«Земля Санникова»

Земля Санникова (fb2) - Земля Санникова 2471K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Афанасьевич Обручев

Володимир Обручев Земля Санникова

Передмова

Майже половина Арктики, тобто частини поверхні Землі, що оточує Північний полюс, прилягає безпосередньо до північних берегів території нашого Союзу[1]. На противагу Антарктиці, яка оточує Південний полюс Землі і є великим материком, Арктика являє собою море.

Льодовитий океан усіяний у зоні, що прилягає до материків Європа, Азія та Північна Америка, численними великими й малими островами і позбавлений їх у центральній зоні, навколо полюса.

Внаслідок холодного клімату ці острови постійно вкриті товщами снігу та льоду, і лише деякі звільняються від нього протягом короткого полярного літа. Море довкола островів також скуте льодом, здебільшого нерухомим, а решта морського простору вкрита товстим багаторічним льодом, який рухається у різних напрямках під впливом течій та вітрів.

Незважаючи на тяжкі умови плавання та клімату, відважні мореплавці проникали в Арктику, поступово відкриваючи, вивчаючи та іноді заселяючи ці острови Арктики. Були навіть спроби плавання (добровільного і вимушеного) разом із рухомими льодами для проникнення в ті райони Льодовитого океану, де ніколи не було відкритої води, заради їх вивчення: вимірювання глибин, температури різних шарів води, її складу, тварин і рослин, які в ній мешкають, ґрунту морського дна, напрямку течій і т. п.

Відкриття в Арктиці нових островів тривало до останнього часу: так ще 1881 року було відкрито маленькі острови Жаннетта, Генрієтта, Беннетта на північ від Новосибірського архіпелагу; 1913 року було відкрито великий архіпелаг Північної землі на північ від Таймирського півострова; ще пізніше — маленькі острівці в Карському морі. Але не можна стверджувати, що вже відомі всі острови Арктики, тому що в зоні рухомих льодів океану можуть ще бути такі острови, до яких по воді неможливо, а по рухомих льодах дуже важко дістатися. Літак є новим засобом обстеження з повітря тих районів Арктики, які були недосяжні водою і льодом.

Досі не розгадана ще таємниця двох островів, легенда про існування яких передається вже близько півтораста років. Відважні промисловці, які відвідували найближчі до берегів Північно-східного Сибіру острови для добування на них хутра, диких північних оленів і мамонтової кістки, а також деякі дослідники Півночі бачили здалеку, з високих пунктів, рідкісними для Півночі ясними днями, ці невідомі острови, але дістатися до них не могли. Це Земля Санникова на північ від Новосибірського архіпелагу і Земля Андрєєва на північ від гирла річки Колими, названі перший — за ім’ям промисловця Якова Санникова, а другий — за ім’ям сержанта Андрєєва, які вперше побачили ці острови далеко на горизонті, серед льодів.

Цей роман і описує спробу знайти один із цих островів — землю Санникова — і дослідити його. Роман названо науково-фантастичиим тому, що в ньому розповідається про цю землю так, як автор уявляв її природу й населення за певних теоретичних припущень.

Читач матиме уявлення про деякі острови Арктики, умови подорожування крізь льоди, природу й населення невідомої землі, які могли б там бути, якби вона існувала, і в таких умовах, як припускає автор. У післямові до цієї книги читач знайде відповіді на деякі питання, які стосуються гіпотези про Землю Санникова, і коротко ознайомиться з новітніми відкриттями радянських учених в Арктиці, що якоюсь мірою розкривають таємницю Землі Санникова.

«А все-таки вона існує!»

Перша половина урочистого засідання наукового товариства, присвяченого повідомленням членів експедиції, спорядженої для пошуків зниклого безвісти барона Толля та його супутників, підходила до завершення. На кафедрі, біля стіни, прикрашеної великими портретами сановних покровителів і керівників товариства, знаходився морський офіцер, який здійснив сміливе плавання у вельботі[2] через Льодовите море з Новосибірських островів на острів Беннетта, де висадився барон Толль, котрий не повернувся звідти. Мужнє обличчя доповідача, обвітрене полярними негодами, залишалося у напівтіні зеленого абажура лампи, що освітлювала рукопис його доповіді на кафедрі та його флотський мундир із золотими ґудзиками й орденами.

За довгим столом перед кафедрою, покритим зеленим сукном, засідали члени Ради товариства — усі видатні вчені й відомі мандрівники, які мешкали в північній столиці. У середині сидів голова. Заплющивши очі, він, здавалося, дрімав під дзюрчання голосу доповідача. Невелика зала була переповнена.

Доповідач уже описав хід рятувальної експедиції, складний шлях із важким поставленим на нарти вельботом через тороси полярних льодів від материка на Новосибірські острови, літування на березі Котельного острова, чекаючи скресання моря, боротьбу з льодами при плаванні вздовж берегів та відважний переїзд через море до острова Беннетта. Він охарактеризував цей похмурий острів, скутий льодами цілий рік, і описав знахідку — хатинку Толля, речі, що той залишив, і документа з описом острова, який закінчувався словами: «Вирушаємо сьогодні на південь, провізії маємо на п’ятнадцять-двадцять днів. Усі здорові».

— Отже, — промовив доповідач, підвищивши голос, — двадцять шостого жовтня тисяча дев’ятсот другого року барон Толль, астроном Зеєберг та промисловці якут Василь Горохов і тунгус Микола Дьяконов залишили острів Беннетта й вирушили льодом на південь до Новосибірських островів. Але туди вони не дісталися, — наші пошуки не виявили жодних слідів. Де ж поділися сміливі мандрівники? Немає жодного сумніву, що вони загинули дорогою. У кінці жовтня в цих широтах дня вже немає, тільки дві-три години близько полудня тривають сутінки. Морози сягають сорока градусів, частими є люті хуртовини. Але море ще не замерзло й на ньому багато ополонок. Мандрівники, вочевидь, потрапили під час завірюхи в ополонку, ледь затягнену льодом, і провалились. Або загинули, знесилені, від голоду й холоду в боротьбі з торосами, бо собак у них не було й вони самі тягли нарти, навантажені байдарками та всім майном. Або, зрештою, намагаючись перепливти на вутлих байдарках полярної ночі через незамерзле море, вони потонули під час бурі. Так чи інакше, але вони знайшли вічний спокій на дні Льодовитого моря, а Землі Санникова, яку Толль шукав так довго й марно, не існує.

Доповідач зійшов із кафедри. Слухачів охопило моторошне враження від останніх слів доповіді. Раптом із задніх рядів пролунав голосний вигук:

— А все-таки вона існує!

Зала захвилювалася. Почулися питання:

— Хто це? Що то за дивак?..

Голова обвів публіку суворим поглядом, трусонув дзвіночок і, коли зала стихла, сказав:

— Пропоную загальним зборам членів товариства й гостям вшанувати вставанням пам’ять загиблих відважних мандрівників: барона Толля, астронома Зеєберга, промисловців Горохова й Дьяконова, які віддали своє життя на ниві науки. Усі підвелися з місць.

— Оголошую перерву на чверть години.

Ті, хто сидів коло дверей, швидко попрямували до виходу. Члени Ради обступили доповідача, а один із них, огрядний академік Шенк, відомий дослідник, організатор і радник експедиції барона Толля, став протискуватися до задніх рядів. Серед шуму зсовуваних стільців і гомону натовпу пролунав його гучний голос:

— Я прошу особу, яка так упевнена в існуванні Землі Санникова, поговорити зі мною.

У відповідь на це запрошення із середовища слухачів, які товпилися, виділився юнак у чорній сорочці зі смаглявим обличчям, що було помережане дрібними зморшками, які літня спека, зимові стужі, різкі вітри накладають на шкіру. Пробравшись до Шенка, він заявив:

— Це я сказав і повторю ще раз, коли потрібно!

— Пройдемо до бібліотеки! Тут у штовханині неможливо розмовляти! — промовив Шенк, окидаючи сміливця гострим поглядом з-під густих, навислих брів.

Підхопивши юнака під руку, Шенк повів його через бокові двері в задні кімнати бібліотеки, до канцелярії товариства.

У канцелярії було тихо й порожньо. Академік сів за стіл секретаря, запросивши жестом свого співрозмовника скористатися другим стільцем. Запаливши цигарку, він сказав:

— Я вас слухаю. Що ви знаєте про Землю Санникова?

— Дозвольте спочатку пояснити, хто я, — відповів юнак. — Я прожив п’ять років як політичний засланець у селі Козачому, біля гирла річки Яни. Живучи в цьому ведмежому, краще сказати — біловедмежому, закутку, — я познайомився з місцевими так званими промисловцями — грубими, неосвіченими людьми, з погляду столичної культури, але людьми з добрим серцем і сміливою душею. Кожного року, навесні, коли дні стають довгими, але лід ще міцний, вони здійснюють відважні поїздки на Новосибірські острови за мамонтовими бивнями, яких там багато. Серед цих промисловців дехто ясно бачив Землю Санникова і твердо переконаний у її існуванні.

— Це непереконливо! — зауважив Шенк. — Ви чули в доповіді, що гори, які бачили Санников і Толль, — не що інше, як величезні льодові тороси, і що гори на цій уявній землі мали б сягати двох тисяч двохсот п’ятдесяти метрів у висоту, щоб їх можна було побачити з острова Котельного. Таких високих гір серед Льодовитого океану бути не може.

— Це припущення, але не факт!

— Крім того, Толль, до висадки на острів Беннетта, марно шукав цю землю на своїй яхті «Заря», яка пропливла поблизу того місця, де передбачалася земля.

— Це може довести тільки, що земля знаходиться північніше, а не так близько до Котельного острова, як вважали Санников та інші, хто бачив її, але не точно визначив відстань, — заперечив юнак.

— Ви маєте рацію! — сказав Шенк, — Але річ у тім, що крім цих свідчень, погодьтеся — надзвичайно хистких, ми не маємо нічого іншого, точніше — нічого певного, якщо не зважати на відомості про переліт птахів кудись на північ.

— Чому ви вважаєте це недостатньо певною вказівкою? — здивувався юнак. — Ще Врангель повідомляв про це, Майдель підтвердив, а населення Півночі цілком упевнено вказує, що літня величезна кількість птахів на північному березі Сибіру переривається у двох місцях узбережжя: по-перше, від річки Хроми до річки Омолоя; по-друге, за п’ятдесят кілометрів на захід від мису Якан і до мису Риркайпій[3]. У цих місцях лов завжди незначний, зате видно переліт птахів на північ.

— Із західної ділянки птахи летять на Новосибірські острови, а зі східної — на острів Врангеля, — заперечив Шенк.

— Так вважали раніше, але це неправильно. Острів Врангеля дуже високий і скелястий та майже ціле літо залишається під снігом. Місця для гніздування таких птахів, як гуси й качки, на ньому занадто мало. Але нас цікавить західна ділянка.

— Так, із неї птахи летять на Новосибірські острови.

— На цих островах, як виявляється, літує дуже мало птахів, а більша частина великими зграями продовжує летіти на північ. Це не раз підтверджували мені промисловці в Устьянську, Руському Устьї, Ожогині, які відвідували острови, те ж саме знав і Санников. Летять: білий гусак, гага, різні качки, кулики, щиглі та інші — усі, хто живляться рослинами або дрібними тваринами, що живуть за рахунок рослин. Звідси випливає, що на півночі є суша, достатньо велика і вкрита рослинністю.

— Так, ця суша — острів Беннетта, — зауважив Шенк. — Із документа, залишеного Толлем, ми дізналися, що на цьому острові літують два види гаг, один вид куликів, снігур та п’ять видів чайок…

— Ані гусей, ані качок не згадано! — розсміявся юнак. — А вони складають більшу частину перелітних птахів. Це характерно! А чи звернули ви увагу на слова того ж документа, що Толль бачив орла, який летів з півдня ні північ, сокола, що летів з півночі на південь, і гусей, котрі пролетіли зграєю з півночі, тобто поверталися в кінці літа з цієї невідомої землі на материк.

— Цілком правильно! — підтвердив академік.

— І Толль додає: через тумани, землю, звідки пролітали ці птахи, так само не було видно, як і під час минулої навігації Землю Санникова.

— Яка у вас добра пам’ять! — здивувався Шенк.

— Я уважно слухав усю доповідь, і документ Толля підкріпив мою впевненість в існуванні Землі Санникова й саме далі на північ, ніж припускали. Це й змусило мене висловитись так категорично. Що ж стосується Беннетта, то, як ви теж чули, цей острів замалий і надто захаращений льодами, щоб давати притулок численним птахам. Толль підтвердив це: снігурі, кулики, чайки, два види гаг — ось усі його літні гості.

— Але земля, розміщена ще далі на північ, наприклад, під вісімдесятим градусом широти, має бути ще більше покрита льодами; отже, також не може прогодовувати багато птахів.

— Куди ж у такому разі летять ці дурні птахи? — розсміявся юнак.

— Справді не знаю. Можливо, через Північний полюс у Гренландію, хоч це неймовірно, — відповів Шенк, знизуючи плечима.

— А чи не можна припустити, що через якісь особливі умови Земля Санникова, незважаючи на своє північне положення серед льодів полярного океану, має клімат тепліший, ніж острови Беннетта й Новосибірські, що знаходяться південніше?

— Ну, це вже просто фантазія, даруйте на слові! — заперечив академік, трохи розсердившись. — Для такого припущення, окрім перельоту птахів, жодних підстав нема.

— Може, там знаходиться вулкан, який зігріває ґрунт, — не вгамовувався юнак, — або гарячі джерела!

— Дим вулкана давно побачили б ваші ж промисловці й мореплавці. Не забудьте, що й Нансен проплив на «Фрамі» під час свого дрейфу в льодах поблизу того місця, де передбачалась ця таємнича земля, але нічого не бачив.

— А чи вам відомо про дивне зникнення цілого народу онкілонів, який жив на Півночі? Через те, що їх тиснули чукчі, вони подалися кудись із материка з усіма своїми стадами, і більше про них ніхто не чув, і де вони — невідомо.

— Так, пригадую, про них збирали відомості Врангель, Норденшельд і Майдель. Але я не займаюсь етнографією…

Дзвінок, що голосно пролунав у бібліотеці, перервав слова академіка. Шенк підвівся:

— Треба йти слухати наступну доповідь. Але ваші міркування все-таки зацікавили мене — нам треба ще поговорити. Приходьте до мене додому за тиждень, увечері. Ось моя адреса.

Шенк дістав із гамана візитну картку і, передаючи її співрозмовникові, додав:

— Я подивлюся в літературі про цих онкілонів. І позондую в академії ґрунт щодо нової експедиції для пошуків Толля, хоча дуже сумніваюся в успіху. В усякому разі, приходьте.

Зниклий народ

Шенк був старим холостяком, який багато мандрував молодим; він проводив дослідження і в пониззі Єнісею, шукаючи залишки мамонта в тундрі, і в Забайкальській області, і на Амурі, і навіть на Сахаліні, невдовзі після приєднання цього далекого краю до Росії, вивчаючи його геологію та флору. Повернувшись до столиці, він поринув в обробку зібраних матеріалів.

Жив він самотньо й надзвичайно скромно, витрачаючи значну частину своєї академічної платні на допомогу вченим-початківцям і на субсидії експедиціям у Сибір, який його цікавив, і в полярні країни. Чимало його грошей пішло на подорож Толля, якого він високо цінував як дослідника, та на пошуки його слідів.

Повернувшись із урочистого засідання, Шенк узявся за читання відомостей про загадкове плем’я онкілонів.

Декілька століть тому вони населяли весь Чукотський півострів, але потім були витіснені чукчами до берега Льодовитого океану. За статурою, одягом, мовою та способом життя вони дуже відрізняються від чукчів, і їхніми найближчими родичами є алеути острова Кадьяк.

Норденшельд під час свого плавання на кораблі «Вега» уздовж берегів Північного Сибіру в районі мисів Іркайпій[4], Шелагського і Якан знаходив численні кинуті оселі онкілонів, які являли собою землянки своєрідного типу, до половини заглиблені в ґрунт і з покрівлею з китових ребер, присипаних землею. Під час розкопок було знайдено різні знаряддя з каменю та кістки — сокири, ножі, наконечники списів і стріл, скребки та інше, нерідко навіть ще з кістяними й дерев’яними рукоятками, що збереглися протягом віків завдяки мерзлоті ґрунту разом із ременями, котрими наконечники й сокири були прикріплені. Онкілони не знали використання заліза та інших металів і були в повному розумінні людьми кам’яного віку.

За розповідями чукчів, зібраними Врангелем, причиною зникнення онкілонів із берегів Льодовитого океану був кривавий розбрат на підставі родової помсти між їхнім вождем Крехоєм і ватажком чукчів-оленярів. Рятуючись від його переслідування, Крехой із нечисленними залишками племені спочатку укріплялися на скелях мису Північного, потім перебрались на острів Шалауров і нарешті на п’ятнадцяти байдарах вони попливли на землю, гори якої видно здалеку в Льодовитому океані з мису Якан (тобто на острів Врангеля).

«Відомості досить бідні й суперечливі, — подумав Шенк, закриваючи останню книжку. — В усякому разі, цікаво: куди подівся цей народець?»

Протягом наступних днів Шенк, згідно з обіцянкою «промацати ґрунт в академії», переговорив із деякими академіками, найбільш зацікавленими у вивченні полярних країн, але не зустрів з їхнього боку співчуття до плану нової експедиції для пошуків Землі Санникова та слідів барона Толля. Солідного вченого, якому можна було б доручити нові дослідження полярних країн, не було, а давати гроші якомусь фантазеру було б необережно та й виклопотати їх було нелегко.

Врешті Шенку довелося підрахувати власні фінанси. Він вирішив, що тисячею-другою може ризикнути на цю справу, але це здавалося йому недостатнім.

«Ну що ж, — подумав він, — інструменти ми йому дістанемо задарма у різних відомствах, а довше як рік ця експедиція тривати не повинна. За цей час він або знайде цю землю, і тоді справу можна буде повернути зовсім інакше і кошти будуть, або переконається, що такої землі немає, і ми заспокоїмося».

Справа налагоджується

У призначений день і час юнак з’явився. Шенк чекав на нього.

— Я перечитав усе, що відомо про онкілонів, — сказав він, — і вважаю, що відомості суперечливі. Без сумніву, цей народ існував і воював з чукчами, залишив після себе оселі, кам’яну та кістяну зброю. Але куди він зник — невідомо. Залишається дійти висновку, що онкілони або загинули на одному з островів внаслідок занадто суворих умов життя й нестачі промислових тварин, або зосталися на материку й вимерли давно від якоїсь епідемії.

— Якби вони загинули на островах, там були б знайдені їхні кістки у великій кількості, — заперечив співрозмовник. — Люди безслідно не зникають. Якби вони вимерли на материку, про це б збереглися перекази в їхніх нових сусідів — якутів, тунгусів, ламутів. Таких переказів немає зовсім.

— То де ж вони нарешті? — вигукнув Шенк. — Не на небо ж їх узято живими!

— Вони, очевидно, на Землі Санникова, — там же, куди летять перелітні птахи, які, напевно, служили їм провідниками.

— Так, якби люди могли літати, я б цьому залюбки повірив. Але онкілони літати не вміли й повинні були пробратися на цю землю або водою, або льодом.

— Водою вони не пливли, тому що взяли з собою свої стада, а це занадто важкий і неспокійний вантаж для байдар.

— А льодом вони пройти не могли. За всіма наявними відомостями, Льодовитий океан замерзає не на всьому просторі, на деякій відстані від берега завжди залишається більш-менш широка смуга відкритої води. Тому жоден чукча — а вони достатньо сміливий народ — не побував на острові Врангеля і жоден промисловець — вони теж не боягузи! — не досягав острова Беннетта. І загибель барона Толля доводить, що льодом теж пройти не можна!

— Усе це цілком справедливо взагалі, — спокійно заперечив юнак збудженому академіку. — Але згадайте, що клімат не завжди однаковий, холодні періоди чергуються з теплими, залежно від сонячних плям…

— Ну звичайно, я це знаю! — зауважив Шенк.

— Ми знаємо, що онкілони перебрались на Новосибірські острови — там теж знайдено землянки та інші сліди перебування.

— Гаразд, що далі?

— Вони побачили, що це місце непридатне для життя, мало звіра, птаха і рік од року буде ще менше внаслідок полювання. Перспектива голоду мусила гнати їх далі, а наявнісь птахів, що пролітали великими зграями на північ, свідчила про те, що там має бути земля, значно багатша на дичину. Припустімо, що саме в цей час був холодний період: припало декілька особливо суворих зим і море замерзло. Ранньою весною, коли дні вже довші, онкілони благополучно перебралися на Землю Санникова.

— І вимерли там від голоду й холоду, бо неможливо припустити, щоб під вісімдесятим градусом була земля, придатна для життя людини. Гуси, качки, можливо, знаходять собі їжу на відталій тундрі, а людина…

— Людина добуває цих птахів, моржів, тюленів, білих ведмедів, рибу і живе в Гренландії та на островах на північ від Америки, на Шпіцбергені й Новій Землі, — живе, навіть любить ці полярні країни і сумує за ними, якщо потрапить на південь.

— Я бачу, ви цілковито переконані в існуванні Землі Санникова та існуванні на ній онкілонів.

— У першому я переконаний, друге вважаю єдиним можливим поясненням їхнього зникнення.

— На жаль, академія не поділяє цієї думки. Я запитував. Мої колеги переконані, що цієї землі немає і що Толль загинув.

— Дуже сумно, якщо це так, бо єдине місце, куди міг урятуватися Толль, — це Земля Санникова. Я не стверджую, що він там, але це можливо, і тільки там лишається шукати його сліди.

— Навряд чи тепер знайдуться охочі шукати цю землю та його сліди після всього, що зроблено, навіть якби знайшлися гроші.

— Я б поїхав охоче і знайшов би серед засланців Якутської області та серед промисловців північного берега надійних супутників.

— Як би ви організували експедицію, якби знайшлись гроші?

— Я маю на увазі двох засланців, які теж живуть у Козачому. Ми з ними часто обговорювали проект такої експедиції, звичайно, платонічно, бо грошей у нас немає, крім мізерної допомоги, яку царський уряд дуже неохоче видає своїм полоненим. Ми живемо зовсім як тубільці — полюванням, рибальством. Обидва товариші — люди молоді й не занепали духом на засланні; праця підтримує нас і ми загартувались. Крім того, я б узяв двох промисловців, які не раз бували на Новосибірських островах, мають собак і спорядження, досвідчені у пересуванні льодом.

— Правильно, без них вам не обійтися. А далі?

— Ранньою весною ми б перебралися льодом на острів Котельний, влаштували б собі там базу та склад і спробували б одразу ж, поки лід міцний, іти далі на північ.

— А якщо море виявиться незамерзлим, у чому навряд чи можна сумніватися?

— Про цей випадок у нас будуть дві легкі байдари, поставлені на нарти. На них спробуємо перепливти відкритий простір. Він не може бути широким — біля землі завжди є лід. Далі підемо знову на нартах до цієї землі, дослідимо її, а в кінці літа назад тією ж дорогою.

— Але тоді відкрите море буде дуже широке і на ваших байдарах з важким вантажем ви загинете безперечно. Наприкінці літа вже часто бувають хурделиці.

— Якщо не можна буде перепливти, залишимося зимувати на Землі Санникова й підемо назад ранньою весною.

— А ви знаєте, скільки корму треба собакам на цілий рік? Цей вантаж задавить вас…

— Ну звичайно. Але я не розраховую везти його з собою, а сподіваюся на велику кількість дичини на землі. За літо ми заготуємо запаси для зимівлі й переходу назад до бази.

— Але припустімо, що ніякої землі ви не знайдете?

— У такому разі ми негайно повернемось на Котельний, проведемо на ньому літо і восени, як тільки море стане, переберемося на материк. І на цей випадок, на мій погляд, малоймовірний, нам потрібен склад на Котельному, маючи на увазі можливість поганого літнього полювання.

— Чи не підрахували ви, скільки може коштувати така експедиція?

— Я думаю — не так багато. Ми троє не розраховуємо на заробіток, аби тільки прогодуватись. Двом промисловцям, звичайно, доведеться платити, але вони люди скромні. Головна витрата — собаки, їхній корм, нарти, байдари, рушниці й припас до них, одяг. Я вже прицінювався тут і в Козачому і вважаю, що тисячі дві, дві з половиною нам вистачить.

— Так, сума невелика!

— Нарти на півночі поганенькі, дерево не дуже міцне, а нам треба мати нарти найвищої якості, щоб не витрачати часу на частий ремонт. Я гадаю, краще замовити їх тут і повезти з собою. Так само рушниці й припас до них — тут це краще й набагато дешевше. Решта — на місці.

— Ваш план мені подобається, — сказав Шенк. — І я думаю, що дві з половиною тисячі карбованців я вам знайду. Але умова: із землі Санникова привезти колекцію гірських порід і гербарій, якщо можливо — також дрібних тварин і записи про флору, фауну й клімат. Ну звичайно, і про онкілонів, якщо такі знайдуться. Чи зможете ви з товаришами зробити це?

— Сподіваюся, що справимося. Ми всі, звичайно, не справдешні вчені, але підготовку маємо; один із нас трохи геолог, другий ботанік, а я цікавлюся більше тваринами й людиною.

— Чудово! Інструменти для наукових спостережень — барометр, термометри, компаси та інші — я добуду вам із академії. Ви розумієте, що дуже важливо буде визначити широту й довготу кількох пунктів цієї землі, якщо ви її знайдете, — посміхнувся Шенк, — і зробити хоча б приблизну зйомку її обрисів і шляху до неї.

— Звичайно. Зйомку я можу взяти на себе. Але визначення широт і довгот? Цього ми не навчені.

— Ну, це не так важко. Із цим вас познайомлять у Головній фізичній обсерваторії. Я дам вам записку до директора. На підготовку знадобиться два-три тижні. Чи маєте ви час? Коли ви маєте намір виїхати звідси?

— Зараз у нас кінець листопада. Необхідно виїхати через місяць, щоб бути в Козачому в кінці лютого, а в половині березня вирушити на острови.

— Зазвичай туди їздять у квітні.

— Цілковита правда, але нам треба потрапити раніше, щоб на початку квітня вже йти крізь море до Землі Санникова, поки лід ще міцний.

— А за один місяць ви встигнете, заготовити й закупити все необхідне?

— Так, я довідувався в майстернях. Нарти буде зроблено за два тижні, закупити решту я встигну за той самий термін і разом із тим можу відвідувати обсерваторію.

— Отже, справа влаштовується тут, але в Козачому у вас буде ще багато клопоту.

— Якщо справу вирішено, я негайно ж телеграфую в Олекминськ, поштою в Козаче, щоб товариші почали готуватися — купляли собак, одяг, собачий корм.

— Адже ж грошей у них на це немає?

— Їм повірять у борг до мого приїзду: нас у Козачому знають.

— А скільки вам треба зараз на завдатки при замовленні й купівлі?

— Карбованців п’ятсот поки що вистачить.

— Я дам вам цю суму зі своїх грошей, а за два-три тижні здобуду й інші інструменти.

Шенк написав чек у банк і рекомендацію директорові обсерваторії та, передаючи їх юнакові, сказав:

— Зайдіть до мене за два тижні, о цій самій порі, розповісте, як просувається підготовка.

— Дозвольте висловити вам своє захоплення таким швидким вирішеннями питання! — вигукнув юнак, щиро схвильований. — Ідучи до вас, я дуже сумнівався у здійсненності моєї мрії. А тут вийшло все так просто. Ви даєте велику суму зовсім незнайомій вам людині, вірячи їй на слово.

— Я ще не втратив віру в людей, незважаючи на своє сиве волосся, — добродушно відповів Шенк. — Я вже допомагав не раз у наукових експедиціях, і мою довіру дуже рідко зраджували. Крім того, я вмію оцінювати людей майже з першого погляду. Але ви дійсно нагадали мені, що я ще не знаю ані вашого імені, ані ваших товаришів, а для відкритого листа, який потрібен вам для адміністрації краю і який я вам дістану, це треба знати. Отже, ваше ім’я? Я записую.

— Матвій Іванович Горюнов, колишній студент Петербурзького університету, адміністративно висланий до Якутської області. Товариші мої — Семен Петрович Ордин і Павло Миколайович Костяков, теж колишні студенти, перший — університету, другий — технолог. Нас усіх було вислано на п’ять років за студентські заворушення в тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятому році.

— Чим же ви завинили, що вас вислали так далеко, ніби небезпечних злочинців?

— Ми були головами сходок і тому зараховані до коноводів. Нас хотіли віддати в солдати — пригадуєте, було таке розпорядження, — але ми відмовились підкоритися. За це нас і відправили до білих ведмедів.

— А чи скоро закінчується строк вашого заслання?

— Мій закінчився, тому мені й дозволили виїхати на батьківщину у Вологодську губернію під нагляд поліції; до столиці я приїхав, звичайно, без дозволу. Товариші звільняться за рік.

— Я бачу, що для вас доведеться ще виклопотати дозвіл губернатора на виїзд у Якутську область.

— Ну, в цьому вони, звичайно, не відмовлять!

У путь-дорогу

Через місяць Горюнов, одержавши гроші й документи, виїхав на схід, забравши з собою інструменти та інше спорядження, у тому числі троє чудових нарт та одну велику байдару, що розбиралася на частини, які за півгодини легко було з’єднати одну з одною цілком герметично. У ній могли вміститися чотири особи, троє нарт із вантажем і десять собак, що дозволяло членам експедиції здійснити переїзд через море за два заходи.

Від Іркутська вже відкрився санний шлях на конях через Качуг униз по Лені — довгий і нудний, по занесеному снігом нескінченному коридору замерзлої річки, поміж її високими, часто скелястими берегами, аж до Якутська, жалюгідної столиці суворого краю адміністративного заслання. Далі дорога пролягала через пониззя річки Алдана й дикими ущелинами похмурого Верхоянського хребта, потім пагорбами й рівнинами просторого басейну річки Яни до її гирла, де притулилося на краю світу занесене снігом аж до дахів село Козаче. Уже від Якутська дня майже не було, а за хребтом почалася полярна зимова ніч: тільки зірки, місяць і сполохи — північні сяйва — освітлювали шлях, якщо не було хуртовини.

Наприкінці лютого Горюнов із вантажем прибув до Козачого, де його товариші підготували все для експедиції — тридцять собак, запас в’яленої риби (юколи) для них, припас для людей, полярний одяг, лижі. Два досвідчені промисловці — якут Микита Горохов, брат зниклого безвісти супутника барона Толля, і казак Капітон Абрамович Нікіфоров, погодилися взяти участь в експедиції. Обидва не раз побували на Новосибірських островах, останнього разу з експедицією, що шукала сліди Толля й об’їздила всі береги. В існуванні землі Санникова обидва були переконані й стверджували, що бачили її ясними днями з висот Котельного острова. Ця таємнича земля вабила їх не менше, ніж наших трьох товаришів, і вони були раді, що на їх долю випало щастя першими відвідати її.

Село Козаче стоїть на пласкому пагорбі правого берега річки Яни, вище від початку її дельти, під 71° північної широти й коло північної межі лісу. Декілька хат казаків і купецьких будинків, кілька юрт якутів і невелика церква безладно розкидані на пагорбі й майже по самі дахи занесені снігом. Тільки димки, що в’ються з труб хатинок, та снопи іскор, які вилітають із юрт, де топляться чували (каміни), й обліплена снігом дзвіниця виказують взимку житло людини, немаловажне для всієї півночі Приянського краю, незважаючи на свої малі розміри. На північ, схід і захід простирається безкрая рівна тундра, взимку — біла рівнина, вкрита застругами, тобто пласкими твердими заметами, створеними й ущільненими лютими хуртовинами, що гуляють на просторі. На півдні чорніє смуга чахлого, рідкого лісу, а на обрії ясними днями видно округлені висоти хребта Кулар, які ніби відрізають янське гирло від решти світу.

За два тижні було завершено всі приготування. І в середині березня, коли день уже тривав годин одинадцять, експедиція рушила в путь. Мандрівників із їхніми трьома нартами супроводжували ще п’ять нарт із каюрами (вожаками), які везли запас корму для собак, провізії та всякого спорядження для людей, призначеного для складу на островах і для харчування всіх дорогою туди.

Дорога йшла на північний схід, по одному з рукавів янської дельти, повз кинуте поселення Устьянськ, залишене людьми через часті повені. Тепер це селище зникло безслідно. Через два дні, завдяки рівній дорозі, дійшли до гирла. Низинна рівнина непомітно переходила в поверхню моря, таку ж білу й рівну. Але поблизу й удалині над нею пласкими пагорбами постали острови, а праворуч — миси берега материка, що висувався далеко на північ. У цьому напрямку простували, перетинаючи бухти й намагаючись хоча б через день ночувати коло берега, щоб мати паливо з плавнику — дерев, принесених Яною з півдня й викинутих морем.

Так минули острів Ярок, мис Маніко із самотньою юртою, широку Селяхську затоку, мис Туруктак, Ваньчин мис, мис Даричан. Звідси до мису Чуркіна йшли вздовж берега, потім перетнули Абеляхську затоку й зупинилися в Гороховому стані, на південному боці довгого мису Святий Ніс, яким кінчається материк.

На весь цей шлях, близько двохсот кілометрів від гирла, пішло чотири дні, бо їхали не поспішаючи, щоб не стомити відразу собак. Тороси (тобто брили льоду, поставлені сторчма або нагромаджені купами при натиску льодових полів одне на одне, які є головною трудністю під час їзди морем) у цій мілкій величезній затоці, що вдавалася поміж дельтою річки Лени й виступом Святого Носа, були невеликі й недовгі, тож їх можна було об’їжджати. Погода стояла похмура, але тиха.

Горохів стан являв собою дві куховарні, тобто хатинки, збудовані з плавнику, звичайно, без вікон і без печей, але з чувалом — великим незграбним каміном, який гріє тільки поки топиться. У них час від часу жили промисловці, котрі добували тюленів або моржів навесні чи восени або полювали на диких оленів і білих ведмедів.

У день приїзду на стан небо надвечір прояснилось, і всі троє мандрівників поспішили піднятися на пласкі висоти Святого Носа, які закривали краєвид відкритого моря й становили, собою в берегових висотах чорні скелі базальту, що колись вилився в цій місцевості вогненним потоком із земних надр. Видираючись із брили на брилу, дісталися до пласкої поверхні мису. Попереду білосніжною рівниною відкрилося застигле море, на якому то тут, то там тягнулись нерівні вали торосів, сильно занесені снігом.

За цією рівниною на обрії, просто на півночі, ледь виднівся Великий Ляховський острів — плаский горб із чотирма вершинами; подекуди чорні плями на білому тлі виказували скелі й урвища. Це найближчий із Новосибірських островів, знаменитий численними мамонтовими бивнями, за якими і їздять промисловці. До нього по прямій лінії було кілометрів шістдесят-сімдесят. Дорога наших дослідників лежала повз нього.

Сонце сіло. Із льодової рівнини потягло холодним вітерцем, і спостерігачі поспішили спуститися засвітла до стану, де в куховарні вже палав камін, клекотів підвішений до вогню чайник та котел із вечерею. На дорожньому ящику, що заміняв стіл, були розставлені тарілки; менші ящики були сидінням. Горохов і Нікіфоров, сидячи біля каміна з люльками в зубах, із нетерпінням чекали на повернення товаришів, щоб розпочати вечерю. Вони встигли вже все прибрати, розпрягти собак, розстелити спальні мішки. Із сусідньої куховарні лунав гомін і сміх — там розташувалися каюри п’яти нарт, які супроводжували експедицію до островів.

Наступного ранку зі сходом сонця караван із восьми нарт, запряжених вісьмома-десятьма собаками, залишив материк і, обігнувши скелі краю Святого Носа, потягся через море на північ. По рівних ділянках, хоч і поборознених застругами, собаки тягли швидко, тож люди на лижах ледве встигали за ними. Але там, де дорогу заступала гряда торосів, рух дуже уповільнювався, бо, вибравши більш низьке місце для проходу нарт, доводилося кожну з них перетягувати окремо, причому люди допомагали собакам, одні підштовхуючи нарти ззаду, інші направляючи їх збоку й підтримуючи за допомогою лижних палок. Якщо серед брил торосів не було зручного проїзду, людям доводилось працювати сокирами, які всі мали за поясом. Під ударами сокир лід, охолоджений зимовими морозами до 30–40 градусів нижче нуля, розлітався на скалки зі дзвоном, наче скло. Під час цієї роботи собаки всіх нарт, скориставшись зупинкою, як за наказом, лягали відпочивати на сніг, добре знаючи, що цюкання сокир обіцяє їм чверть години особливо важкої тяги.

Так просувалися вперед то швидше, то повільніше — із середньою швидкістю близько семи кілометрів за годину — і до полудня пройшли половину відстані до острова. Не розпрягаючи собак, зробили привал для сніданку, що складався з холодного м’яса, сухарів та гарячого чаю. Заради його приготування вогню, зрештою, не розпалювали. Горюнов привіз із столиці термоси, щоб під час денних зупинок на гаяти часу на розкладання вогню й кип’ятіння води. Ці чудові посудини кожного разу під час їх застосування, викликали захоплення в каюрів, які пили чай, гарячий без вогню, з особливим задоволенням, наче священний напій. Вони нізащо не хотіли повірити, що справа обходиться без чаклунства, коли під час морозу в 30 градусів із холодної на дотик посудини виливався чай, який обпікав губи. У день виїзду з Козачого, коли вперше зробили обідній привал і каюри зібралися розкладати багаття, Горюнов пожартував із них, заявивши, що скип’ятить чай у снігу швидше, ніж вони на вогні. Коли вони повісили свій чайник на вогонь, він дістав термоси, зарив їх наполовину в сніг і через п’ять хвилин став наливати гарячий чай здивованим якутам. Горохов і Нікіфоров, котрим відкрили секрет, заходилися сміхом від інсценування цього жарту, слухаючи вигуки й спостерігаючи за обличчями каюрів.

Після сніданку рушили далі таким же чином. Острів уже виріс у велику масу, що закривала північний горизонт і полого піднімалася над білою рівниною; видно було окремі темні скелі серед снігового покрову й темні плями в береговому низькому урвиську. На заході сонця, подолавши останній торос, поїхали чимдуж — собаки добре знали, що на землі буде відпочинок і корм, і, побачивши куховарню, що чорніла коло підніжжя урвища, завили на вісімдесят голосів й кинулися бігти, немов скажені.

Але біля берега їм довелося вгамувати свій запал, тому що осінні бурі на початку мореставу нагромадили цілий вал крижин, через який нарти перетягували знову по одній, перш ніж дісталися до так званого Малого Зимовища — хатинки, збудованої, ще відомим промисловцем Савинковим, супутником і провідником Геденштрома, який уперше описав острови на початку XIX століття. Але столітня хатинка мало постраждала в цьому холодному кліматі. Просякнуті морською сіллю стовбури плавника тільки почорніли й подекуди вкрилися лишаями, а всередині були свіжі. Чимало промисловців знаходили притулок у цій куховарні на шляху до острова чи назад, і всі турбувалися про справність її дверей, що висіли на шкіряних петлях, і даху, на який треба було час від часу підсипати землю. Поблизу хатинки була навіть наготовлена купа плавнику для палива, що було дуже доречно — не треба було розшукувати його вздовж берега, викопуючи з-під снігу.

Невдовзі запалало багаття на майданчику коло зимовища, й червоні відблиски освітили високу льодову стіну, що далеко простиралася в обидва боки.

Кладовище мамонтів

Великий Ляховський, або Ближній, острів має незвичайний геологічний склад. Його чотири пласкі, проте скелясті вершини, точніше — групи вершин, складаються з граніту, а решта площі — із м’яких четвертинних відкладень. Тому численні струмки й річки, що стікають із вершин і врізаються глибоко в ці м’які товщі, розчленили острів на безліч горбів і горбиків, майже позбавлених рослинності. Протягом короткого літа поверхня острова становить глинисту мохову тундру з окремими сніговими заметами в більш глибоких ярах і долинах на схилах, повернених на північ.

Ті ж самі м’які товщі складають береги острова, які омиваються прибоєм хвиль і тому є довгими чи короткими стрімкими або навіть навислими урвищами, що перериваються долинами струмків і річок. Ці товщі зверху донизу скуті вічною мерзлотою, яка відтає влітку на дуже незначну глибину. Відталі маси або самі сповзають у море, або завалюються, підмиті хвилями знизу, і таким чином море поступово руйнує острів. І якби не було вічної мерзлоти, що дуже затримує цей процес розмиву, острів давно б уже було зруйновано, за винятком його гранітної основи.

У м’яких товщах трапляються численні бивні мамонтів, а де-не-де навіть цілі трупи цих тварин і їх сучасників — довгошерстого носорога, первісного бика, канадського оленя, коня й багатьох інших, — трупи, які збереглись недоторканими, із шерстю, рогами, нутрощами, завдяки вічній мерзлоті. Але внаслідок її відтавання влітку на певну глибину, річки й джерела вимивають із неї трупи, окремі кістки, бивні й виносять їх до гирла, на берег моря. Так само в берегових урвищах під час їх відтавання й підмиву подекуди знаходяться трупи або кістки вимерлих тварин, які зрештою також потрапляють у море, що ховає їх вдруге під своїми наносами. Тільки трупи ці часто знищуються хижими птахами й тваринами, що не гребують м’ясом, яке пролежало десятки тисяч років у замороженому стані.

Такий своєрідний склад Великого Ляховського острова й приваблює щороку навесні промисловців із материка; вони приїжджають збирати на лайдах, тобто пласкому узбережжі моря, у гирлах і долинах струмків і річок бивні мамонтів, що звільнилися за минулий рік із мерзлого ґрунту й стирчать ще у відталій землі або винесені на берег. Ці бивні, які добре збереглися в мерзлоті, мають таку ж цінність, як і сучасна так звана слонова кістка — бивні слонів, що живуть зараз. Їх скупляли в промисловців місцеві й приїжджі купці й відвозили на ярмарок до Якутська, звідки вони направлялися далі в Сибір і Росію та використовувалися на різні вироби — гребінці, запонки, різні скриньки, більярдні кулі тощо.

Інші кістки викопних тварин не потрібні промисловцям; ними цікавиться тільки наука, що на їх підставі робить висновки про тваринний світ минулих часів. Тільки трупи, що з’являються подекуди після танення час від часу, привертали до себе увагу, але здебільшого гинули безслідно, бо промисловці не знали їх значення й не вміли ані обміряти й описати їх, ані зберегти від пошкодження.

Горюнов і два його товариші вже одного разу побували на острові разом із промисловцями, що збирають бивні, і зацікавилися на диво великою кількістю їх саме тут. Але пояснити це явище вони не могли і в Козачому, звичайно, не знайшли літератури з цього питання.

Тепер Горюнов скористався нагодою познайомитися з літературою в столиці, а дещо привіз із собою. Тому мандрівники вирішили залишитися на острові на день, щоб оглянути берегові урвища уважніше, а ще дати відпочити людям і собакам.

Наступного ранку всі троє в супроводі Горохова подалися вздовж морського берега. Руйнівна літня робота сонця й моря ще не починалася, хоча низьке сонце, промені якого падали прямовисно на урвища, уже дещо зробило. Ці урвища досягали двадцяти-двадцяти п’яти метрів у висоту; із верхнього краю величезними фестонами то вище, то нижче звисали замети снігу, що щільно змерзся, подібно до тих, які звисають нерідко із дахів будинків після сильних завірюх.

Але тільки тут, де зимові хуртовини такі часті й сильні, ці фестони сягали чотирьох-шести метрів у довжину й двадцять-сорок метрів у ширину, при товщині в один-два метри. Під цими заметами починалася стрімка стіна урвища, яка у верхній частині складалася то із суцільного льоду, то з піщано-глинистого наносу. Лід на урвищі являв собою суцільні маси різної ширини, ніби величезні льодові стіни, що сягали вглиб острова. Проміжки між цими стінами зайняті були наносом, який складався з тонких шарів глею, дрібного піску й льоду, що чергувались. Коло верхнього краю урвища там, де якийсь фестон обривався, можна було бачити, що як лід, так і наноси перекриті шаром піску, глею чи торфу, який коло поверхні землі завершувався шаром чорного ґрунту тундри, вкритої ще товщею снігу.

Нижня частина урвища була здебільшого закрита схилом із твердого снігу, який накопичився під захистом берега протягом зими. Цим схилом, що сягав восьми-десяти метрів у вишину, можна було вилізти до самої стіни урвища й переконатися, що й льодові маси, і товща наносів між ними лежали на суцільному льоду, який таким чином складав фундамент острова заввишки над рівнем моря дванадцять-п’ятнадцять метрів.

Оглянувши берег, мандрівники виявили, що кістки тварин знаходилися не в льодових масах, а в товщах наносу поміж ними. Це підтвердив і Горохов, який був на острові багато разів і бачив іноді й трупи; останні теж були в наносі.

Пройшовши кілометрів десять уздовж берега й переконавшись, що його склад скрізь однаковий, мандрівники повернулися до обіду в Мале Зимовище, прихопивши кілька знайдених кісток, у тому числі череп носорога й бивень мамонта. У льодових частинах стіни їм удалося побачити також початок руйнівної роботи сонця у вигляді ніш, які виїли в льоду його промені, прикрашених льодовими бурульками, що звисали зверху й були схожі на сталактити вапняних печер.

За обідом Горюнов розповів товаришам, як пояснював Толль утворення цього дивного острова й причини численних трупів зниклих тварин на ньому. На думку цього вченого, льоди острова, які збереглися на початок великого зледеніння, становили залишки великого льодовика. Поверхня льодовика, що зменшувався після закінчення цього періоду, була порита через танення струмочками талої води, що стікали з більш високих частин острова; у цих вибалках і вибоїнах вода відкладала пісок і мул. Залишки рослин, знайдені в цих наносах, свідчать, що за тих часів рослинність тут була набагато пишнішою, ніж тепер, коли вона складається з лишаїв, мохів і квіткових рослин, карликових на зріст, а колись тут росли цілі гаї вільшини, що сягала чотирьох-шести метрів заввишки, потім верби й численні злаки, незважаючи на сусідство льодових мас. Вочевидь, клімат післяльодовикового періоду був м’якший, ніж сучасний, бо тепер подібні рослини трапляються на материку тільки на декілька градусів південіше. Рештки їжі, знайдені в шлунках і зубах трупів мамонта, свідчать, що він споживав ці рослини, а положення трупів у товщах наносу поміж льодових мас доводить, що він тут жив і тут загинув.

Чому ж Великий Ляховський острів став улюбленим притулком різних ссавців післяльодовикового часу?

Це можна пояснити тим, що на початку четвертинного періоду суша Сибіру простягалася набагато далі на північ, ніж зараз, і Новосибірські острови входили до складу цієї суші. Наприкінці останнього льодовикового періоду, коли в Сибіру ще збереглися мамонти, довгошерсті носороги, первісні бики і вже існувала первісна людина, ця північна окраїна Сибіру почала розбиватися великими розломами й окремі ділянки її опускалися й затоплялися морем. Вищі ділянки поступово звільнялися від льоду й вкривалися рослинністю. Клімат був тоді теплішим, ніж сучасний, судячи із залишків флори, знайдених у відкладеннях разом із кістками. Тварини, звичайно, рятувалися від наступу води на піднесених ділянках суші. Однією з таких ділянок був теперішній острів Великий Ляховський, разом з іншими островами Новосибірського архіпелагу, і на ньому зібралось особливо багато тварин, які бігли інстинктивно на південь, саме тому, що він — найпівденніший із цих островів. Але він вже був відокремлений широкою протокою від материка, тобто перетворився на острів, і сухопутні тварини, які на нього потрапили, вже не могли йти далі. Цих тварин скупчилося на ньому так багато, що острів не міг прогодувати їх усіх і став їхнім кладовищем.

Про те, скільки мамонтів на ньому жило, можна робити висновок на підставі кількості мамонтової кістки, тобто бивнів, які промисловці доставляли раніше на Якутський ярмарок. За статистикою видно, що кожного року привозили від тисячі до тисячі чотирьохсот пудів, у середньому тисячу двісті пудів. Пара бивнів великого мамонта важить вісімдесят кілограмів, тобто п’ять пудів. Отже, на ярмарок щорічно привозили бивні двохсот сорока мамонтів. Більшість їх добували на Великому Ляховському острові, де прибій моря підмивав крижану стіну, описану вище, і звільняв із льоду й намулів бивні, що й потрапляли у великій кількості на узбережжя. Тут їх і збирали промисловці, бо це було набагато легше, ніж викопувати їх із мерзлого наносу в льодовій стіні.

Таким чином, колись, наприкінці останнього льодовикового періоду, коли ця частина колишньої суші вже перетворилася на острів, відрізаний від материка широкою протокою, там бродили численні стада мамонтів, які поступово гинули тут від голоду. Одні потрапляли в грязьові потоки, які утворювалися під час танення льоду влітку; другі в’язнули в болотистому ґрунті западин, що вабили їх своєю травою; треті провалювались у тріщини льодовика, на поверхні якого рятувалися від докучливих комарів, та ґедзів, і трупи їх заносилися потім піском і мулом. Тільки такі трупи могли зберегтись у вічній мерзлоті, яка розвивалася після закінчення зледеніння, тоді як трупи, що вільно лежали на земній поверхні, знищувалися хижими звірами й птахами, і від них лишалися тільки кістки, що також руйнувалися з часом, і міцніші бивні. Ось чому цей острів став головним сховищем мамонтової кістки, що приваблювало промисловців усього північного узбережжя.

— Треба зауважити, — додав Горюнов після закінчення свого пояснення, — що не всі вчені поділяють погляди Толля на походження викопного льоду Ляховського острова. Наприклад, Бунте, який вивчав його одночасно із Толлем, вважає, що цей лід — не залишки колишнього льодовика, а пізніше утворення і що подібний лід утворюється й зараз в усьому Північному Сибіру замерзанням води, яка потрапляє навесні в глибокі тріщини мерзлого ґрунту, що утворилися восени від морозів і взимку заповнені снігом. Отже, цей викопний лід набагато молодший за лід того часу, коли жили мамонти.

— Як же тоді тварини могли потрапляти в лід, якщо він набагато молодший?

— У тім-то й річ, що трупи їх лежать не в льоду, а в ґрунті тундри поміж льодовими масами. Це помітив і підкреслює Толль.

— Отже, вони розгулювали й гинули, ув’язнувши в болотній тундрі? Невже ця тундра за їх життя була такою болотистою? Ми чули, що на ній росли чималі дерева й хороша трава, — зауважив Ордин.

— На думку Бунге, виходить ніби так, — відповів Горюнов. — Але я більше схиляюся до гіпотези Толля й ось чому. Ми сьогодні бачили в урвищах, що не лід утворює окремі стіни серед ґрунту тундри, а навпаки — це ґрунт заповнює западини й тріщини серед льодів.

— А чи є докази зледеніння півночі Сибіру крім Ляховського острова? — запитав Ордин.

— Авжеж, є. Толль знайшов старі морени, тобто глину й пісок із валунами, залишені льодовиками під час їх відступу, і на Таймирському півострові, і на річці Анабарі, і на Котельному, і на острові Новий Сибір. Міддендорф бачив так звані ератичні валуни, тобто валуни, принесені льодом здалеку й залишені після його танення скрізь у Таймирській тундрі[5].

— Я читав якось, що існують й інші способи утворення викопного льоду, — зауважив Ордин. — Невеликі озеречка в тундрі нерідко вимерзають до дна, і, якщо лід навесні буде занесений шаром мулу, який запобігав його таненню, він перетворюється на викопний. Великі снігові замети десь на схилі пагорба, під урвищем річкового берега чи в яру теж можуть бути випадково занесені піском і мулом і поступово перетворяться на лід, що існуватиме до того часу, поки ненароком його захист не буде знищено.

— Цілком правильно! — сказав Горюнов. — І я можу додати ще один спосіб — це льоди по берегах сибірських річок, що іноді сягають великої товщини, довжини й ширини. Вони навесні теж можуть бути занесені мулом і піском. У таких викопних льодах подекуди теж можна знайти трупи сучасників мамонта. Проте слід зізнатися, що питання про викопний лід ще має багато темних сторін, які чекають на нові дослідження. Досі ніхто ним спеціально й усебічно не займався.

— Мені здається, що питання про умови життя й загибелі мамонта та його сучасників теж роз’яснено недостатньо й заслуговує на подальше вивчення, — зауважив Ордин. — Ну, наприклад, навіщо вони ходили по льодовику чи забиралися на намерзлі річкові льоди?

— Ось це цілком зрозуміло: вони рятувалися від комарів, ґедзів та інших жалючих комах, вочевидь, уже численних на той час. І тепер північні олені влітку роблять так само, рятуючись на вцілілих снігових заметах, річкових льодах, льодових полях на березі моря; наївшись на мохових пасовиськах, вони годинами стоять у цих холодних місцях, дрімають або ремиґають. Але, крім цього, у мамонтовому питанні, звичайно, достатньо нез’ясованого. Вимирання цих тварин пояснюють погіршенням клімату. Але останнє сталося не враз, а тривало цілі століття; отже, вимиранню мало передувати виродження, здрібніння. З цього боку питання не висвітлено, треба зібрати величезні колекції кісток, щоб простежити цей процес.

— Чи не зайнятися нам цими питаннями? — сказав Костяков.

— Повернемося за рік у Росію, закінчимо університет і…

Між островами нового Сибіру

Наступного ранку вдосвіта караван знову рушив. Кілометрів п’ять ішли на захід уздовж південного берега острова й мали можливість спостерігати такі ж самі льодові бескиди, як напередодні. Потім почався перевал через довгий західний півострів, який витягся в море й закінчувався скелястою горою Кигилях — однією з чотирьох вершин острова. Її дивне положення посередині моря найкраще пояснюється знищенням частини острова, що оточувала її колись, за винятком вузького й довгого перешийка. Через початок цього перешийка й треба було перевалити, щоб скоротити собі шлях кілометрів на тридцять.

Гірська група Кигилях, яка дістала свою назву від численних скель у вигляді високих стовпів із фантастичними формами, створеними вивітрюванням граніту. Уява промисловців бачить у цих стовпах фігури скам’янілих людей (киги — людина, кигилях — людський); промисловці віддавали горі забобонну пошану.

Вони, наприклад, були дуже незадоволеиі, коли Бунге відбивав молотком зразки гірської породи від скель, і казали йому, що це блюзнірство йому не минеться. Вони казали також, що на вершину піднятися неможливо, бо зухвалий подорожній буде негайно оповитий густим туманом і загине, упавши в якусь тріщину. Тумани дійсно утворюються тут раптово й дуже швидко, тож віщування забобонних людей легко може справдитися. Супутники Бунге, якому так і не вдалося піднятися на вершину, принесли в жертву горі мідні й срібні монети.

Перевал через перешийок змусив мандрівників добряче спітніти: спочатку довелося витягати нарти крутим яром, що врізався в крутий схил берега, а потім після кількох кілометрів дороги горбкуватою поверхнею так само майже прямовисно спускатися з іншого боку.

Після підйому каюри, повернувшись обличчям до Кигиляху, кланялися йому, вимолюючи собі щасливої дороги і вдалого промислу. Оскільки гора, яка височіла зі своїми похмурими стовпами, занесеними наполовину снігом, неначе величезна руїна, знаходиться кілометрів за дванадцять від перевалу, то каюри не могли пожертвувати їй монети й обмежилися пучкою тютюну, який здмухнули з пальців у її бік. Навіть Горохов, більш освічений і свідоміший, ніж його темні родичі, хоч і не брав участі в обряді, але глянув із докором на Нікіфорова, коли той сказав із усмішкою:

— Бач, скільки тютюну витратили даремно, марновіри!

Після спуску вирушили на північний схід льодом уздовж північно-західного берега острова, який у плані зображений неправильним трикутником із сторонами завдовжки близько ста кілометрів, вершиною спрямований на північ. Шлях був неважкий, тому що тороси йшли здебільшого паралельно берегу й можна було їхати по рівному льоду поміж ними, тільки зрідка перетинаючи поперечні смуги. Каюри підганяли собак, часто поглядаючи на небо. Погода, із часу виїзду з Козачого тиха й сонячна, починала псуватися: сонце світило цього дня крізь якусь імлу легких хмар, і з північного заходу коли-не-коли налітав поривами вітер. Треба було поспішати, щоб хуртовина не захопила в незручному для ночівлі місці. Палива із собою не взяли, розраховуючи на плавник десь на березі. Останній кілометрів на двадцять від перешийка являв собою ті ж льодові урвища. В одному місці Горохов показав мандрівникам ледь помітну промоїну в урвищі, якою колись стікала вся вода, прорвавшись у море, досить великого озера Частного. Це озеро було улюбленим місцем перебування диких гусей, котрі літували на острові в період їхнього линяння, а тому старанно відвідувалось о тій порі промисловцями, що добували ленних[6] гусей сотнями, убиваючи їх дрючками. Після зникнення озера гуси знайшли собі інші місця, а промисловці втратили полювання, що давало їм та собакам провізію під час промислу.

За річкою Велике Зимовище берег острова став пласким, піднімаючись поступово вглиб, де вдалині виднілася центральна гора Хантагай. Від гирла цієї річки слід було б поступово віддалятися від берега, йдучи просто до південного краю наступного на північ острова Малого Ляховського, який уже ледь виднівся вдалині. Але каюри, глянувши на західний горизонт, визнали за краще їхати вздовж самого берега й ще дужче підганяли собак.

— Вони хочуть до негоди дістатися до Ваньчиного мису, — пояснив Горохов, що обмінявся кількома словами з каюрами. — За мисом краще сховатися від хуртовини, та й плавнику там багато.

Після полудня, коли минули гирло річки Блудної, західний вітер налітав уже частіше, піднімаючи з торосів дрібний сніговий пил, який курився в повітрі прозорими хмарами й вився змійками по поверхні снігу. Низьке сонце вже було ледь видно крізь пелену цього пилу.

Холоднішало. На рівних місцях собаки бігли майже голопом, і люди на лижах ледве встигали за ними, відпочиваючи від бігу тільки на торосах, де, однак, доводилося працювати руками, допомагаючи перетягати нарти.

Та ось попереду в ті проміжки, коли вітер стихав і далечінь трохи прояснювалась, з’явився темний профіль Ваньчиного мису. Минули гирло річки Тирської і стали огинати мис, що далеко видавався в море. І вчасно: небо на заході стало вже зловісно свинцевим, і під час окремих поривів вітру ледве можна було втриматися на ногах; сніг сліпив очі, колов лице тонкими голками; собаки бігли, опустивши голови й повернувши їх праворуч.

Насилу обігнули мис і відразу зітхнули вільніше: тут, під його захистом, вітер майже не відчувався. На висоті кількох метрів над головою небо було молочно-біле від сніжинок, що неслися купами, а вниз падали деякі, вирвані випадково з цього потоку.

Хоча було ще рано, про подальшу путь не варто було й гадати — за мисом одразу починалася біла стіна хурделиці, у глибину якої довелося б ринутись. Глибока бухта, яка тяглася на схід від мису, також зникала в білій імлі, бо мис давав захист тільки найближчій до нього смузі. Ніякого житла тут не було, й доводилося розставляти намети коло самого підніжжя урвища, вибравши місцинку якнайрівнішу серед байджарахів, тобто куп землі, що сповзли з урвища протягом літа. Каюри, втім, обрали інше: озброївшись сокирами, вони стали вирубати собі нішу у високому сніговому заметі, що прилягав до урвища. Горохов порадив мандрівникам брати їх за приклад, бо вітер міг повернути на північ і мис перестав би бути захистом, а грот у снігу був би кращим притулком. Хурделиця могла тривати добу, а то й дві.

Вирубати гроти у твердому снігу, який виламувався великими брилами, не потребувало багато часу; брили складалися в стінку коло входу, захищаючи його на випадок переміни напрямку вітру. Потім серед берегових торосів і заметів почали відкопувати плавник для палива й тільки після цього розвантажили нарти й улаштувалися хоча тісно, зате затишно, в обох оселях. Собаки давно вже лежали, згорнувшись калачиками серед байджарахів, за торосами й нартами і відпочивали, очікуючи свою вечерю.

Багаття розклали не всередині снігових гротів, а назовні, під захистом стіни із брил, бо під впливом променястого тепла вогню гроти стали б обтавати й обдавати людей краплями води.

Хуртовина бушувала всю ніч і стихла тільки опівдні наступного дня.

Як тільки вітер почав слабшати й небо трохи прояснилося, почали готуватися до від’їзду. Від Ваньчиного мису вирушили на північний захід на край Малого Ляховського острова, який знаходився кілометрів за десять. Цей острів, значно менший, ніж Великий, витягся з півночі на південь кілометрів на сорок-п’ятдесят і не має високих вершин; це дуже пласка й низька, трохи горбиста височина. Його обігнули із заходу, тримаючись берега, й зупинилися на ночівлю, не доїжджаючи північного краю. Притулком від негоди тут могли бути тільки крижані брили торосів, але, на щастя, було тихо.

Наступного дня чекала найважча частина шляху — через широкий проміжок між Малим і Котельним островами, який сягав майже сімдесят кілометрів. Трудність полягала в тому, що тут існує морська течія зі сходу на захід і восени море довго не замерзає, а потім, замерзнувши, нерідко під час бурь скресає. Тому крижані поля часто рухаються, внаслідок чого льоду притаманна сильна торосистість.

Запасши паливо на дуже вірогідний випадок ночівлі в морі, вирушили на північний захід у напрямку до мису Ведмежого, найпівденнішого на Котельнім острові. Останній виднівся на горизонті у вигляді великої пласко-випуклої маси, що нагадувала перевернутий чавунний котел, чим і пояснюється його назва; ледь висунута вершина гори Молакатин, найвища точка острова, здіймається над цим котлом.

Перші двадцять кілометрів шлях був досить легкий, тороси нечасті й невеликі; зате потім у смузі течії й осінніх ополонок почалися тороси, один гірший за інший. Деякі купи льодових брил й навіть окремі брили, поставлені сторчма, сягали двадцяти метрів у вишину. Доводилося працювати сокирами, вирівнюючи дорогу, і стягати нарти за допомогою мотузок (шкіряних, сплетених із ременів), допомагаючи собакам, які вибивалися з сил. На деякі тороси витрачали з півгодини, а то й годину часу.

Тому до заходу сонця подолали тільки половину шляху, правда, найгіршу, і заночували під великим торосом, який не стало сил подолати. Під захистом кількох великих брил розставили намети й, нашвидкуруч повечерявши, міцно заснули після важкого дня.

Десь опівночі Горохов прокинувся від голосного ляскання намету над його головою.

— Невже знов закрутило? — пробурмотів він і хотів було перевернутися на другий бік, як раптом намет так шарпнуло, що, здавалося, його от-от роздере на шматки.

«От лиха година», — подумав Горохов і, вивільнившись зі свого спального мішка, підповз до входу, надсилу відстебнув полотнище та виглянув. В обличчя війнуло лютим холодом і засліпило очі снігом. Намет тріпотів, здригався, наче збирався спорхнути й полетіти.

«Нічого не вдієш! Треба будити всіх та укріплюватися, — вирішив промисловець, — бо буде лихо».

Він розштовхав сплячих, і всі п’ятеро виповзли рачки на волю й взялися забивати глибше в лід залізні кілочки, що притримували поли намету. Потім усі плазом підтягли навантажені нарти, поставили їх по одній із трьох сторін намету та, перекинувши через нього мотузку, прив’язали їх до нарт. Все це вимагало великих зусиль: вітер валив із ніг і перехоплював подих, сніг сліпив очі; темрява була непроглядна й за три кроки не можна було розгледіти одне одного. Крізь завивання і свист вітру, що виривався зі стогоном із щілин поміж брилами тороса, чувся стукіт сокир коло намету каюрів, який стояв кроків за десять. І там прокинулися й укріплювались.

Зробивши все можливе, лягли знову спати, але довго не могли зігрітися, через те що змерзли на вітрі зі снігом, що набився в рукави й за комір. Коли почало розвиднюватися, Горюнов, який прокинувся перший, переконався, що хуртовина не вгамовується. Але намет майже не тріпотів; навантажені ззовні снігом поли його випнулися всередину, наче черево величезної тварини, і загрожували луснути під вагою. Довелося знову вилізти й зчистити сніг. Горюнов не будив товаришів, а зайнявся цією роботою сам. Крізь білувату імлу вже просвічували найближчі брили тороса; вітер наче слабшав, але сипав більш густий і м’який сніг.

Приглушений крик і потім стогін змусили Горюнова повернутися в бік намету каюрів. Раніше його було трохи видно, а тепер він зник. Зачувши лихо, він підбіг до нього, спотикаючись майже на кожному кроці об собак, що зарились у сніг. Виявилося, що намет, досить старий і слабкий, не витримав ваги наваленого снігу, розірвався вздовж гребеня і звалився усією своєю вагою на сплячих. А ті під своїми ковдрами, придавлені снігом, не могли поворухнутися; вони глухо стогнали, задихаючись від нестачі повітря.

Горюнов повернувся до свого намету, розбудив товаришів, а сам із лопатою побіг до каюрів і почав відкопувати їх зі снігової могили. Горохов і Ордин, які скоро підійшли, допомогли йому потім стягти поли намету разом із снігом убік і звільнити людей. Одного, що вже знепритомнів, довелося приводити до тями.

Поки копирсалися, зовсім розвиднілося, а хуртовина, мабуть, ущухала: сніг порідшав, вітер налітав тільки поривами, на сході ледь-ледь з’явилося сонце. Відкопали собак, нарти, заварили чай і рушили далі. Свіжий сніг, що випав, трохи утруднював рух, бо вирівняв нерівності й собаки чи нарти часто провалювались у глибокі западини. Довелося двом іти на лижах попереду, щоб проминати собакам дорогу.

Попереду пагорб Котельного острова займав уже чверть обрію; тепер на ньому розрізнювалися й пасма пласких висот і берегові кручі, біля яких серед снігового покриву чорніли окремими плямами скелі. Правіше, через невеликий проміжок, лежав трохи нижче Фадеївський острів, що ледь виднівся на обрії.

До заходу сонця, подолавши кілька смуг важкого тороса, дісталися до мису Ведмежого й потім швидко проїхали ще п’ять кілометрів до куховарні на південно-східному березі. Останній не мав таких крижаних стін, як береги Великого Ляховського острова, а складався з твердих гірських порід, які то стояли стіною над льодом, то спускалися полого до моря й у цьому разі були вкриті сніговими заметами.

Уздовж острова Котельний

Куховарня на березі виявилася напівзруйнованою. Промисловці рідше відвідують цей острів, на якому для них мало поживи, а дістатися до нього важко. Тому куховарні, які відновлюють тільки під час наукових досліджень островів, роками не підтримуються, дахи починають протікати й провалюватися, стіни руйнуються. Не варто було витрачати час на ремонт заради однієї ночівлі, і, оскільки погода була гарна, розташувалися на ночівлю на льоду.

На світанку всі прокинулися від собачого концерту.

— Не інакше, як ведмідь! — вигукнув Горохов і, напіводягнений, вискочив із рушницею з намету.

Інші рушили слідом за ним і побачили цікаву картину. Кроків за десять від собак стояли три білі ведмеді, нерішуче переминаючись з ноги на ногу, тоді як усі вісімдесят собак металися на своїх прив’язях, стрибаючи на задні лапи, безперервно гавкаючи впереміжку зі скавчанням і виттям. Концерт був жахливий, здатний підняти мертвого. Ведмеді, мабуть, придивлялися, якого з собак легше підім’яти, не наражаючись на напад найближчих збоку та ззаду. Вони вже попрямували до крайньої запряжки, де кілька собак переплутали свої прив’язі й збилися безпомічно в купу, не припиняючи гавкання. Однак у ту ж мить пролунали постріли від обох наметів, і один ведмідь, уражений розривною кулею з рушниці Ордина, звалився на лід, а два інших кинулися навтікача, лишаючи за собою криваві сліди. Каюри, Горохов і Горюнов кинулися слідом за ними й скоро наздогнали одного, певно, пораненого дужче, і добили його. Третій зник за торосом.

Несподіване полювання забезпечило хороший запас свіжого м’яса, необхідного людям і собакам, і можливість залишити більший запас юколи на складі, який збиралися спорудити біля північного краю острова.

Білування туш і їх розбирання забрало небагато часу, і невдовзі караван рушив далі на північ. Подорож уздовж острова тривала ще чотири дні, бо острів сягає ста вісімдесяти кілометрів у довжину, а вздовж берега — понад двісті. Усередині весь острів гористий і являє собою кам’яну тундру.

Під час останнього переходу вздовж берега, коли після полудня минули гирло річки Решетникової, погода знову зіпсувалася. Небо швидко вкрилося хмарами, повіяв свіжий південно-західний вітер, і пішов сніг. Однак, незважаючи на заметіль, ішли вперед, оскільки мороз був невеликий, а до кінцевої мети — північного краю Котельного — було вже близько.

Цей край являв собою плоский мис, поблизу якого експедиція Толля збудувала куховарню для складу на випадок зимівлі на острові. У цій же куховарні Горюнов хотів улаштувати свій склад — базу з тією ж метою й для зворотного шляху на материк.

Куховарня була в хорошому стані, і в ній несподівано знайшли навіть якісь припаси, що залишили за непотрібністю під час ліквідації пошуків — величезний запас юколи, кілька ящиків із консервами, велику бляшанку з ведмежим салом, кілька ящиків із сухарями й навіть мерзлу тушу оленячого м’яса. На островах літує досить багато диких оленів, які ранньою весною приходять із материка льодом і повертаються пізньої осені, як тільки море замерзає. Вони здійснюють цю велику мандрівку на північ, небезпечну під час осіннього повернення, коли тонкий лід легко може бути зламаний вітром, тому що на островах їм вільніше, безпечніше від головного ворога — людини; крім того, нема докучливих комах, що є головним лихом для тварин і людей на материку.

Перехід оленів на острови вже почався — на снігу подекуди виднілися їхні сліди біля Малого Ляховського — і мав посилитися. Каюри розраховували пополювати на оленів на зворотному шляху. Тому вони, розвантаживши нарти й користуючись залишком дня, попрощалися з нашими мандрівниками й поїхали порожняком уздовж східного берега Котельного, плануючи ночівлю у зручному для полювання місці. Із ними Горюнов відправив листа Шенкові з викладом ходу експедиції. Це була остання звістка, яку він міг послати, та й вона мала прийти в столицю тільки восени.

З важким серцем розпрощалися мандрівники з каюрами й дивилися їм услід, поки ті не зникли за заворотом берега. Обірвалася остання нитка, що з’єднувала їх зі світом. Тепер вони залишилися самі, на кордоні невідомого краю, де не могли розраховувати на будь-яку поміч.

Бажаючи позбутися сумних думок, узялися за сортування й укладання майна, яке вони залишали у складі, щоб наступного ранку, якщо дозволить погода, поспішити на північ. Був уже кінець березня, день тривав понад тринадцять годин, і в тиху погоду сонце могло припікати й псувати дорогу. Розсортували та позначили ящики й склали все у глибині куховарні, де залишалося ще місце для ночівлі.

Але вітер, що стих надвечір, з опівночі поновився зі страшною силою, температура впала до 40 градусів морозу, і закрутила хуртеча. Горохов і Нікіфоров, які вийшли на світанку нагодувати собак, повернулися замерзлі й заявили, що їхати неможливо. У таку погоду доведеться буквально відлежуватися, тому що сидіти в куховарні, напівтемній і димній від вогню в чувалі, — замало задоволення. Вставали тільки для приготування їжі, а потім знову на боковеньку.

На другий день вимушеного сидіння через хуртечу Нікіфоров, розпалюючи чувал, знайшов серед дров, запасених у куховарні, якесь дивне, важке пласке полінце з ребристою поверхнею, трохи вигнуте і з гострим кінцем. Він покрутив його в руках і, засумнівавшись у його горючості, показав Горохову.

— Це, мабуть, кіготь птаха ексекю, — сказав якут, оглянувши поліно.

— Кіготь? Та він тільки трішки коротший, ніж моя рука! — здивувався казак. — Цей птах повинен бути більший від нашої куховарні, коли має такі величезні кігті. Де ж цей птах живе?

— Він жив, кажуть старі люди, на Котельному острові. Перші промисловці ще бачили його… Чи це правда, як гадаєте, Матвію Івановичу?

Горюнов оглянув знахідку, розсміявся й передав її Ордину зі словами:

— Це ріг викопного довгошерстого носорога, сучасника мамонта. Я бачив такі роги в Якутському музеї і в Петербурзі, у музеї Академії наук.

— Чому ж його вважають кігтем велетенського птаха?

— Тому що він за своєю формою й ребристою поверхнею дійсно більше схожий на кіготь, і серед юкагирів, ламутів і тунгусів нашого краю іншої думки немає. Більше того, сто років тому деякі вчені дотримувалися цієї ж думки. Геденштром, перший дослідник Новосибірських островів, у своїх «Уривках про Сибір» згадує ці кігті, цілковито впевнений, що вони належать птаху. Толль на Котельному острові відвідав пагорб Ексекю біля річки Дорогоцінної, на якому, за твердженням його провідників, цей птах жив. Вони сказали йому, що він був такий великий, що під час польоту затуляв сонце. Коли перші промисловці, що потрапили на Котельний, наблизилися до пагорба, птах закричав «маук, маук» і полетів. На пагорбі вони знайшли яєчну шкарлупу й величезні пера. Але птаха з того часу більше ніхто не бачив.

— Кажуть, він мав дві голови, — вставив Горохов.

— Так, так. Найцікавіше те, що двоголовий орел, зображений на наших мідних монетах, на думку юкагирів, і являє птаха ексекю. У них багато курйозних переказів про птаха, як згадує Врангель. А черепи носорога, що знаходять іноді біля рогів, вони вважають черепом ексекю.

— Про мамонта тубільці Сибіру теж розповідають багато небувальщин, — зауважив Ордин.

Цього дня мандрівники гаяли час, розпитуючи Горохова й Нікіфорова про мамонта й інших зниклих тварин і розповідаючи їм те, що самі знали про них із книг.

Через Льодовите море

Нарешті хуртовина, що тримала мандрівників три дні у полоні, стихла. З раннього ранку весняне яскраве сонце сліпучо заблищало на снігах неозорої рівнини Льодовитого моря, що розстилалася на захід, північ і схід від північного мису Котельного острова. Усім довелося надягти снігові окуляри, щоб не мати болючої хвороби очей, на яку на Крайній Півночі багато наражаються весною. Сонце стоїть ще низько, незліченні сніжинки рівнин, особливо після випадання свіжого снігу, відбивають його промені мільйонами маленьких дзеркал своїх льодових пластинок, і виходить такий блиск, що очі вражає запалення. Людина сліпне на кілька днів і їй докучає різкий біль, що не дає спокою. Навіть найтемніших окулярів не вистачить, якщо не доповнювати їх густою сіткою, що закриває з боків проміжок між обличчям і склом. Тубільці носять саморобні окуляри, що являють собою просто дощечку з вузьким прорізом, який пропускає мінімум світла, але й вони не завжди рятують.

Поки Горохов і Нікіфоров відкопував занесені заметами нарти, приводили до ладу упряж і розподіляли вантаж, усі троє мандрівників піднялися на невисокий пагорб, що височів позаду мису, щоб оглянути місцевість і вибрати найкращий напрямок шляху через море; ясна погода дозволяла бачити вдалину на велику відстань.

Снігова рівнина моря, де зимові хуги лютували на всьому просторі, у різних місцях порушувалася більш-менш широкими й довгими смугами торосів у вигляді дуже нерівних білих валів із брилами льоду, на яких сніг не міг утриматися і які стирчали подекуди й просвічували блідо-зеленим світлом; деякі блищали, як дзеркало, відбиваючи сонячні промені. Де-не-де видно було темнуваті площі серед білих, але це були не ополонки, а місця, де сніг було начисто зметено з гладкого льоду. Тільки вдалині, кілометрів за сорок, смуга низького білого туману виказувала відкрите море — ополонку, яка тяглася уздовж всього обрію, тож обійти її було неможливо; коли небо похмуре, площі відкритої води вгадуються за темною плямою, яку вони звичайно відбивають на світло-сірій смузі хмар.

Ця смужка туману закривала снігову рівнину, що лежала за ополонкою, але на самому горизонті на півночі виднілося щось темне, що видавалося над туманом.

— Он, здається, острів Беннетта! — вигукнув Ордин, який перший звернув увагу на це місце горизонту.

Горюнов і Костяков глянули в тому напрямку, і перший тут же зробив засічку за компасом.

— Це не острів Беннетта, — сказав він. — Острів знаходиться значно далі на схід, і з Котельного його не видно — він надто далеко. Якщо це не міраж, то ми бачимо Землю Санникова. За Толлем, вона має бути в цьому напрямку.

Двоє витягли біноклі, а третій — стару підзорну трубу, подарунок Шенка «для пошуків Землі Санникова». Темні маси то зникали за туманом ополонки, то з’являлися. Одначе вдалося роздивитися, ціле пасмо досить гострих темних вершин, на яких біліли смуги й цілі поля снігу, що розрізали пасмо на окремі частини. Це пасмо тяглося на деяку відстань, а потім швидко зникало, знижуючись в обидва боки. До неї по прямій лінії було не менше ста двадцяти — ста тридцяти кілометрів.

— Безперечно земля!

— Так, і дуже висока й гориста!

— Чому ж вона не вся у снігах?

— Очевидно, схили гір надто круті, щоб на них міг утриматися сніг.

— Але на таких крутих горах не може бути місця ані для гусей і качок, ані для онкілонів.

— Серед гір є й долини.

— У будь-якому разі це не міраж, а Земля Санникова! — заявив Горюнов. — Вона розміщена в тій самій ділянці горизонту, де її бачили й Толль, і сам Санников. Міраж не може бути завжди на одному й тому ж місці. Він утворюється над ополонками, а вони змінюють місце, як міраж змінює свої обриси.

Підзорна труба виявилася кращою, ніж хороші біноклі, й Костяков, який мав її, заявив, що розрізняє дві гряди: передню — нижчу й майже повністю білу, і задню — вищу з чорними скелями.

— А між грядами, безперечно, є долина, і, можливо, вона дуже широка!

— І на ній онкілони, що живуть поза досяжністю! — зауважив Ордин.

— А ми хочемо порушити їхнє мирне існування своєю появою! — перебив Костяков. — Важко навіть уявити людей, що вже декілька століть відірвані від усього світу.

Скавчання, виття й гавкання собак, які долетіли на пагорб знизу, перервали розмову й нагадали, що час рушати. Якщо нема хуртовини чи жорстокого морозу, то собаки з нетерпінням чекають на від’їзд і по-своєму висловлюють радість, коли бачать, що все готове. Горюнов ще раз узяв за компасом напрямок на таємничу землю, і всі троє спустилися до куховарні.

— Однак, землю сьогодні видно? — зустрів їх питанням Горохов.

— Чудово видно, жодного сумніву бути не може! — сказав Горюнов.

— Треба подивитись! Поки ви п’єте чай, я встигну збігати. Я ж тільки раз бачив, та й то погано.

Узявши в мандрівників біноклі, обидва промисловці подалися на пагорб. Собаки, помітивши, що одні люди пішли до куховарні, а інші на гору, затихли й лягли у своїй упряжі на сніг.

Спустившись із пагорба, Горохов і Нікіфоров підтвердили, що Землю Санникова добре видно й на тому самому місці, на якому вони спостерігали її раніше.

Скоро маленький караван спустився з мису на море й пішов майже прямо на північ. Собаки, які відпочили три дні, везли шпарко, незважаючи на те, що на нарти поклали додатковий вантаж у вигляді дров, запасених на цілий тиждень. Хоча перехід до землі можна було зробити днів за три, але хурделиця могла знову розігратися й загальмувати рух; ночувати ж без можливості зігріти чай і їжу під час жорстокого морозу дуже важко.

Просувалися то швидко рівними місцями, то повільно, долаючи тороси. До вечора пройшли кілометрів сорок і зупинилися на ночівлю посеред широкої смуги торосистого льоду, обравши рівне місце під захистом великих брил. Швидко напнули намет, розклали багаття, зварили вечерю і потім посиділи годинку біля вогню, що кидав червоні відблиски на дзеркала крижин. Сонце зникло на заході; на півдні крізь легку імлу то з’являвся, то зникав місяць; на півночі слабко грали сполохи — північне сяйво — у вигляді жовтуватих дуг і стовпів, добре помітних тільки тоді, коли сонце ховалося за хмарою.

Перш ніж лягти спати, Горюнов видерся на гребінь тороса оглянути горизонт. З’явився місяць, і снігова рівнина, вали торосів та брили засяяли м’яким блакитнуватим світлом. Із півночі потягло холодним вітерцем, і там на горизонті чорніли хмари, на тлі яких пласким пагорбом ледь виступав Котельний острів.

Наступної доби погода була похмура й південний вітер посилився. Горохов і Нікіфоров чекали на хуртовину й підганяли собак. Проте лід став дуже нерівний, широкі пояси торосів траплялися мало не на кожному кілометрі, й уперед просувалися повільніше, ніж напередодні. На сірому небі попереду зранку вже ясно вирізнилася чорна смуга, що вказувала на широку й довгу ополонку. Надвечір вона була вже настільки близько, що можна було почути плескіт хвиль. Із перевалу через високий торос нарешті побачили за півкілометра відкрите море, вкрите біляками хвиль і окремими плаваючими крижинами; воно йшло на північ, здавалося, до горизонту. Назавтра передбачається переїзд через нього, якщо не завадить хурделиця.

Тому вирішили під’їхати ближче до краю льоду для швидшого спуску байдари й зручного її навантаження; оскільки вітер дув із півдня, можна було не боятися, що море почне ламати лід із цього боку. На ночівлю влаштувалися серед крижин останнього тороса, кроків за півтораста від відкритої води, вибравши рівний майданчик, на якому ледве помістилися нарти, собаки й намет; із півдня й заходу цей майданчик був захищений величезними стрімкими й нахиленими льодинами, і взагалі цей торос мав їх багато, що свідчило про те, що під час останнього північного вітру тут був страшний натиск льодових полів одне на одне.

Під захистом крижин і з вогником коло входу в наметі було тепло й зручно. А втім вітер надвечір посилився, і розгулялася хуртеча. При світлі багаття видно було, як у темному небі на п’ять-шість метрів над наметом мчать цілі потоки сніжинок, що складені зі струменів і струминок, які гнулися, перепліталися, хвилювалися. Під натиском вітру товсті крижини здригалися, а крізь свист і гул коли-не-коли лунали наче різкі постріли.

— Це що таке? — перелякано вигукнув Костяков, коли такий постріл пролунав уперше.

— У льоду утворилася нова тріщина, — відповів Горюнов.

— Лід тріщить, — підтвердив Горохов спокійно.

— А наш притулок не може розламати?

— Якщо вітер змінить свій напрямок і подме з півночі, тоді можливо, бо хвиля битиме у край нашого крижаного поля й почне піднімати й ламати його. А поки вітер із півдня — нема чого побоюватися.

— Але ж як моторошно тут, Матвію Івановичу, — сказав Нікіфоров, — що годі й казати! Уявіть тільки: сидимо ми спокійно, люльки потягуємо, теревенимо, а під нами всього два аршини льоду й бездонна прірва! Там, проміж островів, все-таки спокійніше — море неглибоке, земля близько.

— А чи не однаково, скільки глибини під нами, — двадцять чи сто метрів! — засміявся Ордин. — І там і тут потонемо, якщо лід провалиться.

— Усе-таки тут страшніше, тому що моря й землі не видно.

— А ти залізь під шубу й засни, може й побачиш! — пожартував Горохов.

— І то правда, лягаймо, проспімо до ранку, там удень спокійніше буде!

Але спали все-таки тривожно, бо, лежачи на льоду, чули ще краще, як то зовсім близько, то трохи далі утворюються тріщини. Собаки теж, проти звичаю, спали неспокійно, і один по одному починали гарчати чи завивати. Горохов кілька разів уставав і виглядав із намету, щоб переконатися, чи не змінюється напрямок вітру. Коли розвиднілося й усі прокинулися, він заспокоїв їх словами:

— Нічогісінько не видно, задуває, як і раніше, можете не вставати. Вилежувалися до пізнього ранку, аж поки голод не підняв усіх. Розвели вогонь, поставили чайник. Горохов і Нікіфоров пішли годувати собак, які збилися в купу поміж двома стрімкими крижинами, де вітер зовсім не відчувався. Хуртовина почала змінювати свій характер — то затихне хвилин на п’ять, на десять, що аж небо починає прояснюватися, то зареве із подвоєною силою. Під час одного затишшя Горохов заліз на високу крижину, роздивився навколо, протяжно свиснув і закричав:

— Одначе, хлопці, ми кудись попливли, навкруги вода!

Усі, перелякані, полізли до нього на крижину й побачили, що на півдні, звідки вчора прийшли льодом, чорніє крізь снігову імлу море; на півночі теж чорніла вода, а на захід і схід простирався торос, але наскільки далеко — не можна було розібрати. Дивуватися довго не довелося, бо новий порив вітру застелив усе снігом і зігнав їх униз. Довелося повернутися до намету.

— Я гадаю, — сказав Горюнов, що льодове поле, на якому ми знаходимося, було слабко припаяне до інших. Коли лід потріскався, натиск вітру відірвав наше поле й погнав морем.

— Але куди?

— Очевидно, на північ, куди він дме.

— Але якщо в цій частині моря є течія, то нас може занести далеко на захід або схід!

— Звичайно, може.

— Що ж нам робити?

— Нічого зробити не можна. У таку погоду пливти на нашій байдарі небезпечно. Залишається чекати, поки завірюха не скінчиться.

— А якщо крижину ще розламає?

— Якщо її досі не розламало, сподіватимемось, що не розламає й далі, аж поки не потягне на інше поле, або приб’є до суцільного льоду.

— На цей випадок не завадило би приготувати нашу байдару й поскладати до неї всі речі.

— Правильно! — заявив Горохов.

Поснідавши, зайнялися розвантаженням нарт і з’єднанням частин байдари. Потім склали в неї вантаж і нарти, залишивши тільки намет й постелі в ній, прибрати які можна було за перших ознак небезпеки. Час від часу, коли вітер стихав, лазили на крижину, але бачили, як і раніше, на півночі й на півдні море, від якого в обидва боки їх відділяла відстань метрів сто.

Так минув день. Хурделиця лютувала, як і до того. Повечерявши, довго сиділи при світлі вогню, що догорав. Настрій був тривожний; іноді здавалося, що лід хитається під ногами. Але гуркоту, що свідчив про утворення нових тріщин, зранку вже не було чути. Очевидно, поле, що відірвалося, було досить міцним. Уночі чергували по черзі про всяк випадок. Вітер почав слабшати, й іноді крізь снігову імлу навіть з’являвся місяць у вигляді тьмяної, розпливчастої плями.

Ордин, якому випало останнє чергування, на світанку задрімав і прокинувся від сонячного променя, який освітив йому обличчя. Із подивом від побачив сонце, що вже зійшло, і над собою бліде блакитне небо. Негода скінчилася, вітер віяв порівняно слабко, часто затихаючи; свіжий сніг почав сліпучо виблискувати.

Ордин швидко забрався на крижину й на південь до горизонту побачив море, що синіло й виблискувало зайчиками на дрібній хвилі; на заході льодове поле закінчувалося за півкілометра, на сході — ще ближче. На півночі, зовсім близько за смугою води, виднівся край суцільного льоду, що повільно наближався. Ордин поспішив розбудити інших. Усі залізли нагору.

— Якби вранішнє сонце не показувало відразу, де в нас північ, де південь, я подумав би, що море на північ від нас, як і раніше! — вигукнув Костяков.

— Так, нам на диво пощастило! — заявив Горюнов.

— Замість того, щоб пливти в байдарі й турбуватися про навантаження і розвантаження, ми лежали собі спокійно в наметі, а хуртовина перевезла нас сама через море.

— Наче на плашкоуті[7] через річку переправилися, — додав Горохов.

— І казенним коштом, нічого не заплативши, — засміявся Нікіфоров, — за нашим відкритим листом!

— Полякала нас хурделиця-матінка тільки для перестраху, щоб не пустували! — сказав Костяков.

— А чи причалить вона нас до берега, чи доведеться все-таки спускати байдару? — зауважив Ордин.

— Сподіватимемось, що причалить. Пливти вже небагато, а вітерець задуває й наш торос добре парусить.

— Поки що давайте снідати, і в дорогу готуватися, — запропонував Горюнов.

Оскільки вітер був слабкий, крижина, що досить зручно стала поромом для експедиції, просувалася вперед повільно. Устигли поснідати, розібрати байдару, скласти нарти й видертися знову на торос, щоб чекати на момент причалювання порому до краю нерухомого льоду. Довелося чекати близько години, нарешті відчули струс усього поля, і на очах у спостерігачів уздовж лінії зіткнення почало кришити лід і здіймати уламки торосом. Але натиск був слабкий, торос вийшов невеликий, і пором заспокоївся.

— Причалили! — вигукнув Горохов.

Озброївшись сокирами й лопатами для розчистки шляху, мандрівники під’їхали до краю порома й, обравши рівніше місце, швидко переправилися на нерухомий лід.

Нікіфоров із комічною поважністю вклонився залишеній крижанині й гукнув:

— Дякуємо за перевіз! Здорово проїхалися, що й казати!

Припускаючи, що льодовий пором не дуже відхилився від напрямку маршруту, Горюнов повів нарти на північ, розраховуючи з висоти великого тороса побачити Землю Санникова й узяти її за орієнтир. Шлях спочатку був дуже важкий, один торос змінювався іншим, і до обіду ледве подолали десять кілометрів. Ці тороси зовсім закривали краєвид удалину. Нарешті близько полудня почався рівніший лід, і на обрії з’явилися гострі вершини таємничої землі, що була ще дуже далеко.

— Третій день їдемо, однак її обриси не стали чіткіші! — сказав Горохов таким дивним тоном, що Горюнов, який стояв поруч із ним, звернув на це увагу.

— Тобі щось погане на думку спало, Микито, — запитав він.

— Правильно. Узяли мене сумніви. Не на добре нас льодина так чудесно через море перевезла, Матвію Івановичу. От я й подумав, що це не земля, а марево. Заманить нас, усе маячитиме вдалині й вабитиме. Заїдемо так далеко, що й повернутися буде не можна.

— Ну, пусте ти надумав! — засміявся Горюнов. — Ось побачиш, ще день-другий — і до цієї землі зовсім буде близенько.

— А я вважаю, що якщо завтра її не буде видно, то, щоб не було сумнівів, нам краще повернути назад, доки не пізно.

Горюнов припинив розмову й узяв напрямок на землю. Вона виявилася вже на північному сході — очевидно, пором знесло вітром або течією добряче на захід. Довелося змінити напрямок маршруту. Рівніший лід дозволяв рухатися швидше, і до вечора проїхали ще тридцять кілометрів. Перед заходом сонця горизонт зовсім прояснився, і мандрівники побачили вже зовсім чітко, без допомоги бінокля, пасмо гостроконечних чорних вершин, що здіймалися над пласким білим пагорбом. Навіть Горохов наче заспокоївся.

Ще два дні йшли в тому ж напрямку, але через похмуру погоду землі не було видно: хмари низько стелилися на небі й, очевидно, ховали її. Нарешті, на третій день, невдовзі після обіднього привалу, тороси зовсім припинилися, і снігова рівнина, вкрита застругами, почала помітно підніматися. Собаки одразу вповільнили свій біг.

— Чи це не земля під нами? — вигукнув Ордин.

— Справді земля! — підтвердив Нікіфоров. — Угору поїхали, собаки ясно показали.

У цей час попереду крізь хмари, що розсіялися на хвилину, за кілька верст, з’явилась висока біла стіна.

— Поки, крім снігу, нічого немає на цій землі! — пробурчав Костяков. — Гори кудись сховалися.

— От нетерплячка! За білою стіною й гори побачимо. А ось вам і щось, крім снігу! — Горюнов показав праворуч, де щось чорніло за сотню кроків від каравану.

Усі троє попрямували до цього місця. Ордин вийняв із-за пояса молоток, готуючись стати до рукопашного двобою зі скелею, оскільки це була пласка, гладка скеля, яка виступала пагорбом над сніговою рівниною. Поверхня її була відполірована сніжинками, які проносили над нею хуртовини. Але за допомогою зубила, вставленого в тріщину, удалося виламати шматок породи. Ордин уважно роздивився його й заявив:

— Це, мабуть, базальт.

— Цього й слід було чекати, — зауважив Горюнов. — Ця вулканічна порода, певно, дуже поширена на островах Льодовитого океану й свідчить, що тут колись були величезні виливи лави.

— Ох, і тепло було тоді тут! Не те що зараз! — додав Костяков, немов жалкуючи про ті часи.

Шматок базальту урочисто піднесли Горохову, який лишився із Нікіфоровим біля нарт. Це був кращий доказ того, що під ногами земля, край таємничої Землі Санникова, на яку, можливо, вперше ступила нога людини.

Повільно піднімаючись угору схилом, караван через дві години опинився коло підніжжя білої стіни, яка теж виявилася схилом, але крутішим. Вона тяглася, наскільки видно було крізь легкий туман, який огорнув місцевість, далеко в обидва боки, заступаючи шлях. Доводилося підніматися вгору, але не прямо, а навскоси. Сніг, ущільнений завіями, був такий твердий, що навіть полозки важких нарт ледь урізувалися в нього.

На порозі обітованої землі

Повільно, довгими зиґзаґами піднімався караван білим схилом усе вище й вище, і здавалося, кінця не буде підйому; легкий туман, який огортав схили, не дозволяв бачити його гребінь, і сніговий укіс ховався вже за сотню кроків у сіруватій імлі.

— От яка висока гора! — вигукнув Горохов під час однієї із зупинок на повороті, необхідних для відпочинку собакам.

— Ми, певно, потрапили дуже невдало на схил однієї з окраїнних гір, замість того, щоб пройти в долину, — зробив припущення Ордин.

— Цілком можливо, що весь південний край землі такий, — зауважив Горюнов. — Пригадайте, що ми бачили попереду скелястого гірського пасма високий сніжний вал, що простягся дуже далеко; от на нього ми, очевидно, й піднімаємось.

— Дивна земля! — сказав Костяков. — Замість стрімких урвищ і скелястих мисів, які оточують острови Новосибірські й Беннетта, тут такий рівний довгий схил.

— І немає навіть льодовиків, що сповзають зверху, а тільки сніг, — додав Ордин.

— Так, це дивно! Цей схил південний, і сніг на ньому має станути за літо. Але над ним, як ми бачили, піднімається вище пасмо гір, з яких мали б спускатися льодовики через цей схил до моря. А ми їх поки що не бачили.

— Єдине пояснення цього дивного факту, що за цим сніговим валом лежить глибока долина й льодовики спускаються до неї, — припустив Ордин, — а потім величезним льодовим потоком десь виходять до моря, як на Шпіцбергені.

— Але де ж тоді будуть кормовища для птахів, які начебто прилітають сюди, не кажучи вже про онкілонів, в існування яких я, втім, не вірю? — заявив Костяков.

— Зачекайте трохи, товариші, розгадка не за горами, — засміявся Горюнов. — Уперед, бадьоріше!

На наступній зупинці барометр показав уже висоту вісімсот метрів над рівнем моря. Туман неначе погустішав, і Горохов заявив:

— Як хочете, а треба повернути назад.

— Це ж чому? — вигукнув Горюнов.

— Невже не бачите? Ліземо, ліземо, неначе на небо. Не може бути такої високої гори.

— Ох-хо-хо! — розсміялися всі троє, і навіть Нікіфоров приєднався до них.

— А туман що означає? Згадайте гору Кигилях, яка пускає туман, щоб люди не могли залізти на неї.

— Ну, Микито, я бачу, ти від каюрів забобонів набрався. Туман на високій горі — звичайна річ, особливо в цих місцях. Не бачили ми його, чи що?

— Ваша воля, робіть як знаєте, але я вас застеріг. Потім не кажіть, що Горохов вас у халепу завів.

Попленталися далі й ще за півгодини крізь поріділий туман побачили нарешті кілька темних скель серед снігу, ще досить високо попереду. Усі зітхнули вільніше і з новими силами продовжували шлях; сніг став більш розсипчастим, і хоч схил став пологим, але нарти занурювалися глибоко в сніг і доводилось приминати дорогу для собак. Тому підйом уповільнився й останні півкілометра далися важко.

Сонце схилилося вже на захід, коли караван опинився нарешті на гребені цього високого снігового валу, де барометр показав дев’ятсот сімдесят метрів. Туман білою пеленою слався внизу, ховаючи майже весь схил і підніжжя, але через нього відкривався далекий краєвид на торосисту рівнину моря, що розстилалася, скільки сягає око.

Залишивши нарти біля підніжжя пласкої чорної скелі, що піднімалася невисоко над снігом, усі п’ятеро піднялися аж на гребінь і зупинилися за два кроки від краю величезного урвища, яким закінчувався цей сніговий схил.

— Ну й чудеса! — вигукнув Нікіфоров, висловивши цим загальний подив перед картиною, що розгорнулася попереду.

Замість суцільного снігу та льоду, які можна було б очікувати на такій висоті, майже в тисячу метрів над рівнем моря, під широтою в 70 чи 80°, мандрівники побачили перед собою картину весняної природи, що прокинулася, хоча була тільки середина квітня, коли й під Якутськом, на 15–17° південніше, весна ледь намічається першим таненням снігу.

Униз від краю обриву похмурі чорні уступи, на яких білів сніг, ішли вглиб величезної долини, що розстилалася на північ до горизонту. На дні її яскраво зеленіли широкі галявини, помежовані площами чагарника чи лісу, який уже вкрився зеленню перших листочків. У різних місцях серед галявин виблискували дзеркала великих і малих озерець, з’єднаних срібними стрічками струмків, які то ховалися в хащах кущів, то з’являлися на галявинах. Над більш віддаленими озерцями клубочів білий туман — вони неначе парували. На заході, за цією зеленою долиною, піднімалося майже вертикальною стіною високе гірське пасмо, гребінь якого був розрізаний на гостроконечні вершини, схожі на зуби велетенської пилки; на них смугами й плямами лежав сніг, тоді як на кручі його майже не було. Сонце вже сіло за це пасмо, і вся долина огорнулася вечірньою тінню.

Гірське пасмо йшло на північ за горизонт, ховаючись у тумані, що вкривав віддалену частину долини. Туди ж на північ, наскільки сягало око, тяглася й гряда, на гребені якої стояли спостерігачі і яка була нижчою за протилежну. На півдні обидві наче поєднувалися, цілком замикаючи долину з цього боку.

Мовчазне споглядання перших хвилин змінилося жвавим обміном враженнями.

— Диво дивне, Матвію Івановичу! — вимовив Нікіфоров.

— Справжня обітована земля, — сказав Ордин.

— Зовсім незрозуміла ця зелень, ця рослинність під такою широтою! — заявив Костяков. — Долина відкрита на північ, у бік полюсу, неначе звідти до неї йде тепло.

— І не дивно, що сюди летять птахи, гребуючи нашим суворим узбережжям. Цілком можливо, що сюди сховалися й онкілони. Але як ми спустимося вниз цими урвиськами з нашими нартами? Ними й порожняком не зійдеш, — зауважив Горюнов.

— Але ж звірі спускаються! — вигукнув Ордин, показуючи на кілька темно-бурих тварин із величезними рогами, закрученими спіраллю по боках голови, які з’явилися на уступі просто під ногами мандрівників.

— Ех, кам’яні барани! От би підстрелити парочку на вечерю! — вигукнув Горохов.

А тим часом тварини, очевидно зачувши людей, зупинилися й спантеличено підняли голови вгору.

Барани, напевно, все-таки були знайомі з людиною, бо, постоявши хвилинку, чкурнули назад і зникли за виступом скелі.

У цей час Горюнов оглянув за допомогою бінокля гребінь в обидва боки від місця їхньої стоянки; на північний схід він підвищувався, на північний захід ніби знижувався й у цьому напрямку, може, давав можливість спуститися.

— Ідемо вздовж гребеня на південний захід, — заявив він. — Якщо є спуск униз, то найімовірніше там.

— Може, доведеться обійти всю западину, — зауважив Ордин, — щоб…

— …щоб переконатися, що спуску до неї для людей немає і що тільки для птахів вона доступна, — підхопив Костяков.

— Ну що ж, доведеться задовольнитися на початок відкриттям цієї величезної западини з багатою рослинністю серед полярних льодів і негайно повернутися на материк.

Користуючись залишком дня, пішли на південний захід уздовж гребеня, який виявився нерівним: він то знижувався, і тут снігове поле південного схилу доходило до самого краю урвища, то підвищувався й перетворився на скелі або гостроверхі пасма. Побачивши їх, Ордин згадав про свій молоток і оглянув кілька таких виступів.

Усі вони, як виявилося, складалися з базальту, то щільного, то пористого або шлакового, що являв собою базальтову лаву.

— Я починаю думати, — сказав він, звертаючись до Горюнова, — що ваше припущення, висловлене академікові Шенку щодо того, що Земля Санникова є залишком вулкана, справджується. Це величезна улоговина, оточена кільцем стрімких урвищ, дуже схожа на кальдеру[8] великого древнього вулкана, а базальти, які трапилися нам внизу й тут, на гребені, підтверджують це.

— Таке походження улоговини пояснить нам й існування багатої рослинності під цією широтою, — додав Горюнов. — Однак не будемо робити передчасні висновки, подивимося, що буде далі.

У міру просування на південний захід гребінь помітно знижувався, але в бік западини обривався так само стрімко. Сутінки згущалися, але майже повний місяць уже піднявся й освітлював шлях. Минула ще година.

Горюнов подивився на барометр — він показував лише п’ятсот метрів над рівнем моря.

— Я гадаю, нам доведеться заночувати на гребені. Місяць не освітить спуску на той бік, а в темряві йти невідомим шляхом небезпечно.

— Знайдемо рівну площадку й станемо, — погодився Нікіфоров.

— Але якщо вночі почнеться хуртовина, нас може змести в прірву, — зауважив Костяков.

— Хуртовини не буде, — заявив Горохов, — небо чисте, вітру немає, сонце сіло не червоне. От хіба шайтан захоче покарати нас…

— Сподіватимемося, що він помилує, — засміявся Горюнов.

Вибрали рівніше й ширше місце гребеня в проміжку між двома скелями, напнули намет, повечеряли, але спати не хотілося. Таємнича западина була надто близько й збуджувала цікавість. Місяць уже освітлював більш віддалену її частину, тоді як ближча залишалася в тіні; у різних місцях сріблилися дзеркальні поверхні озер і стрічки струмків на темному тлі лук і лісу.

Сівши на краю урвища, всі п’ятеро споглядали дивну западину, що лежала просто під ногами; освітлені місяцем урвища протилежного краю здавалися тепер іще вищими й крутішими.

Вони здіймалися над дном на тисячу п’ятсот — тисячу шістсот метрів майже вертикально. І раптом у нічній тиші з глибини пролунало спочатку протяжне мукання, а потім глухе ревіння.

— Еге, там звірина є, корови мукають! — вигукнув Нікіфоров.

— А другий хто, той, що реве? Чи не сохатий часом? — запитав Горюнов.

— Ні, не сохатий і не бик. Цей звір неначе сурмить у велику трубу. І не ведмідь.

Поміркували, який це може бути звір, але жоден із відомих промисловцям не видавав таких звуків, і всі були спантеличені.

— А це що? — спитав Ордин, показуючи на червону цятку, схожу на зірку, яка засвітилася вдалині, усередині западини; вона то розгорялась, то майже згасала.

— Це, мабуть, вогник на дні кратера цього вулкана, який, очевидно, не зовсім згас, — засміявся Костяков.

— А чи це не багаття?

— Схоже на те. Значить, тут є люди, можливо, це зниклі онкілони? — зробив припущення Горюнов.

Знову запанувала мовчанка. Усі стежили очима за цим новим загадковим явищем у дивній западині. І ось здалеку ледь чутно долинули звуки, що нагадували барабанний дріб.

— Не інакше як бубон шамана! — заявив Горохов. — Значить, є люди й вогонь їхній.

— А якщо є люди, то має бути й спуск униз, — зауважив Горохов. — Люди не могли злетіти, як птахи, у повітря.

— Спуск міг бути, але обвалився.

Минуло ще півгодини у мовчанні, і всіх почало хилити на сон. Але тут нове явище привернуло до себе увагу. Незважаючи на місяць, що піднявся вище і яскраво світив, віддалена частина западини скоро зникла за завісою туману. Ця завіса повільно повзла на південь, і невдовзі вся западина перетворилася на величезне білувате озеро туману, який трохи хвилювався. Потім він став підніматися вище й пасмами переповзати через низьке місце південного краю, де знаходилися мандрівники.

Із півночі потягло сирим, але теплуватим вітерцем, і скоро гребінь, скелі, намет опинилися в густому тумані, крізь який було ледь видно місяць.

— Вистава скінчилася, завісу спущено й час іти! — зауважив Ордин.

— Підемо в намет якомога далі від гріха! — запропонував Горохов. — Ви собі як хочете, Матвію Івановичу, а все це мана, марево, і земля ця, і ліси, і луки, і звірі. Ось побачите, завтра прокинемося, нічого, крім снігу не буде, й нам доведеться повертатися якомога швидше.

— Добре, віщуне, завтра побачимо, — відповів Горюнов.

Лягли спати, але спали тривожно, бо собаки час від часу починали гавкати й скавчати; мабуть, учули якихось тварин, що нишпорили неподалік.

Перший день на Землі Санникова

Коли розвиднілося, туман ще не розсіявся; він був такий густий, що за п’ять кроків постать людини майже зникала у молочно-білій імлі. Навіть поблизу стоянки треба було ходити дуже обережно, щоб не впасти з кручі, яка знаходилася за кілька кроків від намету.

Доводилося чекати можливості йти далі гребенем у пошуках місця для спуску. Розвели вогонь останніми дровами, що взяли з Котельного, нагодували собак, не кваплячись поснідали.

Судячи з годинника, сонце зійшло вже понад годину тому, але туман зовсім ховав його; він, здавалося, переливався через гребінь, наче рідкий кисіль, що переповнював величезну чашу западини й стікав через вищерблений край.

— Це димить ваш вулкан, — жартував Костяков. — Він діє ночами: спочатку запалали вогні, а потім повалив дим.

— Смійтеся, смійтеся, Павле Миколайовичу, — відповів Ордин. — А все-таки ця западина — вулкан, і це відкриття не менш важливе, ніж відкриття самої Землі Санникова.

— А хіба можливі вулкани серед полярних льодів? — запитав Костяков.

— Чому ж ні! У південній полярній зоні є навіть діючі вулкани Еребус і Террор і кілька згаслих. А в Льодовитому океані ми знаходимо вулканічні породи різного віку і в Гренландії, й на Шпіцбергені, і на землі Франца-Йосифа й навіть на найближчому сусіді Землі Санникова — острові Беннетта.

— Але всі вони дуже старі.

— Не всі. А Ісландія з її грандіозною вулканічною діяльністю?

— Ну, цей вулкан переважить усі інші за своїми розмірами, — зауважив Горюнов. — Ось що змушує мене сумніватися в правильності вашої гіпотези…

— Він справді дуже великий; я гадаю, він має кілометрів двадцять у поперечному й сорок-п’ятдесят у поздовжньому напрямку.

— А які розміри найбільших кратерів, відомих на Землі?

— Наскільки пам’ятаю, кратер Мауна-Лоа на Гавайських островах має близько чотирьох кілометрів, а Гунунг-Тенгер на Яві — трохи менше шести кілометрів у діаметрі.

— От бачите! Цьому в акурат треба бути на Місяці, а не на Землі, — зауважив Костяков.

— На Місяці він був би найзвичайнісіньким, тому що там є кратери в шістдесят, вісімдесят, сто й більше кілометрів у діаметрі; наприклад, кратер Птоломея має сто шістдесят один кілометр, Лянгрепус — сто п’ятдесят вісім, а в сімдесят-дев’яносто кілометрів є більше десятка. Усього ж на Місяці налічують близько тридцяти тисяч кратерів.

— Мабуть, красиве видовище являв собою Місяць, коли всі вони діяли!

Поки наші мандрівники розмовляли про Місяць, сонце робило свою справу — і туман швидко почав рідшати, піднімаючись угору й перетворюючись на тонкі плівки, що поступово танули в повітрі. Скоро гребінь настільки розчистився, що можна було вирушити в путь, хоч западина була ще як молочно-біле море, поверхня якого повільно колихалася. Пішли далі, уже на захід, як вигинався гребінь, що продовжував знижуватися. Нарешті, незадовго до полудня, дійшли до найнижчого місця, за яким чітко було видно нове підвищення.

— Якщо тут немає спуску, то доведеться шукати його далеко на північному кінці западини, — заявив Горюнов.

— Це буде дуже сумно, — зауважив Ордин, — бо дров у нас немає, а корму для собак вистачить днів на три, не більше.

Підійшли до краю урвища, щоб оглянути його уважніше. Барометр показував тільки сто двадцять метрів над рівнем моря, і можна було сподіватися, що за допомогою мотузок удасться спуститися з уступу на уступ.

— От вам і спуск! — вигукнув Горюнов, показуючи праворуч. Усі глянули туди. Там тягнувся від гребеня вглиб западини довгий сніговий схил, величезний замет, нанесений сніговіями, що накидали снігу з боку моря через найнижче місце гребеня й відкладали його під захистом урвища. Він спускався досить стрімко у вигляді двоскатного даху із широким коником, піднімаючись до самого краю урвища; праворуч і ліворуч від нього видно було ще подібні замети, але вони не сягали вже гребеня, який підвищувався, тож тільки він один давав можливість спуску. Спробували щільність снігу — вона виявилася цілком достатньою: нога заглиблювалася тільки на чотири-п’ять сантиметрів.

Оскільки ухил сягав 40°, нарти не можна було спускати із запряжкою. Відстебнули собак, дістали мотузки та, прив’язавши їх по дві до кожних нарт, почали спускатися, притримуючи нарти вдвох. Поки двоє нарт спускалися, Костяков залишився нагорі з третіми нартами та з собаками. Коли Горохов і Нікіфоров піднялися назад, Костяков повів усі три запряги собак униз: пустити їх самих було небезпечно, бо вони могли вмить захопитися погонею за якоюсь дичиною. Але вести тридцять собак униз по схилу — нелегке завдання; побачивши внизу нарти й людей, собаки помчали так швидко, що Костяков не втримався на ногах, упав ниць і покотився на животі, на втіху всім глядачам угорі й унизу.

Закінчивши спуск, роздивилися довкола. Ґрунт навкруг підніжжя заметів був зовсім оголений. Сюди сонце починало заглядати тільки літніми днями й з боку півночі, тобто власне вночі, коли воно стояло низько й гріло слабко. Сніг, мабуть, довго не танув, і рослинність не могла розвиватися. Але кроків за тридцять від краю заметів, серед плит і уламків базальту, розсіяних на поверхні ґрунту, зеленів мох і карликові квіти розкривали свої перші пелюстки. Трохи далі видно було кущі, які стелилися, ще голі, а далі за півкілометра — вищі й густіші, ледь вкриті зеленню. За ними вже темніла стіна невисокого лісу.

За обідом або, правильніше, за перекускою з чаєм, звареному на залишках дров, знайдених у нартах, обговорювали важливе питання — як рухатися далі. Байдара, нарти, собаки вже не були потрібні, бо в улоговині не було ні снігу, ні досить великих річок для плавання.

Вести із собою тридцять собак і турбуватися про їхній корм було надто незручно для пересування. Через велику кількість дичини собаки завдали б багато клопоту, розбігаючись для її переслідування, а вести їх на прив’язках — означало б усю увагу приділяти їм і зайняти трьох членів експедиції цією непродуктивною працею. Запрягти собак у нарти та їхати на них травою й лісами — це означало дочиста стерти полозки нарт і зробити їх непридатними для зворотного шляху через льоди, а також виснажити собак важкою роботою.

Єдиним прийнятним рішенням здавалось — залишити все зайве майно й собак під наглядом однієї людини тут же біля заметів: тут було прохолодно, а людина могла весь свій час приділяти добуванню їжі для себе й для собак полюванням. Інші четверо пішки й порожняком могли здійснити екскурсію по Землі Санникова, повертаючись час від часу до цієї бази, щоб здати свої колекції. Горохов, який знав чукотську і ламутську мови, потрібен був для зносин у разі зустрічі з онкілонами, тому залишитися й стерегти речі доводилося Нікіфорову. Його трохи бентежило незвичне оточення, але взагалі він, як і всі промисловці Півночі, не боявся провести кілька днів чи навіть тижнів на самоті; зграя собак давала достатній захист від хижих звірів, а разом із тим завдавала достатньо клопоту — тож нудьгувати від неробства не доводилося.

Обрали місце поміж двох заметів, напнули намет і витратили кінець дня на сортування речей. Ідучи вглиб улоговини пішки, не можна було обтяжувати себе великим вантажем; доводилося брати лише найнеобхідиіше — невеликий запас одягу, білизни та взуття, рушниці й набої до них, казанок і чайник, розраховуючи годуватися полюванням і ночувати просто неба.

Надвечір небо вкрилося хмарами й пішов мокрий сніг, який іноді змінювався дощем; довелося сховатися в наметі.

— Ця погода натякає нам, що треба вжити якихось заходів, щоб речі, які ми залишаємо, нарти й байдара за літо не зіпсувалися й не згнили, — сказав Горюнов.

— Доведеться збудувати курінь із кілків і кори, — зауважив Ордин.

— Це буде поганий захист, та й за корою доведеться далеко ходити, — заявив Горохов.

— А ці замети нащо? Углибині вони, напевно, не тануть. Викопаємо в них печеру і складемо там усі речі — буде й сухо, і холодно, й від хижаків безпечно.

— А для собачок викопаємо іншу, додав Нікіфоров, — вони спеки не люблять, та й замикати їх на ніч можна буде, щоб не розбігалися.

— Не тільки на ніч. Підеш на полювання з двома-трьома, а решту замкнеш. Не всю ж зграю із собою водити! Так нічого не добудеш — вони всіх звірів розполохають, — зауважив Горохов.

— Цілком правильно, чудова думка! — сказав Горюнов. — Завтра зранку ми її втілимо в життя.

Цього вечора в наметі було холодію й незатишно — дров не було й вечерю зварили абияк на хмизові, набраному по сусідству в смузі чагарнику. Тому рано лягли спати. Але різні звуки, що линули десь поблизу з улоговини, — мукання, бекання, ревіння тварин, — часто тривожили собак, які починали гавкати, вити і будили сплячих.

— Не заздрю я Капітонові, який буде весь час спати коло цих горлопанів! — пробурчав Костяков під час одного з концертів.

— Коли він замкне їх у сніговій печері, вони будуть спокійнішими, — відповів Горюнов, перевертаючись на другий бік.

Уранці взялися за роботу й за допомогою сокир вирубали в заметі, коло того місця, де він прилягав до базальтового урвища, глибоку галерею. Під поверхневим шаром снігу виявився суцільний лід, який, очевидно, лежав уже цілі століття, тож можна було не боятися, що він розтане за літо. У грот склали зайві речі, байдару й двоє нарт, а вхід заклали брилами льоду, щоб углиб не могло проникати тепле повітря та щоб якийсь хижак не міг за відсутності Нікіфорова забратися всередину. Поблизу вирубали ще три гроти, менші, для окремої запряжки собак.

Третю нарту залишили Нікіфорову, щоб він міг підвозити до своєї оселі дрова з лісу й туші здобутих тварин. Нікіфоров, якому льодові печери дуже сподобалися, збирався викопати ще одну — для зберігання м’яса, а другу — для себе й намет напнути всередині останньої, щоб спати спокійно, не побоюючись нападу. У печеру нічний незваний гість міг пройти тільки з одного боку, а не з будь-якого, як у намет, і достатньо було залишити двійко собак біля входу, щоб почуватися цілком безпечно.

Ця робота забрала майже весь день, встигли тільки сходити на узлісся й нарубати дров для ночівлі.

Дивні тварини

Ранок, хоч і похмурий, але без дощу й туману, дозволив почати дослідження улоговини. Четверо мандрівників із торбинами за спиною, з рушницями на плечі вирушили на північ. Вони взяли із собою найрозумніших собак, вожаків запряжок; один був зовсім чорний, другий майже білий; першого звали Кріт, другого — Білуха. Нікіфоров із третім вожаком — Пеструшкою — проводжав товаришів, щоб добути собі й собакам їжу на найближчі дні.

У міру віддалення від заметів рослинності ставало більше; мох змінила трава, далі пішли кущі полярної берези, верби й вільхи, що стелилися по землі. Сюди ненадовго вже заглядало південне сонце й рослинність прокидалася до життя. Дедалі вищими ставали кущі, і потім полярні види поступилися місцем представникам більш помірної смуги — з’явилися модрина, біла береза, вільха, а серед трави рясніли перші квіти. Дерева сягали трьох-чотирьох метрів заввишки, утворюючи невеликі гаї, що чергувалися з галявинами. Під час переходу крізь один такий гай собаки, які були на прив’язі, захвилювалися, почали рватись уперед і гарчати. Приготувавши рушниці, мандрівники обережно підійшли до узлісся й побачили на галявині велике стадо тварин, які паслися. Видно було чорні спини з досить великими горбами й пухнасті короткі хвости, що нагадували велику китицю. Коли одна з тварин підняла голову, то виявилося, що вона схожа на бичачу, але коротша та крутіша й увінчана великими, загнутими вперед і вгору рогами. Тварина вже зачула небезпеку й видала глухе мукання, що стривожило все стадо.

Гаятися не можна було. Горюнов вистрілив із вінчестера в найближчого бика, який підскочив і упав на коліна. Інші спантеличено шарахнулися в різні боки, але не втекли. У деяких роги були коротшими й тоншими; видно було й телят різного віку.

Спустивши собак, мисливці побігли до пораненого бика. Стадо, побачивши людей, кинулося тікати, але собакам удалося зупинити теля, яке й застрелив Нікіфоров. Поранений бик із наближенням людей підвівся й кинувся їм назустріч із лютим ревом; нахиливши голову й виставивши величезні роги, він мчав уперед, залишаючи кривавий слід. Але собаки, які підбігли збоку, звернули на себе його увагу; він круто повернувся до них і в ту ж мить одержав іще дві кулі, які його звалили.

Обступивши жертву, мисливці здивовано розглядали її.

— Як хочете, але це не мускусний бик, як можна було б припустити, — заявив Костяков. — У нього й шерсть коротша, і голова та роги інші.

— Так, він схожий на тибетського дикого яка, якого я бачив у зоологічному саду, — сказав Горюнов.

— Але тут, на Півночі, єдиним представником цієї родини є мускусний бик, Оvibos moschatus, — зауважив Ордин, та й той водиться в Північній Америці, а не в Азії.

— Ви маєте рацію, проте він не вівцебик, це безперечно.

— Але як же міг тибетський як опинитися тут так далеко від своєї батьківщини, за десять тисяч кілометрів?

— Це, очевидно, одна із загадок Землі Санникова, яку вона загадує нам, — зауважив Костяков. — Можливо, онкілони привели цих биків із собою й ми порушуємо їхнє право власності?

— Ні, ці бики дикі, — заявив Горохов. — У наших краях ніколи таких не було.

— Для розв’язання загадки нам доведеться зберегти й забрати з собою хоча б його череп із рогами, — сказав Горюнов. — Мені пригадується, що в яка роги загнуті на кінцях більше вгору і взагалі тонші, а хвіст коротший і густіший.

У цей час Нікіфоров притягнув добуте ним теля, що мало тільки два-три тижні від народження.

— От смачна печеня буде! — заявив він. — Багато років я не їв телятини.

— Повертайтеся зараз на базу, Капітоне, — розпорядився Горюнов, — і притягніть нарти, а ми поки що оббілуємо звірів.

Нікіфоров із Пеструшкою пішли назад, орієнтуючись на снігові замети, які добре вирізнялися на чорному урвищі позаду низької смуги лісу.

Інші почали знімати шкури з бика й теляти, причому Горюнов обміряв тварин і записав їхні прикмети. Над галявиною вже кружляли кілька великих птахів, певно, грифів, які розраховували, що люди залишать їм частину своєї здобичі. Але їхні сподівання були марними, тому що Нікіфоров здогадався привести всіх собак, щоб нагодувати їх досхочу на місці й полегшити вагу м’яса, яке йому доведеться везти до бази. На прощання йому було наказано зберегти черепи й шкури всіх тварин, яких він здобуде, зберігаючи їх у льодовій печері.

Четверо мандрівників рушили далі. Чим далі від краю улоговини, тим дерева ставали вищими, трава густішала, з’явилися тополі, осика, черемха, жимолость, шипшина та інші кущі; деякі вже вкрилися свіжим листям або зацвітали. Горохов із подивом розглядав рослинність, бо поблизу Козачого й на всьому березі нічого подібного не було, а південніше він бував тільки взимку. Інших теж дуже здивувало те, що тут, під 80° широти ростуть форми, які в Сибіру не переходять за Полярне коло.

Як і раніше чергувалися лугові галявини й смуги лісу, які дедалі густішали; на двох галявинах побачили биків, які паслися, і з цікавістю почали спостерігати за ними. Але тварини з наближенням людей кинулися навтьоки. Це доводило, що в улоговині живуть люди, які полюють на биків, але не мають вогнепальної зброї, тому що постріли тварин не лякали. На одній із галявин, кілометрів за вісім від окраїни улоговини, крім чорних биків, помітили якихось бурих тварин, таких самих на зріст. Коли одне з них підвело голову, Горохов вигукнув:

— Дивіться, Матвію Івановичу, це, мабуть, кінь!

— Схоже на те. Невже свійський?

— Навряд чи: всі вони однієї масті, бурі з чорною смугою вздовж хребта, з рідкою шерстю на хвості і гриві, та й вуха в них довгі, — заявив Ордин, що роздивлявся тварин у бінокль.

— Тоді вони схожі на дикого коня, якого Пржевальський відкрив у глибині Центральної Азії, — сказав Горюнов.

— Але тут, серед полярних льодів? Ще одна загадка цієї дивної землі! — вигукнув Костяков.

— Спробуймо підійти до них ближче.

Огинаючи галявину узліссям, мисливці трохи наблизилися до коней. Вони паслися окремо від биків. Один із коней, певно, старий жеребець, вожак табуна, постійно підводив голову, оглядав галявину та, роздуваючи ніздрі, нюхав повітря. Раптом, помітивши людей, він тривожно заіржав, що частково нагадувало крик осла, і весь табун, голів двадцять дорослих і десяток лошат, помчали геть, піднявши голови й вигнувши хвости.

— Ех, упустили здобич! — зітхнув Горохов. — Лошатко б зварити, смачні вони.

— Нащо? М’ясо в нас на сьогодні є, а брати зайвий вантаж нам ні до чого. Та й шкода убивати даремно.

— А для колекції? — зауважив Ордин. — Хіба це не рідкість — дикий кінь і, мабуть, особливої породи?

— Просто здичавілі коні, — припустив Костяков.

— Не може бути! Усі коні в нас білі, рідко коли сірі або в яблуках, — заявив Горохов.

— І статура зовсім інша, — додав Горюнов. — Очевидно, завдяки якимось не з’ясованим іще умовам на Землі Санникова збереглися тварини попереднього геологічного періоду, які вимерли в інших країнах.

— Наприклад, в Австралії збереглися дикий собака, кенгуру та інші дивні сумчасті тварини, примітивні ссавці, безкрилі птахи й тому подібні живі скам’янілості, як їх називають, — пояснив Ордин.

— Ви, мабуть, хочете сказати, що тут мешкає мамонт, довгошерстий носоріг, печерний ведмідь та інші сучасники первісної людини! — засміявся Костяков.

— Цілком можливо, якщо тільки людина не знищила їх, — відповів Горюнов.

— І цікавість до Землі Санникова, викликана її положенням і обрисами, ще збільшується її живими скам’янілостями, — додав Ордин.

— Підійдемо до озерця, яке я бачу он там, серед галявини, — запропонував Костяков. — Чи не побачимо ми у воді бегемота?

— Бегемот — не жива скам’янілість, — виправив Горюнов, — а водиться у великій кількості в річках Африки, і тут ми його не знайдемо.

Але дістатися до озера не вдалося: із наближенням до нього ґрунт ставав дедалі більш в’язким і нарешті перетворився на трясовину, що хиталася під ногами й поросла болотними рослинами. Очевидно, озеро раніше було значно більшим, але потім почало заростати від берегів. Тому ні спробувати його воду, ні подивитися, чи є в ньому риба і яка вона, не довелося. Про бегемота, звичайно й не йшлося: його громіздка туша провалилася б у трясовину з першими кроками.

За цією галявиною починався більш густий і високий ліс із таким густим підліском із молодих дерев і кущів, що, якби не було стежок, протоптаних тваринами, рухатися було б дуже важко.

Просуваючись такою стежкою, мандрівники чули голосний весняний спів різних птахів, воркотіння горличок, удалині пролунав навіть погук зозулі. Помічені були сойки, сороки й галки, а у високості ширяли два орли, виглядаючи здобич на галявинах.

— Абсолютно чудесна країна! — дивувався Горюнов. — Можна подумати, що ми знаходимося десь у південній зоні Сибіру, а не за десять градусів від Північного полюса.

— Так, тільки низьке положення сонця, незважаючи на полуденний час, свідчить, що ми на Далекій Півночі, — зауважив Ордин.

— А мені ці чорні зубчасті вершини окраїнного урвища з їхніми смугами снігу нагадують мою батьківщину — долину Іркута, уздовж якої тягнуться Тункинські альпи, такі ж самі на вигляд, — сказав Костяков, — а рослинність і птахи посилюють ілюзію.

На наступній галявині, також із озером посередині, помітили биків і коней, які паслися, і вирішили зупинитися на узліссі, щоб спостерігати за ними, а також зварити обід. Струмочок, що витікав із озера й перетинав галявину, давав можливість набрати чистої води. Розташувалися на самій стежці, біля виходу її на галявину серед кущів, швидко розпалили вогонь, повісили чайник і казанок для супу, нарізали шашлик із телятини й, нанизавши на прутики, поставили смажитися. Самі сіли в кущах біля стежки, звідки через просвіти можна було бачити тварин, що паслися.

Раптом у глибині лісу пролунало важке гупання, що наближалося. Здивовані мандрівники ледве встигли відскочити в кущі, як стежкою промчала величезна темно-бура тварина, глухо ревучи.

— Це що таке було? Що за чудовисько? — шепотів переляканий Горохов.

— Чи помітили ви здоровенний ріг у нього на носі? — запитав Горюнов, не менш уражений.

— І куций поросячий хвостик? — додав Костяков.

— А ось його слід, — сказав Ордин, показуючи на відбиток ноги на мокрому місці стежки, куди вилили зайву воду.

Цей слід мав майже вісімнадцять сантиметрів у діаметрі й закінчувався западинами, залишеними кількома копитами.

— Отже, ми бачили ще одну живу скам’янілість — викопного довгошерстого носорога! — сказав Ордин.

— Та дідько забирай цю скам’янілість за її жвавість! — вигукнув Костяков. — Вона весь наш обід згидила.

Справді, носоріг, який пронісся стежкою як ураган, накоїв лиха: казанок із супом був відкинутий у кущі й, звичайно, порожній, м’ясо валялося на траві, палички із шашликом розтоптані, чайник лежав трохи осторонь.

— Починай спочатку, кухарю! — посміхнувся Горохов, підбираючи казанок і чайник, щоб іти за водою.

— Яке незграбне чудовисько! — бурчав Костяков, збираючи розкидані шматочки м’яса. — Мало йому було місця на стежці!

— Іншим разом будемо розумнішими, — сміявся Горюнов, — й розташуємося осторонь від звіриного тракту!

— Ще хтось біжить! — крикнув Ордин і стрибнув у кущі; інші поспішили за ним.

Через кілька секунд по траві з таким самим глухим ревом пробігли один за одним три носороги, яких устигли роздивитися краще. Попереду був самець із величезним рогом на морді, позаду якого висувався другий ріг, набагато коротший. За ним бігла самиця з одним невеликим рогом, а позаду — маля, безроге, яке ледь устигало на своїх коротких ніжках за батьками. Усі троє були вкриті рідкою, але досить довгою чорно-бурою шерстю.

— Ну, хлопці, стережіться! — попередив Горюнов. — Вони, мабуть, від якогось хижака тікають. Приготуйте рушниці!

Не встиг він сказати це, як на стежці з’явився хижак, у якому не важко було впізнати ведмедя, але величезного; він біг перевальцем, низько опустивши голову й обнюхуючи землю. Помітивши вогонь, що догоряв і димів край стежки, він одразу зупинився, підняв голову, розкрив пащу, показав свої величезні ікла й червоний язик. Але тут його ззаду атакували собаки, і він круто повернувся й побіг назад, видаючи незадоволене бурчання.

— Ну, товариші, — промовив Горюнов, — переберімося на галявину. Тут, видно, звірі не дадуть нам не те що зварити обід, а навіть з’їсти його спокійно.

— Здоровенний ведмедик! За життя я таких не бачив… — сказав Горохов, вилізаючи з кущів.

— Величезний, але не дуже хоробрий, собак злякався! — сміявся Ордин. — А знаєте, я впевнений, що це не просто дуже великий бурий ведмідь, а викопний печерний, сучасник носорога й мамонта. Ви помітили, які в нього щелепи?

— Значить, ще одна жива скам’янілість! Наша колекція дуже швидко збільшується й стає надто неправдоподібною, — сказав Костяков.

— Так, доведеться фотографувати всіх цих викопних тварин просто на лоні природи, інакше нам ніхто не повірить, — зауважив Горюнов. — Жаль, що ми мало узяли фотографічних пластинок. Але хто ж міг знати, що Земля Санникова — зоологічний, або правильніше, палеонтологічний сад.

— Тепер ви можете, Микито, розказати вашим приятелям-каюрам, що бачили самі на голові носорога той ріг, який вони вважають кігтем птаха ексекю.

— Та я ж бачив цю тварину й раніше.

— Де ж це? — сьогодні вночі, чи що?

— Ні, давно це було. На річці Ачаді, що праворуч у Яну впадає, навесні з берега такий самий звір впав і біля води лежав. Песці вже об’їли в нього морду й виїли пузо, коли я на нього натрапив. Тоді наш справник про нього губернаторові доповідав, а той чиновника послав, щоб звіра забрали. Але до його приїзду нічого не лишилося: песці м’ясо з’їли, а кістки річка сховала.

— Так завжди буває з цими знахідками, — пояснив Горюнов. — Поки їх хтось випадково побачить, поки повідомить начальство, а останнє — в Петербург, академію, поки вона відрядить ученого для огляду — минає багато місяців. А хижаки й річки не дожидаються. І скільки рідкісних знахідок уже зникло!

— Ну ми з вами привеземо дещо краще! — сказав Ордин. — Шкури, черепи й фотографії не дохлих, а живих викопних тварин.

— Фотографії — так, але стосовно черепів і шкур доведеться дуже економити: вони надто важкі й об’ємисті, а в нас усього троє нарт, — зауважив Костяков.

— А череп і шкуру мамонта точно не повезеш із собою з нашими засобами пересування! — засміявся Горюнов.

— Ви, здається, розраховуєте, що ми побачимо й живого мамонта? — запитав Костяков глузливо.

— Чому ж ні? Якщо тут розкошує й плодиться носоріг, то може жити й мамонт.

— Ну, ваші онкілони давно знищили його, якщо застали тут.

— А заради чого? Бивні їм не потрібні — продавати їх нікому; здобичі й без мамонтів досхочу, а добувати цього здорованя без вогнепальної зброї нелегко.

— Але ж людина кам’яного віку полювала на мамонтів ще з більш примітивною зброєю.

— А я гадаю, Матвію Івановичу, — утрутився в розмову Горохов, — що якщо цей самий мамонт тут живе, йому тутешні люди поклоняються, як священному звіру, на зразок птаха ексекю.

— Цілком можливо, Микито. І тому я сподіваюся, що ми цього звіра побачимо.

Зібравши пожитки, перебралися на край галявини коло струмка й знову розпалили вогонь. Галявина виявилася порожньою — мабуть, носороги своїм тупотом і ревом розполохали всіх тварин.

— І тут накапостили! — зауважив Ордин. — А я сподівався, поки вариться обід, підкрастися узліссям та сфотографувати биків і коней.

— Так, залишилися лише птахи, що цікаві тільки як печеня, — сказав Костяков, показуючи на зграю качок, які літали над озером.

Пузирящі озера

Без будь-яких перешкод пообідали, відпочили й пішли далі, тримаючись берега струмка, маючи надію, що він приведе до озера. Ця надія справдилася: хоча луг ставав дедалі більше болотистим, але вздовж струмка вдалося пройти, і скоро перед очима відкрилася водна гладінь до півкілометра в діаметрі, оточена зеленню очеретів. Велике латаття розстилало по воді своє листя вперемішку з дрібним листям водяного горіха (Trapa natans) — рослини, майже вимерлої на Землі, а тут присутньої у великій кількості. Дно озера, вкрите водоростями, повільно йшло вглиб, і серед підводної зелені снували жуки й плавали зграйки дрібних рибок. Далі на озері плавали качки, гуси та чайки, а сплески то там, то тут виказували присутність більшої риби. Полуденне сонце, проглядаючи крізь хмари, освітлювало скісними променями цю мирну картину розкішного життя, неймовірну для подібної широти.

— А струмок тече не в озеро, а з озера, — помітив Горюнов.

— Що ж із цього виходить?

— А виходить те, що води улоговини повинні мати якийсь вихід у море, тобто кільце гір має бути десь розірване донизу.

— Припустімо, що так.

— Нам важливо з’ясувати це. Снігові замети, якими ми спустилися, за літо дуже понизяться, і по них вже не можна буде піднятися наверх. Значить, тільки розрив у горах дасть нам можливість вийти з улоговини.

— Але його може й не бути, — сказав Ордин. — Вода може стікати підземним каналом. У потоках лави такі канали бувають часто. Згадайте дельфінів Гавайських островів із курсу геології.

— Це що таке? — спитав Костяков.

— Це довгі тунелі в потоках лави, що тягнуться від морського берега вглиб. Під час припливу вода заповняє їх і вибивається фонтанами через тріщини. Звідси й назва.

— Неправильна, бо дельфіни не пускають фонтанів води, як кити, а тільки розбризкують воду, граючись, — зауважив Горюнов. — Але для нас відсутність розриву буде неприємною — доведеться чекати кінця зими, коли замети знову наростуть.

— Ну що ж, зимівля на Землі Санникова входила в наші плани, якщо виявиться можливою. А тепер ясно, що зимувати тут можна.

У цей час Горохов, який не зводив очей із озера, перервав розмову вигуком:

— Дивіться, що там робиться! Якесь чудовисько з води лізе! На середині озера вода повільно здималася великим пласким горбом чи пузирем. Раптом цей пузир луснув, і з нього вирвався клуб білої пари, який швидко розсіявся в повітрі. Скрізь на озері від цього місця розбігалися кругові хвилі, і птахи, що плавали неподалік, гойдалися на них.

— Чи не кит живе у глибині або інший великий звір? — припустив Горохов.

— Кити в прісній воді не живуть, — зауважив Горюнов. — Але що за причина цього явища?

У цей час Ордин вийняв із футляра термометр і встромив його у воду. Горохов посміхнувся — настільки безглуздим здався йому цей спосіб з’ясувати, хто живе в озері.

— Уявіть собі, вода має двадцять п’ять градусів за Цельсієм! — вигукнув Ордин.

— Ранньою весною під цією широтою — і двадцять п’ять градусів! Це незбагненно! — сказав Костяков. — Чи не помилилися ви десятків на два?

— Зміряйте самі, якщо не вірите.

— Але як же пояснити це?

— Очевидно, озеро має підземний притік гарячої води або, скоріше, навіть пари, судячи з того, що ми щойно бачили. А це узгоджується з моїм припущенням, що улоговина — дно кратера старого вулкана, у глибині якого ще збереглося достатньо тепла, яке виділяється час від часу по тріщинах.

— Треба зачекати, чи не повториться це явище, — сказав Горюнов.

— Зачекаємо. А поки я скажу, що якщо таких озер багато, то одне із пояснень теплого клімату Землі Санникова знайдено.

Кругові хвилі уляглися, й озеро знову стало гладким, як дзеркало. Усі зацікавлено дивилися на нього, очікуючи. Горюнов тримав у руці годинник.

Через тридцять дві хвилини після першого здуття вода знову почала підніматися пузирем, який досягнув приблизно двох метрів заввишки, після чого луснув із виділенням пари.

— Ваше пояснення, очевидно, правильне! — сказав Горюнов. — Ми маємо періодичне виділення пари, або гарячого повітря, із надр Землі, яке безпосередньо й через воду зігріває улоговину.

— А озер ми бачили декілька, роздивляючись улоговину з висоти її краю.

— Я все-таки гадаю, що це кит пускає фонтан, — заявив Горохов, для якого явища вулканізму були незрозумілі.

— Ну як міг кит пробратися сюди в озеро, Микито? Не міг же він перелізти через ці гори.

— А як потрапили сюди носороги, бики й коні, які не можуть лазити стрімкими урвиськами? — запитав Костяков.

— Ви погано знаєте геологічну історію Новосибірських островів, — заперечив Ордин. — На початку четвертинного періоду вони складали ще частину материка Сибіру, і тоді цей вулкан, очевидно, уже згаслий, міг бути заселений тваринами, потім з’явилися розломи, і значні площі опустилися на дно моря, а інші перетворилися на острови. Тваринам дорога порятунку на материк була відрізана, і у зв’язку з погіршенням клімату вони вимерли на всіх островах, крім Землі Санникова, завдяки її теплому ґрунту.

— Але це не пояснює, як спустилися великі тварини в цю яму!

— По-перше, тоді могли існувати глибші розломи в стінках кратера, які пізніше завалилися. По-друге, ми бачили тільки невелику частину країв, і десь далі на півночі може бути більш-менш зручний вхід.

— Я тепер не сумніваюся, що ми відкриємо тут ще багато чого несподіваного й цікавого, — сказав Горюнов. — І я дуже радий, що гроші, які старий академік дав нам так довірливо, не витрачені марно й наука одержить такий цінний дар — розплідник вимерлих тварин.

— А може, й людей, — додав Ордин.

— Шкода тільки, що наша експедиція так мало підготовлена для наукових спостережень. Ми не можемо замінити досвідчених учених і, напевно, багато чого проґавимо.

— Що ж робити! Ми відкрили цю чудову землю й шлях до неї. Академія, звичайно, спорядить велику експедицію з учених різних спеціальностей, а ми будемо їхніми провідниками.

За час розмови серед озера знов здійнявся водяний горб, і явище повторилося.

— Цього разу я засік точний час, — сказав Ордин. — Проміжок дорівнює тридцяти трьом хвилинам.

— А як же риби й птахи живуть у гарячій воді? — зацікавився Горохов.

— А чи ви звернули увагу, що птахи не підпливають до середини озера? Мабуть, вода стає надто гарячою біля місця виверження й вони її уникають.

— І риба також тримається осторонь і простору їй достатньо.

Намилувавшись досхочу озером, пішли далі, обігнувши галявину ближче до узлісся. В одному місці натрапили на ту ж родину носорогів, яка промчала через їхню стоянку: тато й мама, задерши голови, об’їдали молоді паростки на кущах, помахуючи від задоволення хвостиками, а маля то cкубало траву, то басувало незграбними стрибками, на які не можна було дивитися без сміху: здавалося, що це стрибає здоровенна діжка, до якої задля сміху приліпили чотири товсті стовпчики. Сховавшись за кущами, мандрівники довго милувалися цією сімейною ідилією й увіковічили її на фотографічній пластинці. Тільки Горохов глянув на сім’ю більш прозаїчними очима, хоч і сміявся, дивлячись на стрибки носороженяти: він розмірковував, скільки пудів сала можна було б добути з цієї «діжечки» і скільки гарних міцних ременів для нарт можна було б нарізати з його шкури.

Він уже схопив рушницю, щоб здійснити свої господарські наміри, і Горюнов ледве встиг зупинити його, шепнувши:

— З глузду з’їхав, Микито! Старі розтопчуть нас, якщо ми зачепимо їхню дитину! Із цими звірами жартувати не слід.

Обережно обігнувши лісом носорогів, вийшли на стежку, що перетинала наступну лісову ділянку; дерева піднімалися тут уже до п’яти метрів, а густий підлісок не дозволяв просуватися вперед без труднощів і шуму. Стежка була небезпечною через зустріч із яким-небудь великим звіром, і, навчені досвідом, мандрівники тримали рушниці напоготові, а вперед пустили Крота, що звик до безлісої тундри півночі Сибіру й у лісі не наважувався шастати по хащах й відходити далеко від людей.

У лісі буяло життя. Крім різних дрібних птахів, бачили рябчиків, які посвистували на гілках; зозулястих сойок, які перегукувалися одна з одною; сорок, котрі перелітали з дерева на дерево й скрекотали не вгаваючи; лунали голоси дроздів та інших співучих пташок. Шарудіння в кущах виказувало присутність якихось дрібних ссавців. За одним поворотом, коли стежка з’явилася прямою лінією попереду, побачили вдалині темну масу великого хижака, певно, ведмедя, що повільно йшов назустріч, обнюхуючи землю. Помітивши людей, він круто звернув зі стежки й зник у гущавині.

— Цих ведмедиків тут, мабуть, багато вештається, — зазначив Горохов.

— Однак, якісь боязкі, — сказав Костяков.

— На якого натрапиш! Якщо голодний, полізе на людину.

— Треба взяти за правило тримати в половині наших рушниць патрони з розривною кулею про всяк випадок, — заявив Горюнов.

Цього разу ліс простягався без розривів кілометрів зо два; за ним знову виявилася галявина зі струмком, оточеним досить великими тополями, вербами, кущами черемхи, глоду, шипшини, з яких долітав багатоголосий пташиний хор. Уздовж струмка дісталися до озера, яке було ще більшим і без багнистих берегів.

— А що, це озеро теж пузириться, цікаво б знати? — запитав Ордин.

— Присядемо, відпочинемо й подивимось.

Так і зробили й посиділи зо чверть години, спостерігаючи за птахами в різних місцях; часті сплески виказували велику кількість риби.

— Ну й благодать тут, а не життя! — захоплювався Горохов. — Дичини всякої, риби — скільки хочеш, не те що на нашій бідній тундрі!

— Тепер зрозуміло, чому перелітні птахи тягнуться сюди, не боячись перельоту через льоди й сніги океану: їм тут воля, — сказав Горюнов.

— Дивно, що не всі злітаються сюди, а багато залишається скрізь по північній тундрі.

— Під час перельотів птахи керуються тільки інстинктом, який передається з покоління в покоління, — пояснив Горюнов. — Сюди летять тільки ті, хто тут народився, а ті, хто народився в тундрі, залишаються там і летять далі на північ, хоча бачать, що інші відлітають.

— Так, якби птахи були розумнішими, нам у тундрі погано б жилося. Перелітні птахи й ленні гуси нас часто рятують від голоду, коли улов риби чи промисел звіра поганий, — сказав Горохов.

— Помічено, що подекуди птахи не летять прямою лінією, а роблять великий гак тільки тому, що так літали їхні предки, огинаючи місцевості, не зручні для спуску на відпочинок, наприклад, вкриті льодовиками або суцільними лісами, які вже вирубані.

У цей час серед озера вода почала повільно підніматися горбом, але не одним, а двома — на деякій відстані один від одного. Обидва горби випустили клуб пари й осіли.

— Треба почекати наступного виверження, щоб визначити періодичність, — запропонував Ордин.

— Що ж, зачекаємо, а поки зваримо чай.

Вибрали зручне місце, розвели вогонь і повісили чайник. Горохов, захопивши двостволку, став підкрадатися до зграї качок, що плавали по сусідству біля берега. Невдовзі пролунав постріл, після якого качки злетіли, залишивши двох на місці. Але потім почувся другий постріл і слідом за ним крик Горохова:

— Мерщій сюди, допоможіть!

Усі троє, схопивши рушниці, побігли до місця події, але очерети й кущі їх трохи затримали, і коли вони дісталися, то побачили Горохова, який лежав на животі коло води, по якій розходилися великі кола, неначе туди щойно занурилося велике тіло.

— Що таке? У чому річ?

— Ех, спізнилися! — з прикрістю сказав Горохов, зводячись на ноги. — Вона втекла!

— Хто вона? Риба чи що?

— Нерпа, справжня нерпа! — зітхнувши, відповів промисловець.

— Не може бути! — заявив Костяков. — У прісній воді нерпа не живе. Це, мабуть, була річна видра.

— Ну от, таке скажете! — обурився якут. — Чи мало я здобув нерп на своєму віку!

— Де ж вона була?

— Ось тут, поміж купин. Коли я стрельнув у качок, вона піднялася з трави й дивиться на мене, як очманіла. Я не втерпів і качиним зарядом у неї бухнув. Вона закрутилась — я до неї, навалився й гукнув до вас. Та поки ви бігли, вона вирвалася з рук — слизький звір, нема за що вчепитися.

— Що ж, велика вона була?

— Ні, менша за наші: можливо, молоденька.

— Як же опинилася нерпа в озері? — дивувався Костяков. — Не віриться мені все-таки.

— Ви помиляєтеся, Павле Миколайовичу! — сказав Ордин. — Пригадайте, що в Байкалі, теж прісному, водиться особливий вид нерпи, Phoca sibirica. Кажуть, що вона живе в озері Орон, яке складає розширення річки Вітиму між двома його порогами. А тут, так близько від Льодовитого моря, її присутність ще більше зрозуміла.

— Але як вона могла проникнути в це порівняно мале озеро?

— Це доводить, що озера Землі Санникова раніше були більшими й мали вільніше сполучення з морем. Тоді нерпи й забралися сюди; може, вся ця земля являла морську затоку й мала солону воду, а потім відокремилася, і затока, перетворена на озеро, поступово опріснилася, тож нерпи поволі, може, протягом цілих поколінь пристосовувалися до прісної води.

Повернувшись до чайника, що вже кипів, мандрівники невдовзі були свідками повторного виверження пари в центрі озера. Від попереднього виверження минуло сорок хвилин.

Після чаю, огинаючи озеро біля самого берега, мандрівники переконалися в правдивості слів Горохова.

В одному місці вони побачили висунуту з води голову невеликого тюленя, який дивився на людей своїми оксамитовими круглими очима. Але собаки, упізнавши добре знайомого їм звіра, що був ласою здобиччю, кинулися з гучним гавканням до берега, і тюлень, зневажливо пирхнувши, сховався.

— Ваша правда, Микито, це, звичайно, нерпа! — підтвердив Костяков.

Перші ознаки людини

За галявиною знову починався ліс, у якому знову йшли звіриною стежкою, пустивши собак поперед себе. Серед лісу раптом пролунало їхнє відчайдушне гавкання. Наблизившись із рушницями напоготові, мандрівники побачили, що собаки зупинили цілий табун коней, які, очевидно, бігли до озера на водопій. Собаки, підібгавши хвости, гавкали й скавчали, а коні дивилися із подивом на цих хоробрих карликів, які насмілилися перепинити їм шлях.

Вони били копитом землю, хропіли, але не наважувалися рушити вперед.

— Ну що нам робити? — вагався Костяков. — Вони заступили нам шлях.

— Доведеться стріляти, — запропонував Горохов.

— Але тільки не кулею! — заявив Горюнов. — М’яса в нас достатньо. Стоять вони незручно, і поранений вожак кинеться на нас, а за ним увесь табун. Стріляйте качиним дробом — він поцілить у найближчих і злякає їх.

Грім пострілу, який прокотився вузьким зеленим коридором стежки, і дрібний шріт, що осипав передніх коней, зчинили надзвичайний переполох.

Дике іржання стрясало повітря, коні ставали дибки, повертаючи у тісноті, перекидаючи одне одного й ламаючи кущі та молоді дерева обабіч стежки. Суцільною масою табун нарешті розвернувся і помчав назад.

— Тепер можна йти спокійно — нікого не зустрінемо в лісі, — сказав Ордин.

Дикі перегони табуна справді розполохали не лише тварин, а й птахів, які на деякий час замовкли. Без перешкод дійшли до наступної галявини, на якій увагу негайно привернув до себе сніжно-білий пагорб, що височів у центрі й різко виокремлювався на зеленому тлі лугу й лісу.

— От так штука! Який великий замет! — вигукнув Горохов.

— Скоріше лід, що не встиг розтанути, — поправив Горюнов.

— Невже тарини бувають такі високі? — запитав Костяков.

— Ні, не бувають. Це мабуть, лід, що намерз навколо гирла дуже потужного джерела.

— Невже таке буває?

Минувши луг, мандрівники переконалися, що пагорб височіє серед невеликого озера, тож припущення, що це намерзла крига або замет, відпадало. Зблизька пагорб мав вигляд уступів, що піднімалися один над одним, і в бінокль можна було роздивитися, що по них струмками стікає вода.

Усі, вкрай здивовані, розглядали це дивне узвишшя, коли раптом із його вершини зі свистом і шипінням вирвався фонтан, який супроводжувався клубами пари; він піднявся метрів на десять і розсипався дощем по уступах. Цікаве явище тривало не більше однієї хвилини, після завершення якого пагорб набув попереднього вигляду і тільки трохи курився.

— Тепер усе зрозуміло! — Це гейзер — гаряче періодичне джерело, які часто виникають у вулканічних зонах Землі, — сказав Ордин.

— Ви маєте рацію, а пагорб — відкладення кременистого туфу, що осаджується з води, поки вона стікає уступами.

Заміряли температуру в озері — вона виявилася 35 градусів за Цельсієм, й зануреній руці здавалася гарячою.

— Ось чому на озері не видно птахів, — сказав Костяков.

— Мабуть, нема й риби: сплесків ніде не помітно, — додав Ордин.

Але озеро не було зовсім мертвим. На дні його виднілися дивні червонуваті водорості, поміж якими снували купами дрібні ракоподібні, які, очевидно почувалися чудово в теплій воді. Але вищим тваринам вона була не до вподоби — кілька качок, які сіли на озеро, із переляканим кряканням знову піднялися, ледве торкнулися води.

— А чи не час нам подумати про ночівлю? — запитав Горюнов.

— Так, сонце вже збирається сісти за гори, а вражень ми за день дістали вдосталь, — погодився Ордин.

— І треба вибрати зручне місце, захищене від хижаків, — додав Костяков.

— Таке місце ми не знайдемо — хіба що заліземо на дерево й спатимемо, сидячи на гілках, як птахи, що навряд чи буде приємно.

— Я вважаю, що треба спати не в лісі, а на чистому місці й по черзі вартувати, — заявив Горохов.

— Звичайно, і весь час підтримувати вогонь, який лякає хижих звірів, — сказав Горюнов.

Оскільки поблизу озера палива не було, пройшли вздовж струмка, що витікав із нього, до узлісся, поблизу якого розташувалися під самотньою тополею. Засвітла нарубали дров на всю ніч і розклали два багаття, у проміжку між багаттями й лягли після вечері, розділивши час на двогодинні чергування. Ніч минула не зовсім спокійно: час від часу то ближче, то далі лунали різні звуки — мукання биків, іржання коней, ревіння носорогів, крики сов, а собаки відгукувалися на них гарчанням або гавканням. Із півночі туман почав огортати галявину, і світло щербатого місяця ледь пробивалося; туман повільно повз на південь, іноді розриваючись, і місяць на кілька хвилин яскраво освітлював галявину, а білий пагорб посеред озера іноді здавався плаваючим у молочному морі. Його виверження повторювалися кожні двадцять хвилин і також порушували тишу легким посвистом і шумом води, що спадала вниз.

На світанку повіяв досить сильний північний вітер, і туман швидко розсіявся. Сонце, яке зійшло над східним краєм улоговини, що мав вигляд чорного гострозубого хребта зі смугами снігу по уступах і складках, застало мандрівників уже готовими до роботи. Цього дня вирішили йти на схід до краю улоговини й уздовж неї повернутися на базу біля заметів, щоб відвідати Нікіфорова, повідомити його про існування великих ведмедів і носорогів та порадити не полювати на них.

Незабаром знайшли вузьку стежку, що вела з галявини на схід через ліс, який простирався на кілька кілометрів, поступово рідшаючи. Добули кілька рябчиків і великого глухаря, якого собаки загнали на дерево, звідки він із подивом розглядав дивних звірів, поки постріл не скинув його вниз. Галявина, яка змінила ліс, виявилася дуже вогкою, а середина її була справжнім моховим болотом, яке зайняло, очевидно, місце колишнього озера.

Довелося обходити її узліссям, де собаки незабаром вигнали великого оленя.

— Так і є, сохатий! — вигукнув Горохов.

Але це був не сохатий, а олень такий же на зріст, із гордо піднесеною красивою головою, увінчаною величезними рогами, які поєднували в собі особливості рогів як лося, так й ізюбра (благородного оленя); на роги останнього вони схожі були своїми розмірами, на роги першого тим, що закінчувалися широкою лопаткою із зубцями. Ця прекрасна дичина розпалила мисливців і, зупинена собаками, які напали на неї, стала жертвою розривної кулі.

— На сохатого схожий і не схожий, — заявив Горохов. — Що за звір, чи не знаєте, Матвію Івановичу?

— Мені здається, — відповів Горюнов, розглядаючи тварину, — що це — велетенський викопний олень, Cervus euryceros, сучасник мамонта.

— Але не з великих. Мабуть, молодий екземпляр, — додав Ордин.

— Ні, олень старий! — заявив Горохов. — Порахуйте, скільки відростків на рогах. Як на мене, йому років п’ятнадцять.

— Очевидно, це порода, яка дрібнішає, — припустив Костяков.

— І рідкісна, інших звірів із живих скам’янілостей ми бачили багато, а цього вперше зустріли.

— Отже, його треба обміряти й захопити із собою череп та роги.

— Роги занадто важкі, та й зберегти їх не можна — дивіться, вони весняні, м’які, налиті кров’ю, — зауважив Костяков.

— Жаль! Ну, фотографія хоч буде. Я встиг зняти його, поки він відбивався від собак, — сказав Ордин.

На гаючи часу, обміряли, потім вирізали кращі частини м’яса, нагодували собак досита, відрубали роги й забрали голову для препарування на базі.

— Мозок і язик на вечерю! Це ласа страва! — захоплювався Горохов, який також вирізав шкіру зі спини для лагодження взуття.

За галявиною знов почався ліс, який тягнувся, поступово рідшаючи й дрібніючи, майже до крайнього урвища. Уздовж нього розстилалася метрів на п’ятсот багата мохова галявина: зелений печінковий мох і білуватий оленячий вкривали товстими подушками нерівний ґрунт, приховуючи уламки каменю, які впали з урвища.

— Ех, благодатне місце для оленів! Сюди б приганяти їх на літо, — зітхнув Горохов.

— А чи ви помітили, що на Землі Санникова, незважаючи на численні озера й болотисті луки, майже нема ґедзів? — запитав Горюнов.

— Так, так! Ані ґедзів, ані мошкари й навіть комарів зовсім мало, — підтвердив Ордин.

— Одне слово, рай земний! Не те що наш край, де влітку життю не радий від ґедзів, — додав Горохов.

— А пригадайте, Микито, що ви казали нещодавно про марево й шайтанів! — засміявся Горюнов.

— Можливо, все, що ми бачимо, тільки мара? — запитав Костяков.

Горохов зніяковіло посміхнувся й похитав головою. Усе, що він бачив за ці два дні, було незвичайне, але на мару не схоже.

— Ось коли ми благополучно повернемося до Козачого, тоді я скажу, мара це чи ні! — викрутився лукавий якут.

На моховищі помітили поблизу кілька північних оленів, що паслися й, побачивши людей, швидко сховалися в кущах.

Ближче до підніжжя урвища натрапили на стадо гірських баранів, які сховалися за величезною брилою, що звалилася зверху. Вони помчали спочатку вздовж урвища, а потім з дивовижною спритністю почали підніматися вузьким карнизом, перестрибуючи через широкі проміжки, які розтинали його на частини. На висоті метрів сто вони сховалися на ширшому уступі.

Урвище у вигляді похмурих чорних стін із буро-червоними патьоками й плямами лишаїв піднімалося високими уступами вгору; воно складалося з базальту, який, очевидно, утворював усю окраїну цієї незвичайної западини. Поблизу його підніжжя рослинності не було; тут тягнувся хаос звалених уламків, вкритих лишаями; подекуди в ямах поміж ними білів сніг. Нависла скеля привернула до себе увагу мандрівників. Вона захищала від дощу майданчик у кілька квадратних метрів, вільний від уламків, але весь витоптаний і загиджений гірськими баранами. У його заглибині було щось на зразок природної ніші, на стінці якої гострий погляд Горохова помітив наліт кіптяви.

— Ой, тут були люди! — вигукнув він.

— Ті, які пасли гірських баранів? — засміявся Костяков.

Усі скупчилися коло ніші; в заглибині виявилося кілька головешок, вуглини, зола, обгорілі кістки. Оглянувши уважно майданчик, побачили кілька дуже грубо оброблених кам’яних знарядь і скалки кременю.

— Люди кам’яного віку! — заявив Ордин. — І навіть не неоліту, а палеоліту, судячи з примітивності обробки.

— Коли ж вони жили тут? Може, тисячу років тому? — підхопив Костяков.

— Ні, вогнище досить свіже. Воно на самій поверхні, не вкрите уламками скелі, а тільки пилом, який, мабуть, здіймають барани, коли топчуться тут.

— Отже, ми зустрінемо десь на Землі Санникова дикунів кам’яного віку — можливо, людожерів? — запитав Костяков.

— Обгорілі кістки наче людські, — підтвердив Ордин.

— Невже це будуть ваші онкілони? — звернувся Костяков, неначе з докором, до Горюнова.

— Онкілони пішли із Сибіру кілька сот років тому. На той час північні народи не були вже людьми кам’яного віку — вони знали вживання заліза.

— Так, наші прадіди вже добували руду й кували залізні ножі, стремена, кільця, гаки, — підтвердив Горохов.

— Але поряд з цим широко вживалися вироби з рогу, кістки, каменю, виготовлення яких збереглося в усіх тубільців, які були відірвані від новітньої культури й жили в нетрях, куди важкому залізному товару проникнути не легко. Але ці вироби схожі за своєю обробкою з виробами неоліту, і аж ніяк не палеоліту, — пояснив Горюнов.

— Отже, це вогнище не онкілонів?

— Авжеж, ні! Очевидно, тут уціліли люди давнього кам’яного віку, сучасники мамонта, печерного ведмедя та інших тварин кінця льодовикового періоду.

— І якщо вціліли ці тварини, як ми вже переконалися, то, звичайно, могли вціліти й люди, — додав Ордин.

— Якщо тільки онкілони, які мають вищий ступінь культури порівняно з цими дикунами, не знищили останніх, — сказав Горюнов.

— Вогнище свідчить, що вони ще існують, або існували дуже недавно, можливо, поодинці, — зазначив Ордин.

— І побачити дикунів кам’яного віку буде дуже цікаво, — додав Костяков. — Вони живуть, мабуть, у печерах країв улоговини, і треба попередити Нікіфорова, тому що зустріч із ними навряд чи безпечна, якщо вони людожери.

Повернувшись до краю кущів, мандрівники вирушили вздовж них на південний захід і до вечора наблизилися до своєї бази.

Коли білі замети були вже недалеко, Горохов не втримався й підстрелив гірського барана, який стояв на уступі досить зручно для пострілу.

У відповідь пролунав постріл на базі, і незабаром назустріч вийшов Нікіфоров у супроводі Пеструхи, яка, весело помахуючи хвостом, кинулася обнюхувати Крота й Білуху, які вітали її так само.

Нікіфоров напередодні доставив благополучно тушу бика на стоянку, а цього дня добув гірського барана і підвіз запас дров. Він уже вирубав для себе грот у заметі, поставив у ньому намет, обгородив вихід стіною з брил льоду з вузьким проходом, який на ніч також закладався брилами, і в компанії Пеструхи почувався в безпеці.

Зустріч з онкілонами

Тиха погода наступного дня затримала мандрівників до полудня на стоянці, бо тільки тоді розійшовся густий туман, який, очевидно, був характерною особливістю клімату Землі Санникова, — в усякому разі навесні. Це було не дивно: численні теплі озера й струмки давали багато вологи повітрю, а велика площа снігів і льодів, яка оточувала землю, зумовлювала згущення цієї вологи в туман після заходу сонця. Вологий клімат землі пояснював також велику кількість мохів і лишаїв у лісах; стовбури всіх дерев були моховиті, а з гілок спускалися численними пасмами сірі лишаї.

Той же туман, очевидно, був причиною того, що Землю Санникова, незважаючи на висоту її гір, так рідко було видно з острова Котельного; весною тумани, мабуть, висіли майже весь час над нею, а пізніше, коли скресало море, тумани, що стояли над ним, застилали землю густою завісою.

Другу екскурсію вглиб Землі Санникова здійснили на північний захід. І в цьому напрямку ліси чергувалися з більш-менш просторими галявинами; посередині останніх здебільшого були озера; найближчі з півдня вже заростали, перетворюючись на болота, більш віддалені ще не зазнали цього, але виверження пари були помічені лише в деяких і тільки незначною мірою. Мабуть, з цього боку вулканізм улоговини вже згасав. На галявинах зустрічали биків і коней, але в меншій кількості й обережніших, які, очевидно, добре знали небезпеку близькості людини. Носорогів бачили тільки один раз здалеку. Зате тут було багато кабанів, які населяли очерети поблизу озер, і одного з них добули на вечерю.

На ночівлю зупинилися на узлісся великої галявини й, склавши рушниці та торбини на траву, вирушили в ліс рубати дрова для багаття. Раптом собаки, що залишилися коло речей, відчайдушно загавкали. Горохов і Ордин, які були поблизу, вибігли на галявину й побачили великого ведмедя, який обнюхував їхні торбини, — запах свіжого м’яса, очевидно, роздражнив його апетит. Собаки з гавканням і скавчанням намагалися вкусити його за задні лапи, але він спритно відбивався ними й сердито гарчав.

Що було робити? Рушниці лежали біля торбин, яким загрожувала небезпека бути розідраними на шматки, незважаючи на зусилля собак. Ордин, у якого в руках була сокира, шепнув Горохову:

— Я підійду до нього ззаду й вдарю сокирою. Коли він повернеться до мене — хапайте рушниці й стріляйте.

У цей час ведмідь розідрав кігтями одну з торбин і засунув до неї морду. Ордин швидко підскочив іззаду й з усього маху всадив сокиру до самого обуха в хрестець ведмедя, а потім відскочив убік. Страшне ревіння оголосило галявину; ведмідь став дибки, але тут же перекинувся навзнак, ледь не придушивши Крота. У ведмедя було перебито хребет, і він качався з ревом по траві, розмахуючи передніми лапами. Собаки вчепилися в його нерухомі задні ноги, а Горохов, підхопивши рушницю, всадив розривну кулю в лівий бік ведмедя. Через кілька хвилин величезна туша лежала нерухомо, зрошуючи траву кров’ю.

Підійшли Горюнов і Костяков із оберемками дров. Усі обступили ведмедя, дивуючись з його розмірів: він був у півтора рази більший за відомого їм бурого ведмедя, а ікла його мали понад десять сантиметрів у довжину.

— Ми дешево відбулися цього разу! — сказав Горюнов.

— Одна розідрана торбина й поранений собака, а могло бути гірше.

Справді, ведмідь в агонії зачепив лапою бік Білухи, і він почервонів від крові. Собака вже зализував свою рану, на щастя, неглибоку.

— Надалі нам наука! Хтось має залишатися коло речей із рушницею напоготові, — сказав Ордин. — Не кожного разу вдасться так вправно всадити сокиру в спину величезного звіра.

— Так, потрапиш до нього в лапи — живим не вирвешся! — зауважив Горохов, беручись за здирання шкури.

Ордин зміряв ведмедя, фотографувати його було пізно — вже смеркалося.

Довелося перенести речі в інше місце, бо туша неприємно смерділа, що не завадило собакам наїстися досхочу. Ніч минула неспокійно. Собаки весь час гарчали, але густий туман, який огорнув галявину до півночі, не дозволяв бачити причину їхнього хвилювання. Біля туші, залишеної за сотню кроків осторонь, чулася метушня, плямкання, хрускіт кісток, якісь нічні хижаки бенкетували над залишками. На світанку Горохов знайшов уже обгризений дочиста скелет і бачив двох великих вовків, які швидко зникли з його наближенням.

Цього дня туман, завдяки вітру, розсіявся раніше, і мандрівники продовжували свій маршрут на північний захід. Ведмежу шкуру Горюнов розіп’яв між деревами узлісся, розраховуючи захопити її на зворотному шляху. Минули ще дві галявини з озерами; у другому височів білий пагорб із туфу, але виверження, очевидно, давно не було, тому що туф покрився лишаями.

Виходячи на третю галявину, почули голоси людей на протилежному боці. Але собаки здійняли гавкання — і голоси одразу замовкли. Через галявину йшла добре втоптана стежка, що огинала невелике озеро, біля якого на вогкому ґрунті легко було розпізнати сліди людських ніг, узутих у м’які торбаси.

— Оце вже люди не кам’яного віку! — вигукнув Горюнов. — Ті, напевно, ходять ще босоніж.

— І якщо люди взуті подібно до наших північних тубільців, вони мають бути схожі на них і нам не варто боятися зустрічі з ними, — додав Ордин.

Коли обійшли озеро, зарості очерету якого закривали протилежний край галявини, на ньому виявився зелений пагорб, із вершини якого вився димок. Коло пагорба стояли люди, а один, забравшись на його вершину, очевидно, оглядав галявину. Помітивши появу прибульців із-за озера, від повідомив про це решту; вони заметушилися, і незабаром назустріч вирушив загін, осіб тридцять, що розсипалися ланцюгом. Коли вони наблизилися, можна було розрізнити, що всі озброєні; кожний тримав у правій руці довгий спис, а в лівій — лук; із-за плеча видно було пера стріл.

На відстані сотні кроків від мандрівників ланцюг зупинився, і один, який ішов стежкою — очевидно, ватажок, — підняв руку й щось гукнув.

— Що він говорить? Якою мовою? — запитав Горюнов Горохова.

— Схоже на чукотську, — відповів Микита. — Наказує нам підняти обидві руки, якщо ми мирні люди.

Мандрівники підняли руки вгору. Негайно ланцюг поновив рух, але, скоротивши відстань кроків до тридцяти, знову зупинився за знаком ватажка, який спитав тепер:

— Що ви за люди, звідки й чому прийшли на нашу землю?

— Скажіть, що ми білі люди й прийшли з південного боку, з Великої землі, щоб подивитися на цю маленьку землю серед льодів, — розпорядився Горюнов.

Горохов переклав сказане.

— Ідіть ближче, білі люди, але знайте, що нас багато і ми всі озброєні, — сказав ватажок загону.

Мандрівники підійшли під наглядом тридцяти пар очей, які пильно стежили за їхніми рухами. Горюнов виступив уперед, подав ватажкові руку. Той спочатку торкнувся своєю правою рукою лоба, потім серця й тільки після цього потис руку прибульцеві. Так само він привітався з іншими. Ланцюг у цей час заходив із флангів, зімкнувся й оточив прибульців колом; воїни стояли пліч-о-пліч зі зброєю в руках і напівголоса обмінювалися враженнями щодо одягу, взуття, торбин, сокир за поясом і блискучих палок на спині чужинців.

Усі вони були голі до пояса, одягнені в м’які шкіряні штани й узуті в торбаси з легкого хутра. Обличчя, груди й передпліччя були вкриті татуюванням у вигляді хвилястих ліній, кругів і цяток. На шиї в кожного висіло намисто із зубів, певно, вовчих, попереду з одним, двома чи трьома великим ведмежими іклами. Чорне гладке волосся було зібране на тімені у вузол, в який були встромлені одне, два чи три орлині пера. Тіло було мускулисте, смагляве, обличчя з ледь виступаючими вилицями, чорними очима й прямим носом. Два верхні середні різці були забарвлені в червоний колір, що робило посмішку людей дивною — рот при цьому ніби роздвоювався на два круглі отвори. Ватажок відрізнявся від решти могутнішою статурою й високим зростом, намистом із ведмежих іклів, червоною смугою вздовж лоба й червоними перами у волоссі. Плем’я, очевидно, було хоробрим і небезпечним ворогом, незважаючи на примітивність озброєння: наконечники списів були виготовлені з прозорого каменю, наконечники стріл — із кості; у багатьох за поясом була засунута кам’яна сокирка з дерев’яним держалом. На спині, крім сагайдака зі стрілами, висів невеликий шкіряний щит.

— Як звуть ваш народ і цю землю? — запитав Горохов за дорученням Горюнова.

— Мій народ — онкілони. І земля ця наша, завойована нашими предками. Мене звуть Амнундак. Я вождь онкілонів. А як звуть вас і вашу землю?

Отримавши відповідь на це і ще кілька запитань, що мали за мету те ж саме — дізнатися, навіщо і яким шляхом білі люди прийшли до них, вождь промовив:

— Ви прийшли здалеку і вас мало — будьте гостями онкілонів. Ходімо до моєї оселі.

Він повернувся й пішов назад стежкою, мандрівники слідом за ним, а воїни — по боках і позаду. Вони зверталися до Горохова з різними питаннями, які стосувалися одягу й зброї, дороги крізь льоди й життя на великій землі, про яку вони дещо знали за переказами, які передавалися з роду в рід. Горохов ледве встигав відповідати, тим паче, що мова онкілонів, хоча й близька до чукотської, все ж трохи відрізнялася від неї й співрозмовники не завжди розуміли одне одного.

Зелений пагорб виявився просторою землянкою — оселею онкілонів. Біля її входу у вигляді дверей, завішених шкурами, вождь зупинився, підняв завісу й жестом запросив гостей увійти. Усім довелося нагнутися, тому що двері були низькі. У центральній частині землянки палало багаття, над яким на перекладині, схожій на рожен, висіло кілька шматків м’яса, що смажилося. Ця центральна частина являла собою чотири товсті стовпи, поставлені в кутках квадрата зі стороною в шість метрів; зверху стовпи були зв’язані товстими поперечинами, поверх яких лежав дах із тонших деревин із квадратним отвором, який був і вікном, і отвором для виходу диму. До кожної поперечини наверху квадрата були прихилені довгі колоди у вигляді скату, які упиралися нижнім кінцем у землю. Кожний скат з боків було закрито коротшими й тоншими деревинами, поставленими навскіс. Таким чином утворилась оселя, яка мала вигляд хреста із заокругленими вхідними кутками. Три гілки хреста були спальнями, у четвертій були двері й склад різного майна; центральний квадрат був кухнею, їдальнею та вітальнею. Ззовні весь остов був накритий товстим шаром землі, порослої травою. Загалом утворилася простора, тепла, але темнувата оселя.

Увійшовши до землянки, вождь повів гостей до сторони квадрата, протилежного до входу, сів, підібгавши ноги, на ведмежу шкіру й посадив решту праворуч і ліворуч себе. Воїни розташувалися вздовж інших сторін квадрата навколо вогню. Коли очі мандрівників поступово звикли до напівтемряви землянки, вони помітили, що в скошених бічних частинах товпляться жінки й діти, які зацікавлено роздивлялися прибульців і поступово просувалися до воїнів, що сиділи. Жінки були майже голі; тільки вузька, з долоню, пов’язка з темної шкіри, яка за кольором майже не відрізнялася від смаглявого тіла, облягаючи стегна, проходила нижньою частиною живота. У молодих жінок пов’язка була прикрашена вишивкою з тоненьких чорних, жовтих і червоних ремінців. Крім цієї пов’язки, вони носили намисто з дрібних білих, сірих, зелених і червонуватих каменів і такі ж браслети на передпліччях і зап’ястках. Голизна ніби скрадалася татуюванням на грудях, животі, спині, руках, йогах і обличчі у вигляді фантастичних квітів і листя, хвилястих ліній і кружків. Особливу увагу привертала молода жінка вождя, в якої татуювання зображувало двох змій, що обвивали кільцями її ноги, звивалися на животі й боках і закінчувалися голівками, звернутими одна до одної між грудьми й ключицями; дві менші змії обвивали її руки й закінчувалися на обох лопатках. На смаглявім тілі ці чорно-сині змії справляли моторошне враження.

Риси обличчя жінок були дрібніші, ніж у чоловіків, і деяких можна було назвати навіть красивими; вони мали струнку статуру й пропорційні форми.

Діти були зовсім голі, а підлітки обох статей носили такий самий поясок сором’язливості, як і жінки, який у дівчаток теж був вишитий. Їхнє волосся було заплетене в дрібні кіски, а в хлопчиків закручене у вузол на тімені. У жінок волосся було заплетене у дві коси, які спускалися на груди й були прикрашені камінцями; у дівчат кіс було чотири: дві по боках голови, які спускалися на груди, і дві позаду, спадаючи на спину.

Амнундак зробив знак жінці зі зміями, і вона дістала зі скриньки, оббитої шкірою, невеликі дерев’яні чашки, наповнила їх молоком із бурдюка, що висів на стовпі, і подала одна за одною вождеві, який передав їх гостям. Залишивши останню собі, він, підносячи її до вуст, красивим жестом запропонував брати з нього приклад. У чашках виявилося густе оленяче молоко, трохи кисле, але смачне, у всякому разі для мандрівників, які вже давно не пили його. Чашки були наповнені ще раз, після чого жінка зняла з кілка підсмажене м’ясо, нарізала його кістяним ножем на товсті шматки й у дерев’яному коритці подала вождеві, який роздав по скибці кожному з гостей. Поки вони їли м’ясо, запиваючи молоком, Амнундак звернувся до населення землянки з промовою, змісту якої Горохов не второпав, бо вождь говорив надто швидко. Горюнов попросив вождя пояснити, що він сказав. Амнундак повільно, щоб Горохов міг перекладати кожне слово, розповів ось що:

— Наш народ, онкілони, багато років тому, змучений безперервними війнами з чукчами через оленячі пасовиська, вирішив піти від цих людей якнайдалі. Спочатку перейшли льодом на близькі острови, викопали землянки й стали жити спокійно. Але земля не сподобалася: влітку туман, взимку туман, весною туман, цілий рік туман. Люди почали мерти, олені також. І побачили люди, що птахи весною летять далі, на північ, а восени повертаються жирні. Надумали — підемо самі туди, куди птахи летять. Пішли раз — море не пустило, пішли вдруге — море замерзло погано, хуртовина поламала лід, багато народу й оленів потонуло. Дочекалися найхолоднішої зими, уперед послали розвідку. Лід міцний був. Усі пройшли й знайшли цю землю. Небагато залишилося людей, — мабуть, п’ятдесят було, а може й не було, не знаю.

Вождем на той час був великий шаман, який зцілював усі хвороби; він показав народу шлях на цю землю. Перед смертю він оголосив, що спокійно житимуть на цій землі онкілони доти, поки до них не приїдуть білі люди з Великої землі. І сказав він, що в руках у білих людей будуть громи й блискавки, неначе у властителів неба, які вбивають здалеку.

Коли ми побачили вас, перших білих людей, які прийшли до нас із Великої землі, ми пригадали слова старого шамана.

Жертви й моління

— Скажіть вождеві, — звернувся Горюнов до Микити, — що ми цілком мирні люди й лиха нікому не заподіємо. І нас привели сюди птахи, які летіли на північ. Ми захотіли тільки подивитися на ту землю, де птахи проводять літо. Ми подивимося її і підемо назад на нашу землю.

Горохов переклав ці слова.

— А чи є у ваших у руках громи й блискавки, що поражають здалеку? — запитав Амнундак.

Після цього питання очі всіх присутніх упилися в чужоземців у тривожному очікуванні. Горохов із подивом поглянув на Горюнова, а той сказав:

— А чи наші рушниці не громи й блискавки, що поражають здалеку? Онкілони так чи інакше дізнаються про них. Тож скористаймося нагодою й оточімо себе ще більшою пошаною, щоб нас вважали посланцями богів і не заподіяли нам лиха.

— Так, у нас є громи й блискавки! — повідомив Горохов вождеві. Тривожний шепіт пробіг у натовпі. Ті, хто сидів ближче до мандрівників, мимоволі відсахнулися. Вождь сказав:

— Покажіть їх нам, щоб ми знали, що ви — саме ті, кого послало небо. Але прошу вас — не вбивайте онкілонів!

— Вийдімо з оселі, щоб блискавка не поразила людей, — сказав Горюнов.

Вождь урочисто підвівся й пішов до виходу; за ним — мандрівники й усе населення, що трималося від них шанобливо на певній відстані.

— Приведіть жертовного оленя! — розпорядився Амнундак. — Нехай білі люди вразять його, щоб принести в жертву богам.

Кілька онкілонів побігли в ліс за землянкою й вивели звідти великого, майже білого північного оленя; тварина, ніби відчуваючи свою долю, опиралася й ревіла. За наказом Горохова, оленя прив’язали до кілка за двісті кроків від землянки. Мандрівники, замінивши в рушницях розривні кулі звичайними, дали залп — й олень упав, як підкошений. Від грому пострілів усі онкілони впали на коліна й схилилися перед могутніми чужоземцями.

Піднявшись, Амнундак вимовив голосно, щоб чули всі присутні:

— Ми знаємо тепер, що ви — посланці неба, про яких говорив великий шаман. Будьте нашими гостями; все, що ми маємо — житло, їжа, одяг, олені, — ваше, розпоряджайтеся ним! Сьогодні ввечері шаман звернеться до богів і проситиме помилувати онкілонів, які зустріли посланців неба як дорогих гостей.

Закінчивши промову, Амнундак приклав руку до лоба, до серця й низько вклонився гостям, усі онкілони повторили його жест. У цей час притягли труп оленя й поклали до ніг вождя, який, показуючи на чотири рани в боці тварини, сказав:

— Усі чотири блискавки вразили жертву. Жінки, приготуйте м’ясо до вечірнього моління! Воїни, запросіть шамана в нашу оселю!

Після повернення в землянку поновилося частування молоком і копченою олениною, до якої подали коржики з борошна, приготовленого з плодів водяного горіха, і печену цибулю лілії. Ані хліба, ані чаю, ані тютюну онкілони не знали, і кілька сухарів та шматків цукру, які мандрівники дістали з торбин, пішли по руках, їх оглядали, обнюхували й куштували з великою цікавістю. Ще більшу увагу викликали люльки, які Горохов і Ордин запалили після їжі. Із певним жахом онкілони дивилися, як білі люди ковтають дим, через який сусіди кашляли і чхали. Велике захоплення викликав мідний чайник, повішений над вогнем; онкілони мали тільки дерев’яний і глиняний посуд і варили в ньому м’ясо, нагріваючи воду розпеченим каменем. Але чай без цукру, якого у мандрівників було малувато, щоб пригощати всіх, нікому не сподобався. Амнундак насилу випив запропоновану йому чашку й заявив, що напій онкілонів — він показав на бурдюк із молоком — смачніший.

Сокири й мисливські ножі також викликали величезну зацікавленість; їх оглядали, гладили, пробували й захоплювалися блиском, міцністю й дією порівняно з кам’яними сокирами й кістяними ножами онкілонів. За знаком Амнундака жінка зі зміями дістала із скриньки залізний ножик грубої роботи, поїдений іржею, який зберігався як реліквія. Показуючи його гостям, вождь сказав:

— Наші предки мали такі ножі, сокири, наконечники списів і стріл, які вимінювали в якутів, але самі робити не вміли. І ось, коли вони прийшли сюди, ці речі мало-помалу стали непридатними, поламалися, загубилися й онкілони знову почали робити кам’яні й кістяні.

Крот і Білуха, які вмостилися біля ніг гостей, викликали в онкілонів, які не мали собак, спочатку деякий острах. Коли Горохов запитав, чому в них немає собак, Амнундак розповів ось що:

— Через цих злих звірів почалася війна наших предків із чукчами. Наші предки були оленярами й собак не тримали, бо собаки нападають на оленів. Наші предки жили на березі моря і займалися оленярством і рибальством, ловлею тюленів, моржів; оселі будували з лісу, викинутого морем. Але ось прийшли чукчі, у них було багато собак, але не було оленів. Вони почали відтісняти нас із риболовних і звіроловних місць; коли в них не вистачало риби для собак, вони забирали в нас оленів. Через це й почалася війна. Чукчів було багато, нас було мало. От і довелося піти від них сюди.

— А скільки онкілонів живе тут? — запитав Горохов. — Увесь ваш народ тут? — Він обвів рукою присутніх.

Амнундак засміявся:

— Таких осель у нас двадцять. У кожній живе один рід, осіб двадцять-тридцять.

— Де ж інші оселі?

— У різних місцях. Оленям потрібен мох. Не можна всім жити близько — тісно стане й людям, і оленям.

— У кожній оселі є такий вождь, як ти?

— Ні, я головний вождь усіх онкілонів! — гордо заявив Амнундак. — Мій рід найбільший. Але в кожній оселі є свій начальник, голова роду.

Справді, населення землянки, рахуючи жінок і дітей, доходило до шістдесяти осіб. Горюнов підрахував, що якщо в решті землянок живе в середньому по двадцять п’ять душ, усіх онкілонів на Землі Санникова має бути близько п’ятсот тридцяти людей.

У розмовах і частуванні час минув до вечора. На заході сонця на галявину до землянки пригнали стадо оленів, і мандрівники спостерігали сцену доїння маток, у якому взяли участь усі жінки й дівчата, які швидко перебігали з дерев’яними дійницями від однієї тварини до іншої; стадо складалося з двохсот із гаком голів. На ніч воно залишалося на галявині й охоронялося по черзі воїнами від нападу хижаків.

Коли настали сутінки й усі повернулися до землянки, з’явився шаман, який жив окремо за кілька кілометрів. Це був високий худорлявий старий із запалими щоками й проникливими очима, які глибоко сиділи під навислими бровами. Незважаючи на порівняно теплу погоду, він був одягнений у довгу шубу, хутром назовні, із коміра й пояса якої на ремінцях звисали мідні й залізні бляхи та палички дивної форми, дуже потерті, що очевидно були принесені ще з материка й переходили від шамана до шамана. У руці він тримав невеликий бубон, прикрашений шкіряними червоними й чорними стрічками й залізними брязкальцями. Гостроконечна шапочка, на зразок скуфії, із майже облізлим хутром ховала його волосся. Вклонившись із гідністю вождеві й уважно оглянувши чужоземців та їхніх собак, які, побачивши дивно одягнену людину, глухо загарчали, шаман усівся окремо біля яскраво палаючого багаття і, відклавши бубон, простягнув до вогню свої кістляві руки, бормочучи якісь слова. За знаком вождя жінки подали шаманові чашку з молоком, яке він випив, спочатку бризнувши кілька крапель у вогонь.

Над багаттям на довгих паличках смажилася нарізана невеликими шматками оленина. Поряд варився суп, або, правильніше, соус, з оленини й бульб лілії в циліндричній дерев’яній посудині, в якій кипіння води підтримувалося за допомогою розпечених у багатті невеликих каменів. Одна жінка час від часу виймала з багаття розпечений камінь, користуючись двома паличками з наконечниками з кам’яних плиток, опускала його в посудину із юшкою, а інший камінь, який вже охолонув, витягала й клала в багаття.

Коли дрібно порізане м’ясо зварилося, вождеві, шаманові й гостям подали по чашці м’яса, политого юшкою, і дерев’яні виделки досить витонченої роботи. Але, скуштувавши юшку, мандрівники переконалися в повній відсутності солі. Онкілони, подібно до чукчів, не вживали її. Довелося дістати з торбин свою сіль, щоб посолити суп. Ця речовина теж пішла по руках; її почали куштувати, сподіваючись, що вона також солодка, як цукор, але потім довго відпльовувалися й не могли зрозуміти, нащо білі люди псують цією гидотою смачну юшку та м’ясо.

Після юшки подали смажене м’ясо й коржики з водяного горіха, вечеря закінчилася чашкою молока. Коли посуд було прибрано, прогоріле багаття зсунули зовсім убік, щоб очистити весь центральний квадрат для моління. У землянці запанувала напівтемрява, яку осявали червоним світлом вуглини, що ледь жевріли.

Під час вечері Амнундак розповів шаманові, як з’явилися білі люди на землі онкілонів, хто вони, що робили, як поразили оленя. Шаман слухав мовчки, киваючи головою й зрідка запитуючи. Після вечері, перед початком моління, він наказав вивести собак із оселі. Коли це було виконано, він усівся серед очищеної ділянки, оточеної колом глядачів, потім дістав із шкіряного мішечка, підвішеного до пояса, пучку білуватого порошку, висипав його на долоню й злизнув язиком. Горохов повідомив мандрівників, що це сушений мухомор, який камчадали, коряки й деякі інші народи вживають як наркотичний засіб, що викликає своєрідне сп’яніння.

Посидівши деякий час мовчки, із поглядом, пильно спрямованим на жевріючі вуглини багаття, шаман узяв бубон, провів по ньому рукою — і відразу залунали ледь чутні звуки туго натягнутої шкіри, що задзвеніла під пальцями. Під їх акомпанемент, що поступово посилювався, він заспівав спочатку повільно й напівголосно, гортанними звуками, потім дедалі швидше, поки спів і гудіння барабана не злилися в суцільний гул, з якого виривалися окремі слова, неначе крики. Шаман спочатку сидів, розгойдуючись назад і вперед, не відводячи погляду від вогню, але потім, дійшовши до нестями, підскочив і став кружляти на однім місці все швидше й швидше, продовжуючи бити в бубон і завиваючи. Його довга шуба й ремінці з бляхами й паличками при цьому обертанні відходили від тулуба і нарешті утворили три конуси, насаджених один на один і увінчаних конусом його шапки. Руки з бубном були підняті над шапкою й знаходилися в безперервному русі, бубон крутився, хитався, танцював, випускаючи голосне гудіння.

Аж ось пісня його різко обірвалася диким криком, шаман опустився на землю і, розкинувши руки та впустивши бубон, упав неначе в безпам’ять, яку ніхто не насмілюватися порушувати. Тонка струминка піни стікала з кутка рота по впалій щоці. Усі глядачі зберігали мовчання, і в землянці, яка щойно наповнювалася хаосом звуків, запанувала моторошна тиша. Навіть собаки, прив’язані за землянкою, гавкання яких час від часу вривалося в пісню шамана, замовкли.

Хвилин через п’ять шаман підвівся, випив піднесену йому чашку молока й потім тихим голосом вимовив кілька слів, які викликали в слухачів хвилювання й шепотіння. Вождь повторив їх голосно, а Горохов переклав:

— Духи неба повідали шаману, що на народ онкілонів чекає велике лихо.

Амнундак підняв руки до неба, але шаман зупинив його жестом й вимовив іще кілька слів. Радісний шепіт пробіг рядами глядачів, і вождь, опустивши руки, проголосив:

— Шаман каже, що лихо, можливо, не станеться, поки чужинці будуть жити на землі онкілонів. Так повідали духи.

Шаман повільно підвівся, вклонився вождеві та мандрівникам і вийшов у супроводі двох озброєних воїнів. Після його виходу в землянці здійнявся жвавий гомін. Мандрівники теж перешіптувалися. Результати чаклування були для них трохи несподіваними. З одного боку, вони давали їм безпечність перебування серед онкілонів і всіляку допомогу, але зв’язували їх із цим народом як своєрідну страховку від лиха. У їхні плани входила зимівля на Землі Санникова, але не довше наступної весни. Чи відпустять їх тоді онкілони?

— Не важко здогадатися, — сказав Горюнов, — що хитрий шаман вигадав цю поправку до свого пророцтва, що є варіантом їх переказу, нам уже відомого. Старий зрозумів, що люди, які володіють громами й блискавками, будуть дуже корисними для онкілонів як їхні друзі, але можуть бути дуже страшними як вороги.

— І, якщо відпустити їх, — додав Ордин, — вони, знаючи дорогу в цю прекрасну землю, повернуться у великій кількості й витіснять онкілонів, як колись чукчі.

— Цілком правильно! — зауважив Костяков. — Адже ці люди, відірвані століттями від світу, не мають уявлення, що відбувається зараз і живуть спогадами про старовину.

— У будь-якому разі, ми поки що не повинні казати їм, що збираємося йти в недалекому майбутньому, — сказав Горюнов.

— Так, вони можуть просто заарештувати нас і тримати на замку, — додав Ордин.

— Або, у кращому разі, постійно супроводжувати нас й обмежувати свободу пересування, — зауважив Костяков.

— Поживемо з ними, познайомимося ближче й поступово переконаємо, що всі ці пророкування безглузді й що їм ніщо не загрожує в майбутньому.

Вождь постійно прислухався до розмови чужоземців і нарешті підвівся і промовив голосно, щоб чули всі мешканці, розмови яких затихли відразу.

— Онкілони, воїни й жінки! Ви чули, що сказав шаман, що повідали йому небесні духи. Поки білі прибульці з нами — лиха не буде. Тож будемо просити їх залишитися з нами!

— Так, так, будемо просити! — залунали голоси з усіх боків. Вождь обернувся до гостей і, схилившись, вимовив:

— Білі люди, посланці богів, народ онкілонів просить вас залишитися жити з ним. Ви врятуєте онкілонів від лиха. Ми дамо вам усе, що ви хочете — краще житло, багато їжі, теплий одяг, коли настане зима, найкращих жінок, — щоб ви не відчували потреби ні в чому. Ви будете жити як наші вожді.

— Усе, усе дамо вам, тільки лишайтеся з нами! — повторив хор чоловічих і жіночих голосів, і з усіх боків до гостей благально потяглися руки.

Горюнов підвівся і відповів:

— Добре, ми згодні залишитися у вас як ваші гості, поки ви самі нас не відпустите. Але ми хочемо оглянути всю вашу землю, і ви маєте показати її нам.

Горохов переклав ці слова й крики радості оголосили землянку. Вождь удруге схилився перед гостями й потис руку кожному з них, спочатку прикладаючи свою руку до лоба й серця, що означало, як вони дізналися пізніше, «від чистого серця й без затаєних думок». Потім він сказав:

— Скоро в нас буде весняне свято, на якому зберуться всі молоді жінки й дівчата племені, і ви зможете, якщо захочете, обрати собі дружин. Ви залишили своїх жінок там, далеко, — він махнув рукою на південь, — а жити чоловікові без жінки нудно.

— От ми й у женихи потрапили! — засміявся Горохов.

— Але це дуже обмежить нашу свободу! — зауважив Горюнов.

— Ну, там видно буде! — філософськи підсумував Ордин.

Священний камінь

Коли онкілони, які шумно висловлювали свою радість щодо згоди чужинців залишитися в них, трохи заспокоїлися, а жінки знову розклали багаття, Амнундак звернувся до гостей:

— Ви сказали, що хочете оглянути всю нашу землю. А чи знаєте ви, що це небезпечно? У лісах живуть різні хижі звірі.

— Ми їх не боїмося — наші блискавки поразять кожного хижака перш, ніж він нападе на нас, — почув він у відповідь.

— Крім хижих звірів у лісах живуть погані люди, набагато небезпечніші, ніж звірі.

— Це цікаво! — сказав Ордин товаришам. А Горохов запитав:

— Що це, теж онкілони? Чому вони небезпечні?

— Ні, це не онкілони. Це дикі люди, й ми постійно воюємо з ними. Вони дуже сильні, й сам на сам ми не можемо боротися з ними. Ми називаємо їх «вампу», що означає «голі люди».

— Де ж вони живуть?

— Вони живуть далі, на схід від нашої землі. Вони ховаються в лісах, нападають іноді на наші оселі, коли воїни на полюванні, і вбивають старих і дітей, а жінок забирають. Ми дуже боїмося їх. І ви з ними не справитесь, якщо вони нападуть на вас із засідки з великими дрючками, списами й ножами.

— Невже їх так багато?

— Ми не знаємо, скільки. Коли наші предки прийшли в цю землю, вона вся була заселена цими дикими людьми. З ними довго воювали й витіснили їх на схід.

— У них теж є оселі?

— Ні, вони живуть узимку в печерах, а влітку на деревах, як птахи в гніздах…

— Ось чиї сліди ми бачили під час минулої екскурсії! — зауважив Горюнов.

— У них є живі боги, величезні й дуже злі, — продовжував Амнундак, — вони приносять їм жертви.

— Які такі боги?

— Чи бачили ви на нашій землі великого звіра з рогами на морді?

— А, носорога! Так, бачили.

— Їх боги ще набагато більші. Але замість рогу в них на голові п’ята нога або рука, довга й гнучка. Цією ногою звір ламає ліс, хапає людей, кидає їх на землю й топче іншими ногами.

— От так звір! — здивувався Горохов.

— У цього звіра з пащі стирчать два довгих білих зуба, як ікла у ведмедя, але набагато довші й товщі.

— Очевидно, це слони! — здогадався Горюнов.

— А чи не мамонт це? — припустив Ордин. — Слонам на півночі не місце. Чи є в нього шерсть? — звернувся він через Горохова до вождя.

— Так, він волохатий, шерсть на ньому червона.

— Невже в мамонтів шерсть була червоною? — дивувався Костяков. — Я вважав, судячи з малюнків, що вона була чорною.

— Це неправильно, — зауважив Ордин. — На трупах, знайдених у Сибіру, шерсть була червоно-бура або руда. Та невже вампу вдалося приручити мамонтів?

— Цими зубами, — продовжував вождь, — звір риє землю й добуває коріння, яке з’їдає, а взимку згрібає сніг, щоб знайти траву. Ці зуби нам дуже потрібні, ми робимо з них найкращі ножі, списи, стріли. Але нам рідко вдається вбити цього звіра: дикі люди ретельно стережуть своїх богів.

— Тим цікавіше познайомитися з вампу і з їхніми свійськими мамонтами! — вигукнув Горюнов.

— Я все розповів вам, — закінчив Амнундак. — Ви знаєте тепер, що вам одним до диких людей іти не можна. Вони вб’ють і з’їдять вас, а для онкілонів почнуться нещастя. Ми оберігатимемо вас; усі воїни підуть із вами до диких людей. Ми почнемо велику війну, щоб їх знищити. Ваші блискавки допоможуть нам убивати вампу та їх богів.

— Каральна експедиція, — засміявся Ордин, — і ми в ролі катів! Не дуже втішно.

Але онкілонам слова вождя припали до серця. Вони, мабуть, мали вагомі підстави, щоб так ненавидіти вампу. Такі люті сусіди, звичайно, не могли бути приємними мирному племені, яке пішло з материка через війни.

Вичерпавши тему з вампу, Амнундак заявив, що час приготувати гостям місце для ночівлі. У скошеній частині землянки навпроти входу, яку займав він із сім’єю, жінки очистили половину, розіслали на землі оленячі й ведмежі шкури і поклали навіть подушки — валики зі шкіри, набиті оленячою шерстю. Цю половину відгородили від тієї, що залишилася для сім’ї вождя, розставивши в ряд скриньки з домашнім скарбом, й Амнундак запропонував гостям лягати спати. У двох інших, бокових частинах землянки онкілони вже вкладалися; чоловіки роздягалися догола й складали одяг у головах, а зброю коло себе. Один воїн залишився на варті біля входу, а троє лягли, не роздягаючись, біля багаття і в проході, щоб змінювати його по черзі. Вартовий підтримував вогонь, який зігрівав землянку, і час від часу виходив надвір за дровами. Мінялися також воїни, які пильнували оленяче стадо на галявині й перегукувалися одне з одним.

Ніч минула спокійно. Онкілони почали прокидатися на світанку. Найпершими піднялися жінки, посилили вогонь і почали смажити м’ясо та розжарювати камені для приготування юшки; інші побігли доїти оленів і для цього одягалися, бо надворі було прохолодно. Вони надягали своєрідний шкіряний одяг, у якому панталони було з’єднано з курткою в єдине ціле з великим розрізом на грудях. Жінка спочатку просовувала йоги, а потім швидко піднімала одяг на тулуб і засовувала руки в короткі рукави. Повернувшись до землянки, вона легким рухом спускала куртку — і весь одяг зісковзував до ніг.

Мандрівники, лежачи на своїх шкурах, зацікавлено спостерігали, як швидко й легко одягалися й роздягалися жінки і як майже голі поралися біля вогню, що яскраво освітлював їхні смагляві тіла.

Мандрівники звернули увагу на те, що молоді жінки й дівчата, яких легко було відрізнити від перших за їхніми чотирма косами, дивляться часто в їхній бік, шепочуться й хихикають. Легко було здогадатися, що красунь цікавить питання, на кому з них зупинять свій вибір могутні чужоземці, коли вони стануть брати собі дружин на весняному святі.

Горохов підслухав, що онкілонок найбільше цікавили густі вуса й бороди трьох його товаришів та їхня світла шкіра. В онкілонів рослинності на обличчі майже не було, тільки в старих виростали рідкі вуса й тоненька борідка. Горохов, як якут, у цьому був схожий на онкілонів і мав таку ж смагляву шкіру, тож він онкілонок не приваблював.

Поки жінки поралися, чоловіки, не кваплячись, одягалися, потім оглядали свою зброю. То з одного, то з іншого кутка землянки долітали дитячі голоси, іноді плач немовляти, на який спішила та чи інша з жінок, щоб нагодувати його груддю.

Мало-помалу всі піднялися. І почався сніданок із тим самим одноманітним меню — смаженим і вареним м’ясом, тільки замість холодного молока з бурдюка дали гаряче, розбавлене водою й злегка заправлене борошном із водяних горіхів, щось на зразок юшки, в якій плавали маленькі шматки підсмаженого сала. Юшка виявилася досить смачною.

За сніданком спитали вождя, скільки років онкілони живуть на Землі Санникова. Мандрівники вже знали, що цей народ неписьменний й усі відомості про життя предків передаються у вигляді переказів від покоління до покоління, можливо, прикрашені вимислом. Але виявилося, що примітивний літопис онкілони мають.

— Понад чотириста років, — відповів Амнундак, трохи подумавши. — Якщо хочете знати точно, то підемо зараз до шамана; біля його оселі є камінь, на якому кожний рік відмічено.

Після сніданку мандрівники в супроводі вождя й десятка озброєних воїнів вирушили широкою стежкою через ліс на захід. Дорогою Амнундак показав гостям уміло сховану пастку на стежці — квадратну яму завглибшки більш як два метри, перекриту тонкими жердинами, гілками й старим листям. У такі пастки зрідка потрапляли бики, коні й навіть носороги, яких онкілони добивали списами й стрілами.

— Таких пасток дуже багато на звіриних стежках нашої землі, і ви можете теж потрапити в них, якщо ходитимете без провідника, — застеріг вождь.

— Попереду нас, — заперечив Горюнов, — завжди біжить собака, який розумніший за носорога й бика; він зупиниться перед пасткою й викаже нам її.

— Онкілонам собаки були б дуже корисні, — зауважив Ордин, — і для полювання, і для охорони житла, і під час війни з дикими людьми.

— От ваші собаки розплодяться у нас, і за кілька років ми матимемо сторожів! — сказав Амнундак із такою впевненістю, що співрозмовникам залишилося тільки перезирнутися з посмішкою.

Незабаром звернули з великої стежки вбік і вийшли на невелику галявину з оселею шамана; вона була схожа на землянку вождя, але набагато менша, бо шаман жив тільки з одним учнем і старою жінкою, яка готувала їжу.

Шаман, очевидно вже попереджений про відвідини, чекав на гостей біля порога землянки й повів їх на почесні місця навпроти входу. Внутрішність оселі була схожа на своєрідний анатомічний музей: на чотирьох стовпах, на поперечинах і під схилом бокових стін біліли черепи жертовних оленів, биків, коней, а над почесним місцем красувався череп носорога з величезним рогом.

Як тільки гості сіли, стара подала частування, яке складалося з вареного мозку, язика й губів жертовного оленя, якого чужоземці вбили напередодні своїми блискавками. Ці ласі частини жертовних тварин завжди діставалися шаманові, як служителеві божества.

Дізнавшись від Амнундака бажання гостей подивитися камінь, на якому записані роки життя онкілонів, шаман після сніданку повів їх далі на захід. Стежка незабаром вивела на окраїнну улоговину. І тут здіймалася висока, неприступна стіна того ж чорного базальту, вершина якої ховалася в хмарах, що низько висіли цього дня над улоговиною. Біля підніжжя урвища, як і в інших місцях, лежали розсипи й брили вкритих лишаями каменів, що впали зверху. Серед них виділялася величезна брила в кілька сотень тонн вагою. Простір навколо неї було розчищено від каміння і вирівняно у вигляді широкого кола. Перед цією брилою молилися й приносили жертви. Кістки жертовних тварин лежали грядою вздовж підніжжя брили, оточуючи чорний камінь зловісною білою смугою.

— Цей камінь, — пояснив Амнундак, — упав із неба у рік приходу наших предків на цю землю. Тому ми пошановуємо його, як дар богів. Кожного разу, коли після зимової ночі сонце вперше з’являється нам, тут здійснюється велике моління й приноситься жертва. Шаман відмічає цю подію рискою на камені. Тому ви можете полічити, скільки років ми вже живемо тут.

Він підвів своїх гостей до південного дуже гладкого боку брили, на якій виднілися висічені твердим знаряддям невеликі вертикальні риски, кожна десята була набагато довшою, тож легко було полічити їх. Виявилося, що онкілони провели на Землі Санникова вже чотириста двадцять чотири роки.

— Коли Амнундак сказав, що цей камінь упав із неба, — зауважив напівголосно Ордин, — я подумав, що це величезний метеорит, і дуже зацікавився цим. Але виявляється, що це просто базальт і упав він, звичайно, з цього урвища.

— Що він каже? — запитав шаман.

Горохов переклав, що біла людина вважає, що камінь упав з гори, а не з неба.

Шаман із докором похитав головою і сказав:

— Великий шаман, який привів наших предків сюди, сам бачив, як цей камінь падав, і перший вклонився йому.

— З гори падають тільки маленькі камені, — додав Амнундак, — а цей більший, ніж наші оселі. Під ним лежать п’ять оленів, яких він задавив як першу жертву богам від прибульців на цю землю. Відтоді й почали приносити тут жертви. Це було знамення згори.

Поки відбувалася ця розмова біля підніжжя священного каменя, Костяков, відійшовши в бік, непомітно встиг сфотографувати його разом із співрозмовниками.

Потім Амнундак повів гостей до підніжжя урвища й показав їм велику печеру, в якій раніше жили вампу. Напередодні падіння каменя біля підніжжя була велика битва онкілонів із вампу, й онкілони здобули тут першу велику перемогу, яка змусила вампу відступити на схід. Ця подія теж пов’язувалася з каменем.

У печері валялися ще напівзотлілі дрючки, поламані списи з крем’яними наконечниками, гнилі залишки звірячих шкур; видно було вогнища й купки обгорілих або розколотих кісток.

Загалом ця печера з кістками, похмура чорна стіна, що губилася в хмарах, чорний величезний камінь, оточений купами кісток серед голих розсипів, справляли моторошне враження, і мандрівники були раді повернутися до зеленого лісу, що лежав на їхньому шляху додому.

На галявині коло оселі Амнундака вони застали початок кипучої діяльності — онкілони взялися за спорудження землянки для своїх гостей-полонених. Воїни й жінки були зайняті роботою: одні копали ями для чотирьох стовпів, другі перерубували й обтесували колоди, треті приносили деревину з лісу, де лунало цюкання сокир дроворубів, жінки нарізали дерен для даху. Але, незважаючи на завзяття будівельників, справа просувалася повільно, бо кам’яні сокири, кістяні ножі й крем’яні скребла важко справлялися з деревом.

Подивившись деякий час, як повільно перерубують товсту колоду для стовпа, Горюнов запропонував товаришам:

— Нумо, покажемо онкілонам, як працюють білі люди!

— Правильно, покажемо! — погодився Горохов.

Усі четверо принесли свої сокири й узялися за роботу; швидко полетіли тріски, з кожним ударом сокира врізалася глибше в дерево, і те, на що онкілонові з кам’яним знаряддям треба було півдня, залізна сокира робила за чверть години. Коли сокири білих людей застукали по деревинах, онкілони кинули свою справу й стовпилися навколо них, дивлячись із захопленням, висловлюючи різними вигуками своє здивування швидкістю роботи. Поки жінки встигли викопати чотири неглибокі ями, довбаючи землю, на їх щастя, м’яку, ножами й вигрібаючи її руками, чотири стовпи були вирубані, обтесані й поперечини до них заготовлені.

— Ех, шкода, що нема свердла, щоб провертіти дірку й запустити добрий клин для закріплення! — скаржився Горохов.

— Або стамески, щоб посадити поперечину на стовп шипом, — додав Горюнов.

— Так, це не завадило б, бо якщо станеться легкий землетрус, накатник скосів легко може зіскочити з місця й придавити нас, як у пастці, — сказав Ордин.

— Невже тут можуть бути землетруси? — поцікавився Костяков.

— Ще б пак! Адже ми на дні кратера старого вулкана, ще не зовсім згаслого, як доводять гарячі джерела в озерах.

— Нумо, Микито, спитайте, чи буває, що земля тут трясеться, — запропонував Горюнов.

Відповідь була ствердною: онкілони час від часу відчували струси землі, але здебільшого легкі, які не завдавали шкоди. Старі люди пам’ятали, що колись давно стався один досить сильний землетрус, який спричинив часткове руйнування всіх осель; при цьому було задавлено щось із двадцятеро людей, які не встигли вибігти надвір.

— Тоді ми, про всяк випадок, підіпремо накатник ще однією поперечиною, щоб він не зіскочив! — придумав Ордин.

До обіду встигли поставити чотири стовпи й скріпити їх поперечинами. Після обіду мандрівники пішли з онкілонами в ліс рубати тонкі дерева для накатника, тому що й це просувалося повільно: над деревом у десять-дванадцять сантиметрів у діаметрі онкілон трудився більш як годину, а під залізною сокирою воно падало через п’ять хвилин. До вечора ліс заготовили і перенесли на галявину.

