«Мовні ґрати»

Мовні ґрати (fb2) - Мовні ґрати (пер. Петр Васильевич Рыхло) 224K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Пауль Целан

Пауль Целан Мовні ґрати

I

Stimmen, ins Grün der Wasserfläche geritzt. Wenn der Eisvogel taucht, sirrt die Sekunde: Was zu dir stand an jedem der Ufer, es tritt gemäht in ein anderes Bild.

*

Голоси, вкарбовані в зелень водного плеса. Коли зимородок пірнає, сюркоче секунда: Те, що горнулось до тебе на тому березі, входить скошеним в іншу подобу.

*

Stimmen vom Nesselweg her: Komm auf den Händen zu uns. Wer mit der Lampe allein ist, hat nur die Hand, draus zu lesen.

*

Голоси, з кропив'яних стежок: Ходи-но до нас на руках. Той, хто самотній із лампою, має тільки долоню, щоб з неї читати.

*

Stimmen, nachtdurchwachsen, Stränge, an die du die Glocke hängst. Wölbe dich, Welt; Wenn die Totenmuschel heranschwimmt, will es hier läuten.

*

Голоси, пророслі крізь ніч, линви, на які ти чіпляєш дзвона. Вигнись дугою, світе: Коли мушля загиблих сюди приб'ється, тут залунає.

*

Stimmen, vor denen dein Herz ins Herz deiner Mutter zurückweicht. Stimmen vom Galgenbaum her, wo Spätholz und Frühholz die Ringe tauschen und tauschen.

*

Голоси, від яких твоє серце знов ховається в серці матері, Голоси із шибениць, де старі й молоді дерева невтомно міняються кільцями.

*

Stimmen, kehlig, im Grus, darin auch Unendliches schaufelt, (herz-) schleimiges Rinnsal. Setzt hier die Boote aus, Kind, die ich bemannte: Wenn mittschiffs die Bö sich ins Recht setzt, treten die Klammern zusammen.

*

Голоси, хрипкі від вугільного пилу, в яких лопатить безмежжя, (серце-) ослизлий риштак. Припни тут човни, дитино, на які я найняв моряків: Коли буря на борт наляже, то скоби зійдуться докупи.

*

Jakobsstimme: Die Tränen. Die Tränen im Bruderaug. Eine blieb hängen, wuchs, Wir wohnen darin. Atme, dass sie sich löse.

*

Голос Якова: Сльози. Сльози в братньому оці. Одна з них зависла, набухла. Ми живемо у ній. Дихни, щоб вона відірвалась.

*

Stimmen im Innern der Arche; Es sind nur die Münder geborgen. Ihr Sinkenden, hört auch uns.

*

Голоси з глибини ковчега: Лиш уста мають сховок. О, потопельники, почуйте й нас.

*

Keine Stimme — ein Spätgeräusch, stundenfremd, deinen Gedanken geschenkt, hier, endlich herbeigewacht: ein Fruchtblatt, augengroß, tief geritzt; es harzt, will nicht vernarben.

*

Жодного голосу — тільки пізній шелех, чужий годині, твоїм думкам подарований, тут, врешті розбуджений: плодолистик, розміром з око, глибше різьблений; він живицею скапує, не воліє братися струпом.

II

ZUVERSICHT

Es wird noch Aug sein, ein fremdes, neben dem unsern: stumm unter steinernem Lid. Kommt, bohrt euren Stollen! Es wird eine Wimper sein, einwärts gekehrt im Gestein, von Ungeweintem verstählt, die feinste der Spindeln. Vor euch tut sie das Werk, als gäb es, weil Stein ist, noch Brüder.

ПЕВНІСТЬ

Ще буде око, чуже, біля нашого: геть безмовне під кам'яною повікою. Приходьте, довбайте штольню! Ще буде повіка, навиворіт втоплена в камінь, неоплаканим загартована, найтонше із веретен. Воно перед вами кружляє, мов існують, оскільки є камінь, ще й інші браття.

MIT BRIEF UND UHR

Wachs, Ungeschriebenes zu siegeln, das deinen Namen erriet, das deinen Namen verschlüsselt. Kommst du nun, schwimmendes Licht? Finger, wächsern auch sie, durch fremde, schmerzende Ringe gezogen. Fortgeschmolzen die Kuppen. Kommst du, schwimmendes Licht? Zeitleer die Waben der Uhr, bräutlich das Immentausend, reisebereit. Komm, schwimmendes Licht.

З ЛИСТОМ І ДЗИГАPEM

Віск, щоб запечатати ненаписане, що ім'я твоє відгадало, що ім'я твоє в таємницю вгортає. Ти зблиснеш, плинуче сяйво? Пальці, так само воскові, протягнуті через чужі, позначені болем, кільця. Пучки розплавлені. Ти зблиснеш, плинуче сяйво? Щільники дзиґаря порожні без часу, незайманий рій бджолиний, готовий до мандрів. Зблисни, плинуче сяйво.

UNTER EIN BILD

Rabenüberschwärmte Weizenwoge. Welchen Himmels Blau? Des untern? Obern? Später Pfeil, der von der Seele schnellte. Stärkres Schwirren. Näh'res Glühen. Beide Welten.

ПІД ОДНУ КАРТИНУ

Зграя круків над полем пшеничним. Якого це неба блакить? Долішнього? Горнього? Пізня стріла, випущена душею. Лютіше свистіння. Ближче палання. Обидва світи.

HEIMKEHR

Schneefall, dichter und dichter; taubenfarben, wie gestern, Schneefall, als schliefst du auch jetzt noch. Weithin gelagertes Weiß. Drüberhin, endlos, die Schlittenspur des Verlornen. Darunter, geborgen, stülpt sich empor, was den Augen so weh tut, Hügel um Hügel, unsichtbar. Auf jedem, heimgeholt in sein Heute, ein ins Stumme entglittenes Ich: hölzern, ein Pflock. Dort: ein Gefühl, vom Eiswind herübergeweht, das sein tauben-, sein schnee — farbenes Fahnentuch festmacht

ПОВЕРНЕННЯ

Снігопад, густіший, густіший, голубиної барви, як вчора, снігопад, мовби спиш ти донині. Білина, простерта у далеч. По ній, безкінечний, саней загублений слід. Під нею, у сховах, ледь проступає, ранячи зір, горбок за горбочком, незримо. На кожнім, обернене до сьогодні, німотою поглинуте Я: стовпок, дерев'яний. Там: душа, крижаним обдувається вітром, свій стяг напинає, барви голубиної, снігової.

UNTEN

Heimgeführt ins Vergessen das Gast-Gespräch unsrer langsamen Augen. Heimgeführt Silbe um Silbe, verteilt auf die tagblinden Würfel, nach denen die spielende Hand greift, groß, im Erwachen. Und das Zuviel meiner Rede: angelagert dem kleinen Kristall in der Tracht deines Schweigens.

УНИЗУ

Допроваджена в забуття візитна розмова наших повільних очей. Допроваджена склад за складом, роздільно на осліплених днем гральних костях, що їх підхоплює зайнята грою рука, велика, у мить прокидання. І надмір мого промовляння: нашарований на маленький кристал у шатах твого мовчання.

HEUTE UND MORGEN

So steh ich, steinern, zur Ferne, in die ich dich führte: Von Flugsand ausgewaschen die beiden Höhlen am untern Stirnsaum. Eräugtes Dunkel darin. Durchpocht von schweigsam geschwungenen Hämmern die Stelle, wo mich das Flügelaug streifte. Dahinter, ausgespart in der Wand, die Stufe, drauf das Erinnerte hockt. Hierher sickert, von Nächten beschenkt, eine Stimme, aus der du den Trunk schöpfst.

НИНІ Й ЗАВТРА

Стою, скам'янілий, звернений до далини, в яку я тебе покликав: Летючий пісок вимив обидва провалля на нижній лямівці чола. В них морок, посталий очам. Пробито мовчазно гойдливими кайлами те місце, де діткнуло мене вічко крила. Позаду, видовбана в стіні, сходинка, на ній навпочіпки спомин. Сюди пробивається, обдарований щедро ночами, голос, з якого зачерпуєш повний ковток.

SCHLIERE

Schliere im Aug: von den Blicken auf halbem Weg erschautes Verloren. Wirklichgesponnenes Niemals, wiedergekehrt. Wege, halb — und die längsten. Seelenbeschrittene Fäden, Glasspur, rückwärtsgerollt und nun vom Augen-Du auf dem steten Stern über dir weiß überschleiert. Schliere im Aug: dass bewahrt sei ein durchs Dunkel getragenes Zeichen, vom Sand (oder Eis?) einer fremden Zeit für ein fremderes Immer belebt und als stumm vibrierender Mitlaut gestimmt.

ШЛІР

Шлір у твоєму оці: в поглядах на пів — шляху зриме Втрачене. Навіч спрядене тут Ніколи, що знов повернулось. Півшляхи — і найдовші. Волокна, обміряні кроками душ, відбиток у склі, прикочений задки й нині, затягнутий білим серпанком окатого Ти на незмінній зорі над тобою. Шлір у твоєму оці: щоб уцілів крізь темряву несений знак, живий і настроєний як безголосо вібруючий стишений звук піску (чи льоду?) чужої доби для ще чужішого Завжди.

III

TENEBRAE

Nah sind wir, Herr; nahe und greifbar. Gegriffen schon, Herr, ineinander verkrallt, als wär der Leib eines jeden von uns dein Leib, Herr. Bete, Herr, bete zu uns, wir sind nah. Windschief gingen wir hin, gingen wir hin, uns zu bücken nach Mulde und Maar. Zur Tränke gingen wir, Herr. Es war Blut, es war, was du vergossen, Herr. Es glänzte. Es warf uns dein Bild in die Augen, Herr. Augen und Mund stehn so offen und leer, Herr. Wir haben getrunken, Herr. Das Blut und das Bild, das im Blut war, Herr. Bete, Herr. Wir sind nah.

TENEBRAE[1]

Близько ми, Боже, близько й досяжно. На дотик вже, Боже, сплетені у клубок, немовби плоть кожного з нас — це Твоя плоть, Боже. Молися, Боже, молися до нас, ми близько. Косим вітром ішли ми сюди, йшли ми сюди нахилитись в лощини, в яруги. До водопою ішли ми, Боже. Це була кров, кров, пролита Тобою, Боже. Вона мерехтіла. Твій образ вона нам донесла до віч, Боже. Очі й вуста в нас відкриті й порожні, Боже. Ми напилися, Боже. Крові й образу Твого, що плавав у ній, Боже. Молися, Боже. Ми зовсім близько.

DIE BLUME

Der Stein. Der Stein in der Luft, dem ich folge. Dein Aug, so blind wie der Stein. Wir waren Hände, wir schöpften die Finsternis leer, wir fanden das Wort, das den Sommer heraufkam: Blume. Blume — ein Blindenwort. Dein Aug und mein Aug: sie sorgen für Wasser. Wachstum. Herzwand um Herzwand blättert hinzu. Ein Wort noch, wie dies, und die Hämmer schwingen im Freien.

КВІТКА

Камінь. Камінь в повітрі, я стежив за ним. Око твоє, незряче, мов камінь. Ми були долонями, ми темряву вичерпали до дна, ми слово знайшли, що зійшло на вершину літа: квітка. Квітка — незряче слово. Око твоє й око моє: вони дбають про воду. Зростання. Стінку серця за стінкою серця гортає воно. Ще слово, як це, й молоточки заграють у вільнім просторі.

WEISS UND LEICHT

Sicheldünen, ungezählt. Im Windschatten, tausendfach: du. Du und der Arm, mit dem ich nackt zu dir hinwuchs, Verlorne. Die Strahlen. Sie wehn uns zuhauf. Wirtragen den Schein, den Schmerz und den Namen. Weiß, was sich uns regt, ohne Gewicht, was wir tauschen. Weiß und Leicht: laß es wandern. Die Fernen, mondnah, wie wir. Sie bauen. Sie bauen die Klippe, wo sich das Wandernde bricht, sie bauen weiter: mit Lichtschaum und stäubender Welle. Das Wandernde, klipenhaft winkend. Die Stirnen winkt es heran, die Stirnen, die man uns lieh, um der Spiegelung willen. Die Stirnen. Wir rollen mit ihnen dorthin. Stirnengestade. Schläfst du? Schlaf. Meermühle geht, eishell und unerhört, in unsern Augen.

БІЛЕ Й ЛЕГКЕ

Дюни серпасті, без ліку. В затінку вітру, тисячократно: ти. Ти і рука, якою нагим я до тебе проріс, Втрачена. Проміння. Воно звіває нас в кучугуру. Ми несемо сіяння, біль та ім'я. Біле, що біжить нам навстріч, невагоме, що ми міняємо. Біле й легке: хай мандрує собі. Далечі, місяцеближні, як ми. Вони щось мурують. Вони мурують стрімчак, об який мандрівне розіб'ється, вони продовжують мурувати: з піною сяйва й бризками хвилі. Мандрівне, що змахами манить зі скелі. Воно зманює чола, чола, які нам позичено для віддзеркалень. Чола. Ми котимо з ними туди. Чіл узбережжя. Ти спиш? Поспи-но. Млин моря кружля своє жорно, кригосяйно й нечутно, в наших очах.

SPRACHGITTER

Augenrund zwischen den Stäben. Flimmerntier Lid rudert nach oben, gibt einen Blick frei. Iris, Schwimmerin, traumlos und trüb: der Himmel, herzgrau, muss nah sein. Schräg, in der eisernen Tülle, der blakende Span. Am Lichtsinn errätst du die Seele. (Wär ich wie du. Wärst du wie ich. Standen wir nicht unter einem Passat? Wir sind Fremde.) Die Fliesen. Darauf, dicht beieinander, die beiden herzgrauen Lachen: zwei Mundvoll Schweigen.

МОВНІ ҐРАТИ

Кружальця очей поміж пруттям. Звір мерехтливий — повіка — веслує угору, звільняє наш позір. Райдужна оболонка, плавунка, безсонна й похмура: небо, сердечносіре, напевне, вже близько. Навскіс, в залізній петлі, скіпка, що чадить. За сенсом світла збагнеш у ній душу. (Коли б я був, як ти. Коли б ти був, як я. Чи не стояли б ми під одним і тим же пасатом? Ми тут чужі.) Плити камінні. На них щільно одна попри одну, обидві сердечносірі калюжі: дві жменьки мовчання.

SCHNEEBETT

Augen, weltblind, im Sterbegeklüft: Ich komm, Hartwuchs im Herzen. Ich komm. Mondspiegel Steilwand. Hinab. (Atemgeflecktes Geleucht. Strichweise Blut. Wölkende Seele, noch einmal gestaltnah. Zehnfingerschatten — verklammert.) Augen weltblind, Augen im Sterbegeklüft, Augen Augen: Das Schneebett unter uns beiden, das Schneebett. Kristall um Kristall, zeittief gegittert, wir fallen, wir fallen und liegen und fallen. Und fallen: Wir waren. Wir sind. Wir sind ein Fleisch in der Nacht. In den Gängen, den Gängen.

СНІГОВЕ ЛОЖЕ

Очі, засліплені світом, у смертній безодні: Я йду, цупким зростанням у серці. Я йду. Люстро місячне, стрімкість стіни. Нижче. (Заплямоване подихом світло. Смугами кров. Душа, що хмариться, ще раз близька до постави. Десятипальцева тінь — скобами скута.) Очі, засліплені світом, очі в смертельній безодні, Очі, очі: Снігове ложе між нами двома, снігове ложе. Кристал за кристалом, заґратовані у часовій глибині, ми звергаємось вниз, звергаємось і лежимо й звергаємось знову. Звергаємось. Ми були. Ми ще є. Ми з ніччю єдина плоть. В тунелях, в тунелях.

WINDGERECHT

Tafelwand, grau, mit dem Nachtfries. Felder, windgerecht, Raute bei Raute, schriftleer. Leuchtassel klettert vorbei. Gesänge: Augenstimmen, im Chor, lesen sich wund. (Ungewesen und Da, beides zumal, geht durch die Herzen.) Später: Schneewuchs durch alle Gehäuse, Freitag ein einziges Feld, das ein Lichtschein beziffert: die Stimmen. Die Stimmen: windgerecht, herznah, brandbestattet.

УЛЕГЛІ ЗА ВІТРОМ

Стіна, мов скрижаль, сіра, зі фризом ночі. Поля, улеглі за вітром, ромб за ромбом, без письмен. Поряд дереться стонога. Наспіви: голоси очей, хором, зачитані до знемоги. (Не було й постало, нараз удвох, проймаючи наші серця). Згодом: Сніг росте крізь усі черепашки, вільне однісіньке поле, обчислене променем сяйва: знов голоси. Голоси: улеглі за вітром, близько до серця, поховані у пожежі.

NACHT

Kies und Geröll. Und ein Scherbenton, dünn, als Zuspruch der Stunde. Augentausch, endlich, zur Unzeit: bildbeständig, verholzt die Netzhaut —: das Ewigkeitszeichen. Denkbar: droben, im Weltgestänge, sterngleich, das Rot zweier Münder. Hörbar (vor Morgen?): ein Stein, der den ändern zum Ziel nahm.

НІЧ

Рінь і жорства. І шурхіт уламків, тонкий, як утіха години. Схрещення віч, нарешті, в безчассі: картинно-незрушно, здерев'яніло сітківка —: вічності знак. Подумки: горньо, в розгалуженні світу, подібно до зір, пурпур двох уст. Чутно (перед світанням?): камінь, що прагне поцілити в інший.

MATIERE DE BRETAGNE

Ginsterlicht, gelb, die Hänge eitern gen Himmel, der Dorn wirbt um die Wunde, es läutet darin, es ist Abend, das Nichts rollt seine Meere zur Andacht, das Blutsegel hält auf dich zu. Trocken, verlandet das Bett hinter Dir, verschilft seine Stunde, oben, beim Stern, die milchigen Priele schwatzen im Schlamm, Steindattel, unten, gebuscht, klafft ins Gebläu, eine Staude Vergänglichkeit, schön, grüßt dein Gedächtnis. (Kanntet ihr mich, Hände? ich ging den gegabelten Weg, den ihr wiest, mein Mund spie seinen Schotter, ich ging, meine Zeit, wandernde Wächte, warf ihren Schatten — kanntet ihr mich?) Hände, die dorn — umworbene Wunde, es läutet, Hände, das Nichts, seine Meere, Hände, im Ginsterlicht, das Blutsegel hält auf dich zu. Du du lehrst du lehrst deine Hände du lehrst deine Hände du lehrst du lehrst deine Hände                        schlafen

MATIERE DE BRETAGNE[2]

Сяйво дроку, жовтаве, схили ятряться до неба, терен домагається рани, в ній чути дзвони, коли вечоріє, Ніщо котить хвилі морські до молитви, криваве вітрило прямує до тебе. Сухо, ложе твоє, як мілина, за тобою плине, година його заросла кугою, вгорі при сяйві зорі, молочні протоки плещуться в мушлі, пальма, обважніла від фініків, долу, зяє в блакить, кущ минущості, пречудовий, вітає твій спомин. (Ви знали мене, долоні? Я йшов роздвоєним шляхом, вказаним вами, мій рот випльовував щебінь, я йшов, мій час, як мандруюча вахта, відкидав свою тінь — ви знали мене?) Долоні, терно — домоглива рана, десь дзвонить, долоні, Ніщо, його хвилі морські, долоні, у сяєві дроку, криваве вітрило прямує до тебе. Ти ти навчаєш ти навчаєш свої долоні ти навчаєш свої долоні, ти їх навчаєш ти навчаєш свої долоні                          спати.

SCHUTTKAHN

Wasserstunde, der Schuttkahn fährt uns zu Abend, wir haben, wie er, keine Eile, ein totes Warum steht am Heck. …………………………………. Geleichtert. Die Lunge, die Qualle bläht sich zur Glocle, ein brauner Seelenfortsatz erreicht das hellgeatmete Nein.

БАРЖА З ГАЛЬКОЮ

Година води, баржа з галькою везе нас у вечір, нам, як і їй, немає куди поспішати, мертве Чому стоїть на кормі. …………………………………. Розвантажено. Легеня, медуза, розбухає до дзвона, бурий відросток душі сягає світлодиханного Ні.

IV

KÖLN, AM HOF

Herzzeit, es stehn die Geträumten für die Mitternachtsziffer. Einiges sprach in die Stille, einiges schwieg, einiges ging seiner Wege. Verbannt und Verloren waren daheim. Ihr Dome. Ihr Dome ungesehn, ihr Ströme unbelauscht, ihr Uhren tief in uns.

КЕЛЬН, AM ГОФ[3]

Серця пора, наснилі нам правлять за опівнічне число. Щось промовляло у тишу, щось німувало, щось ішло своїм шляхом. Вигнанці й блукальці мали домівку. О собори. О небачені досі собори, о непідслухані води, о годинники глибоко в нас.

IN DIE FERNE

Stummheit, aufs neue, geräumig, ein Haus —: komm, du sollst wohnen. Stunden, fluchschön gestuft: erreichbar die Freistatt. Schärfer als je die verbliebene Luft: du sollst atmen, atmen und du sein.

У ДАЛИНУ

Заніміння, знову, безмежне, дім —: приходь, ти можеш тут жити. Години, складені, ніби чудесне прокляття: досяжний сховок. Гостріша, ніж звично, рештка повітря: ти можеш дихати, дихати й бути собою.

EIN TAG UND NOCH EINER

Föhniges Du. Die Stille flog uns voraus, ein zweites, deutliches Leben. Ich gewann, ich verlor, wir glaubten an düstere Wunder, der Ast, rasch an den Himmel geschrieben, trug uns, wuchs durchs ziehende Weiß in die Mondbahn, ein Morgen sprang ins Gestern hinauf, wir holten, zerstoben, den Leuchter, ich stürzte alles in niemandes Hand.

ДЕНЬ І ЩЕ ОДИН

Фенове Ти. Ця тиша йшла разом з нами, як друге виразне життя. Я здобув, я програв, ми вірили у похмурі дива, ця гілка, блискавично накреслена в небі, несла нас, вросла крізь мандруючу білість у місячний тракт, світанок стрибнув аж у вчора, ми забрали, збентежені вкрай, світильник, я тицьнув усе це в нічийну долоню.

IN MUNDHÖHLE

In Mundhöhle, fühlbar: Finstergewächs. (Brauchst es, Licht, nicht zu suchen, bleibst das Schneegarn, hältst deine Beute. Beides gilt: Berührt und Unberührt. Beides spricht mit der Schuld von der Liebe, beides will dasein und sterben.) Blattnarben, Knospen, Gewimper. Äugendes, tagfremd. Schelfe, wahr und offen. Lippe wusste. Lippe weiß. Lippe schweigt es zu Ende.

НА РІВНІ УСТ

На рівні уст, відчутно: нетрі мороку. (Не мусиш, сяйво, шукати його, лишишся сніговим прядивом, втримаєш свою жертву. Обоє правдиві: Торканне й Недоторканне. Обоє говорять з провиною про кохання, обоє жадають тут бути і вмерти.) Рубці на листках, пуп'янки, безліч вій. Пильне вдивляння, дневі чуже. Шкаралуща, правдива й відкрита. Уста відали. Уста відають. Уста домовчать до останку.

EINE HAND

Der Tisch, aus Stundenholz, mit dem Reisgericht und dem Wein. Es wird geschwiegen, gegessen, getrunken. Eine Hand, die ich küsste, leuchtet den Mündern.

РУКА

Стіл, із древа годин, на ньому рисова страва й вино. За ним їдять, мовчать, п'ють. Рука, цілована мною, ясніє устам.

ABER

(Du fragst ja, ich sags dir:) Strahlengang, immer, die Spiegel, nachtweit, stehn gegeneinander, ich bin, hingestoßen zu dir, eines Sinnes mit diesem Vorbei. Aber: mein Herz ging durch die Pause, es wünscht dir das Aug, bildnah und zeitstark, das mich verformt —: die Schwäne, in Genf, ich sah's nicht, flogen, es war, als schwirrte, vom Nichts her, ein Wurfholz ins Ziel einer Seele: soviel Zeit denk mir, als Auge, jetzt zu: dass ichs schwirren hör, näher — nicht neben mir, nicht, wo du nicht sein kannst.

АЛЕ

(Ти ж запитуєш, ось моя відповідь:) Проходження світла, дзеркала, на весь простір ночі, поставлені одне проти одного, я, до тебе підштовхнутий, одно — думець із цим перебіжним. Але: моє серце пройшло цей відтинок, воно зичить тобі ока, спраглого світу й потужного в часі, яке мене перевтілить —: лебеді, у Женеві, я цього не бачив, ширяли, немовби кружляв бумеранг, нізвідки запущений, до мішені чиєїсь душі: стільки часу домисли мені, ставши оком, тепер: щоб я почув це свистіння, ближче — не тут, біля мене, не там, де ти не можеш бути.

ALLERSEELEN

Was hab ich getan? Die Nacht besamt, als könnt es noch andere geben, nächtiger als diese. Vogelflug, Steinflug, tausend beschriebene Bahnen. Blicke, geraubt und gepflückt. Das Meer, gekostet, vertrunken, verträumt. Eine Stunde, seelenverfinstert. Die nächste, ein Herbstlicht, dargebracht einem blinden Gefühl, das des Wegs kam. Andere, viele, ortlos und schwer aus sich selbst: erblickt und umgangen. Findlinge, Sterne, schwarz und voll Sprache: benannt nach zerschwiegenem, Schwur. Und einmal (wann? auch dies ist vergessen): den Widerhaken gefühlt, wo der Puls den Gegentakt wagte.

ДЕНЬ УСІХ СВЯТИХ

Що я вчинив? Я запліднив ніч, немовби можливі ще й інші, нічніші, ніж ця. Птаха політ, каменя лет, тисячі прокреслених ліній. Погляди награбовані й зірвані, Море, спожите, пропите, промарене. Ця година, із затемненням душ. Наступна, сяйво осіннє, подане невидющому почуттю, що прийшло цим шляхом. Інші, чимало, бездомні й важенні з себе самих: побачені та обійдені. Знайди, зірки, чорні та велемовні: названі на честь зламаної присяги. Але якось (коли? це також забуто): відчуєш таки гороїжний гак, там, де гупає пульс у зворотному такті.

ENTWURF EINER LANDSCHAFT

Rundgräber, unten. Im Viertakt der Jahresschritt auf den Steilstufen rings. Laven, Basalte, weltherz — durchglühtes Gestein. Quelltuff, wo uns das Licht wuchs, vor dem Atem. Ölgrün, meerdurchstäubt die unbetretbare Stunde. Gegen die Mitte zu, grau, ein Steinsattel, drauf, gebeult und verkohlt, die Tierstirn mit der strahligen Blesse.

НАЧЕРК ОДНОГО ПЕЙЗАЖУ

Круглясті могили, внизу. В чотиритактнім поступі року на стрімчаках доокола. Лави, базальт, світлосерцем розтоплені брили каміння. Туф крем'янистий, де для нас народилося світло, ще до нашого подиху. Оливкова зелень, морем наснажена недоступна година. Звернене до середини, сіре, камінне сідло, на ньому, ґудзувате, обвуглене звірине чоло з променистою зіркою.

V

EIN AUGE, OFFEN

Stunden, maifarben, kühl. Das nicht mehr zu Nennende, heiß, hörbar im Mund. Niemandes Stimme, wieder. Schmerzende Augapfeltiefe: das Lid steht nicht im Wege, die Wimper zählt nicht, was eintritt. Die Träne, halb, die schärfere Linse, beweglich, holt dir die Bilder.

ОКО, РОЗПЛЮЩЕНЕ

Години, травневої барви, холодні. Те, що більше не має наймення, гаряче, чутне в устах. Голос Нікого, знову. Болюча глибінь очних яблук: повіка не загороджує шлях, вія не перелічує того, що настає. Сльоза, половинна, найпрозоріша лінза, рухлива, достачає тобі образи світу.

OBEN, GERÄUSCHLOS

OBEN, GERÄUSCHLOS, die Fahrenden: Geier und Stern. Unten, nach allem, wir, zehn nach der Zahl, das Sandvolk. Die Zeit, wie denn auch nicht, sie hat auch für uns eine Stunde, hier, in der Sandstadt. (Erzähl von den Brunnen, erzähl von Brunnenkranz, Brunnenrad, von Brunnenstuben — erzähl. Zähl und erzähl, die Uhr, auch diese, läuft ab. Wasser: welch ein Wort. Wir verstehen dich, Leben.) Der Fremde, ungebeten, woher, der Gast. Sein triefendes Kleid. Sein triefendes Auge. (Erzähl uns von Brunnen, von — Zähl und erzähl. Wasser: welch ein Wort.) Sein Kleid-und-Auge, er seht, wie wir, voller Nacht, er bekundet Einsicht, er zählt jetzt, wie wir, bis zehn und nicht weiter. Oben, die Fahrenden bleiben unhörbar.

ВГОРІ, БЕЗШЕЛЕСНО

ВГОРІ, БЕЗШЕЛЕСНО, мандрівці: коршак і зоря. Долу, по всьому вже, ми десять числом, піщаний народ. Час чом би й ні, він має годину й для нас, тут, у піщаному місті. (Розкажи про криниці, розкажи про криничний вінець, криничну корбу, про криничне цямриння — розкажи. Полічи й розкажи, година, навіть оця, вона також спливає. Вода: що за слово. Ми збагнули тебе, життя.) Чужинець, непроханий, звідкіля він, далекий гість. Його цибеніюча одіж. Його цибеніюче око. (Розкажи про криниці, про — полічи й розкажи. Вода: що за слово.) Його одіж-та-око, він стоїть, як і ми, повен ночі, виявляє розважність, він лічить тепер, як і ми, до десяти і не далі. Вгорі, мандрівці зовсім нечутні.

DIE WELT

DIE WELT, zu uns in die leere Stunde getreten: Zwei Baumschäfte, schwarz, unverzweigt, ohne Knoten. In der Düsenspur, scharfrandig, das eine frei — stehende Hochblatt. Auch wir hier, im Leeren, stehn bei den Fahnen.

СВІТ

СВІТ, що прийшов до нас у порожню годину: Два дерев'яні ратища, чорні, без відгалужень, без сучків. Слід реактивного літака, в ньому скраєчку тріпоче високо самотній листок. Ми також отут, на безлюдді, чатуєм знамена.

EIN HOLZSTERN

EIN HOLZSTERN, blau, aus kleinen Rauten gebaut. Heute, von der jüngsten unserer Hände. Das Wort, während du Salz aus der Nacht fällst, der Blick wieder die Windgalle sucht: — Ein Stern, tu ihn, tu den Stern in die Nacht. (— In meine, in meine.)

ДЕРЕВ'ЯНА ЗІРКА

ДЕРЕВ'ЯНА ЗІРКА, блакитна, змайстрована з ромбиків. Нині, наймолодшими з наших рук. Це слово, в той час, коли ти видовбуєш сіль із ночі, погляд знову шукає в небі смужку сяйва: — Зірка, поклади її, поклади-но цю зірку в ніч. (— У мою, у мою.)

SOMMERBERICHT

Der nicht mehr beschrittene, der umgangene Thymianteppich. Eine Leerzeile, quer durch die Glockenheide gelegt. Nichts in den Windbruch getragen. Wieder Begegnungen mit vereinzelten Worten wie: Steinschlag, Hartgräser, Zeit.

ЛІТНІЙ ЗВІТ

Килим із чебрецю, на який вже не ступають, який лиш обходять. Порожня смуга, навскіс прокладена через поле дзвіночків. Ніщо, принесене у бурелом. Знову зустрічі зі словами, що стоять поодинці, як: щебінь, твердоколос, час.

NIEDRIGWASSER

NIEDRIGWASSER. Wir sahen die Seepocke, sahen die Napfschnecke, sahen die Nägel an unsern Händen. Niemand schnitt uns das Wort von der Herzwand. (Fährten der Strandkrabbe, morgen, Kriechfurchen, Wohngänge, Wind — zeichnung im grauen Schlick. Feinsand, Grobsand, das von den Wänden Gelöste, bei andern Hartteilen, im Schill.) Ein Aug, heute, gab es dem zweiten, beide, geschlossen, folgten der Strömung zu ihrem Schatten, setzten die Fracht ab (niemand schnitt uns das Wort von der —), bauten den Haken hinaus — eine Nehrung, vor ein kleines unbefahrbares Schweigen.

ВІДПЛИВ

ВІДПЛИВ. Ми бачили ракоподібну причепу, бачили блюдце молюска, бачили нігті на наших руках. Ніхто не відтяв нам слово від стінки серця. (Сліди морських крабів, завтра, борозни від їхніх повзань, тунелі, малюнок вітру в сірім намулі. Дрібний пісок, зерна гравію, що відпали від стінок, на інших панцерних скалках, у черепашнику.) Око, сьогодні, передало це іншому, обоє вони, заплющені, плинули за течією до тіні своєї, скинули свій вантаж (ніхто не відтяв нам слово від —), відтіснили намитий вал — піщану косу, в маленьке несудноплавне мовчання.

BAGNDÄMME, WEGRÄNDER, ÖDPLÄTZE, SCHUTT

Lichtgewinn, messbar, aus Distelähnlichem: einiges Rot, im Gespräch mit einigem Gelb. Die Luftschleier vor deinem verzweifelten Aug. Das letzte ' reitende Sandkorn. (Die Augärten, damals, das gelächelte Wort vom Marchfeld, vom Steppengras dort. Das tote Ringelspiel, kling. Wir drehten uns weiter.) Der Sandkornritt, das Auge, ihm zugewandt. Die Stundentür und ihre Geräusche.

ЗАЛІЗНИЧНІ ВІДКОСИ, УЗБІЧЧЯ, ПУСТКИ, ЖОРСТВА

Осяг світла, на вимір, із чогось будякоподібного: дрібка червоного, у розмові з дрібкою жовтого. Етерний серпанок перед твоїм розпачливим оком. Верхівцем остання піщинка. (Віденські парки, тоді, те усміхнене слово з Мархфельда[4], зі тамтешньої степової трави. Та карусель, що завмерла, дінь-дінь. Ми й далі кружляли.) Піщинка верхівцем, те око, до неї обернене. Брама годин та її невідступне скрипіння.

ENGFÜHRUNG СТРЕТТА

*

VERBRACHT ins Gelände mit der untrüglichen Spur: Gras, auseinandergeschrieben. Die Steine, weiß, mit den Schatten der Halme: Lies nicht mehr — schau! Schau nicht mehr — geh! Geh, deine Stunde hat keine Schwestern, du bist — bist zuhause. Ein Rad, langsam, rollt aus sich selber, die Speichen klettern, klettern auf schwärzlichem Feld, die Nacht braucht keine Sterne, nirgends fragt es nach dir.

*

ДОПРАВЛЕНА в цю місцину з невитравним слідом: Трава, розписана врозтіч. Каміння, біле, з тінями стебел. Досить читати — дивись! Досить дивитись — іди! Йди, година твоя не має сестер, ти — ти дома. Колесо, неквапливо, викочується з себе самого, спиці стрибають стрибають по чорному полю, ніч не потребує зірок, ніде не спитають про тебе.

*

                 Nirgends                           fragt es nach dir — Der Ort, wo sie lagen, er hat einen Namen — er hat keinen. Sie lagen nicht dort. Etwas lag zwischen ihnen. Sie sahn nicht hindurch. Sahn nicht, nein, redeten von Worten. Keines erwachte, der Schlaf kam über sie.

*

                 Ніде                           не спитають про тебе — Місцина, де лежали вони, вона має назву — ні, вона не має її. Вони не лежали там. Щось лежало між ними. Вони не бачили наскрізь. Не бачили, ні, говорили про слова. Жодне з них не прокинулось, сон здолав їх.

*

                 Kam, kam. Nirgends                           fragt es — Ich bins, ich, ich lag zwischen euch, ich war offen, war hörbar, ich tickte euch zu, euer Atem gehorchte, ich bin es noch immer, ihr schlaft ja.

*

                 Здолав, здолав. Ніде                           не спитають — Це ж я, я, я лежав поміж вами, я був відкритим, був чутним, я цокав для вас, наслухав ваш подих, я лишився таким же, а ви заснули.

*

                 Bin es noch immer — Jahre. Jahre, Jahre, ein Finger tastet hinab und hinan, tastet umher: Nahtstellen, fühlbar, hier klafft es weit auseinander, hier wuchs es wieder zusammen — wer deckte es zu?

*

                 Лишився таким же — Літа. Літа, літа. Чийсь палець обмацує знизу і зверху, обмацує навкруж: згини, чутливі на дотик, тут зяє, немов порожнеча, тут знову зрослося докупи — хто прикрив це?

*

                 Deckte es                           zu — wer? Kam, kam. Kam ein Wort, kam, kam durch die Nacht, wollt leuchten, wollt leuchten. Asche. Asche, Asche. Nacht. Nacht-und-Nacht. — Zum Aug geh, zum feuchten.

*

                 Прикрив це —                           хто? Прийшло, прийшло. Прийшло слово, прийшло, прийшло крізь ніч, воліло світити, воліло світити. Попіл. Попіл, попіл. Ніч. Ніч-і-ніч. — До ока йди, до вологого.

*

                 Zum                      Aug geh,                          zum feuchten — Orkane. Orkane, von je, Partikelgestöber, das andre, du weißts ja, wir lasen im Buche, war Meinung. War, war Meinung. Wie fassten wir uns an — an mit diesen Händen? Es stand auch geschrieben, dass. Wo? Wir taten ein Schweigen darüber, giftgestillt, groß, ein grünes Schweigen, ein Kelchblatt, es hing ein Gedanke an Pflanzliches dran — grün,ja, hing, ja, unter hämischem Himmel. An, ja, Pflanzliches. Ja. Orkane, Par — tikelgestöber, es blieb, Zeit, blieb, es beim Stein zu versuchen — er war gastlich, er fiel nicht ins Wort. Wie gut wir es hatten: Körnig, körnig und faserig. Stengelig. dicht; traubig und strahlig; nierig, plattig und klumpig; locker, ver — ästelt —: er, es fiel nicht ins Wort, es sprach, sprach gerne zu trockenen Augen, eh es sie schloß. Sprach, sprach. War, war. Wir ließen nicht locker, standen inmitten, ein Porenbau, und es kam. Kam auf uns zu, kam hindurch, flickte unsichtbar, flickte an der letzten Membran, und die Welt, ein Tausendkristall, schoß an, schoß an.

*

                 До                      ока йди,                          до вологого — Урагани. Урагани, одвіку, віхола часток, інакша, ти відаєш-бо, ми читали у Книзі, був таки здогад. Був, був такий здогад. Як ми вгамували себе, ми, цими руками? І було написано, що. Де? Ми грались про це у мовчання, втихомирене трутою, велетенське, якесь зелене мовчання, келих листка, на ньому повисла думка про щось рослинне — так, зелене, так, повисла, під віроломним небом. Так, про щось рослинне. Так. Урагани, ві — хола часток, ще залишався час, залишався вдатись до каменя — він був гостинний, він не встрявав у розмову. Як було добре з ним: Зернисте, зернисте і волокнисте. Стеблисте, туге; кронисте і променисте, ниркоподібне, гладке і бугристе; дірчасте, роз — галужене —: він, воно не встрявало в розмову, казало, казало охоче до незволожених віч, перш ніж заплющити їх. Казало, казало. Було, було. Ми не здавалися, ми стояли всередині, порувата будова, і — це прийшло. Прийшло до нас, пройшло наскрізь, латало незримо, латало останню мембрану і світ, тисячогранний кристал, затвердів, затвердів.

*

                 Schoß an, schoß an.                                      Dann Nächte, entmischt. Kreise, grün oder blau, rote Quadrate: die Welt setzt ihr Innerstes ein im Spiel mit den neuen Stunden. — Kreise, rot oder schwarz, helle Quadrate, kein Flugschatten, kein Messtisch, keine Rauchseele steigt und spielt mit.

*

                 Затвердів, затвердів.                                      А відтак — Ночі, роздільні. Кола зелені або блакитні, червоні квадрати: світ кладе на кін свої надра в грі з новими годинами. — Кола червоні чи чорні, світлі квадрати, жодної тіні від лету, жодної мензули, жодна димна душа не зведеться і не пристане до гри.

*

                 Steigt und                            spielt mit — In der Eulenflucht, beim versteinerten Aussatz, bei unseren geflohenen Händen, in der jüngeren Verwerfung, überm Kugelfang an der verschütteten Mauer: sichtbar, aufs neue: die Rillen, die Chöre, damals, die Psalmen. Go, ho — sianna. Also stehen noch Tempel. Ein Stern hat wohl noch Licht. Nichts, nichts ist verloren. Ho — sianna. In der Eulenflucht, hier, die Gespräche, taggrau, der Grundwasserspuren.

*

                 Не зведеться                            і не пристане до гри — У присмерку, при скам'янілому струп'ї при наших утеклих руках в останнім здриганні понад кулевловним щитом над засипаним муром: зримо, знову і знову борозни, хорові співи, тоді, ті псалми. О, о — санна. Отже, стоять ще храми. Зірка ще ясно сяє. Нічого, нічого не втрачено. О — санна. У присмерку, тут, розмови, сірі, як день, русел ґрунтових вод.

*

                 (— taggrau.                                   der                                        Grundwasserspuren — Verbracht ins Gelände mit der untrüglichen Spur: Gras, Gras, auseinandergeschrieben.)

*

                 (— сірі, як день,                                         русел                                               ґрунтових вод Доправлена в цю місцину з невитравним слідом: Трава. Трава, розписана врозтіч).

Paul Celans Gedichtband Sprachgitter

Der 1959 bei S. Fischer Verlag erschienene dritte Gedichtband Paul Celans Sprachgitter ist seinem Umfang nach der schmälste in seinem dichterischen Gesamtwerk. Doch sollte sein spezifisches Gewicht im Kontext der schöpferischen Entwicklung des Lyrikers wohl der schwerste sein. Die Verdichtung der poetischen Sprache zeigt sich bereits im Titel des Bandes. Im Vergleich zu beiden vorherigen Büchern — Mohn und Gedächtnis und Von Schwelle zu Schwelle, — deren Titeln noch aus einigen Wortkomponenten bestanden, drückt der neue Titel sein poetologisches Programm in einem einzigen Wortkompositum aus, das eine Grenzdichte der semantischen und bildlichen Ebenen in sich birgt. Dieses Wort ist im Deutschen kaum verbreitet und klingt etwas ungewöhnlich und verfremdend. Doch ist es keine willkürliche Neuschöpfung Celans. Im Grimmschen Wörterbuch der deutschen Sprache findet es sich mit der Erklärung seiner Bedeutung wie folgt: „in nonnen-klöstern das gitter (gegitterte fenster) im sprachzimmer, wodurch die nonne mit weltlichen sprechen darf” (Bd. 16, Sp. 2758). In diesem Sinne bedeutet es dann „eine Begrenzung, Behinderung, Einschränkung — aber auch Ermöglichung des Sprechens, ein Gitter zwischen Sprechenden”[5]. Metaphorisch wird es von Jean Paul in seinen Romanen mehrmals gebraucht. So lesen wir im Hesperus über die augenkranke Fürstin Agnola, dass „ihres Auges Tapetentür und Sprachgitter schwarz verhangen war”[6]. Oder etwas weiter, in der Episode, wo Emmanuel seinen Tod erwartet und den Blick in das Transzendentale richtet: „Die Stille ist die Sprache der Geisterwelt, der Sternenhimmel ihr Sprachgitter — aber hinter dem Sternengitter erschien jetzt kein Geist, und Gott nicht.”[7] Den gleichnamigen Titel haben auch ein Gedichtzyklus sowie eines der zentralen Gedichte des Bandes, das programmatisch ist und mit dem Titel des Bandes aufs engste korrespondiert, ihn noch vielmehr verstärkt.

Der Band umfasst lediglich 33 Gedichte, die zwischen dem 6.3.1955 und dem 3.11.1958 entstanden sind. Für Celan war diese Zeit von mehreren wichtigen Ereignissen gezeichnet, zum Teil recht untröstlichen, wie materielle Unsicherheit (derentwegen er vom Januar bis Mai 1956 die Arbeit des Übersetzers am Bureau International du Travail in Genf übernehmen musste) oder die ersten Vorzeichen der Goll-Affäre und das Ausbleiben der erhofften Solidarität seitens deutscher Autoren und Kritiker, die Zunahme antisemitischer Stimmungen in Deutschland und das Erstarken der Rechten in Frankreich. In dieser Zeit überschritt er jene symbolische Schwelle, die von Dante oder Hölderlin als „Mitte des Lebens” bezeichnet wird und psychologisch nach einer Rückschau verlangte. Dies alles führte ihn mittlerweile zur Resignation, die auch seine Schaffenskraft lähmte und Schreibhemmungen verursachte. In einem Brief an seinen Freund Hermann Lenz, der in diese Lebensphase fällt, lesen wir: „Aber glaub mir, ich hätte längst geschrieben, wenn — ich noch schreiben könnte. Denn ich habe ein so wortloses Jahr hinter mir — hinter mir? — , dass ich daran zweifeln muss, ob dieser Zustand je ein Ende findet”[8].

Es gab dafür aber auch andere, immanentpoetische Gründe, die vielleicht von einer noch wichtigeren Relevanz waren, — in dieser Zeit vollzieht sich bei ihm eine Umwertung seiner bisherigen dichterischen Prinzipien, allmählich formt sich ein neues Verständnis der Poesie, ihrer Bestimmung und Aufgaben. Am deutlichsten äußert er seine neuen poetologischen Ansichten in der Antwort auf eine Umfrage der Librairie Flinker, Paris vom 1958, in der es heißt:

Die deutsche Lyrik geht, glaube ich, andere Wege als die französische. Düsteres im Gedächtnis, Fragwürdigstes um sich her, kann sie, bei aller Vergegenwärtigung der Tradition, in der sie steht, nicht mehr die Sprache sprechen, die manches geneigte Ohr immer noch von ihr zu erwarten scheint. Ihre Sprache ist nüchterner, faktischer geworden, sie misstraut dem „Schönen”, sie versucht, wahr zu sein. Es ist also, wenn ich, das Polychrome des scheinbar Aktuellen im Auge behaltend, im Bereich des Visuellen nach einem Wort suchen darf, eine „grauere” Sprache, eine Sprache, die unter anderem auch ihre „Musikalität” an einem Ort angesiedelt wissen will, wo sie nichts mehr mit jenem „Wohlklang” gemein hat, der noch mit und neben dem Furchtbarsten mehr oder minder unbekümmert einhertönte. Dieser Sprache geht es, bei aller unabdingbaren Vielstelligkeit des Ausdrucks, um Präzision. Sie verklärt nicht, „poetisiert” nicht, sie nennt und setzt, sie versucht, den Bereich des Gegebenen und des Möglichen auszumessen.[9]

Von großer Bedeutung ist in diesem Band die innere Strukturierung und Gliederung der Texte, d. h. die Zyklisierung der Gedichte. Die Anordnung, nach der sie hier organisiert sind, folgt nicht mehr dem chronologischen Prinzip, sondern entspricht den thematischen Kriterien. Die wichtigsten thematischen Komplexe gruppieren sich um einige Leitmotive, die in den Gedichten mehrfach auftauchen, sich überschneiden und variiert werden. Die Architektonik des Gedichtbandes wird von einer außerordentlichen Strenge charakterisiert — es gibt in der Geschichte der Weltliteratur nur wenige Beispiele einer so gut strukturierten, so tief durchdachten, bis in die kleinsten Details ausgearbeiteten Komposition eines Gedichtbandes. Im Unterschied zu den beiden bisherigen poetischen Büchern, die noch mit Zwischentiteln ausgestattet waren, sind die Zyklen von Sprachgitter nur mit römischen Zahlen bezeichnet. Dadurch wird die symmetrische Struktur, die „Geometrie” des Gedichtbandes hervorgehoben, der aus sechs zyklischen Komponenten besteht, wobei fünf von ihnen eine zahlenmäßige Markierung tragen und der letzte, sechste Zyklus, einen eigenständigen verbalen Titel hat: Engführung. In der Mitte des Gedichtbandes steht das Gedicht Schuttkahn, das aus zwei Vierzeilern besteht, die durch eine gepunktete Linie aufgeteilt sind. Diese Linie erfüllt die Funktion des „Äquators” des Bandes. Das Prinzip der Spiegelsymmetrie ist hier mit einer geradezu mathematischen Genauigkeit durchgeführt, was auch die Gedichtszahl jedes Zyklus anbetrifft — vor dem in der Mitte des Bandes eingeordneten Gedicht Schuttkahn (das zugleich das letzte des III. Zyklus ist, aber als zentrale Achse des Bandes eine gesonderte Stelle einnimmt) zählen die drei Zyklen 16 Gedichte (I — 1, II — 7, III — 8) und die nächsten drei Zyklen (inklusive Engführung) — wiederum 16 Gedichte, jedoch in entgegengesetzter Reihenfolge (IV — 8, V — 7, VI (Engführung) — 1). Dieser eigentümliche „Zahlen-Chiasmus” ist sehr beeindruckend und zeugt davon, welch großen Wert Celan auf die Strukturierung seines Gedichtbandes gelegt, wie präzise er damit gearbeitet hat.

Mit dem Titel des Bandes verband Celan vor allem die Sprach-problematik, die Modalitäten des Sprechens eines deutschjüdischen Dichters nach dem Trauma des Holocaust. Wie die Vor-bzw. Zwischenstufen des Bandes zeigen, hat der Dichter zuerst erwogen, jedem Zyklus einen eigenen Titel zu geben. In einem Brief vom 4. August 1958 an den damaligen Leiter des S. Fischer Verlags Rudolf Hirsch, der einige Bedenken gegenüber dem von Celan angebotenen Titel hatte, schreibt er:

Sprachgitter: dieser Titel kam seinerzeit unüberhörbar auf mich zu […], ich habe jetzt wieder das Unabdingbare dieses Titels im Ohr, bitte lassen Sie ihn mir! In meiner Vorstellung sollte auch der mittlere Zyklus des Bandes so heißen, diesem Zyklus gehen zwei andere vorauf, Stimmen und Stimmlos, auf Sprachgitter (als Zyklus) folgen die Zyklen Stimmhaft und Engführung — darin soll Konzeption und Struktur des Ganzen zum Ausdruck kommen.[10]

Obwohl diese Titel in die Endfassung des Bandes nicht aufgenommen wurden, zeigen sie ganz gut, welche thematische Richtung der Dichter damit verfolgt hat. Es ging ihm um die Sprache, die sich vor allem durch die Stimme realisieren lässt. In der Zeit der Naziherrschaft musste sie aber, wie es in seiner Bremer Rede heißt, „durch ihre eigenen Antwortlosigkeiten […], durch furchtbares Verstummen […], durch die Tausend Finsternisse todbringender Rede”[11] hindurchgehen, infolgedessen sie dem Ersticken nah war. Somit berührt hier der Dichter eines der schmerzhaftesten poetologischen Probleme — wie kann die Sprache nach „all dem” wieder stimmhaft werden. Dieser Weg führt also von der Stimmlosigkeit zur Stimmhaftigkeit, er ist aber nicht direkt, er muss durch diese tragische Erfahrung hindurchführen, durch das „Sprachgitter” und die „Engführung”.

Zur Zeit der Entstehung des Gedichtbandes Sprachgitter las Celan intensiv naturwissenschaftliche Literatur, darunter auch Texte aus dem Bereich der Geologie und der Mineralogie. Aus der letzten sollte er den Begriff des Kristalls entnommen haben, das ihm als Vorlage für sein Schlüsselbild Sprachgitter dienen könnte. Wie ein Kristall seine innere Struktur dem entsprechenden Raumgitter verdankt, so sollte der Aufbau seines Gedichtbandes eine ähnliche kristalline Struktur des Sprachgitters aufzeigen. Christoph Schwerin, der auf diesen Bezug hinweist, meint, dass für Celan „der Kristall Gedicht bedeutete und zugleich Welt und Wirklichkeit, Innenwelt und unbegrenzte Zeitlichkeit”[12]. Das klare strukturelle Gitterprinzip eines Kristalls bestimmt in großem Maße auch Ebenmaß und Durchsichtigkeit des Gedichtbandes von Celan.

Die beiden umfangreichen Gedichte — Stimmen und Engführung —, die das Buch als eigenständige Zyklen eröffnen und abschließen, bilden somit seine Umrahmung und verstärken die Symmetrie und Abgeschlossenheit des Bandes. Diese ausgeprägte strukturelle Gliederung hat aber noch eine — musikalische — Facette, die darin besteht, dass die Komposition von Sprachgitter ganz deutlich nach dem Prinzip der Fuge aufgebaut ist. Die Fuge (lat. fuga, buchstäblich „Flucht”) ist bekanntlich ein musikalisches Kompositionsprinzip polyphoner Mehrstimmigkeit, bei der ein musikalisches Thema in verschiedenen Stimmen durchgeführt und immer wieder auf unterschiedlicher Tonhöhe variiert wird. Aus dieser Sicht könnte man den Stimmen-Zyklus als eine „Exposition” betrachten, in der das Thema (Dux, lat. Führer) und ihre Variation (Comes, lat. Gefährte) zum ersten Mal exponiert werden, denen darauf in vier weiteren Zyklen die sog. „Durchführungen" folgen. In der Regel wird die Fuge mit einer virtuosen Steigerung (Engführung, ital. stretto) abgeschlossen, wobei die Einsätze sich quasi überstürzen. Dieses musikalische Verfahren, das ungefähr den Kanon nachahmt (der Begriff „Fuga” wurde bereits im 14. Jahrhundert auch für den Kanon verwendet), ist am krassesten im letzten Zyklus des Celanschen Bandes (Engführung) realisiert worden, wo die letzten Worte der vorhergehenden Partie von der nächsten aufgegriffen und als ihr Echo wiederholt werden. Auf diese Weise werden einzelne Partien kranzartig zu einer Einheit gewunden.

Das musikalische Prinzip verursacht im Sprachgitter auch die Technik der Leitmotive, die den Gedichtband durchdringen. Im ersten Zyklus dominiert das Motiv der Stimme als einer empirischen Form und Verkörperung des Sprechaktes und der Sprache schlechthin. Die Sprechbegabung ist von allen Lebewesen nur dem Menschen eigen, es ist also seine immanente Charakteristik. Die Unfähigkeit zu sprechen oder der Verlust der Sprache sind dem geistigen Tode des Menschen gleich. Daher ist das helle Erklingen der menschlichen Stimme eine Vorbedingung des bewussten Daseins. Im Stimmen-Zyklus kommen verschiedene Sprecharten vor — Stimmen, denen die Sprache weggenommen ist, oder jene, die in ihrem Sprechen nur flüstern dürfen, alttestamentarische Stimmen der Erzväter, die durch Jahrhunderte ihre fernen Nachkommen beschwören — bis zu völligem Erlöschen der Stimme („keine Stimme”), anstatt deren nur ein „Spätgeräusch” noch zu hören ist. Stimme ist hier auch mit dem poetischen Sprechen identisch, es ist für Celan ein durchaus selbstreflexives Thema, das mit der Existenz der Dichtung „nach Auschwitz” und mit seinen biographischen Umständen zu tun hat.

In dem zweiten Zyklus, der in den Vorstufen noch den Titel Stimmlos hatte, wechselt das Stimmhafte ins Visuelle, wobei sich das Gesehene dann in seelischen Prozessen verinnerlicht. Das Motiv des Auges (Zuversicht, Unten), der Seh- und Wahrnehmungsfähigkeit sowie der Hindernisse, die auf diesem Wege stehen („Schliere im Aug”), der Trauer um das Verlorene bestimmen die Thematik dieses Zyklus. Das lyrische Ich entgleitet hier „ins Stumme” (Heimkehr), die Stimme „sickert” nur noch (Heute und morgen).

Der dritte Zyklus beginnt mit dem Gedicht Tenebrae und leitet nicht nur das Motiv der Dunkelheit, sondern auch die Auseinandersetzung mit dem jüdischen Gottesglauben sowie das Leitmotiv des Holocaust ein. Weitere Motive des Auges (Sprachgitter, Schneebett), der Hand (Matiere der Bretagne), des Wortes (Blumen), des Steins (Nacht, Schuttkahn) und seiner verschiedenen Erscheinungsformen („Kies und Geröll”, „Schutt”) weisen auf sprachrefle-xive Problematik und auf die Suche nach der „graueren Sprache” hin. Hände und Augen sind hier Zeichen einer Bemühung um den ausbleibenden Dialog. Poetische Landschaften zeigen Bilder der anorganischen Natur — Öde, Wüste, Schneebett, „eiternde Hänge”, die als verfremdete Sprachlandschaften verstanden sind. Der allgemeine Ton ist düster, „herzgrau”, von Trauer erfüllt. Das programmatische Gedicht Sprachgitter artikuliert Unmöglichkeit oder Schwierigkeiten der Kommunikation.

Erst in beiden nächsten Zyklen werden die Stimmen wieder vernehmbar (in der Vorstufe des Bandes als Stimmhaft betitelt). Am Anfang des vierten Zyklus steht das Gedicht Köln, Am Hof, das auf die Wiederaufnahme der Liebesbeziehung zu Ingeborg Bachmann zurückgeht, und mit ihm kommt auch das erotische Motiv in diese Gedichte wieder mit hinein: „Herzzeit” (In Mundhöhe, Eine Hand, Aber, Allerseelen). Die wiedereroberte Fähigkeit zu sprechen wird vom Motiv des Atems begleitet, das zugleich das freie poetische Sprechen symbolisiert. Bildliche Begriffe von Mund, Lippe, Licht (Leuchter), Brunnen, Stunde, Stern beflügeln mehrere Gedichte aus diesen Zyklen, obwohl auch die Leitmotive des Auges und des Steins wieder auftauchen und elliptische Bilder der Meereslandschaften (Niedrigwasser) und Ödplätze (Entwurf einer Landschaft, Bahndämme, Wegränder, Ödplätze, Schutt) als imaginäre Sprachlandschaften zutage treten. Genauso wird die Zeit- („ihr (Jhren tief in uns”) und Schmerzproblematik („den Widerhaken gefühlt”) thematisiert, was manche Gedichte wieder an die Grenze des Schweigens rückt.

Eine Sonderstellung nimmt im Sprachgitter-Band der abschließende Zyklus Engführung ein, der nicht nummeriert ist und schon dadurch aus dem Kontext der anderen fünf Zyklen herausragt. Nur ein Gedicht Celans wurde bisher mit der Relevanz eines ganzen Gedichtzyklus so deutlich hervorgehoben — die Todesfuge aus dem Band Mohn und Gedächtnis (1952). Engführung ist das längste und umfangreichste Gedicht Celans, das aus neun Teilen besteht, die der Dichter Partien nennt. Einzelne Partien sind durch Asterisken und Leerstellen voneinander abgesetzt, aber durch die kanonartige Technik der Verflechtung ihrer Themeneinsätze auch eng miteinander verbunden. Gleich der Rahmenstruktur des Sprachgitter-Bandes, hat auch die Engführung eine kreisförmige Strukturierung: die Anfangszeilen „Verbracht ins / Gelände / mit der untrüglicher Spur” werden am Ende des Gedichts fast wörtlich wiederholt. Wie seinerzeit schon Marlies Janz festgestellt hat, führt das Gedicht zwei historische Themen zusammen: die Ereignisse in den faschistischen Vernichtungslagern während des Zweiten Weltkrieges und die Abwürfe der ersten beiden Atombomben auf japanische Städte Hiroshima und Nagasaki im August 1945[13]. Diese beiden Themen korrespondieren in Engführung mit dem den Gedichtband Sprachgitter durchdringenden Thema des schmerzhaften Sprachverlusts, des poetischen Verstummens.

Den Schlüssel zum tieferen Verständnis eines der wichtigsten Ausgangspunkte seiner Engführung gab Celan selbst im Brief an seinen Czernowitzer Jugendfreund Erich Einhorn vom 10. August 1962, in dem er die von Diogenes Laertius überlieferte Worte des altgriechischen Philosophen Demokrit anführt:

In meinem letzten Gedichtband (Sprachgitter) findest Du ein Gedicht, Engführung, das die Verheerungen der Atombombe evoziert. An einer zentralen Stelle steht, fragmentarisch, dieses Wort von Demokrit: „Es gibt nichts als die Atome und den leeren Raum; alles andere ist Meinung”. Ich brauche nicht erst hervorzuheben, dass das Gedicht um dieser Meinung — um der Menschen willen, also gegen alle Leere und Atomisierung geschrieben ist.[14]

In einem gewissen Sinne kann man Celans Gedicht Engführung als ein Pendant zu seiner Todesfuge betrachten. Manche Celan-Forscher behaupten, es sei sogar ein Widerruf der Todesfuge. Der Dichter selbst hat diese Deutung in einem Gespräch mit Hans Mayer heftig dementiert, indem er ihm entgegnete: „Ich nehme nie ein Gedicht zurück, lieber Hans Mayer!”[15]. Bei all den thematischen (Holocaust) und gattungsmusikalischen (Fuge) Ähnlichkeiten zwischen diesen beiden Gedichten existieren hier jedoch gravierende Unterschiede, die durch radikale Änderung ästhetischer und poetologischer Prinzipien des Dichters in den Jahren zwischen ihrer Entstehung verursacht sind. Von diesem Standpunkt aus bedeutet die Engführung keine Zurücknahme, sondern eine Weiterentwicklung der Todesfuge, ein neues Stadium poetischer Reflexion. Als fugenartige Konstruktion kondensiert die Engführung all seine Themen, Bilder, Form- und Sprachelemente bis zur kristallinen Dichte, „führt” sie gleichsam durch die Enge, infolgedessen nur noch ein Substrat, ein bloßes Gerüst der Wirklichkeit bleibt. Diese Dichte entsteht nicht zuletzt auch dank den zahlreichen intertextuellen Bezügen, die in der Engführung als Reminiszenzen, Anspielungen, implizite und explizite Zitate verschlüsselt sind und die erst nach der entsprechenden Re-Codierung durch den Leser zutage treten (so z.B. Bezüge zur Bibel, zu den altgriechischen Philosophen Demokrit und Empedokles, zu Dante, Hölderlin, Jean Paul, Nietzsche, Franz Rosenzweig, zu dem französischen Dokumentarfilm von Alain Resnais Nacht und Nebel, dessen von Jean Cayrol stammenden Begleittext Celan ins Deutsche übersetzt hat usw.). Diese poetische Verfahrensweise charakterisiert aber nicht nur die Engführung, sondern den ganzen Gedichtband Sprachgitter, der durch seine thematische Palette und kompositorische Eigenschaften das neue Prinzip von Celans Schaffen verkörpert.

Der Gedichtband, — so Joachim Seng, — erscheint als sprachliches Gitterwerk, das unbesetzten, freien Raum lässt, der zum inneren Aufbau des Ganzen gehört, wie zu Sprechen das Schweigen. Erst dieser Zwischenraum ermöglicht, gemeinsam mit dem kompositorisch strengen Aufbau des Bandes, jene vielschichtige Kommunikation zwischen den Gedichten des Bandes, Gedichten anderer Bände sowie fernen und nahen Personen, mit denen sich im Gedichtraum eine Begegnung vollzieht.[16]

Somit ist das Schweigen eine wichtige Konstituente dieses Gedichtbandes, Pausen und Leerstellen gehören zu seinem Gitterbau genauso wie das verbal Artikulierte. Erst im Zusammenspiel dieser Elemente realisieren sich seine Grundidee und sein tiefererSinn.

Die „grauere Sprache”, die bei Celan im Gedichtband Sprachgitter als poetologisches Programm der „Lyrik nach Auschwitz” postuliert wird, zeichnet sich durch die spürbare Reduzierung der überlieferten „poetischen Mittel” und den Verzicht auf jegliche dekorativen Elemente aus. Sie wird exakter, trockener, wahrer, sie setzt auf verborgene suggestive und assoziative Zusammenhänge, durch die sie tiefere Schichten der menschlichen Psyche aufdeckt, profundere Gedanken ausbreitet, prägnantere Wortbilder in unserem Bewusstsein hinterlässt. Ingeborg Bachmann, die in ihren Frankfurter Poetik-Vorlesungen (Wintersemester 1959/1960) den neuen Band Celans ihren Hörern vorstellte, formulierte es folgendermaßen:

Die Metaphern sind völlig verschwunden, die Worte haben jede Verkleidung, Verhüllung abgelegt, kein Wort fliegt mehr einem anderen zu, berauscht ein anderes. Nach einer schmerzlichen Wendung, einer äußerst harten Überprüfung der Bezüge von Wort und Welt, kommt es zu neuen Definitionen.[17]

Diese „neuen Definitionen” bedeuteten vor allem eine neue Entwicklungsphase des ästhetischen Bewusstseins und des poetischen Denkens, den entscheidenden qualitativen Wechsel, der hier vollzogen wurde. Unter diesem Blickwinkel erscheint die Stellung von Sprachgitter im Gesamtkontext von Celans dichterischem Werk aus einer anderen axiologischen Perspektive, man misst dann diesem Gedichtband ein besonderes poetologisches Gewicht bei. Daher trifft Joachim Sengs Beobachtung zweifellos zu: „Nicht erst mit Atemwende, sondern bereits mit Sprachgitter beginnt Celans Spätwerk”[18].

Petro Rychlo

Поетична збірка Пауля Целана Мовні ґрати

Третя збірка віршів Пауля Целана Мовні ґрати, що з'явилася в 1959 році у видавництві «С. Фішер ферлаґ», за своїм обсягом — найменша в усьому його поетичному спадку. Однак її питома вага в контексті творчої еволюції поета є чи не найбільшою. Ущільнення поетичної мови виявляється вже у назві збірки. В порівнянні з двома попередніми книгами — Мак і пам'ять та Від порога до порога, — назви яких складалися ще з кількох словесних компонентів, новий титул Sprachgitter (Мовні ґрати або Мовоґрати) виражає свою поетологічну програму в одному-єдиному слові, яке приховує в собі граничну щільність семантичних та образних пластів. Це слово в німецькій мові не надто поширене й звучить дещо незвично й «одивнено». Однак воно не є свавільним новотвором Целана. У Словнику німецької мови Грімма воно подано з таким тлумаченням: «У жіночих монастирях ґратки (заґратоване віконце) в кімнаті для перемовин, через які черниця може розмовляти зі світськими відвідувачами» (том 16, колонка 2758). У цьому сенсі воно означає «обмеження, перешкоду, відгороджування — але водночас і уможливлення розмови, ґратки між розмовляючими»[19]. Метафорично воно неодноразово вживається у прозі німецького письменника Жан Поля. Так, у романі Гесперус про хвору на очі княгиню Аніолу сказано, що «обклеєні шпалерами двері й мовні ґрати її очей були запнуті чорним крепом»[20]. Або трохи далі, в епізоді, де Еммануель очікує своєї смерті й спрямовує погляд у трансцендентальне: «Тиша є мовою духовного світу, а зоряне небо — її мовними ґратами — однак за зоряними ґратами тепер не з'являвся жоден дух, жоден Бог»[21]. Однойменну назву мають також поетичний цикл та один з центральних віршів книги, який є програмовим і ще більше підсилює назву збірки та тісно кореспондує з її титулом.

Збірка охоплює тільки 33 поезії, які виникли між 6.3.1955 та 3.11.1958 рр. Для Целана цей час був позначений багатьма важливими подіями, частково вельми невтішними, як, наприклад, матеріальна непевність (через яку він з січня до травня 1956 р. мусив працювати перекладачем у Міжнародному туристичному бюро в Женеві), чи перші ознаки афери Ґолль і відсутність сподіваної у зв'язку з нею солідарності з боку німецьких письменників і критиків, зростання антисемітських настроїв у Німеччині й посилення правих у Франції. У цей час він переступає той символічний поріг, який Данте Аліґ'єрі й Гельдерлін означили як «середину життя» і який психологічно вимагав погляду назад. Все це часом приводило його до резиґнації, яка паралізувала і сковувала його творчі сили. В одному з листів до свого друга Германа Ленца, який припадає на цю життєву фазу, він зізнається: «Але повір мені, я б давно написав Тобі, якби — я ще міг писати. Тому що я залишив за своїми плечима — за своїми плечима? — такий безсловесний рік, що змушений сумніватися, чи цей стан добіжить коли-небудь свого кінця»[22].

Одначе для цього існували й інші, іманентно-літературні причини, які мали, можливо, ще суттєвіше значення, — в цей час у ньому відбувається переоцінка дотеперішніх поетичних принципів, поступово формується нове розуміння поезії, її призначення та її завдань. Найчіткіше його нові поетологічні погляди виражені у відповіді на Анкету книгарні Флінкера в Парижі 1958 року, в якій, зокрема, читаємо:

Німецька лірика йде, на мій погляд, іншими шляхами, ніж французька. Тримаючи в пам'яті все темне, оточена сумнівами, вона не може, при всьому усвідомленні традиції, в якій стоїть, далі говорити мовою, якої від неї все ще чекає котресь прихильне вухо. Її мова стала тверезішою, фактичнішою, вона не довіряє «прекрасному», вона намагається бути правдивою. Це — коли б я, зберігаючи в полі зору поліхромність мнимо актуального, наважився пошукати слова у сфері візуального, — «сіріша» мова, мова, яка, між іншим, хотіла б оселити свою «музикальність» у такому місці, де вона більше не має нічого спільного з тим «благозвуччям», яке все ще більш-менш безтурботно відлунює разом і поряд із найжахливішим. Цій мові залежить, при всій неодмінній багатозначності вислову, на точності. Вона не ідеалізує, не «поетизує», вона називає і розставляє все на свої місця, вона прагне виміряти сферу даного й можливого.»[23]

Великого значення набуває у цій збірці внутрішня структуризація й членування текстів, себто циклізація віршів. Порядок, за яким вони тут розташовані, не відповідає хронологічному принципові, а радше тематичним критеріям. Найважливіші тематичні комплекси групуються навколо кількох лейтмотивів, які багаторазово зринають у віршах, переплітаються та варіюються. Архітектоніка збірки характеризується надзвичайною строгістю — в історії світової літератури є небагато прикладів такої добре структурованої, так глибоко продуманої, до найменших деталей опрацьованої композиції поетичної книжки. На відміну від обох дотеперішніх поетичних збірок, які ще мали проміжні титули, цикли збірки Мовні ґрати оснащені римськими цифрами. Тим самим наголошується на симетричній структурі, «геометрії» збірки, що складається з шести циклічних компонентів, п'ять із яких мають цифрове маркування, а останній, шостий цикл, — свій власний, вербальний титул: Стретта. Посередині збірки стоїть вірш Баржа з галькою, який складається з двох чотиривіршів, що розділені пунктирною лінією. Ця лінія виконує функцію «екватора» книги. Принцип дзеркальної симетрії витриманий тут з майже математичною точністю, що стосується також числа віршів кожного циклу — до розташованого в центрі книги вірша Баржа з галькою (який водночас є останнім віршем III циклу, проте, як центральна вісь книги, займає тут особливе місце), три цикли налічують 16 віршів (І — 1, II — 7, III — 8), а три наступні цикли (включаючи Стретту), — знову 16 віршів, проте у зворотному порядку (IV — 8, V — 7, VI — (Стретта) — 1). Цей своєрідний «цифровий хіазм» є вельми вражаючим і свідчить про те, якої великої ваги надавав Целан структуризації своєї поетичної книги, з якою ретельністю він працював над її укладанням.

З назвою своєї збірки Целан пов'язував насамперед мовну проблематику, модальності промовляння німецько-єврейського поета після травми Голокосту. Як показують попередні та проміжні етапи роботи над збіркою, спочатку поет зважував, чи не дати кожному циклові власну назву. В листі від 4-го серпня 1958 р. до тодішнього керівника видавництва «С. Фішер ферлаґ» Рудольфа Гірша, який висловив деякі сумніви стосовно запропонованої Целаном назви, він пише:

Мовні ґрати: ця назва прийшла свого часу до мене на повний голос […], і тепер я знов чую у своєму вусі неодмінність цього титулу, будь ласка, залиште мені його! В моєму уявленні так повинен зватися також середній цикл, йому передують два інші, Голоси й Глухо, після Мовних ґрат (як циклу) йдуть цикли Дзвінко та Стретта — в цьому повинні знайти своє вираження концепція та структура всієї книжки.[24]

І хоча ці титули й не ввійшли до остаточної редакції книжки, вони дуже добре показують, у якому тематичному напрямку розвивався поет. Йому йшлося про мову, яка реалізується насамперед через голос. Однак у час нацистського панування мова мусила, як читаємо в його Бременській промові, «пройти крізь своє власне безгоміння […], крізь жахливе оніміння […], крізь тисячі темряв смертоносного промовляння»[25], внаслідок чого вона була близькою до задихання. Цим самим поет порушує одну з найболючіших поетологічним проблем — як може мова «після всього» знову набути голосу, стати дзвінкою. Отож цей шлях веде від глухого безголосся до повноголосої дзвінкості, але він не є прямим, він мусить вести через цей трагічний досвід, через «мовні ґрати» і «стретту».

Під час виникнення збірки Мовні ґрати Целан інтенсивно читав науково-природничу літературу, особливо тексти зі сфери геології та мінералогії. З останньої він, напевно, й запозичив поняття кристалу, яке могло слугувати йому ключовим образом мовних ґрат. Подібно до того, як кристал завдячує своєю внутрішньою структурою відповідній просторовій решітці, так і побудова його поетичної збірки повинна була демонструвати подібну кристалічну структуру мовних ґрат. Крістоф Шверін, який вказує на цю паралель, вважає, що для Целана «кристал означає вірш і водночас світ і реальність, внутрішній світ і необмежену часоплинність»[26]. Чіткий структурний принцип решітки кристалу великою мірою визначає також пропорції та прозорість поетичної збірки Целана.

Обидва великі за обсягом вірші — Голоси й Стретта, — які, як самостійні цикли, відкривають і завершують книгу, утворюють, таким чином, її обрамлення, підсилюючи симетричність і довершеність збірки. Це яскраво виражене структурне членування має, однак, ще одну — музикальну — грань, яка полягає в тому, що композиція Мовних ґрат чітко побудована за принципом фуги. Фуга (лат. fuga, букв. «втеча») є, як відомо, музикальним композиційним принципом поліфонічного багатоголосся, при якому музикальна тема проводиться різними голосами й час від часу варіюється на різній висоті тону. З цього погляду цикл Голоси можна було б розглядати як «експозицію», в якій вперше експонуються основна тема (лат. dux — «вождь») та супровідні лейтмотиви (лат. comes — попутник), а за ними відтак у чотирьох наступних циклах ідуть т. зв. «проведення», себто варіації. Зазвичай фуга завершується віртуозним пасажем (стретта, італ. stretto), в якому музикальні теми немовби схрещуються, накладаються одна на одну. Цей музичний принцип, який приблизно імітує канон (поняття «фуга» вже в 14 столітті вживалося для означення канону), найяскравіше реалізований в останньому циклі Целанової збірки (Стретта), де останні слова попередньої партії підхоплюються наступною й повторюються, мовби її відлуння. У такий спосіб окремі партії сплітаються, мовби у вінок, в єдине ціле.

Музикальний принцип спричиняє у Мовних ґратах також техніку лейтмотивів, які пронизують усю збірку. У першому циклі домінує мотив голосу як емпіричної форми й втілення мовного акту та мови загалом. З усіх живих істот здатність до мови притаманна тільки людині, отож вона є її іманентною ознакою. Нездатність говорити або втрата мови дорівнюють духовній смерті людини. Тому дзвінке звучання людського голосу є передумовою осмисленого буття. У поетичному циклі Голоси зринають різні типи промовляння — голоси, у яких відібрано мову, або такі, що сміють говорити тільки пошепки, старозавітні голоси праотців, які крізь століття заклинають своїх далеких нащадків — аж до повного згасання голосу («жодного голосу»), замість якого можна почути тільки «пізній шелех». Тут голос ідентичний з поетичним мовленням, для Целана це саморефлективна тема, яка пов'язана з існуванням поезії «після Аушвіцу» та з біографічними обставинами його власного життя.

У другому циклі, який у попередніх начерках збірки мав ще назву Глухо, дзвінкість голосу переходить у візуальний план, коли побачене закарбовується у душевних процесах. Мотив ока (Певність, Внизу), здатності бачити й сприймати дійсність, а також перешкод, які стоять на цьому шляху («шлір в оці»), мотив суму за втраченим визначають тематику цього циклу. Ліричне Я зісковзує «в безмовність» (Повернення), голос тут заледве «просочується» (Нині й завтра).

Третій цикл починається віршем Tenebrae й вводить не тільки мотив темряви, але й полеміки з єврейським боговченням, а також лейтмотив Голокосту. Наступні мотиви ока (Мовні ґрати, Снігове ложе), руки (Matiere de Bretagne), слова (Квіти), каменя (Ніч, Баржа з галькою) та різних форм його побутування («рінь і жорства», «галька») вказують на мовнорефлективну проблематику та на пошуки «сірішої мови». Руки та очі є тут знаками прагнення до діалогу, який відсутній. Поетичні ландшафти показують картини обезлюдненої природи — пустки, снігові замети, «гнійні пагорби», які можна тлумачити як відчужені мовні ландшафти. Загальний тон цих віршів — похмурий, «сердечносірий», сповнений невимовного смутку. Програмовий вірші Мовні ґрати артикулює неможливість чи труднощі комунікації.

Лише у двох наступних циклах знову можна почути голоси (у попередньому начерку збірки вони були озаглавлені як Дзвінко). На початку четвертого циклу стоїть вірш Кельн, Ам Гоф, який сигналізує відновлення любовних стосунків з Інґеборґ Бахман, а з ним у ці вірші знову входить еротичний мотив: «Пора серця» (На рівні уст, Рука, Але, День усіх святих). Знову здобута здатність говорити супроводжується мотивом подиху, який водночас символізує вільне поетичне промовляння. Образні поняття уст, світла (світильника), криниці, години, зорі окрилюють чимало поезій названих циклів, хоча перед нами знову зринають також лейтмотиви ока й каменя та еліптичні картини морських ландшафтів (Відплив) і пусток (Начерк одного пейзажу, Залізничні відкоси, узбіччя, пустки, жорства) як імажинарних мовних ландшафтів. Так само тематизується проблематика часу («о годинники глибоко в нас») та болю («гороїжний гак»), що знову допроваджує деякі вірші до межі мовчання.

Особливе місце займає у збірці Мовні ґрати завершальний цикл Стретта, який не нумерований і вже з цієї причини виділяється у контексті інших п'яти циклів. Тільки один із віршів Целана досі був так чітко виділений і наділений значенням окремого віршованого циклу — Фуга смерті зі збірки Мак і пам'ять (1952). Стретта є найдовшим і найоб'ємнішим віршованим твором Целана, який складається з дев'яти частин, що їх поет називає партіями. Окремі партії розділені зірочками та пробілами, проте завдяки техніці переплетення своїх тематичних вступів, що імітують музикальний канон, також тісно поєднані між собою. Подібно до рамкової структури збірки Мовні ґрати в цілому, Стретта також має колоподібне структурування: початкові рядки «Доправлені / в край / з невитравним слідом» майже дослівно повторюються в кінці вірша. Як свого часу відзначала Марліз Янц, вірш зводить воєдино дві історичні теми: події нацистських концтаборів під час Другої світової війни та скинення двох перших атомних бомб на японські міста Хіросіму й Нагасакі в серпні 1945 року[27]. Обидві ці теми кореспондують у Стретті з темою болісної втрати мови, поетичного умовкання, яка наскрізь пронизує збірку Мовні ґрати.

Ключ до глибшого розуміння одного з найважливіших вихідних пунктів своєї Стретти сам Целан дає нам у листі до свого чернівецького друга юності Еріха Айнгорна від 10 серпня 1962 р., в якому він наводить записані Діогеном Лаертським слова давньогрецького філософа Демокріта:

У моїй останній поетичній збірці (Мовні ґрати) Ти знайдеш вірш під назвою Стретта, який викликає в уяві картину спустошень, спричинених атомною бомбою. В одному з центральних пасажів там стоять, фрагментарно, слова Демокріта: «Не існує нічого, крім атомів і порожнечі; все інше — це тільки думка». Мені не варто наголошувати, що вірш написаний заради цієї думки — заради людини, себто проти будь-якої порожнечі й атомування.[28]

У певному сенсі Целанову Стретту можна розглядати як пандан до його Фуги смерті. Деякі дослідники навіть стверджують, що це своєрідна ревізія Фуги смерті. Сам поет у розмові з німецьким літературознавцем Гансом Маєром спростував це твердження, заявивши: «Я ніколи не відмовлюся від жодного свого вірша, любий Гансе Маєр!»[29] При всіх тематичних (Голокост) і жанрово-музичних (фуга) паралелях між цими двома віршами існують все-таки суттєві відмінності, які спричинені радикальною зміною естетичних та поетологічних принципів поета за роки, що пролягли між їхнім написанням. З цього погляду Стретта означає не ревізію, а подальший розвиток Фуги смерті, нову стадію поетичної рефлексії. Побудована за законами фуги, Стретта конденсує всі свої теми, образи, формальні й мовні елементи до кристалічної щільності, немовби «проводить» їх через вузьке вушко голки (німецька назва стретти — „Engführung“, буквально «вузьке проведення»), внаслідок чого залишається тільки сухий субстрат, каркас дійсності. Ця щільність виникає не в останню чергу також завдяки численним інтертекстуальним зв'язкам, зашифрованим у Стретті як ремінісценції, алюзії, імпліцитні та експліцитні цитати, які стають зрозумілими тільки після відповідного розкодування читачем (так, наприклад, відсилання до Біблії, давньогрецьких філософів Демокріта й Емпедокла, Данте Аліґ'єрі, Гельдерліна, Жан Поля, Ніцше, Франца Розенцвайґа, до французького документального фільму Алена Ресне Ніч і туман, текст якого, написаний Жаном Кейролем, Целан свого часу переклав німецькою та ін.). Проте цей поетичний метод характеризує не тільки Стретту, але й усю збірку Мовні ґрати, яка своєю тематичною палітрою та композиційними особливостями втілює новий принцип Целанової творчості.

Ця поетична збірка, — підкреслює німецький літературознавець Йоахім Зенґ, — постає як мовні ґрати, що залишають незайнятий, вільний простір, який належить до внутрішньої архітектоніки цілого, як належить мовчання до промовляння. Лише цей проміжковий простір уможливлює, разом з композиційно строгою побудовою книги, ту багатошарову комунікацію між віршами збірки, поезіями інших збірок, а також далекими й близькими особистостями, з якими відбувається зустріч у просторі вірша.[30]

Таким чином, мовчання є важливою складовою цієї поетичної збірки, паузи й пробіли належать до її «ґратчастої» структури так само, як усе вербально артикульоване. Тільки в комбінації цих елементів реалізуються її основна ідея та глибинний зміст.

«Сіріша» мова, яка постулюється у Целановій поетичній збірці Мовні ґрати як поетологічна програма «лірики після Аушвіцу», відзначається відчутним редукуванням традиційних «поетичних засобів» і відмовою від будь-яких декоративних елементів. Вона стає точнішою, сухішою, спирається на сугестивні й асоціативні зв'язки, завдяки яким відкриває глибші пласти людської психіки, висловлює суттєвіші грані дійсності, залишає в нашій свідомості виразніші словесні образи. Інґеборґ Бахман, яка у своїх Франкфуртських лекціях з поетики (зимовий семестр 1959/1960 рр.) презентувала своїм слухачам нову поетичну книжку Целана, сформулювала це наступним чином:

Метафори цілковито зникли, слова скинули з себе всяку одіж, всяку оболонку, жодне слово вже не летить назустріч іншому, не наснажує собою інше. Після болісного повороту, надзвичайно строгої перевірки взаємостосунків слова й світу, з'являються нові дефініції.[31]

Ці «нові дефініції» означають насамперед нову фазу розвитку естетичної свідомості й поетичного мислення, рішучу якісну зміну, яка тут відбулася. Під цим оглядом місце й роль Мовних ґрат у загальному контексті поетичної творчості Целана виступають з іншої аксіологічної перспективи, відтак цій збірці надається особливої поетологічної ваги. Тому цілком справедливим є твердження Йоахіма Зенґа: «Не зі збірки Зміна подиху, а вже з книжки Мовні ґрати починається пізня творчість Целана»[32].

Петро Рихло

* * *

PAUL CELAN

SPRACHGITTER

Gedichte

Ins Ukrainische übersetzt und mit einem Nachwort von Petro Rychlo

Czernowitz

Knyhy — XXI

2014

ПАУЛЬ ЦЕЛАН

МОВНІ ҐРАТИ

Поезії

Переклад з німецької та післямова Петра Рихла

Чернівці

Книги — XXI

2014

ББК 84(4НІМ)

Ц 34

Пауль Целан

Мовні ґрати. Поезії / Переклад з нім. та післям. Петра Рихла (нім. та укр. мовами). — Чернівці: Книги — XXI, 2014. — 132 с.

ISBN 978-617-614-089-4

Sprachgitter ist der dritte Gedichtband Paul Celans, erschienen 1959 im S. Fischer Verlag. Er enthält Gedichte, die zwischen Anfang 1955 und Ende 1958 entstanden sind und einen radikalen Wendepunkt in Celans Poetik bedeuten: den Übergang zu einer so genannten „graueren“ Sprache. Die 33 Gedichte des Bandes nahmen in sich wichtige biographische, politische und ästhetische Ereignisse und Erscheinungen auf und entwerfen eine Wirklichkeit, die „gesucht und gewonnen“ sein will. Im poetologischen Sinne zeichnen sie sich durch ihren ausgeprägten innovativen Charakter aus.

«Мовні ґрати» — третя поетична книга Пауля Целана, що з’явилася в 1959 р. у видавництві «С. Фішер ферлаґ». Вона містить вірші, які виникли від початку 1955 — до кінця 1958 рр. й означають радикальну зміну в Целановій поетиці: перехід до так званої «сірішої» мови. 33 поезії збірки ввібрали в себе важливі біографічні, політичні й естетичні події та явища й окреслюють дійсність, яку необхідно «знайти і здобути». В поетологічному сенсі вони відзначаються своїм яскраво вираженим новаторським характером.

Видання здійснене за фінансової підтримки

Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів

Перекладено за виданням: Paul Celan. Sprachgitter. Gedichte. — Frankfurt am Main: S. Fischer Verlag, 1959.

В оформленні книги використано картину Гельґи фон Льовеніх «Мовні ґрати» до однойменної збірки поезій Пауля Целана (акварель з листовим золотом і пігментними фарбами на чеському папері ручного виготовлення, 30 х 20,5 см, 2014).

Bei der Ausstattung des Buches wurde das Bild von Helga von Loewenich „Sprachgitter“ zu Paul Celans gleichnamigem Gedichtband (Aquarell mit Blattgold und Pigmenten auf handgeschöpftem tschechischen Papier, 30 x 20,5 cm, 2014) verwendet.

Sprachgitter (1959)

© 1959, S. Fischer Verlag, Frankfurt am Main.

© Петро Рихло, переклад, післямова, 2014.

© Видавництво «Книги — XXI», Чернівці, 2014

Inhalt

Зміст

I

Stimmen …10

Голоси …11

II

Zuversicht …18

Певність …19

Mit Brief und Uhr …20

З листом і дзиґарем …21

Unter ein Bild …22

Під одну картину …23

Heimkehr …24

Повернення …25

Unten …26

Внизу …27

Heute und morgen …28

Нині й завтра …29

Schliere …30

Шлір …31

III

Tenebrae …34

Tenebrae …35

Blume …36

Квітка …37

Weiß und Leicht …38

Біле й легке …39

Sprachgitter …42

Мовні ґрати …43

Schneebett …44

Снігове ложе …45

Windgerecht …46

Улеглі за вітром …47

Nacht …48

Ніч …49

Matiere de Bretagne …50

Matiere de Bretagne …51

Schuttkahn …54

Баржа з галькою …55

IV

Köln, Am Hof …58

Кельн, Am Гоф …59

In die Ferne …60

У далину …61

Ein Tag und noch einer …62

День і ще один …63

In Mundhöhe …64

На рівні уст …65

Eine Hand …66

Долоня …67

Aber …68

Але …69

Allerseelen …70

День усіх святих …71

Entwurf einer Landschaft …72

Начерк одного пейзажу …73

V

Ein Auge, offen …76

Око, розплющене …77

Oben, geräuschlos …78

Вгорі, безшелесно …79

Die Welt …82

Світ …83

Ein Holzstern …84

Дерев’яна зірка …85

Sommerbericht …86

Літній звіт …87

Niedrigwasser …88

Відплив …89

Bahndämme, Wegränder, Ödplätze, Schutt …90

Залізничні відкоси, узбіччя, пустки, жорства …91

ENGFÜHRUNG …94

СТРЕТТА …95

Nachwort …110

Післямова …121

ПАУЛЬ ЦЕЛАН

МОВНІ ҐРАТИ

Поезії

Переклад з німецької та післямова Петра Рихла

Підписано до друку 11.11.2014. Формат 60x84 1/32.

Умов. — друк. арк. 6,26. Обл. — вид. арк. 6,57.

Видавництво «Книги — XXI»

Україна, 58000, м. Чернівці, а/с 418.

Тел./факс: +380 (372) 586021, моб. +380 (50) 9183202

e-mail: booksxxi@gmail.com -xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р.

Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ТОВ “Друкарня “Рута”

(свід. Серія ДК № 4060 від 29.04.2011 р.)

м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1

тел. 0 38 494 22 50, drukruta@ukr.net

Замовлення № 89.

Примітки верстальника електронної версії

Тексти з суперобкладинки

Zum Charakter der neuen Gedichte Celans gehört meines Erachtens auch die zunehmende Gedrungenheit, die Knappheit der Sensibilität, die sich nicht mehr noch so verschwiegene Paraphrasen gestattet.

Das Kristallinische, das Harte und Blitzende nahm zu. Zeilen werden zu Begegnungen mit dieser zugleich granitenen und f ügsamen Materie, die dazu bestimmt ist, Leere und Schweigen mit seiner Bedeutung auszufüllen.

Karl Krolow (1959)

До характеру нових віршів Целана належить, на мій погляд, також наростаюча щільність, гранична стислість чуттєвості, яка вже не дозволяє собі якісь мовчазні парафрази. Кристалічне, тверде й наснажене блиском набрало тут сили. Рядки стають зустрічами з цією водночас гранітною й податливою матерією, яка призначена для того, щоби наповнити своїм значенням порожнечу й мовчання.

Карл Кролов (1959)

* * *

Sprachgitter, dieser neue Gedichtband bietet 33 Variationen eines Grunderlebnisses: jenseits der unsichtbaren Linie, im Niemandslandreich des Herzens, öffnet sich das Tor zu einer fremden Welt. Dort zeigen die Dinge ein anderes Antlitz ab das vertraute; Geschiedenes tritt zusammen; räumliche und zeitliche, optische und akustische Eindrücke verbinden sich zu höherer Einheit.

Walter Jens (1959)

Мовні ґрати, ця нова збірка віршів, пропонує 33 варіації одного з основних переживань: потойбіч незримої лінії, у нічийному просторі серця, відкривається брама до чужого світу. Там речі показують інший лик, ніж зазвичай добре знаний нам; розділене знову сходиться докупи; просторові й часові, оптичні й акустичні враження зливаються у вищу єдність.

Вальтер Єнс (1959)

* * *

Für uns ist es ein Glücksfall, dass einige der schönsten Gedichte, die Mitte des Jahrhunderts hervorgebracht hat, von Celan in deutscher Sprache geschrieben wurden. Diese Verse sind wie Narben in unserer Zeit, und wir sollten bei ihrer Lektüre nicht der Wunden vergessen, die sie einst dem Dichter geschlagen haben.

Horst Bienek (1959)

Для нас вельми щасливим випадком є та обставина, що деякі з найкращих віршів, які були створені в середині століття, написані Целаном німецькою мовою. Ці вірші — немовби рубці на тілі нашого часу і, читаючи їх, ми не повинні забувати про рани, яких вони завдали колись поетові.

Горст Бінек (1959)

Примітки

1

Tenebrae (лат.) — темрява.

(обратно)

2

Matiere de Bretagne (франц.) — корпус бретонських переказів про легендарного короля Артура. Слово «matiere» має у франц. мові ще значення «матеріал», «матерія», «гній», «екскременти».

(обратно)

3

Назва вулиці в Кельні.

(обратно)

4

Мархфельд — велика, площею близько 900 км2, суглинкова рівнина на схід від Відня у федеральній землі Нижня Австрія, найбільша австрійська рівнина.

(обратно)

5

Alfred Kelletat. Accessus zu Celans „Sprachgitter“. In: Über Paul Celan. Hrsg. von Dietlind Meinecke. Zweite, erweiterte Auflage. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1973, S. 116.

(обратно)

6

Jean Paul. Werke in 6 Bänden (Hanser-Klassiker-Ausgabe). München 1959–1963, I, 918, 23.

(обратно)

7

Ebenda, I, 1135, 3–5.

(обратно)

8

Paul Celan / Hanne und Hermann Lenz. Briefwechsel. Mit drei Briefen von Gisele Celan-Lestrange. Hrsg. von Barbara Wiedemann in Verbindung mit Hanne Lenz. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 2001. S. 49.

(обратно)

9

Paul Celan. Der Meridian und andere Prosa, Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1990, S. 21–22.

(обратно)

10

Paul Celan / Rudolf Hirsch. Briefwechsel. Hrsg. von Joachim Seng. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 2004, S. 47.

(обратно)

11

Paul Celan. Der Meridian und andere Prosa, Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1990, S. 38.

(обратно)

12

Christoph Schwerin. Bitterer Brunnen des Herzens. Erinnerungen an Paul Celan. In: Der Monat (Weinheim). — 33. Jg., Nr. 279, S. 75.

(обратно)

13

Marlies Janz. Vom Engagement absoluter Poesie. Zur Lyrik und Ästhetik Paul Celans. Frankfurt a. M.: Syndikat 1976, S. 75.

(обратно)

14

Einhorn: du weißt um die Steine… Paul Celan — Erich Einhorn. Briefwechsel. Hrsg. u. kommentiert von Marina Dmitrieva-Einhorn. Berlin: Friedenauer Presse 2001, S. 7.

(обратно)

15

Hans Mayer. Erinnerung an Paul Celan. In: Merkur 24 (1970), Heft 12, S. 1158.

(обратно)

16

Joachim Seng. Auf den Kreis-Wegen der Dichtung, Zyklische Komposition bei Paul Celan am Beispiel der Gedichtbände bis „Sprachgitter”. — Heidelberg: Universitätsverlag C. Winter 1998, S. 285.

(обратно)

17

Ingeborg Bachmann. Frankfurter Vorlesungen: Probleme zeitgenössischer Dichtung. München; Zürich: R. Piper & Co. Verlag 1984, S. 40.

(обратно)

18

Joachim Seng. Auf den Kreis-Wegen der Dichtung, S. 290.

(обратно)

19

Alfred Kelletat. Accessus zu Celans „Sprachgitter“. In: Ober Paul Celan. Hrsg. von Dietlind Meinecke. Zweite, erweiterte Auflage. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1973, S. 116.

(обратно)

20

Jean Paul. Werke in 6 Bänden (Hanser-Klassiker-Ausgabe). München 1959–1963, I, 918, 23.

(обратно)

21

Там само, I, 1135, 3–5.

(обратно)

22

Paul Celan / Hanne und Hermann Lenz. Briefwechsel. Mit drei Briefen von Gisele Celan-Lestrange. Hrsg. von Barbara Wiedemann in Verbindung mit Hanne Lenz. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 2001. S. 49.

(обратно)

23

Paul Celan. Der Meridian und andere Prosa, Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1990, S. 21–22.

(обратно)

24

Paul Celan / Rudolf Hirsch. Briefwechsel. Hrsg. von Joachim Seng. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 2004, S. 47.

(обратно)

25

Paul Celan. Der Meridian und andere Prosa, Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1990, S. 38.

(обратно)

26

Christoph Schwerin. Bitterer Brunnen des Herzens. Erinnerungen an Paul Celan. In: Der Monat (Weinheim). — 33. Jg., Nr. 279, S. 75.

(обратно)

27

Marlies Janz. Vom Engagement absoluter Poesie. Zur Lyrik und Ästhetik Paul Celans. Frankfurt a. M.: Syndikat 1976, S. 75.

(обратно)

28

Einhorn: du weißt um die Steine… Paul Celan — Erich Einhorn. Briefwechsel. Hrsg. u. kommentiert von Marina Dmitrieva-Einhorn. Berlin: Friedenauer Presse 2001, S. 7.

(обратно)

29

Hans Mayer. Erinnerung an Paul Celan. In: Merkur 24 (1970), Heft 12, S. 1158.

(обратно)

30

Joachim Seng. Auf den Kreis-Wegen der Dichtung, Zyklische Komposition bei Paul Celan am Beispiel der Gedichtbände bis „Sprachgitter“. — Heidelberg: Universitätsverlag C. Winter 1998, S. 285.

(обратно)

31

Ingeborg Bachmann. Frankfurter Vorlesungen: Probleme zeitgenössischer Dichtung. München; Zürich: R. Piper & Co. Verlag 1984, S. 40.

(обратно)

32

Joachim Seng. Auf den Kreis-Wegen der Dichtung, S. 290.

(обратно)

Оглавление

Пауль Целан Мовні ґрати

  I

  II

    ZUVERSICHT

    ПЕВНІСТЬ

    MIT BRIEF UND UHR

    З ЛИСТОМ І ДЗИГАPEM

    UNTER EIN BILD

    ПІД ОДНУ КАРТИНУ

    HEIMKEHR

    ПОВЕРНЕННЯ

    UNTEN

    УНИЗУ

    HEUTE UND MORGEN

    НИНІ Й ЗАВТРА

    SCHLIERE

    ШЛІР

  III

    TENEBRAE

    TENEBRAE[1]

    DIE BLUME

    КВІТКА

    WEISS UND LEICHT

    БІЛЕ Й ЛЕГКЕ

    SPRACHGITTER

    МОВНІ ҐРАТИ

    SCHNEEBETT

    СНІГОВЕ ЛОЖЕ

    WINDGERECHT

    УЛЕГЛІ ЗА ВІТРОМ

    NACHT

    НІЧ

    MATIERE DE BRETAGNE

    MATIERE DE BRETAGNE[2]

    SCHUTTKAHN

    БАРЖА З ГАЛЬКОЮ

  IV

    KÖLN, AM HOF

    КЕЛЬН, AM ГОФ[3]

    IN DIE FERNE

    У ДАЛИНУ

    EIN TAG UND NOCH EINER

    ДЕНЬ І ЩЕ ОДИН

    IN MUNDHÖHLE

    НА РІВНІ УСТ

    EINE HAND

    РУКА

    ABER

    АЛЕ

    ALLERSEELEN

    ДЕНЬ УСІХ СВЯТИХ

    ENTWURF EINER LANDSCHAFT

    НАЧЕРК ОДНОГО ПЕЙЗАЖУ

  V

    EIN AUGE, OFFEN

    ОКО, РОЗПЛЮЩЕНЕ

    OBEN, GERÄUSCHLOS

    ВГОРІ, БЕЗШЕЛЕСНО

    DIE WELT

    СВІТ

    EIN HOLZSTERN

    ДЕРЕВ'ЯНА ЗІРКА

    SOMMERBERICHT

    ЛІТНІЙ ЗВІТ

    NIEDRIGWASSER

    ВІДПЛИВ

    BAGNDÄMME, WEGRÄNDER, ÖDPLÄTZE, SCHUTT

    ЗАЛІЗНИЧНІ ВІДКОСИ, УЗБІЧЧЯ, ПУСТКИ, ЖОРСТВА

  ENGFÜHRUNG СТРЕТТА

  Paul Celans Gedichtband Sprachgitter

  Поетична збірка Пауля Целана Мовні ґрати

  Примітки верстальника електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg