Моє захоплення біологією й медициною походить від однієї незвичайної зустрічі в далекій юності.
…Це сталося під час громадянської війни, в Криму. Після короткого бою наш полк увечері зайняв невелике гірське містечко. Другого дня — ще тільки розвиднялося — мене розбудили:
— До командира!
У гімнастерці, без пояса, у вовняних шкарпетках командир м’яко ходив по кімнаті, трохи клишаво, але чіпко ставлячи ноги, наче під ним була не підлога, а хитка палуба.
— Візьми, браток, з собою хлопців і піди ось з матусею.
Маленька жінка, яку я було й не помітив у ранкових сутінках, звелася з стільця, вклонилася.
— Оце пан лікар дуже просив панів червоних…
Командир суворо зауважив:
— Не панів, а громадян!
Жінка покірно повторила незвичне для неї м слово:
— …Громадян червоних прийти. Нагальна справа. А пан лікар оце занедужав.
Зітхнула й журно похитала головою.
— Розберись. Потрібна буде допомога — сигналь. Та обережно там! — кинув уже наздогін командир.
Ми спускалися стрімкою стежкою. Попереду на диво легко йшла літня провідниця. За мною гупав важкими черевиками Іван, а позад нього ледь чутно дрібцював Галієв.
Ранок був якийсь сірий, млявий. В’їдливий туман ліз під шинелю. Я зіщулився і спросоння чіплявся ногами мало не за кожен камінчик.
Зненацька Іван відкашлявся і неголосно, але з натиском почав читати:
Разворачивайтесь в марше!Словесной не место кляузе.Тише, ораторы!ВашеСлово,Товариш маузер.Я озирнувся. Іван ляснув долонею по кобурі маузера і змовницьки підморгнув. Розхристані груди підставлені терпкому морському вітрові, вицвіла будьонівка збита на потилицю, чуб над карими відважними очима і волохаті чорнющі брови. Рубонув кулачищем повітря:
Пусть,Оскалясь короной,вздымает британський лев вой.Коммуне не быть покоренной.Знав він напам’ять багато, бісова душа. А чого б йому не знати — в університеті навчався. Недовго, правда. Посадили за політику. А тут і революція.
Левой!Левой!Левой!Я мимоволі виструнчився і вже ступав бадьоро, скоряючись ритму вірша.
Стежка збігла на пустинний берег. Грайлива хвиля кинулась до нас і пустотливо покропила холодними бризками.
— Ого-го-го! — радісно загоготів Іван і розпростер руки, немов зібрався обійняти закутане в туман море.
На самісінькому березі під захистом скель притулився будинок, геть обплутаний в’юнкою виноградною лозою в багряному листі.
Комментарии к книге «Ярославна», Любовь Михайловна Коваленко
Всего 0 комментариев