За цей день звістка про появу білих людей з усіма подробицями встигла поширитися у стійбищах онкілонів, і до вечора почали прибувати загони воїнів із найближчих осель, які хотіли подивитися на чужоземців. Останні відпочивали після важкої праці у землянці, де скоро стало тісно від глядачів, які зібралися. Проте відвідувачі поводилися гідно, розпитували населення землянки, роздивлялися гостей і обмінювалися враженнями. На прохання Амнундака, сокири й ножі пустили по руках, тому що розмова йшла й про швидку працю прибульців, завдяки якій спорудження нової землянки, що забирало в онкілонів цілий тиждень, було майже завершено за один день.

Тільки після вечері оселя звільнилася від гостей, які розташувалися на нічліг навколо багать на галявині.

Амнундак вирішив скористатися приходом багатьох воїнів, щоб улаштувати наступного дня полювання загоном на носорогів, сподіваючись на блискавки білих людей. У ями носороги потрапляли дуже рідко; списи й стріли онкілонів не пробивали їхню товсту шкіру. Вона дуже цінувалася воїнами як кращий матеріал для щитів, що витримував удари дрючків вампу.

Полювання на носорогів

Наступного ранку, завдяки численним прибульцям, за чверть години остов нової землянки було закінчено.

Залишивши жінкам крити його дерном і влаштовувати всередині, всі воїни, які зібралися, на чолі з Амнундаком і чужоземцями подалися на полювання за кілька кілометрів на схід, де напередодні бачили родину носорогів. Присутні, кількістю понад сто людей, швидко й без шуму пробираючись узліссями, оточили невелику галявину, на якій паслися тварини. Вождь і мандрівники стали коло стежки, якою їх мали погнати.

Коли всі зайняли свої місця, онкілони за сигналом Амнундака здійняли стукіт дрючками по деревах, акомпануючи голосними криками своєї воєнної пісні. Носороги, захоплені зненацька, заметалися галявиною, але звідусіль чулися страшні звуки, які видавав невидимий ворог. Нарешті вони опинилися недалеко від посту мисливців. Пролунали чотири постріли. Самець упав на коліна, підскочив, пробіг до узлісся й звалився. Самиця з малям помчала у протилежний бік і зіткнулася з ланцюгом онкілонів, які вийшли після пострілів із лісу. Але тепер вона бачила ворогів і, не звертаючи уваги на крики й списи та стріли, які полетіли в неї, прорвала ланцюг, підкинула ударом голови онкілона, що їй навернувся, в повітря, і зникла в лісі. Маля, певно, нещодавно народжене, відстало від неї, і його зупинили собаки, вчепившись у складки шкіри на його боках. Але їм, мабуть, були б непереливки, якби онкілони, що підбігли, не добили маля списами.

Усе полювання скінчилося за чверть години, але коштувало зламаної ноги в підкинутої людини, що, зрештою, аніскільки не зменшило торжества мисливців. Пораненого одразу ж віднесли на шкурі, швидко здертої з маляти, і на двох жердинах до шамана, котрий також займався й лікуванням. Ті, хто залишився, зайнялися тушею старого носорога, від якої за півгодини зостався тільки скелет і вміст шлунку та кишок; решту було зрізано й віднесено на стійбище.

Повернувшись до обіду, мандрівники застали свою нову оселю майже готовою; бракувало тільки шкур для постель і господинь. Перші виділив Амнундак із своїх запасів; других треба було обрати в день весняного свята, до якого ще лишалося три доби. Мандрівники вирішили скористатися цим часом, щоб сходити на свою базу біля заметів — відвідати Нікіфорова й принести деякі речі.

Але потрібні були досить довгі переговори, щоб переконати Амнундака відпустити їх без величезного конвою й обмежитися двома воїнами.

Наступного ранку мандрівники вирушили, обравши шлях уздовж західного краю улоговини, щоб познайомитися з нею ближче. Ішли вздовж узлісся полярної берези, якою пролягали численні оленячі стежки. Тут паслося стадо роду Амнундака під наглядом пастухів на мохових пасовиськах, які тяглися смугою поміж розсипами каменю й заростями.

Північні олені були єдиною свійською худобою онкілонів, яка давала їм молоко, м’ясо й шкури. Полювання на звірів і птахів, рибальство в озерах доповнювали продукти стада, а водяні горіхи й корені лілії, які виловлювали з озер і викопували на галявинах, давали рослинну їжу цьому насправді мирному племені, яке лише сусідство з вампу зробило войовничим. Вампу жили тільки полюванням і винищували багато диких тварин, тоді як онкілони берегли їх; тому тварини трималися більше в південній частині улоговини, де їх менше переслідували, а вампу здійснювали мисливські набіги на землі онкілонів і не щадили також свійських оленів. У цьому була головна причина ворожого ставлення онкілонів до вампу, яке змусило їх виробити військовий уклад життя. Крім того, вампу при нагоді викрадали молодих онкілонок, які скоро гинули від грубого поводження й тяжких умов первинного життя, якщо їм не вдавалося втекти з полону. Ці обставини, звичайно, не сприяли миру поміж онкілонами й вампу, і війна між ними не припинялася ніколи.

Край улоговини, як виявилось, і з цього боку складався з базальту, що утворював високі уступи, недосяжні для людини. В урвищах чергувалися товщі, то пузиристі або навіть шлакуваті, то щільні, розбиті на правильні шестикутні стовпи різної в різних місцях товщини й довжини; подекуди чорніли отвори великих печер або ніш, які були притулком гірським баранам. Очевидно, величезний вулкан, який колись займав місце Землі Санникова, діяв дуже довго, виливаючи потоки лави на всі боки, перш ніж провалилась його центральна частина, внаслідок чого утворилася улоговина з її гарячими джерелами — останнім відлунням згаслого вулканізму. Деякі потоки лави були багаті на халцедон, агат, сердолік і напівопал, й онкілони, котрі супроводжували чужоземців, повідомили, що з цих потоків добувають кольорові камені для жіночих прикрас, а з більш крупних каменів роблять наконечники для стріл і списів, хоча віддають перевагу кістяним, більш легким для обробки.

Після нудного переходу й тільки завдяки тому, що сонце заходило вже дуже пізно й день був довгий, мандрівники дісталися до своєї бази біля заметів, де застали Нікіфорова коло багаття, зайнятого підсмажуванням м’яса. Самітник із подивом роздивлявся двох онкілонів, які прийшли з його товаришами, а вони, у свою чергу, дивувалися наметові, поставленому у сніговому гроті, й людині, яка вважала за краще жити серед снігу замість зеленого лісу. Їх зацікавили також гроти для собак, але нарти й байдари їм не показали, щоб не видати засоби свого пересування крізь льоди. Онкілони залишилися переконаними, що білі люди все життя проводять серед снігу, а собак використовують як в’ючних тварин.

На ніч онкілони пішли в смугу лісу, якнайдалі від снігу, а мандрівники розташувалися в наметі. Перед світанком собаки, які спали біля входу знадвору, здійняли відчайдушне гавкання. Нікіфоров, виглянувши, побачив силует величезного ведмедя, який задніми лапами відмахувався від трьох собак, що йому докучали, а передніми розкидав льодові брили, які закривали вхід у сусідню льодову комору, в якій зберігалися шкури, черепи й запаси м’яса. Казак розбудив товаришів і вискочив із рушницею. Густий туман, як завжди, огортав улоговину, й довелося відкликати собак, щоб не влучити в них. Але ведмідь, зачувши голоси людей, став дибки й попрямував до них. У півтемряві ночі й туману він здавався величезним, набагато вищим, ніж людина. Лише два-три кроки відділяли звіра від входу в намет, коли дві кулі вразили його в груди. Ведмідь похитнувся, заревів і звалився просто у вхід грота. Нікіфоров ледве встиг відскочити вбік, а Горюнов відкинувся вглиб намету, де Горохов і Ордин у темряві шукали свої рушниці. Брили льоду розліталися в різні боки під ударами звіра, який бився в агонії, собаки вили й із гротів їм вторили тридцять горлянок. Становище в наметі ставало критичним; ведмідь, трохи просунувшись уперед, міг уже дістати лапами людей, яким ніде було подітися. На щастя, Нікіфоров не втратив самовладання: заклавши в рушницю патрон із розривною кулею, він обрав зручний момент і вистрілив майже впритул. Ще кілька судомних рухів — і туша завмерла.

У цей час на шум і постріли прибігли онкілони з палаючими смолоскипами. Об’єднаними зусиллями вдалося витягти ведмедя з входу в грот. Звір виявився надзвичайних розмірів і викликав здивування онкілонів. Останні полювали на ведмедів тільки великим загоном, але таке полювання рідко обходилося без загибелі або тяжких ран одного-двох людей. Тому ведмежі ікла цінувалися в них дуже високо, і небагато мисливців мали їх у своєму намисті.

Почало вже розвиднюватися, сон було зіпсовано й усі зайнялися здиранням шкури й білуванням туші. Нікіфоров одержав великий запас м’яса для собак, а шкурою мандрівники вирішили прикрасити свою нову оселю. Тому вони вмовили онкілонів нести її просто в стійбище вождя, обіцяючи прийти слідом за ними. Вони вигадали цей плай, аби звільнитися на день від опіки й спробувати проникнути в землі, зайняті вампу, щоб спостерігати за ними не в обстановці воєнного походу, який із цією метою пропонував їм Амнундак.

Перше знайомство з вампу

Залишивши Нікіфорова наодинці з черепом ведмедя, який він мав очистити й сховати в складі, мандрівники взяли напрямок на північний схід уздовж краю улоговини. Минувши знайомі ще з першої екскурсії місця, вони після полудня вийшли на галявину, на вологому ґрунті якої поблизу озера помітили поруч із слідами копит биків і коней відбиток босої ноги людини. Це не міг бути слід онкілона, бо вони ходили у взутті; крім того, слід звертав на себе увагу розмірами, надто розвинутими пальцями, завеликою, порівняно з нормальною, відстанню між великим і другим пальцем і довжиною останнього.

Направивши собак слідом, який ішов на північний схід, мандрівники минули ще дві галявини й наближалися до третьої, коли почули гул голосів. Собак було взято на прив’язь, а люди обережно пробралися до узлісся, з якого побачили на галявині вампу. Осіб, мабуть, вісім виконували танок навколо темної маси, що лежала на траві — очевидно, здобутої ними великої тварини. Вампу були зовсім голі, з дуже смаглявою шкірою або вкриті волоссям. Сплутані патли волосся звисали на плечі, невеликі бороди облямовували обличчя. Із короткими списами в одній руці, дрючками — в другій, вони танцювали, то підстрибуючи на одному місці, то викидаючи ноги вперед і назад та розмахуючи руками. У такт рухам лунали крики: «Ой-го-го!», «Ай-ду-ду!», які повторювалися без кінця.

Танок тривав хвилин із десять, після чого вампу зібралися навколо жертви й почали здирати з неї шкуру.

Потім почалося бенкетування: кожний відрізав собі смужки теплого кривавого м’яса й поїдав їх одна за одною. Утамувавши голод, вампу почали відрізати більші частини тулуба й пласти м’яса та, навантажившись ними й шкурою, семеро пішли галявиною на схід, а восьмий залишився біля здобичі, щоб охороняти її від орлів, дві пари яких уже кружляли над місцем полювання. Вартовий, сидячи навпочіпки, продовжував їсти і, зайнятий цією справою, не помітив, як чотири людини й дві собаки потихеньку підійшли до нього ззаду. Гарчання Крота змусило його озирнутися. Він хотів підскочити, але, здивований появою небачених людей, не схожих на онкілонів, із спрямованими на нього блискучими дрючками і в супроводі двох звірів, схожих на вовків, він упустив ножа й залишився сидіти, тремтячи від жаху зі шматком м’яса в руці.

Над його маленькими, глибоко посадженими очима низький лоб видавався двома масивними дугами, у роззявленому роті видно було великі білі зуби з досить висунутими іклами, а дуже коротке підборіддя надавало обличчю дикого виразу. Ніс був приплюснутий, із широкими ніздрями, наполовину прихованими довгою білою паличкою; вуха великі, із просмикнутими в мочки круглими пластинками білої кістки, які відтягували їх майже до плечей. Навколо шиї спускалося намисто з іклів кабана й ведмедя. Тулуб був укритий густим чорним волоссям, але на плечах і грудях крізь них просвічувала темна шкіра.

Кілька хвилин вампу й мандрівники мовчки роздивлялись одне одного.

Людина раптом, із силою відштовхнувшись ногами від землі, зробила великий стрибок через напівочищену тушу бика в бік, не загороджений ворогами, і, нахиливши корпус уперед, побігла галявиною.

— Ех, проґавили! — вигукнув Костяков. — Треба було зв’язати йому руки й повести з собою.

— Так би він і дався! — розсміявся Горюнов. — Ви бачили, які в нього мускули й які зуби? Ми учотирьох із ним не впоралися б! Він звернув би комусь із нас шию або прокусив горло.

— І що б ми робили з ним? — запитав Ордин.

— Тримати в полоні й спостерігати, спробувати з’ясувати його мову, психологію; адже це надзвичайно цікаво — психологія й мова людини давньокам’яного віку! Подивіться на його зброю.

Вампу залишив свої списи й дрючок на траві. Спис був близько метра в довжину і являв собою прямий стовбур молодої берези, у кінець якого, трохи розщеплений, було вставлено грубо оббитий довгий уламок кременя; тонкий сирицевий ремінець охоплював і стягував дерево, не дозволяючи кременю випадати. Дрючок був нижньою частиною стовбура більш товстого дерева разом із частиною кореня, завбільшки з кулак.

Він мав сантиметрів сімдесят у довжину й у мускулистій руці був страшною зброєю для рукопашного бою; такою зброєю легко було розтрощити череп людини й оглушити коня чи бика. Інший дрючок, залишений одним із вампу, які пішли раніше, відрізнявся ще тим, що в його потовщений кінець збоку було вставлено гострий уламок кременя, яким, розмахнувшись, можна було пробити череп великої тварини.

Туша бика була повністю очищена від м’яса з одного боку, передня й задні ноги були відрізані. Але залишалася ще половина, яка лежала на землі, й голова. Люди, без сумніву, мали повернутися за своєю здобиччю.

— Я гадаю, вони не повернуться сюди: утікач, напевно, налякає їх своєю розповіддю, — припустив Горюнов.

— А може, саме повернуться, щоб подивитися на нас або навіть пополювати на нас, — зауважив Костяков.

— Сховаймось і зачекаймо, а потім вистежимо їхнє стійбище, — запропонував Ордин.

— А якщо вони знайдуть нас по слідах? Вони, напевно, досвідчені слідопити, — сказав Горюнов.

— Пройдемо прямо на захід, щоб залишити сліди, а потім звернемо лісом і повернемося до галявини з іншого боку.

Залишивши тушу і зброю недоторканими, мандрівники прислухались до цієї поради й сховалися вдруге на північному боці галявини. Стійбище, очевидно, було недалеко, бо скоро спостерігачі помітили, що на східному краю галявини заворушилися кущі і з них обережно визирнула кудлата голова розвідника. На туші вже сиділи й клювали її двоє орлів, а два інші працювали над очеревиною, яка лежала осторонь. З цього він зрозумів, що на галявині людей немає, і негайно з кущів висипала ціла орда — душ тридцять, у тому числі десяток жінок, — і швидким кроком попрямувала до туші. Орли один за одним злетіли й почали кружляти над галявиною.

Вампу обступили тушу й, напевно, почали глузувати з утікача, показуючи на недоторкану тушу, на залишену зброю. Вони, мабуть, казали, що все йому примарилося, тому що онкілони не тільки не лишили б м’яса, але вбили б і людину. Утікач, виправдовуючись, показував, де стояли дивні люди, рукою відмічав зріст собак і наслідував їхнє гавкання. Тоді декілька осіб почали оглядати землю навколо туші й, очевидно, побачили сліди, залишені мандрівниками, бо попрямували за ними. У цей час решта вампу спочатку зайнялися тушею, зрізали м’ясо, виламали товсті мозкові кістки, спорожнили очеревину. Жінки, важко навантажившись цим, пішли назад до стійбища, а чоловіки побігли слідом за тими, хто пішов по слідах, щоб наздогнати дивних незнайомців, які налякали їхнього товариша. На галявині залишився тільки хребет із ребрами, лопатками й тазовими кістками, на яких і орлам майже нічим було поживитись.

— От і чудово! — вигукнув Костяков. — Чоловіки пішли, а ми зробимо візит жінкам на стійбищі.

— Із ризиком, що чоловіки скоро повернуться й завдадуть нам перцю? — запитав Горюнов.

— Нам однаково не можна йти вперед: вони пішли дорогою, якою і ми маємо йти до стоянки онкілонів, і ми з ними повинні зустрітися. Ми подивимося стійбище, а потім зробимо гак на південь.

Бажання побачити життя стійбища перемогло побоювання, і всі четверо вирушили стежкою на схід. Краплі крові на землі виказували шлях жінок. Скоро попереду почулися крики та сміх, і, обережно наблизившись, мандрівники побачили стійбище посеред невеликої галявини. Воно було тимчасове або літнє, біля підніжжя великої самотньої тополі. Тут палав вогонь, навколо якого тіснилися жінки й діти різного віку. Жінки були трохи нижчими на зріст, ніж чоловіки, трохи стрункішими й менш волохатими, особливо спереду. Зате волосся на голові було довшим, але також сплутане в патли; обличчя мали б менш дикий вираз, якби не палички, устромлені в ніздрі, білі кружечки, встромлені в нижню губу, випнуту вперед, і такі ж кружечки у вухах; на смаглявих шиях біліло намисто. Про якийсь одяг не було й згадки. Діти були менш кудлаті й волохаті, ніж дорослі.

Настромивши шматки м’яса на палички, вампу трохи підсмажували їх на вогні й поїдали. Поблизу багаття лежав великий камінь, на якому жінки ударами іншого каменя розбивали мозкові кістки і з шумом висмоктували з них мозок. Лунали крики, сміх — орда насолоджувалася їжею.

Наситившись, жінки повісили решту м’яса на сук, а дві з них, розстеливши шкуру на землі, почали очищати її кременевими скреблами від крові й сала. Інші сито поївши, вляглися на траві коло багаття, дрімаючи. Діти почали пустували, бігаючи одне за одним; інші валялися на траві й верещали; деякі зі спритністю мавп полізли на дерево, і в його листі чулися їхні голоси.

— А якби ми вийшли до них? — запропонував Костяков. — Вони, напевно, злякаються й утечуть, а ми роздивимося їхнє стійбище ближче й візьмемо колекцію зброї й хатнього начиння.

— А якщо вони не втечуть, а почнуть захищатися? Дорослих жінок понад двадцять, а сили в кожної більше, ніж у кожного з нас, — заперечив Горюнов.

— Постріл у повітря, гадаю, змусить їх утекти.

Думка здійснити цей експеримент здалася привабливою, і мандрівники з рушницями напоготові вийшли з кущів і попрямували до стійбища, а собаки з гавканням кинулися на дітей, які бігали рачки. Враження вийшло неабияке. Жінки скочили й стовпилися навколо вогню й дерева, дивлячись із відкритими ротами на дивних людей, які наближалися і про яких вони вже чули від утікача. Діти кинулися втікати від собак і сховалися за жінками, скрикуючи від жаху. Але жінки швидко отямилися й почали хапати списи та дрючки. Одна побігла на допомогу до маляти, яке лежало на землі поміж гиркаючими собаками й верещало від страху. Горюнов поквапився відкликати собак, перш ніж жінка замахнулася на них списом.

— Як бачите, вони не думають тікати, а вже піднімають списи, щоб метнути в нас, — попередив Ордин.

— Доведеться стріляти, поки не пізно. Якщо ми тепер повернемо назад, вони подумають, що ми боїмося й нападуть на нас ззаду, — заявив Костяков.

— Так, почали гру, то треба її виграти, — сказав Горюнов. — Два постріли поверх голів жінок, а два триматимемо в запасі.

Костяков і Ордин вистрілили. Ефект вийшов несподіваний: жінки, при вигляді вогню й диму із спрямованих на них блискучих дрючков, при гуркоті пострілів і свисту куль злякалися, упали на коліна та, кинувши списи й дрючки, благально простягли руки й почали кланятися з криками жаху; діти ревіли щосили.

— Цього я не чекав! — вигукнув Костяков. — Я гадав, вони втечуть і ми візьмемо, що треба.

— Залишається підійти до них спокійно й видати себе за богів, — запропонував Ордин.

— Які крадуть дрючки й списи? Але спочатку зарядимо рушниці про всяк випадок.

Зробивши це, мандрівники стали спокійно підходити до жінок, котрі стояли на колінах. Але коли залишалося кроків десять, діти зчинили паніку — голосно лементуючи, побігли через галявину в ліс. Жінки одна за одною підскочили й узяли з них приклад, крім однієї, яка лежала, уткнувшись обличчям у землю й тремтячи всім тілом.

Наблизившись до неї, мандрівники почали роздивлятися її уважно. її спина була вкрита коротким негустим волоссям, підошви й долоні були голі, і на перших шкіра за своєю твердістю справляла враження рогу; великий палець дуже відокремлювався від решти: на руках і ногах волосся було густіше, ніж на спині. Спереду вона виявилася менш волохатою, а груди й обличчя були зовсім чисті; але завдяки відсутності бороди невелика висота підборіддя кидалась у вічі більше, ніж у чоловіків; зате надбрівні дуги менше вирізнялися, ніж в останніх. А широкі вилиці, запалі маленькі очі, приплюснутий ніс із паличкою, відтягнута губа з білою кісткою — усе це не сприяло привабливості її обличчя. Волосся, яке не знало ані мила, ані гребінця, було сплутане в патли, у котрих видно було стеблинки трави. Але мускулястість тіла змушувала припускати в жінці значну силу.

Нарешті бідолашну лишили в спокої, причому помітили, що одна її нога добре прив’язана міцним ремінцем до вбитого в землю кілка. Цим пояснювалося те, що вона не втекла разом з іншими: очевидно, вона була за щось покарана.

Вибравши пару типових дрючків із кременем і без нього, пару списів, скребел і грубу дерев’яну чашку, яка лисніла від жиру й була бурою від крові, зняли з жінки намисто й збиралися вже йти.

— Чи знаєте ви, адже ми, по суті, здійснили справжнє пограбування, — сказав Горюнов. — Налякали жінок до смерті, а потім беремо частину їхнього злиденного майна.

— Але ж це для науки, а не з корисливою метою, — заперечив Костяков.

— Все-таки недобре! Треба залишити їм хоч щось натомість. Порились у торбинах і знайшли маленьке дзеркальце, нитку скляного намиста, зламаний складаний ножик і жерстяну коробочку від пігулок, додали дві мідні гільзи від набоїв і поклали все це біля руки жінки, яка продовжувала лежати із заплющеними очима. Потім тихенько пішли і, сховавшись на узліссі, почали спостерігати.

Деякий час усе було тихо. Потім жінка підняла голову, побачила, що страшні люди пішли й нічого не зробили з нею, присіла, озираючись навкруги та, поклавши два пальці до рота, видала різкий, тривалий свист. У відповідь із лісу почулися свист і голоси, і скоро з’явилися одна за одною втікачки та діти. Поки вони наближалися, жінка помітила речі, які лежали на землі й привернули її увагу своїм блиском. Спочатку вона не наважувалася торкнутися їх: то простягала, то відсмикувала руку, неначе боялася, що вони обпечуть або вкусять її. Нарешті цікавість перемогла страх, і вона стала брати одну річ за одною, оглядати, нюхати, видаючи крики подиву. Підбігла решта, і речі стали переходити з рук у руки, викликаючи вигуки й суперечки. Нитку намиста жінка надягла було на свою шию, яку було позбавлено намиста, але дві інші схопилися за неї, нитка луснула, і намистини розсипалися по землі. Почалася бійка, усі стали підбирати намистинки й зібрані ховати в рот.

— Наші подарунки тільки лиха накоять — поб’ються баби між собою! — засміявся Горохов.

Але мандрівники не стали чекати на кінець сварки й поділу, а вирушили на південний схід, щоб не зустрітися з вампу. Їм довелося ночувати на одній із галявин, і тільки наступного дня опівдні вони прибули до стану Амнундака, який зранку вже розіслав воїнів на пошуки в різних напрямках, побоюючись, що білі люди або заблукали, або зрадили своє слово та втекли. Побачивши в руках гостей дрючки й списи вампу та дізнавшись, що вони зробили, він почав докоряти їм за необачність і заявив, що онкілони ніколи не наважилися б ходити тільки вчотирьох по землі вампу.

Мандрівники цього дня ночували ще в землянці вождя, хоча їхнє нове житло було завершено за час їхньої відсутності. Зі своєї бази вони цього разу принесли запас білизни, чаю, цукру та посуд, щоб улаштуватися трохи зручніше й не жити зовсім по-онкілонськи.

Свято вибору жінок

Наступного дня мало відбутися весняне свято, яким онкілони відзначали повне настання весни, приліт перелітних птахів, отелення північних оленів. Із раннього ранку на галявину почали прибувати загони онкілонів із усіх стійбищ, на яких залишалися тільки діди, баби, діти та чергові оленячі пастухи. Прибулі розташовувалися родами вздовж узлісся, розпалювали багаття, жінки готували їжу, чоловіки оглядали зброю, готуючись до змагань, переходили від багаття до багаття, обмінюючись новинами.

До землянки Амнундака по черзі групами приходили воїни подивитися на чужоземців, які володіли громами й блискавками та погодилися відстрочити своєю присутністю лиха, провіщені онкілонам. Розмова тепер ішла вільніше, ніж у перші дні, бо Горохов згадав свої пізнання з мови чукчів і попрактикувався, а інші теж уже щось розуміли й говорили. Із землянки було виведено її звичайне населення, тож одразу з’являвся цілий рід на чолі зі своїм вождем, розташовувався по трьох сторонах центрального квадрата; чоловіки сідали попереду, жінки стояли позаду. Вождь підносив Амнундаку, шаманові й чужоземцям, які посідали почесні місця навпроти входу, якийсь подарунок — шкурку лисиці або куниці, зуби кабана або ведмедя, мигдалини агату, сердоліку чи халцедону, кам’яну сокирку — і отримував натомість орлине перо, яке тут же втикав у свою зачіску. За кількістю пер можна було судити про вік кожного з вождів. Деякі з них були вже сиві, але, певно, ще повні сил, і в їхній зачісці можна було нарахувати двадцять-двадцять п’ять пер, які утворювали ціле віяло. Мандрівники дізналися з розпитувань, що звання голови роду не було спадковим: рід обирав голову з числа своїх членів за хоробрість та талан у полюванні й війні на все життя або до настання старості. Немічний вождь сам відмовлявся від посади й призначав вибори, залишаючись почесною особою у своїй землянці без обов’язків. У разі смерті вождя рід негайно обирав нового. Так само звання вождя всіх онкілонів не було спадковим: голови родів обирали його зі свого середовища. А втім, це звання було скоріше почесним; вождь управляв своїм родом, як і інші голови, і тільки розбирав сварки між родами й призначав загальні для всіх родів полювання або війни з дикунами; суперечки були дуже нечастими й коїлися через оленячі пасовиська або викрадення дівчат.

Кожний рід, який жив разом у землянці, складав невелику комуну, в якій головне майно — оселя, олені й начиння — було спільне. Жінки разом готували їжу, вичиняли шкури, шили одяг, збирали гриби, ягоди й коріння; чоловіки пасли й охороняли стадо, виготовляли зброю, доставляли паливо, ходили на полювання, рибну ловлю або війну з дикунами.

Після того, як усі дев’ятнадцять родів побували в землянці вождя та познайомилися з чужоземцями, вони з Амнундаком вийшли на галявину, і шаман своїм бубном подав сигнал до початку свята. Жінки, дівчата, підлітки й нечисленні старі найближчих стійбищ розташувалися вздовж узлісся по обидва боки землянки. Чоловіки вишикувались загонами по родах осторонь. Амнундак із гостями й шаман сиділи біля входу до землянки. За другим сигналом загони пройшли один за одним повз вождя, виконуючи військовий танець, зі списами, щитами й луками в руках, сагайдаком стріл на спині. Танець складався зі стрибків, підкидування угору списів і натягуваня тятеви лука; рухи були узгоджені в усіх загонах, і ряди воїнів були досить стрункі. Великий барабан у вигляді обрубка стовбура товстої тополі завдовжки два метри, усередині видовбаного й з обох боків оббитого шкірою носорога, по якій били довбешками, був військовою музикою; він лежав на козлах і зверху мав кілька отворів. Мандрівники дізналися, що такі барабани мав кожний рід і з їх допомогою важливі й термінові звістки передавалися швидко всьому племені, неначе телеграфом. Глухий гул барабанів чути було за кілька кілометрів.

Під час цього танцю мандрівники могли полічити, що військова сила онкілонів сягала від чотирьохсот до чотирьохсот п’ятдесяти осіб, тому що в кожному роду було від двадцяти до тридцяти воїнів. Приєднуючи пастухів, старих, жінок і дітей, можна було визначити чисельність племені від тисячі двохсот до півтори тисячі людей, тобто набагато більше, ніж вони гадали спочатку на підставі слів Амнундака, що в кожному роду двадцять-тридцять людей; виявилося, що він мав на увазі тільки воїнів, а решту навіть приблизно не знав.

Після танцю почалися змагання з метання списів і стрільби з лука; для першого натягли довгий шкіряний аркан на двох високих кілках. Один рід за одним підходив, шикувався в ряд на відстані сорока кроків від аркана, і потім усі воїни відразу метали по одному спису, намагаючись кинути його так, щоб він перелетів за аркан. Журі, яке складалося з голів трьох родів, лічило всі перельоти й недольоти. Рід, який мав найбільшу кількість перельотів, вважався переможцем. Для змагання в стрільбі принесли й розвісили на списах шкуру дикого коня; темна смуга вздовж хребта була мішенню для стріл. Кожний рід шикувався в ряд кроків за п’ятдесят від мішені, і потім воїни один за одним випускали по одній стрілі. Лічили тільки ті стріли, які влучили в темну смугу, і рід, що мав найбільшу кількість влучних пострілів, вважався переможцем, якого вітав барабан частими ударами, а глядачі — криками.

Далі була боротьба. По черзі два роди ставали один проти одного й виділяли однакову кількість бійців, звичайно, найсильніших; вони сходилися попарно й протягом часу, який визначався п’ятьма-десятьма рівномірними ударами барабана, мали покласти одне одного на землю. Знов-таки рід, який поклав найбільше суперників, оголошувався переможцем.

Після закінчення боротьби журі повідомило Амнундака про імена родів, які стали переможцями по кожному із змагань, і разом із ним і головами всіх родів установили перелік родів у порядку досягнутих ними успіхів. Після цього роди вишикувалися по колу, усередину якого ввійшов Амнундак і оголосив цей перелік; роди, що зайняли перші десять місць, привітали оголошення їхніх імен голосними вигуками, тоді як решта мовчала, присоромлена. Переможені могли здобути реванш тільки через рік, і ці змагання змушували воїнів увесь час займатися вправами й підтримували в собі войовничий дух.

Після танцю онкілони розташувалися обідати в тіні дерев; жінки вже приготували смажене м’ясо, юшку, коржики. Голови родів зібралися в землянці Амнундака як його гості й під час обіду все ще обговорювали результати змагань, а переможені пояснювали причину своїх невдач. Чужоземців попросили показати онкілонам після обіду громи й блискавки.

За дві години барабан знову загудів, закликаючи тепер молодих неодружених воїнів на змагання за першість у виборі дружини. Таких воїнів у кожному роду було два чи три, і вони змагалися вже не по родах, а всі одразу. Спочатку повторилося метання списів, причому кожний по черзі метав по три списи; потім змагалися в стрільбі з лука, знову по три стріли кожний. Журі ретельно стежило за порядком і відмічало влучення, після чого встановило перелік суперників за успіхами; якщо два, три чи більше посідали те ж саме місце, то питання вирішувалося єдиноборством між ними. Врешті список було складено, і воїни вишикувалися в ряд у цьому порядку — їх виявилося сорок сім. Потім за новим сигналом барабана з рядів глядачів піднялися дівчата, які досягли зрілості й бажали мати чоловіка. Вони з’явилися на свято, як і жінки, не в тому мінімальному костюмі, який носили всередині житла, а в легких шкіряних панталонах, куртці й торбасах, красиво розшитих тонкими червоними й чорними ремінцями. Свої коси вони прикрасили встромленими в них квітами й на голови надягли вінки. Але тепер, виходячи на оглядини, вони скидали з себе одяг, залишаючись тільки з поясом сором’язливості, щоб показати юним воїнам красу свого татуювання та, без сумніву, також красу свого тіла. Вони виструнчилися в ряд проти оселі вождя, коло якого сиділи й голови родів. Тоді Амнундак підвівся і, звертаючись до них, сказав:

— Дівчата! Ви чули, що до нас з’явилися білі люди, посланці богів, які володіють громами й блискавками. Вони погодилися жити в нас, щоб оберігати онкілонів від лих, провіщених нашим предкам. Ми маємо дати їм житло, одяг, їжу й жінок. Жінок вони оберуть самі серед вас. І кожна, кого обере біла людина, має бути задоволена цим. Я сказав.

Дівчат ці слова не вразили, бо звістка про те, що станеться, вже поширилася і, з’явившись на свято, усі з цікавістю розглядали чужоземців, дружинами яких чотирьом із них доведеться стати. Деякі з них, зрештою, мали вже коханих серед молодих воїнів і були засмучені, але сподівалися, що вибір упаде не на них. Тому у відповідь на промову Амнундака з ряду дівчат пролунала одностайна відповідь:

— Нехай вибирають, ми всі згодні!

— Несподіване ускладнення нашого перебування на цьому острові! — вигукнув Ордин. — Прикріпити себе до онкілонів вибором жінок. Що ж нам тепер робити?

— Я вважаю, — зауважив Горюнов, — що ми маємо поступитися, щоб не ображати онкілонів і зберегти з ними иайдружніші стосунки.

— І справді обрати собі дружин? — запитав Костяков.

— Ми зробимо так, — запропонував Горюнов. — Ми скажемо, що в нашій країні чоловік, який бажає одружитися, і жінка, що погодиться вийти за нього заміж, повинні ближче познайомитися одне з одним, щоб не було помилки; тому вони певний строк, наприклад, півроку або рік, живуть в одному домі, близько пізнають одне одного і, якщо після кінця цього строку сумісне життя їм сподобається, можуть одружитися.

— Чудово! Це добрий вихід! — заявив Ордин. — Запропонуймо це вождеві й скажімо, що ми оберемо собі подруг згідно зі звичаями власної країни.

Горохов розповів Амнундаку, що вирішили мандрівники, і той висловив свою згоду словами:

— Білі люди, я пропоную вам обрати собі дівчат, які вам подобаються як майбутні дружини.

Мандрівники підвелись досить збентежені: перед ними вишикувалися п’ятдесят дівчат, добре складених, у більшості красивих, і вибір був нелегкий. У супроводі Амнундака вони пройшли вздовж ряду, і кожний із них вагався майже перед кожною красивою дівчиною; один тільки Горохов одразу намітив собі, ще дивлячись здалеку, невисоку дівчину. Підійшовши до неї, він сказав, простягаючи до неї руку:

— Я хочу взяти оцю!

Дівчина, закривши обличчя рукою й хихикаючи, вийшла з ряду й стала коло Горохова. Вона виявилася першою обраною, і барабан привітав її гуркотом.

Інші дійшли до кінця ряду й не зробили вибору. Здивований Амнундак спитав:

— Невже наші жінки такі погані, що тільки одна сподобалася вам, білі люди?

— Навпаки, — заперечив Горюнов, — серед них забагато красивих — і вибирати важко. Але, крім того, ми боїмося, що ті, кого ми оберемо, стануть нашими дружинами проти своєї волі, за твоїм наказом. У нас чоловік завжди одержує згоду жінки, яку обирає собі в дружини.

— А-а, так ви бажаєте, щоб дівчата обирали вас?.. Ну добре. Я викличу всіх, хто згоден. Дівчата, білі люди не можуть наважитися: ви всі занадто красиві. Тож нехай вийдуть уперед ті, хто сам хоче обрати собі білих людей за чоловіків.

Серед красунь пробігли посмішки й смішки; деякі переминалися з ноги на ногу, не наважуючись вийти першими.

— Ну що ж! — вигукнув Амнундак. — Невже ніхто з вас не хоче стати дружиною наших гостей? Вони можуть розсердитися на нас і піти. А тоді лихо спіткає на наш народ!

Ці слова подіяли, і більше половини дівчат дружньо виступили на крок уперед.

Але під час цього збентеження мандрівники вже зробили свій вибір. Горюнов і Ордин показали на дівчат із роду вождя, до яких устигли придивитися під час сумісного життя в землянці, а Костяков обрав маленьку смаглявку, яка фліртувала з ним.

— Вибір зроблено! — вигукнув Амнундак. — Тепер нехай обирають воїни онкілонів.

Разом із мандрівниками, за якими йшли їх обраниці, він відійшов до свого місця. Дівчата, яких вітали вигуки жінок, попросили дозволу одягтися й розбіглися по своїх родах. Дуже скоро вони повернулися, щоб зайняти свої місця поруч із обравшими їх чужоземцями.

Дівчата, що лишилися, зімкнули свої ряди. Барабан знову загудів. І з ряду молодих воїнів, що стояли осторонь, відокремився один, який у змаганні здобув перемогу, підійшов до дівчат і став повільно проходити вздовж ряду. Його вітали жартами й смішками, і майже кожна говорила: «Візьми мене, візьми мене!», бо бути дружиною першого з молодих воїнів було дуже принадно, і дівчата відверто домагалися цього. Але юнак відповідав їм також жартами, швидко вигадуючи для кожної іншу причину відмови: «Ти занадто красива» (некрасивій), «Ти горбата» (прямій, як стріла), «Ти косоока», «Ти беззуба» тощо, викликаючи протести й сміх.

Пройшовши майже весь ряд, він одразу зупинився проти однієї дівчини, яка не пропонувала себе й скромно опустила очі. Він ударив її по плечу й вигукнув: «Ти мені подобаєшся». Дівчина здригнулась, вискочила з ряду й помчала, наче стріла, по галявині, а юнак — за нею.

— Що це означає? — запитав Горюнов в Амнундака. — Чому дружина, яку він обрав, утікає від нього? Вона не хоче його?

— Такий у нас звичай. Воїн, який обрав дівчину, стане її чоловіком тільки за тієї умови, якщо спіймає.

— Нове змагання! — сказав Ордин.

— Цей звичай, — пояснив вождь, — дуже мудрий: дівчина біжить гола — їй бігти легко, молодий воїн біжить в одязі зі списом у руці. Не кожен може наздогнати дівчину, якщо вона не хоче цього. Якщо той, хто її обрав їй осоружний або вона кохає іншого, вона не дасть себе наздогнати.

— Коректив чудовий, — зауважив Ордин товаришам і, звертаючись до вождя, запитав:

— Що ж, воїн, який не наздогнав дівчину, залишається без дружини?

— Ні, він може повторити свій вибір, поки не спіймає якусь.

— Скільки ж часу дівчина може бігати: цілий день?

— Ні, тільки один раз по колу, по колу військового танцю. Дивіться, він її спіймав!

Справді, воїн уже вів дівчину, спійману за косу; дівчина про людські очі опиралася й била його по руці. Дійшовши до місця оглядин, воїн і спіймана ним дівчина спокійно стали поруч трохи осторонь.

Барабан знову загуркотів. І другий юнак підійшов до дівчат; і він був ще бажаним для багатьох, як другий переможець, і його зустрічали, як і першого. Але він уперто мовчав, повільно обходячи ряд, пройшов до кінця й повернув назад, викликаючи обурені вигуки дівчат.

— Скільки ж часу він може обирати? — поцікавився Костяков.

— Він може пройти тричі, не більше, — відповів Амнундак. — Це дуже хоробрий мисливець, але він хоче помучити дівчат. Дивіться, як вони сердяться!

Справді, воїн закінчив другий обхід і нікого не вибрав. Дівчата сердилися, вже не пропонували себе, строїли йому гримаси, кричали: «Можеш зовсім піти! Іди собі до вампу, обери собі волохату жінку! Тобі голі не подобаються!» тощо. Воїн так само повільно й мовчки пройшов і втретє, на звертаючи уваги на насмішки, і раптом, майже дійшовши до кінця ряду, різко повернувся й ударив по плечу одну з останніх дівчат. Вона так розгубилася від несподіванки, що, вискочивши з ряду на галявину, не набрала одразу достатньої швидкості, і воїн спіймав її за двадцять кроків.

— От який хитрий! — зауважив Горохов. — Він їх утомив, щоб не бігати далеко.

— От вам і коректив! — засміявся Костяков. — Так можна спіймати й таку, котра не хоче.

— Мабуть воно так і є цього разу, — сказав Ордин. — Дивіться, вона не пручається, як перша, для годиться, але не рада.

Дівчина йшла за воїном, понуривши голову, не відповідаючи на насмішки решти.

— Сама винна — не лови ґав! — сказав Горохов.

Третій воїн швидко обрав одну з перших дівчат ряду, яка виявилася чудовою бігункою, що далеко його випередила. Але в самому кінці кола вона спіткнулася й простяглася на траві, на загальну втіху глядачів; перш ніж вона скочила на ноги, її коса була вже в руках того, хто доганяв, який із торжеством поволік її за собою. Але падіння, очевидно, було навмисне — один із прийомів згоди.

Четвертий воїн пройшов швидко тричі повз дівчат, нікого з них не обрав, потім підійшов до вождя й мовчки уклонився.

— Ти не бажаєш мати дружину? — запитав здивований Амнундак.

— Ні, великий вождь! Але в сусідньому зі мною стійбищі є молода вдова, яка мені подобається, і я прошу віддати мені її за дружину. Вона згодна.

Голова роду цієї вдови підтвердив слова юнака, і Амнундак дав свою згоду.

П’ятому воїнові довелося бігати двічі, бо перша, яку він обрав, не дала себе спіймати; друга, на покарання за те, що він обрав її не першою, змусила його пробігти перше коло і здалася тільки на останньому кроці, симулюючи втому. Шостий жених обрав ту, яка втекла від п’ятого, і вона дала себе спіймати вже на середині кола. Коли він вів її повз дівчат, їй кричали: «Як швидко ти стомилася, спритна!»

Так із різними варіаціями вибір продовжувався, і ряд дівчат усе скорочувався. Ані їм, ані глядачам ця гра, що тривала годинами, не набридала. Дівчата, незважаючи на те, що стояли так довго на ногах, бігали спритно й рідко відразу здавалися. Деяким воїнам довелося бігати двічі, а одному навіть тричі. Наприкінці, коли залишилося лише кілька дівчат, вибір прискорився.

Остання дівчина, яка втекла вже від трьох воїнів, що її обрали, утекла й від останнього, на загальний подив. Її покликали до вождя, який сказав їй:

— Чому ти не хочеш отримати чоловіка? Кожна дівчина має бути дружиною, щоб давати племені нових воїнів. Ти відкинула вже чотирьох. Що це означає?

— Хороші воїни мене не вибирали, а дружиною поганих я бути не хочу, — гордо відповіла дівчина.

— Що ж, ти будеш чекати наступної весни?

— Я хотіла би бути дружиною ось цього білого чоловіка! — раптом сказала гордячка, вказуючи на Ордина, враженого подивом.

— Але він уже вибрав! — заперечив Амнундак.

— Він великий вождь — у нього можуть бути дві дружини, — не вгамовувалася дівчина. — Я обрала його за твоїм словом, але він узяв іншу. Я буду в нього другою дружиною.

Ця наполегливість і гордий вигляд дівчини дуже сподобалися Ордину, і він погодився, дуже збентежений. Дівчина швидко побігла за своїм одягом і, повернувшись, сіла поряд з ним.

У цей час молоді пари під гуркіт барабанів продефілювали повз Амнундака й голів родів; дівчата вже встигли переплести свої чотири коси на дві на знак одруження. Останній воїн, який лишився без дружини, ховався серед глядачів; йому доводилося чекати.

Настала черга мандрівників показати онкілонам свої громи й блискавки. За браком кращої мішені принесли й поставили знову конячу шкуру. Стрілки стали, на подив онкілонів, за двісті кроків від неї — вчетверо більше за політ стріли. Онкілони розташувалися півколом по боках, витягнувшись майже до мішені, і з напруженою увагою стежили, як чужоземці щось робили зі своїми блискучими палицями, потім приклали їх до щоки. Димок, що піднявся, і гуркіт, який розлігся, змусили всіх глядачів здригнутися. Потім усі гуртом, переганяючи одне одного, кинулися до мішені й навперебій тикали пальці в дірки, залишені кулями. Багато запитували з подивом, де ж самі блискавки, які пробили шкіру, і кинулися шукати їх по галявині. Ще більший подив викликав Горюнов, який підкинув угору свою шапку і на льоту прошив її кулею. Ордин у цей час помітив, що на півдні над лісом з’явився косяк гусей, які летіли на північ. Він швидко перемінив набій у рушниці. І перш ніж онкілони встигли спитати, у кого він хоче кинути блискавку, пролупав постріл — і гусак гепнувся просто на голови глядачів, які були у захваті. Нарешті Амнундак наказав привести оленя, якого не прив’язали, а відпустили; злякана тварина помчала назад до лісу, але куля Горохова поклала його перш ніж він відбіг на двадцять кроків.

Цим закінчилася демонстрація могутності чужоземців. Їх проводжали всім племенем, і вони пройшли в землянку Амнундака разом зі своїми обраницями, дуже гордими своєю близькістю до білих людей. На галявині в різних місцях запалали багаття, і почалося приготування вечері, чекаючи на яку, чоловіки й дівчата танцювали навколо багать.

Після вечері вождь запропонував мандрівникам зайняти їхню нову оселю:

— Тепер у вас є подруги, і вам там буде просторіше й зручніше, ніж тут, де ми самі ледь поміщаємося.

Жінки швидко побігли попереду, щоб запалити вогонь і приготувати їжу. Мандрівники в супроводі вождя трохи зачекали на галявині, де онкілони-вартові вже вкладалися спати навколо багать, кожний рід окремо, на шкурах, розкладених на землі. Амнундак провів гостей до входу в їхню землянку.

Увійшовши до землянки, мандрівники побачили вже палаючий великий вогонь, який освітлював невелику, чисту оселю, що сильно пахла смолою від стовбурів модрин, з яких були складені її стіни. Навколо вогню сиділи всі п’ятеро дівчат, вже у своєму домашньому вбранні, тобто в пояску сором’язливості. Вони жваво розмовляли, але замовкли, коли ввійшли їхні наречені, негайно підвелися й відійшли вбік. Землянка мала вже цілком затишний вигляд: на одному із стовпів висіли бурдюк із молоком, чайник і казанок; на полиці стояли дорожні кухлі та дерев’яні чашки, на землі стояли дві дерев’яні посудини для приготування юшки та лежала купка каменів і паличок для смаження м’яса. Під скосами трьох сторін землянки було відгороджено спальні місця, де поверх шару сухого листя й свіжих гілок модрини лежали м’які оленячі й ведмежі шкури, шкіряні валики, набиті оленячою шерстю, й ковдри з оленячих шкур. Біля входу було складено запас дрібно нарубаних дров і стояла посудина з водою.

Після переповненої людьми й закопченої землянки Амнундака мандрівники вільно зітхнули у своїй, просторій і чистій, і їм захотілося посидіти ще коло вогню й випалити люльку перед сном. Розташувавшись, вони покликали дівчат і посадили їх поруч. Деякі слова, які вони встигли вивчити, не дозволяли вести жваву бесіду, і доводилося більше вдаватися до жестів і міміки. Перш за все, кожний запитав, як звуть його обраницю; у Горюнова виявилася Мату, у Костякова — Папу, у Горохова — Раку, а в Ордина перша Анну й друга теж Анну.

— Оце так! — Вигукнув Ордин збентежено. — Нав’язали двох дівчат та ще й з однаковим ім’ям! Як же я буду звати їх, щоб обидві не відгукувалися відразу?

— Звіть їх Анну-перша й Анну-друга, — придумав Горохов.

— Як же це буде по-їхньому?

— Анну-еннен і Анну-нгірек, — відповів Горохов. Й обидві Анну закивали головою на знак згоди.

— Але це дуже довго, чи не можна скоротити? Я буду звати її Аннуен, — Ордин показав на першу, яка кивнула головою, — й Аннуїр, — він узяв другу за руку, і та також висловила згоду.

— Ви можете звати їх просто перша й друга, вони зрозуміють, — зауважив Горюнов.

— Навіщо ж, Анну — красиве ім’я, а нгірек іншого разу й не вимовиш, не запнувшись.

Горохов переклав ці слова, і жінки були потішені тим, що Ордин вважав їхнє ім’я красивим. Вони чутливо прислухалися до російських слів, і видно було, що вони вже дещо розуміли, а про інше здогадувалися. «За тиждень-другий при постійному спілкуванні взаєморозуміння буде досягнуто», — так подумав кожний із росіян.

Наговорившись, почали розподіляти спальні місця: навіс проти входу, ширший, ніж бічні, було поділено поздовжньою низькою перегородкою із вбитих у землю кілків на дві частини — тут помістилися всі чоловіки; навіси ліворуч і праворуч завісили шкурами та віддали жінкам. Кріт і Білуха, які перекочували з господарями, вляглися біля входу. Жінки підкинули дров у вогонь, і всі розійшлися по своїх місцях.

У землянці запанувала тиша.

Битва з вампу

Рано-вранці мандрівників розбудив сильний шум, який здійняли онкілони. Аннуїр стривожилася, підійшла до входу, висунула голову назовні, прислухалася й потім закричала жалібним голосом:

— Вампу напали вночі на оселю мого роду! Вождь оголосив похід на них!

— Ну, товариші, нічого не вдієш! Треба вдягатися: без нас похід, звичайно, не обійдеться, — заявив Горюнов, хапаючись за одяг.

— Із заручин одразу на війну!.. — сміявся Костяков. — Папу, неси мені мій щит і шолом, дістань мою кольчугу й не забудь мій спис та меч булатний мій! Я їду на війну, як лицар молодий.

Папу, звичайно, нічого не зрозуміла з цієї тиради й дивилася, напівсонна, на свого судженого, нічого не розуміючи. Але побачивши, що він сміється, засміялася й собі та спитала, перекручуючи російські слова:

— Огне жигать, кушай варить?

— Цілком правильно! — засміявся Ордин, висовуючись з-під ковдри. — Вона добре розуміє, що перед походом треба добре поїсти… Аннуен, Аннуїр! Вогонь, м’ясо, молоко!

Аннуїр сиділа біля порога й плакала, закривши лице руками. Зачувши голос Ордина, вона стрепенулася та, зрозумівши, в чому річ, почала розгрібати золу згаслого за ніч вогнища, добуваючи гарячі вуглини; інші жінки також повилазили з постель, надягли перш за все свої пояски сором’язливості й почали допомагати їй розводити вогонь.

Вогонь уже палав і м’ясо на паличках смажилося; мандрівники закінчували свій туалет, коли в землянку ввійшов Амнундак, привітався і, присівши до вогню, сказав:

— Білі люди, перше лихо вже спіткало наш народ! Цієї ночі вампу напали на нашу найвіддаленішу оселю, перебили старих і пастухів, забрали дітей, погнали оленів.

Аннуїр, почувши ці слова, почала вити. Вона була з цього стійбища, й вампу вбили її батьків, забрали братів і сестер.

— Хто ж приніс цю новину так швидко? — запитав Горохов.

— Військовий барабан. Один із пастухів залишився живий і подав нам звістку. Я оголосив похід на вампу. Усі воїни тут, і ми жорстоко покараємо вампу. Воїни дуже хочуть, щоб ті, хто володіє громами й блискавками, пішли з нами покарати наших ворогів.

— Ну звичайно, ми підемо з вами! — поспішив погодитися Горюнов. — От тільки поснідаємо нашвидкуруч.

Амнундак підвівся, дуже зраділий і виходячи, сказав:

— Я зараз скажу воїнам, що білі люди погодились, — вони будуть раді!

За кілька хвилин цю звістку було передано онкілонам, і галявина наповнилася голосними криками радості. Жінки теж, мабуть, були задоволені. Аннуїр припинила плакати і, витираючи очі руками, сказала Ордину:

— Я піду з тобою в похід.

Поки смажилося м’ясо, мандрівники почистили рушниці, наповнили патронташі, зібрали дорожні речі в торбини — похід міг тривати кілька днів. Жінки з величезною увагою стежили за всіма цими діями, і через це кілька паличок із м’ясом пригоріли, за що Раку негайно одержала догану від Горохова.

Нарешті все було готове, сніданок з’їдено, у торбини покладено запас коржиків, смаженого м’яса, і мандрівники вийшли із землянки. Їх огорнув густий туман, що нависав, як завжди, над улоговиною. Крізь туман було видно вогні багать і постаті, що рухалися туди й сюди. Здалеку долітали глухі удари барабана, які продовжували повідомляти подробиці нещастя, що спіткало їх. Амнунндак стояв уже в повному озброєнні біля входу у свою оселю і, побачивши, що білі люди готові, махнув рукою. Негайно загуркотів барабан, що стояв поблизу, сповіщаючи виступ і передаючи цю звістку сусіднім стійбищам. Біля багать люди заметушилися й почали шикуватися по родах у колони; попереду воїни, позаду жінки з ношею й підлітки, що поверталися на свої стійбища. Жінки роду Амнундака, звичайно, залишалися вдома; усі вони з дітьми вийшли подивитися, можливо, востаннє, на своїх чоловіків і синів. Прощання було дуже коротким; жінки не плакали, а, обійнявши чоловіка, терлися щокою об його щоку, що замінювало в них поцілунки. Під гуркіт барабана колона вирушила на чолі з Амнундаком і білими людьми, яких супроводжували обидва собаки, що могли бути дуже корисними під час вистежування вампу. Ішли швидким кроком просто до пограбованого стійбища, до якого було кілометрів двадцять п’ять. Ліси змінювали галявини, і час від часу партія, розпрощавшись зі своїми, відділялася від колони, щоб звернути до своєї оселі. Туман поступово розсіювався, проглядало сонце й починало припікати.

Задовго до полудня дійшли до стійбища, що являло собою сумне видовище. Землянка, підпалена вампу, вигоріла всередині й завалилася; із купи побурілого дерну де-не-де йшов дим і виривалися язики полум’я; чути було запах горілої шкіри й шерсті. Траву на галявині було витоптано, подекуди залито кров’ю. У кількох місцях лежали трупи старих людей; яких вампу не забажали забрати із собою, але відрубали їм голови як трофеї. Валялися зламані списи, стріли, шматки подертого одягу й тріски від поламаного начиння.

Жінки роду цього стійбища, побачивши таке руйнування, почали голосити — у них вкрали дітей, убили близьких. Воїни мовчали, але з їхніх похмурих облич і блискаючих очей видно було, що мстити вони будуть безжально. Амнундак наказав зробити короткий привал для відпочинку. Із лісу з’явився вцілілий пастух оленів із перев’язаною головою й розповів подробиці нападу.

Вампу, які, очевидно, дізналися, що на стійбищі немає більшої частини чоловіків, котрі пішли на свято, близько півночі, оточивши галявину, несподівано напали на пастухів: двох убили дрючками, третього тільки оглушили. Коли він прийшов до тями, усе було скінчено: землянка палала, олені викрадені, на галявині залишилися тільки трупи. Уранці пастух вистежив, у якому напрямку пішли грабіжники. Він урятувався тому, що стояв коло кущів і впав у зарості, — у темряві й тумані вампу не побачили його.

Залишивши жінок постраждалого роду на попелищі, колона рушила знов уперед, тепер на північний схід, по слідах дикунів і оленів. Собак пустили вперед, що дозволило рухатися швидко, бо засада дикунів не могла були пропущеною розумними тваринами. Тепер, не маючи жінок із ношею у кінці колони, воїни йшли ще швидше, іноді бігцем; чути було тільки легкий тупіт м’якого взуття й дихання людей. Так минули ще години дві, коли собаки зупинилися, побачивши велику тополю на краю галявини, яка їм відкрилася, і почали гавкати, задерши голови.

— На дереві засідка! — сказав Амнундак і пошепки передав розпорядження оточити галявину лісом.

У цей час Білуха заскавчала — в неї влучив камінь, пущений із дерева з пращі. Мандрівники помітили рухи листя й негайно постріли сповнили галявину, стріли онкілонів посипалися на тополю У відповідь із дерев пролунало голосне ревіння і дві темні маси, ламаючи гілки, впали на землю.

— Невже там були тільки двоє? — запитав Горюнов, заряджаючи рушницю.

— Ні, — відповів Амнундак, — у їхніх засідках менше п’яти не буває, ви зараз побачите.

Він віддав якийсь наказ, і кілька воїнів пірнули в хащу. На дереві все було тихо. Вампу зрозуміли, що вони виказують себе ворогам, коли рухаються. Тому на стріли, якими частина воїнів продовжувала обсипати дерево, ніхто не реагував — вампу сховалися за стовбур і товсті гілки. Але ось із найближчого до дерева узлісся вистрибнуло кілька онкілонів із великими пучками хмизу, закриваючись ними від списів дикунів, вони швидко підбігли до дерева, обклали хмизом підніжжя стовбура й так же швидко сховалися; хмиз уже було підпалено, бо купи почали диміти. Вампу, які ховалися в листі й спостерігали за діями ворогів, не помітили підпалювачів. Але коли з хмизу повалив густий дим, що здіймався клубами в листя, із дерева знову пролунало ревіння і кілька списів полетіло в багаття. Вони тільки погіршили справу — хмиз запалав дужче і становище на дереві стало нестерпним. Вампу почали підійматися на саму верхівку, але тут листя було менше, крізь нього стало видно темні постаті, і ще один залп звалив двох; один упав на землю, другий повис на гілках головою вниз, просто перед очима; через хвилину в ньому стирчав уже десяток стріл. Останній вампу перебрався на протилежний бік, проповз на кінець довгого сука й, ухопившись за нього руками, зігнув його і з висоти чотирьох метрів зістрибнув на землю. Він помчав галявиною, але онкілони, які вже обігнули її, зустріли його стрілами, і він упав, не добігши до узлісся.

Амнундак подав сигнал звуками труби, зробленої з рога первісного бика, — із узлісся галявини з усіх боків вискочили воїни, збігаючись до дерева, до якого вже підійшов загін із вождем і білими людьми. Три вампу, які впали з дерева, не рухалися: у них були кульові рани, але онкілони про всяк випадок прошили їх списами. Усі вони були схожі на того, із яким мандрівники зустрілися під час екскурсії: волохаті, м’язисті тіла, звіроподібні обличчя, довгі патли. Але, очевидно, через воєнні дії, обличчя в усіх було вимазане червоною вохрою, що надавало їм ще більш відразливого вигляду. Один із онкілонів заліз на дерево, щоб переконатися, що на ньому нікого не лишилося. Він скинув звідти палиці та списи вампу, які було кинуто в багаття, що вже догорало.

Першу битву було виграно без втрат для онкілонів. І загін вирушив далі по слідах, які прямували тепер просто на схід, до окраїни улоговини, де, очевидно, було стійбище. Засідок більше не зустріли; перша теж скоріше була спостережним пунктом, який мав звістити стійбище про наближення ворогів, але, знайдений собаками, не встиг це зробити.

Швидко пройшли ще кілька кілометрів. Низькорослість лісу попередила про близькість краю. Коли почалися кущі, загін зупинився — попереду чути було крики й стукіт. Вислані розвідники підповзли до узлісся й повідомили, що стійбище — у печері навпроти стежки й вампу укріплюють його, навалюючи брили каменю перед входом. Одержавши ці відомості, Амнундак розділив онкілонів на три частини: одна, із Ординим на чолі, пішла на північ кущами, друга, з Костяковим, — на південь. Відійшовши з півкілометра, обидва загони мали швидко перебігти безлісну смугу й потім рухатися з двох боків до стійбища вздовж підніжжя урвища. Третій загін пройшов стежкою до узлісся і тут, сховавшись, став чекати на прихід флангових, щоб одразу напасти на стійбище з трьох боків. Вампу старанно працювали, споруджуючи стіну з брил, яка оперізувала вхід до печери; понадіявшись на свою засідку, вони не виставили вартових і не помітили наближення ворогів. Стіну зводили, очевидно, вже зранку, вона сягала тепер грудей вампу. Осіб двадцять вибирали з-поміж розсипу підходящі пласкі камені й тягали їх до стіни, де інші укладали. Ці носії раптом помітили онкілонів флангових загонів, які перебігали вдалині через безлісну смугу. Почулися тривожні крики, носії поспішили зі своєю ношею до стіни.

— Треба стріляти, поки їх видно, сказав Горюнов. — Це викличе паніку, й опір буде менш запеклим під час атаки.

Від кущів до вампу було близько чотирьохсот кроків. Горюнов і Горохов вистрілили. Вампу зупинилися, вражені, бо чули тільки грім і не бачили поблизу ворогів; вони оглядалися на всі боки й обмінювалися криками з тими, хто стояв за стіною. Інші із жаху кинули камені і з дикими криками кинулися бігти врозсип: одні до стіни, інші до кущів. За стіною лунало звірине ревіння жаху. Вампу, які підбігали до кущів, потрапляли під стріли онкілонів; частина впала, інші повернули вздовж узлісся. За ними погналися онкілони.

За стіною ніхто не з’являвся, і, помітивши, що флангові загони близько, Амнундак подав сигнал до атаки. Його загін кинувся вперед, крім кількох, які переслідували втікачів через розсипи до стійбища. Коли до стіни лишалося кроків сорок, із-за неї з’явилися плечі й голови вампу, і в нападаючих полетіли списи й камені; кілька онкілонів упали, але два постріли з близької відстані знову вразили жахом вампу й вони сховалися, розгубившись. У цей час обидва флангові загони ввірвалися через проходи, залишені в стіні біля підніжжя урвища, і коло стійбища зав’язався рукопашний бій; фронтальний загін, перебравшись через стіну, приєднався до нього. Вампу захищалися слабо, тому що револьвер Ордина постійно поновлював паніку.

За кілька хвилин усе було скінчено: мертві й поранені усіяли широкий майданчик; десяток вампу, які перескочили стіну й рятувалися втечею, упали під пострілами переслідувачів. Серед захисників полягли й жінки, що билися поруч із чоловіками.

Проникнувши до печери, мандрівники побачили в глибині її кількох старих, які збилися в купу, і десятків три дітей, які тремтіли від жаху й пронизливо кричали. Онкілони почали розтягати цю купу, щоб знайти своїх викрадених дітей, яких легко було відрізнити й за відсутністю волосся на тілі, і за більш світлою шкірою, і за обличчям; із купи, що борсалася й вищала, витягали дітей одного за одним, причому діти вампу шкрябалися й намагались укусити руки, що їх хапали. Викрадені діти знайшлися в самій середині купи, але в жахливому вигляді — із подряпинами, синцями, укусами, якими їх почастували «гостинні» хазяї. Знайшли тільки семеро дівчат і двох хлопчиків, а викрадено було тринадцять — чотирьох хлопчиків не вистачало. Розлючені онкілони вивели всіх хлопчиків вампу з печери й перекололи їх; вони хотіли зробити те ж саме зі старими й дівчатами, але мандрівники вмовили Амнундака припинити винищення.

Оглядаючи всі кутки печери, побачили в найтемнішому кутку жінку із зв’язаними руками і ногами, вкриту купою шкур. Коли її витягли на світло, виявилося, що це онкілонка, захоплена на самому початку весни вампу; нещасна ледь не задихнулася під шкурами, усе тіло її було вкрите синцями від ударів ременями й дрючками. Прийшовши до тями, вона розповіла, що її били й катували постійно, особливо жінки, які глузували з її голого, наче в ропухи, тіла. Коли почалася атака на стійбище, старі її зв’язали й сховали під шкури.

У печері знайшли також вкрадену в онкілонів зброю, начиння, одяг і постелі. Старих і дівчат вигнали з печери, у якій склали в купу зібрані на полі битви дрючки та списи вампу й підпалили. За цей час розвідники виявили в кущах коло печери стадо вкрадених оленів; вампу, не вміючи пасти їх і не будучи в змозі з’їсти всіх одразу, прив’язали всіх тварин ременями до кущів; не вистачало тільки кількох, яких могли загубити дорогою або встигли з’їсти.

Уже надвечір онкілони залишили покаране стійбище, кинувши трупи вампу там, де їх спостигла смерть; усіх поранених було добито одразу ж після взяття стійбища.

Забравши п’ятьох убитих і шістьох більш тяжко поранених, загін онкілонів вирушив назад; легко поранені йшли самі, серед них Ордин, якого поранили списом у плече. Вони йшли всередині загону, де гнали також оленів, несли врятованих дітей і повернене майно, трупи й поранених на ношах. Пересувалися повільно й тільки до ночі повернулися на пограбоване стійбище, де жінки радісно зустріли врятованих дітей. Аннуїр, побачивши в Ордина руку на перев’язі, підбігла до нього зі сльозами на очах і почала його обіймати. Іншій із молодят цього стійбища довелося зустріти свого чоловіка мертвим на ношах.

Кладовище онкілонів

Воїни, розташувавшись навколо багать, передавали одне одному й жінкам враження від походу й битви та обговорювали окремі епізоди, прославляючи громи й блискавки білих людей, завдяки яким удалося винищити ціле стійбище вампу з такими невеликими втратами — по одному онкілону на десять вампу — і повернути майже все вкрадене. Під час перших війн співвідношення було не таким — один онкілон на двох, у кращому разі на трьох вампу. Тепер вони довго не наважаться нападати.

Мандрівники з Амнундаком, Аннуїр і звільненою жінкою сиділи коло окремого багаття. Горохов розповідав Аннуїр про похід.

Горюнов захотів дізнатися щось про життя вампу в онкілонки, яка навчилася трохи їхньої мови. Вона розповіла, що стійбище складає одну родину, тому що міцних зв’язків між окремими чоловіками й жінками немає: усі жінки належать усім чоловікам, а діти вважаються спільними. Іноді чоловік утікає з жінкою, яка йому сподобалася, у ліс і живе окремо; але інші не миряться з цим, і справа закінчується вбивством утікача й поверненням жінки до печери. Життя чоловіків минає у полюванні й виготовленні зброї — дрючків, списів, скребел; жінки збирають дрова, шкребуть шкури, роблять ремінці, але справ у них також небагато; вони годинами лежать коло вогню або на сонці й дрімають. М’ясо їдять звичайно сирим або ледь підпеченим на вогні й наїдаються після вдалого полювання досхочу; якщо немає м’яса — голодують цілими днями або викопують якісь корінці, збирають равликів, великих жуків, жаб. Сплять покотом навколо багаття, ногами до вогню, на шкурах або просто на землі, підклавши під голову камінь. Після вдалого полювання й ситної їжі танцюють навколо багаття до знемоги або до бійки через якусь дрібницю. Бояться якихось кам’яних, лісових і водяних духів і вночі нізащо нікуди не підуть самотою. Поклоняються ведмедю й якомусь великому звіру з п’ятою ногою на голові й величезними зубами, для якого жінки збирають гриби й корінці.

Після вечері воїни лягли спати, жінки почали оплакувати вбитих; останніх поклали поруч біля багаття зі списом і луком у руках, щитом на колінах. Жінки розплели коси, зняли намисто й браслети та, закривши обличчя руками, співали сумних пісень, у яких прославлялися доблесті загиблих воїнів; під час співу вони хиталися назад і вперед, сидячи в головах небіжчиків. Кріт і Білуха почали було акомпанувати цьому співу своїм виттям, чим дуже здивували онкілонок, котрі подумали, що розумні тварини висловлюють людям своє співчуття. Приборкавши собак, мандрівники заснули під звуки цього тужливого співу.

День почався, як завжди, у густому тумані, крізь який тьмяно світили багаття. Жінки, закінчивши відспівування, готували сніданок; щоб нагодувати численне військо, довелося заколоти цілий десяток оленів. Коли туман почав розсіюватися й визирнуло сонце, прийшов шаман зі своїм учнем. Мертвих поклали на ноші й увесь загін попрямував через ліс на захід у глибокому мовчанні; тільки барабан на галявині проводжав процесію поодинокими протяжними звуками, передаючи стійбищам звістку про похорон загиблих у бою. Жінки з дітьми у поході участі не брали.

За десять кілометрів від стійбища дійшли до західної окраїни улоговини, де серед кам’яного розсипу знаходилося головне кладовище онкілонів; воно являло собою численні могильні горбики, складені з каменів, над кожними височів спис, вістрям догори. Давніші горбики вже осіли над зотлілими трупами, списи покосилися, деякі впали; на найдавніших не було й цього знаку, а камені вкрилися густими лишаями.

Поклавши небіжчиків край узлісся, воїни зайнялися приготуванням могил: відкидаючи камені розсипу вбік, вони викопували довгасту яму, не більше метра завглибшки. Коли могили були готові, до кожної піднесли небіжчика й поклали його ногами на південь, із випрямленими уздовж тіла руками, із луком з одного і сагайдаком із стрілами з другого боку; обличчя закрили шматком шкіри, спис поставили в головах, і потім закрили могили вийнятими з них каменями. Дитячі черепи й кістки, зібрані в печері вампу, склали в одну могилу, нічим не прикрашену.

Під час цих дій шаман, забравшись на велику брилу, яка лежала поблизу кладовища, бив у бубон і глухим голосом співав якісь закляття, очевидно відганяючи злих духів від свіжих могил, щоб вони не порушили спокій мертвих. Воїни, котрі не брали участі в підготуванні могил, стояли великим колом навкруг, спираючись на списи. Коли могили було закрито, усі воїни як один підняли руки до неба, потім затулили ними обличчя й видали протяжний крик, добре знайомий мандрівникам, але тут, вирвавшись із п’ятисот горлянок і потім повторений відлунням від стіни, він справив надзвичайне враження. Його повторили тричі, після чого загін відійшов до узлісся й розташувався на відпочинок.

Мандрівники скористалися нагодою й оглянули край улоговини. Туман розсіявся, ранкове сонце яскраво освітлювало чорні скелі, які стрімко піднімалися уступами на карколомну висоту; угорі видно було гостроконечні вершини, у розщілинах яких біліли сніги; від них по уступах місцями скочувалися тонкими струмками водоспади. Іноді згори від снігового поля відривалася брила снігу, що, підтанувши, зісковзувала з урвища, розбиваючись на грудки, м’яко падала біля підніжжя стіни. У синяві неба завмерла пара орлів, видивляючись на уступах необережне ягня або на розсипах теля, що відстало від оленів. У повітрі панувала повна тиша, і ці численні горбики серед розсипу, вкритого зеленими, жовтими й червоними лишаями, на межі між величезною чорною стіною з білими зубцями й зеленою смугою лісу під безхмарним небом викликали урочистий настрій. Мертві пішли із зелені лісів і лугів, де вони жили, кохали, воювали, у цей притулок на краю землі, під покров чорних скель, на яких фантазія мимовільно малювала величезними літерами: «Тут царство вічного спокою».

У нижній частині урвища проти кладовища мандрівники помітили велику печеру, вхід до якої був захищений валом із каменів. Амнундак розповів, що в печері раніше жила велика орда вампу і тут відбулася одна з великих битв, у якій загинуло багато онкілонів. Орду винищили до останньої людини, а розсип край печери забрали під кладовище, бо онкілони, які лишилися живими, могли забрати тільки своїх поранених. Тому всіх воїнів, які полягли в бою з вампу, ховають на цьому кладовищі.

— Бачите, білі люди, — закінчив Амнундак, показуючи на численні могильні горбики, — скільки хоробрих воїнів нашого племені знайшли смерть від руки вампу! Ви зрозумієте тепер, чому ми їх так ненавидимо. Ми не можемо жити спокійно, поки хоч один із них залишається живим на нашій землі.

У печері повсюди валялися напівзотлілі людські кістки й черепи; ведмеді, вовки, орли колись улаштували тут багате бенкетування, коли онкілони, здобувши перемогу, пішли, залишивши трупи вампу в печері. Судячи зі стану кісток, це сталося вже кілька віків тому; багато кісток від дотику розсипалося на порох. Але кременеві наконечники списів, скребла, ножі, які валялися всюди, добре збереглися, і мандрівники зібрали цілу колекцію цих виробів первісної людини. Таким чином, ця печера являла собою друге кладовище, але сумне, у вогкій півтемряві, під навислим склепінням, закопченим багатолітніми вогнями.

Розглядаючи печеру, мандрівники не могли не подумати, яким похмурим було життя цих напівзвірів-напівлюдей, які боролися за своє існування найпримітивнішими знаряддями, то потерпали від голоду, то об’їдалися багатою здобиччю подібно до хижаків; вони ховалися від холоду в похмурих притулках, змагаючись за них із лютим ведмедем або печерною гієною; протягом довгої полярної ночі вони тремтіли під жорсткими, грубо вичиненими шкурами й коротали час тільки їжею, сном і оббиванням кременя для своїх знарядь. Упадало в око, наскільки вище, щасливіше й веселіше жили онкілони, теж люди кам’яного віку, але вони мали одяг, начиння, родові обряди й свята, жили серед зелені лісів і лугів, в оселях світліших і тепліших; вони вміли урізноманітнювати свою їжу, обробляти кістку й шкіру; вони вже мали череди свійських оленів. Порівняння форм тіл онкілонів і вампу, особливо черепа, унаочнювало, що людство далеко пішло у своєму розвитку за десятки тисяч років, які відділяли палеоліт від неоліту.

У цій самотній Землі Санникова, відрізаній льодами від решти світу, уціліли завдяки цьому як тварини, вимерлі або знищені повсюдно, так і первісна людина, що зупинилася у своєму розвитку на низькому щаблі внаслідок відірваності від решти землі, де все постійно змінювалося й удосконалювалося. Умови життя вампу залишилися такими ж, як і за тих віддалених часів, коли ця земля відділилася від материка й була оточена поясом льодів; клімат лишився таким самим, їжі було вдосталь; і до приходу онкілонів не було спонукальних причин для вдосконалення життя.

Від Амнундака мандрівники дізналися, що вампу вже запозичили дещо в онкілонів; раніше вони не знали навіть вогню й зимували навколо гарячих джерел, де влаштовували собі навіси зі складених один на оден каменів. Навчившись добувати вогонь, вони почали зимувати в печерах, які краще захищали від холоднечі й снігу. Вони почали підсмажувати м’ясо, хоч продовжували їсти його й сирим; почали вирізати з дерева грубі чашки й зшивати зі шкур ковдри та плащі для холодної пори року; робили також із кістки наконечники для списів, хоча віддавали перевагу все-таки кременевим, міцнішим.

На запитання Ордина, звідки вампу беруть кремінь для своєї зброї, Амнундак не міг дати відповіді: онкілонам це місце було невідоме; вони використовували або кістку, або уламки більших мигдалин халцедону, агату, сердоліку, які траплялися в базальті країв улоговини. Виготовлення наконечників із цього матеріалу вимагало дуже багато часу й було можливим тільки під час дозвілля довгої полярної ночі при світлі багаття в землянці. Кременя в базальті не було, і довелося припустити, що десь у володіннях вампу в урвищах окраїни знаходяться й інші породи, наприклад вапно або крейда, що нерідко вміщують кремінь. Це змушувало здійснити нову екскурсію, уже вглиб землі вампу.

Закінчивши огляд печери, мандрівники й Амнундак повернулися до загону. Воїнів було розпущено по домівках, і частина розійшлася стежками; але частина, яка мешкала південніше, разом із Амнундаком, пішла дорогою вздовж краю улоговини. Мандрівники й скористалися нагодою, щоб познайомитися з новими місцями. При загальній одноманітності дорога була в різних частинах з певними особливостями: то круча спускалася з карколомної висоти майже стрімкою стіною, біля підніжжя якої лежали купи снігу, що танув і час від часу поновлювався невеликими лавинами, котрі падали зверху; то урвище розпадалося на уступи різної висоти, даючи притулок гірським баранам, бурі постаті яких можна було спостерігати час від часу; то вузька розколина, похмурий коридор поміж навислими стінами, гострими виступами й скелями, порізаними водою й вітром, які нагадували фантастичні постаті людей і тварин, здіймалися знизу вгору. Але така розколина була досяжною тільки для гірських баранів, а не людей, і піднятися нею нагору було неможливо. Подекуди, виступаючи вперед, нависали величезні кам’яні товщі, схожі на випнуте пузо якогось чудовиська, по якому окремими струмками стікала вода. В одному місці, на висоті сотні метрів, із отвору в прямовисній стіні виривався сріблястою дугою водоспад, який живився снігами вершин, і, розсипаючись у водяний пил, падав на камені розсипу. Повсюди видно було той-таки базальт — то майже щільний, то пузиристий у вигляді лави, то шлаковий, то багатий на красиві мигдалини різних кольорів, які так цінувалися онкілонами у виготовленні жіночих прикрас і знарядь праці.

В одному місці на висоті двохсот метрів Горохов помітив гірського барана, який стояв на вузькому уступі, різко виділяючись на чорному тлі стіни; тварина почувалася в цілковитій безпеці від двоногих, що повзли глибоко внизу.

— Хто з наших воїнів може пронизати стрілою цього барана? — запитав Горохов.

Амнундак похитав головою й сказав:

— Наші стріли не долетять до нього.

— А наші блискавки долетять, і ми добудемо собі баранину на вечерю.

Амнундак зміряв очима відстань і знову похитав головою.

— Ну, Микито, похвастав, тож не осоромся перед онкілонами! — сказав Горюнов.

Горохов зарядив свою берданку, припав на коліно й для певності поклав ствол на розгілля куща; баран здавався невеликою бурою плямою, в яку влучити було нелегко. Амнундак і воїни, очікуючи, стовпилися навколо стрільця. Довго цілився якут, нарешті пролунав постріл, повторений уступами кілька разів. Бура пляма похитнулася, метнулася вперед і зірвалася з уступу. Баран летів униз, ударяючись рогами об виступи скель і відскакуючи від них, неначе м’яч; величезні роги й підвернуті ноги мелькали в повітрі; нарешті маса упала біля підніжжя скелі. Онкілони закричали й побігли за здобиччю.

— Далеко б’є блискавка білих людей і ніхто не може врятуватися від неї! — сказав Амнундак. — Якби в онкілонів було десять таких блискавок, то, перш ніж сонце сховається на зиму, не лишилося б жодного вампу на нашій землі.

Дорогою поступово загони воїнів один по одному відділилися, повертаючи лісом до своїх стійбищ; нарешті звернули й останні, і, минувши землянку шамана, якому подарували голову барана, мандрівники вийшли на галявину до свого житла. Аннуїр весь час супроводжувала їх, але на галявині помчала вперед, щоб зустріти чоловіка на порозі землянки разом із рештою жінок, як належало за звичаєм племені.

Полювання на мисливців

Мандрівники провели понад тиждень у своїй землянці, відпочиваючи від експедиції до вампу й вивчаючи мову онкілонів; у невимушених розмовах із жінками це було легко, й уроки навколо палаючого багаття з чашкою чаю в руках або люлькою в зубах перетворювалися на години веселощів із жартами й сміхом; жінки, у свою чергу, вчилися розмовляти російською, і до кінця тижня обидві сторони вже достатньо розуміли одна одну. Приваблюваний сміхом, який лунав із землянки, Амнундак нерідко заходив до білих людей, але в його присутності жінки поводилися чемно, а мандрівники теж намагалися не втратити своєї гідності.

Був уже початок червня, і сонце не сходило з горизонту; але, опускаючись опівночі до північного краю улоговини, воно постійно ховалося години на дві за якоюсь завісою з білих хмар або густого туману, і наставала напівтемрява. Мандрівники звичайно вже спали в цей час, але якось Горюнов, вийшовши із землянки, помітив це явище й покликав своїх товаришів.

Розпитавши жінок, вони дізналися, що це спостерігається завжди, тому що з того боку «із землі йде велика пара, як із посудини, у якій булькає юшка, або як із чайника», — пояснили вони. Це, звичайно, дуже зацікавило мандрівників, і вони вирішили неодмінно проникнути в землю вампу й з’ясувати, у чому річ.

Але спочатку треба було перевірити базу й Нікіфорова. Цю екскурсію здійснили всі, крім Аннуен, яка залишилася в землянці. Нікіфоров не нудьгував на самоті: крім турбот про собак та їхній корм, він був зайнятий приготуванням палива й м’яса на зиму й у сонячні години в’ялив м’ясо, розрізане на смуги й розвішане на ремінних арканах. Але доводилося охороняти це м’ясо як від собак, яких він удень випускав на волю, так і від хижих птахів. Казак нерідко розважався тим, що підстрілював занадто нахабного орла, який хапав м’ясо, і птах потім потрапляв на той же аркан, бо годився як собачий корм. Снігові замети помітно осідали й на поверхні зледеніли, тож піднятися нагору не можна було, не вирубавши в льоду сходинки. Казак не полінився зробити це і час від часу лазив на гребінь спостерігати стан моря. Воно дуже змінилося за місяць, проведений мандрівниками в Землі Санникова: відкрита вода розширилася й присунулася так близько, що її добре було видно. Над нею часто висів туман, але деякими ясними й вітряними днями останній часто розходився, і вдалині на горизонті ледве виднівся острів Котельний, на якому все ще лежав сніг, і тільки де-не-де чорніли проталини.

Жінки, які ніколи не бачили оточення землі, на якій жили, піднявшись угору, жахнулися крижаної й снігової пустелі, яка постала перед ними у всій своїй гнітючій величі, і співчували білим людям, які живуть серед снігу більшу частину року.

— Тому ви такі білі, — вирішили вони.

— Ну як, Аннуїр, ти підеш зі мною туди, на південь, коли я піду з вашої землі? — запитав Ордин.

Аннуїр енергійно затрясла головою:

— Ні, там занадто холодно, сніг і лід, і більш нічого. Дивися, тут у нас літо, тепло, а там зима.

— Тоді я піду без тебе й ти залишишся вдовою.

— Ні, ти теж не підеш! Ви всі залишитесь із нами, так сказав Амнундак. І ви обіцяли…

Наверху пробули недовго; досить різкий вітерець, який віяв із крижаних полів, здавався легко вдягненим жінкам дуже холодним. І вони були раді, коли опинилися внизу біля багаття, навколо якого й провели ніч. За цю екскурсію до снігів жінок було нагороджено намистом і люстерками, які мандрівники розшукали у своєму вантажі, залишеному на базі.

Цього разу забрали з неї й усі подібні речі, узяті на випадок зустрічі з онкілонами, щоб подарувати їх на стійбищі Амнундака; намисто, люстерки, голки, блискучі ґудзики, яскраві стрічки, мідні каблучки й сережки з фальшивими каменями й коралове намисто для дружини вождя мали викликати захоплення в онкілонок, а кілька ножів, сокира і ручна пилка — задовольнити чоловіків та спонукати Амнундака дати надійний конвой для екскурсії вглиб землі вампу.

Повернувшись до стійбища, прожили ще днів зо три й переконали Амнундака після довгих розмов погодитися на їхню екскурсію в північну частину улоговини.

— Хоч ваші блискавки вражають напевне і птахів, і звірів, і людей, — сказав він, — але вампу дуже хитрі й можуть напасти на вас із засідки або вночі серед туману. Тому я дам вам у супутники дванадцять кращих молодих воїнів, які охоронятимуть ваш сон, нестимуть ваші речі й розвідуватимуть безпечний шлях.

Наступного ранку загін із сімнадцяти осіб, добре озброєних, вирушив. Аннуїр умовила Ордина взяти її з собою й теж озброїлася списом і луком зі стрілами, незважаючи на глузування онкілонів і залякування жінок. Але вона хотіла бачити нові місця, а Ордин хотів привчити її до мандрівок, щоб потім забрати її з собою на материк; вона йому дуже подобалась і зі свого боку гаряче покохала його.

Першого дня дійшли до розореного вампу стійбища. Землянку вже було поновлено, й життя брало своє: жінки поралися, діти гралися й пустували, не видно було тільки старих, винищених вампу. Переночувавши коло стійбища, пішли далі просто на північ. Галявини з озерами чергувалися з лісами, але вони поступово ставали менш густими, а диких тварин зустрічали менше. На ночівлю зупинилися на галявині на березі озера, яке в центрі скипало горбом через кожні десять хвилин і мало таку теплу воду, що мандрівникам захотілося ретельно помитися. Поки воїни розкладали багаття й різали м’ясо для вечері, мандрівники відійшли трохи від табору, швидко роздяглися й кинулись у воду. Хлюпання води привернуло до себе увагу воїнів, які злякано скочили. Хоча вони не мали такої відрази до води, як, наприклад, монголи, які не милися ніколи, але, подібно до інших народів Півночі, де вода занадто холодна, вони не знали купання. Тому вони подумали, що білі чаклуни, доручені їхньому піклуванню, хочуть зникнути із землі онкілонов, перетворившись на риб або тюленів.

— Анну, дивися, твій чоловік й інші чаклуни зараз зникнуть — вони пішли в озеро! — вигукнув один.

Аннуїр, зайнята також готуванням, скочила й побігла до берега; за нею — всі онкілони. Мандрівники вже були у воді й плавали, видно було тільки їхні голови.

— От вони вже перетворилися на нерпу! Дивіться, дивіться! — кричали ті, хто зібралися на березі.

Проте Аннуїр, яка була вже трохи цивілізована й дещо знала, після першого переляку заспокоїлася — вона впізнала обличчя Ордина й почала сміятися з онкілонів. А втім, останнім довелося здивуватися ще більше, коли мандрівники вийшли на берег і, розтираючи собі тіло й голову, почали вкриватися чимось білим, схожим на сніг, воїни, що не мали жодного уявлення про мило, були вражені.

— От дивіться: на цих чаклунах вода замерзає й перетворюється на сніг! — казали вони одне одному.

Знов Аннуїр, яка вже дізналася про вживання мила, пояснила онкілонам, у чому річ. Але вони заспокоїлися тільки тоді, коли білі люди вдяглися й повернулися до багаття, де всі воїни крадькома уважно оглядали їх — чи нема якоїсь зміни.

Поки всі вечеряли, Аннуїр, захопивши мило, теж побігла купатися, відійшовши далі від табору. Не вміючи плавати, вона не пішла далеко у воду й милася біля самого берега. Коли вона повернулася, всі воїни підняли її на сміх.

— Ти натерлася снігом, щоб стати білою, як твій чоловік! Не побоялася влізти у воду, де водяний дух міг схопити тебе за ноги й потягти на глибину. Але ти лишилася такою ж чорною, як і була! — так жартували її одноплемінники.

Аннуїр потім зізналася Ордину, що у воді їй було дуже лячно: їй увесь час здавалося, що от-от хтось схопить її за ноги й потягне. Як і всі онкілони, вона вірила в існування злих духів, які живуть у воді, лісах, печерах, у духів туману й заметілі. І тільки бажання в усьому наслідувати його змусило її полізти у воду.

— Наступного разу я піду в озеро разом із тобою. Але ти маєш мені показати, як ти робиш, щоб плавати, як нерпа, — заявила вона.

Під час ночівлі два воїни по черзі вартували разом із Кротом і Білухою, які вже заприятелювали з онкілонами, отримуючи від них обгризені кістки й обрізки м’яса. Воїни почали цінувати пильність собак і шкодували, що їхні предки не захопили із собою кілька подібних тварин.

— Чому б їм не спіймати й не привчити вовченят? — запитав Горохов.

— Вовк ніколи не стає свійським, — пояснив йому Горюнов. — Хіба що впіймати вовчицю й спарувати її з нашими собаками. У нас, на жаль, у зграї нема сук.

Онкілони поставилися з недовірою до цієї пропозиції, але сказали, що спіймати вовка не так важко.

Ще день минув у дорозі на північ. Ліси ставали дедалі нижчими й рідшали, трава на галявинах була менш густою; бики й коні зустрічалися не часто й були дуже обережні — очевидно, переслідування вампу навчили їх не довіряти людині. Зате частіше траплялися носороги, які самі наганяли жах на вампу й не боялися ані списів, ані дрючків.

Надвечір, перед виходом на одну галявину, розвідники, які йшли із собаками попереду, зупинили загін звісткою, що з’явилися вампу. Сховавшись у кущах узлісся, почали спостерігати.

На галявині паслося кілька биків; один стояв трохи далі й, очевидно, дрімав, ремиґаючи.

Позаду до нього по траві повільно повзли п’ять або шість вампу.

Підповзши кроків на двадцять до бика, передній вампу швидко піднявся й кинув один за одним два списи; решта, підскочивши, підбігли з боків, піднявши списи й готуючись до нападу. Один із списів улучив у хребет і врізався в шкіру; бик заревів з переляку й від болю і, помітивши ворогів, кинувся на них, опустивши голову й виставивши свої величезні роги; вампу встигли вчасно відскочити, і тварина пробігла повз них, одержавши ще по одному удару списом у кожний бік; але кременеві наконечники, очевидно, неглибоко проникали крізь товсту шкуру, бо списи в ту ж мить випадали. Розлючений бик розвернувся, несподівано наздогнав одного з мисливців і змахом голови підкинув його досить високо; але інші вампу знову кинули списи й відвернули увагу бика від того, хто впав.

Побачивши, що на нього нападають із різних боків, бик обрав за краще шукати порятунку у втечі й помчав галявиною слідом за рештою. Вампу кинулися за ним, але, незважаючи на швидкість своїх ніг, одразу почали відставати. Кілька кинутих списів не справили враження на тварину, яка мчала щодуху.

— Не вдалося їм полювання! — сказав Горюнов. — Тепер підстрелимо бика в них на очах, але, звичайно, не для них.

Бик біг тепер кроків за двісті від спостерігачів, а чотири вампу — кроків за тридцять позаду; п’ятий залишався на місці свого падіння. Вампу бігли величезними кроками, сильно нахиливши тулуб уперед; їхні патли розвівалися на вітрі; у кожного в руках залишився тільки один спис. Вони сподівалися, що від утрати крові бик ослабне й дасть себе наздогнати. І раптом він на повному ходу впав на землю.

У запалі погоні вампу або не чули пострілу, або не зрозуміли, в чому річ. Видаючи рев торжества, вони підбігли до тварини й почали виконувати навколо нього свій танець перемоги.

— Доведеться полякати їх, — сказав Ордин. — Інакше нам м’яса не бачити.

— Та й взагалі треба очистити собі дорогу далі на північ і змусити їх утікати до печер.

Горохов підняв берданку й вистрілив. Вампу спочатку скам’яніли на місці, але потім, закричавши від жаху, помчали назад галявиною; підвівся й пом’ятий биком і, кульгаючи, поплентався слідом за ними. Онкілони негайно ж вискочили на галявину й видали свій військовий клич, щоб постріл в уяві вампу поєднався з цим криком в одну подію.

— Ночуватимемо тут! — заявив Горюнов. — Вечеря готова, вампу не насміляться повернутися.

Поки онкілони білували бика, мандрівники розшукали серед галявини озерце, скоріше ставок, який не мав стоку, із ледь теплуватою водою; його береги стрімко йшли вглиб, і воно здавалося дуже глибоким. Біля нього розташувалися на ночівлю, принесли до нього шматки м’яса, залишивши зайве на поживу орлам і вовкам. Запалало багаття й усі зайнялися приготуванням вечері. Ордин пішов із казанком до озера, щоб зачерпнути води, йому довелося лягти на землю — такий низький був рівень озерця.

І ось, опускаючи руку з казанком, він помітив, що вода неначе піднімається назустріч; він почав повільно піднімати казанок — вода йшла слідом за ним, ніби притягувана магнітом.

Вище й вище піднімалася вода й нарешті зрівнялася з поверхнею берега.

— Вода виступає з озера! — вигукнув Ордин, схопившись на ноги.

На цей вигук усі збіглися до берега й з подивом дивилися на переповнене до країв озерце.

— Треба збирати речі та йти дали, — заявив Костяков.

Онкілони почали перешіптуватися і з забобонним жахом дивилися на воду, чекаючи, що з неї з’явиться голова якогось чудовиська. На обличчі Аннуїр відбивалися поперемінно страх і сміх, тому що, поглядаючи на Ордина, вона помітила, що він посміхається. Вона вже засвоїла думку, що білі люди все знають, усе можуть і нічого не бояться.

Але перш ніж онкілони вирішили тікати, вода в озерці стала повільно знижуватися й за кілька хвилин зайняла свій попередній рівень. Горохов зітхнув із полегшенням:

— Пішов, пішов назад углиб, злякався, видно! — вимовив він. Ордин, Горюнов і Костяков засміялися — вони здогадалися, що це був новий вид озер із підземним живленням; на дні його, очевидно, було жерло, яке йшло далеко вглиб і було заповнене водою; час від часу пара й гази підіймали воду вгору, а потім знаходили собі вихід якоюсь бічною тріщиною, не вириваючись із води, як в інших озерах; ось чому вода понижувалась. Залишалося простежити періодичність цього явища, щоб переконатись у правильності пояснення. Ордин вийняв годинник.

— Тепер я розумію, як тварини користуються цим озером для водопою, — сказав Горюнов. — Вони вичікують, поки вода підніметься до країв.

— Так, а я дивувався, побачивши стрімчасті береги й відсутність спусків до води, витоптаних тваринами, — підтвердив Ордин.

— А інший звір, мабуть, не встигне напитися, гледь — вода в нього з-під носа пішла! І дочікуйся, коли вона підніметься,

Чекати дійсно довелося довго: встигли зварити й підсмажити вечерю та з’їсти її, коли вода знову поступово стала піднімалися; проміжок дорівнював майже годині.

Як тільки сонце встигло сховатися за завісу пари північної частини улоговини, звідти насунувся густий туман, й одразу стало майже темно. Але на ніч дрова запасли, і коло багаття було видно й тепло. Розмовляли про озера цієї дивної землі з їх періодичними виверженнями, які онкілони пояснювали грою водяних духів. Вони повідомили, що на півночі є долина Тисячі Димів, де із землі повсюди йде дим і де земля така гаряча, що пече ноги крізь взуття. Вони самі не були там, але чули про це від старих, які молодими брали участь у великому набігу на вампу, здійсненому дідом Амнундака.

У цій долині вампу раніше зимували.

Розмову було перервано протяжним виттям, яке долинало з лісу; собаки відповіли на нього лютим гавканням.

— Вовки близько — зачули падаль, — сказав Горохов.

— От і нагода спіймати вовчицю або навіть дві, — запропонував Горюнов.

Онкілони заявили, що це легко, що вони зимовими ночами полюють на вовків, які тривожать оленячі стада, облавою з вогнем. Для спіймання вовчиці в них виявилася сітка, сплетена з тонких ремінців і яку використовували для ловлі ленних гусей. Почали готуватися до облави. Із купи палива, заготовленого на ніч, вибрали смолисті стовбури сухих молодих модрин, розламали їх на шматки з півметра завдовжки й прив’язали до списів; такі факели наготували для всіх учасників і поклали на багаття. За цей час вовки зібралися коло залишків бика, звідки лунало гарчання, скавчання, хрускіт кісток, — зграя хижаків бенкетувала, користуючись пітьмою.

Коли смолоскипи розгорілися, онкілони й мандрівники з факелами в одній руці, списом або рушницею в другій швидко оточили місце бенкету й потім, нахиливши смолоскипи вперед, майже до землі, і помахуючи ними праворуч і ліворуч, почали сходитися до центра, де були вовки, оточені вогненним колом, яке рухалося. Скоро крізь туман можна було розгледіти купу сірих хижаків, які скупчилися біля трупа, підібгавши хвости, вищиривши зуби, вони стояли, розгубившись, не бачачи лазівки для втечі в страшному колі, яке коливалося та все наближалося. Звірі завили, почали метатися, стрибати одне на одного й, нарешті, оскаженівши, кинулися по два й по три в різні боки.

Але втекти вдалося небагатьом: воїни, спритно підколюючи їх списами або вдаривши факелом по морді, відганяли їх назад. Воїн, у якого була сітка, накрив нею вовчицю, яка намагалася прорватися, — вона одразу заплуталася й звалилася. Вовки, які залишилися живі, повернулися до трупа й, тремтячи, притиснулися одне до одного, клацаючи зубами, вже не намагалися бігти; кілька пострілів покінчили з ними. Піднявши факели, онкілони тепер добивали вовків, які лежали в різних місцях; серед поранених знайшли ще вовчицю, накрили їй голову одягом і, зв’язавши всі чотири ноги разом, віднесли, підвісивши на спис.

Підібравши всіх вовків, яких виявилося одинадцять, повернулися до багаття й зайнялися зніманням шкур.

Для кожної з спійманих вовчиць забили в землю три кілки, до двох притягли ременями передні й задні ноги, до третього шию, тож тварина не могла дістати зубами жодного ременя. Після цього оригінального полювання лягли спати навколо багаття, залишивши, зазвичай, вартових, які мали наглядати за вовчицями й оберігати їх від Крота й Білухи; вони довго не могли заспокоїтися, висловлюючи бажання розправитися зі своїми безпорадними ворогами.

Долина тисячі димів

За ранковою трапезою серед густого туману обговорювали питання, як повести із собою вовчиць: один пропонував нести їх по черзі на плечах, інші — на ношах, зроблених зі шкури вбитого бика. Найпростіше було змусити їх бігти власними ногами, але не було ані ланцюга, ані дроту, щоб зробити повід, який був би недосяжний для їхніх гострих зубів.

Нарешті здогадалися: зробили широкі шкіряні нашийники й намордники; нашийники прив’язали до кінців шомпола від берданки Горохова. Таким чином вовчиці йшли поряд, як бики в ярмі; один онкілон вів їх за ремінець, інший підганяв ззаду. Спочатку звірі опиралися всіма чотирма ногами, лягали; але після того, як на них пустили собак, котрі почали кусати їх ззаду, вони змирилися й пошкандибали, підібгавши хвости, за людьми.

Як тільки туман порідшав, пішли на північ. Рослинність ставала все більш чахлою, траплялися цілі смуги засохлого низькорослого, але старого лісу; на галявинах ділянки рідкої трави чергувалися із зовсім голими, ґрунт яких був із базальту, що вивітрився. За кілька кілометрів трапилася розколина в ґрунті, із якої піднімався легкий димок.

Ордин, нахилившись, приклав руку до тріщини, але швидко відсмикнув її — таким гарячим було повітря, що виходило з глибини. Чим далі, тим більше зустрічалося таких розколин і повітря ставало гарячішим; мандрівникам здавалося, що вони потрапили до добре натопленої лазні, тим більш що пара застилала всю місцевість подібно до легкого туману. Онкілони давно вже скинули свої куртки й ішли голі до пояса; не витримали й мандрівники й наслідували їх приклад. Нарешті й Аннуїр спустила з себе кофту-панталони й лишилася в одному пояску, заявивши з деяким збентеженням, що жарко, як в оселі, коли горить добрячий вогонь.

Ділянка густішого туману привернула до себе увагу: виявилося, що серед неї з кількох отворів вириваються клуби пари з легким посвистом або важким диханням.

— Оце вже й справжні фумароли[9]! — вигукнув Ордин.

Чим далі, тим більше ставало цих отворів, розсіяних серед голої горбкуватої поверхні чорної лави. Здавалося, що вся земля жевріє в глибині й димить; тепло ґрунту відчувалося вже крізь взуття.

Коли пройшли кілометр, другий такою місцевістю й зупинилися перепочити та роздивитися, то не можна було не здивуватися картині, яка постала їхнім очам. З усіх боків то тут, то там із ґрунту виривалися клуби пари, які піднімалися в спокійному повітрі кучерявими колонами вгору, де під скісним промінням сонця вигравали уривки райдуг. Можна було подумати, що димлять незліченні труби невидимого міста ясного і тихого морозного дня. У проміжках між білими колонами на заході, півночі й сході чорніли високі кручі країв улоговини, які були віддалені одна від одної на п’ять-шість кілометрів. Подекуди з’являлися обриси гострих вершин із смугами або плямами снігу, які яскраво біліли під променями сонця. Ці білі сніги й білі стовпи з одного боку, чорні урвища й чорний ґрунт — з іншого складали рідкісне поєднання двох протилежних кольорів.

Тиша порушувалася нерідко то різким посвистом, то гудінням якогось отвору.

— Чорна пустеля, що димиться! — вигукнув Горюнов.

— Ось вона, долина Тисячі Димів! — сказав Ордин.

— Оселя злих духів! — заявив старший з-поміж онкілонів. — Це димляться їхні багаття в підземних печерах.

Із різними почуттями дивилися на цю картину люди загону: білі — із цікавістю, смагляві — із забобонною тривогою. Ширший стовп пари попереду привернув увагу. Коли наблизилися до нього, виявилося, що він піднімається з озерця діаметром усього метрів шість, у якому вода булькала, наче у великому казані.

Горюнов дістав із торбинки шматок сирого м’яса, прив’язав його до кінця ремінця й опустив у воду. М’ясо, яке підкидали струмені киплячої води, крутилося, пірнало й за кілька хвилин зварилося.

— Чудове місце для ночівлі! — зауважив Ордин. — Немає дров, але є готовий казан, у якому можна зварити вечерю та взяти окропу для чаю.

На подальшому шляху на північ зустріли ще кілька киплячих озер різного, але невеликого розміру. Найменші — в один-два метри в діаметрі — кипіли спокійно, виділяючи багато дрібних бульбашок; великі кипіли бурхливо, і вся поверхня їхня хвилювалася, здимаючись де-не-де джерелами. Звернули увагу, що стрімкі стінки над поверхнею води й ґрунт навколо озер подекуди були вкриті білим нальотом, неначе снігом. Останній коло киплячої води здавався безглуздям. Нашкребли на пробу цього нальоту, і виявилося, що це якась сіль, дуже їдка й неприємна на смак.

— Але якщо виділяється сіль, вода теж має бути солоною й непридатною для чаю, — зауважив Горюнов.

Скуштували воду — вона виявилася не зовсім прісною, але все-таки придатною для пиття.

Пробираючись між киплячими озерцями й розщілинами, що димилися, вже недалеко від краю улоговини натрапили на велику пласку западину, діаметром сотні зо дві кроків і глибиною метрів п’ятнадцять-двадцять.

Дно плавно вигиналося, тож нагадувало велику чашу, але води не було. Вдивляючись крізь імлу, що стелилася по дну, вони помітили, що в розколинах ґрунту подекуди спалахують сині вогники. Ордин захотів роздивитися їх ближче, але через кілька кроків швидко повернув назад, затискаючи ніс і рот. Він сказав, що почав задихатися від випаровувань сірки й хлору, які заповнювали гаряче, як у печі, повітря.

У бінокль можна було роздивитись, що на чорному ґрунті дна всюди жовтіють і біліють смугами й плямами густі нальоти, очевидно, сірки й нашатирю.

— Ну, Павле Миколайовичу, сказав Ордин Костякову, коли віддихався, — тепер і ви не станете заперечувати, що Земля Санникова — кратер колосального вулкана, ще не зовсім згаслого.

— Звичайно. Ці базальтові урвища з усіх боків, гейзери й озера з бульбашками — на півдні, киплячі озера й фумароли — на півночі, ця отруйна яма — усе це не залишає жодного сумніву, — підтвердив Горюнов.

— Але онкілони живуть тут чотириста років, а вампу й тварини набагато довше. У південній половині — густа рослинність — отже, вулкан давно вже не діяв, — заперечив Костяков.

— Звичайно, але ясно також, що він припиняв свою діяльність поступово з півдня на північ, тому що ознаки тут набагато яскравіші. Можливо, у той час, коли вампу вже населяли південну частину, в північній ще виливалася лава.

— Онкілони цього вже не застали, — підтвердив Ордин. — Вони знають лише про дим «підземних духів».

— А чи не може вулкан одного чудового дня прокинутися від своєї довгої сплячки й накоїти лиха? — запитав Горюнов.

— Цілком можливо. Згаслими в повному розумінні можна вважати тільки вулкани, які не діяли вже цілі геологічні періоди й уже більш-менш зруйновані. За всі інші поручитися не можна, і їх правильніше вважати сплячими, бо вони можуть прокинутись. Ми знаємо приклади, коли вулкани, які вважали згаслими, раптом починали діяти. Пригадайте Везувій, у кратері якого, порослім густим лісом, рятувався Спартак, ватажок повсталих рабів. Ніхто не вважав цю гору вулканом, про її діяльність не збереглося навіть переказів. І раптом у сімдесят дев’ятому році нашої ери вона прокинулася й знищила Геркуланум і Помпеї і відтоді діє до нашого часу.

— А Лиса гора на Мартиніці, — пригадав Горюнов. — До половини вісімнадцятого століття вона спала й тубільці нічого не знали про її минулу діяльність. Потім почала прокидатися, але прокидалася півтораста років, ледве подаючи ознаки життя, і тільки на початку двадцятого століття здійснила страшне виверження, яке за кілька хвилин знищило місто Сен-П’єр і тридцять тисяч життів.

— І таких прикладів можна навести ще багато з обох Америк, Зондських островів, Камчатки, — додав Ордин.

— Пробудження цього вулкана справді було б лихом для онкілонів, — зауважив Костяков.

— Судячи з того, як і де поновиться діяльність. Якщо вона обмежиться північною частиною улоговини, яка й тепер безплідна та незаселена, і якщо вона буде не потужною, онкілони спокійно існуватимуть неподалік від вулкана. Але якщо виверження почнуться в південній частині, можна чекати найгіршого.

— Мені здається, — відповів Ордин, — що це багатство фумарол, киплячих озер, гейзерів в улоговині свідчить, що вулканічна діяльність може поновитися не сьогодні-завтра — одне слово, в будь-яку мить, хоча такий стан улоговини триває вже сотні років, за словами онкілонів. Але ж вони дуже рідко відвідують цю місцевість, і свідчення їхні ненадійні. Тут потрібне правильне спостереження.

— Сподіватимемось, що поки ми тут, нічого не станеться і що Земля Санникова з її живими скам’янілостями існуватиме ще століття, — побажав Горюнов.

Обігнувши задушливу западину, мандрівники швидко дійшли до північного краю улоговини, який являв собою таке ж стрімке або уступчасте урвище із базальту, як і в інших місцях; воно піднімалося, на перший погляд, не менше, ніж на тисячу метрів. Внаслідок цілковитої відсутності рослинності, навіть лишаїв, цей край справляв ще більш похмуре враження. Але, роздивившись навкруг, перед очима спостерігача поставала ще більш вражаюча картина: на невеликій відстані від підніжжя чорної стіни простяглася біла стіна долини Тисячі Димів, у яку зливалися здалеку стовпи пари; ця стіна не була нерухомою, а трохи хвилювалася, клубилася, і під променями низького сонця на її хвилястім гребені подекуди переливалися райдуги, пересуваючись із місця на місце.

В одному місці довга біла смуга біля підніжжя чорної стіни привернула до себе увагу мандрівників.

— Дивно, невже це сніг, який звалився зверху? — припустив Горюнов.

— Ні, це не сніг, а вихід якоїсь білої гірської породи, — сказав Ордин, глянувши в бінокль. — І вона вся порита ямами, наче її гризли. Чи не тут вампу добувають собі кремені?

Поспішили до цього місця. І виявилося, що тут базальт лежить на сніжно-білому крихкому мармурі, який виступав на три-чотири метри над дном улоговини завдовжки дві-три сотні метрів. У мармурі були розсіяні то окремо, то гніздами й прошарками чорні, сірі й сірувато-білі кремені; їх і добували вампу, які наконечниками списів або скреблами повиточували мармур у стіні урвища.

— Ну от і відкриття, яке було нам потрібне, щоб визначити час утворення вулкана, — сказав Ордин, обстеживши білу стіну. — Я знайшов кілька, хоч і поганих, скам’янілостей, які свідчать, що це верхньокрейдяна товща. Отже, вулкан утворився не раніше третинного періоду, коли на півночі Сибіру в різних місцях виливалися ті ж базальти. Треба пошукати ще — чи не знайдуться кращі…

На цім слові Ордин заліз до одної з найглибших ніш урвища і почав працювати молотком; решта рилися в купах білого піску, насипаних біля підніжжя; навіть онкілони взяли участь у пошуках, коли їм показали одну із знайдених мушель і пояснили, що це таке. Але молоток припинив стукати, і скоро Ордин виліз із ніші й сказав:

— А знаєте, у глибині тут іде добряча робота. Поводьтесь тихо і, приклавши вухо до урвища, слухайте. Найкраще, звичайно, всередині ніші, де я був.

Горюнов і Костяков полізли в нішу й притислись вухом до стінки. Вони почули то короткі, то більш тривалі удари, які лунали з глибини землі, неначе там, десь далеко, працювали величезні кузні; здавалося, що тяжкими молотами б’ють по твердому металу. Порода злегка тремтіла й можна було бачити, як від білої стіни час від часу відривалися окремі кристали вапняного шпату, з якого складався мармур.

— Добряче працюють там, унизу! — сказав Горюнов, вилізши з ніші.

— Чи не час нам забиратися звідси, поки не пізно? — запитав Костяков із тривогою в голосі.

— Ви гадаєте, що це ознака скорого пробудження вулкана? — засміявся Ордин. — Якби ми бували тут раніше й цих звуків не чули, це дійсно було б ознакою посилення підземної діяльності. Але й у такому разі боятися нема чого — пробудження може тривати дні, тижні, місяці й роки.

— І навіть століття, як у Лисої гори! — додав Горюнов.

Онкілони, дізнавшись, про що розмовляють чужоземці, полізли один за одним до ніші й виходили звідти стривожені. Тепер вони були переконані більше, ніж колись, що тут, під землею, живуть злі духи. Ці удари, здригання стіни, вогники в западині, тисячі димів, киплячі озера, повна відсутність рослинності — усе разом настільки лякало їх, що вони почали наполегливо просити, щоб до ночі піти з цієї страшної місцевості.

Було вже пізно, сонце сховалося за високим північним урвищем, і густа тінь лягла на цю частину улоговини. Крім того зі сходу насувалася велика чорна хмара, а туман мав стати тут винятково густим. У тумані й сутінках легко було збитися з дороги й потрапити до розколини або киплячого озера.

Справді, ледь устигли відійти на кілометр від урвища, як небо вкрилося хмарами і пішов дрібний дощ; уся місцевість вкрилася туманом від численних випарів, які охолоджувалися дощем; стало зовсім темно і хоч-не-хоч довелося зупинитися поруч із зловісною западиною й коло киплячого озерця, яке давало можливість зварити хоч вечерю та чай, тому що палива ніде не було. Спокій чужоземців подіяв і на онкілонів, і всі, лежачи на березі озера, спускали на ремінцях або кінцях списів шматки м’яса у воду, але розмовляли тільки пошепки. Горохов здогадався навіть зварити суп; він поклав м’ясо в казанок, додав солі й крупи, зачерпнув води й занурив казанок до половини в озерце. Навар вийшов непоганий, і, головне, м’ясо зварилося в солоній воді й було смачнішим, ніж шматки, які варилися просто в озері. Чай також виявився досить смачним.

Після вечері онкілони, збившись у тісну купу й накрившись від дощу щитами, заснули, виставивши варту. Для чужоземців вони влаштували намет із бичачої шкури й списів. Але останнім захотілося подивитися вночі на вогні западини, і вони потихеньку, щоб нікого не збудити, попрямували до неї. Завдяки теплу, що виходило з глибини, над западиною не було туману, і вона являла собою чорну яму, дно якої було поборознене в різних напрямках лініями синіх вогників, котрі подекуди перебігали з місця на місце, то згасали, то загорялися і це було дуже дивне й цікаве видовище.

Щоб краще бачити, усі четверо лягли на землю біля краю западини й раптом відчули різкі удари — земля затремтіла під ними.

— Землетрус! — вигукнув Костяков, підскочивши.

Але йому довелося знову лягти, бо встояти на ногах не було можливості — ґрунт коливався занадто сильно. Лунав глухий шум, а в западині вогні тремтіли й то згасали зовсім, то знову спалахували. Від окраїни улоговини долітав гуркіт: у різних місцях відривалися й падали брили каменю. Усі ці звуки в темряві й тумані справляли моторошне враження.

Із боку табору, який був за якусь сотню кроків, почулися крики жаху, крики Аннуїр, яка прокинулася й помітила, що Ордин та інші білі люди щезли. Онкілони подумали, що білі чаклуни кинули їх у країні жаху й зникли назавжди. Собаки й вовчиці здійняли виття, акомпануючи людям, і концерт вийшов пекельний. Забобонні люди зовсім розгубилися й не знали, що зробити.

Коли коливання ґрунту ослабли й можна було стати на ноги, мандрівники поспішили до табору, який легко було знайти навіть в абсолютній темряві за криками, що долітали. Поява білих одразу заспокоїла всіх, і коли Горюнов пояснив, куди вони ходили, онкілонам стало навіть трохи соромно. Аннуїр повисла на шиї Ордина й сховала заплакане обличчя на його грудях. Ця подія розігнала в усіх сон. І Горюнов скористався нагодою, щоб розпитати онкілонів, чи бували землетруси раніше. Виявилося, що це явище їм знайоме; іноді, звичайно взимку, вони помічали, що земля злегка тремтить, колоди землянок поскрипують і на голови крізь щілини сиплеться земля.

— Ну от і зараз те ж саме! — сказав Горюнов.

— Ні, не те ж саме! — заперечили онкілони. — Ніколи не було того, щоб земля так гойдалася, щоб не можна було встояти на ногах. Тому ми так злякалися, а коли побачили, що ви зникли, то подумали, що ви нас кинули в цьому жахливому місці й що підземні духи, які колишуть землю, зараз вистрибнуть із тріщини й потягнуть нас у підземне царство.

Коливання ґрунту більш не повторилися, і мандрівники повернулися до свого намету, який довелося поновити. Від першого ж поштовху списи покосилися й шкура впала на Аннуїр, розбудила й перелякала її. Онкілони ж не наважилися лягати спати; відсутність багаття посилювала забобонний страх, крім того над південною частиною улоговини вдарила гроза — дуже рідкісне явище на Землі Санникова; там сліпучо сяяли блискавки, гуркотів грім, який багато разів повторювало відлуння високих урвищ. Збившись до купи, хоробрі воїни бурмотіли закляття, поки не стало зовсім видно завдяки небу, яке роз’яснилося, та вітру, який розігнав туман. Тільки тоді вони заснули.

Боги вампу

Відсутність туману цього ранку, досить прохолодного після дощу й вітру, дозволила вирушити у зворотну путь раніше, чому онкілони особливо зраділи. Але перед тим довелося ще раз скористатися киплячим озером, щоб зварити м’ясо й підкріпитися на далеку дорогу. Перед тим, як піти, онкілони кинули кілька шматків м’яса в озеро й тричі вклонилися йому.

— Воїни дякують підземним духам за те, що вони тільки полякали, але не заподіяли лиха, — пояснила Аннуїр.

Не зупиняючись коло знайомих уже озер і тріщин, загін до полудня проминув долину Тисячі Димів, і, коли почалася перша рослинність, обличчя онкілонів зовсім змінилися, стали такими ж привітними й веселими, якими були завжди. Видно було, що, супроводжуючи чужоземців за наказом вождя, вони принесли велику жертву й чекали найгіршого. Але їм довелося принести й другу жертву: увійшовши в смугу лісу, ці чужоземці вирішили скористатися нагодою й проникнути ще раз у країну вампу, щоб подивитися на тих дивних тварин «із п’ятою ногою на голові», яким вампу поклонялися. З переказів, ці тварини жили десь поблизу від страшної долини.

Хочеш не хочеш, а загін повернув на південний схід; вислали вперед трьох розвідників із собаками. Знову почалися знайомі місця: галявини з озерами й більш-менш широкі смуги лісу, який ставав знов вищим і густішим. Кілометрів через шість розвідники зупинили загін повідомленням, що на найближчій галявині пасуться «боги». Пробираючись обережно узліссям, підійшли до місця, найближчого до тварин. За сотню кроків від краю видно було чотирьох великих звірів, у яких легко було впізнати представників роду слонів. Під променями післяобіднього сонця вони, наївшись, відпочивали, стоячи нерухомо, опустивши хоботи й зрідка тільки змахуючи короткими хвостами й ворушачи великими вухами. Їхнє тіло було вкрите досить довгою, але обрідною шерстю червонувато-бурого кольору. Два були більшими, два меншими; останні особливо вирізнялися розміром бивнів, котрі були короткими й стирчали прямо, тоді як у дорослих дуже загиналися кінцями вгору й потім усередину.

— Немає сумніву, що це мамонти, — сказав Горюнов.

— Хотілось би подивитись, як бігають ці чудовиська на волі, — сказав Костяков. — Усі ми бачили слонів тільки в тісній загородці зоологічного саду, де бігати ніде.

— Це, звичайно, цікаво! Але як змусити їх бігати?

— Я гадаю, що вони злякаються пострілів.

— Сумнівно, бо вони не знають дії вогнепальної зброї. І, крім того, ми можемо привернути увагу вартових, котрі живуть де-небудь поблизу.

— Ну, вампу злякаються пострілів більше, ніж мамонти, тому що вони вже знайомі з дією вогнепальної зброї.

— Тихіше, про вовка помовка, а вовк у хату! — сказав Горюнов, показуючи на протилежне узлісся.

Звідти вийшли на галявину двоє рослих вампу й один хлопчик із якоюсь ношею за плечима. Наблизившись до мамонтів, вони опустили ношу на землю, потім стали на коліна й кілька разів уклонилися тваринам до землі. Мамонти з їх наближенням прокинулися від дрімоти, підійшли до вампу й почали розмахувати хоботами й видавати звуки, що нагадували голосне хрюкання. Скінчивши поклони, вампу розгорнули свою ношу, котра виявилася шкурами, наповненими якимись корінцями; вони розіклали їх на траві перед мамонтами, ті негайно почали хапати хоботами по два й по три корінці одразу й класти їх у свою пащу. Виявилося, що один із вампу — жінка; вона розгорнула свою ношу перед двома молодими мамонтами, тоді як чоловік і хлопчик частували старих. Тварини скоро покінчили з корінцями й голосним хрюканням вимагали ще, простягаючи свої хоботи до вампу; останні поновили свої поклони й раптом, ухопивши шкури, кинулися бігти щодуху до узлісся. Тут Костякову вдалося побачити те, що він хотів: мамонти важкою риссю побігли слідом за вампу, витягнувши й скрутивши хоботи гачком догори, розчепіривши вуха й задерши хвости. Але це, мабуть, була проста подяка за частування, бо вони могли б наздогнати й розтоптати вампу, якби захотіли; а тим часом вони провели їх тільки до узлісся, а потім чемно повернули назад, видаючи трубні звуки.

Увесь загін із цікавістю стежив за цією сценою годування й поклоніння. Але коли вампу зникли, онкілони почали просити мандрівників застрелити одного з мамонтів, товста шкіра якого високо цінувалася ними як найкращий матеріал для щитів, а бивні — як такий же матеріал для наконечників списів і для ножів. Добувати мамонта їм доводилося дуже рідко: вампу охороняли своїх богів, тому влаштувати полювання на них удавалося тільки під час великих війн із вампу, та й у цьому разі старі тварини були мало вразливі для списів та стріл і встигали втекти. Тепер можна було скористатися нагодою — у руках чужоземців були страшні, смертоносні блискавки.

Ордин підтримав прохання онкілонів — він хотів роздивитися тварину зблизька та зміряти її.

Костяков пригадав прочитані в дитинстві відомості, що хобот дуже ласа страва й теж приєднався до прохачів.

— Але вампу мститимуть нам за вбивство бога, — заперечив Горюнов. — Вартові зберуть усю орду, котра нападе на нас.

— Я гадаю, що вони, зачувши постріли, втечуть якнайдалі. Але заради науки й щоб догодити нашим вірним супутникам, можна навіть ризикнути, — відповів Ордин.

— Цього колоса розривною кулею не звалиш, а поранений він розлютується, і нам доведеться кепсько.

— Випустимо в нього дві чи три кулі — за цим діло не стане! Горюнов із помітним небажанням погодився на це вбивство рідкісної й майже ручної тварини, але сам не став стріляти. Онкілони дуже зраділи й з величезною цікавістю почали спостерігати за дією блискавок білих людей на бога вампу. Ордин і Костяков вистрілили одночасно в найближчого старого мамонта, який стояв боком і знову збирався дрімати. Тварина похитнулася, нахилилася вперед, потім метнулася вбік і, видавши глухий крик, упала на коліна й потім звалилася всією масою на бік. Інші три мамонти, налякані пострілами, відбігли трохи вбік, зупинилися й повернулися назад, чекаючи, що товариш, який чомусь упав, підніметься й приєднається до них; вони кликали його гучними трубними звуками.

Мисливці й онкілони підійшли до пораненого мамонта, який ще ворушив судорожно хоботом і ногами; побачивши людей, які підійшли, він трохи підняв голову, але потім безсило опустив її, тяжко зітхнувши. У його маленьких чорних очах ніби світився докір убивцям. Але скоро їхній погляд згас, і тварина затихла. Ордин вийняв рулетку й почав вимірювати мамонта. Костяков допомагав і записував, а онкілони, оточивши труп, із подивом стежили за цими маніпуляціями, в яких вони підозрювали закляття, які білі люди здійснювали над убитим богом, щоб умилостивити його дух. Собаки, не гаючи часу, почали хлиськати кров, яка витікала з великої рани й стікала по животу на траву.

Ті, хто був зайнятий роботою, а також глядачі не помітили, що інші мамонти поступово наблизилися до них кроків на сорок і зупинилися, розглядаючи дивних двоногих, які оточили їхнього товариша, що не хотів підводитись. Собаки перші відчули їхню близькість і, голосно гавкаючи, кинулися до них. Люди озирнулися й завмерли в нерішучості — чи бігти до узлісся, не чекаючи нападу мамонтів, або почати наступ. Собаки, не добігши кроків десяти до тварин, надривалися від гавкання й скавчання, хоч підібгали хвости й не наважувалися наблизитися. Звірі з подивом розглядали цих зухвалих карликів, які насмілювалися докучати їм своїми звуками. Нарешті, їм, певно, набридло слухати гавкання, і вони, повернувшись, велично відійшли до іншого краю галявини, де почали годуватися, обриваючи гілки дерев.

Онкілони заспокоїлися і, коли Ордин скінчив свій опис та вимірювання мамонта, узялися за здирання шкури й зрізання м’яса. У цей час розвідники, послані негайно після пострілу по слідах вампу, повернулися й повідомили, що на сусідній галявині вони виявили щойно кинуте стійбище. Горюнов захотів оглянути його, і він покликав із собою Горохова й одного з розвідників, давши іншим виконувати роботу різників.

Стійбище виявилося біля підніжжя великої розлогої тополі, яка росла посеред невеликої галявини. Траву навколо дерева було витоптано, не землі лежали кілька звірячих шкур, грубо вирізані дерев’яні чашки, два важких дрючки й кілька списів. Багаття ще не зовсім згасло, і над ним схилилися палички з обгорілими шматками м’яса. Злякані пострілами, вампу кинули свою незакінчену вечерю; повсюди валялися обгризені кістки, а на суку висіла задня нога коня, судячи зі свіжої шкури, розстеленої на траві.

Оглянувши стоянку, Горюнов збирався вже йти, захопивши одну з чашок як зразок виробів вампу, онкілон звернув його увагу на те, що на дереві знаходиться гніздо вампу, в якому, можливо, сховалися вартові богів. Але це припущення було безпідставне — вампу не лишив би внизу свою зброю й палички з м’ясом. Їх повітряна оселя була, звичайно, порожньою. Тому Горюнов захотів оглянути її, і всі троє полізли вгору, що було неважко, бо дерево було розложисте. Гніздо виявилося майже на верхівці, де головний стовбур ділився на кілька товстих сучків, які полого розходилися вбік; на суччя було покладено тонкі деревини, а поверх зроблено настил із жердин, що скидався на грубий поміст; частина його була захищена від дощу навісом, сплетеним із гілок та очерету. Під ним лежали шкури — постіль і ковдра вампу. Пара дрючків, шкіряна праща й купа голяків для метання, кілька списів складали вбогий інвентар притулку, у котрому первісні люди ховалися від нічних хижаків. Декілька просвітів, зроблених у листі в різні боки, служили для спостереження за місцевістю, у тому числі й за галявиною, на якій паслися мамонти; частину її було видно, і Горюнов міг роздивитися групу онкілонів, які метушилися навколо здобичі.

Поки відвідувачі оглядали гніздо й місцевість, на узлісся галявини з кущів вийшов вампу, обдивився й замахав рукою, викликаючи своїх одноплемінників, які заховалися. Негайно по сусідству вилізли жінка й двоє дітей, і всі четверо попрямували до дерева. У цей час їх помітив Горохов і прошепотів трохи злякано:

— Вартові богів повертаюся! Що нам робити? Стріляти в них? Онкілон уже дістав із сагайдака стрілу й збирався натягти тятиву лука, коли Горюнов зупинив їх порухом руки.

— Посидьмо сумирно й будемо спостерігати, що робитимуть вампу, — сказав він Горохову.

— А якщо вони полізуть нагору?

— Удень їм тут робити нічого, а внизу їхня їжа.

— Але як же ми підемо звідси?

— Злякаємо пострілом!.. Ох, чорт забирай, моя рушниця лишилася внизу!

— От тобі й на! Вони її знайдуть і зіпсують.

— Не дамо, адже ваша рушниця тут. А моя зосталася по той бік стовбура — вони можуть і не помітити.

Під час розмови захоплені на дереві лягли на шкури довкруг вирізу в помості, з якого видно було майданчик стійбища біля підніжжя. Родина вампу, підійшовши до дерева, сіла навпочіпки навколо вогнища; у жінки на руках було немовля, хлопчик років дванадцяти уже мав прикрасу у вигляді палички в носі, а дівчинку років шести ще не було спотворено. Побачивши обвуглене м’ясо, чоловік видав кілька уривчастих звуків, мало схожих на людську мову, але їх зрозумів хлопчик, який побіг до узлісся й повернувся з оберемком хмизу. У цей час жінка відгребла золу, вивільнила вуглини, які ще жевріли, і, накривши їх хмизом, роздмухала вогонь. Дівчинка взяла паличку з м’ясом і стала відколупувати обгорілу кірку та їсти вціліле. Чоловік знайшов серед кісток, які валялися, шматок кременю, що був за ніж, підвівся і почав відрізати від конячої ноги шматки м’яса, котрі кидав жінці; невеликі обрізки він їв сирими. Жінка нанизувала м’ясо на палички, відкушуючи час від часу шматочки, а хлопчик устромлював палички біля вогню й стежив за ними. Раптом немовля, яке лежало на землі, запищало; жінка підняла його, затисла між колін і сунула йому в рот чорний сосок своєї обвислої груді, після чого продовжувала займатися м’ясом.

Чоловік раптом припинив роботу і став прислухатися, потім прогарчав щось, показавши пальцем убік галявини мамонтів; жінка підвела голову, напевно, стривожена, діти підскочили. Очевидно, вампу почули крики онкілонів, які лунали з галявини. Чоловік кинув кремені й обійшов дерево, збираючись залізти нагору й подивитися, що коїться на галявині. Тут він побачив рушницю Горюнова, яка висіла на сучку. Він видав голосний крик здивування, жінка й діти підбігли, усі з подивом дивилися на цю дивну блискучу палицю, що якимось дивом повисла на їхньому дереві. Бачачи, що предмет — не змія, залишається нерухомим і не видає жодних звуків, чоловік осмілів і простягнув до нього руку, але жінка перелякано втримала її, зав’язалася суперечка; нарешті вампу грубо відштовхнув дружину, тремтячими руками зняв рушницю з сучка і, тримаючи далеко від себе, поніс до багаття, присів навпочіпки й почав роздивлятися. Жінка й діти, переконавшись, що дивний предмет не вкусить й лежить спокійно на колінах, наблизилися. Поступово вампу осмілів, почав гладити пальцями блискучий ствол, приклад, заглянув у дуло, навіть дмухнув у нього, потім став торкатися курка й собачки — і раптом гримнув постріл.

Жінка з криком відкинулася на спину, немовля покотилося по землі, потрапило ручкою в багаття й закричало; діти відскочили вбік; чоловік відкинув рушницю. Ще мить — і діти кинулися тікати; жінка, підібравши дитину й тримаючись рукою за голову, мабуть, контужена, попрямувала за ними, завиваючи. Вампу відбіг убік на кілька кроків і зупинився.

Усе було тихо, вогонь спокійно палав, предмет, який так налякав їх, лежав нерухомо на землі за кілька кроків від дерева. Крок за кроком вампу став повертатися назад — його вечерю знов було перервано й м’ясо горіло на вогні. Він підійшов до багаття й простягнув руку, щоб забрати палички з м’ясом, як раптом над його головою пролунав грім, щось ударило в багаття, вуглини й головешки розкидало вбік.

Тепер і чоловік злякався не на жарт — із диким криком він побіг до узлісся, де жінка й діти зупинилися й не знали, що робити. Побачивши втечу чоловіка, вони теж зникли в кущах.

— Ну, тепер вони довго не повернуться, — сказав Горохов, який пустив розривну кулю в багаття. — Тепер дерево в них буде зачарованим назавжди.

Онкілон реготав до сліз. Горюнов теж сміявся. Усі троє поспіхом злізли з дерева, підібрали рушницю; онкілон перед тим підпалив гніздо, а внизу кинули палиці й списи в багаття; Горохов устромив палички з м’ясом високо над землею і, побачивши серед кісток людський череп, повісив його на конячу ногу, яку зняв із дерева й притулив до стовбура, на тім’я поклав кремінь, яким вампу різали м’ясо, я в очні западини засунув по вуглині.

— Якщо вони насміляться прийти сюди невдовзі, — сказав він, — то припишуть усі ці штуки чародійній силі й ще більше боятимуться наших пострілів.

Повертаючись на галявину мамонтів, жартівники зустрілися з іншим загоном, який уже поспішав їм на допомогу. Почувши постріл, потім другий і ревіння вампу, Ордин і Костяков подумали, що ті, хто пішов, потрапили під напад вампу й відірвали онкілонів від білування. Дізнавшись, у чому була річ, усі дуже сміялися з цієї пригоди з рушницею.

На галявині вже було розкладено багаття, й Аннуїр готувала вечерю; хобот мамонта виявився дуже смачною стравою, але біфштекси з філе були трохи жорсткими, можливо, тому, що їм не дали вилежатися. Але м’яса було стільки, що можна було повторити експеримент і пізніше.

Важко навантажені шкурою, бивнями й м’ясом, наступного дня мисливці вирушили вже просто до стоянки Амнундака, якої досягли тільки надвечір.

Вождь онкілонів уже споряджав велику експедицію для пошуків зниклих чужоземців. Землетрус дуже налякав онкілонів, на пам’яті яких подібного ще не було. У деяких землянках колоди навісів вискочили з гнізд і, упавши разом із дерном на людей, які прокидалися, багатьох прибили й кількох дітей убили. Вискочивши з осель, перелякані онкілони бачили, як хиталися дерева й чули, як із гуркотом падали брили каменю з урвищ; підземні удари валили їх із ніг. Потім ударила гроза, якої не пам’ятали старі люди, а потоки дощу лилися на людей, які не наважувалися повернутися до землянок: двері на них розмило й вода підмочила постелі й одяг.

Зіставляючи це нещастя з недавнім нападом вампу, онкілони почали думати, що нещастя, передбачені їхніми предками у зв’язку з приходом білих людей, справді почалися, а ці люди якраз сховалися й невідомо, чи повернуться вони ще або зникнуть, так само таємничо, як і з’явилися. Загін, посланий за сигналом барабанів із крайнього стійбища на пошуки в долину Тисячі Димів, не побачив там нікого, й Амнундак був дуже стривожений; доводилося шукати зниклих у володіннях вампу і для цього зібрати всіх воїнів. Повернення зниклих зменшило тривогу, а шкура, бивні й м’ясо мамонта збільшили радість племені.

Землянка мандрівників, завдяки кращій конструкції, майже не постраждала від землетрусу, і в ній жила частина роду вождя, поки ремонтували його напівзруйновану оселю.

Священне озеро

Шаман заявив Амнундакові, що з нагоди благополучного повернення чужоземців, які не покинули онкілонів у дні лиха, має бути принесена жертва богам коло священного озера. Мандрівники, дізнавшись із розпитувань, що в це озеро стікаються всі води улоговини, зраділи нагоді піти туди й з’ясувати, куди ж іде ця вода. Жертву було призначено через два дні після їхнього повернення.

Воїни всього роду на чолі з Амнундаком і мандрівники вирушили рано-вранці на південний захід; у хвості загону вели білого жертовного оленя, по боках якого виступали шаман і його учень, які постійно били в бубон і співали закляття. Минувши кілька галявин і проміжних лісів, години через дві дійшли до невеликого озера, розміщеного біля самої окраїни улоговини. Із двох боків його береги складалися з великих і дрібних брил чорної базальтової лави, під якими всюди чулося дзюрчання води, яка стікала під розсипом до озера; з двох інших боків безпосередньо з озера стрімко підіймалися на висоту кілька сотень метрів базальтові стіни окраїни, які відбивалися в дзеркалі води разом із шматочком синього неба. У цей глибокий напівколодязь сонячні промені проникали навіть улітку тільки протягом двох-трьох вранішніх годин, коли сонце було на північному сході; пізніше озеро весь час лежало в глибокій тіні. Чорні стіни, що сягали карколомної висоти, чорні брили берегів, чорна вода в сукупності справляли гнітюче враження, і недарма онкілони визнали озеро священним.

Велика рівна плита, яка трохи височіла над рештою біля самого краю води, була жертовником; на неї зійшов шаман з учнем і затягнув оленя. Амнундак, мандрівники й воїни розташувалися півколом навкруг плити. Піднявши бубон, шаман став повільно бити в нього, і завдяки численному відбиттю звукових хвиль від стрімких скель по той бік озера, вийшов цілий хаос голосних звуків. Не розуміючи, що таке луна, онкілони гадали, що то духи звідусіль відповідають їм тими ж самими звуками. Помолившись, шаман вийняв із-за пояса короткий, але гострий ніж із халцедону, ретельно виточений і насаджений на кістяну ручку, прикрашену різьбою; формою ніж нагадував кинджал і використовувався тільки для кривавої жертви. Учень, ухопивши оленя за роги, пригнув його голову до землі, а шаман сильним ударом у потилицю завдав смертельної рани. Над тілом помираючого оленя поновились удари в бубон, а в цей час два онкілони принесли легкий пліт, виготовлений із чотирьох сухих тонких колод, і спустили його на воду біля краю плити. За допомогою онкілонів учень скинув оленя на пліт і відштовхнув від берега. Шаман у цей час продовжував бити в бубон. Губи його рухалися, шепочучи молитви або закляття, але з них не вилітало жодного звука — говорити голосно на березі священного озера вважалося блюзнірством.

Пліт повільно поплив до середини озера, тому що його тягла непомітна швидка течія. Нарешті він доплив майже до підніжжя урвища й почав кружляти на одному місці.

У глухому мовчанні вождь і воїни стежили за його рухами. І раптом із чорної води почувся глухий шум, поверхня озера трохи захвилювалася, і недалеко від плота почала утворюватися пласка вирва, неначе величезне чудовисько, сховане в глибині, почало всмоктувати в себе воду. Вирва поступово заглиблювалася, шум посилювався, почулося сопіння й пліт, якого схопила вода, що спрямувалася вглиб, зник у безодні; промайнули кінці колод, роги оленя, і вирва зімкнулася. Ще хвилину чи дві видно було западину в цьому місці, а потім дзеркало озера поновилося й лежало перед глядачами таке ж спокійне, як і раніше.

Як тільки пліт зник у чорній безодні, шаман припинив бити в бубон і сповістив глухим шепотом:

— Священна вода узяла жертву!

Уклонившись озеру, він спустився з плити, і весь загін вирушив назад. Мандрівники могли тепер обмінятися своїми враженнями. Озеро ясно показало їм, куди йдуть води улоговини: час від часу, накопичившись у цьому басейні й долаючи опір, вони всмоктувалися в якийсь підземний канал і стікали в море.

— Чому озеро вважається у вас священним? — спитав Горюнов в Амнундака на зворотному шляху.

— Так сказав шаман, який привів наших предків на цю землю. Він знайшов озеро, і на його березі духи розмовляли з ним і відкривали йому майбутнє. Перед смертю він наказав, щоб його тіло поховали в цій священній воді. Із того часу всіх шаманів ховають отут.

— Як же це робиться?

— Померлого шамана кладуть на такий самий пліт, який ви бачили, із бубном у руках; у ногах ставлять чашу з дарами, у головах — голову жертовного оленя, а шкурою його покривають тіло. Пліт носиться по воді назад і уперед — шаман прощається зі своїм народом. Потім вода хапає померлого й тягне всередину, як ви бачили.

— І ніщо не викидає назад? Невже не випливає назад шкура, колода, бубон?

— Ні, все зникає безслідно. І якби вода щось викинула, це був би знак, що шаман чимось не догодив духам або зробив щось погане протягом свого життя.

— Що ж роблять, якщо шаман помре взимку? Озеро ж замерзає?

— Священне озеро не замерзає — сніг лежить на каменях берегів, але вода не покривається льодом.

Горюнов міг пояснити собі це явище тільки періодичним всмоктуванням води в підземне жерло, під час якого захоплюється й тонкий лід, який встиг утворитися на поверхні.

Повернувшись до стійбища, мандрівники провели майже місяць у своїй землянці, бо Амнундак не погоджувався більше відпускати їх у далекі екскурсії. Вони обходили тільки найближчі галявини й ліси, завжди в супроводі кількох воїнів, спостерігаючи за життям тварин і розвитком рослинності, беручи участь у невеликих полюваннях або займаючись рибальством на озерах, щоб познайомитися з представниками цього класу хребетних. А втім, і погода не сприяла далеким екскурсіям: цей перший літній місяць був на Землі Санникова дощовим; небо часто застилалося хмарами, мрячив дрібний неприємний дощик. Але й у дощові дні нудьгувати не доводилося: п’ять молодих жінок у землянці піклувалися про це. Знання мови онкілонів, яке постійно вдосконалювалося завдяки частим розмовам із ними, дозволяло вести вільніше розмови й збирати багаті відомості про вдачу, звичаї, спосіб життя й повір’я онкілонів.

У цього племені не було письменності, але багато усних переказів і казок можна було записати. Опанувавши достатньо мову, мандрівники запрошували до себе дідів і бабів із сусідніх стійбищ, або самі відвідували їх із цією метою. Мандрівників цікавили також релігійні погляди племені, і щодо цього шаман, як хоронитель культу, міг би переказати їм найбільше; але він категорично відмовився від цього й узагалі ставився до чужоземців із прихованою ворожнечею. Онкілони ж мали щодо цього досить туманні й навіть суперечні уявлення, які в цілому зводилися до віри в існування добрих духів на небі й узагалі в повітрі, у хмарах, на небесних світилах, і злих — у воді й під землею.

За цей час двом мандрівникам один тільки раз удалося провідати Нікіфорова, який продовжував жити самітником із собаками серед снігів, займаючись полюванням, в’яленням м’яса й запасаючись паливом на зиму. Щоб мати можливість у разі крайньої потреби швидко одержати від нього звістку або послати йому таку, до Нікіфорова відвели Білуху, а від нього взяли Пеструху, які й могли бути поштарями. У разі крайньої небезпеки він мав розкласти велике багаття на уступі над заметом, дим і вогонь якого легко могли бути помічені зі стійбища.

Збираючись зимувати на Землі Санникова, мандрівники, звичайно, цікавилися характером зими й розпитували онкілонів. За їхніми словами, із початку вересня швидко настає осінь: сонце освітлює улоговину тільки протягом шести-семи годин, трохи піднімаючись, над південним краєм. Листя жовтіє й опадає. Онкілони напружено займаються заготівлею палива на зиму. Погода часто псується й іноді йде сніг. На початку жовтня сонце вже не проникає в улоговину, але серед дня кілька годин іще видно. Південні вітри приносять снігові хуртовини, північні — дощ і туман. Онкілони зайняті останнім полюванням для зимових запасів. Із середини цього місяця дня вже немає, тільки годину чи дві тривають сутінки; частішає негода, що змушує сидіти в землянках. Від початку листопада й до кінця січня тягнеться полярна ніч, яка освітлюється тільки місяцем, коли небо ясне, і північними сяйвами, які онкілони приписують духам померлих. Південні вітри в цей час приносять холод і ясну погоду, західні й східні — сніговії, а північні — відлигу та дощ. (Записавши це, Горюнов додав: ясно, що це тепло взимку зумовлене киплячими озерами й фумаролами північної частини улоговини.) Завдяки цьому сніг не може дуже накопичуватися, й олені, а також дикі тварини, знаходять собі пашу на галявинах. Найбільше снігу накопичується безпосередньо на краях під скелями, де він лежить до пізньої весни. Ці три темні місяці для онкілонів найнудніші: і в хурделицю, й у дощ треба сидіти в землянках. У місячні ночі виходять на полювання, особливо на вовків, які тривожать оленів.

На початку лютого на півдні з’являється світло, але сонце починає заглядати в улоговину тільки на початку березня; день швидко прибуває, теплішає, і з кінця цього місяця швидко настає весна: сніг зникає, з’являється трава, природа оживає; до середини квітня ліси починають зеленіти.

Полювання на ленну птицю

На початок липня молода птиця на озерах уже підросла й почався період линяння гусей і качок, коли вони втрачають здатність літати й ховаються в очеретах озер. Усі північні тубільці користуються цим часом для масової ловлі птиці, й онкілони не складали винятку. Кожне стійбище мало два чи три озера у виключному користуванні. Завчасно на берегах було влаштовано загони, які являли собою огорожу з тонких жердин, устромлених у землю на такій відстані одна від одної, щоб качка не могла пролізти поміж ними; дві стіни загорожі починалися коло води на відстані сотні кроків одна від одної, але потім швидко зближувалися й перетворювалися на вузький коридор, що приводив до майданчика, огородженого міцніше з усіх боків.

У призначений день члени всього роду, крім немовлят і найменших дітей, озброївшись палками, оточили рано-вранці озеро й почали криком і стуком виганяти птицю, яка ховалася ще в траві.

— Гей, гуси, качки! — кричали одні. — Виходьте, пора купатися!

— Вилазьте, ледачі, у воді черв’яки й рибки чекають на вас! — підхоплював другий.

— І наші палички, щоб погладити вас по голові! — волав третій. Стукіт, крики, вереск дітей, для яких цей день був величезною подією, стояли неймовірні. Діти шастали по траві, як собаки, б’ючи ціпком праворуч і ліворуч. Перелякана птиця з усіх боків прямувала до води, і попереду загоничів усюди видно було хитання стебел трави й очерету, між якими пробиралися пернаті. Деякі намагалися злетіти, спорхували над травою, але негайно знову сідали, ляскаючи крилами. Крякання качок, скрипуче ґелґотання гусей зливалися зі стукотом, вереском і криком загоничів. Кулики, бекаси, чайки, кроншнепи, турухтани, які вилиняли раніше, ніж водяні птахи, злітали поодинці та зграйками й металися з пронизливими криками над водою й над галявиною, прорізаючи легкий туман, що висів ще над озером. Воно скоро зарябіло від зграйок гусей і качок, коли загоничі дійшли майже до самої води. Тільки частина берега між двома загорожами була вільною від людей. Оскільки береги подекуди були багнисті, загоничі, наближаючись до них, надягали широкі лижі зі звірячої шкури шерстю назовні, напнутої на раму з гнучких прутів, що служили їм зимою й полегшували ходіння по грузькому ґрунту й полохання птахів, котрі ховалися в траві.

Оточивши озеро, онкілони витягли в його кінці, протилежному загонові, підготовлені раніше чотири човники, зшиті з березової кори берестянки; у кожен із них сіло по два чоловіки: один із веслом, другий із стукалкою і ременем у руках. Човники швидко віддалялися один від одного, але через проміжки між ними було протягнуто ремені, котрі тяглися по воді. Люди на кормі потихеньку гребли; люди на кормі постійно підкидали ремінь, який шльопав по воді, видаючи плеск і бризки, лякаючи водоплавну птицю, котра з кряканням і ґелґотанням прямувала по воді до загону. По берегах озера тривав пекельний шум і стукіт загоничів; по воді рухалася стіна сплеску, яку супроводжували крики човнярів. Птиця почала метушитися; окремі екземпляри, обравши момент, коли ремінь опускався у воду, проривалися назад; інші намагалися вибратися на берег, але коли вони підпливали надто близько, загоничі пускали стріли — і прошиті птахи билися на воді й збільшували сум’яття.

Так мало-помалу сотні птахів було зігнано в кінець озера. Із рухом човників і загоничі пересувалися берегом; передні переходили вже до загорожі, але тут припиняли шуміти й ховалися в траву. Коли кінець озера був уже близько, човнярі подвоїли зусилля, бо від їхньої спритності тепер залежала удача загону, — птахи скупчилися на невеликій площі. Треба було, щоб ремінь плескав безперервно й сильно, інакше вся маса, обравши момент, могла ринутися назад і довелося б починати всю справу спочатку.

Але ось передні зграйки, підпливши до берега, почали вилазити в траву, пробираючись уперед; за ними пішла решта, і суцільна річка гусей і качок, що коливалася, потяглася вглиб загону з кряканням і ґелґотанням. Як тільки останні вийшли з води, човнярі теж вистрибнули на берег, до них приєдналися інші загоничі й стуками та криками гнали птицю вперед. Нарешті вся зграя скупчилася в глухому кутку, де загорожа була міцнішою, а трава витоптана. Тепер загоничі, які оточили загорожу, а також увійшли слідом за птицею, почали безжальне винищення: з усіх боків десятки палок били по головах нещасних пернатих; крики розлютованих людей, глухі удари ціпків, ляскання крил, відчайдушне крякання й ґелґотання злилися в страшенний галас. У повітрі безперервно миготіли закривавлені палиці; купи вбитих і ще тріпотливих росли на очах. Окремим сміливцям удавалося прорватися між ногами загоничів або крізь проломи загорожі назад до озера або на галявину.

Нарешті всіх перебито, небагато врятувалися, глухий кут наповнено купами птиці. Галас одразу стих. Люди перевертають загорожу й починають прибирати здобич: зв’язуючи ремінцями попарно ноги, перекидають птахів через ті ж ціпки, які тепер є ношами; два чоловіки несуть до стану дві палиці з тридцятьма-сорока парами качок або ж п’ятнадцятьма-двадцятьма парами гусей; діти теж тягнуть на своїх палицях вантаж, але менший.

Коло стійбища все звалюють до купи й починається нова робота — общипування пір’я й патрання; пух збирається в шкіряні мішки, потрухи звалюються на пластини кори. Палають багаття, гріються камені, приготовлені всі дерев’яні посудини — сьогодні буде багатий суп із потрухів. Шум, гомін, вереск дітей, які старанно допомагають і заважають усім, сповнюють повітря. Ось повертаються човнярі й несуть іще оберемки птахів — вони збирали на озері птахів, підбитих стрілами загоничів із берега.

Після чищення, уже ввечері, почалося копчення птахів на схов: відсутність солі й посуду не дозволяли зберігати птахів довго в іншому вигляді. Тому з кори влаштовували намети; під їхнім дахом на жердинах підвішували очищених птахів, а на землі розводили димокур, який треба було підтримувати кілька днів. Пізно ввечері кінчалася робота і їда, а наступного ранку треба було повторити те ж саме на другому озері, через день — на третьому. Гаятись було не можна, бо махові пера швидко відростають і птиця починає, хоч і погано, літати. Тоді й загорожа не допомагає.

Мандрівники взяли участь у загонах, хоч і без особливого задоволення — їм також потрібні були зимові запаси; їхні жінки, звичайно, брали участь дуже охоче. Але три дні цього промислу справили на чужоземців страхітливе враження: метушня, шум, безжальне винищення беззахисних істот, гори битої птиці, багаття, об’їдання всіх учасників і їх жадібність, бажання винищити якнайбільше зливалися в неприємне видовище, і вони були раді, коли полювання скінчилося.

Під час цих загонів на більшу дичину, яка іноді зустрічалася, не звертали уваги — її час був попереду. В очереті біля кожного озера жили в невеликій кількості кабани; стиснуті загоном, вони збиралися в купу зі старим лютим самцем на чолі й кидалися напролом через ланцюг. Їм давали дорогу, і тільки якесь порося, котре відстало від старших або бігло осторонь, потрапляло під удар списа або дрючка. На кабанів полювали пізно восени, коли вони були жирнішими й коли очерети блякли й валилися від морозу, багнища замерзали, а кабани залишали ці притулки й паслися на узліссях галявин і в лісі. На них улаштовували облави й били списами та стрілами із засідки, яка захищала від іклів. Холоди дозволяли зберігати їхнє м’ясо підвішеним на дереві в замороженому вигляді. Ще пізніше, вже як випаде перший сніг, полювали облавами на зайців, яких було багато й на галявинах, і в лісах.

Тривожні ознаки

У кінці липня сонце почало заходити не тільки за гребінь північного краю улоговини, але й за горизонт; почалися темні ночі, котрі швидко подовжувалися. З’явилися й перші ознаки осені: стрижі, які гніздилися в урвищах скель, збирались у великі зграї; молодь тренувалася в польотах, готуючись до далекої подорожі. Уцілілі гуси й качки також збиралися в зграї й перелітали з озера на озеро. Нічні тумани стали густішими й уранці довше висіли в улоговині.

Мандрівники ще напевно думали про зимівлю в Землі Санникова й добували полюванням запаси на зиму, які їхні жінки коптили або в’ялили, а сало топили й збирали в мішки, зшиті з товстих кишок. Але в кінці першого тижня серпня сталася подія, яка була початком кільком інших, що мали великі наслідки. У ніч на 8-е число мандрівників розбудив сильний підземний удар; спочатку спросоння їм здалося, що хтось щосили ломиться у двері землянки, потім вони почули глухий гул, ніби від важкого потягу, який рухався.

— Знову землетрус! — здогадався Ордин.

Землянку було тьмяно освітлено згасаючим багаттям; у його світлі, що мерехтіло, видно було стривожені обличчя чоловіків і жінок, які підвелися з постель.

Але ось удар повторився. Почувся тріск і скрипіння балок, згори посипалася земля. Вогонь багаття здригався; предмети, які висіли на кілках стояків і під навісами, хиталися; з-під землі лунало зловісне шипіння.

— Хоч наша землянка збудована міцніше, ніж інші, все-таки треба виходити надвір! — сказав Горюнов, хапаючись за одяг.

Жінки тремтячими руками застібиули свої пояски та, узявши одяг оберемком, кинулися до дверей. Чоловіки, вдягаючись на ходу, пішли за ними.

Ніч була незвичайно тепла й дуже ясна, завдяки сильному північному вітру, який розігнав туман. Галявину освітлював місяць, що висів уже над західним краєм улоговини. Незважаючи на шум вітру в листі ближнього лісу, то праворуч, то ліворуч, то попереду чути було гуркіт брил, які падали з урвищ.

Із землянки вождя лунали крики жінок, плач дітей, вигуки чоловіків. Частина її населення також вибігла вже надвір й одягалася. Скоро за ними пішла й решта, і всі збилися в купу поблизу виходу, із тривогою дивлячись на небо й обмінюючись зауваженнями. Амнундак підійшов до мандрівників; він був дуже наляканий.

— Знову трясеться земля, білі люди! — сказав він із докором. — Правду сказав великий шаман, що з приходом білих людей почнуться лиха онкілонів. З того часу, як ви прийшли, земля тряслася двічі й вампу нападали на нас.

— Але вампу воювали з вами завжди й земля тряслася раніше теж не один раз! — заперечив Горюнов.

— Ні, ніколи ще земля не тряслася так сильно! І от, дивись, місяць який червоний! Це провіщує велике лихо, — відповів Амнундак.

Новий сильний удар змусив його похитнутися; багато з тих, хто стояв поруч, попадали. Почулися крики жінок, плач дітей. На очах у всіх один із косяків землянки завалився всією масою, і стовп густого пилу здійнявся в повітря. Дерева захиталися.

— Чи всі вийшли з оселі? — вигукнув вождь.

— Усі, усі! — залунало у відповідь.

— Ні, не всі! — виправив жіночий голос. — Моя мати, Мату, хвора, залишилася лежати. Вона сказала, що їй однаково, де помирати.

— Тоді вона вже померла! — додав чоловік. — Навіс упав на неї.

— Розкидайте землю й колоди та звільніть жінку скоріше! — наказав Амнундак. — Принесіть вогню й дров, розкладіть багаття.

Але онкілони боялися входити до оселі; із зруйнованого навісу вони почали знімати дерен, з острахом поглядаючи на сусідні колоди. Аннуїр хоробро ввійшла до своєї землянки й винесла на дошці купу гарячих вуглин. Ордин і Горюнов принесли дров. І скоро багаття, яке запалало, внесло деяке заспокоєння, і весь рід зібрався навколо нього, крім кількох воїнів, які займалися розкопуванням. Удари тривали, і після кожного вони відбігали вбік, хоч на них ніщо не могло вже впасти. Земля весь час гула, дерева хитались; усі люди присіли, тому що на ногах було важко встояти. Гуркіт падаючих каменів не стихав.

— Велике лихо спіткало онкілонів!.. — шепотів Амнундак, дивлячись на багаття, яке здригалося від ударів.

Мандрівники помітили вже не один косий, ворожий погляд, кинутий на них тим чи іншим воїном й особливо жінками.

Аннуен, яка сиділа коло Ордина, у проміжку між ударами підвелася й приєдналася до жінок, які сиділи з іншого боку багаття; за її прикладом пішли обраниці Горюнова й Костякова, тільки Аннуїр і Раку лишилися на місці.

— Ми наче стаємо зачумленими! — півголосом сказав Горюнов, звертаючись до товаришів.

— Нічого, сонце зійде — усі заспокояться й забудуть нічні страхи! — безпечно відповів Костяков.

— А місяць став ще червонішим, — зауважив Ордин. — Через обвали, очевидно, здійнявся сильний пил.

Особливо сильний удар прокотився улоговиною з голосним гулом; підкинуло навіть дрова в багатті, які розсипалися врізнобіч. Знову залунали крики жаху; деякі люди, які сиділи навпочіпки, попадали. Собаки жалісно завили. Землянка вождя з глухим тріском завалилася вся, крім центральних стовпів, оточених тепер хмарою пилу. Воїни, що працювали, попадали, а схопившись, розбіглися.

— Ми гинемо, земля валиться, настав кінець нашому племені! — стогнали чоловіки й жінки; вони притискали до грудей дітей, які плакали; на всіх обличчях із розширеними очима відбився жах.

Коли стих гуркіт обвалів, моторошна паніка охопила галявину, бо й вітер раптово припинився. Усі почали мимоволі прислухатися. І от тишу порушили далекі, але чіткі звуки бубна, які магічно подіяли на онкілонів.

— Шаман наш живий! Шаман закликає духів землі заспокоїтися! — залунали радісні вигуки.

Цей сильний удар справді виявився останнім, і після нього на слабкіші вже не звертали уваги. Люди коло багаття почали дрімати, їх розбудив гул військового барабана сусіднього племені, то короткі, то довгі удари якого чергувалися один з одним і чудово долітали в нічній тиші; їм вторили інші — дальніх стійбищ. Усі стрепенулися й слухали з напруженою увагою. Коли ця зловісна музика затихла, Амнундак сказав Горюнову з докором:

— Багато наших осель зруйновано цієї ночі. Убито кількох жінок і дітей, поламано кістки в багатьох, зіпсовано начиння і зброю. Велике лихо спіткало нас, білі люди! Ви не схотіли відвернути його. Ваша оселя чомусь ціла, а моя розвалилася.

— Тому що ви дуже погано будуєте свої оселі! — сказав Горюнов сердито. — Ось тепер збудуйте їх міцнішими, і вони не будуть валитися й давити людей.

— Багато поколінь жили в наших оселях, і ніколи не було, щоб вони падали! — заперечив вождь. — Ні, коли прийшло лихо, ніщо не допоможе, — ми не чаклуни.

Він хотів додати «як ви», але втримався. Мандрівники, зрештою, цілком зрозуміли його.

У цей час воїни, які заспокоїлися, нарешті розкидали навіс землянки, який завалився першим, і витягли стару Мату; вона, звичайно, була мертвою. Її донька й дві інші жінки розклали окреме багаття осторонь, поклали її біля нього й почали оплакування за ритуалом, який прославляв її прижиттєві чесноти. Решта продовжувала спокійно дрімати біля багаття. За наказом Амнундака, барабан розніс по стійбищах звістку про зруйнування землянки вождя й смерть однієї жінки.

Наближався світанок, і в мандрівників очі почали злипатися. Землетрус, очевидно, скінчився, і слабкі удари відчувалися все рідше й рідше. Землянка витримала випробування, і до неї можна було повернутися. За білими людьми пішли Аннуїр і Раку, решта не рушили з місця, а Аннуен ще раніше приєдналася до плакальниць. Горюнов і Костяков залишилися без дружин.

Після тривожної ночі всі прокинулися пізно; через щілини дверей пробивалися вже сонячні промені. Яскраво палав вогонь, і три жінки, які втекли, наче нічого не сталося, поралися зі сніданком. Під час останнього в них відбулася розмова з чоловіками. Вони зізналися, що, коли земля почала так сильно трястися, вони злякались і подумали, що от-от земля трісне й білі люди потягнуть їх до підземного царства. Тому вони перейшли до своїх. Це було по-дурному, але правдоподібно, і Горюнов був змушений, уже вкотре, пояснювати жінкам, що білі люди не чаклуни й не підземні духи. Але по обличчях трьох утікачок було видно, що вони не ймуть віри його словам.

Вони доповіли також, що рано-вранці приходив шаман провідати Амнундака й розповів, що на шляху до його землянки тріснула земля й що він ледь перестрибнув через тріщину. Його оселя не зруйнувалася — добрі духи охороняли свого служителя. Ця звістка змусила мандрівників узятися за огляд місцевості; усі воїни були зайняті розкопуванням і відновленням землянки, і можна було обійтися без надокучливого конвою, особливо неприємного тепер, після нічної події. Захопивши рушниці й лишивши Горохова коло землянки про людське око, інші троє вирушили перш за все стежкою до оселі шамана й скоро натрапили на тріщину, яка простяглася зі сходу на захід і досягала майже двох метрів у ширину; на дні її видно було осілу землю з кущами й цілими деревами; подекуди, де тріщина проходила під товстим деревом, останнє було розірване від коренів на кілька метрів угору, й одна його половина стояла на однім боці тріщини, друга — на другому, а вище обидві половини з’єднувалися, і дерево уподібнилося людині, яка стояла, розставивши ноги над ровом. Подекуди поблизу тріщини ґрунт було вкрито викинутим із нього мокрим чорним піском.

Звідси повернули на південний захід до священного озера, щоб оглянути його без свідків. Дорогою туди побачили кілька тріщин різної ширини; через одні можна було переступити, через інші доводилося стрибати з розбігу. Одні були неглибокими, в інших не було видно дна, але вглиб вони поступово звужувалися; кинули камені і виявили, що на глибині кількох метрів у тріщині стоїть вода. Розсип біля підніжжя окраїнного урвища улоговини було усіяно великими й дрібними уламками, котрі звалилися вночі; в одному місці побачили барана, якого, очевидно, було скинуто поштовхом із великої висоти так, що він убився. Його, звичайно, підібрали — він мав виправдати перед вождем їхню екскурсію без конвою.

Підійшовши до берега священного озера, мандрівники зупинилися здивовані — озеро зникло. Замість нього видно було велику западину на зразок дуже пласкої й неправильної вирви, усипану великими й дрібними уламками чорної лави, вкритими якимось слизом; під уламками подекуди дзюркотіла вода прито-ків озера, які, мабуть, дуже скоротилися. Обережно перебираючись по слизьких плитах, дослідники дісталися жерла, що знаходилося неподалік від підніжжя урвища; воно було два-три метри в діаметрі й круто йшло навскіс під урвище; вода з-під брил швидко стікала в нього невеликим струмком.

— Ну що ви скажете з цього приводу? — запитав Костяков, коли всі троє зупинилися на краю чорного жерла, що зяяло і йшло в таємничу глибину.

— Я гадаю, — сказав Ордин, — що землетрус знищив ту перешкоду в підземному каналі, наприклад, якийсь колінчастий вигин, який дозволяв воді озера стікати тільки періодично, із накопиченням.

— А чи не є зменшення притоку в озеро головною причиною його зникнення? — запитав Горюнов. — Пригадайте, що сюди має стікати вода всієї улоговини, і минулого разу ми бачили цілу річку, яка виходила з лісу й ховалася під розсипом. А тепер у жерло вливається невеликий струмок.

— Мабуть, тріщини, які утворилися в ґрунті улоговини, перехоплюють воду струмків, що раніше потрапляла сюди, — відповів Ордин.

— Якщо ці тріщини не бездонні, вони наповняться водою, і потім можуть поновитися струмки, а отже, й озеро? — запитав Горюнов.

— Можливо, так.

— Це було б бажано, і чим швидше, тим краще, бо якщо онкілони дізнаються, що їхнє священне озеро зникло, вони будуть перелякані ще більше й припишуть це зникнення білим чаклунам.

— Ми їм, звичайно, не розповімо!

— Але дивіться, не обмовтеся жінкам, де ми були.

— Авжеж! Навіть Горохову нічого не скажемо. Ходили на полювання, добули барана, бачили тріщину — та й годі.

Від озера вирушили назад і йшли деякий час уздовж окраїни узліссям. В одному місці велика купа білих брил і уламків, яка лежала біля підніжжя урвища, привернула до себе увагу. Коли підійшли до неї, виявилося, що все це — лід, що звалився від поштовхів із вершини урвища; це свідчило, що нагорі подекуди є хоч невеликі льодовики. Але більш цікавим і важливим було відкриття тріщини біля самого підніжжя стіни; вона тяглася в обидва боки, скільки ставало ока, то звужуючись, то розширюючись, і в ній на глибині п’яти-шести метрів стояла вода.

На подальшому шляху вздовж краю підходили до урвища ще разів зо три й усюди знаходили тріщину біля його підніжжя; певно, протягом кілометрів десяти, якщо не більше, дно улоговини відділилося від її західної окраїнної стіни.

Додому повернулися тільки після полудня, і на стійбищі вже помітили їхню відсутність. Але вигляд гірського барана заспокоїв підозрілість онкілонів, і Амнундак пошкодував, що відірвав кількох воїнів від роботи, пославши їх на пошуки чужоземців. Руїни землянки було вже розібрано, місце розчищено, й онкілони почали ставити остов із тих самих колод. Поснідавши, мандрівники з’явилися зі своїми сокирами із пропозицією зміцніти остов так, щоб землянка не завалювалася при кожному землетрусі на голови своїх мешканців. Але, на їхній подив, онкілони рішуче відмовилися від допомоги чужоземців.

— Наші предки навчили нас будувати оселі, — сказав Амнундак, — і ми жили в них спокійно цілими поколіннями. Ми не будуватимемо їх інакше. От краще зробіть, білі люди, щоб земля більше не тряслася, тоді й оселі наші не розвалюватимуться!

Жодні вмовляння не допомогли, і приклад землянки мандрівників не подіяв.

— Якби у вашій оселі жили не білі чаклуни, а онкілони, вона теж розвалилася б! — пролунав голос із юрби будівельників, які стовпилися навколо чужоземців під час переговорів.

І всі інші ствердно хитнули головами й закричали:

— Так, так! Правильно!

Довелося повернутися до своєї землянки, але обговорити стан справ тут не було можливості — жінки вже достатньо розуміли російською, і за їхньої присутності не можна було говорити вільно, бо все сказане мало стати відомим онкілонам.

Але щоб подивитися, на чий бік стануть їхні обраниці, мандрівники розповіли про свою пропозицію, про отриману відмову і її мотиви.

— Амнундак правильно розсудив! — вигукнула Аннуен.

До неї приєдналися інші. Одна Аннуїр стала на бік мандрівників і почала доводити решті на прикладі будови їхньої землянки, що нерозумно відмовлятися від допомоги розумніших людей.

— Вони не розумніші за нас із тобою, а тільки чаклуни! — невдоволено вигукнула Аннуен. — Поки вони не прийшли до нас, наші оселі ніколи не розвалювалися й земля не тряслася так. І якщо вони тільки захочуть, то земля більше не буде трястись.

Суперечка жінок уперше з початку їхнього сумісного життя набрала такого запеклого характеру й три неосвічені й забобонні суперниці Аннуїр, забувшись, почали говорити такі дурниці, що чоловіки пошкодували, що затіяли цю розмову. А втім, це мало й добрі наслідки, як ми дізнаємося далі.

Щоб угамувати жінок, Ордин покликав Аннуїр із собою збирати ягоди в лісі. Негайно ж і три інші заявили, що настав час запасати ягоди на зиму, і, захопивши кошики — циліндричні посудини з берести з кришкою, яка вставляється дуже туго й має ручку, за яку посудину можне нести, — теж вирушили в ліс, але в інший бік. Троє мандрівників залишилися самі й скористалися нагодою, щоб поговорити вільно.

— Мені здається, — сказав Горюнов, — що нам не доведеться зимувати тут. Ставлення онкілонів стає відверто ворожим.

— Так, — підтвердив Костяков, — і, якщо станеться ще щось погане, наприклад, новий землетрус, або буря, або напад вампу, нам краще піти непомітно й якнайскоріше.

— Нічого, обійдеться, товариші! — заявив Горохов. — Адже не кожен день земля трясеться. І зимувати будемо!

— Микиті тут дуже подобається, — насмішкувато сказав Костяков.

— Звичайно, подобається! Чим тут не життя? Їжі досхочу, тепло! Скоро одружимось, матимемо гарних дружин.

— Ось у чому річ!.. — сказав Горюнов і замовк.

Стало ясно, що Горохов у разі конфлікту, мабуть, стане на бік онкілонів або обере нейтральну позицію. Запала тяжка мовчанка. Скоро Горохов підвівся і вийшов із землянки.

— Я боюся, — сказав Горюнов, — що якщо нам доведеться втікати звідси спішно й потайки, Микита не захоче з нами йти та, можливо, викаже наші наміри.

— Ну що ви! Звідки ви це взяли? — здивувався Костяков. — Адже він теж чаклун, як і ми, і якщо нам стане небезпечно залишатися, то і йому теж.

— Не зовсім так. Я помітив, що онкілони, вирізняють його з-поміж нас. Шкіра в нього смаглява, тип більш близький до них, розмовляє їхньою мовою. Білим його назвати не можна, чи не так?

— Мабуть! Але все-таки він прийшов із нами, живе з нами, має ті ж блискавки й громи та інші дивні речі.

— І все-таки становище його трохи інше. Мою увагу звернув на це Ордин, а йому сказала Аннуїр. У будь-якому разі, нам не слід бути зовсім відвертими з Микитою.

— Та певно! А мені ось що здається: сьогоднішня суперечка жінок показала, що в Аннуїр ми маємо союзницю.

— Так, вона страшенно любить Ордина, і через неї ми можемо дізнатися плани онкілонів. А це буде, можливо, дуже корисно.

— Цікаво знати, у разі, якщо нам доведеться тікати, чи піде вона з нами чи ні? Один раз вона відмовилася. Пам’ятаєте, там, на гребені, коли ми дивилися на море?

— Ну, це було спочатку. А тепер вона, мабуть, піде за Ординим на край світу.

Повернення Горохова змусило припинити розмову. Горюнов і Костяков вийшли за двері, подивитися, як іде будівництво.

Виявилося, що остов уже поставлено, і жінки почали обкладати його дерном, який частково набирали з руїн, частково нарізали свіжий. До ночі рід, очевидно, вже міг улаштуватися на новосілля.

Надвечір повернулися чотири жінки, які набрали повні кошики дикої малини й чорниці.

Потім прийшов і Ордин із Аннуїр, у якої ягід було мало, а очі заплакані. Побачивши її жалюгідний збір, решта захихикала й почала розпитувати, що ж вона робила в лісі.

— Я її сварив за те, що вона сварилася з Аннуен! — заявив Ордин.

Аннуїр здивовано підвела на нього очі й почервоніла, наскільки це було можливо при її смаглявій шкірі. Аннуен, певно, була потішена й у землянці запанував мир.

Коли всі жінки в сутінках пішли доїти оленів, Ордин хотів було почати розмову про події дня, але Горюнов устиг шепнути йому, щоб він поки що втримався, показавши очима на Горохова, який сидів на своїй постелі.

Становище ускладнюється

Раптом ззовні пролунав знайомий усім протяжний крик онкілонів, повторений кілька разів, а потім загуркотів військовий барабан. Стривожені мандрівники вибігли з землянки і побачили, що онкілони зібралися коло оселі Амнундака разом із дружинами й дітьми. Сутінки й туман, який згущався, заважали бачити, що вони роблять, а зловісний гул барабана — щось чути. Вони пішли було туди, але натрапили на Аннуїр, яка бігла до них і, задихаючись, вимовила:

— Не ходіть туди, повернімось у нашу оселю, поки жінок немає. Вона побігла вперед, мандрівники за нею. Коли вони ввійшли в землянку, Аннуїр розповіла, що воїни, послані на розшуки мандрівників, побачили, що священне озеро зникло, і побачили також сліди білих людей на плитах обсохлого дна. Відбитки ніг на м’якому мулі, що вкривав плити, не могли випасти з-під уваги досвідчених слідопитів. Вони поспішили назад і сказали Амнундакові, що білі чаклуни були коло священного озера й висушили його. Із цього приводу й був крик, а барабан передає цю страшну звістку по стійбищах.

— Дарма ви ходили туди без онкілонів! — докірливо сказав зляканий Горохов, — тепер вони не повірять, що не ви висушили озеро.

— Що ж вони думають робити? — запитав Ордин.

— Вони самі не знають, що зробити; вони злякані. Воїни бачили також, що вся земля луснула, — відповіла Аннуїр. — Вождь уже послав за шаманом і наказав пригнати жертовного оленя.

— Значить, буде нічне моління й запитування духів! — сказав Горюнов. — І яке буде навіювання, що одержить шаман від духів, невідомо. Можливо, він скаже, що нас усіх треба принести в жертву духам, щоб умилостивити їх?

— Онкілони не приносять у жертву людей, — заявив Горохов. — Цього нам боятися нічого. Я гадаю, шаман скаже, що маємо йти якнайшвидше звідси.

— Ну, це ще не біда! Піти можна, хоч ще не час іти крізь льоди, море скресає все ширше, — сказав Горюнов.

— Так, не час, і нікуди нам іти не треба, — додав Горохов. — Я з ними поговорю, може, справа влаштується якось.

Він вийшов із землянки. Аннуїр, трохи почекавши, шмигнула слідом за ним, бо Ордин шепнув їй щось на вухо.

Користуючись відсутністю Горохова й жінок, Горюнов передав Ордину зміст денної розмови стосовно Микити, а Ордин розповів, що він справді посварив Аннуїр за те, що вона занадто гаряче встала на бік чужоземців і посварилася з рештою жінок. Він дав їй зрозуміти, що в інтересах цих чужоземців, щоб вона не сварилася зі своїм племенем, тому що від неї будуть усе приховувати; а між тим внаслідок ворожого ставлення онкілонів, яке виявилося, необхідно мати вірну людину з їхнього оточення, що могла б дізнатися своєчасно про їхні наміри й плани.

Але плакала Аннуїр не через цю догану, справедливість якої вона прекрасно зрозуміла, а через втечу чужоземців, що мала відбутися в найближчому майбутньому. Вона все ще вагалася, як їй бути в цьому разі: племінний зв’язок був ще сильним, а думка про чужу країну страшною.

— Тепер вона добре обдумає це питання, — закінчив він, — звикнеться з думкою й піде з нами. Вона мене дуже кохає, і я її теж, і розлучитися з нею мені було б дуже тяжко.

— А Горохов, так і стережися, сам залишиться тут! — додав Горюнов. — Йому це сите й спокійне життя дуже подобається.

— Ну, якщо події розвиватимуться далі так, як я передбачаю, то про спокійне життя на цій землі говорити не доводиться, — сказав Ордин.

— Що ж ви передбачаєте?

— Знаєте, де ми були з Аннуїр? Ми дійшли до наступної галявини, де знаходиться одне з озер, яке пузириться з періодом у півгодини. Ми просиділи коло нього понад годину й не бачили жодного разу підняття бульки й виходу пари.

— От воно що!

— Зіставляючи це зі зникненням священного озера й з численними тріщинами в ґрунті, легко зробити висновок, що землетрус дуже порушив підземний режим цієї улоговини. І мені стає моторошно…

— Як онкілонам! — перервав його Костяков зі сміхом. — Якщо одне озеро витекло, а інше припинило пузиритись, то нам від цього ані тепло, ані холодно. Усе інше ж лишилося.

— Зачекайте сміятися. Нам може зробитися дуже холодно, — продовжував Ордин серйозно. — Чим зумовлено чудовий теплий клімат цієї улоговини серед полярних льодів? Виключно підземним жаром, який ще виділяється з надр згаслого вулкана. Без цього тепла улоговину було б поховано доверху під масами льодів і снігів, які поступово б накопичилися.

— Ось як! — сказав Костяков, й обличчя його стало серйозним.

— Так! І землетрус, порушивши підземний режим, тобто закривши тріщини, які відводять тепло з надр, може зумовити в найближчому ж майбутньому різку зміну клімату улоговини…

— І загибель усіх тварин, рослин і людей! — перервав його Горюнов.

— Так, загибель всього живого вже протягом цієї зими. Ми знаємо, яка тепла була тут зима, що дозволяла тваринам добувати корм з-під снігу.

— Але ж головний жар дає північна частина улоговини, а не озера, що пузиряться. Там, можливо, все лишилося як і раніше?

— Щось мене беруть сумніви. Перший землетрус ми пережили саме там. Можливо, що ще не всі тріщини, які виводять киплячу воду й пару, закрилися. У такому разі зміна клімату буде не такою різкою. Але хто поручиться, що наступний землетрус не завершить цю роботу?

— Знаєте, нам необхідно ще раз відвідати долину Тисячі Димів і з’ясувати, що там сталося.

— Так, це було б корисно. Але я боюся, що Амнундак не дозволить нам.

— Чому це?

— Тому що перший землетрус стався якраз тоді, коли ми були там. Беручи до уваги забобонність онкілонів…

— Розумію. Ну, підемо потайки — однаково дружба наша зіпсована, гірше не буде.

— Але без конвою боязко. Можемо зустрітися з вампу, — заявив Костяков.

— Вони втечуть від першого ж пострілу, а від засади й уночі нас вбережуть собаки. Якщо йти порожняком, можна обернутися за два дні й ночувати коло останньої води. Дуже далеко забиратися в долину Тисячі Димів і не доведеться — одразу буде видно, чи триває виділення парів і гарячої води.

— Правильно! — вирішив Горюнов. — Завтра ж у путь і якнайраніше. Горохова знову лишімо тут і жінок, звичайно, теж.

— Ні, Аннуїр я хотів би взяти із собою.

— Навіщо? Вона обмежить нашу свободу.

— Аніскільки, ходок вона чудовий. І, крім того, якщо ми підемо одні, це викличе підозру в онкілонів, через стійбища яких нам доведеться йти. Аннуїр буде немов би нашим конвоєм.

— Баба як конвой при трьох чоловіках! — розсміявся Костяков.

— Ну, провідника, шпигуна онкілонів — як хочете! На тих стійбищах ще не знають, що в нас стосунки з Амнундаком зіпсувалися. Крім того, вона добре знає дорогу до останнього стійбища, звідки вона родом, і справді буде провідником, збереже нам час.

— Ви знову маєте рацію! Отже, вирішено: завтра на світанку в путь! І накажіть Аннуїр потихеньку приготувати нам провізії на дорогу.

— А Горохову жодного слова! Приготуймо зараз наші торбини й рушниці, поки нікого немає.

Ледве мандрівники встигли зробити це, як до землянки вбігла Аннуїр, яка аж засапалася.

— Микита багато говорив Амнундаку й воїнам, — сказала вона квапливо, — казав, що земля не буде більше трястися й тріскатися і що священне озеро повернеться назад і що все буде знову добре. Онкілони сердяться, нащо білі люди роблять це. «Ми їм усе дали: й оселі, і їжу, і молодих жінок, а вони не хочуть зробити нам добро». А жінки кричать: «Заберіть у них громи й блискавки, і нехай вони йдуть туди, звідки прийшли. Без них ми жили спокійно». І Микита знов почав говорити, а вони правлять своє. Амнундак вирішив — от прийде шаман, помолиться; як скаже — так і зробимо.

— Микита необережно пообіцяв їм те, чого може й не статися, — сказав Горюнов.

— І врешті справу вирішить шаман незалежно від обіцянок Микити, — додав Костяков.

— Я гадаю, що шаман теж прислухається до «голосу народу», — зауважив Ордин. — Це хитрий старий. Згадайте, коли він чаклував у день нашого приходу, він заявив від імені духів, що лиха, можливо, не станеться, поки білі люди лишатимуться в онкілонів. Він лишив собі лазівку й мав рацію.

Увійшов Горохов і сказав:

— Я їх трохи заспокоїв, а спочатку вони дуже сердилися, а гірше за всіх баби: «Женіть їх, тобто нас, у шию! — кричать. — Ми їм і житло, і їжу, і посуд усякий дали, і кращих дівчат своїх не пожаліли, а вони от що нам роблять!» І голосять, і голосять!.. Насилу Амнундак їх шаманом заспокоїв: прийде, мовляв, і розсудить, як бути з ними. Зараз прийшов шаман, і мені веліли піти.

— А ми сподівалися, що будемо присутніми під час моління, — сказав Горюнов.

— Ніяк не можна, — відповів Горохов. — Шаман, як підійшов, побачив мене й сказав Амнундаку, щоб білих людей на молінні не було.

— Значить, буде суд за відсутності підсудних! — посміхнувся Костяков. — А жінки можуть піти?

— Вони вже всі там. Від них і дізнаємось перш за все, що скаже шаман.

Горохов, очевидно, не побачив Аннуїр, коли ввійшов у землянку, а вона за його спиною тихенько шмигнула за двері, коли почула, що прийшов шаман, а йому наказали піти.

— А чи знаєте, яка холоднеча надворі? — додав Горохов, сідаючи до вогню й простягаючи до нього руки. — Я зовсім задубів, поки там розмовляв. Густий туман і холодний, наче в нас у Козачому.

Ордин багатозначно переглянувся з Горюновим і обидва вийшли надвір.

На них війнуло таким холодом, якого вони давно не відчували, — температура, напевно, була ледь вищою від нуля. І темрява була така, що за два кроки не можна було побачити одне одного. Світло від багаття, яке виднілося із димового отвору землянки, ледь освітлювало густий туман, що висів у повітрі.

З оселі вождя вже долітав гуркіт бубна й глухий голос шамана.

Собаки, зачувши господарів, підбігли й почали скавчати й проситися до землянки.

— Еге, і вони відвикли від холоду! — сказав Ордин. — Нічого, звикайте, скоро повернетесь на холодну батьківщину.

— Але завтра ми йдемо на північ? — запитав Горюнов.

— От дізнаємось, що вимолить шаман у богів. Можливо, доведеться цієї ж ночі, користуючись туманом, утікати звідси.

— Навряд чи ми знайдемо дорогу вночі!

— А ці тварючки нащо? Вони поведуть нас, — відповів Ордин, пестячи Крота, який крутився коло його ніг.

Коли вони повернулися до землянки, Горохов укладався спати знічев’я. Дочекавшись, поки він захропів, мандрівники переговорили з Костяковим стосовно можливої втечі вночі й відібрали пожитки, які треба було взяти із собою. Потім сіли до вогню, очікуючи повернення жінок із моління.

Нарешті з’явилася Аннуїр, присіла до вогню й, пильно дивлячись у нього, сказала зі сльозами на очах:

— Погано буде онкілонам, шаман каже. Холод, вода, вогонь. Справджуються пророцтва предків. Білі люди прийшли — нещастя почалися. Білі люди підуть — нещастя триватимуть. Якщо можуть — нехай допоможуть. Будемо молитися, жертви приносити. Погано говорив, безладно говорив. Три рази починав моління. Тепер лежить, мов мертвий. Онкілони сидять, чекають, чи не скаже чогось іще.

Але мандрівники лишилися задоволені результатами чаклування, їх, принаймні, прямо не називали винуватцями бід, не вимагали, щоб вони припинили їх, не виганяли негайно зі свого середовища. А якщо біди припиняться й дадуть відпочинок на цілі тижні або навіть місяці, онкілони заспокояться, і можна буде мирно доживати свій час і піти, коли це буде зручно.

— Аннуїр, — сказав Ордин. — Завтра рано-вранці ми підемо до долини Тисячі Димів, і ти підеш із нами. Але іншим нічого не кажи.

— Нащо ви знову йдете в це погане місце?

— Треба подивитись, що там коїться, чи скоро скінчаться нещастя онкілонів.

— Як ви дізнаєтесь про це? Шаман не знає, а ви знаєте!

— Підеш із нами — і ти дізнаєшся, ми тобі розтлумачимо. Підемо через стоянку твого роду. Ти знаєш найкоротший шлях?

— Як не знати — скільки разів ходила.

— І в туман дорогу знайдеш?

— Постараюся. Для тебе все зроблю!

— Ну, тоді лягай спати, вставати треба рано.

Тільки-но вони лягли, як з’явилися інші чотири жінки.

Побачивши порожню землянку, вони спочатку злякалися, подумали, що білі люди потайки втекли, але одразу ж помітили сплячих і, погрівшись трохи біля вогню, розійшлися по своїх місцях, звідки скоро почувся тихий гомін. Мандрівники вранці дізналися, що шаман, отямившись, сказав, що білі люди не повинні йти, а то буде гірше. Тому жінки й повернулися до них.

Чорна пустеля

Рано-вранці три дослідники й Аннуїр, одягнувшись якнайтепліше та взявши торбини й рушниці, вирушили. Горохову вони лишили записку, що пішли оглянути озера й повернуться тільки наступного дня, а його залишили онкілонам як запоруку свого повернення. Туман був дуже густий, але Аннуїр швидко побачила пряму стежку до далеких стійбищ і впевнено вела своїх супутників. Холод змушував їх іти швидко. На траві всюди лежав іній, і одне з озер, повз яке проходила стежка, виявилося вкритим товстим шаром льоду коло берегів.

— Ніколи в нас ще не було так холодно о цій порі! — зауважила Аннуїр, побачивши лід.

— От ми і йдемо в долину Тисячі Димів, щоб дізнатися, чому стало так холодно, — пояснив їй Ордин.

Туман розсіявся тільки опівдні, коли подорожні дійшли до останнього стійбища, де зробили привал для обіду. Воно теж розвалилося під час землетрусу, але його вже майже відновили. Населення зустріло білих людей приязно — до нього ще не дійшли настрої й підозри, які з’явилися напередодні серед людей роду Амнундака. Вони знали про зникнення священного озера й були вражені, але барабан не передав, що в цьому звинувачують прибульців.

Присутність Аннуїр, яку її родичі любили, відвела будь-яку підозру, що білі люди втекли, а коли три воїни, дізнавшись, куди вони йдуть, запропонували себе в конвоїри і на це погодились, тому не лишилося й думки про їхню відлучку без згоди вождя.

Відпочивши, вирушили далі. Сонце вже пригрівало, але день справляв ураження осіннього, а не літнього. Пішли найкоротшим шляхом на північ і години через три досягли поясу бідної рослинності, а трохи пізніше ввійшли в пустельну місцевість. Зміна, яка тут сталася, помітна була вже за кілька кілометрів — не видно було численних стовпів білої пари на горизонті, і вдалині чітко вимальовувалася стіна улоговини. Коли ступили до меж долини Тисячі Димів, усі були вражені. Не лишилося жодного з тисячі стовпів, які оживляли місцевість своїми клубами й райдугами; у киплячих озерах вода або зникла, або стояла спокійно, хоч була ще гарячою. Усюди, скільки сягало око, розстилалася гола, чорна мертва пустеля з лави з її шлакуватою поверхнею, яку перетинали в різних напрямках тріщини; від неї йшов тепер сухий жар, і вітерець, який повівав час від часу, неначе дихання з якоїсь хлібопекарської або металургійної печі, здіймав чорний пил і крутив його смерчами по мертвій рівнині. Розпечене повітря текло по його поверхні й ставало непрозорим, тоді як чорні краї урвища здавалися плаваючими на поверхні величезного озера й набували фантастичних обрисів. Складалося враження, що за озером на самому його березі височіло величезне місто.

Із подивом усі дивилися на зміну, що сталася. Онкілони були з тих, котрі супроводжували мандрівників минулого разу, і їм стало лячно. Вони перешіптувалися й нарешті спитали:

— Де ж тисячі димів, які ми бачили тут? Де озерця, в яких ми варили м’ясо? Що це означає, скажіть, білі люди? Чому підземні духи припинили варити й топити там, у глибині? Померли вони чи поснули, чи пішли в інше місце?

Горюнов пояснив їм із допомогою Аннуїр, що все це — наслідки землетрусу. Вони зрозуміли тільки частково й зробили висновок, несподіваний, але правильний:

— Отже, нам далеко, як минулого разу, ходити не треба? Справді, проникати вглиб чорної пустелі не було потреби, та й було б досить нелегко. У розпеченому повітрі було дуже важко дихати. Минулого разу численні стовпи пари, випаровуючись в атмосферу, трохи понижували температуру; було жарко, як у лазні, але терпіти можна було.

Кинувши останній погляд на мертву пустелю й фантастичне місто, що маячіло вдалині, повернули назад і на сході зупинилися на ночівлю коло першого з озер у смузі рослинності. Тут було ще тепло — північний вітерець приносив жар із пустелі. Розташувавшись біля багаття й підсмажуючи м’ясо, почали обговорювати становище. Аннуїр розмовляла зі своїми родичами — і мандрівники могли говорити вільно; вони були стривожені.

— Які висновки можна зробити з того, що ми бачили сьогодні? — запитав Горюнов.

— Мені здається, дуже серйозні, — відповів Ордин. — Моє припущення, що землетрус сильно змінив підземний режим улоговини, на жаль, справдилося повністю, і грілка Землі Санникова, як із повною обгрунтованістю можна назвати долину Тисячі Димів, зіпсувалася. Ґрунт у ній ще гарячий, але він скоро охолоне, і найближчим часом почнеться замерзання улоговини, і цей оазис серед полярних льодів швидко зникне.

— І нічого іншого чекати не можна? Це єдиний можливий результат? — запитав Костяков.

— Ні, він був би єдиним, якби післявулканічна діяльність, яка виражалася в цих фумаролах, озерах, які киплять і пузиряться, помирала природною смертю, поступово слабшаючи. Але тоді й загибель життя в улоговині відбувалася б дуже повільно — можливо, цілі десятиріччя; зими ставали б мало-помалу суворішими й довшими, тварини, рослини й людина довго боролися б із цим погіршенням умов життя.

— А тепер вони приречені на загибель протягом однієї зими?

— Так, якщо не станеться найближчими ж тижнями або місяцями відновлення грілки.

— Чому ж вона може відновитися?

— На мою думку, не може, а мусить. Землетрус закрив тріщини, якими виділення зі згаслого або заснулого — цього ми не знаємо — вулкана у вигляді пари і газів, дуже сильних, проривалися на поверхню. Ці виділення не припинилися — їм тільки відрізано шлях нагору. Углибині вони накопичуються і рано чи пізно мають знайти собі вихід; чим пізніше це станеться, тим катастрофічніший буде прорив. Тому треба побажати, щоб скоріше стався ще один землетрус, який відкриє парі і газам попередні, або ж нові шляхи нагору: це буде безболісніший спосіб вирішення кризи, бо, якщо пара й гази, накопичившись до крайнього напруження, почнуть самі прокладати собі вихід, це може скінчитися відновленням вулкана, тобто загибеллю населення, але вже не від холоду, а від вогню.

— От так історія! — вигукнув Костяков. — Бідолашні онкілони, їм однаково гинути — так чи інакше!

— І єдиний порятунок — новий землетрус! — сказав Горюнов. — А вони благають богів, щоб земля більше не тряслася.

— Так, землетрус дуже потрібний. Бо якщо він станеться тільки наступної весни, то вже мало допоможе: більшість тварин не переживе зиму з морозами в сорок-п’ятдесят градусів і багатоденними хуртовинами. Онкілони в землянках можуть її пережити — дров тут вдосталь, але наступного літа вони почнуть вимирати від голоду, бо вся велика дичина зникне.

— А перелітні птахи, а водяні горіхи, гриби, ягоди, корінці?.. Ви дивитесь надто похмуро.

— Ну, мабуть. Все-таки харчуватися їм доведеться менше й гірше. Хіба що займуться хліборобством, городництвом, розведенням риби, скотарством. Але для цього їм треба доставити насіння, знаряддя й навчити їх.

— Отже, повернувшись додому, ми маємо сказати шаманові та Амнундаку, що треба молити богів про скоріший землетрус? А якщо він створить нові шляхи в південній частині улоговини?

— Це, звичайно, буде гірше, тому що загине більш-менш велика ділянка рослинності, можливо, оленячі пасовиська, галявини, землянки. Але все-таки це краще, ніж повна загибель від холоду.

— А що робити нам? — запитав Костяков.

— Нам треба вигадати час і йти з улоговини у крайньому випадку, — відповів Ордин.

— Поживемо — побачимо, що буде далі, як зміниться погода, яким буде настрій онкілонів. Залишаючись, ми ризикуємо менше, ніж у разі передчасного відходу, — підтвердив Горюнов.

Стомлені далеким переходом, мандрівники швидко й спокійно заснули.

Онкілони по черзі вартували.

Жертвопринесення

Наступного дня мандрівники, минувши останнє стійбище, досить рано повернулися додому. Навколо землянки вождя вони побачили скупчення онкілонів, які оточили воїнів сусіднього стійбища, котрі щойно привели полоненого вампу.

Вони розповідали, що цього дня вранці, вирушивши на полювання, вони натрапили на п’ятьох вампу, певно, розвідників, які чекали на можливість викрадення оленів. Їх наздогнали недалеко від стада. Відбулася сутичка, під час якої двох вампу вбили, двоє встигли втекти, а одного пораненого взяли в полон і привели в подарунок чужоземцям. Воїни знали, що останні збирають шкури й черепи диких тварин, під час останньої екскурсії в долину Тисячі Димів узяли череп і кістки вампу, з’їденого вовками, і вирішили, що живий вампу ще краще годиться для тієї ж мети. Полонений стояв із міцно зв’язаними назад руками, заюшений кров’ю з кількох ран від списів і стріл, і, видно, ледь тримався на ногах. Його обступили суцільним колом жінки й діти, яким дуже рідко доводилося бачити вампу. Тепер вони могли досхочу надивитися на живого вампу.

Коли мандрівники заявили, що вампу їх цікавить, доки він живий, Амнундак наказав, щоб його прив’язали до дерева. Мандрівники вирішили поквапитися зробити всі виміри, які їх цікавили, а потім попросити вождя відпустити вампу.

Полонений був іще молодий, м’язистий, як усі ці первісні люди. Вимірам черепа, звичайно, заважало сплутане волосся, в якому був багатолітній бруд, і Горюнов вирішив обстригти його. Коли він підійшов до вампу з блискучими ножицями, той подумав, що його збираються зарізати, і дико закричав. Операція стрижки здійснювалася під поглядами цілого натовпу онкілонів, який оточив дерево, — їм ніколи ще не доводилося бачити щось подібне, і сам інструмент був їм незнайомий. Полонений сприйняв це за прелюдію до якихось катувань і намагався схопити своїми міцними зубами руку мучителя, тож довелося зав’язати йому рота. Блискучі інструменти для вимірювання черепа зовсім налякали його. Ці виміри, а також обмірювання тіла він, звичайно, прийняв за якісь чаклунські маніпуляції, унаслідок яких із ним мало статися щось дуже погане. Нарешті, коли принесли й поставили перед ним на блискучій тринозі якийсь чорний предмет, він заплющив очі, уявивши, що зараз його вразить блискавка. Тому, коли йому нарешті дали спокій і з ним нічого не сталося, він, напевно, був здивований.

Онкілони з величезною цікавістю стежили за всіма цими операціями; обмірювання голови й тіла були їм уже знайомі, бо спочатку жінки, а потім деякі воїни й діти вже зазнавали їх, і завжди ці виміри закінчувалися тим же чорним предметом на блискучій тринозі, значення якого онкілони не могли зрозуміти.

Коли все скінчилося, Горюнов попросив вождя відпустити бранця на волю, але почув рішучу відмову.

— Сьогодні ввечері в нас знову буде моління, і шаман дізнається рішення духів, чи має вампу померти, — заявив Амнундак. — Досі ми полонених не відпускали ніколи.

Уже смеркалося, і мандрівники, стомлені далекою екскурсією та історією з полоненим, були раді повернутися до своєї чистої землянки й розташуватися коло палаючого вогню. Туман уже згущався й знову ставало холодно. Від Горохова вони дізналися, що й напередодні, і цього дня туман тривав до полудня, а потім, незважаючи на те, що сонце було видно, весь час було холодно, «як у нас у Козачому о цій порі». Цього дня помітили відліт стрижів на південь, а гуси й качки також збиралися до відльоту, бо їх спонукав наступ холоду. Після двох морозних ночей трава на галявині поблякла й полягла, а листя на деревах, не жовтіючи, почало опадати. Онкілони були здивовані й казали, що такі холоди й тумани в них бували тільки місяцем пізніше, а птахи відлітають тепер теж раніше звичайного часу. Із приводу холоду цього вечора і було призначено моління.

Коли стемніло, Горохов пішов дізнатися, чи не прийшов шаман і чи можуть білі люди бути присутніми на молінні. Він повернувся зі звісткою, що цього разу моління буде тільки в присутності воїнів і навіть жінок і дітей буде виведено із землянки.

Внаслідок холоду Амнундак просив білих людей пустити жінок із дітьми на цей час у їхню оселю.

— Мені спало на думку, що вони затівають щось лихе! — сказав Ордин після цієї звістки. — Вони видаляють усіх жінок, щоб ми не могли дізнатися нічого через них.

— Можливо, — відповів Горюнов. — Але завадити ми не можемо, і залишається тільки бути насторожі. А от спитайте Аннуїр, чи бувають у них такі моління.

Аннуїр повідомила, що подібні моління бувають перед походом проти вампу.

Скоро землянка наповнилися жінками й дітьми, які прийшли коротати час свого вигнання біля багаття білих людей. Вони й раніше бували тут у гостях, особливо під час відсутності чужоземців, але тепер, з’явившись цілим родом, були сміливішими, принесли із собою палички з м’ясом, коржики й почали готувати вечерю; їх сміх і жарти, вереск дітей, плач немовлят наповнили землянку. Дивлячись на цих веселих і безтурботних людей, які ще недавно пропонували гнати чужоземців у шию й звинувачували їх у нещастях, що напророчили предки, а тепер теревенили й жартували з тими ж чужоземцями, мандрівники не могли не подумати про те, що бачили напередодні в чорній пустелі і що загрожувало близькою загибеллю цьому первісному племені, якщо становище не зміниться.

— Я все думаю й не можу вирішити… — сказав Горюнов Ордину, залишившись наодинці з ним у кутку землянки, коли сміх і жарти жінок почали набридати, — не можу вирішити, чи мусимо ми сказати онкілонам про загибель, яка їм загрожує, й запропонувати їм іти з нами на південь.

— Я теж думав про це, — відповів Ордин, — але вирішив, що це передчасно. Зараз море відкрите і йти їм, не маючи човнів, нікуди. А крім того, невідомо, чи справдяться й у якому вигляді мої побоювання. Якщо поновиться так чи інакше грілка Землі Санникова, усе може змінитися на краще, можливо, на цілі десятиліття.

— А якщо грілка не поновиться й на наших очах почне насуватися зима?

— І все-таки говорити їм нічого не доведеться. Куди вони можуть іти крізь льоди в полярну ніч, без достатньо теплого одягу, без палива, без оленів, які загинуть від голоду через кілька днів шляху по льодах? Ні, цю зиму вони якось переживуть, а навесні, коли побачать, що сніги не тануть, що тварини загинули, самі можуть додуматися до необхідності піти звідси.

— Правильно! А навесні ми можемо повернутися сюди з великою експедицією, яку пошле академія, щоб вивчити землю та її населення, перш ніж сніги повністю заповнять улоговину. Тоді легше буде влаштувати й вихід онкілонів — вони повірять у його необхідність.

— А тепер вони тільки вимагатимуть від нас, щоб нещастя припинилися!

Після вечері жінки на прохання Горохова влаштували танці. Дітей із старими розсадили по кутках, а самі, роздягнувшись, за звичаєм, догола, узявшись за руки, пішли хороводом навколо вогню. Танок полягав у підстрибуванні, підійманні то правої, то лівої ноги, у порухах рук, вигинах тулуба в різні боки під акомпанемент приспіву простої мелодії. Такими танцями жінки розважали себе й чоловіків у довгу полярну ніч, коли набридало одноманітне сидіння в землянці. Спочатку приспів і рухи були повільними, неначе танцювали знехотя, але потім стали жвавішими, і нарешті жінки закружляли так швидко, що в глядачів зарябіло в очах і задзвеніло у вухах від тупоту ніг, плескання в долоні та верещання. Смагляві тіла звивалися в шаленому танці, коси розвівалися, намисто підстрибувало на грудях, зап’ястки миготіли назад і вперед, очі розгорілися, губи розкрилися, відкриваючи блискучі білі зуби. Нарешті, дійшовши до знесилення, усі попадали на землю коло вогню, тяжко дихаючи й поправляючи свої пояски. Чорно-сині лінії татуювання вирізнялися тепер особливо різко на тілах, які вкрилися потом, і можна було бачити примхливі візерунки, квіти, листя, сонця, голови тварин, зображені фантазією первісних художників — старих жінок, які займалися цією справою на тілах дівчат під час довгої полярної ночі і намагалися випередити одна одну в химерності цих прикрас. Ми вже описали татуювання жінки зі зміями — другої дружини Амнундака. В Аннуїр тіло спереду було вкрите листям і квітами різних видів, а позаду між лопатками сяяло сонце, промені якого розходилися до шиї, плечей і попереку; нижче останнього були зображені два місяці, повернуті рогами один до одного. Раку була вкрита зигзагоподібними лініями спереду й хвилястими позаду, причому на лопатках і нижче попереку ці лінії закручувалися спіралями. Дівчата хизувалися одна перед одною химерністю візерунків на своєму тілі, а молоді воїни на весняному святі теж оцінювали своїх обраниць із цієї точки зору.

Відпочивши, жінки всілися великим півколом позаду вогню, навпроти мандрівників, і затіяли гру: та, що сиділа на правому фланзі, ляснула лівою рукою сусідку по спині з вигуком «перша»; та зробила те ж саме із своєю сусідкою ліворуч з вигуком «друга»; так хвиля ляпанців прокотилася далі до лівого флангу; якщо якась збивалася в рахунку, її колошматили справа й зліва під загальний регіт. З лівого флангу хвиля ляпанців, але другою рукою, пішла назад, знову з рахунком, починаючи з першої, але на половині півкола схрестилася з другою хвилею, яка йшла справа; таким чином легко було збитися в рахунку, що давало привід до частих прочуханок на загальну втіху. Коли ця забавка набридла, перейшли до іншої: жінки присіли навпочіпки та, витягнувши вперед руки, одночасно простягали до вогню праві йоги, а потім, дуже швидко підтягнувши їх назад, простягали ліві; якщо якась спізнювалася або простягала не ту ногу, сусідки під загальний сміх перекидали її на спину, і обидві її ноги мелькали в повітрі. Ця гра так розохотила жінок, що скоро вони почали перекидати одна одну без будь-якого приводу, і скінчилося тим, що всі вони лежали на землі, ногами до багаття й реготали.

— Ці танці й ігри, — зауважив Горюнов, — прекрасна гімнастика, щоб розім’яти набрякле від довгого сидіння тіло довгої полярної ночі.

— Так, чоловіки ходять на полювання, стережуть оленів, рубають дрова, а жінки приречені на хатні роботи в землянці, — підтвердив Ордин.

— Перша гра називається в них «намисто», а друга — «жабки»; є ще третя, «випробування», вона спокійна, — сказав Горохов і додав, звертаючись до жінок. — Покажіть нам «випробування»!

Жінки сіли по місцях.

— А хто в нас із минулої зими залишився терплячою? — пролунало питання. — Ти, Анну?

— Я! — заявила Аннуен.

— І я теж у своєму роду! — заявила Аннуїр.

— Ти тут чужа, і тебе треба спочатку випробувати, чи правда, що ти терпляча. Лягай перша, — вирішили жінки.

Принесли шкуру, поклали її недалеко від багаття серед півкола, і Аннуїр простяглася на ній навзнак. Аннуен взяла чашку, наповнила її до країв водою й поставила тій на живіт, потім присіла коло її ніг і почала лоскотати їй підошви. Решта жінок почали голосно лічити. Випробування полягало в тому, що дівчина, незважаючи на лоскотання, мусила лежати настільки сумирно, стримуючи навіть дихання, щоб із чашки не пролилося ані краплини води, поки не скінчиться рахунок до десяти. Хоча в онкілонів підошви були загрубілі від ходіння босоніж, однак випробування витримувало небагато дівчат, тим паче що жінки навмисно рахували дуже повільно. Та, що витримала, здобувала титул терплячої та право лоскотати підошви всіх нетерплячих.

Аннуїр цього разу не витримала — і на дев’яти зареготала; правда, її суперниця в коханні лоскотала дуже сильно.

— Ну, ось ти й збрехала! — заявила остання злорадно. — Ніколи ти не була терплячою!

— Може, й ти не була! — запально заперечила Аннуїр.

— Інші знають! А якщо не віриш, можеш випробувати мене навіть ще більшим терпінням, — гордо заявила Аннуен.

— Так, вона може й це! — підтвердили й інші.

— Ану-бо, покажи, Аннуен! — сказав Ордин.

Аннуен лягла на місце Аннуїр, а остання, наповнивши чашку, поставила її вище живота, під груди, і почала лоскотати живіт коло пупка — місце найчутливіше. Але Аннуен лежала, наче скам’яніла й витримала випробування.

— Спробуй-но витримати це! — сказала вона глузливо, підводячись, і виплеснула воду з чашки просто в обличчя Аннуїр.

Це був привілей тих, хто витримав велике випробування; Аннуїр тільки обтерлася мовчки й відійшла, присоромлена.

Одна за одного лягали жінки, й Аннуен усіх доводила до сміху: одних раніше, інших пізніше, і ретельно обливала водою, перш ніж вони встигали підвестися, на загальну втіху решти.

Ті, хто не витримав випробування, потім сушилися коло багаття й реготали, дивлячись, як із наступними відбувалося те ж саме. Витримала ще тільки одна із жінок, і, коли всі пройшли через іспит, Аннуїр забажала скласти його вдруге, але з тим, щоб її випробувала нова терпляча. Аннуен протестувала, але інші, знаючи їх суперництво, сказали, що Аннуїр має право вимагати повторення, оскільки вона раніше була терплячою. Аннуїр погодилася навіть на більше випробування й хоробро витримала його, але не скористалася своїм правом облити водою ту, яка її лоскотала. О, якби на місці останньої була Аннуен! Ця одержала б повну порцію!

— Ну, тепер у вас дві надтерплячі наречені! — привітав Ордина Горюнов.

— Й обидві ревниві! — додав Костяков.

— Це абсолютно нормально, — розсміявся Ордин, який був задоволений, що Аннуїр відновила свою репутацію.

Посиділи ще біля вогню за розмовами, але скоро з’явився старий із оселі Амнундака й сказав, що жінки можуть повернутися, бо моління скінчилося.

— Що сказав шаман? Що відкрили йому боги? Що чекає на нас? — посипалися до нього питання.

— Завтра дізнаєтесь, а тепер ідіть спати, — ухильно відповів старий і вийшов.

Жінки вдяглися, підняли дітей, які спали по кутках, і одна за одною залишили оселю білих людей. Надворі залунали їхні вигуки: «Знову холодно! Ой, як холодію! Який туман! Тримайтеся одна за одну, щоб не заблукати».

Аннуїр пішла з ними, щоб спробувати розвідати щось про результати моління, але дуже скоро повернулася й сказала:

— Амнундак і всі воїни кудись пішли — проводжати шамана, чи що; в оселі нікого нема, крім двох старих, — один спить, а другий мене вилаяв за цікавість.

— Очевидно, і нам краще лягти спати. До завтра ми нічого не дізнаємося, — сказав Горюнов.

Якби мандрівники знали, що наказали духи шаману й що онкілони почали негайно виконувати, вони б не змогли лягти спокійно спати.

Негайно ж після закінчення моління від оселі вождя, незважаючи на туман і холод, на північний захід вирушили всі наявні воїни: попереду йшло кілька людей із смолоскипами, за ними Амнундак і шаман із учнем, далі чотири воїни несли на ношах полоненого вампу, а решта онкілонів ішла позаду, усі озброєні й мовчазні. Чути було тільки легкий тупіт ніг, постукування стріл у сагайдаках та поскрипування нош. Упевнено знаходячи дорогу в тумані, передові зі смолоскипами вели цей дивний кортеж через ліси й галявини до священного озера. На березі останнього полоненого, в якого були зв’язані руки і ноги, поклали на жертовну плиту, шаман став біля його голови, учень — біля ніг.

Амнундак і його воїни оточили плиту суцільним півколом, відкритим до озера, в якому все ще не було води. Усі воїни тепер запалили смолоскипи й підняли їх над головою; шаман узяв бубон і почалося моління перед жертвою. Численні смолоскипи кидали тремтяче червоне світло на чорну плиту, на голу людину, яка була розпростерта на ній, на шамана в його дивному вбранні з високо піднятим бубном, що видавав глухе гудіння, на півколо озброєних людей із орлиними перами у волоссі, із суворими обличчями, зверненими до шамана в благоговійному спогляданні. Навкруги висів і хвилювався туман, іноді розриваючись, і тоді з’являлися чорні урвища, дно озера, вкрите каменем, і темне жерло. На онкілонів, та й на будь-яку людину це нічне моління в такому оточенні не могло не справити глибокого враження. Полонений, який, очевидно, здогадався про долю, що на нього чекала, дико поводив очима й усе його тіло тремтіло. Після прелюдії на бубні, що мала на меті викликати духів і звернути їхню увагу на себе, шаман опустив руки, підвів своє худорляве обличчя, порите зморшками, угору і, дивлячись на хвилі туману, глухим голосом почав молити духів.

— Оммолон, Амнунгем, Іргані! — кликав він багато разів. — Володарі підземного царства, кличу вас! Ми принесли вам жертву — живу людину, жертву червоної паруючої крові. Приміть її, не трясіть нашу землю, закрийте щілини, поверніть нам води цього озера! Оммолон, Амнунгем, Іргані! Слухайте, ми закликаємо вас!

Називаючи імена духів, шаман підвищував свій голос до крику, і ці дивні імена кілька разів повторювалися відлунням від урвищ, які оточували озеро. Здавалося, це відгукувалися підземні духи, повторюючи свої імена. Під час останнього вигуку шаман раптово вихопив із-за пояса свій кам’яний жертовний ніж і, швидко нахилившись, устромив його в груди вампу, який випустив крик жаху, повторений урвищами. Залишивши ніж у рані, шаман наступив ногою на обличчя вмираючого полоненого й знову забив у бубон.

Коли тіло припинило здригатися, шаман вийняв ніж, витер його об волохату шкіру вампу й сказав:

— Заберіть жертву й киньте її у вхід до підземного царства!

Шість воїнів обережно підняли труп і понесли його, перебираючись по слизьких і нахилених каменях до жерла, інші воїни світили їм спереду і збоку. Коли вони підійшли до жерла, пролунав здивований і радісний крик:

— Вода йде, вода з’явилась!

Справді, жерло, яке щойно зяяло своєю чорною порожньою пащею, що йшла вглиб, до країв заповнилося вируючою водою.

— Підземні духи узяли нашу жертву! — проголосив шаман. — Вода повертається у священне озеро. Прив’яжіть камінь до ніг жертви й киньте її швидше до жерла! — наказав він.

Опустивши труп на камені, воїни розв’язали його руки й прив’язали тим самим ременем великий камінь до ніг. Потім підняли труп, розгойдали його на руках і кинули до жерла, із якого вода виливалася вже на дно озера. Чорні хвилі із тремтячими червоними відблисками від смолоскипів зімкнулися над головою дикуна.

— Приведіть жертовного оленя! — проголосив шаман. — Принесемо жертву добрим духам неба.

Розсуваючи ряд воїнів із смолоскипами, пробиралися вперед два онкілони, які вели за роги білого оленя. Його роги було прикрашено кольоровими шкіряними стрічками, а шерсть оббризкана плямами червоної вохри. Тварина, налякана численними вогнями, опиралася й мукала. Її підтягли до плити, підняли на неї й повалили до ніг шамана.

Знову загудів бубон, і шаман почав закликати добрих духів неба, благаючи їх повернути онкілонам тепло, припинити холод і зберегти оленячі стада. Знову блиснув жертовний ніж, який простромив потилицю оленя, — червона кров бризнула на білу шерсть, і тварина завмерла. Її залишили на плиті, відрізавши тільки голову, яку завжди отримував шаман.

Вода в озері швидко піднімалася, уже заливаючи глибоку частину дна, коли шаман, уклонившись священним водам, поверненим із підземного царства, спустився з плити. У попередньому порядку, але з ношами, прикрашеними тільки головою оленя, загін вирушив у зворотну путь.

Останні дні серед онкілонів

Наступного ранку мандрівники із здивуванням дізналися про два факти: уночі був землетрус і відновилося священне озеро. Останнє можна було пояснити першим, але чому ж вони його не відчули? Після розпитувань виявилося, що землетрус відчули тільки ті двоє старих, які лишилися в землянці Амнундака, коли решта пішла; вони заснули й були розбуджені досить сильним ударом, вибігли надвір, але через те, що все було спокійно, земля тільки ледь двигтіла, вони через холод скоро повернулися назад.

— Чому ж ми нічого не відчули? — здивувався Горюнов. — Чи не приснилося це старим? Ані ми, ані наші численні гості нічого не помітили.

— Стривайте! — вигукнув Ордин. — Чи не сталося це тоді, коли наша землянка вся двигтіла від тупоту жінок, які танцювали?

— Ну авжеж! У цей час легко було не помітити удар, очевидно не дуже сильний.

— Але який все-таки поновив сполучення священного озера з… — Ордин зам’явся.

— Із чим поновив?

— Я хотів сказати — з морем, але похопився, адже перше озеро стікало в море й висохло не тому, що цей зв’язок перервався, а тому, що дуже скоротився притік води з улоговини.

— Знаєте, це треба дослідити. Це дуже важливе питання, чому з’явилася вода. За оповідями онкілонів, вона стала підніматися з жерла.

— Якщо ми підемо туди й виявиться, що вода зникла, нас звинуватять у новій біді й жодним виправданням не повірять. Ні, краще зачекаємо й підемо разом із Амнундаком, — заявив Костяков.

І ще про один факт, який стався вночі, дізналися мандрівники. Полонений вампу зумів розв’язати мотузки й утекти, скориставшись тим, що воїн, який його стеріг, задрімав біля багаття.

Усі ці звістки принесла Аннуїр, яка перша повернулася з ранкового доїння оленів.

— Як же онкілони встигли дізнатися, що озеро повернулося, і навіть побачити, як піднімалася вода? — здивувався Ордин.

— Уночі було моління біля священного озера. Амнундак, шаман і всі воїни ходили туди. Принесли жертву — білого оленя, — й одразу ж вода почала виходити, — радісно сказала Аннуїр, очевидно, цілком вірячи в дієвість моління й жертви.

— Жертва була!.. — промовив Горюнов і замовк.

Він зіставив таємне жертвопринесення вночі, якому передувало випровадження всіх жінок і дітей із оселі, та зникнення полоненого й запідозрив недобре.

Пізніше, користуючись відсутністю всіх жінок і Горохова, він переказав свої підозри двом товаришам. — Неодмінно треба дізнатися, чи правильна моя підозра. — Якщо вони почали приносити в жертву людей, то, почавши з вампу, вони можуть перейти й до нас, якщо нещастя не припиняться.

Але дізнатися щось про цей факт не було можливості. Воїни розповідали охоче, що шаманові на молінні духи наказали принести опівночі жертву, звичайну жертву — білого оленя, на березі священного озера, після чого вода почала виступати з жерла й залила перед їхніми очима дно. Вони заперечували, що був землетрус цієї ночі, очевидно, не помітили його, ідучи до озера, чи під час моління на березі.

Минуло кілька днів; була тільки половина серпня, але пахло глибокою осінню: кожну ніч були морози, туман, іній; листя на деревах, не встигнувши пожовкнути, опадало, трава на полях уся поблякла й полягла. Перелітні птахи зникли й озера спустіли; за ніч вони тепер замерзали повністю і ледь розмерзались до вечора. Сонце часто ховалося за густими хмарами й ледь гріло. Жінки почали діставати з мішків зимовий одяг і квапливо лагодити його. Чоловіки напружено зайнялися заготівлею дров. Мандрівники знову почали помічати ворожі погляди, які кидали на них онкілони під час зустрічей, а жінки, крім Аннуїр, почали дедалі частіше відлучатися й проводити час у землянці Амнундака. За порадою Ордина, Аннуїр теж почала ходити разом із ними, щоб не вирізнятися своєю відданістю чужоземцям і тому легше дізнаватися про замисли онкілонів.

15 серпня зранку подув північний вітер і почалася справжня хурделиця — сипав сніг при температурі кілька градусів нижче від нуля. Опівдні сніг припинився, і, вийшовши із землянки, мандрівники могли бачити Землю Санникова в повному зимовому вбранні; галявину, вкриту товстим шаром снігу; оголений листяний і прикрашений снігом хвойний ліс. Онкілони теж вийшли із землянки вождя й оглядалися; жінки негайно побігли до них.

У сутінках до мандрівників прийшов Амнундак, чого не траплялося вже давно, від часів суперечки після землетрусу, який зруйнував його оселю. Він присів до багаття і, гріючи руки та втупившись поглядом у вогонь, повів таку мову:

— Що ж це буде з нами, білі люди? Зима настала на ціле місячне коло раніше часу. Дерева навіть не пожовтіли, а замерзли. Птахи відлетіли, сонце не гріє. Якщо кількість снігу збільшуватиметься, усі наші олені загинуть. І бики, коні, носороги, теж загинуть. Чим онкілони харчуватимуться?

Мандрівники мовчки слухали ці скарги; вони знали причину передчасних холодів і знали, що на кращі зміни нема надії, поки не відновляться підземні шляхи, які давали улоговині тепло. Але хто міг сказати, коли це станеться? І яку вони могли дати надію Амнундакові?

Не отримуючи відповіді, він підвівся і, піднявши руку із погрозливим жестом, сказав:

— І все це зробили ви! Ви прийшли до нас із краю снігів та холодів і принесли сюди холод і сніг, тому що вам вони приємні, вам подобається жити на білій землі, білі люди! Холодом і снігом ви хочете знищити всіх онкілонів, щоб зайняти нашу землю. Чукчі витіснили наших предків сюди! Ви, могутні білі чаклуни, хочете знищити нас зовсім!

Він рвучко повернувся і вийшов із землянки. Мандрівники обмінялися стривоженими поглядами, і, коли вождь пішов, Горюнов сказав:

— Тепер, я гадаю, баритися вже нема чого — треба вирушати завтра якнайраніше; дме північний вітер, озера замерзли, туману не буде, сніг ще неглибокий.

— Так, якщо він ще підвалить, без лиж важко буде йти, — додав Костяков.

— І зимового одягу в нас тут нема — все на складі, — заявив Ордин.

— Ви як знаєте, — рішуче сказав Горохов, — а я залишуся в онкілонів. Цей холод скоро мине, і ми заживемо по-старому. А ви в льодах згинете, не діставшись до Котельного.

Його почали переконувати, але він уперто повторював, що тут краще, ніж у Козачому: життя сите, спокійне, дружина добра, землянка тепла, — нічого на долю нарікати.

— А якщо вас, Микито, заріжуть, як зарізали вампу, принесуть у жертву богам, щоб холод скінчився? — запитав Горюнов.

— Дурниці кажете! Вампу втік. Онкілони людей не ріжуть. Якби різали, давно б нас усіх повбивали, не стали б розмовляти, як от Амнундак зараз приходив. Просити будуть нас, а не різати.

Запанувала тяжка тиша.

Трохи пізніше Горохов підвівся й вийшов, а за хвилину вбігла Аннуїр.

— Зараз Амнундак прийшов від вас і сказав нам: «Білим людям більше жінок не дамо! Поки вони не припинять холод і сніг, ви живіть у мене, туди не ходіть, а то вам лихо буде». А всі чоловіки й жінки закричали: «Давно б отак, нехай вони поживуть без молока, без жінок, без коржиків!» Я тільки попросила відпустити мене за моєю ковдрою. Він сказав: «Іди, але зараз же повертайся назад!»

Аннуїр взяла свою хутряну ковдру й сказала Ордину на вухо:

— Вночі, коли там заснуть, я прийду до тебе, розповім, що дізнаюся, — справа, здається, кепська.

Вона побігла, залишивши мандрівників у пригніченому настрої.

— Так, завтра йдемо вдосвіта, — сказав Костяков. — Це, очевидно, перший крок у ланці репресій, які чекають на нас, щоб змусити нас скасувати ранню зиму.

— І якщо ми баритимемось, то дочекаємось того, що до нас поставлять у землянку варту, і тоді піти буде не так-то легко, — додав Горюнов.

— Поки Горохова немає, приготуємо все до відходу, — зауважив Ордин. — Але цікаво, куди він пішов, — чи не до Амнундака, виказати наші наміри?

Горохов і жінки протягом усього вечора не поверталися. Мандрівники самі приготували собі вечерю, зварили чай, склали торбини, потім ще довго сиділи, обговорюючи становище, нарешті, лягли спати. Горохов, очевидно, залишився ночувати в Амнундака.

Серед ночі Ордин був розбуджений Аннуїр.

— Іти вам треба скоріше, — сказала вона пошепки. — Воїни кажуть: от підземним духам принесли в жертву вампу — вони повернули воду до священного озера; духам неба пожертвували тільки оленя — вони розсердилися й прислали зиму. Треба і їм жертву кращу. Не кажуть, а я вважаю — вас мають на увазі.

— А Микита чув це?

— Ні, це було раніше. При ньому не говорили. Він прийшов і почав казати, що хоче онкілоном зробитися, від вас піде, буде з нами жити, він їм не хоче лиха робити. Так увесь вечір розповідав, як погано жити у вашій землі. Тепер онкілони зрозуміли, чому ви сюди прийшли: добру землю для свого племені шукаєте. А Амнундак і скажи: «Значить, вони підглядачі! Але ми їх звідси не випустимо, бо вони повернуться з великим загоном воїнів, воювати з нами почнуть своїми блискавками — тут онкілонам настане кінець!»

— А Микита не сказав, що ми завтра хочемо піти?

— Ні, не казав. Він усе тільки про себе розповідав. І Амнундак похвалив його й на ніч йому дружину повернув. Потім наказав, щоб завтра покликали шамана — увечері буде моління щодо вас, мабуть, і снігу.

— Ну, Аннуїр, завтра ми вдосвіта підемо. А ти як, підеш зі мною?

— Піду куди хочеш, якщо я там, у вашій землі, буду в тебе однією, першою дружиною, — відповіла Аннуїр.

— Та ти будеш у мене не першою, а тільки однією, єдиною.

Вони ще довго розмовляли, а потім, побачивши за годинником, що світанок близько, розбудили товаришів і, нашвидкуруч поснідавши, ледь почало світати, залишили свою затишну землянку назавжди. Горохову залишили записку з проханням повідомити Амнундака, що вони пішли за своїм теплим одягом і повернуться за день. Якщо він хоче наздогнати їх, то може ще це зробити: вони чекатимуть на нього дві доби на краю улоговини. Попереджали його, що Землі Санникова загрожує жахлива зима й що тут буде не краще, ніж у Козачому. Писали, що він може прийти пізніше з онкілонами й узяти запаси м’яса, наготовленого Нікіфоровим на зиму, тому що їм усього не забрати.

У землянці було залишено багаття, щоб дим, який із неї виходив, до пори до часу показував онкілонам, що в ній хтось є; свої ліжка закрили так, щоб здавалося, що в них сплять люди; тільки Аннуїр забрала з собою свою постіль і весь одяг, який у неї був.

Ішов невеликий сніг, який скоро міг сховати їхні сліди. А втім, погоню мав відвернути Горохов, у всякому разі до вечора. Йому залишили Пеструху, замкнувши її в землянці.

Коли розвиднілося, вони були вже за кілька кілометрів від стійбища, на сусідній галявині, яку насилу впізнали. Як змінилося все за чотири місяці! Тоді була новизна вражень, чудова щойно відкрита земля, сповнена таємниць, котрі чекали на їхнє розкриття, весняна природа, молода зелень. Тепер — оголені ліси, занесені снігом галявини; втеча від неосвіченого народу; попереду нудний, небезпечний і довгий шлях на материк; відсутність одного товариша, який досі поділяв із ними весь труд, а тепер зрадив; побоювання за його долю, нарешті, залишені жінки, до яких встигли звикнути. Тільки Ордин був веселіший за інших — поруч із ним бадьоро йшла по снігу Аннуїр, яка заради нього кинула своїх рідних й звичні умови життя, залишала батьківщину і йшла назустріч чужому й страшному для неї новому світові, не оглядаючись із тугою назад.

Надвечір дісталися до своєї бази й дуже порадували Нікіфорова, який давно не мав від них звісток. У нього все було добре, на зиму вже заготовлені великі запаси дров і м’яса; собаки ситі й здорові, не вистачало тільки одного, задушеного на полюванні ведмедем. Казак здивувався рішенню негайно йти з цієї благодатної землі.

— Пропали марно всі мої труди! — сказав він із докором. — Нащо я старався, стріляв, возив, сушив, коптив? Для чого знищив стільки створінь? Для чого дрова готував? Усе залишиться одним ведмедям, дідько їх забирай!

— Не журіться, Капітоне, не ведмеді, а люди з’їдять ваше м’ясо. Прийде Горохов із онкілонами й забере все до них на стійбище.

— Як, а невже Микита не їде з нами додому? — вигукнув здивований казак.

— Так, він вирішив лишитися. Покохав тут жінку, каже, тут краще, ніж у Козачому.

— Так і вирішив? От наволоч така! Адже в Козачому в нього дружина є, правда, стара й злюща баба.

— А тут молода й добра. Він тут наче князь буде.

— А хто ж це прийшов із вами? Проводжає, чи що? — запитав казак, показуючи на Аннуїр.

— Ні, це моя дружина, йде з нами на материк, — відповів Ордин.

— Он воно що! — вимовив Нікіфоров, із цікавістю оглядаючи збентежену жінку, котра недостатньо знала російську, щоб розуміти швидку розмову, але зрозуміла, що говорять про неї.

— Отже, замість Микити з нами піде баба тутешнього племені! Не знаю, як ми із собаками справимося, — вона Микиту не замінить, звичайно, собачок не бачила навіть, не те що нартами правити. Ех, прикрість!

Довго ще Нікіфоров філософствував на цю тему біля багаття, навколо котрого розташувалися мандрівники. Вправність, із якою Аннуїр справлялася з приготуванням вечері, трохи примирила його з цією заміною, і він у кінці вечора сказав навіть:

— А жінка у вас славна, роботяща, Семене Петровичу! І дуже кохає вас, якщо наважилася від своїх у чужі краї за море йти… А ваші, видно, не забажали? — звернувся він до решти двох.

— Так, не захотіли… — відповів Горюнов і коротко роз’яснив Нікіфорову, як склалися обставини, що змусили їх поспішно йти з цієї цікавої землі. — Навесні ми сюди повернемось, — закінчив він, — якщо все буде добре.

Нікіфоров розповів за вечерею, що негайно йти з улоговини не можна, бо замет за літо дуже понизився й уже не доходить до гребеня урвища, а тільки до верхнього уступу, над яким доводилося ще метрів п’ятнадцять дертися по скелях. Для підйому нарт і вантажу треба було розчистити шлях, зробити сходи. Замет також вимагав підготовки: він дуже обледенів із поверхні, і треба було вирубувати по всій довжині сходинки.

— За день з усім цим, одначе, не впораємось, — сказав він.

— У нас є два дні, — сказав Горюнов. — Ми обіцяли Микиті чекати його ще дві доби. Може, він передумає й прийде.

Повінь

Переночувавши в наметі казака, який усе ще стояв у льодовому гроті, що значно збільшився за літо внаслідок танення, мандрівники зранку взялися за прорубування сходинок уздовж гребеня замету.

Усі п’ятеро працювали старанно й перед вечором опинилися на майданчику уступу. Він мав від чотирьох до десяти метрів у ширину й тяглася в обидва боки від замету метрів на сто; далі ж швидко звужувався, залишаючи місце тільки для проходу гірського барана. Над ним височіла стіна, яка мала в найнижчому місці метрів десять у висоту; вона не скрізь була стрімкою, а розпадалася на окремі вузькі й низькі уступи, якими досвідчений альпініст міг би видертися нагору. Але для собак і для підйому вантажу уступи були занадто високими, і треба було зробити проміжні, що за умови шаруватості базальтової лави не було неподоланним завданням. Роботи, в усякому разі, вистачало на день.

Оглянувши майданчик, Горюнов сказав:

— Як ви гадаєте, чи не підняти нам увесь вантаж і нарти сьогодні ж сюди?

— А для чого це? — спитав Костяков. — Унизу ночувати зручніше: тут можна спросоння і впасти з кручі.

— Ночувати ми можемо внизу, але все важке краще підняти сьогодні, і ось чому. Сьогодні ввечері ми мали повернутися на стійбище, про що, згідно з нашою запискою, Горохов мав сказати Амнундакові. Той, побачивши, що нас немає, може послати ще ввечері погоню, — онкілони дорогу знають. Погоня прийде сюди завтра рано-вранці, і, якщо весь вантаж буде ще внизу, нас захоплять — стріляти в онкілонів ми, мабуть, не наважимося. Якщо ж вантаж буде вже нагорі, ми самі швидко піднімемося й можемо зруйнувати дорогу по замету, тобто будемо в безпеці. Дивіться, зрубати верхню вузеньку частину гребеня протягом десяти метрів недовго, і тоді ніхто не наважиться лізти сюди.

— Мабуть, ви маєте рацію! — погодився Костяков.

— Ну, а як же собаки? — спитав Нікіфоров. — Їм на майданчику буде тісно.

— Вони можуть ночувати внизу у своїх гротах. Їм недовго збігти порожняком нагору.

Вирішивши так, взялися за підйом вантажу, скориставшись залишком дня. Це виявилося не так легко. Піднімати дуже навантажені нарти крутим схилом, незважаючи на вирубані сходинки, собаки одразу не могли, і довелося зробити це за кілька заходів. Тому возилися до темряви, але врешті весь вантаж, запас м’яса, дров і нарти було складено на майданчику; унизу залишилися тільки спальні мішки й посуд для вечері та чаю.

Велика кількість дров, заготовлених на зиму, дозволяла не скупитися вночі на багаття, щоб відігнати ведмедів. За словами Нікіфорова, вони відвідували його за літо не раз, і тільки грот рятував його від обіймів клишоногих, а м’ясо, яке приваблювало хижаків, від пограбування.

Завдяки пильності Білухи він своєчасно прокидався і, сховавшись серед льодин входу до грота, стріляв у нічного гостя, який намагався перевернути льодові брили, що закривали м’ясний склад.

За вечерею він розповів також, що під час двох землетрусів йому було дуже страшно: він вибігав із грота, побоюючись, що склепіння впаде. Із сусідніх урвищ камені сипалися, наче град, і в землі утворилися тріщини.

Стомлені роботою, мандрівники рано лягли спати на майданчику поміж чотирма багаттями й міцно заснули під охороною Крота й Білухи. Але близько півночі їх розбудив сильний підземний удар. Піднявшись сполохано, вони почали прислухатися; з-під землі лунав виразний гул, ніби там нерівною бруківкою котилися важкі вози; до нього дуже скоро приєднався гуркіт, який долітав вже знадвору, то близький, то далекий, від падіння брил, котрі зривалися з країв урвищ; земля під тими, хто лежав, двигтіла. Але всі ці звуки скоро перервало скажене виття собак, замкнених у льодових гротах.

Оскільки мандрівники лежали під відкритим небом і достатньо далеко від підніжжя урвища, то бігти кудись їм не треба було, і вони продовжували лежати на спальних мішках, тривожно прислухаючись.

Скоро пролунав ще один удар, сильніший; ті, хто лежав, відчули, як їх злегка підкинуло вгору; полум’я багать, що догоряли, підстрибувало, головешки й вуглини розсипалися врізнобіч. Десь поблизу щось загуркотіло, і Горюнов, що лежав проти входу в грот, у якому стояв недавно намет і в якому провели минулу ніч, побачив, як зі склепіння вивалилося кілька великих льодових брил.

— Наше щастя, що ми ночуємо тут, а не в гроті! — вигукнув він. — Зараз би нас там придавило!

— А чи не може придавити собак у їхніх сховищах? — стривожився Ордин.

— Навряд чи. Їхні гроти невеликі й розміщені в найвищій і найтовщій частині замету.

— Якщо їх випустити, вони розбіжаться, — заявив Нікіфоров. — Прив’язати їх нема до чого — нарти нагорі. Нехай сидять.

Але ще кілька сильних ударів, що сталися один за одним, змусили мандрівників змінити своє рішення. Собаки здійняли таке відчайдушне виття, очевидно, передчуваючи небезпеку, що Нікіфоров із сокирою в руках, похитуючись, неначе на палубі корабля під час хитавиці, побіг до гротів, вивернув льодові брили, якими закривав вхід, і випустив тварин. Останні вирвалися на волю, як скажені, стрибаючи один через одного, але зараз же припинили вити та, відбігши тільки кілька кроків, збилися в купу й, помахуючи хвостами, дивилися на свого каюра. Нікіфоров приніс повідки, прив’язав до них собак і розвів усі три запряжки в різні місця, недалеко від багать, поклавши їх на землю. Потім він заглянув у всі три гроти і, повернувшись, сказав:

— Песики недарма хвилювалися — лід тріснув над їхніми головами, руку можна просунути в щілину. Так і дивись, брила випаде.

— Ну, цієї ночі землянки онкілонів, напевно, знову завалилися, — сказав Горюнов.

— Тепер вони припишуть цю нову біду нашому відходу, — зауважив Костяков.

— Або тому, що один із нас залишився в них, — додав Ордин. — І Горохову важко буде піти, якщо він тепер захоче.

Аннуїр слухала мовчки, але зі сльозами на очах. Нова біда спіткала її рід і все її плем’я, і хоч вона від нього пішла, але його нещастя глибоко засмучували її.

— Але, може, цей землетрус на краще, — спробував втішити її Ордин. — Якщо він відновить підземні шляхи гарячої води й пари, то повернеться тепло й життя онкілонів піде як і раніше, а землянки неважко відновити.

Аннуїр уже знала, чому настали ранні холоди, і припущення Ордина заспокоїло її; вона вдячно глянула йому в очі й тихенько погладила його руку.

— І чому б їм не будувати оселі так, як було збудовано нашу? Вона, напевно, не завалилася, — сказала вона нарешті.

— Може, після нашого відходу вони й почнуть робити це. «Чаклуни» вже пішли, а їхня оселя стоїть і не валиться, — зауважив Горюнов.

— А чи не почнеться тепер у північній частині виверження? — припустив Костяков.

Усі мимоволі глянули на північ. Але небо, вкрите густими хмарами, було чорним, і ніде не було видно червонуватого відблиску, який би міг служити вказівкою, що десь виступила на поверхню лава.

Удари час від часу повторювалися, але набагато слабші. І нарешті втома взяла своє — усі задрімали.

Але сон був тривожний і то один, то інший прокидався, підводився на своїм ложі й озирався злякано, а потім, переконавшись, що все спокійно, замети не валяться, багаття палають, знову опускав голову. Нікіфоров іноді вставав й підкидав дрова в багаття. Так минали години цієї моторошної ночі.

Але ось на сході хмари посвітлішали, потім вкрилися червонуватим відблиском променів невидимого ще сонця. На тлі хмар ледь вималювалися гребінь і вершини найближчої частини стіни, і забіліли на них смуги снігу. На півночі проступили обриси смуги лісу; замети неначе виросли й побіліли, світло від багать потьмяніло. Передсвітанковий холод розбудив тих, хто ще дрімав.

— Чи не час зварити чай, поки розвидніється? — запропонував Горюнов. — А потім нагору, за роботу, поки не з’явилася погоня.

— І то правда! — сказав Нікіфоров, підскакуючи. — Якщо йти, то йти вчасно!

— Але якщо поновилася грілка Землі Санникова, то, може, і йти не треба? — подумав уголос Ордин.

— А от за день побачимо: якщо стане тепло й сніг зійде, ваше припущення виявитися правильним. Але шлях для відходу прокласти треба, — вирішив Горюнов.

Почало світати. Хмари, що розійшлися, забарвилися на сході пишними кольорами. На півночі чорну смугу лісу видно було вже досить чітко. Урвища улоговини тяглися в обидва боки чорною стіною й здавалися такими ж, як і завжди, хоча за ніч із них звалилося чимало брил.

Нікіфоров підкинув хмизу у багаття, узяв чайник і пішов у кінець замету, із якого дзюрчав струмочок, що збирався в маленький басейн, влаштований для черпання води. Одразу ж звідти почувся переляканий вигук казака:

— Ой людоньки, вода, вода скрізь!

Усі кинулися до нього повз багаття, вогні й дим яких заважали бачити найближчу смугу землі. Підбігли — і завмерли здивовані. Там, де на сотню метрів від кінця заметів раніше простирався дрібний кам’яний розсип, напередодні суцільно вкритий снігом, тепер розстилалася гладка поверхня каламутної води, яка йшла до узлісся кущів, також залитих водою. Це нове озеро, яке виникло за ніч, тяглося в обидва боки, наскільки сягало око, — здавалося, до підніжжя урвищ, і тільки південний кут улоговини, де були замети, не було затоплено. Струмочок з-під замету, кроків за десять від його кінця, впадав, тихо дзюркаючи, у це озеро, яке відрізало мандрівників від решти улоговини.

— Отакої, замість лави вода після землетрусу! — порушив мовчанку Костяков.

— Але дивіться, вода наче підбирається до нас! — вигукнув Ордин. — Вона прибуває!

Усі підійшли до берега й побачили, що вода рухається; на їхніх очах сніг, який встилав землю, вбирав воду, осідав, розповзався, і вода, заповнена талим груддям, займала його місце.

— Ну, товариші, баритися нема чого! — вигукнув Горюнов. — Забираймо речі й гайда нагору! За півгодини нашу стоянку затопить.

— Але далі ходу нам ще немає! — заперечив Костяков. — Ми потрапимо в пастку.

— Невже ви боїтесь, що й уступ затопить? Поки це станеться, ми встигнемо розчистити дорогу далі — адже уступ здіймається метрів на сто над дном улоговини.

— Як добре, що вчора завезли вантаж нагору! Тепер би не встигли, — зауважив Ордин.

Повернувшись до багать, швидко зібрали речі й підняли їх на поверхню замету. Потім узяли зі складу, якому теж загрожувало затоплення, великий запас м’яса про всякий випадок, наклали вздовж сходів по замету якнайбільше дров — усе це можна було поступово піднімати нагору. Останні поліна несли вже по воді, яка дійшла до кінця замету.

— Ну, поведемо тепер собак! — сказав Нікіфоров.

Собаки вже хвилювалися й поривалися видертись нагору стрімким скосом замету, але ковзалися, падали й вили. Нікіфоров, Ордин і Костяков узяли по одній запряжці й погнали їх по сходах нагору. Горюнов та Аннуїр ішли попереду з частиною речей. Діставшись до верху, вони зупинилися здивовані. Напередодні ще поверхня снігу була майже на одному рівні з майданчиком уступу; тепер їх розділяло урвище заввишки майже метр. Очевидно, внаслідок землетрусу або весь замет розповзся й осів, або дно улоговини опустилося. Довелося здиратися. Перша запряжка собак зупинилася перед цим урвищем і почала вити. Довелося брати кожну собаку поодинці в руки й підсаджувати її нагору. На майданчику собаки почали пустувати, підбиратися до м’яса, складеного на нартах, і Нікіфоров доклав неабияких зусиль, щоб переловити їх і прив’язати до відтяжок в одному кутку. Решта чоловіків спустилася вниз за вантажем, залишеним на початку замету, а Аннуїр узялася за приготування чаю; майданчик був засипаний чистим свіжим снігом, який давав запас води.

Коли всі речі було доставлено нагору, мандрівники, чекаючи на сніданок, мали час огледітися. Із висоти уступу видно було значну частину улоговини; наскільки сягало око — скрізь стояла вода, усі галявини перетворилися на озера, а ліси тяглися між ними чорними островами й перешийками. Під променями сонця, що проглянуло, повсюди сріблилася вода, і картина не являла нічого жахливого, навіть навпаки: у чорній облямівці стрімких урвищ, обперезаних білими стрічками уступів і увінчаними сніговими вершинами, розстилалося величезне озеро із сіткою темних островів і півостровів.

Але від думки, що на місці цього озера напередодні ще жило ціле плем’я людей і численні чотириногі, ставало моторошно. Невже всі вони вже потонули? Люди могли ще знайти тимчасовий притулок на деревах, але чи надовго? Якщо вода буде ще прибувати, їх затопить рано чи пізно; але навіть якщо вона не підніметься, люди все одно загинуть від голоду й холоду. А тваринам і нікуди було подітися — стрімкі стіни країв доступні тільки птахам і гірським баранам. Земля Санникова перетворилася на велетенську пастку.

Ці думки не давали спокою спостерігачам на уступі, і за допомогою бінокля вони ретельно роздивилися далечінь, сподіваючись розгледіти десь людей, які сховалися на деревах. Поблизу їх не було, а вдалині смуги лісу вже закривали одна одну, та й відстань була надто великою.

— Знаєте що? — вигукнув Ордин. — Адже в нас є байдара! Спустімо її на воду й поїдемо рятувати Горохова та кого можна з онкілонів.

Ледве він устиг сказати це, як ззаду його шию обвила м’яка рука, й Аннуїр, притиснулася щокою до його щоки й шепнула:

— Так, так, їдьте рятувати наших, тепер вони вам не заподіять лиха.

— Але як ми проберемося на байдарі крізь ліси? — запитав Костяков.

— По-перше, усюди є звірині стежки, які тепер перетворилися на канали, а далі, дивіться, уздовж країв, де був кам’яний розсип, тепер широка смуга чистої води.

Нашвидкуруч поснідали, потім зняли з нарт байдару, з’єднали її частини, склали в неї кермо, багор, весла, купу копченого м’яса, пляшку спирту, трохи сухарів зі свого бідного запасу, мотузку, сокиру.

— Їхати всім, звичайно, нема чого! — сказав Горюнов. — Досить двох, інакше ми мало кого врятуємо. Один на кермо, один на весла, будемо мінятися. Хто хоче їхати?

Нікіфоров був потрібний для нагляду за собаками, Аннуїр не вміла веслувати, обирати доводилося тільки з трьох. Вирішили залишити ще Костякова.

— Тим, хто залишається, теж є робота, — заявив Ордин. — Ви маєте за день прокласти сходини з уступу нагору через скелі.

За допомогою мотузків спустили байдару по гребеню замету на воду, глибина якої була вже близько метра. Горюнов сів за кермо, Ордин — на весла, і легке судно помчало каламутними водами, що вкрили Землю Санникова.

Плавання по землі

Легка, швидкохідна, мало завантажена байдара могла розвинути швидкість до десяти кілометрів за годину, тож години за три можна було дістатися до стійбища Амнундака. Попливли чистою водою краю улоговини, але тримаючись узлісся, а не підніжжя урвища, бо тут легко було настромитися з розгону на підводний камінь і пробити тонке дно. Швидко линула байдара по каламутній воді, по якій плавало багато сухого листя, стебел, гілок, мертвих комах — усе багаторічне сміття, яке вкривало ґрунт і тепер спливло нагору й скаламутило воду. Час від часу Горюнов вимірював багром глибину води — вона була поки що більше метра. Із цього виходило, що й більші чотириногі могли вже загинути, якщо не встигли врятуватися в тих частинах улоговини, де води було менше або де її зовсім не було, припускаючи, що такі частини були. Це питання дуже непокоїло подорожніх.

— Я все сушу собі голову: звідки надійшло так багато води? — сказав Ордин. — Невже тимчасово затриманий підземний притік тепер сказався цією повінню?

— А чи не проникла в улоговину вода з моря? Адже море близько, а сполучення у вигляді жерла священного озера є, — припустив Горюнов.

— Тоді вода має бути солона. Спробуйте-но. Горюнов зачерпнув води, ковтнув і виплюнув.

— Вода гірко-солона, — сказав він, — але не така, як у морі.

— Ще б пак — вона змішалася тут із водою озер і ввібрала багато снігу. Але тепер зрозуміло, що все дно улоговини опустилося, якщо вода з моря могла проникнути сюди.

— Але в такому разі вона не може піднятися високо. Мабуть, досягла вже найвищого рівня.

— Це залежить від того, наскільки дно улоговини опустилося й від співвідношення діаметра жерла до площі улоговини: адже жерло вузьке, улоговина величезна, треба багато часу, щоб вода піднялася тут до рівня моря. А наскільки опустилося дно, ми не знаємо. Важко припустити, що дно осіло суцільною масою, як коржик; найвірогідніше, воно розбилося на смуги, які могли опуститися на різну глибину.

Отже, деякі смуги могли залишитися на місці й на них урятувалися люди й тварини?

— Сподіватимемось, що сталося саме так, — це було б щастям для населення Землі Санникова.

Байдара пливла крізь облямівку кущів, затоплених до верхівок; праворуч вони, підвищуючись, переходили в ліс; ліворуч розстилалася гладка поверхня води до підніжжя урвищ, де місцями над нею острівцями стирчали більші брили. На уступах урвищ подекуди було видно гірських баранів, які або стояли спокійно, дивлячись униз на воду, або метушилися туди й сюди.

Цим тваринам загрожувала голодна смерть, тому що їхній корм — мохові пасовиська й траву — було затоплено, а на уступах майже нічого не росло. На брилах, які стирчали з води, видно було дрібних тварин, що врятувалися, — пищух, котрі населяли кам’яні розсипи, пацюків, мишей; іноді серед них велетнем височів заєць. Тісно притиснувшись одне до одного, ці звірки сиділи, чекаючи на голодну смерть. Поблизу однієї брили подорожні були свідками, як із висоти каменем упав орел, підхопив зайця й поніс його вгору, причому частина дрібних тварин, що прихистилися, з переляку попадали у воду. Інші хижаки теж кружляли в повітрі, видивляючись легку здобич на брилах. Але чи надовго її вистачить, а потім і їм загрожує голодна смерть. На великій брилі помітили вовків і лисиць, що скупчилися; одні лежали, інші стояли, проводжаючи очима людей, які пропливали повз них.

Через дві години з’явилося характерне місце священного озера, яке можна було пізнати тільки за тією виїмкою в урвищі у вигляді півкола, яка оточувала його з обох боків. Наближаючись до цього місця, Горюнов, який сидів тепер на веслах, помітив, що стало важче веслувати. Зупинивши байдару, переконалися, що назустріч іде помітна течія, і вода виявилася більш гірко-солоною й чистою. Коло самого озера течія ще посилилася, і над колишнім жерлом вода піднімалася пласким горбом.

— Бачите, притік ще є, і досить сильний, — сказав Ордин. Він опустив багор у воду й ледве дістав дна, а багор мав три метри в довжину.

— Не видно навіть жертовної плити, — зауважив Горюнов, — а вона височіла метрів на два над рівнем моря.

Пропливши ще деякий час уздовж краю, мандрівники помітили вузьку смужку чистої вода, яка йшла вглиб лісу в потрібному напрямку, і попрямували нею. Скоро канал звузився, і байдара пішла поміж деревами. Дивно було бачити цей затоплений ліс: оголені листяні дерева, зелені ялини і ялиці, що піднімалися просто з води, вкритої листям, гілками й усіляким сміттям; траплялися мертві пташки й дрібні тварини. На гілках дерев подекуди перепурхували пташки з жалібним цвіріньканням; притулившись на розгіллях, сиділи миші, пацюки, тхори, ласки, куниці — хижаки поруч із гризунами, на яких вони зазвичай полювали. Сонце, часто прориваючись крізь хмари, освітлювало цю незвичайну й моторошну картину.

Лісом довелося пливти обережно, щоб не наткнутися на якусь деревину або гострий сук. Але ось попереду стало світліше й з’явилася відкрита вода на місці галявини. Виїхавши на неї, мандрівники почали роздивлятися — чи це та, де було стійбище. Обриси лісу здавалися незнайомими. Раптом їхню увагу привернуло здуття води посередині цього озера неподалік від них. Вода піднялася горбом, із якого вирвався клуб парів.

— Це не та галявина, де ми жили! — вигукнув Горюнов. — На тій озеро не пузирилось.

— І я гадаю, що не та, а сусідня на південь, — сказав Ордин. — Але тепер зрозуміло, що топить не тільки море, а й підземний притік, що поновився… А тут вода має бути прісною, — додав він і, бажаючи напитися, занурив руку. — Майже прісна й досить гаряча, — зауважив він, якось утамувавши спрагу.

— Ну, нашій байдарі плавання в гарячій воді зовсім не корисне! — сказав Горюнов. — Її замазка й просочення можуть постраждати — треба триматися далі від цих бульбашок.

Попрямували на північ вузьким каналом і скоро випливли на галявину, на якій було стійбище; її пізнали за лісом, розрідженим порубками.

— А от і наша землянка! — вигукнув Ордин.

На протилежному краю озера над водою ледь височіла центральна частина землянки; на ній лежали ще залишки снігу, що танув, і пласт кори, яким на ніч закривали частину димового отвору. Підпливли до неї. Ордин заліз на цей острівець і, нахилившись до отвору, вигукнув:

— Скільки тут добра спливло!

Він витяг хутряну ковдру, кілька жіночих курток із панталонами, подушку, дерев’яну чашку, чорні недогарки. Усе це спливло нагору в строкатій суміші й просякнуте водою.

— Подушку й ковдру захопимо — пригодиться для Аннуїр, — сказав він. — Тільки треба їх викрутити.

Витягнувши речі, Ордин повернувся до байдари, і вони попливли до місця, де була землянка вождя. Тут над водою видно було тільки чотири центральні стовпи з частиною даху. Багром намацали під водою купу землі й придавлені нею деревини.

— Але ніде жодної ознаки людей! Ми не можемо бачити їх серед дерев, але вони повинні були помітити нас і закричати, — сказав Горюнов. — Давайте покричімо самі!

Почали гукати Амнундака, Микиту, жінок, імена яких знали. Але ніхто не відгукувався. Мертва тиша панувала навкруг.

— Не могли ж усі потонути. Хтось урятувався б на дереві, на даху нашої землянки, — сказав Ордин.

— Очевидно, встигли піти звідси. Треба шукати їх далі. Можливо, вода піднімалася так повільно, що вони могли спокійно відходити, — припустив Горюнов.

— Не зовсім схоже на це, — заперечив Ордин. — Якби вони йшли, не кваплячись, не залишили б одяг й ковдру — речі найпотрібніші взимку.

Попливли далі каналом, який вів до наступного стійбища, що знаходилося кілометрів за два. На галявині побачили землянку, правда, напіврозвалену, але яка піднімалася ще на половину своєї висоти над водою. Горюнов замірив глибину, виявилося метрів півтора.

— Ну, тут уже люди потонути не могли! — вигукнув він. — Очевидно, ця частина улоговини занурилася менше.

Під’їхавши до землянки, зазирнули через бік, що розвалився, усередину: на воді плавали тільки дрібні предмети, ганчір’я, недогарки, сміття, але одягу не було видно.

— Тутешні мешканці встигли все цінне забрати, — сказав Ордин. Оглянули найближчі дерева, знову покричали — їм відповіло тільки каркання зграї ворон, які скупчилися на найближчих деревах, мабуть, чекаючи на спад води.

Дослідили ще дві наступні галявини зі стійбищами; землянки були зруйновані або напівзруйновані, але людей ніде не було; глибина води зменшилася вже до метра й менше; подекуди байдара натикалася в каналах на стовбури дерев, що впали, і доводилося пливти обережно.

— Я гадаю, що ми можемо припинити наші пошуки, — сказав Горюнов. — Усі онкілони врятувалися, устигли відступити в північну частину улоговини, яку, очевидно, не затопило. Отже, надавати допомогу нікому, а якщо ми під’їдемо до сухої місцевості й зустрінемо там онкілонів, то можемо потрапити в неприємне становище.

— А можливо, далі глибина знову почне збільшуватися й ми там знайдемо людей, захоплених водою під час утечі, яким потрібна допомога? — припустив Ордин. — Доведемо пошуки до кінця, щоб сумління не докоряло нам.

Горюнов поступився, і попливли далі. Але на наступній галявині байдара почала де-не-де сідати на мілину й із води виступали стебла трави, очерету, тростини навколо колишнього озерця. У каналі за галявиною глибина була всього в півметра й менше, а попереду видно було, що його ледь вкрито водою.

— На наступній галявині можемо натрапити на онкілонів, — заявив Горюнов.

— Ваша правда. Он видно навіть дим багать над лісом, а це доводить, що вони на сухому місці, — підтвердив Ордин. — Мабуть, почуємо й голоси.

Він припинив веслувати й прислухався: із того боку, звідки піднімався димок, справді час від часу лунали людські голоси.

— Унаслідок землетрусу й повені онкілони переселилися в північну частину улоговини, де продовжуватимуть свій попередній спосіб життя, — сказав Горюнов.

— А через те, що грілка поновилася, судячи з двох озер, що пузиряться, як ми бачили, — додав Ордин, — то нам хвилюватися про долю онкілонів нічого. Проте повернутися до них і в разі якихось нещасть знову потрапити під підозри й ризик зробитися полоненими буде нерозумно… Якщо море буде надто відкритим і не дозволить нам переправитися, ми можемо повернутися на уступ і чекати там холодів, маючи поблизу паливо й корм для собак, але подалі від онкілонів, відділені від них водою. Тільки от Горохова залишаємо напризволяще; тепер він, мабуть, змінив своє рішення.

— Горохов, може, вже на уступі, — заперечив Горюнов. — Якщо повінь похитнула його думку про хороше життя тут, він міг скористатись берестянкою й у метушні поплисти до нас один чи з дружиною. Він знає, де берестянку сховано на озері, тому що часто користувався нею для рибальства. До завтрашнього ранку ми його чекатимемо, як було домовлено.

Під час цієї розмови відпочили й попливли назад, але для прискорення забралися знову на окраїну улоговини, щоб не плутатися по галявинах і каналах. І все ж таки на зворотний шлях витратили чотири години. Пропливаючи повз колишнє священне озеро, переконалися, що притік води із жерла ще тривав, але був дуже слабкий, — очевидно, рівні майже вирівнялися. Глибина в цьому місці була понад три метри, багор не сягав дна. Поруч із заметом за час їхньої відсутності вода сильно прибула, і глибина була тут більш як два метри.

Ті, хто залишився на уступі, зустріли товаришів біля початку крижаних сходів, щоб допомогти їм висаджувати врятованих.

— Ви нікого не привезли? — вигукнув Костяков із подивом.

— Тільки марно проїхалися? — додав Нікіфоров.

— Усі, усі потонули? — прошепотіла Аннуїр, збліднувши. Ордин, звичайно, заспокоїв її.

— Ось єдині утопленики, яких ми знайшли, — пожартував Горюнов, витягаючи з байдари жіночі костюми й передаючи їх Аннуїр.

Об’єднаними зусиллями втягли байдару нагору; із підйомом її на уступ довелося возитися, бо за день урвище над заметом збільшилося до двох з половиною метрів, тому що замет, який омивала вода, почав розповзатися, або ж тому, що дно улоговини продовжувало повільно опускатися. Для більш зручного сполучення казак уже влаштував сходи з льодових брил.

За обідом розповіли одне одному події доби. Троє тих, хто залишився, проклали стежку-сходи на урвище над уступом і побували вже нагорі, бачили досить близько відкрите море. Але несподівано, скоро після від’їзду решти товаришів, на замет зі сходами вилізли з води два величезні ведмеді й почали підніматися нагору, очевидно розраховуючи врятуватися від повені разом із людьми на уступі. Таке сусідство, звичайно, було дуже небажаним, і довелося зустріти клишоногих пострілами: один упав на заметі й скотився до води, другого вбили вже на уступі. Запас свіжого м’яса на дорогу виявився дуже до речі.

У ковдрі й жіночому одягу, який Ордин виловив із землянки, Аннуїр упізнала речі Аннуен.

Катастрофа

Перед заходом сонця Горюнов і Ордин піднялися на урвище подивитися, що робиться ззовні улоговини, стіни якої обмежували їхній кругозір протягом усього літа. Вкритий суцільно снігами — неначе літа й не було — південний схил Землі Санникова спускався полого до моря, усе ще скутого льодами кілометрів на п’ять від підніжжя. Але далі видно було широкий, до південного обрію простір відкритої води, по якій плавали крижини й цілі льодові поля. Для переїзду в байдарі це море було занадто широким; байдара не могла вмістити всіх людей, вантаж і собак. Доводилося або чекати, поки осінні морози скують море й звузять відкриту воду, або йти на схід, сподіваючись, що там льоди тягнуться далі на південь, а з іншого боку тримаються поруч із островом Котельним і дадуть можливість здійснити переправу у два заходи.

— Ми тепер схожі на тих, хто зазнав корабельної аварії на острові, — сказав Ордин: — ззаду вода, спереду вода, а посередині вогонь і біда; здається, так мовиться в казці.

— Ну, поки що вогню немає, але води й біди досить, — відповів Горюнов. — Огляньтесь назад.

Земля Санникова справді мала вигляд величезного озера. У бінокль можна було розгледіти фонтани гейзерів, які били в кількох місцях середньої частини улоговини. Напередодні ще о цій порі перед очима лежали вкриті зимовим саваном поля й ліси; тепер замість снігу стояла вода, а теплий вітер, який дув із півночі, свідчив, що грілка землі відновилася.

— Краща частина землі все-таки загинула, — сказав Ордин. — І все населення її, двоноге й чотириноге, скупчилося в північній частині, половина якої безплідна.

— Так, їм буде там тісно, особливо людям, — додав Горюнов. — Онкілони, напевно, почнуть тепер війну з дикунами до повного їх винищення, щоб не мати таких близьких і небезпечних сусідів.

— І наші громи й блискавки дуже знадобилися б їм тепер. Вони пошкодують, що надали змогу нам втекти.

— Але ж у Горохова лишилася ще рушниця.

— От що: тепер я згадав, що ми забули в землянці нашу запасну рушницю, яку хотіли залишити Амнундакові при розлученні. Горохов може її піднести вождю як подарунок, щоб задобрити онкілонів.

Коли сонце, спустившись до обрію, сховалося, криваво-червоне, у смузі туману, що навис удалині над морем, спостерігачі повернулися на майданчик і довго ще сиділи біля багаття. Усім було сумно: вони полюбили Землю Санникова й проводили тепер останній вечір у її межах. Мимоволі пригадувався той вечір, коли вони вперше побачили цю таємничу землю з висоти окраїнних гір, чули звуки, що лунали знизу, гадали про те, що вони мають побачити. Бачили вони набагато більше, ніж чекали, відкрили багато чудового, побачили цілий своєрідний маленький світ вимерлих тварин і первісних людей, замкнених у цій дивній теплій улоговині серед полярних льодів. Результати експедиції були величезними, усі учасники цілі й здорові, але замість радості й задоволення вони відчували тривогу, яка пояснювалася хіба що подіями останніх днів, які загрожували цій чудовій землі та її населенню передчасною загибеллю.

Ніч була досить тепла — і, шкодуючи дров, не лишили на ніч багаття, почуваючись у безпеці на цьому величезному уступі, куди не могли видертися непомітно ні хижаки, ні вампу, ні онкілони, відрізані великою площиною води. Ще вдень одні нарти було повністю укладено, покрито шкурами й зав’язано; вони містили всі результати експедиції: колекції природно-історичні й етнографічні, фотографії, щоденники; вона була неважкою, але об’ємистою й стояла осторонь від інших, недалеко від краю уступу. Поруч із нею ліг Костяков, щоб зберегти від замахів собак свіже м’ясо, розкладене на них на ніч. Інші двоє нарт, завантажених тільки частково, стояли ближче до собак, упоперек майданчика, і коло них у своїх спальних мішках уляглася решта.

Горюнов прокинувся вже за північ від легкого поштовху в бік. Йому здалося, що його будять, — він розплющив очі, побачив, що нікого немає, і хотів знову задрімати, коли його вухо вловило неначе віддалений грім.

«Ну, дощ для нас тепер зовсім не до речі, намет на голому камені не закріпиш!» — подумав він, підняв голову й роздивився. Небо було чисте, місяць піднявся високо й освітлював усю улоговину. Він опустив голову й тепер ясно почув глухий гул під собою.

«Невже підземна катастрофа ще не скінчилася? — подумав він. — Удень усе було тихо, здавалося, що землетрус скінчився осіданням дна улоговини й проривом води. Чи це була тільки прелюдія?»

Різкий удар підкинув Горюнова на ложі й перервав його думки.

— Знову трясе! — пролунав сонний голос Ордина.

Горюнов присів на мішку й почав дивитися на озеро, вигляд якого дуже змінився: вода, стривожена підземним ударом, здійнялася хвилями, які розбігалися колами, пінячись і перекочуючись; схили хвиль, повернуті до місяця, блискали довгими дугами, наче блискуча текуча ртуть. Лунав шум прибою вздовж урвищ і сплески брил, які падали зверху.

Ще кілька сильних ударів сталися один за одним. І раптом Горюнов почув різкий тріск, який, неначе постріл, пролунав поруч із ним, і побачив, кам’яніючи від жаху, не будучи в змозі поворухнути навіть пальцем, як за кілька кроків від нього розкрилася чорна щілина й частина майданчика уступу, на якій лежав Костяков коло нарт, трохи нахилилася, потім швидко повернулася крутіше і впала вниз. Відчайдушний крик змішався зі сплеском води, гуркотом брил, які ламалися одна об одну; стовп пилу здійнявся в повітря. Усе це тривало кілька секунд. Ще деякий час було чути плескіт хвиль, здійнятих падінням величезної маси, який поступово замирав.

Горюнов насилу, тремтячи всім тілом, виліз із мішка. Голос відмовлявся йому слугувати — тільки нерозбірливі звуки вилітали з горла. За два кроки від нього чорніла свіжа ламана лінія урвища, і на місці східної частини майданчика зяяла чорна безодня. Він підповз до краю й глянув униз — серед води, що ще хвилювалася, чорніла маса брил обвалу; на заметі зі сходами зяяв широкий пролом, очевидно вибитий однією з брил, котра відскочила вбік.

— Що таке, що сталося? — пролунав голос Ордина, який спав так міцно, що тільки тріск і гуркіт обвалу привели його до тями.

— Об… об… обвал… Костяков… нарти… звалились! — насилу вимовив Горюнов, продовжуючи дивитися вниз.

Ця страшна звістка одразу підняла Ордина на ноги.

— Так треба ж шукати, допомогти, витягти! Скоріше! — скрикнув він, звільняючись із мішка. — Гей, Нікіфоров, уставай, сюди! Де байдара?

— Неможливо! — сказав Горюнов із відчаєм у голосі. — Спустити байдару не можна — замет знесено обвалом. А Костякова притиснуло.

— Та звідки ви знаєте?

— Він у мішку й нарти зісковзнули вниз, як тільки майданчик нахилився, і впали у воду раніше, ніж уся маса звалилася; обвал упав просто на них.

Ордин підійшов до краю урвища й почав дивитися вниз.

— Нічого не видно, крім води й брил обвалу. Костяков у спальному мішку сплив би нагору, як пузир, якби його не притисло.

— Який жах! — простогнав Ордин. — На очах загинула людина, і нічим не можна допомогти!

Один погляд на замет показав йому, що спуск без довгої підготовчої роботи неможливий, — у гребені зяяв пролом метрів п’ятнадцять у ширину й десять у глибину.

— Чи не можна спуститися на мотузці просто з урвища до води? — запропонував він.

— Досить міцних мотузок у нас набереться ледве чи на половину висоти — адже тут понад вісімдесят метрів, — відповів Горюнов.

— І не втримати нам удвох одну людину стільки часу, — додав Нікіфоров, що підійшов.

— Але ж, крім Костякова, загинули всі результати нашої експедиції! — скрикнув Ордин.

— Так, загинули! — вимовив Горюнов безнадійним тоном.

— Треба хоч освітити місце обвалу — воно в тіні й погано видно. Можливо, Костякова відкинуло вбік і він лежить без тями!

Нікіфоров приніс із запасу дров великий пучок хмизу, обв’язав його шматком мотузки, підпалив і, начепивши на багор від байдари, простягнув над безоднею. Ордин і Горюнов прилягли на краю, щоб світло не світило їм у вічі, і почали вдивлятися вглиб. Хмиз швидко розгорівся й освітив місце обвалу. Там, у проміжках між заметом зі сходами й сусіднім, нижчим, видно було тільки каламутну воду, що хвилювалася, і купу нагромаджених одна на одну базальтових брил. Але ні на них, ні на воді ніяких ознак людини, уламків нарт, речей. Обвал поховав усе під собою. Мотузка в гака перегоріла, і палаючий пучок полетів униз, упав на купу брил і на кілька хвилин, догоряючи, освітив ще краще все місце, але нічого нового не виявив.

Новий підземний удар змусив тих, хто лежав, скочити на ноги; на їхніх очах від краю урвища відділилося ще кілька невеликих брил і упали вниз.

— Відсуньмо нарти якнайдалі звідси! — розпорядився Горюнов. — Бо нещастя може повторитися!

Усі троє з допомогою Аннуїр, яка мовчки з жахом спостерігала останні події, перетягли нарти, а потім і свої постелі якнайдалі від нового краю урвища, до місця спуску на замет. Той своєю крижаною масою все-таки підтримував стрімку стіну базальту, і здавалося, що тут надійніше. Посеред майданчика, біля підніжжя верхнього уступу, також було небезпечно — звідти вже звалилося кілька каменів.

Віддалений гуркіт стрясав повітря й змусив усіх глянути на північ. Там, над північною частиною улоговини, клубилися стовпи диму чи пари, місцями осяяні зловісним червоним світлом: чути було часті й сильні вибухи, які луна окраїн повторювала без кінця. Під час кожного вибуху ґрунт уступу ледь здригався під ногами.

— Вулкан прокидається! — вимовив Ордин.

— А люди, нещасні люди, які врятувалися туди від повені! Що з ними буде? — скрикнув Горюнов. — Наш товариш щойно загинув тут, інший загине там, і знову ми нічим не зможемо зарадити.

Аннуїр притислася до Ордина й дивилася вдалину; сльози текли з її очей, і вона здригалася від стримуваних ридань.

— Одначе, настав кінець цій землиці? — не розуміючи спитар Нікіфоров. — Що тільки там коїться: дим, вогонь із землі, дивіться-но!

Там, на півночі, не стовп, а ціла колона стовпів чорного диму й білої пари, які змішалися один із одним, піднялася набагато вище країв улоговини, тобто тисячі на три метрів; подекуди її прорізували вогненними дугами, наче ракети, розпечені камені, що високо злітали.

Іноді хмара пари, яку супроводжували кілька вибухів, неначе артилерійські залпи, виривалася в якомусь місці й ширилася, виростаючи вгору. Заграва на хмарах колонади розгорялася яскравіше — очевидно, десь уже прорвалася розпечена лава. Сумний місяць, поступово схиляючись на захід, освітлював, як і раніше, улоговину й сріблив води озера, що весь час хвилювалися.

— Так, видно, кінець Землі Санникова! — вимовив Ордин. — Ми її відкрили, і на наших очах вона гине!

— Коли розвидниться, подивимося, чи не можна спустити якось байдару й поїхати на допомогу тим, хто гине, — сказав Горюнов.

Сидячи на своїх мішках, вони обидва й Аннуїр, яка весь час тислася до Ордина, провели час до ранку, спостерігаючи розвиток виверження й обмінюючись зауваженнями щодо нього й щодо загиблого товариша. Нікіфоров, подивившись деякий час, ліг спати.

Нарешті жахлива ніч скінчилася, зачервонів схід, ставало все світліше й світліше. Аннуїр розвела вогонь і почала варити чай. Ордин і Горюнов могли тепер роздивитися, що сталося з їхнім майданчиком уночі. Уся східна його частина зникла, і замість неї зяяло стрімким клином, зверненим вістрям униз, урвище обвалу. Останній, мабуть, відділився по тріщинах, які існували раніше, і поштовх землетрусу дав тільки імпульс, що подолав інерцію маси, яка й перекинулася частково на замет, частково у воду, розпавшись під час падіння на брили. У величезній вибоїні замету лід було вкрито чорним пилом, скалками й брилами; унизу, над водою, піднімався хаос брил. За ніч муть у воді осіла, і з висоти видно було дно; у бінокль можна було роздивитися його скрізь, але нічого, крім чорних брил, не було помітно. Вони поховали назавжди і людину, і всі досягнення експедиції.

Огляд вибоїни в заметі показав, що для того, щоб перебратися через неї, треба вирубати в льоду стрімкої стіни сходинки вниз і з іншого боку вгору.

— Ну, до обіду ми це виконаємо, — сказав Горюнов. — Обидві частини байдари спустимо на мотузці вниз і там затягнемо нагору. Давайте, поїмо — і до роботи!

На півночі улоговини виверження продовжувало розбурхуватися, оповите хмарами пари і диму, але виказуючи себе вибухами, від яких здригалася скеля майданчика. Завіса пари й диму приховувала від глядачів катастрофу. При денному світлі видно було, що ця завіса простяглася впоперек усієї улоговини. Раптом в одному місці, попереду цієї завіси, з’явився вогонь і почав швидко поширюватися в різні боки. У бінокль можна було побачити, що це горить смуга лісу.

— Здається, справи онкілонів безнадійні! — сказав Ордин. — Тепер ясно, що виверження почалося не в північному кінці улоговини, а в середній частині її, приблизно там, куди ми вчора доїжджали, тобто там, куди люди врятувалися від води. Можливо, воно захопило й усю північну частину.

Обидва повернулися до нарт; чай був готовий. Нікіфоров поніс собакам, прив’язаним у західному кутку майданчика, оберемок в’яленого м’яса — і раптом зупинився.

— Ідіть-но сюди! — крикнув він. — Тут щось не так!

Горюнов, Ордин і Аннуїр, які всілися вже коло чайника, скочили й побігли до казака. Він стояв біля тріщини завширшки з долоню, яка йшла через майданчик навскоси від заднього краю нічного відриву до західного кінця. Нарти й люди, знаходилися між цією тріщиною й зовнішнім краєм майданчика, собаки — з іншого боку.

— Учора цієї щілини не було, — сказав Нікіфоров.

— Ну, кепська справа! Підготовлений другий обвал, — заявив Горюнов.

— І досить ще одного добрячого підземного поштовху, щоб він завалився, — додав Ордин. — Його, очевидно, підпирає замет, інакше він звалився б ще вночі разом з нами.

— Мабуть, доведеться тікати звідси, як це не сумно! — промовив Горюнов. — Інакше ми опинимося там же, де лежить Костяков.

— Давайте перетягнемо речі за тріщину!

Сказано — зроблено. Усілися нарешті за сніданок, але весь час поглядали з тривогою на тріщину, що чорніла за три кроки від них, очікуючи, що от-от вона почне розширятися й знову впаде багато каміння, цього разу просто на замет.

Поївши, швидко взялися за справу: двоє піднялися сходинками на верх стіни, захопивши мотузки, двоє лишилися внизу; одні за одними втягли обоє нарт, байдару, речі; потім відв’язали й погнали нагору собак, крім одного, якого вночі вбило каменем, він упав згори. Горюнов, ідучи останнім із нещасливого майданчика, підійшов ще раз до краю, глянув і прошепотів прощальні слова загиблому товаришеві.

Пригоди Микити

У день відходу Товаришів Горохов прокинувся досить пізно; його розбудили голоси жінок:

— Де Аннуїр? Вона, мабуть, утекла вночі до свого чоловіка, білого чаклуна! Не послухалася заборони!

— Ідіть і приведіть її сюди! — пролунав голос Амнундака.

— Тягніть її за волосся, якщо не піде! — додав жіночий голос. Тут Горохов згадав, що його товариші збиралися піти цієї ночі, і йому стало важко. Він швидко почав одягатися, щоб дізнатися, чи вони пішли. Але раніше, ніж він закінчив, повернулась Аннуен і дві інші жінки, послані за Аннуїр, і заявили засмученим тоном:

— Оселя порожня, немає Аннуїр, немає білих чаклунів, один собака залишився!

— Чи добре ви дивилися? Вони, мабуть, закуталися в ковдри й сплять, — сказав Горохов.

— Ми хотіли ввійти але собака почав гарчати на нас. Ми покричали — ніхто не відгукнувся. Хіба померли?

— Я сам подивлюся, — заявив Горохов, — прямуючи до виходу.

— Приведи Аннуїр сюди! — гукнув йому вождь.

Горохов, ідучи до землянки, уже не сумнівався, що товариші пішли. Але він сподівався, що вони залишили йому якусь вказівку, як пояснити онкілонам їхній вчинок; в усякому разі, він хотів обдумати спокійно, що сказати Амнундаку, щоб не погіршити свого становища. У землянці його зустріла лагідним скавчанням Пеструха, яку ті, що пішли, замкнули, щоб вона не ув’язалася за Кротом і за ними. Його погляд одразу ж упав на папірець, приколотий до одного зі стовпів. Він прочитав його по складах кілька разів, щоб краще запам’ятати, і повернувся до землянки Амнундака.

— А де Аннуїр? — накинулася на нього зараз же Аннуен.

— Зачекай! Дай сказати! Білі люди пішли на своє стійбище за теплим одягом. Бачиш — сніг, холодно, а в них одяг там. І мені обіцяли принести. Завтра надвечір повернуться.

— Звідки ти все це знаєш, якщо вони пішли? — закричав Амнундак.

— А ось тут написано, вони мені залишили листа. На, прочитай! — сказав Горохов, стримавши сміх і простягаючи папірець.

Амнундак, покрутив його в руках, побачив на ньому якісь чорні знаки й заявив:

— Пошлю це шаманові — він дізнається, чи правда, що ти сказав.

— А нащо Аннуїр пішла з ними? У неї теплий одяг тут! — не вгамовувалася ревнива Аннуен.

— Значить, вона кохає сильніше, ніж ти! — відрізав Горохов.

— Вождь заборонив мені його кохати — я слухаюся наказу вождя.

— Авжеж, а вона не слухається, тому що більше кохає його.

— Вона тільки друга дружина, сама нав’язалася…

— Досить, жінко! — перервав Амнундак.

Він сидів ще з папірцем у руках і не знав, що йому робити: чи послати негайно погоню за тими, хто пішов, або повірити словам Горохова й зачекати. У нього ще залишався один із прибульців, і йому здавалося, що вони не підуть без свого товариша.

І тут у нього промайнула думка: а чи не пішли білі чаклуни до священного озера, щоб висушити його, як минулого разу, коли вони Горохова теж залишили вдома?

Він одягнувся, вийшов із землянки, викликав із собою трьох воїнів, і наказав їм сходити до священного озера й подивитися, чи не там білі люди або чи не були там. Повернувшись, він сказав Горохову:

— Ти залишайся тут, у моїй оселі, поки не повернуться інші. До обіду посланці повернулися й заявили Амнундакові:

— Білих людей на священному озері немає, але вони були там — ми бачили їхні сліди на снігу: три великі сліди й один менший.

— От бачиш, ти збрехав мені або вони збрехали тобі у своєму листі! — гукнув Амнундак, звертаючись до Горохова, а потім запитав воїнів: — А священне озеро знову висохло?

— Ні, великий вождь, воно не висохло — воно стало навіть більше, вода вийшла з берегів і до жертовного каменя не можна підійти.

Амнундак спохмурнів: він не знав, добра це чи погана ознака, що озеро вийшло з берегів. І, як завжди у скрутних випадках, понадіявся на шамана.

— Ідіть і розкажіть шаманові все, що ви бачили… Постривайте!.. Як ви дізналися, що сліди на снігу залишили білі люди? Ви знаєте їхнє взуття?

— Сліди, власне, були ведмежі, — відповів старший із воїнів, — але ми гадаємо, що білі чаклуни могли перетворитися на ведмедів, щоб ми не дізналися за слідом, куди вони ходили.

Горохов розсміявся. Онкілони зі здивуванням подивилися на нього, а Амнундак спитав сердито:

— Чому тобі так весело?

Горохов похопився, що для нього невигідно зневірювати онкілонів у могутності білих, і відповів:

— Мені стало смішно, що вони й Аннуїр перетворили на ведмедицю: адже їх троє, а слідів воїни бачили чотири.

— Так, так, четвертий слід менший — мабуть, жіночий! — підтвердили воїни.

— Добре, ідіть до шамана, — вирішив Амнундак. Повернувшись, посланці доповіли, що шаман сам хоче піти до священного озера, а потім прийде сюди на моління, і наказав приготувати жертовного оленя.

Горохов, за кожним кроком якого, за наказом Амнундака, стежили воїни, лежав на своїй постелі й гадав, чи добре він зробив, що залишився сам в онкілонів. Якщо стануться ще якісь нещастя, онкілони знову почнуть приписувати їх йому або відходу його товаришів, або й тому, й другому. Можуть вимагати від нього те, що він зробити не може, почнуть погрожувати… Хіба мало чого можуть вигадати ці люди!

Чи не втекти теж? Товариші обіцяли чекати на нього два дні. Тільки тепер його стережуть, і піти нелегко. А що ще намолить ввечері шаман? Він зовсім було засмутився, і тільки його дружина Раку, яка підсіла до нього, розважила його своїми розмовами.

У сутінках з’явився шаман, пошептався з Амнундаком, потім сів до вогню погріти свої кістляві руки; він дивився вперто на полум’я, і губи його беззвучно рухалися. Потім підняв голову й сказав:

— Час настав!

— Жінки, беріть дітей і йдіть до оселі білих людей — вона порожня. Сидіть там, поки вас не покличуть! — розпорядився вождь.

Горохову стало страшно. Останнього разу жінок так само висилали з оселі на час моління, після якого була кривава нічна жертва на березі священного озера. Про неї він дізнався вперше сьогодні від своєї дружини, яка випадково обмовилася.

Чи не задумав шаман і цього разу ввести озеро в береги з допомогою жертви? І цією жертвою буде він! Він похолов і серце завмерло в грудях.

— Іти й ти із жінками у свою оселю! — звернувся до нього Амнундак. — Жінки, дивіться, щоб він нікуди не йшов, — ви відповідаєте за нього.

Це трохи заспокоїло Горохова. Якби його хотіли принести в жертву, то нащо було б відпускати його з оселі із самими жінками.

Якби він знав, що Амнундак після його відходу накаже двом воїнам стерегти землянку знадвору, він не був би таким спокійним.

Жінки наповнили спорожнілу землянку сміхом і теревенями, швидко розпалили вогонь і розсілися навколо нього. Горохов улігся на свою постіль і одразу ж простягнув руку до рушниці, яка завжди лежала поруч, коло стінки. Рушниці не було. Хто її забрав? Невже товариші? Навряд чи вони лишили його цієї могутньої зброї. Але вони тоді взяли б і набої. Горохов понишпорив у торбині й знайшов цілу пачку. Очевидно, онкілони за наказом Амнундака сьогодні обшукали його ліжко й забрали цю страшну палицю, що викидає громи й блискавки, щоб позбавити його можливості захищатися. Справа зовсім кепська; вони, без сумніву, замислили недобре.

Горохов покликав до себе Раку й під сміх та теревені жінок почав її розпитувати натяками про наміри онкілонів. Але вона не могла повідомити йому нічого певного, тільки різні безглузді жіночі розмови про могутність і згубний вплив білих чаклунів.

Тут Горохов згадав, що останнього разу, коли вони ходили на свою базу, вони принесли запасну рушницю, зовсім нову, яку хотіли на прощання подарувати Амнундакові. Чи не забули її товариші? От було б щастя! Вона лежала в розібраному й запакованому вигляді в узголів’ї постелі Горюнова, й онкілони навряд чи здогадалися, що цей згорток — теж палиця із блискавками. Горохову захотілося негайно переконатися в цьому. Адже після моління рушниця може дуже знадобитися, щоб захищати своє життя. Він відпустив Раку до інших, а сам, трохи почекавши, перейшов на ліжко Горюнова, пояснюючи, що тут почесне місце й веселіше, ніж у його кутку. Він приліг, почав обережно нишпорити і в глибині узголів’я під шкурами й шаром сіна намацав згорток. Але як його розгорнути й зібрати рушницю, не привернувши до себе уваги жінок? Чим би зайняти їх? А чи не зробити все в них на очах у вигляді фокуса, який справить враження? Мабуть, це буде найкраще — вони побачать, що з паперу й шматків виростає страшна палиця.

Витягнувши згорток, він сів на край постелі, але не поруч із жінками, і сказав, що покаже їм зараз перетворення «оцього дрючка, узятого в людожерів, на палицю, що викидає громи й блискавки». Деякі жінки закричали: «Ой, не треба!», але цікавість більшості перемогла. Горохов почав розв’язувати згорток, упакований ще в крамниці у столиці; розв’язавши мотузки, він передав їх жінкам, які ніколи не бачили нічого такого. Мотузки пішли по руках, і їх розглядали уважно. Потім він розгорнув великі аркуші обгорткового паперу, також ніколи не баченого онкілонами, і вони пішли по руках; жінки дивувалися «тонкій жовтій шкірі». Коли один аркуш, піднесений надто близько до вогню спихнув яскравим полум’ям, пролунали крики жаху й здивування — шкіра так не горіла. Поки всі дивилися на палаючий аркуш, Горохов швидко зібрав рушницю — це була двостволка центрального бою, з одним нарізним стволом для кулі, — узяв її на приціл і вигукнув:

— От і палиця готова!

Найближчі до нього жінки відсахнулися й заверещали, гадаючи, що зараз же з блискучого ціпка вилетить блискавка. Але Горохов засміявся й сказав:

— Не бійтесь, блискавка вилетить тільки в того, хто захоче зробити мені зле, а ви всі добрі жінки.

Фокус справив неабияке враження: деякі жінки знали, що в «напівбілого» чаклуна — так звали Горохова онкілони між собою через його смагляву шкіру, на відміну від решти трьох, — сьогодні забрали страшну палицю, щоб зробити його беззахисним. І ось він у них на очах перетворив якийсь дрючок на нову палицю. Це треба неодмінно розповісти чоловікам.

Пачку набоїв, які були при рушниці, Горохов сховав у кишеню, щоб зарядити, коли знадобиться. Те, що в нього була рушниця, заспокоїло його. До нього повернувся добрий настрій, і, тримаючи рушницю в руках, він сказав:

— А тепер, жінки, потанцюйте, як минулого разу, коли ви були у нас в гостях! Я вам дарую ось ці ремінці й цю шкіру, а ви потанцюйте, поки там шаман закликає духів.

Доводилося коритися чаклунові, який мав палицю. Але жінки взагалі танцювали охоче, особливо довгої зимової ночі, а зараз уже була зима — сніг лежав і не танув. І ті, хто ще не роздягнувся, увійшовши до землянки, зробили це зараз. Почався танок, описаний уже раніше, навколо багаття, яке весело палало, а Горохов, розвалившись на постелі Горюнова, із рушницею в руках, палячи люльку, дивився на жінок, що танцювали.

Але цього разу жінки не встигли дотанцюватися до знесилення — з’явився воїн і сказав, що моління скінчилося і можна повернутися до своєї оселі.

— Раку залишиться тут, у мене… — заявив Горохов. — Раку, чуєш!

— Амнундак сказав, щоб і ти прийшов до його оселі, — відповів воїн.

— Скажи Амнундаку, що я спатиму у своїй оселі й Раку залишиться зі мною! — рішуче заявив Горохов.

— Амнундак наказав… — почав знову воїн.

— Я не онкілон і не підвладний Амнундаку, — перервав його Горохов. — Він не може мені наказувати… Раку, іди сюди!

Жінки, які вдягалися, здивовано переглядалися й перешіптувалися; воїн був вражений. Досі білі чаклуни жодного разу не казали таких слів і намагалися догоджати вождеві, хоч потайки шкодили й створювали нещастя. А тут цей напівбілий залишився один і завів таку мову. Раку не знала, що їй робити: іти з іншими жінками чи залишитися з Гороховим.

— Раку, тобі кажу, не вдягайся, а йди сюди, до мене! — крикнув Горохов.

Цей рішучий тон подіяв, і Раку підійшла до нього.

— Сідай тут, Раку! Коли всі підуть, ми вечерятимемо. Жінки, забравши дітей, одна за одною вийшли із землянки; воїн постояв нерішуче й нарешті пішов. Раку сіла й сказала:

— Амнундак буде дуже сердитий. Він мене покарає за те, що я залишилася тут.

— Не бійся, він не наважиться щось зробити тобі. От побачиш! А тепер вари чай.

Спокій Горохова подіяв на жінку, і вона повернулася до своїх господарських обов’язків. Вони спокійно повечеряли й збиралися вже лягти спати, коли двері відчинилися й увійшли чотири озброєні воїни. Старший із них заявив:

— Амнундак сказав: ти не хочеш бути гостем у його оселі — залишайся тут. Але він наказав нам пройти до тебе, щоб ти не лишався сам без захисту. Ми спатимемо тут, місце є.

«От як викрутився, мудрець!» — подумав Горохов і сказав голосно:

— Дуже добре придумав Амнундак! Лягайте двоє там, — він показав на постіль Ордина, — і ви двоє тут, — він показав на своє попереднє місце. — А я буду на почесному місці, поки не повернуться інші білі люди.

Три воїни лягли, не роздягаючись, а четвертий усівся біля вогню.

— Вони прийшли стерегти тебе, щоб ти не втік потайки, як інші білі люди, — прошепотіла Раку злякано.

— Вони прийшли захищати нас від вампу, ведмедів і підземних духів, дурна! — спокійно заявив Горохов, який, звичайно, цілком зрозумів наміри Амнундака.

Але на ніч він ужив деяких запобіжних заходів: сам ліг до стіни й рушницю поклав за собою коло стіни, зарядивши один ствол кулею, другий — картеччю. Пеструху поклав у ногах постелі. Горохов знав, що собака не пустить нікого до сплячого хазяїна.

Ніч минула спокійно. Воїн, який сидів біля багаття, час від часу змінювався одним із тих, що спали; він підтримував вогонь і дрімав, прихилившись до стовпа та тримаючи в руках свій спис. Горохов спав міцно, але Раку всю ніч крутилася з боку на бік: її все-таки тривожила думка, що зробить завтра Амнундак.

Коли настав ранок, воїни пішли, але їм на зміну одразу ж з’явилися Аннуен і дві інші жінки. Горохов ще спав, але Раку одразу ж вилізла до них і почала розпитувати, що повідали духи шаману, як поставився вождь до відмови Горохова та її непокори. Але жінки, які очевидно дістали інструкції, відповіли:

— Що повідали духи, ми не знаємо. Амнундак вислухав воїна й сказав те, що переповіли послані до вашої оселі, а про тебе нічого не сказав.

Раку заспокоїлася, але Горохов, прокинувшись і дізнавшись про результати її розпитувань, не задовольнився ними — йому важливо було дізнатися, що наворожив шаман. І протягом дня, який він перебував у своїй оселі та коло неї надворі, Раку кілька разів ходила за його дорученням у землянку вождя на розвідку, але нічого не дізналася. Першого разу вона пішла з трепетом, думаючи, що жінки її зараз же схоплять, роздягнуть і висічуть за наказом Амнундака: так звичайно карали за свари, лінощі, непослух. Але Амнундак навіть не звернув уваги на її появу.

Увечері Амнундак прийшов до Горохова, усівся коло вогню й сказав:

— Ти не хотів бути гостем у мене, а я от прийшов до тебе… Ти вчора сказав, що сьогодні білі люди повернуться. Ніч уже минула, а їх немає. Що скажеш іще?

Горохов, який уже обдумав удень, що йому робити, відповів спокійно:

— Бачиш сніг на землі — іти важко, лиж у них нема, тому й спізнилися. Прийдуть уночі або вранці.

Чому не взяли лижі в онкілонів? — запитав Амнундак і, помовчавши, додав: — Зачекаю до ранку. Якщо не прийдуть, пошлю воїнів шукати їх — чи не сталось чогось із ними.

Він посидів ще трохи, поскаржився, що сніг лежить і не тане, зима настала на цілий місяць раніше, чим онкілони стривожені. Потім підвівся й пішов. Услід за ним зібралися йти й жінки відсутніх, які провели весь день у землянці. Йдучи, вони сказали:

— Раку, іди візьми там своє молоко й коржики.

Раку, захопивши посуд, пішла з ними, але не повернулася. Замість неї знову з’явилися чотири воїни на ночівлю. Горохов довго чекав на Раку й вирішив, що її не пустили. Обдумавши своє становище, він вважав його ризикованим і зрозумів, що самому йому не вдасться довго опиратися Амнундакові, що силою або хитрістю в нього відберуть рушницю і тоді зроблять із ним усе, що велить шаман. Він міг ще наздогнати товаришів, які обіцяли чекати на нього два дні, — строк закінчувався завтра ввечері. І він вирішив утікати цієї ночі.

Втеча

Ще в сутінках Горохов зрізав дерен із зовнішнього боку землянки, проти узголів’я свого ліжка, і цей пролом засипав снігом. Тепер було легко без шуму вийняти кілька тонких деревинок, які були ледь закопані одним кінцем у землю, а другим притулені до довгих колод косяка й складали боки останнього. У цю дірку можна було перед світанком, коли сон розбирає найбільше і вартовий буде дрімати, вилізти тихенько назовні. Горохов сподівався, що Раку піде з ним, переконана прикладом Аннуїр. Торбину було приготовлено. Раку вже ходила в зимовому одязі. Втечу помітять тільки вранці, бо постіль залишиться на місці. Пеструха теж, — вона потім прибіжить по сліду; дірку ззовні закладуть. Перш ніж спохватяться, вони вже встигнуть відмахати десяток кілометрів; дві пари жіночих лиж теж було приготовлено — закопані в сутінках у снігу.

Неповернення Раку засмутило Горохова — він прихилився до неї і через неї головним чином залишився в онкілонів. Але тепер доводилося йти без неї. А втім, вона, можливо, й не пішла б і навіть здійняла тривогу.

Мабуть, краще, що її нема.

Горохов рано ліг спати й поклав Пеструху до себе на постіль; тепер її можна було взяти одразу ж із собою. Укладаючись, він голосно сказав, щоб чули воїни, які сиділи ще коло вогню:

— Раку не прийшла. Собака завтра мене розбудить і приготує їжу.

Близько півночі сильний підземний удар розбудив і вартового, що дрімав, і Горохова. Заскрипіли балки землянки, посипалася земля крізь щілини. Сплячі воїни скочили з постель, присів і Горохов, — останній у сильній тривозі. Якщо удар повториться, усе населення землянки Амнундака вибіжить і ночуватиме біля багаття під відкритим небом, тоді піти непомітно не вдасться. Треба йти раніше, під час метушні.

Поки він вирішував, що робити, стався другий удар, і вся землянка заскрипіла; одна колода з даху центральної частини зірвалася з місця й упала на багаття разом із купою дерну. Горохов почав поспішно вдягати теплу куртку; воїни з криком жаху вискочили за двері. Але коли хвиля струсу минула й землянка лишилася стояти, один із них повернувся й узяв кілька недогарків із багаття; вони, очевидно, хотіли розпалити вогонь коло дверей, щоб продовжувати свої обов’язки вартових.

— Ти б краще вийшов із оселі, — звернувся цей воїн до Горохова, що сидів на своїй постелі, — тебе може придавити, — половина оселі Амнундака вже розвалилася.

— Ні, я лишуся тут і буду спокійно спати, — відповів Горохов. — Мій куток не завалиться.

Воїн похитав головою і вийшов. Цього тільки й треба було якутові. Він негайно взяв із сусіднього відділення ковдру Костякова, звернув її в трубу й поклав замість себе під свою ковдру, тож на перший погляд здавалося, що під нею спить людина. Потім швидко розібрав стінку коло своєї постелі, виставив назовні торбинку й рушницю, виліз сам, гукнув Пеструху, заклав отвір, засипав його ззовні снігом й обережно, під покровом тіні від землянки, що затуляла його від багаття воїнів, попрямував до найближчого дерева на окраїні галявини, яке стояло кроків за двадцять. Це була стара розложиста тополя, яку не зачепили онкілони, бо вона не була придатною ні на дрова, на будівництво. Сховавши Пеструху й торбинку в дупло, Горохов поліз нагору й присів, притиснувшись до стовбура, на товстий сук. Звідси йому було видно все, що робилося на галявині, а сам він ховався за сучками й гілками, на яких вже не було листя. Він зрозумів, що переходити зараз через галявину не можна: її було освітлено багаттями онкілонів і на білому тлі снігу його чорну постать одразу ж помітили б люди, які не спали. Треба дочекатися, поки вони задрімають біля багать. Обходити ж усю галявину лісом було надто довго, і, крім того, Горохов боявся, що через темряву потрапить не на ту стежку, яка йшла до бази, і заблукає.

Зі свого спостережного пункту він бачив, що частина землянки Амнундака вже розвалилася; жінки метушилися ще навколо багать і врятованих речей та дітей, воїни квапливо виносили решту майна. Скоро після того, як він усівся, улоговиною прокотився новий удар; він відчув, як здригнулася й захиталася тополя; у землянці Амнундака обвалився іще один косяк, навколо багать люди захиталися й деякі впали; знову почулися крики й вигуки, а з краю улоговини — гуркіт обвалів. І відразу ж він почув десь поблизу серед галявини сильний тріск. Глянувши в той бік, він побачив серед білої сніжної завіси, яка ледь вирізнялася на чорному тлі лісу, велику темну пляму, на якій швидко мигтіли білі плями.

«Лід розламало на озері! — подумав він. — Не можна буде йти прямо. От напасть!»

Коли гудіння землі й гуркіт обвалів стихли, Горохов почув шерех і плюскіт, що лунав із чорної плями, котра швидко збільшувалася.

— Невже вода з берегів виходить? Чи не затопить нас тут? От біда яка: багаття заллє, люди в темряві залишаться! Мені, звичайно, зручніше буде утікати від них. А от якщо на інших галявинах вода теж виступила, як же йти? От лихо! І нащо я тільки тут залишився? От якби човен був!

І тут він згадав, що, коли озеро почало замерзати, онкілони витягли дві берестянки, що були на воді, з яких він не раз ловив рибу, і закопали їх у сніг на задньому схилі його землянки, оберігаючи від оленів, які могли пробити днище, якщо лишити ці крихкі човни на землі. Це заспокоїло його — човен зовсім близько, тільки б онкілони не захопили його раніше, ніж він до нього дістанеться.

Між тим, чорна пляма швидко росла, і край її був уже кроків за тридцять від багать; вода, що розливалася, пожирала сніг і наступала все далі й далі. Тут її помітили й онкілони. Один побіг до краю плями, переконався, що вона рухається, і закричав:

— Рятуйтесь, вода іде, вода топить!

Зчинилася неймовірна метушня, крик, плач, біганина. Одні кричали: «На дерева, на дерева!» Другі: «Де човни?» Треті: «Урятуймося в землянку чаклунів!» Воїни хапали речі, жінки — дітей.

Амнундак підбіг до вартових воїнів біля багаття перед землянкою й гукнув:

— Де білий чаклун? Ведіть його! Нехай він зупинить воду — або ми заколемо його тут же!

Але тут звідкись із висоти пролунав протяжний крик:

— Онкілони, біжіть мерщій на північ — там води немає! Рятуйтесь на північ, на північ! Я кажу вам — дух неба!

І негайно перелякані люди підхопили це навіювання, повторюючи:

— На північ, біжімо на північ, скоріше!

Юрба воїнів, навантажених речами, і жінок із дітьми вперемішку зі стадом оленів безладно вирушила до узлісся. Вода вже гасила найближчі до неї багаття, із них шугав їдкий дим, чорніли недогарки й згасало світло.

Амнундак ще стояв коло землянки чужоземців. Воїни, які поспішили всередину, щоб вивести Горохова, повернулися злякані:

— Білий чаклун зник разом із собакою, вилетів у димовий отвір, оселя порожня!

Так доповіли вони. Й Амнундак, сплеснувши руками, побіг слідом за своїми підданими до північного узлісся, супроводжуваний вартовими. Коли галявина спорожніла, Горохов спустився з дерева, підбіг до землянки, стягнув зі схилу одну з берестянок із прив’язаним до неї веслом, витрусив сніг і переніс берестянку до тополі, посадив у носову частину Пеструху, у середину поклав свою торбинку й рушницю, сам сів до корми, узяв весло й став чекати. Крики онкілонів уже замирали вдалині, останні багаття згасали, вода підступала до дверей землянки.

«Ех, — подумав Горохов, — у човен можна ще щось покласти, ну хоч би хутряну ковдру! Мабуть, товариші віддали мій спальний мішок Аннуїр, та й пливти вночі холодно буде».

Він побіг до землянки, побачив, що вхід у неї вже залито, швидко повернувся до своєї закритої діри, розкидав деревинки, витягнув ковдру й, переслідуваний водою, повернувся до берестянки.

«Так буде краще», — подумав він, сідаючи на одну половину ковдри й закриваючи ноги другою.

Вода вже сичала, пожираючи сніг навколо берестянки, навколо темніло, тільки землянка вирізнялася білою плямою на чорному тлі. Ось берестянка спливла, і Горохов запрацював веслом, відпливаючи в бік озера.

— Прощай, наша оселе! — сказав він, пропливаючи мимо землянки. — Не довелося нам у тобі зимувати, та й ніхто не буде — усе зіпсує вода.

Розмірено загрібало двокінцеве весло то праворуч, то ліворуч, і легка посудина пливла чорною водою; очі звикали до темряви й розрізняли стіну лісу, яка відступала назад, із двома білими пагорбами землянок, а попереду — простір, звідки з натиском ринула вода. Серед цього простору Горохов скоро розрізнив плаский горб і відчув, що стало важче веслувати. Він здогадався, що це вода здіймається пузирем серед озера й почав об’їжджати його боком, борючись із течією. Коли він його обігнув, течія почала допомагати йому. І невдовзі він опинився біля протилежного краю узлісся. Тепер потрібно було знайти стежку, що вела на південь; землянки, які біліли на тлі лісу, допомогли йому орієнтуватися; він пам’ятав, у якому напрямку від них має бути стежка.

Ось він побачив її й поплив по вузькому каналу поміж двома стінами лісу; стало ще темніше й треба було пливти дуже обережно, щоб не пропороти тонке дно берестянки якимось сучком, що стирчав із води. Горохов припинив веслувати й дав течії нести легку посудину. Але скоро течія ослабла, а потім почалася зворотна й довелося знову взятися за весло; зміривши глибину, Горохов побачив, що вона не вище коліна.

Ледве він почав загрібати, як попереду почувся сильний шум, плескіт, пирхання й мукання — очевидно, стежкою рухалися дикі бики й зустріч із ними була страшною небезпекою. Горохов, недовго Думаючи, засунув берестянку в стіну лісу, у хащі, за два-три кроки від стежки, обхопив однією рукою стовбур дерева, другою з веслом уперся в дно й став чекати. Плескіт і шум швидко наближалися, і ось по стежці-каналу повз його сховище, пихкаючи, сопучи, пирхаючи почала рухатися темна маса великих тварин, які напирали одна на одну у своїй поспішній втечі від повені на північ; вони бігли важкою риссю, майже по живіт у воді, розкидаючи фонтани бризок і здіймаючи хвилі, що розходилися вглиб лісу. Якби Горохов не тримався за дерево й не уперся веслом у дно, берестянку неминуче перекинуло б; минуло кілька неприємних хвилин, поки стадо не пробігло повз нього й вода не заспокоїлася.

Не встиг він після цього пропливти й сотні метрів, як знову почулися шум і плюскіт, котрі швидко наближалися; знову довелося сховатися в хащі. Цього разу промчало кілька носорогів, які здійняли таку хвилю, що Горохов насилу втримав рівновагу човна; його облило цілим фонтаном води.

— Кляті носороги, незграбні тварюки, дідько б вас забрав! — бурчав він, обтираючи лице. — Так далеко не поїдеш, а воду виливати нічим, та й темно.

Не встигли влягтися хвилі, що здійняли носороги, як насунувся табун коней, котрі ще більше розхвилювали воду; вони бігли швидше, ніж бики, ставали на дибки, намагаючись обігнати одне одного, пирхали та іржали.

Не доїжджаючи наступної галявини, Горохову довелося ховатися ще раз: тепер бігли вперемішку бики й коні, а слідом за ними ще десяток ведмедів. Нарешті він виплив на галявину-озеро й почав перетинати її, огинаючи середню частину, де вода піднімалася горбом; коли він виплив майже на середину, вода раптом запінилася, піднялася, його мало не перекинуло. Гуркіт і плескіт, що донеслися з окраїн, свідчило, що прокотився новий удар землетрусу. Переборюючи хвилі, Горохов дістався нарешті до наступного узлісся, знайшов канал і поплив далі, але дуже швидко зупинився вкрай здивований; канал ділився на три гілки, і вночі не було жодної можливості обрати потрібний напрямок — окраїни улоговини не розрізнялися, компаса не було, зірок не видно. «Нічого не вдієш, доведеться чекати світанку, — вирішив Горохов. — Мабуть, уже недовго: скільки часу я мотаюся по воді, а затрясло після півночі».

Остання промова шамана

Горохов повернув із каналу якнайдалі в хащі, куди хвилі з галявини і з каналу могли доходити вже дуже послаблені; прив’язав берестянку до дерева, ліг на її дно, закутавшись у ковдру, і заснув, злегка погойдуючись на хвилях.

Прокинувся він пізно від виття Пеструхи. Розплющивши очі, він побачив, що вода, яка піднялася за ніч, притиснула берестянку до гілок дерева. Собаку так сильно стиснуло, що він не міг ворухнутися. Щоб звільнити його, довелося вдатися до ножа й зрізати кілька гілок. Горохов спробував зміряти глибину й не зміг дістати дна, а весло разом із рукою було більш як два метри.

«Ну й повінь! — подумав якут, — тепер уже звірину дорогою на зустрінеш: які не встигли втекти — потонули».

Пеструха, звільнена з полону, обнюхувала торбину, махаючи хвостом й улесливо поглядаючи на господаря.

— Зголодніла, бідолаха! — здогадався він. — І справді час поїсти, тільки їжі в нас обмаль й чаю зварити не можна. А дичини вже немає!

Він дістав із торбинки коржик і копченого гуся, захопленого з багатого запасу, підвішеного під дахом землянки; почав їсти, віддаючи собаці необгризені кістки й обрізки.

— Ех, останнього гуся їмо, Пеструхо! — звернувся він до собаки. — Весь наш запас уже затопило — ніхто не врятував, шкода!

Цей запас нагадав йому про Раку, її турботи про нього, і йому стало сумно. Згадав він Козаче й свою стару, сварливу дружину, через яку він часто йшов із дому до сусідів або наймався каюром до купців. І він подумав, що можна ще спробувати забрати Раку, — онкілони, мабуть, зупинилися на першій сухій галявині, сплять після нічної тривоги і втечі. Можна підпливти, пробратися на узлісся й дочекатися, коли Раку з’явиться десь поблизу, гукнути її, забрати — і в човен. По воді онкілони не доженуть. Його товариші сьогодні до вечора мають ще чекати, а якщо навіть пішли, то першого дня далеко не відійдуть, по сліду їх можна швидко наздогнати. Горохов зметикував, що за ніч він відплив тільки до наступної галявини, тобто кілометрів три-чотири, не більше, — отже, повертатися недалеко.

Вирішивши так під час сніданку, якут відв’язав берестянку й поплив на північ. Сонце вже давно зійшло й часом з’являлося поміж хмарами та пригрівало. При денному світлі картина повені не справляла такого моторошного враження, як уночі. Вода виблискувала, струмувала, стіна лісу відбивалася в дзеркалі озера. Горохова здивувала лише велика кількість усякого сміття, яке плавало на поверхні води в лісі й на каналах; тільки на галявинах, звідки вода розтікалася на всі боки, поверхня її була чистою. Діставшись швидко до галявини, де було стійбище, він вирішив поновити запас провізії — підплив до землянки, затопленої вище дверей, заліз на дах і через димовий отвір зняв кілька пар копченої птиці, підвішеної знизу; на радощах навіть віддав цілу качку Пеструсі, якій вранці дісталося дуже мало. Собака гарчав від задоволення, приліг і почав смакувати.

Потім він поплив далі у напрямку, в якому вночі пішли онкілони. Каналом у лісі довелося пливти серед листя, гілок і всякого мотлоху, піднятого водою. Траплялися мертві птахи й дрібні чотириногі; на одному дереві він помітив куницю, що притаїлася, і, з мисливської жадібності, убив її ударом весла.

— Хоч і літнє хутро, а на капелюх годиться, однаково з голоду пропаде, — пробурчав він, підбираючи здобич.

Посуваючись на північ, він помітив, що озера пузиряться менше й вода не така глибока, — весло вже діставало дна.

— Ех, шкода, нема Матвія Івановича — він пояснив би мені, звідки стільки води пре із землі. Розкрилися безодні земні, як сказано в писанні, і почався потоп. Дякувати Богові, що безодні небесні ще не топлять зверху, це було б зовсім погано.

Після полудня вода в каналах і на галявинах стала зовсім мілкою, видно було верхівки невеликих кущів, а навколо озер — на галявинах очерет; довелося пливти тихо, щоб на щось не настромитися. Потім берестянка раз у раз почала чіпляти дію й нарешті стала. Горохов виліз і побрів пішки, але тягнув човен за собою. Скоро довелося висадити й Пеструху, а торбину надягти на себе, щоб тягнути майже порожній човен по траві, ледве вкритій водою. Нарешті він вибрався на галявину, що являла собою мокрий луг; тільки подекуди в западинах блищала вода. Галявина була наповнена чотириногими: стада биків, табуни коней, косяки оленів, кілька сімей носорогів почасти паслися, почасти відпочивали, лежачи на траві; у кущах хрюкали кабани, риючись у мокрій землі.

«Ох і багато їх набралося тут! — подумав Горохов. — Натомилися, мабуть, бідолашні, усю ніч по воді хлюпаючи без відпочинку… А ось і мисливці!»

Він помітив, що вздовж узлісся за кущами повзуть рачки вампу, підбираючись до найближчого табуна коней. Тварини, внаслідок своєї численності, очевидно, не були так насторожі, як звичайно, і вампу були зовсім близько від них. Горохов налічив осіб двадцять. Найближчий був кроків за сорок від куща, за яким він спостерігав, затискаючи морду Пеструсі, щоб вона не гавкала.

«Ех, полякаю я їх! Нехай знають, що блискавка й громи ще діють!» — вирішив він і прицілився так, щоб куля пролетіла над головами вампу. Коли розсіявся дим, вампу вже не було видно, тільки коливання кущів свідчило, що вони сховались у ліс, звідки долітав їхній крик, який поступово віддалявся. На галявині постріл теж спричинив збентеження, — тварини, що лежали, скочили, одні стада бігли туди, інші сюди.

«Якщо вампу тут, значить, онкілони не так близько, — вирішив Горохов. — А добре, що я їх налякав, а то міг би сам на них наразитися!»

Він потяг берестянку далі, але скоро стало зовсім сухо, на стежці траплялося каміння — і можна було пошкодити дно. На узліссі наступної галявини він побачив високу, примітну здалеку тополю з роздвоєною верхівкою й вирішив залишити човен тут; він підняв його на розгілину стовбура, поклав туди ж торбину й посадив Пеструху, прив’язавши її за нашийник до мотузки берестянки; пішов далі порожняком. Кілометрів за два далі він почув попереду голоси й відчув запах диму. Обережно діставшись до узлісся, Горохов почав спостерігати. У різних місцях галявини палали вогнища, навколо яких стояли, сиділи й лежали онкілони; на вогні смажилося м’ясо, і запах його приємно лоскотав ніздрі якута. Мабуть, тут зібралося все плем’я або більша його частина із затопленої місцевості, і, як завжди, кожний рід тримався окремо біля свого багаття. Навскоси від місця спостереження, навколо одного з багать, стовпилось особливо багато людей, і Горохов вирішив, що там має бути рід Амнундака. Він підкрався узліссям ближче, опинився кроків за тридцять й розрізнив Амнундака, оточеного ватажками інших родів. Обговорювали питання, чи розсіятися по сухих галявинах аж до безплідної північної частини улоговини й узятися негайно за будування землянок через близькість зими або ж чекати спаду води, щоб повернутися на старі звичні місця. «От дурні! — подумав Горохов. — Вони ще сподіваються, що вода піде кудись. Не знають, скільки там цієї води».

Тут якут звернув увагу на те, що на галявині зовсім не було снігу, як не було його й там, де скінчилася вода. Очевидно, він уже встиг розтанути, тому що було зовсім тепло — повінь неначе повернула літо в улоговину.

По інший бік багаття сиділи жінки й діти. Горохов упізнав Аннуен та інших жінок, але Раку не було видно.

«Чи не повернулася вона до свого роду, як удова? — подумав він і почав придивлятися до жінок коло інших багать; біля сусіднього сиділи люди роду, найближчого до стійбища вождя, звідки була й Раку; але й тут її не було. — Куди вона поділася! Пішла кудись чи спить? Зачекаю. От скоро вони будуть їсти, тоді мають усі зібратися».

Трохи пізніше жінки гукнули, що м’ясо готове; усі розійшлися по своїх родах і сіли навколо багать; жінки почали роздавати палички з м’ясом і коржики. Але Раку не з’явилася ні до роду Амнундака, ні до свого. Це стривожило Горохова, і він подумав, чи не вбили Раку онкілони, караючи за непослух наказу вождя. Нічим іншим не можна було пояснити її відсутність, можливо, тільки під час землетрусу Раку придавило в землянці, що обвалилася.

— Невдача виходить! — пробурмотів він. — Марно я витратив час. Треба скоріше забиратися — сонце вже схилилося на захід.

Тут його увагу привернула поява десяти озброєних онкілонів, які вийшли з лісу неподалік від того місця, де він ховався. Вони підійшли до Амнундака й поклали до його ніг кілька палиць і списів вампу.

— Ти послав нас, великий вождь, обшукати те місце, звідки недавно пролунав грім, — сказав старший. — Ти подумав, що повернулися білі чаклуни. Але ми бачили там багато великої дичини й знайшли ось це, — він показав на дрючки. — Білих чаклунів або слідів їх ми не знайшли.

— А все-таки вони вештаються недалеко від нас! — сказав Амнундак. — У вампу нема громів. Усі добре чули грім.

«Добре, що в них нема собак! — подумав Горохов. — А то б мене вже давно вислідили».

Але наступні слова вождя дуже стривожили його:

— Скажіть головам родів, що треба зараз вислати всіх воїнів оглянути ліс навколо нашої галявини. Білі чаклуни близько й принесли нам нове лихо.

Воїни пішли обходити багаття, розносячи наказ. Горохов зрозумів, що він не встигне піти досить далеко й вирішив перечекати облаву по сусідству, забравшись на дерево. Він зараз же відбіг трохи вглиб лісу, обрав зручне дерево й заліз високо вгору; виявилося, що крізь гілки видно всю галявину. Сівши на розгіллі, він побачив, як від усіх багать потяглися в різні боки озброєні воїни і, дійшовши до узлісся, утворили ланцюг, який проник у ліс. Праворуч і ліворуч від його дерева теж пройшли воїни, але вони шукали на землі, лазили в хащі кущів і підліску, навіть нишпорили списами, а подивитись угору не здогадалися. А втім, якут сидів високо, притиснувшись до стовбура й у темному одязі; його ховали гілки, хоча й без листя, але крізь їхню сітку роздивитися його можна було б, тільки знаючи, що він нагорі.

Облава тривала години дві, і сонце вже сховалося за гори, коли з усіх боків на галявину повернулися стомлені воїни й розташувалися коло своїх багать відпочивати. Горохов зліз із дерева й прокрався знову на узлісся до роду вождя. Той сидів поруч із шаманом; йому щойно доповіли про марність пошуків. Він був стривожений і незадоволений, а шаман сказав:

— Накажи зараз зібрати всіх голів родів сюди на раду. Амнундак наказав, і до всіх багать побігли воїни.

«Що ще задумав старий чаклун? — подумав Горохов. — А Раку й тепер ще нема. Усі жінки піднялися й відходять від вогню, звільняючи місце; усіх видно, крім Раку. Не інакше, що вони її згубили, бідолашну!»

Коли всі представники родів зібралися й сіли навколо багаття, шаман підвівся та, піднявши голову й простягнувши руки вперед, почав таку промову:

— Велике лихо спіткало наше плем’я. Скільки разів тряслася вже земля і руйнувалися наші оселі відтоді, як прийшли білі чаклуни на нашу землю, де ми раніше жили спокійно! Вони прийшли й побачили, що тут добре жити, краще, ніж у них, де завжди лежить сніг і сонце не гріє. Вони побачили, що тут є ліси й усякі трави, добрі пасовиська й багато диких звірів, а в нас багато оленів. І надумали вони знищити наше плем’я, щоб заволодіти нашою землею й стадами. Вони висушили священне озеро, але ми повернули його кривавою жертвою. Вони зробили так, що стало холодно, і зима почалася на місяць раніше, і сніг не танув. Вони гадали, що ми всі замерзнемо. Цього не сталося — ми тримали вогні в оселях і зігрівали себе. Тоді вони вирішили вигнати нас із осель потопом; знову затряслася земля, і вода ринула з неї і затопила наші галявини й оселі. Ми врятувалися: голос духів неба направив нас сюди, де води немає. Але наші оселі зруйновано, наші стада розбіглися… Чи довго ми терпітимемо це? Зима близько, ми всі загинемо, і білі чаклуни заберуть нашу землю. Вони чекають на це. Вони там, на краю снігів, сидять і чекають, а той, хто залишився з нами, вистежує, куди ми пішли. Він ходить тут поблизу, але його не можуть знайти.

Шаман зупинився й звів дух; погляди всіх були спрямовані на нього в напруженому чеканні.

— Треба покінчити з білими чаклунами. Ми зустріли їх як почесних гостей, дали їм житло, їжу й молодих жінок. Вони заплатили нам нечуваним лихом… Чи так я кажу, онкілони?

— Правда, це все правда! — пролунали голоси ватажків.

— Ми вже покарали неслухнянку — одну з тих жінок, яких ми дали їм і яка хотіла зрадити своє плем’я, як зробила та, що втекла з ними до снігів. І білий чаклун, її чоловік, не захистив її, а зник, хоч вона кликала його на допомогу, коли тонула у воді, котру чаклуни викликали із землі. Тепер ми повинні спіймати всіх чаклунів і принести їх у жертву добрим духам нашої землі. Завтра сто кращих воїнів підуть у похід до снігів. Вони зроблять плоти й попливуть через воду на чолі з нашим вождем; у них є списи й стріли, а в нього громи й блискавки, які ми взяли в білого чаклуна. Тепер у нас однакова зброя, і нас багато, а їх тільки четверо. Невже сто воїнів не подолають їх? Хай половина загине в бою, але нашу землю буде врятовано й ми житимемо як раніше. Вода не піде назад у землю, наші оселі залишаться зруйнованими й наші стада зберуться докупи, поки білі чаклуни не будуть принесені в жертву. Я сказав!

— Ах ти, старий підлий пес! — пробурмотів Горохов, слухаючи промову шамана. — Ти втопив мою Раку й тепер хочеш переловити нас і зарізати, як оленів. Але спочатку я тебе вирядю до праотців!

Він підняв рушницю і прицілився в шамана, який стояв просто навпроти нього за багаттям, яскраво освітлений у сутінках, які вже настали, піднявши руки й голову, у натхненній позі провісника. Ударив грім, і шаман упав ниць, обличчям у вогонь. Уражений жахом, Амнундак і ватажки неначе скам’яніли; хутряний капелюх шамана зайнявся; жінки, що стояли віддалік, заголосили. І раптом, наче за навіюванням, усі, хто сидів навколо багаття, підняли руки до неба, видали протяжний крик, волаючи про допомогу, потім закрили ними обличчя й тричі повторили цей трагічний жест. Потім Амнундак підвівся і вимовив урочистим тоном:

— Блискавка білих чаклунів вразила нашого шамана за те, що він закликав нас зробити їм зле! Вони могутні й ми не можемо боротися з ними! Так провістив великий шаман, який привів наших предків на цю землю… Заберіть мертвого з вогню!

Моторошне сусідство

Після пострілу Горохов кинувся бігти, розраховуючи на те, що онкілони, розгубившись, не одразу організують погоню, а ніч, яка настане, дозволить йому сховатись — у крайньому разі, знову на дереві. По кущах він вибіг на стежку, якою прийшов удень, і не зупинявся, поки не побачив тополю, на якій залишив своє майно й собаку. Якщо є погоня, треба здертися на це дерево, де торбина, ковдра й провізія дозволяли провести ніч без поневірянь, бо рухатися далі з вантажем вже не можна було так швидко, а до води лишалося ще кілометрів два.

Він зупинився й прислухався; спочатку все було тихо, але потім почулися голоси й удалині замерехтіли вогні; очевидно, онкілони з факелами гналися за ним. Недовго думаючи, Горохов заліз на дерево й почав піднімати своє майно вище. Найбільше клопоту завдала Пеструха, яка не могла сидіти спокійно на якомусь розгіллі; довелося приладнати берестянку на двох товстих сучках, а собаку й торбину покласти в неї. Ледве він впорався з цією справою, як на стежці коло тополі з’явилося кілька онкілонів зі смолоскипами, а праворуч і ліворуч видно було інших. Проминувши дерево, онкілони швидко натрапили на чіткий слід, залишений берестянкою на мокрій землі й траві, і з криками радості, підізвавши до себе решту, побігли цим слідом, сподіваючись наздогнати втікача.

Горохов повечеряв копченою птицею, нагодував собаку, випалив люльку, а онкілони все ще не повернулися з безуспішної погоні. Його почало хилити на сон, і він вирішив подрімати до сходу місяця, прив’язав себе до стовбура, біля якого сидів на сучку, і заснув.

Його розбудило сильне розгойдування дерева. Він ледь не втратив рівновагу і, якби не прив’язок, звалився б униз; довелося тримати обома руками й берестянку з її вантажем. Горохов, не розумів, що сталося: навкруг усе гуркотіло й гуло, а на небі світив місяць, який давно зійшов; видно було, як хитаються й усі сусідні дерева, а вітру не було. Нарешті він здогадався, що знову трясеться земля. Озирнувшись випадково на північ, він побачив, що там, десь дуже близько, коїться щось жахливе: із-за лісу з’явилися клуби білого й чорного диму, які здіймалися до неба, і звідти донісся такий гуркіт, що задзвеніло у вухах, а потім пахнуло палючим вітром, від якого перехопило подих.

— Царице небесна, що там діється?! Земля рветься, вогонь виходить! — почав благати Горохов. — Бігти, бігти треба на воду!

На превелику силу він почав спускати вниз по черзі торбину, берестянку й собаку, бо дерево весь час хиталося. На землі ледве можна було встояти на ногах. Хитаючись неначе п’яний, Горохов потяг берестянку по землі, а потім і по мілкій воді. Час від часу то праворуч, то ліворуч щось падало у воду, ламаючи гілки дерев. Гуркіт не стихав, повітря ставало все гарячішим й задушливішим.

Нарешті вода дозволила сісти в човен, і втікач почав віддалятися швидше від місця катастрофи. Виїхавши на велику галявину, він побачив на півночі заграву на тлі клубів диму й червоні блискавки, які пронизували їх то тут, то там.

«Пропадають, видно, бідолашні онкілони в тому пеклі! — подумав він. — І знову валять усе на білих чаклунів — убили шамана, а потім і весь народ знищують.»

Мілка вода хвилювалася трохи, але чим більшою ставала глибина, тим сильніше було хвилювання, і берестянку кидало то в один бік, то в другий. Пропливши із десяток кілометрів, Горохов знесилів і вирішив шукати десь притулку до світанку. На краю великої галявини, на якій особливо плескотіли хвилі, він помітив поблизу остов землянки, який піднімався над водою; землетрус ще до потопу зруйнував косяки, але центральні чотири стовпи з настилом даху на них встояли, тому що були закопані в землю й зв’язані перекладинами. Ця платформа стояла майже на метр вище від води, і хвилі не заливали її.

«Ось місце для відпочинку!» — подумав утікач і направив берестянку до платформи. Насилу він виклав майно, висадив собаку нагору, виліз сам і витяг свою легку посудину. Розстеливши ковдру на мокрий дерен даху, він негайно заснув, незважаючи на гуркіт, який долітав з півночі, й на шум хвиль.

Він прокинувся на світанку й почав роздивлятися, орієнтуючись для продовження плавання. За ніч вода заспокоїлася й тільки брижі час від часу туманили дзеркало озера. Зовсім поряд над озером піднімався другий острівець, у вигляді зеленого пагорба. За високою тополею поблизу нього Горохов упізнав свою землянку й своїх товаришів; на тополі він урятувався в ніч утечі; сам він провів ніч на залишках землянки Амнундака.

Нашвидкоруч поївши, якут спустив човен на воду й покликав Пеструху, щоб посадити й її. Собака стояв коло димового отвору в середині цієї платформи, дивився на воду й скавчав.

— Що ти побачив там, друже: рибу, чи що? — спитав Горохов і підійшов, щоб узяти собаку, який не хотів сходити з місця.

Глянувши в димовій отвір, він здригнувся: із води було видно пальці двох людських рук біля одного із стовпів платформи.

— Ой лишенько, тут хтось потонув! — вигукнув він. — Чом же він не виліз по стовпу нагору?

На одному з пальців блищала срібна каблучка, яка здалася Горюнову знайомою. В онкілонів срібних каблучок не було, і тільки дружини білих одержали від своїх чоловіків такі каблучки й дуже пишалися ними.

— Ох, кати, та це ж Раку! Решта жінок були там, а старий пес сказав, що вони зрадницю втопили.

Горохов спустився в човен і підплив до стовпа, біля якого видно було руки; виявилося, що кисті міцно прив’язані ременем до стовпа. Він перерізав ремінь і потягнув за закляклу кисть — над водою повільно піднялася рука, потім з’явилося волосся й нарешті обличчя з розплющеними очима; ці очі, ніби повні сліз, дивилися на якута з докором. Він скрикнув і відсахнувся; кисть утоплениці вислизнула в нього з рук, і голова зникла в каламутній воді; але слідом за нею зникла й рука — труп занурився на дно.

«Нещасна! — подумав якут. — Вони її прив’язали на ніч до стовпа, щоб вона не втекла до мене, а потім, коли прибула вода, її забули в землянці або навмисно залишили, і вона потонула».

Він уявив, що мала відчути Раку, коли вода ринулася в землянку й почала підніматися все вище й вище по її тілу; як вона звивалася й кликала на допомогу, а відповіддю був тільки плескіт води в моторошній темряві ночі; як вода піднялася до грудей, до шиї, до рота й залила нарешті горло, яке видало останній крик. А він був спочатку тут поблизу й спокійно міг її врятувати, коли онкілони пішли. Але вона, напевно, почала кричати, тільки коли вода проникла в землянку, а він на той час уже плив озером.

Він захотів витягти тіло й поховати його десь; але багра в нього не було, та й ховати довелось би хіба що в снігах за улоговиною. Засмучений, він посадив Пеструху, яка тепер слухалася оклику, узяв речі й поплив на південь. Він веслував напружено, сподіваючись іще наздогнати товаришів, і берестянка летіла стрілою по спокійній, глибокій воді озер і каналів.

Ось попереду з’явився край улоговини з білими заметами, які вирізнялися на чорному тлі скель. А на півночі весь час клубочіли білі й чорні хмари, і час від часу звідти доносився гуркіт вибухів.

Нарешті ліс скінчився. Горохов виплив на чисту воду окраїни, яка омивала замети. І тут усе затоплено. Де товариші? Пішли? Потонули? На майданчику над заметами нікого не видно!

Але ось високо на світлому тлі неба з’явилася темна постать людини. Горохов голосно закричав, замахав веслом. Пеструха загавкала.

Його помітили — він урятований!

Він підплив до підніжжя замету, висадив свого пасажира й поклажу, узяв поклажу й піднявся по сходинах нагору.

Раптом перед ним розверзлося провалля — далі ходу не було. А за проваллям стояли вже Горюнов і Ордин.

— Ох, устиг-таки наздогнати вас! — вигукнув Горохов, скидаючи свою ношу на лід. — Ну й натерпівся я всякого!

— Доведеться тобі довго чекати, поки ми вирубаємо в льоду спуск і підйом, — відповів Горюнов.

— Оце так ямище! Від погоні ви відгородилися, чи що?.. Так, перебратися тут нелегко, — сказав Горохов, оглядаючи пролом, оточений стрімкими льодовими стінами кілька метрів заввишки. — А прорубуватися довгенько… От що: несіть мотузку й киньте її мені.

Мотузку було вже захоплено про всяк випадок, і кінець її, — до якого прив’язали камінь, перекинули Горохову. Він перетягнув мотузку до себе й почав спускати свій вантаж на дно пролому, склавши мотузку вдвічі; коли вантаж був унизу, він відпускав один кінець, тягнув за інший, і мотузка поверталася нагору, а вантаж залишався. Так він спустив торбину, ковдру й нарешті Пеструху, пропустивши мотузку під нашийник. Собака, підвішений за шию, задихався й борсався в повітрі, але його переправили так швидко, що він не встиг задихнутися. Тепер треба було спуститися самому. Неподалік від краю урвища лежала брила базальту, яка міцно врізалася в лід. Якут обернув її мотузкою й спустився вздовж льодової стіни, а внизу відпустив один кінець, потягнув за інший — і мотузка впала до його ніг.

Підйом подолали без труднощів, бо нагорі були двоє людей, які витягли якута, собаку й речі, — першого надсилу, тому що він був важкий. Вистрибнувши нагору, він кинувся в обійми товаришів:

— Слава Богу, добрався! А я вже гадав, що не застану тут нікого!

Справді, якби Горохов вийшов із лісу тільки на кілька хвилин пізніше, він не побачив би своїх товаришів. Обоє нарт, що залишилися, були вже на південному схилі гребеня, де Нікіфоров закінчував їх ув’язувати. Горюнов і Ордин у цей час повернулися на гребінь, щоб кинути останній погляд на улоговину Землі Санникова, якій вони віддали стільки тижнів праці і яка на їхніх очах гинула під потоками води й лави разом зі своїми двоногими й чотириногими мешканцями. Їм удалося зібрати багато цінних спостережень, але результати їхньої праці так раптово загинули разом з одним членом експедиції в останні години їхнього перебування, а другий товариш добровільно залишився в улоговині й, звичайно, як вони думали, теж загинув.

Під променями сонця, що стояло низько, сріблилося широке озеро улоговини в чорній облямівці урвищ і з щетиною островів і кіс темного лісу, а на півночі, за стіною з клубів пари й диму, що коливалися, розігрувався останній акт драми Землі Санникова й племені онкілонів. Ордин сфотографував цю сумну картину на останній вцілілій ще фотографічній пластинці — картину маленького світу, який був нещодавно відкритий для науки й уже гинув, з останніми мамонтами, носорогами й представникам первісного людства. Зробивши знімок, він пішов укладати апарат, а Горюнов залишився ще на хвилинку й побачив човник Горохова.

Якби не було цієї щасливої випадковості, якут не скоро наздогнав би своїх товаришів.

Піднімаючись нагору, Горохов побачив тріщину, що зяяла, почув про загибель Костякова й зрозумів, як щасливо він відбувся.

— У сорочці, видно, я народився, Матвію Івановичу, — сказав він, зупиняючись на гребені. — Упродовж двох останніх днів я стільки разів був на краю могили, та ось живий і здоровий, а бідолашна Раку, через яку я, власне, і лишився, потонула з моєї вини. Вічна пам’ять їй і Петру Миколайовичу!

Він зняв капелюх і тричі вклонився вбік Землі Санникова, яка стала могилою стількох людей.

Цього дня мандрівники від’їхали недалеко й зупинилися біля підніжжя південного схилу землі. Екскурсія по льоду до відкритого моря показала, що лід занадто слабкий і може зрушитися під натиском першої ж бурі. Треба було йти на схід у пошуках більш надійного місця.

Через льоди й по морю

Цілий тиждень мандрівники рухалися на схід у пошуках надійного місця для переправи; але скрізь лід був слабкий; хоча літо закінчувалося й теплі дні постійно чергувалися з морозними, але вони не могли ще не тільки скувати море, але й навіть закріпити старі льодові поля, розкришені таненням. Доводилося чекати початку зими, а це було можливо тільки на острові Беннетта, де була хатинка, збудована Толлем, і де на березі можна було збирати плавник для топлива, а також поновити запас провізії полюванням на ведмедів та північних оленів. На щастя, лід між Землею Санникова й цим островом цього літа не розламався, і мандрівники, зробивши тільки невеликий гак на північ, дісталися на десятий день до острова. І вчасно: корм для собак, узятий із запасів Нікіфорова, закінчувався; три дні вже обходилися без дров.

Похмурий, скелястий, майже безплідний острів Беннетта після веселої Землі Санникова справив на мандрівників сумне враження. Але вони були раді теплій хатинці Толля, що знаходилася на східному березі, у гирлі невеликої долини зі струмочком прісної води, звідки можна було піднятися на пласке узвишшя, що займало весь острів. Плавнику було вдосталь, але надії на полювання не справдилися: оленів не виявилося, а ведмеді не траплялися. Довелося почати вбивати собак заради корму решти; через втрату одних нарт була зайва запряжка, яка й пішла на поживу.

Так прожили десять днів, але становище не змінювалося; тепло все ще тривало, незважаючи на початок вересня, і лід продовжував танути й руйнуватися. Кінчалися й запаси їжі для людей. Усі четверо, залишаючи Аннуїр охороняти хатинку й собак, кожного дня ходили на полювання, обходили й оглянули острів в усіх напрямках — кілометрів шістнадцять у довжину й вісім у найширшій східній частині, — але тільки зрідка приносили ґаву або чайку.

— От що, товариші, — сказав одного разу Горюнов: — чекати більше не можна — ми залишимося без собак до того часу, коли море замерзне, тобто коли вони саме потрібні. Барометр уже кілька днів стоїть надзвичайно високо, море спокійне й бурі чекати не можна. Речей у нас, крім теплого одягу й рушниць, дуже мало, собак лишилася половина; якщо скоротити ще, залишивши тільки п’ять — шість кращих, ми всі помістимося на байдарі. Скориставшись теплою погодою, за день-два перепливемо на Котельний; там у нас є запас корму для всіх, і там можна дочекатися зими, якщо погода переміниться; якщо ні, попливемо й далі вздовж берега Котельного й до материка.

Обговоривши цей план, дійшли висновку, що він цілком доцільний: день був ще досить довгий — понад дванадцять годин; міняючись на веслах, можна було перепливти сімдесят миль через море до мису Високого на острові Новий Сибір, найближчім до Беннетта, за день, у крайньому разі — за два, переночувавши на одному з льодових полів, які плавали посеред моря. Звичайно, шторм, що налетів раптово, міг потопити байдару, але те ж саме загрожувало б і пізніше, під час переправи через ледь замерзле море, з тією різницею, що тоді, у жовтні, день тривав тільки години дві-три, а вітри, що ламають лід, бувають набагато частіше.

Отже, було вирішено, що якщо надвечір барометр не впаде, убити зайвих собак, нагодувати решту досхочу, а на світанку вирушити, залишивши все зайве майно в хатинці. Із цією метою вантаж було ретельно переглянуто.

До вечора барометр піднявся ще трохи, і кількох собак, які служили вірою й правдою, із тяжким серцем довелося принести в жертву. Кріт, Білуха й Пеструха, звичайно, залишилися серед живих. Удосвіта мандрівники залишили гостинну хатинку, протягли байдару льодом кілометрів зо два до відкритого моря й на сході сонця відпливли, тримаючи курс просто на південь. Оскільки байдару було добре таки навантажено, то плавання йшло не так швидко, як сподівалися, і до заходу сонця пропливли трохи більше половини. На середині моря почали частіше траплятися плаваючі крижини, і продовжувати путь уночі було ризиковано. Довелося причалити до льодового поля, на якому й розташувалися ночувати. Під час заходу Високий мис було вже добре видно на горизонті.

На світанку піднялися й продовжили плавання. Коли розвиднілося, Нікіфоров і Горохов, вдивляючись у далечінь, одночасно вигукнули:

— От так штука — за ніч нас здорово віднесло вбік!

— Куди ж? Куди? Землі не видно? — спитав Ордин.

— Землю видно, але не ту, що була вчора.

— Куди ж нас могло віднести?

— Або на схід, тоді ми бачимо східну частину Нового Сибіру, або на захід, тоді перед нами Фадеївський або навіть Котельний острів, — сказав Горюнов.

— Далечінь неясна, — заявив Горохов, — не можна ще розібрати, яка земля.

— Байдуже, яка б не була, пливімо до неї; барометр за ніч почав падати, треба поквапитися! — зауважив Ордин.

Коли сонце піднялося вище й розсіявся легкий туман над морем, Горюнов узяв бінокль, подивився на землю й спитав:

— Ану-бо, Микито — зіркі очі! Яка земля перед нами? Горохов роздивився, прикривши очі від сонця, і сказав:

— Котельний острів!

— Правильно! І льодина за ніч звільнила нас від плавання по дуже поганих місцях уздовж островів. Тепер ми причалимо просто до нашого складу.

Справді, опівдні вже не лишалося сумнівів, що видніється острів Котельний, — усі пізнали його обриси, зник тільки майже весь сніг, який вкривав його навесні.

Надвечір причалили до льодового поясу, який оточував острів, і довелося пригадати весняні дні, аж п’ять кілометрів перетягаючи нарти крізь тороси. У сутінках дісталися до куховарні біля підніжжя північного мису.

У складі не все було ціле — очевидно, влітку промисловці, які полювали на островах, скористалися провізією, особливо юколою. Але для невеликої кількості вцілілих собак корму виявилося досить.

Наступного дня погода була ще яснішою, але барометр сильно падав і погода мала різко змінитися. Не слід було випробувати надто часто долю й вирішили вичікувати. Справді, ввечері почалася буря, а вранці посипав сніг, вдарив мороз й одразу почалася зима. Хуртовина з короткими перервами тривала до кінця вересня, але корму для собак, провізії для людей і палива було досить, і мандрівники відсиджувалися й відсипалися в куховарні. Дорога додому була ще далека, але головну перешкоду — відкрите море — було вже пройдено.

В один із випадкових ясних днів усі піднялися на височину над мисом й дивилися на вершини Землі Санникова, які ледь виднілися на горизонті. Що коїлося там? Чи скінчилося виверження? Чи пішла знову вода з улоговини? Або все живе загинуло, і за кілька років зникне у воді й снігах і ліс — останній доказ буйного життя серед льодів півночі. Усі дивилися із сумом на цю далеку землю, де кожний із них залишив щось дороге, особливо Аннуїр. Вона страждала від незвичних для неї сильних холодів, хоча й носила теплий одяг Костякова, який виявився їй до міри. Вона часто сумувала за покинутою батьківщиною, звичними умовами життя й за загиблими одноплемінниками. Вона не раз питала інших:

— Невже й там, де ваша земля, так само холодно і немає нічого, крім снігу й льоду?

На початку жовтня зимова погода, що встановилася, дозволила йти далі, звичайно, на нартах. Важчі нарти тягли собаки, легші — по черзі двоє людей. Дні були короткими й доводилося йти й уночі, якщо світив місяць, який наростав. У куховарні на мисі Ведмежому довелося перечекати хурделицю, яка зламала лід, і потім із великим ризиком іти по тонкому льоду до малого Ляховського. На Великому Ляховському двічі перечікували хуртовину. Собачий корм закінчувався, провізія теж, зате нарти стали легші й рухалися швидше. Тільки в кінці жовтня мандрівники, дуже стомлені, із трьома собаками, що залишилися живими, прибули до Козачого.

Знову в академіка

Цілий тиждень у хаті Нікіфорова мандрівники відпочивали від важкої праці і поневірянь тривалого шляху; вони прокидалися тільки, щоб поїсти, і знову лягали спати. Зрештою, полярна зимова ніч і жорстокі морози не налаштовували й решту населення сумного краю до напруженої діяльності.

На наївну Аннуїр жалюгідне Козаче з його двома десятками хатинок, занесених снігом, справило враження великого селища; вона вперше бачила будинки з дахами, печі з трубами, вікна, столи, стільці, ліжка, вперше дізналася, що можна спати й сидіти не на землі і їсти не з колін; все це була дивина, до якої доводилося звикати, хоча дещо здавалося їй смішним або непотрібним.

Власне, прибуттям до Козачого експедицію, яка зробила такі відкриття, але закінчилася загибеллю одного учасника й усіх колекцій та записів, можна було вважати завершеною, і Горюнов міг би залишитися де завгодно, пославши академікові Шенку докладний письмовий звіт. Але надто великою була повага Горюнова до цього вченого, який довірив велику суму й інструменти невідомій людині на майже фантастичну справу. Він захотів з’явитися особисто й підтвердити свою розповідь свідченням другого учасника. Крім того, треба було здати інструменти й гроші, виручені від продажу нарт, байдари, рушниць, намету тощо. Більшу частину цього майна придбали Горохов і Нікіфоров, які дуже цінували хороші нарти й рушниці.

Зібравши близько тисячі карбованців, включаючи й залишок грошей, виданих Шенком, Горохов, Ордин і Аннуїр виїхали через Верхоянськ до Якутська. Але тут виникли перешкоди: строк заслання Ордина ще не закінчився, і губернатор не погоджувався його відпустити, а Аннуїр одна не хотіла їхати, тому що дальня дорога взимку її лякала. Ордину було дозволено залишитися в Якутську, який справив на Аннуїр уже враження величезної столиці з великою кількістю дивовижних речей, починаючи з кішок, корів і запряжених коней та завершуючи бальними сукнями й грамофоном.

Горюнову довелося поїхати одному й задовольнитися фотографією Аннуїр у її домашньому вбранні, тобто татуюванні й пояску сором’язливості, невеликою колекцією гірських порід із Землі Санникова й острова Беннетта й останньою фотографією Землі Санникова, знятою з гребеня під час від’їзду. У кінці грудня він прибув до столиці й одразу ж з’явився до Шенка.

Останній знав із короткої телеграми тільки про відкриття Землі Санникова й повернення учасників і з зрозумілим нетерпінням чекав на приїзд Горюнова, якого хотів відрекомендувати академії й ученим товариствам для публічних доповідей про незвичайну подорож. Але Горюнов попросив вислухати спочатку наодинці його усну доповідь.

І ось одного вечора у тій самій кімнаті, як і рік тому, за тим самим столом Шенк вислухав розповідь Горюнова. Коли справа дійшла до мамонтів, носорогів, биків та інших «живих скам’янілостей», він увесь засяяв і вигукнув:

— Звичайно, ви їх вимірювали, фотографували й привезли із собою хоч щось на доказ цього знаменного відкриття!

Існування онкілонів і палеолітичної людини теж вразило його, так само, як і відомості про їхнє життя та звичаї.

Перед тим, як викласти тяжкі спогади про останні дні Землі Санникова і її мешканців, Горюнов зробив паузу. Шенк прийняв це за закінчення розповіді й сказав:

— Адже ви привезли щоденники, фотографії, можливо, навіть черепи й шкури тварин, начиння онкілонів і дикунів? От так доповідь улаштуємо ми і вразимо всіх Хом невіруючих!

— Так, все це було в нас… але все, все загинуло!

— Ну що ви таке кажете! Так-таки все, все?

Із хвилюванням вислухав Шенк кінець розповіді, роздивився фотографію та гірські породи й сказав:

— Отже, ми знаємо тепер, за свідченнями чотирьох очевидців, що Земля Санникова існує, знаходиться на північ від острова Котельного приблизно за сто кілометрів, являє собою величезний кратер вулкана, який нещодавно поновив свою діяльність. Ось на підставі цих даних я спробую в найближчому майбутньому спонукати академію спорядити експедицію з достатнім постачанням коштами й науковими силами, щоб досягти цієї землі та якнайскоріше вивчити те, що ще лишилося від її населення. Ви обидва, звичайно, візьмете в ній участь, щоб своєю досвідченістю забезпечити успіх справи.

— Так, звичайно! Але як тепер із доповіддю в академії й наукових товариствах? — запитав Горюнов.

— Зараз вона все тільки зіпсувала б, — сказав Шенк. — Погодьтесь, що все, що ви мені розповіли, так незвично, так дивно й неправдоподібно, що потрібні переконливі докази, а того, що ви можете показати слухачам, зовсім не достатньо. Ця фотографія татуйованої жінки — скажуть, це ескімоска або чукчанка, адже вони в оселях ходять теж роздягненими, і дуже схожі на них. Оцей базальт із гребеня Землі Санникова — чим ви можете довести, що його взято не з Острова Беннетта або зі Святого Носа? А ця фотографія улоговини з озером і виверженням вулкана — на ній майже нічого не видно! Чому ви не фотографували більше й краще після загибелі нарт із результатами?

— Тому що ми витратили весь запас пластинок в улоговині на фотографії людей, тварин, природи й випадково залишилася тільки одна в касеті. Цю жінку я фотографував уже в Якутську.

— Прикро! Якби хоч були знімки землі з гребеня, а також острова Беннетта, то це були б докази. А так ніхто не повірить вам.

— Невже й ви не вірите мені? — вигукнув пригнічений Горюнов.

— О ні, я цілком вірю! — поспішив заспокоїти його Шенк. — Вигадати все, що ви розповіли, неможливо… Але інші люди, більш недовірливі, скажуть: от старий дурний чоловік, дав гроші якимось невідомим засланцям, котрі сплели йому смаленого дуба. Вони ці гроші прогуляли й потім разом вигадали повчальну розповідь для маленьких дітей про фантастичну землю та її дивне населення, яку й розповіли довірливому Шенкові для виправдання витрат. Ні, краще поки що помовчати!

— Поки що? Допоки?

— Доки нова експедиція за вашою участю не відвідає землю, не знайде цей величезний кратер, затоплені ліси, новий вулкан, кістки тварин і людей. Тоді й ви виступите зі своєю доповіддю, яка, підтверджена документами й учасниками нової експедиції, уже зустріне повну довіру й збереже для науки відомості про життя й загибель нещасної Землі Санникова…

— Так, ви маєте рацію! — сказав Горюнов. — Це буде більш доцільно. Дискредитувати вас і себе ми, звичайно, не хочемо.

— Але, — продовжував Шенк, — час спливає і стирає спогади. Треба на свіжу пам’ять зараз же скласти опис — для мене особисто — всієї мандрівки. Я його збережу до слушного часу.

— Звичайно, я зроблю це неодмінно, це мій священний обов’язок. Дещо я записав на острові Беннетта й під час сидіння в куховарнях і в Якутську. Тепер я все це викладу систематично й віддам вам за два-три тижні. А ось і наш грошовий звіт і залишки так щедро відпущених коштів.

Шенк подивився звіт, але гроші повернув Горюнову:

— Я бачу, що ви не визначили ані собі, ані Ордину ніякої винагороди. Це неправильно — будь-яка праця має бути оплаченою.

— Але ж ми не привезли вам майже нічого, крім фантастичної розповіді й двох десятків каменів, тому не заслуговуємо на винагороду.

— Те, що ви повернули мені частину грошей і не полінилися приїхати з Козачого, за десять тисяч кілометрів, щоб показати ці залишки й свою розповідь, знищило б останній сумнів у вашій правдивості, якби такий у мене був. Ні, ви виконали дуже нелегке завдання, і не ваша провина, що результати загинули. Це траплялося вже не раз; тонуть кораблі, які везуть колекції й звіти, і самі учасники ледве рятують своє життя. І з вами сталася аварія корабля. Гинуть колекції, які пересилають поштою. Ні, ні, ви маєте отримати якусь платню. Крім того, ви будете писати для мене звіт, житимете заради цього тут, а життя в столиці дороге. Візьміть гроші хоч як гонорар за цей звіт.

Горюнову довелося взяти гроші, щоб не образити Шенка. Невдовзі він подав звіт, а потім вступив до університету, щоб краще підготуватися до наступної нової експедиції.

На жаль, вона не здійснилася й досі. Почалася війна з Японією, і академія не могла отримати потрібних коштів. А після закінчення війни Шенк помер, лиш зробивши перші кроки для виконання проекту. Не стало людини, яка наполягала на дослідженні Північного Сибіру, і про нього забули надовго. Горюнов і Ордин марно чекали на звістку від Шенка й узялися за інші справи. Але звіт, який зберігся серед паперів Шенка в архіві академії, послужив матеріалом для цієї книжки. Можливо, вона викличе зацікавленість до таємничої Землі Санникова в когось із молодого покоління й змусить вирушити на пошуки її серед льодових просторів Північного моря.

Примітки

1

Мається на увазі Радянський союз — країна, що існувала до 1991 р.

(обратно)

2

Вельбот — легке веслове судно з однаковими гостроконечними носом і кормою; його парусне оснащення складається з розрізного фока; фок — нижній прямокутний парус на передній щоглі корабля.

(обратно)

3

Риркайпій — чукотська назва мису Північний, перейменованого на мис Шмідта.

(обратно)

4

Іркайпій на карті Норденшельда відповідає мису Риркайпій, або Північному на російських картах.

(обратно)

5

За новими даними, вся північ Сибіру до 60–62° північної широти зазнала дуже сильного зледеніння.

(обратно)

6

Гуси під час линяння втрачають махові пера й не можуть літати; їх називають ленними.

(обратно)

7

Плашкоут — вантажне судно для перевезення вантажів на верхній палубі.

(обратно)

8

Кальдерою (іспанське слово «котел») називають старі кратери згаслих вулканів, дуже розширені й понижені процесами розмиву, які мають форму широкого цирку. Серед кальдери нерідко знаходиться конус діючого вулкана.

(обратно)

9

Фумароли являють собою струмені газів і водяної пари, які виділяються на схилах і поблизу діючих вулканів, а також із застиглих потоків лави, нерідко й у кратерах згаслих вулканів.

(обратно)

Оглавление

Передмова

«А все-таки вона існує!»

Зниклий народ

Справа налагоджується

У путь-дорогу

Кладовище мамонтів

Між островами нового Сибіру

Уздовж острова Котельний

Через Льодовите море

На порозі обітованої землі

Перший день на Землі Санникова

Дивні тварини

Пузирящі озера

Перші ознаки людини

Зустріч з онкілонами

Жертви й моління

Священний камінь

Полювання на носорогів

Перше знайомство з вампу

Свято вибору жінок

Битва з вампу

Кладовище онкілонів

Полювання на мисливців

Долина тисячі димів

Боги вампу

Священне озеро

Полювання на ленну птицю

Тривожні ознаки

Становище ускладнюється

Чорна пустеля

Жертвопринесення

Останні дні серед онкілонів

Повінь

Плавання по землі

Катастрофа

Пригоди Микити

Втеча

Остання промова шамана

Моторошне сусідство

Через льоди й по морю

Знову в академіка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg