«Сини Великої Ведмедиці»

©    — україномовна пригодницька література

Переклали з німецької Євгенія Радзієвська та Іван Соболь

Перекладено за виданням: Liselotte Welskopf-Henrich. Die Sohne der grossen Barin. Altberliner Verlag Lucie Groszer, 1956.

Ми навчились разом жити й разом працювати. Це велике досягнення нашого сучасного життя. Майже п’ятсот років ми боролись проти нерівності Ми й далі боротимемось проти безправ'я і гноблення.

оле і пустельне плоскогір’я простяглося біля підніжжя Скелястих гір. Надходив вечір; розжарена сонячна куля вже сховалася на заході за далекі гори. З півночі повіяв різкий вітер. Він пробіг по низенькій убогій травичці, скуйовдив калюжі талої води і охолодив посірілий сніг, що відразу ж стужавів. На гребенях піщаних пагорбів догоряли останні відблиски сонячного проміння; в долинах густішали тіні.

Адамс підганяв свого гнідого. Він хотів ще завидна дістатися до блокгауза. Йому пояснили, якою дорогою добиратися туди. Зараз Адамс їхав долиною, що тяглася на південний захід прерій і повинна була привести його просто до броду на Ніобрарі. Біля броду, по той бік річки, мав стояти блокгауз Беззубого Бена.

Молодий вершник уважно, з цікавістю людини, що потрапила у дику місцевість, розглядався навкруги. На ньому був шкіряний одяг, на ногах високі чоботи, які звичайно носять прикордонники, на голові — високий капелюх з широкими крисами, що добре захищав від спеки, холоду й вітру суворої країни. За плечима на ремені висіла рушниця, за поясом стриміли ніж і револьвер. На своєму довгому шляху він не користувався зброєю, хіба тільки для того, щоб уполювати дрібну дичину.