«Щаслива суперниця»

Травень 1134 року.

Я знову повертався зі Святої Землі, куди відбув у справах Ордену півтора року тому. І нині у мене перед очима ще стояли курні смерчі на шляхах до Назарета, жовті пагорби Єрусалима, вервечки верблюдів і сутички з грабіжницькими загонами атабега Зенги Кровожера.[1] І коли впертому ж нормандському порту мені повідомили, що я повинен поспішити в Ле Ман для складання чергової, вже третьої за рахунком, присяги спадкоємиці престолу Матильді, доньці короля Генріха І, я насилу зміг зрозуміти, про що йдеться. Але, схоже, король вагався, якщо жадав від своєї знаті нових і нових клятв і запевнень у вірності.

Я не належав до тих, хто хотів бачити на престолі жінку. І таких, як я, було чимало, але всі розмови про це велися півголосом. Генріх Боклерк не терпів непокори й жорстоко розправлявся з неслухняними. На додачу Матильда і її чоловік Жоффруа привезли в Ле Ман онука короля, маленького Генрі Анжу, й Генріх був у захваті від нього. Це був його нащадок, справжній принц, і старого короля розчулював самовдоволений та владний вираз на писочку маленького Генрі.

Мені ж іще належало звикати до всього цього. Адже шість місяців тому я, по суті, майже втік з Англії — утік, щоб уникнути зустрічей із моєю дружиною, бо побоювався, що вб’ю її. Справи Ордену послужили лише приводом для від’їзду. Але час лікує, і зараз я вже міг не тільки думати, але й говорити про те, що трапилося тоді в замку Гронвуд. І все-таки я був задоволений, що ніхто з вельмож, які з’їхалися в Ле Ман, не торкнувся в бесідах тих подій і не взявся висловлювати запізніле співчуття. Крім того, я поцінував те, що король надіслав запрошення мені, але не викликав до двору в Ле Ман і Бертраду. Хоча я й розумів, що не вдасться уникнути розмови з царственним тестем про мої сімейні справи.