Коли Кріспін наблизився, вони обоє подивилися вниз і побачили, що напруження в операційній сягнуло піку.
Девід почув, як хтось його кличе, але тієї ж миті Кріспін показав угору на яскраве світло.
— Неймовірно, правда?
«Отак, — подумав Девід. — Справді неймовірно. Навіть дивовижніше за північне сяйво, яке я бачив минулого літа».
Кріспін рушив назустріч цьому світлу, і Девід попрямував за ним. Раптом сліпуче сяйво огорнуло їх. Вони опинилися всередині нього й попливли якимсь довгим тунелем. Попереду було ще яскравіше світло, і вони рушили швидше.
Девідові тепер було так спокійно, так радісно. Так затишно.
Раптом він зауважив у неземному світінні в кінці тунелю рух, і крізь тишу до нього долинув якийсь дивний гомін. Кріспін застряг десь позаду, тимчасом як Девіда щось тягнуло далі, неначе велетенський магніт.
І тут трапилося незбагненне.
Гомін перетворився на заглушливий рев: Він побачив перед собою обличчя. Невиразні, розпливчасті, вони про щось благали. Сотні. Тисячі.
О Боже! Хто ці люди?
Він почув протяжний крик. Здається, минула вічність, доки він збагнув, що це його власний голос.
— Він помирає! Дефібрилятор! — крикнула Генрієта.
Доші занесла розряди над Девідовими грудьми.
— Готово! — І дала розряд.
— Ще раз! — наказала Генрієта. Схилившись над цим чорнявим підлітком, вона відчула, як на обличчі в неї проступає піт. — Девіде, повернися. Девіде! Слухай мене. Повернися!
Доші стояла з розрядами напоготові. Генрієта швидко глянула на монітор. Тиск далі на нулі. Пульс ледь-ледь пробивається. Чорт забирай!
— Доші, ще раз!
Затри години доктор Генрієта Гарднер закінчувала паперову роботу. День був важкий. Усе почалося з тридцятип'ятирічної жінки з серцевим нападом, тоді немовля, що поранило собі голову виделкою. А насамкінець троє підлітків, яким одного морозного пообіддя заманулося ризикнути життям — видертися на якийсь клятий дах.
Одна обійшлася синцями на шиї та зламаною рукою.
Інший розтрощив праве стегно й нині перебував у глибокій комі.
А ще одного вона насилу вирвала з лещат смерті. Цікаво, чи бачив він оте світло?
Зітхнувши, доктор Генрієта Гарднер поставила теки на полиці й пішла додому годувати собаку.
Розділ перший АФІНИ, ГРЕЦІЯДев'ятнадцять років по тому
Комментарии к книге «Книга імен», Джил Грегори
Всего 0 комментариев