Присвячую матері
Усі місця й герої, як годиться, вигадані.
«Тема провінції в літературі невичерпна…»
З преси«Жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо.»
В. І. Ленін«Що може бути природніше? Що може бути невинніше? Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли раптом бачиш живою свою небіжчицю-матір… Який був би жах, коли б виявилося, що мій здогад… справедливий!»
Рей Бредбері «Марсіанські хроніки» Частина першаУ вигнанні 1— Інколи я тебе просто не розумію, — сказав Замбіцький.
Симон Сич лише скривив вуста в гіркій усмішці, тримаючи слухавку між вухом і плечем, і потягнувся за блістером цитрамону. Виколупавши дві пігулки, вкинув їх до рота й почав повільно жувати, відчуваючи на пересохлому язику знайомий бридкий смак. Чорти б узяли цю вогненну воду.
— Що тут розуміти, Петре? — мовив нарешті, через силу ковтнувши. — Ти чудово знаєш, як я ненавиджу ці збіговиська. А вони так само ненавидять мене. Вештатися між геніями та вислуховувати їхні взаємні компліменти? «Ой, чудово виглядаєте!» «Ах, ви сьогодні неймовірні!» «О, ви знаєте, ваш новий роман — просто диво!» «О, дякую!..» Ні, прошу тебе, тільки не сьогодні. Боюся там усе заблювати.
— Звідкіля в тобі стільки жовчі?
— З міхуром у мене ніколи не було проблем.
— Не смішно, — відрубав Замбіцький і важко зітхнув. — Невже не розумієш, що для тебе ж стараюся? Якщо так і будеш сидіти у своїй мушлі й посилати весь світ до біса — гадаєш, про тебе ще довго пам’ятатимуть?
— Мені байдуже, — буркнув Симон. Господи, коли ж він відчепиться і залишить його наодинці з улюбленим похміллям?
— А мені ні. За останні півтора року ти не написав НІЧОГО! Нічогісінько! То хоч з’явися там, покажи всім, що ти ще живий!
— Не кричи, будь ласка, — попросив, майже простогнав Симон. — Змилуйся над бідною головою…
— Мені здається, це єдина мова, яку ти розумієш.
— Я працюю над повістю, і ти це знаєш.
— О так, звісно. На якій сторінці ти зараз? На дев’ятнадцятій?
— На двадцять восьмій, — відповів Симон невдоволено. Іноді він просто ненавидів свого видавця. Той завжди знав, як краще натиснути на найболючіший мозоль.
— Це несерйозно, Симоне, — сказав Замбіцький більш м’яко, проте рішуче. — І далі так не можна. Сподіваюся, ти це усвідомлюєш.
Комментарии к книге «Аутсайдери», Александр Шевченко
Всего 0 комментариев