«Пішки на полюс»

Пішки на полюс (fb2) - Пішки на полюс (пер. М. Мартинюк) 2449K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Изидор Григорьевич Винокуров

І.Винокуров Пішки на полюс

Передмова

Одна з найхвилюючіших і найтрагічніших сторінок в історії скорення Арктики — подвиг лейтенанта російського флоту Георгія Яковича Сєдова.

Майбутній полярний дослідник народився 1877 року на хуторі Крива Коса, на Азовському морі. Його батько був рибалка-бідняк, і Сєдов з дитячих літ мусив допомагати батькові у важкій праці. До чотирнадцяти років Георгій Сєдов залишався неписьменний: у сім’ї не було коштів платити за навчання хлопця у школі. З великими труднощами Георгію Сєдову все-таки пощастило вступити до школи, де він за два роки закінчив три класи. Щоб допомогти батькові утримувати сім’ю, Сєдов улаштувався прикажчиком на торговельному складі місцевого купця. Але ця робота була не до душі Сєдову. Після трудового дня він забирався у закуток складу, запалював каганець і, влаштувавшись серед мішків і ящиків, зачитувався книгами про далекі моря і подорожі. З кожною прочитаною книгою все глибше захоплювала його думка про морську службу.

Зібравши трохи грошей, Георгій Сєдов таємно покинув Криву Косу і втік у Ростов-на-Дону — «вчитися на капітана».

Спочатку працював вантажником, потім служив матросом на парусному боті. І лише восени 1895 року поступив до Морехідних класів.

Навесні 1898 року Сєдов склав державний екзамен і отримав диплом штурмана далекого плавання.

Два роки минуло в нудних рейсах на вантажних пароплавах. А потім Сєдов і зовсім залишився без роботи. І довелось штурману далекого плавання поступити у військовий флот рядовим матросом.

Швидко, однак, завдяки відмінним знанням морських наук, Сєдову дали офіцерське звання і зарахували на службу у Головне гідрографічне управління. Моряки з Гідрографічного управління складали нові морські карти, описували моря та океани. Для цього вони часто виходили в наукові, дослідницькі експедиції.

Ось коли Сєдов міг віддати всі сили улюбленій справі! Адже ж він тільки і мріяв про експедиції в далекі краї.

Влітку 1902 року, на борту гідрографічного судна «Пахтусов», Сєдов уперше потрапив на Крайню Північ. На все життя полюбились йому суворі береги, пустельна тиша Арктики і безмежні простори Північного Льодовитого океану.

Минали роки. Сєдов став досвідченим моряком, ученим-гідрографом. За цей час він займався дослідженнями в Баренцовому морі, на Новій Землі. Особливо вдалими були його праці по вивченню гирла річки Колими.

Сєдов зрозумів, що для успішного плавання по Льодовитому океану потрібно насамперед вивчити закони пересування арктичних крижин. А для цього необхідно побувати в центрі Льодовитого океану — на Північному полюсі.

— Через полюс пролягають найкоротші шляхи між трьома материками, — говорив Сєдов. — Я вірю, що в недалекому майбутньому ми будемо користуватися цими шляхами.

На початку 1912 року Сєдов склав проект організації російської експедиції на Північний полюс.

«Гарячі пориви у росіян до відкриття Північного полюса проявились ще в часи Ломоносова і не погасли до наших днів», — писав Георгій Якович у своєму проекті.

Царський уряд не зрозумів значення експедиції на Північний полюс і не дав Сєдову коштів на її організацію. Тоді Сєдов звернувся за допомогою до народу. Почався збір коштів. І згодом у розпорядженні Сєдова виявилась невелика сума грошей.

Він одразу ж діяльно взявся до організації експедиції. Нелегко було підшукати відповідне судно для плавання серед крижин, оснастити його, добрати досвідчену команду, закупити спорядження, харчі, теплий одяг, їздових собак і багато іншого. Майже кожного дня з’являлися все нові труднощі. Через них раз у раз доводилось відкладати вихід експедиції в плавання.

А часу в Сєдова було обмаль. Щоб досягти ще в 1912 році Землі Франца-Йосифа, звідки Сєдов збирався вирушити на полюс, потрібно було поспішати.

Мені, тоді ще молодому географу, пощастило брати участь в цій: експедиції. Відтоді минуло вже багато років. Я часто бував в арктичних плаваннях. Але жодного разу не довелось мені зустрітися з таким станом криги, який був в Арктиці в 1912–1913 роках, за плавання експедиції Сєдова.

Неприступна, суцільна крига перетинала шлях. За кожний свій крок на північ Сєдов боровся, напружуючи всі свої сили. Інший на його місці давно б здався і повернувся назад. Але Георгій Якович мав незвичайну силу волі. Ніщо не могло зламати його, примусити відмовитись від досягнення поставленої мети. Лише трагічна смерть перешкодила йому здійснити свою мрію.

Царський уряд зробив усе, щоб у пам’яті нашого народу стерлось ім’я Сєдова. Але цього не сталося. Народ справедливо оцінив заслугу Сєдова перед Батьківщиною. Сєдов дорогий усім нам тому, що готовий був віддати життя в ім’я торжества російської науки, в ім’я того, щоб поставити на Північному полюсі прапор своєї Вітчизни. Північний полюс — наш! Не чийсь інший, а радянський прапор замайорів травневого дня 1937 року в самому серці Арктики, на вершині світу…

Про те, якою благородною і мужньою людиною був Георгій Якович Сєдов, про те, яких труднощів зазнав він під час експедиції, з якою непохитною рішучістю прямував до своєї мети, і розповідається в цій книзі.

В. Ю. ВІЗЕ,

член-кореспондент AH СРСР,

лауреат Державної премії.

Розділ 1 Прощай, земле!

  день 26 серпня 1912 року вся команда й учасники експедиції зібрались на борту «Св. Фоки». Це було старе, непоказне на вигляд двощоглове судно з парусною оснасткою і паровою машиною. Побудоване з міцного дуба і пристосоване до плавання серед криги, воно багато років служило архангельським промисловцям-звіробоям. Вони ходили на ньому на промисел тюленів. Не випадково Сєдов обрав це судно. З усіх боків воно видалося йому надійним, цілком придатним, щоб вирушити на ньому в далеке, сповнене небезпек полярне плавання.

Частенько боровся «Фока» з жорстокими штормами, пробивався крізь суцільні крижані поля.

Команда судна і всі учасники експедиції вже зібралися. Чекали на Сєдова. Він мав провести «Фоку» із Соломбалки — околиці Архангельська, де вантажилась експедиція, — до міської пристані, звідки збиралися вирушити в путь.

Швидкими кроками Сєдов піднявся на палубу, привітався з усіма, потім по трапу піднявся на капітанський місток і звично скомандував:

— Віддати носові!

Запрацювала машина. «Фока» здригнувся і повільно рушив уперед, розтинаючи гострим носом жовті води Соломбалки — одного з рукавів повноводної Північної Двіни.

Сєдов сам стояв за рулем, вів «Фоку», вміло маневруючи серед сновигаючих навкруг човнів, звіробійних шхун та інших суденець.

Це була перевірка судна. Навантажений до краю, «Фока» ледве повз, але добре слухався руля. У плаванні серед крижин, коли щохвилини потрібно міняти курс, щоб не вдаритись об кригу, дуже важливо, щоб судно добре слухалось руля.

Пізно ввечері «Фока» пришвартувався на головній міській пристані. Команда пішла відпочивати. А вранці наступного дня всіх розбудили гучні голоси людей, що прийшли на проводи експедиції.

Ті, що зібралися на пристані, причепливо до всього приглядалися, гаряче сперечалися, обговорювали і зовнішній вигляд судна, і його оснастку, і вантажі, міцно прив’язані і розміщені так, щоб їх не змило хвилею.

Одні з сумнівом похитували головами:

— Ні, не дійде наш «Фока» до полюса. Розчавлять його крижини, розсиплеться…

Інші доводили:

— Навіщо таке казати? Адже Георгій Якович писав у газетах, що вони на судні тільки Землі Франца-Йосифа дістануться. Там знайдуть для «Фоки» зручну стоянку, а самі на собаках подадуться до полюса.

— Ну, коли так — інша річ!

Всі бажали успіху експедиції. Всіх об’єднувало почуття великої гордості за російських моряків, що відважно вирушають у невідому дорогу до полюса.

Проводжаючі прибували щохвилини. До полудня вся пристань була вкрита народом. З місцевого собору прийшли священики на чолі з архієреєм. Прибули члени міської думи — «батьки міста», як їх глузливо називали жителі. Приїхав нарешті і віце-губернатор.

О дванадцятій розпочався прощальний молебень. Все відбувалося статечно і святково. Співав хор. На соборній дзвіниці дзвонили дзвони. Їх мідне гудіння далеко розносилось по місту, і зграї наполоханих ворон кружляли над дахами будинків.

Після молебня Сєдов розгорнув папку з паперами. Настала тиша. Твердим голосом, чітко і виразно Георгій Якович зачитав наказ по експедиції.

Насамперед Сєдов висловив подяку всім тим, хто безкорисливо відгукнувся на його заклик спорядити експедицію і цим покласти початок здійсненню великої ідеї Ломоносова.

Георгій Якович перевів подих, витер піт на чолі і читав далі:

— «Сьогодні відпливає перша російська експедиція на Північний полюс. Вперше розгорнеться російський прапор за оволодіння Північним Льодовитим океаном. На мою долю випала велика честь стояти на чолі цієї експедиції. І я переконаний, що ми всі з гордістю в міру своїх сил виконаємо це почесне доручення і цим виправдаємо високе довір’я, покладене на нас, прославимо нашу країну науковими працями про невідоме заполяр’я…»

Потім Сєдов звернувся до всієї команди та учасників експедиції;

— Я прошу вас дружно об’єднатися в розумінні спільного обов’язку, сумлінно працювати, і тоді ми перемогою завершим розпочату нами справу!..

Час наближався до третьої години дня. Почалось прощання.

Першим попрощався віце-губернатор. Він побажав щасливого плавання і досягнення мети. Він говорив холодно і байдуже. Мабуть, не дуже цікавила віце-губернатора доля експедиції. Він одразу сів у коляску, не чекаючи на відплиття судна, і поїхав геть.

За віце-губернатором почали прощатись члени міської думи — найбільші багатії міста.

— Ну ось, Георгію Яковичу, — говорив, простягаючи до Сєдова келих з шампанським, архангельський купець, — спорядились ви у далеку доріженьку… закупили різний теплий одяг, витратились. А на мій розсуд, все це марно! Вирушили б ви на Південний полюс — і в усьому цьому не було б потреби. Адже там південь… тепло. Велика була б економія… Але зробленого не повернеш! Прощавайте, добродію!

П’яненький купець щиро вірив у те, що коли полюс південний, то там тепло. Георгій Якович тільки гірко усміхнувся: за час підготовки експедиції йому не раз доводилось зустрічатись з таким неуцтвом.

Підходили прощатися рідні, друзі і навіть незнайомі люди. Всі зичили успіху експедиції, доброго здоров’я її учасникам.

Військовий оркестр грав марш. Звідусіль чулися привітання, побажання щасливої дороги. Над річкою пролунали гарматні постріли. Всі судна підняли прапори, салютуючи «Фоці», що повільно відчалював од морської пристані. Георгій Якович стояв на верхньому містку. Місто, пристань, натовп народу на березі — все поступово віддалялось, ніби відпливало кудись у далину. Все глухіше, все тихіше долинали з берега вітальні вигуки. Сєдов стояв мовчки і лише зрідка кивав головою. Він прощався з землею, прощався надовго, можливо, назавжди…

У самому гирлі Двіни, на барі[1] — там, де річкові води вже змішувались з водами Білого моря, — «Фока» став на якір. Тут до нього підвели баржу. За ніч з неї перевантажили на судно останнє експедиційне спорядження. А на світанку 28 серпня буксирний пароплавчик повів баржу назад.

Коли баржа і буксир зникли з очей у досвітньому тумані, Сєдов скомандував:

— Віра якір!

Загримів ланцюг. Якір вибрали. «Фока» дав довгий прощальний гудок і повільно рушив на північ.

З-за обрію викотилося сонце. У його променях на легкому вітрі затріпотів корабельний прапор, прапор першої російської експедиції на Північний полюс.

Розділ 2 У боротьбі зі штормами

 зимку, коли крига сковує води Білого моря, воно і справді стає зовсім білим, наче хто вкрив його простирадлом.

Але це взимку. А зараз, у тиху, безвітряну погоду, море світло-зеленого кольору. Від яскравого сонця поверхня його здається посипаною безліччю блискіток.

Навантажений до краю, «Фока» йде з невеликою швидкістю — всього чотири милі на годину. За кормою від гвинта тягнеться і губиться в далині широка доріжка спіненої води. Спереду на обрії де-не-де біліють вітрила рибальських шхун немов чайки, що сіли на воду після довгого польоту.

На капітанському містку, зіпершись на поруччя, стоїть Сєдов. Він зосереджений і замислений. Довгими, виснажливими були клопоти по організації і спорядженню експедиції. Добре, що все це уже позаду.

Одначе турбує Сєдова інше. За всяку ціну в цьому році йому необхідно дістатися Землі Франца-Йосифа і підготувати все для зимівлі. А вже наступної весни, зі свіжими силами, вирушити звідти на полюс. Але надто затягнулась підготовка експедиції, пізно він вирушив у цю далеку, невідому дорогу. Те, що зараз навкруги спокійне, гладеньке море, не може обманути досвідченого, бувалого моряка. Літо — найсприятливіша пора для плавання на північ — уже минає. З дня на день повіють осінні вітри. А за ними прийде зима, холодна, хуртовинна, довга. Як панциром скує вона океанські води, стане на шляху «Фоки» крижаною перепоною, і тоді…

Але Сєдов відганяє від себе цю думку. Він рішуче підходить до компаса: стрілка показує курс — північ.

— Так тримати! — коротко кидає Сєдов.

— Єсть так тримати! — відгукується рульовий.

День, ніч, ще день і ще ніч йшов «Фока» Білим морем. На світанку 30 серпня він потрапив у горловину — вузьку протоку, що відокремлює Біле море від Баренцового. І тут налетів свіжий вітер. В одну мить змінилось море. Потемніло, скипіло. Ходором заходили по ньому високі хвилі.

Це ще був не справжній шторм. Але перевантажений «Фока» ледве справлявся з хвилями. Вони бились об його корпус, розхитували обшивку, валили з борту на борт, захлестували і розтікались по всьому судну. Хвилі то піднімали «Фоку» на своїх високих гребенях, то кидали у вир.

Одразу корабель втратив швидкість. Слабосила машина погано гребла проти хвиль і дужого вітру. «Фока» майже перестав слухатися руля. До того ж у трюмі від сильної качки розбилась бочка з машинним маслом. Воно змішалося з сміттям і залило парову помпу-насос, яким відкачували воду з трюму. Становище було дуже серйозне. Як не дорожив Сєдов кожним днем, кожною годиною — він не міг ризикувати кораблем. З великими труднощами пощастило заховати «Фоку» у маленькій затоці біля Трьох Островів. Але й тут хвилі шалено бились об судно. Вибравши час, коли вітер трохи вщух, Сєдов повів судно до Городецького маяка, у надійніше і затишніше місце.

Два дні втратив Сєдов біля Городецького маяка. Щоправда, за цей час почистили помпу, законопатили щілини в бортах, відкачали з трюму воду, дістали на маяку нову бочку з мастилом.

Третього дня море втихомирилось. Користуючись попутним вітром, корабель вирушив далі, курсом на Крестову губу на Новій Землі.

Тепер «Фока» йшов Баренцовим морем. Широке, величне, воно, здавалось, віщувало щасливе плавання. Коли хтось з команди чи учасників експедиції казав про це Сєдову, він у відповідь весело усміхався і підтакував. Але сам він не потішав себе марними надіями — відчував, що недавня буря була лише першою вісницею.

У ніч на 5 вересня, коли «Фока» проходив уздовж тієї частини Нової Землі, що на картах зветься Гусиною Землею, знову подув зустрічний штормовий вітер.

Георгій Якович не став більше перевіряти морехідних якостей «Фоки». Та й ні до чого, подумав він, марно витрачати вугілля. Вирішено було знову перечекати негоду в затишному місці. На щастя, судно перебувало недалеко від Бєлушої губи — вузької затоки, добре захищеної від вітру і шаленства хвиль.

Згаявши на стоянці ще один день, «Фока» напнув вітрила і покинув гостинний куточок. Щоб надолужити час, Сєдов наказав запустити машину. Так, під вітрилами і з діючою машиною, «Фока» швидко прямував на північ, уздовж західного берега Нової Землі.

З борту судна добре було видно високі шпичасті гори новоземельського хребта. Його вершини, вкриті снігом, іскрились на сонці. Всі ці місця були знайомі Сєдову.

Уперше Георгій Якович потрапив на Нову Землю 1902 року. Тоді він брав участь в експедиції на Судні «Пахтусов». У наступному році Сєдов знову плавав біля новоземельських берегів. А в 1910 році Георгію Яковичу пощастило провести все літо в цьому краю, вивчаючи велику затоку в північній частині Нової Землі — Крестову губу.

