«Життя, якого не було»

Це розповідь про студента Альбера й зеленооку Женев’єву, це розповідь про холодне море і забіякуватих чайках, це розповідь про журавля в небі, і синицю в небі, і вітер у руці, стиснутій у кулак, бо в нас у руках рідко залишається щось, крім того; це розповідь про пляшку шампанського, відкорковану невлад, це розповідь про зеленооку Женев’єву і студента Альбера, і про життя, якого не було.

Якщо ви знаєте більше, то розповідайте, а я промовчу.

Дихати було слизько. Він ішов засніженою набережною, смішно човгаючи по плитах, він дихав і ніяк не міг підібрати іншого слова. Так, слизько. Інакше як назвати те відчуття, коли солоний протяг слухняно заповзає всередину, щоб наступної миті стрімголов кинутися вниз, у душу, в саму серцевину, креслячи на схилах хитромудрі петлі?

Він йшов набережною, смішно човгаючи по плитах, і нишком сміявся з власної пишномовністі.

У нього таке бувало рідше, ніж у вас, і частіше, ніж у мене.

Ліворуч, за парапетом, потрісканим від часу і втоми більше, ніж погляди на життя якого старця із завсідників навколишніх кафешок, за шматок хліба билися чайки. Жива ілюстрація до заклику вподобитися птахам небесним. Небеса байдуже поглядали на бійку, старі з кафешок байдуже поглядали на молодого чоловіка, який брів набережною, а молодий чоловік усміхався і йшов собі далі.

Він завжди усміхався, коли був не в гуморі.

Звичка.

Годину тому він послав телеграму батькові, в Хенінг: «Узяв академічну відпустку. Нудьга. Потрібні гроші. Твій Альбер.»

Телеграма пішла стрясати дроти, а мила телеграфістка поправила каштанове волосся і спробувала кокетливо посміхнутися, але не встигла. Важко кокетувати зі спиною, нехай навіть цій спині притаманні виняткова прямота й гідність.

Втричі більша, ніж у вас, і вдвічі — ніж у мене.

Обігнувши новомодний міні-атракціон, де влітку лише за три монети будь-хто охочий міг перекинутися вниз головою і так провисіти цілих три хвилини, він стишив крок. Згріб сніг з парапету, зліпив тверду, пружну — так і хотілося сказати «дзвінку» — сніжку, прицілився і пожбурив нею у чайок. Не влучив, прикусив губу і ще довго стояв на тому ж місці, думаючи ні про що.

Пташині крики були йому акомпанементом.