«З воєнного нотатника»

Не сумніваюся, що цей твір Якова Гальчевського критикуватимуть звідусіль: українські націоналісти і демократи — за "неповажне" ставлення до їхніх ватажків, євреї та поляки — за критичне ставлення до їхньої ролі в історичній долі українського народу, росіяни — за вороже до них ставлення. Не здивуюсь, коли і з Німеччини долинуть обурені голоси, — хоч до німців Яків Гальчевський ставився з винятковою повагою і симпатією, вважав співпрацю з ними за основу української перспективи. Та нинішнє керівництво Німеччини — під пресією "світової громадськості" — відмежовується від власної історії 1933 — 1945 років, голосно засуджує її, хоч були в ній не тільки чорні смуги, але й світлі. Принаймні такого гуманізму, як німці виявили до поляків, полонених у вересні 1939 року, російські "освободітєлі" не виявляли та й не могли виявити… І мені не все подобається в цій книзі, наприклад, критичне ставлення Якова Гальчевського до Гетьмана України Павла Скоропадського. Не хочеться й вірити в те, що сказано в ній про визначного діяча Національно-визвольних змагань 1917 — 1920-х років Олександра Удовиченка. Неодноразово я робив різні купюри — щоб не дражнити чи то поляків, чи євреїв, чи нас, українців, та потім знову вертав ці фрагменти, розуміючи, що я не суддя, а упорядник, справа якого донести до нащадків, може, і неоднозначні думки героя Національно-визвольної війни Якова Гальчевського. Справді, якби скорочувати все те, що мені чи ще комусь не подобається, то з цінного історичного рукопису лишилися б уривки, які мали б невелику вартість. Тому й вирішив я подавати все як є — без купюр. Мій обов'язок — зберегти цю частку української історії. А читачі нехай роблять висновки — залежно від походження, виховання та політичних поглядів.

Цією унікальною книгою Історичний клуб “Холодний Яр” продовжує серію "Українська воєнна мемуаристика", має заповнити прогалину, точніше величезне провалля, в українській історіографії.

Відомо, що козаки українські віддавна вміли воювати, та не надавали належного значення опису воєн чи збройних конфліктів, в яких брали участь. Тому й історію свою ми нерідко вчили за польськими хроніками, доповідними записками московських урядовців, звітами турецьких послів тощо.