Це було наприкінці п'ятдесятих років минулого століття, коли на земній кулі почали з 'являтися перші атомні електростанції. В мою душу закралась тривога: земляни отримали в своє розпорядження таку силу, яка здатна знищити й саму нашу планету. А невдовзі до моїх рук потрапив науковий матеріал, який свідчив: у Сонячній системі колись було не дев'ять планет, а десять — десята планета чомусь «розірвалася, неначе бомба». Так писав академік В. Г. Фесенков. Уламки саме цієї планети падають на Землю у вигляді метеоритів.
На рубежі 50-х і 60-х років з цих моїх тривог народилася стаття «Слідами космічної катастрофи», що здобула широке визнання не лише в Україні, а й за її межами. Її визнали навіть поважні вчені — скажімо, всесвітньо відомий академік В. А. Амбарцумян. Щоправда, він не погодився з прикінцевим розділом статті, в якому я висловлюю гіпотезу щодо того, куди і яким шляхом полетіла найбільша маса загиблої планети. Статтю додано до роману, читач знайде там цю гіпотезу — я його застерігаю, що ставлюся до неї критично. Не знімаю гіпотезу лише з літературних міркувань: адже ж я додаю статтю до науково-фантастичного роману, тож елемент фантастики в ній не буде на вигляд зайвим.
А проте йдеться не лише про елемент фантастики. Відомо, наприклад, що у Всесвіті чомусь вибухають цілі галактики, котрі складаються з мільярдів зірок. Отже, ланцюгові реакції існують не лише на атомному, а й на космологічному рівні. Коли так поглянути на мою гіпотезу, то вона вже не матиме надто фантастичний вигляд.
Комментарии к книге «Син Сонця — Фаетон», Николай Данилович Руденко
Всего 0 комментариев