«Нахабка»

Валентина Журавльова НАХАБКА

Вперше я побачила її три роки тому. Тоді це була найтихіша дівчинка. Вона боязко випрошувала автографи й дивилася на письменників круглими від подиву очима.

За три роки вона не проминула жодного засідання літоб’єднання фантастів. Власне кажучи, ніхто її не запрошував. Але ніхто й не гнав (тут ми, безумовно, винні і несемо повну міру відповідальності). Вона сиділа на краєчку стільця й жадібно ловила кожне слово. Навіть тих, хто мимрив або нудно бубонів нісенітницю, вона слухала з такою захопленою увагою, з якою, напевно, слухали Цицерона його сучасники.

Поступово ми звикли до неї. Ми звикли до того, що вона мовчить. І коли вона заговорила, це було для нас повною несподіванкою. Сталося це під час обговорення нового роману, водянистого й перевантаженого науково-популярними відступами. Автору роман дуже подобався, і наші критичні зауваження якось не впливали.

— Ось що, — сказав автор, благодушно посміхаючись, — давайте звернемося до дитини. Як то кажуть, устами немовлят… гм… Ну, дитинко, тобі щось сподобалося в моїй книзі?

Дитинка охоче відгукнулася:

— Так, звичайно.

— Чудово, чудово! — вигукнув автор і, заохочувально посміхаючись, запитав: — А що саме?

— Вірші Антокольського. На чотирнадцятій сторінці є вісім рядків — це здорово!

Лише тут я побачила, що немає боязкої дівчинки з круглими від подиву очима. Є нахабне чортеня в зелених штанцях і бузковій шкірянці з відстовбурченими від книг кишенями. Є єхидні очі, підведені (ще не надто вміло) олівцем.

З цього часу наші засідання перетворилися, за висловом першого постраждалого учасника, в перекури біля бочки з порохом.

До мене Нахабка ставилася з деякою поблажливістю. Найкаверзніші зауваження вона висловлювала не при всіх, а пізніше, проводжаючи мене додому. Якось я запросила її до себе, відтоді вона приходила майже щовечора. Мені це майже не заважало. Вона копалася в книгах і, коли знаходила щось цікаве, годинами мовчки сиділа на дивані. Звісно, мовчання було відносне. Вона гризла нігті, схвально пирскала, а якщо їй щось особливо подобалося, тихо присвистувала. Так, на її думку, свистіли фантастичні ракопавуки з якогось оповідання. Читала вона все, не лише фантастику.

— Між іншим, Ромео дурень, — сказала вона, відкладаючи томик Шекспіра. — Я вам поясню, як треба було вкрасти Джульєтту…

Але по-справжньому вона любила лише фантастику. Вона читала навіть найубогіші оповідання і потім довго дивилася в стелю незрячим поглядом. Від цього її неможливо було відучити: вона ставила себе на місце героїв, перекроювала сюжет і дуже скоро втрачала уявлення, де прочитане і де те, що вона сама придумала.

Одного разу, наприклад, вона цілком серйозно заявила, що зустріла невидиму кішку.

— Звук є, а кішки не видно. Я відразу подумала, що це вона.

— Хто?

— Кішка, з якою робив дослід Гріффін. Кемп тоді запитав Невидимця: «Невже й зараз по світу гуляє невидима кішка?» А Гріффін відповів: «Чом би й ні?» Ну, як ви можете не пам’ятати такі речі?! У невидимої кішки й кошенята мають бути невидимі. Уявляєте?…

Взагалі Нахабка добачала у фантастиці деталі, на які рідко звертають увагу. Куди, скажімо, поділася модель машини часу? Саме модель, а не сама машина. У романі Велса мигцем ідеться про те, що модель вирушила подорожувати в часі. Так от, чому після Велса написали безліч оповідань про машину часу і жодного — про цю мандрівну модель?..

Втім, найбільше Нахабку цікавило «чому не зараз?». Вона вимовляла це як одне слово: «чомнезараз». Чи можна, наприклад, оживити відрізану голову якогось професора — «чомнезараз»? Чи можна наповнити ванну рідким гелієм і сунути туди кого-небудь для анабіозу — «чомнезараз»?..

Якось їй попалося оповідання про політ людини на крилах, що мають «електропластикові» м’язи. Вона довго крутила журнал, розглядаючи картинки, потім запитала:

— Чомнезараз?

Вона перестала читати і три дні діймала мене цим «чомнезараз». Зрештою я повела її до знайомого інженера. У нього було приголомшливе терпіння, він міг спокійно розмовляти навіть із винахідниками вічних двигунів.

Нахабка відразу ж виклала журнал з оповіданням і затягла своє «чомнезараз». Тоді інженер дістав книги з теорії польоту й докладно роз’яснив, чому не зараз.

Чим більше розмір живої істоти, тим менш вигідне співвідношення між потужністю, що розвивається нею, та її вагою. Тому великі птахи — дрохви, лебеді — погано літають. Кінь не міг би літати, навіть якщо б у нього були крила. Вага людини знаходиться десь на межі допустимого: потужність, що розвивається людиною, є достатньою, щоб підняти в повітря 70–80 кілограмів. Але треба врахувати й вагу крил, а тоді співвідношення виходить несприятливе.

Все це інженер найретельнішим чином втлумачував Нахабці — з цифрами, графіками, прикладами. Вона слухала, не перебиваючи, і зневажливо морщила ніс. По суті, я тоді її ще мало знала. Я не зрозуміла, що це означає.

Днів десять Нахабка не з’являлася. Потім прийшла з потертою валізою, обв’язаною мотузкою. Я подумала, що вона від’їжджає.

— Тут крила! — випалила вона.

Вона аж підстрибувала з нетерплячки. Мене здивувало, що Нахабка щось зробила; досі вона обмежувалася теоретичними міркуваннями.

— Крила зробили хлопці, — всупереч звичаю вона говорила порівняно неквапно і навіть урочисто. — Я придумала, а вони зробили.

Це було щось нове: у Нахабки з’явилися хлопчаки.

— Зараз я поясню, — сказала вона, смикаючи за мотузку, якою була обв’язана валіза. — Ми вже пробували, здорово виходить!

Я звикла до її вигадок і очікувала, що почую щось фантастичне. Але вона виклала свою ідею, і це справді було просто, ясно і, в усякому разі, правдоподібно. Вона пояснила все в кількох словах.

Людина занадто багато важить, щоб літати на крилах, отже не треба будувати м’язольоти — цю істину Нахабка перекроїла по-своєму. І вийшло: отже, треба будувати м’язольоти для тварин, які легше людини.

— Взагалі це егоїзм, — заявила Нахабка. — Чому тисячі років людина думає про крила тільки для себе? Чому б не зробити крила для тварин?…

Справді — чому? Поворот був несподіваним, і я не знала, що відповісти.

У валізі виявився великий рудий кіт. Він лежав на дощовій парасольці. Точніше, на колишній дощовій парасольці, бо це були крила, зроблені з парасольки.

— Зараз побачите, — сказала Нахабка й почала одягати крила на кота.

Кіт поставився до цього абсолютно спокійно. В житті я не бачила такого незворушного кота. Він нічим не виявляв свого невдоволення, поки Нахабка за допомогою ременів пристібала йому крила. З широкими чорними крилами кіт став схожим на птеродактиля з ілюстрацій до фантастичних романів. Але, повторюю, це був дивно флегматичний кіт. Його анітрохи не хвилювало, що він став першим у світі крилатим котом. Примружившись, він ліниво оглянув кімнату, добродушно помахав пухнастим хвостом і поплентався до крісла, підібрав під себе крила, ліг на них і миттю заснув.

Я пояснила Нахабці, в чому її прорахунок. Мало мати крила, треба, щоб увесь організм був пристосований до польоту. Тут важлива не лише анатомія, а й психіка тварини. Треба вміти й хотіти літати.

Це було дуже логічно, проте Нахабка морщила ніс і крутила головою.

— Подумаєш, психіка, — зневажливо сказала вона. — У нього теж є психіка…

Вона принесла з передпокою свою куртку, порилася в її неосяжних кишенях і виклала на стіл мишу. Натуральну, живу мишу. Все інше сталося в якісь долі секунди. Рудий кіт блискавично стрибнув на стіл. Він рвонувся так, наче ним вистрілили з гармати. Напевно, кіт бездоганно розрахував стрибок. Але він забув про крила. Вони з тріском розкрилися, коли він уже був у повітрі. І ось перелетів через стіл. Це був гігантський стрибок: якби не стіна, кіт пролетів би метрів тридцять, не менше. Він врізався в стіну, очманіло замотав головою і злетів до стелі. Крила скрипіли й ляскали, це лякало кота, і він, як очманілий, метався навколо люстри. Потім із крилами щось трапилося, бо кіт, перекидаючись з шипінням звалився у крісло…

Деякий час ми мовчали, і було чути важке дихання кота.

— Прикро, — сказала, нарешті, Нахабка. — Треба було взяти кажана. А що? Він би його легко наздогнав! Як ви думаєте, чи потрібні народному господарству летючі коти?

Я запевнила Нахабку, що народне господарство цілком обійдеться без летючих котів. І без летючих собак також обійдеться. Я була впевнена, що Нахабка прийде до думки про собак.

— Летючі собаки? — перепитала вона задумливо. — Взагалі-то вони би здорово охороняли отари. Але краще, щоб ці… як їх… самі літали. Тоді й охороняти не доведеться, самі полетять.

— Хто?

— Барани, — нетерпляче сказала Нахабка. — Барани, вівці… Літатимуть на гірські пасовища, от здорово, га?

Тут тільки я зрозуміла, що з Нахабкою потрібно бути дуже обережною. Будь-яку думку вона могла повернути по-своєму — і невідомо, чим би все це закінчилося. Ретельно підбираючи слова, я пояснила Нахабці, що аж ніяк не випадково одні тварини мають крила, а інші — ні. По суті, тут дуже чітко виражений принцип доцільності: крила корисні лише в тих випадках, коли тварина значну частину часу проводить у повітрі. Інакше крила будуть тільки перешкодою, зайвим вантажем.

Нахабка мовчки сховала кота в валізу.

— Ти не сумуй, — сказала я, коли вона одягала свою шкірянку.

Вона подивилася на мене відсутнім поглядом і неуважно відповіла:

— Так, звичайно…

Через тиждень у міській газеті з’явилася замітка: «Чи можуть кури літати?» Автор замітки, кандидат біологічних наук, писав, що днями багато жителів міста спостерігали дивовижне явище природи — курку, яка довго літала на великій висоті. Раніше вважали, писав кандидат, що крила курей погано пристосовані для польоту, але, мабуть, ми ще недостатньо вивчили таке, здавалося б, відоме створіння, як курку. Закінчувалася замітка так: «Немає сумніву, що наука з часом розкриє й цю загадку природи».

Я не сумнівалася, що ніякої загадки природи тут немає і в усьому винна Нахабка. Втім, я теж була винна. Я сама сказала Нахабці, що крила не повинні бути зайвим вантажем. Може, це й наштовхнуло її на думку про непотрібні курячі крила.

Я подзвонила інженеру, до якого приходила з Нахабкою.

— Знаєте, в цьому щось є, — сказав він, вислухавши мої плутані пояснення. — Ні, справді. Існує ж біоніка: техніка копіює природу. Чому не бути, так би мовити, зворотній галузі знання? Дівчинку можна вважати засновницею нової науки, що займається впровадженням технічних засобів у природу. Судіть самі, адже коней, наприклад, підковують… Так ви кажете, летючі барани? Не знаю, не знаю, але якщо взяти зайця або тушканчика… Я зараз прикину, зроблю начорно невеликий розрахуночок…

Наступного дня в газеті з’явилася нова замітка. На цей раз під рубрикою «Події». У замітці меланхолійно зазначалося, що лебеді, які вісім років благополучно проживали на ставках міського парку, раптом знялися в повітря і з величезною швидкістю зникли в невідомому напрямку.

Я перечитувала замітку, коли в коридорі пролунав дзвінок. Це була Нахабка. Ще жодного разу я не бачила її в такому чудовому настрої.

— Є геніальна ідея! — випалила вона з порога. Вона була страшенно задоволена собою, і її анітрохи не збентежив мій похмурий вигляд. — Зараз я вам все розповім…

— Щодо курки? — Поцікавилася я.

— Курка — це пусте! — махнула рукою Нахабка. — Подумаєш, курка…

Тоді я запитала про лебедів. Нахабка нетерпляче скривилася.

— Лебеді — це теж дурниця. Може, вони вирішили більшу частину часу проводити в повітрі… Ви ж самі так казали. Ми тільки подовжили їм крила. Підклеїли пір’я. Щоб крила не були зайвим вантажем. Знаєте, навіть у голубів можна подовжувати крила. Для швидкості. Але з рибами буде цікавіше.

— З рибами? — перепитала я, намагаючись виграти час.

— Авжеж! Адже їхні плавники теж як крила. Припустимо, дельфін: уявляєте, як він здорово буде літати! Або меч-риба … Вона й так вісімдесят кілометрів на годину розвиває. А якщо начепити їй крила … От скажіть — потрібні народному господарству летючі риби? …

Була мить: я відчула, що гублюся і просто не знаю, що заперечити. Нахабне дівчисько, яке стояло переді мною, раптом здалося мені самій фантастикою, живим втіленням фантастики. Втілення було нетерпляче, яке не бажає визнавати перепон, з подряпаним носом і гострими вогниками в очах. Треба було щось робити, і я послалася на еволюцію: крила і плавники — результат довгого відбору, що призвів до найдоцільніших форм.

— Подумаєш, еволюція! — не дослухавши, сказала Нахабка. — Так еволюція ж не скінчилася. Вона йде далі, тільки повільно. А чомнезараз? Адже все можна зробити швидше. Ну, підстьобнути цю еволюцію. Ви розумієте?

Я вже дуже чітко уявляла «підхльоснутий» світ, у якому летючі коти переслідували кажанів, крилаті собаки ганялися за крилатими зайцями, слони на підводних крилах обганяли крилатих дельфінів, а рибалки підвішували сіті до повітряних куль… У мене промайнула думка, що я випустила джина з пляшки. Я відчула — цілком серйозно! — відповідальність перед людством.

І тоді з’явилася рятівна ідея. Це була вдала ідея, а головне — дуже своєчасна. Ще трохи, і ніщо б уже не зупинило Нахабку.

— Подумаєш, крила, — сказала я, старанно підробляючись під її тон. — На крилах всякий полетить. Зрештою старомодно літати на крилах. Ось антигравітація — інша справа. Щоправда, дехто вважає, що це справа далекого майбутнього. Але чому? Чомнезараз?..

* * *

Зараз, коли я пишу ці рядки, Нахабка сидить біля вікна, з ногами забравшись у крісло. Вона читає «Фізику для всіх» Ландау й Китайгородського. Другий місяць вона читає тільки фізику. Ніяких пригод за цей час не було. Вона сидить, втупившись у книгу, гризе нігті й машинально намотує волосся на палець. Все тихо і спокійно.

Поки тихо і поки що спокійно.

© ЖУРАВЛЕВА В. Н. Снежный мост над пропастью: Рассказы. — М.: Детгиз, 1971. — 208 с.

© HOCHLANDER, переклад з російської, 2017.

Оглавление