І ось знову він бачить ці місця, що полюбились йому з першої зустрічі. І в пам’яті постають події минулих днів. Сєдов захоплено розповідає своїм супутникам, як доводилось йому блукати з компасом у руці по цих пустельних землях, як по багато днів плавав він понад берегом на маленькій шлюпці і промірював прибережні глибини і як саме тут, на Новій Землі, зародилась у нього думка організувати експедицію на Північний полюс.

…Весь день ішли понад берегом. Команда корабля та учасники експедиції милувались красивими краєвидами Нової Землі.

Сонце вже почало спускатись до заходу, коли Сєдов звернув увагу на невеличку хмарку. Вона неначе застрягла, зачепившись за одну з гірських вершин, і безпомічно на ній повисла. Георгій Якович нахмурився. Тільки він один з усіх присутніх знав, що ця маленька, зовсім непримітна хмарка означає наближення «встоку», або «новоземельської бори». Так називається тут штормовий вітер надзвичайної сили, що часто переходить в ураган. Всток звичайно перевалює через Нову Землю і скаженіє над Баренцовим морем.

Цього разу Сєдов не міг ухилитися від бурі: поблизу не було зручної стоянки. Хоч-не-хоч, а довелося готуватися до зустрічі з грізним гостем.

За командою Сєдова матроси наглухо задраїли всі люки. Ще міцніше закріпили палубні вантажі. Вкрили брезентом клітки з собаками. Бідні тварини, передчуваючи негоду, жалібно скавчали. Ніч минула в тривожному чеканні. Всток задув лише вранці. З кожною хвилиною вітер дужчав і шаленів. Хвилі перекочувалися через палубу, заливали капітанський місток. Одна хвиля, обрушившись на «Фоку», зірвала шлюпку, інша розбила клітку з собаками і понесла їх у запінене море. Щогли скрипіли, згиналися дугою, немов луки-самостріли. Здавалось, ось-ось вони впадуть. Поривом вітру зірвало частину вітрил. Але попри це «Фока» стрілою мчав уперед. Зариваючись у воду, корабель, що звичайно ходив зі швидкістю чотирьох миль на годину, зараз летів утроє швидше — такий дужий був вітер.

Сєдов ні на хвилину не залишав містка. Вітер все дужчав. Море кипіло, як у кратері вулкана. Велетенські, наче багатоповерхові будинки, хвилі обрушувались на корабель. Це був шторм рідкісної сили. Навіть бувалі матроси не переживали ще такого на своєму віку.

Більша частина команди вибула зі строю і в нестямі валялась у каютах. Лише деякі матроси, переборюючи качку, допомагали Сєдову.

А він незмінно стояв на містку. Боровся за життя корабля, гучно подавав матросам одну за одною команди, кидався до вітрил або закріплював вантажі.

Ось шалена хвиля зірвала ще одного човна. Повиснувши на канатах, він б’ється об борт судна. Ще трохи — і від його ударів розійдеться обшивка борту. Сєдов бачить це. Треба негайно обрубати канати, на яких висить човен. З сокирою в руках він кидається на допомогу матросам. Спільними зусиллями обрубують канати. Човен миттю зникає у морському вирі, але зате борт «Фоки» цілий…

Сєдов знову на містку. Нова хвиля збиває з ніг рульового, відриває його від штурвала, несе геть… Ще мить — і нещасного змиє в море. Сєдов на льоту підхоплює його. Хвиля, перекочуючись через місток, несе вже обох. Біля самого борту Сєдов чіпляється за якісь снасті, нелюдським напруженням сил утримується і рятує матроса. У цей час залишений без управління «Фока» безпомічно накреняється під ударами хвиль, черпає бортом воду, от-от перекинеться…

Поки рульовий, насьорбавшись морської води, відпльовується, Сєдов береться за руль і ставить «Фоку» проти хвилі…

Так, у боротьбі зі штормом, минає весь день і настає ніч. Здається, нічне небо нависло над розбурханим морем, з’єдналось з ним.

І в непроглядній пітьмі всі сили природи накинулись на «Фоку».

Уже давно парові помпи вийшли з ладу. Трюм все більше наповнюється водою. Все глибше заривається «Фока» у воду.

Все важче боротися йому з хвилями. А вони, немов відчуваючи, що «Фока» знесилюється, ще більше навісніють…

Сєдов розуміє: тримати «Фоку» у відкритому морі — означає наражати судно на неминучу загибель. З ним загинуть всі вантажі експедиції, а основне — люди. І Георгій Якович зважується на рішучий крок. Не кожний досвідчений і бувалий моряк відважився б на нього. Сєдов знову береться за штурвальне колесо. І «Фока» лягає на новий курс.

— Георгію Яковичу! Адже там Сухий ніс! — вигукує матрос, показуючи Сєдову у той бік, куди він спрямував «Фоку».

Сєдов нічого не відповідає. Він лише сильніше затискає штурвал і впивається очима в темряву. Так, він знає, що спереду мис Нової Землі — Сухий ніс. І він вирішує поставити судно під прикриття мису. Правда, для цього «Фока» мусить проскочити через вузеньку протоку, усіяну підводними скелями. У такий шторм це дуже небезпечно. Але іншого виходу нема. Це єдина можливість зберегти судно і врятувати людей.

Непроглядна темрява вкрила все навкруги. Звідкілясь із темноти насувався скелястий берег. «Фока» йшов йому назустріч на повній швидкості.

Рульовий, що в цей час стояв на містку, зі страхом дивився на Сєдова, що вів «Фоку» просто на скелі… Ось крізь виття вітру і шум хвиль долинуло грізне ревіння прибережних бурунів. З кожною хвилиною все ближче, все голосніше. Нарешті в темряві показались скелі настільки близько, що було добре видно, як вони оперезані білою піною грізних хвиль.

І рульовий не витримав. Він кинувся геть з містка. Влетів у кубрик і закричав несамовито:

— «Фоку» несе на камені! Нас зараз розіб’є!

Всі посхоплювались з ліжок, припали до ілюмінаторів. В ту ж мить дужий удар струсонув «Фоку». Все загойдалось. Від несподіваного поштовху люди попадали на підлогу. Ось зараз крізь пробоїни ринуть потоки води, і тоді кінець «Фоці»… Але «Фока» продовжував рух. Він ішов рівніше, його не кидало з борту на борт, як раніше. Минула хвилина, друга… І всі почули голосну команду:

— Віддати якір!

З гуркотом у воду ринувся якір. Потім віддали другий. І корабель зупинився. Небезпека минула. Втомлений, важко переставляючи ноги, Сєдов зайшов до себе в каюту і, як був, не роздягаючись, повалився на ліжко. Матроси й учасники експедиції висипали на палубу. Всі старанно взялися наводити лад на «Фоці». Одні міняли вітрила, інші складали та прив’язували вантажі, що їх порозкидало під час шторму по всій палубі. Механіки борсались біля машини, лагодили помпи, відкачували з трюму воду. Теслярі укріплювали борти, ставили підпірки.

Усі працювали злагоджено і весело, відчуваючи, з якої біди визволив їх Сєдов.

— Ех ти, тюлень! — глузували матроси з рульового. — «На каміння йдемо! Рятуйся, хто може!»

— Та я ж, братця, — виправдувався той, — бачу: жене нашого «Фоку» прямісінько на Сухий ніс, на вірну загибель…

— Та хіба ж Георгій Якович допустить до цього! Як прокинеться начальник, велике спасибі від усіх нас сказати йому треба. Якби не він — потрапили б усі рибі на харч!

— Це вірно! — погоджуються всі і дружно беруться до роботи.

Наступного дня всток трохи притих. «Фока» швидко дістався Крестової губи. Там Сєдов перевірив точність корабельних приладів, поповнив запаси питної води і вирушив у дорогу.

Проте, тільки-но вийшли з губи, знову схопився шторм. Знову вимушена стоянка.

Згаявши ще одну добу, попливли далі на північ. Сєдов вирішив іти вздовж Нової Землі, поки це буде можливо. Поминули губу Сульменєва. Коли корабель проходив біля неї, учасники експедиції милувались величезним льодовиком, що сповзав просто в море.

Потім минули губу Машигіна. І незабаром досягли півострова Адміралтейства. Тут несподівано насунув туман. Все запнулося молочно-білим покривалом. Коли ж туман розвіявся, учасники експедиції побачили плаваючі по морю окремі крижини. А опівдні того ж дня все видиме спереду море було цілком вкрите кригою.

Наступного дня «Фока» увійшов у кригу. Сєдов повів його на штурм крижаної перепони.

Це було 13 вересня, на шістнадцяту добу після того, як «Фока» покинув Архангельськ.

Розділ 3 Сєдов бореться з кригою

ід! Скрізь, куди не глянь!

Ось уже кілька днів Сєдов бореться з кригою. Спочатку це було просто. «Фока» йшов, напнувши всі вітрила, і легко ламав крижану кірку. З хрускотом крижини розколювались, розходились, пропускали «Фоку» і знову сходились за його кормою. Але з кожним пройденим кілометром крига ставала міцнішою, щільнішою і вже не здавалася без бою. Доводилось йти вузькими протоками між крижаними полями.

Щоб легше знаходити такі протоки, Сєдов частенько залазив у бочку, прикріплену високо на щоглі, або видирався на ванти:

— Праворуч на борт! — лунала зверху його команда.

Рульовий швидко крутив штурвальне колесо праворуч, відразу в той бік повертав і «Фока». Але слідом лунала нова команда:

— Ліворуч руля!

«Фока» негайно повертав ліворуч. Знову команда «праворуч». Знову «ліворуч». Як повзе змія, звиваючись і петляючи між камінням, так просувався «Фока», пробираючись між крижин.

Але часом Сєдов не бачив навіть вузенької протоки або щілини: суцільне крижане поле розстелялось попереду.

Георгій Якович швидко спускався вниз. І починався штурм крижини. Добре, якщо крижина здавалась з двох-трьох ударів. Але найчастіше на вперту боротьбу з нею витрачались години.

— Малий назад! — командував Сєдов.

«Фока» подавався назад, неначе набираючись сил.

— Стоп!

«Фока» немовби переводив подих.

— Повний вперед! — командував Сєдов.

І «Фока», розігнавшись, кидався вперед, навалювався всією вагою, сокирою врубувався в кригу, з тріском кришив і підминав її під себе.

Суднова машина працювала на повну силу. Від ударів об лід все судно дрижало, як у лихоманці. Але з кожною секундою хід «Фоки» уповільнювався.

— Стоп! — неслась команда в машинний відділ.

І «Фока» зупинявся перед могутньою, нездоланною крижиною.

— Малий назад! — командував Сєдов.

І все починалось спочатку. «Фока» рушав назад. Розбігався. Таранив кригу. Зупинявся. Знову розбігався. Знову таранив — і кілька метрів шляху брав з бою. Стільки зусиль — і всього лише кілька метрів! А крига простягалась на багато десятків, а можливо, і сотень кілометрів. Без кінця і краю.

Сєдов бачив, що настає зима, важка, довга арктична зима. Звичайно вона починалась набагато пізніше. А в цьому році, як на зло, прийшла раніше належного строку. Ось коли позначилось на експедиції пізнє відплиття з Архангельська!

Але Сєдов не занепадав духом.

«Все одно, — вирішив він, — буду боротися до останньої можливості!»

Не знаючи втоми, вчепившись за ванти, Сєдов визорював серед крижин хоч би щонайвужчу лазівку. На гострому вітрі сльозилися очі. Від голосних вигуків стомлювалось горло, хрипнув голос.

Мінялись вахти. Матроси і механіки, відпрацювавши встановлені години, йшли відпочивати. На зміну їм приходили інші. Тільки Сєдов ніс вахту беззмінно. Терпляче керував кораблем, який довбав, кришив, таранив крижану перепону. І лише пізно вночі, коли вже зовсім неможливо було розгледіти обриси крижин і «Фока» зупинявся на ночівлю, — лише тоді Сєдов покидав місток і йшов відпочивати.

Але крига під впливом вітру і течій безперервно рухалась. Одні крижини тріскались і розходились. Інші наповзали на їхнє місце, громадилися одна на одну, терлись і бились об дерев’яну обшивку судна.

Неспокійним і коротким був відпочинок. Лежачи на ліжку з заплющеними очима, Сєдов прислухався до шурхоту крижин. А ледь починало світати, Георгій Якович, швидко вмившись, піднімався на місток. Голосно подавав команду, розбуджував тишу. І починався новий день напруженої боротьби з кригою.

Опівдні 15 верхня міцні торосисті крижини розступились, наче вирішили дати людям невеличкий перепочинок. Легко йшов «Фока» по неширокій протоці чистої води. З’юрмившись на палубі невеличкими групками, по двоє, по троє, матроси слідкували за його ходом.

— Ну, от щоб так іти аж до Землі Франца-Йосифа! — замріяно сказав один.

— Та-ак! — протягнув сусіда. — Красота! А то, хай йому дідько, що не крок — справжня мука.

— А що нам? — встряв у розмову ще один матрос. — Наша служба така. А ось колі на Георгія Яковича поглянеш — жаль проймає. Та й то як по-молодецьки тримається! Справжній орел! — І матрос глянув на місток.

За ним повернули голови й інші.

На містку, як завжди під час ходу судна, стояв Сєдов. Він бачив, що на палубу висипали майже всі матроси. Вони про щось жваво говорили. Не чуючи слів, Сєдов розумів, що людей турбує одне й те ж питання: чи далеко тягнеться чиста вода?

«Так, нелегко їм дається наше плавання, — подумав Сєдов. — А попереду ще більші труднощі — навіть неможливо їх собі уявити!»

Сєдов підніс до очей бінокль. Ні, навіть у бінокль не видно, чи далеко простягається ця доріжка чистої води, бо доріжка не пряма, а звивиста, зигзагоподібна. За кожним поворотом вона несподівано може закінчитись. І на шляху знову з’явиться таке ж нагромадження крижин, яке тягнеться поки що з обох бортів «Фоки».

Розглядаючи торосисті крижини, Сєдов раптом побачив на одній крижині великого білого ведмедя. Він стояв біля води і водив чорним носом: принюхувався, намагаючись зрозуміти, що то таке дивне і незрозуміле пливе по воді.

Георгій Якович задивився на ведмедя. То був величезний звір — такого можна зустріти тільки в Арктиці, — справжній господар крижаного краю.

«Ось це до речі! — подумав Сєдов. — Треба пополювати на нього. Це розважить команду. Та й попоїсти котлет із свіжої ведмежатини зовсім непогано!»

І Сєдов спрямував «Фоку» поближче до крижини, на якій був ведмідь.

— Гвинтівки! Давайте швидше гвинтівки! — почулися вигуки.

— Швидше! А то ведмідь утече!

Але ведмідь і не думав тікати. Він з цікавістю дивився на судно, що наближалось до крижини.

На борту, охоплені мисливським запалом, стояли з гвинтівками напоготові Сєдов, штурман, корабельний лікар і кілька матросів.

— Не поспішайте, підійдемо ближче! — говорив Сєдов, стримуючи товаришів.

Але куди там! Загримів постріл. Другий. Почалась стрілянина. Хтось, очевидно, поцілив у ведмедя. Він раптом рвонувся і важко осів на задні лапи. Через хвилину в нього влучила ще одна куля.

— Готовий! Ура! — залунали переможні вигуки. Але мисливці в захваті продовжували стріляти.

— Та зачекайте! Досить! Ви ж усю шкуру зіпсуєте! — весело гукнув Сєдов.

Стрілянина припинилась. Не чекаючи, поки «Фока» на малому ходу наблизиться впритул до крижини, Сєдов відкинув гвинтівку, схопив шматок мотуза і перестрибнув через борт. Стовпившись біля борту, матроси з задоволенням дивились, як їх начальник спритно і сміливо перестрибує через широкі тріщини в кризі. Коли до ведмедя було вже зовсім близько, звір несподівано підвівся, вишкірився і з риком рушив на беззбройного Сєдова.

Це було так несподівано, що в першу мить усі розгубились. Найстрашніше на полюванні — це коли поранений звір кинеться на мисливця. Схопивши гвинтівки, кілька чоловік кинулось на допомогу Сєдову. А він у цей час боровся один на один з розлюченим звіром. Спритно ухиляючись від ведмедя, Сєдов пробував накинути на нього зашморг.

Несподівано ведмідь кинувся у воду. Сєдов не розгубився. Він підбіг до краю крижини. Як тільки з води показалась вишкірена морда звіра, Сєдов накинув на неї зашморг. Але ведмідь відразу пірнув, і мотуз зісковзнув. Так повторювалось кілька разів.

Коли інші мисливці приєднались до начальника, ведмідь підплив до невеликої крижини і пірнув під неї. Мисливці приготувалися стріляти. Вони чекали довго, терпляче. Але ведмідь більше не з’являвся.

— Ох і мисливці! — сміявся Сєдов. — Ну, чого носи повісили? Іншим разом не втече. Наш буде.

Наступного дня, уже надвечір, коли втомлений Сєдов спускався з вант, де він провів багато годин, залунали вигуки вахтового матроса:

— Ведмідь! Бачу ведмедя!

Втому як рукою зняло. Сєдов знову, випередивши всіх, кинувся за борт. Біг навздогін ведмедеві, не розбираючи дороги. Не раз провалювався по пояс у крижану воду.

Але й цього разу мисливці повернулись без трофеїв. Утік ведмідь.

І лише на третій день полювання закінчилось успішно. Ледве-ледве притягли матроси на корабель свою здобич. А незабаром на «Фоці» розпочався справжній бенкет. Корабельний кок ледве встигав готувати котлети і смажити біфштекси. Скрізь на кораблі лунав веселий сміх, чулися дотепні жарти.

Після ситної вечері завели грамофон. Потім хором співали пісні. І на деякий час забули про тяготи і злигодні. Не хотілось думати про труднощі. Та й самі труднощі почали здаватись зовсім не страшними, легко переборними.

На відпочинок розійшлись пізно вночі. Тихо стало на кораблі. Чувся тільки безперервний шурхіт крижин, що терлися об борт судна, та гарчання собак.

А наступного дня прийшла біда.

«Фока» йшов вузькою протокою, обминаючи невеличкий острів Панкратьєва, що прилягав до північної частини Нової Землі. Раптом почувся дужий удар. Судно здригнулось. Затряслись, захитались щогли, і «Фока» зупинився, натрапивши на мілину.

— Нічого, — сказав Сєдов, — поки погода тиха, облегшим ніс, завеземо кормовий якір. А коли почнеться приплив, «Фока» зіскочить з мілини.

Почався аврал. Разом з усіма Георгій Якович перевантажував вугілля. Переносив мішки і ящики з носа корабля і з трюму на корму.

— Ви б відпочили, Георгію Яковичу, — пропонували йому матроси, коли він брався за якийсь чималий тюк. — Ми самі впораємось.

— Гаразд, гаразд! — весело відповідав Сєдов. — Для мене це звична справа.

Усі на «Фоці» знали, що Сєдов не білоручка, що перед тим, як він потрапив у Мореходні класи і став досвідченим моряком, йому чимало часу довелось попрацювати вантажником у ростовському порту.

І зараз, хоч відтоді й минуло багато років, Георгій Якович дивував усіх своєю спритністю і невтомністю. Ніхто з команди не міг з ним зрівнятися. Найважчі мішки або ящики, з якими й двом нелегко впоратися, Георгій Якович звалював собі на спину і, широко розставляючи ноги, легко переносив на нове місце.

Аврал тривав майже цілий день. Надвечір погода погіршала. Посилився вітер. Посипав густий сніг. Уже в темряві матроси навантажили на шлюпку якір вагою в шістдесят пудів. Завезли його якнайдалі від «Фоки» і скинули на дно. Повернувшись на корабель, почали вибирати якірний ланцюг, сподіваючись зрушити «Фоку». Але він міцно сидів на мілині і не зрушував з місця. Тоді Сєдов наказав підняти паруси. І це не допомогло. Становище стало серйозним.

Побачивши, що всі дуже стомились, Сєдов вирішив відкласти роботи до ранку.

— Спати! Відпочивати! Ранок мудріший від вечора! — жартома додав він, щоб підбадьорити команду.

Всі розійшлися по своїх каютах. Георгій Якович цієї ночі не склепив очей. З відкритого моря почали бити великі хвилі, і на «Фоку» посунули важкі крижини. Вони з такою силою билися об його корпус, що від обшивки почали відлітати шматки дерева. Сєдов і кілька вахтових матросів весь час захищали «Фоку» від ударів крижин. Вони просовували між обшивкою і крижинами товсті колоди і дошки.

А на ранок величезна крижина насунула на судно і почала довбати його підводну частину.

«Невже кінець?» з тривогою думав Сєдов, прислухаючись до ударів крижини об днище корабля.

Але трапилось зовсім непередбачене. Цього разу крижина допомогла Сєдову. Від її ударів «Фока» зрушив з місця й опинився на глибокому.

Знову закипіла робота. Звільнений корабель рушив уперед, щоб якнайшвидше вибратися з протоки у відкрите море. Одначе, як це часто буває в Арктиці, погода раптом різко погіршала. Налетів дужий вітер. Сходився шторм,! в протоку набилось стільки криги, що вона затисла «Фоку», як лещатами.

Здавалось, цей шторм ніколи не скінчиться. Минув день. Другий. Шторм не вщухав. Різко понизилась температура. Ударив мороз.

Настрій у всіх підупав. Люди працювали похмуро. У ці дні вперше хтось сказав уголос слово «зимівля». Тут, за багато кілометрів від Землі Франца-Йосифа, не передбачали зимувати, це слово лякало. Воно означало, що досягнення мети надовго відтягується.

Один Сєдов не втрачав гумору, хоч він краще від усіх розумів, чим може закінчитись цей несподіваний полон «Фоки».

Кожного разу, коли всі учасники експедиції збиралися в кают-компанії, Георгій Якович бадьоро і впевнено говорив:

— Ось припиниться шторм, розведемо пару і повним ходом рушимо до Землі Франца-Йосифа.

Сєдов говорив так впевнено і твердо, що всі починали вірити в це. Слово за слово, і в кают-компанії розгоралася суперечка: на який з численних островів архіпелагу тримати курс, де зимувати, щоб зручніше було звідти вирушити на полюс на початку літа. Люди сперечались, гарячкували. Кожний захищав свою думку і в цей час забував про те, що бушує шторм і крижини міцно тримають «Фоку» далеко від Землі Франца-Йосифа.

Вранці 25 вересня шторм трохи втихомирився. Розвели пару. Вирушили.

І знову весь день боровся Сєдов з кригою. До вечора пощастило трохи просунути корабель вперед. Потрапили у велику протоку і попливли по ній. Але незабаром знову вперлись у крижаний бар’єр. До відкритої води залишилось не більше п’яти кілометрів. Її вже добре було видно з містка.

Настала ніч. Сподіваючись, що, можливо, крижини за ніч розімкнуться, Сєдов дав команду стати на якір. Але вночі знову сходився шторм. Він бушував цілу добу.

Вранці, коли шторм затих, Сєдов піднявся на місток. Невесела картина постала перед ним. До самого обрію простягалось безмежне крижане поле.

Довго стояв Георгій Якович, вдивляючись у далину, туди, де ще зовсім недавно було відкрите море, потім повільно спустився в кают-компанію. Буфетник подав ранковий чай. Ніхто з присутніх не сідав до столу. За морським звичаєм, чекали запрошення старшого начальника.

— Прошу до столу, — спокійно сказав Сєдов.

Снідали і пили чай мовчки, ніби ховаючи один від одного невеселі думки. Коли сніданок закінчувався, механік запитав Сєдова:

— Казан будемо тримати під парою?

Сєдов відповів не зразу. Він допив чай.

Відсунув склянку. Довгим поглядом обвів усіх за столом. Потім встав і спокійно, але твердо сказав:

— Пару доведеться випустити… На зимівці будемо огріватись чавунними грубками. — І вже біля дверей, усміхнувшись, додав: — Якщо скресне крига, пару підняти недовго!

Але крига не скресла. І пару не довелось піднімати. Наступного дня минув місяць з того дня, як «Фока» вирушив з гирла Двіни на морський простір.

Усе зробив Сєдов, щоб якнайшвидше досягнути Землі Франца-Йосифа. Але перешкоди, одна несподіваніша від іншої: шторми, вимушені стоянки і, нарешті, рання зима — порушили його плани.

Важко було Сєдову вимовити слово «зимівля» так далеко від наміченої мети. Але нічого іншого не залишалось.

На «Фоці» закипіла робота. Насамперед утеплили житлові приміщення. Закрили люки. Встановили чавунні грубки. Організували кабінети для наукової роботи під час зимівлі. Усе робилось швидко, споро. Начальник експедиції скрізь встигав, допомагав матросам і учасникам експедиції, підтримував їх бадьорим слівцем і веселим жартом. Коли всі приготування до зимівлі були закінчені, Сєдов влаштував для команди святковий обід. А ввечері відбувся самодіяльний концерт.

— Ну що ж, — сказав Сєдов, — нічого не вдієш: цього разу крига виявилась дужчою від нас… Але ми ще поборемось з нею!

Так розпочалась зимівля. Невеличку бухту півострова Панкратьєва, де недалеко від берега залишився зимувати корабель, Сєдов назвав бухтою святого Фоки.

Розділ 4 У крижаному полоні

ні ставали коротші. За астрономічними розрахунками, в районі бухти святого Фоки полярна ніч мала настати 4 листопада і тривати до 10 лютого. Дев’яносто сім діб! Але похмуре небо заховало сонце від очей зимівників набагато раніш.

Спочатку ще можна було відрізнити день од ночі. Годині о десятій ранку нічна мла трохи розвіювалась. Частина небосхилу з південного боку трохи світлішала, і наставав день, хоч і сірий, похмурий, але все-таки день. Годині о другій-третій починало сутеніти. Швидко темніло. Млою затягало все небо. Наставала ніч.

Поступово просвіт між днем і ніччю ставав коротшим і коротшим. І нарешті запанувала полярна ніч.

З історії багатьох полярних експедицій Сєдов знав: з більшістю з них траплявся сумний кінець частково тому, що на зимівників гнітюче діяла довга полярна ніч. Звичайно в цей час люди нічим не займалися, жили нудно й одноманітно, ставали млявими й лінивими. Нудота породжувала у них тугу і пригнічення. Поступово люди втрачали сили, бадьорість. Швидше з’являлися хвороби. І на той час, коли на зміну ночі наставав день, багатьох з них уже не було в живих.

Георгій Якович знав чимало таких випадків і з усіх сил намагався не допустити, щоб подібна доля спіткала і його експедицію.

Коли «Фока» став на зимівлю, Сєдов накреслив великий план робіт. Одні зимівники займалися господарськими справами, інші — науковими.

Насамперед почали збирати плавник. Влітку сибірські ріки виносять в океан багато лісу. Хвилі відносять його далеко від материка і викидають на береги островів. Зимівники збирали плавник з великою охотою. Адже їм довелося б витрачати для опалення вугілля, а його потрібно зберегти для майбутнього плавання на Землю Франца-Йосифа.

Потім збудували недалеко від судна лазню, обладнали метеорологічну станцію. Бачачи, як сам начальник експедиції невтомно працює, матроси й учасники експедиції намагалися не відставати від нього. Взагалі ж роботи вистачало всім.

Коли траплялась гарна погода, то після закінчення трудового дня лунав веселий голос Сєдова:

— Віддамо належне нашому коку! А після вечері запрошую всіх на прогулянку!

Сєдов пильно слідкував за тим, щоб усі виходили на прогулянку.

— Ну, що ви позаривались, як кроти, у свої нори? — жартома соромив він тих, хто ухилявся від прогулянки. — Чи ви не дорожите своїм здоров’ям? Гайда на прогулянку! Ми чекаємо на вас!

У чистому небі яскраво миготіли великі голубі зірки. З висоти світив повний місяць. Скрізь громадились крижини найрізноманітніших обрисів і форм. Одні крижані брили нагадували зубчасті стіни старовинних замків з безліччю бійниць і веж. Інші здавались незвичайними страховиськами, казковими семиголовими драконами. Ось — наче міст у вигляді ажурної арки перекинувся від одної крижини до іншої. Ще далі — велетенська крижина нависла, немов застигла океанська хвиля. А там — крижини нагадували велетнів, що зчепилися в шаленому бою.

Сєдов йшов попереду. За ним — юрба зимівників. Людям здавалось, що вони потрапили в казкове крижане царство. Георгій Якович заводив пісню. Усі дружно підхоплювали. У нічній тиші вона розносилась далеко-далеко і завмирала десь серед крижаного громаддя…

Але бували дні, коли буря заволікала млою все небо. Дужі вітри, шугаючи снігом, застилали все навкруги. У такі дні деяким зимівникам ставало моторошно. Їм починало здаватись, що вся земля ось так скута морозом і ніколи вже ні закований крижинами «Фока», ні самі вони не звільняться з крижаного полону!

У ці негожі дні Сєдов влаштовував для зимівників різні лекції, проводив заняття, вигадував всілякі веселі ігри та розваги.

З усіх учасників експедиції Георгій Якович, звичайно, найбільше від усіх зазнавав від вимушеної зимівлі на Новій Землі. Але він жодного разу ні єдиним словом чи вчинком не виказав своїх турбот і роздумів. Лише зрідка, коли важкі думи починали перемагати його, він вирушав на прогулянку у супроводі лише свого четвероногого друга — лайки.

Подовгу блукав Сєдов серед крижин. А вірний пес не відставав від нього ні на крок, оберігаючи хазяїна від усіляких несподіванок. Інколи пес, наче відчуваючи, що вони вже надто далеко відійшли від судна, починав кусати Сєдова за валянки.

— Мабуть, ти маєш рацію, друже, — говорив у таких випадках Сєдов. — Коли б не почали про нас турбуватися.

І повертав назад.

— Не бережете ви себе, Георгію Яковичу, — зустрічали його товариші кожного разу, коли він, злегка щулячись від холоду, повертався на «Фоку». — Та хіба можна в такий мороз розгулювати в одній бобриковій куртці? Адже так і застудитися швидко можна!

— Що ви, застудитися в Арктиці! — усміхався Сєдов. — Це неможливо. А нам потрібно гартуватись: попереду похід на полюс…

На полюс! Ні на хвилину не забував Сєдов про цю велику мету. А коли вже так трапилося, що здійснення її віддалялось на цілий рік, то нічого гаяти марно час.

І, зібравши одного разу зимівників у кают-компанії, Сєдов поділився планом роботи по дослідженню Нової Землі.

— Нова Земля, — говорив Сєдов, — здавна відома росіянам. Ще в XV столітті новгородські промисловці приходили сюди по морського звіра. Били китів, моржів, цікавились природними багатствами Нової Землі. На жаль, ніяких письмових відомостей вони не залишили. Тільки усні перекази передавалися від батька до сина, з роду в рід. Але про те, що росіяни бували тут кілька століть тому, свідчать різні пізнавальні хрести і знаки, руїни жител, які вони будували у місцях своїх зимівель…

У кают-компанії було тепло, затишно. Чавунна грубка дихала жаром. Від гасової лампи, що висіла під стелею, падало м’яке світло. Усі присутні уважно слухали розповідь Сєдова.

— Велику роботу виконали відважні російські мандрівники, — говорив Георгій Якович, — щоб вивчити Нову Землю. Проте не можна вважати, що Нова Земля вже зовсім вивчена. Окреслення її берегів не зовсім точно занесені на карту. Було б ганьбою для нас, якби експедиція не скористалась з щасливої нагоди внести свою частку в дослідження Нової Землі. Тим більше, що ніхто ще після Баренца не зимував тут, так далеко на півночі.

Зимівники одностайно підтримали свого начальника. А коли він почав детально розповідати про те, які наукові екскурсії по Новій Землі намічено провести, всіх охопило бажання брати в них участь і негайно розпочати підготовку до походів.

— Ні, ні, з цим доведеться зачекати, — заспокоював Сєдов надто гарячих. — Взимку, в нічну темряву, не можна розпочинати далеку подорож. Навесні — ось коли займемося цим…

У розпал полярної ночі Георгій Якович вирішив влаштувати морське свято. Звичайно таким святом моряки відзначають перехід через екватор.

— А ми його пристосуємо до Полярного кола! — запально говорив Сєдов, зачинившись у себе в каюті з кількома матросами.

Задовго до 19 грудня, визначеної дати святкування, Сєдов з невеликою групою учасників, потай від решти команди, почав готуватися до цього дня.

Напередодні свята кают-компанію і кубрик прикрасили гірляндами з різнокольорових прапорців і саморобних китайських ліхтариків.

Свято розпочалося смачним сніданком. А коли всі встали з-за столу і піднялись на палубу, там було світло, як удень. Скрізь — на бортах, на щоглах, на вантах — в металевих плошках горів ведмежий жир.

А з обох боків сходів, неначе два велетенські факели, палали бочки з-під гасу.

Георгії Якович перший вибіг по сходах на лід і потяг усіх за собою. Зимівники зупинились поодаль від судна і замилувались яскравим видовищем. Здавалось, немов полярна ніч трошки відкрила завісу і в усій красі показала корабель. Він був невпізнанний — їхній старий перевірений «Фока»! Він весь сяяв від сили-силенної вогнів. Від легенького вітру в плошках тріпотіли язички полум’я. Тремтяче світло падало на крижини, запорошені снігом, і сніжинки то спалахували мерехтливим блиском, то погасали. Несподівано пролунав гарматний постріл.

— Ану, за мною! — вигукнув Сєдов.

Усі кинулись на корабель. Під різкі звуки ударів об сковороду, пронизливий дзенькіт дзвіночка, тріск тріскачки з-за борту висунулось двоє «морських чортів». Смішно кривляючись, вони вискочили на палубу. За «чортами» з’явився вісник-герольд. Він переліз через борт, тричі вдарив жезлом об палубу і голосно сповістив усіх, що зараз сюди завітає своєю власною персоною

Цар Нептун полярний, Повелитель вод арктичних, Князь Карський, Біломорський…

Тільки-но герольд закінчив перечислення пишних титулів морського владики, як з-за борту показався сам «цар». Він був у мантії з рогожки, в парику і з бородою з клоччя, з короною на голові і з тризубцем у руці.

Разом з «царем» з’явилась «морська царівна». Її зображав один матрос. Намагаючись бути подібним до царівни, він так смішно дріботів ногами, тягнучи за собою шлейф з рогожі, так кокетливо поводив плечима і хихотів тоненьким голосом, що всі на палубі падали зо сміху. А в головного організатора цього свята, Георгія Яковича, від сміху на очах виступали сльози. Гордовито і поважно ступав «морський цар» у супроводі своєї свити.

— Хто ти такий? — сердито звернувся він до Сєдова.

— Начальник експедиції.

— Як називається судно?

— «Святий мученик Фока».

— Хе-хе! Чув, чув! — басовито розсміявся «цар». — Не раз наминав я йому боки!

І вже сердито заговорив:

Без дозволу, повеління В мої ти вдерся володіння. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сміливий ти на морі надто! Натерпівся я занадто! За законами моїми й полярного царства, Великого морського володарства, Мусиш ти данину заплатить — Харчами й горілкою. Й чимало відпустить! А людей твоїх я буду хрестить…

Сєдов низько вклонився «морському царю», виявляючи повну готовність заплатити встановлену данину, і вручив йому список зимівників, які вперше потрапили за Полярне коло.

Розпочалось хрещення за морським звичаєм. Це була найвеселіша частина свята. Владним голосом герольд вигукував ім’я зимівника, якого належало охрестити.

«Чорти» відразу підхоплювали викликаного під руки і підводили до «морського царя». Цар мазав його сажею по обличчю, потім брав ківш, наповнений морською водою і снігом, і виливав цю суміш хрещенику за комір.

— Ой! — несамовито верещав матрос.

І, вирвавшись з рук «чортів», він з реготом відбігав убік. Герольд викликав наступного. «Чорти» миттю підхоплювали його під руки, підводили до «царя». І під гучний сміх глядачів «цар» вимазував сажею чергову жертву хрещення і виливав їй за комір повний ківш морської води.

Жоден з тих, хто вперше потрапив за Полярне коло, не уник хрещення. Охрестили навіть одного матроса, який не раз бував на півночі. Він так насміхався з хрещеників, що «цар», щоб покарати його, наказав охрестити. І коли «чорти» підвели до нього цього матроса, «цар» вилив йому за комір не один, а два повні ковші. Нарешті обряд хрещення закінчився.

Сєдов подякував «морському цареві» за добре ставлення до експедиції і запросив його пообідати. «Морський цар», закректавши від задоволення, милостиво погодився.

Обід у цей день був надзвичайний: солянка з консервованих овочів і м’ясом, пельмені по-сибірськи, компот, добра чарка горілки. За столом співали пісень, виголошували смішні тости, читали жартівливі вірші з рукописних журналів «Кают-компанія» і «Кубрик».

Свято вдалося на славу. А через день Георгій Якович у супроводі двох матросів вирядився у невелику подорож на північ. Сєдову самому не терпілось розпочати дослідницьку роботу, зайнятись описом Нової Землі.

— Основні заплановані роботи ми проведем на початку весни, — сказав він на прощання. — А цей нічний похід на мис Літке будемо вважати за попередню екскурсію…

Заливаючись дзвінким гавканням, бігли собаки і тягли нарти. Седов і його супутники йшли на лижах, намагаючись не відставати від собак. Вітри-зав’юги, що бушували напередодні, утрамбували сніг. Місяць світив яскраво, йти було легко. Видимість була чудова.

Так дійшли до одного крайнього мису на Панкратьєвському півострові. І не встиг Георгій Якович як слід поглянути довкола, щоб визначити далі дорогу, як раптом місяць заховався у хмарах, подув вітер. А поки ставили намет і розпрягали собак, налетіла справжня хуга.

Тільки наступного дня вітер ущух. Не гаючи часу, Сєдов і його супутники зібрались і вирушили далі. Але пройти пощастило небагато. Знову завила хуртовина. Довелось терміново ставити намет і, забравшись у нього, перечікувати негоду. Вирушили в дорогу лише наступного дня. Вийшли на край мису, який вважали мисом Літке. Стали табором. Але незабаром Сєдов переконався, що помилково прийняв це місце за мис Літке. Вирушили далі. І нарешті, через три дні, досягли мети свого походу.

Небо було чисте, зоряне. Тому Сєдов, незважаючи на втому, відразу приступив до астрономічних визначень. Лише закінчивши роботу, поставили намет, запалили примус, пообідали, нагодували галетами собак і лягли спати. Люди влаштувались у наметі, а собаки позаривались у сніг біля намету, у затишку.

Але виспатися, як слід відпочити цієї ночі не довелося. Погода змінилась: почалась хуртовина. Шалений собачий гавкіт розбудив Сєдова. Проснулись і його супутники, вийшли з намету.

Звідкілясь з темряви долинав гавкіт собак і сердите гарчання «господаря Арктики».

Сєдов схопив рушницю і кинувся у темряву на звуки боротьби. Постріл, другий, третій… І ведмідь звалився мертвий.

Запрягли в нарти собак і притягли ведмежу тушу до намету. Вдале полювання розвіяло сон і втому. Всі разом взялися білувати ведмедя. Тельбухами нагодували собак, а шкуру і м’ясо вирішили заховати у хатинці зі снігу, яку тут же збудували.

Трохи відпочивши, вирушили далі на північ. Пройшли незначну відстань, і знову подув вітер, цього разу особливо шалений. Уже зовсім неможливо було вибрати в темряві зручне місце для табору. Довелося повернутись назад, на попереднє місце. Ледве поставили намет. Забрались у нього. Вітер рвав полотнище намету. Було дуже холодно. Подорожні сиділи наїжачившись, тісно притулившись один до одного, але ніяк не могли зігрітись. Терпіли від холоду і собаки. Жалісно скиглячи і повискуючи, вони шкребли полотнище намету — просились усередину. Довелося потіснитись і впустити перемерзлих собак.

Найкращий спосіб коротати час у непогоду сон. Але поспати знову не пощастило…

Уже потім, коли Сєдов повернувся на «Фоку», він, сміючись, розповідав про цю «ведмежу ніч».

— Справді, усі ведмеді Нової Землі побували цієї ночі у нас в гостях. Тільки заснеш, як починають гавкати собаки. Робити нічого. Береш рушницю — і гайда з намету. Морок! Виття! Важко зрозуміти: чи то хуртовина, чи то собаки виють. Ідеш прислухаючись. Ось хатина, де заховано м’ясо. Очевидно, його запах привабив клишоногого. Що робити? Стріляєш. Мишко навтьоки… Цілу годину пораємось коло хатини — латаємо її. Повертаємось до намету, лягаємо спати… Новий гість! Усе починається спочатку… Так до самого ранку не склепили очей. Одного проженеш — інший тут як тут!…

Вранці Сєдов наказав запрягати собак, вантажити на нарти майно і повертатись назад: хуртовина не вщухала, місяць сховався, і в темряві просуватись далі на північ було небезпечно.

Майже чотири доби добирались Сєдов і його супутники від мису Літке до «Фоки». Йти довелося весь час проти вітру. Особливо важко було в останні два дні. Вийшов гас — нічим було розпалити примус. Дошкуляв холод. Харчувались одними сухарями.

Повернувся Сєдов на судно напередодні нового, 1913 року, його повернення і новорічну зустріч відзначили особливо.

Рівно о півночі вдарила гармата.

Сєдов підняв келих:

— З Новим роком, друзі! Новий рік! Що несе він нам? Не знаю. Але будьмо веселі, будьмо бадьорі і надіймось на найкраще! Ура!

У цю новорічну ніч Сєдов був особливо бадьорий. Його бадьорість і жвавість передавались команді. Усі глибоко вірили в успішне завершення експедиції. І Сєдов найбільше.

…Новий рік розпочався міцними морозами. В середині січня вони досягли 50 градусів, і температура продовжувала падати.

Ртуть у термометрі замерзла і перетворилась у срібну кам’яну кульку. У повітрі стояла непроглядна каламутна пелена. На щоглах, на вантах повисла бахрома бурульок та інею. Здавалось, «Фока» обріс волохатою сивиною.

Ні про які походи та екскурсії по Новій Землі в такий холод не могло бути й мови. Але кожного дня, в точно визначений час, Сєдов виходив на прогулянку. А одного разу, коли морози трохи послабшали, кілька запеклих мисливців вирушили шукати ведмедів.

Розповідь про «ведмежу ніч», проведену Сєдовим на мисі Літке, роздмухала їхній мисливський запал. Як не умовляв їх Сєдов, вони не послухали його порад і вирушили на полювання.

Через п’ять днів мисливці повернулися без здобичі, але з обмороженими носами.

З того часу аж до початку весни ніхто не ризикував вирушати на полювання на ведмедів, та й взагалі віддалятися від корабля…

Наближалася весна.

Сєдов підрахував, що полярна ніч мала закінчитись 9 лютого. Цього дня, опівдні, на обрії мало показатися сонце.

З нетерпінням чекали зимівники настання 9 лютого: вони вирішили забратися на одну з гір Панкратьєвського півострова і там зустріти схід сонця.

Нарешті настав довгожданий день.

Попереду йшов Сєдов. Він ніс великий прапор, який був спеціально призначений для підняття на полюсі. Його так і називали — полюсний прапор. За начальником колоною рухались усі зимівники. Один з них ніс плакат з написом «50,20°». Ось які морози довелось пережити зимівникам під час полярної ночі.

На дванадцяту годину дня процесія піднялась на гору. З неї відкривався широкий вид на навколишню місцевість, небо було чисте, злегка зарожевлене.

Повільно тягнулись хвилини чекання. Раптом у небі спалахнув яскравий промінь. Він полум’янів, розгорався, піднімався все вище, осяваючи небосхил.

То був вісник сходу сонця. Народжувався день.

Зимівники поскидали шапки, щоб привітати появу сонця. Ось-ось воно покажеться… Ще хвилина… друга…

Але сонце не з’явилось. Поступово яскрава заграва почала бліднути, згасати… І нарешті зовсім погасла. Того дня сонце піднялось не настільки високо, щоб зимівники могли його побачити.

«Завтра знову прийдемо сюди», — вирішили вони.

Але назавтра їм не довелося підніматися на гору, щоб зустріти схід сонця. Вночі здійнялася хуртовина. Вона шаленіла багато днів підряд.

Протягом десяти діб все довкола було вкрите сірою пеленою туману. Міріади сніжинок шалено кружляли в повітрі.

Лише 19 лютого вранці хуртовина вгамувалась. Сіра пелена почала потроху розвіюватись. І раптом, пронизуючи рештки туману, бризкнули перші сонячні промені.

— Сонце! Сонце! — лунали захоплені вигуки.

Усі вибігли на палубу. Поздоровляли один одного, кричали «ура», обіймались, кидали вгору шапки. Хтось випалив з рушниці. Гримнула гармата. Загавкали собаки — вони також поділяли загальні радощі.

А туман усе розвіювався і начебто звільняв з тривалого полону велике, яскраве сонце.

Нарешті діждались зимівники! Ось воно світить їм, золоте, вогненне, веселе сонце! Скінчилась ніч. Настав день. А це означає — скоро прийде весна!

Сєдов стояв на містку. Охоплений загальною радістю і хвилюванням, він у думці уявляв собі ще одну радісну подію, яка мала настати. Сєдов думав про той щасливий день, коли під впливом сонця і тепла розтане крига і «Фока», піднявши вітрила, побіжить далі на північ.

«Тепер вже недовго залишилось чекати, — міркував Сєдов. — А в праці по вивченню Нової Землі час промайне зовсім непомітно».

І Георгій Якович вирішив найближчими днями приступити до виконання свого плану.

На початку березня він вирушив у похід на Південно-Крестові острови, що знаходилися на захід від бухти Фоки, а через шість днів повернувся на корабель з подарунком — двотижневим ведмедятком.

Зимівники дуже були раді з того, що з’явився маленький мишко і зарахували його в екіпаж корабля.

Але новий член екіпажу спочатку поставився до людей надто неприязно. Він сопів, гарчав, сердився і намагався вдарити лапою кожного, хто до нього наближався. Мишко зовсім відмовлявся їсти з соски, яку матроси зробили з піпетки. Хтось здогадався обгорнути соску шматком ведмежої шкури. Мурликаючи від задоволення, мишко затис соску передніми лапами і, поки не наситився, не випускав її з своєї пащеки.

Немов старанні няньки, панькались матроси з своїм вихованцем. Згодом він зовсім приручився і міцно подружив з усією командою.

Через декілька днів Сєдов знову вирушив на Південно-Крестові острови. А двоє інших зимівників вийшли на розвідку крижаного покриття в глиб Нової Землі.

Так проминув березень. Результати перших екскурсій переконали Сєдова, що настав час зайнятися великими науковими дослідженнями, про які він говорив своїм товаришам ще взимку.

Потрібно було обстежити центральну частину Нової Землі. У той час деякі вчені вважали, що вся центральна частина великого північного острова Нової Землі вкрита товстим шаром вічної криги. Щоб пересвідчитись у цьому, необхідно було перетнути Нову Землю і вийти на побережжя Карського моря.

Це була одна частина плану. Виконати її попросилося троє зимівників на чолі з географом експедиції Володимиром Юлійовичем Візе, тоді ще молодим вченим.

Виконання другої частини плану Сєдов узяв на себе. У помічники він узяв собі одного матроса.

Випровадивши першу партію, Сєдов наступного дня вирушив у дорогу. Йому необхідно було пройти по недослідженому маршруту від бухти святого Фоки до мису Желанія на північному краю Нової Землі. Звідти він мав спуститися на південь по карському боці острова — до Фліссінгенського мису, а потім повернутися на корабель.

Це був надзвичайно важкий, повний небезпек похід.

1 квітня Георгій Якович, у супроводі обраного ним матроса, залишив бухту святого Фоки.

Погода стояла гарна. Було порівняно тепло. Гірський хребет, що тягнувся вздовж їхнього шляху, Сєдов назвав іменем Ломоносова. Гострі верховини хребта чітко вирізьблювались на тлі неба. З ущелин виповзали могутні льодовики. Не раз доводилось мандрівникам з небезпекою для життя перебиратися через глибокі щілини у льодовиках.

Але ще небезпечніше було спускатися на морську кригу і рухатися вздовж берега. Прибережна крига тріскалася під тягарем нарт, і їх раз у раз доводилось витягувати з води. Багато разів Сєдов і його супутник провалювались по шию у крижану воду, а одного разу в них за спиною обвалилася крижана гора. Мандрівники уціліли лише завдяки щасливому випадку.

На двадцятий день Сєдов досяг мису Желанія. Так назвав цей мис голландський мореплавець Віллєм Баренц, дійшовши до нього 19 серпня 1596 року. Але ще набагато раніше від Баренца російські промисловці, вирушаючи на своїх суднах здобувати морську звірину і рибу, діставались цього місця Нової Землі. На згадку про те, що вони побували у цих місцях, вони залишили змайстровані з плавника хрести. Один такий старовинний хрест і виявив Сєдов на мисі.

Від мису Желанія мандрівники попрямували до Фліссінгенського мису, а звідти повернули додому, на корабель.

Зворотний шлях був ще важчий. Погода різко погіршала, запаси їжі вичерпалися. Жили з полювання на ведмедів, їли ведмежатину…

Нарешті добрались до «Фоки», у ніч на 27 травня. Ледве впізнали матроси свого начальника, так змінився він за час походу. Заріс бородою, схуд, обличчя почорніло, обвітрилось.

Понад шістсот кілометрів пройшли Сєдов і його супутник під час своєї подорожі. Георгій Якович втратив у вазі шістнадцять кілограмів.

Першим запитанням Сєдова було:

— Як Візе?

Допомагаючи начальнику звільнитись від брудного одягу, матроси відповіли:

— Давно вже дома!

Експедиція Візе також пройшла вдало, хоч і їй довелося зазнати чимало злигоднів на своєму шляху.

Георгій Якович був дуже задоволений наслідками обох походів. Разом з Візе вони зібрали багатий науковий матеріал, перші вірогідні відомості про північну частину Нової Землі.

…В Арктику прийшла весна.

Хоч, як і раніше, дули вітри і над зимовищем ще висіли вологі тумани, насичуючи все довкола водяним пилом, все частіше і частіше крізь туман пробивалось сонце. Від його тепла сніг ставав ніздрюватим, крихким і осідав від власної ваги. Поступово розтали кучугури, наметені за зиму хуртовиною навколо корабля. Відкрився високий берег Панкратьєвського півострова, задзюрчали веселі струмки.

Настала тепла пора.

В чеканні, коли скресне крига, зимівники готували «Фоку» до походу на Землю Франца-Йосифа. Лагодили вітрила, конопатили борти, фарбували корабель, прибирали його. Механіки поралися в машинному відділі, усуваючи неполадки в механізмах.

Працювали всі, навіть ведмедята. Їх було на кораблі троє. Щоб малюк, якого приніс Сєдов, не нудьгував, зимівники піймали ще двох ведмедят. Вихованці команди вже встигли підрости, звикнути до корабля і людей. Вони добре знали свої прізвиська. Першого звали Васьком, другого — Торосом, а маленькій ведмедиці дали ім’я Ополонка.

У вільні від роботи години зимівники бавились з кмітливими звірятами.

— А чого це вони живуть, як пани? — сказав якось Сєдов. — У нас на «Фоці» немає ледарів. Ось змушу я їх дрова возити!

І Сєдов почав дресирувати ведмедят. Напочатку вони ніяк не могли зрозуміти, чого від них вимагають, і лише ревли з усіх сил. А коли траплялось, що карали котресь з трьох ведмедят і воно починало ревіти, то двоє інших негайно приєднувались до товариша.

Після кількох уроків ведмедята перестали комизитись і хвацько ходили в упряжці. Звичайно в нарти запрягали одного ведмедика. Але двоє інших і тут не залишали товариша. Вони всю дорогу шкандибали поруч з ним, немов допомагаючи другові своєю присутністю. Але ось нарти вже на кораблі. Зимівник звільняє ведмедика від посторонків. Той відразу ж щодуху біжить на камбуз, до годувальника-кока. За першим ведмедиком поспішають туди і двоє інших. І, звичайно, серце кока не витримує — він частує нерозлучну компанію, видаючи кожному з ведмедят по однаковій порції солодощів.

У праці по підготовці корабля до плавання минула весна і частина літа. За цей час Сєдов зробив багато наукових спостережень над земним магнетизмом, по астрономії, побував на мисі Обсерваторія, обійшов Горбові острови й Архангельську губу, склав нову карту всього району зимівлі.

Уже давно на Панкратьєвському півострові розтав сніг. Лише де-не-де в ущелинах, серед гірських складок, лежав він, побурілий і крихкий. На кризі бухти від танення снігу і від дощів утворились озера й калюжі. Але все-таки, як і раніше, крига була міцною і не скресала. Море далеко за островами Панкратьєва, за Крестовими островами було цілком загромаджене кригою.

Виблискуючи свіжою фарбою, у повній справності стояв «Фока», готовий до майбутнього плавання. Але крижини міцно тримали його у своїх лещатах.

Минув червень… Потім липень… Настав серпень. У серця людям почала знову закрадатися тривога. Як не приховував свою заклопотаність Георгій Якович, але всі бачили, що і в нього на душі неспокійно.

З кожним днем ставало холодніше. Уже треба було чекати на заморозки. Природа Арктики, здавалось, найжорстокіше знущалась над Сєдовим, над його намаганням вирватися з крижаного полону.

Одного серпневого дня Сєдов озброїв команду особливими пилками для розпилювання криги, баграми і ломами. Усі зійшли на кригу, почали пробивати канал. Це була важка праця, бо крига досягала чотирьох метрів товщини. Але всі працювали з незвичайним завзяттям. Кожний мріяв про те, щоб якнайшвидше вирватися з крижаної пастки.

«Якщо пощастить зробити у кризі хоча б вузький прохід, — вважали зимівники, — то вже далі „Фока“ проб’ється до чистої води власними силами».

Протягом дня вдалося пробити у кризі невелику щілину. За весь наступний день продовжили її ще на десять метрів. Але, на нещастя, розпочались заморозки. Виходило так: цілий день люди працювали, прорубуючи у кризі вузький канал, а за ніч вода замерзала і знову сковувала корабель.

— Ні, Арктики пилкою не переможеш! — говорили матроси.

Сєдову також стало ясно, що це марна праця.

Тоді він вирішив підривати крижані поля порохом. Матроси пробили у кризі отвір, заклали у нього великий заряд і підпалили шнур. Пролунав вибух. «Фока» сильно здригнувся. Але крига навіть не дала тріщини.

Ніщо не допомагало. А сонце з кожним днем світило все менше, уже згущались сутінки. Полярна ніч поспішала знову окутати Арктику своїм чорним покривалом. Наближалась зима з її нескінченними хуртовинами, виючими вітрами і виснажливими морозами.

Потроху почали готуватися до другої зимівлі. Всі запряглися у працю по заготівлі палива, лагодили, перешивали теплий одяг, підраховували запаси харчів.

28 серпня сповнився рік, як «Фока» покинув гирло Північної Двіни і вийшов на морську дорогу. У цей день усім пригадався Архангельськ. Пристань, заповнена народом…

Прощальні вигуки… Музика… Дзвін у соборах…

Всього лише рік! А здається, це було давним-давно.

На відзначення річниці Сєдов відмінив усі роботи.

— Ми не могли і не сила була потрапити на Землю Франца-Йосифа, — сказав він, зібравши усіх своїх супутників. — Але, попри невдачу, що спіткала нас, ми все ж таки не сиділи згорнувши руки і виконали багато робіт, цінних для науки і вітчизни…

Сєдов говорив тихим, задушевним голосом. Так розмовляють між собою друзі, втішаючи один одного в нещасті. Сєдов розумів, що учасникам експедиції важко залишатися тут на другу зимівлю, і хотів підбадьорити їх.

Сєдов говорив про дружбу, про силу колективу. Багато труднощів довелося всім їм подолати. Вони змогли це зробити лише завдяки згуртованості, взаємній виручці. І якщо в майбутньому вони будуть діяти за законом «один за всіх, всі за одного», то ніякі злигодні їм не страшні. Коли вже так трапилось, що зла природа готує їм другу зимівлю на Новій Землі, — вони зустрінуть її, як личить мужнім морякам, і виявляться гідними прапора, який майорить на щоглі їхнього корабля.

Сєдов замовк. Деякий час усі мовчки дивилися на велике полотнище рідного прапора, що тріпотів на вітрі…

Вночі пішов дощ. Він лив без перерви весь наступний день, потім ніч і наступний день. Несподівано потепліло. Потім повіяв вітер…

Дощ і вітер зробили те, про що так мріяли зимівники.

Рано вранці 3 вересня здалеку раптом почулися глухі удари. Далекий гуркіт усе наближався, ставав голоснішим…

Зимівники висипали на палубу. Напружено почали вдивлятися в далину, прислухатися до наростаючого гуркоту. І раптом крижана кора, що вкривала море, наче ожила.

Це далеко, у відкритому морі, розходився сильний шторм. Великі хвилі почали ламати крижини, кришити, пересувати їх з місця на місце. Крижини тріскалися зі дзвоном і скреготом, наповзали одна на одну, у тріщинах вирувала, кипіла каламутно-зелена вода. Тріщин ставало все більше. Вони розбігались на всі боки, ширшали. Затамувавши подих, стояли зимівники на палубі.

Але ось «Фока» здригнувся раз, другий, біля його бортів заплескалася вода, і він почав розмірено і плавно погойдуватися на хвилі.

Радісне хвилювання охопило зимівників.

Нарешті сталося те, чого вони так жадібно чекали. Від щастя вони не могли вимовити й слова. Лише обіймались, тисли один одному руки, цілувались, У декого на очах з'явились сльози.

По небу швидко пропливали гнані вітром хмари. Сонце то потопало в них, то з’являлось у просвітах. Крижини кружляли, розповзались на всі боки. Все ширшими ставали розводдя. І хмари, що пробігали по небу, то вкривали їх своєю тінню, то, тікаючи геть, відкривали дорогу сонячним зайчикам, і ті весело скакали по чистій, відкритій воді.

Деякий час крижини тицялися об корабель, але поступово хвилі відносили їх все далі й далі.

Крига скресла! А ввечері того ж дня, наче проснувшись від тривалого важкого сну, «Фока» розвернувся і, розсовуючи гострими грудьми плавучі крижини, рушив уперед…

Сєдов вирвався з крижаного полону!

Розділ 5 Знову на північ

ершого дня пройшли зовсім мало — не більше милі. З’єднані крижини перетнули «Фоці» дорогу. Простояли три доби. Потім сходився дужий вітер, крижини трохи розступились. «Фока» рушив далі. Вітер стих, і крижини знову зімкнулись. Знову простояли чотири доби. Чекали на нове просування крижин. І лише на п’ятий день остаточно розімкнулись крижані лещата, і «Фока» вирвався на широкий океанський простір.

Курс: Земля Франца-Йосифа — мис Флора.

Там, на мисі Флора, Сєдов розраховував поповнити запаси вугілля. На «Фоці» його залишалось не більше тонни. Але Георгій Якович знав, що ще в 1901 році адмірал Макаров відвідав Землю Франца-Йосифа на своєму криголамі «Єрмак» і на всякий випадок влаштував на мисі Флора склад вугілля.

…Легко, без всяких перешкод «Фока» швидко прямує на північ. Але чим далі на північ забирається корабель, тим повільнішим стає його біг. Все частіше зустрічаються на шляху важкі крижини. Канали у кризі замерзають. І Сєдову доводиться боротися з крижинами за кожний крок корабля.

Знову Сєдов беззмінно, вдень і вночі, несе вахту. Забравшись у бочку, прикріплену до щогли, він спрямовує «Фоку» на штурм крижаного бар’єра:

— Задній хід!

— Стоп!

— Повний вперед!

«Фока» бореться з крижинами, таранить їх, відкочується назад, розбігається і знову кидається в атаку. А вугілля у трюмі все менше й менше. Вичерпається вугілля — вичерпаються у «Фоки» сили. Під парусами з криги ніяк тоді не виберешся. Крижини затиснуть судно мертвою хваткою і почнуть тягати його, знесилене і безпорадне, по волі течій і вітру. А це дуже небезпечно.

Стиснувши «Фоку», крижини можуть розчавити його. Багато таких випадків з історії полярних плавань знають члени експедиції Седова…

Пізно вночі втомлений, перемерзлий Сєдов спускається в кают-компанію. Незважаючи на пізній час, там перебуває весь командний склад експедиції. Сєдов відчуває, що чекають на його прихід. Очевидно, хочуть про щось поговорити. Мабуть, про неприємне, бо на всіх обличчях збентеження.

Сєдов готовий до будь-якої розмови. Він чудово розуміє, які сумніви мучать його супутників. І, звичайно, проста, дружня розмова розвіє ці сумніви. Усе знову буде добре, як було до цього часу.

— Ну ось, друзі мої, — говорить Сєдов, — знову потрапили в пастку. До самого обрію тягнеться суцільна крига. Доведеться набиратися терпіння і чекати…

Його втомлене обличчя світиться такою доброю усмішкою, що ніхто не наважується розпочати розмову.

«Погано, — міркує Сєдов. — Потрібно розворушити їх. Поділимося один з одним усім, що наболіло на душі, — легше стане… Інакше не подолаємо труднощів».

— Видно, і ви тут без мене про це міркували? — співчутливо запитує Сєдов.

— Та-а-ак! — несміло вимовляє хтось. — Радились… І ось… записали нашу думку… нашу спільну думку в журнал.

— Записали в журнал? — здивовано перепитує Сєдов. — Чудово! Почитаємо!..

Георгій Якович розгортає вахтовий журнал і, обнявши гарячу склянку чаю обома долонями, починає вголос читати:

— «Офіцерський склад експедиції уклінно просить вас сповістити йому про ваші плани надалі відносно просування експедиції до мису Флора…» Ну що ж, дуже добре! — зауважує Сєдов. — Ось зараз і поговоримо про це! — І читає далі: — «Чи є якісь дані або розрахунки, що судно дійде до Землі Франца-Йосифа…» Дуже надіюсь на це! — цідить Сєдов і знову читає: — «…якщо ні, то чи сподіваєтесь ви, залишивши судно, дійти пішки до цієї землі і перезимувати там?..» Залишати судно, надіюсь, не доведеться. Буду пробиватися до останньої можливості!..

Поки що запис у журналі здається Сєдову цілком природним — він лише не розуміє, навіщо така офіційність. Адже простіше було поговорити. Хіба мало було розмов за оцим столом?

Але що це?! І Сєдов навіть затнувся. Ага, ось чому зроблено запис у журналі! Усміхнувшись, він продовжує читати, виділяючи кожне слово:

— «…Офіцерський склад експедиції вважає досягнення у цьому рейсі судном Землі Франца-Йосифа дуже мало ймовірним. Судно, найімовірніше, буде затерте крижинами… Мусить відпасти будь-яка думка про мету експедиції — досягнення Північного полюса…»

Відмовитись від досягнення мети! Відмовитись від Північного полюса!

Такого Сєдов не чекав. Це було схоже на удар в спину.

Не гнівом, а гіркотою переповнилось серце Сєдова. Ні слова не сказавши, він закрив журнал.

Схиливши голови, не відважуючись глянути на начальника, всі чекали на те, що він відповість.

Сєдов мовчав. Невже, міркував Георгій Якович, він помилився, вибираючи собі супутників у таку важку і небезпечну подорож? Нікого з них він не примушував. Ні від кого не приховував труднощів походу, що мав відбутися. Прямо і чесно говорив, що буде важко, що на кожному кроці на них будуть чигати негоди і небезпеки. Минулий рік був для всіх важким іспитом. Але всі витримали його з честю. Як же можна після цього помишляти про повернення з напівдороги? Так роблять лише нікчемні боягузи, коли у важку хвилину тікають з поля бою. За це їх таврують ганебним прізвиськом — «дезертир».

Але ні, Сєдов не хоче таке сказати про своїх супутників. Вони, мабуть, піддались хвильній слабості і зараз самі соромляться цього.

Георгій Якович встає і твердим голосом, у якому кожний відчуває його непохитне рішення, говорить:

— Якщо будемо боротись, то пройдемо! Повертати назад, подолавши найважчу частину дороги, — злочин! Та й назад шлях нітрохи не легший, ніж уперед.

— Але у нас не вистачить палива, — зауважує механік.

— Якщо не вистачить палива, будемо спалювати судно! — обриває його Сєдов.

Схопивши шапку і рукавиці, схвильований Георгій Якович вийшов на палубу.

«Фока» нерухомо стояв, оточений крижинами. Кілька матросів працювало на палубі. Сєдов підійшов до них, взявся помагати.

Якийсь час працювали мовчки.

— Погані у нас справи, хлопці! — промовив нарешті Сєдов, порушивши мовчання. — Знову застряли!..

— Це правда, Георгію Яковичу! — обізвався один з матросів. — Кепські у нас справи…

— А що ж діяти будемо, га? — запитав Сєдов. — Назад, чи що, подаватися?

— Чому назад? — здивувалися матроси. — Вам, звичайно, видніше, але назад завжди встигнути можна…

— Ви так гадаєте?

— Так, поки що на «Фоку» жалітися гріх. Недавно які крижини зустрічались! А йому хоч би що — кришить, ламає… Ось так і до землі проб’ємось.

— А якщо не проб’ємось? Розчавить?

— Ну, чого про це думати!.. З вами, Георгію Яковичу, не пропадемо!

Заспокоївшись після розмови з матросами, Сєдов пішов до себе в каюту: перед вахтою поспати хоч годинку.

…Спалюючи самого себе, «Фока» пробивався на північ. Спочатку на паливо розпиляли лазню, потім спалили розбірний будинок, який везли для зимівлі на півночі. Але й цього було мало. Тоді Сєдов наказав розібрати другу палубу. Все, що тільки могло горіти в топках, пішло у хід. Матроси знаходили непотрібні дошки, поліна, всіляке сміття і горючий мотлох; ведмеже і тюленяче сало, змішане з попелом, також виявилось чудовим паливом.

«Фока» неухильно прямував на північ. Надвечір 13 вересня крізь туманну імлу з’явились обриси берегової лінії.

— Земля! — радісно вигукнув вахтовий.

Так, це була нарешті Земля Франца-Йосифа. Але до неї ще треба було добиратися. І в топку полетіли старі канати і порвані вітрила, перемішані з ведмежим жиром.

Все ближче напливала земля. У темряві, що весь час згущалася, Сєдов впізнав обриси берега. Це був мис Флора. Сєдов точно привів свій корабель до мети.

Настала ніч. Неспокійно провів її Георгій Якович. Думка про вугілля не давала спокою. «Завтра зранку, — вирішив Сєдов, — розпочнемо вантажити вугілля і, не затримуючись, рушимо далі…»

Ранок. Шторм, що розпочався вночі, трохи вгамувався. Під дужими змахами весел швидко летить по хвилях баркас. Ось він впирається носом у кам’янистий берег. Не чекаючи, поки матроси витягнуть його на сушу, Сєдов швидко піднімається по невисокому схилу. Недалеко від берега видніються якісь будівлі. Сєдов прямує до них. Безліч ведмежих слідів відбито на снігу.

Сєдов поспішає.

Ось нарешті і будиночок, зовні він цілком зберігся. Сєдов зазирає всередину. Видно, здорово погосподарювали в ньому ведмеді: все порозкидано, поламано. Віконні рами висаджено, товстий шар брудної криги вкриває долівку; на двох’ярусних ліжках, змайстрованих нашвидкуруч, валяються випотрошені матраци. Скрізь мотлох, баночки, склянки.

У цьому будиночку, пригадує Сєдов, зимувала англійська експедиція Фредеріка Джексона. Покидаючи зимовище, англійці залишили на складі трохи вугілля. Нашвидку оглянувши житлове приміщення, Сєдов заходить у невеличку повітку, що була складом. Але й на окладі вугілля нема. Сєдов розгортає сніг руками — знаходить усього-на-всього кілька шматочків і злиплі грудки вугільної пилюки.

Сєдов поспішає у сусідню будову. Там також нема вугілля.

Сєдов іде до будиночка, що стоїть трохи оддалік. Його збудувала італійська експедиція Абруццького. П’ять тонн вугілля залишили тут у 1899 році італійці. Але й у цьому будинку Сєдов не знаходить ні грама вугілля.

Де ж склад Макарова?

В далині видніється ще одна будова. Швидше туди! Провалюючись по коліна в сніг, Сєдов нарешті добирається до макаровської хатини. Коло хатини стовп. На стовпі дощечка з написом: «„Ермак“ проходив тут. 1901.» Ось де мусить бути вугілля!

Сєдов з труднощами відчиняє двері, входить всередину. І тут пусто.

«Куди ж могло дітися вугілля? — дивується Сєдов. — Не з’їли ж його ведмеді».

— Шукайте! Обстежте весь берег! — наказує Георгій Якович.

Матроси розсипалися на всі боки.

Поки вони блукають по берегу, Сєдов знаходить в одному приміщенні невеличку записну книжку. Це власноручний щоденник капітана судна «Америка».

«Америка»! — відразу все стає зрозумілим.

На мисі Флора в І905 роді побувала американська експедиція Фіала. Це американці спалили все вугілля, залишене тут англійцями, італійцями і росіянами.

До болю зціплює зуби Сєдов. Усі його надії поповнити запаси палива щезли в одну мить…

Сєдов повертається на корабель. До болю згнітилося серце. Що робити? Залишатися зимувати біля мису Флора? Неможливо: берег відкритий для всіх вітрів і штормів. Крижини можуть притиснути «Фоку» до берега і розчавити його. Звідси необхідно вирушати. Але куди? Звичайно, тільки вперед. Відшукати на якомусь острові архіпелагу зручну стоянку. Перезимувати. А навесні… навесні — на вирішальний штурм. На полюс! Іншого виходу нема, не може бути. Не повинно бути.

Матроси розмірено гребли, змахуючи важкими веслами. Баркас плавно погойдувався на хвилях. Сєдов сидів за рулем і лавірував між крижин. Інколи з них плюхались у воду і з ревом кидались доганяти баркас незграбні моржі. Моржів було багато. Майже всі крижини і більша частина берега були вкриті численними стадами.

І Сєдов подумав: сальні туші моржів — чудове паливо. Правда, полювання на моржів, коли вони плавають стадами, дуже небезпечне. У моржів страшна зброя — їхні ікла. Одного удару досить, щоб розпороти або перекинути човен. Але…

Назавтра весь день полювали на моржів. Полювання було вдале. Вирішили ще один день потратити на промисел. Але вночі знявся дужий вітер. На ранок розігрався шторм — з моря почала насуватися крига. Довелось негайно вибрати якорі і рушити в дорогу. Здобуті полюванням трофеї пішли в топку.

Архіпелаг під назвою Земля Франца-Йосифа складається з понад вісімдесяти великих і малих островів. Обійшовши з заходу острів Нордбрук, Сєдов повів «Фоку» на північ.

Незабаром на шляху зустрілись крижини. Пішли вузькими протоками, що відокремлювали один острів від іншого. Минули острів Брюса, Землю Александри. Раз у раз зустрічались плавучі крижані гори — айсберги.

На островах архіпелагу безліч льодовиків. Вони сповзають з гір у море. Інколи від льодовиків відколюються величезні брили льоду. Силою течії їх відносить у відкрите море. Зіткнення з айсбергом загрожує неминучою загибеллю кожному кораблю.

Одного разу, вже в сутінки, корабель мало не налетів на плавучу гору. Насилу ухилилися.

У Британському каналі «Фоку» зустріла суцільна крига. Темрява, що настала, змусила зупинитися.

Вранці течія допомогла впоратися з кригою. Пройшли ще трохи. Сєдов намагався досягнути північної частини архіпелагу — острова Рудольфа. Але шлях до нього виявився закритим.

Ніч провели біля острова Скотт-Кельті. Сєдов не залишав містка. Стояв, вдивляючись у темряву. Несподівано до нього піднявся механік і з пригніченим виглядом повідомив:

— Я підрахував запаси палива — його не вистачить на завтрашній день.

Сєдов, заклопотаний, довго ходив по містку. Потім зупинився перед механіком і, дивлячись йому в вічі, промовив:

— Будемо зимувати десь поблизу. Що поробиш! — І, підрахувавши пройдену відстань, додав: — Все-таки на сто кілометрів ближче до полюса!..

Рано-вранці наступного дня почали шукати місце для зимівлі. Підійшли до острова Гукера. Невеличка затишна бухточка глибоко врізалась у берег. Уважно вивчивши її, Сєдов зробив висновок, що кращого місця для зимівлі не знайти.

Цього ж дня Сєдов зачитав новий наказ по експедиції, поздоровив усіх із щасливим закінченням плавання. Незважаючи на те, що «Фока» потрапив у кригу, команді все-таки вдалося впоратися з нею.

«Бажаю щасливої, тихої зимівлі!» — так закінчив Сєдов свій наказ.

Безіменну бухточку, де «Фока» залишився зимувати, Сєдов назвав — бухта Тиха.

Запис у вахтовому журналі про початок нової зимівлі був позначений датою: 19 вересня 1913 року.

Розділ 6 Сєдов у бухті Тихій

знову над Арктикою запанувала полярна ніч.

Прийшла зима, морозна, завірюшна. Потягнулись дні, до нудоти сумні і схожі один на одного.

Ще задовго до приходу зими мандрівники зробили все, щоб утеплити своє зимовище. Вони тісніше розселились у каютах, щоб марно не опалювати зайві помешкання; зашпаклювали всі щіліни, забили непотрібні двері і люки, відремонтували грубки. Найбільше лякала відсутність палива. Якщо на Новій Землі зимівники знаходили багато плавнику, то на Землі Франца-Йосифа попри всі намагання не пощастило відшукати жодної деревини. Щоб зекономити паливо, топили в грубках дуже короткий час. Спочатку на дрова розібрали корабельну комору, потім стіни у нежитлових помешканнях, нарешті взялись за вантажну палубу.

В каютах було вогко. Від випарування на стелі і на стінах з’явилися краплі. Вдень вони струмками стікали на долівку і утворювали калюжі, вночі — замерзали, і тоді зі стелі звисали довгі гострі бурульки, а по стінах повзли маленькі льодовики.

В дорозі у багатьох мандрівників зносився одяг і подерлося взуття. Довелося лагодити. Замість ниток шили дратвою, яку самі сукали з клоччя.

Але прийшло лихо страшніше від холоду.

Від тісноти, від постійної вогкості, від того, що харчувались солониною, у багатьох зимівників почалась цинга. Почали пухнути десна, вкриватися ранками, кровоточити, порозхитувалися зуби.

Цинга — страшна хвороба. Якщо з самого початку її не припинити, почне вона косити людей.

Не на жарт стурбувався Сєдов, коли довідався, що серед зимівників є хворі. Негайно викликав кока і наказав йому взяти з непорушного запасу сушене м’ясо, овочі і готувати для хворих м’ясні бульйони і овочеві вінегрети.

Уже через кілька днів хворі відчули деяке полегшення. Але необхідно було покласти край хворобі. Найвірніший засіб проти цинги, особливо якщо хвороба ще не запущена, — харчуватися свіжим м’ясом. Але де роздобути його?

Сєдов знав, що в цих місцях взимку ведмеді блукають біля відкритої води. Що, коли спробувати дійти до відкритого моря? Або знайти де-небудь ведмежий барліг?

На початку грудня встановилась гарна погода. На чолі невеликої групи мисливців Георгій Якович вийшов на ведмежий промисел. Морозець був не міцний — градусів 20. Повний місяць часто виглядав із-за хмар, освітлюючи дорогу. Без особливих труднощів знайшли велику ополонку.

Недалеко від неї побачили ведмежі сліди. Очевидно, зовсім недавно тут прошкандибав великий ведмідь. Сніг ще не встиг запорошити відбитки його кігтистих лап. Трохи далі натрапили на сліди ще двох ведмедів.

Настрій у мислівців піднявся: натрапили на ведмежу стежку! Вирішили тут поставити намет: незнайомий запах привабить ведмедів, і їх гаряче зустрінуть…

Цілу добу чекали мисливці, але жодний ведмідь не з’являвся. Тоді розділились на дві партії. Частина залишилася чатувати звірів біля намету, а Сєдов і ще один зимівник вирушили шукати барліг.

Багато годин проблукали Сєдов і його супутник у темряві. Знялася хуртовина. Вітер здіймав хмари снігу і валяв з ніг. Довелось ставити намет і шукати в ньому притулку. Хуртовина трохи вщухла. Втомлені мисливці міцно заснули.

Але відпочинок був короткий. Крізь сон Сєдов відчував, ніби він лежить не в спальному мішку, а в крижаній ванні. Він почав мацати довколо себе і раптом зрозумів, що намет занурюється у воду.

Георгій Якович швидко виліз з мішка, розбудив товариша.

— Ведмеді? — запитав той спросоння.

— Швидше! Швидше! Тут не до ведмедів! Ще, чого доброго, потонем!..

Потрібно було поспішати, поки не тріснула і не провалилася під ними крига. Речі збирали, вже стоячи по коліна в воді.

На морозі мокрий одяг зразу вкрився кригою. Як назло місяць заховався за хмари. Навколо була непроглядна пітьма. Мандрівники йшли навмання. Проблукавши багато часу, приєднались нарешті до першої партії мисливців. Відпочивши, всі вирушили до зимовища. Півдня брели до нього. Зимівники, що вийшли назустріч мисливцям, з їхнього похмурого вигляду зрозуміли, що полювання було невдалим. Але ніхто не був розчарований. Всі щиро раділи, що товариші щасливо повернулись. Присутність Сєдова всіх підбадьорювала.

— Поки Георгій Якович з нами, — говорили зимівники, — нам нічого не страшно!

З малих літ загартований у праці і нестатках, Георгій Якович визначався фізичною силою й витривалістю. Коли доводилось допомагати собакам тягнути навантажені нарти, Сєдов одним з перших впрягався в них. Інші, пройшовши деякий час, змінювались, а Сєдов наче не знав утоми. Треба було переносити вантажі — Сєдов сам виконував роботу за двох, а то й за трьох. Ніхто не міг за ним встигнути і під час піших переходів.

— Справжній скороход! — захоплювались зимівники, спостерігаючи, як легко Георгій Якович перебирається через тороси, перестрибує з крижини на крижину.

Все, за що б не брався Сєдов, він робив легко і весело. Все виходило у нього без зайвої метушні, чітко і до ладу.

Одначе останнім часом зимівники почали помічати у рухах свого начальника якусь млявість. Він вже не так легко справлявся з великими переходами, частіше, ніж раніше, зупинявся на відпочинок, без запалу брався за роботу і вже не так весело лунав його голос. Довго просиджував у своїй каюті. І якщо хтось ненароком заходив до нього, то завжди заставав Георгія Яковича на ліжку.

Як би хотів Сєдов приховати від товаришів, що він хворий! Багато разів під час подорожі приховував Георгій Якович своє занепокоєння і побоювання за веселим жартом. Але цього разу нічого не міг вдіяти.

Важкий смуток охопив усіх на кораблі. Намагались не шуміти, розмовляли пошепки. А коли на деснах Георгія Яковича помітили кілька червонуватих плям, всі дізналися, що цинга не пощадила і їхнього начальника.

М’ясо! Потрібне свіже м’ясо! Всі, хто був здатний тримати в руках зброю, вирушили на полювання. Вночі, при світлі ручних ліхтарів, пощастило виявити ведмежі сліди. Пішли по них. Після багатьох пригод добрались до барлогу — вбили великого ведмедя…

Через кілька днів Сєдову стало трохи краще. Він почав виходити з каюти. Але важкі думи не залишали його. Георгій Якович розумів, що його хвороба може згубно вплинути на зимівників. Міцний і здоровий, він об’єднував усіх навколо себе. Люди вірили йому, готові були йти за ним. Якщо він зляже — все розсиплеться.

Скільки разів у минулому бувало так: занедужає начальник — починається розбрід серед учасників полярних експедицій, падає дисципліна, порушується порядок. У людей послаблюється воля, вони втрачають впевненість у перемозі — і кінець кінцем сніги і крига Арктики хоронять їх…

Ні, ні! Сєдов не допустить цього в ім’я великої мети, що постала перед ним! Він скаже моїм супутникам, що готовий іти до полюса. Це сколихне всіх, підбадьорить. Підготовка до походу на полюс займе час. Так пройде найважча пора зими. У середині лютого полюсна партія покине «Фоку». Ті, що залишаться на зимовищі і чекатимуть повернення групи, що вирушила на полюс, підготовлятимуть корабель до зворотного плавання. Всі будуть чекати і працювати, маючи перед собою ясну і чітко визначену мету.

Про своє здоров’я Сєдов не хоче замислюватись. Він вірить у свої сили. У поході, весь час перебуваючи на свіжому повітрі, він поздоровішає. У дорозі, безперечно, траплятимуться ведмеді, полювання на них дасть свіже м’ясо, а воно — найкращі і найвірніші ліки від цинги…

Новій, 1914 рік зустрічали при світлі північного сяйва. Усе небо палало яскравими сполохами. Наче велетенські завіси з пухнастою бахромою, зіткані з різнокольорових променів, спускались з неба. Вони не висіли нерухомо, а весь час колихались, то розширювались, то звужувались. Вогненні промені безперервно міняли свої фарби, неначе розсипались по всьому небосхилу, згасали і спалахували знову. Таємниче світло падало з неба, освітлюючи крижаний, простір, велетенську скелю, що звисала недалеко від «Фоки», і корабель, запорошений снігом.

Довго стояли зимівники, милуючись грою барв північного сяйва. На Новій Землі їм не раз доводилося спостерігати сяйва, але таке вони бачили вперше.

Новий рік зустріли гарно. Прикрасили каюти, випустили новий, святковий номер журналу «Кают-компанія», приготували смачний обід. Але тих радощів, що були в минулому році, все-таки не було.

За обідом Георгій Якович виголосив промову. Попри всі намагання, голос його звучав не так, як звичайно. Він закликав до згуртування, говорив про силу колективу, про мету, що стояла перед експедицією, і нарешті оголосив про своє рішення вирушити до полюса не пізніше 15 лютого.

Як і передбачав Сєдов, його повідомлення сколихнуло зимівників. Життя на «Фоці» пішло швидкими темпами. Всі посилено готували полюсну партію до походу. У ці дні всі члени експедиції побували в каюті Сєдова.

Кожному хотілось супроводжувати свого начальника на полюс. Георгій Якович віддав перевагу двом матросам: Олександру Пустошному і Григорію Линнику.

Цього ж дня у кубрику був зачитаний про це наказ.

«Поздоровляю названих молодчаг із сміливим рішенням, — писав Сєдов. — Впевнений, що вони чесно виконають свій обов’язок на користь батьківщині і науці».

Уся команда одностайно вирішила: звільнити Пустошного і Линника від усіх палубних робіт.

— Ми без них упораємось, — заявили матроси. — Нехай вони бережуть свої сили для полюса!

А Сєдов наказав перевести їх на посилене харчування.

Тепер усі дні були зайняті підготовкою до походу. Лагодили нарти, підбирали кращий теплий одяг, перешивали і припасовували його так, щоб зручно і легко було в ньому йти. Заготовляли запаси харчів. Складали все в гумові мішки — на той випадок, якщо нарти проваляться у воду.

І всі з хвилюванням слідкували за здоров’ям Георгія Яковича.

Кожна поява Сєдова на містку була святом.

— Георгій Якович вийшов на прогулянку! — передавали матроси один одному.

— Георгій Якович сьогодні цілий день на ногах, — раділи зимівники. — Напевно, поправлятися почав начальник!

І ніхто з зимівників не підозрював, що саме в ці дні Сєдов записав у своєму щоденнику: «Пишу накази і листи додому. Все це, можливо, посмертне…»

Нарешті настало 15 лютого. Ранок був похмурий. Віяв легенький вітерець. Термометр показував мінус двадцять градусів.

Сєдов вирушив на розвідку. Повернувся біля одинадцятої години. Нещодавня буря намела кучугури. Сніг ще не встиг злежатися, але все-таки можна було йти. За наказом Сєдова всі зібрались у кают-компанії. Черговий, хвилюючись, почав читати останній наказ начальника.

Сєдов говорив про труднощі експедиції, починаючи з перших днів її виходу в море.

Він не жалівся на те, що лише на другий рік їм вдалося дістатися Землі Франца-Йосифа. Не нарікав, що вирушає на полюс не з тим спорядженням, що необхідне. Не з їхньої вини так склалися обставини, але вони зробили все, щоб батьківщина могла пишатися ними!

— «Отже, — читав черговий, — сьогодні ми вирушаємо до полюса. Це визначна подія для нас і для нашої вітчизни. Про цю справу мріяли вже давно великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв та інші. На нашу ж долю, маленьких людей, випала велика честь — здійснити мрію і зробити посильні наукові полярні дослідження на користь і гордість нашої дорогої батьківщини».

Черговий перевів подих, йому важко було читати. Зрадлива сльоза виступила в куточку ока. Рядки почали розпливатися. Він змахнув сльозу непомітним рухом і продовжував:

— «Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, „прощавайте“, мені хочеться сказати вам „до побачення“, щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого спільного успіху і разом повернутися на батьківщину… Нехай же цей наказ, можливо, моє останнє слово послужить вам пам’ятником взаємної дружби і любові. До побачення, дорогі друзі! Старший лейтенант Сєдов».

Черговий замовк. Запанувала тиша. Всі стояли не поворухнувшись. З заплющеними очима стояв Сєдов. Потім він відкрив їх, добра усмішка освітила його бліде, втомлене обличчя.

— Я отримав сьогодні дружнього листа… — спокійно сказав він. — Один з товаришів попереджує мене щодо мого здоров’я…

Усі насторожились. Адже це турбувало всіх.

— Не хвилюйтесь! — вів далі Сєдов. — Задарма полярній природі ми не піддамося. Обов’язок ми виконаємо. Наша мета — досягнення полюса; все можливе для здійснення її буде зроблено!..

Не про своє здоров’я думав Сєдов у цю хвилину, його турбувало здоров’я тих, хто залишався на «Фоці».

— Життя тепер важке, — говорив Сєдов: — Зараз найсуворіший час… Але час не стоїть! Зі сходом сонця зникнуть всі ваші хвороби. Полюсна партія повернеться благополучно, і ми в тісній сім’ї, щасливі від того, що виконали свій обов’язок, повернемося на батьківщину…

Знову настала тиша. Ніхто не рухався. Майже в усіх на очах виступили сльози.

— Ну, треба вирушати! — твердо промовив Сєдов.

Всі вийшли на палубу, зійшли на кригу. Тут трохи затримались: один зимівник порався біля фотоапарата. Нарешті знімки були зроблені.

Глухо вдарила гармата. Далека луна повторила гуркіт пострілу. Собаки рвонулись, рушили нарти. Всі, від’їжджаючі і проводжаючі, рушили за ними.

Проводжали далеко, кілометрів сім. Дійшли до північного мису острова Гукера. Тут зупинились. Почалось прощання. Міцно потисли один одному руки, обнялись, поцілувались. Ніхто не сказав «прощавайте» — лише «до побачення».

Довго стояли проводжаючі, дивлячись услід трьом безстрашним.

— До побачення! — востаннє ледь чутно долинув голос Сєдова.

Минуло кілька хвилин, і густа темрява поглинула сміливців, що вирушили до полюса.

Розділ 7 Пішки на полюс

д бухти Тихої до Північного полюса — біля тисячі кілометрів. У два кінці — дві тисячі. Такий великий шлях потрібно було Сєдову подолати пішки.

Добре, коли б дорога хороша. А то суцільна крига, і не рівна та гладенька, а ніби хто переорав її велетенським плугом. Всюди, куди не глянеш, дорогу перегороджують тороси. Не йдеш, а дерешся то на одне торосисте пасмо, то на інше. І так без кінця. А до всього міцний мороз, гострий вітер і густа темрява полярної ночі…

Попри всі труднощі, мандрівники йшли бадьоро і весело. Особливо добре почував себе Георгій Якович. З дня на день йому здавалось, що хвороба його йде на спад.

Кожного разу на нічному привалі, зігрівши задубілі пальці, він виймав з гумової сумки невеличкого зошита і записував у ньому події минулого дня. І кожний запис неодмінно закінчувався словами: «Ноги мої поправляються», або: «Ноги мої помітно поправляються, опух сходить»…

З самого початку походу встановився твердий розпорядок дня. Рівно о дев’ятій ранку вирушали в дорогу. Йшли до чотирьох годин пополудні і потім зупинялись на ночівлю. За день проходили 12–15 кілометрів, інколи 8-10, зважаючи на те, яка була дорога і погода.

А погода не балувала. Безперестанку дув злий зустрічний вітер. Забивало подих. Обвітрились і почорніли обличчя. Навіть собаки йшли, спустивши носи до самого снігу, ховали їх від вітру. Удень, під час коротких зупинок для відпочинку, собаки відразу ж вигрібали в снігу ямки й згорталися в них бубликом, прикриваючи морди кудлатими хвостами. Підняти собак і змусити їх іти проти вітру було нелегко. Як завжди, Сєдов ішов попереду. Вибирав зручнішу дорогу. За ним рухався санний поїзд. Першу упряжку — її так і називали «Передова» — вів Линник, друга — «Крижинка» — йшла без провідника, на поводі у першої. Йшов позаду Пустошний; він вів третю упряжку — «Струмочок».

Так ішли день, другий, третій… Раділи з кожного пройденого кілометра. Все ближче до полюса! На ніч ставили намет, розпрягали собак, годували їх. Потім розпалювали примус, розігрівали собі їжу. Матроси розстеляли великий спальний мішок, а Сєдов писав щоденник.

— Чому ж ви, друзі, не лягаєте? — запитав якось Сєдов своїх супутників, помітивши, що ті, закінчивши всю роботу, на щось очікують.

— Та як же це можна? — відповів Пустошний. — Начальник працює, а ми наче ледацюги якісь!

Сєдов засміявся:

— Та немає у нас тепер начальника! Тепер ми рівні товариші. У нас одна мета. Якщо ви мені друзі, то я ваш найкращий друг…

Але матроси не лягали спати, поки Георгій Якович не закінчував свого денного запису. Знаючи про це, Сєдов не затримувався.

— Ну, тепер давайте спати, — говорив він і залазив у спальний мішок.

…Вітер дув пронизливо, розшарпував намет. Зарившись у сніг, сердито гарчали і скавчали від холоду собаки. Троє друзів, забравшись в один великий спальний мішок, міцно спали, не відчуваючи холоду, не чуючи сумовитого свисту хуртовини…

А вранці наступного дня знімали табір, запрягали в нарти собак і дружно вирушали вперед.

Йшли на північ, тримаючись східного боку Британського каналу.

На четвертий день походу зустрілись тріщини у кризі і великі протоки. Дорога стала ще важчою. Надвечір вітер і мороз посилились.

На великому морозі Георгію Яковичу все важче ставало дихати, кожний подих завдавав йому болю. Ледве вистачило у нього сил протриматися до вечора.

Але ось нарешті зупинились на ночівлю. Поставили намет, розпалили примус. Сєдов сів ближче до вогню. Проковтнув кілька чашок гарячого чаю, але зігрітися не вдалось.

Відчуваючи внутрішній озноб, Георгій Якович забрався у спальний мішок. Цього дня у його щоденнику з’явився короткий, але тривожний запис: «…боюсь, щоб не застудити легені…»

А на другий день, після важкої дороги, вночі на привалі Сєдов зрозумів, що він серйозно захворів.

«У мене знову заболіли ноги, — записав він у своєму щоденнику, — і посилився бронхіт. Йти дуже важко, дихати ще важче… Я зовсім хворий, але не занепадаю духом».

…Вже пішла сьома доба, як Сєдов почав свій похід до полюса. З кожним днем міцнішали морози. Дорога все погіршувалась — виснажували ропаки і тороси. Багато годин доводилося витрачати на подолання якоїсь сотні метрів. Кожний крок до полюса брали з боєм. Важко було йти навіть таким здоров’якам, як Пустошний і Линник. А як же було Сєдову! Задишка, кашель, біль в грудях, біль в ногах. Але він вперто йшов, не згинаючись, і лише намагався не виказати своєї немочі. Все частіше ковзали ноги, підгинались коліна. Він спотикався, падав, вставав і знову йшов, вказуючи дорогу санному каравану.

Опівдні Сєдов несподівано зупинився. Линник, що йшов за ним, догнав начальника, заглянув йому в лице і жахнувся. Від нестерпного болю обличчя Сєдова скривилося, крізь почорнілу шкіру, обпалену морозом і вітром, проступили бліді плями.

Сєдов стояв, зажмуривши очі, і гарячково потрісканими губами хапав повітря.

— Георгію Яковичу! Що з вами? — злякався Линник.

— Проклятий… зустрічний… вітер, — з зусиллям вимовив Сєдов. — Я трохи втомився… Ось відпочину і… — і важко повалився у сніг.

Матроси кинулись до начальника. Обережно підняли його, дбайливо закутали у спальний мішок і поклали на нарти. Тут Сєдов отямився. Винуватим поглядом подивився на своїх вірних друзів, усміхнувся, перемагаючи неміч:

— Ну навіщо ви мене заховали у хутряну труну? Я ж здоровий… Це втома… Трохи полежу і знову піду вперед…

…На ночівлю зупинились раніше строку. Матроси поспішно поставили намет, розпалили примус, поклали Георгія Яковича, прикрили його всім, що було теплого. Поки розтоплювали сніг і кип’ятили чай, Сєдов заснув. Щоб не потурбувати начальника, Пустошний і Линник вийшли з намету. Вирішили порадитися один з одним — як бути далі. Здоров’я Сєдова турбувало їх весь час, але сьогоднішня непритомність стурбувала не на жарт.

— Чи не повернути назад? — запропонував Линник.

— Ні-ні! — Почувся раптом з намету голос Сєдова.

Матроси повернулися. Сєдов сидів біля примуса і підкладав у чайник шматки снігу.

— Викиньте це з голови! — твердо сказав він. — Забудьте і думати про це, друзі… Що скажуть про нас товариші, якщо ми повернемось назад? Вони пишаються нами… Вірять у нас, а ми, як мокрі кури, відразу в кущі, на сідало! Ні-ні, не буде цього. А про мене ви не турбуйтесь.

— Але… Георгію Яковичу… — почав Пустошний.

— Ні-ні, — перебив Сєдов, — і слухати не хочу!

І, не давши матросам заперечити, Сєдов несподівано почав їм розповідати про своє дитинство. Як в холод і в негоду ходив він з батьком рибалити, як ще дитиною довелось йому плавати у морі на крижині, що відірвалася від берега.

— Дала мені якось мати, — пригадував Георгій Якович, — хліба і чавунець з вареною картоплею, щоб відніс батькові. Батько разом з іншими рибалками був за кілька кілометрів від берега на рибалці. Було мені тоді років з десять… За компанію прив’язалось до мене ще двоє хлопчаків. Ідемо. Раптом на шляху — велике розводдя. Не повертатися ж назад! Як це залишити рибалку без хліба? Давай стрибати з крижини на крижину… А тут, звідки не візьмись, вітер почався, і понесло нас у відкрите море. Три доби носило по морю, поки з сусіднього хутора нас випадково не помітили… настрахалися… позамерзали… Але ніяка хвороба не взяла… Та й взагалі, скільки пам'ятаю себе, — вів далі Сєдов після хвилинної мовчанки, — ніколи серйозно не хворів. Якщо і траплялось, то всі хвороби на ногах переносив. Основне, не піддаватися їй…

Від спогадів про минуле Сєдов перейшов до майбутнього:

— Йти до бухти Тепліц — зовсім недалеко залишилось. Ось прийдемо туди і там влаштуємо собі справжній відпочинок. Я оклигаю трохи, ви сил наберетесь, тоді і рушимо далі… А поки що давайте чай пити, та й на бокову — гас все-таки економити треба.

Наступного ранку, як звичайно, о дев’ятій годині, табір уже був згорнутий, собаки запряжені в нарти.

Не затримуючись, рушили далі в дорогу. Линник йшов у голові колони. Сєдов, закутаний в хутряний мішок, лежав на других нартах, позаду йшов Пустошний.

День видався винятково важкий. Крім того, що без кінця перебирались через торосисті пасма, раз у раз доводилось відхилятися вбік: на шляху зустрічались широкі тріщини в кризі. Інколи рухалися по тонкому молодому льоду. Він вгинався, і на його поверхні виступала вода. Люди брели в ній по коліна, а собаки занурювалися по саме черево. Коли ж караван вибрався на тверду дорогу, сорокаградусний мороз робив свою справу: у людей замерзали ноги, у собак змерзалася шерсть: бідні тварини вкривалися крижаним панциром і зовсім виснажувались від холоду.

Нарешті наступив час зупинитися на ночівлю. Але спати не довелося. Недалеко від намету у кризі виявилось багато продухів, зроблених моржами і нерпами. Всю ніч в продухах з’являлись то ікласті морди моржів, то вусаті нерпи. Собаки відчували їх, піднімали шалений гавкіт, рвались з прив’язі. Хоч-не-хоч доводилось вилазити з намету, пострілами відганяти звірів, заспокоювати собак.

Неспокійна ніч дала про себе знати наступного дня. Люди все брели, перемагаючи втому, а з собаками не можна було дати ради. Вони лягали на сніг і з великими труднощами можна було їх примусити тягнути нарти, та й тягнули вони не в повну силу. Довелось Пустошному і Линнику допомагати собакам.

Сєдов весь час намагався встати з нарт, допомогти матросам. Але ті протестували:

— Якщо тільки встанете, Георгію Яковичу, то так і знайте: ні кроку не рушимо далі!

Сєдов змушений був підкоритися. Цього дня від непомірного напруження і втоми у Пустошного і Линника пішла з носа кров. Матроси приховували це від Сєдова, не хотіли його хвилювати. Але Сєдов здогадався.

— Я знаю, — сказав він, міцно обнявши своїх супутників, — нелегко вам зі мною…

— Та що ви, Георгію Яковичу!..

— Знаю, знаю… Але ще трохи зусиль, друзі, скоро прийдемо в бухту Тепліц — там і відпочинемо добре…

Зупинились на ночівлю. За наметом завивала метелиця. Пустошний готував чай, розігрівав консерви. Линник лагодив нарти. Сєдов писав щоденник. Раптом крізь свист хуртовини почулося гучне собаче гавкання.

— Ведмідь! — радісно вигукнув Сєдов, — безперечно, ведмідь!

Всі троє вискочили з намету. Зовсім недалеко собаки оточили ведмедя і шалено наскакували на нього. Ведмідь гарчав, відбивався від собак, що на нього насідали, і намагався втекти в тороси.

— Рушницю! Дайте мені рушницю — заметушився Сєдов. — Я уб’ю його, буде у нас свіже м’ясо…

Поки Пустошний подав Сєдову гвинтівку, ведмідь вирвався від небезпечних ворогів і щосили дременув геть. Собаки понеслися навздогін. Наздогнали його і знову почали насідати.

Схопивши рушницю, Сєдов кинувся до ведмедя.

— Георгію Яковичу! Куди ви? Не треба! — почали відмовляти його матроси.

Але Сєдов не слухав.

— Свіже м’ясо буде! Всім нам потрібне свіже м’ясо!.. — схвильовано твердив він.

Пустошний залишився берегти намет і готувати обід. А Лінник, підтримуючи Сєдова, пішов разом з ним на промисел. Пройти треба було кілометрів зо два. Похитуючись і задихаючись від втоми, підійшли нарешті до великої ополонки. Там борсався ведмідь. Сєдов зрадів:

— Тепер не втечеш!

Від утоми тремтіли руки, і Сєдов не міг добре прицілитись. Він наблизився майже впритул на ведмедя, підняв гвинтівку, приклався, натиснув на спуск, але пострілу не було. Осічка. Сєдов загнав у рушницю новий патрон. Знову осічка. Сєдов перепробував усю обойму, але вистрелити не вдалося: замість того, щоб змазати затвор гвинтівки салом, його змазали маслом. На морозі воно замерзло і бойок відмовився діяти.

— От чортовиння! — розсердився Сєдов. — Постережи ведмедя — сказав він Ліннику, — а я зараз принесу ножа, — і швидко попрямував до намету. Але не ступив він і сотні кроків, як раптом в грудях щось закололо, коліна підігнулись, перед очима все закружляло і Сєдов упав…

Пройшло вже багато часу, а мисливці все не повертались. Давно вже був готовий обід. Пустошний почав хвилюватися: «Чи не трапилось чого?» Вирішив піти на розшуки. У цю хвилину до намету влетів Линник:

— Сашо! Швидше! На допомогу! Георгій Якович упав!..

Стало зовсім темно, важко було відрізнити один торос від іншого. За котрим же з них лежить Сєдов? Цілу годину шукали його матроси і не могли знайти. Тоді Пустошний вистрілив. Прислухались. Ніякої відповіді. Вистрілили ще раз. Здалеку долинув кволий вигук. Нарешті матроси відшукали занесеного снігом Сєдова.

— Утік ведмідь!.. — зі стогоном промовив Сєдов.

Матроси поклали начальника на нарти і швидко довезли до намету. Закутали в мішок, напоїли чаєм, трохи відігріли.

— Не щастить нам! — важко зітхнув Сєдов.

Матроси мовчали. Одна і та ж думка мучила їх. Але як висловити її? Адже не послухається начальник їхніх порад, ні за що не поверне назад. Нема такої сили, яка б звернула Сєдова з його шляху. А коли так, то швидше треба добратися до бухти Тепліц. Там вони йому скажуть, що поки він не подужчає, не набереться сил, вони не зроблять ні кроку далі…

Ранок. Дев’ята година. Все готове до походу. Сєдов сидить на кучугурі, важко схиливши на груди голову, руки безпомічно висять вздовж тулуба, пальці торкаються снігу. Матроси у нерішучості.

— Георгію Яковичу! — тихо звертається Пустошний.

Сєдов здригається:

— Га?.. А, вирушаємо!

Матроси допомагають йому встати, дійти до нарт, лягти на них. Щоб начальник в дорозі не звалився, його прив’язують шкіряними поясами. Сєдов дивиться на компас, потім махає рукою, вказуючи напрямок:

— Рушай!

Матроси піднімають собак. Натягуються посторонки, скриплять полозки. Караван рухається точно на північ…

Сніг. Туман. Нічого не видно. Собаки то везуть нарти, то раптом зупиняються і один за одним падають на сніг.

Сєдов лежить на нартах. Чи то спить, чи то думає. Часто він несподівано підводиться, злякано кличе:

— Линник! Пустошний! Куди ви мене везете? Чи не назад? Дайте компас… Так, так… ви йдете вірно. Спасибі, друзі… Тільки на північ… тільки вперед!..

Потім він замовкає, і знову поринає чи то в сон, чи то в повне забуття.

В цей день каравану вдалося просунутися вперед лише на три-чотири кілометри. На ночівлю розташувалися недалеко від острова Рудольфа.

Поставивши намет, насамперед заходилися відігрівати Сєдова. Розтирали йому спиртом хворі та опухлі ноги, тримали запалений примус біля самих його грудей. Примус палили цілу ніч, а шестимісячний запас гасу, що везли з собою, вже кінчався.

— Нічого, — заспокоював Сєдов матросів. — У бухті Тепліц — на базі, де зимував Абруццький, є гас.

Наступного дня пройшли ще трохи вперед. Вже добре можна було розгледіти куполоподібний острів Рудольфа. До бажаної бухти Тепліц залишалось зовсім небагато.

Але тут природа Арктики, наче знущаючись з мандрівників, підготувала Сєдову ще одну неприємну несподіванку. Хоч і стояв міцний мороз, широка протока відкритої води раптом перетнула дорогу. Обійти її було неможливо.

Після довгих і важких роздумів Сєдов похмуро промовив:

— Робити нема чого, ставте намет. Будемо чекати, поки замерзне протока.

Так, в очікуванні, минув день. За ним настала ніч, а потім ранок.

«Неділя, 1-го березня», — відзначив Сєдов у своєму щоденнику. І далі записав, що, на жаль, їм доводиться сидіти біля протоки і чекати, поки вона замерзне. «А вона не замерзає — і тільки: очевидно, тут сильна течія…»

Нестерпно повільно тягнулись години чекання. Матроси по черзі чергували в наметі біля Сєдова, ходили на розвідку до протоки — чи не вкрилась вона кригою.

Кожного разу, коли хто-небудь з них повертався з розвідки, Сєдов підводився і вдивлявся у прибулого. Той мовчав, і Сєдов безсило опускався на постіль.

Але ось Линник, що пішов до протоки, біжить назад і щось кричить. Сєдов намагається підвестися. Пустошний вибігає з намету назустріч Линнику. Через хвилину вони обидва вже в наметі:

— Сонце! Георгію Яковичу, сонце вийшло! — радісно повідомляють матроси.

— Підведіть мене, допоможіть, — просить Сєдов, — я також хочу побачити сонце.

Матроси обережно підводять Сєдова. На руках виносять його з намету.

Сонце! Далеко попереду Сєдов бачить обледенілі вершини гір. В небі пропливають хмари. Із-за хмар то з’являється, то зникає сонце. Сєдов не відриваючись дивиться на нього. Він не відчуває, як сльози котяться йому по щоках, замерзають, виснуть на бороді, а губи безгучно шепочуть:

— Миле, рідне сонце! Найвеличніше диво природи… Яке ти неповторно красиве!

Сонце повільно схиляється до гір. Минає хвилина… друга… і воно зникає з виду. Деякий час ще на хмарах помітний його відблиск, але швидко і він пропадає. Знову все стає похмурим і сірим.

Матроси вносять Сєдова до намету, кладуть на постіль і вкривають теплою хутряною ковдрою.

Більше Сєдову не довелося побачити сонця…

Проминула ще одна ніч.

На ранок другого березня мороз досягнув сорока градусів.

Протока замерзла! Нарешті можна вирушити далі, до тієї рятівної бази в бухті Тепліц! Але починається хуртовина. І знову доводиться сидіти в наметі, як у в’язниці, і чекати, поки затихне негода. А хуртовина не вщухає. Здається, всі арктичні вітри зібрались до цього загубленого серед криги полотняного намету і розпочали свій нескінченний лихий танок.

День, другий день, і ще один день провели мандрівники в чеканні, коли стихне метелиця. Ні на хвилину не залишали Пустошний і Линник свого начальника.

У ніч на 5 березня йому стало гірше. Сєдов метався в гарячці, задихався. Його кидало в жар, і тоді він просив: «Гасіть примус!» А через кілька хвилин його починало трусити від холоду, і примус розпалювали знову.

Вранці 5 березня Георгій Якович раптом підвівся, пориваючись кудись угору:

— Пустошний!.. Линник!.. Підтримайте!

Матроси підхопили його. На якусь мить Сєдов завмер, спрямувавши вперед нерухомий погляд, потім, наче зрозумівши все, пошепки вимовив:

— Все пропало!..

Це були його останні слова…

А хуртовина не вщухала. Ще три доби нестерпно завивав вітер. Посиротілі матроси провели ці дні, не склеплюючи очей. Що робити далі? — постало перед ними питання. Порадившись, вирішили: як тільки затихне буря, йти в бухту Тепліц. Там поповнити запаси гасу і повертатися на «Фоку». Турбувало лише одне: чи зуміють вони самостійно дістатися бухти Тепліц, а звідти відшукати дорогу до бухти Тихої, де стоїть їхній вкритий кригою корабель? Сюди вони йшли п’ятнадцять діб, їх вів Сєдов, а тепер вони повезуть його мертвого. Хто вкаже їм вірний шлях?..

Дев’ятого березня хуртовина трохи вгамувалася. Через кілька годин Пустошний і Линник перебралися через замерзлу протоку і вийшли на берег острова Рудольфа. Але не вміли матроси читати карту. Погано розбирались в штурманській справі. Чимало поблукавши, вони переконались, що бухту Тепліц їм буде важко розшукати. Вирішили, не гаючи марно часу, повернутись назад. За цей короткий перехід вони переконались ще й у тому, що не зможуть виконати свого бажання — привезти на «Фоку» тіло Сєдова.

У замерзлій землі вірні матроси кирками вирубали яму, обгорнули тіло свого начальника брезентом і опустили в крижану могилу. Зверху поклали прапор, який він ніс з собою на полюс. Могилу прикрили камінням, з лиж Сєдова зробили хрест, укріпили його в головах.

Довго стояли біля могильного горбика, знявши шапки. Стояли, поки не змерзлось вологе від поту волосся.

Улюблений пес Сєдова Фрам, поклавши морду на могилу господаря, жалібно скавчав.

— Що ж, підемо? — не витримавши, глухо промовив Линник.

— Почекаємо ще! — так само глухо відізвався Пустошний, вказуючи на собаку.

Минув деякий час. Почало темніти. Пустошний покликав:

— Фрам! За мною!

Але собака не послухався. Тоді Пустошний прогнав його геть. Фрам відбіг, сердито гавкаючи, і, як тільки матроси відійшли, повернувся назад до могили.

— Дожене! — сказав Линник.

Але Фрам не пішов за ними.

— Почекай-но, — раптом зупинився Пустошний.

Він дістав з мішка собачих харчів і відніс їх Фрамові.

— Кінчаться харчі, тоді він піде по наших слідах, — пояснив Пустошний, повернувшись до своєї упряжки…

Через чотирнадцять днів, після важких блукань серед крижин, матроси дісталися бухти Тихої. Фрам на корабель не повернувся. Він розділив долю свого господаря.

Настало літо. 30 липня «Фока» залишив бухту Тиху. У кінці серпня 1914 року, після дворічної відсутності, він увійшов у гирло Двіни і став біля причалу Соломбальської пристані.

Ні царському урядові, ні чиновникам з морського міністерства — нікому не було діла до повернення експедиції. Дві-три маленькі замітки промайнули в газетах. І ім’я Сєдова було забуте.

Але прості люди — матроси Архангельського порту, рибалки з селища Крива Коса — зберегли пам’ять про героїчний похід Георгія Сєдова. Вірили: прийде час, і російський прапор, який не вдалося Сєдову донести до Північного полюса, буде піднято на вершині світу…

* * *

…Та твій похід на Півночі суворій —

Ніколи він не буде в забутті.

Н. Заболоцький

Весна 1937 року видалась рання. Цього року раніше від звичайного скресла крига на Північній Двіні.

В Архангельському порту відразу стало тісно від великої кількості пароплавів, барж і різних інших суден.

У лоцмана Архангельського порту Олександра Матвійовича Пустошного почалась гаряча пора. Ні один великий корабель не міг вийти на архангельський рейд або знятися з нього без допомоги лоцмана.

Напоєна водами численних приток, Північна Двіна, раніш ніж влитися в Біле море, ділиться біля Архангельська на багато рукавів. Одні з них широкі, інші — вузькі; деякі мілководні, інші глибокі. Чим ближче до гирла, тим течія ріки уповільнюється. На дно осідають міріади піщинок й дрібних часток глини. І там, де недавно ще було глибоко, несподівано з’являється мілина. Морякові, який не знає характеру і норову річки, не знайомому з її поведінкою, важко провести свій корабель так, щоб не натрапити на мілину. Для цього на допомогу приходить лоцман.

Олександр Матвійович Пустошний народився і виріс на Північній Двіні. З заплющеними очима міг він провести корабель по будь-якому звивистому рукаву до причалу і від причалу вивести у відкрите море.

З великою любов’ю до своєї відповідальної справи ставився лоцман Архангельського порту. І всі в порту поважали за це Пустошного. Всі знали про його участь у поході Сєдова до Північного полюса і чудово розуміли ті почуття, які хвилювали Пустошного, коли йому доводилось зустрічати чи проводжати кораблі, що йшли в Арктику.

Проводжаючи полярників, Олександр Матвійович завжди на прощання просив їх передати Арктиці його привітання. Коли ж Пустошний виходив у море назустріч полярникам, що поверталися назад, першими його словами були: «Ну як там, в Арктиці?»

За роки Радянської влади невпізнанно змінилась Арктика. На багатьох островах і на побережжі Льодовитого океану, там, де блукали ведмеді та песці, де в темні полярні ночі завивали заметільні вітри, з’явилися затишні будиночки — наукові станції. У них поселились зимівники. Кожного року, кожного дня радянські полярники і вчені розгадували таємниці зародження погоди, вітрів, дрейфу крижин і течій. Але залишалась ще одна велика, ніким не розкрита таємниця. Загромаджений крижинами, окутаний холодною млою, Льодовитий океан ревно приховував її від людини.

Кожного разу, зустрічаючи або проводжаючи кораблі в Арктику, Пустошний замріяно думав про Північний полюс. Олександр Матвійович гаряче вірив, що рано чи пізно настане такий день, коли радянські люди відкриють для науки таємниці полюса: все йшлося до цього.

…Пізно вночі 22 травня Пустошний, після кількох днів, проведених на плавучому маяку в Білому морі, повертався до Архангельська.

Нічне небо було світле і прозоре. Над річкою кружляли чайки. Вверх і вниз по течії сновигали квапливі катери і буксири. На рейді біля причалів товпились океанські кораблі. Цілий ліс струнких корабельних щогл впирався в небо.

Картина знайома до найменших подробиць розгорталася перед Пустошним. Він стояв біля руля і вів свій катер до причалу Соломбальської пристані. Коли до пристані було зовсім недалеко, Олександр Матвійович помітив на ній групу лодей. Хтось привітно махав йому рукою. Пустошний здивувавя: що це раптом привело його друзів сюди в непризначений час?

Пустошний зійшов на пристань. Тісним колом його оточили друзі.

— Що це у вас вигляд такий, наче ви всі іменинники? — спитав Пустошний.

— Почекай, зараз і ТИ будеш іменинником! — весело відповів старий моряк, один з друзів, і, розгорнувши місцеву газету, почав голосно читати: — «Більшовицький привіт героїчним синам нашої Батьківщини, завойовникам Північного полюса! Двадцять першого травня тринадцять відважних синів соціалістичної країни висадились на Північному полюсі».

— Ану, давай сюди! — вигукнув лоцман.

— «ЦК ВКП(б)… — поспішно ковтаючи слова, читав він. — Об 11 годині 10 хвилин літак „СРСР-Н-170“ під керуванням Водоп’янова… пролетів над Північним полюсом… Крижина, на якій ми зупинились, розташована, приблизно, за 20 кілометрів за полюсом по той бік… Крижина цілком придатна для наукової станції, що дрейфує у центрі Полярного басейну…»

Від хвилювання перед очима Пустошного підстрибували рядки.

— Нарешті… нарешті!.. — бентежно прошепотів Олександр Матвійович: — Ось коли здійснилась велика мрія! — І раптом схопив в обійми своїх друзів: — Та розумієте ви, яка це радість? — Адже наш полюс! Наш! Здійснилась мрія!..

Але раптом Пустошний розціпив обійми, повільно зняв кашкет і, важко зітхнувши, промовив:

— Бідний мій Георгій Якович! Рано ти жив… Поганий час випав на твою долю… Скільки принижень довелось перенести тобі, коли ти збирався в похід! — Обернувшись до друзів, Олександр Матвійович згадав про далекі дні: — Які часи були… царський уряд палець об палець не вдарив, але ж Георгій Якович для батьківщини старався… Не для себе шукав слави — для Росії… Щоб російський прапор підняти на полюсі, він віддав своє життя. Вмираючи, він сказав: «Все пропало!..»

Олександр Матвійович трохи помовчав.

— Ні, Георгію Яковичу, не пропало! — вів він далі. — Сини нашої Батьківщини здійснили розпочату тобою справу! Ти мріяв підняти на полюсі російський прапор — сьогодні на вершині світу майорить російський прапор, радянський прапор!

Пустошний стояв, дивлячись на північ.

Йому ввижались засніжені крижані простори… Великий літак «СРСР-Н-170» на крижині… І перші радянські люди, по праву, хазяйновито ступають на вершину світу.

Пояснення спеціальних слів та виразів

Бар — наносна мілина в гирлах річок.

Баркас — великий весловий човен для перевезення людей і вантажів.

Ванти — товсті мотузки або металеві канати (троси)! протягнуті від верху щогли до бортів; перев’язані тонкими поперечними мотузками, вони правлять за драбини, по яких забираються на щоглу.

Вахта — чергування. Стояти на вахті або нести вахту — чергувати.

Вахтовий журнал — журнал для запису всіх подій, що відбуваються на кораблі.

Вахтовий матрос — черговий матрос.

Віра якір! — наказ підняти якір.

Кают-компанія — приміщення для командного складу корабля.

Кубрик — житлове приміщення для суднової команди.

Курс — напрямок, у якому рухається судно.

Лоцман — моряк, що добре знає безпечний прохід між підводними мілинами і скелями. Лоцман проводить судна в небезпечних місцях.

Люк — отвір в борту судна чи на палубі, який закривається особливими дверцями або кришкою.

Рейд — зручне місце для стояння суден, звичайно недалеко від берега.

Рейс — шлях корабля від місця виходу до місця призначення.

Ропак — гостра, занесена снігом крижина, що стоїть сторч.

Торос — крижана брила, що утворюється в полярних морях при стисненні крижин.

Трюм — приміщення на кораблі для вантажів.

Екіпаж — команда судна.

Примітки

1

Див. пояснення спеціальних слів та виразів наприкінці книжки.

(обратно)

Оглавление

І.Винокуров Пішки на полюс

  Передмова

  Розділ 1 Прощай, земле!

  Розділ 2 У боротьбі зі штормами

  Розділ 3 Сєдов бореться з кригою

  Розділ 4 У крижаному полоні

  Розділ 5 Знову на північ

  Розділ 6 Сєдов у бухті Тихій

  Розділ 7 Пішки на полюс

  * * *

  Пояснення спеціальних слів та виразів Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg