«Законсервована планета»

Звiстка була такою страшною, що в кабiнетi настала тривала мовчанка. Люди переглядалися, не знаючи — вiрити цiй химернiй звiстцi чи нi! Але тут було не до сумнiвiв! Папiрець телеграми тремтiв у руках сивої людини, гiпнотизуючи присутнiх…

— Американських колег прошу готуватись до вильоту, — додав директор. Вас викликає ваша академiя.

Вiдразу стало шумно. Тривожно коментуючи телеграму, iнженери виходили надвiр. Перед управлiнням вже стояли два реактивнi лiтаки для гостей…

Валерiй нiяк не мiг опам'ятатися. Все переплуталося в його головi недавня радiсть, готування до польоту, а тепер якась страшна сила — слiпа i невблаганна — хоче зруйнувати не тiльки його мрiї, а й усе життя на Землi…

Хтось смикнув його за рукав. Це була Вiкторiя.

— Я вилiтаю… Валья… — тихо мовила вона. — Бачте — ми замрiялися i не подумали про те, що щось може перешкодити нашим мрiям…навiть громадським… не кажучи про особистi… Прощайте, милий друже!

Валя здригнувся.

— Чому прощайте?.. Ми будемо боротися! Ми знайдемо вихiд! Вiрте цьому, Вiкторiя! I самi теж шукайте вихiд!.. Невже людський генiй буде безсилим вiдвернути лихо, яке нависло над нами?! Нi! Не вiрю!

У Вiкторiї засяяла очi.

— Який ви сильний! Я вiрю вам! Я…

Але дальшi слова заглушив рев реактивних моторiв. Валерiй нахилився вперед, щоб розiбрати, що вона сказала. Дiвчина щось промовила, i знову нiчого не було чути…

Вiкторiя махнула рукою. На ЇЇ головi звихрилося волосся. Вона мiцно потиснула руку Тригубу i побiгла до стратоплана, де вже були всi члени американської делегацiї.

Ось один за другим заходять в дверцi лiтака iнженери. Нарештi, в чорному отворi зникла Вiкторiя Дверцi закрилися.

Мотори заревли сильнiше, i срiбнокрилий птах, легко розiгнавшись, полинув у небо.

Щось обiрвалося в серцi Валерiя Вiн пiдсвiдомо простягнув руки вслiд стратоплана, який понiс в далеку Америку малесеньку тендiтну дiвчинку. I хто знає — чи побачаться ще вони?..

«Серце, скажи — хочеш ти цього чи нi?..»

Нiчого прислухатися, друже, до серця! Воно рветься вслiд лiтакам, якi малесенькими цятками тануть на обрiї…

Як завжди, вiн був приємним i люб'язним — син мiльярдера Гершера, президент Академiї наук. Зачекавши, доки всi сiли, вiн не пiднiмаючи очей, сказав:

— Я зiбрав вас для того, щоб запропонувати свiй план врятування Землi…