«Нахабка»

Вперше я побачила її три роки тому. Тоді це була найтихіша дівчинка. Вона боязко випрошувала автографи й дивилася на письменників круглими від подиву очима.

За три роки вона не проминула жодного засідання літоб’єднання фантастів. Власне кажучи, ніхто її не запрошував. Але ніхто й не гнав (тут ми, безумовно, винні і несемо повну міру відповідальності). Вона сиділа на краєчку стільця й жадібно ловила кожне слово. Навіть тих, хто мимрив або нудно бубонів нісенітницю, вона слухала з такою захопленою увагою, з якою, напевно, слухали Цицерона його сучасники.

Поступово ми звикли до неї. Ми звикли до того, що вона мовчить. І коли вона заговорила, це було для нас повною несподіванкою. Сталося це під час обговорення нового роману, водянистого й перевантаженого науково-популярними відступами. Автору роман дуже подобався, і наші критичні зауваження якось не впливали.

— Ось що, — сказав автор, благодушно посміхаючись, — давайте звернемося до дитини. Як то кажуть, устами немовлят… гм… Ну, дитинко, тобі щось сподобалося в моїй книзі?

Дитинка охоче відгукнулася:

— Так, звичайно.

— Чудово, чудово! — вигукнув автор і, заохочувально посміхаючись, запитав: — А що саме?

— Вірші Антокольського. На чотирнадцятій сторінці є вісім рядків — це здорово!

Лише тут я побачила, що немає боязкої дівчинки з круглими від подиву очима. Є нахабне чортеня в зелених штанцях і бузковій шкірянці з відстовбурченими від книг кишенями. Є єхидні очі, підведені (ще не надто вміло) олівцем.

З цього часу наші засідання перетворилися, за висловом першого постраждалого учасника, в перекури біля бочки з порохом.

До мене Нахабка ставилася з деякою поблажливістю. Найкаверзніші зауваження вона висловлювала не при всіх, а пізніше, проводжаючи мене додому. Якось я запросила її до себе, відтоді вона приходила майже щовечора. Мені це майже не заважало. Вона копалася в книгах і, коли знаходила щось цікаве, годинами мовчки сиділа на дивані. Звісно, мовчання було відносне. Вона гризла нігті, схвально пирскала, а якщо їй щось особливо подобалося, тихо присвистувала. Так, на її думку, свистіли фантастичні ракопавуки з якогось оповідання. Читала вона все, не лише фантастику.

— Між іншим, Ромео дурень, — сказала вона, відкладаючи томик Шекспіра. — Я вам поясню, як треба було вкрасти Джульєтту…