«Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля»

Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля (fb2) - Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля (пер. И. Л. Базилянская) 3283K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Романович Беляев

Олександр Бєляєв ЛЮДИНА-АМФІБІЯ ОСТРІВ ЗАГИБЛИХ КОРАБЛІВ ГОЛОВА ПРОФЕСОРА ДОУЕЛЯ

Ілюстрації М. ГЕЦ

ЛЮДИНА-АМФІБІЯ

Частина перша

«МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ»

астала задушлива січнева ніч аргентинського літа. Чорне небо вкрилося зорями. «Медуза» спокійно стояла на якорі. Нічної тиші не порушували ні плескіт хвиль, ні скрипіння снастей. Здавалось, океан спав глибоким сном.

На палубі шхуни лежали напівголі ловці перлин. Зморені працею і пекучим сонцем, вони переверталися, зітхали, скрикували у важкій дрімоті. Руки і ноги у них нервово сіпалися. Можливо, вони бачили вві сні своїх ворогів — акул. У ці гарячі, безвітряні дні люди так стомлювалися, що, закінчивши лов, не могли навіть підняти на палубу човни. А втім, у цьому не було й потреби: ніщо не віщувало зміни погоди. І човни залишалися на ніч на воді, прив’язані до якірного ланцюга. Реї не були вирівняні, такелаж погано підтягнутий, незгорнутий клівер ледь-ледь тріпотів від легенького подуву вітерцю. Вся палуба між баком і ютом була завалена купами черепашок — перлових скойок, уламками коралового вапняку, мотузками, на яких ловці спускаються на дно, полотняними мішками, куди вони кладуть знайдені черепашки, порожніми бочонками. Коло бізань-щогли стояла велика діжка з прісною водою і залізним ковшем на ланцюжку. Навколо діжки на палубі виднілася темна пляма від розлитої води.

Час від часу хтось із ловців підводився і, хитаючись у напівсні та наступаючи на ноги й руки тих, що спали, плентав до діжки з водою. Не розплющуючи очей, він випивав ківш води і падав куди попало, ніби випив не води, а чистого спирту. Ловців мучила спрага: уранці перед роботою їсти небезпечно, — надто великий тиск відчуває людина у воді, — тому працювали цілий день голодні, поки у воді не ставало темно, і могли поїсти тільки перед тим, як лягати спати, а годували їх солониною.

Уночі на вахті стояв індіанин Бальтазар. Він був найближчим помічником капітана Педро Зуріти — власника шхуни «Медуза».

Замолоду Бальтазар був відомим ловцем перлин; він міг пробути під водою дев’яносто і навіть сто секунд — удвічі більше ніж звичайно.

«Чому? Тому, що в наш час уміли вчити і починали навчати нас з дитинства, — розповідав Бальтазар молодим ловцям перлин. — Я був ще хлопчиськом років десяти, коли батько віддав мене у науку на тендер до Хозе. У нього було дванадцять хлопчаків-учнів. Навчав він нас так. Кине у воду білий камінь або черепашку і накаже: «Пірнай, діставай!» І щоразу кидає все глибше. Не дістанеш — відшмагає лінем[1] чи батогом і кине у воду, мов цуценя. «Пірнай знову!» Так і навчив нас пірнати. Потім почав привчати до того, щоб ми звикали якомога довше бути під водою. Старий досвідчений ловець спуститься на дно і прив’яже до якоря кошика або сіть. А ми потім пірнаємо і під водою одв’язуємо. І доки не одв’яжеш — нагору не показуйся. А покажешся — дістанеш батога або ліня.

Били нас нещадно. Мало хто витримав. Але я став першим ловцем на цілу округу. Добре заробляв».

Постарівши, Бальтазар покинув небезпечний промисел шукача перлин. Ліва нога його була понівечена зубами акули, а бік йому пошматував якірний ланцюг. Він мав у Буенос-Айресі невеличку крамницю і торгував перлинами, коралами, черепашками і рідкісними дарами моря. Але на березі він нудьгував і тому часто вирушав на лови перлин. Промисловці цінували його. Ніхто краще за Бальтазара не знав Ла-Платської затоки, її берегів і тих місць, де водяться перлові черепашки. Ловці поважали його. Він умів догодити всім — і ловцям, і хазяям.

Молодих ловців він навчав усіх таємниць промислу: як зачаїти подих, як оборонятися від нападу акул, а під добрий настрій — і того, як приховати від хазяїна рідкісну перлину.

А промисловці, власники шхун, знали і цінували його за те, що він умів з першого погляду, безпомилково оцінювати перлини і швидко добирати найкращі з них на користь хазяїна.

Тому промисловці охоче брали його з собою як помічника й порадника.

Бальтазар сидів на діжці і повільно курив товсту сигару. Світло ліхтаря, прикріпленого до щогли, падало йому на обличчя. Воно було довгасте, без вилиць, з рівним носом і великими гарними очима, — обличчя арауканця[2]. Бальтазарові повіки важко опускалися і поволі підводилися. Він дрімав. Та якщо спали його очі, то вуха не спали. Вони пильнували і попереджали про небезпеку навіть тоді, коли його оповивав глибокий сон. Але зараз Бальтазар чув лише зітхання і бурмотіння поснулих ловців. З берега тхнуло гнилими молюсками — перловими скойками, — їх залишали гнити, щоб легше було виймати перлини: черепашку живого молюска відкрити нелегко. Людині незвичній цей запах видався б гидким, але Бальтазар не без задоволення вдихав його. Йому, бродязі, шукачеві перлин, цей запах нагадував про радощі привільного життя та бентежні небезпеки моря.

Після того, як перлини було вибрано, найбільші черепашки переносили на «Медузу». Зуріта був ощадливим: черепашки він продавав на фабрику, де з них виробляли ґудзики і запонки.

Бальтазар спав. Незабаром випала із ослаблих пальців і сигара. Голова схилилася на груди.

Та ось до його свідомості дійшов якийсь звук, що долинав здалеку з океану. Звук повторився ближче. Бальтазар розплющив очі. Здавалося, хтось сурмив у ріг, а потім нібито бадьорий, молодий людський голос гукнув: «А!» — і потім на октаву вище: «А-а!..»

Музичний звук сурми не був подібний до різкого звучання сирени пароплава, а веселіш вигук зовсім не був схожий на крик про допомогу. Це було щось нове, невідоме. Бальтазар підвівся; йому здавалося, ніби одразу посвіжішало. Він підійшов до борту і пильно оглянув гладінь океану. Безлюддя. Тиша. Бальтазар штовхнув ногою індіанця, що лежав на палубі, і, коли той підвівся, тихо промовив:

— Кричить. Це, напевно, він…

— Я не чую, — так само тихо відповів індіанець-гурон[3], стоячи навколішки і прислухаючись. І раптом тишу знову розітнув звук сурми і крик:

— А-а!..

Почувши цей звук, гурон пригнувся, мов під ударом бича.

— Так, це, напевно, він, — сказав гурон, з переляку зацокотівши зубами.

Прокинулися й інші ловці. Вони сповзлися до освітленого ліхтарем місця, ніби шукаючи захисту від темряви у тьмяному промінні жовтуватого світла. Всі сиділи, притулившись один до одного, напружено прислухаючись. Звук сурми і голос ще раз пролунали десь далеко, потім усе стихло.

— Це він…

— Морський диявол, — шепотіли рибалки.

— Ми не можемо далі залишатися тут!

— Це страшніше за акулу!

— Покличте сюди хазяїна!

Почулося шльопання босих ніг. Позіхаючи і чухаючи волосаті груди, на палубу вийшов хазяїн, Педро Зуріта. Він був без сорочки, в самих лише полотняних штанях; на широкому шкіряному поясі висіла кобура револьвера. Зуріта підійшов до людей. Ліхтар освітив його заспане, бронзове від загару обличчя, густе кучеряве волосся, що пасмами спадало на лоба, чорні брови, пухнасті закручені догори вуса і невеличку борідку з сивиною.

— Що трапилось?

Його грубуватий спокійний голос і впевнені рухи заспокоїли індіанців.

Вони загомоніли всі зразу.

Бальтазар підняв руку на знак того, щоб вони замовкли, і сказав:

— Ми чули голос його… морського диявола.

— Приверзлося, — відповів Педро сонно, схиливши голову на груди.

— Ні, не приверзлося. Усі ми чули «а-а!» і звук сурми! — закричали рибалки.

Бальтазар тим самим рухом руки примусив їх замовкнути і вів далі:

— Я сам чув. Так сурмити може тільки диявол. Ніхто на морі так не кричить і не сурмить. Треба якнайшвидше рушати звідси.

— Байка, — так само мляво відповів Педро Зуріта. Йому не хотілося брати з берега на шхуну ще не перегнилі, смердючі черепашки і зніматися з якоря. Проте йому не вдалося умовити індіанців. Вони були стурбовані, розмахували руками і кричали, погрожуючи, що завтра ж таки зійдуть на берег і пішки вирушать до Буенос-Айреса, якщо Зуріта не підніме якоря.

— Чорти б ухопили цього морського диявола разом з вами! Гаразд. Ми піднімемо якір удосвіта. — І, бурмочучи щось і далі, капітан пішов до своєї каюти.

Спати йому вже не хотілося. Він засвітив лампу, запалив сигару і почав ходити з кутка в куток по невеличкій каюті. Він думав про ту незрозумілу істоту, що з деякого часу з’явилася в тутешніх водах, лякаючи рибалок і узбережних мешканців.

Ніхто ще не бачив цього чудовиська, але воно вже кілька разів нагадувало про себе. Про нього складали байки. Моряки розповідали їх пошепки, полохливо озираючись, немов боялися, що чудовисько підслухає їх.

Одним ця істота завдавала лиха, іншим несподівано допомагала. «Це морський бог, — казали старі індіанці, — він виходить із океанських глибин раз у тисячоліття, щоб встановити справедливість на землі».

Католицькі попи запевняли забобонних іспанців, що це «морський диявол». Він почав являтися людям тому, що населення забуває святу католицьку церкву.

Усі ці чутки, що передавалися з уст в уста, дійшли до Буенос-Айреса. Кілька тижнів «морський диявол» був улюбленою темою хронікерів і фейлетоністів бульварних газет. Якщо за невідомих обставин тонули шхуни, рибальські судна або псувалися рибальські сіті чи зникала спіймана риба, в цьому звинувачували «морського диявола». Але інші розповідали, що «диявол» інколи підкидав у рибальські човни велику рибу, а якось навіть врятував потопаючого.

Принаймні один потопаючий запевняв, що, коли він вже поринав у воду, хтось підхопив його знизу за спину і так, підтримуючи, доплив до берега, сховавшись у хвилях прибою в ту мить, коли врятований ступив на пісок.

Та найдивнішим було те, що самого «диявола» ніхто не бачив. Ніхто не міг описати, який вигляд має ця таємнича істота. Знайшлися, звичайно, очевидці, — вони наділяли «диявола» рогатою головою, цапиною бородою, лапами лева і риб’ячим хвостом або ж надавали йому подоби велетенської рогатої жаби з людськими ногами.

Урядові службовці Буенос-Айреса спочатку не звертали уваги на ці розповіді і газетні замітки, вважаючи їх за пусті вигадки.

Однак стурбованість — головним чином серед рибалок — дедалі зростала. Багато рибалок не наважувались виходити в море. Лов скоротився, і жителі відчували нестачу риби. Тоді місцева влада вирішила розслідувати цю історію. Кілька парових катерів і моторних човнів поліцейської берегової охорони було розіслано по узбережжю з наказом «затримати невідому особу, що сіє смуту й паніку серед прибережного населення».

Поліція два тижні нишпорила по Ла-Платській затоці і узбережжю, затримала кількох індіанців як злісних поширювачів брехливих чуток, що сіють тривогу, але «диявол» був невловимий.

Начальник поліції опублікував офіційне повідомлення про те, що ніякого «диявола» нема, що все це тільки вигадки темних людей, які вже затримані і будуть належним чином покарані, і переконував рибалок не вірити чуткам і взятися ловити рибу.

На якийсь час це допомогло. Та жарти «диявола» не припинялися.

Одного разу вночі рибалок, що були досить далеко від берега, розбудило мекання козеняти, що якимось чудом опинилося на їхньому баркасі. У інших рибалок були порізані витягнені сіті.

Втішені новою появою «диявола», журналісти чекали тепер на роз’яснення учених.

Учені не примусили себе довго чекати.

Одні вважали, що в океані не може існувати невідоме науці морське чудовисько, здатне на вчинки, властиві лише людині. «Інша справа, — писали вчені, — коли б така істота з’явилась у малодосліджених глибинах океану». Але вчені все ж не могли припустити, що така істота могла поводитись розумно. Вчені разом з начальником морської поліції вважали, що все до витівки якогось пустуна.

Але не всі вчені так думали.

Дехто з них посилався на славетного німецького натураліста Конрада Геснера[4]що описав морську діву, морського диявола, морського ченця і морського єпископа.

«Зрештою, багато з того, про що писали стародавні й середньовічні вчені, справдилося, незважаючи на те, що нова наука не визнавала цих старих учених. Божа творчість невичерпна, і нам, ученим, скромність та обережність у висновках до лиця більше, ніж будь-кому іншому», — писали деякі старі вчені.

А втім, важко було назвати вченими цих скромних і обережних людей. Вони вірили в чудеса більше, ніж в науку, і їхні лекції скидалися на проповідь.

Нарешті, щоб покласти край суперечкам, спорядили наукову експедицію.

Членам експедиції не пощастило зустрітися з «дияволом». Зате вони пізнали багато нового про вчинки «невідомої особи» (старі вчені наполягали на тому, щоб слово «особа» замінити словом «істота»).

У доповіді, опублікованій в газетах, члени експедиції писали:

«1. В деяких місцях на піщаних обмілинах ми помітили сліди вузьких ступнів людської ноги. Сліди виходили з боку моря і вели назад до моря. Проте такі сліди могла залишити людина, що під’їхала до берега човном.

2. Сіті, які ми оглянули, мають розрізи, що могли бути зроблені гострим різальним знаряддям. Можливо, сіті зачепилися за гострі підводні скелі або залізні уламки затонулих суден і порвалися.

3. Як розповідають очевидці, дельфіна, викинутого в бурю на берег, досить далеко від води, вночі хтось стягнув у воду, причому на піску виявлені сліди ніг і нібито Довгих пазурів. Мабуть, дельфіна стягнув у море якийсь добросердий рибалка.

Відомо, що дельфіни, полюючи на рибу, допомагають рибалкам, заганяючи рибу на обмілини. А рибалки досить часто виручають з біди дельфінів. Сліди пазурів могли бути зроблені пальцями людини. Уява надала цим слідам вигляду пазурів.

4. Козеня могло бути привезене на човні й підкинуте якимсь пустуном».

Учені знайшли й інші, не менш прості причини, щоб пояснити походження слідів, залишених «дияволом».

Вчені дійшли висновку, що жодне морське чудовисько не могло виконати таких складних дій.

І все ж ці пояснення задовольнили не всіх. Навіть серед самих учених знайшлись такі, яким ці пояснення здавалися сумнівними. Як міг навіть найспритніший і дуже впертий пустун витворяти такі речі, не потрапляючи так довго на очі людям? Але головне, чого вчені не згадали у своїй доповіді, це те, що «диявол», як це було встановлено, робив свої подвиги протягом короткого часу в різних, розташованих далеко одне від одного місцях. Або «диявол» умів плавати з нечуваною швидкістю, або у нього були якісь особливі пристосування, або ж, нарешті, «диявол» був не один, їх було кілька. Але тоді всі ці жарти ставали ще більш незрозумілими і загрозливими.

Педро Зуріта пригадував усю цю таємничу історію, не перестаючи ходити по каюті.

Він не помітив, як розвиднілось і крізь вікно ілюмінатора пробився рожевий промінь. Педро погасив лампу і почав умиватися.

Обливаючи собі голову теплою водою, він почув перелякані крики, що долинали з палуби. Зуріта, покинувши вмиватися, швидко піднявся на палубу.

Голі ловці, що мали лише полотняні пов’язки на стегнах, стоячи біля борту, розмахували руками і безладно кричали. Педро глянув униз і побачив, що човни, залишені на ніч на воді, одв’язано. Нічний бриз відніс їх досить далеко у відкритий океан. Тепер уранішнім бризом їх поволі несло до берега. Весла шлюпок, розкидані на воді, плавали по затоці.

Зуріта звелів ловцям зібрати човни. Але ніхто з них не наважувався зійти з палуби. Зуріта повторив наказ.

— Сам лізь у лапи дияволові, — озвався хтось.

Зуріта взявся за кобуру револьвера. Юрба ловців відсунулась і скупчилася біля щогли. Ловці вороже дивилися на Зуріту. Здавалося, сутичка — неминуча. Але тут втрутився Бальтазар.

— Арауканець не боїться нікого, — сказав він. — Акула мене не доїла, вдавиться і диявол старими кістками. — І, склавши руки над головою, він кинувся з борту у воду і поплив до найближчого човна. Тепер ловці підійшли до борту і з острахом стежили за Бальтазаром. Ні старість, ні хвора нога не були йому на заваді — він плавав чудово. Махнувши кілька разів руками, індіанець доплив до човна, виловив з води весло і вліз у човен.

— Мотузку відрізано ножем, — крикнув він, — і добре відрізано. Ніж був гострий, як бритва.

Побачивши, що з Бальтазаром нічого страшного не скоїлося, кілька рибалок наслідували його приклад.

ВЕРХИ НА ДЕЛЬФІНІ

Сонце тільки-но зійшло, але пекло вже немилосердно. Сріблясто-блакитне небо було безхмарне, океан застиг. «Медуза» була вже за двадцять кілометрів на південь від Буенос-Айреса. За порадою Бальтазара якір кинули в невеличкій бухті біля скелястого берега, що підіймався двома виступами з води.

Човни розсіялися по затоці. На кожному човні було, як завжди, по два ловці: один поринав у воду, другий його витягав. Потім вони мінялися ролями.

Один човен підплив досить близько до берега. Норець обхопив ногами великий уламок коралового вапняку, прив’язаного до кінця мотузка, і швидко спустився на дно.

Вода була дуже тепла і прозора — на дні виразно прозирав кожен камінь. Ближче до берега з дна підіймалися корали — нерухомо застиглі кущі підводних садків. Дрібні рибки, вилискуючи золотом і сріблом, заклопотано шастали між цими кущами.

Норець спустився на дно і, зігнувшись, почав швидко збирати черепашки і класти їх у прив’язану до ремінця на боці торбинку. Його товариш по роботі, індіанець-гурон, тримав у руках кінець мотузки і, перехилившись через край човна, дивився у воду.

Раптом він побачив, що норець прудко скочив на ноги, змахнув руками, вхопився за мотузок і з такою силою смикнув його, що ледве не стягнув гурона у воду. Човен хитнувся. Індіанець-гурон похапцем витяг товариша й допоміг йому влізти до човна. Широко відкривши рота, норець важко дихав, очі його були широко розплющені. Обличчя з темно-бронзового стало сіре — так він зблід.

— Акула?

Проте норець нічого не міг відповісти, він упав на дно човна.

Що могло так злякати його на морському дні? Гурон нахилився й почав вдивлятись у воду. Справді, там щось творилося. Маленькі рибки, немов птахи, що побачили шуліку, квапились заховатися серед густих заростей підводних лісів.

І раптом індіанець-гурон помітив, як із-за підводної скелі, що виступала кутом, з’явилося щось схоже на багряний дим. Дим поволі розповзався на всі боки, забарвлюючи воду в рожевий колір. І враз показалося щось темне. Це було тіло акули. Воно поволі повернулось і зникло за виступом скелі. Багряний підводний дим міг бути тільки кров’ю, розлитою на дні океану. Що там скоїлося? Гурон глянув на свого товариша, але той нерухомо лежав на спині, хапаючи широко розкритим ротом повітря і безтямно втупивши очі в небо. Індіанець взявся за весла і поспішив відвезти свого товариша, що раптово захворів, на борт «Медузи».

Нарешті норець отямився, але йому наче відібрало мову — він тільки мугикав, хитав головою і відхекувався, випинаючи губи.

Ловці на шхуні оточили норця, з нетерпінням чекаючи його розповіді.

— Кажи! — гукнув нарешті молодий індіанець, струснувши норця. — Кажи, якщо не хочеш, щоб твоя полохлива душа вилетіла з тіла.

Норець покрутив головою і сказав глухим голосом:

— Бачив… морського диявола.

— Його?

— Та кажи ж бо, кажи! — нетерпляче загукали ловці.

— Дивлюсь — акула. Акула пливе просто на мене. Каюк мені! Велика, чорна, вже пащу роззявила, зараз їсти мене почне. Дивлюся — ще пливе…

— Друга акула?

— Диявол!

— Який же він? Голова у нього є?

— Голова? Так, здається, є. Очі — як склянки.

— Якщо є очі, то має бути й голова, — впевнено промовив молодий індіанець. — Очі ж до чогось та притулені. А лапи у нього є?

— Лапи — як у жаби. Пальці довгі, зелені, з пазурами і перетинками. Сам блищить, як риба, лускою. До акули підплив, лапою блиснув — човг! Кров з черева акули…

— А які у нього ноги? — спитав хтось з ловців.

— Ноги? — намагався згадати норець. — Ніг зовсім немає. Великий хвіст є. А на кінці хвоста — дві змії.

— Кого ж ти злякався більше — акули чи того чудовиська?

— Чудовиська, — не вагаючись відповів він. — Чудовиська, хоч воно врятувало мені життя. Це був він…

— Так, це був він.

— Морський диявол, — сказав індіанець.

— Морський бог, що допомагає бідним, — виправив старий індіанець.

Ця звістка швидко облетіла човни, що плавали в затоці. Ловці поспішили до шхуни і підняли човни на борт.

Усі оточили норця, якого врятував «морський диявол». І він знову розповідав, додаючи все нові й нові подробиці. Він згадав, що з ніздрів чудовиська вилітало червоне полум’я, а зуби були гострі й довгі, з палець завбільшки. Його вуха рухались, на боках були плавці, а ззаду — хвіст, як весло.

Педро Зуріта, по пояс голий, у коротких білих штанях, у туфлях на босу ногу і у високому з широкими крисами солом’яному капелюсі на голові, човгаючи підошвами, ходив по палубі, прислухаючись до розмов.

Чим більше захоплювався оповідач, тим більше впевнявся Педро, що все це вигадав ловець, наляканий появою акули.

«А втім, може, й не все це вигадка. Хтось розпоров черево акулі: адже вода в затоці порожевіла. Індіанець бреше, але в усьому цьому є якась частка правди. Дивна історія, хай йому чорт!»

Тут міркування Зуріти перервав мелодійний звук рога, що зненацька пролунав із-за скелі.

Цей звук вразив екіпаж «Медузи», мов громовий удар. Усі розмови враз урвалися, обличчя зблідли. Ловці з забобонним жахом дивилися на скелю, звідки долинав звук сурми.

Недалеко від скелі на поверхні океану вигравала зграя Дельфінів. Один дельфін відокремився від зграї, голосно пирхнув, ніби відповідаючи на закличний сигнал сурми, хутко поплив до скелі і зник за її стрімчаками. Минуло Ще кілька хвилин напруженого чекання. Раптом ловці побачили, як із-за скелі виплив дельфін. У нього на спині верхи, наче на коні, сиділа дивна істота — «диявол», про якого тільки-но розповідав норець. Чудовисько мало людське тіло, а на його обличчі видно було величезні, мов старовинні годинники-цибулини, очі, що виблискували в сонячному промінні, наче автомобільні фари; шкіра вилискувала ніжним блакитним сріблом, а кисті рук скидалися на жаб’ячі лапи — темно-зелені, з довгими пальцями і перетинками між ними. Ноги по коліна були у воді. Чи закінчувались вони хвостами, а чи мали звичайний людський вигляд — ніхто не міг сказати. Дивна істота тримала в руці довгу виту черепашку. Вона ще раз засурмила в цю черепашку, засміялася веселим людським сміхом і раптом вигукнула чистою іспанською мовою: «Швидше, Лідінгу[5], вперед!» Поляскала жаб’ячою рукою по блискучій спині дельфіна і пришпорила його боки ногами. І дельфін, як добрий кінь, наддав швидкості.

Ловці мимоволі скрикнули.

Незвичайний вершник обернувся. Побачивши людей, він швидко, мов ящірка, спорснув з дельфіна і сховався за його тілом. З-за спини дельфіна з’явилася зелена рука, яка вдарила тварину по спині. Слухняний дельфін пірнув у воду разом з чудовиськом.

Дивна пара зробила у воді півколо і зникла за підводною скелею…

Весь цей незвичайний виїзд тривав не більше хвилини, але глядачі довго не могли отямитися від подиву.

Ловці кричали, бігали по палубі, хапалися за голови. Індіанці впали навколішки і заклинали бога моря змилуватися над ними. Молодий мексіканець з переляку виліз на грот-щоглу і кричав. Негри скотилися в трюм і забилися в куток.

Про лов годі було й думати. Педро і Бальтазар насилу навели порядок! «Медуза» знялася з якоря і попрямувала на північ.

НЕВДАЧА ЗУРІТИ

Капітан «Медузи» спустився до своєї каюти, щоб обміркувати все, що сталося.

— Можна збожеволіти! — промовив Зуріта, виливаючи собі на голову глечик теплої води. — Морське чудовисько говорить чистісінькою кастильською говіркою! Що це? Чортовиння? Безумство? Але ж не може безумство охоплювати відразу всю команду. Навіть однаковий сон не може приснитися двом людям. Проте ми всі бачили морського чорта. Це безперечно. Отже, він усе-таки існує, хоч як це неймовірно. — Зуріта знову линув на голову води і виглянув в ілюмінатор, щоб освіжитися. — Та що б там не було, — сказав він, трохи заспокоївшись, — ця дивовижна істота обдарована людським розумом і може робити розумні вчинки. Вона, очевидно, почуває себе однаково добре і у воді і на поверхні. І вона вміє говорити по-іспанськи — отже, з нею можна порозумітися. А що коли… Що коли спіймати чудовисько, приручити його і примусити ловити перлини! Одна ця жаба, здатна жити у воді, може замінити цілу артіль ловців. І потім яка вигода! Кожному ловцеві перлин як-не-як доводиться віддавати чверть улову. А ця жаба не коштувала б нічого. Адже так можна нажити за короткий час сотні тисяч, мільйони пезет!

Зуріта розмріявся. Досі він сподівався розбагатіти, шукаючи перлові черепашки там, де їх ніхто не добував. Персидська затока, західний берег Цейлону, Червоне море, австралійські води — всі ці перлові місця далеко, і люди давно шукають там перли. Іти до Мексіканської або Каліфорнійської затоки, до островів Фоми і Маргарити? Плисти до берегів Венесуели, де добувають найкращі американські перли, Зуріта не міг. Для цього його шхуна була надто стара та й не вистачало його ловців — словом, треба було поставити справу на широку ногу. А грошей Зуріті бракувало. Так і залишався він біля берегів Аргентіни. Але тепер! Тепер він міг би розбагатіти за один рік, коли б тільки йому пощастило піймати «морського диявола».

Він стане найбагатшого людиною в Аргентіні, можливо, навіть в Америці. Гроші прокладуть йому шлях до влади. Ім’я Педро Зуріти знатиме кожен. Але треба бути дуже обережним. І насамперед зберегти таємницю.

Зуріта піднявся на палубу і, зібравши весь екіпаж аж до кока, сказав:

— Чи знаєте ви, яка доля спіткала тих, хто поширював чутки про морського диявола? Їх арештувала поліція, і вони сидять у в’язниці. Я мушу попередити вас, Що те саме буде з кожним із вас, коли ви бодай одним словом прохопитеся, що бачили морського диявола. Вас згноять у в’язниці. Розумієте? Отже, коли вам дороге життя, — нікому ні слова про диявола.

«Та їм все одно не повірять: усе це занадто схоже на байку», — подумав Зуріта і, покликавши до своєї каюти Бальтазара, йому одному виклав свій план.

Бальтазар уважно вислухав капітана і, помовчавши, відповів:

— Так, це добре. Морський диявол вартий сотні ловців. Добре мати у себе на службі диявола. Та як спіймати його?

— Сіттю, — відповів Зуріта.

— Він розріже сіть, як розкраяв черево акули.

— Ми можемо замовити металеву сіть.

— А хто ж його ловитиме? Нашим норцям тільки скажи: «диявол», і в них уже підгинаються коліна. Навіть за мішок золота вони не згодяться.

— А ти, Бальтазаре?

Індіанець здвигнув плечима.

— Я ще ніколи не полював на морських дияволів. Підстерегти його, мабуть, буде нелегко. Вбити ж, якщо тільки він зроблений з м’яса і кісток, неважко. Але ж вам потрібен живий диявол.

— Ти не боїшся його, Бальтазаре? Що ти думаєш про морського диявола?

— Що ж я можу думати про ягуара, який літає понад морем, і про акулу, яка лазить по деревах? Невідомий звір страшніший. Але я люблю полювати на страшного звіра.

— Я щедро віддячу тобі. — Зуріта потиснув Бальтазарові руку і втаємничував його у свій план далі: — Чим менше людей братиме участь у цій справі, тим краще. Ти переговори з усіма арауканцями. Вони хоробрі і кмітливі. Вибери чоловік п’ять, не більше. Якщо не погодяться наші, знайди на стороні. Диявол тримається берегів. Насамперед треба вистежити, де його лігво. Тоді нам легко буде захопити його в сіті.

Зуріта і Бальтазар швидко взялися до діла. На замовлення Зуріти була виготовлена дротяна сітка, що нагадувала велику бочку з відкритим дном. Усередині сітки Зуріта натягнув прядив’яні сіті, щоб «диявол» заплутався в них, як у павутинні. Ловців звільнили. З усього екіпажу «Медузи» Бальтазарові пощастило умовити лише двох індіанців племені араукана взяти участь у полюванні на «диявола». Ще трьох він завербував у Буенос-Айресі.

Вистежувати «диявола» вирішили почати в тій затоці, де екіпаж «Медузи» вперше побачив його. Щоб не викликати у «диявола» підозри, шхуна кинула якір за кілька кілометрів від невеличкої затоки. Зуріта та його супутники час від часу ловили рибу, ніби це й було метою їхнього плавання. В той же час троє з них по черзі, ховаючись за прибережним камінням, пильно стежили за тим, що робиться у водах затоки.

Минав другий тиждень, а «диявол» не подавав про себе звістки.

Бальтазар познайомився з жителями узбережжя — фермерами-індіанцями, дешево продавав їм рибу і, розмовляючи з ними про те, про се, непомітно повертав розмову на «морського диявола». З цих розмов старий індіанець довідався, що місце для полювання вони обрали правильно: багато індіанців, що живуть поблизу затоки, чули звук сурми і бачили сліди ніг на піску. Вони запевняли, що п’ята в «диявола» людська, але пальці значно довші. Інколи індіанці помічали на піску слід від спини — він лежав на березі.

«Диявол» не чинив шкоди прибережним жителям, і вони перестали звертати увагу на сліди, які він час від часу залишав, нагадуючи про себе. Але самого «диявола» ніхто не бачив.

Два тижні стояла «Медуза» в затоці, ловлячи про людське око рибу. Два тижні Зуріта, Бальтазар і найняті індіанці, не зводячи очей, стежили за поверхнею океану, але «морський диявол» не з’являвся. Зуріта непокоївся. Він був нетерплячий і скупий. Кожен день коштував грошей, а цей «диявол» примушував себе чекати. Педро почав уже сумніватись. Якщо «диявол» — істота надприродна, його ніякими тенетами не впіймати. Та й небезпечно зв’язуватися з таким чортом, — Зуріта був забобонний. Чи не запросити на всякий випадок на «Медузу» попа з хрестом і святими дарами? Нові витрати. А можливо, «морський диявол» зовсім не диявол, а якийсь жартівник, добрий плавець, який вирядився дияволом, щоб лякати людей? Дельфін? Але його, як і кожну тварину, можна приручити і видресирувати. Чи не облишити всю цю витівку?

Зуріта пообіцяв нагороду тому, хто перший помітить «диявола», і вирішив почекати ще кілька днів.

Йому на радість, на початку третього тижня «диявол» нарешті з’явився.

Після денного лову Бальтазар залишив човна, наповненого рибою, біля берега. Рано-вранці по рибу мали прийти покупці. Бальтазар пішов на ферму відвідати знайомого індіанця, а коли повернувся на берег, човен був порожній. Бальтазар одразу подумав, що це зробив «диявол».

«Невже він зжер стільки риби?» — здивувався Бальтазар.

Тієї ж таки ночі вартовий індіанець почув звук сурми на південь від затоки. Ще через два дні рано-вранці молодий арауканець повідомив, що йому нарешті пощастило вистежити «диявола». Він приплив на дельфіні. Цього разу «диявол» не сидів верхи, а плив поруч з дельфіном, ухопившись рукою за «упряж» — широкий шкіряний нашийник. У затоці «диявол» зняв з дельфіна нашийник, поплескав тварину і зник у глибині затоки, біля підніжжя стрімкої скелі. Дельфін виплив на поверхню і зник.

Вислухавши арауканця, Зуріта подякував йому, обіцяючи винагородити, і сказав:

— Сьогодні вдень диявол навряд чи випливе із своєї оселі, тому нам треба оглянути дно затоки. Хто за це візьметься?

Але нікому не хотілося спускатися на дно океану, ризикувати зустрітися віч-на-віч з невідомим чудовиськом. Наперед виступив Бальтазар.

— Ось я, — коротко кинув він. Бальтазар був вірний своєму слову.

«Медуза» і досі стояла на якорі. Усі, крім вахтових, зійшли на берег і рушили до стрімкої скелі біля затоки.

Бальтазар обв’язався мотузкою, щоб його можна було швидко витягти, коли б його поранило, узяв ніж, затиснув між ногами камінь і опустився на дно.

Арауканці нетерпляче ждали його повернення, вдивляючись у пляму, що мигтіла в блакитнуватій імлі оточеної скелями затоки. Минуло сорок, п’ятдесят секунд, хвилина, — Бальтазар не повертався. Нарешті він смикнув мотузок, і його витягли на поверхню. Відхекавшись, Бальтазар сказав:

— Вузький прохід веде до підземної печери. Там темно, як у череві акули. Морський диявол міг заховатися тільки в цій печері. Навколо неї — рівна стіна.

— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Там темно — тим краще. Ми поставимо наші сіті, і рибка попадеться.

Незабаром після заходу сонця індіанці спустили дротяні сіті на міцних мотузках у воду біля входу до печера. Кінці мотузків закріпили на березі. На мотузках Бальтазар поначіплював дзвіночків, що мали задзвонити від найменшого дотику до сітей.

Зуріта, Бальтазар і п’ятеро арауканців посідали на березі і мовчки чекали.

На шхуні нікого не залишилось.

Темрява швидко густішала. Зійшов місяць, і його світло засяяло на поверхні океану. Було тихо. Усіх охопило незвичайне хвилювання. Може, вони зараз побачать дивовижну істоту, яка наганяла жах на рибалок та ловців перлин…

Поволі линули нічні години. Люди починали дрімати.

Раптом дзвоники задзвонили. Люди схопилися, кинулись до мотузків і почали витягати сіть. Вона була важка. Мотузки шарпалися. Хтось вовтузився у сіті.

Ось сіть показалася на поверхні океану, а в ній при блідому місячному світлі билося тіло напівлюдини-напівтварини. В місячному світлі блискотіли величезні очі і срібло луски. «Диявол» робив неймовірні зусилля, щоб визволити руку, що заплуталася в сітях. Це йому вдалося. Він витяг ножа, що висів збоку на тонкому ремінці, і почав різати сіть.

— Не переріжеш, дзуськи! — стиха промовив Бальтазар, захоплений полюванням.

Але, на його подив, ніж таки перерізав дротяну перепону. Спритними рухами «диявол» збільшував дірку, а ловці квапились швидше витягти сіть на берег.

— Дужче! Гоп-гоп! — уже кричав Бальтазар.

Та тієї миті, коли здобич, здавалося, була вже в їхніх руках, «диявол» провалився крізь прорізану дірку, упав у воду, здійнявши водограй блискучих бризок, і зник у глибині.

Ловці у розпуці опустили сіть.

— Добрячий ножик! Дріт ріже! — захоплено сказав Бальтазар. — Підводні ковалі кращі за наших.

Зуріта, звісивши голову, дивився на воду з таким виглядом, неначе там потонуло все його багатство…

Потім він підвів голову, смикнув пухнастого вуса і тупнув ногою.

— Та ні ж бо, ні! — вигукнув він. — Швидше ти здохнеш у своїй підводній печері, ніж я відступлюся. Я не пошкодую грошей, я випишу водолазів, я всю затоку вкрию сітями й капканами, і ти не втечеш від моїх рук!

Він був сміливий, наполегливий і впертий.

Недарма ж у жилах Педро Зуріти текла кров іспанських завойовників! Та й було за що боротися.

«Морський диявол», як виявилося, був не надприродною, не всемогутньою істотою. Він, очевидно, зроблений із кісток і м’яса, як казав Бальтазар. Отже, його можна впіймати, посадовити на ланцюг і примусити добувати для Зуріти багатства з дна океану. Бальтазар піймає його, хоча б сам бог моря Нептун із своїм тризубцем став на захист «морського диявола».

ЛІКАР САЛЬВАТОР

Зуріта заходився здійснювати свою загрозливу обіцянку. Він спорудив на дні затоки багато дротяних загорож, протягнув у всіх напрямках сіті, порозставляв капкани. Але його жертвами поки що були тільки риби. «Морський диявол» немов крізь землю провалився. Він більше не з’являвся і нічим не нагадував про себе. Даремно приручений дельфін щодня припливав у затоку, пірнав і пирхав, ніби запрошуючи свого незвичайного друга прогулятися. Його друг не з’являвся, і дельфін, сердито пирхнувши востаннє, плив у відкрите море.

Погода зіпсувалася. Східний вітер розгойдав гладінь океану; вода затоки закаламутилась від піску, що піднявся з дна. За пінявими гребенями хвиль не видно було дна. Ніхто не міг роздивитися, що діється під водою.

Зуріта годинами міг стояти на березі, вдивляючись у вали хвиль. Величезні, вони котилися один за одним, розбивалися шумливими водоспадами, а нижні шари води з шипінням котилися далі по вогкому піску, кидаючи гальку і черепашки, підкочуючись до ніг Зуріти.

— Ні, це ні до чого, — казав Зуріта. — Треба придумати щось інше. Диявол живе на морському дні і не хоче виходити із своєї оселі. Отже, щоб піймати його, треба піти до нього — спуститися на дно. Це ясно! — І, звертаючись до Бальтазара, що майстрував новий хитромудрий капкан, Зуріта сказав: — Рушай негайно в Буенос-Айрес і привези звідти два водолазні костюми з кисневими резервуарами. Звичайний водолазний костюм із шлангом для нагнітання повітря не годиться. Диявол може перерізати шланг. До того ж, можливо, нам доведеться зробити невеличку підводну мандрівку. Та не забудь прихопити з собою електричні ліхтарі.

— Ви хочете в гості до диявола? — запитав Бальтазар.

— З тобою, звичайно, старий.

Бальтазар кивнув головою і рушив у дорогу.

Він привіз не тільки водолазні костюми і ліхтарі, але й два довгих, химерно вигнутих бронзових ножі.

— Тепер уже не вміють робити таких, — сказав він. — Це старовинні арауканські ножі, якими колись мої прадіди розкраювали черева білим — вашим прадідам, пробачте на слові.

Зуріті не сподобалася ця історична довідка, але ножі він похвалив.

— Ти дуже обачний, Бальтазаре.

Другого дня, на світанку, дарма що була досить велика хвиля, Зуріта і Бальтазар надягнули водолазні костюми і спустилися на дно моря. Вони насилу розплутали натягнуті біля входу до підводної печери сіті і влізли у вузький прохід. їх оточувала цілковита темрява. Ставши на ноги і вийнявши ножі, водолази засвітили ліхтарі. Дрібні рибки, налякані світлом, кинулися вбік, а потім підпливли до ліхтаря і заметушилися в його блакитнуватому промінні, немов комашиний рій.

Зуріта відігнав їх рукою, блиском луски вони засліплювали його. Це була досить велика печера, не менш як. чотири метри заввишки і п’ять-шість метрів завширшки. Водолази оглянули закутки. Печера була порожня, ніхто в ній не жив. Тільки зграї дрібної риби, певно, ховалися тут від морського хвилювання та хижаків.

Обережно ступаючи, Зуріта й Бальтазар посувалися вперед. Печера поволі звужувалась. Раптом Зуріта спинився здивований. Світло ліхтаря освітило товсті залізні грати, що заступили дорогу.

Зуріта не повірив своїм очам. Він ухопився руками за залізні грати і почав смикати їх, намагаючись відчинити залізну загорожу. Але грати не піддавалися. Присвітивши ліхтарем, Зуріта побачив, що грати ці, міцно вбиті в обтесані кам’яні стіни печери, мають петлі і замикаються зсередини.

Це була нова загадка.

«Морський диявол» мав бути не тільки розумною, але й винятково обдарованою істотою. Він зумів приручити дельфіна, знає, як обробляти метали. Нарешті, він міг збудувати на морському дні міцні залізні перепони, що захищали його оселю.

Але ж це неймовірно! Не міг же він кувати залізо під водою. Отже, він живе не у воді чи принаймні надовго виходить з води на землю.

У Зуріти стукало в скронях, наче в його водолазному ковпаку забракло кисню, хоча він пробув у воді лише кілька хвилин.

Зуріта дав знак Бальтазарові, і вони вийшли з підводної печери — більше їм тут нічого було робити — і піднялися на поверхню.

Арауканці, що нетерпляче на них чекали, дуже зраділи, побачивши водолазів живими й здоровими.

Скинувши ковпака і віддихавшись, Зуріта запитав:

— Що ти скажеш на це, Бальтазаре?

Арауканець розвів руками:

— Я скажу, що нам довго доведеться сидіти тут. Диявол, напевно, харчується рибою, а риби там досить. Голодом нам його з печери не виманити. Зірвати грати динамітом — тільки й лишається.

— А чи не думаєш ти, Бальтазаре, що печера може мати два виходи: один — із затоки, а другий — з поверхні землі?

— Бальтазар про це не подумав.

— Так треба подумати. Як це нам раніше не спало на думку оглянути околиці? — сказав Зуріта.

Тепер вони почали вивчати берег.

На березі Зуріта набрів на високий мур з білого каменю, що обгороджував величезну ділянку землі — щонайменше гектарів десять. Зуріта обійшов мур. У всій стіні він знайшов лише одні ворота, зроблені з товстих залізних листів. У воротах були маленькі залізні двері з прикритим зсередини вічком.

«Справжня в’язниця або фортеця, — подумав Зуріта. — Дивно. Фермери не будують таких товстих і високих мурів. У мурі ні просвітку, ні щілини, крізь які можна було б зазирнути всередину».

Навколо — безлюдна, дика місцевість: голі сірі скелі, порослі де-не-де колючим чагарником і кактусом. У долині — затока.

Зуріта кілька днів блукав уздовж муру, подовгу стежив за залізними ворітьми. Але ворота не відчинялися, ніхто не входив і не виходив; жоден звук не долинав із-за муру.

Повернувшись увечері на палубу «Медузи», Зуріта покликав Бальтазара і запитав:

— Ти знаєш, хто живе у фортеці над затокою?

— Знаю, я питав уже про це в індіанців, що працюють на фермах. Там живе Сальватор.

— Хто ж він, цей Сальватор?

— Бог, — відповів Бальтазар.

Зуріта від подиву високо звів свої чорні густі брови.

— Ти жартуєш, Бальтазаре?

Індіанець ледь помітно посміхнувся.

— Я кажу те, що чув. Багато індіанців називають Сальватора божеством, рятівником.

— Від чого ж він їх рятує?

— Від смерті. Вони кажуть, що він всесильний. Сальватор може творити чудеса. У своїх палацах він тримає життя і смерть. Кривим він робить нові ноги, живі ноги, сліпим дає зіркі, мов у орла, очі і навіть мертвих воскрешає.

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта, підбиваючи пальцями знизу догори свої пухнасті вуса. — У затоці — морський диявол, над затокою — бог. Чи не вважаєш ти, Бальтазаре, що диявол і бог можуть допомагати один одному?

— Я вважаю, що нам слід би забиратися звідси якнайшвидше, доки наш мозок ще не зсівся, як кисле молоко, від усіх цих чудес.

— Чи бачив ти сам когось із людей, зцілених Сальватором?

— Так, бачив. Мені показували людину з поламаною ногою. Побувавши у Сальватора, ця людина бігає, як мустанг. Ще бачив я індіанця, якого воскресив Сальватор. Усе село стверджує, що цей індіанець, коли його несли до Сальватора, був холодним трупом — череп розкраяний, мозок зовні. А від Сальватора він прийшов живий і веселий. Одружився по смерті. Гарну дівчину взяв… І ще я бачив дітей індіанців…

— Отже, Сальватор приймає в себе сторонніх?

— Лише індіанців. І вони йдуть до нього звідусіль: з Вогняної Землі й Амазонки, з пустелі Атаками й Асунсьйона.

Діставши від Бальтазара ці відомості, Зуріта вирішив поїхати до Буенос-Айреса.

Там він довідався, що Сальватор лікує індіанців і користується серед них славою чудотворця. Звернувшись до лікарів, Зуріта дізнався, що Сальватор талановитий і навіть геніальний хірург, хоч людина з великими дивацтвами, як багато хто з видатних людей. Ім’я Сальватора було широко відоме серед наукових кіл Старого і Нового Світу. В Америці він уславився своїми сміливими хірургічними операціями. Коли становище хворих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність не мали меж. Під час імперіалістичної війни він був на французькому фронті, де оперував майже виключно череп. Багато тисяч людей завдячують йому своїм поверненням до життя. Після укладення миру він поїхав на свою батьківщину, в Аргентіну. Лікарська практика і вигідні земельні спекуляції принесли Сальваторові величезне багатство. Він купив велику ділянку землі поблизу Буенос-Айреса, обгородив її височенним муром — одне з його дивацтв — і, оселившись там, облишив будь-яку практику.

Він займався тільки науковою роботою у своїй лабораторії. Тепер він приймав і лікував індіанців, що звали його богом, який зійшов на землю.

Зуріті пощастило дізнатися про ще одну подробицю з життя Сальватора. Там, де тепер розташувалися величезні володіння Сальватора, до війни стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам’яним муром. Весь час, поки Сальватор був на фронті, цей будинок стерегли негр і кілька величезних собак. Жодної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.

Останнім часом Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.

Узнавши все це, Зуріта вирішив:

«Якщо Сальватор лікар, він не має права відмовитися прийняти хворого. А чому б мені й не захворіти? Я проникну до Сальватора, вдаючи хворого, а потім побачимо».

Зуріта рушив до залізних воріт, що захищали володіння Сальватора, і почав стукати. Стукав довго і вперто, але йому ніхто не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великий камінь і заходився гамселити ним у ворота, здійнявши такий грюкіт, що міг би збудити мертвих. Далеко за муром загавкали собаки, і нарешті вічко в дверцях трохи відтулилося.

— Що треба? — запитав хтось каліченою іспанською мовою.

— Хворий, відчиняйте мерщій! — відповів Зуріта.

— Хворі так не грюкають, — спокійно відповів той самий голос, і у вічку показалось чиєсь око. — Лікар не приймає.

— Він не сміє відмовитись допомогти хворому! — обурювався Зуріта.

Вічко затулилося, кроки віддалились. Тільки собаки продовжували шалено гавкати.

Зуріта, вичерпавши увесь запас лайки, повернувся на шхуну.

Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айрес? Але ж це нічого не дасть. Зуріту аж трясло від гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо, розлютившись, він раз у раз смикав їх, і вони позвисали вниз, як стрілка барометра, що показує низький тиск.

Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити.

В міру того як він думав, його брунатні від загару пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.

Нарешті Зуріта вийшов на палубу і несподівано для всіх дав наказ підняти якір.

«Медуза» вирушила до Буенос-Айреса.

— Гаразд, — промовив Бальтазар. — Скільки часу змарновано. Дідько б його вхопив, цього диявола, разом з богом!

ХВОРА ВНУЧКА

Сонце пекло немилосердно. Курною дорогою, вздовж густих ланів пшениці, кукурудзи і вівса, йшов старий, виснажений індіанець. Одяг його був подертий. На руках він ніс хвору дитину, прикриту від сонця старенькою ковдрою. Очі дитини були напівзаплющені. На шиї виднілась величезна пухлина. Час від часу, коли старий оступався, дитина хрипко стогнала і трохи розплющувала повіки. Старий зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче личко, щоб освіжити його.

— Тільки б донести живою! — прошепотів старий, прискорюючи ходу.

Підійшовши до залізних воріт, індіанець переклав дитину на ліву руку і вдарив правою в залізні двері чотири рази.

Вічко у хвіртці відтулилося, чиєсь око промайнуло в отворі, зарипіли засуви, і хвіртка розчинилася.

Індіанець боязко переступив поріг. Перед ним стояв одягнений у білий халат старий негр із зовсім білим кучерявим волоссям.

— До лікаря, дитина хвора, — промовив індіанець.

Негр мовчки кивнув головою, замкнув двері і знаком запросив іти слідом за ним.

Індіанець оглянувся. Вони були у невеличкому дворі, вимощеному кам’яними плитками. Цей двір був оточений з одного боку високим надвірним муром, а з другого — трохи нижчим муром, що відгороджував двір від внутрішньої частини садиби. Ні трави, ні кущика зелені — справжнє тюремне подвір’я. У кутку подвір’я, біля воріт другого муру, стояв білий будинок з великими, широкими вікнами. Коло будинку на землі розташувались кілька індіанців — чоловіків і жінок. Багато хто з них був з дітьми.

Майже всі діти мали цілком здоровий вигляд. Деякі з них бавилися черепашками в «чіт і лишка», інші мовчки борюкалися — старий негр з білим волоссям суворо стежив за тим, щоб діти не галасували.

Старий індіанець покірно сів на землі у загінку біля будинку і почав дмухати на нерухоме, посиніле личко дитини. Поруч з індіанцем сиділа стара індіанка з розпухлою ногою. Вона глянула на дитину, що лежала на колінах в індіанця, і спитала:

— Дочка?

— Онука, — відповів індіанець.

Похитавши головою, стара жінка сказала:

— Болотяний дух увійшов у твою онучку. Та він дужчий за злих духів. Він вижене болотяного духа, і твоя онучка одужає.

Індіанець ствердно кивнув головою. Негр у білому халаті обійшов хворих, подивився на дитину індіанця і показав на двері будинку.

Індіанець увійшов до великої кімнати з підлогою із кам’яних плит. Посеред кімнати стояв вузький довгий стіл, покритий білим простиралом. Розчинилися другі двері з матовим склом, і до кімнати увійшов лікар Сальватор у білому халаті, високий, плечистий, смуглявий. Крім чорних брів і вій, на голові Сальватора не було жодної волосинки. Мабуть, він постійно брив голову, бо шкіра на голові загоріла так дуже, як і на обличчі. Досить великий, горбкуватий ніс, трохи випнуте гостре підборіддя і міцно стулені уста надавали обличчю жорстокого, навіть хижого виразу. Карі очі дивилися холодно. Від цього погляду індіанцеві стало не по собі.

Індіанець низько вклонився і простягнув дитину. Сальватор швидким, упевненим і разом з тим обережним рухом узяв хвору дівчинку з рук індіанця, розгорнув ганчірки, в які була загорнута дитина, і кинув їх у куток кімнати, спритно влучивши в ящик, що там стояв. Індіанець пошкандибав до ящика, щоб узяти звідти своє ганчір’я, але Сальватор суворо зупинив його:

— Облиш, не чіпай!

Потім поклав дівчинку на стіл і схилився над нею. Він став до індіанця в профіль. І індіанцеві раптом здалося, ніби це не лікар, а кондор схилився над маленькою пташкою. Сальватор почав намацувати пальцями пухлину на горлі дитини. Ці пальці теж вразили індіанця. Це були довгі, надзвичайно рухливі пальці. Здавалося, вони могли згинатися в суглобах не тільки вниз, але й убік і навіть вгору. Зовсім небоязкий індіанець намагався не піддаватися тому страху, що на нього наганяв цей незрозумілий чоловік.

— Прекрасно. Чудово, — бурмотів Сальватор, ніби милуючись пухлиною і обмацуючи її пальцями.

Закінчивши огляд, Сальватор повернув обличчя до індіанця і сказав:

— Зараз у нас молодик. Приходь через місяць, коли знову буде молодик, і ти забереш свою дитину здоровою.

Він поніс дитину за скляні двері, де були ванна, операційна і палата для хворих.

А негр уже вводив до приймальної нову пацієнтку, стару індіанку з хворою ногою.

Індіанець низько вклонився скляним дверям, що зачинилися за Сальватором, і вийшов.

Рівно через двадцять вісім днів відчинилися ті самі скляні двері.

У дверях стояла дівчинка в новому платтячку, здорова, рум’яна. Вона боязко дивилася на дідуся. Він кинувся до неї, схопив її на руки, поцілував, оглянув горло. Від пухлини не залишилося й сліду. Тільки невеличкий, ледь помітний червонястий шрам нагадував про операцію.

Дівчинка відштовхувала дідуся руками і навіть скрикнула, коли він, поцілувавши, вколов її давно не голеним підборіддям. Довелося спустити її з рук на підлогу. Слідом за дівчинкою вийшов Сальватор. Тепер лікар навіть усміхнувся і, погладивши дівчинку по кучерявій голівці, сказав:

— Ну, бори свою дівчинку. Ти вчасно приніс її. Ще б кілька годин — і навіть я не зміг би повернути їй життя.

Обличчя старого індіанця вкрилося зморшками, губи затремтіли, з очей полилися сльози. Він знову підняв дівчинку, притиснув її до грудей, упав перед Сальватором на коліна і переривчастим від сліз голосом сказав:

— Ви врятували життя моїй онучці. Що, крім свого життя, може запропонувати вам у нагороду бідний індіанець?

— Навіщо мені твоє життя?

— Я старий, але ще маю сили, — провадив далі індіанець, не підводячись з підлоги. — Я віднесу дитину до матері, моєї доньки, і повернуся до вас. Я хочу віддати вам решту мого життя за добро, яке ви зробили мені. Я служитиму вам, як собака. Благаю вас, не відмовте мені в цій милості.

Сальватор замислився.

Він дуже неохоче й обережно брав нових слуг. Хоча робота знайшлася б. Та й чимало роботи, — Джім не вправляється в садку. Цей індіанець, здається, людина підходяща, хоч лікар волів би взяти краще негра.

— Ти даруєш мені своє життя і просиш, як ласки, прийняти твій подарунок. Гаразд. Хай буде так. Коли ти можеш прийти?

— Ще не мине перша чверть місяця, як я буду тут, — сказав індіанець, цілуючи край Сальваторового халата.

— Як тебе звуть?

— Мене?.. Крісто — Христофор.

— Іди, Крісто. Я чекатиму на тебе.

— Ходімо, внучко! — звернувся Крісто до дівчинки і знову підхопив її на руки. Дівчинка заплакала. Крісто поспішно вийшов.

ЧУДЕСНИЙ САД

Коли через тиждень Крісто прийшов, лікар Сальва-тор зосереджено глянув йому в очі і сказав:

— Слухай уважно, Крісто. Я беру тебе на службу. Ти матимеш готовий стіл і добру плату…

Крісто замахав руками.

— Мені не треба нічого, аби тільки служити у вас.

— Мовчи і слухай, — мовив Сальватор. — Ти матимеш усе. Але я вимагатиму одного: ти мусиш мовчати про все, що тут побачиш.

— Швидше я відріжу собі язика і кину собакам, ніж вимовлю хоч одне слово.

— Гляди ж, щоб з тобою не скоїлося такого лиха, — попередив Сальватор. І, викликавши негра в білому халаті, лікар наказав: — Проведи його в сад і передай на руки Джімові.

Негр мовчки вклонився, вивів індіанця з білого будинку, провів через знайомий уже Крісто двір і постукав в залізну хвіртку другого муру.

З-за муру почувся гавкіт собак, хвіртка рипнула і поволі відчинилася, негр уштовхнув Крісто через хвіртку в сад, гукнув щось горловим голосом іншому негрові, що стояв за хвірткою, і пішов геть.

Крісто злякано притулився до стіни: з гавканням, схожим на рев, до нього бігли якісь невідомі звірі червонясто-жовтого кольору, з темними плямами. Коли б Крісто зустрівся з ними в пампасах, він одразу впізнав би в них ягуарів. Але звірі, що бігли до нього, гавкали по-собачому. Зараз Крісто було байдуже, які тварини нападають на нього. Він кинувся до найближчого дерева і почав з несподіваною швидкістю дертися по гілках. Негр засичав на собак, як розлютована кобра. Це одразу заспокоїло їх. Собаки перестали гавкати, лягли на землю і поклали голови на витягнуті лапи, скоса зиркаючи на негра.

Негр знову засичав, звертаючись цього разу до Крісто, що сидів на дереві, і замахав руками, запрошуючи індіанця злізти.

— Чого ти сичиш, як змія? — спитав Крісто, не залишаючи своєї схованки. — Язика проковтнув?

Негр тільки сердито замугикав.

«Мабуть, він німий», — подумав Крісто і пригадав попередження Сальватора. Невже Сальватор одрізує язики слугам, що розкривають його таємниці? Можливо, і в цього негра відрізали язик… І Крісто раптом стало так страшно, що він мало не впав з дерева. Йому захотілося будь-що тікати звідси, і то якнайшвидше. Він прикинув у думці відстань від дерева, на якому сидів, до муру. Ні, не перескочити… А негр підійшов до дерева і, вхопивши індіанця за ногу, нетерпляче потягнув його вниз. Довелося скоритись. Крісто сплигнув з дерева, усміхнувся як тільки міг люб’язно, подав руку і ласкаво запитав:

— Джім?

Негр кивнув головою.

Крісто міцно потиснув негрові руку. «Коли вже потрапив до пекла, треба жити у згоді з дияволами», — подумав віп, а вголос сказав:

— Ти німий?

Негр не відповідав.

— Язика немає?

Негр так само мовчав.

«Як би зазирнути йому до рота», — подумав Крісто. Та Джім, певно, не мав наміру вступати навіть в мімічну розмову. Він узяв Крісто за руку, повів до червонясто-рудих звірів і щось просичав до них. Звірі підвелися, підійшли до Крісто, обнюхали його і спокійно відійшли. У Крісто трохи одлягло від серця.

Махнувши рукою, Джім повів Крісто оглядати сад.

Після сумного, вимощеного камінням подвір’я сад вражав величезною кількістю зелені і квітів. Сад простягався на схід, поступово знижуючись у напрямі до морського берега. Стежечки, посипані червонуватими подрібненими черепашками, розбігались у різні боки. Біля стежок росли примхливі кактуси, голубувато-зелені соковиті агави[6], волоті з безліччю жовтаво-зелених квітів. Цілі гаї персикових і маслинових дерев прикривали своїм затінком густу траву з барвистими, яскравими квітами. Серед зеленої трави виблискували водоймища, вимощені до краях білим камінням. Високі фонтани освіжали повітря.

Сад був наповнений різноголосими криками, співами і щебетанням пташок, ревом, писком і вереском тварин.

Ніколи ще Крісто не доводилося бачити таких незвичайних тварин. У цьому саду жили дивовижні звірі.

Ось, блискаючи мідяно-зеленою лускою, перебігла дорогу шестинога ящірка. З дерева звисала змія з двома головами. Крісто перелякано відскочив убік од цього двоголового плазуна, що засичав на нього двома червоними ротами. Негр відповів йому голоснішим сичанням, і змія, похитавши в повітрі головами, впала з дерева і зникла серед густих заростей очерету. Ще одна довга змія поповзла геть із стежки, чіпляючись двома лапами. За дротяною сіткою хрюкало порося. Воно втупилося в Крісто своїм єдиним великим оком, що сиділо посеред лоба.

Двоє білих щурів, що зрослися боками, бігали рожевою стежкою, немов двоголове й восьминоге чудовисько. Іноді ця двоєдина істота починала боротися сама з собою: правий щур тягнув праворуч, лівий — ліворуч, і обидва невдоволено попискували. Але перемагав завжди правий. Поряд стежки паслися зрощені боками «сіамські близнята»- дві тонкорунні вівці. Вони не сварилися, як щури. Поміж ними, як видно, вже давно встановилася цілковита єдність волі і бажань. Одна потвора особливо вразила Крісто: великий, зовсім голий рожевий собака. А па його спині, немовби вилізла з собачого тіла, виднілася маленька мавпочка — її груди, руки, голова. Собака підійшов до Крісто і махнув хвостом. Мавпочка крутила головою, розмахувала руками, поплескувала долонями по спині собаки, з яким вона утворювала одне ціле, і кричала, дивлячись на Крісто. Індіанець сунув руку в кишеню, витяг шматок цукру і простягнув мавпочці. Але хтось швидко відвів убік руку Крісто. За його спиною почулося шипіння. Крісто озирнувся — Джім. Старий негр жестами і мімікою пояснював Крісто, що мавпочку не можна годувати. І зараз же горобець з головою маленького папуги вихопив на льоту грудку цукру з пальців Крісто і зник за кущем. Удалині на лужку мукав кінь з коров’ячою головою.

Дві лами промчали галявиною, помахуючи конячими хвостами. З трави, із заростей чагарника, з гілок дерев дивилися на Крісто незвичайні плазуни, звірі і птахи: собаки з котячими головами, гуси з головами півнів, рогаті кабани, страуси-нанду з орлиними дзьобами, барани з тілом пуми…

Крісто здавалося, що він марить. Він тер собі очі, змочував голову холодною водою фонтанів, але нічого не допомагало. У водоймищах він бачив зміїв з риб’ячими головами і зябрами, риб з жаб’ячими лапами, величезних жаб з довгим тілом, як у ящірки…

І Крісто знову охопило бажання тікати звідси.

Але ось Джім вивів Крісто на широку галявину, посипану піском. Посеред галявини стояла оточена пальмами біла мармурова вілла, збудована в мавританському стилі. Крізь пальмові стовбури виднілися арки і колони. Мідні фонтани у вигляді дельфінів викидали каскади води в прозорі водоймища, де вигравали золоті рибки. Найбільший фонтан перед головним входом зображав юнака, що сидів на дельфіні — подібно до міфічного Тритона[7]— з витим рогом біля рота.

За віллою було кілька житлових і надвірних будівель, а далі йшли густі зарості колючих кактусів, що сягали аж білого муру.

«Знову мур!» — подумав Крісто.

Джім завів індіанця до невеличкої прохолодної кімнати. Жестами він пояснив, що ця кімната надається йому, і пішов геть, залишивши Крісто на самоті.

ТРЕТІЙ МУР

Поволі Крісто звик до того незвичайного світу, який оточував його. Всі звірі, птахи і плазуни, що наповнювали сад, були добре приручені. З деякими з них Крісто навіть заприятелював. Собаки з ягуаровою шкурою, що так налякали його першого дня, ходили слідом за ним, лизали йому руки, лащились. Лами брали з його рук хліб. Папуги злітали на його плече.

Сад і звірів доглядали дванадцятеро негрів, мовчазних чи німих, так само як і Джім. Крісто ніколи не чув, щоб вони розмовляли навіть один з одним. Кожен мовчки робив своє діло. Джім був нібито за управителя. Він наглядав за неграми і розподіляв їхні обов’язки. А Крісло, на диво йому самому, був призначений помічником Джіма. Роботи у Крісто було не так уже й багато, годували його добре. Він не міг скаржитися на своє життя. Одне тільки його турбувало — зловісна мовчанка негрів. Він був певен, що Сальватор усім їм поодрізував язики. І коли Сальватор зрідка викликав Крісто до себе, індіанець щоразу думав: «Різати язика». Проте незабаром Крісто став менше боятися за свій язик.

Якось Крісто побачив Джіма, що спав у затінку маслинових дерев. Негр лежав на спині, розтуливши рота. Крісто скористався з цього, крадькома заглянув усередину рота і пересвідчився, що язик у старого негра на місці. Тоді індіанець трохи заспокоївся.

Сальватор суворо розподіляв свій день. Від сьомої до дев’ятої ранку лікар приймав хворих індіанців, з дев’ятої до одинадцятої оперував, а тоді йшов до своєї вілли і там працював у лабораторії. Він оперував тварин, а потім довго вивчав їх. Закінчивши дослідження, Сальватор випускав тварин у сад. Прибираючи іноді в будинку, Крісто бував у лабораторії. Все, що він там бачив, вражало його. Там у скляних банках, наповнених якимись розчинами, пульсували різні органи. Відрізані руки й ноги продовжували жити. І коли ці живі, відокремлені від тіла частини починали хворіти, Сальватор лікував їх, відновлюючи згасаюче життя.

На Крісто все це наганяло жах. Він волів краще бути серед живих потвор у саду.

Хоч як довірливо ставився Сальватор до індіанця, та все ж Крісто не смів проникнути за третій мур. А це його дуже цікавило. Якось опівдні, коли всі відпочивали, Крісто підбіг до високого муру. З-за муру він почув дитячі голоси — він розрізняв індіанські слова. Але часом до дитячих голосів приєднувались чиїсь ще тонші, верескливі голоси, що немовби сперечалися з дітьми і говорили якоюсь незрозумілою говіркою.

Одного разу, зустрівши в саду Крісто, Сальватор підійшов до нього і, за звичаєм дивлячись йому прямо у вічі, сказав:

— Ти вже місяць працюєш у мене, Крісто, і я задоволений тобою. У нижньому саду захворів один мій слуга. Ти заміниш його. Ти побачиш там багато нового. Але пам’ятай нашу умову: добре тримай язик за зубами, якщо не хочеш позбутися його.

— Я вже майже розучився розмовляти серед ваших німих слуг, лікарю, — відповів Крісто.

— Тим краще. Мовчання — золото. Якщо ти мовчатимеш, то одержиш багато золотих пезо. Сподіваюся, що за два тижні поставлю на ноги свого хворого слугу. До речі, ти добре знаєш Анди?

— Я народився в горах.

— Чудово. Мені треба буде поповнити мій звіринець новими тваринами і птахами. Я візьму тебе з собою. А тепер іди. Джім проведе тебе в нижній сад.

Багато до чого вже звик Крісто. Але те, що він побачив у нижньому саду, перевершило всі його сподівання.

На великому, освітленому сонцем лузі бавилися голі діти і мавпи. Це були діти різних індіанських племен. Серед них були і зовсім маленькі — не більше трьох років, старшим було років дванадцять. Ці діти були пацієнтами Сальватора. Багато з них перенесли серйозні операції і завдячували Сальваторові своїм життям. Діти, які видужували, бігали в саду, бавилися, а потім, коли сили їх відновлювалися, батьки забирали їх додому.

Крім дітей, тут жили мавпи. Безхвості мавпи. Мавпи без жмутка шерсті на тілі.

Найдивнішим було те, що всі мавпи — деякі краще, деякі гірше — вміли говорити. Вони сперечалися з дітьми, сварилися, верещали тоненькими голосами. Але загалом вони жили з дітьми у злагоді і сварилися з ними не більше, ніж діти поміж собою.

Крісто часом не міг угадати: справжні це мавпи чи люди.

Коли Крісто оглянув сад, він помітив, що цей сад менший за верхній і ще стрімкіше спускається до затоки, впираючись у прямовисну, мов стіна, скелю.

Море було, мабуть, недалеко за цією стіною. Із-за стіни долинав гул морського прибою.

Обстеживши за кілька днів що скелю, Крісто пересвідчився, що вона штучна. Ще один мур — четвертий. В густих заростях гліциній Крісто помітив сірі залізні двері, пофарбовані під колір скель так, що вони цілком зливалися з ними.

Крісто прислухався. Жоден звук, крім прибою, не долинав із-за скелі. Куди вели ці вузькі двері? На берег моря?

Раптом почувся збуджений дитячий крик. Діти дивилися в небо. Крісто підвів голову і побачив дитячу кульку, що поволі летіла через сад. Вітром її несло до моря.

Звичайна дитяча кулька, що пролетіла над садом, чомусь дуже схвилювала Крісто. Він занепокоївся. І як тільки слуга, одужавши, повернувся, Крісто пішов до Сальватора і сказав йому:

— Лікарю! Незабаром ми їдемо в Анди, можливо, надовго. Дозвольте мені побачитися з дочкою й онукою.

Сальватор не любив, коли його слуги йшли з двору, саме тому, наймаючи їх, віддавав перевагу одинакам. Крісто мовчки чекав, дивлячись Сальваторові в очі.

Сальватор холодно глянув на Крісто, нагадав йому:

— Пам’ятай нашу умову. Бережи язика! Іди. Повертайся не пізніше як за три дні. Стривай…

Сальватор пішов до другої кімнати і виніс звідти замшеву торбинку, в якій подзвонювали золоті пезо.

— Ось для твоєї онучки. І тобі за мовчанку.

НАПАД

— Якщо він не прийде і сьогодні, я відмовлюсь від твоєї допомоги, Бальтазаре, і запрошу спритніших і надійніших людей, — сказав Зуріта, нетерпляче смикаючи-пухнастого вуса. Цього разу Зуріта був одягнений у білий міський костюм і капелюх-панаму. Він зустрівся з Бальтазаром в околицях Буенос-Айреса, там, де кінчаються оброблені поля і починаються пампаси.

Бальтазар у білій блузі і синіх смугастих штанях сидів край дороги і мовчав, ніяково поскубуючи випалену сонцем траву.

Він сам починав жалкувати, що послав свого брата Крісто шпигуном до Сальватора.

Крісто був на десять років старший за Бальтазара. Проте, незважаючи на свої роки, був ще дужий і спритний. А що вже хитрий, як пампасівський кіт. І все ж Крісто був ненадійною людиною. Він пробував обробляти землю — та це йому набридло. Потім завів шинок у порту, але почав пиячити і незабаром розорився. Останні роки Крісто займався дуже темними справами, пускаючи в хід свою незвичайну хитрість, а часом і підступність. Така людина була цілком придатна до ролі шпигуна, та вірити їй не можна було. Коли б йому було вигідно, він міг би зрадити навіть рідного брата. Бальтазар знав це і тому непокоївся не менше, ніж Зуріта.

— Ти певен, що Крісто побачив повітряну кульку, яку ти запустив?

Бальтазар здвигнув плечима. Йому враз захотілося облишити цю витівку, піти додому, промочити горло холодною водою з видом і швидше лягти спати.

Сонце сідало, його останнє проміння осяяло клуби куряви, що здіймалися з-за пагорба. Водночас почувся різкий протяжний свист.

Бальтазар стрепенувся.

— Це він!

— Нарешті!

Крісто бадьоро підходив до них. Він уже не був схожий на виснаженого старого індіанця. Ще раз по-молодецькому свиснувши, Крісто підійшов і привітався з Бальтазаром і Зурітою.

— Ну, що, познайомився з морським дияволом? — запитав його Зуріта.

— Ще ні, але він там. Сальватор охороняє диявола за чотирма мурами. Найголовніше зроблено: я служу в Сальватора, і він мені вірить. З хворою онучкою в мене дуже добре вийшло. — Крісто засміявся, примруживши свої хитрі очі. — Вона мало не зіпсувала справи, коли одужала. Я її обіймаю, цілую, як і слід люблячому дідові, а вона, дурненька, брикатися і мало не в сльози. — Крісто знову засміявся.

— Де ти добув свою онучку? — запитав Зуріта.

— Грошей не знайдеш, а дівчаток легко знайти, — відповів Крісто. — Мати дитини задоволена. Я одержав від неї п’ять паперових пезо, а вона — здорову дівчинку.

Про те, що він одержав від Сальватора важкеньку торбинку золотих пезо, Крісто не сказав ні слова.

— Чудеса у Сальватора! Справжній звіринець! — і Крісто почав розповідати про все, що він бачив.

— Усе це дуже цікаво, — промовив Зуріта, запалюючи сигару. — Але ти не бачив найголовнішого — диявола. Що ти думаєш робити далі, Крісто?

— Далі? Зробити невеличку прогулянку в Анди. — І Крісто розповів, що Сальватор збирається полювати на звірів.

— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Маєток Сальватора стоїть далеко від інших селищ. Коли Сальватора не буде, ми нападемо на його володіння і викрадемо морського диявола.

Крісто заперечливо похитав головою.

— Ягуари відірвуть вам голови, і ви не зможете знайти диявола. Та й з головою не знайдете його, коли і я його не знайшов.

— Тоді ось що, — подумавши, сказав Зуріта. — Ми влаштуємо засідку на Сальватора, коли він вирушить на полювання; захопимо його в полон і вимагатимемо викуп — морського диявола.

Крісто спритним рухом витяг із бокової кишені Зуріти сигару, що там стирчала.

— Дякую. Засідка — це краще. Але ж Сальватор обдурить: пообіцяє викуп і не дасть. Ці іспанці… — Крісто закашлявся.

— Що ж ти пропонуєш? — вже роздратовано запитав Зуріта.

— Терпіння, Зуріто. Сальватор вірить мені, але тільки до четвертого муру. Треба, щоб лікар вірив мені, як самому собі, і тоді він покаже мені диявола.

— Ну?

— Ну от. На Сальватора нападуть бандити, — і Крісто тицьнув пальцем у груди Зуріти, — а я, — він ударив себе в груди, — чесний арауканець, урятую йому життя. Тоді для Крісто не залишиться таємниць у домі Сальватора. («І гаманець мій поповниться золотими пезо», — докінчив він у думці).

— Що ж, це непогано.

І вони умовились, якою дорогою Крісто повезе Сальватора,

— Перед тим днем, коли ми виїдемо, я кину через мур червоний камінь. Будьте напоготові.

Хоч план нааду обміркували дуже ретельно, одна одна непередбачена обставина мало не зіпсувала справи.

Зуріта, Бальтазар і десятеро головорізів, завербованих у порту, одягнені у костюми гаучо[8]і добре озброєні, верхи на конях чатували на свою жертву далеко від житла.

Ніч була темна. Вершники прислухалися, сподіваючись почути тупіт кінських копит.

Але Крісто не знав, що Сальватор виряджається на полювання не так, як це робилося кілка років тому.

Бандити несподівано почули шум мотора, що швидко наближався. З-за пагорка блиснули сліпучі вогні фар. Величезний чорний автомобіль промчав повз вершників, перш ніж вони встигли збагнути, що сталося.

Зуріта несамовито лаявся. Бальтазара це розсмішило.

— Не журіться, Педро, — сказав індіанець. — Удень спека, вони їдуть уночі, — у Сальватора два сонця на машині. Вдень вони відпочиватимуть. Ми можемо наздогнати їх на привалі. — І, пришпоривши коня, Бальтазар поскакав слідом за автомобілем. За ним рушили й інші.

Вершники їхали години дві і раптом несподівано помітили вдалині багаття.

— Це вони. У них щось скоїлося. Стійте, я підповзу до них і довідаюсь. Чекайте на мене.

І, зіскочивши з коня, Бальтазар поповз, немов гадюка. За годину він повернувся.

— Машина не везе. Зіпсувалася. Вони лагодять її. Крісто стоїть на варті. Треба поспішати.

Все інше сталося дуже швидко. Бандити напали, і не встиг Сальватор отямитись, як йому, Крісто і трьом неграм зв’язали руки й ноги.

Один з найнятих бандитів, ватажок зграї — Зуріта вважав за краще триматися непомітним — зажадав у Сальватора досить велику суму викупу.

— Я виплачу, звільніть мене, — несподівано відповів Сальватор.

— Це за тебе. Але стільки ж ти мусиш заплатити за своїх трьох супутників! — не розгубився бандит.

— Одразу такої суми я не можу заплатити, — поміркувавши, відповів Сальватор.

— Тоді смерть йому! — кричали бандити.

— Якщо не погодишся на наші умови, на світанку ми вб’ємо тебе, — сказав бандит.

Сальватор здвигнув плечима і відповів:

— Такої суми у мене при собі немає.

Спокій Сальватора вразив навіть бандита. Кинувши зв’язаних позаду автомобіля, бандити почали нишпорити і знайшли запаси спирту для колекцій. Вони випили спирт і п’яні повалились на землю.

Десь перед світанком хтось обережно підповз до Сальватора.

— Це я, — тихо промовив Крісто. — Мені пощастило розв’язати ремені. Я підкрався до бандита з рушницею і вбив його. Всі інші п’яні. Шофер полагодив машину. Треба поспішати.

Усі похапцем сіли в автомобіль, негр-шофер включив мотор, машина рвонулась і помчала дорогою.

Позаду почулися крики і безладна стрілянина.

Сальватор міцно потиснув Крісто руку.

Тільки після від’їзду Сальватора Зуріта довідався від своїх бандитів, що лікар згоджувався дати викуп. «Чи не простіше було б, — думав Зуріта, — взяти викуп, ніж намагатися викрасти морського диявола, який ще невідомо, що воно таке». Але нагоду було втрачено, залишалося чекати звісток від Крісто.

ЛЮДИНА-АМФІБІЯ

Крісто сподівався, що Сальватор підійде до нього і скаже: «Крісто, ти врятував мені життя. Тепер для тебе немає таємниць у моєму володінні. Ходімо, я покажу тобі морського диявола».

Але Сальватор не збирався цього робити. Він щедро винагородив Крісто за порятунок і поринув у свою наукову роботу.

Не гаючи часу, Крісто почав досліджувати четвертий мур і потайні двері. Двері довго не піддавалися, але кінець кінцем Крісто пощастило розкрити таємницю. Одного разу, обмацуючи ці двері, він натиснув невеличку опуклість. Раптом двері піддалися і відчинились. Вони були важкі і товсті, наче двері вогнетривкої шафи. Крісто швидко прослизнув за двері, які відразу ж хряснули за ним. Це трохи спантеличило його. Він обдивився дворі, натискав на виступи, але двері не відчинялися.

— Я сам себе замкнув у пастці, — пробурмотів Крісто.

Та робити було нічого. Залишалося оглянути цей останній таємничий сад Сальватора.

Крісто опинився в густо зарослому саду. Сад розташувався в улоговині, обнесеній з усіх боків високим муром із штучно зроблених скель. Чути було не тільки прибій хвиль, але й шарудіння гальки на піщаній відмілині.

Тут були дерева й кущі, що звичайно ростуть на вогкому грунті. Між великими, тінявими деревами, що добре захищали від сонячного проміння, дзюрчало багато струмочків. Десятки фонтанів розкидали бризки води, зволожуючи повітря. Було вогко, як на низовинних берегах Міссісіпі. Посеред саду стояв невеличкий кам’яний будинок з плескатим дахом. Його стіни щільно оповивав плющ. Зелені жалюзі на вікнах були спущені. Здавалося, в будинку ніхто не живе.

Крісто дійшов до кінця саду. Біля муру, що відгороджував сад від затоки, простягався величезний, густо обсаджений деревами, квадратний басейн, що був не менше п’ятисот квадратних метрів завбільшки і п’яти метрів завглибшки.

Коли Крісто наблизився, якась істота злякано вибігла із заростей і кинулась у басейн, здійнявши хмару бризок. Крісто зупинився від хвилювання. Він! Морський диявол. Нарешті Крісто побачить його.

Індіанець підійшов до водоймища, зазирнув у прозору воду.

На дні басейну, на білих кам’яних плитах, сиділа здоровенна мавпа. З переляком і цікавістю вона дивилася з-під води на Крісто. Крісто не міг отямитись від подиву: мавпа дихала під водою. Боки її то спадали, то здіймалися.

Хоч як був Крісто вражений, та мимоволі засміявся:, виявляється, «морський диявол», що наганяв жах на рибалок, усього тільки земноводна мавпа! «Чого тільки не буває на світі», — думав старий індіанець.

Крісто був задоволений: нарешті йому пощастило вивідати все. Але тепер він почував і розчарування. Мавпа зовсім не скидалася на ту потвору, про яку розповідали очевидці. Чого не зроблять страх і уява!

Проте треба було подумати про повернення. Крісто пішов назад до дверей, виліз на високе дерево біля муру і, ризикуючи зламати собі ноги, стрибнув з високого муру.

Тільки-но він підвівся на ноги, як почув голос Сальватора.

— Крісто! Де ж ти?

Крісто схопив граблі, що лежали на стежці, і почав гребти сухе листя.

— Я тут.

— Ходімо, Крісто, — сказав Сальватор, підходячи до замаскованих залізних дверей у скелі. — Дивись, ці двері відчиняються ось так. — І Сальватор натиснув уже відому Крісто опуклість на шорсткій поверхні дверей.

«Лікар спізнився — я вже бачив диявола», — подумав Крісто.

Сальватор і Крісто увійшли в сад. Поминувши оповитий плющем будиночок, Сальватор попрямував до басейну. Мавпа ще сиділа у воді, пускаючи бульбашки. Крісто здивовано скрикнув, немов побачив її вперше. Але вслід за цим йому довелося здивуватися вже цілком щиро.

Сальватор не звернув на мавпу ніякісінької уваги. Він лише махнув на неї рукою, немовби вона йому заважала. Мавпа одразу ж виплила, вилізла з басейну, стріпнулась і видерлася на дерево. Сальватор нахилився, помацав траву і сильно натиснув невелику зелену пластинку. Почувся глухий шум. У підлозі з країв басейну відчинилися люки. За кілька хвилин басейн був порожній. Люки зачинилися. Звідкілясь збоку висунулися залізні сходи, що вели на дно басейну.

— Ходімо, Крісто!

Вони опинились у басейні. Сальватор ступив на одну плиту, і відразу ж посередині басейну відчинився новий люк завширшки з квадратний метр. Залізні східці йшли кудись під землю.

Крісто слідом за Сальватором попрямував у це підземелля. Вони йшли досить довго. Зверху крізь люк пробивалося тьмяне світло. Та незабаром зникло й воно. Їх оповила цілковита темрява. Кроки глухо лунали в цьому підземному коридорі.

— Не оступися, Крісто, зараз ми прийдемо.

Сальватор зупинився, шукаючи щось на стіні рукою. Клацнув вимикач, і яскраве світло розлилося навколо. Вони стояли у сталактитовій печері, перед бронзовими дверима з левиними мордами, що тримали в зубах кільця. Сальватор смикнув за одне кільце. Важкі двері плавно відчинилися, і вони увійшли в темну залу. Знову клацнув вимикач. Матова куля освітила простору печеру, одна стіна якої була скляна. Сальватор перемкнув світло: печера поринула у темряву, а сильні прожектори освітили простір за скляною стіною. Це був величезний акваріум, точніше скляний будинок на морському дні. З землі здіймалися водорості і коралові кущі, серед них вигравали риби. І раптом Крісто побачив людиноподібну істоту з великими опуклими очима і жаб’ячими лапами, що виходила із заростей. Тіло невідомого вилискувало синяво-сріблястою лускою. Швидкими, спритними рухами ця істота підпливла до скляної стіни, кивнула Сальваторові головою, увійшла до скляної камери, зачинивши за собою двері. Вода з камери швидко виливалась. Невідомий відчинив другі двері і ввійшов у грот.

— Зніми окуляри і рукавиці, — сказав Сальватор.

Невідомий слухняно зняв окуляри і рукавиці, і Крісто побачив перед собою стрункого вродливого юнака.

— Знайомтеся: Іхтіандр, людина-риба, чи, точніше, амфібія, він же морський диявол, — відрекомендував юнака Сальватор.

Привітно всміхаючись, юнак подав індіанцеві руку і сказав по-іспанськи:

— Здрастуйте!

Крісто мовчки стиснув його руку. Вражений, він не міг вимовити й слова.

— Негр, слуга Іхтіандра, захворів, — мовив Сальватор. — Я залишаю тебе з Іхтіандром на кілька днів. Якщо ти впораєшся з новими обов’язками, я зроблю тебе постійним слугою Іхтіандра.

Крісто мовчки кивнув головою.

ДЕНЬ ІХТІАНДРА

Ще ніч, але незабаром світанок.

Повітря тепле й вологе, напоєне солодкими пахощами магнолій, тубероз, резеди. Жоден листок не ворухнеться. Тиша. Іхтіандр простує піщаною стежкою саду. На поясі розмірено погойдуються кинджал, окуляри, ручні й ножні рукавиці — «жаб’ячі лапи». Тільки потріскує під ногами черепашковий пісок. Стежку ледве видно. Кущі й дерева обступили її чорними безформними плямами. Над водоймищами здіймається туман. Іноді Іхтіандр зачіпає гілку. Роса скроплює його волосся і розпашіле обличчя.

Стежка круто звертає праворуч і йде під уклон. Повітря стає все свіжішим і вологішим. Іхтіандр відчуває під ногами кам’яні плити, уповільнює ходу, зупиняється. Не поспішаючи надіває великі окуляри з товстими скельцями, рукавиці па руки й на ноги. Видихає з легенів повітря і стрибає у водоймище. Вода обволікає тіло приємною свіжістю, пронизує прохолодою зябра. Зяброві щілини починають ритмічно рухатись, — людина перетворилася на рибу.

Кілька сильних рухів руками, і Іхтіандр на дні водоймища.

Юнак упевнено пливе в цілковитій темряві. Простягає руку, знаходить залізну скобу в кам’яній стіні. Поруч друга, третя скоби… Так добирається він до тунелю, наповненого до краю водою. Йде по дну, долаючи холодну зустрічну течію. Відштовхується від дна, виринає нагору — і неначе поринає у теплій ванні. Вода, нагріта у водоймищах садів, тече вгорі тунелю до відкритого моря. Тепер Іхтіандр може плисти за течією. Він схрещує на грудях руки, лягає на спину і пливе головою вперед.

Кінець тунелю близько. Там, біля самого виходу в океан, внизу, з розколини скелі під сильним напором б’є гаряче джерело. В його струменях шарудять придонні камінці і черепашки.

Іхтіандр лягає на груди і дивиться вперед. Темно. Простягає руку вперед. Вода ледь-ледь свіжішає. Долоні торкаються залізних ґрат, укритих м’якою і слизькою морського рослинністю й шорсткими черепашками. Чіпляючись за грати, юнак знаходить хитромудрий засув і відсуває його. Важкі круглі ґратчасті двері, що заступали вихід з тунелю, поволі відчиняються. Іхтіандр прослизає крізь утворену щілину. Двері у ґратах зачиняються.

Людина-амфібія пливе у відкритий океан, загрібаючи воду руками й ногами. У воді все ще темно. Тільки де-не-де в чорній глибині мигтять голубуваті іскри ночесвіток та тьмяно-червоні медузи. Але скоро світанок, і світлі тварини одна за одною гасять свої ліхтарики.

Іхтіандр відчуває в зябрах тисячі дрібних уколів — дихати важче. Це значить — він проминув скелястий мис. За мисом морська вода завжди забруднена часточками глинозему, піском та покидьками. Вода опріснена, — поблизу в океан впадає річка.

«Дивно, як це річкові риби можуть жити в каламутній, прісній воді, — думає Іхтіандр. — Мабуть, їхні зябра не такі чутливі до піщинок та часточок мулу».

Іхтіандр підіймається трохи вище, рвучко звертає праворуч, на південь, потім спускається в глибочінь. Тут вода чистіша. Іхтіандр потрапив у холодну підводну течію, що лине вздовж берега з півдня на північ, до впадіння річки Парани, яка відхиляє холодну течію на схід. Течія ця проходить на великій глибині, але верхня межа — за п’ятнадцять-двадцять метрів від поверхні. Тепер Іхтіандр знову може віддатися течії — вона винесе його далеко у відкритий океан.

Можна подрімати трохи. Небезпеки немає: ще темно, і морські хижаки сплять. Перед сходом сонця так приємно подрімати. Шкіра відчуває, як змінюється температура води, підводні течії.

Ось вухо вловлює глухий гуркітливий звук, за ним другий, третій. Це гримотять якірні ланцюги: у затоці, за кілька кілометрів від Іхтіандра, рибальські шхуни знімаються з якорів. Світанок близько. А ось далеке-далеке розмірене рокотання. Це гвинт і мотори «Горрокса», великого англійського океанського пароплава, що робить рейс між Буенос-Айресом і Ліверпулем. «Горрокс» ще кілометрів за сорок. А як чути! Звук проходить у морській воді півтори тисячі метрів за секунду. Який гарний «Горрокс» уночі — справжнє плавуче місто, залите вогнями. Але щоб побачити його вночі, треба звечора виплисти далеко у відкрите море. До Буенос-Айреса «Горрокс» прибуває, коли сходить сонце, вже з погашеними вогнями. Ні, більше вже не подрімаєш: гвинти, стерно та мотори «Горрокса», коливання його корпусу, вогні ілюмінаторів і прожекторів збудять мешканців океану. Мабуть, дельфіни першими почули наближення «Горрокса» і, пірнаючи, кілька хвилин тому трохи збурили воду, що примусило Іхтіандра насторожитися. І, напевно, вони вже помчали назустріч пароплаву.

Торохтіння моторів суден чути з усіх боків: прокидаються порт і затока. Іхтіандр розплющує очі, трясе головою, немовби стріпує дрімоту, змахує руками, відштовхується ногами і випливає на поверхню.

Обережно вистромлює голову з води, оглядається. Поблизу ні човнів, ні шхун. Виринає по пояс і так тримається, поволі перебираючи ногами.

Низько над водою літають баклани і чайки, іноді черкають грудьми або кінцем крила об дзеркальну поверхню і залишають на ній кола, що поволі розходяться. Крики білих чайок схожі на дитячий плач. Посвистуючи величезними крилами і обдаючи вітром, над головою Іхтіандра пролетів величезний сніжно-білий альбатрос-буревісник. Махові крила його чорні, дзьоб червоний з жовтим кінчиком, а лапи жовтогарячі. Він прямує до затоки. Іхтіандр з деякою заздрістю стежить за ним очима. Траурні крила птаха сягають у розмаху не менше чотирьох метрів. От коли б мати такі крила!

На заході ніч ховається за далекі гори. Вже червоніє схід. На гладіні океану з’являється ледь помітний, спокійний зиб, і на ньому — золоті струминки. Білі чайки, здіймаючись вище, стають рожевими.

На блідій гладіні вод зазміїлися строкаті блакитні і сині доріжки: це перші пориви вітру. Синіх доріжок стає дедалі більше. Вітер дужчає. На піщаному березі вже з’являються перші перисті жовто-білі язички прибою. Вода біля берега забарвлюється в зелене.

Наближається ціла флотилія рибальських шхун. Батько велів не потрапляти на очі людям. Іхтіандр поринає глибоко у воду, знаходить холодну течію. Вона несе його ще далі від берега, на схід, у відкритий океан. Навколо синьо-лілова темрява морської глибини. Плавають риби, здається, що вони світло-зелені, з темними плямами і смугами. Червоні, жовті, лимонні, брунатні риби безперервно сновигають, миготять, немов рої різнобарвних метеликів.

Згори чути рокотання, вода темнішає. Це низько над водою пролетів військовий гідроплан.

Одного разу такий гідроплан сів на воду. Іхтіандр непомітно вхопився за залізний упор поплавків і… мало не поплатився життям: гідроплан несподівано знявся з води, Іхтіандр стрибнув з висоти десятка метрів.

Іхтіандр підводить голову. Сонячне світло видно майже над головою. Наближається полудень. Поверхня води вже не здається дзеркалом, у якому відбивається каміння обмілини, великі риби, сам Іхтіандр. Тепер дзеркало викривилось, вигинається, безперервно рухається.

Іхтіандр виринає. Хвилі гойдають його. Ось він виглянув з води. Піднявся на гребінь хвилі, спустився, знову піднявся. Ого, що робиться навкруги! Біля берега прибій уже шумує, реве і кидає каміння. Вода коло берега стала жовто-зеленою. Дме різкий південно-західний вітер. Хвилі дедалі більшають. На їх гребенях мерехтять білі баранчики. Бризки весь час падають на Іхтіандра. Йому це приємно.

«Чому це, — думає Іхтіандр, — коли пливеш назустріч хвилям, вони здаються темно-синіми, а оглянешся — позаду вони бліді?»

З верхівок хвиль зриваються зграї риб — літунів-довгопорів. То підіймаючись, то спускаючись, обминаючи гребеш хвиль і видолинки між ними, літуни пролітають сотню метрів і спускаються, а через хвилину-дві знову вискакують з води. Метушаться, плачуть білі чайки. Розтинають повітря широкими крильми дуже бистрі птахи — фрегати. Величезний вигнутий дзьоб, гострі пазури, темно-брунатне пір’я з зеленкуватим металевим відтінком, груди оранжевого кольору. Це самець. А недалечко другий фрегат, ясніших барв, з білими грудьми — самка. Ось вона каменем падає у воду, і за секунду в кривому дзьобі вже тріпоче синьо-срібляста рибка. Літають буревісники-альбатроси. Буде буря. Назустріч грозовій хмарі, напевне, вже мчить чудовий сміливий птах — паламедея. Він завжди зустрічає грозу піснею. Зате рибальські шхуни і ошатні яхти на всіх парусах поспішають до берега, щоб заховатись від бурі.

Панують зеленкуваті сутінки, але крізь товщу води ще можна розрізнити, де сонце, — велика світла пляма. Цього досить, щоб визначити напрямок. Треба добратися до обмілини, перш ніж хмара затулить сонце, інакше — прощай сніданок. А їсти вже давно хочеться. У темряві не знайти ні обмілини, ні підводних скель. Іхтіандр напружено працює руками й ногами — він пливе так, як плавають жаби.

Час від часу він лягає на спину і перевіряє свій курс по ледь помітному просвіту в густій синьо-зеленій півтемряві. Іноді уважно вдивляється вперед, чи не видно обмілини. Його зябра і шкіра відчувають, як змінюється вода: поблизу обмілини вода не така щільна, вона солоніша, і в ній більше кисню — приємна, легка вода. Він пробує воду на смак — на язик. Так старий, досвідчений моряк, ще не бачачи землі, знає про її наближення за ознаками, відомими йому одному.

Поступово розвидняється. Праворуч і ліворуч вимальовуються давно знайомі обриси підводних скель. Між ними невеличке плато, а за ним — кам’яна стіна. Іхтіандр називає це містечко підводною бухтою. Тут буває затишно навіть під час дуже грізної бурі.

Як багато риби зібралося в тихій підводній бухті! Кишить, як у киплячому казані з риб’ячою юшкою. Маленькі, темні, з жовтою поперечною смугою посеред тіла і з жовтим хвостом, з косими темними смугами, червоні, блакитні, сині. Вони то раптово зникають, то так само несподівано з’являються на тому ж місці. Випливеш нагору, озирнешся довкола — риби аж кишить, а внизу вже зникла, неначе провалилася. Довго Іхтіандр не міг зрозуміти, чому це так, поки не впіймав якось рибку руками, її тільце було завбільшки з долоню, але зовсім плескате. Через це зверху рибу важко було побачити.

Ось і сніданок. На рівній площадці біля стрімкої скелі багато устриць. Іхтіандр підпливає, лягає на площадку біля самих черепашок і починає їсти. Виймає устриць з черепашок і вкидає їх до рота. Він звик їсти під водою: поклавши шматок до рота, спритно викидає крізь напівстиснуті губи воду з рота. Трохи води він усе-таки ковтає з їжею, але він звик до морської води.

Навколо нього гойдаються водорості — помережане дірочками зелене листя агару, перисті зелені листки каулерпи мексиканської, ніжні рожеві нітофіли. Але зараз усі вони видаються темно-сірими: у воді присмеркове світло, — гроза і буря не вщухають. Іноді глухо гримить грім. Іхтіандр дивиться вгору.

Чому раптом так потемнішало? Над самою головою Іхтіандра з’явилася темна пляма. Що б це могло бути? Сніданок закінчено. Можна поглянути на поверхню. Іхтіандр обережно підіймається до темної плями над головою, пливучи вздовж стрімкої скелі. Виявляється, на воду сів величезний альбатрос. Жовтогарячі ноги птаха зовсім близько від Іхтіандра. Він простягає руки вгору і хапає альбатроса за ноги. Наляканий птах розпростує дужі крила і злітає, витягаючи з води Іхтіандра. Але в повітрі тіло Іхтіандра одразу важчає, і альбатрос разом з ним важко падає на хвилю, накриваючи юнака м’якими, пухнастими грудьми. Іхтіандр не чекає, поки буревісник дзьобне червоним дзьобом по голові, пірнає і за кілька секунд випливає на поверхню в іншому місці. Альбатрос летить на схід і зникає за водяними горами розбурханого шторму.

Іхтіандр лежить на спині. Гроза вже минула. Грім гуркоче десь далеко на сході. Але злива як з відра. Іхтіандр мружить очі від задоволення. Нарешті розплющує очі, підводиться, залишаючись наполовину зануреним у воді, озирається. Він на гребені дуже високої хвилі. Навколо нього небо, океан, вітер, хмари, злива, хвилі — все змішалося у мокрий клубок, що крутиться, гуде, шумить, реве, гуркоче. Кучерявиться піна на гребенях і сердито зміїться на краях хвиль. Навально мчать угору водяні гори і падають, немов лавини, здіймаються вали, шумує злива, завиває скажений вітер.

Те, що лякає земну людину, тішить Іхтіандра. Звичайно, треба бути обачним, інакше на нього обвалиться водяна гора. Але Іхтіандр не гірше, ніж риба, умів змагатися з хвилями. Треба тільки знати їх: одна несе вгору-вниз, інша, так і дивись, перекине через голову. Він знав і те, що діється під водою, знав, як зникають хвилі, коли стихає вітер: знав, що спочатку влягаються малі хвилі, потім великі, але розмірений, мертвий зиб лишається ще довго. Він любив перекидатися в прибережній хвилі, але знав, що це небезпечно. Одного разу хвиля несподівано перекинула Іхтіандра, він сильно вдарився головою об дно і втратив свідомість. Звичайна людина втопилася б, але Іхтіандр відлежався у воді.

Дощ перестав. Його понесло слідом за грозою кудись на схід. Вітер змінився. З тропічної півночі повіяло теплом. Крізь хмари прозирнуло блакитне небо. Прохопилися сонячні промені і вдарили по хвилях. На південному сході на темному ще, похмурому небі з’являється подвійна радуга. Океану не впізнати. Тепер він не свинцево-темний, а синій з яскраво-зеленими плямами в тих місцях, де прохопилося сонячне проміння.

Сонце! В одну мить небо й океан, берег і далекі гори стали іншими. Яке чудове, легке, вологе повітря після грози і бурі! Іхтіандр то вбирає легенями це чисте, цілюще морське повітря, то починає енергійно дихати зябрами. Серед людей тільки один Іхтіандр знає, як легко дихається після того, коли буря, гроза, вітер, хвилі, дощ перемішають небо з океаном, повітря з водою і густо наситять воду киснем. Тоді оживають усі риби, усі морські тварини.

Після грози і бурі із заростей морських джунглів, з тісних скелястих щілин, з хащ дивовижних коралів і губок випливають дрібні рибки; за ними з’являються великі риби, що ховалися в глибині, і нарешті, коли хвилювання вже зовсім втихне, випливають ніжні, кволі медузи, прозорі, майже невагомі рачки, сифонофори, гребінники, венерині пояси.

Ось сонячний промінь упав на воду. Вода навколо відразу позеленіла, виблискують дрібні водяні бульбашки, шипить піна… Недалеко від Іхтіандра виграють його друзі — дельфіни, поглядаючи на нього веселими, хитрими, цікавими очима. їхні блискучі темні спини вилискують серед хвиль. Хлюпочуться, пирхають, ганяються один за одним. Іхтіандр сміється, ловить дельфінів, плаває, поринає разом з ними. Йому здається, що і цей океан, і ці дельфіни, і це небо й сонце створені тільки для нього.

Іхтіандр підводить голову, мружачись дивиться па сонце. Воно хилиться до заходу. Незабаром вечір. Сьогодні йому не хочеться повертатися додому рано. Він буде ось так гойдатись, поки не стемніє синє небо і на ньому не з’являться зорі.

Проте швидко йому набридає безділля. Недалеко від нього гинуть дрібні морські тварини. Він може врятувати їх. Він підводиться і дивиться на далекий берег. Туди, до обмілини біля піщаної коси! Там найбільше потрібна його допомога. Там лютує морський прибій.

Цей шалений прибій після кожної бурі викидає на берег купи водоростей і морських тварин: медуз, крабів, риб, морських зірок, а часом і необережного дельфіна. Медузи гинуть дуже швидко, деякі риби дістаються до води, але багато їх гине на березі. Краби майже всі повертаються в океан. Іноді вони самі виходять з води на берег поживитися жертвами прибою. Іхтіандр любить рятувати викинутих на берег морських тварин.

Годинами бродив він після бурі по берегу і рятував, кого ще можна було врятувати. Він радів, коли бачив, що риба, яку він кинув у воду, пливла в море, весело змахнувши хвостом. Він радів щоразу, коли напівзаснулі риби, що плавали у воді боком або черевцем догори, зрештою оживали. Підбираючи на березі велику рибу, Іхтіандр ніс її до води; риба тріпотіла в його руках, а він сміявся і умовляв її не боятися і потерпіти ще трохи. Звичайно, цю саму рибу він з’їв би з задоволенням, коли б, зголоднівши, спіймав її в океані. Але то було неминуче зло. Тут же, на березі, він був заступником, другом, рятівником мешканців моря.

Звичайно Іхтіандр повертався до берега так само, як і відпливав, користуючись підводними морськими течіями. Але сьогодні йому не хотілося надовго поринати у воду, — надто вже гарні були океан і небо. Юнак пірнав, пропливав під водою і знову виринав на поверхню, як морські птахи, коли полюють на рибу.

Погасли останні промені сонця. На заході ще догоряє жовта смуга. Похмурі хвилі, немов темно-сірі тіні, набігають одна за одною.

Після прохолодного повітря у воді так тепло! Навколо темно, але не страшно. Ніхто не нападає в цей час. Денні хижаки вже поснули, нічні ще не вийшли на полювання.

Ось те, що йому потрібно: північна течія, яка проходить зовсім близько від поверхні океану. Не заспокоєний Ще мертвий зиб трохи розгойдує цю підводну річку вгору-вниз, але вона безупинно поволі тече з гарячої півночі на холодний південь. А набагато нижче плине зворотна, холодна течія — з півдня на північ. Іхтіандр часто користується цими течіями, коли йому треба довго плисти вздовж берега.

Сьогодні він далеко заплив на північ. Тепер ця тепла течія донесе його до тунелю. Тільки б не задрімати і не проплисти далі, як це одного разу трапилося з ним. Він то кладе руки за голову, то простягає їх в сторони, повільно розставляє і знову стискає ноги — робить гімнастичні вправи. Течія несе його на південь. Тепла вода і повільні рухи рук та ніг впливають на нього заспокійливо.

Іхтіандр дивиться вгору — перед ним склепіння, геть усе вкрите дрібними, як порох, зорями. Це ночесвітки засвітили свої ліхтарики і підіймаються на поверхню океану. Де-не-де у пітьмі видно блакитнуваті і рожевуваті світлі туманності — щільні скупчення надзвичайно дрібних світних тварин. Повільно пропливають кулі, що випромінюють м’яке зеленкувате світло. Зовсім недалеко від Іхтіандра світиться медуза — вона схожа на лампу, прикриту вигадливим абажуром з мереживом і довгими китицями. Китиці повільно погойдуються, ніби від легенького вітру, при кожному русі медузи. На обмілинах уже загорілися морські зірки. У великих глибинах швидко пересуваються вогні великих нічних хижаків. Вони женуться один за одним, кружляють, гаснуть і знову спалахують.

Знову обмілина. Химерні стовбури й гілки коралів осяяні зсередини блакитним, рожевим, зеленим, білим вогнем. Деякі корали світяться блідим, миготливим світлом, інші — немов розпечений до білого метал.

На землі вночі видно тільки маленькі, далекі зорі в небі, часом місяць. А тут тисячі зірок, тисячі місяців, тисячі маленьких різноколірних сонць, що сяють м’яким, ніжним світлом. Ніч в океані незрівнянно прекрасніша за ніч на землі.

І, щоб порівняти, Іхтіандр випливає на поверхню води.

Повітря потеплішало. Над головою темно-синій небосхил, усіяний зорями. Над обрієм — сріблястий диск місяця. Від місяця простяглася через увесь океан срібляста стежка.

З порту долинає низький, густий, довгий гудок. Це велетень «Горрокс» збирається в зворотний рейс. Одначе як пізно! Незабаром світанок, Іхтіандр не був дома майже цілу добу. Батько, напевне, лаятиме його.

Іхтіандр прямує до тунелю, просовує руку між ґратами, відчиняє залізні грати, пливе в тунелі серед цілковитої темряви. На цьому зворотному шляху плисти доводиться внизу, в холодній течії, що тече з моря до садових басейнів.

Легкий поштовх у плече будить його. Він у басейні. Швидко спливає нагору. Починає дихати легенями, вбираючи повітря, напоєне знайомими пахощами квітів.

За кілька хвилин він уже міцно спить у ліжку, як велів батько.

ДІВЧИНА І СМАГЛЯВИЙ

Одного разу він плив в океані після грози.

Виринувши на поверхню, Іхтіандр помітив на хвилях недалеко від себе якийсь предмет, схожий на шматок білого вітрила, зірваного бурею з рибальської шхуни. Підпливши ближче, він з подивом побачив, що це була людина — жінка, молода дівчина. Вона була прив’язана до дошки. Невже ця гарна дівчина мертва? Іхтіандр був так схвильований своєю знахідкою, що у нього вперше виникло вороже почуття до океану.

А може, дівчина тільки знепритомніла? Він поправив її безпомічно схилену голову, ухопився за дошку і поплив до берега.

Він плив швидко, напружуючи всі свої сили, тільки зрідка ненадовго зупиняючись, щоб поправити голову дівчини, що знову зсунулася з дошки. Він шепотів їй, як рибі, що попала в біду: (Потерпи трошки!» Він хотів, щоб дівчина розплющила очі, і боявся цього. Хотів бачити її живою, однак боявся, що вона злякається його. Чи не зняти окуляри й рукавиці? Але він згас час, та й плисти без рукавиць буде важче. І він знову швидко пливе, штовхаючи дошку з дівчиною до берега.

Ось і смуга прибою. Тут треба бути обачним. Хвилі самі несуть його до берега. Іхтіандр час від часу спускав ногу — обмацує дно. Нарешті він натрапив на мілину, виніс дівчину на берег, одв’язав від дошки, переніс її У затінок дюни, порослої чагарником, і почав приводити її до тями — робити штучне дихання.

Йому здавалося, що повіки її здригнулися, вії ворухнулись. Іхтіандр приклав вухо до серця дівчини і почув слабке биття. Вона жива… Йому захотілося кричати з радості.

Дівчина розплющує очі, дивиться на Іхтіандра, і на її обличчі з’являється вираз жаху. Потім вона заплющує очі. Іхтіандрові і прикро і радісно. Він усе-таки врятував дівчину. Тепер він повинен піти — не лякати її. Але чи можна залишити її саму, таку безпорадну? Поки він міркував, почулись чиїсь важкі швидкі кроки. Вагатись далі не можна. Іхтіандр кинувся головою в прибій, пірнув, поплив під водою до кам’яного пасма, виринув і, ховаючись між уламками скель, почав стежити за берегом.

З-за дюни вийшов смаглявий чоловік з вусами і еспаньйолкою, в крислатому капелюсі. Він неголосно сказав по-іспанськи: «Ось вона, слава Ісусу», — майже підбіг до неї, потім несподівано круто повернув до океану і пірнув у його хвилі. Весь мокрий, він підбіг до дівчини, почав робити штучне дихання (навіщо воно тепер?), нахилився до обличчя дівчини… Поцілував її. Щось почав говорити швидко і гаряче. Іхтіандр схоплював тільки окремі слова: «Я попереджав вас… Було божевіллям… Добре, що додумався прив’язати вас до дошки…»

Дівчина розплющує очі, підводить голову… На обличчі страх, що змінюється подивом, гнівом, невдоволенням. Чоловік з еспаньйолкою і далі щось палко говорить, допомагає дівчині підвестись. Але вона ще слаба, і чоловік знову кладе її на пісок. Тільки через півгодини вони вирушили в дорогу. Вони пройшли недалеко від каміння, за яким сховався Іхтіандр. Дівчина хмурячись сказала, звертаючись до людини в сомбреро:

— Так це ви врятували мене? Дякую. Хай винагородить вас бог.

— Не бог, а тільки ви можете винагородити мене, — відповів смаглявий.

Дівчина ніби не чула цих слів. Вона помовчала, а потім сказала:

— Дивно. А мені здалося, приверзлося, немов біля мене було якесь чудовисько.

— Звичайно, це вам здалося, — відповів її супутник. — А може, це був диявол, який вважав вас за мертву і хотів захопити вашу душу. Прочитайте молитву і обіпріться на мене. Зі мною жоден диявол не зачепить вас.

І вони пройшли — чарівна дівчина і цей недобрий смаглявий чоловік, що запевнив дівчину, нібито він урятував її. Проте Іхтіандр не міг викрити його брехню. Хай чинять як хочуть, — Іхтіандр зробив своє діло.

Дівчина та її супутник зникли за дюнами, а Іхтіандр усе ще дивився їм услід. Потім повернув голову до океану. Який він великий і безлюдний!..

Прибій викинув на пісок синю рибу з сріблястим черевцем. Іхтіандр озирнувся, навколо — нікого. Він вибіг із своєї схованки, ухопив рибу і кинув у море. Риба попливла, але Іхтіандрові стало чомусь сумно. Він никав безлюдним берегом, підбирав риб та морські зірки і відносив їх до води. Робота поволі захопила його. До нього повертався його постійний хороший настрій. Так він працював до вечора, тільки іноді поринаючи у воду, коли береговий вітер обпалював і підсушував його зябра.

  

СЛУГА ІХТІАНДРА

Сальватор вирішив їхати в гори без Крісто, який слугував Іхтіандрові. Це дуже потішило індіанця: коли не буде Сальватора, він зможе вільніше зустрічатися з Бальтазаром. Крісто встиг уже повідомити Бальтазара, що він знайшов «морського диявола». Залишалося тільки обміркувати, як викрасти Іхтіандра.

Крісто жив тепер у білому будиночку, оповитому плющем, і часто бачився з Іхтіандром. Вони швидко подружили. Позбавлений людського оточення, Іхтіандр прив’язався до старого індіанця, який розповідав йому про життя на землі. Іхтіандр знав про життя моря більше, ніж знамениті вчені, і він відкривав Крісто таємниці підводного світу. Іхтіандр досить добре знав географію, йому були відомі океани, моря, найважливіші ріки; мав він деякі знання і в галузі астрономії, навігації, фізики, ботаніки, зоології. Але про людей він знав мало: дещо про раси, що населяють землю, про історію народів мав невиразне уявлення, а про політичні і економічні взаємини між людьми знав не більше, ніж п’ятирічна дитина.

Удень, коли наставала спека, Іхтіандр спускався до підземного гроту і кудись плив. У білий будиночок він повертався тоді, коли спадала спека, і залишався там до ранку. Але коли йшов дощ або піднімалася буря, він не виходив з будиночка цілий день. У сиру погоду він почував себе непогано, залишаючись на суші.

Будинок був невеличкий, усього на чотири кімнато. В одній кімнаті, суміжній з кухнею, жив Крісто. Поруч містилася їдальня, далі — велика бібліотека. Іхтіандр знав іспанську і англійську мови. Нарешті, остання найбільша кімната була спальнею Іхтіандра. Посеред спальні виблискував басейн. Біля стіни стояло ліжко. Інколи Іхтіандр спав у ліжку, але частіше у водяному ложі басейну. Проте Сальватор, від’їжджаючи, наказав Крісто стежити за тим, щоб Іхтіандр принаймні три ночі на тиждень спав у звичайному ліжку. Увечері Крісто приходив до Іхтіандра і бурчав, як стара нянька, коли юнак не згоджувався спати в ліжку.

— Але ж мені значно приємніше і зручніше спати у воді, — заперечував Іхтіандр.

— Лікар наказав, щоб ти спав у ліжку, треба слухатися батька.

Іхтіандр звав Сальватора батьком, хоча Крісто мав сумніви щодо їх родинних зв’язків. Шкіра на обличчі й руках Іхтіандра була досить світла, але, можливо, вона побілішала від довгочасного перебування під водою. Правильний овал обличчя Іхтіандра, рівний ніс, тонкі губи і великі променисті очі нагадували обличчя індіанця племені араукана, до якого належав і сам Крісто.

Крісто дуже кортіло побачити, який колір шкіри на тілі Іхтіандра, щільно вкритому лускоподібним убранням, виготовленим з якогось невідомого матеріалу.

— Ти не скидаєш на ніч своєї сорочки? — звернувся він до юнака.

— Навіщо? Моя луска не заважає мені, вона дуже зручна. Вона не затримує дихання зябер та шкіри і водночас надійно захищає: ні зуби акули, ні гострий ніж не переріжуть цього панцира, — відповідав Іхтіандр, умощуючись у ліжку.

— А навіщо ти надіваєш окуляри й рукавипі? — спитав Крісто, роздивляючись чудернацькі рукавиці, що лежали біля ліжка. Вони були зроблені із зеленкуватої гуми, пальці видовжені суглобистими обтягнутими гумою тростинками, вправленими в гуму, а між пальцями — прироблено перетинки. Для ніг ці пальці були видовжені ще більше.

— Рукавиці допомагають мені швидше плавати. А окуляри захищають очі, коли буря здіймає з дна пісок. Я надіваю їх не завжди. Але в окулярах я краще бачу під водою. Без окулярів під водою усе ніби в тумані. — І, усміхнувшись, Іхтіандр мовив: — Коли я був маленький, батько іноді дозволяв мені бавитися з дітьми, що живуть у сусідньому саду. Я дуже здивувався, побачивши, що вони плавають у басейні без рукавиць. «Хіба можна плавати без рукавиць?» — запитав я їх. А вони не могли зрозуміти, про які рукавиці я кажу, бо при них я не плавав.

— Ти й тепер випливаєш у затоку? — поцікавився Крісто.

— Звичайно. Тільки випливаю бічним підводним тунелем. Якісь злі люди трохи не піймали мене сіттю, і тепер я дуже обережний.

— Гм… отже, є й другий підводний тунель, що веде в затоку?

— Навіть кілька. Яка шкода, що ти не можеш плавати зі мною під водою! Я показав би тобі стільки див. Чому не всі люди можуть жити під водою? Ми покаталися б з тобою на моєму морському коні.

— На морському коні? Що це таке?

— Дельфін. Я приручив його. Бідолашний! Якось буря викинула його на берег, і він дуже розбив собі плавець. Я стягнув його у воду. Це була важка робота. Дельфіни на суші значно важчі, ніж у воді. Взагалі у вас тут усе важче. Навіть власне тіло. У воді легше жити. Ну от, стягнув я дельфіна, а плавати він не може — отже, не може й добувати собі їжу. Я годував його рибою довго — цілий місяць. За цей час він не тільки звик, але й полюбив мене. Ми з ним подружили. Інші дельфіни також знають мене. Як весело бавитися в морі з дельфінами! Хвилі, бризки, сонце, вітер, шум! Па дні теж гарно. Немовби пливеш у густому блакитному повітрі. Тихо. Не відчуваєш свого тіла. Лоно стає вільне, легке, покірне кожному твоєму руху… У мене багато друзів у морі. Я годую маленьких рибок, як ви пташок, — вони скрізь пливуть слідом за мною зграйками.

— А вороги?

— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.

— А якщо вони підкрадуться непомітно?

Іхтіандра здивувало це питання.

— Та я ж здалеку чую їх!

— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто. — Навіть коли вони підпливають тихо?

— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.

— Навіть коли спиш?

— Звичайно.

— Але риби…

— Риби гинуть не від несподіваного нападу, а через те, що не можуть оборонятися від дужчого за них ворога. А я — я дужчий за всіх їх. І морські хижаки знають це. Вони не наважуються підпливати до мене.

«Зуріта має рацію: задля такого хлопця варто попрацювати, — подумав Крісто. — Але і спіймати його у воді нелегко. «Чую всім тілом!» Хіба що тільки в капкан потрапить. Треба буде попередити Зуріту».

— А який гарний підводний світ! — не переставав захоплюватися Іхтіандр. — Ні, я ніколи не проміняю моря на вашу задушливу, курну землю.

— Чому ж нашу землю? Ти теж син землі, — сказав Крісто. — Хто була твоя мати?

— Я не знаю… — невпевнено сказав Іхтіандр. — Батько каже, що моя мати померла, коли я народився.

— Але вона була, звичайно, жінкою, людиною, а не рибою.

— Можливо, — згодився Іхтіандр.

Крісто засміявся.

— Скажи мені тепер, навіщо ти жартував, кривдив рибалок, різав їхні сіті і викидав рибу з човнів?

— Бо вони ловили риби більше, ніж могли з’їсти.

— Але ж вони ловили рибу на продаж.

Іхтіандр не зрозумів.

— Щоб інші люди теж могли їсти, — пояснив індіанець.

— Хіба людей так багато? — здивувався Іхтіандр. — Невже їм не вистачає земних птахів і тварин? Навіщо вони приходять в океан?

— Цього тобі відразу не поясниш, — позіхнувши, сказав Крісто. — Час уже спати. Гляди ж но, не залазь у свою ванну: батько гніватиметься, — І Крісто пішов.

Рано-вранці Крісто вже не застав Іхтіандра. Кам’яна підлога була мокра.

— Знов у ванні спав! — пробурмотів індіанець. — А потім, мабуть, поплив у море.

На сніданок Іхтіандр прийшов, дуже запізнившись. Він був чимось схвильований. Поколупавши виделкою шматок біфштекса, сказав:

— Знову смажене м’ясо!

— Знову, — суворо відповів Крісто. — Так лікар звелів. А ти знову сирої риби наївся в морі? Так ти зовсім одвикнеш від смаженої їжі. І у ванні спав. На ліжку спати не хочеш, — зябра від повітря одвикнуть, і знову скаржитимешся, що в боках коле. Приїде лікар, я поскаржусь йому на тебе. Зовсім не слухаєшся.

— Не кажи, Крісто. Я не хочу засмучувати його. — Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім він раптом підвів на індіанця свої великі, тепер засмучені очі і сказав: — Крісто, я бачив дівчину. Я ніколи не бачив нічого прекраснішого — навіть на дні океану…

— Навіщо ж ти нашу землю лаяв? — сказав Крісто.

— Я плив на дельфіні вздовж берега і недалеко від Буенос-Айреса побачив її на березі. У неї очі сині, а волосся золоте. — І Іхтіандр додав: — Але вона побачила мене, злякалась і втекла. Навіщо я надів окуляри й рукавиці? — Помовчавши, він заговорив зовсім тихо: — Одного разу я врятував якусь дівчину, що потонула в океані. Тоді я не помітив, яка вона з себе. А що коли це та? Мені здається, що у тієї теж було золотаве волосся. Так, так… Я пригадую… — Юнак замислився, потім підійшов до дзеркала і вперше в житті глянув на себе.

— І що ж ти робив далі?

— Я чекав її, однак вона не повернулася. Крісто, невже вона ніколи більше не прийде на берег?

«А це добре, що йому подобається дівчина», — думав Крісто. Досі, як не вихваляв старий індіанець місто, йому ніяк не вдавалось умовити Іхтіандра піти до Буенос-Айреса, де Зуріта легко міг би схопити юнака.

— Дівчина може і не прийти на берег, але я допоможу тобі розшукати її. Ти одягнеш міське вбрання і підеш зі мною до міста.

— І я побачу її? — вигукнув Іхтіандр.

— Там багато дівчат. Можливо, побачиш і ту, що сиділа на березі.

— Ходімо зараз!

— Зараз уже пізно. До міста нелегко дістатися пішки.

— Я попливу на дельфіні, а ти підеш берегом.

— Який ти швидкий, — відповів Крісто. — Ми вирушимо завтра разом, удосвіта. Ти випливеш у затоку, а я чекатиму на тебе з костюмом на березі. Та й костюм ще треба роздобути… («За ніч я встигну побачитися з братом», — подумав Крісто.) Отже, завтра вдосвіта.

У МІСТІ

Іхтіандр виплив із затоки і вийшов на берег. Крісто вже чекав його з білим міським костюмом у руках. Іхтіандр подивився на вбрання так, немовби йому принесли гадючу шкуру, і, зітхнувши, почав одягатися. Мабуть, йому рідко доводилось надівати костюм. Індіанець допоміг юнакові зав’язати галстук і, оглянувши Іхтіандра, був задоволений його зовнішністю.

— Ходімо! — весело сказав Крісто.

Індіанець хотів вразити Іхтіандра і повів його головними вулицями міста — Авені да Альвар, Вертіс, показав площу Вікторії з кафедральним собором і ратушею в маврітанському стилі, площу Фуерто і площу Двадцять п’ятого травня[9]з обеліском Свободи, навколо якого росли чудові дерева, та президентський палац.

Та Крісто помилився. Гуркіт, рух великого міста, пилюка, задуха, метушня зовсім приголомшили Іхтіандра. Він намагався знайти в натовпі дівчину, часто хапав Крісто за руку і шепотів:

— Вона!.. — Та одразу ж помічав, що помилився: — Ні, це інша…

Настав полудень. Спека стала нестерпною. Крісто запропонував зайти до невеличкого ресторану, що містився у підвалі, поснідати. Тут було не так спечно, але галасливо і задушливо. Брудні, бідно вдягнені люди курили смердючі сигари. Від диму Іхтіандр задихався, а тут що голосно сперечалися, вимахуючи пожмаканими газетами і вигукуючи незрозумілі слова. Іхтіандр випив дуже багато холодної води, однак не доторкнувся до сніданку, сумно промовивши:

— Легше відшукати знайому рибку в океані, ніж людину в цьому людському вирі. Ваші міста гидкі. Тут задуха і дуже погано пахне. У мене починає колоти в боках. Я хочу додому, Крісто.

— Добре, — згодився Крісто. — Зайдемо лише до одного мого приятеля — і повернемось.

— Я не хочу заходити до людей!

— Це по дорозі. Я не затримаюсь.

Розрахувавшись, Крісто вийшов з Іхтіандром на вулицю. Похиливши голову, важко дихаючи, ішов Іхтіандр слідом за Крісто повз білі будинки, повз сади з кактусами, маслиновими і персиковими деревами. Індіанець вів його до свого брата Бальтазара, що жив у Новому порту.

Біля моря Іхтіандр жадібно вдихав вологе повітря. Йому хотілося зірвати з себе одяг і кинутися в море.

— Зараз прийдемо, — сказав Крісто, боязко поглядаючи на свого супутника.

Вони перетнули залізничну колію.

— Прийшли. Ось тут, — сказав Крісто, і вони спустилися до напівтемної крамнички.

Коли очі Іхтіандра звикли до напівтемряви, він здивовано озирнувся. Крамниця скидалася на куточок морського дна. Полиця і навіть частина підлоги були завалені черепашками — дрібними, великими, витими, стулчастими. Зі стелі звисали разки коралів, морські зірки, чучела морських риб, засушені краби, дивовижні мешканці моря. На прилавку, під склом, лежали в шухлядах перлини. В одній шухлядці були рожеві перлини — ловці називали їх «шкірою ангела». Іхтіандр трохи заспокоївся серед знайомих речей.

— Спочинь, тут прохолодно і тихо, — сказав Крісто, всаджуючи юнака на старий плетений стілець.

— Бальтазаре! Гуттієре! — гукнув індіанець.

— Це ти, Крісто? — озвався голос з другої кімнати. — Іди сюди!

Крісто нахилився, щоб увійти у низенькі двері, що вели до другої кімнати.

Тут була лабораторія Бальтазара. Тут він легким розчином кислоти відновлював втрачений від вогкості колір перлин. Крісто щільно причинив за собою двері. Тьмяне світло падало крізь невеличке вікно в стелі, освітлюючи пляшечки і скляні ванночки на старому, почорнілому столі.

— Добридень, брате. Де Гуттієре?

— Пішла до сусідки по праску. Мережива та стрічечки на думці. Зараз повернеться, — відповів Бальтазар.

— А Зуріта? — нетерпляче запитав Крісто.

— Пропав десь, клятий. Учора ми з ним трохи посварилися.

— Все через Гуттієре?

— Зуріта перед нею, як вуж, звивався. А вона йому одно у відповідь: «Не хочу й не хочу». Що ти з нею вдієш? Вередлива і вперта. Забагато про себе думає. Не Розуміє того, що кожна індіанська дівчина, навіть найперша красуня, вважала б за щастя вийти заміж за таку людину. Власну шхуну має, артіль ловців, — бурмотів Бальтазар, купаючи перлини в розчині. — Мабуть, Зуріта вином досаду заливає.

— Що ж тепер нам робити?

— А ти привів?

— Сидить.

Бальтазар, підійшовши до дверей, з цікавістю зазирнув у замкову щілину.

— Не бачу, — тихо промовив він.

— На стільці сидить коло прилавка.

— Не бачу. Там Гуттієре!

Бальтазар швидко відчинив двері і разом з Крісто ввійшов до крамниці.

Іхтіандра не було. У темному кутку стояла дівчина — приймачка Бальтазара Гуттієре. Про її незвичайну вроду знали далеко за межами Нового порту. Але дівчина була сором’язна і примхлива. Найчастіше вона говорила співучим, але твердим голосом:

— Ні!

Гуттієре сподобалась Педро Зуріті. Він хотів одружитися з нею. І старий Бальтазар був не проти того, щоб породичатися з власником шхуни й пристати до нього в компанію.

Та на всі пропозиції Зуріти дівчина незмінно відповідала:

— Ні!

Коли батько і Крісто увійшли до кімнати, дівчина стояла, похиливши голову.

— Здрастуй, Гуттієре, — сказав Крісто.

— А де юнак? — спитав Бальтазар.

— Я не ховаю юнаків, — відповіла вона посміхаючись. — Коли я увійшла, він глянув на мене так дивно, ніби злякався, підвівся, потім раптом схопився за груди й вибіг. Не встигла я оглянутись, як він уже був у дверях.

«Це була вона», — подумав Крісто.

ЗНОВ У МОРІ

Іхтіандр, задихаючись, біг уздовж морського берега. Вирвавшись із цього страшного міста, він круто звернув з дороги і рушив до самого берега моря. Він заховався серед прибережного каміння, озирнувся, швидко роздягнувся, сховав між камінням костюм, побіг до води і кинувсь у хвилі.

Хоч він був дуже стомлений, а проте плив як ніколи швидко. Риби перелякано кидалися від нього. Тільки відпочивши за кілька миль від міста, Іхтіандр піднявся ближче до поверхні і поплив уздовж берега. Тут він уже почував себе як удома. Кожен підводний камінь, кожна улоговинка на морському дні були йому знайомі. Ось тут, розпластавшись на піщаному дні, живуть сидні камбали, далі ростуть червоні коралові кущі, що ховають між своїх гілок дрібних червоноперих рибок. У цій затонулій рибальській барці влаштували собі кубло дві родини спрутів, у них нещодавно вивелися малята. Під сірими камінцями живуть краби. Іхтіандр любив годинами спостерігати їхнє життя. Він знав їхні маленькі радощі вдалого полювання та їхні прикрощі — втрату клешні чи напад восьминога. А коло берегових скель було багато устричних черепашок.

Нарешті, вже недалеко від затоки, Іхтіандр висунув голову на поверхню води. Він побачив зграю дельфінів, що вигравали на хвилях, і голосно протяжно крикнув. Великий дельфін весело пирхнув у відповідь і швидко поплив до свого друга, то поринаючи, то знов виблискуючи над гребенями хвиль своєю чорною спиною.

— Швидше, Лідінгу, швидше! — гукнув Іхтіандр, пливучи йому назустріч. Він ухопився за дельфіна. — Пливімо швидше далі, вперед!

І, скоряючись руці юнака, дельфін швидко поплив у відкрите море, назустріч вітру і хвилям. Збиваючи піну, він грудьми розтинав хвилі і мчав, але Іхтіандрові здавалося, що швидкість усе ще замала.

— Та ну ж бо, Лідінгу! Швидше, швидше!

Іхтіандр зовсім загнав дельфіна, але ця їзда на хвилях не заспокоїла його. Він залишив свого друга в цілковитому нерозумінні, зслизнувши раптом з лискучої спини і пірнувши в море. Дельфін почекав, пирхнув, пірнув, виплив, ще раз незадоволено пирхнув і, круто повернувши хвостом, попрямував до берега, час від часу обертаючись назад. Його друг не виринав на поверхню, і Лідінг приєднався до зграї, радісно зустрінутий молодими дельфінами. А Іхтіандр пірнав усе глибше й глибше в присмеркові глибини океану. Йому хотілося побути на самоті, оговтатися від нових вражень, розібратись у всьому тому, що ЕІН узнав і побачив. Він заплив далеко, не думаючи про небезпеку. Він хотів зрозуміти, чому він не такий, як усі, — чужий морю і землі.

Він поринав усе повільніше. Вода густішала, вона вже тиснула на нього, дихати ставало дедалі важче. Тут були густі зелено-сірі сутінки. Морських мешканців було менше, і багатьох із них Іхтіандр зовсім не знав, — він ще ніколи не поринав так глибоко. І вперше Іхтіандрові стало моторошно від цього мовчазного присмеркового світу. Він швидко піднявся на поверхню і поплив до берега. Сонце сідало, пронизуючи воду червоним промінням. У воді це проміння, змішуючись із синявою води, мінилося ніжними лілувато-рожевими і зеленкувато-блакитними відтінками.

Іхтіандр був без окулярів і тому знизу бачив морську поверхню такою, якою бачать її риби: з-під води морська поверхня видавалася йому не плескатою, а конусоподібною, — немовби він лежав на дні величезної вирви. Здавалося, що краї цього конуса оточені червоною, жовтою, зеленою, синьою і фіолетовою смужками. За конусом розстилалася осяйна поверхня води, в якій, немов у дзеркалі, відбивалися підводні предмети: скелі, водорості і риби.

Іхтіандр перевернувся на груди, поплив до берега і сів під водою між скель недалеко від обмілини. Рибалки злізли з човна у воду і тягли човен на берег. Один з них спустив ноги по коліна у воду. Іхтіандр бачив над водою безногої о рибалку, а у воді — тільки його ноги, а вони знову відбивалися в дзеркалі водяної поверхні. Другому рибалці вода сягала до плечей. І у воді з’явилася чудна безголова, але чотиринога істота, начебто двом однаковим людям одрубали голови і поставили плечі одної людини на плечі другої. Кали люди підходили до берега, Іхтіандр бачив їх, як бачать їх риби: ніби відбитими в кулі. Він бачив їх з ніг до голови раніше, ніж вони наближалися впритул до берега. Тому він завжди встигав одпливти від берега, перш ніж люди могли помітити його.

Ці дивні тулуби з чотирма руками, але без голів і голови без тулубів здалися тепер Іхтіандрові неприємними. Люди… Вони зчиняють такий галас, курять жахливі сигари, погано пахнуть. Ні, з дельфінами краще, — вони чисті й веселі. Іхтіандр усміхнувся, він згадав, як одного разу напився дельфінячого молока.

Далеко на півдні є невеличка бухта. Гострі підводні скелі і піщана коса заступають дорогу до неї суднам з моря. Берег там скелястий і стрімкий. Цю бухту не відвідують ні рибалки, ні шукачі перлин. Неглибоке дно вкрите густим килимом рослин. У теплій воді багато риби. Сюди багато років підряд припливала дельфін-самка, і тут, у цій теплій бухті, у неї народжувалися дельфінятка — двоє, четверо, іноді її шестеро. Іхтіандра дуже тішили молоді дельфіни, і він годинами спостерігав їх, причаївшись у заростях. Дельфінятка то кумедно перекидалися на поверхні, то ссали соски своєї матері, відштовхуючи одне одного мордами. Іхтіандр почав обережно приручати їх: ловив рибок і частував ними дельфінят. Поступово молоді дельфіни і самка звикли до Іхтіандра. Він уже бавився з малятами, ловив їх, підкидав, шарпав. Це їм, мабуть, подобалося, — вони не відставали від нього і щоразу кидалися до нього зграєю, як тільки він з’являвся в бухті з подарунками — смачними рибками або ще смачнішими маленькими ніжними восьминогами.

Одного разу, коли у знайомої самки-дельфіна народилися діти і були вони ще зовсім маленькими сосунцями, — вони ще не їли, а живилися тільки молоком матері, — Іхтіандр подумав: а чому б йому самому не покуштувати дельфінячого молока?

І ось він непомітно опинився під самкою-дельфіном, обхопив її руками і почав висмоктувати молоко. Дельфін не сподівався такого нападу і з жахом кинувся геть з бухти, Іхтіандр ураз відпустив наполохану тварину. Молоко мало сильний риб’ячий присмак.

Налякана самка, вирвавшись від несподіваного сосунця, кинулася кудись у безодню вод, її малята розгубились і безладно тинялися на всі боки. Довго зганяв Іхтіандр маленьких дурних дельфіняток, доки не з’явилась матуся і не відвела їх до сусідньої бухти.

Тільки через багато днів між ними відновилися довір’я і дружба.

* * *

Крісто неабияк турбувався. Іхтіандр не показувався три доби З’явився він стомлений, блідий, але задоволений.

— Де ти пропадав? — суворо запитав індіанець, зрадівши з появи Іхтіандра.

— На дні, — відповів Іхтіандр.

— Чому ти такий блідий?

— Я… я мало не загинув, — збрехав Іхтіандр уперше в житті і розповів Крісто історію, що трапилася з ним значно раніше.

У глибинах океану височить скелясте плоскогір’я, а вгорі, посередині плоскогір’я, є велика овальна улоговина — справжнє підводне гірське озеро.

Іхтіандр плив над цим підводним озером. Його вразив незвичайний світло-сірий колір дна. Спустившись нижче і придивившись, Іхтіандр здивувався: під ним було справжнє кладовище різних морських тварин — від дрібних рибок до акул і дельфінів. Тут були і недавні жертви. Але біля них не кишіли, як звичайно, дрібні хижаки — краби і риби. Все було мертве і нерухоме. Тільки де-не-де з дна до поверхні здіймалися бульбашки газу. Іхтіандр плив понад краєм улоговини. Поринув ще нижче і раптом відчув гострий біль у зябрах, задуху, запаморочення. Майже втрачаючи свідомість, він безпорадно падав і нарешті опустився на край улоговини. У скронях стукало, серце калатало, очі заволокло червоним туманом. І ні він кого було чекати допомоги. Раптом він помітив, як поряд з ним, тіпаючись у корчах, поринає акула. Напевне, вона полювала на нього, доки сама пе потрапила до цих страшних, отруйних мертвих вод підводного озера. її черево і боки здувалися і опадали, паща була роззявлена, білі гострі пластини зубів вишкірені. Акула здихала. Іхтіандр здригнувся. Стиснувши щелепи, намагаючись не набрати зябрами води, Іхтіандр рачки виповз із озера на берег, тоді підвівся, пішов. У голові паморочилося, і він знову впав. Потім відштовхнувся ногами од сірого каміння, змахнув руками, і ось уже він за десять метрів від краю озера…

Закінчивши розповідь, Іхтіандр додав те, про що колись довідався від Сальватора.

— Напевне, у цій улоговині зібрались якісь шкідливі гази — можливо, сірководень або вугільний ангідрид, — сказав Іхтіандр. — Розумієш, на поверхні океану ці гази окислюються, і їх не відчуваєш, а в самій улоговині, де гази виділяються, вони ще дуже концентровані. Ну, а тепер дай мені поснідати — я голодний.

Нашвидку поснідавши, Іхтіандр надів окуляри й рукавиці і попрямував до дверей.

— Ти тільки за цим і приходив? — запитав Крісто, показуючи на окуляри. — Чому ти не хочеш сказати, що з тобою?

У характері Іхтіандра з’явилася нова риса: він став потайливий.

— Не питай, Крісто, я сам не знаю, що зі мною. — І юнак швидко вийшов з кімнати.

МАЛЕНЬКА ПОМСТА

Несподівано зустрівши блакитнооку дівчину в крамниці продавця перлин Бальтазара, Іхтіандр так зніяковів, що вискочив з крамниці і кинувся до моря. Але тепер у нього знову виникло бажання познайомитися з дівчиною та він не знав, як це зробити. Найпростіше було б покликати на допомогу Крісто і піти разом з ним. Проте зустрічатися з нею в присутності Крісто йому не хотілося. Щодня припливав Іхтіандр до берега моря, туди, де вперше зустрів дівчину. Він просиджував з ранку до вечора, ховаючись за прибережним камінням, сподіваючись побачити її. Припливши до берега, він знімав окуляри й рукавиці і переодягався в білий костюм, щоб не злякати дівчину. Нерідко він просиджував на березі цілу добу, вночі поринав у море, щоб погамувати голод рибою та устрицями, і засинав неспокійним сном, а рано-вранці, ще до схід сонця, був уже знову на чатах.

Якось увечері він наважився піти до крамниці продавця перлин. Двері були розчинені, але біля прилавка сидів старий індіанець, — дівчини не було. Іхтіандр повернувся на берег. На скелястому березі стояла дівчина в білій легенькій сукні й солом’яному капелюшку. Іхтіандр зупинився, не наважуючись підійти. Дівчина на когось чекала. Вона нетерпляче ходила туди й сюди, час від часу поглядаючи на дорогу. Іхтіандра, що зупинився біля виступу скелі, вона не помічала.

Але ось дівчина замахала комусь рукою. Іхтіандр озирнувся і побачив молодого, високого, плечистого чоловіка, що швидко йшов дорогою. Іхтіандр ще ніколи не бачив таких ясних волосся й очей, як у цього незнайомця. Велетень підійшов до дівчини і, подаючи їй широку руку, ласкаво промовив:

— Здрастуй, Гуттієре!

— Здрастуй, Ольсене, — відповіла вона.

Невідомий міцно потиснув маленьку руку Гуттієре.

Іхтіандр неприязно подивився на них. Йому стало сумно, і він мало не заплакав.

— Принесла? — спитав велетень, дивлячись на перлове намисто Гуттієре.

Вона кивнула головою.

— Батько не довідається? — запитав Ольсен.

— Ні, — відповіла дівчина. — Це мої власні перлини, я можу робити з ними, що захочу.

Гуттієре і Ольсен пройшли до самого краю скелястого берега, стиха розмовляючи. Потім Гуттієре розстебнула намисто, взяла його за кінець разка, підняла руку вгору і, милуючись намистом, сказала:

— Дивись, як гарно сяють перлини на заході сонця. Візьми, Ольсене…

Ольсен уже простяг руку, та раптом намисто випорснуло з рук Гуттієре і впало в море.

— Що я наробила! — вигукнула дівчина.

Ольсен і Гуттієре засмучені стояли біля моря.

— Може, його можна дістати? — сказав Ольсен.

— Тут дуже глибоко, — заперечила Гуттієре і додала: — От лихо, Ольсене!

Іхтіандр бачив, як засмутилася дівчина. Він миттю забув про те, що дівчина хотіла подарувати перлини білявому велетневі. Іхтіандр не міг бути байдужим до її горя: він вийшов із-за скелі і рішучо попростував до Гуттієре.

Ольсен насупився, а Гуттієре з цікавістю і подивом глянула на Іхтіандра, — вона впізнала в ньому того юнака, що так несподівано втік із крамниці.

— Ви, здається, впустили у море перлове намисто? — спитав Іхтіандр. — Якщо хочете, я дістану його.

— Навіть мій батько — найкращий ловець перлин — по зміг би дістати його на цьому місці, — заперечила дівчина.

— Я спробую, — скромно відповів Іхтіандр.

І на подив Гуттієре та її супутника, юнак, навіть не роздягаючись, кинувся з високого берега в море і зник у хвилях.

Ольсен не знав, що й думати.

— Хто це? Звідки він узявся?

Минула хвилина, потім друга, а юнак не повертався.

— Загинув, — занепокоєно сказала Гуттієре, вдивляючись у хвилі.

Іхтіандрові не хотілось, щоб дівчина знала, що він може жити під водою. Захопившись пошуками, він не розрахував часу і пробув під водою трохи більше, ніж може витримати ловець. Виринувши на поверхню, юнак сказав усміхаючись:

— Трохи терпіння. На дні багато уламків скель — важко шукати. Та я знайду. — І він знову пірнув у воду.

Гуттієре не раз бачила, як ловлять перлини. Вона здивувалася, що юнак, пробувши під водою майже дві хвилини, дихав рівно і не почував утоми.

За дві хвилини голова Іхтіандра знову з’явилася на поверхні. Обличчя Його сяяло радістю. Він підняв над водою руку і показав намисто.

— Зачепилося за виступ скелі, — сказав Іхтіандр зовсім рівним голосом, не захекавшись, немовби він вийшов з другої кімнати. — Коли б перлини впали в розколину, довелося б поморочитись довше.

Він швидко видерся на скелю, підійшов до Гуттієре і подав їй намисто. Вода струмками збігала з його одягу, але він не звертав на це уваги.

— Візьміть.

— Дякую, — сказала Гуттієре, з новою цікавістю дивлячись на юнака.

Запала мовчанка. Всі троє не знали, що робити далі. Гуттієре не наважувалася передати намисто Ольсенові в присутності Іхтіандра.

— Ви, здасться, хотіли віддати перлини йому? — сказав Іхтіандр, показуючи на Ольсена.

Ольсен почервонів, а зніяковіла Гуттієре сказала:

— Так, так, — і простягла намисто Ольсенові, який мовчки взяв його і сховав у кишеню.

Іхтіандр був задоволений. З його боку це була маленька помста. Велетень дістав у подарунок загублені перлини із рук Гуттієре, але від нього — Іхтіандра.

І, вклонившись дівчині, Іхтіандр швидко пішов дорогою.

Та не довго тішила Іхтіандра його удача. Нові думки і питання виникали у нього. Він погано знав людей. Хто цей білявий велетень? Чому Гуттієре дарує йому своє намисто? Про що розмовляли вони на кручі?

Цієї ночі Іхтіандр знову гасав з дельфіном на хвилях, лякаючи в пічній темряві рибалок своїми криками.

Весь наступний день Іхтіандр пробув під водою. В окулярах, але без рукавиць повзав по піщаному дну, шукаючи перлові черепашки. Увечері він завітав до Крісто, який зустрів його буркотливими докорами. Уранці, вже одягнений, юнак був біля скелі, де зустрівся з Гуттієре і Ольсеном. Увечері, па заході сонця, як і того разу, першою прийшла Гуттієре.

Іхтіандр вийшов із-за скель і попростував до дівчини. Побачивши його, Гуттієре кивнула йому головою як своєму знайомому і, усміхаючись, запитала:

— Ви стежите за мною?

— Так, — просто відповів Іхтіандр, — відтоді, як уперше побачив вас… — І, зніяковівши, юнак мовив: — Ви подарували своє намисто тому… Ольсенові. Але ви милувалися перлинами, перш ніж віддати їх. Ви любите перли?

— Так.

— Тоді візьміть оце… від мене. — І він простягнув їй перлину.

Гуттієре добре знала ціну перлам. Перлина, що лежала на долоні Іхтіандра, далеко перевищувала все, що вона бачила й знала про перли з батькових розповідей. Бездоганної форми величезна перлина дуже чистого білого кольору важила не менше двохсот каратів і коштувала, мабуть, не менше як мільйон золотих позо. Гуттієре дивилася то на незвичайну перлину, то на вродливого юнака, що стояв перед нею. Міцний, гнучкий, високий, але трохи сором’язливий, одягнений у пом’ятий білий костюм, він не був схожий на багатих юнаків Буенос-Айреса. І він пропонував їй, дівчині, якої майже зовсім не знав, такий подарунок.

— Візьміть же! — вже наполегливо повторив Іхтіандр.

— Ні, — відповіла Гуттієре, похитавши головою. — Я не можу взяти від вас такого цінного подарунка.

— Це зовсім не цінний подарунок, — гаряче заперечив Іхтіандр. — На дні океану тисячі таких перлин.

Гуттієре усміхнулась. Іхтіандр зніяковів, почервонів і після короткої мовчанки додав:

— Ну, прошу вас.

— Ні.

Іхтіандр нахмурився, він був ображений.

— Коли не хочете взяти для себе, то візьміть для того… для Ольсена. Він не відмовиться.

Гуттієре розсердилась.

— Він бере не для себе, — суворо відповіла вона. — Ви нічого не знаєте.

— Отже, ні?

— Ні.

Тоді Іхтіандр кинув перлину далеко в море, мовчки вклонився дівчині, повернувся і пішов на дорогу.

Цей вчинок приголомшив Гуттієре. Вона стояла нерухомо. Кинути в море мільйонне багатство, як звичайний камінець! їй було совісно. Навіщо вона засмутила цього дивного юнака.

— Стривайте, куди ж ви?

Та Іхтіандр простував далі, низько похиливши голову. Гуттієре наздогнала його, взяла за руку і зазирнула в обличчя. По обличчю юнака текли сльози. Він раніше ніколи не плакав і тепер дивувався, чому речі стали туманними і розпливчастими, ніби він плив без окулярів під водою.

— Пробачте, я образила вас, — промовила дівчина, беручи його за обидві руки.

НЕТЕРПІННЯ ЗУРІТИ

Після цієї події Іхтіандр щовечора припливав до берега, недалеко від міста, брав схований серед каміння костюм, одягався і йшов до скелі, куди приходила Гуттієре. Вони гуляли вздовж берега, жваво розмовляючи. Хто був новий друг Гуттієре? Цього вона не могла б сказати. Він був недурний, дотепний, знав багато такого, чого не знала Гуттієре, але разом з тим не розумів найпростіших речей, відомих кожному міському хлопчикові. Чим це пояснити? Іхтіандр говорив про себе неохоче. Розповідати правду йому не хотілося. Дівчина тільки довідалася, що Іхтіандр — син лікаря, людини, треба думати, дуже заможної. Він виховував сина далеко від міста і людей і дав йому дуже своєрідну і однобічну освіту.

Часом вони довго засиджувалися на березі. Біля ніг шумів прибій. Миготіли зорі. Розмова змовкала. Іхтіандр був щасливий.

— Час уже додому, — казала дівчина.

Іхтіандр неохоче підводився, проводжав її до передмістя, потім швидко повертався, скидав одежу і плив додому.

Вранці, поснідавши, він брав велику білу хлібину і рушав у затоку. Сидячи на піщаному дні, він годував хлібом рибок. Вони підпливали до нього, зграйкою оточували його, шастали між руками і жадібно хапали розмоклий хліб прямо з рук. Іноді великі риби запливали в що зграйку і ганялися за дрібнотою. Іхтіандр підводився і відганяв хижаків руками, а маленькі рибки ховалися за його спиною.

Він почав збирати перлини і складав їх у підводному гроті. Він працював задоволено і незабаром зібрав цілу купу добірних перлин.

Сам того не знаючи, він ставав найбагатшою людиною Аргентіни, а може, й усієї Південної Америки. Досить було захотіти, і він став би найбагатшою людиною світу. Але він не думав про багатство.

Так минали спокійні дні. Іхтіандр шкодував тільки за тим, що Гуттієре живе в курному, душному, гомінкому місті. От якби й вона могла жити під водою, далеко від гамору й людей! Як це було б добре! Він показав би їй новий, невідомий світ, чудові квіти підводних полів. Та Гуттієре не може жити під водою. А він не може жити на землі. Він і так надто багато буває на повітрі. І це не минає даремно, дедалі частіше і дужче починають боліти боки, коли він сидить з дівчиною на березі моря. Але навіть тоді, коли біль стає нестерпним, він не залишає дівчини раніше, ніж вона піде сама. І ще одне турбувало Іхтіандра: про що говорила Гуттієре з білявим велетнем? Іхтіандр щоразу збирався спитати Гуттієре, але боявся образити її.

Якось увечері дівчина сказала Іхтіандрові, що завтра вона не прийде.

— Чому? — запитав він, насупившись.

— Я зайнята.

— Чим?

— Не можна бути таким цікавим. — відповіла дівчина усміхаючись. — Не проводжайте мене! — додала вона і пішла.

Іхтіандр пірнув у море. Всю ніч пролежав вій на замшілому камінні. Невесело було йому. Вдосвіта він поплив додому.

Недалеко від затоки він побачив, як рибалки з човнів стріляли дельфінів. Великий дельфін, поранений кулею, високо підстрибнув над водою і важко пірнув.

— Лідінг! — з жахом прошепотів Іхтіандр.

Один рибалка вже сплигнув з човна в море і очікував, коли поранена тварина спливе на поверхню. Однак дельфін виринув майже за сто метрів від ловця і, важко відсапавшись, знову пірнув у воду.

Рибалка швидко плив до дельфіна. Іхтіандр поспішав на допомогу другові. Ось дельфін ще раз виринув, і в ту ж мить рибалка вхопив його за плавець і потяг знесилену тварину до човна.

Іхтіандр, пливучи під водою, наздогнав рибалку, вкусив його своїми зубами за ногу. Думаючи, що його вхопила акула, рибалка почав несамовито дриґати ногами. Захищаючись, рибалка навмання полоснув ворога ножем, якого тримав у другій руці. Удар ножа улучив Іхтіандрові у шию, не прикриту лускою. Іхтіандр випустив ногу рибалки, і той швидко поплив до човна. Поранені дельфін і Іхтіандр попрямували до затоки. Юнак наказав дельфінові плисти слідом за ним і пірнув у підводну печеру. Вода наповнювала печеру лише до половини. Крізь розколини сюди проникало повітря. Тут дельфінові не загрожувала небезпека, і він міг віддихатись. Іхтіандр оглянув його рану. Вона була не страшна. Куля попала під шкіру і засіла в салі. Іхтіандрові пощастило витягти її пальцями. Дельфін терпляче переніс це.

— Загоїться, — сказав Іхтіандр, ніжно поплескуючи свого друга по спині.

Тепер треба було подбати й про себе. Іхтіандр швидко проплив підводним тунелем, піднявся в сад і увійшов у білий будиночок.

Крісто злякався, побачивши свого вихованця закривавленим.

— Що з тобою?

— Мене поранили рибалки, коли я захищав дельфіна, — сказав Іхтіандр. Але Крісто не повірив йому.

— Знову був без мене у місті? — підозріливо запитав він, перев’язуючи рану. Іхтіандр мовчав.

— Підніми трохи свою луску, — сказав Крісто і оголив Іхтіандрові плече. На плечі індіанець помітив червонясту пляму. Вигляд цієї плями злякав Крісто.

— Ударили веслом? — запитав він, обмацуючи плече. Але пухлини не було. Очевидно, це була родимка.

— Ні, — відповів Іхтіандр.

Юнак пішов до своєї кімнати відпочити, а старий індіанець підпер голову руками і замислився. Він довго сидів, потім підвівся і вийшов з кімнати.

Крісто швидко попрямував до міста, захекавшись, увійшов у крамницю Бальтазара і, підозріливо глянувши на Гуттієре, що сиділа біля прилавка, спитав:

— Батько вдома?

— Там, — відповіла дівчина, кивнувши головою на двері другої кімнати.

Крісто увійшов у лабораторію і зачинив за собою двері.

Брат сидів біля колб, перемиваючи перлини. Бальтазар був роздратований, як і минулого разу.

— Збожеволієш з вами, — почав бурчати Бальтазар. — Зуріта злиться, що ти й досі не приводиш морського диявола, Гуттієре йде кудись з дому на цілий день. Про Зуріту вона й чути не хоче. Торочить своє: «Ні! Ні!» А Зуріта каже: «Набридло ждати! Візьму, каже, та й одвезу її силоміць. Поплаче, та й квит». Від нього всього можна сподіватися.

Крісто вислухав братові нарікання і потім сказав:

— Слухай, я не міг привести морського диявола, бо він, як і Гуттієре, часто йде без мене з дому на цілий день. А зі мною йти до міста не хоче. Зовсім перестав мене слухатися. Лікар лаятиме мене за те, що я погано наглядаю за Іхтіандром…

— Отже, треба якнайшвидше захопити або викрасти Іхтіандра, ти підеш від Сальватора раніше, ніж він повернеться, і…

— Стривай-но, Бальтазаре. Не перебивай мене, брате. З Іхтіандром нам не треба поспішати.

— Чому не треба поспішати?

Крісто зітхнув, ніби не наважуючись розкрити свій план.

— Бачиш-но… — почав він.

Та в що мить до крамниці хтось увійшов, і вони почули гучний голос Зуріти.

— Ну от, — пробурмотів Бальтазар, кидаючи перлини у ванну, — знову він!

А Зуріта, грюкнувши дверима, увійшов у лабораторію.

— Обидва браточки тут! Ви довго ще будете морочити мені голову? — спитав він, зиркаючи то на Бальтазара, то на Крісто.

Крісто підвівся і, люб’язно усміхаючись, сказав:

— Роблю все, що можу. Терпіння. Морський диявол — не просто собі рибчина. Його з виру одразу не витягнеш. Один раз пощастило привести його сюди, — вас не було; побачив диявол місто, не сподобалось йому, і тепер він не хоче йти сюди.

— Не хоче — не треба. Мені набридло ждати. На цьому тижні я вирішив одразу двох зайців убити. Сальватор ще не приїхав?

— Цими днями чекають.

— Отже, треба поспішати. Чекайте гостей. Я підібрав надійних людей. Ти нам відчиниш двері, Крісто, а далі я впораюся й сам. Коли все буде готово, я повідомлю Бальтазара. — І, повернувшись до Бальтазара, він сказав: — А з тобою я ще поговорю завтра. Та тільки пам’ятай, що це буде наша остання розмова.

Брати мовчки вклонилися. Коли Зуріта обернувся до них спиною, люб’язні усмішки збігли з облич індіанців. Бальтазар стиха вилаявся, Крісто, здавалось, щось обмірковував.

У крамниці Зуріта про щось тихо розмовляв з Гуттієре.

— Ні! — почули брати відповідь Гуттієре. Бальтазар журно похитав головою.

— Крісто! — гукнув Зуріта. — Йди за мною, ти мені сьогодні будеш потрібен.

НЕПРИЄМНА ЗУСТРІЧ

Іхтіандр почував себе дуже погано. Рана на шиї боліла. У нього був жар. Дихати на повітрі ставало дедалі важче. Але незважаючи на це, вранці він усе-таки пішов до скелі, сподіваючись побачити Гуттієре. Вона прийшла опівдні. Стояла палюча спека. Від розпеченого повітря, дрібного білого пороху Іхтіандр задихався. Йому хотілося побути на березі моря, але Гуттієре поспішала, вона мусила повернутись до міста.

— Батько йде в якихось справах, і я повинна сидіти в крамниці.

— Тоді я проведу вас, — сказав юнак, і вони попрямували похилою, курною дорогою до міста.

Назустріч їм, низько похиливши голову, простував Ольсен. Він був чимось заклопотаний і пройшов повз них, не помітивши Гуттієре. Але дівчина покликала його.

— Мені треба сказати йому тільки два слова, — мовила Гуттієре, звертаючись до Іхтіандра, і, повернувши назад, підійшла до Ольсена. Вони тихо п швидко про щось розмовляли. Здавалося, дівчина упрошувала його.

Іхтіандр ішов за кілька кроків позаду них.

— Добре, сьогодні, опівночі! — почув він голос Ольсена. Велетень потиснув дівчині руку, кивнув головою і швидко пішов далі.

Коли Гуттієре підійшла до Іхтіандра, вуха и обличчя його палали. Йому хотілося нарешті поговорити з Гуттієре про Ольсена, але він не знаходив слів.

— Я не можу — почав він задихаючись, — я повинен знати… Ольсен… ви ховаєте від мене якусь таємницю. Він призначив вам побачення вночі. Ви любите пою.

Гуттієре взяла Іхтіандра за руку, ласкаво зазирнула йому в очі і, усміхаючись, запитала:

— Ви вірите мені?

— Я вірю… ви знаєте, я люблю вас, — тепер Іхтіандр знав це слово, — але мені… але мені так тяжко.

То була правда. Іхтіандр страждав від невідомості, та в цю мить він відчував ще й гострий, ріжучий біль у боках. Він задихався. Рум’янець збіг з його лиця, і тепер воно було бліде.

— Ви зовсім хворий, — стурбовано промовила дівчина. — Заспокойтесь, будь ласка. Милий мій хлопчику! Я не хотіла говорити вам усього, але щоб заспокоїти вас, скажу. Слухайте.

Якийсь вершник промчав повз них, однак, глянувши на Гуттієре, круто повернув коня і під їхав до молодих людей. Іхтіандр побачив смуглявого, вже немолодого чоловіка, з пухнастими, закрученими догори вусами і невеличкою еспаньйолкою.

Десь колись Іхтіандр бачив цю людину. У місті? Ні… Так, там, на березі.

Вершник поляскав хлистом по чоботу, підозріливо і вороже оглянув Іхтіандра і подав руку Гуттієре.

Піймавши руку, він несподівано підняв дівчину до сідла, поцілував її руку і засміявся.

— Піймалася! — Випустивши руку спохмурнілої Гуттієре, він промовив насмішкувато й водночас роздратовано: — Хто ж це бачив, щоб наречені напередодні весілля гуляли з молодими хлопцями?

Очі Гуттієре гнівно спалахнули, та він не дав їй говорити.

— Батько давно вже чекає на вас. Я буду в крамниці за годину.

Іхтіандр уже не чув останніх слів. Він раптом відчув що в очах у нього потемніло, якийсь клубок підкотився до горла, йому захопило подих. Він не міг більше залишатися на повітрі.

— Так ви… усе-таки обдурили мене… — промовив він посинілими губами.

Йому хотілося говорити — висловити всю свою образу або дізнатися про все, однак біль у боках ставав нестерпним, Іхтіандр майже втрачав свідомість.

Нарешті він зірвався з місця, побіг до берега і з крутої скелі кинувся в море.

Гуттієре скрикнула і похитнулася. Потім вона кинулася до Педро Зуріти.

— Швидше… Врятуйте його!

Проте Зуріта не поворухнувся.

— Я не маю звички заважати іншим топитися, якщо вони цього бажають, — сказав він.

Гуттієре побігла до берега, щоб стрибнути у воду. Але Зуріта пришпорив коня, наздогнав дівчину, схопив її за плечі, підняв на коня і поскакав дорогою.

— Я не маю звички заважати іншим, якщо інші не заважають мені. Ось так буде краще! Та отямтесь-бо, Гуттієре!

Але Гуттієре не відповідала. Вона була непритомна. Дівчина отямилась уже біля батькової крамниці,

— Хто був цей юнак? — спитав Педро.

Гуттієре, глянувши на Зуріту з неприхованим гнівом, сказала:

— Пустіть мене!

Зуріта насупився. «Дурниці, — подумав він. — Герой її роману кинувся в море. Тим краще». І, обернувшись до крамниці, Зуріта гукнув:

— Батьку! Бальтазаре! Агов!

Бальтазар вибіг.

— Ось тобі твоя дочка. І дякуй мені. Я врятував її, вона мало не стрибнула в море слідом за якимось юнаком приємної зовнішності. Ось уже вдруге я рятую життя твоїй дочці, а вона й досі цурається мене. Та незабаром цій упертості буде покладено край. — Він зареготав. — Я приїду через годину. Пам’ятай нашу домовленість!

Бальтазар, принижено вклоняючись, прийняв від Педро дочку.

Вершник пришпорив коня і поїхав.

Батько й дочка увійшли в крамницю. Знесилена Гуттієре опустилася на стілець і затулила обличчя руками.

Бальтазар причинив двері і, походжаючи по крамниці, почав про щось схвильовано і гаряче говорити. Але його ніхто не слухав. З таким самим успіхом Бальтазар міг би промовляти до засушених крабів і морських йоржів, що лежали на полицях.

«Він кинувся у воду, — думала дівчина, пригадуючи обличчя Іхтіандра. — Бідолашний! Спочатку Ольсен, потім ця безглузда зустріч із Зурітою. Як смів він назвати мене нареченою! Тепер усе загинуло…»

Гуттієре зайшлася сльозами. Їй було жаль Іхтіандра. Простий, сором’язливий — хіба можна було його порівняти з пустими, чванькуватими молодими людьми Буенос-Айреса?

«Що ж робити далі? — думала вона. — Кинутися в море, як Іхтіандр? Накласти на себе руки?»

А Бальтазар говорив і говорив:

— Ти розумієш, Гуттієре. Це ж цілковите розорення! Все, що ти бачиш у нашій крамниці, належить Зуріті. Мого власного товару тут немає й десятої частки. Усі перлини ми одержуємо на комісію від Зуріти. Коли ти ще раз відмовиш йому, він забере весь товар і більше зі мною не матиме справ. Це ж розорення! Цілковите розорення! Ну, будь же розумницею, пожалій свого старого батька.

— Кажи далі: «і вийди заміж за нього». Ні! — різко відповіла Гуттієре.

— Прокляття! — закричав розлютований Бальтазар. — Якщо так, то… то… не я, так сам Зуріта приборкає тебе! — І старий індіанець, грюкнувши дверима, вийшов у лабораторію…

БІЙ ІЗ СПРУТАМИ

Кинувшись у море, Іхтіандр на деякий час забув усі свої земні невдачі. Після неймовірної спеки й задухи на землі прохолодна вода заспокоїла і освіжила його. Різкий біль зник. Іхтіандр дихав глибоко і рівно. Йому потрібен був повний відпочинок, і він намагався не думати про те, що сталося на землі.

Іхтіандр відчував потребу працювати, рухатися. Що б йому зробити? Він любив темної ночі стрибати з високої скелі у воду так, щоб відразу дістати дно. Але зараз був полудень, і на морі мигтіли чорні днища рибальських човнів.

«Ось що я зроблю. Треба буде дати лад у гроті», — подумав Іхтіандр.

У стрімкій скелі затоки був грот з великою аркою, звідки відкривався чудовий краєвид на підводну рівнину, яка положисто спускалася в глиб моря. Іхтіандр давно вже нагледів цей грот. Але перш ніж влаштуватись у ньому, треба було вигнати його давнішніх мешканців — численні сім’ї спрутів.

Іхтіандр надів окуляри, озброївся довгим, трохи вигнутим, гострим ножем і сміливо підплив до грота. Увійти в грот було страшнувато, і Іхтіандр вирішив примусити ворогів вийти з нього. Біля затонулого човна він давно вже примітив довгий остень. Він узяв його в руку і, стоячи біля входу в грот, почав водити ним. Восьминоги, незадоволені трім, що хтось забрався до їхньої оселі, завовтузилися. З країв арки виткнулися довгі, в’юнкі щупальця. Вони обережно наближалися до остеня. Іхтіандр відсмикував остень, перш ніж щупальця спрута встигали захопити його. Ця гра тривала кілька хвилин. Ось уже десятки щупалець, немов волосся Медузи-Горгони[10], заворушилися біля краю арки. Нарешті старому, величезному спрутові увірвався терпець, і він вирішив розправитись із зухвальцем. Спрут виліз із розколини, погрозливо ворушачи щупальцями. Поволі поплив він до ворога, міняючи своє забарвлення, щоб злякати Іхтіандра. Іхтіандр відплив убік, кинув остень і приготувався до бою. Він знав, як тяжко боротися людині з її двома руками, коли у ворога вісім довгих ніг. Не встигнеш відрізати спрутові одну ногу, як сім інших захоплять і скрутять людині руки. Тому юнак намагався скерувати удар свого ножа так, щоб він влучив у тіло спрута. Підпустивши потвору на таку відстань, що кінці її щупалець майже торкалися його тіла, Іхтіандр зненацька рвучко кинувся вперед, у саме кубло в’юнких щупалець, до спрутової голови.

Цей незвичайний прийом, як і завжди, був для спрута несподіваний. Минуло не менше чотирьох секунд, поки тварина встигла підтягти кінці щупалець і обкрутити ними ворога. Але за цей час Іхтіандр устиг швидким і впевненим ударом розкраяти тіло спрута, влучивши в серце і перерізавши рухові нерви. І величезні Щупальця, що вже обвивалися навколо його тіла, раптом безсило розкрутилися і мляво обвисли.

— Один готовий!

Іхтіандр знову взявся за остень. Цього разу назустріч юнакові випливло одразу двоє спрутів. Один з них плив просто на Іхтіандра, а другий намагався обійти його і напасти ззаду. Небезпека збільшувалася. Іхтіандр хоробро кинувся на спрута, що був перед ним, та перш ніж він встиг убити його, другий спрут, що був позаду, оновив його шию. Юнак хутко перерізав спрутові ногу, встромивши в неї ножа біля самої своєї шиї. Тоді обернувся до спрута й відрубав йому щупальця. Скалічений спрут, поволі гойдаючись, опустився на дно. А Іхтіандр уже розправлявся із спрутом, який був перед ним.

— Трьох забито, — рахував далі Іхтіандр.

Проте на деякий час довелося припинити бій. Із грота виплив цілий загін спрутів, а пролита кров закаламутила воду. В цій бурій імлі перевага могла бути на боці спрутів, бо вони навпомацки могли виявити ворога, в той час як Іхтіандр їх не бачив. Він відплив далі від місця бою, туди, де вода була чиста, і тут забив ще одного спрута, що виплив з кривавої імли.

Бій тривав з перервами кілька годин.

Коли нарешті останнього спрута було забито і вода стала чистою, Іхтіандр побачив, що дно вкрите мертвими тілами спрутів і обрубаними щупальцями, які ще ворушилися. Іхтіандр ввійшов у грот. Тут лишалося ще кілька маленьких спрутів — з кулак завбільшки і з щупальцями не товстішими за палець. Іхтіандр хотів їх убити, але потім йому стало шкода малих. «Треба спробувати приручити їх. Непогано мати таких сторожів».

Звільнивши печеру від великих спрутів, Іхтіандр вирішив прикрасити свою підводну оселю меблями. Він приніс із дому стіл на залізних ніжках з мармуровою дошкою і дві китайські вази, а у вази насипав землі і посадив морські квіти. Землю розмивала вода, і вона деякий час курилася над вазами, неначе дим, але потім вода стала чистою. Лише квіти, які коливала легка хвиля, тихо похитувалися, як від подуву вітру.

У стіні грота був виступ, немов природна кам’яна лава. Новий господар печери задоволено розлігся па цій лаві. Хоч вона була кам’яна, однак тіло, підтримуване водою, майже не відчувало її.

Дивний вигляд мала ця підводна кімната з китайськими вазами на столі. Цікаві рибки зграями припливали подивитися на дивовижне новосілля. Вони сновигали між ніжками стола, підпливали до квітів у вазах, ніби нюхаючи їх, шастали під головою Іхтіандра, що опиралась на руку. Мармуровий бичок зазирнув у грот, злякано крутнув хвостом і поплив собі геть. На білому піску виповз великий краб, підняв і опустив клешню, ніби вітаючи господаря, і розташувався під столом.

Іхтіандра тішила ця витівка. «Чим би ще прикрасити мою оселю? — подумав він. — Я понасаджую біля входу дуже гарних підводних рослин, підлогу посиплю перлами, а попід стінами, з країв, покладу черепашки. От якби цю підводну кімнату побачила Гуттієре… Але вона обдурює мене. А може, й не обдурює. Вона ж не встигла розповісти мені про Ольсена». Іхтіандр спохмурнів. Закінчивши роботу, він знову відчув себе самотнім, не схожим на інших людей. «Чому ніхто не може жити під водою? Тільки я. Хоча б швидше приїхав батько! Я запитаю в нього…»

Йому хотілось показати свою нову підводну оселю хоч би одній живій істоті. «Лідінг!» — згадав Іхтіандр дельфіна. Іхтіандр узяв виту черепашку, виринув на поверхню і засурмив. Незабаром залунало знайоме пирхання — дельфін завжди плавав поблизу затоки.

Коли дельфін підплив, Іхтіандр ласкаво обняв його і сказав:

— Ходімо до мене, Лідінгу, я покажу тобі нову кімнату. Ти ніколи не бачив стола і китайських ваз.

І, пірнувши у воду, Іхтіандр наказав дельфінові плисти слідом за собою.

Проте дельфін, як виявилося, був дуже неспокійний гість. Великий і неповороткий, він так збурив воду у печері, що вази захиталися на столі. До того ж він умудрився наштовхнутися мордою на ніжку стола і перекинути його. Вази попадали, і якби це було на землі — вони б розбилися. Але тут усе обійшлося гаразд, якщо не зважати на смертельний переляк краба, що надзвичайно прудко якось боком побіг до скелі.

«Який ти незграбний!» — подумав Іхтіандр про свого друга, пересуваючи стіл в глиб грота і піднімаючи вази.

І, обнявши дельфіна, Іхтіандр сказав:

— Залишайся, Лідінгу, тут, зі мною!

Та незабаром дельфін почав стріпувати головою і непокоїтись. Він не міг довго лишатися під водою. Йому потрібне було повітря. І, змахнувши плавцями, дельфін виплив з грота і виринув на поверхню.

«Навіть Лідінг не може жити зі мною під водою, — журливо подумав Іхтіандр, залишившись на самоті. — Лише риби. Але ж вони дурні й полохливі…»

І він ліг на своє кам’яне ложе. Сонце зайшло. У гроті стало темно. Легеньке коливання води заколисувало Іхтіандра. Стомлений хвилюванням дня і роботою, Іхтіандр почав дрімати.

НОВИЙ ДРУГ

Ольсен сидів на великому баркасі і дивився через борт у воду. Сонце тільки-но викотилося з-за обрію і косим промінням пронизувало до самого дна прозору воду невеличкої бухти. Кілька індіанців плазували по білому піщаному дну. Час від часу вони виринали на поверхню, щоб віддихатися, і знову поринали у воду. Ольсен уважно стежив за ловцями. Хоч була рання пора, сонце вже добре припікало. «А чому б і мені трохи не освіжитися — не пірнути якийсь раз?» — подумав він, швидко роздягнувся і стрибнув у воду. Ольсен ніколи раніше не пірнав, але це йому сподобалося; він переконався, що може пробути під водою довше, ніж звиклі до цього індіанці. Ольсен приєднався до ловців і незабаром захопився цією новою для нього роботою.

Пірнувши втретє, він помітив, як двоє індіанців, що стояли навколішки на дні, несподівано скочили на ноги і виринули на поверхню так швидко, немовби їх переслідувала акула або пила-риба. Ольсен озирнувся. До нього швидко підпливала якась дивна істота, напівлюдина-напівжаба, з сріблястою лускою, величезними виряченими очима і жаб’ячими лапами. Вона по-жаб’ячому закидала лапами і дужими рухами посувалася вперед.

Перш ніж встиг Ольсен підвестися з колін, чудовисько було вже біля нього і вхопило його руку своєю жаб’ячою лапою. Переляканий Ольсен все ж помітив, що ця істота мала гарне людське обличчя, тільки вирячені, блискучі очі спотворювали його. Ця дивна істота, забувши, що вона під водою, почала гаряче про щось говорити. Слів Ольсен не міг розчути. Він бачив лише, як ворушилися губи. Дивовижна істота міцно тримала двома лапами Ольсенову руку. Сильним рухом ніг Ольсен відштовхнувся од дна і швидко виринув на поверхню, працюючи вільною рукою. Чудовисько потяглося слідом за ним, не випускаючи жертви. Виринувши на поверхню, Ольсен ухопився рукою за борт баркаса, перекинув ногу, вліз у баркас і відкинув геть од себе цю напівлюдину з жаб’ячими лапами так, що та шубовснула у воду, аж виляски пішли. Індіанці, які сиділи в баркасі, стрибнули у воду і мерщій попливли до берега. Та Іхтіандр знову підплив до баркаса і звернувся до Ольсена іспанською мовою:

— Слухайте, Ольсене, мені треба поговорити з вами про Гуттієре.

Ці слова здивували Ольсена не менше, ніж зустріч під водою Ольсен був людиною хороброю і голову мав розумну. Якщо невідома істота знає його ім’я і Гуттієре, — значить, це людина, а не потвора.

— Я вас слухаю, — відповів Ольсен.

Іхтіандр видерся на баркас, сів на носі, підібгавши під себе ноги і схрестивши на грудях лапи.

«Окуляри!» — подумав Ольсен, уважно роздивляючись блискучі, опуклі очі невідомого.

— Моє ім’я Іхтіандр. Одного разу я добув вам намисто з морського дна.

— Але ж тоді у вас були людські очі і руки.

Іхтіандр посміхнувся і потряс своїми жаб’ячими лапами.

— Їх можна знімати, — коротко відповів він.

— Я так і думав.

Індіанці з цікавістю стежили з-за прибережних скель за цією дивною розмовою, хоча слів вони і не чули.

— Ви любите Гуттієре? — запитав, помовчавши, Іхтіандр.

— Так, я люблю Гуттієре, — просто відповів Ольсен.

Іхтіандр тяжко зітхнув.

— І вона вас любить?

— І вона мене любить.

— Але ж вона любить мене.

— То вже її справа.

— Як то її справа. Вона ж ваша наречена.

На обличчі в Ольсена з’явився вираз подиву, але хлопець так само спокійно відповів:

— Ні, вона не моя наречена.

— Ви брешете! — спалахнув Іхтіандр. — Я сам чув, як смаглявий чоловік на коні казав, що вона наречена…

— Моя?

Іхтіандр зніяковів. Ні, смаглявий чоловік не казав, Що Гуттієре наречена Ольсена. Але ж не може бути молода дівчина нареченою цього смаглявого, такого старого і неприємного. Хіба так буває? Смаглявий, мабуть, її родич… Іхтіандр вирішив розпитати про все інакше.

— А що ви тут робили? Шукали перли?

— Правду кажучи, мені не до вподоби ваш допит, — похмуро відповів Ольсен. — І коли б я не знав дечого про вас від Гуттієре, я скинув би вас з баркаса, і на тому розмова скінчилася б. Не хапайтеся за вашого ножа. Я можу розбити вам голову веслом, перш ніж ви підведетеся. Та я не вважаю за потрібне приховувати від вас, що я справді шукав тут перли.

— Велику перлину, яку я кинув у море? Гуттієре сказала вам про це?

Ольсен кивнув головою.

Іхтіандр тріумфував.

— Ну, ось бачите. Я ж казав їй, що ви не відмовитесь від цієї перлини. Я пропонував їй узяти перлину і віддати вам. Вона до погодилась, а тепер ви самі шукаєте її.

— Так, бо тепер вона належить не вам а океану. І якщо я знайду її, то нікому не завдячуватиму.

— Ви так любите перли?

— Я не жінка, щоб любити витребеньки, — відповів Ольсен.

— Але перли можна… як це? Ага! Продати, — згадав Іхтіандр мало зрозуміле йому слово, — і одержати багато грошей.

Ольсен знову ствердно кивнув головою.

— Отже, ви любите гроші?

— Що вам, власне, від мене треба? — вже роздратовано запитав Ольсен.

— Я хочу знати, чому Гуттієре дарує вам перли. Ви ж хотіли одружитися з нею?

— Ні, я не збирався одружуватися з нею, — промовив Ольсен. — Та якби й збирався, то тепер уже пізно думати про це. Гуттієре стала дружиною іншого.

Іхтіандр зблід і схопив Ольсена за руку.

— Невже того смаглявого? — злякано спитав він.

— Так, вона вийшла заміж за Педро Зуріту.

— Але ж вона… Мені здається, що вона любила мене, — тихо промовив Іхтіандр.

Ольсен співчутливо глянув на нього, не поспішаючи запалив коротеньку люльку і сказав:

— Так. Мені здасться, вона любила вас. Але ж ви у неї на очах кинулись у море і втопилися, — принаймні так вона думала.

Іхтіандр здивовано глянув на Ольсена. Юнак ніколи не казав Гуттієре про те, що він може жити під водою. Йому її на думку не спадало, що його стрибок із скелі в море дівчина може зрозуміти як самогубство.

— Минулої ночі я бачив Гуттієре, — промовив Ольсен. — Ваша смерть дуже засмутила її. «Я винна у смерті Іхтіандра», — ось що сказала вона.

— Але чому ж вона так швидко одружилася з іншим? Адже вона… адже я врятував їй життя. Так, так! Мені давно здавалося, що Гуттієре схожа на дівчину, яка тонула в океані. Я виніс її на берег і заховався за камінням. А потім прийшов цей смаглявий, — я його одразу впізнав, — і запевнив її, що це він урятував її.

— Гуттієре розповідала мені про це, — сказав Ольсен. — Вона так і не довідалась, хто ж урятував її — Зуріта чи дивна істота, що майнула перед нею, коли вона отямилася. Чому ви самі не сказали, що це ви врятували її?

— Самому про це незручно говорити. До того ж я не був упевнений в тому, що врятував саме Гуттієре, доки не побачив Зуріту. Але як вона могла погодитися? — питав Іхтіандр.

— Як це сталося, — поволі промовив Ольсен, — я й сам не розумію.

— Розкажіть, що ви знаєте, — попросив Іхтіандр.

— Я працюю на ґудзиковій фабриці приймальником черепашок. Там я і познайомився з Гуттієре. Вона приносила черепашки, — батько посилав її, коли сам був зайнятий. Познайомилися, подружили. Іноді зустрічалися в порту, гуляли на березі моря. Вона розповідала мені про своє горе: за неї сватався багатий іспанець.

— Цей самий? Зуріта?

— Так, Зуріта. Батько Гуттієре, індіанець Бальтазар, дуже хотів цього шлюбу і всіляко умовляв дочку віддати руку такому показному женихові.

— Чим же він показний? Старий, гидкий, смердючий, — не міг стриматися Іхтіандр.

— Для Бальтазара Зуріта — чудовий зять. Тим більше, що Бальтазар був винен Зуріті велику суму грошей. Зуріта міг розорити Бальтазара, коли б Гуттієре відмовилась одружитися з ним. Уявіть собі, як жилося дівчині. З одного боку настирливе залицяння жениха, а з другого — вічні дорікання, вичитування, погрози батька.

— Чому ж Гуттієре не вигнала Зуріту? Чому ви, такий великий і дужий, не побили цього Зуріту?

Ольсен посміхнувся і здивувався: Іхтіандр недурний, а ставить такі запитання. Де він ріс і виховувався?

— Зробити це не так просто, як вам здається, — відповів Ольсен. — На захист Зуріти і Бальтазара стали б закон, поліція, суд. — Іхтіандр усе-таки не розумів. — Одним словом, цього не можна було зробити.

— Ну, тоді чому вона не втекла?

— Втекти було легше. І вона наважилася втекти від батька, а я обіцяв допомогти їй. Я сам давно збирався виїхати з Буенос-Айреса в Північну Америку і запропонував Гуттієре їхати зі мною.

— Ви хотіли одружитися з нею? — запитав Іхтіандр.

— Одначе який ви, — знову посміхнувшись, промовив Ольсен. — Я ж сказав вам, що ми з нею були друзі. Що могло бути далі — не знаю…

— Чому ж ви не виїхали?

— Тому, що у нас не було грошей на переїзд.

— Невже переїзд на «Горроксі» коштує так дорого?

— На «Горроксі»! На «Горроксі» можуть їздити тільки мільйонери. Та що ви, Іхтіандре, з неба впали?

Іхтіандр зніяковів, почервонів і вирішив більше не ставити запитань, які показали б Ольсенові, що він не знає найпростіших речей.

— У нас не вистачило грошей на переїзд навіть на товарно-пасажирському пароплаві. А після переїзду теж були б витрати. Робота на вулиці не валяється.

Іхтіандр знову хотів запитати Ольсена, але стримався.

— І тоді Гуттієре вирішила продати своє перлове намисто.

— Коли б я знав, — вигукнув Іхтіандр, згадавши про свої підводні скарби.

— Про що?

— Ні, так… Розповідайте, Ольсене.

— Усе вже було підготовано до втечі.

— А я… Як же так? Пробачте… Виходить, вона мала намір покинути і мене?

— Усе це почалося, коли ви ще не були знайомі. А потім, наскільки я знаю, вона хотіла попередити вас. Можливо, й запропонувати вам їхати разом з нею. Нарешті, вона могла написати вам з дороги, коли б їй не вдалося поговорити з вами про втечу.

— Але чому з вами, а не зі мною? З вами радилася, з вами збиралася їхати!

— Я з нею знайомий понад рік, а вас…

— Кажіть, кажіть, не звертайте уваги на мої слова.

— Ну, так ось. Усе було підготовлено, — розповідав Ольсен. — Але тут ви кинулись у воду на очах Гуттієре, а Зуріта випадково зустрів Гуттієре разом з вами. Рано-вранці, перед тим як іти на завод, я зайшов до Гуттієре. Я не раз робив це й раніше. Бальтазар неначебто ставився до мене прихильно. Можливо, він побоювався моїх кулаків, а може, дивився на мене як на другого жениха на випадок, якби Зуріті надокучила впертість Гуттієре. Принаймні Бальтазар не заважав нам і тільки просив не навертатися разом на очі Зуріті. Звичайно, старий індіанець не підозрював про наші плани. Цього ранку я хотів сповістити Гуттієре, що купив квитки на пароплав і що вона повинна підготуватися на десяту годину вечора. Мене зустрів Бальтазар, він був схвильований. «Гуттієре немає вдома. І її… взагалі немає вдома, — сказав мені Бальтазар. — Півгодини тому до будинку під’їхав Зуріта в новенькому, блискучому автомобілі. От як! — вигукнув Бальтазар. — Автомобіль — рідкість на нашій вулиці, особливо якщо автомобіль під’їжджає просто до твого дому. Я і Гуттієре вибігли на вулицю. Зуріта вже стояв на землі біля розчинених дверцят автомобіля і запропонував Гуттієре довезти її до базару і назад. Він знав, що Гуттієре в цей час ходить на базар. Гуттієре подивилася на блискучу машину. Самі розумієте, яка то спокуса для молодої дівчини. Але Гуттієре хитра і недовірлива. Вона ввічливо відмовилася. Чи бачили ви таких упертих дівчат! — з гнівом вигукнув Бальтазар та й зареготав. — Однак Зуріта не розгубився. «Я бачу, ви соромитесь, — сказав він, — тоді дозвольте, я допоможу вам». Схопив її, посадив в автомобіль, Гуттієре встигла тільки крикнути: «Батьку!» — їх і сліду нема.

Я думаю, вони більше не повернуться. Повіз її до себе Зуріта», — закінчив свою розповідь Бальтазар, і було видно, що він дуже задоволений тим, що сталося.

«У вас на очах вкрали дочку, і ви так спокійно, навіть радісно розповідаєте про це!» — обурено сказав я Бальтазарові.

«А чого мені турбуватися? — здивувався Бальтазар. — Коли б це був хтось інший, тоді інша справа, а Зуріту я давно знаю. Вже коли він, скнара, на автомобіль грошей не пошкодував, то, значить, Гуттієре йому дуже подобається. Повіз — так ожениться. А їй — наука: не будь упертою. Багаті люди на дорозі не валяються. Плакати їй нема за чим. У Зуріти є гасієнда «Долорес» недалеко від міста Парани. Там живе його мати. Туди, напевне, і повіз він мою Гуттієре».

— І ви не побили Бальтазара? — спитав Іхтіандр.

— Послухати вас, то я тільки те й повинен робити, що битися, — відповів Ольсен. — Правду кажучи, спочатку я хотів відлупцювати Бальтазара Але потім подумав, що тільки зіпсую справу. Я гадав, що не все ще втрачено… Не розповідатиму вам про подробиці. Як я вже казав, мені пощастило побачитися з Гуттієре.

— В гасіенді «Доіорес»?

— Атож.

— І ви не вбили цього негідника Зуріту і не визволили Гуттієре?

— Знову бити, та ще й вбивати. Хто б міг подумати, що ви такий кровожерливий?

— Я не кровожерливий, — з сльозами на очах вигукнув Іхтіандр. — Але ж це обурливо!

Ольсенові стало шкода Іхтіандра.

— Ви маєте рацію, Іхтіандре, — сказав Ольсен. — Зуріта і Бальтазар — негідні люди, вони заслуговують на гнів і презирство. їх варто було б побити. Але життя складніше, ніж ви, мабуть, уявляєте собі. Гуттієре сама відмовилась тікати від Зуріти.

— Сама? — не повірив Іхтіандр.

— Так, сама.

— Чому?

— По-перше, вона певна, що ви покінчили з собою — втопилися через неї. Ваша смерть гнітить її. Вона, бідолашна, мабуть, дуже любила вас. «Тепер моє життя закінчене, Ольсене, — сказала вона мені. — Тепер мені нічого не треба. Я байдужа до всього. Я не стямилася, коли священик, якого запросив Зуріта, обвінчав нас. «Ніщо не робиться без волі божої, — так сказав священик, надіваючи мені на палець обручку. — А те, що з’єднав бог, людина хай не розлучає». Я буду нещасна із Зурітою, але боюся накликати на себе гнів божий і тому не покину його».

— Але ж усе це дурниці! Який бог? Батько каже, що бог — це казка для маленьких дітей! — гаряче вигукнув Іхтіандр. — Невже ви не могли переконати її?

— На жаль, Гуттієре вірить у цю казку. Місіонери встигли зробити з неї ревну католичку; я давно пробував, але не зміг порушити її віри. Вона навіть погрожувала розірвати нашу дружбу, якщо я говоритиму з нею про церкву та бога. Доводилось чекати. А в гасієнді у мене й часу не було довго переконувати її. Мені пощастило обмінятися з нею лише кількома словами. Ага, ось що вона ще сказала. Обвінчавшись з Гуттієре, Зуріта сміючись вигукнув: «Ну, одну справу зроблено. Пташку спіймали і посадили в клітку, тепер лишається рибку питати!» Він пояснив Гуттієре, а вона мені, про яку рибку йде мова. Зуріта їде до Буенос-Айреса, щоб спіймати морського диявола, і тоді Гуттієре буде мільйонершею. Це часом не ви? Ви можете бути під водою без будь-якої шкоди для себе, лякаєте ловців перлин…

Обережність стримувала Іхтіандра відкрити Ольсенові свою таємницю. Пояснити її він однаково не зміг би. І, не відповідаючи на запитання, він сам запитав:

— А навіщо Зуріті морський диявол?

— Педро хоче примусити диявола ловити перли. Отже, якщо ви морський диявол — стережіться!

— Дякую за попередження, — відповів юнак.

Іхтіандр навіть гадки не мав, що про його витівки знали всі на березі і що про нього багато писали в газетах та журналах.

— Я не можу, — раптом заговорив Іхтіандр, — я мушу побачити її. Побачитись з нею хоч би востаннє. Місто Парана? Так, знаю. Шлях туди лежить уверх по річці Парані. Але як дійти від міста Парани до гасієнди «Долорес»?

Ольсен пояснив.

Іхтіандр міцно потиснув Ольсенові руку.

— Пробачте мені. Я вважав вас ворогом, але несподівано знайшов друга. Прощавайте! Я йду шукати Гуттієре.

— Зараз? — запитав усміхаючись Ольсен.

— Так, цієї ж миті, — відповів Іхтіандр, стрибаючи у воду, і поплив до берега. Ольсен тільки похитав головою.

Частина друга

У ДОРОЗІ

Іхтіандр швидко зібрався в дорогу. Він дістав сховані на березі костюм і черевики, прив’язав їх на спині ремінцем, на якому висів ніж, надів окуляри та рукавиці і вирушив у путь.

У затоці Ріо-де-Ла-Плата стояло багато океанських пароплавів і кораблів, шхун і баркасів. Між ними сновигали невеличкі парові каботажні катери. З-під води їхні днища скидалися на водяних жуків, що рухалися на поверхні в усі боки. Якірні ланцюги й троси здіймалися з дна, немов тонкі стовбури підводного лісу. Дно затоки було вкрите різними покидьками, залізними уламками, купами розсипаного кам’яного вугілля і викинутого шлаку, обривками старих шлангів, клоччям вітрил, бідонами, цеглою, битими пляшками, банками з-під консервів, а ближче до берега — трупами собак та котів.

Тонкий шар нафти вкривав поверхню. Сонце ще не зайшло, але тут стояли зеленаво-сірі сутінки. Річка Парана несла в затоку пісок і мул, що скаламучували воду затоки.

Іхтіандр міг би заблукати серед цього лабіринту суден, але йому за компас правила легка течія річки, що вливалася в затоку. «Дивно, які неохайні люди», — думав юнак, з огидою роздивляючись дно, що нагадувало смітник. Він плив серединою затоки, нижче кільової частини кораблів. У забрудненій воді затоки йому важко було дихати, як людині в задушливій кімнаті.

У кількох місцях на дні йому траплялися трупи людей, кістяки тварин. В одного трупа був розкраяний череп, а на шиї виднілася мотузка з прив’язаною каменюкою. Тут був похований чийсь злочин. Іхтіандр поспішив швидше виплисти з цього страшного місця.

Але чим вище піднімався він затокою, тим дужче відчував зустрічну течію. Плисти було трудно. В океані теж були течії, але там вони допомагали йому: юнак добре знав їх. Він користувався ними, як моряк попутним вітром. Тут була лише одна — зустрічна течія. Іхтіандр був досвідченим плавцем, але його дратувало, що він так поволі посувається вперед.

Раптом щось пролетіло зовсім близько, трохи не зачепивши його. Це кинули якір з якогось судна. «Одначе тут плавати небезпечно», — подумав Іхтіандр і озирнувся. Він побачив, що його наздоганяє великий пароплав.

Іхтіандр поринув ще нижче, і коли дно корабля проходило над ним, ухопився за кіль. Поліпи обліпили залізо шорсткою масою, за яку можна було триматися. Щоправда, лежати під водою в такому положенні не дуже зручно, але зате тепер він був у захистку і швидко плив разом з пароплавом.

Дельта скінчилася, і пароплав поплив рікою Параною. Річкова вода несла в собі дуже багато мулу. У цій прісній воді Іхтіандр дихав важко. Руки його заніміли, однак він не хотів покидати пароплав. «Дуже шкода, що я не міг вирушити в що мандрівку з Лідінгом», — згадав він про дельфіна. Але дельфіна могли забити у річці. Лідінг не міг весь час плисти під водою, а Іхтіандр побоювався виринати на поверхню річки, де був надто великий рух.

Руки Іхтіандра втомлювалися все більше. До того ж його мучив страшенний голод, бо Іхтіандр цілий день нічого не їв. Довелось зупинитися. Випустивши кіль пароплава, Іхтіандр поринув на дно.

Сутінки густішали. Іхтіандр оглянув мулке дно. Проте він не знайшов ні розплатаних камбал, ні устричних черепашок. Біля нього шастали прісноводні риби, проте він не знав їхніх звичок, і йому здавалося, що вони хитріші за морських. Піймати їх було важко. Тільки коли настала ніч і риби поснули, Іхтіандрові пощастило спіймати велику щуку. М’ясо її було тверде і відгонило мулом, та зголоднілий юнак пожадливо їв його, ковтаючи цілі шматки з кістками.

Тепер треба спочити. У цій річці принаймні можна було спокійно спати, не побоюючись ні акул, ні спрутів. Але слід було подбати про те, щоб течія не знесла його сонного вниз. Іхтіандр знайшов на дні кілька каменів, присунув їх один до одного і вмостився на нічліг, ухопившись за один камінь рукою.

Проте спав він недовго. Незабаром відчув, що наближається якийсь пароплав. Іхтіандр розплющив очі і побачив сигнальні ліхтарі. Пароплав ішов знизу. Юнак похапцем підвівся і приготувавсь ухопитися за пароплав. Але це був моторний човен із зовсім рівним дном. Даремно намагаючись ухопитися за дно, Іхтіандр мало не попав під гвинт.

Кілька пароплавів пропливли вниз за течією, поки нарешті Іхтіандрові пощастило причепитися до пасажирського пароплава, що йшов річкою вгору.

Так Іхтіандр дістався до міста Парани. Перша частина його мандрівки скінчилась. Та лишалася ще найтяжча — наземна.

Рано-вранці Іхтіандр відплив від гомінливої гавані міста у безлюдну місцевість, обережно озирнувся і виліз на берег. Він зняв окуляри й рукавиці, закопав їх у прибережному піску, висушив на сонці свій костюм і одягнувся. Пожмаканий костюм надавав йому вигляду волоцюги. Та він мало про це думав.

Іхтіандр попрямував уздовж правого берега, як радив йому Ольсен, розпитуючи зустрічних рибалок, чи не знають вони, де тут гасієнда «Долорес» Педро Зуріти.

Рибалки підозріливо оглядали його і заперечливо хитали головами.

Одна по одній минали години, спека ставала дедалі нестерпнішою, а розшуки все були марні. На землі Іхтіандр зовсім не вмів орієнтуватися в незнайомих місцях. Спека стомлювала його, у нього наморочилося в голові, і думки його плуталися.

Щоб трохи освіжитись, Іхтіандр кілька разів роздягався і поринав у воду.

Нарешті, близько четвертої години дня йому пощастило зустріти старого селянина, з вигляду наймита. Вислухавши Іхтіандра, старий кивнув головою і сказав:

— Іди ось так, увесь час цією дорогою, полем. Дійдеш до великого ставка, перейдеш міст, зійдеш на невеличкий пагорок, там тобі й буде вусата донна Долорес.

— Чому вусата? «Долорес» — це ж гасієнда.

— Так, гасієнда. Але стару господиню гасієнди звуть також Долорес. Долорес — мати Педро Зуріти. Гладка вусата баба. Тільки коли ти думаєш найматися до неї на роботу, то краще не йди. Живцем з’їсть. Справжня відьма. Кажуть, Зуріта молоду дружину привіз. Не буде їй життя через свекруху, — розповідав балакучий селянин.

«Це про Гуттієре», — подумав Іхтіандр.

— А далеко це?

— Надвечір будеш там, — відповів старий, глянувши на сонце.

Подякувавши старому, Іхтіандр швидко пішов дорогою повз лани пшениці й кукурудзи. Швидка хода почала втомлювати його. Дорога тягнулась безкраєю білою стьожкою. Після пшеничних ланів потяглися вигони з високою густою травою, на вигонах паслися отари овець.

Іхтіандр знемагав, різкий біль у боках ставав дедалі сильніший. Його мучила спрага. Навколо — ні краплини води. «Хоч би ставок швидше!» — думав Іхтіандр. Щоки і очі його позападали, він важко дихав. Хотілося їсти. Але чим тут пообідаєш? Далеко на лузі паслась отара баранів, її охороняли пастух і собаки. З-за муру звисали гілки персикових і апельсинових дерев, а на них — достиглі плоди. Тут не те, що в океані. Тут усе чуже, усе поділене, розмежоване, усе охороняється. Лише вільні птахи нічиї, літають уздовж дороги, кричать. Але їх не спіймаєш. Та й чи можна ловити цих птахів? Може, вони теж комусь належать. Серед цих водоймищ, садів і отар легко померти з голоду й спраги.

Назустріч Іхтіандрові, заклавши за спину руки, ішов товстий чоловік у білому кітелі з блискучими ґудзиками, у білому кашкеті і з кобурою на поясі.

— Скажіть, чи далеко до гасієнди «Долорес»? — спитав Іхтіандр.

Товстий чоловік підозріливо оглянув Іхтіандра.

— А тобі що там треба? Звідки йдеш?

— Із Буенос-Айреса…

Людина в кітелі насторожилася.

— Мені треба там декого побачити, — додав Іхтіандр.

— Простягни руки, — звелів товстий чоловік.

Цей наказ здивував Іхтіандра, але, не підозрюючи нічого лихого, він простягнув руки. Товстун витяг з кишені «браслети» (наручні кайдани) і швидко замкнув їх на Іхтіандрових руках.

— От і попався, — пробурмотів чоловік з блискучими ґудзиками і, штовхнувши Іхтіандра в бік, крикнув: — Іди. Я проведу тебе до «Долорес».

— Але навіщо ви скували мені руки? — нічого не розуміючи, спитав Іхтіандр, піднявши руки і розглядаючи «браслети».

— Нічого патякати! — суворо крикнув товстун. — Ну, йди!

Схиливши голову, Іхтіандр поплентав дорогою. Добре, що його хоч не примусили йти назад. Він не міг зрозуміти, що з ним сталося. Юнак не знав, що минулої ночі на сусідній фермі вчинено вбивство й грабіж, і тепер поліція шукає злочинців. Не здогадувався Іхтіандр і про те, що в своєму пожмаканому костюмі він мав досить підозрілий вигляд. Його заплутана відповідь про мету подорожування остаточно вирішила його долю.

Поліцейський арештував Іхтіандра і тепер вів його до найближчого селища, щоб відпровадити до Парани, в тюрму.

Іхтіандр зрозумів тільки, що його позбавили волі і що в його подорожуванні трапилася прикра затримка. Він поклав будь-що повернути собі волю при першій же нагоді.

Товстий поліцейський, задоволений удачею, запалив довгу сигару. Він ішов позаду Іхтіандра, пускаючи на нього клуби диму. Іхтіандр задихався.

— Чи не можна не пускати на мене диму — мені важко дихати! — обернувшись, сказав він до свого конвоїра.

— Що-о? Просять не курити? Ха-ха-ха! — Поліцейський так зареготався, що все обличчя його взялося зморшками. — Чи ти ба, які ніжності! — І, випустивши юнакові в обличчя хмару диму, крикнув: — Іди!

Юнак скорився.

Нарешті Іхтіандр побачив ставок з перекинутим через нього вузьким містком і мимоволі прискорив ходу.

— Не поспішай до своєї Долорес! — гукнув товстун. Вони зійшли на місток. Посеред мосту Іхтіандр раптом перехилився через поручні і стрибнув у воду.

Поліцейський не сподівався цього від людини із скутими руками.

Проте й Іхтіандр не сподівався від товстуна того, що зробив він тієї ж таки миті. Поліцейський стрибнув у воду слідом за Іхтіандром — він боявся, що злочинець може втопитися. Поліцейський хотів приставити його живим: арештований, що втопився з наручниками, може завдати багато клопоту. Поліцейський так швидко плигнув за Іхтіандром, що встиг схопити його за волосся і не випускав. Тоді Іхтіандр, рискуючи позбутися волосся, потяг поліцейського на дно. Незабаром Іхтіандр відчув, що поліцейський розняв свою руку і випустив волосся. Юнак відплив на кілька метрів убік і трохи виринув з води, щоб побачити, чи виплив уже поліцейський. Той уже борсався на поверхні і, побачивши Іхтіандрову голову, закричав:

— Втопишся, падлюко! Пливи до мене!

«А це непогана думка!» — майнуло в голові Іхтіандра, і він раптово зарепетував:

— Рятуйте! Потопаю!.. — і пірнув на дію.

З-під води він стежив за поліцейським, як той пірнав, шукаючи його. Нарешті, втративши, певно, надію, поліцейський виліз на берег.

«Зараз піде», — подумав Іхтіандр.

Та поліцейський не йшов. Він вирішив залишитись біля трупа, поки не прибудуть слідчі органи. Те, що утоплений лежить на дні ставка, не міняло справи.

У цей час через міст проїжджав селянин верхи на мулі, нав’юченому мішками. Поліцейський наказав селянинові скинути мішки і їхати із запискою в найближчий поліцейський участок. Справи обертались для Іхтіандра погано. До того ж у ставку водилися п’явки. Вони впиналися в Іхтіандра, і він не встигав відривати їх од тіла. Та й робити це треба було обережно, щоб не схвилювати стоячої води і цим не привернути уваги поліцейського.

За півгодини повернувся селянин на мулі, показав рукою на дорогу, уклав свої мішки на спину мула і притьмом поїхав. Хвилин через п’ять до берега підійшли трос поліцейських. Двоє з них несли на голові легкий човен, третій — багор і весло.

Човен спустили на воду, почали шукати утопленого. Іхтіандрові були не страшні ці розшуки. Для нього це була майже гра — він тільки переходив з місця на місце. Все дно ставка біля мосту старанно обшукали багром, але трупа не знайшли.

Поліцейський, що арештував Іхтіандра, здивовано розводив руками. Іхтіандра це навіть тішило. Проте незабаром йому стало скрутно. Поліцейські підняли багром з дна ставка хмари мулу. Вода закаламутилась. Тепер Іхтіандр не міг нічого розгледіти на відстані простягнутої руки, а це вже було небезпечно. Та головне — йому важко було дихати зябрами в цій воді, бідній на кисень. А тут іще оці хмари мулу.

Іхтіандр задихався, у зябрах дедалі дужче пекло. Біль ставав нестерпним. Іхтіандр мимоволі застогнав, кілька бульбашок вилетіло з його рота. Що робити? Вийти з ставка — іншого виходу нема. Треба вийти, хоч би чим це загрожувало. Його, звичайно, відразу ж схоплять, — можливо, поб’ють, запроторять у тюрму. Але байдуже. Іхтіандр, хитаючись, побрів до мілководдя і висунув голову з води.

— А-а-а-а! — не своїм голосом закричав поліцейський, кидаючись через борт човна у воду, щоб швидше доплисти до берега.

— Ісус Марія! О-о!.. — вигукнув другий, падаючи на дно човна.

Два поліцейські, що лишилися на березі, шепотіли молитви. Бліді, вони тремтіли від страху, намагаючись заховатись один за одного.

Іхтіандр не чекав цього і не відразу зрозумів, чому вони так перелякались. Потім він згадав, що іспанці дуже релігійні і марновірні. Певно, поліцейським здалося, що вони бачать перед собою вихідця з того світу. Іхтіандр вирішив налякати їх ще дужче: він вишкірив зуби, закотив очі, завив страшним голосом, повільно простуючи до берега; він піднявся на дорогу навмисно повільно і розміреною ходою пішов геть.

Жоден поліцейський не поворухнувся, не затримав Іхтіандра. Забобонний жах, страх перед привидом перешкодили їм виконати службовий обов’язок.

ЦЕ «МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ»!

Мати Педро Зуріти, Долорес, була опасистою, пухкою старою бабою із закарлюченим носом і випнутим підборіддям. Густі вуса надавали її обличчю чудного і непривабливого вигляду. За цю незвичайну для жінки прикрасу її прозивали в окрузі Вусатою Долорес.

Коли син з’явився до неї з молодою дружиною, стара безцеремонно оглянула Гуттієре. Долорес насамперед шукала в людях вади. Врода Гуттієре вразила стару, але вона цього взнаки не подала. Такою вже була Вусата Долорес: поміркувавши собі на кухні, вона вирішила, що врода Гуттієре — вада.

Залишившись удвох із сином, стара невдоволено похитала головою і сказала:

— Гарна! Навіть занадто гарна! — І, зітхнувши, додала: — Матимеш клопіт з такою красунею… Авжеж. Краще б ти одружився з іспанкою. — Поміркувавши ще, вона провадила далі: — І горда. А руки м’які, ніжні — білоручка буде.

— Уговтаємо, — відповів Педро і поринув у господарські рахунки.

Долорес позіхнула і, щоб не заважати синові, вийшла у садок подихати вечірньою прохолодою. Вона любила помріяти при місяці.

Мімози напоювали садок приємним ароматом. Білі лілеї блищали у місячному сяйві. Ледь помітно ворушилось листя лаврів і фікусів.

Долорес умостилася на лаві серед мирт і почала мріяти, ось вона купить сусідську землю, розведе тонкорунних овець, збудує нові кошари.

— О, щоб вас! — сердито крикнула стара, ляскаючи себе по щоці. — Ці москіти й посидіти спокійно не дадуть людині.

Непомітно хмари заволокли небо, і весь садок поринув у сутінки. На обрії яскравіше вималювалась ясно-блакитна смуга — відблиск вогнів міста Парани.

І раптом над низьким муром вона побачила людську голову. Хтось підняв руки, окуті кайданами, і обережно перескочив через мур.

Стара перелякалася. «У сад заліз каторжник», — подумала вона. Хотіла крикнути і не могла, спробувала підвестись і побігти додому, але ноги не слухалися її. Сидячи на лаві, вона стежила за незнайомцем.

А чоловік у кайданах, обережно пробираючись між кущами, підступав до будинку, зазираючи у вікна.

І раптом — чи то їй почулося — каторжник тихо покликав:

— Гуттієре!

«Так ось вона, красуня наша! Ось із ким водиться! Чого доброго, ця красуня вб’є мене з сином, пограбує гасієнду і втече з каторжником», — подумала Долорес.

Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.

— Швидше! — зашепотіла Долорес синові. — До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.

Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум’я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.

Біля стіни стояв невідомий у брудному, пожмаканому костюмі, із скутими руками і дивився у вікно.

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта і вдарив заступом юнака по голові.

Навіть не зойкнувши, юнак повалився на землю.

— Готовий!.. — тихо промовив Зуріта.

— Готовий, — підтвердила Долорес, яка прибігла слідом за ним. Вона вимовила це таким тоном, немовби її син роздушив отруйного скорпіона.

Зуріта запитливо глянув на матір.

— Куди його?

— У ставок, — засичала стара. — Ставок глибокий.

— Спливе.

— Прив’яжемо каменюку. Я зараз…

Долорес побігла додому і квапливо почала шукати мішок, у який можна було б покласти труп забитого. Але ще вранці всі мішки з пшеницею одвезли до млина. Тоді вона дістала пошивку і довгий мотузок.

— Мішків немає, — сказала синові. — Ось, наклади в пошивку каміння і прив’яжи мотузком до кайданів…

Зуріта кивнув головою, узяв труп на плечі і потаскав його в кінець саду, до невеличкого ставка.

— Не забруднися, — шепотіла Долорес, шкутильгаючи за сином з пошивкою і мотузком.

— Змиєш, — відповів Педро, звішуючи, проте, голову юнака нижче, щоб кров збігала на землю.

Коло ставка Зуріта похапцем наклав у пошивку каміння, міцно прив’язав її до юнакових рук і кинув тіло у ставок.

— Тепер треба переодягтися. — Педро глянув на небо. — Збирається на дощ. Він змиє до ранку сліди крові на землі.

— У ставку… вода не порожевіє від крові? — спитала Вусата Долорес.

— Не порожевіє. Ставок протічний… У-у, прокляття! — прохрипів Зуріта, прямуючи до будинку, і погрозив кулаком одному вікну.

— От тобі й врода! — сичала стара, йдучи за сином.

Гуттієре відвели кімнату в мезоніні. Цієї ночі вона не могла заснути. Було душно, дошкуляли москіти. Невеселі думки снували в голові Гуттієре.

Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити…

У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім’я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.

Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.

Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?

Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.

«Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?» — подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.

Із зеленкуватої води ставка на неї дивилося обличчя Іхтіандра. Шкіра на його скроні була розкраяна. На обличчі відбивалося страждання і водночас радість.

Гуттієре дивилася, не зводячи очей, на обличчя Іхтіандра, що втопився в океані. Невже вона збожеволіла?

Гуттієре хотіла тікати, але не могла зрушити з місця, не могла одвести від нього очей.

А обличчя Іхтіандра поволі виринало з води. Ось воно вже з’явилося над поверхнею, схвилювавши тихі води. Іхтіандр простягнув до Гуттієре скуті руки і промовив з блідою усмішкою, вперше звертаючись до неї на «ти»:

— Гуттієре! Люба моя! Нарешті, Гуттієре, я… — але він не скінчив.

Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:

— Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?..

— Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий, — поспішно відповіла примара. — Я не втопився. Пробач мені… я затаїв від тебе… Я не знаю, навіщо зробив це… Не йди, вислухай мене! Я живий, — ось доторкнись до моїх рук…

І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.

— Не бійся, адже я живий… Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.

Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.

— Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього, — Іхтіандр показав на наручники, — я не зміг скинути…

Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.

— Але чому у вас скуті руки? — спитала вона.

— Я потім розповім тобі про це… Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде… І ми будемо жити з тобою… Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре… Ольсен сказав, що мене звуть «морським дияволом», але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?

Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.

Гуттієре схилилася над ним і нарешті взяла його за руку.

— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.

— Яка приємна зустріч! — раптом почувся глузливий голос.

Вони озирнулися і побачили Зуріту, що стояв недалечко в кущах.

Так само як і Гуттієре, Зуріта не спав цієї ночі. Він вибіг у сад на крик Гуттієре і чув усю розмову. Коли Педро довідався, що перед ним «морський диявол», на якого він так довго й даремно полював, одразу ж вирішив відвезти Іхтіандра на «Медузу». Але обміркувавши, все, надумав діяти інакше.

— Вам не пощастить, Іхтіандре, повезти Гуттієре до лікаря Сальватора, тому що Гуттієре — моя дружина. Та навряд чи й самі ви повернетесь до свого батька. На вас чекає поліція.

— Але ж я ні в чому не винен! — вигукнув юнак.

— Без провини поліція не нагороджує людей такими браслетами. І коли вже ви потрапили до моїх рук, мій обов’язок — передати вас поліції.

— Невже ви це зробите? — з обуренням запитала чоловіка Гуттієре.

— Я зобов’язаний це зробити, — відповів Педро, знизуючи плечима.

— Добре б він зробив, якби пустив на всі чотири вітри каторжника! — раптом вступила в розмову Долорес, виходячи з кущів. — За що? Чи не за те, що цей кайданник заглядає до чужих вікон і збирається викрадати чужих жінок?

Гуттієре підійшла до чоловіка, взяла його за руки і ласкаво сказала:

— Пустіть його. Благаю вас… Я нічим не завинила перед вами…

Долорес, злякавшись, що її син поступиться дружині, замахала руками і закричала:

— Не слухай її, Педро!

— Перед проханням жінки я безвладний, — люб’язно сказав Зуріта. — Я згоден!

— Не встиг одружитись, як опинився під жінчиним черевиком! — сичала стара.

— Стривай-но, мамо. Ми розпиляємо ваші кайдани, юначе, переодягнемо вас у пристойніше вбрання і припровадимо на «Медузу». В Ріо-де-Ла-Плата ви зможете стрибнути з борту і плисти куди вам заманеться. Але я відпускаю вас з одною умовою: ви повинні забути про Гуттієре. А тебе, Гуттієре, я візьму з собою. Так буде безпечніше.

— Ви кращий, ніж я про вас думала, — щиро сказала Гуттієре.

Зуріта самовдоволено покрутив вуса і вклонився дружині.

Долорес добре знала свого сина, — вона одразу догадалась, що він замишляє якусь хитрість. Проте, щоб підтримати його гру, вона для годиться роздратовано пробурчала:

— Зачарувала! Сиди тепер під п’ятою!

ПОВНИЙ ХІД!

— Завтра приїздить Сальватор. Пропасниця затримала мене, а нам з тобою треба багато дечого обміркувати, — сказав Крісто, звертаючись до Бальтазара. Вони сиділи у Бальтазаровій крамниці. — Слухай, брате, слухай уважно і не перебивай мене, щоб я не забув, про що треба говорити.

Крісто помовчав, збираючись з думками, і провадив далі:

— Ми багато попрацювали з тобою на Зуріту. Він багатший за нас з тобою, але він хоче бути багатшим за самого себе. Він хоче заволодіти морським дияволом…

Бальтазар поворухнувся.

— Мовчи, брате, мовчи, бо я забуду, що хотів сказати. Зуріта хоче, щоб морський диявол був його рабом. А чи знаєш ти, що таке морський диявол? Це скарб! Це невичерпне багатство! Морський диявол може збирати па дні морськім перлини — багато прекрасних перлин. Та й не тільки перлини може добувати морський диявол з морського дна. На дні моря багато затонулих кораблів з незліченними скарбами. Він може добути їх для нас. Я кажу для нас, а не для Зуріти. Чи знаєш ти, брате, що Іхтіандр кохає Гуттієре?

Бальтазар хотів щось сказати, але Крісто не дав йому говорити.

— Мовчи і слухай. Я не можу розповідати, коли мене перебивають. Так, Іхтіандр кохає Гуттієре. Від мене нічого не приховаєш. Довідавшись про це, я сказав: «Добре. Нехай Іхтіандр ще дужче покохає Гуттієре. Він буде кращим чоловіком і зятем, ніж цей Зуріта». І Гуттієре кохає Іхтіандра. Я стежив за ними, не заважаючи Іхтіандрові. Нехай зустрічаються.

Бальтазар зітхнув, але не перебивав оповідача.

— І це ще не все, брате. Слухай далі. Я хочу нагадати тобі про те, що було багато років тому. Я супроводив твою дружину — тому вже буде років з двадцять — коли вона поверталась від рідних. Пам’ятаєш, вона їздила в гори ховати свою матір? У дорозі твоя дружина вмерла від пологів. Померла й дитина. Тоді я не розповів тобі всього, я не хотів засмучувати тебе. Тепер скажу. Дружина твоя померла в дорозі, але дитина була ще жива, хоч і дуже квола. Сталося це в індіанському селі. Одна бабуся сказала мені, що недалеко від них живе великий чудотворець, бог Сальватор…

Бальтазар насторожився.

— І вона порадила мені віднести дитину до Сальватора, щоб він урятував її від смерті. Я послухався доброї поради і одніс дитину Сальваторові. «Врятуйте його», — сказав я. Сальватор узяв хлопчика, похитав головою і сказав: «Важко його врятувати». І поніс. Я чекав до вечора. Увечері вийшов негр і сказав: «Дитина померла». Тоді я пішов.

Так ось, — оповідав далі Крісто. — Сальватор переказав через свого негра, що дитина померла. У народженої дитини — твого сина — я примітив родимку. Я добре пам’ятаю, якої форми вона була. — Крісто помовчав і провадив далі: — Нещодавно хтось поранив Іхтіандра вшию. Перев’язуючи його, я відкотив комір його луски і побачив родимку точно такої форми, як у твого сина.

Бальтазар подивився на Крісто широко розплющеними очима і схвильовано запитав:

— Ти думаєш, що Іхтіандр — мій син?

— Мовчи, брате, мовчи і слухай. Так, я це думаю. Я думаю, що Сальватор сказав неправду. Твій син не вмер, і Сальватор зробив з нього морського диявола.

— О-о! — в нестямі закричав Бальтазар. — Як він смів! Я вб’ю Сальватора своїми власними руками!

— Мовчи! Сальватор дужчий за тебе. І потім, можливо, я помилився. Двадцять років минуло. Родимка на шиї може бути і в іншої людини. Іхтіандр — твій син, а може, — і не син. Тут треба бути обережним. Ти підеш до Сальватора і скажеш, що Іхтіандр — твій син. Я буду тобі за свідка. І ти зажадаєш, щоб він віддав тобі сина. А коли не віддасть, ти скажеш, що поскаржишся на нього в суд за те, що він калічить дітей. Цього він злякається. Якщо це не допоможе, ти підеш у суд. Коли ж у суді нам не пощастить довести, що Іхтіандр твій син, то він одружиться з Гуттієре; адже Гуттієре — твоя приймачка. Ти тужив тоді за дружиною й сином, і я знайшов тобі цю сироту Гуттієре…

Бальтазар схопився з стільця. Він тепер ходив, широко ступаючи по крамниці, чіпляючись за крабів і черепашки.

— Сину мій! Сину мій! О, яке нещастя!

— Чому нещастя? — здивувався Крісто.

— Я не перебивав і уважно слухав тебе, вислухай тепер і ти мене. Доки ти хворів на пропасницю, Гуттієре вийшла заміж за Педро Зуріту.

Ця новина вразила Крісто.

— А Іхтіандр… бідний син мій… — Бальтазар понурив голову. — Іхтіандр у руках Зуріти!

— Не може бути! — заперечив Крісто.

— Так, так. Іхтіандр на «Медузі». Сьогодні вранці Зуріта приходив до мене. Він глузував з нас, знущався і лаяв нас. Він говорив, що ми обдурювали його. Подумай тільки, він сам, без нас, піймав Іхтіандра! І тепер він нам нічого не заплатить. Та я й сам не візьму в нього грошей. Хіба можна продати власного сина?

Бальтазар був у розпачі. Крісто несхвально дивився на брата. Тепер треба було вживати рішучих заходів. Але Бальтазар міг швидше нашкодити, ніж допомогти справі. Сам Крісто не дуже-то вірив, що Іхтіандр з Бальтазаром були ріднею. Щоправда, Крісто бачив у новонародженої дитини родимку. Але хіба це незаперечний доказ? Побачивши родимку на шиї Іхтіандра, Крісто вирішив використати цю схожість, щоб поживитись. Але чи міг він передбачити, що Бальтазар так поставиться до його розповіді? Зате новини, які сповістив Бальтазар, злякали Крісто.

— Тепер не час журитися. Треба діяти. Сальватор приїздить завтра рано-вранці. Будь мужнім. Чекай мене до схід сонця на молу. Треба врятувати Іхтіандра. Але дивись не кажи Сальваторові, що ти батько Іхтіандра. Куди поплив Зуріта?

— Він не сказав, але думаю, що на північ. Зуріта давно вже збирався до берегів Панами.

Крісто кивнув головою.

— Пам’ятай же, завтра вранці, до схід сонця, ти мусиш бути на березі. Сиди, не йди, навіть коли б тобі довелося ждати мене до вечора.

Крісто поспішився додому. Цілу ніч він думав про майбутню зустріч із Сальватором. Треба було виправдати себе в його очах.

Сальватор приїхав удосвіта. Крісто, на обличчі якого був вираз зажуреності й відданості, привітався з лікарем і сказав:

— У нас трапилося лихо… Не раз попереджав я Іхтіандра, щоб він не плавав у затоці…

— Що з ним? — нетерпляче спитав Сальватор.

— Його викрали і повезли на шхуні… Я…

Сальватор міцно стиснув плече Крісто і пильно подивився йому в очі. Це тривало одну мить, але Крісто мимоволі змінився на обличчі під цим допитливим поглядом. Сальватор насупився, пробурмотів щось і, випустивши плече Крісто, швидко промовив:

— Про це ти докладно розповий мені потім.

Сальватор покликав негра, сказав йому кілька слів незрозумілою для Крісто мовою і, звернувшись до індіанця, владно крикнув:

— Ступай за мною!

Не спочиваючи, не переодягаючись з дороги, Сальва-тор вийшов з дому і швидко пішов у сад. Крісто ледве встигав за ним. Біля третього муру їх наздогнали двоє негрів.

— Я стеріг Іхтіандра, як вірний пес, — запевняв Крісто, захекавшись від швидкої ходи, — я не відходив од нього…

Та Сальватор не слухав. Лікар уже стояв біля басейну і нетерпляче стукав ногою, поки у відчинені шлюзи басейну збігала вода.

— Ступай за мною! — знову наказав Сальватор, спускаючись по підземних сходах. Крісто і два негри йшли за Сальватором у цілковитій темряві. Сальватор перестрибував через кілька східців, як людина, що добре знає підземний лабіринт.

Спустившись на нижню площадку, Сальватор не повернув вимикача, як то було першого разу, а, помацавши в пітьмі рукою, відчинив двері у стіні праворуч і рушив темним коридором. Тут не було східців, і Сальватор ішов ще швидше, не запалюючи світла.

«А що коли я провалюсь в якусь пастку і втоплюся в колодязі?» — думав Крісто, намагаючись не відставати од Сальватора. Вони довго йшли, і нарешті Крісто відчув, що підлога похило спускається вниз. Часом Крісто здавалося, що він чує тихе хлюпання води. Та ось їхня подорож закінчилася. Сальватор, що йшов попереду, зупинивсь і ввімкнув світло. Крісто побачив, що він у великому, залитому водою, довгому гроті з овальним склепінням. Це склепіння, що тяглося кудись у далечінь, поступово знижувалось до води. На воді, біля самого краю кам’яної підлоги, на якій вони стояли, Крісто побачив невеличкий підводний човен. Сальватор, Крісто і два негри увійшли в нього. Сальватор запалив у каюті світло, один негр зачинив верхній люк, другий уже порався біля мотора. Крісто відчув, як човен здригнувся, поволі обернувсь, поринув униз і так само поволі рушив уперед. Минуло не більше двох хвилин, і вони спливли на поверхню. Сальватор і Крісто зійшли на місток. Крісто ніколи не доводилось плавати на підводних човнах. Однак цей човен, що легко мчав по хвилях океану, міг би здивувати навіть кораблебудівника. Він був незвичайної конструкції і, певно, мав мотор величезної потужності. Ще не пущений на повний хід, човен швидко мчав уперед.

— Куди вирушили злодії, що викрали Іхтіандра?

— Уздовж берега на північ, — відповів Крісто. — Я б насмілився запропонувати вам узяти з собою мого брата. Я попередив його, і він чекає на березі.

— Навіщо?

— Іхтіандра викрав ловець перлин Зуріта.

— Звідки це ти знаєш? — підозріливо запитав Сальватор.

— Я описав братові шхуну, що захопила Іхтіандра у затоці, і брат пізнав у ній «Медузу» Педро Зуріти. Зуріта, мабуть, викрав Іхтіандра для ловлі перлин. А мій брат, Бальтазар, добре знає місця лову. Він може стати нам у пригоді.

Сальватор замислився.

— Гаразд! Візьмемо твого брата.

Бальтазар чекав брата на молу. Човен повернув до берега. Бальтазар похмуро дивився з берега на Сальва-тора, що відібрав, спотворив його сина. Проте індіанець ввічливо вклонився Сальваторові і вплав дістався до човна.

— Повний хід! — віддав Сальватор наказ.

Сальватор стояв на капітанському містку і пильно вдивлявся в гладінь океану.

НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОЛОНЕНИЙ

Зуріта розпиляв кайдани, якими було скуто Іхтіандрові руки, дав йому нове вбрання і дозволив узяти з собою заховані в піску рукавиці й окуляри. Та як тільки юнак піднявся на палубу «Медузи», його за наказом Зуріти схопили індіанці й кинули в трюм. У Буенос-Айресі Зуріта ненадовго спинивсь, щоб запастися харчами. Він побачився з Бальтазаром, похвалився своєю удачею і поплив далі вздовж берега, у напрямі до Ріо-де-Жанейро. Він мав намір обігнути східний берег Південної Америки і почати пошуки перлин у Карібському морі.

Гуттієре він влаштував у капітанській каюті. Зуріта запевнив її, що відпустив Іхтіандра на волю в затоці Ріо-де-Ла-Плата. Проте ця брехня незабаром викрилась. Увечері Гуттієре почула крик і стогін, що долинали з трюму. Вона пізнала Іхтіандрів голос. Зуріта в той час був на верхній палубі. Гуттієре спробувала вийти з каюти, але двері були замкнені. Гуттієре почала грюкати кулаками, — ніхто не озивався.

Зуріта, почувши крик Іхтіандра, брутально вилаявся, зійшов з капітанського містка і в супроводі індіанця-матроса пішов у трюм. У трюмі було дуже задушливо й темно.

— Чого ти репетуєш? — грубо запитав Зуріта.

— Я… я задихаюсь, — почув він голос Іхтіандра. — Я не можу жити без води… Тут така задуха. Відпустіть мене в море. Я не проживу й ночі…

Зуріта грюкнув люком трюму і вийшов на палубу.

«Коли б і справді він не задихнувся», — заклопотано подумав він. Смерть Іхтіандра була йому зовсім невигідною.

За наказом Зуріти до трюму принесли діжку, і матроси налили в неї води.

— Ось тобі ванна, — промовив Зуріта, звертаючись до Іхтіандра. — Плавай! А завтра вранці я відпущу тебе в море.

Іхтіандр похапцем занурився в діжку. Індіанці-матроси, що стояли на дверях, вражено дивилися на це купання. Вони ще не знали, що в’язнем «Медузи» був сам «морський диявол».

— Геть на палубу! — гримнув на них Зуріта.

У діжці не можна було не те що плавати, але й випростатися на весь зріст. Іхтіандрові довелося скоцюрбитися, щоб зануритись у воду. У цій діжці був перед тим запас солонини. Вода швидко просякла цим запахом, і тому Іхтіандр почував себе не набагато краще, ніж у задушливому трюмі.

Над морем у цей час віяв свіжий південно-східний вітер, що гнав шхуну все далі на північ.

Зуріта довго стояв на капітанському містку і тільки вдосвіта зайшов до каюти. Він гадав, що дружина його вже давно спить. Проте вона сиділа на стільці біля вузенького столика, поклавши голову на руки. Коли він увійшов, Гуттієре підвелася, і при тьмяному, згасаючому світлі причепленої до стелі лампи Зуріта побачив її бліде, розгніване обличчя.

— Ви обдурили мене, — глухо промовила вона.

Під гнівним поглядом дружини Зуріта почував себе не дуже добре і, щоб приховати своє мимовільне замішання, тримався невимушено, підкрутив вуса і жартівливо відповів:

— Іхтіандр хоче залишитися на «Медузі», щоб бути ближче до вас.

— Ви брешете! Ви підла, бридка людина! Я ненавиджу вас! — Гуттієре зненацька схопила великий ніж, що висів на стіні, і замахнулась на Зуріту.

— Ого! — вигукнув Зуріта. Він швидко схопив Гуттієре за руку і стиснув так сильно, що вона випустила ножа.

Зуріта ногою викинув ніж з каюти, випустив руку дружини і сказав:

— Ось так куди краще! Ви дуже схвильовані. Випийте склянку води.

І він вийшов з каюти, клацнувши ключем, і піднявся на верхню палубу.

На сході вже рожевіло, а легенькі хмари, освітлені сонцем, яке ще ховалося за обрієм, видавались огненними язиками. Вранішній вітер, солоний і свіжий, надимав вітрила. Над морем літали чайки, зірко видивляючись рибу, що вигравала на поверхні. Вже зійшло сонце. Зуріта й досі ходив по палубі, заклавши руки за спину.

— Нічого, уговтаю якось! — промовив він, думаючи про Гуттієре.

Звернувшись до матросів, він голосно скомандував згорнути вітрила. «Медуза», гойдаючись на хвилях, стояла на якорі.

— Принесіть мені ланцюг і приведіть людину з трюму, — звелів Зуріта. Він хотів щонайшвидше випробувати Іхтіандра як ловця перлин.

«До речі, він освіжиться в морі», — подумав Зуріта.

Незабаром з’явився Іхтіандр у супроводі двох конвоїрів-індіанців. У нього був стомлений вигляд. Іхтіандр озирнувся на всі боки. Він стояв коло бізань-щогли. Лише кілька кроків відділяли його від борту. Раптом юнак рвонувся вперед, добіг до борту і вже намірився стрибнути. Та в цю мить важкий Зурітин кулак ударив його по голові. Юнак упав на палубу непритомний.

— Не треба поспішати, — повчально сказав Зуріта.

Залунав брязкіт заліза, матрос подав Зуріті довгий, тонкий ланцюг із залізним обручем на кінці.

Зуріта оперезав цим обручем непритомного юнака, замкнув пояс на замок і, звернувшись до матросів, звелів:

— Тепер лийте йому воду на голову.

Незабаром юнак опритомнів і здивовано глянув на ланцюг, до якого він був прикутий.

— Ось так ти не втечеш від мене, — пояснив йому Зуріта. — Я спущу тебе в море. Ти шукатимеш мені перлові черепашки. Чим більше перлин ти знайдеш, тим довше хлюпатимешся в морі. Коли ж ти не будеш добувати мені перлові черепашки, то я замкну тебе в трюм, і ти сидітимеш у діжці. Зрозумів? Згоден?

Іхтіандр кивнув головою.

Він ладен був добувати для Зуріти всі скарби моря, аби тільки швидше поринути в чисту морську воду.

Зуріта, Іхтіандр на ланцюгу і матроси підійшли до борту шхуни. Каюта Гуттієре була на другому боці шхуни: Зуріта не хотів, щоб Гуттієре бачила Іхтіандра прикутим до ланцюга.

Іхтіандра спустили на ланцюгу в море. Якби можна було розірвати цей ланцюг! Та він був дуже міцний. Іхтіандр скорився своїй долі. Він почав збирати перлові черепашки і складати їх у причеплену збоку велику торбину. Залізний обруч стискав груди, дихати було важко. І все ж юнак почував себе майже щасливим після задушливого трюму і смердючої діжки.

Матроси вражено дивилися з борту шхуни на незвичайне видовище. Хвилина по хвилині линув час, а спущена на морське дно людина і не думала виринати. Спочатку на поверхню спливали бульбашки повтря, та незабаром зникли й вони.

— Хай мене з’їсть акула, якщо в його грудях залишилася бодай часточка повітря. Певно, він почуває себе, як риба у воді, — здивовано казав старий ловець, вдивляючись у воду.

На морському дні виразно було видно юнака, що лазив навколішки.

— Може, це сам морський диявол? — стиха промовив матрос

— Хто б то не був, капітан Зуріта зробив собі гарне придбання, — обізвався штурман. — Один такий ловець може замінити десятьох.

Сонце було вже близько до полудня, коли Іхтіандр смикнув ланцюг, щоб його витягли. Торбина його була повна черепашок. Треба було спорожнити її, щоб знову взятися до лову.

Матроси швидко витягли на палубу незвичайного ловця. Усім кортіло швидше побачити, який улов.

Звичайно перлові черепашки залишають на кілька днів, щоб молюски позгнивали — тоді легше виймати перлини, — але тепер матросів і самого Зуріту пойняла така нетерплячка, що всі вони відразу ж почали ножами розтинати черепашки.

Скінчивши роботу, матроси всі разом голосно загомоніли. На палубі запанувало незвичайне збентеження. Можливо, Іхтіандрові пощастило натрапити на гарне місце. Але те, що він добув за один улов, перевершувало всі сподівання. Серед цих перлин було не менше двох десятків дуже важких, чудової форми і надзвичайно ніжних кольорів. Уже перший улов приніс Зуріті ціле багатство. За одну велику перлину можна було купити нову чудову шхуну. Зуріта був на шляху до багатства. Мрії його здійснилися.

Зуріта бачив, як пожадливо дивляться матроси на перли. Це йому не сподобалося. Він поспішно пересипав перли в свій солом’яний капелюх і сказав:

— Час уже снідати! А ти, Іхтіандре, гарний ловець. У мене є одна вільна каюта. Я віддам її тобі. Там тобі не буде так задушливо. І я замовлю для тебе великий цинковий бак. Хоч, може, він тобі й не буде потрібен, бо ти щодня плаватимеш у морі. Щоправда, на ланцюгу, але що вдієш. Інакше ти пірнеш до своїх крабів і не повернешся.

Іхтіандрові не хотілося розмовляти з Зурітою. Але коли вже він попав у полон до цієї жадібної людини, то треба було подумати про більш-менш пристойне житло.

— Бак — це краще, ніж вонюча діжка, — сказав він Зуріті. — Але щоб я не задихався, вам доведеться часто міняти в ньому воду.

— Як часто? — спитав Зуріта.

— Щопівгодини, — відповів Іхтіандр. — Ще краще, коли була б весь час протічна вода.

— Е, та ти, бачу, вже загордився. Тебе похвалиш, і ти вже починаєш вимагати, капризувати.

— Це не капризи, — образився юнак. — У мене… зрозумійте ж, якщо ви покладете велику рибину у відро, вона скоро засне. Риба дихає киснем, що є у воді, а я… я ж дуже велика риба, — посміхаючись додав Іхтіандр.

— Щодо кисню, то я не знаю, а що риби дохнуть, коли не міняти воду, це я добре знаю. Мабуть, ти маєш рацію. Але ж якщо приставити людей, які постійно накачуватимуть помпою воду в твій бак, то це вийде надто дорого, дорожче за твої перли. Це так ти і розориш мене! Іхтіандр не знав ціни перлам, не знав і того, що Зуріта платить ловцям і матросам копійки. Юнак повірив словам Зуріти і вигукнув:

— Якщо вам невигідно тримати мене, то відпустіть мене в море! — І Іхтіандр подивився на океан.

— Бач, який! — зареготав Зуріта.

— Будь ласка! Я добровільно приноситиму перли. Я давно зібрав отаку купу, — і Іхтіандр показав рукою від палуби до колін, — рівні, гладенькі, зернятко до зернятка, і кожна завбільшки з біб… Я всі віддам вам, тільки відпустіть мене.

У Зуріти захопило подих.

— Базікаєш! — заперечив він, намагаючись говорити спокійно.

— Я ще ніколи нікому не брехав, — розсердився Іхтіандр.

— Де ж ти заховав свій скарб? — спитав Зуріта, вже не криючи свого хвилювання.

— В підводній печері. Ніхто, крім Лідінга, не знає, де вона.

— Лідінг? Хто це?

— Мій дельфін.

— Ось воно що! «Справді, мара якась, — подумав Зуріта. — Якщо це правда, — а він напевно не бреше, — то це ж перевершує всі мої мрії. Я стану казково багатий. Ротшільди й Рокфеллери будуть бідняками порівняно зі мною. А юнакові, здається, можна повірити. Чи не відпустити його справді, на слово честі?»

Але Зуріта був діловою людиною. Він не звик вірити па слово нікому. Він почав обмірковувати, як краще заволодіти тим скарбом Іхтіандра. «Якщо тільки Гуттієре попросить Іхтіандра принести цей скарб, він не відмовиться».

— Може, я й випущу тебе, — сказав Зуріта. — Однак деякий час тобі доведеться побути у мене. Атож. У мене є на це причини. Думаю, ти сам не пошкодуєш, що залишився. А поки ти мій, хоч і невільний, гість, я хочу зробити так, щоб тобі було зручно. Можливо, замість бака, який надто дорого коштуватиме, тебе краще помістити у великій залізній клітці. Клітка захищатиме тебе від акул, — і в цій клітці тебе спускатимуть за борт у воду.

— Так, але мені треба бувати і на повітрі,

— Ну що ж, ми іноді підніматимемо тебе. Це обійдеться дешевше, ніж накачувати воду в бак. Словом, усе влаштуємо, ти будеш задоволений.

Зуріта був у чудовому настрої. Нечувана річ: він наказав видати матросам до сніданку по склянці горілки.

Іхтіандра знову запроторили в трюм: клітка ще була не готова. Зуріта не без хвилювання відчинив двері капітанської каюти і, стоячи на дверях, показав Гуттієре капелюх, повний перлів.

— Я пам’ятаю свої обіцянки, — почав він усміхаючись, — дружина любить перли, любить подарунки. Щоб добути багато перлів, треба мати доброго ловця. Ось чому я полонив Іхтіандра. Поглянь — це здобич одного ранку!

Гуттієре мигцем глянула на перли. Вона насилу стримала мимовільний вигук подиву. Та Зуріта помітив це і задоволено зареготався:

— Ти будеш найбагатшою жінкою Аргентіни, а можливо, й усієї Америки. У тебе буде все. Я збудую тобі палац, якому позаздрять королі. А зараз як запоруку майбутнього візьми від мене половину цих перлів.

— Ні! Жодної з цих перлин, добутих злочином, я не візьму від вас, — різко відповіла Гуттієре. — І, будь ласка, дайте мені спокій.

Зуріта зніяковів і розсердився: він не сподівався, що його так зустрінуть.

— Ще тільки два слова. Чи не хочете ви, — задля поважності він перейшов на «ви», — щоб я відпустив Іхтіандра?

Гуттієре недовірливо поглянула на Зуріту, намагаючись вгадати, яку нову хитрість він замишляє.

— Що ж далі? — холодно спитала вона.

— Доля Іхтіандра у ваших руках. Накажіть Іхтіандрові принести на «Медузу» перли, які він ховає десь під водою, і я відпущу його на всі чотири вітри.

— Запам’ятайте добре, що я скажу. Я не вірю жодному вашому слову. Ви заберете перли і знову посадите Іхтіандра на ланцюг. Це так само напевно, як те, що я дружина найбрехливішої і найпідступнішої людини. Запам’ятайте це добре і ніколи не намагайтесь уплутати мене у ваші темні справи. І ще раз, будь ласка, дайте мені спокій.

Більше не було про що говорити, і Зуріта вийшов. У своїй каюті він пересипав перли в мішок, дбайливо поклав його в скриню, замкнув її і вийшов на палубу. Сварка з дружиною не зіпсувала йому веселого настрою. Він бачив себе багатим, оточеним шанобою.

Він піднявся на капітанський місток, запалив сигару. Думки про майбутнє багатство приємно хвилювали його. Завжди пильний, він цього разу не помітив, що матроси, зібравшись купками, стиха про щось говорили.

ПОКИНУТА «МЕДУЗА»

Зуріта стояв біля борту, навпроти фок-щогли. Штурман подав знак, і кілька матросів одразу накинулися на Педро. Вони не мали зброї, але їх було багато. Проте подолати Зуріту було не так-то легко. Ззаду в спину Зуріти вчепилися два матроси. Зуріта видерся з юрби і, пробігши кілька кроків, щосили перекинувся назад, на край борту.

Матроси, зойкнувши, випустили свою жертву і попадали на палубу. Зуріта випростався і почав відбиватися кулаками од нових ворогів, які насідали на нього. Він ніколи не розлучався з револьвером, та напад був такий несподіваний, що Зуріта не встиг вихопити револьвера з кобури. Він поволі відступав до фок-щогли і зненацька спритно, як мавпа, почав видиратися по вантах.

Матрос ухопив його за ногу, але Зуріта вдарив його вільною ногою по голові, і той, приголомшений ударом, упав на палубу. Зуріта піднявся до марса і сів на ньому, несамовито лаючись. Тут він міг почувати себе до певної міри безпечно. Він витяг револьвер і крикнув:

— Першому, хто насмілиться лізти до мене, я розтрощу голову.

Матроси гомоніли внизу, обмірковуючи, що робити далі.

— У капітанській каюті є рушниці! — вигукнув штурман. — Ходімо туди, виламаємо двері!..

Частина матросів кинулася до люка.

«Кінець! — подумав Зуріта. — Підстрелять!»

Він глянув на море, ніби шукаючи несподіваної допомоги. І раптом, не вірячи своїм очам, Зуріта побачив, як до «Медузи», розтинаючи гладінь океану, з нечуваною швидкістю наближається підводний човен.

«Тільки б він не поринув у воду! — думав Зуріта. — На містку стоять люди. Невже вони не помітять мене і пропливуть мимо?»

— Рятуйте! Мерщій! Убивають!.. — щосили закричав Зуріта.

На підводному човні, певно, помітили його. Човен, не стишуючи ходи, плив просто на «Медузу».

А з люка шхуни вже вибігали озброєні матроси. Вони висипали на палубу і тепер нерішуче зупинилися. До «Медузи» мчав озброєний підводний човен, — мабуть, військовий. Не можна ж було вбивати Зуріту на очах цих непроханих свідків.

Зуріта святкував перемогу. Та радість його тривала недовго. На містку підводного човна стояли Бальтазар і Крісто, а поряд з ними — високий чоловік з хижим носом і орлиними очима. Він голосно гукнув з палуби човна:

— Педро Зуріта! Ви мусите негайно віддати викраденого Іхтіандра! Даю вам п’ять хвилин, інакше я пущу вашу шхуну на дно.

«Зрадники! — подумав Зуріта, з ненавистю позираючи на Крісто й Бальтазара. — Але краще втратити Іхтіандра, ніж власну голову».

— Зараз я приведу його, — сказав Зуріта, злізаючи по вантах.

Матроси вже зрозуміли, що треба рятуватись. Вони похапцем спускали шлюпки, кидались у воду і пливли до берега. Кожен з них дбав тільки про себе.

Зуріта збіг трапом до себе в каюту, поспіхом витяг торбинку з перлами, поклав її собі за пазуху, узяв ремінці й хустку. Наступної хвилини він відчинив двері каюти Гуттієре, схопив її на руки і виніс на палубу.

— Іхтіандр не зовсім добре почуває себе. Ви знайдете його в каюті, — сказав Зуріта, не випускаючи з рук Гуттієре. Підбігши до краю шхуни, він посадив її в шлюпку, спустив шлюпку на воду і вскочив у неї сам.

Тепер підводний човен не міг переслідувати шлюпку: було дуже мілко. Але Гуттієре вже побачила Бальтазара на палубі підводного човна.

— Тату, рятуй Іхтіандра! Він у… — Та вона не скінчила, Зуріта заткнув їй рота хусткою і притьмом скрутив ременем руки.

— Пустіть жінку! — крикнув Сальватор, побачивши це насильство.

— Ця жінка — моя дружина, і ніхто не має права втручатися в мої сімейні справи! — гукнув у відповідь Зуріта, налягаючи на весла.

— Ніхто не має права так поводитися з жінкою! — роздратовано крикнув Сальватор. — Зупиніться, або ж я стрілятиму.

Та Зуріта продовжував гребти.

Сальватор вистрілив з револьвера. Куля вдарилась у борт шлюпки.

Зуріта підняв Гуттієре і, затуляючись нею, крикнув:

— Стріляйте!

Гуттієре пручалася в його руках.

— Небачений мерзотник! — промовив Сальватор, опустивши револьвер.

Бальтазар стрибнув з містка підводного човна і намагався вплав наздогнати шлюпку. Але Зуріта був уже біля берега. Він наліг на весла, і незабаром хвиля викинула шлюпку на піщаний берег. Педро схопив Гуттієре і зник за прибережними скелями.

Побачивши, що йому не наздогнати Зуріти, Бальтазар поплив до шхуни і виліз по якірному ланцюгу на палубу. Він зійшов трапом і почав усюди шукати Іхтіандра. Бальтазар обійшов усю шхуну аж до трюму. На шхуні нікого не лишилось…

— Іхтіандра на шхуні немає! — крикнув Бальтазар Сальваторові.

— Але ж він живий і повинен бути десь тут! Гуттієре сказала: «Він у…» Коли б цей розбійник не заткнув їй рота, ми б знали, де його шукати, — промовив Крісто.

Оглядаючи поверхню моря, Крісто помітив, що з води стирчать шпилі щогл. Мабуть, тут недавно затонув корабель. Може, Іхтіандр на цьому затонулому кораблі?

— Може, Зуріта поласився на скарби і послав Іхтіандра на затонулий корабель? — сказав Крісто.

Бальтазар підняв ланцюг, що лежав на палубі, з обручем на кінці.

— Зуріта, певно, спускав Іхтіандра на цьому ланцюгу. Без ланцюга Іхтіандр утік би. Ні, він не може бути на затонулому кораблі.

— Так, — замислено промовив Сальватор. — Ми перемогли Зуріту, але Іхтіандра ми не знайшли.

ЗАТОНУЛИЙ КОРАБЕЛЬ

Переслідувачі Зуріти не знали про події, що відбулися того ранку на «Медузі».

Матроси цілу ніч змовлялися, а на ранок вирішили при першій же слушній нагоді напасти на Зуріту, вбити його і заволодіти Іхтіандром та шхуною.

Рано-вранці Зуріта стояв на капітанському містку. Вітер ущух, і «Медуза» поволі посувалася вперед з швидкістю не більше як три вузли на годину.

Зуріта придивлявся до якоїсь цятки в океані. У бінокль він побачив радіощогли затонулого корабля.

Незабаром Зуріта помітив на поверхні рятувальний круг.

Зуріта наказав спустити шлюпку і виловити круг.

Коли круг витягли, Зуріта прочитав на ньому: «Мафальду».

«Мафальду» затонув!» — здивувався Зуріта. Він знав цей великий американський поштово-пасажирський пароплав. На такому пароплаві мало бути чимало скарбів. «Що якби Іхтіандр добув із затонулого пароплава ці скарби? Та чи вистачить довжини ланцюга? Навряд. А коли ж пустити Іхтіандра без ланцюга, він не повернеться…»

Зуріта замислився. Пожадливість і побоювання втратити Іхтіандра боролися в ньому.

«Медуза» повільно наближалася до щогл, що стирчали з води.

Матроси з’юрмилися біля борту. Вітер зовсім ущух. «Медуза» спинилась.

— Я служив деякий час на «Мафальду», — сказав один матрос. — Великий, гарний пароплав. Ціле тобі місто. А пасажири — багаті американці.

«Очевидно, «Мафальду» затонув, не встигнувши повідомити по радіо про свою загибель, — міркував Зуріта. — Може, радіостанція була пошкоджена. Інакше з усіх навколишніх портів уже помчали б швидкохідні катери, глісери, яхти, а на них представники влади, кореспонденти, фотографи, кінооператори, журналісти, підводники. Гаяти часу не можна. Доведеться рискнути і відпустити Іхтіандра без ланцюга. Іншого виходу нема. Але як примусити його повернутися назад? І якщо рискувати, то чи не краще послати Іхтіандра по викуп — перловий скарб? Але чи такий уже цінний той перловий скарб? Чи не перебільшує Іхтіандр?»

Звичайно, треба добути і скарб, і багатство, поховане на «Мафальду». Перловий скарб не втече, його ніхто не знайде без Іхтіандра, аби тільки сам Іхтіандр лишився в руках Зуріти. А через кілька днів, а може, й через кілька годин, скарби «Мафальду» стануть уже недосяжними.

«Отже, спочатку «Мафальду», — вирішив Зуріта. Він наказав кинути якір. Потім зійшов у каюту, написав якусь записку і з цим аркушем паперу пройшов до Іхтіандрової каюти.

— Ти вмієш читати, Іхтіандре? Гуттієре передала тобі записку.

Іхтіандр швидко взяв записку і прочитав.

«Іхтіандре! Виконай моє прохання. Поряд з «Медузою» лежить затонулий пароплав. Спустися в море і принеси з цього корабля все, що знайдеш цінного. Зуріта відпустить тебе без ланцюга, але ти мусиш повернутися на «Медузу». Зроби це, Іхтіандре, заради мене, і незабаром ти будеш на волі. Гуттієре».

Іхтіандр ніколи не одержував листів від Гуттієре і не знав її почерку. Він дуже зрадів, одержавши цього листа, але одразу ж замислився. А що коли це хитрощі Зуріти?

— Чому Гуттієре сама цього не скаже мені? — спитав Іхтіандр, показуючи на записку.

— Вона не зовсім здорова, — відповів Зуріта. — Але ти побачиш її, як тільки повернешся.

— Навіщо Гуттієре цінності? — все ще недовірливо спитав Іхтіандр.

— Якби ти був справжньою людиною, ти не ставив би таких запитань. Яка жінка не хоче гарно вбратися, носити коштовні прикраси? А для цього потрібні гроші. Багато грошей лежить у затонулому пароплаві. Вони тепер нічиї, — чому б тобі не добути їх для Гуттієре? Головне — треба розшукати золоті монети. Там повинні бути поштові шкіряні мішки. Крім того, золоті речі, персні могли бути у пасажирів…

— Чи не думаєте ви, що я ще обшукуватиму трупи? — обурено спитав Іхтіандр. — І взагалі я не вірю вам. Гуттієре не жадібна, вона не могла послати мене на таку справу.

— Прокляття, — вигукнув Зуріта. Він бачив, що його задум зірветься, якщо він зараз же не переконає Іхтіандра.

Тоді Зуріта опанував собою, добродушно засміявся і сказав:

— Я бачу, тебе не обдуриш. Доводиться бути з тобою відвертим. Ну, так слухай. Не Гуттієре потрібне золото з «Мафальду», а мені. Цьому ти повіриш?

Іхтіандр мимоволі посміхнувся.

— Цілком!

— Ну й чудово! Ось ти вже починаєш мені вірити — отже, ми домовилися. Так, золото потрібне мені. І коли виявиться, що його на «Мафальду» стільки, скільки вартий твій перловий скарб, то я негайно відпущу тебе в океан, як тільки ти принесеш мені золото. Та ось у чому біда: ти не зовсім віриш мені, а я тобі. Я боюсь, що відпущу тебе у воду без ланцюга, а ти пірнеш і…

— Якщо я дам слово повернутися, я додержу його.

— Я ще не мав нагоди пересвідчитися в цьому. Ти не любиш мене, і я не здивуюсь, якщо не додержиш свого слова. Але ти любиш Гуттієре, і ти виконаєш те, про що вона попросить тебе. Правда? От я й домовився з нею. Вона, звичайно, хоче, щоб я відпустив тебе. Тому вона написала листа і дала його мені, щоб полегшити тобі шлях на волю. Тепер тобі все зрозуміло?

Все, що говорив Зуріта, здавалось Іхтіандрові переконливим і ймовірним. Проте Іхтіандр не завважив, що Зуріта обіцяє відпустити його на волю лише тоді, коли побачить, що на «Мафальду» стільки золота, скільки вартий його перловий скарб.

«Адже щоб порівняти їх, — міркував собі Зуріта, — Іхтіандр муситиме — я вимагатиму цього від нього — принести свої перли. А тоді в моїх руках будуть золото «Мафальду», перловий скарб і Іхтіандр».

Але Іхтіандр не міг знати, про що думав Зуріта. Відвертість Зуріти переконала його, і юнак, повагавшись, згодився.

Зуріта зітхнув з полегшенням.

«Цей не обдурить», — подумав він.

— Ходімо швидше!

Іхтіандр хутко піднявся на палубу і стрибнув у море.

Матроси побачили, що Іхтіандр кинувся в море без ланцюга. Вони одразу ж зрозуміли, що він поплив добувати затонулі скарби «Мафальду». Невже Зуріта один заволодіє всіма багатствами? Гаяти часу не можна було, і вони кинулись на Зуріту.

В той час коли команда переслідувала Зуріту, Іхтіандр почав оглядати затонулий корабель.

Крізь величезний люк верхньої палуби юнак проплив униз понад трапом, що нагадував східці великого будинку, і опинився у великому коридорі. Тут було майже темно. Тільки тьмяне світло сіялося крізь розчинені двері.

Іхтіандр заплив у одні з цих розчинених дверей і втрапив у салон. Великі круглі ілюмінатори ледь освітлювали величезний салон, що міг вмістити не одну сотню людей. Іхтіандр сів на розкішній люстрі і поглянув навколо. Це було дивне видовище. Дерев’яні стільці і столики спливли вгору і погойдувались під стелею. На невеликій естраді стояв рояль з відкритою кришкою. Підлога була встелена м’якими килимами. Лакована обшивка стін з червоного дерева місцями пожолобилася. Коло однієї стіни стояли пальми.

Іхтіандр відштовхнувся від люстри і поплив до пальм. Раптом він спинився вражений. Назустріч йому пливла якась людина, повторюючи його рухи. «Дзеркало», — догадався Іхтіандр. Це величезне дзеркало займало цілу стіну, невиразно відбиваючи у воді всю розкіш салону.

Тут даремно було шукати скарбів. Іхтіандр виплив у коридор, спустився на одну палубу нижче і заплив до такого ж розкішного і величезного, як і салон, приміщення, де, мабуть, був ресторан. На буфетних полицях і стойках, біля стойок на підлозі валялися пляшки з вином, банки з консервами, коробки. Тиском води деякі пробки були загнані всередину пляшок, а бляшані коробки — пом’яті. На столі ще була сервіровка, але частина посуду, срібні виделки й ножі лежали розкидані на підлозі.

Іхтіандр почав пробиратися в каюти. Він побував уже в кількох каютах, опоряджених за останнім словом американського комфорту, проте не помітив жодного трупа.

Лише в одній каюті третьої палуби він побачив роздуте тіло, що гойдалося під стелею.

«Мабуть, пасажири врятувалися на шлюпках», — подумав Іхтіандр.

Та, спустившись ще нижче на палубу, де містилися пасажири третього класу, юнак побачив жахливу картину: в каютах тут було багато трупів чоловіків, жінок і дітей — білих, китайців, негрів та індіанців.

Команда пароплава намагалася врятувати насамперед багатих пасажирів першого класу, покинувши бідноту напризволяще. В деякі каюти Іхтіандр не міг добутися, бо двері були щільно забиті трупами. У паніці люди душили одне одного, захаращували своїми тілами вихід, позбавляючи себе останньої можливості врятуватися.

У довгому коридорі повільно гойдалися трупи. Вода вливалася у відкриті ілюмінатори і розгойдувала розпухлі трупи. Іхтіандрові стало моторошно, і він поспішив виплисти з цього підводного кладовища.

«Невже Гуттієре не знала, куди посилає мене?» — думав Іхтіандр. Невже вона могла вимагати, щоб він, Іхтіандр, вивертав кишені у мерців і нишпорив у їхніх чемоданах? Ні, цього вона не могла зробити! Очевидно, він знову опинився у пастці Зуріти. «Я випливу на поверхню, — вирішив Іхтіандр, — і вимагатиму, щоб Гуттієре вийшла на палубу і сама підтвердила своє прохання».

Мов риба, плив юнак нескінченними переходами від палуби до палуби і незабаром виринув на поверхню.

Він швидко наближався до «Медузи».

— Зуріта! — гукнув він. — Гуттієре!

Але йому ніхто не відповідав. Мовчазна «Медуза» похитувалась на хвилях.

«Куди вони всі поділися? — подумав юнак. — Що це, нова пастка Зуріти?» Іхтіандр обережно підплив до шхуни і видерся на палубу.

— Гуттієре! — гукнув він ще раз.

— Ми тут! — почув юнак голос Зуріти, що ледве долинав з берега.

Іхтіандр озирнувся і побачив Зуріту, який обережно визирав з прибережних кущів.

— Гуттієре захворіла! Пливи сюди, Іхтіандре! — кричав Зуріта.

Гуттієре хвора! Він зараз побачить її. Іхтіандр плигнув у воду і швидко поплив до берега.

Юнак уже вийшов з води, коли почув приглушений голос Гуттієре:

— Зуріта бреше! Рятуйся, Іхтіандре!

Юнак прожогом завернув назад і поплив під водою. Лише відпливши далеко від берега, він виринув на поверхню й оглянувся. Йому здалося, ніби на березі майнуло щось біле.

Може, то Гуттієре вітала його визволення. Чи ж побачиться коли він з нею?..

Іхтіандр швидко поплив у відкрите море. Вдалині він побачив якесь невеличке судно. Оточене піною, воно прямувало на південь, збиваючи воду гострим носом.

«Далі від людей!»- подумав Іхтіандр і, глибоко пірнувши, зник під водою.

Частина третя

НОВОЯВЯЕНИЙ БАТЬКО

Бальтазар, повернувшись з невдалої подорожі на підводному човні, був у похмурому настрої. Іхтіандра не знайшли, Зуріта десь зник разом з Гуттієре.

— Прокляті білі! — бурмотів старий, самотньо сидячи у своїй крамниці. — Вони зігнали нас з нашої землі і перетворили на своїх рабів. Вони калічать наших дітей і викрадають наших дочок. Вони хочуть знищити нас усіх, до останнього…

— Здрастуй, брате! — почув Бальтазар голос Крісто. — Новина! Велика новина! Іхтіандр знайшовся.

— Що? — Бальтазар зірвався на ноги. — Кажи швидше!

— Скажу, тільки ти не перебивай мене, бо я забуду, що хотів сказати. Іхтіандр знайшовся. Я вірно тоді казав: він був на затонулому кораблі. Ми відпливли далі, а він виринув і поплив додому.

— Де ж він? У Сальватора?

— Так, у Сальватора.

— Я піду до нього, до Сальватора, і зажадаю, щоб він повернув мені мого сина…

— Не віддасть! — заперечив Крісто. — Сальватор забороняє Іхтіандрові плавати в океані. Інколи я нишком відпускаю його…

— Віддасть! А якщо не віддасть, я вб’ю Сальватора! Ходімо зараз же.

Крісто злякано замахав руками.

— Почекай хоча б до завтра. Я ледве відпросився у Сальватора провідати свою «онучку». Сальватор став такий підозріливий. Дивиться в очі — немов ножем крає. Благаю тебе, почекай до завтра.

— Гаразд. Я піду до Сальватора завтра. А зараз поспішусь туди, до затоки. Може, хоч здалеку побачу в морі свого сина…

Усю ніч просидів Бальтазар на скелі над затокою, вдивляючись у хвилі. Море було бурхливе. Холодний південний вітер налітав шквалами, рвав піну з верхівок хвиль і розкидав її по узбережних скелях. Прибій гуркотів на березі. Місяць, поринаючи у хмарах, що швидко мчали по небу, то освітлював хвилі, то знову ховався. Хоч як пильно придивлявся Бальтазар, він нічого не міг розглядіти в запіненому океані. Вже настав світанок, а Бальтазар усе ще сидів нерухомо на прибережній скелі. Океан з темного став сірий, але був так само пустельний і безлюдний…

І раптом Бальтазар стрепенувся. Його гострі очі помітили якусь темну річ, що гойдалася на хвилях. Людина! Може, то втоплений? Ні, він спокійно лежить на спині, заклавши руки за голову. Невже він?

Бальтазар не помилився. Це був Іхтіандр.

Бальтазар підвівся і, притискаючи руки до грудей, закричав:

— Іхтіандре! Сину мій! — І старий, піднявши руки, кинувся в море.

Падаючи із скелі, він глибоко пірнув. А коли виплив, на поверхні вже нікого не було. Одчайдушно борючись з хвилями, Бальтазар пірнув ще раз, але величезна хвиля підхопила його, перевернула, викинула на берег і з глухим бурчанням відкотилася назад.

Увесь мокрий, Бальтазар підвівся, подививсь на хвилі і тяжко зітхнув.

— Невже мені привиділось?

Коли вітер і сонце висушили Бальтазарів одяг, старий попрямував до муру, що оберігав володіння Сальватора, і постукав у залізні ворота.

— Хто там? — запитав негр, зазираючи у відтулене вічко.

— Я до лікаря, у важливій справі.

— Лікар нікого не приймає, — відповів негр, і вічко затулилося.

Бальтазар почав грюкати, кричати, але йому ніхто не відчиняв воріт. З-за муру долинав тільки погрозливий гавкіт собак.

— Ну стривай, проклятий іспанцю! — погрозив Бальтазар і подався до міста.

Недалеко від будинку, де містився суд, стояла присадкувата старовинна біла будівля з товстими кам’яними стінами — пулькерія[11] «Пальма». Перед входом була споруджена невеличка веранда, крита смугастим тентом, заставлена столиками, кактусами в синіх емальованих вазонах. Веранда оживала тільки ввечері. Удень публіка віддавала перевагу прохолодним вузеньким кімнатам. Пулькерія була немовби відділенням суду. Сюди під час судових засідань сходились позивачі, відповідачі, свідки, обвинувачені, ще не взяті під варту.

Тут, попиваючи вино і пульке, вони охоче коротали нудні години, чекаючи своєї черги. Меткий хлопчина, який весь час снував між будинком суду і «Пальмою», повідомляв про те, що робиться в суді. Це було зручно. Сюди ж таки стікалися темні ходатаї в справах і лжесвідки, які відверто пропонували свої послуги.

Багато разів бував Бальтазар у «Пальмі» в справах своєї крамниці. Він знав, що тут можна зустріти потрібну людину, написати прохання. Тому Бальтазар попрямував сюди.

Він швидко минув веранду, увійшов у прохолодний вестибюль, задоволено вдихнув холодок, обтер піт з лоба і спитав у хлопчака, що крутився біля нього:

— Ларра прийшов?

— Дон Флорес-де-Ларра прийшли, сидять на своєму місці, — жваво відповів хлопчик.

Той, кого звали гучним іменем дон Флорес-де-Ларра, був колись дрібним судовим службовцем — його вигнали за хабарі. Тепер у нього було багато клієнтів: усі, в кого були сумнівні справи, охоче зверталися до цього великого крутія. Мав з ним справу і Бальтазар.

Ларра сидів за столиком біля готичного вікна з широким підвіконням. На столі перед ходатаєм стояв кухоль вина і лежав товстелезний рудий портфель. Завжди готове до роботи вічне перо було прикріплене до кишені потертого костюма оливкового кольору.

Ларра був опасистий, лисий, червонощокий, бритий і самозадоволений. Вітерець, що залітав у вікно, здіймав залишки сивого волосся. Сам голова суду не зміг би приймати своїх клієнтів з більшою величчю.

Побачивши Бальтазара, Ларра недбало кивнув головою, жестом вказав на плетене крісло напроти себе і сказав:

— Прошу вас, сідайте. З чим завітали? Може, хочете вина? Пульке?

Звичайно замовляв він, а платив клієнт.

Бальтазар, здавалося, не чув.

— Велика справа. Важлива справа, Ларра.

— Дон Флорес-де-Ларра, — виправив ходатай, надпиваючи з кухля.

Проте Бальтазар не звернув уваги на цю поправку.

— В чому полягає ваша справа?

— Ти знаєш, Ларра…

— Дон Флорес-де…

— Залиш ці фокуси для новачків! — сердито кинув Бальтазар. — Тут справа серйозна.

— Ну, так кажи швидше, абощо, — вже іншим тоном відповів Ларра.

— Ти знаєш морського диявола?

— Не мав честі бути особисто знайомим, але чув багато, — знову за звичкою поважно відповів Ларра.

— Так от що! Той, кого звуть морським дияволом, — мій син Іхтіандр.

— Бути цього не може! — вигукнув Ларра. — Ти випив зайве, Бальтазаре.

Індіанець грюкнув кулаком по столу.

— У мене з учорашнього дня нічого в роті не було, крім кількох ковтків морської води.

— Виходить, становище ще гірше…

— Збожеволів? Ні, я в повному розумі. Мовчи і слухай.

І Бальтазар розповів Ларрі всю історію. Ларра слухав індіанця, не зронивши жодного слова. Його сиві брови піднімались усе вище. Нарешті він не витримав, забув про свою олімпійську велич, ляснув жирною долонею по столу і крикнув:

— Мільйон чортів!

Підбіг хлопчик у білому фартусі і з брудною серветкою.

— Чого зволите?

— Дві пляшки сотерну з льодом! — І, повернувшись до Бальтазара, Ларра вигукнув: — Чудово! Прекрасне дільце! Невже ти сам усе придумав? Хоча, відверто кажучи, найслабше місце в усьому цьому — твоє батьківство.

— Ти сумніваєшся? — Бальтазар навіть почервонів од гніву.

— Ну, ну, не сердься, старий. Я ж говорю тільки як юрист, з точки зору переконливості судових доказів: вони слабуваті. Але й цю справу можна уладнати. Авжеж. І нажити великі гроші.

— Мені потрібен син, а не гроші, — відповів Бальтазар.

— Гроші потрібні всім, а особливо тим, у кого збільшується родина, як у тебе, — повчально сказав Ларра і, хитро примружившись, додав: — Найцінніше і найнадійніше в усій справі Сальватора це те, що нам вдалося дізнатись, якими дослідами і операціями він займався. Тут можна такі міни підвести, що із цього золотого мішка — Сальватора — пезети посиплються, як перезрілі апельсини у велику бурю.

Бальтазар ледве доторкнувся до склянки вина, що налив Ларра, і сказав:

— Я хочу забрати свого сина. Ти повинен написати про це заяву до суду.

— Ні-ні! Ні в якому разі! — майже злякано заперечив Ларра. — З цього почати — значить зіпсувати всю справу. Цим тільки кінчати треба.

— Що ж ти порадиш? — спитав Бальтазар.

— По-перше, — Ларра загнув товстого пальця. — Ми надішлемо Сальваторові листа, складеного в найвишуканіших виразах. Ми сповістимо, що знаємо про всі його незаконні операції й досліди. І якщо він хоче, щоб ми не розголосили цю справу, то мусить виплатити нам кругленьку суму. Сто тисяч. Атож, сто тисяч — це щонайменше. — Ларра запитливо глянув на Бальтазара.

Той хмурився і мовчав.

— По-друге, — вів далі Ларра. — Коли одержимо зазначену суму, — а ми її одержимо, — то надішлемо професорові Сальваторові другого листа, складеного в ще більш вишуканих виразах. Ми повідомимо, що знайшовся справжній батько Іхтіандра і що у нас є незаперечні докази. Ми напишемо йому, що батько бажає повернути собі сина і не зупиниться перед судовим позовом, на якому може розкритись, як Сальватор спотворив Іхтіандра. Але якщо Сальватор хоче запобігти позову і лишити в себе дитину, нехай сплатить указаним особам у визначеному місці і в зазначений час мільйон доларів.

Однак Бальтазар не слухав. Він схопив пляшку і хотів пошпурити її в голову ходатая. Ларра ніколи ще не бачив Бальтазара таким розгніваним.

— Не сердься. Облиш, я пожартував. Постав же пляшку! — вигукнув Ларра, затуляючи рукою лискучий череп.

— Ти!.. Ти!.. — кричав розлючений Бальтазар. — Ти пропонуєш мені продати рідного сина, відмовитись від Іхтіандра. Чи в тебе немає серця? Чи ти не людина, а скорпіон, тарантул, чи тобі зовсім чужі батьківські почуття!

— П’ять! П’ять! П’ять! — загорлав Ларра, в свою чергу розсердившись. — П’ять батьківських почуттів! П’ятеро синів маю! П’ятеро чортенят різних розмірів! П’ятеро ротів! Знаю, розумію, відчуваю! Не втече і твій від тебе. Наберись тільки терпіння і дослухай до кінця.

Бальтазар заспокоївся. Він поставив пляшку на стіл, схилив голову і подивився на Ларру.

— Ну, кажи!

— Ото ж бо! Сальватор виплатить нам мільйон. Це буде посаг твоєму Іхтіандрові. Ну, і мені дещо перепаде. За турботи і авторське право на винахід — яка-небудь сотня тисяч. Ми з тобою порозуміємося. Сальватор мільйон заплатить. Ручусь головою. А як тільки заплатить…

— Ми подамо до суду…

— Ще трохи терпіння. Ми запропонуємо видавцям і редакторам найкрупнішого газетного концерну заплатити нам, ну, скажімо, тисяч двадцять-тридцять — згодиться на дрібні витрати — за наше повідомлення про найсенсаційніший злочин. Можливо, нам перепаде дещо і з секретних сум таємної поліції. Адже на такій справі агенти поліції кар’єру собі можуть зробити. А коли ми вичавимо із справи Сальватора все, що тільки можна, тоді, будь ласка, йди до суду, кричи там про свої батьківські почуття, і хай допоможе тобі сама Феміда[12]довести твої права і прийняти в батьківські обійми твого коханого сина.

Ларра вихилив склянку вина, стукнув келихом по столу, переможно глянув на Бальтазара.

— Що скажеш?

— Я не їм, не сплю ночами. А ти пропонуєш без кінця зволікати справу, — почав Бальтазар.

— Але ж заради чого?.. — перервав його палко Ларра. — Заради чого? Заради мільйонів! Міль-йо-нів! Невже ти з глузду з’їхав? Прожив же ти двадцять років без Іхтіандра.

— Жив. А тепер… Словом, пиши заяву до суду.

— Він справді спав з розуму! — вигукнув Ларра. — Опам’ятайся, схаменись, отямся, Бальтазаре! Зрозумій же! Мільйони! Гроші! Золото! Можна купити все на світі. Найкращий тютюн, автомобіль, двадцять шхун, ось цю пулькерію…

— Пиши прохання до суду, або я звернусь до іншого ходатая, — рішуче заявив Бальтазар.

Ларра зрозумів, що далі заперечувати марно. Він похитав головою, зітхнув, вийняв з рудого портфеля папір, зірвав з бокової кишені вічне перо.

За кілька хвилин скаргу до суду на Сальватора, що незаконно привласнив і спотворив Бальтазарового сина, було написано.

— Востаннє кажу: одумайся, — умовляв Ларра.

— Давай, — простягнувши руку по скаргу, сказав індіанець.

— Подай головному прокуророві. Знаєш? — напучував клієнта Ларра і пробурчав собі під ніс: — Щоб тобі на сходах спіткнутись і ногу зламати!

Виходячи від прокурора, Бальтазар зустрів на широких білих східцях Зуріту.

— Ти чого сюди ходиш? — запитав Зуріта, окинувши індіанця підозріливим поглядом. — Чи не на мене вже скаржився?

— На всіх вас треба скаржитися, — відповів Бальтазар, маючи на увазі іспанців, — та нікому. Де ти ховаєш мою дочку?

— Як смієш ти звертатися до мене на «ти»? — спалахнув Зуріта. — Якби ти не був батьком моєї дружини, то скуштував би кия.

Зуріта, грубо відштовхнувши рукою Бальтазара, піднявся по сходах і зник за великими дубовими дверима.

ЮРИДИЧНИЙ КАЗУС

До прокурора Буенос-Айреса завітав незвичайний гість — настоятель місцевого кафедрального собору єпископ Хуан-де-Гарсілассо.

Прокурор, опецькуватий, маленький, жвавий чоловік з очима, що запливли жиром, з коротко підстриженим волоссям і підфарбованими вусами, підвівся з свого крісла, вітаючи єпископа. Хазяїн дбайливо посадив дорогого гостя у важке шкіряне крісло біля свого письмового столу.

Єпископ і прокурор мало були схожі один на одного. Прокуророве обличчя було м’ясисте й червоне, з товстими губами і широким, схожим на грушу носом. Пальці рук нагадували товсті, короткі обрубки, а ґудзики на округлому череві, здавалось, ось-ось відірвуться, не маючи сили стримати рухливу стихію жиру.

Обличчя єпископа вражало своєю худорлявістю і блідістю. Сухий, горбоватий ніс, гостре підборіддя і тонкі, майже сині губи надавали йому типового вигляду єзуїта. Єпископ ніколи не дивився співбесідникові у вічі, а проте пильно стежив за ним. Вплив його був величезний, і єпископ охоче відривався від духовних справ, щоб керувати складною політичною грою. Привітавшись із господарем, єпископ, не гаючи часу, перейшов до мети свого візиту.

— Я хотів би довідатись, — тихо спитав він, — у якому стані справа професора Сальватора?

— А, і ви, ваше преосвященство, зацікавилися цією справою! — люб’язно вигукнув прокурор. — Так, це винятковий процес! — Взявши зі столу товсту папку і перегортаючи сторінки справи, прокурор провадив далі: — За скаргою громадянина Педро Зуріти ми зробили обшук у професора Сальватора. Заява Зуріти про те, що Сальва-тор робив тваринам незвичайні операції, підтвердилась цілком. У садах Сальватора була справжня фабрика тварин-потвор. Це щось дивовижне! Сальватор, наприклад…

— Про наслідки обшуку я знаю з газет, — ввічливо перебив єпископ. — Яких заходів ви вжили щодо самою Сальватора? Його арештували?

— Так, його арештували. Крім того, ми перевезли до міста як речовий доказ і як свідка обвинувачення юнака, на ймення Іхтіандр — він же морський диявол. Хто б міг подумати, що знаменитий морський диявол, який так довго морочив нас, одна з потвор звіринця Сальватора. Зараз експерти — професори університету — працюють над вивченням усіх цих чудовиськ. Ми не могли, звичайно, перевезти весь звіринець, усі ці живі речові докази до міста. Але Іхтіандра привезли, і він сидить у підвальному приміщенні суду. Уявіть собі, для нього довелося спорудити великий бак, бо він не може жити без води. І справді, він почуває себе дуже погано. Сальватор, очевидно, зробив у його організмі якісь незвичайні зміни, що перетворили юнака на людину-амфібію. Наші вчені з’ясовують це питання.

— Мене більше цікавить доля самого Сальватора, — так само тихо промовив єпископ. — За якою статтею він підлягає відповідальності? І яка ваша думка: чи засудять його?

— Справа Сальватора — це незвичайний юридичний казус, — відповів прокурор. — Я, признатися, ще не вирішив, до якої статті віднести цей злочин. Найпростіше, звичайно, було б звинуватити Сальватора в беззаконних вівісекціях і в каліцтві, яке він заподіяв цьому юнакові…

Єпископ насупився.

— Ви вважаєте, що в усіх цих вчинках Сальватора немає складу злочину?

— Є або ж буде, але який? — провадив далі прокурор. — Мені подали ще одну заяву — від якогось індіанця Бальтазара. Він твердить, що Іхтіандр — його син. Докази слабенькі, але ми, певно, зуміємо використати цього індіанця як свідка обвинувачення, якщо експерти встановлять, що Іхтіандр справді його син.

— Отже, Сальватора щонайбільше обвинуватять в порушенні медичного статуту і судитимуть його лише за операцію над дитиною без батьківського дозволу?

— І, можливо, за заподіяння каліцтва. Це вже серйозніше. Проте в цій справі є ще одна обставина, що все ускладнює. Експерти, — правда, це не остаточна їхня думка, — схиляються до того, що в нормальної людини не могла навіть виникнути думка так калічити тварин і робити такі незвичайні операції. Експерти можуть визнати Сальватора неосудним як душевнохворого.

Єпископ сидів мовчки, стиснувши свої тонкі губи і втупивши очі в ріжок стола. Потім він промовив зовсім тихо:

— Я не сподівався цього від вас!

— Чого, ваше преосвященство? — спитав збитий з пантелику прокурор.

— Навіть ви, охоронець правосуддя, немовби виправдуєте вчинки Сальватора, вважаючи, що його операції не позбавлені доцільності…

— Але що ж тут поганого?

— І вам трудно визначити склад злочину. Суд церкви — небесний суд — дивиться на вчинки Сальватора інакше. Дозвольте ж допомогти вам і дати пораду.

— Прошу вас, — зніяковівши, промовив прокурор.

Єпископ заговорив тихо, поступово підвищуючи голос, як проповідник, як обвинувач.

— Ви кажете, що вчинки Сальватора не позбавлені доцільності? Ви вважаєте, що спотворені ним тварини і людина мають навіть деякі переваги, яких раніше у них не було. Що це означає? Невже бог створив людей недосконало? Невже потрібне якесь втручання професора Сальватора, щоб надати людському тілу досконалого вигляду?

Прокурор сидів похнюпившись, боячись поворухнутись. Перед лицем церкви він сам опинився в стані обвинуваченого. Він ніяк не сподівався цього…

— Хіба ви забули, що сказано в святому письмі, у книзі «Буття», глава перша, стих двадцять шостий: «І сказав бог: створімо людину за образом нашим, за подобою нашою»; і далі стих двадцять сьомий: «І створив бог людину за образом своїм». А Сальватор осмілюється спотворювати цей образ і подобу, і ви — навіть ви! — вважаєте це доцільним!

— Пробачте, святий отче… — тільки і міг вимовити прокурор.

— Хіба бог не вважав своє творіння прекрасним, — натхненно говорив єпископ, — викінченим? Ви добре пам’ятаєте статті законів людських, але забуваєте статті законів божих. Згадайте ж стих тридцять перший того ж розділу першого книги «Буття»: «І побачив бог усе, що він створив, і от добре вельми». А ваш Сальватор гадає, що треба щось виправляти, переробляти, спотворювати, що люди повинні бути земноводними істотами, — ви теж вважаєте все це дотепним і доцільним? Хіба це не огуда бога? Не святотатство? Не блюзнірство? Чи, може, громадські закони в нас уже не карають за релігійні злочини? Що буде, коли слідом за вами всі почнуть повторювати: «Так, людина погано створена богом. Треба віддати людину на переробку лікареві Сальваторові»? Хіба це не жахливий підрив релігії?.. Бог вважав усе, що створив, гарним — усі свої творіння. А Сальватор починає переставляти тваринам голови, міняти шкури, створювати воістину богопротивні чудовиська, ніби знущаючись над творцем. І вам важко знайти в діях Сальватора склад злочину!

Єпископ спинився. Він був задоволений з того враження, яке справила на прокурора його промова, помовчав і знову заговорив тихо, поступово підвищуючи голос:

— Я сказав, що мене більше цікавить доля Сальватора. Але хіба я можу байдуже поставитись до долі Іхтіандра? Адже ця істота не має навіть християнського імені, бо Іхтіандр по-грецьки означає не що інше, як «людина-риба». Навіть якщо Іхтіандр сам не винен, якщо він тільки жертва, то він усе-таки є богопротивним, блюзнірським створінням. Уже тільки своїм існуванням він може бентежити думки, викликати грішні міркування, спокушати єдиних від малих сих, похитнути слабо-вірних. Іхтіандр не повинен існувати! Було б найкраще, якби господь покликав його до себе, якби цей нещасний юнак умер від недосконалості своєї спотвореної природи. — Єпископ багатозначно поглянув на прокурора. — В усякому разі він повинен бути звинувачений, вилучений, позбавлений волі. Адже за ним також водилися деякі злочини: він викрадав у рибалок рибу, псував їхні сіті і, нарешті, так налякав їх, що, пам’ятаєте, рибалки припинили лов, і місто залишилося без риби. Безвірник Сальватор і огидне дітище його рук — Іхтіандр — зухвалий виклик церкві, богові, небу! І церква не складе зброї, доки вони не будуть знищені.

Єпископ продовжував свою викривальну промову. Прокурор сидів перед ним пригнічений, втягнувши голову в плечі, навіть не намагаючись перервати цей потік грізних слів.

Коли нарешті єпископ скінчив, прокурор підвівся, підійшов до нього і промовив глухим голосом:

— Як християнин, я принесу гріх свій у сповідальню, щоб ви відпустили його. А як урядова особа, я складаю вам подяку за ту допомогу, яку я дістав від вас. Тепер мені ясно, в чому полягає злочин Сальватора. Його обвинуватять і покарають. Іхтіандра теж не мине меч правосуддя.

ГЕНІАЛЬНИЙ БЕЗУМЕЦЬ

Судовий процес не зламав лікаря Сальватора. У тюрмі він був, як і завжди, спокійний, тримався самовпевнено, із слідчими та експертами говорив, з погордливою поблажливістю, немов дорослий з дітьми.

Його вдача не терпіла бездіяльності. Він багато писав, зробив кілька блискучих операцій у тюремній лікарні. Серед його тюремних пацієнтів була дружина наглядача тюрми. Злоякісна пухлина загрожувала їй смертю. Сальватор урятував їй життя в той самий момент, коли запрошені на консультацію лікарі відмовились їй допомогти, заявивши, що тут медицина безсила.

Настав день суду.

Величезна судова зала не могла вмістити всіх охочих бути присутніми на суді. Публіка юрмилася в коридорах, запрудила площу перед приміщенням суду, зазирала в розчинені вікна. Багато цікавих повидиралися па дерева, що росли коло будинку, де відбувався суд.

Сальватор спокійно сів на своє місце на лаві підсудних. Він тримався з такою гідністю, що стороннім могло видатися, ніби він не обвинувачений, а суддя. Запросити оборонця Сальватор відмовився.

Сотні очей пожадливо дивилися на нього. Однак мало хто міг витримати пильний погляд Сальватора.

Іхтіандр викликав не менше зацікавлення, але його не було в залі. Останніми днями Іхтіандр почував себе дуже погано і майже весь час сидів у баку з водою, ховаючись від докучливих цікавих очей. У Сальваторовому процесі Іхтіандр був лише свідком обвинувачення — скоріше одним з речових доказів, як називав його прокурор.

Справу обвинувачення самого Іхтіандра в злочинній діяльності мали розглядати окремо, після процесу Сальватора.

Прокуророві довелося так зробити тому, що єпископ квапив із справою Сальватора, а підготовка доказів проти Іхтіандра потребувала часу. Агенти прокурора активно, але обережно вербували в пулькерії «Пальма» свідків майбутнього процесу, в якому Іхтіандр мав виступити як звинувачений. Проте єпископ не раз натякав прокуророві, що було б найкраще, якби господь прибрав нещасливця Іхтіандра. Така смерть була б чудовим доказом того, що людська рука здатна тільки псувати божий витвір.

Три вчених експерти, професори університету, прочитали свій висновок. З величезною увагою, намагаючись не пропустити жодного слова, слухала аудиторія суду думку вчених.

— На вимогу суду, — почав свою промову головний експерт, уже немолодий професор Шейн, — ми оглянули юнака Іхтіандра і тварин, яких оперував професор Сальватор у своїх лабораторіях. Ми дослідили його невеличкі, але дуже вміло обладнані лабораторії і операційні. Професор Сальватор у своїх операціях користувався не тільки останніми удосконаленнями хірургічної техніки, на зразок електричних ножів, знезаражуючого ультрафіолетового проміння тощо, але й такими інструментами, які ще невідомі хірургам. їх виготовили, очевидно, за його вказівками. Я не зупинятимуся довго на дослідах професора Сальватора над тваринами. Ці досліди в основному зводилися до надзвичайно сміливих за своїм задумом і блискучих за виконанням операцій: до пересадки тканин і цілих органів, зшивання двох тварин, до перетворення дводихаючих на однодихаючих і навпаки, перетворення самок на самців, до нових методів омолодження. У садах Сальватора ми побачили дітей та підлітків віком від кількох місяців до чотирнадцяти років, що належать до різних індіанських племен.

— В якому стані ви побачили дітей? — спитав прокурор.

— Усі діти здорові й життєрадісні. Багатьох з них Сальватор врятував від смерті. Індіанці вірили йому і приводили до нього дітей з найвіддаленіших куточків — від Аляски до Вогняної Землі: ескімоси, ягани, апачі, тауліпанги, еанапани, ботокуди, пано, арауканці.

У залі почулося чиєсь зітхання.

— Люди всіх цих племен несли своїх дітей до Сальватора.

Прокурор починав турбуватися. Після розмови з єпископом, яка дала належний напрям його думкам, він уже не міг спокійно слухати цю похвалу Сальваторові і спитав у експерта:

— Чи не гадаєте ви, що операції Сальватора були корисні й доцільні?

Та голова суду, сивий дід із суворим обличчям, побоюючись, що експерт дасть ствердну відповідь, поквапився втрутитись:

— Суд не цікавиться особистими поглядами експерта на наукові питання. Прошу, розповідайте далі. Що дав огляд юнака Іхтіандра з арауканського племені?

— Тіло його вкрите штучною лускою, — оповідав експерт, — з якоїсь невідомої гнучкої, але надзвичайно міцної речовини. Аналіз цієї речовини ще не закінчено. У воді Іхтіандр користувався інколи окулярами з особливого скла, виготовленого з важкого флінтгласу, показник заломлення якого дорівнює майже двом. Це давало йому змогу добре бачити під водою. Коли ми скинули з Іхтіандра його луску, то побачили під обома лопатками округлі отвори діаметром десять сантиметрів, затягнуті п’ятьма тоненькими смужками шкіри, схожими на зябра акули.

У залі пролунав приглушений вигук подиву.

— Так, — сказав експерт, — це здається неймовірним, але Іхтіандр має людські легені і разом з тим зябра акули. Тому він може жити на землі і під водою.

— Людина-амфібія? — глузливо запитав прокурор.

— Так, до деякої міри людина-амфібія — дводихаюче земноводне.

— Але звідки в Іхтіандра могли взятися зябра акули? — запитав голова.

Експерт широко розвів руками і відповів:

— Це таємниця, яку, можливо, виявить бажання з’ясувати нам сам професор Сальватор. Наша думка така: за біологічним законом Геккеля, кожна жива істота в своєму розвитку повторює всі ті форми, через які пройшов даний вид живої істоти протягом вікового життя цього виду на землі. Можна з певністю сказати, що людина походить від предків, які в свій час дихали зябрами.

Прокурор підвівся зі свого стільця, але голова жестом спинив його.

— На двадцятий день розвитку у людського зародка визначаються чотири зяброві дуги, що лежать одна за одною. Але згодом зябровий апарат людини змінюється: перша зяброва дуга перетворюється на слуховий прохід із слуховими кісточками і на євстахієву трубу; нижня частина зябрової дуги розвивається в нижню щелепу; друга дуга перетворюється на паростки і тіло під’язикової кістки; третя дуга — на щитовидний хрящ гортані. Ми не думаємо, що професорові Сальваторові вдалося затримати розвиток Іхтіандра в його зародковій стадії. Щоправда, наука знає випадки, коли навіть у цілком дорослої людини залишається на шиї під щелепою незарослий зябровий отвір. Це так звані шийні фістули. Але з такими рештками зябер, звичайно, не можна жити під водою. При ненормальному розвитку зародка повинно було статися одно з двох: або зябра розвивалися б далі, але за рахунок розвитку органів слуху й інших анатомічних змін — тоді Іхтіандр перетворився б на потвору з недорозвиненою головою напівриби-напівлюдини; або ж переміг би нормальний розвиток людини, але за рахунок знищення зябер. Проте Іхтіандр цілком нормально розвинена людина, з хорошим слухом, добре розвиненою нижньою щелепою і нормальними легенями, і водночас він має цілком сформовані зябра. Як саме функціонують зябра і легені, в якому взаємозв’язку перебувають вони, проходить вода в зябра через рот і легені чи проникає через невеликий отвір, який ми виявили на тілі Іхтіандра трохи вище круглого зябрового отвору, — ми не знаємо. Ми могли б відповісти на ці питання, якби зробили анатомічний розтин. Це, повторюю, лишилося загадкою, відповідь на яку мусить дати сам професор Сальватор. Професор Сальватор повинен пояснити нам, як з’явилися собаки, схожі на ягуарів, дивні, незвичайні тварини, і земноводні мавпи — цей двійник Іхтіандра.

— Який же ваш загальний висновок? — запитав голова експерта.

Професор Шейн, що сам користувався великою популярністю як вчений і хірург, відповів одверто:

— Мушу визнати, що в цій справі я нічого не розумію. Я можу лише сказати, що тільки генієві під силу те, що робив професор Сальватор. Сальватор, очевидно, вирішив, що в своєму мистецтві хірурга дійшов до такої досконалості, яка дає йому змогу розкладати, складати і пристосовувати тіло тварини й людини за своїм бажанням. І хоч він блискуче здійснював це на ділі, та, проте, його відвага й широчінь задуму межують з… безумством.

Сальватор зневажливо посміхнувся.

Він не знав, що експерти вирішили полегшити його долю і підняти питання про його неосудність, щоб мати можливість замінити тюремний режим на режим лікарні.

— Я не стверджую, що він божевільний, — провадив далі експерт, помітивши усмішку Сальватора, — але в усякому разі, на нашу думку, підсудного треба перевести в санаторій для психічнохворих під довгочасний нагляд лікарів-психіатрів.

— Суд не ставив питання про неосудність обвинуваченого. Суд обміркує цю нову обставину, — сказав голова. — Професоре Сальватор, чи бажаєте ви дати пояснення з приводу деяких питань експертів і прокурора?

— Так, — відповів Сальватор. — Я дам пояснення. Але хай разом з тим це буде і останнім моїм словом.

СЛОВО ПІДСУДНОГО

Сальватор спокійно підвівся і оглянув судову залу, немовби когось шукав. Серед глядачів Сальватор помітив Бальтазара. Крісто і Зуріту. У першому ряду сидів спис-коп. Сальватор трохи затримав на ньому свій погляд. На обличчі Сальватора з’явилася ледве помітна усмішка. Потім Сальватор знову почав шукати когось поглядом, уважно озираючи залу.

— Я не бачу в цій залі скривдженого, — нарешті промовив він.

— Я скривджений! — крикнув раптом Бальтазар, зірвавшись на ноги. Та Крісто смикнув брата за рукав і посадив на місце.

— Про якого скривдженого ви кажете? — запитав голова. — Якщо ви маєте на увазі спотворених вами тварин, то суд не вважав за потрібне показувати їх тут. А Іхтіандр, людина-амфібія, перебуває в приміщенні суду.

— Я маю на увазі господа бога, — спокійно і серйозно відповів Сальватор.

Почувши таку відповідь, голова суду розгублено відкинувся на спинку крісла. «Невже Сальватор збожеволів? Чи він вирішив удавати божевільного, щоб уникнути в’язниці?»

— Що ви хочете цим сказати? — запитав голова.

— Я думаю, суду це має бути ясно, — відповів Сальватор. — Хто той головний і єдиний, кого скривджено в цій справі? Очевидно, тільки господь бог. Це ж його авторитет, на думку суду, я підриваю своїми вчинками, вторгаючись у його сферу. Він був задоволений своїми творіннями, і раптом з’являється якийсь лікар і заявляє: «Це зроблено погано. Це потребує переробки». І починає перекроювати боже творіння по-своєму…

— Це блюзнірство! Я вимагаю занести слова обвинуваченого в протокол, — сказав прокурор, удаючи ображеного в своїх найсвятіших почуттях.

Сальватор знизав плечима.

— Я переказую тільки суть акту обвинувачення. Хіба не до цього зводиться все обвинувачення? Я читав справу. Спочатку мені закидали обвинувачення тільки в тому, що я нібито робив вівісекції і заподіяв каліцтво. Тепер проти мене висунули ще одне обвинувачення — блюзнірство. Звідки повіяв цей вітер? Чи не з боку кафедрального собору?

І професор Сальватор подивився на єпископа.

— Ви самі створили процес, в якому незримо присутні на боці обвинувачення господь бог як скривджений, а на лаві підсудних разом зі мною Чарлз Дарвін як підсудний. Можливо, мої слова ще раз завдадуть прикрощів декому з присутніх, але я продовжую обстоювати думку, Що організм тварин і навіть людини недосконалий і потребує виправлень. Я сподіваюсь, що присутній у цій залі настоятель кафедрального собору єпископ Хуан-де-Гарсілассо підтвердить ці слова.

Хвиля здивування прокотилася залою.

— У п’ятнадцятому році, незадовго перед моїм від’їздом на фронт, — сказав Сальватор, — мені довелося внести маленьку поправку в організм шановного єпископа — вирізати йому апендикс, цей непотрібний і шкідливий додаток сліпої кишки. Лежачи на операційному столі, мій духовний пацієнт, наскільки я пам’ятаю, не заперечував проти того порушення образу і подоби божої, яке я зробив своїм ножем, вирізаючи частку єпископового тіла. Хіба цього не було? — спитав Сальватор, дивлячись у вічі єпископові.

Хуан-де-Гарсілассо сидів нерухомо. Тільки бліді щоки його ледь-ледь порожевіли та злегка тремтіли тонкі пальці.

— І чи не було другого випадку тоді, коли я ще займався приватною практикою і робив операції омолодження? Чи не звернувся до мене з проханням омолодити його шановний прокурор сеньйор Аугусто де…

Почувши це, прокурор спробував запротестувати, але його слова заглушив сміх публіки.

— Я прошу вас не відхилятися, — суворо сказав голова.

— Це прохання було б далеко доречнішим по відношенню до суду, — відповів Сальватор. — Не я, а суд надав такий напрям процесу. Хіба декого тут не злякала думка, що всі присутні тут — учорашні мавпи або навіть риби, які мають можливість розмовляти й слухати тільки тому, що їхні зяброві дуги перетворилися на органи мови й слуху? Ну, якщо не мавпи, не риби, то їхні нащадки. — І, звертаючись до прокурора, який виявляв ознаки нетерпіння, Сальватор сказав: — Заспокойтесь! Я не збираюся тут з ким-небудь сперечатись або читати лекції з теорії еволюції. — І трохи помовчавши, вів далі: — Біда не в тому, що людина походить від тварини, а в тому, що вона не перестала бути твариною… Грубою, злою, нерозумною. Мій учений колега даремно лякав вас. Він міг би не говорити про еволюцію зародка. Я не вдавався ні до впливу на зародок, ні до схрещування тварин. Я — хірург. Моїм єдиним знаряддям був ніж. І, як хірургові, мені доводилось допомагати людям, лікувати їх. Оперуючи хворих, я мусив часто робити пересадку тканин, органів, залоз. Щоб удосконалити цей метод, я зайнявся дослідами пересадки тканин у тварин.

Подовгу спостерігав я оперованих тварин у своїй лабораторії, намагаючись з’ясувати, вивчити, що відбувається з органами, перенесеними на нове, інколи навіть незвичайне місце. Коли мої спостереження закінчувались, тварину переселяли в сад. Так створився у мене цей сад-музей. Особливо захопила мене проблема пересадки — обміну тканин між тваринами, дуже віддаленими за своєю природою: наприклад, між рибами й ссавцями і навпаки. І тут мені пощастило досягти того, що вчені вважають взагалі немислимим. Що ж тут незвичайного? Те, що сьогодні зробив я, завтра робитимуть звичайні хірурги. Професор Шейн повинен знати про останні операції німецького хірурга Зауербруха. Йому пощастило замінити хворе стегно гомілкою.

— А Іхтіандр? — спитав експерт.

— Так, Іхтіандр — це моя гордість. Під час оперування Іхтіандра труднощі полягали не тільки в техніці. Я повинен був цілком змінити роботу людського організму. Шість мавп загинуло на підготовчих дослідах, доки я досягнув своєї мети і міг оперувати дитину, не побоюючись за її життя.

— В чому полягала ця операція? — запитав голова.

— Я пересадив дитині зябра молодої акули, і відтоді дитина могла жити на землі і під водою.

Серед публіки залунали вигуки подиву. Присутні у залі кореспонденти побігли до телефонів, кваплячись сповістити редакції про цю новину.

— Згодом мені вдалося досягти ще більшого успіху. Моя остання робота — земноводна мавпа, яку ви бачили, може жити без шкоди для здоров’я протягом невизначено довгого часу як на землі, так і під водою. А Іхтіандр може прожити без води не більше як три-чотири доби. Довге перебування на землі без води для нього шкідливе: легені перевтомлюються, а зябра підсихають, і Іхтіандр починає відчувати гострий біль у боках. На жаль, під час моєї відсутності Іхтіандр порушував встановлений мною режим. Він занадто довго залишався па повітрі, перевтомив свої легені, і в нього розвинулась небезпечна хвороба. Рівновага в його організмі порушена, і він повинен більшу частину часу бути у воді. З людини-амфібії він перетворюється на людину-рибу…

— Дозвольте поставити підсудному запитання, — сказав прокурор, звертаючись до голови. — Звідки виникла у Сальватора думка створити людину-амфібію і з якою метою він це зробив?

— Думка та ж сама — людина недосконала. Здобувши в процесі еволюційного розвитку багато переваг порівняно з своїми тваринними предками, людина разом з тим втратила багато з того, що мала на нижчих стадіях тваринного розвитку. Так, життя у воді дало б людині величезні переваги. Чому б не повернути людині цю можливість? З історії розвитку тварин ми знаємо, що всі земні тварини й птахи походять від водних — вийшли з океану. Ми знаємо, що деякі наземні тварини знову повернулись у воду. Дельфін був рибою, вийшов на сушу, став ссавцем, але потім повернувся у воду, хоч і лишився, як і кит, ссавцем. І кит, і дельфін дихають легенями. Можна було дельфінові допомогти стати дводихаючою амфібією. Іхтіандр просив мене про це: тоді його друг — дельфін Лідінг — міг би довго лишатися з ним під водою. Я збирався зробити дельфінові таку операцію. Перша риба серед людей і перша людина серед риб, Іхтіандр, не могла не почувати самотності. Але якби вслід за ним й інші люди проникли в океан, життя стало б зовсім іншим. Тоді люди легко перемогли б могутню стихію — воду. Ви знаєте, що це за стихія, яка це сила? Ви знаєте, що площа океану дорівнює трьомстам шістдесяти одному мільйону п’ятдесяти тисячам квадратних кілометрів. Більш як сім десятих земної поверхні становить простір водної пустелі. Але ця пустеля з її невичерпними запасами їжі та промислової сировини могла б вмістити мільйони, мільярди чоловік. Більше ніж триста шістдесят один мільйон квадратних кілометрів — це тільки площа, поверхня. Але ж люди могли б розміститися на кількох підводних поверхнях. Мільярди людей без тісноти і давки могли б розміститися в океані.

А його потужність! Ви знаєте, що води океану поглинають енергію сонячного тепла, що дорівнює потужності сімдесяти дев’яти мільярдів кінських сил? Якби не віддача тепла повітрю та інші тепловтрати, океан давно закипів би. Практично безмежний запас енергії. Як він використовується сухопутним людством? Майже ніяк.

А потужність морських течій! Один Гольфстрім разом з Флорідською течією рухають дев’яносто один мільярд тонн води за годину. Це тисячі в три більше, ніж несе велика річка. І це лише одна морська течія! Як вони використовуються сухопутним людством? Майже ніяк.

А потужність хвиль і припливів! Ви знаєте, що сила ударів хвиль часом дорівнює тридцяти восьми тисячам кілограмів — тридцяти восьми тоннам на квадратний метр поверхні, висота зльотів хвиль досягає сорока трьох метрів, і при цьому хвиля може підняти близько мільйона кілограмів — наприклад, уламків скель, — а припливи досягають висоти понад шістнадцять метрів — висоти чотириповерхового будинку. Як людство використовує ці сили? Майже ніяк.

На суші живі істоти не можуть піднятися високо над поверхнею і не проникають далеко в глиб її. В океані життя всюди — від екватора до полюсів, від поверхні до глибини майже десять кілометрів.

Як же ми використовуємо безмежні багатства океанів? Ловимо рибу, а я б сказав, знімаємо улов тільки з самої верхньої плівки океану, лишаючи зовсім невикористаними глибини. Збираємо губки, корали, перли, водорості — і тільки.

Ми здійснюємо під водою деякі роботи: встановлюємо опори мостів і гребель, піднімаємо затонулі кораблі — і тільки. Але й це робимо з великими труднощами, з великим риском, нерідко з людськими жертвами. Нещасна земна людина, яка на другій хвилині вже гине під водою! Які вже тут роботи?

Інша справа, коли б людина без скафандра, без кисневих приладів могла жити і працювати під водою.

Скільки скарбів знайшла б вона! Ось Іхтіандр. Він казав мені… але я боюсь дратувати демона людської пожадливості. Іхтіандр приносив мені з дна моря зразка рідкісних металів і порід. О, не хвилюйтесь, він приносив мені зовсім невеличкі зразки, але їх поклади в океані можуть бути величезними.

А затонулі скарби?

Згадайте хоча б океанський пароплав «Лузітанія». Весною 1916 року його потопили німці біля берегів Ірландії. Крім коштовностей, що їх мали півтори тисячі загиблих пасажирів, на «Лузітанії» були золоті монети на сто п’ятдесят мільйонів доларів і золоті злитки на п’ятдесят мільйонів доларів (в залі почулися вигуки). Крім того, на «Лузітанії» зберігалося дві шкатулки з діамантами, які належало доставити в Амстердам. Серед діамантів був один з найкращих у світі — «Каліф» — вартий багатьох мільйонів. Звичайно, навіть така людина, як Іхтіандр, не змогла б спуститись на велику глибину, — для цього довелося б створити людину (обурений вигук прокурора), яка змогла б переносити високий тиск, як глибоководні риби. А втім, я в цьому також не вбачаю нічого абсолютно неможливого. Однак не все зразу.

— Ви, здається, приписуєте собі властивості всемогутнього божества? — зауважив прокурор.

Сальватор не звернув уваги на це зауваження і провадив далі:

— Якби людина могла жити у воді, то освоєння океану, освоєння його глибин пішло б гігантськими кроками. Море перестало б бути для нас грізною стихією, яка потребує людських жертв. Нам не довелося б більше оплакувати утоплених.

Усі присутні в залі, здавалося, бачили вже завойований людством підводний світ. Які вигоди обіцяло підкорення океану! Навіть голова не міг утриматися і запитав:

— Але чому ж тоді ви не опублікували наслідків своїх дослідів?

— Я не квапився попасти на лаву підсудних, — відповів усміхаючись Сальватор. — І потім я побоювався, що в умовах нашого суспільного ладу мій винахід завдасть більше шкоди, ніж принесе користі. Навколо Іхтіандра вже зав’язалася боротьба. Хто поскаржився на мене через помсту? Ось цей Зуріта, що викрав у мене Іхтіандра. А від Зуріти Іхтіандра відібрали б, чого доброго, генерали та адмірали, щоб примусити людину-амфібію топити військові кораблі. Ні, я не міг зробити Іхтіандра і іхтіандрів суспільним надбанням країни, де боротьба і зажерливість обертають найвищі винаходи на лихо, побільшуючи людське страждання. Я думав про…

Сальватор замовк і, різко змінивши тон, промовив:

— А втім, я не спинятимуся на цьому. Інакше мене вважатимуть за божевільного. — І Сальватор усміхаючись глянув на експерта. — Ні, я зрікаюся честі бути божевільним, хоч би навіть і геніальним. Я не божевільний, не маніяк. Хіба я не здійснив того, що хотів? Усі мої роботи ви бачили на власні очі. Коли ви вважаєте мої вчинки за злочинні, судіть з усією суворістю закону. Я не прошу поблажливості.

У ТЮРМІ

Експерти, що оглядали Іхтіандра, повинні були звернути увагу не тільки на фізичні властивості юнака, але й на стан його розумових здібностей.

— Який у нас рік? Який місяць? Число? День тижня? — питали експерти.

Але Іхтіандр відповідав:

— Не знаю.

Йому важко було відповісти на звичайнісінькі запитання. Проте ненормальним його не можна було назвати. Він багато чого не знав через своєрідні умови його життя й виховання. Він лишався немовби великою дитиною. І експерти дійшли висновку: «Іхтіандр недієздатний». Це звільняло його від судової відповідальності. Суд припинив справу по обвинуваченню Іхтіандра і призначив йому опікуна. Дві людини висловили бажання бути опікуном Іхтіандра: Зуріта і Бальтазар.

Сальватор не помилявся, заявляючи, що Зуріта доніс на нього з помсти. Однак Зуріта не тільки мстився на Сальваторові за втрату Іхтіандра. Зуріта поставив собі ще й іншу мету: він хотів знову заволодіти Іхтіандром і тому прагнув стати його опікуном. Зуріта не пожалкував десятка коштовних перлин, щоб підкупити членів суду й опікунської ради. Тепер Зуріта був уже недалеко від своєї мети.

Бальтазар зажадав, посилаючись на своє батьківство, щоб опікунські права надали йому. Проте йому не щастило. Незважаючи на всі старання Ларри, експерти заявили, що вони не можуть довести тотожності Іхтіандра з народженим двадцять років тому сином Бальтазара на підставі свідчень тільки єдиного свідка — Крісто; до того ж свідок цей доводився Бальтазарові братом і тому не викликав у експертів цілковитого довір’я.

Ларра не знав, що в цю справу втрутились прокурор і єпископ. Бальтазар, як скривджений, як батько, у якого вкрали і спотворили сина, потрібен був суду лише під час процесу. Але визнати батьківство Бальтазара, віддати йому Іхтіандра — це не входило до планів суду й церкви: треба було зовсім позбутися Іхтіандра.

Крісто, що оселився у брата, почав непокоїтись. Бальтазар то сидів у глибокій задумі цілими годинами, забуваючи про сон і їжу, то раптом ним опановувало страшенне хвилювання, він метався по крамниці і кричав: «Сину мій, сину мій!» У такі хвилини він починав лаяти іспанців найбрутальнішими словами, які тільки знаходив у своєму різномовному лексиконі.

Якось після такого припадку Бальтазар несподівано заявив Крісто:

— Ось що, брате, піду я в тюрму. Віддам вартовим найкращі свої перлини, щоб вони дозволили мені побачитися з Іхтіандром. Я поговорю з ним. Він сам визнає мене батьком. Не може бути, щоб син не визнав батька. В ньому повинна заговорити моя кров.

Даремно Крісто намагався відрадити брата, ніщо не допомогло. Бальтазар був непохитний.

Він пішов у тюрму. Упрошуючи вартових, Бальтазар плакав, падав їм до ніг, благав їх і, посипавши перлинами шлях од воріт до внутрішнього приміення в’язниці, добився нарешті до камери Іхтіандра.

У цій невеличкій камері, убого освітленій вузьким заґратованим вікном, було задушливо і смерділо; тюремні вартові рідко коли змінювали воду в баку і не завдавали собі клопоту прибирати з підлоги гнилу рибу, якою годували незвичайного в’язня.

Біля стіни, напроти вікна, стояв залізний бак.

Бальтазар підійшов до бака і подивився на темну поверхню води, під якою був Іхтіандр.

— Іхтіандре! — стиха вимовив Бальтазар. — Іхтіандре!.. — ще раз покликав він.

Поверхня води взялася брижами, та юнак не виринав.

Почекавши ще трохи, Бальтазар простяг тремтливу руку і занурив її в теплу воду. Рука торкнулася плеча.

З бака раптом висунулася мокра голова Іхтіандра. Юнак виринув з води по плечі і запитав:

— Хто це? Чого вам треба?

Бальтазар впав навколішки і, простягаючи руки, швидко заговорив:

— Іхтіандре! До тебе прийшов твій батько! Твій справжній батько! Сальватор — не батько. Сальватор — лиха людина. Він спотворив тебе… Іхтіандре! Іхтіандре! Ну глянь-бо на мене уважніше, Невже ти не пізнаєш свого батька?

Вода поволі збігала з густого волосся юнака на бліде обличчя і капала з підборіддя. Сумний, трохи здивований, дивився він на старого індіанця.

— Я вас не знаю, — відповів юнак.

— Іхтіандре! — закричав Бальтазар. — Придивись до мене краще! — І старий індіанець схопив раптом голову юнака, притулив до себе і почав вкривати її поцілунками, проливаючи гарячі сльози.

Іхтіандр, обороняючись від цієї несподіваної ласки, захлюпався у баку, розливаючи воду через вінця на кам’яну підлогу.

Чиясь рука міцно вхопила Бальтазара за комір, підняла в повітря і відкинула в куток. Бальтазар гепнувся на підлогу, боляче вдарившись головою об кам’яну стіну.

Розплющивши очі, Бальтазар побачив, що над ним стоїть Зуріта. Міцно стиснувши кулак правої руки, Зуріта тримав у лівій руці якогось папірця і урочисто розмахував ним.

— Бачиш? Наказ про призначення мене опікуном Іхтіандра. Тобі доведеться пошукати багатого синка в іншому місці. А цього юнака завтра ранці я одвезу до себе. Зрозумів?

Бальтазар, лежачи на землі, глухо і загрозливо забурмотів.

Проте наступної миті Бальтазар скочив на ноги і, дико ревучи, кинувся на свого ворога, збивши його з ніг. Індіанець вихопив з рук Зуріти папірець, запхнув його собі до рота і знову почав бити іспанця. Почалася люта боротьба.

Тюремний вартовий, що стояв біля дверей з ключами у руках, вважав за свій обов’язок дотримуватись найсуворішого нейтралітету. Він дістав добрі хабарі від обох супротивників і не хотів їм заважати. Лише тоді, коли Зуріта почав душити старого, вартовий занепокоївся.

— Не задушіть його!

Проте розлютований Зуріта не звернув уваги на застереження вартового, і лихо було б Бальтазарові, коли б у камері не з’явилася нова особа.

— Чудово! Пан опікун тренується у виконанні своїх опікунських прав! — залунав голос Сальватора. — Чого ж ви дивитесь? Хіба ви не знаєте своїх обов’язків? — гримнув Сальватор на вартового таким тоном, ніби він був начальником тюрми.

Владний голос Сальватора вплинув на вартового. Він кинувся розбороняти ворогів.

На гамір прибігли ще кілька вартових, і незабаром Зуріту й Бальтазара розняли.

Зуріта міг вважати себе переможцем у боротьбі. Але переможений Сальватор був усе-таки дужчий за своїх противників. Навіть тут, у цій камері, будучи арештантом, Сальватор не переставав керувати подіями й людьми.

— Виведіть з камери забіяк, — наказав Сальватор, звертаючись до вартових. — Мені треба залишитися з Іхтіандром сам на сам.

І вартові скорилися. Незважаючи на протести і лайку, Зуріту й Бальтазара випровадили. Двері камери, хряпнувши, зачинилися.

Коли в коридорі стихли далекі голоси, Сальватор підійшов до басейну і сказав Іхтіандрові, який визирнув з води:

— Встань, Іхтіандре! Вийди на середину камери, мені треба оглянути тебе.

Юнак скорився.

— Ось так, — говорив далі Сальватор, — ближче до світла. Дихай. Глибше. Ще. Не дихай. Так…

Сальватор вистукував груди Іхтіандра і вислухував переривчасте дихання юнака.

— Задихаєшся?

— Так, батьку, — відповів Іхтіандр.

— Сам винен, — промовив Сальватор, — тобі не можна було так довго лишатися на повітрі.

Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім раптом підвів голову і, глянувши Сальваторові просто в очі, запитав:

— Але чому ж не можна, батьку? Чому всім можна, а мені не можна?

Витримати цей погляд, повний глибокого, прихованого докору, Сальваторові було далеко важче, ніж відповідати перед судом. Однак Сальватор витримав:

— Тому, що ти маєш те, чого не має жодна людина: здатність жити під водою… Коли б тобі, Іхтіандре, довелося вибирати: бути таким, як усі, і жити на землі чи жити тільки під водою, що б ти вибрав?

— Не знаю… — відповів, поміркувавши, юнак.

Йому однаково любі були і підводний світ, і земля, і Гуттієре. Але Гуттієре він втратив назавжди…

— Тепер я віддав би перевагу океану, — промовив юнак.

— Ти, Іхтіандре, ще раніше зробив вибір, коли не послухався мене і порушив рівновагу свого організму. Тепер ти зможеш жити тільки під водою.

— Але не в цій жахливій, брудній воді, батьку. Я загину тут. Я хочу на простір океану!

Сальватор затамував зітхання.

— Я зроблю все, Іхтіандре, щоб швидше вирвати тебе з цієї тюрми. Тримайся! — І, підбадьорливо поплескавши юнака по плечу, Сальватор залишив Іхтіандра і пішов у свою камеру.

Сівши на табуретці біля вузького стола, Сальватор глибоко замислився.

Як і кожен хірург, він знав невдачі. Чимало людей загинуло під його ножем через його власні помилки, перш ніж він досягнув досконалості. Проте він ніколи не думав про ці жертви. Загинули десятки, врятовано тисячі. Ця арифметика цілком задовольняла його.

Але за долю Іхтіандра він вважав себе відповідальним. Іхтіандр був його гордістю. Він любив юнака як найкращу свою роботу. А крім того, він прив’язався до Іхтіандра і полюбив його, як сина. І тепер хвороба Іхтіандра та його подальша доля дуже непокоїли Сальватора.

У двері камери хтось постукав.

— Увійдіть! — сказав Сальватор,

— Я не потурбую вас, пане професор? — тихо запитав наглядач тюрми.

— Анітрохи, — відповів Сальватор, підводячись. — Як почувають себе дружина і дитина?

— Дякую, чудово… Я вирядив їх до тещі, далеко звідси, в Анди…

— Так, гірський клімат буде для них корисним, — відповів Сальватор.

Доглядач не йшов. Озираючись на двері, він підійшов до Сальватора і тихо звернувся до нього:

— Професоре! Я завдячую вам життям за врятування дружини. Я люблю її, як…

— Не дякуйте мені, це мій обов’язок.

— Я не можу залишатися в боргу, — відповів наглядач. — Та й не тільки це. Я людина малоосвічена. Але я читаю газети і знаю, що значить професор Сальватор. Не можна терпіти, щоб таку людину тримали у тюрмі разом з волоцюгами й розбійниками.

— Мої вчені друзі, — посміхаючись промовив Сальватор, — здається, вже добилися того, щоб мене як божевільного перевели в санаторій.

— Тюремний санаторій — та сама тюрма, — заперечив наглядач, — навіть гірше: замість злодіїв вас оточуватимуть божевільні. Сальватор серед божевільних! Ні, ні, цього не повинно бути!

Притишуючи голос до шепоту, наглядач говорив далі:

— Я все обміркував. Я недаремно вирядив родину в гори. Я влаштую вам втечу і сам втечу. Злидні загнали мене сюди, але я ненавиджу цю роботу. Мене не знайдуть, а ви… ви виїдете з цієї проклятої країни, де верховодять попи й гендлярі. І ось що я хотів ще сказати, — промовив він, трохи повагавшись. — Я виказую службову таємницю, державну таємницю…

— Можете не виказувати її, — перебив Сальватор.

— Так, але… я сам не можу… насамперед не можу виконати жахливий наказ, який я дістав. Сумління все життя мучило б мене. А якщо я викажу цю таємницю, сумління не буде мучити мене. Ви так багато зробили для мене, а вони… Я нічим не зобов’язаний начальству, яке до того ж штовхає мене на злочин.

— Навіть? — коротко спитав Сальватор.

— Атож. Я дізнався, що Іхтіандра не віддадуть ні Бальтазарові, ні опікунові Зуріті, хоч Зуріта вже має папірця. Але й Зуріта, хоч дав щедрі хабарі, не одержить його, тому що… Іхтіандра надумали вбити.

Сальватор зробив легкий рух.

— Он як? Розповідай далі!

— Так, убити Іхтіандра — на цьому найбільше наполягав єпископ, хоча він жодного разу не промовив слова «вбити». Мені дали отруту, здається ціаністого калію. Сьогодні вночі я повинен підмішати отруту до води в баку Іхтіандра. Тюремного лікаря підкуплено. Він установить, що Іхтіандра погубила операція, яку ви зробили і яка перетворила його на амфібію. Якщо я не виконаю наказу, зі мною розправляться дуже жорстоко. А в мене ж сім’я… Я цілком в їхніх руках. У мене в минулому злочин… невеликий… майже випадковий… Я однаково вирішив тікати і все вже підготував до втечі. Однак я не можу, не хочу вбивати Іхтіандра. Врятувати обох — вас і Іхтіандра — в такий короткий строк важко, майже неможливо. Але врятувати вас одного я можу. Я все обміркував. Мені шкода Іхтіандра, та ваше життя потрібніше. Ви зможете створити своїм мистецтвом другого Іхтіандра, але ніхто в світі не створить другого такого Сальватора.

Сальватор підійшов до наглядача, потиснув йому руку і сказав:

— Дякую вам, однак для себе не можу прийняти цієї жертви. Вас можуть піймати і будуть судити.

— Ніякої жертви! Я все обміркував.

— Почекайте. Я не можу прийняти для себе цієї жертви. Та якщо ви врятуєте Іхтіандра, ви зробите для мене більше, ніж коли б звільнили мене. Я здоровий, сильний і всюди знайду друзів, які допоможуть мені вирватися на волю. А Іхтіандра треба звільнити негайно.

— Я приймаю це як ваш наказ, — сказав наглядач.

Коли він вийшов, Сальватор усміхнувся і промовив:

— Так краще. Нехай же яблуко розбрату не дістанеться нікому.

Сальватор пройшовся по кімнаті, тихо прошепотів: «Бідний хлопчик!» — підійшов до столу, щось написав, потім підійшов до дверей і постукав.

— Покличте до мене наглядача тюрми.

Коли наглядач прийшов, Сальватор сказав йому:

— Ще одне прохання. Чи не можете ви влаштувати мені побачення з Іхтіандром — останнє побачення?

— Це дуже легко! З начальства нікого немає, вся тюрма у нашому розпорядженні.

— Чудово. І ще одне прохання.

— Весь до ваших послуг.

— Звільнивши Іхтіандра, ви зробите для мене дуже багато.

— Але ви, професоре, зробили мені таку послугу…

— Припустімо, що ми квити, — перебив його Сальватор. — Проте я можу і хочу допомогти вашій сім’ї. Ось записка. Тут тільки адреса і одна літера: «С» — Сальватор. Зверніться за адресою. Це вірна людина. Якщо вам треба буде тимчасово переховатись, буде потреба в грошах…

— Але…

— Ніяких «але». Ведіть мене швидше до Іхтіандра.

Іхтіандр здивувався, коли в камері з’явився Сальватор. Іхтіандр ніколи не бачив його таким сумним і ніжним, як цього разу.

— Іхтіандре, сину мій, — мовив Сальватор. — Нам доведеться розлучитися з тобою скоріше, ніж я гадав, і, можливо, надовго. Твоя доля непокоїла мене. Тебе оточують тисячі небезпек… Якщо ти залишишся тут, то можеш загинути, в кращому випадку — опинитися в попоні у Зуріти чи іншого такого самого хижака.

— А ти, батьку?

— Суд, звичайно, засудить мене і запроторить у тюрму, де мені доведеться просидіти, напевне, років зо два, а може, й більше. Цей час, поки я сидітиму у тюрмі, ти повинен перебути в безпечному місці і якнайдалі звідси. Таке місце є, але воно дуже далеко звідси, по той бік Південної Америки, на захід від неї, у великому океані, на одному з островів Туамоту, або інакше Низинних островів. Дістатись туди тобі буде нелегко, та всі небезпеки подорожі не можна порівняти з тим, які чекають на тебе тут, дома, у затоці Ла-Плата. Легше дістатись і знайти ті острови, ніж уникнути тут тенет та пасток підступного ворога.

Який шлях тобі накреслити? Ти можеш прямувати туди, на захід, обігнувши Південну Америку з півночі чи з півдня. Обидва шляхи мають свої переваги й вади. Північний шлях трохи довший. Крім того, обравши цей шлях, тобі довелося б плисти з Атлантичного в Тихий океан через Панамський канал, а це небезпечно: тебе можуть піймати, особливо на шлюзах, або ж — в разі найменшої твоєї необережності — тебе може розчавити корабель. Канал не дуже широкий і не глибокий: найбільша ширина — дев’яносто один метр, глибина — дванадцять з половиною метрів. Найновіші океанські пароплави, що глибоко сидять у воді, мало не торкаються дна своїм кілем.

Зате ти весь час плив би в теплих водах. До того ж від Панамського каналу йдуть на захід три великих океанських шляхи: два — до Нової Зеландії, один — до островів Фіджі і далі. Обравши середній шлях і стежачи за пароплавами, а може, й причепившись до якогось із них, ти дістався б майже до місця. В усякому разі обидва шляхи до Нової Зеландії захоплюють зону архіпелагу Туамоту. Тобі довелося б тільки піднятись трохи на північ.

Шлях через південний край ближчий, але зате там тобі доведеться плисти в холодних південних водах, біля межі плавучої криги, особливо якщо ти обігнеш мис Горн на Вогняній Землі — найбільш південний край Південної Америки. А Магелланова протока дуже бурхлива. Для тебе вона, звичайно, не така небезпечна, як для кораблів та пароплавів, проте все-таки небезпечна. Для вітрильних кораблів вона була справжнім кладовищем. На сході вона широка, на заході — вузька і всіяна скелями, острівцями. Надзвичайно сильні західні вітри женуть воду на схід, — отже, тобі назустріч. У цьому виру ти можеш розбитися навіть під водою.

Тому я раджу тобі краще подовжити шлях і обігнути мис Горн, ніж плисти через Магелланову протоку. Вода океану холоднішає поступово, і сподіваюсь, що ти з часом звикнеш до неї і лишишся здоровим. Про запаси їжі тобі нічого турбуватися — вона завжди під руками, так само, як і вода. Ти з дитинства звик пити морську воду без будь-якої шкоди для здоров’я.

Відшукати шлях від мису Горн до островів Туамоту тобі буде трохи важче, ніж від Панамського каналу. Від мису Горн на північ немає широких океанських шляхів з великим пароплавним рухом. Я вкажу тобі точно довготу й широту; ти визначиш їх за допомогою спеціальних інструментів, зроблених для тебе на моє замовлення. Але ці інструменти трохи завантажать тебе і зв’яжуть свободу руху…

— Я візьму з собою Лідінга. Він нестиме на собі вантаж. Хіба я можу розлучитися з Лідінгом? Він, напевне, й так знудьгувався за мною.

— Невідомо, хто за ким більше, — знову усміхнувся Сальватор. — Отже, Лідінг. Чудово. До островів Туамоту ти добудешся. Тобі лишатиметься знайти відлюдний кораловий острів. Ось прикмета: на ньому височить щогла, а на щоглі на зразок флюгера — велика риба. Неважко запам’ятати. Можливо, ти згаєш на розшуки цього острова місяць, і два, і три — не біда: вода там тепла, устриць досить.

Сальватор привчив Іхтіандра. терпляче слухати, не перебиваючи, та коли Сальватор дійшов до цього місця своїх пояснень, Іхтіандр не втримався:

— І що ж я знайду на острові з флюгером-рибою?

— Друзів. Вірних друзів, їх піклування і ласку, — відповів Сальватор. — Там живе мій давній друг — учений Арман Вільбуа, француз, відомий океанограф. Я познайомився і потоваришував з ним, коли був у Європі багато років тому. Арман Вільбуа — дуже цікава людина, але зараз у мене немає часу, щоб розповісти тобі про нього. Сподіваюсь, ти сам дізнаєшся про нього і про ту історію, що привела його на самотній кораловий острів у Тихому океані. Та він не одинокий. З ним живе його дружина, мила, добра жінка, син і дочка — вона народилася уже на острові, їй зараз має бути років сімнадцять, а синові років двадцять п’ять.

Вони знають тебе з моїх листів і, певен, приймуть тебе в свою сім’ю як рідного… — Сальватор затнувся. — Звичайно, тобі доведеться тепер більше часу проводити у воді. Проте для дружніх побачень і розмов ти зможеш виходити щодня на кілька годин на берег. Можливо, ти одужаєш і зможеш, як і раніше, лишатися на повітрі так само довго, як і у воді.

В особі Армана Вільбуа ти знайдеш другого батька. А ти будеш йому незамінним помічником в його наукових роботах з океанографії. Того, що ти вже знаєш про океан та його мешканців, вистачило б на десяток професорів. — Сальватор усміхнувся. — Диваки експерти питали тебе на суді за шаблоном, який сьогодні день, місяць, число, і ти не міг відповісти просто тому, що все це ніколи не цікавило тебе. Якби вони спитали хоча б про підводні течії, про температури і солоність води у Ла-Платській затоці та її околицях, — з твоїх відповідей можна було б скласти цілий науковий том. Наскільки ж більше ти можеш пізнати, — і потім віддати свої знання людям, — якщо твоїми підводними екскурсіями керуватиме така досвідчена людина і блискучий учений, як Арман Вільбуа. Ви обидва, я певен цього, створите таку працю з океанографії, яка становитиме епоху в розвитку цієї науки, прогримить на весь світ. І твоє ім’я стоятиме поряд з іменем Армана Вільбуа, — я знаю його, він сам наполягатиме на цьому. Ти служитимеш науці і тим самим усьому людству.

Але якщо ти залишишся тут, тебе примусять служити негідним інтересам неуків, корисливих людей. Я певен, у чистих прозорих водах атола і в сім’ї Армана Вільбуа ти знайдеш тихе пристановище і будеш щасливим.

Ще одна порада. Як тільки ти опинишся в океані, — а це може статися навіть сьогодні вночі, — пливи негайно додому через підводний тунель (дома зараз тільки вірний Джім), візьми навігаційні інструменти, ніж та інше, знайди Лідінга і вирушай у дорогу до схід сонця.

Прощавай, Іхтіандре! Ні, до побачення.

Сальватор уперше в житті пригорнув, міцно поцілував Іхтіандра. Потім він усміхнувся, поплескав юнака по плечу і сказав:

— Такий молодець ніде не пропаде! — і швидко вийшов із кімнати.

ВТЕЧА

Ольсен щойно повернувся з ґудзикової фабрики і сів обідати. Хтось постукав у двері.

— Хто там? — гукнув Ольсен, незадоволений тим, що йому перебили обід.

Двері розчинилися, і в кімнату ввійшла Гуттієре.

— Гуттієре! Ти? Звідки? — вигукнув здивований і зраділий Ольсен, підводячись із стільця.

— Добридень, Ольсене, — мовила Гуттієре. — Обідай. — І, притулившись до дверей, Гуттієре сказала: — Я не можу далі жити з чоловіком та його матір’ю. Зуріта… він насмілився ударити мене. І я від нього пішла. Назавжди пішла, Ольсене.

Ця новина примусила Ольсена облишити обід.

— Оце несподіванка! — вигукнув він. — Сідай! Ти ледве тримаєшся на ногах. А як же? Адже ти твердила: «Що бог з’єднав, людина хай не розлучає»? Геть? Тим краще. Радію. Ти повернулася до батька?

— Батько нічого не знає. Зуріта знайшов би мене в батька і забрав би до себе. Я зупинилась у подруги.

— І… і що ти робитимеш далі?

— Поступлю на завод. Я прийшла просити тебе, Ольсене, допомогти мені знайти роботу на заводі… байдуже яку.

Ольсен скрушно похитав головою.

— Зараз це дуже важко. Хоч я, звичайно, спробую. — І, подумавши, Ольсен спитав: — А як чоловік поставиться до цього?

— Я знати його не хочу.

— Зате чоловік захоче знати, де його дружина, — сказав усміхаючись Ольсен. — Не забувай, що ти в Аргентіні. Зуріта знайде тебе, і тоді… Ти сама знаєш, що він не дасть тобі спокою. Закон і громадська думка на його боці.

Гуттієре замислилась і потім рішуче промовила:

— Ну що ж! Тоді я виїду в Канаду, Аляску…

— Гренландію, на Північний полюс! — І вже серйозніше Ольсен сказав: — Ми обміркуємо це. Тут лишатися тобі небезпечно. Я й сам давно вже збирався вибратися звідси. Навіщо я приїхав сюди, в Латинську Америку? Тут ще занадто міцний попівський дух. Жаль, що нам не пощастило тоді втекти звідси. Зуріта встиг викрасти тебе, і наші квитки та гроші пропали. Тепер у тебе, так само як і в мене, мабуть, немає грошей на проїзд пароплавом в Європу. Але нам необов’язково їхати прямо в Європу. Якщо ми, — я кажу «ми», бо не залишу тебе, доки ти не будеш у безпечному місці, — якщо ми дістанемося хоч би до сусіднього Парагваю, а ще краще — до Бразілії, то там Зуріті вже важче буде знайти тебе, і ми матимемо час підготуватися до переїзду в Штати або ж у Європу… Ти знаєш, лікар Сальватор у тюрмі разом з Іхтіандром?

— Іхтіандр? Він знайшовся? Чому він у тюрмі? Чи можу я побачити його? — закидала Гуттієре Ольсена запитаннями.

— Так, Іхтіандр у тюрмі, і йому знову загрожує небезпека стати рабом Зуріти. Безглуздий процес, безглузде звинувачення проти Сальватора й Іхтіандра.

— Який жах! І його не можна врятувати?

— Я весь час намагався це зробити, але марно. Проте несподівано нашим спільником став наглядач тюрми. Цієї ночі ми повинні визволити Іхтіандра. Я щойно одержав дві коротенькі записки: одну від Сальватора, а другу від наглядача тюрми.

— Я хочу бачити Іхтіандра! — сказала Гуттієре. — Чи можна мені піти разом з тобою?

Ольсен замислився.

— Думаю, що ні, — відповів він. — Та й для тебе краще не бачити Іхтіандра.

— Але чому?

— Тому, що Іхтіандр хворий. Він хворий як людина, але здоровий як риба.

— Не розумію.

— Іхтіандр не може більше дихати повітрям. Що ж буде, коли він знову побачить тебе? Для нього це буде дуже тяжко та, можливо, і для тебе. Іхтіандр захоче бачитися з тобою, а життя на повітрі остаточно занапастить його.

Гуттієре похилила голову.

— Так, можливо, ти маєш рацію… — промовила вона, подумавши.

— Між ним і всіма іншими людьми постала непереборна перепона — океан. Іхтіандр — приречений. Віднині його рідною і єдиною стихією буде вода.

— Але як же він житиме сам? Сам у безмежному океані — людина поміж риб та морських чудовиськ?

— Він був щасливий у своєму підводному світі, доки…

Обличчя Гуттієре зашарілося.

— Тепер, звичайно, він не буде такий щасливий, як колись…

— Облиш, Ольсене, — сумно промовила Гуттієре.

— Та час — найкращий лікар. Може, Іхтіандр поверне собі втрачений спокій. Так він і житиме серед риб та морських чудовиськ. І якщо його передчасно не з’їсть акула, він доживе до старості, до сивого волосся… А смерть? Смерть скрізь однакова…

Густішали сутінки, і в кімнаті стало майже темно.

— Але мені час іти, — сказав Ольсен, підводячись. Підвелась і Гуттієре.

— А можу я хоч здалеку подивитися на нього? — спитала Гуттієре.

— Звичайно, коли ти не викриєш своєї присутності.

— Так, це я обіцяю.

Було вже зовсім темно, коли Ольсен у костюмі водовоза заїхав у двір тюрми з боку Коронель Діас[13].

Вартовий окликнув його:

— Куди їдеш?

— Морську воду дияволові везу, — відповів Ольсен навчений наглядачем тюрми.

Усі вартові знали, що у тюрмі перебуває незвичайний в’язень — «морський диявол», який сидить у баку наповненому морською водою, бо прісної води він не переносить. Цю морську воду час від часу міняли, привозячи її у великій діжці, поставленій на дрогах.

Ольсен під’їхав до будинку тюрми, повернув за ріг. де містилася кухня і був службовий вхід у тюрму. Наглядач уже все підготував. Вартових, що стояли в коридорі та біля дверей, під різними приводами кудись послали. Іхтіандр у супроводі наглядача вільно вийшов з тюрми.

— Ну, стрибай мерщій у діжку! — сказав наглядач. Іхтіандр не забарився.

— Рушай!

Ольсен стьобнув віжками, виїхав з двору тюрми і неквапливо покотив по Авені да Альвар повз вокзал Рітеро, товарну станцію.

Слідом за ним недалеко маячила тінь жінки.

Була вже темна ніч, коли Ольсен виїхав за місто. Дорога тяглася берегом моря. Вітер дужчав. Хвилі набігали на берег і з гуркотом розбивалися об каміння.

Ольсен озирнувся навколо. На дорозі не було нікого. Тільки вдалині блищали фари автомобіля, що мчав дорогою. «Нехай проїде!»

Сигналячи і засліплюючи світлом, автомобіль промчав у напрямку міста і зник удалині.

— Час! — Ольсен обернувся і подав Гуттієре знак, щоб вона сховалася за камінням. Потім він постукав по діжці і гукнув:

— Приїхали! Вилазь!

Із діжки виткнулася голова.

Іхтіандр озирнувся, швиденько виліз і стрибнув на землю.

— Дякую, Ольсене! — промовив він, міцно стискаючи велетневі руку.

Іхтіандр дихав часто, як під час приступу астми.

— Нема за що. Прощавай! Будь обачний! Не підпливай близько до берега. Стережися людей, щоб знову не опинитися в неволі.

Навіть Ольсен не знав, який наказ дістав Іхтіандр від Сальватора.

— Так, так! — задихаючись промовив Іхтіандр. — Я попливу далеко-далеко, до тихих коралових островів, куди не припливає жоден корабель. Дякую, Ольсене! — І юнак побіг до моря.

Уже коло самих хвиль він раптом обернувся і крикнув:

— Ольсене! Ольсене! Якщо ви побачите коли-небудь Гуттієре, передайте їй привіт від мене і скажіть, що я завжди пам’ятатиму її!

Юнак кинувся в море, гукнувши:

— Прощавай, Гуттієре! — і поринув у воді.

— Прощавай, Іхтіандре!.. — тихо відповіла Гуттієре, яка стояла за камінням.

Вітер дужчав і майже валив людей з ніг. Море вирувало, шипів пісок, гуркотіло каміння. Чнясь рука стиснула руку Гуттієре.

— Ходімо, Гуттієре! — ласкаво наказав Ольсен.

Він вивів Гуттієре на дорогу.

Гуттієре ще раз озирнулася на море і, спираючись на руку Ольсена, попрямувала до міста…

Сальватор відбув свою кару, повернувся додому і знову поринув у наукову роботу. Він готується до якоїсь далекої мандрівки.

Крісто і досі служить у нього.

Зуріта роздобув собі нову шхуну і виловлює перлини в Каліфорнійській затоці. І хоч він і не найбагатша людина в Америці, та все-таки не може поскаржитися на свою долю. Кінці його вусів, немов стрілка барометра, показують високий тиск.

Гуттієре розвелася з чоловіком і вийшла заміж за Ольсена. Вони переїхали до Нью-Йорка і працюють на консервному заводі.

На узбережжі Ла-Платської затоки ніхто не згадує про «морського диявола».

Лиш іноді, у задушливу ніч, старі рибалки, зачувши серед пічної тиші незнайомий згук, кажуть молодим:

— Ось так сурмив у черепашку морський диявол! — і починають розповідати про нього легенди.

Тільки одна людина в Буенос-Айресі не забуває Іхтіандра.

Усі міські хлопчаки знають старого, напівбожевільного жебрака-індіанця.

— Он іде батько морського диявола!

Та індіанець не звертає уваги на хлопчаків

Зустрічаючи іспанця, старий щоразу обертається, плює йому вслід і бурмоче якийсь прокльон.

Проте поліція не чіпає старого Бальтазара. Його божевілля тихе, він нікого не чіпає. Тільки коли на морі здіймається буря, старий індіанець стає надзвичайно збудженим.

Він поспішає на берег моря, хоч його можуть змити хвилі, стає на прибережне каміння і кричить, кричить день і ніч, доки не затихне буря:

— Іхтіандре! Іхтіандре! Сину мій!..

Та море зберігає свою таємницю.

ОСТРІВ ЗАГИБЛИХ КОРАБЛІВ

Частина перша

І. НА ПАЛУБІ

еликий трансатлантичний пароплав «Веніамін Франклін» стояв у генуезькій гавані, готовий до відплиття. На березі панувала звична метушня, чулося різномовне ґелґотіння натовпу, а на пароплаві вже настав момент тієї напруженої, нервової тиші, котра мимохіть охоплює людей перед далекими мандрами. Лише на палубі третього класу пасажири заклопотано «ділили тісноту», розміщуючись і укладаючи манатки. Публіка першого класу з висоти своєї палуби мовчки спостерігала цей людський мурашник.

Порушуючи тишу, пароплав проревів востаннє. Матроси спішно почали піднімати трап.

Цієї миті на трап швидко зійшли двоє чоловіків. Той, що слідував позаду, подав матросам якийсь знак рукою, і вони опустили трап.

Запізнілі пасажири зійшли на палубу… Добре вдягнений, стрункий і широкоплечий молодик, заклавши руки в кишені. А просторого пальта, швидко попрямував до кают. Його чисто поголене обличчя виражало спокій. Проте спостережлива людина за зведеними бровами незнайомця та легкою іронічною усмішкою могла б помітити, що це спокій удаваний. Вслід за ним, не відстаючи ні на крок, йшов товстенький чоловік середніх років. Казанок його був зсунутий на потилицю. Пітне, пом'яте обличчя його виражало одночасно втому, задоволення і напружену увагу, як у кішки, яка тягне в зубах мишу. Вій ні на секунду не зводив очей зі свого супутника.

На палубі пароплава, недалеко від трапа, стояла молода дівчина в білій сукні. На мить її очі зустрілися з очима пасажира, що спізнився та зараз ішов попереду.

Коли пройшла ця дивна пара, дівчина в білій сукні, міс Кінгман, почула, як матрос, що прибирав трап, сказав своєму товаришу, кивнувши у бік пасажирів, що віддалилися:

— Бачив? Давній знайомий Джим Симпкінс, нью-йоркський сищик, зловив якогось молодчика.

— Симпкінс? — запитав другий матрос. — Цей на дрібну дичину не полює.

— Так, дивися, як одягнений. Який-небудь фахівець з пограбування банківських сейфів, якщо не гірше того.

Міс Кінгман стало страшно. Весь час до Нью-Йорка на одному пароплаві з нею їхатиме злочинець, мабуть, убивця. Досі вона бачила тільки в газетах портрети цих таємних і страшних людей.

Міс Кінгман поспішно зійшла на верхню палубу. Тут, серед людей свого кола, в цьому місці, недоступному звичайним смертним, вона відчувала себе у відносній безпеці. Відкинувшися в зручному плетеному кріслі, міс Кінгман занурилася в бездіяльне споглядання — найкращий подарунок морських подорожей для нервів, стомлених міською суєтою. Тент прикривав її голову від гарячого проміння сонця. Над нею тихо погойдувалося листя пальм, що стояли в широких кадовбах між кріслами. Звідкись збоку доносився ароматичний запах дорогого тютюну.

— Злочинець. Хто б міг подумати? — прошепотіла міс Кінгман, все ще згадуючи про зустріч біля трапа. І щоб остаточно звільнитися від неприємного враження, вона вийняла маленький витончений портсигар зі слонячої кістки, японської роботи, з вирізаними на кришці квітами, і запалила єгипетську сигаретку. Синя цівка диму потягнулася вгору до пальмового листя.

Пароплав відходив, обережно вибираючись із гавані. Здавалося, ніби пароплав стоїть на місці, а пересуваються навколишні декорації за допомогою сцени, що обертається. Ось уся Генуя обернулася до борту пароплава, ніби бажаючи показатися від'їжджаючим востаннє. Білі будинки збігали з гір і тіснилися біля прибережної смуги, як отара овець біля водопою. А над ними височіли жовто-коричневі вершини із зеленими плямами садів і піній. Але хтось повернув декорацію. Відкрився ріг затоки — голуба дзеркальна поверхня з кристальною прозорістю води. Білі яхти, здавалося, були занурені в шматок голубого неба, що впав на землю, — так ясно було видно всі лінії судна крізь прозору воду. Нескінченні зграї риб шастали між жовтуватим камінням і короткими водоростями на білому піщаному дні. Поступово вода ставала все синішою, поки не приховала дна…

— Як вам сподобалася, міс, ваша каюта?

Міс Кінгман озирнулася. Перед нею стояв капітан, який включив у коло своїх обов'язків надавати люб'язну увагу «найдорожчим» пасажирам.

— Дякую вам, містере…

— Браун.

— Містере Браун, чудово. Ми зайдемо до Марселя?

— Нью-Йорк — перша зупинка. Втім, можливо, ми затримаємося на кілька годин в Гібралтарі. Вам хотілося побувати в Марселі?

— О ні, — поспішно і навіть з переляком промовила міс Кінгман. — Мені смертельно набридла Європа. — І, помовчавши, вона запитала: — Скажіть, капітане, у нас на пароплаві… є злочинець?

— Який злочинець?

— Якийсь арештований…

— Можливо, що їх навіть кілька. Звичайна річ. Адже ця публіка має звичай утікати від європейського правосуддя до Америки, а від американського — до Європи. Але сищики вистежують їх і доставляють на батьківщину цих заблудлих овець. У їхній присутності на пароплаві немає нічого небезпечного, — ви можете бути абсолютно спокійні. Їх приводять без кайданів тільки для того, щоб не звертати уваги публіки. Але в каюті їм негайно надягають ручні кайдани і приковують до ліжок.

— Але ж це жахливо! — промовила міс Кінгман.

Капітан знизав плечима.

Ні капітан, ні навіть сама міс Кінгман не зрозуміли того смутного відчуття, яке викликав цей вигук. Жахливо, що людей, як диких тварин, приковують на ланцюг. Так думав капітан, хоча і знаходив це розумним запобіжним заходом.

Жахливо, що цей молодик, так мало схожий на злочинця і нічим не відмінний від людей її кола, весь час подорожі сидітиме скутим у задушливій каюті. Ось та смутна підсвідома думка, яка схвилювала міс Кінгман.

1, глибоко затягнувшися сигаретою, вона поринула в мовчання.

Капітан непомітно відійшов від міс Кінгман. Свіжий морський вітер грав кінцем білого шовкового шарфа та її каштановими локонами.

Навіть сюди, за кілька миль від гавані, доносився аромат квітучих магнолій, як останній привіт генуезького берега. Гігантський пароплав невтомно розрізав блакитну поверхню, залишаючи за собою далекий хвилястий слід. А хвилі-вистіби поспішали заштопати рубець, що утворився на шовковій морській гладіні.

II. БУРХЛИВА НІЧ

— Шах королю. Шах і мат.

— О, щоб вас акула проковтнула! Ви майстерно граєте, містере Гатлінгу, — сказав знаменитий нью-йоркський сищик Джим Симпкінс і незадоволено почухав за правим вухом. — Так, ви граєте відмінно, — продовжував він. — А я все ж таки граю краще за вас. Ви обіграли мене в шахи, зате який прекрасний шах і мат влаштував я вам, Гатлінге, там, у Генуї, коли ви, як шаховий король, відсиджувалися в найдальшій клітці зруйнованого будинку! Ви хотіли сховатися від мене! Марно! Джим Симпкінс знайде на дні моря. Ось вам шах і мат, — і, самовдоволено відкинувшися, він запалив сигару. Реджинальд Гатлінг знизав плечима.

— У вас було надто багато пішаків. Ви підняли на ноги всю генуезьку поліцію і вели правильну облогу. Жоден шахіст не виграє партії, маючи на руках одну фігуру короля проти всіх фігур супротивника. І, крім того, містере Джиме Снмпкінсе, наша партія ще… не скінчилася.

— Ви вважаєте? Цей ланцюжок ще не переконав вас? — і сищик торкнув легкий, але міцний ланцюг, яким Гатлінг був прикований за ліву руку до металевого стрижня ліжка.

— Ви наївні, як багато геніальних людей. Хіба ланцюги — логічний доказ? Утім, не вдаватимемося у філософію.

— І відновимо гру. Я вимагаю реваншу, — докінчив Симпкінс.

— Навряд чи це вдасться нам. Хитавиця посилюється та може змішати фігури, перш ніж ми закінчимо гру.

— Це як накажете розуміти, теж у переносному розумінні? — запитав Симпкінс, розставляючи фігури.

— Як вам завгодно.

— Так, хитає ще й як, — і вій зробив хід.

У каюті було задушливо та жарко. Вона знаходилася нижче за ватерлінію, недалеко від машинного відділення, яке, як могутнє серце, стрясало стіни ближніх кают і наповнювало їх ритмічним гулом. Гравці занурилися в мовчання, прагнучи зберегти рівновагу шахівниці.

Хитавиця посилювалася. Буря розігрувалася не на жарт. Пароплав лягав на лівий бік, поволі підіймався. Знову… Ще… Як п'яний…

Шахи полетіли. Симпкінс впав на підлогу. Гатлінга утримав ланцюг, але він боляче рвонув його руку біля кисті, де був «браслет».

Симпкінс вилаявся та всівся на підлозі.

 — Тут стійкіше. Знаєте, Гатлінгу, мені недобре… того… морська хвороба. Ніколи я ще не переносив таку диявольську хитавицю. Я ляжу. Але… ви не втечете, якщо мені стане погано?

— Неодмінно, — відповів Гатлінг, укладаючись на ліжку. — Порву ланцюжок і втечу… кинуся в хвилі. Віддаю перевагу товариству акул…

— Ви жартуєте, Гатлінгу, — Симпкінс поповзом дістався до ліжка і, охаючи, улігся.

Не встиг він витягнутися, як знов був скинений з ліжка страшним поштовхом, що хитнув увесь пароплав. Десь тріщало, дзвеніло, шуміло, гуділо. Зверху доносилися крики й тупіт ніг, і, заглушаючи весь цей різноголосий шум, раптом тривожно загуділа сирена, даючи сигнал: «Усім нагору!»

Пересилюючи втому й слабкість, чіпляючись за стіни, Симпкінс пішов до дверей. Він був смертельно переляканий, але прагнув приховати це від супутника.

— Гатлінге! Там щось трапилося. Я йду подивитися. Пробачте, але я мушу замкнути вас! — прокричав Симпкінс.

Гатлінг презирливо подивився на сищика та нічого не відповів.

Хитавиця тривала, але навіть при цій хитавиці можна було помітити, що пароплав поволі занурюється носовою частиною.

Через кілька хвилин у дверях з'явився Симпкінс. З його дощового плаща стікали потоки води. Обличчя сищика було спотворено жахом, якого він вже не намагався приховати.

— Катастрофа… Ми тонемо… Пароплав одержав пробоїну… Хоча до ладу ніхто нічого не знає… Готують шлюпки… відданий наказ надягати рятувальні пояси… Але ще нікого не пускають сідати в шлюпки. Говорять, корабель має якісь там перегородки, можливо, ще і не потоне, якщо там що-небудь таке зроблять, біс їх знає що… А пасажири б'ються з матросами, які відганяють їх від шлюпок… Але мені ж що накажете робити? — закричав він, накидаючись на Гатлінга з таким виглядом, ніби той був винуватцем усіх його пригод. — Мені ж що накажете робити? Рятуватися самому та стежити за вами? Ми можемо опинитися в різних шлюпках, і ви, напевне, втечете.

— А це вас хіба не заспокоює? — з насмішкою запитав Гатлінг, показуючи ланцюжок, яким він був прикутий.

— Не можу ж я залишитися з вами, хай вам біс.

— Одне слово, ви хочете врятувати себе, мене і ті десять тисяч доларів, які вам обіцяли за моє піймання? Вельми співчуваю вашому скрутному становищу, але нічим не можу допомогти.

— Можете, можете… Слухайте, голубчику, — і голос Симпкінса став застережливим. Симпкінс весь зіщулився, як жебрак, котрий вимолює подаяння, — дайте слово… дайте тільки слово, що ви не втечете від мене на березі, і я зараз же відімкну та зніму з вашої руки ланцюг… дайте тільки слово. Я вірю вам.

— Дякую за довіру. Але ніякого слова не дам. Утім, ні: втечу за першої нагоди. Це слово можу дати вам.

— О-о!.. Бачили ви таких?.. А якщо я залишу вас тут, упертюх? — І, не чекаючи відповіді, Симпкінс кинувся до дверей. Чіпляючись, деручись і падаючи, він вибрався крутими сходами на палубу, яка, незважаючи на ніч, була яскраво освітлена дуговими ліхтарями. Його відразу вшкварило дощовою завісою, яку термосив бурхливий вітер. Корма корабля стояла над водою, ніс заливали хвилі. Симпкінс оглянув палубу та зауважив, що дисципліна, яка ще панувала кілька хвилин тому, подолана, як легка перешкода, скаженим натиском того первісного, тваринного відчуття, яке називається інстинктом самозбереження. Вишукано одягнені чоловіки, ще вчора галантно й люб'язно надавали паннам дрібні послуги, тепер топтали тіла цих панн, пробиваючи кулаками дорогу до шлюпок. Перемагав найсильніший. Звук сирени зливався з нелюдським ревом оскаженілого стада двоногих звірів. Маячили роздавлені тіла, розтерзані трупи, клапті одягу.

Симпкінс втратив голову, гаряча хвиля крові залила мозок. Була мить, коли він сам був готовий кинутися в звалище. Але думка про десять тисяч доларів, що промайнула навіть у цю мить, утримала його. Стрімголов скотився він сходами, влетів до каюти, впав, прокотився до дверей, повзучи дістався до ліжок і мовчки, тремтячими руками став розмикати ланцюг.

— Нагору! — сищик пропустив уперед Гатлінга та посліду-вав за ним.

Коли вони вибралися на палубу, Симпкінс закричав у безсилій люті: палуба була порожня. На величезних хвилях, освітлених вогнями ілюмінаторів, мелькали останні шлюпки, переповнені людьми. Нічого було і думати дістатися до них уплав.

Борти шлюпок були обліплені руками утопаючих. Удари ножів, кулаків і весел, револьверні кулі сипалися зі шлюпок на голови нещасних, і хвилі поглинали їх.

— Все через вас! — закричав Симпкінс, тримаючи кулак перед носом Гатлінга.

Але Гатлінг, не звертаючи на сищика ніякої уваги, підійшов до борту й уважно подивився вниз. Біля самого пароплава хвилі гойдали тіло жінки. Останніми зусиллями вона простягала руки і, коли хвилі прибивали її до пароплава, марно намагалася вчепитися за залізну обшивку.

Гатлінг скинув плащ і стрибнув за борт.

— Ви хочете втекти? Ви відповісте за це. — І, вийнявши револьвер, він спрямував його в голову Гатлінга. — Я стрілятиму при першій вашій спробі відплисти від пароплава.

— Не говоріть дурниць і кидайте швидше кінець каната, ідіоте! — крикнув у відповідь Гатлінг, хапаючи за руку утопаючу жінку, яка вже непритомніла.

— Він ще й розпоряджається! — кричав сищик, невміло махаючи кінцем каната. — Образа посадової особи при виконанні службових обов'язків!

Міс Вівіана Кінгман опам'яталася в каюті. Вона глибоко зітхнула і розплющила очі.

Симпкінс галантно розкланявся:

— Дозвольте познайомитися: агент Джим Симпкінс. А це містер Реджинальд Гатлінг, що перебуває під моєю опікою, так би мовити…

Кінгман не знала, як тримати себе в компанії агента та злочинця. Кінгман, донька мільярдера, мусила ділити товариство з цими людьми. До того ж одному з них вона зобов'язана своїм порятунком, вона мала дякувати йому. Але простягнути руку злочинцю? Ні, ні! На щастя, вона ще надто слабка, не може звести руку… ну, звичайно, не може. Вона ворухнула рукою, не піднімаючи її, і сказала слабким голосом:

— Дякую вам, ви врятували мені життя.

— Це обов'язок кожного з нас, — без жодного хизування відповів Гатлінг. — А зараз вам слід відпочити. Можете бути спокійні: пароплав добре тримається на воді і не потоне. — Смикнувши за рукав Симпкінса, він сказав: — Ходімо.

— На якій підставі ви стали розпоряджатися мною? — бурчав сищик, йдучи, проте, за Гатлінгом. — Не забувайте, що ви заарештовані, а я будь-якої миті можу на законній підставі накласти ручні кайдани та позбавити вас свободи.

Гатлінг підійшов упритул до Симпкінса і спокійно, але переконливо сказав:

— Слухайте, Симпкінсе, якщо ви не перестанете базікати, я візьму вас за комір, ось так, і викину за борт, як сліпе кошеня, разом з вашим автоматичним пістолетом, який так само намозолив мені очі, як і ви самі. Розумієте? Заховайте в кишеню вашу зброю та ходіть за мною. Нам треба приготувати для міс сніданок і розшукати пляшку хорошого вина.

— Чортзна-що таке! Ви хочете зробити з мене покоївку і куховарку? Чистити їй черевики й подавати шпильки?

— Я хочу, щоб ви менше базікали, а більше робили. Ну, ворушіться!

III. ПУСТЕЛЯ

— Скажіть, містере Гатлінгу, чому корабель не потонув? — запитала міс Кінгман, сидячи з Гатлінгом на палубі, вся освітлена вранішнім сонцем. Довкола, наскільки схопить око, простиралася водна гладінь океану, як смарагдова пустеля.

— Сучасні океанські пароплави, — відповідав Гатлінг, — забезпечуються внутрішніми перегородками, або стінками. При пробоїнах вода заповнює тільки частину пароплава, не проникаючи далі. І якщо пошкодження не значні, пароплав може триматися на поверхні навіть з великими пробоїнами.

— Але чому ж тоді пасажири залишили пароплав?

— Ніхто не міг сказати, чи витримає пароплав, чи зможе триматися на поверхні. Погляньте: кіль пішов у воду. Корма піднялася так, що видно лопасті гвинтів. Палуба нахилена під кутом майже в тридцять градусів до поверхні океану. Не надто зручно ходити по цьому косогору, але це все ж таки краще, ніж борсатися у воді. Ми ще дешево відбулися. На пароплаві є величезні запаси провіанту та води. І якщо нас не далеко віднесло від океанських шляхів, ми можемо незабаром зустріти якесь судно, що підбере нас.

Проте минали дні за днями, а голуба пустеля залишалася так само мертвою. Симпкінс видивився очі, пильнуючи морську далечінь.

Потекли одноманітні дні.

Міс Кінгман вельми швидко увійшла в роль господині. Вона клопотала на кухні, прала білизну, підтримувала порядок у їдальні і «салоні» — невеликій затишній каюті, де вони любили коротати вечори перед сном.

Складне питання, як триматися і поставити себе в новому, чужому для неї товаристві, вирішилося якось само собою. До Симпкінса вона ставилася добродушно-іронічно, з Гатлінгом встановилися прості, дружні взаємини. Більше того, Гатлінг цікавив її загадковістю своєї долі й натури. З відчуття такту вона не тільки ніколи не питала Гатлінга про його минуле, а й не допускала, щоб і Симпкінс говорив про це, хоча Симпкінс не раз намагався за відсутності Гатлінга розказати про його страшний злочин.

Вони охоче розмовляли одне з одним вечорами, під час заходу сонця, покінчивши зі своїми справами. Симпкінс стирчав на своїй сторожовій вежі, шукаючи димок пароплава, як вісника порятунку, професійного тріумфу й обіцяної нагороди.

Із цих розмов міс Кінгман могла переконатися в тому, що її співбесідник освічений, тактовний і вихований. Бесіди з дотепною міс Кінгман, мабуть, приносили і Гатлінгу велике задоволення. Вона згадувала свою подорож Європою та смішила його несподіваними характеристиками баченого.

— Швейцарія? Це гірське пасовище туристів. Я сама об'їздила увесь світ, але ненавиджу цих жуйних двоногих. Вони зжували очима всю красу природи.

Везувій? Якийсь коротун, що пихкає смердючою сигарою та напускає на себе поважності. Ви не бачили гірського ланцюга Колорадо? Хес Пік, Лонс Пік, Аранхо Пік — оце гори. Я вже не говорю про таких гігантів, як Монт Еверест, що має 8800 метрів висоти. Везувій порівняно з ними щеня.

Венеція? Там можуть жити лише жаби. Гондольєр повіз мене головними каналами, прагнучи показати товар лицем, усі ці палаци, статуї та іншу красу, яка позеленіла від вогкості, і окатих англійок. Але я наказала, щоб він віз мене на один з малих каналів, — не знаю, чи правильно я сказала, але гондольєр мене зрозумів і після повторного наказу неохоче спрямував гондолу у вузький канал. Мені хотілося бачити, як живуть саме венеціанці. Адже це жах. Канали такі вузькі, що можна подати руку сусіду навпроти. Вода в каналах пахне цвіллю, на поверхні плавають апельсинові шкурки і всяке сміття, яке «викидають з вікон. Сонце ніколи не заглядає в ці кам'яні ущелини. А діти, нещасні діти! їм ніде побавитися. Бліді, рахітичні, сидять вони на підвіконнях, ризикуючи впасти в брудний канал, і з недитячою тугою дивляться на пропливаючу гондолу. Я навіть не впевнена, чи вміють вони ходити.

— Але що ж вам сподобалося в Італії?..

Тут розмова їхня була перервана найнесподіванішим чином:

— Руки вгору!

Вони озирнулися і побачили перед собою Симпкінса з револьвером, націленим у груди Гатлінга.

Сищик вже давно прислухався до їхньої розмови, чекаючи, чи не прохопиться Гатлінг про свій злочин. Переконавшись у невинності розмови, Симпкінс вирішив виступити в новій ролі — «попереджувача та припинувача злочинів».

— Міс Кінгман, — почав він пихато, — мій службовий обов'язок і обов'язок чесної людини попередити вас про небезпеку. Я не можу більше допускати ці розмови на самоті. Я мушу попередити вас, міс Кінгман, що Гатлінг — небезпечний злочинець. І небезпечний перш за все для вас, жінок. Він убив молоду леді, обплутавши її спочатку своїм красномовством. Убив і втік, але був спійманий мною, Джимом Симпкінсом, — закінчив він гордовито, очікуючи на справлене враження.

Не можна сказати, що вийшов очікуваний ефект. Міс Кінгман була справді збентежена, схвильована та ображена, але швидше його несподіваним і грубим вторгненням, аніж словами.

А Реджинальд Гатлінг був зовсім не схожий на вбитого викриттям злочинця. Із звичним спокоєм він підійшов до Симпкінса. Не звертаючи уваги на наведене дуло, він вирвав після короткої боротьби і відкинув убік револьвер і тихо сказав:

— Вам, очевидно, ще мало десяти тисяч доларів, обіцяних вам за задоволення деяких осіб бачити мене посадженим на електричний стілець. Тільки присутність міс утримує мене обійтися з вами так, як ви на те заслуговуєте!

Сварку припинила міс Кінгман.

— Дайте мені слово, — сказала вона, підходячи до них і звертаючись більше до Симпкінса, — що подібні сцени більше не повторюватимуться. Про мене не турбуйтеся, містере Симпкінс, я не потребую опіки. Залиште ваші розбірки до того часу, коли ми зійдемо на землю. Тут нас троє — тільки троє серед безмежного океану. Хто знає, що ще чекає на нас попереду? Можливо, кожний із нас буде потрібний іншому в хвилину небезпеки. Стає вогко, сонце зайшло. Час розходитися. На добраніч!

І вони розійшлися по своїх каютах.

IV. САРГАСОВЕ МОРЕ

Джим Симпкінс цієї ночі спав погано. Він крутився на ліжку в своїй каюті і до чогось прислухався. Йому здавалося, що Гатлінг десь поблизу, підкрадається, щоб розправитися з ним, помститися, можливо, вбити. Ось чиїсь кроки, десь скрипнули двері… Сищик в жаху сів на ліжко.

— Ні, все тихо, привиділося… Ой, біс візьми, яка задушлива ніч! І потім — москіти і комарі не дають спокою. Звідки могла узятися вся ця крилата нечисть серед океану? Або я марю, або ми близько від землі? Чи не піти освіжитися?

Симпкінс вже не першу ніч ходив освіжатися в трюм пароплава, де знаходилися запаси консервів і вина.

Він благополучно дістався до місця, пробираючись навпомацки знайомими переходами, і вже зробив добрий ковток рому, як раптом почув якийсь дивний шерех. У цьому лабіринті важко було визначити, звідки линули ці звуки. У Симпкінса похололо в грудях.

— Шукає. Нічого сказати, хороша гра в хованки. Аби він не знайшов до ранку. А там доведеться просити заступництва Міс Кінгман, — і він, затамувавши подих, почав пробиратися в дальній куток трюму, майже біля самої обшивки. Саме там, за обшивкою, раптом почувся шерех, неначе якесь невідоме морське чудовисько, що випірнуло з дна моря, терлося шорсткою шкірою об борт пароплава. Таємні звуки стали гучніші. І раптом Симпкінс відчув, як від м'якого поштовху гойднувся весь пароплав. Ні хвилі, ні підводне каміння не могли так дивно гойднути. Вслід за цим поштовхом послідувало ще кілька разом з якимсь глухим уханням.

Симпкінса охопив крижаний жах далеких тваринних предків людини, жах перед невідомим. Горе тому, хто не зуміє відразу подолати цей жах: сліпі інстинкти гасять тоді думку, паралізують волю, самовладання.

Симпкінс відчув, як холодом війнуло в потилицю та волосся на голові стало дибки. Йому здавалося, що він відчуває напруження кожної волосини. З диким ревом кинувся він, спотикаючись і падаючи, вгору, на палубу.

Назустріч йому йшов Гатлінг. Симпкінс, забувши про все, окрім страху перед невідомим, ледве не кинувся в обійми того, від кого тільки що рятувався, як миша в норі.

— Що це? — запитав він якимось шиплячим свистом (нервові спазми здавили його горло) і схопив Гатлінга за руку.

— Я знаю не більше за вас…

Пароплав м'яко гойднувся на бік, потім опустилася носова частина і знов піднялася. Я нашвидку одягнувся та вийшов подивитися.

Місяць яскраво освітлював частину палуби. Потерпіла після аварії кільова частина пароплава була занурена у воду, і палуба тут перебувала майже на рівні води.

Симпкінс залишився вище, стежачи за Гатлінгом, який оглянув усю кільову частину палуби.

— Дивно, дивно… Спустіться ж сюди, Симпкінсе, не будьте боягузом.

— Дякую вам, але мені і звідси добре видно.

— Симпкінсе, це ви? Що там трапилося?

— Міс Кінгман, прошу вас зійти сюди, — сказав Гатлінг, побачивши Вівіану, що сходила вниз палубою.

Вона підійшла до Гатлінга, а слідом за нею наважився спуститися і Симпкінс. Присутність дівчини заспокоїла його.

— Помилуйтеся, міс!

У яскравому промінні місяця палуба яскраво біліла. І на цьому білому тлі виднілися темні плями і сліди. Ніби якась величезна тварина випливла на палубу, зробила півколо і звалилася з правого борту, зламавши, як соломинку, залізні поручні.

— Зверніть увагу: це схоже на слід від важкого черева, яке волочилося по палубі. А з боків — сліди лап або швидше плавців. Нас відвідало якесь невідоме чудовисько.

Симпкінсу знову стало моторошно, і він непомітно почав задкувати назад похилою палубою.

— А це що за сміття? Якісь рослини, очевидно, залишені невідомим відвідувачем? — І міс Кінгман підняла з підлоги водорость.

Гатлінг уважно оглянув водорость і несхвально похитав головою.

— Саргаса, групи бурих водоростей… Так, сумніву немає! Це саргасові водорості. Ось куди занесло нас. Біс візьми! Справа зовсім кепська. Нам треба обговорити наше становище.

І всі троє піднялися на верхню палубу. Небезпека зближувала їх. Симпкінс махнув рукою на свої «права», він зрозумів, що тільки знання, досвід і енергія Гатлінга могли врятувати їх.

Більше за все сищика турбувало невідоме чудовисько. Якійсь саргасовій водорості він не надав значення.

— Що ви думаєте, Гатлінге, про нашого непрошеного гостя? — запитав Симпкінс, коли вони всілися на плетені стільці.

Гатлінг знизав плечима, продовжуючи крутити в руці водорость.

— Це не спрут, не акула і не щось інше з відомих мешканців моря… Можливо, що тут, у цьому таємному куточку Атлантичного океану, живуть невідомі нам чудовиська, якісь плезіозаври, що збереглися від первісних часів.

— А раптом вони вилізуть з води та будуть переслідувати нас?

— Ми мусимо бути готові до всього. Але, зізнаюся, мене хвилюють не стільки невідомі чудовиська, скільки ось цей листок, — і він показав листок водорості. — Пароплав все-таки занадто великий і міцний навіть для цих невідомих гігантів підводного світу. Їм не проникнути й у наші тісні каюти. Нарешті, у нас є зброя. Але яка зброя може перемогти ось це? — і він знову показав на водорость.

— Що ж страшного в цьому нікчемному листку? — запитав Симпкінс.

— Те, що ми потрапили до Саргасового моря, таємного моря, яке розташоване на захід від Корво — одного з Азорських островів. Це море займає площу в шість разів більшу за площу Німеччини. Воно суцільно вкрите густим килимом водоростей. «Водорость» іспанською — «саргаса», звідси і назва моря.

— Як же це так: море серед океану? — запитала міс Кінгман.

— Ось це питання не вирішили ще й самі учені.

— Як вам відомо, тепла течія Гольфстрім прямує з проток Флориди на північ до Шпіцбергена. Але на шляху ця течія розділяється, і один рукав повертається на південь, доходить до Азорських островів, йде до західних берегів Африки і, нарешті, описавши півколо, повертається до Антильських островів. Виходить тепле кільце, в якому і перебуває холодна, спокійна вода — Саргасове море. Погляньте на океан!

Усі озирнулися та були вражені: поверхня океану лежала перед ними нерухомою, як стоячий ставок. Ані найменшої хвилі, руху, плескоту. Перше проміння сонця освітило це дивне, застигле море, яке було схоже на суцільний килим зеленувато-блідих водоростей.

— Не хочу лякати вас, Симпкінсе, але горе кораблю, котрий потрапив у цю «банку з водоростями», як назвав Саргасове море Колумб. Гвинт, якщо він у нас і був би в справності, не міг би працювати: він намотав би водорості та зупинився. Водорості затримують хід парусного судна, не дають можливості й веслувати. Одне слово, вони міцно тримають свою жертву.

— Що ж буде з нами? — запитав Симпкінс.

— Можливо, те ж саме, що і з іншими. Саргасове море називають кладовищем кораблів. Рідко кому вдається вибратися звідси. Якщо люди не вмирають з голоду, спраги або жовтої лихоманки, вони живуть, поки не потоне їхній корабель, від ваги поліпів, що наросли на ньому. І море поволі приймає нову жертву.

Міс Кінгман слухала уважно.

— Жахливо! — прошепотіла вона, вдивляючись у застиглу зелену поверхню.

— Ми, в будь-якому разі, зараз в ліпших умовах, ніж багато хто з наших попередників. Пароплав тримається добре. Можливо, нам вдасться ліквідувати течу та викачати воду. Запасів продуктів вистачить для нас трьох на кілька років.

— Років! — закричав Симпкінс, підстрибнувши на стільці.

— Так, шановний Симпкінсе, можливо, що кілька років вам доведеться чекати обіцяної нагороди. Мужайтеся, Симпкінсе.

— Плювати я хотів на нагороду, аби мені вибратися з цього проклятого киселю!

… Потягнулися одноманітні, виснажливі, спекотні дні. Хмари якихось невідомих комах стояли над цим стоячим болотом. Уночі москіти не давали спати. Іноді туман лягав над морем густою пеленою.

На щастя, на пароплаві була хороша бібліотека. Міс Кінгман багато читала. Вечорами всі збиралися у великому розкішному салоні. Вівіана співала та грала на роялі. І все частіше Симпкінс став бувати на цих вечірніх зібраннях із пляшкою вина: з горя він запив.

Гатлінгу довелося замкнути на ключ винні льохи. Симпкінс пробував протестувати, але Гатлінг був невблаганний.

— Бракує того, щоб нам довелося ще нянькатися з хворим на білу гарячку. Зрозумійте ж, дурнуватий ви чоловіче, що ви скоро загинете, якщо вас не зупинити.

Симпкінсу довелося скоритися.

V. У ЦАРСТВІ МЕРТВИХ

Здавалося, що пароплав стоїть нерухомо. Але, вочевидь, якась повільна течія відносила його на середину Саргасового моря: все частіше на шляху траплялися напівгнилі та позеленілі уламки кораблів. Вони з'являлися, як мертвяки, з голими «ребрами» — шпангоутами і зламаними щоглами, якийсь час слідували за кораблем і поволі пливли удалину. Ночами Симпкінса лякали «привиди»: із зеленої поверхні моря раптом з'явилися якісь стовпи блідого туману, що нагадували людей у саванах, і поволі ковзали, гойдалися й танули… Це виривалися випаровування в тих місцях, де в суцільному килимі водоростей прозирали «ополонки».

Однієї місячної ночі якийсь напівзруйнований бриг голландської будови близько підійшов до пароплава. Він був чорного кольору з яскравою позолотою. Його щогла та частина бульварків були знесені, брашпиль розбитий.

Зі змішаним відчуттям цікавості й остраху дивилася Вівіана на цей мертвий корабель. Мабуть, це їхнє майбутнє; настане час — і їхній пароплав так само носитиметься, морем, без жодної людської істоти. І раптом вона скрикнула:

— Дивіться, дивіться, Гатлінге!

Притиснувшись до зламаної щогли, там стояв чоловік у червоному капелюсі. В промінні яскравого місяця на темному, майже чорному обличчі виблискували зуби. Він усміхався, усміхався на весь рот. Біля ніг його лежала пляшка.

Усвідомлення того, що вони не одні, що в цій зеленій пустелі є ще одна жива людська істота, схвилювало всіх. Симпкінс і Гатлінг голосно крикнули та замахали руками.

Чоловік у червоному капелюсі, так само посміхаючись, махнув рукою, але якось дивно, ніби показавши щось позаду себе. І рука відразу опустилася, як батіг. Місяць зайшов за хмару, і чоловіка вже не було видно. Але бриг підпливав дедалі ближче до пароплава.

Нарешті бриг уже майже впритул підійшов до борту корабля. У цю мить місяць зійшов і освітив дивну і страшну картину.

До уламка щогли був прив'язаний скелет. Лахміття одягу ще збереглося на ньому. Уцілілі кістки рук бовталися на вітрі, але інші вже давно випали з суглобів і валялися на палубі. Шкіра на обличчі збереглася, висушена гарячим сонцем. На цьому пергаментному обличчі виблискувала усмішка черепа. Червона напівзотліла шапка покривала його вершечок.

Одна мить, і Гатлінг стрибнув на палубу брига.

— Що ви робите, Гатлінге? Бриг може відійти від пароплава. Тоді ви загинули.

— Не турбуйтеся, міс, я встигну. Тут є щось цікаве.

Гатлінг підбіг до скелета, схопив запечатану пляшку і стрибнув на палубу пароплава в ту мить, коли бриг відійшов уже майже на метр.

— Божевільний! — зустріла Гатлінга зблідла міс Кінгман, радіючи його благополучному поверненню.

— Ну, заради чого насправді ви так ризикували? — запитала Вівіана, дивлячись на пляшку. — Цього добра у нас достатньо.

— А ось подивимося. — Гатлінг відбив шийку пляшки й витягнув листок синюватого напівзотлого паперу. Вицвілі, майже руді літери ще можна було розібрати.

Очевидно, гусячим пером, з дивним розчерком і завитками, було написано:

«Хто б ти не був, християнин чи невірний, до чиїх рук потрапить ця пляшка, прошу і заклинаю тебе виконати мою останню волю. Якщо мене знайдеш, після смерті моєї, на бригу, візьми гроші, що лежать у білому шкіряному мішку, в капітановій каюті 50 000 гульденів золотом. З них 10 000 гульденів собі візьми, а 40 000 гульденів передай дружині моїй, Марті Тессель, в Амстердамі, Морська вулиця, власний будинок. А якщо потоне бриг, а пляшку саму знайдеш у морі, перешли їй, Марті Тессель, дружині моїй, моє останнє вітання. Хай пробачить мені, якщо засмучував її чимось… Усі наші померли… Весь екіпаж до матроса… Кар, Губерт… перші… Я один живий, поки що. Тиждень… без їжі… прив'яжуся до щогли… хто помітить. Прощайте… Густав Тессель. Бриг «Марта», 1713 року, Вересень 15 дня».

Коли Гатлінг закінчив читати, запанувало мовчання.

— Як це страшно і дивно! Ми одержали доручення від мертвяка передати привіт його дружині, яка вже двісті років як у могилі… — і, здригнувшися, міс Кінгман додала: — Скільки жахливих таємниць береже це море!

— П'ятдесят тисяч гульденів, — думав уголос Симпкінс, проводжаючи очима бриг, що віддалявся. — Скільки ж це буде по курсу нині?..

Частина друга

І. ТИХА ПРИСТАНЬ

— Земля! Земля! Міс Кінгман! Гатлінге! Ходіть швидше сюди. Ми наближаємося до якоїсь гавані. Вже видно верхівки щогл і труби пароплавів. Онде. Дивіться туди… лівіше!

Гатлінг подивився в підзорну трубу.

— Відкрита вами гавань має до біса дивний вигляд, Симпкінсе. Ця «гавань» тягнеться на багато миль: щогли і труби і знову щогли… Але зверніть увагу: жодна труба не димить, а щогли… Їх оснащення, вітрила?.. Подивіться, міс Кінгман, — і Гатлінг передав їй підзорну трубу.

— Так, це швидше якесь кладовище кораблів! — вигукнула Вівіана. — Щогли і труби зламані, від вітрил залишилися лише клапті. І потім… де ж земля? Я нічого не розумію…

— Не можна сказати, щоб і для мене все було зрозуміло, міс, — відповів Гатлінг, — але я вважаю, справа ось у чому: у Саргасовому морі, в цьому стоячому болоті, очевидно, є свої течії, хоча і надто сповільнені водоростями. Напевно, ми потрапили в одну з цих течій, яка, на жаль, і привела нас до цієї «тихої пристані». Ви погляньте, в яку «гавань» входимо ми. Ось хто зустрічає нас, — і він жестом показав навколо.

Чим ближче підходив пароплав до незвичайної гавані, тим частіше траплялися на шляху сумні уламки кораблів. Тут були розбиті, покалічені, напівзогнилі судна всіх країн і народів. Ось пірога з цілого шматка дерева… А ось один скелет рибальського барка: зовнішня обшивка обвалилася, шпангоути стирчали, як голі ребра, і кільова частина була схожа на риб'ячий спинний хребет… Ще далі виднілися судна, що більш-менш збереглися: барки, шхуни, тендери, фрегати, галери… Іржавий сучасний пароплав стояв пліч-о-пліч з португальською каравелою шістнадцятого століття. Вона мала красиві вигнуті корабельні лінії. Низький борт підносився витіюватими надбудовами на носі та кормі. Стрижень керма проходив крізь всю корму, по серединах бортів були отвори для весел. «Санта Марія» — виразно виднілося на борту.

— Дивно! — вигукнув Гатлінг. — Майже на такому ж судні. плив Колумб, і одна з його каравел також називалася «Санта Марія», дві інші — «Пінта» і «Ніна». А ось дивіться, — і далекозорий Гатлінг прочитав на борту лінійного корабля: — «Генрі». Далі, бачите, трьохпалубне судно: «Суверен морів» і «1637 рік» на його борту. А між ними колісний пароплав першої половини дев'ятнадцятого століття — не більше п'ятдесяти метрів завдовжки.

Прохід між судами ставав все вужчим. Кілька разів пароплав зупинявся, натикаючись на великі уламки, нарешті зупинився впритул до суцільної маси тісно притиснутих один до одного кораблів, ніби злитих у своєрідний острів.

Супутники мовчали. В усіх було таке відчуття, ніби їх живцем привезли на кладовище.

— Якщо доля занесла вже нас сюди, то слід познайомитися з цим незвичайним островом. Симпкінсе! Ходімо!

Симпкінс явно не мав бажання вирушати на екскурсію цим похмурим кладовищем.

— А який сенс? — спробував він відмовитися.

— Будьте ж чоловіком, Симпкінсе. Хто знає, що таїть у собі цей острів? Можливо, тут є і мешканці.

— Привиди давніх голландських мореплавців?

— Це ми побачимо. В будь-якому разі, хто б не мешкав тут, краще, коли ми першими дізнаємося про них. Цей острів може стати нашою могилою, але хто знає, може, тут ми матимемо і шанс на порятунок. Треба оглянути судна; чи не виявиться яке-небудь ще придатним для плавання?

— Оглянути судна! — Симпкінс пригадав «Марту» з її 50 000 гульденів золотом. Він вагався.

— Але як залишимо ми одну міс Кінгман?

— Про мене не турбуйтеся. Я не боюся привидів, — відповіла вона.

— Ми ось що зробимо, міс, — запропонував Гатлінг, — покладете в топку солому. Якщо вам загрожуватиме якась небезпека, підпаліть солому; ми побачимо дим, що виходить з труби, і негайно ж вирушимо на допомогу. Ходімо.

Гатлінг перебрався на трьохпарусне судно вісімнадцятого століття «Вікторія», що стояло поряд. Симпкінс неохоче послідував за ним.

Вони поволі просувалися в глибінь острова.

Навряд чи щось у світі мало більш сумний вигляд, аніж це величезне кладовище. Море ховає загиблі кораблі, земля — людей. Але це кладовище залишало своїх мертвяків відкритими, при повному світлі гарячого сонця. Доводилося ступати з великою обережністю. Напівзотлілі дошки тремтіли під ногами. Щомиті мандрівники ризикували провалитися в трюм. На цей випадок кожний з них мав мотузку, щоб надати допомогу один одному в потрібну мить. Поручні хиталися. Обривки вітрил від одного дотику розсипалися на порох. Скрізь товстим шаром лежали пил тління та гнилої зелені… На багатьох палубах валялися скелети, що блищали на сонці білизною кісток або темніли ще шкірою чи лахміттям одягу, що зберігся. По розташуванню скелетів, по проломлених черепах можна було гадати про те, що збожеволілі перед смертю люди сварилися, бунтували, безцільно та жорстоко вбивали одне одного, намагаючись комусь помститися за страждання та загублене життя. Кожний корабель був свідком великої трагедії, що сталася на ньому п'ятдесят, сто, двісті років тому.

Який нелюдський жах, які страшні страждання треба було пережити живим володарям вибілених сонцем черепів, що шкірили тепер зуби в страшній усмішці! І всі вони усміхалися, усміхалися до вух…

Навіть Гатлінгу робилося страшно від цих оскалів, а Симпкінса трясла лихоманка.

— Ходімо звідси, — просив він. — Я не можу більше!

— Почекайте, он там корабель, що добре зберігся. Цікаво спуститися в каюти.

— Сходами, які зламаються під вашими ногами? — Симпкінс раптом розлютився. — Гатлінгу! Я не зроблю більше ні кроку. Досить. Прошу вас більше не командувати мною. Ви забули про те, хто ви і хто я! Куди ви ведете мене? Навіщо? Щоб скинути десь у трюм, і таким чином звільнитися від мене без шуму! О, я знаю; я заважаю вам.

Гатлінга розлютила ця промова.

— Замовкніть, Симпкінсе, або я насправді шпурну вас за борт.

— Не так-то просто, — уїдливо вимовив Симпкінс і, притулившися до дерев'яної огорожі біля борту, націлив на Гатлінга дуло револьвера. Гатлінг швидко зробив крок уперед, але, перш ніж він схопив за руку Симпкінса, пролунав постріл і звук поручнів, що обрушилися. Куля пролетіла над головою Гатлінга. Тієї ж миті він побачив, як Симпкінс, безглуздо змахнувши руками, впав за борт разом зі зламаними поручнями. За бортом глухий плескіт води… тиша… потім пирхання Симпкінса. Гатлінг подивився за борт. Сищик борсався в зеленій каші водоростей. Водорості звисали гірляндами з голови, обвивали руки, чіпко тримали свою жертву. Симпкінс зібрав усі зусилля, щоб зачепитися за обшивку корабля. Після цілої низки спроб це йому вдалося. Але руки його втомилися, водорості тягли вниз, ще трохи — і він пішов би на дно.

Гатлінг відійшов від борту, сів на бочку та запалив люльку.

— Гатлінгу, пробачте. Я був дурний осел, — чув Гатлінг голос Симпкінса, але продовжував мовчки диміти люлькою. — Гатлінге… врятуйте… Гатлінгу!

Гатлінг підійшов до борту. Він вагався. Все ж таки людина просить про допомогу. Але яка людина? Продажний сищик, шпигун, який не зупиниться навіть після порятунку зараз же зрадити Гатлінга, віддати його в руки властей, щоб одержати свої тридцять срібняків.

— Ні, ні, — і Гатлінг знову сів і почав посилено диміти…

— Гатлінгу, благаю! Гатлінгу! Гатлінгу! — стогнав Симпкінс.

Гатлінг посилено димів люлькою.

— Га-а-т… — і раптом цей крик перейшов в якесь захлинисте ридання.

Гатлінг скрипнув зубами, відкинув люльку і, розкрутивши кінець мотузка, кинув її утопаючому.

Останніми зусиллями Симпкінс схопив мотузок, але як тільки Гатлінг починав тягти його, Симпкінс зривався: водорості чіпко тримали його, в руках вже не було сили.

— Обв'яжіться мотузком! — крикнув йому Гатлінг.

Симпкінс абияк обв'язався, закрутив вузол і став підніматися на палубу.

Стоячи перед Гатлінгом, Симпкінс був такий схвильований, що тільки безперервно повторював: «Гатлінгу!.. Гатлінгу!.. Гатлінгу!..» — і протягував йому руку.

Гатлінг поморщився, але, поглянувши на щиру тваринну радість в очах врятованого, добродушно посміхнувся та міцно потиснув мокру руку.

— Не можу вам висловити, Гатлінгу…

— Стійте, — раптом насторожився Гатлінг, швидко вириваючи свою руку, — дивіться, на нашому пароплаві дим з труби. Міс Кінгман кличе нас. Там щось трапилося. Біжімо!

II. МЕШКАНЦІ ОСТРІВЦЯ

Залишившись сама, міс Кінгман взялася за приготування сніданку. Вона вичистила та засмажила спійману Гатлінгом рибу, спустилася в трюм і узяла в складах провізії кілька апельсинів. Коли вона з кошиком у руках, піднялася на палубу, то побачила незвичайну картину: за їхнім обіднім столом — точніше, на столі і стільцях — господарювали мавпи. Вони вищали, сварилися, кидалися кексом і засовували собі за щоки шматки цукру. При появі міс Кінгман вони насторожилися і з криком відступили до борту. Вівіана засміялася і кинула їм пару апельсинів. Це відразу встановило дружні стосунки. Не без бійки покінчивши з парою апельсинів, шимпанзе, кривляючись, підійшли до міс Кінгман і почали сміливо брати плоди у неї з рук. Не було сумніву, що вони звикли до людського товариства.

І справді, люди не примусили себе довго чекати.

Захоплена витівками несподіваних гостей, міс Кінгман не бачила, як з-за борту пароплава обережно визирнули дві голови. Переконавшись, що на палубі немає нікого, окрім жінки, невідомі швидко перелізли через борт і, закинувши рушниці за плечі, почали наближатися до міс Кінгман.

Вона скрикнула від несподіванки, побачивши цю пару.

Один з них — товстенький, коротенький чоловічок з блідим, незважаючи на південне сонце, роздутим, давно не голеним лицем — відразу вражав якимись контрастами костюма та всього зовнішнього вигляду. На його голові був капелюх-казанок, зім'ятий, брудний, який просвічувався в багатьох місцях. Смокінг, незважаючи на діри і латки, все ще зберігав сліди хорошого крою. Але штани мали найжалюгідніший вигляд, спускаючись бахромою нижче від колін. Стоптані лаковані черевики та порваний фуляровий бант на шиї доповнювали вбрання.

Другий — високий, кремезний, загорілий, з чорною бородою, в мексиканському капелюсі «сомбреро», з правильний рисами обличчя, в темній сорочці, з голими по лікоть руками і у високих чоботях — нагадував мексиканського вівчаря. Рухи його були швидкі та різкі.

— Бонжур, мадемуазель, — привітав міс Кінгман товстун, розкланюючись найгалантнішим чином. — Дозвольте привітати вас з благополучним прибуттям на Острів Загиблих Кораблів.

— Дякую вам, хоча я не назвала б моє прибуття благополучним… Що ви хочете?

— Перш за все дозвольте познайомитися: Аристид Доде. Прізвище моє Доде, так, так, Доде, я француз…

— Мабуть, родич письменнику Альфонсу Доде? — мимоволі запитала міс Кінгман.

— Е-е… не те, щоб… так… віддалений… Хоча я мав деяке відношення до літератури, так би мовити… Найбільші паперові фабрики і… шпалерні на півдні Франції.

— Не базікай зайвого, Терніпе, — похмуро і сердито мовив його супутник.

— Які ви нетактовні, Флоресе! Коли ж я навчу вас триматися в пристойному товаристві? І прошу не називати мене Терпіном. Вони, бачте, назвали мене так жартома, унаслідок моєї голови, яка, як їм здається, нагадує ріпу… — і, знявши казанок, він провів по голому жовтуватому черепу, де зберігся, за примхою природи, на тімені пучок волосся.

Міс Кінгман мимоволі посміхнулася влучному прізвиську.

— Але ідо ж вам від мене треба? — знову повторила своє запитання Вівіана.

— Губернатор Острова Загиблих Кораблів, капітан Фергус Слейтон, видав наказ, якому ми мусимо сліпо та неухильно коритися: кожна новоприбула людина має бути негайно представлена йому.

— І запевняю вас, міс або місіс, не маю честі знати, хто ви, вас очікують в капітана Слейтона найпривітніші гостини.

— Я нікуди не піду, — відповіла міс Кінгман.

Терніп зітхнув.

— Мені вельми неприємно, але…

— Досить тобі дипломата розігрувати! — знову грубо втрутився Флорес і, підійшовши до Вівіане, владно сказав:

— Ви мусите слідувати за нами.

Міс Кінгман зрозуміла, що опиратися марно. Поміркувавши, вона сказала:

— Гаразд. Я згодна. Але дозвольте мені переодягнутися, — і вона показала на свій робочий костюм і фартух.

— Зайве! — відрізав Флорес.

— Адже це не займе багато часу, — звернувся Терніп одночасно до Флореса і міс Кінгман.

— О, всього кілька хвилин! — і вона залишила палубу.

За кілька хвилин Флорес зауважив, що пароплавна труба задиміла. Він відразу зрозумів військову хитрість.

— Клята баба перехитрила. Бачиш дим? Це сигнал. Вона зве когось на допомогу! — І, знімаючи з плеча гвинтівку, він став лаяти Терніпа: — А все ти! Розтанув. Ось я скажу твоїй старій!

— Ви невиправні, Флоресе. Не могли ж ми волокти силою беззахисну жінку.

— Лицарство! Галантність! Ось тобі Фергус покаже лицарство… Чого бажаєте? — І, взявши рушницю напереваги, він кивнув головою до борту, через який перестрибували Гатлінг і все ще мокрий Симпкінс, увесь у зелених водоростях, з крабами, що вчепилися в одяг.

— А це що за водяник?..

Почалися переговори. Гатліиг не побоявся б помірятися силою з цими двома обідранцями. Але коли вони не брешуть, боротьба нічому не завдячить: на острові, як вони запевняють, живе ціле населення — сорок три добре, озброєні особи. Сили нерівні.

Залишивши заручником Симпкінса, Гатлінг пішов обговорити становище з міс Кінгман. Вона також була згодна з тим, що боротьба даремна. Було вирішено йти всім разом «знайомитися» з капітаном Фергусом.

III. ГУБЕРНАТОР ФЕРГУС СЛЕЙТОН

На Острові Загиблих Кораблів виявилися досить хороші шляхи сполучення.

Перебравшися через старий трьохпалубний фрегат, Терніп, який ішов попереду, вивів полонених «на дорогу»: це були мости, перекинуті між кораблями і над палубами, що провалилися. Уздовж цієї дороги пролягав якийсь дріт, прикріплений до невеликих стовпів і щогл, що збереглися.

— Сюди, сюди! Не оступіться, міс, — люб'язно звертався Терніп до міс Кінгман. За нею слідували Гатлінг і Симпкінс.

Похмурий Флорес, насуваючи своє сомбреро до брів, замикав хід.

На півдорозі їм почали зустрічатися мешканці, одягнені в лахміття, зарослі, засмаглі; біляві жителі півночі, смугляві південці, кілька негрів, три китайці… Всі вони з цікавістю жадібно поглядали на нових мешканців острова.

Серед невеликих парусних суден різних епох і народів, у центрі острова, привертав увагу великий, у доброму стані фрегат «Єлизавета».

— Резиденція губернатора, — шанобливо мовив Терніп.

На палубі цієї резиденції шикувалося щось на зразок почесної варти: шість матросів з рушницями в руках, в однакових і досить пристойних костюмах.

Губернатор зустрів гостей у великій каюті. Після сумного вигляду зруйнованих кораблів ця каюта мимоволі вражала.

Вона мала цілком жилий вигляд і була вбрана майже розкішно. Тільки деяка строкатість стилю свідчила про те, що сюди стягнули все краще, що знаходили на кораблях, які прибивало до цього дивного острова.

Дорогі персидські килими застиляли підлогу. На консолях стояло кілька хороших китайських ваз. Темні стіни з різьбленими карнизами чорного дуба були обвішані судовими картинами голландських, іспанських та італійських майстрів: Веласкеса, Рибейри, Рубенса, Тиціана, фламандського пейзажиста Тейньєра. Тут же знаходився етюд, який зображував собаку, що робить стійку, і поряд, порушуючи стиль/висіла прекрасна японська картина, вишита шовком, що зображувала в стилі гокпан журавля на засніженій гілці дерева та конус гори Фудзи-яма.

На великому круглому столі стояли старовинні венеціанські грановані вази шістнадцятого століття, французькі бронзові канделябри часів Директорії і кілька рідкісних рожевих мушель. Важкі різьблені меблі, обтягнуті тисненою свинячою шкірою, із золотими ободами по краях, надавала каюті солідного вигляду.

Притиснувшись до книжкової шафи, стояв губернатор острова — капітан Фергус Слейтои.

Він вигідно відрізнявся від інших мешканців міцною статурою, випещеним, добре виголеним лицем і цілком Пристойним капітанським костюмом.

Дещо приплюснутий ніс, важке підборіддя, плотський рот справляли не зовсім приємне враження. Його сірі холодні очі націлилися на тих, що прийшли. Він мовчки й спокійно дивився на них, ніби вивчаючи їх і щось зважуючи. Це був погляд людини, яка звикла розпоряджатися долею людей, не звертаючи уваги на їхні особисті бажання, смаки й інтереси. Ковзнувши поглядом по Симпкінсу і, очевидно, не визнавши його гідним уваги, він довго дивився на міс Кінгман, перевів погляд на Гатлінга і знову на Кінгман…

Цей мовчазний огляд збентежив Вівіану і почав сердити Гатлінга.

— Дозвольте познайомитися: Реджинальд Гатлінг, міс Вівіана Кінгман, містер Джим Симпкінс. Пасажири пароплава «Веніамін Франклін», що потрапив в аварію.

Слейтон, не звертаючи уваги на Гатлінга, все ще продовжував дивитися на міс Кінгман. Потім він підійшов до неї, люб'язно привітався, недбало простягнув руку Гатлінгу і Симпкінсу і запросив сісти.

— Так, знаю, — промовив він, — знаю.

Гатлінг був надзвичайно здивований, коли Слейтон точно назвав, де і коли їхній пароплав зазнав аварії. Про це ніхто з них не говорив остров'янам.

Слейтон звертався винятково до міс Кінгман.

— Якщо випадок заніс вас на цей сумний острів, міс Кінгман, то ми, остров'яни, маємо тільки дякувати долі за її прекрасний подарунок, — відпустив Слейтон важкуватий комплімент навіть без усмішки на обличчі.

— На жаль, я не схильна дякувати долі, яка так розпорядилася мною, — відповідала міс Кінгман.

— Хто знає, хто знає? — загадково відповів Слейтон. — Тут. не так погано живеться, міс, як може видатися на перший погляд. Ви займаєтеся музикою? Співаєте?

— Так.

— Відмінно. Прекрасно. Тут ви знайдете хороший ераровський рояль і багату нотну бібліотеку. Книг теж вистачає. Серед наших остров'ян є цікаві люди. Ось хоча б цей Терніп. Правда, він порядно опустився, але він багато бачив, багато знає і колись був досить поважною людиною. Тепер він смішний, але все-таки цікавий. Потім Людерс, німець. Це наш історик і вчений. Він вивчає історію кораблебудування, адже наш острів — справжній музей, чи не так?

— Історію кораблебудування? Це цікаво, — сказав Гатлінг.

— Це має відношення до вашої спеціальності? — недбало запитав Слейтон, подивившися на нього зіщуленими очима.

— Так, я інженер із кораблебудування, — відповів Гатлінг.

Міс Кінгман здивовано подивилася на нього. Вона і не знала про це.

— Ну ось і у вас буде цікавий співбесідник, містере…

— Гатлінг.

— Містере Гатлінгу… Людерс зібрав найцікавішу бібліотеку з корабельних журналів і посмертних записок усіх померлих на навколишніх кораблях. Ну… цей матеріал я не раджу читати… Правда, його вистачило б на десяток романістів, але вельми похмуро, навіть занадто. Саргасове море видасться вам після читання цієї бібліотеки одним із кіл дантового пекла.

— А що, на цих кораблях, ймовірно, багато і… рідкісних усіляких речей знаходили? — вставив слово і Симпкінс.

Слейтон більш уважно подивився на Симпкінса і, відзначивши якесь спостереження чи висновок, відповів:

— Так, є і… — він навмисне зробив таку ж саму паузу, як і Симпкінс, — рідкісні речі. У нас цілий музей. Я покажу його вам якось, якщо ви цікавитеся раритетами.

— Але чого нам, на жаль, бракує, — звернувся Слейтон знову до міс Кінгман, — так цс жіночого товариства. Із смертю, моєї дружини, — Слейтон зітхнув, — на острові залишилося тільки дві жінки: Меггі Флорес та їда Доде або Терніп, як зовуть у нас її чоловіка. Це стара, поважна жінка. Я віддам вас їй на піклування.

— Їсти подано, — оголосив лакей негр, виряджений з нагоди прибуття нових поселенців у фрак і білі рукавички.

— Запрошую вас поснідати на новосіллі, — і губернатор провів гостей до їдальні, де був накритий добре сервірований стіл.

За сніданком Слейтон ще раз здивував Гатлінга своєю обізнаністю про те, що діється в світі. Слейтон знав найостанніші світові новини.

Губернатор помітив здивовані погляди і вперше самовдоволено засміявся.

— Ми, якщо хочете, Робінзони. Але Робінзони двадцятого століття. Ви помітили дроти, прикріплені до щогл і стовпів? Острів Загиблих Кораблів має телефонний зв'язок. Ми могли б влаштувати і електричне освітлення, але у нас не вистачає пального. Зате ми маємо радіоприймальну станцію і навіть гучномовець. Все це ми дістали на радіофікованих суднах, прибитих до острова останніми роками.

— Хочете послухати? — і Слейтон привів у дію радіоприймальний апарат.

І в каюті старого фрегата, серед Острова Загиблих Кораблів, раптом почулася модна пісенька, яку виконувала в Нью-Йорку відома співачка, яку не раз чула міс Кінгман.

Ніколи ще звуки пісень так не приголомшували її.

IV. НОВЕ ЖИТТЯ

Жіноча частина населення острова зустріла. міс Кінгман з належною увагою.

Якщо з Меггі Флорес у міс Кінгман виникли дружні стосунки одноліток, то стара, суворого вигляду, але добра дружина Аристида Терніпа Доде — їда — відразу взяла стосовно міс Кінгман протекційний тон дбайливої матері. Жінок було так мало на острові! До того ж місіс Доде небезпідставно припускала, що Вівіана потребуватиме її захисту. І вона взяла дівчину під свою опіку.

Меггі Флорес першого ж дня розповіла Вівіані Кінгман свою сумну історію. Коли доля закинула її на острів, вона вийшла заміж, з дотриманням існуючих на острові «законів» і обрядів, за губернатора Фергуса Слейтона. Від цього шлюбу в неї народилася дитина, яка нині була єдиним представником нового покоління на острові. Фергус був грубий і навіть жорстокий з нею, але вона терпіла… Під час німецької війни на острів занесло німецький підводний човен і на ньому трьох ще живих матросів, капітана та молоду француженку з потопленого цим же підводним човном пасажирського пароплава.

Коли француженка з'явилася на острові, Фергус захотів зробити її своєю дружиною. Між Фергусом і німецьким капітаном підводного човна відбулася сварка. Німець був убитий, і француженка стала дружиною Слейтона. Меггі одержала розлучення і невдовзі стала дружиною Флореса.

Він теж грубий, але він кохає Меггі, сильний і не дозволяє нікому її ображати.

Потім… потім француженка померла. Слейтон говорив, що вона випадково отруїлася рибною отрутою. Але на острові говорили, що вона наклала на себе руки, оскільки кохала вбитого Фергусом німецького капітана. І овдовілий Фергус Слейтон захотів знову повернути Меггі. Але Флорес сказав, що тільки переступивши через його труп, Слейтон зуміє одержати Меггі назад.

Для Слейтона переступити через труп так само легко, як через колоду. Він не зупинився б перед цим. Але на бік Флореса стало все населення острова. Губернатор зрозумів, що з цим жартувати не можна, і відступив.

— І я залишилася дружиною Флореса, — закінчила свою розповідь Меггі. — І ось такої миті, дорога міс Вівіана, з'явилися ви… Ви розумієте всю скрутність вашого становища? Якщо Фергус Слейтон вам подобається, ну, тоді все гаразд. А якщо ні або серце ваше зайняте іншим, — і вона багатозначно подивилася на Вівіану, — то будьте обережні. Будьте надто обережні зі Слейтоном!..

Міс Кінгман почервоніла.

— Серце моє не зайняте, — відповіла вона, — але я не збираюся ставати дружиною Слейтона.

Розмова перейшла на інші теми. Міс Доде розказувала Вівіані про те, як живеться їм на острові.

— У нас досить великі запаси провізії, головним чином консервів. Але оскільки невідомо, чи поповнюватимуться ці запаси, то вони витрачаються лише в крайньому випадку, особливо борошно. Хліб, вино, м'ясні і овочеві консерви видаються тільки хворим. Звичайною ж їжею служить риба, спіймана в морі. Від одноманітної їжі люди нерідко хворіють на цингу. Таким хворим видають пайок зі складу.

— Скажіть, а не можуть потонути всі ці кораблі?

— Наш професор Людерс говорись, що тут зовсім не глибоко. Кораблі ж тонули тут кілька століть, піднімаючи дно. І тепер ми перебуваємо на найсправжнісінькому острові із загиблих кораблів. У нас є тут улюблені місця прогулянок, свої вулиці і площі — на палубах великих кораблів, «гори» і «долини»… З нами живуть шість мавп, кілька собак і приручених птахів, яких ми зловили, коли вони відпочивали на острові під час перельоту. — Стара зітхнула. — Що сказати? Людина звикає до всього! А все-таки хотілося б ще побачити землю і поховати свої старі кістки в землі…

Побоювання Меггі виправдалися. Міс Кінгман невдовзі довелося зіткнутися із Слейтоном.

Він запросив її до себе на вечірній чай. І коли вона прийшла, він майже без передмови зробив їй пропозицію стати його дружиною. Вона відповіла рішучою відмовою. Слейтон став просити її, потім погрожувати:

— Зрозумійте ж, що це неминуче. І у ваших же інтересах. Зі мною ви будете в безпеці, ви будете забезпечені всім необхідним. Матимите чудовий догляд… Я знаю, ваш батько багатий. Але всі його багатства — ніщо порівняно з тим, що я маю. Я покажу вам повні скрині золота, купи діамантів і перлів; ви цілими жменями братимете смарагди з моїх скарбів. Все буде ваше.

— Я не дитина, щоб бавитися камінцями. А тут усі ці скарби тільки й придатні на те, аби пересипати їх з руки в руку.

— Погоджуйтеся! Погоджуйтеся добровільно, інакше… — і він міцно стиснув їй руку біля ліктя.

— Чи не залишила я тут підноса? — відчинивши двері, запитала раптом місіс Доде і зайшла до каюти.

Слейтон невдоволено скривився, відійшов від міс Кінгман і мовчки чекав.

Стара продовжувала шастати по каюті. Його терпець урвався.

— Скоро ви заберетеся звідси?

Місіс Доде взялася в боки, стала в бойову позу, зміряла поглядом Слейтона від ніг до голови і раптом налетіла на нього, як квочка, що захищає своє курча.

— Ні, не заберуся! Ні, не заберуся, поки ви не відповісте мені на всі мої запитання. Ви губернатор острова?

— Я губернатор! Далі!.

— Ви видаєте закони?

— Я видаю закони!

— Хто ж коритиметься вашим законам, якщо ви перший порушуєте їх?

— Та в чому справа, божевільна ви жінка?

— Ви божевільний, а не я! Ви видали закон про те, що кожна жінка, котра потрапляє на острів, має вийти заміж! Гаразд. Але жінці надається право вільно вибирати собі чоловіка… А ви що робите?

— Ви підслуховували?

— Так, так, підслуховувала і добре зробила! Хіба так у нас відбуваються вибори чоловіка? Ви хотіли обдурити і її, і всіх, хто не позбавлений права розраховувати на її вибір. Ви хотіли обійти закон, але це вам не вдасться. Я рознесу це на весь острів, і всі будуть проти вас. Ви не забули історію з Меггі та Флоресом? Так ось вам і останнє запитання: чи маєте ви намір дотриматися закону і призначити вибори Вівіаною Кінгман чоловіка за всією формою, як належить?

Фергус був роздратований, але відчув, що йому доведеться підкорятися.

— Добре! Ми виконаємо цю формальність, якщо це вам так хочеться! Але ви побачите, що результат буде той самий. Не погодиться ж міс вийти заміж за негра чи за одного з моїх обідранців?

— Це ми побачимо. А зараз, дитинко, ходімо до мене, — і вона повела міс Кінгман з виглядом переможниці.

V. ВИБІР НАРЕЧЕНОГО

Сонце ховалося за обрій, освітлюючи червоним промінням яскраво-зелену поверхню Саргасового моря і Острів Загиблих Кораблів з його лісом щогл. Цей понівечений бурями, скришений часом ліс, його зламані гілля-реї, клапті вітрил, рідкі, як останнє листя, — все це могло б засмутити найжиттєрадіснішу людину.

Але професор Людерс почувався тут чудово, як учений-археолог в улюбленому музеї старовини. Всівшись на палубі голландської каравели, він натхненно розповідав Гатлінгу, показуючи широким жестом навколо:

— Тут, перед вашими очима, вся історія кораблебудування. Ви не можете собі уявити, які тут є історичні цінності. Онде, біля колісного пароплава минулого століття, корабель доколумбової епохи. З отаким кермом плавали в океані! А ось там, за трьохпалубним бригом, знаходиться перлина мого музею: скандинавське однощоглове дев'ятивесельне судно десятого століття із західних берегів Гренландії. У давні часи воно було викинуто бурею на уламки раніше загиблих кораблів і тому чудово збереглося. Погляньте на його красиву подовжену форму, з гострою припіднятою кормою і ще більш високим носом, увінчаним різьбленою головою чи то птаха, чи то дракона. Як воно потрапило сюди? Які надзвичайно сміливі люди вирушили в цьому утлому човні в далеке плавання? А там, унизу, в нерухомих холодних глибинах, напевно, лежать розвалини і єгипетських кораблів Фінікії, і, хто знає, можливо, тут же, під нами, покоїться флот, великої Атлантиди, серед лісу водоростей і колон загиблої цивілізації.

— Маса Гатлінге! Капітан Фергус Слейтон запрошує вас до себе.

Гатлінг побачив напіводягненого негра, чорне тіло якого набуло в промінні вечірнього сонця відтінку старої бронзи.

— Що йому потрібно?

— Запрошує до себе, — повторив негр.

Гатлінг неохоче звівся та рушив хиткими містками до «резиденції» губернатора.

Слейтон зустрів його стоячи в своїй звичній позі.

— Гатлінге, мені потрібно з вами поговорити. Ви кохаєте міс Кінгман? — поставив він Гатлінгу несподіване запитання.

— Не вважаю за потрібне відповідати вам! Це стосується лише мене!

— Ви помиляєтеся! Це стосується і мене!

— Он як? Тоді можу повідомити, що я особисто, як то кажуть, ніяких «планів» щодо міс Кінгман не маю. Ми з нею друзі, і я глибоко поважаю її. Але ця ж дружба накладає на мене і деякі обов'язки…

— У чому вони полягають?

— У тому, що я нікому не дозволю розпоряджатися долею міс Кінгман проти її доброї волі.

— Не забувайте, Гатлінгу, що тут я маю привілей дозволяти що-небудь чи не дозволяти. Тільки я! і після паузи він додав: — Ось що, Гатлінгу! Я маю можливість доставити вас на береги Азорських островів. Я зможу вельми солідно забезпечити вас на дорогу.

Гатлінг увесь почервонів від гніву і стиснув кулаки.

— Мовчати! — крикнув він. — Ви смієте пропонувати мені! хабар? Ви смієте думати, що я здатний за гроші зрадити людину? — І вслід за цими словами він накинувся на Слейтона.

Слейтон відбив удар і дав свисток. Десяток різноплемінні них обідранців, що складали особисту охорону Слейтона, накинулися на Гатлінга.

Гатлінг відкидав їх у всі боки, але боротьба була нерівна. Через кілька хвилин він був міцно зв'язаний.

— Кинути його в темний карцер! До речі, посадіть під арешт і Симпкінса!

І коли Гатлінга відвели, Слейтон запитав одного зі слуг, чи все готово до церемонії вибору нареченого.

— Чудово. Отже, сьогодні о дев'ятій вечора!

* * *

Велика зала кают-компанії була ошатно вбрана. Стіни рябіли прапорами всіх націй, узяті із загиблих кораблів, і шматками кольорової матерії. Через всю кімнату, вздовж і впоперек, тягнулися гірлянди водоростей. На повітрі ці водорості Швидко буріли та мали досить жалюгідний вигляд, але, що поробиш, іншої зелені не можна було дістати. Зате столи прикрашало кілька букетів великих білих квітів, що нагадували водяні лілії. Різнокольорові ліхтарі, підвішені до стелі, доповнювали убрання. Довгий стіл був заставлений холодними стравами, вином і навіть пляшками шампанського.

Населення острова буквально збилося з ніг із самого ранку.

До вечора не можна було впізнати всіх цих жалюгідних обідранців.

У кожного з них у заповітній скриньці знайшовся досить пристойний костюм. Ніколи ще не голилися вони так ретельно, не розчісували з таким старанням відвикле від щітки й гребінця волосся, ніколи не переводили стільки мила й води і ніколи так довго не вдивлялися на себе в осколки дзеркал…

Ці осколки відображали найрізноманітніші лиця: і чорне як сажа, лиснюче обличчя негра, і вузькі очі жовтолицього китайця, і роз'їдене сіллю та вітрами обличчя старого морського вовка, і яскраво-червоне обличчя індіанця з витіюватими прикрасами у мочках вух.

Але всі вони — старі і молоді, білі і чорні — думали про одне: «Справді, я непоганий! Чого на світі не буває! І хто знає таємниці капризного серця жінки?»

Одне слово, кожний з них, якими б не були малі шанси, плекав надію зайняти місце нареченого.

Посеред кают-компанії була споруджена трибуна.

Сюди, на це підвищення, рівно о дев'ятій вечора, в білій сукні, як і належить нареченій, була зведена міс Кінгман у супроводі Іди Доде і Меггі Флорес.

При її появі заспівав хор. Цей спів не відрізнявся стрункістю, він був для музичного вуха Вівіани навіть жахливим, зате хористів не можна було дорікнути в браку натхнення. Гойдалися ліхтарі та колихалися прапори, коли кілька десятків хрипких і сиплих голосів ревли і гриміли: «Слава, слава, слава!»

Бліда, схвильована і похмура, піднялася «наречена» на високий поміст.

Слейтон звернувся до неї з необхідною в таких випадках промовою. Наголосив на «непорушності» закону про те, що кожна жінка, яка потрапила на Острів Загиблих Кораблів, має вибрати собі чоловіка.

— Можливо, міс, цей закон вам видасться суворим. Але він необхідний і, зрештою, справедливий. До видання цього закону питання вирішувалося правом сили, поножовщиною між претендентами. І населення острова гинуло, як від епідемії…

Так, все це було, можливо, і розумно, але міс Кінгман було від цього не легше. Її очі мимоволі шукали підтримки. Але ні Гатлінга, ні навіть Симпкінса вона не бачила серед присутніх. Слейтон помітив цей погляд і посміхнувся.

Кожний претендент мав з уклоном підходити до нареченої і чекати відповіді. Рухом голови одним відповідала «так» чи ні».

Один за одним потягнулися наречені. Вся ця низка викликала в міс Кінгман тільки жах, огиду, презирство, іноді й мимовільну посмішку, коли, наприклад, перед нею з'явився з паличкою в руці, «в якнайкращому вигляді», найдревніший поселенець острова — італієць Джуліо Бокко.

Слід сказати, що Слейтон боявся в душі цього Мафусаїла як конкурента. Справді, в Бокко були шанси. Вівіана, дивлячись на нього, забарилася з відповіддю, ніби щось обдумуючи, але потім так само зробила негативний жест головою і тим, не знаючи того сама, врятувала життя Бокко, оскільки в цю коротку хвилину вагання Фергус Слейтон уже вирішив «позбутися» Бокко, коли щастя випаде на його долю. Всі продефілювали перед міс Кінгман. Останнім з'явився Слейтон…

Але міс Кінгман, ковзнувши оком по його постаті, рішуче струсонула головою.

— Ні.

— Ого! Ось так штука! Що ж тепер робити? — почулися вигуки.

Слейтон був розлючений, але стримував себе.

— Міс Кінгман не побажала вибрати нікого з нас, — сказав він із зовнішнім спокоєм. — Але це не може відмінити наших законів. Доведеться змінити тільки спосіб вибору. Я пропоную ось що: міс Кінгман має стати моєю дружиною. Якщо ж хто-небудь бажає змагатися зі мною за неї, хай виходить, і ми поміряємося силою. Хто переможе, той і одержить її, — і Слейтон, швидко засукавши рукави, став у бойову позу.

Хвилина минула у вичікувальному мовчанні.

І раптом при загальному сміху старий Бокко, скинувши костюм, сміливо кинувся на Слейтона. Натовп оточив їх. Видно було, шо Бокко був колись хорошим боксером. Йому вдалося вправно відбити кілька ударів Слейтона. На третьому випаді, віті навіть сам завдав досить відчутного удару Слейтону в щелепу знизу, але тут же покотився на підлогу від сильного удару в груди. Він був переможений.

Слідом за ним вийшов новий претендент — ірландець О’Гара. Він був дужий, широкоплечий чоловік і вважався одним з найкращих боксерів.

Бій розгорівся з новою силою. Але Слейтон, сильний, спокійний і методичний, невдовзі осилив і цього супротивника. Обливаючись кров'ю, О’Гара лежав на підлозі, випльовуючи вибиті зуби.

Третього суперника не знаходилося…

Перемога залишилася за Слейтоном, і він підійшов до міс Кінгман і протягнув їй руку. Вівіана похитнулася і вхопилася за руку старої Доде-Терніп.

VI. ПОРАЗКА СЛЕЙТОНА

Гатлінг сидів у темному карцері, обдумуючи своє становище. В цей час у двері хтось тихо постукав.

— Містере Гатлішу! Це я, Аристид Доде-Терніп… Як ви себе почуваєте?

— Дякую вам, Терніпе. Чи не можете ви сказати, день зараз чи ніч?

— Вечір, містере Гатлінгу. І, можна сказати, високоурочистий вечір. Міс Кінгман вибирає собі чоловіка… Все чоловіче населення бере участь у цій церемонії, за винятком двох одружених: мене і Флореса. Тому нам і доручили чергування: мені — біля вашої камери ув'язнення, а Флоресу — біля Симпкінса.

— Послухайте, містере Терніп, відкрийте мені двері.

— З найбільшим задоволенням зробив би це, але не можу. Боюся. Ви не знаєте Слейтона. Він розплющить мене в коржик і кине на поживу крабам.

— Не бійтеся, Терніпе. Даю вам слово, що…

— Ні-ні. Нізащо не відкрию. А ось, гм… — і він знизив голос, — якщо ви самі виберетеся звідти, тоді я ні при чому…

— Куди ж я виберуся?

Терпін знизив голос до шепоту:

— У лівому кутку каюти, на висоті людського зросту, є отакий котячий лаз, прикритий фанерною дощечкою. Ви дощечку відірвіть, ну і… А навпроти — Симпкінс, між іншим…

Терніп не встиг ще докінчити фрази, як Гатлінг вже гарячково шарив руками по стінах, знайшов дощечку і швидко відірвав її. В карцер проник промінь світла, Гатлінг піднявся на руках і проліз через вузьке віконце в напівтемний коридор, який виводив на палубу. В стіні навпроти було таке саме вікно, забите фанерою. Чи не гам перебуває Симпкінс? Гатлінг відірвав фанеру і справді побачив визираюче з вікна здивоване обличчя сищика.

— Швидше вилазьте звідти! Чортзна-що таке! Доводиться ще виручати з в'язниці свого власного тюремника! Який ви незграбний! Тримайтеся за мою руку! Ну! Так! Ходімо.

Гатлінг у супроводі Симпкінса увійшов до зали «вибору нареченої» в той момент, коли Слейтон протягував руку до міс Кінгман.

У каюті відбувся рух, потім запала очікувальна тиша. Зловісно-схвильований вигляд Гатлінга обіцяв присутнім, що мають відбутися цікаві події.

— На чому зупинилися вибори? — голосно запитав Гатлінг, стоячи на порозі каюти.

Слейтон здригнувся. Ледве помітна судома промайнула його обличчям, але за мить він вже опанував себе. Обернувшися до Гатлінга, він спокійно сказав, указуючи на міс Кінгман:

— Ви спізнилися. Вона по праву буде моєю дружиною.

— Я протестую. Ви незаконно позбавили мене і Симпкінса свободи і усунули від виборів.

— Ніяких розмов…

Але в натовпі вже починалося хвилювання. У цю мить Гатлінг вперше помітив, що біля Слейтона є своя партія, яка готова підтримати його у всьому, та є і вороги. Вони й кричали про те, що ті, хто щойно прийшли, мають бути допущені до «конкурсу».

— Гаразд! — закричав Слейтон. — Продовжимо наше змагання! — І, стиснувши кулаки, він підняв їх до обличчя Гатлінга.

— Бажаєте помірятися силою?

— Навіть наполягаю на цьому!

Натовп задоволено загудів. Бій мав бути жорстокий.

— На палубу! На палубу! — пролунали голоси.

Усі вийшли на палубу. Обвели коло. Вороги зняли тужурки та засукали рукави. Старий Бокко узяв на себе роль арбітра. Остров'яни, затамувавши подих, стежили за кожним рухом супротивників.

За сигналом вони одночасно зійшлися в центрі кола. Гатлінг повів гарячу атаку. Слейтон методично та якось мляво відбивався.

З натовпу почулися зауваження. В запалі азарту до боксерів почали звертатися на «ти».

— Бережи сили, Гатлінге! Ти побачиш, що Слейтон хоче вимотати тебе і потім прикінчити!

— Гарячністю не допоможеш!

— Слейтон візьме! Молодець наш Фергус! Ого, який удар!..

Чим більше розгоралася боротьба, тим яскравіше виявлялися настрої двох ворожих партій. Вони непомітно розмежувалися: «слейтоністи» стояли вже позаду. Захоплення було таке велике, що натовп повторював жести боксерів, як кордебалет повторює всі на танцмейстера.

Гатлінг справді спочатку гарячкував, — його нерви були перенапружені. Але після кількох помилок він став битися більш холоднокровно. Зате Фергус Слейтон, одержавши кілька ударів від супротивника, розгарячився сам. Тепер їхній нервовий «тонус» врівноважувався, і вже можна було судити про бойові особливості супротивника.

Слейтон був сильніший фізично і ваговитіший; Гатлінг, поступаючись у силі і вазі, був незвичайно спритний і швидкий у рухах. Слейтон нападав рідше, але відчутніше; Гатлінг завдавав низку несподіваних ударів, що плутали розрахунки супротивника. Результат боротьби був неясний. Бокко дав знак перерви. «Слейтоністи» підхопили Фергуса, посадили, зняли сорочку і почали посилено розтирати рушниками. Гатлінга дбайливо оточила інша партія.

Після перерви бій почався знов, із ще більшою злістю. Напруження глядачів дійшло краю. Із боку могло здатися, що боксують не два чоловіки, а все населення острова: всі вони, повторюючи рухи борців, робили випади, відступи, присідання… то нахилялися убік, то кидалися головою в живіт невидимого ворога…

Боротьба добігала кінця, і цього разу явно не на користь Гатлінга.

Слейтон, здавалося, був невичерпний. Він черпав силу з якихось прихованих запасів енергії і завдавав тепер удари з непохитною затятістю. У Гатлінга заплило ліве око від величезного синця, з рота йшла кров. Кілька разів він, здавалося, як мертвий падав на землю, але надзвичайною силою волі підіймався знов, щоб одержати новий удар. Слейтоністи вже святкували перемогу ревом і гулом.

Та раптом Гатлінг, зібравшися на силі, накинувся на Слейтона і завдав йому такого удару в щелепу, що Слейтон, закинувши голову, звалився на підлогу. Проте, насилу звівшись, він став відступати, задкуючи, до борту корабля, намагаючись виграти кілька секунд, щоб відсапатися і знову перейти в наступ. Але Гатлінг, як маніяк, з божевільним, широко розкритим правим оком, притиснув його до борту і тут завдав такого жахливого удару в перенісся, що Слейтон, мотнувши в повітрі ногами, полетів за борт.

Крики жаху та захоплення, глузливі вигуки, регіт, аплодисменти — все змішалося в дикій какофонії.

«Слейтоністи» спішно виловлювали із зелених водоростей своє повержене божество…

Коли він з'явився на палубі, новий вибух криків і сміху зустрів його. Весь мокрий, обплутаний водоростями, він був схожий на утопленика, що пробув понад добу у воді. Обличчя його опухло й було скривавлене. Незважаючи на це, Слейтон прагнув зберегти гідність.

Хитаючись, він підійшов до Гатлінга і простягнув йому руку.

— Ви перемогли! Вона ваша!

Відповідь Гатлінга здивувала всіх присутніх.

— Ні, вона не моя. Я абсолютно не бажаю нав'язувати себе насильно і робитися її чоловіком тільки тому, що вдало вцілив у ваше перенісся!

Натовп затих, вичікуючи, що буде далі. Слейтон почервонів.

— Біс візьми! Чи кінчиться це коли-небудь? Досить! Міс Кінгман! Як губернатор острова, я пропоную вам зробити вибір негайно, або я накажу кинути жереб!

— Жереб! Жереб!.. — закричав натовп.

Міс Кінгман здригнулася, нетвердо підійшла до Гатлінга і подала йому руку.

— Нарешті, — з кислою усмішкою сказав Слейтон і підійшов привітати її.

— Міс Кінгман, — шепнув їй на вухо Гатлінг, — ви абсолютно вільні, і я не маю на вас жодних прав. Я не смію думати, що ви з'єднали свою долю з долею… злочинця, — ще тихіше додав він.

Частина третя

І. ЗМОВА

— Прокляті дошки, як вони риплять! Не оступіться, містере Гатлінгу! Дайте мені вашу руку. Я знаю дорогу як свої п'ять пальців. Адже два десятки років броджу я «вулицями» цього острова. Як біжить час!.. Двадцять років!

І Гатлінг почув, як Терніп тяжко зітхнув.

Була глуха ніч. Зірок не було видно. Другу добу весь острів затягнуто суцільною завісою туману.

Чути було, як у воді плескалася риба, іноді хтось ніби зітхав. Десь глибоко в трюмі скрібся щур у пошуках зерна. Подорожні повільно, навпомацки, пробиралися вперед. Час від часу долинав якийсь стогін: «куу-ва», «куу-ва», що віддалено нагадував крик пугача.

— Що це? — тривожно запитав Гатлінг.

Терніп знову тяжко зітхнув.

— Біс його знає що! Ніхто не знає, хто це плаче і стогне ночами. Наші говорять, що це душі загиблих ходять у мороці і стогнуть. Я не вірю цій нісенітниці. А інші запевняють, що це якась морська тварина, яка водиться в тутешніх місцях.

Гатлінг пригадав про нічні відвідини палуби їхнього пароплава якоюсь істотою, що, очевидно, живе в морській безодні.

— Все може бути! — відповів Терніп. — Але не виключено, що вам це і привиділося. В цих водах шкідливий туман крутить голову.

— Але сліди на палубі? Ми всі їх бачили!

— Можливо… можливо… Сядьмо відпочиньмо, містере Гатлінгу. Задишка проклята!..

І вони всілися на палубі старенького пароплава.

— Тепер близько. Один бриг, два фрегати і ще один колісний пароплавчик — і ми на місці…

— Ви самі бували на цьому підводному човні?

— Бував не раз і говорив з німецьким матросом, який плавав на ньому. Він тільки минулого року помер від цинги. Я не фахівець, але матрос запевняв, що всі механізми човна в справності і його ще можна привести до ладу.

— Чи знає про це Слейтон?

— Гадаю, що знає. Чи не цим човном він і вас хотів переправити на Азорські острови?

— Але чому ж тоді він сам не захотів скористатися ним, аби вибратися з цих жахливих місць?

— У нас передають один одному на вушко, що його там, на материку, давно чекає шибениця. І виходить, що Острів Загиблих Кораблів — саме відповідне для нього місце: тут ніхто не знайде. Та я на крилах був би готовий полетіти звідси! Слейтон — деспот і грубіян. Він справді поневолив нас. Як вам це подобається на старості літ одержувати зуботичини та харчуватися самою рибою! А я так люблю поїсти… ох, як люблю!.. Хоч би один раз ще пообідати по-людськи!..

І вони замовкли, кожний думаючи про своє.

Після того, як Гатлінг переміг Слейтона, «публічно зганьбив його», як говорили на острові, і вирвав у нього з рук міс Кінгман, Гатлінг був «приреченим» і знав це. Слейтон чекав тільки випадку; він хотів так знищити суперника, щоб самому залишитися осторонь і не налаштувати ще більше проти себе міс Кінгман. Гатлінга могла врятувати тільки втеча. Але як втекти звідси? Ні пліт, ні човен не могли рухатися в цій зеленій каші водорослей. Терніп подав йому думку про втечу на німецькому підводному човні.

У найсуворішій таємниці готувалася втеча.

У змові брали участь, окрім Гатлінга і Терніпа, міс Кінгман, Симпкінс, дружина Терніпа і три матроси, які дещо розумілися на роботі з машинами. Потрібно було тільки привести човен до ладу.

— Ну що? Ходімо!

— Ох, ходімо! — покірно відповів Терніп, і вони рушили далі.

Човен справді виявився у відносному порядку. Дещо заіржавіло, дещо вимагало налагодження. Але всі основні частини механізму були цілі. Був навіть радіотелеграфний апарат.

Почалися ремонтувальні роботи. Вони посувалася поволі. З великою обережністю доводилося пробиратися вночі обхідними шляхами повз «резиденції», де стояла варта, і працювати до зорі, щоб за годину до світанку повернутися назад.

Повільно човен був приведений до ладу і наповнений провізією: консервами, хлібом і вином. Але за два дні до відплиття трапилася одна неприємна несподіванка. Захопившись роботою, Гатлінг дещо запізнився. Коли він повертався назад з двома матросами, їм стрілися остров'яни з партії Слейтона, які вийшли на зорі ловити рибу. Вони підозріло оглянули Гатлінга та пройшли повз… Не доводилося сумніватися, що Слейтон сьогодні ж дізнається про цю підозрілу нічну прогулянку Гатлінга в товаристві двох матросів і вживе заходів…

Треба було діяти негайно.

І Гатлінг розпорядився зараз же сповістити учасників втечі, щоб вони озброїлися (це було передбачено) і йшли до підводного човна. Острів прокинеться не раніше як через годину. Цього було достатньо. Через двадцять хвилин усі утікачі зібралися.

З мимовільним хвилюванням вони вирушили до підводного човна.

Він завчасно був відведений на відносно вільне від заростей місце, де можна було занурити його у воду. Невеликий пліт стояв біля старого пароплава.

II. ВТЕЧА

Утікачі помітили погоню. Вона наближалася від «гори» — найвищого фрегата, спускаючись похилим містком. Треба було поспішати.

Терпін і його поважна половина знемагали від утоми, наздоганяючи молодих супутників. З палуби на палубу — вгору, вниз, вгору, вниз — по хистких містках бігли Гатлінг, міс Кінгман, подружжя Доде-Терніпи, Симпкінс і три матроси.

Пропустивши повз себе всіх, Гатлінг затримався біля вузького містка, що з'єднав уламки каравели із стареньким пароплавом, зламав дошки і кинув їх у воду. Таким чином вдалося затримати погоню, якій довелося від цього місця пробиратися обхідними шляхами.

Чути було, як Слейтон, що очолював погоню, голосно лаявся біля зруйнованого містка.

Утікачі виграли час, щоб відплисти на плоту від берега у напрямку підводного човна. Але плисти доводилося надто повільно. Хоча тут було відносно вільне від водоростей місце, все ж таки «саргаси» чіплялися за пліт і щохвилини доводилося зупинятися і руками розчищати шлях.

Пліт ледве перетнув половину шляху, а погоня вже підходила до того місця, звідки відпливли утікачі.

— Здавайтеся! Поверніться, або я нікого не залишу живим! — кричав з «берега» Слейтон, вимахуючи гвинтівкою над головою.

Замість відповіді один з матросів з плоту насварився кулаком.

— А, собака! — закричав Слейтон і вистрілив.

Куля ударилася в пліт.

Зав'язалася перестрілка.

Остров'яни мали більш вигідну позицію. Вони перебували під прикриттям щогл і уламків, тим часом як пліт був увесь на видноті.

Серед переслідувачів було все населення острова.

— Господи! — промовила стара Терніп. — Погляньте, міс, навіть Меггі Флорес приперлася зі своїм бебі; вона онде, визирає з-за палуби, бачите?

Слейтон щось наказав. Частина остров'ян спустилася до води і почала нашвидку збивати пліт. Утікачі атакували їх пострілами. Ось впав у воду один… ось і другий, змахнувши рукою, із стогоном вибирається на палубу рибальського баркаса…

Утікачам досі таланило. Остров'яни, відвиклі стріляти, не могли влучити в ціль. Кулі лягали навкруги плоту, піднімаючи бризки. Невдовзі, проте, один з матросів на плоту був поранений в ногу. Куля пронизала вуаль, що маяла на голові міс Кінгман. Гатлінг запропонував жінкам лягти.

З острова вже відпливав пліт з п'ятьма озброєними остров'янами.

Утікачі веслували, вибиваючись з останніх сил. Ось, нарешті, і човен, що підноситься своєю надводною частиною, з невеликим містком угорі.

Гатлінг скочив на човен, відкрив люк і спустив жінок. У цей час його поранили в плече. Збліднувши від кровотечі, він продовжував віддавати накази.

— Проклятий Слейтон! — вигукнув матрос ірландець, побачивши рану Гатлінга. — Я ж пригощу тебе! Чекай!

І, ретельно прицілившися, він вистрілив. Фергус Слейтон випустив рушницю з рук і впав. Груди його забарвилися кров'ю.

Видно був, як на його поклик до нього підійшла Меггі і, схиляючись, простягнула дитину. Слейтон слабіючою рукою торкнувся голови дитини і щось говорив Меггі і Флоресу…

Але стежити за цією сценою утікачам не було часу: погоня на плоту вже причалювала до підводного човна. І в той час, як люк підводного човна закрився за останнім з утікачів — Гатлінгом, остров'яни вже дерлися до містка…

Човен затремтів і почав швидко занурюватися у воду… Розгублені переслідувачі, втрачаючи опору, що йшла з-під ніг, заборсалися у воді і, плутаючись у водоростях, почали видиратися на пліт.

Момент занурення екіпаж підводного човна відзначив криками «слава!».

Останні побоювання зникли: механізм діяв бездоганно. Яскраве електричне світло заливало каюту. Мотор працював без перебоїв. Легені дихали вільно.

Але радіти ще було не час. Поранені вимагали турбот. Міс Кінгман і стара Терніп узяли на себе роль сестер милосердя. Пораненому матросу перев'язали ногу, Гатлінгу — плече.

З великими зусиллями вдалося покласти Гатлінга на ліжко. Його лихоманило, плече опухло та боліло, але він хотів сам керувати човном.

Уночі йому стало гірше. Стара Терніп, стомлена втечею і хвилюваннями дня, пішла спати, і біля хворого залишилася чергувати міс Кінгман.

Гатлінг не спав. Вівіана змочила йому скроні водою.

Він слабо посміхнувся і сказав:

— Дякую вам… я відчуваю себе краще… не стомлюйтеся, відпочиньте.

— Я не втомилася!

— Як все це дивно! — почав він після паузи. — Вам випало на долю доглядати злочинця…

Міс Кінгман спохмурніла.

— Не говоріть про це!

— А я чомусь хочу говорити сьогодні саме про це. Скажіть, міс Кінгман, відверто, ви вірите в мій злочин?

Міс Кінгман зніяковіла.

— Я не знаю, чи скоїли ви злочин, але я знаю, що ви кращі за багатьох так званих «чесних людей», — відповіла міс Кінгман.

— Ви вірите мені… Я хочу вам розказати все.

— Далебі, краще, якби ви заснули.

— Ні, ні… Слухайте… Я служив інженером у Джексона… Суднобудівельний завод… не чули? Я кохав Деллу Джексон, доньку старого Джексона. Після війни справи Джексона похитнулися. Йому загрожував крах. І, як це часто буває в колі капіталістів, Джексон вирішив налагодити своє діло завдяки шлюбу своєї доньки з сином великого банкіра Лорробі. Делла кохала мене. Але вона була вельми прив'язана до старого батька та вирішила, що мусить принести себе в жертву, незважаючи на те, що неврівноважений, дегенеративний Лорробі був їй глибоко антипатичний… Я не визнав за собою права переконувати її, але написав їй листа, в якому просив побачитися з нею востаннє на околиці міста. Я вирішив виїхати до Європи, і у мене вже був пароплавний квиток у кишені. Залишивши свою машину з шофером край дороги, я заглибився в гай, але в обумовленому місці не знайшов міс Джексон. Я був вельми засмучений, проте в мене не було часу на подальші пошуки або очікування. Поблукавши ще трохи по цьому безлюдному місцю, я сів у машину, прибув у гавань перед самим відплиттям пароплава, і залишив береги Америки.

Якось, читаючи газету вже в Генуї, я був вражений повідомленням з Нью-Йорка: Делла Джексон була вбита. Тіло її знайдено недалеко від призначеного нами місця побачення. Серед її паперів слідчі власті знайшли мого листа із запрошенням на побачення, саме туди, де вона була знайдена, і того дня, коли її вбили…

Свідчення опитаного шофера, який возив мене, завершили картину. Всі підозри падали на мене. Обгрунтованими здавалися і мотиви вбивства: всі знали, що я мав плани стосовно міс Джексон і що Лорробі відтіснив мене. Суперництво. Ревнощі. Помста… В тій самій газеті публікувалося оголошення про видачу винагороди в десять тисяч доларів тому, хто виявить місцеперебування та передасть до рук поліції вбивцю міс Джексон — Реджинальда Гатлінга… Мою голову оцінили. Мені доводилося ховатися. Симпкінс вистежив мене і мав одержати приз за моє спіймання, якби не наша корабельна аварія… От і все, — втомлено закінчив Гатлінг.

Міс Кінгман вислухала розповідь з пильною увагою.

— Але хто ж убив міс Джексон?

Гатлінг знизав плечима.

— Це для мене залишається таємницею… Можливо, випадковий грабіжник… Але важливо те, що мені не виправдатися… Всі докази проти мене… І бажаний для всіх нас берег — порятунок для вас, але загибель для мене. Як тільки я зійду на землю, я знову стану злочинцем, і… наші дороги розійдуться, — тихо закінчив він, дивлячись на неї.

Міс Кінгман зі скорботним лицем схилилася до його голови і поцілувала в лоб.

— Я вірю вам! І для мене ви ніколи не будете злочинцем.

— Дякую, — і він заплющив очі.

III. БЕЗ ПОВІТРЯ

На ранок Гатлінг відчував себе краще. Лихоманка зменшилася. Він пройшов у радіоапаратну і послав радіотелеграму з сигналом «SOS» (сигнал біди — «Врятуйте наші душі!»), вказавши довготу і широту, де перебуває човен.

Увесь екіпаж підводного судна був стривожений. Електрика горіла тьмяно. Ставало важко дихати. Кисень закінчувався. Треба було спливати на поверхню океану, але густі водорості чіпко тримали свою здобич…

Старі Терпіни, хапаючи повітря широко відкритими ротами, лежали на підлозі. Молодші почувалися трохи краще.

Лампи були готові згаснути кожної миті від браку струму…

— Залишається єдиний спосіб, — сказав Гатлінг, — вибратися назовні через люк для торпед і спробувати ножем розчистити шлях серед водоростей. — І він узяв ножа. — Спробую зробити це…

— Ви збожеволіли, Гатлінге. З вашою рукою…

— Це неможливо! — почулися й інші голоси. І всі перезирнулися, ніби шукаючи, хто б пішов на цей ризикований крок.

— Ось що, Гатлінге, — несподівано виступив Симпкінс, — ви врятували мені життя, і я у вас у боргу. Я беруся за цю справу. Не перечте. Тут немає ніякої жертви. Адже, зрештою, якщо вже вмирати, то чи не все одно де. Пані можуть відвернутися! — Швидко роздягтися і озброївшися ножем, він сказав: — Я готовий! Якщо через двадцять хвилин субмарина не підніметься на поверхню — значить, я загинув!

Швидко відвернули внутрішню кришку люка, Симпкінс проліз у вузьку трубу, кришку закрутили, і одночасно автоматично відкрилася зовнішня кришка…

Симпкінс зник. Потяглися томливі хвилини очікування.

А Симпкінс у цей час, як небачена торпеда, виліз з боку підводного човна і, чіпляючись за водорості, почав швидко працювати ножем. Відчувши, що йому не вистачає повітря, він сплив на поверхню, відсапався і знову пірнув у зеленувату морську глибину. Робота посувалася поволі.

Все коротше були періоди перебування під водою, все довше доводилося відпочивати на поверхні…

У напівтемряві субмарини задихалися люди і зі спотвореними почервонілими лицями напружено стежили за хвилинною стрілкою годинника…

Десять… П'ятнадцять… Сімнадцять… Дев'ятнадцять… Двадцять… Двадцять п'ять… Двадцять шість… Кінець…

Половина екіпажу була в стані напівнепритомності… В лампах світився тільки червоний вогник, як потухаюче вугілля. Чулися стогони. Люди хапали себе за груди; одні качалися по підлозі, забивалися в кутки під меблі, інші лізли вгору, вилазили на столи і стільці, і шукали жадібними, розкритими, як у риби на березі, ротами хоч ковток свіжого повітря. Очі викочувалися з орбіт. Холодний піт скраплював чоло. Але повітря скрізь було отруєне.

І в ці останні хвилини відчаю людям стало здаватися, ніби човен легко піднявся носовою частиною, гойднувся знову вниз і поволі почав спливати. Так, це не галюцинація. Стрілка приладу, що вказував глибину занурення, свідчила про те саме. Ще і ще…

— Ми на поверхні!

Тремтячими руками Гатлінг і два матроси поспішали відгвинтити кришку.

Раптом яскраве світло засліпило всіх. Струмінь цілющого морського повітря влився в човен.

Повітря. Світло. Життя.

І в радісній метушні люди дерлися вгору, витягли старих Терпінів, пораненого матроса.

Гатлінг кинувся до тіла Симпкінса, що лежало на краю суднового корпусу… Симпкінс знепритомнів від перевтоми, але невдовзі отямився.

І раптом новий вибух радості: на горизонті, димлячи чорними трубами, з'явився величезний американський пароплав. Він йшов сюди. Він помітив човен. Він подав сигнал.

Бурхлива радість переросла в мовчазне хвилювання… Чим ближче підходила сіра громада пароплава, тим більше поривалися якісь ланки, котрі поєднували всіх цих людей в одне ціле. Це ціле розпалося на окремих людей, зі своїми особистими турботами, своєю долею, своїми дорогами.

Чим ближче пароплав, тим швидше віддалялися вони один від одного.

Донька мільярдера, брудні матроси, Терніп, який опустився, — що спільного між ними? Симпкінс і Гатлінг — знову вороги. Гатлінг був спокійний, але сумний.

А Симпкінс уже переодягнувся і весело насвистував пісеньку.

Ще кілька хвилин очікування — і вони на пароплаві.

IV. ПОРЯТУНОК

Назустріч до них ішов капітан; пасажири оточували їх щільним кільцем… Симпкінс із професійним виглядом, як тінь, слідував за Гатліигом..

Що ж йому залишалося робити? В пориві великодушності та розчулення власним геройством він обіцяв Гатлінгу перед тим, як зійти на пароплав, зберегти таємницю його особи і запропонував утекти, як тільки пароплав прибуде в найближчу гавань. Але Гатлінг, цей незрозумілий чоловік, сухо і з гіркотою відповів йому: «Робіть свою справу», неначе Гатлінгу все байдуже… Зрештою десять тисяч доларів не валяються, і Симпкінс уже встиг шепнути щось на вухо капітану.

Матроси-остров'яни, здичавілі й відвиклі від людей, тиснулися осторонь. Містер Терпін усім своїм виглядом прагнув показати, що він не те, що ці брудні люди, хоча і не чистіший від них. Він умудрився зберегти свій дірявий капелюх-казанок і тепер насував його на лоба з виглядом денді…

Поки йшли розпитування, гострозоре око сищика встигло помітити якийсь портрет у газеті, яку тримав один із пасажирів пароплава.

Симпкінс попросив газету, швидко прочитав повідомлення і, рантом скрикнувши, підійшов до Гатлінга і міс Кінгмаи, що стояли поряд, несподівано вийняв з кишені ручні кайдани і з професійною спритністю надів один браслет на руку Гатлінга, а другий на руку міс Кінгман, скувши таким чином їхні руки.

Усі були вражені. А Симпкінс розкрив газету і голосно прочитав:

Таємниця вбивства Деллі Джексон

Нещодавно зовсім несподівано відкрилася таємниця вбивства міс Деллі Джексон, в якому обвинувачувався Реджинальд Гатлінг. У банку Лорробі була виявлена велика крадіжка з незгораючої каси. Оскільки один з ключів від цієї каси був у сина банкіра Лорробі, який останнім часом вів украй розпусний спосіб життя, то підозра лягла на нього, і в нього провели ретельний обшук. Зниклих грошей у нього не знайшли, і участь його в крадіжці залишилася невстановленою. Проте при обшуку до рук слідчих властей потрапили документи, які викривають Лорробі у вбивстві своєї нареченої, міс Деллі Джексон. У шкатулці для листів був знайдений лист міс Деллі Джексон до Лорробі. В цьому листі вона категорично відмовляється вийти за нього заміж після того, як дізналася, за допомогою «приватного бюро доручень», про деякі подробиці його особистого життя. Лорробі мав необережність вести щоденник, в якому детальна викладає історію злочину. Згаданий лист одержано ним у день убивства. Знаючи про суперника — Гатлінга, Лорробі давно шпигував за ним, користуючись послугами підкупленої покоївки Джексон, яка і повідомила його про призначене побачення. Вважаючи, що справжньою причиною відмови міс Джексон є її кохання до Гатлінга, Лорробі в пориві ревнощів вирішив помститися міс Джексон. Він з'явився на місце побачення раніше за Гатлінга, убив міс Джексон і зник, ніким не помічений.

У злочині Лорробі зізнався. Таким чином, завдяки збігу обставин ледве не загинув жертвою судової помилки Реджинальд Гатлінг, невинність якого з'ясувалася цілком. На жаль, Гатлінг, мабуть, загинув під час катастрофи пароплава «Веніамін Франклін».

— Ось він, Гатлінг! — крикнув Симпкінс, закінчуючи читання газети. — А оскільки не марно ж я ловив його та стільки з ним прововтузився, то я і вирішив засудити його на довічне позбавлення волі… з міс Кінгман, якщо вона нічого не має проти.

Вона явно нічого не мала проти.

Публіка вітала цей «суворий» вирок гучними аплодисментами.

Частина четверта

1. НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ

Старий Кінгман — батько Вівіани — невимовно зрадів поверненню доньки. Він уже не сподівався побачити її, оскільки Вівіана Кінгман значилася в списку загиблих пасажирів пароплава «Веніамін Франклін». До шлюбу доньки Кінгман поставився доброзичливо. Він тільки коротко запитав Гатлінга, знайомлячись з ним:

— Професія?

— Інженер, — відповів Гатлінг.

— Добре. Справа… — і, подумавши, Кінгман додав: — У Європі, здається, існує переконання, що ми, американські багачі, мріємо видати своїх доньок за європейських графів, котрі прогоріли. Це неправильно. Дурні існують скрізь, і американські дурні бажають поріднитися з європейськими, але я вважаю за краще для своєї доньки чоловіка, який би сам проклав собі шлях. Притому я у вас в несплаченому боргу: ви врятували мою доньку! — І Кінгман міцно потиснув руку Гатлінга.

Одного разу, коли молоде подружжя сиділо над географічною картою, обговорюючи план задуманої ними подорожі, задзвонив телефон, і Реджинальд, узявши слухавку, почув знайомий голос Симпкінса, який просив побачення «із вельми важливої справи». Перш ніж дати згоду, Гатлінг голосно сказав у слухавку:

— Це ви, Симпкінсе? Здрастуйте! Ви хочете нас бачити? — і поглянув запитально на дружину.

— Що ж, хай приїде, — неголосно відповіла Вівіана.

— Ми чекаємо на вас, — закінчив Реджинальд телефонну розмову.

У Симпкінса все робилося швидко — «на сто двадцять відсотків швидше, ніж у стовідсоткових американців», як говорив він.

Невдовзі Гатлінг почув шум автомобіля, що під'їхав. З'явився Симпкінс і ще біля дверей заговорив:

— Новина! Величезна новина!

— Що таке, Симпкінсе? — запитав Гатлінг. — Невже ще один з ваших злочинців виявився чесною людиною?

— Я відкрив загадку злочину капітана Фергуса Слейтона!

— У чому ця загадка?

— Поки це, гм, слідчий матеріал, що не підлягає оголошенню…

— Тоді ви не сказали нічого нового, Симпкінсе! Ще на Острові ми знали, що в Слейтона темне минуле.

— Але яке! Я прийшов запропонувати вам один проект, — можливо, просити вашої допомоги.

— Ми вас слухаємо.

— Мені треба розкрити загадку Слейтона до кінця. Як поставитеся ви до проекту ще раз відвідати Острів Загиблих Кораблів?

— Ви непоправні, Симпкінсе! — сказав Гатлінг. — Для вас світ викликає інтерес, оскільки в ньому є злочинці.

— Чого ж, дивіться на це, як на спорт. Але чому ви розсміялися?

— Ми розсміялися тому, — відповіла Вівіана, — що ваш проект ми саме обговорювали до вашого приходу.

— Їхати на Острів і розкрити загадку Слейтона? — запитав Симпкінс, здивований і зраділий.

— Не зовсім так. Нас більше цікавлять секрети іншого злочинця…

— Іншого? Невже я не знаю про нього? — зацікавився Симпкінс, — Хто ж цей злочинець?

— Саргасове море, — усміхаючись, відповіла Вівіана. — Хіба мало згубило воно кораблів? Відкрити таємниці цього злочинного моря, застерегти інших — ось наша мета.

— Одне слово, ми їдемо в наукову експедицію для вивчення Саргасового моря, — закінчив Гатлінг.

— Ось воно що! Але я сподіваюся, що ви не відмовитеся взяти мене з собою для того, щоб я міг за одним заходом зробити свою справу…

— Зрозуміло, Симпкінсе! Але який сенс вам їхати? Адже Слейтон убитий…

Симпкінс багатозначно ворухнув бровами.

— Слейтон мені вже не потрібен. Але тут замішані інтереси інших. На Острові мені вдалося добути деякі документи.

— Он як?

— Симпкінс не марнує часу, — самовдоволено зауважив сищик. — Але, на жаль, я захопив не всі документи. Їх треба добути, і тоді все стане зрозумілим.

— Інтереси інших? Це інша справа. Їдьмо, Симпкінсе!

— Коли ви відпливаєте?

— Я гадаю, через місяць…

— Хто ще з вами?

— Океанограф — професор Томсон, два його асистенти, команда та більше нікого.

— Отже, їдьмо. Мою адресу ви знаєте. — І, розкланявшися, Симпкінс поспішно вийшов, а Гатлінги знову заглибилися у вивчення карти.

— Ось дивися, — показував Реджинальд на карту, — ця пряма лінія, проведена, як по лінійці, — шлях від Нью-Йорка до Генуї. Ми підемо цим шляхом до трьохсот двадцятого градуса східної довготи і звернемо на південь, — і Гатлінг зробив позначку олівцем.

Новий відвідувач відірвав їх від роботи. Зайшов професор Томсон — відомий дослідник життя моря. Після метушливого Симпкінса Томсон вражав своїм спокоєм і навіть повільністю. Цей добродушний, схильний до повноти чоловік ніколи не поспішав; але було дивним, як багато він встигав зробити.

Гатлінги привітно зустріли Томсона.

— Вивчаєте наш шлях? — запитав він і, мимохідь кинувши, погляд на карту, сказав: — Я гадаю, нам краще відразу взяти курс південніше, на Бермудські острови і від них іти на північний схід. Але про це ми ще поговоримо. Сьогодні я одержав три ящики устаткування для хімічної і фотографічної лабораторій. Акваріум готовий і вже встановлений. Завтра одержимо замовлену за моїм списком бібліотеку. Через тиждень наша біологічна лабораторія буде обладнана цілком. Ну, а як у вас щодо інженерної частини?

— Тижнів на три роботи, — відповів Гатлінг. — За місяць ми можемо кинути виклик Саргасам.

Томсон кивнув головою. Він зрозумів, що означає слово «виклик». Гатлінги купили для експедиції невеликий, застарілий для військових цілей корабель «Задирливий», і він під керівництвом Гатлінга був пристосований для мирних цілей. Його гармати поступилися місцем апаратам для витягання драг. Окрім біологічної лабораторії, було влаштовано низку комірок для зберігання наукових видобутків. Гатлінг немало попрацював, щоб пристосувати корабель для плавання серед водоростей Саргасового моря. На носовій частині в кіль корабля був вправлений гострий різець, який мав би розрізати водорості. Щоб водорості не заважали роботі гвинта, він був захищений особливим циліндром з металевої сітки.

Радіоустановка, дві легкі гармати та кулемети на випадок зіткнення з остров'янами доповнювали устаткування.

Усі учасники експедиції працювали з таким захопленням і старанністю, що корабель був готовий до відходу навіть раніше визначеного терміну.

Нарешті настав час вирушати. Учасники вже були на кораблі. Чекали тільки Симпкінса. Великий натовп знайомих і просто цікавих стояв на набережній.

— Куди він зник? — дивувався Гатлінг, поглядаючи на годинник. — Сорок хвилин на третю.

— Почекаємо трохи, — сказав професор Томсон.

Третя… Пів на четверту… Симпкінса все немає. Капітан квапив з відходом. «Треба до сутінків вибратися з прибережної смуги з інтенсивним рухом, — говорив він, — тим більше що насувається туман».

О четвертій вирішили відчалити. Сирена несамовито закричала, як поранена фантастична велетенська кініка, і корабель відчалив. З берега махали капелюхами і хустками.

Раптом кілька людей, що стояли біля самого краю пристані, шарахнулися убік, і на їхньому місці з'явився Симпкінс, змоклий, розпатланий, з капелюхом, що збився на потилицю. Вій несамовито кричав, змахуючи руками.

Капітан «Задирливого» вилаявся і наказав дати задній хід. А Симпкінс уже скочив у катер і плив до корабля, не припиняючи махати руками.

— Тисяча вибачень! — кричав він, підіймаючись трапом. — Страшенно поспішав… Непередбачена затримка… — І він з'явився на палубі.

— Що з вами? — напівзлякано, напівнасмішкувато запитала Вівіана, оглядаючи Симпкінса. Його ніс розпухнув, на вилицях виднілися синці.

— Нічого… маленький бокс із давнім знайомим, Косим Джимом… Така несподівана зустріч! Утік, негідник; його щастя! Якби я не поспішав… — І, заспокоюючи сам себе, він додав: — Нічого, не втече. Це дрібна звірина… Зроблю примочку, і все мине.

Туман заслав береги. Корабель ішов поволі. Час від часу лунала сирена.

— Вогко, ходімо вниз, — сказала Вівіана і спустилася з чоловіком у біологічну лабораторію. Там уже працювали професор Томсон і два асистенти — Тамм і Мюллер.

Лабораторія мала вигляд досить просторої кімнати з великим квадратним вікном у стіні та двома шестикутними ілюмінаторами в стелі. Ліву стіну займала фотографічна лабораторія, праву — хімічна. Над широкими столами з ящиками, як в аптеках, полиці з книгами. На вільних місцях стін укріплені різні остроги, гарпуни, полиці і полички з пляшечками і препаратами. Кожний сантиметр площі використаний. Навіть на стелі прикріплені овальні коробки, якими користуються натуралісти, і пружинні терези. Посеред лабораторії стояв величезний стіл. Тут були розташовані мікроскопи, обладнання для препарування, набивання опудал і приготування гербаріїв: скальпелі, ножиці, пінцети, преси. Кілька табуреток із сидіннями, що обертаються, були укріплені так, що могли пересуватися вздовж столу. Томсон не поспішаючи ходив по лабораторії, не поспішаючи переставляв банки, муркочучи собі під ніс, і робота йшла на лад в його руках.

Вечір минув вельми сумовито. А вночі сирена не давала спати. До ранку сирена затихнула, і Вівіана заснула міцним, здоровим сном.

Ранок був сонячний, ясний. Пили каву на палубі, під тентом. Океан зітхав темно-синіми хвилями рівно й ритмічно, свіже морське повітря робило всіх бадьорими; і, забувши свої нічні страхи і сумніви, Вівіана сказала:

— Як добре, Реджинальде, що ми вирушили в цю подорож!

— Ще б пак, — озивався за нього Симпкінс, що вже зняв пов'язки, — ми зможемо розкрити загадку Слейтона.

— І загадки Саргасового моря, — задумливо сказав професор Томсон. — Тамме, приготуйте драгу. Треба трішки дослідити дно.

Поки Тамм споряджав до спуску драгу, Томсон продовжував:

— Море — це багатоповерхова будівля. Кожен «поверх» заселяють свої мешканці, котрі не підіймаються на верхні і не спускаються на нижні «поверхи».

— Так, це не тільки в морі, — сказав Симпкінс. — І на землі житель підвалу не «вхожий» в бельетаж…

— Маленька різниця, — втрутився в розмову Мюллер, — люди з підвалу могли б жити і в «бельетажі», як ви говорите, а морські жителі… для них це було б загибеллю. Якщо глибоководна риба необережно підніметься вище за встановлену межу, вона там розірветься, як вибухає паровий казан, коли його стінки не витримують внутрішнього тиску.

— Гм… отже морські мешканці «бельетажу» можуть спати спокійно, не боячись нападу знизу?

— На кожному «поверсі» є свої хижаки.

Тамм опустив драгу — прямокутну залізну раму з мішком із сітки. До мішка, для ваги, були прикріплені камені.

— На яку глибину опустити? — запитав Тамм, розмотуючи разом з Мюллером трос.

— Метрів на шістсот, — відповів Томсон.

Всі мовчки спостерігали за роботою.

— Збавити хід! — сказав Томсон.

Капітан віддав розпорядження.

— Ну, що нам послала доля?

Два матроси прийшли на допомогу Мюллеру і Тамму. Тільки драга з'явилася на поверхні, як Тамм і Мюллер одночасно скрикнули:

— Лінофріна!

Усі з цікавістю кинулися розглядати морське чудовисько. Вся рибина нібито складалася із величезного рота з великими зубами, з величезного мішка-шлунку і хвоста. На підборідді це чудовисько мало гіллястий придаток (для приманки риб, як пояснив Томсон), а на верхній щелепі — щось на зразок хобота з потовщенням посередині.

— Це орган, що світиться, так би мовити власне електричне освітлення.

— А навіщо йому освітлення? — запитав Симпкінс.

— Воно живе в глибині, куди не проникає промінь сонця.

— Жити у вічному мороці — теж задоволення! Поталанило ж їм вибрати таку невдалу квартиру!

— Вас ще більше здивує, коли я скажу, що вони зазнають на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні тиск у кілька сотень кілограмів. Але вони навіть не помічають цього і, повірте, відчувають себе чудово.

— Дивіться, дивіться, саргаси! — вигукнула раптом Вівіана, підбігаючи до поручнів.

На синій поверхні океану справді виднілися окремі закруглені гроноподібні кущики, забарвлені в оранжевий і золотисто-оливковий кольори.

Усі зраділи саргасам, неначе давньому знайомому.

Між 2 і 6 серпня корабель ішов уже поблизу Бермудських островів. З серпня пливли ще тільки окремі кущі водоростей. Вони були овальної форми, але під легким подихом південного вітру витягувалися в довгі смуги. Гатлінг горів нетерпінням швидше спробувати на суцільних саргасах свої технічні пристосування. Нарешті 7 серпня з'явилися суцільні луги саргасів. Тепер уже, навпаки, синя гладінь океану прозирала острівцями серед оливкового килима.

— Ось воно, «море, що згорнулося», як називали його стародавні греки, — сказав Томсон.

Гатлінг із хвилюванням стежив, як упорається «Задирливий» з цією павутиною водоростей. Але його хвилювання було марне: корабель майже не уповільнював ходу. Він різав саргаси, і вони розступалися, оголяючи обіч корабля довгі сині чисті розводи.

— Мабуть, ваші остороги були зайві, — сказав професор. — Зрештою, для сучасних суден саргаси вже зовсім безпечні. Та і взагалі їх «непрохідність» перебільшена.

Спіймавши кілька водоростей, Томсон почав розглядати їх. Вівіана теж спостерігала.

— Ось бачите, — пояснив він їй, — білі стебла? Це вже відмерлі саргаси, зірвані вітром і захоплені течією в Карибському морі, мчать на північ. П'ять з половиною місяців потрібно, щоби вони примандрували від Флориди до Азорських островів. І за цей час вони не тільки зберігають життя, а й здатність плодоношення. Деякі саргаси здійснюють кругову подорож, повертаючись до себе на батьківщину, до Карибського моря, і потім повторюють подорож. Інші потрапляють всередину кругового кільця та відмирають.

— Ах! Що це? Живе! — скрикнула від несподіванки Вівіана.

Томсон розсміявся.

— Це австралійський коник-ганчірник, а це актенарії — найцікавіші мешканці Саргасового моря. Бачите, як вони пристосувалися? Їх не відрізнити від водорості!

Справді, забарвлені в коричневий колір, поцятковані білими плямами, з порваними формами тіла, актенарії були надзвичайно схожими на водорості Саргасового моря.

II. НОВИЙ ГУБЕРНАТОР

На Острові Загиблих Кораблів з часу відплиття підводного човна життя йшло своїм звичаєм.

Коли капітан Слейтон упав, підтятий кулею, Флорес мовчки постояв над скривавленим губернатором, потім раптом смикнув Меггі, що схилилася над убитим, за руку та коротко, але владно сказав їй:

— Іди звідси!

Меггі, плачучи, притиснувши дитину, пішла.

Флорес схилився над капітаном зі злою іскринкою в примружених очах.

Капітан Слейтон був його суперником у коханні й в честолюбних задумах. У них були давні рахунки. Натішившися виглядом поваленого, вмираючого ворога, Флорес несподівано підвів Слейтона і зіштовхнув його у воду.

— Так краще буде, — сказав він і, звернувшися до остров'ян, крикнув: — Гей ви! Капітан Фергус Слейтон убитий, і його тіло поховане мною! Острів Загиблих Кораблів мусить вибрати нового губернатора. Я пропоную себе. Хто проти?

Остров'яни похмуро мовчали,

— Схвалено. Підберіть поранених і рушниці. Ходімо!

І він подався у напрямку до своєї нової резиденції, радіючи, що все сталося так швидко. Проте його задоволення було неповним. Якась неприємна, тривожна, ще неясна думка заважала йому, немов тихий зубний біль, який ось-ось перетвориться на гострий. Флорес ішов знайомими «вулицями», містками, перекинутими через кораблі, перетинав напівгнилі палуби, підіймався на «гори» високих великих кораблів, спускався в «долини» плоскодонних суден, а якась неспокійна неясна думка все непокоїла його…

Забарившися біля одного переходу, він почув голоси ірландця О’Гара і старого Бокко, що слідували за ним.

— Як собаку, у воду… — говорив Бокко.

— Не терпиться йому! — відповів О’Гара.

Голоси замовкли.

«Так ось воно що, — подумав Флорес, вилізаючи на борт старого фрегата. — Невдоволення!» І Флорес пригадав похмуре мовчання, що супроводжувало його обрання.

Флорес не помилився. Навіть на остров'ян, котрі огрубіли, здичавіли, неприємне враження справив досить спрощений спосіб похорону губернатора.

Флорес не був дурний. Підходячи до губернаторської резиденції, розміщеної на фрегаті «Єлизавета», новий губернатор вже обдумав план дії.

Увійшовши до великої, чудово обставленої каюти — колишній кабінет капітана Слейтона, — Флорес опустився в глибоке шкіряне крісло, розвалився з незалежним і разом з тим гордим виглядом. Потім він лунко ляснув тричі в долоні, зовсім як Слейтон, навіть краще — виразніше та голосніше.

На порозі з'явився негр.

Флорес посвердлив очима його чорне обличчя, але нічого не міг прочитати на ньому.

— Боб, — сказав Флорес, — де в Слейтона зберігався гардероб? Проведіть мене і покажіть.

Боб, який не виказав здивування, побачивши Флореса на місці Слейтона, був вражений підкреслено ввічливим обходженням нового губернатора замість колишнього — фамільярного.

Але у цьому у Флореса був свій розрахунок: показати, наскільки становище змінилося. І він не помилився. Боб якось зіщулився і, поспішно задріботівши до виходу, відповів шанобливо-ввічливо:

— Прошу вас.

Вони зайшли до великої напівтемної каюти, перетвореної на вбиральню. Дві стіни було зайнято шафами. Майже половину каюти займали величезні скрині чорного дуба з різьбленням, оковані позеленілою міддю зі сріблом.

Негр відчинив висувні дверці шаф. У них у чіткому порядку висіли костюми різних епох, професій, національностей — як у костюмерній великого оперного театру.

— Ось цивільні костюми, — пояснив негр, виймаючи пахнучі вогкістю старовинні сюртуки з високими комірами, широкими відворотами, кольорові і шовкові жилети.

Флорес заперечно похитав головою.

У другій шафі були більш сучасні костюми; смокінги, сюртуки і навіть фраки.

— Не те, не те.

Перед гардеробом з морськими форменими костюмами Флорес затримався дещо довше. Він помацав рукою одну тужурку з чудового англійського сукна — костюм капітана, але, поміркувавши, зачинив і цю шафу.

— Не те, Боб. І це все?

— Є ще тут, — відповів негр, показуючи на скрині.

— Відкрийте.

Не без зусиль Боб підняв важкі віка. Флорес здивувався, не відчувши запаху вогкості і тління. Віка так щільно прилягали, що всередині скринь було абсолютно сухо.

Коли негр підняв чистий шматок полотна, що акуратно прикривав костюми, у Флореса мимовільно вирвався вигук і очі його сяйнули. Тут були складені вишукані іспанські костюми, крій яких свідчив, що їм не менше двохсот років.

Камзоли з оксамиту — малинові, голубі, червоні — були розшиті золотом і обсипані перлами. Манжети і фрези (великі коміри в кілька рядів) з найтоншого мережива, шовкові шнури «бізетт»[14], блонди[15] кольору небіленого полотна — все це вражало своєю розкішшю та витонченістю роботи. Жіночі костюми були ще розкішніші. З довгими, до підлоги рукавами, із зубценодібпими вирізами на краях, ці яскраві шовкові, парчеві й оксамитові сукні були важкі від нашитих смарагдів, рубінів, перлів…

«Яке багатство! — подумав Флорес. — А ми харчуємося лише рибою».

Він відібрав кілька костюмів.

— Віднесіть до мого кабінету. А панчохи і черевики?

— Все є. — І, згинаючись під вагою ноші, Боб перетягнув костюми до каюті і Флореса.

Залишившись на самоті, Флорес вибрав темно-вишневий шитий сріблом камзол і одягнувся.

Коли він поглянув на себе в дзеркало, то сам був вражений ефектом. Він змінився не тільки зовні, а ніби й внутрішньо. Звідки ця сувора гідність, цей упевнений погляд, ці плавні жести?

Він ляснув у долоні і сказав негру, що з подивом втупився на нього:

— Запросіть місіс Меггі!

«Місіс Меггі!» — Негр поспішно кинувся виконувати наказ.

Флорес трохи помилився в ефекті: Меггі, що ввійшла, не на жарт перелякалася, коли, відчинивши двері каюти, побачила сяючого сріблом і перлами іспанського гранда[16]. Навіть сміх Флореса не відразу привів її до тями.

— Одягайся швидше, ось твій костюм, — сказав Флорес, вказуючи на голубу сукню.

Меггі, одягнена більш ніж просто — в легку блузу і коротку залатану спідницю, ледь-ледь доторкнулася до сукні й стояла в нерішучості.

— Ну, що ж ти?

— Я… я навіть не знаю, як його надягати.

Правду сказати, Флорес не більше від неї знав усі складні частини всіх цих «бізетт» і «блонд» і не міг надати їй допомоги. Але природне відчуття жінки допомогло Меггі знайти місце кожній деталі туалету. І поки Флорес поправляв кінці, шарфа і приміряв перед дзеркалом шпагу із золотим ефесом, вона була теж готова.

Обернувшися, вони дивилися з подивом один на одного, не впізнаючи і захоплюючись.

Справді, це була чудова пара. Смаглявий, засмаглий Флорес був вельми ефектний.

«Біс візьми! Але ж вона просто красуня! Де були мої очі?» — подумав Флорес.

— Тепер можна почати урочистий прийом, — сказав він голосно і, викликавши негра, віддав наказ скликати всіх. Це теж було новиною. Слейтон нікого не пускав до свого кабінету.

Якби на Острів Загиблих Кораблів несподівано прибули люди з іншої планети, це справило б, імовірно, не більше враження. Всі остров'яни буквально скам'яніли від здивування. Навіть історик Людерс стояв, розкривши рота, у надзвичайному подиві.

Коли всі зібралися, Флорес звернувся з промовою:

— Громадяни! Остров'яни! Друзі! Не відчуття особистої пихи змусило мене надіти цей костюм, а бажання підтримати гідність славного Острова Загиблих Кораблів… Ми піднімемо цю гідність ще вище. Для виконання намічених мною цілей мені необхідні помічники. Ви, О’Гара, — і Флорес пильно подивився на ірландця, — призначаєтеся моїм особистим секретарем. Під час звітів і на святкуваннях ви будете в цьому камзолі; він у вашому розпорядженні. — І Флорес вказав на красивий темно-синій костюм.

О’Гара почервонів по саме волосся, і Флорес не без задоволення зауважив, що ірландець вдоволений.

«Одним суперником менше», — подумав новий губернатор.

— Ви, Бокко, призначаєтеся… — Флорес потер чоло, — теж моїм секретарем. Ось ваш придворний костюм.

Бокко шанобливо поклонився.

«Другим суперником менше, — зауважив Флорес. — Хто ще? Людерс? Він не небезпечний, але все-таки, про всяк випадок…»

— А ви, Людерсе, ви людина вчена, я призначаю вас, гм… радником у справах колоній. Вашому званню підійде камзол чорного оксамиту зі сріблом.

Дивна річ! Навіть Людерс, який досі менше від інших звертав увагу на свій костюм і ходив у якомусь лахмітті, був теж, мабуть, вдоволений. Проте призначення його вкрай здивувало.

— Дякую за честь, але які ж у нас справи з колоніями, коли ми відрізані від усього світу?

— Так, але ми можемо розширити наші володіння, і у нас будуть колонії.

Остров'яни перезирнулися. Чи не звів з розуму позолочений камзол їхнього нового губернатора?

Але Флорес був спокійний і самовпевнений.

— Ви знаєте, — продовжував він, — що поряд з нашим островом, за два кілометри, не більше, розташований інший невеликий острівець із загиблих кораблів. Він близький, але досі ми не могли навіть побувати на ньому — саргаси охороняли його. Тепер ми організуємо експедицію і приєднаємо його до наших володінь.

Усім сподобалася ця ідея, і остров'яни голосно висловили схвалення.

— І ще одне: нам нічого постити і скнарити, коли ми безмірно багаті. Всім будуть видані нові костюми — для буднів і свят. Я дам вам також рушничні патрони, і ви полюватимете на птахів; я думаю, риба всім набридла. А щоб птах видався смачнішим, ми напечемо хліба і розіп'ємо бочку доброго старого іспанського вина!.

— Слава! Хай живе губернатор Флорес! — кричали доведені до вищої точки захоплення остров'яни, а О’Гара і Бокко голосніше від усіх.

Коли Флорес і Меггі залишилися самі, Меггі подивилася на чоловіка закоханими очима і сказала:

— Слухай, Флоресе, я навіть не чекала…

— Чого?

— Що ти так умієш…

— Добре управляти? — І Флорес, відлюдько, завжди похмурий Флорес засміявся.

III. КУРЕЦЬ ОПІУМУ

Легкий сизуватий туман застилав Острів Загиблих Кораблів. Зламані щогли і залізні труби пароплавів, як примари, маячили в тумані.

Старий Бокко і китаєць Хао Жеиь сиділи на палубі старої бригантини. Китаєць сидів нерухомо, як статуетка, підібгавши ноги і поклавши долоні рук на коліна, і дивився на високу щоглу.

Бокко лагодив сітку і від нудьги розпитував китайця про його батьківщину і близьких людей. Нарешті він запитав китайця, чи був той одружений.

Якась тінь майнула обличчям китайця.

— Не був, — відповів він і додав тихіше: — Наречена була, хороша дівчина.

— Ну і що ж ти?

— Не можна — прізвище одне…

— Родичка?

— Ні. Просто прізвище. Закон такий.

Своїм необережним запитанням Бокко збудив у душі китайця якісь далекі спогади. Він завовтузився та звівся.

— Піду я, — заявив китаєць.

— Та куди тебе тягне? Знову дурман свій підеш налити? Сиди.

Але китаєць вже невпевненою ходою, хитаючись, попрямував містками до віддаленого барка. Бокко похитав головою.

— Пропаде хлопець. І так на що схожий став!

Бокко не помилився. Хао Жень ішов палити опіум. В одному зі старих кораблів китаєць якось знайшов запас цього отруйного зілля і відтоді із захопленням віддався палінню. Його обличчя зблідло, стало жовтим, як солома, очі глибоко запали, дивилися втомлено, без виразу, руки стали тремтіти. Коли дізналися про його пристрасть, йому суворо заборонили палити, побоюючись пожежі. Ще капітан Слейтон кілька разів жорстоко карав Хао Женя, замикав його в трюм, морив голодом, вимагаючи, щоб китаєць видав запаси опіуму, але не міг зламати затятості китайця. Його швидше можна було убити, ніж примусити віддати опіум. Він добре заховав запаси і вмудрявся палити, як тільки нагляд за ним слабшав.

Хао Жень прийшов на старий барк, що стояв криво, під кутом майже 45°. Під захистом цього нахилу, що приховував його від поглядів остров'ян, він і влаштував собі курильню біля самої води.

Тремтячими від хвилювання руками він приготував усе для паління і жадібно втягнув солодкуватий дим.

І поступово туман став набувати золотавого відтінку. Клуби золотих хмар згорталися в довгу стрічку, і ось це вже не стрічка, а річка, велика Голуба річка. Жовті поля, жовті скелі, будиночок, видовбаний у скелі, з паперовим драконом, що розвівається на вітрі, біля дверей. Батько струже біля будинку, за китайським звичаєм, не від себе, а до себе. Річкою пливе рибалка, стоячи на кормі і загрібаючи веслом. Все таке близьке, знайоме, рідне! Біля річки квітнуть півники, прекрасні лілові півники.

Коли Хао Жень отямився від дурману, стояла ніч. Туман розійшовся. Тільки окремі клапті його, як примари, швидко мчали на північ. Було тихо. Зрідка плескалася риба. Із-за обрію виходить червоний місяць. Він не відбивався у воді. Водорості, як матове скло, тільки слабо відсвічували. Лише подекуди, в невеликих «ополонках» — в місцях, вільних від водоростей, — вода запалювалася місячним світлом.

Недалеко від острова просто по водоростях рухався силует, який чітко виділявся на тлі місяця. Китаєць протер очі і почав вдивлятися. Знайома постать. Так, звичайно, це він, покійний капітан Слейтон! Йому бракує тільки тужурки. Але ж мертвяки не відчувають нічної вогкості. Навіщо бродить він тут? Що йому треба? Зуби Хао Женя почали вибивати дріб.

Уранці китаєць шепотів на вухо своєму другові Бокко:

— Капітан ходив. Слейтон ходив уночі по воді. Сам бачив. Погано небіжчика поховали. Досить погано так людину ховати. Ось і ходить. Погано буде! Лихо буде, м-м-м…

Бокко кивав, з жалем дивився на китайця і думав: «Пропав, бідолаха, зовсім розуму позбувся від проклятого зілля».

Через кілька днів ця розмова повторилася. Китаєць знову бачив мертвого капітана, що поволі гуляв по морю. Бокко не витерпів.

— Набрид ти мені зі своїм небіжчиком! Ось що — я сьогодні з тобою чергуватиму вночі. І дивися мені, якщо ти побачиш, а я не побачу, — доведеться вам, двом небіжчикам, розгулювати по морю разом! Кину тебе у воду, так і знай!

Ніч стояла темна. Небо було густо запнуте хмарами. Накрапував дощ, Бокко сварився, кутаючись у латаний плащ.

Близько години ночі в пітьмі, недалеко від острова, Бокко перший помітив тінь людини. Було так темно, що важко було розрізнити контури постаті. Але щось схоже на людину справді йшло по воді та зникло в мороці. Бокко відчув, як у нього холодіють руки.

— Бачиш? — шепнув китаєць, хапаючись тремтячою рукою за плече Бокко.

— Ш-ш!

І вони сиділи до ранку, не маючи сили від страху ворухнутися.

Тільки коли зійшло сонце, Бокко зітхнув з полегшенням. Скоро звістка про примару капітана Слейтона облетіла все населення Острова і дійшла до Флореса. Він не вірив у привидів, але ця звістка про бродячу примару Слейтона схвилювала його як неясна небезпека.

«Чому вони бачили саме Слейтона? Що вони, шкодують за ним? Обвинувачують мене за те, що я кинув Слейтона в море, замість того щоб спробувати надати йому допомогу? Але ж він був напівмертвий. Або… дурощі! Люди просто від нудьги божеволіють. Треба швидше розважити їх», — думав Флорес.

А ввечері він таємно викликав до себе Бокко і просив його провести до того місця, де вони бачили примару. Але ні цієї, ні наступної ночі примара не з'являлася. Флорес повеселішав.

— Ну, ось бачите! Я ж говорив вам, що це одна уява. Досить дурощами займатися! Завтра з'явіться до мене на нараду. Нам треба обдумати план експедиції. Та не забудьте надіти свій офіційний костюм, — ви щось давно не надягали його.

— Бережу, — простодушно відповів Бокко. — Така цінність!

— На наш вік вистачить, Бокко!

IV. ЗНИКЛИЙ ОСТРІВ

Ще з вечора «Задирливий», увійшов у смугу, вільну від саргас. А рано-вранці, коли подружжя Гатліигів вийшло на палубу, то побачили, що навколо розстилається синя гладінь океану, поверх яких тільки подекуди мелькають невеликі плями саргас.

— Дивно, невже ми так відхилилися на південь? — запитав Гатлінг професора Томсона, який розглядав якусь невелику рибу, що потрапила до сітки.

— Ми йдемо краєчком теплої течії, де вона бореться з холодною. Ці холодні течії і віднесли убік частину водоростей. Завтра ми повернемо на північ, у гущавину саргас.

— Яка дивна риба! — вигукнула Вівіана. — Поглянь, Реджі.

Голова риби мала широкий, овальної форми щиток, складений з черепицеподібних пластинок; нижня частина її тіла була забарвлена в темніший колір, порівняно з верхньою.

Томсон дбайливо опустив рибу у великий таз із водою. Риба відразу ж перевернулася на спину та щільно приклала щиток до дна тазу.

— А нумо, візьміть рибу, — запропонував Томсон.

Гатлінг узяв рибу за хвіст і спробував підняти, але марно: риба ніби приросла до дна тазу. Томсон сміявся.

— Бачите, яка дивовижна риба! Це ехенеїда, або риба-причепа. Про цю рибу в давнину ходили цілі легенди, ніби вона, Прилипаючи до підводної частини корабля, може затримати його хід. Ось погляньте, — і Томсон, хоча й не без зусиль, відірвав рибу від тазу.

— Професоре, у морі плаває ціле стадо черепах, — доповів асистент Томсона Мюллер. — Чи не дозволите ви мені пополювати на них ось з цією маленькою рибкою? Я бачив, як це роблять тубільці в Африці.

Одержавши дозвіл, Мюллер надів на хвіст риби кільце з міцним шнуром і кинув її у воду. В прозорій воді було видно всі рухи риби. Зробивши кілька безуспішних спроб визволитися, вона почала підпливати до великої черепахи, яка, мабуть, мирно спала на поверхні океану; ехенеїда присмокталася до черевного щита черепахи. Мюллер смикнув мотузку. Черепаха заметушилася, але не могла звільнитися від причепи і за мить була витягнута разом з рибою на палубу судна.

— Славно! — Вівіана заплескала в долоні.

На палубі з'явився Симпкінс, мружачись від яскравого сонця. Пихкаючи люлькою, Симпкінс байдуже подивився на черепаху та процідив кутиком рота:

— Суп з черепахи — це буде непогано. А це що за п'явка?

— Це не п'явка, а риба-причепа. Черепаха, Симпкінсе, призначена не для супу, а для наукової колекції.

— Дивіться, яка краса! — вигукнула знову Вівіана, вказуючи на море.

Над поверхнею океану летіли риби. Цілі зграї їх підіймалися над водою і пролітали значну відстань у кілька десятків метрів, підтримувані передніми плавцями, які у них перетворені ніби на крила.

Усі замилувалися цим видовищем.

— Dactylopteres — летючки, — пояснив професор Томсон.

— Невже і всі птахи вийшли з моря? — запитала Вівіана.

— Океан — колиска всього органічного життя на землі. Ви бачите літаючих риб, але є і такі риби, які прогулюються по суші і навіть вилазять на крони дерев. Усе це предки земноводних і птахів.

— Вельми цікаво, — сказав байдуже Симпкінс, — але неначе ми збиралися на пошуки не тільки черепах і причеп, а й Острова Загиблих Кораблів. Ми ж забираємося все південніше і вже вийшли з поясу саргас. Невдовзі почнеться нора дощів — і так вже часто дощить, — коли ж ми займемося Островом?

— Терпіння, Симпкінсе; сьогодні ми повертаємо на північ, і з кожним часом ви будете ближче до мети.

Симпкінс знизав плечима з таким виглядом, ніби хотів сказати: «Ох, вже ці вчені!» — і, заклавши руки в кишені, став дивитися на море, спльовуючи через борт.

— А ось і акула! — крикнув він, пожвавішавши. Очевидно, і в морі його цікавив тільки злочинний елемент. — Ого, яка велика! Тільки чому вона біла?

— Так, це цікавий екземпляр, — сказав Томсон, — типова представниця Саргасового моря. Саргаси затримують сонячне світло, і тутешні акули, очевидно, не «засмагають» так, як їхні брати, що живуть у відкритих місцях; шкіра тутешніх акул залишається позбавленою пігменту (забарвлення).

Акула пливла поряд із кораблем. Її рухи були швидкі, сильні і красиві.

Матроси вже приготували канат і намащували салом залізний гак.

— А чому акула не їсть цих маленьких рибок, що метушаться біля неї? — запитала Вівіана.

— Це риба-лоцман, нерозлучний супутник акули.

У цей час гачок із приманкою був кинутий. Першою помітила приманку риба-лоцман. Вона обнюхала приманку і швидко підпливла до акули, прагнучи звернути її увагу на здобич.

— Бач, яка навідниця! — перекладав Симпкінс події на мову кримінальної практики.

Акула розвернулася, помітила здобич і жадібно схопила в пащу гачок.

— Біс візьми, це вже вийшла провокація з боку риби-лоцмана! — вигукнув Симпкінс.

Акула кинулася і так смикнула канат, що два матроси впали на палубу, і корабель дав легкий крен. Почалася боротьба. Матроси то послабляли канат, то підбирали, підтягаючи все більше знесилену тварину. Минуло не менше години, перш ніж вдалося витягнути акулу на палубу. Стомлена, вона лежала як мертва.

— Ага, попалася, голубонько! — урочисто вигукнув Симпкінс, підходячи до акули.

— Б'юся об заклад, — сказав Гатлінг, — що ви жалкуєте, Симпкінсе, про відсутність у акули рук.

— Чому?

— Ви б наділи на них браслети.

— Ще причепа! — із здивуванням вигукнула Вівіана, побачивши рибу, що присмокталася до живота акули.

— Звичайна річ, — відповів Томсон. — Причепи часто роблять це і мають потрійну користь для себе: так би мовити, дармовий проїзд, повну безпеку від інших хижаків, під прикриттям страшного для всіх мешканців моря ворога, і деякі крихти від багатого столу ненажерливих акул.

— Одне словом, скрізь одне й те ж, — зауважив Симпкінс, — навкруги великих злочинців завжди метушаться малі шахраї для дрібних доручень.

— Ще трохи, Симпкінсе, і ви напишете учену працю: «Злочинний світ мешканців моря», — сказав, усміхаючись, Гатлінг.

Симпкінс підійшов ближче до акули і раптом, схопивши рукою причепу, почав тягнути.

— А нумо, подивимося, чи утримаєшся ти?

Причепа ніби приросла до живота акули. Тоді Симпкінс з силою смикнув рибку. Акула несподівано стрепенулася величезним тілом і ляснула Симпкінса хвостом з такою силою, що він, змахнувши в повітрі ногами, перелетів через борт і впав у море.

Професор Томсон схвильовано крикнув матросу.

— Швидше кидайте канат!

Гатлінга здивувало це хвилювання і поспішність ученого. Симпкінс був непоганий плавець, купання ж у теплій, майже гарячій воді не загрожувало простудою.

Але Томсон побоювався іншого: він знав, що акули часто ходять зграями. Там, де пливла одна, можуть з’явитися й інші.

І його побоювання не були марні. Неподалік справді раптом невідомо звідки взялися акули. Вони швидко наближалися до Симпкінса, який ще не помітив їх. Тим часом корабель вже віднесло на кілька метрів від Симпкінса.

— Швидше, Симпкінсе, швидше! — кричали йому.

Капітан віддав наказ зупинити машину, а здогадливі матроси, не чекаючи наказу, з гарячковою поспішністю спустили шлюпку.

— Чого ви хвилюєтеся? Я плаваю, як пробка! — крикнув Симпкінс, ще не підозрюючи небезпеки, але, помітивши, що всі погляди спрямовані не на нього, а кудись далі, озирнувся, похолов від жаху і почав з відчаєм працювати руками і ногами. Але намоклий одяг уповільнював плавання.

Коли шлюпка з трьома матросами підійшла до Симпкінса, акули були вже біля нього. Одна з них, підпливши під Симпкінса, вже перевернулася на спину і розкрила свою широку пащу, усаджену кількома рядами зубів, але хтось з матросів всадив у відкриту пащу весло, яке вмить було роздроблене на дрібні тріски. І це врятувало Симпкінса. Другий матрос допоміг йому залізти в шлюпку.

Хижаки, розсерджені тим, що здобич втекла від них, билися біля шлюпки, намагаючись перекинути її. Кілька разів їм це майже вдавалося. Шлюпка крутилася, нахилялася, черпаючи бортом воду. Матрос відбивався уламком весла, інші посилено веслували. Нарешті матроси і Симпкінс причалили до борту і зійшли на «Задирливого».

Усі полегшено зітхнули.

Симпкінс тяжко дихав. З його одягу вода стікала на палубу, розтікаючись калюжами.

— Дякую вам, — нарешті промовив він. — Піду переодягатися. — І, далеко обминаючи акулу, хляпаючи мокрими ногами, Симпкінс спустився в каюту.

Наукова колекція Томсона швидко зростала. Морські голки і коники, актенарії, летючі риби, риба-їжак, плямисті синероги, краби, креветки, молюски, витончені гідроїдні поліпи, кладокорини і сальпи красувалися в банках зі спиртом, у вигляді чучел і скелетів, заповнювали лабораторію та суміжні каюти.

«Задирливий» повернув на північ і йшов по суцільному килиму водоростей.

Незважаючи на часті дощі, Томсон невтомно займався дослідженням Саргасового моря. Гатлінг допомагав йому, і час минав непомітно. Вечорами, після обіду, вони сиділи в затишно обставленій каюті і слухали захоплюючі розповіді Томсона про мешканців моря — дивний, незвичайний світ, зовсім не схожий на знайомий їм надводний.

Зі всіх учасників експедиції лише Симпкінс нудьгував і відчував себе нещасним. Його організм звик до постійного руху. Нервовий підйом, нерозлучний з ризикованими діями, йому. був необхідний, як наркотик. І в цій спокійній обстановці Симпкінс відчував себе хворим. Позіхаючи, бродив він по кораблю, заважав усім — від капітана до кочегара, бурчав, палив і презирливо плював у море.

Стояли похмурі, сірі дні. Іноді туман застеляв усе білою пеленою. В цій частині океану не було небезпеки зіткнутися з зустрічним кораблем, і тому «Задирливий» йшов не збавляючи ходу; тільки іноді, про всяк випадок, завивала сирена, і цей звук наводив острах.

— І де цей Острів запропав! — бурчав Симпкінс.

А Острів Загиблих Кораблів справді ніби змило з поверхні океану. За всіма підрахунками, віг мав би знаходитися в цих місцях. «Задирливий» блукав у самому центрі Саргасового моря, міняючи напрям, але Острова не було.

Минали дні за днями, а навколо було те саме сіре небо, коричнева поверхня саргас, непроглядна далечінь у тумані.

Уже не тільки Симпкінс, але й Гатлінгн почали хвилюватися, чи поталанить їм знайти Острів, не позначений на жодній карті.

Якось увечері всі зібралися обговорити становище. Капітан знизував плечима:

— Що ж я можу вдіяти! Ми шукаємо, як сліпі. Так ми можемо плавати рік — і без жодного результату. Наша подорож затягнулася. Команда виражає незадоволення. «В цьому болоті тільки жаб ловити», — бурчать матроси.

— Що ж ви пропонуєте? — запитав Гатлінг.

Капітан знову знизав плечима.

— Я пропоную припинити ці безцільні пошуки і повернутися.

Гатлінг замислився.

— Ваша думка, професоре?

Томсон розвів руками.

— Що я можу сказати? Кожен день плавання збагачує науку. Проте коли всі вирішать повернутися, я, звичайно, не буду заперечувати.

— Добре ви захищаєте інтереси науки! — розлютився Симпкінс. Він раптом виявився найгарячішим захисником науки, втім тільки для того, щоби продовжувати пошуки Острова. — Протестуйте! Вимагайте! Наполягайте!.. А капітан… і ви теж хороші! «Безцільне блукання! Не знайдемо!» Та чи знаєте ви, по яких місцях ми плаваємо? Можливо, ось на цьому самому місці Колумб пропливав! І матроси теж бурчали. А Колумбу, думаєте, легше було Америку відкрити чи шлях до Індії? Тоді всі були певні, що Америки ніякої немає і що корабель може дійти до краю землі і звалитися чорту на роги. А Колумб не побоявся і знайшов! І ми знайдемо!

Якими б кумедними не були ці слова у вустах Симпкінса, але його несподіване красномовство справило враження, і капітан, дещо зніяковівши, відповів:

— Так, але Колумб все-таки йшов в одному напряму, у нього були свої торгові розрахунки, і вони не обдурили його, хоча знайшов він і не те, що шукав, а ми просто кружляємо на місці. Ось якщо ви будете такі люб'язні вказати мені точно напрям, я не кружлятиму, — дещо ображеним тоном закінчив капітан.

— На морській справі я не розуміюся. Але що стосується розшуку, то я дещо розумію, — відповів Симпкінс. — Кожна професія створює свої навички, дисциплінує думки у певному напрямку. Я багато думав про те, як знайти Острів, і, здається, придумав. Це теж довгий шлях, але він швидше приведе нас до мети. Скажіть, Гатлінг, як уперше ми потрапили на Острів?

— Була буря, пароплав зазнав аварії. Ви ж самі знаєте.

— Далі?

— Гвинт і кермо виявилися зламаними, і нас понесло.

— Ось-ось, це саме! Гвинт і кермо виявилися зламаними, і нас понесло. А що, якби і нам зламати кермо і гвинт? — запитав Симпкінс.

Вівіана й інші подивилися на Симпкінса з неприхованою тривогою.

Він помітив це і розсміявся.

— Не бійтеся, я ще не збожеволів. Про кермо і гвинт я сказав алегорично. Зупинимо машину, кинемо управляти кермом і стежитимемо за течією. Ось що я пропоную. Адже нас понесло до Острова якоюсь течією, чи не так?

Гатлінг кивнув.

— Запам'ятаймо це, по-перше. — І Симпкінс загнув одного пальця. — Якщо із загиблих кораблів утворився цілий острів, то, очевидно, усередині Саргасового моря існують постійні течії, які відносять усі кораблі, що зазнають аварій, до одного місця. Правильно?

— Так.

— Два, — загнув Симпкінс другого пальця. — Ну, а висновок ясний: ми поволі рухатимемося по колу, зупиняючи час від часу машину, і стежити, чи немає течії, яка відносила б корабель у глибінь моря. Ця течія і принесе нас до Острова. В цьому весь фокус! — І Симпкінс звитяжно підняв три пальці.

План зацікавив не тільки капітана, а й Томсона.

— Внутрішні течії Саргасового моря?.. Над цим справді варто подумати. Досі вивчалася тільки течія Гольфстріму навкруги Саргасового моря.

— Звідки можуть з'явитися сильні підводні течії в Саргасовому морі? — запитала Вівіана.

— Ви хочете, — щоб я дав вам відповідь на одне з найважчих питань океанографії, — відповів Томсон. — Які причини викликають морські течії? Самі учені не дійшли ще згоди в цьому питанні. Одні пояснюють виникнення течій дією припливів і відливів, інші — різницею густини води, нарешті треті головну роль відводять вітрам. Мабуть, це і буде найвірогіднішим рішенням. Принаймні напрям морських течій збігається, в середньому, з напрямом головних повітряних течій. А якщо точніше, ми маємо сукупність декількох причин. Якщо має рацію Симпкінс і всередині Саргасового моря існує внутрішня течія у напрямку до Острова Загиблих Кораблів, то воно може бути рукавом або відхиленням головної течії — Гольфстріму. Такі відхилення найчастіше викликаються якимись механічними перешкодами на шляху головної.

— Але які ж механічні перешкоди можуть бути серед океану? — знову запитала Вівіана. — Тут немає ні островів, ні мілин.

— А підводні гори? Ви забули про них? Уявіть собі, що дещо східніше під водою знаходиться кряж, який перетинає Гольфстрім. Уявіть далі, що в цьому кряжі є вузький прохід — ущелина, спрямована своїм виходом до Острова, який грає з нами в хованки. Гольфстрім — це справжня річка, води якої мчать із швидкістю двох з половиною метрів за секунду. Вся ця маса швидкоплинної води напирає на гірський кряж, знаходить тільки один вузький прохід і спрямовується в нього. Ось вам і внутрішня течія Саргасового моря.

— І воно, напевно, є! Інакше не було б і Острова! — озвався Симпкінс.

— Так, мабуть, порада Симпкінса слушна, — згодився капітан. — Що ж, спробуємо «зламати кермо і гвинт», як ви говорите.

— І, якщо ми знайдемо Острів, вся честь відкриття «Америки» належатиме вам, — сказав Гатлінг, звертаючись до Симпкінса.

— До біса Острів! Мені треба розшукати деякі документи, ну, а разом з документами я розшукаю, до речі, і Острів.

V. ВЕЛИКІ ПОДІЇ

Над резиденцією губернатора Острова Загиблих Кораблів на високій щоглі маяв великий прапор з голубого шовку з нашитим на ньому коричневим вінком з водоростей і золотим орлом з розпростертими крилами в середині. Це теж була вигадка Флореса. Він засадив Меггі на цілий тиждень за вишивання. І коли прапор був готовий, його підняли з великою урочистістю.

Флорес, у позолоченому каптані, оточений своїми строкатими, як папуги, «сановниками», виголосив непогану промову.

— Остров'яни, — сказав він, — саргаси, відірвані бурями від берегів своєї батьківщини, були принесені сюди. Всі ми, як ці водорості, також відірвані від своєї батьківщини і принесені сюди, щоб тут знайти нову батьківщину, утворити нове суспільство. Нас мало. Наші володіння невеликі. Проте ми можемо пишатися тим, що незалежні… Вільні, як цей орел з розпростертими крилами. Ось який символ вклав я в цей герб на нашому прапорі. Хай живуть саргаси, що охороняють нашу свободу, хай живе наш Острів! Хай живуть остров'яни!

Остров'яни бурхливо аплодували і кричали «слава!», із захопленням дивлячись на красивий прапор, що тріпотів на вітрі.

Флорес хотів до цього урочистого дня організувати оркестр. Серед усілякого добра, зібраного капітаном Слейтоном, знайшлося кілька старих струнних інструментів різних країн і народів, проте струни давно полопались, нових знайти не можна було, і Флорес думав уже відмовитися від цього задуму, коли несподівано О’Гара спало на думку використати морські рупори, яких було більше, ніж жителів. Правда, вони могли тільки посилювати звук людського голосу, проте нагадували труби духового оркестру. Остров'яни із захопленням взялися за навчання «музики» і на торжестві підняття прапора виконали «Марш Остров'ян». Це була досить дивна музика, де кожний грав пісню своєї батьківщини, прагнучи перекричати інших. Вийшло безладно, але так вражаюче і гучно, що навіть риби перелякано шарахали убік, плутаючись у водоростях.

Але Флорес своїми «реформами» вніс і дещо глибші зміни в життя остров'ян. Він зумів пересварити їх між собою, і вони вже не складали однорідної маси відтоді, як з'явилася «аристократія»: О’Гара і Бокко перестали обідати в загальній їдальні, трималися осібно, зарозуміло. Прості громадяни відповідали їм презирством і заздрістю.

— Чудово, — сміявся Флорес, — я можу спати спокійно.

Того ранку, коли Флорес призначив нараду, щоб обговорити план експедиції на сусідній острів, О’Гара і Бокко, виряджені в свої розкішні костюми, йшли до резиденції з поважним виглядом сановників, недбало киваючи головою остров'янам, що зустрічалися на шляху.

І — недурні за природою, але такі, що майже впали в дитинство від одноманітного життя, — остров'яни мимоволі ніяковіли перед цим блиском і шанобливо схиляли голови.

Нарада була досить тривалою. Хоча й не далеко сусідній острів, дістатися до нього було важко. Можна побудувати човен. Але серед водоростей він у кращому разі просувалася б із неймовірними зусиллями і занадто повільно. Зрештою простіше за все було б влаштувати плавучі містки. Але для цього треба було багато будівельного матеріалу, а він був надзвичайно цінний на Острові. Правда, море зрідка приносило уламки кораблів, але вони йшли, з великою економією, на випікання хліба і зрідка — на приготування гарячої їжі. Декілька старих суден було вже зламано, щоб зробити мости між кораблями і пароплавами; зламати нові судна означало зменшити «державну територію».

До того ж будівельний матеріал необхідний для розв'язання квартирної кризи. Правда, загиблих суден було навряд чи не більше, ніж мешканців Острова. Але річ у тому, що ці судна стояли під різними кутами нахилу до поверхні моря. Одні лежали з невеликим креном, інші — на боку, а деякі — і зовсім уверх дном. Жити в «квартирі», де підлога нахилена під кутом 45°, постійно ходити по «узгір'ю», сповзаючи вниз і насилу вибираючись назовні, — задоволення невелике. І між остров'янами тривали нескінченні суперечки за приміщення з більш-менш рівною поверхнею підлоги. Аби хоч якось розв'язати цю квартирну кризу, довелося частину запасного матеріалу пустити на пристосування житла.

— Хоча ми й витратимо матеріал на міст, зате на новому острові можуть виявитися кораблі, придатні для житла, — сказав О’Гара, — частина населення емігрує, і квартирне питання розв'яжеться. Якщо ж наші надії не виправдаються, ми можемо зняти дошки з плавучого мосту і, таким чином, нічого не втратимо.

Зрештою іншого нічого не залишалося, і нарада вирішила будувати міст.

Остров'яни з хвилюванням чекали результату наради, розташувавшися на палубі «Єлизавети». В одноманітному житті Острова найбільшою цінністю була розвага, новизна вражень. Заради цього остров'яни були готові піти навіть на жертви. І коли всім стало відоме рішення наради, робота закипіла.

Загальне захоплення було таким великим, що знайшлися навіть добровільні жертводавці, які ламали у себе частину підлоги або «сходи» — просту дошку з набитими упоперек брусками, — щоб тільки швидше подовжити міст. Економія, проте, примушувала не робити його широким. По мосту могла пройти тільки одна людина. Але ця ж сама економія подовжувала час споруди, оскільки одній людині весь час доводилося ходити за матеріалом. Проте і з цього скоро знайшли вихід: остров'яни стали в ряд і передавали один одному дошки. За три дні було пройдено понад половину шляху.

Нарешті настав урочистий момент: до вечора п'ятого дня, коли вже стемніло, була встановлена остання дошка, що з'єднала два острови.

Яким не великим було бажання негайно ж іти на новий острів, остров'яни були змушені повернутися, оскільки Флорес віддав наказ відкласти вступ на острів до ранку наступного дня.

Схвильовані остров'яни не спали майже всю ніч і піднялися на зорі в цей знаменний день в історії Острова Загиблих Кораблів.

Вони зібралися всі до одного на палубі фрегата; палуба на боку лежачого корабля спускалася до самої води, — звідси починався міст.

— Наша праця увінчалася успіхом, — сказав Флорес, звертаючись до остров'ян. — З першим променем сонця ми піднімемо на новому острові наш прапор!

І остров'яни вирушили в «дорогу».

Попереду йшов Флорес із прапором, за ним Бокко, О’Гара, Людерс, далі слідувала решта мешканців Острова.

Вода хлюпала під містками, дошки хиталися. Кілька людей впали у воду і зі сміхом видерлися, обплутані водоростями. Багатьом сподобалася ця несподівана надбавка до вбрання. Остров'яни нахилялися, витягали довгі коричневі водорості і прикрашали себе. Індіанець затягнув тужливу військову пісню. Перед подорожніми виростала громада океанського пароплава. Він лежав боком, закриваючи собою новий острів. Поряд з піднесеною над водою кормою стояв невеликий баркас, куди і була встановлена остання дошка мосту. Флорес зійшов на баркас. Острів був невеликим — усього близько десятка суден. Але остров'ян чекало невелике розчарування: судна ці стояли не впритул одне до одного, а на певній відстані. Доводилося і тут зводити нові містки, щоб з'єднати ці розкидані судна в одне ціле. Проте вирішили не відкладати торжества. Не без зусиль піднялися остров'яни похилою палубою пароплава і на його вершині укріпили прапор.

Остров'яни, розташувавшись на палубі, жадібно вдивлялися в нові для них форми і контури. Ймовірно, жоден спектакль не дав стільки насолоди жителю великого міста, скільки дало остров'янам видовище цих розбитих, покалічених кораблів. І навряд чи не найбільше від усіх був задоволений островом Людерс.

— Корвет з однією відкритою батареєю на двадцять гармат… Початок дев'ятнадцятого століття. Ого! Голландський парусник принаймні початку вісімнадцятого століття. Оце дідусь! Ач, куди його занесло! А ось і інший дідусик — колісний пароплав. Він народився на самому початку дев'ятнадцятого століття в Америці і навіть за молодості міг плентатися зі швидкістю тільки п'яти морських миль за годину, — пояснював Людерс.

Проте загальну увагу привернуло страшне видовище: на корветі «з відкритою батареєю на двадцять гармат» вся палуба була вкрита скелетами. Кістки, вибілені сонцем, блискотіли. На ногах скелетів подекуди ще збереглося лахміття — мабуть, останні шматки зотлілих чобіт. Проте добре збереглася, хоч і проржавіла, зброя: гармати, шпаги, кортики…

Остров'яни принишкли. Кожний у міру своєї уяви малював собі картини жаху, які супроводжували загибель цих кораблів.

— Треба буде прибрати скелети, — сказав Флорес. — Тут достатньо суден, придатних для житла. Ну що ж, на сьогодні досить? Завтра прийдемо, наведемо решту містків і оглянемо внутрішність кораблів.

Усі неохоче почали спускатися. Один з остров'ян, посковзнувшися, скотився з палуби і впав у воду. Але він, на здивування всіх, не занурився, а залишився лежати на поверхні.

— Тут мілко! — закричав він.

Це зацікавило всіх. Остров'яни почали ногами досліджувати ґрунт. Виявилося, що під ногами були палуби і уламки затонулих кораблів. З певною обережністю можна було перебратися з одного корабля на інший. Остров'яни розсипалися по острову, криками виражаючи своє захоплення.

Раптом з трюму невеликої, порівняно нової барки почувся якийсь звіриний рев і вслід за тим переляканий крик індіанця, що кличе на допомогу. Індіанець вискочив з трюму і кинувся навтьоки.

— Там… звір… страшна мавпа… горила…

Усі остров'яни, як перелякане стадо, зібралися до одного місця, гуртуючись і ховаючись один за одного. Вони не були боягузами перед явним ворогом. Але там була якась невідома істота.

— Хто зі мною? — крикнув Флорес.

Бокко боявся втратити своє високе звання і камзол, — і він рушив за Флоресом. Слідом за ним пішов і О’Гара.

Флорес обережно заглянув усередину барки. Звідти почулося бурчання. Коли очі звикли до темряви, Флорес побачив, що в кутку сидить істота, схожа на людину, гола, з великою кудлатою головою. Волосся на голові і борода, що збилося в жмутки, спадало майже до колін. На руках були довгі криві нігті.

— Хто ти? — запитав Флорес англійською, потім іспанською.

— Хто ти? — питали остров'яни різними мовами, але відповіді не було. Все ж таки було ясно, що це не горила, а людина — беззбройна, худа, виснажена людина. Флорес стрибнув униз, схопив незнайомця і виніс на руках. Той навіть не чинив опору.

Хоча це й просто було зробити, вчинок Флореса підняв його авторитет ще на один щабель.

— Зв'яжемо про всяк випадок нашого полоненого і ходімо!

Час обідати!

Остров'яни підкорилися.

Перші остров'яни з Флоресом на чолі вже підходили до Острова Загиблих Кораблів, а задні перебували ще на Новому Острові.

Раптом за кілька кроків від Флореса впав якийсь предмет, пролунав вибух, містки розлетілися в тріски, і Флорес, а за ним ще п'ятеро людей впали у воду. Проте Флорес учепився за якусь балку, і, коли його зір прояснів, він побачив щось, від чого мало не знепритомнів.

На Острові, біля самого краю моста, з ручною бомбою в руці, стояв капітан Фергус Слейтон… Правда, він заріс бородою і стояв у брудній розірваній сорочці, але це був він.

VI. «АРЕШТУВАТИ ЙОГО!»

Слейтон не помер під час перестрілки при втечі Гатлінга і його друзів. Куля перебила йому ключицю, але рана не була смертельна. Скинутий Флоресом у воду, він впав на мілке місце — на днище баркаса, що перекинувся. На його щастя, всі остров'яни пішли за Флоресом, і ніхто не бачив, що він не потонув. З величезним зусиллям, спливаючи кров'ю, він заліз у трюм парусника, що стояв боком. Парусник цей не так давно прибило до острова.

«Якщо я знепритомнію, то помру від втрати крові, — думав тоді Слейтон. — Треба зробити перев'язку…» Він почав шарити в трюмі і знайшов шматок старого вітрила. Зціпивши зуби від болю, останнім зусиллям волі Слейтон зробив собі перев'язку і впав у забуття. Він прокинувся тільки вночі. Прохолода освіжила його. Голова йшла обертом від втрати крові й легкої лихоманки. Мучила спрага. В заглиблені палуби він знайшов калюжу дощової води і випив її до останньої краплі. В голові проясніло. Що було робити далі? Тут його могли знайти. Треба було перебратися на сусідній Острів Загиблих Кораблів, що знаходився неподалік. Ніхто з остров'ян ще не проникав туди. Там Слейтон міг бути в безпеці. Тільки Слейтон знав, що до цього острова лежить шлях по палубах затонулнх кораблів, ледве прикритих водою. І, обережно ступаючи, Слейтон тієї ж ночі перебрався на острів.

Між малим і великим островами знаходилося кілька розкиданих суден, де можна було знайти все необхідне для життя: сухарі, консерви і навіть вино. Недаремно Слейтон прожив багато років на острові. Він знав усі ці приховані запаси і шляхи до них. І ночами він бродив «по морю», обережно нащупуючи погою лежачі майже на поверхні моря палуби і днища затонулих кораблів. Ними майже суцільно було вкрито дно моря навкруги острова. Зробивши запас харчів на кілька днів, він ішов на малий острів і жив там, поки запаси не вичерпувалися.

Під час цих нічних вилазок Слейтон і був помічений китайцем. Але Слейтон не бачив Хао Женя. Коли ж китаєць з'явився вночі з Бокко, щоб подивитися на «тінь губернатора», від гострого слуху Слейтона не вислизнули звуки, шерех, шепіт, що пролупали рантом серед глибокої нічної тиші. І Слейтон з обережності не виходив кілька ночей. От чому Флорес і не побачив його.

Слейтон не залишав думки знову заволодіти островом. Флорес не здавався йому небезпечним суперником. Але все-таки для того, щоб виступити відкрито, потрібно було перш за все набратися сил. І Слейтон відкладав свій виступ, поки його рана остаточно не зажила. Коли він, нарешті, відчув себе знову здоровим і сильним, то почав обдумувати план нападу.

План цей не відрізнявся складністю. Він з'явиться на великий Острів, коли всі спатимуть, і попрямує до резиденції нового губернатора. Ймовірно, і вартові на «Єлизаветі» спатимуть. Якою навіть цього і не трапиться, одна поява «мертвого капітана» мусить паралізувати їх жахом. У крайньому разі можна буде прикінчити їх без шуму, морським кортиком… Із сплячим Флоресом — Слейтон не сумнівався, що іспанець зайняв його місце, — буде легко справитися. А остров'яни? У них не буде підстав протестувати, — адже він тільки знову займе свій пост, віроломно викрадений у нього Флоресом.

Проте коли Слейтон, який уважно спостерігав за великим Островом зі свого притулку, побачив початок спорудження мосту, він змінив свій план: тепер він зможе захопити в полон усіх остров'ян, коли вони перейдуть на новий острів, відрізавши їм шлях повернення. Ще напередодні того дня, коли була закінчена споруда мосту, Слейтон глухої ночі перебрався на великий Острів, озброєний ручними гранатами, і сховався в трюмі нежилого голландського корвета, що стояв неподалік від берега. Звідси він і вийшов, коли побачив, що останній остров'янин перебрався на новий острів.

Слейтон швидко підійшов до місця, де починався міст, заховався за товстою щоглою і чекав повернення остров'ян.

Кинувши бомбу, він спокійно чекав, коли Флорес спам'ятається.

Слейтон міг убити Флореса на місці, але не хотів ускладнювати своє повернення до влади вбивством.

«Хай це зроблять самі остров'яни, — подумав він. — Флоресу не втекти від смерті».

І коли іспанець подивився розширеними від жаху очима в очі Слейтона, колишній губернатор спокійно сказав, бавлячись другою бомбою:

— Якщо ви цілковито не підкоритеся мені і зараз же не визнаєте мене за губернатора, я кину другу бомбу, і з вами буде покінчено.

Флорес вагався. Подумавши, він відповів:

— Добре. Я згоден, якщо ви обіцяєте, що збережете мені життя.

— Ви бачите, я вже зберіг вам його, — відповів Слейтон.

Флореса здивувала ця незрозуміла великодушність. Насправді, хіба Слейтон не міг зараз же убити його?

Слейтон кинув одну з дощок, що лежали на березі, до краю зруйнованої частини моста.

Флорес і всі остров'яни в повному мовчанні зійшли на Острів.

«Що буде далі? Хто переможе?» — думали остров'яни, з жахом поглядаючи на Слейтона.

Слейтон розраховував на свій надзвичайний вилив. Його слово завжди було законом. Перед ним тремтіли. І тепер, незважаючи на те, що він був змарнілим, заріс скуйовдженою бородою, в розірваній сорочці — тій самій, яка була на ньому під час втечі Гатлінга, із слідами крові, — він був страшний, ще страшніший, аніж раніше. Він бачив, яке враження справив на остров'ян, і залишився цим задоволений.

— Арештувати його! — спокійно промовив Слейтон, указуючи на Флореса.

Флорес здригнувся і рантом випрямився.

— Ви тільки що обіцяли мені зберегти життя, — сказав він.

— Так, життя, але не свободу, — холодно відповів Слейтон. — А що стосується вашого життя, хай це питання вирішують остров'яни на підставі законів Острова. Ви самі знаєте вашу вину!

Так, Флорес знав свою вину і знав закон, за яким за вбивство остров'янина і за замах на вбивство належала смертна кара. Настав рішучий момент.

— Чого ж ви стоїте? Арештувати його! — повторив Слейтон, спохмурнівши.

Кілька людей нерішуче рушили до Флореса.

— Зупиніться, божевільні! — закричав Флорес. — Він влаштував мені пастку, він обдурив мене. Але це пастка і для вас. Невже ви хочете знову потрапити під владу цього деспота, знову харчуватися сирою рибою і ходити в дранті?

Слейтон не врахував одного — що хитрий Флорес зумів здобути популярність остров'ян. Зауваживши, що їхній настрій під впливом слів Флореса змінюється, Слейтон хотів перервати мову свого супротивника, але Флорес раптом крикнув:

— Арештувати його!

У Бокко ноги тремтіли від страху, але «обов'язок перш за все», — він перший, за ним О’Гара, а потім і всі інші кинулися з різних сторін до Слейтона і схопили його, перш ніж він встиг кинути другу бомбу.

Слейтон не чекав такого результату і брудно вилаявся.

Флорес переміг.

Слейтона привели у «в'язницю» — глуху залізну каюту на вугільнику — і на вході виставили варту.

Флорес виграв першу битву. Але що буде далі? Слейтона не можна залишити живим і разом з тим з ним складно покінчити гласно і законно, — за ним немає видимої вини, за яку можна було б стратити його.

Флорес ходив великими кроками по каюті, обдумуючи, що зробити. Він боявся залишити Слейтона живим навіть до ранку. Його треба вбити, це ясно. Але вбити так, щоб про це на Острові ніхто не дізнався. Значить, разом із Слейтоном доведеться убити і вартового, потім… Саргаси уміють ховати свою таємницю. 1 всі думатимуть, що Слейтон зумів вибратися, убити вартового (для цього труп вартового можна залишити) і втекти.

Так, так Флорес і зробить. Але кого ж принести в жертву, кого поставити вартовим на цю ніч? Краще за все — китайця. Все одно він скоро помре від свого опіуму. Від нього ніякої користі. Він напівсонний, слабкий, малорухливий. З ним легко буде впоратися.

Отже, значить, сьогодні вночі примара Слейтона перестане лякати остров'ян…

VII. СТАРИЙ БОККО

План Симпкінса виявився правильним. «Задирливий» незабаром знайшов течію, що прямувала в саму глибінь Саргасового моря. Правда, течія ця була досить повільною, але мандрівники були впевнені, що вона приведе їх до Острова Загиблих Кораблів. Багато ознак підкріплювали цю впевненість. Чим далі посувався «Задирливий» цим шляхом, тим частіше траплялися уламки суден, розбиті барки, човни, перекинуті уверх дном… Над одним з таких човнів капітан Муррей помітив зграю птахів; вони різко кричали і билися в повітрі.

— Ділять здобич. На човні, ймовірно, є трупи, — сказав він.

Коли пароплав підійшов ближче, подорожні побачили сумну картину: на дні човна лежав труп людини. Птахи так щільно покрили цей труп, що його майже не було видно. А навкруги човна кишіли акули, які з розгону билися об човен, намагаючись перекинути його та оволодіти здобиччю.

Якось увечері, коли Вівіана працювала в лабораторії, допомагаючи Томсону набивати чучела, вона почула крик Симпкінса:

— Острів! Я бачу Острів Загиблих Кораблів!

Усі вибігли на палубу.

На півночі, біля самого горизонту, в промінні призахідного сонця виднілися труби пароплавів і зламати щогли. Ця картина надто врізалася в пам'ять Гатлінгів і Симпкінса, щоб її забути. Навіть капітан Муррей, що ніколи не бачив Острова, не сумнівався в тому, що вони досягли мети. У жодній гавані не можна було побачити стільки щогл і труб у таких найрізноманітніших положеннях, неначе найсильніша буря розшарпала все це скопище кораблів і вони раптом застигли в самий розпал бурі…

Усіх охопило хвилювання. Стояли мовчки і не відриваючись дивилися на це страшне кладовище…

— Повний хід! — віддав капітан команду.

Цей бадьорий заклик сполохав страшні роздуми, що охопили всіх при вигляді Острова. Нервовий настрій вже шукав виходу в русі, діяльності, роботі.

— Як-то зустрінуть нас остров'яни? — промовив Гатлінг.

— Коли б був живий Слейтон, без бою, напевно, не обійшлося б. Але він убитий, і це значно полегшує становище! Хто б не посів його місце, нам не важко буде домовитися.

Уже майже зовсім стемніло, коли пароплав підійшов до Острова і просигналив остров'янам, щоб вони прислали парламентера.

«Задирливого» мали б уже помітити на Острові, тим паче, що сирена ревла майже безперервно, різко порушуючи навколишню тишу. Пасажири чекали побачити на суднах натовп остров'ян, що прибігли подивитися на небачене видовище. Але на Острові було пустинно, безлюдно…

— Що вони там, вимерли всі? — запитав нетерпляче Гатлінг.

— Схоже на те, — відповів Симпкінс, — якась епідемія.

— Проте дивіться, — сказала Вівіана, — на високій щоглі видніється якийсь прапор! Його раніше не було.

— Це на «Єлизаветі» — резиденції губернатора, — зауважив Гатлінг.

— Не можна сказати, щоб остров'яни привітно зустрічали нас, — сказав Томсон.

— То нічого з ними й церемонитися, — раптом заметушився Симпкінс. — Треба розбудити цей мурашник. Дайте холостий постріл!

— Почекайте трохи, — відповів Гатлінг.

Сирена продовжувала надривно кричати, але Острів, як і раніше не міняв вигляду.

— Е, чорт, і справді! — розсердився раптом капітан і, не питаючи згоди Гатлінга, віддав наказ вистрілити холостим із невеликої гармати. Щоб враження було сильніше, капітан наказав вимкнути сирену. В тиші, що запанувала, як удар грому, прозвучав гарматний постріл.

— Ага, подіяло! — раптом торжествуюче закричав Симпкінс. — Бачите, з'явилася якась постать.

— Так, хтось іде. Спустіть шлюпку і йдіть до берега, — наказав капітан.

Матроси швидко спустили шлюпку і почали наближатися до Острова.

Остров'янин, помахуючи білою ганчіркою, наблизився до шлюпки і, переговоривши про щось з матросами, перебрався до них. Через кілька хвилин він уже був на палубі.

— Бокко! — ще здалека впізнала Вівіана.

Бокко надзвичайно здивувався, впізнавши давніх знайомих. Він був одягнений у старий, залатаний костюм.

— Ну, здрастуйте, наречений! — весело вигукнула Вівіана. — Адже ви були також серед моїх наречених, коли мене на вашому Острові ледве не розіграли, як звичайну річ? Пам'ятаєте? — І вона подала йому руку.

Збентежений і розгублений Бокко потиснув руку Вівіани.

— Здрастуйте, міс Кінгман.

— Гатлінг, — усміхаючись, поправила вона.

— Гатлінг? Пробачте, забув.

— Ні, ви не забули. На Острові я була Кінгман, а тепер Гатлінг, — і вона показала на чоловіка.

— Ах ось воно що! А я, старий, і не здогадався відразу. Охо-хо-хо, — зітхнув він, — ось уже й не гадав побачити вас ще раз! Невже знову занесло течією?

— Ні, з доброї волі.

— Невже? — недовірливо вигукнув Бокко. — Радості тут мало, щоб із доброї волі.

— Ось що, Бокко, — перервав його Гатлінг, — скажіть, хто тепер у вас губернатором?

Бокко розгублено розвів руками і з глибоким зітханням відповів:

— Слейтон. Капітан Фергус Слейтон.

Симпкінс навіть підстрибнув від здивування.

— Не може бути! Адже він…

— Живісінький. Сьогодні Слейтон — губернатор. Вчора був Флорес, а хто завтра буде — ще не знаю. Такі справи. Радості мало.

— Та як же це?..

Бокко розповів усе, що відбулося на Острові аж до того моменту, коли Слейтона було посаджено під арешт.

— А вранці, — закінчив Бокко, — прокидаємося, дзвонить гонг біля резиденції губернатора. Приходимо на «Єлизавету» і бачимо Слейтона. «Я, — говорить, — ваш губернатор. А Флорес — злочинець. Він кинув мене у воду. Зараз він у в'язниці сидить. Завтра будемо його судити». Ось які справи!

Бокко не знав про події минулої ночі, а вони справді набрали несподіваного обороту. Тим часом як Флорес пробирався в нічній пітьмі до місця ув'язнення Слейтона, щоб убити суперника, Слейтон ходив, як звір у клітці, по вузькій залізній темниці й обдумував план утечі. Він був з тих людей, для яких перешкоди існують тільки для того, щоб їх долати.

Слейтон потемки обмацав стіни своєї в'язниці. Вони були гладкі і непроникні. Ні вікна, ні навіть щілини — виходу не було. Проте після низки спроб Слейтоиу вдалося знайти над дверима невеликий круглий отвір, через який навряд чи пройшла б навіть його голова. Підтягтись на руках, Слейтон зазирнув назовні. Біля самих дверей стояла якась постать.

— Хто стоїть на варті? — строго крикнув Слейтон так, як він це робив, коли перевіряв нічні пости.

Китаєць здригнувся, почувши знайомий владний голос. Він мріяв про Голубу річку, і цей голос сполохав його марення. Зібравшися з думками, китаєць відповів:

— Хао Жень.

— Ти чому не відповідаєш відразу, коли тебе питає губернатор? Заснув, бовдур? Відчини засув, мені треба перевірити ув'язнених.

Китаєць розгубився. Голос Слейтона звучав над ним. У пітьмі нічого не було видно. І Хао Жень не міг визначити, де знаходиться губернатор.

Хао Жень давно відвик міркувати. Він умів тільки підкорятися. Капітан Слейтон вимагає. Цього було досить. Китаєць швидко відсунув засув. У цей час надійшов Флорес. Вороги несподівано зустрілися біля самих дверей. Слейтон заштовхнув Флореса в залізну каюту. Між ними зав'язалася боротьба. Випадково Слейтону підвернувся шовковий шарф Флореса, що розв'язався. Слейтон схопив його і здавив ним горло супротивника. Флорес ще борсався, але Слейтон встиг вибігти та зачинити двері на засув. Потім він підійшов до китайця, узяв його за плечі, підняв немічне тіло в повітря і, струсонувши, прошипів:

— Хіба так стоять на варті? Ти мало не випустив злочинця. Ходімо!

Китаєць здригнувся, зітхнув від радості, що дешево відбувся, і поплентався вслід за Слейтоном.

Так Слейтон знову став губернатором Острова. Коли прийшов «Задирливий», Слейтон вислав Бокко парламентером.

Розповівши ці новини новоприбулим, старий боязко подивився на Острів і поспішно сказав:

— Проте я забалакався, — і раптом, набравши вигляду офіційної особи, поважно заявив: — Губернатор Острова Загиблих Кораблів прислав мене дізнатися, хто ви і навіщо приїхали на Острів.

Гатлінг замислився, потім, опустивши руку на плече Бокко, сказав:

— Ось що, Бокко, облиште цей тон і будемо говорити з вами, як старі друзі. Ми не чекали знову зустрітися тут зі Слейтоном. Ви знаєте, що розлучилися ми з ним не вельми доброзичливо. Але проти остров'ян ми не замишляємо нічого поганого. Ми з дружиною і професором Том еоном приїхали сюди, щоб дослідити Саргасове море. Ну, й до речі вирішили відвідати і вас. І якщо ми вже тут, то на Острові ми побуваємо, хоче цього капітан Слейтон чи ні. Але щоб не турбувати вас ризикованими переговорами зі Слейтоном, ми пошлемо йому радіотелеграму: адже на Острові є радіоприймач.

Негайно ж була відправлена радіотелеграма:

«Гатлінги, Симпкінс і професор Томсон бажають висадитися на Острові. Про згоду сигналізуйте білим прапором. Гатлінг».

Радіотелеграма, очевидно, була одержана, тому що через якийсь час із боку резиденції пролунав рушничний постріл. Куля ударилася в шлюпку, відщепивши край борту.

— Коротко і ясно! — сказав Гатлінг.

— Ну, що ж, соромитися більше нічого. Щоб уникнути кровопролиття, пошлемо ще одну радіотелеграму. А ти, Вівіана, про всяк випадок спустися в каюту.

«Якщо ви негайно не дасте згоди, я накажу бомбардувати Острів»,

— свідчила друга радіотелеграма; відповіддю на неї був другий постріл.

Гатлінг хотів був уже віддати наказ обстріляти Острів, але Томсон запропонував відкласти воєнні дії до ранку.

— Темно вже — краще, справді, зачекати ранку. Острів не втече, — підтримав цю думку і капітан Муррей.

Гатлінг згодився. Залишивши на палубі для охорони корабля кілька матросів, Гатлінг спустився в кают-компанію. Капітан Муррей, Симпкінс, Томсон і Бокко пішли за ним.

Вівіана розливала чай. Усі всілися; Бокко — на краєчку стільця: нові люди і незвична обстановка бентежили його. Обпікаючись, він пив гарячий чай, червонів і кректав.

— А все-таки… недобре це виходить, — сказав він, раптом спохмурнівши.

— Що недобре? — запитала Вівіана.

— Та ось це саме: почнеться стрілянина. Ну, що тут хорошого? Скільки народу покалічити можна!

— Але що ж робити, Бокко? — здивувався Гатлінг. — Ви самі бачили, що Слейтон не прийняв наших мирних пропозицій.

— Що робити? Про це я і думаю, що робити. А робити більше нічого, як тільки йти мені на Острів, щоб шепнути на вухо нашим остров'янам: не слухайте капітана Слейтона, не стріляйте. Скажіть вашим матросам, щоб спустили мене… Прощавайте, дякую за чай!

VIII. ЗНОВУ НА ОСТРОВІ

Цієї ночі ніхто на «Задирливому» не спав. Гатлінг бродив по палубі, вслухаючись у нічну тишу. Що буде з Бокко? Чи. послухають його остров'яни? Іноді Гатлінгу здавалося, що він чує стриманий шум голосів, скрип дощок на напівгнилих палубах під чиїмись ногами. А можливо, це вранішній вітер шумить у зламаних реях і щоглах, тріпає обривки вітрил, гойдає кораблі, і вони риплять і стогнуть, як стогнуть старі уві сні, скаржачись на свою неміч? Хоча б була місячна ніч! Який виснажливий цей морок!

За годину до сходу сонця з Острова знову долинув шум. Тепер уже не було сумніву: там щось відбувалося. Голоси чулися ясно; кілька людей пробігли Островом з ліхтарями і поволі повернулися до резиденції губернатора.

«Невже бідолашний Бокко загине?» — з хвилюванням думав Гатлінг.

Перед самим сходом сонця на палубу вийшли вже всі пасажири «Задирливого». І коли сонце нарешті зійшло, всі здивовано вигукнули, — на великій щоглі біля резиденції губернатора виднівся великий білий прапор.

— Капітан Слейтон пішов на капітуляцію! — вигукнув Гатлінг.

— Дивіться, Бокко йде сюди, — зауважила Вівіана.

Бокко дріботів старими ногами до «Задирливого», розкланювався, махав рукою і ще здалека крикнув у морський рупор:

— Можете сходити на Острів! Капітан дозволив!

Поспішно спустили шлюпку, в яку сіли Гатлінги, Томсон зі своїми асистентами — Таммом і Мюллером, Симпкінс і чотири матроси.

Бокко вітав прибулих низьким уклоном.

— Капітан просить вас до своєї резиденції.

— Ви живі, Бокко, ми так хвилювалися за вас! — сказала Вівіана, потискуючи йому руку.

— Що там сталося у вас на Острові вночі? — запитав Гатлінг.

Бокко посміхнувся з таємним виглядом і повторив:

— Губернатор просить вас до себе. Він вам усе пояснить.

З хвилюванням Вівіана вступила знов на Острів Загиблих Кораблів. Вона йшла хиткими містками, перекинутими від корабля до корабля, думаючи про те, що так само йшли вони і в перший приїзд. Але тоді вони були потерпілими від корабельної аварії, беззахисні полонені, які йшли назустріч невідомому. Тепер вони були під захистом «Задирливого».

Гатлінг просив Вівіану повернутися на корабель.

— Хто знає, можливо, Слейтон заманює нас у пастку?

Але Бокко заспокоїв:

— Не хвилюйтеся, ви всі в цілковитій безпеці.

Подорожні рушили далі. Гатлінг давав пояснення Томсону, згадував різні випадки зі свого першого перебування на Острові. Нарешті подорожні підійшли до резиденції. Тут на них уже чекали.

Негр блиснув білими зубами, розкривши рота в широкій усмішці.

— Теж один із колишніх претендентів на руку Вівіани, — з посмішкою відрекомендував його Гатлінг.

— Губернатор просить вас до себе, — сказав негр.

Прибулі спустилися знайомими східцями вниз і зайшли до кабінету губернатора.

Він стояв біля столу і привітно кивнув головою.

— Ласкаво просимо.

— Флоресе! — з подивом вигукнула Вівіана.

— До ваших послуг, — відповів він, потискуючи руку гостям, — прошу вибачення за свій вигляд.

Усе лице Флореса посиніло, шия спухнула, а на скроні виднівся великий шрам, з якого ще сочилася кров.

— Ви поранені? — запитала Вівіана. — Можливо, вам зробити перев'язку?

— Ні, дякую, — відповів Флорес, прикладаючи до скроні хустку. — Проста подряпина.

— Не томіть, Флоресе, скажіть, де Слейтон? Він живий?.. — нетерпляче запитав Симпкінс.

Флорес розвів руками.

— Позавчора він несподівано з'явився на Острові та був арештований мною. Вночі я пішов перевірити караул. Біля самого вугільника, куди був посаджений Слейтон, на мене раптом накинулася якась людина. Це і був Слейтон, якому, очевидно, вдалося вибратися зі своєї в'язниці. Між нами зав'язалася боротьба. Він ледве не задушив мене моїм шарфом. Потім… — Флорес запнувся, — потім Слейтон кинув мене в каюту, де він був ув'язнений, і замкнув. Що було далі, я дізнався лише тоді, коли Бокко звільнив мене. Він сам розкаже вам про те, що сталося.

— Мені вдалося переговорити з остров'янами та переконати їх не підкорятися Слейтону, — сказав Бокко. — На світанку Слейтон скликав усіх і наказав нам готуватися до бою з вами, — Бокко показав на Гатлінга. — Але всі, як один, відмовилися. Слейтон кричав, тупотів ногами. «Уб'ю», — говорить. А я тут і кажу. «Що з ним церемонитися? Давайте зв'яжемо його!» Ми до нього — він від нас. Ми погналися, та де там! Він кинувся у воду і зник. Пішли розшукувати, Флореса. Здогадався я у вугільник заглянути, а він там лежить. Випустили його, і — ось він!

Симпкінс слухав з напруженою увагою.

— Слейтон живий. Слейтон на Острові. Симпкінс на Острові. Значить, Слейтон буде спійманий, — випалив він несподівано.

IX. «БОГИ МСТЯТЬ»

Наступного дня Томсон, його асистенти, Гатлінг і Симпкінс одержали запрошення професора Людерса відвідати його. Старий учений жив на краю Острова, на іспанській каравелі. Вона мала квадратну корму, башточки на носі і кормі, високий борт, бугшприт і чотири прямі щогли: фок, грот і дві бізані. Три задні щогли були з латинськими вітрилами, на передній — дві реї.

Хиткий місток вів до цього притулку старого вченого.

— Дивно! — вигукнув Гатлінг, ступаючи на цей місток. — Невже навіть вітрила могли зберегтися? Адже цьому кораблю не менше двохсот років?

— І всі триста будуть, — відповів Людерс, супроводжуючий гостей. — Я власними руками реставрував оцю цінність. Зізнаюся, вона мала досить жалюгідний вигляд. Одного я не міг зробити: випрямити посадку каравели, — сусідні судна здавили її і надто нахилили. Це завдає мені деяких життєвих незручностей. Та ви самі побачите. Прошу пройти за мною.

Вузькою дерев'яною драбиною гості спустилися вниз і зайшли до великої каюти. Дерев'яні лави з точеними ніжками стояли біля стін. Одну стіну займала саморобна шафа, на полицях якої виднілися старовинні рукописи та суднові журнали.

— Будьте обережні, — попередив Людерс, — я вже звик ходити по похилій підлозі. — Тут, у цій бібліотеці, величезні багатства.

— Багатства? Якого роду? — запитав Симпкінс.

— Наукового. Втім, мабуть, і не тільки наукового. Ось документи з корабля «Сивіла». Якийсь Себастьяно Сапрозо, що перебував на іспанській службі, віз кілька бочок золота з Бразилії до Іспанії. Себастьяно не досяг берегів Іспанії. Корабель прибило до Острова.

— Ви дістали цей документ із «Сивіли», — значить, вона і зараз існує? — запитав Симпкінс.

— Так, за старим вугільником, на південь від «Єлизавети».

— Ну, а золота ви не шукали?

— Навіщо воно мені? — просто відповів Людерс. — Можливо, що збереглося і золото. Воно, як мовиться в документі, лежить у трюмі. Але корабель настільки ветхий, що було б безумством спускатися в трюм. У сусідніх каютах, — продовжував Людерс, — у мене зберігаються колекції.

— Скажіть, ви не досліджували підводну частину Острова? — запитав Томсон.

— На жаль, ні, — із зітханням відповів Людерс. — У нас є водолазні костюми, але я не міг полагодити повітряні насоси. Драга, лоти — ось все, що було мені доступно.

— Звідки узяв Себастьяно стільки золота? — зацікавилася Вівіана.

— Це цікава історія. Себастьяно Сапрозо був захоплений у полон індіанцями племені бороро в лісах центральної Бразилії. Войовничі бороро вирішили вбити Себастьяно і повели ііого до місця страти. Сапрозо вдалося вирватися з рук індіанців. Цей авантюрист, очевидно, пройшов велику життєву школу і, ймовірно, був професійним ярмарковим акробатом і жонглером. Він став перестрибувати через голови дикунів, перевертатися всім тілом у повітрі і виробляти такі надзвичайні піруети і сальто-мортале, що викликав у своїх поневолювачів несамовите захоплення. Від ненависті до чужоземця індіанці перейшли мало не до його обожнювання. Себастьяно залишили живим, але не повернули йому свободи. Кілька місяців він жив серед індіанців, вивчив їхню нескладну мову і вдачу. Нерідко йому доводилося бачити, як індіанці приносили величезні шматки золотих самородків і відносили в глибінь лісу в дар якомусь лісовому божеству. Де знаходилося це божество, Сапрозо не міг дізнатися, бо місцеперебування ідола оточувалося таємницею. Проте випадок допоміг Сапрозо. От як описує сам Себастьяно цей випадок.

Людерс розкрив старовинний, у шкіряній напівзотлілій палітурці, рукопис і, перегорнувши листи пергаменту, прикрашені витіювато намальованими заголовними літерами і наївними, пожовтілими від часу малюнками, прочитав:

— «Якось уранці, коли всі чоловіки були на полюванні, а жінки займалися розтиранням коріння маніока, з якого вони роблять п'янкий напій кашири, я, проходячи околицею селища, почув стогони з куреня, що стояв самотньо на узліссі. Я увійшов до куреня і побачив дівчину, обплутану сітками. Великі чорні мурашки нестерпно кусали її. Тіло нещасної звивалося, обличчя було перекошене від болю, на губах виступила рожева піна — вона кусала собі губи, — каламутні очі закотилися. Вражений виглядом цих мук, я розв'язав сітку і почав вибирати мурашок, топтати їх ногою і викидати з куреня. Потім я узяв сітку і знову прикрив нею дівчину, яка на знак подяки стала цілувати мені руки. Тоді я вирішив, що дівчина може подякувати мені більш істотним чином, і сказав їй:

— Сьогодні вночі, коли шаман звільнить тебе від сітки, ти прийдеш до Голубого струмка і підеш зі мною…

Дівчина кивнула головою і сказала:

— Я виконаю те, що ти наказуєш. Я виконаю заради тієї допомоги, яку ти надав мені, полегшивши мої страждання.

Уночі вона прийшла до Голубого струмка, і ми заглибилися з нею в лісову гущавину. Близько опівночі вийшли ми на лісову галявину з високим пагорбом посередині. Повний місяць стояв над головою, яскраво освітлюючи великого дерев'яного ідола на вершині пагорба. Цей ідол до колін, які стояли від землі вище людського зросту, був засипаний блискучими золотими самородками. Я поклонився ідолу до землі, непомітно узяв із землі самородок завбільшки з гусяче яйце і, обернувшися до дівчини, сказав:

— Тепер я піду. Вкажи мені шлях до моря.

Дівчина задумалася і сказала:

— Гаразд. Ти сам не знайдеш дороги. Незабаром сюди прийдуть жерці з дарунками. Тікаймо!..

І ми побігли. Двадцять разів я міг загинути без цієї дівчини. Вона застерігала мене від пасток, отруєних колючок, прикритих листям глибоких ям, що охороняють священне місце; вона уміла знаходити струмки і їстівні ягоди. Вона знала кожну стежину в лісі. Ми вийшли до берега саме тоді, коли команда «Сивіли», зневірившись у моєму поверненні, піднімала якір і вітрила, готуючись до відплиття. Мене побачили і послали шлюпку. Я розповів моїм товаришам по все, що було зі мною, показав їм самородок і переконував їх піти по золото. Вони погодилися, і нам вдалося перенести на корабель стільки золота, що ми наповнили ним три бочки з-під солонини».

— Ось звідки це золото, — закінчив Людерс, опускаючи рукопис на коліна.

— Що ж стало з дівчиною? — запитала Вівіана.

— Дівчина сказала Себастьяно, що її уб'ють, якщо вона повернеться додому, і вона попливла з ним. Далі рукопис оповідає про пригоди плавання, про бурю, про прибуття сюди, про загибель екіпажу. Ось останні рядки нього щоденника:

«Числа не знаю. Голова у вогні. Руки тремтять. Навколо трупи. Немає сил викинути мертвих за борт. Сьогодні перед сходом сонця померла на моїх руках бідна дівчина. Померла спокійно, з посмішкою на губах. А ввечері напередодні вона в маренні зі страхом говорила: «Боги мстять!..» Бочки із золотом — кому вони…»

Тут рукопис обривається.

Людерс закінчив читання, і всі сиділи якийсь час мовчки, під враженням почутої історії.

— Так, — нарешті сказав Людерс, — таких історій у мене ціла бібліотека. Я зібрав їх навряд чи не більше, аніж Слейтон.

— Я бачу, що ця історія схвилювала вас, — продовжував Людерс, звертаючись до Вівіани. — Якщо ви нічого проти не маєте, я запропоную вам маленьку екскурсію по Острову. Майже вся історія кораблебудування промайне перед вашими очима.

Усі охоче погодилися і піднялися вгору. Людерс неначе поспішав винагородити себе за багаторічне мовчання і говорив без угаву.

— Погляньте на цю водну поверхню, — говорив він, указуючи на безмежну гладінь океану. — Тихий і Атлантичний океани займають двісті п'ятдесят п'ять мільйонів квадратних кілометрів — удвічі більшу площу, ніж усі п'ять частин світу разом. Недаремно океан одвічно служив символом нескінченності, потужності, нескореної волі. Він невичерпний в своїй доброті і в гніві… Він нескінченно багато дає, але може і відібрати все — саме життя. Не дивно, що в давнину його обожнювали. Але і цей «бог» був переможений саме тоді, коли первісна людина, що впала у воду, випадково вхопилася за плаваючий стовбур дерева і переконалася, що цей стовбур тримає його на воді. З цієї миті починається історія підкорення океану — історія мореплавання. Надати шматку дерева найбільшої стійкості, навчитися керувати ним за бажанням — ось до чого зводився прогрес у галузі кораблебудування впродовж багатьох тисячоліть. У моєму «музеї» ви можете знайти багато таких первісних суден. Онде, між старим лінійним кораблем і маленьким пароплавчиком, ви бачите кілька колод, зв'язаних гілками. Пліт — це вже величезний крок вперед порівняно з простим, необробленим стовбуром дерева: пліт відрізняється більшою стійкістю і вантажопідйомністю… А там, недалеко від нього, високо задерла свого носа легка пірога. Але без весла і вітрила ці судна могли плисти тільки за течією. Стародавні єгиптяни, вавілоняни, фінікійці вже знали застосування весла та вітрила. На жаль, у моїй колекції існує велика прогалина. Я можу показати вам судна, які будувалися за вікопомних часів доісторичного життя людини і які абсолютно таким самим чином будуються досі на островах, населених дикими племенами; але я не знаходив тут ні єгипетських, ні грецьких суден. Обійдемо цей поважний парусник, і я покажу вам найстародавніше судно Острова Загиблих Кораблів.

Усі спустилися по містках і через хвилину зупинилися біля остова судна дивного вигляду.

— Ось полюбуйтеся, — сказав Людерс, протягуючи руку.

Просто перед Вівіаною знаходилося обличчя напівзвіра-наиівлюдини. Пташиний, ніс, величезні круглі незрячі очі, левовий оскал морди справляли сильне враження своєю грубою, але виразною красою. Обличчя було вирізьблене з дерева і прикріплене до загостреного носа вузького, довгого судна. Сонце, вітер і солоні хвилі майже зруйнували це фантастичне обличчя. Покрите тріщинами, як зморшками, воно здавалося так само давнім і загадковим, як сфінкс.

— Тисячу років дивиться це чудовисько на хвилі океану, — сказав Людерс, — і багато що могло б розказати нам, якби його дерев'яний язик міг говорити. Воно розповіло б нам про безстрашних людей півночі — вікінгів, — які на цьому вутлому суденці зважилися кинути виклик сивим просторам океану, їх уміщувалося не менше сімдесяти, цих сміливців. Вони веслували, а на допомогу веслам ставили чотирикутний ют і в передній частині судна — коротку палубу для воїнів. У восьмому-дев'ятому столітті ще не будували ют. Ось ці щити на юті служили для захисту веслярів.

— Мене дивує ось що, — сказав Гатлінг, — як міг цей північний морський птах залетіти так далеко на південь? Шаленим піратам — шаленим у своїй хоробрості, — як і всім іншим, потрібно було харчуватися і пити прісну воду. Але хіба вони могли на цій шкаралупі мати запаси для такої далекої подорожі?

— Я теж думав про це, — відповів Людерс. — Найімовірніше, найсильніша буря віднесла це судно далеко на південь. І нещасні мореплавці мусили зазнати спільної долі всіх загублених в океані: голод, спрага, кривава боротьба за останній ковток прісної води. Живі харчувалися трупами померлих товаришів, поки сонце не примусило викинути за борт останки, що розклалися… Інших переживав найсильніший. Він один, змучений спрагою, носився ще кілька днів безмежною гладінню океану, оточений акулами у воді і зграєю хижих птахів над головою, до останньої миті не втрачаючи надії побачити землю. Помер і цей останній, і самотній корабель став іграшкою вітрів, блукаючи по морю, поки течія не принесла судно до нашого Острова. Але цей сумний Острів побачили тільки сліпі, дерев'яні очі химери…

… Неподалік звідси стоять двоє ганзейских «пазурів». Усього якихось три-чотири століття відділяють побудову цих кораблів від того часу, коли вперше вийшло в море ось це суденце. Але погляньте, який прогрес!..

Супроводжувана Людерсом екскурсія, переходячи з палуби на палубу, попрямувала до ганзейских кораблів XIV століття.

— Ці поважні купецькі судна були споруджені не тільки для торгових цілей, а й для боротьби з розбійницькими суднами норманів, одне з яких ви бачили. Зверніть увагу: подібно скандинавським суднам, «пазурі» мають підвищення на носовій і кормовій частині. Тут знаходилися катапульти і навіть гармати. Поверхня вітрил збільшилася. Управління суднами, зважаючи на сильний тиск на вітрила, проводилося вже не веслом, а кермом, міцно укріпленим на ахтерштевні. Ці судна вільно борознили поверхню Середземного моря… Ви не втомилися? — запитав Людерс Вівіану, помітивши, що вона слухає його неуважно.

— Ні, — відповіла Вівіана, — я просто замислилася… — Про що?

— Про жертви моря, про всі ці драми…

— Ці жертви та драми, місіс Гатлінг, усе зменшувалися з прогресом суднобудування. Погляньте на цю португальську каравелу. На такому ось судні Колумб вирушив у свою подорож в невідомі краї. Ці каравели, по суті, закінчують собою «героїчний» період мореплавання. Дев'ятнадцяте століття принесло з собою застосування нари як нового могутнього двигуна. Морські подорожі зробилися безпечнішими й… нуднішими. Якщо ви не втомилися, пройдемо до західного берега нашого Острова. З якогось дива туди приносило течією майже виключно парові судна. Ви побачите там дідуся пароплавів — невеликий колісний пароплавчик «Савана», збудований у тридцяті роки дев'ятнадцятого століття. Він має всього тридцять метрів довжини. А в сорокових роках минулого століття було збудовано вже перший гвинтовий пароплав із металу. В ньому започатковані всі елементи сучасного кораблебудування.

Вівіані не хотілося образити Людерса, але ходіння по хитких містках і косих палубах Острова натомило її, хоча вона й не хотіла в цьому зізнатися. А ще історія пароплавобудування не вельми цікавила її. Її чоловік сам був корабельним інженером. У нього було багато книг з кораблебудування і багато моделей.

— А чи не відкласти нам прогулянку на кладовищі пароплавів? — запитав Симпкінс, якому хотілося швидше повернутися до себе і обдумати план, який з'явився в його голові.

— Очевидно, — згодився Гатлінг. — Часу в нас ще багато, і ми встигнемо не поспішаючи оглянути всі визначні пам'ятки Острова.

— Ну що ж, — дещо розчарований сказав Людерс. — Відкладемо.

Він провів гостей і, розпрощавшись з ними, повернувся до себе.

— Цей Острів Загиблих Кораблів, — сказала Вівіана чоловіку, повертаючись від Людерса, — може бути названий Островом Жахів. Навряд чи є на земній кулі інше місце, де на такому невеликому просторі було б зосереджено стільки людського страждання…

А Симпкінс, відставши від Гатлінгів, поволі попрямував на південь і довго дивився на «Сивілу» — напівзруйнований корабель. Цього дня, пояснюючи все головним болем, Симпкінс навіть не з'явився на обід. Золото лісового бога займало всі його думки. Він дістане це золото що б там не було!

Симпкінс не міг дочекатися ночі і, як тільки стемніло, почав збиратися в дорогу. Він узяв місткий дорожній мішок, електричний ліхтар, великий ніж і мотузок — з револьвером сищик ніколи не розлучався — і вийшов з каюти.

Яскраві зорі усіяли небо. Пахло вогкістю, гнилим деревом, водоростями, трохи дьогтем, — звичний запах Острова, що вночі ставав відчутнішим. Було тихо. Всі вже спали, окрім двох вартових біля резиденції губернатора. Симпкінс ішов упевнено — він уже добре вивчив Острів — і невдовзі був біля цілі. «Сивіла» стояла всього за два метри від суцільної мас кораблів, що складали острів. Симпкінс відірвав велику д піку з палуби баркаса і перекинув на «Сивілу». Обережи ступаючи, він перейшов на її борт. При першому дотику поручні обломилися.

«Ого, тут треба бути обережним!» — подумав Симпкінс. Дошки палуби напівзгнили. Нога м'яко ступала по цьому гниллю. Симпкінс дійшов до зламаної щогли, прив'язав до неї край мотузка, кінець якого кріпився біля пояса, засвітив ліхтар і почав поволі сходити вниз майже прямовисними сходами. Аби східці не обломилися, він не ставав на них, а з'їжджав усім тілом. Тут підлога була неначе міцнішою. Але треба було опуститися ще нижче — в трюм.

Симпкінс знову піднявся вгору, відв'язав мотузок, спустився в середню частину корабля, прикріпив мотузок до стовпа і не без хвилювання почав спускатися сходами, що ведуть у трюм. Повітря тут було надзвичайно задушливе. Підлога й стіни вкриті слизом і мохом. У кінці трюму, на підлозі, що сходила вниз, ліхтар освітив воду. Очевидно, частина трюму була затоплена. Серед усякого корабельного добра виднілися скелети.

З верхніх палуб вони були прибрані остров'янами, але сюди, очевидно, ніхто не проникав.

«Тим краще, — подумав Симпкінс. — Ну, що там!» — І він почав оглядати бочки. Майже всі вони були порожні. На дні однієї з них він знайшов людські кістки; майже в усіх копошилися краби, черв'яки, слимаки, що пролізли сюди крізь щілини. Симпкінс відчував органічну огиду до цих істот, але він долав себе і продовжував пошуки, наближаючись до залитого водою простору. І тут, вже ступаючи по воді, він знайшов ці заповідні бочки із золотом. Правда, їх було не три, а дві, і в одній золота було тільки наполовину, але і того, що залишилося, було достатньо, щоб забезпечити його на все життя.:. Золото було вкрите зверху таким шаром цвілі, що воно могло б залишитися непоміченим, якби Симпкінс не знав, що шукав. Він з огидою стер цвіль, і величезні шматки золота, відшліфованого індіанцями, заблищали. Симпкінс від хвилювання важко дихав. Він наповнив золотом мішок, набив кишені, нарешті став класти за пазуху. Слизькі, холодні шматки неприємно торкалися шкіри, але це було золото, золото! Ще один шматок…

Але Симпкінсу не вдалося узяти ще одного шматка. Гнила підлога провалилася під тягарем навантаженої золотом людини. І Симпкінс відчув, як занурюється у воду. Він ледве встиг вхопитися руками за край підлоги. Почувся новий тріск — це провалилися у воду бочки із золотом. Важко було триматися за прогнилі наскрізь дошки, що розсипалися під руками. Золотий вантаж нестримно тягнув його вниз. Симпкінс відчував, що гине. Якщо звільнити себе від частини золота… Ні, ні! Він вибереться, вибереться що б там не було! Треба, тягнути за мотузок. Симпкінс ухопився обома руками. Ліхтарик, прикріплений до грудей, зачепившися за дошки підлоги, відірвався і впав у воду. Пітьма… Симпкінс вилаявся і потягнув мотузок. Десь почувся тріск. Очевидно, не витримав і гнилий стовп, до якого був прив'язаний мотузок. Симпкінс зірвався і занурився у воду і тут помітив, що ліхтарик, який впав на дно корабля, продовжує світити. І в цьому слабкому світлі Симпкінс побачив водорості, довгих змієподібних риб, а недалеко — рухливі щупальця восьминога.

Ноги Симпкінса торкнулися дна корабля, і стояча вода зімкнулася над його головою. Симпкінс почав гарячково знімати з себе мішок із золотом і викидати золото з кишень. За тридцять секунд він позбувся вантажу на дві третини і страшним зусиллям піднявся на поверхню. Йому вдалося відновити дихання, але вантаж був ще надто заважким, і він знову занурився у воду. Спрут наближався, протягуючи рухливі щупальця. Симпкінс поспішно почав викидати золото — все до останнього шматка. Світло ліхтаря привертало морських мешканців, риб і восьминогів, і вони почали збиратися звідусіль. Викинувши останній шматок золота, облегшений Симпкінс випірнув знову. Цього разу йому вдалося зачепитися за уламки і видертися на підлогу. І тут, відчуваючи тваринний страх, він несамовито закричав.

Десь далеко, на іншому кінці корабля, пролунав голос. Симпкінс уже хотів повторити крик, але нервовий спазм здавив горло. Вій упізнав голос капітана Слейтона, хоча і не міг розібрати слів. Слейтону щось відповідав китаєць. Якщо Слейтон знайде його тут, Симпкінс загине. Симпкінс нечутно, як вуж, проповз по підлозі і сховався між бочок. Голоси замовкли. Так він пролежав до ранку.

Коли слабкий промінь світла проник зверху, Симпкінс тихо поповз угору, ніким не помічений виліз назовні і весь мокрий, пригнічений, розбитий, пробрався до себе.

X. ТАЄМНИЦЯ КАШТАНА СЛЕЙТОНА

На палубі «Єлизавети» в плетених кріслах сиділи Меггі та Вівіана. На колінах Вівіана тримала кошик із апельсинами, а довкруг її крісла метушилися чотирирукі мешканці острова — мавпи. Одна з них сиділа на спинці крісла і зі смаком їла великий апельсин. Друга, сівши біля Вівіани, порпалася в кошику, вибираючи соковиті і зрілі плоди. Три інші, кумедно кривлячись, вертілися довкола молодої жінки, очікуючи нової подачки.

— Геть звідси, Джиллі, — сказала Меггі мавпі, котра сиділа на спинці крісла, і, звертаючись до Вівіани, мовила: — Він забруднить вас соком апельсина. Ходи до мене, малюк! — І Меггі зняла мавпу й усадила до себе на коліна.

— Що ж було далі, Меггі? — запитала Вівіана.

Меггі продовжувала розповідь про своє життя на Острові після від'їзду Гатлінгів. Вівіана уважно слухала, продовжуючи годувати мавп.

Раптом, перервавши Меггі, Вівіана перелякано запитала:

— Хто це?

Меггі поглянула в напрямку погляду Вівіани. До «Єлизавети» наближався чоловік у парусиновому костюмі, з довгим волоссям до плечей і довгою бородою.

— Це новий? Я не бачила цього чоловіка.

— Це «дикий чоловік», — відповіла Меггі. — Так прозвали його остров'яни. Я хотіла і про нього розказати вам, але він сам нагадав про себе. Ми знайшли його на Новому Острові. З «диким чоловіком» було багато клопотів. Він усіх боявся, забивався в куток і сидів там, як вовченя. Він їв тільки сиру рибу, ковтаючи, як звір, цілими шматками. Він був брудний, злий, похмурий, недовірливий. За увесь час, поки він був на Острові, від нього ніхто не почув слова. Він німий. Чомусь тільки до старого Бокко вій ставився довірливо. Бокко умовив його скупатися і надіти цей костюм. Але обстригти йому волосся і нігті так і не вдалося.

— Він не небезпечний? — запитала Вівіана, стежачи за особою, що наближалася до них.

— Ні, він досить спокійний. Дивно, що він іде сюди. Ймовірно, ваш костюм, незвичайний на Острові, привернув його увагу.

«Дикий чоловік» зійшов на палубу, наблизився до жінок і почав пильно вдивлятися в очі Вівіани. Вона не могла витримати цього уважного погляду. Їй стало страшно.

— Ходімо до каюти, — сказала вона Меггі. І, залишивши мавпам кошик із апельсинами, на який ті накинулися галасливою юрбою, Вівіана спустилася в каюту. Меггі пішла услід за нею.

— Яке дивне враження справляє цей тубілець!.. Та ні… у нього білий колір шкіри і риси обличчя європейця. Це, вочевидь, здичавілий чоловік. Чому він так дивно подивився на мене?

Вівіана схвильовано ходила великим приміщенням кают-компанії.

— Він схожий на одного з цих загиблих кораблів, — продовжувала вона. — Можливо, і він, як ці застарілі руїни, пишався колись молодістю, жив повним життям…

— Чи варто так хвилюватися! Заспокойтеся. Зіграйте мені що-небудь. Я так скучила за музикою! — запропонувала Меггі, бажаючи відвернути Вівіану.

— Так, гаразд, я гратиму, — згодилася Вівіана.

Вона швидко підійшла до рояля, схиливши голову, трішки замислилася і почала грати патетичну сонату Бетховена.

Раптом хтось зайшов, і Вівіана, перервавши гру, відкинулася назад і побачила перед собою обличчя незнайомця. Це обличчя зі скуйовдженим волоссям було страшне. Очі незнайомця витріщилися, він важко дихав, нижня щелепа тремтіла.

Як він сюди потрапив? Меггі сиділа спиною до дверей і не чула його кроків, заглушених музикою.

Вівіана швидко підвелася, сперлася на рояль і, ледве володіючи собою, дивилася на незнайомця. А він, не зводячи з неї напруженого погляду, намагався щось сказати.

— Бе-бєє-єє… ххо!.. — Його хрипка мова була схожа на бекання.

І раптом, немов забувши про Вівіану, незнайомець, весь зігнувшись, розтуливши довгі скорчені пальці, став жадібно оглядати клавіші рояля, — як шуліка, готовий запустити кігті в здобич. Далі відбулося щось іще дивніше і несподіваніше. Незнайомець сів за рояль і почав грати.

Це була страшна музика, така ж незрозуміла, як і його мова. Довгі нігті заважали йому грати. Незнайомець нетерпляче гарчав, переривав на мить гру, відгризав зубами той ніготь, що заважав, і знову продовжував грати.

І якою б не була жахлива його гра, все ж таки в ній можна було впізнати патетичну сонату Бетховена. Не було сумніву в тому, що ця людина колись вивчала музику.

Приголомшена Вівіана відійшла убік, опустилася в крісло і почала слухати. І — диво! — музика невдовзі захопила її… На її очах коїлося прояснення людської свідомості. Чим довше грав невідомий, тим правильнішою ставала його гра, поступово чіткішали музичні фрази. Правда, згрубілі пальці і тепер погано слухалися його, але вій все більше опановував інструмент. І разом з грубими помилками непокірливих рук, відчувалися місця надзвичайної виразності.

 Була обідня година. Гатлінг, почувши звуки рояля, зайшов у каюту покликати Вівіану і як укопаний зупинився біля дверей. Вівіана зробила чоловіку знак, щоб він не порушував гри.

Не дочекавшись на обід Гатлінгів, до каюти прийшли один за одним Томсон, його асистенти, Флорес, Людерс і, нарешті, Симпкінс. Сищик був сумний, майже пригнічений. Проте і він з великим інтересом, навіть з більшим, ніж інші, спостерігав за грою незнайомця. Всі мовчали і, затамувавши подих, слухали.

А незнайомець продовжував грати. Закінчивши одну сонату, він починав другу, третю, четверту. Обличчя його проясніло, очі сповнилися думкою, а на вустах з'явилася скорботна усмішка. Минула година, друга, а незнайомець усе грав. І раптом, обірвавши музичну фразу на половині такту, він відкинувся назад і впав як мертвий.

Невідомий був непритомним з півгодини. Коли почали вже хвилюватися, що його не вдасться привести до тями, він розплющив очі. Він, очевидно, перебував ще в полоні звуків. Потім він сів на диван, оглянув усіх і, побачивши жінок, став застібати комір сорочки.

Музика справила дивну дію. Незнайомець почав говорити, хоча своє ім'я та минуле він ще не міг пригадати. Він став товариський, але разом з тим якийсь сором'язливий. Дозволив обстригти собі волосся і нігті, збрити бороду і вуса.

Коли він, одягнений в один з костюмів Слейтона, добре поголений, причесаний, умитий, з'явився в кают-компанію, це був зовсім новий чоловік.

«На кого він схожий? — думала Вівіана, вдивляючись в обличчя незнайомця. — Десь я бачила такий ніс, підборіддя. А чи не зовсім такий. У цього більш правильні риси обличчя». — І раптом пригадала. І щоб перевірити здогадку, звернулася до Симпкінса:

— Правда, що він схожий на капітана Слейтона?

Ці слова чомусь надзвичайно подіяли на Симпкінса.

— Так, — жваво відповів він. — Недаремно ж я приїхав на Острів!

Коли незнайомець вийшов, Симпкінс сказав Гатлінгам:

— Тепер, мені здається, можна відкрити всім таємницю капітана Слейтона, яка і привела мене на Острів. Тут я знайшов більше від того, на що розраховував. Не можу сказати, що і зараз для мене вже все ясно, але головні нитки злочину Слейтона в моїх руках. А ось і Флорес… Сідайте і слухайте. Вам, Флоресе, теж буде цікаво дізнатися про вашого суперника.

Розташувавшися зручніше в кріслі, Симпкінс почав:

— Коли я був на Острові вперше, як потерпілий аварії, то за своєю професійною звичкою зацікавився особистим архівом губернатора Слейтона. Упевнений у повній своїй безпеці, губернатор був не вельми обережний і зберігав папери в ящику письмового столу.

— Симпкінсе, невже ви?..

— Порпаюся в чужих столах? — зупинив Симпкінс Гатлінга. — Мета виправдовує засоби, дорогий мій! Так, я робив це за відсутності Слейтона. Підібрати ключа — зовсім просто. Я переглянув його листування і дізнався про цікаві речі. Решту відомостей я одержав уже на континенті. В результаті моїх розшуків вийшла «справа про громадянина Гортвана, який іменує себе Слейтоном». Якщо викласти обставини цієї справи стилем звинувачувального акта, буде ось що.

У Канаді, провінції Квебек, у місті Монреаль проживав пароплавовласник Роберт Гортван, що займався перевезенням вантажів і пасажирів річкою Святого Лаврентія. У Гортвана було двоє синів. Старшого звали Аврам, молодшого — Едуард. Двоє людей, котрі народилися на двох кінцях землі, менше можуть бути схожими одна на одну, ніж ці двоє братів. Молодший — Едуард — був хорошим сином, доброю людиною і надзвичайно талановитим музикантом.

Старший — Аврам — вів так званий «легковажний спосіб життя». А оскільки батько був скнаристим, то Аврам одного разу запустив руку в батьківський письмовий стіл. Та це ще не все. Коли крадіжка була виявлена, Аврам звернув вину на брата. Батько, проте, не повірив Авраму, та він невдовзі й сам вибовкав десь із п'яних очей. Батько позбавив його спадку, заповів увесь свій капітал молодшому сину, Едуарду. Старий незабаром помер від зажури і, здається, ожиріння серця. Едуард став багатим спадкоємцем. На той час він закінчив консерваторію і готувався концертувати в Європі. Зі своєї ласки Едуард виділив значну частину одержаного спадку брату. Але той прогуляв усе і знову мав потребу в коштах. Тоді Аврам; придумав план, як скористатися всім багатством брата.

Одержавши за допомогою шантажу кілька тисяч доларів від одного монреальского банкіра, Аврам пустив гроші «в оборот»: підкупив лікарів, декого з судових чиновників і домігся того, що Едуарда визнали психічнохворим, а він, Аврам, призначений опікуном. Бідолашного музиканта засадили в божевільню, а Аврам, перебрав до своїх рук майно брата, і повів знову легковажний спосіб життя. Та невдовзі йому не поталанило. Він не зумів відзвітувати в опікунській раді. А не зумів тому, що у зв'язку з парламентськими виборами в раді опинилися нові люди, з якими він, очевидно, не зійшовся в ціні. Авраму загрожувало викриття всіх його махінацій з братом. До того ж у божевільні з'явився новий лікар — дивак і ідеаліст, що не визнавав хабарів. Цей лікар, оглянувши Едуарда, визнав його здоровим. Тоді Аврам вирішив перевести брата абикуди подалі, поки все стихне, і змовився з одним лікарем, що мав приватний пансіон на Канарських островах. Під час переїзду їх наздогнала буря і принесла на Острів Загиблих Кораблів. Врятувалися в шлюпці тільки троє: Аврам, Едуард і санітар, який незабаром загинув, — очевидно Слейтон допоміг йому попрощатися з грішним світом. А брата Аврам залишив на Новому Острові, куди їх спочатку прибило, сам же на шлюпці вночі перебрався на Острів Загиблих Кораблів, заявивши, що він — єдиний з тих, що врятувалися. Едуард, без шлюпки не міг перебратися на великий Острів. Але Аврам, мабуть, іноді провідував його — дізнавався про його здоров'я.

— Але чому ж він не вбив брата? — запитав Гатлінг.

— Заповіт був складений так, що у разі смерті Едуарда все майно переходить на користь Гарвардського університету, де вчився Едуард. І Слейтон вирішив так: протримати брата на Новому Острові, поки той зовсім не здичавіє. Тоді ненормальність Едуарда не викликатиме сумнівів. Ось чому Слейтон сам і не робив екскурсій на Новий Острів. Зібравши на Острові величезні багатства, які в багато разів перевищували статки його брата, Аврам полишив Едуарда самому собі…

Я не знав тільки одного: чи живий ще Едуард. Тепер ми знаємо і можемо врятувати нещасного. Чи не варто було заради цього зазирнути до чужого столу?

— Але ж ви не знали, що знайдете там, — відповів Гатлінг.

— Чужого мені не треба, я людина безкорислива. Тепер нам треба тільки захопити Слейтона. Це нескладно. Я вже знайшов його.

— Знайшли? Невже?! — відразу вигукнули слухачі.

— Так, знайшов, ризикуючи власним життям, — скромно відповів Симпкінс.

XI. ВОДА І ВОГОНЬ

У той час, як Симпкінс вистежував Слейтона, шукаючи спосіб захопити його без будь-якого кровопролиття, Томсон зі своїми помічниками і Людерс посилено займалися вивченням Саргасового моря. Вони здійснили кілька підводних експедицій, опускаючись на дно моря у водолазних костюмах.

Їм удалося одержати досить точні уявлення про Острів Загиблих Кораблів. Людерс із захопленням працював над кресленням і одного разу, коли всі сиділи за вечірнім чаєм, з'явився з великим аркушем паперу.

— Ось полюбуйтеся, — сказав він урочисто, розгортаючи трубку. — Острів Загиблих Кораблів розташований на підводній зрізаній вершині гори вулканічного походження. Навкруги Острова — біля підніжжя гори — глибина дна сягає тисячі п'ятисот метрів, а від вершини гори до поверхні океану всього сто метрів. Увесь цей простір заповнений загиблими кораблями, що становлять ніби піраміду.

— Надгробний пам'ятник, — зауважив Гатлінг.

— Так, пам'ятник тисячам жертв моря. Але ця піраміда разом з тим виявилася містом, населеним підводними мешканцями.

— Як, є ще і підводні мешканці Острова? — запитала Вівіана.

— Кальмари, каракатиці, восьминоги. Навряд чи є на земній кулі інше місце, де б ці істоти нагромаджувалися в такій величезній кількості. І зрозуміло чому. Напівзруйновані кораблі виявилися надзвичайно зручними квартирами для восьминогів. Вони вповзають туди крізь пробоїни і визирають з ілюмінаторів, очікуючи на здобич.

— Але ж це надто небезпечно, — продовжувала Вівіана, — спускатися на дно в такому місці!

— Ще б пак! Доводиться обмежувати підводні експедиції відкритими місцями і триматися ближче один до одного. Зате ми можемо милуватися цікавими видовищами. Нещодавно ми спостерігали таку картину: восьминіг зловив краба і почав бавитися ним. Краб чинив опір, намагався звільнитися від чіпких щупалець, але скоро знеміг у боротьбі. А восьминіг ще довго бавився крабом. Іноді він відпускав жертву і негайно ловив.

Тепер у нас залишилася недослідженою тільки глибоководна частина острова. Між іншим, ми помітили, що морська течія, чим глибше, тим стає сильнішою. Ця течія, очевидно, і приводить потерпілі аварію судна до Острова Загиблих Кораблів. Ми плануємо завтра взятися за вивчення цієї течії. Ходімо з нами, Гатлінге, ви ще не опускалися на морське дно, — запропонував Людерс.

Вівіана з побоюванням подивилася на чоловіка. Томсон спіймав цей погляд і сказав:

— Не турбуйтеся, місіс, там немає восьминогів. Ми опустимося просто із «Задирливого» на відкритому місці в наших водолазних костюмах. Вони мають резервуари із запасом стисненого повітря. Крім того, до наших послуг будуть троси, за допомогою яких нас будь-якої миті зможуть підняти на поверхню. Це абсолютно безпечно.

— Абсолютно безпечно? У такому разі я йду з вами, — рішуче заявила Вівіана.

Томсон був дещо збентежений таким несподіваним оборотом. Але він уже знав характер Вівіани і не сперечався. Спроба чоловіка відмовити її залишилася безуспішною.

— Але ви не впораєтеся з водолазним костюмом, — застеріг Людерс. — Ви знаєте, що він важить на повітрі двісті кілограмів?

— Але у воді він буде значно легший! — відповіла Вівіана. — Я досить сильна. Не хвилюйтеся за мене.

Наступного дня, на світанку, Гатлінги, Людерс, Томсон і його асистенти надягали на себе водолазні костюми.

Кожного разу перед опусканням Томсон пояснював матросам, що залишилися на кораблі, і водолазам значення сигналів.

— Повторюю! Смикнути один раз — значить: «Я на ґрунті, відчуваю себе добре». Чотири рази: «Піднімайте нагору»[17]. Часте сіпання понад чотири рази: «Мені погано, тривога…» Ну, надягайте костюми.

Вівіана не могла ступити у важкому костюмі, як, утім, і інші, їх спустили у воду за допомогою лебідки. Але у воді всі відчули себе легше та вільніше.

Дослідники опустилися на схил підводної гори і, тримаючись за тонкі, але міцні сталеві троси, прикріплені до поясів, стали сходити вниз. На глибині десяти метрів уже були сутінки. Томсон і Людерс, що йшли попереду, засвітили електричні ліхтарі, але скоро погасили їх: світло збирало до себе мешканців моря. Було небезпечно привернути увагу акули або восьминога. Чим нижче спускалися водолази, тим ставало темніше і холодніше. Разом з тим все більше відчувався рух води кудись вниз, неначе серед спокійних вод океану протікала швидка річка і подорожні йшли посеред її течії. Треба було докладати зусиль, аби утриматися на ногах. Водолази міцно стискали трос, який опускався зверху у міру спуску.

У зеленій напівімлі промайнуло темне тіло, — мабуть, акули. Невідомий хижак проплив повз водолазів, зник і знову з'явився з іншого боку. Всі підійшли ближче один до одного. Морське чудовисько поплило. Але раптом воно несподівано зі страшною швидкістю промчало мимо Томсона, і, — якби він не нахилився, воно могло б розпиляти його надвоє, в кращому разі порвати водолазний костюм, і Томсон був би залитий водою. Навіть у підводних сутінках Томсон упізнав рибу-пилу. Він обернувся до супутників і жестами показав небезпеку, що їм загрожує. Говорити дослідники не могли. Людерс ліг на дно і запропонував усім повторювати його дії. Риба-пила кілька разів промчала над ними, причому один раз зачепила трос Тамма, сильно рвонувши його. На щастя, одне сіпання, яке, очевидно, було помічено вгорі, означало: «Відчуваю себе добре». Інакше його підняли б і він міг бути убитий рибою.

Кілька хвилин водолази лежали нерухомо. Риба, не бачивши більше здобичі, поплила. Всі полегшено зітхнули в своїх металевих ковпаках і почали обережно підніматися. Але як тільки вони рушили вперед, їх переслідувач з'явився знову. Людерс відчайдушно лаявся, хоча його ніхто не чув. Становище було серйозне. Як відв'язатися від хижака? Небезпечно було рухатися вперед, але не менше небезпечно і піднятися вгору. Що робити?

Мюллеру спала вдала думка. В ту мить, коли риба відплила на значну відстань, він відійшов убік, засвітив ручний електричний ліхтар і поклав його на каміння так, що світло падало в інший бік від водолазів, залишаючи їх у тіні. Потім Мюллер повернувся, і всі почали чекати, що буде далі. Хитрість вдалася. До ліхтаря почали наближатися всілякі риби. Невдовзі заявилася туди і риба-пила. Її очі, засліплені світлом, не бачили водолазів, що стояли в тіні. Зате серед освітлених світлом риб знайшлося немало смачної їжі, і риба-пила почала пожирати її.

Проте, незабаром з'явилася нова велика риба — плямиста акула, і між нею і рибою-пилою зав'язалася смертельна боротьба. В освітленому просторі води два хижаки нападали один на одного. Вони розходилися, сходилися, ганялися один за одним. Акула намагалася підпливти знизу і, перекинувшися, встромити гострі зуби в черево риби-пили. Але риба-пила швидким, як помах шаблі, рухом вислизала від удару. Проте після кількох сутичок риба-пила була поранена. Вода забарвилася кров'ю. Але їй також вдалося завдати акулі жахливого удару своєю пилою. Кров, як червоний туман або заграва пожежі, наповнила поле битви.

І раптом зверху почали смикати трос по три рази — сигнал небезпеки — «Піднімаємо».

Що могло ще там статися?

Невдовзі водолази відчули, що їх піднімають угору. Всіх охопило хвилювання. Вгорі, очевидно, відбувалося щось недобре. Минуло ще кілька томливих хвилин. Усі незадоволено дивилися вгору, неначе чекаючи звідти роз'яснення.

Коли водолазів підняли в шлюпку і роздягнули, то вони дізналися, що сталося за їхньої відсутності на Острові.

— Симпкінс і Флорес, — сказав капітан Муррей, — затіяли облогу корабля «Сивіла», де, виявляється, ховався останнім часом Слейтон з китайцем. Слейтон відмовився здатися, і тепер вони почали стрілянину, — чуєте?

З боку Острова справді чулися поодинокі рушничні постріли.

— Ми поки що тримаємо нейтралітет, — усміхаючись, додав Муррей.

Гатлінг узяв польовий бінокль і навів його на місце битви. На краю Острова, біля «Сивіли», під прикриттям товстих щогл і бортів накренених кораблів, засіли нападникі. Тих, котрі потрапили в облогу, не було видно. З того й іншого боку час від часу чулися постріли.

Рантом на палубі «Сивіли» з'явився китаєць. Майже голий, він розмахував якимось предметом.

Потім він підбіг до вантажного пароплава, що стояв поряд із «Сивілою», і кинув у нього бомбу. Пролунав тріск бомби, який розірвалася, і раптом з пароплава почали підійматися величезні чорні клуби диму.

— Нафта! Так горить нафта! — вигукнув капітан Муррей, що перший зрозумів небезпеку.

Справді горіла нафта, що знаходилася в цистернах старого-пароплава. Язики полум'я почали лизати борти пароплава. Палаюча рідина спускалася все нижче, розтікалася по воді, продовжуючи горіти. Неначе запалало саме море. А клуби чорного диму підіймалися все вище, як над кратером вулкана, затьмарюючи сонце і вкриваючи все густою пеленою.

Перестрілка ущухла. На Острові зчинилося сум'яття. Сирена «Задирливого» тривожно завила. Вогненне кільце тим часом все розширялося, захоплюючи довколишні кораблі. Китаєць бігав над полум'ям уздовж борту пароплава, розмахуючи руками, і щось божевільно кричав.

— Жовта річка! Велика Жовта річка!

Раптом серед диму поряд із китайцем з'явився Бокко. Він схопив китайця і потягнув на другий бік корабля, до містка. Корма «Сивіли» спалахнула. Якась постать промайнула серед диму, прямуючи до носа корабля. Це, очевидно, був Слейтон, але на нього ніхто не звернув уваги. Прозвучав самотній постріл. Стріляв Флорес, але, мабуть, промахнувся. Слейтон продовжував бігти, кинувся у воду і поплив до Нового Острова.

— Навряд чи він врятується там, — сказав задумливо Муррей. — Палаюча нафта розливається на величезний простір.

Вівіана турбувалася за Меггі та її дитину. Невдовзі, проте, Меггі з'явилася разом з рештою остров'ян. Незважаючи на полум'я, що поширювалося з величезною швидкістю, остров'яни забігали до себе, щоб захопити дещо з свого майна.

— Швидше, Меггі, швидше! — кричала Вівіана.

Шлюпки безперервно підвозили остров'ян. Меггі з дитиною вже були на борту. Китайця приніс на руках О’Гара. Едуард Гортван приплив із Флоресом. Флорес був похмурий. Здавалося, лише він із сумом розлучався з Островом. В іншому місці йому не вдасться бути губернатором.

— А Бокко де? — запитала Вівіана.

— Забарився. Зараз прийде, — відповів О’Гара, притримуючи китайця, що виривався. Нещасний збожеволів.

— Мої рукописи! — раптом закричав Людерс, спускаючись у шлюпку, що відпливала.

— Зупиніться, шалений! — схопив його за руку Гатлінг. — Майже весь Острів у вогні. Ви задихнетеся.

— Ні, вітер відносить дим убік! — І він відплив.

— Симпкінса теж немає, — хвилювався Муррей. — Якщо вітер пожене нафту в цей бік, шлях до порятунку буде відрізаний.

На палубу пароплава вийшов Бокко. Він тримав червоний вузлик, з якого виглядав шматок позументу його «придворного» мундира…

Вітер змінився, і палаючу нафту швидко гнало до «Задирливого».

— Кого ще немає? — запитав Муррей. — Доведеться відвести пароплав від берега.

— Людерса і Симпкінса…

— Он хтось біжить!

Це старий Людерс біг містками, навантажений рукописами. Море горіло вже майже біля місця переправи, коли Людерс підбіг і впав у шлюпку, але негайно й підхопився, виловлюючи корабельний журнал, що впав у воду.

— Де Симпкінс? — вигукнули з борту, коли шлюпка наблизилася.

— Я бачив, він… Ой, дозвольте звести дух… Він біг до резиденції губернатора. Подайте руку, голова йде обертом…

Людерса підхопили дужі матроські руки. Плоскодонна барка — пристань Острова — запалала.

— Погано, — сказав Муррей. — Для Симпкінса шлях відрізаний.

Крізь густі клуби диму Гатлінг, нарешті, побачив постать людини, що з'явилася на палубі «Єлизавети». Симпкінс біг сюди. Але на півдорозі він побачив, що полум'я перегороджує йому шлях. Якусь мить він постояв у нерішучості і кинувся по бічних містках у той бік Острова, куди ще не дійшла палаюча нафта.

«Задирливий» був уже під парами.

— Віддати якір! — скомандував Муррей. — Задній хід! Праворуч кермо! Повний хід!

Пароплав огинав Острів, йдучи в той бік, куди біг Симпкінс. Ось Симпкінс добіг до останнього корабля і всівся в очікуванні допомоги. Вітер, що змінився, застилав пароплав густим шаром диму, так що важко був дихати. Швидко спустили шлюпку.

— Швидше, швидше! Задихаюся! — кричав Симпкінс.

Нарешті його взяли на шлюпку і доставили на корабель.

Кишені Симпкінса дуже випиналися, лице розпливалося в усмішці. Помітивши допитливий погляд Гатлінга, він ляснув руками по кишені і сказав:

— Речові докази! Проте піду переодягатися, весь прокоптився…

Капітан віддав команду йти повним ходом. Жар від пожежі ставав нестерпним. Дим душив, полум'я захоплювало дедалі нові простори.

— Якби не водорості, які стримують розлиття нафти, без жертв не обійшлося б, — зауважив Муррей.

За чверть години «Задирливий» вибрався зі смуги диму. Усі полегшено зітхнули. На палубу вийшов Симпкінс. Він умився, переодягнувся та насвистував щось веселе. Вівіана дивилася на Острів. Над ним, як неосяжна, гігантська парасолька, яка дотикалася верхом високих перистих хмарин, розстелявся дим, багряний у промінні вечірнього сонця. А внизу кипіло палаюче морс. Як полум'яні стовпи, падали одна за одною високі щогли. У світлі пожежі Саргасове море, вкрите водоростями, здавалося морем, наповненим кров'ю…

ГОЛОВА ПРОФЕСОРА ДОУЕЛЯ

Присвячую моїй дружині Маргариті Костянтинівні Бєляєвій

ПЕРША ЗУСТРІЧ

рошу, сідайте.

Марі Лоран опустилася в глибоке шкіряне крісло.

Поки професор Керн відкривав конверта і читав листа, вона нашвидку оглянула кабінет.

Яка похмура кімната! Але працювати тут зручно: ніщо не відвертає уваги. Лампа з низьким абажуром освітлює тільки письмовий стіл, захаращений книгами, рукописами, коректурами. Око ледь вирізняє масивні меблі з чорного дуба. Темні шпалери, темні штори. В напівтемряві блищить лише золото тиснених оправ у масивних шафах. Довгий маятник старовинного годинника рухається розмірено і плавно.

Перевівши погляд на Керна, Лоран мимоволі всміхнулася: зовнішність професора цілком відповідала стилю кабінету. Ніби витесана з дуба, важка, сувора постать Керна здавалася частиною умеблювання. Великі окуляри в черепаховій оправі скидалися на два циферблати годинника. Мов маятники, рухалися його сіро-попелясті очі, переходячи з рядка на рядок листа. Прямокутний ніс, прямий розріз очей, рота і квадратне підборіддя, що видавалося наперед, робили обличчя схожим на стилізовану декоративну маску, яку виліпив скульптор-кубіст.

«Камін прикрашати б такою маскою», — подумала Лоран.

— Колега Сабатьє казав уже про вас. Так, мені потрібна помічниця. Ви медик? Чудово. Сорок франків на день. Виплата щотижня. Сніданок, обід. Але я висуваю одну умову…

Постукавши сухим пальцем об стіл, професор Керн несподівано запитав:

— Ви умієте мовчати? Всі жінки балакучі. Ви жінка — це погано. Ви вродлива — це ще гірше.

— Але як це стосується…

— Безпосередньо. Вродлива жінка — двічі жінка. Отже, їй подвійною мірою властиві жіночі вади. У вас може бути чоловік, друг, наречений. І тоді всі таємниці до біса.

— Але…

— Ніяких «але»! Ви повинні бути німа, мов риба. Ви повинні мовчати про все, що побачите і почуєте тут. Пристаєте на такі умови? Змушений попередити: недотримання їх матиме дуже неприємні для вас наслідки. Дуже неприємні…

Лоран була збентежена й заінтригована…

— Я згодна, коли у всьому цьому немає…

— Злочину, ви хочете сказати? Можете бути цілком спокійною. І вам не загрожує ніяка відповідальність… Як у вас із нервами?

— Я здорова…

Професор Керн кивнув головою.

— Алкоголіків, неврастеніків, епілептиків, божевільних у роду не було?

— Ні.

Керн іще раз кивнув головою.

Його сухий, гострий палець упився в кнопку електричного дзвінка.

Двері нечутно відчинились.

У напівтемряві кімнати, мов на фотографічній пластинці, яку проявляють, Лоран побачила лише білки очей, потім поступово проявилося лискуче обличчя негра. Чорне волосся і костюм зливалися з темною драпіровкою дверей.

— Джоне! Покажіть мадемуазель Лоран лабораторію.

Негр кивнув головою, запрошуючи йти за ним, і відчинив другі двері.

Лоран зайшла до зовсім темної кімнати.

Клацнув умикач, і яскраве світло чотирьох матових півкуль залляло кімнату. Лоран мимоволі заплющила очі. Після напівтемряви похмурого кабінету білизна стін засліплювала… Блищали шибки шаф з блискучими хірургічними інструментами. Холодним світлом палали сталь і алюміній невідомих Лоран апаратів. Теплими, жовтими вилисками падало світло на мідні відполіровані деталі. Труби, змійовики, колби, скляні циліндри… Скло, каучук, метал…

Посеред кімнати — великий прозекторський стіл. Біля столу — скляний ящик; у ньому пульсувало людське серце. Від серця тягнулися трубки до балонів.

Лоран повернула голову вбік і раптом побачила таке, що примусило її здригнутися, ніби від електричного удару.

На неї дивилася людська голова — сама голова без тулуба.

Вона була прикріплена до прямокутної скляної дошки. Дошку підтримували чотири високі блискучі металеві ніжки. Від перерізаних артерій і вен, через отвори в склі, йшли, з'єднавшись уже парами, трубки до балонів. Найтовща трубка виходила з горла і з'єднувалася з великим циліндром. Циліндр та балони були обладнані кранами, манометрами і невідомими Лоран приладами.

Голова пильно і скорботно дивилася на Лоран, кліпаючи повіками. Не могло бути сумніву: голова, відділена від тіла, жила самостійним і свідомим життям.

Попри приголомшливе враження, Лоран не могла не помітити, що ця голова навдивовижу схожа на голову нещодавно померлого відомого вченого-хірурга, професора Доуеля, який вславився своїми дослідами з оживлення органів, вирізаних зі свіжого трупа. Лоран не раз бувала на його блискучих публічних лекціях, і їй добре запам'ятався цей високий лоб, характерний профіль, хвилясте, посріблене сивиною густе русяве волосся, блакитні очі… Так, це була голова професора Доуеля. Тільки губи й ніс його зробилися тоншими, скроні та шоки запали, очі більше заглибилися в орбіти, й біла шкіра набула жовтаво-лимонного відтінку мумії. Але в очах було життя, була думка.

Лоран, мов зачарована, не могла відвести погляду від тих блакитних очей.

Голова беззвучно поворушила губами.

Це вже було занадто для нервів Лоран. Вона мало не знепритомніла. Негр підтримав її і вивів з лабораторії.

— Це жахливо, це жахливо… — повторювала Лоран, упавши в крісло.

Професор Керн мовчки барабанив пальцем об стіл.

— Скажіть, це справді голова?..

— Професора Доуеля? Так, це його голова. Голова Доуеля, мого померлого шановного колеги, яку я повернув до життя. На жаль, я зміг воскресити саму лише голову. Не все дається одразу. Бідолашний Доуель страждав від невиліковної поки що хвороби. Помираючи, він заповідав своє тіло для наукових дослідів, які ми проводили з ним разом. «Усе моє життя було віддане науці. Хай же науці послугує і моя смерть. Я волію, щоб у моєму трупові порпався друг-учений, а не могильний черв», — ось який заповіт лишив професор Доуель. І я одержав його тіло. Мені пощастило не лише оживити його серце, але й воскресити свідомість, воскресити «душу», кажучи мовою натовпу. Що ж тут жахливого? Люди досі вважали жахливою смерть. Хіба ж воскресіння з мертвих не було тисячолітньою мрією людства?

— Я б воліла померти, аніж так воскреснути.

Професор Керн зробив непевний жест рукою.

— Так, воно має певні незручності для воскреслого. Бідоласі Доуелю було б незручно показатись на люди в такому… неповному вигляді. Ось чому ми тримаємо цей дослід у таємниці. Я кажу «ми», бо цього бажає сам Доуель. До того ж дослід іще не доведено до кінця.

— А як же професор Доуель, тобто його голова, висловив це побажання? Голова може розмовляти?

Професор Керн на мить знітився.

— Ні… голова професора Доуеля не розмовляє. Але вона чує, розуміє і може відповідати мімікою обличчя…

І щоб перевести розмову на інше, професор Керн запитав:

— Отже, ви приймаєте мою пропозицію? Чудово. Я чекаю на вас завтра о дев'ятій ранку. Але пам'ятайте: мовчанка, мовчанка і мовчанка.

ТАЄМНИЦЯ ЗАБОРОНЕНОГО КРАНА

Життя Марі Лоран було нелегким. Їй виповнилося сімнадцять років, коли помер її батько. На плечі Марі лягли турботи про хвору матір. Невеликих коштів, які залишилися по смерті батька, вистачило ненадовго, доводилося вчитись і підтримувати родину… Кілька років вона пропрацювала нічним коректором у газеті. Вивчившись на лікаря, марно намагалася знайти місце. Їй запропонували їхати в згубні місця в Новій Гвінеї, де лютувала жовта пропасниця. Ні їхати туди з хворою матір'ю, ні розлучатися з нею Марі не хотіла. Пропозиція професора Керна стала для неї виходом зі скрутного становища.

Незважаючи на всю незвичність роботи, вона погодилася майже без вагання.

Лоран не знала, що професор Керн, перед тим як прийняти її, збирав про неї докладні відомості.

Уже два тижні вона працювала в Керна… Обов'язки її були нескладні. Протягом дня вона мала стежити за апаратами, які підтримували життя голови. Вночі її заступав Джон.

Професор Керн пояснив їй, як поводитися з кранами біля балонів. Показавши на великий циліндр, від якого йшла товста трубка до горла голови, Керн суворо заборонив їй відкривати кран циліндра.

— Коли повернути кран, голова негайно помре. При нагоді я поясню вам усю систему живлення голови і призначення цього циліндра. А поки що з вас досить і того, що ви знаєте, як поводитись з апаратами.

Однак давати обіцяні пояснення Керн не квапився.

В одну ніздрю голови було глибоко вставлено маленький термометр. У певні години слід було виймати його і записувати температуру. Термометрами й манометрами були обладнані також балони. Лоран стежила за температурою рідин і тиском у балонах. Ретельно відрегульовані апарати не завдавали клопоту, діючи з точністю годинникового механізму. Особливо чутливий прилад, який було приставлено до скроні голови, показував пульсацію, механічно викреслюючи криву. Через добу стрічку міняли. Вміст балонів поповнювався без Лоран, ще до того, як вона приходила.

Марі поступово звикла до голови і навіть заприятелювала з нею.

Коли вранці Лоран заходила до лабораторії з порожевілими від ходи та свіжого повітря щоками, голова кволо всміхалась до неї і повіки її тремтіли на знак привітання.

Голова не могла говорити. Але поміж нею і Лоран швидко встановилася умовна мова, хоча й дуже скупа. Коли голова опускала повіки — це означало «так», піднімала вгору — «ні». Трохи допомагали і губи, які беззвучно ворушилися.

— Як ви сьогодні почуваєтеся? — запитувала Лоран.

Голова посміхалася «тінню посмішки» й опускала повіки: «добре, дякую».

— Як минула ніч? Та сама міміка.

Ставлячи запитання, Лоран вправно виконувала ранкові обов'язки. Перевірила апарати, температуру, пульс. Зробила записи в журналі. Потім дуже обережно обмила водою зі спиртом обличчя голови з допомогою м'якої губки, витерла гігроскопічною ватою вуха. Зняла шматочок вати, який зачепився за вії. Промила очі, вуха, ніс, рот, — у рот і ніс для цього вводилися спеціальні трубки. Зачесала волосся.

Руки її спритно й швидко торкалися голови. На обличчі голови був задоволений вираз.

— Сьогодні чудовий день, — говорила Лоран. — Синє-синє небо. Чисте морозне повітря. Так і хочеться дихати на повні груди. Дивіться, як яскраво світить сонце, геть по-весняному.

Кутики вуст професора Доуеля печально опустилися. Очі тоскно глянули у вікно і зупинилися на Лоран.

Вона почервоніла від легкої досади на себе. Чуйна Лоран інстинктивно уникала розмови про все, що було недосяжним для голови і могло зайвий раз нагадати про вбогість її фізичного існування.

Марі відчувала якусь материнську жалісливість до голови, як до немічної, обійденої природою дитини.

— Що ж, будемо працювати! — швидко сказала Лоран, аби виправити помилку.

Зранку, до появи професора Керна, голова читала. Лоран приносила купу свіжих медичних журналів та книжок і показувала їх голові. Голова переглядала. На потрібній статті ворушила бровами. Лоран клала журнал на пюпітр, і голова заглиблювалася в читання. Лоран звикла, стежачи за очима голови, вгадувати, який рядок вона читає, і вчасно перегортати сторінки.

Коли треба було на полях зробити позначку, голова подавала знак, і Лоран проводила пальцем по рядках, стежачи за очима голови і малюючи олівцем риску на полях.

Для чого голова примушувала робити позначки на полях, Лоран не розуміла, з допомогою їхньої скупої мімічної мови не сподівалася дістати пояснення і тому не розпитувала.

Але якось, проходячи через кабінет професора Керна за його відсутності, Марі побачила на столі журнали з позначками, що їх вона робила за вказівками голови. А на аркуші паперу рукою професора Керна були переписані позначені місця. Це спонукало Лоран замислитись.

Згадавши зараз про це, Марі не втрималася від запитання. Можливо, голові пощастить якось відповісти.

— Скажіть, нащо ми позначаємо деякі місця в наукових статтях?

На обличчі професора Доуеля з'явився невдоволений і нетерплячий вираз. Голова виразно глянула на Лоран, потім на кран, від якого тягнулася трубка до горла голови, і двічі звела брови. Це означало прохання. Лоран зрозуміла: голова хоче, щоб відкрутили заборонений кран. Уже не вперше голова зверталася до неї з таким проханням. Але Лоран пояснювала бажання голови по-своєму: голова, напевне, хоче покінчити зі своїм безрадісним існуванням. І Лоран не наважувалася відкрутити заборонений кран. Вона не хотіла бути винною в смерті голови, боялась і відповідальності, боялась втратити роботу.

— Ні, ні, — злякано відповіла Лоран на прохання голови. — Коли я відкручу цей кран, ви помрете. Я не хочу, не можу, не смію вбивати вас.

Від нетерплячки й усвідомлення безсилля по обличчю голови пройшла судома.

Тричі вона енергійно піднімала вгору повіки й очі…

«Ні, ні, ні. Я не помру!» — так зрозуміла Лоран. Вона вагалася.

Голова почала беззвучно ворушити губами, і Лоран здалося, що губи намагаються сказати: «Відкрутіть. Відкрутіть. Благаю!..»

Цікавість Лоран розпалилася до краю. Вона відчувала, що тут криється якась таємниця.

В очах голови світилася безмежна туга. Очі просили, благали, вимагали. Здавалося, вся сила людської думки, все напруження волі зосередилося в тому погляді.

Лоран наважилась.

Серце її скажено калатало, рука дрижала, коли вона обережно відкручувала кран.

Одразу ж з горла голови почулося шипіння. Лоран почула кволий, глухий, деренчливий голос, який шипів, мов зіпсований грамофон:

— Д-дяк-кую… вам…

Заборонений кран пропускав стиснуте в циліндрі повітря. Проходячи через горло голови, повітря приводило в рух голосові зв'язки, і голова могла говорити. М'язи горла і зв'язки вже не могли працювати нормально: повітря з шипінням проходило через горло і тоді, коли голова не говорила. А розсічені нервові стовбури шиї порушували нормальну роботу м'язів голосових зв'язок і надавали голосові глухого, деренчливого тембру.

Обличчя голови було задоволене..

Але цієї хвилини почулися кроки з кабінету і брязкіт замка (двері лабораторії завжди замикалися на ключ з кабінету). Лоран ледве встигла закрутити кран. Шипіння в горлі голови припинилось.

Зайшов професор Керн.

ГОЛОВА ЗАГОВОРИЛА

Відтоді, як Лоран відкрила таємницю забороненого крана, минуло з тиждень.

За цей час поміж Лоран та головою встановилися ще більш дружні стосунки. В ті години, коли професор Керн був у клініці чи в університеті, Л оран відкручувала кран, спрямовувала у горло голови невеликий струмінь повітря, щоб голова могла говорити пошепки, але розбірливо. Тихо говорила і Лоран. Вона побоювалася, щоб негр не підслухав їхньої розмови.

На голову професора Доуеля ті бесіди, певне, впливали добре. Очі її пожвавішали, й навіть скорботні зморшки між бровами розгладились.

Голова розмовляла багато й охоче, ніби винагороджуючи себе за час вимушеної мовчанки.

Минулої ночі Лоран бачила вві сні голову професора Доуеля і, прокинувшись, подумала: «А чи бачить сни голова Доуеля?»

— Сни… — тихо прошепотіла голова. — Так, я бачу сни. І я не знаю, чого більше вони завдають мені: горя чи радощів? Я бачу себе вві сні здоровим, сповненим сили і прокидаюся вдвічі знедоленішим. Знедоленим і фізично, і морально. Адже я позбавлений всього, що доступне живим людям. І лише здатність мислити залишено мені. «Я мислю. Отже, я існую», — з гіркою посмішкою процитувала голова слова філософа Декарта. — Існую…

— Що ж ви бачите вві сні?

— Я ще ніколи не бачив себе у моєму теперішньому вигляді. Я бачу себе таким, яким був колись… бачу рідних, друзів… Нещодавно бачив небіжчицю дружину і переживав з нею весну нашого кохання. Бетті колись звернулася до мене як пацієнтка: вона ушкодила ногу, виходячи з автомобіля. Перше наше знайомство відбулося в моєму кабінеті. Ми якось одразу зблизилися з нею. Після четвертих відвідин я запропонував їй поглянути на портрет моєї нареченої, який лежав на письмовому столі. «Я одружусь із нею, коли дістану її згоду», — сказав я. Вона підійшла до столу і побачила на ньому маленьке дзеркальце; заглянувши в нього, вона засміялась і сказала: «Я гадаю… вона не відмовиться». За тиждень вона була моєю дружиною. Ця сцена недавно проминула переді мною вві сні… Бетті померла тут, у Парижі. Ви знаєте, я приїхав сюди з Америки як хірург під час європейської війни. Мені запропонували тут кафедру, і я залишився, щоб жити біля її могили. Дружина моя була дивовижною жінкою…

Обличчя голови проясніло від спогадів, але відразу ж спохмурніло.

— Яким безмежно далеким здається той час!

Голова замислилась. Повітря тихо шипіло в горлі.

— Минулої ночі я бачив уві сні свого сина. Мені дуже хотілося б подивитися на нього ще раз. Але я не насмілююсь піддавати його такому випробуванню…. Для нього я помер.

— Він дорослий? Де він зараз?

— Так, дорослий. Він майже ваш одноліток чи трохи старший. Навчається в університеті. Зараз має бути в Англії, у своєї тітки, материної сестри. Ні, краще б не бачити снів. Але мене, — вела далі голова, помовчавши, — мучать не лише сни. Наяву мене мучать фальшиві відчуття. Як не дивно, але іноді здається, нібито я відчуваю своє тіло. Мені часом хочеться раптом зітхнути на повні груди, потягнутись, розпрямити широко руки, так як це робить людина, коли засидиться. А іноді я відчуваю подагричний біль у лівій нозі. Правда ж, смішно? Хоч як лікар ви маєте це розуміти. Біль такий реальний, що я мимоволі опускаю погляд і, звичайно, крізь скло бачу під собою порожній простір, кам'яні плити підлоги… Часом мені здається, що зараз почнеться напад ядухи, і тоді я майже задоволений своїм «посмертним існуванням», яке позбавляє мене принаймні від астми…

Все це лише рефлекторна діяльність клітин мозку, колись пов'язаних із життям тіла…

— Жахливо! — не витримала Лоран.

— Так, жахливо… Дивно, за життя мені здавалося, що я жив самою тільки роботою думки. Я і справді якось не помічав свого тіла, заглибившись у наукову роботу. І тільки втративши тіло, я відчув, що я втратив. Тепер, як ніколи за все моє життя, я думаю про пахощі квітів, духмяного сіна десь на узліссі, про далекі прогулянки пішки, про шум морського прибою… Я не втратив відчуття нюху, дотику та інших чуттів, але я відрізаний від усієї різноманітності світу відчуттів. Пахощами сіна добре насолоджуватись у полі, коли вони пов'язані з тисячею інших відчуттів: і з пахощами лісу, і з красою вечірньої зорі, і з гомоном лісових птахів. Штучні пахощі не змогли б замінити мені природних. Запах парфумів «Троянда» замість квітки? Це так само мало задовольнило б мене, як голодного запах паштету без паштету. Втративши тіло, я втратив світ, — увесь неосяжний, прекрасний світ речей, яких я не помічав, речей, які можна взяти, помацати і в той же час відчути своє тіло, себе. О, я охоче б віддав своє химеричне існування за єдину радість — відчути в своїй руці вагу простого каменя! Якби ви знали, наскільки приємний дотик губки, коли ви вранці вмиваєте мені обличчя. Адже дотик — це єдина для мене можливість відчути себе в світі реальних речей… Усе, що я можу зробити сам, це доторкнутися кінчиком язика до моїх пересохлих губів.

Того вечора Лоран повернулася додому неуважна і схвильована. Старенька мати, як звичайно, приготувала їй чай із холодною закускою, але Марі не торкнулася бутербродів, нашвидку випила склянку чаю з лимоном і підвелася, щоб іти до своєї кімнати. Пильний погляд матері зупинився на ній.

— Тебе щось бентежить, Марі? — запитала старенька. — Може, якісь неприємності на роботі?

— Ні, мамо, просто я стомилась і голова болить… Я ляжу трохи раніше, і все мине.

Мати не затримала її, зітхнула і, залишившись на самоті, замислилась.

Відтоді як Марі влаштувалась на роботу, вона дуже змінилася. Стала знервованою, потайною. Мати та дочка завжди були великими друзями. Поміж ними не було таємниць. І ось тепер з'явилася таємниця. Старенька Лоран відчувала, що її дочка щось приховує. На материні розпитування про роботу Марі відповідала дуже коротко й невиразно.

— У професора Керна вдома є лікарня для особливо цікавих у медичному відношенні хворих. І я доглядаю їх.

— Які ж це хворі?

— Різні. Є дуже складні випадки… — Марі супилась і переводила розмову на інше.

Стареньку не задовольняли такі відповіді. І вона почала навіть розпитувати про це деінде, але нічого не дізналася, крім того, що повідомила дочка.

«Чи не закохана вона часом у Керна і, можливо, безнадійно, без взаємності?..» — думала старенька. Але тут же й заперечила сама собі: донька не втаїла б від неї свого захоплення. До того ж хіба Марі не гарненька? А Керн неодружений. І коли б тільки Марі кохала його, то, звичайно, і Керн не встояв би. Іншої такої Марі не знайти в цілому світі. Ні, тут щось інше.:. І старенька довго не могла заснути, перевертаючись з боку на бік на високих перинах.

Не спала й Марі. Погасивши світло, щоб мати думала, ніби вона вже спить, Марі сиділа в ліжку з широко розплющеними очима. Вона згадувала кожне слово голови і намагалася уявити себе на її місці: тихенько торкалася язиком своїх губів, піднебіння, зубів і думала:

«Оце й усе, що може робити голова. Можна прикусити губу, кінчик язика. Можна ворушити бровами. Рухати очима. Заплющувати, розплющувати їх. Рот і очі. Більше жодного поруху. Ні, ще можна трохи рухати шкірою па лобі. І більш нічого…»

Марі заплющувала і розплющувала очі, кривила обличчя. О, коли б у цей час мати поглянула на неї! Старенька вирішила б, що її дочка збожеволіла.

Потім несподівано Марі почала хапати себе за плечі, коліна, руки, гладила груди, занурювала пальці в густе волосся і шепотіла:

— Господи! Яка я щаслива! Як багато я маю! — Яка я багата! І я не знала, не відчувала цього!

Утома молодого тіла давалася взнаки. Очі Марі мимоволі заплющились. І тоді вона побачила голову Доуеля. Голова дивилася на неї пильно й скорботно. Голова злітала зі свого столика і ширяла в повітрі. Марі бігала попереду голови. Керн, як шуліка, кидався на голову. Звивисті коридори… Важкі двері… Марі хотіла швидше відчинити їх, та двері не піддавались, і Керн доганяв голову, голова свистіла, шипіла вже біля вуха… Марі відчувала, що задихається. Серце калатає в грудях, його прискорені удари болісно віддаються у всьому тілі. Холодний дрож пробігає по спині… Вона відчиняє двері, потім ще одні, далі ще… О, який жах!..

— Марі! Марі! Що з тобою? Та прокинься ж, Марі! Ти стогнеш…

Це вже не сон. Мати стоїть біля ліжка і стривожено гладить її волосся.

— Нічого, мамо. Просто мені наснився поганий сон.

— Тобі надто часто почали снитися погані сни, дитино моя…

Старенька виходить зітхаючи, а Марі ще деякий час лежить із розплющеними очима, тамуючи биття серця.

— Щось мої нерви геть здають, — тихо шепоче вона і цього разу міцно засинає.

СМЕРТЬ ЧИ ВБИВСТВО?

Якось, переглядаючи перед сном медичні журнали, Лоран прочитала статтю професора Керна про нові наукові дослідження. В цій статті Керн посилався на праці інших вчених з тієї ж галузі. Всі ці вибірки було взято з наукових журналів та книг, і-вони цілком збігалися з тими, що їх Лоран за вказівкою голови підкреслювала під час їхніх ранкових занять.

Другого дня, як тільки трапилась нагода поговорити з головою, Лоран запитала:

— Що робить професор Керн в лабораторії за моєї відсутності?

Повагавшись, голова відповіла:

— Ми з ним продовжуємо наукову роботу.

— Отже, і всі ті позначки ви робите для нього? А вам відомо, що вашу роботу він друкує під своїм ім'ям?

— Я здогадуюсь.

— Неподобство! Як ви можете дозволяти таке?

— Що ж я можу вдіяти?

— Коли не можете ви, то можу зробити я! — гнівно вигукнула Лоран.

— Тихше… Дарма… Було б смішно в моєму становищі висувати претензії на авторські права. Гроші? Нащо вони мені? Слава? Що може дати мені слава?.. До того ж… якщо все це спливе, роботу не буде доведено до кінця. А в тому, щоб її було доведено до кінця, зацікавлений я сам. Правду кажучи, мені хочеться бачити результати моєї праці.

Лоран замислилась.

— Така людина, як Керн, ладна піти на все, — тихо проказала вона. — Професор Керн казав мені, коли я влаштовувалась до нього на роботу, що ви померли від невиліковної хвороби й самі заповідали своє тіло для наукових дослідів. Це правда?

— Мені важко говорити про це. Я можу помилитись. Це правда, але, можливо… не все правда. Ми працювали разом з ним над оживленням людських органів, узятих від свіжого трупа. Керн був моїм асистентом. Кінцевою метою моєї праці тоді я бачив оживлення відсіченої від тіла голови людини. Я завершив усю підготовчу роботу. Ми вже оживляли голови тварин, але вирішили не розголошувати наших успіхів доти, доки нам не пощастить оживити і продемонструвати людську голову. Перед цим останнім дослідом, в успіхові якого я не сумнівався, я передав Кернові рукопис з усією проведеною мною науковою роботою для підготовки до друку. Одночасно ми працювали над іншою науковою проблемою, котра теж була дуже близька до вирішення. В цей час у мене стався важкий напад астми — хвороби, що її я, учений, намагався перемогти. Поміж мною і хворобою йшла давня боротьба. Справа була тільки в часі: хто з нас перший вийде переможцем? Я знав, що перемога може бути за нею. І я справді заповідав своє тіло для анатомічних робіт, хоч і не очікував, що саме мою голову буде оживлено. Так от… під час того останнього нападу Керн був біля мене і надавав мені медичну допомогу. Він уколов мені адреналін. Можливо… доза була завеликою, а може, й астма довершила свою справу.

— Ну, а потім?

— Асфіксія (ядуха), коротка агонія — і смерть, яка для мене була лише втратою свідомості… А потім я пережив досить дивні перехідні стадії. Свідомість дуже повільно почала повертатися до мене. Мені здається, що моя свідомість була пробуджена гострим відчуттям болю в шиї. Біль поступово вщухав. Тоді я не зрозумів, що це означає. Коли ми з Керном робили досліди з оживлення собачих голів, відсічених від тіла, ми звернули увагу на те, що собаки відчувають надзвичайно гострий біль після пробудження. Голова собаки тіпалася на тарелі з такою силою, що іноді з кровоносних судин випадали трубки, через які надходила поживна рідина. Тоді я запропонував анестезувати місце зрізу. Щоб воно не підсихало і не зазнавало впливу бактерій, шию собаки занурювали в особливий розчин Рінген-Локк-Доуель. Цей розчин містить і поживні, і антисептичні, і анестезувальні речовини. Ось у такий розчин і було занурено зріз моєї шиї. Без цього запобіжного заходу я міг би померти вдруге дуже швидко після пробудження, як помирали голови собак у наших перших дослідах. Але, повторюю, тієї хвилини я про все це не думав. Усе було неясним, ніби хтось розбудив мене після сильного сп'яніння, коли вплив алкоголю ще не минув. Але в моїй голові все ж засвітилася радісна думка, що коли свідомість, хоч і не ясна, повернулася до мене, то, виходить, я не помер. Ще не розплющуючи очей, я розмірковував про дивний перебіг останнього нападу. Зазвичай напади астми закінчувалися раптово. Іноді інтенсивність ядухи послаблювалася поступово. Але я ще ніколи не втрачав свідомості після нападу. Це було щось нове. Новим було також відчуття гострого болю в шиї.

І ще одна дивна річ: мені здавалося, що я зовсім не дихав і разом з тим не задихався. Я спробував дихнути, але не міг. Більш того, я втратив відчуття своїх грудей. Я не міг розширити грудної клітки, хоч активно, — як мені здавалося, напружував свої грудні м'язи. «Щось дивне, — думав я, — або я сплю, або марю…» На превелику силу мені вдалося розплющити очі. Темрява. У вухах невиразний шум. Я знову заплющив очі… Ви знаєте, коли людина помирає, то органи чуття згасають не всі одразу. Спочатку людина втрачає відчуття смаку, потім гасне п зір, потім слух. Певне, у зворотному порядку відбувалося і їх відновлення. Через деякий час я знову розплющив очі й побачив тьмяне світло. Так, ніби я занурився у воду на велику глибину. Потім зеленкувата імла почала розходитись, і я неясно побачив перед собою обличчя Керна і в той же час почув уже досить виразно його голос: «Очуняли? Дуже радий бачити вас знову живим». Зусиллям волі я примусив мою свідомість проясніти швидше. Я поглянув униз і побачив просто під підборіддям стіл, — тоді цього столика ще не було, а був звичайний стіл, подібний до кухонного, нашвидкуруч пристосований Керном для досліду. Хотів озирнутися назад, але не міг повернути голови. Поруч із цим столом, трохи вище, був інший стіл — прозекторський. На тому столі лежав чийсь обезголовлений труп. Я поглянув на нього, і труп здався мені дивно знайомим, незважаючи на те, що він не мав голови і його грудна клітка була розітнута… Поруч у скляному ящику билося людське серце… Я спантеличено глянув на Керна. Я ще ніяк не міг зрозуміти, чому моя голова височить над столом і чому я не бачу свого тіла. Хотів простягнути руку, але не відчув її. «Що таке?..» — хотів я запитати у Керна і лише беззвучно поворушив губами. А він дивився на мене і посміхався. «Не впізнаєте? — запитав він у мене, кивнувши на прозекторський стіл. — Це ваше тіло. Тепер ви назавжди позбулися астми». Він ще міг жартувати!.. І я збагнув усе. Признаюся, першої хвилини я хотів кричати, зірватися з столика, вбити себе і Керна… Ні, зовсім не так. Я усвідомлював розумом, що мав сердитись, кричати, обурюватися, і в той же час був вражений тим, який крижаний спокій оволодів мною. Може, я й обурювався, але якось дивлячись на себе і на світ збоку. В моїй психіці сталися зрушення. Я тільки спохмурнів і… мовчав. Чи міг я хвилюватися так, як хвилювався раніше, коли тепер моє серце билося в скляній посудині, а новим серцем був мотор?

Лоран з жахом дивилася на голову.

— І після цього… після цього ви продовжуєте з ним працювати! Коли б не він, ви перемогли б астму і були тепер здоровою людиною… Він злодій і вбивця, і ви допомагаєте йому зійти на вершину слави. Ви працюєте на нього. Він, як паразит, живиться вашою мозковою діяльністю, він зробив з вашої голови якийсь акумулятор творчої думки і заробляє на цьому гроші й славу. А ви!.. Що дає він вам?.. Яке ваше життя?.. Ви позбавлені всього. Ви жалюгідний обрубок, в якому, на ваше горе, ще живуть бажання. Увесь світ украв у вас Керн. Даруйте, але я не розумію вас. І невже ви покірно, не ремствуючи працюєте на нього?

Голова посміхнулася печальною усмішкою.

— Бунт голови? Це ефектно. Що ж я міг вдіяти? Адже я позбавлений навіть останньої людської можливості: покінчити з собою.

— Але ж ви могли відмовитись працювати з ним!

— Коли хочете, то я пройшов і через це. Але мій бунт був спричинений не тим, що Керн використовує мої розумові здібності. Зрештою, яке значення має ім'я автора? Важливішим є те, щоб ідея вийшла в світ і зробила свою справу. Я бунтував тільки тому, що мені важко було звикнути до свого нового існування. Я віддавав перевагу смерті перед життям… Я розповім вам про один випадок, який стався зі мною у той час. Якось я був у лабораторії сам. Раптом у вікно влетів великий чорний жук. Звідки він міг узятися в центрі величезного міста? Не знаю. Може, його завезло авто, повертаючись із заміської поїздки. Жук покружляв наді мною і сів на скляну дошку мого столика, поруч зі мною. Я скосив очі й стежив за цією гидкою комахою, не маючи змоги скинути її. Лапки жука ковзали по склу, і він, шурхаючи суглобами, повільно наближався до моєї голови. Не знаю, чи зрозумієте ви мене… я завжди відчував якусь особливу гидливість, відразу до таких комах. Я ніколи не міг примусити себе доторкнутися до них пальцем. І ось я був безсилим навіть перед цим жалюгідним ворогом. А для нього моя голова була тільки зручним трампліном для зльоту. І він продовжував повільно наближатися, шурхаючи лапками. Після кількох спроб йому пощастило зачепитися за волосся бороди. Він довго борсався, заплутавшись у волоссі, але вперто ліз дедалі вище. Так він проповз по стиснутих губах, лівим боком носа, через заплющене ліве око, поки, нарешті, досягати лоба, не впав на скло, а звідти на підлогу. Дурниця. Але вона справила на мене жахливе враження… І коли прийшов професор Керн, я категорично відмовився продовжувати з ним наукову роботу. Я знав, що він не наважиться на людях демонструвати мою голову. А без користі не триматиме в себе голову, яка може стати доказом проти нього. І він уб'є мене. Таким був мій розрахунок. Між нами зав'язалась боротьба. Він вдався до жорстоких заходів. Якось пізно ввечері він зайшов до мене з електричним апаратом, прилаштував до моїх скронь електроди і, ще не пускаючи струму, звернувся до мене з промовою. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і говорив дуже лагідним, м'яким тоном, немов справжній інквізитор. «Шановний колего, — почав він, — ми тут одні, віч-на-віч, за товстими кам'яними стінами. А втім, коли б вони були й тонші, це нічого не міняє, тому що ви не можете кричати. Ви цілковито у моїй владі. Я можу завдати вам найжахливіших тортур, і ніхто мене не покарає. Але нащо тортури? Ми з вами обидва вчені і можемо зрозуміти один одного. Я знаю, живеться вам не легко, але не моя в тому провина. Ви мені потрібні, і я не можу звільнити вас від тяжкого життя, а самі ви не можете втекти від мене навіть у небуття. То чи не краще нам домовитися мирно? Ви будете продовжувати нашу наукову роботу…» Я заперечливо повів бровами, і губи мої нечутно прошепотіли: «Ні». «Ви дуже засмучуєте мене. Чи не хочете цигарку? Я знаю, ви не можете відчути повного задоволення, тому що у вас немає легень, через які нікотин міг би всмоктуватися в кров, та все ж знайомі відчуття…» І він, узявши з цигарнички дві цигарки, одну закурив сам, а другу вставив мені у рота. З яким задоволенням я виплюнув ту цигарку! «Ну що ж, колего, — сказав він тим самим ввічливим, байдужим тоном, — ви примушуєте мене вжити заходів». І він пустив електричний струм. Ніби розпечене свердло пронизало мій мозок… «Як ви почуваєтеся? — дбайливо запитав він мене, ніби лікар пацієнта. — Голова болить? Може, ви хочете вилікувати її? Для цього вам варто лише…» — «Ні!» — відповіли мої губи. «Дуже й дуже шкода. Доведеться трохи посилити струм. Ви страшенно засмучуєте мене». І він пустив такий сильний струм, що, здавалось, голова моя палає. Біль був нестерпний. Я скрипів зубами. Свідомість моя тьмарилась. Як я хотів знепритомніти! Але, на жаль, не зомлівав. Я тільки заплющив очі й стиснув губи. Керн курив, пускаючи дим мені в обличчя, і продовжував підсмажувати мою голову на повільному вогні. Він уже не переконував мене. І коли я розплющив очі, то побачив, що він оскаженів від моєї впертості. «Хай вам біс! Коли б ваш мозок не був мені такий потрібний, я б засмажив його сьогодні ж і нагодував би ним свого пінчера. Фу, який впертий!» І він безцеремонно зірвав з моєї голови всі дроти й зник. Та мені ще рано було радіти. Швидко він повернувся і почав впускати у розчини, які живили мою голову, подразливі речовини, від яких мене мучили страшні, нестерпні болі. І коли я мимоволі кривився, він запитував: «То як, колего, зважилися? Все ще ні?» Я був непохитний. Він вийшов ще більш розлючений, обкидаючи мене тисячею прокльонів. Я торжествував перемогу. Кілька днів Керн не з'являвся в лабораторії, і день при дні я чекав рятівниці — смерті. На п'ятий день він прийшов, весело висвистуючи якусь пісеньку, ніби нічого й не було. Не дивлячись на мене, він узявся до роботи. Днів зо два чи зо три я спостерігав за ним, не беручи ніякої участі. Але робота все одно цікавила мене. І коли він, проводячи досліди, зробив кілька помилок, які могли знищити результати всіх наших зусиль, я не втерпів і подав йому знак. «Давно б так!» — сказав він із задоволеною посмішкою і пустив повітря через моє горло. Я пояснив йому помилки і відтоді продовжую керувати роботою… Він перехитрив мене.

ЖЕРТВИ ВЕЛИКОГО МІСТА

Від того часу як Лоран розкрила таємницю голови, вона зненавиділа Керна. І це почуття зростало з кожним днем. Вона засинала з цим почуттям і прокидалася з ним. Вона бачила Керна у жахливих снах. Та ненависть була аж якась хвороблива. Останнім часом, зустрічаючись із Керном, вона ледве стримувалась, щоб не кинути йому в обличчя: «Вбивця!»

Лоран обходилася з ним напружено і холодно.

— Керн — жахливий злочинець! — вигукувала вона, залишившись наодинці з головою. — Я викажу його… Я кричатиму про його злочин і не вгамуюся, поки не розвінчаю цієї краденої слави, не розкрию всіх його злочинів. Я себе не пожалію.

— Тихше!.. Заспокойтесь, — умовляв її Доуель. — Я вже казав вам, що не хочу метатися. Але коли ваші моральні почуття обурені й ви жадаєте відплати, я не відмовлятиму вас… тільки не поспішайте. Я прошу вас зачекати до завершення наших дослідів. Адже й мені потрібен зараз Керн так само, як і я йому. Він без мене не може закінчити роботу так само, як і я без нього. А це ж усе, що мені залишилося. Більшого мені не створити, але розпочата робота має бути завершена.

У кабінеті почулися кроки.

Лоран швидко закрутила кран і сіла з книжкою в руці, все ще обурена. Голова Доуеля опустила повіки, от ніби задрімала.

Зайшов професор Керн.

Він підозріло поглянув на Лоран.

— Що таке? Ви чимось збентежені? Чи все гаразд?

— Ні… нічого… все гаразд… неприємності вдома…

— Дайте ваш пульс…

Лоран неохоче простягла руку.

— Б'ється посилено… нерви розгулялися… Для нервових людей це, мабуть, важка робота. Але я вами задоволений. І подвоюю вам платню.

— Не треба, дякую.

— «Не треба». Кому ж не потрібні гроші? Адже у вас родина.

Лоран нічого не відповіла.

— Справа така. Треба дещо підготувати. Голову професора Доуеля ми перенесемо в кімнату за лабораторією… Тимчасово, колего, тимчасово. Ви не спите? — звернувся він до голови. — А сюди завтра привезуть два свіженьких трупи, і ми виготуємо з них пару голів, які розмовлятимуть, і продемонструємо їх у науковому товаристві. Час уже оприлюднити наше відкриття.

І Керн знову пильно поглянув на Лоран.

Щоб завчасно не виявити всієї сили своєї неприязні, Лоран змусила себе вдати байдужу і квапливо спитала перше, що спало їй на думку:

— А чиї трупи привезуть?

— Я не знаю, і ніхто цього не знає. Тому що зараз це ще не трупи, а живі й здорові люди. Здоровіші за нас із вами. Це я можу сказати з певністю. Мені потрібні голови цілком здорових людей. Але завтра на них чекає смерть. А за годину, не пізніше, вони будуть тут, на прозекторському столі. Я про це подбаю.

Лоран, яка сподівалася від професора Керна всього, подивилася на нього так перелякано, що він на мить зніяковів, а потім голосно розреготався.

— Усе дуже просто. Я замовив пару свіженьких трупів у морзі. Річ, бачите, в тім, що місто, цей сучасний молох, щодня вимагає людських жертв. Щодня, за непорушними законами природи, в місті гине від вуличного руху кілька людей, не враховуючи нещасних випадків на заводах, фабриках, будівництвах. Так от, ці приречені, бадьорі, сповнені сили та здоров'я люди сьогодні спокійно заснуть, не знаючи, що їх чекає завтра. Завтра вранці вони встануть і, весело наспівуючи, почнуть одягатися, щоб іти, як вони гадатимуть, на роботу, а насправді — назустріч своїй неминучій смерті. У той самий час в іншому кінці міста, так само безтурботно наспівуючи, вдягатиметься їхній кат мимоволі — шофер або водій трамвая. Потім жертва вийде зі своєї квартири, кат виїде з протилежного кінця міста зі свого гаража чи трамвайного парку. Перемагаючи потік вуличного руху, вони наполегливо наближатимуться одне до одного, не знаючи одне одного, аж до фатального місця зіткнення їхніх шляхів. Потім на одну коротку мить хтось із них заґавиться — і все. На статистичній рахівниці, яка відлічує число жертв вуличного руху, додасться одна кісточка. Тисячі випадковостей мають привести їх до цього фатального місця зіткнення. І все ж таки це неминуче трапиться з точністю годинникового механізму, який на одну мить зводить в одну площину дві стрілки, що рухаються з різною швидкістю.

Ніколи ще професор Керн не був такий балакучий з Лоран. Та й звідки в нього така несподівана щедрість? «Я подвоюю вам платню…»

«Він хоче власкавити, купити мене, — подумала Лоран. — Він, здається, підозрює, що я здогадуюсь, ба навіть знаю про багато що. Але йому не вдасться купити мене».

НОВІ МЕШКАНЦІ ЛАБОРАТОРІЇ

Справді, вранці на прозекторському столі лабораторії професора Керна лежали два свіжих трупи.

Дві нових голови, які призначалися для публічної демонстрації, не повинні були знати про існування голови професора Доуеля. Ось чому її було завбачливо перенесено професором Керном до сусідньої кімнати.

Чоловічий труп належав робітникові років тридцяти, що загинув у потоці дорожнього руху. Його могутнє тіло було розчавлене. У напіврозплющених осклянілих очах завмер переляк.

Професор Керн, Лоран та Джон у білих халатах працювали над трупами.

— Було ще кілька трупів, — говорив професор Керн. — Один робітник упав з риштувань. Забракував. У нього могло бути ушкодження мозку від струсу. Забракував я і кількох самовбивць, які отруїлися. Ось цей хлопець виявився годящим. Та ще ось оця… нічна красуня.

Він кивком голови вказав на труп жінки з вродливим, але змарнілим обличчям. На ньому ще помітно було рум'яна і залишки гриму. Обличчя було спокійне. Тільки зведені брови і напіврозкритий рот надавали йому виразу якогось дитячого подиву.

— Співачка з бару. Вбито її випадковою кулею під час п'яної сварки. Просто в серце — бачите? Навмисне так не влучиш.

Професор Керн працював швидко і впевнено. Голови було відсічено від тіл, трупи винесено.

Ще кілька хвилин — і голови поміщено на високі столики. У горло, вени і сонні артерії введено трубки.

Професор Керн був у приємно-збудженому стані. Наближалася його зоряна мить. За успіх він був певен.

На демонстрацію та доповідь професора Керна було запрошено світила науки. Преса, керована вмілою рукою, друкувала попередні статті, в яких підносила науковий геній професора Керна. В журналах були його портрети. Виступові Керна з його дивовижним дослідом оживлення мертвих людських голів надавали значення тріумфу національної науки.

Весело насвистуючи, професор Керн вимив руки, закурив цигарку і самовдоволено подивився на голови, які були перед ним.

— Хе-хе! На таріль потрапила голова не лише Іоанна, але й самої Саломеї. Непогана буде зустріч. Залишається тільки відкрутити кран і… мертві оживуть. Ну, що ж, мадемуазель? Оживлюйте. Відкрутіть усі три крани. В тому великому циліндрі міститься стиснуте повітря, а не отрута, хе-хе…

Для Лоран це вже давно не було новиною. Але вона, з майже несвідомою хитрістю, вдала, що нічого не знала.

Керн спохмурнів, раптом посерйознішав. Підійшовши впритул до Лоран, він, карбуючи кожне слово, сказав:

— Але у професора Доуеля прошу повітряного крана не відкривати. У нього… пошкоджені голосові зв'язки і…

Упіймавши недовірливий погляд Лоран, він роздратовано додав:

— Хай там як… я забороняю вам. Будьте слухняною, коли не хочете мати великі неприємності.

І, повеселівши знову, він проспівав на мотив опери «Паяци»:

— Отож ми починаєм!

Лоран відкрутила крани.

Першою виявила ознаки життя голова робітника. Ледь помітно здригнулися повіки. Зіниці зробилися прозорі.

— Циркуляція є. Все йде чудово…

Раптом погляд голови змінив свій напрямок, очі повернулися до світла вікна. Повільно відновлювалася свідомість.

— Живе! — весело гукнув Керн. — Дайте більше повітря.

Лоран відкрутила кран дужче. Повітря засвистіло в горлі.

— Що це?.. Де я?.. — невиразно мовила голова.

— У лікарні, друже, — сказав Керн.

— У лікарні?.. — Голова повела очима, опустила погляд донизу й побачила порожній простір.

— А де ж мої ноги? Де мої руки? Де моє тіло?

— Немає його, друже. Воно розчавлене. Тільки голова і вціліла, а тулуб довелось відрізати.

— Як це відрізати? Е, ні, я на таке не пристаю. Що це воно за операція? Нащо я годен такий? Самою головою на хліб не заробиш. Мені руки потрібні. Без рук, без ніг нікуди не наймуся… Вийдеш з лікарні… Тьху! Та й вийти нема на чому. Що ж тепер? Пити-їсти треба. Знаю я наші лікарні. Потримаєте скількись там та й витурите: вилікували, мовляв. Ні, я на таке не пристаю, — водно казав він^

Його вимова, широке, засмагле, веснянкувате обличчя, зачіска, наївний погляд блакитних очей — усе вказувало на те, що він хлопець сільський.

Злидні відірвали його від рідних ланів, місто розчавило молоде дуже тіло.

— Може, хоч допомога яка вийде?.. А де той? — раптом згадав він, і очі його розширились.

— Хто?

— Та той, що наїхав на мене… Тут трамвай, тут другий, тут автомобіль, а він просто на мене…

— Не турбуйтесь. Він своє одержить. Номер вантажівки записано: чотири тисячі сімсот одинадцять, коли вам цікаво. Як вас звати? — запитав професор Керн.

— Мене? Тома звали. Тома Буш, от як.

— Ось що, Тома… Ви матимете все, чого забажаєте, і не страждатимете ні від голоду, ні від холоду, ні від спраги. Вас не викинуть на вулицю, не бійтеся.

— А що, дурно годуватимете чи на ярмарках за гроші будете показувати?

— Покажемо, покажемо, та не на ярмарках. Ученим покажемо. Ну, а тепер відпочиньте… — І, поглянувши на голову жінки, Керн заклопотано зауважив: — Щось Саломея примушує себе довго чекати.

— Це що, теж голова без тіла? — запитала голова Тома.

— Та, бачите, аби ви не нудьгували, ми запросили до компанії дівчину… Закрутіть, Лоран, його повітряний кран, щоб не заважав своєю балаканиною.

Керн вийняв з ніздрі жінки термометра.

— Температура вища за трупну, але ще низька. Оживлення йде повільно…

Минав час. Голова жінки не оживала. Професор Керн почав хвилюватися. Він ходив по лабораторії, позирав на годинника, і кожен його крок по кам'яній підлозі дзвінко відлунював у великій кімнаті.

Голова Тома здивовано глипала на нього і беззвучно ворушила губами.

Нарешті Керн підійшов до голови жінки й уважно оглянув скляні трубочки, якими закінчувалися каучукові трубки, введені в сонні артерії.

— Ось де причина. Ця трубочка входить дуже нещільно, й тому циркуляція відбувається повільно. Дайте ширшу трубку.

Керн замінив трубку, і за кілька хвилин голова ожила.

Голова Бріке, — так звали жінку, — на своє оживлення реагувала більш бурхливо. Коли вона остаточно опритомніла і заговорила, то почала хрипко кричати, благала краще вбити її, але не залишати такою потворою.

— Ах, ах, ах!.. Моє тіло… моє бідне тіло!.. Що ви зробили зі мною? Врятуйте мене або вбийте. Я не можу жити без тіла!.. Дайте мені хоч подивитися на нього… ні, ні, не треба. Воно без голови… який жах!., який жах!..

Коли вона трохи заспокоїлась, то сказала:

— Ви кажете, що оживили мене. Я малоосвічена, але я знаю, що голова не може існувати без тіла. Що це, диво, чари?

— Ні те, ні друге. Це — досягнення науки.

— Коли ваша наука може творити такі чудеса, то вона повинна вміти робити й інші. Пришийте мені нове тіло. Бевзень Жорж продірявив мене кулею… Але ж чимало дівчат пускають собі кулю в лоба. Відріжте їхнє тіло і пришийте до моєї голови. Тільки спершу покажіть мені. Треба вибрати гарне тіло. А так я не можу… Жінка без тіла. Це гірше, ніж чоловік без голови.

І, звернувшись до Лоран, вона попросила:

— Будь ласка, подайте мені дзеркало.

Дивлячись у дзеркало, Бріке довго й уважно вивчала себе.

— Жахливо! Можна вас попросити поправити мені волосся? Я не можу сама зробити собі зачіску…

— Вам, Лоран, додалося роботи, — посміхнувся Керн. — Відповідно буде збільшено і вашу платню. Мушу йти.

Він поглянув на годинника і, підійшовши близько до Лоран, прошепотів:

— У їхній присутності, — він повів очима на голови, — ані слова про голову професора Доуеля!..

Коли Керн вийшов з лабораторії, Лоран пішла провідати голову професора Доуеля.

Очі Доуеля дивилися на неї з сумом. Печальна посмішка кривила губи.

— Бідний, бідний… — прошепотіла Лоран. — Але скоро за вас помстяться!

Голова подала знак. Лоран відкрутила повітряний кран.

— Ви краще розкажіть, як пройшов дослід, — прошипіла голова, кволо посміхаючись.

ГОЛОВИ РОЗВАЖАЮТЬСЯ

Головам Тома та Бріке ще важче було звикнути до свого нового існування, ніж голові Доуеля. Його мозок працював над тими ж науковими проблемами, які цікавили його і до того. Тома та Бріке були люди прості й жити без тіла їм не було сенсу. Не дивно, що вони скоро затужили.

— Хіба це життя? — скаржився Тома. — Стирчиш мов пень. Усі стіни до дірок видивився…

Пригнічений настрій «в'язнів науки», як жартома нарік їх Керн, дуже турбував його. Голови могли захиріти від нудьги швидше, аніж настане день їх демонстрації.

І професор Керн усіляко намагався їх розважати.

Він приніс кіноапарат, і Лоран із Джоном вечорами влаштовували кіносеанси. Замість екрана була біла стіна лабораторії.

Голові Тома особливо подобались комічні картини з Чарлі Чапліном і Монті Бенксом. Дивлячись на їхні витівки, Тома на якийсь час забував про своє убоге животіння. З його горла вихоплювалося навіть щось схоже на сміх, а на очі наверталися сльози.

Та ось пострибав і зник Бенкс, і на білій стіні кімнати з'явилося зображення ферми. Маленьке дівча годує курчат. Чубата квочка заклопотано пригощає своїх пташенят. Біля корівника молода здорова жінка доїть корову, відганяючи ліктем теля, що тицяється мордою у вим'я. Пробіг кудлатий собака, весело крутячи хвостом, і слідом за ним показався фермер, ведучи за повід коня.

Тома захрипів незвично високим, фальшивим голосом і раптом вигукнув:

— Не треба! Не треба!..

Джон, який порався біля апарата, не відразу зрозумів, у чім річ.

— Припиніть демонстрацію! — вигукнула Лоран і швидко ввімкнула світло. Зблідле зображення ще миготіло якийсь час і нарешті зникло. Джон зупинив проекційний апарат.

Лоран глянула на Тома. На очах у нього були сльози, але то вже не були сльози сміху. Його пухке лице скисло, мов у покривдженої дитини, губи скривилися.

— Як у нас… на селі… — схлипуючи, проказав він. — Корова… курочка. Пропало, все тепер пропало…

Біля апарата вже метушилася Лоран. Швидко світло згасло, і на білій стіні замиготіли тіні. Гарольд Ллойд втікав від полісменів, які його переслідували. Але настрій Тома був уже зіпсований. Тепер вигляд людей, які рухалися, навівав на нього ще більшу тугу.

— Іч, гасає, як скажений, — бурчала голова Тома. — Посадити б його отак, хай би отоді поплигав.

Лоран ще раз спробувала змінити програму.

Показ великосвітського балу геть засмутив Бріке. Вродливі жінки та їхні розкішні вбрання дратували її.

— Не треба… я не хочу дивитися, як живуть інші, — казала вона.

Кіноапарат прибрали. Радіоприймач розважав голови трохи довше, їм обом подобалася музика, особливо танцювальна.

— Господи, як я танцювала цей танець! — вигукнула якось Бріке, заливаючись слізьми.

Довелося вдатися до інших розваг.

Бріке капризувала, щохвилини вимагала дзеркала, вигадувала нові зачіски, просила підмальовувати їй очі олівцем, білити й рум'янити обличчя. Її дратувала нетямущість Лоран, що ніяк не могла осягнути таємниць косметики.

— Невже ви не бачите, — роздратовано говорила голова Бріке, — що праве око підмальовано темніше від лівого. Підніміть дзеркало вище.

Вона просила, щоб їй принесли модні журнали й тканини, і вимагала драпірувати столика, на якому була закріплена її голова.

Часом Бріке поводилася дивакувато. Наприклад, заявила раптом із запізнілою сором'язливістю, що не може спати в одній кімнаті з мужчиною.

— Відгородіть мене на ніч ширмою або принаймні книжкою.

І Лоран робила «ширму» з великої розгорнутої книжки, встановивши її на скляній дошці біля голови Бріке.

Не менше клопоту завдавав і Тома.

Якось він почав вимагати вина. І професор Керн змушений був дати йому відчути насолоду сп'яніння, ввівши в живильні розчини невеликі дози п'янких речовин. Іноді Тома та Бріке співали дуетом. Ослаблені голосові зв'язки не слухалися їх. То був жахливий дует.

— Мій бідний голос… Коли б ви могли чути, як я співала раніш! — казала Бріке, трагічно зводячи брови.

Вечорами ними оволодівали роздуми. Незвичність існування примушувала навіть ці прості натури замислюватися над питаннями життя і смерті.

Бріке вірила в безсмертя. Тома був матеріалістом.

— Звичайно, ми безсмертні, — казала голова Бріке. — Коли б душа вмирала з тілом, вона не повернулася б у голову.

— А де у вас душа сиділа: в голові чи в тілі? — в'їдливо запитав Тома.

— Звісно, в тілі була… скрізь була… — не зовсім упевнено відповідала голова Бріке, відчуваючи в запитанні якусь каверзу.

— То що, душа вашого тіла тепер безголова ходить на тім світі?

— Самі ви безголовий, — образилася Бріке.

— Та я з головою. Тільки вона в мене і є, — не вгавав Тома. — А ось душа вашої голови чи не зосталася на тому світі? А може, через оцю гумову кишку вернулася назад на землю? Ні, — додав він уже серйозно, — ми як машина. Пустили пару — знову запрацювала. А коли розбилась ущерть — то й пара не допоможе…

І вони поринали в свої думки…

НЕБО І ЗЕМЛЯ

Докази Тома не переконували Бріке. Попри своє досить безладне минуле вона залишалася ревною католичкою. Її бурхливе життя не залишало їй часу не лише думати про потойбічний світ, але навіть ходити до церкви. Однак прищеплена в дитинстві богомільність міцно сиділа в ній. І тепер, здавалося, настав найзручніший час для того, щоб ті зародки релігійності проросли. Її теперішнє існування було страхітливим, але смерть — можливість другої смерті — лякала її ще більше. Ночами її мучили жахи потойбічного життя.

Їй ввижалися язики пекельного полум'я. Вона бачила, як її грішне тіло вже підсмажувалося на величезній сковороді.

Бріке з жахом прокидалася, клацаючи зубами і задихаючись. Так, вона справді відчувала, що задихається. Її збуджений мозок вимагав посиленого притоку кисню, але вона була позбавлена серця — того живого двигуна, який так ідеально регулює постачання потрібної кількості крові всім органам тіла. Вона пробувала кричати, щоб розбудити Джона, який чергував у їхній кімнаті. Але Джонові набридли ті постійні виклики, і він, аби спокійно поспати хоч кілька годин, нехтував вимогами професора Керна і закручував іноді в голів повітряні крани. Бріке розтуляла рота, мов риба, витягнута з води, і намагалася кричати, але той крик був не голоснішим за передсмертні позіхи риби… А по кімнаті все бродили чорні тіні химер, пекельне полум'я освітлювало їхні обличчя. Вони наближалися до неї, простягали страшні пазуристі лапи. Бріке заплющувала очі, але це не допомагало: вона однаково бачила їх. І дивно: їй здавалося, що серце її завмирає і холоне від жаху.

— Господи, Господи, невже ж ти не помилуєш рабу твою, ти всемогутній, — беззвучно ворушилися її губи, — твоя доброта безмежна. Я багато грішила, але хіба я винна? Адже ти знаєш, чому так сталося. Я не пам'ятаю своєї матері, мене нікому було навчити добра… Я голодувала. Скільки разів я прохала тебе допомогти мені. Не гнівайся, Господи, я не докоряю тобі, — боязко продовжувала вона свою німу молитву, — я хочу сказати, що я не така вже й винна. І, змилосердившись, ти, можливо, пошлеш мене у чистилище… Тільки не в пекло! Я помру від жаху… Яка ж я дурна, адже там не вмирають! — і вона знову починала свої наївні молитви.

Погано спав і Тома. Але його не переслідували видіння пекла. Його гризла туга за земним. Лише кілька місяців тому він пішов з рідного села, покинувши там усе, що було миле його серцю, прихопивши з собою в дорогу лише невеличку торбу з коржами та свої мрії — заробити в місті грошей, щоб купити клапоть землі. І тоді він одружиться з рожевощокою здоровою Марі… О, тоді її батько не заперечуватиме проти їхнього шлюбу.

І ось все пропало… На білій стіні своєї випадкової тюрми він побачив ферму і веселу, здорову жінку, так схожу на Марі, що доїла корову. Але замість нього, Тома, інший чоловік провів через подвір'я повз заклопотану квочку з курчатами коня, який відмахувався хвостом від мух. А його, Тома, вбито, знищено, і голову його настромлено на палю, мов городнє опудало. Де його дужі руки, могутнє тіло? У відчаю Тома заскрипів зубами. Потім він тихо заплакав, і сльози крапотіли на скляну підставку.

— Що це? — прибираючи вранці, здивовано запитала Лоран. — Звідки тут вода?

Хоч повітряний кран уже й був завбачливо відкручений Джоном, Тома не відповідав. Похмуро і непривітно глянув він на Лоран, а коли вона відійшла до голови Бріке, він тихо прохрипів їй у спину:

— Убивця! — Він уже забув про водія, що розчавив його, і переніс увесь свій гнів на людей, які його оточували.

— Що ви сказали, Тома? — обернулася до нього Лоран.

Але губи Тома були вже знову міцно стиснуті, а очі дивилися на неї з неприхованим гнівом.

Здивована Лоран хотіла було розпитати Джона про причину поганого настрою, але Бріке вже заволоділа її увагою.

— Будь ласка, почухайте мені ніс з правого боку. Ця безпорадність жахлива… Прищика там немає? Але чого ж тоді так свербить? Дайте мені, будь ласка, дзеркало.

Лоран піднесла дзеркало до голови Бріке.

— Поверніть праворуч, я не бачу. Ще… ось так. Почервоніння. Може, помастити кольдкремом?

Лоран терпляче мастила кремом.

— Ось так. Тепер припудріть, будь ласка. Дякую… Лоран, я хотіла б запитати у вас про одну річ…

— Прошу.

— Скажіть мені, коли… дуже грішна людина сповідається у священика і покається в своїх гріхах, чи може така людина мати відпущення гріхів і потрапити до раю?

— Звичайно, може, — серйозно відповіла Лоран.

— Я так боюся пекельних мук… — зізналася Бріке. — Прошу вас, запросіть до мене кюре… я хочу померти християнкою…

І голова Бріке з виглядом смертенної мучениці звела очі вгору. Потім вона опустила їх і вигукнула:

— Який цікавий фасон вашої сукні! Це остання мода? Ви давно не приносили мені модних журналів.

Думки Бріке повернулися до земних справ.

— Короткий поділ… Гарні ноги дуже виграють, коли коротка спідниця. Мої ноги! Мої нещасні ноги! Ви бачили їх? О, коли я танцювала, чоловіки від цих ніг божеволіли!

До кімнати зайшов професор Керн.

— Як справи? — весело поцікавився він.

— Слухайте, пане професоре, — звернулася до нього Бріке, — я не можу так… ви повинні пришити мені чиєсь тіло… Я вже якось просила вас і тепер прошу ще. Я дуже вас прошу. Я певна, що коли ви тільки захочете, то зможете зробити це…

«Чорт, а чому б і ні?» — подумав професор Керн. Хоч він привласнив усю честь оживлення людської голови, відділеної від тіла, але в душі визнавав, що цей вдалий дослід цілковито є заслугою професора Доуеля. Але чому не піти далі Доуеля? З двох загиблих осіб скласти одну живу, — це було б грандіозно! І коли б дослід удався, вся честь по праву належала б одному Кернові. А втім, деякими порадами голови Доуеля можна було б скористатися. Так, над цим таки варто замислитись.

— А вам дуже хочеться ще потанцювати? — посміхнувся Керн і пустив у голову Бріке струмінь цигаркового диму.

— Чи я хочу? Я танцюватиму день і ніч. Я махатиму руками, як вітряк, пурхатиму, мов метелик… Дайте мені тіло, молоде, гарне жіноче тіло!

— Але чому обов'язково жіноче? — грайливо запитав Керн. — Коли ви тільки захочете, я зможу дати вам і чоловіче тіло.

Бріке поглянула на нього з подивом і жахом.

— Чоловіче тіло? Жіноча голова на чоловічому тілі! Ні, ні, то буде гидотна потвора! Важко навіть підібрати костюм…

— Але ж ви тоді вже не будете жінкою. Ви перетворитеся на чоловіка. У вас виростуть вуса і борода, зміниться й голос. Хіба ви не хочете перетворитись на чоловіка? Багато жінок шкодує, що не народилися чоловіками.

— Це, мабуть, ті жінки, на яких чоловіки не звертали ніякої уваги. Такі, звичайно, виграли б від перетворення на чоловіка. Але я… я не потребую цього. — І Бріке гордо звела свої гарні брови.

— Ну, нехай буде по-вашому. Ви залишитеся жінкою. Я постараюсь підшукати вам гарне тіло.

— О, професоре, я буду безмежно вдячна вам. Можна це зробити сьогодні? Уявляю, який буде ефект, коли я знову повернуся в «Ша-нуар»…

— Це так швидко не робиться.

Бріке теревенила далі, але Керн уже відійшов від неї і звернувся до Тома:

— Як справи, друже?

Тома не чув розмови професора з Бріке. Заглиблений у свої думки, він похмуро глянув на професора й нічого не відповів.

Відтоді як професор Керн пообіцяв Бріке нове тіло, її настрій різко змінився. Пекельні жахи вже не переслідували її. Вона більше не думала про потойбічний світ. Усі її думки були сповнені турботами про майбутнє нове земне життя. Дивлячись у дзеркало, вона непокоїлася тим, що її обличчя схудло, а шкіра набула жовтавого відтінку. Вона замучила Лоран, примушуючи завивати собі волосся, робити зачіску і макіяж.

— Професоре, невже я й залишуся такою худющою і жовтою? — стурбовано запитувала вона Керна.

— Ви станете ще кращою, ніж були, — заспокоював він її.

— Ні, фарбуванням тут не допоможеш, це самообман, — говорила вона, коли професор пішов. — Мадемуазель Лоран, ми будемо робити холодні обмивання і масаж. Біля очей і від носа до губів у мене з'явилися нові зморшки. Я гадаю, що коли добре промасувати, вони зникнуть. Одна моя подруга… Ох, я й забула вас запитати, чи знайшли ви сірого шовку на сукню? Сірий колір мені дуже пасує. А модні журнали принесли? Чудово! Як шкода, що нічого не можна наміряти. Я ж не знаю, яке у мене буде тіло. Добре було б, коли б він дістав таке високе, з вузькими стегнами… Розгорніть журнал.

І вона поринула в таємниці краси жіночого вбрання.

Лоран не забувала про голову професора Доуеля. Вона, як і раніше, доглядала її, вранці допомагала читати, але на розмови не залишалося часу, а Лоран ще багато про що хотілося поговорити з Доуелем. Вона дедалі більше стомлювалася і нервувала. Голова Бріке не давала їй ані хвилинки спокою. Іноді Лоран переривала читання і змушена була бігти на крик Бріке тільки для того, щоб поправити локон або відповісти на те, чи була Лоран у магазині білизни.

— Але ж ви не знаєте розмірів вашого тіла, — стримуючи роздратування, говорила Лоран, нашвидку поправляючи локон на голові Бріке, і поспішала до голови Доуеля.

Думка про здійснення сміливої операції захопила Керна.

Керн напружено працював, готуючись до цієї складної операції. Він надовго всамітнювався з головою професора Доуеля і розмовляв із нею. Без порад Доуеля Керн, хоч як хотів би, обійтися не міг. Доуель вказував йому на цілу низку труднощів, про які Керн не подумав і які могли вплинути на результати досліду, радив проробити кілька попередніх дослідів із тваринами і керував цими дослідами. І така вже була сила інтелекту Доуеля, що він сам надзвичайно зацікавився майбутньою операцією. Голова Доуеля ніби аж посвіжішала. Думка його працювала надзвичайно чітко.

Керн був задоволений і незадоволений такою великою допомогою Доуеля. Що далі просувалася робота, то більше переконувався Керн, що без Доуеля він з нею б не впорався. І йому залишалося потішати своє самолюбство тільки тим, що цей новий дослід здійснить він.

— Ви гідний наступник покійного професора Доуеля, — якось сказала йому голова Доуеля з ледь помітною іронічною посмішкою. — Ох, коли б я міг узяти активнішу участь у цій роботі!

Це не було ані проханням, ані натяком. Голова Доуеля дуже добре знала, що Керн не схоче, не наважиться дати їй нове тіло.

Керн спохмурнів, але вдав, що не чув цього вигуку.

— Отже, досліди з тваринами завершились успішно, — сказав він. — Я оперував двох собак. Обезголовивши їх, пришив голову одного до тулуба другого. Обидва живі-здорові, шви на шиї зростаються.

— Живлення? — запитала голова.

— Поки що штучне. Через рот даю тільки розчин з йодом для дезінфекції. Але незабаром переведу на нормальне харчування.

За кілька днів Керн заявив:

— Собаки харчуються нормально. Перев'язки знято і, я думаю, за день-два вони бігатимуть.

— Заждіть із тиждень, — порадила голова. — Молоді собаки роблять різкі рухи головою, і шви можуть розійтися. Не форсуйте подій. — «Устигнете ще спочити на лаврах», — хотіла додати голова, але втрималася. — І ще: тримайте собак в різних приміщеннях. Разом вони здіймуть шарварок і можуть зашкодити собі.

Нарешті настав, день, коли професор Керн з урочистим виглядом увів до кімнати голови Доуеля собаку з чорною головою і білим тулубом. Собака, певне, почувався добре. Очі його були жваві, він весело крутив хвостом. Забачивши голову професора Доуеля, собака раптом наїжачився, загарчав і загавкав диким голосом. Незвичайне видовище, мабуть, вразило і налякало його.

— Проведіть собаку по кімнаті, — сказала голова.

Керн пройшовся вздовж кімнати, ведучи пса за собою. Від прискіпливого погляду Доуеля нічого неможливо було приховати.

— А це що? — запитав Доуель. — Собака трохи накульгує на задню ногу. І з голосом негаразд.

Керн знітився.

— Собака кульгав і до операції, — сказав він, — нога перебита.

— На око деформації не видно, а помацати, на жаль, я не можу. Ви не могли знайти пару здорових собак? — із сумнівом у голосі запитала голова. — Я думаю, зі мною можна бути цілком відвертим, шановний колего. Напевне, з операцією оживлення довго вовтузилися і надто затримали «смертну паузу» зупинки діяльності серця та дихання, а це, як вам має бути відомо з моїх дослідів, нерідко призводить до порушення функцій нервової системи. Але заспокойтесь, такі явища можуть зникнути. Дивіться лише, щоб ваша Бріке не почала кульгати на обидві ноги.

Керн розлютувався, але намагався не подати вигляду. Він впізнав у голові давнього професора Доуеля — відвертого, вимогливого і самовпевненого.

«Неподобство! — думав Керн. — Оця шипляча, мов проколота шина, голова продовжує вчити мене, глузує з моїх помилок, і я змушений, мов школяр, вислуховувати її повчання… Поворот крана, і дух вилетить із цього гнилого гарбуза…» Проте Керн, ніяк не виявляючи свого настрою, уважно вислухав ще кілька порад.

— Дякую за ваші вказівки, — сказав Керн і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

За дверима він знову повеселішав.

«Ні, — втішав себе Керн, — роботу виконано чудово. Догодити Доуелю нелегко. Кульгава нога і дикий голос собаки — дрібниці порівняно з тим, що зроблено».

Проходячи через кімнату, в якій перебувала голова Бріке, він зупинився і, показуючи на собаку, мовив:

— Мадемуазель Бріке, ваше бажання скоро здійсниться. Бачите оцього собачку? Він так само, як і ви, був головою без тіла, і подивіться, він живе і бігає, ніби нічого й не трапилось.

— Я не собачка, — ображено відповіла голова Бріке.

— Але ж це необхідна спроба. Коли ожив собачка в новому тілі, то оживете й ви.

— Не розумію, до чого тут собачка, — вперто твердила Бріке. — Мені байдуже до собачки. Ви краще скажіть, коли мене оживите. Замість того, щоб пошвидше оживити мене, ви вовтузитеся з якимись там собаками.

Керн безнадійно махнув рукою і, весело посміхаючись, сказав:

— Тепер скоро. Треба тільки знайти підхожий труп… тобто тіло, і ви будете в повній формі, як то кажуть.

Відвівши собаку, Керн повернувся із сантиметром у руках і ретельно виміряв окружність шиї голови Бріке.

— Тридцять шість сантиметрів, — сказав він.

— Господи, невже я так схудла? — вигукнула голова Бріке. — Було тридцять вісім. А розмір взуття у мене…

Але Керн, не слухаючи її, швидко пішов до себе. Не встиг він сісти за свій стіл в кабінеті, як у двері постукали.

— Заходьте.

Двері відчинились. З'явилася Лоран. Вона намагалась триматися спокійно, але обличчя її було схвильоване.

ПОРОК І ДОБРОЧЕСНІСТЬ

— У чім річ? З головами щось трапилось? — запитав Керн, підводячи голову від паперів.

— Ні… я хотіла поговорити з вами, пане професоре.

Керн відкинувся на спинку крісла.

— Я вас слухаю, мадемуазель Лоран.

— Скажіть, ви серйозно пропонуєте голові Бріке дати тіло чи тільки втішаєте її?

— Абсолютно серйозно.

— І ви сподіваєтесь на успіх цієї операції?

— Цілком. Ви ж бачили собаку?

— А Тома ви не думаєте… поставити на ноги? — здалеку почала Лоран.

— А чому б і ні? Він уже просив мене. Не всіх зразу.

— А Доуеля… — Лоран раптом заговорила швидко і схвильовано. — Звичайно, кожен має право на життя, на нормальне людське життя, і Тома, і Бріке. Але ви, звичайно, знаєте, що цінність голови професора Доуеля набагато вища, ніш решти голів… І коли ви хочете повернути до нормального існування

Тома і Бріке, то наскільки ж важливіше повернути до того ж нормального життя голову професора Доуеля.

Керн спохмурнів. Вираз його обличчя зробився настороженим і жорстоким.

— Професор Доуель, точніше, його професорська голова, знайшов чудового захисника у вашій особі, — сказав він, іронічно посміхаючись. — Але в такому захисникові, певне, немає потреби, і ви даремно гарячкуєте і хвилюєтесь. Звісна річ, що я думав і про оживлення Доуеля.

— Але чому ви не починаєте досліду з нього?

— Та саме тому, що голова Доуеля дорожча за тисячу інших людських голів. Я почав із собаки, перш ніж наділити тілом голову Бріке. Голова Бріке є настільки дорожчою за голову собаки, наскільки голова Доуеля дорожча за голову Бріке.

— Життя людини і собаки неможливо порівняти, професоре.

— Так само, як і голови Доуеля та Бріке. Ви нічого більше не хочете сказати?

— Нічого, пане професоре, — відповіла Лоран, прямуючи до дверей.

— У такому разі, мадемуазель, я хочу вас про дещо запитати. Зачекайте, мадемуазель.

Лоран зупинилася біля дверей, запитливо дивлячись на Керна.

— Прошу вас, підійдіть до столу, присядьте.

Лоран з неясною тривогою, сіла в крісло. Обличчя Керна не віщувало нічого доброго. Керн відкинувся на спинку крісла і довго, пильно дивився в очі Лоран, аж поки вона не опустила їх. Потім він швидко звівся на весь свій високий зріст, міцно вперся кулаками в стіл, нахилив голову до Лоран і запитав тихо й проникливо:

— Скажіть, ви не пускали в дію повітряний кран голови Доуеля? Ви не розмовляли з ним?

Лоран відчула, що кінчики пальців її похололи. Думки вихором закружляли в голові. Гнів, який викликав у ній Керн, клекотів і ладен був прорватися назовні.

«Сказати чи не сказати йому правду?» — вагалася Лоран. О, з якою насолодою вона б кинула в обличчя цій людині слово «вбивця», але такий одвертий випад міг би все зіпсувати.

Лоран не вірила в те, що Керн дасть голові Доуеля нове тіло. Вона вже надто багато знала, щоб повірити у таку можливість. І мріяла вона тільки про одне: розвінчати Керна, який привласнив наслідки праці Доуеля, перед суспільством і розкрити його злочин. Вона знала, що Керн не зупиниться ні перед чим і, оголошуючи себе його відвертим ворогом, вона піддавала своє життя небезпеці. Але не інстинкт самозбереження зупиняв її. Вона не хотіла загинути до того, як злочин Керна буде розкрито. І через це слід було брехати. Але брехати їй не дозволяла совість, виховання. Ще ніколи в житті вона не брехала і тепер страшенно розхвилювалася.

Керн не зводив очей з її обличчя.

— Не брешіть, — сказав він глузуючи, — не обтяжуйте своєї совісті гріхом брехні. Ви розмовляли з головою, не заперечуйте, я знаю це. Джон підслухав усе…

Лоран, схиливши голову, мовчала.

— Мені тільки цікаво знати, про що ви розмовляли з головою?

Лоран відчула, як кров знову приливає до її щік. Вона підвела голову і подивилася просто в очі Кернові.

— Про все.

— Так, — сказав Керн, не знімаючи рук зі стола. — Так я й думав. Про все.

Настала пауза. Лоран знову опустила очі додолу й сиділа тепер із виглядом людини, яка чекає на вирок.

Керн раптом швидко підійшов до дверей і замкнув їх на ключ. Пройшовся кілька разів по м'якому килиму, заклавши руки за спину. Потім нечутно наблизився до Лоран і запитав:

— І що ж ви плануєте зробити, мила дівчино? Віддати до суду криваву потвору Керна? Змішати з багном його ім'я? Розкрити його злочин? Доуель, напевне, просив вас зробити це?

— Ні, ні, — забувши весь свій страх, гарячково заговорила Лоран. — Запевняю вас, що голова професора Доуеля цілком позбавлена почуття помсти. О, це благородна душа! Він навіть… відмовляв мене. Він не такий, як ви… не можна судити по собі! — вже з викликом закінчила вона, блиснувши очима.

Керн посміхнувся і знову закрокував по кабінету.

— Так, так, чудово. Тож у вас все ж були такі наміри, і коли б не голова Доуеля, то професор Керн уже сидів би в буцегарні. Коли доброчесність не може перемогти, то принаймні порок має бути покараний. Так закінчувалися всі доброчесні романи, що їх ви читали, чи не правда, мила дівчино?

— І порок буде покарано! — вигукнула вона, вже майже втрачаючи владу над своїми почуттями.

— Звичайно, звичайно, там, на небесах. — Керн подивився на стелю, облицьовану великими квадратами чорного дуба… — Але тут, на землі, хай буде вам відомо, наївне створіння, перемагає порок і тільки порок! А доброчесність… Доброчесність стоїть із простягнутою рукою, випрохуючи у порока копійчину, або стримить он там, — Керн кивнув у бік кімнати, де була голова Доуеля, — наче городнє опудало, розмірковуючи над скороминущістю всього земного.

Він підійшов до Лоран упритул і, стишивши голос, мовив:

— Ви знаєте, що і вас, і голову Доуеля я можу в буквальному розумінні перетворити на попіл, і жодна душа не довідається про це.

— Я знаю, що ви ладні піти на будь-який…

— Злочин? І дуже добре, що ви це знаєте.

Керн знову закрокував по кімнаті і вже звичним тоном вів далі, ніби розмірковуючи вголос:

— То що ж мені з вами робити, прекрасна меснице? Ви, на жаль, з тієї породи людей, які не відступляться ні перед чим і заради правди готові прийняти мученицький вінець. Ви тендітна, нервова, вразлива, але вас не залякаєш. Убити вас? Сьогодні, зараз же?

Я зможу приховати це вбивство, та все ж доведеться поморочитися. А час мені дорогий. Підкупити вас? Це важче, ніж залякати… Ну, кажіть, що мені з вами робити?

— Залиште все так, як було… адже я не виказувала вас до цього часу.

— І не викажете?

Лоран помовчала, потім проказала тихо, але твердо:

— Викажу.

Керн тупнув ногою.

— У-у, вперте дівчисько! Так ось що я скажу вам. Сідайте негайно за мій стіл… Не бійтесь, я ще не збираюсь ні душити, ні труїти вас. Сідайте-бо.

Лоран здивовано глянула на нього, подумала і пересіла в крісло біля письмового стола.

— Зрештою, ви потрібні мені. Коли я зараз уб'ю вас, мені доведеться наймати заступника чи заступницю. Я не певен, що на вашому місці не опиниться якийсь шантажист, який, довідавшись про таємницю голови Доуеля, не почне тягнути з мене гроші, щоб урешті-решт все ж виказати мене. Вас я принаймні знаю. Отож пишіть: «Люба матусю, — чи як ви там звертаєтесь до своєї матері? — стан хворих, яких я доглядаю, вимагає моєї постійної присутності в домі професора Керна…»

— Ви хочете позбавити мене волі? Затримати у себе? — обурено запитала Лоран, не починаючи писати.

— Саме так, моя доброчесна помічнице.

— Я не писатиму такого листа, — рішуче відповіла Лоран.

— Досить! — раптом вигукнув Керн так, що в годинникові загула пружина. — Зрозумійте, що в мене немає іншого вибору. Не будьте, зрештою, дурною.

— Я не залишусь у вас і не писатиму цього листа!

— Ага, он як! Ну гаразд! Можете йти куди хочете. Але перш ніж ви вийдете звідси, ви станете свідком того, як я відберу життя у голови Доуеля і розчиню цю голову в хімічному розчині. Ідіть і волайте тоді на весь світ про те, що ви бачили у мене голову Доуеля. Вам ніхто не повірить. Із вас сміятимуться. Але стережіться! Я не залишу вашої зради без помсти. То йдіть!

Керн схопив Лоран за руку і потяг до дверей. Вона була надто слабкою фізично, щоб чинити опір цьому брутальному натискові.

Керн відімкнув двері, швидко пройшов через кімнату Тома та Бріке і зайшов до кімнати, де була голова професора Доуеля.

Голова Доуеля здивовано дивилася на ці несподівані відвідини. А Керн, не звертаючи уваги на голову, швидко підійшов до апаратів і різко повернув кран від балона, який подавав кров.

Голова, нічого не розуміючи, спокійно повела очима в бік крана, потім подивилася на Керна і розгублену Лоран. Повітряний кран був закручений, і голова не могла розмовляти. Вона тільки рухала губами, і Лоран, що звикла до міміки голови, зрозуміла її. То було німе запитання: «Кінець?»

Потім очі голови, спрямовані на Лоран, почали ніби пригасати, і в той же час повіки широко розкрились, яблука очей вибалушилися, а обличчя почало судомно посмикуватись. Голова переживала муки ядухи.

Лоран істерично крикнула. Потім, хитаючись, підійшла до Керна, вчепилася в його руку і, майже непритомніючи, заговорила тремтячим, здушеним спазмом голосом:

— Відкрутіть, швидше відкрутіть кран… Я згодна на все!

З ледве помітною посмішкою Керн відкрутив кран. Живильний струмінь пішов через трубку до голови Доуеля. Посмикування обличчя припинилось, очі набули нормального виразу, погляд прояснів. Життя, яке щойно згасало, повернулося до голови Доуеля. Повернулася і свідомість, тому що Доуель знову подивився на Лоран із непорозумінням, ба навіть розчаруванням.

Лоран заточувалась від хвилювання.

— Дозвольте запропонувати вам руку, — галантно сказав Керн, і дивна пара вийшла.

Коли Лоран знову сіла до столу, Керн, так ніби нічого й не трапилось, сказав:

— То на чому ж ми зупинилися? Ага… «Стан хворих вимагає моєї присутності, — або ні, напишіть: — постійного перебування в домі професора Керна. Професор Керн був такий ласкавий, що надав у моє розпорядження прегарну кімнату з вікном у сад. Крім того, оскільки мій робочий день подовшав, Керн потроїв мені платню».

Лоран з докором подивилась на Керна.

— Це не обман, — сказав він. — Я змушений позбавити вас волі, але повинен якось винагородити за те. Я дійсно збільшую вам платню. Пишіть далі: «Умови тут дуже хороші, й хоч роботи багато, але я почуваюся чудово. До мене не приходь — професор нікого не приймає в себе. Не сумуй, я писатиму тобі…» Так. Ну, й від себе додайте ще кілька ласкавих слів, які ви звичайно пишете, щоб лист не викликав ніяких підозр.

І, вже ніби забувши про Лоран, Керн почав міркувати вголос:

— Довго так, звичайно, тривати не може. Але, сподіваюсь, я надовго не затримаю вас. Наша робота наближається до кінця, і тоді… Тобто я хочу сказати, що голова недовговічна. І коли вона завершить своє існування… Ну, що там, ви знаєте все. Простіше сказати, коли ми завершимо з Доуелем роботу, закінчиться й існування голови Доуеля. Від голови не залишиться навіть попелу, і тоді ви зможете повернутися до своєї високоповажної матінки. Ви більш не будете небезпечною для мене. І ще раз: майте на увазі: коли ви здумаєте виказати мене, я маю свідків, які на випадок чого присягнуться, що тлінні рештки професора Доуеля разом із головою, ногами й іншими професорськими атрибутами після анатомічного розтину я спалив у крематорії. Для таких випадків крематорій — дуже зручна річ.

Керн подзвонив. Зайшов Джон.

— Джон, ти відведеш мадемуазель Лоран до білої кімнати, яка виходить вікнами у сад. Мадемуазель Лоран переселяється у мій дім, бо буде дуже багато роботи. Запитай у мадемуазель, що їй потрібно, аби зручно влаштуватися, і дістань усе необхідне. Можеш замовити від мого імені телефоном у магазинах. Рахунки я сплачу. Не забудь замовити для мадемуазель обід.

І, попрощавшись, Керн вийшов.

Джон провів Лоран до призначеної їй кімнати.

Керн не збрехав: кімната справді була дуже хороша — світла, простора і затишно вмебльована. Велике вікно виходило у сад. Але найпохмуріша в'язниця не могла б нагнати на Лоран більшого суму, ніж оця весела, гарна кімната. Ніби тяжкохвора, дійшла Лоран до вікна і поглянула на сад.

«Другий поверх… високо… звідси не втечеш…», — подумала вона. Та коли б і могла втекти, не втекла б, тому що її втеча означала би присуд для голови Доуеля.

Знеможена Лоран опустилася на канапу і поринула у важкі роздуми. Вона не могла визначити, скільки часу пробула в такому стані.

— Прошу до столу, — почула вона, мов крізь сон, голос Джона і звела стомлені повіки.

— Дякую, я не голодна, приберіть усе.

Вишколений служка беззаперечно виконав наказ і вийшов.

І вона знову поринула в свої думки. Коли у вікні протилежного будинку спалахнуло світло, вона відчула таку самотність, що вирішила негайно відвідати голови. Особливо їй хотілося побачити голову Доуеля.

Несподіваний візит Лоран надзвичайно потішив голову Бріке.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Вже? Принесли?

— Що?

— Моє тіло, — сказала Бріке таким тоном, ніби йшлося про нову сукню.

— Ні, ще не принесли, — мимоволі посміхаючись, відповіла Лоран. — Але скоро принесуть, тепер уже вам недовго чекати.

— Ох. швидше б!

— А мені теж пришиють інше тіло? — запитав Тома.

— Так, безумовно, — заспокоїла його Лоран. — І ви будете таким самим здоровим і дужим, як і були. Ви заробите грошей, поїдете до себе на село й одружитеся з вашою Марі.

Лоран уже знала всі потаємні мрії голови. Тома цмокнув губами.

— Коли б швидше.

Лоран квапливо пройшла до кімнати Доуеля. Як тільки повітряний кран було відкручено, голова запитала Лоран:

— Що все це означає?

Лоран розповіла голові про розмову з Керном і про своє ув'язнення.

— Обурливо! — сказала голова. — Коли б тільки я міг допомогти вам… І я, певне, зможу, якщо тільки ви допоможете мені…

В очах голови були гнів і рішучість.

— Усе дуже просто. Закрутіть кран від живильних трубок, і я помру. Повірте, що я навіть пожалкував, коли Керн знову відкрутив кран і оживив мене. Я помру, і Керн відпустить вас додому.

— Я ніколи не повернуся додому такою ціною! — вигукнула Лоран.

— Я хотів би мати все красномовство Цицерона, щоб переконати вас зробити це.

Лоран заперечно похитала головою.

— Навіть Цицерон не переконав би мене. Я ніколи не наважуся вкоротити життя людині…

— А хіба я людина? — сумно посміхнувшись, запитала голова.

— Пам'ятайте, ви самі повторили слова Декарта: «Я мислю. Отже, я існую», відповіла Лоран.

— Припустімо, що це так, але тоді ось що. Я перестану інструктувати Керна. І вже ніякими тортурами він не примусить мене допомагати йому. Отоді він сам прикінчить мене.

— Ні, ні, благаю вас, — Лоран підійшла до голови. — Послухайте мене. Я думала раніше про помсту. Тепер думаю про інше. Коли Кернові пощастить дати тіло голові Бріке й операція пройде вдало, то є надія і вас повернути до життя… Не Керн, так хтось інший.

— На жаль, надія ця дуже непевна, — відповів Доуель. — Навряд чи експеримент вийде навіть у Керна. Він лиха і злочинна людина, честолюбна, мов тисяча Теростратів. Але він талановитий хірург І, мабуть, найздібніший з усіх асистентів, які були в мене. Коли не здійснить цього він, який до сьогодні користувався моїми порадами, то вже не зробить ніхто. Однак я маю сумнів, що й він здійснить цю унікальну операцію.

— Але собаки…

— Собаки — інша річ. Обидва собаки, живі й неушкоджені, лежали на одному столі перед тим, як було здійснено операцію пересадки голів. Усе це сталося дуже швидко. Та й то Кернові, певно, пощастило повернути до життя лише одного собаку, інакше б він привів обох до мене похвалитися. А тіло трупа можуть привезти тільки через кілька годин, коли, можливо, вже почнуться процеси гниття. Складність самої операції ви можете усвідомлювати самі як медик. Це не те, що пришити напіввідрізаний палець. Треба з'єднати, акуратно зшити всі артерії, вени, і, найголовніше, нерви та спинний мозок, інакше вийде каліка; потім поновити кровообіг… Ні, це надзвичайно складне завдання, непосильне для сучасних хірургів.

— Невже ж ви самі не зробили б такої операції?

— Я обміркував усе, вже робив досліди з собаками і гадаю, що мені це вдалося б…

Двері несподівано відчинилися. На порозі стояв Керн.

— Нарада змовників? Не буду вам заважати, — і він грюкнув дверима.

МЕРТВА ДІАНА

Голові Бріке здавалося, що підібрати і пришити до голови людини нове тіло так само просто, як приміряти і пошити нову сукню. Окружність шиї виміряно, залишається тільки підібрати такий самий розмір шиї у трупа.

Однак вона швидко впевнилася, що справа не така проста.

Уранці у білих халатах до неї прийшли професор Керн, Лоран і Джон. Керн розпорядився, щоб голову Бріке обережно зняли зі скляної підставки і поклали обличчям догори так, аби можна було бачити весь зріз шиї. Живлення голови кров'ю, насиченою киснем, не припинялося. Керн заглибився у вивчення і промірювання.

— При всій одноманітності людської анатомії, — говорив Керн, — тіло кожної людини має індивідуальні особливості. Іноді важко буває визначити, як розташована, скажімо, сонна артерія. Неоднаковою буває і товщина артерій, ширина дихального горла навіть у людей із однаковою окружністю шиї. Чимало доведеться поморочитись і з нервами.

— Але як же ви робитимете операцію? — запитала Лоран. — Приставивши зріз шиї до зрізу тулуба, ви тим самим одразу закриєте всю поверхню зрізу.

— У тому-то й річ. Ми з Доуелем опрацювали це питання. Доведеться робити цілу низку поздовжніх розрізів — іти від центру до периферії. Це дуже складна робота. Доведеться робити свіжі розрізи на шиї голови і трупа, щоб дістатися до ще не відмерлих, життєздатних клітин. Але головні труднощі все ж не в цьому. Головне — як знищити в тілі трупа продукти початкового загнивання або місця Інфекційного зараження, як очистити кровоносні судини від згорнутої крові, наповнити їх свіжою кров'ю і примусити запрацювати «мотор» організму — серце… А спинний мозок? Найменший дотик до нього спричинює дуже сильну реакцію, часто з надзвичайно тяжкими наслідками.

— І як же ви збираєтесь подолати всі ці труднощі?

— О. поки що це моя таємниця. Коли експеримент пощастить здійснити, я опублікую всю історію воскресіння з мертвих. Ну, на сьогодні досить. Поставте голову на місце. Пустіть повітряний струмінь. Як ви почуваєтеся, мадемуазель? — запитав Керн, звертаючись до голови Бріке.

— Дякую, добре. Але, послухайте, пане професоре, я дуже стурбована… Ви тут говорили про різні незрозумілі речі, але я зрозуміла одне — що ви збираєтесь краяти мою шию вздовж І впоперек. Але ж то буде страшна гидота. Куди я покажуся з такою шиєю, яка буде схожа на котлету?

— Я постараюся, щоб рубці були не такими помітними. Але, звісно, цілковито приховати сліди операції не вдасться. Не робіть страшних очей, мадемуазель, ви можете носити на шиї оксамитку чи навіть кольє. Так тому й бути, я подарую його вам у день вашого «народження». Ага, ще ось що. Зараз ваша голова трохи всохла. Коли ж ви почнете жити нормальним життям, голова повинна поповнішати. Щоб знати вашу нормальну окружність шиї, доведеться вас «розгодувати» зараз же, інакше можуть бути неприємності.

— Але ж я не можу їсти, — жалібно відповіла голова.

— Ми вас розгодуємо через трубку. Я приготував особливий розчин, — звернувся він до Лоран. — Крім того, доведеться посилити і подачу крові.

— Ви додаєте до поживної рідини жирові речовини?

Керн непевно махнув рукою.

— Коли голова не розжиріє, то «набрякне», а це нам і потрібне. Отже, — закінчив він, — лишається найголовніше: моліть Бога, мадемуазель Бріке, щоб швидше загинула яка-не-будь красуня, котра позичить вам після смерті своє гарне тіло.

— Не кажіть такого жахіття! Людина має вмерти, щоб я одержала тіло… І, лікарю, я боюсь. Адже це тіло мертвої. А раптом вона прийде і почне вимагати повернути їй тіло?

— Хто вона?

— Мертва.

— Але ж у неї не буде ніг, щоб прийти, — сміючись відповів Керн. — А коли й прийде, то ви скажете їй, що це ви дали її тілу голову, а не вона вам тіло, і вона, звичайно, буде вдячною за цей подарунок. Іду чергувати в морг. Побажайте мені успіху!

Успіх досліду багато в чому залежав від того, щоб знайти по можливості свіжий труп, і тому Керн покинув усі справи і майже переселився до моргу, очікуючи на щасливий випадок.

Із сигарою в роті він ходив довгим приміщенням так спокійно, ніби гуляв бульварами. Матове світло падало зі стелі на довгі ряди мармурових столів. На кожному столі лежав труп, уже обмитий струменем води і роздягнутий.

Заклавши руки в кишені пальта і попихкуючи сигарою, Керн обходив довгі ряди столів, зазирав у обличчя і час від часу підіймав шкіряні покривала, щоб оглянути тіло.

Разом із ним ходили і родичі або друзі загиблих людей. Керн ставився до них недоброзичливо, побоюючись, аби вони не вирвали у нього з рук потрібний труп. Дістати труп Кернові було не так-то просто. Протягом трьох днів на кожен труп могли заявити свої права родичі, а через три дні напіврозкладений труп Керна абсолютно не цікавив… Йому був потрібен зовсім свіжий, по можливості навіть не охололий труп.

Керн не скупився на хабарі, щоб мати змогу одержати свіжий труп негайно. Номер трупа можна було замінити, і якась невдаха, зрештою, могла бути зареєстрована як така, що «пропала безвісти».

«Однак нелегко знайти Діану до смаку Бріке», — думав Керн, роздивляючись широкі ступні й мозолясті руки трупів. Більшість із тих, що лежали тут, були не з таких, які їздять в автомобілях. Керн пройшовся з кінця в кінець. За цей час кілька трупів розпізнали й винесли, а на їх місце вже тягли нові. Але й серед новачків Керн не знайшов потрібного матеріалу для операції. Були трупи без голови, проте вони або не підходили за комплекцією, або ж мали рани на тілі чи, зрештою, починали вже розкладатися. День закінчувався. Керн відчував голод і з задоволенням уявив собі курячі котлети — як вони парують у горошку.

«Невдалий день», — подумав Керн, дістаючи годинника. І він попрямував до виходу крізь натовп, що юрмився біля трупів, сповнений відчаю, суму і жаху. Назустріч йому служки несли труп жінки без голови. Обмите молоде тіло блищало, мов білий мармур.

«О, це щось варте уваги», — подумав він і подався за ними. Коли труп поклали, Керн нашвидку оглянув його і ще більше переконався — він знайшов те. що треба. Керн уже хотів шепнути служкам, щоб вони винесли труп, як раптом до трупа підійшов бідно вдягнений старий з давно не голеними вусами і бородою.

— Ось вона, Марта! — вигукнув він і витер рукою з лоба піт.

«Чорти його принесли!» — вилаявся Керн і, підійшовши до старого, сказав:

— Ви впізнали труп? Адже він без голови. Старий показав на велику родимку на лівому плечі.

— Примітна, — відповів він.

Керн здивувався, що старий говорить так спокійно.

— Хто ж вона була? Ваша дружина чи дочка?

— Бог милостивий, — відповів балакучий старий. — Була вона моя небога, та іде й нерідна. Від моєї двоюрідної сестри їх троє зосталося, — сестра померла, а мені їх на шию. А в мене своїх четверо. Злидні. Та що поробиш, пане? Не кошенята-бо, під паркан не підкинеш. Так і жили. А тут таке лихо. Живемо ми в старому будинку, нас давно виселяли з нього, але куди дінешся? І от дожились. Дах обвалився. Тим дітям лиш синців понабивало, а цій голову геть знесло… Мене зі старою дома не було, ми з нею продаємо смажені каштани. Я прийшов додому, а Марту вже до моргу повезли. І нащо до моргу? Кажуть, за компанію в Інших квартирах теж людей подавило, і деякі з них одинокі були, ото всіх їх сюди. Я додому прийшов, леле, і зайти нема як, наче тобі землетрус.

«Путнє діло», — подумав Керн і, відвівши старого вбік, сказав йому:

— Що вже трапилось, того не поправиш. Бачите, я лікар, і мені потрібен труп. Буду говорити відверто. Хочете мати сто франків — і можете йти додому.

— Будете тельбушити? — Старий несхвально покивав головою і замислився. — Їй, звісно, все одно пропадати… Ми люди вбогі… А все ж не чужа кров…

— Двісті.

— А злидні страшні, діточки голодні… а все-таки жаль… Хороша дівчина була, дуже хороша, дуже добра, і личко, мов тая рожа, не те що цей мотлох… — Старий презирливо кивнув на столи з трупами.

«Ну й дід! Він, здається, починає розхвалювати свій товар», — подумав Керн і вирішив змінити тактику.

— А втім, як хочете, — байдуже сказав він. — Трупів тут багато, і є кілька не гірших від вашої племінниці. — І Керн одійшов від старого.

— Та ні, як же так, дайте подумати… — дріботів за ним старий, явно схиляючись до згоди.

Керн уже радів, але ситуація несподівано змінилася ще раз.

— Ти вже тут? — почувся схвильований старечий голос.

Керн оглянувся і побачив повненьку літню жіночку в чистому білому чіпці, яка квапилася до них. Забачивши її, старий мимоволі гмукнув.

— Знайшов? — запитала старенька, перелякано роззираючись довкола і шепотячи молитви.

Старий мовчки показав рукою на труп.

— Голубонько ти наша, мученице нещасна! — заголосила старенька, наближаючись до обезглавленого трупа.

Керн бачив, що зі старою важко буде поладнати.

— Перепрошую, мадам, — ввічливо звернувся він до неї. — Я щойно розмовляв із вашим чоловіком і дізнався, що ви дуже бідуєте.

— Бідуємо чи ні, а в людей не просимо. — відрубала не без гордості стара.

— Так, але… бачите, я член благодійного похоронного товариства. Я можу записати похорон вашої племінниці на рахунок товариства і візьму всі клопоти на себе. Коли хочете, можете доручити це мені, а самі йдіть у своїх справах, вас чекають ваші діти й сироти.

— Що це ти тут розпатякався? — напалася старенька на чоловіка.

І, повернувшись до Керна, вона сказала:

— Дякую, пане, але я повинна зробити все як слід. Якось обійдемось і без вашого благодійного товариства. Чого баньками крутиш? — перейшла вона на звичайний тон у розмові з чоловіком. — Забирай небіжчицю, поїдемо. Я тачку привезла.

Усе це було сказано таким рішучим тоном, що Керн сухо вклонився і відійшов.

«Прикро! Ні, сьогодні таки нещасливий день».

Він пішов до виходу і, відвівши сторожа вбік, тихо сказав йому:

— То дивіться ж, коли буде щось путнє, негайно телефонуйте мені.

— Так, пане, неодмінно, — закивав головою сторож, який одержав від Керна щедрого хабаря.

Керн добряче пообідав у ресторані й повернувся додому.

Коли він зайшов до кімнати Бріке, вона зустріла його звичним в останній час запитанням:

— Знайшли?

— Знайшов, та невдало, хай йому дідько! — відповів він, — Потерпіть.

— Та невже ж отак-таки нічого підходящого й не було? — не вгавала Бріке.

— Були якісь кривоногі потвори. Коли хочете, я…

— Ой, ні, краще вже я потерплю. Я не хочу бути потворою.

Керн вирішив лягти спати раніше, ніж звичайно, щоб раненько встати і знову піти у морг. Але не встиг він заснути, як задзвенів телефон біля ліжка. Керн вилаявся і взяв трубку.

— Алло! Я слухаю. Так, професор Керн. Що? Розбився поїзд біля самого вокзалу? Маса трупів? Так, звісно, негайно. Дякую.

Керн почав швидко одягатися, викликав Джона і гукнув:

— Машину!

За п'ятнадцять хвилин він уже мчав нічними вулицями, як на пожежу.

Сторож не збрехав. Цієї ночі смерть зібрала великий урожай. Трупи тягали безперервно. Всі столи були завалені ними. Незабаром довелося класти їх на підлогу. Керн був у захваті. Він дякував долі за тс, що ця катастрофа не сталася вдень. Звістка про неї, напевне, ще не поширилася містом. Сторонніх у морзі поки що не було. Керн розглядав ще не роздягнуті й не обмиті трупи. Всі вони були абсолютно свіжі. На диво щасливий випадок. Одне тільки погано, що й цей благодійний випадок не дуже рахувався з спеціальними вимогами Керна. Більшість тіл було розчавлено або пошкоджено в багатьох місцях. Але Керн не втрачав надії, бо трупи надходили й надходили.

— Покажіть мені он ту, — звернувся він до служки, який ніс труп дівчини в сірому костюмі, її череп було розбито над потилицею. Волосся закривавлене, одяг теж. Але одяг не зім'ятий. «Певне, пошкодження тіла незначне… Підійде. Будова тіла досить плебейська, — певне, якась камеристка, але краще таке тіло, ніж нічого», — думав Керн. — А це? — Керн показав на інші ноші. — Та це справжня знахідка! Скарб! Чорт, але ж прикро, що загинула така жінка!

На підлогу поклали труп молодої жінки з надзвичайно вродливим аристократичним обличчям, на якому застиг лише глибокий подив. У неї було пробито череп вище правого вуха. Напевне, смерть настала миттєво. На білій шиї видно було намисто з перлів. Вишукана чорна шовкова сукня була лише трохи роздерта внизу і від коміра до плеча. На оголеному плечі було видно родимку.

«Мов у тієї, — подумав Керн. — Але це… яка краса! — Керн нашвидку зміряв шию. — Як на замовлення».

Керн зірвав дороге намисто зі справжніх великих перлин, кинув його служкам і сказав:

— Я беру ось цей труп. Але тому, що в мене немає часу робити ретельний огляд трупів тут, то про всяк випадок я беру і ось цей, — він показав на перший труп дівчини… — Швидше, швидше. Загорніть їх у полотно і виносьте. Ви чуєте? Збирається натовп. Вам доведеться відчинити морг, і за кілька хвилин тут буде справжнісіньке стовпотворіння.

Трупи винесли, поклали в автомобіль і швидко завезли на квартиру Керна.

Усе необхідне для операції було вже заздалегідь наготовлене. День — точніше, ніч воскресіння Бріке настала. Керн не хотів гаяти ані хвилини.

Обидва трупи було обмито й занесено до кімнати Бріке загорнутими в простирадла і покладено на операційний стіл.

Голова Бріке аж нетямилася з нетерпіння поглянути на свої майбутнє тіло, але Керн навмисне поставив стола так, щоб голова не бачила трупів, поки не буде закінчено всіх приготувань.

Керн швидко проробив відсічення голів трупів. Ці голови було загорнуто в парусину, І Джон їх виніс. Краї зрізів та стіл вимито, тіла приведені до ладу.

Ще раз критично оглянувши тіла, Керн заклопотано покрутив головою. Тіло з родимкою на плечі мало бездоганні форми й особливо вигравало в порівнянні з тілом «камеристки», — ширококостим, неоковирним, кепсько скроєним, зате міцно зшитим. Бріке, звичайно, обере тіло цієї аристократичної Діани. Однак, уважно оглядаючи тіло, Керн помітив у Діани, як він назвав її, один дефект: на ступні правої ноги була невеличка рана, зроблена якимсь залізним гостряком. Великої небезпеки це не являло. Керн припік рану, боятися зараження крові ще не було підстав. Та все ж за успіх операції з тілом «камеристки» він був значно певніший.

— Поверніть голову Бріке, — сказав Керн, звертаючись до Лоран. Щоб Бріке не заважала своїм пащекуванням під час приготувань, їй заткнули рота, тобто закрутили балон зі стиснутим повітрям. — Тепер можна пустити повітряний струмінь.

Коли голова Бріке побачила трупи, вона крикнула так, ніби зненацька опеклася. Очі її розширились від жаху. Один із цих трупів повинен стати її власним тілом. Уперше гостро, до болю відчула вона всю незвичайність цієї операції і почала вагатися.

— Ну, що ж ви? Як вам подобаються тру… ці тіла?

— Я… боюся… — прохрипіла голова… — Ні, ні, я не думала, що не так страшно… я не хочу…

— Не хочете? В такому разі я пришию до трупа голову Тома. Тома стане жінкою. Ви хочете, Тома, зараз же мати тіло?

— Ні, почекайте, — злякалася голова Бріке. — Я згодна. Я хочу мати он те тіло… з родимкою на плечі.

— А я вам раджу обрати ось це. Воно не таке гарне, але без жодної подряпинки.

— Я не прачка, я артистка, — гордо сказала голова Бріке. — Я хочу мати гарне тіло. І родимка на плечі… Це так подобається чоловікам.

— Хай буде по-вашому, — відповів Керн. — Мадемуазель Лоран, перенесіть голову мадемуазель Бріке на операційний стіл. Зробіть це обережно, штучний кровообіг голови не повинен припинятися до останньої хвилини.

Лоран робила останні приготування голови Бріке. На обличчі Бріке був вираз надзвичайного напруження і хвилювання. Коли голову перенесли на стіл, Бріке не витримала і раптом закричала так, як вона ще ніколи не кричала:

— Не хочу! Не хочу! Не треба! Краще вбийте мене! Боюсь! А-а-а-а!..

Керн, не перериваючи своєї роботи, різко гукнув до Лоран:

— Швидше закрутіть повітряний кран! Введіть до живильного розчину гедонал, і вона засне.

— Ні, ні, ні!

Кран закручено, голова змовкла, але продовжувала ворушити губами і дивитися з ви-і. разом жаху і благання.

— Пане професоре, чи можемо ми робити операцію проти її волі? — запитала Лоран.

— Зараз не час займатися етичними проблемами, — сухо відповів Керн. — Вона потім сама нам дякуватиме. Робіть свою справу або йдіть і не заважайте мені.

Але Лоран знала, що піти вона не може. — без її допомоги результат операції був би ще більш сумнівним. І вона, переборовши себе, продовжувала допомагати Керну. Голова Бріке так тіпалася, що трубки ледве не випали з кровоносних судин. Джон прийшов на допомогу і. притримував голову руками. Поступово посмикування голови припинилось, очі заплющилися: подіяв гедонал.

Професор Керн розпочав операцію.

Тишу порушували тільки короткі накази Керна, який вимагав того чи того хірургічного інструменту. Від напруження у Керна на лобі спухли жили. Він пустив у хід усю свою блискучу хірургічну техніку, поєднуючи швидкість із надзвичайною ретельністю й обережністю. При всій своїй ненависті до Керна Лоран не могла цієї хвилини не захоплюватися ним. Він працював, як натхненний артист. Його спритні чутливі пальці творили чудеса.

Операція тривала годину І п'ятдесят п'ять хвилин.

— Усе, — нарешті сказав Керн, випростуючись, — віднині Бріке перестала бути головою, відділеною від тіла. Залишається тільки вдихнути в неї життя: примусити битися серце, запустити кровообіг. Але з цим я впораюся сам. Ідіть відпочиньте, мадемуазель Лоран.

— Я ще можу працювати, — відповіла вона.

Незважаючи на втому, їй дуже хотілось подивитися на останній акт цієї незвичайної операції. Але Керн, певне, не хотів відкривати їй таємниці воскресіння. Він ще раз настійно запропонував їй відпочити, і Лоран скорилась.

Керн знову викликав її через годину. Був він іще стомленішим, але обличчя його виявляло глибоке самовдоволення.

— Перевірте пульс, — наказав він Лоран.

Дівчина не без остраху взяла за руку Бріке, за ту руку, яка лише три години тому належала холодному трупові. Рука була вже теплою, і відчувалося слабке биття пульсу. Керн приклав до обличчя Бріке дзеркало. Поверхня дзеркала запітніла.

— Дихає. Тепер треба як слід сповити нашу новонароджену. Кілька днів їй доведеться полежати абсолютно нерухомо.

Поверх бинтів Керн наклав на шию Бріке гіпсовий лубок. Усе тіло було сповите, а рот міцно зав'язаний.

Бріке перенесли до кімнати, суміжної з кімнатою Лоран, обережно поклали в ліжко і піддали електронаркозу.

— Харчувати ми її будемо штучно, поки не зростуться шви. Доведеться вам доглянути її.

Тільки на третій день Керн дозволив Бріке «прийти до тями».

Була четверта година дня. Косий промінь сонця пронизав кімнату й освітив обличчя Бріке. Вона легенько повела бровами і розплющила очі. Ще мало що усвідомлюючи, поглянула на освітлене вікно, потім перевела погляд на Лоран і, нарешті, опустила очі донизу. Там уже не було порожнечі. Вона побачила груди, що слабко здіймалися та опускалися, й тіло, — її тіло, прикрите простирадлом. Легенький усміх засяяв на її обличчі.

— Не пробуйте говорити і лежіть тихо, — сказала Лоран. — Операція пройшла дуже добре, і тепер усе залежить від того, як ви будете поводитися. Чим спокійніше ви будете лежати, тим швидше одужаєте. Поки що ми будемо розмовляти з вами за допомогою міміки. Коли ви опустите повіки вниз, це буде означати «так», піднімете вгору — «ні». Відчуваєте ви де-небудь біль? Тут? Шия і нога. Це мине. Хочете ви пити? Їсти?

Бріке не відчувала голоду, але хотіла пити. Лоран подзвонила Кернові. Він зразу ж прийшов зі свого кабінету.

— Ну, як почувається новонароджена? — Він оглянув її і лишився задоволений. — Усе гаразд. Терпіння, мадемуазель, і ви скоро танцюватиме. — Він зробив кілька розпоряджень і вийшов.

Дні «одужання» тяглися для Бріке дуже повільно. Вона була зразковою хворою: стримувала свою нетерплячість, лежала спокійно і виконувала всі приписи. Настав день, коли її, нарешті, розповили, але говорити ще не дозволяли.

— Чи відчуваєте ви своє тіло? — трохи хвилюючись, запитав Керн.

Бріке опустила повіки.

— Спробуйте дуже обережно порухати пальцями ніг.

Бріке, певно, спробувала, тому що на її обличчі відбилось напруження, але пальці не рухались.

— Певно, функції центральної нервової системи ще не повністю відновилися, — авторитетно мовив Керн. — Але я сподіваюсь, що вони швидко відновляться, а разом із ними відновиться і рух. — Про себе ж подумав: «Коли б ця Бріке й справді не закульгала на обидві ноги».

«Відновиться — як дивно звучить це слово», — подумала Лоран, згадавши холодний труп на операційному столі.

У Бріке з'явився новий клопіт. Тепер вона годинами пробувала ворушити пальцями на ногах. Лоран також із не меншою зацікавленістю стежила за цим.

І от якось Лоран радісно вигукнула:

— Ворушиться! Великий палець на лівій нозі ворушиться!

Далі справи пішли краще. Заворушилися й інші пальці на руках і ногах. Скоро Бріке вже могла трохи зводити руки й ноги.

Лоран була вражена. На її очах сталося диво.

«Яким би злочинцем не був Керн, — думала вона, — все-таки він незвичайна людина. Щоправда, без голови Доуеля йому б не пощастило здійснити цього подвійного воскресіння мертвого. Проте й сам Керн талановита людина, — адже це стверджувала і голова Доуеля. О, коли б Керн воскресив і його! Але ні, нього він не зробить».

Ще за кілька днів Бріке дозволили говорити. У неї виявився досить приємний голос, але дещо ламкого тембру.

— Виправиться, — запевняв Керн. — Ще співати будете.

І Бріке незабаром спробувала співати. Лоран була дуже вражена тим співом. Верхні ноти Бріке брала досить писклявим і не дуже приємним голосом, у середньому регістрі голос звучав дуже невиразно, ба навіть хрипко. Зате низькі ноти були неперевершеними. То було чарівне грудне контральто.

«Адже горлові зв'язки лежать вище місця зрізу шиї і належать Бріке, — думала Лоран, — звідки ж цей подвійний голос, різні тембри верхнього і нижнього регістру? Фізіологічна загадка. Чи не залежить це від процесу омолодження голови Бріке, яка старша від її нового тіла? Чи, може, це якось пов'язано з порушенням функцій центральної нервової системи? Абсолютно незрозуміло… Цікаво знати, чиє цс молоде, граційне тіло, якій нещасній голові воно належало…»

Лоран, нічого не кажучи Бріке, почала переглядати газети, в яких друкувалися списки загиблих під час катастрофи поїзда. Скоро їй трапилася замітка про те, що відома італійська артистка Анжеліка Гай, яка їхала тим поїздом, безслідно зникла. Трупа її не виявлено, і над цією загадкою ламали голови газетярі. Лоран була майже впевнена, що голова Бріке одержала тіло загиблої артистки.

ЗНИКЛИЙ ЕКСПОНАТ

Нарешті в житті Бріке настав знаменний день. Із неї було знято останні бинти, і професор Керн дозволив їй устати.

Вона підвелася і, спираючись на руку Лоран, пройшлася вздовж кімнати. Рухи її були невпевнені й трохи рвучкі. Часом вона робила дивні жести рукою: до певного моменту її рука рухалася плавно, потім — затримка й ніби змушений порух, який знову переходив у плавний.

— Усе це мине, — впевнено говорив Керн.

Трохи турбувала його лише невелика ранка на нозі Бріке. Ранка гоїлась повільно. Але з часом І вона зажила так, що Бріке не відчувала болю, навіть ступаючи на хвору ногу. А за кілька днів Бріке вже пробувала танцювати.

— Не зрозумію, що таке, — говорила вона, — деякі рухи я роблю вільно, а інші даються важко. Певно, я ще не звикла керувати своїм новим тілом… А воно чудове! Подивіться на ноги, мадемуазель Лоран. І зріст гарний. Ось тільки ці рубці на шиї… Доведеться їх затуляти. Зате оця родимка на плечі прегарна, правда ж? Я пошию сукню такого фасону, щоб її було видно… Ні, я надзвичайно задоволена своїм тілом.

«Своїм тілом! — думала Лоран. — Бідна Анжеліка Гай!»

Усе, що так довго стримувала в собі Бріке, раптом прорвалося назовні. Вона закидала Лоран вимогами, замовленнями, проханнями про білизну, костюми, взуття, капелюшки, модні журнали, косметику.

У новій сірій шовковій сукні вона була відрекомендована Керном голові професора Доуеля. А позаяк це була чоловіча голова, Бріке не могла не пококетувати. І була дуже задоволена, коли голова Доуеля прохрипіла:

— Чудово! Ви чудово впоралися зі своїм завданням, колего, вітаю вас!

І Керн під руку з Бріке, сяючи, як щойно одружений, вийшов з кімнати.

— Сідайте, мадемуазель. — галантно сказав Керн, коли вони зайшли до його кабінету.

— Не знаю, як мені й дякувати вам, пане професоре, — сказала вона, манірно опускаючи очі й потім кокетливо поглянувши на Керна. — Ви так багато зробили для мене. А я нічим не можу віддячити вам.

— Цього й не потрібно. Я винагороджений більше, ніж ви думаєте.

— Я дуже рада. — І Бріке осяяла Керна ще більш променистим поглядом. — А тепер дозвольте мені піти… виписатися з лікарні.

— Як піти? З якої лікарні? — відразу навіть не второпав Керн.

— Піти додому. Уявляю, який фурор зчинить моя поява серед подруг!

Вона збирається йти! Керн не припускав навіть і думки про це. Він проробив величезну роботу, вирішив дуже складне завдання, зробив неможливе зовсім не для того, щоб Бріке зчиняла фурор серед своїх легковажних подруг. Він сам хотів зчинити фурор, продемонструвавши Бріке перед ученими. Потім він, можливо, і дасть їй певну волю, але тепер про це годі й думати.

— На жаль, я не можу відпустити вас, мадемуазель Бріке. Ви повинні ще деякий час залишатися в моєму домі, під моїм наглядом.

— Але нащо? Я почуваюся чудово, — заперечила вона, граючи рукою.

— Так, але вам може погіршати.

— Тоді я прийду до вас.

— Мені, з вашого дозволу, краще знати, коли вам можна буде піти звідси, — вже різко сказав Керн. — Не забувайте, чим ви були без мене.

— Я вже дякувала вам за це. Але я не дівчинка й не невільниця і можу дати собі раду!

«Ого, та вона з характером», — здивовано подумав Керн.

— Ну, ми ще поговоримо про це, — сказав він. — А поки що зводьте йти до своєї кімнати. Джон, напевне, вже приніс вам бульйон.

Бріке надула губи, підвелась і, не дивлячись на Керна, вийшла.

Вона обідала разом із Лоран в її кімнаті. Коли Бріке зайшла, Лоран уже сиділа за столом. Бріке опустилася на стілець і зробила грайливий, вишуканий жест кистю правої руки. Лоран не раз помічала цей жест І думала про те, кому він, власне, належить: тілу Анжеліки Гай чи Бріке? Хіба не міг залишитися в тілі Анжеліки Гай автоматизм рухів, що якось закріпився у рухових нервах?..

Для Лоран усі ці питання були заскладними.

«Ними, напевне, зацікавляться фізіологи», — подумала вона.

— Знову бульйон! Набридли мені ці лікарняні страви, — вередливо мовила Бріке. — Я охоче з'їла б зараз дюжину устриць і запила склянкою шаблі. — Вона зробила кілька ковтків бульйону з чашки і продовжувала — Професор Керн щойно сказав мені, що він не відпустить мене звідси ще кілька днів. Дзуськи! Я не з породи домашньої птиці. Тут можна вмерти від нудьги. Ні, я люблю так жити, щоб усе крутилося-вертілося. Вогні, музика, квіти, шампанське…

Без упину базікаючи, Бріке нашвидку пообідала, встала зі стільця і, підійшовши до вікна, уважно глянула вниз.

— На добраніч, мадемуазель Лоран, — сказала вона, повернувшись. — Я сьогодні рано ляжу спати. Будь ласка, не будіть мене вранці. В цьому домі сон — найліпший спосіб згаяти час.

І, кивнувши головою, вона пішла до своєї кімнати.

А Лоран сіла писати листа до матері.

Усі листи контролювалися Керном. Лоран знала, як пильно він стежить за нею, і тому навіть не робила спроби переслати якогось листа без його цензури.

А втім, щоб не хвилювати свою матір, вона вирішила, — коли б і могла переслати листа без цензури Керна, — не писати їй правди про свій вимушений «арешт».

Тієї ночі Лоран спала особливо погано. Вона довго крутилася в ліжку, думаючи про майбутнє. Життя її було в небезпеці… Яких заходів вживе Керн, аби «знешкодити» її?

Не спалося, видно, й Бріке. З її кімнати чувся якийсь шурхіт.

«Наміряє нові сукні», — подумала Лоран. Потім усе стихло. Нечітко, крізь сон Лоран почула ніби якийсь приглушений крик І прокинулась. «Щось мої нерви геть здають», — подумала вона і знову заснула міцним передранковим сном.

Прокинулася вона, як і завжди, о сьомій ранку. В кімнаті Бріке все ще було тихо. Лоран вирішила не турбувати її і зайшла до кімнати голови Тома. Голова Тома, як І раніше, була похмурою. Після того, як Керн «пришив тіло» голові Бріке, Тома засумував ще більше. Він просив, благав, вимагав, щоб йому також дали нове тіло, зрештою брутально лаявся. Лоран на превелику силу заспокоїла його. Закінчивши вранішній туалет голови Тома, вона полегшено зітхнула і попростувала до кімнати голови Доуеля, яка зустріла Лоран привітною посмішкою.

— Дивна штука — життя! — сказала голова Доуеля. — Ще недавно я хотів померти. Але мій мозок продовжує працювати, і ось три дні тому мені спала на думку незвичайно смілива й оригінальна ідея. Коли б мені пощастило здійснити свою думку, це б зробило цілий переворот у медицині. Я розповів про свою ідею Кернові, і треба було бачити, як загорілися його очі. Йому, напевне, ввижався прижиттєвий пам'ятник, поставлений вдячними сучасниками… І от я маю жити для нього, для ідеї, а отже, і для себе. Їй-право, це якась пастка.

— І що ж то за ідея?

— Я колись розповім вам, нехай лиш усе це виразніше сформується в моєму мозку…

О дев'ятій Лоран вирішила постукати до Бріке, але відповіді не почула. Стурбована, вона спробувала відчинити двері, але вони виявилися замкненими зсередини. Лоран нічого більше не лишалося, як доповісти про це Керну.

Керн, як завжди, діяв швидко і рішуче.

— Вибивайте двері! — наказав він Джонові.

Негр ударив плечем. Важкі двері тріснули і зірвалися з петель. Керн, Лоран і Джон зайшли до кімнати.

Неприбране ліжко Бріке було порожнім. Керн підбіг до вікна. Від ручки рами вниз спускалася мотузка з роздертого простирадла і двох рушників. Клумбу під вікном витолочено.

— Це ваші витівки! — крикнув Керн, повертаючи грізне обличчя до Лоран.

— Запевняю вас, що я не брала ніякої участі у втечі мадемуазель Бріке, — твердо сказала Лоран.

— Ну, з вами ми ще поговоримо, — відповів Керн, хоч рішуча відповідь Лоран одразу переконала його в тому, що Бріке діяла без спільників. — Тепер слід потурбуватися про те, щоб упіймати втікачку.

Керн пройшов до свого кабінету І схвильовано закрокував від каміна до столу. Першою його думкою було викликати поліцію. Але він одразу відкинув цю думку. Поліцію найменше слід було вплутувати в цю справу. Доведеться звернутися до приватних агентів з розшуку.

«Чорт, я сам винен… Треба було вжити заходів до кращої охорони. Але хто міг подумати. Вчорашній труп — утік! — Керн зло розреготався. — І тепер, чого доброго, вона розпатякає про все, що з нею трапилось… Адже вона говорила про фурор, який зчинить її поява… Ця історія дійде до газетних кореспондентів, і тоді… Не слід було показувати її голові Доуеля… Завдала мороки. Віддячила!»

Керн викликав телефоном агента приватної контори розшуку, дав йому велику суму на витрати, пообіцявши ще більшу на випадок успіху, і детально описав Бріке.

Агент оглянув місце втечі та сліди, які вели до залізної огорожі саду. Огорожа була висока І закінчувалася гострими шпичаками. Агент похитав головою: «Молодець дівчина!» На одному шпичаку він помітив клапоть сірого шовку, зняв його й обережно поклав до гаманця.

— В цю сукню вона була одягнена у день втечі. Будемо шукати жінку в сірому.

І, запевнивши Керна, що «жінку в сірому» буде обов'язково знайдено не пізніше як за добу, агент пішов.

Агент був досвідчена у своїй справі людина. Він дізнався адресу останньої квартири

Бріке й адреси кількох її колишніх подруг, роззнайомився з ними, у однієї знайшов фотографію Бріке, дізнався, в яких кабаре Бріке виступала. Кілька агентів було розіслано по цих кабаре на розшуки втікачки.

— Пташка далеко не залетить, — упевнено говорив агент.

Однак цього разу він помилився. Минуло два дні, але на слід Бріке натрапити так і не вдалося. Лише на третій день розшуків постійний відвідувач одного шинку на Монмартрі повідомив агента, що у ніч втечі там була «воскресла» Бріке. Але куди вона потім зникла, ніхто не знав.

Керн хвилювався дедалі більше. Тепер він турбувався не тільки про те, що Бріке розголосить його таємниці. Він боявся назавжди втратити цінний «експонат». Щоправда, він міг зробити другий — із голови Тома, але на це потрібен був час і купа сил. Та й новий дослід міг не вдатися так блискуче. А демонстрація оживленої собаки, ясна річ, не дала б потрібного ефекту. Ні, Бріке треба було розшукати за будь-яку ціну. І він подвоював, потроював преміальну суму за розшуки «експоната-втікача».

Щодня агенти доповідали йому про наслідки розшуків, але ці наслідки були невтішними. Бріке ніби у воду впала.

ДОСПІВАНА ПІСНЯ

Після того як Бріке з допомогою свого нового спритного, гнучкого і дужого тіла перелізла через огорожу і вийшла на вулицю, вона зловила таксі й дала дивну адресу:

— Кладовише Пер-Лашез.

Але не доїжджаючи до площі Бастилії, вона змінила таксі й поїхала на Монмартр. На перші витрати Бріке захопила з собою сумочку Лоран, де було кілька десятків франків. «Одним гріхом більше погоди не зробить, до того ж це було необхідно», — заспокоювала вона себе. Каяття в заподіяних гріхах було відкладене на потім. Вона знову відчувала себе цілісною, живою, здоровою людиною, навіть молодшою, ніж була до цього. До операції, за її жіночим підрахунком, їй було близько тридцяти. Нове ж тіло мало навряд чи більше двадцяти років. Залози цього тіла омолодили голову Бріке: зморшки на обличчі зникли, колір його покращав. «Тепер тільки й пожити», — думала Бріке, замріяно дивлячись у маленьке дзеркальце, яке знайшла в сумочці.

— Зупиніть тут, — звеліла вона водієві й, розрахувавшись із ним, пішла далі пішки.

Була десь четверта ранку. Вона підійшла до знайомого кабаре «Ша-нуар», де виступала тієї фатальної ночі, коли випадкова куля урвала на півслові веселеньку шансонетку, яку вона співала. Вікна кабаре ще яскраво світилися.

Трохи хвилюючись, Бріке зайшла до знайомого вестибюлю. Стомлений швейцар, мабуть, не впізнав її. Вона швидко пройшла до бічних дверей і через коридор зайшла до приміщення для артистів, поряд зі сценою. Першою її зустріла Руда Марта. Злякано скрикнувши, Марта сховалась у своїй гримерній. Бріке розреготалася і постукала в двері, але Руда Марта не відчиняла.

— О, Ластівко! — почула Бріке чоловічий голос. Під цим ім'ям вона була відома в кабаре через свою пристрасть до коньяку з ластівкою на етикетці. — То ти жива? А ми тебе давно мали за мертву.

Бріке озирнулася і побачила гарного, елегантно вдягненого чоловіка з дуже блідим чисто поголеним обличчям. Такі обличчя бувають у людей, які рідко бачать сонце. То був Жан, чоловік Рудої Марти. Він не любив говорити про свою професію. Його ж друзі й товариші по чарці не вважали тактовним запитувати, на що ж він, власне, живе. Досить було й того, що в Жана часто водились гроші і що він був «хлопець-друзяка». В ті ночі, коли в Жана бряжчало в кишенях, вино лилось рікою і Жан платив за всіх.

— Звідкіля ти прилетіла, Ластівко?

— З лікарні, — відповіла Бріке.

Боячись, щоб у неї не відібрали нове тіло родичі і друзі тієї, котрій воно належало, Бріке вирішила нікому не розповідати про незвичайну операцію.

— Моє становище було дуже серйозне, — вигадувала вона. — Мене вважали померлою і навіть відправили в морг. Але там один студент, який оглядав трупи, взяв мене за руку і відчув слабкий пульс. Я була ще живою. Куля пройшла біля самого серця, не зачепивши його. Мене одразу відвезли до лікарні, й усе обійшлося.

— Чудово! — вигукнув Жан. — Усі наші страшенно здивуються. Давай вихилимо по чарці за твоє воскресіння.

Замок у дверях клацнув. Руда Марта, яка підслухала через двері цю розмову, переконалася, що Бріке не привид, і відчинила двері. Подруги обнялися і міцно поцілувались.

— Ти ніби зробилася тоншою, вищою і граційнішою, Ластівко, — сказала Руда Марта, з цікавістю і навіть подивом розглядаючи фігуру подруги, яка з'явилася так несподівано.

Бріке трохи знітилась під цим допитливим жіночим поглядом.

— Звичайно, я схудла, — відповіла вона. — Мене годували самим бульйоном. А зріст? Я купила собі туфлі на дуже високих підборах. Ну й фасон сукні…

— Але чого ти так пізно з'явилася сюди?

— О, то ціла історія… Ти вже виступала? Можеш посидіти зі мною хвилинку?

Марта ствердно кивнула головою. Подруги всілися біля столика з великим дзеркалом, який було заставлено коробками з гримувальними олівцями та фарбами, флаконами парфумів, пудреницями, найрізноманітнішими коробочками зі шпильками.

Жан примостився поруч, потягуючи єгипетську цигарку.

— Я втекла з лікарні. В буквальному розумінні, — повідомила Бріке.

— Але чому?

— Набридли бульйони. Розумієш, бульйон, бульйон і бульйон… Я просто боялася захлинутися в бульйоні. А лікар не хотів мене відпускати. Він повинен був ще показати мене студентам. Боюсь, що мене розшукуватиме поліція… Я не можу повернутися до себе і хотіла б залишитись у тебе. А ще краще — зовсім поїхати з Парижа на кілька днів… Але в мене так мало грошей.

Руда Марта навіть руками сплеснула — так усе це було цікаво.

— Ну, звичайно ж, ти зостанешся у мене, — сказала вона.

— Боюсь, що мене теж розшукуватиме поліція, — замислено проказав Жан, пускаючи дим кільцями. — Мені теж на кілька днів варто було б зникнути з обрію.

Ластівка була своя, і Жан не приховував від неї своєї професії. Ластівка знала, що Жан — птиця «високого льоту». Він спеціалізувався на зламуванні сейфів.

— Летимо, Ластівко, з нами на південь. Ти, я і Марта. На Рив'єру, подихати морським повітрям. Засидівся, треба провітритись. Віриш, я більш як два місяці не бачив сонця І вже починаю забувати, яке воно.

— От і чудово, — заплескала в долоні Руда Марта.

Жан глянув на дорогий золотий годинник-браслет.

— Але у нас є ще година часу. Чорт, ти маєш доспівати нам свою пісеньку… А потім летімо, і хай собі шукають.

Бріке охоче пристала на це запрошення, її виступ зчинив фурор, як вона того й чекала.

Жан вийшов на естраду в ролі конферансьє, нагадав трагічну Історію, яка трапилася тут з Бріке кілька місяців тому, і потім оголосив, що мадемуазель Бріке, на бажання публіки, ожила після того, як він, Жан, влив їй у горло чарочку коньяку «Ластівка».

— Ластівка! Ластівка! — заревла публіка.

Жан подав знак рукою і, коли вигуки стихли, провадив далі:

— Ластівка проспіває шансонетку з того самого місця, на якому її так несподівано перервали. Оркестр, «Киценьку!»

Оркестр заграв, і з половини куплета, під бурхливі оплески, Бріке доспівала свою пісеньку. Правда, гармидер був такий, що вона й сама не чула свого голосу, але цього і не потрібно було. Вона відчувала себе як ніколи щасливою і безміру втішалася-тим, що її не забули і зустріли так тепло. А те, що ця теплота була значною мірою підігріта вином, її не бентежило.

Закінчивши співати, вона зробила несподівано граційний жест кистю правої руки. Це було щось нове. Публіка зааплодувала ще голосніше.

«Звідки у неї не? Які гарні манери. Треба буде перейняти цей жест…», — подумала Руда Марта.

Бріке зійшла з естради в зал. Подруги цілували її, знайомі тягнулися з бокалами і цокалися. Бріке розчервонілась, очі її блищали. Успіх та вино запаморочили їй голову. Вона, забувши про небезпеку переслідування, ладна була просидіти тут усю ніч. Але Жан, який пив не менше за Інших, не втрачав контролю над собою.

Час від часу він позирав на годинника і, нарешті, підійшов до Бріке й торкнув її за руку.

— Нам уже час!

— Але я не хочу. Ви можете їхати самі. Я не поїду, — відповіла Бріке, млосно закотивши очі.

Тоді Жан мовчки підняв її і поніс до виходу.

Публіка почала ремствувати.

— Сеанс закінчено! — гукнув Жан уже біля дверей. — До наступної неділі!

Він виніс Бріке, яка відбивалася від нього, на вулицю і посадив у автомобіль. Скоро підійшла й Марта з невеличкою валізкою.

— На площу Республіки, — сказав Жан шоферові, не бажаючи називати кінцевого пункту. Він звик їздити з пересадками.

ЖІНКА-ЗАГАДКА

Хвилі Середземного моря ритмічно набігали на піщаний пляж. Легенький вітер ледь напинав вітрила білих яхт і рибальських шаланд. Над головою, в синій повітряній глибині, ласкаво гули сірі гідроплани, які робили короткі рейси-прогулянки між Ніццою і Ментоною.

Молодик у білому тенісному костюмі сидів у плетеному кріслі і читав газету. Біля крісла лежали тенісна ракетка в чохлі й кілька свіжих англійських наукових журналів.

Поруч із ним, під білим парасолем, біля мольберта порався його друг-художник Арман Ларе.

Артур Доуель, син покійного професора Доуеля, та Арман Ларе були нерозлучні друзі, й ця дружба найкраще доводила правдивість прислів'я про те, що протилежності сходяться.

Артур Доуель був трохи мовчазний і холодний. Він любив у всьому лад, умів наполегливо і систематично працювати. Йому залишався всього один рік до закінчення університету, і його вже залишали в університеті на кафедрі біології.

Ларе, як справжній уродженець півдня Франції, був дуже пристрасною натурою, сумбурною і запальною. Він закидав пензлі та фарби на цілі тижні, щоб потім знову почати шалено працювати, і тоді вже ніяка сила не могла відірвати його від мольберта.

Тільки в одному друзі були схожі між собою: обидва вони були талановитими і вміли досягати наміченої мети, хоч і йшли до цієї мети різними шляхами: один — поривчасто, стрибками, другий — розміреним кроком.

Біологічні праці Артура Доуеля привертали до себе увагу найвидатніших фахівців, і йому пророкували блискучу наукову кар'єру. А про картини Ларе багато говорили на виставках, і деякі з них уже закупили найвідоміші музеї різних країн.

Артур Доуель кинув на пісок газету, притулився головою до спинки крісла, приплющив очі й сказав:

— Тіла Анжеліки Гай такі не знайдено.

Ларе невтішно труснув головою і важко зітхнув.

— Ти й досі не можеш забути її? — запитав Доуель.

Ларе повернувся до Артура так рвучко, що той мимоволі посміхнувся. Перед ним був уже не палкий художник, а лицар, озброєний щитом-палітрою, зі списом-муштабелем у лівій руці та мечем-пензлем у правій, — ображений лицар, ладен знищити того, хто завдав йому смертельної кривди.

— Забути Анжеліку!.. — вигукнув він, потрясаючи своєю зброєю. — Забути ту, яка…

Хвиля, зненацька підкравшись, із шипінням залила його ноги майже до колін, і він меланхолійно докінчив:

— Хіба можна забути Анжеліку? Світ зробився нуднішим з того часу, відколи стихли її пісні…

Уперше Ларе дізнався про загибель, точніше, про безслідне зникнення Анжеліки Гай у Лондоні, куди він приїхав писати «симфонію лондонського туману». Ларе був не лише шанувальником таланту співачки, але її другом, її лицарем. Не дарма ж він народився в південному Провансі, серед руїн середньовічних замків.

Довідавшись про нещастя, яке трапилося з Гай, він був так вражений, що єдиний раз у житті перервав свій «живописний запій» у самому розпалі творчості.

Артур, який приїхав до Лондона з Кембриджу, бажаючи відвернути друга від похмурих думок, організував цю подорож на узбережжя Середземного моря.

Але й тут Ларе не знаходив собі місця. Повернувшись із пляжу до готелю, він перевдягнувся і, сівши на поїзд, поїхав у найлюдніше місце — гральний дім Монте-Карло. Йому хотілося розвіятись.

Хоча було ще досить рано, біля приземкуватого будинку вже юрмився натовп. Ларе зайшов до першого залу. Публіки було мало.

— Робіть вашу гру, — запрошував круп'є, озброєний лопаткою для згрібання грошей.

Ларе, не зупиняючись, пройшов до другого залу, стіни якого були розписані картинами, що зображали напівоголених жінок, які займалися полюванням, кінними перегонами, фехтуванням, — одне слово, всім тим, що збуджує азарт. Від картин віяло напруженням пристрасної боротьби, азарту, неситі, але ще виразніше й різкіше ці почуття були написані на обличчях живих людей, які зібралися навколо грального стола.

Ось товстун комерсант із блідим обличчям простягає гроші тремтячими пухкими веснянкуватими руками, вкритими рудуватим пушком. Він дихає важко, мов астматик. Очі його напружено стежать за рухливою кулькою. Ларе безпомилково вгадує, що товстун уже чимало програв і тепер ставить останні гроші, сподіваючись відігратися. А коли ні — цей вайлуватий чоловік, можливо, подасться на алею самогубців, і там відбудуться останні розрахунки з життям…

За товстуном стоїть бідно одягнений голений стариган зі скуйовдженим сивим чубом і маніакальними очима. В руках у нього записник і олівець. Він записує виграші та вихідні номери, робить якісь підрахунки… Він давно вже програв усе своє майно і зробився рабом рулетки. Адміністрація грального дому видає йому невелику щомісячну допомогу — на життя і на гру: своєрідна реклама. Тепер він будує свою «теорію імовірності», вивчає капризну вдачу фортуни. Коли він помиляється у своїх припущеннях, то сердито стукає олівцем по записнику, підскакує на одній нозі, щось бубонить і знову заглиблюється в підрахунки. Коли ж припущення виправдуються, обличчя його сяє, і він повертає голову до сусідів, ніби кажучи: от бачите, нарешті мені таки пощастило відкрити закони випадковості.

Два лакеї вводять під руки і садовлять у крісло біля стола стару в чорній шовковій сукні, з діамантовим намистом на зморшкуватій шиї. Обличчя її набілено так, що вже не може збліднути. Забачивши таємничу кульку, яка розподіляє горе і радість, в її запалих очах спалахує вогонь пожадливості й тонкі пальці, унизані перснями, починають тремтіти.

Молода, вродлива, струнка жінка, вбрана в елегантний темно-зелений костюм, проходячи повз стіл, кидає недбалим рухом банкноту в тисячу франків, програє, безжурно посміхається і проходить до іншої кімнати.

Ларе поставив на червоне сто франків і виграв.

«Я сьогодні повинен «виграти», — подумав він, ставлячи тисячу, — і програв. Ларе був упевнений, що врешті-решт він виграє. Його вже охопив азарт.

До столу рулетки підійшло троє: чоловік, високий і ставний, з дуже блідим обличчям, І дві жінки. Одна руда, а друга в сірому костюмі. Мимохіть поглянувши на неї, Ларе відчув якусь тривогу. Ще не розуміючи, що його хвилює, художник почав стежити за жінкою в сірому і був вражений одним жестом правої руки, який зробила вона. «Щось знайоме! О, такий жест робила Анжеліка Гай!» Ця думка так спантеличила його, що він уже не міг грати. А коли троє невідомих, сміючись, відійшли нарешті від рулетки, Ларе, забувши взяти зі столу виграні гроші, подався назирці за ними.

О четвертій ранку хтось сильно постукав у двері Артура Доуеля. Сердито накинувши на себе халат, Доуель відчинив.

До кімнати нетвердою ходою зайшов Ларе і, стомлено опустившись у крісло, мовив:

— Я, здається, божеволію.

— Що трапилось, друже? — вигукнув Доуель.

— Трапилось таке, що… я не знаю, як вам і сказати… Я грав із учорашнього дня до другої години ночі. Вигравав і програвав поперемінно. Коли раптом я побачив жінку, і один жест її вразив мене так, що я кинув гру і пішов за нею до ресторану. Я сів за столик і замовив чашечку чорної мінної кави. Кава мені завжди допомагає, коли нерви занадто розгуляються… Незнайомка сиділа за сусіднім столиком. З нею був молодик, пристойно вдягнутий, але такий, що не викликає особливої довіри, і досить-таки вульгарна руда жінка. Мої сусіди пили вино і весело розмовляли. Незнайомка в сірому почала співати шансонетку. В неї виявився писклявий голос доволі неприємного тембру. Але несподівано вона взяла кілька низьких грудних нот… — Ларе стиснув голову. — Доуелю! То був голос Анжеліки Гай. Я з тисячі голосів упізнав би його.

«Бідолаха! До чого він дійшов», — подумав Доуель і, лагідно поклавши руку на плече друга, сказав:

— Вам привиділося, Ларе. Опануйте себе. Випадкова схожість…

— Ні, ні! Запевняю вас, — гаряче заперечив Ларе. — Я почав уважно приглядатися до співачки. Вона досить вродлива, чіткий профіль і милі грайливі очі. Але її постать, її тіло! Доуелю, хай чортяки роздеруть мене зубами, коли фігура співачки не схожа, мов дві краплі води, на фігуру Анжеліки Гай.

— От що, Ларе, випийте брому, прийміть холодний душ і лягайте спати. Завтра, точніше, сьогодні, коли ви прокинетесь…

Ларе докірливо подивився на Доуеля.

— Ви гадаєте, я збожеволів?.. Не спішіть робити остаточні висновки. Вислухайте мене до кінця. Це ще не все. Коли співачка проспівала свою пісеньку, вона зробила кистю руки ось такий жест. Це улюблений жест Анжеліки, жест цілком індивідуальний, неповторний.

— Але що ж ви хочете сказати? Не думаєте ж ви, що невідома співачка володіє тілом Анжеліки?

Ларе потер чоло.

— Не знаю, від цього, справді, можна збожеволіти… Але слухайте далі. На шиї співачка носить химерне кольє, точніше, навіть не кольє, а цілий приставний комірець, прикрашений дрібними перлами, завширшки принаймні чотири сантиметри. А на її грудях досить широкий виріз. Виріз відкриває на плечі родимку — родимку Анжеліки Гай. Кольє здається бинтом. Вище кольє — невідома мені голова жінки, нижче — знайоме, яке я вивчив до найдрібніших деталей, ліній і форм тіло Анжеліки Гай. Не забувайте, адже я художник, Доуелю. Я вмію запам'ятовувати неповторні лінії та індивідуальні особливості людського тіла… Я зробив стільки начерків та ескізів з Анжеліки, стільки написав її портретів, що не можу помилитися.

— Ні, це неможливо! — вигукнув Доуель. — Адже Анжеліка за…

— Загинула? В тому-то й річ, що це нікому не відомо. Вона сама чи її труп безслідно зник. І ось тепер…

— Ви зустріли воскреслий труп Анжеліки?

— О-о!.. — Ларе застогнав. — Я думав саме про це.

Доуель підвівся і закрокував по кімнаті. Певне, сьогодні вже не пощастить заснути.

— Будемо міркувати розважливо, — сказав він. — Ви кажете, що ваша невідома співачка має ніби два голоси: один свій, більш ніж посередній, І другий — Анжеліки Гай?

— Низький регістр — її неповторне контральто, — відповів Ларе, ствердно кивнувши головою.

— Але ж це фізіологічно неможливо. Не думаєте ж ви, що людина високі ноти витягає зі свого горла верхніми кінцями зв'язок, а низькі нижніми? Висота звука залежить від більшого чи меншого напруження голосових зв'язок по всій їх довжині. Адже це, як на струні: за більшого напруження струна вібрує дужче й виходить виший звук, і навпаки. До того ж коли б зробити таку операцію, то голосові зв'язки були б укорочені, отже, голос зробився б дуже високим. Та й взагалі людина не могла б співати після такої операції: рубці мали б заважати правильній вібрації зв'язок, І голос, у кращому випадку, був би дуже хрипкий… Ні, це абсолютно неможливо. Врешті-решт, щоб «оживити» тіло Анжеліки, потрібно було мати голову, чиюсь голову без тіла.

Доуель несподівано замовк, бо згадав про те, що певною мірою підтверджувало припущення Ларе.

Артур сам бачив кілька експериментів свого батька. Професор Доуель вливав у судини загиблого собаки підігріту до тридцяти семи градусів за Цельсієм живильну рідину з адреналіном — речовиною, що подразнює і примушує судини скорочуватися. Коли ця рідина під певним тиском потрапляла у серце, вона відновлювала його діяльність, і серце починало гнати кров у судини. Поволі відновлювався кровообіг, і тварина оживала.

— Найголовнішою причиною загибелі організму, — сказав тоді батько Артура, — є припинення постачання органів кров'ю і киснем.

— Отже, у такий спосіб можна оживити й людину? — запитав Артур.

— Так, — весело відповів його батько, — я берусь здійснити воскресіння і коли-небудь зроблю це «диво». До цього я й веду свої досліди.

Оживлення трупа, виходить, можливе. Але чи можна оживити труп, у якому тіло належало одній людині, а голова — іншій? Чи можлива така операція? Щодо цього в Артура були сумніви. Правда, він бачив, як батько його здійснював надзвичайно сміливі й вдалі операції з пересадки тканин і кісток. Але все це було не таким складним, і це робив його батько.

«Коли б мій батько був живий, я, певне, повірив би, що здогад Ларе про чужу голову на тілі Анжеліки Гай правдоподібний. Тільки батько міг насмілитись зробити таку складну і незвичайну операцію. Можливо, ці досліди продовжували його асистенти? — подумав Доуель. — Але одна справа оживити голову чи навіть цілий труп, а інша — пришити голову однієї людини до трупа іншої».

— Що ж ви хочете робити далі? — запитав Доуель.

— Я хочу розшукати цю жінку в сірому, познайомитися з нею і розкрити таємницю. Ви допоможете мені?

— Звичайно, — відповів Доуель.

Ларе міцно потис йому руку, і вони заходились обговорювати план дій.

ВЕСЕЛА ПРОГУЛЯНКА

За кілька днів Ларе вже був знайомий з Бріке, її подругою та Жаном. Він запропонував їм прогулятися на яхті, і його запрошення прийняли.

У той час, як Жан та Руда Марта розмовляли на палубі з Доуелсм, Ларе запропонував Бріке зійти вниз оглянути каюти. Їх було лише дві, зовсім невеличкі; в одній з них стояло піаніно.

— О, тут навіть с інструмент! — вигукнула Бріке. Вона сіла до піаніно й заграла фокстрот. Яхта легенько погойдувалась на хвилях. Ларе стояв біля піаніно, уважно дивився на Бріке й обмірковував, з чого почати своє слідство.

— Заспівайте що-небудь, — сказав він.

Бріке не змусила впрошувати себе. Вона заспівала, кокетливо поглядаючи на Ларе. Він їй подобався.

— Який у вас… дивний голос, — сказав Ларе, пильно вдивляючись їй в обличчя. — У вашому горлі ніби є два голоси: голоси двох жінок…

Бріке знітилася, але швидко оволодівши собою, нещиро засміялась.

— О. так!.. Це у мене з дитинства. Один професор співів виявив у мене контральто, а інший — меццо-сопрано. Кожен ставив голос по-своєму, і вийшло… до того ж я нещодавно застудилася…

«Чи не забагато пояснень для одного факту? — подумав Ларе. — І чому вона так знітилася? Мої припущення справджуються. Тут щось є».

— Коли ви співаєте на низьких нотах, — сумно заговорив він, — я ніби чую голос однієї моєї доброї знайомої… Вона була відомою співачкою. Бідолаха загинула під час залізничної катастрофи. Хоч як дивно, але її тіла не розшукали… Її фігура надзвичайно нагадує вашу, мов дві краплини води… Можна подумати, що це її тіло.

Бріке, вже не ховаючи страху, подивилася на Ларе. Вона зрозуміла, що він почав цю розмову не просто так.

— Бувають люди, дуже схожі одне на одного… — сказала вона тремтячим голосом.

— Звичайно, але такої подібності я не зустрічав. До того ж… ваші жести… ось цей жест руки… І ще… Ви щойно взялися руками за голову, ніби поправляючи пишне волосся. Таке волосся було в Анжеліки Гай. І так вона поправляла непокірні кучері на скроні… Але у вас немає довгих кучерів. У вас коротке, підстрижене за останньою модою волосся.

— У мене раніше теж було довге волосся, — сказала Бріке, підводячись. Обличчя її зблідло, пальці злегка тремтіли. — Тут душно… Ходімо нагору…

— Почекайте, — зупинив її Ларе, так само хвилюючись. — Мені треба поговорити з вами.

Він силою всадовив її в крісло біля ілюмінатора.

— Мені погано… Я не звикла до хитавиці! — вигукнула Бріке, пориваючись піти. Але Ларе, ніби ненароком, торкнувся її шиї і відслонив краєчок кольє. Він побачив рожеві рубці.

Бріке похитнулася. Ларе ледве встиг підхопити її: вона знепритомніла.

Художник, не знаючи що робити, бризнув їй в обличчя водою з карафи. Вона скоро прийшла до тями. Несказанний жах засвітився в її очах. Кілька довгих секунд вони дивилися одне на одного мовчки. Бріке здавалося, що настав час розплати. Страшний час розплати за те, що вона привласнила чуже тіло. Губи Бріке затремтіли, і вона ледве чутно прошепотіла:

— Не нищіть мене!.. Пожалійте…

— Заспокойтесь, я не збираюсь нищити вас… але я повинен розкрити цю таємницю. — Ларе підняв безвільно звислу руку Бріке І міцно стиснув її. — Зізнайтеся, це не ваше тіло? Звідки воно у вас? Скажіть мені всю правду!

— Жан! — спробувала крикнути Бріке, та Ларе затис її рота долонею, прошипівши у вухо:

— Якщо ви ще раз крикнете, ви не вийдете з цієї каюти.

Потім, відпустивши Бріке, він швидко замкнув двері каюти і щільно прикрив раму ілюмінатора.

Бріке заплакала, мов дитина. Та Ларе був невблаганний.

— Сльози вам не допоможуть! Кажіть швидше, поки мені не увірвався терпець.

— Я ні в чому не винна, — заговорила Бріке, схлипуючи. — Мене вбили… Але потім я ожила… Одна моя голова… на скляній підставці… Це було жахливо!.. І голова Тома стояла там… Я не знаю, як це трапилось… Професор Керн, — це він оживив мене… Я просила його, щоб він повернув мені тіло. Він пообіцяв… І роздобув десь ось це тіло… — Вона майже з жахом подивилася на свої плечі та руки. — Але коли я побачила мертве тіло, то відмовилась… Мені було так страшно… Я не хотіла, благала не пришивати моєї голови до трупа… Це може підтвердити Лоран: вона доглядала нас. Але Керн не послухав. Він зробив так, що я заснула, а прокинулась я ось такою. Я не хотіла залишатися у Керна і втекла в Париж, а потім сюди… Я знала, що Керн переслідуватиме мене… Благаю вас, не вбивайте мене і не кажіть нікому… Тепер я не хочу залишитись без тіла, воно стало моїм… Я ніколи не відчувала такої легкості в рухах. Тільки болить нога… Але це мине… Я не хочу повертатися до Керна!

Слухаючи цю плутану розповідь, Ларе думав: «Бріке, здається, справді неповинна. Але цей Керн… Як він міг добути тіло Гай і використати його для такого жахливого експерименту? Керн! Я чув це ім'я від Артура. Керн, здається, був асистентом у його батька. Ця таємниця повинна бути розкрита».

— Перестаньте плакати й уважно вислухайте мене, — строго мовив Ларе. — Я допоможу вам, але з однією умовою, що й ви нікому не скажете про те, що трапилося з вами аж до цієї хвилини. Нікому, крім однієї людини, яка зараз прийде сюди. Це Артур Доуель, — ви вже знаєте його. Ви повинні у всьому коритись мені. Коли тільки не послухаєте, на вас чекає страшна кара. Ви вчинили злочин, який карається смертю. І вам ніде не пощастить сховати вашу голову і привласнене вами чуже тіло. Вас знайдуть і гільйотинують. Отож слухайте мене. По-перше — заспокойтесь. По-друге, сідайте до піаніно і співайте. Співайте якнайголосніше, щоб було чути там, нагорі. Вам дуже весело, і ви не збираєтесь виходити на палубу.

Бріке підійшла до піаніно, сіла й заспівала, акомпануючи собі неслухняними пальцями.

— Голосніше, веселіше, — командував Ларе, відчиняючи ілюмінатор та двері.

То був незвичайний спів, — крик відчаю і жаху, перекладений на мажорний лад.

— Голосніше, барабаньте по клавішах! Так! Грайте і чекайте. Ви поїдете в Париж разом із нами. Не здумайте тікати. У Парижі ви будете в безпеці. Ми зуміємо сховати вас.

З веселим обличчям Ларе вийшов на палубу.

Яхта, нахилившись на правий борт, швидко пливла на легкій хвилі. Вологий морський вітер освіжив Ларе. Він підійшов до Артура Доуеля і, непомітно відвівши його вбік, сказав:

— Спустіться у каюту й примусьте мадемуазель Бріке повторити все, що вона розповіла мені. А я забавлю гостей.

— Ну, як вам подобається яхта, мадам? — звернувся він до Рудої Марти і повів з нею невимушену розмову.

Жан, розлігшись у плетеному кріслі, розкошував далеко від поліції та детективів. Він не хотів більше ні думати, ні спостерігати, він хотів забути про постійну настороженість. Попиваючи з маленької чарки елітний коньяк, він дедалі більше занурювався у споглядальний напівсонний стан. Це якраз було на руку Ларе.

Руда Марта почувалася також пречудово. Чуючи з каюти спів подруги, вона й сама, в перервах між фразами, додавала свій голос до грайливого наспіву.

Чи заспокоїла Бріке гра, чи Артур видався їй не таким небезпечним співрозмовником, але цього разу вона більш доладно й послідовно переповіла йому історію своєї смерті та воскресіння.

— Оце й усе. Ну, хіба ж я винна? — вже посміхаючись, запитала вона і проспівала коротеньку шансонетку «А чи ж винна я». На палубі її повторила Марта.

— Опишіть мені третю голову, яка жила у професора Керна, — сказав Доуель.

— Тома?

— Ні, ту, якій вас показував професор Керн! А втім…

Артур Доуель швидко витяг з бічної кишені гаманця, пошукав, добув звідти фотографію і показав її Бріке.

— Скажіть, чи схожий зображений тут чоловік на голову мого… знайомого, яку ви бачили у Керна?

— Та це ж точнісінько він! — вигукнула Бріке. Вона навіть кинула грати. — Просто диво! І з плечима. Голова з тілом. Невже ж і йому вже встигли пришити тіло? Що з вами, мій любий? — співчутливо і злякано запитала вона.

Доуель похитнувся. Обличчя його зблідло. Він, майже не тямлячись, зробив кілька кроків, опустився в крісло і затулив обличчя руками.

— Що з вами? — ще раз запитала його Бріке. Але він нічого не відповідав. Потім губи його прошепотіли: «Бідолашний батько», але Бріке не розчула тих слів.

Артур Доуель дуже швидко опанував себе. Коли він підвів голову, обличчя його було майже спокійне.

— Пробачте, я, здається, налякав вас, — сказав він. — У мене іноді бувають такі легенькі напади, серце, знаєте. От уже все й минуло.

— Але хто цей чоловік? Він такий схожий на… Ваш брат? — зацікавилась Бріке.

— Хто б він не був, ви повинні допомогти нам розшукати цю голову. Ви поїдете з нами. Ми сховаємо вас у такому затишному куточку, де вас ніхто не знайде. Коли ви можете їхати?

— Хоч і сьогодні, — відповіла Бріке. — А ви… не відберете у мене моє тіло?

Доуель спершу не зрозумів, потім посміхнувся і відповів:

— Звичайно, ні… коли ви тільки слухатимете нас і допомагатимете нам. Ходімо на палубу.

— Ну, як ваше плавання? — весело запитав він, піднявшись на палубу. Потім, немов досвідчений моряк, глянув на обрій і, заклопотано похитавши головою, сказав: — Море мені не подобається… Бачите оту темну смугу на обрії?.. Коли ми вчасно не повернемось, то…

— О, хутчіш назад! Я не хочу потонути, — напівжартома, напівсерйозно вигукнула Бріке.

Ніякої бурі не передбачалося. Просто Доуель вирішив налякати своїх сухопутних гостей для того, щоб швидше повернутися на берег.

Ларе домовився з Бріке про зустріч на тенісному майданчику після обіду, «якщо не буде бурі». Вони розлучалися лише на кілька годин.

— Слухайте, Ларе, ми несподівано натрапили на слід великих таємниць, — сказав Доуель, коли вони повернулися до готелю. — Чи знаєте ви, чия голова була у Керна? Голова мого батька, професора Доуеля!

Ларе, що вже сів на стілець, підскочив, як м'яч.

— Голова? Жива голова вашого батька?! Та чи можливе таке? І все це Керн! Він… я розшматую його! Ми відшукаємо голову вашого батька..

— Боюся, що ми не знайдемо її живою, — сумно відповів Артур. — Батько сам довів можливість оживлення голів, відсічених від тіла, але голови ці жили не більш як півтори години, потім вони помирали, бо кров згорталася, а штучні живильні розчини могли підтримувати життя ще менший час.

Артур Доуель не знав, що його батько незадовго до смерті винайшов препарат, який він назвав «Доуель 217» і який Керн перейменував на «Керн 217». Уведений в кров, цей препарат зовсім усуває згортання крові і тому робить можливим більш тривале існування голови.

— Але живою чи мертвою, ми повинні розшукати голову батька. Швидше до Парижа!

Ларе кинувся до своєї кімнати збирати речі.

ДО ПАРИЖА!

Нашвидку пообідавши, Ларе побіг на тенісний майданчик.

Трохи запізнившись, Бріке дуже зраділа, побачивши, що він уже чекає на неї. Не зважаючи на страх, який вселяв їй Ларе, Бріке продовжувала вважати його дуже привабливим чоловіком.

— А де ж ваша ракетка? — розчаровано запитала вона його. — Хіба ви сьогодні не будете вчити мене?

Ларе вже протягом кількох днів учив Бріке грати в теніс. Вона виявилася дуже здібною ученицею. Та Ларе знав таємницю цієї здібності більше, ніж сама Бріке: вона володіла тренованим Тілом Анжеліки, яка була чудовою тенісисткою. Колись вона сама навчила Ларе кількох ударів. І тепер Ларе залишалося тільки привести у відповідність уже треноване тіло Гай з Іще не тренованим мозком Бріке, — закріпити в її голові звичні рухи тіла. Іноді рухи Бріке були невпевненими, незграбними. Але часто, несподівано для себе, вона робила надзвичайно спритні рухи.

Вона, наприклад, дуже здивувала Ларе, коли почала подавати «різані м'ячі», — її ніхто цього не вчив. А цей вправний і важкий прийом був гордістю Анжеліки. Дивлячись на рухи Бріке, Ларе іноді забував, що грає не з Анжелікою. І саме під час гри в теніс у Ларе виникло ніжне почуття до «відродженої Анжеліки», як він іноді називав Бріке. Правда, це почуття було далеким від того обожнювання і схиляння, що їх він виявляв до Анжеліки. Бріке стояла біля Ларе, затулившись ракеткою від призахідного сонця, — так робила й Анжеліка.

— Сьогодні ми не будемо грати.

— Як шкода! А я не від того, щоб пограти, хоч у мене сильніше, ніж звичайно, болить нога, — сказала Бріке.

— Ходімо зі мною. Ми їдемо в Париж.

— Зараз?

— Негайно.

— Але ж мені потрібно хоч перевдягнутися і взяти деякі речі.

— Добре. Даю вам на це сорок хвилин, ані хвилини більше. Ми заїдемо за вами на автомобілі. Ідіть же швидше збиратися.

«Вона таки накульгує», — подумав Ларе, дивлячись услід Бріке.

По дорозі до Парижа нога у Бріке розболілася не на жарт. Бріке лежала у своєму купе і тихо стогнала. Ларе заспокоював її, як міг. Ця мандрівка ще більше зблизила їх. Щоправда, так турботливо він доглядав, як йому здавалось, не Бріке, а Анжеліку Гай. Проте Бріке не сумнівалася, що Ларе турбується саме про неї. Ця увага дуже зворушила її.

— Ви такий добрий, — мовила вона розчулено. — Там, на яхті, ви налякали мене. Але тепер я не боюся вас. — І вона посміхнулася так чарівно, що Ларе не міг не посміхнутися у відповідь. Ця одвітна посмішка вже цілковито належала голові: адже посміхалася голова Бріке. Вона робила успіхи, сама того не помічаючи.

Уже було недалеко до Парижа, коли трапилася маленька подія, яка ще більше порадувала Бріке і здивувала самого винуватця цієї події. Під час особливо важкого нападу болю Бріке простягла руку і сказала:

— Коли б ви знали, як я страждаю…

Ларе мимоволі взяв простягнуту руку і поцілував її.

Бріке почервоніла, а Ларе знітився.

«Чорт, — думав він, — я, здається, поцілував її. Але ж то була тільки рука — рука Анжеліки. Однак біль відчуває голова, виходить, поцілувавши руку, я пожалів голову. Але голова відчуває біль тому, що болить нога Анжеліки, але біль Анжеліки відчуває голова Бріке…» Він зовсім заплутався і знітився ще більше.

— Як ви пояснили ваш несподіваний від'їзд подрузі? — запитав Ларе, щоб швидше позбутися ніяковості.

— Ніяк. Вона звикла до моїх несподіваних учинків. А втім, вона з чоловіком теж швидко буде в Парижі. Я хочу її бачити… Ви, будь ласка, запросіть її до мене. — І Бріке дала адресу Рудої Марта.

Ларе і Артур Доуель вирішили поселити Бріке у невеликому порожньому будинку, який належав батькові Ларе, в кінці авеню дю Мен.

— Поруч із цвинтарем! — вигукнула забобонна Бріке, коли автомобіль провозив її повз кладовище Монпарнас.

— Ну, то довго жити будете, — заспокоїв її Ларе.

— Хіба є така прикмета? — запитала Бріке.

— Найпевніша.

І Бріке заспокоїлась.

Хвору поклали в досить затишній кімнаті на величезному старовинному ліжку під балдахіном.

Бріке зітхнула, відкинувшись на купу подушок.

— Неодмінно треба запросити лікаря і доглядальницю, — сказав Ларе. Але Бріке рішуче заперечувала. Вона боялася, що нові люди викажуть її.

Ларе ледве умовив її показати ногу своєму приятелеві, молодому лікарю, і запросити як доглядальницю дочку консьєржа.

— Цей консьєрж служить у нас двадцять років. На нього і на його дочку цілком можна покластися.

Запрошений лікар оглянув розпухлу і дуже почервонілу ногу, наказав робити компреси, заспокоїв Бріке і вийшов з Ларе до іншої кімнати.

— Ну, як? — не без хвилювання запитав Ларе.

— Поки що нічого серйозного немає, але треба наглядати. Я відвідуватиму її через день. Хворій потрібен абсолютний спокій.

Ларе щоранку відвідував Бріке. Якось він тихо зайшов до кімнати. Доглядальниці десь не було. Бріке дрімала чи лежала із заплющеними очима. Дивна річ, обличчя її, здавалося, дедалі молодшало. Тепер Бріке можна було дати не більш як двадцять років. Риси обличчя пом'якшали, зробилися ніжніші.

Ларе навшпиньки підійшов до ліжка, нахилився, довго вдивлявся у це обличчя і… раптом ніжно поцілував у лоб. Цього разу Ларе не аналізував, чи цілує він «останки» Анжеліки, голову Бріке чи всю Бріке.

Бріке повільно звела повіки й поглянула на Ларе. Бліда посмішка майнула на її губах.

— Як ви почуваєтеся? — запитав Ларе. — Я не розбудив вас?

— Ні, я не спала. Дякую, я почуваюся добре. Коли б не цей біль…

— Лікар каже, що немає нічого серйозного. Лежіть спокійно, і скоро ви одужаєте…

Зайшла доглядальниця. Ларе кивнув головою і вийшов. Бріке провела його ніжним поглядом. У її життя ввійшло щось нове. Вона хотіла якнайшвидше одужати. Кабаре, танці, шансонетки, веселі п'яні відвідувачі «Ша-нуар» — усе це відійшло кудись далеко, втратило сенс і ціну. В серці її народжувались нові мрії про щастя. Можливо, то було найбільше диво «перевтілення», про яке не здогадувалася вона сама, не здогадувався і Ларе. Чисте, незаймане тіло Анжеліки Гай не лише омолодило голову Бріке, але й змінило хід її думок. Вульгарна співачка з кабаре перетворювалася на скромну дівчину.

ЖЕРТВА КЕРНА

У той час як Ларе цілковито присвятив себе турботам про Бріке, Артур Доуель збирав відомості про дім Керна. Час від часу друзі радилися з Бріке, яка повідомляла їм усе, що знала про дім і людей, які його населяли.

Артур Доуель вирішив діяти дуже обережно. Від моменту зникнення Бріке Керн мусить бути пильним. Захопити його зненацька навряд чи пощастить. Потрібно чинити так, аби до останньої хвилини Керн не підозрював, що на нього вже ведеться атака.

— Ми будемо діяти якнайхитріше, — сказав Артур Ларе. — Насамперед треба дізнатися, де живе мадемуазель Лоран. Коли вона не заодно з Керном, то багато в чому нам допоможе, — значно більше, ніж Бріке.

Дістати адресу Лоран було неважко. Та коли Доуель відвідав квартиру, там на нього чекало розчарування. Замість Лоран він застав тільки її матір, чистенько вбрану благообразну літню жіночку, заплакану, недовірливу, вбиту горем.

— Чи можу я бачити мадемуазель Лоран? — запитав він.

Старенька здивовано подивилася на нього.

— Мою дочку? Хіба ви її знаєте?.. А з ким я маю честь говорити і навіщо вам потрібна моя дочка?

— Коли дозволите…

— Прошу. — І мати Лоран впустила відвідувача до маленької вітальні, заставленої м'якими старовинними меблями в білих чохлах з мереживними накидками на спинках. На стіні великий портрет. «Гарна дівчина», — подумав Артур.

— Моє прізвище Радьє, — сказав він. — Я медик з провінції, вчора тільки приїхав з Тулона. Колись я знав одну з університетських подруг мадемуазель Лоран. Уже тут, у Парижі, я випадково зустрів цю подругу і довідався від неї, що мадемуазель Лоран працює у професора Керна.

— А як прізвище університетської подруги моєї дочки?

— Прізвище? Ріш!

— Ріш! Ріш!.. Не чула такого, — зауважила Лоран і вже з явною підозрою запитала: — А ви не від Керна?

— Ні, я не від Керна, — з посмішкою відповів Артур. — Але дуже хотів би познайомитися з ним. Річ у тім, що він працює в тій галузі, яка мене дуже цікавить. Мені відомо, що цілу низку дослідів, і найцікавіших, він робить удома. Але він дуже замкнена людина і нікого не хоче пускати до свого святая святих.

Старенька Лоран вирішила, що це схоже на правду: потрапивши на роботу до професора Керна, дочка казала, що він живе дуже відлюдно й нікого не приймає. «Чим же він займається?» — запитала вона у дочки і почула непевну відповідь: «Усякими науковими дослідженнями».

— Отож, — вів далі Артур, — я вирішив познайомитися спочатку з мадемуазель Лоран і порадитися з нею, як мені найпевніше досягти мети. Вона могла б підготувати нашу зустріч — попередньо домовитися з професором Керном, познайомити мене з ним і ввести в дім.

Зовнішність юнака викликала довіру, але все, що було пов'язано з іменем Керна, збуджувало в душі мадам Лоран такий неспокій і тривогу, що вона не знала, як вести далі розмову. Вона важко зітхнула і, стримуючись, щоб не заплакати, сказала:

— Моєї дочки немає вдома. Вона в лікарні.

— У лікарні? В якій лікарні?

Мадам Лоран не витримала. Вона дуже довго була на самоті зі своїм горем і тепер, забувши про обережність, розповіла своєму гостеві все: як її дочка несподівано надіслала листа про те, що робота змушує її залишитися на деякий час в домі Керна для догляду за тяжкохворими; як вона, мати, робила марні спроби побачитися з дочкою в домі Керна; як хвилювалася; як, нарешті, Керн повідомив їй, що в її дочки нервовий розлад і її одвезли до лікарні для душевнохворих.

— Я ненавиджу цього Керна, — казала старенька, втираючи хусточкою сльози. — Це він довів мою дочку до божевілля. Я не знаю, що вона бачила в домі Керна і що там робила, — про це вона навіть мені не казала, — але я знаю одне: як тільки Марі дістала цю роботу, то так і почала нервувати. Я не впізнавала її. Вона приходила бліда, знервована, вона позбулася сну й апетиту. Ночами її душили кошмари. Вона кричала і говорила крізь сон, що голова якогось професора Доуеля і Керн переслідують її… Керн надсилає мені поштою заробітну платню дочки, досить значну суму, присилає до цього часу… Але я не торкаюся тих грошей. Здоров'я не купиш ні за які гроші… Я втратила дочку… — І старенька залилася слізьми.

«Ні, в цьому домі не може бути спільників Керна», — подумав Артур Доуель. Він вирішив більше не приховувати справжньої мети своїх відвідин.

— Шановна пані, — сказав він, — я тепер одверто зізнаюся, що маю не менше підстав ненавидіти Керна. Мені потрібна була ваша дочка, щоб звести з Керном деякі рахунки і… викрити його злочини.

Мадам Лоран зойкнула.

— Ні, не турбуйтесь, ваша дочка не вплутана у ці злочини.

— Моя дочка швидше помре, аніж учинить злочин, — гордо відповіла Лоран.

— Я хотів скористатися послугами мадемуазель Лоран, але тепер бачу, що вона сама потребує допомоги. Я маю підстави думати, що ваша дочка не збожеволіла, а кинута до божевільні професором Керном…

— Але чому? За що?!

— Саме тому, що ваша дочка швидше помре, ніж піде на злочин, як ви щойно сказали. Певне, вона була небезпечною для Керна.

— Але про які злочини ви говорите?

Артур Доуель ще недостатньо знав Лоран, остерігався її старечої балакучості й тому вирішив усього не розкривати.

— Керн робив незаконні операції. Будь ласка, скажіть, до якої лікарні Керн відправив вашу дочку?

Схвильована Лоран ледве спромоглася говорити доладно. Перериваючи слова риданнями, вона сказала:

— Керн довго не хотів мені про це говорити. До себе додому він не пускав мене. Доводилось писати йому листи. Він відповідав ухильно, намагаючись заспокоїти мене і переконати, що моя дочка одужує і швидко повернеться до мене. Коли мені увірвався терпець, я написала йому, що подам на нього скаргу, коли він зараз же не відповість, де моя дочка. І тоді він повідомив адресу лікарні. Вона в передмісті Парижа, в Ско. Заклад належить приватному лікареві Равіно. Ох, я їздила туди! Але мене навіть не пустили на подвір'я. Це справжня в'язниця, оточена кам'яним муром… «У нас так заведено, — відповів мені сторож, — що нікого з родичів ми не впускаємо, навіть рідну матір». Я викликала чергового лікаря, але він відповів мені те саме. «Пані, — сказав він, — відвідини рідних завжди хвилюють хворих і погіршують їхній душевний стан. Можу вам лише сказати, що вашій дочці ліпше». І він зачинив переді мною ворота.

— Я все-таки спробую побачитися з вашою дочкою. Можливо, мені пощастить навіть звільнити її.

Артур старанно записав адресу і попрощався.

— Я зроблю все, що тільки зможу. Повірте мені, я зацікавлений у цьому так само, якби мадемуазель Лоран була б моєю сестрою.

І, супроводжуваний усілякими порадами та добрими побажаннями, Доуель вийшов з кімнати.

Артур вирішив негайно побачитися з Ларе. Його друг цілими днями був у Бріке, і Доуель попрямував на авеню дю Мен. Біля будиночка стояв автомобіль Ларе.

Доуель швидко піднявся на другий поверх і зайшов до вітальні.

— Артуре! Яке нещастя! — зустрів його Ларе. Він був надзвичайно засмучений, метався по кімнаті й куйовдив своє чорне кучеряве волосся.

— Що сталося, Ларе?

— О!.. — застогнав його друг. — Вона втекла…

— Хто?

— Мадемуазель Бріке, звичайно!

— Втекла? Але чому ж? Кажіть же, нарешті, до пуття!

Але не легко було примусити Ларе говорити. Він метався, стогнав, зітхав і охкав. Минуло не менше десяти хвилин, поки Ларе заговорив:

— Учора мадемуазель Бріке ще зранку скаржилася на те, що біль у нозі посилюється. Нога дуже спухла і посиніла. Я викликав лікаря. Він оглянув ногу і сказав, що становище різко погіршилося. Почалася гангрена. Необхідна операція. Лікар не брався оперувати вдома і наполягав на тому, щоб хвору негайно перевезли до лікарні. Але мадемуазель Бріке ні за яку ціну не погоджувалась. Вона боялася, що в лікарні звернуть увагу на шрами на її шиї. Вона плакала і говорила, що повинна повернутися до Керна. Керн попереджав її, що їй слід було залишитися до повного «одужання». Вона не послухала його, тож тепер її жорстоко покарано. І вона довіряє Кернові як хірургові. «Коли він зміг воскресити мене з мертвих і дати нове тіло, то може вилікувати і мою ногу. Це для нього дрібниця». Всі мої умовляння нічого не дали. Я не хотів відпускати її до Керна… І я вирішив піти на хитрість. Я сказав, що сам відвезу її до Керна, а насправді збирався перевезти до лікарні. Але мені необхідно було вжити заходів для того, щоб таємниця «воскресіння» Бріке й справді не розкрилася передчасно, — я не забував про вас, Артуре. І я поїхав на годину, не більше, щоб домовитись зі знайомими лікарями. Я хотів перехитрувати Бріке, але вона перехитрувала мене і доглядальницю. Коли я приїхав, її вже не було. Все, що від неї залишилося — ось ця записка, вона лежала на столику біля її ліжка. Ось, погляньте. — І Ларе подав Артурові аркушик паперу, на якому олівцем нашвидку було нашкрябано кілька слів:

«Ларе, даруйте мені, я не можу вчинити інакше. Я повертаюсь до Керна. Не відвідуйте мене. Керн поставить мене на ноги, як уже зробив це раз. До скорого побачення, — цією думкою я втішаюсь».

— Навіть підпису немає.

— Зверніть увагу, — сказав Ларе, — на почерк. Це почерк Анжеліки, хоч дещо і змінений. Так могла б написати Анжеліка, коли б вона писала в сутінках або в неї боліла рука: більшими літерами, більш розгонисто.

— Але все-таки, як це трапилось? Як вона могла втекти?

— На жаль, вона втекла від Керна, щоб тепер втекти від мене до Керна. Коли я приїхав сюди і побачив, що клітка спорожніла, я ледве не вбив доглядальницю. Але вона пояснила, що її саму введено в оману. Бріке, з зусиллям підвівшись, підійшла до телефону і викликала мене. То була хитрість. Мене вона не викликала. Порозмовлявши по телефону, Бріке сказала доглядальниці, що я нібито все влаштував і прошу її негайно їхати до лікарні. І Бріке попрохала доглядальницю викликати автомобіль, потім з її поміччю дісталась до машини й поїхала, відмовившись від послуг доглядальниці. «Це недалеко, а там мені допоможуть санітари», — сказала вона. І доглядальниця була цілком певна, що все робиться за моїм розпорядженням і з мого відома. Артуре! — раптом вигукнув Ларе, знову розхвилювавшись. — Я іду до Керна негайно. Я не можу залишити її там. Я вже викликав телефоном свою машину. Їдьмо разом, Артуре!

Артур пройшовся по кімнаті. Яке несподіване ускладнення! Нехай навіть Бріке вже розповіла все, що знала про дім Керна. Та все ж її поради були б потрібні й надалі, не кажучи вже про те, що вона сама була доказом проти Керна. І цей знавіснілий Ларе. Тепер він поганий помічник.

— Послухайте, друже мій, — сказав Артур, поклавши руки художникові на плечі. — Зараз, більш ніж будь-коли, нам необхідно як слід опанувати себе й утриматись від ризикованих учинків. Що зроблено, те зроблено. Бріке у Керна. Чи варто нам передчасно тривожити звіра в його лігві? Як ви гадаєте, чи розповість Бріке Керну про все, що трапилося з нею відтоді, як вона втекла від нього, про наше знайомство з нею і про те, що ми багато чого знаємо про Керна?

— Можу заприсягтися, що вона нічого не скаже, — переконано відповів Ларе. — Вона дала мені слово там, на яхті, і не один раз повторювала, що збереже таємницю. Тепер вона виконає це не тільки під впливом страху, але й… з інших мотивів.

Артурові були зрозумілі ці мотиви. Він уже давно помітив, що Ларе виявляв все більше й більше уваги до Бріке.

«Бідолашний романтик, — подумав Доуель, — щастить йому на трагічну любов. Цього разу він втрачає не лише Анжеліку, але й кохання, яке ледве встигло народитися знов. Однак ще не все втрачено».

— Майте терпіння, Ларе, — сказав він. — У нас спільна мета. Об'єднаймо ж наші зусилля й поведімо обережну гру. В нас два шляхи: або завдати Кернові негайного удару, або постаратися спочатку стороною довідатись про долю голови мого батька і про Бріке. Після того, як Бріке втекла від нього, Керн має бути пильним. Коли він ще не знищив голови мого батька, то, напевне, добре сховав її. Знищити ж голову можна за кілька хвилин. Щойно поліція почне грюкати в його двері, він знищить усі сліди злочину, перше ніж відчинить їй. І ми нічого не знайдемо. Не забудьте, Ларе, що Бріке теж «сліди злочину». Керн робив незаконні операції. До того ж він незаконно викрав тіло Анжеліки. А Керн — людина, яка не зупиниться ні перед чим. Адже насмілився він потай від усіх оживити голову мого батька. Я знаю, що батько дозволив у заповіті анатомувати своє тіло, але я ніколи не чув, щоб він погоджувався на експеримент з оживленням своєї голови. Чому, Керн приховує від усіх, навіть від мене, те, що голова існує? Для чого вона потрібна йому? І для чого потрібна йому Бріке? Може, він займається вівісекцією[18] над людьми і Бріке відіграє для нього роль кролика?

— Тим більше її треба якнайшвидше врятувати, — гаряче заперечив Ларе.

— Так, врятувати, а не наблизити її смерть. А наш візит до Керна може прискорити цей фатальний кінець.

— Але що ж робити?

— Іти іншим, повільнішим шляхом. Постараємось, щоб і цей шлях був якнайкоротший. Марі Лоран може дати нам корисніші відомості, ніж Бріке. Лоран знає планування будинку, вона доглядала голови. Можливо, вона розмовляла з моїм батьком… тобто з його головою.

— То везіть сюди швидше Лоран.

— На жаль, її теж необхідно спершу звільнити.

— Вона у Керна?

— У лікарні. Напевне, в одній з тих лікарень, де за добрі гроші тримають під замком таких самих хворих людей, як і ми з вами. Нам доведеться чимало попрацювати, Ларе. — І Доуель розповів своєму другові про побачення з матір'ю Лоран.

— Клятий Керн! Він сіє навколо себе нещастя й жах. Ну, хай лише потрапить мені до рук…

— Постараємось, щоб він таки потрапив. І перший крок до цього — нам треба побачитись із Лоран.

— Я негайно їду туди.

— Це було б необачно. Нам особисто треба показуватися лише в тих випадках, коли іншого виходу немає. Поки що скористаємось послугами інших людей. Ми з вами повинні бути своєрідним таємним комітетом, який керує діями своїх людей, але сам невідомий ворогові. Треба знайти надійну людину, яка поїхала б до Ско, роззнайомилася з санітарами, доглядальницями, кухарями, сторожами, — з ким лише виявиться можливим. Коли пощастить підкупити хоч одного, справу можна вважати наполовину зробленою.

Ларе брала нетерплячка, йому самому хотілося негайно почати діяти, але він підкорявся більш розсудливому Артурові і, зрештою, змирився з політикою обережних дій.

— Але кого ж ми запросимо? О, Шауб! Молодий художник, який недавно приїхав з Австралії. Мій приятель, чудова людина, хороший спортсмен. Для нього доручення буде теж своєрідним спортом. Чорт, — вилаявся Ларе, — а чому я сам не можу взятися за це?

— Це так романтично? — з посмішкою запитав Доуель.

ЛІКАРНЯ РАВІНО

Шауб, юнак двадцяти трьох років, рожевощокий блондин атлетичної будови, прийняв пропозицію «змовників» із захопленням. Його не повідомляли поки що всіх подробиць, але натякнули, що він може зробити друзям велику послугу. І він весело кивнув головою, не поцікавившись навіть у Ларе, а чи немає у всій цій історії чогось негожого: він вірив у чесність Ларе та його друга.

— Чудово! — вигукнув Шауб. — Я їду до Ско негайно. Етюдник стане добрим виправданням появи нової людини в маленькому містечку. Я малюватиму портрети санітарів і доглядальниць. Коли вони не будуть надто потворними, я навіть трохи позалицяюся до них.

— Коли того вимагатимуть обставини, пропонуйте руку і серце, — сказав Ларе захоплено.

— Для цього я недосить вродливий, — скромно зауважив юнак. — Але свої біцепси я охоче пушу в хід, коли буде необхідно.

Новий спільник вирушив у дорогу.

— Пам'ятайте ж, що діяти слід якомога швидше й обережніше, — порадив йому наостанок Доуель.

Шауб пообіцяв приїхати через три дні. Та вже другого дня увечері він, надзвичайно засмучений, зайшов до Ларе.

— Неможливо, — сказав він. — Не лікарня, — а в'язниця, оточена кам'яним муром. І за цей мур не виходить жоден службовець. Усі продукти постачають підрядчики, яких не пускають навіть на подвір'я. До воріт виходить завідувач господарством і приймає все, що йому потрібно… Я ходив навколо цієї в'язниці, як вовк навколо кошари. Але мені не пощастило навіть одним оком зазирнути за кам'яну огорожу.

Ларе був розчарований. Його гризла досада.

— Я сподівався, — мовив він із погано прихованим роздратуванням, — що ви проявите більше винахідливості й кмітливості, Шаубе.

— Чи не бажаєте ви самі виявити таку винахідливість? — відповів не менш роздратовано Шауб. — Я не кинув би своїх спроб так швидко. Але мені випадково пощастило познайомитися з одним місцевим художником, який добре знає місто і звичаї лікарні. Він сказав мені, що то дуже особлива лікарня. Багато злочинів і таємниць ховає вона за своїми мурами. Спадкоємці відправляють туди своїх багатих родичів, які зажились на світі й не думають помирати, оголошують їх душевнохворими і встановлюють над ними опіку. Опікуни неповнолітніх посилають туди ж своїх підопічних перед їхнім повноліттям, щоб продовжувати «опікати», вільно розпоряджаючись їхніми капіталами. Це тюрма для заможних людей, довічне ув'язнення для нещасних дружин, чоловіків, літніх батьків і підопічних. Власник лікарні, він же й головний лікар, має величезні прибутки від зацікавлених осіб. Усім працівникам добре платять. Тут безсилий навіть закон, від втручання якого охороняє вже не кам'яний мур, а золото. Тут все тримається на підкупі. Погодьтесь, що за таких умов я міг просидіти в Ско цілий рік й ані на сантиметр не просунутися вперед.

— Треба було не сидіти, а діяти, — сухо зауважив Ларе.

Шауб демонстративно підняв свою ногу і показав подерті знизу штани.

— Діяв, як бачите, — з гіркою іронією кинув він. — Минулої ночі спробував перелізти через стіну. Для мене це справа неважка. Але тільки-но встиг зіскочити по той бік стіни, як на мене накинулися величезні доги, — і ось результат… Коли б не моя мавпяча спритність, мене роздерли б на шматки. Одразу ж у всьому величезному саду почулося перегукування сторожів, замиготіли електричні ліхтарі. Та й цього мало. Коли я вже повернувся назад, тюремники випустили своїх собак за ворота. Звірюки видресирувані точнісінько так, як свого часу дресирували на південноамериканських плантаціях собак, які мали ловити збіглих негрів… Ларе, ви знаєте, скільки призів я здобув у змаганнях з бігу. Коли б я завжди бігав так, як тікав минулої ночі, рятуючись від проклятущих псів, я був би чемпіоном світу. Досить вам сказати, що я без особливих зусиль скочив на підніжку попутного автомобіля, який мчав дорогою зі швидкістю принаймні тридцять кілометрів на годину, і тільки це й урятувало мене!

— Прокляття! Що ж тепер робити? — вигукнув Ларе, куйовдячи чуба. — Доведеться викликати Артура. — І він помчав до телефону.

За кілька хвилин Артур уже потискав руки своїм друзям.

— Цього треба було сподіватися, — сказав він, дізнавшись про невдачу. — Керн уміє ховати свої жертви в надійних місцях. Що ж нам тепер залишилося робити? — повторив він запитання Ларе. — Йти напролом, застосувати ту саму зброю, що й Керн, — підкупити головного лікаря і…

— Я не пошкодую віддати все, що маю! — вигукнув Ларе.

— Боюсь, що цього буде замало. Річ у тім, що комерційна справа шановного лікаря Равіно тримається на величезних кущах, які він одержує від своїх клієнтів з одного боку, і на тій довірі, яку відчувають до нього його клієнти, цілком певні, що коли вже Равіно взяв доброго хабаря, то за Жодних умов він не зрадить їхніх інтересів. Равіно не захоче підірвати свого реноме і тим похитнути всі основи своєї справи. Точніше, він зробив би це, коли б міг за раз одержати таку суму, яка дорівнювала б усім його майбутнім прибуткам, років на двадцять наперед. А на це, боюсь, не вистачить коштів, коли навіть ми складемо всі наші капітали. Равіно має справу з мільйонерами, не забувайте цього. Простіше і дешевше було б підкупити когось із його дрібних службовців. Та лихо в тому, що Равіно стежить за своїми працівниками не менш пильно, ніж за ув'язненими. Шауб має рацію. Я сам збирав деякі відомості про лікарню Равіно. Легше сторонній людині пробратися до каторжної тюрми і влаштувати втечу, ніж зробити те ж саме у лікарні Равіно. Він бере до себе на роботу далеко не всіх, а переважно людей, які не мають рідні. Не гребує він і тими, в кого негаразди з законом і хто не проти сховатися від пильного ока поліції. Платить він добре, але бере зобов'язання, що ніхто з працівників не виходитиме за межі лікарні на час служби, а час цей триває десять-двадцять років, не менше.

— Але де ж він знаходить таких людей, які наважилися б на таке майже довічне позбавлення волі? — запитав Ларе.

— Знаходить. Багатьох приваблює думка забезпечити себе на старість. Більшість же заганяють злидні. Але, звичайно, витримують не всі. У Равіно трапляються, хоч і дуже рідко — раз у кілька років, — випадки втечі службовців. Нещодавно один працівник, знудьгувавшись за вільним життям, утік. Того ж дня його труп знайшли на околиці Ско. Поліція Ско підкуплена Равіно. Було складено протокол, що службовець покінчив життя самогубством. Равіно забрав труп і переніс до себе в лікарню. Про решту можна Здогадатись. Равіно, напевне, показав труп своїм службовцям і виголосив відповідну промову, натякаючи на те, що така сама доля чекає кожного порушника угоди. От і все. Ларе був приголомшений.

— Звідки у вас така інформація?

Артур Доуель самовдоволено посміхнувся.

— Ну, от бачите, — повеселішав Шауб. — Я ж казав вам, що не винен.

— Уявляю собі, як весело живеться в тому клятому місці Лоран. Але що ж нам робити, Артуре? Підірвати стіни динамітом? Підкопатись?

Артур сів у крісло і замислився. Друзі мовчали, поглядаючи на нього.

— Еврика! — раптом вигукнув Доуель.

«БОЖЕВІЛЬНІ»

Невеличка кімната з вікном у сад. Сірі стіни. Сіре ліжко, застелене світло-сірою пухнастою ковдрою. Білий столик і два білих стільці.

Лоран сидить біля вікна і дивиться у сад. Сонячний промінь золотить її русяве волосся. Вона дуже схудла і зблідла.

З вікна видно алею, по якій групами гуляють хворі. Поміж них мелькають білі з чорною облямівкою халати сестер.

— Божевільні… — тихо говорить Лоран, дивлячись на хворих. — І я божевільна… Яка дурниця! От і все, чого я досягла…

Вона стиснула руки, хруснувши пальцями. Як це трапилось?..

Керн викликав її до кабінету і сказав:

— Мені треба поговорити з вами, мадемуазель Лоран. Ви пам'ятаєте нашу першу розмову, коли ви прийшли сюди, бажаючи одержати роботу?

Вона кивнула головою.

— Ви обіцяли мовчати про все, що побачите і почуєте в цьому домі, чи не так?

— Так.

— Повторіть зараз свою обіцянку і можете йти провідати свою маму. Бачите, як я вірю вашому слову.

Керн вдало знайшов струну, на якій грав. Лоран була страшенно збентежена. Кілька хвилин вона мовчала. Лоран звикла дотримуватися обіцянок, але після того, що вона дізналася тут… Керн бачив її вагання і з тривогою стежив за результатами її внутрішньої боротьби.

— Так, я пообіцяла мовчати, — нарешті мовила вона тихо. — Але ви обдурили мене. Ви багато чого приховали від мене. Коли б ви одразу сказали всю правду, я не дала б вам такої обіцянки.

— Виходить, ви вважаєте себе вільною від цієї обіцянки?

— Так.

— Дякую за відвертість. З вами добре мати справу хоча б тому, що ви принаймні не лукавите. Ви маєте громадянську мужність казати правду.

Керн говорив це не тільки для того, щоб полестити Лоран. Незважаючи на те, що чесність Керн аж ніяк не вважав чеснотою, цієї хвилини він справді поважав її за мужність вдачі й моральну стійкість. «Чорт, буде прикро, коли доведеться усунути з дороги цю дівчинку. Але що ж із нею робити?»

— Отже, мадемуазель Лоран, за першої нагоди ви підете й викажете мене? Вам повинно бути відомо, які це матиме для мене наслідки. Мене стратять. Більше того, ім'я моє буде зганьблено.

— Про це вам слід було думати раніше, — відповіла Лоран.

— Послухайте, мадемуазель, — вів далі Керн, ніби не розчувши її слів. — Зречіться-но своєї вузької моральної точки зору. Зрозумійте, коли б не я, професор Доуель давно згнив би у землі або згорів у крематорії. Зупинилася б його робота. Те, що зараз робить голова, є, по суті, посмертною творчістю. І моя заслуга. Погодьтеся, що в такому становищі я маю певне право на «продукцію» голови Доуеля. Більш того, без мене Доуель — його голова — не зміг би здійснити своїх відкриттів. Ви знаєте, що мозок не піддається оперуванню і зрощуванню. І все ж операція «зрощування» голови Бріке з тілом вдалася дуже добре. Спинний мозок, який проходить крізь шийні хребці, зрісся. Над розв'язанням цього завдання працювали голова Доуеля і руки Керна. А ці руки, — Керн простягнув руки, дивлячись на них, — теж чогось варті. Вони врятували не одну сотню людських життів і врятують іще багато сотень, якщо тільки ви не занесете над моєю головою меча помсти. Але й це ще не все. Останні наші праці повинні здійснити переворот не лише в медицині, але й у житті всього людства. Віднині медицина може відновити згасле життя людини. Скільки великих людей можна буде воскресити після їхньої смерті, продовжити їм життя на благо людства! Я продовжу життя генія, поверну дітям батька, дружині — чоловіка. Потім такі операції буде здійснювати пересічний хірург. Кількість людського горя зменшиться…

— За рахунок інших нещасних.

— Нехай так, але там, де плакало двоє, плакатиме один. Там, де було двоє мерців, буде один. Хіба це не великі перспективи? І що таке порівняно з цим мої особисті справи, хай навіть злочини? Ви вб'єте не лише мене, ви вб'єте тисячі життів, які в майбутньому я міг би врятувати. Чи подумали ви про це? Ви вчините злочин у тисячу разів більший, ніж учинив я, коли таке й було. Подумайте ж іще раз і дайте мені вашу відповідь. Тепер ідіть. Я не квапитиму вас.

— Я вже дала вам відповідь. — І Лоран вийшла з кабінету.

Вона прийшла в кімнату голови професора Доуеля і переказала йому розмову з Керном. Голова Доуеля замислилась.

— А чи не краще було приховати ваші наміри чи принаймні дати невиразну відповідь? — нарешті прошепотіла голова.

— Я не вмію брехати, — відповіла Лоран.

— Це робить вам честь, але… ви прирекли себе. Ви можете загинути, і ваша жертва не принесе нікому користі.

— Я… інакше я не можу, — сказала Лоран і, сумно кивнувши голові, вийшла.

— Жереб кинуто, — повторювала вона одну й ту саму фразу, сидячи біля вікна у своїй кімнаті.

«Бідолашна мама, — несподівано майнуло у неї в голові. — Але вона вчинила б так само», — відповіла сама собі Лоран. Їй хотілося написати матері листа, в якому розповісти про все, що з нею трапилось. «Останній лист». Але не було ніякої змоги переслати його. Лоран не сумнівалася, що має загинути. Вона була готова спокійно зустріти смерть. Її засмучували тільки тривога за матір і думки про те, що злочин Керна залишиться невідомщеним. Однак вона вірила, що рано чи пізно, а все ж кара його не мине.

Те, чого вона сподівалась, трапилося раніше, ніж вона думала.

Лоран погасила світло і лягла у ліжко. Нерви її були напружені. Вона почула якийсь шурхіт за шафою, що стояла біля стіни. Той шурхіт більше здивував, ніж налякав її. Двері до її кімнати були замкнені. До неї не могли зайти так, щоб вона не почула. «Що ж то за шурхіт? Може, миші?»

Далі все відбулося надзвичайно швидко. Вслід за шурхотом почувся скрип. Чиїсь кроки швидко наблизились до ліжка. Лоран злякано звелася на лікті, але тієї ж миті чиїсь дужі руки притисли її до подушки і притулили до обличчя маску з хлороформом.

«Смерть!» — майнуло в голові, і, затремтівши всім тілом, вона інстинктивно сіпнулася.

— Спокійніше, — почула вона голос Керна, зовсім такий, як під час звичайних операцій, а потім утратила свідомість.

Опритомніла вона вже в лікарні…

Професор Керн виконав свою погрозу про «дуже неприємні для неї наслідки», коли вона не збереже таємниці. Від Керна вона чекала всього. Він помстився, а сам не був покараний. Марі Лоран принесла в жертву себе, але її жертва була марною. Усвідомлення цього ще більше порушувало її душевну рівновагу.

Вона була майже в розпачі. Навіть тут вона відчувала вплив Керна.

Перших два тижні Лоран не дозволяли навіть виходити у великий тінистий сад, де гуляли «тихі» хворі. Тихі — це були ті, які не протестували проти ув'язнення, не доводили лікарям, що вони цілком здорові, не погрожували викрити їх і не робили спроб утекти. В усій клініці було не більше десяти відсотків справді душевнохворих, та й тих довели до божевілля вже в лікарні. Для цього Равіно розробив дуже складну систему «психічного отруєння».

«СКЛАДНИЙ ВИПАДОК У ПРАКТИЦІ»

Для лікаря Равіно Марі Лоран була «складним випадком у практиці». Правда, за час роботи у Керна нервова система Лоран дуже виснажилася, але воля була непохитна. За цю справу й узявся Равіно.

Поки що він не починав «обробку психіки» Лоран безпосередньо, а лише здаля уважно вивчав її. Професор Керн ще не дав лікареві Равіно певних указівок стосовно Лоран: звести її передчасно в могилу чи довести до божевілля. Останнього у будь-якому разі більш чи менш вимагала сама система психіатричної «лікарні» Равіно.

Лоран із хвилюванням чекала тієї хвилини, коли її долю буде вирішено остаточно. Смерть або божевілля — іншого шляху тут для неї, як і для інших, не було. І вона збирала всі душевні сили, щоб протистояти принаймні божевіллю. Вона була дуже лагідною, слухняною і навіть зовні спокійною. Але цим важко було обдурити лікаря Равіно, талановитого і дуже досвідченого психіатра. Ця покірливість Лоран викликала у нього ще більшу підозру та неспокій.

«Складний випадок», — думав він, розмовляючи з Лоран під час звичайного ранкового обходу.

— Як ви почуваєтеся? — запитував він.

— Дякую, добре, — відповідала Лоран.

— Ми робимо все можливе для наших пацієнтів, та все ж незвичне оточення і відносне позбавлення волі гнітюче впливають на деяких хворих. Почуття самотності, нудьга.

— Я звикла до самотності.

«Її не так-то легко викликати на відвертість», — подумав Равіно і провадив далі:

— У вас, власне кажучи, усе гаразд. Трохи розхитані нерви — та й годі. Професор Керн казав мені, що вам доводилося брати участь у наукових дослідах, які повинні справляти досить тяжке враження на свіжу людину. Ви така юна. Перевтома і невелика неврастенія… І професор Керн, який дуже цінує вас, вирішив надати вам відпочинок.

— Я дуже вдячна професорові Керну. «Потайна натура, — злостився Равіно. — Треба звести її з іншими хворими. Тоді вона, можливо, більше розкриє себе, і таким чином можна буде швидше вивчити її характер».

— Ви засиділись, — сказав він. — Чому б вам не піти прогулятися в сад? У нас чудовий сад, навіть не сад, а справжній парк на десять гектарів.

— Мені не дозволили гуляти.

— Невже? — здивовано вигукнув Равіно. — Це недогляд мого асистента. Ви не з тих хворих, яким прогулянки можуть зашкодити. Будь ласка, гуляйте. Познайомтеся з нашими хворими, серед них є дуже цікаві люди.

— Дякую, я скористаюся вашим дозволом.

І коли Равіно пішов, Лоран вийшла зі своєї кімнати і попростувала довгим, помальованим у похмурий сірий колір з чорною облямівкою коридором до виходу. Крізь замкнені двері кімнат долинали божевільні завивання, крики, істеричний регіт, бурмотіння…

— О… о… о… — чулося ліворуч.

— У-у-у… Ха-ха-ха, — відгукувалися праворуч.

«Ніби в звіринці», — думала Лоран, намагаючись не зважати на це гнітюче оточення. Але вона трохи прискорила ходу й поквапилась вийти з будинку. Перед нею слалася рівна стежка, яка вела в глиб саду, і Лоран пішла нею.

«Система» лікаря Равіно відчувалася навіть тут. На все накладено похмурий відтінок. Дерева тільки хвойні, темно-зелені. Дерев'яні лави без спинок пофарбовано в темно-сірий колір. Та особливо вразили Лоран квітники. Клумби було зроблено на зразок могил, а серед квітів переважали темно-сині, майже чорні братки, облямовані по краях, ніби білою траурною стрічкою, ромашками. Темні туї доповнювали картину.

«Справжнє кладовище. Тут мимоволі повинні виникати думки про смерть. Але мене не одурите, пане Равіно, я відгадала ваші секрети, і ваші «ефекти» не захоплять мене зненацька», — підбадьорювала себе Лоран і, швидко проминувши «кладовищенський квітник», вийшла на соснову алею. Високі стовбури, мов колони храму, тягнулися вгору, прикриті темно-зеленими куполами. Верховіття сосен шуміло рівним, одноманітним, сухим шумом.

У різних місцях парку виднілися сірі халати хворих.

«Хто з них божевільний і хто нормальний?» Це можна було визначити досить безпомилково, навіть недовго поспостерігавши за ними. Ті, які ще не були безнадійними, з цікавістю дивилися на «новеньку» — Лоран. Хворі ж із потьмареною свідомістю були заглиблені в себе, відрізані від навколишнього світу, на який дивилися невидющими очима.

До Лоран наближався високий сухий дідуган із довгою сивою бородою. Старий високо звів свої кошлаті брови, побачив Лоран і сказав, ніби продовжуючи говорити вголос сам із собою:

— Одинадцять років я рахував, потім рахунок загубив. Тут немає календарів і час зупинився. І я не знаю, скільки пробродив я цією алеєю. Може, двадцять, а може, й тисячу років. Перед лицем Бога один день — як тисяча років. Важко визначити час. І ви, ви теж ходитимете тут тисячу років туди, до кам'яного муру, й тисячу років назад. Звідси немає виходу. Залиште усяку надію, ви, що входите сюди, як сказав пан Данте. Ха-ха-ха! Не чекали? Ви гадаєте, я божевільний? Я хитрий. Тут тільки божевільні мають право жити. Але ви не вийдете звідси, як і я. Ми з вами… — І, помітивши наближення санітара, обов'язком якого було підслуховувати розмови хворих, дідуган, не змінюючи тону, продовжував, хитро підморгнувши — Я Наполеон Бонапарт, і мої сто днів ще не настали. Ви мене зрозуміли? — запитав він, коли санітар пройшов далі.

«Нещасний», — подумала Лоран, — невже ж він прикидається божевільним, щоб уникнути смертного вироку? Не я одна, виявляється, змушена вдаватися до рятівного маскування».

Ще один хворий підійшов до Лоран, молодик із чорною цапиною борідкою, і почав плести якусь нісенітницю про добування квадратного кореня з квадратури крута. Але цього разу санітар не наближався до Лоран, — певне, цей чоловік не викликав підозри в адміністрації. Він підходив до Лоран і говорив дедалі швидше й настирливіше, бризкаючи слиною:

— Коло — це безкінечність. Квадратура кола — квадратура безкінечності. Слухайте уважно. Добути квадратний корінь із квадратури кола — означає добути квадратний корінь із безкінечності. Це буде частка безкінечності, піднесена до енного степеня, таким чином можна буде визначити і квадратуру… Але ви не слухаєте мене, — раптом розізлився молодик і схопив Лоран за руку. Вона вирвалася і майже побігла до корпусу, в якому жила. Недалеко від дверей вона зустріла лікаря Равіно. Він стримував задоволену посмішку.

Ледве Лоран забігла до своєї кімнати, як у двері постукали. Вона охоче замкнулася б на ключ, але внутрішніх замків двері не мали. Вона вирішила не відповідати. Однак двері відчинились. На порозі стояв лікар Равіно.

Його голова, як завжди, була відхилена назад, пукаті очі, дещо розширені, круглі й уважні, дивилися крізь скельця пенсне, чорні вуса та еспаньйолка рухалися разом із губами.

— Даруйте, що зайшов без дозволу. Мої лікарські обов'язки дають деякі права…

Лікар Равіно вирішив, що настав зручний момент почати «руйнувати моральні цінності» Лоран. У його арсеналі були найрізноманітніші засоби впливу, — від принадливої щирості, ввічливості й чарівливої уваги до брутальності та цинічної відвертості. Він вирішив будь-що вивести Лоран з рівноваги й тому вдався раптом до безцеремонного і насмішкуватого тону.

— Чому ж ви не кажете: «Зайдіть, будь ласка, пробачте, що я не запросила вас. Я замислилась і не чула вашого стуку…» або щось таке?

— Ні, я чула ваш стук, але не відповідала тому, що мені хотілося побути на самоті.

— Правдиво, як завжди, — іронічно сказав він.

— Правдивість — поганий об'єкт для іронії, — з помітним роздратуванням зауважила Лоран.

«Клює», — весело подумав Равіно. Він безцеремонно всівся навпроти Лоран і не кліпаючи втупив у неї свої рачачі очі. Лоран намагалася витримати цей погляд, та, зрештою, їй стало неприємно, вона опустила повіки, трохи почервонівши від досади на себе.

— Ви вважаєте, — проказав Равіно тим самим іронічним тоном, — що правдивість — поганий об'єкт для іронії. А я думаю, що якраз дуже вдалий. Коли б ви були такою правдивою, ви вигнали б мене геть, тому що ненавидите мене, а ви тим часом намагаєтесь зберегти привітну посмішку гостинної господині.

— Це… тільки чемність, прищеплена вихованням, — сухо відповіла Лоран.

— А коли б не чемність, то вигнали б? — І Равіно раптом розреготався несподівано високим, гавкаючим сміхом. — Чудово! Дуже добре! Чемність не сполучається з правдивістю. Це раз. — І він загнув один палець. — Сьогодні я запитав вас, як ви почуваєтеся, і дістав відповідь: «дуже добре», хоч по ваших очах бачив, що вам хочеться повіситись. Отже, ви й тоді збрехали. З чемності?

Лоран не знала, Що сказати. Вона повинна була або ще раз збрехати, або зізнатися, що вирішила приховувати свої почуття. І вона мовчала.

— Я допоможу вам, мадемуазель Лоран, — вів далі Равіно. — То було, як би це сказати… маскування самозбереження. Так чи ні?

— Так, — з викликом відповіла Лоран.

— Отже, ви брешете заради пристойності — раз, ви брешете заради самозбереження — два. Коли продовжувати цю розмову, боюсь, що в мене не вистачить пальців. Ви брешете ще через жалість. Хіба ви не писали заспокійливих листів до матері?

Лоран була вражена. Невже Равіно відомо все? Так, йому справді було відомо все. Це також було складовою його системи. Він вимагав від своїх клієнтів, котрі постачали йому нібито хворих, повної інформації про причини, через які тих нещасних поміщено до лікарні, а також про все, що стосувалося самих пацієнтів. Клієнти знали, що це необхідно для їхньої ж користі, й не приховували від Равіно найжахливіших таємниць.

— Ви брехали професорові Керну заради зганьбленої справедливості й бажаючи покарати порок. Ви брехали заради правди. Гіркий парадокс! І коли підрахувати, то виявиться, що ваша правда весь час трималася на брехні.

Равіно влучно бив у ціль. Він приголомшив Лоран. Їй чомусь не спадало на думку, що брехня відігравала таку велику роль в її житті.

— Ось і поміркуйте, моя праведнице, на дозвіллі про те, скільки ви нагрішили. І чого ви досягли своєю. правдою? Я скажу вам: ви домоглися цього довічного ув'язнення. І жодні сили не виведуть вас звідси — ані земні, ані небесні. А брехня? Навіть коли високоповажного професора Керна вважати породженням пекла і батьком брехні, то він же і досі пречудово існує.

Равіно, який не зводив очей з Лоран, раптом замовк. «На перший раз досить, зачин зроблено добрячий», — задоволено подумав він і, не прощаючись, вийшов.

Лоран навіть не помітила його відсутності. Вона сиділа, затуливши обличчя руками.

З того вечора Равіно щовечора приходив до неї, щоб провадити свої єзуїтські бесіди. Розхитати моральні основи, а разом з ними й психіку Лоран стало для Равіно справою професійного самолюбства.

Лоран страждала щиро і глибоко. На четвертий день вона не витримала і, підвівшись, із розпашілим обличчям, вигукнула:

— Ідіть звідси! Ви не людина, ви — демон!

Ця сцена стала для Равіно справжньою насолодою.

— Ви робите успіхи, — посміхнувся він, не рухаючись з місця. — Ви стаєте правдивішою, ніж раніше.

— Вийдіть! — задихаючись, сказала Лоран.

«Чудово! Скоро битися почне», — подумав лікар і вийшов, весело насвистуючи.

Лоран, щоправда, ще не билася і, певне, могла би битися лише за повного затьмарення свідомості, але її психічне здоров'я було у великій небезпеці. Залишаючись на самоті, вона з жахом відчувала, що надовго її не вистачить.

А Равіно не гребував нічим, що могло би прискорити розв'язку. Вечорами Лоран почали переслідувати звуки сумної пісні, яку награвав невідомий їй інструмент. Так ніби десь ридала віолончель, іноді звуки піднімалися до верхніх регістрів скрипки, потім, раптом, без паузи, змінювалися не тільки висота, а й тембр, і бринів уже ніби людський голос, чистий, прекрасний, але надзвичайно сумний. Те мелодійне ниття робило своєрідне коло, повторюючись без кінця.

Коли Лоран почула цю музику вперше, мелодія навіть сподобалася їй. До того ж музика була такою ніжною і тихою, що Лоран брав сумнів, чи справді десь грає музика, чи в неї вже починається слухова галюцинація.

Хвилини минали, а музика продовжувала кружляти в своєму зачарованому колі. Віолончель змінювалася скрипкою, скрипка — ридальним людським голосом… Тоскно звучала одна нота в акомпанементі. Через годину Лоран була впевнена, що цієї музики не існує насправді, що вона бринить лише в її голові. Від сумної мелодії не було куди подітись. Лоран затулила вуха, але їй здавалося, що вона все одно чує музику — віолончель, скрипка, голос… віолончель, скрипка, голос…

— Від цього можна збожеволіти, — шепотіла Лоран. Вона почала наспівувати сама, намагалася говорити з собою вголос, щоб заглушити музику, але нічого не допомагало. Навіть уві сні ця музика переслідувала її.

«Люди не можуть грати та співати безперестанно. Це, напевне, механічна музика… Якась мара…», — думала вона, лежачи без сну, з розплющеними очима, і слухаючи нескінченне коло: віолончель, скрипка, голос… віолончель, скрипка, голос…

Вона не могла дочекатися ранку і поспішала втекти у парк, але мелодія вже перетворилася у невідступну ідею. Лоран дійсно починала чути музику, якої не було. І тільки крики, стогони та сміх божевільних, що гуляли в парку, трохи приглушували її.

НОВЕНЬКИЙ

Поступово нерви Марі Лоран настільки розхиталися, що вперше у своєму житті дівчина почала думати про самогубство. Якось на прогулянці вона почала обмірковувати спосіб покінчити з собою і так заглибилася в ці думки, що не помітила божевільного, який підійшов близько до неї і, заступивши дорогу, сказав:

— Ті люди хороші, які не знають про невідоме. Все це, звичайно, сентиментальність…

Лоран здригнулася від несподіванки і поглянула на хворого. Одягнений він був, як і всі, у сірий халат. Шатен, високий на зріст, із вродливим, породистим лицем, він одразу привернув її увагу.

«Напевне, новенький, — подумала вона. — Голився востаннє лише днів зо п'ять тому. Але чому його обличчя нагадує мені когось?..»

І раптом молодик швидко зашепотів:

— Я знаю вас, ви мадемуазель Лоран. Я бачив ваш портрет у вашої матері.

— Звідки ви мене знаєте? Хто ви? — запитала здивована Лоран.

— На світі — дуже мало. Я брат мого брата. А брат мій — я! — голосно вигукнув молодик.

Поблизу пройшов санітар, непомітно, але уважно поглядаючи на нього.

Коли санітар проминув їх, чоловік швидко прошепотів:

— Я Артур Доуель, син професора Доуеля. Я не божевільний і удав з себе божевільного тільки для того, щоб…

Санітар знову наблизився до них. Артур раптом відбіг від Лоран із криком:

— Ось мій небіжчик брат! Ти — я, я — ти. Ти ввійшов у мене після смерті. Ми були двійниками, але помер ти, а не я.

І Доуель погнався за якимсь меланхоліком, налякавши його цим несподіваним нападом. Санітар кинувся слідом за ним, бажаючи захистити маленького, хирлявого меланхоліка від буйного хворого. Коли вони добігли до кінця парку, Доуель покинув свою жертву і повернувся до Лоран. Він біг швидше за санітара. Минаючи Лоран, Доуель уповільнив біг і докінчив фразу:

— Я з'явився тут, щоб урятувати вас. Приготуйтеся сьогодні вночі до втечі. — І, відскочивши вбік, затанцював навколо якоїсь ненормальної бабусі, яка не звертала на нього жодної уваги. Потім він сів на лаву, схилив голову і замислився.

Він так добре зіграв свою роль, що Лоран завагалася, чи справді Доуель тільки симулює божевілля. Але надія вже зародилася в її душі. А в тому, що молодик був сином професора Доуеля, вона не мала сумніву. Схожість його з батьком тепер впадала в око, хоча сірий лікарняний халат і неголене обличчя значно «знеособлювали» Доуеля. Ї до того ж він упізнав її за портретом. Певно, він був у її матері. Все це скидалося на правду. Хай там як, а Лоран вирішила цієї ночі не роздягатися і чекати на свого несподіваного рятівника.

Надія на порятунок окрилила її, додала сил. Вона раптом ніби прокинулась після страшного кошмару. Навіть настирлива пісня почала звучати тихіше, відходити вдалечінь, розчинятися у повітрі. Лоран глибоко зітхнула, як людина, випущена на свіже повітря з похмурого підземелля. Жага життя раптом спалахнула в ній з небаченою силою. Їй хотілося сміятися від радості. Але тепер, більш ніж будь-коли, слід було дбати про обережність.

Коли гонг продзвонив до сніданку, вона постаралася надати своєму обличчю тоскного виразу — звичного останнім часом — і попростувала до будинку.

Біля вхідних дверей, як завжди, стояв лікар Равіно. Він стежив за хворими, як тюремник за арештантами, що повертаються з прогулянки до своїх камер. Його очі не пропускали жодної дрібниці: ні каменя під халатом, ні роздертого халата, ні подряпини на руках та обличчях пацієнтів. Але з особливою пильністю він стежив за виразом їхніх облич.

Лоран, проходячи повз Равіно, намагалася не дивитись на нього й опустила очі. Вона хотіла швидше проскочити, але він на хвилину затримав її і ще пильніше поглянув в обличчя.

— Як ви почуваєтеся? — запитав він.

— Як завжди, — відповіла вона.

— Це яка за рахунком брехня і заради чого? — іронічно запитав він і, пропустивши її, додав услід — Ми ще поговоримо з вами увечері.

«Я очікував меланхолії. Невже ж вона впадає у стан екстазу? Певно, я щось пропустив у ході її думок і настроїв. Треба буде дошукатися…», — подумав він.

І ввечері він прийшов дошукуватись. Лоран дуже боялася цього візиту. Якщо вона витримає, він може бути останнім. Якщо ж не витримає, вона загинула. Тепер вона в душі називала лікаря Равіно «великий інквізитор». І справді, коли б він жив кілька століть тому, то міг би з честю носити це звання. Вона боялася його софізмів, його суворих допитів, несподіваних запитань-пасток, дивовижного знання психології, його диявольського аналізу. Він був воістину «великий логік», сучасний Мефістофель, який може попрати всі моральні цінності й убити сумнівами навіть незаперечні істини.

І щоб не викрити себе, щоб не загинути, вона вирішила, зібравши всю силу волі, мовчати, мовчати, хай би там що він говорив. То був теж небезпечний крок. То було оголошення неприхованої війни, останній бунт самозбереження, який мусив спричинити посилення атаки. Але вибору не було.

І коли Равіно прийшов, утупився, як звичайно, своїми круглими очима в неї і запитав:

— Отже, заради чого ви збрехали? — Лоран не проронила ні звуку.

Губи її були міцно стулені, а очі опущені.

Равіно почав свій інквізиторський допит. Лоран то блідла, то червоніла, але й далі мовчала. Равіно, — що з ним траплялося дуже рідко, — почав втрачати терпець і злоститись.

— Мовчання — золото, — сказав він насмішкувато. — Втративши всі свої цінності, ви хочете зберегти хоч цю чесноту позбавлених мови тварин і повних ідіотів, але вам це не вдасться. За мовчанкою буде вибух. Ви луснете від люті, коли не відкриєте запобіжного клапана викривального красномовства. Та й який сенс мовчати? Гадаєте, я не можу читати ваші думки? «Ти хочеш довести мене до божевілля, — думаєте ви зараз, — але в тебе нічого не вийде». Будемо говорити відверто. Ні, вдасться, мила дівчино. Зіпсувати людську душицю для мене легше, ніж пошкодити механізм кишенькового годинника. Всі гвинтики цієї нехитрої машини я знаю досконально. І чим більше ви опиратиметеся, тим безнадійнішим і глибшим буде ваше падіння в морок безумства.

«Дві тисячі чотириста шістдесят один, дві тисячі чотириста шістдесят два…», — продовжувала Лоран лічити, аби не чути того, що їй каже Равіно.

Невідомо, як довго тривали б ще ці тортури, коли б у двері тихо не постукала доглядальниця.

— Зайдіть, — невдоволено сказав Равіно.

— У сьомій палаті хвора, здається, помирає, — повідомила доглядальниця.

Равіно неохоче підвівся.

— Помирає, то й краще, — тихо буркнув він. — Завтра ми закінчимо нашу цікаву розмову, — сказав він, підвівши голову Лоран за підборіддя, насмішкувато пирхнув і вийшов.

Лоран важко зітхнула і майже безсило схилилася над столом.

А за стіною вже грала ридаюча музика безнадійної туги. І влада цієї чарівничої музики була така велика, що Лоран мимоволі піддалася цьому настроєві. Їй вже здавалося, що зустріч з Артуром Доуелем — тільки маячня її хворої уяви, що будь-яка боротьба марна. Смерть, лише смерть врятує її від муки. Вона озирнулася навколо… Але система лікаря Равіно не допускала вчинення самогубства. Тут ні на чому було навіть повіситись. Лоран здригнулася. Несподівано вона уявила обличчя матері.

«Ні, ні, я не зроблю цього, заради неї не зроблю… хоч би цієї останньої ночі… Я буду чекати на Доуеля. Коли він не прийде…» Вона не домислила думки, але передчувала всією душею те, що станеться з нею, коли він не дотримається своєї обіцянки.

ВТЕЧА

Це була найважча ніч з усіх, які вона провела у клініці лікаря Равіно. Хвилини тягнулися безкінечно і нудно, як і знайома музика, що долинала в кімнату.

Лоран нервово походжала від дверей до вікна. З коридору почулися скрадливі кроки. В неї забилося серце. Забилось і завмерло, — вона впізнала кроки чергової доглядальниці, яка підходила до дверей, щоб заглянути у вічко. Двохсотсвічкова лампа не гасла в кімнаті всю ніч. «Це сприяє безсонню», — вирішив лікар Равіно. Лоран квапливо, не роздягаючись, лягла в ліжко, накрилася ковдрою і вдала, що спить. І сталася дивна річ: Марі, яка не спала протягом багатьох ночей, одразу заснула, стомлена до краю усім пережитим. Спала вона лише кілька хвилин, але їй здалося, що минула ціла ніч. Злякано схопившись, вона підбігла до дверей і раптом наштовхнулася на Артура Доуеля. Він дотримав слова. Вона ледве стрималася, щоб не крикнути.

— Швидше, — прошепотів він. — Доглядальниця в західному коридорі. Ходімо.

Він схопив її за руку й обережно повів за собою. Їхні кроки заглушували стогони та вигукування хворих, яких мучило безсоння. Нескінченний коридор закінчився. Ось, нарешті, і вихід з будинку.

— У парку чергує сторожа, але ми прокрадемось повз неї… — швидко шепотів Доуель, тягнучи Лоран у глиб парку.

— Але собаки…

— Я весь час годував їх залишками обіду, і вони знають мене. Я тут уже кілька днів, але не підходив до вас, щоб не викликати підозри.

Парк огортала пітьма. Але біля кам'яного муру на деякій відстані один від одного, мов навколо в'язниці, було розставлено увімкнені ліхтарі.

— Он там зарості… туди…

Несподівано Доуель ліг на траву і смикнув за руку Лоран. Вона зробила те саме. Один зі сторожів пройшов повз утікачів. Коли сторож відійшов, вони почали пробиратися до муру.

Десь загарчав собака, підбіг до них і закрутив хвостом, побачивши Доуеля. Доуель кинув собаці шматок хліба.

— От бачите, — прошепотів Артур, — найголовніше зроблено. Тепер нам залишається перебратись через мур. Я допоможу вам.

— А ви? — з тривогою запитала Лоран.

— Не турбуйтесь, я за вами, — відповів Доуель.

— Але що ж я робитиму за муром?

— Там на нас чекають мої друзі. Все підготовлено. Ну, прошу вас, трохи гімнастики.

Доуель притулився до стіни й однією рукою допоміг Лоран вилізти на гребінь.

Але цієї миті один зі сторожів побачив її і здійняв тривогу. Несподівано весь сад осяяли ліхтарі. Сторожі, скликаючи один одного і собак, наближалися до втікачів.

— Стрибайте! — наказав Доуель.

— А ви? — злякано вигукнула Лоран.

— Стрибайте-но! — вже крикнув він, і Лоран зістрибнула.

Чиїсь руки підхопили її.

Артур Доуель підскочив, учепився руками за край муру і почав підтягуватись. Але двоє санітарів схопили його за ноги. Доуель був такий дужий, що ледь не підняв їх на руках. Однак руки зісковзнули, і він упав униз, підім'явши під себе санітарів.

За стіною почувся шум автомобільного мотора. Друзі, напевно, чекали на Доуеля.

— Їдьте швидше! Повним ходом! — вигукнув він, борюкаючись із санітарами.

Автомобіль у відповідь просигналив, і чути було, як він дуже швидко поїхав.

— Пустіть мене, я піду сам, — сказав Доуель, припинивши опір.

Однак санітари не відпустили його. Міцно стиснувши йому руки, вони вели його до будинку.

Біля дверей стояв лікар Равіно у халаті, попихкуючи цигаркою.

— До ізоляційної камери. Гамівну сорочку! — наказав він санітарам.

Доуеля завели до невеликої кімнати без вікон, усі стіни якої та підлога були оббиті матрацами. Сюди переводили буйних хворих на час нападів шаленства. Санітари кинули Доуеля на підлогу. Слідом за ними до камери зайшов Равіно. Він уже не курив. Заклавши руки у кишені халата, він схилився над Доуелем і почав пильно розглядати його своїми круглими очима. Доуель витримав цей погляд. Потім Равіно кивнув санітарам, і вони вийшли.

— Ви непоганий симулянт, — звернувся Равіно до Доуеля, — але мене важко обдурити. Я розгадав вас першого ж дня і стежив за вами, хоч, правду кажучи, не вгадав ваших намірів. Ви і Лоран дорого заплатите за цю витівку.

— Не дорожче, ніж ви, — відповів Доуель. Равіно поворушив своїми тарганячими вусами.

— Загроза?

— На загрозу, — лаконічно кинув Доуель.

— Зі мною важко боротись, — сказав Равіно. — Я ламав не таких шмаркачів, як ви. Скаржитися владі? Не допоможе, друже мій. До того ж ви можете зникнути швидше, аніж налетять власті. Від вас не залишиться й сліду. До речі, яке ваше справжнє прізвище? Дюбаррі — це ж вигадка.

— Артур Доуель, син професора Доуеля.

Равіно явно здивувався.

— Дуже радий познайомитись, — сказав він, намагаючись приховати за глузуванням свою ніяковість. — Я мав честь знати вашого шановного татуся.

— Дякуйте Богові, що в мене руки зв'язані, — відповів Доуель, — а то було б вам непереливки. І не смійте згадувати мого батька… негіднику!

— Дуже вдячний Богові за те, що ви міцно зв'язані й надовго, мій дорогий гостю!

Равіно різко повернувся і вийшов. Дзвінко клацнув замок. Доуель залишився сам.

Він не дуже турбувався про себе. Друзі не кинуть його і вирвуть з цієї в'язниці. Та все ж він розумів небезпеку свого становища. Равіно повинен був добре розуміти, що від результату боротьби між ним і Доуелем може залежати доля всієї його справи. Недарма ж Равіно обірвав розмову і несподівано вийшов з камери. Добрий психолог, він одразу здогадався, з ким має справу, і навіть не пробував застосовувати свої інквізиторські таланти.

З Артуром Доуелем доводилось боротися не психологією, не словом, а лише рішучими діями.

ПОМІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

Артур послабив вузли, які зв'язували його. Зробити це йому пощастило тому, що коли його зв'язували гамівною сорочкою, він навмисне напружив м'язи. Повільно почав він визволятися зі своїх «пелюшок». Але за ним стежили. І щойно він спробував витягти руку, замок клацнув, двері відчинились, зайшли два санітари і перев'язали його наново, цього разу наклавши поверх гамівної сорочки ще кілька ременів. Санітари поводилися з ним брутально і загрожували побити, коли він ще раз спробує звільнитись. Доуель не відповідав. Туго перев'язавши його, санітари вийшли.

Оскільки в камері вікон не було і освітлювалася вона електричною лампочкою на стелі, Доуель не знав, чи настав уже ранок. Час спливав повільно. Равіно поки що нічого не робив і не приходив. Доуелю хотілось пити. Потім він відчув голод. Але ніхто не заходив до його камери і не приносив води та їжі.

«Невже ж він хоче заморити мене голодом?» — подумав Доуель. Голод дошкуляв йому дедалі більше, але він не просив їсти.

Коли Равіно вирішив знищити його голодом, то немає чого принижувати себе проханням. Доуель не знав, що Равіно випробовує силу його характеру. І, на превелике незадоволення Равіно, Доуель витримав цей іспит.

Незважаючи на голод і спрагу, Доуель, який вже давно не спав, непомітно для себе заснув. Він спав спокійно і міцно, не підозрюючи, що тим завдає Равіно нової прикрості. Ні яскраве світло лампи, ні музичні експерименти Равіно не справляли на Доуеля жодного враження. Тоді Равіно вдався до сильніших засобів впливу, які він застосовував до міцних натур. У сусідній кімнаті санітари почали бити дерев'яними молотами по залізних листах і тріскотіли особливими тріскачками. Від цього пекельного гуркоту прокидалися навіть найміцніші люди і з жахом озиралися навколо. Та Доуель, певне, був міцнішим від найміцніших. Він спав, як дитина. Ця надзвичайна витривалість вразила навіть Равіно.

«Неймовірно, — дивувався Равіно, — адже ця людина знає, що життя її висить на волосинці, її не розбудять і труби архангелів».

— Досить! — гукнув він санітарам, і пекельна музика стихла.

Равіно не знав, що страшний гуркіт розбудив Доуеля. Але як людина сильної волі він опанував себе з першим проблиском свідомості й жодним зітханням, жодним порухом не виказав, що він уже не спить.

«Доуеля можна знищити тільки фізично», — такий був вирок Равіно.

А Доуель, коли гуркіт припинився, знову заснув по-справжньому і проспав до вечора. Прокинувся він міцний і бадьорий. Голод уже менше дошкуляв йому. Він лежав із розплющеними очима і, посміхаючись, дивився на вічко дверей. Там виднілось чиєсь кругле око, яке уважно стежило за ним.

Артур, щоб подратувати свого ворога, почав співати веселої пісні. То вже було занадто навіть для Равіно. Вперше в житті він відчув, що не може оволодіти чужою волею. Зв'язана, безпомічна людина знущається з нього. За дверима почулося якесь шипіння. Око зникло.

Доуель продовжував співати дедалі голосніше, але раптом захлинувся. Щось подразнювало йому горло. Доуель потягнув носом і відчув незвичний запах. У горлі та носі лоскотало, а скоро до цього приєднався ще й гострий біль в очах. Запах посилювався.

Доуель похолов. Він зрозумів, що настав його смертний час. Равіно труїв його хлором. Доуель знав, що йому не вирватися з тугого реміння і гамівної сорочки. Але цього разу інстинкт самозбереження був сильніший за аргументи розуму. Доуель почав робити неймовірні зусилля, щоб вивільнитися. Він звивався всім тілом, як черв'як, вигинався, скручувався, качався від стіни до стіни. Але він не кричав, не благав про допомогу, він мовчав, міцно зціпивши зуби. Затьмарена свідомість уже не керувала тілом, і він захищався інстинктивно.

Потім світло згасло, і Доуель ніби кудись провалився…

Він прийшов до тями від свіжого вітру, який куйовдив йому волосся. На превелику силу він розплющив очі: на мить перед ним майнуло чиєсь знайоме обличчя, ніби Ларе, але в поліцейській формі. Слух уловив шум автомобільного мотора. Голова тріщала від болю. «Маячня, але, виходить, я ще живий», — подумав Доуель. Повіки його знову зімкнулися, але відразу ж розплющилися. В очі боляче вдарило денне світло. Артур примружився і раптом почув жіночий голос:

— Як ви почуваєтесь?

По запалених повіках Доуеля провели вологим шматком вати. Остаточно розплющивши очі, Артур побачив схилену над ним Лоран. Він посміхнувся їй і, озирнувшись, побачив, що лежить у тій самій спальні, в якій колись лежала Бріке.

— Виходить, я не помер? — тихо запитав Доуель.

— На щастя, не померли, але ви були за крок від смерті, — сказала Лоран.

У сусідній кімнаті почулися швидкі кроки, й Артур побачив Ларе. Він розмахував руками і кричав:

— Чую, говорять! Виходить, ожив! Здрастуйте, мій друже! Як почуваєтесь?

— Дякую, — відповів Доуель і, відчувши біль у грудях, сказав: — Голова болить… і груди…

— Багато не говоріть, — попередив його Ларе, — вам зашкодить. Той катюга Равіно ледве не задушив вас газом, як пацюка в трюмі пароплава. Але, Доуелю, як ми чудово ошукали його!

І Ларе почав сміятися так, що Лоран подивилася на нього з докором, побоюючись, коли б його занадто бурхлива радість не розтривожила хворого.

— Не буду, не буду, — відповів він, піймавши її погляд. — Я зараз розповім вам усе до ладу. Викравши мадемуазель Лоран і трохи почекавши, ми зрозуміли, що вам не пощастило втекти за нею…

— Ви… чули мій крик? — запитав Артур.

— Чули. Мовчіть! І поквапилися змитися раніше, ніж Равіно вишле погоню. Борюкання з вами дуже затримало його поплічників, і цим ви допомогли нам зникнути непоміченими. Ми дуже добре знали, що вам там непереливки. Відкрита гра. Ми, тобто я і Шауб, хотіли якнайшвидше прийти вам на допомогу. Однак потрібно було спочатку влаштувати мадемуазель Лоран, а потім уже вигадати і здійснити план вашого порятунку. Адже ваш полон був непередбаченим… Тепер і нам потрібно було, що б там не трапилось, пройти за кам'яний мур, а це, ви самі знаєте, справа непроста. Тоді ми вирішили вчинити так: я та Шауб дістали собі поліцейську форму, під'їхали на автомобілі й заявили, що ми прибули для санітарного огляду. Шауб виготовив навіть мандат з усіма печатками. На наше щастя, біля воріт стояв не постійний воротар, а звичайний санітар, який, певне, не знав інструкції Равіно, яка вимагала перед тим, як впустити будь-кого, зідзвонитися з ним по телефону. Ми гідно трималися і…

— Значить, то була не маячня… — перебив Артур. — Я пригадую, що бачив вас у формі поліцейського і чув шум автомобіля.

— Так, так, на автомобілі вас обдуло свіжим вітром, і ви очуняли, але потім знову знепритомніли. Отож слухайте далі. Санітар відчинив нам ворота, ми увійшли. Все інше зробити було неважко, хоч і не так легко, як ми гадали. Я наказав, щоб нас провели до кабінету Равіно. Але інший санітар, до якого ми звернулися, був, певне, досвідченіший. Він підозріло оглянув нас, сказав, що доповість, і зайшов у будинок. За кілька хвилин до нас вийшов якийсь горбоносий чоловік у білому халаті, з черепаховими окулярами на носі…

— Асистент Равіно, лікар Буш.

Ларе кивнув головою і вів далі:

— Він сказав нам, що лікар Равіно зайнятий і що ми можемо переговорити з ним, Бушем. Я наполягав на тому, що нам необхідно бачити самого Равіно. Буш повторював, що зараз це неможливо, бо Равіно біля тяжкохворого. Тоді Шауб, не довго думаючи, взяв Буша за руку ось так, — Ларе правою рукою взяв за кисть своєї лівої руки, — і повернув її так. Буш крикнув від болю, а ми пройшли повз нього і зайшли в будинок. Чорт, ми не знали, де саме перебуває Равіно, і мали з тим мороку. Та, на щастя, він сам у цей час ішов уздовж коридору. Я впізнав його, бо бачився з ним, коли привозив вас як свого душевнохворого друга… «Чого вам треба?» — різко запитав Равіно. Ми зрозуміли, що нам не варто більше розігрувати комедію і, наблизившись до Равіно, швидко вихопили револьвери і націлили їх йому в лоба. Та в цей час носатий Буш, — хто б міг сподіватися від цього вайла такої спритності! — вдарив по руці Шауба, та так сильно і несподівано, що вибив револьвера, а Равіно схопив мене за руку. Тут почалася веремія, про яку, певне, і розповісти до ладу важко. На допомогу Равіно та Бушеві вже бігли звідусіль санітари. Їх було багато, і вони, звичайно, швидко б упоралися з нами. Але, на наше щастя, багатьох збила з пантелику поліцейська форма. Вони знали про важку кару за опір поліції, тим більш коли він пов'язаний зі зловмисними діями відносно представників влади. Як Равіно не кричав, що наша поліцейська форма — маскарад, більшість санітарів уважали за краще лишитися спостерігачами, і тільки деякі наважились зазіхнути на священний і недоторканний поліцейський мундир. Другим нашим козирем була вогнепальна зброя, якої не було в санітарів. Ну, певне, не меншим козирем також була наша сила, спритність і відчайдушність. Це й зрівняло сили. Один санітар насів на Шауба, який нахилився підняти револьвера. Шауб виявився неабияким мастаком щодо всіляких прийомів боротьби. Він струсив із себе ворога і, завдаючи спритних ударів, відкинув ногою револьвера, до якого вже тяглася чиясь рука. Треба віддати йому належне, він боровся з надзвичайним спокоєм і самовладанням. На моїх плечах теж повисло двоє санітарів. І невідомо, чим би закінчилася ця катавасія, коли б не Шауб. Він молодець. Йому пощастило-таки підняти револьвера, і, не довго думаючи, він пустив його в хід. Кілька пострілів одразу вгамували санітарів. Після того, як один із них зарепетував, схопившись за своє скривавлене плече, інші миттю відступили. Але Равіно не здавався. Попри те, що ми приставили до обох його скронь револьвери, він гукнув: «У мене теж знайдеться зброя! Я накажу своїм людям стріляти по вас, коли ви негайно не підете звідси!» Тоді Шауб, не кажучи зайвого слова, почав вивертати Равіно руки. Цей прийом викликає такий скажений біль, що навіть здоровенні бандити ревуть, як бегемоти, і стають покірними та слухняними. У Равіно кістки тріщали, на очах виступили сльози, але він усе ще не здавався: «Що ж ви дивитесь? — г-кричав він на санітарів, які стояли осторонь. — До зброї!» Кілька санітарів побігло, певне, по зброю, інші знову підступили до нас. Я відвів на мить револьвер від голови Равіно і зробив пару пострілів. Служки знову закам'яніли, крім одного, який упав на підлогу з глухим стогоном…

Ларе передихнув і провадив далі:

— Так, було гаряче. Нестерпний біль усе більше знесилював Равіно, а Шауб продовжував викручувати йому руку. Нарешті Равіно, скорчившись від болю, прохрипів: «Чого ви хочете?» — «Негайної видачі Артура Доуеля», — сказав я. «Звісно, — скрипнувши зубами, відповів Равіно, — я упізнав ваше обличчя. Та відпустіть же руку, хай вам біс! Я проведу вас до нього…» Шауб відпустив руку рівно настільки, щоб привести його до тями: він уже непритомнів. Равіно привів нас до камери, в якій вас було ув'язнено, і показав очима на ключ. Я відімкнув двері й зайшов до камери в супроводі Равіно та Шауба. Перед очима в нас постало невеселе видовисько: сповитий, як дитина, ви звивалися в останніх корчах, як напіврозчавлений черв'як. У камері стояв задушливий запах хлору. Шауб, щоб не морочитись більше з Равіно, легенько вдарив його знизу в щелепу, від чого лікар повалився на підлогу, мов мішок. Ми самі, задихаючись, винесли вас із камери і зачинили двері.

— А Равіно?

— Він…

— Коли й задихнеться, то невелика біда, вирішили ми. Але його, певне, звільнили і привели до тями після того, як ми пішли… Вибралися ми з цього осиного гнізда досить щасливо, коли не враховувати, що нам довелося вистріляти останні набої в собак… І ось ми тут.

— Довго я пролежав непритомний?

— Десять годин. Лікар щойно пішов, коли ваш пульс і дихання відновилися й він переконався, що ви врятовані. Так, дорогий мій, — потираючи руки, продовжував Ларе, — будуть, будуть гучні процеси. Равіно сяде на лаву підсудних разом із професором Керном. Я цієї справи так не залишу.

— Але перед тим потрібно знайти — живу чи мертву — голову мого батька, — тихо проказав Артур.

ЗНОВУ БЕЗ ТІЛА

Професор Керн так зрадів несподіваній появі Бріке, що навіть забув її насварити. А втім, було не до того. Джонові довелося внести Бріке на руках. Вона стогнала від болю.

— Лікарю, пробачте мені, — сказала вона, побачивши Керна. — Я не послухала вас…

— І самі себе покарали, — відповів Керн, допомагаючи Джонові покласти втікачку в ліжко.

— Боже, я не зняла навіть пальта.

— Дозвольте, я допоможу вам це зробити.

Керн почав обережно знімати з Бріке пальто, водночас придивляючись до неї досвідченим оком. Обличчя її надзвичайно помолоділо й посвіжішало. Від зморщок не лишилося й сліду. «Робота залоз внутрішньої секреції, — подумав він. — Молоде тіло Анжеліки Гай омолодило голову Бріке».

Професор Керн уже давно знав, чиє тіло викрав він з моргу. Він уважно переглядав газети й іронічно посміхався, читаючи про розшуки «безвісти зниклої» Анжеліки Гай.

— Обережніше… Нога болить, — скривилася Бріке, коли Керн перевернув її на другий бік.

— Дострибались! Адже я попереджав вас.

Зайшла доглядальниця, літня жінка з тупуватим виразом обличчя.

— Роздягніть її, — кивнув Керн на Бріке.

— А де ж мадемуазель Лоран? — здивувалась Бріке.

— Її тут немає. Вона хвора.

Керн відвернувся, потарабанив пальцями об спинку ліжка і вийшов з кімнати.

— Ви давно працюєте у професора Керна? — запитала Бріке нову доглядальницю.

Та промимрила щось незрозуміле, показуючи на свій рот.

«Німа, — здогадалася Бріке. — І поговорити не буде з ким…»

Доглядальниця мовчки прибрала пальто і вийшла. Знову з'явився Керн.

— Покажіть вашу ногу.

— Я багато танцювала, — почала Бріке свою покаянну сповідь. — Швидко відкрилася ранка на підошві ноги. Я не звернула уваги…

— І продовжували танцювати?

— Ні, танцювати було боляче. Але кілька днів я ще грала в теніс. Це така прекрасна гра!

Керн, слухаючи базікання Бріке, уважно оглядав ногу і дедалі більше хмурився. Нога розпухла до коліна і почорніла. Він натиснув у кількох місцях.

— Ой, болить! — вигукнула Бріке.

— Морозить?

— Так, від учорашнього дня.

— Так… — Керн витяг сигару і закурив. — Становище дуже серйозне. От до чого доводить непослух. А з ким це ви грали в теніс?

Бріке знітилась.

— З одним знайомим… молодим чоловіком.

— Чи не розповісте ви мені, що взагалі трапилося з вами відтоді, як ви втекли від мене?

— Я була у своєї подруги. Вона дуже здивувалася, побачивши мене живою. Я сказала, що рана моя виявилася несмертельною і що мене вилікували в лікарні.

— Про мене і… голови ви нічого не говорили?

— Звичайно, ні, — твердо відповіла Бріке. — Дивно було б говорити. Мене вважали б за божевільну.

Керн полегшено зітхнув. «Усе вийшло краще, ніж я міг сподіватись», — подумав він.

— Але що ж з моєю ногою, професоре?

— Боюся, що її доведеться відрізати.

В очах Бріке засвітився жах.

— Відрізати ногу? Мою ногу? Зробити мене калікою?

Кернові й самому не хотілось нівечити тіло, здобуте й оживлене ціною таких зусиль. Та й ефект демонстрації буде вже не той, коли доведеться показувати каліку. Добре було б обійтися без ампутації ноги, але навряд чи це можливо.

— А не можна буде приробити мені нову ногу?

— Не хвилюйтесь, почекаємо до завтра. Я ще провідаю вас, — сказав Керн і вийшов.

На зміну йому знову прийшла німа доглядальниця. Вона принесла чашку з бульйоном і грінки. В Бріке не було апетиту. Її лихоманило, і вона, незважаючи на настирливі мімічні вмовляння доглядальниці, не змогла з'їсти більше двох ложок.

— Приберіть, я не можу.

Доглядальниця вийшла.

— Треба було зміряти спершу температуру, — почула Бріке голос Керна, який долинув з іншої кімнати. — Невже ж ви не знаєте таких простих речей? Я ж казав вам.

Знову зайшла доглядальниця і простягнула Бріке термометра.

Хвора слухняно поставила термометра. І коли витягла його і поглянула, він показував тридцять дев'ять.

Доглядальниця записала температуру і сіла біля хворої.

Бріке, щоб не бачити тупого і байдужого обличчя доглядальниці, повернула голову до стіни. Навіть через цей незначний рух відчула біль у нозі і внизу живота. Бріке глухо застогнала і заплющила очі. Вона подумала про Ларе: «Любий, коли я побачу тебе?»

О дев'ятій вечора пропасниця посилилася, почалося марення. Бріке здавалось, що вона в каюті яхти. Хвилі більшають, яхту хитає, і від того в грудях піднімається нудотний клубок і підступає до горла… Ларе кидається на неї і душить. Вона кричить, метається в ліжку… Щось вогке і холодне торкається її лоба і серця. Кошмари зникають.

Вона бачить себе на тенісному майданчику з Ларе. Крізь тонку огороджувальну сітку синіє море. Сонце пече безжально, голова болить і паморочиться. «Коли б не так боліла голова… Це жахливе сонце!.. Я не можу пропустити м'яча…», — і вона напружено стежить за рухами Ларе, який піднімає ракетку для удару. «Плей!» — гукає Ларе, виблискуючи зубами на яскравому сонці, і, перш ніж вона встигла відповісти, б'є по м'ячу. «Аут», — голосно відповідає Бріке, радіючи, що Ларе помилився…

— Усе ще граєте в теніс? — чує вона чийсь неприємний голос і розплющує очі. Перед нею, схилившись, стоїть Керн і тримає її за руку. Він рахує пульс. Потім оглядає її ногу і несхвально хитає головою.

— Котра година? — запитує Бріке, ледве повертаючи язиком.

— Друга година ночі. От що, мила стрибухо, доведеться ампутувати вашу ногу.

— Що це означає?

— Відрізати.

— Коли?

— Зараз. Зволікати не можна жодної години, інакше почнеться загальне зараження.

Думки Бріке плутаються. Вона чує голос Керна як уві сні і ледве розуміє його слова.

— І високо відрізати? — запитує вона майже байдуже.

— Ось так, — Керн швидко проводить ребром долоні внизу живота. Від цього жесту у Бріке холоне живіт. Свідомість її все більше прояснюється.

— Ні, ні, ні, — з жахом говорить вона. — Я не дозволю! Я не хочу!

— Ви хочете померти? — спокійно запитує Керн.

— Ні.

— Тоді вибирайте одне з двох.

— А як же Ларе? Адже він мене кохає… — лепече Бріке. — Я хочу жити і бути здоровою. А ви хочете відібрати все… Ви страшний, я боюся вас! Рятуйте! Рятуйте мене!..

Вона вже знову марила, кричала і поривалася встати. Доглядальниця ледве стримувала її. Скоро на допомогу покликали Джона.

Тим часом Керн швидко працював у сусідній кімнаті, роблячи приготування до операції.

Рівно о другій годині ночі Бріке поклали на операційний стіл. Вона опритомніла і мовчки дивилася на Керна так, як дивляться на свого ката засуджені до смерті.

— Змилуйтесь, — нарешті прошепотіла вона. — Врятуйте…

Маска опустилась на її обличчя. Доглядальниця взялася за пульс. Джон дедалі міцніше притискав маску. Бріке знепритомніла.

Вона опритомніла в ліжку. Голова паморочилась. Її нудило. Ніби в тумані згадала про операцію і, попри страшну слабість, підняла голову, поглянула на ногу і застогнала. Нога була відрізана вище коліна і туго забинтована. Керн дотримав слова: він зробив усе, щоб якнайменше спотворити тіло Бріке. Він пішов на ризик і здійснив ампутацію з таким розрахунком, щоб можна було виготовити протез.

Увесь день після операції Бріке почувалася задовільно, хоч лихоманка й не проходила, що дуже турбувало Керна. Він відвідував її щогодини й оглядав ногу.

— Що ж я тепер робитиму без ноги? — запитувала його Бріке.

— Не турбуйтесь, я вам зроблю нову ногу, кращу за ту, що була, — заспокоював її Керн. — Ще танцюватимете. — Але обличчя його спохмурніло: нога почервоніла вище ампутованого місця й спухла.

Під вечір гарячка посилилася. Бріке почала метатися, стогнати і марити.

Об одинадцятій вечора температура підскочила до сорока і шести десятих.

Керн сердито вилаявся: він зрозумів, що почалося загальне зараження крові. Тоді, не думаючи про порятунок тіла Бріке, Керн вирішив відвоювати у смерті хоча б частину експоната. «Коли промити її кровоносні судини антисептичним, а потім фізіологічним розчином і пустити свіжу, здорову кров, голова житиме».

І він наказав знову перенести Бріке на операційний стіл.

Бріке лежала без пам'яті й не відчула, як гострий скальпель швидко зробив надріз на її шиї, вище червоних шрамів, які залишилися від першої операції. Цей надріз відділив не лише голову Бріке від її прекрасного молодого тіла. Він відсікав від Бріке весь світ, всі радості та надії, якими вона жила.

ТОМА ПОМИРАЄ ВДРУГЕ

Голова Тома хиріла що не день дедалі більше. Тома не був пристосований для життя самою свідомістю. Щоб почуватися добре, йому необхідно було працювати, рухатись, підіймати вантажі, натруджувати своє могутнє тіло, потім багато їсти та міцно спати.

Він часто заплющував очі й уявляв, що, напружуючи свою спину, підіймає і носить важкі мішки. Йому здавалося, що він відчуває кожен напружений м'яз. Відчуття було таке реальне, що він розплющував очі в надії побачити своє дуже тіло. Але під ним, як і раніше, виднілися лише ніжки стола.

Тома скреготів зубами і знову заплющував очі.

Аби розважити себе, він починав думати про село. Та відразу згадував і про свою наречену, яка тепер назавжди втрачена для нього. Не раз він прохав Керна швидше дати йому нове тіло, а той з посмішкою відказував:

— Усе ще не знайду підхожого, потерпи трохи.

— Та хоч якесь поганеньке тільце, — просив Тома: таке велике було його прагнення повернутись до життя.

— З поганеньким тілом ти пропадеш. Тобі треба здорове тіло, — відповідав Керн.

Тома чекав, дні спливали, а його голова все ще стриміла на високому столику.

Особливо тяжкими були ночі без сну. В нього почалися галюцинації. Кімната крутилася, слався туман, і з туману з'являлася голова коня. Сходило сонце. Подвір'ям бігав собака, кудкудакали кури. І раптом звідкись вилітала ревуча вантажівка і мчала на Тома. Ця картина повторювалася без кінця, і Тома помирав безліч разів.

Аби позбутися кошмарів, Тома почав шепотіти пісні, — йому здавалося, що він співав, — або рахувати,

Якось його захопила одна розвага. Тома спробував ротом затримати повітряний струмінь. Коли він потім раптово відкрив рота, повітря вирвалося звідти з кумедним шумом.

Тома це сподобалося, і він знову почав свою гру. Він затримував повітря доти, доки воно само не проривалося через губи. Тома почав повертати при цьому язиком: виходили дуже смішні звуки. А скільки секунд він може тримати струмінь повітря? Тома почав рахувати. П'ять, шість, сім, вісім… «Ш-ш-ш», — повітря прорвалося. Ще… Треба довести до дюжини… Раз, два, три… шість, сім… дев'ять, одинадцять… дванадцять…

Стиснуте повітря вдарило раптом в піднебіння з такою силою, що Тома відчув, як голова його припіднялася на підставці.

«Ще, чого доброго, злетиш зі свого сідала», — подумав Тома.

Він скосив очі й побачив, що кров розлилася по скляній поверхні підставки і крапала на підлогу. Певне, повітряний струмінь, піднявши його голову, послабив трубки, вставлені в кровоносні судини шиї. Голова Тома жахнулась: невже кінець? І справді, свідомість почала затьмарюватись. У Тома з'явилося таке відчуття, ніби йому бракує повітря: це кров, яка живила його голову, вже не могла потрапити до мозку в достатній кількості й принести життєдайний кисень. Він бачив свою кров, відчував своє повільне згасання. Він не хотів помирати! Свідомість чіплялася за життя. Жити, хай там що! Дочекатися нового тіла, обіцяного Керном…

Тома намагався осадити свою голову вниз, скорочуючи м'язи шиї, пробував розгойдуватися, але тільки погіршував своє становище: скляні наконечники трубок дедалі більше виходили з вен. З останніми проблисками свідомості Тома почав кричати, кричати так, як він не кричав ніколи в житті.

Але то вже був не крик. То було передсмертне хрипіння…

Коли Джон, який спав сторожко, прокинувся від цих незнайомих звуків і вбіг до кімнати, голова Тома ледве ворушила губами. Джон, як умів, встановив голову на місце, втиснув трубки глибше і старанно витер кров, аби професор Керн не побачив слідів нічної пригоди.

Уранці голова Бріке, відділена від тіла, вже стояла на своєму старому місці, на металевому столику зі скляною дошкою, і Керн приводив її до тями.

Коли він «промив» голову від залишків зіпсованої крові й пустив струмінь нагрітої до тридцяти семи градусів свіжої, здорової крові, обличчя Бріке зарожевіло. За кілька хвилин вона розплющила очі і, ще нічого не розуміючи, втупилася в Керна. Потім з видимим зусиллям поглянула вниз, і очі її розширились.

— Знову без тіла… — прошепотіла голова Бріке, її очі виповнились слізьми. Тепер вона могла тільки шипіти: горлові зв'язки було перерізано вище старого перерізу.

«Чудово», — подумав Керн, — судини швидко наповнюються вологою, коли це тільки не залишкова волога у слізних каналах. Однак на сльози не слід витрачати дорогоцінну рідину».

— Не плачте й не журіться, мадемуазель Бріке. Ви жорстоко покарали сама себе за непослух. Але я вам зроблю нове тіло, краще за попереднє, тільки потерпіть ще кілька днів.

І, відійшовши від голови Бріке, Керн підійшов до голови Тома.

— Ну, а як ся має наш фермер?

Керн раптом спохмурнів і уважно подивився на голову Тома. Вона мала дуже поганий вигляд. Шкіра потемніла, рот напіввідкритий. Керн оглянув трубки і почав лаяти Джона.

— Я думав, що Тома спить, — виправдовувався Джон.

— Сам ти проспав, бовдур!

Керн почав поратися біля голови.

— Ох, який жах!.. — шипіла голова Бріке. — Він помер. Я так боюсь мерців… Я теж боюсь померти… Від чого він помер?

— Закрути у неї кран із повітряним струменем! — сердито наказав Керн.

Бріке замовкла на півслові, але продовжувала злякано і благально дивитися в очі доглядальниці, безпорадно ворушачи губами.

— Коли через двадцять хвилин я не поверну голову до життя, її можна буде тільки викинути, — сказав Керн.

За п'ятнадцять хвилин толова виявила слабкі ознаки життя. Повіки та губи її здригнулися, але очі дивилися тупо, порожньо. Ще за дві хвилини голова нечітко промовила кілька слів. Керн уже святкував перемогу. Але голова раптом знову замовкла. Жоден нерв не тремтів на обличчі.

Керн подивився на термометр:

— Температура трупа. Кінець!

І, забувши про присутність Бріке, він із злістю шарпнув голову за густе волосся, зірвав зі столика і кинув у великий металевий таз.

— Винести її на лід… Треба буде зробити розтин.

Негр швидко схопив таз і вийшов. Голова Бріке дивилася на нього розширеними від жаху очима.

У кабінеті Керна задзвонив телефон. Керн зі злістю жбурнув на підлогу сигару, яку збирався прикурити, і пішов до себе, грюкнувши дверима.

Говорив Равіно. Він повідомляв про те, що відправив Кернові з посильним листа, якого Керн, напевне, вже одержав.

Керн зійшов униз і сам витяг листа зі скриньки на дверях. Підіймаючись сходами, Керн нервово розірвав конверта і почав читати. Равіно повідомляв, що Артур Доуель, пробравшись до його лікарні під виглядом хворого, викрав мадемуазель Лоран і втік сам.

Керн оступився і ледь не впав на сходах.

— Артур Доуель!.. Син професора… Він тут? І він, звичайно, знає все…

Ось і новий ворог, який його не помилує. В кабінеті Керн спалив листа і закрокував по килимі, обмірковуючи план дій. Знищити голову професора Доуеля? Це він може завжди зробити за одну хвилину. Але голова ще потрібна йому. Необхідно буде лише вжити заходів до того, щоб цей «доказ» не потрапив на очі стороннім. Можливо, буде обшук, вторгнення ворогів у його дім. Авжеж… необхідно прискорити демонстрацію голови Бріке. Переможців не судять. Що б там не говорили Лоран та Артур Доуель, Кернові буде легше боротися з ними, коли його ім'я осяватиме ореол загального визнання і поваги.

Керн узяв телефонну трубку, викликав секретаря наукового товариства і попросив заїхати до нього для переговорів про організацію засідання, на якому він, Керн, продемонструє результати своїх найновіших експериментів. Потім Керн зателефонував до редакцій найбільших газет і просив прислати інтерв'юерів.

«Треба влаштувати газетний галас навколо великого відкриття професора Керна… Демонстрацію можна буде зробити днів за три, коли голова Бріке трохи заспокоїться після потрясіння і звикне до думки про втрату тіла… Ну, а тепер…»

Керн пройшов до лабораторії, відкрив шафки, дістав шприц, бунзенівський пальник, узяв вату, коробку з написом «Парафін» і попростував до голови професора Доуеля.

ЗМОВНИКИ

Будиночок Ларе був штаб-квартирою «змовників»: Артура Доуеля, Ларе, Шауба і Лоран. На загальній раді було вирішено, що Лоран небезпечно повертатися до своєї квартири. Та оскільки Лоран хотіла яйнайшвидше побачитися з матір'ю, Ларе поїхав до мадам Лоран і привіз її до свого будиночка.

Побачивши дочку живою і здоровою, старенька ледве не знепритомніла від радості; Ларе довелося підхопити її під руку і всадовити у крісло.

Мати та дочка замешкали у двох кімнатах третього поверху. Радість мадам Лоран отьмарювалася тільки тим, що Артур Доуель, «рятівник» її дочки, все Ще лежав хворий. На щастя, він не надто довго перебував під дією задушливого газу. Допомагало й те, що в Доуеля був дуже здоровий організм.

Мадам Лоран та її дочка по черзі доглядали хворого. За цей час Артур Доуель дуже потоваришував із ними, а Марі. Лоран доглядала його надзвичайно турботливо; не маючи змоги допомогти голові батька, Лоран перенесла всю свою увагу на сина. Так їй здавалось. Але була ще одна причина, через яку Марі неохоче поступалася своїй матері місцем доглядальниці. Артур Доуель був перший чоловік, що вразив її дівочу уяву. Знайомство з ним відбулося за романтичних обставин, — він, як лицар, викрав її, визволивши зі страшного дому Равіно. Трагічна доля його батька накладала і на нього печать трагічності. А його особисті якості — мужність, сила і молодість — довершили шарм, якому важко було не піддатися.

Артур Доуель зустрічав Лоран не менш ласкавим поглядом. Він краще розбирався в своїх почуттях і не приховував від себе, що його приязність — не лише обов'язок хворого по відношенню до турботливої доглядальниці.

Ніжні погляди молодих людей не пройшли повз загальну увагу. Мати Лоран удавала, що нічого не помічає, хоч, напевне, вона цілком схвалювала вибір своєї дочки. Шауб, що цікавився лише спортом і тому з презирством ставився до жінок, глузливо посміхався і в душі жалів Артура, а Ларе важко зітхав, спостерігаючи зародження чужого щастя, і мимоволі згадував прекрасне тіло Анжеліки, уявляючи тепер на тому тілі частіше голову Бріке, аніж Гай. Він навіть сам сердився на себе за цю «зраду», але виправдовувався тим, що тут відіграє роль лише закон асоціації: голова Бріке скрізь супроводжувала тіло Гай.

Артур Доуель не міг дочекатися того часу, коли лікар дозволить йому ходити. Та Артурові дозволено було лише розмовляти, не встаючи з ліжка, до того ж близьким було наказано берегти легені Доуеля.

Йому хоч-не-хоч довелося взяти на себе роль голови зборів, який вислуховує думки інших й тільки коротко заперечує або резюмує «дебати».

А дебати бували іноді бурхливими. Особливо гарячкували Ларе та Шауб.

Що робити з Равіно та Керном? Шауб чомусь облюбував собі в жертву Равіно й розробляв плани «розбійних нападів» на нього.

— Ми не встигли добити цього собаку. А його необхідно знищити. Кожен подих цього пса оскверняє землю! Я заспокоюсь лише тоді, коли задушу його власноруч. От ви кажете, — гарячкував він, звертаючись до Доуеля, — що краще, аби цю справу вирішували суд і кат. Але ж Равіно сам нам казав, що в нього влада підкуплена.

— Місцева, — вставляв слово Доуель.

— Заждіть, Доуелю, — встрявав у розмову Ларе. — Вам не можна розмовляти. І ви, Шаубе, не про те говорите, про що треба. З Равіно ми завжди зуміємо поквитатися. Найперше, що нам слід зробити, — це розкрити злочини Керна і знайти голову професора Доуеля. Нам треба за будь-яку ціну пролізти до Керна.

— Але як ви пролізете? — запитав Артур.

— Як? Ну як пробираються хатні злодії.

— Ви не хатній злодій. Тут потрібна неабияка вправність. — Ларе замислився, потім ляснув себе по лобі.

— Ми запросимо на гастролі Жана. Адже Бріке розкрила мені, як другові, таємницю його професії. Це йому імпонуватиме! Єдиний раз у житті безкорисливо зламати замки у дверях.

— А що, коли він не такий безкорисливий?

— Ми заплатимо йому. Він може тільки прокласти нам дорогу і зійти зі сцени, перш ніж ми викличемо поліцію, а це ми, звичайно, зробимо.

Але тут його завзяття вгамував Артур Доуель. Тихо і повільно він почав говорити:

— Я гадаю, Що вся ця романтика в даному випадку не потрібна. Керн, напевне, вже знає від Равіно про моє прибуття до Парижа й участь у викраденні мадемуазель Лоран. Отже, мені більше немає сенсу зберігати інкогніто. Це — перше. Потім, я син… покійного професора Доуеля і тому маю законне право, як то кажуть юристи, розпочати справу, вимагати судового розслідування, обшуку…

— Знову судового, — безнадійно махнув рукою Ларе. — Заплутають вас судейські зачіпки, і Керн викрутиться.

Артур закашлявся й мимоволі скривився від болю в грудях.

— Ви надто багато розмовляєте, — стурбовано сказала мадам Лоран, яка сиділа біля Артура.

— Нічого, — відповів він, розтираючи груди. — Це зараз мине…

Цієї миті до кімнати зайшла Марі Лоран, чимось дуже схвильована.

— Ось, читайте, — сказала вона, подаючи Доуелю газету.

На першій сторінці великим шрифтом було надруковано:

СЕНСАЦІЙНЕ ВІДКРИТТЯ ПРОФЕСОРА КЕРНА

Підзаголовок, дрібнішим шрифтом:

ДЕМОНСТРАЦІЯ ОЖИВЛЕНОЇ ЛЮДСЬКОЇ ГОЛОВИ

У статті повідомлялось про те, що завтра ввечері перед науковим товариством виступає з доповіддю професор Керн. Доповідь супроводжуватиметься демонстрацією оживленої людської голови.

Далі повідомлялась історія досліджень Керна, називалися його наукові праці та здійснені ним блискучі операції.

Під першим повідомленням було вміщено статтю за підписом самого Керна. В ній у загальних рисах викладалася історія його експериментів з оживлення голів — спочатку собак, а потім людей.

Лоран з напруженою увагою стежила то за виразом обличчя Артура Доуеля, то за поглядом його очей, який переходив з рядка на рядок. Доуель зовні був спокійний. Тільки насамкінець на обличчі його з'явилася і зникла скорботна посмішка.

— Чи це не ганьба? — вигукнула Марі Лоран, коли Артур мовчки повернув газету. — Цей негідник жодним словом не згадує про роль вашого батька у всьому цьому «сенсаційному відкритті». Ні, я цього так залишити не можу! — Обличчя Лоран палало… — За все, що зробив Керн зі мною, з вашим батьком, з вами, з тими нещасними головами, які він воскресив для пекла безтілесного існування, він повинен дістати кару. Він мусить дати відповідь не лише перед судом, але й перед громадськістю. Було б величезною несправедливістю дозволити йому тріумфувати хоча б одну годину.

— Що ж ви хочете? — тихо запитав Доуель.

— Зіпсувати йому тріумф! — гаряче відповіла Лоран. — З'явитися на засідання наукового товариства і прилюдно кинути в обличчя Кернові звинувачення в тому, що він убивця, злочинець, злодій…

Мадам Лоран не на жарт стривожилась. Тільки тепер вона зрозуміла, як розхиталися нерви її дочки. Вперше мати бачила свою тиху, стриману дочку в такому збудженому стані. Мадам Лоран пробувала її заспокоїти, але дівчина мовби нічого не помічала навколо. Вона вся палала гнівом і жагою помсти. Ларе і Шауб із подивом дивилися на неї. Своєю гарячковістю і нестримним гнівом вона перевершила їх. Мати Лоран благально подивилася на Артура Доуеля. Він перехопив цей погляд і сказав:

— Ваш учинок, мадемуазель Лоран, хоч би якими благородними почуттями ви не покеровувалися, нерозваж…

Та Лоран перебила його:

— Є нерозважливість, яка варта мудрості. Не подумайте, що я хочу виступити в ролі героїні-викривальниці. Я просто не можу вчинити інакше. Цього вимагає моє моральне почуття.

— Але чого ви досягнете? Адже ви^не можете сказати про все це судовому слідчому?

— Ні, я хочу, щоб Керн був зганьблений прилюдно! Керн робить собі славу на нещасті інших, на злочинах і вбивствах! Завтра він хоче спочити на лаврах слави. І він повинен дістати славу, на яку він заслужив.

— Я проти цього вчинку, мадемуазель Лоран, — сказав Артур Доуель, побоюючись, що виступ Лоран може стати потрясінням для її нервової системи.

— Дуже шкода, — відповіла вона. — Але я не відмовлюсь від нього, навіть коли б увесь світ був проти мене. Ви ще не знаєте мене!

Артур Доуель посміхнувся. Ця юна гарячковість подобалась йому, а сама Марі, з розпашілими щоками, ще більше.

— Але ж це буде нерозважливий крок, — почав він знову. — Ви піддаєте себе великій небезпеці…

— Ми будемо захищати її, — вигукнув Ларе, підіймаючи руку так, ніби він тримав шпагу, готову завдати удару.

— Так, ми будемо захищати вас, — голосно підтримав друга Шауб, потрясаючи в повітрі кулаком.

Марі Лоран, бачачи цю підтримку, з докором дивилася на Артура.

— У такому разі я також супроводжуватиму вас, — сказав він.

В очах Лоран майнула радість, але відразу ж вона спохмурніла.

— Вам не можна… Ви ще хворий.

— А я все-таки піду.

— Але…

— І не відмовлюся від цієї думки, навіть коли б увесь світ був проти мене! Ви ще не знаєте мене, — посміхаючись, повторив він її слова.

ЗІПСОВАНИЙ ТРИУМФ

У день наукової демонстрації Керн особливо ретельно оглянув голову Бріке.

— Ось що, — сказав він їй, закінчивши огляд. — Сьогодні о восьмій вечора вас повезуть на багатолюдні збори. Там вам доведеться розмовляти. Відповідайте коротко на запитання, які вам ставитимуть. Не бовкніть зайвого. Зрозуміли?

Керн відкрутив повітряний кран, і Бріке прошепотіла:

— Зрозуміла, але я просила б… дозвольте…

Керн вийшов, не дослухавши її.

Він хвилювався дедалі дужче. Попереду було непросте завдання — привезти голову до залу засідань наукового товариства. Найменший поштовх міг виявитися згубним для життя голови.

Для цього було спеціально обладнано автомобіль. Столик, на якому розташовувалась голова з усіма апаратами, встановили на особливу платформу з коліщатами для пересування по рівному і ручками для перенесення сходами. Нарешті все було готове. О сьомій вечора виїхали.

… Величезний білий зал був осяяний яскравим світлом. У партері переважали сиві чуприни й лискучі лисини мужів науки, вдягнутих у чорні фраки та сюртуки. Виблискували скельця окулярів. У ложах та амфітеатрі сиділа добірна публіка, так чи інакше причетна до світу науки.

Розкішні убори дам, блискучі діаманти створювали атмосферу, що панує у концертному залі під час виступів світових знаменитостей.

Стриманий гомін глядачів, які чекали на початок, сповнював приміщення.

Біля естради за своїми столиками, мов мурахи, трудилися численні кореспонденти газет, підстругуючи олівці для стенографічних записів.

Праворуч було встановлено ряд кіноапаратів, щоб зафіксувати на плівці всі моменти виступу Керна й оживленої голови. На естраді розмістилася почесна президія з найвидатніших представників світу науки. Посеред естради височіла кафедра, на ній — мікрофон для транслювання промов по радіо для всього світу. Другий мікрофон стояв перед головою Бріке. Вона вивищувалася з правого боку естради. Помірний, уміло накладений макіяж надавав голові Бріке свіжого та привабливого вигляду, згладжуючи гнітюче враження, яке повинна була справляти голова на непідготовлених глядачів. Доглядальниця і Джон стояли біля її столика.

Марі Лоран, Артур Доуель, Ларе та Шауб сиділи в першому ряду, за два кроки від помосту, на якому стояла кафедра. Один тільки Шауб, як Ніким не «розшифрований», мав свій звичайний вигляд. Лоран прийшла у вечірньому туалеті й капелюшку. Вона низько нахиляла голову, прикриваючись крисами капелюшка, щоб Керн, випадково глянувши, не впізнав її. Артур Доуель і Ларе загримувалися.

Їхні чорні бороди та вуса були зроблені артистично. Для більшої конспірації було вирішено, що вони один з одним «не знайомі». Кожен сидів мовчки і знуджено розглядав сусідів. Ларе був у гнітючому настрої: він ледве не знепритомнів, побачивши голову Бріке.

Рівно о восьмій на кафедру зійшов професор Керн. Він був блідіший, ніж звичайно, але сповнений гідності.

Збори привітали його тривалими оваціями.

Кіноапарат затріскотів. Газетний мурашник стих. Професор Керн почав доповідь про «свої» відкриття.

То була блискуча за формою і майстерно складена промова. Керн не забув згадати про попередні, дуже цінні праці передчасно померлого професора Доуеля. Але, віддаючи належне працям небіжчика, він не забував і про свої «скромні заслуги». Слухачі не повинні були мати жодного сумніву в тому, що вся честь відкриття належить йому, професорові Керну.

Його промова кілька разів переривалася оплесками. Сотні дам спрямовували на нього біноклі та лорнети. Біноклі та моноклі чоловіків з не меншою цікавістю спрямовувалися на голову Бріке, яка вимушено посміхалась.

За знаком професора Керна доглядальниця відкрутила кран, пустила повітряний струмінь, і голова Бріке тепер мала змогу говорити.

— Як ви почуваєтеся? — запитав її старенький учений.

— Дякую, добре.

Голос Бріке був глухий і хрипкий, надміру пущений струмінь повітря свистів, звук був майже позбавлений модуляцій, і все ж виступ голови справив надзвичайне враження. Такий шквал аплодисментів не завжди доводилося чути і всесвітньо знаменитим акторам. Але Бріке, яка колись упивалася успіхом, виступаючи у маленьких кабаре, цього разу лише стомлено опустила повіки.

Хвилювання Лоран дедалі зростало. Її почав бити нервовий дрож, і вона міцно зціпила зуби, щоб вони не цокотіли. «От зараз» — кілька разів говорила вона собі, але щоразу їй бракувало рішучості. Атмосфера гнітила її. Після кожного пропущеного моменту вона намагалась заспокоїти себе думкою, що чим вище вознесуть професора Керна, тим ганебнішим буде його падіння.

Почалися промови.

На кафедру зійшов сивенький дідусь, один із найвидатніших учених.

Кволим, хрипкуватим голосом він говорив про геніальне відкриття професора Керна, про всемогутність науки, про перемогу над смертю, про щастя спілкуватися з тими, хто дарує світові найбільші наукові досягнення.

І в той час, коли Лоран найменше на це сподівалася, якийсь вихор довго стримуваного гніву та ненависті підхопив її і поніс. Вона вже не володіла собою.

Лоран кинулася на кафедру, ледве не збивши з ніг приголомшеного дідуся, майже скинула його, зайняла його місце і зі смертельно блідим обличчям і палаючими, немов у лихоманці, очима фурії, яка переслідує вбивцю, нерівним голосом почала свою палку, сумбурну промову.

Увесь зал стрепенувся, коли вона з'явилась.

Першої миті професор Керн знітився і зробив мимовільний порух у бік Лоран, так ніби хотів затримати її. Потім він швидко повернувся до Джона і прошепотів йому на вухо кілька слів. Джон вислизнув у двері.

В загальному сум'ятті ніхто на це не звернув уваги.

— Не вірте йому! — кричала Лоран, показуючи на Керна. — Він злодій і вбивця! Він украв праці професора Доуеля! Він убив Доуеля! Він і зараз працює з його головою. Він мучить і тортурами примушує продовжувати наукові досліди, а потім видає їх за власні відкриття… Мені сам Доуель казав, що Керн отруїв його…

У публіці сум'яття переростало в паніку. Багато людей попідхоплювалися з місць. Деякі кореспонденти навіть погубили олівці й застигли у приголомшених позах. Тільки кінооператор старанно крутив ручку апарата, радіючи з несподіваного трюку, який забезпечував стрічці успіх сенсації.

Професор Керн цілком опанував себе. Він стояв спокійно, з посмішкою співчуття на обличчі. Дочекавшись, коли новий спазм стиснув горло Лоран, він скористався паузою, повернувся до контролерів, які стояли біля дверей, і владно наказав їм:

— Виведіть її! Хіба ви не бачите, що в неї припадок безумства?

Контролери кинулися до Лоран. Але перш ніж вони встигли добутися до неї крізь натовп, Ларе, Шауб та Доуель підбігли до дівчини й вивели її в коридор. Керн провів усю групу підозрілим поглядом.

У коридорі Лоран намагалася затримати поліція, але молодим людям пощастило вивести її на вулицю і посадити в автомобіль. Вони поїхали.

Коли схвильована публіка трохи вгамувалась, професор Керн зійшов на кафедру і вибачився перед зборами за «сумний інцидент».

— Лоран — дівчина нервова й істерична. Вона не витримала тих сильних переживань, які відчувала, проводячи цілісінькі дні у товаристві штучно оживленої мною голови трупа Бріке. Психіка Лоран надломилася. Вона збожеволіла…

Ця промова була вислухана в моторошній тиші залу.

Почулися слабенькі оплески, але вони були заглушені шиканням. Ніби подих смерті повіяв над залом. І сотні очей тепер уже дивилися на голову Бріке з жахом і жалістю, як на мерця, що встав з могили… Настрій присутніх було зіпсовано безнадійно. Багато хто пішов, не досидівши до кінця. Нашвидку прочитали заздалегідь написані промови, привітальні телеграми, акти про обрання професора Керна почесним членом і доктором різних інститутів та академій наук, і збори було закрито.

За спиною професора Керна з'явився негр і, непомітно кивнувши йому, почав готувати до перевезення назад голову Бріке, відразу змарнілу, стомлену й перелякану.

Залишившись на самоті в закритому автомобілі, професор Керн дав волю своїй люті. Він стискав кулаки, скреготів зубами і так лаявся, що шофер кілька разів стишував хід машини і запитував у слухавку:

— Алло?

ОСТАННЄ ПОБАЧЕННЯ

Уранці другого дня після злощасного виступу Керна перед науковим товариством Артур Доуель прийшов до начальника поліції, назвався і заявив, що він просить вчинити обшук у квартирі Керна.

— Обшук у квартирі професора Керна вже здійснено минулої ночі, — сухо відповів начальник поліції. — Жодних результатів цей обшук Не дав. Заява мадемуазель Лоран, як того й слід було чекати, виявилася витвором її збудженої уяви. Хіба ви не читали про це в ранкових газетах?

— Чому ви так легко повірили, що заява мадемуазель Лоран є витвором її збудженої уяви?

— Тому що, поміркуйте самі, — відповів начальник поліції, — це неймовірна річ, і, зрештою, обшук підтвердив…

— Ви допитували голову мадемуазель Бріке?

— Ні, ми не допитували жодних голів, — відповів начальник поліції.

— Дарма! Вона також могла б підтвердити, що бачила голову мого батька. Вона особисто розповідала мені про це. Я наполягаю на повторному обшуку.

— Не маю до того ніяких підстав, — різко відповів начальник поліції.

«Невже він підкуплений Керном?» — подумав Артур.

— До того ж, — провадив далі начальник поліції, — повторний обшук може викликати невдоволення громадськості. Люди і так уже обурені виступом цієї божевільної Лоран. Ім'я професора Керна у всіх на устах. Він одержує сотні листів і телеграм з висловленням співчуття йому й обурення вчинком Лоран.

— І все-таки я наполягаю на тому, що Керн вчинив кілька злочинів.

— Не можна безпідставно кидатися такими звинуваченнями, — повчально сказав начальник поліції.

— То дайте ж мені можливість підтвердити їх, — заперечив Доуель.

— Таку можливість вам уже було надано. Представники влади вчинили обшук.

— Коли ви категорично відмовляєтесь, я змушений буду звернутися до прокурора, — рішуче сказав Артур і підвівся.

— Нічим не можу вам зарадити, — відповів начальник поліції, теж підводячись.

Однак згадка про прокурора зробила своє. Трохи подумавши, він сказав:

— Я, щоправда, міг би дати розпорядження вчинити другий обшук, але, так би мовити, неофіційно. Коли обшук дасть нові дані, тоді я доповім про це прокуророві.

— Обшук має бути проведений в присутності моїй, мадемуазель Лоран і мого друга Ларе.

— А чи не забагато?

— Ні, всі ці особи можуть виявитися дуже корисними.

Начальник поліції розвів руками і, зітхнувши, сказав:

— Гаразд! Я відряджу кількох агентів поліції у ваше розпорядження. Запрошу й слідчого.

Об одинадцятій ранку Артур уже дзвонив у двері Керна.

Негр Джон прочинив важкі дубові двері, не знімаючи ланцюжка.

— Професор Керн не приймає.

Та тут наперед виступив поліцейський і примусив Джона впустити несподіваних гостей до квартири.

Професор Керн зустрів їх у своєму кабінеті, вдаючи з себе ображену доброчесність.

— Прошу вас, — сказав він крижаним тоном, широко розчинивши двері лабораторії і метнувши на ходу нищівний погляд на Лоран.

Слідчий, Лоран, Артур Доуель, Керн, Ларе і двоє поліцейських зайшли.

Знайома обстановка, з якою було пов'язано стільки тяжких переживань, схвилювала Лоран. Серце її забилося сильніше.

У лабораторії була тільки голова Бріке. Її щоки без рум'ян набули темно-жовтого відтінку мумії. Побачивши Лоран і Ларе, вона посміхнулась і закліпала очима. Ларе, здригнувшись від жаху, відвернувся.

Зайшли до суміжної з лабораторією кімнати.

Там була виголена голова літнього чоловіка з великим м'ясистим носом. Очі тієї голови були сховані за зовсім чорними окулярами. Губи злегка тремтіли.

— Очі болять, — пояснив Керн. — От і все, що я можу вам запропонувати, — додав він з іронічною посмішкою.

І дійсно, оглянувши весь будинок від підвалу до горища, інших голів не виявили.

Коли поверталися назад, знову довелося проходити через кімнату, де була товстоноса голова. Розчарований Доуель уже було попростував до виходу, а за ним рушили слідчий і Керн.

— Почекайте! — зупинила їх Лоран.

Підійшовши до голови з товстим носом, вона відкрутила повітряний кран і запитала:

— Хто ви?

Голова рухала губами, але голос не звучав. Лоран пустила сильніший струмінь повітря. Почувся шиплячий шепіт:

— Хто це? Ви, Керн? Відкрийте-но мені вуха! Я не чую вас…

Лоран заглянула у вуха голови і витягла звідти великі шматки вати.

— Хто ви? — повторила вона запитання.

— Я був професором Доуелем.

— Але ваше обличчя, — задихнулася Лоран від хвилювання.

— Обличчя?.. — голова ледве вимовляла слова. — Так… мене позбавили навіть мого обличчя. Маленька операція… парафін введено під шкіру носа… На жаль, моїм лишився тільки мозок в оцій спотвореній черепній коробці… але й він відмовляється слугувати мені… Я помираю… наші досліди недосконалі… хоч моя голова й прожила довше, ніж я розраховував теоретично.

— Для чого у вас окуляри? — запитав слідчий, наблизившись.

— Останнім часом колега не довіряє мені, — і голова спробувала посміхнутись. — Він позбавляє мене можливості чути і бачити… Окуляри непрозорі… щоб я не виказав себе перед небажаними для нього відвідувачами… Зніміть же ці окуляри….

Лоран тремтливими руками зняла окуляри.

— Мадемуазель Лоран… ви? Здрастуйте, друже мій!.. А Керн сказав, що ви поїхали… Мені погано… працювати більше не можу… Колега Керн тільки вчора милостиво оголосив мені амністію… Коли я сам не помру сьогодні, він пообіцяв завтра звільнити мене…

І раптом, побачивши Артура, який стояв збоку, ніби заціпенівши, блідий мов смерть, голова радісно проказала:

— Артуре!.. Сину!..

На мить її пригаслі очі проясніли.

— Батьку, рідний мій! — Артур ступив до голови. — Що з тобою зробили?..

Він похитнувся. Ларе підтримав його.

— От… добре… Ще раз ми побачилися з тобою… після моєї смерті… — прохрипіла голова професора Доуеля.

Голосові зв'язки майже не працювали, язик погано ворушився. В паузах повітря зі свистом вилітало з горла.

— Артуре, поцілуй мене у лоб… коли тобі… не… не неприємно…

Артур нахилився і поцілував.

— Ось так… тепер добре…

— Професоре Доуель, — сказав слідчий, — чи можете ви повідомити нас про обставини вашої смерті?

Голова перевела на слідчого вже майже згаслий погляд, певне, погано розуміючи, що й до чого. Потім, зрозумівши, повільно скосила очі на Лоран і прошепотіла:

— Я їй… говорив… вона знає все.

Губи голови перестали ворушитись, а очі затьмарились.

— Кінець, — сказала Лоран.

Деякий час усі стояли мовчки, приголомшені тим, що сталося.

— Ну що ж, — порушив важку мовчанку слідчий і, повернувшись до Керна, сказав — Прошу за мною до кабінету! Я маю допитати вас.

Коли двері за ним зачинилися, Артур важко опустився на стілець біля голови батька і затулив обличчя руками.

— Бідолашний, бідолашний батько!

Лоран м'яко поклала йому руку на плече.

Артур поривчасто підвівся і міцно потис її.

З кабінету Керна почувся постріл.

ЗМІСТ

ЛЮДИНА-АМФІБІЯ

ОСТРІВІ ЗАГИБЛИХ КОРАБЛІВ

ГОЛОВА ПРОФЕСОРА ДОУЕЛЯ

©  — україномовна пригодницька література

Примітки

1

Лінь — тонкий мотузок.

(обратно)

2

Арауканці — одне з племен американських індіанців.

(обратно)

3

Гурони — плем’я американських індіанців.

(обратно)

4

Кондрат Геснер — відомий німецький вчений XVI століття. Написав «Книгу про тварин», що мала протягом довгого часу надзвичайно великий вплив на натуралістів. (Прим. автора).

(обратно)

5

Лідінг — по-англійськи — ведучий. (Прим. автора).

(обратно)

6

Агава — рослина з соковитим м’ясистим листям. З її волокон роблять тканини, із соку готують «пульке» — улюблений напій місцевих жителів. (Прим. автора).

(обратно)

7

Тритон — за грецькою міфологією, бог морської хвилі. Сурмлячи в морську черепашку, він викликав або ж припиняв хвилювання моря. Його часто зображали верхи на дельфіні. (Прим. автора).

(обратно)

8

Гаучо — напівдикі чабанські племена, що живуть у пампасах, метиси, в яких, проте, переважає індіанська кров. Чудові вершники. (Прим. автора).

(обратно)

9

25 травня 1810 року провінції Ла-Плата утворили революційну спілку — «Хунту», арештували місцеву владу, проголосили тимчасовий уряд і відокремились від Іспанії. (Прим. автора).

(обратно)

10

Медуза-Горгона — в грецькій міфології крилата жінка-чудовисько із зміями замість волосся на голові.

(обратно)

11

Пулькерія — шинок.

(обратно)

12

Феміда — богиня порядку, справедливості, правосуддя у стародавніх греків.

(обратно)

13

Коронель Діас — одна з вулиць, на яку виходить в'язниця.

(обратно)

14

Бізетт — кольорові шпури, якими прикрашався одяг.

(обратно)

15

Блонди — мережива з шовку. Назву свою ці мережива дістали за жовтуватий полиск своїх ниток (по-французьки «blond» — «солом'яний колір»).

(обратно)

16

Гранд — титул іспанського вищого дворянства.

(обратно)

17

Двічі: «Мало повітря, качайте швидше». Тричі: «Багато повітря, качайте повільніше». Томсон пропускав ці сигнали, оскільки їхні водолазні костюми мали власний запас повітря.

(обратно)

18

Вівісекція — розтин та інші операції, які робляться на живій тварині задля наукового дослідження.

(обратно)

Оглавление

Олександр Бєляєв ЛЮДИНА-АМФІБІЯ ОСТРІВ ЗАГИБЛИХ КОРАБЛІВ ГОЛОВА ПРОФЕСОРА ДОУЕЛЯ

ЛЮДИНА-АМФІБІЯ

  Частина перша

    «МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ»

    ВЕРХИ НА ДЕЛЬФІНІ

    НЕВДАЧА ЗУРІТИ

    ЛІКАР САЛЬВАТОР

    ХВОРА ВНУЧКА

    ЧУДЕСНИЙ САД

    ТРЕТІЙ МУР

    НАПАД

    ЛЮДИНА-АМФІБІЯ

    ДЕНЬ ІХТІАНДРА

    ДІВЧИНА І СМАГЛЯВИЙ

    СЛУГА ІХТІАНДРА

    У МІСТІ

    ЗНОВ У МОРІ

    МАЛЕНЬКА ПОМСТА

    НЕТЕРПІННЯ ЗУРІТИ

    НЕПРИЄМНА ЗУСТРІЧ

    БІЙ ІЗ СПРУТАМИ

    НОВИЙ ДРУГ

  Частина друга

    У ДОРОЗІ

    ЦЕ «МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ»!

    ПОВНИЙ ХІД!

    НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОЛОНЕНИЙ

    ПОКИНУТА «МЕДУЗА»

    ЗАТОНУЛИЙ КОРАБЕЛЬ

  Частина третя

    НОВОЯВЯЕНИЙ БАТЬКО

    ЮРИДИЧНИЙ КАЗУС

    ГЕНІАЛЬНИЙ БЕЗУМЕЦЬ

    СЛОВО ПІДСУДНОГО

    У ТЮРМІ

    ВТЕЧА

ОСТРІВ ЗАГИБЛИХ КОРАБЛІВ

  Частина перша

    І. НА ПАЛУБІ

    II. БУРХЛИВА НІЧ

    III. ПУСТЕЛЯ

    IV. САРГАСОВЕ МОРЕ

    V. У ЦАРСТВІ МЕРТВИХ

  Частина друга

    І. ТИХА ПРИСТАНЬ

    II. МЕШКАНЦІ ОСТРІВЦЯ

    III. ГУБЕРНАТОР ФЕРГУС СЛЕЙТОН

    IV. НОВЕ ЖИТТЯ

    V. ВИБІР НАРЕЧЕНОГО

    VI. ПОРАЗКА СЛЕЙТОНА

  Частина третя

    І. ЗМОВА

    II. ВТЕЧА

    III. БЕЗ ПОВІТРЯ

    IV. ПОРЯТУНОК

  Частина четверта

    1. НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ

    II. НОВИЙ ГУБЕРНАТОР

    III. КУРЕЦЬ ОПІУМУ

    IV. ЗНИКЛИЙ ОСТРІВ

    V. ВЕЛИКІ ПОДІЇ

    VI. «АРЕШТУВАТИ ЙОГО!»

    VII. СТАРИЙ БОККО

    VIII. ЗНОВУ НА ОСТРОВІ

    IX. «БОГИ МСТЯТЬ»

    X. ТАЄМНИЦЯ КАШТАНА СЛЕЙТОНА

    XI. ВОДА І ВОГОНЬ

ГОЛОВА ПРОФЕСОРА ДОУЕЛЯ

  ПЕРША ЗУСТРІЧ

  ТАЄМНИЦЯ ЗАБОРОНЕНОГО КРАНА

  ГОЛОВА ЗАГОВОРИЛА

  СМЕРТЬ ЧИ ВБИВСТВО?

  ЖЕРТВИ ВЕЛИКОГО МІСТА

  НОВІ МЕШКАНЦІ ЛАБОРАТОРІЇ

  ГОЛОВИ РОЗВАЖАЮТЬСЯ

  НЕБО І ЗЕМЛЯ

  ПОРОК І ДОБРОЧЕСНІСТЬ

  МЕРТВА ДІАНА

  ЗНИКЛИЙ ЕКСПОНАТ

  ДОСПІВАНА ПІСНЯ

  ЖІНКА-ЗАГАДКА

  ВЕСЕЛА ПРОГУЛЯНКА

  ДО ПАРИЖА!

  ЖЕРТВА КЕРНА

  ЛІКАРНЯ РАВІНО

  «БОЖЕВІЛЬНІ»

  «СКЛАДНИЙ ВИПАДОК У ПРАКТИЦІ»

  НОВЕНЬКИЙ

  ВТЕЧА

  ПОМІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

  ЗНОВУ БЕЗ ТІЛА

  ТОМА ПОМИРАЄ ВДРУГЕ

  ЗМОВНИКИ

  ЗІПСОВАНИЙ ТРИУМФ

  ОСТАННЄ ПОБАЧЕННЯ

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg