«Наодинці з акулами»

Наодинці з акулами (fb2) - Наодинці з акулами (пер. В. Гнатовский) (Останній дюйм) 586K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джеймс Олдридж

Джеймс Олдрідж  НАОДИНЦІ З АКУЛАМИ Оповідання

©  — україномовна пригодницька література

Переклад В. ГНАТОВСЬКОГО

Художнє оформлення А. БАЗИЛЕВИЧА

ОСТАННІЙ ДЮЙМ

Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти і в сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, піднімеш невеличку хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на сніг. Сніг — чудова підстилка під колеса, і добре сісти на сніг — це так само приємно, як пройтися босими ногами по пухнастому килиму в готелі.

Але з польотами на ДС-3, коли, бувало, піднімеш у повітря стареньку машину за будь-якої погоди і летиш над полями навмання, вже покінчено. Робота в Канаді добре загартувала його. Не дивно, що він закінчив своє льотне життя над пустелею Червоного моря, літаючи на «Фейрчальді» нафтоекспортної компанії Тексєгипто, яка мала право на розвідку нафти по всьому єгипетському узбережжю. Посадочних площадок не було. Він садовив свою машину всюди, де хотіли висадитися геологи і гідрологи, тобто і на пісок, і на кущі, і на кам'янисте дно пересохлих струмків, і на довгі білі обмілини Червоного моря. Обмілини були найнебезпечніші: гладенька на вигляд поверхня пісків завжди була всіяна великими шматками білого корала, гострими по краях, мов бритва, і коли б не низький центр ваги «Фейрчальда», він не раз перекинувся б від проколу камери.

Але й це все було вже в минулому. Компанія Тексєгипто відмовилась від дорогих спроб знайти велике нафтове родовище, що давало б такі ж прибутки, як і Арамко в Саудівській Аравії, а «Фейрчальд» перетворився в жалюгідну руїну і стояв у одному з єгипетських ангарів, укритий товстим шаром пилу, весь посічений знизу довгими надрізами, з пошарпаними тросами, а мотор і прилади годилися хіба що в брухт.

Все це скінчилося. Йому стукнуло сорок три, дружина поїхала від нього додому, на Ліннен-стріт у місто Кембрідж, Массачусетс, і жила, як їй хотілося: їздила трамваєм до Гарвард-сквер, купувала продукти в магазині без продавців, гостювала у свого батька в затишному дерев'яному будинку — словом, вела пристойне життя, гідне пристойної жінки. Він обіцяв приїхати до неї ще весною, але знав, що не зробить цього, так само як знав і те, що не знайде в свої роки льотної роботи, особливо такої, до якої він звик, не знайде її навіть у Канаді. В тих краях пропозиція перевершувала допит і тоді, коли йшлося про людей досвідчених; фермери Саскачевана самі вчилися літати на своїх «Пайперкебах» і «Остерах». Аматори авіації залишали без шматка хліба багатьох старих льотчиків, які, зрештою, кінчали тим, що наймалися обслуговувати рудоуправління або уряди. Але й та, друга, робота була надто благопристойною і добропорядною, щоб задовольнити його на старості літ.

Отак він і залишився з порожніми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, та десятирічного сина, що народився надто пізно і, — Бен розумів десь у глибині душі, — чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько — стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, різка й небагатослівна в ті лічені хвилини, коли вони бували разом.

От і ця хвилина не була кращою за інші. Бен узяв з собою хлопчика на «Остер», який страшенно кидало на висоті двох тисяч футів над узбережжям Червоного моря, і чекав, що сина ось-ось закачає.

— Коли тебе занудить, — сказав Бен, — нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.

— Добре. — Хлопчик мав дуже нещасний вигляд.

— Боїшся?

Маленький «Остер» нещадно кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік, але переляканий хлопчина все ж не губився і, відчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авіагоризонт.

— Трохи, — відповів хлопець тихим і несміливим голоском, не схожим на грубуваті голоси американських дітей. — А літак не зламається від цих поштовхів?

Бен не вмів заспокоювати сина, він сказав правду.

— Якщо машину не доглядати, вона неодмінно зламається.

— А ця… — почав хлопчик, але його дуже нудило, і він не закінчив.

— Ця в порядку, — роздратовано сказав батько. — Цілком справний літак.

Хлопчик опустив голову і тихенько заплакав.

Бен пожалкував, що взяв з собою сина. Всі великодушні поривання у них в сім'ї завжди закінчувались невдачею, їм обом давно бракувало цього почуття — черствій, плаксивій, провінціальній матері і різкому, нервовому батькові. Якось під час одного з таких нападів великодушності Бен спробував повчити хлопчика вести літак, і хоч син виявився дуже кмітливим і досить швидко засвоїв основні правила, кожен окрик доводив хлопця до сліз…

— Не плач! — наказував йому тепер Бен. — Нічого тобі плакати. Підведи голову, чуєш, Деві!.. Підведи зараз же!

Але Деві сидів похнюпившись, а Бен більше й більше жалкував, що взяв його, і сумовито поглядав на величезну мертву пустелю узбережжя Червоного моря, котра розстилалася під крилом літака, — суцільну смугу на тисячу миль, якою відокремлювалися ніжно розмиті акварельні фарби суходолу від бляклої зелені моря. Все було нерухоме і мертве. Сонце випалювало тут усе живе, а весною вітри підіймали в повітря маси піску на тисячах квадратних миль і відносили його на той бік Індійського океану, де він і залишався навіки; пустеля зливалася з дном морським.

— Сядь прямо, — сказав він Деві, — коли хочеш навчитися, як іти на посадку.

Він знав, що тон у нього різкий, і сам завжди дивувався, чому не вміє розмовляти з хлопчиком. Деві підвів голову. Він ухопився за дошку управління і нахилився вперед. Бен торкнув важіль газу, почекав, доки зменшиться швидкість, а потім з силою потягнув рукоятку тріммера, яка була дуже незручно приладнана в цих маленьких англійських літаках — угорі ліворуч, майже над головою. Раптовий поштовх пригнув голову хлопчика вниз, але він зразу ж підвів її і почав дивитись поверх опущеного носа машини на вузьку смугу білого піску вздовж затоки, схожої на коржа, кинутого у цю прибережну пустку. Батько вів літак прямо туди.

— А як ти знаєш, звідки віє вітер? — запитав хлопчик.

— По хвилях, по хмаринці, чуттям! — крикнув йому Бен.

Але він уже й сам не знав, чим керується, коли веде літак. Не думаючи, він знав з точністю до одного фута, де посадити машину. Доводилося бути точним: гола смуга не давала йому жодної зайвої п'яді, і опуститись на неї міг тільки дуже маленький літак. Звідси до найближчого населеного пункту було сто миль, а довкола — мертва пустеля.

— Найголовніше — це правильно розрахувати, — сказав Бен. — Коли вирівнюєш літак, треба, щоб відстань до землі була шість дюймів. Не фут і не три, а рівно шість дюймів! Якщо вище — стукнешся під час посадки, і літак буде пошкоджено. Надто низько — наскочиш на горбик і перекинешся. Головне — останній дюйм.

Деві кивнув. Він уже знав. Він бачив, як в Ель-Бабі, де вони брали напрокат машину, одного разу перекинувся такий «Остер». Учень, який літав на ньому, загинув.

— Бачиш! — закричав батько. — Шість дюймів. Коли він почне сідати, я беру назад ручку. Тягну її на себе. Отак! — сказав він, і літак торкнувся землі легко, мов сніжинка. — Останній дюйм! — Бен зразу ж вимкнув мотор і натиснув на ножні гальма. Ніс літака задерся вгору, а гальма не дали йому зануритись у воду — до неї лишилося шість чи сім футів.

* * *

Двоє льотчиків повітряної лінії, які відкрили цю бухту, назвали її Акулячою — не через форму, а через її мешканців. У ній завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди з Червоного моря, ганяючись за косяками оселедців і кефалі, які час від часу шукали собі тут захистку. Бен і прилетів сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсім забув про хлопчика і тільки часом давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речі, закопати мішок з продуктами в мокрий пісок, змочити пісок морською водою, подавати інструменти і всякі дрібниці, потрібні для акваланга і камер.

— А сюди хтось заходить коли-небудь? — запитав Деві.

Бен був надто зайнятий, щоб звертати увагу на те, що питає хлопчик, але все ж, почувши запитання, похитав головою:

— Ніхто! Ніхто не може сюди потрапити інакше, як легким літаком. Принеси мені два зелених мішки, що стоять у машині, і прикрий голову від сонця. Не вистачає тільки, щоб ти схопив сонячний удар.

Більше Деві ні про що не питав. Коли він про що-небудь запитував батька, голос його зразу ставав сумним: він наперед чекав різкої відповіді. Тепер хлопчик уже й не пробував розмовляти і мовчки виконував те, що йому наказували. Він уважно спостерігав, як батько готує свій акваланг і кіноапарат для підводних зйомок, збираючись опуститися в напрочуд прозору воду, щоб знімати акул.

— Гляди ж, не підходь до води! — наказав батько.

Деві нічого не відповів.

— Акули неодмінно спробують відкусити від тебе шматок, особливо коли спливуть на поверхню. Не смій навіть ступати в воду!

Деві кивнув.

Бену хотілося чим-небудь утішити хлопчика, але за багато років йому ні разу не вдалося цього зробити, а тепер було пізно. Коли Бен вирушав у політ (а це бувало майже завжди, відтоді як хлопчик народився, почав ходити, а потім став підлітком), він подовгу не бачив сина. Так було в Колорадо, у Флоріді, в Канаді, в Ірані, в Бахрейні і тут, у Єгипті. Це його дружина, Джоанна, мала подбати, щоб хлопчик ріс жвавим і веселим.

Спочатку він старався завоювати прихильність хлопчика. Та хіба встигнеш чогось добитися за короткий тиждень, прожитий удома, і хіба можна назвати домом чужоземне селище в Аравії, яке Джоанна ненавиділа й щоразу згадувала тільки для того, щоб посумувати за тихими росяними вечорами, ясними морозними зимами і спокійними університетськими вуличками рідної Нової Англії? Ніщо не приваблювало її ні в глинобитних хатинах Бахрейна, де 110 градусів по Фаренгейту і 100 процентів становить вологість повітря, ні в оцинкованих селищах нафтопромислів, ні навіть у курних, безпардонних вулицях Каїра. Але апатія, що все зростала і нарешті зовсім її скалічила, тепер, коли дружина повернулася додому, мала минути. Він одвезе до неї хлопчика, і тепер, коли вона живе там, де їй хочеться, Джоанна, можливо, зуміє пробудити в собі хоч якусь цікавість до дитини. Поки що дружина не виявила ніякої цікавості, а минуло вже три місяці відтоді, як вона поїхала додому.

— Затягни на мені цей ремінь! — звелів він Деві.

На спині в нього був важкий акваланг. З двома його двадцятикілограмовими циліндрами із стисненим повітрям він зможе пробути більше години на глибині тридцять футів. Глибше опускатися й не треба. Акули цього не роблять.

— І не кидай у воду каміння, — сказав батько, піднімаючи циліндричний водонепроникний кіноапарат і витираючи пісок з його ручки. — А то всю рибу поблизу сполохаєш. Навіть акул. Дай мені маску!

Деві передав йому маску із скляним забралом.

— Мене не буде хвилин двадцять. Потім я піднімусь, і ми поснідаємо, бо сонце вже високо. Ти поки що обклади камінням колеса машини і посидь під крилом у затінку. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Деві.

