«Одного разу на Дикому Сході»

281

Описание

Владислав Івченко (нар. 1976 р.) — український журналіст і письменник, автор кількох повістей та оповідань, неодноразовий лауреат міжнародної премії «Коронація слова». Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько — величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце — він закохується…



1 страница из 195
читать на одной стр.
Настроики
A

Фон текста:

  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Аа

    Roboto

  • Аа

    Garamond

  • Аа

    Fira Sans

  • Аа

    Times

стр.
Одного разу на Дикому Сході (fb2) - Одного разу на Дикому Сході 1049K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владислав Валерьевич ИвченкоВладислав ІвченкоОдного разу на Дикому Сході Розділ 1Втеча

— Копайте собі могили! — крикнув матрос Жникін і грізно подивився на полонених.

Широкий степ з уже вигорілою під палючим літнім сонцем травою. Посеред степу стояв віз, у який було запряжено двоє заморених конячок, що в’яло крутили хвостами, женучи в’їдливих ґедзів. На возу сидів чоловік років тридцяти у сірих штанях, латаній сорочці, підперезаній шкіряним поясом з кобурою. Чоловіка звали Четвер Загорулько, або просто Чет. Він був широкоплечий, довгорукий, з великою головою, прикритою солом’яним кашкетом. Чет повернувся з царської війни, жив собі вдома, нікого не чіпав, а тепер був мобілізований до Червоної армії.

Чет дивився на сімох полонених, що стояли біля возу. Всі у брудному, скривавленому одязі. На обличчях зчорніла кров і пилюка. Кров у шістьох чоловіків. Сьома — жінка. Її звали Міра. Струнка білявка з тонкими рисами обличчя. Її не били. Тільки, мабуть, тягли, бо сукня в кількох місцях була порвана та брудна. Міра мружилася на сонці й спокійно дивилася на десяток солдат з рушницями, що стоять навпроти, виблискуючи багнетами своїх трьохлінійок. Солдати були одягнені, хто у що. Одні в бувалих одностроях різного фасону і кольору, інші просто у сорочках, підперезані хто поясами, а хто просто мотузками. Тільки будьонівки у всіх були однакові, новенькі, видані нещодавно. З великими червоними зірками. Солдати б присіли у тіні воза та закурили, вони були з селян і звикли берегти сили, але наказував тут матрос Жникін, невеличкий чоловік у шкіряній куртці, безкозирці на голові і з маузером на боці. Це він сказав копати могили, а зараз люто дивився на полонених.

Комментарии к книге «Одного разу на Дикому Сході», Владислав Валерьевич Ивченко

Всего 0 комментариев

Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!