«Кохана з майбутнього»

Жив-був студент Володя. Диваком вважали його друзі з факультету журналістики: на «капусники» не ходив, до дівчат не залицявся, не ганявся за модними костюмами. Ні в ресторан його не можна було затягти, ні на пікнік, ні залучити до розмови про принади тієї чи іншої стриженої кралі, яких так багато у вічно юному древньому Києві.

— Для чого ти живеш? — запитували товариші. — Суть життя — в пізнанні насолоди. І А насолода — всюди. В чарах природи, в спокусливих дівчатах, в хвилині забуття, у відчутті сили…

В його карих теплих очах жеврів сум.

— Насолода — хвилинна. Пізнання в ній немає. Кінчається насолода — що залишається? Порожнеча. Не хочу також забуття. Бажаю вічної свідомості. Хай вона несе найбільші труднощі, але в них буде радість. Не в насолоді шукатиму я суть буття, а в розумінні іншого серця. Хочу найти таке серце, яке стало б моїм…

Хлопці хитро підморгували, кивали на дівчат, які цокотіли тонкими каблучками по тротуарах, стріляючи на всі боки підмальованими очима:

— Океан сердець навколо тебе. Пробуй, шукай…

— Не бачу в сучасному рідного серця. Занепала етика, мораль…

Та все ж одного разу його затягли на танці. У широкому залі заклично підвивала радіола, кружляли пари. Володя стояв під стіною, зітхав. Заграли жіночий вальс. З натовпу випурхнула дівчина, запросила до танцю. Вона була маленька і якась непомітна. Володя наступав їй на ноги, вибачався, червонів. Вона сміялася беззвучно і зиркала знизу вгору на його збентежене обличчя. І тоді Володя бачив її очі — великі, сірі, схожі на гірський білопінний потік…

Не закінчивши танцю, вибачився і вийшов з кола:

— Не люблю товкучки. Краще ходити вулицями…

— Можна з вами? Я теж люблю ходити…

Познайомились. Її звали Ладою. Родом з Полтавщини, вчиться на факультеті теоретичної фізики. Наймає квартиру аж на Нивках. Трамвай довіз їх до Комсомольського парку, потім вони йшли пішки. Володя розповідав Ладі про свої мрії, про пошуки рідного серця, про відсутність великих і святих почуттів у сучасних дівчат. І з острахом поглядав на нову знайому: чи не сміється з нього, як однокурсники?

Лада не сміялася. Дивилась зосереджено поперед себе, ніби осуджувала тих дівчат, що так жорстоко обійшлися з Володею. Хлопця підбадьорила її мовчазна солідарність: