. syrtis) - буква, мілина.

(обратно)

31

Скорочення кінцевого звуку, літери (лінгв.).

(обратно)

32

Варіо. Гальванічна антропологія. Париж, 1890. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

33

За біблійною міфологією, Яфет і Сім - два з трьох синів “патріарха” Ноя, від яких після “всесвітнього потопу” пішов новий людський рід. Нащадки Яфета нібито оселилися в Європі та країнах Середньої Азії, а Сім дав початок семітам (народам, які розмовляють семітськими мовами).

(обратно)

34

Лазня (араб.).

(обратно)

35

Вулиця в Парижі, де розташовано найшикарніші магазини.

(обратно)

36

Змійка.

(обратно)

37

Берберською мовою “таніт” означає “джерело” “зерга” - жіночий рід прикметника azreg, тобто “блакитна”. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

38

Переклад О. І. Жупанського.

(обратно)

39

Риба.

(обратно)

40

Молитовник (англ.).

(обратно)

41

Булла Унігенітус - булла римського папи Климента X, видана 1713 року, яка засуджувала книгу священика-янсеніста Кенеля.

(обратно)

42

Так характеризує автор Французьку буржуазну революцію 1848 року, яка підняла на боротьбу широкі народні маси.

(обратно)

43

Прізвисько Наполеона III.

(обратно)

44

Суміш французьких, італійських, іспанських та арабських слів.

(обратно)

45

У книзі відгуків в Імператорській друкарні мені довелося бачити імена туарезьких вождів і тих, хто їх супроводжував під час візиту: мосьє Анрі Дювейр’є і графа Біловського. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

46

Мабуть, перекручене французьке слово “бон” (добрий, славний).

(обратно)

47

Багато (араб.).

(обратно)

48

Седан - місто у Франції на річці Мьоз. 1, 2.09.1870 року під час франко-прусської війни 1870-1871 років німецькі війська під командуванням Мольтке-старшого розбили вщент французьку армію Мак-Магона, яка капітулювала на чолі з імператором Наполеоном III, що стало поштовхом до падіння Другої імперії.

(обратно)

49

Губернатор (араб.).

(обратно)

50

Втеча Магомета з Мекки до Медіни - час, від якого мусульмани ведуть своє літочислення.

(обратно)

51

Великий (араб.). (В даному контексті в розумінні “начальник”).

(обратно)

52

Чи не було долею те. що сталося опівночі в липні цього року?.. (англ.).

(обратно)

53

Сонгаї (сонгай, сонгой) - народність, що проживає на берегах р. Нігер.

(обратно)

54

Імперія Гао - середньовічна держава в Західному Судані.

(обратно)

55

Коран, розділ 66, рядок 17. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

56

Див. звіт і Бюлетень Паризького географічного товариства (1897) про плавання вздовж Нігеру губернатора краю Томбукту полковника Жорра, лейтенантів Бодрі та Блюзе й священика Гакара з конгрегації Білих отців. (Нотатки п. Леру).

(обратно)

57

Картярська гра.

(обратно)

58

Габрієле д’Аннунціо. Діви скель. “Ревю де де монд”, 15 жовт. 1896. С. 867.

(обратно)

59

Вбрання, подібне до халата.

(обратно)

60

Бархан (араб.).

(обратно)

61

“Пармська обитель” - твір Стендаля, “Світло згасло” - Р. Кіплінга.

(обратно)

Оглавление

П’єр БЕНУА

  АТЛАНТИДА

    ЛИСТ-ПЕРЕДМОВА

    РОЗДІЛ І

    ФОРТ НА ПІВДНІ

    РОЗДІЛ II

    КАПІТАН ДЕ СЕНТ-АВІ

    РОЗДІЛ III

    ЕКСПЕДИЦІЯ МОРАНЖ - СЕНТ-АВІ

    РОЗДІЛ IV

    ДО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ГРАДУСА

    РОЗДІЛ V

    НАПИС

    РОЗДІЛ VI

    НЕБЕЗПЕЧНИЙ САЛАТ

    РОЗДІЛ VII

    КРАЇНА ЖАХУ

    РОЗДІЛ VIII

    ПРОБУДЖЕННЯ У ХОГГАРІ

    РОЗДІЛ IX

    АТЛАНТИДА

    РОЗДІЛ X

    ЗАЛА З ЧЕРВОНОГО МАРМУРУ

    РОЗДІЛ XI

    АНТІНЕЯ

    РОЗДІЛ XII

    МОРАНЖ ВСТАЄ І ЗНИКАЄ

    РОЗДІЛ XIII

    ІСТОРІЯ ГЕТЬМАНА ЖИТОМИРСЬКОГО

    РОЗДІЛ XIV

    ГОДИНИ ЧЕКАННЯ

    РОЗДІЛ XV

    СКАРГА ТАНІТ-ЗЕРГИ

    РОЗДІЛ XVI

    СРІБНИЙ МОЛОТОК

    РОЗДІЛ XVII

    ДІВИ СКЕЛЬ

    РОЗДІЛ XVIII

    СВІТЛЯЧКИ

    РОЗДІЛ XIX

    ТАНЕЗРУФТ

    РОЗДІЛ XX

    КОЛО ЗАМКНУЛОСЯ X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?