Бен раптом відчув, що розмовляє з хлопчиком так, як розмовляв з дружиною, чия байдужість завжди викликала його на різкий і владний тон. Нічого дивного, що бідний хлопчина цурався їх обох.

— І про мене не турбуйся, — сказав він хлопчикові, заходячи у воду.

Взявши в рот трубку й опустивши вниз кіноапарат, щоб той своєю вагою тягнув його на дно, Бен зник під водою.

* * *

Деві поглядав на море, яке поглинуло його батька, наче міг у ньому що-небудь побачити. Але дивитися не було на що, хіба на пухирці повітря, які з'являлися час від часу на поверхні.

Нічого не було видно ні на морі, яке вдалині зливалося з горизонтом, ні на безкраїх просторах випаленого сонцем узбережжя. А коли він виліз на розпечений піщаний горб біля найвищого краю бухти, то не побачив позад себе нічого, крім пустелі, то рівної, то трохи хвилястої. Виблискуючи на сонці, вона тягнулася вдалину, де в гарячому серпанку невиразно вимальовувались обриси червонуватих пагорбів, таких же голих, як і все довкола.

Під ним був тільки літак, маленький сріблястий «Остер». Він ще потріскував, бо мотор ніяк не охолоджувався. Деві відчув свободу. Кругом на цілих сто миль не було нікого, і він міг посидіти в літаку та добре його роздивитись. Але запах, що йшов від літака, знов запаморочив йому голову. Хлопець виліз і облив водою пісок, де лежала їжа, а потім сів і став дивитись, чи не з'являться акули, яких знімав його батько. Під водою нічого не було видно, і в розпеченій тиші, залишившись сам один, — про що він не жалкував, хоч і гостро відчував свою самотність, — хлопчик роздумував, що ж з ним буде, якщо батько так ніколи й не випливе з морської глибини.

* * *

Бен, притулившись спиною до корала, мучився з клапаном, що регулює подачу повітря. Він опустився неглибоко, не більше як на двадцять футів, але клапан працював нерівномірно, і йому доводилося з зусиллям втягувати повітря. А це дуже втомлювало і було не зовсім безпечно.

Акул було багато, але вони тримались на відстані. Вони ніколи не підпливали так близько, щоб на них можна було як слід націлити об'єктив. Доведеться після обіду приманити їх до себе. Для цього він взяв у літак пів кінської ноги; загорнута в целофан, вона лежала закопана в піску.

— Цього разу, — сказав він собі, шумно випускаючи пухирці повітря, — я вже назнімаю їх не менше як на три тисячі доларів.

Телевізійна компанія платила йому по тисячі доларів за кожні п'ятсот метрів фільму про акул і тисячу доларів окремо за зйомку молота-риби. Але в цих водах молот-риба не водиться. Були тут дві чи три нешкідливі акули-велетні й досить велика плямиста акула-кішка, що бродила біля самого сріблястого дна, далі від коралового берега. Бен знав, що зараз він надто рухливий, щоб привабити до себе акул, але його цікавив великий орляк, який жив під навісом коралового рифу. За нього теж платили п'ятсот доларів, їм потрібен був кадр з орляком на відповідному фоні. Підводний кораловий світ, що кишів тисячами риб, був добрим фоном, а сам орляк лежав у своїй кораловій печері.

— Ага, ти ще тут! — сказав Бен тихенько.

Риба була чотири фути завдовжки, а важила один бог знає скільки. Вона поглядала на Бена із своєї схованки, як і минулого разу — тиждень тому. Жила вона тут, мабуть, не менше ста років. Ляснувши у неї перед мордою ластами, Бен примусив її податися назад і зробив добрий кадр з панорами, коли риба не поспішаючи, але сердито пішла головою вниз, на дно.

Поки що це було все, чого він добився. Акули нікуди не дінуться й після обіду. Йому треба берегти повітря, тому що балони ніяк не перезарядиш тут на березі. Обернувшись, Бен відчув, як повз його ноги прошелестіла плавниками акула. Поки він знімав орляка, акули зайшли йому в тил.

— Ану, геть звідси, капосні душі! — закричав він, випускаючи величезні пухирі повітря.

Вони відпливли: голосне булькання сполохало їх. Піщані акули пішли на дно, а кішка попливла на рівні його очей, уважно стежачи за ним. Таку криком не злякаєш. Бен притулився спиною до рифу і раптом відчув, як його руку обпекло гострим виступом корала. Але він не спускав очей з кішки до того часу, поки не виплив на поверхню. Навіть і тоді він тримав голову під водою, щоб стежити за кішкою, яка помалу наближалася до нього. Бен незграбно відступив за вузький край рифу над поверхнею моря, перевернувся і пройшов останній дюйм шляху до безпечного місця.

— Мені ця погань зовсім не подобається! — сказав він уголос, виплюнувши з рота воду.

І тільки тут він помітив, що над ним стоїть хлопчик. Бен зовсім забув про його існування і не знайшов за потрібне пояснити, кого стосуються ці слова.

— Виймай сніданок з піску і приготуй їжу на брезенті, в затінку під крилом літака. Кинь-но мені великий рушник.

Деві дав йому рушник, і Бену довелось миритися з життям на сухій, гарячій землі. Він відчув, що зробив велику дурницю, взявшись за таку роботу. Він був добрим льотчиком по нерозвіданих трасах, а зовсім не якимсь авантюристом, що ганяється за акулами з підводним кіноапаратом. І все-таки йому пощастило, що він дістав хоч цю роботу. Два авіаінженери американської компанії Східних повітряних ліній, які служили в Каїрі, організували поставку кінофірмам кадрів, знятих у Червоному морі. Обох інженерів перевели до Парижа, і вони передали свою справу Бену. Льотчик у свій час допоміг їм, коли вони прийшли просити консультацію щодо польотів у пустелі на маленьких літаках. Від'їжджаючи, вони відплатили послугу, повідомивши про нього телевізійну компанію в Нью-Йорку. Йому дали напрокат апаратуру, а він найняв маленький «Остер» у єгипетській льотній школі.

Бену треба було швидко заробити гроші, і от з'явилася така можливість. Коли компанія Тексєгипто припинила розвідку нафти, він втратив службу. Гроші, які Бен старанно заощаджував два роки, літаючи над розпеченою пустелею, давали можливість дружині добре жити в Кембріджі. Тих невеликих коштів, що в нього лишилися, вистачало на утримання його самого, хлопчика, француженки із Сірії, яка доглядала дитину, і маленької квартирки в Каїрі, де вони жили утрьох. Але цей політ був останній. Телевізійна компанія повідомила, що запасу знятої плівки у неї вистачить надовго. Тому його робота закінчувалась і не було більше причин лишатись в Єгипті.

Бен тепер уже напевно одвезе хлопчика до матері, а потім пошукає роботу в Канаді — може, таки знайдеться що-небудь, коли, звичайно, пощастить і він зуміє приховати свій вік.

* * *

Поки вони мовчки їли, Бен перемотав плівку у французькому кіноапараті, полагодив клапан акваланга. Відкриваючи пляшку пива, він знову згадав про хлопчика.

— А тобі є що-небудь пити?

— Нема, — неохоче відповів Деві. — Води немає…

Бен і тут не подумав про сина. Як завжди, він захопив із собою з Каїра дюжину пляшок пива; воно було чистіше і безпечніше на шлунок, ніж вода. Але треба було взяти щось і для хлопця.

— Доведеться тобі випити пива. Відкрий пляшку і покуштуй, тільки не пий дуже багато.

Йому неприємно було, що десятирічна дитина питиме пиво, але що ж поробиш. Деві відкупорив пляшку, хильнув прохолодної гіркуватої рідини, але проковтнув її з зусиллям. Похитавши головою, він повернув пляшку батькові.

— Не хочу пива.

— Відкрий банку персиків.

Банка персиків не може вгамувати спрагу в таку суху південну спеку, але вибору в них не було. Попоївши, Бен ліг, дбайливо прикривши апаратуру вологим рушником. Він глянув мигцем на Деві і, переконавшись, що хлопчик не хворий і сидить у затінку, швидко заснув.

* * *

— А хто-небудь знає, що ми тут? — спитав Деві спітнілого від сну батька, коли той знову збирався спуститися під воду.

— Чому ти запитуєш?

— Не знаю. Просто так.

— Ніхто не знає, що ми тут, — сказав Бен. — Ми дістали в єгиптян дозвіл летіти в Хургалу. Вони не знають, що ми залетіли так далеко. І не повинні знати. Це ти запам'ятай.

— А нас можуть знайти?

Бен подумав, що хлопчик боїться, чи не звинуватять їх у чомусь недозволеному. Діти завжди бояться, що їх спіймають на гарячому.

— Ні, прикордонники нас не знайдуть. З літака вони навряд чи помітять нашу машину. А суходолом ніхто сюди не добереться, навіть на віллісі. — Він показав на море. — І звідти ніхто не прийде: там рифи…

— Невже ніхто-ніхто про нас не знає? — тривожно запитав хлопчик.

— Я ж кажу, що ні! — роздратовано відповів батько. Але раптом зрозумів, хоч і пізно, що Деві непокоїть не страх бути пійманим, він просто боїться лишитися сам. — Ти не бійся, — промовив Бен грубувато, — нічого з тобою не станеться!

— Зривається вітер, — сказав Деві, як завжди тихо і надто серйозно.

— Знаю. Я пробуду під водою лише півгодини. Потім піднімусь, заряджу нову плівку і опущуся ще хвилин на десять. Займись тут чим-небудь. Шкода, що ти не захопив з собою вудочки.

«Треба було йому про це нагадати», — подумав Бен, занурюючись у воду разом із принадою з конини. Принаду він поклав на добре освітлену коралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив'язав м'ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати.

Закінчивши цю справу, Бен відступив у невелику нішу на якихось десять футів від принади, щоб захистити себе ззаду. Він знав, що акул не доведеться довго чекати.

У сріблястому просторі, там, де корали переходили в пісок, їх було вже п'ять. Він мав рацію. Акули прийшли зразу ж, почувши запах крові. Бен завмер, а коли видихав повітря, то притискував клапан до корала за спиною, щоб пухирці повітря, лопаючись, не сполохали акул.

— Підходьте! Ближче! — заохочував він риб.

Але їх і не треба було запрошувати.

Вони кинулись прямо на шматок конини. Попереду йшла знайома плямиста акула-кішка, а за нею дві чи три акули тієї ж породи, але менші. Вони не пливли і навіть не ворушили плавниками; вони летіли вперед з великою швидкістю, наче сірі ракети. Підійшовши до м'яса, акули трохи звернули вбік, на ходу відриваючи шматки.

Він зняв на плівку все: наближення акул до цілі, якусь дерев'яну манеру роззявляти пащу, наче в них боліли зуби, пожадливий пакосний укус — найогидливіше видовисько, яке йому доводилось бачити в житті.

— Ах ви гади! — сказав він, не розкриваючи губів.

Як і кожен підводник, він їх ненавидів і дуже боявся, але не міг не захоплюватись ними.

Вони з'явилися знов, хоч ролик його плівки був уже майже цілком використаний. Отже, йому доведеться піднятись на сушу, перезарядити камеру і швидше повернутися назад. Бен глянув на камеру і пересвідчився, що плівка кінчилась. Підвівши очі, він побачив, що вороже настроєна акула-кішка пливе просто на нього.

— Геть! Геть! Геть! — загорлав Бен у трубку.

Кішка на ходу повернулася на бік, і Бен зрозумів, що вона зараз кинеться на нього. Тільки в цю мить він помітив, що руки і груди в нього вимазані кров'ю від кінського м'яса. Бен прокляв свою необережність. Але докоряти собі було безглуздо і пізно, і він почав відбиватися від акули кіноапаратом.

Кішка випередила його, і камера тільки злегка ковзнула по ній. Бокові різці з розмаху схопили праву руку Бена, ледве не зачепили грудей і пройшли крізь його руку, наче бритва. Від страху і болю Бен почав розмахувати руками; кров його зразу ж скаламутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки відчував, що акула зараз нападе знов. Одбиваючись ногами, Бен посувався назад і раптом відчув, що його різонуло по ногах. Судорожно кидаючись, він заплутався в гіллястих заростях; Бен тримав трубку в правій руці, боячись випустити її. І тої миті, коли він побачив, що на нього напала ще одна акула, трохи менша, він ударив її ногами і сам одкинувся назад.

Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води і, весь у крові, повалився на пісок, як сніп.

* * *

Опам'ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний і що було потім: усе тепер, здавалося, вже не корилося його владі.

— Деві! — закричав він.

Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно — він знав, що ще не минув шок. Але він побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя і зрозумів, що був без пам'яті лише кілька секунд. Рухатись він майже не міг.

— Що мені робити? — кричав Деві. — Бачиш, що з тобою сталося?

Бен заплющив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що вже не зможе вести літак: руки горіли, як у вогні, і були важкі, наче свинець, ноги не рухались, а в голові стояв туман.

— Деві, — ледве-ледве вимовив Бен в заплющеними очима, — що у мене з ногами?

— У тебе руки… — почув він невиразний голос Деві, — руки зовсім порізані, просто жах!

— Знаю! — сердито сказав Бен, не розтуляючи зубів. — А що у мене з ногами?

— Ноги в крові, теж порізані…

— Дуже?

— Дуже, але не так, як руки. Що мені робити?

Тоді Бен глянув на руки і побачив, що права майже зовсім одірвана, — він бачив м'язи, сухожилля, крові майже не було. Ліва була схожа на шматок пожованого м'яса і сильно кровоточила; він зігнув її, підтягнув кисть до плеча, щоб зупинити кров, і застогнав від болю.

Бен знав, що справи його дуже погані. Але тут же зміркував, що треба щось робити: коли його не стане, хлопець залишиться сам, і про це страшно було навіть думати. Це було ще гірше, ніж його власне становище. Хлопця не скоро знайдуть у цій спаленій сонцем країні, якщо взагалі його знайдуть.

— Деві, — сказав він рішуче, ледве володіючи недоладними думками, — слухай-но… Візьми мою сорочку, розірви і перев'яжи мені праву руку. Чуєш?

— Чую.

— Міцно обв'яжи мені ліву руку вище ран, щоб зупинити кров. Потім якось прив'яжи кисть до плеча. Так міцно, як тільки зможеш. Зрозумів? Перев'яжи обидві руки.

— Зрозумів.

— Перев'яжи дуже міцно. Спочатку праву руку, але закрий рану. Зрозумів? Ти зрозумів…

Бен не почув відповіді, тому що знову знепритомнів; цього разу він був без пам'яті довше і опам'ятався тоді, коли хлопчик перев'язував йому ліву руку. Серйозне, напружене, бліде личко сина скривилось від жаху, але він з відчайдушною мужністю старався виконати своє завдання.

— Це ти, Деві? — сказав Бен, чуючи сам, як невиразно вимовляє слова. — Послухай, хлопчику, — говорив він через силу, — я тобі повинен сказати все одразу, на випадок, якщо знов знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втрачав надто багато крові. Приведи в порядок ноги і витягни мене з акваланга. Він мене душить.

— Я хотів тебе витягнути, — сказав Деві сумним голосом. — Не можу, не знаю як.

— Ти мусиш мене витягнути, ясно? — прикрикнув Бен за своєю звичкою, але тут же зрозумів, що єдина надія врятуватись і хлопчикові і йому — це примусити Деві самостійно думати, впевнено робити те, що він повинен зробити. Треба якось переконати в цьому хлопчика. — Я тобі скажу, синку, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? — Бен ледве чув сам себе і на секунду навіть забув про біль. — Тобі, бідоласі, доведеться все робити самому, так уже сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати, зрозумів?

— Зрозумів, — Деві перев'язував ліву руку і не слухав його.

— Молодець! — Бен хотів підбадьорити дитину, але це в нього якось не виходило. Він ще не знав, як підійти до хлопчика, але розумів, що це необхідно. Десятирічна дитина мала виконати надзвичайно складну справу. Якщо вона хоче вижити. Але все повинно йти по порядку.

— Дістань у мене з-за пояса ніж, — сказав Бен, — і переріж усі ремінці акваланга. — Сам він не встиг скористатися ножем. — Бери тонку пилку: так буде швидше. Не поріжся.

— Добре, — сказав Деві, підводячись. Він подивився на свої вимазані в кров руки і позеленів. — Якщо можеш хоч трохи підвести голову, я витягну один ремінь, я його розстебнув.

— Гаразд, постараюсь.

Бен трошки підвів голову і сам здивувався, як важко йому навіть поворухнутися. Спроба ворухнути шиєю знесилила його, і він знепритомнів; цього разу він провалився в чорну безодню нестерпного болю, який, здавалося, ніколи не вгамується. Повільно прийшов до пам'яті і відчув навіть полегкість.

— Це ти, Деві?.. — запитав звідкись здалеку.

— Я зняв з тебе акваланг, — почувся тремтячий голос хлопчика. — Але в тебе на ногах усе ще тече кров.

— Не звертай уваги на ноги, — сказав він, розплющуючи очі.

Бен трошки підвівся, щоб подивитись, в якому він стані, але побоявся знову знепритомніти. Він знав, що не зможе сісти, а тим більше звестись на ноги, і тепер, коли хлопчик перев'язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгірше — ще попереду, і йому треба було все обміркувати.

* * *

Єдиною надією врятувати хлопця був літак, і Деві повинен буде його вести. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу. Але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. Якщо сказати Деві, що йому доведеться вести літак, його охопить жах. Треба добре подумати, як про це сказати синові, підготувати його й переконати зробити це, хоч і несвідомо. Треба було навпомацки знайти шлях до пойнятої страхом незрілої свідомості дитини. Бен уважно подивився на сина і пригадав, що давно вже як слід не приглядався до нього.

«Він, здається, хлопець розвинутий», — подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець із спокійним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий і навіть невгамовний характер. Але бліде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним. Помітивши пильний погляд батька, Деві одвернувся і заплакав.

— Нічого, хлопчику, — насилу вимовив Бен. — Тепер уже нічого.

— Ти помреш? — запитав Деві.

— Хіба я в такому стані? — не подумавши, запитав Бен.

— Так, — відповів Деві крізь сльози.

Бен зрозумів, що допустився помилки і що йому не можна говорити з хлопчиком, не обдумуючи кожне своє слово.

— Я жартую, — сказав він. — Не надавай значення тому, що з мене так тече кров. Твоєму батькові доводилось бувати в скрутних становищах не раз і не двічі. Хіба ти не пам'ятаєш, як я попав тоді до лікарні в Саскатуні?

Деві кивнув:

— Пам'ятаю, але тоді ти був у лікарні…

— Так, так, це правда… — Він напружено думав про своє, стараючись знов не зомліти. — Знаєш, що ми з тобою зробимо? Візьми великий рушник і розстели біля мене, а я на нього перекочусь, і ми якось доберемося до літака. Згода?

— Я не зможу втягнути тебе в машину, — сказав хлопчик; в голосі його звучала туга.

— Е, що там, — сказав Бен, стараючись говорити якомога лагідніше, хоч це було йому дуже важко. — Ніколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш. Тобі, мабуть, пити хочеться, а води й немає, га?

— Ні, я не хочу пити…

Деві пішов по рушник, а Бен сказав йому все тим же голосом:

— Іншим разом ми захопимо дюжину кока-кола. І льоду візьмемо.

Деві розстелив біля нього рушника. Бен смикнувся, щоб перевернутись. Йому здалося, що в нього розірвалися на шматки і руки, і груди, і ноги, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п'ятами в пісок, і він не втратив свідомості.

— Тепер тягни мене до літака, — ледве чутно промовив Бен. — Ти тягни, а я буду відштовхуватись п'ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне — швидше дістатись туди.

— Як же ти зможеш вести літак? — запитав його зверху Деві.

Бен заплющив очі, він хотів уявити собі, що переживає зараз син. «Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, — думав він. — Якщо сказати, це перелякає його на смерть».

— Цей маленький «Остер» літає сам, — відповів Бен. — Треба тільки покласти його на курс, а це не важко.

— Але ж ти не можеш поворушити рукою. І очей зовсім не розплющуєш.

— А ти про це не думай. Я можу літати наосліп, а правити коліньми. Давай тягни.

Він подивився на небо і помітив, що вже пізно і здіймається вітер; це допоможе літаку злетіти, якщо, звичайно, вони зуміють вирулити проти вітру. Але вітер буде зустрічний до самого Каїра, а пального обмаль. Бен надіявся всім серцем, що не подме хамсин — осліплюючий вітер пустелі. Він мав бути обачнішим — запастись прогнозом погоди на тривалий час. Ось що буває, коли стаєш повітряним візником. Або ти надто обережний, або дієш навмання. Цього разу — що траплялося з ним не часто — Бен був необережним від початку до самого кінця.

* * *

Довго вибиралися вони по схилу — Деві тягнув, а Бен відштовхувався п'ятами, на мить втрачаючи свідомість і знову вертаючись до тями. Двічі він зривався вниз, але нарешті вони дісталися до машини. Бену пощастило навіть сісти, притулившись спиною до хвостової частини літака, і оглянутись. Та сидіти було справжнім пеклом, і зомлівав він усе частіше. Його тіло, здавалося, роздирали тепер на дибі.

— Як справи? — запитав він хлопця; той задихався, знесилений від напруження. — Ти, видно, зовсім змучився.

— Ні! — крикнув Деві сердито. — Я не втомився!

Його тон здивував Бена: батько ніколи ще не чув у голосі хлопця ні протесту, ні тим більше люті. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати ці почуття. Невже можна роками жити з сином і не розглядіти його обличчя? Але зараз він не міг дозволити собі роздумувати про це. Він усе добре усвідомлював, але дух захоплювало від нападів болю. Шок минав. Правда, Бен дуже ослаб, відчував, як а його лівої руки сочиться кров, і не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, ні навіть пальцем (якщо в нього ще лишилися пальці). Деві самому доведеться підняти літак у повітря, вести його і посадити на землю.

— Тепер, — сказав Бен, ледве ворушачи в роті пересохлим язиком, — треба навалити каміння біля дверцят літака. — Передихнувши, він казав далі: — Якщо навалити високо, ти зможеш втягнути мене до кабіни. Візьми каміння з-під коліс.

Деві зразу взявся до роботи: він почав складати уламки коралів біля лівих дверцят — з того боку, де сидить пілот.

— Не там складай, — обережно промовив Бен. — Біля правих дверцят. Якщо я полізу з цього боку, мені заважатиме рульове управління.

Хлопчик підозріливе глянув на батька, але тут же з великим завзяттям узявся знову за каміння. Коли Деві пробував підіймати надто важкі брили, Бен казав йому, щоб він не напружувався.

— У житті можна зробити все, що завгодно, Деві, — промовив він кволим голосом, — якщо не надірвешся. Не надривайся.

Він не пам'ятав, що раніше давав синові такі поради.

— Так, але ж скоро вже смеркне, — сказав Деві, коли скінчив роботу.

— Смеркне? — розплющив очі Бен. Було незрозуміле, чи то він задрімав, чи знову знепритомнів. — Це не присмерк. Це віє хамсин.

— Ми не можемо летіти, — сказав хлопчик. — Ти не зумієш вести літак. Краще й не пробувати.

— Е, — заперечив Бен з тією навмисною лагідністю, від якої йому ставало ще сумніше, — вітер сам донесе нас додому!

Вітер міг віднести їх куди завгодно, тільки не додому; а коли він подме надто сильно, вони не побачать під собою ні посадочних знаків, ні аеродромів — нічого.

— Рушаймо, — знову сказав він хлопчикові, і той з новою силою взявся тягнути його, а Бен відштовхувався, доки не опинився на саморобних східцях з коралової брили біля дверцят. Тепер лишалося найважче, але відпочивати не було часу.

— Обв'яжи мені груди рушником, лізь у літак і тягни, а я буду відштовхуватись ногами.

Ех, коли б він міг рухати ногами! Видно, щось сталося у нього з хребтом; він тепер був майже певен, що кінець кінцем усе-таки помре. Головне — вижити до Каїра і показати хлопцеві, як посадити літак. Цього буде досить. Тільки на це він надіявся, це була його найдальша мета.

І ця надія допомогла йому забратися в літак, він вповз у кабіну зігнувшись, напівсидячи, майже непритомний. Потім спробував сказати хлопцеві, що треба зробити, але не зміг вимовити й слова. Хлопця охопив страх. Обернувшись до нього, Бен відчув це і зробив ще одне зусилля.

— Ти не бачив, я витягнув з води кіноапарат? Чи залишив його в морі?

— Він унизу, біля води.

— Піди принеси його. І маленьку сумку з плівкою. — Тут Бен пригадав, що заховав зняту плівку в літак, щоб уберегти її від сонця. — Не треба плівки. Візьми тільки апарат.

Слова його звучали буденно, і повинні були заспокоїти наляканого хлопця. Бен відчув, як гойднувся літак, коли Деві, стрибнувши на землю, побіг по апарат. Він знову почекав — цього разу вже довше, — щоб прийти до пам'яті. Треба було вникнути в психологію цього блідого, мовчазного, настороженого і надто слухняного хлопчика. Ех, коли б він знав його краще!..

— Застебни міцно ремені, — сказав Бен. — Допомагатимеш мені. Запам'ятовуй. Запам'ятовуй усе, що я скажу. Зачини свої дверцята.

«Знов непритомнію», — подумалось Бену. Він поринув на кілька хвилин у легкий, приємний сон, але старався зберегти останню нитку свідомості. Він чіплявся за неї. Адже це було єдине, що лишалося в нього для врятування сина.

Бен не пам'ятав, коли він плакав, але тепер зненацька відчув на очах безпричинні сльози. Ні, він не думає здаватись! Нізащо!

— Розклеївся твій батько, га? — сказав Бен і навіть відчув деяке задоволення від цієї одвертості. Справа йшла на добре. Він знаходив шлях до серця хлопчика. — Тепер слухай… — Бен знову одійшов далеко-далеко, а потім повернувся. — Доведеться тобі взятися за діло самому, Деві. Нічого не вдієш. Слухай. Колеса вільні?

— Так, я забрав усе каміння.

Деві сидів зціпивши зуби.

— Що це нас погойдує?

— Вітер.

Про вітер Бен забув.

— Ось що треба зробити, Деві, — повільно вів батько. — Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи. Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю і розвернись проти вітру. Чуєш?

— Це я можу, — сказав хлопець, і Бену здалося, що він почув у його голосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. — Здорово дме вітер, — додав хлопець. — Надто сильно, мені це не подобається.

— Коли будеш вирулювати проти вітру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!

Бен відчув, що Деві перехилився через нього і ввімкнув стартер; потім чхнув мотор. Тільки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! «Зробив! їй-богу, зробив!» — подумав Бен, коли мотор почав працювати. Він кивнув, і в голові одразу ж запаморочилось від напруження. Бен зрозумів, що хлопчик дає газ і намагається розвернути літак. А потім його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: він відчув поштовхи, спробував підняти руки, але не зміг і опам'ятався від надто сильного ревіння мотора.

— Зменши газ! — закричав він якомога голосніше.

— Добре, але вітер не дає мені розвернутись.

— Ми стали проти вітру? Ти повернув проти вітру?

— Так, але вітер нас перекине.

Бен відчув, що літак розгойдується в усі боки, хотів виглянути, але поле зору було таке мале, що йому доводилось цілком покладатися на сина.

— Відпусти ручне гальмо! — сказав Бен. Він забув про нього.

— Готово! — відгукнувся Деві. — Я відпустив.

— Ага, відпустив! Хіба я не бачу! Старий дурень! — вилаяв Бен сам себе.

Тут він згадав, що його не чути за гуркотом мотора і що треба кричати.

— Слухай далі! Це зовсім просто. Тягни важіль і тримай ручку посередині. Коли машина підстрибуватиме, то нічого. Зрозумів? Уповільни хід. І держи прямо. Держи її проти вітру, не бери на себе ручки, доки я не скажу. Ну! Не бійся вітру!

Він чув, що мотор реве дужче — Деві додавав газу, — відчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собі дорогу в піску. Потім літак почав ковзати, підхоплений вітром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабіші, і знов утратив свідомість.

— Не смій! — почув він здалеку.

Бен опам'ятався. Вони щойно відірвались від землі. Хлопець слухняно тримав ручку і не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, і Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку. Різкий подув вітру впевнено підхопив літак, але потім він провалився в яму, і Бену стало дуже погано.

— Піднімись на три тисячі футів, там буде спокійніше! — крикнув він.

Йому треба було витлумачити синові все це до відльоту, адже Деві тепер важко буде його почути. Ще одна дурниця! Не можна втрачати розуму і весь час робити дурниці.

— Три тисячі футів! — крикнув він. — Три.

— Куди летіти? — запитав Деві.

— Спершу піднімись вище! Вище! — кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. По тому, як гув мотор, можна було догадатись, що він працює з перевантаженням і що ніс літака трохи задертий; але вітер їх підтримає, і цього вистачить на кілька хвилин. Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитись, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.

Його повернуло до пам'яті чмихання мотора. Було тихо, вітер ущух, він залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає і ось-ось заглухне мотор.

— Щось сталося! — кричав Деві. — Слухай! Прокинься! Що сталося?

Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати. Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку і підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.

— Куди летіти? — знову спитав Деві. — Чому ти мені не кажеш, куди летіти?!

При такому непостійному вітрі не могло бути прямого курсу, незважаючи на те, що тут, угорі, було відносно спокійно. Залишалося триматися берега до самого Суеца.

— Іди вздовж берега. Тримайся від нього праворуч. Ти його бачиш?

— Бачу. А це правильний шлях?

— По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! — крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Деві міг почути, але той почув.

«Хороший хлопець, — подумав Бен, — він усе чує».

— По компасу триста сорок! — закричав Деві.

Компас містився вгорі, і дзеркало рефлектора було видно тільки з сидіння пілота.

— От і добре! Добре! Правильно. Тепер іди вздовж берега і тримайся його весь час. Тільки, боронь боже, нічого більше не роби! — застеріг Бен; він чув, що вже не говорить, а тільки невиразно бурмоче. — Нехай машина сама робить своє діло. Все буде гаразд, Деві…

Отже, Деві все-таки запам'ятав, що треба вирівняти літак, держати потрібні оберти мотора і швидкість! Він це запам'ятав. Славний хлопчина! Він долетить, Він впорається! Бен бачив різко окреслений профіль Деві, бліде обличчя з темними очима, в яких йому так важко було щось прочитати. Батько знову вдивився в це обличчя. «Ніхто навіть не дбав, щоб повести його до зубного лікаря, — сам до себе промовив Бен, помітивши трохи випнуті вперед зуби Деві: той болісно вискалив їх, надриваючись від напруги. — Але він впорається», — втомлено і примирливо закінчив Бен.

Здавалося, це був останній підсумок всього його життя. Бен провалився в безодню, за край якої він так довго чіплявся заради хлопця. І, провалюючись усе глибше й глибше, Бен устиг подумати, що цього разу йому пощастить, якщо він вибереться звідти взагалі. Бен падав надто глибоко. Та й хлопцеві пощастить, якщо він повернеться назад. Але, втрачаючи остаточно грунт під ногами, втрачаючи самого себе, Бен ще встиг подумати, що хамсин дужчав і насувається імла, а робити посадку доведеться не йому… Втрачаючи останній проблиск свідомості, він повернув голову до дверцят.

* * *

Залишившись сам на висоті трьох тисяч футів, Деві подумав, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози.

Тільки раз за свої десять років він похвалився, що його батько — льотчик. Але він пам'ятав усе, що батько розповідав йому про цей літак, і багато про що догадувався, чого батько не говорив.

Тут, угорі, було тихо і світло. Море здавалося зовсім зеленим, а пустеля брудною; вітер підняв над нею пелену куряви. Попереду горизонт уже не був такий прозорий. Курява здіймалася вище й вище, але море він усе ще бачив добре. В картах Деві розумівся. Тут не було нічого складного. Він знав, де лежить їхня карта, витягнув її з сумки в дверцятах і задумався про те, що доведеться робити, коли підлетить до Суеца. Але, зрештою, хлопець знав і це. Від Суеца вела дорога до Каїра, вона йшла на захід через пустелю. Летіти на захід буде легше. Дорогу не важко розглядіти, а Суец він упізнає по тому, що там закінчується море і починається канал. Там треба повернути ліворуч.

Деві боявся батька. Правда, не тепер. Тепер він просто не міг на нього дивитись: той спав з відкритим ротом, напівголий, весь залитий кров'ю. Хлопець не хотів, щоб батько помер; він не хотів, щоб померла мати, але нічого не вдієш: це буває. Люди завжди помирають.

Йому не подобалось, що літак летить так високо. Від цього завмирало серце, та й літак рухався надто повільно. Але Деві боявся спускатись і знов потрапити у вітер, коли настане час посадки. Він не знав, що робити. Ні, йому не хотілося знижуватись у такий вітер, не хотілося, щоб літак знову кидало в усі боки. Тоді літак не слухатиметься. Деві не зможе вести його по прямій і вирівняти біля землі. Може, батько вже помер? Він оглянувся і помітив: той дихає уривчасто й рідко. Сльози, що, як думав Деві, назавжди висохли, знов наповнили його темні очі, і хлопець відчув, як вони викочуються і течуть по щоках. Злизавши їх язиком, він почав стежити за морем.

* * *

Бену здавалося, що від поштовхів його тіло пронизують крижані стріли, розривають на шматки. У роті в нього пересохло. Бен повільно приходив до пам'яті. Глянувши вгору, він побачив куряву, а над нею тьмяне небо.

— Деві! Що сталося? Що ти робиш? — закричав він сердито.

— Ми майже прилетіли, — відповів Деві. — Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає.

Бен заплющив очі, щоб збагнути те, що сталося, але так нічого й не зрозумів. Йому здавалося, що він уже повертався до пам'яті, коли вказував хлопцеві курс, а потім знову втрачав свідомість. Літак гойдало, і це ще більше посилювало біль.

— Що ти бачиш? — вигукнув він.

— Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирські літаки.

Хитання і поштовхи літака обірвали слова хлопця. Здавалося, потоком повітря їх підносить вгору на сотню футів, щоб потім жбурнути вниз у нестримному падінні на добрих дві сотні футів; крила літака судорожно розгойдувались то в один, то в другий бік.

— Не спускай з очей аеродрому! — крикнув Бен крізь напад болю. — Стеж за ним! Не спускай з очей! — Йому довелося крикнути це двічі, перш ніж хлопець розчув; він тихенько говорив про себе: «Бога ради, Деві, тепер ти повинен чути все, що я кажу».

— Літак не хоче йти донизу, — сказав Деві; очі його розширились і, здавалося, займали тепер усе обличчя.

— Вимкни мотор.

— Вимкнув, але нічого не виходить. Не можу опустити ручку.

— Потягни ручку тріммера, — звелів Бен, підвівши голову вгору, де була ручка. Він згадав і про закрилки, але хлопцеві нізащо не вдасться їх зрушити; доведеться обійтися без них.

Деві мусив підвестися, щоб дотягнутись до ручки на колесі і подати її вперед. Ніс літака опустився, і машина перейшла в піке.

— Вимкни мотор! — наказав Бен.

Деві вимкнув газ, вимкнув суміш, і вітер з силою підкидав літак то вгору, то вниз.

— Стеж за аеродромом, роби над ним коло! — сказав Бен і почав збирати всі сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.

Тепер йому треба сісти, випростатись і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю — оце завдання!

— Там великі літаки! — кричав Деві. — Один, здається, стартує!

— Бережись, зверни вбік! — гукнув Бен.

Це була досить нікчемна порада, але потім дюйм за дюймом Бен підводився: йому допомагало те, що ніс літака був опущений. Привалившись до тремтячих дверцят і впираючись у них плечем і головою, він з великим напруженням посувався вгору; Бен зосередив на цьому всі свої сили. Нарешті голова його опинилась так високо, що він міг упертись нею в дошку управління. Наскільки міг, він підвів голову і побачив, як наближається земля.

— Молодець! — закричав Бен синові.

Бен тремтів і обливався потом, він почував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова. Рук і ніг більше не було.

— Лівіше! — наказував він. — Давай ручку вперед! Нагни її вліво! Гни ще! Добре! Все в порядку, Деві. Ти зможеш. Вліво! Натисни ручку вниз…

— Я вріжуся в літак.

Бену видно було великий літак. До літака лишилося не більше п'ятисот футів, і вони йшли прямо на нього. Вже майже стемніло. Курява висіла над землею, наче море, але за великим чотиримоторним літаком виднілася смуга чистого повітря, — отже, мотори запущені на повну потужність. Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, все буде гаразд. Не можна сідати за льотною доріжкою: там грунт надто нерівний.

Бен заплющив очі.

— Стартує…

Бен з зусиллям розплющив очі і кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору і вниз. До великого ДК-4 лишилося щонайбільше двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.

— Не можна! — крикнув Бен. — Гни її донизу!

Ніс літак задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще при цьому вітрі, їх рознесе на шматки.

— Вітер! — гукнув хлопець; його маленьке личко застигло і перетворилося на трагічну маску.

Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках у хлопчика…

— Молодець! — похвалив він.

Залишилася хвилина до посадки.

— Шість дюймів! — кричав Бен Деві; язик його наче розпухнув від напруження і болю, а з очей текли гарячі сльози. — Шість дюймів, Деві!.. Стій! Ще рано! Ще рано… — плакав він.

На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнім запаморочливим падінням на землю, коли чорна злітна доріжка насувається на тебе в хмарі пороху. Він намагався крикнути: «Пора! Пора! Пора!», але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного мотора, літак, ударившись об землю колесами, м'яко підскочив у повітря, а потім настало нестримне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі, — це був останній дюйм. Вітер закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла. Настала тиша.

О, яка тиша і який спокій! Бен чув їх, відчував усією своєю істотою. Він раптом зрозумів, що виживе. Він так боявся помирати і ще зовсім не хотів здаватись!

* * *

У житті не раз настають вирішальні хвилини і залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили — кістки і кровоносні судини, про які люди й не підозрювали. Коли здається, що все вже кінчено, вони беруть своє. Єгипетські лікарі, несподівано для себе, виявили, що у Бена їх невичерпний запас, а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою.

На все це потрібен був час, але що означав час для життя, яке висіло на волосинці?.. Однаково Бен нічого не відчував, крім припливів і відпливів болю та рідких проблисків свідомості.

— Вся справа в адреналіні, — розкотисте сміявся кучерявий лікар-єгиптянин, — а ви його виробляєте, як атомну енергію.

Здавалося, все було гаразд, а проте Бен таки втратив ліву руку. («Дивно, — думав він, — я міг би поклястися, що більше дісталося правій руці»). Довелося перебороти і параліч, що його кучерявий зцілитель уперто називав «великим нервовим шоком». Усе пережите зробило з Бена нерухомий і дуже крихкий уламок — одужання не могло йти швидко. Але справа все-таки йшла на краще. Все йшло на краще, крім його лівої руки, яка опинилася в печі, де спалювали сміття. Та й це було б нічого, коли б услід за рукою не пішла туди ж і його професія льотчика.

А крім усього, був ще хлопчик.

— Він живий і здоровий, — повідомив лікар. — Обійшлося навіть без шоку. — Кучерявий єгиптянин кидав дотепні жарти чудовою англійською мовою. — Він куди рухливіший за вас!

Отже, і з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе було дуже добре, але вирішувала справу зустріч з хлопцем: тут або все почнеться, або знову закінчиться, і, можливо, назавжди.

Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він зовсім недавно вперше розглядів. Але справа була не в тому, що розглядів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити в своєму батькові?

— Ну як, Деві? — несміливо спитав він сина. — Здорово було, га?

Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але настане час, і він зрозуміє. Колись хлопець зрозуміє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.

— Розклеївся твій батько, правда? — запитав він знову.

Деві кивнув. Обличчя його лишалося таким же серйозним.

Бен усміхнувся. Так, що вже гріха таїти: батько справді розклеївся! Їм обом потрібен час. Йому, Бену, тепер потрібне буде ціле життя, ціле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у ці світлі очі, на трохи випнуті вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирішив, що заради нього віддасть усе. На це варто витратити час. Він уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пізно він до нього добереться. Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи — обов'язок льотчика, а Бен був же колись зовсім не поганим льотчиком.

НАОДИНЦІ З АКУЛАМИ

Втратити руку чи ногу — значить мигцем заглянути у вічі смерті.

Уявіть собі, що рука, на якій ви носили браслет з годинником, десь перетворюється на порох, а нога з рідними і звичними жовнами згоряє дотла… Всьому, що залишилося від вашого тіла, нестерпно з цим миритись.

Бен Аміно втратив ліву руку — від самого ліктя: її зжерла акула. Акула кинулась на нього в далекій єгипетській бухті Червоного моря, де він знімав під водою фільм для американської кінокомпанії, і перетворила Бена у криваве місиво. Тільки дивом пощастило йому вибратися на гребінь коралового рифу. Але ще більше диво учинив його син Деві: на маленькому літаку «Остер» він долетів з непритомним, покаліченим батьком до Каїра.

Мало того, що Деві перехвилювався по дорозі до лікарні за пораненого батька, — десятирічний хлопчик пережив немало страшних хвилин, уперше в житті ведучи літак.

— Бідний хлопчина!

Бен, зціпивши зуби, повторював ці слова, хоч ні разу не вимовив їх уголос в присутності сина.

Бен був різкий та до того ж і не дуже добре розумів дитину; тільки в лікарні, вже опам'ятавшись, він усвідомив, яку витримку проявив хлопець, щасливо доставивши його до Каїра. А Деві стояв біля постелі Бена і сердився, що батько примусив його пережити таке випробування.

— Здорово все це в тебе вийшло! — слабким голосом промовив Бен, поглядаючи на сина з якоюсь несміливою надією.

Деві нічого не відповів. Бен зрозумів: нелегко буде зламати перепону, що відділяє його від сина, і стати вдячливим батьком, який шукає прихильності своєї дитини, а не тією відчуженою і дратівливою людиною, якою звик бачити його Деві.

— Цього разу, — сказав Бен хлопцеві, — я зроблю спеціальну клітку.

— Яку? — неприязно перепитав Деві, не показуючи, як він ставиться до наміру батька повернутися в Акулячу бухту.

— Звичайно, залізну! — як завжди нетерпляче огризнувся Бен.

Але він тут-таки постарався це загладити. Йому треба навчитися розмовляти іншим тоном, хоч сорокарічній людині й нелегко раптом заговорити лагідно, якщо вона ніколи цього не вміла.

— Клітка маленька, така, щоб можна було стати на повний зріст під водою і без будь-якої небезпеки знімати звідти акул, — пояснив Бен. — Ти всередині, а вони зовні. Таку клітку мав на своєму судні Кусто. Але моя повинна бути значно меншою і легшою: її ж доведеться перевозити невеликим літаком.

— А як же ти літатимеш з однією рукою? — запитав Деві.

— Мені ж відрізали ліву руку, — відповів Бен. — А для «Остера» вона не потрібна. Керувати я можу і правою. Це — найголовніше…

— Хто ж тобі дозволить літати з однією рукою?

— Ніхто не знає, — сказав Бен. — Адже минуло вже вісім місяців. А з літаком тоді нічого не сталося. Звідки їм знати, що я втратив руку? Наступний медичний огляд тільки в листопаді, а на той час нас уже давно не буде в Єгипті. Літак я зможу дістати, навіть коли в мене протез… Ніхто нічого й не подумає…

Він удавав, наче все йде як по маслу, і раптом зрозумів: Деві, навпаки, старається переконати його, що їм доведеться скрутно.

Деві не хотів повертатися в Акулячу бухту. Він боявся знову побачити, як батько, покалічений і весь у крові, піднімається з моря. Хлопець не хотів згадувати, як це страшно тягнути батька в літак, запускати машину, піднімати її в повітря, вести по курсу, відшукувати аеродром і, нарешті, робити посадку серед величезних повітряних кораблів, стараючись не розбитися вщент.

— Цього разу, — запевнив Бен, терпляче переборюючи спробу Деві заховатись у свою шкаралупу, — нещасного випадку бути не може. Обіцяю тобі…

Як можна було це обіцяти? Але що ж йому лишалося робити?

Бен ще й сам не знав, що робитиме. Знімаючи останній раз під водою фільм про акул для компанії «Комершл філм», він сподівався, що на зароблені гроші зможе повезти сина додому і влаштувати його там у пристойну школу чи найняти когось, хто його доглядатиме. Але вісім місяців перебування в лікарні, лікарі і плата за квартиру, поки він хворів, з'їли всі заощадження. У нього не лишилося грошей навіть на проїзд до Нью-Йорка чи Бостона, де йому з хлопцем треба прожити кілька місяців, поки знайдеться робота для колишнього льотчика з однією рукою, зате без дружини.

— Хочеш поїхати зі мною і подивитись, як роблять клітку? — запитав він у сина.

— Хочу, — тихо відповів Деві.

— Ну, ходімо! — з удаваною бадьорістю запропонував батько.

* * *

Бен накидав креслення клітки і умовив місцевого коваля з великої авторемонтної майстерні спробувати зробити її. Грек-десятник дав дозвіл (заховавши в кишеню фунт стерлінгів), а коваль-египтянин із своїм помічником — він був молодший за Деві, якому вже сповнилось одинадцять років, — взявся кувати з кутового заліза і смуг м'якої сталі чотири стінки клітки.

— Двері краще зробити вгорі, — сказав коваль, приварюючи стальні смуги до кутового заліза на промасленій підлозі гаража.

— У воді мені може забракнути сили її відчинити, — заперечив Бен, піднявши над головою свої півтори руки і вдаючи, що штовхає ними кришку.

— Але ці дверцята надто великі, бачите, які вони довгі, — знизав плечима коваль. — 3 ними нелегко буде впоратись.

— Нічого, якось дам раду, — наполягав Бен.

Він спробував пояснити свій задум Деві, але син, здавалося, слухав з такою байдужістю, що Бен замовк і дав можливість йому самому дивитись, як іде робота. Бен не раз помічав, що хлопець дуже спостережливий, але терпіти не може, коли його учать.

Сам він уважно стежив, щоб усе було як слід: як коваль ріже метал, зварює його і просвердлює отвори, — але поступово льотчика почала цікавити не клітка, а зовсім інше. Його увагу привернуло ставлення високого смуглявого коваля до свого помічника — десятирічного хлопчика-араба.

Цей маленький обірваний єгиптянин, якого звали Махмудом, був одягнений у синю спецівку, таку замащену залізним пилом і маслом, що вона стала схожа на іржавий панцир. Його ноги були надто малі для стоптаних двопудових черевиків, у яких він човгав по кузні; працюючи мов справжній майстровий, він не промовляв жодного слова.

Підмайстер був з нього чудовий, хлопець точно знав, куди і в яку секунду підкласти стальну смугу, не чекаючи, щоб йому про це сказали; коваль працював, наче хірург, якому прислужує добре навчений асистент.

— Не так! — гримнув коваль і відкинув убік зубило.

Цього разу хлопчина схибив і подав не те, що треба.

Коваль почав лаяти свого помічника, і це не сподобалось Бену. Але хлопець терпляче змовчав і кинувся до крана, щоб налити води в жерстянку, куди коваль занурив гарячі свердла. Повертаючись назад, хлопець спіткнувся і облив коваля брудною водою; той обернувся і дав йому потиличника.

— Ану, тихше!.. — сказав Бен.

Коваль глянув на Бена. Він був удвоє вищий за льотчика і зовсім не злякався сердитого окрику.

— Та хлопчина ж ледачий, — засміявшись, відповів він по-англійськи.

Хлопчик усміхнувся. Коваль поклав йому на плече важку руку і, потримавши трохи, легенько підштовхнув малого уперед, наказавши йому вийняти тупе свердло з дриля і замінити його новим.

Бен усе зрозумів і швидко глянув на свого сина, щоб перевірити, чи зрозумів той. Але Деві був потайливим хлопцем і дуже рідко показував, що в нього на душі, правда, крім тих випадків, коли його огортав страх.

— Ну, як тобі подобається клітка? — запитав у нього Бен.

— А ти зможеш поставити її під водою?

— Знизу почеплю вантаж і прив'яжу бокові стінки до корала, — відповів Бен.

З тріском зламалося свердло; коваль почав шукати інше в ящику з інструментами, а Махмуду наказав тим часом приварити прути дверцят. Бен і Деві дивилися, як хлопець запалює ацетиленову лампу, роздуваючи сине полум'я, і, надівши потріскані окуляри, приварює хрест-навхрест стальні смуги до дверної рами.

— Приварюй міцно! — попросив хлопчика Бен.

— Jowa, ay Bey[1], — відповів той.

Бен усе-таки не спускав з нього очей, стежачи, щоб прути були приварені надійно. Він стояв біля маленького єгиптянина, але раптом помітив, що Деві демонстративно відійшов убік. Подивившись на спину сина, Бен збагнув, що той хоче показати свою солідарність з маленьким арабом, який дуже добре вмів приварити прути й без вказівок старших.

* * *

Клітка була готова, тепер лишалося перевезти її на маленькому найманому літаку, не злякавши при цьому його власників. Чим менше вони знатимуть про цю дивну залізну клітку, тим краще. Навіть розібрана, вона була надто громіздка, щоб вміститись у фюзеляжі «Остера».

Був єдиний спосіб — прив'язати її зовні вздовж фюзеляжу. Але це треба було зробити дуже акуратно, бо інакше клітка могла зсунутись під час польоту і це призвело б до аварії.

На невеликому аеродромі у Бена були друзі серед єгиптян-механіків; і одному з них, якого звали Саламом — за те, що він завжди промовляв: «Ya Salaam!» («боже милостивий!»), про що б не говорили: чи то про вдалий політ, чи, навпаки, про серйозну катастрофу, — Бен пояснив, що йому потрібно.

— Ya Salaam! — сказав Салам, подивившись на клітку. — З цією штукою на «Остері» не полетиш.

— Чому? — запитав Бен. — Таку вагу машина підніме легко.

Салам покрутив головою, показуючи на легкий трубчастий фюзеляж.

— Під час польоту вони повинні зберігати еластичність, — пояснив він. — Якщо ви до них прив'яжете металеву клітку, буде надто велике навантаження на хвіст… Ya Salaam!

Він вважав, що Бену, можливо, й пощастить долетіти, але конструкцію літака буде послаблено. Це небезпечно.

— В ангарі стоїть «Бічкрафт». Він для цієї справи значно кращий.

«Бічкрафт» — міцний, сильний американський літак з потужним двигуном. Машину купили єгиптяни у нафтової компанії, де раніше працював Бен. У «Бічкрафтах» і «Фейрчальдах» він возив над єгипетською пустелею геологів, а тепер ці літаки були старі й доживали свій вік в ангарах.

— От сюди, зрозуміло? — сказав Салам, показуючи місце під фюзеляжем одного з «Бічкрафтів».

Бен згадав, що там угвинчено чотири болти для того, щоб прив'язувати літак до кілків у пустелі під час сильного вітру.

— Чудово! — зрадів він.

Салам відсунув панель у задній частині фюзеляжу ї показав, куди можна прикріпити ще два болти, щоб підв'язати клітку.

— А мотор справний? — поцікавився Бен. — Пригадую, з нього мастило текло, як із сита.

— Годин на двадцять вистачить, а в мене в дуже важке мастило.

З Саламом не пропадеш, і Бену здавалося, що він уже напівдорозі до мети.

* * *

Ще коли Бен працював у Канаді, йому частенько доводилось літати на невеликих літаках, перевозячи громіздкі частини гірничого устаткування, підв'язані до фюзеляжу. Але у старого «Бічкрафта» розхиталося управління, і мотор втрачав компресію вже на зльоті; Бену здавалося, що він летить не на літаку, а на самій залізній клітці.

— Все гаразд? — запитав він у Деві.

Хлопець був блідий, і батько не знав, чи це від повітряних ям над пустелею, від природженого страху перед літаком, чи від передчуття небезпеки, яка чекає на них в Акулячій бухті.

— А вище ти не можеш піднятися? — спитав Деві. — Туди, де немає ям?

Це вже було досягненням. Хлопець нарешті про щось запитав.

— Я й так лізу вгору скільки можу, — відповів Бен, стараючись перекричати не дуже сильний гуркіт старенького мотора. — Клітку прив'язано надто близько до носа…

Ніс у «Бічкрафта» й так був надміру важкий, навіть з додатковим вантажем на хвості. Бен ще одвів ручку назад, але протез на лівій руці зразу ж уп'явся в живе м'ясо. Доводилося весь час держати машину в рівновазі; досить було одвести ручку надто далеко — ніс задирався і літак втрачав управління.

— В кишені у мене леденці, — сказав Бен. — Візьми їх собі.

Деві заліз у кишеню батькової сорочки і вийняв пакуночок леденців. Один леденець він засунув Бену в рот (той не міг відпустити ручку). І зробив це, як помітив Бен, з власної волі.

— Тебе нудить? — запитав батько.

Деві похитав головою, і Бен зрозумів, що не повинен був про це питати. Запитання, мабуть, нагадало минулий політ, коли Деві дуже нудило. Але цього разу Бен дав йому таблетку аерону.

— Хочеш спробувати? — запропонував Бен, кивком показуючи на ручку.

Деві знову хитнув головою і подивився на батьків протез, він був з алюмінію, а кисть руки — з якогось легкого сплаву, вкритого шкірою. Там, біля ліктя, де штучна рука з'єднувалась із справжньою, утворилася свіжа рана, з якої виступила кров. Вигляд кровоточивої рани примусив Деві глянути батькові у вічі; він не розумів, як той може терпіти такий біль, але Бен відповів йому спокійним поглядом.

— У мене таке відчуття, наче я веду важкий товарний поїзд! — прокричав Бен.

Він удавав, що йому легко, але насправді йому здавалось, що він несе літак на витягнутій хворій руці і вона вже втрачає останні сили.

— Ось вона! — з полегкістю промовив Бен, коли серед десятка тисяч бухт уздовж оголеної зеленої межі пустелі й моря з'явилася їхня біла бухта.

Бен дізнався про неї від одного єгипетського гідробіолога: той казав, що тут було повно і акул, і велетенських скатів. Цю бухту теж називали Акулячою, як і всі інші, і вона теж являла собою вигнуту гряду неприступного коралового рифу, вправлену в безлику пустелю. Сюди можна було дістатись або з моря, або на легкому літаку.

— Ну, тепер держись! — гукнув Бен, коли вони почали знижуватись. — Він буде підстрибувати…

Підійти до бухти було легко. Та тільки-но вони спустилися нижче, як піщана поверхня берега перестала здаватися рівною смужкою пустелі, й на ній з'явилося безліч купин.

Літак торкнувся землі, внизу у нього щось перемістилось, і його так занесло, що вони мало не перекинулись. Почувся сильний тріск у фюзеляжі, і їх штовхнуло: пробило задню стінку кабіни. Літак підскочив і зупинився, але внизу знову щось затріщало.

— Ти не забився? — спитав Деві батька. — Що сталося?

У Бена мало не вирвало протез, коли ручка подалася вперед, і йому, видно, було дуже боляче. Він щосили смикав ремінці, якими протез був прив'язаний до руки, гарячкове стараючись звільнити закривавлену куксу від металу й шкіри, що душили її.

— Ах, будь ти проклята! — сердито бурмотів він. — Краще не мати ніякої руки!

Бен лаявся, поки випадково не побачив обличчя сина. Тоді він схаменувся і затих. Але, прочитавши в очах у хлопчика вже відомий йому жах, Бен запитав себе, чи правильно він зробив, узявши дитину туди, де вона вже раз натерпілася стільки страху. Проте з самого початку цей політ здавався йому необхідним для них обох. Бен був людиною простою і труднощі на своєму шляху вмів переборювати тільки наполегливістю.

— Нічого, загоїться, — сказав він Деві й вискочив з кабіни, щоб подивитись, чи дуже пошкоджено літак.

Поломка була незначна. Край залізної клітки зрізав великий виступ корала над піском. Цей шматок корала і пробив з таким тріском фюзеляж. Якби корал не був так акуратно зрізаний, він міг би проломити хвіст літака і зовсім його понівечити.

— Дрібниці! — вигукнув Бен, який ніколи не втрачав самовладання. — Фюзеляж ми полагодимо…

Деві зразу ж підійшов до води, занурив гаряче обличчя у море, змочив чубчика і шию.

— Ех ти, бідолаха! — знову пожалів хлопця Бен.

Але він зразу ж подолав у собі це почуття. Жалість до сина не допоможе їм обом.

* * *

Залізна клітка трохи погнулася від удару об корал, але за допомогою мовчазного Деві Бен до обіду зібрав її.

Вони чекали заходу сонця, лежачи під літаком. Потім закріпили болтами стінки клітки. Деві вставляв болти, а Бен загвинчував їх здоровою рукою, озброєною гайковим ключем. Дверцята почепили на завіси, коли вже зовсім смеркало.

— Ну, другу руку вони мені крізь ці прути вже не відкусять, — сміявся Бен, милуючись кліткою.

— Ти надінеш під воду протез? — запитав Деві.

— Ні. З ним гірше, ніж зовсім без руки, — відповів Бен.

Він не признався, що все одно не зміг би надіти протез на відкриту рану.

* * *

Вони переночували під літаком, але цього разу Бен передбачив усе, що могло знадобитися синові: лимонад, печиво і навіть компот; вони їли його руками, а Бен у цей час розповідав хлопцеві, як розпізнавати сузір'я у Східній півкулі.

Деві і взнаки не давав, що йому це цікаво, але Бен відчував: син слухав його з захопленням.

Рано-вранці Бен розвідав, куди зручніше опустити клітку, але котити її по піску до краю рифу було зовсім не легко.

— Краще взуй черевики, — порадив Бен хлопчикові, що поранив ногу.

Сам Бен ще не звик до того, що він однорукий, і вже був дуже роздратований на той час, коли клітку можна було спустити через край рифу в прозору глибінь на двадцять футів. Деві допомагав йому. Він мовчки виконував усе, що наказував батько, і ні разу не взявся що-небудь зробити з своєї волі, як це звичайно буває з усіма хлопцями.

— Коли я скажу тобі: штовхай, — ти вже не шкодуй сили, — звелів йому Бен, — і зразу ж тікай убік, щоб не заплутатись у вірьовці…

Він прив'язав до верхньої частини клітки чотири кінці. Тепер вона не зможе повалитись набік і піде вниз стійма.

— Штовхай! — крикнув Бен.

Обидва сапали і ковзались, та ось нарешті клітка перевалилася через край рифу.

— Відійди! — гукнув Бен.

Але Деві вже встиг відскочити. На кілках, забитих у прибережний пісок, натягнулася вірьовка, і клітка повисла під водою. Бен надів маску і впірнув, щоб оглянути її.

— Здається, все гаразд, — сказав він, вийшовши на берег після того, як встановив клітку на дні. — Тепер я прив'яжу її до коралового рифу, і на цьому кінець.

Бен помітив, що Деві вже нап'яв брезент, під яким вони могли провести час у найбільшу спеку. Хлопець устиг перетягнути на берег і частини маленького компресора для наповнення повітрям акваланга, отож Бену лишалося тільки його зібрати.

«Нарешті у мене з хлопчиною справи пішли на лад», — вирішив Бен.

Він не пам'ятав, щоб Деві коли-небудь раніше випереджав його бажання, і подумав про арабського хлопчика, який так майстерно вгадував думки коваля.

— Як тобі сподобався той арабський хлопчина? — поцікавився Бен.

— Скільки він заробляє за тиждень? — запитав у свою чергу Деві.

— Небагато, — відповів Бен, здивувавшись одвертій практичності сина. — Кілька піастрів у день.

Та хіба всім дітям не притаманна груба практичність, тоді як більшість дорослих безнадійно сентиментальні?

Камера для підводних зйомок, яку прислала Бену кінокомпанія, знімала на тридцятип'ятиміліметрову плівку. Підводні зйомки й були метою цієї маленької експедиції. Компанія платила до п'яти тисяч доларів за тисячу футів добрих кадрів з акулами і ще тисячу доларів за кадри з велетенськими скатами.

Бен опустив на вірьовці важкий кіноапарат у воду, потім надів акваланг.

— Якщо хочеш, можеш лягти на край рифу і дивитись, — звернувся він до Деві й показав, як треба розплататись у мілкій воді за гребенем корала, зануривши обличчя в воду над самою глибінню.

— Знаю, — кинув Деві.

— Тільки не пірнай.

Бен захопив із собою запасний акваланг. Він уже навчив Деві пірнати у невеличкій затоці, захищеній рифом, що перетинав доступ акулам. Деві був добрим плавцем і легко освоїв апарат.

— Що ти робитимеш, поки я буду під водою? — запитав Бен.

— Читатиму, — сказав Деві і вийняв з рюкзака книжку.

Бен глянув на неї і посміхнувся. Це була одна з тих книжок, якими так захоплюються англійські хлопчики, — пригоди хороброго льотчика, що бився у Північній Африці з арабами.

— Тобі вона подобається?

— Подобається, — ніяково відповів Деві. — Вона з шкільної бібліотеки.

Може, саме це й робило книжку такою привабливою. Бен подумав, що його син більше англієць, ніж американець. Деві не пам'ятав Америки і ходив у Каїрі до англійської школи. Навіть вимова у нього була швидше англійська, ніж американська. Англійське виховання, мабуть, і пояснювало те, що він був таким стриманим і практичним.

— Я ненадовго, — сказав Бен і занурився у воду, держачись за вірьовку.

Опинившись під сріблясто-блакитною поверхнею моря, Бен подивився, чи не привернула уваги акул його принада з ослячого м'яса. Тоненькі червоні струмочки крові сочилися з м'яса в прозору воду коралового моря. Хмари дрібних рибок зацікавлено розглядали принаду, але великої риби не було й близько. Бен опустив кіноапарат на саме дно і, заходячи в клітку, зрадів із своєї вигадки. Тут йому ніщо не загрожувало, а знімати акул звідси було дуже зручно. Він зачинив дверцята клітки і став чекати.

* * *

Бену довелося чекати й тоді, коли він спустився вдруге під воду після обіду. Як і завжди, акули з'явилися зненацька, не знати й звідки. Хвилину тому їх ще не було, а ось, не встиг він і оком змигнути, як одна з них уже тикає носом у осляче м'ясо. Поки Бен наводив кіноапарат, поруч з нею з'явилося ще дві; одну з них, плямисту, акулу-кішку, супроводили дві смугасті риби-пілоти, що плавали над виступом її носа. Бен приладнав камеру до стінки клітки й натиснув спуск. Ближча акула кинулася геть. Вони ще не покуштували крові. Покуштувавши її, акули зразу стають сміливіші. Бен знову став чекати.

Його не бентежило те, що він ще раз опинився в оточенні цих страховищ, від яких зазнав стільки лиха. У клітці він почував себе цілком безпечно. Але Бен виразно відчув біль у руці, куди минулого разу вп'ялися зуби акули. Боліло в тій частині руки, якої вже не було.

«Останній раз, — сказав він сам собі. — Останній хід — і більше не гратиму. Треба подумати й про хлопця…»

Бен і сам вважав, що надто вже добре вміє пристосуватись до обставин. Це корисно, коли літаєш над канадськими лісами, і при такій безладній роботі, яку йому доводилось виконувати в Єгипті. Оглядаючись назад, він зрозумів, що вміння пристосуватись стало його другою натурою. Та й як інакше міг би працювати й навіть просто вижити такий льотчик, як він? Проте не можна будувати на цьому життя людині, якій треба ростити сина. І, поглядаючи на шершаву шкіру акули, що була від нього на відстані якихось шести футів, Бен вирішив, що доведеться про це добре поміркувати у вільний час. Йому зовсім не хотілося, щоб Деві ріс таким, як він.

Дві акули кинулись на м'ясо, а потім безстрашно пропливли повз клітку. Бен націлив на них об'єктив.

— Ну, мене ти не схопиш! — сказав він, коли одна з акул вернулася, щоб подивитись на нього. — Дзуськи!

Тепер у Бена був багатий вибір: перед ним плавало п'ять чи шість акул. Деякі з них належали до породи акул-велетнів, дві були плямистими «кішками». Одна лежала на дні великої підводної скелі мертвого корала, в тому самому місці, де він сподівався побачити скатів. До цієї скелі Бен прикріпив розчалку, що держала клітку.

«Тільки не поспішай!» — у думці сказав він сам собі.

Йому завжди хотілося знімати дуже короткі шматки. Він підтримував камеру обрубком руки. Було боляче, але якось виходило. Раптом одна з акул-велетнів зухвало наблизилась до клітки і, відпливаючи, вдарила по ній хвостом.

Клітка нахилилась назад, потім уперед і мало не перекинулась на бік; її тримали вірьовки, якими Бен прив'язав клітку до коралового рифу. Він почекав, доки клітка перестала хитатись, і вирішив, що вже годі. До того ж у камері кінчилася плівка.

— Ще раз, і все, — сказав він Деві, випливши на поверхню.

— Чому акула вдарила по клітці? — запитав Деві.

Він усе бачив зверху, але Бен ухилився од відповіді.

— Хто його знає, — пробурчав він. — Випадково…

Але він не заспокоїв Деві. Бажаючи розвіяти його страхи, Бен звелів хлопцеві укладати спорядження, щоб можна було вирушати в дорогу, тільки-но він випливе.

* * *

Він невдаха, в житті йому завжди не щастило, і хоч Бен до цього вже звик, йому, видно, вже не по літах боротися із своїми невдачами. Бен скінчив знімати акул. Вони зжерли все м'ясо, і більшість із них уже попливли собі. Але він уперто чекав, сподіваючись, що з'явиться тисячодоларовий скат — скати облюбували місце біля коралової скелі, де дрібні рибчини очищали їх від паразитів.

«Боже мій! — вигукнув у думці Бен. — Здається, поталанило…»

Велика, схожа на плямисту хмару, тінь рухалась по самому дну мимо скелі. Це був скат з дивовижними головними плавниками; він плив важко й незграбно: чи то був сліпий, чи поранений, а може, просто старий.

Пливучи, скат збивав із скелі невеликі шматки. корала, а білий пісок на дні клубочився від кожного помаху його велетенських гострих бокових плавників.

«Ану, голубчику, ближче!» — запрошував його Бен.

Скат плив біля самої клітки, і хоч Бен цілком захопився зйомкою, він усе ж подумав, що плавником або могутньою головою скат може порвати вірьовку, прив'язану до коралової скелі.

Бен постукав камерою по прутах клітки, щоб налякати ската, але той плив далі й наткнувся на вірьовку.

Від сильного поштовху клітку шарпнуло вперед. Бен відчув, як вона перекидається, наче її вдарило міною.

У нього промайнула думка, що скат потягне клітку з ним у відкрите море. Бен лежав на боці. Він вирішив, що ззаду або порвалися вірьовки, або відламався шматок коралового рифу. Клітку штовхнуло з неймовірною силою. Вона перекинулася раз і вдруге. Ще один поштовх — скат звільнився од вірьовки і незграбно зник у хмарі піску та коралових кришок.

«Як же я виберусь?» — подумав Бен.

Дверцята були притиснуті до морського дна. До того ж клітку погнуло, і прути з одного боку вдавило всередину. Бен почував себе так, як велика риба в акваріумі. Тюрма його була тісна, коли в ній можна було стояти, а тепер, лежачи, він ледве міг поворухнутись.

«Якщо я цього разу виберусь, буде просто диво», — сказав він собі.

Просунувши ногу крізь прути на морське дно, Бен спробував хоч трохи підняти клітку й перекинути її дверцятами вгору. Марно. Він хотів розігнути тонкі стальні прути, але коваль постарався зробити їх міцними. Бен почав трясти дверцята, сподіваючись їх зламати, але Махмуд зварив метал сумлінно.

«Амба!» — подумав Бен.

Він перевернувся на спину, щоб подивитися, чи стежить за ним Деві. Але вгорі не видно було маски хлопця. Тоді він глянув на манометр і вилаяв себе за те, що чекав зайвих п'ять хвилин — і все через якусь нещасну тисячу доларів!

Повітря у нього лишалося не більше як на двадцять хвилин.

* * *

Минуло дві хвилини, але Бену здалося, що минула година.

Він ще раз спробував звільнитись і, глянувши вгору, побачив маску Деві. Бен ліг на спину й помахав рукою. Син помахав йому у відповідь. Здоровою рукою Бен показав, що хоче одгвинтити болти, якими було скріплено клітку, і йому потрібен гайковий ключ.

Обличчя Деві зникло.

Коли хлопець з'явився знов, Бен побачив, що він опустив у воду гайковий ключ.

— Не кидай! — видихнув Бен з пухирцями повітря, неначе Деві міг його почути.

Та хлопець кинув ключ. Він прив'язав його до волосіні, розгойдав і закинув у клітку. Бен навіть не одв'язував його, а зразу ж узявся одгвинчувати болти.

Але круглі головки болтів виявились усередині клітки, а гайки — зовні. Хоч як Бен вивертав руку, він не міг накласти ключа на гайку. Бен глянув угору й похитав головою. Але Деві там не було.

За підрахунками Бена, повітря лишалося хвилин на п'ятнадцять. Тут він помітив, що до нього спускається вірьовка. Збагнув: хлопець хоче спробувати підняти клітку. На суші це було б неможливо, але під водою, може, й пощастить.

— Давай! — знову видихнув Бен, прив'язуючи вірьовку до кришки. — Тільки швидше!

Маска Деві зникла, а через кілька секунд вірьовка натягнулась, але клітка лишилася на місці. Спроба була безнадійною, і, коли знову з'явилося обличчя Деві, Бен почав вертіти рукою.

— Літак, — нечутно сказав він. — Запусти літак.

Бен показував, як запускати гвинт, брати на себе ручку, давати газ… Хлопець зрозумів і знову зник. Доки тяглися ці нескінченні хвилини, Бен старався уявити собі, що робить син: чи догадається він прив'язати трос до заднього колеса, чи зуміє запустити мотор, який так часто захлинався; перед ним стояло безліч дрібних завдань, від рішення яких залежав успіх; навіть тут, під водою, льотчикові здавалося, що його кидає в піт.

— Поспішай, Деві! — сказав Бен і злякався за хлопця.

Якщо він не зможе звідси вибратись, Деві нізащо не підніме в повітря цей «Бічкрафт». Літак надто старий і неподатливий, щоб хлопцеві ще раз пощастило долетіти. Тепер життя Деві цілком залежало від його власного.

Тут Бен відчув поштовх.

«Він його запустив!..»

Вірьовка натягнулася знову; Бен злякався, що її переріже об залізний кут клітки. Здоровою рукою він одвів вірьовку вбік. Бен був побитий і подряпаний, але тепер, коли працював мотор, до нього вернулася надія.

«Він не відпустив гальма», — подумав Бен.

Якщо гальма спрацьовані, вони не витримають… Зненацька справді щось смикнуло…

Клітка застрибала по дну, лягла на бік, потім уперлася дном у стінку коралового рифу і піднялася — не зовсім, але все ж трохи піднялася.

— Держи! — відчайдушне закричав Бен.

Не звертаючи уваги на біль, він просунув здорову руку крізь прути і почав підтягувати клітку до рифу. Вірьовка ослабла, Бен смикнув її вниз, закинув за виступ і якось прив'язав до стальних прутів.

Льотчик виразно відчував, як важко працює клапан подачі повітря. Глянувши на манометр, Бен побачив, що тиск упав до десяти атмосфер, — кінчалося повітря.

Він почав штовхати дверцята, проте, хоч клітка тепер і стояла, вони не відчинялись. Клітку погнуло, і дверцята безнадійно заклинились: Бен не міг вибити їх ні рукою, ні ногою.

* * *

Він знову безпорадно глянув угору.

— Пропав! — схлипнув льотчик. — Пропав!

Бен відчував, що втрачає розум, та коли знову побачив обличчя хлопця — маску й темне скло, — все ж зумів показати йому, що не може відчинити дверцят.

* * *

Тільки тоді, як Деві раптом зник, а потім усією постаттю з'явився вже нижче поверхні моря, Бен тривожно озирнувся, чи немає акул.

— Не спускайся! — замахав він руками.

Деві спускався з великим зусиллям. Хлопець був надто малий і легкий для свого великого акваланга, але він все ж дістався до клітки і вчепився за неї. Ох, як Бену пригодилося б повітря з цього акваланга! Але він раз у раз гарячкове оглядався, чи не видно поблизу акул.

Їх було дві; вони дрімали недалеко, біля скелі.

Деві з усієї сили смикнув дверцята руками.

У Бена промайнула думка про напилок, але він згадав, що в ящику з інструментами напилка немає.

Він більше нічого не міг придумати і вже майже не міг дихати. Дивився на Деві в якомусь отупінні; хлопець прив'язував вільний кінець вірьовки до дверей клітки.

— Ну і що?

Деві почав швидко рухати ногами, щоб спуститися глибше. Батько побачив, як він поплив до скелі, захопивши всі шматки вірьовок. Акули, що лежали там, на дні, могли бути й людожерами; Бен з тривогою стежив, як син обережно обходить виступ скелі, тягнучи за собою зв'язані докупи вірьовки.

«Він хоче використати скелю як блок», — зрозумів Бен, вдихаючи рештки повітря і чекаючи, що кожен новий ковток буде останнім.

Йому хотілося поквапити хлопця, але льотчик знав, що цього робити не можна.

Бен дивився, як Деві незграбно пропливає прямо над сплячими акулами. «Дітей не можна наражати на небезпеку, — з гіркотою подумав він, — навіть коли на карту поставлено твоє життя». Скільки разів Бен був злочинцем по відношенню до свого сина, покладаючись на те, що все обійдеться щасливо. Життя — це пастка, і треба вберегти від неї хлопця, якщо тільки пощастить вибратися звідси. Він оберігатиме сина від найменшого риску, від будь-якого натяку на небезпеку…

Бен ковтав останнє повітря з апарата, коли Деві благополучно обійшов коло й почав підійматись, затиснувши в руці вірьовку.

«Дай акваланг!» — жестом попросив Бен.

Він вказав на свій манометр і похитав головою; показав на акваланг Деві, даючи зрозуміти, що його треба спустити якнайшвидше.

Деві кивнув.

Бен відчував, як від кожного подиху тремтить і опирається повітряний клапан.

Він напружував тепер м'язи живота, витягаючи з балона останнє повітря. В голові наморочилось, і Бен не розумів, чому Деві зволікає. Далі він не протягне, Бен знав це напевне…

Акваланг опустився на вірьовці.

Бен вирвав з рота загубник і потягнув до себе крізь прути шланг другого акваланга. Припавши обличчям до прутів, він засунув у рот новий загубник. З апарата пішло повітря, і льотчик відчув прохолодний струмінь з металічним присмаком.

Але чи не пізно? Він так змучився що ледве тримався обрубком за стінку клітки, вчепившись здоровою рукою за шланг. Свідомість ледве жевріла в ньому.

Він не помітив, як потягло клітку вперед, поки вона знов не захиталась. Вірьовка, прив'язана до дверцят і закинута за скелю, натягнулася. Від скелі відлетіли шматки мертвого корала, риби кинулись врозтіч, заворушилися сонні акули.

Деві знову запустив мотор, і літак тягнув вірьовку.

* * *

Бен міцніше стиснув зубами загубник, гарячкове чіпляючись здоровою рукою за виступ рифу. Тепер він уже відчував, як туго натягнута вірьовка. Гострий корал різав йому руку.

Все сталося зразу.

Рвучко відчинилися дверцята, лопнула вірьовка, Бен випустив шланг акваланга, і його віднесло вбік. Клітка нахилилась, мить — і вона впаде.

Лишалася секунда, щоб. вибратись через напіввідчинені дверцята.

Кинувшись уперед, Бен відчув, як залізо обдерло йому спину. Клітка перекинулась, тільки-но він встиг з неї вискочити. Він почав рухати ногами, щоб випливти на поверхню, а легені, здавалось, ось-ось розірвуться.

Але й тепер на Бена ще чатувала смерть.

Досить йому забути, що, піднімаючись, треба поступово видихати повітря, тиск у легенях збільшиться, і легені не витримають.

«Видихай, — повторював він собі, — помаленьку».

Він вирвався на поверхню, все ще з посвистом випускаючи повітря. І жадібно зітхнув, усім своїм єством відчуваючи яскраве світло, сонце і вітер.

— Мерщій! — кричав Деві; надівши маску, він стежив, що відбувається під водою. — Акула!

І тут Бена огорнув жах, який надає людині нелюдські сили. Він почав бити руками й ногами і, мов на крилах, вилетів за коралову гряду, на мілководдя.

Деві допоміг йому вилізти. Тільки тут Бен згадав про порожній акваланг у себе за спиною. У нього ледве вистачило сили впасти долілиць у нагріту сонцем воду біля самого берега.

І все…

* * *

Бен нерухомо лежав у теплій воді. Сили більше не було. Деві допитувався, як він себе почуває. Але Бен тільки кивнув. Мотор ще працював. І, мабуть, перегрівся.

— Вимкни мотор! — ледве вимовив льотчик.

Хлопець захляпав по воді. Мотор захлинувся в надривному кашлі. Настала тиша. Бен знав, що йому треба підвестись, бо інакше він не встане ніколи.

Він одстебнув пряжки акваланга, важкий пояс і виповз із свого обладунку. Звівшись на ноги, вибрався на прибережний пісок і знову ліг, цього разу на спину; кожна подряпина, кожне садно на тілі давались узнаки.

І тут Бен зрозумів, що він розтратник.

Це він зрозумів. Ну що ж, то добре. Більше він ніколи не ризикуватиме життям хлопчини. В його віці смерть не страшна. Життя своє він і так уже розтратив. Але дитині не можна помирати.

— Прости, хлопче, — сказав він, дивлячись на сина.

Над ним нахилилось витягнуте, перелякане обличчя дитини. Ось-ось він побачить знайомий жалібний погляд, почує знайомий докір.

— Здорово все це в тебе вийшло! — з відчаєм промовив Бен.

Це була суща правда. Деві ніколи не нав'язувався із своїми послугами, він не мастак вгадувати чужі бажання, і вже ніяк не скажеш, що в нього щира душа; та коли хлопець підросте, він буде незамінним у важку хвилину. Можливо, у нього батьків характер, недарма вони обидва так уперто держаться за життя.

— Я залишив камеру… — почав був Бен.

Він сів. Камера застрахована, і ніхто не жалітиме, що вона пропала, але плівка, кадри з велетенським скатом коштували тисячу доларів.

— Ти туди не вернешся? — спитав Деві. — Не вернешся?..

Бен знав, що в нього вистачить пороху вернутись. Так, він зможе пірнути, знайти другий акваланг і спуститися з ним, щоб забрати камеру. Але терези почали схилятися в другий бік.

— Мабуть, ні, Деві… — сказав він. — Мабуть, що ні…

ЗМІСТ

Останній дюйм

Наодинці з акулами

Примітка

1

Гаразд, друже (араб.)

(обратно)

Оглавление

Джеймс Олдрідж  НАОДИНЦІ З АКУЛАМИ Оповідання

ОСТАННІЙ ДЮЙМ

НАОДИНЦІ З АКУЛАМИ

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg