«Смак заборони»

Смак заборони (fb2) - Смак заборони (Сучасна сага) 1285K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ада Самарка

Ада Самарка Смак заборони

«Всі вищі форми духовної творчості кореняться в сфері статевого життя, живляться статевою енергією. Тільки для того, щоб стати творчим вогнем у людині, ця енергія повинна пройти перетворення, повинна перестати бути власне статевою, перетворитися на інший, вищий вид енергії. Тоді, через це перетворення одного виду енергії в інший, людина досягає справжньої творчості, справжньої геніальності».

3. Фрейд. Теорія статевих потягів

«У Любові немає людської подоби. У неї тільки є лик Бога й лик Диявола. У розкішній панорамі, сповненій яскравого божевілля, він показав нам лик Диявола в Любові».

К. Бальмонт. Лірика статі. Думки і відчуття

Частина перша Adoreau

Він був загадково-бридким, поза сумнівом, навіть страшним, але крилося в цьому чоловікові щось чарівно-звабливе, як стрілянина чи космічні потвори у фільмах для малих дітей. Він завжди був там, на обрії моїх пляжних ігор, там, у казковій місцині, де нудна реальність переходить у плантації моїх внутрішніх некультивованих світів, які поступово дичавіють.

Моя фантазія була непропорційно більшою за ту частину мозку, яка завідує її раціональним розподілом. Вона все життя поділялася на таку, в якій «можна», й таку, де «не можна». Та частина, яку можна було припускати, вигадувалася та складалась, мов гарний бізнес-план. Там кожен пункт було отруєно дзвінким фальшем, тобто тим, чого очікують від нормальної дитини. Я нормальною не була, але швидко навчилася ховати свою справжню подобу якомога далі від чужого ока. Та частина, в якій було Можна, будувалася здебільшого для батьків і для прикриття тієї, де Не можна. Остання видавалася похмурими джунглями, серед яких у конвульсіях конало пекло, червоним світлом пробиваючись крізь вологу тропічну землю. Там були Великі Ідеї, що їх я боялася, а тому залишала дозрівати в своєрідних розумових яйцях десь між небом і землею. Я боялася тієї фантазії, в якій жило Не можна, бо, по-перше, від неї віяло Нескінченністю (а це саме по собі заворожливо й страшно). А по-друге, крім трішки розчищеної, скажемо так, фасадної частини, там, у темних хідниках під ліанами крилося те незбагненне й складне, що могло обпекти чи вкусити.

Але саме завдяки цим незвіданим джунглям, які переміщалися зі мною по всіх площинах нудного дитячого існування, я вже тоді, в ніжному десятирічному віці почала здогадуватися: в мені криється щось демонічне, таке, що одного разу вибухне тисячами маленьких вогників, які оберігатимуть і настановлятимуть мене потім усю решту життя.

А він, лисий павіан, ідеально вписувався туди, від чого на душі робилося якось тремтливо та лячно.

Йог, дійсно майже лисий, і дійсно схожий на мавпу, в темних дзеркальних окулярах і непристойно вузьких плавках, перетинав залитий сонцем пляж і посміхався, мерзотник, посміхався мені. Чому мені? Я озирнулася. Ні. Нікого. Я була сама. Я сиділа на діагональній трубі пляжного тенту, відпочивала після півгодинного «тренуваннячка». Річ у тім, що я мріяла стати цирковим дротоходом, мене, бачся, гіпнотизувало це всипане блискітками вбрання, і промінь прожектора, й казкове відчуття недосяжності, коли висиш на срібному півмісяці над сотнями схвильованих облич. Моє бажання палало, але втілювалося в не зовсім правильних «висіннях» і «лазіннях» протягом останніх двох років.

Він звернув за станцію човнярів, і я миттю збадьорилася, почала перекидатися через голову. Але поступово весь мій запал кудись випарувався, тому що там, за свіжо пофарбованим червоним поруччям заклично мерехтіло море, тихе й тепле, і я, звісно, встояти не могла.

Ми з батьком їздили в Імраю щоліта, починаючи з 1984-го, коли мені не було ще й трьох років. Ось мої найперші спогади: гойдалка під горіхом, оточена високою травою і маками; червона вохра та мигдаль; старий татарський будинок на території маяка — великий, прохолодний, із широкими верандами.

Коли я відновлюю в пам’яті цю тиху сонячну картину, хочеться обміняти решту років шляху до зрілості, який щойно почався, на дні, які відпливли в нескінченність, дні, коли я — маленька смаглява Адора — вибігала з прохолодного парадного, перестрибувала через дві сходинки, мчала крізь густу, прозору спеку до батька на зелену лаву під старим горіхом. Я пам’ятаю терпкий запах його сигарети, полуницю в чашці з червоними колами, сметану з цукром і пік Ай-Петрі, що розсікає небо між гіллям із недозрілими сливами, і маяк, пещений сонцем посеред лазурової блакиті, і мис, наступний за нашим, що разом із підніжжям Ай-Петрі вигнався далеко в море. Море… Ах, море! Всім не дано збагнути цього взаємного обожнювання — адже ніхто не втішав мене так, як ти… Ніхто не слухав тебе так, як я.

…«Тобі холодно?»

«Неприємно… вітер і вода».

«А рушник у тебе є?»

«Звичайно».

Я взяла в нього те, що він стелив на пісок, і витерлася. Потім простягла йому назад:

«На».

«Я — тільки обличчя».

Він стояв за метр від мене. Якось майже ніяково, дуже напружено. Було видно, що він сам страшенно нервує. Ми стояли, зовсім оголені, одне напроти одного, й море тихо плюскотіло метрів за два від нас.

...Хвилі… Хвилі… диктують ритм ніжності — я падаю в цю безодню. А кінця досі немає. Я і він… Море і хвилі. Сонце палить його гладеньку спину. Я її гладжу…

Скільки разів, Господи, ну скільки ж разів я пробігала в цьому своєму рожевому сарафані повз лаврові кущі та, ляпаючи в’єтнамками, підіймалася на веранду Старого Дому — де ніхто давно не мешкав і де був рай для дитячих ігор. Звідти вся Імрая вражаючою панорамою лягала до моїх ніг — збігала донизу, червоніла вкритими черепицею дахами та біліла фасадами. В ній доцвітали сади, шепотілися гаї та розпускалися олеандри, а за нею зводився із зеленого килима й кам’яних палаців витончений жіночний силует — моя демонічна Ай-Петрі. Її роздвоєний пік підпирав небо, її крила обіймали всю Імраю, від моря до моря, а на заході сходили за обрій клиночком мису… Там було повітря, таке прозоре та нерухоме, а життя — таке коротке й солодке…

Це було наше місце. Ми з батьком страждали на однакову манію — потяг не просто до моря, до гарного місця — е, ні, ми були чимось іще безнадійно прикуті до імрайських ландшафтів, які змінювалися що не метр, лякали несподіваними урвищами та пестили принадністю нових паркових куточків. Їх ми час від часу знаходили то тут, то там, хоча начебто вже знали всі околиці як свої п’ять пальців.

Ми наймали кімнату на першому поверсі досить великого будинку з оригінальним плануванням, з величезним похилим дахом за 33 кроки від білої вежі маяка. Вона була зовсім невисока і вночі нагадувала японський ліхтар із зеленим полум’ям.

Вищою радістю вважалися вечори, коли хтось «на вахті» брав мене «вмикати маяк». Я пам'ятаю цей колосальний круглий акваріум і заворожливе скляне диво, яке раптово спалахувало, оживаючи, і моє відображення у віконці на сходовому майданчику починало пульсувати смарагдовим світлом.

Вечорами наповнювалися імрайські парки й мріла на фіалковому небі перша зірка… Ай-Петрі втрачала денну виразність своїх урвищ, облизана ніччю, що підповзала, готувалась розчинити її в пітьмі. Я стояла на передостанній приступці гвинтових сходів і крізь купол, який іскрився відблисками світла, що танцювало під ним, дивилась, як закінчується ще один день. І почуття, зовсім дорослі, будили в мені щось тонке й гаряче, а воно змушувало моє серце битися частіше.

Я любила… Поки ще нікого, але моя душа вже тоді начебто про запас черпала всю щемливу насолоду цього вечора, даруючи відчуття, що попереду чекає тут на мене щось прекрасне.

Мене всі обожнювали та пестили, і що більше я вдавала з себе абсолютного недоумка, так би мовити, маля, яким мене прагли бачити всі навколо, то дужче вихлюпувалися та вирували їхні почуття. Втім, батько всупереч решті наших численних родичів виношував досить сюрреалістичну ідею мого спартанського виховання, що, як не сумно, стало помітно тільки на рубежі мого одинадцятиліття. Я була огидно дорослою дитиною і ніколи не могла порозумітися з однолітками. Я мала власний світ, і тільки коли хотіла догодити комусь зі свого оточення, ставала слинявою кретинкою, що в ідеальному темпі рухається за шкалою розвитку здорової та щасливої дитини.

Батьки були розлучені. Моїм же вихованням років до десяти займався здебільшого батько. Звідси й випливала пристрасть до солдатиків, ігор у війну та ненависть до власної статі. Суто по Фрейду я стогнала без того, що мав мій кузен й чого цілковито була позбавлена я. Неможлива царина моєї приблизно п’ятирічної фантазії пропонувала різні варіанти виходу з цього становища, які потроху опановували мою свідомість і навіть трохи більше — незбагненним чином тіло моє озивалося на розпачливі благання, і я була впевнена, що рано чи пізно воно виросте (цього, до слова, чомусь не сталося).

Я намагалася звикнути до тягаря власної статевої неповноцінності.

У мене були подруги на маяку. Як і решта особин, що мали змогу обертатися в моєму колі, вони поділились на бажаних і небажаних. Я спілкувалась і з тими, й із іншими. Більшу частину часу ми проводили на пляжі або в санаторних парках, що оточували наш маяк. Удома тільки їли та спали (до мого найглибшого розчарування). На маяк ніхто зі сторонніх не ходив, та й приїжджих постояльців на кшталт нас із батьком теж було мало.

Війни в нас із батьком виникали доволі часто, хоча в цілому я була дитиною слухняною. Але навіть у такому нікчемному віці в мені паразитував дух дрібного шкідництва, й порушення Батьківських Правил було справою першої необхідності. Я до пуття не знала, навіщо роблю те, без чого моє озаддя частіше мало б природний колір, але у всіх заборонах, які йшли від батька, крилося для мене щось незбагненно привабливе, і я була заслабка, щоб опиратися спокусам.

Найстрашнішим нерозкритим імрайським злочином можна вважати (ігноруючи сам сюжет оповіді) систематичні крадіжки згущеного молока з холодильника в нашій затишній кімнатці. Поки батько займався обідом, я ще зранку поцупленою великою столовою ложкою, тремтячими руками видобувала ці ласощі з синьої баночки й судомно, практично забуваючи про смак, живилася самою лишень Забороною.

Наше буденне імрайське життя розписувалося аж до секунди, і головним правилом було сидіти вдома якомога менше, із чим я постійно сперечалася (і програвала). Чи то періщила моторошна злива, чи стояла холоднеча з безнадійно сірим небом — ми затято сповзали Старими Сходами, вирубаними в імрайській скелі, до санаторних пляжів, і якщо погода була зовсім нестерпна, споруджували «халабуду». Ми сиділи там, під лежаками, лив дощ, а ми дивилися на море, дихали морем і їли черешні.

Незважаючи на суворість, я обожнювала татуся понад усіх на світі. Між нами панувала дивовижна гармонія.

Фатальне знайомство відбулося приблизно так.

Я сиділа на верхній частині діагональної труби, що з’єднує дві колони пляжного тенту. Маринка помчала купатися, а татусь приніс мені черешні та подався на прогулянку вздовж пляжів.

Я саме перебувала в полоні тих яскравих і штучних фантазій, що несуть геть від реальності, — марила польотами на трапеції під зоряним куполом, засліплена блиском власного вбрання. Такі марення трапляються, напевне, у всіх десятирічних дівчисьок.

Ой!

Пакуночок із рештками черешень випав із імпровізованого вівтаря моїх складених по-турецьки ніг. Ніби в уповільненому відтворенні, я бачила, як поліетилен вивертається космічною медузою, вивергаючи криваві краплі змішаного з водою соку, і черешні, саме ті, що коричневі Та несмачні, впереміш із погано обсмоктаними кісточками, летять, розпадаються, вдаряються Об червоний рушник, яким накритий лежак піді мною, та розлітаються барвистим вибухом у… чиюсь каву, на чийсь одяг, комусь за комір (ах ні, мені це тільки здалося).

Три обличчя без тіні обурення було піднято на мене. Що й казати, я СТРАШЕННО зніяковіла. Хоча за мить по тому стало ще гірше — спазм здавив горло й судома усвідомлення мало не скинула мене на землю — це було пекельне болото, грузла трясовина, о, умри Адоро, умри дитя!

Що було? Ах, ні, нічого особливого — просто той, кого я обізвала Мавпою, тепер озирнувся, підвівся й перебував за півметра від мого обличчя. Він був страшний здаля, та ще демонічніший впритул, він був безнадійно привабливий, до того ж, мав усі дані, щоби потрапити до елітної касти Татових Друзів (у нього були правильна вимова, гордовита постава та яскрава несхожість на інших — щоб нахабно вирізнятися з пляжної юрби, як і ми з татусем), і останнє особливо насторожувало.

— Вибачте, я не хотіла, — язик не слухався, думки плуталися.

— Нічого, нічого. Ми постійно спостерігаємо, як ти тут лазиш. Знаєш, дитино, а ти молодець! Я ТАКОГО тут іще не бачив.

Мені він відразу не сподобався.

Це був початок липня 1991 року. Ми провели на маяку майже півтора місяця, батько відзначив двадцятирічний ювілей своїх щорічних поїздок у «рай біля моря», я була там увосьме. Люди часто запитували в нас, чому ми їздимо на одне й те саме місце з року в рік — у ялівцеву нашу Імраю.

…Ці чудові ландшафти, що прожили вічність, особлива первісна гармонія моря, неба й обкладених зелом скель… Вони могли існувати без мене, а я не могла існувати без них. Начебто між нами було щось… Тільки в Імраї я могла спокійно та розважливо думати про смерть. Ідея смерті й загального кінця зазвичай починала просочуватися в мій мозок цими замшевими вечорами, коли світ кардинально змінювався, перетворюючись на дивно сторожкий. Щось таємниче я змогла зрозуміти тільки завдяки цим вологим квітам магнолії, вихопленим місячним променем. Вони були чудово, не по-земному гарні, тож я знала, що одного разу вони зів’януть і обпадуть, а я ще довго залишатимуся собою…

Після інциденту з черешнями мені було завдано незначного втику від батька. Сашко з його привабливими подругами допомогли мені ліквідувати наслідки катастрофи, крім цього, ще й напоїли кавою з печивом, а батько відразу застукав на гарячому, бо приймати їжу від незнайомців найсуворіше заборонено! Виявилося, навіть після попереднього посипання її недоїденими черешнями…

Улітку того ж таки 1991 року ми з мамою, тіткою і двоюрідною сестрою вирушили до славного міста Переяслава-Хмельницького, де романтики було не більше, ніж у емальованому чайнику. Купалися у Водосховищі, я отримала сонячний опік і, позіхаючи, проковтнула комара. Десь розвалився Союз і по телеку показували «Лебедине озеро». А я любила стрибати з піщаного урвища й котитися запашною квітучою лукою. Небо було блакитне і яскраве, земля пахла травами, справжнє море було неймовірно далеко. Ми ходили гуляти на Греблю, прісними сільськими вечорами звичайно дивилися прісний захід на прісному піщаному пляжі. Ще ми навідувалися до кінотеатру турбази, що був під відкритим небом, і поглинали строкаті, голосні та сльозаві індійські фільми, які на той перехідний момент злилися в одну карнавально-недоумкувату масу, і в мене було враження, що я тепер живу життям єдиної великої сім’ї, музичної та галасливої.

Мої батьки розлучилися, коли мені було вісім років.

Я слухала Жана Мішеля Жарра, Емерсона, Лейка і Палмера, Пінк Флойд і малювала картинки з прекрасною сумною дівчиною, що стояла на пагорбі посеред моря квітів. У неї було жовте волосся, що розвівалося на вітрі, й прозора блакитна сукня. Вона була смерть і сум. Я завжди бачила образ смерті як щось гарне, дуже людяне, чого в жодному разі не можна боятися. У дуже несерйозному віці я усвідомила, що життя можна порівняти з днем, і єдине, в чому ти можеш бути впевненою у цьому суперечливому світі, — то це в настанні ночі, коли голова доторкнеться до подушки й щось помчить мене геть від усього, пронесе крізь виміри, і єдиною розбіжністю в ідеї дня та смерті буде те, що після ночі настане ранок і все повторитеся, а після смерті нічого вже наставати не буде.

У вісім років почалися мої затишні філософські зоряні вечори, коли я сиділа в батьківському кабінеті, зовсім сама, й він усе не приходив додому, а я занурювала себе в транс, дивлячись на чорне небо й на місяць і намагаючись осягнути сутність нескінченності.

Одного разу, років у 9, у мене сталося осяяння: смерть і Бог — щось тісно взаємозалежне, і космос не може бути нескінченним, бо в якомусь місці настає Неіснування, що і є смертю. Іноді мені здавалося, що тінь якогось мого забутого предка схиляється над моїми плечима й тихо нашіптує моєму розумові, що писати й малювати.

Я росла худою, хворобливою і трохи відлюдькуватою дитиною. У мене були тонкі, ніби старечі пальці та ріденьке рудувате волосся. Я була доволі неговіркою і надзвичайно замисленою істотою з багатим словниковим запасом, і мене завжди вважали на 2–4 роки старшою за мій реальний вік. Однолітків я навіть відлякувала, адже була створена інакше, а таких у масах, ой, як не люблять! Я дружила з батьками та з собою, і цього мені цілком вистачало. Я пам’ятаю, що могла бути по-справжньому щасливою, тільки залишаючись у тиші (з улюбленою музикою) і на самоті, де могла нарешті відкритися своїй істинній сутності та щось писати й малювати, поки не поженуть у ліжко.

Мені читали вголос Шекспіра й Гоголя, ми з мамою, бувало, обійнявшись, ридали над рядками — й це було щастя!

Це було моє дитинство, казкове, нерозкрите, сповнене якихось небезпечних, заворожливих чарів, і все в ньому було пронизано передчуттям чогось забороненого, що тихо дозрівало десь між небом і землею.

У серпні 1992-го, в 11 років, мені належало пройти перше в житті випробування піонертабором у Карпатах. Мої батьки змовилися з батьками однієї подруги, що була таким самим відлюдьком, як і я, вирішили заслати нас куди-небудь у серце реальності, щоб ми змогли пройти там болісне, але необхідне загартування Громадським Життям. Шкільні будні за 5 років батьківських надій не виправдали — я вміла робити все можливе, щоб за ненависною партою з’являтися якомога рідше. Школа була для мене чимось на кшталт прикрої неминучості. Мене заносили туди різні вітри, я вчилася погано, але не жахливо, писала романи на уроках і дивилася у вікно на перервах, подалі від юрби своїх однолітків, що репетувала, граючи в «квача».

У Таборі, виховні тенденції якого базувалися на максималістських ідеях загальної зрівнялівки (у вбиральню чередою ходити) мене збиралися відучити від мрійливої самотності й для цього саме мали застромити поміж орди туполицих, козоголосих і прищуватих підлітків.

Але мої нервові очікування чорного серпня були перервані щасливим батьком, який, виявляється, передумав і замість ставка з водомірками, я виявила себе в хвилі Чорного моря, що полоскалася при березі. Ми були в Імраї.

На той час я вже мала зведеного брата, який зі зведеною мамою залишився чомусь удома, в зведеній квартирі, у забутому Києві. Мене якось навіть приголомшила батьківська відданість.

Я не могла повірити своєму щастю — все було, як колись. Імрайський маленький затишний світ — пляж рано вранці, коли тіні ще вкривають усю гальку, й ми залишаємо рушники з надувним матрацом та йдемо на двоповерховий пірс, де перші ніжні промінчики вкрадливо золотяться, поступово розповзаючись по всій набережній. Я кидала дрібну гальку на медуз, які поважно погойдувалися в хвилі. Уподобала добре натягнуту корабельну линву, якою сходила на пірс просто з води, без сторонньої допомоги. І все було чудово, поки одного разу напівзабутий торішній Сашко не зробив цей фатальний жест рукою, запрошуючи нас із батьком у чарівне королівство його лежака. Нас напоїли кавою, що варилася на спеціальному пальнику зі свічкою смердючого сухого спирту, і тоді почалося… Татуся охопив захват від пітерського тренера кунгфу, сміливого філософа й просто цікавого дядька, від якого він тепер ані на крок не відступав.

Батько вихвалявся мною — ми грали в складну гру «ерудит», де все залежить від словникового запасу, і я примудрялася обігравати батька, університетського доцента, між іншим, який навіть нітрохи не блефував!

Але все було не так погано до моменту, поки одного безневинного ранку я не виявилася в товаристві Сашка Спортивного, котрому замало було просто стояти на голові — він задирав ногу в немислимому шпагаті й гарно розмахував руками, але на додачу змушував і мене займатися йогою, від якої виникали бридливі асоціації з впалими животами й випнутими ребрами. Він, бачте, хотів допомогти мені. Мені було поставлено діагноз «плоскостопість». Він рекомендував мені промивати ніс соком цибулі (татусь відразу заборонив пірнати), примудрився розбуркати трохи призабутий комплекс моєї неправильної статі, вимовляючи неприємні слова та словосполучення — «яєчники», «сечовий міхур», «кишковик», «фалопієві труби», «застудити додатки»… При цьому він трохи гаркавив. А ще він сказав, що в мене хронічний гайморит і вповільнений розвиток молочних залоз (після огляду) плюс щось із підшлунковою.

Я хотіла вити, виставлена на огляд батька, що уважно слухав, у руках стороннього, страхітливо засмаглого 39-річного чоловіка, дужого, непристойно гарного, з ніби глузливим тонкогубим обличчям і густими бровами. Найбільше пригнічувало те, що татусь мій перебував у цілковитому захопленні Дядьком Сашком, як називала його Маринка. Її батьки знали його, виявляється, років із 8, і Маринка цілком поділяла мою неприхильність до нього. Він був теж імраєманом і їздив на моє море вже 13-й рік поспіль.

Він жив щасливо й невибагливо, харчуючись морською капустою і консервованим перцем. Він спав у гамаку в одному з куточків санаторного парку, ціле літо проводячи на нашому пляжі. У Ленінграді, де я була один-єдиний раз у житті, керував невеликою групою аматорів кунгфу і медитував… медитував… медитував…

Тато сказав, (о жах!), що якби він був молодший, то теж оселився б у гамаку. В парку. І став би йогом.

Вони вдвох знущалися з мене, як могли, — примушували робити дихальні вправи з правильною вимовою принизливого «х-х-х-и!» під час видиху, не пускали плавати, коли вода була холодніша за 18 градусів, тому що (в два голоси) «статеві органи можуть застудитися».

Мені приписали майбутнє (з того, що пам’ятаю) горбатої ревматички з кривою спиною і ще кривішою шиєю, а також із дефектом гортані, який можна вилікувати лише ранковою сечею (екзотика, блін).

Мої дротохідні справи було відсунуто на другий план Сашковими вправами з якогось невимовно бридкого китайського монастиря. Він демонстрував на мені точки «дянь-тянь» і «бай-хуей».

І все-таки останньою краплею була процедура постановки хребта, яка врочисто виконувалася перед аудиторією інших зацікавлених батьків і в процесі якої про мене говорили в третій особі або ж вживали до сліз ненависний термін «дитина» («у дитини підвищена енергетика, що ймовірно закоркована в центральному меридіані, отут, на куприку»).

Наостанок перед від’їздом мене лякали гарантованими жіночими хворобами, і щоб уникнути їх, я повинна була займатися китайською оздоровчою гімнастикою. Але я все-таки знайшла в собі сили для замилування кумедним боком усього цього. Сашко рекомендував мені ставити клізму для очищення і неодмінно, (неодмінно!) промивати носа!

Уся моя сутність здригалася й гримотіла в ті страшні моменти, коли м’яким вкрадливим голоском втовкмачували мені ідею моєї жіночої статі.

У тому ж віці в мене раптом закучерявилось волосся, тож я почувалася безглуздою довгоногою Мальвіною, ніжною і тендітною, — хоча в душі була загартованим, брутальним і незворушним матросом.

У травні 1993 року, після тривалої ангіни, в мене почалися місячні. Я вже була отроком освіченим, маючи за плечима «написані з тонким гумором» і «легкі для читання» вирізки з газети «Сім’я», книжку, презентовану на моє 11-річчя, за назвою «Дівчинка стає дорослою» і трофеєм особливо коштовним (як, втім, і небезпечним), одного разу виявленим у батьківській шухляді й ретельно переховуваним — від мене (хі-хі!)… Урешті-решт ми з мамою мирно з’ясували стосунки. Вона запитала, чи зрозуміла я з цього складного порнографічно-графоманського надбання бодай слово. Я зізналася, що, загалом, ні.

Ні, не бридко, та й у тих невиразних обрисах, що їх я все-таки змогла розрізнити в словесній каламуті, я не побачила нічого такого, що шокувало б. Хіба що лесибанки, чи як їх там…

Мені дуже делікатно пояснили, що подібну літературу навряд чи є сенс забороняти взагалі, але я ще замало знаю, щоб бути здатною до правильного сприйняття, і моя сьогоднішня оцінка деяких е-е-е… м-м-м… дій може фатальним чином зіпсувати відповідне сприйняття цих речей завтра. Я погодилася. Тема сексу залишалася чимось надто дрімучим навіть для мене, і я вирішила віддати всю увагу літературній творчості. У січні 1993 зав’язалася моя перша серйозна сага про «космічних прибульців і методи боротьби з ними». Це було набагато цікавіше за легендарний кінесівський «Шлюб під мікроскопом» (який, до слова, так і не був прочитаний мною до кінця).

* * *

Пляж радісно гомонів і ворушився рожевими тілесами, що спливали салом. Усе як завше, коли заїзд із прилеглих областей трохи розхитує приморську романтику своїм провінційним подихом. Але було весело.

Це була класична ілюстрація до вислову «громадяни СРСР мають право на відпочинок». Простакуваті профспілковики та новоспечені підприємці активно й діловито відпочивали, різалися в карти під тріскотіння накритого рушником радіоприймача, а поруч гладка мати сімейства витягала з картатої сумки харчові термоси з котлетами й каструлю з картоплею в мундирах.

Торішнього Сашка (і його морської капусти) на звичному місці не було. І бути не могло — там, де рік тому стояли лежаки «для співробітників», було порожньо й сонце, глузуючи, заливало цей сірий простір, адже від тенту залишився тільки металевий каркас, іржавий кістяк, плямистий від облущеної фарби. Я відчувала, як вітер розпустив моє волосся й воно розмаялося, неначе вовняна шаль із китицями. Це був типовий ранній червень.

Ми залишили наші речі на теплій гальці внизу й пішли гуляти розкиданою штормом набережною. Мої улюблені пірси нагадували рештки космічного міста після ядерної війни. Скляні двері ліфта розтрощено. Яка дивовижна сила могла зробити таке з моєю солодкою Імраєю?

Ми подивилися на вибілений сонцем і обліплений висхлими водоростями краєвид і зібрались уже повертатися на маяк, бо спека стояла нестерпна, а вдома на нас чекали нерозпаковані сумки й обід, що залишився з поїзда.

Купатися не було дозволено, тому що тривав «складний процес адаптації». У переддень свого 12-річчя я стала цілком стерпною і дуже тихою, так би мовити, вимуштрованою дитиною, оскільки майже чотири роки провела в нерозлучному контакті з батьком, що тягав мене скрізь і потай, можливо, навіть пишався плодом своєї творчості (хоча до мене особисто доходила тільки сухенька критика). Втім, найуспішнішим його досягненням можна вважати мою абсолютну переконаність у власній нікчемності, потворності й непристойності в цьому високоосвіченому й культурному світі.

Так ми й ішли, в статечному мовчанні — попереду батько зі своєю ассірійською бородою, в темних окулярах, з непрониклим обличчям, і смиренна донька: недолуге створіння, загублене в невиразному проміжку між отроцтвом і дитинством. Я кусала нігті, чмихала носом і голосно шкарбала поцупленими в мами босоніжками на недозволено високих підборах. Ноги раз у раз підгиналися, як у новонародженої газелі, очі сліпило через відсутність забутих у поїзді окулярів, а спина свербіла від поту, від пляжу, який ми залишали, та від моря, в якому мені не дозволили скупатися.

Ми зійшли нестерпно крутими сходами, на яких не було ні сантиметра затінку (як же татусь не любив користуватися прохолодним швидким ліфтом!), проминули санаторний парк — а там була ще безліч сходів дорогою від прохідної. Імрая займала величезну площу вздовж наймальовничішого узбережжя, але в плані матеріально-соціальних благ мала рівень досить провінційний. Наш маяк стояв осторонь, на горі, займаючи цілий мис. Але, крім лаврів із фісташками, там не було нічого, що допомогло б нам проіснувати в повсякденному житті, й ми ходили в селище Ебра, де було приблизно 12 багатоквартирних будинків і кооперативне диво «Ластівчин Дім», там можна було купити татового червоного портвейну та Адчину червону панамку.

Ми зайшли до крамниці. Я зачепилася за поріг і влетіла в чиєсь дбайливо підставлене плече. Батько спопелив мене поглядом, щоб мене мучило сумління за цвіль у його відпустці, й мовив: «Оці шлапаки надягаєш востаннє».

— Угу — відповіла я, завершуючи свою партію вже подумки: «Аякже, востаннє! Це тобі треба аж надто розсердитися, щоб купити мені нову пару!»

Наступного дня батько вигулював мене на санаторному причалі й заразом спостерігав розкішний імрайський захід сонця. А моя напружена увага сконцентрувалася в кінці «дніпровської» території, де громадився високий паркан і обтягнутий сіткою пірс наступного санаторію. Мій торішній знайомий, мешканець зеніту батьківських симпатій був тут як тут, і татусь це теж помітив, тож перш ніж я встигла послизнутися чи звихнути ногу, або ж викликати грім небесний — страшна хвилина прийшла сама по собі. От ми й зустрілися:

— Здрастуй, Левеня, — йог зверхньо розкошлав моє кучеряве волосся. Він завжди називав мене левеням. Я ж бо любила левів — дрібне підлабузництво!

— Здрастуй, Сашку, — дивлячись повз його страшні зелено-жовті очі, відповіла я, водночас дивуючись, що вітається він спершу зі мною.

— Я спостерігав за тобою сьогодні. Знаєш, це приголомшливе перетворення. Ну, що ж, тепер ти — справжня жінка.

Як завжди, я не зрозуміла, неуважно глянула на мастило під нігтями й хрест від загубленого лейкопластиру навколо розчуханого укусу комара.

— Здрастуйте, — Сашко потис руку моєму батькові.

Запитав, як у нас в Києві. Виявилося, що так само, як і в них у Пітері.

— Ну, і як? — влізла я. Сашко посміхнувся, але нічого не сказав.

Вони говорили потім без мене хвилин із 5 і домовилися зустрічатися на пляжі щодня. Мене ця перспектива відверто лякала.

Наступного дня Сашко, торішні білявка й руда дівчинка, усі в майках із рукавами, затишно влаштувались у кутку під санаторним тентом і дивилися на нас із гостинними посмішками. Я була вбрана в яскраво-рожеві лосини та червону майку із золотими квітами (ви пригадуєте, який це був шик у далекому 1993-му?), але почувалася опудалом.

— Щось холодно сьогодні, — сказав Сашко, дивлячись на море. — У тебе розкішне волосся — таке кучеряве, — продовжив він, не повертаючи голови. — А це Віра.

Білявка встала, посміхаючись підійшла чи то до мене, чи до поруччя, щоб подивитися на хвилі.

— Просто Віра, гаразд? Ніяких тіток… ніяких «ви»… — у неї було дуже приємне, солодке обличчя. Вона вся була якась медяна, м’яка, невеличка на зріст, незвичайна й така само ідеальна, як і її (?) чоловік Сашко. Я б дала їй років 30, втім, через нестандартність і солодкавість усього її вигляду могла помилятися.

— Ах, Віро, як це чудово, не бути по-совєцьки! Моя дочка нікого й ніколи не називає «тіткою», — сказав мій батько, посміхаючись їй. Посмішка вийшла аж надто фальшивою.

— Це Таня, — сказала Віра, коли руда дівчинка почала шепотіти їй щось — я майже не розчула нічого, крім єдиного — «мамо».

— Сідайте до нас, зараз я зварю кави.

Кутиком ока, поки я розглядала Руду, помітила, як хижий Сашко вже тягне на сусідній лежак мого батька, де зароджується захоплена бесіда. Як завжди.

— Ти виросла, — сказала Таня, уважно розглядаючи мене з голови до ніг. Я нітрохи не соромилася й теж витріщалась на неї. Вона мала років з вісім, була вся в ластовинні, пронизливо руда, навіть рудіша за мене, з рудими бровами й віями. Мені сподобались її очі — хуліганські, хитрі, трохи примружені, зелені, як у кошеняти.

— Ти вчора приїхала? А ми тиждень тому. Я позавчора купалася. Тебе взагалі як звуть?

Я назвалася й почервоніла.

— Адо, а тобі скільки років? — Віра випросталася з туркою в одній руці та порожньою чашкою в другій.

— Буде дванадцять.

Сашко озирнувся, зробив запрошуючий жест. Я глянула на Таню й підійшла до нього.

— На, це твоя кава. Ти п’єш каву?

— Е, ні, їй не годиться. Мала ще! — швидко сказав батько, але Сашко, що сидів між нами, мовчки дозволив мені взяти чашку з його теплих пальців.

— Нічого, гадаю, заради сьогоднішнього дня їй можна дозволити. Ти подивись, яка в тебе донька! Заміж час! — він легенько доторкнувся до мене ліктем, і зо дві краплі впали на мою майку. — Тільки ось одягатися не вміє.

— Ні, з нею розмовляти безглуздо. Є багато речей, які їй вирішувати не доводиться, але вже цього року свій одяг Ада вибирає сама, — докинув батько.

Я все тримала свою каву, не зважуючись зробити перший ковток.

— Правда ж, гарно пахне, — сказав, а не спитав Сашко, підносячи до губів свою чашку.

— Угу.

— Ти знаєш, я думаю, що коли тато не дозволятиме тобі пити каву, то ти приходь до нас, і ми завжди зможемо почастувати, — шепнув він мені на вухо, коли батько вийшов на пірс, захоплений балачками з Вірою.

* * *

Наступного дня з’ясувалося, що Віра й Таня взагалі з іншого міста й Сашко зовсім не родич їм. Атож, як я могла не здогадатися? Адже в таких як він, дружин не буває!

І тоді ж у мені зародилося нове грайливе почуття. Це дуже нагадувало запал «козаків-розбійників», коли сидиш на фісташці й або тремтиш чи то від ляку, чи з нетерпіння — впіймають, встигнеш утекти? Тільки було щось іще. Я всіма хребцями відчувала, що Йога надзвичайно хвилюють певні аспекти мого розвитку й від цієї зацікавленості хотілося втікати, грайливо озираючись, із вереском задоволення.

Буквально відразу він у мене спитав, чи не почалися місячні. Я була готова до такого запитання (авжеж, щоб він — та не спитав?!) і коли відповіла ствердно, він так особливо, так радісно посміхнувся, що я навіть відчула несказанну гордість за свій безглуздий організм.

І потім почалося. Шкода, що саме про ці дні в мене не лишилося жодного запису. За шість місяців по тому, на тренуванні з фігурного катання я почула пісню, яка до цього все літо грала в моїх навушниках — yello, drive/driven… І дика, відчайдушна ностальгія скрутила мене так, що я стрибнула в полуторний «сальхов» і потім гірко заридала, а коли прийшла додому, знищила всі свої таємні записочки й відверто визнала, що несамовито, до божевілля закохана.

А влітку було ось що.

Ми вже не стояли в позі драконів і чапель, ми не робили «х-х-хи!» — сиділи на одному зі зруйнованих пірсів, наші ноги теліпалися за чотири метри від води. Ми говорили… говорили… говорили… З несказанною легкістю йому вдалося проникнути в налиті соком, що пульсує навесні, нетрі моєї Неможливої фантазії. І я вихлюпувала йому все — про Нескінченність, про секс і смерть, про себе, що танцює в похмурому дзеркалі під зітхання «Енігми», й про тремтіння вогника свічки до того часу, поки я, дивлячись у вічі своєму відображенню, не побачу, як відкривається світіння зірок і полиск келихів мого внутрішнього задзеркалля. Немов казковий персонаж із якогось іншого світу, він загіпнотизував стража моїх мозкових володінь своїм хижим котячим поглядом, спритно підібрав ключа й тихенько прослизнув усередину моєї свідомості. Він начебто вивільняв із полону Неможливого нову, фантастично гарну істоту, яка з тихим захватом розглядала свої довгі рівні ноги, непристойно вузьку талію й дивовижно довершені груди 1-го розміру. Ми сиділи так годинами, наші засмаглі лікті стикалися ніжним золотавим пушком, море хлюпотіло під нашими ногами, й те, що говорив він — ідеально вміщалося в зяючі то тут, то там проломи в моєму уявленні про світ. Те, що я танцюю в темряві, виявляється, добре. У мені живе ця енергія, ця пристрасть до себе, коли весняним поглядом я жадібно впинаюся в свої розкішні відображення в магазинних вітринах. Я опинилась у новому, дорослому тілі й зовсім не знаю, як ним керувати. Старий хитрий павіан — як обережно, як грамотно він рухався, сходинка за сходинкою підводячи мене до неминучого фіналу!

Він поводився зі мною, як із рівнею, немовби брав за тендітну жіночну долоню й допомагав перебігти по веселковому містку через прірву між дитинством і зрілістю (у тих самих невагомих босоніжках із гострими підборами), і в цьому було для мене стільки досі не відчутої романтики! Але це була аж ніяк не дружба — навпаки, між нами щохвилини розривалися й гримотіли снаряди міжстатевої ворожнечі, почуття переслідування й підкорення, мої захоплені злість і запал.

Батько щодня запитував, про що ми говорили, і я знехотя відбріхувалася, що про йогу й нескінченність, хоча насправді, коли я боялася пройти по вузькій і крихкій крокві на другому поверсі зруйнованого пірсу до місця, де ми звичайно сиділи, Сашко (якого я тоді з почуттям торжества перейменувала в зовсім мерзенного Альхена), стоячи вже на тім кінці, посміхаючись, говорив: «А ти перетвори свій страх на секс. Ти йди, бійся й кінчай».

У моєму романі про космічних прибульців дедалі більшало любовних розділів. У спекотні сієсти я сідала на кам’яні щаблі Старого Будинку, підставляла обличчя та плечі розжареному сонцю й зовсім по-новому любила себе — з цією медвяно-брунатною шкірою, із гладеньким обличчям у ластовинні. Любила, тому що точно знала — є на світі така істота, яка хоче гнатися за мною, готується розгорнути своє величезне чорне крило, щоб накрити, й зараз допомагає мені розібратися в цій моїй неземній красі, тішить себе іскристими надіями на швидкий збір запашного врожаю. Він сказав мені: «Ти сама відчуєш, коли будеш готова. Ти підійдеш до мене тоді й скажеш: „Сашку, я готова“.»

Якось, зачеплена за живе черговою порцією «цікавої життєвої правди», я зважилася-таки взяти свій реванш і продекламувала розбещувачеві жахливо непристойний віршик:

«Її… ться воша, ї…ться гнида, Ї… ться тітка Степанида, Дрюки ї… буться і ковіньки, Ї… ться всі, кому не ліньки!»

На це Сашко, посміхаючись із замилуванням, сказав, що його філософія полягає аж ніяк не в ї…, а в отриманні задоволення, причому, далеко не від самого цього процесу. Я принишкла й слухала далі. Йшлося зовсім не про божевільні зносини з усіма підряд і, тим більше, не про (б’юся об заклад, що ви всі про це подумали!) «а тепер поторкай мене ось тут: знаєш, як це називається?». Він взагалі не торкався до мене, тільки трішки притримував спину, щоб не горбилася, коли ми ранками займалися гімнастикою.

Батька не могли не насторожити зміни в моєму ставленні до Йога, й він почав дедалі частіше завантажувати мене якимись нуднючими заняттями на кшталт зубріння англійської, або ще гірше — німецької. І оскільки процес акліматизації вже минув — під тент мене не пускали. А я зовсім провалилася в квітучі сади своїх нових фантазій, і ми могли за цілий день і словом не перемовитися, оскільки я була настільки заглиблена в себе, що єдиним зовнішнім подразником, здатним викликати адекватну реакцію, був той в’їдливо усміхнений Альхен і більше ніхто.

О, тоді-то й почалося моє пляжне гарцювання. Коли він був десь у зоні видимості, з яким п’янким захватом я пролітала повз нього, ловлячи м’яча, що ніби покотився, як гарно прогиналася, бовтаючись у теплих прибережних хвилях, із яким захопленням демонструвала кожен сантиметр свого дужого молодого тіла! Я захлиналася щастям, я грала в дорослі ігри, зручно прикриваючись тінню свого недавнього дитинства й нишком, нишком, навчалася робити те, що в мозку саме собою позначилося як «спокушати». Ах, цей первісний захват — коли ти, пританцьовуючи, розмахуєш закривавленими шматками м’яса перед басейном із піраньями! Я ж бо чудово розуміла, чого мій засмаглий друг хоче насправді, і з усією своєю новою дорослою тверезістю, грайливо посміхаючись, розуміла, що він ніколи від мене цього не отримає.

Поступово, коли натяки стали більш ніж відвертими й ми від цигун плавно перемістилися до питань жіночності й насолоди, я прибрала звабливої пози, томно вигнула спинку, граючись вигорілим солом’яним пасмом, і обмірковувала, яким же це чином я можу відсвяткувати свою перемогу в цьому першому життєвому двобої. Він нахабнів. Я вдавала, що ведуся. Я сиділа нібито з розвішаними вухами, слухаючи про енергію ян-ци й про те, що як він мені чогось не покаже, чогось не пояснить, то життя моє складеться зовсім не так, як могло б.

Це були пекучі, повні знемоги та спокуси дні, коли я, 12-річна, почувалася маленькою дорослою жінкою. Хитрою і підступною.

Коли за тиждень до від’їзду попри встановлені обмеження я все-таки змогла поспілкуватися з ним іще раз, мене відразу зачепила нова, трішки агресивна нетерплячість, із якою він пророкував мені похмуре невдоволене майбуття у разі відмови йти запропонованим шляхом. Я солоденько посміхалася й запитувала, що саме він хоче мені показати, які такі нові вправи. І потім, коли ліниво зітхнула й сказала: «Гаразд, хай уже так і буде, спробую прийти» — він призначив мені побачення десь у парку, о першій пополудні. І в моєму мозку виник геніальний план. Проекція можливих подій промчала бойовою колісницею, я помізкувала й мовила: «Ні, давай краще о першій на Капітанському містку». Це такий казковий оглядовий майданчик на межі між маяком і санаторієм, місце досить затишне, але воно чудово оглядається з певного пункту на самому маяку. І потім я дала свою згоду й на мить забарилася, може, навіть і прийшла б, якби не фатальне, вульгарне, мов шансон у шинку, оце схвильоване, надто поквапливе: «Надягни, будь ласка, сукню, ту, рожеву, й без трусиків».

Потім до ліфта, де відбувалася розмова, прийшов тато з нашими речами, коротко попрощався з Йогом і поволік мене за собою, готуватися до вечері.

Поки ми підіймалися, я тріумфально дивилась на своє відображення в дзеркалі, й моє серце стукотіло голосно й часто, подих перехоплювало, й ледь ми вийшли, я чудово зіграним тремтячим голосом боязко звернулася до батька зі словами: «Ти знаєш, ЩО він мені казав?»

Так, тато не був дурнем і, звичайно, здогадувався! Він впав у стан підозрілого мовчання, по тому доволі брутально відіслав мене в кімнату й почав про щось радитися із Цехоцьким, у якого ми наймали помешкання.

Тривожна звістка про моє майбутнє побачення облетіла весь маяк, і навіть зачепила самого начальника. Але ніхто до кінця не вірив.

На пляж мене тоді все-таки пустили — але навіть шлях до вбиральні я проходила під суворим конвоєм. На спілкування з Вірою і Танею лягло страшне табу, і потім, коли непомітно підкралася страшна спекотна сієста й стрілки на годинниках зійшлися в гострий клин, Зінка, що стояла на чатах побіля маяка, примчала до мене, червона, з виряченими очима й заверещала: «Він там!!!». На одну коротку мить, поки десятки турботливих батьківських рук не повели мене геть звідти, я побачила його — чарівно гарного, в майці й шортах. Він лежав на затишній лаві під укриттям з дикого винограду, просто над урвищем, і я в своєму рожевому сарафані, тільки змахнула рукою — і втратила його з поля зору на цілий рік.

Решту часу, а саме півтора дня, ми провели з батьком на тісному, вигнутому амфітеатром пляжі санаторію «Жемчужина», де я, принишкла, вдоволена, писала щось у своєму грубому зошиті, смакуючи терпкий, хвилюючий смак своєї першої жіночої перемоги.

Мені потім розповідали, що замість мене на Капітанський місток прийшла група агресивно налаштованих чоловіків з маяка, які й без того не любили таких, як він, а тут раптом ТАКЕ… Кажуть, у нього були великі неприємності через це побачення. Я стала героєм місяця, мене всі хвалили — ось яка дівчинка розумна, а він-бо, розпусник старий, думав… Але ніхто не знав, про те нове, дивне й страшне томління, що оселилося в моєму радісному серці, про той незрозумілий тягучий біль, який обплів душу. Поїзд ніс мене все далі й далі, просто в розкриті обійми ностальгії та пекучої, терпкої закоханості.

Наступного дня по приїзді додому мене відіслали до літнього табору в Карпатах, я вдало застудилась і половину зміни провела в затишному номері турбази, зовсім сама, тож, схиляючись над письмовим столом, строчила повість під назвою «Гра». Казкові сині гори йшли далеко в безодню світів, ідилічно зеленіла широка «полонина», в повітрі пахло пізнім літом, гірською травою, і подих перехоплювало від цих чудових спогадів. Іноді, глибокої ночі, я прокидалася від того, що мені снилась моя Імрая, і гарячі солодкі сльози котилися по щоках, танучи на моїй тремтячій посмішці. Мені хотілося грати в ці ігри. І я жодного разу, ніколи, ані в житті, ані з екрана телевізора не бачила людини, котра була б настільки гідним партнером для цих ігор, як Альхен. Ну, майже жодного разу не бачила.

За чотири місяці по тому трапилася ще одна історія, не менш хвилююча:

Восени мене послали в сумовитий жовтневий Артек.

Тоді я вже серйозно жила Альхеном, моїм Гепардом, і коли опинилася знову в тій самій Імраї, за декілька десятків кілометрів від того місця, замість бальзамічного порятунку, мене скрутив новий біль. Мені було 12 років, я була замріяним дівчатком, яке розгубилося й відразу люто зненавиділо весь загін (і це було взаємно). І там, серед охололих пальм і олеандрів, що давно відцвіли, трапилось дещо, й воно стало подією № 2 та вже остаточно й безповоротно порушило стандартний плин мого подальшого життя.

У пам’яті дотепер постають трішки затуманені обриси напівтемної кімнати з дивно гарними картинками на потворних цератових шпалерах. Востаннє я бачила її трохи більш як рік тому. Пам’ятаю, ходила тоді в стані якогось легкого піднесення, суміжного з відчуттям сексуального збудження, як ТОГО самого дня. Я начебто зачула його. Почуття бридкої ворожості піднялося в мені й по тому було змите божевільною зацікавленістю. Вожаті вирішили, що в мене проблеми з психікою, і він, схожий на Кристофера Ламберта, нагородив мене слизьким поглядом. Він бринькав нам на гітарі — таким самим моральним виродкам, як і я. Він ставив «Енігму» і Жана Мішеля Жарра та занурював нас у транс, а потім ми сідали в коло й ділилися враженнями.

Отже, зараз будемо відновлювати цю кімнату. Лампу накрито цим жлобським, радянським скляним абажуром. Жовтавим, схожим на кухоль для пива, у грубих ромбах. Вікна там не було. Тобто, воно було, але із заскленої веранди зробили окремий кабінет, і для цього забили високий отвір якоюсь дошкою. На саму дошку було наклеєно різні папірці, паршивенькі пастки для підлітків — усілякі там тести, гороскопи, цікаві картинки. Стільці. Одні якісь готельні, страшні й тверді… Жах — фанера й бордова тканина; інші теж страшні, але вже не готельні й не такі нові, якісь дерматинові, стояли ліворуч, а нові — праворуч. У голові так і крутилося: «Готельна справа — справа права». Маячня. Біля одних дверей із фотографією Горбачова в сімейних трусах — низенький журнальний столик. З ним також пов’язані якісь неприємні спогади… Не могла я почуватися там як удома.

Всі ці вогкі готельні асоціації…

На столику два чи три магнітофони — необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.

Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:

— Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!

А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, — аж поки зненацька не напоролася просто на нього.

І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…

— Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? — я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.

Він знизує плечима. Здивований погляд.

— Що ти таке кажеш? Дуже навіть непогано. А що про сльози хочеш сказати?

— Нічого. Мене просто за це хочуть розтерзати. Я ж не як усі, розумієш? — сльози стоять у моїх очах, але я тримаюся. Губи знову кривляться в брехливій усмішечці.

— Ах, навіть так? А по-моєму, ти зараз симпатичніша, ніж будь-коли, раніше.

— Правда?

— Ну, звичайно, — він знову посміхається. Я починаю розслаблюватися, щось лоскоче свідомість новою інтригою. І по нетривалій паузі його чіпкий погляд сканером, який так і роздягає, проходить по моєму тілі:

— Отож, ти та, хто…

— ?!

— Ні, просто сьогодні цілий ранок думав, хто б це міг бути, там, у їдальні. А це, виявляється, ти.

Я по-ідіотськи посміхалася, дивлячись на Михайла Сергійовича.

— У тебе дуже гарні ноги, — сказав він підкреслено серйозно, але з тінню необхідної посмішки. Я розгубилася. Кажуть компліменти. МЕНІ? ОТУТ? Я стурбовано глянула на свої темно-сині лосини та сіру майку, все жахливо брудне. Погляд його проникливих очей перемістився мені на обличчя:

— І взагалі, ти дуже гарна.

— Невже? — запитала я вже вголос. Без тіні сарказму, просто не знала, що відповісти. Мої товаришки по загону — прищуваті піонерки з пухкими білими стегнами влаштували мені справжній бойкот, інакше, аніж «прибацаною» й «чувирлом» не називали. І тут ось таке…

— І в тебе обличчя дуже незвичайне. Тобто, звичайне, просто, коли починаєш його розглядати, воно робиться незвичайним. І очі в тебе дуже гарні… Ти просто дуже гарна, — по-дружньому взяв мене за плечі, — ти розумієш, я говорю це суто з чоловічої точки зору.

— А дівчиська в палаті репетують, що в мене не ніс, а картоплина, — збрехала я невідомо навіщо.

Він відпустив мене й стало трохи легше.

— Це все дурниці, дрібниці, не в цьому річ, коли йдеться про сексуальність людини, жінки. Ти бачила картини відомих художників, звертала увагу на тих жінок? Вони ж не були ідеально гарними. Але чим вони приваблюють? Сексуальність — це зовсім не класично правильне обличчя.

Він намотував кола порожньою кімнатою, про щось розмірковуючи, а я скромно стояла біля дошки з фотографіями. Потім він раптово пірнув поміж довгих щільних портьєр на веранду.

— Ходи сюди.

Туди взагалі з «дітей» нікого не пускали, і я заходила трохи невпевнено.

— Хочеш, я тебе сфотографую? — він сів на краєчок столу.

— Ну, добре… давай.

— Повір мені, а не їм чи собі — ти дуже гарна.

Із ним було легко. Страхітливо легко. З якихось засіків він витяг чорну обтяглу сукню з найтоншої шкіри, червоні рукавички й черевички «стилетто» на височезних гострих підборах. Природно, заінтригована думка, звідки це все в його шафі, відразу навідала мене, але зайвих запитань я не ставила.

Коли я була на полюванні, то впевненіше почувалася, сидячи мовчки, з рівною спиною та хижо опущеною головою, але дивлячись співрозмовникові просто у вічі. Мені здавалося, що вони ціпеніють від цього погляду. І я була собою. Заклала ногу на ногу, потім повернулася спиною і глянула через плече. На невеликому затишному диванчику. Він кумедно стрибав із фотоапаратом — увесь якийсь гнучкий, меткий, зеленоокий білявець, підстрижений під «каре».

Потім він вийшов, а я переодяглася. Була остання вечеря цієї зміни, всі вожаті готувалися бурхливо відсвяткувати закінчення чергового сезону, а мої товариші по загону — десь із двадцятеро недобрих хлопчиків і дівчаток, чатували на мене дорогою до кімнати, щоб оточити, притиснути до стіни, тицяючи свої брудні розчепірені пальці мені в обличчя, плюючись і матюкаючись, даючи зрозуміти, що цієї ночі, коли в нашому корпусі на чергуванні залишиться лише баба Нюся, вони мені покажуть, як це — вирізнятися з юрби. Мене боляче вдарили, але я примудрилася наступити комусь на ногу, той відхитнувся на інших, що стояли позаду, зчинилося коротке замішання, і я змогла втекти. А там саме сходами підіймалась одна з вожатих.

У істериці я кинулася до сусіднього корпусу. Холодне листопадове повітря обпалило обличчя й руки (я була в самій майці). П’янко пахло нічним Кримом. Високі тіні, блідий ліхтар, загублений серед вічнозеленого листя, двоповерховий зелений корпус, важкі двері, мої гучні кроки в коридорі.

Я постукала і, не чекаючи відповіді, вбігла в темну кімнату. Він вийшов назустріч — у джинсах, плетеному светрі, здивовано посміхнувся. І я, ридаючи, кинулася йому на шию. Ми сиділи на веранді, я втиснулася в нього, сховала обличчя в теплу дужу шию, а він тихо гладив мене по розпатланому волоссю.

— Я не піду назад. Я ночуватиму тут, — сказала я, ковтаючи зварену ним каву зі згущеним молоком.

— Але це неможливо.

— Я нікуди не піду. Вони вб’ють мене там. Або зґвалтують — (він посміхнувся з якимось замилуванням) — завтра я все одно їду додому. І нікуди не піду.

Він сказав, що зараз ми посидимо трохи, заспокоїмося, і, можливо, я передумаю. Це був мій перший самостійний дорослий вечір. Освітлення було приглушене, й ми говорили про світ, про вічне, про сенс життя, він читав мені свої вірші та грав на гітарі, а я розслаблено сиділа поруч і схиляла голову йому на передпліччя. Йому було рівно на 20 років більше, ніж мені, але я цієї різниці зовсім не відчувала. Коли стало вже зовсім пізно, він устав і сказав, що зараз піде і все з’ясує.

Я кумедно втиснулася в кут дивана й заявила, що спатиму тут на підлозі, під дверима, де завгодно, тільки не ТАМ. У нього все одно є кімната в гуртожитку, а я залишуся тут.

Він повернувся з моїми рюкзаком і курткою.

Я тріумфально засміялася.

— Ти хочеш спати? — запитав він, готуючись розкласти диван.

— Ні.

— А ти коли-небудь була закохана?

— Я й зараз закохана.

Він постелив мені. Зворушливо, мов дитині. Вийшов, коли я роздягалася. Потім повернувся, загасив верхнє світло, залишив невеликий матовий нічник. Було затишно, як удома, в далекому дитинстві, коли хтось із батьків ось так сідав біля мого ліжка, щоб прочитати казку на ніч.

— А як його звуть?

— Сашком.

— Він із тобою десь учиться?

Я затишно посміхнулася й розповіла йому все. Уперше, як не розповідала ще нікому, жодній живій душі. І солодкі сльози знову покотилися по моїх щоках.

— Але тобі було приємно спілкуватися з ним? Ти страждаєш від того, що…?

— Що він далеко.

— І він не доторкнувся до тебе жодного разу?

— Ні.

— А ти б хотіла?

Я сказала правду.

Потім було зовсім-зовсім пізно. За відчиненим вікном підступно шаруділа хоч і холодна, але все ж таки приморська, Імрайська ніч. Він увімкнув музику. Наші смаки збігалися ідеально — це були Ендрю Дональдс і Майкл Крету, Енніо Моріконе, Yello, Кейт Буш, і Майк Олдфілд.

— Спробуй заснути. Слухай, що я тобі розповім.

Повіки були важкими, як він і хотів, усе тіло перетворилося на овальний буханець, зникли руки й ноги, і там, у самім осерді, засвітилося й заструменіло геть щось рідне, моє. Невже, це була душа? Я поринала в солодкий, п’янкий гіпнотичний сон. Пам’ятаю, як він чи то «зірочкою», чи ще чимось намазав мені під очима, так, що я не могла їх розплющити. Це було як темна пов’язка, тільки надійніше. Голова приємно паморочилася, по тому з’явилася чудова легкість. Я летіла, і тої миті, коли думала, що вже засну, він наказав мені (м’яко, вкрадливо) підняти руки й летіти далі. Можливо, мене відволікала музика, котру я любила до божевілля, тому я не могла до кінця розчинитися в цьому. Я встала, з заплющеними очима побачила величезний скляний палац, і там була овальна, вмурована в прохолодну мармурову підлогу ванна, наповнена рожевою водою. Скрізь лежали пелюстки троянд і квітки лілії. Він сказав, щоб я сіла, щоб я скинула довгі чорні рукавички, корсет із червоної шкіри, високі чоботи на шнурках. Я рухала руками по всьому тілі, неначе пестячи себе. Він сказав, щоб я розпустила волосся й залізла у ванну. Це було страхітливо реалістично. Тільки першої миті його руки здалися мені руками — потім це була вже тепла рожева вода. На обличчі, на шиї… Я ще й досі відчувала, якимось куточком свідомості, що на мені ті лосини та майка без рукавів, але більша частина мого мозку була впевнена, що я зараз лежу на округлій сходинці, в куті овального басейну. Потім він наказав мені вийти, витертися великим пухнастим рушником, втирати в шкіру духмяну олію. І переді мною стояла таця з фруктами. Там були всі мої улюблені фрукти, а нагорі лежав банан. Такий великий, такий соковитий.

— Візьми його, — попросив голос.

Але якби я не поїхала цього літа в Карпати, де нам з гуманітарної допомоги щодня привозили по три ящики на загін — я б неодмінно його взяла. Але на мій день народження мені подарували особистий ящик бананів, і я зжерла його за день та перейнялася глибокою відразою до цих тропічних ласощів на кілька років наперед.

— Я хочу полуницю, — хрипко попросила я.

— Візьми полуницю…

Він легко доторкнувся до моїх губів, і чудовий, жахливо реалістичний смак прокотився по всьому тілі.

Потім знову почалося спокушання бананом, і якби не було того ящика, моя тендітна психіка зазнала б, напевне, куди більшого шоку, аніж від того, що було згодом.

Я була нібито зовсім оголена, у величезній залі з колонами. І тут мені назустріч вийшов… ні, ні, не принц, а Ведмедик. Великий такий, плюшевий.

— Тобі так подобається ця музика… — повторював він, коли звучала моя найулюбленіша композиція.

Ми танцювали, і я неначе остаточно отямилася (я не могла спати під таку музику). І ще — я обіймала його за шию, а він упевнено тримав мене значно нижче спини. І при досить тісному контакті я з переляком відчула те, чого не могли приховати ні тканина нашого одягу, ані рештки солодкого дурману в голові. Про це я тільки читала в книжках (а про аспекти чоловічої сексуальності Альхен розповісти не встиг).

— Тобі подобається Ведмедик? — запитав ведмедик, підозріло часто посопуючи мені на вухо.

— Так, — посміхаючись, відповіла я.

— І ти Ведмедикові теж дуже… дуже подобаєшся…

Потім мене перемістили назад на ліжко.

— Зараз я зроблю тобі невеличкий масаж.

Я лягла на живіт і вдала, що не чую прохання перевернутися на спину. Упевненим рухом він задер мені майку, і його руки зграйкою маленьких тепленьких павучків забігали по моїй спині.

А потім він начебто набрався хоробрості й трішки заповз рукою під лосини, рвучким рухом стяг їх разом із трусами (а вони були, зауважте, зовсім кошмарні, дивовижно дитячі, причому, хлопчачі, на них линяло все, що тільки могло: недбальство в питанні білизни теж відіграло свою фатальну роль у плані захисту моєї цноти). Я видала якийсь невдоволений звук і так само спритно та впевнено повернула свій одяг на місце. Він спробував знову щось зробити, але я хитро вивернулася, розплющила сльозаві очі, які пекло, схопила якийсь плед, накрилася ним з головою і зачаїлась. Він щось казав, так само м’яко й вкрадливо, і Ендрю Дональдс співав It’s Snowing Under My Skin, але я засіла там, ніби в норі, й завмерла, боячись поворухнутися.

Він довго сидів поруч. Потім спрацював «автореверс» і заграв інший бік на касеті. Нарешті він сказав своїм справжнім голосом:

— Нічого не займай! Музика вимкнеться сама. Ключа вранці віддаси вахтерці.

І пішов — оглушливо голосно ляснув дверима. Я полежала так якийсь час, потім, прислухаючись до нічної тиші, вибралася з-під пледа й почала сміятися, витираючи очі краєчком простирадла. Це був істеричний, нервовий сміх. Почуття розпирали мене, не давали дихати. До мене тоді повною мірою дійшов ідіотизм ситуації — я ж не думала нічого такого! І я просто попросилася переночувати, а тепер ось лежу в його ліжку! Це ж треба так влипнути!

Я, особливо смакуючи, взялася вивчати кожен сантиметр його лігвиська, слухати музику, перегортати журнали. Ось і ще одна пригода.

Але до ранку на душі знову зробилося тужливо. Хоробро погойдуючи стегнами, я за десять до сьомої спустилася до вахтерки, крутячи на пальці ключа від його кімнати, сказала, що ось він, мовляв, просив передати. Вона на мене так подивилася. Ну, а потім знову були товариші по загону. Знову крики, істерики, курний тролейбус, прохолодний сизий Сімферопольський вокзал. І мої сльози, впереміш із нотами drive/driven, що текли по веснянкуватих щоках, поки колеса вистукували ностальгічний дріб. Перекреслений напис КРИМ помчав у небуття…

А потім була ковзанка, полуторний «сальхов», і я відверто визнала: в мені щось є. І дико хотілося цим якось скористатися — закрутити ще якусь аферу, ще з кимось пограти. Але не було з ким.

* * *

І в червні 1994 року ми знову збиралися їхати в Крим.

Я знала, що Альхен буде там, і це усвідомлення підкидало мене серед ночі, мов на розпеченій пательні. Коли до від’їзду залишався тиждень, я так страшно нервувала, що в мене розболівся живіт, та так, що бригада «швидкої» запідозрила апендицит і я 5 днів провела в лікарні.

І писати про цей рік абсолютно нема чого: ми їздили трохи менше, ніж на місяць разом із батьком, його новою дружиною і моїм маленьким зведеним братиком. Мене оточили міцною, надійною стіною батьківської пильності, й із-за цього невидимого частоколу я з тугою дивилася на свого Ебенового Мага, а він, такий само до непристойного звабливий, заклично поглядав на мене, начебто нічого не сталося. Я хотіла Грати, але на мене повісили приготування їжі, турботу про братика й категорично, на гарматний постріл, забороняли наближатися до тенту. І коли я, обпечена сонцем, нещасна, з температурою, пленталася з ними на пляж, мені здавалося, що це дуже дивна батьківська любов — адже мені було погано, було спекотно, а мене змушували надягати щільні, довгі зелені штани, щоб прикрити опіки, й через температуру не дозволяли купатися, та все одно не пускали нагору, під тент, наказуючи якось тулитися на вузесенькій смужці затінку від пірсу. Адже якщо мені бажали добра — хіба не краще було б просто залишити мене вдома?

А в них бушувала нескінченна пекуча вакханалія — приїхала чорнява Ориська зі звабливими формами в блакитному купальнику, були вечірні променади, цілування просто на пляжі й моя цілковита розгубленість щодо подальших дій. І коли я начебто вже визначилася й помітила пролом у стіні батьківського піклування — ми вже мчали в розжареному курному автобусі та лаялися біля водограю з голубами на Сімферопольському вокзалі, бо я хотіла пити. А в голові безглуздо бриніли слова Альхена, якого я таки примудрилася спіймати дорогою до кабінки для переодягання:

— У тебе розкішний вигляд, так подорослішала…

* * *

Що більше я намагалася переконати себе, що жити можна лише сьогоденням, то дужче впиналася пальцями, що дедалі слабшали, в найсолодші тижні, які обірвалися тільки день тому. Відразу після Імраї, що стрімко віддалялася від мене з кожним ударом цього, вже напівчужого серця, ми з батьком поїхали на тісну лялькову дачку в зеленому куточку Києва, що нидів у своєму безмор’ї. Точніше, на одну з делікатних околиць його. Ми повинні були провести там увесь липень, а в серпні мені світив гранд-відпочинок на ще одній околиці, тільки не київській (моє гірке зітхання), а в якійсь екзотичній, звабливо-безлюдній оазі, загубленій у всіх трьох вимірах, на забутій народом землі, оточений золотавими ланами, старими й ностальгічно іржавими в своїх спогадах про часи комуністичної молодості радгоспами й колгоспами. «Справжні українські степи та річечка» — ось чим я милувалася добрі два тижні, поки тріщина, яка тяглася з перламутрового сяйва мого солоного, жагучого червня, не дійшла до похмурих днів безмовності на цьому клаптику суцільної дикості та безлюддя. Добре, про це іншим разом, а поки що повернімося до дачки.

Я жила снами. Життя моє ділилося на два етапи. Спершу, спалювана денним світилом, я сиділа в шезлонгу посеред оповитої неїстівним виноградом самопальної альтанки й намагалася щось писати… А по обіді під невсипущим контролем татуся ішла на Дніпро, марно силкуючись уявити замість правого берега з електростанцією, що димить, безмежні простори та світлий обрій…

Море й пісок… О Боже, як же я страждала, затиснута між двома велетенськими сушами, дивлячись на течію, що мчала на південь, до моря! Я була сама. Адже все моє — душа, серце, свідомість, думки — були поховані там, під кипарисами. Те саме пронизливе небо з тим самим тінявим холодом — як вони грали на почуттях бідолашної дівчинки на лазуровому березі, під розпачливий лемент білої чайки, що ширяла в блакитних просторах: «Не повернешся, Адоро! Не повернешся! Не повернешся!»

Другим етапом була ніч — ця задушлива ніч, яка дряпала спогадами. Я йшла спати, чи просто лежати на широкому старому ліжку, намагаючись переконати себе, що це не Київ, а мій солодкий грот, кімнатка з вікном на схід, і я на дивані, з живою іконою нічної Ялти в головах. Іноді, разом зі слізьми, які незмінно омивали щоки, я починала вірити… Але тоді мені хотілося встати і йти, йти на балкон і дивитися на море, дивитися на маяк і дихати… Дихати побаченим! А цього я не могла. І моторошне усвідомлення вогненним дощем лилося на мене, стікаючи на тканину дачкінської подушки солоними слізьми, і я ловила їх своїм гарячим язиком — смак моря. Ах, мій опіум, він пронизував нещадним морозом усі мої без того змерзлі, напівживі почуття.

Нас розділяли 990 кілометрів. Але плюскіт моря все одно іноді чувся. Раннього ранку я розчиняла вікно та вдивлялась у блакитне сяйво липневого неба, що переходило за щільний килим пухнастих верховіть. Вони гойдалися й шаруділи, вони були єдиним джерелом звуку серед вкритої росою тиші. Цей шелест колюче й точно нагадував мені мрячні ранки в Імраї.

— Там воно, твоє море! — казала я собі, уявляючи, як зелена завіса листя розходиться і… Чудесна далечінь, неможливі простори. Море!

Як я засинала? Так, вечори самі по собі були не дуже приємними. У них мене тішило те, що черговий день добіг кінця й ланцюжок із майбутнього просунувся на одну ланку назад. І хтозна, може, ось так плавно, без особливого болю промине й рік? Коли я дивилась в індигову безодню вечірнього неба, мені часом здавалося, що воно прийшло до мене з Імраї. Там теж були зорі… Київські зорі горіли тьмяно, так само, як і все життя в цьому ненависному місті. Імрая… вона вся переходить у цю матову темряву, і світіння міських вогнів зливається зі світінням зірок. Примружишся — й не знаєш уже, де закінчується земля й починається небо: суша, море й космос були неподільні, це був один величезний Рай. А рай — це злиті з землею небеса, де в кожному прихованому за цикадовою пітьмою вікні горить своя власна Вега, а над обвіяною бризами головою мерехтять у невидимих вікнах чиїсь життя, відбиваючись у unhuman stillness of the sparkling sea.

Виснажена спогадами, я не могла забутися відразу, й цей буро-малиновий проміжок між шматочком блаженства й похмурим київським сном був наповнений сяючими розсипами глянсово-прозорих фотокарток, які в матеріальному світі не існували, та були розтиражовані в моїй щедрій пам'яті незліченну кількість разів. І ось вони з’являлися, одне за одним, найрідніші місця, такі справжні! Такі убивчо справжні!!! І з моїх розпухлих повік уже вкотре починали котитися сльози. Мене гнітило все — іскринки щойно пережитої насолоди (я повинна бути не сама), ця кімната, ця дача, ці люди, татусь, який спить у кімнаті внизу.

«Воно все там, Господи, і хтось цим усім зараз милується, хтось незмінно цілується в мрійливих і диких куточках санаторного парку… А я?»

Що ж роблю в цей час я — якій потрібно це місце, як повітря, як вода, як їжа й вогонь із любов’ю? А я просто лежу й дивлюся крізь шпаринку напівприплющених повік за 360 днів і 990 кілометрів, які зловтішаються й тріумфують з того, що розділили нас.

І знову безнадія. Знову туга й безвихідь. Можна битися головою об стіну, що я й роблю час від часу.

Найкращим подарунком на мій день народження була б, звісно, моя здійснена мрія. Тільки справжня. Квитки в рай. Просто, чи не так? І знову я безжально грала зі своєю уявою, малюючи пронизані оптимізмом картини, — як я прокидаюся, а татусь демонструє мені два квитки й ми, всупереч усьому, шпаримо на три дні в Імраю. Слово честі, я б задихнулася від раптового напливу щастя, що сяє та іскриться, мов те шампанське в ямці мого плеча (ах, ці сни…). Але на моє 13-річчя я ридала ледь не цілу добу без перерви. Про абияку вечірку чи смачну їжу, та хоча б про елементарні подарунки ніхто якось не подумав.

Я бачила сни. Щоночі, починаючи з тієї, як я поклала свою голову, що розламувалася, на подушку в себе вдома, щойно повернулась із вокзалу. Вони були чудові, ними одними, вважайте, я й жила. Вони передавали навіть запахи й присутність дужого чоловічого тіла за моєю змерзлою від передчуття блаженства спиною. Але завжди, о Боже, завжди, коли такий справжній Альхен, що пах морем і лавандою, обіймав мене на оповитій виноградом терасі Старого Будинку, щось починало розсипатися. І цієї болючої, стрімкої миті я усвідомлювала, що це сон. Вихор реальності вривався в мої нічні світи, й ніс… ніс… усе далі… Я ридала, намагаючись втримати його за шию, що танула, й замість теплих Гепардових рук відчувала зім’яті простирадла й дачкінські цератові шпалери. Щось я іще бачила крізь каламуть ранку, щось напливало, але це вже був справді сон.

Рівно за місяць по тому ми поїхали з мамою споглядати інші українські красоти. Далеко за містом, відсічені від людей і цивілізації, ми жили в старовинному флігелі з двома мармуровими левами. Там я писала еротичний трилер «Зетахара Алаадора», де прототипом головного героя був… І думала… думала.

У вересні, як і годиться гарним дівчаткам і хлопчикам, Аделя пішла в Будинок Знань і без жодного ентузіазму взялася до поглинання шкільних наук. Подруга, виявляється, відпочивала в «Україні» й частенько навідувала пляжі «Дніпра»:

— Ну, я не пам’ятаю! Не пам’ятаю! Стояв там один якийсь… так, на руках.

— Який? Опиши його!!!

— Ну, не пам’ятаю я! Не знаю! — і тут я прийняла тверде, мов криця, рішення: я, Альхене, теж нічого не пам’ятаю і не знаю. Життя запхали в його річище: вчителі та пари з більшої частини предметів. Годі мріяти про щастя, подружко.

Але вищим силам поведінка моя чомусь не сподобалася, й цілком несподівано ми поїхали туди. Як грім серед ясного неба й іскристих снігів. Так просто — взяли й поїхали. У лютому, в санаторій «Дніпро», на 12 днів, котрі, хоч як це жахливо, тяглися неймовірно довго. Зима в Імраї, виявляється, ще гірша за київську зиму, в якій що завгодно, хай би воно було й грудневою пургою чи квітневими садами, в кінцевому підсумку здається однією похмурою ляпкою. І в мене з’явилося таке відчуття, що я потрапила не в Рай, а в негативне зображення Раю, де все, що хоч якось було дороге для мене, — невиявлене, позбавлене звичного кольору, і не є аніякою художньою цінністю. Дивлячись на вершину Ай-Петрі, вистелену незвичними білими простирадлами, я хотіла забитися кудись подалі, заплющити очі й не бачити! Не бачити! Це були по-своєму інша Імрая, інше море — холодне, воно здавалося мертвим, інші люди… Точніше, відсутність людей. Найболючіше різонула мене, як виявилося, саме ця відсутність людей. Похмура, фатальна порожнеча на місці під тентом, де раніше стояли кілька зсунутих лежаків із червоним рушником, недбало кинутим упоперек, зі складеним одягом, якимись пакунками та незнищенними слідами буяння життя серед цієї неймовірної теплоти і єдності людських душ. І справа була не тільки в гарячому сонці чи м’яких липневих хвилях. Тепер там було порожньо й темно. Буденна порожнеча. Бездушність, суміжна з особливою зневірою троєщинских вулиць. Я була в куртці, у двох светрах і в теплих черевиках, увінчана хронічною нежиттю й довгим шарфом. Я сиділа й тремтіла від холоду на колись розжареній лаві побіля ліфта в скелі й дивилась, як дрібні хвилі, скоряючись ритмові мого серця, що стікало кров’ю, налітають на потемнілі, осиротілі до розпачу пірси. І тоді я зрозуміла, що важливо не тільки очікування самої поїздки, а ще й літа, як у пісеньці Кріса Рі, що лунає в моїх навушниках: Looking For the Summer.

А навколо був лютий, і вічнозелені кипариси з лаврами та самшитом, на жаль, не могли вгамувати його несамовитого холоду, що аж підвиваа від люті, а тим більше — болю моєї душі. Попри безсонну ніч у поїзді я так і не знайшла тут своєї тихої гавані.

Я хилю до того, що Крим, Ебра, ніколи не стануть Імраєю за відсутності однієї-єдиної людини, якоїсь скалки від міріадних юрмиськ, заради котрої я так затято рвуся до свого Чорного моря.

Ми повинні були поїхати назавтра. Так, літа не дочекаєшся. Сидиш у корпусі, самій надвір не можна, татусь іти не хоче… Я вчила уроки й хотіла додому. Там хоч умови… Для Думки й наївного онанізму…

Я стояла в телефонній будці на третьому поверсі нашого білого корпусу, й у моїй руці було затиснуто єдиний жетон — решту витратила на діда, добрих 5 хвилин втлумачуючи йому, що приїдемо ми післязавтра, 12-м поїздом, у 6-му вагоні. Шматочок легкого металу — чарівний зв’язок із будь-яким містом, від Адлера до Хабаровська. Втім, ні в той, ні в іншій я дзвонити не збиралася. З Києвом уже поспілкувалась, досить з мене. Праворуч висіла величезна, захована під скло таблиця з кодами всіх міст колишнього Союзу. Всіх. І, як здогадався читач, виділеного жирним Ленінграда (нині C-Петербурга, але істотно це нічого не змінює). Він з’єднався невловимою смаглявою рукою з монеткою в поті моєї долоні.

812 — це код. Номер я знала, як молитву… Але нескінченним хвилинам очікування відповіли самі лише довгі гудки, а голос, цей гіпнотичний голос так і залишився серед слідів минулих двох літ, щоб озиватися тільки там, а не осяяти теплим світлом мою зиму в Імраї. Хоча… без нього, без цього голосу, я була просто в Криму, просто у Великій Ебрі, на вкритому інеєм і торішнім опалим листям Ленінському шосе… І край.

Удома батько серйозно занедужав, і поки він лежав у лікарні, я відчула себе страхітливо вільною. «Воля!» — я задихалася щомиті серед свого сну й своєї яви, силкуючись зробити хоча б ковточок цього чудового напою. І ось, любі мої, нарешті, Ада-Адора його зробила.

* * *

Покваплюся повідомити вам, що першого січня цього року я задумала бажання (торішнім було здійснене «Ну, що ж, побачити тебе, Сашенько») — «Зустріти чистого й непорочного агнця, своє щире й цнотливе кохання». Отож, за годину по останньому ударі дзиґарів, який сповіщав про настання Нового Року, я це зробила. Не буду звертатися до деталей, але хлопці на небесах вочевидь перестаралися й підібрали мені для втілення мрії дещо точнісінько відповідне наївно задуманому 60 хвилин тому образові.

Ми пішли з батьками в гості, й там наші очі зустрілися.

Це було таке не зовсім відкрите, не зовсім зрозуміле, в тупості своїй доволі безлике біляве створіння 15 літ. Сама лишень цнота в нерухомому, порожньому сірому погляді. Ми чудово розуміли одне одного — щозими я впадала в стан, суміжний із коматозним, — щось на кшталт свідомого летаргічного сну. Я, істота південна, з гарячого піску й теплих хвиль, втрачала свою справжню подобу, й крім суцільного зліпка пасивності й умиротворення, в мені нічого не лишалося.

Я була як полярний сновида — загорнута в мільйон шуб і светрів, байдужа до всього, заклопотана очікуванням літа. Ми зустрічалися приблизно місць, нічим, крім холоду й ранніх сутінок, мені це не запам'яталося. А потім, у класично темному й моторошно холодному парадному відбувся мій перший у житті Поцілунок. З потрісканими на морозі губами, сором’язливий, незграбний, і такий само безнадійний, як зима, як місто, як не здійснене моє пробудження серед заметів. Я виявилася зразковою, кострубатою, блідою — такою самісінькою, як десятки тисяч школярок у всому світі, коли в свої без 5 місяців 14 виявила, що «типу закохана». Яке там adoreau! Я закохалася правильно, виявляючи в своїх почуттях дивну подібність до того, що описується в «молодіжних» журналах. І що найбільше дивувало — то це повна байдужість до Імраї, жах і вкрай неприємні відчуття від підіймання завіси над минулим (я повірила в його Неіснування, як вірила в море за вікном сумовитими дачкіськими вечорами). Я жила в ці місяці, як найнормальніший, життєрадісний, анітрохи не мрійливий підліток, якого регулярно проводять додому (той самий наївний отрок у прищуватій шкірі котрого одинадцятилітня жінка вже й не сподівалася побувати). Я нарешті жила реальністю, не силкуючись нічого змінити. Ми ходили, тримаючись за руки. Я відчувала приємну рівність, і ми, двійко незайманих і кришталево чистих у своєму сьогоденні істот, зустрічалися короткими й холодними днями тієї зими, що якось незвичайно швидко пролетіла. І ми начебто любили одне одного — і в цей мертвий час… І моя мертва душа…

Отож, у зародковій, але вже сльозаво незмінній стадії нашого зимового роману я поїхала з батьком, який одужав, до затопленої моїми слізьми Ебри, у вищезгаданий «Дніпро». І мене мов ударили листом бляхи по голові — відразу все пригадалося. Воно було виразне й прозоре, як це морозяне приморське повітря. Як я вже казала, поїздка мені не сподобалася. Раз уже щаслива рука татусевих принципів пропонувала мені цю безальхенську тугу замість літа, я хотіла швидше повернутися додому. Я не могла бачити цього зимового перетворення. І не бачила. Й повернулася, кинулась у скромні обійми мого сяючою своєю дитячою безневинністю агнця.

Так, якщо подлушпатися в почуттях, то взимку мені було добре з ним, кажу це зі всією щирістю, на яку здатна моя пошарпана маленька душа. Хоча сексом ми не займалися. У моєї любові була одна невеличка проблемка, яка в силу мого сліпого обожнювання була відсунута на другий план.

Із настанням перших сонячних днів я почала відчувати, як грубезна крижана шкоринка, що сковувала мене, починає повільно танути. І я помітила…

* * *

…Почала відкривати в собі зачаття мазохістської та лесбійської натур. Перша виявила себе відразу й негайно, за доказ чого слугує моя палка любов до худющого отрока й нітрохи не вигадані страждання, що разом ринули на мене через це. Друге кипіло й вирувало десь на діафрагмальному рівні мого тіла, що розморожувалося разом із природою.

Навесні я жила за сценарієм — пристрасті набували трішки комічного відтінку, все це мені неабияк набридло. Серйозність (а я людина рідкісно несерйозна) завдовжки аж п'ять місяців була межею всього для мене можливого. По тому… Я стала менш серйозною. Як у своїх думках, так і в рішучості дій стосовно відмороженого, як і досі, агнця. Сценарій наших побачень був простий — тоді-то ми під Джима Моррісона будемо цілуватися, тоді-то хапатимемо одне одного за різні місця, ну, а отоді (все тут залежить лише від нього) ми підемо в квартиру, яку рівно на три місяці обіцяє звільнити на час свого від'їзду якийсь далекий родич, і там усе трапиться. Але мій обранець ось уже котрий тиждень у найкритичнішну хвилину постійно знаходив який-небудь поважний і до болю прозорий привід, щоб туди не ходити, а сидіти з кислими пиками вдома й дивитися телевізор. Наймерзеннішим було те, що в квартирі, крім нас, невідступно були присутні його добропорядна мама, дідусь-пенсіонер і молодший братик, істота рухлива й капосна. Ось і вся романтика теплого весняного вечора. Ось і все наше кохання. Ось і вся я, що віддалася йому цілком. Заради чого?

Отут якраз і починалися наші перші, фатальні для рахітичної Адориної любові розбіжності. Він панічно боявся сексу. Втім, те, що мусило стати розбіжністю номер один — його небажання пестити мене так довго, як я хочу, стало чомусь його головним козирем. Ні, чомусь — це надто невиразно сказано. Не смій заплющувати очі на своє вагоме минуле! Я відразу ж із завмиранням самоотруєного серця вирішила — виходить, дражнить, виходить, завдає мені болю не в силу свого безпросвітного кретинізму, а навмисно припиняє будь-які спроби принести мені бодай мінімальну насолоду саме тої миті, коли мої думки починають трішки плавитися… І цей садизм мені начебто знайомий, так би, напевне, робив… А ось тут я спотикалася, напорювалась на щось у глухій темряві забутого минулого, злякано кидалася назад.

* * *

У день від’їзду агнець з’явився на півтори години раніше, ніж я його просила, — «заскочити на 5 хвилин, попрощатися». Ображений почасти на життя, почасти на те, що на нього ніхто не звертає уваги, він сидів у моїй кімнаті. Він волав до мого сумління, зацькованим поглядом намагаючись затягти мене в убоге поле свого чорно-білого зору, поки я ганяла в передсвятковій колотнечі, збираючи по кутках розгромленої квартири всі ті необхідні дрібниці, без яких поєднання «гепард-левеня» було б неповноцінним. І ось усі ці шкарпетки, труси й купальники спливали на поверхню квартирного хаосу, витягнуті моїм широчезним неводом, який я, не жаліючи ні сили, ні агнця, закидала щоразу з якоюсь особливою драматичністю, з тим самим відчуттям яскравої необхідності на 12 днів упасти в темні, мов ніч, обійми Чорного Мага Альфона.

Кожен мій рух супроводився пильним недоброзичливим поглядом. Баранчик начебто відчував наближення зради. Він сидів з широко розставленими довгими й худими ногами, цими павучими хідлями, складеними вчетверо, але попри те здатними щомиті перепинити мені шлях. Він акробатично тримав укупі носки своїх вічних черевиків 44-го розміру, довгим своїм торсом розміщений паралельно підлозі, схожий на гуску, яка шипить із витягнутою шиєю, що підтримує м’ячик-голову, мов у пацієнта психлікарні максимально задерту, так, щоб сірі, неспокійні очі дивилися просто на мене.

Коли я вибігла на кухню, батько хваткою строгого та-ту-ся схопив мене за передпліччя (замість вуха), вчавив у стіну і вкрай неприємним голосом прошипів: «Якого чорта ти його зараз привела? Кому було сказано з’явитися за 5 хвилин перед виходом?! Він поламав усі мої плани! Ти ніколи не навчишся зважати на чужу думку!». Я налила в пару своїх очей усе, що можна було вичавити з моєї душеньки стосовно агнця на дану секунду: «І did not ask him to come, papah, and he is bothering me as much, as he bothers you, so just leave him alone!».

Я виринула з-під його волосатої руки, бурмочучи щось здатне, можливо, догодити обуреному батькові, та заляскала дверцятами буфета, шукаючи свою заповітну пляшечку для особистого питва в поїзді.

Пропав Рожевий Сарафан. Тепер це вбрання казкової фейки не буде блищати на кримському узбережжі, світитися разом зі мною, породжуючи спогади, солодкі до божевілля, й ці відчуття обопільної доступності в наших спогадах. Не буде невидимого пікантного зв’язку між минулим і сьогоденням… Але ж цього літа він напевно був би на мене такий замалий, що обіцяв би чимало!

Найкращі поїзди — це ті, що вирушають уранці й привозять тебе також уранці. А межа моєї ворожості — це вечірні мучителі, які змушують бідолашну Адору нудитися й страждати, рахуючи полустанки, аж до самої пообідньої пори.

Наш вирушав за десять по четвертій, і турботливий papah увіпхнув у мене без однієї ложки весь особливо тяжкий обід — 17 годин у дорозі, дитина повинна попоїсти.

«Ах, та облиште ви мене! Передчуваю, що мій Гепард не годуватиме силоміць дитини, яка живиться безсоромними фантазіями в гуркітливому вагоні. Не треба мені їжі! Заберіть ваш салат!» — салату не забрали, і я проковтнула його, однак приправила кисло-солодким соусом «Альхен» із кедровим запахом і холодним світінням Селени та тихим плюскотінням моря, яке відштормило й скінчило.

Купу лахміття нарешті було спресовано в строкаті шари, утрамбовано (ах, моє протягливе серденько!), й рюкзак роздувся чорно-синім міхуром з випнутою передньою стінкою — до кишеньки потрапили всі мої потаємні записочки, гадючки-папірчики, трилер «Adoreau». Смакувати радощі духовні (не те, що Сашко полюбляє), писати своє творіння, з ностальгічною посмішкою літньої романістки дивитися на море — та так можна прожити дуже навіть і непогано навіть без усіх тих гранд-шоу наших із татусем сварок. Але темна тінь у кривавому плащі вогненної пристрасті попри те незмінно стояла на зоряному обрії всіх моїх думок, загадково посміхаючись крізь мерехтіння приморських зірок. «Хто міг утримати?» — як правильно ти це сказав, Альхене!

Всупереч усьому я доможуся свого. І ніхто цього разу не стане на моєму темному шляху так, щоб я не змогла перехитрувати чи обминути.

Але треба ж бути дуже гарною!

«Отже, — Адора Велика схилилася над Адорою Поганою, — за весь час нашого відпочинку — жодного порнографічного кліпу, жодного сеансу самозадоволення, жодного прецеденту, коли ти обстоювала б власну думку, жодного найтихішого скандальчика й жодних дурниць». Адора Погана намотувала на палець руде пасмо: «Я, звичайно, старатимусь уникнути значних дурниць, але ось що стосується вдоволення себе самої, то я просто передам віжки своєї чуттєвості в інші руки, як, воно, в принципі, й має бути…».

Хочу звернути увагу психологів, чий погляд, можливо, колись упаде на цей манускрипт, що в свої неповні 14 років у мене вже були певні симптоми роздвоєння особистості. У всякому разі, Адора Розумна так вважає.

Отже, мачуха з малим не їхали з нами. «Сподіваюся, що з приїздом сестри в тебе буде більше волі й ти зможеш продовжити…» — це єдине, що запам’яталося мені з останньої, не дуже приємної розмови перед від’їздом.

Але що стосується татуся, я ж бо щиро, зі всією можливою чистотою моєї дитячої душі жадала, щоб відпочинок був для нього найспокійнішим, найкращим! А що стосується повної несумісності наших, хай і найсуб’єктивніших уявлень про щастя й відпочинок, то… розпачлива й рішуча Адора ладна терпіти що завгодно, аби тільки створити необхідну заколисуючу атмосферу цілковитої релаксації, щойно обрій затьмарить якась невдача.

Наприклад, ось ця: під час нашого відпочинку на маяк повинна була під’їхати моя сестра — серйозна заміжня жінка, пуританка найвищої проби, яскравий взірець добропорядної матері-господині, батьківська гордість і втіха. Вона відвідає нас у товаристві чоловіка й семирічної дитинки. І тоді мені, затиснутій зусібіч на трахані 24 дні, буде, як висловлюєшся ти, Альхене, дуже хріново. І крім пристойних книжок англійською та підручників з німецької, мені вже точно нічого потрібно не буде…

Втім, це зворотний бік монети. Адоро, ніколи не зазирай за постійно опущену завісу майбутнього! Дванадцятирічна дівчинко, що купалася в гумовій шапочці аби не намочити волосся й не занедужати на ньюмонію, — згадай-но! Бабцю Адоро, вище носа, пригадай свої молоді літа! А в разі цілковитого краху, якщо його там не виявиться, якщо в тій статті про «Пітерського розбещувача малолітніх» і його «дванадцятилітню наложницю, що втекла з дому», йшлося дійсно про того, про кого ти думала протягом цілого півріччя по прочитанні газетки… Ну, що ж, воля буде чекати на тебе тут, хоч тут і нема кипарисів, та й клімат не той.

Ні, ну що за маячня?!

Знову самообман! Воля у вигляді цього, даруйте, засранця? Ні. Тільки вірити. Якщо його там не буде, я умру…

Але о 15:10 ми не виїхали. З дивним спокоєм ми сприйняли факт запізнення поїзда на 9 годин. Речі відразу лягли на широку полицю в камері схову, а квитки у вікно обміну так і не проникли (хоча татусь був готовий послати все до якоїсь матері), й ми вирушили по гостях. Нічний поїзд — уперше в житті! Екзотика!

Стосовно ж агнця, то ледь я побачила першого трамвая, негайно відіслала його додому, й глибочезне полегшене зітхання пролинуло Києвом.

Із останньої гостини ми повернулися о пів на дванадцяту. Ми б сиділи там і довше, але хазяї, сонні, в халатах на голе тіло, вже викурили на двох пачку сигарет і нікого не бачили, крім одне одного. Зрештою вони не витримали й сказали, що краще не ризикувати, а валити просто на вокзал.

Ми прийшли туди після випитих мною двох келихів вермуту й неміряної кількості джину — батьком. Стрілки мого годинника показували північ. На першій колії стояв потяг, затишно жовтіючи своїми завішеними вікнами. Довідались у провідника в капцях, що це за поїзд, і дізналися, що Сімферопольський, тобто наш, і відходить він у найпершу хвилину наступного дня, тобто, даруйте нестерпну мою мову, просто зараз.

«Так швидко ми ще не бігали» — сказав би літній ветеран, згадуючи в шезлонгу й із сигаретою в зубах, як він рвонув із ворожого полону з групою відважних захисників батьківщини.

Камера схову розташовувалася, як водиться, на іншому кінці вокзалу. Старий охоронець спав у підвалі, ключ від нашого відсіку теліпався у нього на шиї. Сумок було вісім, кожна кілограмів по шість, а на ногах що я, що татусь трималися не дуже міцно. Про подальше фантазуйте самостійно.

Скочили в потяг, що рухався разом зі щастям, під крики рудої провідниці. Переплутали купе й поїхали не з літніми тітками та білою собачиною в авосьці, а в товаристві колишнього омонівця, що відразу поклав на мене свій мужній погляд. Я запримітила в ньому кволу подобу Альхена.

Коли трохи отямилася, то вирахувала, що в Сімферополі будемо не раніше восьмої вечора. До Ебри з вокзалу їхати ще мінімум дві з половиною години. Виходить, Гепарда не побачимо аж до післязавтра. Але я впевнена, він відчує мою присутність десь поруч, під імрайськими зорями — і все в нас буде добре!

За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.

«…Просто під ногами була широка темна безодня, а за нею — начебто близьке, начебто підняте море із цареградським шляхом, що звужується до обрію. Ліворуч, у мороці, у таємничій глибині, тремтячими алмазними вогнями грала Ялта… Скрекотали коники, часом віяло солодким хвойним гаром, — і над… шовковим морем, величезне, всепоглинаюче, сизе від зірок небо було запаморочливе, і <він> раптом знову відчув те, що відчував не раз у дитинстві, — нестерпне піднесення всіх почуттів, щось чарівне й вимогливе, присутність такого, для чого тільки й варто жити».

Володимир Набоков. Подвиг.

Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne

Tag Eins (день перший)

Співали солов’ї, цвіла магнолія. Приголомшливий вечір. Здається, що живеш отут вічність, начебто не було ніякого минулого, не було нічого — тільки оце море, ці кипариси. Правильно, не треба нам минулого, це взагалі інший вимір. Немає тут часу. Все ясно й чітко, як у підручнику — є тільки я, тіні та Змій.

Востаннє я сиділа тут 5 місяців тому. Було індигове небо з фіалково-сіруватими переливами чарівних хмар, з тьмяними зірками, які містичними очницями, мружачись і кліпаючи, дивилися на мене з болісною ніжністю. Нове, радісно-збудливе почуття нетерпляче розпирало мене зсередини. Адже я була в Імраї! І було літо…

Так, п’ять місяців тому, крім туги й очікування, я нічого більше не відчувала. Але небо тоді теж було індиговим, і розсипи зірок, і міріади вогнів, і жовті ліхтарики на пляжах… Тільки тоді старовинний дзвін маяка під моїм ліктем був безнадійно холодним, як лезо того ножа, яким ти, Альхене, пестив мене в одному з наших снів. Можливо, навіть тоді, взимку, цей особливий, зіпсутий холод прохромив і обцілував мою руку твоєю Енергією, передав у мозок дані, які тієї ж ночі вилилися в нові подробиці — як цей ніж рухався догори від зап’ястя до ключиці, як у кривому лезі відбивалися твої очі.

І тоді якийсь нічний птах, очевидячки не чайка, кружляв над квітучими кущами олеандра, потрапляючи раз за разом у чарівний зелений промінь, що лився, немов із печери шамана, просто звідкілясь над моєю головою. Вежа маяка ясніла своїм власним, літнім, білим світінням. Я повільно підвелася, підійшла до білого парканчика, який попереджав про урвище серед пестливої, озброєної безліччю невидимих чорних рук Південної Ночі. Звідси виднівся вихоплений променем маяка Капітанський місток. Саме тут, якщо пригадуєте, я стояла два роки тому в фатальному рожевому сарафанчику й радісно споглядала обгорнутий смогом бажання виступ у скелі, свою Синю Тінь… Та зараз же тільки початок! До чого ж солодка, яка неможливо солодка ця реальність! Ось воно — це твій живий спогад, Адо-Адоро. Потім будеш, мов проклята, ридати, не в змозі вигнати з пам’яті ці зелені відблиски, це місячне світло… Цілу зиму. Й ціле літо. Тому що наступного року, відчуваю, ми сюди більше не приїдемо.

З перших секунд я зрозуміла, що щасливий поїзд мого неповернутого дитинства помчав у пірамідальну далечінь, а я дивлюся зараз туди, куди за місяць до цього дивитися було безглуздо.

Татусь пішов на «вахту» шукати Цехоцького, в якого ми, як завше, наймали кімнату. Двері балкона були відчинені, й у кімнаті горіло світло, але на нас ніхто не чекав. Це було гарно — я могла на самоті насолодитися масою прийдешніх двох місяців, яка м’яко колихалася під зорями з вечірнім теплим вітерцем. Колісниці троянд і лаванди. Боже мій, як же тут пахне!

Незабаром я почула їхні радісні голоси. Дзвінкий сміх Галини — дружини Цехоцького, якесь скрипливе дитяче скигління Зінки, їхньої дочки, черевне гоготіння самого Цехоцького й нервове хихотіння татуся, якому вочевидь було не до сміху після пережитих пригод.

— Не вірю… — я притулилася до білого стовпчика паркану. Надто схоже це було на сон, надто бракувало гіркоти в цих хвилинах, у їхній п’янкій вічності, щоб їх можна було якось прирівняти до реальності.

«Завтра буде наш новий день, наш новий пригрів… Гепарде… ти ж навіть не підозрюєш, хто зараз стоїть під цими смарагдовими променями, на чиєму обличчі грають барви світла й спогадів. Про тебе, Альхене, все про тебе…».

— Адріано! — Зінка виросла з темряви й романтичних силуетів мигдалевих гілок. Золотий хрестик, захоплений на мить смарагдовим променем, блиснув зірочкою на її шиї, підскочив разом із волоссям, коли вона востаннє підстрибнула, сповільнюючи біг. Зупинилася, витираючи лоба рукавом своєї смугастої сорочки.

— Зінко, привіт, — це було все, що я могла вичавити з себе.

— Слухай, а ти ж виросла! Кльовий вигляд! — дівчинка обійшла мене зусібіч, уважно оглядаючи.

— А ви думали, що ми вже ніколи не приїдемо, так?

— Ми були впевнені, вибач, але правда!

— Дороги вночі такі небезпечні! — Галина похитала головою й глянула на неоковирне й підтоптане за довгий шлях стовписько наших пакунків і сумок, які спочивали під старим горіхом на зеленій лаві. На лаві, де років 10 тому я плазувала, граючись пластиковими рибками, змитими тією самою хвилею, що зжерла все моє дитинство.

— А ми вже вирішили, що ви залишилися ночувати десь у Сімферополі, ти ж такий обережний, Самаркандов, га? Ги-ги-ги-ги! — сміх Цехоцького покотився в індигову пітьму.

— А оце наша машина, — Зінка понтовито ляснула розчепіреною п’ятірнею по капоті червоного «Фольксвагена».

— Ану не смій ляпати!

— Атож… Як хороше…

Відчинилися двері, й ніздрі відразу залоскотав ні з чим не зрівнянний запах цього нашого імрайського житла.

Волохата, страшна істота з гавкотом кинулося на сходи й за кілька секунд зникла у темряві двору — зачепила мене своїм розкошланим рудим боком.

— Кльопо! Фу! — запізніло крикнула Зінка.

— Здрастуй, Кльопо, — зненацька видав батько, який перебував у тому самому блаженному заціпенінні, що і я.

Ми залишили сумки в кімнаті (обстановка та сама, що й рік у рік, тільки ліжко застелене не китайським напиналом із журавлями, а простішим, жовтим із китицями) й подалися на кухню, де хазяї приготували нам щось пожувати. Мов чарівна скринька, що підняла своє дерев’яне віко, перед нами відкрилася їхня простора кухня з накритим до вечері столом, і Галина запросила нас посмішкою, що розпливлася в моїх примружених очах.

Я вийшла з душу, мліючи від того, що тепер виходитиму ось так, у цій індійській сукні замість халата, неодмінно з мокрою головою й серцем, сповненим бридких передчуттів.

Вечеряли багато й довго. Дорослі говорили про ціни й політику, пили мускатне шампанське й усе підкладали мені то салатику, то гарнірчику, а татусь осудливо супився й казав: «Та годі їй, вона ж тільки недавно їла!» — хоча сам наминав будь здоров! Зінка напівлежала навпроти й безжально била мене по ногах. З якогось хижого місячного блиску в її очах я вже відчувала, що все складається для мене чудово. Я ж бо вже знала, яку новину мені хочуть повідомити, але не поспішала вставати. Адже що довше зволікання — то солодше відкриття. Ніколи не треба поспішати. Попереду оповиті лавром і рододендроном два місяці. Будь гарною дівчинкою, Адо-Адоро, і гарним залишиться все навколо.

Коли будь-який інтерес до їжі було остаточно змито болісним нетерпінням, я нарешті дозволила собі підвестися й бути затягнутою Зінчиними руками до кімнати хазяїв із відиком і балконом.

— Ну? — я причинила за собою двері. Дівчисько мовчало, витримуючи необхідну на його думку паузу (дитино, ти ж нічого не знаєш, навіщо тобі цей спектакль?)

— Альхен тут?

— Хто?

Я здригнулася. Значить, вона… — Йог, цей самий йог, він тут?!

Вона обдарувала мене однією зі своїх найкапосніших напівпосмішечок із примружуванням очей і вкладанням голови на підняте плече:

— Ту-у-ут, — протягла одинадцятирічна мерзотниця, напевне, вгадуючи побачене днями обличчя в сяянні моїх очей.

Я гримнулася їй під ноги — то був невмотивований рух.

— А Віра з Танюшкою?

— Нема.

— Ориська?

— Нема.

— Інші баби?

— Нема нікого. Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Я йому, щоправда, торік сказала, що ти в Америку виїхала. З кінцями. А він це…

— Ну, Зін, що він сказав?

— Що, може, тобі листа написати треба. І що ти там собі нареченого знайдеш.

— Серйозно?

— Ага.

— А на голові стоїть?

— Ага. Ги-ги… весь час. Ну, як звичайно.

— А на пляжі коли востаннє був?

— Три дні тому.

— А на тебе дивився?

— Ще б ні! Ось так! — і вона, маленька артистка, зробила — спробуйте уявити — обличчя, настільки схоже на Альхенове, що я здригнулася, зібгала каламуть минулих сновидінь і тверезим веселим голосом повідомила, що піду на кухню.

О… я горіла надією! Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Це була дурнувата, рахітична надія в стилі березневого першого кохання. Але з лусканням пухирців мускатного шампанського, із запахом хвої і трави, з криками чайок і гепардів з левенятами, зі срібним місяцем і фалічним відображенням у мерехтливій воді, з південною ніччю і її пристрастями… О… я можу продовжувати й продовжувати.

А Цехоцький усе правив політичні анекдоти, за кухонним вікном мерехтіла вогнями далека Ялта й тихо шепотілося з зеленим променем листя, швидко сповзаючи з поплутаних гілок.

Tag Zwei (день другий)

Моя радісна свідомість вчепилася в реальність близько шостої ранку. Я дивилася на прийдешній день зі сліпавою радістю й божевільною запопадливістю. Я зробила перший крок до дверей. Ну, що ж, я, здається, прокинулася. А татусь — що дуже дивно для його жайворонячої натури — спав як убитий з драматично витягнутими вздовж тіла руками й повернутим до залитої сонцем стіни ассірійським профілем.

М’які від сну руки лізуть під холодну воду. Так давно на маяку влітку була гаряча вода! На підлозі біля ванни стоїть величезний металевий бідон, а з нього стирчить кип’ятильник. Потрібен приблизно день, щоб він нагрівся до нормальної температури.

На кухні вже зустрічає похмурий батько з повідомленням, що його вчора добряче продуло й він нездужає.

Цілий ранок ми сиділи вдома, збираючи по кутках ліки, повільно розпаковуючи сумки й раз у раз відлучаючись на кухню, щоб поласувати компотом, який зварила господиня. Все, як звичайно, одним словом.

Після нетривалого відпочинку ми все-таки спустилися на пляж, побачили, кого потрібно було мені побачити, і я з вирубаною свідомістю, на автопілоті, сама не своя, полізла у воду. Це все відбулося так стрімко (Альхен, Віра, хтось іще, їхні спини, підло повернуті в мій бік, це звичайне місце під тентом і відсторонене прозріння), що не змогло як слід віддрукуватися в моїй пам’яті. І взагалі, все, що я тут написала, — вигадка, бо саме цю частину мого тагецвая пам’ятаю найгірше, точніше, зовсім не пам’ятаю. Щоденник мовчить, а мої відчуття, моє море та мої пірси — усе було засвічено сяйвом справдженої мрії. Він, Віра й Таня сиділи у вічному вмиротворенні, оточені аурою спокою і неймовірної сили. Боже! Як же я любила його тоді! Ця смаглява потилиця з міліметровим волоссям, чорна майка, міцна спина, розслаблена, але повна прихованої сили поза, коли він сидить, подавшись вперед, спираючись ліктями на коліна. І зелений рюкзак поряд. І Вірине світле «каре» та глибокий овальний виріз на спині її чорного купальника.

— Привіт, народ, — сказала я, приземляючись на заборонений лежак. Якимось немислимим чином татусь дав мені свій святий дозвіл на те, щоб підійти до Віри з Танею і за цнотливої відсутності лисого розпусника сказати їм своє коротке «привіт». І це я щойно зробила.

Обидві вони досі не знали, які гості завітали під імрайське сонце.

— Що, не чекали?

А татусь сидів за десять метрів від нас і за короткі сорок секунд просвердлив у моїй спині невелику дірочку.

— О! — Віра скромно посміхнулася й прибрала з обличчя золотавий локон.

— Адка приїхала! — Танька весело завовтузилася.

— А ти ж начебто в Канаду збиралася їхати? — спроба зачепити іронією. Боже ж ти мій, що це я встигла їм наплести торік? Вона поставила переді мною пластмасову чашку гарячої кави з краплею амаретто.

«Життя — це гра, — нагадали мені зім’яті сторінки мого щоденника за 1994 рік, — і твоє завдання в ньому — якщо не виграти, то, у всякому разі, показати, що ти не програла. В театрі теж грають — не для себе, звісно, а для глядача. А світ — це і є один нескінченний глядач. Глядач любить, коли його обманюють, це спрощує життя. Людина тільки думає, що живе для себе, а насправді вона прагне тільки того, щоб мати гідний вигляд у очах решти. Тож для себе жити неможливо, це аксіома. Цікаво, хто зможе спростувати мене? А моє завдання — показати методом вибіркового обману саме той образ, який хочуть бачити в кожному конкретному випадку. Для кожного я інша. Я друг усім і нікому».

А погляд татуся різав і батував. Але ж мерзотника немає — чого ще йому від мене треба?

— Ні, не виїхали, в нас усе взимку зірвалося… Там усі ці імміграційні служби, коротше… — і я почала брехати, докладно розводячись про клятих бюрократів із їхніми паршивими візами. Подібні оповідання здатні, можливо, захопити літню вчительку, що нудьгує в моїй школі, але Віра… Ах, Віра на мене дивилася майже жалісливо.

— Отож, що я можу сказати… Жахливо, так, Віро, це було просто жахливо.

— А тепер ви як?

О Боже… Імрая… Як боляче згадувати все це, коли пальми й олеандри залишилися за проміннячком залізниць, під колісьми 12-го поїзда, що давно відстукотіли, коли Агнець знову слинить мені піхву, а шкільні будні не несуть у собі нічого втішного!

— А тепер ми ось тут…

— І до якого ви пробудете? Тижнів зо два?

Я тріумфально посміхнулася:

— Яке там! Два місяці, як мінімум.

— Отакої! Чого це твій татусь розщедрився? А як там стосовно волі? Ще й досі випасає тебе на повідці?

— Певна річ. Тільки мені його, якщо чесно, просто шкода. От я й не воюю.

— Як зворушливо, — вона кивнула на чашку недоторканої кави, — пий давай.

Танька палко обійняла мене, запевняючи, що страшенно скучила.

Віра досить холодно, досить очужіло дивилася в якийсь незрозумілий проміжок між нами. І тієї ж миті, коли вона, мов серфінгіст із реклами, що підноситься назустріч хвилі, яка мчить на нього, плавно перемістила свій погляд з вершини гребеня на небо (тобто на щось, або, точніше, на когось, хто, схоже, вже кілька секунд стояв у мене за спиною), тієї ж миті я відчула, як мій байдужий палець було підхоплено…

…Як чиясь рука доторкнулася до моєї руки, підхопила мій палець, несильно потягла до неба.

— Ну, звісно, я так і думав. Ай, ай, ай, — у мене побіліли щоки й перехопило подих.

— Краса жінки, — весело мовив Альхен, — починається з манікюру! Скільки разів я тобі про це казав?

— А, це ти… — буркнула я, висмикуючи руку, — мені й так подобається.

Лак, взагалі, був страшний, яскраво-червоний, але стійкий і все ніяк не хотів остаточно злущуватися, залишав посеред кожного нігтя по кривій смузі.

— Ну, привіт, Левеня, — він зняв окуляри, блиснув своїми бурштиново-жовтими зміїними очима.

— Привіт, чудовиську.

— Так… А, ну, власне… — доторк брунатним пальцем до брунатного шраму на брунатних грудях, трохи підняті виглянсовані плечі й опущена, мов у хижака, голова, — із чоловічої точки зору вигляд маєш розкішний. Просто розкішний. Волосся, груди… просто молодець. А ти що, підфарбувалася?

— Де?

Вони з Вірою посміхнулися й перезирнулись:

— Ну, на голові, наприклад?

— Та нічого я не фарбувала!

— Ну, гаразд, це не так важливо, просто волосся в тебе якось посвітлішало в порівнянні з минулим роком. А взагалі, мені чомусь думалося, що ця твоя принадність зникне разом із дитинством, а виявилося, що ні, навіть навпаки. А ось за манікюр тебе варто було б нашльопати.

Я, мліючи, посміхнулася й булькнула кавою, дивлячись на нього крізь пластмасову чашку.

— Ну, а як щодо обмежень і заборон? Блокада, як і раніше, тримається?

— Аякже, все, як раніше.

— Атож, вірю. Он там твій тато йде, — він відвернувся, цієї ж миті по моєму плечі постукали, і коли я озирнулася, то батько вже йшов геть, відтягуючи мене за собою на невидимому, але дуже міцному повідці.

— До нових зустрічей, — сказала я, підводячись, — ми їдемо наприкінці липня.

— Та за цей час можна багато встигнути! Вигляд маєш чудовий! — долинуло до мене з того кінця тенту.

Nach Mittag (по обіді)

По обіді, нехтуючи дорогоцінною сієстою, татусь вирушив зі своєю слухняною дитиною в Ебру, шукати квартиру. Цехоцькі нахабніли від сезону до сезону й цього разу готувалися здерти з нас кругленьку суму. Ми брели розжареним шосе, й було видно, як на асфальті з’являються міражі тремтливих калюж із відображенням машин, що проїздили повз нас, та білясто-блакитного неба.

— А що, я чула, до нас, може, Мирослава приїде? — запитала я, щоб розрядити обстановку (за балачки з Сашком мені добряче перепало).

— Ти взагалі коли-небудь слухаєш, що тобі кажуть? — буркнув татусь.

— Ну…

— Вони вже взяли квитки!

— А! Справді? А Валентин із Марійкою теж будуть?

— Не дратуй мене. Звичайно, будуть.

Це була перша темна пляма, що виникла на світлій смузі мого прийдешнього й відносно безхмарного життя.

У Києві ми бачилися не просто рідко — я та моя сестра, старша за мене на 14 років, яскравий приклад добропорядної матері-господині, відповідального співробітника й просто дуже серйозної людини. Татова радість і втіха. А я і в найстрашнішому сні не могла припустити, що це добропорядне сімейство навідається до нас у Імрайку.

Нічого нормального ми цього разу не знайшли, і крізь ту ж таки несамовиту спеку, розжареним, як пательня, шосе рушили до «Марата», де містився невеличкий стихійний ринок, — щоб купити фруктів-овочів.

На зворотному шляху нам посигналив червоний «Фольксваген» (а в мене вже відпадали руки, запліталися ноги й у роті пересихало). Цехоцький вистромився з відчиненого вікна та, спираючись на кермо, звелів закидали свої сумки в багажник і сідати.

Татусь почав молоти якусь маячню, не треба, мовляв, ми самі, а я пожбурила пакунки на асфальт і заволала, що зараз просто впаду, і якщо пропонують, то чому б нам, власне, й не під’їхати? Одним словом, ми все-таки доїхали, але після цієї битви татусь зі мною не розмовляв аж до вечора (почалося). Я, бачте, напружую їх.

На пляжі грали в м’яча. Всі автори книжок про Лоліт і німфеток вважають за свій обов’язок описати гру в м’яча.

Танька стала так, щоб я відбивалася в темно-зелених окулярах не тільки в татуся, але й у Альхена, що засмагав неподалік. Грати запропонувала вона, саме після того, як із фосфоресціюючими відбитками на своїй німфетській шкірі прибігла до мене з обіймів Диявола. Кидала м’яча найбезжальнішими прийомами — так, що я перебувала в стані постійного стрибка. Я силкувалася тягти носочок і прогинати спинку. А клятий шмат гуми так і пантрував, аби вилетіти за поле, кудись у бік тентів, і я крутила озаддям, діловито плазувала поміж лежаків, поки м’яч котився геть від мене та завмирав, змушуючи завмирати й мене, за півметра від нерухомої ноги Альхена. Він же, дивлячись нібито кудись у далечінь, жодного разу навіть не нахилився, щоб підняти його й доторкнутися чолом до мого рудого відстовбурченого чубчика. З радісним криком я хапала втікача та летіла назад, із припливом люті кидаючись у гру.

Ми починали помічати окуляри. До того більше уваги мимоволі припадало на синю ганчірочку на його тілі, яка раніше була чимось посереднім під час ловів та обміну гарячими поглядами крізь чотири сонцезахисні скельця.

І коли я нарешті не спромоглася спіймати розжареного м’ячика, але наздогнала його й пожбурила, дозволяючи собі з положення «упор сидячи» глянути в чарівне підтентя, то…

Це було — як би вам пояснити — схоже на якесь миттєве замерзання, обмороження: замість розкішного багаття там біліли снігові замети, замість кипіння життя й пристрасті, панувала гнітюча темрява й не лишилося жодного сліду колишнього взаєморозуміння. Коли я глянула в той бік, уся магія, всі дзвінкі чари — зрозумій, читачу — все найпрекрасніше було зруйновано тією вбивчою сценою, що розгорнулася перед моїми очима, які досі відбивали рештки згаслого полум’я:

Аналогів немає. Довге жовте волосся, що здавалося несправжнім, колихалось на легкому вітрі; за особливого переломлення розсіченого тентом світла воно переливалося в золотавий сонячний промінь. Струнке, гнучке, невагомо-витончене тіло, яке ніби ще потоншало, граціозна хода, ідеальне, ніжно засмагле личко класичної слов’янської красуні, щось іронічне в обрисі губів, щось гордовите в лінії світлих брів. І погляд, мов промінь маяка, байдуже, не зупиняючись, пролетів по моїй скорченій постаті. Й Альхен, о, Альхен, обіймав її своєю засмаглою лапою, уже давно не дивлячись на Адору, розпластану долілиць із окулярами, що впали на бетон. М’яч просвистів за сантиметр від мого вуха й приземлився в калюжу за моєю спиною, облив брудним теплим душем, і, очевидно, покотився в бік поруччя, тому що Танька заволала, тицяючи пальцем кудись за мене. Я спіймала м’яча біля самого краєчку бетонної стіни.

— На, Тань, я чогось не хочу більше грати.

Розсікаючи іскристу хвилю, я пірнула на самісіньке дно, перебираючи пальцями ледь помітні без маски камінчики, стабілізуючи свої розбурхані почуття. А коли виринула, вже ніщо не обтяжувало моєї свідомості, не змушувало думати про його погляд щоразу, коли ставила одну ногу поперед другої.

Мов сновида, я подалася в безтатусеві простори, опинилась на скелі над ліфтовим козирком, у товаристві Таньки. Виявляється, ми грали в карти.

— Слухай-но, а це що, Надія приїхала?

Танька здивовано глянула на мене понад віялом із карт.

— Ні. Звідки ти взяла?

— А хто тоді он та білявка, що з твоєю мамою зараз розмовляє?

— А, це Оксана, вона приїздила сюди минулого серпня. Нас тоді вже не було. Залишився тільки Сашко. Я її зовсім не знаю.

— Ясно (але не втішає).

— А ми цієї зими в Пітер їздили.

— Я була там минулого липня, — байдуже збрехала я.

— У нього там така квартира! Знаєш, скільки ванних?

— Скільки?

— Дві! А кімнат аж п’ять!

— Він що, переїхав?

— Ні, він уже багато років там живе.

А це що таке? Виходить, оповідання про скромну роботу тренера з кунгфу й кімнату в комуналці на Ліговці — брехня?

— А де ж він працює?

— У офісі. Знаєш, у них там відик стоїть і стільки мультиків усіляких — я майже все передивилася. Там є «Алладдін», і «Русалонька», і «Чіп і Дейл».

— Я розумію, що в офісі. А чим саме він там займається?

— Відики дивиться… А ще там такі фільми класні є…

Коли ми з татусем чергового разу прогулювалися набережною в класичному мовчанні, мій напружений погляд під різними ракурсами сканував Гепардову спину — аж надто незграбно зігнутий, він цілувався зі своїм білявим сонечком. Вона лежала на животі, на його червоному рушнику, і, теж зігнута, тяглася до нього, мов прекрасна рожева з білим повитиця.

На завершення цього розділу напишу, що суворо наказала собі вести ретельний облік усіх своїх імрайських пригод — якщо вони, звичайно, виникнуть (у чому я вже починала неабияк сумніватися). У всякому разі, подертий зошит зі списаною обкладинкою, дорогий, мов життя, в своєму другому з сорока шести днів задерикувато повідомляє: «Нічого, я всім вам іще покажу!»

Tag Drеі (день третій)

Наведу вам одну цитату: «…Маленькій Вірджинії ще не сповнилося 14-ти, коли нею оволодів Едгар… Провели медовий місяць у Санкт-Петербурзі на західному узбережжі Флориди». Це така ось незрозуміла відповідь на моє «ворожіння по книжці».

З мокрим волоссям і татусем на пірсі «зони причалу», з цілим пляжем між нашими войовничими думками, я розмістилася на трьох дошках верхнього ярусу, що лишились від зруйнованого хвилеріза. Надягла навушники, під голову поклала згорнутого валиком рушника, витяглася й відчула цілковите блаженство. О цій ніжній ранковій порі ніхто не чіпав мене й не згонив із сонця. Так, напевне, збігла приблизно година (зважаючи на кількість боків, які віддали, на 90-хвилинній касеті).

Коли я підняла праву, повернену до обрію ногу, випадково скинула вниз свою зняту через непотрібність панамку і приставила долоню козирком до лоба — обличчя моє спалахнуло новою Авророю. Ви тільки уявіть, як ці ніжні помаранчево-рожеві переливи грали на моєму веснянкуватому личку, вимальовуючи теплу, ніжну посмішку.

Він виймав із рюкзака свій рушник і дивився на мене. Він розстеляв його на лежаку й дивився на мене. Він дивився на мене з-під своєї чорної майки, яку скидав, квадратіючи мускулами преса. Він дивився на мене через плече, коли скидав кросівки. Він дивився на мене, виходячи з кабінки для переодягання. Він просто дивився на мене, стоячи за десять метрів, спираючись на поруччя. Купання під цими поглядами нагадувало мені борсання в теплих прозорих хвилях. Ці погляди були начебто відчутні.

Ну, а потім мене зігнали з пірсу, сказали, що час додому, що сонце припікає, що спекотно (й що йог сраний піддає жару — говорилося в німому підтексті) — щоб негайно збиралася.

Я скупалася на доріжку і, обсихаючи на тому самому поруччі, виявила, що їхнього полку прибуло. Прийшло Створіння разом із Вірою і Рудою. Ну, звісно — привіт-привіт, здрасьте-здрасьте, фальшивенькі личка, криві посмішечки. А потім papah чогось передумав іти — сонечко сховалося за абсолютно невидиму мені хмарку, Альхен без вісти зник, (сидячи на іншому боці пірсу, просто піді мною, прихований солодкою вадою в радіусі батьківського локатора, тим самим для ворога зовсім невидимий). Я посміхнулася й сказала, що піду стрибну з пірсу. Спустилася сходами й під смугастою тінню навислого над нами другого ярусу доторкнулася кінчиками пальців до гарячої тканини його плавок і за мить уже шумно падала в теплу воду, ще й досі відчуваючи під коліном начебто випадкове ковзання його напруженої руки.

Після swim я вирішила не форсувати подій і не викликати підозри, тому поводилася дуже розважливо — на прогулянки не рвалася, та й взагалі лежала на животі, почитуючи якусь книжчину. Але кутиком ока все-таки змогла помітити, що з появою Створіння — у халатику й великому солом’яному капелюсі — мій Гепард не накинувся на неї з поцілунками, як було вчора, й що вона разом із Вірою, такою само холодною та очужілою, як завше, вийшла з поля нашого зору кудись за човнову станцію.

Ми знову пхалися в «Марат», на ринок. І крізь цю спеку, що аж кололась, я вирішила озирнутися. Диявол сидів на червоному поруччі, там, де за десять хвилин до того сиділа я, поруч паслося Створіння, розквітаючи у вічній весні, яку несли його бесіди. Добре, нехай…

Спочатку ми хотіли поселити сестричку з родиною в обнадійливо далекій «Україні». Ця перспектива настільки тішила мене, що в нас із татусем навіть запанувало певне прохолодне перемир’я. І ми були у відносно гарних стосунках доти, поки він не вийшов із приймального відділення. Я чекала на вулиці під кипарисом — із сумками й кепками. Корпус — знайомий із незліченних листівок «Південний Берег Криму», такий помпезний радянський будинок із білими колонами й чоловікоподібними бабами на даху — зараз активно ремонтувався, й веселі смагляві югослави раз у раз поглядали на мої дивовижно короткі шорти. Татусь з’явився, навіваючи думки про турецького султана — бородатий, на вузькій доріжці між кипарисами й колонами. Обличчя в нього було не дуже задоволене. Усе в мене всередині опустилося, я притулилась до однієї з колон і мокра фарба відразу віддрукувалася на шортах і голій спині. Татусь побачив зіпсований одяг, кинув: Idiot — і повідомив, що один день у цьому санаторії коштує більше, ніж два в нашій бурштиновій обителі у Цехоцьких.

Пішли шукати щастя в «Марат». Це мене, втім, потішило ще більше — між мною і татусевим підкріпленням лежатиме вже два санаторії. Що може бути краще? Шансів на зустрічі буде ще менше, хіба що планові повчальні бесіди в пляжному кафе та на сімейних походах під час оглядання імрайських красот.

Але там — ах, який жаль! — нам повідомили, що місць нема й усе зачинено, і взагалі…

Пішли шукати щастя в Ебру. Там начебто була якась бабуся-пенсіонерка з вузькою темною квартиркою, але хотіла вона стільки ж, скільки й Цехоцькі, тож урешті-решт, уже на маяку пішли до тітки Раї, на першому поверсі в сусідньому парадному. І після довгих і переконливих бесід вона погодилася віддати одну з кімнат. А я сумно й тяжко зітхнула.

За обідом Альхена в мені зібралося забагато для нормального травлення. І я, жуючи салат, сказала татусеві:

— А ось якщо одна із цих його дівчат вирішить подати на нього в суд, то його ж, правда, посадять?

— Hi, — тато чомусь вирішив поспілкуватися. Це мене збадьорило, адже, як правило, на запитання такого плану він досі відповідати відмовлявся.

— А чого?

— Цей son of a bitch відразу заявить, що знати її не знає. Та й взагалі, складно це все довести.

— Ну, а якщо на пляжі є свідки? Всі ж бачать, як він із цією ось цілується…

— Bool shit, ця негарна людина (наводжу дослівно) знайде вихід із будь-якої неприємної для неї ситуації.

А я витратила три година на побудову детективних планів із карно-процесуальним відтінком.

Nach Mittag

По обіді ми подалися засмагати за Старий Будинок. На пляж, хоча й існувала така досить реальна можливість, втікати було ще надто ризиковано. За своєю роками налагодженою традицією, татусь лягав спати з першої пополудні до третьої, і в цей час я була вільна й могла робити що завгодно (на території малого маякового подвір’ячка). Але з’являтися в них там ще зарано. Не хочу якоюсь мірою видаватися набридливою… Така собі отроковиця з телячими очима, що віддано й волого дивиться спідлоба… Я ж навіть не можу їм нічого до пуття розповісти гідно-розумного.

Дорогою на пляж (о четвертій пополудні) мене раптом заїла якась нова винувата нудьга. Адже татусь — це єдина світла людина в усій цій історії. Ну, й ще хазяї нашої кімнати. І все, що відбувається зі мною зараз, — настільки огидне, настільки мерзенне… Але він ніколи не зрозуміє мене до кінця, адже те, від чого він мене так ревно охороняє, — вже затаврувало мене до кінця моїх днів. І може, все було б інакше, якби за ці минулі два роки він сам поводився зі мною трішки інакше, бачив би в мені не тільки безправну дурненьку дитину, а ще й певну особистість… Адже це обмеження моїх прав — невідпускання нікуди після шостої вечора… ретельне контролювання кожного кроку… Гаразд… Повернімося до цього мерзотника. Невже я нічого не розумію? А що я можу вдіяти? Я, повірте, люблю його тією самою дурнуватою першою любов’ю, що зародилася ледь не в дитинстві, й ця моя любов своєю чистотою і святістю начебто навіть нейтралізує в моєму серці бридку споживацьку сутність цієї людини. І, як співає зараз у навушниках Роберт Плент, «There is no turning back… oh, no…». Мене вже спокусили.

Вони всі спали — згорнуті калачиками в затінку — такі затишні пляжні гепарди. Коли татусева біла панамка цілком сховалася за човновою станцією, відбулася певна метаморфоза. Він швидко сів, розвернувся до мене й лагідно, мов старший братик, посміхнувся та кивнув мені. Й у легеньких смужечках на його чолі я прочитала: «Ну, як справи?»

Я посміхнулася й знизала плечима. Почала повільно роздягатися (слово «повільно» підкреслює двозначність процесу), а він по закінченні сцени показав великий смаглявий «класі» У ньому було щось від самця, від бичка, від мужлана, коли він безсоромно витріщався на мене. І найбільш хвилюючим тут був факт обгорілої і вочевидь невдоволеної Ксюшечки, що лежала на животі серед наших крижаних поглядів. Він підвівся, пильно дивлячись мені у вічі, поставив одну ногу на лежак, рухом досвідченого стриптизера хильнув усім тілом. То розчепірені, то стиснуті пальці, гармонійний нахил голови, гарна шия, гарні плечі. І ця хвиля… підігрітий мед із теплим молоком — ударила мене навідліг, так, що перехопило подих. Уся ця його демонічна принадність начебто відділилася від нього, хмарою зависла між нами й потім влетіла в мене, просоталася разом із повітрям, закрутилася в легенях, розтеклася з кров’ю по всьому тілі.

Я нервово засміялася.

І він теж засміявся й схвально похитав головою.

А Ксюшечка лежала між нами й сумно колупала паличкою в бетонній щілині під лежаком.

Короткий шлях до кабінки. Солодкі терни. Ворог сидить по-турецьки, він угледів мене і в очевидному очікуванні цього моменту складає рупором свої темні теплі руки та гукає щось іронічно-веселеньке. А я зумисне голосно, хоробро перекидаю через плече мокрий купальник і мружуся на нього:

— А?

— Груди в тебе гарні!

— Це я й без тебе знаю!

Віра сиділа поруч із ним, чистила персик, і її флегматичне обличчя нічогісінько не виражало. Навіть весь її загадково-гордовитий лід якось розтанув.

— … Господи, як вона може терпіти таке приниження? — з серцем вигукнув татусь, коли я за черговою пообідньою партією в «ерудит» зауважила, що вона, взагалі, непогана людина.

— Чому?

— Вона ж любить його, хоче бути з ним за всяку ціну — годує його, обслуговує його і начебто мириться з усіма його бабами, тим самим показуючи свою унікальність. А він поблажливо приймає її, поки не почне заважати.

Коли все хилилося до відходу, їхнього полку знову прибуло. Танька загледіла мене, все зрозуміла і вийшла на нейтральну смугу — залишила оладки й каву на своєму завидному місці біля Гепардових колін. Я теж залишила татуся з сумками біля «соборика» й пішла їй назустріч. Ми мали вигляд, напевне, такий, як у двох посланців на полі бою, представників ворогуючих сторін.

— Привіт. Ми з Оксанкою у «Дніпрі» в козаків-розбійників грали. Вона весь час програвала. І мене жодного разу знайти не змогла, — офіційним тоном було повідомлено мені з метрової дистанції.

— А скільки їй років?

— Багато. Напевне, двадцять або близько того. Але ж це не так важливо?

— Ні, звичайно, ні.

Поки ми йшли додому санаторним парком, я від того ж таки надлишку вражень набрехала, що That One передавав мені вітання.

— Мабуть, такий упевнений у собі, що не на жарт призначив тебе за наступний об’єкт для підкорення.

— Що, невже?! Він що — дурень?

— Ну, він ставить на те, що ти підросла, стала більш зрілою, так би мовити, втім, насправді це ще не зовсім так.

— А чому ці всі його дівки так легко ведуться — адже він пере… е-е… Ну, коротше, потоваришував майже з усім узбережжям! — п’яніючи від теми розмови, захихотіла я.

— Тому, що він уміє гарно говорити. Але знала б ти, які дикі, дивовижні речі він розповідав мені про те, що він ставиться до жінок як до речей, як до способу відлити свою сексуальну енергію… Він найсправжнісінька мерзота, він говорить про них із таким презирством… Він говорить про близькість із жінкою як про похід у нужник.

— Куди?

— У туалеті І ще ці фашистські моменти… Це просто страшний, дивовижно егоїстичний, selfcentered мерзотник. Тримайся від них усіх подалі. І від дівчиська цього теж.

Tag Vier (день четвертий)

Свіжий ранковий вітер обдував мене коктейлем гострих вологих запахів нічного мигдалю і ялівцю з морем. Ми спускалися «старими сходами», нещодавно відреставрованими. Від цього вони втратили добру частку своєї дикості й романтики, що з неї випливала. Мені було приємно, але й водночас якось незатишно від усвідомлення того, що кудись провалилися вже цілі три дні.

Цього разу я прийшли раніше, ніж учора. Була тільки восьма — ця чудова пора очікування, поки сонце простягне свої промені й на наш пляж. Навколо ні лялечки, й ти всім тілом відчуваєш, як ніч поступово випаровується з холодної гальки. Пронизливо блакитне небо й золотава м’якість сонця.

Ранок. Люблю цей час доби, коли розпускаються окроплені росою листочки акації, коли запалюються перстами Аврори розгладжені сном обличчя молодих коханців. Коли N, надягаючи панчохи, ставить ногу на круглий чорний табурет, поправляє кучеряву свою зачіску й із трагічно-солоденьким «пора итти» ховається в сонячному серпанку безлюдного коридору. Коли Левеня, сидячи на холодних сходах у жовтневому Юрзуфі, дивиться, обіймаючи коліна в синій формі, як на фіалковому небі ніжним сяйвом прорізується руде сонне сонце. І реальність разом із сутінками переходить у спогади. І починають співати птахи…

Гаразд, досить відступів.

Коли ми спускалися тими ж таки сходами, я побачила біля «соборика» двох дивно вбраних дівчат, які стояли одна напроти одної з довгими жовтими ціпками. Обидві зосереджено й незграбно намагалися ними крутити (як гусарки-красунечки в коротеньких спідничках на військовому параді у фільмі про Одесу). Ціпки раз у раз падали, видаючи сухі неприємні звуки в цій непорушній тиші. Я б і не написала про них нічого, якби десь із третього знизу прольоту не впізнала в них Віру й Ксюшечку. Кгм. Як же все передбачувано у вас, любі мої! Адже вносячи просвітління в тіла цих юних спокусниць, ви проводите їх через повний цикл східних містерій, цими екзотичними рухами тіл додаючи ще більше незвичайності й романтики. Це ж усе показуха! Що ці тренування дають твоїм юним подружкам (або як ти там їх називаєш?). Погодься, читачу, адже ті 14 днів, протягом яких вона з щенячим захватом розмахує руками й, так би мовити, медитує, — ніщо. Чи не так? Пригадую, через щось подібне проходила і я… Втім (стою на передостанній сходинці й дивлюся повз них на море), я б, ясний перець, хотіла, щоб ті дні повернулися…

Це був щасливий час цілковитої безкарності. Тоді нас взагалі ніщо не розділяло… І нічого між нами не відбувалося, крім димової завіси мого здорового глузду, від якого тепер у мені й грама не лишилося. Він був доступніший і якийсь простіший, зрозуміліший. Не було цього паразитизму в моїй свідомості.

Ксюшечка в якомусь дивовижному вбранні, що складалася з блакитної, схожої на нижню білизну маєчки, та страшних рейтузів (точнісінько як у бабці-фізкультуринці що виконує радикулітні нахили, коли я йду до школи), намагалася крутити цього ціпка, немислимими рухами силкуючись утримати рівновагу на одній нозі.

Я холодно посміхнулася, дуже чомусь зачеплена за живе таким поворотом подій.

Усе намагалася зрозуміти механізм їхніх стосунків. Те, що Віра не ревнує, можна прийняти як аксіому. Те, що я ревную його до всіх, хто має хоча б більш-менш товарний вигляд і загрожує потрапити в поле його зору, — теж аксіома. Те, що вони всі сплять одне з одним, — теж цілком однозначний факт. І тут ось я з несподіваною безсоромністю уявила, як беру Вірине обличчя в свої долоні, цілую її в губи. Взасос, із розплющеними очима, щоб можна було бачити ніжний овал її обличчя, матовість шкіри, золотаві волосинки на скронях. Картинка вийшла напрочуд смачненька.

Зараз я слухаю ту саму музику, що й того дня на пляжі. Ось чому заслінка зі скарбів пам’яті відсувається так просто.

Ну, а його ніде не було. Факт, із яким доводиться впокорюватись щоранку.

Я з плеєром під пахвою пішла засмагати на свої дві дошки зруйнованого пірсу. Розслабитись не вдалося. Це моє нове катування — я дико вивертала шию, не відриваючи погляду від виходу з ліфта. Дивилася до чорних крапочок перед очима, дивилася, поки все тіло не затерпло й не задерев’яніло. Я дивилася на вхід до потойбіччя, на діру, з якої, ніби монстр із фантастичного фільму, повинне з’явитися це екзотичне породження хтивого Тартару.

Але ніхто не з’явився, а Віра зі Створінням зникли в кінці пляжів, де невисокою стрімкою стіною обривалася бетонна набережна й хвилі пестили підніжжя сірих скель, де починалися координати мису Сья-Ніп і відриті різким поворотом небо з морем дарували нам продовження фіалкової смужки обрію.

Татусь незабаром відкликав мене з мого спостережного пункту, сказав, що лежати так довго на сонці не можна, що це шкідливо й із цієї шкоди випливає необхідність термінової прогулянки для розминання обпечених кінцівок. Моє сонячне катування, Альхене… Очікування твого приходу… І я мовчазним гусеням попленталася слідом за татусем, та коли мимоволі озирнулася, не в змозі так просто покинути жорстке ложе своїх мук, помітила у фатальному сяйві сонця, що сховалося за шовкову хмарину, два силуети. Як на тих туристичних проспектах: «Відвідайте рай біля моря. Санаторій „Гепардове“ до ваших послуг». Чоловік із дитиною. Чорні тіні й жовте небо. Чорт, шкода, він не помітив мене. Добре, ходімо погуляємо. Це теж непогано, особливо в навушниках і темних окулярах. У такий спосіб я барикадуюся від реальності й беру від неї тільки те, що мені цікаво.

У Ади-Адори груди гарні.

Після повернення я вирішила скупатися. Починаючи з цього року всі заборони й обмеження на частоту й тривалість водних процедур було скасовано, й тим самим скоротилося відсотків із 30 наших із татусем сварок. Затишку, втім, не було. Того ранку ми були знову посварені, — не пам’ятаю через що, — але на наступну прогулянку я вирушила в п’янкій самоті.

«Заразом скажу „привіт“ Таньці».

Але її ніде не було. А він біля «соборика» робив гарну «цигунську» гімнастику.

Уся дорога додому була зайнята думками про Створіння. Жіночі ревнощі, як каже Сашко, — найстрашніше лихо на світі. Кгм, гадаю, ти маєш підстави для того, щоб таке стверджувати. Жінка, коли ревнує, починає виробляти якусь страшну внутрішню отруту й сама марніє, починає хворіти… нидіти… О… Моя бідолашна душа, моє червоне тіло, що свербить від опіків…

Nach Mittag

Схоже, в мене з’явилася подружка. Нехтуючи денним відвідуванням пляжу, я провела дві пообідні години в товаристві Зінки, яка значно подорослішала. Невідомо, які чорти вгамували істеричні елементи її нестерпної вдачі, але з нею вже можна було по-людськи спілкуватися.

На пляж я вирішила втекти тільки тоді, коли обрій буде довершено чистий, коли Альхен звертатиме на мене відчутно більше уваги, а Створіння не манячітиме між нами (навіть лежачи на животі й длубаючи паличкою в бетоні під лежаком). Ну, а ще й safety uber alles! Тому, час від часу відлучаючись від веселої Зінки, я йшла в нашу кімнату, де спав батько, починала неквапно порпатися в особливо тріскучих целофанових пакетиках, потім переходила до холодильника, намагаючись якомога повільніше й рипучіше відчинити дверцята, потім у мене «розсипалися» касети просто на металеву тацю, яка чомусь стирчала в мене з-під дивана. Татусь підхоплювався, мов ошпарений, називаючи мене всілякими неприємними іменами, й вигонив за двері. Але, щойно залягала смуга тихого сієстичного сну — хитра кульгава Адора була тут як тут. Переливала безалкогольний тонік у тріскучий пластиковий стаканчик, притупуючи на рипучій мостині, потім діловито шаруділа кримською пресою. Зрештою, сонний і розлючений татусь заявив мені, що більше в священний період з першої до третьої до цієї кімнати я не смію навіть потикатися.

— Yes! — відповіла я і з почуттям виконаного обов’язку подалася на балкон до Зінки, грати в карти й розповідати про місячне.

Ми сиділи з викладеними на поруччя ногами й пили з високих склянок компот із порічок.

— Ну, то що ж цей твій йог?

— Інтрига століття. Я його цього року постараюся ТАК обробити!

Я вела потрійну гру. Для татуся була доволі тупою школяркою в навушниках. Для Альхена — стурбованим гіперсексуальним Левеням. А для Зінки — чимось на кшталт «складного прикольного підлітка».

О третій нуль-нуль ми пішли в парк. З алеї Перемоги я глянула вниз. Зрозуміло, усі на місці.

Ми сиділи цілу годину в парі з жахливо нудотним підручником німецької граматики, цілковито позбавленим малюнків. Предмету, більш невідповідного для цього entourage, годі й уявити!

Альхенове обличчя гіпнотизувало мене з кожної сторінки. Складіть по п’ять речень із кожним з наведених нижче слів: schpielen, baden, lieben. Місце дії? Ось кілька варіантів:

Ostsee, Grosmuters Dorf, Krim, andere. Невпевненою рукою шкрябаю на клаптику паперу ці нещасні речення. Слизькі, невловимі натяки в кожній засміченій звивині мого мозку. Рядки повзуть догори. Я їх затято опускаю, зрештою, плюю на все і в лівому верхньому кутку малюю непоганий портрет самі знаєте кого. Просто над словом Elefanten. У творі йшлося про зоопарк. Про гепардів я написала трохи нижче. Іт Grossmutters Dorf. Ні, але ж яка маячня! Та ось що було далі — перекладіть на німецьку, розбийте висловлювання на елементи. Вийшло:

Sascha aus Leningrad ist Briffreund zu blond Oksana aus Kiev. Хочу на пляж. Написала про це просто на сторінці підручника. Татусь кинув: Idiot — і гнівно зашурхотів газетою. Я писала далі. Абсолютно нічого не засвоювалося. Як би діловито я не перегортала сторінки, в голові тріумфально й по-хамськи панувала блаженна порожнеча. Скінчили перший параграф. Ні бельмеса не розумію… Чого вони від мене хочуть? Ich wiel, du wilst, er will, sie volen.

Зрештою це знущання припинили, ми спустилися на пляж.

Хвалити Бога, Альхен був сам.

Я покидала сумки на найвіддаленіший від нього лежак. Татусь відійшов у сортирну далеч.

— Терор? — запитав Гепард, обережно пересуваючись уздовж бетонної стіни, хижо поглядаючи на татусеву спину, що віддалялася. Мені чогось так схотілося вперіщити йому гарного дзвінкого ляпаса. За цей зухвало-іронічно-чемний погляд.

Я зітхнула, розвела руками, відкинула вбік німецький підручник, який затуляв мій купальник у сумці, й ще раз розвела руками:

— Терор…

— А за що тебе так утримують? — він дивився прямо й приязно. — Чим же ти так завинила?

— А… — я перевернулася на живіт, уперлась підборіддям у складені руки. Хитра посмішечка. Починаю занурення в марево неправди: — Ти навіть уявити собі не можеш, що я там удома вчинила…

— Просто-таки не зможу?

— Ну… в мене є хлопчик, але моя юна душа лежить, здається, до чогось іншого. Ну, ти розумієш?

Він зацікавлено глянув мені у вічі, й далі посміхаючись із замилуванням.

— І мене спіткала цілковита невдача. Нас застукали. Був грандіозний скандал, і тепер мене тримають на короткому повідці.

Ми чарівно захихотіли.

Із-за човнової виринув papah.

Альхен вертким плазуном рвонув геть від мене, майже навпочіпки, лисніючи засмаглою спиною. Я зітхнула, ввіткнулась носом у надувну подушку, намагаючись ні про що більше не думати. Я була знову найнещаснішою, несправедливо ув’язненою жертвою батьківського терору. Набагато старший коханець… Якісь перекручені стосунки… І не хочу я нічого іншого. Так, майбутнє для мене втрачено…

Я попленталася купатись.

— Тобі який купальник більше подобається? Цей, чи роздільний? — я була в суцільному чорному. Незважаючи на закриті плечі, він навіть дуже мені пасував. Мамина репліка під час вечірньої весняної прогулянки Хрещатиком, коли я була в цьому купальнику й джинсах: «Невже тобі приємно відчувати на собі хтиві погляди всіх цих мужиків?». А мені її слова здалися компліментом.

Отож, я зупинилася перед Аль-Гепардом, який сидів у позі лотоса. Він уважно подивився на мене, потім кивнув на затиснуті в руках зеленаві ганчірочки:

— Той. У ньому ти зовсім гола.

Я схвально кивнула.

— Мені він теж більше подобається.

— Жінки поділяються на дві категорії. Одні мають кращий вигляд, коли одягнені, інші — коли роздягнені. Друга, загалом, більше мені подобається.

— Це, напевне, мій тип, чи не так?

— Напевне.

Після купання я стояла під розжареною бетонною стіною і сохла. Інакше не можна — буде ньюмонія. Потім пішла знову переодягатися й «різатися в карти з дівчиськами».

Удвох. Щойно я сіла на звичне місце бетонного паркану, що відокремлює пляжі від скелі, Альхен пересів на лежак просто під нами й звернувся до мене з сонячним відблиском, який мальовничо вигравав на дужці його темних окулярів:

— Можна тобі комплімент сказати?

Я швиденько поклала карти й подивилася на нього згори вниз, але при цьому затишно вклала личко на зігнуте й охоплене вільною рукою коліно.

— Ну?

— Груди в тебе гарні дуже…

Я зморщилася.

— Так, мені це, взагалі, багато хто говорив.

Танька поводилася так, начебто нічого особливого не відбувалося, й терпляче чекала, поки я почну ходити. Ми грали з кумедним апломбом, розкидаючись слівцями типу «взятка», «каре», «заказ», значення половини яких просто не знали.

Він лежав біля моїх ніг. Я вела звичне пообіднє пляжне життя. Просто сиділа в капкані цього погляду.

Програла Тані двічі.

Не можу зрозуміти, чого мені від нього треба. Складний внутрішній світ підлітка. Уся моя душа волає про те, що «он він, лежить — підійди, скажи хоча б щось». А весь запал цієї моєї південної гри полягає саме в тому, щоб не казати йому взагалі нічого…

— А можна тобі теж комплімент?

— Звичайно.

— Якби не ти, — я лукаво посміхнулася, — ну… Просто спасибі тобі. Ти мене надихаєш. Якби не ти, моє життя було б зовсім не таким… І я б ніколи не стала такою, як зараз.

Він посміхнувся. Щиро і якось дуже просто. З ним було гарно, по-рідному.

— Ну, як ти, Левеня? — невже він не знайшов інших слів?

— Тобто?

— Як я зрозумів, тебе застукали з дівчинкою?

— Умгу, — моя нога в нього на лежаку, камінчиком воджу по нігті великого пальця. Альхен дивиться на мене майже з батьківською посмішкою. Боже, як хороше… Ось я знову починаю брехати. Не було ніяких дівчисьок… Просто моє занурене в сни життя таке вбоге на якісь примітні факти.

— А взагалі, я давно хотіла в тебе запитати про твоє ставлення до лесбійських справ.

Такі цікаві іскорки забігали по його обличчі! Видно, й сам намірявся поставити мені це запитання.

— О… вкрай позитивно. Тут я можу відповісти однозначно: дуже добре.

Моя обережна посмішка. Як же я тоді старалася!

— Що, й справді?

Він коротко кивнув, очікуючи нових подробиць.

— Ти, схоже, єдина людина, яка мене розуміє. Щодо цього. Втім, я цього очікувала. Я знаю, що твої погляди на життя, м’яко кажучи, відрізняються від встановлених суспільством принципів моралі та моральності.

Він трохи здивовано підняв брову й навіть підсунувся ближче.

— Звичайно, — його голос, м’який, заворожливий, — мені здається, що справжня жінка обов’язково повинна бути трішки лесбіянкою.

Танька сиділа ледь віддалік і тихенько розкладала пасьянс.

— Що найпрекрасніше в світі? — запитав у мене Гепард.

Мені чомусь здалося, що серце почало стукотіти не зовсім там, де встановлено природою:

— Секс?

— Звісно, ні. Секс — це примітив. Це майже нічого. Еротика. І жінки. А якщо це поєднати — подумай-но сама! А взагалі, фізична краса… Твоя прекрасна стать, та ще й лесбійські настрої… Я гадаю, тобі просто поталанило, Левеня.

Я ніяково посміхнулася.

— Але в мене, знаєш, ще й хлопець є, тож я не тільки…

Він знову лагідно глянув мені у вічі:

— Чимось займаєтеся? — як мати давньої подруги за два роки по випускному балові.

Я неуважно знизала плечима:

— Звичайно, аякже! Ти ще в мене запитуєш? Хіба може бути інакше?

— Ну… — начебто тінь легкого розчарування, — адже торік, пригадую, ти говорила, що збираєшся зберігати цноту до 17-ти років. А все твоє минуле, — хижий оскал, — забути. Наскільки це можливо…

Я здригнулася. Саме ці слова значили для мене найбільше. Невже він пам’ятає? Я була впевнена, що якби подзвонила йому цієї зими в Пітер, довелося б ще довго пояснювати, хто така Ада Самаркандова з Києва. А тут ось… Я була просто вражена.

— Ай, та ну, тоді я ще до кінця не вибрала між тобою і нормальним світом. Знаєш, але ж тоді ще не все було втрачено.

— А що, зараз уже все?

— Та ні, просто я вже зробила свій вибір. І край.

— Тобто, ти тепер твердо вирішила порвати з «розпусним світом», або як там ти його називаєш?

— Припини знущатися! Просто я наговорила тобі тоді чорт зна чого…

— Тобто, дещо ти сказала зопалу, маючи на увазі саме протилежне сказаному. Напевне, так?

— Так, звичайно…

— Виходить, як я зрозумів, спосіб життя ти ведеш трохи відмінний від загально встановлених принципів. І при цьому свято зберігаєш свою особливу чисту мораль?

— Фізично так.

— Але при цьому займаєшся кримінально карним сексом із неймовірно щасливим хлопчиком. Виходить?

Я стрепенулася. Невже все так виразно написано на моєму обличчі?

— Звісно, виходить! А хіба щось може в мене не виходити?

— Ну, Левеня, ти молодець. Нарешті ти знайшла себе! Я знав, що згодом ти змінишся. Люди з такими даними, як у тебе, не можуть сповідувати пуританську мораль. Це проти їхньої природи. Я щиро радію, що ти зробила свій природний вибір. Якщо відверто, мені думалося, що це станеться значно пізніше, але ні… Молодець… — «І відтрахати тебе тепер буде куди простіше» — закінчив монолог його пильний погляд.

— Але сексом як таким ми, щоб ти знав, не займаємося, — тріумфально видала я.

— Тобто, це зносини через піхву?

Я нерішуче кивнула.

— Це ще нічого не значить, моя люба, адже є ще й попка.

— Так, — сказала я, не знаючи як тут брехати далі. Таке відчуття буває, коли тебе викликають до дошки на уроці алгебри. Перед тобою хвацько намальовано якийсь карколомний приклад, який потрібно розв’язати, а ти стоїш там, у сонячному класі, дивишся на дошку й зовсім не знаєш, із якого боку починати його.

— А з подружкою бавитеся?

— Так, звичайно, одного разу за годину вона потішила мене десь разів із 15…

Що я плету?!

— Ну… — такі шкідливі очиці, — це просто чудово. А твій хлопець — що ви з ним пробували?

— ВСЕ!

Альхен криво посміхнувся:

— Усе не може бути. Це я перепробував усе, а ти… Тим більше якщо, до всього, так затято намагаєшся переконати мене в своїй безневинності…

— Майже все, — перебила я, — крім ЦЬОГО, скотолозтва, садо-мазо й онанізму у ванні, наповненій шампанським, ну, і, можливо, ще чогось, про що я просто не здогадуюся.

— Ну, стосовно садо-мазо, я тобі скажу, що існує така кількість чудових речей, які можна віднести до цієї категорії…

— Я не люблю, коли мені роблять боляче.

— Ну, припустимо… А попочка?

— Мені не сподобалося. Я вже казала.

— І ротик?

— Так! — оце я вже опанувала страшними зимовими вечорами з тріскучим морозом і ревучим унітазом як свідками найвищої досконалості!

— ! горлечко?

Старий розпусник. Що він має на увазі?

— Ну… так, звичайно.

— Овва… Мене почастуєш якось?

Я мало не спасувала від цього хижого шепоту. Справа набувала критичних обертів.

— Та йди ти до дідька…

— Ні вже, я краще в якесь інше місце піду… — він відвернувся на мить, потім знову іронічно глянув через плече:

— А ти себе часто пестиш?

— Запитуєш… Мати таке тіло й не користуватися ним собі ж на благо…

На цьому наша розмова була перервана татусевою білою панамкою, що заманячіла під поруччям. Я спритно заплигнула назад на бетонну стіну й узяла Таньчині карти. Альхен тим часом швиденько заснув, накритий книжкою.

Татусь махнув мені й показав на море. Я поморщилася й замотала головою. Він пішов назад на гальку.

— А як ти себе пестиш? — прокинувся Альхен.

— По-нормальному, — буркнула я, боязко поглядаючи на Таньку. Наша бесіда, здавалося, її нітрохи не обходила. Якесь гидливо-неприязне відчуття спалахнуло в мені на мить. Хотіла б я знати, ЩО вони з нею роблять.

— Знаєш, рекомендується пестити не тільки піхву, але й анус — до виділення секрету.

— Що? — насупилась я, згадуючи, що таке анус.

— Те, що чула. Спробуй, дуже рекомендую. Не просто приємно, але й дуже корисно.

— Сам пробуй… — гмикнула я.

На його обличчі знову з’явилася ця тонка посмішечка, що більше нагадувала оскал.

— Пробую, пробую…

— Ну… зовсім дістав, — простогнала стомлена сонцем Ада, тасуючи карти. Танька зірвала квітку шипшини й досить ніжно провела нею по моїй спині.

Я стримано посміхнулася й взагалі перестала будь-що розуміти.

— А як ти ставишся до вмивання спермою? — обережно запитала я, згадуючи, як свого часу отримала таку ось теплу ляпку просто межи очі.

— Ну… — оцінюючий погляд, — тобі це ще зарано. Це років за 20–30, може, й добре буде. А поки що тобі більше підходять жіночі виділення. Ти втираєш їх у обличчя, в шию в груди, і твоє тіло стає ще довершенішим. Це дивно…

— Знаю.

Карти… карти… походила навіщось двома тузами. Танька відразу виклала купу шісток.

— А шкода, що в 93-му наше останнє побачення накрилося, — у напівмаренні сказала я, приймаючи в своє картярське віяло купку розмальованих олівцем трійок.

Альхен відразу озирнувся. Він сидів просто напроти мене. Ця тема його вочевидь зачепила за живе.

— Звичайно, шкода! Тоді, два роки тому, ти була менша… І це все мало пікантніший вигляд, кожна секунда коштувала золота… — згадуючи, він завмер із мрійливо-сумним обличчям.

— Я була дурна, — просто відповіла Ада.

— Ну, звичайно. Я ж просив тебе нікому не казати. А ти розбовкала все цій Зінці, ну, й ти не знаєш, напевне, що в мене через неї були серйозні неприємності. Дуже серйозні.

Я насилу стримувала посмішку торжества. Це була моя перша і єдина перемога над мерзотником.

— Я торік не хотів нічого тобі казати.

Я байдуже знизала плечима, поставила ногу на діагональну балку, що підтримувала тент, і продовжила гру.

Нічого не виходило.

— Слухай, а можна до тебе звернутися як до висококваліфікованого фахівця в ґалузі еротики?

— Звісно, мені дуже лестить, що ти такої високої думки про мене.

— Ну, то як би мені зробити, щоб частіше снилися еротичні сни?

— Усе життя повинне бути наповнене еротикою, по суті — перетворене на неї. Тоді й сни будуть відповідними.

— Угу.

— А інше — практика, онанізм, звичайно. Коли ти ще гаряча, поклади руку ось сюди, — наочна демонстрація, — обов’язково, щоб долоня торкалася клітора. І я думаю, що…

— А якщо важко буде заснути?

— Дурниці, після якісного онанізму, заснеш на рахунок «три». А ще є кульки всілякі — гарна штука! Знаєш, встромиш туди, й ходиш, балдієш до знемоги. Тоді й процес… е-е-е… піти попісяти буде для тебе сповнений глибокого еротичного змісту. От Оксанка, — моє серце стражденно стислося, — ця білявка, знаєш, про кого я, авжеж? Адже я їй торік на день народження подарував одну таку. Вона з нею… ха-ха! Постійно… ха-ха… тепер ходить… ха-ха-ха!

— Круто, — сказала я заздро.

— А взагалі, — в запалі провадив розпусник, — я, здається, перепробував усе, що тільки може існувати в природі з ґалузі сексу й еротики. Світ цих знань такий великий… Одна моя подруга, ймовірно, ти її вже й бачила, але… Ні, не буду називати тобі її імені, це не так важливо, і… — «Орися» — похмуро подумала я, згадуючи вакханалію минулого року, — … задля приколу встромила собі туди шоколадний батончик, і поступово вичавлювала його, а я кусав.

— Ух, ти…

— Дуже смачно було…

— Не сумніваюся, — із цього моменту в моїх онаністичних сесіях з’явилася нова мізансцена. Втім, сприйнятливий мозок із задоволенням переварив цю інформацію та запропонував свій власний варіант:

— А ти знаєш такі льодяники «Чупа-Чупс», «кругла радість» називаються?

— То ви ними…

— Так, саме ними! — і потім, ледь спокійніше, — знаєш, із подругою дуже любимо їх отак… е-е-е… Їсти. Уявляєш, обмажеш там усе навколо як слід і потім злизуєш. А на її день народження я мрію купити таку машинку, куди вставляєш чупа-чупсину й вона там крутиться. Прикинь, скільки радості буде?

— Ух, ти… — схоже, я його таки дістала. — Зважаючи на твої збуджені інтонації і те, як очі блищать, — це було вкрай еротично. Варто спробувати якось.

— Виходить, обмін досвідом у нас із тобою можливий.

Він посміхнувся, мов повний місяць.

— А мені взагалі дуже подобається з тобою розмовляти, — сказала я.

— Ну, то які проблеми, дівчинко моя? Дивися, ось він я, тут, для тебе.

— О’кей. А тепер мені час іти купатися.

На морі розігралася невеличка хитавиця.

Було весело (якщо не зважати на забите місце від наближення до пірсу).

Я перекинула через плече свого мокрого розтягнутого купальника, мов нагай, та йшла з роздягальні повз їхнє заборонне лігвище. Танька йшла поруч зі мною. Вона ніколи не переодягалася після купання, але ми були зайняті якоюсь бесідою, і вона в кабінці тримала мій рушник. Зненацька монстр схопив її за руку, саме коли я старанно ігнорувала його, проходячи. Прошепотів щось, і вона втекла без мене до червоного поруччя. Я завмерла в нерішучості. Альхен зняв окуляри, звівся на ліктях і якось дуже дивно глянув на мене. Я позадкувала в бік Тані. Він тихо, але впевнено сказав: «Стій, зачекай».

І ось я стояла перед ним, точніше, над ним, вкриваючи його своєю тінню з нагаєм-купальником, з якого капало й текло з плеча на поперек. Я уявлення не мала, що він тут задумав.

— Ти хіба не хочеш мене поцілувати?

— Хочу, — я з легкістю сновиди хитнулася вперед і вниз.

Його тіло навкруг мого тіла — і цілий світ розлетівся на друзки. Спритна, натренована сухість. Пам’ятаю, як гублячи купальник і рушник, я щось простогнала. Пал його грудей, запах його шкіри, сила й прудка м’якість його рук.

Це неможливо ні з чим порівняти.

Коли пальці виявилися занадто близько до бічного входу в труси, я, мліючи, непритомніючи, знайшла в собі сили для розпачливого ривка, відсапуючись, витерлася тильним боком зап’ястя і прошепотіла:

— Basta! Годі, Гепарде, досить…

І, не обертаючись, рвонула геть від Диявола, а Танька за хвилину принесла мені рушник і купальник.

Картярська гра. Акт третій.

— Ну, розкажи про свого хлопчика.

— Якщо відверто, саме з ним мені й не подобається.

— І ніколи не сподобається. Мерзотнішого за цих підлітків і бути нічого не може. Хіба що діди столітні… Та й то не завжди.

— У мене ще є гуру. Йому 34 роки, — придумала я нового персонажа.

— О, це вже набагато краще. Просто чудово. Вік — це практика. Ти, виходить, сказала 34?

— Так, — «на жаль… На жаль… я не знаю, де мені його шукати…».

Зінка надійшла та почастувала цукерками. Проходячи повз Створіння, Віру, якихось свіжих дам і Альхена, який вочевидь розбещував їх, я, ніби нічого й не сталося, кинула йому один льодяник. Він спіймав його, практично не повертаючи голови.

— Твоє здоров’я!

Я зітхнула й посміхнулася.

Під зацікавлені погляди готових до збочень отроковиць він укинув мій подарунок собі до рота.

Уже краще б це була я…

«Дивно, що зіткнення двох закоханих вуст є передостанній щабель можливого зближення. Це переглянутий і позначений банком вексель для видачі повної суми. Таке значення любовного поцілунку між двома статями».

А. Фет. Про поцілунок.

Tag Funf (день п’ятий)

Мабуть, єдиний захід, здійснений разом із татусем, але без бажання опору, а навпаки, з бурхливим захватом, — це щотижнева поїздка в Ялту по харчі. Раніше пригоди починалися з палуби катера для прогулянок і скелі, що звисла над причалом укупі з «Ластівчиним гніздом». Потім, у епоху економічної кризи, коли катери скасували, був курний автобус, який небезпечно хилився на крутих гірських поворотах, але захват завжди залишався незмінним.

Цього разу подорож мала справді стати особливою — у Цехоцьких з’явилося авто, і без будь-якої окремої плати вони погодилися брати нас із собою раз на тиждень, щоб зробити необхідні покупки.

Зінка з нетерпінням пританцьовувала біля дверей, розглядаючи в дзеркалі своє відображення в смугастій майці й білих шортах із золотими якорями. Вона готувалася до поїздки цілий ранок, як і я.

Поки татусь збирав банки й кульки, а ми сиділи в хазяйській вітальні та фарбували нігті, Зінка сама запитала мене про цього самого йога.

Я флегматично посміхнулася, дмучи на густий фіолетовий лак.

— Ти знаєш цю Оксанку, ну, білявку, подружку йога?

— Угу, — вона тягнеться до блюдечка з арахісом, намагаючись не попсувати нігті.

— Так вона не тільки його коханка, але й…

— М-м?

— Ти що, не знала, що він її трахає? І взагалі, він, виявляється, набагато розпусніший, ніж ми з тобою можемо собі уявити.

— Га? — вона натоптує рота арахісом. Лушпайка таки прилипла до нігтя.

— Він запхав їй туди кульку якусь, і вона з тим весь час тепер ходить.

Вираз суто дитячого жаху, що граничив із відразою, спотворив її обличчя.

— Діти-и-и-и! Зіної Поїхали-и-и-и! — загукала з ґанку Галина Цехоцька.

У Ялті було весело, гомінко, спекотно й хороше. Ми з татусем вийшли біля готелю «Ореанда» й подалися в своїх справах. Домовилися зустрітись біля базару, за дві години.

Nach Mittag

Поки татусь, стомлений після Ялти, спав, ми готувалися до нової авантюри. Лампочка в моєму мозку спалахнула й закліпала цим хвилюючим: «Час, уже часі».

Я цілувалася з Гепардом…

— Значить, так, — я зробила серйозне обличчя й нависла над Зінкою, що жувала арахіс, — ми зараз з’являємося на пляж і нахабно йдемо. Завдання зрозуміле?

Дівчисько енергійно закивало. Вся моя велика антигепардівська партизанська війна була для неї захопливою грою. Довгоочікувані зміни в її відсіченому від благ цивілізації провінційному житті.

По обіді я провела з нею вступну бесіду, у стислій і сухій формі передала зміст майбутньої операції. Німфетки на пляжі. Приходимо, купаємося, викликаємо приплив крові до відповідних частин тіла в декого — і йдемо собі геть. Альхен її, загалом, дико не любив і казав, що в неї ноги, як держаки від сокири, й зовсім нема талії, але… Це все умовності.

— Виходить, просто нехай позирить на нас, а ми будемо його ігнорувати.

Зіні ця ідея дуже припала до смаку, ми намазали губи однаковою помадою, причепурились і рушили на пляж.

Побачили зовсім самотнього Альхена, і, не вітаючись, підозріло близько пройшли повз нього, покидали свої речі на сусідній лежак і подалися купатись. Спершу поводилися манірно й відносно тихо, але потім, під натиском хвиль, забули про все і впереміш із водоростями викотилися на пляж, обіймаючись із медузами, гикаючи та заливаючись хихотінням.

Альхен із цікавістю поглядав на нас обох, а ми ігнорували його, точнісінько так, як того хотів татусь, волаючи до мого сумління, коли я качала права з приводу волі й підтентів’я. А ми зіграли дві партії в «дурня», потім сушили волосся, раз у раз повертаючи голови, щоб мовчки багатозначно підморгнути одна одній.

Навіть не глянули на мерзотника, що нічогісінько не розумів і був заінтригований не менше за мене, взялись за руки та вийшли з пляжу.

Додому повернулись якраз тоді, коли татусь, іще настільки сонний, щоб не придивитися до нашого поплутаного вологого волосся й хитрих облич, виходив із кімнати в кухню щоб заварити чай.

Залишається додати, що день для мене завершився на дуже оптимістичній ноті й що я виявила у ванній, на найвищій полиці, майже повний флакон парфумів «Каїр» з дивовижно нудотним ароматом. Але з огляду на мою абсолютну невкомплектованість у плані парфюмерно-косметичних засобів, дана знахідка могла неабияк стати в пригоді, якби дійшло до серйозніших рандеву.

Tag Sechts (день шостий)

Із хрестоподібними відбитками простирадла на своїй червоній запаленій шкірі, я пленталася за татусем униз тінявою алеєю санаторного парку. Ми були заклопотані неприємною розмовою про прибуття сестри, яке вже наближалося.

Сестра. Похмуре майбутнє. Ось тоді-то пристрасті точно закрутяться в блискучу пружину. Необережно натиснеш — і відлетиш знавіснілим чортиком аж до самого Києва. Вони приїдуть за три дні на нестерпні чотири тижні. І батько — о Боже! — сказав, що спробує вселити в мене деякі moral principles, аби замислилася над тим, над чим раніше воліла не замислюватися. Що він не на жарт стурбований моїм вихованням і відсутністю будь-яких корисних зацікавлень (мої безглузді цидулки не бралися до уваги), що я перетворилася на звичайного, позбавленого всіляких амбіцій підлітка, до того ж, неохайного, забудькуватого й неосвіченого. І йому десь навіть соромно перед блискучою старшою сестрою — яка робить гідну заздрощів кар’єру в одному з іноземних банків, виховує чудову семирічну дочку (і чоловіка). А ось із молодшенькою попри закладений потенціал ні дідька не вийшло.

— Ти ж нічим не цікавишся! Тебе ніщо не захоплює, — з пафосом казав батько, коли ми спустилися на пляж.

«Аякже… Захопило дещо так, що далі нікуди…», — подумала я, згадуючи свій плутаний, схожий на незакінчену мозаїку сон, складений зі шкіряних крісел, високих дзеркал, перекручених там по-ельгреківськи витягнутих блідих прутнів і зіпсутого колихання білястої незрозумілої рідини, що хлюпалася об теракотову плитку, якою було викладено дивний басейн у глибині казкового палацу, де царював мій опівнічний Альхен.

«Як же з вами складно жити…», — думала я, вдивляючись у свіжу прозорість тихого ранкового моря. У відповідь на пропозицію позайматися французькою дала обережну відмову. Мерзенні й сумні думки роздирали мене, й не вивчені вчора та seur est belle і s’est sa femme не знаходили свого місця в моїй перевантаженій голові. Якісь чорно-білі візерунки на полях нудного підручника.

Раніше, ніж завжди, з’явилася Тетяна. Хоча вона була й без бісівського супроводу, мені все одно стало якось спокійніше.

Ми верещали та обіймалися, скочуючись зі слизького, порослого брунатними водоростями каменя, майже як на гірці. Солона прозора хвиля зачерпує мене, тягне кудись, а поруч рудою рибкою смикається Танька й начебто обплітає мене всю, мов юна сирена. Вибагливий танець кисневих пухирців, золотаве припікання мокрого сонця, ковзання наших тонких, переплутаних і холодних пальців, розсипаного по плечах волосся.

Коли чергова хвиля перекинула мене горілиць і поруч із вереском заборсалася Танька, намагаючись підвестися, мій погляд звичним сканувальним маршрутом рушив по пляжних околицях. Він стояв, спираючись на червоне поруччя, й із ніжною цікавістю споглядав наші безневинні забави. Я махнула йому й була змита лагідною хвилею.

Siesta

Спека, осіла пилюга й скреготіння першої цикади. Метелик Аполлон літає під вікном. Уже пишу віршами. Асфальт тане під нашими кроками, та ми рішучі й незворушні.

Заборонено виходити надвір — повітря нагрілося вище, ніж на 38, а це надто шкідливо для мого кволого організму. Краще поспати. Ні, тату, дякую, пограю в карти з Зіною.

Грали в чудовий бридж — із блакитного неба, гарячого сонця, що схилялося над ялівцевою доріжкою, і Зінчиної пухнастої спини, снопа солом’яного волосся. Вона стрибала на два кроки поперед мене. Ми поспішали на пляж. Важливий захід, що вимагав від мене максимальної обережності й винахідливості, а від дівчиська — елементарного мовчання.

Поки ми продирались крізь духмяні зарості, через кожні п’ять схвильованих кроків цю сонячну тишу прорізувало її нестерпно повторюване: «Я так боюся… я так боюся… я так боюся…».

— Перестань скиглити! — не витримала сержант Самаркандова. Якщо для дівчиська ряд ритмічно повторюваних звуків був чимось на кшталт відбиття тієї розпачливої порожнечі, що панувала в її провінційному, позбавленому ризиків житті, то на мене таке нагнітання діяло просто жахливо.

До того ж, почав ввижатися якийсь далекий київський недоумок, що вирішив поспілкуватися із мною саме зараз і в ці спекотні секунди будить батька, пронизливим деренчанням міжміського дзвінка. А ні на балконі, ні в дворі мене нема. І що тоді?

— Значить, так: ти купаєшся, плаваєш, робиш, що хочеш, а потім сидиш десь осторонь. Ні. Стривай. Чешеш донизу, на край пірсу й звідтіля дивишся на нас. Дійшло? Тільки не смій до нас підходити — йог тебе боїться й на відвертість не зважиться.

Дійшло. У нас була година в запасі.

— Здрастуй, Сашку.

Схвильований і здивований погляд, обережний поворот голови й підняте плече.

— Як ти несподівано…

Віра спала, зворушливо згорнута калачиком на зануреному в тінь лежаку. Господи, скільки дитячого було в ній тепер, яка беззахисність!

Зінка нічого не сказала, тужно потупала до пірсу й на якийсь час зникла.

Він глянув на мене так, начебто лише годину тому ми вилізли з ліжка: такий, знаєте, рідний, одомашнений, трохи власницький і доволі байдужий погляд.

— Я ось Зінку вирішила на морі вигуляти.

Він слухав крізь один навушник щось чорне, прямокутне, що чимось нагадувало маленький плаский телевізор.

— Це що?

Він байдуже змахнув моє волосся зі свого плеча:

— Приймач. Цифровий. Пам’ять на 12 радіостанцій. Так… гарна іграшка.

Боже мій! І він відвернувся! Відвернувся з безсумнівним роздратуванням, напускаючи на своє темне обличчя пляму неприязної втоми.

Я посиділа так — на одному рушнику, на чарівній відстані півруки, й далі очікуючи: коли ж нарешті буде видихнуто чари з округлених губів, коли вони доторкнуться до мого плеча так, що стануть помітні підняті волосинки. Або… або він хоча б запитає мене про щось.

Втім, надто вже демонстративним було це ігнорування. Надто театрально він тицяв пальцем у лискучі чорні кнопочки, над міру захоплено слухав щось у навушнику.

Все, що було на мені, тепер лежало, згорнуте клубочком на його лежаку. В одних трусах я помчала в море.

До' певної міри побавилась, залишила білявку спостерігати за ходом подій зі свого пірсу, а сама з палаючими очами, без ліфчика, мокра, всипана сиротами, рвонула нагору, під тент.

Альхену довелося підвестись, щоб я могла скористатися його рушником. Створіння й Руда кудись зникли.

Я бігла зашвидко й зупинилася зарвучко, так, що теплий лінивий Гепард спіймав мене в рятівний глухий кут своїх міцних рук.

Я тремтіла й посміхалася з морськими крапельками на віях.

Очі.

Прогрес!!! Ці очі… Та ви подивіться! Він тримав мене за стан і десь між лопаток, замість того щоб відпустити й захоплено повернутись до приймача.

Гепард і далі дивився на мене. Аж доти, поки на його обвітрених губах не з’явилася млосна, пекуча посмішка.

— Я бачу, морські купання створюють у тебе гарний настрій, — доволі зміненим голосом промуркотів він, відпускаючи мене й ніби випадково проводячи рукою по хребті.

— Він у мене завжди гарний, — збрехала я й бебехнулася на рушник.

— Ну, зараз він у тебе просто чудовий.

— Як і я сама?

— У тебе дуже гарні груди. Ти дійсно погарнішала. Та й воля, дивлюся, все-таки більш виражена. Сумніваюся, що торік ти ризикнула б прийти сюди сама.

— Я з Зіною. Відповідальна місія — викупувати дитину.

— Облиш! Дитина? Я тебе благаю! Це дитя таке саме стерво, як і більшість бабів. Як же ти не розумієш, що в неї в грудях сидить величезна жаба на тебе. Ти, дурненька, зрозумій, що на світі немає нічого страшнішого, хитрішого й безжальнішого за жіночі ревнощі.

— Думаєш, вона тебе хоче?

Далі він намагався втлумачити мені, що дівчисько мені страшенно заздрить, що вона в цій своїй приморській глибинці марніє з нудьги, що вона просто мріє виявитися на моєму місці, а я сичала, що він збожеволів і що від сексу дах таки їде. Зрештою, він сказав таке: кому-кому, а вже мені, в усякому разі, має бути відомо, що дівчатка в 11–12 років граються не тільки з ляльками. І на наступний вибух з мого боку: чому Зінка стерво, чому? — заявив:

— Тому що я не люблю, коли мені ставлять багато запитань.

За якийсь час я знову повернулася до нього, доторкнулась до ліктя:

— Ти мені краще розкажи, чим займаєшся у вільний від любові час.

— Я комерсант.

— А точніше?

— У мене своя фірма.

— А ще точніше?

— Я звільнив майже всіх співробітників, зосталися лише обрані, найкращі, ті, чиї інтереси жодним чином не стикаються. У нас панують цілковита гармонія та взаєморозуміння. Ніхто ні від кого не залежить, ніхто нікого не дратує, і всі дуже працьовиті люди, — він замислено стис губи, зробив плавний жест рукою, — вміють думати, і, головне, люблять працювати. Повна ідилія краща за дружбу якоюсь мірою. У нас чудовий офіс — спортивний зал, душ, у кожного свій кабінет із комп’ютером та іншим устаткуванням. Є відик. Якщо мало роботи, фільми дивимося. У нас дуже багато цікавих касет.

— Це все дуже добре. А ти можеш розкрити таємницю вашого профілю?

Він глянув на мене крізь щойно надягнуті темні окуляри, які відразу з’їхали на середину носа:

— Горілку продаємо.

— Горілку?

— Здебільшого.

— А ще?

— А ще… Ну, ще до нас приходять жінки, матері приводять дівчаток, ми з ними займаємося. Розвиваємо їх, навчаємо рухатися, танцювати. У нас, можна сказати, лабораторія. Із найзакомплексованіших, зацькованих, кволих створінь ми робимо майже фатальних жінок.

— Ах, жінок, — я криво посміхнулася. Щось подібне я вже чула від нього й позаторік.

М-да. Продаємо горілку й спокушаємо малолітніх. Весело живемо, Шурко!

— Ось ти мені все локшину вішаєш, а я давно хочу в тебе про дещо довідатися.

— Я сама увага.

— Якого дідька ти розповіла Зінці ВСЕ? Знаєш, наші з тобою стосунки торік якось не дозволяли підлити ще оливи у вогонь, але зараз ти вже зміркувала, що так робити не можна? — він витримав класичну паузу, по тому рвучко подався уперед, — і, як ти розумієш, кримінальний кодекс, усі ці параграфи на їхньому боці. І якщо хтось довідається, — яке-небудь особливо недотрахане стерво, — то буде цілковита жопа.

— А мені що, — буркнула я, — взагалі, я ще незаймана й знати нічого не знаю.

— Та припини. Мені насамперед тебе шкода. А якщо хочеш напаскудити, то в тебе нічогісінько не вийде.

— Ти такий упевнений?

— Так. Тому, що ось він — я. І мене, щоб ти знала, турбує вся ця історія тільки тому, що мене турбує твоє життя.

— Ах, як зворушливо, — я не дуже вдало передражнила його.

— І після чергової такої витівки з одкровеннями, цілком можливо, що все лайно, в остаточному підсумку, буде вилите на тебе ж таки.

Я мовчала.

— Саме тому нікому й ніколи не говори будь-чого про своє життя за кадром. А особливо тепер — торік була Ліка, теж чимале стерво, і вона, що б ти не казала, тримала тебе на повідці, як і татусь. Тільки його повідець був дуже короткий, а вона час від часу послабляла свій і створювала для тебе ілюзію волі. Але тепер, бачу, ситуація сприятливіша, і…

— Ні, несприятливіша. Незабаром приїде моя сестричка, й ти побачиш, що таке ходячий монумент цноти.

— Сестра — не мачуха. Загалом, побачимо. Все життя попереду. І запам’ятай: ти не повинна нікому нічого казати. Заради Бога — мовчи. Ти тільки подивися на себе… Ще буквально рік — і якщо ти підеш не тим шляхом… Ти перетворишся на пересічну дівку з низкою вад. У тебе схильність до целюліту. Я вже зараз усе бачу. І цій Зінці — послухайся моєї поради — скажи дівчиськові, що я відіслав тебе на три веселі літери, до чортів подалі. І якщо приходиш — то без неї. Вона, між іншим, весь цей час за нами з пірсу спостерігала. Тож прислухайся до моєї думки про неї. Вона дурна-дурна, та хитра.

Ну, а потім ми заговорили про моє київське життя. І я брехала безтурботно та з задоволенням.

Раптово на півслові (таємничий гуру під псевдонімом «Едик» саме розкривав мені принади тантричного сексу. Кіностудія Samarkandova Pictures, у головній ролі А. Самаркандова, сценарій і режисура А. С.):

— Дивися, Зінка сюди йде.

— Нам уже додо-му-у-у треба! — з незадоволеною гримасою пропхинькала вона, стаючи біля поруччя. Підійти ближче (вистачило клепки) не наважилася.

— Зараз, авжеж, ще 5 хвилин… І ще 5 у зоні безпеки, 3 для виготовлення сонного вигляду й 10 на доріжку. А ти йди позагоряй — ондечки вся дупа мокра!

Вона прогугнявила щось у відповідь, відвернулася й почала спостерігати за тими, хто купався внизу.

— Дивися, зараз ми зробимо невеличкий тест, — сказав Альхен.

— Де?

— Із нею. Зараз я пошлю їй енергію ян-ци. Це сексуальна енергія. Пам’ятаєш, я розповідав тобі?

— Так. А мені ти теж посилав?

— Звичайно.

— І що?

— І нічого. Ти чомусь взагалі ніяк не реагуєш. Навіть дивно.

— А як я повинна реагувати?

— Дивися.

Зінка почала неуважно чухати свій мокрий зад у сірих «велосипедках».

— Бачиш, це була реакція.

— Ух, ти…

Альхен посміхнувся:

— Стережися, — мовив після паузи, — знаєш…

— Не знаю.

— Перестань. Дай сюди свої руки.

Я з вдавано похмурим виглядом простягла йому кисті, й він розмістив їх у себе на долонях. У його очах відбувалося щось… Мені хотілось народитися наново… Усередині цих очей. Провалитися кудись. До нього тягло тупо, нерозважливо й безнадійно, як до наркотику.

— Бачиш ці тоненькі ручки. Саме тут усе й криється. Ти повинна САМА спіймати свій шанс. Розібратися в своєму житті. Знайти якийсь пролом у батьківській пильності. Якийсь пролом у тім, куди тебе посадили. Спіймати його. Шанс. Це твій обов’язок.

І ось настав час іти. Сиджу зі складеними на грудях руками, голова ледь нахилена вперед, дивлюся мерзотникові просто у вічі, трохи спідлоба:

— А ти читав Набокова?

— Звичайно!

— Скажи, а ось на погляд такого Гумберта, пробач за банальність, я в 93-му була німфеткою?

Тепле зітхання, ваніль спогадів. Я влучила в ціль.

— Так, так, на тисячу відсотків так.

«Так», яке зливається із шумом крові в моїх вухах.

Уже йдемо додому. У Зінки, як і раніше, вся дупа мокра.

— Усе скінчено, подружко, це безнадійно. Він не хоче зі мною говорити. Відіслав на три веселі літери. Ми не на його смак…

Мій шанс. Шанс. Шанс.

— Усе втрачено, Зін. Це насправді таке лайно… Не підемо ми більше на пляж.

І дійсно, не ходили.

Nach Mittag

Відбувся скандальчик. Не великий і не малий — імрайська класика. Баталія почалася о 15:10 через Зінчин мокрий зад. Муза вимислу полишила мене, й замість чогось гідного, я взяла та й бовкнула з витріщеними від жаху очима, що це ми в «Дніпрі», у водограї купалися. А в «Дніпро», читач пам’ятає, мені ходити найсуворіше заборонялося. І взагалі, мені ж не можна було надвір! Боролися ми з перервами тривалістю поквапливих відвідин вбиральні аж до 16:30, а потім вичерпали як рідний, так і англійський запас відповідних до випадку слів і в очужілому мовчанні рушили в парк.

Уроку англійської не було, a Die Deutche Grammatic тихо спала в нашій кімнаті, на широкому підвіконні під відчиненим вікном, де я її завбачливо забула.

Мені було сказано, щонайменше, 40 разів, що за межі малого маякового дворика мені виходити суворо заборонено (54 кроки в довжину та 103 в ширину). Що коли таке хоча б раз іще повториться, я буду до кінця нашого відпочинку щосієсти сидіти в нашій кімнаті й учити не обов’язкову досі французьку. Крім цього, було в досить голосній формі виголошено новий розклад мого імрайського дня, й тепер, крім скасування відиків після washing, я була зобов’язана присвячувати додаткову годину в дообідній час своїй англійській, перед сном — читати за списком те, що завдавали з українськой літератури (Марко Вовчок і Квітка-Основ’яненко). Виявляється, він давно вже задумав таку каторгу. І ще — скоротити спілкування з Танькою до крайньої межі. І жодних карт! Із першої до третої, в сієсту, я проводитиму час indoors, і в разі гарної поведінки, може, мене випустять на веранду Старого Будинку. У цей час, хай уже так і буде, я маю право займатися своєю безглуздою літературною творчістю (ти — яскравий приклад графомана! З усього, що ти давала мені прочитати, три чверті потрібно скоротити, а що залишилося — переписати людською мовою).

— І взагалі, — декламував і далі мій батько, який вершив правосуддя, — завтра приїздить Мирослава з родиною, тож більшу частину часу ти проводитимеш із ними.

Я вже впокорилася з фактом їхнього поселення в сусідній квартирі. І впокорилася з новим лінгвістичним розпорядком свого імрайського дня. І з тим, що поняття «вільний час» для мене тимчасово відсутнє. Я вірила, що Шанс усе-таки прийде і майбутнє десь там ховає для мене найпрекрасніші в світі переживання, що й стане для мене цим літнім сюрпризом. Я досі ще відчувала уважний і допитливий погляд зелених альхенських очей, я досі перебувала в стані якогось солодкого заціпеніння, і ні розгніваний татусь, ані його погрози не могли загасити цього іронічно-непристойного блиску.

Коли ми нарешті спустилися, Альхен сидів поруч зі Створінням, а Віра заплітала руде волосся своєї дочки. Але ми так і не дійшли до них — татусь круто розвернувся й тріумфально рушив у абсолютно протилежному напрямку.

Резервація. Ах, пардон, забула, Атож, існують ще й обгороджені сіткою пляжі самого «Дніпра», лікувальні, типу, не для всіх. Їхня велика цінність полягає не стільки в діючій вбиральні та сумнівній з вигляду забігайлівці, скільки в своєрідній відсіченості від решти пляжів. У цьому місці імрайський берег змінює свої обриси, вигинаючись невеликою дугою та утворюючи затишну маленьку затоку, й навіть із найдовшого пірсу, на жаль, не видно тентів, розташованих за 300 метрів звідти, а також того сліпучого сяйва, що сховане під їхнім покровом. Будівля човнової станції з еротичним триптихом «Порятунок потопаючих» слугує за додаткову ширму.

Пригрозили, що приходитимемо сюди кожного nach mittag. І жодних прогулянок! Я впокорилася навіть із цим. Але настрій був піднесений (навіть після важкої години в товаристві Wier Lesen Deutch, який був завбачливо схоплений татусем на випадок втрати Der Deutche Grammatik).

Коли лінгвістична каторга скінчилася, я видерлась на слизький, облизаний хвилями камінь, що стирчав приблизно за два метри від берега, і на злість усім, хто тут купався, шпурляла в воду розсипи дрібної гальки, яку брала, потягаючись, із найближчого пірсу.

Ніколи не думала, що Fremdschpachen можуть так зіпсувати настрій.

Раптово щось блиснуло черговим ударом грайливої хвилі, й на кривих від холоду ногах, вицокуючи зубами, я присіла біля краю води, очікуючи, поки піна відступить і стане видно, що ж там таке лежить.

Отямилася. На побілілій, зморщеній від холоду долоньці лежало мале серденько з обкачаного хвилями пляшкового скла — майже ідеальної форми.

«Це Знак!» — вирішила Адора й притулила знахідку до посинілих губів. Між іншим, звідтоді минуло 72 дні, а я з цією штучкою жодного разу не розлучалася.

Сповнена сумовитого фаталізму, дивилася в це матове від солі пляшчане скло та пригадувала, як торік із допомогою цвяха проколупала в гарному камінчику справжню наскрізну дірку й тихенько подарувала своєму мучителеві (коли Орисі не було поруч).

По укусі якогось доброго птеродактиля я примудрилась брилою шугонути з пірсу, обляпала вгодовану номенклатурницю з високою зачіскою. Здійнявся вереск, галас, татусь пригрозив уже не знати чим. Коротше кажучи, зі злості я попливла, куди очі світять, і отямилася, обіймаючи червоний буй. Берег був незвично далеко, й тільки звідси я могла побачити любий серцю тент, але головне було не це.

Просто й природно. Я навіть не встигла зачудуватися — уже минаючи човнову станцію, пружною, впевненою ходою трохи зголоднілого хижака йшов сам Альхен, поблискуючи темними окулярами й уважно вивчаючи кожен пляж, озираючись навсібіч, начебто в пошуках когось… І якою твердою, якою цілеспрямованою була його хода! На межі легкого божевілля, невеличкого нервового зриву, я, обіймаючи буй, зрозуміла, цілком тверезо й вірно, що шукає він не просто когось, а мене.

І на душі відразу стало так весело, так хороше, стільки нових сил кинулося в мої змерзлі кінцівки, що я гарним брасом попливла до берега, вилізла на пірс і з криком I did it!!! — застрибала по гарячому бетоні. Здивовані пляжники косо поглядали на мене, а я дуріла й сміялася, пританцьовуючи, і десь там, між майкою і плеєром, привітно кліпало мені зеленим промінчиком скельце у формі серденька.

Альхен мене відразу помітив. Озирнувся, і занепокоєння на його обличчі тут-таки змінилося виразом радості й умиротворення, мускуляста рука злетіла в підбадьорливому жесті, він зупинився, і я навіть відчула полегшене зітхання, що вирвалося з його грудей пестливим теплим бризом. Він був неначе дійсно схвильований моїм зникненням.

— Чого ти репетуєш? — гаркнув татусь із-під пірсу.

— І did it! — весело сказала я.

Альхен послав мені поцілунок, розвернувся й із почуттям виконаного обов’язку пішов назад.

Батько думав, що радикальні зміни в моєму настрої трапилися після того, як я допливла до буя.

Tag Sieben (день сьомий)

Ранком загоряли за п’ять метрів від їхнього охололого лігвиська. Соньки трикляті! Я жадібно принюхувалась до цієї неприродної порожнечі, начебто сподіваючись знайти хоча б якийсь матеріальний слід їхньої учорашньої присутності. Але все марно.

Спека така страшна, що хочеться плюнути на все й забратися додому, дивитися телевізор. До речі про телевізор — заборону на відик і спілкування з білявкою ще не знято!

Терпляче чекаю грандіозної появи з ліфта. І… фанфари й литаври… Боже, мені завжди подобалося дивитися, як він з’являється з округлого темного ліфтового тунелю — виходить увесь такий свіжий, упевнений у собі, самодостатній до неможливого, позбавлений сантиментів красень. І Створіння з ним нема… А взагалі, мені здається, що дівчисько останнім часом якось засумувало. Можливо, воно, як і всі жінки, крім Віри, мріє, що Сашко отямиться, закохається та поступово перевіситься й стане її — як би це правильно сказати — її хлопцем. Ось. А хитра й розумна Віра просто перебуває поруч, настільки, наскільки він дозволяє, так що вона — його м’яка ніжна тінь, вона створює йому надійне затишне тло й вона знає, що коли А. Г. років за 20 втратить колишній інтерес до прекрасної статі та виявиться в сумній самоті, щоб злякано роздивлятися навсібіч, то поряд буде вона, така само мила та спокійна, як і всі ці роки. І отоді вони заживуть…

А моя власна любов до нього настільки безглузда, що я в своєму перевантаженому мозку не можу навіть накидати приблизний сценарій того, яким би я хотіла бачити розвиток наших із ним стосунків. Марення… Стосунки… Та я настільки люблю його, що мені просто достатньо побачити його — сліпуче гарного, в коротких шортах, у світлій майці, в окулярах і з рюкзаком, коли він виходить із ліфта. Ось і все…

Він підходив до мене сам двічі, сідав навпочіпки біля мого лежака й тихенько шепотів щось, ледь торкаючись там, де купальник іде вниз. Татусь милостиво віддалявся у вбиральню з колишньою частотою, а Таня стерегла нас, теліпаючись на білій поперечині під дахом тенту.

У сієсту я нікуди не пішла. По-Перше, це було надто ризиковано. Татусь завдав мені справжнього прочухана, пристрасті й без того розпалилися будь здоров, а тут міг статися вибух, який давно назрів. По-друге, поки це створіння перебувало в обіймах мого всеїдного хижака, я взагалі не мала бажання вживати будь-яких заходів, щоб протиснутися ближче до його вдоволеного тіла.

Провела заповітні дві години, сидячи в кімнаті, як і було наказано татусем. І, зауважте, провела їх дуже якісно, шляхом безсловесного наслання пояснюючи татусеві, що так і не заснув, наскільки неправильно він вчинив. Кожні 15 хвилин я виконувала такі маніпуляції:

1. Наливання шипучого лимонаду в особливо хрусткий пластиковий стаканчик (незмінне падіння пляшки з виливанням холодної рідини просто на татусеву постіль).

2. Ляскання скрипливими дверцятами нашого допотопного холодильника ЗИЛ. Ляскати потрібно було голосно, так, щоб усередині там щось обов’язково падало — і дверцята відкривалися знову, щоб зайвий раз погриміти емальованими судочками й пошурхотіти кульочками.

3. Впускання чого-небудь на купу целофанових кульків просто біля ліжка й потім тривалого порпання в них, буцімто намагаючись це дістати.

4. Клацання кнопками плеєра.

5. (Хоч я тут і ні до чого) нестерпний гавкіт німецької вівчарки (чи сенбернара) просто під вікном.

6. Перегляд касет на фанерній кришці телевізора. Касети падають на підлогу, просто на порожні пляшки з-під хересу й мадери. Пляшки теж падають, вдаряючись одна об одну, й потім довго котяться по дерев’яних мостинах.

7. Бурчання на дивані й діловитий шурхіт газетою «Південний Крим». Зрештою, падає стаканчик із ручками та олівцями, і я довго шукаю їх, вдаряючись усіма частинами свого незграбного тіла об татусеве ліжко.

Ну, а потім я знову починаю наливати лимонад.

Мої зусилля увінчалися грандіозним успіхом. Результат перевершив усі очікування — скандал, що мав місце за чверть до третьої, був галасливим та істеричним. Татусь, серед іншого, заявив, що більше я в цій кімнаті сидіти не буду і всю сієсту проводитиму за межами квартири. Я дуже довго благала його винести інший присуд, адже надворі спекотно й нудно, адже надворі немає столу, за яким я б могла писати свої шедеври, і взагалі — може, мені схочеться поспати! Але батько був непохитний і вхід у кімнату з першої до третьої мені було категорично заборонено.

Потім ми пішли на пляж і простирчали весь час у резервації.

Альхен вочевидь страждав пляжним енурезом і бігав щогодини у вбиральню, яку гарно було видно з наших лежаків. Він із легким розчаруванням дивився на моє простягнуте тільце й щоразу сподівався побачити його в солодкій самоті, але все було марно. Татусь помітив його двічі й навіть погуляти в «Марат» мене не пустили.

Abend (вечір)

Суботній вечір виявився, до того ж, іще й присвяченим лазні. Оскільки гарячої води в нас не було, митися доводилось у мерзенному зеленому тазику, черпаючи окріп із бідона з кип’ятильником (в tag eins я його не вимкнула з мережі й дивом залишилася жива). Загалом, читач повинен зрозуміти, що це було не миття, а катування. І на додачу я час від часу вдавалася до жалюгідних спроб зробити собі людську ванну і в результаті виливала майже всі 15 літрів, нагрітих за цілий день, а коли приходила черга Цехоцьких — починався невеликий скандальчик.

Лазнею виявилася доволі квола з вигляду будівля, оточена кількома молодими кипарисами, мотузками з білизною, кривими фісташками та синім морем, що ясніло крізь поплутане гілля. Це була заборонена територія військової частини, що розмістилася між нашим будинком і санаторієм «Перлина». Татусь із перекинутим через плече білим рушником супроводив мене, як мовчазний конвоїр, тримаючись на болісній відстані одного кроку.

Мені було відведено рівно 10 хвилин, щоб постояти під теплим душем, зачесатися й швиденько вийти, бо митися сьогодні мав увесь маяк.

…Гарячі струмені обпікали спину й плечі. Густа пара рвалася до сірої мокрої стелі, й там десь кволо мріла жовта лампочка без абажура. Годинник, якого я за цей тиждень ще жодного разу не скидала, показував, що маю ще 5 хвилин. Іржава труба вібрувала, вихлюпуючи воду, а на підлозі був мерзенний гумовий килимок і потрісканий кахель коричневого кольору.

У передбаннику було дзеркало — велике, вмуроване в стіну. І переді мною стояла гола Адора. Ми з цікавістю й замилуванням дивилися одна на одну. Любов до себе саме в ці хвилини досягла апогею. Я жаліла себе. О, це було божевілля… І зворушення. Я жаліла це веснянкувате личко, ці мокрі щоки й карі мигдалевидні очі, довге, потемніле від води волосся, що прилипло кучерями до засмаглих пліч. Я жаліла себе й говорила це задзеркальній Адорі, а вона відповідала мені те саме, і ми плакали одна з одною, раз у раз ліктем витираючи запітніле вікно між нашими світами. І почуття глибокого жалю вразило нас обох, тому що обійняти й відчути все тепло й трепет, і слизьку лихоманку, і пал нашого подиху ми не могли.

— Ти мій тип, — сказала мені Адора, — і я б хотіла поцілувати тебе за це. Я ревную тебе до всього світу, бо всі можуть робити з тобою, що хочуть, усі, крім мене. Це несправедливо.

Дзеркало виявилося не тільки бридким, але й гірким, тому від поцілунків довелося відмовитись. Ми стояли, оголені, les deux petites nymphees, притискаючись долонями одна до одної, та з болісною ніжністю дивлячись самим собі у вічі.

Ми помахали одна одній, загорнуті в білі рушники, та розійшлися — кожна в свої дубові двері — й у дзеркалі зблиснув шматочок уже зовсім темного зоряного неба. На Адориному смаглявому плечі спалахнуло на мить гладеньке матове відображення місячного променя.

Tag Acht (день восьмий)

Того ж таки вчорашнього вечора Зінка з властивими їй верескливими нотками повідомила мені, що Віра є не хто інший, як сестра Йога, й це страшна таємниця, розкрита їй рудою Танькою (вони, взагалі, одна одну не зносили). Я саме поверталася з лазні, й стан у мене був трохи несамовитий. Я відразу повірила цій маячні й була така зворушена, що принесла ще одну безглузду жертву: сповістила про це татусеві. Ми й без того перебували в ґрунтовній сварці (ще й досі через ту сієсту). Тим більше, ввечері ні гарним самопочуттям, ані задовільним настроєм батько похвалитися не міг. Загалом, дайте волю фантазії та уявіть, що сталося, коли він почув ці брехні. Потім він опанував себе й мовив: «Під час знайомства він мені про неї говорив дещо інше». І потім я вже сама, з паскудненького й трохи гидливого відтіночку в цьому «дещо» вловила бажану суть і більше нічого не запитувала.

Отож, цього ранку все було б начебто гаразд, і, як завше, розпочалося тарілкою кислого сиру зі сметаною. Але наша сварка й далі громадилася впоперек нормального життєвого плину, а це засмучувало.

На пляж спустилися під ніжне цвірінькання якихось пташок, під золотаві промені й пронизливу голубінь свіжого неба.

Трохи згодом мала місце розмова не з ким іншим, як із Ксюшечкою-Сюшечкою, якій призначено було цього ранку спуститися до пляжу найпершою та відразу потрапити під артобстріл моїх незрозумілих посмішок. Вона підійшла, привіталася, одним словом, поговорили ми дуже гарно. І моє ставлення до неї раптово (!) змінилося. Виявилося, що вона вчащає в усі ці хіповсько-андерграундові компашки, що й ми з Агнцем (романтика закінчається на другий тиждень — руки в фенечках, хтось цапиним голосом співає «Под Небом Голубым», обмін касетами Джиммі Хендрікса й Дженіс Джоплін, грошей нема, їсти нема чого, трахатися нема де), вчиться разом із ним у художньому технікумі на вулиці Кіквідзе й що найголовніше — відвалює назад у Київ, у це середовище.

У стані фальшивеньких посмішечок і пустої балаканини суперниць застав Альхен, і Сюшечка радісно кинулася до нього, а я підібгала хвоста — й під пірс до татуся.

«Завтра приїде сестра, заляже смуга смиренності, й мине рівно тиждень звідтоді, як я побачила Альхена» — думала я, дрібними кроками пробираючись посипаними гравієм доріжками безлюдної частини «Дніпра». Ми поверталися з пляжу, знову посварені через дурнуватий мій погляд і його безпосередній напрямок взагалі, а також через That One зокрема. Моє мокре волосся чорними кучерями падало на обпечені плечі, й біла бейсболка, подарована на дорогу Агнцем, затуляла майже все обличчя. На очах були незмінні окуляри, й щось пекуче та нестримне вже починало зароджуватися в їх рятівному затінку.

«Підсумки — нуль. Ми поїдемо, напевне, десь 28 липня, після мого дня народження. Приблизно за 40 днів. Але, принаймні, 30 із них будуть ознаменовані торжеством татусевого терору й наповнені гіркими слізьми полоненої Адори. Шкода. Промайнув уже цілий тиждень, і нема чого згадати! Хіба що той поцілунок на пляжі…».

Мені стало тривожно. Якась нова незрозуміла думка кружляла над груповим знімком, де були я, Мирослава з чоловіком і дочкою, Альхен із компанією, навіть Цехоцькі. Якась складна калькуляційна програма починала працювати, і мій мозок уже жадібно винюхував можливу лазівку.

Невдоволений татусь ішов, як звичайно, за 5 метрів переді мною. І сама його присутність — великого, улюбленого (о, це був найстрашніший біль), такого запекло рідного, доводила мене до тихих сліз. Я любила його, й він мені дивовижно заважав. Як же я мріяла жити й приймати рішення за себе самостійно!

Коли ми прийшли додому й розвішали на балконі наші пляжні речі, я повернулася на кухню, де татусь кинув мені якесь мерзенне зауваження. І все. І цього було досить, щоб зіпхнути мене в каскад гірких ридань.

Заспокоювати мене було безглуздо, татусь цим взагалі ніколи не займався. А я заводила себе дедалі новими подробицями свого вільного життя, що не відбулося, і гірко схлипувала, зминаючи під головою кусючий вовняний плед. Від присутності під час приготування вечері мене милостиво звільнили. І коли в мені все вже достатньо занило й запекло, судомно стискаючись від кожного подиху, я почала відчайдушно скаржитися своєму щоденникові, який прихильно простяг свою покреслену клітинками сторінку під несамовитий натиск моєї кулькової ручки.

«…Ми лаємося через усе, що тільки підлягає лайці, й через те, що не підлягає, теж. Сьогодні я дуже забила, й, швидше за все, навіть зламала палець на лівій нозі (задивилася на А.), але коли отримала добрячого прочухана за те, що забула вдома рушника, промовчала, бо намагаюся не завдавати татусеві жодних незручностей. Кожен крок тим часом давався мені з нестерпним болем, і коли ми поперлися в „Марат“, я просилась додому, а мене, природно, саму не пустили, й коли ми йшли, я не могла не скімлити й не морщитися, бо ж бісів палець розпух і тепер горить і пульсує, а татусь психував, що я повільно йду та вигадую всілякі нісенітниці».

«…Що далі, то гірше. Те, про що я зараз дізналася, мене просто вбило. Я пишу й не бачу, що пишу. Мені начхати, бо все одно тут нічого не буде… Від завтра „денного неробства“, моєї солодкої сієсти, цієї нудотної щілини в бетонному паркані навколо мого нещасного життя вже не стане, і з першої до третьої проводитиму час із Зінкою, займаючись англійською — це новий вид платні за наше проживання. Край. Виходу нема. Денне неробство… Скінчилося… finita!».

Tag Neun (день дев'ятий)

Уночі я кілька разів прокидалася від тупого гарячого болю, який настирливо пульсував у тумані стомленої свідомості. По нескінченних годинах безперервних ридань я почувалася мов після каторги. Кожна жилка співала своє сопрано, їхній багатотисячний хор переростав у оглушливе ревіння, під яке я й заснула. Годині о третій серед ночі я прокинулась остаточно, сіла серед зім’ятих простирадл, уважно прислухаючись до власних відчуттів. Тут було щось не те, й це «не те» виражало всю мерзенність катування безсонням, болем, який вибивався з загального хору войовничим басом і вдаряв просто в голову. Співав забитий пальчик на лівій ніжці. Мерзотник мучив мене ще ввечері, я плакала переважно саме через цей цілком фізичний біль. Заплющуючи очі навіть на відібрану сієсту, я спробувала вгамувати цю надривно протягливу кісточку.

Потім було якесь забуття, і я прокинулась та виявила, що в моєму липко-червоному сні стогнав не Альхен (а цікаво, як він стогне?), а я. І татусь, який щойно оглушливо хропів, тепер невдоволено крутиться, й срібний промінь місяця надає його бородатому профілеві якоїсь страшнуватої зібраності, стриманої суворості. Зелений промінь маяка падав — Ух-х-х! на поплутане гілля старої фісташки під вікном — і мчав далі. Ялта у воді. Ялта над водою. Небо індигове, із дзвінкими вкрапленнями зірок. Ух-х-х! Я вирішила встати й випити води. Але коли хвора нога ступила на холодні мостини, несподіваний вибух мерзенного болю прохромив мене наскрізь, я ображено схлипнула, згадала на додачу, що я є жертвою надмірної суворості, й знову заходилася тихо напувати слізьми свою подушку, яка відповіла мені лише невдячним мокротинням.

День почався з моєї тричі проклятої згадки про волю й татусевого стомленого рику типу «поки я воджу тебе на море, купую тобі жерти й плачу за твоє шмаття — житимеш, як я сказав». Я розсудливо змовкла, виразно розуміючи, що інших варіантів бути не може.

На пляжі, щоправда, отримала неймовірний дозвіл піти «подутися» в карти з Маринкою (під тентом). Відразу до нас приєдналася й Руда, і я швиденько відіслала її до Альхена із запитанням про необхідність накладення гіпсу. Пальчик розпух і був зовсім червоний, кожен мій крок супроводився нестепним печінням і болісною пульсацією крові, що ніби скипіла.

Ми грали за п’ять метрів від Гепарда, татуся поблизу не було, й лікар Іванов відразу підійшов, із холодним, ах, яким холодним обличчям діловито схрестив руки на грудях, дивлячись ні на що інше, крім причини нашого обопільного занепокоєння, заявив, що «потрібна фіксуюча пов’язка». І додав: «Я б не зачудувався, якби з твоєю ходою незабаром ти зламала не тільки палець». З гордовитим виглядом лікар відійшов, не сказав нічого підбадьорливого, доброго й лагідного, такого необхідного мені в моїй імрайській депресії.

Вільна Сюшечка з нетерпінням очікувала його на своєму лежаку та з виглядом абсолютно вдоволеної людини, з виразним «давай…», запрошувала огепардженого, як ніколи досі Альхена в свої біляві обійми.

Я повинна була зустріти сестру з сімейством на автобусній зупинці в Жимі, а татусь про всяк випадок мав чекати їх на маяку. Близько двох годин я зобов'язана була чергувати сама на сонячній брівці, заглядаючи у вікна авто, що проїздили повз мене. Потім за татусевим сценарієм мав відбутися святковий обід на кухні в Цехоцьких, далі — похід на пляж (резервація, певна річ) і ввечері, з настанням збудливої темряви — невеличкі родинні посиденьки за Старим Будинком, на руїнах давньоримських терм. Я мала право бути присутньою на всіх заходах.

Пам’ятаю, як вибігаючи з переодягалки, у свистючу мить татусевої відсутності я схопила Альхена за руку й майже застогнала: «Я спіймала свій Шанс! Я буду сама на автобусній зупинці. Близько двох годин! Зовсім сама!». А він, знизуючи плечима, скидаючи мої тремтячі руки, недбало й презирливо відповів: «Ні, це не шанс, це западло. Як ти не розумієш…», — і, не бажаючи продовжувати розмову, пішов собі.

Але я все одно палала безглуздою надією. Я існувала в якомусь розплавленому нереальному світі, де все відбувалося в розміряному пригальмованому ритмі й найабсурдніші речі здавалися цілком здійсненними.

Я провела на брівці рівно три години — від 11-ї до 14-ї, і з непорушного трансу вивів мене розлючений татусь: вони вже давно приїхали! Стомлені й злі, вони стояли ось тут, у тебе перед носом цілу годину й потім пішли шукати дорогу самі! Ідіотка! Яка ж ти безглузда ідіотка!

Я склала руки за спиною, нітрохи не здивована тим, що відбувалося, навіть, здається, посміхаючись (божевілля прогресувало), та попленталася, мов сомнамбула, за його змоклою спиною.

Тепер мені було дійсно байдуже. Я очікувала Альхена, а не їх, і реагувала тільки на засмаглих, коротко пострижених чоловіків у зелених шортах і чорних майках, з рюкзаками барви маслини за спиною.

Nach Mittag

Насуплена Мирослава, чоловік Валентин і семирічна Марійка чекали на нас у пляжному обмундируванні під двірським горіхом. Моєю метою був докладний і нахабний шок. Винятково заради улюбленого сімейства я прибралася у власноруч споруджене вбрання з ультракоротких шорто-трусів і вузького топа на шкіряних вервечках. Це вбрання, сконструйоване зі старих вельветових штанів, маминих поясів і дідових військових ґудзиків, несло в собі, крім голосного виклику, ще й щось дуже садо-мазохістичне, агресивне й панко-металічне. Ззаду була смілива аплікація із золотої синтетики у вигляді серця й знака Венери. Я зачесала волосся у високий хвіст і намазала губи Зінчиною фіолетовою помадою.

Ледь вгледіла мене згорблена, худюча, низькоросла сестра — миттю стрепенулася, витріщилася на додаткові бічні розрізи на шорто-трусах, але на цьому все й скінчилось, тому що бажаний невдоволений блиск у її очах раптово перетворився на якусь стомлену образу, й мені стало незатишно. Я не очікувала такої реакції, і, обмірковуючи подальші капості, відступила.

Мирослава зітхнула й сказала, таке, чим остаточно спантеличила мене:

— Шкода, що мій час сплив так швидко і я не можу дозволити собі щось подібне.

— З нею говорити безглуздо, — дуже правильно сказав батько.

Я надягла навушники й віддала перевагу товариству Джорджа Майкла. Він співав мені про freedom. Дорогою на пляж я, напевне, разів із п’ять ловила й перехоплювала на собі важкі погляди сестри. Як видно, вона була неприємно здивована моїм літнім виглядом, вбачаючи в ньому якісь зародки сексуальності в той час, як у нашій родині я вважалася великим незграбним підлітком у бандані та з феньками. На щорічні збіговиська я приходила тиха й скромна, мало говорила, і коли мене про щось запитували, відповідала, кумедно заникуючись і жуючи слова, чим викликала загальне розслаблене розчулення. Зараз же розчуленням і не пахло.

Мирослава дріботіла поруч зі своїм маленьким худеньким чоловіком, який із певною радістю нишком вивчав моє вбрання й тіло, що з нього вилазило.

Мені стало раптом дуже шкода її, і я вирішила, що більше так не одягатимуся. Стільки суму в людських очах я бачила дуже рідко. І до того ж, бідолашна Мирося не вживала жодних спроб для того, щоб хоч трішки здаватися привабливою. Її пляжні шорти сиділи жахливо й сильно кривили ноги, страшна майка робила її якоюсь безформною, а безбарвне біляве волосся було зібране в огидну «черепашку» на маківці, через що вона видавалася набагато старшою. І якась невдала косметика, і згорблені плечі…

— Ти така молоденька, як дівчинка, — кинула я не зовсім вдалий комплімент. Але у свої 28 років вона за певного ракурсу дійсно мала б молодший вигляд.

— Ну, звичайно… Не як хлопчик же…

А татусь тріумфував! Звичайно, після приборкання невдячного нащадка кому не приємно отримати бонус у вигляді добре вихованої старшенької? Про мене, ганьбисько й невігласа, просто забули.

Забули. Я мимоволі спіймала себе на тому, що вся увага на гримучі 100 % уже не може належати мені, й солодкий пролом усе-таки існує. Якомога швидше я повинна зробити Негарний Вчинок, щоб їх усіх від самого вигляду мого нудило й не хотілося б марнувати решток відпочинку на суперечки зі мною, заблуканою чорною вівцею. Яка ж я ідіотка, що сумувала з приводу їхнього приїзду! Я шукатиму свій Шанс, вони відпочиватимуть, і всім нам буде дуже весело.

Мирося посмутнішала ще більше, коли я скинула все те, що насмілилася назвати одягом, і у відвертому голозадому бікіні почала стрибати пляжем, відгонячи якусь комаху. Валентин цього разу несхвально дивився на мій купальник, а татусь дав собі корисний перепочинок і взагалі не дивився. Завжди б так.

Ми зайняли п’ять лежаків під тентом у «резервації», і єдиною розрадою була Марійка, яку відпустили разом зі мною весело бовтатися в хвилях. Дитина відразу перейнялася до мене симпатією, а я відчула глибоку вдячність за таку увагу, й ми тішилися одна одною та переповідали свої сни, мрії, невдачі й удачі (я була надзвичайно лаконічна). На запитання, чи люблю я кого-небудь, Адора відповіла коротким палким киванням. Чи тут він? Ствердно.

— Коли будемо йти, Марійко, я його тобі покажу.

Він тут? Він тут? Невже він тут? Він приїхав сюди через тебе? Ах, якби… і пірнула в хвилю, що саме наспіла.

Потім примчала Танька. Татусь хотів прогнати її бридливим жестом, як муху, але сестра, яка любила дітей, привітно посміхнулася їй і спитала: «Ти звідки, дитинко?»

Зіграли з Рудою партію в бридж, і вона помчала назад у альхенські простори.

Хвилин за 15 прийшли сам Альхен (поки сім’я купалася).

— Я бачу, їм не до тебе?

— Це ненадовго. Ну, і як тобі моя сестра?

— Я бачив її лише кілька секунд, коли ви виходили з ліфта, тому нічого сказати не можу. Щоправда, в неї на плечі родимка, міткою відьми називається, свідчить про надмірну пристрасність, або ж про цілковиту фригідність.

— Швидше, про останню. Досить яскраво виражено… Хі-хі…

Альхен знизав плечима:

— Побачимо. Вона така маленька…

— Онанізмом, скажеш, у дитинстві займалася?

— Не скажу.

— Чому?

— Тому, що розходження бачу. Скільки вона тут пробуде?

— Із чоловіком і дитиною.

— Скільки?

— Чотири тижні.

— Онде твій тато йде.

Я здригнулася, але не озирнулась.

— Сестра твоя з чоловіком, як я зрозумів, і з дитиною.

— Дуже добре. Я зроблю зараз Негарний Вчинок. Вони розлютяться на мене й перестануть звертати увагу.

Він посміхнувся:

— Не перестарайся.

Татусів поклик змусив мою кров завмерти в жилах. Я зробила ще один крок назустріч ворогові. Мирослава з неприхованим жахом споглядала напівоголений (як і в мене) зад атлетичного Альхена, котрий, посміхаючись мені та щось шепочучи, спокійно віддалявся назад за човнову станцію.

— Хто ця мерзенна людина? — запитала сестра в татуся.

— Abomination, — зненацька лаконічно відповів татусь, — чого він від тебе хотів? Я ж заборонив тобі навіть близько підходити до нього! Якою кретинкою потрібно бути, щоб не могти виконати навіть такі прості вимоги! А тепер іди геть!

І я пішла.

На краєчку пірсу мене спіймала Марійка:

— Чого це вони тебе так? Це через того чоловіка, про якого ти казала?

— Так, саме через нього.

— Ти, напевне, його й любиш?

— Його. А тато, твій дід, — ненавидить.

— Чому?

— Так уже склалося. Батьки завжди рано чи пізно стають на шляху в своїх дітей. Дідусь вважає його наймерзеннішим типом у Всесвіті й забороняє мені навіть дивитися на нього.

— Неправильно так робити. Мені, наприклад, твій друг дуже сподобався.

Я відчула приплив нечуваної материнської ніжності й укотре зачудувалась, яким це чином сестра примудрилася виростити таку розумну й дорослу дитину.

Вона була дуже незвичайною дівчинкою. Мала величезні круглі очі з якимось страхітливо мені знайомим виразом замріяності. Вона знала багато віршів і могла довго й вдумливо міркувати над якоюсь зовсім не дитячою проблемою.

Papah, як і обіцяли прогнози, заборонив мені грати в будь-що з Рудою. Знаючи, як близько я з нею товаришую, він із надзвичайним розумінням виголосив вирок щодо обмеження нашого спілкування до неможливого мінімуму. Тобто, поки є Мирослава з Марійкою, — спілкуватися з ними, а коли вони поїдуть… Стосовно ж Альхена була інша розмова. Я мимрила на своє виправдання, що він проходив повз мене, і я просто сказала йому «привіт». На мене накричали віддалік, перед убиральнею. Але я не засмутилася. Попереду мріли нові обрії.

Abend

Я була суцільним передчуттям. Короткий дотик невагомої долоні Долі. Я ішла з прозеленню маяка, що пульсувала на моїй щоці, й ще ніколи мій телепатичний зв’язок із Маслиновим Бісом не був такий міцним. Зміни й спокуси лоскотали ніздрі.

Моє сімейство вийшло за межі малого маякового дворика, звернуло у високу траву до Великої гойдалки й вузькою кам’янистою стежкою продефілювало до маленького напівзруйнованого будиночка, де 20 років тому жив колись мій тато. Тепер там стояли дві лави й столик, просто перед обваленою верандою. Крізь сітку огорожі димчастою синявою проступало вечірнє море, й над стрімким урвищем схилявся покручений вітром ялівець. Трохи нижче, крізь густі зарості вела стежка до римських терм, які розкопали тут кілька років тому. А ще нижче була охайна будівля радіомаяка й за нею — плавний вигин автомобільної дороги, павукоподібні ворота й перевернутий якір. Якщо звернути праворуч, до моря — там буде Капітанський місток.

Поки сестра діловито шаруділа пакунками, викладаючи на столик заяложені ковбаску, сир і шинку, я відкинулась на спинку лави й слухала голос долі, який крізь листя шепотів мені щось. Поквапливо, поплутано, зі стривоженими придихами, торкаючись невагомими перстами до моїх щік. Якоїсь миті мені починало здаватися, що крізь ці вечірні тихі шерехи проступають чиїсь солодкі погуки: «Адоро!…Адоро!…Адоро!».

Я починала вовтузитись, намагаючись вгадати, чий це може бути голос, але тут усе грайливо замовкало і я знову залишалася наодинці з цим глибоким зоряним небом, що висіло так страхітливо низько й начебто ніжно лоскотало мерехтінням своїх соковитих зір. Я хотіла сказати своїй рідні, як це прекрасно — дивитися на індигове небо крізь чорні, мов туш, візерунки ялівцевих гілок. Але захоплені якоюсь іншою, побутовою бесідою, вони лише дратівливо відмахнулися.

— У-х-х-х! — сказав мені зелений промінь, діловито прокочуючись сплетінням гілок. Адоро!…Адоро!…Адоро!

Я намацала під лавою майже порожню пляшку з хересом. Пововтузилась із корком, надпила трохи просто з горлечка. Фантастика! На мене взагалі ніхто не звертав уваги. Потім я вирішила поласувати арахісом і заразом прихопила зі столика татусів стаканчик із джином. Він на півслові кинув на мене спопеляючий погляд, а я буркнула: «Тільки понюхаю». Гіркий жар спочатку шокував мене, обпік горлянку. Потім настало блаженне заспокоєння і я отямилась та потяглася ще по арахіс. Татусь ляпнув по руці й сказав, що це моя остання порція. Я знизала плечима й подалася кудись у кущі, шукати більш товариську компанію.

Мені вслід не озвалися й словом. Довго блукати не довелося. Зінка зі своїми двірськими подружками сиділа біля Великої гойдалки. Своєю дорослою похмурою тінню я трохи налякала їх, але коли вони в світлі тьмяної лампочки за складом ГСМ упізнали добру Адору, миттю шанобливо розступилися, простягаючи мені білу цигарку «Прима» разом із пом'ятою порожньою коробочкою. Я буркнула щось схвальне й сіла навпочіпки, так, щоб цілком сховатися в кущах від можливих ворогів.

— Будеш курити? Ми в татка поцупили. Ти що, бухала? Вино? Не вино? То будеш курити? — швидкий монолог Зінчиної подружки долітав до мене начебто здаля.

Я, загалом, ніколи раніше не курила, але це ж була ніч спокус, і мене запекло тягло на щось новеньке й заборонене.

Цигарка була добряче пожмакана, й до того ж, трішки промокла. Діти перевели цілу коробку сірників, намагаючись запалити той огидний виріб тютюнової промисловості. Я десь чула, що прикурювати потрібно, затискаючи сигарету в зубах, і всмоктуючи повітря крізь неї, потім затягтися й видихнути. Я покачала по роті ледь відчутний гіркий дим, випустила його сірою хмариною і зрозуміла, що зовсім доросла. Це було прекрасне, терпке почуття. Потім я передала цигарку Зінці. Вона хвацько затисла її між великим і вказівним пальцями, всмоктала дим і, не затягаючись, випустила його в небо. Потім була черга десятирічної Катьки та її семирічної сестри Надьки.

Трохи згодом я принесла дітям склянку мадери, й користуючись розслабленою атмосферою в батьківському колі, прихопила ще арахісу. Татусь був веселий і розповідав про виробництво вина в Греції, причому, зважаючи на обличчя найтверезішого з усіх Валентина, робив це вже мало не вп’яте. Мирослава чи то спала, чи просто балділа на плечі в свого чоловіка. Він хотів поцілувати її, але татусь хрипко й мерзенно засміявся та крекнув щось про «ще не вечір». І від цього голосу, від тріскучого сміху по моєму тілі пробіг неприємний дрож. Я встала й вийшла в темряву, пересуваючись наосліп, і отримала нове зелене «Ух-х-х-!» у обличчя перш ніж вийшла на маякову дорогу. Діти прийняли дарунки з шанобливою стриманістю. Потім розібрали з моєї спітнілої долоні весь арахіс та забралися кудись у своїх справах. А я походила трохи пустельною асфальтованою доріжкою, що крутим зиґзаґом зривалася вниз до павукоподібних воріт, намагаючись знову налаштуватися на хвилю того солодкого голосу, що кликав мене звідкілясь із хащі. Але панувала тиша.

Дуже пізно, десь близько півночі, ми поверталися назад на маяк. Ніжний вечір уже переріс у тиху, владну ніч, коли небо з індигового перетворюється на ебенове й замовкають усі людські та не людські голоси. Імрая мовчить, і тільки ми гучно тупочемо в підсохлій траві, порушуючи цей чудовий спокій. Вмовкли всі собаки, перестали літати птахи, лише промінь маяка й далі легко ковзав по духмяній темряві.

Валентин веде під руку веселого батька, а я — Мирославу. Ця парочка осушила за кілька годин пляшчину джину й рештки мадери з хересом, а тому перебувала в блаженному стані каламутних веселощів і легкої неосудності. Якби я хвилини зо дві тому встала зі своєї лави та втекла в цю звабливу темряву, мене б ніхто не гукнув назад.

Таке дорогоцінне відкриття навіть трохи протверезило мене. І в моїх руках, виявляється, була не тільки м’яка темна порожнеча, але й віжки для керування власною долею.

Навіщось ми подерлися на верхню веранду Старого Будинку. Дуже довго милувалися мерехтливими вогнями нічної Ебри. Крім оголеного тіла Альхена, це єдине видовище, здатне перехопити в мене подих. Це була вічна краса, і, Боже мій, — звертаюся до тебе вже зовсім твереза, — вже давно в Києві, уже восени, уже в навушниках, уже з 6-го поверху свого панельного багатоповерховика: нехай усе залишиться саме таким! Нехай ніколи не змінюється, щоб на схилі свого життя я могла б знову насолодитися цими темним пагорбами з тремтінням вогнів, відображених у морі, та Ай-Петрі, що злітає вгору.

— Передаю із рук у руки, — сказав Валентин, відпускаючи татуся. Ми тим часом обіймалися з Миросею. Кров пекуче пульсувала в моїх скронях, і, прощаючись, ми ридали як білуги, зізнаючись одна одній у родинних почуттях, які спалахнули з новою силою, і вона повторювала: «Ми зробимо з тебе людину…». А потім крізь якусь білясту пляму, що утворилася в моїй стомленій, хмільній пам’яті, пригадую, як перед парадним Валентин намагався мене поцілувати, — по-справжньому. І я відіпхнула його, але мусила сісти навпочіпки, щоб не впасти.

Потім ми нарешті розійшлися, і з ключем у витягнутій руці я підіймалася сходами.

Удома я прийняла холодний душ, і мені трішки попустило, хоча відчуття якоїсь казкової легкості й спритності не полишало мене. Це був начебто початок ще одного, нового життя. І доля шепотіла мені: «Усе буде прекрасним».

— Ух-х-х! — підтвердив смарагдовий промінь, пробігаючи гіллям сонної фісташки.

Tag Zehn (день десятий)

Альхен трохи прикрасив мій самотній похмільний ранок, бо з’явився за 15 хвилин по нашому з татусем запізнілому прибутті. У темних окулярах, що приховували міхурі під очима, та в моїй рокерській бандані замість загубленої напередодні панамки, батько гордо лежав на надувному матраці, all in thoughts, на нашому звичайному місці. Сама я була у формі доволі кепській і найбільше в світі хотіла б ще з півдня поспати, а потім подивитися телевізор. Але, споглядаючи татуся зі свого пірсу, не могла втримати лукавої посмішечки, що так і лізла на обличчя, й незважаючи на жалощі та всі найщиріші нащадківські почуття, мені хотілося сміятись. Щоправда, до виходу на вулицю татусь поводився просто обурливо, не втрачаючи можливості разів зо два щось злобливо пробубоніти мені в спину, й потім із садистським тріумфом змусив перемити купу посуду, залишену вчора Цехоцькими (ні, гору — я не перебільшую). І будь-які спроби уникнути ненависної процедури призвели тільки до крику: «Стули пельку й роби, що тобі кажуть!».

Тепер я лежала на своїх двох дошках із морем на три метри нижче, на животі, піддаючи свою обпалену спину різним нездоровим експериментам.

Гепард радісно помахав мені, я гордовито кивнула у відповідь, гойднула ногою і не полінувалась перевернутися на спину (ліфчик лежав поруч), плюнула на досвід і думала тої миті лише про вдоволення у його погляді. Він вочевидь схвалив моє рішення, і на якусь мить мені взагалі здалося, що він учора ввечері був десь поруч із нами — бачив, як я викурюю першу в своєму житті цигарку, як я швидко хмелію від джину й мадери, як ми всі стоїмо на терасі Старого Будинку. І мені так хотілося запитати його про те, чому він не заговорив зі мною тоді. Але навіть підійти одне до одного ми не могли — тільки томливо перезиралися через прірву батьківських заборон.

Так само спантеличило мене й скасування його обов’язкової кунг-фуїстської зарядки, що проводилася щоранку за «собориком». Невже через мене?

Потім прийшло моє сімейство з досить зеленими фізіономіями, і було вирішено не піддавати себе згубному впливові прямого ультрафіолету, а влаштуватися десь у затінку, під тентом і не в резервації (ліньки йти), а за кілька кроків від хижої морди Гепарда, що тут-таки й зачаївся.

Марійка, ледь угледіла, де я засмагаю, під крики матері помчала мені назустріч і здолала дійсно небезпечний шлях вузькою бетонною кроквою.

— Ні, не треба, не надягай! — вона мала на увазі верхню частину купальника.

Я сама ледь не звалилася, підхопила її на руки та потягла назад до батьків. Потім скосила око в альхенський куток. Він сидів, нібито увіткнутий у книжку, й тихцем позирав у мій бік. Потім, щоправда, прийшла весела Сюшечка, тож я гордо опустила забрало-окуляри та увійшла до товариства сестри.

Ми подалися вдвох на прогулянку моїм звичним маршрутом уздовж пляжів.

— Це твій друг? — вона заговорила трохи роздратовано. — Цей, із голою задницею?

Цього разу не таке рішуче «так».

Мерзенний тип. Звідки я його знаю?

— Довга історія. Ми товаришуємо з мого раннього дитинства.

Ах, товаришуємо… А чи знаю я, що татусеві відгуки про нього навряд чи можна назвати позитивними?

Звичайно, не можна. Та він дійсно мерзенний тип. Але з цього ж іще не випливає, що з ним не можна товаришувати.

Але ж він набагато старший за мене. Хіба мені з ним цікаво?

Вік — це досвід. Звичне формулювання. Своєрідний бартер за принципом: ти мені задачку з математики, а я тобі — чарівну посмішку.

Математика?!

Господи, звичайно ж, ні. Я образно висловлююся, щоб зрозуміліше було.

На цьому нашу огепарджену розмову було скінчено. Перейшли до спогадів про вчорашній вечір.

Білява була в коротких джинсових шортах і в симпатичній сорочечці. Не роздягалася, сиділа з сумним і водночас захопленим обличчям поруч зі своїм Сашком (чи як вони там усі його називають?), писала щось на аркушику з підкладеним під нього шкіряним портмоне.

— Адресочка… Телефончик… — посміхнулася ревнива стервозна Адора, — цього ж вечора вони ляжуть як закладка в одну з книжок і будуть по тому забуті на віки вічні. Або полетять у сміття…

— Як? Просто у сміття? — зачудувалася Марійка.

— Так. Запам’ятай: такі, як він — великі негідники. Ніколи не спілкуйся з ними.

— Це ж треба… — сказала сестричка, коли ми всі йшли в бік «Дніпра» купувати морозиво. Яка на диво гарна дівчинка…

Nach Mittag

Було скасовано Резервацію. Причина — проста до сміху: звідтіля не видно гори Ай-Петрі, отже, повноцінного відпочинку не виходить. На гору мені було, загалом, начхати, а ось перебування блжче до Альхена — самі розумієте…

Tag Alf (день одинадцятий)

Минула приблизно хвилина, перш ніж до мене почав віддалено доходити зміст усього, що сталося. І ще хвилина на лежаче засвоювання шокуючої, неймовірної, немислимої інформації. По тому ще хвилини зо дві я просто стояла в темному проміжку між кімнатою і кухнею, не знаючи, куди мені подітися. Я була сама. Це майже лякало. Дійсно сама. Самотність у всіх моїх жилах. Воля. Господи, воля. Цей світ належить тепер мені, й користуючись помилкою моїх себелюбних тюремників, я стрибну в його звабливі глибини, а морок зімкнеться над моєю грішною головою.

І ось тільки тоді, так, саме тоді, дивлячись на Зінку, яка невтішно ридала, я вже повною мірою збагнула, що все-таки трапилося. Трапилося стрімко й вдало. Я притулилася до зачарованої Адори в темному дзеркалі. Зінка хотіла дістати з шафи якусь вазу з прибереженими для ялтинської поїздки грошенятами. Її імпровізована драбинка дуже чомусь хотіла нашкодити, тож звалилася разом із Зінкою, вазою і порцеляновою німфою, котра на своїх курних висотах під стелею заслоняла кришталевий сейф. Після нетривалого лементу дівчинку полишили на підлозі серед уламків і зім’ятих банкнот. Татусь повелів, щоб я теж залишилася й склала їй компанію. Я не зрозуміла. Я підійшла до машини, притискаючи до грудей свій рюкзачок, Мирослава чарівно цьомкнула мене в щічку й просто перед носом оглушливо ляснула дверцятами.

Вони поїхали, залишили мене тут. Мене і її, покинули напризволяще, так нерозумно… Так безпросвітно нерозважливо… Авжеж, потім я кинулася до себе в кімнату й ретельно переварила вміст попередніх хвилин. Тоді я, здається, навіть і не думала про волю — просто знала, що мене не взяли й за цим криється щось іще. А потім я вже прийшла сюди.

— Поїхали, гади… Поїхали без насі Я їм цього ніколи не пробачу! — Зінка пхинькала, розмазуючи сльози по засмаглих щоках.

Якийсь час мені здавалося, що гудіння мотора ще не розчинилося в дзенькоті спекотного дня, а, навпаки, безжально наростає, несучи назад дві родини, які передумали карати отроковиць. І тоді я затято опускала голову, негарно втикаючись чолом у дзеркало, яке відповідало мені тужливим ґонґом.

Ще кілька хвилин було витрачено на мовчазне споглядання одна одної. Зінка стискала в мокрому кулачку ногу німфи, чиє порцелянове тіло було розкидане по всіх кутах просторої вітальні. Голова дивилася на мене з-за коліщатка журнального столика. Якби не вона, то все було б зовсім інакше…

— Дякую, ти молодець, — сказала я, опускаючись навколішки поруч із дівчиськом.

— Га? — Зінка почала збирати скалки.

— Якби не ти, ми б поїхали з ними.

— Та-а-а-ак! — і вона знову заридала, відвернулась від мене, прикриваючи обличчя абрикосовим ліктем.

— Виходить, давай так: ти зараз тут надаєш усьому більш-менш нормального вигляду, надягаєш купальник — і кроком руш на пляж! Сором же в таку погоду вдома сидіти!

Якийсь час вона дивилася на мене своїми червоними запухлими очима, аж поки не витримала тиші, яка ніби стверджувала, та заходилася знову ридати:

— Який пляж! Який пляж! Тварюки! Смердючі тварюки! Який пляж! Я не хочу до йога! Не хочу!

— Іди в дупу зі своїм йогом! (хоча я цього зовсім не мала на увазі). Ти купатися, ти плавати хочеш?

Ну, й що оце тепер із нею робити?

— Іди!!!

Тут уже я розлютилася по-справжньому. Ляснула дверима, кинулася в нашу кімнату й швидко надягла сірі шорти (досить довгі для мого гардеробу) та червону жлобську майку з золотою акацією (знаєте, турецька така, їх у середині дев’яностих усі носили). Досить цнотливий вигляд, до того ж, під шортами були присутні пляжні трусики, а на живіт з’їхала смужечка ліфчика. Мені було ліньки це все з себе скидати. До того ж, якщо Аль-Альхен буде заклопотаний чимось або кимось, то мій прихід набуває найбезневиннішого відтінку. Я просто йду скупатися.

Із холодильника на мене дружньо глянув ключ від Миросьчиной квартири. До моїх обов’язків входило передання оного її чоловікові, який залишився з Марійкою на пляжі та зайде до мене «годинки за півтори». Із вусатим на морі, певна річ, мене залишити не ризикнули. Татусь, як і всякий татусь, зятеві не довіряв.

— Буду до 11-ї! І потім — англійська! Й на твоєму місці я б не супилася, а взялася до влаштування особистого життя!

Мені відповів лише протяглий стогін. Будемо сподіватися, вона не ляпатиме язиком… Втім, треба буде подумати й над цим…

Він лежав на своєму звичному місці, в благословенній самоті. Він не повертав голови й не виказував мені жодної уваги, аж доти, поки Левеня, задихаючись, не повалилося поруч на лежак.

— І воля нарешті торжествує, — були мої перші слова.

Альхен відразу чемно скинув окуляри й глянув на мене з щирим подивом.

— Я всіх у Ялту сплавила, — сказав Сюрприз трішки тихіше й боязко знизав плечима.

Альхен сів, потягнувся й глянув на мене тепер із кумедною симпатією. Хоча за мить по тому серце моє стислося, коли я помітила, яким страшним блиском наповнились його диявольські очі. Я зобразила посмішку й істинну дитячу ніяковість.

— То ти маєш у власному розпорядженні півдня? — Гепард присунувся до мене ближче. Ні я, ні він не вірили в зміст цих слів.

— Ні, менше. Зінка плаче. Я обіцяла їй, що буду об 11-й, за півтори години.

— А… — він із якимсь дивним виразом глянув нагору, на майданчик, із якого я кожного nach mittag перевіряла його присутність перед тим, як спуститися з татусем.

— Стежать? Ні… Ні, вона не…

— Я не це маю на увазі, — і знову — зирк! — нагору.

— Піднятися? — моє серце калатало, мов у горобця, затиснутого в хлоп’ячому кулаці. Руки тремтіли так, що їх довелося затиснути між коліньми.

Він кивнув.

— Без проблем, — сказала я.

І щастя в його очах було таким само щирим.

Я помчала вниз, на гальку, щоб передати ключа Валентинові. Він дивився на мене з очевидним подивом.

— І, заради Бога, нікому не кажіть, що бачили мене тут! Інакше мені не жити!

— А тебе що, в Ялту не взяли?

— Забули, за…нці…

— Ну, дивись… Я ж бо нічого не скажу, а ось вона… — Валентин глянув на дівчинку, яка саме купалася. — Я їй, звичайно, поясню, в чому справа, але…

— Я думаю, вона не підведе. А я — на побачення!

З лукавою посмішкою він накивав на мене пальцем:

— Тільки поводься пристойно!

Я подумки розсміялася.

— І не затримуйся!

— Присягаюся, до 12-тої буду!

Я вже мчала двадцятьма сходинками до тенту, врізалася на повнім ходу в якогось фізкультурника, а потім і в самого Альхена, й тоді зрозуміла, що дуже нервую.

Ми йшли до ліфта. Посмішки на наших обличчях були згладжені якоюсь майже піонерською урочистістю. У ліфті їхали, на жаль, не самі. Він сказав, що я неправильно тримаю спину — напружено.

— Тільки ось що: коли ти думаєш, що я прийняла душ, або почистила зуби, або поголила місця, яким це не завадило б, то глибоко помиляєшся, — завбачливо зауважила я, поспішаючи за своїм мовчазним демоном. Він лише якось незрозуміло посміхнувся, і в його погляді я побачила незнайомий вираз. Ці диявольські, зміїні, нечисті, о, знайшла — нечисті очі були наповнені дивною гіркотою, мабуть, від усвідомлення, що поруч із ним, як і раніше, маленька, як і раніше, наївна та майже незіпсута (майже — як просто!) дівчинка Ада, котра з радістю увіткнеться своєю розпатланою голівкою в його грішні теплі руки й буде готова так лежати, обіймаючи його, як маму-ведмедицю, забудеться у всепоглинаючій довірі цуценяти, що вже межує з тупістю, переповідаючи йому своє життя, заскладне для самостійого розуміння.

— Це таке класне місце… Не знаю, з твоїми пластунськими талантами ти, може, й виявила… — його хвилювання було таке саме очевидне, як і моя власна розгубленість через незнання, чого мені від нього, зрештою, потрібно.

Ішли недовго. На кожній вузенькій стежці він пропускав мене вперед. Це було саме по собі якось дуже сексуально (гарний галантний чоловік із рівною спиною, який спритно відстороняється, притримуючи гілки над моєю головою).

Місцина виявилася біля колишнього Юсупівського маєтку — мого улюбленого триповерхового будинку вікторіанського стилю під рудою марсельською черепицею. З одного боку він здавався зовсім невеликим, але завдяки хитрому плануванню виникали щоразу нові закапелки та дворики, фонтанчики й тераси. Сам будинок був тепер «першим корпусом», де в просторих люксах селили найзаможніших, високопоставлених курортників.

Знайти наш затишний дворик просто так, гуляючи парком, було неможливо. Він ховався за східним крилом, затулений від сторонніх очей високими заростями, й пробратися до нього можна було тільки вузькою, дуже зарослою стежкою, що починалася десь за сто метрів від самого будинку й потім плавно підіймалася до рівня другого поверху. Там, де будинок тулився до пагорба, утворилась невелика тераса, з високим курним готичним вікном, крізь яке виднівся якийсь мотлох — звалені один на одного столи з інвентарними номерами, крісла, дошки й карнизи. Гепард сказав, що за весь час, скільки він сюди ходить, — у цьому вікні ще жодного разу ніхто не з’являвся.

Під протилежною стіною стояла стара паркова лава. На неї ми й сіли в напруженому мовчанні. Він просто взяв мою руку й почав ніжно гладити кожен пальчик, потім наші лікті зіткнулися — спочатку самими волосинками, а далі ми вже доторкнулися передпліччями. Потім він тихо гладив мене по плечах, і з кожним його рухом жах, який мене сковував, потроху відлітав. Мені дихалося легко, й по мірі того, як хвилювання відступало, в мозку з’являлася дивна твереза ясність.

— … людина, що вступає в протиріччя з навколишнім світом, що намагається прагматично обчислити свою долю, подібна до звіра, який силкується насититися, пожираючи власні нутрощі. Збурення та вібрації, що спотворюють карму, виникають перед нами у вигляді нових, несподіваних і дедалі більш непереборних перешкод. Усе життя витрачається на ці марні спроби зламати, прорватися, знищити…

А він усе гладив і гладив, буквально втираючись мені в довіру. Потім, саме в ядрі найсприятливішого моменту, він прийняв рішення за мене та потягся до мого обличчя, й ми почали цілуватися. Повільно, по-дослідницьки, до приємного заніміння, ми живились одне одним. Так, боротьба марна й битву програно… Адже це відомо так само добре, як і те, що сьогодні ввечері я не ходитиму, а літатиму й усіх дратуватиме сяйво, що його випромінюватиме моє тіло. А завтра я згорнуся жалісним калачиком, знемагаючи від неможливості отримати нову дозу цього несинтетичного наркотику. Боже мій… І мені ж іще нема 14-ти!

Відриваючись від моїх губів, він почав обережно гладити мене вже по самій майці. Зауважте, саме по майці, не роблячи ніяких легких натискових маніпуляцій у відповідних місцях.

— Які в тебе дотики… — чогось іншого я сказати не могла. Він втирався, Господи, просто втирався в мою душу!

— Ну, звичайно… — досить недбало відповів розпусник.

— Шкода, що музики немає.

— Нехай вона грає в тебе в голові. Розслабся… — рука вже ігнорує майку, і граючись у її відсутність, розмовляє з моїми грудьми. Я таки провалювалася в цю пекучу прірву й виборсатися не мала жодних шансів.

— Розслабся, прошу тебе, розслабся. Тобі ж так хороше… Тобі ж більше нічого не треба. Відсівай усе зайве… Не думай ні про що…

Я відчувала, як щоки наливаються рум’янцем, а повіки робляться важкими й усе тіло начебто змінює форму, десь коротшає, а десь, навпаки, витягується — так змінюють одне одного хвости й крила в літаків перед зльотом і під час посадки.

Я стала мов желе, й незабаром, Боже, уже незабаром дегустатор, який так чарівно милується мною, почне його пожирати. Невже він наминатиме мене за обидві щоки, не залишаючи й тіні цієї ніжності, яку ми відчуваємо тепер?

Аби хоч якось показати, що я не здалася й навіть не думаю здаватися, я затягла розмову, плутану та солодкаву, про неіснуючу Компанію, про Едика (див Tag Sieben) і про його квартиру, де є величезний блакитний килим і кімната в японському стилі з телеекраном на всю стіну. Потім чергове тремтяче зітхання обірвало цей безглуздий монолог, і, посміхаючись мені крізь марево моїх опущених вій, Альхен сказав:

— Це ж треба, як швидко ти збуджуєшся…

— Угу…

Він почав витягати майку з шортів. Це тільки він уміє розстібнути один лише ґудзик і цим самим наблизити свою жертву, що голосно дихає, на півкроку до оргазму. Кожен його порух немовби обплетено особливими чарами, що аж дзвенять. Я хотіла пручатися, але нічого не вийшло, й весь мій організм люто потягся до цих теплих, вправних рук. Він ковзнув пальцем по й досі ще прикритих грудях.

Найбільше мене схвилювало те, що я цілком перебувала в його владі. Він — такий великий, такий досконалий, із таким ідеальним тембром голосу — був для мене уособленням найпотаємнішої мрії.

Потім одним рвучким, точним рухом майку було усунуто.

— Груди, вкриті пушком… — посмішка розчулення. Такий близький фізично, для мене він був, як і раніше, недосяжним. Я ж бо не знала про нього нічого — тільки те, що наші життєві паралелі ніколи більше не перетнуться.

А поки що немов застигла статуя, немов нависла над здобиччю кобра, мій Альхен із долонями за два міліметри від моїх грудей, вкритих пушком… Безмовний… І тільки очі й легеньке гаряче здригання пальців свідчить про ту пристрасть, яка прокинулася в його тілі (пишу, як бульварна романістка).

— Поцілуй мені груди, — хрипко попросила я. Маленькі сріблясті зірочки заструменіли по всьому тілі, обгонячи одна одну.

— Так… так… так… — цей оксамитовий шепіт ще раз підтверджував мою розгубленість.

— Не поспішай. Запам’ятай, ніколи не треба поспішати. Розслабся… Для тебе час зупинився. Не думай ні про що, — і він поклав мою руку на місце, розташоване трохи вище від його прикритих шортами стегон. Перебуваючи на вершині його сили, що саме розквітла, я, проте, ніякої активності не виявляла. Після «очлененої» зими, що залишила в моїй голові моторошнуватий відбиток граничної відрази, безпосередньо статевий контакт із цією частиною чоловічого тіла викликав у мене стан, близький до передкорабельної нудоти, коли, стоячи на причалі, дивишся, як танцює по хвилях катер. І на його борт потрібно невдовзі ступити! Відчуваєш, як шлунок починає згортатися в тугий клубочок.

Він відразу помітив і поцінував ступінь охолодження, тож, не перестаючи гладити мене, завів м’яку й тиху розмову.

— … 89-й — це був мій рік. До цього я приїздив сюди просто так… Жив собі в гамачку… Тихо, спокійно… А потім, відразу після мого дня народження, стався цілковитий відрив. Тобто, я повністю змінив своє життя… Знаєш, докорінний переворот, як революція… Так, це був мій рік.

— Що, й ти справді жив у гамаці? Пам’ятаю, татусь тебе просто обожнював!

— Так… Але я свідомо вибрав тебе, а не його. Твій батько — чудова, розумна й начитана людина, гарний співрозмовник, але коли стало зрозуміло, що настав час вибирати, я вибрав тебе.

Він милувався мною. І мені ставало дедалі спокійніше під цим лагідним, невимовно рідним поглядом. А потім він накинувся на мої груди. Пам’ятаю коралі й плащ Каракалли та ще — крізь здригання повік — готичне вікно навпроти. І ще я бачила голову Альхена під своїм підборіддям. А потім він почав розстібати мої шорти (залишилася тільки ширінка).

— Е, ні, приятелю, стривай, а ось далі поки що тобі не треба, — язиком, який заплітався, озвалися рештки мого здорового глузду. Вся інша моя істота репетувала, що цей вовкулака найбільше в світі хоче оволодіти мною, і я не знесу, не переживу власної відмови.

— Не треба? Не треба… Все гаразд, все чудово, маленька, — видихнув він, посуваючись до мене ще ближче, хоча мить тому я думала, що ближче вже неможливо, — я не буду…

І він лише легко, ледь-ледь приспустив мої шорти.

— Тобі, напевне, трішки страшно?

— Так, — відразу відповіла я.

— Звичайно… Адже зараз ти хочеш, щоб твої мрії реалізувалися саме так, як тобі це снилося. Адже справді снилося?

Він трохи підняв купальні трусики, що стирчали з-під шортів, і з ніжною посмішкою, мов хлопчисько, дивився на щось, так добре йому знайоме.

Я нервово скосила око на годинник. Добре це чи погано, але була вже за 17 хвилин одинадцята.

— У мене лише дві хвилини залишилося, — прошепотіла я, вбачаючи за собою кволу тінь можливої перемоги.

— Не поспішай. Замри. Розслабся. Нікуди не треба поспішати.

— Добре… — я розслабилася; якщо мене все-таки збираються ґвалтувати, то це ще не значить, що те саме потрібно робити з моїми психікою і нервами.

— Бачиш, як здорово вийшло, — прошепотіла я, — тепер я можу з тобою зустрічатися хоч і щодня.

Альхен відповів якоюсь китайською приказкою про горщик, із яким коли щось часто робити, то він розіб’ється. У мої труси тим часом ніхто залазити не поспішав. Це обставина водночас і заспокоїла, й чомусь розлютила мене.

— Ось що: а ти можеш відповісти на одне моє запитання? — суворо запитала Адора.

— Так, звісно…

— Слухай… Значить, так… Я тобі подобаюся, чи ні? Йдеться не тільки про зовнішність… А й про все інше. Ну, то так, чи ні? І без коментарів, будь ласка.

Він мовчав. Незважаючи на божевільні зусилля, я все одно не могла відгадати, що відбувалося за маскою його вмиротвореного замисленого обличчя. Як жорстокої Як це на нього схоже!

Він мовчав.

— Ось що, — сказала я, — для прикладу, для легкості, так би мовити, скажу, що ти мені жахливо не подобаєшся. Я тебе взагалі не зношу.

— Це я знаю, — посміхнувся Йог, — але відповісти однозначно не можу все одно. На такі запитання не буває однозначних відповідей.

Я зітхнула. Виразно відчувала власне збудження. Як у тих снах. Особлива волога, духота в причинному місці. А він шепотів мені щось… Про те, що було два роки тому, про мою помилку… І про те, що я була не права, коли кинулась у перше-ліпше ліжко… Що безладне злягання — це дуже погано…

— Хоча, звичайно, зараз ти… — я не розчула. Я не чула взагалі нічого. Його руки гріли мене там крізь два шари одягу, а мені хотілося плакати від власного безсилля. І навіть це тіло, дідько забирай, уже не корилося мені!

Він цілував мої груди й обплітав мене руками, і я стогнала, закидаючи голову на лаву, ковзаючи пальцями по його потилиці, граючись коміром його майки.

— Мені час іти. Уже одинадцята.

А він і далі мене гладив по смужці, що відділяла засмаглий низ живота від незасмаглого. Потім посміхнувся, зазирнув у вічі, й стався ще один поцілунок.

Торкаючись губами до мого вуха, він дихнув, посилаючи мене в черговий каскад дивних конвульсій:

— Настав час іти… йти… йти…

Я встала й мало не звалилася. Голова наморочилась. Хотілося лежати, качатися, кусатися… Вампір.

— Поправ одяг і опорядися.

Зіпер на шортах проспівав свою верескливу «сі».

— Люблю я цей звук… — сказала я Шер-Хану.

І тільки зараз, майже з переляком помітила, що майку ще на пляжі він надяг навиворіт. Мені не вірилося, що бажання володіти Адорою було таке велике. Невже він так мріяв про це, що поспішав назустріч щастю настільки сліпо?

Abend

Я стояла на ґанку, очікуючи, поки всі зберуться, й у всьому тілі жила дивна свербляча легкість. Можливо, вперше в житті я не відчувала на собі тягаря відсутності мерзотника. Шматочок моєї мрії збувся, причому, саме з найрозумнішого та найвигіднішого для мене боку — ми не вчинили згубного для мене статевого акту, і якщо тільки мій демон не вирвав оргазму від стискання моїх юних груденят і того поцілунку, то перемога все-таки моя. Залишити його в стані моторошної жаги саме до мене, втамувати яку нема анінайменшої можливості, — ось моя основна мета, от моє adoreau!

Коли ми вийшли з потаємної стежки на алею мушмули, Альхен сказав:

— Я думаю, нам краще разом на пляж не спускатися. Ти йди на ліфт, а я на сходи.

Унизу я, сяючи, відрапортувала Валентинові, що все зі мною гаразд, і почала назад на маяк.

Сусідське дитинчатко — пишнотіла Райка, вся в зеленьці, нерішуче запропонувала мені жменю смаженого арахісу і, перебуваючи десь неймовірно далеко, поділяючи НАШ арахіс із арахісовим Гепардом, я щиросердно закинула трохи пригорілі ласощі до свого грішного ротика. З моєї пам’яті якось зовсім вилетіло, що дівчисько занедужало на вітрянку саме після нашого приїзду й мені, яка не знала цієї хвороби, було якнайсуворіше заборонено з ним спілкуватися. До того ж, днями товстунка заразила й свою сестру. Про все змусила нагадати татусева рука, що вчепилася в комір моєї майки та змусила, клишаво переставляючи ноги, сторчголов летіти з ґанку. Райці було наказано: «Іди геть!». А мені, під акомпанемент її бігу підтюпцем, який громом відбивався від рідкісно акустичних сходів, було повідомлено, що я fucking idiot, дурепа остання і взагалі свиня, що мені, виявляється, начхати не тільки на власне життя, але й на життя всіх навколо, й що коли я занедужаю на бісову вітрянку (а сумнівів щодо цього вже не лишалося), то тримати мене буде ніде й завтра ж вони знову їдуть у Ялту (о, мій раю!!!) та візьмуть мені квиток на найближче число (а я з радощів і на подяку всім чорним силам, віддамся своєму бісові).

Потім був суд біля будиночку, й добродії присяжні винесли мені вирок: обмеження й навіть виключення будь-якого контакту з Марійкою, дотримання дистанції з усіма іншими й користування виключно власними посудом, рушником, капцями тощо. У відповідь на це я подумки зауважила, що тепер у мене є обопільно вигідний привід для спілкування з that one. Хотіла навіть бовкнути про це, але встигла тільки крякнути й була на половині того крякання перебита сестрою, котра мене чомусь назвала конякою. А татусь добив черговим залпом лайки. Ах, яким же тільки лемуро-черепахом я тоді не була?

Наостанок мене напоїли червоним терпким вином із розрахунком, що хоча б частина злісних бактерій поздихає. Валентин брав діяльну участь у всіх процедурах, далі відіслав мене чистити зуби та мити руки, а потім знову було вино. А далі вже майже нічого не пам’ятаю.

Цілу ніч мені снився наш потаємний дворик і хворий на вітрянку Гепард догоджав хворому на вітрянку Левеняті, й наш хворий на вітрянку стогін стрясав повітря та замурзаний зеленькою пейзаж недужої Імрайки.

Ніхто від цього особливо не страждав.

Tag Zwolf (день дванадцятий)

Учора. Велике вчора, яке в солодкому виключенні буває куди значиміше за буденне завтра, й навіть за сьогодні, що не встигло ще й початися. Я лежала в ліжку, думаючи, подавати знак про те, що я прокинулась, чи покачатися ще. Я люблю мріяти, мов личинка, згорнута в коконі зім’ятих простирадл, і плавно переходити з імрайських снів до імрайської дійсності (остання мені тепер подобалася значно більше, ніж тьмяні видіння, котрі навідували іноді мою розморену сонцем і водою голову).

Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен.

Із цими словами й опам’яталась я в ранковій Ебрі. Альхен — змінюється день, гавкають собаки, гавкає татусь, сичить щось у чиїйсь майстерні, сичить сестра. Змінюються обличчя. А я з ними й не з ними. Альхен… — повторювала я, крокуючи Сонячною стежкою в Лівадію.

Альхен… разом із супом і салатом. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Я увесь час згадую. Ні, я увесь час там… там… там… Боже, чому ти дозволив мені закохатися в Диявола? Чому зараз? Чому в нього? Альхен. Альхен. Альхен. Чому я з ним не переспала? Я ж вільна… Ні, ну, як звучить — Адріана вільна! І я ж нічого нікому не завинила. Я ж взагалі нічого не робила — безневинні витівки в одязі на лаві паркового типу. Альхен… Альхен… Альхен…

Nach Mittag

Оскільки перша половина дня промайнула в позахмарній екскурсії Сонячною стежкою (фотографії, що зафіксували наші кислі пики, дотепер лежать у сестри в конверті фірми «Кодак»), Альхена я не бачила. Узурпатор усіх моїх думок зник.

Сієсту присвятили Зінчиній англійській.

— Що було вчора?

— Нічого не було. Його просто там не виявилося.

— А я спускалася. Тебе шукала. А його точно не було.

— Я сиділа в парку, роман писала.

По годині в парку пішла на свій оглядовий майданчик, щоб визначити ступінь гепардовості. Тепер завжди могла сказати татусеві, що йду подивитися, чи прийшла сестра.

Побачила. Чоловік у світлих плавках. Дуже засмаглий. Щось читає. На моє серце начебто перекинули діжку з медом. Як тепло… як приємно… І хіба може бути інакше?

Виходить, може. Коли ми спустилися, я його знову не бачила й життя відразу потьмяніло. В товаристві родичів сидіти було неможливо.

Я загоряла, витримуючи карантинну дистанцію, а коли прийшла Танюшка, мій сонячний зайчик, то її відразу прогнали. Татусь і сестра. Остання ще й носика зморщила:

— А це ще хто така…

Боже, як же я хотіла їй відповісти!

Зрештою, вирішила піти в кабінку з переодягальною і зовні безневинною метою. Старий прийомчик. У стіні продовбано невеличку дірочку, зумисно для Альхена, який підглядає за Адорою (чого він, на жаль, ніколи не робив би), але вийшло так, що Адора підглядала за Альхеном. За чотирма стінами ніхто не бачив, що відбивалося на моєму обличчі. Зараз… зараз, мій наркотик…

Першої секунди сильно засмагла плоть із неприродною виразністю ввірвалася в поле мого зору, викликаючи сніп іскор дикого захвату, та ледь я виступила з кабінки — щось начебто розірвалось у мене всередині, щось страшне, клацаючи зубами, кусало мою душу. Те, що отруєна півкуля мого мозку вважала заспокоєнням, виявилося величезним череватим жлобом. З гіркою посмішкою непередбачуваної долі Лжеальхен розглядав моє голе озаддя. Це був величезний, волохатий кабан, який дивувався, чому настільки юне й прекрасне створіння дивиться саме на нього.

Саме цього дня я познайомилася з Максом. Ми йшли з сестрою санаторними пляжами, без татуся, й теревенили про моє тяжке життя. Нагадую, вона ще й досі дивувалася, як 14-літній підліток може жити в такій неволі. Я відмовчувалась, знаючи, що коли зроню бодай натяк — усе полетить ік бісовій матері. Вона ж тим часом щось буркотіла про чиюсь поведінку, й мені було незрозуміло, про кого зараз ідеться. І коли я піддалась черговому нападові меланхолії та хотіла закричати: «Ну, чому я?» — перед ворітьми пляжу «Ясна Поляна» виріс білявий засмаглий красень, на дві голови вищий за мене (і на чотири — за Мироську).

— Чи можу я у вас довідатися, що ви тут робите? — гордовито поцікавився він, прихиляючись до хвіртки.

— Гуляємо, — буркнула я, штовхаючи хвіртку, щоб пройти. Він притримав її.

— А ви знаєте, що цього тут не дозволено?

— Мені багато чого не дозволено.

— Воно й видно. А моя робота, між іншим, полягає саме в тому, щоб не пускати сюди таких, як ви, — красунчик стояв майже впритул до мене, пропускаючи Мирославу та затискаючи мене між поруччям, сіткою і своїми широкими бронзовими грудьми, — і я спостерігаю, дівчино, вже цілий тиждень, як ви рівно о восьмій тридцять сама черепашачим кроком повзете аж до «Марата» й потім назад і в найкращому разі 15 хвилин перебуваєте на території, котру я охороняю.

— Ну, то й що?

У нього було кучеряве, зовсім жовте волосся, що тільки трохи не сягало пліч, і янгольське обличчя з повними губами. Типовий юний серцеїд.

— А те, — він присунувся ще ближче й мені стало ніяково, — що більше цього не буде. Якщо хочете тут гуляти, то я вам випишу перепустку на цілий місць, а ви мені — лимончик купончиків, га?

— Пропустіть, — я подалася вперед, але відразу вдарилась об його тверді теплі груди.

— І чи можу я запитати, скільки часу мені… Ем-м… доведеться вас терпіти?

— До 26 липня, — я відразу посмутнішала. Вчора, поки я займалася дурницями з Гепардом, вони купили в Ялті квитки — нам на кінець липня, Миросі з Марійкою — на два тижні раніше, а Валентин мав поїхати взагалі за кілька днів. І мені залишилося всього 34 дні. 34 сієсти. 34 вечори. 34 ляпаси. 34 Адори й 34 Альхени. Більше — ні секунди.

— Калінін! Відчини ворота в корпус! Там шеф тебе кличе! — загукав хтось, затулений його масивною спиною. Калінін відступив і, давлячись від сміху, я пройшла в щілину між відчиненими стулками.

— Який же мерзенний, пихатий, бозна за кого себе має… — сичала Мироська.

— Так, цікаво, а ось що ти тоді думаєш про мого ІНШОГО друга?

— Цього лисого, чи що? — а все-таки вона схожа на юного татуся. Носи такі самі…

— Саме про нього.

Вона байдуже знизала плечима. Бузкове бікіні їй анітрохи не пасувало. Худі гострі коліна стирчали в різні боки. Волосся було зібране в ненависну «дульку». Постава — як у Адори в дитинстві. Бідна Мирослава… зразкова мати, висококваліфікований працівник (під час знайомства з її колегами в інофірмі було зауважено, що «природа на ній відпочила», і я аж почервоніла від такої кількості поглядів). Але звідки цей виснажений погляд? Її груди були такі само маленькі, як і її зріст, і, комплексуючи, сестричка придбала в Болгарії цей жахливий купальник, основна перевага якого полягала в «чашечках» другого розміру, що спотворювали її ще більше.

— А чого він так не подобається татові?

— Про Камасутру забагато розповідав, — я посміхнулася й приємно похолола, здригаючись, бо спогади про вчорашнє, мов котики, терлися об моє тіло.

— Я так і думала… — гмикнула вона, дивлячись собі під ноги, — тільки ти це… сестричко… Знаєш, обережніше… Ти ще зовсім дитина…

— І все-таки я вас не пропущу! — виник перед нами білявий красень. Я знову засміялася.

— Ану відійдіть! — видихнула Мирося, буквально захлинаючись обуренням. З виряченими очима й носом, який посмикувався, вона мала майже жалісний вигляд. Найприкріше було те, що якби вона поводилася хоч трішки інакше, буквально на сантиметрів зо два відсунула б усі свої комплекси, то моя бідолашна попелюшка перетворилася б на прекрасну, й головне, поза сумнівом, сексуальну мініатюрну красуню. Альхен колись казав, що йому подобаються маленькі білявки.

— Це ви йдіть. Я вас і не затримую. І навіть не думаю цього робити, — він притис мене до поруччя, — а вас я все-таки нікуди не пущу. Знаєте, мені через ваш голий зад… е… щоранку начальство робить втик. Ви ж не з нашого санаторію. І взагалі, де ви відпочиваєте?

— Я скрізь відпочиваю. І взагалі, якого біса ви до мене причепилися? Я що, заважаю комусь?

— Та ні. Мені особисто тільки на душі веселіше, коли навкруг ходять такі, як ви, а взагалі, — він відійшов убік, ведучи мене за руку, — хочете, я зроблю для вас виключення?

— Яке?

— Мені подобається дивитися на вас, і якби це було моєю справою, то розвів би тут із десяток таких ось голозадих.

— Ах, я так улещена!

— Пепсі хочете?

— Так, хочу. Дякую. Давай на ти.

— Ага, давай.

Крижане пепсі… Як хороше…

— Може, все-таки познайомимося? Га?

— Адріана, — сказала Адора.

— Макс, — сказав Калінін.

Потім ми почали теревенити, й з’ясувалося, що він теж із Києва, вчиться в універі, де викладає мій татусь, і некволо говорить англійською.

Він провів мене до самого Гепардового тенту (здивовані погляди з-під приймача й піднята темна брова). Потім я побачила татусеву грізну тінь. Ну, ось і все…

Втику не було. Навіть більше того — він краєчком вуха почув, що ми балакаємо по-англійськи, й стримано похвалив мене.

А я зараз бачу тільки глянсову фотографію 10 на 12, зняту 22 червня 1995 року. Валентин погодився клацнути нас, Альхен, витягнутий із якоїсь чергової рослинної бесіди, не встиг зняти окуляри. Вибираючи позу, я потерлася плечем об його груди, щоб він обійняв мене.

«Що ж ти робиш..», — прошепотів він і стис мій стан так сильно, що я здригнулася.

Abend

Стояли й курили на веранді Старого Будинку.

Валентин застукав мене зі смердючою «Ватрою» (не «Примою»), поблажливо посміхнувся й простяг мені пачку «Філіпп Морріс»:

— Ніколи більше не кури цієї гидоти!

Так ми й стояли, розслаблено прихиляючись до різьбленого балкончика, — Мирося, Валентин і я.

Хтось із нас двох бовкнув сестрі про фотку. Запам’яталася репліка: «3 такими типами можна тільки фотографуватися». І ще: «Це дуже негарна людина. Я помітила, як він дивиться». Потім вони вже на два голоси додали, що я маленька й дурненька та нічого в житті не розумію. Якби я була хоч на грам п’яніша, то неодмінно гаркнула б: «Та облиште — це ж мій коханець!». Не знаю, які сили втримали мене. Може, нічна Ебра, яка стелилася духмяними хащами просто перед нами. Ці вогні… І вся, вся переді мною. Під цим верховіттям, можливо, знайшли притулок якісь двоє щасливчиків, і пахощі мигдалю вторять голосові їхніх почуттів.

А ці двоє… Вони за мене непокояться, але татусеві нічого не скажуть. Конфіденційність фотогріха гарантовано.

Tag Dreizehn (день тринадцятий)

Вітряного й сонячного ранку я лежала на своїх двох дошках за три метри від моря й чекала. Для когось засмагала, для когось знемагала в пекучих муках. Дзвінке, пульсуюче, стугонливе й нещадно безперервне катування палкого очікування.

«У тебе гарні груди… І цю теж поцілуємо, щоб не образилася…».

Альхен, так твою-перетак, ну де ж ти?!

Де?!

Годинник повідомляв мені з цією мерзенною гаряченькою усмішечкою сонячного відблиску на позолочених стрілочках, що вже минуло рівно півтори години. Я лежу без руху 90 хвилин. Опіки й фотодерміт (алергія на сонце) вже щосили виявляють себе, але я нічого не відчуваю. Втім, це природно — коли я перебуваю в духовних муках, усе тілесне й фізичне мерхне. Які тут можуть бути тілесні відчуття, коли весь біль, який тільки можливий і який неможливий, — усі передчуття, сумніви й очевидності юрмляться та кусаються в місці (матеріальне розташування поки що невідоме), де живе й розквітає моя незгасна любов?

Нарешті монстр зволив з’явитися, а я припинила катування, встала з віддрукованими на спині дошками та кволо помахала йому рожевою рукою.

Сьогоднішній ранок був надзвичайно спокійний — склад клану не змінився й ніяка флегматична ундіна не стояла впоперек мого каламутного й обманно короткого шляху. Я ж почувалася хоч і не на всі сто (вранці була битва й перемогла ворожа сторона), але досить добре, щоб не мати вигляду суцільної спустошеності, а навіть вдавати якусь абстрактну життєрадісність.

Стояла за три метри від мерзотника й теревенила з якоюсь страшною тітонькою, в якої було два горби — один спереду й один ззаду. Вона казала мені, між іншим, що від мого безліфчикового загоряння може розвинутися рак грудей.

Зрештою я не витримала й серед розмови з тітонькою обмінялися з ним короткими «привіт» — «привіт».

Він мовчки дивився на мене. Темні окуляри — забрало. Нерухоме обличчя.

— Я цих тварюк у Алупку сплавити хотіла, а вони мене з собою беруть.

Це була найчистіша правда, що послужила темою сьогоднішньої баталії. Симуляція найгострішого болю в нозі призвела до швидкого викриття (я переплутала ліву з правою), а проблему міжменструального синдрому, яка постала відразу по тому, було вирішено розв’язати широким асортиментом пігулок, вживати які я відмовилася. Потім на мене впав сестринський гнів за те, що я вчора повинна була щось передати Валентинові (крім ключа) і що я благополучно десь загубила.

А Гепард посміхався.

Для самотніх душ, які ще можуть зносити плин цієї повісті, повідомлю, що вчора приїхала білява, коротко підстрижена Аліна з Москви. Та сама зріла жінка з нальотом аристократичності, балерина у відставці, яка остаточно прибила мене своєю появою наприкінці мого торішнього відпочинку. «Ти подивися на себе, — говорив Альхен, — ти ходиш, як Батьківщина-мати, — й на неї — їй уже за тридцять, але вона має кращий вигляд, ніж у тебе».

Коли вірна руда Танька повідомила мені про її прибуття, стало якось тужно.

Екскурсія в Алупку. Туди — на катері, під плюскіт лазурової хвилі. А там — фотографування на тлі мармурових левів і романтичних водограїв, тінявий парк і близька Ай-Петрі. Потім мовчазна прогулянка по шосе назад у Ебру. Нічого особливого.

Парадом командував батько. Мене ні про що не запитували, тому я ні про що не говорила. А, так, у одному з закутків алупкінського парку я все-таки посварилася з Миросьчиним чоловіком і образилася на нього до самого вечора.

Nach Mittag

Ніякої сієсти не було.

Уся їхня чорношкіра компанія розташувалась амфітеатром (Сашко, Віра, Аліна, Танюшка та, зважаючи на все, статево зріла дочка відставної танцівниці) ловили очевидний кайф від жвавого обговорення когось (і, до слова, в мене зовсім не було стовідсоткової гарантії, що це була не я). Альхен щось казав своїй гарній подрузі та її дочці (істота була доволі блякла й великої загрози в собі не несла). Я бачила їхню розмову приблизно так:

— А зараз я вам покажу, як посилається енергія ян-цн та які реакції вона викликає. Подивіться, будь ласка, он на ту лаву, — всі подивилися, — й на симпатичну дівчину з татом, який читає.

Не бажаючи підводити мерзотника, я вдавала замішання, дуже виразно вовтузилася, погойдувала ногою, погладжувала стегна й навіть смоктала пальця (за що отримала батьківську репліку, зміст якої цілком вгадується).

Після вистави Аліна обдарувала мене посмішкою Снігової Королеви, але ще не раз по тому поглядала на чуттєву Адору.

За годину я вже сиділа під тентом, уся в опіках, отриманих ще вранці, й грала в карти з Рудою і Зінкою, що дуже доречно спустилася.

Коли мій зад уже відірвався, щоб підійти до Гепарда, який відклав приймача, — на сходах заманячіла татусева біла панамка, і я поквапилася знову сісти. Коли всі сумніви вляглися й можна було знову починати небезпечні маневри — я відчула, що в мене паморочиться голова й болить горло. До того ж, ще й нудило.

Думка про вітрянку, між іншим, невідступно кружляла орбітою моєї свідомості, пульсуючи настирливим нагадуванням.

— Чарівні панянки, з вас тут ніхто часом не знає, як починається вітрянка?

— Прищі вилазять і сверблять, — знизала плечима брутальна Зінка.

— Не боліли, — затишно завовтузилася Руда.

Доросла Марина воліла змовчати.

— А мене нудить. Голова болить трохи. Й горло теж.

— А чого відразу вітрянка? Хіба мало хвороб?

— Є серйозна підозра. Був контакт із інфікованою особою.

— А, може, Сашко знає? — припустила Марина.

— Правильної Ходімо! Пішли! — проспівала Руда, стрімко підхоплюючись.

— Та стривайте ви!

— Е, ні, оце вже точно ні! — мерзотниця схопила мене за ногу й змусила стрибати за своєю абрикосовою спиною кривим і звивистим виродком, аж поки не доправила в такому не дуже естетичному вигляді під ніс їхній Святості. Вони насупилися, але губи зачепила легка усмішечка.

— Ось бачите, пане лікарю, в якому вигляді мене до вас доставили, — сказала я, перебуваючи в стані марень.

«Бачимо-бачимо», — мав би відповісти Альхен, але він, як і раніше, грав роль айсберга, тому промовчав.

А я не йшла.

Довелося йому відволіктись від улюбленого приймача:

— Наступного разу, коли ми будемо бачитися, ти, будь ласка, пострижи нігті на руках.

— О! — я тицьнула йому буквально під ніс свої чудові пальчики (хоч і з рештками фіолетового лаку на охайно підстрижених нігтях).

Він посміхнувся якоюсь подобою усмішки та зі значною часткою презирства продовжив:

— І на ногах теж. А ще прийми душ. Ти, хоч і рудувата, але повинна стежити за цим. У тебе ж є дезодорант?

— Ну, гаразд, — я сіла навпочіпки, поклала лікті на його бронзові стегна. Він відразу легенько сіпнувся, начебто хотів відсунутися, але не було куди.

— Я буду гарною дівчинкою, і все влаштуємо — вищий клас! Я ж і справді, як у Києві, вмію бути дуже навіть гарною…

Він виткав із усіх своїх сумнівних думок ще якусь подобу посмішки.

— А ти був катастрофічно правий із приводу сестриного чоловіка. Він дійсно козел, — драма перед Воронцовським палацом і тодішня образа були ще в силі.

— Ах, навіть так… — гордовиті брови перетворилися на розкішні лапки.

— Авжеж. А сьогодні ми так посварилися! Чого він від мене хоче?

— Чого й усі, — він нарешті глянув на мене, і я добровільно перемістилася на сусідній лежак. Запала тяжка пауза.

— А твоя сестра, між іншим, — виникла асоціація із таким Вовочкою Іллічем, який виголошує щось крилате на одному з суботників, — дуж-же й дуж-же сексуальна.

Я сиділа з роззявленим ротом.

— Я ось на ній пробував ян-ци, й результати… Сексуальність — дай, Боже, кожному… Вона просто тане.

«Танути» повинна була я. На біса тоді ця пантоміма з елементами стриптизу, щоразу, коли він на мене дивиться?

Уся компанія моїх знайомих дітей (Зінка, Руда, дві Маринки, Катька з Надькою і Жерар) кружляли навколо нас якоюсь божевільною каруселлю, верещали й налітали то на мене, то на Альхена.

Після ще однієї-двох безглуздих фраз і його мовчанки з натисканням на кнопки приймача, я сама, добровільно, пішла до татуся на пірс, де він саме готувався спостерігати за зануренням сонця в роздвоєний пік Ай-Петрі.

Сексуальна Мирослава з компанією на пляж не спустилися — втомились, видно, після пішої прогулянки. Весь час, який залишався до відходу, я ламала мізки з приводу цієї нісенітниці. Цирк! Сущий цирк. Вона просто тане…

Abend

Увечері відбувся похід на «Ластівку» — з чарівною сімейною парою, без татуся й дитини. Розмова якось сама по собі перемістилася на мого засмаглого друга. Я сказала, що цей є саме тим, чим насправді є. Потім передала їм дуже скорочений та цензурований зміст першої частини цієї оповіді, переконуючи себе, що зовсім не п’яна, та випите шампанське так і булькало цими… е-е-е, бульбашками (піднімаючи на словесну поверхню не зовсім обов’язкові деталі). Валентин слушно зауважив, що якби він був на місці обдуреного Гепарда («я прыйшов — тэбэ нэма, пидманула пидвэла») — наляпав би мені по дупі, а я, чомусь зраділа й заволала, що це неодмінно незабаром трапиться.

Сексуальна Мироська зовсім невлад булькнула щось із приводу мого юного віку й курячих мізків. Потім ми пішли додому.

Tag Vierzehn (день чотирнадцятий)

Він з’явився на півтори години раніше, ніж зазвичай, і досить довго теревенив із пляжним вахтером, який мав червону пов’язку на руці. Найнеприємніше відкриття — їх вигнали з пляжу, точніше, — з-під тенту, й весь мій чорний клан, усе щастя, весь сенс мого життя — іммігрував на приміські пляжі (зі зворотного боку мису). До приходу Віри я підійшла до нього, коли він стояв біля ліфта, залишила на сторожі Валентина й запитала, як справи.

Виявляється, пляжі ці номінально належать «Дніпру», але оскільки місцевому населенню та співробітникам теж потрібно десь купатися, то їм відвели три пляжі — від «соборика» до ліфта. Але звіднедавна введено таксу за користування лежаками під тентом, а мій Гепард має в них якусь свою бухгалтерку (не знаю, кого він там уже встиг трахнути), й вона повідомила, що їм взагалі чомусь заборонили з’являтися на цій території.

Потім спустилися Віра з Танею, і їхньою появою Гепард був здивований і втішений куди більше, ніж моїм надокучливим товариством. Я майже без смутку зрозуміла, що мені зараз робити біля них нема чого, та пішла й не зронила навіть слова — якраз вдало приспіла на заклик татуся. До мене, схоже, так і не дійшло, що більше я його тут не побачу.

Жимські пляжі розташовувалися по інший бік маяка й були просто вузькою бухтою з краєвидом Ластівчиного гнізда. Мої гепарди тепер стали практично недосяжними для повсякденного спілкування.

Ми плавали в Ялту.

Не з метою закупівель, а просто так — на екскурсію. І найцікавіше: з самого початку планувалося, що татусь, який трішки занедужав, залишиться вдома, але він раптом прибрав вигляду великомученика й приніс неймовірну жертву, тобто зробив жертвами всіх нас — поїхав у вигляді ескорту за своєю неслухняною сімейкою. Поїздка, котра за задумом повинна була мати виключно розважальний характер, тепер нагадувала вилазку монастирських вихованок у місто, де єдине доступне задоволення — це витріщання навсібіч.

Коли підпливали до причалу, я побачила на пляжі знайому смагляву постать — видиму хоч і за мільйони світлових років, крізь біль і любов, материнство, щастя й смерть…

А коли йшли тінявою алейкою жимського парку, я помітила, як за поворотом ховається хтось, оточений казковим ореолом, розчиняється в цьому вкрадливому ніжному затінку… Й зелений рюкзак, і маслинові шорти, й потилиця з міліметровим волоссям… Галюцинація? Альхене, я божеволію.

Abend

Ми знову сиділи перед Будиночком, дивилися на зорі, й лагідний вечірній вітерець грався моїм розпущеним волоссям, доносив до сторожкої свідомості чиїсь слова, уривки речень, ніби в маренні. Багатоголоса абракадабра. Я знову чимало випила, й алкогольні випари зчинили хаотичну круговерть як усередині, так і поза мною, часом зіштовхуючись перед очима вибагливими срібними візерунками на приємному тлі глибокого синього неба, тонкими, як павутиння.

Цього разу, коли я почула Заклик, — намагалася вловити в цьому багатомільйонному хорі джерело, що його породило. О, я божевільна, але повірте, я чула його!

Сьогодні в мене було дві галюцинації, я сім разів не зрозуміла змісту запитань, з якими зверталися до мене, й ось тепер з розпашілими щоками я тремтіла в лихоманці, я прислухалася до шепоту листя. Ближче… ближче…

Адоро!

Я відкинулася на спинку лави й мало не заснула. Але відразу прокинулась, і, протираючи очі разом із білими колами, що розсипалися перед ними, буркнула:

— Годі, мені час.

— Та сядь ти!

Але я не сіла.

І я йшла довго, спотикаючись. Усе, що в мені відбувалося, тремтіло разом із коліньми. Світ якось звузився, й було дивно відчувати цю свою всепрониклість — крокуючи асфальтовою дорогою, що петляла й губилася в тінях і темряві. Я не помітила, як опинилася на Капітанському містку й уже стояла, дивлячись далеко вниз, де ледь помітна біла піна снувалася навколо чорних скель.

Сіла на лаву. Тихо й порожньо.

ЦЕ повторилося. Так, ось тепер я вже серйозно. Я знала, що мене хтось кличе, й цей заклик здавався аж надто наполегливим, щоб бути частиною сьогоднішніх галюцинацій. Альхен якось розповідав, як уміє пестити на відстані. Часто навіть за багато сотень кілометрів…

Мені було неспокійно. Щось чвякало в моїй душі. Я повернулася назад до свого сімейства. Моєї відсутності ніхто не помітив. Просто сестра посунулася трохи, мені налили двадцять грамів портвейну, й ніби нічого не сталося, заговорили на тему, початок якої я пропустила (природно — про те, як роблять вино в Греції).

Я знову підвелася й пішла в привітну пітьму.

І зупинилася тільки біля шостого корпусу, за Містком. Адоро… Адоро… Адоро… Мене начебто кликали, начебто вимагали… Я збожеволіла, але мені потрібно йти.

Хто може мене кликати? Звісно, він, мій замислений Гепард, що нудьгує на парковій лаві. Там, трохи нижче, під скривленою сосною з двома стовбурами, на оглядовому майданчику, звідки видно пляжі та Ай-Петрі.

І в моєму організмі запанувала цілковита гармонія, я була впевнена, що варто мені лише тихенько підкрастися в нього з-за спини, м’яко покласти долоні на очі й так само легко…

Там дійсно хтось був.

Із серцем, готовим вистрибнути з грудей, важко дихаючи, я сховалася за юкову пальмочку, закусила від хвилювання губи й спостерігала за нерухомою постаттю, ледь помітною в безмісячній пітьмі. Заворожливо справжній, він переходив у це величезне чорне небо, в нескінченний візерунок гілля, що схилялося над урвищем, ледь помітно хитаючись у такт моєму божевіллю.

Не знаю, скільки часу я простояла так — торкаючись обличчям до гострого листя, тамуючи подих. Але зрештою набралася рішучості, вийшла з укриття, в якому, взагалі, почувалася непогано, й тихо, тихіше за скрадливу кішку, наблизилася до лави.

І тої ж миті клацнула запальничка, незвично високе полум’я освітило не одне, а три обличчя — чужі, разюче земні, цілковито безглузді. Вони тяглися до вогника, мов чорти, й червоне світло грало на їхніх грубих щетинистих щоках.

Я круто розвернулася, й ні про що не думаючи, голосно ляпаючи в’єтнамками, помчала геть від них, геть від гри, геть від сосни з двома стовбурами та юкової пальми, геть від лави, геть від мрії, геть від усього.

Повз Капітанський місток, крізь павукоподібні ворота, нагору асфальтовою доріжкою та повз склад ГСМ із тьмяною лампочкою.

Tag Funfzehn (день п’ятнадцятий)

Я стомилася. Я вже не та… Він сам казав. Я виросла, й заросли ті приховані стежки до нашого обопільного поглинання. А шукати інших шляхів не хочу. Я взагалі — просто нічого не хочу. Історії відомі випадки, коли від любові божеволіли. А мені набридло.

Цього ранку я доблесно дочекалась 10:10 і приходу Віри з малою, довідалася, що відтепер Альхен буде тільки в Жимі. А вони спустилися в якихось своїх справах і потім теж підуть туди.

Ляпнути татусеві, давай, мовляв, підемо для розмаїтості в Жиму? Ні, він про все здогадається й це буде кінець.

Хоча кінець буде в будь-якому разі — якщо не від руки татуся, то від думок про Альхена. Або я збожеволію. Або втечу від батька, і, покинута насиченим хижаком тижнів за два, засну навічно під якимось ялтинським багатоповерховиком — спланую з сизого даху, невдало імітуючи щасливу чайку.

За обідом, безпосередньо під час поглинання апетитного курячого стегна, я прийшла до несподіваного рішення: «Тоді Магомет піде в „Жиму“.»

Але я нікуди не пішла. Цілу сієсту довелося провести вдома — щось насторожувало в поведінці татуся. Йти було небезпечно. Тому я вчила з Зінкою англійську (вона мене ні дідька не слухала, й це визнали навіть наші батьки, від чого уроки в сієсту зробилися необов’язковими).

Nach Mittag

Зміни сталися. Я знала, що це трапиться, тому накручувала себе, як могла, щоб потім, коли довідаюся про приємну новину, повною мірою відчути все належне полегшення. Отже, відпущена до Віри з Танею (за загальновідомої відсутності недоброї людини), я дізналася, що він буде о шостій.

Годинник показував четверту, і я перетворилася на суцільне передчуття.

І він був…

Рішення я прийняла відразу, слова якось самі зірвалися з моїх губів, і я вже хапала Таню за руку:

— Будь ласка, передай Сашкові, що я буду о 9:30 сьогодні на Капітанському містку.

— Так, я зрозуміла.

Я нагородила її найщирішою посмішкою і помчала на гальку, відразу помічаючи зміну настрою пильних родичів, які, в свою чергу, помітили зміну настрою в їхнього юродивого дитинчати.

І потім я не втерпіла, пішла погуляти до «соборика»; кутиком ока бачила, як руда підпурхнула до Біса, затишно примостилась на його колінах, щось шепнула на вухо й відразу втекла. А він стрімко повернув голову й уже дивився на мене. За якусь мить величезний метелик Аполлон, білий, із червоними, блакитними й жовтими візерунками, вже сідав на мою руку. Я не здивувалась: адже комаха мала свою місію.

Це демонічне «так» із білими крильми…

Я відразу вирушила нібито до Таньки, нібито показати метелика, а він перехопив мій погляд, загадково посміхнувся й ледь помітно кивнув.

А трохи згодом Таня спіймала мене за руку, витягаючи з цього золотавого туману, сказала, що ще не передала, але обов’язково це зробить, і…

Але було запізно. Усе сталось, як колись.

Хоча деяка надія лишалася, та якщо це все-таки трапилося б, то я вже точно постаралась би, щоб батьківський гнів не вихлюпнувся на мене саме сьогодні, коли Гепард стоятиме так близько, а мрії можуть здійснитися так швидко. На моєму боці був навіть телевізор: рівно о 9:15 починалася кіношка про якихось вампірів. Сімейство відчалювало в Будиночок рівно о дев’ятій, а чекати на мене мали о 9:30. Я завбачливо дзижчала про цей фільм батькові, якого мучила мігрень, увесь проміжок часу від повернення з пляжу до вечері, тож він уже чути про кіно не міг і мені було дозволено залишитися.

Рівно за чверть години по їхньому відході я вже перелазила через поруччя балкону і, як у віршику про партизанів, «спокійною ходою» вирушала до місця, де реальність виявляє себе не тільки по-свинськи.

Там нікого не було. Він не прийшов.

Я бігала сюди разів п’ять, у сутінках, які дедалі густішали, скрадалась, мов нічна тварина.

Потім я лягла спати, — ще до того, як повернувся татусь, — а в голові крутилася відома застільна пісня:

Она пришла — его там нету, Его не будет никогда. Шумел камыш, деревья гнулись, А ночка темная была…

Tag Sechtzehn (день шістнадцятий)

«Отже, завтра, об одинадцятій, і крім моїх побажань — у сукні й без трусиків».

Я втекла, відчуваючи той немислимий наплив енергії (радість, змішану з ненавистю, запал упереміш із огидою), коли бажання летіти придушує решту почуттів. Завтра вся компанія відвалює у Ялту, певна річ, залишаючи мене й біляву вдома (Валентин із Марійкою теж поїдуть).

Це було так само підбадьорливо та прекрасно, як і з’ява Альхена о 9:15.

Ми вже йшли, а я знову-таки шокувала статечне сімейство черговим перепадом настрою — тупо сміялася, дуже довго й голосно, а Мирослава сонно крутила пальцем біля скроні, й татусь неприязно морщився: «Припини, будь ласка!».

Крокуючи в маратівську далечінь, я намагалася розробити подумки певну стратегію: так просто Аль-Хрін від мене нічого не отримає. А місія в мене дуже проста — помститися. За що? Та хоча б за всі ці переживання учорашнього й позавчорашнього вечорів. Ганьбисько яке…

Я відомстю, і мстя моя буде страшна. Так-так, саме мстя.

Залишити бідолашного старого Альхена в агоністичному стані жовчної, ницої хіті й водночас зберегти свою цноту (ну, хоча б певну її частину). Отож, із Гепардом я зближуся, тільки ось як би зробити, щоб випередити його в голосному оргазмі, потім вивільнитися з обіймів, швидко вдягтися й залишити йому єдиний вихід зі здибленого глухого кута (хи-хи)? Круто буде, га?

— Здрастуй, Максе, — сказала я Максові, з яким, забула написати, бачилася щодня, але, оскільки гепардоманія займала практично все місце в моїх мізках, то цьому пихатому юнакові там робити не було чого.

«Значить, так, — і далі міркувала я, коли хлопчисько лишився позаду, — працюватимемо за принципом: спочатку мені, а потім тобі. Вирватися з лабетів маніяка, що згоряє від хіті… М-м-м… як смачно… І край».

А потім, уже після сієсти, ще й досі перебуваючи в глибокій задумі, я дійшла висновку, що нічогісінько в мене не вийде. Тому, що, по-перше, я жахливо боюся, а по-друге, в мене ось-ось має початися місячне (якщо вірити глянсовому почерканому календарику — мало бути ще вчора). І внаслідок цього банального факту ніякої помсти не відбудеться.

Я подумала про це з незрозумілим полегшенням. Усі плани завалилися, але я відчувала лише якусь досаду в зародку, як буває, коли отримуєш двійку за контрольну з алгебри (до цього свідомо знаючи, що вище тобі все одно нічого не світить).

Я підіймалася гарячими пляжними сходами, затискаючи в руках мокрий купальник. Я хотіла плавати й плавала, скільки хотіла, але щоразу бігала переодягатися з сухого в мокре та навпаки. Хоча робила це (і татусь дотепер не здогадався!), бо відстань між кабінкою та Альхеном не перевищувала трьох лежаків. І, до того ж, на переодягання я ходила без ескорту, як це було, скажімо, при поході у вбиральню за човновою станцією.

— Як справи? — запитав Альхен, ловлячи мене за руку.

— Погано.

— Так?

— Є дві перешкоди. Одна залежить виключно від мене, а друга…

— Говори зрозуміліше.

— Усе дуже просто — Зінка мене, як завжди, нікуди не пустить. Або ж буде шпигувати. А по-друге… В мене… Як би це по-жіночому назвати… Ну, ти зрозумів, так?

— М-да.

Я звернула в кабінку, підморгуючи заінтригованій Аліні.

Переодягання 2 (із мокрого в сухе):

— То, може, взагалі скасуємо?

— Так, так, саме це я й хотіла тобі сказати.

І все. Він відвернувся від мене.

Що ж це я таке накоїла?

Але все-таки я вчинила правильно. Кляте місячне… Єдиний випадок, коли моє тіло вирішує за мене!

А він навіть оком не змигнув, коли я витворяла казна-що на своїх двох дошках, нібито навчаючи Зінку чогось подібного до медитації на одній нозі. А коли я, ризикуючи всім на світі, цілу годину (!) різалася в бридж із Танею, він… Що б, ви подумали, він робив? Спав!!!

То хто продув? Невже знову я?

І ще: коли я його вранці запитала-пожурилася: «Чом ти нэ прыйшов?» — він відповів: «Так, Таня мені передавала, і я думав над цим. Але Місток — це мишоловка. Це зрадницьке місце, де лежать тисячі пар очей, і приходити туди необачно».

Tag Ziebzehn (день сімнадцятий)

У трохи меланхолійному стані я спустилася з татусем і сексуальною Мирославою на пляж, уже ними морально підготована до того, що: «Вибач, але ми не можемо тебе взяти з собою, бо в машині просто замало місця. Ти не дуже ображайся, добре?».

Біса, природно, не було. Та й пішли ми дуже рано — десь о пів на десяту.

Безпосередньо перед від’їздом з’ясувалося, що зарюмсану й надуту Зінку теж беруть — Марійку посадять комусь на коліна. Вони трохи поштовхались перед парадним, утрамбувалися до «Фольксвагена» та прудко покотили в тіняву далечінь. Ну, а я намотувала на руку мотузочку з нашим ключем, здивовано стоячи посеред двору.

Боже, як же я боялася!

Тримаючи в одній руці плеєр, я пішла у вітальню (ноги при цьому запліталися) й роздяглася наголо (brone moi, je suis toi, mea culpa), ретельно помилася під холодним душем. Флакон стояв на скляній поличці біля дзеркала. Потім з почуттям, яке буває у снах, — як і раніше, оголена, повернулася у вітальню. (The principles of lust are easy to understand, do what you want, to it, until you find… love). Відображення Адори в дзеркалі за сервантом, на тлі кришталевих фужерів.

Парфуми «Каїр». Дикий запах… Але, може, він навіть і доречний у цьому випадку… Таке ось палке літнє божевілля.

Білий сарафан на голе тіло. Мокре волосся гладенько зачесано назад.

І пішла для початку в «Дніпро», в наш потаємний дворик. Немає. Порожньо.

Не поспішаючи, рушила звідтіля на «дніпровський» пляж. Мої ноги ледь пересувалися. Але, крім Аліни з бляклою дочкою, там нікого не було. Я щось бовкнула їм і сіла в ліфт. Обігнула маяк прихованими стежками. Дві дірки в паркані, закрите кафе «Ювілейне», занедбаний жимський літній кінотеатр.

Відчуття абсолютної волі та всезагальної відчуженості свідчило, що, як і раніше, я в світі первісної Імраї, в тому, іншому, дзеркальному світі, де є тільки сам результат нескінченних пошуків і прагнень, тільки ВІН — як у замкнутому колі моїх спогадів (найкращий приклад), де ігнорується все, навіть наш шлях до взаємного оволодіння, й тільки солодкі моменти п’янких пестощів складають веселкову орбіту мого збудженого мозку.

Кипарисова алея; танцмайданчик. Мені потрібно бути обережною, потрібно рухатися тихо й непомітно — це небезпечний шлях.

Я переміщалася «Жемчужиною», мов безлика примара, й люди для мене навколо вже давно були не людьми, а кретин собака, що переслідував мене з виглядом конвоїра від самих воріт господарського двору, — чимось прозорим і несправжнім. Дивно, що він дотепер не залишив фіолетової тіні похмурого шукача сенсу власного життя.

Генеральські дачі й Генеральський пляж. Хворобливим поглядом сканую рідну улоговинку між стрімких скель, і серце важко б’ється десь у самім горлі… А все ж марно. Насправді на мене дивилася й посміхалась неминуча й природна порожнеча, цей соковитий спокій, непохитна тиша чарівної, тихої імрайської місцини.

Я бреду на центральний Жемчужинський пляж, і вже будь-яка надія на зустріч із ним знищена остаточно. Зникла нечувана напруга попередніх хвилин — я знала, що боятися більше нема чого. Зневіра та байдужість мого звичного стану. Бадьоренькі пляжники кидають на мене здивовані погляди, тому що я плюнула на все й доволі помітна гама почуттів опанувала посмутніле веснянкувате личко.

Мій погляд вловив крізь перламутрову сітку безпросвітної туги казенний стілець біля самісіньких пляжних воріт. Там лежали розгорнута книжка й біла панамка, на якій мій затоплений розпачем зір не хотів фокусуватися, — і ось усі перешкоди, призначені зупинити нещасну, одурену долею дівчинку на шляху до галасливого, переповненого пляжу військового санаторію. Панамка та книжка.

Як сомнамбула, я плавно, цілком безкарно просоталася крізь ворота, спустилася дюжиною відшліфованих до вкрадливої округлості сходів. І під смугастим парасолем теж порожньо, й тільки виразний слід величезної дупи, надійно увічнений в багатозначній увігнутості подушки дерматинового кріселка, свідчить, що санаторні книжки нині перевіряють безсторонні бегемоти. Або елефанти. Або…

У мене є тільки моя болісна нагота під білою з дикими орхідеями тканиною обтяглого сарафана.

Ще на майданчику перед пляжним кафе я побачила повернутого до мене спиною Альхена.

І це було видовище чомусь зовсім не шокуюче, воно не кидало в агонію зі скреготінням зубів, це було так само природно, як і відсутність його на Генералці. Так прекрасно й природно.

…Усі блага земні…

Якийсь час я дивилася просто так, живилась його нерухомою спиною, смакуючи кожну секунду цього візуального поглинання, намагаючись збалансувати все те, що горлало-волало всередині, а далі вже скрадалася сходами донизу, й упевненість, о, дика, всеосяжна впевненість у власних силах стисла думку в своїх лещатах. Я не боялася нічого. Я ні про що не думала. Я знала, що я роблю й що це обіцяє. Ніщо не могло мене збентежити, й навіть двійко вульгарних задокруток праворуч від його смаглявого плеча не могли торкнутися чогось чутливого на струнах мого серця. Я просто зайшла йому за спину (справжню!) тихо, мов скрадлива пантера. І зухвало постукала його по плечі.

Він озирнувся, здригаючись.

Я зітхнула й посміхнулася.

— Яким дивом? — шовковистий лагідний голос. Доброзичливість у всьому Гепардовому матово-маслиновому єстві. Дивиться згори вниз і трішки мружиться. Досить симпатична жіночка з губами в формі серденька дуже неприязно, причому, впритул витріщилася на мене.

— Таким ось дивом. Думаю, а дай зайду. Я ще згори тебе побачила. Я не можу інакше, — не в змозі встояти на ногах, я сіла на лежак поруч, застелений чиїмось білим рушником.

Лагідна, як завжди, наповнена чимось безпомилково місячним, дуже вкрадлива посмішка торкнулася його тонких губів — і поступово поширилася по них.

— А що, з твоїх нікого немає?

— Нема. Зінка з усіма в Ялті, а я… А я — нормально. Просто помилилася в підрахунках, — ніяково посміхнулась я, рівно настільки, наскільки дозволяла та пекуча буря, що бушувала в моєму перегрітому мозку.

— Побажання є? — зачаєна двозначність. Я була в такому остовпінні, що просто не встигла пробитися в діамантове виблискування таємного підтексту.

— Нема…

— Ну, тоді посидь тут. Хочеш скупатися? Чи на тобі нема купальника? Нема?

— Нема.

— А тут, де ти сидиш, — зайнято. Іди сюди, — він ледь відчутно, крізь зефірну насолоду та моє заціпеніння торкався своїми гарячими грудьми до мого пухнастого плеча. Я відчула, як від нього відходять хвилі тієї самої демонічної сили — ніби пряно-виноградної. Вони загадковими переспівами, упереміш із сонячною спекою проникали в мене з тією самою палкою люттю, в якій нестримно та безнадійно паразитує щомиті мого буття його смагляве обличчя з пульсуючим місячним променем над широкою бровою. І що може вдіяти така покірлива істота, як я? Мій наркотик… Мої морфій, опій, героїн, крек і гашиш! Мій скарб, який, мов сонце, підтримує життя… Але пестливі дотики неможливі! Сонце! Сонце, що сходить тільки витонченими й рідкісними до розпачу днями приморських вояжів!

— Так же краще, правда? — дихнув він, торкаючи теплом свого подиху мою спаленілу щоку. Я завовтузилась, намагаючись прилаштуватися з найкращим контактом. Саме так; нас з’єднували стрімкі, найтонші в світі дотики, що нагадували чимось пістряве миготіння кадрів у яскравому безглуздому кліпі — веселкове ковзання гладенького гарячого тіла по самому лише золотавому пушку, по моїй дитячій лопатці.

Інше було справою суто формальною. Магічний ритуал запрошення до відповідного заняття. Спочатку, так би мовити, зокола: що робила, з ким була, про що думала, як спала. Коли ворожа сторона відчула достатній наплив очікуваних натяків, вона запропонувала мені піти туди, звідки я щойно з’явилася. Мався на увазі Генеральський пляж, і подорож туди мала відбутися, звісно, разом. І єдиним виразним приводом для віддалення взагалі будь-куди було дике бажання скупатися, беручи до уваги факт (істотний) відсутності купальника.

— Я тільки переодягнуся, — він схопив свої маслинові шорти й помчав кудись у бетонний затінок, який став для мене безпросвітною пітьмою після сліпучого сяйва, що застеляло очі в ці щасливі запашні хвилини.

Не можу сказати, чи цілком усвідомлювала, що роблю. Це просто якось уникало меж мого розуміння, та я й не прагла нічого розуміти. Був Альхен-мрія, що стояв біля витоків мого божевілля, і мушу зізнатися, він мені був максимально близький, навіть ближчий за будь-кого з подруг чи батьків. Ми подорожували в чудових світах відпущеної з ланцюга уяви. Останнім часом Гепардова примара, що мчала попереду моїх думок, навіть перестала носити якісь загальноприйняті риси своєї людської подоби. В нього не було ні обличчя, ні ніг, ані будь-чого іншого, такого, що могло б слугувати за виправдання для його причетності до великого містичного Чогось, яке звалося Альхеном. Ми взагалі настільки поріднилися, що промовляючи подумки: «Альхен» — я вже нічого не бачила. Виникала ілюзія, ніби він просто в мені, всередині, й не як крихта всього, що сталося, не як застрягла в пам’яті скалка, котра болюче ранить, а як диво, втілення всього, здатного дарувати мені цю трепетну обіцянку, що пульсує зараз у повітрі.

Але той страхітливо справжній, той, чию матеріальну сутність так легко усвідомити, постає переді мною цілковито іншим, трохи спрощеним цією неймовірною людяністю, з якою він стоїть серед решти осіб, не вирізняючись нічим, крім небувалої мужньої краси, що в ній навіть не досить брутальності, тому вона не змусить мене завмерти в смиреннім жаху, відчуваючи його демонічну владу.

Минуло зо дві такі замислені хвилини, перш ніж гра наших із ним поглядів стала нестерпно гарячою, і я відвела очі. Я мало орієнтувалася в цій нездоровій волі — ночами ж бо все було надто скорочено. Щось нове насторожувало, попереджало про неминучу катастрофу. Рештки розуму закликали востаннє згадати про свою цноту.

Ні, ні, моя незгасна жарино! Коли я впиваюся твоїми пестощами в самотні київські ночі — це всього-на-всього обпадання моїх внутрішніх оболонок. А те, що відбудеться зараз із нескінченно невдоволеними зовнішніми — річ уже іншого плану. Та про які жертви мова? Я начебто крізь густий грузлий туман дивилася на цього чоловіка, з хворобливою зосередженістю ловила й фіксувала кожен його рух. Наївно, о, як наївно я хотіла зрозуміти, про що він може зараз думати.

— Щойно ти обламала дівчину. Її компанія, йдучи звідси, мало не за руки її тягла, але вона впиралася щосили, а потім прийшла ти, — мовив він, швидким рухом накидаючи на плече рюкзак. Ми почали рухатися до сходів. Мій погляд холодним лезом метнувся до обуреного створіння, залишеного на побляклій ділянці, де щойно сліпила очі й гріла душу ця демонічна істота.

— Вона ще на щось розраховувала, але ти обламала її. Ти перемогла. Це твоя перемога. Цінуй зміст цього дорогоцінного слова — твоя перша жіноча перемога.

— А хіба могло бути інакше? — я байдуже знизала плечима й водночас зригнулася, бо помітила рожевого грізного гіпопотама в панамці на розплющеному кріселку біля пляжних воріт. Лютий погляд заплутав мої кроки, довелося взяти Альхена за лагідну теплу руку.

Коли ми зійшли дюжиною облизаних сходів, перед відчиненими ворітьми сиділа ще одна охоронниця, чиї атрибути (панамка та книжка), тепер на своїх законних місцях — особливо яскраво ввірвалися в поле мого зору.

— Усе для мене, — дуже тихо сказала я, здивовано озираючись, згадуючи свій шлях сюди, як на диво реалістичний сон.

— Що?

— Ці тітоньки книжки санаторні перевіряють?

— А… — трохи неуважно (розум мого урочистого супутника був заклопотаний зараз далеко не питаннями санаторних перепусток і навіть не пишнотілими тітками, що їх перевіряють), — але я все одно через дірку сюди пробираюся.

— А де ваша дірка, бідолашне Левеня не знає, тож уявляєш, я пройшла через обидві неприступні лінії фронту цілком живою і неушкодженою!

— Звичайно, — звучало саме так, ніби незабаром він відповідатиме мені на непристойне висловлювання черговою непристойністю. Він весь просто-таки станув у сяйві променистої посмішки. Щось бандитсько-східне якоїсь миті прослизнуло на його обличчі й потім зникло так само стрімко, як ці джигіти на своїх гнідих скакунах щезають серед розжарених барханів пекельної пустелі.

Раптово, дивлячись начебто перед собою, сумлінно й без жодного доторку гнилизни так званих хтивих думок, ловлячи поглядом сірість моря, що пульсувала крізь олеандри, якимось внутрішнім оком — чи то з потилиці, чи, в крайньому випадку, зі скроні, я спіймала гостре сяйво одного схвильованого ока. І перш ніж у моєму мозку відбулися будь-які аналітичні процеси — вже стояла, розвернута до нього обличчям, із щоками поміж його гарячих долонь. Було достатньо лише одного соковитого погляду, який прорвав обойму часу, щоб раптом рвучко кинутися в костоломні (й ніяк інакше) обійми цього вепра та зачвякати в банальному, але надзвичайно хвилюючому поцілунку.

Щось пурпурово-червоне (плащ Каракалли) з розсипами матових, рухливих гостреньких орнаментів (коралі) вже починало корчитися в конвульсіях перед очима, і я навіть не знала достеменно, розплющені вони, чи ні.

Я була по вінця переповнена цим метким гарячим жалом, і вологі, начебто електризуючі губи вершили щось немислиме… Я танула, так, так, кумедно розчинялася, мов крижинка під променями березневого сонця, між цих тисяч пестливих, невпинно рухливих рук, які незбагненним чином доторкалися до всієї мене одночасно, втирали тканину сарафана в моє змокле тіло, м’яли мене, мовби звільняючи від грубої людської оболонки. І за мить я вже перетворилася на вир і потік божевільного бажання. Шаленство плоті! О, я програла! Солодке фіаско! Я залежала тільки від своєї пристрасті, й особливий, вишуканий біль уже простромлював мене, кидаючи в млосні муки гріховного очікування.

Я дотепер наповнена деренчливим відчуттям теплої спритної руки, обманним заспокоєнням, яке лише посилювало мої муки, рухаючись догори спітнілим стегном, і нічим не збентежена нагота вже випромінювала соковиті цукеркові аромати. Я не думала про те, що ми все-таки перебуваємо в парку військового санаторію, що нас можуть бачити очі, на які краще не потрапляти, й не тільки благословенні олеандри виявляться свідками тієї божевільної сцени, яка неминуча після останніх зітхань розбурханої прелюдії.

Узяти мене просто в парку, де в цілковитій прострації колишуться на вітрі мої магнолії та мигдаль?

І потім, трішки розпливаючись у медяній ситій спеці, оці самі пальці, одночасно холодні й гарячі, вже значно зменшуючи свою колишню наполегливість, домагаються мети й рушають далі з особливою дослідницькою старанністю.

Я вже відчуваю, як реальність звучить однією безперервною нотою. Нехай вона вічно так співає! Мені байдуже, який людський (чи не людський) образ, яка ебенова тінь проступає крізь чуттєву мозаїку, що спалахує цими маленькими делікатесними спіральками безсоромного блаженства. Шлях у рай відкривається вишуканими маніпуляціями одного (одного-єдиного!) середнього пальця! Мене навіть не трусило від того, що це був саме Гепард! Я могла лише впізнавати, розкуштовувати й смакувати блаженні обрії своїх відчуттів. Егоїзм оргазму, який пробуджувався. Мені було начхати абсолютно на все. Це був палкий, адорівський едем, і ніякі ниці, дрібні думки не смикали за корінці моєї свідомості. Чисте Adoreau!

І тут він раптово відступив. Я була вже до розпачу близько. Неймовірно близько — прірва, що зблискувала яскраво-червоним, соковитим порятунком, розверзлася просто під ногами. Й він зупинився. Він пустив мене. Було таке відчуття, що мене просто впустили на землю, мов річ. І свідомість знову повернулася до мене своєю тверезою посмішкою, допомагаючи помітити, що я важко дихаю, часто й голосно… І крізь гарячі сльози проступає вся якась акварельна, уже мільйонний раз побачена демонічна посмішка на переливчасто поплямованому обличчі, яке розпливається.

— Витри сльози й не падай тут… — залоскотав мені вухо той оксамитовий голос. Чорний оксамит і діаманти, діаманти, морськими краплями розкидані по безглуздому малюнку.

Ми пішли далі. Було по-своєму незручно робити ці почасти болісні, дуже дражливі кроки. І до того ж, сліди недавнього грішка знову розмазувалися по стегнах і наповнений пристрастю і кров’ю, звужений простір між ними по-новому нагадував про себе при кожному кроці, крім схильності до філософсько-фізіологічних міркувань, вселяючи на додачу бажання й далі балансувати на тоненьких лимонадно-місячних ниточках (із мрійливим вплітанням чогось духмяно-альхенського), поділяючи факт мого буття на дві частини — буденну фізіологічну реальність і чудову, грішну розпростореність льохів моєї пам’яті.

— Тепло стало, чи не так? — хрипко прошепотів Горинич.

— Я спітніла.

— Вражаюче… Це добре, що тебе дівчинка натренувала — адже ти вмієш віддавати й отримувати пестощі…

Інше було в тому самому дусі. Гостроверхим трикутником у мене поринав цей монолог, і значення слів відразу перетворювалося на абстрактний колаж, на дивовижні, розкішні квіти.

Ах, олеандри… Якби увесь час було так… Ви, олеандри, і я з Олександром…

Поступово в моїй голові, яку розривало від натоптаного туди жару, вимальовувалися невиразні уривки фраз, і в них — розпливчасте, трохи комічне запитання: «Ми зробимо ЦЕ?».

Я скинула сарафан і відразу помчала до води. Величезні, порослі м’якими зеленими водоростями валуни теж, здавалося, тремтіли в передчутті. Я попливла, знаючи, що він зараз бачить мій оголений зад. Озирнулася й здригнулась. Він був голий, спускався вниз бурими вологими каменями, і в кожному русі вгадувалася протяглива поривчастість, яка ще більше розохочувала. Я вперше бачила його оголеним, і підленький страх вологими вусиками залоскотав там, де моє тіло виступало над кремовою поверхнею води.

Він підплив до мене.

— Годі купатися, Левеня, ходімо.

Сам виліз на бурий слизький пірс, нагнувся, простягаючи мені смагляву дужу руку. Один легкий рух — і я стою на гарячому бетоні, в його обіймах. Поруч самотній лежачок («диви, зумисне для нас поставили!») і розкарячені торішнім штормом іржаві тренажери з облупленою синьою фарбою, рештки басейну, криве поруччя й темна порохнява конструкція приставного ліфта вздовж стрімкої забетонованої скелі з сизо-жовтими кущиками рододендрона.

— На, ось рушник — тильним боком вказівного пальця він витер кілька солоних крапель, що текли по моїх щоках, — ти вся тремтиш. Сядь, заспокойся.

Не дивитися вниз.

Він такий справжній. Оголений, із крапельками води, що холодно поблискують на полуденному сонці, на тлі пронизливо блакитного неба.

Я зняла рушник і простягла йому.

— Спасибі, я тільки обличчя.

І не відводить погляду. Розстеляє на лежаку.

— Лягай, полеж на сонці, зігрійся.

Ці пекучі короткі тіні й спекотна сієста.

Я витяглася й заплющила очі. Його руки легко, ніби маленькі шкідливі павучки, забігали по мені разом із моїми сиротами, намагаючись прослизнути на внутрішню поверхню стегон, а звідтіля ледь вище.

Коли йому це вдалося, мені здалось, що я пірнула в тепле молоко з ваніллю.

П’янке усвідомлення тілесних чарів розгойдувалося маятником над нескінченністю блаженства, що наростало. Я розчинялася у великому духовному просвітлінні — думки, гідні великих геніїв, розморено пливли крізь розсипані блискітки мого екстазу. Я перебувала в світі солодкої оди, приголомшливої симфонії, що її виконував начебто цілий оркестр. Згадайте стрімкий рух пальців досвідченого піаніста, згадайте тремтіння середнього та безіменного над агонізуючою струною скрипки. Тоді ви зрозумієте.

Перше відлуння зефірного (чи, можливо, дуже п’яного) блаженства вже доторкнулося до фізіологічного боку моєї істоти. І зовсім раптово, невимовно підло будь-який рух припинився. Я ж бо знала, що КІНЕЦЬ ще не настав, бо ніщо (пишу з придихом) не здатне змагатися з мрійливою яскравістю, навіть певною кисільною в’язкістю довершеного оргазму.

Адора відчула разючий розрив Альхена в своїх дитячих надрах… Ні… ні… Це не те…

Нелюдським зусиллям волі я змусила себе розплющити одне око й була відразу засліплена яскравим сонцем і чорним гладеньким силуетом трохи нижче.

— Я тебе трішки помучу, гаразд? — сказав він на своє виправдання, начебто просив пробачення, обдуваючи мої обличчя та шию і ледь торкаючись губами до вкритої потом шкіри.

— Годі! — я рвучко сіла.

Він трохи сахнувся й устав. За міліметр від мого обличчя.

— Почастуй мене.

— Обійдешся.

— Не будь злючкою.

Я акуратно цьомкнула його:

— Годі з тебе. Нікуди нам поспішати… Сам казав.

Він теж акуратно присів на своє колишнє місце:

— Єдина твоя вада в тому, що не можеш розслабитися, — мокрий палець поповз по моєму животі, зацікавлено затримався там, де засмага переходить у незасмагу, потім спритно прослизнув усередину, пововтузився там трохи й швидко намацав щось, котре зненацька нахабно кинуло мене в стрімкий каскад конвульсій.

Я намагалася перенести це падіння, від якого забивало подих, якомога стриманіше, але це було мені над силу, і, втрачаючи розум, розмазуючи по уявній палітрі всі свої філософські міркування, я звернулася до всіх, хто міг мене тільки почути:

— Боже мій!!! Я вмираю!!!

— Ой, — скромно сказав Альхен, облизуючи палець.

Загалом, я хочу повідати читачеві, який досі не почав мастурбувати, що наступним випробуванням було щось, заворожливо знайоме завдяки брошурі, написаній сексологом, — «Техніка сучасного сексу», де опис даної процедури починався зі слів: «Закладіть ноги партнерки собі на плечі». Коли це сталося (а мій Гепард сказав: «Зараз я тебе лизну, щоби м’якше було…»), мене добряче струснуло.

— Одна моя знайома сказала, що цього ніколи не забуде.

— Ну, що ж… Побачимо…

Потім він неначе прослизнув у мене, і, мов у дурнуватому анекдоті, я крізь соняшники з олеандрами відзначила про себе, що ручки ж ось вони! Міцно тримають мене. І болю немає взагалі.

— І все-таки ти мене трахнув, — прошепотіла я.

— А тобі що, не подобається?

Кінець спектаклю був увінчаний знову тією ж таки «божевільною китайською штукою».

Обійшлися без аншлагів — годинник свідчив, що промайнуло 240 неможливих хвилин звідтоді, як я перестрибнула межу неприпустимого (разом із балконним поруччям).

— Я хочу, щоб тобі це наснилося… — казав він, дивлячись, як я вдягаюся.

— Проведи мене краще до «Ювілейного».

— Якщо ти мені тільки скажеш, що таке «Ювілейний».

— Жимська прохідна.

— Ні. Я не хочу, щоб нас бачили разом.

Коли ми йшли квітучою «Жемчужиною», до судом щасливі (а я — ще й голодна), Альхен попросив мене познайомити його з моєю сестрою. Точніше, це я спочатку запитала (очікуючи на свою адресу пориву казкових лестощів) про його перші враження від блондинистої пуританочки. А вони, ці враження, виявилися досить несподіваними.

— Врахуй, Сашку, я вже дещо розповіла про тебе.

Альхен притяг мене до себе й радісно поцілував у лоба:

— Молодчинка!

— А ти чому не скінчив?

— Тебе бережу.

— А міг би й…

— І себе теж… А їй… Скажи їй знову про мене всіляке таке… Гарне. Адже її чоловік незабаром поїде? Так? Знаєш, що ми зараз влаштуємо — давай-но прокрутимо одну аферу!

— Як це?

— Давай-но я прилюдно пофліртую з нею, та так, щоб усі по-справжньому переполохалися й начисто забули про тебе. І тоді, з Божою поміччю, в тебе з’явиться більше волі.

Я аж вереснула на радощах.

— Я робитиму з нею деякі… е-е-е… не зовсім етичні маніпуляції, а твоє завдання — якомога більше лестити їй, обсипати компліментами.

— Як це?

— Кажи їй, що вона сексуальна, що в неї гарне тіло, гарні груди. Це буде добрячий шок! Дуже корисний, між іншим. Скажи їй, що вона мов алмаз, який потребує обробки…

— Авжеж, обробляти вмієш… А як я поясню їй свій захват? Нашою близькістю, чи не так? Може, ще розповісти про наші сьогоднішні вправи?

— Кгм. Обов’язково. Тільки трохи згодом. Ось побачиш!

Я сказала, що він божевільний.

— Нам потрібно з тобою частіше бачитися.

— Тоді приїдь до мене в Київ.

— Ну… Я там був у 1987 році, до однієї подруги в гості їздив, і більше туди не хочу.

— Тоді нічим допомогти не можу.

— Це був гарний секс…

— Справді?

— Ну, а який секс може бути з такою дівчиною, як ти? Гарний — не те слово… Дякую тобі, що ти є на світі… — він підніс мою руку до своїх губів, розгорнув долонькою догори й поцілував між великим і вказівним пальцем.

* * *

Вони повернулися за 30 хвилин по моєму приходові. Ніхто нічого не помітив, хоча я так і не змогла довести себе до звичного заземленого стану. Послалася на природне жіноче нездужання, лягла в ліжко близько шостої. На пляж ми не пішли — небо безнадійно затягло хмарами (значить, грім там, на Генералці, мені не почулося!), й до того ж, після Ялти всі жахливо стомилися. Ах, як разюче відрізнялася їхня втома від моєї!

Abend

Я прокинулась від оглушливого (мов оргазм) грому, й очі відразу засліпило черговою кривою стрілою блискавки. По підвіконню тарабанив дощ, в кімнаті стояла прохолодна темрява. Сон мене більше не затримував, я сіла на своєму дивані, підносячи руки, думки, почуття і всі свої прихильності в безсловесній, прекрасній молитві всьому тому, що тільки мало якесь відношення до моєї появи на світ. Це було щастя буття, я впивалася ним, я любила зараз не себе, а саме життя — таке квітуче, таке щедре, таке солодко-неповторне. Воно було в мене одне, зате воно було моє, і це просто обов’язок кожної істоти — брати від життя по максимуму. І ще я люблю — полум’яно, нестримно, майже до сліз — цю священну землю, мою Імраю, це небо, що грає зараз тріумфальну оду на мою честь.

Я спробувала пригадати, коли ж у мене ще був такий особливий настрій. Спогади запліталися, зміїлися, всі були досить яскраві, щоб звернути на них увагу, але один, особливо дорогий, вирвався на перший план і я, зрештою, ретельно оглянула його та прийшла до раптового, воістину дивного висновку, що СЬОГОДНІ ДВАДЦЯТЬ СЬОМЕ ЧЕРВНЯ (а 28-го накрилося наше побачення на Капітанському містку два роки тому). Різниця в 24 години практично нічого не значить. І ця ніч — ніч мого другого народження. Саме два роки тому, на розпеченому бетоні народилася руда зіпсута істота на ймення Адора. Ні, 24 години — це ніщо в могутній руці долі!

Tag Achtzehn (день вісімнадцятий)

Вранці була моторошна погода, а на хустинці, завбачливо вкладеній у трусики на ніч, — червона краплинка. Плач бідного єства за втраченою цнотою (дивно, але вчора крові не було взагалі).

Мені не хотілося їсти, й сніданок разом із татусевою прихильністю вирушив до холодильника, а ми — в бік пляжу.

Сонця не було, як і поступок з боку цукрових чарів, котрі, як і раніше, гризли мене з усією своєю меланхолійною підступністю, на яку тільки й здатна була примара нових спогадів, що оселилися в мені. Я виявилась ідеальним зразком смиренності й пасивності; якби не певна відчуженість, із котрою я беззастережно корилася всім наказам керівних Старших, то, напевне, побила б усі рекорди з вихованості та слухняності. Але було так очевидно: мною керували зовсім не раптово пробуджені чесноти чи абсурдне бажання «виправитися» — за сонним білим личком крився мозок, де правував моторошнуватий ебеновий силует, який і досі зберігав сонячний німб над своєю голомозою головою.

Прозвучали різні пропозиції для поліпшення нашого життя в подощовій Імраї. Усе було мокре й начебто незаймано чисте, жодна кришталева крапля, безневинно зблискуючи на листочку якої-небудь магнолії чи на кедровій глиці, не могла виказати бодай натяку на думку про бурхливу зіпсутість, що охопила всі стихії ще вчора ввечері. Раптово я сказала вголос: «Але ж це все для мене влаштували!»

Батько покрутив пальцем біля скроні, й відшліфована за багато років природність цього жесту трохи зменшила запал мого мрійливого стану.

Все-таки я вирішила згадати все з цією чистою, чарівною детальністю, яка можлива лише в перші дні після того, що сталося. Як же це було, га?

Пісні лютень і сопілок глушили голоси Старших. Я пленталася в кінці нашої статечної сімейної процесії, заткнута плеєром, із насунутою на лоба бейсболкою.

Було вирішено йти пішки в Алупку. Але коли ми виявилися посеред порожніх мокрих пляжів, зненацька побачили сонце, й за хвилину всі хмари, що застеляли ранкове небо, зникли, відкриваючи нам глибоку, свіжу блакить.

А за ще одну магічну мить лише за 5 метрів від нас, спираючись на вологе поруччя, стояв сам Гепард і загадково дивився швидше на мене, аніж на море.

Він розмістився на лаві побіля ліфта. Я виробляла акробатичні трюки на мотузці, підвішеній на одній із крокв улюбленого пірсу. Татусь затишно дрімав на матраці, а решта сімейства на мене не надто й зважала, бо ймовірно, наїлася досхочу мого неможливого смирення. А я, користуючись досяжністю лише візуальною, вирішила перевести її на більш тілесний рівень.

Поки всі куняли на гальці, ми, розділені двома сходинками, чарівно потеревенили.

— Мені здається, що це все можна буде прокрутити без особливого ризику. Я подумаю обов'язково над усіма нюансами, — із чудовою посмішкою озвався мій лагідний Гепард на пропозицію щодо капітанськомісткової Селенамамби. Виявилося, він взагалі готовий на що завгодно заради мене.

М-да. У всякому разі, гарного настрою йому було не позичати.

— А ти любиш дітей? — запитав він, прихиляючись до білої колони тенту.

— Почасти, навіть так, як і ти…

— Ну, тоді тобі взагалі ціни нема.

Манька виконувала складний акробатичний трюк. Хоча переплюнути маленьке Левенятко ще нікому не вдавалося.

— Можеш співставити мене три роки тому й мене вчорашню?

Альхен помовчав. Потім теж тихо, але дуже виразно мовив:

— Це неймовірно, але в своєму житті я не зустрічав нікого… Такого незвичайного, як ти. Ти страшна істота… Тебе неможливо забути.

Він стояв поруч. Зовсім поруч, і я відчувала (о, як виразно!) це особливе зближення, коли щемлива ніжність гасить усі вади минулого й ми стаємо схожими на двох закоханих і щасливих недоумків, що зненацька потрапили в рай. І пізніше я спіймала себе на тому, що це — розповсюджені симптоми банальної закоханості… Ні, подружко, навіть і не закоханості, а любові — великої, нещадної. Моя любов — як розірване серце, недосяжна (це раз), і пошуки взаємності (це два) дорівнюють розпилюванню вцілілої половини на дюжину маленьких шматочків, які спливають кров’ю, і…

— А ось мені б це все забути, як страшний сон! — прошипіла я крізь зуби. Здивований Альхен відразу сахнувся, видно, намагаючись знайти зрозуміле пояснення безглуздому спалахові моєї немилості. Гармонія хвилину тому досягла такого розквіту, який тільки був можливий, і ось цілком раптово я зруйнувала те, що виникало в нас неймовірно рідко, — приплив майже матеріальної, такої щедрої ніжності. Але він, як і раніше, дивився на мене із замилуванням, хоча те особливе взаєморозуміння зникло без вороття, як і решта…

Я не могла більше цього терпіти: любов розпирала мене, батувала, шматувала, я відчувала: ще мить, одна-єдина секунда цієї ідилії — і дах з’їде, я кинуся йому в ноги… Ридаючи, зізнаюся у всьому. І це буде кінець світу.

Nach Mittag

— Вгадай, хто тобі вітання переказував? — запитала я в Мири, готуючись до акту затятого мазохізму.

— Уявлення не маю.

— Могла б і здогадатися. Мій Засмаглий Друг. Так, так, ти можеш сміятися, але ти йому сподобалася.

На її обличчі паралельно з неприязною гримасою виник якийсь мрійливий вираз. У моїй голові вже грали різні за ступенем підлоти ідейки щодо суперечки з That One на яку-небудь банку турецького пива, що він її ще й не зможе спокусити. Бачили б ви, з яким жахом дивилася вона на їхнє лігвище й усіх, хто затримувався в ньому (або навіть просто розташовувався поруч; про мене в трьох ниточках, іменованих трусиками й ліфчиком, краще взагалі змовчати).

— Навіть так… — і по тому, після паузи, — в нього було, напевне, багато жінок.

Не запитання. Констатація болісного факту. І начебто не тільки для мене одної.

І ще трохи згодом:

— Дивний чоловік. Як він дивиться…

Після сієсти чарів поменшало. Все стало якимось нездоровим. Підгнило, чи що…

З оглядового майданчика (традиція дорогою на пляж оглядати й класифікувати простори на безгепардя та гепардя) я побачила мерзотника у всій його красі. Він любенько балакаа із якоюсь білявою тлустою тіткою в довгому бордовому сарафані.

Коли ми спустилися (напрочуд швидко), на мене не звернули жодної унції уваги. Холод. Відчуженість. Сволота.

Це спрацювало миттєво — я відчула себе такою ось обридлою знедоленою іграшкою.

Гугняво: «И я твоя игрушка-а-а-а…

Хрупкая такая-а-а-а, ля-ля-ля, в твоих рук-а-а-ах пам-пам…».

Мабуть, зараз настав час звернутися до мого щоденника, особливо охочого до плаксивих нот. Отже, запасайтеся слізьми, хоча, якби ви знали, невдячні, як того дня ридала я!

Запис за 28.06.95

Адора… Адора… Щастя привалило й відвалило. Отже, хто я тепер? Хто я? Гордість? Адоро! Гордість ДЕ? Як би тобі, сонечку, не бути розтоптаною і приниженою? Га? Може, наступного разу таке влаштувати:

«Отже, завтра середа, вони, як завше, їдуть у Ялту. Чи не так?»

«Так, але я залишаюся. Хоча, Альхене, як кажуть, не довго та музика грала. На цей рік ДОСИТЬ. Я не за сталість стосунків. Одного разу достатньо, щоб потім згадувати, згадувати…».

Невже так і зробити? Це поки що єдина рада. Всупереч моєму бажанню. Могла б… Ах, якби я тільки могла — віддавалася б йому хоч і щовечора, й кожної сієсти, й кожної відпущеної чужою неуважністю хвилини! І йшла б на всі приниження: біль від НЬОГО дорівнює найніжнішим пестощам будь-кого іншого. Я люблю його. Агов, ти! Я люблю тебе! Чуєш? Чув би… Завжди треба чимось жертвувати. Альхене, якби все було трішечки інакше… Альхен… Альхен… Альхен…

Або ось іще так можна спробувати: «Ти не професіонал. Я розчарована в тобі. Попри все ти не вмієш зваблювати. У тобі нема сили… Чогось бракує. Хоча… Воно тобі треба, Сашо? Ні, ну ти мені скажи — воно тобі треба?! Мені шкода. Дуже шкода», — тільки так, бідолашна Адоро. Тільки так.

Справи буденні. А як усе було насправді?

Граю під носом гада в карти. Під самим носом (із Танькою). А він, засранець, слухає свій вошивий приймач. Йому до мене — що мені до Зінаїди Петрівни, завуча… Разів зо два, щоправда, підморгнув — начебто з примусу, нещиро, можна сказати. На цьому все й скінчилося.

Хочу все-таки навести один незрозумілий факт (у всякому разі, для мене), пояснення якого поки що знайти не можу. Отже: після карт, після подиву я зрозуміла, як завжди раптово, що мені тут не місце, та й пішла світ за очі. «Світ за очі» виявилося під крильцем у татуся, і грітися я там, зрозуміло, могла від сили півгодини.

Пішла на пірс. Полізла, точніше, — цей був зовсім зруйнований. Якщо мій улюблений ще зберіг якісь сліди своєї приналежності до класу людинокорисних (зо дві дошки й поруччя з одного боку) то цей, середній із трьох «двоповерхових», був лише голою бетонною конструкцією, чимось сюрреалістичним із серії «Після ядерної війни». Навпроти був найперший пірс, що відкривав бетонну й гальчасту площину пляжів. Він був найбільш дивний із усіх пірсів — іржава, крива конструкція. Я пишу все це так довго, тому що там був він. Сліпуче гарний, у всій своїй бронзово-маслиновій пишноті, по-королівськи незворушний Гепард. У мене (яка відчула запал художника) перехопило подих, коли я побачила мовчазні гордовиті промені на владних вигинах його зіпсутого тіла.

Я забула про пильні очі, які й без того судили кожен мій рух, я, загіпнотизована побаченим, опустилася на шорсткувату крокву, звісила ноги й дивилася на нього. На нього! Так японці приходять дивитися на сакури. А я дивилася на нього! Я бачила божество. Я бачила сонце. Я усвідомлювала, що я бачила, й це було найголовнішим, найсолодшим — я бачила його, я знала, що не сплю!

Я сиділа обличчям до нього, але сонце світило сліпо для якоїсь істотної вади, для якогось спопеляючого суму. І я ніколи, ніколи не зможу вийти на межу порівняння й вибору, щоб стати перед ним нарівні з його світом і щоб він міг вказати на мене…

Я злякалася, що розридаюсь, і полізла назад.

— Агов, що ти там робиш? — гримнув татусь.

— Її, напевне, зачарувало море, — глузливо прошипіла Мира.

— Та яке море… — відмахнувся Валентин, — ти на той пірс подивися! Не видно, чи що…

Усі вони багатозначно замовкли.

— Бери карту, зайчику, — зловтішно сказала Танька, вкотре виграючи партію в бридж. Я знову сиділа в них під тентом. Альхен теж був тут.

— Не називай мене «зайчиком»! — сказала я так голосно, що лисий король навіть озирнувся.

— Це чому ж? — оксамитово посміхнувся він, стріляючи поглядом мені поміж ніг. Я буквально зігнулася, втрачаючи дар мови й здатність до розуміння, та й взагалі, всі, всі природні можливості… Ці очі, це обличчя, звернене до мене, із сонячним відблиском, що плавно розпливається по щоці, по шиї, по гладенькому-гладенькому плечі.

— А ти уяви, Сашку, що тебе ось називають «зайчиком»!

— Та називають же… — дух ночі, світло місяця, запах пітьми, що світиться, вповзали в мене під акомпанемент чарівного голосу. — Хоча, не сперечатимусь, я більше нагадую хижака.

— Ти зависокої думки про себе, — буркнула я, з новим ентузіазмом кидаючись у гру.

Після вечері ми всі подалися на «Ластівку», й на сестрине переконливе прохання я розповіла їй усе, крім головного, замінюючи факт нашої з Альхеном найінтимнішої близькості фактом його нездорового зацікавлення маленькими рудими дівчатками.

Надвечір, втім, коли я відпочивала від батька перед відиком у сусідній кімнаті (Цехоцькі були на роботі), хід моїх сумних думок перемінився. Із зеленим променем маяка, що невтомно ковзав по строкатих шпалерах, ми тихо домовилися, що головне все-таки — це мої оргазми.

А хіба може бути інакше?

Tag Neunzehn (день дев’ятнадцятий)

На ранок мене біля моря ніхто не потішив своєю присутністю, не вселив натхнення (тому й запис у щоденнику дуже короткий). Мирослава піддала мене черговим одкровенням про «Негарну Людину». Я говорила з презирливою легкістю, й тільки крапля ненависті могла навести когось на думку про ту колосальну прірву в моїй душі, яку відкрив цей страшний чоловік.

По обіді, щоправда, було зроблено приємне відкриття: він там. Але приємним був лише факт. До мене не звернули жодного погляду, мені не адресували жодного кивка — лише гарна хижа спина відповідала мені протягом усіх цих трагічних годин. Але апогеєм нещастя став момент, коли він, проходячи за міліметр від моїх колін, стрункий, мов танцюрист, пихатий, ніби фараон, навіть не глянув, навіть не кинув підбадьорливого тепла з-під лиховісних скелець темних окулярів. І я крізь гущавину здивованих почуттів розчула єдине — воно щойно продерлося до мене: «Пробач, Адоро». Глибоко в підсвідомості — кволий відгук на мої плутані благання, що стали в момент його максимальної близькості одним суцільним виттям.

Tag Zwanzig (день двадцятий)

Думаю, що доводячи свою хаотичну повість до цього розділу, я маю право оголосити про своєрідний початок третьої частини. Саме тут, саме з цього червневого дня розповзається похмура темна пляма в моєму приморському житті, якому, за всіма правилами, призначено було поблякнути, але яке зовсім раптово переросло в чорну жалобну стрічку мого глибокого нещастя, моїх незгаслих аж донині болючих і невимовних, над міру складних для описання сердечних катувань.

Скінчився ще один етап мого імрайського життя. Мені вперто не вірилося, що минуло вже 20 днів звідтоді, як я вперше вдихнула цього бальзамічного повітря і протягом 19-ти проміжків між сходом і заходом сонця мала найдорогоціннішу можливість споглядати мучителя пам’яті моєї, монстра всіх моїх думок і…

Я можу продовжувати й продовжувати. Несе мене, мовби примхливий гірський потік, епітети ллються на мене водоспадом Учан-Су, моя любов, Альхене, — найдужча в світі. Вона сильніша за любов, яка призводить до божевілля. Мій розум надто щільно наповнений тобою, щоб перегнисти на нерозсудливість. Моя любов сильніша за любов самогубці — я надто сильно люблю тебе, щоб просто так умерти, я не здатна дозволити холодному безликому неіснуванню забрати в мене твій гарячий образ, розбити спогади. Я щаслива! Я щаслива, перебуваючи під чудовим теплом твоєї вічної присутності в моєму розумі. Я щаслива, що ти там, що тебе так багато! Я вже пройшла ту фазу любові без взаємності, коли вихлюпуєш усю себе, сподіваючись, що в солону гіркоту сліз буде домішано і Його. Ні! Ні! Я не ридаю, я щаслива, я люблю тебе так сильно, що в моєму серці просто не залишається місця для сумних думок або сумнівів. Найчистіша, відфільтрована любов, концентрована й прекрасна! У моєму серці не вмістяться навіть ревнощі; у моїй пам’яті забагато тебе, щоб думати про суперниць.

На завершення цього невдалого прологу продовжу свої зізнання на сторінках і скажу, що того засмаглого лисого типа з сусіднього 16-поверховика навіть порівнювати з тобою не можна, хоча, з іншого боку — ти сам на себе не схожий. Кожна секунда мого життя протікає в тісних обіймах із примарним Гепардом, а ти лише якийсь Сашко.

О шостій ранку поїхав у київську далечінь наш похмурий Валентин, у той час як я, отруєна вчорашньою прощальною вечерею, пітніла й лютилася в своєму ліжку. Покарання за шалену (дійсно шалену) обжерливість. Як видно, майонез був не першої свіжості, або ці рибні палички виявилися не зовсім рибними. Батько півночі провів у вбиральні, а я, розтерзана чимось незбагненним, не заснула доти, поки не зрозуміла, що, по-перше, без Валентина вже не буде кому сидіти з малою Манькою, коли компанія звалить у Ялту й у прольоті нецнотлива Адора вже не виявиться, та, по-друге, в мене, як з’ясувалося, дико болів живіт. Після цього я, вірогідно, заснула.

Валентин поїхав у термінових справах, пов’язаних із роботою. Спочатку вони з Миросею планували пробути тут разом усі 24 дні своїх коротких відпусток. Мене ця перспектива спершу не дуже й тішила — поки татусь усе розширював сферу своєї наглядацької діяльності, додаючи до моєї арештантської самотності позитивну Мирославу. А мужній Валентин поквапився підлаштуватися до нього й аж за тиждень по тому я раптово виявила поруч іще одного розважливого тюремника. Пізніше, щоправда, я була дуже вдячна йому за «сидіння на господарстві», поки інші перебували в Ялті. Таким чином вони залишали мене наодинці з моїми гріховними помислами.

Цього ранку я була, проте, надзвичайно щаслива побачити при здоровому глузді бідолашного татуся, котрий наглядав одночасно за трьома дівками різного віку та вдачі, які однаково потребували невсипущого ока й повчального слова.

Втім, арештантом № 1, як і раніше, залишалася ваша покірна Адора.

Nach Mittag

По обіді, який розважив мене зимовими мотивами білястої й на подив несмачної рисової каші, ми, після встановленої сієстою релаксації, рушили на пляж.

Настрій помітно змінився. Я просто-таки відчувала курортну (якщо ви зрозуміли) оголеність Мирославиної збезчоловіченої спини. Так би щулилась і я, коли б виявилася на неможливий тиждень у Імраї без батька. Ми гуляли тепер тільки разом, залишаючи Маньку з дідусем.

Мирося йшла, трохи притискаючись до мене, так і намагаючись шаснути з усією спритністю, дозволеною її комплекцією, мені під руку. Вона нагадувала мені молоде хиже звірятко, що вперше вийшло на полювання разом зі старшими. Сторожким і водночас лукавим поглядом вона стріляла в курортну юрбу, що так само тут походжала.

По чоловіковому від’їзді вона миттю перестала горбитися, зробилася набагато привітнішою (у всякому разі, до мене). Ми гуляли бетонною набережною, любенько по-жіночому теревенячи та раз у раз збентежено й кокетливо поглядаючи на тих, хто проходив повз нас. Я була відверто вражена — ніколи в житті не зустрічала людини жіночнішої, тендітнішої за неї. Мирослава була жінкою від голови до ніг. Як зворушливо вона реагувала на свою самостійність! Поступово прилучалася до світу, який раптом відкрився, одночасно жадаючи та побоюючись поринути в густу, зіпсуту атмосферу літньої Імраї.

Вона сприймала мене, як і всі — майже 14-літньою дівчинкою, в котрої виросли ноги й циці, вік, у якому, власне, й з’являються перші почуття, що про них вона мені розповідала. На запитання, чи в мене є хтось у Києві, я відповіла ствердно й надзвичайно правдиво описала всю картину тонкорукої безневинності, що на мене там чекає. Миро зрозуміла й зачудувалася, що я на даний момент нікого не люблю. Індиговим натяком було, що вона суттєво помиляється.

Так ми дійшли до своїх пляжів, проминули ліфт, а назустріч нам (сестрі поки невидимий) ішов Альхен. Він легко закинув на плече дерев’яного самурайського меча, був у темних окулярах, які горіли на сонці, а те, що прикривали чорні вузькі плавки, здавалося ще значимішим, аніж будь-коли раніше. Між слів я посміхалася йому, поки відстань між нами не скоротилась до мінімуму, та по тому раптово Гепард розвернувся й вийшов до «соборика», вочевидь очікуючи нас біля першого пірсу. Далі пляжів не було, і пройти повз нього ми не змогли б.

Але тут сестриця підняла голову з «дулькою», побачила майже перед собою звабливо усміхненого нескромного чоловіка, вчепилася мені в руку й круто розвернулась, чеканячи:

— ТАК, А ТЕПЕР НАЗАД, — і, тихенько посміхаючись, повела мене прямісінько до знудьгованого батька.

А трохи згодом почався дощ, і єдиними, хто ретирувався під ліфтовий козирок, виявилися ми та Альхен із Вірою і Танькою. Решта пляжників кинулися по домівках.

Так ми й сиділи, усі на одній лаві: я з одного краю, а він — з іншого, й безупинно ловили можливість підморгнути одне одному. Я говорила з Миросею, адресуючи всі слова йому, й отримувала розкішні відповіді. Зрештою, ми так розпекли одне одного цим найтоншим павутинням відвертого флірту, що я перша втратила над собою контроль і перед тим, як татусь устиг мені заборонити, — помчала просто під зливу, ляпаючи по пухирчастих калюжах. Зрештою вдало послизнулась і створила видовисько досить божевільне (зважаючи з виразу Мирославиного обличчя). За всіма розрахунками я повинна була впасти в обійми Гепарда і впала — але коли розплющила посоловілі очі, на мене дивилося темне й похмуре татусеве обличчя, а замість зіпсутого червоного рушника по моїх плечах прогулялася наша пляжна сумка, заштопана волосінню, з нефункціональним замком. Хвилини зо дві ми в звичному мовчанні прямували територією мокрого санаторію назад на маяк. Розмовляти зі мною після ТАКОГО, звісно, ніхто не збирався.

Tag Einundzwanzig (день двадцять перший)

Звук осторожный и глухой

Плода, сорвавшегося с древа,

Среди немолчного напева

Глубокой тишины лесной.

О. Мандельштам

Почався цей фатальний день так само, як і 18 попередніх: коли ми спустилися на пляж, їх іще не було. Не було й чорнокосої Світлани, подруги балетної Шурочки, яка в медитативній самоті, що нітрохи не тішила мене, сиділа в своїй стильній спідниці на рідних зсунутих лежаках. До нашого відходу так ніхто й не з’явився, але за аналогічним законом із законами бутербродів, саме коли вже вдягнені й розлючені ми йшли до ліфта, нам назустріч викотилися Віра з Танькою, і єдиною розрадою було те, що Альхена з ними не виявилося.

Мирослави й Марійки з нами цього ранку теж не було. Годині о 7-й розігралася справжня баталія, коли вони, насолоджуючись безвалентиновою волею, вирішили податися в Алупку й дуже хотіли взяти мене без татуся. Останній же, самі розумієте, відразу сповістив, яка Алупка мені потрібна насправді. Дуже флегматично я сприйняла заборону, огризнулась лише разів зо два та вирушила на свою ранкову прогулянку, під час якої чудово поспілкувалася з сонячним Максом. Він кликав ловити крабів. Дуже довго не міг зрозуміти, звідки в татуся стільки сили, щоб не пускати чи бодай не дозволяти мені робити будь-що, і яким це гіпнотичним побитом я його, до того ж, іще й беззастережно слухаюся. C’est la vie.

Після вживання їжі та гори помитих тарілок я сіла на кухонний стіл погортати курортну газету, але відразу подзвонили в двері. Дзвонили досить часто, і я вже виготовила чудове формулювання, котре сповіщало тітку Надю, що тітки Галі немає вдома. Замість тітки Наді там виявилася розпатлана, вкрай збуджена Манька в одній шкарпетці та в парадово-вихідній майці, що з’їхала на одне плече.

— Дідуся немає? — по-змовницьки блискаючи очима, прошепотіла вона. Я недовірливо позадкувала в пітьму коридору.

— А що сталося?

— Нахилися, щось скажу!

Крізь трохи пришепетуватий, густий і плутаний шепіт я зрозуміла, що дорогою на пристань вони зустріли «Цього… того самого, твого друга, засмаглого, лисого, з рюкзаком». Вони з мамою дуже довго розмовляли, а їй він подарував — о! Шоколадку. На підтвердження мені було пред’явлено сплющений фіолетовий папірець, що аж дотепер зберігав Альхенів запах пряних ласощів.

Потім дитина кудись іще помчала, залишила мене в щасливому заціпенінні, з пряно-гепардовими пахощами, які лоскотали нюх. Кривдно, дуже кривдно, що мене тоді до татуся не пустили…

Тітка Надя тим часом знову подзвонила, але в прямокутнику білого світла постала тепер сама Мирослава, яка негайно зажадала мене до себе на гостину. Довелося не тільки будити релаксуючого сатрапа, але й витратити чимало часу, щоб переконати його в можливості відпустити мене саму до сестри в гості. Він чортихався англійською та репетував російською, мовляв, коли ж ми, такі-перетакі, дамо йому нормально відпочити, бо вставати і йти до Мирослави йому зараз хотілося найменше за все на світі. Дозволити ж мені самій спуститися вниз на сім сходинок, обігнути дім, увійти в їхнє парадне й піднятися їхніми сімома сходинками та опинитися в сестри на кухні, дорівнювало хіба що згоді на моє паломництво до острова Валаама.

Ми втрьох доклали чималих зусиль, перш ніж зрештою домоглися плювка й злісного: «Та робіть, що хочете!!!» — й окрилені, забралися геть.

— Слухай, це він завжди такий? — обережно запитала сестра, коли ляснули двері й коридорна пітьма лишилась позаду.

Я знизала плечима, намагаючись пригадати, коли це він був НЕ такий.

Кухня в тітки Тані виявилася скромнішою за окитайчену пишноту, яку завели в себе Цехоцькі. Крізь відчинені двері балкону зі снопом світла м’яко вливалися запахи мигдалю й флотської кухні.

— Сідай, сідай зручніше. Я не татусь, — вона рвучко подалася вперед, майже зіткнулась із моїм обличчям, — розслабся, я не лаятиму тебе.

Вона з грюкотом поставила переді мною керамічну миску, наповнену запашним сирним печивом. Створений із пряних ароматів Альхен, мов джин, почав підійматися з гущавини того печива, звиваючись у селенамамбічному танці.

— Бери, скільки хочеш. Сядь зручніше. Та чого ж ти прямо як на допиті! Зовсім він тебе зацькував. Та бери не одне, а скільки хочеш! Знаєш, кого ми зустріли дорогою в Алупку?

Так, так, я безумовно знаю і дуже щаслива, що розмова вийшла такою довгою і, напевне, дуже приємною. Дитино… дитино… Яка ж ти залякана! Вона намагалася говорити з батьком. Так, так, увечері, вчора. Але це утопія. Це безнадійно. Ні, ні, зовсім ні. Батько намагається воскресити міф про ґречних дочок, він настільки загруз у цих мемуарах передреволюційної доби… Ці художники, що народилися ще при Олександрові III… Чи знаю я… Так, напевне, вже знаю, що він не на жарт сподівається виростити таку шляхетну дівицю. Так, так, адже навіщо, запитується, я вчу французьку, німецьку й англійську ось уже практично вивчила? Зрозуміло, з одного боку, це все дуже добре, але треба ж знати міру! Треба бути хоч трішки реалістом, а якщо й не бути, то, принаймні, не примушувати до цього тих, хто не бажає такого, та ще й із настільки зламаною, атож, саме britle психікою, як у мене. У неї нарешті розплющилися очі на все це. Її охопив жах. Якби я тільки знала, який усе це вигляд має збоку! Яке очужіле й страшне моє обличчя, коли я гуляю пляжем! І татусь завжди поруч! Чи не скажу я… А, пардон… До вбиральні на пляжі я теж під конвоєм ходжу?

Так.

Її обличчя ледь помітно пересмикнулося. З медяними складками на підзасмаглому чолі сестра простягла мені сигарету. Я чиркнула сірниками й помітила, що знову сиджу, боязко згрупована, на самім краєчку дерматинового табуретика.

Батько дуже любить мене. Серед усіх його трьох дітей мені випало щастя бути найбільш виплеканою. Коли вона була маленька, то нічого подібного й не намічалося! Хоча, коли Миросі сповнилося чи то шість, чи вісім (сама не пам’ятає), він зустрів мою маму й став, ну, як би це правильно висловитися, «недільним татом». Так, так, безумовно, приносив багато всякого. Знаю, знаю, були в них такі довірчо-дорослі стосунки. І коли народилась я, вона була безмежно щаслива. Він любив мене без тями вже з самого початку. І як же він хотів, щоб дитинство моє ніколи не скінчилося! Але я вперто росту. Так, так, не зогледишся, — вона гірко засміялась, — а тобі вже за 25 днів виповниться 14! А він ще й досі тебе пасе, як маленьку дівчинку. Він читає мемуари різних російських інтелігентів. Він говорить правильною мовою та часто обрубує російські дієслова. Так, звісно, гарніше звучить, але, втім, навіщо вона мені все це розповідає? Начебто я сама не знаю… Отож, він одержимий цією ідеєю незіпсутого отроцтва. А чи знаю я, що на мене чекає за рік? Школа-інтернат де-небудь у Європі! А жити коли? Ах, якби я тільки знала, як вона хоче мені допомогти!

Мирослава з таким чистим, таким чудовим обличчям дивилася мені просто у вічі, по-мильнооперному тримаючи за обидві руки.

— Я хочу тобі допомогти. Я на твоєму боці. Так, яким би нерозумним це не здавалося, але ми, принаймні, разом зможемо якось відірватися. Скажи, ось у Києві в тебе, крім цього Хлопчика (сарказм у голосі), є ще хтось серйозніший?

— Ні, — відповіла я правду.

— А ось подруги, посиденьки різні?

— Подруги є, але батькові не всі подобаються, тобто, вони всі ніби теоретично мої подруги. Та й, до того ж, навіщо марнувати час на пусту балаканину, коли є такі чудові речі, як англійські романи й німецька граматика? Та й Данте з Флобером…

— А він мені… Він мені скаржився без кінця, що ти нездара, тупа, як коняка… Бідолашна сестричка. А я ж тільки й чую: «Адо, не лізь», «Адо, не бігай», «Адо, мовчи», «Адо, відповідай, коли до тебе звертаються», «Адо, не смій пірнати», «Адо, більше купайся», «Адо, іди з сонця», «Адо, вдягнися», «Адо, скинь куртку», «Адо, зніми плеєр», «Адо, я забороняю тобі»… Я ж бо думала, що побачу тут розбещену дурнувату коняку, а побачила зашугану до дурості, зацьковану зубрилку при садюзі-батькові. Та як же так можна!

Вона в задумі переломила-таки новенького незайманого олівця, що його нервово крутила в пастці своїх вологих пальців протягом останніх 5-ти хвилин. Викинула в сміття й відразу вступила в миску з котячою їжею.

Ми перейшли на балкон, простяглися на тітчиному Таниному панцирному ліжку. З філіжанкою кави та новою сигаретою я почувалася просто розкішно. Зрозуміло, почали говорити про любов, про почуття. Дуже просто я сказала, що була закохана. Не раз. То хто ж був першим, найсильнішим коханням? Я, напевне, дуже лукаво посміхнулася.

— Я, загалом, можливо, й дотепер люблю його. І пам’ятаю. Пам’ятаю і люблю…

Її перший чоловік був у 19 років. Соромно сказати, пізно ж бо. Хоча, цікаво, в скільки це трапиться в мене? З татусевим контролем, років, напевне, в 30…

Мирослава засміялася, але вловила щось дивне в моєму обличчі й мимоволі затнулася. Кажуть, у мене чудова міміка.

— А, скажи, в тебе, власне, ж і не…?

— Це чому ж? — захихотіла цього разу я, хоча почувалася ідіоткою.

— Я-а-а-ак?! Із Тим Хлопчиком?

Ні, ні. Та як же вона може таке подумати?!

Подумати — що? Ось що: я мушу припинити жарти. З в’їдливою неминучістю й прямотою мені було поставлено фатальне запитання.

Так, так, звісно — моя лагідна посмішка — мимовільна, але й гордовита, й органічна, й самотня, і далеко не дитяча й… І… і… Я відповіла, коротше кажучи… Так.

І не просто спала, якщо вона хоче знати.

Як же я примудрилася?

Сама дивуюсь. Ні, справді, досі не второпаю, як це взагалі в мене виходить, але виходить же! Якщо є бажання, є з ким, то навіть грізний батько, які б блокади він не влаштовував, усе одно не втримає мене проти заклику моєї плоті.

Коли?

Ах, соромно сказати. О, так, соромно. Ні, 13 уже було. Втім, що я мелю? Це взагалі не підлягає обговоренню. Але бути Недитиною хоча б раз на рік не так уже й хріново!

Вона вражено засміялася, а я глибоко затяглася. Порив щирості… Ні, часом це навіть приємно.

— А хто ж усе-таки ВІН?

— Альхен.

Ми мовчали дуже довго. Вона, очевидно, такого, ну, ніяк не очікувала. Що ж, кажуть, здоровий шок справляє навіть певний відсоток сприятливого впливу на організм.

— Ми з ним сьогодні, знаєш, розмовляли години зо дві, поки на катер чекали, — повільно вимовляла сестра, — і мені здається, ти мені сказала неправду. Такого в принципі бути не може, — вона майже злякано глянула на мене, але я жодних ознак ворожості не виказувала. Сестра вирішила довести думку до кінця:

— Це дуже розумна, начитана, вихована людина. Безумовно, надзвичайно цікава, але не… Загалом, ти зрозуміла. Хоча, знаєш, у мене в твоєму віці, чи коли я була трішки старша, теж фантазії були. ТАКІ…

Nach Mittag

Була ще одна сварка. Ні, навіть бій. Демонструючи найвищу міру невдоволення, батько відмовився проводити урок англійської. О, це був спектакль! Ворони, й ті стулили пельки, коли голос подав розгніваний батько й «дурепа набита», чи пак я, вулканічно озивалася на захист своїх порушених прав. Мені було заборонено їсти в Мирослави печиво (я їх об’їдаю), взагалі вживати будь-яку їжу за винятком чаю (не доведи, Боже, в пакетиках!). Їй же, відведеній убік, було наказано не вкидати у ненажерливу безодню мого шлунку й хлібної шкоринки. Ситуація начебто склалася й кумедна, але всім нам було тоді аж ніяк не до сміху.

На пляжі, щоправда, потішила рідненька лиса голівонька, яка поквапилася наблизитись до картярсько-пікової Адори тієї секунди, коли деспотичний батько віддалився на заспокійливу прогулянку.

— Я сиджу, дивлюся на тебе, дивлюся… — незвичайно хрипкуватим голосом проселенамамбив він, своїм подихом нагадуючи мені подих ночі, й дух кипарисів і… — й зрозумів, що ось я хочу з тобою зробити… Страшенно хочу, дуже сильно…

Він зайшов мені за спину й зненацька ці оксамитові, тонкі долоні поповзли, заіскрилися на моїх плечах, наповнилися грудьми й потім прослизнули нижче. Вітер шепнув: «Ноги… Ніжки розсунь». Я забула про пляж, про людей, про Таню, яка бачила мої карти. Я відчувала лише свої два начала, де кружляли й сміялися пальці цих сновидських рук, де медяні губи п’янко вбирали мої вуста й ніщо… Ніщо не існувало навколо… Ніщо не залишалося в мені.

Гепард насолодився місяцем, що станув, начебто створений із сотень маленьких комариних крилець, і повільно відсунувся від мене. Зникли губи, зникли руки, і вся прекрасна неможливість пляжної пристрасті почала, кружляючи, йти від мене в сизий морський обрій. Він подався на свій лежак, аби відновлювати чуттєву нитку наших візуальних поглинань. Усе було б таке прекрасне, якби в цій симфонії особливим сопрано не звучав дивний факт Миросьчиної спини, яка меланхолійно зникала за бетонними сходами. Вона все бачила.

Гепард відвідав мене приблизно за півгодини після поцілунку. Я дуже вдало спеклася на сонці під час недавнього сеансу ранкового самокатування на зруйнованому пірсі. Мені було суворо заборонено з’являтися на відкритому сонці, заборонено йти самій у Резервацію, заборонено йти додому. Зрештою, батько виявився в кепському становищі, коли при свідках у особі Миросі заборонив мені абсолютно все, крім найприроднішого для не втаємничених у гепардівську географію, і найстрашнішого для самого татуся — тенту на бетонці, просто за нашим гальчастим пляжем, де лежаків багато, а затінку мало, але достатньо, щоб у тісному квадратику помістилися дві ворогуючі сторони. Інтервал у вигляді можливої кількості зайнятих лежаків між мною і Цим, як не дивно, вгамував батьківський запал. До того ж, papah надто вже був розлючений на мене сьогодні, тому вибрався на патрулювання лише двічі.

Зараз сатрап пішов собі, але не допустив мене до сімейної гри «в ерудита». Я смертельно образилась, і, не в змозі перенести такого жахливого удару, як те, що він мене покинув, з горя дозволила негарному дядькові Сашкові примоститися на моєму незайманому (тому, що білому) рушникові.

— Мені здається, що з приїздом сестри та від’їздом її чоловіка блокада навколо тебе трохи розсмокталася, — з пекучою посмішкою сказав він, як звичайно, коли говорив різну гидоту.

А мені запахло магноліями… Боже, як запахло!

— Пам’ятаєш, я пропонувала тобі вже одного разу зустрітися вночі на Містку. Сьогодні ми знову йдемо в Будиночок, і це єдине місце, де на мене звертають найменше уваги. Вони напиваються й потім говорять про «магію людських відносин» або про «крах сім’ї Романових». Я гадаю, що ми б теж могли з тобою поговорити, але на значно чуттєвіші теми, — я скромно посміхнулася, і, бачачи, як шанс вислизає зі стрімкістю татусевої категоричності, безпорадно взяла його за руку. Він думав.

— Я зовсім не обмежена в пересуванні. До одинадцятої маю цілковиту волю. А від Зінки легко втекти, — провадила я свій розпачливий монолог.

Альхен, мов скеля посеред пустелі, був цією суцільною безгучною незворушністю. І мені здавалося, що я стою в тій-таки пустелі, ховаюся в його затінок, горнуся до рятівної прохолоди, а вона вислизає, підставляючи мене палючим променям такого само байдужого сонця, а скеля все стоїть, і я намагаюся притулитися до неї, за що отримую глибокий опік.

— Місток — це мишоловка, — сказав він замислено й доволі сухо. — Річ у тім, що на певні місця в мене є свої заборони. Маяк — це одне з них. Це зона ризику, й мушу тобі зізнатися, що вступати в лайно не дуже люблю. Не до вподоби мені те місце (вже не так сухо). Я завжди слухаюся власного внутрішнього голосу. І вже переконався, що як відчую щось недобре, то облом мені гарантовано. Великий чи маленький, але облом. Ноги не несуть мене туди, куди не лежить мій шлях, — по паузі скінчив він із відтінком нестерпної безвиході, звинувся в казковий серпантин і зник у тумані, в якому розсипалася Імрая.

Я спустилася до ерудитів. Мене прогнали. У тихій своїй тузі я сама пішла до Альхена, він же всім своїм виснаженим виглядом демонстрував, як мріє, щоб від нього відчепилися.

— Мені начхати, куди твій шлях лежить, а куди не лежить, але я точно знаю, де місце мені цього вечора, і я буду так чи інакше на містку після 9:30. Якщо хочеш, то…

— Якщо дійду, — буркнув він, з досадою зітхнув, устав і пішов кудись, аби не бути поруч зі мною.

Я теж пішла, відчуваючи в роті якийсь незрозумілий солонуватий присмак. Адже сліз на щоках не було. Виходить, це плакала моя душа.

Я ненавиділа Гепарда. Якби я тільки могла його не любити…

Abend

Я вислизаю від реальності. Я граю з нею в небезпечні ігри.

Ми йшли вузькою кам’янистою стежкою до Будиночка. Тихо шепотілися мигдалі й фісташки. Моя Імрая. Процесію очолювала я — руда дівчина в білому сарафані, що ледь прикривав засмагле, пещене морем і сонцем тіло. Тканина була така легенька, така приємна, що я відчувала свою наготу куди гостріше, ніж якби на мені не було зараз нічого взагалі. Мені сказали, щоб я негайно вдяглася, бо холодно, але я не слухала, дивлячись кудись у чуйну тишу сутінкового гаю. Там, за перевернутим якорем, за павукоподібними ворітьми, там крився ще один шанс.

…Між костьолів зелені, темно-чорно-маслинової, подорожували мої сльози. Місяць був там, на небі, розумів крах надій, але безхмарно проливав холодне світло на переможну реальність. Порожнеча була природною, і всі почуття відлунювали самим лишень глухим болем. Я стояла по коліна в шовковистій траві, зволоженій рештками дня, що минув. День умер. Якщо придивитися уважно до цих крапельок, то в них можна розгледіти веселкові переливи чийогось сьогоднішнього щастя… Вічну роздвоєну посмішку Ай-Петрі. Подих Імраї.

Гора ще не придбала свого хокусаєвського гладенького силуету, сутінки не зарівняли її збурених країв. Вони рожевіли заходом; ця квола, персикова, мов теплий вересень, смужка була втіленим образом надії. Ось зараз і вона зникне, перетвориться на вітер.

Я розвернулася й сліпо побігла в цю неподільну ніч, збираючи на своїй оголеній спині холод розпачу від непоправного. ЙОГО там не було.

Я розслабилася, виявляючи привітність і догідливість похмурому батькові, що пив портвейн, грав місячним променем у пом’ятому стаканчику з-під йогурту. З виглядом видатного філософа він дивився на це сите світило, надто підле, щоб бути сьогодні повним. Я сиділа з ними — третя зайва — і намагалася розшифрувати орнаментоване послання з чорних гілок над урвищем. Хотіла прокинутися, але мрії не відступали. Щоденність кликала, як кличе спокуса забути про Гепарда в складній грі зі спогадами. Вони є… Але цей демон іде поперед мене на одну-дві картинки. Він ходить навколо слайдів некримських ремінісценцій, він танцює в лінзі проектора. Він витатуюваний на внутрішній поверхні моїх повік. Я думаю про Імраю, і я думаю про нього, знаходячи краплю моря в кожному його русі, в його бровах, у його обличчі, в силуеті й негативі його постаті, захопленої нескінченними гіацинтовими танцями в калейдоскоп цього розумового паразитизму. І я люблю його… Я люблю його, як ці зорі. Й лише його очі, золотаві, непрочитувані, застелені вогнем, не чаять у собі нічого імрайського. Може, тільки схід теплого вологого ранку. Моє обличчя тоді теж укривається ніжною золотавою сіточкою, і весь світ золотіє перед тим, як дати дорогу багряному торжеству ще одного народження.

Я не могла сидіти разом із ними. Батько прогнав мене додому, а я рада була піти, тому що холод справжній, ще не надто виражений, доторкнувся до мене й по оголеному тілі бігали мурашки, свого чудового одягу я тепер навіть не відчувала. І вся романтика, все тихе, обережне чарівництво цього спорожнілого місця починало вислизати від мене, наостанок закликаючи збігати й подивитися ще раз. І я дивилася. Я бігала. Я бігла геть від Будиночка, з кожним новим ударом серця черпаючи дедалі більше надії. Але вона завалилася, облила мене новим болем, і мені нічого не лишалося, крім вклинення назад у ЇХНІЙ світ. І я мала спокійно піти й віддатися у владу зеленого світла маяка.

Удома я скинула безглуздий сарафан і переодяглася в щось тепліше, більш відповідне позбавленому романтики вечорові під зоряним небом. Знайшла Зінку. Ми стояли на самім краєчку над урвищем, і я відволікала її досить невичайною для нас бесідою, дозволяючи собі деколи поглядати на білу зневіру порожнечі Капітанського містка, який фосфорисціював під ковзанням променя маяка в цій безглуздій порожній темряві.

Зінка поцупила в свого татуся сигарети й сховала біля якоря, можна зараз піти… Коли ми порівняли зі стежкою до Будиночка, я попросила її зачекати хвилинку, посиділа з батьком, який філософствував, сказала, що це нестерпно, й так легко, так неможливо легко покинула їх, зустрічаючи Зіну жменею підсмаженого арахісу.

Вона покопирсалась у траві під якимось особливим кущем і нарешті знайшла те, що шукала. Ми дружно закурили, хоча й перевели цілу коробку відволожених сірників. Я запропонувала піти на Місток, усім серцем дякуючи цьому неповному місяцеві за можливість посидіти під його променями не в холодній самоті. Я не створена для нього. Уявляю, якими хижими вогниками світяться в пітьмі червоні вогники наших сигарет.

А подальше було як у казці:

— …Ми поїдемо до бабусі, в неї там свин, пустун такий, — вона затнулася, коли я з несподіваною силою стисла її худеньку долоньку.

Там, ледь віддаля, плутаючись у цих загуслих шоколадних сутінках, гублячись у неймовірному візерунку гілля, в центрі цієї урочистої метаморфози, там був ВІН. Він, так, так, ця витончена принадність альхенового чарівництва — з'являтися не відразу, а дозволяти мені бачити лише графічний образ у сліпучому серед сутінок сяйві мого невимовного щастя. Він, увесь він двома невідривними лініями на пальмовому тлі — ця зірка Імраї, чорної, місячної Імраї, що просто пожартувала…

— Ах, — видихнула не сліпа Зіна, — це… Це ЙОГ?

Я обійняла її за плечі, пустими фразами відіслала назад. Я йшла до нього, плутаючись у високій траві, йшла, осліплена цим видінням, орієнтувалася лише по картинці, що прикипіла до мого мозку, — ось він, Демон, майже непомітний… Лише невиразні обриси гладенької голови, складені на грудях руки, рюкзак за спиною, стоїть, прихилений до звивистого ялівця, всупереч усім життєвим правилам, гарячий відбиток на збірці моїх снів.

Але де ж він?

І ось я стою, безпорадно озираючись, перед білим бар’єрчиком, що відокремлює урвище й море від моїх невротичних невиключень, цілком самотня, й місяць якось докірливо світить, по-своєму жовто натякаючи на моє сумовите слабоумство.

Я почала тихо кликати його. Ляпаючи в'єтнамками, побігла доріжкою в бік пляжів, до Шостого корпусу. Скрізь панувала неприродна, сновидська тиша, й ніде не було ані лялечки, лише понуро мріла тьмяна лампочка, вся в метеликах і комашні, на ґанку тихого будинку. Він не міг далеко піти.

Якщо він взагалі тут був.

Так. Серце здригнулося. Стоїть тепер під іншим ялівцем, так само розслаблено прихиляючись, — казковий обрис із тіней і відблисків. Я, задихаючись, кинулася до нього, затисла в зубах сигарету, пригорнулася до цього дужого теплого тіла, відчула м’яке ковзання невидимої руки по своєму голому зашийку.

— Ось ти де… Господи, а я вже думала… — прошепелявила я, задихаючись і ридаючи від їдкого тютюнового диму.

— Для початку викинь цю гидоту, — сухенько мовив він, висмикуючи з моїх губів сигаретку. Я впустила голову на стьобане плече його жилетки, притулилася вухом до гладенької Гепардової шиї. Він заповз рукою мені під куртку.

— Мені це сниться?

— Звичайно… Ходімо сюди.

Рука в руці. Пам’ятаю особливе хрускотіння трави під ногами, вологий шепіт листя, мірне погойдування густого чагарнику, й він, який міцно стискає мою руку, ведучи крізь ці джунглі, вправно прокладаючи нам шлях, притримуючи пухнасті гілки в мене над головою. Безцикадовість і цілковита тиша посилювали трохи димчасте сприйняття Гепарда, і я, навчена гірким ранковим досвідом, ішла, міцно стискаючи руками його голе передпліччя, тиснучись до нього, намагаючись заплутатися в наших швидких кроках, боязко озираючись, аби не прокинутися.

Ми вийшли на тиху стежку, залиту по-гепардівськи плямистим місячним світлом упереміш із тінями нерухомого листя. Ледь далі вела інша вузька темна стежина, що зникала за гладенькими стовбурами ялівцю й пишними, влітку наповненими спекою кущами. Дух цієї безгучної ночі розпирав їх, по-особливому вплутуючись поміж вологого листя. Туди-то ми й пірнули, злякані якимось птахом, що глухо промурмотів нам напутнє слово. Шелест м’ясистої соковитої трави, величезні маки й запашна меліса встеляли нам шлях.

Ми зупинилися на малесенькій галявині, що була мов грот серед моря ялівцю, фісташок і високої, в пояс, трави.

— Ось тут я колись мешкав у гамаку. Десь тут валяється моя боксерська груша.

— Затишна місцинка…

Він швидко скинув з моїх пліч джинсову куртку, нетерпляче обцілував шию та оголене плече. Я закинула голову, й поки мої повіки тріпотіли, мов крильця метелика в танці, я бачила, як дивовижно спалахує неприродно синє зоряне небо, облямоване чорним мереживом розкішних крон. Воно то спалахувало, то згасало, змите кубічно-брунатним зиґзаґом світла з-під опущених повік, кліпаючи в тому самому гарячому ритмі, в якому він палко шепотів мені на вухо: «Боже мій… Боже мій… Боже мій…». І його руки, проганяючи холод, боролися з блискавкою на моїх штанях. Його гарячі прудкі пальці начебто розмножилися й незліченною пружною теплою зграйкою розбіглися по всьому моєму тілі — заповзали у волосся, замикались на моїй потилиці, стрімко пробігали по шиї, одночасно стікали по плечах і передпліччях, опинялися під майкою на спині, підстрибували на ключиці та м’яко сповзали донизу. Штани смиренно звивалися поміж моїх змоклих ніг, а обережні моторні пальці особливим алюром подалися далі. А я все тислася до нього.

— Господи… Яка в тебе чарівна пісечка, — шепотів він мені на вухо крізь сітку мого розпатланого волосся, язик і губи рахували сироти в мене на шиї. Його подих змішувався з тихим шепотом листя. Єдине, на що я була здатна, це безсило, в напівмаренні висіти на його плечах, торкаючись губами до дужої шиї, що пахла дурманом. Потім я довго дивувалася, яким це побитом вдається мені з такою кінематографічною легкістю перемикатися з режиму спогадів на режим накопичування, відсовуючи всіх своїх лисих примар, які танцюють, до знемоги розчиняти ворота своєї пам’яті, приймати цілі поля чудового, духмяного бузку. Бузок на секунду присідає, розстеляє рушника й бере моє обличчя в свої м’які долоні, тягнучи кудись униз. І наступної секунди я вже лежу в бузкових пелюстках і десь далеко манячить сирний лик місяця. Бузок, усе бузок, майка до майки, тіло до тіла, і я намагаюся пальцями однієї ноги стягти в’єтнамку з іншої.

— А я сьогодні півдня провів на Генералці, на тому самому лежаку, де ми…

— ТРАХАЛИСЯ! — з підвереском вирвалося в мене, коли після вибуху кульбабно-жовтого й відчуття троянди, що розпустилася, я зрозуміла що саме це й відбудеться з нами тепер.

Це був знову бузок, і я бачила його, начебто зробленого з сотень тисяч квітучих гілок, що гойдаються поки що дуже плавно, обдуваючи мене запаморочливими пахощами. Зі мною вже був не той ельф-танцюрист, що з’являвся до мене недосяжною тінню курними київськими ночами, не пляжна тварюка, що кожним своїм кроком сколихувала в мені новий біль. Це було все зовсім інше. Губи лоскотав присмак справдженої мрії.

— Я там був… Так, так, бачив те саме море, що й ти, те саме небо, де було…

Його слова начебто витягли мене з солодкої безодні, я наповнилася ще більшим щастям, коли зміркувала, що він ПАМ’ЯТАЄ.

— Левеняточко… Дівчинко моя… Ми ж не трахалися там, ах… — як він дихав! Як танцювали зорі! — Це були просто пестощі, такий невеличкий китайський масаж, ти ж просила мене, адже ти ще дівчинка…

Він діяв там щось неуявне. Плавно, з кисільною ніжністю, але й із хижою наполегливістю, з якою кобра ковтатиме жертву, що борсається, він закинув мої ноги собі на плечі, покусуючи мочку вуха, забираючи рукою всюдисущі волосинки й травинки, продихав:

— Ти хочеш?

Він був майже там, кружляв, ковзав по самім краєчку.

Я зігнулася в його обіймах і подалася вперед:

— Так. Я дуже хочу.

Я задихалася.

Щось блиснуло, я сіпнулася. Лотоси вигасли бузок, і тихо дзюрчав та струменів цей гарячий шепіт, який виходив крізь пори: «Левеняточко… Ах, Левеняточко… До чого ж хороше…». А поруч розпливалася яскраво-червона пляма… Там, десь усередині. І ось тут, при вході. Кожен поштовх мав свою власну картинку, вологим ще відбитком падала вона на монтажний стіл моєї пам’яті. Я напружувалася, ловила й сканувала кожне нове відчуття, паралельним поглядом стежила за осердям цієї гарячої червоної плями. Хвиля підступала й відступала, стелилася, кружляла, посміхалася, а я хиталася разом із галькою, іноді ритму не було й щось починало зароджуватися, але надто невиразне, щоб вибризнути в уяву нову картинку. Я точно знала, що коли він торкається там зовсім глибоко, зачіпаючи щось, розпечені сріблясті бризки розлітаються й потім сходяться колами по всьому тілі. Це момент, коли хвиля напорюється на пірс, розбивається об гальчастий пляж. Буря розросталася, несучи останній лотос, що кружляв у звихреній піні. А бузок уже давно перецвів.

«О… як хороше… Велике майбутнє, Лeвеняточку… Як же тобі хороше… Як же тобі приємно…».

Я бачила свої відчуття величезною галявиною під пронизливо-блакитним небом. Це були троянди… троянди… І фалічні колони, що звелися амфітеатром перед низьким рудим сонцем. Воно блищало серед цієї янгольської блакиті якимось Образом, а той потім перетворився на величезний сяючий маятник, що розсікав небо. Мов місяць у щілинці напівприплющених повік, у вузькій смужці зоряної реальності. Гойдається, вибиваючи снопи іскор при кожному русі… Іскри летять, і мої руки рвуть траву й шкребуть землю, я намагаюся розслабиться, але я лечу, м’язи не слухаються мене. Це затяжне падіння. Це літнє злягання. Я і Гепард… Більшого прагнути неможливо. Секс. Не еротика. Чистий, відфільтрований секс.

«Як мені тримати руки? Як мені рухатися?».

«Ніяк… просто розслабся, маленька…».

Усе кружляло, Гепард стрибав, і плямисті тіні пульсували на його міцних лискучих боках. Знову лотоси… Він, здається, дме мені в обличчя, його долоні міцно тримають мої руки, далеко за головою, так, що я не зможу вирватися, моє обличчя кидається з боку на бік, і я шепочу, що не можу мовчати, що мені хочеться кричати. Він каже: «Кричи., кричи… Благаю тебе!». І природа кричить у мені, новонароджена жінка солодко стогне, закусує губи під його поцілунками. А він зник. Є тільки ритм, рух, навколо темно, глухо й часто б’ється моє серце. Шепіт припинився, загубився десь на бузкових полях. Я вже не можу встежити за стрибками Гепардика, я задихаюся, й лотосовим відлунням долинає до мене це замшеве, пряне: «Кінчай… кінчай… кінчай…». Величезна гладенька біла форма вперлася в небеса, й запала дивна тиша, усе зникло, я не розрізняла навіть гулу крові у своїх вухах. Так тихо буває перед грозою. Весь цей спекотний шалений гамір зненацька розкрився осердям безбарвної (екран згас) безмовності, разом із тим, готуючись негайно ж судомно стиснутися. І його внутрішній пал відчували навіть приплюснуті до землі долоні, й троянди з колонами, й Гепард, і Гепардик, і кульбаби, й усе, все, мов на палітрі, змішалося в каламутних білястих барвах. І одночасно я відчула, як щось інше, ніби не моє, лопнуло всередині, начебто лопнув трос, що втримував мене в цьому світі. І я з криком помчала в іскристі різнобарвні глибини.

Я отямилася, сидячи на пом’ятому рушнику, захлинаючись розпачливим кашлем. Він стояв навколішки за моєю спиною, міцно обіймав, цілував там, де шия переходила в обличчя.

— Я, здається, щойно скінчила.

— Та що ти кажеш, я навіть не помітив! — він допоміг мені підвестися, почав одягати мене, як дитину, вичищати з волосся глицю та суху траву. І потім, раптово, звідкись через плече:

— Стій. Давай іще раз. Я хочу ще.

Я щось промимрила у відповідь. З моїм уявленням про час, яке настільки похитнулося… Мене могли вже шукати. Мій Гепарде.

— Давай! — і руки знову поповзли під майку.

— Почекай, я на розвідку збігаю, незабаром повернуся.

Я з'явилася до них. Відразу налетіла на імпровізований столик на цеглинах, і весь дорогоцінний арахіс полетів у траву. Мені хотілося грати заблукану нічну тінь із безбарвних лаврів і смужок індигового неба. Я сіла на лаву поряд із татусем, упевнена, що вигляд маю цілком природний. Я простягла руку до відновленого столика й налила собі повну чашку вермуту, що залишився. Випила залпом, не розрізняючи смаку. Потім із почуттям виконаного обов’язку заявила, що йду спати, й попленталася темною стежкою, спустилася вниз до якоря та павукоподібних воріт. Вирішила зрізати шлях і рушила навпростець через кущі. Відразу заблукала, проте виразно відчувала його присутність десь зовсім поряд і, рухаючись виключно за покликом серця, зрештою опинилася в досить глибокій ямі, за всіма нюховими орієнтирами, покликаній бути сміттєвою. Я закричала, й за мить теплі Гепардові руки тицяли мені в обличчя.

— Я ось упала…

Він витяг мене, обтрусив, я сказала кумедне: «Привіт». Він швидко обійняв мене, й ми почали цілуватися.

— Вино пила? — прошепотів він, посміхаючись крізь сутінки. Руки швидко пробралися в штани.

— Ага… П’яниця я гірка…

— Хі-хі…

Козирок моєї бейсболки кумедно таранив його чоло, поки ми цілувалися. Я на мить відірвалась від нього, стягла її та з перебільшеним драматизмом пожбурила в траву. Він солодко зареготав і з небувалим ентузіазмом перекинув мене додолу одним із своїх гадючних прийомчиків.

— О, а ти, поки бігала, то зовсім висохла там… А-а-а-а… Ні… Звичайно, нема…

Через безодню безчасся, перше, що запам'яталося, — це приємна вага, яка повзла від ніг догори по всьому тілі. Він ще спокушав мене, пам'ятаю, як щось настирливе, мокре й тверде манячіло в мене перед обличчям, але я знайшла в собі сили, щоб підвестися, владно натягнути штани й буркнути: «Якось іншим разом».

Похитуючись у казковій ейфорії, рушила крізь тишу й глибоку ніч.

Коли я добрела до Будиночка, їх уже там не було. З жахом, якого, сподіваюся, вам ніколи не доводилось переживати, я, на межі інфаркту, кроками, що запліталися, абияк добулася до маякового дворика.

Батько з сестрою стояли перед нашим парадним, досить п’яні, щоб великодушно пробачити мені, але потім, після чергового бурхливого прощання з Мироською, що ледь трималася на ногах, я почула рвучке, гаряче: «Зізнайся, мерзотнице, з ким була?».

Tag Zweiundzwanzig (день двадцять другий)

Я прокинулася з жорстокою і огидною раною на спині. Знаєте, як визначити аматорок сексу на природі? У ванній цілий ранок тішила себе дуже сумнівними надіями на приховування слідів бурхливого вечора, однак, по детальнішому розгляді свого начебто розпореного хребта дійшла висновку, що будь-які спроби виявляться малоефективними і єдиною радою залишається така собі легка амнезія:

— Любі мої, мені так зле… Я була така погана! Пам’ятаєш, цей ваш вермут? Так? А я вчора випила чашку й упала, коли додому йшла… Вирішила зрізати шлях, а там на кругляках послизнулася… Пробачте мені… Я більше ніколи не робитиму такого!

Завдяки не зовсім інтелігентному похміллю батько дав мені спокій, а надалі заприсягся ніколи нікуди не брати й не відпускати.

Мироська, щоправда, повисла на руці та все жадала пояснень щодо вчорашнього вечора, яких я затято не давала аж до пообідньої пори, коли зміючка, видно, краєчком вуха зачепила нашу з Альхеном бесіду:

— Ну, як ти, маленька? Нормально все? Помилася?

У мене з’явилося дивне лоскітливе відчуття, що він фальшивить.

— А я коли додому прийшов, Господи, задоволений такий був, і все в мене свербіло! Хо-хо-хо, але знаєш, це був клас! А, так, адже власне, забув у тебе спитати — тобі сподобалося?

— Так, — глухо сказала я, — у мене все волосся в реп’яхах було.

— О! А рушник? — манірна гримаска й нові інтонації. — Я цілий ранок займався тим, що відчищав його від цих «їжачків»!

— То ж бо тебе ранком і не було. Та й на Генералці теж порожньо…

— А я там і не з’являвся, мене дорогою Віктор перехопив, ми разом у Ялту плавали на катері, капці йому нові купувати.

Мені привиділася батьківська примара, і я нічого не сказала, пішла геть від цього фальшивенького хихотіння, від цього монстра, що з тихим жахом дивився на мою поранену спину. Я йшла до останнього пляжу й більше не озиралася.

Мироська підловила мене в найвразливіший момент цілковитого душевного спустошення, і я виклала їй усе, нічого до пуття не відчуваючи.

— Дивно, — сказала вона, — ти ж іще зовсім дитина. Йому повинно бути нецікаво з тобою…

На моїх темно-зелених, військового типу штанях із панківськими заклепками з’явилася загадкова кривава цятка. Ляпка мого розтопленого дитинства.

Залишається ще додати, що ввечері його ТАМ не було. Чого й слід було очікувати.

Tag Dreiundzwanzig (день двадцять третій)

У мене був чудовий ритуал. Ранкова прогулянка, коли я могла скористатися новацією татусевого виховання (траплялося й таке), що відтепер дарувала можливість насолодитися повноцінною самотністю в мрячній свіжості безконвойного маршруту пустельними, зовсім безгепардовими пляжами. У цей час (з 8:00 до 9:30) всі санаторні маси займалися сніданком і ми внаслідок ранкових сварок частенько не заставали бадьореньких фізкультурників, маючи в своєму розпорядженні зовсім безлюдну й довгу (майже півторакілометрову) смугу вигнутих дугами пляжів санаторіїв «Дніпро», «Україна», «Ясная Поляна» та «Марат». Гепард практично ніколи не приходив раніше 10:00 (хоча бували солодкі винятки).

А ми спускались, як правило, до 8:00, воювали хвилин із 5, і по тому татусь брав свою надувну подушку та йшов до найдовшого пірсу, де вже золотилося проміннячко ніжного ранкового сонця, поки галька й бетон залишались у вогкому холодному затінку. Я, розгортаючи свій матрац, нюхала цю тінь, і запахи ночі лоскотали щось особливо сприйнятливе, нервове, розпалене, й невиразна злість підіймалася в мені, колючечками розтікаючись по руках і стегнах.

Я брала плеєр, надягала навушники, доходила спершу до «соборика», дивилась у це лазурове свіже небо, на море під ним і дуже повільно йшла у зворотному напрямку, від одного глухого кута до іншого, де біліла, щосили залита сонцем будівля канатної дороги й весело гурчав мотор на човновій станції. Було літо. Була Імрая. І була я. Сама. Боже, чим тільки не завдячую я цим чудовим, спокійним і мовчазним хвилинам цілковитого єднання з мрією, який шквал сліпучих почуттів валився на мене, коли я, бувало, стоячи під глухою бетонною стіною з написом «ЗАБОРОНЕНО!», ловила чутливим сканером загостреного зору нову, темну й хижу постать із зеленим рюкзаком. Він бадьоро прямував від ліфта залитим сонцем пляжем.

На шляху назад мене зустрічали нові особи. Була паскудна з вигляду дівка з неможливим шаром косметики на досить нестандартному обличчі. Я прозвала її суперницею.

Була бігунка — безлика чорнокоса діва з Києва (як повідомив Макс), легким її бігом, майже ширянням захоплювався не один татусь. До неї я ставилася теж із елементами прохолоди (м’яко кажучи). Вона гальмувала біля Воріт Енді (між «Україною» і «Ясною Поляною»), кокетувала з виродком і бігла далі, а потім наставала моя черга. («Дівчино, куди ви йдете — вхід за перепустками! Ах, немає перепустки? Ну, тоді приземляйся сюди, поговоримо!»). І ми теревенили, часом і по 40 хвилин. Час від часу в наших бесідах вимальовувалися досить сексуальні обриси, але заглибитися в основи мого жіночого становлення хвилюючим розслідуванням «Було, чи не Було» він чогось не зважувався. У міфах про наші діючі та недіючі зв’язки ми обходилися невиразним формулюванням «один мій друг» і «одна моя подруга».

Сьогодні Альхен прийшов тоді само, як і я, що пленталася зі своєї прогулянки, очевидно, слухаючи улюблену Шаде чи «Енігму». Через поганий настрій під прикриттям окулярів і навушників вирішила вдати, що не помічаю його. Потім, коли ми порівнялись, я все-таки зробила млявий знак рукою. Він відповів приблизно тим само й безкарно пішов у бік «соборика». Я так само безкарно попленталася слідом.

У кінці тенту хтось із нас усе-таки вирішив вичавити сухеньке: «Привіт» — і отримати рикошетом таку саму черству копію.

— Як справи? — запитав Гепард, готуючись до своєї ранкової розминки.

— Нормально. А ти як?

— Як? Це ти в мене запитуєш? — з незрозумілим роздратуванням. — Ха, а як, по-твоєму, може бути? У мене, щоб ти знала, погано не буває.

— А я від позавчора нічого не курила.

— Ах, як ЧУДОВО, — (на видиху й дуже голосно, дерев’яний меч спритно закрутився в повітрі), — тому, що моя дружина (Як? Що він сказав?), — викурює по дві пачки за день, і кашель у моїй квартирі лунає кожні 15 секунд (злобливо).

— А чого ж ти на неї ніяк не вплинеш?

— А з якого це дива я на неї впливатиму (ще зліше)? Нехай на неї впливає її чоловік. Ми, знаєш, розлучилися, — він говорив це так, начебто плювався, і з кожним словом наелектризоване роздратування зачіпало мене дедалі дужче. Я, щоправда, не могла зрозуміти, кого воно стосується, — його екс-дружини, мене особисто, а чи всього жіночого племені.

— А… я, здається, пам’ятаю. У тебе їх дві було? Баба така страшна й моторошно розумна? Вона, так?

— М-да, — він опустив меча, та голос залишався, як і досі, недоброзичливим, — усі мої дружини одна страшніша за іншу.

— Якщо чесно, я ніколи не думала, що такий тип, як ти, може ще й дружину мати.

Він знизав плечима, паскудно повернув до мене свою гепардову спину і, граючи хижими лискучими вигинами, нібито готувався до своїх йогівських вправ. Ми стояли посеред безлюдної сонячної набережної, зовсім самі, й щось пекуче, нудотне, одвічно імрайське, ладне було вибухнути між нами.

— Моя психологія трохи відрізняється від твоєї. Уявлення про життя… — сказав він, стоячи спиною до мене.

— Мої уявлення про тебе теж, чи не так?

— Ми розлучилися, бо вона була теж інша, точніше, — як усі. Намагалася люто протистояти всім моїм… Але я їй сказав… Так прямо й говорив завжди: «Застроми свого язичка собі в попку».

— Ги… Ти дуже волелюбний Гепард.

— Кгм, звичайно. Воля у всьому. Від усього. Прихильність — це для недалеких мазохістів.

— На кшталт мене, чи не так?

— Хтозна. У всякому разі, наступного року я вже сюди не приїду.

(Як? ЦЕ вибухнуло, і, дивлячись у безнадійний глухий кут, я зрозуміла, що стою, немов облита крижаною водою. Імрая почала танути).

— … або, якщо приїду ще, то ненадовго, і востаннє, цього разу точно востаннє. Місця, як і почуття, зношуються. Нема тієї первинної палкості, яскравості, а я хочу, щоб це почуття було завжди в мені. Виходить, залишаються тільки спогади.

(Усе, що ви мені залишаєте… Ви обоє, Альхен та Імрая).

— … у серпні приїде Генка на машині, ми об’їдемо весь Крим.

Я відразу уявила цю щасливу парочку. Сволота.

— … і наступного року я подамся кудись на Тарханкут чи на Мишоїд, — широкий жест у бік Ай-Петрі, — або туди, — жест іще ширший (мої думки — відчайдушніші) на море за мисом, — у Гурзуф, до Аю-Дагу. Хоча все там надто зализане.

— Ні, ні, ти що! Коли я там була, то ТАКІ місця знаходила… (квола надія знову задеренчала, мов полум’я незадмухнутої свічки).

— Вірю, — він став на руки, вниз головою, показуючи остаточний кінець розмови.

Зі слізьми на очах я подалася на руїни першого пірсу, й прогулянка цим іржавим кістяком нагадала мені про скелетоподібність усього мого імрайського життя. Унизу мерехтіло море, мінилось у золотавих переливах, ідилічно голубіла кам’яниста обмілина. Спіткнися — й навряд чи побіжиш назустріч новим випробуванням із незагіпсованою кінцівкою. Якщо взагалі ще побіжиш.

Самогубство?

Нерозумно. Вкрай нерозумно. Вихід із гри й втрата не тільки Імраї, але й життя, незважаючи на їхнє ідеальне доповнення одне одного, все-таки не найбажаніше завершення чергового розчарування, так щедро подарованого цією лисою тварюкою.

Зупинилася. Не здригнулась і таки дійшла до кінця викришеної бетонної крокви, спокійно сіла, звісила ноги. Правильно, навіщо мені ця пляжна тварюка, коли є прекрасна, невагома й завжди добра примара, що виникає виключно поза зіницями моїх очей.

Побачила татусеву грізну тінь, але сиділа й далі. Ще одне лихо. Завжди, варто мені тільки затриматися хоч на півхвилини, — він тут як тут. Або взагалі затримуватися не треба — він і так може будь-якої миті звалитися на голову та зіжмакати всі мої добре вибудувані думки.

— Агов, твій тато йде, — озвалося ще одне чудовисько.

— Бачу.

— Точно він, сюди йде!

— Та знаю я, мать твою, чого так нервуватися?

Він аж захлинувся й порушив при цьому ідеальну поставу японського самурая:

— Я нервуюся?! Та ну, ти чого! Я ж, дурненька, за тебе хвилююсь, а не за себе! За тебе, розумієш?

Я зітхнула, посиділа ще трішечки, труснула головою і скорилася бородатому закликові долі. Зістрибнула на холодний бетон та пішла мокрою галькою 1-го пляжу, не бажаючи, не в змозі сказати йому щось іще, не в змозі навіть подивитися. Нещасною не почувалася — глибина депресії викорінила в мені будь-які поверхневі переживання взагалі, й навіть жалощі до себе, такі властиві мені, займали в душі місце аж ніяк не нагорі.

— Ах, яка чемна донька… — долинуло до мене звідтіля.

— Іди на х…! — виразно й злобливо гаркнула я, наочно доповнюючи сказане характерним жестом.

Над головою скептично крекнуло, і я поквапилася прискорити крок. Татусева шапка грізно манячіла за сходами.

— Тат, розумієш, там я ось сиділа, а тут приперся ЦЕЙ, почав щось варнякати, так мені ось, стрибати довелося. Отак.

Siesta

Присвячена походові з Зінулькою на Генералку. Ми не купались, і, крім матросів, що фарбували іржаве поруччя, нікого не бачили й не чули. Якщо пам’ять не зраджує, то саме 3-го липня ми вирішили навідатися в «Ластівку», де працювала її мама, наїлись до знемоги морозива й були хвилини за дві доставлені додому на червоному «Фольксвагені» — до самого маяка, де на нас уже чекав, гнівно постукуючи ногою, papah. І поки я вилазила з задушливого салону, мені здавалося, що я розсиплюся під його спопеляючим поглядом.

Коли він довідався, що я не просто полишила маяковий дворик, а ще й набралася нахабства, щоб попертись на саму «Ластівку», почав репетувати: як це так, що я взагалі значу для Цехоцьких, яке право маю жерти задарма морозиво та їздити в їхній машині (про солоні горішки я розважливо змовчала).

Nach Mittag

Мене гризли не просто підступи депресії, а ще й каяття. На мене зійшло осяяння: головний винний не татусь, який вічно мене нікуди не пускає, а я сама. Він же просто дуже хворий, йому так зле, як мені, ідіотці, й не снилося. І скільки ж додаткових мук завдає йому ця мудра й гуманна Адора! Завершилися роздуми доволі прозаїчно — я майже по-київськи ридала, гірко й захлинаючись, майже чверть години, поки зовсім не заблукала в думках і не втратила того голчастого зв’язку з болісною темою (водянистий образ) і первісною причиною самих сліз. Просто так, без приводу плакати я можу, коли війну або програно, або ж виграно, а робити все одно нема чого. А в мене ще 23 дні попереду! Рівно половина того, що минуло.

Ми спустилися на пляж із Мирославою і моєю племінницею втрьох. Залишили батька, який знову трішки занедужав, удома. Я непомітно напружувалася, силкуючись збити в одну купу всі свої ріденькі кисленькі думки, й намагалася збадьоритись. Ішла сходами, задумуючи: якщо остання буде парною — татусь прийде, непарною — не прийде. Але не судилося. За годину по нашій появі він виткався начебто з повітря, своїм прибуттям практично нічого не змінюючи, бо гепардність цього дня була аж надто пасивна й ми обоє перебували в невиразній злості одне на одного.

А потім я немов із дна сухого колодязя побачила: That One і моя сестра. Спини. Це був шок. Це було потрясіння, це була найвитонченіша жорстокість із усіх, застосованих до мене досі, це був біль — плямистий, глухий, мов шорсткий бетон під моїми ногами, гострий у своєму резонансі, доміноподібний, місячний уповні, пекучий імрайський біль. Я стояла, й мене трусило, мов осиковий листок, мене хтось поштиво запитав: може, мені зле? Ні! Ні…

Я начебто зі скляної колби, наповненої формаліном, дивилася на перекручений, безмовний і недоступний світ, на цих двох, пронизливо щасливих. Це безжальне щастя, що струменіло з-під їхніх упевнених, неквапних кроків, ранило найбільше. Господи, які ж щасливі вони… миті початку. І мене стисло спогадом — ось так, два роки тому, можливо, цього самого дня й цієї години, на її місці йшла і я. Маленька, руденька, в рожевому сарафані, теж щаслива, теж вільна, без ярма безмовної любові впоперек усієї волі до життя.

Мої щоки заливали сльози. Люди дивилися й відвертались. Я трималася за червоне поруччя й на тлі розплавленого неба, моря та гальки бачила каламутні плями двох постатей і ці — обличчя-спина, обличчя-спина… які пірамідально відходили в білясту далечінь небуття.

Це були вже не ревнощі й не образа, і я не хотіла, о, як знемагаючи, я не хотіла визнавати жодного з цих очевидних почуттів. Я запекло заплющила очі на саму себе; я розчинилася в сколиханому потоці оцих людських облич, оцих димчастих плям моря, пляжів і акварельної Імраї, стояла й відчувала кожен атом цієї аури нових починань, яка оточувала дві постаті, що віддалялися. Я відчувала, бачила, розуміла. Все, крім себе.

Але тут із піднебесся виник татусь. Я змішала море з мокрого волосся зі слізьми на обличчі, жестом підлого мазуна-карапуза без слів тицьнула кривим пальцем у ці дві спини й пізніше, сидячи на тому самому поруччі, вже з солоною посмішкою на потрісканих губах, дивилася на татуся, що віддалявся з Мироською. Він волав, а вона слухала. Він був злісний, владний і здатний забороняти, вона — занадто боязка й недосвідчена для самозахисту. Їй того разу перепало так, як перепадало часом і мені, — «по повній програмі», можливо, навіть трохи більше, оскільки те, що було для мене справою звичною і буденною, для неї виявилося брутальним і несподіваним. Я посміхалася, забуваючи про Гепарда, що ніжився на сонці метрів за два від мене, про пляжі, про лагідну блакить пронизливого неба. Але завданий біль і не думав минати, й усіма хребцями я відчувала наближення лихоліття.

Abend

Я трохи заспокоїлася, але розслабитися не вдавалось просто фізично. Сестриця поводилася жахливо підозріло й із усією природною пильністю молодшенького тирана-стукача я помічала кожен фальшивий рух, кожні слово та інтонацію, не властиві їй. Я начебто бачила її наскрізь, і ця грізна, похмура в свій цнотливості діва нагадувала тепер веселу школярку перед першим побаченням. Я помічала те, чого жодним чином не повинна була помічати, хоча б для збереження власних нервів. Краєчком вуха чула, проминаючи ЇХ, ще на пляжі, демонстративно дивлячись у інший бік і тим самим дозволяючи собі почути ще краще: це трепетне, приглушене, лагідне, а мені вбивчо бридке: «Ні, ні, дитина не проблема… рано спати… десь годинці о десятій…». Я безгучно заскімлила від своєї нищівної безпорадності, від своєї кволості й неволі, котрі найяскравіше проявилися саме зараз. Я замружилась і пішла далі за татусем, шкарбаючи в’єтнамками, волочачи майже по землі свій пакунок із рушником і матрацом. А що ще мені залишалося робити?

Цілий вечір вона була натягнута, мов струна, й нагадувала скрипку. Зазвичай по-рятівному балакуча, здатна так сміливо крокувати між мною і батьком, дорогою додому не зронила й слова. Так, скрипка. Було відчуття, що варто до неї доторкнутися — й вона заплаче. А ось хто мав би голосити — це я. Я не могла спіймати її погляду, вона відводила очі, залишаючи гарячі подряпини на моїй і без того зраненій свідомості. Я перебувала на межі нервового зриву. Татусь почувався кепсько й більше уваги звертав зараз на себе, аніж на нас, і якби я зараз була сама, кращого шансу на… годі було й чекати.

Одним словом, батькові Мирося заявила, що йде на прогулянку. І я з нею. І ще Зінка. Домовилися, що зайдемо по неї після вечері. Mama mia! Вона була в розкішному вечірньому вбранні, в чудових туфлях, які я б убила за перші три кроки кримськими горами. Від неї пахло, як від цілого саду квітучого бузку — багато, дорого, запаморочливо, й обгонячи нас, у застиглому вечірнім повітрі ці чудові пахощі лоскотали всі фібри моєї безнадійно хворої душі. Мирослава розпустила волосся, й воно відливало золотом, чудовими м’якими пасмами розтікалося по гладеньких напівоголених плечах. Двірські бабці-пліткарки завмерли на своїх лавах і з роззявленими ротами ошелешено дивилися їй услід (як ніколи, жодного разу не дивилися на мене).

Коли дійшли до павукоподібних воріт і перевернутого якоря, вона сказала, ні, закричала, майже як татусь: наказала нам повертатися в «Жемчужину» й гуляти без неї. А татусеві ні слова.

Вона не зізналась, просто помчала до НЬОГО. А я відіслала Зінку куди подалі, й ризикуючи вбитися на гострому камінні, спустилась у якусь трав’янисту ущелину за Капітанським містком, де до появи перших зірок під тихий гомін моря, не гребуючи ніякими виразами, виклала разом зі слізьми цій недобрій Імраї все, що я до неї відчуваю і думаю, і те, як це підло, і як брехливо, і як… як… як…

Коли зовсім стемніло, а для плачу не лишилося сили й від власних ридань стало просто нудно, я пішла плавати в нічній прохолодній воді, в цих золотаво-ебенових переливах. Ставало спокійніше, тільки холодно стискалося там, усередині. Я здригалась і лякалася своєї готовності й щемливої самотності. Отут, за такого казкового розкладу, на перехресті всіх можливих свобод — я ніяк не повинна бути сама…

Tag Vierundzwanzig (день двадцять четвертий)

Вранці ми говорили про неї з батьком.

Сидячи на своєму дивані, підтримуючи під горлом біле простирадло, я, з відвертістю непорочної та наївної молодшої сестри, з усіма почуттями, які повинні бути властиві справжній професорській дочці, розповіла йому все про спини, про пляжі, про уривки слів і про те, «як це було насправді». Про вечір я змовчала, по-гурманськи вичікуючи слушного моменту. Відтягувати задоволення — це вище благо для моєї підлої душі. Потім, за сніданком, з кам’яним і водночас дуже виразним обличчям, яке дозволяло перейматися всім драматизмом мого переляканого подиву, я сказала: є ще дещо.

Ми навіть пропустили звичну сварку о восьмій. Батько й молодшенька, що раптово стала значно кращою, в стані глибокого шоку намагалися аналізувати нерозважливі вчинки одурманеної та заміжньої старшої. Як таке могло статися?

Атож (хі-хі), як же так, га, тату? Адже ми з тобою тепер єдина сила проти неї, а не ви з нею проти мене. Оце так-так! Ну, нічого, в тобі, сестричко, забагато порядності, й навіть якщо цей лисий павіан тебе вже й трахнув, то мізки твої все одно так просто не зміняться, отже, я влаштую тобі опозицію, ще крутішу за ту, яку могла б вчинити мені ти, якби виявилася в одній партії з татусем. А тепер тримайся й дозволь побажати тобі удачі…

— Тату, знаєш, — із усією майстерністю, на яку була здатна, запищала я дитячим голосочком, лагідно й любо, як під час перерви між нашими сварками, коли лаятися не було за що, — вчора діялося щось дивне. Не знаю, чи маю право таке говорити, але Мирослава… Ну… Я… Вона поводилася дивно… Незвичайно… Ти стежиш за моїми думками? Так, поза сумнівом, те, що я зараз зроблю, — зрадництво з мого боку, та ще й яке! Це підло й не по-сестринськи, але я зобов’язана, я змушена до цього форс-мажорністю обставин, усією небезпекою, всією загрозою, що нависла над усіма нами, я повинна сказати тобі це, — я напружено ковтнула, — учора вона була не з нами.

Ми йшли далі, порівнялись із Капітанським містком і деревом, де тоді, чотири дні тому, стояв цей стерв’ятник. Пахло ніччю.

— Що ти таке вигадала?

— Ти не зрозумів… Учора навіть ідіотові було видно: з нею щось не те… Що вона задумує щось своє.

— Я це помітив. То вона…?

— ТАК. Так, вона вбралась, як на бал, напахтилася так, що…

— Коротше.

— Якби все було легально, то вона б не шугалася так. Ми просто дійшли до дніпровської столовки, потинялися парком. Вона була якась відсторонена, чи що, й потім чогось не схотіла виходити через ворота, а піти навколо, повз 6-й корпус. Я відчувала: щось fishy, ну, ти розумієш, щось не те. І потім вона якось стрепенулася, якось… Вона молола якусь маячню, щось безглузде, розумієш, і потім… І потім… як рвоне на Місток!

Запала пауза. Ми спускалися на пляж. Вузькі прольоти дозволяли рухатися тільки одне за одним, і я не бачила його обличчя.

— Це був ВІН. Він, я впевнена, я чула голос, Боже мій… Який кошмар, я ж боюся його… Коли ця мерзота дасть нам спокій?! Я ж просто боюся тепер…

— Shut up! — буркнув татусь. — Ну, що ж, я так і думав. Хоча все-таки несподівано вийшло.

Цього ранку до мене ніхто не репетував, а образа, завдана ввечері, поступово розчинялася в садистському смакуванні прийдешнього виховного процесу. Особливо потішив Гепард: ніби нічого й не сталося, він з’явився о пів на десяту (дивно свіженький після вчорашнього) плюс підбадьорливе видовище татусевої та Миросьчиної спин, які повільно віддалялися до «соборика».

Я колодою звалилася з пірсу та меланхолійно поплавала. Це була кумедна пародія на справжній стрибок у воду, котрого, як і багато чого в цьому житті, я опанувати не спромоглася.

Моє вдоволене загоряння перервав мишачий кулачок сестри.

— Вимкни! — адресувалося плеєру.

Я кволо натисла на «стоп», зняла один навушник, потім другий, потім окуляри, далі сіла, потяглася, витерла обличчя, позіхнула й тільки по тому сонно звернула свої тьмяні очі до сестри. Вона була роздратована й розпатлана.

— Це ти батькові розповіла? — брутально почала вона без жодних вітань. Я протерла очі ще раз:

— Га?

— Ти… ти… Мені батько зараз влаштував скандал! Скандал! Це ти, маленька сучко, я ж просила тебе!

Я здивовано кліпнула, потім кліпнула ще раз:

— Що?

— Виходить, це Зінка… Ви обидві… маленькі сучки. Мені казав Сашко…

— Ах, Сашко… Ну, і як там учора — чим ви займалися? Про що говорили? Його тато, здається, не дуже любить?

— Сашко… А що? Власне, я вчора, щоб ти знала, ходила до свої друзів у «Дніпро», вони приїхали нещодавно. Дуже гарні друзі, ми ходили в барчик.

— Куди?

— У бар, в «Дніпро». Побалакали… Вони приїхали з хлопчиком, він дуже хворий, тому на пляж вони поки що не ходять.

— А Сашко?

— А Сашко… Сашко дуже цікава людина, так, поза сумнівом… Таке широке коло зацікавлень…

— Ви що ж, усі разом у барчик ходили?

— Ні, я тільки забігла на пляж, він мені показав кілька вправ — і все.

— Та ти що! У вечірній сукні й на 12-сантиметрових підборах вигляд ти мала при цьому дуже екзотичний!

Вона злобливо глянула мені у вічі.

— Кавкнеш хоча б іще раз бодай щось татусеві… Не доведи, Боже, понесе тебе…

Я гмикнула, захопила плеєр та пішла нагору. Там на мене вочевидь чекав Гепард. Я ще й досі не оговталася після минулої ночі й коли побачила ці підлі баньки, моторошнуваті й гіркі спогади заструменіли, повертаючи кепський настрій.

— А, привіт, мавпо, ну, як, трахнув мою сестру? У кайф було, га?

Він місячно (як умів) посміхнувся й спритно схопив мене за руку.

— НУ?!

— Ми взагалі як домовлялися? — шепнув він, лоскочучи подихом висохлі локони біля скронь, — пам’ятаєш, як ми домовлялися? Що, нема тепер у твого тата більше турбот, крім того, щоб тебе в облозі тримати? Тепер, я думаю, ти можеш однозначно сказати, як там справи з Генералкою?

Я остовпіла. Просто обережно, потроху виймала себе з цієї лапи, напружено міркуючи над змістом сказаного.

— Я… я… готова…

— Натяк зрозумів. Від першої до третьої, чи не так?

— Ага.

Він злився з гепардовими тінями джунглевого тенту, залишаючи мене у вирі суперечливих почуттів.

Siesta

Мене змусили з’їсти салат, багато супу, два курячі стегна з щедрим гарніром. Батькові було зле й без того, але після такої обжерливості він вийшов на заповітну релаксацію о 12:55 й залишив мені гору немитого посуду й дорогоцінну волю (у сусідній кімнаті біля відика). Рештки мого другого впокоїлися в порожнині відра для сміття. Я переконала Мироську, що їй зовсім не обов’язково йти зі мною туди, куди я йду. Вона насупилась і все-таки відпустила мене — напахчену й вимиту, в білому сарафані, з божевільним поглядом. Крихітка мимохіть здогадувалася, куди я намилилась.

Я стрибала кам’янистими стежками, мчала, мов буревій; у низькій траві, у високій траві; повз ці мініатюрні затишні куточки імрайського життя:

Кипарис. Діжка. Багато високої жовтої трави й пронизливо блакитного цикорію. Пісок із покришених черепашок і вохристі камінчики. Шматок моря й свіжий вітер. Полуднева спека. Шпагат із білизною між кипарисом і покришеною, побіленою вапном стіною. І колись настане день, у який це все перестане бути моїм. Коли-небудь я побачу це все востаннє, так, як кожна людина бачить у своєму житті останнє сонце.

— До дідька! — прошипіла я вголос і зупинилася перед тінявою огорожею, що невиразно сіріла серед голого, безбарвного каменю. Там, унизу було урвище. Імрая. Ось тут, на цих тихих відлюдних скелях, в спекотну сієсту, де дзенькіт тиші й далеке, вкрадливе похлюпування хвиль свідчать про апогей щастя людського існування. Вони не розуміють цього. Ніхто ніколи не зрозуміє. Це жовто-буре каміння внизу, ці м’які льодяникові хвилі й розмірене погойдування пухнастих водоростей, цей рай — я більше НІКУДИ не хочу! І настане день, коли почнеться мій останній ранок. Спочатку тут, а потім у всій обмеженості світу. А що буде потім — ніхто не знає.

Мені нічого не варто було переступити з території маяка на територію «Жемчужини», повиснути над безоднею, приборкати свою інерцію й навіть не злякатися.

Важко дихаючи, стискаючи шорстке поруччя, я дивилася вниз.

Море. Сонце. Сонце на морі. Імрая. Пари роздягнених до пояса солдатів, які мажуть фарбою чуже, більше не генеральське поруччя вздовж сходів. Затишне здичавіння й відчуженість. І тиша.

Я розвернулась, глянула в бездушне небо й так само бездушно легко побігла назад. По густому килиму глиці, крізь ці пахощі, змішані в нерухомому повітрі з тітчиними Галіними турецькими парфумами на моєму тілі. Наосліп продираючись крізь привітне зело, спотикаючись об вохристе каміння, добігла я до маяка й практично не захекалась. Зірвала з балкона купальник і прихованими стежечками (моїми) вздовж урвища помчала на пляж. Усе лилося, начебто звучала одна неперервна нота, й вона не змінила свого напруженого тембру, коли я побачила в снопі сонячних променів Віру, Альхена й ще когось. І обличчя Віри, звернене до мене, хоча я бігла ще далеко від них, і її палець, який спершу доторкнувся до плеча Альхена, а потім вказав на мене.

Не зупиняючись, я скинула сарафан, стисла його під пахвою, стягла пантофлі, пожбурила це все на гальку біля води, розігналась на розпеченому пірсі вперше в житті, не усвідомлюючи до пуття, що роблю, — шугонула головою вперед, із шумом розсікаючи це непохитне гладеньке море. Так я навчилася стрибати вниз головою.

І запала тиша. Я несамовито борсалася під теплою водою, потім рвучко зринула й ледь не захлинулася: там, на пірсі, просто переді мною був він. Сидів навпочіпки, схиляв своє привітне обличчя, немовби над акваріумом.

— О, які люди! А що ти тут робиш? — вода відібрала голос, я пірнула.

— … облом капітальний. Я насилу відскіпався, — він легко витяг мене на пірс і теплою рукою змахнув зо дві іскристі краплі з мого веснянкуватого носа.

— Я там був.

— Та невже! Знаєш, а я теж! — засміялась я невесело.

— Я Вірі вже розповів. Маячня. І дуже шкода. Бери своє шмаття, ходімо до нас, — я агресивно висмикнула лікоть із його руки:

— Ну й…?

— Ну, й сиджу, чекаю на тебе. Аж тут якась баба, знаєш, з породи необтраханого стерва, як здійме раптом вереск! Пляж-бо для високопоставлених осіб, а на мені, як ти сама розумієш, — він місячно посміхнувся й красномовно провів рукою по відповідному місцю, — нічого не було.

— Ах, навіть так…

— Поверещала вона, поверещала і…

— Ти її трахнув.

— Hi-і. Вона помчала собі далі. Та менше з тим… Ну, я сиджу, загоряю. Гарно. Настрій — о!

Смаглявий вказівний палець мітить у небо.

— І в мене теж «о» щойно було… — буркнула я, витираючись його червоним рушником, на якому начебто ще виднілися дві красномовні темні плями.

— Та годі… Перестань приндитися. Усе було б у кайф, якби не потривожили мене два козли. У кирзових черевиках, у формі — все як треба. Запитують, що я там роблю. Я їм кажу: «Побачення дівчині призначив, чекаю ось». А вони мені: «Так зараз же спека!».

— А ти без плавок?

— Зрозуміло, ха-ха. Я їм відповів, що як дуже хочеться, то ще й не такої спеки не злякаєшся!

— І ти перестав бути ворогом народу?

— Авжеж. Вони попросили, щоб я їм пістолети постеріг, а самі пішли купатися.

«Я тобі не вірю», — тужно подумала я і сіла поруч із Вірою пити каву з амаретто.

Потім подалася до Мироськи. Коли ввійшла в дім, релаксуючий тиран повідомив, що з нагоди небувалої спеки сієста подовжується ще на одну годину. Ми з сестрою негайно ж кинулися знову вниз. Там я виявилась не більш цінною за, скажімо, лежак, хоча й імрайський, і навіть із червоним Альхеновим рушником, на якому зараз усе одно ніхто не сидів.

Abend

Вечір був найгірший. Я ходила й безгучно, безнадійно ридала. Німими слізьми, з опущеною головою, з очорненим сьогоденням, з розпачливими думками про від’їзд, який уже не за горами, про безглуздо прожиті останні дні. ВОНА щаслива. ВОНА йде в «Дніпро» до родини з хворим хлопчиком. ВОНА в чарівному комплекті парадно-вихідного типу й натерта духмяною всячиною полишає нас, божевільним поглядом вимірюючи відстань між вечірнім маяковим двориком і готовим спалахнути вікном у одному з наальхенізованих будинків (той, на горі, де раніше була аптека, торцеве вікно на останньому поверсі, друге від моря…). Я залишилася вдома, потрапила в паралельний струмінь батьківської немилості (хоч ти не дошкуляй) і була посаджена під домашній арешт із правом перегляду відеофільмів до приходу Цехоцьких. Поки батько був у ванній, а Зінка кудись випурхнула (мені б твою волю!), я тихенько сиділа на порозі сутінкового балкона, що ловив промінь маяка, й гаряче, але тихо ридала, щедро на сльози, від душі.

У ванній я дивилася на себе в дзеркало. У мене було все. Так багато, що потрібно було віддати, скинути хоча б одну соту, поділитися з кимось, аби позбутися надлишку. Самоотруєння почалось, я зниділа, опустилася на підлогу й сиділа там, поки не затрусилася від холоду.

Tag Funfundzwanzig (день двадцять п'ятий)

День почався з дикого, навіть мені бридкого скандалу. Це була істерика з відсутністю виразних меж, у якій ми з батьком нарешті змогли вивергнути в простір усе, накопичене протягом останніх двох тяжких днів. МИ їхали в Ялту. Безсовісна Мироська ще раніше (коли поганка встигла й це?) заявила батькові, що навідріз відмовляється будь-куди їхати, всі харчі, мовляв, має, нового нічого їй не треба. Виходить, у машині звільнилося місце, яке миттю заповнили мною, і попри весь спротив жертви батьківська воля була незрушна. Як завжди. Імрая цвіла, вона гріла, вона вабила… А я просто зраджувала її, я знищувала й себе, і її, і час. Цей божественний міраж хилитався, і я губилася в скалках. Я почувалася в остаточному програші.

У курній, багатолюдній Ялті ми простовбичили цілий день. На помідорно-червоному «Фольксфагені» об’їхали все, що тільки можна було, купили запасів на місяць наперед, руки відривалися, батарейки в плеєрі сіли, в мене порвався пакунок і банка з щойно придбаною сметаною глухо цокнула, падаючи батькові під ноги… Та що тут розповідати…

До від’їзду, (до 11:00), встигли зазирнути на пляж. Там мене потішив Альхен, який так чуйно помітив мою кислу пику, що відгородив мене й усіх навколо мене від чергової істерики, до якої я серйозно готувалася на своєму пірсі. Я йому з почуттям сказала: «Відвали, в мене все погано», й він — о диво — здається, зрозумів саме так, як мені того хотілося, співчутливо кивнув, погладив обпечене плече.

Потім.

Потім… Після трисекундного перекидання слівцями з чудовиськом, після ліфта й моєї напруженої мовчанки, сестра взяла мене за руку й ми трішечки відійшли від батька з Манькою.

— Вимкни, — я покірливо скинула навушники. — Я не хочу, щоб до мене сьогодні тато приходив. Розумієш?

— Без проблем, — не бажаючи виказувати нового болю, гмикнула я, намацуючи кнопку «рlау», — ноу проблем…

І їх дійсно не було.

Як і видимої межі моєї чорнильної туги.

Nacht (ніч)

Тієї довгої, болісної ночі я так і не змогла заснути. До третьої, дивлячись у солоденький фальш життєрадісної блакиті оптимістичних, сонячних пальмових фільмів, я була охоплена новим тривожним почуттям. Щось обурено смикалося в мене всередині, й була безліч моментів, коли я відстежувала поглядом стрибки смарагдового променя маяка по кутках темної кімнати. Мені начебто ввижалося, таке: те, що я тут сиджу — жахливо протиприродно, я ЗОБОВ’ЯЗАНА бути зовсім не тут, і час, ах, час-бо спливає… І мружилася, і з тугою дивилася далі на мерехтливий екран з носами білих лайнерів, і промінь, і знову це почуття…

За десять по третій діловито зашурхотіла, м’яко ухнула машина Цехоцьких, хтось прудко вистрибнув, хтось, дзвякаючи ключами, рушив за балкон, до парадного, і я поквапилася вирубати білі щаблі казкових сходів із пальмами обабіч. І коли я вже простяглася під своїм простирадлом, Цехоцькі були вдома, говорило мені щось червоне око зарядного пристрою на білястій плямі холодильника… Щось… щось… а я не засинала.

Думала про все. Цієї безсонної ночі згадала все своє життя.

Замружилася, розслабилася, забула про цвіркунів і нічний шерех трави за розчиненим вікном. Сон таки не приходив, і я вирішила пройти по одній із його паралелей. Я сама не знаю до пуття всіх нюансів медитації такого штабу, але принцип полягає в тім, що та цілком переносишся в інше місце, розчиняєшся в чужому організмі.

Я була начебто з енергетичним образом Мирослави. Ось вона — величезна, мов нескінченність, але зібрана в один зручний файл. Картинка що треба — коли я бачу те, чого насправді нема. Але ось вона. Вона цього дня. Вона… вона! З’явилося зображення. Боже, з якою ж виразністю я бачила місячний імрайський півморок, відчинене вікно, мереживну гардину, тінь гардини на гладенькій стіні. Підвіконня. Примарні округлі обриси, згладжені оксамитовою темрявою. Відчинений навстіж балкон. Я відчувала повітря. Пахло медом. Я бачила дзеркало — радянське тристулкове трюмо. У дзеркалі шість облич, три огнисті ночі. Ліжко в кутку, між балконом і вікном. На ліжку… картинка блякне, стає каламутною. Зливок білого золота падає на мармурову підлогу. ВОНА кричить, а я цілком переходжу в її відчуття, пекучий золотий туман, гарячу пряну куряву. Мішанина. Відчуття знайомі, але не мої. Усі ми неповторні, й відчуття у всіх унікальні. ВОНА шепоче в нудотних муках (я — скло між сонцем і партою, я залишаюся непричетною, не нагріваюся, мені не перепадає). «Ах, чому мені це не приснилося? Невже мені це не наснилося? Я хочу, щоб мені (тобі) це наснилося».

Я так виразно чула цей шепіт Альхенових губів, і особливий шумок вітерцю, й шерех ночі, й віддалений відгомін хору цвіркунів, і зоряну тишу райської місцини за вікном. Я так виразно впізнавала цей голос. Голос був уже не плодом моєї уяви, і балкон і дзеркало, й полиск Альхенового плеча, й шумний подих, і все… все…

Я так і лежала, прислухаючись до настання ранку, до того, як із тонким дзенькотом збирається роса, як гасне маяк, як небо робиться персиково-помаранчевим і настає тиша. Ніч на червоному небі. Усі ще сплять, а я кружляю в світах свого забуття. Мам-ба. Мам-ба. Селен Мамба.

Аіє-є-є-і…

Tag Sechtsudzwanzig (день двадцять шостий)

Про цей день у щоденнику (як я його люблю!) написано мало й незручно для прочитання:

«Усе хріново під дощем; Аліна звалила назад додому».

Спробую розшифрувати.

Стислість свідчить про те, що мені було дійсно не до паршивих нотаток, і сердечний біль підкоряв нові вершини, тож навіть щоб поплакати в клітинку подертого зошита, я не мала сили.

«Усе хріново» — виходить, мені було, самі розумієте, дуже хріново, так хріново, що підвищена статистична хріновість, обумовлена зрослим темпом коливань татусевого контролю, була нічим у порівнянні з тією глибинною злоякісною хріновістю, що вразила на смерть усю мою життєву радість.

Про «під дощем» вам краще розповість Миро де-небудь на тісній дружній покурилівці. Втім, мені ця історія все-таки дещо та принесла.

У сієсту батько відпустив мене до сестри з умовою, що пива пити й морозива жерти за жодних умов не будемо. Ми знайшли несподівану єдність у своєму новому статусі, стали аж надто поганими дочками, тож без зайвих розмов рвонули на пляж. Буркотіли хмаринки за Ай-Петрі, але нас, блудниць, це не бентежило. Я, принаймні, розчинилася б у цих великих гарячих краплях, якби вчасно не побачила полиску того самого плеча та холодного погляду, спрямованого крізь мене.

Ми прийшли, й відразу почалася злива. В Імраї з дощами все просто — або вони є, або їх нема; у випадку, коли вони є, то це дійсно моторошні зливи. Тут не мрячить.

Мироська незграбно тислася до мене, боязко здогадуючись про мої мокрі задуми, але перед тим, як устигла запротестувати, я вже скидала одяг на змоклу гальку й із диким, вогненним ентузіазмом кинулась у воду, яка розійшлася колами, забуваючи про все й на зло всьому, — пливла в нікуди, поринаючи цілком, віддаючись до решти, з пристрастю, з якою вмію ридати, пливла заради погашення цього полум’я, пливла — і миготіли десь спорожнілі, потемнілі пляжі, й сіре небо в тумані, й купка людей під козирком ліфта, й Мироська — чи то поруч, чи в містичній кімнаті з розчиненим балконом… Більше, далі — і я вже обіймаю буй, а потім гребу назад, і та сама дикість, єдина з волею, грає в моєму тілі. Я очужіло дивлюся на людей, що залишилися, і на Альхена серед них, і гаряча, все-таки відроджена тінь почуття блиснула в цьому погляді, й посмішка — начебто обіцянка промайнула на посвітлілому обличчі.

Ми стояли під козирком. Я була в його червоному рушнику, й розпач перейшов спочатку в божевілля, а тепер — у гірке, п’янке, непояснене щастя.

— Хочеш, покажу одну китайську гру?

— Давай!

Він обережно забрав рушника, став зовсім поряд. Підняв руки, звернув до мене долоні. Я мовчки зробила те саме. Він доторкнувся до мене. Потім легким натиском зробив зв’язок міцнішим. Долоні до долонь, майже єдине ціле. І спалахнув погляд, який ніби обмацував. Альхен почав пружно пульсувати кожним м’язом руки, й ці хвилі потроху передавалися мені. Ми розгойдувалися. Раптово, одним найлегшим порухом він відштовхнув, я не втрималась, присіла навпочіпки, здивовано дивлячись на нього знизу вгору.

— Розумієш, ти повинна бути частиною мене, і, проте, залишатися собою. Ти теж можеш штовхати, так, щоб я не вгадав твого ритму, а коли штовхаю я, — ти не повинна падати — це програш.

Ми сконцентрувалися одне на одному. Він, природно, не присів жодного разу, а я в якомусь золотавому трансі, мов човник, літала під козирком, то зупиняючись біля самої стіни, то з напівприплющеними очима падаючи, знесилена, в його руки, що очікували, малювала носом зиґзаґи на його безволосих грудях. Знову й знову; нас охопив запал, ми нічого на світі не помічали, поки чемна сестра не помітила за нас, що татусь може спохопитися й доцільно було б повернутись на маяк. Ми всі разом піднялися ліфтом, попритискались до чиїхось маслинових шортів, потримались за смагляву руку, а по тому я попленталася слідом за нею, ляпаючи по калюжах, віддаючись теплій симфонії літнього дощу. Дощ у Імраї обіцяє зміни. Мені було гарно. Уперше за останні три дні. Я стрибала по калюжах, і душу гріли відбитки його долонь і легкий, заколисуючий ритм, і пал несподіваного падіння, і його сміх, що пестив шию і плече.

Батько не відчиняв дверей, і ми вирішили, що трапилося найстрашніше — він пішов мене шукати (де моя каска?), й мені нічого не лишалося, крім єдиного: піти до Мироськи. Отут вона й любить розповідати:

— Коровисько (чи пак я) отримала найчистішу, білосніжну майку, ідеально відпрасовану, майже незайману з вигляду (мій власний одяг був мокрий, мов хлющ). І в цій чудовій маєчці я пішла на балкон, і перед тим, як бодай щось було сказано, чашка духмяної, пряної кави не втрималась у моїй замріяній руці та перекинулася просто на майку й темна коричнева пляма почала розпливатися по моєму животі.

— І як тебе татусь терпить!

* * *

Увечері сестра була, звісно, саме там, де далеко не всі ми буваємо. Завдяки моїм вустам весь маяк довідався, де це місце, й мене всі разом якось полюбили.

За що й чому — не знаю.

Tag Siebenundzwanzig (день двадцять сьомий)

Учорашній дощ мені вочевидь був на користь — благополучно промив і охолодив мізки. Маса минулих трьох днів здавалася згустком відволоженого болю. Це було як лихий сон, і мене дуже вчасно збудили Альхенова присутність і липневий дощ. Боже, як я люблю ці запахущі, теплі імрайські дощі, які вибивають із землі пряну пару!

На пляжі сестра влаштувалася під тентом (нібито обпеклася) на відстані буквально одного пальчика від місця, на яке не прийшов Альхен (фе-е-е, мове тон, сестричко, вони всі сидять там у млосному передчутті, очікуючи його приходу). У неї був сонний, трішки очужілий і чарівно щасливий вид. Вона випромінювала оте тонке, гостре сяйво вдоволення, котре тільки пробуджується, те саме, глибинне, яке відчула якось і я. Вона змінилася настільки, що, здавалось, дійшла до кондиції, необхідної, аби проникнути у вузьке коло імраєманів. Вона вже була здатна це зрозуміти й заразитися цією вбивчою казкою.

Чи я знаю, що сьогодні за день? Не знаю? Сьогодні Івана Купайла.

Вона відвела мене вбік. Гепардовість так і струменіла з кожного вишуканого руху. Маленька, доладненька, золотава принадність…

— Цього дня… Це взагалі особливий день. Раніше влаштовували шабаші, кохалися… Усі… всі…

— Ги-ги… Святкування спекотного літа! З ким тобі це святкувати, я думаю, питань не виникає?

Крихітка намагалася переконати мене в чомусь, але через абстрактність мети переконання, весь тривалий процес перетворився на якусь піднесено-пафосну оду. Я мерзенно мружилась та гмикала.

Сестра була дуже лагідна зі мною. Вона жадала дружби. Такі почуття… Я тим часом з досадою подумки загинала пальці: їй залишалося 6 днів, мені — 19. У принципі, я ще своє надолужу.

Зрештою, я запропонувала їй піти в сієсту на Генералку. Спільну мову ми знайшли в чудовій темі:

— А скажи, ти правда з… Правда? — запитала вона на порожньому напівзруйнованому пляжі.

— Так. Просто на цьому лежаку.

— Кгм. Дивний він. Ти ж іще дівчинка…

— Не в кожної жінки є е-е-е… м-м-м… Як він сказав «запальна іскра диявольської привабливості». Як сонячні зайчики — їх можна й не помічати, а можна ганятися за ними все життя. Розкажи-но мені краще про вашу київську родину. Гарні люди?

— О… звичайної Чудові друзі.

На сестриній спині виднілася здерта ранка — делікатна копія моєї.

— Що, теж нічого не пам’ятаєш?

Вона здивовано скосила на мене око. Я мокро посміхнулася:

— Спина.

— Що?

— На спинці те саме, що й у мене. Еге ж?

— А… це… — вона розгублено сіла на м’який, вкритий водоростями камінь, який також розгублено лизала сонна хвиля. — Я займалася зарядкою. Робила вправи. Там, унизу.

— Із Сашком?

— А що в цьому такого?

Я сіла поруч. Раптово мерзенна посмішка сповзла з моїх губів. Маленьку сонячну істоту начебто облили з іржавої банки, й вона перетворилася на просто маленьку дорослу жінку. Маленьку не в тому розумінні, якою була я, а просто на маленьку за розмірами. Крізь призму сонячних променів було видно, що вона зовсім уже не дівчинка. Низ живота трішки провис. Груди надто малі, з невиразним відтінком несвіжості. Квіточка, що зацвіла знову, але друга ніколи не зрівняється соковитістю з першою. Мої опіки зажили, щедро вилились у гладеньку, глибоку засмагу. Шкіра була пругкою, з ледь помітним золотавим пушком.

— Знаєш, що я думаю? — обережно, вся в сумнівах запитала вона.

— Ну?

— Я думаю, що… Ти взагалі знаєш, що збуджує чоловіків найбільше?

— Ні.

— Ну, подумай гарненько. Не знаєш? Ну, то якщо говорити про Сашка, — дві жінки, які пестять одна одну. Різні й водночас такі, що мають спільні риси.

— І що ти пропонуєш?

Вона майже з болем глянула мені у вічі:

— А ти не розумієш? Сьогодні вночі ти змогла б утекти? Сюди, на Генералку, — щоб скупатися в ніч шабашу?

…чому мені це не приснилося…

Я ошелешено доходила до змісту сказаного. Але відразу заповажала сестру.

— Так, так, звичайно. Ми зможемо, обов’язково. Татусь вирушає в Будиночок. Ти підеш?

Вона взяла мене за руку:

— Я думаю, що ми змиємося вдвох. У тебе ж це так класно виходить!

Nach Mittag

Сашко був рішуче проти. Через м’якого посередника в особі Мирослави мені було повідомлено, що ідея просто божевільна, й, до того ж, ніякого трахання зі мною не буде, поки не заживуть ним же завдані «глибокії тяжкії рани». Проте ми з батьком доблесно тримали полонянку на окупованій нами території. Полишили пляж, не даючи зрадниці анінайменшого шансу на контакт із ворогом. Я виявила витончений героїзм у цілковитому викритті її раптово ослабленої пам’яті (дорогою до ліфта). Вона буцімто забула на пляжі свої окуляри, які були відразу мною витягнуті з батьківської сумки. Я отримала замість подяки погляд, який міг би спопелити. Але й далі гордо крокувала маршем під урочистий гімн на власну честь.

На відміну від сестри, я, тверезий професіонал, безпосередньо перед відходом, все-таки мала можливість підкрастися до рудого дива й попросила її передати декому, де буду й о котрій. Я спіймала свій шанс і цілий блакитний вечір вицокувала зубами це тепле слово.

Abend

Коли я з поглядом, який відверто блукав, ледь не посвистуючи, так собі спокійнісінько встала й попросила дозволу на невеличку прогулянку, обличчя сестри спалахнуло на мить, звернене до мене в цьому бляклому місячному світлі: спалахнуло й згасло, затьмарене жорстокою імрайською тугою.

Легка морська посмішка ще довго стояла в примарних спіралях густої темряви, поки я прямувала на вогник щастя крізь лагідні шовковисті кущі. Стоячи на широкій, напівтемній дорозі, вдивляючись у сузір’я ебринських вогнів, я кликала неіснуючу Зінку, розмовляла з нею для татусевого слуху, в безлику темряву, і нібито з нею, в сольному діалозі рушила до Містка.

Там цілувалися.

Цілувалися й на місячному картатому майданчику над пітьмаво-білястим серпанком ледь розпуклих пуп’янків юк. Тільки я одна не цілувалася.

Під покровом обтяжливої безвиході, дзвінким потиличником реальності мене відкинуло в товариство батька й сестри, і більше ніхто й нікуди не відпускав мене.

Tag Achtundzwanzig (день двадцять восьмий)

День був примітний тільки походом на пляж у спекотну й таку само безнадійну сієсту. Тоді було швидше зіграно, аніж здійснено таке одкровення: обманюючи драконів реальності, я з усмішкою позувала з теплим Альхеном перед об’єктивом Миросьчиного фотоапарата. Не зважуючись постати перед чоловіком у товаристві підозрілого лисого, вона мені віддала цю приємну роль. До того ж, нас іще почастували пивом із баночки.

Ліричний відступ (про пиво): нагорі, поряд із ліфтом, частенько продавали пиво, і, спускаючись на пляж після полуденних розваг, Гепард брав зо дві баночки й усе скаржився зачарованій продавщиці, що в неї кепський холодильник. Цього разу вона ґрунтовно підготувалася до його приходу, й пиво було цілковито заморожене — довелося розпорювати бляшанки та їсти його ложечкою.

Під час зйомок я добряче до нього попритискалася, ставлячи тимчасовий хрест на всіх своїх депресіях, виявляючись істотою безтурботною, лагідною та сонячною. На мене було звернено уваги рівно стільки, скільки потрібно для вдалого знімку.

Увечері Мирослава після випробування Будиночком (як я — на прив’язі без права побачень) об 11-й уже бадьоро крокувала жовтими зиґзаґами шляху до щастя й залишала за собою густі, п’янкі пахощі. Батькові вона довго й дуже переконливо брехала про ту родину з Києва з хворою дівчинкою (помилка № 1), де глава родини Сашко (помилка № 2) захоплюється кунгфу й надто вже нагадує своїми кумедними життєвими фактами (очманіла молодість) якогось забутого знайомого, мешканця мрячних берегів Неви.

Tag Neunundzwanzig (день двадцять дев’ятий)

Почалося поступове вирівнювання кривої мого темного нещасного існування. Ніяк не второпаю, що в них там сталось, але вранці, ще до того, як я вирушила на традиційну прогулянку (дружба з Максом розвивалася), Гепард, наче нічого й не було, стелив собі свого червоного рушника. Він спіймав мій погляд, начебто з новонародженим зацікавленням розглядаючи моє змарніле личко. Я кволо посміхнулася та під музику побрела в сизу далечінь.

Мирослава зустріла мене дорогою назад, і ми почали робити вправи, яких її навчив Сашко (зоряними імрайськими вечорами). Потім навіщось приєдналася до мене в моєму персональному палаці, на третьому пірсі, звідки я бачила всіх, мов на долоні, й могла досі повною мірою насолоджуватися самотою. Загоряли без верхніх частин купальника. Цікаво, коли вона полюбила й це?

Кутиком заскленого ока я ловила ці начебто обережні погляди нової оцінки; придивляючись до мене, Гепард ніби розбирався в собі, а я, з тупістю, властивою закоханій мого віку, вже смакувала терпку насолоду тієї відсічі, яку я йому дам неодмінно.

Він дивився на мене з легкою посмішкою, так, начебто нічого не сталось, і моторошні п’ять днів, mortalishes trail, просто вирвані з минулого й кинуті в небуття, куди не раз із його волі подавалась і я.

Трішки згодом вони спілкувалися з сестрою, швидше за все, ділилися непорозуміннями минулої ночі (а вона прийшла додому дуже рано, й це точно). Оком досвідченого стерва я стежила за кожним його рухом, і постійно в ньому проглядало якесь невдоволення. Нібито цілковита задоволеність стелила широкий шлях до нових обріїв, саме повз неї. Начебто вперше, начебто мандрівник-першовідкривач, він уважно й жадібно досліджував моє пляжне життя, насичене іграми в м’яча з Танькою, стрибками вниз головою з сонячного пірсу та божевільним качанням і веселою метушею в хвилях при березі.

Час м’яко спливав, життя зробилося якимось матовим. У сієсту ми пили пиво біля Будиночка. Сестра сказала, що почувається ніби летюча мишка чи нічний метелик. Вона щаслива. Вона не проміняє ні на що жодного року свого життя. Це ідеальний вік для розквіту жінки (їй 28). Ще вона розповідала, які чутливі стали її груди після пологів, і про те, що зрілість, між іншим, куди краща за зелень мого віку.

Я тим часом виявила, що вдвічі молодша за неї, вдвічі старша за її доньку, а її вік, до того ж, дорівнює різниці мого віку й віку Альхена. А ще — 28 просто моє улюблене число.

Сієста плавно перетекла в Nach Mittag, потім підкралася матова ніч і…

А що ж було ВВЕЧЕРІ? Так. Вона сказала, що в неї болить живіт і вона йде до друзів, лише на хвилинку. ВОНА йде, а я сиджу під домашнім арештом із дворнягами Сільві та Дінкою, які складають гідний акомпанемент моїй гавкучій образі. У передвечірнім золоті Альхен вочевидь шукав можливості (нездійсненної) щось мені сказати й напружено манячів поміж гепардових тіней опечатаного тенту, не зводячи з мене погляду. А Мироська, тепер тісно біля нього, не відпускала й не підпускала, все чудово відчуваючи та не бажаючи визнавати пробудження ревнощів. Я ж оптимістичними темпами йшла на променистий підйом, розбризкувала навколо власну ревниву отруту й готувала підступний план відбирання свого, повернення всього на свої місця.

Коли батько пішов спати, я, котру гризло безсоння, буцімто дивилася «Віднесених вітром». Насправді ж — перелізла балконне поруччя й замислено рушила тихою темною дорогою крізь страшні тіні й густий нічний запах вологої хвойної свіжості. Що саме потрібно робити, я поки не знала, але для підтримки себе ж таки, своєї нової войовничої ролі, робити щось мусила. Достатньо спустошена, щоб не опинитися під владою набридливих суперечливих дрібних думок (а раптом тато прокинувся?), дійшла до Капітанського містка. Прогулянка привида в купальнику (завбачливо «забутому» у ванній) мені дуже подобалася, і, хоч я зазвичай боюся темряви, м’який урочистий спокій не полишав мене. Ніч була безвітряна, задушлива, дуже волога.

Раптово (я цього очікувала лише якимось червоподібним відростком, та й то не повністю) я почула, дуже виразно, чиїсь голоси, заслонилася зеброю пальмової тіні й підкралась ближче до них. Непомічена, зачаїлась на якійсь шорсткій гілці, в звабливій пітьмі над невеличким ярком.

Я не вірила своїй удачі: затамувала подих і слухала, як вони прощаються.

Я відчувала матову, як цей липень, грузлу насолоду від споглядання цієї місячної примарної пари й від цієї безтурботності, яка неначе тонкими білими нитками висотувалася з картини того побачення.

Вони говорили багато про що. Про самопізнання, про її нове життя, про щось інше, але я просто вслухалася в Гепардів воркотливий голос, і незрозуміла радість наповнювала мене. Вони обоє були ніби поміж моїх долонь. І я, сидячи на своїй гілці (це теж накручувалої), вклинювалася в їхній малесенький світ, у якому начебто місця було тільки на двох. Щось нестерпно лоскотало мене.

Потім почали говорити про мене.

Вона б не хотіла, щоб він руйнував їхню яскраву гармонію й що-небудь зі мною мав, хоча б до її від’їзду. Я маленька дівчинка, й того, жіночого, мені ще не дано зрозуміти й гідно поцінувати, а те, що він мені дає, краще б ішло…

Я була на межі емоційної бурі, перебуваючи метрів за два від них, знаючи всю правду та маючи змогу відновити справедливість. Я була щаслива, бо побачила їхню справжню сутність, яка час від часу спокусливо миготіла під штучними личинами послужливих доброзичливців, яких вони так добре переді мною грали.

Знову про мене. Вона до мене дуже, дуже добре ставиться, але я дитина. Я — його помилка, бідолашне дитя, що заблукало в безчассі. Те, що пройшло крізь мене в мої зародкові 13 років, повинне було пройти через досвідчених жінок, що перебувають у розквіті. Але вона щаслива, що знайшла сестру. Я досить дурненька, але це вікове.

Лиса тварюка зізналася, що я схожа на (знову!) конячку, яку потрібно вгамовувати, а вона, лапочка, настільки відрізняється від мене — її треба навпаки, розбуркувати, бо вона є найжіночнішою з жінок. Її треба запалювати… Розкішна жінка… Ніжна й лагідна, як зараз. Аристократочка.

Мене чомусь струснуло, я спітніла; мене лихоманило, й по якійсь дивній серцевій судомі я беркицьнулася з гілки, з глухим хряскотом провалилась у ярок.

Виникла пауза.

— Що це було?

— Цікаво, може, вона… Може, не вона… Нічне звірятко, напевне, десь тут блукає… У такі ночі в неї безсоння.

Сяйнула блискавиця, й задушлива ніч перетворилася на дощову. Усе звалилося в нецікаву купу, й побоюючись втратити надію на будь-що взагалі, я рвонула (в пальмових зебрах) на маяк. Годинник показував третю. В скронях жорстким відлунням перекочувалося це презирливе «блукає». Брутальне пророче глузування з приводу моєї безсонної ночі. Блукає… нічне звіря…

Блискавка й грім.

Я їм доведу. Я не знаю, що саме (грім), але я все одно доведу. В свій час. І я… я… я уявлення не маю, як саме, але щось та доведу!!!

Я на стежці війни. Нещастя виїли резерв чуттєвості, я тепер без почуттів. Блукає. Стара забута Адора блукає у вогкому тумані безчасся.

Tag Dreizig (день тридцятий)

Було звернено увагу на мою блідість.

Я похмуро потикалась у всілякі закапелки мрійливої Імраї, і скрізь мені відповідала однакова порожнеча, та навіть вона була не моєю. Я плавно витіснялася з цього казкового світу, так само плавно моє місце посідав хтось інший. Ніхто навколо не міг зрозуміти причину моєї вогкої нудьги, всіх чомусь дратував мій очужілий вигляд, згорблені плечі, шаркотливі кроки й Роберт Плант, який із надривом співав у навушниках.

Моя сестра була експонатом приблизно такої само очужілості, проте вона, навпаки, цвіла, начебто за рахунок мого в’янення, святкуючи розпал пізньої весни.

Я з характерною флегматичністю запитала в неї про вчорашній дощ. Це звучало для неї маленькою безсоромною образою: з якого це дива сторонні левенята повинні знати про відомий тільки вузькому імрайському колові дощ, який відтарабанив своє по третій годині вчора вночі? Я в стилі самовдоволеної красуні, чия справа зневажати всіх і кожного, мало не ображено спитала, а що, власне, в цьому такого? І зневажливо докинула: «Сашко мені, до речі, дуже багато розповідав про твоїх київських друзів. І нам здалося, що вони якось не зовсім з Києва, а швидше з Пітера-а…».

— Хамка! Хи-хи-хи! От чудовисько! Ви обоє! — вона дуже приємно для мене довго дивувалася з дрібної людської підлості: адже дехто буцімто поквапився попрощатись швидше, аби не змокнути — ото мерзотник!

Я косо й скептично дивилася на неї, вдаючи, що стримую позіхання під її монолог. Втім, глибоко в душі мені було начхати навіть на це.

Потім сестра кудись помчала, видно, на пошуки нових викривальних фактів, але швидко й повернулася, дуже задоволена й у тріумфальній позі, рішуче загороджуючи сонце, височіла передо мною — по нозі з кожного боку. Обізвала брехлом, оскільки їхня Святість, яка безневинно либилася зі своєї нори, зволила спростувати мій обман і передати смолоскип торжества невблаганній правді.

Приблизно в цю саму пінту часу, ймовірно, коли золотокоса Феміда хлюпалась у хвилях правдолюбного Понту, я, нічого вже не маючи, спокійно (очужіло) йшла відшліфованим гладеньким маршрутом до пляжної кабінки під тентом. Я чомусь зовсім забула про недріманного, але вже добряче атрофованого в пам’яті павіана, що швидким мавпячим рухом уже міцно перехоплював мою руку й брутально затягав у вужче коло нашого несумісного єднання. Я занурилась у цю пальмову тінь, так добре контролюючи свої принципи, що ніяк не визнавала його, дивилася начебто крізь нього, й лише десь глибоко в серденьку підіймався холодний біль — катування реальністю було нестерпне.

Він і не думав казати мені щось заспокійливе.

— Ти що своїй сестрі наплела? — пальці вчепилися в моє зап’ястя, коли я тупо спробувала вирватися. Я безпорадно глянула в холодні скельця його темних окулярів.

— Мовчиш? Кому було сказано, просто сидіти тихо й мовчати?

— А кому було сказано не ї… мене в ім’я вашої сраної гармонії?! — з несподіваним запалом вереснула я, помічаючи осудливу вібрацію куполоподібних тілес, розпростертих на сусідньому лежаку.

Хватка потвердішала.

— Не пхай свого носа не в свої справи й перестань брехати. Я ненавиджу брехух.

Я сіпнулася саме тої миті, коли його крицеві пальці зневажливо розтислися, не розрахувала сили й боляче вдарилась об білу металеву трубу, що підтримувала тент. Гепард лише коротко посміхнувся й наступної миті плавно, граючи хижою мускулатурою, ішов назустріч виниклій із пекельних глибин сестрі.

Abend

Потираючи хворого лоба, сиділа я на рідній кухоньці та тихо й переконливо скаржилася татусеві на життя. Скаржилася на сестрину поведінку (безпардонну), яка призвела мене до (сам бачить) такої ось депресії. Їй необхідно допомогти отямитися, врятувати сім’ю, вберегти від краху. А потім, і далі потираючи ґулю над оком, длубалася в омлеті з помідорами:

— А ти взагалі знаєш, що вона з цим уже переспала?

Без паузи він відповів: «Так». Проте констатація факту з мого боку його вочевидь зачепила за живе, й обоє ми, по-своєму неспокійні, сиділи зі складеними руками перед плитою, на якій дозрівав компот. Він дуже засмучений, і навряд чи буде підтримувати з Миркою будь-які стосунки ever after («що в тебе на лобі?» — «об пірс»). І необхідно щось робити, бо ще не пізно зупинити розростання надзвичайно неприємного конфлікту. Я барвисто уявила залучення всього нашого численного сімейства, включаючи родичів близьких і не дуже. М-да. Разом із компотом (одночасно) дозріла й батьківська рішучість, і поки я охолоджувала його, переливаючи з чашки в чашку — він пішов до сестри для з’ясування стосунків.

Її вдома не виявилося. Вона з Марійкою залишилася на пляжі (точніше, це ми її з собою не взяли, що, варто зауважити, малу зовсім не засмутило). Їх не було вдома, коли я лежала, запечатана немилістю, під пом’ятим простирадлом. І коли було погашено світло і я посилала гірку сльозу цвіркунам під вікном.

Усе було так: увійшло в безсмертну вічність — і шелест трави, й чийсь голос надворі, й далекі, притишені співи цикад, і цвіркуни та гавкіт собак, і «московський біт», який стелився завісою крізь сутінки над деревами й морем, і місяць на індиговому небі з Ялтою, у безгучній і співочій, далекій і водночас близькій скриньці мерехтливих вогнів. Уявлення Адори про волю. Що я віддала б, аби виявитися зараз там — у епіцентрі цього вогнистого нічного життя з яскравими променадами, пивом, що ллється рікою, та запальним басом дискотечних динаміків! Ет, місяцю-місяцю, чим би я тільки не поділилася з тобою, якби ти проніс мене таку, яка я зараз, крізь цю прірву часу, коли я сама зможу розпоряджатися своїм життям і полечу так далеко, що ніколи не бачитиму своєї вузької клітки з пекучим едемом за важкими ґратами!

Tag Einunddreizig (день тридцять перший)

Я слухала різкий хрускіт трави під вікном — це papah повертався від Мирославиного парадного.

Ранок був золотавий, прозорий, і я на ліжку вклинилась у блаженний проміжок між днем і ніччю — й теж була золотава та прозора. Бувають такі дзвінкі моменти абсолютного щастя, коли неминучу пошерхлість будь-якої буденності мистецьки згладжує відчуття досконалості світу. Саме тоді ця вмиротворена хвиля наздогнала мене, і все, все було так — кремові стіни, рожева від сходу сонця стеля, золотава я, шерехи пробудженої Імраї, лемент сонної чайки, прохолодна свіжість ясного світлого ранку.

Коли papah повернувся, я вже встала й навіть прибрала постіль; склала руки на грудях і бадьоро, непрониклим поглядом дивилася, як він скидає в’єтнамки, обліплені вологим гравієм і збитим із кульбаб пухом.

— Ти знаєш, коли вона вчора прийшла? — запитав він.

— Ні.

— Після півночі.

— Усі ми по-своєму щасливі, — вирвалося в мене.

Ми поснідали й у чарівному єднанні рушили на пляж.

Там сестричці добряче перепало (хоча вже й не вперше), а я кутиком ока поглядала на неї зі свого кістяка-пірсу. Знайшла дуже лаконічне й вдале визначення для її пригніченого, посірілого вигляду — «засмучена». Муки сумління, розгубленість і біль бажання роздирали її, схоже, ще крутіше за татусеві обвинувачувальні тиради. Засмучена. Хі-хі.

Через свою духовну правильність вона не могла просто так, сторчголов, кинутися через вогненний місток між татусем і об’єктом його лютої ненависті. О, як же їй хотілося бути непомітною нетлею, щоби жодним чином не зачіпати помахами своїх прозорих крилець нашої крихкої родинної ідилії! Але нова паралель із гарячими зеленими очима вже заважає їй жити, заважає їй любити й тягне за собою нове тло, нові декорації, новий сценарій її нового існування. Адже коли пізнаємо Біса, ах… Ми ж усі стаємо трішки іншими…

Дві спини знову манячіли в спекотному серпанку в кінці пляжів. Від муки гепардинського очікування мене приємно відволікали рвучкі рухи татусевої руки, трохи згорблені плечі Мирослави, її важка хода. Вона просто пленталася, начебто згинаючись під вагою його слів. Сестру лаяли. Бути вилаяними — приємна властивість правильних, гарних людей, у яких щирість, каяття й зізнання в будь-чому анітрохи не вдавані (ви б на мене потім подивилися…).

Siesta

У сієсту ми з нею подалися на пляж.

— Ця людина… Він маг. Він чарівник, Майстер… Він Майстер у всьому — мова, манери, розум, Боже мій… усе. Зусібіч ідеальний чоловік! Я ж навіть не знала, що таке буває…

— І що було вчора?

— Ох… ми, ах, ми… Я залишила дочку на пляжі, так, просто збігала по вечерю, й ми сиділи там, унизу, всі разом, до півночі, а потім пішли з Вірою купатися на каменях без купальників, під місяцем. Це було… Господи, Адочко, як же добре мені тоді було!

— Нам учора теж добре було… Якби ти прийшла хоч на годину раніше — papah тобі б таке харакірі зробив!

— Та я вже отримала… Марійка вже засинала, й Сашко ніс її додому на руках. Я потім пішла вже до нього. Ця ніжність… Мамочко… Яка ніжність… Який чоловік… От же шкода, що тобі навряд чи вдасться відчути таку легкість, такий кайф… Ти просто накинулася на це все зарано.

— А що, цікаво, він сказав із цього приводу?

— Із приводу тебе?

— Ну, так.

— Він сказав: «Хто міг втримати?».

На пляжі нас зустріла тільки Віра. Альхен із дитиною сонячними силуетами манячіли в кінці першого пірсу, під «собориком». Мирослава щедро почастувала всіх нас морозивом, і мене, не замислюючись, послали з гостинцями до монстра. Виявилося, що в Рудої залишились удома плавки, й вона купалася голяка, а Гепард її стеріг.

Я примчала до них, простягаючи морозиво, з посмішкою до вух:

— Ну, що, ви… мою сестричку?

— О, так!

Я відвернулась, і моє серце кевкнуло.

Одним спритним рухом він витяг із моря голу Таньку, й вона відразу пригорнулася до мене всім тілом, взяла морозиво, й ми вдвох косо поглядали на принишклу варту.

Альхен помилувався нами й із трохи ліричним виразом обличчя прилаштувався до мого коліна гладенькою синтетикою плавок. Фрикції нітрохи не заважали йому й далі розчулено, вмиротворено споглядати двох рудих недолітків. У мене перехопило подих, мене бив страшенний дрож, реальність танула, я хотіла й не могла її відштовхнути, це було страшно, огидно, несподівано й до жаху збудливо. Ну, просто як уві сні.

Коли ми нарешті все з’їли, Альхен, начебто крізь скляну стіну, в незрозумілій знемозі дивився на мене й відповідав на моє хрипке: «Ходімо куди-небудь на камені!», — сповненим муки поглядом і таким само тихим, лагідним: «На жаль, малечо, скрізь повно люду…». Якусь спекотну мить він сумнівався, вже повільно нахилився до мене, й тої ж секунди захоплений арканом погляд метнувся на бетонну набережну й на жовту голову болонки, напружено вистромлену з-під тенту. Так нічого й не сказав, круто розвернувся, захрумтів розпачем і досадою, втік від мене в привітне хлюпотіння моря, лише обсипав наостанок щедрим сплеском.

На запитання: «Де Сашко?» — я відповіла, що він скидає температуру тіла. Ревнива Мира весь час, поки я та Гепард, який зринув, були в полі прискіпливого погляду, скривджено тислася до свого Майстра, загороджуючи його погляд, повертаючи його спиною до мене доти, поки мені їхньою Святістю через мою, так би мовити, непотрібність не було запропоновано йти до татуся.

Tag Zweiunddreizig (день тридцять другий)

Усі прикрості закінчуються, і настрій мені випав надзвичайно гарний — сьогодні ж бо її останній день.

План відплати якось не дозрів. Пригадую, днями мій самоотруєний мозок випльовував сюжети, гідні найкращих детективних романів.

Ще я міркувала, як можна приязніше налаштувати до мерзотника мого недружелюбного тата.

Варіант перший: каскадерство, та й годі.

Пірс. На пірсі згори, на бетонній крокві, сидить Адора. Унизу, на слизькому бетоні Об’єкт. О, Левеня оступилося, о, не встигло впасти, бо зависло на одній руці, рука слабшає (забагато працювала цими ночами) і, сповнюючи розпачливим зойком усі околиці, я падаю на Альхена, який вчасно підскакує, і спіраль цих дужих рук закручується навколо мене, я непритомнію, а руки все обплітають… Як ці нескінченні дурнуваті сни.

Варіант другий: реалістичний.

Місце дії — той самий пірс. Адора у воді. Матеріали та інструменти — мій азіатський смаглявий лобик (не плутати з лобком) і розламане навпіл лезо між двома тремтячими перстами (моїми). Хвиля різко кидає мене на рильце хвилеріза, піна, шум, мої кінцівки, що поплуталися, я тихенько роблю порізик і демонстративно вдаряюсь об бетонну крайку, порослу мідіями, забарвлюю воду навколо в рожеве. Знаряддя безславно йде на дно — а я в обіймах вчасно підоспілого Альхена. Солоним поцілунком він вдихає в мене життя, і — край війні. Ми йдемо зі світлими обличчями та дивимося на світ навколо, який торжествує, і всі ми, щасливі та виправдані, живемо єдиною веселою сім’єю, де монстр тиранові — товариш, а опоганені з розбещувачами — брати. Ця лірична й наївна казка… Господи… Яка площина сфери фантазій!

Nach Mittag

Я виявила невластиву мені кмітливість і вирішила завести татуся подалі від джерела нашого обопільного роздратування: запропонувала начхати на них і піти в резервацію. Сієста видалася тихою і м’якою — одного племені з ім’ям моєї сестри.

Я скористалась ослабленням батьківської пильності й вирішила погуляти. З резервації — в опозицію. І остання, в особі Вождя, була щиро щаслива мене бачити. Поруч із Гепардом висів його горезвісний гамак, що містив руду Таньку. Марійка вовтузилася поруч.

Лестиво посміхаючись, він почав щось розповідати про мою спритність, легко обійняв сестричку, дивлячись вдалину, де за човновою ховалася наша резервація, дав зрозуміти, що мається на увазі. Я ж бачила лише атласні переливи вчорашньої сієсти в блиску його очей.

Продовження було. Руда бестія з войовничим кличем повалила мене всередину гамака, на якому я томливо розгойдувалася, і почалась божевільна гра. Поки гамак ходив ходором, я в стрімких строкатих проміжках між нашим шаленством бачила сповнене солодкої знемоги обличчя, передпліччя, що налилося силою, і напружені пальці, які вчепились у сестрине коліно. Потім, у стані якогось сп’яніння, пішла назад у резервацію, озирнулася, спіймала на собі два чудові, запалені погляди — й один із них був замислений, стривожений і дуже сумний.

Останній день…

На evening walk, що мав місце вперше цього сезону (на честь нашого усталеного перемир’я), ми з татусем вирішили знову спуститися до моря, і я навіщось пішла вперед, а там, на одному з вигинів сходів-серпантину, зустріла його. Ішла в темних окулярах (незважаючи на вечірній час) і в навушниках, тож буквально врізалася в нього, зойкнула, а по тому ошелешено дивилася в це знайоме до сліз обличчя. Він стиснув мою руку й безмовно пішов далі, а я цілий вечір так і жила з відчуттям цієї сердечної теплоти й привітної долоні, що приголубила мою змерзлу лапку.

«Ти його дуже, дуже збуджуєш… Сьогодні… він мені говорив…» — слова сестри чимось нагадували мені сигаретний дим, видихнутий нею в густе вечірнє повітря. А я готувалася до змін і, можливо, — на краще. О, як же ми всі намагаємося не думати про наше останнє майбутнє! Як же ми любимо міркувати про нескінченність! Хтось сказав, що людина живе, щоб не бути мертвою.

Забігаю наперед і розповідаю навесні 1996 року, що мій батько на прогулянці новорічною Еброю в січні 1995-го сказав: у житті кожної людини настає Останнє — останній захід, останні квіти, остання усвідомлена думка… Боже, останнє літо, останній поцілунок, останнє щастя, як у році, що в’яне, — останній теплий день.

Останній. І я жадібно чекала на зміни.

А вона все говорила… Говорила… Вона нікого й ніколи не любила. А що є це палюче, натхненне, одержиме? Правда, правда — таємниця любові сильніша за таємницю смерті. А сестра скаржилася, що навряд чи зможе когось полюбити із цілковитою самовіддачею — вона ж бачить, що я живу ним єдиним. Навіть трохи заздрить мені… Але в її житті стався переворот. І він, ох, як же він добре до мене ставиться («і це все?!» — заволала Адора). І до неї, природно, теж. Ах, які ночі… Які барвисті миті було їй подаровано! Але ні… Це не любов. А я — ось вона, я, перед нею, і мої очі… Він теж там, і в цьому нема нічого поганого. Зовсім нічого.

Вона надягла не курортні й не призначені для побачень скромні трусики з дитячої колекції «неделька» (здається, бузковий четвер), темні джинси, фіолетову кофтинку й щось смугасто-жовте під неї. Мені було майже неможливо уявити, як пара темних рук це все з неї скидає. Вона заколола волосся в скромну ґульку і вийшла надвір. Сказала доньці «добраніч» і звернулася до мене:

— Ходімо зі мною? Я гадаю, останнього вечора…

Ми разом зайшли до батька (я вповзла) й на ходу сплели байку про Ластівчине Гніздо, морозиво й аскетичний вечір нашого сестринського прощання, а він демонстрував свій ассірійський профіль дурнуватому телевізору (…У Санкт-Петербурзі відкривається виставка «Скарби…»).

Він нагримав спочатку на мене, потім на неї, потім на нас обох разом, по тому нажахана сестра ретирувалася, а я, не відпущена, впала на ліжко, й не соромлячись ані Галини, ані її чоловіка, ані, тим більше, Зінки, залилася гіркими слізьми. І повірте, плач Ярославни був двома сухенькими фразами в порівнянні з тими колоритними й різноманітними словесними зворотами, які, підвиваючи, видала я. Це була моя остання надія. Завтра живе прикриття поїде, і весь гнів, викликаний рідною кровинкою, буде вивергнутий на мене. Уже тепер-то я знаю…

Усе, що збереглося з тієї імрайської пори, несе на собі трагічну кривизну рядків, які розпливлися від сліз: That was my last chance, and I’ve lost it!

Але на цьому все не скінчилося. Коли цілий маяк був у курсі наших розбіжностей, татусь, не бажаючи більше ганьби, пішов на компроміс і дозволив мені наздогнати втікачку та привести назад. На операцію виділялося 3 хвилини. І потім, після належної співбесіди, можливо, я могла б піти з нею.

Я вибігла на півслові, в домашніх капцях. Я мчала, розштовхуючи всіх, хто траплявся на моєму шляху. Залишалася одна хвилина, і, стоячи над Старими сходами на пляж, я, важко дихаючи, дивилася вниз. Дивилася й не бачила. І не знала, куди тепер іти.

Назад ішла повільно. Зустріла татуся з руками на поясі біля воріт маяка, й мені було вже начхати, що збігла 10-а хвилина, що мене посаджено під домашній арешт, що я завтра не йду на пляж, що я..

Я ж знала тільки одне: я пропустила, можливо, найграндіознішу пригоду всього імрайського життя. І мені було до нестями гірко.

Tag Dreiunddreizig (день тридцять третій)

Сонце палило нестерпно. Це була зріла, спекотна, соковита сієста. Завмерло все, і тільки хор цикад надсаджувався в скрекотливій какофонії з гілок над нашими головами. Я жила…

Ми стояли на автобусній зупинці, дорога в цьому місці робила чергову дугу, а невисокий пагорб, порослий густим квітучим чагарником, псувала стара занедбана вірменська церква, що ледь виднілася там. З одного боку дороги тягся високий металевий паркан «Дніпра», за яким видно було сизе гладеньке море (і ліворуч — невелика кипарисова алея), з іншого боку — вузька пішохідна доріжка, кам’яна стіна, а над нею кущі й кипариси.

Сумна, в своєму первинному невеселому вигляді, Мирослава стояла в своїх страшних шортах і жлобській маєчці, притискаючи до себе опущену голівку дочки, невідривно, як перед стратою, дивлячись на сонячний поворот, звідки вже вирулював курний, сірий із червоним «Ікарус».

У її очах стояли сльози, але трималася вона добре, навіть посміхнулася, цілуючи мене на прощання. А через сліпучу секунду автобус із ревінням розчинився у фіолетовій, по-ермітажному акварельній тіні за кущами духмяного кучерявого горошку, осіла пилюга, стало знову чути цикад, і все зробилось, як колись — чайка високо в небі, сонце, що завмерло подовженим відблиском на дужці татусевих окулярів, і все, все — тільки от її не було з нами.

Я зітхнула, відчуваючи надзвичайну легкість у кожному своєму м’язі, й пішла слідом за батьком у далекий Місхор, в різко протилежний бік від незажилої рани в сонячній гладіні цього безтурботного пейзажу. Мені залишалося ще 13 діб. Перед щойно оголеним лезом київських змін цей час здавався вічністю.

Гуляючи пляжем, я дивувалася нібито спущеним з ланцюга змінам. Ворожнеча між Гепардом і мною помчала, схоже, разом із курним рейсовим автобусом. Боже, Боже, все було, як колись, — і давно забутий біль у пальці на лівій нозі спалахнув, начебто й не було тих 25-ти днів. І мене знову розпирав особливий відтінок не визнаної й від того ще боліснішої любові до загадкового А. Г., і наївна безтурботність знов утворилася в місці, де був хвилину тому потворний шрам уздовж хребта.

І тихе нічне звіря перестало блукати загубленими ночами спекотного божевілля.

Я сміливо підійшла до Віри.

— Усе, поїхала, — флегматично сказала я.

— О… Ну все, гора з пліч, — по-гепардівськи зашелестіло десь за спиною. Я рвучко повернулася:

— Що?

Він посміхнувся:

— Тепер ми вільні й можемо знову починати…

— Що починати?

Віра поставила переді мною каву:

— Ти говорила колись про танець живота. Пам’ятаєш? Ти ж нам покажеш, правда?

— І що буде?

— Придумай… — лагідно мовив Альхен.

— Щось не віриться, — буркнула я, приймаючи з Віриних рук величезний, соковитий, як ця сієста, персик, і тої ж миті над червоним поруччям забіліла татусева панамка. Але я, горда й безстрашна, вп’ялася зубами в заборонений плід (ви ж пам’ятаєте, що з рук сторонніх приймати харчові продукти — не можна!). І лише коли він весь — бородатий і готовий до бою, стояв по той бік тенту, рука Альхена сповзла з моєї спини, залишаючи віч-на-віч із батьком.

Список порушень був значним — харчові продукти — це раз, перебування на забороненій території — це два; знаходження в безпосередній близькості від that one — три; несанкціоноване віддалення від гальчастого пляжу — чотири.

І взагалі, вдома лежить цілий кульок з чудовими зеленими персиками, купленими задешево в «Мараті», чому я їх не їм?

Загалом, читач здогадався, що жилося мені того вечора не дуже спокійно.

Tag Vierunddriezig (день тридцять четвертий)

Повнота життя була максимальна. Я знову жила! Мій мозок, який регенерувався, пропонував зовсім нове бачення всієї моєї імрайської проблеми. Він глузував з мого хтивого, цинічного й на крихту не закоханого біса, він посилав імпульси в мою спину, що трималась на диво прямо, й зупиняв метушливі, незугарні рухи рук і ніг, від чого я, манірно походжаючи, почувалася немовби в новій шкірі. Мені відкривалися дедалі нові шляхи втечі.

Як, наприклад, ось цей:

Я, новоявлений агент 007, смаглява Adora в поверненому козирком назад блейзері захисних кольорів, у лиховісних темних окулярах (близнюках альхенських), у своєму агресивному цільному купальнику, переборюю немислимі перешкоди, деруся на шорсткий, мов наждак, бетон, ковзаю по обліплених водоростями валунах, пірнаю під «доріжки» з червоних і білих буїв — і виявляюся на вузькому, але надзвичайно фешенебельному пляжі санаторію «Сосновий Бір». Отут відпочивають круті нафтовики. Стоять пластикові шезлонги й смугасті парасольки. На мене всі дивляться зі схваленням — адже я маю вигляд, як у юної фотомоделі. І я граціозно спускаюсь до води (а проникла я туди через двометрову бетонну огорожу), пливу далі, потім видряпуюся на стрімку сонячну скелю й лізу — вдих і видих, камінь за каменем, нога за рукою. Я піднімаюся вище й вище, і дихання волі дедалі глибшає. І потім, мружачись від захвату, я завмерла, розіп'ята на шорсткому камінні, й легкий вітерець обдував моє обличчя. Звідси, приблизно з 15-метрової висоти, я бачила пляж урядової вілли — просто за рогом. Там був квадратний мармуровий басейн і пальми в діжках. Я жила. Я жила для себе, і я любила теж якось по-новому. Я любила його теж для себе…

Коли я повернулася зі своєї 2-годинної ранкової прогулянки, Гепард був уже на місці, успішно позбавляючи отрути ряд татусевих висловлювань. Після вчорашнього ми, загалом (ніхто точно не знав), були начебто ще посварені.

Пішла в кабінку.

— Знаєш, де я була?

— Ні.

— Там, аж там, за «Маратом», за канатною дорогою, в «Сосновці», точніше, навіть за нею. Знаєш, — я нахилилася до його обличчя, поставила коліно на червоний рушник, — там дійсно інший вимір. Там тільки море, скелі, сонце й більше нічого… Уявляєш? Я тільки звідтіля — там така малесенька, відірвана від реальності бухточка, і, головне, — кивок у бік поруччя, під яким батько придумував новий лайливий вислів, — мене не було понад 2 години. І подумай, що заважає мені знову піти туди — зустріти тебе там, скажімо, біля канатної дороги в «Україні», а потім…

Він обережно підвівся, переймаючись змістом сказаного, вочевидь не в змозі знайти нічого божевільного й неможливого в цьому зухвалому плані.

— Одна зачіпка, — сказав він по паузі. — Твій тато може помітити нашу одночасну відсутність, і навіть якщо ми повернемося з різницею в півгодини — все одно це матиме підозрілий вигляд.

— Тоді взагалі вранці не з’являйся на пляжі — зустрінемося просто в «Україні».

Він знизав плечима, і я побачила, як у його зіницях відбилися сонячні скелі.

— Мені подобаються твої брови, — сказала я.

— Виходить, завтра, еге ж? — весело шепнув він, дивлячись на далекий білий трикутник канатної дороги в «Мараті».

— Раночком. Тоді в них ще кран не працює.

— Іди, йди поплавай, а я подивлюся на тебе. Іди, бо влетить завчасно.

Tag Funfundzvanzig

Сосновка була ґрунтовно зірвана батьківською пильністю, яка загострилася, фактом багатолюдної неділі й забудькуватим Альхеном, котрий за звичкою приперся на старе місце. Мені не лишалося нічого, крім 40 хвилин балачок із Максом, а потім теж за звичкою психувала на своїх двох дошках. Абсолютно не почувалася нещасною. Життя так ніжно обійняло мене днями, що я неначе почала прилучатися до стандартних людських мас… Боже ж мій, Адора навіть навчилася сміятися!

Я дивилася крізь темні окуляри на ясно-зелене небо, на політ салатної чайки, крізь бухання в навушниках (навіть музику змінили) я слухала чарівний ритм моря піді мною, вигуки пляжників, кавовий шурхіт гальки.

А потім я побачила щось іще. Зелене сонце на мить засліпило мене, і, очікуючи поки відсунеться біляста завіса, я могла розрізнити лише витончений граціозний силует, що стояв на протилежному кінці пірсу, біля поруччя. І по мірі того, як біла картинка наповнювалася фарбами — поступово набувала обрисів маленької, неземної істоти зі шкірою, мов пелюстки магнолії, у величезному солом'яному капелюсі, з чорним хвилястим волоссям до пліч, у ніжному купальнику барви кульбаби.

Я підвелася на лікті, скинула окуляри й почала безсоромно розглядати її, а серце моє вже відстукувало збуджене «мам-ба, мам-ба, мам-ба». І по тому я рвучко підхопилася, на ходу застібнула ліфчик від купальника та помчала до неї вузькою кроквою і з життєрадісним криком кинулася обіймати мою чарівну чорнокосу Полінку з Дніпродзержинська. Вона вищала від захвату, так, що Альхен вдавився бананом, дивлячись на нас. І його мета вочевидь перетнулася з моєю. Я заберу дівчисько собі й хоч один-єдиний раз покажу мерзотникові, що теж дещо вмію.

Вона приїхала вчора. Невимовно щаслива, що знову тут. Торік вдалося приїхати тільки 7 липня, тобто наступного дня по нашому від’їзді.

— У тебе такий гарний вигляд! — сказала я їй, моїй однолітці, яка два роки тому, в блакитному 1993-му, була такою собі кощавою, смаглявою дитинкою без талії, без місячних і без жодних інших статевих ознак.

Полінка ніяково знизала плечима й нахилила голову так, що лискуче чорне пасмо майже цілком закрило обличчя. Звичайно, вона знає! Де ж це моє далеке, неповернуте почуття, коли виходиш уперше на пляж у своєму новому дорослому тілі, й власна краса, досконалість і ніжність форм начебто підносять тебе над землею?

Ми прогулялися до воріт «України», зморщили носики перед Максом, потім назад до «соборика» й повз Гепарда… І тут ось вона сказала:

— Я ж іще з дядьком Сашком не привіталася!

Дядько Сашко на її сакурове вітання відповів неетичним компліментом із приводу її сформованості, а потім ми пішли купатися.

Поленька зворушливо попросила мене постерегти її в кабінці, щоб хтось, не доведи, Боже не нагодився та не побачив, як вона переодягається. Я заникувато погодилась. І якось так вийшло, що попри всі мої хитрування повернутися спиною до орхідеї не виходило. Я стояла, весь час неприродно вигнута, невлад відповідаючи на її бурхливу промову. Мушу зізнатися вам: щось неконтрольоване набубнявіло духмяною рожевою піною в моїй душеньці, яка схвилювалась, і мої очі мимоволі звузилися, як буває від надлишку почуттів травневого вечора, коли між квітучого бузку та зірок заливаються солов’ї.

Поки Клеопатра охороняла вже мене, я була дійсно зворушена цим великооким обличчям, яке, до мого смиренного захвату, було повернене аж ніяк не в бік жовтого урвища. І ще, мені здається, що її, таку безневинну (що так фатально легко виправити), вразила така подробиця, як руде серденько на оголеному мною інтимному місці.

Полінка плавала в гумовій шапочці під церберівським оком своєї міцно збитої фіолетовокосої бабусі, яка, поза сумнівом, була дуже розумною жінкою, бо виразно відчувала присутність якогось перевертня-спокусника, але все-таки недостатньо досвідчена, щоб з’ясувати: ним є руда подруга ранніх Полінчиних літ, чиї безсумнівна цнотливість та інфантильність, як і годиться в її віці, витікають (усього-на-всього) з суворості й поважності тата, якого, напевне, десь глибоко в душі побоювалась і вона сама.

Полінка тим часом дуже довго розповідала про свою школу (з математичним ухилом) і про те, «що вони там витворяють», а я, насторожена й здивована, відчувала, як відходять від неї ті самі флюїди, що безпомилково потрапляють у потрібні заглибини моєї підсвідомості — як це звичайно трапляється під час знайомства двох самотніх створінь чоловічої та жіночої статі з суміжними інтересами й у одній віковій групі.

Правда, буває ж таке, Альхене?

Він з дивним, начебто скам’янілим обличчям стояв, тримаючись за поруччя просто над третім пляжем, де ми лежали, розпластані на гарячій гальці, мокрі, з сонечком у кожній солоній краплі на наших тілах, грілися після купання, ще й досі про щось теревенячи.

Серце моє стукало десь у районі горла, а може, вздовж усього хребта — від рудої чирви до самих очей. А вона сміялася з приводу моєї податливості холодові.

Поленько… Та який з біса холод! Мене трусило від того, що цього літа з мене вилупилася якась зовсім незрозуміла істота, що гордовито посміхалося вчора на «сосновському» пляжі й тепер ось відчуває дивний потяг до того, що для решти закрите глухою заслінкою моральних принципів.

Потім ми знову пішли переодягатися (Боже, невже вона десь у глибині душі ходить туди так часто тому ж таки, що і я?) і цього разу переодягалися одночасно, стоячи обличчями одна до одної. Це був від самого початку наш маленький світ, ніби пісочниця у дворі, де керуються якимось безглуздим, непідвладним дорослій людині сприйняттям істини.

Ми знову гуляли набережною, і одиниці, зацікавлені в нашій схоронності, начебто відчували, як у пляжному повітрі народжується щось зайве; але що саме й у кого (двоє життєрадісних підлітків), зрозуміти не могли.

Полінка давала мені почитати найзахопливіший на її думку журнал «Крымуша», де були всілякі ребуси, головоломки та ідіотські віршики, але з таким само тихим захватом слухала вона й розповіді про мої враження від свіжопрочитаного «Степового Вовка» Германа Гессе й сотні разів переглянутого з допомогою Зінчиного відика кліпу «Еротика» Мадонни, де так здорово передаються цей зіпсутий солодкий біль і хмільна знемога очікування.

Потім були жваві оповіді про школу, про юннатів, про музичні заняття (Ратха грала на скрипці), а я все слухала й слухала, ловлячи з цих виноградних вуст щось зовсім інше.

Я була щаслива.

Татусь так само, як і бабуся, відразу стрепенувся, стурбовано супроводячи кожну нашу прогулянку, крокуючи з інтервалом у три метри, але нічого зрозуміти не міг.

Полінка з фіолетовою мегерою скупалися ще разок і пішли, а я подалася назад на пірс, відпрацьовувати стрибки. Суддею був Гепард, який показував «клас», якщо вдавалося добре, й розмахував піднятим великим пальцем, якщо було просто чудово.

Віра час від часу посилала мені жваві погляди, які мали ніби щось спільне з учорашнім персиком, зіпсутий смак якого дотепер цукрився під язиком.

Tag Sechtsundreizig (день тридцять шостий)

Операція «180». Дуже просто — всі шляхи розходяться, навіть наші з татусем, як би фантастично це не звучало, іноді розгинаються, мов пелюстки бананової шкірки.

Я примудрилася зробити навіть це — на тридцять шостому дні нашого відпочинку дістала його тим, що канючила з приводу походів у «Марат» по харчі. Він навантажив мене сумками з матрацом і рушниками й відіслав додому, а сам рушив уздовж пляжів, у сизу берегову далечінь. І мені нічого не варто було піднятись на ліфті й знову спуститися. Рухаючись уздовж стіни, майже навпочіпки я дісталася до Альхена. А він з посмішкою кивав, поки я відправляла в політ свої шорти, і лагідно запрошував розділити його червоний килим-літак, поки ми летіли крізь словесні простори.

Мені здалося, що в своїх стосунках із жінками він не має якоїсь чіткої ієрархії — адже, в кінцевому підсумку, ми всі були для нього, й кожна, виявляючись із ним наодинці, знала, що вона найпрекрасніша, найсексуальніша в світі. І тої миті, що іскрилася, — це було саме так. А він сам був вільний, незалежний і так страхітливо далекий від тієї паралелі, до якої встигла дорости я в своїх незграбних спробах виліпити нову себе.

І потім, ніби між іншим: а що я роблю сьогодні в сієсту?

Ах, у сієсту з першої до третьої?

Ах, у сієсту біля першого корпусу?

Ах, он воно що… Загалом, у мене в пам’яті ще загрозливо біліє маячок татусевої панамки в маслянистій, сирокопченій людській масі й пастельних розливах розжареного бетону. Я манірно повела плечем, закидаючи голову куснула намотаний на палець рудий локон.

— То так?

Звісно… Так! Так!!! Так, Гепарде, авжеж, Альхене!

Якщо мені це не завдасть великої праці, то хіба ж мені важко в пекучу сієсту прокрастися джунглевими стежками й прослизнути на пляж?

— Так, Сашку, без проблем, — я скріпила угоду ніжними обіймами та мерщій повернулася додому. У передпокої скинула в'єтнамки, й батько, що з’явився за 10 хвилин по тому, застав мене за різанням салату.

Якимось утлим суденцем я перебралася через бермудський трикутник обіду, потім щось мила, щось сортувала на поличках, щось підмітала, потім розмазувала холодну воду по стегнах і бризкалася «Каїром» (але ж тоді, на Генералці, він, цілуючи мене, шепотів: «О Боже… Як ти пахнеш…»). Ну, а потім, під якимось сумнівним приводом отримала «добро» на сидіння на веранді Старого Будинку й уже мчала щодуху геть із Двору.

Повз мене пролетіли павукоподібні ворота, роздвоєна сосна, поруччя Старих сходів. І Альхен, напружений, знімав з себе веснянкуватого чортика, уже в майці й шортах, посміхався з-під сонячних окулярів, дивлячись, як я нахиляю голову під двома пересічними діагональними трубами й підходжу до лежака (без рушника). І цей його голос: «Я ж казав, що вона прийде». Танюшка програла заклад і на мить насупилась, відійшла вбік, а він посміхнувся мені, сказав, що краще буде, коли разом нас бачитимуть якнайрідше і я мушу піднятися туди за 10 хвилин. А він іде просто зараз.

Неможливо описати, як довго тягся час. Танька була бадьора й життєрадісна, а я відповідала невлад, і Вірі, здавалося, було зовсім байдуже — куди й із ким (і навіщо) я зараз іду.

А потім стрілка на моєму годиннику перемістилася за заповітну рожеву літеру «р» у слові «hipp» на моєму білому безцифровому циферблаті, і я радісно рвонула геть із розміряного сієстою сонного пляжу.

Він сидів на лаві, в затінку, а коли побачив мене, швидко відклав книжку, встав і сказав:

— Нарешті, а я вже думав, що ти ніколи…

Ніхто й ніколи…

Не цілував мене так, як робив це ти. Ніхто й ніколи не здавався мені в своїх гріхах таким досконалим. Ніхто й ніколи не міг розбудити в мені такий обвал почуттів, щоб від розпухлих, солодко-незграбних губів із тихим рокотінням мчав усе нижче та нижче… Ніхто не міг так засліпити мене й зробити такою непорушною — я розчинялася, розпливалася й не пам’ятаю, як ми сідали на лаву, як обіймалися, яким хитромудрим сплетінням з’єдналися наш руки й ноги.

Сарафан був наполовину зсунутий, але раптом якась відьмина тінь за курним вікном сполохала гармонію, Альхен відірвався від моїх грудей і сказав, що за все існування цієї лави (точніше — його на ній) жодна пара очей не затьмарила плину пряної самби. Пророча тінь змін, які грядуть. Камінь, пущений у скло сталості.

А потім він сидів з відкинутою на спинку лави головою, і його обличчя було страхітиво близько — за сантиметр піді мною. Він навіть не скинув шорти, і збоку це, можливо, мало вигляд безневинних витівок. Моє розпущене волосся падало йому на щоки й, напевне, закривали нас, коли ми цілувалися.

Він міцно тримав мене за стегна, налаштовуючи на ритм, потім його друга рука пробралася кудись, і він прошепотів:

— О Боже… Як хороше… Як же добре ти це робиш… Ах… Як же тобі хороше…

А я пригорнулася до нього ближче, здригаючись, від лебединого ковзання пальців по моїй спині, припала губами до його гладенької шиї, жадібно, мов вилуплене з ебенового яйця вампіреня, силкувалася випити його всього. А по тому мене поглинув якийсь заблуканий стан ширяння в небесах, що його зріла романістка назвала б «несамовитою млостю» — пам’ятаю тільки, що лобом і переніссям притискалася до його диявольського плеча.

— Як швидко можна тебе збудити… — його пальці заповзли в моє волосся, я знову здригнулася від тієї солодкої вкрадливої наполегливості, з якою він трохи відкинув моє обличчя, щоб дивитися в очі.

— Але ж ти sexy… Такий чарівний вираз… У тебе ластовиння, начебто з меду.

— То з’їж його…

— Ах, якби, — він лоскотав, покусуючи, мочку мого вуха, граючись масивною сережкою, срібною, з коралями, — якби я міг, я б усю тебе з’їв.

— Ах… не треба… Я ненавиджу це трафаретне… Ти б усіх нас пережер…

Альхен дивно захихотів і потім рвучко встав (так, що я зачепилась ногами в нього на талії, а потім м’яко стала на землю), подивився в очі (і мені стало страшно), а коли я вже почала поправляти сарафан — смикнув мене за руку так, що коліном я прокреслила невеличку дугу за сантиметр над землею. Ще одним ривком він пожбурив мене спиною до себе, в обійми. Ми завмерли так, він міцно обіймав мене, а я, в солодко переляканому очікуванні, торкалася до мускулів на його руках.

Від важко дихав мені у вухо. Це було, як у тих снах. Моя спина більше не мерзла. Я могла покласти голову йому на плече й дихати своєю мрією. Щастя просочувалося в мене разом із повітрям і теплом його тіла.

І тут раптом трапилося щось стрімке, зовсім неправильне, й перед тим, як я встигла це проаналізувати чи злякатися — зовсім нові, мокрі, липкі почуття притупили свідомість. Я жалібно промукала щось і спробувала вирватися, але він перехопив і стиснув мої зап’ястя, зробився якимось свинцево-брутальним, вимогливо штовхнув мене в спину, і я незграбно зігнулася.

— Ти так хочеш? Ти цього хочеш, так?

На батьківське запитання про натхнення (він уже встав і вовтузився з чайником на кухні, коли я спіткнулась об підстилку та похмурою сомнамбулою посунула у ванну) я відповіла, що писалося добре й у мене майже готовий план геніального роману.

Холоднюча вода витверезвляла.

Nach Mittag

З нагоди нашого фантастичного примирення було продовжено заняття англійською. Все, чого від мене було потрібно, — це протягом години, поки ми сидимо в парку на лаві, читати який-небудь piece of English literature і потім виписувати всі незнайомі слова та фрази й учити їх напам'ять. Цього разу мені зовсім випадково трапилося лесбійське фентезі The Northen Girl, де жовтокоса сіверянка опиняється в смаглявому колі войовничих азіаток і через певні розбіжності в поглядах у них зав’язуються і розв’язуються дрібні побутові конфлікти.

Ритуал передпляжних пообідніх занять відбувався, як правило, в «Дніпрі», на тінявій лаві навпроти Античної альтанки. Але саме сьогодні вона була зайнята. І навіть запасний варіант — кругла ротонда на місці, де був колись старий ліфт, — теж окупований неквапливим гладким сімейством. І тоді татусь розгублено запитав: «Ну, й куди нам іти?».

За 5 хвилин ми вже сиділи в заборонному дворику на ясно-зеленій лаві. Я знову була тут. І нюхала мрію. А татусь усе дивувався, як я примудрилася виявити цю місцину.

— Ми ще торік із Лікою і Зінкою сюди гуляти ходили… — і насунула на чоло козирок бейсболки, затулила очі темними окулярами, начепила навушники й механічно, навіть не підіймаючи повік, перегортала сторінки.

Tag Siebenunddrezig

Вранці я не прокинулася.

Тобто, такого в принципі ще ніколи не було. Минулого вечора я вирубувалася ще на пляжі, тож завалилася спати відразу по вечері. Було смішно, але мені здавалося, що в мені відкоркували якусь нову чакру (хи-хи), й організм перебудовується.

А вранці татусь не зміг розбудити мене, щоб іти на пляж.

І розштовхав тільки до обіду! Я проспала 19 годин, була зігнана з ліжка, відмокала хвилин 20 під холодним душем, але все одно відчувала дивну сонливість.

У сієсту мені спати не дозволили, але кудись іти було ліньки, і я провела розкішні 2 години, пописуючи роман (цей самий) і слухаючи дві перші пісні на Зінчиній музичній відеокасеті — вони, ці пісні, якоюсь мірою ознаменували все моє солоно-жагуче літо — Madonna, «Erotica» і Mylene Farmer, «Beyond My Control».

На пляжі, поки я бігала переодягатися, Альхен стурбовано запитав, чому не бачив мене вранці (ні, ну буває ж таке!).

— А я вже почав хвилюватися, що в тебе почалися твої червоні справи.

Поки павіаняча лапа ніжно попліскувала мене нижче спини, мій погляд натрапив на жадібне мерехтіння двох чорних зіниць. Поліна, яка щойно прийшла, заслоняла собою від бабусиних очей це небезпечне видовище й дивилася жадібно, пекуче, з нерозумінням, цікавістю, жахом і замилуванням.

Муза брехливих начал врятувала мене й у цій ситуації — я сказала, що він просто забирав прилиплі водорості.

Tag Achtunddeizig

У мене в навушниках життєрадісним жагучим ритмом співали «Джипсі Кінгз» дико популярну в цьому сезоні пісню «Бамболео», і Альхенова долоня, що ковзнула по моїй талії, коли я виходила з кабінки (я тільки купалася без плеєра) була немов частиною цього божевільного спекотного карнавалу.

— Значить, так, — діловито заявив Гепард, чекаючи, поки я вийму з вуха навушник, — о 13:30 ти приходиш прямо туди, ОК?

— Запросто, — я скорчила таку пику, що татусь, який виник у полі видимості, обмежився лише коротким запитанням, чого цьому мерзотникові від мене було потрібно. Я відповіла якоюсь звичною маячнею, і на цьому ми розійшлися. У буквальному значенні — татусь вирушав на розвідку до квиткових кас у Місхор, звідки відходили рейсові автобуси на вокзал у Сімферополь. А я, протягло й мерзенно заскімлила, тому отримала дозвіл іти додому. І от, стоячи в прохолодному ліфті, посміхаючись смаглявій Адорі в іспанських сережках, я, вже не в змозі терпіти, тисла кнопку «стоп» і секунди за дві блідо-жовті стулки роз’їжджалися в напівтемний тунель і я йшла назустріч світлу. А потім, знемагаючи, затиснута між бетонною стіною, Альхеном і цікавою Танькою, котрій тремтячим голосом пояснювала значення кнопок на своєму плеєрі, поки його рука успішно пробиралася повз еластичний купальник. І далі, після ряду хитрих досвідчених рухів я в його руках відчула знову ту блаженну безпорадність. А навколо були люди, й заслоняючись Таньчиною спиною, Альхен мене швидко, пробачте за каламбур, «на пальцях» ввів у курс нашого подальшого спілкування.

Коли наше обопільне невтручання вже здавалося неможливим (а попереду ще похмуро давила маса прийдешнього обіду, миття посуду й дороги з маяка до Першого корпусу), єднання було порушено, і я мрійливо поправляла купальник.

Гепард лише коротко озирнувся і, обпалюючи поглядом, запитав:

— Що, з натугою?

— Що — з натугою?

— Терпіти можеш із натугою. Шкода, що пляж у нас такий пуританський.

Потім він скромно відійшов, дозволяючи мені споглядати значні зміни рельєфу його плавок. Я криво посміхнулася, скупалась і пішла додому.

Там у мене одночасно сіла батарейка в годиннику й скінчилася паста в ручці.

Siesta

Він був дзвінким альтом у мальовничій занедбаності нашого дворика. З потрісканого, здутого асфальту рвалася висока трава, розчепірені молоді кущі, якісь кошлаті малинові й білі квіти й — просто перед нашою лавою — розлоге тоненьке деревце (пишу на борту літака Київ-Лондон). Зі стіни зворушливо виростав малесенький фонтанчик (кам’яний умивальничок), прикрашений наївною плиткою з квіточкою.

— Привіт.

Він рвучко озирнувся. Казковий гепард на тлі високого готичного вікна.

— Привіт, — він підійшов до мене, взяв за руки, ми сіли на лаву.

— Я від Зінки три кола пробігла, поки відірвалася… Втомилась…

— Посидь, відпочинь, — руки рушили звичним шляхом. Губи теплим вологим шепотом перебиралися від мочки вуха вниз по вилиці, до підборіддя, заглушаючи мій тихий голос:

— Ти годинника взяв?

Рука, що обіймала мене, стислася ще тісніше й піднялася до мого обличчя:

— Дивися.

На чорному циферблаті була перша сорок сім.

Дикий плющ повзе по сірому камені, густа трава, торішнє листя, схилені над нами зарості густого чагарнику й нестрижений самшит. І оголений він — як Демон у Петрова-Водкіна, що сидить навпочіпки, з сонячними відблисками, що грають по його хижому мускулястому тілі, по гладенькій смаглявій потилиці, дивиться знизу й трохи через плече:

— Ну, ходи ж сюди.

А я сміялася… Істерично, задихаючись, волосся обліпило моє обличчя, лізло до рота разом із мокрим зігнутим пальцем.

А він усе шепотів разом із листям:

— Так… так… Моє малятко, яке ж ти в мене золотко… Ти мій скарб… Яка ти чудова… Яке в тебе обличчя…

— Яке?

— Воно сповнене пристрасті… Ця насолода… Тобі добре… Як же тобі добре… — і цей жест, його рука, що повзе по моєму обличчі, крізь запахи меліси й евкаліпта, крізь пряний запашний полудень, чіпляючись за губи, плутаючись у волоссі.

І начебто з ударом мідних струн на цимбалах, до мене крізь цю пряну спеку долетіло:

— Кінчай… кінчай… кінчай…

Раптово мою щоку обпалив хльосткий ляпас. Я неймовірно зависла над оргазменою прірвою, час начебто зупинився, і я буквально ширяла в тім, що звичайно триває стрімку секунду.

Час зупинився. Боже ж мій… Та вибий же ти себе з мене!

…І потім ще — несильно, але лунко, хльостко, і я начебто на гумовій линві, гойднулася й підскочила в цій своїй космічній безодні.

180 хвилин щастя.

14:47

Я встала, поправила одяг, надягла навушники, палець охоче ліг на кнопку «рlау».

— Спасибі, — сказав Гепард і залишився десь позаду, поки Джон Хукер дуже в тему співав мені про «Unchain My Heart».

Nach Mittag

Під час нашої прогулянки пляжами батько якось напружився й почав злобливо щось сичати й розмахувати руками. Я сонно повернула голову лише на другому реченні, коли почула багатообіцяючі «мерзота» й «стерво». А річ була ось у чому: ще дорогою в «Марат» ми одночасно відзначили появу на пляжі нового сімейства — дві жінки років 35–38, що сильно молодилися, й дівчинка, така ось ніжна, цілком сформована квіточка старшого шкільного віку. Вони були цілком білі, й поки ми брели бетонною набережною, вони, весело щебечучи, мазалися кремом для засмаги. А тепер, за якісь жалюгідні 20 хвилин, наш неперевершений, нахабний і звабний імрайський змій уже сидів, затишно влаштований скраєчку на їхній підстилці та щось жваво з ними обговорював. А боязка квіточка тим часом лежала на животі трохи віддаля й із жахом та зацікавленням невідривно дивилася на мого коханця.

Потім, коли я неуважно потьопала нагору, в кабінку для переодягання, моя нова суперниця статечно прогулювалася попід ручки з мамою. Обидві були в крислатих солом’яних капелюхах, кокетливо зав’язаних шарфиками. І Гепард, готуючись прийняти їхні привітні посмішки, стояв, спираючись на червоне поруччя, й тримав у руці майже цілий банан. І тут, тихою шовковистою тінню, я вистромилася з-за його плеча, навіть не глянула в темно-зелене скло його окулярів і відкусила здоровенний шматок непристойного фрукта під ошелешені погляди сімейства, а по тому, вихиляючи голим засмаглим озаддям, почвалала вниз до татуся й навіть не озирнулася.

Tag Neununddreizig

Вранці вирішили піти в Алупку. Небо було якесь каламутне й білясте. Та поки ми снідали (ненавиджу сир зі сметаною!), поки збиралися («Адо, як ти можеш бути такою нечепурою?!»), почало начебто світлішати й біля павукоподібних воріт нарешті прорізалося сонечко. Мене залишили на сторожі біля сумки з парасольками й кофтами, а тато повернувся на маяк по наші пляжні речі.

Стрибаючи з пірсу, я звернула увагу на ще одне вагоме поповнення в рядах імрайської публіки: двоє дівчисьок, років по 17–19, досить добре засмаглих, із ніби виточеними фігурками, прямим русявим волоссям, зібраним у високі хвости на потилиці, в майже однакових тигрових бікіні, досить спокусливі з вигляду — зі зверхньою зацікавленістю спостерігали за моїми польотами зі зруйнованої частини пірсу. Дівки ці стояли на улюбленому Гепардовому місці в товаристві неначебто тата (нудний пузатий вусатий дядько). Сам Змій, як було домовлено ще вчора, вирішив не мозолити батьківське око й пішов на півдня засмагати в «Марат».

Nach Mittag

Ну, тут уже все пішло наперекіс. У сієсту ми з Зінкою поперлися на «Ластівку». І як же неймовірно вибірково працює батьківська інтуїція: за арахісовою лушпайкою, що загубилася в складках мого одягу, він безпомилково встановив факт несанкціонованого виходу за межі тюрми. Були крики, гнів, моє каяття… А потім був шок.

Там, на пляжі, мій Гепард уже щосили теревенив із однією з тигрових-хвостатих, і з фривольності їхніх напівобіймів я зрозуміла, що контакт неминучий — і цей її запитливо-грайливий погляд, коли я проходила повз них у мокрому купальнику, й Альхен, посміхаючись, показав мені «клас».

Ревнощі? Боже, як боляче! Кутиком ока спостерігаю за їхнім лігвищем — усе на місці, всім добре. Віра варить каву, Танька вовтузиться поруч, усі посміхаються, і його мавпяча лапа торкається до стрункої спини нової тигрової спокусниці, яку зараз годуватимуть.

Новий солоний біль.

Уночі, поки батько насолоджувався самотністю в Будиночку, я, змучена цими індиговими тінями, цією хокусаєвською Ай-Петрі, цими вогнями в деренчливій гладіні моря, — попленталася додому, знайшла Зінку, й разом ми викурили терпку «мальборину» та запили татусевим портвейном. Просто з горлечка.

Філософська туга. Липке томління. Мій вологий біль.

Tag Vierzig (день сороковий)

Мій вологий трепетний ранок. Нерухоме бліде море, високі тіні й ти — моя тигрова спокуснице, у простенькому картатому платтячку сидиш і йорзаєшся на порожніх лежаках у кутку під тентом, і чекаєш, ах, як чекаєш — як чекали ранками всі ми…

Начебто не дивлячись на неї, я продефілювала своїм шляхом. Із плеєром і рушником подалася на свій ранковий спостережно-засмагальний пункт. Тільки ось спостерігати не було за ким і не було чого. Я простяглася, надягла темні окуляри й віддалася музиці своїх свіжих спогадів. І тут, крізь хвилюючий передзвін Олдфілдівських «Turbullar Bells», я почула, як мене хтось кличе моїм собачим ім’ям:

— Адо! Адо!

Коли я розплющила очі, щоб сказати татусеві, мовляв, він з глузду з’їхав, бо я так швидко не згорю, — то ледь не звалилася в море. На мене дивився Він. Стояв унизу, на пірсі, в смугастій тіні від моєї крокви з дошками, й посміхався.

— Ого… Ну, привіт, — я обережно перевернулася на живіт.

— Я вітаю тебе.

— Із чим?

— Як це — з чим? Із днем народження!

— Ой, дякую, звичайно, але в мене взагалі не сьогодні, а через 4 дні.

— Як — через чотири?

— А ось так…

— А я хотів привітати тебе раніше за всіх.

…Ось такі дива трапляються іноді в нашій випещеній морем Імраї…

Тигрову спокусницю звали Людою, і поки вони з Гепардом немислимо розминулися (надулася, що він спершу пішов до мене?), я встигла спритно перехопити її, коли вона поверталася звідкілясь із «дніпровських» пляжів. Я посміхнулась їй. Вона здивовано підняла брову й відразу запитала щось приємне й пристойне для подальшої бесіди.

У поле Гепардового зору ми потрапили разом. І він був начебто вражений — стояв, теж зі здивовано піднятою бровою, привітно й стурбовано дивлячись, як ми проходимо повз нього.

А до самого мого відходу він простояв біля ліфта, патякаючи з тією жовтокосою дебелою бабою в малиновому сарафані.

Я спіймала Таньку за мокрий солоний лікоть, по-змовницьки потяглася до її вуха й прошепотіла:

— Сашкові передай, що з першої до третьої я буду біля 1-го корпусу.

Вона з розумінням посміхнулася, кивнула й помчала в благословенний затінок до осиротілого червоного рушника й Віри, що саме задрімала.

Siesta

Як же стукотіло моє серце! Як не слухалися руки, коли мокра редиска зривалася з тертки й котилася геть від каструлі з салатом! Яка грудка стояла в горлі, коли похмурий батько чекав, поки я скінчу розмазувати по тарілці свій суп! Як майстерно я мусила вдавати, що їм часник і потім, тільки-но він відвернеться — тихенько випльовувала в рукав! З якою натугою дерлася на полицю під стелею, де в димчасто-рудому флаконі стояли парфуми «Каїр»! І як болісно неприємно було піддавати себе всім гігієнічним процедурам у ванні, натоптаній білизною, та, до того ж, без гарячої води! І якими ж важкими були мої кроки геть від маяка, крутою звивистою стежкою! До чого нещадно палило сонце, як перехоплювало подих трикляте передчуття! Як мені складно було пересуватися парком, змученій дикою задишкою!

Ну, ось і круті сходи нагору, до прохідної. Звислі з пагорба кущі самшиту, алейка мушмули й потаємна стежка — просто до щастя.

Я йду, і з кожним кроком у мене всередині все начебто зав’язується в солоний мокрий вузол. Розгорнула подарований Зінкою «чупа-чупс», перевела подих, ступнула на світло й розплющила очі. Лава порожня. Грудка, що стояла в грудях, піднялася й здавила горлянку. Я поморщилася, замружилася, зітхнула й сіла писати роман. І лише за 45 хвилин (один бік касети) попленталася на свій оглядовий пункт біля Античної альтанки.

Звичайно, він був на пляжі. У колі улюблених жінок.

Стомлена, розлючена, задихаючись від спеки, ладна репетувати від запаху «Каїра», я побрела назад на маяк.

Nach Mittag

Ну ось, на кінець цього нестерпного оповідання я приберегла розповідь про Анну. Була вона таким само яскравим, харизматичним проявом Імраї, як і наш Аль-Хрен, як руда Тетяна, як Віра з її кавою, як «зелений чоловік», який продає вироби з дерева біля входу в ліфт і як, власне, ми з татусем. Як же можна описати її? «Божевільно гарна» звучить якось узагальнено.

Така вся граціозна, «справжня», без пихи й манірності, властивих гарним жінкам, з посмішкою і поглядом французької кіноактриси. Хоча ні, не французької — швидше, це суміш Сандри Баллок і Одрі Хепберн. Яким саме чином цю веселу красуню занесло в провінційну Ебру — не знаю. Відомо лише було, що гарнішої за неї на узбережжі нікого й ніколи не бачили, що вона була заміжня, мала 57-літнього чоловіка Віктора, ялтинського бізнесмена, що він її зраджував (зі слів Шурки-пліткаря), що вони мали сина Жерара (не Жору, не Гошу, не Юру, а саме Жерара), який ганяв, мов очманілий, санаторними пляжами й у свої 6 років мав більше волі, ніж я в свої майже 14; що вона мала чудову освіту й зналася на історії та філософії, а що найголовніше — не зносила мого Альхена, хоча знала його багато років.

Отож, своєю появою на пляжі вона відразу вносила приємне хвилювання в пляжну юрбу й навіть мій татусь (Боже мій, татусь!) буквально розквітав, ледь, бувало, вгледить її. Перетворюючись на мужнього інтелігента, він закликав її до себе на матрац, де міг добрі дві години розважати бесідою (а я — гойдатися в гамаку Альхена). Але коли вона прийшла цього разу, то лише коротко привіталася з батьком, який вискочив на позапланову прогулянку, й потім зненацька підійшла до мене ззаду, обійняла за плечі (я саме вигравала в Таньки партію в «дурня»), полоскотала своїми тонкими довгими пальцями й прошепотіла: «Ану кидай усе, ходімо побалакаємо!».

Я розгублено глянула на Таньку. Вона лише лукаво підморгнула Анні, зібрала карти й пішла в Гепардя.

— Ну, як ти? — вона була чудова: у темно-коричневому купальнику під зміїну шкіру, з чорним волоссям, зачесаним у високий хвіст, чий кінчик лоскотав впадинку на її смаглявій спині. Її бурштиново-карі очі сміялися.

Ми пішли на лаву до ліфта за 30 метрів від Гепарда. Я відразу почала скаржитися на батьківську дисципліну, вона співчутливо кивала, що «це жахливо», й сміялася разом зі мною, коли я розповідала про звірства з заборонами на вживання їжі в неналежний час і про те, як доводилося красти хліб у Цехоцьких.

— А сестра твоя як?

— Не знаю, — здивувалась я.

— А як Сашко — нудьгує за нею? — вона кумедно прогугнявила на слові «Сашко».

— Уявлення не маю. Я з ним не говорила. А взагалі, він тварюка — сім’ю ось розбив.

Вона надула щоки й закотила очі:

— Ну-у, стільки пафосу! Догану громадську йому влаштувати, чи що? Хоча… — вона подалася вперед, торкаючись обличчям до мого плеча, — хоча Сашко чогось сам на себе не схожий. Вікова категорія не та…

— Що?

— Ну, йому ж більше молоденькі подобаються… Може, просто ти йому не дала, то він хоч старшу вирішив… — міркувала вона.

— Що не дала?

— Нічого. А ти з ним взагалі розмовляла тет-а-тет?

— Ну, загалом, так. Він мені молов якусь маячню… Щас… а, що в мене литки неправильної будови й щоб їх виправити, потрібно займатися чи то онанізмом, чи анальним сексом.

Вона засміялася так голосно, що Гепард озирнувся.

— Ти ж розумієш, що ніяка нормальна жінка на таку локшину не купиться, тільки всілякі недосвідчені наївні дурепи розвішують вуха…

— І розставляють ноги…

Вона знову засміялась і навіть ляснула себе по коліні:

— Ти розумієш, Адко… Ні, але ж ти дівчина розумна, ти повинна розуміти… Ось такі дикі провінційні Лоліти слухають його з роззявленим ротом. Він блефує і створює собі образ такого демократичного інтелектуала, але всі його знання почерпнуті з двох-трьох паршивих книжечок. Він же зовсім порожній усередині, знаєш, — вона знову була за міліметр від мого вуха, — я просто отетеріла… Він веде такого спеціального зошита, куди записує «розумні думки».

— Як старшокласниця?

— Ага! Мене це просто добило. Мені взагалі здається, що в нього десь сидить якийсь страшний комплекс і він просто самореалізується за рахунок цих дуреп. Ні, ну що вона в ньому знайшла?

— Хто?

— Та сестра твоя… Ні, я просто не розумію, як вони погоджуються, як вони йдуть на це?

— Ну… він гарний.

— Хто?! Він?!

— Ну…

— Та він же страшний! Адочко, він же схожий на лису мавпу, на сповнену претензій лису мавпу!

— Не знаю… Якось про це не замислювалася. Я більше з Танею і Вірою спілкуюся.

— Ой, а Віра! Єдине гарне в ній те, що вона мені тут показала трохи дійсно класних вправ. А взагалі, ти, дурненька, навіть уявити не можеш, що в них там діється. І тут я цілком солідарна з твоїм татом — нема чого біля них крутитися.

— Чому?

— Вона ж просто зводить з ним дівок. Так вона його може біля себе притримати, ось і жертвує всім, навіть власною дитиною.

— Та ну?

— Але ж ти спочатку думала, що вона — його дружина, а Танька — дочка?

— Звичайно, всі так думають.

— Так отож! Ти що, не розумієш, що він ними просто прикривається? З вигляду така благопристойна сімейка. До них спокійно відпускають своїх дочок — там кавусика попити, у карти з малою порізатися, а далі вже починається капітальна обробка й дівчисько потім і «на танці», й «погуляти» відпускають без жодних задніх думок.

— Та ти що…

— А вони, малолітні дурепи, вуха порозвішували…

— Ноги порозсовували…

— Еге ж, а з вигляду все благопристойно. Ет… зажди, ти їх ще в повному складі не бачила! Тут наприкінці липня — в середині серпня таке діється! Ох і відриваються ж вони! Там дід у них такий є, пузатий і хтивий… Слухай, — вона знову присунулася до мене й взяла за руку, — і ти ж там увесь час у карти граєш, в нього під самим носом. Чіпляється?

— Ну… не знаю…

— Так, так, так, — вона зазирнула в мої опущені очі, — ану викладай!

— Загалом, тоді, в 93-му, він мені таку гидоту розповідав…

— А зараз?

— Після тієї історії, мені здається, він не відчуває до мене особливої симпатії.

— Та годі тобі, він же бодай щось казав?

— Ну, так… Пропонував прямим текстом, нахабно, типу, ходімо, я знаю місце в парку, і всяке таке.

— А-а-а! — вона, сміючись, затулила рота долонею. — І що?

— А нічого. Якби я навіть і хотіла, то мене б тато не пустив.

— А ти хотіла?

— Ні, звичайно!

— А що ти йому відповіла?

— Щоб відвалив.

— А він?

— Сказав, що в мене плоскостопість, що коліна якісь неправильні, а це все лікується сексуальною енергією.

Вона знову голосно засміялася. Татусь вистромився з-під пірсу, стурбовано й роздратовано глянув на мене. Анна весело помахала йому й жестом показала, що ми незабаром скінчимо.

— Будь обережна, Адріанко. Особливо з Вірою. Ти просто не уявляєш, із ким маєш справу. Вони цілком під владою цієї людини. А він… цілковите лайно. Для нього секс — як випорожнення. Розумієш?

— Майже.

— А розкажи мені тепер про сестру.

І я почала щось безсовісно брехати про своє опівнічне шпигунство, про те, як одного разу нібито застукала Мавпу у внутрішньому дворику першого корпусу («ой, а де це?»), де він на своєму червоному рушнику трахав якусь дівулю, і, як завжди, в найцікавішому місці розповіді до нас рішуче наблизився татусь і дуже брутально скомандував мені:

— Швидко йди купатися!

Я намагалася заперечити, що купатися не хочу, але він гаркнув «shut up!» — і злобливо тицьнув пальцем у бік моря.

Альхен був безнадійно заклопотаний тигровими-хвостатими, тому я пішла засмагати на пірс.

Анна звільнилась від татуся й намагалася якось підійти до мене, але ми вже йшли вечеряти, а про те, щоб мені залишитися ще на годинку (навіть під її наглядом), не могло бути й мови.

На сходах мені у вкрай неприязній формі пояснили, що нав’язувати своє товариство — непристойно, й що Анні глибоко нецікаво все те, що я можу їй розповісти, вона просто дуже вихована й для ввічливості підтримує розмову зі мною.

О Боже… Дай мені сили…

Tag Einunvierzig (день сорок перший)

Я прокинулася з дивним присмаком у роті. Яких же капостей учора я наговорила Анні! Коротше кажучи, Адору понесло… А якщо вона розповість іще комусь? Тій самій Вірі?

Голова була важкою і щось похмуре збиралося в грудях.

Образа на татуся була ще в силі, й коли ми спустилися на пляж, я в насупленому мовчанні рушила на свою ритуальну прогулянку. Макс стомлює. Ні, ні, не може його здорове мускулясте тіло, його засмагле обличчя з повними губами, його золоті кучері, його юність і запал витиснути з мене біль щоранкового очікування. Теревенячи з ним, усе, про що я задумуюся, — це: «Прийшов, чи ні?». Макс мені сьогодні розповідав про те, як здавав на права в роздовбаному «Москвичі», як там відвалилася педаль…

— І що, тато тебе навіть удень, навіть просто в кафе не відпустить?

— Та Боже борони… Яке там кафе…

І тут, дорогою назад, мене раптом охопила така туга, такі щемливі жалощі до себе, бранки, що я махнула батькові, який віддалявся до вбиральні, й пішла на посадку прямісінько під ожилий тент. Віра варила каву, Сашко виймав із рюкзака червоний рушник, а Танька виколупувала з-під лежака розсипані фломастери.

— Привіт, народ!

— О, Адріано, привіт, — своїм інтелігентним пітерським голосом ніжно прогаркавив мій мучитель, — ну, як справи, як настрій? (Боже, який же ти ласкавий!).

— Стомилася я від усього. Ні, справді, зі мною точно зараз напад якийсь трапиться. Адже не можна мене так пасти! Коли б не цей контроль, я, може, навіть не подивилася б на тебе.

— Тобто, я в тебе — своєрідна форма протесту?

Я б… ет… Як би я хотіла розповісти йому, хто він для мене насправді. Зоряний мій, казковий мій Гепард.

Віра м’яко посміхнулась і, тримаючи в руках порожню чашку, запитливо глянула на мене. Я з вдаваною недбалістю ствердно кивнула (ось-ось із-за рогу повинен був з’явитися татусь).

— І як вам Анна? — запитала я, куштуючи каву, — я вчора розмовляла з нею. Мені здається, вона просто фантастична жінка.

Гепард скептично склав губи й помотав головою, глянув на мене так, що волосинки ззаду на шиї, що встигли підсохнути, стали сторч.

— Не думаю… Нема в ній нічого фантастичного.

— Як нема?

— Насправді вона бридка, злісна, боягузлива баба. Ця вся її краса незабаром перегорить. Вона боїться переступити через себе, боїться відкритися, і ця її невдоволеність переростає в злість, у заздрощі та гниє там усередині.

— Ай, облиш, — (татусь уже давно вийшов і, прискорюючи крок, рухався просто на нас).

— Що — облиш? Подивися на неї — з її зовнішністю й мізками вона сидить отут, у селищі міського типу, живцем поховала себе з чоловіком, який її давно не трахає.

— То в чому ж її провина?

— У неї був шанс, і не один. Вона хоче, але боїться. Я говорив із нею, пропонував навчити дечого, показати, як виборсатися з цієї пастки, але…

Батько підійшов до тенту, зробив зовсім суворе обличчя й рвучко махнув мені, щоб кидала все й негайно забиралася звідти.

— Сподіваюся, в тебе вистачило клепки, щоб не розпатякати їй зайвого?

Я кивнула, залишила недопиту каву й попленталася до батька.

Що було по тому, можна описати як грандіозний скандал. Так… Справді, я сама такого від себе не очікувала. Мені не те що заборонили наближатися до них — навіть дивитися в той бік, навіть вітатися з Танею.

— А вона тут до чого?! — скімлила я крізь сльози.

Виявляється, Анна йому все вчора розповіла. Він не хотів спершу говорити мені, але розмовляли вони, я вже здогадалася, про кого. І якщо я така ідіотка, якщо не розумію (і тут, готуйтеся, шок № 2), то я вже виросла, я ПРИВАБЛИВА молода особа, я ідеально підпадаю під його цільову аудиторію. Я дурепа й не тямлю нічого, але вони, швидше за все, спеціально підмовили Таньку, щоб та грала зі мною в карти, я не врубаюся, що вони — банда розбещувачів-педофілів, що вони так і чекають, коли я попадуся в їхні брудні лабети. А Віра — ще те стерво, сама закликає дівок до свого коханця, а я… а вона… А Танька у свої 10 років… Я заткнула вуха «Енігмою» і йшла, значно відстаючи, шкарбаючи парковими доріжками та гарячково міркуючи, яким побитом можна буде вирватися сьогодні до 1-го корпусу.

Nach Mittag

У сієсту, посаджена під домашній арешт, я дивилася «Маленького Гіганта Великого Сексу» з Хазановим. А по обіді все було понуре й сіре. Його на пляжі чомусь не виявилося. Генка приїхав зі своєю машиною, чи що?

Зате ось моя чорнобрива Поліна начебто піддалась загальній гепардоманії, та почала розповідати, як він «чіплявся» до неї. Ось тут-то, при цьому слові, ваш незграбний автор ледь не звалився з червоного пляжного поруччя, на якому сидів, напружено дивлячись на вихід із ліфта. Як чіплявся? Він підстеріг її біля кабінки для переодягання, говорив їй усяке… там про її зовнішність, що вона вже як жінка… Мене розпирали такі веселощі, такий нестримний, божевільний сміх, що наші з нею наглядачі знову з подивом витріщилися на нас. Потім під їхнім ненав’язливим конвоєм ходили з нею гуляти пляжами й кілька годин говорили про нього. І з подивом, жахом і радістю одночасно я зрозуміла, що якби перед нею з’явилася найвужча, найгірша шпарина в паркані бабусиного піклування — вона б збожеволіла й помчала туди, почала б запекло пропихати своє граціозне тіло — аби тільки доторкнутися до мерзенної зіпсутості. Так, усі вони — ці юні красуні, що ледь прокинулися, що відвідують музичні школи та вчаться на «відмінно», всі вони одержимі жагою пізнання, жагою нового, незвіданого й забороненого.

Надвечір він з’явився з якоюсь новою білявкою. А ми вже йшли. А Поленька, здригаючись від захвату, ціпеніючи від жаху, ховаючись за мій лікоть сказала: «Ой».

Tag Zweiundvierzig (День сорок другий)

Ранкові муки були тяжкі. Він не з’являвся аж до 11-ї. За всіма прогнозами, нам ніщо не заважало зустрітися сьогодні…

Він з’явився, коли ми вже готувалися йти. Я стояла на бетонному майданчику перед ліфтом у своєму білому сарафані, притискаючи до грудей подертий пакунок із надувним матрацом.

Приїхав Генка. Про Генку я багато чувала (той самий, на машині), лікар-гінеколог, бачся, Сашків найкращий друг (о… уявляю, які солідарні ви в багатьох жіночих питаннях!). Я, відверто кажучи, навіть з якимось трепетом очікувала Генчиного прибуття, малюючи в уяві привабливі картини звертання його уваги на мене. Але дійсність, як завжди, зовсім не виправдала очікувань.

Розпусником Геннадієм виявився худорлявенький, тонконогий, чорнявий, кучерявий тип із болісно білою шкірою й абсолютно нецікавим обличчям. Було в ньому навіть щось трепетно-підарастичне, манірно-бридливе, й це добряче спантеличило й роздратувало мене, коли вони обоє, навіть і не глянули на мене — пройшли, ледь не за ручки тримаючись.

Нагорі з’ясувалося, що батько йде в «Ластівчин Дім» по харчі. А я — на маяк. Я дочекалась, поки він зникне, прослизнула назад у ліфт і за мить знову вдихала розпечене пляжне повітря.

Геннадій старанно обмазувався кремом для засмаги, а Гепард дивився на мене з посмішкою, що ніби блукала.

— Як щодо по обіді? — сухо запитала я.

— Якщо відверто, не знаю. Ні… Правда, пізніше поговоримо…

— Коли?

— Ну… потім.

— Я зараз іду!

— Правда?…Але я не можу зараз сказати точно…

Я стисла кулаки й потупала додому.

У сієсту вирішила була змотатися на пляж, але ще з найближчого оглядового майданчика побачила цю парочку — біле й чорне, дві спини. Схоже, там точилася жвава бесіда. Я там вочевидь виявилася б зайвою. Тому виматюкалась і пішла шукати Зінку.

По обіді в кабінці виявила місячне. Татусь навіть не пустив саму збігати на маяк по тампакса. Довелося обом збиратись і валити з пляжу на півтори години раніше, ніж звичайно.

Tag Dreiundvierzig (день сорок третій)

Рятівна сила згори послала нам цього ранку веселу, як і раніше, сліпуче гарну Анну. Вона вийшла з ліфта разом із різнобарвною пляжною юрбою — з рудою Танькою в смугастій майці, з блідо-рожевим Геннадієм у розстебнутій до пупа білій сорочці, з медово-золотавою Вірою в світлих шортах, із чорно-маслиновим Гепардом і з млосною юною спокусницею в крислатому капелюсі, що обіймалася з надувним матрацом. Анна з розкритими обіймами кинулася відразу до нас із батьком, він огидно манірно відіслав мене «погуляти-поплавати» й вирушив із нею на гальку, обговорювати філософсько-історичні питання. А я, смакуючи кожну мить цієї короткометражної волі, томливо вигинаючись, пішла в Гепардя.

— Стривай, — схопила його у вузькому проміжку між кабінкою та скелею за руку.

— Привіт для початку.

— Здрасьте.

— Слухай, у нас тут усе нема можливості поговорити нормально.

— Ну?

— Сьогодні, так? О пів… як звичайно.

— Запросто. Тільки ми не будемо… Ну… В мене…

— Я зрозумів. Але побалакати все одно можна.

— Домовилися.

— Твій конвой поки на відпочинку?

— Ага, філософствує.

І ми сиділи ці неможливі 45 хвилин, теревенили й сміялися, і моя рука раз у раз виявлялася накритою його рукою, а його плече частенько терлося об мою лопатку, що вкривалася сиротами. Вони налляли мені склянку вина, і я миттю посоловіла (пили спочатку за моє здоров’я, потім — за його). Коли вірна Танюшка повернула до нас своє веснянкувате личко й махнула рукою, з’ясувалося, що мій зв’язок із реальністю відбувається тепер крізь густу субстанцію якоїсь п’яної хвацької пригальмованості. Я затулила рота ліктем і з заблуканою посмішечкою бубоніла татусеві щось про головний біль, потім влаштувалася в пляжному кутку, на неширокій смужці затінку від пірсу.

Уже перед самими сходами ми зустріли Поленьку. Я схопила її за смаглявий лікоть, поки наші батьки терпляче чекали, відвела трохи вбік, і, притискаючи до грудей подертий пакет із матрацом, прошепотіла їй на вухо:

— Уявляєш, мені Алладдін побачення призначив!

— Та невже? І що ти? Підеш?

— Я що — збожеволіла?!

Siesta

Біля ліфта (там, де брукована плитами доріжка перетинає широку асфальтовану трасу «ліфт-їдальня») мене зустріла Анна. Вона була мов граціозна, сповнена запалу хижачка — вистрибнула на мене з юк і олеандрів, вчепилась у руку, й блискаючи очима, запитала:

— А що ти тут робиш?

Напевне, божевільно-замріяний вираз мого обличчя говорив сам за себе.

Додому вона очевидячки не поспішала й досить наполегливо пропонувала піти погуляти разом. Довелося зробити великий гак і розійтися з нею біля самої прохідної.

Гепард сидів на лаві й щось читав:

— О, нарешті!

— Мене татусь відпустив рівно о першій, але дорогою я зустріла Анну.

— Так? І якого вона від тебе хотіла?

— У принципі, ніякого.

Він почав цілувати мене.

— То, як я зрозумів, у тебе зараз регули?

— Ага…

— Кривдно, але нічого. Ти знаєш, я тобі на день народження подаруночок готую.

Я засмикалася від захвату:

— Який… ні, ні, не кажи мені! Нехай це буде сюрпризом!

— Я тебе заінтригував?

Його рука тихенько розправлялася з шортами:

— А коли твої червоні справи скінчаться?

— Через 4 дні. Я вже поїду тоді.

— Так… не пощастило.

— Ну, нічого, ми що-небудь придумаємо.

— Я думаю, що так.

Він говорив, поки я сиділа в нього на колінах, що мені в житті потрібен сильний чоловік, старший за мене, а таких, справжніх, дуже мало. Інакше я буду нещаслива.

Потім було це поквапливе, з придихом:

— Скинь це все з себе! — і моє волосся, що прилипло до губів, а потім рушник, матова тінь і «…найголовніше — це щоб чоловік бачив твоє обличчя…».

Моє малятко, Левеняточко, так, так, о Боже мій… Так, мій скарбе, моє Левеня…

Знову ми всі в реп’яхах. Давай я тебе почищу.

Я витирала його спину й шию, а він міркував над географією нашого фінального побачення. У вікні знову метнулася чиясь тінь, тож приходити сюди було вже небезпечно.

— Між іншим, Генка — він людина наша в цьому плані. В принципі, всю цю годину ми могли б качатися в його машині, на задньому сидінні. Вона в нього з кондиціонером і з усім, що треба.

— Так, шкода тільки, що я їду.

У щоденнику я написала про цей момент: «… з надзвичайною теплотою він говорив мені, про ян-ци й про те, чого він ще нікому не говорив. Мені здавалося, що така близькість буває тільки в дуже люблячих людей. Він обіймав мене зовсім без хіті».

— Коли ти поїдеш, мені тебе добряче бракуватиме. А взагалі… Напевне, тебе мені послали зірки за щось надприродне. Я, мабуть, щось таке зробив… раз заслужив тебе.

А коли Віра займається сексом, у квартирі вирубуються пробки…

І потім, там-таки, на лаві, не зважаючи на шорти:

— Кінчай! Поки не скінчиш, я тебе нікуди не відпущу!

І — «як ти пахнеш… Цей твій запах, він усмоктується в мою шкіру й тримається там днів зо три… Ні, парфуми тут ні до чого, не в них річ — це гормони, в кожної людини є свій індивідуальний сексуальний запах. У тебе він дуже сильний, і якби ми з тобою залягли на місяць, то всі простирадла, всі меблі просочилися б тобою… Ет… якби нам хоча б днів зо три не вилазити з ліжка… Я б пестив усю тебе».

— А хто сказав, що це неможливо? Я ж завжди домагаюся, чого хочу. Завжди. Я хитра… Я вмію чекати… Вмію прикидатися.

— Ні, моя люба… Я гадаю, що це навіть добре, що над тобою зараз такий контроль, інакше, відчуваю, ми б накоїли з тобою якихось великих дурниць… Ой, подумати тільки, що б ми виробляли… Але гарного потрошку. Але я тобі, здається, й так багато дав. Правда?

Nach Mittag

Повернулась я з заблукаючою посмішкою, про всяк випадок сказала, що біля Великих гойдалок зустріла Анну (адже ж вона закладе, що бачила мене — на сто відсотків), прийняла холодний душ, подрімала над Deutsche Grammatic і вирушила на пляж, займатися Полінкою.

Сидячи на моєму зруйнованому пірсі, раз у раз поглядаючи в тихе Гепардя (всі вони, задоволені, спали), ми розробили зухвалий план:

Вона залюбки приймає всі його наміри й щоб збудити ще більший інтерес, ходить тільки в своєму жовтому бікіні. Вона повинна відповідати на всі його брехні зацікавленим блиском очей. «Але тільки врахуй, подруго, він дуже хитрий, дуже досвідчений мерзотник, врахуй, це поки що найсерйозніша гра в твоєму житті. І ця солодка година розплати — коли ти в найвідповідальніший момент відмовляєш йому і кажеш усе, що ти про нього думаєш» (про те, що момент програшу ще солодший, я вирішила не говорити).

Вона схвильовано блискала своїми мигдалевидними оксамитовими очима, палко кивала, й поправляючи чорне пасмо, солоденько йорзалася, смакуючи цю немислиму авантюру.

Але мені, стомленому, зачерствілому педагогові, мені вже тоді було видно, що навряд чи дівчисько зможе зіграти мою власну роль, навряд чи в неї знайдеться достатньо внутрішньої зрілості, щоб виявитися в чомусь кращою.

Але ми мріяли.

— А ти, Адо, чому ти не граєш?

Я гірко посміхнулася:

— Я ще й як граю. Але він стомився. Я йому набридла. У нас нічия.

Tag Vierundzwanzig (день сорок четвертий)

Післязавтра я поїду звідси назавжди. Батько після вчорашньої гепардовикривальної бесіди з Анною та після розмови з сестрою по телефону, під час якої вона хвалилася, що вже подала на розлучення — після всіх цих темних, липких ляпок — зрозумів, що його Імрая остаточно потьмяніла. А я своєю обурливою поведінкою геть-чисто перекреслила перспективу нашого подальшого спільного відпочинку.

А завтра в мене день народження. В 14 років Джульєтта закохалася… Чим я гірша?

А післязавтра ми поїдемо.

Назавжди.

Шансів на фінальну зустріч нема. «Я забороняю тобі виходити за межі квартири!» — значить, таки заклала, мій довгоногий, смаглявий Жасмин..

Погано… все погано… Лежачи на пірсі, я все тішила себе різними фантазіями на тему: «Що Сашко подарує Аді на її 14-річчя». Ах, скільки ж я чула від нього про ці непристойні китайські кульки, які є в Сюшки-Ксюшки і які «поки ти ходиш, перекочуються там, усередині». О… Гепарде, та будь-який папірець, піднятий тобою з підлоги, якщо побував у вівтарі твоїх темних рук, стане для мене священним!

«Шкода, що в тебе все так складається, бо пішли б на камені, посмажили б мідії», — сумно казав Макс, обіймаючи мене за плечі.

«А, може, вдасться втекти? Що тобі? Все одно через день поїдеш!».

Я ухильно знизала плечима.

Ніч промайнула в гірко-неспокійній напівдрімоті.

Tag Funfwndvierzig (день сорок п'ятий)

Так трапилося, що мій день народження завжди був дуже похмурим і самотнім святом. Тобто, взагалі не був святом. Через розлучення батьки завжди сварилися, з ким я буду, й частіше вигравав татусь, який із гордовитим обуренням відвозив мене куди-небудь на дачу. Приходили з четверо родичів або його друзів (і ніколи — моїх!), і все було до неможливого тужно. Цього разу мене, поза сумнівом, потішила Імрая за вікном, але батьківська скривджена відчуженість (о, як же йому легко живеться, вічно він на всіх ображається!) вже з самого початку зіпсувала феєричний плин цього дня. Я була напружена до крайньої межі; ми відразу посварилися, і його подарунком можна вважати небажання влаштовувати черговий скандал, а просто неприязне, крізь зуби кинуте: «Я не хочу це більше обговорювати!». Коротше кажучи, до Таньки мені підійти не дозволили (а де ти позавчора був, цікаво?). Втім, коли ми нарешті спустилися на пляж, їх там все одно не було. А потім, коли я засмагала, під свою «Енігму» з торжеством і зловтіхою фантазуючи, як у 16 піду на роботу й сама з рюкзаком і наметом вирушу борознити Імраю в пошуках нового adoreau, мене знову покликали на ім’я.

Усміхнений Гепард махав мені з-за червоного поруччя. Я похмуро кивнула в бік татуся й зробила страшне обличчя. А Демон і не думав іти, а й далі закликав мене широкими гостинними рухами.

— Ну, що таке?! — з серцем заволала я.

А він усе посміхався.

Татусь навіть не повернув голови, коли я з розчепіреними руками спритно пройшла вузькою кроквою, перескочила поруччя й зникла з поля його зору.

— Із днем народження, — урочисто сказав Гепард, поцілував мене в обидві щоки й вручив банку пива та шоколадку.

— Дякую. Тільки я не можу нічого в тебе брати, що я татусеві скажу?

— Що це від таємного залицяльника, і взагалі, це вже не твої проблеми, Левеня. Вітаю, — він лобизнув мене в лобик і змився у свій ранковий підтентовий затінок. Часу було обмаль. Я влаштувалась між скелею і кабінкою та зосереджено вм’яла шоколадку, а по тому, морщачись, із повним солодкого ротом ковтала крижане пиво. Банка була велика, на півлітра, а мене ще нудило від нещодавно перенесеного сніданку (сир зі сметаною).

— Адо, — я здригнулася, і з натоптаним ротом втупилася в Гепарда.

Він окинув мене розчуленим поглядом:

— Сьогодні, після обіду.

— Им-им, — я замотала головою, сьорбнула ще пива й зробила страшні очі.

— Я розумію, сьогодні такий день, і… я все одно чекатиму на тебе біля першого корпусу, як звичайно. Якщо ти не прийдеш, я зрозумію.

— Як хочеш, — пробубоніла я і судомно ковтнула, — але я точно не прийду.

Він лише посміхнувся, спритно розвернувся й вислизнув геть. Не можу сказати, що на душі було так уже й гірко. Мені ввижалося моє доросле майбутнє, коли я покажу їм усім…

Отже, усе в цьому дні розохочувало мене. Те, як підкреслено буденно ми розпорядилися своїм ранком — до Гепардового приходу були татусеве сидіння на пірсі й моя насуплена прогулянка (і Макса чогось не було, дідько забирай!), потім це пиво з шоколадкою (і понадив він її цукерком у яскравому фантику…), і шумний стрибок із пірса вниз головою, щоб змити коричневі сліди злочину, далі мовчазне й трохи хмільне сидіння під боком у татуся (нагору взагалі не можна!). Ну, невже я така погана?

— А що ми робитимемо потім? — обережно запитала я, коли ми, як звичайно, за десять до одинадцятої, готувалися йти.

Татусь роздратовано глянув на мене й сказав: те саме, що й завжди.

І ми, як завжди, попленталися нагору нестерпно крутими сходами. Як завжди, прийшли на маяк і, обгавкані Сільві та Дінкою, перетнули пустельне сонячне подвір’я. Я вийшла на балкон, розвішувати мокрі пляжні речі; крізь дзенькіт полуденної спеки з захватом скрекотіли цикади. Як завжди, я порізала салат, ми сіли обідати, і хоча в пельку нічого не лізло, я не насмілилася бодай щось залишити на тарілці.

Татусь, як завжди, мав скривджений вигляд і був неговіркий. Голосно виплюнув останнє виноградне зернятко, нічого мені не сказав і подався відпочивати.

Siesta

І мене знову трусило, як у лихоманці. Я побризкалась «Каїром» і вже за десять до першої була надворі. Цього разу кроки давалися легко, паркові доріжки начебто самі стелилися під мої ноги.

Природно, там нікого не було. Але не було й болю в грудях, не було мокрого солоного вузла. Здавалося, що я зі своєї на рік підрослої життєвої сходинки дивлюся вже вище цих юнацьких розчарувань. Здається, я вже навчилася відчувати свою самодостатність і бути щасливою сама з собою.

Я писала перші розділи того, що ви зараз тримаєте в руках, коли почувся шерех гравію і чиїсь голоси. Я здригнулася, стрепенулась, і тут на наш рябий від сонячних відблисків дворик вийшов Гепард. І... він притримав гілки кущів… І Віра. Я здивовано витріщилася на них, а вони, весело теревенячи, підійшли до мене обійняли, поцілували в обидві щоки.

— Привіт. Із днем народження, — сказав Гепард, — а оце подарунок для тебе, — і обійняв за плечі Віру.

А я вперше бачила її обличчя так близько. Медово-золотава… Горіхово-ванільна.

— Вона мене дуже просила, щоб я її хоч раз із собою взяв, — сказав Гепард, спостерігаючи за мною, і голос його начебто здригнувся.

Вперше в моєму житті був поцілунок із жінкою. Можливо, за певних обставин, він навіть приємніший за поцілунок із чоловіком, тому що є ця несподівана ніжність шкіри, янгольська принадність обличчя, м’яка, податлива наполегливість.

Пестощі жінки принципово відрізняються від пестощів чоловіка. Вони начебто походять із інших начал, рухаючись із протилежного боку, приводять тебе до тієї самої іскристої вершини. Обійми — це пронизливе сонячне світло, спекотна, дзвінка сієста, сонце, що грає в її медяному волоссі, маленькі атласні пальчики, випещена морем і сонцем шкіра.

Мені було трохи лячно бачити й відчувати її так близько. У цій м’якій ніжній грі зовсім не було сексу, вона була однієї статі зі мною, але в цьому загостреному спорідненні зріло й формувалося щось колосальне, зовсім для мене нове.

Уявіть теплу прозору хвилю, що неквапом облизує блискучі круглі камінчики; уявіть ніжну лискучу ввігнутість біло-рожевої мушлі; уявіть соковиту, тремтячу м’якушку устриці.

А потім він уже не міг більше терпіти. Рвучко встав, послав Віру мені за спину, а сам сів на її місце.

Це тягуче липке блаженство. До дідька місячне! Біло-зефірно-рожеве було геть-чисто змите чимось гладеньким, слизьким і твердим. Цей точний, безкомпромісний поштовх — і сотні блідо-жовтих метеликів спурхнули в небо моєї свідомості… розсипалися лимонні іскри… В очах спочатку побіліло, перехопило подих, ці лимонадні пухирці (згадайте, в рекламі з особливим пафосом показують, як наливається пиво — пухирці, кружляючи, випереджаючи один одного, спрямовуються спочатку чітко вниз, а потім роблять плавну дугу й знову повзуть нагору) — кинулися спочатку в стегна й нижній відділ хребта а потім гойднулись — із новою силою помчали по всьому тілі, розтікаючись до кінчиків пальців, перехоплюючи подих (як від першого струменю крижаного душу, що вдаряє в груди). І звідкілясь із-за плеча Вірин палкий шепіт: «Руку… просто дай мені свою руку!». І там мої пальці боязко, невміло терлися разом із моторною Гепардовою лапою. А він сам, заслоняючи сонце, розмірено погойдувався між нами двома, шепотів щось про блаженство…

І потім знову безгучний грім, мокра гаряча судома, смак ванілі на губах і рвучке зітхання.

— Господи… мені ж потрібно йти…

Віра якимось незбагненним чином виявилася в мене під пахвою, а Гепард відкинувся нарешті на спинку лави, простяг ноги під моїм спітнілим стегном і блаженно посміхнувся.

— Почекай… не поспішай… Відпочинь… — Віра волого поцілувала мене в кутик губів і почала шукати мій одяг.

У тілі сиділа така страхітлива легкість, що трохи паморочилася голова. Вони поставили мене на ноги й змусили пройти метрів 4 по прямій лінії.

— Ну, годі, я вже 12 хвилин, як повинна бути вдома.

Як би я не силкувалася, але всі мої рухи виходили повільні, сонні, а в свідомості кружляла строката заметіль із конфетті щойно пережитого блаженства.

— Це було… це було… — шепотів Гепард.

Так, це було. Ось і все.

Я повернулась у реальність, спіткнулася об поріг і ледь не впала в коридорі, тобто сповістила про свій прихід диким гуркотом збитої етажерки. З кухні вискочив татусь із ножем у руках, і весь його гнів начебто відлетів кудись, настільки зацькованою і жалюгідною я тоді була.

— Ти де тинялася? — зовсім не так, як планувалось, поцікавився він.

Я підвелася з підлоги, скоса глянула на себе в дзеркало (нормальний такий вигляд…) і буркнула, що засиділася біля Будиночка, писала роман, і взагалі, в мене сьогодні день народження, і можу я хоч раз на рік не звітувати про якісь нещасні 15 хвилин?!

— Двадцять п’ять, — похмуро сказав татусь і пішов назад у кухню різати салат.

Це ж треба! Олів’є! Виходить, хоче помиритися… А взагалі, 25 хвилин запізнення… Та такого раніше взагалі жодного разу не було, мені ж за таке повинні були шию скрутити!

Нишком я пробралася у ванну (ну, навіщо зайвий раз привертати увагу — з моєю неохайністю другий душ за сієсту має підозрілий вигляд). Там я довго вивчала своє засмагле веснянкувате обличчя. У мене були ці очі… зовсім дорослі, жіночі, іронічно-цинічні. Навіть колір начебто перемінився — з карого на золотаво-бурштиновий.

Nach Mittag

Гадаєте, це було все?

Розповідаю: коли ми нарешті спустилися на пляж, татусь ні з якого дива дозволив мені піти аж у «Ясну Поляну» по печиво. Відразу на обрії виникла наша тигрова лілія — гнучка, мов танцівниця, в цільному білому купальнику, що ідеально підкреслював фантастичну довжину її засмаглих ніг.

Мені дали грошей і послали по печиво.

Макс упіймав мене, як звичайно, біля хвіртки на пляж «Ясної Поляни», де на останньому поверсі човново-прокатно-оздоровчого комплексу було кафе «Дельфін».

— Чого це тебе ранком не було? — скидаючи темні окуляри, запитав він, звично цьомкаючи мене в щоку.

— Це в тебе хотіла б довідатися.

— Ну, гаразд… Із днем варення, — притяг до себе й знову лунко поцілував у щоку (де ще й досі зберігались чуттєві відбитки моєї божевільної сієсти).

— Дякую. А в мене все чудово.

Він пильно глянув мені у вічі:

— Ти що, пила шампанське?

— Не зовсім.

— Не зовсім шампанське?

— Не зовсім пила.

— Ти інтригуєш! А хочеш коньяку? І взагалі, як там твій тато?

Я дозволила обійняти себе за стан:

— Тато теж чудово. Гадаю, що протягом найближчих 30-ти хвилин він про мене не згадає.

— Навіть так? Виходить, ідемо?

— Куди йдемо?

— До мене йдемо, пити коньяк!

— Та ти що! З глузду з’їхав?

— А що? Ось мій дім, — він, сліпуче посміхаючись, кивнув на одне з високих вузьких вікон на другому поверсі.

— Та там же тренажерний зал.

— І збоку моя скромна обитель.

— Я не знаю…

— І взагалі, в мене там є одна книжка, саме те, про що ти мені розповідала, Російський Art Nouveau, подарункове видання. Йдемо?

— Гаразд.

Як і слід було очікувати, ніякої книжки в Макса не було. Кімната виявилася вузькою, з білими стінами й величезним вікном від підлоги до стелі, відчиненим просто в море. Біля вікна стояло незастелене ліжко, з-під якого стирчала дорожня сумка. А на стіні навпроти висіло дзеркало. І все.

Він увійшов слідом за мною й відразу замкнув двері.

— Ну, показуй свої скарби, — я гарно вигнулась, розглядаючи себе в дзеркало. М-да, є на що клюнути.

— Спершу коньяк.

Він налив мені повну чарку.

— Я ніколи в житті не пила коньяку.

Він підійшов зовсім близько, так, що золотаві волосинки на його руці з командирським годинником лоскотали моє передпліччя:

— А з чоловіками? Як із чоловіками? Ти коли-небудь у житті спілкувалася з ними?

Я місячно посміхаючись, пильно дивлячись йому в очі, зробила великий ковток, притисла до губів зап’ястя й нарешті відсапалась:

— І з жінками теж…

— Що — з жінками? У тебе був секс із жінкою?

— Так, приблизно 45 хвилин тому.

Він аж сахнувся. І потім схвально почав говорити щось, на його погляд, жахливо розумне, що стосувалося одностатевої любові. А я граціозно прихилилась до віконної рами й із посмішкою зрілої феміністки дивилася йому просто у вічі. Кумедний недосвідчений молодик… 18 років. І говорити нам нема про що…

— Це ж треба — скільки всякого гарного повз мене проходить. Ну, і я тебе, виходить, навіть не побачу topless?

— Це чому ж? — я швидко розстібнула ліфчик від купальника й кинула йому в обличчя. Все моє тіло фосфорисціювало відбитками Віриних рук і губів.

Макс зовсім розгубився. А я грала. Я сама підійшла до нього, й коли він потягнувся, щоб поцілувати в губи, — я спритно розвернулася в його руках, так, що ми тепер удвох дивилися на своє відображення в дзеркалі.

— Яке в тебе досконале тіло, — говорив він, невідривно дивлячись на нас і цілуючи мене в плече, — дивись, як гарно!

Він провів пальцем по ніжній западинці, що йде вниз до живота — це називається блядська смужечка. Вона є тільки в дуже гарних і жагучих жінок.

Потім він рвучко повернув мене до себе й почав жадібно, пекуче цілувати в губи. Це була четверта людина в моєму житті, з якою я цілувалася в губи. Альхен із його натренованою меткою сухістю був найкращий.

А коли його рука, тремтяча від знемоги, дісталася до нутрощів нижньої частини мого купальника, я спритно перехопила її, трохи відсторонилась і мовила:

— Далі не можна. У мене справи.

— Як?! — ви тільки уявіть фізіономію цього скривдженого пупса!

— Не віриш? Ось, дивися, я тобі зараз ниточку покажу.

Його очі заблищали ще дужче, й ходором заходили ніздрі.

— Ну, гаразд, — я надягла ліфчик, — настав час іти по печиво.

— Ти хоча б телефончик залиш, там, гляди, й зустрінемося.

Я невизначено знизала плечима й сказала, що завтра ще побачимо — тоді й залишу.

Коли я, вкрай задоволена, йшла повз тент із гепардами, несучи пачку турецького печива, татусь ще й досі сидів на своєму матраці з Анною, і, зважаючи на їхню жваву жестикуляцію, бесіда була в самому розпалі. Посміхаючись, я пішла до Віри. Вона встала. Ці її очі…

— Ну, як справи?

— Я не знаю… Напевне, дуже добре, бо до мене всі липнуть. Поки я йшла, люд шиї звертав, начебто я свічуся.

— А ти дійсно світишся, — подав голос Альхен, що сидів у позі лотоса.

Вона взяла мене за руки, притягла до себе (і звідки в ній, на голову нижчій за мене, стільки сили?) обійняла й палко, довго цілувала в губи.

Мені привидівся хрускіт шийних хребців ошелешеної пляжної публіки.

А потім прийшла Поленька.

— Ти… ти… ти ж цілувалася з Вірою! Так? Я ж бачила, Адо… — вона торохтіла гаряче, захлинаючись словами, смикала мене за руки, йшла так близько, що ми раз у раз наступали одна одній на ноги. Я, захмеліла від коньяку й любові, лише хитро посміхалася.

— Адко… Ти… але я ж бачила… Це ти зумисне? Ви ж по-справжньому… Що у вас там відбувалося?

Я сіла на край теплого пірсу, звісила ноги в киселеву, мірно розколихану гладінь лазурового моря. Вибагливі водорості виконували повільний танок із великою замріяною медузою.

— А все відбулося.

— Що?! Як — усе? Що, те саме? Адко! — вона вся свербіла, жодна частина її тіла не могла всидіти на місці.

— Ну, як би тобі сказати…

— Слухай, від тебе ж спиртним тхне!

— А… так.

— Ну, то розкажи ж! Це з дядьком Сашком?

— Що?

— Ну… ну, все… Ну, ти пила…

— А… Ні, не з ним.

— А Віра? Адко, ну, розкажи, ну, будь ласка! А що дядько Сашко сказав, коли побачив, як ви цілуєтеся?

— Він? Він сказав, що не бачив у житті нічого прекраснішого.

— Так?! Ой… а ти? Що ти думаєш про це думаєш?

— Я думаю? Я думаю, що він… Як це не сумно, найкращий чоловік на землі. Кращих за нього не буває.

— Правда?! — її густі чорні вії здригнулися й завмерли, в очах промайнуло щось таке, що насторожувало, дуже доросле. — Адо, тобто в тебе з ним… Із нею… з ними щось було?

Я спробувала дістати носком воду. Потяглася всім тілом, з’їхала на самий краєчок пірсу, але не вийшло. Гепард стояв нагорі, тримаючись за поруччя. Я помахала йому. Він кивнув.

— Так багато всього було, Полю, що я просто не знаю, з чого почати. Я так заплуталася!

— Адо! Ти ж завтра їдеш! Як же я про все дізнаюся?

І тут до нас безгучно підкралася Танька, ляпнула нам на спини по медузі та блискавкою помчала геть із пірсу. Ми дружно заверещали й погналися за нею, просто під тент. Я рвучко загальмувала перед лежаком із червоним рушником, Танька прослизнула кудись між бетонним парканом і скелею, а замріяна Поля з усією сили налетіла на мене й збила просто на лежак, Вірі під ніс.

Вона здивовано дивилася, як ми борсаємось.

— Ми прилетіли на крилах любові! — з пафосом сказала я, поправляючи купальник.

Прийшов Гепард, сів поряд, із цікавістю розглядаючи наш свіжий дует.

— Ось, — я взяла Поліну за плечі, — з почуттям виконаного обов’язку, передаю із рук у руки.

Ну, а потім заманячіла бабусина панамка, ми, сміючись, кинулися навтьоки, й Поля сама взяла мене за руку, раз у раз оглядаючись на Дядька Сашка, що став іще таємничішим.

Abend

Удома було застілля. Обоє Цехоцьких цього дня не працювали й разом із Зінкою склали нам компанію. Це було нестерпно. Мій останній імрайський вечір розсипався, мов пісок, що витікає крізь пальці. Виголошували банальні тости, й татусь із мерзенною посмішкою скаржився на те, яка я дурепа й скільки ще потрібно працювати, щоб виростити з мене людину. Галина підняла келиха й сказала, що головне — це щоб я була щаслива. Це моє дивне самаркандівське щастя. Я стою на балконі в своєму індійському сарі, моє мокре, свіжопомите волосся гладко зачесане назад, я спираюся на дерев’яне поруччя, дивлюся на оксамитове індигове небо з соковитими низькими зірками, теплий вітерець пестить мої оголені плечі, промінь маяка робить своє «Ух-х-х-х!» на занурених у дрімоту кипарисах, на різьбленій веранді Старого Будинку, на лаврових кущах, на моєму лікті й у кутку балкона, а далі — на білому стовпчику огорожі над урвищем, і, вириваючись на волю, летить далеко в чорне з місячними брижами море. У моєму тілі сидить приємна втома, в грудях — солодка знемога. Ніжний біль. Але де ж щастя? Боже… Останній у моєму житті імрайський вечір… І начебто по-справжньому щасливий, а мені так боляче! Я тихенько вийшла на вулицю. Скрекотіли цикади, спекотна ніч дихала. Далекий гавкіт собак, цвіркуни й «Московський біт», що спускається з танцмайданчика ніжною прозорою хвилею:

«Ту-у-ула и Ереваннн… Ри-и-и-ига и Магаданнннн»…

Я притулилася до теплого ялівця й заплакала.

Tag Sechtsundvierzig (день сорок шостий)

Вранці ми, як звичайно, пішли на пляж. Спека стояла нестерпна. Напередодні подорожі ми були зібрані й не відволікалися на дурні суперечки з приводу не з’їденого сиру зі сметаною. Батько прощався з морем, сидячи на кінці пірсу й ведучи неквапну бесіду з витонченою гепардоненависницею в білому купальнику. Моя Полінка чогось не йшла, і я засмутилася, що ми так і не обмінялись адресами, щоб потім вишуканим епістолярієм повідати одна одній про всі подробиці цього фатального літа. Мені не було з ким поділити гнітюче передчуття розлуки. Я попленталася в «Україну», до Макса, та відразу мене гукнув батьківський бас, що риком рвався з-під пірсу. Я здригнулася й повернулась із рештою пляжників, які теж робили моціон. Він із суворим і безкомпромісним виглядом махав мені, щоб негайно повертала.

— Але чому?! — закричала я, перегинаючись через поруччя.

— Тому що я так сказав! — прогарчав він, перемінився на обличчі й звернувся до Анни.

Так я промучилася до 10:30, поки не було дано команди на останнє цього року купання. І все. Це нова витончена самотність мого нового Не Життя… Я зрозуміла тоді, чого хочу найбільше — простягти ноги в дорогому взутті на світлій шкірі модернового диванчика і, попиваючи червоне французьке вино, міркувати з яким-небудь 40-літнім нащадком західної буржуазії… Міркувати про історію й політику, зовсім не торкатися в своїх розмовах теми сексу — бути його уособленням. Поки я з сумовитим виглядом плавала від пірсу до пірсу, набережною в наш бік ішов хтось високий, білявий, у пляжних шортах. У відповідь на помах батьківської руки я покірно вилізла на берег, схопила рушника, сухий купальник і пішла нагору, переодягатися. Макс спіймав мене за передпліччя, крапельки котилися по моєму обличчі, тремтіли на віях, світилися на губах.

— Ну, привіт, чого ж ти не з’явилася сьогодні?

— Я їду. Тато не пустив, — я обійняла його, такого великого й тепленького.

— Телефончик залишиш?

— У мене ручки нема.

— Я запам’ятаю.

І я сказала. А він, перекочуючи цифри на губах, нахилився до мого обличчя й обережно поцілував. Я посміхнулася йому й помчала в кабінку.

Потім ми вже брели до ліфта. Батько на мить відволікся на Анну з Віктором, а з іншого боку до нас уже підходили Гепард, Віра й Танька.

— Наступного року нас тут не буде. Це місце, я вже казав, вичерпало себе, а ми вже знайшли, куди поїдемо, — він махнув за Ай-Петрі, — у бік Фороса.

— Виходить, ми ніколи більше не побачимося?

— Ніколи не кажи наперед. Майбутнього ніхто не зможе вгадати. Ніхто й ніколи не доведе, що ти не приїдеш до мене в Пітер.

Я відпустила його руку й знизала плечима:

— Хтозна… А поки що — бувай, Сашку.

— Бувай, Левеня.

Батько напрочуд терпляче стояв за 10 метрів від нас, поглядаючи через Аннине плече. Я рвонула до моря, щоб укинути монетку. Очі застеляли сльози. Дорогою назад мене перехопила Віра.

— Дідько з усім… — ми поцілувалися. Крізь млость і запаморочення я нагнулася до Таньки, цьомкнула її, помахала Анні з Віктором, що віддалялися, ошелешено озираючись на мене. Гепард махнув мені востаннє й показав «клас». Я посміхнулася, розвернулась і зрозуміла, що більше ніколи не побачу його на цих лежаках під тентом. Ніколи більше з завмиранням серця не мчатиму кам’янистими тінявими стежками до Генеральського пляжу, ніколи не шматуватимуть мене солодкі муки очікування на моїх двох дошках за три метри над морем, ніколи не буде цих задушливих, жагучих, напахчених «Каїром» сієст і мрійливих, ситих, зі знемогою в ногах nach mittag-ів, ніколи не відчуватиму на собі чари випадкового погляду, в промінь якого, бувало, потрапляєш під час пересічної пляжної метушні, відбиваєш його — й укриваєшся сиротами. Двері ліфта зачинилися, й закрилося все. Удома ми швидко зібралися, з’їли нестерпний обід (і мій сир, що сплив зі сніданку, зі сметаною). Знемагаючи, збудженим поглядом я попрощалася з не потрібним більше «Каїром». І найспекотнішої, найсоковитішої сонної сієсти ми, навантажені сумками, пошкандибали до автобусної зупинки. Наш шлях лежав через весь «дніпровський» парк, звивистими, рябими від сонячних відблисків доріжками, повз алею мушмули нагору крутими кам’яними сходами до прохідної. Автобус приїхав рівно за розкладом, о 13:10 і з курним виттям відніс нас геть від щастя. Я сиділа біля вікна, пропускаючи повз вуха повчальні промови невдоволеного татуся (він тільки зараз, по напруженій мовчанці, вирішив узятися до виховного процесу), і в паузу, яка раптом виникла, сказала, дивлячись у вікно:

— У всякому разі, за цей рік я домоглася всього, чого хотіла… навіть, може, й більшого, хоча більше ніколи не буває…

Я замовкла, тому що мене все одно не слухали. Ми виїхали на гірський «серпантин» і в улоговині під нами, в обіймах спокійного сіро-лазурового моря спочивала вся наша Імрая. Червоний, вкритий черепицею дах Старого Будинку, біла вежа маяка, затишний вигин Генералки й замок Ластівчине Гніздо.

У Сімферополь ми приїхали о 15:00, здали сумки в камеру схову й мовчки тинялися сірим сумовитим містом.

Кримський півострів полишили серед ночі. Розтуляючи повіки в своїх дорогоцінних спогадах, під мрійливе drive/driven я побачила, як повз нас промчав перекреслений напис «КРИМ», а по піщаному насипі вздовж лиману жовтими прямокутниками затанцювали наші вікна.

Epilogue

Для епілогу скажу, що Імрая, adoreau, і решта залишилося багатогранним кристалом завершеного спогаду. Продовження неможливе, як незіпсована віком гострота почуттів. А Імраї все одно більше нема. Ми їздили в Ебру взимку. Навряд чи зможу описати це дике, злісне почуття цілковитої спустошеності, фальшу безгепардової місцини. Все було — й бліда Ай-Петрі, й пляжі, й рокотіння хвиль, і шурхіт гальки, але не гріло серце усвідомлення здійсненої мрії, зникли всі чари. Я дивилася на це, ковтаючи сльози. Смерть у пору вмирання бачити не так тяжко, як у розквіті життя. Тому я відмовилася їхати туди влітку. Може, пізніше… Я не хочу налаштовуватися на спогади. Вони оточать тебе, ринуть нестримним потоком — і ти піддасися, повіриш у майбутнє, не зможеш розлучитися з першим почуттям, заважким для того, щоб випаруватися разом із росою одного мрячного ранку. Алладдін став минулим теж узимку. Я була сама вдома. Цілий той день віддрукувався в пам’яті слухавкою, дзеркалом на стіні, моїми очима та Імраєю в них, що текла по щоках, мов акварель із облитої картини. Танула Ай-Петрі, переплітаючись із самотнім лежаком на Генералці, й червоний рушник зливався із червоним поруччям… Захлинаючись від радості, сестрин голос кричав, що Він їй подзвонив! Він кличе її до себе! Він жахливо скучив! І вона відразу поїхала, помчала. Не на південь, а на північ. І її Імрая тільки починалася, й попереду на неї чекало стільки щастя… А я кинула слухавку й так виразно побачила всю безнадійність свого становища, ридаючи, опустилася на підлогу й не рухалася, поки мій морський біль, моя колись солодка ноша не витекла з мене зі слізьми.

Потім я встала, і здалося, що порожнечі в моєму серці саме достатньо, щоб полюбити когось іншого.

Жовтень 1996, Стаффорд, Великобританія.

Передруковано й відредаговано: червень-серпень 2003, Таллінн-Київ. (під музику Henri Seroka & Ralph Benatar «Arhnaton Pharaoh»).

Оглавление

Частина перша Adoreau

Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne

  Tag Eins (день перший)

  Tag Zwei (день другий)

  Tag Drеі (день третій)

  Tag Vier (день четвертий)

  Tag Funf (день п’ятий)

  Tag Sechts (день шостий)

  Tag Sieben (день сьомий)

  Tag Acht (день восьмий)

  Tag Neun (день дев'ятий)

  Tag Zehn (день десятий)

  Tag Alf (день одинадцятий)

  Tag Zwolf (день дванадцятий)

  Tag Dreizehn (день тринадцятий)

  Tag Vierzehn (день чотирнадцятий)

  Tag Funfzehn (день п’ятнадцятий)

  Tag Sechtzehn (день шістнадцятий)

  Tag Ziebzehn (день сімнадцятий)

  Tag Achtzehn (день вісімнадцятий)

  Tag Neunzehn (день дев’ятнадцятий)

  Tag Zwanzig (день двадцятий)

  Tag Einundzwanzig (день двадцять перший)

  Tag Zweiundzwanzig (день двадцять другий)

  Tag Dreiundzwanzig (день двадцять третій)

  Tag Vierundzwanzig (день двадцять четвертий)

  Tag Funfundzwanzig (день двадцять п'ятий)

  Tag Sechtsudzwanzig (день двадцять шостий)

  Tag Siebenundzwanzig (день двадцять сьомий)

  Tag Achtundzwanzig (день двадцять восьмий)

  Tag Neunundzwanzig (день двадцять дев’ятий)

  Tag Dreizig (день тридцятий)

  Tag Einunddreizig (день тридцять перший)

  Tag Zweiunddreizig (день тридцять другий)

  Tag Dreiunddreizig (день тридцять третій)

  Tag Vierunddriezig (день тридцять четвертий)

  Tag Funfundzvanzig

  Tag Sechtsundreizig (день тридцять шостий)

  Tag Siebenunddrezig

  Tag Achtunddeizig

  Tag Neununddreizig

  Tag Vierzig (день сороковий)

  Tag Einunvierzig (день сорок перший)

  Tag Zweiundvierzig (День сорок другий)

  Tag Dreiundvierzig (день сорок третій)

  Tag Vierundzwanzig (день сорок четвертий)

  Tag Funfwndvierzig (день сорок п'ятий)

  Tag Sechtsundvierzig (день сорок шостий)

Epilogue Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg