«Кись»

Бенедикт надів валянки, потупав ногами, шоб зручно було, перевірив заслінку в печі, крихти хліба змахнув на підлогу — мишакам, вікно заткнув ганчірочкою, шоб не вихолодило, вийшов на ґанок і потягнув носом морозне чисте повітря. Ой, як гарно надворі! Нічна завірюха вщухла, сніг лежить білий та величавий, небо синіє, височенні глелі стоять — не поворухнуться. Тільки чорні зайці з верхівки на верхівку перепурхують. Бенедикт постояв, задерши русяву бороду, примружився, роздивляючись зайців. Збити б парочку — на нову шапку, так нема ж камінчика.

І м’ясцем поласувать непогано було б. А то все мишаки та мишаки — вже й настогидли.

А м’ясо того чорного зайця, якшо гарненько вимочить, та сім разів виварить, та на тиждень-другий на сонечко виставить, та попряжить у печі, — глядиш, і не отруйне.

Звісно, як зайчиха попадеться. Бо зайця вари, не вари, — все одно. Колись того не знали, їли з голоду й зайців. А зараз вже дізналися: хто їх покуштує, — тому все життя у грудях хрипітиме-булькотітиме. І ноги відсихатимуть. Ще й на додачу волосся з вух попре: чорне, жорстке та смердюче.

Бенедикт зітхнув: на роботу треба йти; запахнув сіряка, заклав хатні двері дерев’яним брусом, ще й ломакою підпер. У хаті нема шо й вкрасти, та так він уже звик. І матінка покійна завжди так робили. В старину, до Взрыва, — розказували, — все двери-то свои запирали. Од матінки й сусіди тому навчилися, та так воно й пішло. Тепер вся їхня слобода замикала двері палицями. Може, то й самовольство, канєшно.

На семи горбах розляглося містечко Федір-Кузьмічськ, рідна сторона, і йшов собі Бенедикт, порипуючи свіжим сніжком, радіючи лютневому сонечку, милуючись знайомими вулицями. То там, то тут — чорні хати низками, — за високими тинами, за тесовими воротами; на кілках кам’яні горщики сушаться, чи дзбани дерев’яні; у кого терем вищий, у того й дзбани більші, а хтось, бува, прямо тобі діжку на кілка напне, замилює очі: багато живу, голубчики! Такий на роботу не пішодрала чапає, а все намагається у санях проїхатись, ще й батогом помахує; а в сани перевертень запряжений, скаче, валянками тупоче, сам блідий, змилений, язик набік. Домчить до Робочої Хати, та й стане як укопаний, на всі чотири ноги, тільки волохаті боки ходором ходять: хиии-хи, хиии-хи.

А очима тільки зирк-зирк. І вишкіряється. І озирається…