«З воєнного нотатника»

Яків Гальчевський З воєнного нотатника

Заувага упорядника

Не сумніваюся, що цей твір Якова Гальчевського критикуватимуть звідусіль: українські націоналісти і демократи — за "неповажне" ставлення до їхніх ватажків, євреї та поляки — за критичне ставлення до їхньої ролі в історичній долі українського народу, росіяни — за вороже до них ставлення. Не здивуюсь, коли і з Німеччини долинуть обурені голоси, — хоч до німців Яків Гальчевський ставився з винятковою повагою і симпатією, вважав співпрацю з ними за основу української перспективи. Та нинішнє керівництво Німеччини — під пресією "світової громадськості" — відмежовується від власної історії 1933 — 1945 років, голосно засуджує її, хоч були в ній не тільки чорні смуги, але й світлі. Принаймні такого гуманізму, як німці виявили до поляків, полонених у вересні 1939 року, російські "освободітєлі" не виявляли та й не могли виявити… І мені не все подобається в цій книзі, наприклад, критичне ставлення Якова Гальчевського до Гетьмана України Павла Скоропадського. Не хочеться й вірити в те, що сказано в ній про визначного діяча Національно-визвольних змагань 1917 — 1920-х років Олександра Удовиченка. Неодноразово я робив різні купюри — щоб не дражнити чи то поляків, чи євреїв, чи нас, українців, та потім знову вертав ці фрагменти, розуміючи, що я не суддя, а упорядник, справа якого донести до нащадків, може, і неоднозначні думки героя Національно-визвольної війни Якова Гальчевського. Справді, якби скорочувати все те, що мені чи ще комусь не подобається, то з цінного історичного рукопису лишилися б уривки, які мали б невелику вартість. Тому й вирішив я подавати все як є — без купюр. Мій обов'язок — зберегти цю частку української історії. А читачі нехай роблять висновки — залежно від походження, виховання та політичних поглядів.

Переднє слово

Цією унікальною книгою Історичний клуб “Холодний Яр” продовжує серію "Українська воєнна мемуаристика", має заповнити прогалину, точніше величезне провалля, в українській історіографії.

Відомо, що козаки українські віддавна вміли воювати, та не надавали належного значення опису воєн чи збройних конфліктів, в яких брали участь. Тому й історію свою ми нерідко вчили за польськими хроніками, доповідними записками московських урядовців, звітами турецьких послів тощо.

Якби наші воїни залишили, нехай і коротенькі записи, про переможні чи трагічні битви нашого народу, а наступні покоління зберегли їх і донесли до нас, ми жили б своєю минулою історією — читали історичні романи з життя Холмщини чи Кубані, дивилися фільми про походи Івана Сірка та Петра Болбочана, ставили драми про трагічну долю Пилипа Орлика, Симона Петлюри, Миколи Міхновського чи Матвія Григор'єва, називали своїх дітей іменами легендарних українських героїв. Не урвався би тоді зв'язок із попердніми поколіннями. Навпаки, мільйони українців, затамувавши подих, наповнювалися би спільними переживаннями, які мають величезну об'єднуючу силу, — емоціями болю, розпачу, а врешті гордості — за те, що не були наші батьки і діди безмовними рабами, а були лицарями. А отже ніколи б не стали ми народом без пам'яті та честі.

Інші нації (насамперед сусідні), вивчаючи наші хроніки, пізнавали би власну історію у світлі стосунків із нами — чи добросусідських, союзницьких чи недоброзичливих, антагоністичних. А отже інтерес до нашої нації не згаснув би й серед чужинців, бо, читаючи наші хроніки, поляки, німці, росіяни чи кримські татари, дізнавались би про невідомі факти власної історії — коли з радістю, коли з сумом, а, може, і з роздратуванням.

Ці воєнні мемуари незвичайні, адже написані вони видатним українським вояком, подільським отаманом, командувачем повстанськими загонами Правобережної України у 1922 — 1923 роках полковником Армії УНР — Яковом Гальчевським, який після поразки Визвольних змагань, виконуючи волю Симона Петлюри, пішов на службу контрактовим офіцером до Війська польського.

Основний масив спогадів, які лягли в основу цієї книги, стосується блискавичної, вісімнадцятиденної, польсько-німецької війни 1939 року, в якій Яків Войнаровський (Гальчевський) був примушений своїм безпосереднім командиром брати участь на боці Польщі — всупереч договору між українським еміграційним центром і Генеральним штабом Війська польського, згідно з яким використовувати контрактових офіцерів-українців можна лише було у боротьбі проти російських більшовиків.

Воєнний нотатник контрактового старшини польського війська Якова Войнаровського висвітлює не тільки хід бойових дій у вересні 1939 року, але й загалом українсько-польські, українсько-німецькі та польсько-німецькі стосунки, часто у несподіваних ракурсах, які могла витворити лише війна.

Спостереження майора Війська польського Якова Войнаровського не надто приємні для польської сторони, яка напевно вже давно романтизувала боротьбу проти німецьких окупантів у ті пам'ятні вересневі дні. Нашим сусідам-полякам справді буде важко і прикро читати цю книгу. Ми б не хотіли зачіпати їхнього самолюбства, але наша до них доброзичливість не може бути приводом для замовчування сторінок нашої історії, тим більше таких дивовижних, як пожовклі сторінки воєнного нотатника Якова Войнаровського (Гальчевського), що дивом дійшли до нас — через 60 років після написання, із далекої Філадельфії. Їх надіслала колишня дружина Якова Войнаровського (Гальчевського) — Надія Которович, у родині якої й було збережено цей цінний рукопис.

Недоброзичливці України з польського табору можуть втішитися, адже бойовики Армії Крайової у березні 1943 року вбили, точніше закатували Якова Гальчевського, а могилу його на цвинтарі у Грубешові зрівняли із землею — незважаючи на те, що Гальчевський послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву. Так що поляки — хоч і незаслужено — все ж розрахувалися з Гальчевським сповна. Але луна його голосу дійшла до нас. Дай Боже, щоби слово Гальчевського допомогло збагнути причини українсько-польського протистояння і посприяло нашим народам не повторювати більше помилок, якими завжди талановито користувалася імперська Москва.

Роман КОВАЛЬ

З воєнного нотатника

Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати — постійною службою в тій, чи иншій чужій армії тримати наших старшин у "формі" модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР.

Між іншим, у Польщі перебувало найбільше українських військовиків — старшин і козаків. Це тому, що колишні "союзники"-комбатанти заключили сепаратно договір із большевицькою Москвою, а цілу Українську армію, в листопаді 1920 року, у складі семи дивізій піхоти і однієї дивізії кінноти, обеззброїли та інтернували за дротами. З бігом часу наші військовики різними способами виходили з-за дротів, їхали по цілій Європі — то вчитись, то шукати шматка хліба.

Довго еміграційні українські чинники обговорювали з поляками справу прийняття наших старшин до польської армії як контрактників. Поляки дали засадничу згоду на прийняття 250 наших офіцерів і зажадали лист тієї кількості. В першій півсотні старшин і я фігурував на листі, як Української армії полковник, до польської армії як майор.

У Війську польському

Приймали поляки наших офіцерів партіями по 8 — 10 чоловік кожного року до різних родів зброї. Першу таку партію було прийнято, здається, в 1927 році.

Мене викликали до Варшави в серпні 1930 р. підписати контракт. Зі здивуванням я побачив у контракті, що мене приймають не майором, а лише капітаном до піхоти. Запитав, чому така зміна, коли инші, навіть підполковники адміністративної служби приймаються майорами? Поляки сказали, що то не від них залежить, а від українців.

Звернувся я в цій справі до генерала Сальського, військового міністра УНР. Він сказав, що дійсно Симон Петлюра наказав мене вписати майором, але, на його (Сальського) думку, мені, як повстанцеві-партизанові, буде "важко" в штабовій ранзі польської регулярної армії. Тому генерал Сальський сам вписав мене капітаном.

Амбіція моя була подражнена. Не стало Головного Отамана, який конечно хотів, щоб я був у війську та навіть закінчив Військову академію, то тепер треба погодитись із тим, що зробив генерал Сальський. Я міг, безумовно, відмовитись від вступу до війська, та иншої ради не було. Подумавши, я згодився бути капітаном. Добре, думаю собі, пізнаю все від фундаментів у війську, а вчитись теоретично і практично й так зможу. Може, в ранзі капітана скорше до Військової академії потраплю.

1 вересня 1930 року я був зарахований до 67-го полку піхоти на Помор'ї в м. Бродниці. Теоретично, щоб не показатись перед поляками ляїком, я протягом року, перед вступом до війська, перестудіював всі "регуляміни" і добру сотню різних інструкцій. Докладно запізнався з тактикою та військовою літературою, яка тоді була на полицях книгарень чи періодично виходила в Польщі з друкарень. У той спосіб, по-перше, я вчив польську мову, по-друге, ввійшов до полку з добрим запасом військового знання.

Польські старшини в полку спочатку прийняли мене недовірливо, як якогось інтруза. Для них було дивною справою, що українець, "гайдамака" і — серед їхнього старшинського корпусу.

Я серед них держався гідно, досить скромно, не звертав уваги на їхні ті чи инші спроби вдарити мене по амбіції, а працював багато. Мій авторитет по кількох місяцях, коли були старшинські вправи із тактики (чи то індивідуальні, чи збірно-польові), піднісся високо. Тут я побачив, що не лише їхні капітани, але й майори стоять багато нижче мене військовим знанням. Охоче помагав їм у вирішенні завдань, у поберанні тактичних "децизій".

По 8 місяцях мого перебування в полку мене викликали на Вищий піхотний курс для штабових старшин у Рембергові. По закінченні того курсу я знову повернувся до полку й обняв дефінітивно стрілецьку "компанію". Забракло старшини-гарматчика, — я рік командував полковою артилерією. Потім обняв полковий відділ зв'язку, яким командував півтора року. В наступних роках я командував сотнею кулеметів, відділом піонерів та протипанцерних гармат.

У березні 1939 р. поляки переконтрактували мене з капітана в майори. Мої старання вступити до Вищої воєнної школи не дали наслідку, бо наші впливові українці, які сиділи у Варшаві, ревно підбирали і брали до ВВШ своїх симпатиків, а "всяким отаманам" та "не нашим" дорога до Військової академії була ними замкнена, мимо того, що я мав, наприклад, від ряду років "вибітну опінію"[1].

Від 15 квітня 1935 р. польський II-й відділ[2] із Варшави дуже за мною слідкував, не інформуючи ні командира полку, ні командира дивізії. Це наглядання було помітне всюде. Спеціальні "двійкарі" сиділи в гарнізоні, щоб мене пильнувати. Я здогадувався, що це вистежування розпочалося у зв'язку арештом полковника Миколи Чеботаріва. В нього був мій архів… Видно, зміст деяких документів, листів та ін. викликав підозріння до мене. Я на інвігіляцію не звертав уваги і працював спокійно далі, виконуючи свої обов'язки. В моїх листах були думки проти більшовиків і проти поляків, де я виразно проводив думку, що нам, українцям, в боротьбі за своє визволення з московсько-польської неволі по дорозі лише з німцями. Ми вважали цілу українську політичну концепцію, що "через Варшаву будемо панувати у Києві", за нереальну. Ми мали жаль до Симона Петлюри, що він одразу не став германофілом, а цілий час попікався на всемогутній тоді Антанті, в першу чергу — на Франції. Отже, цього було досить, щоб попасти під опіку "двійки". Мене вони не арештовували, бо не було доказів моєї вини, крім особистих думок у листах і спогадах. Крім того, арештувати, як-не-як, старшину Польської армії, то треба знати за що.

Декому з українців здається, що українські старшини зробили неетично, служачи в польському "ворожому" війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання.

Скільки нас було? Поляки замість 250 прийняли 49 наддніпрянців-українців[3] і випродукували зі своїх громадян-українців понад 150 молодших старшин та кілька соток підхорунжих. У війську контрактовий старшина тяжко й багато працював, вчився, багато переніс болю й морального пониження. Візьмім кожне національне польське свято: завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців. Далі: пацифікації українських теренів, валення церков на Холмщині, Підляшші й Волині, насильне перетягування до костьолів і т. ін.

Візьмім ріжні провокаційні розмови, іронію, ненависть, заздрість. Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців. При вас відбуваються дискусії з приводу статей на українську тему в "Ілюстрованому кур'єрі цодзенни". В касині жидки — резервові старшини — мають "лише одне бажання" в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся і ви бачите (запис у графі) "народовість" — тутешній; коли спитаєте, чому це так або переправите в евіденції на слово "українська", то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб "тен украінєц" не чув. Коли від вас ховають всякі "моби", накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно.

Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров'ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні.

На випадок війни Польщі з чужою державою було застережено, щоб без відома і згоди українського політичного еміграційного осередку не вживати українських контрактових старшин в акції проти польського ворога за винятком большевиків. Однак виявилось щось іншого. Вибухнула 1 вересня 1939 року війна Польщі з німцями і майже всіх контрактових старшин-українців поляки використали в боротьбі з Німеччиною.

Цілий час свого перебування в Польській армії я провадив щоденник. Багато там було занотовано цікавих моментів… З огляду на зацікавлення II відділу польського штабу моєю особою, я не держав у себе ніяких нотаток. У часі пізніших подій вони пропали.

Поляки і німці: передісторія війни

Над політичним обрієм Європи почали ще з весни 1939 року нависати чорні марсові хмари. Я пильно обсервував все, що відбувалося тоді в Польщі, слідкував за змінними настроями поляків, бо старшинське середовище було найяскравішим показником. Не розумів я поляків та їхньої політики, така вона була безглузда.

Торік було "помпастичне й бомбастичне" зайняття Заользя[4]. Пощо воно було? Коли за згодою німців відбулась виправа і долучено "одвєчне польскє зємє" до Польщі від бідних чехів, то треба було бути в своїй політиці консеквентним і далі йти з німцями. Ні, почались матеріальні, моральні й психічні приготування до війни з німцями (?!).

Війна з Німеччиною на волосині. Поляки думають, що одним стрілом заб'ють двох зайців справою Підкарпаття: по-перше, знищать на протилежнім узбігу Карпат "українську заразу", яка звідтам може перенестися на Галичину, Холмщину і Волинь; по-друге, апробатою долучення Закарпатської України до мад'ярів знайдуть у тяжкій для себе годині доброго союзника проти … німців (?!).

Це було в березні 1939 року. В квітні Німеччина покликала шість річників[5] під зброю для "перевишколу". Невдовзі почалась концентрація німецької збройної сили на кордонах проти Польщі. Потім Вождь Німеччини висунув свої помірковані вимоги до Польщі. Політичний, реальний розум диктував полякам поторгуватися з А. Гітлером і прийняти умови німців відносно автостради і в справі Гданська. Польща була б поставлена на своє місце, трохи потерпіли б "моцарствові" мрії, але польська держава існувала б.

Я глибоко переконаний, що так поступив би маршал Пілсудський. Він віддав би Гдиню, Гданськ, потрібну (німцям) частину Помор'я, щоб Прусія злучилась із Великонімеччиною, а сам зажадав би Литви і Клайпеди. В своїй політиці став би реально й відверто до порозуміння з німцями, як це зараз робить Муссоліні та инші державні мужі. Тоді Польща і Німеччина звернули б спільно свої очі на Червоний схід — на Москву. Німці б перепровадили з Польщею ліквідацію большевизму, дали б Польщі компенсацію на Сході, там далі, щоб ослабити Москву й утворили б Україну та инші держави. Німецька експансія пішла б на південний схід (як один політичний напрямок), вздовж Дунаю, а головний політичний напрямок: Німеччина зажадала б колоній від англійців і французів. І в тім випадку поляки мусіли б скерувати свою "Лігу Морську й колоніальну" в бік Англії, а не (проти) Німеччини. Тоді історія світу мала б зовсім інший перебіг.

Що ж робили поляки? Вперлися, як віслюки, "не дати ґудзика від плаща Польщі". Почалась "гнучка політика"… (Як) відбирати Заользя, то йдуть із німцями. Коли німці зажадали, щоб і поляки чимось поступились, то вони рихтуються битися з ними, щоб забрати Прусію і навіть Берлін (?!).

Влітку йдуть серед поляків повною парою приготування до війни. В сеймі полковник Бек крикнув, що "від Балтики відсунутись не дамо". (Тепер) справа між Польщею та Німеччиною могла рішитися лише мовою гармат та кров'ю обох народів.

У ніч із 23 на 24 серпня мене розбудила біганина по вулицях м. Бродниці. Подивився я на годинник — перша по півночі. Через відкрите вікно бачу, що біжать військові вістові будити своїх старшин, які жили в місті, бо оголошений надзвичайний алярм.

Дружина моя також збудилась. Обоє підсвідомо відчули, що цей алярм у таких напружених політичних відносинах означає війну між Польщею і Німеччиною.

Напередодні національної ганьби

Значить, оголошена мобілізація. Мій полк мав завдання на випадок мобілізації, ослонити концентрацію 4-ї ДН[6] із боку Прусії. Знаю, що по мене також прибіжить зараз вістовий, тому хутенько одягаюсь і виходжу. По дорозі зустрічаю свого вістового і завертаю до касарень.

Збірка старшин має відбутися в офіцерськім гарнізоновім касині. Там вже горить світло. По дорозі ще бігло кілька спізнених "гоньцув" до міста з жовтими алярмовими… (не ясно. — Ред.).

В касарнях панує надзвичайний рух. Входжу до касина… (Вже) є кілька старшин із поважним виразом облич. Поступово заля наповнюється. Входить офіцер "моб" — капітан Отоманський зі своїм заступником, капітаном Баумгартом. Вже є і командир полку, підполковник Кумунецький, але багатьох старшин ще бракує. Настрій серед (старшин) поважний, а деякі почуваються нервово. Командир полку жде ще на спізнення хвилин 15, розмовляє цілком вільно, з деякими старшинами пробує навіть жартувати. Це мені сподобалось.

Нарешті офіцери зібралися — за винятком трьох підпоручників. Чую як шепочуть молоді старшини, що неприсутні, певно, є в місцевім кабаре, або міцно після випивки заснули. Командир полку подає до відома, що оголошується мобілізація полку. Година "А" починається від 5 год. ранку. Від тієї години все мусить відбуватись згідно з картотеками "моб". Далі підполковник відчитує мобілізаційні призначення всіх старшин. Вони в багатьох випадках відмінні від донинішніх. Я маю приділ до запасового осередку в м. Ржешов. До осередка поїду з першим і другим заступниками командира полку, офіцером "моб", офіцером із господарчих питань, теслею і цілою кадрою школи підхорунжих 4-ї ДП[7] із комендантом — майором Краєвським.

Перед своїм виїздом я маю обняти провідництво над 108-ю поборовою комісією для коней і обозу. Власного воєнного обозу наш полк не мав. Не мали його всі полки в цілій Польщі. Одержую від командира полку наказ зголоситись по скриню до мобілізаційного офіцера. Там є всі причандали, течки і субтечки, інструкції і матеріал для знакування коней та возів.

(Досі) від мене, як українця, все "мобове" ховалося. Тепер я мушу автоматично виконувати складну мобілізаційну процедуру в правдивій мобілізації! Беру в руки від мобілізаційного офіцера орієнтаційну інструкцію і переглядаю її. Бачу, що дам раду з цією скомплікованою мудрістю.

Старшини після отримання приділів, виходять. Командир полку обговорює зі своїм II-м заступником — кватермістром, майором Вроною евакуацію полку, актів і всякого рухового майна, що залишалося. Про евакуацію старшинських і підстаршинських родин ні слова не було сказано, щоб "не підривати бойового духу кадри". А зрештою, пощо? І так за кілька тижнів будемо в Берліні парадувати!.. Взагалі, ніхто з владу маючих не проймався тим, що німецько-польський кордон від Бродниці не є повних 2–3 (?) км на північ. Всі мали велике переконання, що по кількох днях ми будемо в Кеніґсберґу…

Пунктуально, о 5-й год. ранку, починаю свою працю в поборовій комісії. У фільварку "Вапно", де мала бути моя 108-а комісія, я застав вже лікаря-ветеринара, але уповноважені від громад та поліція (ще) не прибули. О 9-й год. починають прибувати перші власники з кіньми, возами і упряжжю. З них визначаю уповноважених-річознавців.

Два писарі сідають при станах. Учу їх, як виконувати функції. Своїм солдатам, які мають транспортувати до полку коні і вози, даю завдання пильнувати порядку. Прийняті фурманки відсилаю партіями по 50 до полку.

Ветеринар і визначені мною уповноважені члени комісії виявляють характеристичну тенденцію найнижче оцінити прийнятих коней і вози, бо, як кажуть, йде тут про добро для Польщі. Я сам підвищую ціни. Добро Польщі вимагає також відповідного відношення до її горожан.

Коли до столу комісії підходили господарі чи дідичі-німці, то голови оцінщиків автоматично нахилялися до мене і шепотіли: "То шваб, пане майоре, тжеба му забраць вшисткє конє!"[8]. Відповідаю моїм інформаторам, що польська держава є спільним добром всіх (її) горожан і тому треба нам бути безінтересовими.

Між іншим, я зауважив, що селяни-поморяни на загал охоче давали для держави вози з кіньми й упряжжю. Але цікаво, що дідичі-поляки, які за дуже малі гроші набули фільварки в 1919–1920 роках від стероризованих німців, були незадоволені. Вони нарікали на комісію, гнівались на мене, що дешево оцінюю їхні руді, покалічені хабети… Свої кращі коні всі залишили в стайнях. Щось шляхта скупа стала. Не ті, мовляв, часи, щоб шляхтич виставив своїм коштом регімент гусарів!

До год. 22.00 я закінчив працю… Був голодний, як і всі члени комісії. Власник "Вапна" не запросив навіть на обід. Я послав солдата, щоб купив у місті для мене й для голодних членів комісії хліба і до хліба. Ввечері я забрав свою скриню і повернувся до штабу полку. Що тут робилось протягом дня, як мундирували резервістів та як їх розділювали, не бачив. Знаю, що в першім дні мобілізації зголосилося не дуже багато резервістів.

Додому повернувся по півночі. Дружина з синком спокійно спали. Домашній спокій напровадив мене на думку, що ситуація не є грізна. Та хоча б яка була, то мене вже ніщо не здивує. Дружина має віру в мене і знає, що у відповідний момент вона з сином буде забезпечена. Зрештою, вона почувалась відважною і опанованою козачкою. Крім того, не літають ще німецькі бомбовики, не гудуть гармати. Тому і я ліг, щоб відпочити по важкому дневі…

Свою скриню з актами і справозданням я віддав до штабу полку. Бачу, що в касарнях далі кипить гарячкова праця: вносять, виносять, бігають, кричать. Придивляюсь до мобілізаційно-евакуаційної картини. Майор Врона вивозить на станційний двірець рештки озброєння, обмундирування, акти і всякий хлам. Потім, виявляється, що для спізнених резервістів бракує одягу, зброї і еквіпунку. Тоді знову для них привозять все необхідне зі станції.

Від самого ранку того дня прибувають потягами із залізничного двірця більші транспорти покликаних резервістів. Їхні чотирирядні колони зустрічає полкова оркестра. Серед них є багато таких, що під впливом надміру індивідуальних переживань потягнув надміру з пляшки, і тепер йде та колишеться, розпихаючи свою чвірку.

Я вже закінчив свою роботу, більше нікому не потрібен, тому маю можливість обсервувати цікавіші явища.

В касарнях далі кипить балаган. Всюде крик, галас, біганина, купи сміття, брудна лайка. На вулицях міста і в касарнях можна здибати повно п'яних стрільців, хоча є виразна заборона виходити до міста. В касарнях підхожу до стрілецької сотні, яка стоїть колом, когось обступивши. Один старшина відповідає на жовнірські запитання.

— Пане поручнику, чи ми направду зможемо побідити німців?

— Немає найменшого сумніву, — відповідає старшина, — протягом трьох тижнів займемо Берлін. Німці є голодні, зле озброєні, зле вишколені. Саме головне, не забувайте, хлопці, що за нами, Польщею, стоять муром найбільші світові потуги — Англія і Франція!

Зустрічаю майора Врону біля штабу полку.

— Ну, що ви думаєте, буде війна, чи ні? — запитує він, вітаючись зі мною.

Відповідаю, що ситуація дуже поважна.

— Мені здається, — говорить II-й заступник командира полку, — що німці в останню хвилину злякаються і зрезигнують зі своїх домагань. Тому було б добре спровокувати війну, а для цього треба було б увійти з одним — двома батальйонами до Прусії…

Виходжу з касарень і йду до себе на помешкання. Довідуюсь, що минулої ночі кілька родин старшин запакували свої речі та виїхали до Варшави. Треба і собі щось думати, щоб вислати дружину з дитиною до її батьків за Люблін — на Холмщину. Прибігає до мене посланець. Це II-й заступник командира полку майор Врона кличе мене і дає наказ моєю комісією прийняти додатково 30 пар коней і стільки ж комплектів доброї парокінної упряжі в селі Недзведзь і околиці. Туди треба їхати 18 км — із комісією. Виїжджаємо тягаровим автом. Процедура та сама, що була вчора. Різниця в часі: прийняття коней і упряжі я розпочав о 20.00 годині, а скінчив о 3.00 рано 26.VIII.

Коли балакав зі мною майор Врона про побір коней, то зазначив, що мене командир дивізії хоче залишити, щоб я обняв IV-й батальйон із надвижок.

— Тому, — каже, — їдьте поберати коней, то він вас забуде. Пощо Вам здався той інтерес?

Я негайно спакував трохи білизни і дрібніших речей, попросив свого господаря, щоб здав речі до багажного вагону, відвіз самоходом дружину з дитиною до потягу. Прощаючись із дружиною, я відверто сказав їй, щоб спішились хутчій доїхати до батьків на Холмщину, бо мене турбує можливість нальотів німців із повітря. Поїзди ще їздили на Варшаву нормально. Дружина виїхала. А я, коли повернувся з додаткового побору коней, не міг заснути до ранку. Значить, мене командир дивізії не пустить до Ржешова.

Ледве задрімав, як чую, що хтось міцно стукає до моїх дверей. Я — одягнутий. Підбігаю, відчиняю двері. Стоїть посланець, який службово мені мельдує. (Він каже), що о 6-й год. жде на мене командир дивізії, дипломатичний[9] полковник Равіч-Мисловський. Дивлюсь на годинник: є 5.45. То була субота, 26 серпня.

Хутчій промиваю очі й біжу до штабу полку, де міститься хвилево штаб 4-ї ДП. По дорозі бачу, що батальйони 67-го п. п.[10] у повнім бойовім виряді зайняли публічні будинки. Штаб 67-го п. п. розмістився в будинку жіночої гімназії на протилежнім, північним кінці міста. З касарень виїжджає довгий шнур возів, важко обкладених військовим майном. Все це тягне на станцію. Бачу, що серед кошарових блоків швендяють якісь цивільні: то "надвижки", бо полк вже змобілізований. Ці надвижки мають їхати зі мною та рештою зазначених старшин до Ржешова, де мала наступити організація другого "ржуту" (?) полку. Перед штабовим будинком бачу два самоходи: один належить генералу Болтуцю, команданту "оперативної групи", а другий — польовий "лазік" — полковнику Мисловському. Генерал Болтуць — у касині на сніданні.

Зголошуюсь у Равіча-Мисловського, колишнього командира 67-го п. п. в Бродниці. Він каже мені, що генерал Болтуць, він, підполковник Солтис і я негайно їдемо на відтинок до с. Гронжови, недалеко залізничної станції Радошкі.

Виходимо і займаємо місця в самоходах. Рушаємо. Полковник Равіч-Мисловський каже:

— Ви, пане майоре, не поїдете до Ржешова. Ми хочемо тутечки використати Ваш бойовий досвід. Ви обіймете команду над 4-м батальйоном, який зорганізуєте з надвижок. Ми зараз їдемо до Гронжови, де буде Ваш бойовий відтинок. (Як) повернемося, Ви приступите до організації батальйону протягом ночі, а завтра 27 серпня о годині 6-й рано я приймаю рапорт і зроблю перегляд батальйону. Після перегляду Ви відмашеруєте з бойовим завданням на відтинок Гронжови.

Відповідаю полковнику Мисловському, що я контрактовий чужинець — українець і перебуваю лише на стажу в полку. Наскільки знаю, то уділ у війні всіх контрактових є застережений, і ми мусіли б зголоситись у Головнім штабі у Варшаві.

— Пане, коли земля палиться під ногами, то тоді немає ні контрактових, ні заводових, ні українців, ні поляків, — є ті чи инші цінні індивідуальності, які мусять боротися за патріотичну справу. Зрештою, я бачив у військового міністра у Варшаві проект наказу, яким надане буде всім контрактовим обивательство польське, а контрактові перейменуються в заводових польських старшин. Тому на цю тему немає дискусій. Виконуйте, що ми Вам кажемо…

Що я мав робити? Наказ є наказом.

Оглядаємо "відтинок Гронжови" — від лісу Лідзбарк — Гуржно до так званих "Шаньців Шведських" включно. Цей простір має 7 км. Троє вищих старшин провадить дискусію на тему відповідного розміщення важких і легких кулеметів, очищення передполя, викінчення фортифікаційної праці та гребель для наводнення лук. Греблі почали будувати цивільні робітники 19 місяців тому назад і не докінчили.

Я олівцем накреслював на своїй мапі рішення начальників і дивувався, чому вони так довго зупиняються на дрібницях. Адже війна може вибухнути кожної хвилини, а вони мають час на безплідні, дрібничкові балачки. Що ж би то був за командир куреня, який не вмів вибрати становища для важкого кулемета?..

Час летить, я більше думаю над будуччою організацією свого батальйону, бо матиму надзвичайні труднощі, щоб із вибірок, із нічого і без нічого створити бойову одиницю.

Три перші батальйони 67-го п. п. зорганізовані згідно з планами мобілізації, де все до найменших дрібничок було приготоване. Що я маю робити, маючи до диспозиції лише людський матеріал з 600 резервістів? Полковник Мисловський дає мені до диспозиції ще одну пішу сотню Оборони Народової з м. Гуржно, — тією сотнею командує підпоручник резерви — вчитель початкової школи.

Така само сотня Оборони Народової буде моїм лівим сусідом на пересмикові р. Дрвенца — озеро Бахотек. Та сотня боронила доступ до Бронниці з напрямку Нового Міста. Цілий простір від лісу на сході та р. Дрвенцою я маю боронити зі своїм ще неіснуючим батальйоном, який полковник Мисловський, жартома чи поважно, назвав "штурмовим".

О год. 14-й приїздимо до Бродниці. Обідаємо всі в касині. О 15-й годині починаю свою організаційну працю. Не маю жадного старшини дієвої служби. Майор Краєвський забрав активної служби поручника Невяровського до своєї кадри. До цього часу він був "опікуном" надвижок. Для мене, бачу, лишилось 8 підпоручників — самі вчителі, люди без енергії та військового досвіду. Вони всі колись пройшли під чиїмсь керівництвом поверхневий вишкіл на командирів стрілецьких чот. Зібрав їх всіх. Призначаю з них трьох на сотенних командирів, одного іменую своїм ад'ютантом, другого — офіцером зв'язку, третього — господарчим, четвертого — платником. Лишається один, який мені доповідає, що хворіє на геморой. Що з ним робити? Майор Краєвський не хоче замінити його на іншого — здорового. Я призначив того підпоручника чотовим в одній сотні.

Роблю збірку всіх резервістів: їх багато бракує, бо ними послуговується майор Врона на станції і господарчий офіцер — поручник Вітт — у касарнях. Багато розлізлося і десь вилежується. Маю зібраних 200 резервістів. Вишукую серед них капралів і старших стрільців. Плютонових взагалі немає. Бракує мені шефів компаній, цілком немає чотових командирів. Немає також батальйонного лікаря, підстаршини-ветеринара, брак всякого матеріалу до сформування сотні важких кулеметів — коней, візків, кулеметів, немає чоти моздірів.

Зголошуюсь у командира дивізії. Прошу його, щоб він приділив мені бодай ад'ютанта з числа активних старшин та сержантів на шефів сотень. Заявляю про всі браки. Мисловський денервується, але приділює мені поручника Невяровського та 4-х активних плютонових на шефів стрілецьких компаній та старшого сержанта — на шефа батальйону. Сержант Прус був найінтелігентнішим підстаршиною полку. Полковник Мисловський застеріг формування сотні важких кулеметів, бо він приділяє до батальйону свою дивізійну сотню з 14-го п. п. в силі 12 тачанок.

Мої новоіменовані командири компаній бігають, кричать, галасують, а наслідків їхньої роботи не видно. Щохвилі зголошуються в мене, що всього їм бракує. Знаю, що трудно їм щось зробити, коли майор Врона все вивіз на станцію.

Шукаю командира полку і прошу його, щоб він дав дозвіл забрати з вагонів на двірці необхідні для мого батальйону речі. Він, звичайно, згодився. Я посилаю своїх людей зі старшинами та возами на двірець. Сам також приходжу для орієнтації.

На станції немає нікого зі старшин, підлеглих майорові Вроні, як кватермістрові: є лише кілька підстаршин, які без ладу нагружують матеріали до товарових вагонів. Запитую, де і що є заладоване? Вони не знають. Входжу зі своїм підпоручником до вагону: знаходимо літні дреліхи та з сотню старих масок без бойових похлонячів. У другім вагоні є старі і нові мундири з сукна, ладівниці, скрині з набоями до рушниць, брудна солдатська білизна. Йдемо далі: є 110 новеньких рушниць Маузера, 150 німецьких карабінів 1885 року. Знаходимо цілу мішанину рушниць: Маузери, Вінчестери, Манліхери, щось біля 120 штук. Шукаємо чобіт — є 50 пар нових і 380 пар старих, врешті 50 пар чобіт із довгими халявами. Є також торністри і плечаки різного роду й віку. Шоломів, головних пасів, масок, онуч, чистої білизни немає. Забираємо, що є, на підводи, привозимо до касарень і роздаємо між сотні.

Наказую перешукати піддашшя, де були сотенні і полкові магазини: дещо знаходимо. Нову зброю одержує 1-ша сотня. Решта (говорю так, як мені кажуть), — одержить зброю пізніше.

Сотенні під моїм наглядом роблять із того всього балагану нарешті якесь військо. Я сам шукаю за кухнями: знаходжу дві кухні і здобуваю кілька прикухняних возів та кілька возів для батальйонного обозу. Мої кухні — старі, поржавілі, в інших обставинах їх треба було викинути на "шмельц". Наказую чистити кухні, а сам шукаю продуктів для них, бо мій господарчий офіцер є ним більше з назви і мало орієнтується в своїй функції.

Ще є справа батальйонної чоти зв'язку. Її командант нічого не робить, лише багато гамору робить. В якійсь дюрі я знайшов біля двадцяти бубнів телефонічного дроту та шість вибракуваних телефонічних апаратів, з яких два ще пам'ятали Світову війну (російські, гарматні). Шукаю телефонічної лучниці: не має її і не буде!

Допитуюсь про лікаря, ноші, індивідуальні пакети, ліки. Нічого не має і не буде. Навіть індивідуальних значків немає. Може тому нічого навіть із ліків не дають, що мій "штурмовий" батальйон повинен бути несмертельним.

Визначаю один господарчий віз під санітарний. На ньому ще є свіжі сліди гною. Посадив на той віз капрала-санітара з великою торбою, в якій є йодина і вата. Це є цілковите санітарно-медичне забезпечення батальйону, що має окреме завдання і діє без контакту з полком.

Відчуваю, що жовніри мають дивне почуття кривди, яка неслушно їм завдана. Чому їх так озброєно і забезпечено? Чому їм, які йдуть на смерть за свою батьківщину, відмовлено у тому, що належить дати в першу чергу?

Волею долі, чи якогось фатального непорозуміння, я став командантом тих польських і білоруських простих душ і мушу їх заспокоювати, що все дістануть, але сам у те сам не вірю. Пощо мені — українцеві цей тягар за чужу, напевно програну справу? Що за іронія?

Родину моєї дружини переслідують поляки на Холмщині, за мною ходять по п'ятах "двійкарі", а ліньові вищі команданти доручили мені батальйон рятувати Польщу. Хіба на те, щоб вона до решти повалила церкви наші на Холмщині?

Я є тим поважним (бо батальйонним) чинником, який рятуватиме від заглади Польщу — на те хіба, щоб вона пізніше всім своїм внутрішнім апаратом всіх без винятку українців нагаєм перегнала під сутану польських фанатичних ксьондзів-єзуїтів? Може я ще раз відмовлюсь від виконання наказу, як пробував говорити про це полковнику Мисловському? Тоді мене жде надзвичайний військовий суд і розстріл, бо військо є військо, а наказ — наказом. Тому треба було щось робити, рятувати, заховувати бодай зовнішню форму лояльності, а там далі побачимо.

Дивлюся на своїх старшин: вони є такими, як вийшли зі своїх домів. Не мають старшинських торб, без мап, без лорнеток, без пістолетів та з певної резиґнації не мають навіть олівців і паперу. Кажу їм всім озброїтись у карабіни, або добрі палиці. Завтра я з таким батальйоном помашерую на німців?..

Доносять мені, що майор Врона лаявся порядно з гніву на мене за наші переверти на станції без його уділу. Мені від того ні холодно, ні гаряче: в його інтересі є найскорше виїхати евакуаційним потягом (чи далеко заїде, побачимо!), а я маю без мобілізаційних картотек і без жодної помочі зорганізувати вночі "штурмовий" воєнний батальйон.

По 24.00 годині пішов на короткий відпочинок до себе на помешкання, де залишились меблі та моя бібліотека. Перед відходом я ще раз зібрав старшин і дав їм інформації відносно ранішньої збірки й інших службових справ.

День 27 серпня був погідний і сонячний. О 5.00 рано я вже був у касарнях. Командири компаній розпочали вже свої компанійні збірки. Командую: "Рапорт компаніями!" Приймаю рапорти, роблю перегляд.

Вигляд батальйону надзвичай різноманітний: одна компанія в польових рогативках, решта — в фуражерках — старих, брудних і потріпаних. Одна компанія має невеличкі карабіни Маузера, друга — старі німецькі, третя — різну мішанину. Бракує плащів на цілий батальйон. Частина жовнірів має на собі дреліхи, инші — старі суконні мундири. Одні мають чоботи, инші — черевики. Черевики також ріжні: пара з одної ноги, інший черевик міг би приміститися в другім з іншої ноги. Білизни чистої жовніри взагалі не отримали. Частина ладівниць цілком добра, инші — трохи гірші, але вони переважно теліпаються на ремінцях із-під штанів.

Хвилину зупиняюся над питанням, яке я сам собі задав: на чому держаться штани моїх жовнірів, коли вони пасочки від штанів взяли під ладівниці?

Словом, переді мною найкращий твір польської імпровізації — маю батальйон сенкевичівського "посполитого рушення". Мені цікаво, що скаже командир дивізії, полковник Равіч-Мисловський. Він є знаним педантом, коли йде про одностайний вигляд формації й одиниці.

Я викликую кадри своїх компаній: капрали резерви командують чотами, роями — старші стрільці або і звичайні стрільці. Бачу, що мої сотенні зорганізували компанії зле, не регуляміново. Вони забули організацію чоти, а тут компанія воєнного стану…

Обдивляюсь обоз батальйону. Є його, разом беручи, 9 селянських фурманок із 2 кухнями. Немає на возах брезентових плахт, — щоб заховати речі від дощу й пилу… Вози брудні, не смаровані, зі слідами гною на драбинах. Біля возів немає ліхтарок, упряж позв'язувана шнурками і дротиками. Ці вози мені попались із вибракуваних у батальйонних обозах 67-го п. п.

На збірку рихтується також чота піонерів під командою поручника Лісінського і чота полкової артилерії з капітаном Ткачуком на чолі. Цей Ткачук мав колись всю родину українську і сам зовнішнім виглядом — тип українця з Галичини, однак душа у нього яничара. Двоє його братів так само є в армії старшинами.

На збірку стає також дві протипанцерних гарматки в повнім випосадженню. Ці чоти роблять добре вражіння, на них все аж блищить. Все на них новеньке, "мобове".

Чую як жовніри мого батальйону голосно запитують своїх сотенних, чому вони не так, як ті, обмундировані і озброєні? Чи вони гірші від інших? Чи вони не хочуть так само битися за свою батьківщину, як решта жовнірів? Питаються, де їхні РКМ, ручні гранати, багнети? Де ковдри, плащі, шоломи, торби?..

Пунктуально о 6.00 прибуває командир дивізії. Зголошую йому стан 650 людей, коней… возів… Нічого не сказав. Подивився на батальйон, створений із нічого протягом кількох нічних годин і додав, що за кілька днів отримаю все, що мені потрібне. В тій цілі я повинен із Гронжов надіслати виказ браків. Командую, і мій батальйон, найпізніше змобілізований і найшвидше зорганізований, відходить на відтинок у с. Гронжови. 67-й п. п. залишився в м. Бродниці.

З Бродниці я вийшов на відтинок Гронжови в такім складі: три сотні стрілецьких, дружина зв'язку, дві кухні й батальйонний обоз. Командир полку додав до батальйону дві польові гармати, чоту піонерів і дві протипанцерних гарматки. Піонери мали свою власну кухню, де я запровіантував решту приділених чот. Окрім повищого, батальйон не мав ні одного ручного кулемета, ні одного важкого кулемета. В батальйоні, крім піонерів, ніхто не мав жодної польової лопатки, яка в модерній війні має таке ж значення, як рушниця.

Прибули ми на визначене місце о 9.00 год. Даю диспозиції сотенним: 1-ша компанія має відтинок "Довгий міст" із місцем постою в лісничівці; 2-га компанія матиме відтинок на схід на висоті поодиноких будинків над лукою за с. Гронжови; 3-тя компанія — в с. Гронжови, а мій відділ — резервовий. Даю в терені границі відтинків для сотень. Становища артилерії тутечки з напрямком стрілу на такі-то цілі… Завідомлюю коменданта Оборони Народової з м. Гуржна, що беру його під свої накази. Ще раз даю йому завдання. Одним словом, видав повний бойовий наказ на (всі) щаблі батальйону. Поручик Лісінський повинен негайно прислати до кожної сотні інструкторів-піонерів, зареквізувати по селах лопати і приступити до фортифікаційних робіт. Коли сотні машерували на свої становища, то за ними мої телефоністи тягли телефонний дріт.

Поки сотні й чоти відмашерували на визначені їм становища, над'їхали генерал Болтуць і полковник Мисловський. Здаю генералові звіт та інформую, що зробив і що маю робити. Комендант оперативної групи (корпусу з трьох дивізій) апробує мої зарядження та обіцяє негайно направити всі браки, які має мій батальйон. Обидва вищі старшини хутко від'їхали.

Сідаю на коня, щоб об'їхати свій відтинок та побачити, що робить сотня Оборони Народової. Бачу у виблисках сонця наводнені луки і долини; зигзагом в'ються запорові греблі: вода затримується при греблях, а терен між однією і другою греблею пройде сотня противника в розвиненому польовому шикові. Водні запори зроблені з торфу і болота. Тому вистачить кілька стрілен польової артилерії, однієї бомби з літака, щоб їх знищити. Ціла долина — у великих корчах, вербах та грубих вільхах. Рослинність обмежує нашу обсервацію, а для ворога дає досконале прикриття й маскує його рухи у нас під носом.

Маю наказ вирубати й очистити передпілля протягом двох діб, але згідно з моїм обрахунком я повинен працювати цілим батальйоном на семикілометровому відтинку протягом тижня, щоб виконати наказ. Є місця, де цю працю треба виконувати на човнах. Саперського матеріалу обмаль, — лише на стан чоти піонерів. Значить, що наказ вищих начальників виконати фізично неможливо.

Йду і сам вибираю місця на важкі кулемети, які можуть надійти з Бродниці. І пощо то була та довга дискусія генерала з полковниками в минулу суботу, коли мій батальйон взагалі немає кулеметів і невідомо, чи буде їх мати?

Чомусь пригадалося мені оповідання полковника Равіча-Мисловського про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918–1919 роках. До того оповідання мій сучасний дивізіонер часто і охоче повертався. Равіч-Мисловський взимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв'язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан (тоді) польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці.

Цього літа генерал Болтуць у своїй промові, сказаній із нагоди підвищення стрільців до підхорунжих, теж зазначив, що 4-а дивізія не матиме німецьких полонених, а полковник Равіч-Мисловський просив генерала про опіку над ними (полоненими. — Ред.), (мовляв), з німцями він (ще) краще розговориться, як 20 років тому з українцями під Львовом.

Приїжджаю на відтинок 2-ї компанії. Її комендант нічого не зробив і не робить, ліг спати після "працьовитої ночі", а жовніри порозлазились по домах. Вилаяв я його, даючи конкретні завдання відносно організації оборонної позиції, організації зв'язку, чатівничої служби і т. ін.

Командир 1-ї сотні недавно прибув на свій відтинок і принаймні орієнтується та оглядає його. Він турбується, що трудно буде розпочати фортифікаційну працю без саперного приладдя. Я показав йому перебіг першої оборонної лінії, пас чування і забезпечення спереду. Підкреслив конечність утримання зв'язку з сусідами.

Мене сердить брак найменшого прояву ініціативи у моїх командирів сотень, якась дивна прострація, всіх треба дослівно водити за руку.

Суперечливі накази

Я повернувся до штабу батальйону. З приємністю побачив рух, порядок і темп праці. Ад'ютант поручник Невяровський все зорганізував при штабі та в штабі. 3-тя сотня пильно працює в терені. Шеф канцелярії батальйону, старший сержант Прус зорганізував працю в штабі і вже на власній машині друкує рапорти, запотрібування і справоздання. Є при штабі зв'язкові з компаній, приготоване місце відпочинку і виживлення для цілого батальйонного осередку. Коли я оглянув фортифікаційну працю 3-ї компанії, то звернув увагу на деякі тактичні погрішності й наказав їх усунути.

По кількох годинах я вислав ад'ютанта для контролі праці в сотнях. Ад'ютант повернувся ввечері. Був злий на командантів сотень.

Помаленьку праця прибирала нормальні форми. Коменданта сотні Оборони Народової з Гуржна теж треба було вчити робити укріплення позиції. Щодо озброєння, то компанія Оборони Народової була краще забезпечена: вона мала чоту важких французьких кулеметів і кожен рій мав ручного французького кулемета. То були люди переважно місцеві й добре зорієнтовані в терені.

Надійшла ніч. Я вислав зв'язкові патрулі до своїх сусідів: до бригади кінноти в м. Лідзбарку і до батальйону Оборони Народової майора Флешара на фільварок під Бродницею. Вони ще не повернулися.

Зупиняюсь над тим, що то було б, коли дійсно вибухнула б війна і німці захотіли скерувати свій удар на таку позицію, як моя, зайняту моїм "штурмовим" батальйоном. Звичайно, мої жовніри постріляли б трохи з рушниць і розбіглися на всі боки, а я — їхній командант, став би перед польовим судом за втечу батальйону з позицій і невміння командувати дорученим мені відділом.

На відтинку Гронжови стояв я з батальйоном дві доби — 27 і 28 серпня.

29 серпня вночі два тягарові авта привезли для моїх жовнірів новенькі плащі. До цього часу ночами мої люди мерзли в літніх дреліхах, особливо 1-а сотня в лісі, де не було жодних забудовань. Я прийняв плащі та видав капітанові з інтендатури квит та додав замовлення на решту обмундирування й озброєння.

Авта від'їхали. О годині 3-й кличуть мене до телефону з полку. Телефон був до поштового уряду в Радошках. Сідаю на коня та їду 2,5 км. При апараті зголошується ад'ютант полку капітан Блок. За наказом командира полку маю негайно машерувати з цілим батальйоном до Бродниці, де отримаю нове завдання. Запитую, чи Оборона Народова повинна машерувати зі мною, чи залишається? Відповідає по хвилині, що залишається на місці.

Я повернувся до Гронжов і зарядив алярмову збірку сотень. Над'їздить мотоциклом розвідчий офіцер полку — капітан Собкевич і повторює наказ. Запитую чи приділені до батальйону чоти артилерії, піонерів і Оборони Народової. Протипанцерні гарматки теж мають зі мною машерувати? Так, (мають)…

Кухарі готують каву. Зодягаю в нові плащі 3-тю компанію. По деякім часі приходять инші компанії, видаю і їм нові плащі. Потім батальйон споживає снідання. За півгодини рушаємо.

Перед 8-ю годиною наближуюсь до передмістя Бродниці, де мене зустрічає командир полку. Коли він побачив, що за батальйоном посуваються полкові чоти артилерії, піонерів і гарматок, то гостро зареагував, що я зняв їх зі становищ. Відповідаю, що мав ясний наказ від капітана Собкевича. Підполковник Кумунецький був злий, що я "не догадався і не залишив трьох чот на місці". Я припинив опонувати, прикликав командантів чот, сказав їм, що вийшло непорозуміння і тому вони мусять вертатися назад.

Командир полку заспокоївся і дає мені наказ машерувати просто до Яблонова. По дорозі (каже він) хтось до мене приїде і дасть завдання.

У Бродниці до мене долучається дивізійна сотня важких кулеметів на дванадцяти тачанках із величезним обозом. Ця кулеметна сотня прибула сьогодні з Влоцловка. Командує нею капітан Вечолковський із 14-го п. п. Компанія має все абсолютно новеньке, з мобілізаційних магазинів, і робить дуже добре вражіння. Командант сотні має дуже добру кадру, яка шанує його.

Я коротко інформую капітана Вечолковського про його завдання, місце в колоні, а сам на хвилину заходжу на своє помешкання. Там знайшов три листа — від дружини і знайомих. Знаю, що до цього помешкання вже не повернусь ніколи, залишаю тут багато своїх речей: меблі, кухонне приладдя, радіоапарат, бібліотеку і т. ін. Трудно, (та) нехай все пропадає. Добре, що дружина написала з Реївця, — значить тепер вона вже вдома з малою дитиною. Прощаюсь із симпатичними господарками і доганяю батальйон.

Їдучи на чолі свого війська, бачу перед цвинтарем всю місцеву інтелігенцію на чолі зі старостою, професорами гімназій та іншими нотаблями. Копають якісь окопи чи противотанкові рови. Ця картина робить трохи дивне, а трохи смішне вражіння. Коли тривога, то до Бога, а що пани в циліндрах робили протягом 20 років? Де бетонові сховища та фортифікації над кордоном? Нам цілий час вбивали в голови про маневрову війну і наступову — офензивну доктрину.

Війна — це велика таємниця. Кожна війна не буває подібна на минулу, а її вислід завжди невідомий. Тому треба на своїм терені завжди мати "пункти зачеплення", цебто укріплення на випадок відвороту. Чи це нам поможе, що тепер навіть повітові дигнітарі взялися за лопатки, щоб загріти маси до потрібної патріотичної праці.

Машеруємо спокійно далі. Мої кухарі пробують варити обід у кухнях, але з нещільних котлів вода заливає вогонь. Димить у дорозі лише новенька кухня сотні кулеметів із 14-го п. п. Тому висилаю кухні наперед, до с. Крушини, де має бути відпочинок і де я маю замір видати обід для батальйону.

Від ранку ми вже пройшли 35 км. Обід був готовий о 14.00 год., а о 16.00 рихтуємося до дальшого маршу. Над'їжджає з Яблонова самоходом генерал Болтуць, який каже мені, що я підлягатиму командирові 14-го п. п.

Висилаю ровером свого ад'ютанта до командира 14-го п. п. Ним є полковник, професор Вищої воєнної школи. Ще я був у марші, коли повернувся ад'ютант із наказом, щоб мій батальйон затримався на нічний постій у районі останньої залізничної станції перед Яблоново, в 5 км на шляху Бродниця — Яблоново.

Закватеровую батальйон, визначаючи район для сотень і алярмову площу. Штаб батальйону розміщається в палаці двору на перехресті шосе. Телефоном із двору сполучуюсь із 14-м п. п. в Яблонові. О 19.00 год. маю їхати до штабу 14-го п. п. на "одправу". Решта шикується до спання. Мої резервісти зробили вже понад 50 км у недопарованих, старих черевиках, повідпарували і покалічили собі ноги. Я рихтуюся до виїзду на штабову нараду в 14-й п. п., а поміщики — господарі двору, люди дуже гостинні, спішать подати вечерю для моїх старшин. Раптом несподіваний телефон: командир 14-го п. п. відкликує мій приїзд і наказує негайно машерувати до Яблонова з цілим військом.

Люди були так помучені, що, не повечерявши, лягли спати. Я даю наказ до маршу з алярмового плацу. Навіть старшини неохоче виконують наказ, бо серед великої родини поміщика було кілька гарненьких панночок і дам. Із ними вже молоді підпоручики були в найкращих стосунках і обидві сторони сподівалися для себе багато… В тій родині не відчувалося, що зближується війна. Не було передчуття, що зближується буря, не хотілося в це вірити. Одним словом до нас підходили як до війська на маневрах. Мало того, була віра в силу свого війська, яке не допустить "швабув" до маєтку, бо саме побідно йде наперед…

Є година 21.00. Машерувати! Колони з місця розтягаються і робиться вражіння натовпу. Я кричу на комендантів сотень і підстаршин…

Нарешті ми в Яблонові. Мене зустрічає підстаршина 14-го п. п. і доручає пакет: є наказ машерувати до с. Бук-Гуральські для зміни II/63-го п. п. [11]

10 км ми долаємо за три години…

Далі у рукописі пропущені сторінки.

Марш до Бзури і наступ

Мені надзвичай не хотілося їхати до незнаного чужого полку і відбирати командування майорові Лобзі, який є свій у 14 п. п., має прихильників, що до мене поставляться вороже, а можуть навіть застрілити. Пощо мені рватися до командування, коли сучасна ситуація обсерватора війни мені більше підходить?

Я знаю, що командувати батальйоном потраплю добре зорганізованим, бо ним я ще командував у 1917 р. в російській армії, а в українській армії не зле командував піхотним полком у 1918–1919 роках. Тому свій від'їзд відтягав до пізнього вечора. Але треба їхати. Приходжу до командира 67-го полку відмельдуватись. Він каже мені, що є зміна наказу та що я мушу їхати й обняти Оборону Народову "Бродниця" від майора Флешара, який теж усунений наказом генерала Болтуця.

Їду до підполковника Солтиса, який командує полком ОН.

У штабі його немає, бо штаб вже виїхав у невідомім напрямку. Батальйони ОН вже теж десь машерують. Питаю по дорозі, чи спіткані колони і обози то часом не ОН? Навіть докладно не знаю, де я є, бо не маю мапи, але орієнтуюся по зорях.

Бачу, що їде якийсь самоход. Затримую його, щоб поінформуватись. У самоході сидить генерал Болтуць, сам, із шофером. Мельдуюсь у нього, що їду до ОН "Бродниця", але колона в маршу, то прошу генерала сказати, куди полк ОН машерує, щоб я міг замельдувати у командира полку ОН.

Генерал Болтуць каже, що він усунув нервового нездару й лінюха — майора Флешара, а мене визначає, щоб я зробив в ОН "Бродниця" порядок. Полк ОН є в марші до міста Собота над р. Бзурою. Я мушу догнати полк у маршу і з полковником Солтисом порозумітись щодо командування. Солтис вже має писемний наказ у цій справі.

Генерал від'їхав, а я сів на коня, сказавши жовнірові, щоб провадив бричку з моїми речами за мною. Їду до тієї Соботи цілу ніч і над ранком доганяю полк. Минаю колону ОН. Попереду на бричці їде майор Флешар, завинутий у плащі, і спить. Не видно жадного убезпечення спереду й на боки, а від Солтиса довідуюсь, що німці є десь близько, тому він їде самоходом вперед, щоб зорієнтуватися, а колона машерує… за ним (?!).

Підполковник Солтис задержується і жде поки не під'їде бричка з сонним майором Флешаром. Каже його розбудити і кличе до себе. Показує йому папір, що я є командиром, а його усувається і він має замельдуватись у штабі 4-ї ДП. Так я дня 11 вересня рано обняв батальйон ОН "Бродниця". Підполковник Солтис інформує мене, що німці за р. Бзурою. 14-й п. п. вже наступає і що ОН теж хутко піде в бій. Полк ОН підлягає командирові 14-го п. п.

Я в маршу зібрав сотенних командирів ОН і поінформував, що командую батальйоном та що нас жде наступ. Починається гарматна і кулеметна стрілянина. Я розтягаю свою колону й приспішую марш. Бачу, що 10 днів війни пройшло, а я ще фактично не брав уділу в боях. Та сьогодні відчуваю, що "не мине мене чаша ця". Страху жадного не мав перед небезпекою. Мимоволі думав про своїх — рідних і близьких — та погано почувався, що не було за віщо ризикувати — може навіть життям.

Іншого виходу немає, як дивитись мені на бойові події як на спортове змагання, бо до німців не тільки не може бути ворожого почуття, а й маю симпатію та радість, що їхніми руками валиться шляхетсько-жидівська будівля.

Придивляюсь ближче до свого батальйону. Це старші вже люди, нерідко з астмою і т. і., одягнуті в літні дреліхи, озброєні у французькі карабіни, мають Шашарди і Гочкіси. Бракує шоломів, перев'язочних матеріалів, лікаря, санітарів. Набоїв має батальйон 6 "одиниць" на карабін і 6 одиниць на кулемет.

Коли ці набої будуть вистріляні, то хіба Далад'є або Рено[12] приділить? Бо більше ніде таких набоїв я не дістану.

Дисципліна в батальйоні не дуже висока, старшинський склад слабенький, лише командир 1-ї компанії, капітан Буша — активний старшина, а решта — резерва. Підстаршини — резервісти, але є по одному активному сержантові на шефів компаній. Загально бачу радість у батальйоні, що я є їхнім командиром. Своїми наказами я відразу здобув довір'я до себе.

Підходимо під містечко Соботу: воно наполовину спалене, бо тут кілька днів тому були великі бої. Мости на Бзурі позривані.

Починає грати в унісон німецькій артилерії артилерія польська. Розвивається наступ 14-го полку. Підводжу батальйон і ховаю його розкиданим у трикутнику за фільварковим парком. Тут падає перша жертва. Правдоподібно з НКМ падає кілька набоїв через дерева парку і вбиває одного плютонового — білоруса Петровича. Це робить прикре вражіння на ту компанію, де Петрович був шефом.

Німецьких літаків не видно: вони мають десь іншу — важнішу роботу. Але й польських літаків немає в повітрі.

Питаю, чи їли що люди і коли? Відповідають, що вчора не вечеряли, цілу ніч машерували, а сьогодні не снідали. Питаю підполковника Солтиса, чи не можна було підтягнути кухні до сотень і видати людям снідання, бо коли підемо вперед, то люди будуть голодні в бою. Підполковник Солтис каже, що трудно видавати зараз снідання, бо кожної хвилини може бути наказ йти на підтримку 14-го п. п., який у наступі заломився. І дійсно, біля год. 9-ї приходить командир 14-го п. п. і дає мені наказ опанувати друге село на горбку — на висоті села Лісевіце.

Видаю бойовий наказ, форсуємо Бзуру по кладці та входимо в ліс, де з лівого боку, з фільварку, стріляє німецька батарея. Підходимо неспостережені до ставів та зганяємо батарею. Артилерійського вогню немає. Опановуємо перше село над долиною. Бачу щось 6–7 автобусів, з яких вискакують німці та йдуть у розстрільну і залягають, щоб боронитись.

У селі є моя компанія, по котрій стріляють польські гаубиці: маю 10 ранених і 8 забитих від… своїх.

Помалу наступаємо далі, щоб здобути друге село на горбку. Починають грати німецькі карабіни та артилерія. Я даю собі слово, що не буду падати під вогнем німців і ходжу спокійно по лінії й до командирів сотень та чотових.

Наступ затримався. Даю можливість моїм командирам сотень упорядкувати свої відділи і жду, коли перестануть поляки стріляти по своїх.

Десь немає мого ад'ютанта: він сховався по шию у фосу і сидить. З командирів один капітан Буша щось робить і старається задержати втечу до тилу. Командир другої компанії легко ранений у руку. Маю на рівнині знову кілька забитих і ранених, але помочі їм не можна дати жодної, бо навіть "пакетів індивідуальних" бракує. Наказую транспортувати до тилу ранених як можна.

Надходить підполковник Солтис і питає, чому батальйон не рушає наперед? Відповідаю, що артилерія замість стріляти по німцях, б'є по своїх. Жадаю підтримки наступу артилерією, однак знаю, що її не буде. Тому сам йду до сотенних під вогнем. Стоячи, спокійно видаю накази. Стрільці бачать це.

Відчитую командирів чот та підриваю цілий батальйон до наступу. Артилерія німецька не робить нам шкоди, бо стріляє задалеко. Ми здобуваємо висоти під лісом "Станіславів", а німці відступають на північний схід. Маю вже ранених до 30 жовнірів і забитими 12. Важко ранений у ногу хорунжий Добегала. Довідуюсь, що командир 14-го п. п. також ранений відламком гранати в ногу і підполковник Солтис обняв 14-й п. п. Командир 4-ї ДП Равіч-Мисловський зі своїм шефом штабу капітаном Махаридом (?) наїхали на міну за селом Піонтек і обидва вилетіли в повітря. Чия то міна була, невідомо.

Настає вечір. Люди голодні й смертельно змучені. Де хто в селі був, там і залишився спати, не виключаючи старшин. Одна сотня відбула на с. Лісевіце і там залишилась на відпочинок. По укінченню бою я написав до підполковника Солтиса мельдунек і послав по кухні, які приїхали, але не мали кому видавати страви — картофлянки.

14-й п. п. дійшов до лісу "Станіславів" і далі не наступав. Втікачі-поляки кажуть, що у німців тривога з приводу нашого наступу. Це могло бути правдою, бо тоді над Бзурою була одна німецька дивізія, а поляків — 6–7 дивізій. Однак польський наступ був заслабий. Я сам бачив групи жовнірів 14-го п. п., що відходили собі спокійно до тилу. Їх ніхто за це не карав. Коли б поляки мали відвагу вночі кинути в бій ще одну дивізію на Ловіч від полудня (з півдня), то ціла польська операція над Бзурою була б інша. Польське командування час прогавило, бо 12.IX., коли йшов далі наступ (я був із батальйоном у резерві), німці вспіли з боку Лодзі підвезти свіжі моторизовані сили і відкинути 15-ту ДП назад до р. Бзури, що спричинило відворот назад цілої оперативної групи за р. Бзуру 13.IX.

Отож підполковник Солтис монтує далі наступ на німецьку позицію за лісом "Станіславів" вночі, бо денні спроби не мали успіху… Я був на північнім краю лісу в резерві. Бачу, як раптом загорілися села, на які наступає 14-й п. п.

Підполковник Солтис поїхав довідатись до II/14-й п. п., який мав наступати на село, чому немає від майора Лобзи ніяких вісток. Їхав він кінно й під самим селом наїхав на німецьку лінію. Падає серія стрілів із ручного кулемета: Солтис дістає кілька куль у живіт, а коли повернув коня, то додатково дістав ще кілька куль у карк, і зсунувся з коня. Старшина, який був із ним, привіз вже мертвого командира полку до лісничівки в лісі. А майор Лобза, який мав йти на село, оминув це село й пішов у собі знанім напрямку. Опосередковано (він) спричинився до смерті свого командира. Однак на цім він виграв, бо, як найстарший майор у полку, обняв команду полком після підполковника Солтиса.

Через невдачу на відтинку 15-ї дивізії вночі наспів наказ про відворот всіх дивізій назад за р. Бзуру. Я довший час (про це) нічого не знав: Лобза просто забув про якусь там Оборону Народову.

Коли розвиднілось, я послав роверистів, щоб довідались, що є в штабі полку. Там вже нікого не було, лише якийсь заблуканий жовнір сказав, що полк вночі відступив за річку в містечко, а він має стерту ногу, тому й відстав.

Йду з батальйоном до штабу полку. Побачивши сліди відвороту, і сам пішов на м. Соботу. За лісом побачив обози, що відстали, і далеко колони, що прямували до річки на м. Соботу.

Відходимо останні. Свій табір я пустив наперед, а з тилу лишив убезпечення. В долині над мізерною переправою бачу цілу 4-ту ДП із масою таборів. Знову добрий жир для бомбовців, які о 9-й год. надлітають. Але літали (вони) високо й бомби викликали лише паніку без шкоди. Полковник Незабітовський, як командир дивізії, робить мене керівником переправи: мусів сторчати і регулювати переправою, поки останній віз не переїде під бомбами.

По переправі частини розбіглись і розійшлись у своїх напрямках, які їм були показані. 14-й п. п. залишився в лісі над Бзурою під м. Соботою. Полк ОН розформовано: ОН "Бродниця" під моєю командою попала до 14-го п. п., до того майора Лобзи, якому я мав 11.IX. відібрати батальйон; ОН "Яблоново" приділили до 67-го п. п. В лісі замельдувався у командира 14-го п. п. майора Лобзи, від якого отримав нове завдання…[13]

Оборона над Бзурою і відступ

Після укінчення переправи 4-ї ДП на лівий берег Бзури я пішов шукати в лісі свій батальйон. Моє військо було вже по обіді. Надбігає зв'язковий зі штабу 14-го п. п. і жадає, щоб я йшов "на одправу" до нового команданта 14-го полку майора Лобзи, який кілька днів тому був визнаний генералом Болтуцем за нездібного командувати своїм батальйоном, а сьогодні він має під собою аж 4 батальйони. Мельдуюсь у нього. Сідаємо в лісі на траві. Одержуємо нове завдання оборони над р. Бзурою. Мій батальйон ОН буде в II-й лінії під м. Субота. Батальйони 14-го п. п. — один у резерві в лісі, один над р. Бзурою в Соботі, один — у с. Іржече.

Виходжу з лісу на свій відтинок. З горбка бачу докладно с. Лісевіце по тамтой бік річки. Даю сотенним завдання відносно організації оборони в II-й лінії, зв'язку і т. п. Направо від мене — Соботнянський ліс, в якому сидить ще один батальйон зі штабом полку, значить на малому відтинку в I-й лінії — два батальйони і в II-й (лінії) — два батальйони: як за (Першої) світової війни.

Питаю своїх сотенних, скільки мають амуніції? …По 75 набоїв до карабінів, до кулеметів — по 2000 набоїв. Наказав дуже ощадно уживати французьку амуніцію, бо по її ужиттю батальйон мусить піднести руки вгору. Що всі поляки піднесуть руки вверх, то мені ясно було… Лише питання днів, коли це станеться.

На тій позиції стоїмо два дні — 13 і 14 вересня. 14.IX. ввечері пішов сильний дощ. Я мав час перебратися в чисту білизну, якої не змінював вже два тижні.

Німці не наступали і по правім березі Бзури їх не видно було. Надходить наказ вночі 14.IX. машерувати на с. Здуни-Косцельне — на північний захід. Машеруємо. Доходимо до с. Здуни-Косцельне вже ранком: на автостраді божевільний рух. Говорять, що штаби армії, оперативної групи і 4-ї ДП є в Здунах-Косцельних. Дійсно, бачу масу самоходів, артилерії та повно старшин. Від ранку йде наступ оперативної групи через Бзуру в напрямку Ловіча. Генерал Болтуць злоститься на своїх дипломованих старшин та називає їх "дипломатолками" з приводу нездарності до праці в штабах.

Свій батальйон я розкидав по забудованнях на цвинтарі й попід деревами. Наказав видати каву людям, яку ОН дістала ще в Крушинах… Вже 10.00 година. Підхожу до плебанії католицького ксьондза, де бачу повно старшин всіх рангів у всіх кімнатах. Господарювали в домі як вандали: вино випивають, всі продукти їдять, посуд б'ють і т. і. Багато вже прожив, чотири війни перебув і дві революції переніс, але подібного "наязду" на дім свого пароха я ще не бачив. З омерзінням (вийшов і) пішов на цвинтар та ліг на траві.

Десь біля 11.00 годині надходить наказ від майора Лобзи, щоб знову зайняти позицію над Бзурою на лінії села Іржече і далі на північ вздовж Бзури в цілі ослони наступу 4-ї ДП на схід через Бзуру.

По півгодині вимашеровуємо. Входжу в село, яке межує з с. Іржече через Бзуру, і обсаджую його. На південь — в с. Іржече мій сусід — III/14-й п. п., а на північ — II/14-й п. п.; III/14-й п. п. в резерві в с. Богория. Командир полку назначає "одправу" в штабі полку, який хвилево чомусь розташувався в селі над самою Бзурою.

Входжу до селянської хати, де бачу багато старшин 14-го полку. Всі їдять без хліба куряче м'ясо, яке стоїть горою на столі в кількох великих селянських мисках. Питаю, де вони купили такий великий курник? Відповідають, що в селі є багато курей, але купувати не було в кого, бо село вже опустіло наполовину. На подвір'ї почувся рушничний стріл. Через вікно бачу, як жовнір 14-го п. п. застрілив селянського кабанця й зі своїм кампаном поволік його на дорогу, щоб кинути на віз і зварити жовнірам у кухні.

Закінчивши з курячим м'ясом, майор Лобза дав нам, командирам батальйонів, наказ відносно оборони. Всі скаржаться, що відтинок великий, а кулеметні сотні мають по 4–6 км. Я так само мав по два Гочкіси на кожну свою компанію від початку й дотепер, а де ж поділись машинові карабіни регулярної армії? Їх кожна кулеметна компанія мала по 12… На полк повинно бути 36 важких кулеметів. Не чув, щоб полк був у такій перепалці, щоб стратив половину свого озброєння: просто покидали кулемети на шляхах в часі нападів бомбовиків.

На одправі почув, що познанська армія відступає, що моторизований німецький корпус їде через Лодзь на Варшаву, а генерал Бортновський хоче, пробившись, з'єднатись із генералом Кутшабою і спільно боронити Варшаву. Все це могло бути правдою, але чи німецький генерал Блясковіц дозволить полякам на побожні бажання — подумав я собі.

Виходжу зі штабу полку й беру своїх сотенних у терен у цілі організації оборони. Дві компанії (2-у і 3-ю) даю до першої лінії, а 1-у компанію залишаю в II-й лінії — в резерві.

Телефонічний зв'язок нав'язаний між компаніями, сусідами та штабом полку. Висилаю патрулі розвідчиків на передпілля за Бзуру. На північ йде бій — там наступають 63-й і 67-й (польські) полки.

Надвечір з'являється командир батареї гаубиць 4-го полку у справі підтримки батальйону. Це той самий, що був під Яблоновим.

(Каже, що) кабелю вже не має багато, тому не може висунути обсерватора, а буде стріляти сам із мапи по нумерованих згори цілях, до яких тільки-що встрілявся. Я запитав його, чи не він часом стріляв під Соботою по селі за Бзурою, де було вісім забитих і десять ранених з Оборони Народової. Каже, що він помагав 14-му полкові вогнем, а то стріляла якась там інша батарея. Менше з тим — минулося.

Ми закватерували в якомусь будинкові в міцній коморі. Надходить наказ майора Лобзи провадити розпізнання. Кажу, що я його проваджу й прошу завідомити командира III/14-го п. п., що мої патрулі вертатимуться через його бойові чоти, бо я не можу дозвонитися до майора Родзеня — командира III-го батальйону. Мій батальйонний майор і частина табору розформованого полку ОН, коли Солтис обняв 14-й п. п., залишились у складі ОН "Бродниця". Знаходилось все це в Здунах-Косцельних чи десь там далі на захід. При тім таборі було до 120 душ різних "лазіків". Тому я послав, щоб зголосився хорунжий Ягелка та платник. Вони прибули вночі. Я їм дав вказівки, щоб протягом дня 16.IX. переорганізувати табір і всіх зайвих прислати до батальйону; щоб платник спорядив листу на старшин і стрільців та побрав у дивізії гроші і 15.IX. рано виплатив побори старшинам і жолд жовнірам. До цього часу ніхто зі старшин не отримав ні гроша, — до них належав і я: мав у кишені всього 4 злотих.

На нашім відтинку починають з'являтись "розбітки" з 67-го і 63-го полків: це були просто дезертири, яких вартовий старшина відсилав назад за Бзуру.

День 15.IX. пройшов спокійно, лише зрідка мацала по позиції німецька артилерія. Польська завзято відповідала, але невідомо, чи в щось попадала, бо стріляла без обсервації. Вночі через фронт мого батальйону в дуже оплаканнім виді відійшло дві компанії I/67-го п. п. — 1-ша поручника Шимчака і 2-га поручника Фрончака. Значить, наступ не вдався, — всі і вся помішалось та погубилось. Це було сигналом, що буде контрнаступ німців зі сходу, може, з одночасним наступом від заходу. Тоді настане "Таненберґ"[14] і ситуація генерала Самсонова.

Дня 16.IX. о 3-й годині рано на відтинку III/14-го п. п. майора Родзеня неочікувано для батальйону почався наступ німців. Майор Родзень, перехвалений у своїх здібностях у мирний час, зробив таку дурницю: щоб мої патрулі могли "спокійно" вернутися, він зняв свої бойові чати. Тому німці, мацаючи, де можна добре підійти до річки, підійшли найкраще на відтинку III/14-го п. п. — над саму річку та для страху запалили кілька хат в Іржечі.

Зав'язався короткий бій.

Розвиднялось. По півгодинній стрілянині я побачив, як втікають "дружини" і "плютони", кидаючи кулемети та залишаючи протипанцерні гарматки. Тому-то, думаю, 14-й полк так мало має кулеметів.

Мною було наказане гостре поготівля, але на мій відтинок поки що німці не наступали. Тому я послав капітана Бушу з бувшим ад'ютантом полковника Солтиса, а тепер моїм ад'ютантом, щоб він із двома своїми плютонами пішов на праве крило й обсадив фронтом на с. Іржече край нашого села. Зі штабом, з однією чотою 1-ї компанії та роверистами я обсадив II-гу лінію. Бачу звідтам, що німецька піхота поступово підходить до Малої Богориї, де на краю села стріляють гаубиці того поручника, що співпрацював зі мною.

Глянув у лорнетку і бачу, що II/14-го п. п. втікає від р. Бзури, а на його відтинку горить млин над річкою. Вже німці є з двох боків мого батальйону на висоті моєї II-ї лінії. Чую стрілянину і на своєму відтинку. Ад'ютанта Невяровського немає, капітан Буша і решта сотенних нічого мені не мельдують. Дзвоню до штабу полку — жодної відповіді. Тоді я, десь біля години 10-ї, посилаю зв'язкових до першої лінії, щоб мої компанії відходили поступово в напрямку залізничної станції на захід від с. Здуни-Косцельної, а сам тим часом кінно скочив до с. М. Богория, щоб побачити, що там діється. І що ж бачу? Батарея поручника з 4-го полку без жодної піхоти спереду сама геройсько борониться.

Здибаю свого ад'ютанта поручника Невяровського. Він має прострелену ногу, але злізає з коня та йдемо до батареї, яка своєю геройською обороною заслуговує на увагу.

Полковник Незабітовський монтує протинаступ і послав ОН "Яблоново" до атаки. З того нічого не вийшло. Німецька артилерія б'є в силі, напевно, 3 — 4-х батарей.

Питаю поручника, чому він не стріляє? Каже, що вистрілює останні набої. (В цей час) між гармати падає снаряд німців і важко ранить одного підпоручника та кількох стрільців. Довідуюсь, що поранено командира дивізіону гаубиць із 4-го полку. Німці б'ють із кулеметів і артилерії, але під (їхнім) вогнем заїжджають запряжки і спокійно відвозять гармати.

За всю війну бачив тоді один випадок геройства.

Кажу ад'ютантові, щоб він шукав собі дороги до шпиталю, а я поїду до свого батальйону, що відходив до тилу.

Може видатися дивним, чому я "залишив" батальйон чи місце свого постою і поїхав побачити особисто, що робиться у сусіда? Отож, моя II-а лінія була в долині, а село М. Богория — на горбку, за котрий кипів бій, від мого постою 300 метрів. Поїхав і попав у вогонь, коли кожної секунди рвалось 10–15 снарядів — як за (Першої) світової війни на сталих позиціях! Як я тоді вийшов ціло, то дивно, бо з принципу не падав до землі, а ходив або стояв. Відійшов, коли німці йшли до штурму на село.

Йду до свого коня, а по дорозі бачу в селі як стрілець якоїсь кулеметної сотні поставив кулемет на насипові льоху і сам один б'є по лавах німців. Підбіг до нього і кажу, щоб він відходив, бо навколо нього (вже) нікого немає. Стягає кулемет, бере його на плечі й несе. Питаю, якої він народності? Відповідає, що білорусин. (Кажу йому:) "Відходь, брате, бо біля тебе, білорусина, жадного поляка немає". І подумав я, що за Польщу б'ється білорусин, брат якого напевно в цей час сидить у Березі-Картузькій[15]. Чому поляки такі боягузи? Вони вигравали битви, коли за них бились литовці та українці.

Добре, що затримався біля відважного білорусина на одну хвилину, бо в ту ж мить падає стрільно у 80 кроках і забиває мого прив'язаного коня. Коли б не білорусин, то я лежав би разом із конем, який був прив'язаний біля однієї стодоли.

Біжу через луг за рідку вільшину, а по мені почали вже стріляти німці. Вийшов на горбок й заслонився скиртою. Бачу, що відходить моя третя компанія в порядку. Першої компанії капітана Буші не видно. Кажуть, що її обскочили німці і багато піддалося. Є рештки другої компанії, а більшість нервово не витримала й повтікала на Здуну-Косцельну. Я бачив, що "фініс Польонія", як говорив колись Костюшко. Признаюсь, що не хотів в обороні Бзури виявляти своєї енергії і спричинитись до німецьких жертв[16].

Марш під Ілов і капітуляція

Німецьке військо зайняло Малу і Велику Богорию, а на північ бачу, як німці входять до с. Здуни-Косцельне. З мого батальйону є ціла третя компанія і рештки першої та другої. Командир компанії хвалиться, що компанія добре боронилася. Я кажу йому, що він, як поляк, добре сповнив свій обов'язок. До нього німці за добру оборону не матимуть жалю, але з 14-го п. п. то будуть кепкувати як із боягузів.

Машеруємо навпростець до станції Яцковіце. По дорозі до нас долучаються групки жовнірів 14-го полку. В порядку, без офіцера, відходять піонери 14-го полку. Я підпорядковую їх собі та впорядковую своїх. Німецька артилерія зрідка стріляє за нами й по нас. Бачу стрільця з 14-го полку, — він має розтрощену праву руку й лежить від упливу крові: ніхто зі своїх ним не заопікувався. Мої стрільці, маючи лише льняне селянське полотно, перев'язали рану, а точніше, обв'язали її, та посадили на віз до своїх кількох ранених.

Підходимо всі під якісь хуторці, де бачу за хатами з двадцять старшин і стрільців. В їхній групі є майор Родзень — командант III/14-го п. п. Це все, що лишилось із того батальйону. Майор Родзень поговорив зо мною кілька хвилин, (я) відіслав до нього піонерів його полку, і Родзень подався далі, не чекаючи на мене. Дійсно, коли так командує найкращий штабовий у дивізії, то як командували ріжні лобзи своїми батальйонами?

Переїздимо станцію, яка скопана сильними бомбами. Це стріляє по Здунах-Косцельних панцерний потяг, якому відрізана дорога на Ловіч і на Кутно.

Командант потягу наказав спалити обмундирування. Просимо його, щоб видав моїм стрільцям суконні мундири. Де там? Не має часу на такі дрібниці. Дозволив лише забрати для всіх моїх стрільців по одній пушці консервів. Дякуємо й за це, і переходимо терен.

Бачимо страшну картину: збомбардований потяг родин військових. Вони запізно евакуювались, бомбовці з повітря не могли бачити, що там є жінки і діти з подушками. Є багато побитих жінок і дітей. Під руїнами вагонів чути стогін ранених. Чим ми можемо їм помогти?

Це жінки тих, які були такі войовничі перед війною. Це все "члонкіні Звіонзку заходнєго" [17]. Коли б ці жінки мали більший самозаховавчий інстинкт, то на колінах благали б своїх чоловіків, щоб війну оминути. А це можна було зробити, бо німці ще 30 серпня сподівались, що у поляків розум візьме гору над почуттями, розпаленими дурною пресою та злочинними одиницями, які сиділи при державному кермі. Адже інтелігентному підпоручникові було ясно, які форми може прийняти війна в добу цілих мас льотництва. Те, що Польща буде покрита в цілім своїм обшарі німецькими крилами й бомбардирована в перші дні війни, (навіть) для ляїків було ясно, лише не для вождя і його генералів. Коли б ті генерали слухали більше комунікатів, наприклад, із московського радіо, то довідалися б про концентрацію п'яти німецьких армій майже навколо Польщі, бо з трьох сторін. Менші генерали пили, проводили час із коханками, як, наприклад, Коспшицький; політикували, бавилися в католицьких місіонерів на сході Польщі, а начальний вождь говорив промови до дітей, які під тиском своїх вчителів склали гроші на кулемет.

Дипломовані віслюки у мундирах розпинались у польськім радіо і доказували, що скора війна, так звана блискавична, неможлива. Чи трудно було догадатись, що з упадком Чехословаччини і Карпатської України залізна південна рука Германії ще сильніше видовжиться і обійме в смертельних судомах Польщу, яка в той час пішла на Заользя та раділа зі спільного кордону з мад'яро-монголами. Чи пакт неагресії Німеччини з Совітами не був сигналом, що надходить четвертий і останній поділ "моцарства"? Такі маю думки в часі маршу.

По переході станції йдемо туди, куди перед нами відходять полки 4-ї ДП, — за канал на с. Здуни. Тут шлях трактовий. На дорозі повно болота. Людність по селах сидить переважно на місці. Втомився йти піхотою, тому сідаю на коня мого люзака.

Йдемо без мапи, тому не знаю назв місцевостей.

Задержуємось у с. Здунах. Гадаю, що тут буде постій. Ще літають бомбовики цілими ескадрами, але не бомбардують, видно, поскидали свій бомбовий вантаж десь далі в Польщі. Вже не чути про поміч англічан і французів. Вираз облич понурий, всі машерують мовчки. Помалу творять маршові колони. Самоходи не можуть у деяких місцях проїхати. Їх витягають жовніри, бо шлях надзвичай розтоптаний.

Ввечері приходить наказ машерувати далі. Отже після бою, по маршові навпростець полями цілий день від полудня будемо ще машерувати цілу ніч. Дивуюсь, як ті люди видержують, що без регулярної їжі ніч-у-ніч машерують, а вдень окопуються і б'ються. Так вже триває 16 діб без перерви.

Я машерую за I/14-м п. п., в якому є з 200 душ, а решта батальйонів не існує, крім штабів і вінегрету з різних компаній.

Натрапляємо на якийсь залишений віз із пудлами, де є сухарі: вмить ті сухарі йдуть до кишень і торб моїх стрільців. Я теж хрупаю ті сухарі, бо цілий день не їв. Не випадало мені просити для себе консервів на станції — хай стрільці беруть, але вони не догадались запропонувати мені бляшанку з консервами.

Куди йдемо, ще не знаю. З вищих командирів нікого не видно, бо всі їдуть ще в своїх самоходах. По дорозі натрапляю на капітана — командира ОН "Яблоново". Питаю його, де є 67-й п. п.? Він не знає.

Ми без обозу, бо в страхові мій обоз, із рештою інших обозів, десь загнався без наказів. Там є мій платник і кухні, і багато, певно, з батальйону. Довідуюсь від одного поручника з 14-го п. п., що командував розвідчиками, а отсе вертає з дивізії, що німецька бригада повзів проїхалась пері…ми (не ясно. — Ред.) ввечері і здеморалізувала якусь там дивізію. Підпаливши села, на котрі ми прямуємо, (бригада повзів) десь поїхала.

Пожар тих сіл ми бачимо.

Йдемо якимись стежками, польовими доріжками і нарешті виходимо на ширшу дорогу. Захотілось мені спати і сплю на коні, бо до такого сну призвичаївся на степах України.

Розвиднюється. Мої "старічкі" за ніч поприставали і розгубились. Ствердити стан трудно. Є від когось наказ затриматись у цій оселі, а як вона зветься — не знаємо: ми на захід від Ілова яких 10–11 км. Приходить знову наказ зі "штабу" 14-го п. п., щоб я своїм "батальйоном" ослонив відворот 4-ї ДП від заходу, окопався на краю села і боронився. Розбуджую своїх людей, які надзвичай міцно сплять. (Вони) ледве рушають, стан: 70 стрільців! Немає жадного РКМу, жадного ЦКМу, бо над Бзурою вистріляли всі набої і ту зброю повкидали до річки як непотрібний тягар.

Питаю, скільки мають набоїв до французьких рушниць? Переважно по 5, по 10 набоїв! Трудно. Окопуємося селянськими лопатами (бо лопаток ОН не мала). Стрільці замаскувались і лежать. Я без ад'ютанта — з двома вістовими — знаходжуся в селянськім господарстві в I-й лінії.

17 вересня. Зранку надлітає ціла хмара німецьких бомбовиків. Літають низенько й починають бомбардувати та стріляти з кулеметів до кожної цілі, яку зауважують. Це бомбардування триває цілий день безперестанку.

Приїздить самоходом полковник Незабітовський ще з якимсь полковником. Мельдуюсь у Незабітовського, а той каже, щоб я мельдувався у полковника Воробея — командира 4-ї ДП. Показую обом полковникам свою "оборонну" позицію, на якій лежить 70 моїх людей, і кажу, що маю по 5 набоїв на французький карабін. Чи ж не міг би я дістати більше набоїв?

— Ma pan bagnety![18] — каже Незабітовський із міною великого вождя.

— Тепер є війна, пане полковнику, а не маневри, і я маю право жадати того, чого мені бракує! — кажу я.

— Мільчєць і викониваць розказ![19]

Що я мав робити?

Відсалютував і відійшов.

Полковник Воробей закликав мене ще раз і каже, що я маю тут боронитись до вечора, а потім буду відходити на ліс під Ілов.

Цілий день їхали якісь табори, йшли групками жовніри із заходу на схід через мою позицію. Все це раз-у-раз затримувалось під бомбами і кулеметами з літаків. Була мішанина всіх полків і всіх дивізій армії Бортновського.

Бачу зі своєї позиції, як літаки бомбардують ліс під Іловим та шосейні шляхи до містечка, яке майже все є у вогні.

Надвечір падає сильний дощ із градом, але бомбовики літають у хмарах і непокоять поляків бомбами. Вже ніхто не йде через мій фронт.

18.00 година. Висилаю патруль на передпілля, на містечко, здається, Кербедзь. Вояки вертаються і кажуть, що в сусіднім селі вже є німецька піхота, яка обстріляла їх від заходу.

О годині 19.00 даю наказ відходити на ліс. Ідемо навпростець. Під лісом і в лісі бачу масу самоходів, — тягарових і особових. Лежить купа попелу з попалених таємних документів та інструкцій. В лісі ввечері знайшли ми тягаровий самоход, покритий брезентом, а в нім повно великих бляшаних скриньок із консервованим м'ясом.

Ще тут вештаються групки жовнірів. Нікого із старшин не бачу. Один підстаршина каже, що тут була "ціла армія" з Бортновським. У лісі зорганізувались всі дивізії, залишили цілий свій обоз і всі самоходи та пішли на Ілов, щоб пробитись через Бзуру на Кампіновську Пущу — Сохачів.

Вийшли ми на шосе, а потім взяли вліво на Ілов. Вже ніч. Вся дорога завалена таборами, самоходами, артилерією і т. і. Багато самоходів у ровах. Біля возів повно конячих і людських трупів: це бомби поробили таке спустошення. Ями від бомб такі, що півхати сховається. В темряві не можемо пролізти. Болото після дощу та по проході колісних транспортів величезне. Я йду піхотою, бо кінь мого люзака підбитий на передні ноги, (що були) без підків.

Так опівночі доходимо до Ілова. Тут на всіх в'їздових дорогах і шосе повно обозів. Люди ще пробують пропхатися: одні в'їздять у догораюче містечко, а инші пробують кудись виїхати. Збираю я своїх перемучених людей, яких є душ 40, і кажу їм, що отсе прийшов вже кінець польському військові, що в пробиття через німецький перстень здеморалізованої (польської) армії я не вірю. Той, хто хоче, хай переодягається десь у селян і йде додому. Хто цього не хоче робити, то най лягає спати до ранку, щоб перед полоном в якійсь клуні добре виспатися.

Настав ранок 18.IX. Починає стріляти по Ілову німецька та польська артилерія. Поляки піддаються, а деякі старшини самі з кулеметів б'ють по своїх і по німцях. Тоді німці почали стріляти по тих, що піддавались. Це був 61-й полк 15-ї дивізії. Якийсь майор командує дивізіоном артилерії і як вар'ят б'є по стрільцях, по своїх обозах із цілого (гарматного) дивізіону… Ці люди, без своїх командирів, не знають, що робити, не мають вже набоїв, наполовину ранені в попередніх боях. Через кілька годин той майор так само був у полоні і по ньому ніхто не стріляв!

Я не знав, що робити. Як партизан я міг повний тиждень перебути в якійсь норі, а по всьому — вилізти, піти переодягнутись, щоб уникнути полону, але не маю грошей. По-друге, я не поляк, а був просто змушений польським командуванням до уділу у війні.

Мав навіть веселий настрій, що скінчилось слідження мене та що перестає існувати бундючне панство. Тому я підійшов до одного німецького старшини, віддав пістоль і бінокль та спитав, куди маю йти. Він показав мені дорогу до площі, на якій було вже до 100 старшин і з 1000 жовнірів.

У той день німці взяли до полону 100 тисяч поляків з усім озброєнням — на чолі з командантом армії генералом Бортновським. Генерал Болтуць із маленькою групою пробував пробитись до Модліна [20], але згинув, а з ним згинуло кілька десять старшин. Деякі старшини з 67 п. п. пострілялись. Знаю, що застрілився капітан Мешковський і поручник Фрончак. Инші генерали й полковники на чолі зі своїм вождем не знайшли в собі відваги пустити кулю в лоб, як це зробив 25 років тому генерал Самсонов під Таненберґом. Всі генерали пішли… на Берлін зі своїми арміями в характері… полонених.

У полоні думають, що нова Польща полякам з неба впаде, як у 1918 році. Мрії стятої голови!

У німецькому полоні

Ще вчора, 17 вересня, їхала бригада польської кінноти в супроводі якогось поручника. Запитав я його, де ж поділися штабові старшини? Він сказав, що вони ще вдень поїхали до генерала Бортновського й до цього часу не вернулися, тому поручник провадить два надшарпані полки з 800 верхівців туди, куди прямують обози.

Мимоволі мені тоді прийшла думка, що коли б отсе все було в Україні з українським військом, то я негайно підпорядкував би собі покинуту вищими командантами кінноту й не провадив би її на загладу туди, де на Бзурі замкнуто міцно шляхи відвороту. Після короткої реорганізації ще тієї ж ночі я на чолі двох полків від'їхав би в тил, або в бік на 40–50 км, заждав десь у лісі вдень, а вночі розпочав акцію, яка ворожому військові багато напсувала б нервів і крові. Не страшні мені були ні повзи, ні бомбовики, бо я діяв би виключно ночами, а дні пересиджував у лісах і незайнятих ворогом оселях. Думка і залишилась думкою, бо що мене обходять Польща й поляки? Я був лише обсерватором нової, модерної війни, немов аташе чи кореспондент з іншої держави. Однак маю на собі мундир польського майора, то мушу до кінця ділити недолю нещасної польської армії.

Як повстанець проти большевиків, я нераз бував у надзвичай важкому й, здавалося, безвихідному положенні, але завжди виходив із кліщів чи залізного обруча червоних і випроваджував своїх вояків. У м. Ілові теж міг, принаймні, сам із похмілля "польсько-німецького балю" вийти і уникнути полону. Я міг заховатись так, що мене ніхто не знайшов би серед будинків Ілова. Міг перебути там терпяче кілька днів, переодягнутися в селянський одяг і мандрувати на схід, але з 3 марками і 90 грошами далеко не зайду. Й пощо ризикувати?

Хоча мені соромно в душі, що буду в перший раз у полоні й до того ніби за польські інтереси, однак мені полон не страшний, а цікавий. Ролю воєнного "кореспондента" я витримаю до кінця, а потім поділюся своїми вражіннями й переживаннями з українським загалом.

Маю передчуття, що довго в полоні не буду, тому сміло зі свого сховка вийшов і подався на збірний пункт. Віддав зброю зустрічному німецькому старшині і запитав, куди маю йти. Він мені сказав, що полонені офіцери мають збірний пункт біля фільварка й напрямок показав рукою.

Без жадного конвою приходжу до групи польських старшин, яких є кілька десятків. Поблизу бачу групу біля 500 вояків польських підстаршин і рядовиків. Вони сидять, стоять, розмовляють. Це вони наскладали кілька сотень роверів на купу. Тепер, на наказ німців, складають на одну купу свої плащі.

Біля фільварку в Ілові стоїть прапорець начальника німецької дивізії. Переїздять кілька німецьких польових батарей на схід: їхнім рухом керує на роздоріжжі польовий жандарм.

Коли я підходив до групи старшин, до мене під'їхав німецький підстаршина й зажадав шкіряної старшинської торби. Хотів я вийняти звідти мапи, олівці, папір і фотокартки родини, але підстаршина не хотів ждати, шарпнув торбу з рук і від'їхав. Особливо я шкодував за фотографіями моєї дружини Наді та сина Романа.

Серед старшин бачу лише одного знайомого — емеритованого майора Шиманського, який їздив у моєму авті з моїми речами. Цей майор вже кілька днів втікав автом і не показувався мені на очі, тому я не мав можливості зробити запасу білизни, одягу й (взяти) документи зі своєї валізки. І тепер оповідає мені емерит, що поїхав "на млєчко"… В господі селянина застукали його німці. Він лише встиг з авта захопити два коци, до речі, мої. Гримаю на нього, що з його вини я залишився без нічого, тому може він хоча дасть мені один коц, за який я заплатив колись 80 злотих. Де там: він старий чоловік, тому потребує тепла, а обидва коци не є мої, а його "воєнна здобич". Коли б він не захопив їх, то забрали б і так німці. Трудно було поборювати таку логіку. Не хотів я їздити автом, посадив старого боягуза в нього, то він все мені запропастив.

До нашої групи старшин із палати поміщика прийшов молодий лейтенант зі штабу німецької дивізії і запитав, чи немає серед нас старшин 4-ї польської дивізії, бо генерал хотів їх бачити й говорити з ними. З отієї дивізії був я й, до певної міри, майор Шиманський. Він затрусився весь, зблід і каже, щоб ми не зголошувалися, бо нас німець розстріляти може. Пізніше виявилося, що німецький генерал, який бився з 4-ю польською дивізією, хотів із цікавості поговорити зі старшинами тієї дивізії і похвалити їх, що вони добре билися та героїчно багато їх пробилося з Кампіновської пущі під м. Модлін — Варшаву. Я один, контрактовий майор, хоча й належав до 4-ї польської дивізії, однак в її шерегах не бився з німцями й як українець не хотів німецьких похвал, тому не зголошувався до команданта німецької дивізії.

Ще кілька годин прибували на наш пункт полонені старшини, підстаршини й шереговці. Новосформовані сотні в супроводі кількох німців роверистів вже помашерували на захід. Виявляється, що навколо Ілова в промінню 20 км було кілька десятків збірних пунктів для полонених. На нашім пункті німецький старшина приготував для польських полонених старшин сім підвід із бувшого польського обозу. Сіли ми по шість осіб на підводу, забрали свої речі. Знайшли мішок цукру, каву, сало та поділили між собою.

18 вересня, за кілька годин перед заходом сонця, в супроводі кількох німецьких підстаршин і вояків поїхали ми по шосе на м. Гомбін. У Гомбіні ми були вночі. Місцева команда запровадила нас до католицького костьолу. В ньому від вибухів бомб повилітали шибки й дрібними шкелками всіяли кахляну підлогу. Костел величезний, й недавно, видно, збудований. Зверху над олтарем чорніють дві дюри від гарматних набоїв. Нас впроваджено до середини, де бачимо кілька тисяч польських жовнірів. Вони сидять і стоять всюде й, один на другого спершись, сплять. Для нас немає місця не те що сісти, але й ноги поставити. Обережно переступаємо через людські тіла. Чути важкі зітхання, сонні окрики й лайку.

З одним капітаном ми з труднощами знайшли собі місце і сіли недалеко сходів, по яких ксьондзи виходили колись говорити "казання". Стомлені походами й боями, майже всі голодні, полонені сплять. Инші сидять і нервово дрижать без плащів, бо холод докучає. Деякі спросоння нервово будяться й схоплюються. Де-не-де блимають свічки: чи їх сюди принесли, чи роздобули в костелі? Скорше це останнє. Зауважую, що абсолютно всі сидять і сплять у польових "рогативках", як у стодолі, а не в костьолі, де на покоти людей дивляться таємничі й спокійні обличчя образів і статуй.

Впроваджена нова група полонених. Вони проходять кованими чоботищами по людських тілах, по руках і ногах. Брутально обуджені їхні товариші лаються і клянуть. Ті, що завинили, ще й погрожують. Один стрілець проштовхнувся до нас і сів мені та капітанові на коліна. Це нас обурило, й нахабу ми зіпхнули зі своїх ніг. Стрілець став лаятись у "бойовій позиції", а коли побачив, що ми старшини, сказав: "Закінчилася ваша влада, вже не будете нас мучити й нами командувати!" Сказали ми йому, щоб замовк, а капітан зірвався, щоб відважного полоненого чеснути по зубах, але той відскочив і зник.

Входять кілька наших старшин із німецьким поручником і викликають всіх майорів і капітанів, кажуть, що для нас недалеко костьолу, поблизу команди німецьких вояків, приготовлена кімната. Німецький поручник перепровадив нас через варту. Бачу: навколо костьолу кілька важких кулеметів і вартові. Приходимо до кімнати німецьких вояків, які нас частують кавою й хлібом, а потім принесли папіросів і навіть півлітра спирту. Один німецький підстаршина в розмові нарікав на поляків за масакру ними у Бромбергу німців: "Зле поляки зробили, але ми за зло не відплачуємо злом". І дійсно, вони нас прийняли не як полонених, а немов своїх комбатантів. Після вечері ми лягли на купі соломи в сусідній кімнаті й хутко заснули.

Ранком 19.IX. повставали, поснідали та стали шикуватися в дальшу подорож. Один капітан із Познанщини запізнався з жидами, господарями дому, де ми спали, дістав цивільний одяг і вийшов до міста. В той спосіб він утік. Ніхто нас не пильнував і за капітаном не питав. Він і мені пропонував втікати з ним, але я відмовився.

Довідуємося, що сьогодні вночі вибухнула в костелі паніка. Один полонений із перечулення чи слабих нервів впав в істерику. Йому, видно, приснилося бомбардування, він зірвався й почав нелюдським голосом кричати: "Самольоти бомбардуйом!" Кількатисячна маса жовнірів збудилася й почала в паніці пхатися до зачинених дверей костела. Зчинився страшний крик і галас. Одні других товкли і калічили. В той момент підпоручник, який спав на "мувніці", встав і почав сильним голосом співати релігійні пісні. Чи це співав він зі страху чи в цілі психологічного заспокоєння, але всі полонені жовніри затихли, опанувалися і заснули.

Була ще інша загроза: німецькі вартівники могли зрозуміти паніку, як бунт, і відкрити з кулеметів по дверях вогонь. Коли б двері не були замкнуті, а дика маса вирвалася б із костела, то під кулями кулеметів лягло б кілька сотень людей. Явище паніки від віків знане людині і завжди вона піддається тому негативному почуванню.

Перед нашим від'їздом я пішов у загороду костела, щоб побачити могили поляглих під Гомбіном польських вояків. Лягло їх тутечки на вічний спочинок душ 25, а в місті і шпиталі й приватних домах лежить кілька соток ранених поляків, якими опікуються німці й місцеве польське громадянство.

Наш старшинський транспорт у складі 51 старшин і 30 підхорунжих рано виїхав на підводах у напрямку м. Кутна.

Прибули до м. Кутна ввечері. Начальник ескорти — німецький підстаршина, пішов до команди міста зголошувати наше прибуття, а ми залишилися біля костела під охороною кількох вояків. Довго не було нашого начальника. Сидимо біля огорожі костела й дрімаємо. В місті не видно ніякого руху. В слабкім світлі, яке пробивалося з вікон деяких будинків, бачимо сліди бомбардувань і боїв. У центрі міста кілька будинків у румовищах.

Раптом до нас зблизилося двоє німецьких підстаршин і запитують вартових, що ми за одні. Ті кажуть, що це полонені. Тоді один підстаршина вихопив пістоля й почав пригадувати полякам їхні розстріли німців, особливо різню в Бидгощі. Він вимахував пістолем перед очима кількох старшин, але ті не відзивалися. Потім сказав всім, що ми будемо в костелі спати і хотів нас туди запровадити, лише він був замкнений. Надійшов начальник ескорти і звернув увагу п'яному підстаршині, що лише він відповідає за нас і тому, щоб не мішався не до свого діла. Тоді двоє підстаршин дали нам спокій, а начальник ескорти запровадив нас у будинок місцевого кіна. В одній великій залі спала сотня німецьких вояків, а нас було приміщено в добудівці, на соломі, що лишилася після постою війська. Дижурний підстаршина німецької сотні опирався трохи з приводу близького сусідства своєї сотні з нами, але ми таки залишилися спати до рана.

20. IX. ми дістали з солдатської кухні каву, хліб і мармоляду. У вмивальні порядно всі вимилися, й були готові далі в дорогу. Деякі, маючи гроші, накупили собі в місті тютюну, папіросів та їжі. Місцеві поляки поінформували нас, що тут німці вмістили кілька тисяч ранених поляків у шпиталях, касарнях і приватних домах. Брак ліків, обладнання і слабкий лікарський персонал спричинили те, що кілька сот польських ранених вояків вже вмерло й ще щоденно вмирає, особливо від гангрени.

Вранці знищення внаслідок боїв під Кутном не видаються такі страшні. Зрештою, ми не все бачили.

Жидів тут зовсім не видно, а польське населення пригноблене і залякане. На нас міщани дивляться співчутливо і, немов із докором, запитують: "Як же ви, найкраща армія в Європі, воювали, й нас дали на поталу побідника?"

Було й буде лихо побідженим!

Тепер їдемо підводами на південний захід. Привезли нас до якогось містечка, де є тютюнова фабрика. В ній розміщуємося у великому баракові. Всюде валяються папіроси "Юнак". В баракові був, видно, склад папіросів, а потім у нім постелили солому для війська. На тій соломі ми й лягаємо. Всі старшини роблять собі запаси з тих другорядних папіросів. Я теж напхав ними обидві кишені свого мундира.

На подвір'ї стоять тягарові авта. Солдати вантажать у них скрині з тютюновими виробами і від'їжджають. Приїздять нові тягаровики. Навпроти нас видно величезний магазин, в якому лежать цілі стоси тютюну в папушах, спресованих на 100 кг. Цей тютюн призначений на цигара.

Надвечір став нас по черзі викликати молоденький військовий урядник. Він дуже добре говорив по-польськи. Його цікавили освідчення полонених із війни: як билася німецька піхота, як стріляла артилерія, чи добре атакували танки і літаки. Всі поляки не хвалили нікого й нічого, а доказували німецькому урядовцеві, що єдино німецьке летунство спричинилося до хуткої перемоги німців.

Рано 21 вересня ми поїхали з фабрики в напрямку м. Ленчиці. Провадили нас один молодий підстаршина і старший стрілець, обидва на роверах. Мимо того, що багато втікало, наша кількість дорогою не зменшувалась, а збільшувалась. Наших поіменних лист ще не було. Видно, місцева влада наказувала всім військовим зголоситися, тому дорогою до нас непомітно в селах долучалися бувші військові. В той спосіб наш офіцерський транспорт поступово став мішаним. Були в ньому до 60 офіцерів, 25 підхорунжих і 35 шерегових.

В однім селі за згодою німецького унтер-офіцера ми стали на спочинок. Старшини розійшлися по хатах. Заможні селяни, яким війна не далася взнаки, гостинно нас частували молоком, яєшнею, салом і т. ін. В тім селі кілька старшин і підхорунжих залишилося.

Я попав до хати заможних людей, де була мати, вже старша жінка; невістка, чоловік якої пішов по мобілізації на війну, й три дорослих доньки. Питаю, чи в них в домі немає мужчин? Відповідають, що був один, чоловік цієї жінки, але немає від нього звістки. Місцеві вояки, які прийшли додому, ніби бачили сина господині вбитим. Тепер вони в клопоті.

Врешті, господиня пропонує мені залишитися в них. Питаю, що ж я буду робити, коли не знаюся на селянській господарці? Крім того, я не голка, про мене почнуть базікати односельчани й нова влада тоді всіх нас суворо покарає. Що до господарки, то я, каже господиня, хутко навчуся, — село дружне, то не видадуть мене німцям, а, крім того, я зможу вибрати одну з її доньок, коли яка сподобається, за жінку. "Он куди мамуся гне", — думаю собі й кажу їй: "Я, пані-матко, жонатий, маю сина та, до того ж, є іншої віри і народу, тому ніяк серед вас не залишуся". Подякував їм за гостину й "добрі" щодо мене заміри та долучився до транспорту. Тут підходить до мене якийсь панок у військовім плащі на цивільним костюмі й питає, чи я маю гроші? Відповідаю, що є — 3.90. Тоді той чоловік вийняв 120 злотих і дав мені.

Був то заможний поміщик із м. Плоцька. Поки я був у хаті, він роздав кілька тисяч золотих полоненим. Гроші брали по 100–200 злотих навіть ті старшини, які мали в себе по 10–15 тисяч. Характерно, що такі "багаті" старшини ні з ким не ділилися бодай найменшою кількістю грошей, зграбованих із нас, чи (з) невиплачених поборів. Десь і мої платники, з яких один мав 11 тисяч, а другий 14 тисяч злотих, тепер у полоні привласнили собі гроші моїх старшин і стрільців. Не виплатили вони грошей тому, що не шукали своїх частин, а втікали у безвість, поки не наступила катастрофа. Тому серед старшин була більша половина таких, які, подібно мені, їхали в невідоме, не маючи грошей. Поруч нас сиділи правдиві "крези", які в дорозі все собі могли дозволити.

Ми були дуже вдячні офірному поміщикові за його поміч, особливо я.

Нас доганяє друга партія полонених. Впізнаю на возі раненого в ногу капітана Баумгарда з 67-го п. п. і підпоручника Урбаніка того ж полку. Ці старшини служили разом зі мною, а Урбанік був довший час молодшим старшиною в моєму батальйоні. Цікавого мені вони не сказали нічого, бо не багато знали. Все найголовніше я бачив сам.

21. IX. над вечір ми прибули в м. Ленчицю. Недалеко міста на багнистих луках р. Бзури по обидва боки шосе бачимо чимало поодиноких могил польських вояків. У часі боїв місто порядно потерпіло від бомб і гарматних набоїв. Тут добре змагалася з німцями одна польська дивізія, яка завдяки кільком розстрілам втікачів не мала дезертирів і "розбітків". Кажуть, що німці в бою під Ленчицею мали до 60 вояків убитими.

В'їздимо в місто. Якийсь німецький фельдфебель зібрав купу жидів і порядкує ними… Бачимо, як він дає старим жидам у руки лопати й каже копати, щоб викопати бомбу. Жиди скрадаються колом до бомби з найбільшою обережністю. Один, сміливий, копнув біля загрузлої в землю лопаткою й з окриком "уф!" відскочив. Моментально й решта жидів, блідих і заляканих, теж із тим самим окриком відскочила від небезпечного місця. Поза ними ходить із нагайкою фельдфебель і заохочує до праці та відваги. Для нього є дивним, що існують такі люди, як жиди, які надзвичай дорожать своїм життям і не виконують наказу.

Ми стоїмо з фірманками на ринкові. Деякі позлазили з возів і розбіглися по склепах дещо купити. Я сиджу на возі, бо на мої малі гроші ще прийде час. Над'їздить авто, з якого виходять німецький майор із лейтенантом. Майор закликав до себе унтер-офіцера, який супроводжував нас, й, видно, питає його, що в нього за балаган, чому полонені бігають по ринкові? Потім наказав запровадити нас до в'язниці.

У в'язниці Ленчиці

До в'язниці ми під'їхали підводами. Злазимо з возів, шикуємося у дві шеренги. Унтер нас рахує. Він здивований: мав здати 120 полонених, а є 135! Ще раз перераховує й знову має 135 полонених. Заспокоївся тоді, коли йому було сказано, що надвижка долучила до нашої групи в дорозі.

Між іншим, коли ми під'їжджали до Ленчиці, то з міста йшла велика кількість селян та інтелігентів десь до своїх осель. Особливо зі співчуттям дивилося на нас польське жіноцтво. Пригадую, що я, українець, із сорому, що полонений, не міг дивитися у вічі польському населенню, тому й опускав голову. А що могли думати польські "лицарі"? Маю вражіння, що вони нічого не думали, (бо) були безтурботні й навіть весело між собою дискутували.

Мені знову прийшла думка, що коли б я був старшиною Української армії, мав на собі український мундир і мене, як полоненого, провадив ворог на українській землі й серед українського населення, то я б убив себе якимсь робом навіть у полоні. Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі і докірливі погляди жінок і дівчат свого народу!

Тоді я дав собі обітницю, що в майбутньому вже ніколи більше не дамся в полон: для правдивого вояка в безнадійнім положенню завжди є чимало виходів. Можна битися до останнього набою, а тим останнім позбавити себе життя. Майбутні українські вояки вільної Держави Української так повинні поступати.

Забираю свої речі. Нас впроваджують у відчинену масивну в'язничну браму. Бачу невелике подвір'я з малими прибудівками ліворуч: там міститься кухня й ріжні магазини. Переді мною стоїть високий триповерховий особняк із заґратованими вікнами. Деякі з них мають прибиті бляшані скрині, щоб із вікон не видно було вниз. Навколо особняка високий, на 12 метрів, мур, поверх якого — гострі виступи зі шкла й колючий дріт. На чотирьох рогах муру, на верху стоять високі вартівничі дерев'яні будки. Багато шибок повибивані внаслідок бомби, що впала на в'язничне подвір'я: яма від неї ще не засипана.

На площі перед в'язницею німецький лейтенант відділяє від нас підстаршин і стрільців, яких запровадять до "сталягу" — жовнірського табору за містом. Підхорунжим дозволено бути з нами, в нашім старшинським "офлязі" — у в'язниці.

Входимо по сходах на перший поверх. Перед нами заґратована залізна брама, її відчиняє німецький унтер-офіцер.

Ми опинилися в довгім темнім коридорі, який в обидва боки закінчувався вікнами. За хвилину очі призвичаїлись і я бачу по обидва боки коридору численні нумеровані каземати. Нам показують камеру № 18. Входимо до середини: досить простора кімната. За винятком мене всі кидаються вибирати собі кращі кути на підлозі, бо в кімнаті нічого немає. Починається перша суперечка: сваряться молодші рангами зі старшими. В результаті мені лишилося місце біля самих дверей, на дошках, де колись був хідник у діл. Найбільше певні себе ті капітани і поручники, які мають гроші. В нашій камері є один підполковник, два майори, троє капітанів, два поручники, підпоручник і капелан.

По деякім часі ми отримали сінники зі старою соломою й витерті паперові коци. Добре й це, бо не будемо мерзнути на холодній підлозі. З труднощами, завдяки майорові Шиманському, який добре говорить по-німецьки, роздобули великого стола й дві довгих лавки. Отже маємо на чому спати, сидіти й щось при столі робити. В той спосіб й решта старшин та підхорунжих розмістилася по камерах. Всі виключно поляки. Не видно ні одного білорусина, ні українця: я один українець серед них.

Надвечір наказано нам зібратися в коридорі. По хвилині, в супроводі двох молодших старшин, входить німецький майор. Він запитав, хто добре знає німецьку мову? Виступив майор Шиманський, бо він колись служив старшиною в австрійській армії.

Гострим і рішучим тоном диктує німецький майор нам ще гостріші вимоги й приписи, які перекладає майор Шиманський. Повинен бути порядок і дисципліна, в означених годинах буде вставання, вживання їжі та відпочинок; на коридорі не ходити, сидіти по камерах; невиконання наказу чи опір спричинить розстріл на місці; всі полонені старшини мусять навіть звичайним німецьким стрільцям у коридорі перші віддавати гонори.

Німецький майор визначив майора Шиманського нашим командантом і посередником між німцями й нами.

Коли він вийшов, то польські старшини заговорили й почали гостро критикувати зарядження нашого німецького коменданта-майора Шульца, який свій усний наказ підтвердив письмовим розпорядженням. Особливо боліло полякам останнє зарядження відносно віддавання гонорів звичайним німецьким стрільцям. Всі старшини атакують майора Шиманського, щоб він вияснив комендантові Шульцеві як це понижує їхню гідність. Той довго мнявся, але зголосилося кілька старшин у делегацію, при якій Шиманський мусів бути ніби перекладачем.

Майор Шульц прийняв делегацію, вилаяв її, але останній пункт свого наказу відмінив. Всі полонені польські старшини мусіли перші салютувати лише всім німецьким старшинам. Таке було розпорядження команданта німецької армії генерала Блясковіца.

Ввечері дали нам по 1 кг хліба на 4 дні й каву на вечерю. Німецький унтер-офіцер наказав нам після вечері йти по камерах, які всі позамикав на ключ. Тому, що смердючі начиння ми повиносили з камер до вбиральні, дехто вночі не знав, що з собою діяти. Стукання в двері не помогло, бо невідомо, де був наш унтер із ключами. Дійсно, треба було дивуватися обережності нашої влади: вікна заґратовані, брама на сходи вниз замкнена, а високий мур і браму на вулицю пильнувала варта. На сходах — важкі кулемети, у стражничих будках — стрільці з ручними кулеметами. Коли б наша група хотіла була розбігтися, то зробила б це по дорозі до Ленчиці й мала для цього багато нагод, а з в'язниці нікому й в голову не прийшла б думка втікати. Особисто на мене ці німецькі заходи не зробили вражіння, але багато поляків посумніло. Шкодували, що раніше не втекли. Довелося багатьох заспокоїти, що це на початку німці так нас пильнують, а пізніше вони побачать зайвість таких заряджень.

І дійсно, на другу ніч нас вже ніхто в камерах не замикав, свобідно ми проходжувалися в коридорі, ходили одні до других. Знайшли в'язничну бібліотеку, звідти брали книжки… До нас був допущений місцевий ленчицький комітет, який розподіляв пожертви — одяг та їжу. Через обслугу в кухні можна було передавати гроші, щоб у місті купити собі потрібну річ. Нам було дозволено доплачувати по 50 грошей на покращання обідів, які були цілком добрі, як на наші умови. На вечерю часто, крім кави, був куліш або юшка.

22. IX. ми довідалися, що проти поляків 17.IX. збройно виступили большевики. Це мене надзвичай схвилювало, бо не знав, як далеко Червона армія піде на захід. Одне мені було певним, що большевики зажадають Галичину, Холмщину і Підляшшя. Тоді дружина з синком залишаться під владою НКВД, а я буду тутечки позбавлений волі. Поки вийду на волю, то з моєї родини зістануться, як кажуть москалі,"рожкі да ножкі".

Я був певний, що дружина Надя перед війною доїхала до свого батька о. Івана Которовича в с. Гостинне на Грубешівщині. Червона загроза для тієї священичої родини, в тім числі для моєї дружини з півторарічною дитиною, більше пригнічувала, чим умови життя полоненого — вони для мене не здавались важкі, бо, живучи на волі в боротьбі з большевиками, я мав досить трудне життя. Це розпещеним польським старшинам полон був дуже прикрим, а ще прикрішою мала бути свідомість, що пропала їхня держава по 20 роках непідлеглості. Моя Україна й мій народ цих 20 років зазнавали таких ударів, як отсе польський нарід зазнає протягом останніх 20 днів. Це полякам не зашкодить — наберуться розуму на майбутнє.

Дивлюся я на польську старшинську еліту й не дивуюся, що Польща втратила непідлеглість. Бачу їх дрібничковими, егоїстичними, безтурботними, з рожевими надіями на майбутнє.

Команда наказала спорядити листи полонених. Я подаю свою національність, як українську. Це стає відомо всім. Я зауважив деяке охолодження відношення до мене. Спорядження листи дає притоку до надій на звільнення багатьом оптимістам. Звільнення стрільців у "сталягах", де перебувало понад 3000 людей, теж підсилило марні надії: німці звільняли (лише) тих стрільців, які були родом із Помор'я і Познанщини…

Німці нам оповідають, що обшук у таборі стрільців дав можливість назбирати багато грошей. Кожному полоненому залишалося 50 злотих, а решту грошей конфісковано, як народне добро. Були стрільці, які мали по 100 і більше тисяч золотих, а один мав 400 тисяч у торністрі; стрілець викликав підозру тим, що ніколи з нею не розлучався.

Кажуть нам, що можна через польову пошту написати листа на терени Познанщини й Помор'я. Я пишу листи до Грабовських і Борусових у м. Страсбург.

23. IX. прибув у в'язницю ще один транспорт у числі 45 старшин. На чолі його був бувший командир 61-го п. п., підполковник Собольта. Цей інтелігентний старшина, академік[21], знав німецьку мову. Довший час він був начальником кабінету Військового міністра. Цей старшина хутко обняв моральний провід над всіма полоненими офіцерами. В ньому знайшов моральну опору й розраду не один полонений поляк. Висока інтелігенція, такт, уміння керувати людьми, непересічні знання й освіта дали йому неабиякий авторитет. Підполковник Собольта часто звертався до німців, здобуваючи для полонених одну позицію за другою. Він добився для полонених два рази денно по одній годині проходу на свіжім повітрі, дістав дозвіл на Богослужбу в неділі й свята; німецька влада сама надіслала все необхідне для "мши". Тепер (ми) маємо на кожну камеру по одному стрільцеві зі "сталягу" як джур.

24. IX. відбулося у в'язниці "набоженьство". Відправу провадив наш капелан, дуже мила і симпатична людина. Рідко коли я бачив такий релігійний настрій серед римо-католиків, як того дня. Багато старшин мають сльози в очах, а менш опановані голосно схлипують. Мимоволі настрій загалу впливає і на мене, хоча то чужа мені Богослужба.

Перший раз прийшли до нас на оглядини лікарі — німець і поляк. Це теж заслуга підполковника Собольти. Лікарі були деяким легкопораненим старшинам дуже потрібні, як і ліки та перев'язочний матеріал. Із чиєїсь ініціативи (чи не на підставі розмов польського лікаря зі старшинами?) було зібрано 105 злотих на ранених польських жовнірів, яких було в Ленчиці 35 душ. Ми всі давали по одній золотівці: цікаво, що наші грошовиті пани не дали більше, бо, як вони казали, "невідомо, що нас далі жде". Маючи десятки тисяч, кожний із них міг сам дати по 100 злотих. Скнарість, егоїзм, притаманний багатіям, тут теж виявився.

Я в більшості читаю книжки з в'язничної бібліотеки, а решта старшин дискутує над недавніми бойовими подіями. Двоє капітанів і двоє поручників грає в бриджа…

Зауважив, що мене починає боліти, немов вогнем пекти й шпильочками колоти від коліна до клуба, а шкіра — немов знечулена. Може це від холоду, який дмухає через щілини дощок, на яких я сплю? Сінничок мій тонкий і я чую, як мерзнуть із боків ноги.

Вже було кілька гострих суперечок між старшинами через дрібниці. Мене дивує задерикуватість купаних у гарячій воді поляків. Одного разу дійшло до того, що молодий підпоручник із протилетунської батареї почав підсміхатися з 62-літньго майора Шиманського. Причиною було те, що майор Шиманський у час мобілізації у Бидгощі одягнув свій емеритський військовий мундир і із патріотичних спонукань добровільно зголосився на "воєннеп". Його затруднили при організації військових обозів. Коли вибухнула війна, то Шиманський не хотів залишатися в Бидгощі й подався з військом на схід під ударами німецької армії. В м. Торні він думав від штабу корпусу дістати свої "добові" додатки, а в той час Бидгощ зайняли німці. Так при війську цей майор без приділу їздив, аж поки його не загорнули в моїм самоході німці. Був він порядний хвалько, оповідав про свої "відважні" вчинки, а фактично дуже боявся смерті. На оці мав більмо, ходив із вусами й нагадував цілком сенкевичівського Заглобу з тією різницею, що був більш миршавим. Шиманський завжди про щось говорив. То брехав про свої зв'язки з польською шляхтою, про жіноцтво й т. і. Завжди вставляв "панє дзєю"[22], знав родові герби шляхтичів і шляхтянок і хто з яких походив. Я любив слухати оповідання Шиманського, особливо завдяки його схожості з типом Заглоби.

26. IX. майор Шульц зі своїм батальйоном пішов на фронт. Команду над "офлягом" і "сталягами" обняв якийсь німецький гауптман. Це був порівняно молодий чоловік, веселої вдачі й доброї душі людина. Почулася відразу полегша, бо гауптман йшов на зустріч багатьом нашим вимогам. Можна було приїздити родинам старшин і відвідувати полонених. Приходили на відвідини знайомі з міста й незнайомі, особливо пані і панни. Вони не могли лише заходити до нашого блоку, але мали право на півгодини розмови на подвір'ї. Такі півгодини були часто довгими годинами. Було дозволено всім штабовим старшинам і старшим капітанам у супроводі одного (німецького) лейтенанта виходити на прогулянку у місто й за місто. Лейтенант не забороняв навіть заходити до кав'ярні на каву чи щось купити в склепі. В той час нам особливо бракувало тютюну і папіросів. Прогулянка на подвір'ї в'язниці відбувалася для всіх від 10.00 до 11.00. В той час ми виходили за місто. Тільки тоді ми побачили докладно знищення будинків і фабрик у повній величі.

27. IX. вночі прибуло до нашого в'язничного "офлягу" 246 старшин, серед яких я зустрів кількох із 63-го п. п. і 14-го п. п. З 67-го полку здибав лише одного капітана Лабшу. Він був ранений відламком стрільна в голову, його німці вилікували й прислали сюди. Бачу також і кількох своїх підпоручників резерви з батальйону Оборони Народової "Бродниця". Вони в часі маршів десь зникли, але недалеко зайшли, бо їх забрали німці. Вони радо підійшли до мене й привіталися. Деякі не можуть мені у вічі дивитися, а один підпоручник — суддя з Бродниці — каже мені: "Ми пана майора подзівлялісьмі одвазе"[23], а я йому сказав, що не дуже був захоплений відвагою своїх старшин. Це, власне, я над цим підпоручником стояв спокійно під дощем куль, питаючи його, чому він не командує своєю чотою, а лежить на місці? Викривлене з жаху обличчя, спітніле від холодного поту, у великих окулярах він раз по разу ховав у землю. Мій сміх під свистом куль його таки опритомнив і він почав виконувати скоки вперед.

Німці почали питати, чи немає серед польських старшин "фольксдойчів". Знайшлося їх двоє чи троє. Це були правдиві німці, а один підпоручник резерви — поляк, що мав із (Першої) світової війни Залізного хреста, теж (раптом) почувся "німцем" і став доносити команді на решту старшин. Він цілком не звертав уваги, що його бойкотують всі поляки.

Таких "фольксдойчів" я побачив більше, виходячи на прогулянку за місто: дві сотні полонених підстаршин і стрільців машерували пружно й весело. На польових "рогативках" бачу в них шматки паперу з намальованими свастиками; серед них (побачив) знайомі обличчя кількох сержантів 67-го п. п. — стовідсоткових поляків. Отже цих кілька соток людей, колишніх польських патріотів, по щасливому збігові обставин, що була в їхніх родинах якась бабуся чи прабабуся німка, сьогодні відразу зробилися "німцями"?! А скільки серед тих вояків є людей, які просто збрехали, що мають в собі німецьку кров?

Чи вони німців думають обманути? Чи німці вдають, що вірять їм?

Одне мені лише ясно, що німці матимуть із цих перевертнів-поляків стільки користі, як із козлів молока.

Бідна є польська нація, коли має стільки нечесних людей і зрадників. Коли б тут були вояки мого народу — українського, то стільки зрадників хіба не знайшлося, хоча українці — бездержавна нація.

Глибоко переконаний, що ні один німецький солдат серед поляків не пописувався би своєю "польською" кров'ю, — щоб стати приналежним до польського народу.

Коли внаслідок державної катастрофи багато поляків повірило, що стали "німцями", то вже третє покоління від них буде німцями направду, навіть від таких, які по-жидівськи стали "фольксдойчами"…

Мене, як українського обсерватора, все це мало обходить, лише дивуюся польській підлоті — народові крайностей. Одні — безглузді фанатики, а другі — зрадники. Пізніше спостеріг, що такий процес відбувався й відбувається в усьому польському народові, де прояви деморалізації яскраво виявилися серед польського жіноцтва.

Біля Варшави ще йдуть бої, а твердиня Модлін піддалася. Є чутки, що польські моряки бороняться на Вестерпляці над Балтиком. З комунікату бачу, що німці до цього часу здобули 450 тисяч полонених і 12000 гармат. "Войовничий" польський маршал Ридз і уряд на чолі з Мосціцьким вже давно за кордоном. Безліч майна й людей зрушено з місця й в несамовитім бігові на схід попадає в наставлений червоний сак.

29. IX. піддалася Варшава з 100-тисячною залогою, військова здобич ще не обрахована.

Десь на сході ще борониться генерал Андерс зі своєю кіннотою, але між вогнями 2-х потуг — німецької і большевицької — схід бувшої Польщі буде пацифікований.

Залишених у "сталягах" полонених у Ленчиці перебирає німецький уряд праці й вони хутко виїдуть на осінні роботи в центральну Німеччину.

Надходить офіційне повідомлення, що німецька армія забрала до полону понад 600000 поляків. Така величезна кількість (полонених) могла бути з двох причин: 1) нереальний план компанії з недолугим командуванням; 2) польський жовнір не хотів із посвятою битися.

600 тисяч поляків мають німці, до 100 тисяч поляків дістанеться большевикам, до 200 тисяч втече в Румунію, а до 100 тисяч перейде в Мадярщину. Коли взяти під увагу, що не менше 500 тисяч розбіглося по всій Польщі, як відомі "розбітки", то протягом місяця в живих лишилося 1,5 мільйона людей. Числа вбитих і ранених поляків докладно ніхто не знає, але воно ніяк не досягає числа 100 тисяч. Коли додати ріжні мілітарні організації напіввійськового характеру, як "Союз стрільців" і "Польську організацію військову", то матимемо ще 500 тисяч. Загально Польща вспіла озброїти два мільйони людей, які розпорошились від перших поштовхів над границями.

Коли б навіть німецька збройна сила мала подвійну чисельну перевагу, коли б навіть врахувати некорисне положення Польщі під геополітичним чи стратегічним поглядом, то й тоді поляки, в числі кількох мільйонів людей, могли б боротися з німцями на своїй землі до зими, цебто 2–3 місяці.

Коли б патріотизм поляків був правдивий, загальна відвага більша, то втрати їхні б сягали, може до півмільйона, але в твердім опорі проти німців поляки осягнули б, що не так хутко проти них виступили б Совіти. І хто знає, чи німецька збройна сила не змушена була б весною 1940 р. битися на два фронти? Правда, німці б роздавили Польщу, але не сталося б це протягом 18 днів!

На цім прикладі нехай вчаться українці. Коли ми матимемо свою незалежну державу, то не повинні забувати вічних засад військової штуки й треба мати на увазі психологію людських мас та плекання духу.

Мої думки над долею німецько-польського змагання перервав прихід нашої прачки, якій я дав останню пару своєї білизни. Сорочку серед купи білизни я знайшов, а нових підштаників бракує: доведеться носити штани на голім тілі! Таке буває: де тонко, там рветься. Не могла прачка вкрасти підштаники тому старшині, який має величезну валізу з білизною, а таких є половина. Ну, не велика трагедія: може вдасться купити білизни. Приносять із комітету по дешевій ціні шалики, бавовняні светри й теплі кальсони. Ті, які мають, ще хочуть купити собі, й (вже) вибрали, що найкраще. Я твердо зажадав для себе теплих підштаників, светра і шалика, виясняючи хапливим полякам, що чейже мушу бодай на ніч скинути з себе штани. Не піду ж я прохати ласки в тих панів, які мають по 20 пар білизни! Після таких аргументів вдалося мені купити дешевенькі й не міцні речі.

Моральний стан старшин із кожним днем гірший. Сварки вибухають із причин, які ніяк не лицюють не то старшинам, але й звичайним стрільцям.

Чистота серед великих панів не дотримується й почуття естетики зовсім притупилося. На свої очі бачу, як вночі польських поручник віддав свою сечу у їдунку, а рано виніс це до умивальні, й так пішов на каву.

Вбиральня загаджена на ранок до огиди: людський кал лежить, де попало. Коли б німецький старшина побачив такий порядок, то не казав би джурам прибирати, а тим, які навмисне напаскудили, цебто польським старшинам.

Думаю, які ті старшини були на бальових залях у товаристві видекольтованих дам? А які зараз? Бачу в їхніх душах бруд і пустку, а слабість характерів аж впроваджує в дивовижу.

Серед старшин є хворі на дизентерію, але мимо вимог підполковника Собольти не зголошують своєї хвороби. Останній теж заломлюється: вічно сидить і щось думає. Хтось його поінформував, що його вілла на Жолібожу у Варшаві збомбардована, а про дружину він нічого не знає. Вона виїхала з Грудзьлица до Варшави, й Собольта боїться, що під руїнами дому похована його подруга й діти. Таких випадків було багато. Є старшини, які вже знають, що вони вдівці, що дехто з їхніх дітей загинув, а инші невідомо де знаходяться.

Один капітан артилерії оповів мені, що бомба вбила його дружину на возі, а донечка шести років лишилася. Її взяли польські монахині до кляштору на виховання.

Один підпоручник резерви в часі відвороту зустрів у лісі заплакану п'ятилітню дівчинку, яку загубила мати, жінка капітана. Днів із 10 ще шляхетний підпоручник опікувався дитиною, поки з нею не попав у полон. У часі бомбардування заслонював він дівчинку своїм тілом. У полоні попросив німців, щоб дозволили йому вмістити дитину у монахинь. Німецький старшина своїм самоходом відвіз дівчинку з її опікуном до монастиря, а звідтам привіз назад полоненого поручника, який вспів оголосити в лодзенській газеті, де перебуває донька такого-то капітана — на щастя п'ятилітня дівчинка знала ім'я й прізвище свого батька. В той спосіб батьки знайшли свою одиначку (батько її теж був у полоні).

Що ж буде з моєю родиною в Грубешівщині? Отсе сьогодні я прочитав у газеті большевицький комунікат, що вони зайняли лінію Білосток — р. Буг — Рава Руська — Дрогобич — Стрий і посуваються далі на захід. Я тут безсилий, а там мусять мати голови на карку й відходити на захід. Мій лист до Львова ще хіба вспів зайти польовою німецькою поштою до Марусі Дикої — сестри моєї дружини. Якась інтуїція диктує мені, що большевики на Холмщині довго не будуть.

До підполковника Собольти прийшов німецький оберлейтенант і наказав негайну збірку всіх старшин у нашім коридорі з усього блоку. Стоїмо в чотири шереги. Собольта виясняє, що комендант табору, гауптман, не хотів навіть прийти до нас із почуттям прикрості. Він прислав свого заступника сказати нам, що серед старшин провадяться розмови про повстання поляків і про замір зробити бунт у в'язниці, щоб вирватись на волю. Коли б це дійшло до вищої команди, то надійшов би наказ розстріляти або 25 старшин старших ранг, або розстріляти кожного десятого з шерегів. Підполковник зажадав прикоротити нереальні базікання, які тільки полоненим можуть зашкодити.

Чи такі розмови були, чи це провокація "фольксдойча"-поляка? Могли бути розмови, бо навіть у нашій кімнаті подібні думки висловлював "бойовий" в язикові підпоручник із протилетунської артилерії. Я певний, що за майора Шульца не було б погроз, — а слідство й кара. Новий комендант поступив по-людськи й говірливі панки почали більш обережно балакати.

Коли ми прибули до свого каземату, то всі старшини звернулися до підпоручника з артилерії, чи він ще де не висловлював своїх думок? Той заперечив, однак добавив, що не боїться "швабів" і буде шукати першої нагоди, аби втекти та підіймати повстання, бо йому смерть не страшна. Решта старшин питає підпоручника, чому ж він доїхав аж до Ленчиці й не втік по дорозі? Тепер із в'язниці трохи трудніше здійснити спізнене патріотичне діло.

Увечері приходить до нашої кімнати німецький підстаршина, який керував кухнею для полонених. Майор Шиманський і капітан Юзоф, балакаючи по-німецьки, звернулися до унтер-офіцера й в розмові назвали його кілька разів "herr". Це обурило підполковника Пирека, заступника командира полку, капітана Захаріясевича й капітана Студинського. Ці грошовиті пани накинулися з лайкою на Шиманського та Юзофа, які доказували, що в наших умовах зовсім не понизили гідності польського старшини, бо кожний німецький підстаршина може бути і є паном над полоненим.

Я в свою чергу заступився за Шиманського і Юзофа, що вони обидва були лише ввічливі до німця. Від часу обняття влади геніальним унтер-офіцером А. Гітлером старе взаємовідношення й прусацький "дриль" між німецькими вояками набрав зовсім нових форм. Тепер німецький офіцер шанує не лише свого унтер-офіцера, але й звичайного стрільця. Нижчі ранги до найвищою пов'язані між собою почуттям "камрадства". Німецький офіцер і підофіцер особистим прикладом заохочують стрільців навіть у фізичній праці, чого не було у польській армії через фальшиво зрозумілу "панськість". У німецький мові "herr" має трохи інше поняття, як польське "пан" — із ширшим змістом. Польський військовий статут у нашім положенню не стосується до німецького підстаршини. На мій погляд, обидва старшини не зробили такого великого прогріху, щоб із цього приводу чинити між собою бучу.

Тоді підполковник Пирек сказав мені, що я, як українець, маю цілком відмінний погляд на взаємини між німцями і поляками, які мусять підкреслювати свою ворожість до німців навіть у дрібницях.

У результаті слово "герр" так порізнило поляків у камері 18, що майор Шиманський і капітан Юзоф рішили перейти до камери 16 — найтемнішої зі всіх. Із цієї причини там ніхто не мешкав до цього часу, хоча всі инші були переповнені.

1. X. рано була для поляків сповідь і "мша". Я теж стояв ззаду й звернув увагу, що один поручник став істерично плакати. Він ніяк не міг опануватися. Перед війною кілька днів він одружився й мусів залишити молоду дружину в "медовому місяці".

Одна новина мене особисто в той день втішила: большевики повинні, згідно з новою умовою, відійти до лінії Люблін — р. Вепр — Красностав — Білгорай на нову границю, яка проходимите від Полудневої Литви, біля Ломжі на Берестя — р. Буг — 18 км перед Равою Руською до р. Сян й річкою Сяном — аж до її джерел. Коли дружина Надя з сином Романом живі, то вони залишаться в "сфері німецьких інтересів". Отже спадає з душі великий моральний тягар і є певність, що колись я зустріну своїх дорогих істот.

Тепер складаю і пишу через "фельдпост" листа: поки червоні відійдуть, то й мій лист дійде в Грубешівщину — вслід за німецькими військовими частинами.

Дуже турбуюся долею швагрів. Інженера Антона Которовича, який був у 27-й дивізії піхоти, я вже шукав серед полонених. У Варшаві був другий швагер, редактор Геннадій Которович, а чи він вийшов живим у часі подій у польській столиці? Запроторили поляки до в'язниці мого тестя, о. Івана Которовича — за його національно-громадську працю на підставі "монстр-процесу": чи цей цінний чоловік живий? Не знаю рівно ж, що є з полковником Миколою Чеботарівим, який 3,5 роки сидів без суду в Мокотові, як ворог Польщі. Йому закидали поляки контакт то з большевиками, то з німцями, а тому, що доказів не мали, то й в'язнили старшину-емігранта, за якого ніхто не міг чи не хотів заступитися, бо так звана група "уенерівців" його виріклась і навіть була задоволена, що енергійна, сильна й навіть небезпечна для них індивідуальність обезвладнена.

На Заході йдуть приготування до наступу на Францію. Із загрожених районів німці евакуюють своє населення в глибину краю. Німецькі вояки не мають пошти з Надрейнських районів і їх турбує, що там діється з їхніми родинами? Вони висловлюють свої турботи навіть полякам, а ті радіють і мають підставу для нових пліток. До них належить також чутка, що команда табору заборонить нам купувати у місті ріжні речі й продукти. Хтось видумав, що опіку над нашим "офлягом" перебере жандармерія, бо військо має инші завдання.

3. X. перепроваджено ревізію серед польських жовнірів: надвижку понад 50 злотих конфісковано. Знову знайдено жовнірів, які мали десятки тисяч золотих.

Звільнено додому всіх підстаршин і рядовиків — полонених фольксдойчів-поляків. Значить всіх тих, яких я бачив із паперовими "ґакенкройцами" на кашкетах, вже немає в Ленчиці. Вони на деякий час поїхали додому. Перед від'їздом одного боялися, — щоб "німець" не взяв їх до свого війська й не послав воювати у Францію. Найкраще вони почувалися вдома, біля своїх родин, а щоб хтось інший воював за них! От яких "фольксдойчів" набули собі німці!

5. X. ми з Шиманським і Юзофом є в камері № 16. Колись у ній сиділи найнебезпечніші злочинці. Бачу на стінах ріжні їхні сентенції, писані олівцем. Є також обрахунок відсидженого часу й роки до відбуття кари — 8, 10, 12 років! По іменах і прізвищах бачу, що сиділо тут кілька жидків-комуністів за "святу ідею пролетаріату й світової революції". В новій і темній кімнаті з труднощами можна (було) вдень читати. Вже направлена міська електровня й маємо струм, але наша лампочка в кілька свічок ледве блимає. Сьогодні купив за 4 злотих дешевеньку сорочку. Взагалі, я живу дуже ощадно, бо навіть тих 50 грошей, як додаток до обіду, видаю з острахом, маючи всього 110 злотих у кишені.

6. X. написав знову цілу серію листів. Після прогулянки за містом у числі 25 штабових старшин ми слухаємо промови канцлера А. Гітлера по радіо. Він гостро критикував політику Польщі, замір маршу на Берлін й іронічно сказав, що тепер 650 тисяч поляків дійсно машерують на столицю Рейху, але як… полонені! Згадав А. Гітлер і про Україну: вороги України закидають йому, що він хоче її відбудувати.

Лякає всіх нас, особливо тих, які не мають грошей, "велика дорожнеча": масло (коштує) 8 злотих, шинка — 6, ковбаса — 5 злотих, хліб — 50 грошів, папіроси "Клюб" — 2.35 грошів… махорка — 1.50 грошів і т. ін. Я "потішаю" песимістів, що пам'ятаю коробку сірників за 500 тисяч рублів на терені Совітів, поки не наступила девальвація й не впроваджені були в обіг "червонці".

Ногу так пече, що не можу використати годину часу на прогулянці, щоб не розболілася вона. 8.X. йду до лікаря. Він приписує якесь натирання, яке купую за 1.60 зл.

З останньою групою прибуває три кзьондзи, а всіх є чотири. Тому щовечора буває "рожанец", а в неділю і свята — по дві "мши" — одна по другій. Майже всі поляки сповідаються, каються у своїх особистих, державних і мілітарних гріхах: вони завжди мудрі по шкоді!

Характерно, що сповідників багато, але після сповіді й служби Божої знову — сварка, інтриги, непорозуміння, ріжні нарікання. Дрібничковість і мізерота душ виявляється тутечка в повній силі.

І таким людям доля дала Державу?

При такій малій вартості польської еліти, старшинства, не дивно, що їхня державна непідлеглість не втрималася довго.

Годують німці своїх ворогів добре — за малою доплатою. Для нероб, які сидять, сплять та пліткують, 250 грамів хліба на добу цілком повинно вистарчити. Я уявляю, як би німців годували поляки в таборах полонених. Я був деякий час у 1923 р. в таборах інтернованих українців, союзників Польщі, й тоді їжа була багато гірша для нас, як тепер для них.

Щоденно з міста ріжні особи перепачковують у в'язницю сотні кілограмів "тлущу". Ще можна жити й Бога хвалити. Польські старшини так і роблять, але їхнє релігійне почуття має прикмети сектярства й примітивізму.

Вбігає якийсь старшина до каземату № 18 та інформує присутніх, що довідався з "певних джерел" такі речі: англійці бомбардували Колюшки і Кутно; в багатьох околицях поскидали "ульоткі", щоб польське населення не групувалося біля станцій і всяких військових об'єктів; розпочалася вже польська партизанка; большевики змінили своє відношення до українців у Галичині й розстрілюють "гайдамаків" направо й наліво, — ніби роблять це польськими руками, а до поляків ставляться дуже прихильно; одна німецька дивізія піхоти спішно відтранспортована з району м. Ловіча до м. Любліна, бо там виникнули якісь інциденти між німцями й большевиками та розпочались бої. Інформаторові не прийшло на гадку, що залишення Холмщини й Підляшшя червоними викликало потребу для німців обсадити нові терени своїми гарнізонами.

Коли 10.X. приїхали жінки старшин із Торна й Позена до своїх чоловіків у Ленчиці, то порядно налякали всіх старшин-поляків. Вони сказали про арешти польських діячів, особливо з числа членів "Звіонзку Оброньцув Кресув Заходніх”, стрілецьких організацій і т. ін. Багатьох міщан і купців, власників будинків, фабрик і млинів та фільварків вивлащено на користь німців із Заходу, Сходу, Литви і Латвії. Осадників теж усунуто, а їхнє майно конфісковано. Нібито в Торуні найкращих польок локалізовано в спеціальних будинках для розривки німців. Варшава наполовину знищена, а все, що має хоч якусь вартість, без огляду на власників, німці вивозять на захід.

Безумовно, в цьому було багато перечуленого перебільшення. Особливо щодо вивлащення на Помор'ї — Познанщині. Нехай пригадають поляки, скільки вони, на початку своєї державності, вивласнили там німців і за безцінь обсіли ріжні маєтки, фабрики, заводи, змушуючи терором утікати німців у світ за очі. Прийшов час, правдиві власники повернулись до своїх гнізд і викурили з них сезонових володарів.

Через біль у нозі не можу ходити на прогулянку. Вже докучає холод, але 12.X. команда табору приділила вугілля і наші джури палять у печах. Дістали ми електричну жарівку на 70 свічок і я читаю вечорами аж до години 10.00 — поки не перервуть допливу енергії з електровні.

Ранком є щось нове: один поручник украв у свого товариша 150 злотих і його на краденні впіймано. Він говорить, що хотів лише "пожартувати". Добрі жарти!

В нашій вбиральні хтось із старшин напаскудив на нафтову лампу, яка стояла на дзиґликові.

Вже було кілька бійок із потиличниками між офіцерами: дійсно, стояча вода гниє!

Німецька преса в німецькій і польській мові оголошує імена помордованих польськими вояками німців із коротким описом умов, в яких дана особа згинула. Зустрічаю серед (прізвищ) убитих німців польських офіцерів. Манія переслідування й невдачі на фронтах казали полякам зробити зі своїх офіцерів “німців-шпигунів” і розстрілювати їх без суду.

Дня 13.X. до нашої камери прибув "цивільний" квартирант, поручник Новаковський, який служив колись у Ленчиці. (Він) був під Варшавою, пішки прийшов звідтам у цивільнім убранні. Коли прочитав оголошення, що хто з бувших військових не з'явиться добровільно, то буде розстріляний, Новаковський сам зголосився до "Ostkomendantur" у Ленчиці й отсе його прислали до нас. Новий наш співмешканець виявився досить інтелігентною людиною, живої й поважної вдачі. Ми з ним хутко зжилися. Мав він чимало різних продуктів, тютюну й всім ділився з нами. Йому щоденно приносили обіди, ковбаси, цукор і папіроси ленчицькі знайомі, з яких я запам'ятав панянок сестер Войцеховських і жінку начальника в'язниці (за Польщі). Ці особи взяли нас всіх під свою опіку, дістали полотна на рядна, пошили нам 4 малих подушечки й достарчали ріжні дрібнички. Тепер ми без грошей матеріально краще себе почували від багачів із 18-ї камери.

Однак до мене хутко вчепилися дві біди: через подражнення чи від катару спух мені ніс; пішов я до лазні, викупався добре, але дістав там на середньому пальцеві правої руки чиряка, як пізніше виявилося — карбункула. Мене тоді нічого не тішило, навіть не поділяв я радості своїх товаришів із приводу приділу для штабових старшин і капітанів залізних ліжок та свіжої соломи в сінники.

Здивував мене майор Шиманський, який, щоб мати голову до печі, свої ноги з поганим потом тримав на рівні з моєю головою. Я бажав мати ноги до печі більше, як голову, бо то уважав за більш здоровий спосіб, а майор "замерзав" у голову.

Майор Шиманський посварився з капітаном Юзофом, а причиною було те, що наш старушок затаїв пачку папіросів, які взяв у поручника Новаковського й просив у нас тютюну, бо "не мав", як "Позен кохам"[24].

На додаток до всіх моїх хвороб — ноги, носа й карбункула — ще почав мене мучити ревматизм. Отже треба було лежати в ліжку, а читати не можна, бо з високого вікна, яке має 15 см ширини та 40 см довжини, з-за грубих ґрат мало світла падало поганої осінньої погоди. Я лише міг лежати й мріяти, а думи снувалися зовсім невеселі.

До Баварії

18 жовтня проминув місяць моєму перебуванню в полоні, а правильніше — у в'язниці. Був я перший раз у такій прикрій ситуації. Серед польських старшин є такі особи, які зазнали російського полону, й другий раз були в німецькому полоні. Для них багато явищ морального й фізичного характеру були знані, тому вони спокійніше реагували на всі прояви нашого життя.

Прибула знову група в числі 80 старшин. Для них місця небагато знайшлося. В тій групі були старшини із Замостя. Один поручник оповідає, як виглядав Замість, коли туди ввійшли большевики. Місцеві сморкаті жидки, одягнувши червоні опаски й взявши карабіни в руки, виявилися дуже "войовничими". Вони вишукували польських старшин, затримували невеличкі блукаючі відділи вояків у смузі між німцями й большевиками та обеззброювали їх. Червона жидівська міліція передавала обеззброєних до совітських штабів. В однім штабі червоної бригади знайшлося до 15 старшин-поляків. Уночі большевики наказали розстріляти двох польських майорів за їхнє соціальне положення, що вони… поміщики. Налякана таким випадком решта старшин втекла з якоїсь комірчини, де перед тим їх допитували "красниє командіри", які дивувалися, запитуючи: "Ех, полячкі, как же ви воєвалі, трам-тарарам вашу мать?.."

Мене цікавить, як то вони будуть воювати, коли розіграється буря на сході?

Серед тих втікачів був і поручник — наш оповідач. Він багато наговорив про діяльність українських повстанців на Волині й Холмщині. Каже, що "збольшевизовані" українці під проводом своєї інтелігенції і навіть "попув" схопилися за зброю. Бувало, що група молодих хлопців із села, в числі десяти душ, мала відвагу обстрілювати польські полки й бригади в маршові. Від цивільних втікачів забирали майно, висаджували із самоходів, а деяких й били. Правда, були такі українські селяни, що останнє віддавали, годували й перетримували поляків. Однак військове начальство реагувало на виступи селян досить гостро. В деяких селах всіх мешканців бралося під кулемети на площах в оселях. Іншим вбивалося голки в вуха і цвяхи в носи, — деяким винуватцям чи підозрілим забивалися "вицьори" через вуха. Прибивали їх на пострах і до "слупув": це щось вроді середньовічних палів, чи вішання за ребра на гаках.

Довідуюсь, що боїв у Грубешівщині не було, за винятком бомбардування із літаків деяких осель і лісків, коли там стояло військо. Між іншим, большевики, відходячи з теренів, які вони зайняли, пограбували двори, міста й містечка. На схід пішли великі табуни худоби, валки з мануфактурою, меблями і… жидами.

Неочікувано прийшло зарядження виїзду з Ленчиці.

По полудні 18.Х. почав рихтуватися до виїзду І-й транспорт у числі 200 душ старшин. Під'їхали автобуси й тягарові авта та забрали першу групу — по 25 душ до кожної машини. На дорогу ми отримали по 1/2 хліба, по банці консервів, зібрали свої речі й почали теж збиратися. В ІІ-м транспорті було нас 225 осіб. О год. 14.45 сідаємо й прибуваємо по годині їзди до ст. Пабіяніце за м. Лодзем. У Пабіяніцах нас загнали німці до величезної, напіврозваленої обори. Осінній дощ сік безперестанку й в оборі із дірявою стріхою не було сухого місця, щоб сісти, не то лягти між "коров'яками". Ззовні обора була обставлена кулеметами. Всю довгу ніч ні один старшина не спав, а було їх більше 500 душ, бо ще звідкілясь долучили до нас.

Згорблені, жалюгідні постаті всіх рангів сновигають у натовпі й тихенько кленуть. Деякі не видержують і кажуть, що в майбутньому знатимуть, де треба буде тримати німецьких старшин у польськім полоні! Я так само маю вигляд зовсім не "козацький": рука спухла, ніс, як кушка, спухлий, нога пече, ревматизм до болю крутить у кістках по всім тілі.

Деякі "всезнайки" кажуть, що ранком 19.Х. нас повезуть на німецький Шлеськ, а потім покажуть нам свої міста, культуру, здобутки цивілізації й розпустять по домах, бо немає жадного "сенсу" тримати по таборах. Один майор не втерпів і каже: "Мій пане, по якого біса німці мають вам показувати свою культуру, коли вони її вже показали?" Ще якийсь чорний песиміст додав, що по всьому видно дві речі: додому підемо аж по закінченню війни, — вдома буде той, хто не витягне лап у німецьким таборі полонених.

Ранком підходить до мене поручник Новаковський і питає, чи я маю гроші? Відповідаю, що є ще трохи. Тоді він виймає 20 злотих і просить не ображатися, бо він мені їх "позичає". Коли я матиму, то віддам йому. Це могло бути тоді, коли нас не роз'єднають. Я взяв гроші, але під умовою, що Новаковський візьме від мене металеву папіросницю, за яку я колись заплатив 15 злотих.

Раптом хтось зірвався з дошки, на якій сидів, і голосно замукав кілька разів, як молодий бичок. Впізнаю майора з 12-го п. п. Дуже добре наслідував сумну інтонацію тварини. Багато старшин розсміялося. Щиро той майор і мене розсмішив; немов би за ніч він у цім хліві, куди порядний господар вже не заганяв худоби, став скотиною, а не людиною.

Почали старшини натовпом штурмувати поміщицьку кухню, де в однім котлі кип'ятилася вода, припорошена житньою мукою. Штурмуючі думали, що то була кава на молоці, а коли діставали юшку й ще до того зовсім несолону, виливали її на землю. Тоді натиск на котел зменшився. Одні знову рясно кляли, а другі мовчали, або виясняли товаришам, що в дорозі не будуть німці нам давати марципанів.

О 6-й годині ранку під люфами важких і ручних кулеметів, які на нас дивилися зі всіх боків, ми завантажились до тягарових авт і поїхали на захід. У кожнім вантажникові було по два німецьких вояків, а спереду й позаду 25-ти вантажників їхали авта німецької ескорти.

Минаємо оселі й містечка: на багатьох із них сліди недавньої війни. Багато бачу руїн, сліди пожарищ, взносяться вгору димарі хат, а розвалені печі, немов вишкірили свої темні щелепи, та дивляться вслід за нами. Не все ми бачимо із закритих буд вантажників. Місцевість блимає переді мною, й картини чужого краєвиду хутко міняються в бігові самоходів.

Кілька разів ми висідали в чистім полі, щоб трохи розімняти свої кості й залагодити свої потреби. В однім місці переїздимо старий польсько-німецький кордон. Ще (коли) ми доїздили до нього, то (вже) не бачили ніяких знищень із приводу війни. Звідси, де ми їдемо, вийшла армія генерала Блясковіца й бої відразу розпочалися на бувшій польській території.

В прикордонних німецьких селах не видно жадного сліду війни, тут не впало ні одне польське стрільно. Шосе не має вибоїн і латок від німецьких бомб.

Вздовж польських шосе ми бачили відділи праці, які ремонтували мости, поправляли шосе. У відділах праці було чимало чехів. Коли вони побачили польських полонених, то виявили до них свою ворожість у формі різних окриків: "А, поляки! Про… лі своє Польско!" і т. ін.

Я розумів біль чехів. Вони не могли забути полякам Заользя, Цєшина й флірту з мадярами. Поляки, в трудну для чехів державну годину, накинулись на них так, як пізніше рік зробили зі сходу большевики з поляками.

Бачу широке пасмо німецьких надкордонних укріплень із бетону. Зарослі сухою вже травою становища для піхоти. На цілі кілометри тягнуться покручені пасма дротяних загород на залізних стовпцях у п'ять рядів. Далі до тилу бачу потужно розбудовані протитанкові заборола й становища для артилерії. Для засилення фронту біжать вузькі залізні тори.

Не слабше розбудована ІІ-а лінія. Видно, німецький генеральний штаб, готуючись до маневрової війни з поляками, не легковажив їх, тому солідно приготувався до оборони кілька років тому назад. Зарозумілі польські генерали політикували, будували собі вілли, робилися міністрами, особливо на сході, бавились із жидівськими коханками й не наказали за 20 років існування Польщі копанути бодай один раз лопаткою на своїх західних кордонах.

Німецькі відділи праці, німецька молодь попрацювали добре й тому німецькі шофери везуть тепер польських генералів, сотні полковників і тисячі майорів у безпечні місця, щоб не могли вони, набравшись розуму та гіркого досвіду, бунтувати польський нарід проти нових порядків.

На шляху нашої подорожі німецькі вчителі виводять шкільних дітей із шкіл в оселях і щось їм пояснюють, показуючи на нашу валку. Вони защіплюють у молоді німецькі душі гордість із приводу побіди їхніх батьків і старших братів. Поляки їх не везуть у свою країну для покути за нездарність, а німці транспортують поляків. На німецьку землю не вступив жодний польський вояк, а німецькі вояки протягом трьох тижнів перейшли Польщу вздовж і впоперек, за винятком шматка Волині.

Характерно, що доросле цивільне німецьке населення не докучає польським полоненим ніякими окриками й погрозами. Немов байдуже, дивляться вони на велику валку самоходів і спішать до своєї праці — горді, спокійні й поважні. Мені здається, що коли б поляки транспортували німців через свої містечка й міста як полонених, то зібрався натовп, з якого летіло б каміння й брудна лайка, поки поліція не розігнала би темпераментних демонстрантів.

По назвах місцевостей у кожній прикордонній смузі ми зорієнтовані, що їдемо в напрямку м. Бресляу). Нарешті ввечері в'їздимо до цього великого міста з 650000 населення. Поляки виглядають із самоходів, щоб побачити сліди від польських бомб: не видно їх. Напевно думають вони, що німці скрупульозно усунули й затерли сліди від знаменитих польських "Лосів"[25].

Я обсервую инші явища: місто затемнене, їздять трамваї, шмигають у ріжні боки різного вигляду авта з приземним світлом, на хідниках — густі натовпи людей старшого й середнього віку. Особливо багато жіноцтва: німкені тепер працюють вдома за себе й поза домом — за чоловіків. Мундированих німців теж досить багато. Всі мешканці мають вигляд діловий та солідний. Сміху, спацерового заховання немає: всі зайняті якоюсь справою, спішать за якимсь ділом. Над всіма пролітає тінь Марса.

Всі наші вантажники переїхали місто й попрямували до брам величезних касарень, де на широкій площі уставилися справно в двошерег. Нам наказано зсідати й шикуватися до збірки.

Перед нами з'явився поставний, високий і вродливий німецький лейтенант. Я звернув на нього увагу завдяки його рухливості, енергії й доцільності розпоряджень. Був це симпатичний брюнет з еластичними рухами й м'якою мовою. Він поділив польських старшин на три групи й наказав унтер-офіцерам проводити їх партіями в залю підстаршинського зібрання. Там були виставлені великі столи з кріслами навколо, стояли тарілі й був нарізаний хліб на підносах. Гарненькі дівчата в білих фартушках почали вносити вази зі смачною горохівкою на м'ясі. Потім по черзі підходили всі старшини, щоб отримати хліб і велику банку консервів на дорогу. Наші старшини звернулися до молодого німецького лейтенанта з проханням, щоб ми могли купити за польські гроші папіросів. Той на хвилину вийшов, вернувся й дав згоду, наказуючи підстаршинам випродати папіроси та тютюн із касина. Коли їх забракло, то по кількох хвилинах привезено було автом дві скрині папіросів із міста. Ми купували папіросів скільки хто хотів в обрахункові 2 злотих за німецьку марку. Я собі купив 100 шт. Так по черзі 3 партії полонених добре повечеряли, напилися пива, дістали харч на дорогу й папіроси.

Не знаю, що думали поляки. Чи їм прийшов у голову німецький приклад людяного відношення до долі поконаного противника? Німецький лейтенант ні одним словом, жодним порухом м'язів свого обличчя не дав відчути ворожого почуття до поляків. Він позитивно залагоджував найдрібніші бажання польських старшин. Після вчорашньої ночі в хліві з обірваною стріхою, зі сніданням юшкою, як для поросят, сучасне потрактовання полонених у Бресляу є для всіх милою несподіванкою. Дивувало мене одне: поляки не цінили людяного до них відношення, а, немов хотіли вимагати від німців, щоб ті з ними цяцькались. Пригадалося мені, як вони відносились до наших полонених українців у роках 1918–1920, скільки тепер є могил біля м. Тухолі й т. ін.

Після вечері сідаємо до своїх вантажників і приїздимо на залізничний двірець, де блимають ліхтарі з великими покришками над ними, щоб розпорошене проміння падало тільки на землю, а зверху не було його видно. Полонених із нашого транспорту німецькі старшини поділили на дві групи. Одна мала їхати десь у Східну Прусію, а наша — невідомо куди. По півгодинному очікуванню провадять нас німці до залізничної валки ІІІ-го класу. Нас супроводжує нова, досить численна ескорта німецьких вояків… Нас обраховують лише на "голови".

Нарешті їдемо по 8 осіб у кожному переділі вагону. Я не маю валізки, а всі свої мізерні речі загорнув у військову палаткову плахту. Почуваюся фізично погано. На холоднім повітрі ніс ще більше спух, а рука з карбункулом досить докучає. Володію лише лівою рукою, якою несу свої речі, сідаю й висідаю з вагону.

Лікар-полонений ще не може сказати, що я маю за чиряка, але дає мені зі своєї торби масть від пухлини і бинтує руку від запорошення. Німецькі солдати думають, що я ранений, коли тримаю руку на підв'язці, тому я її зняв із шиї.

Наш поїзд біжить у темряву ночі без освітлення всередині. Мої товариші — Шиманський, Юзоф і Новаковський — є в однім переділі зі мною. Чотири інших старшин не хочуть дрімати сидячи і опираються на нас тягарем свого тіла, а двоє лягає без нашої згоди на підлозі на наших ногах. Дивлюся через шибку в темряву й нічого виразного не бачу. Так минаємо м. Дрезден, переїздимо р. Єльбу. Поїзд затримується лише на більших станціях, щоб набрати води, змінити залізничну обслугу й нашу ескорту. Солдати ескорти ріжні: одні дозволяють навіть вийти на перон, щоб щось собі купити чи дістати води, а інший не дозволить навіть дверей відчинити, загрожуючи крісом. Я чуйно дрімаю, знову обуджуюсь, запалю папіроса й мрію в півдрімоті.

З Дрездена наш поїзд, видно, звернув на південь, бо на ранок ми доїхали до ст. Кемніут. Тор залізниці переходить серединою міста по величезному насипові. З обох боків бачимо досить розлоге місто з великою кількістю фабричних коминів. На станції обслуга Німецького Червоного Хреста частує полонених польських старшин гарячою кавою. Молоді німкені під'їздять до вікон і дверей (з) малими возиками, в яких стоять паруючі кофейники та вправними руками лиють каву до їдунок, кубків і навіть бутельок. Їхні гарненькі личка поважні: вони не обдаровують поляків милим усміхом, не відповідають на компліменти в німецькій мові непоправних джигунів. Представниці слов'янської раси напевно поступили б інакше, бо позбавлені рівноваги, не вміють панувати над своїми почуттям та цікавістю. Вони мусять виявити або свою ненависть, або співчуття — злучене із зацікавленням. Для німкень, по залагоджуванні їхнього харитативного вчинку, поляки не існували, — як вороги й раби.

Увесь день обсервую краєвиди й оселі південної Німеччини. Погода гарна, досить тепло. Ще бачимо як працюють німецькі селяни в полях — старі чоловіки, молоді дівчата й навіть підлітки. Йде копання картоплі, бульби та буряків. Біля фабричних осередків повстали характеристичні малі й комфортні будинки робітників. Вони всі на один зразок, в одну лінію по обидва боки асфальтової вулиці, з однаковими добудівнями і малими городцями. Стіни і бляшані дахи помальовані однаковою фарбою. Цей "ронжир" дає образ нудної одноманітності. Повстали робітничі оселі за час влади Адольфа Гітлера. Їх видно скрізь, де димить бодай один фабричний комин.

Містечка й міста мають свою архітектурну форму, переважно (це) мішанина готику з ренесансом. Всі святині й дома збудовані виключно в стилі готику.

Для мене, призвичаєного до широких вулиць східних міст, із парками й садами, в стилі козацького бароко, вигляд німецьких міст, з (їх) вузькими вулицями, малими ринками, браком зелені й деревини, з в'їздовими і виїздовими брамами, робить враження понурості, але (все ж міста) не позбавлені своєї суворої краси. Особливо старі, з епохи феодалів, історичні замки, що стоять на горбах і малодоступних скелях, чарують своєю дикою красою. З них б'є могутність, сила, суворість і гордість та войовничість тевтонських лицарів. Цим духом перейнявся протягом віків увесь німецький нарід, який ніколи на довшу мету не міг бути поневолений. Цей дух не тільки засів у природі, містах, замках і скелях, а є в душі німецького народу, який рідко мав у своїй землі чужих побідників.

Перенісся я в мріях до своєї України: там міста, святині, твердині, замки не раз руйнувалися ворожими наїздами й стоять до сьогодні в руїнах. А скільки знищено навіки? Це все тому, що українці ніколи — (чи) збірнотою, чи в особах своїх провідників — не бажали підбоїв, а лише боронилися на своїй землі, яка ставала пустелею й знову воскресала до життя.

Щоб зберегти власну культуру, землю, волю, то треба бити своїх ворогів не в своїй землі, а у ворожім краю.

Чим далі на південь, тим краєвиди стають цікавіші й кращі. Вже від м. Пляцен починаються невеликі гори, покриті лісами, глибокі долини, в яких шумлять ріки. Звернув я увагу на те, що весь німецький обшар на шляху нашої їзди вкритий що п'ять — що десять кілометрів протилетунськими гарматами, біля яких у куренях із полотна дижурила обслуга. Шуряли в повітрі бомбовики і мисливці: це школився новий запас досвідчених летунів. Біля одної невеличкої станції на площі в лісі бачив я кілька ангарів і юнаків, які займалися летунськими вправами в супроводі добрих інструкторів.

Поручник Мазуркевич із Варшави сидить у нашому переділі й хоче всіх нас упевнити, що німці нас везуть лише в екскурсійну подорож, щоб показати свої непоруйновані міста, потужний військовий промисел і т. ін., а по двох тижнях розпустять по домах. Перед нашим виїздом із Ленчиці так говорила йому дружина, яка приїхала з Варшави. І він тепер певний у цьому, бо ми хіба мусіли звернути увагу, як гостинно нас прийняли в Бресляу, як поїли кавою і чаєм у Дрездені, а саме головне, що їдемо не в товарних, а в пасажирських вагонах. Багато хотіли вірити тому, але я в душі дивувався наївності поляка.

У м. Регенсбургу над Дунаєм ми були вночі. Не дивлячись на досить пізню годину, знову представники Німецького Червоного Хреста видали нам гарячу добру юшку. Коли брати під увагу наші консерви, то голоду ніхто з поляків не відчував. Переїхавши р. Дунай, ми знову в'їхали в баварські гористі терени. Шкодую, що тоді була ніч, яка перешкодила мені любуватися в гарній баварській природі.

Коли розвиднілось, то ми стояли на якійсь станції в лісі… Потім приїхали на ст. Айнштедт у середущій Баварії.

Табір для полонених в Айнштедті

Наша ескорта передала нас місцевій сотні вояків. Наказано було висідати.

Перечислили нашу кількість. Бачу, що нас не менше 1500 душ: видно в дорозі до нас долучили так багато полонених. Сотня вояків обступила навколо нашу групу й повела на високу гору, на якій стояв понурий і занедбаний замок із круто спадаючими скелями.

З подвір'я замку видно було глибоку долину з шумною рікою, а за нею на узбіччі було місто Айнштедт, яке мало до 20000 населення з приміськими оселями. Доми в місті взносились один вище другого, як кавказькі саклі, лише більших розмірів. Це було досить чепурненьке й чисте баварське місто з різними магазинами й обов'язковим пивоварним заводом. Недалеко стояло чотири повних касарняних блоків над шосе, яке провадило до міста. Залізничний тор проходив долиною річки на південний схід. Узбіччя великих горбів по обидва боки було покрите лісом, а на горбах за лісами виднілися управні поля.

Перший погляд на мешканців Баварії був приємний. Це здорові, сильної будови люди. Мужчини й жінки середнього віку, досить дебелі, але рухливі. Вигляд мають симпатичний, вдача навіть жива і весела. Вони вміють сміятися й охочі до розмов, — не так, як німці північних чи прусських провінцій. Серед мешканців чимало шатенів і брюнетів, а на півночі переважають блондини. Мимоволі я подумав, що Баварія в деяких відношеннях нагадує мені Україну з її Поділлям. Навіть клімат нагадував мені мою Батьківщину й не дивно, бо Айнштедт лежить десь у однаковій географічній ширині з Кам'янцем-Подільським.

Відношення до нас нової ескорти досить гостре. Жовніри покрикують на польських офіцерів, коли ті стануть, щоб перемінити руку з багажем, або вийдуть боком із шерегу. Серед них є чимало баварців з характеристичним акцентом у вимові. До замку провадить досить крута брукована дорога. Ті, хто мав великий і тяжкий багаж із кількох валіз, порядно змучилися, поки вибралися на гору.

На наше лихо почав накрапати дощ із сніжною крупою. Дивно, бо ж того дня було 22 жовтня.

Німецький старшина вишикував півторатисячну масу в кілька шерегів один за другим фронтом на північ. Над'їхав особовий самоход, з якого вийшов німецький полковник у супроводі кількох старшин свого штабу. Це наш комендант табору: високий, 68-літній баварець, але ще сильний і шорсткий дідучак. Так і здається, що це нащадок тих, які раніше верховодили в цім замку.

Полковник сильним голосом каже до нас перші свої розпорядження й видає накази. Він організує чотири сотні по 300 осіб у кожній із рівномірним приділом до кожної сотні всіх ранг. Сотенним мав стати майор з ад'ютантом підпоручником, або підхорунжим. Засяг їхньої діяльності: додержання розпорядків у внутрішнім життю, які виходитимуть від команди табору. Умови в замку для такої кількості людей не будуть добрі, але вони триватимуть лише кілька днів. Властивий старшинський табір буде в касарнях, які допроваджуються для можливого перебування полонених. Нехай поляки потішаться тим, що в попередню світову війну на цім замку перебували весь час французькі полонені.

Полковник радив не пробувати втікати, бо пильна й вишколена варта не дозволить нікому втекти, а застрілить кожного полоненого при спробі втечі. Потім він викликав всіх штабових старшин перед фронт. Є один старий емерит, генерал Залєвський, комендант одної з піхотних дивізій полковник Айдукевич, п'ять підполковників, переважно начальники штабів дивізій і 25 майорів. Із них визначені були на командирів сотень ті, хто знав німецьку мову.

Щодо генерала Залєвского, то з ним була потішна історія. Був він у своїм маєтку. На підставі урядових радіових комунікатів (він щиро вірив у їхню правдивість) побрав "войовничого духу", одягнув свій генеральський мундир і проходжувався біля свого дому. Показалося якесь військо. Генерал, старесенький емерит, захотів подивитися на нього. (Він) не слухав прислуги, що то можуть бути німці, бо не вірив, щоб вони могли бути вже аж біля його маєтку. Вояками дійсно були німці, які забрали (його) з собою, як мундурованого генерала, в полон. Вид його був настільки комічний й жалюгідний, що його фотографували у перших днях полону й знімка послали до німецьких ілюстрованих журналів.

В часі поділу на сотні я стояв у передньому шерегові й на мене повинні були крити задні. Тому, хто стояв за мною, не хотілося зробити кроку чи півкроку в бік, тому він брутально штовхнув мене в спину. Оглядаюсь і бачу якогось підпоручника резерви, родом із Варшави. Кажу йому спокійно, що його товчок мене кулаком у спину може викликати реакцію, в якій я брутально полосну по морді при всіх старшинах. Той сказав, що ми тепер "всі рівні" й він не бачить різниці між собою — підпоручником та мною — майором. Відповідаю, що я бачу ще й другу різницю: я є козацьким полковником, який не забуває зневаги. Крім того, німці яскраво додержуються різниці й дисципліни. У цьому палкий полячок на другий день переконався, бо дістав від командира табору три доби арешту.

Серед майорів я побачив українського підполковника — Йосипа Мандзенка. Він, хоча й змінився, але я його впізнав по 9 роках. Обидва ми зраділи, що в біді за чужу справу нас хоча двоє українців-наддніпрянців буде разом. Все таки легше переживати недолю серед ворожих до нас поляків. Коли нас запровадили до заль замку, то на соломі ми лягли разом. Мали про що балакати з минулого й снували плани на майбутнє.

Цікава була військова доля Мандзенка. В російській армії, будучи поручником, він із простріленими грудьми попався до австріяцького полону. Потім у складі Синьої дивізії, сформованої із полонених в Австрії, боровся під Ковелем із поляками, до яких теж попав раненим у полон. Тепер у складі Польської армії є в німецькому полоні.

Я жартівливо називав його "хронічним" полоненим. Ще бракувало попасти до московсько-большевицького полону. Але звідтам українські старшини не верталися живими, а відходили до своїх предків.

Рано 24.Х. німецька команда наказала зібратися всім штабовим старшинам і капітанам. Нас 150 душ зі своїми речами. Кілька осіб ескорти запроваджують нашу групу перед касарні й уділ до бувшої стайні, де бачимо нову підлогу, столи, металеві печі, є й електричне освітлення. Молоді юнаки з Арбайтдінсту ще закінчують роботу в інших кімнатах і у другій половині довгого будинку роблять двоповерхові "нари" з дощок. Кілька соток цих юнаків, під проводом своїх інструкторів, розбившись на малі гуртки, докінчують й будову обсерваційних веж — із чотирьох боків касарень.

Від високих веж у формі прямокутника йде колюче одротовання, яким обведена площа до 2 гектарів із чотирма великими касарняними будинками й господарчими добудівками. Дротяна огорожа йшла двома шерегами, один від другого на (відстані) чотирьох метрів, а в середині лежав клубками переплутаний колючий дріт. У загорожі стояли високі стовпи, на яких гойдалися великі електричні ліхтарні, у віддалі одна від другої на 100 метрів. На обсерваційних вежах були дерев'яні площадки для кулеметів. Брама була подвійна й одротована — з проходом для поодиноких осіб у фіртках, біля яких назовні стояла будка для двох вартівників.

Німці були настільки оглядні, що свій будинок, де містилися канцелярія команди табору, ззовні теж одротували в той самий спосіб. Коли б у разі бунту полонених, полякам удалося вирватись на волю з табору, то ще довго треба було б морочитись із будинком команди, де було приміщення для вартівничої сотні з важкими кулеметами.

Вояки з варти проводили на ланцюгах із десяток собак вовчої породи, вишколених на бовванах польських вояків. Коли ми біля тих собак проходили, то вони грізно гарчали на нас. Одним словом, над брамою нашого табору міг бути такий напис: "Кожний, хто сюди входить, залиши всяку надію самовільно вирватись на волю".

У великій кімнаті бувшої стайні засіли урядовці в німецьких уніформах і цивільні німці. Це була комісія з прийняття полонених.

Полонені старшини підходять двома групами по черзі до 2-х столів зі своїми речами. Присутні біля столів німці роблять перегляд речей, наказують здавати вартісні предмети і гроші до депозиту. Золоті обручки, срібні папіросниці й т. ін. вкладають до окремої коперти, на якій нотується прізвище власника. Гроші треба було здавати до окремої скриньки і кількість їх віднотовувалась у загальній листі, куди записувалось ім'я, прізвище, ранга, військова частина, національність і дата полону. Щоб не впроваджувати в блуд, треба було подати особисту виказку зі штабу польських військ.

Я свою національність подав, як українець, грошей здав всього 80 злотих, що викликало недовір'я до мене, бо решта штабових здавали по кілька тисяч — до 3000. Надвижку німці конфіскували й не зараховували до депозиту. Серед старшин були такі, які мали по 50000 і по 100000 злотих, які або заховали, або перед комісією роздавали тисячами з тим, що гроші будуть лише записані на ім'я даного старшини, але власником лишається той, хто дав гроші. Були й такі старшини, що роздали по 50 злотих серед 300 підхорунжих, які не мали грошей.

Коли закінчився прийом полонених, нас повели в лазню, де піддали дезинфекції одяг, а її власників обстригли на всім тілі та викупали. Оглянули лікарі, чи немає заразливо хворих. Потім ми одягнулись і пішли до свого касарняного блоку № 1. Тутечки були ліжка з сінниками й коцами. Дехто використав нагоду і взяв собі по 2 нових коци з других кімнат. Касарні були нові, з умивальниками, які мали біжучу воду, і з вбиральнями на партері.

Перед війною тут із весною перший раз прийшли німецькі жовніри, але хутко вийшли з касарень на війну до Польщі. Кожний будинок, крім партеру, мав ще два поверхи і міг сміло помістити понад 300 душ. Початково ми зайняли собі одну залю групою, якою сиділи в Ленчиці, з додатком інших осіб. Було нас в кімнаті до двадцяти осіб. Не всім вистачило стільців і місця біля стола, бо за німців у кожній такій кімнаті було до 14 осіб солдат — їхній рій із ройовим підстаршиною.

З касарень був гарний вигляд на протилежний, лісовий, бік долини.

Бачимо, як переливається на сонці ріка — доплив Дунаю. На спортовій площі, на площі справ для жовнірів, є доволі місця для наших прогулянок. Деякі старшини ходять групами, про щось дискутують, а є самітники, які похиливши голови, про щось сильно думають і майже біжать по стежках площі. Це продовжується цілий день.

Молодь з Арбайтдінсту прибуває ранесенько на працю в цілі докінчення оборудовання безпеки нашого табору. Під командою своїх "трупенфюрерів" машерують із лопатами на плечах до місця праці. Друга група має сокири, третя — инші приладдя. Вони вбрані у льняні штани й такі ж робітничі блузи.

Юнаки поснідали, а провідник, розділивши хлопців до роботи, виймає канапку й допіру снідає: перед тим він не мав часу. Дістає з торби малий термос, запиває кавою свою канапку й до 13-ї години буде увихатися біля своїх молоденьких "камератів", дозоруючи, щоб не марнувався час, показуючи особисто, як і що треба робити. Дивлячись на них, я зрозумів у чому сила німецького народу: він уміє працювати постійно, витривало, є солідарний і дисциплінований від наймолодших до найстарших!

Для нашої штабної групи чинна кухня, а для решти ще возять військові кухні тракторами в замок. Щоденно, групами по 150 душ німці переводили полонених до касарень. Німецькі старшини зробили перегляд нашого нового закватировання.

Життя далі налагоджується. Функціонує "ізба хорих", де ординує німецький лікар із двома лікарями-поляками. Ще на другий день після перегляду в лазні німецький лікар наказав мені зголоситися на операцію карбункула пальця. Він сказав, що крайня пора була на операцію, бо могло наступити зараження крові. Перед розрізуванням карбункула на частини, аж до кості, лікарі хотіли мене усипити, але я запротестував. У часі операції не дав (їм) відчути свого болю, що дуже сподобалося німцеві, який назвав мене твердим чоловіком.

Надвечір німецькі фельдфебелі рознесли по наших кімнатах чисті рушники, а забрали брудні. Солдати видали для всіх старшин і підхорунжих чисті рядна. Кімнати й сходи замітаємо щоденно самі, бо ще немає обслуги. Сподіваємося прибуття полонених жовнірів на джур і робітників у нашому таборі.

В кухні німці варять під наглядом унтер-офіцера. По їжу ходимо "компаніями"… Я не маю їдунки, тому стаю в чергу з 1/2 літровим кубком за обідом і кавою. Цікаво, що є такі старшини й підстаршини, — хоронжаки, які сотками стоять по 4 години, щоб дістати додаток…

Хліб маємо 1 кг на 5 днів, цебто по 200 грамів на добу. Рано німці до кави видають по ложці мармоляди, а до вечірньої кави — сир або масло. Іноді команда приділяла по 2 яйця, або варили юшку на вечерю. Загально в баварськім таборі годували досить добре й смачно. Господарний комендант табору, полковник Пошінгер, 68 років, заглядав у кожну дірку. Він робив, що було в його силі, щоб ми мали відповідні умови життя. Тягарові авта з пивом, вином і папіросами щоденно в'їздили до таборової кантини, де хвилево, поки ми отримаємо "ляґер-ґельд", давали нам у кредит.

Яблук із баварських садів було досить.

Помешкання були обладнані великими залізними грубками, в яких майже безперервно палилося вугіллям. У них через брак сірників полонені прикурювали свої цигарки. Крім коменданта-німця, був ще польський комендант табору — полковник Айдукевич. Біля нього відразу утворилося кліка польських підлизнів, які почали вдавати великих панів. Між іншим, майор Мандзенко був командиром чоти з 100 осіб. У тій чоті — "плютоні" — я був звичайним "рядовиком".

Щоденно на площі перед касарнями відбувалися "апелі", цебто перевірка стану полонених. Старшини й підхорунжі ставали в чотирикутникові по 10 шерегів. Між десятками шерегів була на 1 крок перерва для докладнішого обрахування присутніх. Тутечки видавав зарядження заступник коменданта — старий "рітмайстер". Читалися накази, доручалася почта й квитки на живностеві пачки. Полковник Айдукевич видавав свої зарядження відносно внутрішнього життя в таборі, де не все йшло так гладенько між поляками.

Між ними завжди щось виникало. То підхорунжі демонстративно не салютують своїм старшинам, то хтось напаскудив в умивальник, то сталася якась крадіж. Особливо (часто) з'їдали один другому хліб. Часто такий "з'їдач", продавши свої черевики, в ходаках не міг виходити на провірку й залишався в касарні. Коли в ту кімнату повернуться з апелю, то зауважать, що в кожного надрізано хліб: це зробив той, хто лишився. Він на всіх святих присягається, що пошкодованим так лише здається. Окрім того, багато осіб з'їдали свій хліб за раз, а чотири дні голодували. Нарешті німці змушені були видавати кілограм хліба на п'ять осіб на один день, бо дійшло до крадіжок.

Рітмайстер прийшов до табору й через поляків зажадав збірки всіх українців. Нас повідомили службові по сотнях. На збірку зголосився я, майор Мандзенко, два підпоручники і п'ятеро підхорунжих. Отже на 1200 осіб поляків нас дев'ятеро: дуже малий відсоток! Заступник коменданта рітмайстер, побалакавши із нами, вирішив, що до нас він має повне довір'я, як і полковник Пошінгер. Він запитав, чи ми не захотіли б окремо від поляків мешкати? Відповідаємо, що хочемо бути в українському таборі, а тут не бажаємо з боку ляшків ворожнечі до себе в такій силі, як це мають 4 фольксдойчі, які мешкають окремо.

Поляки, довідавшись, що ми виказали себе українцями, почали нас лякати тим, що німці видадуть всіх українців большевикам. Серед українців-підхорунжих я зустрів тільки одного знайомого — Курдидика з 67-го п. п. Як пізніше я ствердив, це був запеклий русофіл, жонатий на галичанці-русофілці. Між собою ця галицька родина проводила листування виключно в російській мові. Яким робом вони її навчилися? Де набрали стільки московських книжок, що аж так опановували чужу для себе мову?

По таборі ходять ріжні сплітки, особливо серед старшин. Один капітан з артилерії бігає від кімнати до кімнати, від блоку до блоку й оповідає: англійці з французами вже ввійшли на 200 км вглибину Німеччини, — недавно була бомбардована станція Мюнхен, — минулої ночі бомбардували англійці околиці, тому й у нас наказано затемнення, — між німцями й італійцями на Бренер[26] дійшло до непорозуміння й розпочалися бої між ними, — дві австрійські дивізії, коли їх привезли німці на французький фронт, перейшли на ворожий бік, — у Німеччині пахне голодом і заноситься на революцію. Потираючи руки від задоволення, той старшина каже: "А владно на будучий рік буду командувати дивізіоном артилерії!"

Коли прислухатись до розмов поважніших старшин, що закінчили військову академію, то чую, як вони валкують над можливістю польсько-большевицького союзу: "Дурний москаль не є таким страшним, як німець, бо польська інтелігенція завжди приспить московську чуйність".

Багато штабових старшин не хоче нічого читати, не сумує, а зранку до вечора грає бріджа під веселі окрики й сміх. Загально всі поляки переконані, що сидять у таборі до весни, а там прийдуть "похристосуватись" із ними негри[27]. Весною можна буде пробувати втікати з таборів до Швейцарії, віддаленої на 200 км від Анйнштедту, або до Італії.

Внаслідок сучасної війни Польща буде "од можа до можа" [28] (включно) з Прусією й від Берліна по Дніпро. Своїх галицьких і волинських українців поляки за зраду мають суворо покарати, навіть фізично їх винищити, а тих, яких долучать до Польщі, візьмуть у "карби"… Мрії, мрії без кінця, одні від других безглуздіші: не мудрі ляхи навіть і по шкоді!

27. Х. прибули до нашого табору 200 польських українців і 20 білорусинів для обслуги й на джур. Коли поляки довідалися, що то українці, то всі запротестували в полковника Айдукевича, що зрікаються помочі "гайдамаків" і злодіїв та будуть самі в кімнатах порядкувати. На тих зрадників вони не можуть дивитися. Їхню думку поділяв і Айдукевич, бо перед полковником Пошінгером зрікся помочі бувших польських жовнірів.

Рішено на тому, що українці замітатимуть сходи, подвір'я й робитимуть порядок у вбиральнях.

На другий день покликав мене до канцелярії полковник Пошінгер і доручив команду над польськими українцями та білорусами з правом карання… Полковникові Айдукевичові, через його вороже до українців наставлення, я не підлягатиму, а всі накази, писані й усні, отримуватиму від Пошінгера. Українці мешкатимуть у достосованій до життя мурованій стайні. В нововибудуваному баракові будуть направкові робітні для кравців, шевців, столярів, теслів, бондарів, слюсарів, ковалів, фризерів і т. ін. Десять кухарів буде працювати в кухні під моєю контролею. Я відповідальний за порядок і дисципліну серед полонених. Можу мати окрему кімнату для себе, де залагоджуватиму службові справи. Маю право виходити з касарень для контролі своїх підлеглих у будь-яку пору ночі, тому мій номер буде знаний всім німецьким вартівникам. Світло в моїй кімнаті може горіти стільки часу, скільки я захочу. На загальну перевірку з поляками я не потребую ставати, бо кожний раз мушу приготувати до апелю своїх підвладних. Коли б виникали особові справи, то маю вправо з вартівником вступати до команди табору.

З того дня я став напівполоненим, бо міг навіть у товаристві німецького підстаршини, або урядовця команди виходити в місто, чого ні разу не використав, бо не було потреби. Я організував приділену мені кімнату — канцелярію, до якої забрав підполковника Мандзенка і підпоручника Португая, як свого "дольмечера". Потім пішов уділ до полонених стрільців. Порядку там не було.

Я наказав загальну збірку. Коли заговорив до людей в українській мові, то очі всіх засвітилися, сумні обличчя проясніли. Кажу стрільцям про їхнє завдання, організацію на спеціальні групи, жадаю порядку та відповідного заховання на чужині, щоб не плямувати свого національного імені.

Бачу в багатьох стрільців намальовані хемічним олівцем на рогативках тризуби. Викликаю підстаршин: є один сержант з оркестри 18-го полку уланів і 5 капралів із Волині та Галичини. З їхньою допомогою організую внутрішню службу. Багато стрільців обдерті, без плащів, без чобіт. Инші проміняли в дорозі на хліб, а деякі мусіли свої плащі й нові чоботи скинути, коли попалися в полон. Так, принаймні, говорять. Цікавлюся фахами стрільців. Роблю поділ й наказую сержантові приготували мені листи, — в першу чергу іменний виказ кухарів. При мені були упорядковані ліжка й заля від сміття.

Коли вертався до своєї кімнати, то недалеко вхідної брами почув таку розмову. Входить німецький підстаршина й до групи польських старшин, проходячи, сказав: "Heil Hitler!". Польський поручник відповів: "Hitler ru ist klein!"[29]. Унтер-офіцер затримався й зажадав прізвища, хто йому сказав такі слова. Поляки не мали відваги признатися й замовчали. Комендант табору — німець, зробив на другий день "вітер" у таборі й заборонив німцям здороватися із поляками.

Я зауважив, що вже весь табір знає про моє нове призначіння, бо молоді старшини показують на мене пальцями й рухом голови, а підхорунжі перестали салютувати. По їхньому погляду сталося велика подія: "польський майор" виявився українцем і став командиром над "українськими бандитами".

Від того дня всі поляки до українців охолонули й почали немов бойкотувати нас. Ми собі з того нічого не робили.

Мимо ненависті до українських стрільців польські старшини завжди мали з ними якійсь "торгівельні інтереси": офіцери у стрільців міняли свій одяг за хліб і картоплю. Тому, що для всіх українців і білорусів праці в таборі не було, то вони щоранку були мною по 50 — 100 осіб визначувані до роботи в німецьких господарствах копати картоплю, бульбу, орати, молотити і т. ін. За свою працю вони отримували 80 пфенінгів — 1 німецьку марку, діставали добру їжу й привозили хліб та картоплю до табору в кишенях.

Цей гендель мені не подобався. Присутність польських старшин із цікавості перешкоджала мені в праці, тому я попросив німців, щоб колючим дротом відгородити одних від других.

Було кілька моментів, які образили старшин, до речі тих, що самі провокували стрільців. Озлоблені українці почали вигукувати, що "хутчій на розстріл підуть, як стануть в Німеччині ляхам чоботи чистити". "Паршиві поляки так воювали, що самі попали за дроти й українців за собою потягнули". "Пропало ваше панування, офіцерики, над українцями".

Ясно, що польські старшини побігли зі скаргою до Айдукевича, який прислав по мене й із певним обуренням на мене накинувся. Я йому відповів, щоб він заборонив "своїм" офіцерам зближуватися до "моїх" стрільців, які першими не підходять до поляків. Полковник Айдукевич не міг перенести, що я підлягаю безпосередньо німецькій команді… Він хотів підвищеним тоном показати свою вищість наді мною. Це мене розгнівило й я сказав, що він говорить не з "польським майором", а з українським полковником, йому непідлеглим, тому шкода тону й зайвого хвилювання пана польського полковника.

28. Х. відбулося щіплення проти віспи…

На сьогоднішнім ранішнім перегляді рітмайстер приніс із 50 примірників журналу "Пробоєм"[30] і кілька українських газет. Серед стрільців зауважив двох поляків і жида: вони підшилися під українців, бо думали, що на цьому щось виграють. Мій сержант говорить дуже погано по-українські. Виявляється, він є росіянин, "малорос", як каже, лише одружений з українкою.

При перегляді стрільців ми ствердили "ляйзе" — воші. Зголошую про це рітмайстрові, який наказав спалити всю солому у сінниках, стрільців викупати, а їхні мізерні манатки піддати дезинфекції.

Штабові польські старшини на чолі з полковником Айдукевичем створили "верифікаційну" комісію в цілі перевірки старшинських рангів, бо згідно з ними мала бути виплачена платня в "ляґер-ґельдах" — своєрідних таборових бонах. У той час серед молодших рангами було багато таких старшин, особливо резервістів, які твердили, що вони авансовані. Не бракувало й підхорунжих, які "стали" підпоручниками. Комісія всіх привела до "одного знаменника". Хто не мав документів, той покликувався на кількох свідків, які давали відповідне освідчення. Знайшлося однак багато фальшивників своїх ранг і навіть фальшиві підхорунжі.

Коли я обсервував підхорунжих, то ствердив, що найбільше розчарування, власне, вони переживали. Ці молоді люди вірили в мілітарну потугу своєї батьківщини, молились на авторитет вищих начальників, які їх продукували, вчили й повели у бій, однак поле бою реально було зовсім інше, як вони собі уявляли, моральне неприготування до війни цих юнаків зовсім заскочило. Тому по них видно було, (що) вони переживають страшний психічний перелом. Реакція виглядала різно: не було пошани до старшинських ранг, між собою підхорунжі збиралися, здобували пиво й вино та впивалися, а потім робили авантури, галасували, співали, проклинали все й всіх.

Німці декадово виплачували нам лагерні марки згідно такої табелі: генерал — 55 марок, полковник — 50 м., підполковник — 45 м., майор — 36 м., капітан — 29 м., поручник — 25 м., підпоручник — 21 м. Коли нам виплатили таборові гроші, то зайшло питання про підтримку підхорунжих нашими грішми в сумі 10 %. Коли б старшини на це не згодилися, то підхоронжаків німці мали відправити до "сталягів", бо вони не рахували їх "фендриками".

Після отримання грошей всі старшини, без підхорунжих, зібралися на площі в цілі обговорення допомоги підхорунжим. Були голоси "проти" і "за". Багато старшин звертали увагу на несубординацію юнаків, "демонстративне маніфестування" своєї ворожості до старшин і т. ін. Виступив і генерал Залєвський, у якого в нашім таборі перебував онук — підхорунжий. Генерал розумно почав доказувати, що в цих обставинах нам, старшим, гроші — ніщо, а треба зберегти квіт народу для майбутнього, що вони (підхорунжі) сказати можуть, яке розчарування і жаль до нас матимуть, коли ми за нещасний відсоток викинемо їх із табору? 10 % не така вже й велика сума. Тому він, 70-літній старець, (який) не одне в життю перетерпів і бачив, просить підтримати його внесок позитивного залагодження цієї справи.

Після слів генерала полковник Айдукевич подивився на справу не своїми очима, бо перед тим він доказував щось протилежне, й піддав тепер справу під голосування. Більшістю голосів внесок пройшов, за що генерал всім подякував, бо в той спосіб зберіг коло себе, старого, свого онука.

Я в душі був проти (співжиття в однім таборі юнаків-підхорунжих із полковниками, генералами і т. інше. Мимо сентиментальних і альтруїстичних моментів, проти цього були різниця віку, певна кастова різниця старшин і підстаршин-підхорунжих, їхнє непорозуміння трагізму військової еліти й наглядне поневіряння тих, які недавно були недосяжним ідеалом. Ще могли бути зі старшинами підхорунжі фахових військових шкіл останнього річника, але ніяк не хутко продуковані підхорунжі з підхорунжівок резерви. Там наука була коротка, маловартісна під поглядом вишколу й морального виховання. Хлопчак-гімназист за рік — півтора міг стати офіцером! Які ті офіцери були, то пожалься Боже, а про військову підготовку підхорунжих шкода говорити. Ці хлопці з гірким розчаруванням сиділи в таборах разом із генералами, полковниками й майорами!

Тому можна було почути зневажливу критику молодих юнаків про своїх "олімпійців". Вони побачили широкорозкритими очима моральну гниль, забріханність і навіть злодійство серед бувших "божків". Для них було б краще бути в "сталягах" серед підстаршин і жовнірів. По-перше, ідейний елемент міг би там впливати на мораль військового загалу полонених, впізнав би їх, а потім хутчій звідтам вийшов би на якусь фізичну працю в промислі чи господарстві. Життя в "офлягові" засуджувало молодих хлопців на дармування до кінця війни. Німецька військова влада не розуміла тенденцій польського офіцерства тримати разом із собою підхорунжих, але згодилося під умовою, коли старшини платитимуть підхорунжим 10 % своїх поборів.

Коли постанова про утримання підхорунжих була ухвалена, вони знову підняли голову. Про це свідчить такий випадок. Я після операції зайшов на перев'язку руки до німецького лікаря. Там ждало кілька старшин, які хотіли мене як майора пустили першого. Я, однак, настояв на черзі. Входить кілька підхорунжих: мимо того, що я був у черзі, один підхорунжий мене відтиснув на бік й хотів переді мною ввійти. Я йому звернув увагу, що я є на черзі, а підхорунжого пропустив би у випадку поранення.

— А сконд пан майор вє, жє я нє естем ранни? [31] — питається мене підхоронжак.

Схопив я нахабу за ковнір здоровою рукою, стукнув коліном у "сідало" й випроводив за двері "ізби хорих".

— То хоча наш колега, але добре пан майор зробив у відповідь на "безчельность", — кажуть два інших підхорунжих.

Головна команда всіх таборів полонених у Баварії містилася в м. Мюнхені. Отсе сьогодні, 28.Х., приїхав німецький генерал у супроводі кількох ад'ютантів із Мюнхена. З ним прибуло кілька вищих партійних народно-соціалістичних достойників і з Фронту праці. По всьому бачу, що це інспекція нашого табору. Полковник Пошінгер всюде водить своїх гостей і показує, щось пояснює. По їхніх обличчях видно, що вони вдоволені невтомною працею й організаційним хистом полковника, який щоденно був у таборі о 6-й годині ранку, коли ми всі ще спали. Від ока такого начальника нічого не заховається.

Мої кухарі вже працюють… Я і хорунжий Португай заглядаємо в кухню для контролі. Підофіцер якось поскаржився, що один стрілець набрав собі цукру в кишені, за що я негайно звільнив його… На другий день — цікавіший випадок. Мої кухарі в сутерині під кухнею раненько зловили злодія, який крав картоплю, й привели його до мене попід руки.

Яке ж було наше здивування, коли я і Мандзенко впізнали одного капітана. Стрільців я відіслав до кухні, а з капітаном почав розмову, не дуже для нього приємну. Не хотілося доповідати про цей випадок німецькій команді, але полковник Айдукевич якимсь робом довідався і напевно був здивований, до чого докотилися поляки в таборах через брак витривалості та ославленого "гонору".

Таборова команда наказала відтягати із старшинських декадових виплат 3 % на користь стрільців у таборі. Це надзвичай обурило польських старшин, але наказ був виконаний. Одного разу прибув рітмайстер у супроводі кількох підстаршин і почався перегляд одягу і взуття стрільців. До листи записували поіменно стрільців і в рубриках — речі, які кожному були конечно потрібні.

Я отримав направкової шкіри і матеріалу на латки, й наші кравці та шевці направили багато речей. Між иншим, стрільці, як працюючі, діставали більше хліба та їжі від старшин, а до кави мали відтовщене молоко й трохи цукру.

Мене, однак, дивувала у поляків (і звичайних стрільців) одна жадоба, яка серед них була всевладною: їсти і їсти без кінця! Я отримував більше тижня у свій кубок третину їжі полоненого, але не мав великого почуття голоду. Лише вийшов одного разу на повітря з кімнати, став на порозі й мені потемніло в очах. Бачу, що зле буде зі мною. Тоді купив у стрільця за півтори марки їдунку, беру у свою кімнату джуру, який постійно носив для нас трьох обіди з кухні без вистоювання годинами в черзі, цебто для Мандзенка, для мене й Португая.

Мій бувший музикант, сержант Хрустов ніяк не надається на бунчужного робітничої сотні, бо нічого не робить, авторитету не має, порядку не дотримує. Після кількаразового звертання уваги на його недбальство, коли уваги не помогли, я його звільнив, а бунчужним визначив одного капрала з галичан — спритного й енергійного хлопця. Відтоді відчулося, що хтось щось робить серед стрільців і дбає за них.

Я багато часу присвячував своїм стрільцям — робив виклади, проводив виховно-національні розмови. В перших днях листопада рітмайстер зажадав листи моїх стрільців, хто б із них хотів поїхати додому — на бік большевиків. Отож, мимо докладного вияснення ситуації, яка жде на бувших вояків у Совітах, — вдома їх не залишать і своєї хати та родини не побачать, бо вони опиняться в совітських таборах для полонених, — на 220 душ лише 15 не бажало вертатися своїх домів!

Яка магічна сила криється в словах "дім" і "родина" для наших хахлів. Жодна логіка, ніякі факти не промовляють їм до розуму, коли душі їхні опановані почуттям! Мало того, в розмовах зі стрільцями я вичував, що частина з них має великі симпатії до червоних. Волиняки й галичани, живучи в сусідстві з жидівським царством 20 років, не спостерегли жахливої небезпеки для національних інтересів українців. Треба, щоб хахли на своїй шкурі відчули режим, тоді плачуть, тужать козаченьки в московській неволі.

7. ХI. всім присутнім у таборі полоненим було (здійснене) протитифозне щіплення. При перевірці старшин дижурний сказав полковникові Айдукевичу, що бракує мене й хорунжого Португая, бо ми звільнені від цього обов'язку в громаді старшин. На це Айдукевич голосно сказав: "В'єм, нєма тих двух україньцув!"[32]. Це виглядало, що немає ніби двох жидів, чи що.

10. ХI. поляки роблять урочистий апель при вечірній молитві, бо завтра буде "Свєнто неподлєглосці" [33] Польщі. Пам'ять поляглих поляки вшанували двохвилинною мовчанкою. Тому, що німців серед полонених старшин не було, після мовчанки у скупчених шерегах кілька голосів почало співати "Єшчє Польска нє зґінєла, пуки ми жиєми…”[34], але більш розсудливі зацитькали спів і перейшли на молитву…

11. ХI. німці виплатили нам за декаду платню: я отримав 36 марок. Підхоронжаки на гроші старшин із 10 % того вечора повпивалися пивом і вином.

Рано німці дозволили на врочисту "мшу". Цікаво, що всіх релігійних атрибутів до відправи достарчили німецькі римо-католицькі парохи з Айнштедту. Католицизм у Баварії дуже високо стоїть і релігійна солідарність єднає навіть ворогів.

Сьогодні полковник Айдукевич покликав до звіту підпоручника українця Сухого за те, що той, як український націоналіст, не захотів взяти уділу в апелю з приводу "11 листопада". Полковник права карання не мав, тому Сухий попросив Айдукевича, щоб він представив його до німецького коменданта табору. Тоді він при звіті вияснить, що то був за "апель". Айдукевич накричав на Сухого й на цьому скінчилося. По кількох днях підхорунжий Сухий, як зубний лікар із цивільного фаху, виїхав від нас до табору в Мурнау, де провадив дентистичний кабінет для полонених.

Ще жадного дня серед старшин-поляків не було стільки пліток як 11 листопада. Знову були "збомбардовані" Мюнхен і Нюрберг, знову неймовірні "поразки" німців на заході. Навіть старання баварського полковника покращити нам їжу вияснювалися "слабістю" німців! Коли німці наказали всім із коцами стати на площі й нові забрали для війська чи шпиталів, а дали в заміну старі, то це теж була німецька "поразка" й страшна скрута.

У неділю стоїмо біля касарень із майором Мадзенком. Двоє стрільців лазили біля касарень і збирали недопалки, а вигляд мали дуже поганий і запущений — у брудних плащах, невмиті й зарослі на лиці. З ними я мав завжди повно мороки й тепер хотів відігнати їх на діл. За дротами по шосе до міста їхали роверами молоді німецькі хлопці. Один із них побачив брудасів, зупинився й показує на стрільців та каже до своїх приятелів: "Wie ist polnisch oficier! Cha-cha-cha!"[35].

Ми з Мандзенком теж розсміялися, але з сердечного сміху молодих німців, які через помилку набрали поганого переконання про польських старшин.

Серед стрільців був галичанин Іван Ворона, бувший політичний польський в'язень. Довга в'язниця у відокремленню, спання на бетоновій підлозі в холодній камері, биття й т. ін. дуже погано вплинули на його здоров'я. Тепер йому ноги попухли, харкав він крівлею. Зголошую в команді, що ця людина не воювала проти німців, що його, коли він визволився з в'язниці в часі війни, зустріли німецькі вояки в дорозі й забрали в полон, бо він був острижений — значить жовнір?! Ніяким виясненням не повірили, бо він не мав із собою документів. У той спосіб Ворона із в'язниці попав у полон.

Команда не могла його звільнити, бо не було документальних підстав, однак нещасну жертву вдалося вмістити у шпиталі, де напевно І. Ворона вилікувався, (бо) мав добру їжу й догляд у часі своєї хвороби.

15. ХI. увесь табір був схвильований спробою втечі з табору одного поручника. Його німці застрілили, бо він із дрючком кинувся на вартових, яких хотів обеззброїти.

Серед моїх стрільців є чимало злодіїв, які крадуть все у всіх. Коли в них (було) зроблено ревізію, то чого серед їхніх речей не було: ножі, вилки, ложки, гаманці, обручки і т. инше. Ці речі у злодійкуватих стрільців було відібрано, роздано власникам, а ножі, вилки і ложки (було) повернуто до старшинської їдальні, яка в цих днях була відкрита.

Рітмайстер загрозив злодіям карним табором. Найгіршим злодієм і неслухняним, навіть шкідливим, був стрілець Василь Буз, родом з околиць Любомля на Волині. Цей большевицько-бандитський тип навіть мені осмілився погрожувати, бо йому "все одно". Ще того самого дня Буза було відіслано до тяжко-карного табору й серед стрільців настав спокій.

Мандзенко і Португай почали писати прохання до команди табору про їхнє звільнення, як українців. Я не вірив у позитивний наслідок, але й собі написав.

При ранішніх переглядах стрільців, коли приходив рітмайстер, я подавав українську команду, а хорунжого Португая, як дольмечера, уповноважив до здавання рапортів. Це його осмілило настільки, що він, коли я просив перекласти мої жадання, почав на мене моргати й махнув рукою, мовляв не перешкоджай мені, бо тут я сам говорю! Це було кілька разів. Тоді я не витерпів і взяв Португая в шори. В розмові виявися великий брак субординації з його боку. Він у таборі почувався, як багато поляків, що ми "всі рівні", що для нього авторитетом є лише німці.

Прийшлося загрозити Португаєві, що як так і далі буде, то я виберу собі перекладчика — поляка, який буде більш карний від нього. Загально хорунжий Португай був добрим старшиною, енергійним, рухливим і дбайливим. Після "патер-ностеру" він добре співпрацював зі мною.

Від лейтенанта Шмідта, який працював у команді табору (він був родом із Галичини і добре знав українську мову), я довідався про наказ із Берліну, що всіх українців хутко відішлють до українського табору. Він просив мене зібрати дані в таборі про українців і білорусів. Підхорунжого Курдидика, як "руського", ми не взяли на листу. Підпоручника Бутлова, який видавав себе за білоруса, а був росіянином, я добре вилаяв за фальшування своєї національності.

До команди табору я представив лише листу на вісім душ українців і трьох білорусів.

Щаслива поїздка

20 листопада ранком нас повідомлено, що о год. 17.00 ми виїздимо з Айнштедту до українського табору в Люкенвальде біля Берліна. Ця новина нас надзвичай втішила. Нарешті покинемо це польське осине гніздо, де поляк дивиться на нас, як на головних виновників катастрофи польської державності. Що українці билися, а тепер терплять недолю полону за польські інтереси, це поляків зовсім не обходить.

Ми довідалися, що польські шовіністи всіх нас взяли на "чорну дошку", цебто занотували наші прізвища й "колись" поставлять під мур. За що? За те, що ми чесно виконали свій обов'язок до кінця, — краще поляків!

Позавчора була нагла ревізія в касарнях. У багатьох старшин, які щось писали, нотували і т. инше, забрані щоденники, записки й нотатники. Лейтенант Шмідт сказав мені, що моє прізвище записане було в чотирьох нотатниках, а Мандзенка і Португая у двох, з відповідними коментарями, як "український гайдамака", "по войне в розхуд"[36] і ще щось там.

Наше приготування до виїзду інтригує поляків. Всі вони нам завидують, а деякі лякають, що на підставі умови німці мають українців видати в руки Совітів. Заходить до нас чимало розумніших польських старшин попрощатися. Ми так само йдемо до багатьох на прощання. Я відвідав капітана Лабшу й підпоручника Вавржиняка з 67-го п. п. та капітана, капельмайстра Давидовича. Ці старшини добре до мене відносились, тому я не хочу залишати в їхніх душах розчарування.

Заходимо також із Мандзенком до полковника Айдукевича зголосити свій від'їзд. Це йому дуже сподобалось, що мимо антагонізму й ворожнечі до нас ми дотримались службової форми. Знаючи про "чорну листу" і т. ин., ми маємо малий жаль до поляків, про що кажемо Айдукевичові. Коли б серед українських полонених, внаслідок розбиття нашої армії, були поляки чи французи, то ми б трактували їх як безкорисливих героїв. А заносити до записників можуть люди без розуму і почуття честі. При їхнім виїзді з табору ми б не думали над тим, де б дістати гнилих яєць, а зробили б прощальний вечір. На жаль, була розмова серед деяких старшин, щоб нам на прощання викинути якогось фортеля.

Айдукевич сказав, що нічого подібного не може бути, побажав нам щасливої дороги й ми вийшли від нього. Напевно він давав потім зарядження, щоб засліплений польський елемент не зробив нам якоїсь несподіванки на прощання.

Після обіду німці кличуть всіх українців і білорусів до канцелярії, де урядники перепровадили в наших речах обшук. Вони шукали за нотатниками. Тому, що я свій нотатник мав при собі в кишені, то він не підпав конфіскації. Решта й не писала ніяких заміток, бо ж відомо, що українці все переживають суб'єктивно, виключно для себе самих, а після них, хоч і потоп. Пощо писати про якісь там дрібниці для інших?

У канцелярії команди я звернувся до рітмайстера й біля касарні відбулася передача командування над стрільцями — українцями і білорусами. В короткій промові я попрощався зі стрільцями, сказав їм, що над ними обнімає команду німець і щоб не проймалися тим, що він командуватиме ними та говоритиме до них по-польськи. На честь рітмайстра за його духовну і матеріальну дбайливість для стрільців, крикнули ми голосно три рази "слава!", що старого німця зовсім зворушило.

Надходить година виїзду з табору. Ждемо на тягарове авто для нас і наших речей. Надходить полковник Пошінгер. Він прощається з нами короткими словами. Я сказав хорунжому Португаєві, щоб від нашого імені він подякував полковникові за його турботи й добре серце до нас, що ми будемо його завжди мило згадувати. Комендант табору щось поговорив із рітмайстром і той приніс нам 25 марок на дорожні видатки та наказав забезпечити нас продуктами. До нашої ескорти визначений був один лейтенант і двоє унтер-офіцери.

Під'їхав самоход. Сідаємо і за кілька хвилин ми вже на станції. Ми не відчуваємо, що з нами їде ескорта, а товариші по подорожі. Всюде ходимо, розглядаємося. Надійшов поїзд, до якого ми сіли в двох переділах III-ї кляси.

Їдемо, але хутко вечоріє й не маю можливості оглядати околиці. Після вражень сьогоднішніх говоримо, а потім, сидячи, дрімаємо.

О год. 21.30. ми приїхали на ст. Нюрнберг, де зайшли до великої почекальні. Там зайняли кілька столиків у товаристві нашої ескорти. В почекальні повно людей — цивільних і військових. Для всіх ми є цікавим об'єктом до обсервації. Цікавіші підходять і питають нас, хто ми такі й куди їдемо? Відповідаємо, що є українські старшини з польської армії, а їдемо до Берліна у супроводі отсих панів військових.

Нам подають гарячу каву і коньяк. Приємно після таборового життя знову почувати себе людиною серед вільних людей у м'яких фотелях за чистим столом. Однак приголомшує мене свідомість, що ми ще не люди, а номера: я є 11-й номер!

Підійшов німецький поліцай і розговорився з нами. Про Україну він чув і читав багато, але українців не бачив ніколи. Підходить німецький старший літун. Після кількох слів цей високий симпатичний хлопець виймає дві пачки папіросів і кладе непомітно на столі, щоб решта публіки не бачила, а потім відійшов.

Ждемо до першої години. Нарешті є поїзд, яким їдемо безпосередньо до Берліна. Наша ескорта лягає спати на лавках, за їхнім прикладом лягаємо і ми. Німці знали, що ми не будемо втікати, бо пощо та куди?

Ранком під'їздимо до Дрездена, о 10-й годині в'їздимо на полудневу станцію Берліна, де нам показують спеціальний потяг А. Гітлера. Оглядаємо його з цікавістю, але (зрозуміло, тільки) ззовні: не нам, смертникам, бачити його внутрішнє урядження.

Виявилось, що ми вже минули ст. Люкенвальде, де нам треба було протягом хвилини злізти… Тепер один підстаршина німець пішов збирати інформації. (Він) вертається і каже, що маємо поїзд до ст. Люкенвальде. Сідаємо до вагонів. За годину проїхали 50 км на південь. Бачимо навколо великі ліси, а потім серед них біля 10 км простору, в центрі якого знаходиться місто Люкенвальде. Зі станції йдемо за своїми провідниками з ескорти через місто, яке має вигляд повітового осередку. Вулиці чисті й досить широкі, є великі магазини й склади. Товарів різних не бракує, але все — на "бецуґшайни". В околиці міста видно фабричні комини. Не думаю, щоб то були лишень цегельні, а поважніший промисел — меблевий.

Дорогою купуємо на решту німецьких марок яблука, бритви, жилетки, більше для нас корисного не вільно купувати.

Українсько-білоруський табір у Люкенвальде

Недалеко за містом, в районі соснового ліска, міститься українсько-білоруський табір. Підходимо до нього. Бачимо невеличку площу, огороджену прибитим до соснових стовпців дротом. Всередині — сім бараків, які звичайно ставить німецьке військо. Бараки стоять у формі квадрата. Три з них — це приміщення для людей, в одному міститься кухня та їдальня, в іншому — господарчий склад і лазня, в наступному — канцелярія і помешкання для урядовців. В останньому міститься німецька варта.

Біля брами очікуємо кілька хвилин. Вартовий, який пропустив до середини лейтенанта — начальника нашої ескорти, дивиться на нас. У середині бачу кількох полонених, які пішли до бараку з кухнею. Догадуємося, що тепер обідня пора, тому полонених не видно. На зустріч з нами вийшов якийсь цивільний панок. Представляється: поручник Барабаш, українець, дольмечер у таборі. Виходить із канцелярії табору фельдфебель і наказує вартівникові пропустити нас до середини.

Перше загальне враження з нашого табору не дуже важне. Деревляні бараки збудовані тутечки молоддю з "арбайтсдінстів". Вони тут жили, працювали, гартувалися й вчилися, а тепер одягнули військові уніформи, замість лопат вхопили у жилаві руки зброю та пішли здобувати славу своїй батьківщині, підбивати поступово Європу для оформлення німецької імперії. З цих робітничих бараків, яких є по всій Німеччині сотні тисяч, вийшли нові завойовники.

Поручник Барабаш запровадив нас до бараку, де ми поклали свої речі та роздягнулися. Попрощавшись з ескортою, пішли до їдальні на обід.

На залі було душ двадцять старшин і кілька підхорунжих. З першого погляду я пізнаю підполковника (Бориса) Барвінського, який був підполковником у польській армії. Бачу ще одного пана в мундирі польського полковника. Щось мені невідомо, щоб у польській армії був хтось з українців у ранзі полковника. Навіть генерал (Павло) Шандрук початково вступив контрактовим майором, а потім був переконтрактований на підполковника. Цей "полковник" з українських отаманів — Дворенко-Дворський. Про нього буде мова нижче.

Хутко знайомимося всі зі всіма й сідаємо за столи. Українські стрільці подають нам їжу на возах. На столах стоять білі тарілки з ложками. Можна їсти досхочу, але їжа менш смачна як у Баварії. Умови мешкання теж скромніші від касарень в Айнштедті, однак атмосфера дуже приємна, бо ми серед своїх — українців і білорусинів. Вже те, що маємо свою їдальню, багато значить. Запізнаюся з українським полковником (у польській службі майором) Костем Смовським, про якого багато чув, але не знав особисто. Є тут також майор Лев Макаревич і сотник Іван Зварійчук, з якими я часто зустрічався в часі маневрів.

Після обіду йдемо до свого бараку. Я з підполковником Мандзенком пристаємо до групи старших і там займаємо свої ліжка з добрими сінниками, подушками з морської трави і коцами у футералах.

Серед усіх майорів я найгірше виглядаю і найбідніше одягнений. Добре, що маю свою бритву, а решту речей поступово набуду. Инші наші полковники і підполковники мають по дві сакви й все, що їм потрібне. Більшість приїхала вчора з табору в Мурнау з Баварії. Кілька чоловік прибуло й прибуде ще сьогодні ввечері.

Від поручника Барабаша і його заступника, поручника Галущинського довідуємося, що в українськім таборі має бути до 200 старшин і до 100 підхорунжих та до сотні білорусів.

Порядок дня був слідуючий: о 7-й рано вставання, о 8-й перевірка присутніх таборовою владою й підняття на команду "Струнко!" німецького стягу на мачту. Потім снідання в їдальні — кава або юшка з муки. Після снідання починаються таборові заняття: німецька мова — 2 години, виклади й відчити з різних ділянок життя. О 12.30 був у нас обід з однієї страви — куліша, або капусняка чи юшки. До 15.00 год., а часто й до 16.00 полонені мали час до своєї диспозиції. Потім йшли під проводом інструктора-німця на одногодинну гімнастику. Коли його не було, то з нашим дольмечерами ми виходили на спацір у ліси й верталися до табору по кількох годинах без жодної сторожі. Десь біля 7 год. була вечеря — кава або юшка. До хліба нам додавали маргарини. Масла, сиру, яєць з огляду на близькість столиці[37] нам не видавали: мармоляду теж видавали рідко. Зате ми мали право купувати з міста через посередництво фельдфебеля ковбасу, сальтісони й паштетівку по 1 фунтові на декаду. Цибулі, редьки, картоплі й часнику теж можна було дістати досить. Від часу до часу ми діставали рибу й малі копчені оселедці.

По кількох днях нашого перебування один німець із Люкенвальде зорганізував у нас кантину. Тоді достава з міста вищезазначених артикулів мала постійний характер. Вина, пива, горілки теж було досить у нашій кантині. Там було повно різних дрібничок, необхідних кожному полоненому, починаючи від голки, кінчаючи валізкою.

В часі одної провірки був присутній наш комендант табору, майор, професор Воєнної академії з Берліна. Він мене викликав перед фронт і голосно сказав, що прибула з Айнштедту від полковника Пошінгера дуже добра опінія для мене у зв'язку з моїм наглядом над робітничим відділом. Тому майор задоволений і думає, що з його — українського — табору я вийду ще з кращою похвалою на волю.

Того дня я отримав нагляд над нашою кухнею в таборі Люкенвальде.

Між иншим, наші полонені, які люблять взагалі на все й всіх нарікати, не сподобали кухні в українськім таборі. Вони хотіли молока до кави, масла до хліба, м'яса до юшки. Одні за приклад беруть Мурнау, другі — Бресляу, треті — Айнштедт і т. п. Доходить до того, що хочуть деякі ставати до звіту з проханням аби їх повисилали назад до польських таборів.

Придивляюся пильніше до українців і білорусів. Серед них є більша половина таких, які мають свої родини за Сяном і Бугом. Кажуть, що під українців підшилося кілька поляків, а під білорусів — москалів. Фактично не бачу ні одного "білоруса", який хоч кілька слів знав по-білоруськи. Є кілька галичан-старшин і підхорунжих, які вважають себе тільки "русскімі", є кілька, які називають свою народність (як) "русинську", і ображаються, коли їм хтось почне доказувати, що тепер вони лише українці. Галичани — ні "русскіє", ні "русини" — в своїх жилах не могли мати ні краплини московської крові. Ці нащадки колишніх галицьких бояр і духовенства стали ренегатами тому, що їхні батьки засмакували колись московських "рубліков" із золота за часу Австрії. Такий підпоручник Леонід Романовський — тип расового українця-галичанина, з вигляду гарний хлопець, брунет, із чудовим голосом і умінням грати на різних інструментах; синок галицького священика, говорить гарною українською мовою. А хто він? Руській?!

Листу з дня 25.XI.39 року, писану в Люкенвальде, долучаю до своїх нотаток.

Листа таборян-полонених (українців) у Люкенвальде з дня 25.XI.39[38].

1. Полков. Дворенко-Дворкін [39] Анатоль.

2. Підпол. Барвінський Борис.

3. Майор Смовський Кость.

4. —.— Мандзенко Йосип.

5. —.— Макаревич Лев.

6. —.— Войнаровський Яків.

7. Сотник Зварійчук Іван.

8. —.— Побігущий Євген.

9. —.— Потерейко Ярослав.

10. Поруч. Доманський Павло.

11. —.— Мазуркевич Володимир.

12. Підпор. Лаврович Роман.

13. —.— Юрків Остап.

14. —.— Португай Семен.

15. —.— Ралик Гриць.

16. —.— Слонський Іван.

17. —.— Заневич Іван.

18. —.— Яшук Євген.

19. —.— Яців Роман.

20. —.— Кречковський Іван.

21. —.— Новак Микола.

22. —.— Кур'ят Петро.

23. —.— Пахолюк Олексій.

24. —.— Буцяк Володимир.

25. —.— Форович Богдан.

26. —.— Бусел Йосип.

У тім дню було в Люкенвальде 35 українців, 6 білорусів, 7 москалів, два поляки, 1 німець. Пізніше це число поважно збільшилось, хоча 11 душ поляків і москалів було відправлено до табору в Бресляу.

Зауважую в розмовах велике розчарування серед українців. Вони запитують нас, старших, чи ми не знаємо, коли їх почнуть додому пускати? Чи не думають німці, борони Боже, формувати якоїсь Української армії? Вони вже стільки пережили в часі цієї, польсько-німецької, війни (яка тривала трохи більше як два тижні), що їм нічого не хочеться, лише спокою й побачити в живих свої родини!

Що було з тими родинами, коли б німці взяли українців до війська, а большевики про це довідались?!

Отже зібралося 18 підпоручників і кілька підхорунжих та написали до коменданта табору збірне прохання, яке всі підписали, що вони просять відіслати їх на бік большевиків, бо звідтам походять, а до Німеччини мали б на їхнє місце приїхати тутейші поляки. Ці пани не порадилися ні з нами — штабовими старшинами, ні з дольмечерами. Навіть українському командирові табору, яким був "полковник" Дворенко-Дворський, нічого не сказали. Коли поручник Барабаш прийшов сказати нам про цю червону новину, то ми були цілком здивовані вибриком наших підпоручників. Ці українські телята, бо старшинами назвати їх не можна через безглузде рішення, без надуми лізли в червоне пекло на землі. Хорунжий Бусел мріяв сидіти вдома біля родини й пильнувати багатогектарової господарки, хорунжий Пахолюк хотів бути на своєму хуторі й доглядати пасіки, бо сама дружина не дасть ради. Отож отак всі — до жінок і до землі, а нікому в голову не приходило, що большевицький НКВД давно вивіз їхні родини, щоб вони не стали резиденційними пунктами "ґєрманской развєдкі". Коли ми доказували на зібранні старшинам, що їх там жде, то потім були такі розмови: "Полковники хочуть нас затримати, бо без нас вони нічого не варті: не буде з кого формувати армії". Хорунжий Бусел висловився (так): "Я бачив таких полковників, які в мене на Волині хліба просили".

З прикрістю треба ствердити, що загал підпоручників і підхорунжих-українців робив на мене враження "теляток, що дві матки ссуть", або спритних грачів. У польських умовах не міг бути авансований підхорунжим, а потім підпоручником резерви молодий юнак із характером і виразним національним обличчям. Таких юнаків "ПКУ" взагалі не покликувала до війська. До школи підхорунжих резерви попадали з середньою освітою юнаки, з яких можна було робити "постоли". В підхорунжівці до них придивлялися, оцінювали й на підпоручників резерви попадали типи, які почували себе "православними поляками", доказували, що готові життя своє положити за польську державну ідею, в рубриці "народовость" записувались поляками і т. ін. Кандидати на старшин бували виключно в польськім товаристві, говорили по-польськи, ганили національну ідею українську, займали теплі цивільні посади. На резервових вправах у полках, підхорунжий чи підпоручник бував у касинах, намагався бути "пєр ти"[40] з поляками, випивав із ними по кав'ярнях і кнайпах. Бажаючи стати за всяку ціну "офіцером резерви", такі безособові панки, як вогню уникали всього, що могло їх скомпрометувати з боку українства. Одні були такими з переконання й егоїзму, а другі — з хахлацької хитрості.

Отже тепер у таборі, на 51 особу, вартісніші старшини, національно свідомі — це старі ветерани Визвольних змагань: полковники, підполковники і кілька сотників. Старшини резерви і підхорунжі українці та білоруси як індивідуальності й в національнім вкресленню — в переважній більшості немов гермафродити. Ці молоді люди вічно скиглили, завжди були сумні, понурі, підозріло настроєні, некарні демагоги. Для прикладу візьмім підпоручника Михайла Ліщинського, в цивілю — інженера-агронома. Він жив у Ковелі, його дружина вчителювала, а він працював в експортовім польськім товаристві й заробляв добрі гроші. З доручення польської влади, як "надвантаження", мав він завдання їздити по окрузі та агітувати за угодову політику поляків і робив це з посвятою. Мої родичі, які з ним училися в Подебрадах, уникали Ліщинського як вогню. Ще перед війною я чув про цього пана й тепер наблизився до цієї людини, щоб впізнати його негативну вдачу. Люкенвальде далеко від Волині, тому Ліщинському й на думку не впало, що я його "знав" раніш.

Тепер Ліщинський "співає" нам таке. Він був Округовим командиром ОУН, його поляки волочили по тюрмах і арештах та мучили немилосердно. Навіть "хотів" скидати штани та показувати знаки від побоїв на… спині. Воював він "героїчно": сформував чоту з українців, стріляв по поляках, спричинився до того, що цілий польський батальйон мусів піддатися німцям. Тепер хоче одного: опинитися в районі Ковеля й провадити національну працю для неньки України, а заразна мрія — опинитися біля своєї жіночки. Слухаю я цих байок і дивуюся дивному укладові людської психіки. Адже це не хто-небудь, а інженер! Підпоручник! А скільки таких типів має здеморалізована українська нація?

Другим цікавим типом був підпоручник (Олексій) Пахолюк. Він робить із себе жертву польського терору. Не виконав якогось там наказу і його поляки віддали під суд. В сум'ятті суд не зміг зібратися, то його капітан сам хотів розстріляти й визначив двох стрільців, щоб виконали присуд. Пахолюк убиває їх і весь час короткої війни втікає й попадає в полон.

Чому навчила цю людину війна?

Чи можна пописуватись невиконанням наказу?

Чи добре заплутати себе в таку історію, де вбивається невинних стрільців, увесь час втікається?

Кожному українцеві треба було використати воєнні обставини для гарту свого характеру, вишукання в своїй душі нових вартостей і для науки.

"Науки" піддавання батальйонів у полон, "науки" втікання з-під розстрілів для наших старшин не треба.

Пани українці, які кілька років перед війною рвалися до старшинських зірок у польській армії, повинні були знати, що поляки їх продукують для війни, ризику і відповідальності. Коли втікає стрілець, то йому можна вибачити, але смішно виглядають українські патріотичні моменти у людей, які перед небезпекою були більшими поляками від Пілсудського й на цьому здобули собі офіцерські ранги. Мусить бути бодай примітивне поняття про честь і гідність людини, яка не повинна себе оправдувати міжнаціональним антагонізмом в той час, коли правдивими побудженнями були моменти тваринного страху, брак характеру й етики. Маючи досвід у втечах і дезерціях із поля бою, такі старшини потім в Українській армії теж найдуть сотки оправдуючих моментів: то командант дав невикональний наказ (треба було явно йти на смерть, а тут жити хочеться!), то другі втікали, тому й я мусів; то голодні були, набоїв бракувало і т. ин. Остаточний висновок такий: резервові старшини й підхорунжі польської продукції — дуже маловартісний елемент для творення нашої збройної сили. Вони виконають своє завдання тоді, коли знатимуть, що крок вперед, то ще може бути смерть і життя, але крок до тилу — то напевно ганебний розстріл. Серед молодших старшин я зауважив лише трьох капітанів-галичан: Євгена Побігущого, Ярослава Поторейка і Целевича. Це здібні старшини й я охоче бачив би їх у майбутньому становищі командантів українських полків.

Дивним дивом став нашим комендантом найстарший рангою "полковник Дворенко-Дворський". Цей авантюрист із Волині, 20 років тому назад був отаманом бандитів і на чолі десятка людей таких, як і сам, їздив у вагонах із гаремом дівчат. На грабунках жидів збив собі капітальчик, одружився з якоюсь поміщицею-полькою біля Берестя й став "зємяніном". Невідомо, чи він взагалі був старшиною — хіба російським прапорщиком. На підрядах по будові військових об'єктів цей пан розбагатів ще більше. Перед війною він обертався в середніх і вищих польських колах. Коли вибухла війна, то Дворенко-Дворський зголосився добровольцем. При помочі якогось польського генерала дістав апробату на формування повстанчого загону. Авантурнича вдача дала йому сміливість одягнути мундир не який-небудь, а польського полковника! Він сподівався якихось благ від відокремлення українців у своєму таборі, тому зголосився, як українець. Німецька влада вірить реальному доказові: коли має на собі людина мундир полковника, то є ним у дійсності. Тому (й) визначено Дворенка-Дворського нашим старшим для внутрішньої самоуправи. Старі, сиві, українські правдиві полковники і підполковники в мундирах польських майорів мусіли підлягати авантюристові! Великою інтелігенцією Дворенко не грішив, лише був "хитрим дядьком", нерозвинутим і малограмотним. Говорив він "вінігретом" — російсько-українсько-польським із перевагою російських слів. Не вмів писати добре на жодній мові — як містечковий крамар. У співжиттю зі своєю полькою-"зємянкою" він набрав польської оглади і деяких манір, але завжди вилазив із нього зарозумілий мужик.

Порадившись, ми не робили йому ніякого афронту, щоб не компромітувати й себе перед німцями, що маємо серед себе фальшивих старшин. Між іншим, Дворенко твердив, що він є інженер. На його 45 років й дурному ясно було, що до Української революції не міг він здобути собі двох високих становищ — полковницької ранги й диплому інженера. В Українській армії він у 1919 році "повоював" із жидами і зник, щоб не бути розстріляним. Не думаю, щоб за подвиги серед жидів вони його авансували в полковники. До нас Дворенко був спочатку насторожений, а потім призвичаївся до нашої карності у відношенню до нього й прибрав начальницько-протекційний тон. Така ідилія тривала недовго.

При помочі своїх дольмечерів — Барабаша і Галущинського — ми заснували бібліотеку — з польських, українських і російських книжок. Не багато було томів, але на наших читачів вистарчило. Виникнула думка купити радіоапарат. Ціна 150 марок. На зібранні ніхто з молодших старшин не хоче давати зі своїх поборів грошей на радіо. Тоді ми просто розв'язали справу: при декадовій виплаті потручували 10 % зі всіх старшин. При виплаті половини вартості в нашій залі (вже) був голосник. З приємністю слухали ми вечорами музики, співу, комунікатів і викладів у німецькій мові, з якої дольмечери перекладали присутнім.

Я з підполковником Барвінським зайняли одну сепаратку в баракові, де була заля для викладів. На другий день у сусідню сепаратку перейшли майори Мандзенко, Макаревич і сотник Зварійчук. Майор Смовський залишився в баракові з молодшими старшинами. "Полковник" Дворенко-Дворський мешкав сам один у сепаратці і мав для себе джуру. Над рештою бараків мали надзір, пильнували порядку і т. ін.

Із Берліна на інспекцію прибув німецький полковник. Поручник Барабаш прийшов запитати нас, чи не варто було б зібрати всіх старшин, з якими полковник хотів поговорити. Ми не радили робити збірки з огляду на просовітські настрої вісімнадцяти старшин, які дні й ночі мріяли про свої жінки в червоному раю. Так збірка і не відбулася.

Почали старшини готовити відчити з сільськогосподарчої ділянки — ветеринарні, агрономічні і т. ін. Повіяло зовсім новим духом у таборі. Такі відчити слухали ми всі з приємністю. Поручник Барабаш перейняв на себе, крім німецької мови, раз на тиждень робити огляд політичних подій.

Ревеляційні були відомості майора Макаревича про одного українського генерала, який кінчив Польську військову академію й був підполковником у війську. Він пішов добровільно на фронт. Воював — навіть відважно — з німцями. Дуже хотів здобути "Кжиж валечних" або "Virtuti militari"[41]. Хвалився, що був ранений у ногу, а скорше — в каблук чобота. Коли на шиї виріс йому карбункул, то його німці звільнили з полону. Після операції знову хвалився генерал, що то була рана "на полі бою". Цей генерал був головою однієї української трійці при Польському генеральному штабі, яка не допускала українських старшин до Вищої воєнної школи у Варшаві для науки, за винятком так званих "своїх".

Випав день іменин сотника (Івана) Зварійчука. Він запросив всіх контрактових старшин до себе, кількох німецьких фельдфебелів і дольмечерів. По праву начальництва присутнім був і Дворенко-Дворський. Коли цей останній підпив, а були ми (вже) самі, без німців, то "полковник" Дворенко прийняв тон начальства. Він почав гладити свого лівого сусіда по голові: майор Макаревич змовчав. Потім підняв пухку руку й почав їздити по моєму карку. Я відсунувся й далі слухаю різних оповідань старшин. Дворенко знову мене гладить по потилиці. Тоді я попросив, щоб він не перешкоджав мені своїми пестощами. Підпитий "полковник" вскіпів і запитав мене, як я смію противитися його рукам? Сидячи, кажу йому, що я не є ні дівчина, ні баба, тому не потрібую за столом ніжностей від незнайомого мені мужчини.

— Як Ви мені відповідаєте? Прошу встати! — кричить Дворенко.

Я встав, але одну руку держав у кишені штанів.

— Як Ви стоїте?! Руки по швам! — ричить посинілий Дворенко.

— На милість Божу, пане полковнику, зрозумійте, що я не рекрут, а, крім того, ми є приватно гості сотника, — кажу спокійно я.

— А то Ви так?! Я вас завтра научу через німецького коменданта карності, — знову закричав Дворенко.

— Гаразд, пане полковнику, але просимо заспокоїтись, бо Вам хвилювання може зашкодити, — говорять инші старшини.

— Я цього сукиного сина навчу! — кричить далі, киваючи в мій бік головою.

Цього може й мені було забагато.

— Марш, фальшивий полковнику, з кімнати! Я вас теж завтра здемаскую перед усім табором, — сказав я на відхідному Дворенкові-Дворському.

Коли ми залишилися самі, то я попросив вибачення у старшин. Вони, зрештою, бачили перебіг авантурки й були задоволені, що я гостро зареагував на виступ Дворенка. В своїм колі ми порадились, щоб завтра зайняти відповідне становище й вияснити, що ми не такі й вже дурні, як він думає.

І дійсно, на другий день підполковники Барвінський, Смовський і Макаренко вияснили Дворенкові його ситуацію, підкреслюючи, що все про нього знають, тому він мусить бути скромнішим, щоб не довідався загал полонених і німці про його фальшиву рангу. Це так вплинуло на Дворенка, що він заслаб і на деякий час утратив зовсім пам'ять та був уміщений у шпиталь. Відтоді ми його не бачили.

Нашим начальником став найстарший у польській ранзі — підполковник Барвінський. Життя у таборі набрало інших форм і змісту, бо Барвінський мав багато такту й досвіду у злагодженню різних конфліктів та перебоїв серед таборових умов.

28. XI. приїхав із Берліна лейтенант (Олександр) Пулюй-Пухер. Він по черзі закликав Барвінського й мене. Коли Пулюй запитав, хто такий Войнаровський, то Барвінський схарактеризував мене добре. В розмові з лейтенантом Пулюєм я сказав, що в разі звільнення я міг би працювати у війську, адміністрації й поліції. Не знав я, хто він такий — українець чи німець. Подумав лише, що його не дарма сюди делегували. Щось тут є, коли Пулюй почав розмову про звільнення зі мною і Барвінським. Потім були зібрані всі старшини (за винятком "совєтчиків") — із ними довший час балакав лейтенант про наші внутрішні справи. Від'їжджаючи, Пулюй обіцяв, що хутко знову приїде до нас.

Я купив собі одну пару німецької білизни. Вже поступово обзавівся всякими дрібницями. Ощаджую гроші для висилки своїй родині — бодай сто марок.

У баракові № 1 всі старшини запротестували збирати 10 % для наших підхорунжих і 3 % для тридцяти душ стрільців з обслуги. Підпоручник Ралик образив якогось старшину, за що комендант табору — майор, посадив його на три доби арешту. Підпоручник Пахолюк публічно висловився, що дольмечер Барабаш, який тримає руку з полковниками, не допускає листів з-за Буга для старшин — як цензор. Німецький майор зажадав від Пахолюка або перепросити Барабаша, або три дні арешту. По надумі Пахолюк перепросив дольмечера.

Довідуємося з преси, що вибухає війна між Совітами і Фінляндією. Чотиримільйонний нарід не піддався агресивним сугестіям двістімільйонного велетня й розпочав розпачливу самооборону.

Дольмечери говорять, що загально в Німеччині є понад 250 українських старшин і до 100000 полонених вояків. Це матеріал на два корпуси війська.

Турбують нас червоні комісії по містах Холмщини, Підляшшя й Посяння. Большевицькі агітаційні штаби баламутять українське населення до виїзду в Совдепію. З листів довідуємося, що до большевиків виїхало вже 20 тисяч лемків, а з Холмщини і Підляшшя зголосилося до виїзду в червоний рай більше 50 тисяч українського селянства. Така ж кількість поїхала з відходячою Червоною армією. Серце краялось із жалю, що наш елемент в ефемерній погоні за земними благами так легко кидає свою прапрадівську землю, свої заможні господарства й мандрує з жінками і дітьми під жидівські нагаї, під люфи чекістських наганів.

Одного разу ввечері сидимо у своїй сепаратці з Барвінським, "куємо" німецьку мову, а тут раптом входить майор (Аркадій) Валійський у цивільному убранні з валізою. Що? Як? Звідки?

Він починає оповідати, що його німці арештували 10.XI. напередодні "Свєнта неподлєглосці" і вивезли в район Кемпіц… На припроваджуючім папері німці його "трактували" як величезного злочинця.

Коли він сидів у замку на високій скелі, де перебували старшини Польського генерального штабу, то й там він завжди мав біля себе вартівника на кожному кроці. Письмове вияснення трохи злагодило справу. В цих днях йому сказали збиратися та їхати у супроводі мовчазного підстаршини. Не казали, куди його везуть. Один німець жартом зазначив, що Валійський їде до Росії. Це його прибило так, що він думав над тим, як покінчити з собою. Аж в Люкенвальді він опритомнів.

На другий день прибув майор Пікульський. Він в'їхав до брами українського табору з "оржелком" на рогативці і зі стяжкою "Кжижа валенчих" у петельці плаща. Це бойове відзначіння він дійсно здобув як командант батальйону у відважній обороні одного важного тактичного пункту, хоча сам був начальником дивізійного зв'язку. Однак так маніфестувати у полоні відзначінням, яке не має ніякої вартості для українця, не треба було. Тому я особисто стяжку від плаща відпоров і скинув із рогативки польського орла, щоб майор не наражав себе серед молодих українських старшин.

У цих днях знову прибула група українських старшин: кілька сотників і майор (Микола) Палієнко, гарматчик. Він так само стріляв до останнього зі свого дивізіону по німцях і поляках, які масово піддавалися в полон під Іловом, але по півгодинній обороні сам підняв руки вгору. Другим знайомим був капітан Целевич із 63-го п. п. 4-ї ДП. Його поляки рахували "зрадником" (за те), що він піддався добровільно, чи втік на бік німців. У дійсності, до тилу втекли поляки, лишили Целевича з "компанією" війська на висунутій позиції, не повідомили про свій відхід і тому оточений Целевич змушений був піддатися десь у Бронницькім повіті.

На сьогоднішній перевірці комендант табору сказав, що всі ті, які мали виїхати замір до Совітів, залишаються в таборі до кінця війни. Скорше вийдуть на волю ті старшини, які залишаться в межах Великонімеччини. Це дуже розчарувало наших "совітчиків".

Я отримав вже кілька пачок від Грабовських, Борусових і Сливинських. Там була білизна, тютюн і, головне, товщ та хліб. Пачки важили по 5 кг.

Звичайно всі мої колеги мають звістки про свої родини. Особливо зрадів Макаревич, бо почав із нами всіма цілуватися й зробив малу "попойку" з двох літрів коньяку. Я ще нічого не знаю про свою родину.

З браку "ляку" читаємо польську "Газету ілюстровану" для полонених поляків, білоруську "Ранніцу" і "Новое слово". Все це друкується в Берліні, а української газети для полонених не видно. Хіба українців менше від білорусів у полоні?.. Однак вони (українці) не заслужили собі на окрему газету?!

7. XII. поручник Барабаш приїхав із Берліна. Він там був у доктора Сушка, напевно розмовляв із багатьма провідниками групи ОУН і привіз багато декларацій до вступу в членство УНО[42]. З його слів видно, що він балакав із сотником Ярим і т. ін. Барабаш отримав нові інструкції щодо нас: має всіх нас, особливо групу полковників і сотників навертати на оунівську ідеологію. Він розмовляв у цій справі зі мною й Барвінським.

Ми зазначили, що хотіли б поговорити в цій справі з більш авторитетними чинниками, хоча б із самим полковником Мельником. Барабаш каже, що це виключено, бо ми "невтаємничені" — не можемо бачити А. Мельника, як вождя.

Чому б українські полковники не могли бачити такого самого полковника?

Молодики, вроді Барабаша і Галущинського, можуть робити з нього собі якогось "Далай-ламу" [43], але для нас, сивих ветеранів, які добре знали колись Мельника, така постанова справи виглядає оперетково. Ми не можемо прийняти на віру "Вождем" кожного, хто ним назветься. Нам потрібні його діла.

Чи не було й чи зараз бракує на еміграції всяких кандидатів на "головних отаманів", "вождів", "президентів"?

Серед українців є повно мегаломанів, яким сниться, що вони лише призначені Провидінням спасти українську націю й створити Самостійну Державу. Повіє звідкільсь вождівський дух, зробиться десь соціально-політичний переворот у старій державі під проводом сильної одиниці, а наші дрібненькі плагіатори хочуть ті зразки взяти за свої й перенести їх на український ґрунт та прищепити українській психіці. Наш Вождь, коли він з'явиться, то на рідній землі, вийде з гущі української нації, буде органічно-оригінальний й стане прикладом чисто українського національного вождя, як це стали ними національні провідники Італії, Німеччини та Іспанії.

Цікаво, між вншим, що нам із табору вільно виходити до міста Люкенвальде у цивільній одежі за винятком тих, які записалися до Совітів. Коли те розпорядження оголосив нам комендант, то й охота пропала лазити по місту без грошей і без "язика". Однак були такі, що пробували виходити на прохід. Бракувало цивільного одягу і я з цієї нашої пільги не скористав ні разу.

Серед неспокійних молодих духів знову на зібранні старшин почулися демагогічні внески: не доплачувати на покращання їжі, утворити спільну касу й гроші ділити по рівній частині коштом старших ранг, бо в таборі всі повинні бути рівні, їжа в Люкенвальде "гірша" від їжі у польських таборах і т. ин. Довелося деструктивним типам загрозити перенесенням до карного табору. Особливо в цій справі були передовиками поручник Доманський, підпоручник Бусел і Кречкович. Цих трьох старшин таки було вислано до карного табору, де вони працювали як звичайні стрільці. Після їхнього виїзду решта притихла: хахли люблять тверду владу!

Від свіжоприїжджих ми маємо відомості переважно прикрого характеру. В м. Луцьку большевики розстріляли багато наших людей — посла (Миколу) Ковалевського, бувшого отамана (Олександра) Палієнка, якого брат є зараз із нами. В Рівнім згинув від большевиків отаман (Ананій) Волинець[44].

Майор (Петро) Самутин за посередництвом полковника Сушка в Кракові не зазнав життя полоненого, а став із ним співпрацювати, але не знаю докладно, що за працю мав Сушко, крім оунівської.

Про високі акції теперішнього українства, яке стало модним, свідчить факт із варшавського терену: до УНК[45], очолюваного доктором (Юрієм) Липою, записалася членом княжна Чарторийська, як українка, яка добре говорить по-українськи. Цей факт мене втішив, бо знаю чимало аристократок і аристократів, яких ми помилково рахуємо поляками тоді, коли вони себе називають українцями. Вони родилися в українській стихії, виховалися в ній, перейнялися її національними аспіраціями й хотіли щиро працювати для своєї нації. Однак наша розперезаність, нетерпимість, примітивізм і подекуди хамство відкинули свою еліту в бік Польщі і Московії. Претекстом шовіністичного підходу була мова, релігія й соціальна заздрість. Ми завжди хотіли будувати свою державу руками Грицьків від гречки і плуга.

З Варшави майже всі контрактові старшини отримують листи від генерала Володимира Сальського. Деяким, як сотнику Зварійчукові та Валійському, пише президент Андрій Лівицький. Всіх потішають, що хутко всі будуть звільнені, бо порушено сильні пружини. Я не отримую ніяких листів. Від майора Валійського довідався, що "полковник Чеботарів знову виплив на поверхню", що мій повстанчий старшина Яків Голюк-Малинівський є секретарем УЦК[46] у Варшаві. Він теж спричинився, що прохання від імені Комітету до німецької влади звільнити мене з полону вплинуло.

24. XII. я отримав листи з дому від дружини й швагра — Геннадія Которовича. Тепер знаю, що наше хатнє майно у вазі 180 кг пропало в дорозі із Бродниці до станції Вербковичі за сім днів перед війною. Меблі залишилися у Бродниці. Там вони напевно пропадуть. Шкода мені своєї бібліотеки, на яку я протягом 10 років витратив чимало грошей.

Дружина вчителює в с. Пересоловичі. Синок росте, але обом трудно без одягу і взуття. Головне, що вони живуть. Я вже чотири рази від 1914 р. тратив все, а потім знову дороблявся в цю бурхливу епоху.

Другий швагер — інженер Антін Которович — у полоні у Прусії. Тесть о. Іван Которович у часі війни вийшов із польської в'язниці і тепер є душпастирем у с. Гдешині. Загально, вся родина дружно вийшла з війни живою, що мене особисто тішить.

Я зважився: в полоні втратив 8 кг, але добре себе почуваю. Є такі, що втратили у вазі 10–20 кг, а один старшина прибув на тягарі 3 кг. Тепер отримую живностеві пачки, то хутко прийду до нормальної своєї ваги — 96 кг. До 25.XII. я отримав із Бродниці вісім п'ятикілограмових пачок. Стільки не отримав жодний старшина.

З огляду на близькість нашого Різдв'яного свята підполковник Барвінський закликав загальні збори старшин. Дивні опозиціонери з числа здеморалізованих підпоручників нічого не хотіли чути. Їм… не треба свята. Вони не можуть святкувати весело, коли їхні жінки там голодні (раніше не хотіли радіо, а тепер "безплатно" перші його слухають).

Барвінський зробив слушно: хто не хоче дискутувати над тим, як ми улаштуємо свято Різдва Христового, той може вийти. Демонстративно вийшли: Доманський, Бусел, Кречкович, Пахолюк і ще один старшина. Решта ухвалила на закупівлю додатків до таборової їжі асигнувати 10 % своїх поборів і вибрала комісію з урядження Різдв'яного свята.

Ввечері попрощали ми нашого заступника коменданта табору — лейтенанта Ґанке, який був переведений до "сталягу", а на його місце прибув інший. Всі ми щиро любили добродушного нашого лейтенанта, зжилися з ним, а вініз нами. На Новий рік приїхав із Берліна лейтенант Пулюй-Пухер. Він привіз нам чимало інструментів — гітару, гармонію, саксофон, мандоліну й скрипку. Отже буде своя оркестра.

Пулюй зібрав старшин і почав говорити про ріжні справи. Обіцяв поступове звільнення наших старшин із таборів і прилаштування їх на працю. Це було головне прагнення всіх, але не всі здавали собі справу, що не один, вийшовши з табору, згадував би його з приємністю: (бо) тоді треба самому про себе дбати, а в таборі все було. Дах над головою є, тепло, постіль, їжа, одяг також є, включно з культурними розривками. Підпоручник інженер Ліщинський вдарив у демагогічну струну: він говорить про свою ненависть до поляків, про страждання й про героїчну здачу німцям польського батальйону. Лейтенант Пулюй перебив його і питає:

— Пане, ви командували батальйоном, що зуміли здати його в полон?

— Ні, я був чотовим, — відповідає.

— Не розумію, як можна командувати чотою й здати курінь противникові? Адже Вас міг застрелити любий стрілець чи капрал.

Після цих слів Ліщинський замовк.

Знову виступив хорунжий Пахолюк, який теж говорить, що поляки змушували його для перевірки лояльності застрілити кількох німецьких полонених, але він наказу не виконав і тому його ляхи хотіли розстріляти, але йому вдалося втекти. Біля Пулюя всі труться, хочуть звернути на себе його увагу. Особливо Смовський, Барвінський і Валійський запобігають перед ним.

Із нас ніхто не знав, чи Пулюй, який називав себе Пухер, був українцем, чи німцем?

Однак був то українець-галичанин. Він прибрав німецьке підданство, одружився з німкою, а тепер був у часі війни змобілізований. Здається, що всі инші наші старшини вважали лейтенанта Пулюя німцем і всемогутнім чоловіком.

Треба зазначити, що лейтенант Пулюй щиро переймався долею українців полонених. Він був правдивої віри, що співпраця українців з німцями є нашою історичною конечністю, корисною для обох народів. Чи, працюючи в Генеральнім штабі Німеччини, Пулюй був у контакті з Проводом ОУН, не знаю, однак він тримався концепції та ідеології цієї організації, не забував, що є сином української нації.

У часі побуту трудно було мені застати Пулюя на самоті, бо мої співмешканці — Барвінський і Валійський — завжди були біля нього. В команді табору я таки застав Пулюя самого, бо він хотів зі мною балакати. Отже Пулюй говорить, що між 6 і 9 січнем я й Барвінський виїдемо з табору, бо вже є наказ про наше звільнення. Тому, що президент Лівицький дуже просив, щоб звільнили майора Валійського, який потрібний у Варшаві, справа затягнеться ще на тиждень. Фактично я і Барвінський вже є вільні.

Питаю, хто вплинув на наше звільнення? Відповідь була неясна.

Між иншим Пулюй зазначив, що з Варшави було в Берліні дві листи на контрактових старшин, щоб їх звільнити. На другій, додатковій, був майор Мандзенко, капітан Савченко й ще п'ять душ старшин, але про "майора Войнаровського" ніхто не турбувався.

А. Лівицький і В. Сальський забули про мене?!

Коли Пулюй від'їхав, то поручник Барабаш прийшов до нашої сепаратки й радив мені і Барвінському не виїздити з табору з огляду на солідарність із другими полоненими. Йому сказав Пулюй під секретом, що ми будемо хутко звільнені. Я переконав Барабаша, що така посвята з нашого боку не мала б значіння, тому ми їдемо. У справі приналежності до ОУН відповіли ми, що як військові, не можемо належати до жодної партії, чи політичної організації. Я, відколи став офіцером, не був у жодній партії і залишуся далі безпартійним: моя "партія" — вся Україна.

Свят-вечір у Люкенвальде

Надійшов Свят-Вечір. У нашій їдальні за білими обрусами на столах засіли всі старшини, підхорунжі, стрільці. На залі є новий лейтенант Ренке, який прибув до нас на місце лейтенанта Ґанке. Приїхав до нашого табору сотник Савченко. Про нього ми мали чутки, що він є вбитий.

Приїхав також священик-галичанин. Поблагословив він нашу вечерю, сказавши при тому чутливу промову. Дикція, експресійність і мудрі слова роблять сильне вражіння. Багато старшин плаче, але без згуку, (врешті) опановуються.

Маємо кутю, сушину, звар, рибу й пиво. Заможніші купили собі вина й коньяку. Бачу на столі кілька бутельок із шампаном. Колядуючи, посиділи ми кілька годин за спільним, злученим столом, а потім почали розходитися. Однак, коли ми, старші, вийшли, то ще довго в нашій їдальні було чути співи — коляди і пісні. Деякі підпоручники більше пили, як їли, тому перебрали мірку. Врочисто розпочатий Свят-Вечір закінчився у них пиятикою. Серед тих п'яниць були всі наші "опозиціонери", які не хотіли давати 10 % на свято з туги за… жінками. Тепер вони таки прибули на Свят-Вечір і найбільш галасливо заховувалися, — коли штабові старшини, капітани і священик вийшли.

Тому, що тих штабових і капітанів прибувало щораз більше, то старшини вищих ранг мали перевагу над молодими не тільки моральну, але й чисельну. Це перелякало підпоручників, яких тридцять душ (із числа галичан) усі стали 8 січня 1940 р. до звіту з проханням перенести їх до польського табору. Звичайно, комендант нашого табору, майор, був поінформований через дольмечера Барабаша і рапорту у справі перенесення до польських таборів не прийняв. Навпаки, майор сказав, що в найближчих днях прибуде ще до 150 українців, білорусів і грузинів. Серед останніх були високі ранги в польських мундирах — кілька генералів, полковників, підполковників. Старшин молодших рангів мали грузини більше від українців.

Побачити мені грузинів мені вже не судилося.

Останній обід у таборі

9 січня нарешті приїхав лейтенант Пулюй-Пухер великим особовим автом. Я одразу відчув, що треба пакувати свої речі. Поки Пулюй залагоджував справу в комендатурі, то я був готовий до виїзду. Нарешті комендант табору кличе мене, Барвінського й Валійського. Він нас прощає[47], всім по черзі дякує за добре заховання й працю в таборі.

Змовляємося не говорити таборянам про наш виїзд до останнього моменту.

Йдемо на обід. Я не витримав і декому із своїх сусідів при столі, що отсе з'їв останній обід у таборі і треба збиратися в дорогу.

Після обіду купую деякі дрібниці в кантині і літр коньяку за таборові гроші, бо вони не мають значіння поза табором. Деякі свої речі, а головне — їжу, смалець роздаю штабовим старшинам. Із собою взяв шматок хліба й сала. Пізніше шкодував своєї щедрості, бо не хутко вдалося виїхати із Берліна, де моїх продуктів вистарчило б для нас трьох на кілька тижнів.

Наші місця в сепаратці займають полковник Смовський, майор Палієнко і майор Пікульський. По черзі прощаємося із найближчими штабовими старшинами й сотниками. Я хотів попрощатися із підполковником Мандзенком, але він, видно, із жалю так зашився, що ми його не могли знайти. Це з його боку було негаразд. Коли б він чи хто інший виїздив із табору, то я лише радів би щастю других.

Вже маємо на руках посвідки звільнення. Вдягаємо на себе цивільні плащі й шуби, привезені Пулюєм, накладаємо на голови капелюші, сідаємо у вигідний самоход із нашими речами та їдемо. Барвінський має кілька валізок, а Валійський — велику (валізу), майже скриню. З їхніми речами є клопіт, а в мене — (лише) мала валізка. Шофер наш — військовий.

У дорозі лейтенант Пулюй каже, що в таборі з'явився до нього з плачем майор Пікульський. Він дуже просив його взяти із табору замість Барвінського або Валійського, бо то "польські двійкарі". Пулюй йому сказав, що для нього, власне, таких, які мають поняття про розвідчу діяльність, дуже треба, а потім вилаяв майора за егоїзм…

Хахли були і будуть хахлами без етичних стимулів. Є серед нас такі типи, що без огляду на своє положення всіх продасть, зрадить і видасть, лише б коштом свого ближнього вилізти з халепи. Отже, поважний майор (Пікульський), думаючи, що Пухер є німець, своїх колег "всипає", щоб собі вирватись на волю. Його друзі "винні", що працювали колись проти большевиків з теренів бувшої Польщі, а "благочестивий майор", який дістав бойове високе відзначення від поляків, бо пролив досить німецької крові, є перед німцями в порядку?! Але вийшло так і український хорунжий у німецькім мундирі добре відчитав українського майора! Цей майор, будучи в польській армії, завжди був інтриганом, бо перед сильнішими оскаржував слабших. Його молодші польські старшини боялися й ненавиділи, але цим Пікульський не проймався.

Зустрічі з українцями Берліну

Лейтенант Пулюй-Пухер хотів нас завезти до будинку, де перебували емігранти з Галичини й Волині — втікачі останнього часу з совітської займанщини. Однак нам це не подобалося, тому підполковник Барвінський попросив Пулюя, щоб він залишив нас у пана Сербиненка, який мав книгарню в Берліні.

Так і сталося. Сербиненко радо нас прийняв. Його закуска, а мій коньяк ще більше затіснили нашу дружбу. Спали ми в магазині, на лядах, на підлозі. На другий день читали, переглядали цікаві ілюстрації, ходили по місті. Ввечері прийшов до нас п. Порш із Тетяною Маявською, якій він доводився вітчимом.

Із Поршем ми балакали до півночі. Я дивувався широкій ерудиції цієї людини і його орієнтації в політичній ситуації. Після розмови з Миколою Поршем я був зорієнтований настільки, що міг витягати висновки на майбутнє.

На другий день 11.І. ми запізналися з багатьма німцями з Великої України. З них був дуже симпатичний німець Шток, який мав фотографічний заклад.

Коли прибув лейтенант Пухер-Пулюй, то ми його самоходом об'їздили Берлін. Протягом кількох днів побували у всіх музеях, бачили всі пам'ятники, зоологічний садок, акваріум, театри, опери і т. инше. На мене особливо сильне вражіння зробив військовий музей, в якому я побачив цілу історію Великої Німеччини. Щоб не докучати п. Сербиненкові, то Пулюй вмістив нас у готелі "Еберіус" на Зоорлянденштрассе, 65.

12.І. ми обідали в російськім ресторані. Ждали прибуття сотника Ярого, але він десь виїхав. З Пулюєм балакав якийсь інший панок з ОУН, який навіть не захотів з нами запізнатися. По полудні лейтенант завіз нас своїм автом до домівки УНО в Берліні, де ми запізналися з підполковником Тимошем Омельченком. Видно, що лейтенантові й ще комусь залежало на тому, щоб ми стали бодай членами УНО, коли вже не ОУН. Адже УНО є підбудівка ОУН й керується одною ідеологією з клерикальною закваскою.

Лейтенант Пулюй і ми слухаємо коротке поінформування Тимоша Омельченка щодо організації УНО. Врешті з'явилися декларації, які нам запропоновано підписати й виповнити їх. Ми всі засадничо не маємо нічого проти свого членства в цій організації. Вона має національну ідеологію, не просякнута абсолютним шовінізмом і нетерпимістю, та назовні ставить собі переважно не політичні, а культурні цілі. Крім того, для нас, які не мали документів, "аусвайс" із тієї легалізованої організації теж має значіння.

Я думаю, що якостева вартість УНО не мусить бути значна, бо коли всіх так приймає Провід, як нас, то туди може легко попасти різний безвартісний і навіть шкідливий елемент. Нарешті декларації підписані: ми стали членами УНО. Завтра-післязавтра треба буде нам сфотографуватися, щоб достарчити знимки для легітимації — посвідки.

Ввечері лейтенант поїхав додому, а ми зайшли до п. Сербиненка, куди мав прибути Олександр Севрюк — бувший посол уряду УНР у Берліні. Говорили ми кілька годин. Я одразу побачив, що Олександр Севрюк є політик нової доби, бо від Миколи Порша віяло консерватизмом і деяким песимізмом, а Севрюк багато явищ брав реально, оцінку робив влучну, доходив до висновків твердих, але оптимістичних. Для мене було чимало нового. Довідуюсь про ролю наших політиків у Франції. Прокопович, Шульгін і генерал Удовиченко поставили свої карти на Францію.

Читаю підписану ними відозву. Вона гостро спрямована проти Німеччини. Андрій Лівицький ними оголошений "позбавленим трону" за те, що лишився в Німеччині, правільніше — в бувшій Польщі.

Коли б УНР у Парижі програла, то УНР в Німеччині виграє. Гра тонка, але в наших еміграційних умовах, без терену й збройної сили, нам позитивних наслідків не дасть, бо з нами воюючі сторони не будуть рахуватися через "брак єдності" в самій верхівці. А. Лівицький, лишаючись на терені Варшави, гадав, що німці почнуть вигравати на його коникові. Це, напевно, не буде через яскраву пропольську політику перед війною.

Те саме зробив і (Павло) Скоропадський: сам залишився в Берліні для "німецької політики", а сина Данила перед війною вислав у Лондон робити "антантську політику". Коли з двох сторін, що бореться, одна виграє, то там і тут буде репрезентант гетьманської ідеї в Україні. Посунення хитрохахлацьке, але теж не дасть наслідків.

Найкраще було б всім відламам об'єднатися в одній політичній формі й сидіти десь у невтральній державі. Організація Андрія Мельника має великі аспірації й ще більші надії. Нею традиційно послуговуються німці у своїх цілях — колись проти Польщі, а тепер проти большевиків і виключно на теренах Галичини. На Великій Україні ОУН впливу не має і не може мати. Ще трохи мають значіння галичани на Волині, але волиняни виломлюються з-під специфічних галицьких метод провідництва.

Характеристично, що в Канаді й инших організаціях ОУН за океаном Провід став на протинімецьку платформу. З пресових органів ОУН в Америці ясно бачу, як оунівці атакують Німеччину, а покладають свої надії на Антанту. Отож три поважніших відлами роздвоєні й провадять подвійну гру.

Може хтось з українців сказати, що то є мудро?.. Передбачливі політики мусять мати вищу інтуїцію з почуттям реалізму. Вони тоді б не розпорошували своїх сил, не викликали б до себе підозріння одних і других та поставили спокійно на таку карту, яка виграє напевно. Такою картою в нашу епоху буде "Вісь" під проводом Німеччини!

Недавно був у Берліні професор Смаль-Стоцький, щоб підняти престиж варшавської УНР, але його тут так "ошпарили", що він хутчій вернув до "пославшого його" А. Лівицького, а далі взагалі виїде з Варшави, щоб жити у Празі, Букарешті чи десь инше. Пробував робити політику з німцями і М. Ковалевський. Він був у Берліні, але виїхав із нічим. Отже, УНР на жаль, як найбільш популярна серед українських мас ідея державної форми, залишилася при "розбитім кориті".

19.І. ми об'їздили Берлін підземною залізницею. На мене зробила вражіння своїми суворими формами "Могила німецького незнаного вояка".

Свої іменини майор Валійський відбув із нами у Сербиненка, а потім — в ательє Штока. Він сфотографував нас у польських мундирах. Між иншим, чи то буде Пулюй, чи Севрюк, та мої компани обступають їх з обох боків, вічно щось белендять, а для мене, як "дурнішого" й меншого значіння (Барвінський — польський підполковник, Валійський — академік![48]), немає місця й часу на розмову. Тому з Севрюком не міг поговорити про деякі справи, що мене цікавили. Телефонічно я з ним умовився здибатись 14.І. в одній кав'ярні.

В розмові на чотири очі ми багато чого згадали з минулого. Оповів він мені про полковника Чеботаріва, який, їдучи з Кеніґсберґа, покалічився в самоході. Полковника тримали поляки три з половиною роки у в'язниці. Потім провадили до Берестя з Варшави побитого, нещасного, закованого в групі (з) п'ятдесяти осіб.

Німецький наступ із півночі не дав можливості полякам довести в'язнів до Берестя. На цім шляху німецькі вояки розігнали ескорту й звільнили політичних в'язнів. Хворого Микола Чеботаріва німецька команда відіслала до Кеніґсберґа, звідки він писав О. Севрюкові про (необхідність) звільнення мене й Барвінського з полону. "То ганьба, щоб такий старшина, як полковник Орел-Гальчевський, сидить серед ляхів за дротом! У майбутньому з нього, в поході проти большевиків може бути добрий командант корпуса, або й армії", — писав Чеботарів до О. Севрюка.

Наш посол взявся за справу мого й Барвінського звільнення. Завдяки своїм зв'язкам доконав цілі ще в кінці грудня 1939 року, але справа майора Валійського загальмувала діло до 9 січня: А. Лівицький конечно просив його звільнити. Лейтенант був звичайним виконувачем доручень вищих старшин Генерального штабу, але впевнив Барвінського, що то він, Пулюй, звільнив усіх нас. Крім того, Барвінський хотів мене переконати, що завдяки йому, коли він назвав моє прізвище перед Пухером, я вийшов на волю. Так Барвінський вірить і до сьогодні, що український хорунжий у формі лейтенанта може звільняти людей із табору полонених по своїй вподобі.

Олександр Севрюк каже мені, що був здивований байдужістю Володимира Сальського і подекуди Андрія Лівицького до моєї особи. Вони дійсно прислали два листи на 15–20 старшин. Але я не фігурував на жодній. Вияснюю йому, що повстанчих отаманів цінують лише в часі боїв, а я був таким отаманом. Тому без огляду на свою рангу полковника, я в очах варшавської колонії є "отаманом", до того ніби "чеботарівець" і прочая. Не дивно, що мене не занесли на листу. Через те саме варшавські одиниці, близькі до Польського генерального штабу, не допустили моєї кандидатури з "винятковою опінією" до Вищої воєнної школи.

Тепер Олександр Севрюк робить старання, щоб був дозвіл влади на етнографічних теренах українських творити відділи "Служби праці" на зразок "арбайтдінстів".

Наша справа ще не вияснена й німці не знають, що з нами робити. Коли б ми знали німецьку мову, то могли би бути німецькими майорами десь у Німеччині й школили б резерви. Инші хочуть нас взяти на дистриктових командантів польської поліції або притягнути до праці над кордоном.

Я згоджувався на всяку роботу, бо кожна праця є корисна у загальній державній машині. Барвінський і Валійський, маючи упередження до поліції ще з російської школи, ніяк не згоджувались бути поліційними комісарами чи інспекторами. Їхній погляд я знав. Майорові Валійському хотілося бути "шефом Генерального українського штабу", неофіційного щоправда, з осідком у Варшаві. Звідтам він керував би Барвінським у Любліні, а мною — в Грубешові й т. д. В цім дусі він намалював схему організації і передав О. Севрюкові, який задля ввічливості взяв це від нього з тим, щоб ніде не показувати, бо знав, що з цього наївного плану нічого не вийде.

Олександр Севрюк дивувався наївності варшавських панів у зв'язку з виступом на політичну арену сотника Романенка. У Варшаві А. Лівицький і В. Сальський твердо вірили у величезний вплив цього старшини на берлінськім ґрунті. Тому в Варшаві відбувалися банкети й прийняття на честь Романенка, збиралися для нього фонди для його політичної акції й т. ин. З шила вийшла швайка і великий "пшик". То пахнуло гоголівським "Ревізором" і більше нічого. Я Романенка не знав і в перший раз про нього від п. Севрюка чув. Згадував про нього, як про афериста, й лейтенант Пулюй.

15.І. лейтенант Пулюй дістав для нас "бецуґшайни" на одяг. Я купив собі капелюх, пальто й одну сорочку та "крават". Барвінський і Валійський, маючи досить білизни, купили собі по кілька дорогих сорочок, черевики і т. ин.

Валійський навіть був надусався на нас усіх, що йому не вдається купити черевиків. Він мав у себе чоботи, пару добрих черевиків, вдома було кілька пар взуття, а тут я мусів резигнувати зі своїх черевиків, щоб направити йому гумор.

Зі своїми покупками ми пішли на помешкання п. Пулюя. Було воно в українськім стилі, з килимами, різними музейними вартостями. Лейтенант Пулюй дав мені свій костюм, — під умовою з мого боку, що я йому за нього колись заплачу.

Свій старий мундир я залишив у хаті лейтенанта. Тепер ми почали виглядати зовсім по цивільному…

Наша справа далі невиразна. Ще нічого не вияснено. Буваємо щодень в иншому ресторані на обіді, бо маємо живностеві картки для подорожніх. Їмо скупенько, а їсти порядно хочеться, бо організм, видно, вичерпаний. Вечорами йдемо до театрів, кін. Вдень оглядаємо Берлін, де є на що подивитися. Докладних описів не робимо, бо це зробило багато краще чимало інших осіб. Кепкуємо собі з поляків, які так "збомбардували Берлін, що протягом семи віків своєї історії він ще не зазнав такої катастрофи": на стінах Берліна не видно жодної риски, не було над ним жадного літака й зараз немає, хоча місто оглядно затемнене й приготовлене до зустрічі "небесних гостей".

Оглянули ми також кілька фабрик та заводів у Берліні й околиці. Тільки тоді можна збагнути всю потугу німецької нації, коли людина навіть побіжно огляне промислові осередки, включно до (виробництва) синтетичної гуми та бензини.

15.І. вдень ми зустрілися з п. Косачевою в п. Сербиненка. Вона нас запросила ввечері до себе. Запізнаємося з її чоловіком — сучасним письменником[49]. Після гостинного прийняття в домі Косачів виходимо й у супроводі письменника йдемо до кав'ярні, де збирається духова еліта Берліна: артисти, поети, малярі, студенти — свої і чужинці. Там ми посиділи далеко за північ, бо в Берліні поліційних годин немає. Недавно ми були звичайні "номери", а тепер стали людьми. Особисто мені родина Косачів дуже сподобалась.

На обіді в ресторані ми випадково зустріли лейтенанта з Люкенвальде. Він нас фотографував перед від'їздом (із табору) і отсе вручив знимки на згадку. Мило з ним прощаємося. Я здивований: де б то наш старшина морочив собі голову, щоб їхати до столиці й не забути фотокарток для вручення якимось там полоненим! Німецький старшина це зробив. Коли б він нас не застав, то планував залишити знимки в домі п. Пухера.

17.І. я прийняв редактора "Газети ілюстрованої" для полонених поляків Івана Сеньківа. Він довідався про мене від п. Косача. Тоді в готелі не було ні Барвінського, ні Валійського, але не вспіли ми розговоритися, коли вони обидва вернулися з кіна, де оглядали фільм "Як пропала Польща". В присутності сторонніх людей редактор Сеньків не хотів і не міг говорити того, про що думав.

На другий день ми умовилися, що я прибуду до нього. Так і зробив. Отже виявилося, що Сеньків хоче конечно, щоб приїхав швагер Геннадій Которович до Берліна, де мав студіювати й працювати у видавництві "Дойче ферляґ". Я обіцявся, що виясню редактору Которовичові справу, коли приїду додому.

У п. Сербиненка я бував досить часто. Тут можна було зустрінути повно людей різних націй — не тільки з Європи, але й з далекої Азії. З деякими китайськими студентами і студентками я навіть запізнався з тим, щоб потім їх ніколи не бачити.

Зустрічали ми чимало "совітських людей", але їх треба було уникати. У Сербиненка я зустрів одного німця з України — п. Ріхтера. Коли він довідався, що я бувший повстанець Орел-Гальчевський, то відразу дуже щиро до мене поставився, бо чув і знав про мене багато. Він був в Україні в часі моєї там повстанчої діяльності. Його добре знав п. О. Севрюк. Мені чомусь прийшла в голову думка, чи під видом німця не криється якийсь агент Комінтерну? Насторожило мене його зацікавлення моєю особою. Пізніше я вияснив, що мої підозріння були цілком безпідставні.

Здивував мене Сербиненко: одного разу він питає мене, чи я не знаю генерала Удовиченка? Відповідаю, що знаю його дуже мало, бо всього один раз розмовляв із ним у готелі у Варшаві. Тоді Сербиненко оповів мені цілу історію того генерала.

Я не знав, що мав говорити Сербиненко про Удовиченка. Виявляється, що він говорить те, що я вже знав з інших джерел. Коли п. генерал опинився на терені Франції, то по певнім часі зайшов до совітського полпредства. Там працював один українець, бувший соціал-демократ. Прізвище генерала він добре знав і був здивований цинічним торгом у полпредстві.

За досить поважну дотацію генерал Удовиченко став агентом большевиків[50]. Пропонували тоді большевики генералові Удовиченкові виїзд в Україну, але він не згодився. Будучи агентом, Удовиченко підсотався в довіру кубанських і донських козаків. Представники цих козаків, у тім числі підполковник Макєєв із Кубані, з'їхалися одного разу в Мюнхені на запросини японського військового аташе з Берліна. Делегував себе на той з'їзд від "українських козаків" (й) генерал Удовиченко. Звичайно, на з'їзді обговорювалась справа координації боротьби з большевиками козацьких народів у випадку російсько-большевицького конфлікту з Японією. Отож не треба догадуватися, що реляції "українського генерального інспектора" для посольства в Парижі були цінним матеріалом.

Від Сербиненка довідуюся також, що сотник Недайкаша — теж агент большевиків у Варшаві. Коли (він) втік із Польщі, то Удовиченко вмістив його на комбатанській фермі під Парижем. Другим завданням Недайкаші було ввійти в контакт з тамтейшими оунівцями. Видно, сумління завжди мучило визначного генерала, що він запродав свою душу Люциферові, тому Удовиченко безперервно пиячив…

Що було, коли б цей запроданий генерал, у випадку конфлікту поляків із большевиками, став на чолі Української армії в Польщі? Це могло статися, бо мимо попереджень А. Лівицький не вірив у можливість аж такої зради "Генерального інспектора армії" — бувшого російського штабс-капітана. І весь цей час генерал був головою Союзу комбатантів у Франції, про його національну діяльність писала еміграційна преса, але правдиву вартість його знав лише тов. Раковський!

Чому Сербиненко був поінформований у цій дражливій і неприємній для українців справі? Він тоді жив у Франції, де залишилися його два сини і дружина. Був час, коли Сербиненко хотів для цікавості орієнтуватися на червоних, серед яких було в нього чимало знайомих, однак, із честю він зумів від них відійти.

Підтверджуються сумні вістки, що чимало українських дурнів із числа селян записалося на виїзд до Совітів і то десятками тисяч! Між иншим, на Бойківщині наших людей приголомшила українська поліція й молодики з різних комітетів та культурно-освітніх установ.

Відпоручники полковника Сушка там впровадили нове привітання: "Слава Україні!" Коли бойки, чи лемки відповідали: "Слава Ісусу Христу" або — "На віки слава!", то їх били по пикам. Молокососи, напомповані безкритично якоюсь новиною, вимагали негайного занехаяння традицій, які віками трималися в народі. Вони "залізною рукою", "взявши все за морду", перебудовували світ словами "Слава Україні!", вимагаючи при цім обов'язкового отвіту: "Вождеві Слава!"

Бідна та організація, коли лише її члени, до того ж нечисленні, знають свого "вождя", а мільйони народу про нього не чули й знати не хочуть! Де та Україна, панове, (і) де наші вожді? Самосугетією не став вождем жодний правдивий вождь, бо навіть у індіан та папуасів вождями стають признані всім племенем внаслідок чинів, знаних навіть малим дітям і жінкам.

Накинутий згори нікому незнаний "вождь" людьми, нікому невідомими, при ситуації, коли ніякої України ми не бачимо й, хто знає, чи за наших найближчих поколінь побачимо її у державній формі, — в таких обставинах осмішується та людина, що носить бомбастичне ім'я, й що головне, — компромітується наш нарід. Відколи я вийшов із табору, то бачу повно всяких панків під масовою сугестією, правильніше, якоюсь психозою чотирьох слів із піднятою правицею: "Слава Україні! Вождеві Слава!".

Цими словами закінчуються або починаються листи, ділова кореспонденція. Дивує мене бутафорія й зовнішня форма, ефекти: чомусь я є певним, що хутко теляче захоплення пройде, наступить розчарування, навіть ворожість, бо сучасні ефектовці не розуміють нової епохи, а, головне, не знають в якій формі буде Україна: при найширшій самоуправі це буде окрема провінція німецької великої європейської імперії.

Ще немає війни з Совітами, бо Німеччина не викінчила свого Заходу. Коли впаде на лопатки Франція, тоді за нашу кохану Батьківщину між Москвою й Берліном розіграється велетенський бій — за те, хто верховодитиме в Україні. Треба вдумуватись у залізну епоху, у змагання велетнів, тоді й ми, українці, не будемо такі дрібничкові, такі дуже примітивні й обмежені!

20.І. Йдемо (на ревію) в театр, ансамбль якого має до 120 акторів і статистів. Гра й спів, хоча не все розумію, чудові. Декорації і костюми, як у байці. Грають легенькі скетчі. Може, це мені після полону, війни, переживань так все подобається, чарує мене? І не здається зараз, що десь стоять навпроти одна одної мільйонові армії, гримлять гармати, літають сотки повітряних фортець.

Лейтенант Пулюй каже, що нарешті в цих днях виїздимо з Берліна на схід.

21.І. Йдемо на обід до одної ресторації. Там побачили кількох галичан. Видно, з ними умовився Пулюй, бо одного з них нам представляє: це якійсь пан Стахів. Молода ще людина, а надутий, зарозумілий, певний себе. На нас — українських полковників, дивиться, як капрал на рекрутів. Я не витерпів і розсміявся, особливо, коли пан Стахів пробував задавати питання.

Я зовсім не відповідав. На себе цю ролю взяли Барвінський і Валійський із властивим (їм) кепкуючим українським гумором. Ми бачили тоді перед собою найменше "національного міністра" вождя Мельника. А може, то мені так лише здавалося?

Довідуємося, що майор Мандзенко взяв на себе обов'язки українського коменданта табору в Люкенвальде. Він мав добрий таборовий досвід у Австрії, коли під директиви "Союзу визволення України"[51] розвивалася там організаційно-культурна праця. Зрештою, він любив провадити працю взагалі, був енергійний, рухливий і потрапить держати полонених у карбах.

У готелі "Еберіус" ми вечорами розмовляли на ріжні теми між собою. Багато моментів складалося на те, що я не мав великого сентименту до варшавського центру від часу смерті Головного Отамана Симона Петлюри. Там утворилася своя "лавочка" зі "своїх" людей і робили ясну пропольську політику — за "шматок гнилої ковбаси".

У моїх компанів часто виривався жаль за минулим. Наприклад, майор Валійський каже, що коли б не війна минулої осені, то він і Самутин мали піти на "курс польських маршалків"; все-таки було за Польщі добре: "першого" регулярно чоловік отримував на руки грошенята, жив у столиці, мав значіння, міг весело провести час. Як хто. Такі, як я, на провінції, в гарнізоні, від світанку до смеркання працювали, мали відповідальність. Щодо мене, то я був на оці варшавської "двуйки" з двох причин: 1) арештували Миколу Чеботаріва, в якого я мав свій архів із деякими компромітуючими документами; 2) моє одруження з панною Надією Которович, родина якої, й вона сама, рахувалася в очах польської політичної поліції "антипанствовою", що було відомо ІІ-му відділові Генерального штабу.

Виходив парадокс: військові начальники від командира полку до інспектора армії, генерала Бортновського оцінювали мене, як "вибітного" старшину, а ІІ-й відділ із Варшави держав у Бродниці спеціальних агентів. У такім моральнім стані я витримав три роки. Війна та розвал Польщі були для мене "визволенням".

Будучи в гарнізоні, я пускався на всякі хитрощі, писав оригінальні листи, знаючи, що вони будуть контрольовані. Кілька тижнів перед війною я написав спеціального "вірнопідданого" листа генералові Сальському, щоб ослабити польські підозріння. Тепер майор Валійський каже мені, що серед інших листів і той лист був знищений у Варшаві, щоб не попав німцям. Вияснив майорові, що коли б такий лист і читали німці, то вони зрозуміли б після мого вияснення, чому я його писав.

У розмові, між іншим, питаю Валійського, чому "варшавська спілка" не допускала мене до Вищої воєнної школи? Він відповідає, що коли б знав мене так добре раніше, як тепер, то було б інакше.

23.І. ввечері ми умовилися з п. Севрюком зустрітися в одній кав'ярні. Коли ми прийшли, незабаром з'явився пан посол. Він інформував нас, що в Берліні німці не прийшли до конкретного висновку відносно нас трьох. (Але) завтра маємо ми їхати. Ще невідомо чи нас повезуть через Краків, чи через Лодзь. В одному з українських міст будуть балакати з нами місцеві представники німецької влади. В Кракові і Лодзі п. Севрюк дає нам кілька прізвищ впливових німців, яких він знає й які шанують його.

У Лодзі п. Севрюк радив нам попросити зустрічі з майором Дерінґом, з яким він знається ще від моменту підписання Берестейської умови. В Кракові перебуває приятель Севрюка — німець Роговський. Він міг би спричинитися до прилаштування нас на працю. Зі справою української "Служби праці" хвилево нічого не виходить. До поліції ви, каже Севрюк, не мали ніби бажання. Незнання німецької мови теж багато нам шкодить. Просить посол здоровити президента Андрія Лівицького, до якого він був цілком лояльним. Щодо Миколи Чеботаріва, то Севрюк хотів, щоб той приїхав до Берліна на кілька днів. Врешті, остерігав він варшавських українців перед сотником Романенком, який величає себе "швагром Герінґа" й ледве не пупом Адольфа Гітлера.

Сидимо в кав'ярні та попиваємо каву, терпке берлінське вино. Я обсервую публіку. Мужчин є менше — більше жінок. Дивує нас свобідне заховання молодих жінок і мужчин: сидять обнявшись, при всіх цілуються, а Валійському й Барвінському аж слина тече. Олександр Севрюк, як знавець тутейшого жіноцтва, розчаровує нас своїми ревеляціями про них. Пересічний тип тутешньої жінки чи панни у його виясненню виходить зовсім із малою жіночістю та позбавлений темпераменту слов'янської жінки.

Кінець сезону польської держави

24.І. рано, о год. 7.15 виносимо свої речі, прив'язуємо їх навколо самохода, сідаємо й їдемо. Шоферує солдат велетенського росту. Біля нього сидить лейтенант Пулюй. Їдемо на Франкфурт — Познань — Лодзь — Варшаву. Дорога очищена від снігу й наша машина летить 60 км на годину. В Франкфурті бачимо замок, в якім Фрідріх Великий за якусь провину замкнув на кілька місяців свого єдиного сина. О годині 15.20 в'їздимо до м. Познань, де затримуємося біля ресторану і йдемо на обід.

За дешеву ціну отримуємо великі порції — вдвічі більші від берлінських — і ніхто не вимагає ніяких карток. Всього є досить. Купуємо собі папіроси на дорогу. Поки шофер набирав бензини, ми вийшли в місто. По поляках не лишилося майже й сліду. Вони вивтікали самі перед приходом німців, а частину німецька влада виселила — особливо напливовий елемент по 1918 році. Всі вулиці мають німецькі назви з перед 20 років. На всіх крамницях висять німецькі шильди. Польської мови майже не чути. Повно всяких урядовців, військових і цивільної німецької публіки.

Слідів війни тут зовсім не видно, хіба за містом на летовищі, бомбардованім німецькими літаками в першім дні польсько-німецького зудару. Мали рацію німці, коли ще перед війною говорили, що Польща — сезонова держава. Отже на наших очах сезон польської державності проминув на довший час.

Їдемо о 16.00 годині на південний схід — до Лодзі. Хутко настав вечір. Починає докучати мороз. На полях біліє сніг, над яким повисли густі хмари туману. Рефлектори самоходу освічують наш шлях на кільканадцять кроків. Шофер зменшив біг машини до 20 км на годину, але й то в останній хвилині минає зустрічних людей чи фірманки.

Недалеко Ленчиці піднявся такий сніговий туман, що не було видно на два кроки. Неочікувано перед нами виринули "залубні" санки. Шофер не вспів загальмувати машини чи виминути їх, і наше авто стукнуло в зад санок. Ті сильно покотилися вперед. Прив'язана спереду валізка Пулюя з машинкою до писання сплющилася. Стали ми, вийшли з авта й біжимо до саней: нічого трагічного не сталося. Санки вдарили коням по ногах, розірвався один посторонок при шлеї, селянин і його баба від раптового вдару мають трохи потовчені спини. Вони більше перелякані, як травмовані. Ми кричимо на них, що вони, будучи в світлі рефлекторів, не з'їхали на бік. Найбільше було шкода машинки до писання, чобіт і ще деяких річей лейтенанта Пулюя.

Нарешті переїздимо через Ленчицю: з цього міста я три місяці тому назад виїхав у Німеччину, а тепер знову їду через нього, як вільна людина. Ми ще перед Познанем переїхали старий польсько-німецький кордон, на якому нас затримали "Ґреншуци", але до нашого авта не заглядали. Вилігітимувався лише лейтенант Пулюй своїм "залізним документом", як казав він.

По дорозі до Лодзі, по обидва боки шосе, бачимо на тлі снігу чорні хрести, під якими сплять вічним сном польські жовніри. Видно розірвані гарматними стрільнами придорожні дерева, мигне димар спаленої хати, руїни якої припорошені снігом. Мости, телеграфічне сполучення були налагоджені ще восени й тепер по шляхах можна хутко їхати. Організація д-ра Тодта[52] залатала діри, ями від бомб й инші знищення, запричинені війною.

Вже здалека бачимо світло Побіяніц і Лодзі. Тут немає припису затемнювання, бо жоден англійський чи французький літак сюди не долетить. Тепер Побіяніце в зимових шатах зовсім інакше виглядають, як у жовтні, коли тут нас вантажили до тягарових машин.

Місто Лодзь зовсім не потерпіло від війни. Вулиці й всі магазини ясно освітлені. Найбільше видно на вулицях військових — усіх ранг і родів зброї. Тут міститься Головна команда німецької армії "Схід". Пунктуально о 20.00 годині стаємо перед будинком "Команди міста", де лейтенант Пулюй-Пухер бере для нас квиток на нічліг: будемо ночувати в готелі, вул. Петрковська, 3. Це підрадний готель, бо всі инші зайняті інституціями, командами, урядовцями.

Заїздимо до домівки Українського допомогового комітету. Запізнаємося з незнаними особами, яких тут повно. Головою комітету є полковник емігрант Нагнибіда, його заступником — полковник Сологуб, який, між іншим, отсе зібрав свій хор на пробу.

Настрій у комітеті солідний, є порядок, чистота й діловитість, чого так бракує в багатьох українських інституціях. Тут наддніпрянці й галичани щиро роблять свою роботу без антагонізму і непорозумінь… Тут тон завдають два українські полковники — Нагнибіда й Сологуб, які своїм тактом, вичуттям реалізму, посвятою й солідністю надали комітетові в Лодзі авторитету й значіння в очах німців.

Не одна сотня втікачів із Галичини, Волині й Холмщини, коли ці землі зайняли червоні, знайшли в комітеті притулок, опіку, допомогу й працю. Був у комітеті також і мій двоюрідний брат — інженер, підпоручник С. Гальчевський, який втік із жінкою з Янової Долини, коли Костопіль зайняли большевики. Брат дістав допомогу в грошах і виїхав до Познаня, звідкіля думав зі своєю дружиною їхати в Берлін до впливових родичів жінки.

Полковник Сологуб мав у Лодзі брата, який вів великий магазин різних килимів і трикотажу та вишивок. Обидва брати добре заробляли й були заможними людьми. Голова комітету й брати Сологуби запросили нас на вечерю до ресторану "Тіволь", де прийняли, не жаліючи грошей, із чисто українською гостинністю. Вони й слухати не хотіли, щоб платив лейтенант або Барвінський, який взяв із депозиту кілька тисяч злотих в Німеччині. Я, "безгрішний", не забирав голосу в цій справі.

Мало того, голова комітету з п. п. Сологубами ще нас запросили на ранок 25 січня на снідання перед від'їздом до Варшави. В часі вечері говорилося багато, особливо про нове життя українців під совітською окупацією.

Характеристичним явищем було те, що НКВД розстрілювало тих українців, які сиділи в Березі (Картузькій) за Польщі, на підставі залишених по староствах документів. Червоні арештовували, вивозили й нищили всіх тих, хто був на листах шефів безпеки і польської поліції, як націоналісти. В розмовах лунало багато імен, яких понищили большевики. Деяких я знав, а багато було мені невідомих.

У Побіяніцах, біля Лодзі, був табір українських втікачів, яких сиділо там кілька тисяч. Лейтенант Пулюй поїхав туди й привіз звідтам свою племінницю — Барвінську з її чоловіком[53]. Це донька того Барвінського, якого большевики змусили говорити про "щасливе й радісне життя" в Галичині й профорсували його на виборах до Найвищої Ради СССР[54]. Донька однак мусіла зі своїм нареченим втікати. Недавно вони одружилися — в дорозі до Лодзі.

Лейтенант Пулюй мав замір забрати їх обох до Берліна по повороті з Варшави. Умови життя в таборі не дуже добрі, але витримати можна. Є чимало української інтелігенції, навіть бувші поети й сенатори з Галичини.

Пізно вечері ми поїхали до свого готелю автом, бо тут обов'язувала поліційна година. Пулюй спав в окремій кімнаті зі своїми родичами. О 8.00 годині він вийшов і хутко вернувся в товаристві одного німецького гауптмана, який із нами запізнався, розпитував про наше життя й т. ин. Після того всі ми знову скористали із запросин панів Сологубів і прийшли до "Тіволя" на снідання, де вже на нас ждали представники Українського комітету.

По дорозі бачимо чимало жидів і жидівок, які на грудях і на спині несуть великі жовті звізди. По цих знаках кожний бачив жидів спереду й ззаду. Вигляд їхній заляканий, дикий, як у звірят. Десь поділася їхня самопевність, егоїстично-задоволений вигляд, голосні горлові розмови й нахабство. Тепер вони не спихають ліктями з хідників християн-арійців, а самі виминають їх, як побиті києм пси попід тином. Нещастя для них прийшло звідтам, звідкіля вони його найменше сподівалися — з Німеччини, з серця Європи.

Коли ж ми, українці, побачимо в такім стані жидову на наших землях! А тамтейша жидова багато завинила, передовсім перед українським народом, як ніколи в історії інший нарід.

Повітове місто Варшава

Справа з виробленням документів для родичів Пулюя затримала нас у Лодзі до год. 13.00, але нарешті їдемо. Недалеко за Лодзею — новий кордон. Це нові землі бувшої Польщі (від Млави — Модліна — Лодзі поза Краків), прилучені до Райху. Перед нами кордон так званого Генерального губернаторства — провінції Німеччини з окремою самоуправою. Її осідок — у Кракові. Отже бундючна Польща через "моцарствові аспірації" втратила навіть свою історичну назву, а стала губернаторством із кількох дистриктів!

На кордоні нам не робили граничники ніякої ревізії, не оглядали наших речей, а могли там знайти дещо, бо Валійський і Барвінський накупили чимало різних подарунків у Лодзі. О 16.50 год. ми під'їздили до Варшави. В дорозі балакаємо, хто в кого затримається й т. ін. Мені довелося почути осторогу Пулюя, щоб я не заходив до полковника Чеботаріва, бо то агент Гестапо. Майор Валійський глянув на мене з певним задоволенням, мовляв: "Чуєш, хто є Чеботарів?"

Ці слова, з уст, як-не-як, німецького старшини, мене здивували. Той старшина був українцем і членом Організації галицьких націоналістів[55]. Видно, ворожнеча Чеботаріва з Сушком, який у Проводі ОУН грав не останню скрипку, вороже настроїла до Чеботаріва всіх націоналістів. Тому в цю хвилину я почув провокаційне оскарження полковника Чеботаріва в новій агентурній роботі. Могло бути, що цю версію йому підкинув полковник Сушко в часі переїзду Пулюя через Краків.

Цю справу я рішив вияснити в розмові з Чеботарівим, без огляду на те, що багато був зобов'язаний Пулюєві.

Для Валійського в це тільки й грай: у Варшаві він розтрубив, що Чеботарів є агент таємної політичної німецької поліції. Його слова підтвердить Барвінський, бо чули вони цю новину не від кого-будь, а від німецького офіцера. Зрештою, яка різниця між Сушком, Пулюєм, різними націоналістами й Чеботарівим? Вони працюють у військовій розвідці, а Чеботаріву вільно працювати у політичній, коли б так було. Пізніше я вияснив, що Пулюй помилився. З Гестапо Чеботарів не мав нічого спільного.

Вигляд Варшави, хто її пам'ятав до війни, страшний, знищення велетенські. Цілі дільниці випалені вогнем, знищені бомбами й гарматними стрільнами. Ще не всюди усунуті барикади. Оминаємо їх другими вулицями. Будинки не мають шибок, всюди руїни. Вже кінець січня, а ще чути гар й сопух біля куп згарищ.

Особливо чудернацький вигляд має покручене залізо фабрик й заводів. Бачу стіни, на яких висять малі люстра й портрети, а в иншім місці, немов у повітрі, причепилася до стіни кахльова грубка. Чимало будинків загрожують завалитися і мають написи остороги. На розкішних колись вулицях — купи сміття, цегли, тинку. Хідники поторощені, з ямами…

Ще повно козлів зі звоями колючого дроту. Деякі вулиці мають глибокі стрілецькі рови. Населення несе на своїх обличчях сліди глибоких потрясінь. Колишня елеганція зникла. Всі кудись понуро спішать, з острахом оглядаються. Але молоде жіноцтво й польські панки… усміхаються до зустрічних вояків, інтригують їх, особливо ті, які вміють по-німецькі.

Лейтенант Пулюй пішов знову до комендатури на Краківськім передмісті й дістав нам "ордер" на одну кімнату в готелі.

Команда міста містилася в готелі "Брістоль", який не зазнав поважніших слідів війни. Наш готель на вул. Хмельній. Ідемо туди, щоб залишити свої речі, а потім Пулюй має відвезти майора Валійського до дому на Алею Шпітальну. Лишаємося удвох із Барвінським у холодній кімнаті.

Після короткого відпочинку йдемо прогулятися по Варшаві. Ввечері нас переступають жінки, ріжні панки й навіть підлітки й накидаються собою. По них видно, що проститутки стали недавно продавати себе, що внаслідок війни біда змусила до аморального провадження. Не були нам в голові дурниці після таборових переживань та моря людського лиха, хоча б у цій Варшаві.

Пригадую блискучу вулицю Маршалковську, Новий Світ… Згадав також свої колишні думки, коли думав, як буде виглядати Варшава по війні? Моя страшна візія здійснилася. З веселої, безжурної й зарозуміло-інтриганської столиці стала купа румовищ, а значіння Варшави змаліло, немов до повітового міста. Це кара Божа прошуміла в моторах у повітрі й на землі по цій грішній державі.

По довгій півторавіковій неволі доля дала щастя польському народові з неба, але поляки не зуміли його зберегти. Бувші раби у великопольській зарозумілості не стали панами своєї долі на довшу мету: психічно вони були рабами весь час.

Зустріч із Миколою Чеботарівом

Ранком 26.І. я пішов шукати полковника Миколу Чеботаріва. В помешканні по адресі, яку я мав від Олександра Севрюка, не застав його: він жив на Алеї Єрусалимській.

Зустріч наша була дуже сердечна. Я не сподівався бачити його живим, а він боявся за моє життя в часі війни. Полковник Чеботарів оповів мені про своє страшне переживання в польській Мокотовській в'язниці, де пробув 3,5 роки в ізоляції на половині в'язничного пайка.

Старання про моє звільнення розпочав він через п. Олександра Севрюка в Берліні. Значить, не лейтенант Пулюй вибрав мене на підставі згадки мого прізвища через Барвінського. Згадав я, під умовою заховання мовчання, про те, що Пулюй назвав Миколу Чеботаріва "агентом Гестапо" в нашій присутності.

Це його дуже розгнівило. Він мені назвав кількох німецьких старшин, з якими був знайомий у Кеніґсберґу, коли його вони відбили по дорозі на Берестя і визволили з польських ланцюгів, як в'язня. З жодним представником Гестапо Чеботарів не знався й не мав у цьому потреби.

Щоб перевірити чи, правильніше, для підтвердження, Чеботарів закликав по черзі підполковника Барвінського й Валійського. Перший не сказав докладно того, що чув, а другий заперечив зовсім. Потім обидва напали на мене з докорами, пощо я сказав про слова Пулюя, який нас "визволив", полковнику Чеботаріву? Відповів їм, що мене з Чеботарівим в'яже 20-літня дружба й праця на користь України. Лейтенант Пулюй не мав підстави робити з нього того, чим він не є. Це не є жодне моє інтриганство, а звичайне вияснення справи. Мій обов'язок брати приятеля в оборону, коли хтось хоче його компромітувати.

В часі нашої розмови з Чеботарівим приходили й відходили в різних справах люди. Було чимало різних купців, із якими Чеботарів мав торговельні інтереси. З тієї торгівлі він себе утримував. Фізично почувався досить зле: після бетонової в'язничної підлоги попухли йому ноги. Серед відвідувачів був також генерал Загродський, якого я знав раніше. Він був важний і з таким смертником, як я, не дуже бажав розмовляти. Я, зрештою, відплачував йому тим самим.

Заїхав до нас, коли ми були з Барвінським у готелі, лейтенант Пулюй, який хотів, щоб ми з ним поїхали до президента еміграційної УНР Андрія Лівицького. Не хотілося мені їхати ні до А. Лівицького, ні до В. Сальського. До їхнього негативного ставлення до мене в часі контрактової служби добавилась байдужість щодо моєї долі в полоні. Найвищі еміграційні зверхники, згадавши за всіх без винятку старшин і просили про їхнє звільнення, мене поминули.

Ясно, що це не випадок, а ігнорація. Коли б Володимир Сальський писав із пам'яті, то міг забути. (Але) він мав акти й відписи опіній всіх старшин. Коли підписував листи Андрій Лівицький й доручав Смаль-Стоцькому завезти їх до Берліна, то міг зауважити, що там не має мого, добре йому знаного, прізвища. Одним словом, мимоволі я мав жаль до Андрія Лівицького й Володимира Сальського. Сталося так, що я вийшов одним із перших із табору полонених — без їхньої інтервенції.

У гостях в Андрія Лівицького

Лейтенант Пулюй і Барвінський стали просити мене, щоб для товариства я таки поїхав до Андрія Лівицького. При Пулюєві я не хотів бути безкомпромісовим. Із труднощами ми трапили до помешкання Президента. Був там непорядок із приводу недавнього переходу в той дім родини А. Лівицького.

Застали ми вдома всю родину: батька, матір, сина Миколу, доньку, Наталку Холодну, й зятя. Розмова мала загальний характер. Незабаром прийшов Аркадій Валійський. Я заховувався стримано. Балакали весело Барвінський і Валійський. Вони принесли куплені в Лодзі панчохи для пань, бо в Варшаві на них було трудно. Микола Лівицький, як мені оповідав Олександр Севрюк, немов творив свою якусь політичну групу біля себе. Я обсервував його й хотів угадати, який із нього буде "вождь", але тих вождівських прикмет моя інтуїція не знайшла в ньому.

Старий Андрій Лівицький зробився зовсім старушком. По моїй думці треба йому здавати свої політичні позиції іншому, молодшому, хоча б і синові. При прощанні родина Андрія Лівицького і він сам запросили Барвінського й Валійського до себе на обід — "на вареники". Присутній при цім запрошенні я почувався ніяково, бо мене наші господарі не хотіли бачити в себе. Може я й не здивувався б, але афронт дався відчути. Звичайна товариська форма наказувала всіх нас однаково трактувати, тим більше, що я рангою в Українській армії був найстарший.

Додому

Полковник Чеботарів просив прийти до нього на ніч, але була вже пізня пора. Ми розпрощалися з лейтенантом і пішли спати до готелю. Перед полуднем 28.І., коли Барвінський збирався в гостину до А. Лівицького, я пообідав скромненько в однім ресторані й почав шукати швагра, редактора Геннадія Которовича, але не знайшов його. Стомлений ходом, я зайшов знову до Миколи Чеботаріва, з яким ми балакали до пізньої ночі.

29.І. ми з Барвінським і Валійським рано попрощали лейтенанта Пулюя-Пухера, який від'їхав до Берліна тією самою дорогою, якою ми приїхали з Німеччини. Тому, що я не мав зовсім грошей на дорогу, пожичив мені Барвінський 150 злотих.

Ввечері біля 20.00 години я сів у поїзд і поїхав на Люблін, де треба було ждати кілька годин на краківський поїзд. Всі вагони переповнені різними спекулянтами: звичайна картина воєнного часу. Люди нервові, пхаються, лаються. Майже весь час стою на ногах. Добре зробили німці, які запровадили для себе окремі вагони, бо серед дикого натовпу подорожувати направду є прикро. З труднощами вдалося мені добратися о 8.00 год. 30 січня до ст. Завади.

Зима — в повній своїй силі. Сніговії, морози, завірюха, чергуються між собою. Особового поїзду на Грубешів немає й невідомо, коли прибуде.

Шикується якийсь воєнний транспорт. Німецькі жовніри беруть декого до своїх вагонів, особливо дівчат і жінок — польок, які всюде себе добре почувають і вміють собі зарадити своєю "безчельністю". Я зі своїми речами вскочив до вагонової будки, де стояло 2-х німецьких солдатів. Я їм вияснив, як міг, що їду з Берліна додому. Однак шкода було заходів: військовий транспортовий склад вагонів доїхав до Замостя й став.

В Замості, принаймні, приємніше в доброму станційному будинкові очікувати на поїзд, який з'явився о 20.00 год. Нарешті сідаю до вагона. Вікна побиті, повно бруду й снігу з льодом у переділах. Видно, що ще цієї зими ніхто наших вагонів не огрівав.

Людей мало, тому мороз докучає сильно навіть у вагоні. Біля ст. Мячина наш поїзд стає в чистім полі, де ми ждемо три години, поки він рушив. Я ворожу, чи стане він на ст. Конопне біля с. Гостинного, звідкіль походить родина дружини. Ні, ми їдемо на ст. Вербковичі, звідкіля до Гостинного до 5 км. Вискакувати вночі в бігу поїзда боюся, бо можу попасти на снігову стіну, від якої відіб'юся під колеса вагонів. Рішаю їхати до Вербкович.

На цій станції злізаю. Вже 24.00 година. В дверях віддаю білет, беру речі й виходжу на двір. Ледве пройшов я 20 кроків, коли чую за собою голос по-польськи: "Стій пан! Прошу вернутися до перегляду речей!" Цивільний панок запровадив мене в кімнату станційної охорони. Польовий жандарм відчиняє мою валізку й бачить там лише речі особистого вжитку. Показую йому свій "аусвайс". Він негайно перестав переглядати речі. Цивільний тлумач-поляк був розчарований, бо він думав, що зловив "великого спекулянта".

Що його робити? Північ. Мороз тріщить понад 20о. Ждати в почекальні всю ніч не вільно, а в селі я не маю жадного знайомого. "Хіба я не козак?", — думаю собі. Беру валізку в одну руку, "тлумака" — у другу й чимчикую до Гостинного.

Я не вийшов на шосе, а попав на польову дорогу, яка запровадила мене до скирти соломи й урвалася. Тепер бреду навпростець, а снігу — вище колін. Змахався порядно, в снігу загубив одну калошу, не знайшов її, то й другу скинув і шпурнув геть у сніг. Куди ближче — до шосе, чи до залізничного тору? Йду до тору — залізниці. Ледве дійшов і, не дивлячись на мороз, упрів сильно, бо й тягар маю поважний.

Нарешті є я на насипові тору. Трудно йти, але все-таки легше, ніж у чистім полі, де є місцями снігу по пас. Від перевтоми наступила в організмі реакція: я немов змерз. Коли голою рукою взяв своє одне вухо, то воно мені зламалося. Пробую друге — теж замерзло. Кладу речі на сніг, беру сніг і натираю ним вуха та вилиці аж поки вони не загрілися. Добре, що оглядівся вчасно.

Нарешті приходжу до дому свого швагра — Петра Боярчука. Тут застав дружину Антона Которовича — Ірену, яка зі своєю малою (дитиною) втекла від большевиків із Ковля. Ще задавав я питання, оповідав деякий час і міцно заснув.

1 лютого 1940 року ранком я приїхав саньми з Гостинного до с. Пересоловичі, де в новій школі учителювала моя дружина. По п'яти місяців відсутності, після багатих і різних переживань я був знову в колі своїх рідних.

Коли б ті особи, яких я тут згадую такими, якими (я) їх бачив, знали, що попадуть на папір, то вони напевно намагалися би бути кращими людьми.

Кінець

Політичні висновки з польсько-німецької війни

Серед польських полонених старшин перебув я два місяці. Я придивлявся й прислухався, що навколо мене діялось. Минаю негативні прояви співжиття старшин. Мене найбільше дивували їхні наївні розмови й безжурність. Пліткам, "буйдам" не має меж. Всі старшини, а їх в таборі (було) 1500 душ, переконані, що сидять у німецькім полоні до весни. З весною (мовляв) об'єднана англо-французька потуга знищить у порох Німеччину. Штабові старшини, переважно дипломовані говоруни, на всі лади й "науково" доказувати своїм слухачам, що Антанта зробить з Адольфом Гітлером те, що було з Бонапартом, що Польща від р. Одри з Прусією буде до Чорного моря і т. і. Чи це наївність, дурість, чи чуттєва безкритичність?

Моя Батьківщина Україна по 300 літах неволі блиснула метеоритом самостійного життя в боротьбі 1918 — 1920-х рр. і згасла… І вже 20 років жду на її воскресіння. З першим гарматним стрілом на німецько-польськім кордоні моя мрія про відбудову Української Державності набрала більш конкретних форм…

Польсько-німецька війна — це початок нової Світової війни, хоча б людськість цього й не хотіла. Війна мусить виладувати всі несправедливості, які згромадились після Версалю[56], та довести до справедливого розподілу світових багатств. Чи англосакси, жиди і захланні москалі є вибранцями долі, щоб у розкошах та багатстві обпливати жиром і володіти світом?

Щоб вирішити мечем це питання, то бідні, але сильні революційною ідеєю німці, італійці й японці, змушені будуть воювати досить довго. По всьому видно, що німці зараз підготовляються до п'ятилітньої кампанії. Тому сучасна війна, з напруженням всіх сил і засобів, триватиме років 3–4. Острівне положення Англії, розкиданість її доміній по цілому світі, панування на морях можуть затягнути боротьбу Німеччини з Англією ще на кілька років, особливо, коли її (Великобританію. — Ред.) підтримуватиме Америка. Залізна логіка та послідовність причин і реакцій керуватимуть політикою та воєнними діями Німеччини. Нехай ніхто не сподівається, що народово-соціалістична Німеччина не взяла під увагу політичних і стратегічних помилок кайзерівської Німеччини. В цій війні тих помилок не буде.

Щастя народів, як і окремих осіб, є мінливе. Переможці з попередньої Світової війни будуть тепер побиті Німеччиною. Політика Вождя Німеччини перед війною є запорукою його перемоги в сучасній війні. Канцлер Адольф Гітлер, як виняткова індивідуальність ХХ століття, керуватиме своєю Державою у війні політично й стратегічно теж винятково. Всіх своїх противників він поб'є по черзі, використовуючи геополітичні чинники, заскоченість і рішучість. Весною 1940 року буде знищена Франція з англійською армією на терені Франції. Лінія Мажино[57] збудована людськими руками і руками інших людей буде знищена: ще наш Гетьман Богдан Хмельницький знав ту засаду.

Коли ціла Європа буде спацифікована Німеччиною, чи англійська блокада матиме значіння? Європа є цілком самовистарчальна, а сильне німецьке летунство й підводні човни виконуватимуть заповіт адмірала Тірпіца: поступово на англійських островах запанує примара голоду, поступово Англія сама буде блокована Німеччиною. Можливо, що англійці почнуть іншими дверима влазити до Європи — з Середземного моря, де вони почуваються досить сильними. Тоді виступить Італія й Держави осі дадуть собі раду з англійцями на тім відтинку.

Німеччина добре пам'ятає, скільки зусиль і жертв коштувало в минулу війну Німеччині, коли Антанта вдарила з Салонік. Тому ясно, що Балкани будуть Німеччиною спацифіковані політично й мілітарно ще перед акцією англійців. Після розгривки німців з англійцями на Балканах в Європі не буде ні одного англійця. Всі Європейські держави і державки підпадуть під політичний вплив Держав осі, або будуть знищені на зразок Польщі.

Цікава повинна бути розгривка з "союзником" Німеччини — СССР. Порозуміння між ними коштом Польщі я передбачив ще в березні 1938 року. Наскільки Німеччина є солідним політичним партнером (з ними краще загубити, як з іншими державами знайти), настільки Совіти є перфідні, двуличні, босяцько-хитрі. Іншими вони не можуть бути. Тому над совітськими політиками помститься їхня двадцятидволітня комінтернівська практика та комуністична доктрина.

Коли б ми зараз спитали навіть членів німецького уряду, то вони скажуть, що зайвої війни на Сході не буде, бо Совіти — наші союзники, виконують і виконуватимуть свої зобов'язання та є "нейтральні" у відношенні до Німеччини. Теоретично все це правда, однак Комінтерн і в його особі уряд СССР прямуватиме до світової революції. Сталін, як тупий фанатик, що мріє про панування комунізму над цілою Європою, ждатиме терпеливо, поки Європа, знесилена борнею, не попаде в хаос. Тим пояснюється його "нейтральність" і дволика гра із всіма партнерами.

Придивімся, що зараз проробляє Сталін із Молотовим? Совіти стрімлять підбити Фінляндію збройною силою, а до малих держав — Естонії, Латвії і Литви — введено московські гарнізони. Хутко дозріє справа Бессарабії. На Балканах Росія співпрацюватиме таємно з Англією. Балкани — це є таке місце, де Росія від віків вмочує свої пальці в кров балканських народів. Коли англійці змусять Німеччину до рішучих кроків на Балканах, то треба сподіватись, що Москва покаже Німеччині свої пазурі. Адже Росія зараз керується такими самими жидами, які сидять у Лондоні, Парижі та Вашингтоні. Світове жидівство докладе всіх зусиль, щоб вороже відношення комунізму до фашизму й народового соціалізму роз'ятрити так, аби наступив зудар.

Жидівський висланник Англії амбасадор Кріппс цілий час щось у Москві робить. Всякі дементі в російській пресі будуть грубим замилюванням очей. Моя особиста думка, що світове жидівство, комуністична доктрина та відвертий червоний московський імперіалізм, мимо волі німців, викличуть війну на Сході Європи.

Питання, хто на кого буде змушений напасти першим? (Йосип) Сталін, як хитрий і лякливий грузин, не зробить нападу на Німеччину в часі її офензиви на Францію. По-перше, боятиметься незужитої імперіяльної сили Німеччини, а по-друге, він переконаний, що Німеччина поломить собі зуби на лінії Мажино, і обидві потуги будуть знесилені.

Розбиттям Франції Німеччиною Сталін буде заскочений. Він побачить, що Німеччина стає не слабшою, а сильнішою. В часі пацифікації Балканів Німеччиною совітські держиморди напевно почнуть робити політичні дурниці й цим насторожать Німеччину. Щоб показати, що в совітських політиків не має страху перед Німеччиною, вони почнуть скупчувати свої війська на своїй західній границі. Коли Совіти не вдарять на Німеччину в часі пацифікації тих держав Німеччиною, які повірять у поміч червоних, то вони опиняться в ситуації відокремленої Польщі.

Мені здається, що Совіти поступово наближуватимуться до Англії та Америки, ждатимуть на "голод" у Німеччині, на затяжні змагання німців з англійцями і збройно виступлять проти Німеччини в третім році війни з весною. Час і місце ударів будуть у руках Сталіна, який у той спосіб матиме в своїх руках ініціативу. Коли Німеччина до цього допустить, тоді вона на Сході може мати втрачені, або зруйновані, всі здобуті на Польщі провінції.

Чи допустять до цього німці? Не думаю: хочуть чи ні, але вони будуть змушені вирвати ініціативу з рук Сталіна. Політичні посунення совітського уряду, таємний зв'язок з Англією (це Сталін називає "високою" політикою), комінтернівська диверсія на теренах Великонімеччини, зростаюча зі страху агресивність Совітів будуть для Німеччини алярмовими дзвінками. Однак німецький нарід може бути спокійним, бо Вождь їхній Адольф Гітлер чуватиме. "Висока політика божественного Сталіна" возьме одного дня в лоб.

Коли Німеччина не хоче мати поважної небезпеки весною 1942 року, то мусить випередити Совіти, принаймні на один рік, і першою розпочати військові дії проти кремлівського бандитського гнізда світового балагану. Я переконаний, що тоді за Німеччиною стане морально цілий культурний світ. Навіть воєнні оклики в Північній Америці трохи стихнуть, коли йтиме боротьба конструктивної Європи з деспотичною Євразією.

Перебіг війни Німеччини з Совітами не трудно відгадати. На початку дещо гамуватимуть рух німецької збройної сили прикордонні фортифікації і укріплення вздовж бувшого польського кордону на лінії Сталіна. Добірні, дикі частини з Сибіру і Кавказу будуть знищені з певним зусиллям із боку німців. По Фінській війні не треба легковажити совітської сили. Сталін зі своєю компанією кине гасло, щоб спасати "Родіну, Росію" і москалі будуть битись, але під ударами німецьких армій вони розпочнуть війну "простором". Російські стратеги намагатимуться все нищити по шляху свого відвороту і найбільшою силою нездеморалізованих військ вийти за Урал, де вже роками розбудовані мілітарні бази.

Совітська армія, забріхана пропагандою, розполітикована й позбавлена досвідчених командантів, уявляє собою велике невідоме під поглядом боєздатності. Більше року працює над нею молдованин Тимошенко і хоче використати досвід сучасної війни. Наскільки це поможе, побачимо у війні. Сталін у часі війни плюватиме собі в бороду, що в зв'язку зі справою Тухачевського винищив мозок армії, ц. т. знищив скількох маршалів і 127 командирів дивізій.

Із моментом вибуху німецько-російської війни проб'є 12 година визволення всіх неросійських народів із московського ярма. Ясно, що Росія розпадеться на шерег національних держав. У часі війни в багатьох місцях, особливо в Україні, можуть вибухнути антисовітські повстанчі рухи. Німеччина, щоб раз і назавжди скінчити з московською потугою, залишить державою третьорядного значіння одну Московію в її етнографічних місцях. Комунізм буде гарячим залізом випалений із душ і сердець всіх народів, якими два десятки років володіла банда міжнародних злочинців. 200 мільйонів людських істот, особливо 42 мільйони українців вознесуть свої молитви до Бога й за свого Збавителя — А. Гітлера.

Може Вища Істота тому й помагає Вождеві Німеччини, щоб він був виконавцем Вищої Сили та караючим мечем на безбожній землі новітнього Калігули?!

Коли б Вождь Німеччини і ті залізні збройні полки, які пішли б на його наказ на Схід проти Кремля, мали всі сім смертних гріхів, то за звільнення з рабства сорок двох мільйонів Бог ті гріхи простить цілому німецькому народові.

Коли ж англійці накладатимуть із безбожниками, то нехай знають, що їхнє діло згори засуджено на загладу. До 90 мільйонів німців долучаться 45 мільйонів українців, які стануть ворогами Англії, якщо вона захоче повернути українців в рабство Москви.

Яка буде правдоподібна розв'язка українського питання? Наші вороги — москалі, жиди й поляки, завжди оперували аргументом, що порушення українського питання, як політично-державного чинника, було не ділом рук українців, а "німецька або австрійська інтрига". Це пропагандовий трюк, бо кожний ворог Росії мусить цікавитись українською національною справою, як і справами інших народів, які є в ославленій московській тюрмі. Ще Наполеон І студіював історію України перед своїм походом на Москву. Тим більш тепер не можна поминути національного питання 42-мільйонного народу українського.

У 1918 році Німеччина Вільгельма ІІ визнала Україну Самостійною Державою, заключила з нею союз і допомогла Україні збройною силою проти зазіхань червоної Москви. З полонених українців царської московської армії було утворено кілька дивізій українського війська на терені Німеччини. На жаль, революція в Німеччині, моральне заломлення і капітуляція (німців) перед Антантою перервали українсько-німецькі взаємини.

На мою думку, Німеччина Адольфа Гітлера, яка стоїть на боці всіх національних справ в Європі, повинна бути ще більш ліберальна в українськім національнім питанні. З моментом вибуху німецько-російського конфлікту всі політично думаючі українці повинні бути змобілізовані до борні проти комунізму. На терені Німеччини треба було б сформувати з емігрантів і полонених большевицьких українських вояків українські національні легіони. Українські полки мусять йти в бій поруч із німецькими.

Утворенням Української Держави Німеччина зросте на силі господарчо й мілітарно. З вдячності до Великонімеччини український нарід боронитиме німецьких інтересів, як своїх власних. Сформовані українські корпуси з посвятою підуть поруч з німецькою збройною силою чи в російську Азію, чи через Іран — Ірак в Індію й поможуть вирвати з англійської корони "найдорожчу перлу".

Коли Німеччина перепровадить лише окупацію України й зробить із неї "Київське генеральне губернаторство", то це викличе пригноблення й розчарування в душах мільйонів українців.

Всі українці знатимуть, що на перешкоді утворення України не стоятиме ніяка політична комбінація, як то було один раз із Підкарпатською Україною, а другий раз із Галичиною, Волинню і Поліссям. Підкарпаття треба було всунути в зуби мадярам, а українські землі над Бугом і Сяном — віддати настирливій Москві, бо тільки ціною цих земель Німеччина заключила союз з Москвою на час розправи з Францією.

Прикро, коли б окупація українських земель Німеччиною кинула активний політичний елемент у підпілля з приводу "зміни пана в Україні". Вороги Німеччини — росіяни й поляки — їхали б на конику "всеслов'янської солідарності" і сконсолідували б українців із собою на підривну роботу проти Німеччини. Окупація абсорбувала б величезний окупаційний адміністративно-військовий апарат Німеччини. І хоча німців є багато, але й їх не вистачило б до міцного обсадження кількамільйонного, в квадратових кілометрах, простору бувшої Совдепії в Європі. Без опертя німців на місцевий елемент виникнуло б розпорошення їхніх сил і мілітарне ослаблення. А на це лише б чигали англійці, американці та москалі в Азії.

У боротьбі Німеччини з Англією треба згадати, що хоча англійців не буде в Європі, то, щоб знищити Англію, треба заволодіти їхніми островами під метрополією. З німецьким воєнним флотом є це сміливе й ризиковане діло. Що було б, коли б ця акція не вдалася? Моральне заломлення більшості німців. Тому реальність і обережність диктує не спішити покінчити з Англією. Нехай вона собі думає, що програє всі битви, за винятком останньої. Зліквідування Совітів, як політичного й мілітарного чинника зовсім розв'яже руки Німеччини в цілій Європі. Зі своїм єдиним ворогом — Англією — Німеччина на фінал матиме не війну, а забавку в війну — "войнушку".

Маючи до диспозиції ресурси цілої Європи, німці зможуть 10 років довбати бомбами бритійські острови, а підводними човнами весь англійський флот вмістити на дні моря. Коли навіть Злучені Штати, під впливом паралітика Рузвельта, рятуватимуть свою "сестрицю", то й американський флот поступово піде на дно. Корабельні майстерні тих двох держав ніколи не вспіють стільки збудувати, скільки німці зможуть знищити кораблів.

Щоб забезпечитись від Сполучених Штатів Америки, німці втягнуть до осі ще й Японію. Японський флот випливе на океани з днем оголошення Америкою війни Німеччині і Японія виповість війну Америці.

Таким робом Німеччина упокорить гордість Альбіону голодом, підводною й повітряною блокадою.

Надійшов для Англії час присмерків їхньої могутності. Держави старішають й гинуть, як і люди. Загибель жде Англію. Офіційне приступлення до війни Рузвельта вже не врятує Англії. Американці повинні знати, що з протилежного кінця земної кулі вони не можуть бути страшні. Що то за війна на відлеглість 5–6 тисяч кілометрів?!

Коли вибухне німецько-большевицька війна, то англійські й американські жиди зсолідаризуються негайно з російськими жидами. Через порти на Далекому Сході вони почнуть підсилювати большевиків військовим знаряддям і, можливо, живою силою. Поки ті транспорти, слабкою сіткою доріг в Азії, прибудуть на російський фронт, то тут не одна битва буде програна московськими комуністами. Американські добровольці і англійські дивізії ще на терені Росії дістануть научку, як перед тим діставали у Франції та на Балканах. Сталін зі своїм урядом хутчій втече від німецьких бомб за Урал і звідтам буде "спасать Росію".

Хитрував, хитрував та перехитрувався: треба зійти йому до ролі китайського Чанкайшека!

Було б добре, щоб Сталін забрав із собою якнайбільше жидів з України.

Чи Японія, як третя держава Осі, буде спокійно придивлятися на мілітарний рух на її морях? Хіба Японія, порядкуюча і впливова потуга в Азії, відмовиться від оказії здобути по большевиках дешевим коштом російське побережжя з Владивостоком?

Отже коли під ударами Німеччини розлітатиметься совітський зліпок, то Японія, не оголошуючи Совітам війни, окупує цілий Приамурський край із лояльним до неї українським населенням Зеленого Клину. В порозумінні Японії з Німеччиною буде утворена нова Сибірська держава і Монголія — під впливом Японії — та Туркестанська держава — під впливом Німеччини, для якої потрібна туркестанська бавовна. З огляду на величезні політичні зміни в Азії, Японія буде намагатися дійти до порозуміння з китайцями в цілі закінчення конфлікту.

Між іншим, в інтересі більшого роздроблення Росії було б добре, коли Держави осі утворили б із бувшої Області Війська Донського Козакію під політичним впливом України, як природнім місцем експансії України на схід, бо колонії України тягнуться аж до р. Волги. В той спосіб велика колись (біла й червона) Росія стане лише Московією, а її політичний вплив зійде до зера.

Задержимося довше над відбудовою України — як державного організму. Вирішення її залежить від Держав осі і українців. Українська нація мусить інтенсивно приготовитись до большевицько-німецького конфлікту. Коли він відбуватиметься, то треба вичути винятковість історичного моменту, який в історії українського народу більше може не повторитися. 22 роки тому назад ми прогавили багато й за це заплатили море сліз і ріки крові. Цілий той час ми були не підметом, а предметом не тільки в зовнішній, а й внутрішній політиці держав такого сорту, як Московія й Польща.

Ми зараз мусимо мати на увазі такі моменти:

Підсовітська Україна, внаслідок жахливого терору москалів і жидів, може бути інертна в боротьбі за свою кращу долю. І не дивно, бо заляканим, забріханим і голодним рабам не до політичної борні.

Багато є в України "підніжків Москви", а національний елемент був винищений раніш і буде масово нищений чекістами в часі втечі московської орди з теренів України.

Тамтейші українці були відтяті від світа цілий час червоної влади. За 22 роки московська пропаганда виховала молоде покоління українців у брехні і навчила думати так, як бажав "вождь народів світа" — кремлівський Далай Лама — Сталін.

Тамтейші українці можуть не зрозуміти користі своєї державності, не квапитимуться утворити національний уряд. На німецьку збройну силу можуть помилково дивитися, як на речник ще гіршої від московської неволі. Як-не-як, а з москалями 350 років жилося, знається їх, мимоволі вони є "наші", а німці — "чужинці"!

Москва, падаючи в безодню, може з нашого краю зробити пустелю, особливо в кінці літа. Московські війська можуть знищити на схід все українське населення, як це зробили поляки. Всі українці, здібні до зброї і до праці, будуть Москвою змобілізовані, щоб не було остраху перед можливим повстанням.

У цих обставинах численна українська еміграція могла б відіграти поважну ролю.

Що ж ми бачимо серед української еміграції? Ці люди, вирвані з рідного ґрунту, не знають своєї Батьківщини, бо вона була китайським муром відгороджена від решти світу. Емігранти не знають змін, які відбулися на рідній землі протягом 20 років, особливо в психологічній ділянці. Емігранти є розпорошені по всім світі і живуть у злиднях та постійній ностальгії. В своїх більших скупченнях вони поділені на багато політичних груп і гуртків, які взаємно себе поборюють і ненавидять. Безумовно, в грудях їхніх б'ється українське серце, вони по своєму люблять Україну і готові на всі жертви для неї.

Помітна велика туга за консолідуючим авторитетом, за Всенаціональним центром. Тому на наших очах творяться штучні центри. І то, що вони, як такі, не можуть "на віру" бути взнані за авторитет, бо керуючий політичний центр чи "Вождь" мусить мати відповідну політичну метрику, здобуту боротьбою і в боротьбі. Внаслідок анормальних умов емігрантського животіння ми маємо багато центрів та чимало вождів. Не одному українському кухарові здається, що він може правити Державою — Україною.

Нам важно її створити від основ, а правити будь-хто зможе. Буде зле володіти, то зле й закінчить.

Кожному "діячеві" здається, що він у своїй Державі буде щонайменше міністром. Про такі "посади" мріють навіть двадцятипаролітні хлопчаки, які зараз у три погибелі гнуться десь у повіті перед німецьким писарчуком.

Можна заобсервувати, що кожна політична партія, чи організація хоче починати Історію України від себе. Все, що було в Україні протягом 1000 років, під цю пору не має Значіння. Недавні Визвольні змагання з часу Української революції 1917 — 1920-х років є тільки негативні в національному змісті. Старші емігранти-цівільні, духовні й військові, які робили Українську революцію, вже старі, підуть на смітник, бо мають по… 45 років?! Треба нашим молодим кандидатам на членів уряду неіснуючої ще держави порадити, щоб вистосували протест до японського імператора (за те), що він у своїй Державі іменує міністрами дев'яностолітніх дідів?!

Таке явище в нас можна пояснити дуже ослабленим державним інстинктом та нерозумінням тяглості традицій і Значіння зв'язку поколінь. Мало того, ми не знаємо духу української нації. Ура-патріоти, які ледве в палки вбились[58], хочуть "пересувати меблі" в українськім національнім Домі, якого ще немає. Кілька десятків молодиків думають накинути свою владу мільйонам українців, яких не знають і які їх не знають. Вони побували в Німеччині, прочитали дещо про фашизм в Італії і з цими мірками підходять до Духа свого народу. Всеукраїнським Національним Проводом має аспірації стати півкопи людей, які недавно кидали камінцями на польських поліцаїв. Це своєрідна мафія, з абсолютною конспірацією від українців, з масонськими приреченнями не може стати до конструктивної роботи на терені якогось повіту. Тій організації треба зрозуміти, що вона є витвір польсько-українських відносин. Не стало Польщі і організація втратила ґрунт під ногами. Коли б вона перенеслась в Україну з револьверами, кинджалами, бомбами, отрутою, то вжила б свого арсеналу хіба тільки проти українців. Своїми німецькими чи польськими гострими методами та організація хотіла б взяти в Україні "все за морду!" і викликала проти себе бунт і різню. Що найгірше, що партійництво ввійшло б у військо, яке мусить бути великою немовою[59].

На підставі ідеологій В'ячеслава Липинського започатковується український монархізм із родовим легітимізмом. Колись, як знаємо, гетьмани були виборні, а бувший гетьман не хоче зрозуміти, що, хто раз зрікся гетьманства й мав проти себе повстання цілого українського народу, не може другий раз пхатися по гетьманську булаву. Та особливо тепер ця політична течія абсолютно не на часі. Ми не бачимо українських монархічних традицій: хіба за доби київських князів і за московських царів. Немає тепер в Україні монархічної еліти. По ній пройшла червона буря й слава Богу, що знищила монархістів і всяких федералістів в особах російських і польських поміщиків. Своїх дідичів ми порахуємо на пальцях однієї руки і хіба вони так вже бажають собі українського царя в особі гетьмана?

Є українська народно-республіканська течія. Вона найбільше відповідала б селянсько-робітничому характерові українського народу, його господарчо-етнічній структурі та психологічним моментам! Однак той політичний напрямок мусів би бути більш революційним і більш національним.

Колишні репрезентанти цієї ідеї довго не знали, на яку ногу стати. Життя їх змушувало видавати чергово універсали, щораз більшого національного змісту, (але) їх інстинктивно тягнуло до соціалізму в дусі Карла Маркса. Не могли вони позбутись "лояльності" до російсько-жидівських лідерів демократичної ідеї. Довго покутувало в них "світове братерство, рівність, свобода людини" та міліційна система організації збройної сили. Тому довго Україна не знала, чого державні керманичі хочуть, чи інтернаціоналізму (Винниченко), чи братерської федерації "українсько-російського народу" (Грушевський). Добір тодішніх державних мужів був дуже нещасливий. Народно-республіканську ідею повинні репрезентувати правдиві революціонери-державники і патріоти-самостійники. В діяльності таких людей українська нація мала б втілення своїх державних мрій.

Які ж завдання стають перед українською еміграцією від початку німецько-польського конфлікту, закінчуючи на збройнім зударі німецько-російськім? Відомо, що еміграція рідко впливала на хід історії свого народу, але в майбутньому конфлікті будуть виняткові обставини. Тоді, коли українська еміграція візьме під увагу цілий шерег передумов, то вона прислужиться Батьківщині.

Отож треба створити один Всеукраїнський політичний осередок і з нього вилущити еміграційний Тимчасовий уряд, який у часі німецько-большевицької війни може бути визнаний Державами осі за Уряд України.

До складу уряду мусять увійти представники всіх політичних еміграційних угрупувань і провінцій — наддніпрянці, галичани, кубанці та кримці. Історичні особи, яких історія поклала на лопатки, не можуть входити до уряду.

Тимчасовий уряд мусить виступити на політичну арену з моментом конфлікту на Сході. Ввійти в порозуміння з міністерствами закордонних справ Держав осі, з урядами підбитих Москвою народів та поробити приготовавчі кроки до творення збройної сили з емігрантів — і майбутніх полонених українців.

Всякий антагонізм між організаціями, галичанами і наддніпрянцями мусить зникнути. Хто б той українець не був, які б переконання політичні він не мав, тому, що він — українець, є моїм братом, сестрою!

Плекаймо в собі державний і національний інстинкт та не забуваймо своїх традицій, не затрачуймо зв'язку зі своїми поколіннями, бо ми є теж одним кільцем у тисячолітнім національнім ланцюгові свого народу.

Чужі способи і методи правління обережно пристосовуймо до умов життя та психіки свого народу.

Виробляймо в своїх вдачах уміння слухати та вміння шанувати авторитет Державної влади. Будьмо скромні. Не берімо завдань понад силу на свої слабі плечі й голову. Працюймо всі інтенсивно одиницями в інтересі цілої національної збірноти і там, де нам буде доручено чи наказано.

Де б українці не були, мусять позбутися психіки раба й стати аристократами, хоча б і в селянській чугаїні.

Українці є балакуни, не вміють додержувати таємниць, мають раптове захоплення й ще скорше розчарування. Треба бути стриманим у мові, солідним, сміливим, рішучим, незламним та гордим із приналежності до своєї нації.

Шануймо авторитет всіх своїх зверхників — цивільних і військових.

Хто вміє підлягати, той має право наказувати.

Ми призвичаєні шанувати чужу владу, чужих начальників, а до своїх ми можемо стосуватись, що то такі самі раби, як і я, тому з них нічого не може бути доброго. Шануючи зверхників, себе в них шануватимете, як підлеглих. Начальники мусять бути справедливі, дбайливі й тактовні до своїх підвладних.

Перебуванням німців в Україні не переймаймось: їх нам Доля послала. Вчімося од них. Будьмо з ними щирі й розуміймо їх. На підставі умов між німецьким і українським урядами німці з України будуть брати те, що їм потрібно для боротьби з Англією. Не забуваймо, що від них ми здобули собі волю, що вони дали нам Європу, а Москва за 350 років взяла з України стільки, що збудувала собі культуру, а нам дала… Азію!

Пам'ятаймо, що мусить бути один Уряд, один нарід і одна партія. Коли б однієї всеукраїнської партії не було, то нею мусить бути лише Україна, особливо для військових.

Патріотичний творчий український елемент із цілого світу повинен повернутись в Україну й стати до праці над розвитком своєї Батьківщини-України.

Нехай буде благословенна хвилина, коли з неба спаде караюча німецька рука на московських катів України!

Коли б ми і після німецько-совітського конфлікту не мали своєї Держави, то це буде яскравим доказом, що ми не доросли до державного життя, мимо наших великих аспірацій.

Це буде знак, як нас мало цінять через наш розбрат.

Нікого тоді не винуймо, лише самих себе та зглиблюймо причини.

Люкенвальде — Берлін, у січні 1940 року

Яків Гальчевський. Біографія

Яків Гальчевський[60] народився 22 жовтня 1894 р.[61] (за ст. ст.) в с. Гута-Літинська Сосонської волості Літинського повіту Подільської губернії[62]. Його батько (Василь Лукович) був селянином, а мати — Мотря Іванівна (в дівоцтві Русавська) — походила з давнього козацького роду[63]. Саме родина матері "дуже рано збудила в душі (Якова) ненависть до Москви"[64]. Батькові на виховання сина Боги відвели небагато часу: 1901 року Яків став сиротою.

Невдовзі його матір (11 лютого 1902 р.) вдруге вийшла заміж — за односельчанина римо-католицької віри Войтеха Антоновича Ферфецького[65], від якого в Мотрі народився син Іван. Невдовзі вона овдовіла вдруге: 8 липня 1906 р. внаслідок "невідомої хвороби" помер її другий чоловік. На час його смерті Мотря і троє її синів були православними[66]. Та вже 3 жовтня 1907 р. Мотря Ферфецька стала парафіянкою Літинського костьолу, приєднавшись до римо-католицтва разом зі своїми дітьми — Яковом, Федором та Іваном, про що зберігся запис в "Особливій книзі Літинської римо-католицької парафіяльної церкви про приєднання з інших християнських (конфесій) до римо-католицького сповідання"[67].

Невдовзі матір Якова знову одружується, на цей раз — із молодшим від неї Іохимом (Йоахимом, Юхимом, Іоаном, Євгеном — так у різних документах) Антоновичем Ферфецьким, ймовірно, братом попереднього її чоловіка Войтеха. Іоахим також був римо-католицької віри. На час одруження йому було 25 років. Під час третього шлюбу, 31 січня 1908 р.[68], Мотрі вже виповнилося 30 років.

Ця, як комусь може здатися, надмірна деталізація потрібна для того, щоб вияснити національність Якова Гальчевського. Адже, подаючи документи до польської армії 1928 року, Яків Войнаровський (Гальчевський) зазначив, що його батько є поляк римо-католицької віри. Більше того, Гальчевський стверджував, що його "дід Януш" брав участь у польському повстанні 1863 — 1864 рр. а бабуся Марія була полькою з міста Гродно[69].

Однозначно брати на віру ці твердження я б не став, як це роблять деякі дослідники. Тому, що в рукописі[70], який зберігається в моєму архіві, Яків Гальчевський однозначно і категорично стверджує, що він є українцем. А в розділі "Про поляків" (цього ж рукопису) його серце палає гнівом на поляків за багатолітнє жорстоке гноблення українського народу.

Подати національність батька як польську Яків міг, щоб прискорити своє прийняття на службу до Війська польського, отримати гідні його знань і досвіду звання і посаду, щоб зменшити пресію польського шовіністичного середовища та уникнути нагляду польських спецслужб.

Виглядає ймовірним, що не батько Якова Гальчевського, а Войтех та Іохим Ферфецькі були поляками або українцями римо-католицької віри. Стосовно "діда Януша" і "бабці Марії", то логічно припустити, що вони були родичами Войтеха та Іохима Ферфецьких, а не рідного батька Якова — Василя Луковича Гольчевського. Як би там не було, але на Якова найбільший вплив мала мама, тому й зростав він як українець.

У вісім років Яків став учнем початкової школи в рідному селі, а 1908 року поступив до "второкласной" учительської школи в с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський[71]). У своєму "Curriculum vitae" ("Життєписі") Яків Гальчевський зазначав, що, навчаючись у цій школі, він "об'єднував біля себе чимало патріотично настроєної української молоді, яка тихесенько плекалась у козачих традиціях. Після першої російської революції ожив дух бунту проти Москви, і ми вели агітацію, освідомлювали маси і діставали через Кам'янець-Подільський з Австрії нелегальну літературу"[72].

У 1912 — 1913 роках Яків навчався на однорічному педагогічному курсі при Майдано-Трепівській школі. "За відмінної поведінки" мав такі оцінки: Закон Божий, арифметика, алгебра — задовільно (3), російська мова і церковно-слов'янська мова — цілком задовільно (3,5), "отечественная история", історія педагогіки, дидактична і педагогічна пропедевтика, методика, географія, сільське господарство — добре (4), твір — цілком задовільно (3,5), практичний урок у зразковому класі — задовільно (3). Зазначено також, що він навчався "военному строю". Свідоцтво про закінчення однорічного курсу Яків отримав 8 червня 1913 року, а вже 17 червня 1913 року, склавши іспит у раді Вінницької церковно-учительської школи, отримав звання вчителя церковно-приходської школи[73]. І 1913 року він почав вчителювати в подільському с. Сахни, одночасно готуючись до іспитів в учительський інститут[74].

Та не довго довелося вчителювати Якову: влітку 1914 року вибухнула Світова війна, а у вересні його "побрили у москалі". І поїхав Яків із рідних країв на дикий російський схід: до Казані — колишньої столиці Казанського ханства. Саме тут дислокувалася його частина — 2-га запасна гарматна бригада[75]. Та доля посміхнулася Гальчевському — невдовзі він знову опинився в Україні, в 2-й Житомирській школі прапорщиків, яку закінчив у червні 1915 року. Якщо вірити його евіденційній карті, то в липні він командував маршовою ротою 22-го запасного піхотного батальйону у Вінниці і в серпні вирушив з нею на Західний фронт — до 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу, яким командував генерал від кавалерії Сергій Шейдеман. Спочатку Гальчевський служив молодшим офіцером, а потім командиром роти кінної розвідки[76].

Під час бойових дій Гальчевський неодноразово виявляв героїзм, внаслідок чого його постійно (практично щотримісяці) підвищували у званні та нагороджували бойовими нагородами. Так він отримав орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орден Святої Анни 4-го ступеня[77]. Отримав він й інші відзнаки: поранення у бік, контузію; був отруєний німецькими газами. Проте, частини своєї не залишив: після лікування в дивізійному лазареті повертався на передову[78]. Не дивно, що його цінувало начальство, а підлеглі ставилися до нього буквально з любов'ю. Гальчевський сам писав про це: "Мене всі любили за мою військову вдачу"[79].

Після жовтневої 1916 року катастрофи, до якої призвела жахлива повінь на р. Стоход, рештки 1-го Туркестанського корпусу було відведено в запілля. Під час реорганізації корпусу Гальчевський потрапив до новоствореного 29-го Туркестанського полку 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії, де очолив роту піхоти, а згодом — кулеметну роту. Якийсь час виконував і обов'язки ад'ютанта командира полку. В квітні 1917 р. йому доручили командування навчальною дивізійною командою, яка готувала підстаршин. У вересні, вже у званні штабс-капітана, він повернувся до 29-го Туркестанського полку — на посаду командира 3-го батальйону.

Гальчевський взяв активну участь в українізації частин російської армії. Під час творення Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії його обрали помічником голови, тобто заступником. Оскільки командування дивізії чинило опір українізації, то Гальчевський "всіма правдами і неправдами відправляв козаків до Київа в українські частини"[80]. Він і сам мав гаряче бажання повернутися на Батьківщину, але начальство не відпускало, а дезертирувати йому "не дозволяло сумління"[81].

Лише після Жовтневої революції, що привела до повного розвалу російської армії, Гальчевському вдалося оформити відпустку і разом із братом Федором та кількома військовими-українцями своєї частини виїхати до Києва. В дорозі захворів на тиф. Брат і товариші доглянули хворого і довезли додому.

Вилікувавшись, Яків почав вчителювати в сусідньому селі Брусленів. До того ж, він взяв на себе обов'язки завідувача школою. Став членом повітової шкільної ради. Вступив до Українського національного союзу — опозиційної до гетьмана Скоропадського політичної організації. Коли в Кам'янці-Подільському відкрився Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті). Хіба міг уявити Яків, що саме його ректор Іван Огієнко (в майбутньому архієпископ Іларіон) в далекому 1943-му прощатиме його в останню дорогу?..

Навчання в університеті Гальчевський використовував для творення таємної організації, яка готувала повстання проти Гетьмана України. У своєму "Життєписі" Гальчевський стверджував, що за дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам'янець-Подільському. "В перевороті Директорії, - писав він, — я грав на Поділлю видну ролю, хоча мене і не видно було… Після опанування Вінниці в листопаді 1918 року я з літучим відділом очистив північне Поділля, установлюючи владу Директорії. Отаборився в м. Літині, де сформував Окремий Літинський курінь, який увійшов до 2-го корпусу українського у Вінниці, і провадив мобілізацію, наслідками якої до 15000 багнетів було відправлено на фронт під Київ. У грудні 1918 р. я залишив залоги на відповідних пунктах півночі Поділля; Шепеля Якова, який у мене був ад'ютантом, з кількома сотнями залишив у Літині, а своїх добірних козаків — піхоту, кінноту і 3 гармати з'єднав по наказу комкора-2 Колодія з курінем Гайсинським А. Волинця…"[82].

3 січня 1919 р. об'єднаний загін за згодою Головного отамана і наказом № 3 командира Подільського корпусу Федора Колодія перейменували на курінь ім. отамана Симона Петлюри[83]4. Курінь рушив на Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Після нетривалого бою увійшли до міста — якраз у переддень Різдва. Москалі в паніці відступили до ст. Деражня[84]. Потім курінь, в якому Гальчевський був командиром сотні, штурмом взяв Меджибозький замок — оплот більшовицького "ревкому". Тим часом, один із керівників більшовицького заколоту Мушлін, якому вдалося втекти під час захоплення Меджибозького замку, переніс штаб збаламучених повстанців до с. Голосків. Мушлін змобілізував на боротьбу з "буржуазною" Центральною Радою лайдаків біля двадцяти сіл: Голоскова, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших.

Обстрілявши з гармат Голосків, Русанівці, Лисогірку, Гальчевський захопив Лисогірку, а Волинець увірвався у Голосків… Так була ліквідована "Меджибозька республіка"[85]. Рішуче загасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, Гайсинський курінь ім. отамана Симона Петлюри з честю виконав доручене завдання. В телеграмі, яку 27 січня 1919 року отаман Ананій Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої армії УНР, повідомлялося: "На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерті наробив добрих діл, почуєте"[86].

25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині[87]. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник гарматної батареї[88]. Незабаром 61-й полк вирушив на Північно-Західний фронт у розпорядження отамана Армії УНР Володимира Оскілка. Попри виснаження особового складу, полку вдалося відбити ворога від Рівного[89].

З другої половини лютого приблизно до 20 березня 1919 року 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя — Домбровиці (нині Дубровиця) — Століна — Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили[90].

Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56-м Немирівським і 57-м Гайсинським полками м. Сарни, 61-й полк відкинув совєтські частини за р. Прип'ять. Та наприкінці квітня Красна армія, завдавши відчутних ударів Армії УНР, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. 61-й полк виявився в оточенні. Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Г. Добрянського, в ніч на 23 квітня зі своїми гайсинцями прорвав фронт і вирушив у запілля більшовиків — на з'єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля. Волинець планував через цей повстанський район вийти в рідний Гайсинський повіт[91].

Яків Гальчевський, перебравши від Волинця командування, з рештою козаків і старшин залишився. Відтоді він став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри. А оскільки Армія УНР відкотилася на Рівне, Гальчевський повів свій пошарпаний полк за нею. Йому вдалося вивести змалілу частину з оточення. Вже у Рівному Гальчевський взяв участь у придушенні державного перевороту, який 29 квітня вчинив командувач Північного фронту Армії УНР Володимир Оскілко[92].

Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на ст. Радзивілів. Тут і відбулася їхня перша зустріч. Головний отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв'язок із партизанами та організувати акцію руйнування запілля Красної армії[93]. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Яків із бойовими побратимами перейшов фронт. Тоді, в травні 1919-го, й почалася його повстансько-партизанська епопея, яка тривала до 1925 року.

"Це був час, коли Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григорьєв оголосив свій Універсал, в якому закликав до повстання проти "комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розіп'яли Христа". Заклик отамана Григорьєва підтримали і на Поділлі. За короткий час були звільнені Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка"[94]. У червні в одному з боїв проти більшовиків Гальчевського було поранено в лице і ногу[95]. Та це не зупинило його.

З приходом української армії повітовий комісар М. Харусь запросив Гальчевського прибути до Летичева і наказав провести мобілізацію. "І я, — згадував Гальчевський, — їздив із карним відділом і провадив мобілізацію. Після відходу української влади до Польщі я залишився на Україні і провадив працю проти денікінців і большевиків"[96].

Восени 1919 р. Яків одружився з учителькою Марією Оксентіївною Жуматій (Шуматій). Одружився, бо "коли б загинув, — пояснював він свій "некозацький" вчинок, — то вона була б моєю наслідницею"[97]. Та всидіти дома біля жінки він не міг. Сотник Гальчевський повів підготовку до повстання на весну. "В квітні (1920 р. — Ред.), — писав він, — я і Шепель увійшли в контакт із галичанами (з частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Красної армії. — Ред.) і перед польською офензивою, ми з двома бригадами галичан і повстанцями зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій: всі комісари були нами розстріляні. Між нами і большевиками йшли вперті бої. Прийшли польські війська: нас і галичан було обеззброєно, — повстанцям був даний наказ розійтись по домах.

Після відвороту поляків нам було дуже трудно, бо населення явно співчувало большевикам, поки ті не далися взнаки. Тоді знову повів я повстанчу роботу проти червоних. Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали (цей злочин вчинили чекісти-євреї. — Ред.). Одна мати спаслася втечею. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі, незважаючи на кількість і якість"[98].

Федора вбили 17 вересня 1920 року. "Почувши звістку про розстріл брата, я закаменів, — згадував Яків Гальчевський. — У душі забушувала страшна ненависть до червоних і я перед мамою присягнув, що цю смерть криваво помщу, але не на безпосередніх убивниках брата, а на всіх партійних комуністах.

Питаю матері, чи бачила вона свого сина мертвим? Каже, що ходила по всім місті (Літині. — Ред.), питалася й знайшла Федора у рові. Одну руку мав на грудях, а праву — відкинуту на бік, з мотузком на кісті. Лежав горілиць і мав між очима чорну дірочку від пострілу.

Рештки большевицької влади в Літині не хотіли дозволити мамі забрати труп, але вона під'їхала зі знайомими селянами возом і привезла небіжчика-мученика до хати, та на другий день, у супроводі священика й багатьох селян, поховала його на цвинтарі поруч мого батька й сестри (Ганни. — Ред.). Місцеві большевики сказали матері, хто застрілив мого брата, й що комісар Уланський додав: "Нє можєм разстрєлять старшєво Гальчєвского, — разстреляєм младшєво: ето одна кровь!" Чи не жидівська талмудна логіка?

Федір Гальчевський був тоді останньою жертвою в Літині, бо після його розстрілу комісар Уланський із великим штабом жидів-чекістів поїхав у напрямку Винниці… Заворушились ми з Кузьменком, Мандзюком і козаками по всіх селах навколо, знайшов я повстанців, яких бачив у лісі під селом Майданом-Голоським. Через три дні був під моєю командою відділ піхоти, добре озброєної, 220 багнетів.

Я палав жадобою ворожих жертв. На озброєні відділи большевиків робив напади день і ніч. Вже чути було канонаду на заході. В брусленівських та винницьких лісах не перейшов ні один обоз большевиків, щоб не був нами обстріляний, або знищений. В лісі коло Миколаївки засіли ми на червону кінноту 8-ї кінної дивізії. На перший вогонь попав нам Революційний трибунал тієї частини. Під нашими кулями впало до 20 військових чекістів. Втікаюча решта захопила по дорозі 14-літнього хлопця з с. Майдану-Грузького й замучила його пізніше в м. Янові. Той хлопчина збирав у лісі в мішечок жолуді.

Почала відходити на південний схід армія Будьонного. Вона мала завдання вдарити в Криму на генерала Врангеля, який обняв команду над білими москалями після генерала Денікіна. По дорозі через наш район ми добре потріпали, один по другому, два кінні полки із засідки. Між іншим, у цій армії червоноармійці вистріляли тоді всіх своїх політкомісарів-жидів, а в м. Пикові і Уланові зробили жидам погром і зґвалтували всіх жидівок. По дорозі будьоновці розбивали горільні й їхали п'яні цілі полки. Таких п'яних ми заскакували і нищили.

Вже пройшов місяць вересень. Польсько-український фронт із большевиками дійшов до лінії Уланів — Хмільник — Дяківці — Багринівці — Бар і завмер. Настав місяць жовтень, — а фронт є непорушний. Вже й холод дошкуляє. Повстанці починають деморалізуватися. Одні хочуть по домах, а другі почули, що в м. Хмільнику стоїть відділ отамана Шепеля й до нього рвуться, щоб лише бути по цей (по той. — Ред.) бік фронту. Моя розвідка доносить, що поляки з большевиками заключили перемир'я без відома й згоди Головного Отамана. От союзники! Тепер не жалію, що ми їх били!

Знаю, що в нашім повіті фронт проти червоних тримають українці. Одного разу приходить до мене сотник (Павло) Саранча. Радимося, що робити? Він є тієї думки, щоб я свій відділ розпустив, або послав до отамана Шепеля в Хмільник, коли повстанці так хочуть, а ми перейдемо фронт до Української армії. Так ми і зробили 25 жовтня 1920 року"[99].

Перейшовши кордон між Багринівцями і Дяківцями, друзі вийшли на відтинок Запорозької дивізії. В Стасьовому Майдані натрапили на полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Полковник Дяченко скерував їх далі — до штабу 1-ї Запорозької дивізії, де їх прийняв комдив Гаврило Базильський, якого було проінформовано про ситуацію в запіллі ворога. Проінформували про ситуацію на фронті і отаманів. "Довідавшись, що має бути наступ між 10 — 11 листопада"[100], Яків Гальчевський вирішив залишитися в дивізії. "Подавши рапорт до штабу дивізії, долучивши свій послуговий список і різні засвідчення", отримав приділення "до 2-ї бригади полковника (Івана) Литвиненка у Дорошенківський курінь молодшим старшиною"[101]. В іншому місці Гальчевський стверджує, що став до служби у Наливайківському курені. Далі Яків писав: "Те, що я, штабс-капітан царської[102] служби, який командував уже куренями і 61-м полком минулого року, не перешкоджає мені тепер командувати хоча би й чотою.

Врешті наступ. Ми женемо 17-у Башкирську бригаду. Доходимо до залізничного шляху Жмеринка — Вінниця. Наш лівий сусід — російський генерал[103] Яковлів — під Винницею. В нічних випадах здобуваю чимало коней. Моя популярність серед козаків, як запримічую, зачинає зростати. На відтинку Залізної дивізії прориваються большевицькі вожді Котовський і Примаков, що змусило цілий наш фронт до відвороту. В нічнім бою під селом Голенищевим я з хорунжим Слободяником так довго стримували ворога, що, вскочивши, нарешті, в село, потрапили просто у руки совітським кіннотчикам. Поки ручними гранатами відбились від ворога, то наших трудно було наздогнати. Таким чином ми залишились серед ворогів"[104]. Це був останній бій Якова Гальчевського у складі регулярних частин Армії УНР.

Дійшовши до Сахнів, де Яків колись вчителював, розпрощалися. Гальчевський сказав, що його "мрія прожити бодай одну зиму спокійно, хоча б за кордоном, не здійснилася"[105]. В іншому документі він уточнив, — щоб "не вести життя звіра"[106].

"З великою небезпекою, — писав пізніше Яків, — я пробрався до с. Брусленова, де здорові ліси…"[107]. Тут вчителювала його дружина. Та довго перебувати біля неї було небезпечно — адже не один у селі знав, що чоловік вчительки Жуматій був у "петлюрівській" армії. І Гальчевський вирішив на час зникнути. Тим більше, що йому страшенно хотілося відновити навчання в університеті. У грудні 1920 року Яків разом із товаришем Оникієм Місюрою вирушили до Кам'янця-Подільського. Вже 24 грудня Якова зарахували вільним слухачем.

"В університеті застали багато змін, — писав у своїх спогадах "Проти червоних окупантів" Гальчевський, — урядував уже студентський комітет із секретарем-комуністом, а один студент став навіть комісаром університету. Мій правничий факультет влада перейменувала на факультет соціальних наук. Почав я вчащати на виклади. Викладали нові професори, бо більшість старих разом із ректором Іваном Огієнком виїхали за Збруч. Нова влада почала добиратися поволі до решти професорів і студентів: (вже було) арештовано декількох осіб. Ходжу цілий час із револьвером у кишені. Довідуюсь, що є наказ зголоситись усім студентам-офіцерам до комендатури… Бачу, що не викручусь, бо в університеті лежать мої папери, з яких видно, що я старшина бувшої царської армії… Бачу, що земля під моїми ногами зачинає горіти. Тієї ж ночі вийшов я з Кам'янця у напрямку Ярмолинець, маючи при собі нерозлучного приятеля — револьвер. Всі свої речі та книжки залишив у Кам'янці"[108].

***

1921 року почався новий — найактивніший — етап повстансько-партизанської діяльності Якова Гальчевського. "Я знав, — говорив він, — що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках — по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам — москалям і жидам — та своїм песиголовцям, які злигались із комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!

Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства… Отже, з Богом — до діла!"[109].

Почалась тяжка праця. Кожну ніч Гальчевський вирушав у дорогу. Обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. Вишукував товаришів по зброї, які переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу, організовував, давав завдання, наполягав, щоб вони не сиділи, а також рухались.

Гальчевському було легко працювати — його в околиці знало і поважало чимало людей. Але багатьох товаришів Яків не знаходив: хтось поліг на полі бою, комусь вкоротив віку тиф, дехто під час минулорічних наступів української армії пішов до регулярного війська, когось мобілізували більшовики. Інші, намагаючись врятуватися від ЧК, виїхали в інші місцевості. Хтось ховався на хуторах [110].

19 березня в Ризі Україна отримала страшний удар: союзники-поляки підписали з росіянами та їхніми "українськими" маріонетками (урядом т. зв. УССР) мирний договір. Цей договір розділив Україну на дві частини — по річці Збруч. Яків Гальчевський так оцінив наслідки цього страшного для України миру: "Говорять про "геніяльність" Пілсудського… А чому він не передбачив пізнішої катастрофи своєї держави і не створив під своїм політичним впливом українсько-білоруського буферу між Польщею й Росією? Відпала Литва, але її місце "хотіла" зайняти Україна (свідомо чи несвідомо — інша річ) в особах своїх тодішніх репрезентантів. Ідея Ягайлів була близька до здійснення, й великих перепон не було. Чи Україна на тому виграла б, чи програла? — питав сам себе Гальчевський. — Мені здається, що Україну в замаскованій федерації з Польщею чекала би така сама політична доля, як УССР під Москвою, бо політично поляки ХХ століття ще менше вироблені, як за часів своїх королів. Чи удержалася б Україна на поверхні політичного життя, коли б постала як УНР? Це були б передчасні "роди", бо політична концепція з опертям одних на Москву, а других — на Варшаву від віків фальшива"[111].

Яків Гальчевський був переконаний, що Україна мала більше шансів визволитися, коли б знаходилася під одним окупантом… Але й в умовах окупації України арміями кількох держав боротьба мусила продовжуватися.

"Як військовий фахівець, Гальчевський від самого початку організував ефективну розвідку та контррозвідку. Його поінформованість вражала навіть близьких товаришів. Він завжди знав, що і де відбувається, бо скрізь мав своїх інформаторів: на залізниці і телеграфі, в ревкомах і "комбєдах", навіть у військових частинах та ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню "сєкрєтних сотрудніков ЧК"… Він не шкодував винагород для місцевого єврейського населення. І євреї справно збирали для нього інформацію. Розуміння особливої ваги розвідки і контррозвідки оберігало життя отаману та його козакам"[112].

Гальчевський міг помститися батькові вбивці свого брата — балинському корчмареві Хаїму Бурґу. Козаки підбивали Якова вчинити розправу над ним — на тій же підставі, що "це одна кров". "Сензюк хотів навіть вступити до клятого жида й пригадати йому подле звірство. Але я не дозволив, — писав у своїй мемуарній книзі "Проти червоних окупантів" Яків Гальчевський. — Ми є месники за всі кривди, заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо поки-що у спокою. Не міг я зрештою мститися на родичах вбивника, хоч "то одна кров"[113].

Розмірковуючи на прикладі вбивці-чекіста про роль єврейства у Визвольних змаганнях українського народу, Яків Гальчевський дійшов таких висновків: "Я не раз бачив біля (балинської) корчми купу жиденят, в тім числі було сморкате жиденя — пізніший кат багатьох соток селян і мого брата. Це не спорадичний випадок. Всі жиди, які виростали на селах, у корчмах і крамничках своїх батьків, на хлібові українських селян, коли прийшли більшовики, стали опорою червоної влади. Вони володіли добре українською мовою, знали кожний своє село, під кожним оглядом із них вербувалися агенти внутрішньої розвідки, добрі чекісти. Страшним чекістом був також сільський жид із с. Трепівського Майдану…

Українське селянство засвідчило — до (приходу) большевиків жиди по селах деморалізували селянство, в часі большевиків жиди вийшли з сіл та стали зпричинниками фізичного нищення наших братів. Жиди по містах і містечках тримали наше селянство в економічній і торговельній залежності, а потім утворили кадри большевицького урядництва, судівництва, міліції і грізної чрезвичайки. Все разом жидівство в Україні зіграло ганебну й жахливу ролю. Воно судило, катувало, в'язнило й розстрілювало наш нарід, а само кричало: "Ґівалт! Погром!" А на ділі, то всі жертви, які понесла наша нація від жидів, на 5 млн. перевищує тепер все жидівство в світі!"[114].

Тут слід зазначити, що Гальчевський ніколи не боровся проти євреїв, що прихильно ставилися до Української держави і не співпрацювали з окупантами. Отаман боровся лише проти тих, хто йшов збройно проти України чи був сексотом совєтської влади.

Так, Гальчевський був жорстоким чоловіком. "Це був час, — писав він, — коли всіх майже большевиків я із своїми козаками пускав у "розход" особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася "там" із моїм братом! Коли мені приходилося стріляти якого комуніста, то обов'язково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бурґ із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата[115]! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби помсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне: я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам"[116].

"До нас твердий час не мав сантименту, як і люди з противного боку, — стверджував Гальчевський. — Не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень"[117]. Не мав жалості Гальчевський і до українців, які зрадили свій народ і пішли на службу до окупанта: їх він винищував особливо ретельно. Тобто Гальчевський боровся не проти євреїв, українців чи росіян, як представників тієї чи іншої національності, а боровся проти представників "совітських катівень". Окрім того, що Гальчевський не зводив особистих порахунків (особисті порахунки у нього були з поневолювачами!), він був принциповим противником єврейських погромів. І засуджував тих отаманів, які дозволяли реквізиції в євреїв, "псуючи ідейних козаків"[118].

У своїй книзі "Проти червоних окупанитів" Яків Гальчевський описував такий епізод. Єврейська родина, що "на свою біду верталася з Америки до Проскурова". Їхала вона через Літин на Летичів. Якраз на цій дорозі проектувалася засідка проти червоних, тому повстанці змушені були затримати родину. Під час обшуку в євреїв знайшли 25000 доларів — на той час величезну суму. Старшини запитали отамана, що робити з грішми? Орел наказав гроші віддати. Через деякий час здивовані й вдячні євреї вирушили далі. Та не довго вони дякували Єґові за дивовижне спасіння: незабаром їм зустрілись більшовики, які не тільки забрали гроші й речі, а навіть постягали з жінок панчохи.

Єврейська родина, зрозуміло, широко розголосила про ці два випадки. Внаслідок розголосу чимало євреїв із Літина, Ялтушкова, Бара та Летичева виявили бажання вступити до повстанчого відділу Орла. Власне, вони й раніше не один раз могли пересвідчитися, що Яків Гальчевський завжди виступав проти погромів. Отаман, зрозуміло, ввічливо відмовився від пропозиції "посилити відділ", та все ж послугами єврейського населення користувався"[119].

1 квітня 1921 року, під час формування нового відділу, козаки дали своєму отаманові ім'я Орел. На той час він вже сформулював основи партизанської тактики. Ось вони. "Треба бути здалека від родин, любих дівчат і знайомих. Не заявлятися одинцем на хуторах і селах. Ходити найменше удвох. Треба всім якнайскоріше придбати совітські уніформи і завсіди переодягатися в них для якоїсь акції. Озброєння мусить бути добре і перевірене. Кожний мусить мати: кріс, один-два револьвери, дві-три ручні гранати, кинджал або шаблю. Кинджал і шабля особливо доречні тоді, коли треба ворога утихомирити без стрілів і галасу. Не вільно навіть між своїми козаками оповідати про те, де ми були, що робили чи що думаємо робити. Намагатися, щоб днями нас якнайменше бачили. Наладнати розвідку, щоби нас негайно повідомляла, коли й де прийдуть совітські військові чи агенти. До своїх зрадників… мусимо бути нещадні…

Ми сильні своєю таємничістю, дібраним елементом, нежданим нападом-заскоченням, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зниканням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: зникати, гублячи сліди, або робити засідку, дати йому прочухана і відходити. Ми не боронимо терену боротьби, не треба нам здобувати осель, містечок, міст, мостів, високих тактичних пунктів та втримувати їх. Ми нищимо, коли самі захочемо, лише живу силу. Знаючи правильники кількох армій польової служби, ми мусимо діяти завсігди не так, як каже правильник.

Найчастіше діяли ми, українські повстанці, під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі знані об'єкти: штаб, телефонічну централю, варту, касарні, черезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, що ними большевики тримали в ярмі Україну. До приватних мешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен без наказу заходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до дому, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, зайти до в'язниці і визволити політичних в'язнів. Криміналістів (кримінальників. — Ред.) треба залишати під замком, як тих, що їх кожна влада мусить замикати. Акти у штабах Чека, ревкому й інших важних урядах треба конче забирати, бо вони — це найкраще джерело інформацій про ворога, своїх патріотів і зрадників. Військове майно обов'язково брати, але в міру… Чого не можна забрати, треба знищити. Побажано палити перед відходом військові об'єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, а пізніше свої і вороги довго ще будуть оглядати пожарища та з острахом згадувати і думати про тих, що таку помсту на комуні заподіяли… Наша засада була: ніколи не перебувати вдруге на цьому самому місці, де ми вже раз були, й ніколи не робити на одному місці постою довше, як один день"[120].

Постійні переходи не лише утруднювали чекістам пошуки, але й сприяли тому, що козаки досконало вивчали ліси. Окремо отаман вияснив питання, де не слід проводити боїв: "Озброєним повстанцям ворог ніде не страшний, однак прикро мати сутичку в хаті чи біля хати щирих людей, які переховують повстанців, годують, а потім їх червоні помордують за це та ще й зруйнують господарку і сконфіскують майно. Сутичка з ворогом у лісі не шкодить нікому, крім повстанців або червоних, — залежно від того, хто ліпше воює. Повстанець мусить завсіди так поступати, щоби ніколи не дати себе заскочити, а тому треба чимало стриму, обережності, сміливості, доброї зброї і доброго володіння нею. Треба також вміти використовувати терен, знати його та знати вже раніше, де ворог. Головне ж — повстанець не сміє марнувати стрілу: кожний стріл, від першого почавши, мусить давати жертву — убитого або раненого"[121].

"Я взагалі не вірю ніяким (повстанським) комітетам, — продовжував отаман, — бо, де є комітети, то там не може бути конспірації. Стверджено, що кожний повстанком мав агентів ҐПУ… Наказую отаманам ділати більше на уяву ворогів і свого населення, а тому треба ночами палити всякі військові об'єкти. Обгорілі стовбури й димарі ще довго після нас "говоритимуть" про нас. Не шкодуймо майна: буде своя держава, то на місті зруйнованого чи спаленого дому поставимо палати"[122].

Щоб зрозуміти причини жорстокості "святих і страшних" в обороні рідного краю, досить навести короткий спогад Якова Гальчевського з його партизанської епопеї, який навів у своїй книзі "Національні спецслужби в період Української революції 1917 — 1921 рр. (невідомі сторінки історії)" доктор історичних наук генерал-маор СБУ Володимир Сідак.

"Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного… — писав Яків Гальчевський. — У мене є козак. Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 21 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну; питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала; забрали її в губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук, з 19 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с. Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 19 року. Торішнього року в серпні їхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все"[123].

Дике насильство ворога викликало адекватну відповідь. Слушно висловився інший повстанський отаман — Юрко Тютюнник. "Для боротьби проти артилерії необхідна артилерія. Для боротьби проти воюючого націоналізму одних є необхідний воюючий націоналізм інших".

У цій передмові не описуватиму партизанської діяльності отамана Орла в 1921 — 1925 роках: вона детально висвітлена в моїй книзі "Отаман святих і страшних" (Київ, 2000). Скажу лише, що 1 травня 1922 року Гальчевському вдалося створити надзвичайно дієву українську збройну формацію — Подільську повстанську групу. Складалася вона з чотирьох кінних бригад: станом на 1 серпня 1922 року командиром 1-ї був Яків Голюк, 2-гу очолював Василь Лісовий, командиром 3-ї кінної бригади був Мирон Лихо, а на чолі 4-ї стояв Семен Хмара-Харченко. Була ще Вінницька сотня ім. Богуна, якою командував підхорунжий Онисько Грабарчук (Рубака)[124].

В 1921 — 1922 роках отаман Орел воював проти частин дивізій Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самаро-Улянівської (Башкирської) стрілецької дивізії та іншими частинами — 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував отаман на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам'янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині.

У серпні 1922 року Головний отаман Армії УНР, визнаючи бойові заслуги, підвищив Гальчевського у військовому званні — до полковника Армії УНР. Водночас Симон Петлюра призначив Гальчевського командувачем повстанськими загонами Правобережної України. Ось фрагмент із книги "Отаман святих і страшних" про цю подію: "Разом із козаками отамана Байди-Голюка прибув і хорунжий Богданенко. Богданенко коротко, по-військовому склав звіт… Потім Богданенко мовчки передав Орлу згорнутий листок паперу. Це було подання команданта Подільської повстанської групи про підвищення старшин-повстанців. У лівому верхньому куті червоним чорнилом була написана резолюція: "Воєнміну. За працю на користь Батьківщини сотника Української Армії Якова Гальчевського (Орла) підвищую до ранги полковника У. Н. Р. До всіх інших старшин застосувати приписи, передбачені статутами і інструкціями Військового Міністерства. С. Петлюра. Ставка, 20. 8. 1922 р." Цей листок з історичною для Гальчевського резолюцією Головний отаман передав через хорунжого Богданенка…"[125].

Наприкінці своїх мемуарів про збройну боротьбу на Поділлі в 1921 — 1922 роках Яків Гальчевський дав таку оцінку повстанським кадрам Української революції. "В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, — писав він. — Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі.

На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто — ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя. Ще залишалася б мати, однак вона хутко відійшла б з цього світу. Була дружина, але вона молода, без дітей, здібна до праці і без мене дала б собі раду.

Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності"[126].

Свій особистий двобій Гальчевський виграв: на його рахунку значно більше перемог, ніж поразок. Виграли свої двобої і підпорядковані йому отамани: втрати особового складу Подільської повстанської групи отамана Орла були неспівмірно меншими, ніж втрати ворога: за весь 1921 рік, наповнений боями і сутичками, було втрачено вбитими лише кілька осіб. Було й кілька поранених[127].

Якби ж такі люди, як Гальчевський, були у проводі нації…

Безмірна трагедія Гальчевського та його побратимів: усе зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції і вади, розтрощити своїх противників, і, врешті, програти…

Якова Гальчевського поразка не зламала, навпаки — зміцнила його дух: він мріяв не лише про звільнення України, але й про розбиття нашого історичного ворога — росіян — на їхній території, в Росії, і звільнення поневолених ними народів. 15 серпня 1922 року, звертаючись до козаків Подільської повстанської групи, отаман Орел сказав: "У запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо революційний вогонь на землі Московщини…"[128]. Яків Гальчевський вірив у відновлення боротьби — "тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 — 1920-х рр."[129].

Живучи в польській державі і здійснюючи з її території диверсійну діяльність проти російських більшовиків, Гальчевський змушений був співпрацювати із польськими спецслужбами, а саме: з 5-ю експозитурою 2-го відділу Польського генерального штабу. У Генеральному штабі (через полковника Миколу Чеботаріва) він отримував потрібні документи для себе та для своїх товаришів, а Симон Петлюра покривав фінансові видатки (гроші він брав у поляків). Що цікаво, Польський генеральний штаб приховував свою діяльність від Міністерства внутрішніх справ Польщі[130].

У червні 1923 року Орел переправив через Збруч Волинську групу з 22 підпільників. Очолював групу колишній начальник штабу Волинської підпільної організаці, в минулому член Центральної Ради Лукаш Костюшко. За Волинською відправилася Київська група Івана Трейка. Сам же Гальчевський перейшов кордон скоріше за все 8 липня на чолі Подільської групи з 20 осіб. Збруч долали малими групами. Прикордонники не зауважили нічого підозрілого… Отаман Хмара, який мав завдання організувати вісім округів Поділля, подався у Жмеринський район. Орел попрямував на Літинщину. Разом із ним було сім чоловік (штаб), з якими Гальчевський планував, як згодом розповідав Хмара, "кинутися по Дніпро". Попри заляканість селянства терором окупантів та тяжкі втрати, Орлу все ж вдалося сформувати партизанський загін. Та невдовзі надійшов наказ Симона Петлюри повертатися.

"В 1923 р. по наказу Головного Отамана Петлюри, — писав Яків Гальчевський, — була прикорочена партизанка на терені цілої України, а було приступлено до нової системи організаційно-підготовчого характеру на Великій Україні в боротьбі з червоними окупантами. В кінці 1923 р. я перейшов зі штабами трьох загонів до Польщі…"[131]. Це сталося в жовтні 1923 року. Разом з отаманом перейшли Збруч 60 кінних козаків і старшин[132]. "Велика кількість повстанців моїх подалась до Румунії", — згадував отаман[133].

З того часу Гальчевський весь час працював "на кордоні проти большовиків на Україні" [134]. Для зручності оселився у волинському містечку Корець (Фабричний провулок, дім 111 а)[135], неподалік кордону.

"Як представник воюючої України Гальчевський-Орел відвідав посольства різних держав і закликав підтримати боротьбу проти більшовиків. Тим часом Совєтська Росія вимагала у польського уряду видачі Якова Гальчевського. Це примусило його змінити прізвище на Войнаровський"[136].

Не один раз задумувався — чому саме Войнаровський?

Очевидно, Яків Гальчевський за псевдонім взяв собі прізвище Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи. В їхньому житті, справді, є чимало подібного: Андрій Войнаровський був довіреною особою гетьмана Івана Мазепи, Гальчевський — довіреною особою Головного отамана Армії УНР (фактично, гетьмана) Симона Петлюри, який, як й Іван Мазепа, перебував на вигнанні. Обидва — І Андрій Войнаровський, і Яків — із поразкою не змирилися, а заручившись підтримкою керівництва інших держав, та завдяки довіреним людям продовжували працю, готуючи ґрунт для повернення в Україну.

Гальчевський, як і Андрій Войнаровський, живучи на еміграції, провадив дипломатичні переговори з представництвами інших держав із метою спонукати їх до інтервенції проти Росії з метою визволення України.

Їхньої видачі (А. Войнаровського і Я. Гальчевського) домагався російський уряд.

Але чи цими аналогіями все обмежується? Чи було ще щось важливе, що спонукано Якова Гальчевського прийняте саме це прізвище? Може, глибока недовіра до польської влади, яка зрадивши в Ризі 1921 року союзника — Україну, могла зрадити й особисто Гальчевського, видавши його Росії? Так, як колись гамбурзький сенат, видав російській владі Андрія Войнаровського.

Про діяльність Якова Гальчевського в середині та другій половині 1920-х р. мало що відомо. Знаємо, що 1925 року він здійснив останній рейд у поневолену росіянами Україну… Пізніше, в той чи інший спосіб напевно продовжував роботу на кордоні, засилаючи з допомогою Польського генерального штабу агентів до Совєтської України. А 1 вересня 1930 р. капітан Яків Войнаровський (Гальчевський) почав свою службу в польській армії. Перша його посада — командир сотні 67-го пішого полку 4-ї польської дивізії, дислокованої на колишніх німецьких землях у Помор'ї. З цього моменту і починається рукопис "З воєнного нотатника". Переказувати подальші події нема сенсу — про них читач може дізнатися, прочитавши книгу, яку вже тримає у руках. Хотів би лише висвітлити деякі думки Якова Гальчевського.

Про політичні погляди Якова Гальчевського в 1930-х роках свідчить його відповідь на статтю "Треба протиділати" такого собі В. Целевича в газеті "Діло" (ч. 154)[137]. Під псевдонімом Я. Правобережець відгук 20 червня 1933 р. вмістив донцовський "Вісник"[138]. Стаття називалася "Затрування[139] душ молоді, чи Гіпохондрія?" Як виглядає з неї, В. Целевич, зараховуючи себе до "авторитету національного проводу", від імені всього "старшого громадянства" нарікав, що галицька молодь — це майже виключно "анархісти — неетичні, аморальні, нечесні", до того ж ще й майже "революціонери", тобто молодь зовсім не така, якою все "старше громадянство" хотіло би її бачити[140].

Зазначивши спочатку, що зараховує себе до так званого "старшого громадянства", "бо вже сивина чуба припорошила", Я. Правобережець (Гальчевський) погодився, що, справді, "молодь не слухається поважного "олімпу", не падає навколішки перед "авторитетами" (яких шукає і не знаходить!), випереджає їх, шукаючи в лабіринті своїх світовідчувань нових доріг, що відповідають духові часу". То чого ж хоче п. Целевич?! Все закономірно: молодь не хоче слухати тих, хто переконливо довів свою неспроможність: маючи шанс у 1917 — 1920-х роках збудувати українську державу, вони цей шанс бездумно і злочинно змарнували.

Але Целевич бачить причини поразки в іншому. Він вважає, що в усьому винна "публіцистична діяльність п. Донцова", у світогляді якого Целевич розгледів "прикмети східньої анархістичної психіки"… Слід зазначити, що Яків Гальчевський, оцінюючи творчість Дмитра Донцова, якого шанував, прохопився, що, на жаль, український націоналізм Донцова не подібний "ні до гітлеризму, ні до фашизму, ні (додам) комунізму!"… Отаман Орел, безперечно, мав право так стверджувати, бо мав нагоду впродовж 1914 — 1925 років переконатися, яку страшну силу становить московська орда з її інтегральним націоналізмом, а отже, щоб вижити, українська нація мусить протиставити ворожій расі щось надзвичайне, виняткове — сильніше і жахливіше!

В. Целевич, закидаючи Донцову "прикмети східної анархістичної психіки", "східний анархізм", натякав, що в поразці Визвольних змагань 1917 — 1920-х років винне "анархічне" селянство Східної України. Яків Гальчевський, представник і організатор цього "анархічного" селянства, добре знав ціну аргументам целевичів та й самим целевичам, завдяки партійному ворохобництву яких і безвідповідальній демагогії й була збаламучена частина селянства. Отаман Орел не з газетних публікацій знав, що таке масовий героїзм українського селянства східної України, знав, яка могутня сила була закладена в ньому; знав і чому вона не була використана. Причина — в горе-проводі, який і зараз — по гучній поразці! — хоче вчити-повчати.

Не дивно, що "молодь інстинктивно сама намагається собі зарадити, роблячи часами помилки, — каже автор. — З презирством дивиться (вона) на нарікаючих мальконтентів, котрі вимагають собі біблійної пошани і "фіміаму". Громадянство, котре історія "поклала на лопатки", не може бути для нього авторитетом…

Наприкінці Яків Гальчевський радить п. Целевичу "не вносити хаосу, не затруювати душ нового покоління іпохондрією", а радіти, що молодь на них — "поважних нездар" — не схожа. "Хай голос незнаного автора, — завершує свій відгук Я. Правобережець (Гальчевський), — голос із народу, теж старшого громадянина, буде пересторогою, щоби те "старше громадянство", яке репрезентує п. Целевич, не вдавало з себе патріархів і непомильних авторитетів та не претендувало, коли нездібне, на провід, а сміливо з громадською мужністю це собі усвідомило".

Далі була війна, в якій Гальчевський мусив захищати польську державу, державу, яка, захопивши значну частину українських територій, жорстоко придушувала опір українців. Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов'язки командира батальйону, бо відчував відповідальність за долю підпорядкованих йому людей. 18 вересня 1939 року, коли коли польська катастрофа стала довершеним фактом, маючи веселий настрій, що "перестає існувати бундючне панство", "майор Войнаровський" здався до полону німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.

У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які дуже скоро — в січні 1940 р. — його відпустили. Повернувшись 1 лютого 1940 року додому, Яків засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис "З воєнного нотатника", який розпочав писати в німецькому таборі в Люкенвальде. Завершив працю над двотомником "Проти червоних окупантів" та видав його (за активного сприяння свого швагра Геннадія Которовича): перший том 1941 року в Кракові, другий — 1942 року у Львові.

Написав Яків Гальчевський також історіософічну працю (без назви). Працю над нею він закінчив у січні 1942 року. Цей рукопис зберегли для нащадків Геннадій іі Надія Которовичі. Маю надію видати його. А поки процитую фрагмент вступного слова автора цієї праці.

"Живемо в бурхливий час, коли цілий світ є в огні титанічного змагу. І наша доля, майбутня (доля) української нації, є на терезах ваги динамічної епохи. Темні сили старого світу валяться у безодню, а в борні кристалізуються новий світ, нові ідеї. Довге поневолення української нації витиснуло на збірній психології українців негативні риси, і тому ми в боротьбі за новий порядок у світі є поки що чинником пасивним. Великий український нарід хвилево не має національного голосу, а в той час малі, але зорганізовані народи виступають на світову арену.

У перебудові Світу на нових засадах чимало народів зникне, державні організми будуть розтрощені, з іншого боку історична справедливість визволить чимало поневолених народів, але лише під умовою вартості й значіння їх для нового Світу. Долею нежиттєздатних народів народи порядкуючі не будуть займатися. З остраху, щоб колесо історії нас не змололо в порошок — бо події йдуть через нас і без нашого впливу — мусимо розважити цілий шерег питань.

Нам потрібно позбутись всіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії, а автохтони-українці й далі житимуть на своїй благословенній землі життям нещасних паріїв та можуть зникнути, як національна збірнота…

Підходьмо поважно до всього, що зв'язане з духом і тілом усієї української нації, бо ми стоїмо перед питанням: бути нам, чи не бути на своїй землі? Маймо на увазі, що світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз'єднані всередині, слабі назовні та не хотіли, чи не вміли боротися за своє місце під сонцем"[141].

Боротьба за місце нації під сонцем стала смислом життя Якова Гальчевського. І хоч вік його вже схилявся до полудня, він знову бере до рук зброю. "Творив не лише "пасивні" організації, але й активні — загони самооборони, спочатку сільські, потім — кущові, й згодом ним була створена високоефективна Грубешівська (повітова) самооборона. Його безцінний досвід отамана та професійного військового призвів до того, що Грубешівська самооборона, яку він очолив, не тільки успішно захищалася…"[142].

Та життєва стежка його добігала кінця…

"21 березня 1943 року, повертаючись із похоронів товариша Домбського, забитого поляками, Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Але зрадник вже вирішив його долю: проти ночі 22 березня школу, де жила дружина з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.

На пропозицію здатися він відповів пострілами.

Боївкарі Армії Крайової прекрасно знали, що в приміщенні знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони закидати школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно — і п'ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі "жолнєже" витягнули на подвір'я стікаючого кров'ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги. А потім добили багнетами… Так закінчив свій життєвий шлях один із найкращих синів України у ХХ столітті…"[143].

"Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана… Людину боротьби, а не переговорів з ворогом… Без благань і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові… Полковник Гальчевський навіки пов'язав себе з українською визвольною ідеєю"[144].

Поховали Якова Гальчевського у місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель… Проводжав його в останню дорогу архієпископ Холмський і Підляський Іларіон — колишній ректор Кам'янець-Подільського державного університету Іван Огієнко.

Пізніше могила українського лицаря була сплюндрована польськими шовіністами і зрівняна із землею….

1951 року, в тридцяті роковини героїчного повстанського чину, в одному з українських емігрантських журналів друзі вмістили пам'ятну згадку про отамана Гальчевського-Орла: "Ніхто не робив йому реклами і не співав дифирамбів; ані уряд УНР, ані Міністр військових справ не визнали йому посмертно ранги генерала: ніхто досі навіть не затвердив його номінації Головним Отаманом у полковники Армії УНР, ніхто не називає його вождем, не влаштовує на його честь галасливих академій, не пише шумних похвал, не розповсюджує погрудь та портретів. Бо великий Повстанець полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський був тільки вірний син України і залізний старшина Симона Петлюри. Жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української Державності. Полковник Гальчевський — великий Петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашних невідомих, згинув як вояк, обороняючись до останнього набою. Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних. Dulce et decorum est pro Patria mori![145]" [146].

Це правда, помирати за Батьківщину солодко і почесно.

Якову Гальчевському поталанило: він загинув у бою.

Поталанило і нам: до нас дійшло слово великого українського воїна Якова Гальчевського.

Отож, сторінки його книги життя перед нами.

Давайте пройдемо останні роки життя героя поруч із ним.

Роман КОВАЛЬ, письменник

Примітки упорядника

1

Будучи майором, Я. Войнаровський (Гальчевський) обняв командування 3-м (рекрутським) батальйоном 67-го піхотного полку. Під час міжполкових змагань батальйон Гальчевського двічі здобув "дивізійний стрілецький прапорець".

(обратно)

2

Другий відділ польського штабу — військова контррозвідка.

(обратно)

3

Від лютого 1928 р., коли до Війська польського першими були прийняті капітани Петро Самутин та Аркадій Валійський, до листопада 1931 р. на контрактову службу вступив 41 український старшина. Шестеро з них згодом звільнились. Станом на 1934 р. у польській армії служило 33 українці, громадяни УНР.

(обратно)

4

Під час зайняття німецькими військами 1938 року Судетів (частина Чехословаччини, де проживала німецька національна меншина), поляки анексували і собі частину Чехословаччини, т. зв. Заользя, територію, де мешкало чимало поляків.

(обратно)

5

Мобілізовані шести різних років народження.

(обратно)

6

4-а ДН — 4-а дивізія німецька.

(обратно)

7

4-а ДП — 4-а дивізія польська.

(обратно)

8

"То шваб, панє майоже, тжеба му забраць вшисткє конє!" — "То шваб, пане майоре, треба у нього забрати всіх коней".

(обратно)

9

Тобто має диплом про закінчення вищого військового закладу.

(обратно)

10

67-й п. п. — 67-й піхотний полк.

(обратно)

11

2-й курінь 63-го піхотного полку.

(обратно)

12

Рено. Його іменем названий автомобільно-авіаційний концерн, заснований 1898 року Окрім автомобілів, виготовляв танки, бронемашини, авіадвигуни, зброю.

(обратно)

13

Цей розділ перекреслений олівцем, а на верхній сторінці першої сторінки розділу написано 22/3 — 1941. Korekta (?). Складається враження, що, прочитавши через рік свою працю, автор лишився незадоволений стилем оповіді й хотів скоректувати цей розділ. Оскільки іншого викладу розділу не знайдено, то публікуємо той, що є.

(обратно)

14

Таненберґ — східнопруське місто, де 1914 року сталася катастрофа російської армії під командуванням генерала Олександра Самсонова. Ця перемога була своєрідною помстою за поразку під Таненберґом і Ґрюнвальдом (т. зв. Ґрюнвальдська битва) влітку 1410 року.

(обратно)

15

Береза-Картузька — польський концтабір для політичних в'язнів, у т. ч. для запідозрених у політичних "злочинах", тобто для тих, кому не пред'явлено акту звинувачення.

(обратно)

16

Цей розділ перекреслений олівцем. Складається враження, що, перечитавши свою працю, автор лишився незадоволений і хотів скоректувати і цей розділ. Оскільки іншого викладу цього розділу не знайдено, то публікуємо той, що є.

(обратно)

17

"Звіонзек оброньцув кресув заходніх" — "Організація захисників західних земель", тобто земель, анексованих поляками у німців згідно з Версальським договором.

(обратно)

18

"Ma pan bagnety!" (пол.) — "Пан має багнети!"

(обратно)

19

"Мільчєць і викониваць розказ!" (пол.) — "Мовчати і виконувати наказ!"

(обратно)

20

Модлін — потужно укріплене місто неподалік Варшави.

(обратно)

21

Академік, тобто випускник Академії генерального штабу.

(обратно)

22

"Пане добродію" (пол.).

(обратно)

23

"Ми пана майора подзівлялісьмі одвазе" — "Ми захоплювались Вашою, пане майоре, відвагою" (пол.).

(обратно)

24

"Позен кохам" — "Бога кохаю".

(обратно)

25

“Лосі” — на той час найсучасніші польські військові двомоторні літаки.

(обратно)

26

Бренер — місце в Альпах, де традиційно зустрічалися Адольф Гітлер і Беніто Мусоліні.

(обратно)

27

Очевидно, маються на увазі американські солдати.

(обратно)

28

"Од можа до можа" (пол.) — від моря до моря; параноїдальна мрія польських шовіністів створити державу від Балтійського до Чорного морів.

(обратно)

29

"Hitler ru ist klein!" (нім.) — "Гітлер — маленький!".

(обратно)

30

"Пробоєм" — місячник; спершу орган націоналістичної молоді Закарпаття; згодом літературно-науковий журнал націоналістичного спрямування (1939–1943, Прага), в ньому друкувалися провідні українські поети і публіцисти національного напрямку.

(обратно)

31

"А сконд пан майор вє, жє я нє естем ранни?" (пол.) — "А звідки пан майор знає, що я не поранений?"

(обратно)

32

"В'єм, нєма тих двух україньцув!" (пол.) — "Знаю, немає тих двох українців".

(обратно)

33

"Свєнто неподлєглосці" (пол.) — Свято незалежності.

(обратно)

34

"Єшчє Польска нє зґінела, пуки ми жиєми…" (пол.) — польський національний гімн, дослівно "Ще Польща не згинула, поки ми живемо".

(обратно)

35

"Wie ist polnisch oficier! Cha-cha-cha!" (нім.) — "Це є польський офіцер. Ха-ха-ха!"

(обратно)

36

"По войнє в розхуд" (пол.) — "По війні знищити".

(обратно)

37

У Берліні постачання продовольства було гіршим, ніж у провінції.

(обратно)

38

Далі, напроти 6 — 10, дописані такі прізвища:

майор Валійський,

майор Пікульський,

майор Палієнко,

сотник Саченко,

поляк сотн. Целевич.

(обратно)

39

Помилка, далі скрізь Дворенко-Дворський.

(обратно)

40

Бути "пєр ти" (пол.) — бути на ти.

(обратно)

41

"Кжиж валечних" — "Хрест хоробрих"; "Virtuti militari" — найвищий бойовий польський орден.

(обратно)

42

УНО — одна з двох дозволених німецьким урядом українських громадських організацій. Заснована 1933 року з централею у Берліні. Українське національне об'єднання діяло на території Німеччини, Австрії, в протектораті Чехія і Моравія. З 1937 р. УНО стала на позиції українського націоналізму. Головою УНО від 1937-го до 1945 р. був Тиміш Омельченко. Поза національно-виховною та культурно-освітньою працею УНО відстоювало інтереси українських робітників, допомагало студентству, українським полоненим із польської та совєтської армій. 1942 року нараховувало 42 тисячі членів. Пресовий орган УНО — тижневик "Український вісник". Енциклопедія українознавства. — Львів, 2000. — Т. 9. — С. 3411.

(обратно)

43

Далай-лама, далайлама — провідник тібетських буддистів.

(обратно)

44

Ананій Волинець був заарештований у Рівному, а страчений 1941 р. у м. Вінниці.

(обратно)

45

УНК — очевидно, мова йде про Український національний комітет у Кракові, який остаточно оформився 22 червня 1941 року. Його ініціювало ОУН(б) із метою об'єднати українські національні сили для репрезентації перед Німеччиною.

(обратно)

46

УЦК — Український центральний комітет (1939–1945). Єдина українська суспільно-громадська установа у Генеральній губернії, яку визнавала німецька влада. На чолі УЦК весь час стояв Володимир Кубійович. УЦК репрезентував українців перед німецькою владою.

(обратно)

47

У розумінні — прощається.

(обратно)

48

Валійський закінчив Вищу військову школу (Академія польського генерального штабу).

(обратно)

49

Очевидно, мова йде про дружину Юрія Миколайовича Косача, племінника Лесі Українки.

(обратно)

50

Подальший фрагмент я, як упорядник цієї книги, хотів скоротити. І не тільки з причини вкрай неприємної інформації, але насамперед через те, що вона не підтверджена іншими джерелами. Те саме стосується і сотника Недайкаші. Створивши прецедент, я б, напевно, скоротив би й інші неприємні моменти, зокрема для українських націоналістів і прихильників гетьмана Павла Скоропадського, для поляків та євреїв. Врешті-решт рукопис було б спотворено. Отож я вирішив лишити все як було написано, обмежившись цією ремаркою і "Заувагою упорядника". Р. Коваль.

(обратно)

51

Союз визволення України (СВУ) — політична організація українських емігрантів із Російської імперії в центральних державах (Австро-Угорщині та Німеччині) під час Першої світової війни, яка вважала себе репрезентантом інтересів українців і намагалася, використавши війну Австро-Угорщини і Німеччини проти Росії, здобути самостійність України. Більшість членів СВУ були наддніпрянськими соціалістами. Діяльність СВУ була надзвичайно активною: і дипломатична, і видавнича, і культурно-виховна, і допоміжна. Зокрема величезну допомогу було надано полоненим українцям. Завдяки СВУ і сприяння австро-угорської та німецької адміністарцій було згуртовано близько 80 тисяч українців-полонених у таборах Фрайштадті (Австрія), Дуна-Сердагель (Угорщина), Раштаті, Зальцведелі і Вецлярі (Німеччина), з яких були створені українські дивізії сіро— і синьожупанників. Енциклопедія українознавства. — Львів, 2000. — Т. 8. — С. 2971, 2972.

(обратно)

52

Організація д-ра Тодта — німецька військова організація будівельних робіт.

(обратно)

53

Сестра Олександра Пулюя Наталка була одружена з українським композитором Василем Олександровичем Барвінським.

(обратно)

54

Найвища Рада СССР, тобто Верховна Рада.

(обратно)

55

Мова про Організацію українських націоналістів (ОУН).

(обратно)

56

Мова про Версальський договір між Німеччиною та країнами Антанти, укладений після Першої світової війни на Паризькій (Версальській) мирній конференції (1919). Цей договір між переможцями і переможеними був для Німеччини вкрай невигідний, зокрема він передбачав передачу німецьких земель Ельзасу і Лотарингії Франції; Великопольщі й Ґданського Помор'я — Польщі, утворення Вільного міста Ґданська (колишнє німецьке м. Данциґ), позбавлення Німеччини колоній, різке обмеження її збройних сил, величезні репарації, заборону аншлюсу Австрії, а також створення Ліги Націй.

(обратно)

57

Лінія Мажино — система надпотужних укріплень на північно-східному кордоні Франції, створена в 1929–1934 рр. з ініціативи міністра оборони Франції А. Мажино. Вважалася нездоланною. Німці вдерлися до Франції зі сторони Бельгії, минаючи лінію Мажино.

(обратно)

58

Ледве в палки вбились — у розумінні жовтороті, що навіть не опірилися.

(обратно)

59

Тобто не перетворювати армію на дискусійний клуб.

(обратно)

60

Згідно з метричною книгою Свято-Успенської церкви с. Балин Літинського повіту Подільської губернії за 1891 — 1900 рр. — Гольчевський. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО), ф. Д — 904, оп. 16, спр. 40, арк. 150 зв., 151. У деяких інших документах також зустрічається написання "Гольчевський", та все ж значно частіше — "Гальчевський", до того й Яків саме так підписувався. Тому надалі вживатимемо "Гальчевський".

(обратно)

61

Згідно з тією ж метричною книгою; в Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського від 25 грудня 1928 р. зазначена інша дата — 21 жовтня того ж року. Centrale Archwum Wojskowe (далі — CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

62

Нині с. Малинівка Літинського району Вінницької області.

(обратно)

63

Карта евіденційна сотника Якова Войнаровського. CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

64

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

65

ДАВО, ф. Д — 904, оп. 16, спр. 53, арк. 73 зв.

(обратно)

66

Там само, спр. 49, арк. 308 зв.

(обратно)

67

Там само, ф. Д — 711, оп. 1, спр. 9, арк. 11 зв., 12.

(обратно)

68

Там само, ф. Д — 904, оп. 16, спр. 59, арк. 23.

(обратно)

69

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

70

Гальчевський Я. Історіософічна праця без назви в 25 розділах. — Грубешівщина, січень 1942. — На правах рукопису.

(обратно)

71

З 1960 року с. Кам'янка.

(обратно)

72

Коваль Р. Отаман святих і страшних. — Київ, 2000. — С.17, 19, 20.

(обратно)

73

Дані зі Свідоцтва № 28 Майдано-Трепівської школи від 8 червня 1913 р. та зі Свідоцтва № 760 Ради Вінницької церковно-вчительської школи від 17 червня 1913 р., які зберігаються в особовій справі Я. В. Гольчевського в архіві Кам'янець-Подільського університету.

(обратно)

74

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

75

Реєстраційна картка вояка Армії УНР, заповнена сотником Яковом Орлом-Гальчевським. — CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

76

Карта евіденційна сотника Якова Войнаровського. CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

77

Карта евіденційна сотника Якова Войнаровського. CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

78

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

79

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

80

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

81

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

82

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

83

ДАВО, ф. Р — 1691, оп. 2, спр. 3, арк. 6.

(обратно)

84

Середа М. Отаман Волинець // Червона Калина. — 1930. - № 7 — 8. — С. 22.

(обратно)

85

Середа М. Отаман Волинець // Червона Калина. — 1930. - № 7 — 8. — С. 22.

(обратно)

86

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВОВУ), ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 5.

(обратно)

87

Там само, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 4, 21.

(обратно)

88

Там само, ф. 1078, оп. 1, спр. 93, арк. 4, 21.

(обратно)

89

Там само, арк. 106 — 106 зв.

(обратно)

90

Архів Управління Служби безпеки України у Вінницькій області, спр. 8217, арк. 19 зв., 48.

(обратно)

91

Архів Управління Служби безпеки України у Вінницькій області, спр. 8217, арк. 19 зв., 48.

(обратно)

92

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

93

Коваль Р. Отаман святих і страшних. — Київ, 2000. — С.17, 19, 20.

(обратно)

94

Коваль Р. Отаман святих і страшних. — Київ: Просвіта, 2000. — С. 19.

(обратно)

95

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

96

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

97

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

98

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

99

Фрагмент невідомого твору Я. Гальчевського. З архіву Р. Коваля.

(обратно)

100

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Краків: Українське видавництво, 1941. — Т. 1. — С. 7.

(обратно)

101

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

102

Неточно. Військове звання штабс-капітан Я. Гальчевський отримав у наприкінці серпня 1917 р. — в добу Тимчасового уряду. Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського.

(обратно)

103

Неточно. Насправді осавул.

(обратно)

104

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Краків: Українське видавництво, 1941. — Т. 1. — С. 7 — 8.

(обратно)

105

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Краків: Українське видавництво, 1941. — Т. 1. — С. 7 — 8.

(обратно)

106

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

107

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

108

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Краків: Українське видавництво, 1941. — Т. 1. — С. 10.

(обратно)

109

Там само. — Т. 1. — С. 12.

(обратно)

110

Коваль Р. Названа праця. — С. 34.

(обратно)

111

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Т. 1. — С. 8.

(обратно)

112

Коваль Р. Названа праця. — С. 36.

(обратно)

113

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Т. 1. — С. 23.

(обратно)

114

Фрагмент невідомого твору Я. Гальчевського. З архіву Р. Коваля.

(обратно)

115

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Т. 1. — С. 97.

(обратно)

116

У розумінні й по матері, й по батькові. Гальчевський ще мав братів по матері — Івана Ферфецького, Антона Ферфецького (22.1.1909 р. нар.), Петра Ферфецького (2.10.1911 р. нар.), Йосипа (13.4.1918 р. нар.) та сестру Ганну Ферфецьку-Гончар (8.7.1914 р. нар.)

(обратно)

117

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Т. 1. — С. 110 — 111.

(обратно)

118

Там само. — Т. 1. — С. 21.

(обратно)

119

Коваль Р. Названа праця. — С. 171.

(обратно)

120

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Т. 1. — С. 29 — 32.

(обратно)

121

Там само. — Т. 1. — С. 25.

(обратно)

122

Там само. — Краків — Львів: Українське видавництво, 1942. — Т. 2. — С. 131.

(обратно)

123

ЦДАВОВУ, ф. 1092, оп. 5, спр. 17, арк. 45.

(обратно)

124

Там само, ф. 1, спр. 1303, арк. 54. Копія.

(обратно)

125

Коваль Р. Названа праця. — С. 201 — 202.

(обратно)

126

Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Т. 2. — С. 146 — 147.

(обратно)

127

Там само. — Т. 1. — С. 198.

(обратно)

128

Там само. — Т. 2. — С. 132.

(обратно)

129

Петлюра С. Пам'яті поляглих за державність // Тризуб. — 1926. - 22 січня — Ч. 14.

(обратно)

130

Коваль Р. Названа праця. — С. 216.

(обратно)

131

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. Centrale Archwum Wojskowe (далі — CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

132

Коваль Р. Названа праця. — С. 216.

(обратно)

133

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. Centrale Archwum Wojskowe (далі — CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

134

Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. Centrale Archwum Wojskowe (далі — CAW), zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

135

Реєстраційна картка вояка Армії УНР, заповнена сотником Яковом Орлом-Гальчевським. — CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.

(обратно)

136

Коваль Р. Названа праця. — С. 216.

(обратно)

137

"Діло" — найстаріша українська щоденна газета, що виходила в Галичині у 1880 — 1939 роках. Від часу створення виражала точку зору народовців, а з 1925 р. — УНДО. Попри це, "Діло" офіційно було позапартійним виданням, яке надавало шпальти й представникам інших політичних поглядів. 1933 року її редагував заступник голови УНДО і водночас заступник голови "Просвіти" Василь Мудрий, який у часи польської окупації був речником т. зв. нормалізації українсько-польських відносин. Не дивно, що він став віце-маршалом польського Сейму. Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — Т. 2. — С. 521 — 522.

(обратно)

138

"Вісник" — місячник літератури, мистецтва й громадського життя націоналістичного напрямку. Виходив у м. Львів у 1933 — 1939 рр. Фактично став продовженням "Літературно-Наукового Вісника" (головний редактор Д. Донцов). У ньому співпрацювали провідні українські національні публіцисти, письменники і поети. У 1930-х роках "Вісник" відігравав визначну роль у формуванні світогляду громадянства. Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — Т. 1. — С. 287.

(обратно)

139

Тобто отруєння.

(обратно)

140

Тут і далі мова цитати статті приведені до норм сучасного правопису. Правобережець Я. Затрування душ молоді, чи Гіпохондрія? // Діло (Львів). -1933. - 30 серпня.

(обратно)

141

Гальчевський Я. Історіософічна праця без назви в 25 розділах.

(обратно)

142

Коваль Р. Названа праця. — Київ, 2000. — С. 233.

(обратно)

143

Там само. — С. 234.

(обратно)

144

Чеботарів М. Лицар без реклами // Неділя. Український незалежний часопис у Німеччині. Спеціальне видання. — 1951. - № 13 (211).

(обратно)

145

"Солодко і почесно вмерти за Батьківщину!" (латинське прислів'я).

(обратно)

146

Чеботарів М. Лицар без реклами // Неділя. Український незалежний часопис у Німеччині. Спеціальне видання. — 1951. - № 13 (211).

(обратно)

Оглавление

Заувага упорядника

Переднє слово

З воєнного нотатника

Яків Гальчевський. Біографія X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?