«Відлуння у брамі»

Нарешті вдалося! Сидячи за столом у лабораторії, Арсен Фількевич милувався результатом своїх кількарічних досліджень. Із захватом та гордістю милувався. Різні тварини, ув’язнені у клітках і тераріумах на стелажах попід стінами, поводилися так, як він бажав — однаковісінько. Дослідник повів «мишкою» комп’ютера праворуч — щурі, ховрахи, велика капібара[1] і дві жаби-ропухи — слухняно перемістилися до правих стінок своїх тісних помешкань. Рух ліворуч — усі теплокровні і холоднокровні піддослідні вирушають у зворотному напрямку, доки не впираються у протилежні стінки. Арсен продовжує рухати «мишку» ліворуч, і тварини, божеволіючи від зусиль, намагаються подолати стінки-перешкоди. Винахід діє! Безвідмовно! Можна братися до наступної серії дослідів — над мавпами, а тоді — і над людьми.

Він, мов хлопчисько, ще трохи побавився з тваринами, а тоді вимкнув приладдя і попрямував до передпокою. Там, за міцно зачиненими дверима, чекав молодий асистент Тед Россман, котрому не слід було знати про успішне завершення цього етапу досліджень. Арсен не мав жодного наміру ділитися з помічником технологією створення біологічних роботів.

Дослідник вийшов з лабораторії, щільно зачинивши за собою двері. Товстий кучерявий рудань Тед підвів погляд на шефа з-за монітору свого ноутбука і ледь ворухнув пальцями на «мишці». Тієї ж миті з кошика для сміття біля столу, з-під зіжмаканих паперів, виповзла довга і тонка змія кольору гречаної полови. Страховисько засичало і, роззявивши чорну пащеку, кинулося на Арсена. «Чорна мамба — шансів вижити після укусу немає!», — ця думка розриває мозок ученого одночасно з гострим болем у лівій нозі, майже над коліном. Арсен миттю опиняється біля столу, хапає ноутбук і щосили б’є ним по стільниці, екран згасає. Мамба на деякий час завмирає, ніби очманівши. Потому, непідвладна більше електронним командам, заповзає під стіл. Убивця встигає вислизнути в коридор — і за мить у кімнаті вже не чути його стрімких кроків.