«Зміїне молоко»

«Жаба хитра,

Та маленький хрущ із ґвинтом

Значно за неї хитріш».

Імена братів Стругацьких я почув дуже давно — страшно сказати, в 1957 році. По радіо анонсували «Країну багрових хмар», і книжку я, звісно, добув. Ну, тут усе й почалося. З батьківської електробритви я змайстрував модель всюдихода «Хлопчик», приробивши з боків пару гайкових ключів і гусениці від іграшкового трактора. Надалі творчість Стругацьких я використовував із менш згубними наслідками, тобто сам став вигадувати всілякі міжпланетні пригоди. Кожна нова книга або публікація Стругацьких ставали подією, і я досі прекрасно пам’ятаю, де й за яких обставин придбав ту чи іншу книгу — де придбав, а де й замилив.

Думаю, зайва річ говорити про роль, яку відіграли брати Стругацькі в моїй літературній долі. Але наслідувати не хотілося, тому довелося наполегливо шукати власний стиль. Але завдяки саме їм я зрозумів, що таке стиль взагалі.

А скільки інших авторів відкрив я для себе завдяки їм!

Якщо в тексті траплялася цитата, треба було доконче з’ясувати, звідки саме вона взялася. Тільки письменника Строгова я ніде не знайшов, але дуже підозрюю, що Аркадій і Борис Натановичі зашифрували таким чином радянського класика Георгія Мокійовича Маркова, у якого, як відомо, є роман «Строгови».

І перші претензії до радянської влади у мене виникли саме через те, що вона припинила у свій час друкувати Стругацьких. Істотніші претензії з’явилися пізніше.

Тому я охоче прийняв пропозицію брати участь у цій збірці. Спочатку збирався написати третю частину до «Понеділка» і «Казки», але потім подумав, що це було б занадто легко й очевидно, ось і вибрав «Хлопця з пекла», де, здавалося б, уже всі крапки розставлені. І спробував поставити цього хлопця з ніг на голову…

…І піднімаю я нещасну свою довбешку, і дивлюся, куди цей старий шкарбан у скельцях показує, а там — отці-дракони — висить на рояльній струні Бійцівський Кіт у повному бойовому. Язик майже до поясу вивалився, а очі вже шипучі мухи повиїдали.

Знати я його, звісно, не знав, лички ж бо першого курсу. Коли його до нас у Школу взяли, я вже щосили геройствував у гирлі Аріхади. Але щоб тут, у столиці, хтось на Кота наважився руку підняти…