«Чужий світ»

За відчиненим навстіж вікном повільно згасав довгий липневий день. Всюдисуща комашня з цікавістю зазирала до кімнати, але, відчувши прохолоду кондиційованого повітря, яке ще не встигло повністю вивітритись, із невдоволеним дзижчанням забиралася геть. Збитий з пантелику першим легеньким подувом, великий барвистий метелик трохи змінив попередній курс і, несподівано опинившись у приміщенні, вже зовсім розгубився і сів просто на одну із трьох металевих зірочок, що вишикувались рядком на клаптику цупкої тканини з позолотою.

«Ач, який сміливий!», — усміхнувся Генерал і обережно схопив непроханого візитера за крильця. Той злякано забився, затріпотів у передчутті неминучої загибелі, однак несподівано отримав свободу й радісно чкурнув надвір. «Бачиш, навіть цьому метелику доля подарувала цікаву пригоду, котра скрасить решту його короткого життя». Господар кабінету зітхнув і перевів погляд на призахідне небо, яке поволі затягувала темно-сіра пелена хмар.

Еге ж, колись майбутнє бачилось у зовсім інших тонах, але гріх було б звинувачувати у чомусь власну долю — вона й так дала майже все, про що мріялось: і доволі високу посаду, і стійке матеріальне благополуччя, і двійко чудових діток — сина та донечку. Чим же дорікнеш їй тепер, коли з’ясувалося, що щастя зовсім не в тому, щоб керувати великим науково-дослідним полігоном або проводити відпустку на Канарських островах, навіть якщо мало хто із знайомих може дозволити собі подібне. В чому ж тоді воно, це щастя?

Посвіжілий вітерець дихнув в обличчя вогкістю. «Схоже, насувається гроза, — відзначив Генерал. — Давно вже час освіжити землю…» Він спробував відігнати набридлі думки, спрямувати їх в інше русло, однак вони вперто поверталися до старого. Так у чому ж полягає щастя? Може, в тому, щоб хоч інколи вириватися з сірих лещат буденності?