«Спокутий гріх»

Спокутий гріх (fb2) - Спокутий гріх 1256K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталья Дурунда

Наталія Дурунда СПОКУТИЙ ГРІХ

Шлях у майбутнє

завжди лежить через минуле…

Іммануїл Кант

ЧАСТИНА ПЕРША ЗАЗИРНИ В МОЮ ДУШУ…

Карпати.

Гірське село Ярославка.

Того дня, десятого червня 1942 року, відбувалося щось страшне. Здавалося, саме небо вирішило знищити усе живе й неживе на цій грішній землі.

В одну мить сонце затягло чорними хмарищами, піднявся жахливий вітер. На вулицях і подвір’ях знялася неймовірна курява, старі могутні лісові дерева вклонялися перед страшним ураганним повелителем. Заскавучали перелякані сільські собаки, безнадійно шукаючи прихистку в невеличких будах, замукали у стайнях корови, відчуваючи смертельну небезпеку.

Мов паперові листочки голосно зашуміли на покрівлі хати Біличів шматки черепиці.

— Отче наш! — заломивши руки перед іконою, молилася на колінах перелякана стара повитуха Мелана, яка в цю мить якраз приймала п’яті пологи в молодої Ганни. — Прости нам наші страшні гріхи й помилуй, як і ми прощаємо довжникам нашим.

Жінка голосно стогнала на ліжку, корчачись від нелюдського болю. Вона мучилася вже майже добу. Дитина не виходила. Нещасну покидали сили. В обійсті вже повідмикали усі замки, як годиться у селі, коли у жінки важкі пологи. Під голову їй повитуха поклала весільну сорочку, запалила свячене зілля й кілька разів обкурила змучену Ганну, але нічого не допомагало.

Чоловік вагітної, Михайло, з чотирма малолітніми доньками, сидів у сусідній кімнаті й, стиснувши кулаки, нервово чекав. Його не бентежила ні негода, ні безкінечні крики дружини, які щодалі слабшали.

— Якщо народить мені ще одне дівча — виб’ю з неї душу! — сердито попередив повитуху. — А мале втоплю у воді й пущу по ріці.

— Сохрани, Господи! — скрикнула від почутого Мелана. — Ти збожеволів? Як можеш таке казати? Хіба Ганна винувата, що Бог вам лише доньок дає? Не сама ж вибирає.

— Я тебе попередив! — наче й не почув повитуху Михайло. — Досить! Чоловічих рук у сім’ї немає. А вона наплодила ротів на мою голову, — кивнув у бік переляканих дівчаток. Шестирічна Калинка, п’ятирічна Гафійка, чотирирічна Оленка та однорічна Марійка притислися одна до одної в купці біля печі. Боялися суворого батька, як вогню. Адже ще слова ласкавого не чули від нього. — Роби, що хочеш, а народитися повинен хлопчик.

Раптом на вулиці щось засвітилося, зашуміло і луснуло, немов тисячі гармат одночасно вистрелили.

Повитуха вхопилася за голову руками, лягла на підлогу.

Кілька секунд тривала незрозуміла ворожа тиша. Тільки Ганна слабо стогнала.

Мелана обережно піднялася і підійшла до віконця.

Від побаченого лице жінки сполотніло, у широко розплющених очах застиг невимовний жах: надворі потемніло, немов настала глибока ніч. Тільки раз за разом небо розрізала розжареними огненними мечами беззвучна блискавка; лісу видно не було, чувся лише шум листя та дерев, що ламалися від божевільного, скаженого вітрища. Він розгулявся, наче господар на цій землі. Трощив, нищив усе навколо.

Повитуха перехрестилася.

— Помилуй мене, Боже, з великої милості твоєї і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої… — почала молитися й повільно підійшла до Ганни. Узяла великий рушник, злегка перев’язала над животом вагітної.

— Все, — важко зітхнула Мелана, — більше чекати нічого. Або народиш, або… — на мить замовкла. — Глибоко вдихни, — попросила Ганну, — а коли я стисну рушник — щосили видихай і тужся.

Нещасна розкрила рота, набрала повні легені повітря й завмерла в очікуванні команди.

— Давай! — скрикнула Мелана й щосили перетисла великий живіт, видавлюючи плід.

— А-а-а! — несамовито заверещала Ганна, випускаючи повітря й… останні сили…

Раптом небом прокотився такий могутній грім, що здалося, ніби земля затряслася. Шибки задзвеніли.

Мелана зупинилася, знову перехрестилася і стала вже голосно молитися:

— … бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі одному я згрішила і перед очима Твоїми лукаве вчинила…

— Го-о-споди! А-а-а!!! — обливаючись потом і слізьми кричала Ганна. — Більше не можу-у!

— Давай! Ще раз! Разом зі мною! І-і! Виштовхуй його! Давай щосили! — кричала повитуха.

— М-м-м! — зціпивши зуби, закотила очі й тужилася з останніх сил вагітна.

Тим часом за вікном, вітер, грім і блискавка дали собі повну волю. Вже ледве трималися на своєму корінні виснажені буревієм дерева, а з неба ще дужче сипалися огненні блискавичні стріли, гриміли різкі зловіщі громи.

Та жінки уже не помічали смертоносної стихії.

— Ще раз! — професійно керувала Мелана. — Всього один разочок! Ну! Давай!

Ганна послухала команду, напружилася щосили і… втратила свідомість…

На світ з’явився хлопчик. Разом з ним востаннє луснув шумливий грім, ще раз засвітила блискавка, заспокоївся шалений вітер.

Втомлене небо посипало на землю рясний, але тихий і спокійний дощ.

Прокинулася жінка від того, що повитуха обмивала її обличчя водою й злегка поплескувала по щоках.

— Ти народила… сина… — перелякано шепотіла Мелана.

Ганна відвернула голову до стіни, міцно стисла повіки. Губи її затремтіли.

— Він… живий, — вже зовсім тихо, аби хтось з домашніх не почув, промовила стара.

Виснажена пологами жінка повернулася й широко розплющеними, повними страху очима, глянула на повитуху.

— Але занадто слабий, — опустивши голову, добавила та. — Довго не протягне.

Ганна міцно стисла повіки й тихо застогнала.

— Що ти накоїла? — приклала старі поморщені руки до обличчя Мелана, ніби знала якусь таємницю. — О-ох, який гріх… — похитала головою. — Який гріх… — підняла руки до неба. — Ця дитина повинна була жити. На ньому Божий знак.

Очі породіллі розширилися ще дужче. Мовляв, що означають слова «Божий знак»?

— Я помила його, — пояснила бабця. — У дитини на лівому плечі родима пляма… у вигляді хреста.

Ганна побіліла від жаху.

— Зараз покажу, — важко піднялася з лавиці й попрямувала до дитини, яка лежала, замотана у рушнику, й не рухалася. Саме ним малюка й видавили з лона матері. Мелана хотіла взяти хлопчика на руки, але зрозуміла, що він уже не дихає.

Смерть дитини, навіть чужої, вражає. Відчула, як закололо серце. Вхопилася руками за лівий бік і обперлася на стіл.

Породілля все зрозуміла.

Голосно застогнала на ліжку, стискаючи руками своє покривало. Душевний біль, що відчула зараз, було й близько не порівняти з пологами. Здавалося, її розірве зсередини. У грудях так пекло, наче горіла заживо…

«Хлопчик! Господи, такий бажаний!» — гупало в скронях.

Бідолашна витягнулася на ліжку, мов струна, закинула голову назад і здригалася у німому риданні.

Раптом двері в кімнату різко відчинилися. Всередину не увійшов, а буквально влетів Михайло. Він зрозумів, що пологи скінчилися. Зазвичай через кілька хвилин Мелана виходила й повідомляла про народження дитини. Але сьогодні все не так: його дружина народжувала ледь не цілу добу, адже перейми почалися ще вчора. Крику малюка він так і не почув. Повитуха говорить тихо, не розчути й про що…

Підбіг до Ганни. На мить заціпенів. Так, вона боялася народити доньку, бо він би їй цього не подарував, але щоб отак? На ній же обличчя немає… Серцем відчув — у хату прийшло горе…

Повільно обернувся і побачив Мелану, яка обперлася на стіл. Там лежав його малюк.

«Якийсь він аж занадто спокійний, — майнуло в Михайловій голові. — Як неживий…»

Підійшов. Торкнувся голівки. Все зрозумів.

Тоді різко розповив дитя й ледь не зомлів…

Це хлопчик!!!

Син!!!

Кровинка, яку так довго чекав! Ночами молився Богові про його народження!

— Господи! — вголос замолився. — Чому?! — тремтячими руками прикрив маля. — За що?! — ухопився за голову руками й, мов божевільний, вискочив з хати.

… Минуло кілька днів.

Михайло поховав дитинку. Пережите далося взнаки. Майже не виходив з крамниці. Пив до забуття. Ввечері сільські хлопці притягували його додому ледь притомного.

Ганна так і не підводилася з ліжка. Вона згасала. Догорала, як свічка. Кровотеча після пологів не припинялася, хоч які зілля не варила їй Мелана.

— Треба покликати священика, — наважилася сказати повитуха. — Бо всяке може бути, — давала помираючій останню надію. Не хотіла остаточно добивати нещасну, хоч і бачила, що порятунку немає. Від страшної крововтрати свідомість молодої жінки періодично відключалася.

— Не тр-реба, — ледь чутно прошепотіла у відповідь Ганна.

— Як то — не треба, — аж підскочила до краю передивована стара. — Мусиш висповідатися. Розказати все. Зняти з душі гріх, бо як підеш на той світ?

Ганна мовчки відвернулася.

— Як за себе не думаєш — подумай про дітей, — повчала Мелана. — Тяжкий гріх паде на рід до четвертого коліна, хіба не знаєш? У Святому Писанні ж написано: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить мене і творю милосердя до тисячного покоління тим, що люблять мене і бережуть мої заповіді». Мусиш посповідатися.

Але молода Біличка вперто мовчала.

Вона розуміла, що помирає. Тому, глибоко в душі, каялася у своїх гріхах. Проте, таємницю сповіді в селі важко зберегти. А норов свого Михайла знала добре. Як відкриється правда — може й дітей повбивати. Бо жінці вже не нашкодить. Тому вирішила: нехай краще вже її душа горить у пеклі, аніж буде наражати на смертельну небезпеку ні в чому не винних донечок. Зціпивши зуби, мовчала.

Мелана знала Ганнину таємницю. Але вона нікому не розкаже, бо це воля помираючої. Стара поклялася, що мовчатиме.

Та гріх є гріх. А тим паче — смертельний. Забруднена душа потрапляє у пастку, вона не має миру, мучиться, скоєне зло шматує її заживо. Розірвати тугий зашморг, в якому опинилася Ганнина душа, могло тільки щире каяття і святе причастя. Повитуха це розуміла, тому всіляко намагалася переконати конаючу жінку прийти до сповіді. Але та була невблаганна.

Нарешті стара не витримала. Ввечері навідалася до священика.

— Я чув, що Біличова жінка не встає з ліжка після пологів, — відповів отець Юрій. — Вже й сам хотів навідатися до неї. То вона аж настільки слаба?

— Боюся, до ранку не доживе, — важко зітхнула Мелана. — Треба поспішати.

Незважаючи на пізній час, священик навідався до хати Біличів. Увійшовши всередину, відразу попрямував до ліжка хворої. Від побаченого аж завмер.

Молоду рум’янощоку Ганну добре знав. Хоч народжувала щороку, але то їй на користь ішло. Здоров’ям аж пашіла. Та й на полях натруджена не була. Михайло, хоч і суворий чоловік, але жінку беріг. Як тільки розумів, що вагітна — до ніякої важкої роботи не допускав. Інші жінки їй відверто заздрили, коли з немовлятами зранку до ночі важко трудилися на сінокосах чи на картопляних полях.

«Що могло статися, аби так згоріти буквально за кілька днів?» — не міг зрозуміти.

Вона була не схожа на себе: бліда, з великими чорними колами під глибоко запалими очима, безпорадна.

— Шкода бідолашну, — ошелешений важко промовив. — Передчасно відцвіла…

Ганна не подавала ознак життя. Отець Юрій легенько торкнувся її руки.

— Жива, — полегшено зітхнув.

— Треба почекати, — пояснила Мелана. — За кілька хвилин прийде до тями.

— Вона при світлому розумі? — занепокоївся.

— Так, панотче, — підтвердила повитуха. — Все розуміє.

А Ганна тим часом бачила сон, де вона молода, здорова, на залитій сонцем галявині разом з дівчатами плете вінок із жовтих квітів. Потім несе його до потічка й пускає по воді. Її заливистий сміх чути далеко. Михайло теж почув. Побачив вінок. Вийняв з води, поклав на свою голову. Дівчина щаслива. Адже Білич — перший парубок у селі. Ще не жонатий, а вже собі хату окрему будує. І не хоч яку, а велику, на дві кімнати й сіни. Брати йому допомагають. У нього своя земля, худоба. Котра би не хотіла за такого хазяйновитого заміж піти. Та він вподобав чорноброву Ганну. Не біда, що їй лише п'ятнадцять. Не буде довго в дівках ходити.

На першому ж побаченні сміливо роздягнув і зробив своєю жінкою.

— Це, щоб ти з другими хлопцями не крутила, поки весілля не відгуляємо, — пояснив до смерті наляканій дівчині. — А коли одружимося — народиш багато синів. Саме хлопчиків, — уточнив. — Бо в ґаздівстві сильні руки потрібні. Нащо мені дівчата, яких лише кормити та одягати треба. От у мого батька — семеро хлопців і жодної дівки. Чого б я досяг, якби мені рідня не допомагала?

Тоді вперше налякалася Михайла. Але заспокоювала себе. Мати ж учила, що чоловікові терпіти треба…

За рік після весілля народила доньку.

Михайло навіть не глянув у її бік. Дружини кілька місяців не торкався, даючи зрозуміти, що гнівається.

Коли у сім’ї з’явилася четверта — Марійка — нерви його здали остаточно. Накинувся на породіллю, стягнув її з ліжка за волосся і, якби не повитуха Мелана, точно до смерті забив би.

Та не минуло й трьох місяців після пологів, як Ганна зрозуміла, що вагітна вп’яте…

Раптом видіння розсіялося.

Хвора прийшла до тями. Важко розплющила очі. Біля ліжка стояв священик і тихо молився. Ганна не могла зрозуміти, де вона: ще жива, чи то вже її похорон? Бо ж те, що у сні бачила — насправді пережила. Здригнулася. Наче лише зараз усвідомила, що смерть справді дихає їй в обличчя. Але вона не хоче помирати! Ні! Їй ще немає навіть повних двадцяти трьох років! Боже, яка молода! Життя прекрасне! Та ще й діти… Наймолодшій Марійці лише рочок! Вона зовсім не пам’ятатиме мами. Ніколи не згадає… Кому вони потрібні? Хто любитиме їх так, як рідна ненька? Хто витре їхні сльози, відчує їхній біль? О-о, Господи!

Очі нещасної неприродно розширилися й налилися сльозами. Вони виражали жах перед неминучим.

Мелана вийшла з кімнати.

— Чи бажаєш, дитино, приступити до сповіді? — запитав отець духовний, коли залишилися наодинці.

Ганна заплющила вологі очі й щось тихо прошепотіла.

— Що ти кажеш? — не розчув панотець і нахилився над хворою.

— Хочу ж-жити, — слабенько прошепотіла бідолашна й так благально глянула на нього, що панотця аж до кісток пробрало. Він був уже немолодий. Багато чого бачив за своє життя. Сповідав і помираючих. Але такого… Відчуваючи неминучу кончину, нещасна хапалася за останню соломинку, наче падаючий з великої висоти за повітря.

— Дасть Бог — одужаєш, — боляче усміхнувся отець Юрій і ніжно погладив бідолашну по голові. Він був такий зворушений побаченим, що другою рукою витер неслухняну сльозу.

— Чи щось мучить твою душу? Чи маєш гріх, який хочеш висповідати?

Ганна повільно, заперечливо похитала головою.

Духівник вже хотів бува дати їй відпущення гріхів, як в останню мить зупинився. Уста хворої ворушилися. Вона щось не доказала. Або він не зрозумів…

— Н-не сп-повідат-тимусь, — ледь розібрав, коли нахилився до Ганни.

Від почутого аж отетерів. Він навіть розігнутися не мав сили.

«Як не сповідатиметься? — майнуло в його голові. — Невже не розуміє всю серйозність ситуації. Вона ж помирає. Це очевидно. Хіба що… — задумався, — якийсь страшний гріх скоїла…»

Відчув, як по тілу пробігли неприємні мурашки.

— О, Ісусе, Спасителю душ людських, допоможи їй, — витер спітнілого від переживання лоба. — Не мовчи, дитино. Врятуй себе. Яким би важким не був твій вчинок — Господь пробачить, якщо ти щиро каєшся. Він розбійника до раю пустив, який все життя Бога не знав, але увірував перед смертю.

Та Ганна мовчала.

Губи її тремтіли. З-під міцно стиснутих повік лилися сльози, слабими руками стискала своє покривало, але мовчала…

Священик не замовкав. Мов той лікар в реанімації, що втрачає на столі свого пацієнта, метушився біля умираючої. Розповідав багато прикладів, коли милосердний Бог прощає грішника. Або ж доводив, яку страшну силу має Всевишній, коли людина відмовляється від нього.

Та марно.

Раптом Ганна здригнулася, наче її струмом ударило.

Набрала повні легені повітря.

— Отче Небесний! — з останніх сил крикнула, дивлячись на стелю. — Зазирни в мою душу-у! Ти все… бачиш і знаєш! Прости… Прости мені… Грішній! Прости! Зазирни… Я не хоті… — обірвалася, не договоривши.

Різко заплющила очі й важко видихнула.

У кімнаті стало якось неприродно тихо.

Священик нахилився над нею і зрозумів: Ганна віддала духа.

Все… скінчилося.

Так і пішла у вічність нерозкаяною…

ЧАСТИНА ДРУГА І БЛИСНЕ СОНЦЯ ПРОМІНЬ ЧОРНИЙ…

Київ.

2007 рік.

— Вставай, сонько! — почувся з коридору жіночий голос. — Тільки поглянь, як високо сонечко в небі. Ти ж не забула, який сьогодні день?

— Авжеж не забула, — солодко протягуючись у ліжку, майже крізь сон, ліниво озвалась Емілія. — Сьогодні — мій ювілей. Доросле свято. Двадцять п’ять років. Старі-ію!!!

— Що робиш?! — шумно відчиняючи двері, весело запитала мати.

Дівчина розсміялася, накривши голову покривалом.

— Старіє вона, — жартома зіронізувала. — А що мені у свої сорок п’ять казати?

Ірина Макарова виховувала доньку одна. З чоловіком Давидом, чехом за національністю, розійшлися, коли Емілії минуло сім років. До того сім’я жила у Празі. Розлучившись, Ірина з дитиною вернулася в Україну. Повернула собі й, з дозволу чоловіка, дитині дівоче прізвище Макарова. В Полтаві, після смерті її батьків — Марії та Бориса Макарових — залишився будинок.

Отак і жили, поки донька не закінчила середню школу й вступила до столичного університету на факультет журналістики. Тоді Ірина продала батьківський будинок і купила в Києві трикімнатну хрущовку. Все ж краще, коли дитина під наглядом.

Жінку охоплювало почуття гордості за те, що Емілія виросла саме такою, як вона мріяла: відкритою, щебетливою, комунікабельною, освіченою, інтелігентною. Її любило найближче оточення, поважали і цінували друзі та колишні однокласники, ставили за приклад викладачі.

Дівчина займалася спортивними танцями, захоплювалася поезією.

Після закінчення університету мамина подруга, Зоя Павлівна Черкасова, запросила Емілію на роботу до себе в прес-службу апеляційного суду, яку очолювала.

Крім того Емма підробляла перекладачем, адже володіла кількома іноземними мовами: англійською, чеською та німецькою. Давала приватні уроки дітям, як репетитор.

Трудилася дівчина багато. Адже в мами хворе серце. Фізичне навантаження їй протипоказане. Щороку необхідна спеціальна реабілітація в приватній клініці. А це немалі гроші. Бувало, жінки ледве зводили кінці з кінцями. Про якісь заощаджені кошти годі й казати.

Надзвичайно щільний графік і постійна зайнятість позбавляли дівчину можливості хоч іноді безтурботно полежати в ліжку. Таку розкіш, як затяжний вранішній сон, вона вважала найвищою насолодою. Тому сьогодні, не зважаючи на святковий день, їй зовсім не хотілося вставати. Не спокушував навіть духмяний запах маминих свіжоспечених млинців.

Проте довго відлежуватися таки не судилося. Здавалося — сама природа прагнула розбудити іменинницю. Якось особливо розщебеталися пташки, ніби заспівали святкову пісню. Золоте вранішнє сонце розсипало по кімнаті проміння і залило її сліпучим, яскравим світлом. Знадвору чувся веселий сміх дітвори, що вийшла на прогулянку. Десь поряд загавкали собаки.

Емілія повільно піднялася і підійшла до вікна.

Мимоволі глянула у дзеркало, розташоване в лівому куті кімнати. У сонячному промінні вона нагадувала якусь неземну, казкову красуню. Крізь тоненьку напівпрозору білу довгу нічну сорочку, з легким мереживом на рукавах, просвічувався стрункий високий дівочий стан і пишні груди; хвилясте пшеничне волосся розсипалося на плечах і спадало аж до самісінької талії; шоколадні, вигнуті, дугасті брови тоненькими стрічечками правильно окантовували великі, мов два озерця, глибокі, бездонні васильково-сині очі з довгими пишними віями; чарівно-вродливе дівоче сонне обличчя прикрашали рум’яні щічки з двома симпатичними неглибокими ямочками.

Раптом її увагу привернув дорогий автомобіль, що заїхав у їхній скромний дворик.

— О-о, ні, — незадоволено протягла Емілія. — Тільки цього бракувало, — пробурчала спостерігаючи, як з машини виходить молодий чоловік, беручи із заднього сидіння великий букет квітів.

Це Антон Волошин — слідчий обласної прокуратури. Йому тридцять чотири роки. На рахунку вже не одна серйозна розкрита справа. З Емілією познайомився, коли його другові-бізнесмену Ігореві Мостовому потрібна була перекладачка з чеської мови. Через тридесятих знайомих вийшов на Макарову. Відтоді втратив спокій.

— Вона притягує, мов магнітом, — зізнався якось Ігореві. — От засіла в голові — і все. Навіть працювати важко, бо зосередитися не можу, як від нав’язливої мелодії.

— Одружуватись тобі пора, — хмикнув у відповідь Мостовий. — Тридцятник минув.

Антон погоджувався. Проте, особливої взаємності з боку Емілії не спостерігав. Вона наче й привітна, усміхається, але коли Волошин пропонує каву чи вечерю — толерантно знаходить тисячі причин для відмови. Це насторожувало. Користуючись зв’язками, з’ясував, що суперника у нього немає. Дівчина живе з мамою. Сім’я середнього достатку, далеко не заможна. Це додало йому впевненості.

Якось на вулиці начебто випадково зустрів Емілію з Іриною. Привітався, представився. Як і очікував — матері сподобався. Перший крок зроблено. Завоювати серце коханої легше, коли на твоєму боці майбутня теща.

Тож сьогодні вирішив остаточно взяти їхні стосунки на абордаж. Купив квіти і насмілився приїхати прямо додому. Привід беззаперечний.

Емілія стояла біля вікна й спостерігала, як Антон заходить у під’їзд. Її мобільний телефон, що лежав на білосніжному підвіконні завібрував.

«Слідчий Волошин. Прокуратура», — висвітилося на екрані.

Дівчина незадоволено нахмурилася й неохоче взяла слухавку.

— Мої вітання, — почула бадьорий чоловічий голос. — Відчиняй двері. Приймай гостей, — безцеремонно повідомив.

Від його наполегливості дівчині стало ще важче. Поведінка чоловіка явно вказувала на те, що він уже вважає її своєю. Наслідки відмови Емілія також усвідомлювала… На серці защеміло. Святковий настрій було зіпсовано.

За хвилину з вітальні долинав голос Антона. У маминих руках красувався шикарний букет. Для Емілії Волошин приготував спеціальний подарунок — квитки у театр. Він знав її потяг до прекрасного. Та й після вистави сподівався на романтичне побачення.

Іменинниця неохоче вийшла до столу.

Мама знайшла вазу й поклала квіти у воду. Антон підійшов і стримано привітав, легенько торкнувшись устами її щоки. Дівчина не відреагувала.

— Давайте пити чай, — спробувала розрядити напружену обстановку Ірина й подалася на кухню.

— Ні, ні, — різко заперечив Волошин. — Вельми вдячний, але я поспішаю, — важко усміхнувся.

Реакція коханої дівчини засмутила його. Антон розумів, що їхні почуття наразі невзаємні, але сподівався завоювати її прихильність. Адже вони ще мало знайомі. За що любити? Пройде час — пізнають один одного краще. Все стане на місця. Терпіння… Лише терпіння… Для себе він уже все вирішив. Ця дівчина належатиме йому. Іншому навіть пальцем не дозволить до неї торкнутися.

— Завтра ввечері заїду, — прошепотів на вухо Еммі. — І зроблю все, щоб ти усміхалася, — багатозначно додав на прощання. — Пробач, що заскочив без попередження.

Останні слова приємно зачепили дівчину. Вона мимоволі усміхнулася.

— Він тобі не подобається? — присіла біля доньки Ірина й співчутливо торкнулася її плеча. — Як на мене — серйозний, сильний, успішний, відповідальний чоловік. Уважний. Кохає і не приховує почуттів.

— Я не думала про заміжжя, — сумно відповіла Емілія. — Його наполегливість лякає. Не знаю… Та ти й сама не у захваті, — відмітила якийсь пригнічений стан Ірини.

— Не поспішай. Придивись до нього краще, — по-філософськи відповіла, наче уникаючи пояснень. — У житті часто один кохає — другий страждає.

— Думаєш…

— Ти не любиш, — боляче посміхнулася. — Подумай, чи вистачить його кохання на двох? Чи витримаєш? Антон хороший хлопець і заслуговує взаємності. А ще… — запнулася.

— Що? — насторожилася Емма.

— Деякі люди взагалі не одружуючись живуть і нічого, — якось боязко промовила.

— То ти такої долі мені бажаєш? — з докором випалила Емілія.

— Ну що ти, — заперечила Ірина. — Я кажу: пізнай його краще. А далі — слухай своє серце, — поспішила виправдатися Ірина. Адже усвідомлювала, що серйозно хвора й довго не проживе. З ким залишиться її донька? Не має жодного морального права прирікати її на самотність.

Ввечері Емілія зустрілася з друзями, колишніми однокурсниками: Таїсією Савчук, Властою Тарасовою та її нареченим Анатолієм Шаміним. Компанія зайняла столик на терасі в затишному кафе. Хоч усі й закінчили журфак — за фахом працювала тільки Власта. Робота Емілії хоч і вважалася фаховою, але була далека від справжньої журналістики. Макарова більше була зосереджена на іноземних мовах, Анатолій — на комп’ютерних технологіях, програмуванні, Таїсія — працювала в агентстві нерухомості.

Крім студентської дружби молодих людей об’єднувала любов до спортивних танців. Два рази на тиждень вони зустрічалися у клубі «Фантом», де займалися і підтримували форму.

— Шкода, що твій Антон мене заміж не кличе, — з неприхованою заздрістю мовила Таїсія. — Я б не сумнівалася. Таких, як він, лише у кіно показують: що зовнішність, що характер, що професія. Усе при ньому.

— Ну-у, характер ще треба пізнати, — не погодилася Власта Тарасова. — Інколи зовнішність буває дуже оманлива.

— Згідний, — відразу підтримав Власту Анатолій Шамін. Колись, ще на першому курсі, він був таємно закоханим в Емілію. Однак, дівчина бачила у ньому лише вірного друга. Довіряла, наче братові. Зрештою хлопець змирився й переключив свою увагу на її кращу подругу Власту. Тепер щасливий у взаємних відносинах.

— Антон здається чуйним, ніжним, уважним, — ділилася найсокровеннішим Макарова. — Казав — зробить усе, щоб я усміхалася.

— Не відвертайся від людини, як відчуваєш, що кохає, — порадила Власта. — Дай йому можливість розкрити себе. Це тільки на екрані — любов з першого погляду і всі щасливі. У житті все банально і приходить з часом. Інколи здається, що знаємо один одного досконало. А в складних ситуаціях виявляється, що той, хто вчора другом був, може холоднокровно зрадити. Тоді й розплющуються очі. Наче й не знала людину зовсім. Проте, буває й навпаки…

— Тебе щось стримує, — не витримав Шамін і втрутився у жіночу розмову. — Треба прислухатися до внутрішнього голосу. Ми ж не в середньовіччі живемо, аби собою жертвувати.

— Не перегинай, — скривилася Тая. — Мова йде лише про банальне побачення. Та Емма чомусь вирішила, що Антон вже кличе її заміж. Правильно? — скептично кинула в бік Макарової. — Розслабся і не панікуй передчасно. Можливо, більше двох побачень він і сам не витримає. Відчує твій холод і…

— Тая правду каже, — підтримала Власта. — Спробуйте. Може, до весілля й не дійде. А може…

— Ти закохаєшся, — весело докінчив Анатолій.

— За це й вип’ємо, — підняла келих Власта.

Всі дружно підтримали.

* * *

— Тобі сподобалась вистава? — обережно запитав Антон, коли прогулювались з Емілією вечірнім містом після відвідин театру.

— Так, — спробувала усміхнутися у відповідь. — Сучасна. Про сімейні стосунки: вона не кохала, тому зраджувала, а він страждав…

— Той чоловік сам винен, — підняв голову до вечірнього зоряного неба Волошин.

— Справді? — здивувалася Емма. Адже була впевнена, що Антон спеціально вибрав той спектакль, щоб показати, як страждає від нерозділеного кохання. — Чому?

— Та що він зробив для того, аби дружина покохала його? — зупинився й пронизливо глянув на Емілію. — Мучився в душі, страждав. Але його зовсім не цікавило, що відчуває вона. Можливо, ще дужче страждає? Може зраджує лише для того, аби привернути до себе увагу? Нещасна людина не здатна зробити щасливим того, хто поряд, — підвів підсумок.

— А ти здатен? — несподівано запитала Емілія.

Вона вже зрозуміла, до чого веде Антон.

— Здатен! — твердо відповів, наче очікував питання. — Заради коханої людини я цілий світ догори дриґом перевернути здатен. Закрити її собою від дощу й холодних житейських вітрів, ділити останнє й примножувати те, що є.

— То ти аж так кохаєш? — ледве промовила вражена Емілія.

— Люблю, — впритул наблизився й наскрізь проштрикнув дівчину палким гарячим поглядом.

Узяв її руки в свої долоні й ніжно поцілував.

— Виходь за мене, — завмер в очікуванні.

Від крижаного полум’я його незмигних сіро-сталевих очей Емілія заціпеніла. Чоловік налаштований вкрай рішуче й так просто не відступиться, навіть якщо вона й відмовить. У ньому відчувається порода хижака, сильний характер, сталеве терпіння. Він не наполягатиме, але й не відпустить…

Та ще Емма відчувала в ньому тепло, безмежну ніжність, реальну опору в житті, впевненість у завтрашньому дні. Це породжувало симпатію, притягувало.

Антон відповідальний, забезпечений, міцно стоїть на ногах і головне… кохає. Із нього безперечно вийде гарний чоловік і люблячий батько. А ще… маму нарешті можна буде показати закордонним лікарям. Її серце зовсім нікудишнє. Останнім часом з квартири майже не виходить, бо потім важко піднятися на третій поверх. Хоч виду не показує. Старається бути щебетливою, порається на кухні — Емма знає про її здоров’я. Такий зять, як Волошин, неабияк порадує неньку.

З думкою про маму на серці приємно защеміло.

Антон відчув її настрій. Повільно нахилився. Легенько торкнувся губ.

Емілія не заперечила. Волошин зрозумів — він на правильному шляху. Головне не схибити. Ще раз солодко глянув у її прекрасні очі, кольору моря, обережно погладив м’яке волосся і взяв у свої обійми…

— Ой не подобається мені це все, — ділилася своїми побоюваннями Зоя Павлівна з колегою Лідою Шаповаловою, спостерігаючи з вікна, як Емілія сідає в машину Антона.

Наречений приїхав, щоб забрати кохану на обід. Жінки були ровесницями, ще й обидві розлученими. Дякуючи житейському досвіду, на стосунках з чоловіками розумілися добре.

— Чому? — здивувалася Ліда. — Здається, він серйозно закоханий. Навряд чи обмане.

— Вона не закохана, — не відриваючи очей від вікна, задумано відповіла Зоя. — Думає, його любові вистачить на двох. Але ж…

— Ти впевнена? — насторожилася Шаповалова.

— Я не сліпа.

— А що каже Ірина? — поцікавилася Ліда, адже знала, що Черкасова з Макаровою з Полтавщини. Знайомі ледь не з дитинства. Колись саме Черкасова допомогла подрузі влаштуватися у Києві.

— Радіє за дочку, — важко опустилася в м’яке крісло Зоя. — Волошин — завидний жених: власна квартира у новобудові на лівому березі, престижна робота, достаток. Та й сам Антон — красень, що й казати. Емілія не відчуває до нього неприязні. Симпатизує, тепло відноситься. Але ж не кохає! Сліпому треба бути, щоб це не бачити!

— Ти говорила з нею про це? — насторожилася Ліда.

— Пробувала, — зітхнула Зоя. — Все заперечує. Антона любить. Дала згоду на одруження. А те, що не засліплена коханням, то це тому, що їй уже не п’ятнадцять. Розумієш? Досвідчена наша! — боляче скривилася.

— У неї подруги є? Що вони радять? Вона ж точно спілкується з ними на такі теми, — намагалася знайти вихід Шаповалова.

— А що сьогоднішня молодь може порадити? — сердито пробурчала у відповідь керівниця служби. — Якщо дорога машина, житло та ще й гроші…

— Ясно, — зрозуміла натяк Ліда. — Але, якщо Емілія сама вирішила зв’язати свою долю з Антоном, може, не слід втручатися? Скільки пар так одружуються й потім щасливі у шлюбі. Одна справа, коли зовсім нелюб. Інша, коли в душі горить теплий вогник. У такому випадку, лише від чоловіка залежить: грітиме він чи згасне…

Черкасова замислилась. Ліда правду каже. Емілія може й не палає пристрастю, але ніжність до Волошина відчуває, це точно. Зважаючи, що Антон все розуміє й цінує — з них може вийти прекрасна сім’я. Може Зоя й справді даремно переживає?

* * *

— Боже, яку жару ви тут розвели, — незадоволено бурчав Тимур Батурін, заходячи в розпечену до дев’яносто п’яти градусів сауну, де вже парилися його друзі Денис Долгаєв та Олег Суворін.

— Медицина тут в більшості, тому бажання меншини до уваги не приймаються, — весело пожартував Олег.

Денис з Олегом працювали в приватному медичному центрі пластичної хірургії. Суворін — хірург, Долгаєв — психолог.

41-однорічний Тимур — юрист. Очолював своє приватне адвокатське бюро. Його клієнтами були бізнесмени й відомі люди. Практикував сімейне право й питання нерухомості. Крім того, мав великий досвід юридичної практики представництва інтересів фізичних та юридичних осіб у судах.

Колись розпочав свою діяльність на посаді юрисконсульта обласного військового комісаріату, куди прибув для проходження військової служби молодим лейтенантом. Та на грошове забезпечення молодого офіцера його сім’я ледь жевріла. А одружився Тимур рано. Йому ледь виповнилося двадцять два, коли народилася донька Діана. Тож ризикнув. Звільнився зі служби й подався у приватний сектор. Представництво солідної столичної компанії в обласному центрі на заході країни, де проживав, запропонувало йому посаду юриста. Там Батурін показав, на що здатен. Не раз відстояв інтереси компанії в судах у, здавалось би, безвихідних ситуаціях.

Такі люди непоміченими не залишаються. Керівництво фірми запропонувало йому роботу в центральному офісі. Так Тимур разом з дружиною Тамарою і донькою Діаною опинилися в Києві, де їх забезпечили житлом.

Спочатку все наче складалося непогано. Нова високооплачувана робота. Тимур відчув, що твердо стоїть на ногах. Та керівництво в компанії помінялося. Нові очільники бізнесу привели своїх спеціалістів. Батурін звільнився. Через непорозуміння з дружиною пішов із сім’ї, залишивши квартиру жінці. Адже вона виховувала його доньку. А то святе. З дитиною він тісно спілкувався. Тому забезпечення родини, як і раніше, було для нього на першому місці.

Про розлучення на папері поки не йшлося. Але щобільше часу минало, то ширша й глибша прірва розросталася між подружжям Батуріних. Тимур віддалявся. А коли в його житті з’явилася двадцятирічна Нора — жінка зрозуміла — вороття до минулого вже не буде. Офіційний розрив стосунків — питання часу.

Щоби знову відчути тверду землю під ногами — Батурін ризикнув і відкрив власне адвокатське бюро. У сфері бізнесу він уже був відомим юристом. Це зіграло йому на руку. Справа пішла.

З Долгаєвим і Суворіним познайомилися на полюванні, куди їх запросив спільний знайомий, клієнт Тимура — бізнесмен Ігор Мостовий. Відтоді «свята трійця», як їх називали знайомі, була нерозлучна. Адже ні Денис, ні Олег ще не були одруженими. Вони з цим ділом не поспішали. Розваги — одне, а втрата дорогоцінної свободи — інше.

— Ох, як добре! — крикнув Олег і з розбігу скочив у холодний басейн. — Клас! — потрусив мокрою головою, винирнувши з-під води.

— Я ще не готовий до таких екзекуцій, — ліниво простерся на шкіряному дивані Тимур.

— Ти якийсь зовсім млявий сьогодні, — помітив Денис. — На підбадьорся, — простягнув трішки коньячку.

— Та ну, — скривився Тимур. — Не хочу. Ще за кермо.

— Тут зовсім крапел…

— Не хочу, — твердо повторив Батурін.

— Що не так? — нарешті приєднався до товаришів Олег.

Освіжене водою тіло віддавало приємним холодком.

— Що? Молода красуня не задовольняє? — сміючись кинув Тимурові.

— Між нами майже двадцять років, — багатозначно усміхнувся у відповідь Тимур. — Скоро я її не задовольнятиму.

— Не прибідняйся, — весело нахмурив брови Олег. — Твої можливості й резерви нам відомі, — підмигнув Денисові.

— До речі, — підтримав розмову Долгаєв. — Ви з Норою вже два роки зустрічаєтеся, але разом не живете. Ти досі формально одружений. Що думаєш?

— Думаю багато, — підвівся Тимур. — Тільки руки не доходять щось робити. Треба починати процес розлучення з Тамарою. Нору… — задумався, — також відпускати треба.

— Відпускати?! — від несподіванки, аж скрикнув Олег. — Впевнений — дівчина очікує, коли покличеш її заміж. Як відпускати?

— Вона занадто юна, — зітхнув Тимур. — Ми зустрілися у дві тисячі дев’ятому, коли мені було тридцять дев’ять, на порозі сорокарічний ювілей, а їй ледь стукнуло двадцять. Думав — дівчинка на кілька ночей, не більше. Але чарівна леді вразила своїм світлим розумом, красою і молодістю. Ми говорили про речі, над якими я, досвідчений чоловік, раніше навіть не замислювався. З нею так легко. Наче тягар з душі знімаю. Аж не віриться, що вже два роки минуло.

— З душі знімаєш, а в душу не пускаєш, — якось по-філософськи закрутив Денис, що й сам не зрозумів, що бовкнув.

— Шкода дівчинку, — попиваючи смачний коньяк, мовив Олег. — Золоті роки на тебе марнує. Якщо плануєш класти крапку у ваших стосунках — не затягуй.

— Я розумію, — нарешті й сам потягся за своїм келихом Тимур. — Та якось сумно…

— Краса, молодість і розум — страшна сила, — знов вирішив помудрувати Денис. — Нора не набагато старша за твою доньку, — влучно підмітив. — Адже Діані вже дев’ятнадцять, якщо не помиляюся. Боже, як час летить.

— До чого тут моя донька?! — раптом зірвався Тимур.

Його вже давно дратували недолугі репліки Дениса. Але терпів, поки Долгаєв не торкнувся найсвятішого. За доньку Батурін нікого не пошкодує. Він береже її, як зіницю ока. То найдорожче на світі. Кров його крові і плоть його плоті. Те, що вони з Тамарою не живуть під одним дахом, ніяким чином не відображається на Діані. З батьком вона спілкується щодня. Він знає про неї більше, ніж власна мати. Криве слово про дочку, або невинний жарт могли за півсекунди розбудити в чоловікові звіра.

— Хлопці, ви що?! — підвищив тон Олег. — Денисе! — невдоволено нахмурив брови й розвів руками. Мовляв, хіба не знаєш, що такої теми торкатися не можна.

— Пробач, нічого такого, — знов пробелькотів якусь нісенітницю у своє виправдання Долгаєв. — Твоя дочка — свята. Я це вже зрозумів. Пардон, — піднявся й подався до парильні.

— Він же психолог, — скривився Тимур, наче оцту скуштував, коли залишились з Олегом наодинці. — Мав би якось благотворно впливати на психіку, а не знаходити найболючіші місця й давити на них. Який то, до біса, спеціаліст? Його пацієнти часом суїцидом не закінчують після консультацій з таким лікарем? Чи то якась нова методика зворотної дії?

Суворін відкинувся на дивані й голосно розсміявся.

— Я все чу-у-ю! — донеслося із сауни.

Олег від реготу аж за живіт ухопився.

— О-ох! — важко зітхнув Тимур. — Відпочинеш тут з вами, — незадоволено покрутив головою.

* * *

Зовні шлюб Антона й Емілії виглядав наче ідеальний. Щоранку він привозив її на роботу, щовечора забирав. Коли був зайнятий — знаходив можливість телефонувати по кілька разів на день.

У новенькій квартирі зробив дорогий ремонт. За тридцять шість кілометрів від Києва, в котеджному містечку «Лісове диво», придбав дачну ділянку з невеликим будинком. Дача знаходилася в оточенні лісу й прекрасного озера. Навіть на самій ділянці росли ялини. То було прекрасне місце для відпочинку.

Туди теж вклав немалі гроші. Адже мріяв, що його діти відпочиватимуть тут у вихідні дні подалі від міської суєти. А поки нащадків нема — привозив сюди Емілію. Це було одне з небагатьох місць, які його дружина обожнювала.

Останній раз провела тут майже місяць зі своєю матір’ю Іриною. Антон не заперечував, бо знав про хворе серце тещі. За ці роки доклав немало зусиль, щоб втримати її на цьому світі, за що Емма була безмежно вдячна чоловікові. Ірині свіже повітря явно йшло на користь. То ж Волошин щокілька днів долав майже сорок кілометрів до дачного будинку.

Одне лише насторожувало: вони жили вже чотири роки, а дітей так і не було. Емма не вагітніла. Куди лише не возив її Волошин, яким лікарям не показував — результату не було. Наче й обидва здорові, протипоказань жодних немає, а відповісти на питання, чому жінка не може зачати, не міг ніхто.

Якось старий професор гінекології запитав у Антона:

— Скажіть відверто, ви кохаєте дружину?

— Що за питання? — не зрозумів Волошин. — Безперечно.

— Це взаємне почуття? — склав борознами розумне чоло лікар.

Антон задумався. Пригадав, що всі ці роки в ліжку ініціатива завжди була за ним. Спочатку пов’язував це з тим, що Емілія молода недосвідчена дівчинка. Чого від неї вимагати? Адже він і так сповна отримує задоволення. От вона… Завжди якась холодна, хоч і покірна.

Йому давно хотілося відчути її пристрасть, вогонь, самовіддачу, запал, але через брак досвіду, а головне, відсутність повної взаємності почуттів, Емілія не могла йому достойно відповісти.

Це й справді насторожувало. Вже не раз думав про їхні стосунки.

— Такі випадки велика рідкість, — припустив професор. — І я не хочу пов’язувати їх з вами, але…

— Що — але? — насторожився Антон.

— Наш організм функціонує завдяки розуму. Якщо звідти ідуть негативні посили…

— Ви хочете сказати, що вона не вагітніє, бо банально не хоче цього? — витріщив на лікаря здивовані очі Волошин.

— Я не стверджую, — посміхнувся ескулап. — Але й виключати цього не можна.

— Маячня, — хмикнув Волошин. — Більшої дурниці зроду не чув. А як тоді зґвалтовані жінки? Чому вони себе не запрограмують?

— Це не правило, — уточнив лікар, — а виняток. Ви краще відвезіть дружину куди-небудь у райське місце, щоб вона змінила обстановку, подивилась на вас іншими очима…

— Дурня, — вилаявся Антон. — Я про таке навіть думати не хочу, бо тоді взагалі нема для чого шлюб зберігати.

— Якщо знаєте, що ця проблема не може стосуватися вас — не зважайте на мої слова, — м’яко вибачився професор. — Діти у вас ще будуть. Не бачу для цього жодних перешкод.

Та слова лікаря насторожили Волошина. Він пам’ятав, як Емілія не горіла бажанням виходити за нього заміж. Але потім якось усе склалося.

Проте, на відміну від засліпленого коханням Антона, Ірину було важко обманути. Вона давно зрозуміла, що донька нещаслива у сімейному житті. Емілія й сама вже була не проти народити дитину. Хоч якась відрада для душі. Але Бог не поспішав дарувати малюка.

Та й Ірина не просила Всевишнього про допомогу. У неї на це були свої причини…

— Може б тобі розлучитися, — якось запропонувала доньці, коли зятя не було вдома. — Ти ще молода. Двадцять дев’ять років. Ціле життя попереду. Не треба ним жертвувати заради мене.

— Ти збожеволіла, мамо?! — від несподіванки, аж скрикнула Емма. — Я глибоко поважаю Антона й ніколи не зроблю йому боляче. Хіба знайду кращого чоловіка? Чим він не догодив? Хто-хто, а ти мала б трохи вдячнішою бути, — виховувала неньку.

— Я вдячна, — боляче усміхнулася Ірина. — Але інколи думаю: може то — знак Неба?

— Який ще знак? — нахмурила брови Емма. — Ти про що?

— Ну-у-у, — протягла Ірина, — що дітей немає. Може, й не ризикувати?

— Інколи сімейні пари по двадцять років чекають маля, а інколи… Бог так і не дає, але ж не розлучаються, — сумно мовила.

— То може й ви відмовтеся від народження дитини. Скільки людей так живе — і нічого, — якось боязко й загадково попросила.

— Ти лякаєш мене, — не витримала Емілія. — Наче головою здаєш.

Ірина прикусила язика. Було видно, як щось мучить її зсередини. Але не зізнавалася. Терпіла…

* * *

— Ти тільки поглянь, це хіба не Антон?! — перекрикуючи шумну музику в нічному клубі, запитала Таїсія Савчук Власту Тарасову. Дівчата святкували тридцятиріччя Таї й сиділи за столиком на балконі.

— Де?! — шукала очима Тарасова й не могла знайти.

— Біля барної стійки! — уточнила подруга.

— Точно, — здивувалася Власта. — Ніколи раніше його не бачила у таких місцях. Серйозна людина, при посаді… Може, на спецзавданні? — засміялася.

— Піду привітаюся, — весело підскочила зі свого місця Тая й попрямувала до Волошина.

— Вечір добрий, — промуркотіла захмелілим голосом, погладжуючи його спину. — Сумуємо?

Антон здригнувся, але побачивши Таїсію, розслабився. З подругою Емілії був знайомий, адже не раз зустрічалися у спільних компаніях.

— Зайшов розслабитися після роботи, — неохоче пояснив. — Ти чого тут?

— Я? — засміялася дівчина. — Святкую своє день народження. Ось, — показала на верхній балкон, звідки на них дивилися Власта зі своїм Анатолієм.

— А чому Емілію не запросила? — здивувався. — Ви ж, наче, подруги.

— Я запрошувала, — пояснила дівчина. — Але вона навідріз відмовилась. Склалося враження, ніби її не пускає сердитий чоловік, — знов засміялася.

— Що? — аж зніяковів Волошин. — Та ні.

— Жартую, — не переставала заливатися веселим сміхом захмеліла іменинниця. — Може запросиш на танець? — грайливо примружила очі.

— Я не танцюю, — покручуючи в руці келих, байдуже відповів.

— Але ж у мене день народження, — не відставала Тая. — Хіба гарно відмовляти в такий день?

— Не гарно, — мимоволі посміхнувся, — але…

— Ніяких але, — рвучко сіпнула його за руку Таїсія. — Вперед!

Антон неохоче піднявся й попрямував слідом за дівчиною. Розслаблююча атмосфера на танцмайданчику, коли змішався з юрбою, сподобалася Волошину. Відчув, як почав втрачати відчуття реальності. Існує тільки цей світ, де все злилося в єдиному ритмі. Таїсія відверто притислася до нього всім тілом, обвила шию руками. Її обличчя було ледь не в міліметрі від його. Відчув її дихання. Завмер, не в змозі відвести очей.

Розкута дівчина змахнула довгим волоссям й повернулася до нього спиною, закинувши голову йому на груди. Антон злегка обняв її за талію й вони почали синхронно рухатися.

— Вона здуріла?! — аж підскочила Власта, спостерігаючи, що витворяє Тая. — Відверто зваблює його. Анатолію, зроби щось! — крикнула своєму хлопцеві.

— Наприклад? — витріщив здивовані очі Шамін. — Побитися з Волошиним за якусь дівку?

— Я серйозно! — зупинила на другові колючий погляд Власта. — Так не можна.

— Якби він був зовсім п’яним, я би втрутився, — правильно відмітив Анатолій. — Але ж Антон свідомо… То ж… Розслабся, — раптом вхопив Власту й посадив собі на коліна. — Чого репетуєш? Вони ж просто танцюють. Розкуто, правда, бо друзі. З незнайомкою він би такого не робив. Нащо псувати собі вечір через чужі проблеми?

Власта хотіла заперечити, але Шамін вже затулив їй рота гарячим поцілунком.

Те, що виробляла Таїсія в руках Антона, важко було назвати танцем. Вона звивалася, наче в екстазі. Через легеньке відкрите платтячко він відчував кожен сантиметр її тіла. Всім своїм єством дівчина показувала, що горить божевільним бажанням…

— Добрий вечір, — раптом з-за спини почула голос Власти, яка не витримала й нарешті вирішила зупинити це неподобство.

— Хіба? — важко дихаючи, зупинилася Тая. — Ти ж нам танець зіпсувала, — злобно кинула.

— Все гаразд, — наче протверезів Антон. — Мені пора, — швидко попрямував до виходу.

— У тебе совість є? — просичала їй в обличчя Власта, коли витягла на свіже повітря. — Як можна Емілії в обличчя плювати? Вона ж наша подруга.

— Тоді нехай цінує чоловіка, — зіронізувала Таїсія. — Чому досі крутить носом. Дітей йому не народить?

— Їхнє життя — не наша справа, — все ще намагалася поставити її на місце Власта. — Чи, може, думаєш, як покрутиш перед ним своїм задом — Антон відразу розлучиться? Не забула, як він кохає Емму?

Тая змовчала. Наче почала усвідомлювати, що ледве не накоїла.

Волошин повернувся додому далеко за північ.

У квартирі було темно й тихо. Лише у спальні легенько мерехкотів нічник.

Зайшов на кухню. Увімкнув світло. Налив собі чарку горілки, різко хильнув.

— Нарешті ти вдома, — з-за спини почув сонний голос Емілії. — Я довго чекала, а потім відключилася, сидячи на кріслі. Знову робота? — ніжно обняла за шию.

Антон погладив її руки й посадив собі на коліна.

Глянув у прекрасні волошкові очі.

Так, у них немає божевільної пристрасті, зазиву, бажання. Але ж тут стільки тепла й ніжності.

«Вона чекала. Переживала, — застукало в його голові. — Дурень. Ледь страшенну дурницю не втнув».

* * *

— Норо? — здивувався Тимур, коли дівчина зайшла у його кабінет. — Чому без попередження?

— Ти зайнятий?

— Авжеж, — нахмурився Батурін. — Чекаю клієнта. Має з’явитися з хвилини на хвилину.

— Гаразд, — розчаровано зітхнула. — Я думала — пообідаємо. Не бачились уже кілька днів, ти не телефонуєш, — розкуто сіла на шкіряний диван.

— Серйозні справи, — поспіхом кинув. — Багато роботи. Давай повечеряємо, — глянув на календарик. — Завтра, — уточнив.

У двері постукали.

Батурін піднявся й попрямував до виходу.

— Заходьте, я чекаю вас, — запросив жінку на вигляд років п’ятдесят. — До побачення, Норо, — багатозначно глянув на дівчину, даючи зрозуміти, що їй пора.

Гордо задерши голову, Нора неохоче піднялася з дивану. На прощання обдала гостю невдоволеним поглядом і покинула кабінет.

— Навіть не знаю, з чого почати, — зніяковіла клієнтка, коли залишились з Тимуром наодинці.

— Кава? Чай? — люб’язно запропонував юрист.

— Мабуть, чай, — злегка усміхнулася. — Кави мені не можна.

— Секунду. Кларо, підготуй нам чаю, — попросив по внутрішньому телефону свою помічницю.

— Про мій візит до юриста не знає ніхто, — загадково почала Ірина Макарова. — Я випадково почула, як друг зятя — Ігор Мостовий — спілкується з вами по телефону і зрозуміла, що… — замовкла, наче підбирала слова.

— Мені потрібна саме така людина… — нарешті продовжила. — Потім попросила номер телефону, розпитала про вас, але спеціально вичекала деякий час, перш ніж подзвонити.

— Це якась делікатна справа? — зацікавився Тимур. — Ви ж казали — мова піде про квартиру.

— Про квартиру, — боляче усміхнулася Ірина. — Я хочу залишити її доньці, але чи вийде? Треба постаратися встигнути…

— Хоч ми, юристи, звикли прораховувати все заздалегідь, чого й іншим радимо, у вашому випадку — я здивований. «Не зарано так думати?» — хочеться запитати. Пробачте, але гадаю — півстоліття ви ще не відсвяткували? — спробував підбадьорити клієнтку. Хоч, треба визнати, вигляд у неї був і справді хворобливий.

— Сорок дев’ять, — з гіркотою уточнила Ірина.

Тимур не зміг приховати здивування. Ще секунду тому, думав, що робить жінці комплімент, коли має на увазі п’ятдесят.

— Серце, — пояснила Макарова. — Важкі пологи в молоді роки. Я ледь Богу душу не віддала. Отак і жеврію.

— Важкі пологи? — мимоволі вихопилося в Батуріна. — Жили в селі? Не було кваліфікованих лікарів?

— У селі? — здивувалася Ірина. — Я росла в сім’ї військовослужбовця. Батько — офіцер. Зі служби звільнився у званні полковника. Ми багато їздили з міста в місто. Села у своєму житті до пуття й не бачила. Пробачте, що забираю ваш час, — раптом схаменулася.

— Ні, ні, — заспокоїв її Тимур.

При згадці про військових неабияк зацікавився. Адже сам колись служив у Збройних Силах.

— Продовжуйте. Сьогодні ви моя остання клієнтка. На годинник можете не дивитися.

— Моя мама — Марія Білич — була вчителькою початкових класів. Ось вона точно все знає про село. Адже народилася й росла у гірському поселенні, в Карпатах. Туди повернулася й після закінчення педагогічного училища. Батько випадково опинився у тій глушині. Разом з другом — молодим лейтенантом — приїхав у відпустку. До тих пір справжніх зелених гір і не бачив. Там закохався. Одружився. Забрав свою молоду дружину колесити по величезному Радянському Союзу. У 1962 році, в далекому Ніжнєвартовську світ побачила я — єдина дитина своїх батьків… — при цих словах Ірина знову замовкла. Її обличчя огорнув сум.

Тимур уважно слухав, не вставляючи ні слова. Зазвичай він не витрачав на клієнтів зайвий час. Навіть багаті впливові люди, як правило, вкладалися у визначені ним кілька хвилин, годин, залежно від справи. До того ж Батурін не практикував приймати випадкових людей. Якщо такі зв’язувалися з ним — доручав ці справи своїм помічникам. Адже послуги його недешеві. То ж дозволити собі консультацію такого кваліфікованого юриста міг далеко не кожен перехожий.

Проте Ірина викликала в Тимура якусь внутрішню симпатію. Ще при спілкуванні телефоном, коли домовлялися про зустріч, відчув: вона якась особлива, хоч і не з впливового кола. Хіба що зять працює в прокуратурі. Відчувалося, що її привела не банальна справа… Тому вичікував.

— Доля склалася так, що я рано вийшла заміж. Поїхала з рідного дому за кордон, у Чехословаччину, — продовжила Макарова. — Ми з чоловіком Давидом жили у Празі. Там народилася донечка, Емілія. Тоді, здавалося, ніяка сила не спроможна була зруйнувати наше щастя. Коли Емілії виповнилося чотири роки — я знову завагітніла. Але народжувала дуже важко. Хлопчик був мертвим. А це, як розумієте, окрім фізичної, ще й душевна рана, яка не загоюється роками. Давид по-своєму важко пережив смерть сина. Почав налягати на пляшку. Коли дійшло до рукоприкладства — ми розійшлися. Я, разом з дочкою, повернулася в Україну. Зараз мешкаю у Києві. Дочка з чоловіком окремо. Часто навідуються, дякувати Богу.

— А що внуки? — раптом запитав Тимур.

У розповіді про життя Ірини не почув чогось, що зацікавило би його. Може, справа якось пов’язана з онуками?

Макарова затягнула паузу.

Батурін насторожився.

«Точно, — серцем відчув. — З онуками щось не так…»

— Поки що Бог не дає, — важко мовила. — Але може то й на краще… Нехай би й не давав…

Тимур заціпенів.

Це ж мати про рідну доньку говорить. Як можна…

Запанувала незручна тиша.

— Добре, — першим почав. — Документи, про які ми говорили, у вас із собою? — дав зрозуміти, що готовий приступити до справи.

— Так, так, — миттєво відреагувала Ірина й виклала на стіл все необхідне. — Я брала кредит у банку під заставу квартири. Все начебто сплатила. Ось квитанції. А нещодавно отримала повістку до суду. Кажуть, позивається установа банку, якій я заборгувала чималі відсотки. Потім це набігло у кругленьку суму, на яку ще й наклали штраф. Не хочу турбувати доньку без потреби. Якщо це справді серйозно — скажіть. Порадьте, що маю робити? Адже хочу оформити заповіт.

Тимур уважно передивився документи.

— Я візьмуся за вашу справу, — задумано почухав підборіддя. — Завтра зустрінуся з юристом банку і повідомлю вас про результат розмови. Думаю — ми це швидко вирішимо. До суду не дійде.

— Щиро дякую вам, — простягнула руку на прощання Ірина.

За кілька днів Батурін зателефонував і повідомив, що питання по кредиту вирішене. Недобросовісний банк, зрозумівши, що має справу з кваліфікованим адвокатом, швидко дав задньої. Адже Тимур натякнув на зустрічний позов та моральну шкоду. У його клієнтки, мовляв, хворе серце. На цьому можна неабияк зіграти.

— Не знаю, як вам і дякувати, — мовила зворушена Ірина. — Я навіть не сподівалася на таке швидке вирішення питання. Скільки я вам винна?

Тимур сумно глянув у її виснажені хворобою очі.

— Друзі моїх друзів — мої друзі, — важко посміхнувся, маючи на увазі Мостового. — Ваше питання коштувало мені лише однієї незначної розмови з молодим і зовсім недосвідченим юрисконсультом. Тому… — зітхнув, — немає за що розраховуватися. Візьміть документи, — простяг червону папку. — Можете йти до нотаріуса й оформляти своє житло на доньчине ім’я. У реєстрі по кредитних заборгованостях воно більше не світиться.

— Ні, ну що ви, — запротестувала Ірина. — Дякувати Богові, на консультацію юриста, навіть недешевого, я ще здатна…

— Будьте мені здоровенькі, — перебив її Тимур. — Інколи, гроші — не головне.

«Хіба плата смертельно хворої жінки за банальну консультацію принесе збагачення? — про себе подумав. — Чи може якось вплине на фінансове становище?»

— Ви — добра людина, — зніяковіла Макарова. — Знаю, що переходжу межу пристойності, але…

— Кажіть, не соромтеся, — підбадьорив її юрист.

— У мене є ще одне прохання, — зам’ялася Ірина. — Цей лист… — витягла з жіночої сумки жовтий цупкий конверт. — Якщо можна… після моєї смерті віддайте доньці.

Батурін заокруглив очі від здивування. Дивне прохання. Це ж адвокатське бюро, а не банк, де зберігають цінні речі. Та й жінка до пуття нічого не пояснила. Відчував, що цей клаптик паперу точно якось пов'язаний з тим, про що вона тут довго розповідала минулої зустрічі. Нащо йому на голову чужі таємниці? А якщо у листі йдеться про вбивство, наприклад? Потім воно розкриється і ниточки приведуть сюди? Ні, ні! Йому це зовсім не потрібно.

— Ви пробачте, — встав із-за столу, не торкнувшись конверту, — але такі речі зовсім не входять у сферу послуг, які я надаю. Вам конче необхідно, щоб цей лист потрапив до рук доньки після вашої смерті? — підозріло скосив очі.

— Так, — ствердно відповіла Ірина. — Тільки після моєї кончини. Прошу, не відмовляйте, — благально глянула в його карі очі. — Тут немає нічого крамольного, — наче прочитала думки Тимура. — Я могла би залишити його своїй подрузі, Зої Черкасовій. Але вона не збереже. Розкриє з цікавості й наробить біди.

— А за вашого життя донька ніяк не може дізнатися про те, що там написано? — ще раз уточнив. — Обов’язково чекати смерті?

— Я їй цього не скажу… — важко задихала жінка. — Не зможу…

Тимур зрозумів.

Там чиясь сповідь.

І не дуже втішна…

Але чому саме йому випало вручати такі листи? Дівчина спокійно живе. Має сім’ю. Нічого не підозрює. А в один прекрасний день він, мов грім серед ясного неба, віддасть їй цей конверт. Маячня якась. Не поспішав погоджуватись.

— Будь ласка, — майже прошепотіла хвора жінка. — Не знаю, чому, але після спілкування з вами — остаточно переконалася, що ви — єдина людина, котру можу просити про цю послугу. Довіру, що викликаєте у мене, важко переоцінити. Не відмовте. Нехай вас не обтяжить це скромне прохання.

Тимур не витримав. Слова жінки вразили його. Це наче остання воля помираючої. Як можна не погодитися? З першої хвилини спілкування відчув у ній якусь рідну, близьку душу. Наче доля в якомусь житті вже пересікала їхні шляхи. Або ще пересіче?…

Неохоче взяв листа. Поклав у верхню шухляду робочого столу.

Попрощався з Іриною.

Знову сів на робоче місце. Дістав конверт. Довго крутив у руках. Його так і підмивало розкрити і прочитати все одним махом. Але стримався. Це чуже життя. Чужі таємниці. Нехай з ними розбираються ті, кому належить. Ірина — молода жінка. Незважаючи на хворе серце, їй ще жити й жити. Цей лист довго вкриватиметься пилюкою, поки дійде до адресата.

З цими оптимістичними думками причепив до коричневого конвертика, написаний своєю рукою на білому клаптику паперу адресу квартири й ім’я жінки, якій належить його віддати, і зачинив у сейфі…

Наступного вечора, як і обіцяв, повів Нору в ресторан.

— Ого, — раптом здивовано розширила очі дівчина, — а це часом не твоя Діана? — кивнула на столик під стіною.

Тимур обернувся й завмер від несподіванки.

Справді. Недалеко, за столиком, в компанії симпатичного молодого чоловіка років двадцяти п’яти, сиділа його дочка.

Він захоплено про щось розповідав. Діана уважно слухала й мило усміхалася.

Тимур мовчки попрямував до них.

— Привіт, доню, — ледь стримуючи емоції, звернувся до Діани, наче поряд з нею пустий стілець стояв.

— О, татусю, — радісно підскочила з місця дівчина й поцілувала Батуріна. — Знайомся — Максим Кудрявцев. Мій друг. Разом працюємо.

— Максим, — якось боязко, невпевнено припіднявся незнайомець, ствердно кивнувши головою.

— Твій хто? — скривився Тимур й погладив шию, наче йому в горлі щось застрягло.

Відчуваючи ворожий настрій Батуріна, Максим не ризикнув простягти йому руку для привітання. Лише виструнчився за столом, як відмінник на уроці.

— Ми просто друзі, — вже значно тихіше пояснила Діана, розуміючи, що ситуація загострюється.

— Ясно, — не відриваючи гнівного погляду від хлопця, сталевим голосом відповів Тимур. — Гаразд, — нарешті перевів очі на дочку. — Вечеряйте, потім я відвезу тебе додому.

Кудрявцев важко промовчав. Образливі слова боляче обпекли йому душу. Хіба він схожий на людину, яка не спроможна відвезти свою даму з ресторану? Це ж приниження його, дорослого чоловіка, в очах дівчини. Навіть якщо перед ним її батько.

Батурін повернувся до свого столика. Нора вже встигла зробити замовлення.

— Ну що? Познайомились? — весело защебетала.

Тимур не відповів. Лише сидів чорніший за дощову хмару й не відривав погляду від сусіднього столика.

— Діана вже доросла жінка, ти не можеш її аж настільки контролювати, — спробувала зробити йому зауваження Нора.

— Хто? — ледь не зірвався при слові «жінка». Миттю вхопився за лівий бік, наче йому до серця розпечене залізо приклали.

— Заспокойся, — прошепотіла дівчина. — На нас уже люди дивляться. — Ми ж не будемо цілий вечір витріщатися на них, а потім поїдемо слідом, аби…

— Не дави на психіку! — різко гаркнув Тимур.

Нора заціпеніла. Таких колючих слів від нього досі не чула.

— Здається, я тут зайва, — ковтаючи сльози, промовила. — Романтичний вечір нам точно не світить.

Встала, з-за столу, вхопила свій клатч і попрямувала до виходу. Батурін не став її затримувати.

— Він так свердлить нас поглядом, що мені вже кусень в горло не лізе, — не витримав Максим. — Може я підійду й поговорю з ним, як чоловік з чоловіком?

— Про що? — здивовано підняла брови Діана.

— Про нас, — впевнено відповів.

Дівчина здивувалася. Досі такої рішучості за ним не помічала.

— А не боїшся? — грайливо усміхнулася.

— Він небезпечний? — підозріло скосив очі Кудрявцев.

— Ну-у, — протягла Діана. — Кількох вибитих зубів це може тобі коштувати.

Молодий чоловік важко проковтнув слину.

— Думаю, він мене зрозуміє, — вже не так впевнено відповів. — Сам же он з якою кралею прийшов.

— Ти про мого батька говориш, не забувайся, — між іншим нагадала Діана.

— Пробач, — винувато опустив очі хлопець. — Думаєш, шансів немає? — якось боляче глянув у її кавові очі.

Розумів, що виглядає жалюгідно, але мірятися силою зі старшим чоловіком, та ще й у ресторані, йому не дозволяло виховання.

— Впевнена, — примружила очі Діана.

— А він усе життя так контролюватиме тебе? — не витримав Максим.

— Не виключено, — з такою радістю відповіла дівчина, що Кудрявцеву на мить здалося, ніби вона насолоджується ситуацією.

— Я готовий ризикнути, — майже пошепки запропонував. — Що скажеш?

— Думаю — не варто, — заперечливо похитала головою. — Його дівчина пішла. Настрій і так зіпсований. Краще давай зустрінемося іншим разом.

— Хочеш, щоб я пішов? — з таким жалем глянув на Діану, що їй аж шкода його стало.

— Послухай… — ніжно торкнулася його руки. — Інколи терпіння визначає майбутнє, — мудро відповіла.

Максим сумно кивнув на знак згоди й легенько потис Діанину руку.

— Чек, будь ласка, — звернувся до офіціанта.

Тимур, примруживши очі, попивав легке шампанське й напружено спостерігав за дочкою. Досвідчений в амурних справах, він не втручався, лише гострим зосередженим поглядом тримав Максима на прицілі. Поведінка хлопця йому подобалася. Галантний, ввічливий, в міру напористий, готовий стати на захист його дочки навіть якщо сили нерівні.

— Пробач, татусю, за зіпсований вечір, — підійшла ззаду й обняла Тимура за шию Діана, коли Максим пішов.

— І давно ви разом? — не зважаючи на її слова, запитав Батурін.

— Ми не разом, — легко усміхнулася, даючи зрозуміти, що не образилася. — Максим працює юристом в інституції з прав людини. Я там, як знаєш, проходжу юридичну практику. Він уже кілька місяців носить мені квіти й непомітно кладе на стіл. Нарешті наважився запросити на вечерю. От що з цього вийшло…

— Він тобі подобається? — вже спокійніше поцікавився.

— Не знаю, — мрійливо задумалась. — Можливо…

— Мамі відомо? — беручись нарешті за їжу, що вже майже охолола на столі, не переставав розпитувати Тимур.

— Ми не обговорювали… — зніяковіла Діана. — Сам знаєш, як вона панікує в таких ситуаціях. Відразу вхопиться за телефон, почне дзвонити тобі, щоб розібратися, хто, що…

— Правильно зробить, — повчав батько. — Я ж не стороння людина.

— Ну що ти, татусю, — весело зітхнула дочка. — Ти мене бережеш. Не здивуюся, якщо й помру цнотливою у дев’яносто років, — засміялася.

— Це недоречний жарт, — по-доброму насупив брови Тимур.

— Хто-хто, а твоя Нора точно сьогодні образилася, — змінила тему Діана. У батькові вона бачила не просто людину, яка дала їй життя, але й близького друга, тому не соромилася говорити все, про що думала.

— Вона тобі не подобається? — прямо запитав.

— Вона — не твоя жінка, — так само прямо відповіла Діана.

— Тому, що не мама?

— Ви з мамою так давно кожен сам по собі, що я вже й не уявляю вас разом, — відверто заявила.

— А Нора не підходить, бо занадто молода, — не вгавав Тимур. Думка дочки була для нього важливою.

— Не про вік мова, — задумалася дівчина. — Молодість пасує всім. Хіба це може бути перешкодою? Нора… — не могла знайти потрібних слів, — розумна і гарна, але… людину відчуваєш серцем. І це ясно відбивається в очах, бо вони — дзеркало душі. Якщо кохаєш — світяться любов’ю. Твої ж очі — порожні. Значить…

— А от хлопець з яким ви сьогодні вечеряли, припав мені до душі, — хитро примружив веселі очі Тимур.

Діана від несподіванки аж перестала жувати й зупинила на батькові здивований погляд.

— У ньому відчувається хороше виховання і стриманість. Це неабияк допоможе в житті.

— Можна я сьогодні в тебе заночую? — раптом попросила зворушена Діана. — Почитаєш мені на ніч улюблену книгу, як у дитинстві.

— Почитаю, — даючи знак офіціанту, бадьоро відповів Батурін.

* * *

Емілія прокинулася від сильного звуку, наче щось ударилося об віконне скло. Потерла сонні очі, повільно підійшла до вікна. Небо починало червоніти. Світало.

Раптом її увагу привернуло щось чорне. Воно лежало на підвіконні. Вийшла на балкон, глянула ближче — птах! З розгону розбився й намертво упав.

В душі відчула — це недобрий знак. Серце защеміло.

Антона вдома не було. Робота забирала весь його час. Емілія вже й не пам’ятала, коли вони разом вечеряли чи снідали. Забігав ненадовго, міняв чистий одяг і знову тікав у справах.

Вона не заперечувала. Тільки відчувала, як холодок між ними посилювався. Почуття крижаніли…

— Може, у нього хтось є? — припустила якось Ірина, коли дочка приїхала її провідати.

— Не думаю, — не сприйняла слова матері Емілія. — Навпаки. Антон сумує. Йому не вистачає дитини. З її появою наше життя змінилось би, я впевнена. Тепер, як ніколи, хочу народити. Малюк принесе радість всім нам.

Ірина важко промовчала.

При згадці про маму здригнулася. Учора не могла їй додзвонитися. Навіть пізно ввечері телефонувала, коли найрідніша тільки вдома могла бути. Та не взяла слухавки.

«Сьогодні треба її навідати», — блиснула думка.

Спати більше не лягала. Як тільки розвиднилося — сіла за кермо. Та раптом у голові запаморочилося, все зникло, вкрившись густим білим туманом. Емма стисла повіки. Потім різко розплющила очі. Густа пелена розсіялася.

— Що за чортівня? — вилаялася про себе. — Так їхати небезпечно.

Ще раз набрала маму.

— Алло, — почувся у слухавці рідний голос.

— Матусю, слава Богу, — зраділа. — Де ж ти пропала? Чому не відповідаєш?

— Не повіриш, — незвично бадьоро відповіла Ірина. — Зібралися із жінками та й поїхали у монастир до Почаєва.

— Куди? — не повірила власним вухам Емілія.

— У Тернопільську область, — уточнила Макарова. — Зоя покликала. У них з роботи туди автобус їхав.

— Знаю, що їхав, ми ж із Зоєю Павлівною працюємо разом. Але у тебе серце! Як можна в далеку дорогу рушати?

— Я таку благодать отримала, дитинко, що забула про серце, — відповіла Ірина. — Вперше у житті сповідалася. Бог усе робить правильно…

— Ти про що, мамо? — не зрозуміла дочка.

— Про своє, сонечко… Про своє… — загадково відповіла.

Емілія знову відчула, як темніє в очах.

Від гріха подалі вийшла з машини. У такому стані їхати точно не можна. Викликала лікаря й піднялася у квартиру.

«Напевно, простудилася, або вірус якийсь підхопила, — подумала. — Бо ломить усе тіло».

Лікарка довго оглядала Емілію, боляче мацала живіт.

— Коли були останні місячні? — серйозно запитала.

— Я так відразу й не скажу, — задумалася жінка. — Більше місяця, точно.

— Тест на вагітність брали?

— Я вже чотири роки купую тести — і нічого, — байдуже відповіла.

— Все одно відвідайте гінеколога, — закінчила огляд. — Може щось з гормонами, — підвела підсумок і попрощалася.

Емілія спробувала підвестися, але в голові знову запаморочилося.

— Та що за… — сердито буркнула. — Здається, візиту в поліклініку таки не уникнути.

Дільничний гінеколог Алла Борисівна Глотова довго оглядала Емілію. Зробили навіть ультразвукову діагностику.

— Це диво, — нарешті повідомила радісну звістку лікарка, яка вела Емілію від самого початку й не один рік планувала з нею вагітність. — Нарешті звершилося!

— Ви про що? — відразу й не зрозуміла Емма.

— Ти при надії, — блиснула чарівними зубами Алла Борисівна.

Молода жінка заціпеніла. Невже рішучість так багато важить? Лише нещодавно поставила собі за мету завагітніти й народити за всяку ціну — і от маєш… Небо почуло її.

— Це т-точно? — тремтячими руками погладила живіт.

— Орієнтовно вісім-дев’ять тижнів. І ще… — на мить замовкла. — Думаю, малюків буде двоє, — очі лікарки хитро заблищали.

— Що? — розкрила від здивування рота Емілія, наче хотіла повітря вхопити. — Господи! — звела до неба широко розплющені очі.

— Уявляю, як зрадіє Антон, — знімаючи рукавички для огляду, мовила Глотова.

— Він буде дуже щасливий, — витерла зволожілі очі Емма. — Адже надія вже майже згасла у ньому. Я відчуваю. Двоє, кажете? — плачучи сміялася. — Оце так нагорода Всевишнього. Сьогодні вранці пташка вдарилася у моє вікно. Я думала — погана новина, а виходить…

— Грандіозна! — аж розвела руками Алла Борисівна, намагаючись показати масштаби.

Вийшовши з поліклініки, найперше зателефонувала чоловікові.

— Привіт, любий, — неймовірно хвилюючись, почала. — Не заважаю? Можеш говорити?

Антон аж отетерів. На мить відняв слухавку від вуха й ще раз глянув хто телефонує. З моменту одруження слова «любий» від дружини не чув.

— Кажи, — не витрачаючи часу на всякі там панькання, сухо відповів.

— Ввечері будеш? Чи знову багато роботи? — обережно поцікавилася.

— Ти сумуєш? — якось іронічно перепитав.

— Дуже, — загадково Емілія.

— Тоді чекай, — повеселішав Антон, наче з коханкою про побачення домовився.

Але минула вже дев’ята й десята вечора, а Волошин не поспішав додому. Дружина приготувала стіл, запалила свічки, накрила романтичну вечерю. Проте чоловіка не було. На дзвінки не відповідав, повідомлень не надсилав.

Жінка зрозуміла. Він не прийде, як останнім часом частенько це робить.

Досі вона не надавала цьому значення. Однак зараз наче прозріла. Яка робота о такій порі? Ні, він слідчий, це ясно, всяке буває. Але його відсутність — уже не виняток, а правило. Треба щось міняти.

От сьогодні вона й розставить усі крапки над і. Хоче частіше бачити чоловіка вдома, щоб посміхався, приділяв увагу і все таке. Пора повертатися до нормального життя.

Глянула на годинник. Майже дванадцята. На столі все охололо. Свічки догорали. Повільно піднялася, сумно попленталася до спальні.

Раптом почула, як клацнув дверний замок.

— Ти ж казав, що сьогодні не затримаєшся, — зустріла його в коридорі Емілія.

— Казав? — скривився Волошин. — Не пам’ятаю, — здивовано посміхнувся й ледве втримався на ногах.

— Ти п’яний? — запереживала. — Що сталося?

— А що ще може статися? — гірко відповів Антон. — Просто напився, розслабився. Не можна?

— Це неймовірно, — опустила руки Емма. — Має ж бути якась адекватна причина.

— Хочеш знати причину?! — крикнув, тримаючись за стіну. — Більше чотирьох років ми разом! Чотири роки! — голосно повторив. — А ти навіть дитину не народила, не кажучи вже… — прикусив язика. — Набридло бачити у ліжку холодне тіло й скляні очі. Все! Може на п’яну голову…

— Припини! — вперше закричала на чоловіка Емілія. — Завтра шкодуватимеш про свої слова!

— Не шкодуватиму, — впевнено відповів. — Шкодую лише, що колись пустив тебе у своє серце. А зараз вирвати звідти не можу. Всю душу мені розтерзала! — міцно стис кулак і вдарив себе в груди. — Всю на шмаття! Знаєш, як воно, згорати від кохання, бажати й розуміти, що тебе лише терплять, зціпивши зуби? Га? Не знаєш?! Хочеш покажу?! — різко вхопив її за руку.

— Не чіпай! — налякалась Емілія.

Таким Антона ще не бачила. Те, що зараз озвучив, справді було в їхній сім’ї. Але якось висіло в повітрі, не озвучувалося. Вона покірно виконувала усі його забаганки, не сперечалася. Думала, цього досить. Але, що йому так боляче, навіть не підозрювала.

— Йди сюди! — грубо потягнув її у спальню Антон.

— Не треба, — заблагала бідолашна. — Що ти робиш? Зупинись!

Та Антон не зважав. Мов божевільний, з розгону кинув дружину на ліжко.

Скориставшись невеличкою дистанцією, жінка намагалася відповзти, але він ухопив її за ноги й притяг до себе.

— Зупинись! — плачучи кричала нещасна, розуміючи, що не вирветься. — Відпусти! Я вагітна! Вагітна!!!

Антон завмер.

Вмить протверезів, наче йому в обличчя з розгону відро крижаної води плеснули.

— Щ-що? — ледве видавив із себе, ошелешений почутим. — Спр-равді?

— Так, — важко дихаючи й утираючи заплакані очі, підтвердила. — Дев’ять тижнів. Я ж спеціально романтичну вечерю приготувала. Думала — раніше прийдеш, я урочисто повідомлю… — схлипуючи, пояснювала.

Антон міцно стис повіки. Скули його заходили.

— Пробач, — важко прохрипів. — Прости ідіота, — винувато опустив голову дружині на коліна.

Емілія заспокоїлася й погладила чоловіка.

— Як же я люблю тебе, Еммо, — піднявся й ніжно глянув у її сумні очі. — Божеволію від думки, що все летить шкереберть. Не хочу втрачати… Не можу… — обняв і міцно притис до грудей.

— Все буде добре, — ковтаючи сльози, відповіла. — Тепер усе буде добре… Наша радість подвійна. Малюків буде двоє.

— О-о-о, — солодко простогнав Антон, занурюючись у м’яке волосся дружини. — Моя кохана…

Наступного дня Емілія на крилах щастя летіла до матусі поділитися радістю.

— Що-о? — аж задеревіла від почутого Ірина. — Як?

— Ти не рада? — відразу не зрозуміла донька. — Нарешті Господь змилостивився і…

— Як це змилостивився? — перебила її мати. — Хіба ти молилася? Просила Його про щось?

— Що з тобою? — не витримала Емілія. — Твої слова колючі. Може, я й не стояла цілодобово на колінах, але думками ніколи не забуваю про Всевишнього. Усе в Його руках, знаю. Та й ти… молилася. Хіба ні?

— Так, — важко опустила голову Ірина. — Багато. Але мене Господь не почув. Напевно…

— Я не розумію, — зацікавилася Емма. — Ти про що?

— А стать дітей уже відома? — підняла на дочку благальний погляд, наче останню надію на щось плекала.

— Ні, звичайно, — витріщила на неї свої здивовані очі вагітна жінка. Незрозуміла поведінка матері явно лякала.

— Боюся, будуть хлопчики, — голосно зітхнула Ірина. — Хлопчики… — дивно повторила.

— Ну все, мамо, — не витримала Емілія. — Якщо ти зараз же не поясниш, про що мова — я ображуся. Не мовчи, бо не жартую. Справді, — категорично заявила.

Ірина підняла на неї засльозені очі й криво усміхнулася.

— Серце не витримує, — сумно виправдовувалася. — Шкодую, що не зможу обняти їх, побавитися. Не дочекаюся…

— Нащо так мене засмучуєш, рідненька? — обняла неньку зворушена Емілія. — Хіба ми господарі свого життя? Чому сама вирішуєш, коли що буде?

— Відчуваю… — слабо прошепотіла Макарова.

А вночі, коли залишилась на самоті — віддала Богові душу.

Емма важко пережила смерть матері. Антон спочатку навіть не хотів пускати її на похорон. Але це ще більше розривало серце дружини. Мусів змиритися.

— Мамко, — ридала над труною невтішна Емілія. — Нащо ти покинула мене? Наче свідомо попрощалася? А я, дурна, не зрозуміла, — заливалася сльозами, цілуючи холодне неживе обличчя. — Залишила тебе саму. Прости. Прости, — поправляла рано посивіле волосся й хустинку на нерухомій голові. — Як же я буду жити без тебе? Як? — обнімала, мов живу.

— Пора, — легенько обняв дружину за плечі Антон, даючи зрозуміти, що труну забирають, аби віддати тіло землі.

Емілія відступила й прикрила рота рукою, наче душевні крики намагалася заглушити.

Волошин притис жінку до себе…

* * *

Сьогодні Тимур приїхав на роботу аж після десятої. То був один із надзвичайно завантажених днів. Засідання у суді до обіду. Заплановані зустрічі з клієнтами. Ще одне засідання після обіду.

Найперше увімкнув комп’ютер, передивився електронну пошту, потім глянув у нотаріальну базу й… заціпенів… квартира Ірини Макарової перейшла у спадщину! Значить…

— Померла все-таки, — задумано прошепотів і відкинувся на кріслі. — Не пройшло й семи місяців після нашої розмови. Царство їй Небесне. Бідна жінка…

Згадав про конверт.

Знайшов його у сейфі.

«Треба з’їздити й віддати, — подумав. — Але коли? — нервово глянув на годинник».

— Ваша кава, — весело повідомила Клара, заносячи тацю з запашним напоєм.

Батурін не тримав власної секретарки. Клара була таким же юристом, як і решта його працівників. Але вже якось так склалося, що вона завжди ближче до Тимура, знає його графік, за потреби свій пристосовує до нього. Якщо якісь гості у шефа — із задоволенням пригостить чаєм. Тому для неї двері кабінету боса завжди відчинені.

— Ви сьогодні якийсь особливо заклопотаний, — відмітила дівчина, кладучи піднос на стіл.

— Важкий день, — погодився Тимур, обмахуючи обличчя конвертом, наче віялом. — Два засідання у суді, клієнти та ще й… — глянув на конверт.

— Що там? — серйозно запитала Клара.

— Бажано якнайскоріше віддати адресату, — зітхаючи, відповів.

— Можна глянути? — попросила юристка.

Батурін мовчки простягнув їй конверт.

— Якщо хочете — можу закинути листа. Сьогодні буду в тому районі.

— Ти б мене неабияк виручила, — зрадів Тимур. — Але то не просто закинути, а віддати прямо в руки тої Емілії, зрозуміла? — серйозно попередив.

— Хіба я колись підводила? — по-доброму нахмурилася Клара.

— Ох, ти ж моя хороша, — жартома пощипав її за щічку і бігцем направився до виходу.

— Куди? — здивовано закричала йому в слід дівчина. — А кава?

— Поспішаю, — донеслося десь з коридору. — Немає часу.

Клара довго блукала вуличками хрущовських двориків поки нарешті не знайшла потрібний будинок

— Здається, тут, — зітхнула, припарковуючи автомобіль.

Піднялася на третій поверх. Подзвонила у двері. У відповідь — довга тиша. Вже хотіла йти геть, коли почула клацання замка. Зупинилася.

— Вам кого? — здивовано запитав мужчина років сорока, який відчинив двері.

— Я юрист, маю віддати конверт Емілії Макаровій. Тут проживає така?

— Емілія — моя дружина, — насторожився Антон. — Зараз вона на кладовищі. Поїхала провідати могилу матері. Можете залишити мені, я передам.

— Я б з радістю, — посміхнулася Клара. — Але маю доручення віддати безпосередньо в руки.

— Як хочете, — байдуже відповів чоловік. — Не знаю, коли вона ще буде тут. Ми проживаємо в Шевченківському районі, на Нагірній, сюди навідуємося рідко. Це просто випадковість, що ви когось застали.

Клара задумалася.

Їй зовсім не хотілося їздити ще й іншими районами столиці, розшукуючи власницю конверту. Та й підвести Тимура якось не хотілося, мовляв, усе виявилося важче, ніж я собі уявляла.

— А ви справді її чоловік? — раптом поцікавилася.

Волошин зняв з вішалки шкіряну сумочку, дістав паспорт і посвідчення слідчого прокуратури.

— Це — мій сімейний стан, — відкрив на потрібній сторінці. Ми з дружиною на різних прізвищах. Вона — Макарова, я — Волошин. А це — доказ, що я не аферист, — простяг службове посвідчення.

— Ого, — Кларині очі радісно заблищали. — Ось конверт.

— А що в ньому? — стиснув брови Антон.

— Не знаю, — зізналася дівчина. — Я так зрозуміла — прощальний лист матері для доньки. Щось сентиментальне.

— Ясно, — зітхнув Волошин. — До побачення.

Коли дівчина пішла — підніс конверт до світла. Але цупкий папір не просвічувався.

— Дома розберемося, — не надавши особливого значення таємничому листові, кинув у картонну коробку з паперами. Це речі, які Емілія спеціально відібрала, щоб забрати додому. Там і розбереться.

За кілька годин Емма повернулася.

— Щось я забагато всього зібрала, — задумалася, коли в багажник влізла тільки половина запланованого.

— Бери, що потрібніше, — вирішив Антон. — Решту відвеземо наступного разу.

— Гаразд, — погодилася. — Оці, — показала на три коробки, — забирай наверх і склади у комірчину, аби не заважали під ногами.

— Ох, жінко, — важко зітхнув Волошин. — То донизу, до доверху, — незадоволено бурчав. — Морочиш голову.

Заклопотаний та невдоволений, він зовсім забув про візит юристки і залишений нею конверт…

* * *

Минуло два роки.

— Привіт, мої маленькі, — весело поцілував у голівки своїх синочків — Богданчика і Семенка — Антон. Потім підійшов до дружини, обняв, пригорнув, вдихнув аромат її волосся і торкнувся устами чола. — Мушу бігти, приготуй чистий одяг на кілька днів.

— Знову відрядження? — жалісно промовила Емілія. — Діти сумують, майже не бачать тата.

— Робота, люба моя, робота, — коротко пояснив і, приспівуючи, подався у ванну.

— Нам треба поговорити, — за кілька хвилин почув голос дружини, яка підійшла до вбиральні. Волошин якраз закінчував голитися.

— Справді, ти ж казала по телефону, — на ходу згадав. — Давай швидше, бо поспішаю.

— У мене давно не було жіночих днів, підозрюю що…

— Що? — крізь дзеркало гостро глянув на дружину.

— У нас буде поповнення, — загадково усміхнулася Емілія.

— Це як? — витираючи обличчя рушником зробив вигляд, що не зрозумів чоловік.

— Тобто, як? — не відчула в ньому радості й насторожилася жінка.

— Хочеш сказати, що вагітна? — сердито скривився Волошин.

Його обличчя не віщувало нічого доброго.

— Скоріш за все, — серйозно відповіла. — Ти не радий?

— Поповнення не входить у мої плани, — без жартів відповів. — Речі й дорожня сумка готові? — суворо запитав і попрямував у кімнату.

Емілія на мить застовпіла.

Що це означає? Він проти немовляти?

— Хіба діти народжуються лише тоді, коли входять у чиїсь плани? — прослідувала за ним дружина.

— Як правило, — невдоволено буркнув у відповідь.

— А що робити з тими, хто…

— Тебе вчити треба? — злобно просичав Антон. — Позбудься дитини.

— Т-тобто, як позбудься? — не могла прийти до тями Емілія.

— Мене не буде три дні. Поки вернуся — проблеми не повинно бути, — взуваючись перед виходом, серйозно попередив. — Гроші у тебе є.

— Антоне, — судорожно вхопила його за руку Емілія.

Розуміла, що вирішувати треба зараз, бо додзвонитись чоловікові, коли відсутній, практично неможливо. Все й так на її плечах. Але вбити малюка? В голові не укладалося. Волошин говорив про це так спокійно, наче мова йшла не про живу людину, а пухлину всередині живота.

— Хіба ти забув, як довго ми чекали на дитинку? — намагалася достукатися до здорового глузду чоловіка. — Глянь на Богдана й Семена. Це така ж дитина. Брат чи сестричка, хлопчик або…

— Все, все, — перебив Антон. — Поспішаю. На мене чекають. Сподіваюсь, ми до цієї теми більше не повернемося. Бувай, — чмокнув дружину у щічку й побіг сходами донизу.

— Емілія задеревіла. Очі мимоволі налилися сльозами. Вона в усьому догоджала Антону, хоч і не кохала його. Але вбити малюка? Це вже понад її сили. Як прийде до лікарки, яка добре її знає? Вважає порядною люблячою мамою двох дітей. Як скаже, що третій малюк не потрібен?

А якщо не послухається чоловіка?

За три дні він повернеться й силою заставить зробити аборт.

Виходу немає. Утираючи обличчя, підійшла до сумочки, знайшла мобільний телефон, домовилась про зустріч з Глотовою.

— Не плач, — заспокоювала гінеколог Алла Борисівна наступного дня, коли Емілія прийшла на прийом. — Чоловіки — вони такі. Інколи роблять нам боляче. Але жіноча доля…

— Я й так живу з Антоном лише тому, що він кохає… — раптом зупинилася Емма. — Намагаюся миритися з усім, що йому подобається. Але останнім часом відчуваю, що віддалився. Якийсь чужий, холодний. Наче я зайва у його житті.

— Ти ображена, — погладила її лікарка. — Тому все навколо здається чорним. Заспокойся. Пробач його. Давай краще подивимося, який термін.

Глотова уважно прощупувала Емілію.

— Нічого не розумію, — нарешті нахмурила брови. — Давай ще на ультразвук.

— Таке враження, що ось-ось мають початися місячні, правда? — консультувалася Алла Борисівна зі спеціалістом УЗД.

— Схоже на те, — підтвердила молода дівчина у білосніжному халаті, уважно стежачи за зображенням на екрані.

— Але ж вагітності немає, правда? — намагалася не схибити лікарка. — Ми не помиляємося?

— Немає, — впевнено відповіла дівчина.

— Ну що? Вітаю, — з полегшенням зітхнула Глотова. — Наступного разу будь обережніша, — повчала свою пацієнтку.

Та Емілії від почутого не стало легше. Учора вона побачила зовсім інше обличчя Антона: жорстоке, безжалісне, безкомпромісне. Любляча людина ніколи не змогла б холоднокровно наказати убити свою дитину. Відчула, як погасла остання іскорка теплоти до цього чоловіка, що досі жевріла в її душі…

Антон тим часом поїхав у відрядження аж у дачне містечко «Лісове диво».

— М-м-м, як не хочеться думати, що завтра вже повертатися у місто, — муркотіла в його обіймах Таїсія Степчук.

— То давай сьогодні не вилазити з ліжка, — накинувся на неї Волошин і загріб у свої міцні обійми.

Дівчина солодко застогнала.

Вони зустрічалися більше двох років. Пристрасний танець Таї в нічному клубі не минув безслідно. За кілька днів Волошин зателефонував і домовився з нею про зустріч. Майже рік знімав для коханки квартиру. І все це на очах у друзів Емілії.

Власта не витримала й порвала з Таїсією всі стосунки на випадок, коли Емма про все дізнається. Та про розлучення Антона з дружиною не йшлося. Особливо зараз, коли підростали його сини-близнюки.

— На що ти сподіваєшся? — глузувала з неї Власта, коли зустрічалися на заняттях зі спортивного танцю. — Думаєш, коли правда розкриється — Емма втече від чоловіка і піднесе його тобі на мисочці? Якби не діти — можна було б у це вірити. Проте…

— А може я ні на що не сподіваюся, — загадково відповіла Тая. — Може, просто кохаю, щоб Антон відчув різницю між люблячою жінкою і…

— Важливо, кого любить він сам, — поставила її на місце Власта. — А за цей гріх ще в пеклі горітимеш, — прошипіла в обличчя колишній подрузі, мов отруйна змія, що здатна одним невинним дотиком знищити свою нещасну жертву.

Таїсія важко проковтнула образу.

«Терпіння, дівчинко, лише терпіння, — заспокоювала себе. — Вони ще поплатяться за свої слова, коли я законною Волошиною стану».

— Ти якийсь зажурений, — ніжно гладила Антона на черговому побаченні. — Думками далеко, — надула губки Тая. — Ми й так рідко бачимось, розслабся.

— Емілія вагітна, — задивившись на стелю, машинально відповів.

— Знову? — від несподіванки аж піднялася й сіла на ліжку.

— Так буває, — холодно відповів.

— І що? Народжуватиме?

— Ти збожеволіла? — сердито глянув на неї Антон. — Куди? Близнятам ще молоко на ротах не пообсихало. Нащо мені цей дитсадок.

Тая полегшено видихнула й лягла на груди коханому.

«Якщо Антон наполягатиме позбавитися малюка, це остаточно зіпсує його й без того натягнуті стосунки з дружиною, — блиснула в її голові злорадна думка. — Треба дочекатися того часу й помаленьку нагадувати йому про розлучення…»

Наступного дня Антон начебто повернувся з відрядження. Малюки зустріли його весело й гамірно. Як справжній люблячий татусь, Волошин вручив їм гарні подарунки: кожному по великій кольоровій іграшковій машині й багато цукерок. Дитячому щастю не було меж.

— Привіт, кохана, — підійшов і обійняв Емілію. — Тобі, як завжди, щось вишукане, — відкрив червоний футлярчик, витяг золотий ланцюжок і повісив його на шию Емілії. Хотів поцілувати, але вона відхилилася.

— Ти не вирішила проблему? — відразу зрозумів і запитав крижаним тоном.

Емілія мовчала і з кам’яним обличчям дивилася за вікно.

— Погодуй чоловіка, — сів за стіл Антон. — Я з дороги. Втомлений і голодний.

Вона мовчки подала обід.

— Еммо, — вхопив її за руку, коли проходила мимо. — Давай поговоримо. Ну що відбувається?

— Якщо ти не проти, я з дітьми хочу якийсь час пожити в маминій квартирі, — холодно відповіла жінка.

— Що? — аж піднявся зі свого місця чоловік.

Емілія забрала руку й знову підійшла до вікна.

— Ну добре, — хвилюючись почав Антон. Підійшов до дружини, обняв її за плечі. — Якщо ця дитина така важлива для тебе — народжуй. Бог і з нею. Де двоє, там і троє, як кажуть…

— Та немає ніякої дитини! — раптом зірвалася Емілія й відскочила від чоловіка. — Я була у лікарки і зовсім не вагітна. Справа в іншому. Досі думала, що цей шлюб тримається на тобі. Що твоєї любові вистачає на двох. Але це не так.

— А як? — нахмурив брови Антон.

— Не знаю, як, але не так, — важко дихаючи відповіла Емілія. — Ти мене більше не відчуваєш. Не розумієш, коли в моїх очах біль, а коли радість.

— А що в моїх очах? — примружився.

— Порожнеча, — не роздумуючи, випалила Емілія. — Глибока і чорна, як ніч.

— Порожнеча? — хмикнув Антон і підняв одну брову. — Ось як? Хочеш пожити без мене? Нехай, — спокійно промовив. — Не треба йти в іншу квартиру. Ця така ж твоя, як і моя. Я поживу в тій хрущівці. Свою машину теж залишаю. Ось ключі, — поклав на барну стійку. — Твоя ж у ремонті. Готова ще не скоро буде, а з двома дітьми важко без транспорту. Відпочинь. Подумай. Далі розберемося, — боляче усміхнувся і попрямував до виходу.

Емілія ухопилася за груди й важко опустилася на стілець. Її стосунки з чоловіком заходили у глухий кут. Це вже неозброєним оком видно було. Але ж діти… Вони обожнюють батька, радіють кожній миті, проведеній разом. Як бути?

…Минуло кілька днів.

Антон не телефонував. Емілія також його не турбувала.

Надворі стояла страшна спека. Діти практично не виходили з дому, де їх рятував кондиціонер. Але ж так не можна. Їм потрібне свіже повітря.

— Дача! — раптом осінило Емму. — Там і свіже повітря, і травичка, і тінь від розлогих ялин. Як я раніше не здогадалася? Адже машина під під’їздом. Зараз швиденько зберемося і поїдемо.

Глянула на годинник. Минула дев’ятнадцята. Для літа це не час. Всього неповних сорок кілометрів. За якусь годину вона подолає цей шлях і приїде ще до смеркання.

Швиденько зібрала все необхідне, посадила хлопчиків у спеціальні крісла й рушила у дорогу.

Через сорок хвилин під’їхала до потрібного будинку.

— Почекайте трішки, мої хороші, мама тільки відімкне ворота і заїдемо у середину, — звернулася до синочків. Діти мило усміхалися й безтурботно гралися гумовими іграшками.

Зайшла на подвір’я.

Увагу відразу привернув червоний фольксваген, припаркований під навісом.

— Дивно, — прошепотіла Емілія. — Антон не казав, що буває тут. Я думала навколо все травою поросло за нашої відсутності, а тут повний порядок. Новий навіс.

Та машина здалася їй дуже знайомою.

Обійшла автомобіль. Глянула на номери.

Завмерла.

Це машина Таїсії. Точно.

Перемагаючи неймовірне хвилювання, повільно наблизилася до дверей.

Не зачинено.

Увійшла всередину будинку.

Наче спокійно. У прихожій мокасини Антона і жіночі босоніжки.

Емілія прикусила нижню губу, що неслухняно затремтіла.

На кухні світить світло. Хотіла підійти ближче та раптом почула жіночий голос, що доносився з другого поверху.

Обережно піднялася східцями. Двері спальні відчинені у коридор. Говорять точно там. Прислухалася.

— Може воно й на краще, коханий, — муркотів голос Таїсії. — Тобі давно пора розлучитися. Крім душевних мук цей шлюб вам обом нічого не дав. А тепер прирікаєте на це ще й своїх дітей.

— Останнім часом я і сам вже так думаю, — зітхнув Антон. — У твоїх обіймах забуваю про все на світі.

— Ти у моїх обіймах уже кілька років, — нагадала Тая.

Емілія різко прикрила рота обома руками, аби не скрикнути.

Очі її неприродно розширилися.

Щоками неконтрольовано потекли сльози.

Відчула, як підкосилися ноги. Щоб не впасти — всім тілом притислася до стіни.

Почутого їй було досить.

«Діти! — раптом застукало у голові. — Самі в автомобілі».

Тихенько спустилася на перший поверх. Вийшла на вулицю.

Розкрила рота, голосно вдихнула повні груди й зігнулася.

Всередині щось заболіло, запекло, наче серце розпеченим ножем наскрізь проштрикнули й викрутили рукоятку, аби рана ще глибшою стала.

Зрада! Найстрашніше й найгіркіше, що може статися з жінкою. Від усвідомлення, що твій чоловік бажає іншу — земля йде з-під ніг. А якщо ця — інша — ще й твоя подруга — разом із землею руйнуються й небеса. Твій світ знищений. Пробачити таке неможливо.

Таїсія! Близька людина. Не раз бувала у її домі, раділа появі дітей. О, Боже!

За хвилинку Емма оговталася. Добігла до машини.

— Солодкі мої, — заливаючись сльозами обняла хлопчиків, які й не помітили відсутності мами. Досі спокійно гралися своїми іграшками.

— Зараз поїдемо… — швидко сіла за кермо. Але не витримала напруги, відкинулася на сидінні й голосно заридала.

— Чому-у?! — ударила по кермові. — Невже я б не відпустила тебе, Антоне, якщо любиш її? Навіщо так мене мучити? За що? Усі ці роки… Господи! Як же ти міг в очі мені дивитися? Як міг торкатися? Боже, яка гидота! Треба тікати звідси, — раптом схаменулася. — Геть! Якнайскоріше! Якнайдалі! Геть!

Тремтячими руками завела авто, різко рушила з місця.

Неслухняні сльози заливали очі. Емілія судорожно обтирала обличчя рукою.

Декілька хвилин — і виїхала на об’їзну дорогу. Хотіла прибавити швидкості, але видимість була нікудишня. Надворі якось неприродно стемніло. Наче в додачу до сутінок, небо затягло чорнющими грозовими хмарами. Несподівано луснув грім. Майнула блискавка. По лобовому склу забарабанили великі краплі води. Емілія включила щітки склоочищувача, та за хвилину вони вже не допомагали. Дощ пішов стіною.

«Треба зупинитись на узбіччі й перечекати», — майнула думка.

Та Емілія проігнорувала її. Вона нізащо тут не залишиться, ні на секунду. Додому, тільки додому. Забрати речі й переїхати у мамину квартиру. Подати на розлучення. Їй хотілося всього й відразу.

Тим часом видимість на дорозі була зведена майже до нуля.

Небо раз за разом розрізали електричні розряди. За ними котився могутньої сили звук грому.

Лобове скло було повністю застелене водяною завісою, світло фар зустрічних машин відблискувало на асфальті й з подвійною силою засліплювало. Емма прищурилася.

«Боже, як сліпить, — приклала ліву руку до лоба. — Наче по зустрічній смузі мчить», — останнє, що встигла подумати й… відчула страшенний удар…

Від зіткнення машину Емілії викинуло з дороги на узбіччя, де вона перевернулася.

Емма важко розплющила очі.

Навколо тиша. Лише чути звук дощу, що колотить по залізу.

Спробувала ворухнути руками — не виходить, важко підняла голову — все йде обертом. В очах двоїться. У вухах — страшний шум.

«Діти!» — обпекла думка.

Зібравши останні сили, звільнилася від подушки безпеки, що спрацювала при ударі й врятувала їй життя. Відчинила пошкоджені дверцята і вивалилася на землю.

Ноги не слухалися. Перед очима все пливло. Свідомість відмовлялася сприймати дійсність. Емілія почувалася наче десь у кривому задзеркаллі та ще й накачана якимось психотропним препаратом. Голова зовсім не працювала. Одна лише думка була ясна — діти!!!

Перемагаючи страшний біль у хребті, жінка щосили стисла повіки, потім розплющила очі. Ні, не допомагає. Все двоїться, а то й троїться, крутиться, як на каруселі. Вона не може встояти на ногах.

Дотяглася до задніх дверцят. Спробувала відчинити. Не може. Їх заклинило.

Прислухалася. Плачу не чути.

«Господи! Невже…»

Тримаючись однією рукою за понівечене авто, а другою стискаючи голову, крок за кроком пошкандибала до дверцят з іншого боку.

Вони ще в гіршому стані.

Відчинила передні пасажирські, заглянула… завмерла…

Страшна дійсність потроху начала проникати у її розум.

Діти були повністю затиснуті.

Просунулась всередину. Торкнулася Богданчика — не реагує. Семенчик також не подає ознак життя.

Пульсу нема!

Відчула, як похололо всередині, перехопило дихання. Повітря не вистачало.

Ні! Ні! То просто страшний сон! Зараз вона прокинеться і цей пекельний кошмар щезне, розвіється, як непроглядна ніч. Її дітки заворушаться і засміються. Простягнуть свої маленькі рученятка і обіймуть за шию свою матусю. Вони всі будуть щасливі, як раніше. Ось, вона навіть чує їхні дзвінкі голосочки.

Прислухалася.

Ні.

Зловіща тиша…

Все не так…

Очі жінки неприродно розширилися, все тіло затрусилося, як від лихоманки. Тремтячими руками торкнулася бездиханних тіл своїх синочків.

Все зрозуміла!!!

Всередині страшенно запекло, наче тисячі стріл одночасно безжалісно вп’ялися у серце. Ні дихнути, ні поворухнутися.

Зібрала останні сили.

Ледве виповзла з перевернутої машини.

Ступила два кроки й… упала на розмиту брудну землю. Намертво вчепилася пальцями у своє волосся й голосно застогнала.

Рясний дощ поливав вбиту горем жінку, наче саме небо плакало разом з нею.

Емілія спробувала підвестися, але від морального й фізичного безсилля упала на коліна. Глянула на свої руки: закривавлені, в болоті й волоссі, пасма якого не відчуваючи, повиривала.

— Господи!!! — заломила руки. — Чому Ти покинув мене?!!! Чому відвернувся?!!! За що так караєш?!!! За що-о-о-о?!!! — голосно волала. — Яка має бути вина людини, щоб забрати у неї всіх, кого любила?!!! Мама! Чоловік! Друзі! Діти!!! — била себе в груди. — Всіх, дорогих мені людей, відразу!!! Ти ж грішника любиш!!! Вбивць прощаєш!!! Чим же я так згрішила перед Тобою, що заслужила таку страшну розплату?!!! Як жити далі?!!! Я-а-к?! Все в одну мить втратило сенс! Чому ти не забрав мене?! Чому? — здригалася від ридання.

Раптом замовкла. Якимись безумними очима глянула у бік дороги. Там блиснуло світло фар. Наближається авто, це очевидно. Подивилась на машину, де були її діти.

— Зачекайте хвилинку, — розмазуючи по обличчю бруд і кров, судорожно прошепотіла, наче щось задумала. — Ще хвилинку і все буде добре. Ми знову будемо разом. Я не покину вас, мої хороші. Не покину…

Важко підвелася й, хитаючись, попленталася на проїжджу частину.

Денис Долгаєв і Олег Суворін поверталися з науково-лікарського семінару, присвяченого проблемам пластичної хірургії.

— Треба було ще зачекати, — переживав Долгаєв. — Погода геть нікудишня. Дорога небезпечна. Ти хоч не жени, — попросив Олега, який сьогодні за водія був.

— Куди ще чекати? — огризнувся Суворін. — Уже майже двадцять перша година. Ми й так не знати скільки простояли на узбіччі, вичікуючи, коли перейде гроза. А жену я аж п’ятдесят кілометрів на годину.

— Ой щось мені неспокійно, — не вгавав Денис. — Попереду так пусто, наче всі вимерли.

— Не ний, як баба, — насупився Олег. — Ліпше поспи.

— А я так і зроблю, — сердито буркнув Долгаєв. — Тут краще хочеш, а тебе ще й…

— Чорт! — раптом голосно вилаявся Суворін і щосили нажав на гальмо.

Машина зупинилась майже миттєво. Денис ледь не вилетів через лобове скло.

— Ти збожеволів?! — заревів пасажир. — Я собі заледве шию не скрутив!

— Там людина! — рявкнув Олег. — Я трохи не збив її.

— Де? — викотив налякані очі Долгаєв. Попереду нікого не було.

Але Суворін уже вискочив з машини.

Денис вибіг слідом за ним і побачив на асфальті, перед капотом лежачу, закривавлену жінку. Олег намагався зрозуміти, що з нею, й надати першу допомогу.

— То ти збив її? — вхопився за голову Долгаєв.

— Ні, — впевнено відповів водій. — Сама впала. Але тут щось не так. На її тілі рани. По зіницях спостерігається травма голови, як мінімум, сильний струс мозку. Підозрюю — десь поблизу дтп. Залишися з нею. Жінка поки що непритомна. Піду гляну, що там. Може комусь терміново допомога потрібна.

Суворін пройшов кілька метрів і побачив напіврозвернуту груду залізяччя, що нагадувала дорогу іномарку. Обережно наблизився. Всередині одна людина. Тіло сильно закривавлене. Олег торкнувся шиї постраждалого. Йому вже не допоможеш… Пасажирське місце зовсім зім’яте. Значить жінка не з цього авто.

Обернувся у пошуках іншої машини. Помітив. Далеко на узбіччі. Перевернута. Побіг. Ніякі звуки зсередини не доносяться.

«Два водії, — блиснула думка. — Жінка й чоловік. Один загинув. Другий вижив».

Вже майже розвернувся, аби покинути місце пригоди, як щось затримало його.

Передні дверцята відчинені. Нахилився й посвітив телефонним ліхтариком у салон.

— О, Ісусе! — мимоволі вирвалося. — Діти…

Дотягнувся. Промацав пульс. Немає. Все ясно. У цій смертельній м’ясорубці вижила тільки вона. І це — їхня мати. Тому й вирішила покінчити з життям.

Важко дихаючи, піднявся на ноги. Вхопився за голову. Мить подумав. Тоді набрав номер телефону.

— Ало, поліція? — перемагаючи хвилювання, промовив. — Тут — дорожня пригода з летальними наслідками. Троє померлих і постраждала жінка. Треба швидку.

Олег повернувся до свого авто. Емілія досі була непритомна.

— Ну що там? — не витримав Денис.

— Страшне, — почухав потилицю Суворін, важко зітхаючи. — В одній машині труп чоловіка. Вік не скажу. Обличчя дуже пошкоджене. У другій — двоє маленьких дітей. На вигляд не більше двох років. Схожі на близнюків.

— Це її діти? — важко задихав Долгаєв.

— Думаю — так. Вона точно твоя пацієнтка, — натякнув на психологічний стан жінки і спеціалізацію друга.

— Боже, дай їй сили це пережити, — професійно відчуваючи всю серйозність ситуації, важко зітхнув Денис.

* * *

— Тимуре, зроби щось, прошу! — кричала у слухавку схвильована Тамара — мати його доньки Діани. — Вона щодня на тому Майдані. Це добром не закінчиться. Як не розумієш! Ти взагалі бачиш, що там робиться? Сьогодні на Інститутській стріляли!!!

— Чого від мене хочеш? — сердився Батурін. — Діана — доросла людина з чіткою громадянською позицією. Як можу забороняти їй…

— Та кому потрібна буде її позиція, коли, не дай Боже, трагедія станеться?! — не дослухала Тамара. — Туди ж повно Беркуту нагнали. Господи!

Тимур промовчав.

Він уже й сам не знаходив собі місця. Зранку не міг додзвонитися ні дочці, ні її другові Максиму, з яким разом Діана ще ввечері пішла до активістів. Ситуація у місті реально вийшла з-під контролю. Боявся за її життя.

— Я знайду нашу дитину, — важко прохрипів у відповідь. — Потерпи.

Тамара відносно заспокоїлася й поклала слухавку.

Батурін перевів погляд на телевізор й від останніх кадрів ухопився за серце.

Раптом його телефон завібрував.

«Денис Долгаєв», — висвітилося на екрані.

— Не до тебе, брате, — скинув вхідний дзвінок.

Та Денис наполягав.

— Я не можу зара… — хотів було швидко пояснити, чому скидує Тимур, але друг перебив.

— Твоя Діана у нас! — закричав Долгаєв. — Поранена. Веземо у лікарню. Олег шитиме. Під’їжджай.

Тимур застовпів.

За мить зібрався. Повідомив Тамару і помчав до лікарні де працював Долгаєв. У ці страшні дні всі медичні заклади намагалися надати хоч якусь допомогу. Винятком не став і медичний центр, у якому працювали Денис з Олегом.

— Де вона?! — мов божевільний кинувся до Суворіна, коли нарешті добрався до медичного закладу.

— Уже в палаті, — серйозно відповів Олег. — Добре, що ми їх знайшли. Травми незначні, крововтрата також. Я все зашив. Слідів не буде. А от хлопець… Кудрявцев, здається…

— Що з ним? — запереживав Батурін.

— Тимуре, — сумно опустив очі лікар.

— Кажи! Не тягни! — не витримав й крикнув той.

— Там граната розірвалася. Максим накрив Діану собою. Йому відірвало руку. Це все, що знаю. Він був непритомним, коли його забирала медична бригада. Чи живий — не знаю.

— Куди повезли? — боляче стиснув руку Суворіну.

— Здається, у військовий шпиталь. Точно не скажу.

— Ясно, — витер піт з чола Тимур. — Веди до Діани.

— Тату, це страшно! — кинулася йому на шию дочка, коли ступив до палати й підійшов до її ліжка. Тамара вже була поруч. — Я в житті такого не бачила, — плачучи, трусилася. — На моїх очах убивали людей! На вулицях лежать трупи: прямо під дверима кав’ярень, куди я безтурботно заходила не раз, на тротуарах, по яких мирно гуляла щодня! Там всюди кров! Поранені з розірваними ногами, руками…

— Заспокойся, — притис дочку до грудей. — Чш-ш, ти у мене сильна, правда?

— П-равда, — схлипуючи, намагалася прийти до себе шокована дівчина.

— Максим! — раптом згадала. — Господи! Де він? Ми були разом! Живий?

— Все, все, — погладив її обличчя Тимур і поцілував у чоло. — Він живий. У шпиталі. Я зараз туди поїду, про все дізнаюся. Якщо потрібна допомога — підключуся. Тільки не переживай, сонечко. Обіцяєш?

— Об-біцяю, — ствердно кивнула головою Діана. — Їдь. Прошу, скоріше, — заблагала.

Тимур вийшов у коридор.

— То ти справді допомагатимеш покидьку, який ледь не вбив нашу дочку? — несподівано почув у спину голос Тамари.

— Ти знаєш більше, ніж я? — підійшов впритул і проштрикнув її гострим колючо-пекучим поглядом. — Чому так кажеш?

— Якби не він — Діани б там не було. Дівчинка ніколи не отримала би цього стресу й ран. Той бовдур покалічив їй обличчя і психіку…

— Він врятував їй життя!!! — на повні груди заревів Тимур.

Тамарі на мить здалося, що у неї на голові аж волосся заворушилося. Ехо від його крику розійшлося далеко по коридорах. Із деяких палат визирали хворі.

— Можливо, ціною свого, — гнівно процідив їй прямо в обличчя.

На тому повернувся й побіг східцями до виходу.

Тамара важко проковтнула комок, що застряг у горлі, й повернулася у палату доньки.

У шпиталі ніде було яблуку впасти. Деяких поранених оглядали прямо у коридорі. Операційні забиті.

— Кого ви шукаєте? — раптом почув голос лікаря Тимур.

— Хлопця, — хвилюючись, пояснив Батурін. — Максима Кудрявцева. Здається, у нього відірвана рука.

— Зачекайте, — попросив і щезнув за дверима.

— Є такий, — за кілька хвилин повернувся й підтвердив медик. — Зараз в операційній. Онде його батьки, — показав на дві постаті, що обнялися біля вікна. Чоловік заспокоював жінку. Вона весь час утирала мокре від сліз обличчя.

Тимур попрямував у їхній бік, але, не дійшовши кілька кроків, зупинився.

Не міг знайти потрібних слів, щоб звернутися. Хто-зна, як ці люди відреагують, коли почують, що їх син став калікою, рятуючи якусь дівчину?

— У вас також хтось із рідних поранений? — помітила його мати Кудрявцева.

— Моя дочка в іншій лікарні, — наче прокинувся Батурін. — Вона разом з Максимом була, коли…

— Вона жива? — запереживали за дівчину, мов за рідну, добродушні люди.

— Жива, — перемагаючи хвилювання, з полегшенням відповів Тимур. — І, дякуючи вашому синові, майже не ушкоджена. Максим урятував мою дівчинку від смерті, закривши собою. Я приїхав, щоб допомогти і… подякувати за його вчинок, — відчув, що цих банальних слів якось не вистачає.

— На його місці так вчинив би кожен, — важко промовив батько. — Нехай Господь збереже йому життя.

— Амінь, — прошепотіла мати, утираючи сльози.

— Я можу бути корисним? — запереживав Тимур. — Може якісь ліки, чи…

— Тут усе є, — заперечно похитав головою Кудрявцев старший. — Ми вже цікавилися. Аби лише молодий організм витримав.

— Ви заїдьте до церкви, — раптом попросила жінка. — Дайте на молитву й поставте свічку за здоров’я нашого хлопчика.

— Добре, — зітхнувши, опустив голову Батурін. — Тримайтеся. А… ось, — зненацька згадав. — Мій номер телефону, — простяг клаптик паперу. — Якщо терміново у чомусь буде потреба — не соромтеся. Телефонуйте в будь-який час доби. Для вас — я завжди на зв’язку.

Тяжкими, стомленими кроками вийшов Тимур зі шпиталю. Сів за кермо. Батьки Максима вразили його добротою і щирістю. Прекрасні люди виховали прекрасного сина.

На мить уявив на місці згорьованої матері Тамару. Вона б ніколи не простила людям, які стали причиною каліцтва її дитини.

Згадав про обіцянку. Дорогою до центру, недалеко на набережній побачив невеликий храм. Вирішив зайти. За своє життя Тимур міг на пальцях однієї руки порахувати, скільки разів переступав церковний поріг.

Увійшовши, злегка розгубився. Всередині якраз ішла вечірня Служба Божа.

Перехрестився.

Став осторонь.

Блаженний спів, запах ладану і воску розслаблювали й налаштовували на якусь особливу хвилю. На серці ставало так спокійно, наче на вулицях міста цвіли каштани, світило сонце й панував мир. Боявся навіть заворушитися, щоб не порушити блаженної миті.

Незчувся, як служба закінчилася. Люди стали розходитися. Дочекався, коли храм опустів і наблизився до свічника.

— Слава Ісусу Христу, — раптом почув чоловічий голос. — Вам допомогти?

Батурін підняв обличчя й прямо перед собою побачив священика, який уже зняв ризи й стояв просто у чорній сутані.

— Добридень, — ніяково відповів. — Так. Хочу замовити молитву за пораненого і запалити свічку за його здоров’я. А ще… моєї доньки.

— Ви рідко буваєте у храмі? — добродушно посміхнувся настоятель.

— Взагалі не буваю, — чесно зізнався.

— Але ж Бог привів вас, — задумано промовив панотець. — Мене звуть отець Никодим. Двері цього храму завжди відчинені. Приходьте у неділю на літургію. Приводьте сім’ю.

— Я не живу з дружиною вже багато років, — продовжив Тимур. Не знав чому, але спілкування з отцем Никодимом приносило задоволення, умиротворяло. Той був молодим священослужителем і розумно відповідав на питання.

— У вас церковний шлюб? Вінчані? — поцікавився духівник, запалюючи свічки.

— Ні, — коротко відповів Тимур.

— Тоді дружини ви не маєте і ніколи не мали, — посміхнувся священик. — Шлюб створив Всевишній Бог, — підняв очі до неба. — До нього можна прийти тільки через таїнство вінчання. Це зобов’язання на все життя.

— Напевно, важко знайти людину, з якою захотілось би зустріти свою старість і навіть смерть? — задумано промовив Тимур. — Я й не уявляю, яка це має бути жінка.

— Не уявляєте, бо ще не зустріли її.

— Мені вже сорок чотири, — хотів заперечити Батурін. Мовляв, якщо в молоді роки не зустрів людину, яка б навіки полонила серце, які шанси зробити це, коли попереду сивина…

Священик почухав рукою борідку, приховуючи широку посмішку.

— Я щось не те сказав? — насторожився Тимур, помітивши реакцію отця Никодима.

— Ні, ні, — не переставав усміхатися духівник. — Просто згадав, у якому віці одружувалися чоловіки в сиву давнину. Ви читали Святе Письмо?

— Не те, щоб… — зніяковів Тимур.

— Ясно, — зітхнув панотець. — Називайте імена, — взявся за ручку.

— Які? — не зрозумів новий прихожанин.

— Дочки, пораненого чоловіка. Ви ж хотіли замовити молитву, — нагадав священик.

— Справді, — почухав лоба Тимур. — Діана, Максим.

— А вас, як звуть? — несподівано запитав духівник.

— Тимур, — здивано відповів. — А навіщо?

— Молитимусь, щоб ви зустріли майбутню дружину і привели її у цей храм взяти шлюб, — серйозно, без натяку на жарт, пояснив. — Сім’я — частинка церкви. Вона міняє все навколо. Світ стає іншим. Людина перероджується. Бо вже немає я і ти. Є одне ціле — ми. Родина — це благодать і найвищий дар від Бога. Це сльози радості, крик новонародженої дитини на ваших руках. Що може бути вище цього? Хіба Господь не подбав про людину?

Тимур відчув, як глибоко зазирнув йому в душу цей молодий священик. Адже давно мріяв навести лад у своєму житті: поставити крапку у відносинах з Норою, нарешті скасувати формальний штамп у паспорті, що називався шлюбом з Тамарою. А якщо ще й кохання… крик власного маляти… То вже, напевно, був би справді дар від Бога. На нього не дуже й сподівався. Він уже роками живе один. Не уявляв, як може пустити у своє життя іншу жінку.

Попрощався зі святим отцем. Вийшов на повітря. Глибоко вдихнув. Провів у храмі трохи більше години, а відчуття, наче щось кардинально змінилося…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПРОСТЯГНИ МЕНІ РУКУ…

Емілія важко розплющила очі.

Вона лежала у лікарні. Була в повній свідомості й байдужості до життя. Днями могла майже незмигно дивитися на білу стелю й не реагувати на присутніх. Єдина людина, до кого ледве повертала голову, була Уляна Мостова — дружина Ігоря.

— Лікарю, це нормально? — переживала Уляна. — Я думала — Емма невтішно ридатиме, їй колотимуть заспокійливі, а тут…

— Не нормально, — задумано відповів Денис Долгаєв.

Після аварії він приходив у міську лікарню і вів пацієнтку, як психолог. Та потім Мостова з чоловіком попіклувалася, щоб Емілію перевели у приватну клініку під особистий нагляд хірурга Олега Суворіна та психолога Долгаєва.

— Кожен реагує на втрату близьких людей по-своєму, — пояснював Денис. — У когось — бурхливі емоції назовні, а хтось переживає всередині й навіть не плаче, бо біль настільки безмірний, що людина не може його пережити.

— Тобто, існує ризик… — не докінчила Мостова, маючи на увазі самогубство.

— У неї — психологічний стан з високою ймовірністю вчинення суїцидальних дій, — ствердно кивнув головою. — Смерть близьких, а тим паче — дітей, викликає цілу гаму складних, тяжких переживань. Це і називається горем. Оточуючим треба бути мудрими й терпеливими. Емма потребує розуміння й підтримки.

— Якщо треба, я буду з нею цілодобово, — запереживала Уляна.

— Це зайве, — заперечив Долгаєв. — На ніч їй колють сильне заспокійливе. Емілія міцно спить.

Мостова повернулася у палату. Вона не знаходила жодних слів, аби розрадити подругу.

— Рідна моя, — легенько торкнулася її руки й погладила. — Кажуть, Бог не кладе на плечі людини більше, ніж вона може понести. Знаю, твоя ноша — надзвичайно важка. Але ми з Ігорем поряд. Пам’ятай про це.

Раптом двері відчинилися. Увійшов Антон.

Емілія важко глянула на нього й знову перевела байдужі очі на стелю.

— Я хочу поговорити з нею, — звернувся до Уляни, даючи зрозуміти, щоб та залишила їх на самоті.

— Антоне… — спробувала заперечити Мостова.

— Лікар дозволив, — перебив її Волошин.

— Гаразд, — зітхнула й вийшла у коридор.

Антон мовчки присів біля ліжка дружини. Хвилину помовчав.

— Ти була на дачі, я знаю, — обхопивши голову руками, тихо прохрипів. — Як слідчий, зразу це зрозумів, коли розібрався зі слідами протекторів на асфальті. Але не звинувачуй себе у смерті дітей. Шансів уникнути зіткнення не було. Той божевільний гнав по зустрічній може й сто п’ятдесят кілометрів. Та ще й по мокрій дорозі, — глибоко вдихнув і замовк. — Я винен перед тобою… — за мить продовжив. — Безмежно винен. Проте… не буду виправдовуватися. Нащо себе обманювати? Цей шлюб — приречений із самого початку. Нарешті ми дійшли до межі… Далі спільної дороги нема. Квартиру залишаю тобі. Ти у неї багато вклала, як у фінансовому плані, так і в моральному. Там дух наших дітей. Я й так не зможу… «привести туди іншу жінку», — ледь не зірвалося з його язика. Але вчасно схаменувся. — Твою машину забрав з ремонту. Ось ключі, — поклав на тумбочку поряд з ліжком. — Сьогодні візьму речі і з’їду. Найближчим часом підготую документи про розлучення. Більше не турбуватиму.

Емілія не реагувала. Повна відчаю й байдужості, повільно стуляла повіки й важко їх розплющувала.

Антон піднявся, щоб іти. Та ноги не несли.

Не витримав.

Присів біля Емілії.

Узяв її руку у свої долоні.

Поцілував.

— Пам’ятай, — ковтаючи комок, що боляче застряг у горлі, важко промовив. — Те, що ми розлучаємося, нічого не означає. На мою допомогу можеш розраховувати щомиті. Чуєш?

— Ід-ди, — ледве чутно прошепотіла у відповідь. — Прошу іди.

З очей Емілії покотилися сльози…

* * *

Власта Тарасова з Анатолієм Шаміним сиділи на лавиці під лікарнею.

— Як маю дивитися в очі Емілії, — переймалася Власта й не наважувалася зайти до подруги. — Думаєш, вона повірить, що я не здогадувалася про зв'язок Антона з Таїсією?

— Зараз важливо підтримати її, — підбадьорював Анатолій. — Хто про що здогадувався — питання десяте.

— Бідна Емма, — утирала очі Тарасова. — А діти?… Господи, яке горе… — вхопилася за голову.

Раптом увагу молодої жінки привернув червоний автомобіль, припаркований недалеко, в тіні великого дерева.

— Ану зачекай-но, — різко витерла обличчя й попрямувала до машини.

Анатолій залишився на місці.

— Ох, ти ж кляте стерво! — різко відчиняючи передні дверцята, мертвою хваткою вчепилася у волосся Таїсії й витягла її на асфальт.

Та привезла Антона у лікарню й чекала у своєму авто, коли він попрощається з Емілією.

— Як смієш сюди приїжджати, паскудо! — кричала на весь голос й щосили лупила по обличчю. — Я вб’ю тебе, гадино!

— Еге-гей! — схаменувся Анатолій і кинувся до дівчат. — Власто! Ти, що збожеволіла?! Відпусти її! — відтягнув Тарасову.

— Щоб ти в пеклі горіла!!! — надривалася Власта.

Шамін міцно тримав її, аби не нашкодила Таїсії, яка побита й розпатлана ледве зводилася на ноги.

— Щоб ви обидва ніколи щастя не знали!!! — страшного бажала колишній подрузі. — Через тебе, відьмо, загинули ні в чому невинні діти. Як з цим житимеш, сволото! — розридалася. — Відпусти! — почала вириватися. — Я вб’ю її!!! — кричала Анатолію. — Доб’ю прямо тут, аби нікому більше не нашкодила, тварюка!!!

— Заспокойся, — притискав до себе перезбуджену жінку Шамін. — Поїхали звідси, — повів до свого автомобіля. — Завтра навідаємо Емму.

— Що з тобою? — здивувався Антон, коли побачив розпатлану й усю в синцях і подряпинах Таїсію.

— Не повіриш, — утираючи сльози, жалілася у відповідь. — Скажена Власта ледь не спровадила мене на той світ. Якби не Анатолій…

— Годі, — скривився, наче гіркого скуштував. — Приведи себе в порядок і поїхали. Багато справ.

Тая важко проковтнула образу.

Не пожалів.

Не обняв.

Теплого слова не сказав.

А вона ледь жива від побоїв. Навіть у лікарню не запропонував зайти. Такий крижаний холод від Антона відчула вперше…

Тим часом Уляна злегка прочинила двері палати Емілії.

«Невже плаче?» — подумала й пішла за лікарем.

— Це вже краще, — бадьоро піднявся із-за столу Долгаєв. — Значить, повертається…

— Думаєте, їй краще? — дивувалася Уляна.

— Якщо є емоції — безперечно, — посміхнувся Денис.

Наступного дня наважився відверто поговорити з Емілією. Від результату цього спілкування залежало її подальше лікування.

— Переживання горя є важким і болісним у душевному житті, — почав непросту розмову. — Але варто пам’ятати, що горе має свій початок і свій кінець. Ми хоронимо наших близьких і в цьому є глибокий психологічний зміст. Хоронити — не значить викидати чи викреслювати зі свого життя, а «хранити» — зберегти, сховати у своїй пам’яті, — намагався донести головне. — Спробуйте на це глянути з іншого боку. Якщо душа болить — це свідчить про те, що вам було кого любити і були ті, хто любив вас.

Губи Емілії затремтіли. З очей полилися сльози. Пальці міцно стисли покривало.

— Я знаю, — продовжував Денис, присівши на край її ліжка. — Зараз це звучить малоймовірно, але треба знайти в собі сили радіти життю. Бути вдячною Богові за те, що ті, кого ви втратили, все таки були якийсь час поряд у цьому житті. Хтось із мудрих казав: «Горе — ціна, яку ми платимо за любов». Не соромтесь плакати, — погладив її волосся й ніжно потис руку. — Горе потрібно якраз виплакати, при цьому, вчасно. Інакше воно житиме у вашому тілі багато років. Сльози — наша захисна реакція.

— Хочу додому, — слабим голосом, крізь сльози попросила Емілія… — Додому…

* * *

Через місяць Тимур привіз дочку в клініку на черговий огляд після незначної операції на обличчі.

— Тримати Діану на стаціонарі немає потреби, — пояснив Суворін. — Але деякий час ще приводитимеш її на спеціальні процедури. До півроку сліди від операційних шрамів мають повністю щезнути.

То ж сьогодні Діана знову відвідала лікаря.

— Поки ви тут чаклуєте — піду привітаюся з Денисом, — мовив Батурін, залишаючи доньку Олегові.

— Спробуй, — посміхнувся Суворін. — Він у себе.

Тимур піднявся поверхом вище.

— Можна? — спитав, легенько відчиняючи двері.

— Заходь, Тимуре, — кивнув Долгаєв, закінчуючи давати настанови пацієнтці. — Пам’ятайте, про що ми домовлялися. Чекаю вас післязавтра. Якщо час не зовсім підійде — зателефонуйте, я зміню свій графік і ми зустрінемося, коли буде зручно. Тільки не пропускайте сеанси, то важливо, — якось особливо тепло попросив.

— Добре, — стримано кивнула молода жінка. — Буду, — зітхнула й подала руку на прощання.

Тимурові на мить здалося, що Денис, якось особливо трепетно спілкується з цією жінкою. Затримав її руку у своїх долонях…

Досвідченим оком глянув на пацієнтку: молода, але явно старша за Нору. На вигляд — років за тридцять. Невисока, миловидна. Повна відсутність косметики тільки підкреслює вроджену ніжність і красу. Обличчя — огорнуте глибоким сумом. Вона не схожа на дівчат, яких раніше зустрічав у Долгаєва. Якась особлива, наче свята і грішна одночасно, притягує й не підпустить близько. Ніби зіткана із суцільного болю, але не потребує співчуття. У ній відчувається страшна внутрішня сила. І лише їй одній відомо, на кого і як вона буде спрямована — зігріє чи спопелить.

Тимур сидів, мов заворожений.

— У неї щось серйозне? — поцікавився, коли Емілія вийшла.

— Важкий випадок, — сумно похитав головою Долгаєв. — Торік мати померла, батька немає, а близько двох місяців тому випадково приїхала на дачу з дітьми, хлопчикам по два рочки було, і застала там свого чоловіка з коханкою у ліжку. Не зчиняла скандалів, тихенько вийшла і поїхала у місто. А дорогою… п’яний водій на шалений швидкості врізався у її авто. Емілія чудом залишилася жива. Винуватець аварії і малюки загинули на місці. Вона небагатослівна. Всі емоції тримає в собі. Нічого не розказує. Якби не подруга, на яку можу покластися — не знаю чим би й допоміг. От такі справи… — пафосно завершив, даючи зрозуміти Тимурові, яка у нього відповідальна робота. Бо той при першій-ліпшій нагоді завжди намагається уколоти його, дипломованого психолога, у слабкій професійності. Вважає, що у приватну клініку за послугами Долгаєва тільки розбещені блондинки ходять, аби згаяти час.

Батурін замислився.

— Це ж треба, — потер лоба. — А нам інколи здається — життя складне. Не цінуємо, не задумуємося, що поруч ходять люди, яким настільки важко, — зітхнув. — Навіть уявити не можу, що вона відчуває, — співчутливо глянув на двері. — І як? — перевів погляд на Дениса. — Твої сеанси хоч чимось допомагають? — відверто запереживав за нещасну. — Може, їй до якогось відомого спеціаліста звернутися… за кордон, — знову опустив друга з Неба на грішну Землю.

— Ти не бачив її спочатку, — нервово загасив сигарету психолог. — Лежала байдужа, очі в стелю, нікого не помічала. Більше того. Тої ночі, коли це сталося, ми з Олегом випадково опинилися на місці трагедії. Я й сам досі не можу повністю отямитися від побаченого.

— Серйозно? — не міг надивуватися Тимур.

— Вона просто йшла дорогою назустріч нашій машині, практично на вірну смерть. Вся в болоті й крові… Добре хоч Суворін вчасно зреагував. Вже потім стало ясно, що відбулося. Жах.

— І як ти оцінюєш її стан на сьогодні? — серйозно занепокоївся Тимур. Відчував, що цій жінці явно потрібна якісніша психологічна допомога, ніж отримує у цій клініці.

— Взагалі слабка стать схильна більше до зовнішнього переживання. Плачуть, виговорюють наболіле… Емілія ж, скоріше, виняток. Як я вже казав — у неї усе всередині. Наче вулкан, що повільно назріває. Поки що важко зрозуміти, чи він так і згасне, не прокинувшись, чи страшна лава таки вирветься назовні. Але я тримаю руку на пульсі, — з упевненістю професіонала завершив.

Філософські репліки і зайва самовпевненість Дениса діяли на Батуріна, як червона ряднина матадора на бика. Як людину, він його поважав, але за першокласного спеціаліста далеко не вважав.

Тимур незадоволено зітхнув.

На щастя його телефон завібрував.

— О, мушу бігти, — з полегшенням піднявся з дивану. — Олег закінчив процедури з Діаною. Радий був бачити, — простяг руку на прощання.

— Денис веде цікаву пацієнтку, — поділився з Олегом, коли прийшов за донькою. — Стрес після важкої аварії. Каже — ви там були.

— Емілію? — витираючи щойно помиті руки, перепитав Суворін.

— Здається, так її звати. До речі, цікаве ім’я, — задумався, наче вже десь чув.

— Тимуре, то був повний… абзац, — глянув на Діану. — Серед ночі, на об’їзній дорозі, прямо перед капотом — жінка. Нізвідки. Мов примара якась. Автомобіль зупинився миттєво. Певно, це Божа сила допомогла. Такої реакції я від себе не очікував. Потім вийшов, оглянув її. Наче жива. Просто втратила свідомість. Пройшовся далі… О, Ісусе… Мені це досі сниться, віриш?

— А як ти миттєво зупинився на швидкості? — не міг второпати Батурін.

— Не було там швидкості, — скривився Олег. — Гроза перед тим серйозна пройшла. Видимість паршива. Ледь п’ятдесят кілометрів плентався. Тому й зупинився.

— Денис каже — загинули діти.

— Я їх бачив, брате, — почухав бороду Олег. — Не знаю, як ця жінка тримається, — похитав головою. — Звідки сили черпає, щоб прокидатися вранці…

— Долгаєв справді їй допоможе? — висловив сумніви Тимур.

— У всякому випадку, гірше не зробить, — захистив друга Олег. — А далі подивимося.

— Денис казав, у неї й мати померла. Інша рідня хоч підтримує? — переживав Тимур.

— Я бачив тільки багату подругу. Наскільки зрозумів зі слів Дениса — близької рідні там немає. Вона одна залишилася: ні сестер, ні братів, ні батьків, ні…

— А чоловік? — перервав Батурін.

— Був на початку кілька разів, — пригадав Олег. — Долгаєв каже — розлучилися. Офіційно зійшовся з коханкою.

— Халепа, — почухав потилицю вражений Тимур.

— А вона зачепила тебе… — легенько підморгнув Олег, сідаючи за стіл.

— Погодься, таке не кожного дня побачиш, — спробував виправдатися. — Інколи подібні речі заставляють переосмислити й власне життя…

— Ну що? — нарешті звернувся до доньки. — Поїхали?

Вже в машині Батурін звернув увагу на незвично мовчазну Діану.

— Ти якась пригнічена, — мимоволі запереживав.

— Мама з Максимом хочуть мене до нервового зриву довести, — різко поправила неслухняне довге волосся.

— Чому? — здивувався. — Що там з Тамарою?

— Звершилося! Ви розлучилися. З учорашнього дня любується свідоцтвом про розірвання шлюбу й не виходить зі спальні.

— Нічого не розумію, — стиснув плечима Батурін. — Ми вже майже десять років, як розійшлися, чого переживати?

— Значить, все ще кохає, — відвернулася до вікна Діана.

— Та припини, — хмикнув Тимур. — А Максим що?

— Не хоче мене бачити, — намагалася приховати сльозу.

— Що?! — від несподіванки аж перестав слідкувати за дорогою.

— Я не хотіла розповідати, але… — зам’ялася дівчина.

— Але… — підганяв батько.

— У нього була мама… — зовсім тихо додала. — Назвала його калікою і просила не псувати мені життя.

Тимур важко видихнув і міцно стис кермо.

— А ти? — не відриваючи погляду від дороги, серйозно запитав. — Що думаєш? Почуттями Максима гратися не можна, — попередив. — Мусиш твердо все вирішити.

— Я люблю його, — не задумуючись, випалила. — Яка різниця — з рукою чи без? Хіба від цього щось міняється? До речі, йому виробили протез в Ізраїлі. Відразу й не розпізнаєш, що це несправжня рука. Просто диво техніки якесь, — жалібно розповідала.

— Ясно, — зітхнув Тимур. — Не переживай, — погладив дочку. — Якщо він кохає — Тамара йому не перешкода. А якщо ні… Не трать на нього свій час, — різко промовив. — І не жалій. Ти ж не вважаєш його калікою? — пронизливо глянув у її очі?

Діана мовчки заперечливо похитала головою.

— Отже… — повернув свою увагу на дорогу. — Як повністю здорова й повноцінна людина, Максим несе відповідальність за свої вчинки. Якщо вирішить покласти край вашим стосункам — не заперечуй. Причина не в руці чи твоїй матері, повір. Прийми його рішення, яким би воно не було. Згідна? — знову глянув на доньку.

— Це називається мати гордість? — боляче запитала, розуміючи до чого веде батько.

— Це називається вміти поважати того, хто поряд, — пояснив. — Як би боляче не було — треба вміти зупинитися. Довірся моєму досвідові, — злегка посміхнувся.

Відвіз Діану додому й на зворотній дорозі заїхав до Максима.

— Я вдячний за порятунок Діани, — вирішив по-чоловічому поговорити з хлопцем. — Але це тебе ні до чого не зобов’язує. Якщо почуттів немає — скажи їй прямо. Не мороч голови, бо будеш мати справу зі мною, — суворо попередив.

— Саме тому, що кохаю — не зможу приректи її на життя з неповноцінною людиною, — не задумуючись, рішуче відповів.

Тимур промовчав. Лише крижаним поглядом обміряв парубка з ніг до голови й повернувся, щоб піти.

— А хіба ви вважаєте інакше?! — крикнув йому вслід Максим.

Батурін обернувся.

— Хочеш почути, що я вважаю? — вороже насупив брови і впритул підійшов до Максима.

— Якщо ти справжній чоловік — ніколи не ховатимешся за інвалідність, — боляче тицьнув пальцем прямо йому в груди. — Не прагнутимеш, щоб тебе жаліли, просили, захищали. Тебе не зламають слова якоїсь жінки. Навпаки. Станеш ще сильнішим. Покажеш, на що здатен. Переможеш, — зціпивши зуби, прошипів йому в обличчя. — Але… — вчасно зупинився Тимур.

Різко повернувся й попрямував до машини.

Вражений хлопець дивився йому у слід.

Почуте змусило багато чого переосмислити…

* * *

Втомлений за день, Тимур нарешті добрався до власної квартири. Своє помешкання на Печерську обожнював. Міг довго дивитися з панорамного вікна дванадцятого поверху на вечірнє місто, що горіло яскравими миготливими вогниками. Тиша і спокій умиротворяли й приносили повне задоволення.

Та, увійшовши всередину, зрозумів, що вдома не один.

«Діана? — подумав. — Дивно… вона не приходить без попередження».

Зацікавлено попрямував у кімнату.

— Нарешті, любий, — ніжно обвила його шию Нора. — Вечеря майже охолола, — кивнула на романтично накритий стіл.

— Ми не домовлялися про зустріч, — якось холодно відреагував. — Щось святкуємо? — глянув на смачні наїдки й дорогу пляшку спиртного.

— Твоє розлучення, — багатозначно уточнила Нора.

Тимур промовчав. Він уже остаточно вирішив покласти крапку у їхніх стосунках, але щось постійно стримувало його. Думав, найближчим часом зателефонує, запропонує зустрітись десь у ресторані на нейтральній території. А вийшло… сьогодні.

— Щось не так? — насторожилася дівчина. — Якщо ти зайнятий… — рвучко підійшла до столика, де лежали ключі від квартири…

— Це тобі не знадобиться, — першим ухопив їх Тимур.

Нора завмерла.

— Проганяєш? — повними болю очима глянула на нього.

— Ну що ти, — ніжно обняв дівчину. — Моя хороша. Образилась?

— Я тебе не розумію, коханий, — важко промовила. — Ти якось одночасно боляче б’єш і солодко цілуєш.

Тимур глянув на її уста й легенько торкнувся.

— Знаєш, чому ми так довго були разом? — хитро примружив очі.

Нора завмерла в очікуванні продовження. Поведінка Батуріна не віщувала нічого доброго.

— Тому, що ти розумна дівчинка.

— Але… — вирішила першою спровокувати його на відверту розмову.

— Не але, а тому, — уточнив, — заслуговуєш кращого, ніж статус коханки, — неоднозначно завершив.

«Невже… — подумки аж розцвіла від щастя Нора. — Зробить пропозицію? Адже нарешті офіційно вільний».

— Що це означає? — хвилюючись, прошепотіла.

— Я не принесу тобі щастя, — погладив її шовковисте волосся.

— Тому, що між нами дев’ятнадцять років? Досі тебе це не хвилювало.

— Ти варта кохання, — поцілував у чоло.

— Я думала… — важко проковтнула комок, що підступно здавив горло. — Сьогоднішній вечір буде казковим…

— То давай зробимо його таким… на прощання, — запропонував Тимур. — Іди до мене, — захмеліло прошепотів і взяв її у свої обійми…

…Нора лежала на ліжку й дивилася за вікно. Поряд солодко спав втомлений Тимур.

Серце її розривалося від болю.

Мозок відмовлявся сприймати почуте.

Це їхня остання прощальна ніч.

Все.

Кінець відносинам, які тривали довгих п’ять років.

Згадала, як вони познайомились. На вечірці у спільного друга. Тоді їхні стосунки нікого не дивували: юна дівчина і зрілий чоловік — цілком звична картина для теперішнього часу. Класика жанру. Він — старший, успішний, фінансово спроможний, має певний соціальний статус, життєвий досвід. Вміє створити неповторну атмосферу любові й поваги. Трепетно ставиться до своєї пасії, хоч і не обіцяє захмарного майбутнього.

З Тимуром Нора почувалася дорослішою, захищеною, рівною. Це їй неабияк імпонувало.

Але він завжди тримав дистанцію. Не пропонував навіть жити разом. На вечірках чи в ресторані, якщо випадково зустрічалися з його друзями, представляв коротко — Нора. В якій якості вона поряд — ніколи не уточнював.

Але дівчина не надавала цьому значення, бо сліпо кохала.

І зараз розуміла: якщо хоче залишитись бодай хорошим другом — мусить відступити…

* * *

… Минув рік.

Денис нервово ходив по кабінету в очікуванні пацієнтки. Він уже кілька разів підходив до вікна, потім сідав за стіл, дивився на ручний годинник, знову вставав, прямував до вікна і повторював свій маршрут.

Емілія явно запізнювалася.

Ні, її психічний стан був уже далеким від суїцидального. За це Долгаєв не переживав. Хоча радості життя вона так і не відчувала. Ходила, мов жива тінь. Зате змусила себе вийти на роботу. Працювала до знемоги, а ще вечорами займалася перекладами.

Якщо десь випадала вільна хвилина — гуляла пішки. Це розвантажувало мозок, відволікало увагу, а коли ще одягала навушники з улюбленою музикою — світ навколо перестав існувати. Так могла годинами провести у парку.

Денис відчував, як у його серці вперше заворушилося досі незнайоме почуття. Таке тепле, ніжне, більше, ніж банальна симпатія. Він закохувався. Хоч і розумів, що сподіватися на взаємність цієї жінки — майже нездійсненна мрія.

«Час — найкращий лікар, — сам себе втішав. — Головне — бути поруч. Колись вона потребуватиме чоловічої підтримки: не лікарської, не дружньої, а саме чоловічої…»

Тому наполягав на сеансах. Хоча б один раз на тиждень. Щоб побачити. Вдихнути її аромат. Зненацька торкнутися руки. По-дружньому обняти…

Емілія ж після трагедії, переїхала у мамину квартиру — трикімнатну хрущовку. Добиратися до центру набагато довше. Але тут їй було комфортніше й спокійніше.

Коли повернулася з лікарні у простору новобудову, яку Антон залишив їй після розлучення — ледь не збожеволіла. Добре, що Уляна була поруч. У коридорі — дитяче взуття, всюди іграшки. Здавалося, зі стін лунає дитячий сміх. Ще вчора була тут щасливою. Будувала плани на майбутнє. Та в одну мить цей особливий світ, наповнений присутністю дорогих їй людей, перестав існувати. Назавжди!!! Нещасна так і заклякла на порозі. Насилу змусила себе ступити в помешкання, де все нагадувало про колишнє життя.

Переночувала одну ніч разом з Уляною й переїхала в мамину квартиру.

— Машину мою забери, — попросила Мостову. — Навряд чи ще колись ризикну сісти за кермо. Нехай побуде у вас, якщо не заважатиме. Все-таки власний будинок, не те, що в дворі багатоповерхівки. Я трохи оговтаюсь і продам її.

— Ну що ти, мила, — обняла її Уляна. — Про що мова. Заберу. Нехай стоїть. Час усе розставить на свої місця.

— Інколи час ріже гостріше за бритву, — боляче відповіла Емілія. — Рани на серці так кровоточать, що відчуваю, як з мене виходить життя.

— Не лякай мене, люба, прошу, — знову запереживала подруга.

— Все гаразд, — злегка поплескала її руку Емілія. — Впораюсь. Тут, поряд з мамою, пройшли мої найщасливіші роки, — глянула на рідні стіни. — Ця атмосфера благотворно впливає.

— Тільки відвідуй психолога, — нагадала Уляна. Долгаєв викликав у неї довіру. Всі зусилля, які Емілія робила над собою — Мостова приписувала його досягненням.

— Відвідуватиму, — зітхнула у відповідь.

То ж сьогодні приїхала на черговий прийом, аби послухати лекцію про своє виживання, значимість на цьому світі, перемогу над душевним болем і таке інше. Як правило, вона лягала на диван у кабінеті психолога, заплющувала очі й більшу половину сказаного ним навіть не чула. Зате це були ті короткі миті спокою, коли нічого не турбувало. В самотності так розслабитися не могла. Тиша давила. Навіювала спогади.

* * *

Емілія щойно увійшла до квартири після важкого трудового дня, як у двері подзвонили.

«Уляна», — майнула думка. Неохоче повернулася, щоб відчинити.

— Ти? — здивувалася, коли побачила на порозі Власту.

— Я можу увійти? — тихо попросила гостя.

— Чого тобі? — холодно спитала Емілія.

Тарасова винувато опустила голову й не могла видавити з себе ні слова. Запанувала незручна тиша.

— Заходь, — байдуже широко розчинила перед нею двері.

Власта нерішуче увійшла всередину.

— Зараз живеш тут, а що з Антоновою квартирою? — обережно запитала Власта.

— У ній все завмерло, як у Чорнобильській Прип’яті, — важко відповіла Емілія. — Там немає ні руху, ні звуку. Як в останній день, коли ми з дітьми поїхали звідти.

— Я винна перед тобою, — тихо почала, коли сіли з Емілією за круглий стіл. — Пробач, що раніше не знайшла в собі сили прийти.

Емма мовчала й дивилася на подругу якимсь відсутнім поглядом.

— Я намагалася, правда, — спробувала пояснити. — Сиділа під лікарнею, потім під твоїм під’їздом, на роботу приїжджала, але якось не наважувалася.

— Ми ж були близькими, — боляче усміхнулася Емілія. — Що ж так віддалило тебе? Наблизитись боїшся…

— Я про все знала, — зізналася Власта. — Зв'язок між Таїсією й Антоном тягнувся роками. За це ми навіть ворогували з нею. Але відкрити тобі правду не насмілювалася.

— Я не серджуся, — зітхнула Емілія. — Ні на тебе, ні на Антона, ні на Таїсію… — твердо відповіла. — Треба самому навчитися відповідати за свої вчинки. Я ж виходила заміж без любові. Отже, свідомо штовхнула чоловіка в обійми коханки. Сама була за кермом, коли загинули мої діти. Залишила маму саму, хоч бачила, що вона вже на межі…

— Нащо так себе мучиш? — зупинила на Емілії здивований погляд Власта. — Бог залишив тобі життя…

— Залишив, — саркастично відповіла Емма. — Як останньому воїну переможеної армії, щоб мучився спогадами й каявся у гріхах.

— Навіщо ти так? — прошепотіла Тарасова. — Це жорстоко… Що на це каже твій психолог?

— Мучиться зі мною, — іронічно посміхнулася. — Кави будеш?

— Буду, — ствердно кивнула Власта. — А може б тобі іншого лікаря?

— Це зайве, — сухо відповіла Емілія. — Бувають моменти, коли Денис корисні поради дає, — поклала перед Властою чашечку запашної кави. — Як от, наприклад, спробувати відчувати не біль, а глибокий сум. На перший погляд — поняття майже однакові, але відчуття і справді різні. Поки що це в мене слабо виходить, правда, але я намагаюсь. І, знаєш… легшає.

— А ти — справжній воїн, — захоплювалася подругою Власта.

— Останній в полі, — зіронізувала Емілія. — Що залишається? — криво усміхнулася.

Почуття від зустрічі з подругою Власті важко було описати: захоплення силою волі, витримкою, внутрішньою мужністю…

Коли прийшла до квартири Емілії — не знаходила слів, щоб утішити вбиту горем жінку. А вийшло навпаки: Емма в якійсь мірі заспокоювала Власту. Дала зрозуміти, що не сердиться. Цінує їхню дружбу й рада бачити.

Тарасова зупинилася на набережній. Задивилася на чорну нічну ріку.

«Вода, як життя, — подумала. — Коли вітру немає — блищить, манить спокійною гладдю. А коли здіймається буря — все ламає на своєму шляху. Безпощадна стихія… Не кожен здатен пережити наслідки…»

* * *

— Ти вдома? — почула з коридору радісний голос Уляни Емілія. Вона якраз дописувала замовлений переклад.

— А ти вже заходиш без дзвінка? — по-доброму здивувалася Емма.

— Дивись, що я принесла, — проігнорувала кинуту репліку Мостова й повісила на шафу довгий чорний чохол. — Заплющ очі.

Емілія ліниво підперла голову рукою.

Уляна розстібнула довгу блискавку й витягла симпатичне плаття.

— Навіщо це? — підозріло покосилася Емілія. — Шумних компаній я не люблю, — відразу попередила.

— Ми з Ігорем запрошуємо тебе у театр на лівому березі. Відмови не приймаються.

Емма повільно встала й підійшла до вікна, даючи зрозуміти, що пропозиція недоречна.

— Це не якась комедія, — обняла її за плечі Уляна. — А дуже зворушлива вистава. Прошу… не відмовляй. Ігор так старався.

— Тільки одна умова, — серйозно попросила Емілія, усвідомлюючи, що Уляна так просто не здасться. — Я піду, коли відчую потребу. А ви залишитесь.

— Гаразд, — задоволено прошепотіла подруга. — У мене теж — одна умова, — хитро додала. — Легенький макіяж. Це щоб не виділятися з натовпу, — швидко пояснила. — Злитися з усіма.

Це був перший вихід Емілії у світ за останні півтора роки. Поряд з подружжям Мостових почувалася впевнено, навіть розкуто. На сцені грали її улюблені актори. Емма із задоволенням залишилася до кінця.

— О-о, Тимуре! Привіт! — вже після вистави голосно привітався Ігор з симпатичним чорнявим імпозантним чоловіком років за сорок, який стояв у фойє, під руку з молодою дівчиною.

— Ігоре? — щиро здивувався Батурін. — Ну де б ми ще побачились?

— А це твоя Діана? — розширила очі Уляна. — Нічого собі красуня.

— Доброго вечора, — скромно привіталася дівчина.

Раптом Тимур завмер. З його обличчя щезла усмішка. Погляд був повністю прикутий до молодої жінки, що стояла трохи осторонь.

Це вона!

Особлива пацієнтка Дениса!

Точно! Він упізнає її з тисячі.

Після першої зустрічі у Долгаєва бачив ще кілька разів. Коли стояв у заторі, а вона неспішно йшла тротуаром. Вони рухалися майже одночасно. Тимур так задивився, що ледь передню машину бампером не поцілував. Потім — у коридорі апеляційного суду. Здивувався. Не сподівався тут зустріти. Хотів привітатися, представитися, але всіх запросили до залу. Емілія тим часом замислено пройшла мимо й щезла у якомусь кабінеті. Останній раз — у парку, де йому призначив зустріч клієнт. Вони сіли на лавиці, поговорили. Коли попрощалися — Батурін звернув увагу на молоду особу, що заплющивши очі, сиділа неподалік і слухала щось через навушники. Вона ніби відреклася від навколишнього світу, наче зачарована мантрами.

Упізнав.

Емілія.

Глянув навколо.

«Оце справжня нагода, щоб нарешті познайомитися», — блиснула думка. Але зрадницькі ноги не несли, наче в землю повростали. Не міг зрушити з місця. Безсило опустився на лавицю. Мовчки спостерігав. Емма ні на що не реагувала, аж поки на доріжці не почувся дитячий сміх. Тоді повільно розплющила очі. Зняла навушники й сумним поглядом провела маму з двома дітками, які гуляли парком. Потім важко піднялася, накинула на плечі маленький рюкзачок і повільним кроком подалася геть.

І, нарешті, сьогодні…

Але її не впізнати!

Довге плаття, легка зачіска й макіяж…

Вона прекрасна…

— Тимуре? — почув голос Мостового й відвернувся на мить. — Ти не слухаєш?

— Пробач, — розгублено посміхнувся. Обернувся знов і… не побачив…

— З вами, начебто, була молода особа… — здивовано перепитав. — Ви не представили.

— Емілія! — згадав Ігор. — Точно. Де вона? — перелякано глянув на Уляну.

Та озирнулася і все зрозуміла.

— Пішла, — тихо промовила.

— Я наздожену, — хотів було кинутися услід Ігор, але дружина його зупинила.

— Не треба, милий, — стримано посміхнулася. — Це була її умова. Емма піде, коли відчує потребу, а ми залишимось.

* * *

— І що це було, тату? — весело підмітила Діана в машині, коли поверталися додому.

— Що саме? — насупився Тимур, не відриваючи очей від дороги.

— Інколи своїм поглядом чоловік передає більше, ніж словами чи поведінкою, — ударила прямо в самісіньке яблучко. — Твої очі світяться…

— Припини, — невдоволено буркнув Батурін. — Це та жінка, у якої загинули діти. Пацієнтка Долгаєва. Про неї колись Суворін розповідав, пам’ятаєш? — спробував виправдатися.

— Справді? — здивувалася. — Ну тоді я все розумію.

— Може й мені поясниш? — злегка роздратовано кинув.

— На неї давлять шумні компанії, — відповіла. — Тому й зникла. Шкода її… — сумно добавила. — Після такої втрати важко оговтатися.

— Як Максим? — змінив тему Тимур.

— Ти мав рацію, — радісно повідомила дівчина. — Слова мами не налякали його. Він все переосмислив і зателефонував.

— То все гаразд? — хитро примружив очі батько.

— Абсолютно. Тату, — раптом згадала Діана. — Я недавно відвідувала бабусю. У неї зовсім із серцем погано. Треба щось робити.

Тимур скинув швидкість. Зупинився на узбіччі. Заплющив очі й відкинувся на сидінні.

При згадці про маму защеміло всередині. Давно вже не навідувався до неї. Більше телефонував на кілька слів. А мама виховувала його одна. Батьки розлучилися, коли Тимурові ледь минуло десять років. Відтоді батька не бачив. Знав про його існування і місцезнаходження. Адже генерал-майор Батурін командував дивізією. Потім служив при Генеральному Штабі Збройних Сил. Проте, по допомогу до нього в житті ні разу не звернувся, як би скрутно не було. Гордість не дозволяла. А сам Батурін-старший не пропонував. Три роки тому, на вісімнадцятиріччя Діани, спеціальний кур’єр, прямо в ресторан, привіз величезний букет і цінний презент. Всі дивувалися й припускали, від кого. Лише Тимур був певен, що це — подарунок дідуся, в чому потім і переконався.

Мама ж займала в його серці особливе місце. Як єдиний син, піклувався нею. Діана теж часто навідувала.

— Завтра заїду, — винувато промовив. — Ще зателефоную її лікарю. Нехай щось порадить.

* * *

— Тимур вийшов з кабінету головного лікаря задоволеним. Він проїхав сотні кілометрів аж до Закарпаття, щоб знайти для мами санаторій відповідного серцево-судинного профілю. Вирішили: як тільки хвора закінчить курс лікування, призначений кардіологом — Батурін привезе її сюди.

Він уже подивився номери і вибрав для мами гарний, одномісний. Вирішив ще пройтися територією, роздивитися навколо.

Кілька корпусів санаторію буквально потопали у розлогих кронах велетенських лісових дерев і буйної зелені.

Навколо — справжній рай. На смарагдових, акуратно покошених галявинах — викладені різнокольоровою бруківкою доріжки. Одна з таких веде до чималого штучного озера, оздобленого камінням і екзотичною рослинністю, іншою можна спуститися до кришталевого дзюркотливого потічка, третьою — до шикарного білого навісу, під яким — довгий дерев’яний стіл і лавиці. А ген вище — сектор котеджів для віп гостей.

«Ніч у такому коштує недешево», — подумав Батурін.

Він уже повертався до машини, коли увагу привернула молода жінка у стильних темних окулярах, яка сиділа на лавиці й сумно дивилась на озеро. Поряд снували відпочиваючі, обслуговуючий персонал, хтось голосно балакав по телефону, але вона ні на що не реагувала.

«Отак треба відпочивати, — подумав. — Вміти повністю виключити мозок від навколишнього середовища. Бути абсолютно спокійним на фоні метушні й суєти».

У піднесеному настрої прямував до свого автомобіля. Раптом, не дійшовши кілька кроків, застиг на місці, наче йому в спину вистрелили.

Невже?…

Різко повернувся й придивився уважніше.

Точно!

Емілія!

Це ж треба? Тут! Вдалині від шумної столиці, знайомих облич, щоденних проблем. Захована від людського ока.

Особисто з цією жінкою був незнайомий, але відчув, як від хвилювання закалатало серце. По тілу пробігли мурашки.

Мить подумав.

«Що робити? Підійти нарешті, розповісти про спільних знайомих? Ні. Маячня. А може зробити вигляд, що вперше її бачить? Просто сподобалась — тому… Ще гірша дурня! — сердився на себе. — Може?…»

— Та ну його, — голосно вилаявся і рвучко відчинив дверцята машини.

Але якась невидима сила не давала сісти за кермо.

Знов засумнівався.

Повільно обернувся.

Емілія розслаблено обперлася на спинку лавиці й виставила обличчя лагідному осінньому сонечку.

— Дозволите? — раптом почула над собою.

Спочатку навіть не зрозуміла, що питання до неї.

Ліниво розплющила очі й зупинила на незнайомцеві здивований погляд.

— Можна присісти? — ввічливо перепитав Тимур.

— Ні! — рішуче заявила, як відрізала, й знову заплющила очі.

Тимур був готовий до такої реакції, тому не розгубився. Хоч і змушений був визнати — настільки швидку й блискавичну відмову жінки отримав уперше в житті.

— Дякую, — не зважаючи на заборону, сів поруч.

— Якщо відверто ігноруєте мою відповідь — чому питаєте? — повільно зняла окуляри й проштрикнула його гнівно-колючим поглядом Емма.

— Виховання… — загадково усміхнувся.

Жінка сердито стисла брови. Її обуренню не було меж.

«Це що?! — буквально кричала німим лютим поглядом. — Відверта насмішка?!»

Різко піднялася й швидко подалася геть.

— Зачекайте! — наздогнав її Тимур. — Заради Бога, не подумайте нічого такого, просто…

Але жінка не реагувала. Впевненими твердими кроками поспішала у напрямку санаторного корпусу, значно випередивши його.

— Я знаю вас! — не в змозі зупинити крикнув.

Емілія завмерла.

Повільно обернулася. Наблизилась до Батуріна.

Повними болю і гніву очима глянула на нього впритул, чекаючи пояснень.

— Денис Долгаєв — мій друг, — промовив Тимур. — Ігор Мостовий і його дружина Уляна — мої клієнти, — важко дихаючи від хвилювання, пояснив. — З вами зовсім недавно бачилися у театрі…

— А ви х-хто? — примружилася, наче її сонце засліпило.

— Тимур Батурін, юрист. Живу і працюю в Києві. Сюди… Приїхав на кілька днів, — на ходу придумав.

— То ви знаєте Уляну й Ігоря? — потеплішала Емілія.

— Ми — давні знайомі, — розказував, коли йшли поруч. — Я — їх сімейний адвокат.

— Боже, який світ тісний, — здивовано похитала головою. — Уявити важко.

— Згоден, — підтримав Батурін. Хоч на душі відчував незрозумілу радість від того, що зустрів Емілію саме тут.

— Райське місце, — глянув навколо. — Взагалі то, я шукав його для мами. У неї хворе серце. А коли знайшов — вирішив і собі загубитися на кілька днів.

— Загубитися… — криво усміхнулася. — Здається, на планеті Земля це неможливо…

— Пробачте, що порушив ваш спокій, — винувато мовив. — Та, коли за сотні кілометрів несподівано бачиш знайоме обличчя — мимоволі хочеться привітатися.

— І ви не зважайте на мою реакцію. Останнім часом я… неспокійна… — опустила голову.

— Емілія Макарова, — нарешті офіційно представилася.

— Радий знайомству, — простягнув руку.

— Взаємно, — подала свою.

— Перепрошую, — раптом глянув на годинник Батурін. — Мушу бігти. За вечерею побачимось, сподіваюсь.

Емілія промовчала.

Тимур плекав надію застати на місці головного лікаря. Забронювати номер на кілька днів без проблем міг і на рецепції, але інформацію, яку хотів отримати, там би йому не надали.

— Я знаю, що моя нахабність переходить усі межі, — сідаючи в кабінеті очільника установи, вибачився. — Але хотів би залишитися у вас на деякий час.

— Без проблем, — широко й привітно усміхнувся медик. — Я віддам розпорядження підготувати вам номер. Скільки днів пробудете?

— Це залежить… — не міг знайти потрібних слів.

— Вас цікавить хтось конкретно? — зрозумів чоловік.

— Емілія Макарова, — прямо зізнався Батурін.

Лікар задумався. Цю відпочиваючу тримав на особливому контролі. За неї просили з Києва непрості люди. Знав також її історію. Але Тимур… здається, хороша людина й підходяща компанія. Чому ні?…

— До суботи, — не відриваючи очей від монітора, відповів.

— Чудово. Значить — до суботи, — не приховуючи задоволення, вирішив Батурін.

Але ні ввечері, ні зранку Емілію в їдальні не побачив. Як і не зустрів її на території санаторію. Пройшовся мимо корпусу. Задивився на вікна номеру в котрому жила. Зачинені.

Серце незвично щеміло.

«Невже поїхала? — майнула думка. — Зрозуміла, що спокій порушено, повного усамітнення не буде й…»

— Добридень, — раптом почув знайомий голос. Підняв голову й побачив на балконі Емму.

— Справді — добрий, — аж розцвів Тимур. — Ви не вечеряли й не снідали… Я думав…

— Не хотілося, — перебила Емілія. — У мене — духовна їжа, — показала на книгу.

— Самі пишете? — здивувався.

— Ні. Близька подруга. Мешкає за кордоном. Рідко бачимося. Вірші. Дуже глибокі. Обожнюю.

— Гарні у вас друзі, — посміхнувся. — Виходьте на свіже повітря, — запропонував. — Сьогодні — чудесна погода.

— Дякую, — заперечно похитала головою. — Краще почитаю, — повернулася й зайшла у кімнату.

— Я не зрушу з цього місця поки не нагодую вас! — раптом почула знадвору Емма категоричний чоловічий голос.

— Він це серйозно? — розширила від здивування очі й непомітно глянула з кімнати крізь напівпрозору занавіску.

Тимур стояв і дивився прямо на її вікно.

— Як бажаєте… — тихо розвела руками й, не показуючись, сіла у глибоке крісло.

Відкрила книгу.

Вірш «Айседора».

Її улюблений. Адже незрівнянна Дункан також втратила одразу двох дітей. Вони загинули в машині, що скотилася у річку. Бідолашна так і не могла змиритися зі страшною втратою. Розраду знаходила тільки в танці й коханні. От якби Бог подарував їй ще дитину… Та не судилося…

Коли б я мала змогу передати Увесь той біль, що відчувала мати, Як двох відразу мала поховати Своїх кровинок!.. Тільки ж танцювати Лишилось їй! Щоб в танці передати Про відчай, про любов… Та розказати Про те, як біль нестерпний подолати, І знову, як уперше, покохати! Про те, як жити «після», і бажати, Як всю себе для інших віддавати… Хіба ж словами можу передати?! Це — як по склу босоніж танцювати, По вуглях! І не відчувати Фізичний біль, лиш душу рвати На шматочки — і співати! Ще й змушувати публіку ридати Кожним своїм рухом! Не судилось знати Мені, на жаль, це диво, цей вулкан, - Бо ж саме про таких вірші писати. Це — Айседора, зірка танцю! Це Дункан! Емілія дочитала. Глибоко зітхнула. Проковтнула сльози. Важко посміхнулася.

«Моїй дорогій Емілії. Твоя Л.Б.», — ніжно погладила авторгаф, виведений рукою авторки.

Обережно закрила книгу. Відклала на столик.

Вийшла на балкон.

Заплющила очі.

Вдихнула свіже повітря.

— Ну нарешті, — раптом почула знизу. — Я вже добряче замерз.

Різко розплющила очі і… побачила Тимура, який досі стояв, під корпусом. У нього й справді ледь зуби не цокотіли від холоду, адже сьогодні зранку на градуснику — сім градусів тепла. А він у легенькій футболці.

— О, Господи! — вирвалось в Емми. — Ви й досі тут? Навіщо даремно гаєте час? Озирніться, — махнула рукою. — Навколо повно красунь.

— Я схожий на чоловіка, що полює на молодих дівчат? — скривився Тимур, наче гіркого вкусив.

— Чесно?… Так! — випалила прямо йому в обличчя.

Батурін мимоволі щиро розсміявся й заразив своїм заливистим сміхом Емілію.

— Що? — сміючись, запитала. — Чому вам так весело?

— Згадав ваше перше «ні», а тепер — «так», — не міг зупинитися. — Відвертішої жінки у житті не зустрічав. Я замовив сніданок у ресторанчику, — серйозно додав. — Чекаю вас там, — поставив перед фактом, повернувся і пішов.

Ошелешена Емілія так і залишилася стояти на балконі. Наскільки пам’ятає — цього чоловіка бачила у житті два рази: недавно у театрі, з молодою довгоногою леді, і зараз. Але мусіла визнати: спілкування з ним приносило задоволення. Він не переходив межі, наче зайняв позицію друга. Це заспокоювало. Більшого вона йому й не дозволить…

Розмову Тимура й Емілії з вікна свого автомобіля спостерігав головний лікар, який щойно приїхав на роботу. Ця жінка відпочивала у нього вже другий рік. Не бачив навіть, щоб вона хоч раз посміхнулася, не те, що таким заливистим сміхом зайшлася. Подумки радів…

Цієї ночі Тимур не спав.

Сидів в інтернеті й багато читав про психологію. Несподівано його зацікавили деякі речі. Наприклад, що альтернативний, нетрадиційний метод психотерапії є спілкування людини й дельфіна. Ці розумні тварини мають здатність позитивно впливати на людину й чинити лікувальний ефект. Доброзичливий характер дельфінів, їхня унікальна «посмішка», природна комунікабельність сприяють позитивним психологічним зрушенням. Вони володіють унікальним біологічним сонаром, за допомогою якого видають ультразвук, здатний впливати на людський мозок. Адже цей звук у чотири рази інтенсивніший за всі звуки, які існують на даний час.

Зробив посилання на окремі сайти. Зранку перетелефонував за вибраними номерами. Домовився про зустріч.

— Якщо дозволите, я украду вас після сніданку, — як сніг на голову, прямо заявив Емілії на ранковій трапезі.

Від несподіванки Емма ледь не вдавилася. Вона глибоко вдихнула й голосно закашлялася.

— Господи, все гаразд? — не на жарт налякався. — Лікаря! — крикнув на всю їдальню.

— Ні, ні, — прохрипіла, тримаючись рукою за груди. — Все гаразд. Я вже дихаю. О-ох, як боляче, — почухала шию.

— Ви коли-небудь торкалися живого дельфіна? — запитав Тимур.

— Ні, — чесно зізналася, запиваючи водою важкий комок, що боляче давив у горлі. — А хіба тут є дельфіни? — здивувалася.

— Тут немає. У Трускавці є. Це поряд.

— Що, Трускавець поряд? — викотила на Батуріна здивовані очі Емілія. — Я не дуже орієнтуюся в місцевості, але, здається, це — сусідня область.

— Десь біля двісті кілометрів. То як?

— Ні-і, — знову зробила ковток води.

— Я на машині, — намагався вмовити Тимур.

— Як водій з немалим стажем, скажу, що чотириста кілометрів у два боки, то є багато. А ще…

— Прошу, — торкнувся її руки. — Хоча б спробуйте.

Емілія засумнівалася.

— Якщо виїдемо зараз, — глянув на годинник, — до вечора повернемося. То як?

— Ви не здастеся, — посміхнулася Емма. — Як під балконом, правда?

— Ні, — серйозно глянув у її очі Тимур, наче намагався зазирнути у самісіньку глибину зболеної душі. — Ваша воля — понад усе. Буде так, як скажете.

Емілія опустила очі. Слова Батуріна зворушили її, зачепили якусь потаємну струну, мелодію якої досі не чула в собі… На серці стало тепло, добре, спокійно…

За кілька годин доїхали до Трускавця. На вході до дельфінарію їх зустріла спеціальна тренерка Людмила. Привітно посміхнулася й повела Емілію переодягатися.

— Не бійтеся, проходьте далі, — попросила, коли побачила, що жінка застигла на місці, побачивши басейн.

Емма обережно наблизилась.

Тварина зробила коло водою і специфічно заскрекотала.

— Він привітався, — пояснила спеціалістка.

Залишаючись на середині басейну, дельфін привітно махав мордочкою й наче посміхався.

— Закликає вас гратися, — далі пояснювала молода дівчина. — Киньте йому м’ячика.

Та Емілія не поспішала. Вона задивилась на тварину й згадала, як колись, зі своїми хлопчиками Богданком і Семенком відвідували дельфінарій на відпочинку. Як малята раділи й плескали у крихітні долоні, коли велика рибина вискакувала з води й робила видовищне сальто. Зовсім не боялися. Вони були такі щасливі… Їх щирий сміх досі дзвенить у вухах.

З очей Емілії покотилися сльози.

Тимур хотів втрутитися, але Людмила зупинила його.

Дельфін підплив зовсім близько.

— Це надзвичайно розумна тварина. Відчуває вашу душу і хоче розрадити. Ви не проти? — погладила Емму.

Та не відповіла, лише зачаровано дивилась на дельфіна. Тренерка дала знак і дельфін ліг на поміст. Він опинився зовсім близько.

— Не бійтеся. Дельфіни несуть енергію радості. Тому тягнуться до людей. Торкніться його.

Емілія наблизилася й легенько погладила мокрого носа тварини. Дельфін відчув дотик і заскрекотав, а потім потягнувся до її грудей.

— Він хоче показати місце, де вас болить, — коментувала Людмила. — Це серце…

Зворушена Емілія завмерла. Обличчям котилися сльози. Не могла стримати емоцій. Губи й руки трусилися.

Дельфін доторкнувся ока, наче ніжно поцілував.

— Тепер це — очі, — сама ледь стримуючись, пояснювала дівчина, спостерігаючи незвичайно зворушливу й трепетну картину. — Зараз — руки. Гляньте, — звернула увагу, — в його очах — також сльози. Він гостро відчуває ваш душевний біль і плаче, розділяючи його з вами.

Емілія лягла на дельфіна й усім тілом обняла його.

Тимур не витримав — вийшов на вулицю. Він побачив справжнє обличчя людського страждання. Це важко. Зрозумів, як болить душа за власною дитиною. Сів на лавицю й ухопився за груди, наче фізично відчув її горе…

Емма пробула всередині кілька годин. Час сеансу був необмеженим. Коли закінчився — майже стемніло.

— Ви знаєте мою історію, — нарешті підійшла і втомлено сіла поруч.

— Знаю, — погодився Батурін.

— Уляна розповіла?

— Ні. Долгаєв. Вперше я бачив вас у нього.

— Не пам’ятаю, — заперечно похитала головою.

— Це й не дивно, — зітхнувши, погодився.

— Не можу сказати, що на душі значно полегшало, але… по тілу розлилась така приємна втома, що, здається, спатиму всю дорогу, — мовила слабим голосом. — Очі на ходу злипаються, ноги важкі, наче в кайдани закуті, підкошуються в колінах.

— Не заперечую, — важко піднявся з лавиці Батурін. — Пропоную лягти на задньому сидінні. Ось, — витяг з багажника невеличку подушечку й покривало, — має бути зручно.

— Ви добре підготувалися, — спробувала пожартувати стомлена Емілія.

— Це для дочки, — уточнив. — Вона часто засинає у дорозі.

— А дружина — на передньому сидінні, — стратегічно констатувала Емілія.

— Так склалося, що дружини у мене немає, — загадково відповів Тимур. — Діану ж ви бачили у театрі. Кажуть — схожа на свого батька.

— То ваша донька? — розширила від здивування очі. — Скільки ж їй років?

— Двадцять три, — уточнив.

— Ви — щасливий тато… — якось гірко порадувалася за нього.

— Щасливий, — зітхнув Батурін.

Емілія ледь притулила голову на подушку — миттєво відключилася.

Коли прокинулася — спробувала солодко простягнути ноги. Але місця виявилося замало. Не зрозуміла. Розплющила очі. Машина. Вона на задньому сидінні. За кермом, відкинувшись на спинку крісла, спить Тимур.

Відчувши шарудіння, заворушився.

— Ви, напевно, жодну кісточку не відчуваєте, — співчутливо запитала Емма.

— Якраз навпаки, — глянув на неї у дзеркало. — Болять всі до одної, — важко простогнав.

— Ми проспали сніданок? — запереживала.

Батурін глянув на годинник.

— Ні, встигаємо, — спокійно відповів.

«Здорове відчуття голоду?» — подумки зрадів.

Читав, що найпершою ознакою повернення психологічно травмованої людини до нормального життя є відновлення міцного сну й апетиту.

Значить, сеанс з дельфіном не пройшов даремно.

… Як колишній військовослужбовець, Тимур добре знав тутешні місця, бо на початку дев’яностих проходив службу в Ужгороді.

Наступного дня показав Емілії це прекрасне місто — столицю Закарпаття, що розташована на кордоні з Словаччиною. Відвідали величний середньовічний замок, Хрестовоздвиженський кафедральний собор та колишній єпископський палац, пройшлися самим центром по вулиці Корзо.

— Сьогодні — це пішохідна зона, а в середньовіччі тут могли гуляти тільки заможні пані та панове, — не гірше за професійного гіда, розповідав Тимур.

Прогулялися також найдовшою Липовою алеєю в Європі, що простяглася уздовж річки Уж.

— Прекрасне місто, — дивувалася Емілія. — Воістину європейське, з вуличками, що пахнуть кавою, без метушні, як у великих мегаполісах.

— Ви не бачили його весною, коли цвітуть сакури, — закотив очі Батурін. — Будинки буквально потопають у рожевій красі, що розцвіла на широких кронах. Та найбільше вражає, коли все починає відцвітати. Легенький вітерець зриває крихітне листя й несе, як рожевий сніг, застеляючи вулиці й тротуари. Враження, що тут справжній рай на Землі.

— Аж захотілося побачити, — вихопилося в Емілії.

— Якщо ваше бажання не зникне до квітня — можемо приїхати, — багатозначно глянув на неї Тимур.

Емма швидко опустила очі, що заблищали щастям…

— Чудова тераса, — перервав незручну тишу. — Давайте, присядемо. Кава — візитна карточка Ужгорода. Такого смачного напою більше не знайдете в Україні. Бути тут і не поласувати ним — великий гріх, — весело запропонував.

А ввечері замовив столик у ресторанчику за містом, на території сучасного гостинного дому.

— Тут спокійно, затишно, мов удома, — відчуваючи приємну втому після прогулянки, розслабилася Емілія. — Легка музика, ненав’язливий інтер’єр. Обожнюю такі місця. А що любите ви? Що вас заспокоює, приносить душевну насолоду?

Тимур мовчки простягнув їй свою руку, наче хотів відвести й показати прямо зараз.

Вона здивовано розширила очі. На хвильку завмерла. Потім боязко простягнула йому свою. Відчула дотик… По тілу пробігли приємні мурашки.

— Ходімо, — посміхнувся, тримаючи Емму.

— Те, що ви любите, знаходиться прямо тут? — не могла зрозуміти.

Батурін провів свою супутницю поміж столиками й вивів на велику півкруглу терасу, з якої відкривався вид на нічне місто. Воно миготіло крихітними вогниками вдалині й заворожувало.

— Годинами можу стояти й любуватися таким виглядом, — задоволено набрав повні легені свіжого повітря й видихнув. — Саме нічними вогнями. Чи зблизька, як удома, коли місто, буквально під ногами. Чи здалеку, як отут. Немає значення. Це умиротворяє. Все відходить на задній план. Нема нічого важливішого. Ніщо не тривожить душу.

Емма заворожено дивилась на миготливі вогники вдалині.

— Справді, — здивовано промовила. — Це якось гіпнотизує. Неможливо відірвати очей. Все навколо перестає існувати. Щось подібне я відчувала, коли жила у бабусі, в Полтаві. Пізно ввечері ми поверталися з поля. Буває, дивишся на небо й, здається, під зоряним куполом стоїш.

Тимур обперся на парапет і мовчки спостерігав за Емілією.

Ця жінка проникала в його серце все глибше й глибше. Вона молодша на років десять, може, трошки більше. Але за своє життя стільки пережила, що в деяких ситуаціях, навіть він, досвідчений чоловік, міг їй поступитися. У ній відчувалася природна мудрість, ніжність, тепло. З нею комфортно. Коли не поряд — її не вистачає…

«Як міняється все навколо, коли поруч — сильний, уважний чоловік, який відчуває тебе, без слів розуміє, чого потребує душа», — сумно розмірковувала Емілія, коли на автомобілі поверталися до санаторію.

Антон наче й кохав, але не намагався по-справжньому зблизитися. Не переймався тим, коли їй важко, а коли радісно; коли потрібен спокій, а коли вона самотня…

А Тимур, здавалося, ділив горе навпіл. З ним навколо мінявся світ. Розцвітало пишною зеленню і текли живодайні ріки там, де вчора була потріскана земля й життя не мало сенсу.

Емілія оживала.

Поряд з Тимуром спокійно. У ньому відчувала реальну опору. Його слова обдумані. Він не скаже «люблю», якщо не відчує цього. Не обіцяє захмарного. Не дарує ілюзій. Саме цей факт і зблизив їх, породив глибоку симпатію. Він ні до чого не зобов’язує, не давить. Намагається завжди залишити за нею право вибору.

— Ви якась замислена, — першим порушив тишу.

— Закінчився ще один прекрасний день, — із жалем відповіла Емілія.

— Значить, усе сподобалося?

— О-о, так, — захоплено відповіла. — Враження, отримані сьогодні — важко передати.

— Я радий, — усміхнувся Тимур. — Але серйозно переживаю за ваше серце.

Емма добродушно насупила брови.

— Випити стільки кави… — закотив очі. — Я попереджав: смачно — не значить корисно. То міцний напій. Не дай, Боже, розбуянитеся уночі.

Обоє щиро засміялися.

«Боже, як з ним легко, — знов подумала Емілія. Усмішка щезла з її обличчя. — Забуваєш про все на світі. А якщо й пам’ятаєш — не так гостро відчуваєш. Вселяється надія, що завтра буде краще. Завтра! — застукало в голові. — День від’їзду! Ось і кінець! Знову Київ. Суєта. Робота. Пустка…»

— Ви, наче сонечко серед хмар, — помітив зміну її настрою Тимур. — То блисне, усміхнеться, то знову сховається.

— Дякую, що розганяєте ці хмари, — серйозно глянула в його незвичайні кавові очі.

Тимур затримав погляд. Потім знов зосередився на дорозі.

Емілія здригнулася, наче відчула легкий дотик струму. Серце забилося сильніше.

Запанувала натягнута тиша.

— Завтра… Я їду, — тихо промовила.

— Знаю, — спокійно відповів.

Емма зупинила на ньому здивований погляд.

— Я теж, — замість пояснень додав. — Дозволите привезти вас у столицю?

— У мене квитки на потяг, — важко зітхнула. — Уляна зустріне.

Все зрозумів.

Емілія не хоче афішувати те, чого нема. Нащо зайві плітки?

— Коли відвезти на вокзал? — сумно запитав.

— Це зайве, — відвернула голову до вікна. — Мій потяг — пізно ввечері. А вам треба рушати зранку.

— Ясно, — важко зітхнув.

Тої ночі Емілія не могла зімкнути очей.

Такого блаженства не відчувала вже давно.

Вийшла на балкон. Задивилась на зоряне небо. З болем глянула на припарковану біля сусіднього корпусу машину Тимура. Зранку її вже не побачить. Він поїде, не прощаючись. Що це означає — покаже його величність, час…

* * *

— Вибач, люба, трохи запізнилася, — на ходу хапаючи ручку валізи, виправдовувалася Уляна перед Емілією.

Та щойно зійшла з вагону й очікувала на пероні.

— Припини, що ти робиш, я сама можу, — спробувала відібрати у подруги валізу Макарова, але та не дала.

— Ти й так намучилася, — вирішила. — Слава Богу — уже вдома. Тут я тебе розвію.

— Чому це намучилася? — здивувалася Емма. — Я прекрасно відпочила.

— Ага, — саркастично засміялася Уляна. — Знаю твоє «прекрасно». Цілими днями на лавиці біля води просиділа, напевно.

Емілія добродушно усміхнулася.

— Поїдемо зразу до мене, — дорогою повідомила Мостова. — Ігор такі шашлики приготував на честь твого приїзду, м-м-м… — аж заплющила від задоволення очі.

— Ні, — спокійно заперечила Емілія. — Відвези мене до Дениса, — попросила.

— Зараз? — аж отетеріла Мостова.

— Так, це тебе не обтяжить?

— Все гаразд? — підозріло глянула на подругу Уляна.

— Хочу з ним порадитись, як з психологом, — глибоко замислилась Емілія.

— Я почекаю на стоянці, — запропонувала Мостова, коли під’їхали до клініки.

— Це зайве, — витягуючи свою валізу з багажника, відповіла Емма. — Наша розмова може затягнутися. Передавай Ігорю привіт. Шашлики — іншим разом.

— З тобою точно щось відбувається, — незадоволено похитала головою подруга. — Дай, Боже, до добра?

— А скільки може бути горя? — загадково усміхнулася. — Звичайно — до добра.

Долгаєв не тямився від щастя.

Емілія прямо з потягу приїхала до нього.

Не додому, не до Мостових, а до нього!

Значить — сумувала. Десь глибоко в душі відчула потребу бути поруч з людиною, яка лікувала її душу останні півтора роки. Терпіння дало свої плоди. Настав час пожинати сіяне…

— Зі мною щось відбувається, — зізналася Емілія, коли залишились з Денисом наодинці. — Здається, закохуюсь. Але…

Долгаєв відчув, як під ногами розійшлася земля. Він ніби в невагомості. Ось вона — мить істини. Головне не злякати її. Не наполягати. Емілія сама прийде в його обійми. Витримка — найпотужніший інструмент.

— Але… — завмер в очікуванні одкровення.

— Я наче на межі… — серйозно промовила. — Не хочу залишатися в минулому, але й майбутнього боюся. А воно близько… зовсім поряд… відчуваю його гарячий подих… Він манить. Мені страшно… — важко зітхнула.

— Звідки такі думки? — підозріло стиснув брови.

Емілія говорить дивно. А що, як мова не про нього? На душі похололо…

— Це навіть не думки, а якісь внутрішні страхи… — зітхнула Емма. — Боюся повірити, відкрити душу, пустити в серце, а потім… гірко розчаруватися.

— Якщо людину добре знаєш — навряд чи розчаруєшся, — намагався підвести до головного Денис. Адже вони знайомі більше року.

— Інколи з людиною проживеш роки, а потім несподівано відкриєш, що зовсім і не знала цього чоловіка, — мала на увазі Антона. — А буває… побачиш один чи два рази, а відчуття… наче все життя знайомі. Кожен рух… міміка… звички… смаки… все знайоме… все твоє… — замріяно прошепотіла.

— Ти з кимось познайомилась в санаторії? — не витримав і прямо запитав Долгаєв. Вони з Еммою давно перейшли на «ти», як друзі.

— Ні, — раптом схаменулася Емілія. Вона й так багато розказала. Зазвичай не дозволяла собі такої відвертості. Але зараз душа її раділа, співала, мов весняна пташка. Хотілося поділитися з кимось своїм щастям і побоюваннями. Адже можливо Тимура більше не побачить. Вони ж навіть не попрощалися. Хто зна чи шукатиме зустрічі?

— Ні, ні. Ти все не так зрозумів, — зашарілася.

— Ясно, — полегшено зітхнув. Значить — це зізнання для нього. Емма червоніє, соромиться, говорить натяками. Точно про нього. Сумнівів не залишилося.

— Якщо почуття справжні, — обережно почав свою філософську настанову, — не бійся їм віддатися. Кожна людина народжена бути коханою і щасливою, а не страждати. Головне для цього ми отримали — життя. Далі — все у наших руках. Часом треба розслабитися, заплющити очі й прийняти любов, що до нас приходить, — повчав, наче душпастирську проповідь з трибуни читав. — Ми створені для щастя. Якщо відчуваєш хоч найменшу взаємність — не пригнічуй свої емоції, не гаси щирі почуття…

Емілія повернулася додому в піднесеному настрої.

Розпакувала валізи, зайнялася домашніми справами. Ввечері приготувалася до ночі й, приємно втомлена, упала на ліжко. Відчула, як склепаються повіки, приємний сон бере у свій полон.

Раптом у двері подзвонили.

«Уляна?! — скривилася Емілія. — Господи, ні, ні… Тільки не зараз».

Знов дзвінок.

— От божевільна, — сердилася Емма. — Ми ж не домовлялися про зустріч. Я, практично, з дороги. Де у людини совість?

Накинула шовковий халат. Важко добрела до дверей. Байдуже відчинила і… застовпіла…

— Т-тимур? — від хвилювання ледь не впала. — Як…

— Ми проїжджали мимо й подумали — може б у гості навідатися? Якщо приймуть, звичайно, — хитро посміхнувся.

Емілія від несподіванки втратила дар мови.

— Ще, наче, й не дуже пізно, — першим порушив тишу й багатозначно глянув на халат і нічну сорочку Батурін. — Минула лише двадцята година…

Емма сором’язливо поправила на собі одяг, закриваючи глибоке декольте.

— Ви? — не зрозуміла, чому Тимур говорить про себе в множині. Виглянула у коридор. Гість на площадці один. Хіба що, тримається за лівий бік, наче там болить.

Тимур легенько привідкрив полу чорного вельветового піджака.

З напівтемряви виблискували дві маленькі цяточки.

— Що там? — здивовано прошепотіла Емма й придивилась уважніше.

Батурін обережно засунув руку і вийняв маленьке пухнасте цуценя.

— О-о, яке чудо! — у захваті крикнула Емілія. — Боже, який він милий. Можна? — глянула на Тимура.

— Звичайно, — подав тваринку.

— Не бійся, мій хороший, — притисла до грудей цуценя, наче маленьку дитинку.

Песик відчув тепло й перестав тремтіти.

— Ви купили його?

— Ні. Викидував сміття й помітив, як поряд з баками пищить цуценя: під дощем, покинуте, налякане, мокре й голодне. От і забрав. Шкода. Йому не більше місяця. Пропаде на вулиці, — пояснив.

— Ой, — раптом схаменулася Емілія. — Проходьте, — запросила в квартиру.

— Ваш вчинок — надзвичайно людяний. Дякую, — посміхнулася зворушена, коли сиділи на кухні й спостерігали за песиком. Той, прицмокуючи, сьорбав молоко з невеличкої мисочки.

— За що дякуєте? — не зрозумів.

— За подарунок, — кивнула на тваринку. — Я піклуватимуся, люби…

— Це мій пес, — перебив Тимур, весело нахмуривши брови. — Ми просто зайшли у гості.

— Як? — злякалася Емілія. — Ви хочете забрати… Не треба, будь ласка, — заблагала. — Я любитиму його, годуватиму, навчу спати у своєму ліжку…

— А це вже зайве, — серйозно перебив Батурін і пронизливо-гостро глянув у її закохані очі, наче, боляче проштрикнув наскрізь. Усмішка щезла з його обличчя, дихання стало рівним і глибоким.

Вона витримала, не відвела погляду.

Це додало впевненості.

Його очі загорілись ясним вогнем.

Емілія відчула, як шалено закалатало серце. По тілу розлилася гаряча кров, ударила в голову, затуманила мозок.

Вона вже не дівчинка. Але подібне відчувала вперше.

Зрозуміла. То бажання. Взаємне. У його очах ті ж самі почуття — це очевидно. Вони горять червоним полум’ям, що спопеляє її зсередини. Боже, як пече…

Ще секунда і все вийде з-під контролю.

Ну і нехай!

Навіть, якщо ранком він зачинить двері й більше не з’явиться.

Нехай!

Її змучена душа так прагне справжньої ніжності й ласки.

— Будь зі мною, — важко ковтаючи комок бажання, що наростав і ось-ось ладен був вирватися назовні, наче розпечена лава, промовив. — Будь моя… — прошепотів. — Я зроблю все, щоб твої очі не знали сліз. Мов скеля, захищу від усіх бід. Завжди буду поруч… — легенько торкнувся її руки.

Емілія заплющила очі.

Розслабилася.

Відчула його гарячий подих. Ніжний дотик уст.

У відповідь, обережно торкнулася руками його обличчя і… пропала…

За хвилину два оголені тіла в напівтемряві сплелися у божевільному танку любові. Він обсипав її поцілунками. Вона втратила відчуття реальності. Маючи шлюб за плечима, ніколи й приблизно не відчувала нічого подібного. Навіть уявити не могла, яку безумну насолоду може приносити дотик коханої людини. Відчуття, ніби він цілує не устами, а всім тілом…

Раптом Тимур різко зупинився, неначе схаменувся.

Напівпритомна Емілія не розуміла, що відбувається. Свідомість тяжко поверталася.

— Що сталося? — важко дихаючи, запитала, коли побачила повні болю й співчуття очі Тимура.

Він мовчав, лише закам’яніло-незмигно дивився на неї.

— О-о, — нарешті збагнула й боляче усміхнулася. — Ти зрозумів ціну своїм словам-обіцянкам. Засумнівався… Не треба, прошу. Не думай про завтра. Не зупиняйся. Дай хоч на мить забутися. Вирви з безумного пекельного болю. Нехай ця ніч, мов сильнодіючий опій, хоч ненадовго залікує моє зранене серце… — на мить замовкла. — Як ліки при невиліковній хворобі: п’єш, знаючи, що їх дія пройде і біль повернеться. Але ж п’єш? І тобі справді легшає…

Панувала мертва тиша. Вона була така глибока, що, здавалося, аж давила на вуха.

Емілія все зрозуміла.

Міцно стисла повіки й… відчула, як міцні чоловічі руки взяли її у свої обійми…

Новий день залив кімнату сонячним промінням.

Емілія солодко протягнулася й важко розплющила очі.

Поряд — пуста подушка…

В ногах, згорнувшись калачиком, спало цуценя.

«Таки пішов», — сумно подумала.

Всередині боляче защеміло.

Піднялася. Глянула на годинник. Дев’ята ранку. На роботу через два дні. Отже, сьогодні вихідний. Поспішати нікуди.

Ліниво встала з ліжка. Взяла з підлоги шовковий халат. Одягла. Підійшла до вікна. Сумно задивилася на веселу дітвору, що гасала подвір’ям. Материнське серце занило…

Раптом почула якийсь шум, що доносився десь з коридору.

Прислухалася.

Щось дзенькнуло. Ще раз. Ще…

Здалося — у квартирі вона не сама.

Обережно вийшла з кімнати.

«Наче з кухні доноситься», — припустила.

Безшумно підійшла до відчинених дверей і побачила… Тимура, що порався біля плити, готуючи сніданок.

Зворушена Емілія безсило обперлася на стіну.

— Доброго ранку, — весело привітався, коли помітив Емму. — А я тут дозволив собі похазяйнувати на кухні. Пригощатиму тебе сніданком, — узявся нарізати скибки хліба.

Емма мовчки пройшла мимо й сіла на підвіконня.

— Ти не пішов? — іронічно запитала, даючи зрозуміти, що не чекала його побачити.

Тимур зупинився.

— Не принижуй в мені чоловіка, — не обертаючись, серйозно відповів. — Я відповідаю за свої слова.

— Думаєш, у моє серце так легко ввійти? — не приховуючи сарказму, продовжувала провокувати й боляче ранити.

Батурін різко повернувся, підійшов і впритул глянув на Емілію.

— Що ти робиш? — сердито насупив брови. — Нащо себе обманюєш? Я вже у твоєму серці. Чого домагаєшся? — прямо запитав. — Щоб я зник?

Емма відчула на спині холодний піт.

Очі Тимура повні рішучості. Ще мить і він все скінчиться. Він зачинить за собою двері й більше справді не потривожить. Наче не було між ними тих казкових днів і безумної ночі.

Ні… Вона не може його втратити. Тільки не зараз, коли промінь щастя блиснув і так зігрів. Ні… Не зможе відпустити…

Якусь мить тривала незрозуміла тиша.

— Боже, який же ти рідний, — не витримала й кинулася йому на шию Емма. — Наче все життя тебе знала. Кохаю, — схлипуючи, зізналася. — Люблю… Не йди… Пробач. Будь ласка, тільки не йди… — притислася всім тілом.

Тимур ніжно погладив її хвилясте волосся, поцілував голову.

— Господи, скільки в тобі болю, — співчутливо промовив. — Зранене серце боїться найменшого дотику. Уночі я на мить зупинився, залюбувався красою, а ти… Відпусти минуле, — узяв її обличчя у свої долоні й притулився чолом до чола. — Заплющ очі. Зроби крок уперед. Я поряд. Не дам упасти.

Емілія крізь сльози посміхнулася.

— Ой, дивись, — раптом засміявся Тимур.

Емма повернулася й побачила песика, який солодко позіхаючи, приплентався на кухню в пошуках їжі.

— Хороший, — витерла мокрі очі. — Почув голоси — і прийшов. А молоко закінчилося. Чим його годувати?

— Треба купити корм, — вирішив Тимур.

— Я б з радістю, — задумалася, наче щось згадала. — Але сьогодні хотіла поїхати в одній справі. Буду аж після обіду.

— Тоді я заберу улюбленця й погодую вдома, — запропонував, як варіант.

— Ні, ні, — відразу заперечила. — А якщо я залишу тобі ключі?…

— Можна й так, — зітхнув. — Приїду сюди й погодую. Домовились.

* * *

Емілія вперше з’явилася в будинку Мостових без попередження.

— Щось трапилося? — запереживала Уляна, зустрівши її на подвір’ї.

— Трапилося, — задоволено відповіла гостя. — Хочу забрати машину.

— Знайшла покупця? — запитала Мостова, автоматично відчиняючи гараж. — Шкода, — зітхнула. — Хороше авто, — глянула на новенький білий Ніссан Кашкай.

— Ні, — загадково примружилася Макарова. — Сідаю за кермо.

— К-куди?! — аж похитнулася від несподіванки Уляна.

— Я готова, — спокійно пояснила, впевнена, що подруга все добре розчула. — Більше немає страху.

— Т-а-ак, ану зайди у дім, — вхопила її за руку Мостова. — Розповідай, що там сталося у тому санаторії, — вмикаючи чайник, наказала. — Бо приїхала ти явно іншою людиною. На себе не схожа.

— Я кохаю, — без усіляких там прелюдій, видала Емма. — Це прекрасно і… здається, взаємно.

— Зачекай… — аж потрясла головою, яка ніяк не могла переварити стільки приголомшливої інформації відразу. — Ти його знаєш? Чи там познайомилася? Може, якийсь аферист?

— Познайомилися там, — підтвердила Емілія. — А от ти — добре знаєш цю людину, — остаточно добила нещасну Макарова.

— Давай, присяду біля тебе, — голосно зітхнула Уляна, опускаючись на м’який диван, — бо зараз просто не витримаю і впаду. — Про кого мова? — завмерла в очікуванні.

— Тимур Батурін, — нарешті видала Емма. — Ваш адвокат.

Від несподіванки Уляна аж відкрила рота, її очі ледь не повилазили з орбіт.

— Х-хто? — безсило прошепотіла. — Тимур? Але… як?…

— Ми випадково зустрілися, — пояснила Макарова. — Він приїхав у Закарпаття, щоб домовитися про маму. Хоче відвезти її у той самий санаторій. А потім… все якось само по собі закрутилося: дельфіни, песики… — розсміялася.

— О, Господи, — взялася за голову Уляна. — Не можу повірити. Тимур…

— Щось не так? — насторожилася Емілія. — Ти ж його знаєш? Він правда не одружений? — запереживала.

— Знаю, — добродушно усміхнулася Мостова. — Розлучений. Уже більше року. Хоча по факту з Тамарою вже давно не жили. Я їх разом і не пам’ятаю. У нього донька є, Діана. Ми в театрі бачилися. Років на дев’ять молодша за тебе… От же ж Тимур… — весело похитала головою. — Так, він прекрасний адвокат. З яких тільки ситуацій не витягував мого Ігоря, — захитала головою. — Треба визнати, в юриспруденції йому важко знайти рівних. Один з найкращих спеціалістів у своїй справі. Має власне адвокатське бюро. Щоправда… — на мить задумалася.

Емілія майже перестала дихати. Відчувала, що Уляна знає більше, ніж каже. І це не дивно. Такий чоловік, як Тимур, навряд чи одинокий.

— Була в нього молода пасія, — задумано продовжила Мостова. — Нора, здається. Але, якщо він зараз з тобою — значить, там все закінчено.

— Нора, кажеш, — сумно замислилась Емілія.

— Ага, — наливаючи чай, підтвердила. — Нора. Вони до-овго зустрічалися. Років чотири чи навіть п’ять, — стисла чоло, намагаючись згадати. — Дуже сподівалася, що після розлучення Тимур покличе її заміж. Але…

— Але? — зупинила на подрузі питальний погляд Емма.

— Не покликав, — розвела руками та.

— П’ять років зустрічався — і не покликав? — здивувалася Макарова.

— То не були якісь особливі стосунки, — байдуже скривилася Уляна. — Скоріше — здоровий спосіб життя, що називається.

— Але ж ти кажеш, вона сподівалася…

— Тимур не приховував, що майбутнього у них немає, — перебила її подруга. — Про це знали всі. Вона тішилася ілюзіями, сподівалась на свою молодість. То був єдиний її козир.

— Бачу, ви й справді добре знайомі. Розкажи про нього, — раптом попросила Емілія.

— Сильний, вольовий, — із задоволенням почала перераховувати найкращі якості Батуріна Уляна. — Відповідає за свої слова, не дає порожніх обіцянок.

Емілія відчула, як по тілу пробігли приємні мурашки. Згадала ранкову розмову з Тимуром. Наскільки сильно його образило те, що вона дозволила собі припустити, наче він кидає слова на вітер. Це ледь не поклало край стосункам, які ще й не почалися.

— Цілеспрямований, — насолоджуючись неабиякою увагою Емми, продовжувала згущувати фарби Уляна. — Ставить перед собою мету й досягає її, чого б це йому не коштувало. Розуміє, що головне, а що другорядне. На дрібниці не розмінюється. Успішний. Вміє заробляти гроші. Здатний забезпечити дорогих йому людей. Наприклад: Діану й Тамару. Хоч шлюбу вже немає. Відповідальний. Не боїться приймати доленосні рішення. Турботливий. Це й зводить з розуму всіх його обраниць. Ну й, нарешті — сексуальний. Не знаю, який він там у ліжку, але можу лише припустити… — заливаючись веселим сміхом, закотила очі.

Вона насолоджувалася своєю промовою, бо бачила, як жадібно ковтає кожне її слово закохана Емілія. Такою щасливою Макарову не бачила. Адже з Антоном на сердечному фронті у них розуміння не було. Тому раділа за подругу й намагалася підтримати. Та й Тимуру довіряла. Якщо Емілію й здатен ощасливити чоловік, то кращої за Батуріна кандидатури шукати було годі. Адже він майже відповідав описові Уляни.

— І найголовніша якість, — урочисто виголосила Мостова, — завжди вірний своїй партнерці. Наведу приклад на Норі. Спільного майбутнього Батурін з нею ніколи не планував. Знаю точно. Ігор мені розказував. Але поки вони зустрічалися — про інших жінок я не чула. То ж, якщо ви зараз разом — вітаю! Тимур — ідеальний чоловік. І нехай все у вас буде добре. Бо сказати, що ти закохана по вуха — нічого не сказати.

— Ну, щоб аж настільки… — почервоніла й засоромилася Емілія.

— Ага, — засміялася Уляна. — Я говорила про нього без упину, як вірменське радіо. А ти ні разу не перебила. Слухати стільки загальновідомої нісенітниці про чоловіка може тільки засліплена любов’ю жінка.

— Справді, — весело погодилася Емма. — Навіть чай охолов, — простягла свою чашку.

* * *

Долгаєв не їхав, а буквально летів до Емілії. Після її зізнання — начисто втратив сон і апетит. Але знайшов у собі сили й витримав паузу: ні ввечері, ні вранці не зателефонував, не поцікавився станом пацієнтки.

«Терпіння красить чоловіка, свідчить про його внутрішню силу й витримку», — вирішив.

До того ж, підкутий досвідом своїх амурних друзів Олега й Тимура, знав: очікування розпалює в жінці бажання.

Отже, час настав. Зараз він відкриє їй свою душу. Емілія зрозуміє, що їхні почуття взаємні й, зворушена, у сльозах кинеться йому на шию. Він, без сумніву, зробить її щасливою. Бо хто ліпше за нього знає цю, побиту життям, нещасну молоду жінку, хто краще залікує сердечні рани?

Дорогою зупинився, купив розкішний букет квітів.

Вже біля під’їзду на мить засумнівався. Може, не слід поспішати? Дочекатися її наступного візиту й там, у клініці про все поговорити?

Та внутрішній голос підказував, що розв’язка їхніх стосунків зараз у квартирі. Тому необхідно зайти й розставити всі крапки над і.

Піднявся.

Ось потрібні двері.

Хвилюючись, видихнув і простягнув тремтячу руку до дзвінка.

Ні. Не нажав.

Ще раз поправив на собі одяг, погладив квіти.

Подзвонив.

Завмер очікуванні.

Раптом почув, як клацнув замок.

Серце Долгаєва закалатало, як скажене, боляче гупаючи по ребрах. Руки помітно затрусилися.

Опустив голову в очікуванні.

— Денисе? — несподівано почув здивований чоловічий голос. — Не знав, що у твою методику лікування входить відвідування пацієнтів на дому. Та ще й з квітами… — іронічно хмикнув.

Різко підняв голову й… отетерів…

Тимур?!!!

У її квартирі?! Ще й поводиться, як господар?!!!

Що це все означає?

У голові злегка запаморочилося від нервового перенапруження. Намагався опанувати себе.

— Ти? Але… Як? Чому? — не міг прийти до тями. — Що тут робиш?

— Кормлю собаку, — привітно усміхнувся Батурін, розуміючи курйозну ситуацію.

— Де Емілія?! — раптом крикнув Денис. — Еммо! — грубо відштовхнув Тимура й забіг всередину.

— Її немає, — схрестивши руки на грудях, відповів Тимур й важко обперся на стіну. — Пішла у справах.

— Ти не відповів на питання, — вороже нагадав Долгаєв. — Як потрапив сюди?

— Я й не збираюся нічого пояснювати, — широко розкрив перед ним двері, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Спитаєш про все Елю на наступному сеансі.

— Елю? Ти геть збожеволів? — злобно просичав у відповідь Долгаєв. — Тобі що, молодих дівчат не вистачає? Не смій, чуєш? Навіть не думай до неї наближатися, — сипав погрозами. — Вона пережила страшну трагедію. Живе буквально на межі. Їй здається, що сильна, все витримає. Та насправді — найменший викид адреналіну здатен вбити її. Бо стоїть на краю прірви, з якої може навіть легкий подих вітру знести в безодню.

— Скільки ти її ведеш? — сердито насупив брови Тимур. — Більше року, якщо не помиляюся. То чому вона досі на краю прірви? Га?

— Тому що треба роки, аби таке забути, — впевнено відповів.

— Які роки? — іронічно скривився Батурін. — Що ти верзеш? Таке неможливо забути! — крикнув. — Ніколи! Невже, як дипломований, лікар вважаєш, що настане день, коли Емілія прокинеться — й не згадає, що в неї були діти? Маячня! З цим треба навчитися жити!

— А ти той, хто навчить, так? — божевільно засміявся.

— Я — той, хто буде поряд, — спокійно відповів Тимур. — Бо люблю.

Що відбулось далі Батурін до пуття й не зрозумів. Від блискавично-потужного удару по обличчю ледве втримався на ногах.

— Любиш?! — зірвався, мов божевільний, Долгаєв. — І Тамару любив, і Нору! Так?! Не одній закоханій пасії серце розбив! Молодою дівчиною користувався роками, а потім просто викинув: нехай інші підберуть — так розумієш любов? Та ти уяви зеленої не маєш, що означає це слово. Чуєш?

— Ану охолонь, — зціпивши зуби, люто процідив Тимур прямо йому в обличчя, даючи зрозуміти, що не має наміру далі терпіти дитячу істерику.

Напевно Денис добре розбив йому губу, бо відчув у роті солоний присмак крові й сердито сплюнув.

— Тамара — мати моєї дитини. Про Нору завжди згадуватиму з теплотою, — гнівним погрозливим тоном відчеканював кожне слово. — За криве слово про кожну з них я тобі язик вирву і не зважатиму, що — друг. Емілія — у моєму серці, — приклав руку до грудей. — Вона — жінка, з якою хочу зустріти захід свого сонця. Взяти справжній шлюб у церкві.

Долгаєв не витримав і відступив крок назад. Нарешті зрозумів, що необдуманий помах руки зараз може коштувати йому кількох зламаних ребер. Тому мовчав, наче води в рот набрав. Сміливість, що лилася з нього рікою ще кілька хвилин тому, розсіялася, як вранішній туман. Залишилися лише повні образи налякані очі.

— Завтра я прокинуся й не пам’ятатиму про твій візит, — серйозно продовжив Тимур. — Адже ми — друзі, — саркастично промовив. — Але, якщо ти миттєво не зникнеш з очей…

Денис різко вискочив з квартири, голосно грюкнувши дверима на прощання. Мов обпечений вискочив на подвір’я. Клацнув сигналізацією свого авто і вже хотів сісти, як раптом помітив Емілію, яка виходила зі щойно припаркованої машини.

Вона сиділа на місці… водія!!!

Долгаєв так і завмер де стояв.

— Денисе? — здивовано озвалася Емма. — Якими шляхами? — підійшла, щоб привітатися.

— Ти за кермом? — питанням на питання відповів ошелешений.

— Нарешті відчула, що готова, — усміхнулася. — Але ти не відповів, — нагадала.

— Та ось… — важко проковтнув комок образи, що боляче застряг у горлі. — Хотів переконатися, що з тобою все добре. Бо після нашої останньої розмови…

— Я дуже вдячна, — ласкаво перебила його Емілія. — Правда. Якби не твої сеанси… — ніжно взяла його руку у свої долоні. — Навіть не знаю, як пройшов би цей рік. Ти навчив мене жити з цим болем. Не розмежовувати минуле й майбутнє, а вміти поєднувати. Головне, щоб у душі кожне займало своє місце. Минуле належало минулому, теперішнє — теперішньому, а майбутнє… — глибоко замислилася й не договорила.

Долгаєв підняв очі й боляче глянув на вікна її квартири…

— Ти порадив відкрити своє серце новим почуттям, — продовжила Емма, — і знаєш…

— Знаю, — не витримав Денис. — Я з ними щойно привітався, — кивнув на машину Тимура, теж припарковану у дворі. — Будь щаслива, — підніс до своїх уст і поцілував її руку. — Я завжди до твоїх послуг, — сідаючи в машину, боляче посміхнувся на прощання. — Якщо буду потрібен — телефонуй.

Емілія зайшла у квартиру. Її увагу відразу привернули бурі плями на підлозі коридору й букет квітів на комоді.

Почула у ванній кімнаті шум води й різко відчинила двері. Тимур вмивався, обережно притискаючи рушника до пораненого рота.

— Що сталося? — не на жарт налякалася.

— Забув зачинити верхні дверцята на твоїй «просторій» кухні й от результат, — гірко усміхнувся й присів на ванну.

— Ага, — не повірила. — Це тому у коридорі повно крові? Ви що? Посварилися з Денисом?

— Моя Еля, — серйозно глянув на неї Тимур, узяв за талію й наблизив до себе. — Моя дівчинка, — погладив хвилясте волосся.

— Еля? — прошепотіла зворушена до глибини душі. — Так називав мене лише батько. Як давно я не чула…

— Він живий? — раптом поцікавився Батурін.

— Не знаю, — важко зітхнула. — Сподіваюся. Батьки розлучилися, коли я ще дитиною була. Мама забороняла нам спілкуватися.

— А він хіба не наполягав? — нахмурився.

Адже й на мить не міг уявити, що не спілкуватиметься зі своєю дочкою.

— Одного разу я знайшла листи, які він писав мені. Але мама… — різко замовкла.

Тимур задумався…

— Люба, ти вінчана? — несподівано запитав.

— Яка? — відразу й не зрозуміла молода жінка, яка за своє життя й не пам’ятала, коли у церкві була.

— Ви з Антоном брали церковний шлюб? — серйозно перепитав Тимур.

— Ні, звичайно. А чому питаєш?

— Виходь за мене, — міцніше притис до своїх грудей. — Тільки, окрім паспорту, я хочу мати штамп ще й на серці…

— Ти віруючий? — здивувалася Емілія й глянула прямо в його ласкаві кавові очі.

— Не такий, як хотілось би, — сумно зітхнув.

— Не поспішаєш з рішенням? — якось боязко запитала, пам’ятаючи ранкову розмову. — Ми знайомі кілька днів.

— Наша зустріч не випадкова, — загадково відповів. — Я в боргу за тебе перед одним молодим священиком.

— Згідна, — ніжно запустила свої пальці у його волосся й приперлася чолом до чола. — Вийду.

— Тоді збирай речі й улюбленця, — ніжно цілуючи, попросив.

— Кудись їдемо? — захмеліло прошепотіла Емілія.

— Додому… — лагідно посміхнувся.

* * *

— Як шкода, що Емілія не приєднається до нас? — сумно мовила Діана. Сьогодні вони планували невеличку сімейну вечерю в ресторані на чотирьох: Тимур з дружиною і Діана з Максимом.

Але Емілії вже важко. Дев’ятий місяць вагітності. За якісь три з невеличким тижні вони з Тимуром чекають на поповнення родини. Хлопчик. Батурін почувався щасливим. То ж Максим теж увійшов у ситуацію і запропонував коханій провести вечір удвох, з батьком.

— Їй справді настільки важко? — переживала Діана. — Може, тоді й саму небезпечно залишати?

— Лікар каже — хлопчик великий. Уже добрих чотири кілограми набрав, тому матусі нелегко. Але небезпеки немає. Коли Еля не напружується — все гаразд, — заспокоїв.

— Ясно, — полегшено зітхнула і взялася за вечерю.

— Приємно бачити тебе справді щасливим, тату, — раділа за нього. — Еля — твоя жінка. Очі горять…

— А ти помітила?… — схаменувся Тимур.

— Що саме? — не зрозуміла Діана.

— Це той самий ресторан, — подивився навкруг. — Той самий столик, де ти казала, що Нора — не моя жінка. Я щойно згадав, коли…

— Я не помітила, а спеціально його замовила, — хитро посміхнулася Діана. — Тут у нас з Максимом мала відбутися перша романтична вечеря. Он за тим столиком, — кивнула головою. — Пам’ятаєш?

— А я прийшов і все зіпсував, — винувато продовжив Тимур.

— Тут ми хотіли все повторити, — розкрила перед ним карти Діана. — Тільки з хеппі ендом. Сімейна вечеря де всі щасливі.

— Парадоксально, що… — криво усміхнувся Батурін. — Як і того разу залишились ми з тобою удвох.

— Хоч не кажи, — засміялася Діана.

— Як Тамара? — обережно поцікавився, знаючи, що та не схвалює стосунки Діани з Максимом.

— Тату… — приклала серветку до уст, наче хотіла серйозно поговорити. — Ми з Максимом подали заяву на одруження. Весілля через два місяці. Але мама…

— Категорично проти, — докінчив Тимур, даючи зрозуміти, що його це зовсім не здивувало.

— Не те слово, — відвернулася й важко зітхнула.

— Все настільки серйозно? — аж перестав їсти Батурін.

— Сказала, якщо не передумаю — все покине, збере речі й повернеться до свого отчого дому на Закарпаття. Там у неї самотній старий батько. З ним і залишиться. А я… З тобою… Максимом… — нарешті не витримала й закрила обличчя руками.

— Ну все, все. Чш-ш, годі, — намагався заспокоїти дочку. — Ти — моя донька. А, значить, сильна. Хіба, виходячи заміж, жінка повинна думати про матір? — не знав, як вийти із ситуації.

Сподіватися на порозуміння між ними з Тамарою було годі. То вже й сліпому видно.

— Вона повинна — що?… — спитав.

— Думати про чоловіка, — утираючи сльози, важко докінчила Діана.

— Правильно, — погладив її волосся. — Усміхнись, — торкнувся обличчя. — Бо ще подумають, що хтось насилу тебе заміж видає. Ох, Тамара, — важко зітхаючи, відкинувся на спинку стільця. — Колись вона все зрозуміє. Наберись терпіння.

— А якщо й на весілля не приїде? — знов утерла сльозу Діана.

— Приїде, от побачиш, — запевнив Тимур. — Зараз просто блефує до останнього. Може, й не думає нікуди їхати.

— Максиму теж боляче, — знову взялася за вечерю.

— Можу собі уявити, — погодився Тимур. — Адже майбутня теща нещадно б’є у найслабше місце — фізичну неповноцінність. Але ж він чоловік? Нехай терпить. Жінки — вони такі, — хитро примружив очі.

— От не знаю, тату, чому мені з тобою так легко? — крізь сльози засміялася. — Наче й не вирішили проблему, а на душі потеплішало.

— Я радий, — узяв доньчину руку й галантно поцілував.

— Яке плануєте весілля? Пишне? Скромне? Розраховуй на мою підтримку.

— Спасибі, татусю, — зворушено подякувала. — Якось недавно згадувала ваше з Емілією. Хочу таке саме.

— Можна, — погодився батько. — Зателефонуємо організаторам…

— До чого тут організатори, — нахмурилася Діана. — Я про інше. Ви з Еммою були такі щасливі. Цілий вечір майже нікого не помічали, як двоє на окремій безлюдній планеті.

— Хіба? — здивувався. — Тебе, наприклад, я добре запам’ятав. Червоне плаття… — напружив мозок, але так більше нічого й не згадав.

— Ти не зводив з Елі закоханого погляду. Вона була прекрасна, як ніжна лебідка. А в церкві взагалі панувала якась незвичайна душевна атмосфера, наче вінчаються двоє особливих, вибраних Богом людей. Я теж хочу взяти церковний шлюб. Ми вже обговорювали це з Максимом.

— Це серйозно, — гостро глянув на Діану. — Заради розваги такі речі не робляться. Обов’язково наперед зустріньтеся з отцем Никодимом. Я зконтактую вас.

— До речі, — раптом згадав. — Еля вже давно просить мене поїхати на мамину квартиру. Там залишилися якісь коробки, що хоче перебрати. Але я останнім часом такий заклопотаний, ніяк не виберуся. А саму не відпущу, бо ще підніме важке, або стане на драбину.

— З радістю складу їй компанію, — докінчила Діана, розуміючи до чого веде батько. — Коли скажеш.

— Хороші мої дівчатка, — підняв келих. — Скажу Елі, нехай зателефонує. Самі домовитеся. За вас, — пригубив спиртне.

Коли Тимур повернувся — Емілія сиділа у глибокому м’якому кріслі перед великим панорамним вікном і заворожено любувалася вечірнім містом.

— Привіт, кохана, — обійняв дружину. — Чому досі не спите? — присів на коліно й поцілував її великий живіт.

— Привіт, любий. Малюк не дає, — опустила очі. — Боляче штовхається. Напевне вирішив тата дочекатися, — усміхнулася.

— То ти — бешкетник, синку, — весело насупив брови Тимур і погладив живіт. Прислухався. — Ой, відчуваю, — приклав вухо. — Штовхається. Хороший мій, — знову поцілував.

— Як Діана? — поцікавилася Емма.

— Готується до весілля, уявляєш? — голосно зітхнув.

— Не бачу радості у твоїх очах, — здивувалася.

— Тамара… — задумано відповів.

— Досі проти Максима? — здогадалася Емілія.

— Та-ак, — важко протяг. — Діану це сильно засмучує.

— Ще б пак, — закотила очі. — Чого ця жінка домагається? — не могла зрозуміти. — Може б тобі самому поговорити з нею?

— Я вже пробував. У лікарні, коли Максим врятував Діані життя. Нічого доброго з цього не вийшло, — почухав лоба рукою.

— А може…

— Ніяких може… — різко обірвав. — Завтра подзвоню їй, — рішуче заявив. — Нехай збирає речі і їде до отчого дому. Самотній старенький батько, виявляється, потребує її догляду. Ось там заспокоїться і на самоті подумає над своєю поведінкою. Правда, синку? — знову погладив живіт дружини. — Приходь скоріше. У тата одні проблеми з цими жінками. Допоможи, — поклав голову на коліна Емілії.

— Любий, — ніжно погладила його Емма. — Сьогодні у гості приходила Власта Тарасова — моя подруга. Маєш пам’ятати.

— Щось пригадую, — склав чоло борознами Тимур.

— Вона, як завжди, раділа за мене, багато розповідала. Зокрема, тішилася, що в Антона серйозні проблеми.

Батурін спохмурнів і застиг в очікуванні. Про колишнього Емілії в їхній сім’ї розмови ще не було. Але через Мостового знав, що у того справді великі неприємності в прокуратурі. Ігор навіть просив Тимура допомогти Волошину уникнути в’язниці. Та Батурін відмовився. Як склалася його доля на сьогодні — не цікавився.

Еля замовкла, шукаючи підходящі слова, аби донести чоловікові найголовніше. Не знала, як сприйме прийняте нею рішення…

Раптом відчула пальці Тимура, що нервово затанцювали по її коліні. Пронизливий погляд буквально проштрикнув. Зрозуміла — його терпіння на межі. Почала — закінчуй скоріше.

— Власта розповіла, що вони з Таїсією живуть практично на вулиці, винаймають житло в найдешевшому районі. Щоб вирішити проблеми чоловіка — вона продала своє помешкання й машину. Ще й у борги залізли. Біда. Тому я вирішила віддати йому квартиру. Його власну, в котру привів мене після одруження. По праву вона належить Антонові. Тим паче, що дітей у нас немає, — твердо закінчила.

Тимур важко піднявся з коліна, обернувся до вікна, поклав руки у кишені, непомітно стис кулаки.

Мовчав. Наче аналізував.

Емілія підійшла ззаду й обійняла чоловіка.

— Повірити не можу, — незадоволено похитав головою. — Скотитися до того, щоб просити допомоги у жінки, яку колись…

— Ні, ні, — відразу заперечила Емілія. — Він не просив. Навіть не підозрює… Я сама…

— За що? — скривився й сердито заціпив зуби. — Чому хочеш допомогти людині, яка завдала тобі стільки болю? — обернувся й пронизливо глянув їй у вічі.

— Болю? — здивувалася. — Якби…

— Що — якби? — перебив Тимур і підвищив тон. — Думаєш, я не відчуваю наслідки твого минулого? Коли дізналася, що вагітна — замість радості що побачив у твоїх очах? Страх! Зізнаюся, був спантеличений. Хіба ми не одружені? Не спимо в одному ліжку, як чоловік і жінка? Хіба не розумію, що від цього народжуються діти? Чого ж боялася? Чому вважала, що можу бути проти маляти? Сама хотіла виховувати! Думаєш, я не зрозумів?

— Ти про щ-що? — важко ковтнула комок, який підступав до горла.

— Він примушував тебе позбавлятися дитини. І не смій заперечувати. Мені вже не двадцять. Я давно не хлопчик, — сердито видав і знову відвернувся до вікна.

— Я ніколи… — хотіла виправдатися Емма, але не змогла. Важко опустилася у крісло.

— Покидьок, — ледь чутно процідив крізь зуби Тимур.

— Зараз в тобі говорить злість, — боляче вимовила Емілія. — Але ти не такий. Маєш добре серце. Інакше чим відрізнявся би від Антона? Чому б я вийшла заміж?

— Не треба, — сердито зупинив її Тимур.

— Я туди ніколи не ввійду, — казала про квартиру Волошина. — Там ще й стіни кричать від болю. Там дух моїх дітей. Навіть на кладовищі такого немає. Біля їхніх могил панує цілковитий спокій. А продати… Рука не піднімається. От нехай минуле і залишиться в минулому. Антон недаремно колись віддав це помешкання мені. Бо й сам переживає те ж саме. От нехай…

— Добре, — перебив Батурін. — Як скажеш, люба, — обійшов крісло й поцілував жінку в голову. — Завтра доручу Кларі, щоб зайнялася цим, — глибоко зітхнув. — До речі, — згадав. — Діана готова допомогти тобі розібратися зі старими речами на маминій квартирі. Зателефонуй, коли буде зручно.

— Дякую, коханий, — взяла руку чоловіка й притисла до своєї щоки зворушена Емілія. — Люблю тебе, — задоволено заплющила очі.

* * *

— А тут і справді багато мотлоху, — відкашлювалася від пилюки Діана, коли знімала зі стелажу в комірчині чергову коробку зі складеними речами.

— Давай, — простягла руки Емілія.

— Е-е, ні, — заперечила дівчина. — Тобі не можна. Важка, зараза. Відступися, щоб ненароком не придавила, якщо гепнуся з драбини, — попросила, злізаючи. — Зараз покладу на стіл, а там уже рийся.

— Як хочеш, — усміхнулася Емма й повернулася у кімнату.

— Це все? — обтрушуючись, запитала, кладучи коробку.

— Все, — задоволено потираючи руки, мовила Емілія. — Тепер лишилося розібрати, що з цього потрібне, а що — на смітник.

— З чого почнемо? — загорілись цікавістю Діанині очі.

— А давай з фотографій, — запропонувала Емма. — Покажу, яка я була у школі.

— О-о, давай, — весело погодилась.

— Ця мені особливо дорога, — показала Емма на злегка пожовкле фото. — Вона — єдина згадка про батька.

— Де він? — зосередилася Діана.

— Ось, — тицьнула пальцем. — Тримає мене на руках. А поряд — мама і бабуся з дідусем. Ми тоді якраз гостювали у Полтаві.

— Скільки тобі тут? — насупила брови дівчина.

— Не більше двох років, — уточнила молода тепер уже Батуріна. — Ми були такими щасливими, — сумно промовила.

— Ти зовсім не спілкуєшся з татом? — співчутливо запитала.

— Зовсім, — зітхнула Емілія. — Навіть не знаю, чи живий.

— Уявити не можу, — здивовано відповіла Діана. — Навіть у страшному сні не припускаю, що може настати день, коли батька не буде поруч. Пам’ятаю, коли він остаточно пішов з дому. Навіть речей не взяв. Тільки портмоне й ключі від автомобіля. Мені було так боляче. Здавалось, саме Небо впало на голову. Та коли зрозуміла, що він поруч, лише поклич — полегшало. Його одяг мама не чіпала. За що їй окреме спасибі. Це роками створювало ілюзію присутності тата.

Емілія не відривала сумного погляду від фотографії.

— Як дивно, — тихо прошепотіла. — Ми були такими рідними, близькими. А зараз… Я зовсім одна… — стисла губи, що помітно затремтіли. — Зовсім нікого немає, — обережно погладила знімок. — Ні бабусі, ні дідуся, ні мами, ні тата, ні дітей… Іншої рідні не знаю. Зовсім нікого… — витерла вологі очі.

— Елічко, ти чого? — співчутливо обняла її розчулена Діана. — Ми — твоя сім’я: тато, я і… малюк — обережно поклала руку на живіт. Хіба ми не рідні?

— Рідні, — у відповідь обняла Діану Емілія. — Звичайно, рідні, — шморгаючи носом, мовила. — Я про інше. Відчуваю себе великим красивим деревом з розлогими вітами, але… — на мить задумалася, — без коріння, — важко додала. — Розумієш? — жалісно глянула прямо в очі дівчині.

Діана заціпеніла.

На мить уявила, що навіки попрощалася з татом, мамою, бабусею, дідусем, тітками й дядьками… Чи замінив би їх усіх Максим? Діти? Його рідня? Це страшно… Твоя кров, люди, які дали життя — це окрема комірочка в душі, фундамент, на якому міцно стоїш у житті. Його не замінить ніхто… Як би не любив, скільки би не дав…

— Дивно, — раптом повільно піднялася Діана й узяла з коробки товстий жовтий конверт. На ньому була прикріплена біла наклейка з адресою й іменем Емілії. — Тато жах, як не любить писати листи. З роду-віку не бачила, щоб він з кимось листувався.

— Ти про що? — не зрозуміла Емма.

— То написано його рукою, — показала на конверт. — Я цей почерк добре знаю. І точно для тебе.

— Справді, — здивувалася Емма. — Рука Тимура. Але… — покрутила у руках незнайомого листа. — Навіть не уявляю, що це. Я особисто пакувала ці коробки. Нічого подібного туди не клала й не бачила.

— Тоді розкрий, — усміхнулася в передчутті якоїсь романтики.

Еля обережно розрізала конверт. Витягла кілька дрібно списаних листочків.

— О-о, Боже, скільки тут писанини, — аж за голову взялася Діана.

— Але писав уже не він, — помітила Емілія.

— Справді, не тато, — підтвердила дівчина. — Послухай, — раптом запропонувала. — Ти тут читай, а я збігаю у супермаркет, що поряд. Куплю нам чогось смачненького, бо підозрюю, що малюк зголоднів. Правда, братику? — глянула на живіт.

Емілія мовчала, тривожно перебираючи листки. Від них віяло чимось важким, загадковим, містичним…

* * *

«Своєї мами зовсім не пам’ятаю: ні обличчя, ні дотику рук, ні голосу… — пробігла очима перші рядки Емілія, коли Діана пішла. — Тато казав, що вона померла після народження п’ятої дитини, залишивши по собі четверо сиріт: наймолодша Марійка — це я; Калина, Гафія та Мелана — мої старші сестри.

Одну-єдину зустріч з ними бережу в пам’яті досі. Мені шостий рік минав. Зранку прокинулася від страшного крику, що, здавалося, розносився на все село. Я заспана й боса вийшла на ґанок. Мачуха Катерина аж позеленіла від люті. Верещала й махала здоровенною палицею, наздоганяючи трьох дівчаток, що неслися вниз горою, аби не попастися під гарячу руку розлюченому монстрові. Розуміючи, що не наздожене, сплюнула й повернулася до хижі.

«Чортенята бісові! — лаялася, відкидаючи палицю. — Чого надумали! Додому вони приїхали! На канікули! Немає у вас дому! Туди, до матері своєї йдіть, що вас наплодила. Там і ночуйте, обірванці нещасні. Мені своїх тут нічим годувати. Слава Богу хоч Михайлові Бог розум дав, шо спровадив їх в інтернат після смерті Ганни. Бо шо би-м із ними всіма тут робила? Доста одного лишнього рота», — гнівно зиркнула на мене. Бо я ж донька Ганни, покійної дружини її чоловіка.

Мені ж кривого слова не сміла казати. Батько суворий був. За один неправильний подих у мій бік знав так її відлупцювати, що тиждень шкутильгаючи ходила.

Калина прийшла у наш дім всього через сорок днів після смерті мами. Дівкою ще була. Заради неї батько вигнав до інтернату моїх сестер. Ніколи не навідував і додому не пускав. Чому залишив мене — досі не збагну. Напевно, дуже йому покійну Ганну нагадувала. Вечорами брав до себе на коліна й довго задивлявся в очі, наче звідти за ним власна совість спостерігала. А потім пригортав до грудей, як найдорожчий скарб, і цілував мою голівку. Інколи, здавалося, що він ось-ось заплаче. Це неможливо було пояснити, але біля мене його сталево-холодне серце теплішало».

Емілія відірвалася від читанини.

Задумалася.

Ніяк не могла збагнути: хто, і головне — кому — писав цього великого і дивного листа. Передивилася папірці. Якась Марія…

Але цікава житейська історія захоплювала. Хотілося дізнатися, чим усе скінчиться. Сироти повернуться додому? Заживуть знову дружньою родиною?

«Нова жінка народила батькові трьох синів, — глибоко зітхнувши, продовжила читати. — Тішилася, бо ж мама одних лише доньок приводила на світ. Але щасливою я б її не назвала. «На чужому горі щастя не побудуєш» — це точно про неї. Тяжку руку чоловіка відчувала на собі постійно. Та й братів моїх тато особливо не жалував. Хлопців тримав у суворій муштрі з самого раннього дитинства. Інколи Катерина не витримувала, коли чула розпачливі крики трирічного малюка, якого ременем виховував за стайнею. Бігла, накривала собою дитину, просила чоловіка зупинитися. Тоді сповна отримувала і вона, й син.

Але ніхто в селі не жалів її, не біг на допомогу…

Я відмінно закінчила школу. Думала, тато не відпустить вчитися далі. Але була приємно здивована, коли ми з ним поїхали до обласного центру здавати документи для вступу до педагогічного училища. Після закінчення навчання батько доклав усіх зусиль, щоб я повернулася у село вчителькою початкових класів. Там планував мені окрему хату збудувати, заміж видати, за кого сама виберу. Для мого щастя нічого не шкодував. Це вже я зрозуміла.

Про інших доньок навіть не згадував. Як закінчили школу-інтернат? Чи пішли вчитися? Чи, може, працювати? Де будуть жити? Здавалося, його це зовсім не обходило. Наче ці діти померли разом з Ганною…

Вперше моє життя кардинально змінилося, коли у село приїхав старший лейтенант Дмитро Бушко, який закінчив Ярославське фінансове училище й служив у Полтаві. Він давно писав листи кохання моїй подрузі Ярославі. Все явно йшло до весілля. Та разом з Дмитром полюбуватися гірськими пейзажами приїхав його друг — молодий офіцер — Борис Макаров».

— Стоп! — раптом застукало в голові Емілії. — Борис Макаров! Це ж… Мій дідусь! Батько мами. А Марія… Моя бабуся. Значить, то є сповідь… Бабусі? А Ганна — її мати й моя прабабуся?

«Це було кохання з першого погляду, — з неабиякою зацікавленістю продовжила читати Емілія. — Ввечері, на сільських танцях, куди мене ледь не силоміць привела Ярослава, бо шукала зустрічі з Дмитром, ми познайомилися. Борис провів додому. Коли поїхав — ми листувалися. А через рік Макаров знов повернувся у село й прислав сватачів. Батько не заперечував, як і обіцяв. Хоч важко пережив моє одруження. Адже його мріям не судилося здійснитися. Я не залишилася у селі. Через кілька днів після весілля поїхала за чоловіком у Полтаву. Ще кілька років навідувалася додому влітку. Та, коли батько помер, до мачухи не приїжджала.

Наше життя з Борисом можна було б назвати ідеальним, якби не ситуація з дітьми. Я довго не вагітніла. Минули роки, поки нарешті відчула в собі життя. Радості не було меж. Адже до кого ми з чоловіком лише не зверталися. Лікарі тільки руками розводили. Мовляв, причин не вагітніти немає. Обоє здорові.

Та за радістю, як відомо, слідом ходить біда. Наш хлопчик прожив недовго. Я не тямилася від горя. Здавалося, не відчувала землі, якою ступали мої ноги.

І знову потекли дні за днями. Сірі будні. Лікарі заспокоювали. Казали: не я перша, не я остання. Діти ще будуть. Ми ж молоді… А я не вагітніла…»

Емілія на мить зупинилася.

Встала з дивану. Підійшла до вікна. На вулиці, як завжди, гамірно бігали діти.

«Бабуся не могла завагітніти, — задумалася. — Поховала дитину… Наші долі чимось схожі…»

«Цей день я називаю своєрідною точкою відліку у своєму житті, — відкрила черговий листок Емма. — Він поділив моє існування на цій грішній Землі на до і після…

Якось увечері в гості зайшла подруга дитинства Ярослава. Вона таки вийшла заміж за Дмитра. Ми жили поруч, в одному військовому містечку. Чоловіки разом служили. Славка розповіла моторошну історію, яку чула від своїх батьків. Виявляється, її покійна бабуся — колишня сільська повитуха Мелана. Саме вона приймала пологи у моєї матері Ганни.

Молода жінка страшенно боялася свого чоловіка Михайла, бо народжувала лише доньок. Він же очікував хлопчика. Який зиск з дівчинки у селі? Хіба годуй та одягай. Зайвий рот. А син — сила, чоловічі руки, батькові допомога. То ж котрий чоловік прагнув, щоб йому дружина одних доньок на світ приводила, як Ганна. Першу дівчинку Михайло стерпів. З ким не буває. Коли народила другу — довго не розмовляв з жінкою. Навіть про хрестини не хотів домовлятися. Після третьої — суворо попередив повитуху, що його терпінню приходить кінець. А після четвертої — мов божевільний заскочив до кімнати, де лежала вимучена породілля, ухопив за волосся й ледь не забив до смерті. Якби не стара повитуха, якій також дісталося, там би й прибив.

Коли Ганна зрозуміла, що вагітна п’ятою дитиною — вирішила не ризикувати. Краще взагалі не народжувати. Четверо має. Досить.

Уночі навідалася до місцевої ворожки. Та дала якесь зілля, аби дитина відійшла. Але час минав, живіт ріс. Відвар не допомагав.

Уночі знову навідалася до ворожки. Та пообіцяла, що скоро життя у ній замовкне. А, щоб цей плід остаточно зійшов, дала ще якусь засушену траву. Його страшний відвар треба було випивати по одній ложці на день.

Ганна приготувала смертельну отруту й вечорами, потайки від усіх, гірко плачучи, випивала. У ній вже прокинувся материнський інстинкт. Ще чула слабенькі поштовхи свого маляти під серцем, які щодня стихали. Усвідомлювала, який страшний, смертельний гріх коїть. Але вороття не було. Жінка тихо ридала й пила, допоки ворушіння у ній не замовкло повністю.

А тоді злякалася.

Як народжуватиме мертву дитину? Адже то не звичайні пологи, де плід сам виходить. Перейми не почнуться…

Зустрілася з повитухою і все їй розповіла. Лише благала, аби таємниця не розкрилася, бо тоді Михайло вб’є не тільки її, але й дітей.

Від почутого Мелана ходила сама не своя. Якось під покровом ночі навідалася до відьмарки. Розпитала, що та давала Ганні пити і чи можна якось зарадити скоєному.

Стара лише розсміялася їй в обличчя. Сказала, що, зважившись пролити власну кров, Ганна свідомо продала душі своїх нащадків аж до четвертого коліна… Четвертого! І спасіння у цьому одне — каяття… То ж себе й маля вона вже не врятує, але… Якщо покається — має шанс врятувати невинні душі.

Та як не просила повитуха Ганну зізнатися в усьому й прийти до сповіді — та не погоджувалася.

Розуміючи, що ситуація серйозна, Мелана дала вагітній спеціальний чай, щоб викликати перейми. Адже життя у ній замовкло, то ж чекати нічого. І так дев’ятий місяць уже закінчується. Пора.

Час пологів видався страшним. Серед білого дня настала темна ніч. Небо сипало блискавками, дрижала від грому земля. Могутній вітер гнув до землі велетенські дерева. Селяни не пам’ятали такої стихії ні до, ні після того дня. Здавалося, Бог вирішив знищити все живе на землі. Ангели оплакували загублену душу.

Ганна мучилася, але народити не могла.

Минали години.

Сили покидали нещасну.

Повитуха розуміла, що нічим добрим це не закінчиться, і вдалася до останнього методу: видавила дитину рушником.

Яким же було її здивування, коли побачила, що це…

Хлопчик!!!

Такий бажаний!!! Такий очікуваний!!!

Він ще дихав. Слабо, правда, але подавав ознаки життя.

Мелана помила його, а коли сповивала… Від страху, аж побіліла.

У дитини на лівому плечі була родима пляма… У вигляді хреста…

Зрозуміла: то — Божий знак. Це маля повинно було жити.

За його душу дорого платитимуть багато невинних людей… Адже тяжкі гріхи змиваються кров’ю.

Через кілька хвилин хлопчик перестав дихати.

Ганна прожила ще пару днів. У неї не припинялася кровотеча. Вона гасла на очах.

Повитуха привела священика. Вважала, що перед лицем смерті породілля не витримає й таки покається. Що їй ще втрачати?

Але жінка вперто мовчала.

Так і пішла у вічність нерозкаяною…

Зізнаюся, коли почула цю історію від Ярослави — аж потерпла.

Грозу, що панувала того дня у селі, й до сьогодні згадують. Значить, розказане Ярославою могло бути правдою. Але, як людина сучасна — вирішила в усьому розібратися.

Невже я поховала власну дитину через гріхи матері? Ми живемо у двадцятому столітті. Хіба таке можливо? Як жінка військового, до церкви я не ходила й, по правді, у те, що там говорили — мало вірила.

Пішла у бібліотеку. Начиталася містичної літератури про мольфарів і ворожбиток. На душі стало ще важче. Переконалася: духовний світ таки існує.

Поговорила з Ярославою.

Дізналася, що стара ворожбитка померла. Але її донька Христина з достоїнством продовжує нечисту справу матері.

Не втягуючи чоловіка у свої підозри, вирішила за будь-яку ціну відвідати це місце.

Добралася туди, коли вже починало смеркати. Ледве віднайшла серед гір одиноку стару хату. Вона була якась похмура. Зверху поросла мохом, а під вікнами буяла папороть. Навколо — гробова тиша. На мить здалося, що там давно ніхто не живе. Тільки легенький жовтуватий одсвіт у віконці свідчив, що всередині хтось таки є. Я боязко зайшла. Відчула, як у ніс вдарило важким духом: тхнуло цвіллю й старістю. На столі легенько палахкотіла запалена свічка. В печі, мов живі, потріскували палаючі дрова. Поряд, на лавиці, сиділа жінка невизначеного віку. Вона явно нікого не чекала. Спокійно розчісувала довгу сиву косу. Червоний одсвіт вогню виявляв її лице. Гладенька шкіра з природним рум’янцем, пишні чорні вії, червоні, налиті губи, явно контрастували з не по роках посивілим волоссям. Дивними були тільки її магічні скляні очі, в яких вороже віддзеркалювався палаючий вогонь.

Досі не можу забути мурашок, що пробігли моїм тілом.

Я тихо привіталася. Ворожка відвела погляд від вогню й зупинила його на мені, наче проштрикнула наскрізь. На мить здалося, що я відчула фізичний біль.

— Що привело тебе? — спокійно запитала.

Але я не мала сили відповісти. Язик наче задеревів.

Тоді жінка запросила сісти. Знайшла якесь зілля. Запалила в мисці, потім загасила й, заплющивши незвичайні очі, глибоко вдихнула густий дим.

— Бачу грозу, — тривожно промовила, не розплющуючи очей. — Могутню. Смертоносну, — аж підняла руки, щоб показати. — Її боїться все живе. Ховається. Дитина не народжується. Намагається врятувати собі життя. Але марно. З Неба вже спустився Ангел смерті. Він оголив свій меч і чекає. Порятунку нема. На ньому — Божий знак. Ще хвилину — і все скінчиться, — важко дихаючи, розповідала. — Замовкне навіки, залишивши по собі лише тінь гріха. Гроза мине. Розсіються хмари. І блисне сонця промінь чорний! — раптом крикнула й скривилася, наче її всередині страшно заболіло. — Знову спуститься Ангел смерті! Тільки на цей раз в його руках не один, а два мечі!!! — на мить замовкла у трансі. — І знову — Божий знак, — тихо прошепотіла. — Наче веселка після потопу, — на її обличчі з’явилася тінь усмішки. — Все скінчилося. Гріх спокуто…

Ворожка важко розплющила очі.

Я сиділа ледь притомна.

Майже все, що почула — зрозуміла…

Вже хотіла встати, щоб піти, але вона зупинила.

— Дитина, яку носиш у собі, народиться здоровою, — дивлячись на мій живіт, промовила. — Це дівчинка. Бережи її, бо більше не зачнеш.

Тоді, від почутого, навколо все зацвіло. Я вмить забула про всі страхи. Відчувала лише безмежну радість від останніх новин.

Я вагітна!!! Народжу здорову дівчинку! Що ще потрібно для щастя?

Гріх спокуто, — думала я. — Ангел смерті приходив два рази. До мами й до мене. Ось і два мечі. Далі все буде гаразд.

Так я думала, поки ти, моя донечко Іринко, не народила мертвого хлопчика. Лише тоді усвідомила: помирають діти чоловічої статі. Виживають дівчатка. У тебе є Емілія. Бережи її. Вона — четверте покоління! Коли вийде заміж — розкажи, що знаєш.

Мені не стало духу зізнатися тобі при житті, тому пишу цього листа. Якщо ти його читаєш, Іриночко, значить мене вже немає серед живих.

Але є ти! І є твоя дитина!

Бережіться і моліться!

Пам’ятайте — гріх змиває щире каяття.

Шкода, що я так пізно це зрозуміла…

Твоя мама — Марія Білич».

Емілія дочитала листа.

Обличчя заливали сльози.

У голові — суцільна каша.

Руки й ноги тремтіли.

— Боже, який жах, — судорожно прикрила рота рукою. — Прабабуся… свідомо й повільно убивала… Господи… А бабуся Марія… Зрозуміла ворожку, — божевільно засміялася Емма. — Нічого ти не зрозуміла!!! — щосили закричала Емілія й ухопилася за груди. — Ангел забрав моїх дітей!!! — в агонії розкидала листки по кімнаті. — Моїх!!! Обох одночасно!!! Двома мечами!!! Я — четверте покоління, що найстрашніше заплатило за родинний гріх!!! Що ж ти наробила, Ганно? — безсило обперлася на стіл. — Чому не покаялася? Ч-чому?… — відчула, як підкосилися ноги, в очах побіліло.

Емма похитнулася.

Міцно стисла повіки.

Не допомогло.

Відчула повний спокій…

— Я повернулася! — донісся з коридору голос Діани. — Сподіваюсь, ти не засумувала? Бо не повіриш, зустріла… Елю? — не почувши ні слова у відповідь, запереживала. — Ти вдома?

Та у відповідь — зловісна тиша.

— Еміліє?! — голосно покликала, заходячи в кімнату.

Спочатку здалося, що тут нікого немає, як раптом дівчина помітила ногу, яка виглядала з-за столу.

— О, Господи! — закричала налякана до смерті Діана. — Еммочко! — била по обличчю непритомну жінку. — Що з тобою? Що ж я татові скажу? — плакала. — Як не вберегла?

Послухала пульс. Наче жива.

Тремтячими руками вхопила телефон.

Знайшла номер батька.

— Ні! — вирішила. — Спочатку швидка!

— Тату, — нарешті додзвонилася Тимурові, коли лікар вже привів до тями Емілію й оглядав її. — Приїжджай скоріше. Тут Еммі погано.

— Що з нею?! — відразу знявся криком Тимур.

Від такої реакції Діана аж втратила дар мови.

— Дай слухавку лікарю! Негайно!!!

— Серйозний стрес, — пояснив лікар. — Поки що мляво реагує на присутніх. Рекомендував би показати її спеціалісту. Антистресові препарати їй тепер не рекомендовані.

— А дитина? — запереживав.

— Все гаразд, — заспокоїв лікар. — Загрози немає.

— Стрес? — не міг зрозуміти Тимур. — Від чого? Зранку все було гаразд.

— Ваша донька каже, вона читала якогось листа, після чого знепритомніла.

— Листа?

— Я не винна, тату, клянуся, — ледь не плачучи, виправдовувалася Діана й вийшла у коридор. — Конверт був підписаний твоєю рукою. Думала, там щось романтичне. А виявилось…

— Що ти кажеш? — не міг прийти до тями Тимур. — Я в житті нікому листів не писав.

— Пробач, таточку, — знову запереживала Діана. — Я так підвела…

— Заспокойся. Я вірю… вірю тобі, — потеплішав Батурін. — Побудь там. Вже їду…

* * *

Тої ночі Емілія майже не спала. А в ті короткі миті, коли відключалася — підсвідомість мучили видіння: густий, ворожий, чорний ліс, хата прабабусі Ганни, повитуха на руках з мертвим малюком.

Страшна гроза, від якої завмирає у страху все живе й неживе. Навіть столітні дерева вклоняються могутньому грому й вітрищу.

І знову ліс.

Емілія одна під дощем, що ллє стіною. Недалеко — на галявині — машина Антона. Емма знає — там її діти: Богданко й Семенко. Вони плачуть, кличуть свою матусю. Вона чує їхні голоси. Вони там одні…

«Добігти! Врятувати!» — майнула перша думка.

Та раптом відчула в собі поштовх дитини.

Це син Тимура!

Він живий!

А вони — глянула на розбитий автомобіль — мертві!!!

До них не можна!!!

Вона не хоче! Ні! Їй треба жити! Заради хлопчика, який ось-ось народиться! Закричить на її руках! Зігріє зболене материнське серце, припаде до грудей! Заради чоловіка, якого так кохає! З ним уперше відчула смак взаємної любові.

Жити! — стукало в голові. — Жити!

Крок за кроком повільно відступала назад.

Та щось не відпускало. Крики рідних дітей ставали ще голоснішими. Емілія затулила вуха, міцно стисла голову. Не допомогло. Пронизливий дитячий плач, здавалося, долинає не ззовні, а розриває голову зсередини.

Не витримала. Кинулася тікати. Обдираючи руки, ноги, обличчя, бігла через лісову хащу.

Нарешті галявина.

Ні! Не галявина! Попереду… Прірва!

Різко зупинилася.

Глянула донизу.

Чорна безодня!

Обернулася. Позаду — таємничий ліс, що кличе у свої смертельні обійми.

Прислухалася.

Плачу вже не чути. Лише ворожий шепіт: тихий, зрадницький і… сміх…

«Це кінець, — блиснула думка. — Далі тікати нікуди».

Раптом відчула, як чиїсь сильні руки вхопили її й притисли до себе, наче взяли в сталеві обійми.

Здригнулася.

Прокинулася.

Це Тимур.

Він удома.

Поряд.

Обійняв і притис до себе. Емілія відчула його гаряче дихання, тривожне серцебиття. Він теж переживає. Це очевидно.

— Ти тяжко спала, — прошепотів їй на вухо й поцілував голову.

— Я наче знову пережила ту страшну ніч, коли… аварія… Як із цим далі жити? Як? — злякано дивилася на чоловіка.

— Тихенько. Заспокойся, — погладив хвилясте волосся. — Все буде добре. — співчутливо глянув у її печальні очі. — Я знайду вихід. Розірву це пекельне коло. Врятую вас. Навіть ціною власного життя, якщо треба.

— Не врятуєш… — міцно стисла повіки й одвернулася. Її тіло тремтіло. — Ніхто не врятує… Ніхто… Ти знав… Твій почерк.

— Не знав… — важко промовив Тимур. — Одного дня до мене прийшла жінка. Незнайома. Вона зателефонувала напередодні. Домовилася про зустріч. Зазвичай клієнтів з вулиці не приймаю. Лише зараз розумію, що це була зовсім не випадкова зустріч. Не просто банальний збіг, — задумався, наче згадав. — Ще тоді я відчув у ній щось рідне, близьке… Не міг зрозуміти, поки ми з тобою не зустрілися. Тепер усвідомлюю: я відчув тебе, — обняв дружину, — крізь час… — прошепотів. — Хто б міг подумати… Вона приходила у справі про квартиру, — сумно продовжив. — Там був кредит. Повністю закритий. Я швидко вирішив це питання. Ми вже майже попрощалися, коли Ірина, так здається її звали, вийняла конверт і попросила після її смерті віддати дочці. Я не погоджувався. Наче передчував біду… Але вона так благала, ніби знала про свою кончину. Тоді я не витримав. Залишив лист у себе. Підписав на ньому адресу, твоє ім’я й періодично перевіряв стан квартири. А коли час настав — довірив його Кларі. І ось що з цього вийшло…

— Залиш мене, — ледь чутно прошепотіла Емілія. — Хочу побути сама.

Тимур завмер. Відчув, як боляче стисло груди.

— Елю… — хотів було переконати, що зараз не час так переживати. На часі пологи.

— Залиш, — важко попросила.

Батурін мовчки вийшов з кімнати. Підійшов до вікна у вітальні. Обперся чолом у холодне скло.

«Серйозний стрес, — згадав слова лікаря. — Рекомендував би показати її спеціалісту».

Йому й самому було нелегко.

Зловіщий конверт не виходив з голови. Із самого початку відчував, що з ним щось не так. Хто б міг подумати, що під цупким жовтим папером не просто страшна сповідь, а доля його власної дитини. О-о, Господи! Якби знав це раніше! Ніколи б не дав його в руки Елі.

«А якщо це правда? — терзали думки. — Якщо хлопчики у цьому роду приречені? Значить… і мій син під загрозою? Боже…» — стис голову руками, важко опустився у крісло.

— Тату, — раптом почув тихий голос Діани. У цей нелегкий час вона залишилася поряд. — Я приготувала сніданок, — співчутливо торкнулася плеча. — Поїш.

— Не можу, — зітхнув. — Апетиту зовсім немає. Руки опускаються. Вперше у житті не знаю, що робити.

— А давай Уляні зателефонуємо, — несподівано запропонувала. — Вона була з Емілією у найважчі часи. Може…

— Давай, — не роздумуючи, погодився.

— Тимуре, привіт, — весело привіталася Мостова. — Як Емілія? Готова до відповідальної миті? Залишилося зовсім трішечки.

— Не готова, — глухо прохрипів. — Приїжджай.

— Маячня якась, — складуючи листа, промовила Мостова, коли примчала до Батуріних. — Я б жодного слова близько до серця не приймала. Ми живемо у сучасному світі. Які чужі гріхи?

— Переконай у цьому Елю, — слабим голосом відповів.

— Тебе хоч переконувати не треба? — підозріло запитала.

— Я вже й сам не знаю, чому вірити, — важко зітхнув. — Про смерть дітей там усе правильно написано.

— Нічого там не написано, — роздратовано обірвала Уляна. — Ангели, мечі… Ви що, подуріли? Про живу дитину піклуйтеся. Вона ось-ось народиться, — намагалася достукатися до здорового глузду чоловіка.

— Я переживаю за них обох, — знов обхопив голову руками.

Всю серйозність ситуації Уляна відчула, коли зайшла у спальню. Емілія лежала й не реагувала на жодне її слово, як у часи, коли перебувала в лікарні після трагедії. Вона втрачала надію. Буквально хоронила свою живу дитину. Не вірила у завтрашній день.

— Денис казав: такий стан — недобре, — ділилася своїми страхами з Тимуром. — Взагалі, якби не він… — задумалася. — Не знаю, як Емілія пережила б тоді…

— Ти справді у це віриш? — скривився Тимур.

— Я була з нею поруч цілий рік, — відчула нотки іронії в голосі Батуріна. — Згідна, Долгаєв — не першокласний психолог. Але його особлива турбота й теплота… Особисте переживання за Емму… Розумієш? — намагалася пояснити.

— Розумію, — вже відверто саркастично посміхнувся. — Він же закоханий, отже — турботливий…

— Що? — ненароком вихопилося у здивованої Діани. Вона якраз несла свіжу каву. — Так от чому… — згадала сумний вигляд Долгаєва на батьковому весіллі.

— Це правда, — підтвердила Уляна. — Але саме він підняв її на ноги, коли жити не хотіла. Коли Емма повернулася із санаторію — найперше поїхала у клініку, до нього. Йому розповіла про своє кохання. У нього спитала поради. Розумієш? Не в тебе, не в мене, а в нього! Саме тоді я зрозуміла, що думка Дениса для Емми справді важлива.

— З вокзалу до клініки? — не повірив власним вухам Тимур. — Як?

— Отак, — серйозно відповіла. — Прямо до Долгаєва. З валізою в руках.

— Не може бути… — здивовано нахмурив брови. — Хоча… може, ти й права, — серйозно задумався. — Інколи велике бажання допомоги, особисте переживання за пацієнта діє сильніше за пігулки… Я спробую привести його…

Та скільки не набирав знайомий номер — Долгаєв не відповідав. Після сутички з Батуріним зовсім не горів бажанням спілкуватися. Образа ще гірко пекла його серце. Бажав Емілії щастя, але другом родини бути не поспішав. Востаннє бачились на весіллі Тимура. Потім знаходив безліч причин, щоб уникнути зустрічі.

Батурін поїхав у клініку. Настав час вибачитися і забути минуле. Давно потрібно було це зробити. Адже вони друзі…

— Навіть не знаю, що тобі й казати, — загадково повідомив Суворін. — Денис у відпустці. Думаю… не один… не казав про свої плани.

— Кудись поїхав? — запереживав Тимур.

— Ще вчора був удома.

Тимур різко повернувся і збіг східцями.

— Які люди? — саркастично усміхнувся Долгаєв, коли побачив Батуріна на порозі власної квартири. — Чого тобі?

— Емілія… — не роздумуючи, випалив Тимур.

Денис затих. Усмішка повільно сповзла з обличчя.

— Заходь, — широко розчинив перед гостем двері. Зрозумів: сталося щось серйозне. За інших обставин колишній друг навряд чи шукав би його.

— Вона потребує твоєї допомоги, — все розповів і пояснив ситуацію.

— Я не зможу, — вислухавши, присів Денис.

— Розумію, — зітхнув Тимур. — Все ще сердишся…

— Та до чого тут!.. — підвищив тон Долгаєв і скочив на ноги. — Справа в іншому…

— В іншому? — зупинив на другові здивований погляд.

— Хтось із мудрих казав: «Ніщо так боляче не ранить, як правда», — глибоко вдихнув Денис. — Ти був правий. Я не першокласний спеціаліст. Емілія ходила до мене тому…

— Їй не потрібен сухий психолог! — закричав Тимур. — Лікар, який натикає ін’єкцій і нагодує отруйними пігулками. Їй потрібен друг, — вже значно тихіше докінчив. — Людина, якій довіряє. Яка була поруч у найважчі часи, пройшла з нею пекло переживань. Ти — прекрасний спеціаліст. Я готовий тисячі разів вибачитися за моменти недовіри. Саме завдяки тобі Емілія наважилася почати все заново. Саме тобі завдячую своїм родинним щастям. Адже, як виявляється, з вокзалу найперше поїхала до тебе. Я втратив дар мови, коли це почув. Не перебільшую, правда. Якщо зараз хтось і здатен достукатися до неї — це лише ти…

— Не знаю… — засумнівався Долгаєв. — Я б з радістю, але…

Батурін все зрозумів.

Більше не наполягав.

Мовчки повернувся, щоб піти. Та раптом його увагу привернув жіночий браслет, що лежав на комоді. Дуже вже він був схожий на прикрасу, яку Тимур колись спеціально замовляв на 25-річчя Нори. Сам обрав дизайн коштовного подарунку, узгодив з досвідченим ювеліром.

Повільно підійшов, роздивився. Точно. Той самий. Робота ж ексклюзивна, переплутати важко.

«Невже?… Нора й Денис?…» — майнуло в голові.

— Ти все вірно зрозумів, — перервав його думки Долгаєв. — Я вже не одинокий. Це належить жінці, яку люблю. Ми вже кілька місяців разом. Зустрілися у найважчий для нас обох період. Два розбиті серця, мов загублені пазли, нарешті склалися в одне закохане, — як завжди по-філософськи пояснив Денис. Проте зараз його слова зовсім не дратували Тимура. Навпаки: відчув полегшення, наче тягар з душі скинув. Адже визнавав, що причиною страждань двох близьких йому людей був саме він, оскільки невимушено став на житейській дорозі як Нори, так і Дениса.

— Досі ми приховували наші стосунки, — продовжив Долгаєв. — Але нещодавно вирішили одружитися. То ж…

— Бажаю щастя і тобі, і Норі, — не дослухав Батурін. — Щиро… Правда… — з теплотою глянув на браслет.

— Ти знав? — від здивування в Дениса ледь дух не перехопило. — Олег сказав? От друг… — незадоволено похитав головою. — Я ж просив… Коли час настане — сам розповім.

— Олег тут ні до чого, — зітхнувши, посміхнувся Тимур. — Я сам здогадався. Знайома прикраса, — поклав на місце браслет. — Зроби її щасливою, — перевів погляд на Дениса. — Створи міцний шлюб, кохай, бережи, подаруй дітей. Нора заслуговує найкращого, — мовчки попрямував до дверей.

— Зачекай, — наздогнав його Денис і співчутливо торкнувся плеча. — Поїхали. Я поговорю з Емілією.

…Емма лежала на одному боці, заплющивши очі. На перший погляд могло здатися, що спить. Та Долгаєв добре знав, що означає такий «спокій». Він не віщував нічого доброго. Вона занурювалася в себе. Наглухо зачиняла двері своєї душі. Нікого туди не пускала. Нікого не чула. Навіть поштовхи власної дитини не змушували її здригнутися.

Денис присів на краю ліжка й не міг знайти слів, щоб почати непросту розмову. Панувала тиша. Тимур не перебільшував, коли говорив про тривожний стан дружини, це очевидно.

— Еміліє, — важко почав Долгаєв. — Вперше визнаю, що… — запнувся, не в змозі дібрати потрібних слів.

Почувши голос Дениса, Емма розплющила очі. Вони були байдужі й дивились в нікуди. Але то додало йому впевненості. Вона реагує! Хоч слабо, але реагує!

— Я бачив тебе у горі, — згадав ту страшну ніч. — Потім бачив у радості, — згадав церкву й вінчання. — Ти справді була щаслива… І залишаєшся такою, бо що таке щастя? Усмішка рідної людини. Теплий дощ за вікном. Чути, як б’ється серденько твоєї дитини… — узяв її руку й легенько поклав на живіт. — Берегти у пам’яті всіх, хто був колись поряд. Все це — справжнє щастя. Варто тільки вміти побачити його, цінувати, берегти. І не забувати дякувати Всевишньому, який все це дав тобі, — глибоко замислився. — Не повертайся в минуле, — за мить продовжив. — Там порожнеча. Туди не можна. Живи майбутнім. Нехай тебе не лякають привиди вчорашнього. Думай про завтрашній день. Живи. Просто живи…

Емілія заплющила очі. Її обличчям покотилася сльоза…

— Не знаю, Тимуре, — важко зітхнув Денис, коли вийшов з кімнати. — Це результат серйозного емоційного потрясіння. Ніяких прогнозів дати не можу. Якби хоч більше часу… — задумався про кінець вагітності. — Моя порада: терміново зв’яжися з лікарем, який прийматиме пологи. Він має бути в курсі стану пацієнтки і готовим в будь-яку хвилину до появи дитини, — поплескав друга по плечах.

Батурін увійшов до кімнати. Приліг біля дружини. Обняв. Заплющив очі.

— Тимуре, — раптом почув слабий голос Емілії. — Відвези мене до церкви…

— Куди? — здивувався.

— Туди, де ми вінчалися, — тихо прошепотіла. — У листі сказано: гріх змиває щире каяття. Моліться. Я хочу…

— Добре, — погодився.

«А й справді, — раптом наче прозрів. — Треба негайно показати цей зловіщий лист отцю Никодиму…»

* * *

Тимур довів Емілію до центрального входу в храм.

— Я пройдуся, — поцілував у чоло. — Поки будеш всередині — вирішу деякі справи.

— Добре, любий, — ствердно кивнула головою й боязко зайшла до церкви.

Зараз тут порожньо. Служби немає. Але двері відчинені. Вони ніколи не зачинені перед тими, хто приходить до Бога.

Пахло воском і ладаном.

Підійшла до образу Пресвятої Богородиці.

На мить здалося, що очі Божої Матері зазирають прямісінько в її душу. Вони такі глибокі, добрі, ласкаві, випромінюють любов, викликають довіру, кличуть до Бога, спонукають до каяття…

На руках Пречиста Діва тримає Сина. Він маленький. Її серце радіє.

А ось, поряд — розп’яття!

Емілія аж здригнулася.

Це ж той самий Син своєї матері, що колись лежав на її руках, посміхався немовлям, даруючи їй невимовну радість.

А тут — розтерзаний, закатований, замордований грішниками.

Що пережила Мати, коли побачила на хресті свою розіп’яту, замучену дитину?

Емілія відчула, як стисло груди.

З очей покотилися сльози.

Ноги підкосилися.

Опустилася на коліна.

— Господи, — звела очі до розп’яття, — врятуй мене. Врятуй моє дитя, — ревно шепотіла. — Благаю. Я вже сповна заплатила за чужі гріхи. Каюся у своїх. Допоможи… — припала обличчям до холодної підлоги. — Не відвертайся, — важко схлипувала. — Дай відчути, що Ти поряд. Простягни мені свою руку. Простягни… мені… — заливалася гіркими сльозами.

Раптом почула чиїсь тихі кроки.

Піднялася.

Обернулася.

Неподалік, у чорній сутані, стояв отець Никодим.

— Бог завжди чує тих, хто взиває до Нього, — співчутливо промовив.

— Я можу сповідатися? — тихо попросила Емілія.

— Звичайно, — лагідно усміхнувся. — Хвилинку. Одягну епітрахіль.

— Отче, чому там, за порогом церкви, так страшно, наче ступаю по крихкому льоду? Враження, що ніч не минає. Немає світанку… — запитала, коли увійшла у сповідальницю. — А тут — спокійно…

— Бо тут відчуваєте присутність Бога, — пояснив священик. — Коли пустите Його у своє серце — не знатимете страху й за межами храму. Чого саме боїтеся?

— Смерті, — впевнено відповіла. — Вона забирає найдорожче, по живому ріже, відриває від грудей… Більше такого не витримаю…

— Смерть може вбити тіло, але не душу. Ті, кого вважаєте мертвими — не лежать у могилах, бо тіло перетворилося на землю, а душа з Богом.

— Але я вже ніколи не обніму… — тихо заплакала Емілія. — Не почую їх голоси. Не пригорну до себе. А коли розумію, що причиною є чужий гріх…

— Чужий гріх… — задумано повторив отець Никодим. — Я щойно прочитав листа, якого дав мені ваш чоловік. Єдине, що в ньому вартує уваги — це кінцівка. «Моліться», — сказано там.

— А решта? — здивувалася Емілія. — Хіба моя прабабуся не сотворила гріха?

— Так, — погодився священик. — Страшного гріха. Смертельного. Не покаялася! — твердо уточнив.

— Лише, що не покаялася? — не могла повірити тому, що чує молода жінка.

— Лише, — впевнено відповів. — Бо ми всі — смертні люди з грішними думками. Ніхто не застрахований від поганих вчинків, навіть від тяжкого гріха. Проте, Біблія описує багато випадків, коли Бог прощає грішника, та ще й такого, якого людина ніколи б не пробачила. Наприклад, розбійника, який помирав на хресті поряд з Ісусом. Злочинців було двоє: один — праворуч Господа, інший — ліворуч. Чому врятувався лише один? Адже грішили однаково: грабували, убивали, проливали чужу кров. Як гадаєте?

— Каяття і віра… — тихо прошепотіла Емілія.

— Правильно, — усміхнувся священик. — Саме каяття. Щире, сердечне, глибоке… і віра.

— Але вже кілька поколінь у нашому роду помирають хлопчики. І це — неспростовний факт, — намагалася зрозуміти, в чому ж причина.

— У Святому Письмі сказано: «Той, хто згрішив — мусить умерти. Син за провину батькову не буде відповідати. А батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність — із грішником». Не шукайте причин того, що відбувається, в чужих гріхах. Кожне ваше покоління повинно добре проаналізувати свої власні проступки. От ви, — на мить зупинився, — не відчуваєте за собою жодного важкого гріха? Не тільки ділом вчиненого, але й словом чи думкою?

Емма замислилася.

— Так, — налякано згадала.

Адже незадовго до трагедії готова була вбити ненароджене маля. Ініціатива походила від Антона. Але, якби вона категорично не погодилася, не допустила навіть думки про смерть власної дитини — він би не наполягав. Проте, Емілія пішла на гріх, від якого врятував лише випадок.

Значить…

Важко задихала…

Ухопилася за груди.

Застогнала…

— Бачу, що відчуваєте, — сумно промовив духівник.

— Так, — гірко зізналася. — А ще, в ніч аварії, намагалася вкоротити собі віку, — додала утираючи сльози.

— От бачите, — глибоко зітхнув отець Никодим. — А ви говорите про чужий гріх. Все ваше життя було гріховне: мужчина, з котрим жили, не був вам чоловіком перед Богом, у гріху народилися ваші діти. Прийнявши спільне рішення згубити невинну душу, ви показали Господу, що недостойні бути батьками. Тому… — різко замовк.

Він усвідомлював, що кожним своїм словом ріже по живому й без того зранену душу Емілії. Але таке є обличчя гріха: жорстоке, безжальне, гостре, як бритва. Змушений був його показати.

— Але зараз усе інакше, — пом’якшав. — Колись у цей храм зайшов незнайомий чоловік. Я відразу помітив його, бо своїх прихожан ледь не поіменно знаю. Ми поспілкувалися. Розумна людина, хоч і далека від справжнього духовного життя. Я молився за нього. Просив Всевишнього дати йому достойну пару. Жінку, яка приведе його до церкви. І хіба не диво? Бог рятує дві душі. Я тішуся з того. Зараз ви у законному шлюбі. У любові зачали своє дитя. Чого боїтеся? Коли сідаєте у потяг — довіряєте машиністу? Так, — сам же й відповів, — бо інакше б не сіли. А коли летите в літаку? Так само. Довіряєте своє життя пілотові, який сидить за штурвалом. То чому не довіряєте Богові? Хіба Він не вище всього земного? Віддайтеся у Його руки і страх мине. Викиньте цього недоброго листа, бо він написаний зі слів ворожки й не має жодного відношення до вашої долі. Щонеділі приходьте на службу, нехай малюк відчуває не тільки батьківську турботу, але й Божу.

Емілія тихенько схлипувала.

Тільки зараз це були сльози радості, якогось внутрішнього полегшення, невимовного щастя. На душі стало так легко, наче з неї скотилася тяжка брила, наче розірвала залізні пута й вдихнула на повні груди…

* * *

— Оце все потрібно взяти з собою у клініку на пологи? — дивувався Тимур, споглядаючи пакети з дитячими речами.

Термін вагітності добіг кінця. Емілія вирішила підготуватися.

— Так, милий, — задумано відповіла й примружилася, згадуючи, наче боялася щось забути.

Народжувати вирішила своїми силами. Хоч лікар попереджав, що плід великий і рекомендував кесарів розтин. Еля навідріз відмовилася.

Відмовилася й від партнерських пологів, на яких наполягав чоловік. Мовляв, надійніше, коли хтось рідний поряд. Але, коли її підтримав отець Никодим — змирився.

«Жіноче — жінці, а чоловіче — чоловікові», — згадав настанови духівника Батурін.

Тимур хоч візуально не показував, але страшенно хвилювався. Відверто ділився своїми переживаннями майбутнього батьківства лише з дорослою Діаною.

— І як це я взагалі з’явилася на світ? — по-доброму дражнила його донька. — Не в приватній клініці. Без домовленостей. Без партнерських пологів. Ти, напевно, тоді інфаркт пережив, — засміялася.

— Сонечко, — обійняв і поцілував свою дівчинку. — Пробач, що не приділяв тобі належної уваги у свій час. З роками стаю сентиментальним. Визнаю і каюся…

— Еля правильно робить, що не допускає тебе до пологів, — жартувала Діана. — Лікарям довелось би забути про дитину й приводити до тями сентиментального татка. Краще очікуй в коридорі.

— Доведеться, — голосно зітхнув.

Уночі Емілія знову погано спала. Напевно, вже відчувала легкі перейми, бо у спині нило. Весь час крутилася й тихо стогнала.

Вже над ранок міцний сон скував стомлений мозок.

Емма знову побачила ліс.

Проте зараз усе буяло зеленню. Крізь розлогі крони дерев пробивалося ясне сонце.

У сні з’явилася і хатина прабабусі Ганни.

Емілія не відчула страху.

Впевнено відчинила двері й зайшла всередину.

У світлій просторій кімнаті побачила молоду жінку років за двадцять. Вона привітно усміхалася.

— Час настав… — люб’язно промовила, наче добре знала й чекала Елю. — Не бійся. Веселка уже сяє… — глянула на новонародженого малюка, який муркотів на білих пелюшках поряд. — Він житиме. А доказом цього буде такий самий знак, як у мого хлопчика… — показала маленький хрестик на лівому плечі…

Емілія схаменулася.

Нарешті зрозуміла!

Це Ганна! Молода Ганна!

Відчула, як не вистачає повітря.

Важко дихати.

Зібравши останні сили, перемогла задуху. Зробила глибокий вдих і… прокинулася.

— Я бачила її! — важко дихаючи й тримаючись за груди, закричала Емма. — Бачила!

— Елю! — не на жарт перелякався сонний Тимур. — Ти про що?

— Ганна! — аж сполотніла жінка. — Вона була там! У хаті…

— Знову сон? — стривожився чоловік. — Але ж ти обіцяла більше не згадувати…

— Тимуре… — судорожно вхопила його за руку.

— Нічого не хочу чути! — не витримав і міцно стис її за плечі. — Отямся! Досить! — підвищив тон. — Думай лише про малюка.

— Я й думаю, — благально глянула йому в очі. — Треба їхати у лікарню. Здається — почалося… — глухо застогнала.

* * *

Тимур метався по коридору й не знаходив собі місця.

Минуло більше години.

Чому так довго?

Ніхто не виходить, нічого не розказує.

А якщо їй потрібна допомога? Еля ж сама народжує. Ще й від знеболюючих відмовилася, аби дитині не нашкодили.

Читав, що при пологах жінка відчуває біль, рівний двадцяти переломам кістки. Як таке взагалі можна витримати й не збожеволіти? У голові не вкладалося.

О-о-о, Боже!

Нерви здавали. Дістав з кишені телефон, набрав Діану. Вона з Максимом поїхала до нього на батьківщину, в Чернігів. Готуються до весілля.

— Слухаю, тату, — почув у слухавку рідний спокійний голос.

— Як ти? — хвилюючись запитав. — Усе добре? Доїхали?

— Тату? — підозріло запитала дівчина. — Все гаразд?

— Ні! — не думаючи, випалив. — Народжується мій син, я чекаю…

— Ясно, — різко взяла ситуацію під контроль. — Розслабся, дихай глибше і заспокойся.

— Ти знущаєшся?! — закричав у слухавку. — Одні ходять тут спокійно, наче нічого не відбувається! Хоч би слово сказали, заспокоїли! Інші взагалі ніякої уваги не звертають. А ти…

— От знову переконуюся, наскільки розумна жінка твоя Еля, — перебила його дочка. — Уявляю, що б зараз робилося у залі, якби ти їй допомагав народжувати. Напевно половина лікарів вже лежала би з вибитими зубами, бо дружині боляче.

— О, Господи! — не витримав Тимур і важко опустився на лавицю. — Жінки… Одне слово — жінки! Ніякої допомоги не дочекаєшся. Навіть психологічної…

— Потримайся одну хвилиночку, милий, — швидко протараторила Діана. — Допомога зараз буде… Тільки не бешкетуй…

Скинула дзвінок і поспіхом набрала чийсь номер.

— Кому телефонуєш? — поцікавився Максим, який сидів поруч і чув розмову батька й дочки.

— Денису з Олегом, — відповіла. — Вони ж помирилися. Знову нероздільні, як Свята Трійця. Нехай їдуть і рятують свого друга. Все-таки медики якісь: один психолог, інший — хірург.

— Кумедна ситуація, — розсміявся Кудрявцев.

— Тобі смішно?! — витріщила на нього сердиті очі Діана. — Подивлюся, як сидітимеш у коридорі, коли я народжуватиму.

— Ти що? — запереживав Максим. — Уже?

— Ще ні, — нервово буркнула. — Але, якщо багато базікатимеш — хоч завтра ощасливлю тебе.

— Я не проти, — хитро примружив очі й обняв дівчину.

…— Батурін! — раптом почулося у коридорі.

— Я! — голосно крикнули три голоси.

— То хто батько? — не зрозуміла розгублена молода дівчина.

— Я, — неймовірно хвилюючись, повторив Тимур.

— Вітаю, — щиро усміхнулася. — У вас — хлопчик. Вага — чотири кілограми і сімсот грамів. Богатир. Намучив маму. Але вже все гаразд. Ходімо зі мною. Спочатку переодягнетеся, а потім зайдете до дружини з сином.

Олег з Денисом, підбадьорюючи, поплескали друга по плечах. Мовляв, тримайся.

Тимур увійшов до спеціального приміщення, мов у «святую-святих». На ліжку лежала Еля. На її грудях — малюк. Він ніжно крекотів і водив ротиком, наче цілував найріднішу.

Зворушений чоловік не міг відвести від нього завороженого погляду.

— Так ось ти який? — тихо прошепотів. — Маленький і такий сміливий. Не побоявся прийти у цей світ…

Боязко простяг руку й торкнувся голівки.

Потім повним любові й ніжності поглядом подивився на змучену Емілію. Погладив мокре волосся, поцілував спітніле її чоло.

— Дякую за сина, — ласкаво усміхнувся.

— Ага, — не витримала зливу чоловічих сентиментів акушерка, яка поралася поруч. — Ваш син ще й мічений. Не загубите. Ось, — показала на маленький акуратний коричневий хрестик на лівому плечі малюка й весело засміялася.

Тимур завмер.

З його обличчя вмить щезла усмішка. Відчув, як затремтіли руки. Серце тривожно забилося.

Про такий читав у тому листі.

Його називали Божим знаком дитини, яка…

— Все гаразд, — відчула напругу чоловіка й потисла його руку Еля. — Не переживай. Веселка засяяла… Тепер усе буде добре. Я знаю… — загадково відповіла.

* * *

Неділя зіслання Святого Духа.

Сім’я Батуріних приїхала до церкви на Богослужіння.

Посеред Літургії отець Никодим виніс Святе Письмо.

Молоді міністранти виструнчилися обабіч священика.

Маленький, трирічний Радомир Батурін, одягнений у спеціальний літургічний одяг, дрібочучи ніжками, виніс запалену свічку й став прямо перед духовним отцем.

Священик на мить відірвався від книги, глянув на розумного милого хлопчика. Його обличчя торкнулася легка посмішка.

У храмі запанувала повна тиша.

Зазвучало Євангеліє від Йоана.

Емілія відчула повне блаженство, якийсь внутрішній спокій.

Тимур стояв у храмі й заворожено спостерігав за сином. Це — його продовження, його кров і плоть, його гордість. Ім’я хлопчикові вибирали разом з дружиною. Обом сподобалося — Радомир, бо приніс радість і мир їхнім змученим душам.

Праворуч батька — донька Діана з чоловіком Максимом. А ліворуч… Давид Новак — тато Емілії.

Ідея знайти Давида виникла у Діани після того, як вони з Ельою передивлялися фото на маминій квартирі. Вона поділилася нею з Тимуром. Яким же було їхнє здивування, коли після недовгих пошуків через компетентні органи з’ясувалося, що він досі мешкає за старою адресою у Празі. Не одружений. Одинокий.

Зворушений чоловік відразу прийняв запрошення приїхати до Києва.

Емма не тямилася від щастя.

Вона й припустити не могла, що рідний батько весь цей час жив у їхньому будинку. А їй так його не вистачало…

«Вірую, Господи, і сповідую, що Ти воістину Христос — Син Бога Живого…» — прозвучала у церкві молитва перед причастям.

Емілія опустилася на коліна перед розп’яттям.

Рани, від пережитого на її серці вже не кровоточать, шрами не ниють.

На душі спокійно.

Більше не відчуває страху за своє майбутнє. Адже з нею Бог, чоловік, синок, і вона всією своєю душею — з ними. Що може бути важливіше?…

ЕПІЛОГ

Тимур, як досвідчений юрист, за останні два роки провів просто колосальну роботу з пошуку рідних Емілії.

Нащадків тітки Калини, Гафії й Меланки він знайшов майже по всьому світу: у Португалії, Канаді, Угорщині, Німеччині, Норвегії, Польщі й навіть Ізраїлі.

Яким же було його здивування, коли зрозумів, що більше ні в кого з роду Біличів не помирали хлопчики. Гріховність прабабусі не могла стосуватися лише Марії та її потомків. Не виключено, що така ситуація не більше, як страшний збіг обставин.

Емілія ще не підозрює, але на її день народження, що відбудеться через чотири місяці, численні родичі приїдуть у невеличку гірську Ярославку, до хати прабабусі Ганни, щоб познайомитися, простити своїм предкам і більше не розривати стосунків.

Вона навіть уявити не може, наскільки велика її родина.

Наскільки глибоке, широке й розлоге її коріння.

Еля вже ніколи не почуватиметься самотньою…

У батьківській хаті живуть правнуки Михайла й мачухи Катерини. Вони доглядають обійстя і зовсім не проти тісного спілкування з новою-старою ріднею, яка несподівано знайшлася по всьому світові.

«Якщо провинитесь — я розсію вас між народами, а навернетесь… — зберу з країн зі сходу, заходу, півночі й півдня…» — мимоволі згадав слова окремих частин Святого Писання Тимур…

Наталія Дурунда

2018

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША ЗАЗИРНИ В МОЮ ДУШУ…

ЧАСТИНА ДРУГА І БЛИСНЕ СОНЦЯ ПРОМІНЬ ЧОРНИЙ…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПРОСТЯГНИ МЕНІ РУКУ…

ЕПІЛОГ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg