«Адам»

Адам (fb2) - Адам 407K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Остап СливинскийОстап СливинськийАдам

Aнi

* * Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів.І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебеПриручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею.Я волів би бути її швидкоплинним тілом.Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу,Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно гуде.Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе очима,Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим соком.Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчатиПід старою примарною назвою, і викидати на берег радісні перли.Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку теплихКлітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікаєзвичайне земне життя!* * Так, каже Боґуш, тепер написати вірш — те саме,Що плюнути під водою.Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,З цинкового відра, що править за смітник, стирчатьНапівмертві руді гладіолуси.Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а теперТягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.Знаю: колисьМи будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцяхІнструменти радості.* * Багато літніх розкладаних столиків на поверхні замерзлого озера:продають рибалкам їжу й гаряче вино. Березень,тонкі льоди.Всі над однією безоднею, повною сонних риб.Ті, що чекають щастя з глибин, і ті, що обрали мале,але певне.Вітер різко завертає над голим лісом, торохтять ще не ожилі гілки —ніби хтось покашлює, щоб дати знак.* * Батьки забирали її додому, і япроклинав кінець літа, теплі піски,знущальний плюскіт води, —якось раптово прірва ожила й почала рухатись, нібипотривожений кит, — а янавіть не пішов попрощатися, не хотівдивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаноющебенем доріжкою,як її батько крокує попереду, перехилений під вагоювалізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступаєна почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щобпоправити їй наплічник.Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокоюв прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води,ніби почався якийсь неможливий річковий приплив,як човни на надто короткій прив’язі занурюються носами,і вже одним оком міг бачити інший світ —мовчазний, розсіяний і пливкий,