— Здається, я чула вибух… Саме перед заходом сонця.
— Напевне — луна, — сказав він, відірвавши погляд від списаного дрібним почерком аркуша паперу. — Якийсь обвал у горах… Принеси лікеру!
— Ти дописав! — здогадалася вона і тут же радісно запропонувала: — Може, тоді краще «Шампанського»?!
— Ні, — промовив він. — Сьогодні не можна святкувати. Місяць у повні! Сьогодні можна лише напитися.
Він зсунув щойно закінчений рукопис на край червоного пластмасового столика і, обернувшись до моря, запалив.
— Він однаково не зміг би тут жити… — шепотіли його губи.
А з неба на терасу лилося жовте місячне світло, і десь далеко вив вовк.
(Епіграф замість епілогу)Це було прегарне місто. Єдине у своєму роді. Двома величними горами воно було притиснуте до теплого південного моря. Вигадливі будиночки, готелі, магазини починалися за десять кроків від лінії прибою і здіймалися на тисячу метрів угору.
Якось я заліз доволі височенько і звідти близько години милувався неймовірним казковим краєвидом — ці будиночки, як звірятка, що прийшли до водопою, терпляче стояли один за одним, заздрісно задивляючись на кораблі, катери й навіть дрібні рибальські човни. Яскраво світило сонце, і земля під його промінням покірливо випаровувала солонувату приморську вологу. Був ранок, і волога, випаровуючись, перетворювала повітря у перламутрове скло. На моїх очах присадкуваті одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулиці, видавалися неквапливими птахами, що знехотя пливли за повітряною течією.
Це було чудове місто. Немилосердне життя ганяло мене по десятках міст, по бундючно насуплених столицях великих держав, по спустошених і квітучих селах, рівнинах й узгір’ях, та всі ці митарства, під час яких мені кілька разів доводилось змінювати військові однострої, залишаються купою зіжмаканих вражень на одній шальці терезів. А на другій — у сяйві південного сонця, облямоване намистом гір і пронизливою синявою моря, лежить це місто, єдине зустрінуте мною МИРНЕ місто. Місто, яке звільнило мене від того, що видавалося мені неминучістю, — від необхідності довічно й посмертно належати тій землі, якою ти йдеш.
Комментарии к книге «Улюблена пісня космополіта», Андрей Юрьевич Курков
Всего 0 комментариев