«Спокутий гріх»

Шлях у майбутнє

завжди лежить через минуле…

Карпати.

Гірське село Ярославка.

Того дня, десятого червня 1942 року, відбувалося щось страшне. Здавалося, саме небо вирішило знищити усе живе й неживе на цій грішній землі.

В одну мить сонце затягло чорними хмарищами, піднявся жахливий вітер. На вулицях і подвір’ях знялася неймовірна курява, старі могутні лісові дерева вклонялися перед страшним ураганним повелителем. Заскавучали перелякані сільські собаки, безнадійно шукаючи прихистку в невеличких будах, замукали у стайнях корови, відчуваючи смертельну небезпеку.

Мов паперові листочки голосно зашуміли на покрівлі хати Біличів шматки черепиці.

— Отче наш! — заломивши руки перед іконою, молилася на колінах перелякана стара повитуха Мелана, яка в цю мить якраз приймала п’яті пологи в молодої Ганни. — Прости нам наші страшні гріхи й помилуй, як і ми прощаємо довжникам нашим.

Жінка голосно стогнала на ліжку, корчачись від нелюдського болю. Вона мучилася вже майже добу. Дитина не виходила. Нещасну покидали сили. В обійсті вже повідмикали усі замки, як годиться у селі, коли у жінки важкі пологи. Під голову їй повитуха поклала весільну сорочку, запалила свячене зілля й кілька разів обкурила змучену Ганну, але нічого не допомагало.

Чоловік вагітної, Михайло, з чотирма малолітніми доньками, сидів у сусідній кімнаті й, стиснувши кулаки, нервово чекав. Його не бентежила ні негода, ні безкінечні крики дружини, які щодалі слабшали.

— Якщо народить мені ще одне дівча — виб’ю з неї душу! — сердито попередив повитуху. — А мале втоплю у воді й пущу по ріці.

— Сохрани, Господи! — скрикнула від почутого Мелана. — Ти збожеволів? Як можеш таке казати? Хіба Ганна винувата, що Бог вам лише доньок дає? Не сама ж вибирає.

— Я тебе попередив! — наче й не почув повитуху Михайло. — Досить! Чоловічих рук у сім’ї немає. А вона наплодила ротів на мою голову, — кивнув у бік переляканих дівчаток. Шестирічна Калинка, п’ятирічна Гафійка, чотирирічна Оленка та однорічна Марійка притислися одна до одної в купці біля печі. Боялися суворого батька, як вогню. Адже ще слова ласкавого не чули від нього. — Роби, що хочеш, а народитися повинен хлопчик.