1955 р. я написав цикл сонетів, де під Торквемаду був загримований образ «вождя всіх народів» Сталіна, і — диво дивнеє! — мені вдалося надрукувати цей вірш у книжці «Правда кличе» (1958). В рецензії для видавництва «Молодь» на той цикл сонетів Максим Рильський написав, що не радить друкувати вірш про Торквемаду, а мені сказав, що я граюся з вогнем, хоч твір йому сподобався.
Під час з’їзду письменників України 1959 p., після того, як Павло Тичина делікатно покритикував книжку «Правда кличе», обійшовши мовчанкою згаданий сонет, Максим Тадейович запросив мене до столу, за яким сиділи класики літератури (а діялось це у приміщенні Верховної Ради, де й відбувався з'їзд), підняв чарку за моє здоров'я, а мені тихенько сказав: «Пронесло. Добре, що ви не послухали мене й опублікували свого Торквемаду». Проте невдовзі після цієї розмови книжку «Правда кличе» було заборонено.
Я був окрилений увагою до моєї сонетної творчості не лише старших, а й молодих письменників, з якими почав знайомитись. Іван Світличний написав мені вітального листа, а при зустрічі підбадьорливо говорив мені, щоб я набирав сили для нових сонетів.
Василь Стус запитував, чому я не продовжую писати в дусі збірки «Правда кличе». То було не випадкове запитання. В листі до Андрія Малишка1962 р. Стус писав: «І знову — Павличко:
Не бійсь нічого, доки я з тобою,Іди і правду людям говори,Не жди ніколи слушної пори,Твоє мовчання може стать ганьбою!Це — пояснення до мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo» .
Перечитуючи тепер свій сонетарій, я зауважив, що намагання сказати правду не прямо (як це було в творі про інквізитора Сталіна), — характерна риса багатьох творів, написаних за радянських часів. Я писав сонети, спрямовані начебто проти покійної Австро-Угорщини, але читач розумів, що йдеться про СРСР.
Була цісáрська Австрія міцна,Та пощадити нас була готова:Ми мали жити, вмерти мала мова,Нам душі мала видати казна.Я писав про те, що краще бути сліпим, ніж глухим, бо не чути рідної мови — означало б умерти. Читач розумів, що йдеться про русифікацію, сплановану партією повільну смерть української мови. Я писав про те, що «вмер господь», але читач мав розуміти, що йдеться про смерть кремлівського тирана.
Комментарии к книге «Сонети. Світовий сонет», Дмитрий Васильевич Павлычко
Всего 0 комментариев