«Шахти в небі»

Марія РОМАНІВСЬКА ШАХТИ В НЕБІ

Науково-фантастична повість

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

КВІТКА НАРКОМА

За вікном крутила березнева метелиця. Білі сніжинки налітали зграями і розбивалися об скло в химерних візерунках. Зима була ще в повній силі.

І зовсім дивно виглядала на фоні цього засніженого вікна свіжа червона квітка. Вона стояла в склянці на великому письмовому столі. Це була камелія з вогненними пелюстками, що відтіняли оксамит вічнозеленого листя. Але як опинилась ця дитина субтропіків на фоні зимового пейзажу Москви?

- Подивіться, хіба це не втілена поема?

Нарком узяв склянку з квіткою і пересунув її ближче до відвідувача. В раптовій посмішці блиснули білосніжні зуби, і ледь примружені жваві очі зупинилися на обличчі співбесідника.

Це був невисокий білявий чоловік середнього віку, але поруч з великою, широкоплечою постаттю наркома він здавався майже хлопчиком. У його маленькій, добре збудованій постаті було щось хлоп’яче. Білявий чуб вихрився над круглим чолом задерикувато, як у юнака, а в обрисі трохи припухлих вуст було щось наївно-дитяче.

- Це звідти? - запитав він з неприхованим захватом і обережно торкнувся гладенького, мов лакованого, листя.

- Звідти, - підтвердив нарком, - квітку привіз мені один ботанік, що їздив, так би мовити, “консультувати” тамошню рослинність. Всюди там суха пустеля, і раптом - камелія, квітка вологих зон! А коли ви прилетите туди із своїми ВВЕС [1] , там виросте велике заквітчане місто… Скільки ж кіловат енергії, - тільки вже цілком певно, - ви можете дати?

- Як і передбачалося, - жваво відповів маленький чоловік. - Спочатку пустимо в експлуатацію одну ВВЕС на 500 кіловат, потім ще чотири. Отже, матимемо 2500 кіловат. Це надто скромно, правда? Колись такі цифри здаватимуться мізерними, а ми - технічними пігмеями.

- Не треба знижувати своїх досягнень, друже, - сказав нарком. - Кілька тисяч кіловат для електрифікації, нехай тимчасової, нового міста в пустелі… В наші часи, року 1936-го, це не абищо! Ви прихильник енергії вітру - гаразд, використайте штор! Майбутні покоління, звичайно, дбатимуть про інші масштаби… тоді, коли вітер, сонце, вода і атом цілком замінять брудне вугілля, коли вугільний порох можна буде знайти либонь тільки в музеї… А шахтарі “вітряних шахт” безперечно будуть завжди рум’яні, чисті й молоді, як ви, товаришу Катинський.

- О, - засміявся Катинський, - мені вже тридцять сім. Хоч, правду кажучи, я й сам цьому не вірю.

- А мені - п’ятдесят п’ять, і, правду кажучи, я теж не вірю, - сказав нарком, і його темні очі під глетчером сивого волосся спалахнули запалом молодості. - Хіба можна нам старітись, коли кожен день несе стільки нового, стільки цікавого? На північному полюсі крижаний вітер гріє каву; серед піщаних дюн, оббризкані студеною водою, зацвітають троянди і камелії… Хіба постарієш? Знаєте, в чому таємниця довгої молодості? Треба вміти відкликатися на кожну справжню радість. І друге: вміти мужньо й молодо переступати перешкоди…

Нарком замовк і задумано поглянув на літ сніжинок за широчезним вікном. Вони літали вже зовсім сонно, осідаючи на склі.

- Втратиш силу рухатися вперед і загинеш - заснеш, розтанеш, - продовжував він. - Знаєте, мені довелося колись тікати з тюрми. І от треба було перебратися через гірський кряж. Іншого шляху не було - все, інше несло смерть. Нас було двоє - товариш і я… Дорога була важка, і вже на другий день ми почали занепадати духом. Пішов сніг, такий сонний липкий сніг. Мій товариш зупинився, вибившись із сил. Він засинав і, як дитина, просив не будити його, дати спокійно вмерти. Він уже не хотів ані волі, ані чого іншого. То був страшний сон - замерзання. Але я знав: ми ще були потрібні не для свого особистого маленького життя… Боягузи! Як ми сміли зупинитись! - Вставай! - загорлав я товаришеві і, схопивши за плечі, став трусити його щосили, поки переміг цей жахливий сон. Тоді ми знову подерлися по кризі. І за останнім шпилем побачили сонце. Пурга вщухла. І сонце зігрівало нас, напівзамерзлих, ледве живих, але непереможених.

Немов підтверджуючи наркомове оповідання, крізь сніжинки раптом просочився промінь сонця, і вікно засяяло перламутром. Промінь торкнув червону квітку, і вона спалахнула.

- І от тепер… У боротьбі за розквіт пустелі вже пішли машини на неприступні бархани. Переходили льодові шпилі - подолаємо й піщані гори! Адже справа не в естетиці, не в тому, що нам не подобаються піщані дюни і красивіше виглядатимуть поля квітів та рослин. Справа ви знаєте в чому, дорогий товаришу Катинський? У тому, що туркмени мусять забути і утиски суворої природи, і спеку, і піщані бурі, як забувають вони вже наскоки басмачів.

- І ви думаєте, що…

- Я думаю, дорогий мій, - з запалом продовжував нарком, кладучи руки на плече Катинському, - що коли радянські автомобілі вперше йшли в Кара-Кумський пробіг, це була проблема перейти бархани! А тепер ми кажемо: “Бархани треба знищити, там ростимуть квіти!”

Рука лежала на плечі Катинського, тепла, трохи важкувата. Здавалося, від неї йшли спокій і впевненість.

- Отже, готуйтесь! - закінчив нарком. - На все добре. А камелію цю, до речі, візьміть собі. Візьміть, візьміть… Адже ви мусите бути й поетом. Так, так, ви ж справжній радянський винахідник… Ви подаруєте квітку дружині чи любій дівчині, а вони обдарують вас палким привітом. А це не шкодить, правда?

ЧАСТИНА ПЕРША

ЕОЛИХА

Опуклі й увігнуті дзеркала фізичного кабінету відбивали в блискучій глибині ряди дитячих постатей, повних зосередженої уваги. Дзеркала жартівливо змінювали обличчя, витягали у вузькі сигари, розплющували в плескаті смішні місяці, з коротких носів робили комарині, з довгих - чудні бульбашки. Дзеркалам належало в кабінеті почесне місце, та сьогодні ніхто не звертав на них уваги. Всю увагу привертала до себе смуглява чорноволоса дівчина, що читала доповідь.

Адже сьогодні було останнє заняття геофізичного гуртка, який незабаром мап перейти вже на весняну практику: діти збиралися розпочати будівництво своєї метеорологічної станції. Гуртківці пишалися своїми доповідачами недаремно. Перший геофізичний мав славу найкращого серед гуртків фізичної лабораторії.

- Еолиха провалиться, от побачиш, - шепотів своєму сусідові тоненький білявий Сашко, хлопчисько з насмішкуватим гостреньким обличчям. - Побачиш! У Ніни сьогодні чомусь поганий настрій, і вона не підготувалася.

Ніна була прихованою “симпатією” Сашка. Це, правда, виявлялося найбільше в тому, що він дуже любив її дражнити.

- Нізащо! - відповів сусід. - Таке вигадав. У неї про вітер і вночі запитай, так усе скаже.

“Еолихою” називали Ніну на честь Еола - бога вітрів. Кожного з цих юних геофізиків наділяли прізвиськом за тим атмосферним явищем, яке він спеціально вивчав. Вітер дістався Ніні, бо вона уславилася в школі моделлю вітродвигуна. Але важко було б і придумати інше прізвисько, яке б так пасувало до Ніниної вдачі.

Коли Ніна входила, вірніше вбігала в кімнату, всім, певно, здавалося, що то вітер відчиняв двері чи кватирку. Чорне кучеряве волосся ніколи не лежало, а розліталось на всі боки, мов наелектризоване. Непропорціонально довгі руки рухалися, як крила вітряка, так принаймні запевняв Сашко. І вся тоненька постать, здавалось, завжди кудись летіла. Це було живе втілення руху, розхристаності, нестримних поривів… “Таку вже “вітряну” вдачу має дівчина!” - жартома пояснювала сама Ніна.

- Власне, що ж таке вітер?

Ніні рішуче заважали в доповіді її руки. Вони не зносили спокою, ці тонкі і довгі руки підлітка. Воші любили викручувати всякі гвинтики, лагодити штепселі, електричні плитки, утюги, стругати, палко жестикулювати - що завгодно, тільки не триматися на одному місці. А коли Ніна хвилювалась, вона зовсім не знала, що з тими руками робити.

Цього разу вона й справді хвилювалася. Доповідь на таку рідну, справді рідну тему… тему її любого дяді Толі!

Але вона не підготувалась, бо одна подія вже кілька днів порушувала розмірений біг навчання і розваг. До того ж шалено боліла голова, мабуть, після безсонних ночей.

Думки од сили вбиралися в слова, і хотілося красномовно розмахувати руками, щоб підтримувати їх безперервний рух. Але Ніна знала, що Давид Львович, керівник гуртка, не терпів, коли під час промови жестикулювали.

“…Лишенько, ще й Сашко єхидно всміхається, - майнуло в голові Ніни. - Думає, що провалюсь… Смішно… я ж усе це знаю!”

- Наша земля, - говорила Ніна, - ніби плаває в повітряному океані. І, так само, як в океані є різні течії, так і повітряні маси невпинно рухаються в різних напрямах.

- Ну, і чого ж вони все-таки рухаються? - запитав з місця Давид Львович, приязно блиснувши склом окулярів.

- Причиною руху є нерівномірність нагрівання сонцем, - бадьоро озвалась Ніна, відчувши тепле співчуття керівника. - Земна поверхня нагрівається не скрізь однаково. На екваторі сонячне проміння падає на землю вертикально. Тут воно, гаряче й щедре, нагріває її найдужче. Не те, ми знаємо, буває на полюсах. Що ближче до полюсів, то все скісніше падає проміння і все скупіше воно гріє землю. Повітря нагрівається тим теплом, яке випромінює поверхня землі.

На екваторі тепле, а, значить, і легше повітря здіймається вгору, а на зміну йому з далеких країн Арктики повзуть важкі холодні маси. Піднявшись на кілька кілометрів, нагріте повітря розтікається двома… еге ж, двома потоками і тече до полюсів.

Отак хвилюється повітряний океан. Так народжуються головні вітри - пасати і контр-пасати…

- От вичитує, - розчаровано прошепотів Сашко, - як з книги! - Він уже починав побоюватись, що після доповіді не знайдеться жодної причіпки, щоб подражнити Ніну…

Ніна й справді дуже просто і ясно розповіла про напрями повітряних потоків і перейшла до того, як вітри можуть змінювати напрям і швидкість залежно від місцевих метеорологічних умов.

Але раптом зупинившись, дівчина затягла паузу, зашелестіла папірцями, де були записані тези. Ні, рішуче їй сьогодні було важко, надто важко зосередитись.

- Які ще бувають вітри? - підказав їй Давид Львович.

- Так от про інші вітри, стріпнула волоссям Ніна. - Я вже казала, що поверхня землі нагрівається неоднаково, хоч би й на одній географічній широті. Наприклад, сухі піски пустині будуть нагріватись і охолоджуватись швидше, ніж якась країна біля моря. Отож виникають місцеві вітри… Візьмімо хоч би такі: вони дмуть вдень з моря на берет, а вночі навпаки. Ці вітри звуться мусонами…

Неясний гул пронісся серед слухачів, а Сашко, нарешті, підскочив на місці з виглядом цілковитого задоволення.

- Які мусони? - закричав він. - Мусони - це вітри, що віють взимку з материків на океани, а влітку навпаки.

- Атож, - озвався його сусід. - Та й бризи - це зовсім інше… І вони дмуть уночі з моря на берег, а не вдень.

Ніна почервоніла і сердито замахала руками:

- Ах, хіба не все одно! Ви ж знаєте, що все це мені відомо!

- Ех, ти, “вітре”, - докірливо засміявся Давид Львович. - Ясно, що це не все одно!

- Ох, - комічно зітхнула Ніна, - мені було і так нудно з цими пасатами, мусонами. Але я можу розповісти, як всякі вітри стають дуже слухняними, коли їх використовує інженер Катинський.

- Розкажи! Це цікаво! - загомоніли слухачі.

Ніна пригладила волосся, відкашлялась і почала доповідь у новому плані.

Ви ж знаєте, що мій дядя Толя - один з тих учених, які працюють над вітродвигунами… Я вам уже розповідала, що вітер у нього робить абсолютно все. Навіть гріє ванну і варить їжу. Його вітрячки, що стоять у північних-кригах, творять там електричне сонце. У теплицях, у штучному теплому кліматі спіють тропічні плоди. А в пісках далекої пустелі, де самі лиш колючки та суховії, вітродвигуни перетворюють пустелю на квітучу країну. Ви, певно, чули, як вони дістають там воду? Та все це дрібниці, коли я вам розповім, що робить Анатолій Сергійович тепер!

Ви, мабуть, знаєте, що вітер над рівною поверхнею може віяти прямолінійно. Але ж на землі він зустрічає горби, ліси, будинки і всякі інші перешкоди. Обминаючи їх, вітер закручується, завихрюється і від тертя об перешкоди втрачає силу. Чим вище ж, тим вітер сильніший, швидший, працездатний! От дядя і сконструював висотні вітроелектричні станції, які зможуть працювати на висотах між 1000 і 2000 метрів. Це буде щось подібне до небесних “шахт”, закинутих вгору, в глиб повітряних просторів, щоб викачувати звідти енергію “блакитного вугілля”.

Але найцікавіше, що станції будуть летючі, висітимуть у повітрі, як дирижаблі…

Тут уже Ніна зробила паузу і переможно оглянула аудиторію. Всі застигли, зацікавлені: ясно, хто б з їхніх гуртківців міг розповісти про вітер Такі цікаві новини?

- Які ж то двигуни? Що за двигуни? Розкажи! - нарешті загомоніли всі.

Та Ніна вже вщухла, мов той вітер, про який вона тільки що розповідала. Так з Еолихою бувало часто. Вона мляво схилила голову, зітхнула і благально звернулась до Давида Львовича:

- Дозвольте продовжити доповідь іншим разом. Я розповім тоді навіть і про ті капосні мусони. Принесу, до речі, і рисунки дядиних вітродвигунів. А сьогодні я вже більше не можу. Дуже болить голова…

- От тобі й раз! Роздратувала і кінець!.. - закричав Сашко.

Товариші обступили Ніну, та вона більше не схотіла говорити. Вона й справді була сьогодні якась втомлена і незвичайна.

- А все-таки ти сплутала мусони і бризи! - єхидно зауважив Сашко, підходячи до Ніни. - Ти нічого до кінця не доробиш як слід!

- Ет, покинь! - сказала Ніна і викривила йому в дзеркало презирливу гримасу. Зморщений ніс витягся, як панчоха, в чудернацькій глибині скла.

- О, - сказала Майя, - прогрес! Ніна глянула в дзеркало.

- Їй я дозволяю! - сказав Давид Львович.

- Нічого не вийде! - задерикувато відповіла Ніна, викликавши загальний сміх.

Усі знали “секрет” цих дзеркал. Про нього якось проговорився Давид Львович Сашковій мамі.

Коли приходили у фізкабінет дівчатка, вони верещали від захвату і крутились, як дзиґи, перед дзеркалами. З цього Давид Львович робив сумні висновки про їх легковажність і дуже зітхав, приймаючи до своєї групи. Він запевняв, що поведінка перед дзеркалом одразу характеризує дівчинку. На його превеликий жаль, виходило так, що рідко яка з дівчат витримувала спокусу покрасуватись перед дзеркалами, хоч вони були й криві. Але не так було з Ніною, коли вона вперше зайшла до фізичного кабінету. Вона навіть не глянула на дзеркала, одразу полонивши цим серце керівника. Цьому була причиною одна особиста риса Нінчиної вдачі - вона дуже хотіла бути подібною до хлопця. Байдужість до своєї зовнішності навіть стала в неї певною звичкою. Так, Ніна ніколи не викладала у зачіску свого блискучого волосся, і воно розвівалося пишним букетом.

…Дівчинка попрощалася з Давидом Львовичем і вийшла з товаришами з кабінету. По осяяних кімнатах палацу метушилися веселі діти. Килими надавали затишку, вабили відпочити. Ніна була якась мрійна, розгубленіша, ніж завжди.

- Сашко, - раптом озвалась вона, - а що було б, коли б я оце раптом поїхала кудись далеко? Ти скучав би за мною?

Запитання було несподіване, незрозуміле, а тон був м’який - зовсім не тон Еолихн-Ніни. Спантеличений Сашко вирішив, що це якийсь вибрик.

- Ах, - кумедно викривив він обличчя. - Я негайно б кинувся в море і розбив би груди об каміння.

- Блазень! - сердито огризнулась Ніна. - А я думала…

І, повернувшись, швидко побігла геть.

Захоплена потоком веселої дітвори, Ніна опинилась у тихому кабінеті директора, де, приготовані до наступної виставки, стояли найкращі моделі. Повз Ніну пропливло колесо її власного вітряка. Мережана башта граціозно тримала це віяло, складене з багатьох дрібних лопатей. Унизу, в маленькому штучному “арику”, серед жовтих піщаних берегів блищала вода. Ніна зупинилася, сперлась об край столу і забула вмить і про дітей, і про доповідь, і про палац.

Модель зникла. В її уявленні ожив побудований за цією моделлю вітряк. Сполохане гарячим вітром, плавно закрутилось віяло. Коливальний рух передався поршневі насоса. І тоді з глибини пісків синьою стрічкою потекла вода. Як це прекрасно: силою суховію, пекучого вітру пустель, подавати холодну воду, життя! А це ж тільки часточка великого плану дяді Толі!

Замислена Ніна вийшла з кабінету. Полонена своїми думками, вона опинилась в одній з кімнат відпочинку і сховалась в затишному кріслі.

Далекі звуки з “Казок Гофмана” навіювали мрії. На стелі, легкі й фантастичні, рухалися силуети героїв казок, подані світловим ефектом. Химерні думки проносилися в Ніниній голові, шарпали її гаряче, поривчасте серце.

“Як бути? Іти їм назустріч?..”

Ніна витягла лист і перечитала його чи не в сотий раз.

“…Отже, Ніночко, я вирушаю з своєю ВВЕС у далеку країну. Це Кара-Куми. Там на сотні кілометрів - піщані дюни, колючки і все… Але й там зростає багатющий квітучий край. Отож і вітрові знайдеться чимало роботи. Хіба це не цікаво?.. Я бачу, як твій носик співчутливо поринув у мій лист. Адже й ти успадкувала “пристрасть” до техніки, на яку хворіють усі Катинські”.

Ніна акуратно склала лист і раптом усміхнулась. Так… Вона вирішила!

КОЛИ ЦВІЛИ ПРОЛІСКИ

Весняний вітер голубив землю. Щоправда, він був холоднуватий, бо народився у далеких арктичних просторах, тільки давно заплутався в повітряних шляхах, втратив свій холод і був лише прохолодний, як мокра відтала земля.

Норд-вест - показували флюгери на даху будинку.

Тут був цілий ліс флюгерів та різноманітних анемометрів [2] розставлених на височезних шпилях. Вони ловили вітер і розкладали його на певні швидкості, бали, напрямки.

Невловимий - ставав уловимим. Лютий, він оббігав дах будиночка і закручувався в примхливі вихри.

Ось один з вихрів гнівно шарпнув відчинену кватирку, грюкнув нею і поворушив маленьким пакунком, що на шворці звішувався в кімнату. Це був букет з розквітлих пролісків. Вони пахли лісом і весною.

Проліски були в обгортці, перев’язаній блакитною стрічкою. Вони знову заколихалися від пориву вітру, зашаруділи папером, і гладкий сірий кіт, що сидів на кріслі, кинувся їм навздогін.

- Що там, Пусо? - оглянувся на кота Катинський, який працював біля столу в приємному присмерку зеленого абажура.

Він підійшов до вікна і побачив квіти. Усміхаючись, оглянув їх з усіх боків. На обгортці були уривки якихось креслень, кілька разів перетерті гумкою. Очевидно, з них було ясно, хто приніс подарунок, бо Катинський посміхнувся і, понюхавши квіти, пішов поставити їх у вазу.

Новий порив вітру знову грюкнув кватиркою. Катинський задумано поглянув на годинник і, взявши телефонну трубку, набрав потрібний номер.

- Це станція? - запитав він. - Скажіть, коли прибуває поїзд № 66 - із Херсона… Спізнюється? От невдача! Коли ж усе-таки буде поїзд? Ага, через годину? Гаразд!

Він поклав трубку й розчаровано озирнувся навколо. Знайома кімната, повна книг, рисунків моделей, принадна своєю робочою тишею, сьогодні здавалась тісною й холодною.

Катинський надів жовту шкіряну куртку й шолом, знявши це з досить своєрідної вішалки - крила вітряка, - і постукав у сусідні двері:

- Я йду, Ганно Павлівно, - сказав він. - Ви лягайте спати… Гордій Семенович? Ясно, приїде. Вечерю я візьму сам, не турбуйтеся.

Він замкнув двері і вийшов з хати. Вітер війнув йому в обличчя, збуджений, радісний. Він пахнув відталою землею, бур’янцями, першими квітами. Набубнявілі пуп’янки на гілках дерев домішували свої солодкуваті пахощі до цього весняного букета.

В саду було яскраве світло. Доріжки тяглися білими рівними стрічками. Вітер колихав дерева, і тіні від гілля бігали розпатлані, метушливі, казкові. В цьому білому феєричному світлі все здавалось незвичним. Галявинка серед саду видавалася ставком, дерева - якимись рукастими постатями.

Проте це не було світло місяця - рівне біле світло. Воно лилося звідкілясь згори, сліпуче, яскраве, багате.

Катинський проминув садок, відчинив хвіртку і вийшов на круглий майданчик. Весь майданчик з кількома будовами був залп пні цим світлом.

Джерела світла - сліпучі місяці велетенських ламп - сяяли згори, з висоти п’ятдесятиметрової башти. Легка, ажурна, вона підносилась угору стрімким тілом, а нагорі в мерехтінні відблисків плавно крутилися великі крила. Башта перекривала своєю грандіозністю весь дивовижний пейзаж двору. Тут їх було чимало, чудернацьких вітряних споруд. Вони махали хвостами й крилами, мерехтіли круглими багатолопатевими віялами, ніжними, мов якісь квіти, діловито ворушили круглими, як діжки, циліндрами…

- Добрий вечір, Анатолію Сергійовичу, - привітав Катинського сторож, що походжав з гвинтівкою навколо радгоспівської вітроелектростанції. - Гуляєте? Добре повіває, правда?

- Добре повіває! - повторив Анатолій Сергійович і попрямував до центральної башти.

Мережані переплетення бантин побігли вгору. Гвинтові сходи мов і не відчували цих легких кроків. Вітер шалено кидався на Катинського - що вище, то ставав усе дужчий. Але міцні руки цупко тримали поруччя.

Ось Анатолій Сергійович нарешті добрався до місточка башти. Просто над ним ледве колихалась блискуча кабіна, схожа на балон невеличкого дирижабля. До шуму вітру долучався ще й своєрідний гомін - то був гомін машин. Анатолій Сергійович натиснув якусь кнопку, двері кабіни нечутно розчинились.

Тут були машини, що перетворювали буйну енергію вітру на електричний струм. Крутився вертикальний вал від вітряка із шківом. З нього збігав блискучий пас, обертаючу другий - маленький шків від динамомашини та “інерційного” акумулятора, винайденого Анатолієм Сергійовичем.

Машини працювали - невтомні автомати, покірні його творчому задуму. Це було вже його минуле - оця вітроелектростанція, що живила радгосп. Вона здавалась тепер йому, винахідникові, дитячою іграшкою і все ж таки була дорога, як дорогі нам улюблені забавки нашого дитинства.

Він підійшов до вікна кабіни і глянув униз: радгосп сяяв огнями серед темних ланів, як квітучий оазис серед пустелі. Але ця “пустеля” жила. Змійкою вигиналися вогники - то йшли на нічну оранку колони тракторів.

Тоді погляд винахідника полинув у висоту - здавалося, він відшукував якусь зірку.

Але зовсім не зорі вабили його погляд. Вгорі, на висоті 500 метрів, горів яскравий зелений вогник на якомусь довгастому тілі. Можна було подумати, що це летить дирижабль, але вогник не рухався.

Це була модель останнього проекту винахідника - його радість, якою він був сповнений зараз.

Думки, турботи про вітростанцію знов опанували Катинського. Але раптом, поглянувши вниз, він розпізнав серед огнів рухливе око поїзда, що наближався з далечини.

Це був один з десятків поїздів, які проходили повз маленьку станцію, недалеко від радгоспу. А може, це і був саме той поїзд, якого він чекав сьогодні?

Катинський поквапливо глянув на годинник, було пів на першу. Інженер підвівся з місця і подався з башти вниз.

За кілька хвилин він уже був біля свого гаража і мчав на станцію на обтічному мотоциклеті, одній з численних премій за винахід.

Поїзд № 66 стояв на пероні - блискучий, урочистий, повний веселої публіки, що їхала з півдня, де весна вже буяла, п’янка й запашна.

- Только! Я тут…

З одного вагона, трохи кульгаючи, вийшов високий, сухорлявий чоловік років п’ятдесяти п’яти з англійською люлькою в зубах. Він був подібний до постаті з якої-небудь старовинної картини - смуглявий, красивий своєрідною красою літньої вже людини. Він обняв Анатолія Сергійовича, який був коли б не вдвоє менший за нього, а той засипав його запитаннями, схвильований, зраділий…

- Ну, як? Як вона, Гордію? Летить?

- Усе гаразд, малий, - сказав приїжджий, - завтра вона вилітає. Складання лебідки закінчують, цими днями її відправлять поїздом. Ну, а ти бачив наркома?

- Аякже, - відповів Катинський. - Була дружня розмова. Він прийняв мене, хоч, кажуть, хворий. Щось негаразд у нього з серцем. Отже, ми вирушаємо?

- Вирушаємо, друже, - підтвердив той, кого звали Гордієм. - І я думаю, що наші ВВЕС будуть добрим подарунком пустелі, хоч вони і не “надпотужні”… До речі, знаєш, закінчився монтаж вітростанції інженера Гасіна, тієї, що на Круглій Горі. Ти не заздриш його 60 000 кіловатам? По правді кажучи, я їм не дуже вірю. Але, можливо, це просто індивідуальна антипатія до прізвища Гасін.

- Чому це? - жваво запитав Катинський.

- О, це дурниці, - засміявся Гордій. - Це просто в мене був один неприємний знайомий з таким же прізвищем. Але то була стара людина, цей же Гасін, здається, ще молодий…

- Молодший за мене, - задумано відповів Катинський. - Мені показували цей проект: чотири трилопатеві колеса на башті. Звичайно, подробиці мені невідомі. Але я трохи знаю Гасіна і не дуже вірю в його принадні цифри.

На обличчі Катинського майнула тінь. Але зразу ж він байдуже махнув рукою:

- Ну, а коли йому пощастило… що ж, позмагаємось!

Він весело стріпнув хлоп’ячим чубом, що вибивався з-під шолома, і взяв Гордія під руку.

- Ну, поїхали!

Катинський посадив приїжджого в кабіну мотоцикла і дав повний хід. Вони вирвались у поля, окреслені різкою смугою лісу, по прекрасному брукованому шосе.

- Весною пахне, друже, - сказав приїжджий, нюхаючи повітря, як мисливець.

- …Весна, - повторював Анатолій Сергійович, - мої колишні учні несуть мені проліски. А яка там весна? Ах, знаєш, я вже не сплю ночами, думаючи про нашу мандрівку.

- О, - засміявся приїжджий, - я певний, що ти вже нічого не бачиш перед собою, крім нової ВВЕС. Ти лазиш по вітряках і ходиш по хаті, як тигр у клітці. І ти вмочаєш перо замість чорнильниці в сільницю… Ах, Только, треба бути витриманим, а ти й досі все такий же, мій любий!

Мотоцикл мчав до вогнів радгоспу. Раптом на дорозі виросла в світлі ліхтаря якась незграбна споруда. Це був сільський старий вітряк - одно з тих “страховищ”, з якими, певно, бився ще славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський.

- Дивись, - раптом здивувався приїжджий. - Чого це він такий прибраний?

Справді, на вітряку були вивішені якісь написи, а намисто з барвистих папірців квітчало “страховище”, його крила, якими воно меланхолійно ворушило.

- А ти й не знаєш? Тут без тебе хтось згадав, що минає річниця тих подій… І молодь справила свято - свято спогадів. Шкода, тільки тебе й не було! Тепер ухвалили вважати млин за недоторканну пам’ятку революційної старовини.

- Важко! - сказав Гордій, і обличчя його пройняла теплінь. - Пам’ятаєш?

- Пам’ятаєш? - підхопив і Анатолій Сергійович…

І в уяві зринули спогади про давні події на млині…

СТАРИЙ МЛИН

Чимало пережив на своєму віку старий млин.

Крізь його незграбні крила пробігали вітри. Багато чого бачили вони, гуляючи по світу, багато казок нашіптували крилам під час роботи. Чого тільки не наслухався млин, стоячи німим вартовим на роздоріжжі над широкими ланами!

Цвіли і сохли трави, потім пливли осінні тумани і завірюхи замітали дороги. Сонце висушувало зморшки на дерев’яному виду млина, а сніг набивався в них, роз’їдав і старив його.

Збудував млина колись “дивак” - тесляр Семен. “Дивак” - так його й прозивали по-вуличному, невдаху й химерника.

Була в Семена вбога, як старий трухлявий гриб, хата, дві десятини землі, восьмеро дітей та єдине багатство - меткі руки, здібні до всякої роботи: і теслярської, і столярської, і ковальської.

Хто з сільських дітей не милувався дерев’яним півником, що крутився на даху Семенової хати!

Півника зробив Семен ще замолоду: півник правив за флюгер і мав різноколірний хвіст. Червоний гребінець задерикувато їжився проти вітрів. Півник сигналізував про їх прихід з півдня, з півночі, з заходу та сходу.

Але минули роки, і злиняв, скоцюрбився півник. Стояв він на даху, мов якась нікчемна потвора. Постарів і його хазяїн, живучи в тяжких злиднях. Не могли прогодувати його навіть і меткі, золоті руки, не раз і не два проводжали його холодні вітри, коли йшов у далеке місто на заробітки. А дома сохла й хворіла дружина, мерзли в злиднях діти. Повертаючись додому, Семен уже не майстрував веселих півників. Смутнів і смутнів “дивак” і… спізнався з лихим другом, з горілкою.

Дерев’яного млина збудував Семен на замовлення сільського куркуля Матвія Тріпова.

Багатій наобіцяв Семенові за млин золоті гори, і хоч Семенова стара не дуже вірила в ці обіцянки, та все ж таки сподівалася, що Семен, ставши мірошником, заробить дітям шматок хліба. От вона й натурчала чоловікові вуха, щоб погодився будувати.

І тоді став потрошку рости, як гриб із землі, тріповський млин.

Це був звичайний, старовинний, так званого німецького типу “козловий” млин. Як казкова хатка на курячих ніжках, стояв він на високих стовпах, на “козлах”, прикрашений усякими Семеновими витівками.

На даху, як і колись на Семеновій хаті, гордовито крутився розфарбований півник. “Балкончик” угорі був різьблений, з химерним, як у старовинних “теремах”, поруччям і теж прикрашений двома півниками. Драбину, коли не треба було сходити, можна було забирати вгору. Кімнатка мірошника, яку Семен хитромудро зробив рухомою, нагадувала круглий підситок і була дуже затишна. А весь млин трохи скидався на феодальний замок.

Та хоч млин і здавався Семенові й усім сусідам напрочуд гарним, він мав чималі технічні вади, властиві тодішнім селянським млинам. Вирізьблюючи півників, Семен не подумав про форму крил. Те, що вони були довгі (аж по 5 сажнів), здавалося йому неперевершеним чудом техніки. Всякі закони “обтічності крила” були йому, звичайно, невідомі. Крила були, як крила, - незграбні, товсті. Вітер спотикався об них і багато енергії витрачав даремно. До того ж крило було не суцільне, а з дірками-щілинами, і вітер тікав крізь них, не виконуючи ніякої роботи.

Ну, а вже поворот млина за вітром був зовсім знаменитий - треба було впрягати коней, щоб повертати “терем-теремок”, або кликати з дванадцятеро людей.

Але Тріпов ще менше, ніж запрошений “інженер” - Семен, розумівся на технічних секретах вітряка. Хоч і хотілося, щоб млин молов якнайкраще, проте як це робитиметься - йому було байдуже. Багатій лише підганяв Семена, щоб швидше будував.

Але куркулиха Софія Степанівна була жінкою “ніжного серця”. Семенове різьблення на балкончику їй сподобалось. Вона пообіцяла ще окремо нагородити Семена і наказала, щоб не квапився, кінчав як слід. Нарешті настав той осінній сонячний день, коли Тріпов прийшов з родичами оглянути збудований млин і змолоти перший мішок зерна. Млин був, як новенька лялька, ще не потріпаний вітрами, не з’їдений дощами й негодами. Стояло чудове “бабине літо”. Було тепло, пахло в’ялою травою й листям. Вітер ніс із степу сухе перекотиполе з тонкими павутинками, на яких літали меткі осінні павучки.

Власник ста десятин землі - Матвій Петрович, поблискуючи медалями, придбаними з нагоди всяких свят, чекав пуску свого млина. Поважно погладжуючи бороду, він дивився, як бігав, метушився кострубатий, захеканий Семен, і ліниво мружив очі на різьблені оздоби, які прихвалювала його дружина. Разом з ними прийшов і приїжджий гість - шурин, прикажчик з міста.

І ось зарипіли, затріщали нові довгі крила. Перший мішок зерна пішов у ківш. Матвій Петрович виявив бажання зійти нагору. По обидва боки верхнього місточка стояли такі ж флюгери-півники, як і на даху. Барвисті хвости горіли на сонці. Урочистий Семен чекав слова похвали.

Але приїжджий гість назвав конструкцію вітряка дуже невдалою, він розповів, що в його місцевості роблять кращі, так звані “шатрові” (голландські) млини. В тих млинах тільки голівка (іноді й автоматично) поверталася за вітром, і не треба було гаяти часу на повертання, коли вітер мінявся. Отже, Матвій Петрович заявив Семенові, що млин - гусям ярмо і що він заплатить за роботу тільки половину грошей. Дружина його підтримала, бо хоч вона й нічого не тямила в млинах, та була завжди за те, щоб не платити.

Образився Семен, не витримав і вилаяв куркуля. Затупотів хазяїн ногами і попхнув Семена вниз по сходах, які той так старанно будував. Кинув йому вслід кілька карбованців і плюнув.

Нерадісний був цей вечір у старій Семеновій хаті. Діждалася Марфа свого “інженера” пізно-пізно, без грошей і зовсім п’яного. Стала вона плакати, докоряти чоловікові, що не змовчав, а той, п’яний, - з бійкою.

Тоді кинувся старший син-підліток, Гордій, захищати матір. Але розлючений батько так штовхнув його, що Гордій каменем упав на долівку і боляче вдарився коліном об гострий ріжок залізної скрині.

З того часу захворів хлопчик. У нього почався костоїд - туберкульоз коліна. Лікував його сільський фельдшер, п’яниця Омелян, а найбільше баба-шептуха Ониська: жаб холодних розрізала і в ганчірці до коліна прикладала, і трави варила міцні, пахучі. Не допомагало. Нога боліла дедалі дужче, і довелося хлопцеві зовсім злягти. Так пролежав він три довгі роки, поки процес якось не припинився сам собою. Тільки залишився Гордій на все життя кульгавим, з коротшою ногою, що майже не згиналась у колінному суглобі.

А тим часом помер Семен, п’яний, утопившись у річці, розійшлись по наймах або повмирали від пошестей діти. Стара Марфа пішла жити до заміжньої дочки. І не зглянувся хлопець, як залишився самотиною в старій хаті під злинялим півником.

Та хвороби й нещастя на диво загартували хлопця. Мовчазний, суворий, він рано навчився терпіти злигодні життя. Від батька ж перейняв він “золоті руки” - любов до всякого майстрування. Став сільським “механіком”.

Тріпов якось продав невдалий млин іншому куркулеві - Степанові Довбні. Млин уже давно стояв без діла. Щось у ньому не ладилось. Степан вирішив пустити млин.

Тоді от Гордія, Семенового сина, і запросили в мірошники.

ТАЄМНИЧІ ГОСТІ

Молодий мірошник Гордій дуже полюбив незграбну крилату споруду.

Хвороба зробила його мовчазним, зосередженим. У нього майже не було товаришів. Шум і скрипіння старого млина стали йому найприємнішою музикою. А коли млин не працював, було чути, як поле дзвеніло піснями цвіркунів. Тоді влітку добре було спати на “місточку”, дихати пахощами трав і дивитись на зорі.

Стара Семенова хата майже завалилась. Отож з ранньої весни Гордій зовсім оселився у млині і вибирався тільки тоді, коли снігові гирі нависали на крилах. Відлюдний і суворий мірошник одначе мав багато приятелів серед сільських дітей.

Тих днів, коли мовчав млин, вони збиралися до дядька Гордія і юрбою обліплювали сходи, немов веселі птахи. Чудесні іграшки робив цікавий дядько! Не тільки півників. Всякі вітрячки, легкокрилі кораблики з парусами, хитромудрі ляльки, що ворушили руками й сміялись рухомими щелепами, - сила іграшок виходила з його рук.

Але не тільки за іграшки та казки любили діти дядька Гордія. Були в ньому щирість та простота, “що привертали дитячі серця.

Юний Толя Катинський, син сільського вчителя, так само бігав до мірошника Гордія.

У всіх Катинських здавна була пристрасть до техніки, їхній рід налічував чимало безвісних винахідників. І в Толиного батька на старій скляній галереї лежали купи старих технічних книг, підручники з фізики, томи Фламмаріона. Приїжджаючи на літо додому з міста, де він учився в технічній школі, Толька проводив Каті, сестрі, телефон з кімнати до старого льоху, робив барометри у вигляді хамелеонів, вирізаних з паперу і змочених хімічними речовинами (залежно від стану погоди, вони міняли колір), і ще багато чого цікавого.

Книжки з галереї і зшитки з сентиментальними віршами, які потай пописував Толька, переходили часом в руки суворого мірошника. Дядько Гордій платив Тольці великою приязню, а Толька віддавав йому свої знання, що виносив із школи, і свої… вірші.

Вночі біля каганця Гордій читав. Маючи знання тільки з початкової школи, він уперто самотужки вчився. Між книжками Толиного батька знайшлася випадково й книжка якогось невідомого автора - про вітряки.

Захотілось перевірити вичитане, і він пішов до хазяїна млина, але той відмовився заплатити Гордієві за перебудову вітряка: не вірив, гадав, що це будуть “півники” його батька.

Гордій узявся до млина без хазяйського дозволу, його вабила творча радість експериментування.

Він зроби” нові крила з обшитим махом, удосконаливши їх конструкцію, давши їм обтічнішу форму.

Частину обшивки крил він виготовив на шарнірах, так що при сильному вітрі обшивка відкривалась і пропускала “зайвину” вітру. Жорна теж збагатилися на простий, але корисний прилад регулювання - “відцентровий регулятор”. Він стискував їх при сильному вітрі й розсував при слабкому.

Під головний вал млина Гордій підклав котки, щоб зменшити тертя, поліпшив підшипник, потім спробував автоматизувати частину роботи: пристосував вал для підняття вгору мішків з зерном. Змінився і незручний стародавній спосіб повертання млина на вітер.

Навколо млина виросли 12 закопаних стовпів, а до них був прикріплений саморобний коловорот, на вал якого навивався ланцюг, з’єднаний з водилом млина. Це дозволяло Гордієві дуже легко повертати вітряк при зміні вітру.

Продуктивність млина стала кращою, і він уже не марнував часу, простоюючи даремно, коли міняв напрям примхливий вітер. Він молов і куркульський і бідняцький хліб, лишаючи добру частку куркулеві за помол…

…Час минав. Вибухла імперіалістична війна, потім громадянська. Виріс і зник десь у її хвилях Толька Китайський, як і багато молоді з села. Через скалічену ногу сам лише Гордій-мірошник лишився на своєму млині, як на острівці посеред бурхливого моря. Але що далі, то це море все сильніше вирувало навколо. Незабаром хвилі почали заливати і старий млин.

Село шумувало боротьбою за владу Рад, за землю. Біля млина гомоніли збуджені селяни. Все, що робилося навколо, все приносилось і в “терем-теремок” з рипом возів, з пересудами, з зерном, що сипалось під його жорна. А далі і сам млин став центром деяких подій.

Навесні 1919 року млин став державним, а Гордій - першим радянським мірошником на селі. Колишній хазяїн його десь блукав уже з недобитками петлюрівської армії.

Та восени прийшли денікінці, а за ними почали повертатись назад і вигнані селом “хазяї”: і місцевий поміщик, і тріповська рідня, і син куркуля Довбні, що знову забрав собі млин. Тихий, суворий Гордій знов залишився мірошником - куркульський рід дивився на нього, як на безсловесну деталь млина.

І от якось, одної осінньої ночі, Гордій лежав горілиць на “балконі”, на трав’яному матраці, і радів із спокою. Вітру кілька день не було. Але перед тим була гарячка: карні загони денікінців, що розташувалися в селі, вимагали хліба. Хазяїн млина пообіцяв полковникові поставити певну кількість борошна, відібравши зерно в покараних селян, але млин зіпсувався.

Даремно лютував і кричав хазяїн на мовчазного мірошника, похваляючись викинути геть, як колись Тріпов - Семена.

- Будь ласка, - спокійно відповів Гордій, - я і сам можу піти. Тільки тоді ніхто не дасть тут ладу. Вітер і дощ розмивають крила роками, а ви хочете, щоб я полагодив умить.

Більше нічого, не почув розлючений хазяїн від механіка. Та раптом затишшя стало несподіваним спільником тих, хто не хотів постачати хліба білим хижакам.

Гордій, втомлений, лежав на “балконі”. Сузір’я Великої Ведмедиці яскраво красувалося в небі. Падали осінні зорі - тремтливі й ніжні. У поміщицькому маєтку на краю села спалахнула й погасла кривава ракета - там стояв штаб білих, і поміщик, повернувшись, відзначав народження своєї доньки. Звідти віяло святом, але недалекий ліс сутулився мороком.

Дві постаті обережно підійшли до млина. Чуйне вухо Гордія вловило тиху розмову,

- Хто там? - запитав він з “балкона”.

- Я, - відповів молодий голос. - Я, дядю Гордій.

Бензинова запальничка на хвилину освітила обличчя людини, що закурювала цигарку. Щось надзвичайно знайоме побачив Гордій у маленькій, але добре збудованій постаті, в задерикуватому чубі.

- Только! - скрикнув він. - Невже ти?

- Тихше, - зашепотіли йому знизу. - Можна до вас нагору?

Через хвилину кімнатка мірошника вітала таємничих гостей - Толю Катинського, що з’явився в рідних місцях після довгої відсутності, і товариша Федора - робітника з міського цегельного заводу.

- Який же парубок! - сказав дядько Гордій, оглядаючи зовсім нового Тольку. - Орел!

Катинський хитро примружив очі і запитав:

- Млин усе псується, кажуть. Млин не хоче молоти?

- Не меле, стоїть, як потороча, - відповів Гордій.

І обидва засміялись. Вони зрозуміли один одного. Але Толя раптом сказав:

- Треба полагодити. Хай меле!

- Хіба… - розгублено сказав Гордій. - Хіба ти… ви… у них? Хіба ви хочете, щоб вони забрали весь наш хліб?

- Ви нічого не розумієте, дядю Гордій, - відповів хлопець. І Гордій відчув, що це був уже інший - дорослий і серйозний Толька. - Ваш млин, як човник на морі. Все хвилюється, щоб вигнати катів і збудувати краще життя. А ви тільки кидаєте весла, щоб хвилі їх не ламали. Може, ви хочете бути капітаном і рушити з нами в бій на вашому кораблі?

- Не поетизуй, Толю, - сказав його супутник. - Поговоримо по суті. Скажіть… у вас дуже весело… зараз на селі?

На млині пошепки пішла таємнича розмова. Ніхто не чув її, ніхто не знав, чи заходив хто-небудь уночі до старого млина.

Тільки вранці-рано, щось насвистуючи, почав поратись біля нескладних механізмів повеселілий мірошник.

Минуло затишшя. Подув вітер. І млин цього разу ожив. Хазяїн був цілком задоволений.

Одного вечора, в розпалі роботи, коли куркуль засипав для білих десятки пудів пшениці, приїхав з сусіднього хутора віз, навантажений мішками зерна.

Парубок привіз записку від сусідньої волості: там зіпсувався млин, а треба було змолоти борошно для прибулої роти білих.

Гордій сказав хазяїнові, що він не спатиме цілу ніч, а таки змеле привезене зерно.

Спав хазяїн. Повівав добрий вітер, і невтомно працювали крила млина. На високі сходи, у “терем-теремок”, попливли мішки з привезеним зерном.

Мірошник був веселий, як ніколи. Він знав таємницю. У зерні на млин прибували бойові патрони для лісових партизанських загонів.

ОБЛОГА “ТЕРЕМКА”

У зерні - патрони, під мішками в сіні - зброя… Такий подарунок посилав підпільний більшовицький комітет міста партизанському загонові.

Командиром його був товариш Золотий, або інакше - Толька Катинський. Золотистий хлоп’ячий чуб з-під сірої пелехатої шапки, рум’янці на засмаглих щоках, маленька юнацька постать у величезних чоботях. Цей портрет за короткий час став ненависним білогвардійцям.

Бурею несподівано налітав із своїми хлопцями Катинський - із степів, з лісів, з глибоких ярів, розкидав, розвіював білі загони, забирав патрони, припаси і зникав невідомо куди, грізний, невловимий.

Комсомолець Толя, залишений червоними для зв’язку в зайнятій білими місцевості, став талановитим вожаком відважної купки партизанів, яка щодень більшала.

Невідомо, чи впливало те, що Толька був свій, рідний, улюбленець села (а в загоні було багато хлопців - товаришів його дитячих ігор), чи була особлива сила й щирість у всій молодій істоті, тільки дуже любили партизани свого молодого командира.

Густий ліс у темнім яру, землянка в його гущавині були притулком тісної партизанської сім’ї.

Лише теплими осінніми ночами відживали таємні нитки зв’язку між лісом і полями. З села до лісу переправляли харчі й одіж. З лісу до села переказувалися турботи й надії, якими жили лісові люди.

У Тольки нікого рідного, крім старої тітки Явдохи, вже не було в селі. Тольчина мати вже давно лежала в могилі. І тільки сестра Катря, що жила в місті у дядька, рахівника паровозоремонтного заводу, слала інколи братові цигарки і гарячі слова втіхи. Тихий винахідник, його батько, фізик за покликанням, що тридцять п’ять років учив грамоти “мужицьких” дітей, сидів уже давно, за сина, в міській тюрмі. Білі розпатякалися про “чесність інтелігенції”, намовляли вилинути на “зрадника-сина”. Лагідний, спокійний, він мовчав, уперто кажучи, що нічого не знає. У тюрмі він згадував життя й злигодні всіх великих фізиків, починаючи з Галілея. Білі називали його маніяком, бо дегенератові-слідчому він відповідав фізичними законами, запевняючи, що незнання фізики - велике горе.

Найріднішим на цей час для Тольки став друг його дитинства Гордій. А він, Гордій, наче зразу виріс, змужнів, з того часу як старий млин став точкою зв’язку між робітниками міста й партизанами.

Ще б йому було не вирости!..

Всі злигодні його життя, біль каліцтва, муки приниження, все, що мовчало й ховалось довгі роки у серці Гордія, все це тепер прокинулось і вимагало помсти.

Гордо походжав мірошник Гордій, його крилатий “терем-теремок” переховував бойові патрони, гвинтівки, одяг. А тихенького мовчазного мірошника не підозрював ніхто, нікому з білих не спало б на думку стежити, як кульгавий ходив у ліс по гриби з драною кошовкою в руках.

Насувалася осінь, холоднішали вітри. Дедалі гірше ставало білим. Все дужче тиснула їх Червона Армія, а в тилу налітали партизани. Все рішучіші, все зухваліші ставали натиски Тольчиного загону.

Саме того дня, коли спалахували ракети на весіллі доньки поміщика з поручиком Дроздовського полку, сталася зовсім кумедна історія.

Сам пан полковник, відомий партизанам своєю жорстокістю, незважаючи на тривожне становище, витанцьовував на весіллі.;

Туди ж приїхала на візнику й весела компанія з п’яти замаскованих: сусіди з Комарівки. Веселі попівни виконали обіцянку приїхати на весілля. Три панночки, в костюмах “ранку”, “дня” і “ночі”, та двоє хлопців у клоунських штанях внесли чимале пожвавлення у весільні танці.

П’яний полковник намагався поцілувати ручки стрункій панні, коли раптом вона скинула маску. І блакитні очі Тольки Катинського блиснули разом з дулом нагана. Прогримів постріл,

Багато втратили білі хижаки того осіннього вечора! Загинув “цвіт” карного загону, а зброя, коні переселились у ліс.

Тоді білі призначили за голову Катинського велику нагороду. Начальник контррозвідки заприсягся піймати його живого.

І от одного вечора Катинського таки вистежили на узліссі.

Костюм білого не врятував Тольку. Під кулями звалився кінь, але швидкі ноги допомогли парубкові добігти до Гордійового млина.

Стояла холодна осіння ніч. Рогатий місяць був блідий, немов хворий. Зорі падали, залишаючи після себе зеленкуваті доріжки. Усохлі мокрі бур’яни та листя близького лісу тхнули гострими пахощами в’янення. Старий мовчазний млин чорнів, як величезний змокрілий птах, що спустився на відпочинок. Раптом різкий свист порушив його спокій.

Зарипіли східці, і в старому кожушку вибіг на “балкон” Гордій.

- …За мною женуться! Швидше!.. - задихаючись, вимовив Толька.

Це не був страх, лише уривчасте дихання від швидкого бігу.

І вмить “терем-теремок” став маленьким фортом.

Завищали, зарипіли і важко піднялись угору рухомі східці. Не дострибнеш, не дістанеш, хоч лізь, як мурашка, по високих курячих ніжках!

- Чудні! - усміхнувся Гордій, “дослухаючись до шуму й брязкоту зброї. - Ми перестріляємо їх, мов качок! Так я тебе й віддам, мого малого!

Вони з Катинським “окопались” у кімнаті-“підситку”, збудованому ще Семеном.

Цілий ящик патронів, “замок з бійницями”, барикаду з лантухів борошна, а головне, незліченний запас відваги - стільки скарбів мали двоє сміливих оборонців.

- Здавайся! - люто залунало знизу.

- Коли б не так! - засміявся Толька. - Ну, капітане - тепер ви таки, Гордію, капітан, - починаймо!

Полетіли з мовчазного млина кулі в освітлені місяцем постаті білих, що обложили млин.

Хто міг стріляти краще від Золотого Тольки?

Ніхто з тих, хто хотів, ставши один на одного, долізти до “балкончика”, не лишився живим. А з другого боку друга гвинтівка під рукою Гордія теж заспівала пісню.

Позиція була чудова: немов для них, для такого небезпечного спорту, збудував Семен свій теремок. Білі, щоб націлитись, припадали до стовпів, які стояли навкруги млина. Та це не ховало їх; зверху їх було видно, як на долоні. В них влучали смертоносні бджоли. Стогін, лайка залунали в полі.

Не добираючи, де саме причаїлись вороги, білі стріляли в мовчазний силует млина. Кулі впивалися в його дерев’яне тіло, зав’язали в “барикаді” і не могли знайти двох - невловимих і недосяжних.

- Взяти його! Чортзна-що! - лютував начальник загону. - Я йому, Золотому, виріжу золоті погони…

Він зойкнув: куля з млина поранила його в руку.

- Я спалю його! - люто закричав він.

- По правді кажучи, мене дивує, чому вони досі цього не зробили, - спокійно сказав Гордій. - Ми згоримо, як на соломі.

- Коли б не так! - бадьоро озвався Толька. - По-перше, я для них цікавий у сирому вигляді - це ж дикуни! А по-друге, коли ми запалаємо, це побачать з лісу, і всі мої хлопці будуть тут… Єсть!

Цокнув ще постріл, і ще чиясь голова схилилась на сухі бур’яни. Замішання опанувало білих. Їх було багато - цілий загін, але тепер він танув щохвилини від пострілів з млина. Білі, правда, і не знали, скільки було ворогів. З переляку їм починало здаватися, що в млині - ціла група партизанів. Білі чекали, що ось-ось, нарешті, кінчаться патрони. Але постріли не змовкали.

І тоді, у безсилій люті, поранений начальник таки вирішив спалити млин. Послали вершника на узлісся назбирати хмизу і почали обкладати ним ноги “терем-теремка”. Ті, що взялися за це, вийшли з поля обстрілу і, певно, могли б довести справу до кінця.

Це раптом змінило тактику обложених.

- Шкода, Только, розумієш, вибухне… млин… Негідники знищать крила… Що робити? - сказав Гордій.

- Шкода! - глухо прошепотів Толька. Він добре розумів, що значить любов до свого витвору. Раптом нова думка повернула йому енергію.

- Назад! - скомандував він. - Тримай позицію. Я знаю, що робити.

Він вийняв з-за пояса гранату, потримав у руці і кинув у віконце, в лице ворогам. Звук вибуху прокотився аж до мовчазного лісу.

Лютий крик залунав у відповідь, і потім все стихло: білі кинулись перев’язувати нових поранених і почали радитись між собою.

- Тепер не шкодить і закурити, - сказав Толька. - Зробимо перерву. Вони подумають, що в нас кінчились патрони, і полізуть нагору. Ми виграємо час. Знаєш, я мало не забув про гранату. Тепер же мої хлопці почують… якщо не поснули в землянці, і, може, догадаються, що це я. Вони ж знають, що я брав з собою гранату.

Гордій з Толькою закурили, потиснувши один одному руки. Це був дивний урочистий спокій. Наперекір усьому жевріла надія…

- Знаєш, малий, - м’яко сказав Гордій, - коли проженуть цих негідників, почнеться цікаве життя…

Вони, лісові хлопці, встигли примчати до свого командира. Бурею налетіли на білих, геть знищили цілий загін, а потім подалися далі, врятувавши старий млин. Поруч з товаришем Золотим поїхав і Гордій-мірошник.

Епізод на млині став початком героїчного маневру. Партизанський загін з’єднався з повстанцями - робітниками міста - і другого дня вибив звідти білих, прорвавши їх фронт, розчистивши шлях регулярній Червоній Армії.

Тільки старий Катинський цього вже не побачив, його розстріляли білі тієї ж бурхливої ночі. Перед розстрілом він сказав:

- Закон Ома! Ви, невігласи, не знаєте його: що більший опір, тим менша сила!

ВІТЕР ДУЖЧАЄ

…Ніна задумана поверталася додому гомінкими вулицями міста.

Вітер зміцнів і загрожував обернутись на бурю. Дмучи в спину Ніні, він обіймав її тоненьку постать і майже ніс уздовж вулиці, веселий, жартівливий. Так би розпластати руки, як крила літака, і полинути за ним у весняний степ!

Ніні згадалося, як вона зовсім маленькою гралась у літання на доріжках бабусиного саду. Шелестіло листя, метлялось гілля, кидаючи на доріжку рухливі тіні. Парасолі жаб’ячої петрушки стрибали під йоги, полохливі, таємничі, немов якісь білі тваринки. Ніна видиралася з бур’янів на доріжку, примружувала очі і, широко розкинувши руки, бігла назустріч вітрові… Їй було трішечки страшно, вітер обпікав обличчя, намагався кинути її назад, сердитий і дужий. Але так приємно було “летіти” і боротися з вітром, зливаючись із рухом гілля, петрушки, веселого кострубатого листя!..

Поринувши в ці спогади, Ніна ледве не потрапила під автомобіль. Він рохкнув, метнувшись убік яскравим оком. За рогом Ніна востаннє кинула погляд на сяючий вогнями будинок Палацу піонерів. Серце їй стиснулось, пройняв жаль… Невже завтра вона вже не побачить цих осяяних вікон, за якими зазнала стільки тепла, радості? Це не назавжди, але… Її огорнула раптова непевність, і вимріяний проект уже здався смішним, неймовірним.

Зітхнувши, Ніна одвернулась від Палацу і побігла в знайому вулицю. Але щодалі її кроки ставали повільнішими. Ніна відчула себе такою безсилою і самітною серед рідного гомінкого міста: вже стільки часу, захоплена своїми мріями, вона нікому не наважувалась розповісти своїх намірів. Їй хотілося це зробити. Але Ніна-вітер мала таку вже вперту, скритну вдачу. Одне слово: “потайну вдачу вовченяти”, - іронічно пригадала вона вираз своєї тітки. Тітка Ната!.. Ой, як завжди не хотілось Ніні повертатись додому, де після школи, після Палацу їй завжди було холодно і… незручно. Ніна задумано спинилась біля воріт свого будинку. Сум і нудьга огорнули її. Сьогодні вона наважилася… але ні, вона цього не зробить!

Раптом з двору вибіг хлопчисько і радісно схопив Ніну за руки.

- Ніно! Ти? А я тебе чекаю! Допоможи, Ніночко. Розумієш… У нас ніяк не грає радіо. Учора поставили, а сьогодні замовкло. Мама каже, що вітер обірвав антену… Ніночко, що робити?

Сусід Яшко знав, до кого звернутись. Увесь двір знав, що Ніна була природним техніком. Чи зіпсувався в кого електричний утюг, чи перегоріла пробка, чи погасла електрична плитка, - всі мами частенько кликали на допомогу Ніну.

- Радіо? Ходімо.

- Куди?

- Звичайно, раз справа в антені, на дах.

- А ти не боїшся?

Ніна засміялась.

- Ну, швидше. Тільки тягни: молоток, обценьки, викрутку… Що ж іще? Ну, кілька цвяшків. Єсть?

За хвилину вона вже вилазила з Яшком на дах.

- Дивись, як хороше працює твій вітряк! - звернув увагу Яшко.

Справді, освітлені електрикою, що сяяла з сусіднього двору, плавно крутилися під вітром крила іграшкового вітрячка, піднятого на високій палі. Це була теж Нінчина творчість - на втіху дворовій дітворі.

Вітер! Рідний, хороший вітер!.. Ніна сміливо полізла вгору, відчуваючи його уривчасте дихання.

Та вітрове дихання було надто буйне для маленького Яшка, і він залишився внизу, на даху флігеля, захоплено поглядаючи на постать Ніни, що хоробро дерлася вище.

Через хвилину Ніна опинилася біля антени. Схопившись за край димаря, вона глянула вниз: блискучі асфальти вулиць, огні автомобілів, сяючі вікна будинків переходили в своєрідну світлову гаму. Ніна завмерла, нерухома, зачарована виглядом вечірнього міста…

Вітер шумів у гілках високих каштанів, цокотів кінчиками обірваних дротів, налітав на Ніну. Їй здавалося, що вона висить на високій щоглі корабля, над розбурханим сердитим морем.

Голос Яшка, що стурбовано кликав знизу, вивів Ніну із задуми. Дівчина наблизилась до антени. Та справді була пошкоджена вітром чи необережними техніками, які тільки що комусь проводили телефон. Насвистуючи “Пісеньку юнги”, що спала їй на думку, Ніна за кілька хвилин полагодила пошкодження і полізла назад.

Яшко зустрів її радісним криком і помчав до себе перевірити, чи працює радіо, а Ніна нарешті пішла додому. Ледве вона переступила поріг прихожої і почала скидати пальто, як уже почула “трагічний” вигук тьоті Нати:

- Боже мій, хотіла б я знати, про що тільки думає це паршиве дівча?

На цей вереск з дверей виглянула закучерявлена електричною завивкою голова її дочки Наді. Вона чмихнула, скорчила гидливу гримасу і сховалась. Що це за новий “злочин” зробила її прийомна сестра?

Розгублена Ніна оглянула себе і нарешті зрозуміла, в чому справа: лазячи по дахах, вона забруднила збоку пальто, на черевики поначіплялося ще торішнє листя, руки були брудні й чорні, як у сажотруса.

- Ви тільки погляньте на цю дівчину, - галасувала тьотя Ната, звертаючись до невідомих глядачів, - вона десь шляється вночі і приходить ось у якому вигляді.

- Вибачте, тьотю, - стримано, як завжди, відповіла Ніна. - Я зараз почищусь. Я була в Палаці, а зараз лагодила Яшку антену… на даху.

Тітка скрикнула і заверещала ще більше:

- Ще краще! Лазити по дахах! Боже мій, чистий хлопчисько, в тебе нема ні краплі жіночності! Якби тебе побачив батько, він би вмер від розпачу! Завжди ти майструєш якийсь мотлох, псуєш час і вбрання… От удалась у свого дурнуватого діда! Той, божевільний, замість думати, як придбати що-небудь на старість, теж майстрував усяку всячину… Коли ти нарешті станеш пристойною дівчиною?

Обличчя тітки палало обуренням. Надя знову визирнула і знову скорчила гримасу. А Ніна мовчала. О, вона вміла мовчати!

- У мене вже знов заболіла печінка, - змінила тон тьотя Ната (тепер, як завжди, він мав перейти в плаксивий). Вона важко сіла на стілець і витягла носову хустку. - Скільки клопоту щодня з цією впертою, злою дівчиною! Я її вигодувала. Я недоїдала, недосипала, і маєш подяку… Мовчиш, мовчиш, вовченя? Ну, годі, коли-небудь ти пошкодуєш, та буде пізно…

Надя, кокетливо надягаючи шапочку, вбігла в кімнату:

- Ходімо, мамо, ходімо! Ми спізнимось у кіно!

Тітка зітхнула і пішла в спальню одягатися. Уїдливо запахло пудрою і солодким одеколоном. Хоч би пішли!.. Закусивши губи, Ніна чистила своє пальто.

- Бачили? - знов патетично закричала тітка, вже збираючись виходити. - Вона забула, що в нас у хаті не прибрано. Прийде Петро Іванович - як у свинарнику! Щоб усе було в порядку. Помий підлоги і Надині панчішки заший! Обов’язково.

Нарешті грюкнули двері. Знеможена Ніна притулилась головою до канапки. Надині панчохи скотились їй під голову. Вона сердито жбурнула їх, зірвалась, подивилась навколо. У кімнаті справді панував неймовірний хаос. На канапі, на стільцях, на ліжку валялись дрібнички туалету. На підлозі в білій плямі пудри лежала велика пуховка. А квітчастий килим перед ліжком був увесь усіяний лушпинням.

- Добре! Я все це приберу, але це - востаннє!

Сердито схопивши віник, Ніна взялася до роботи.

Серце калатало, як шалене. Всі образи, неприємності кількох років немов зібрались у великий важкий клубок і давили Ніну.

Вона була ще зовсім маленькою, коли вмерла її мама, Катря, сестра дяді Толі. І тоді дядя Толя, що був студентом, умовляв її тата віддати йому Ніну на виховання. Про це просила його, вмираючи, і сестра - вона добре знала хистку, легковажну вдачу чоловіка і недовіряла йому своє “чорненьке сонечко”… Але тато віддав Ніну своїй сестрі Наті, яка тільки-но одружилася і переїздила до великого міста. Як ридала чотирилітня Ніна, коли її відібрали у старої бабусі, Толиної тітки, і повезли кудись із села! Гладка чужа тьотя мокро цілувала їй обличчя, а вона відпихала її геть.

Ніна немов передчувала, що їй випаде невеселе життя. Спочатку тітка Ната цілувала її й одягала в гарненькі плаття. Вона всім хотіла показати, яка вона добра.

Але потім все змінилося. Ніні знайшли певне місце - безплатної домашньої робітниці. Вона мусила мити підлогу, бігати по крамницях, доглядати коверзуху Надю. Ніхто ніколи не питав, як вона вчиться; з її “хлоп’ячого” захоплення технікою глузували. Вона ж була з нелюбого роду “диваків” Катинських і зовсім не пасувала до родини тьоті Нати. Ніна росла мовчазною, упертою дівчинкою. Запальна й весела, вона дома ставала іншою, справжнім вовченям.

Тяжко бувало Ніні! Проте вона нікому, нікому не скаржилась на своє життя, на стусани, на тяжку працю. Нікому, навіть дяді Толі, що був її найкращим другом… Коли її влітку відпускали до нього, вона скидала свою похмуру “шкурку” і ставала сама собою: веселою, жвавою і зовсім не злою дівчиною. Та це бувало так рідко.

Що день, усе тяжче ставало Ніні в чужій, нечулій родині. І от обірвалось… Кінець. Ніхто не знайде її в тій далекій країні, куди вона полетить з дядею Толею. Адже ще один рік, і вона, взагалі, буде дорослою дівчиною, вибуде з паспорта тьоті Нати… Швидше!

Ніна кінчила прибирати хату. Швиденько дістала з шафи своє вбрання, кофтинку, черевики. Все це було подарунком дяді Толі, і вона мала право це взяти. Маленький чемоданчик вмить був готовий… Кілька коротких слів на папері залишено тьоті Наті:

“Прощайте. Дякую за все. Я поїхала далеко. Шукати мене - даремно. Ніна”.

Одно боляче закололо серце вона кидала школу наприкінці року. Це те, що було недобре. Але вона готова вчитись по дванадцять годин, аби не відстати. Там… далеко… у рідного дяді. Тільки не тут!

Задзвонили… Серце Ніни похололо. Дядя Петя? Але дзвоник продзвонив тричі - до сусідів.

Ніна зітхнула полегшено й відчинила двері.

Поїзд - через годину. Квиток лежав у кишені, куплений заздалегідь.

ПРИЛІТ ВВЕС

ВВЕС прибула весняного сонячного ранку. Хвилюючись, Анатолій Сергійович спостерігав її наближення з мережаної башти одного з вітродвигунів.

Тепер це була причальна щогла. Заздалегідь устаткована, вона мала прийняти на кілька годин повітряних мандрівників.

У небі, високо над квадратами ланів, з’явився красунь-дирижабль. Його зеленкувате, довгасте тіло немов купалося, з приємним рокотанням, у сонячній блакиті, ледве схвильованій легенькими хмарками. За ним, прибуксована, пливла трохи менша дивовижна споруда. Це був, власне кажучи, теж дирижабль, пофарбований в червоно-золотисті кольори. Тільки в нього не було кабіни, а посередині, упоперек довгастого тулуба, лише якісь великі прилади. Здавалось, то величезні крилаті птахи линуть над дирижаблем, наздоганяючи його в польоті.

Ось споруда повернулась назустріч ранковому сонцю. І тоді нестерпно засяяли її вогнисті груди. Це намальоване спереду на цьому чудернацькому дирижаблі велике червоне сонце давало такий ефектний відблиск. Що ближче, то все ясніше вимальовувався тулуб споруди, і тоді стало видно, що на ньому по колу розташовані шість великих пропелерів. А втім, то були й не пропелери, а двокрилі потужні вітряки Катинського, закинуті на висоту.

Анатолій Сергійович не міг одірвати очей від свого витвору. Чому так шалено билося серце?.. Адже він уже бачив свою першу ВВЕС тиждень тому на херсонському заводі, коли вперше її пустили в повітря. А зараз знову здавалося, що він бачить її вперше. І знову, як тоді, здіймався вихор згадок, переживань. Скільки сумнівів, скільки гострих радощів творчості, піднесення й утоми безсонних ночей! Все було, здається, пережите і втілене в цю просту конструкцію. І все тільки починалось. Як працюватиме ця “шахта”, закинута в небо? Чи здійснить сподіванки, вимріяні, вистраждані протягом такого довгого часу?.. І знову радість і сумніви палали в серці, як це зображення сонця на грудях ВВЕС.

- Чудесний колір, Только! За цю фарбу нашим хлоп’ятам треба б видати окрему премію! Це не звичайний червоний колір… Це пурпурний колір, про який мріяли й писали художники середньовіччя. Леонардо да Вінчі мріяв про такий колір…

Почувши голос Гордія, Анатолій Сергійович відірвав очі від своєї ВВЕС. Наче прокинувшись, він побачив юрбу робітників полігону і радгоспу, що прийшли подивитись на новий витвір свого інженера. Захоплена дітвора, повиснувши на паркані, несамовито верещала. Катинський радісно усміхнувся маленьким друзям, сам відчуваючи майже дитячий захват перед своєю велетенською “іграшкою”. Дирижабль летів уже над головами, готовий причалити.

Рвучким рухом Катинський кинувся до спортплощадки вітрового полігону, де тремтіли прив’язані напоготові кулі-стрибуни. Він швидко надів прив’язні ремені і оглянув крила-лопаті. Тоді легким ривком відчалив від землі і “стрибнув” у повітря.

Це був так званий орнітостат К - спортивна куля-стрибун нової, трохи зміненої конструкції. Прив’язний прилад біля невеличкої кулі давав змогу, стрибнувши, плавати в повітрі.

Рухаючи крилами-лопатями, можна було керувати польотом. Орнітостат К був дуже зручний для технічного догляду і спостережень за ВВЕС. Адже краще було літати до ВВЕС, ніж при всякій технічній потребі спускати її саму вниз. Добрий спортсмен і парашутист, Анатолій Сергійович за короткий час опанував техніку літання на орнітостаті. Гірше було з Гордієм Семеновичем. У нього і досі щось не ладилося з “стрибунами”. І зараз він поспішав до ВВЕС нагору “земним шляхом”, підіймаючись по сходах причальної щогли.

Радісні вигуки внизу відзначили причал дирижабля. Та Анатолій Сергійович уже не чув нічого. Повільно помахуючи крилами-веслами, він підплив до могутнього тіла своєї ВВЕС і розчулено погладив рукою блискучу гофровану оболонку. Було невимовно приємно доторкатись до свого здійсненого, “живого” винаходу! Приєднавши свій голос до привітань, Анатолій Сергійович щось весело крикнув униз. Там, десь далеко, купаючись у сонці, чекала цього винаходу незнайома йому чудесна країна. У безплідній пустелі розцвітали вогненні квіти…

Він махнув крилами і поплив до найближчого сріблястого “пропелера”. Конструктор - він мусив сам досконало оглянути свій витвір. Адже щодня, щогодини він був сповнений турбот про нього, ніби за цей тиждень щось могло трапитися з стрімкими крилами.

Певно, знизу це було дивовижне видовище! Величезна ВВЕС, біля якої поралась людина, нагадувала яскраву квітку з крилатою комахою навколо неї.

Але треба було привітати пілота. І Катинський злетів на площадку башти, де його чекали пілот, бортмеханік і Гордій Семенович. Звільнившись від стрибуна, інженер привітався з повітряними гостями, що завтра мусили вирушити з ним у далеку дорогу.

Тим часом на полігон примчав радгоспівський грузовичок, і тоненька постать, махаючи руками, закричала вгору:

- То-о-лю!..

- Нінка! Слово честі, вона! - скрикнув Анатолій Сергійович і побіг східцями вниз.

Біля машини він знайшов її, схвильовану, порожевілу. Широко розплющені в юнацькому захваті очі втупились у завмерлу вгорі ВВЕС.

Сміючись, Анатолій Сергійович міцно стиснув її в обіймах.

- Як виросла! - зауважив він, розтріпуючи на чистому лобі волосся. - Дівчина, доросла дівчина!.. Тільки змарніла! Я так чекав тебе на зимові канікули, а ти знов не приїхала! А сьогодні… Шкода, я ж завтра мушу вирушати!

- Я приїхала, щоб ти взяв мене з собою! - рішуче заявила Ніна.

- Ого! - засміявся, підходячи, Гордій Семенович. - “Люблю грозу в начале мая”… Хай живе ще один - наймолодший працівник ВВЕС!

- Ну, це ти вже щось перемудрила, - похитав головою Анатолій Сергійович. - А навчання? Не закінчивши року?.. Невже тебе відпустили?

Ніна похнюпила голову. Вона не вміла брехати. Вона відчула, що її втеча здасться нелогічною і несподіваною. Адже дядя Толя не знав подробиць її життя: цілий рік її не пускали до нього, навіть на один день!

Тим часом до гурту підійшла гарненька молода дівчина, що, очевидно, приїхала із станції разом з Ніною.

- Здрастуйте! Я до вас, - простягла вона Анатолію Сергійовичу тоненьку руку. - Я повинна була приїхати вчора, але затрималась… Трест “Вітроенергія” прислав мене до вас механіком…

- Механіком?.. Це ви?.. - здивувався Анатолій Сергійович.

Сьогодні йому рішуче щастило на несподіванки. Він справді просив трест “Вітроенергія” прислати йому досвідченого механіка. Але… ця тендітна дівчина, здається, зломиться від пориву вітру.

Він оглянув її допитливим оком. Дівчина була справді тендітна і надзвичайно вродлива. Риси обличчя мов виточені - тоненький рівний носик і вередливо вигнуті вуста були напрочуд гарні. З-під зовсім круглих високих брів дивились ясні блакитні очі. Біла шапочка і білий плюшовий пухнастий жакет були їй дуже до лиця. Від дівчини пахло конваліями, і навіть бензин не міг розігнати цих тонких, але міцних пахощів. “Снігурка”, невдоволено подумав Анатолій Сергійович. Він гадав, що на цю роботу йому пришлють дужого, витривалого юнака…

Дівчина почервоніла. Видно було, що вона зрозуміла його думку і розсердилась. Куточки вередливих вуст затремтіли. Виходило дуже незручно. Гордій Семенович ніяково крякнув і докірливо глянув на Китайського.

- Вибачте, - обережно запитав гостю Анатолій Сергійович, - чи вам відомі мої умови? Це пустеля, а не міський завод… І потім… потім… Я просив прислати натренованого, досвідченого “стрибуна”… Адже треба буде працювати вгорі.

Рвучким рухом дівчина витягла з сумочки свої документи і простягла Катинському. Він проглянув і помітно зніяковів.

- Вибачте. Я не знав, - сказав він уже з тією розгубленою усмішкою, що вміла всіх чарувати. - Будемо працювати.

Але “Снігурка”, очевидно, не зразу прощала образи. Недбало вона кинула:

- У вас, певно, знайдеться газ для стрибуна?

І, швидко одвернувшись, пішла забрати свої речі. Але Гордій Семенович перепинив її біля автомобіля, підхопивши під руку й Ніну.

- Е, ні, вітряні дівчата! - заявив він. - Спочатку ходімо снідати! А то ви обидві такі легенькі, що каракумський суховій понесе вас в небо, як пір’їнки!..

Дотепний Гордій Семенович завжди виявляв велику тактовність! Всі пішли снідати, і він взяв на себе місію розважити невчасну мандрівницю і сумнівного стрибуна. Правда, Гордієві не дуже щастило: Ніна уперто думала, як їй вплинути на дядю Толю, і не мала апетиту.

Ялинка (як звали “Снігурку”) їла відповідно до своєї комплекції. Вона проковтнула півбутерброда та склянку кави і, незважаючи на всі прохання, швидко побігла поратися з своїм вантажем.

Катинський теж скоротив сніданок, поспішаючи закінчити всі незчисленні справи перед від’їздом. Та тільки він вийшов з кімнати, як Ніна побігла за ним, щоб поговорити на самоті.

Проте Анатолій Сергійович зразу розбив її мрії:

- Рідненька, - знову заперечив він. - Я ніяк не можу взяти тебе. Адже ми їдемо в пустелю! Піски, спека і вітри! Везти туди дитину…

- Дитину?.. - спалахнула Ніна, і навіть носик їй роздувся від образи. - Яку дитину?

- Ах, вибач, - посміхнувся Катинський. - Ну, молоденьку дівчину… Хіба ти витримаєш усі ті великі перешкоди, які, без сумніву… гм… трапляться нам?

- А хіба в Туркменії не живуть дівчата? - знизала плечима Ніна. - Ти, дядю Толю, щось перекручуєш.

- Чому ж не живуть? - вже розсердився Анатолій Сергійович. Ніна не давала логічно говорити. - Так вони ж звикли до клімату, до країни. Це раз. Друге - що ти не спитала дозволу тітки.

- Якраз вона пустила б!..

- А коли б ти поїхала без дозволу, уяви собі, як би кляли такого дурноголового дядька, що потяг дівчинку…

- Знов - дівчинку! Ти, дядю, неможливий…

- Що потяг дівча в небезпечну мандрівку… Та ще й до закінчення навчального року. А що сказав би твій татко? Ти забула про нього! Адже він, хоч живе теж далеко, піклується про тебе… І він не віддав тебе мені, бо, певно, в родині, а не в старого бобиля - ти маєш кращі умови…

У голос дяді Толі вплелася нотка суму. О, він так хотів колись мати це чорноголове дівча за доньку в своїй самотній квартирі! Але йому не дали…

Ніна помітила цю нотку, і тепла хвиля огорнула її. Дівчина відчула, як танула її, така горда, постійна скритність… Ще хвилина, і вона б розповіла дяді Толі все те, чого він не знав.

Але цієї хвилини до Анатолія Сергійовича підбігли робітники, що вантажили все потрібне для від’їзду. Сотні справ треба було зробити сьогодні, треба було добре приготуватись до подорожі. Катинський пішов за ними. І Ніна знов залишилась ні з чим. Дівчина теж пішла на полігон. Але, зовсім убита відмовою дяді, вона не схотіла навіть зійти на дирижабль. Вона подалася в поле і сіла, замислившись, на огорожі, недалеко від спортмайданчика.

Невже вона не поїде? “Сонце” ВВЕС горіло таким нестерпним сяйвом. Повітряні кораблі вже пливли в уяві в далеку путь… І раптом Ніна побачила, що з спортмайданчика на орнітостаті стрибнула вгору тоненька постать Ялинки. Ніна бачила багато стрибків, але такого майстерного їй ще не доводилося бачити.

Де поділась тендітна, ніби безсила дівчина? Це був натренований, досвідчений спортсмен. Її стрибок був подібний до руху форелі, що пружно вистрибує в прозорій річці на сріблясту поверхню води. А коли замахали лопаті, пластичні рухи виявили ще кращий і якийсь особливий спосіб літати.

Знизу донісся гомін.

- А дівчина - орел! - весело закричав Гордій Семенович, що поспішав на полігон.

Заздрощі охопили Ніну. От вона, ця дівчина, така квола на вигляд, прекрасно довела, що вона може. Коли б її взяли з собою, вона б теж…

Спазма перехопила їй горло. Ніна не любила розливатися слізьми, вона сумувала беззвучно, з сухими очима… Але так було ще болячіше.

Вона зірвалася з місця і побігла геть з полігону, намагаючись не дивитись на принадну недосяжну ВВЕС.

УРИВОК З КНИЖКИ

“…Ще в стародавні часи людина прагнула використати енергію вітру…

Адже вітер, що похитував над головою гілля дерев, або, сердитий, інколи руйнував примітивне людське житло, або приносив звідкись навали хмар, безперечно, міг робити і корисну справу.

Він подував в обличчя рибалкам - міцний і дужий, - здіймав на морі могутню хвилю. Отут його вперше і впіймала людина. Вона натягла на легкому човнику тенета-паруси. Вдарився вітер об біле вітрило, розсердився, закрутився і… нічого не поробиш - почав працювати, носити по хвилях парусні судна.

Пізніше вирішила людина примусити вітер розмелювати зерно та робити іншу роботу в господарстві.

Ніхто не знає, коли і хто вперше збудував вітряк-млин. Але в старовинних пам’ятках інколи згадується про існування млинів. І можна гадати, що перші вітряки виникли тисячоліття тому.

Адже в Єгипті ще й зараз можна зустріти руїни старих млинів. Сива старовина оповила їх легендами і нараховує їм понад 2000 років.

У стародавньому Вавілоні для осушування величезних боліт застосовували якісь “вітряні машини”.

Близький Схід з його безводними пустелями, багатий на вітри, ще в перші сторіччя нашої ери мав вітряки. Так, історики згадують, що за царювання каліфа Омара у Медіні жив іранський полонений Фір. Цей перс був великий майстер-тесляр. Звідусюди йшли до нього замовці. Він умів будувати вітряні млини.

В Ірані, тій країні, де народився Фір, ще з давніх-давен запрягали вітер, щоб крутити жорна. Арабський дослідник Дісмашгі розповідав про старовинний іранський млин, яким користувались у провінції Сегістан. Дісмашгі подав навіть рисунок цього примітивного млина. Це був, очевидно, з тих пізніших, так званих “карусельних” вітряків. Вітряне колесо - “карусель” - оберталося в горизонтальній площині. Вітер входив через бічні отвори в циліндричний скелет колеса і потрапляв до його загнутих лопатей. Лопаті колеса обертали вал з жорнами.

Чудні були крильчаті вітряки! Крила-руки вітрякам людина ще не вміла приробити. Але навколо в південній природі можна було знайти своєрідні “крила”. Розкішне пальмове листя або величезний південний очерет могли їх замінити. Такі крила з очерету чи пальмового листя прикріплювали до кінців циліндра всередині якоїсь башти, відкритої для вітрів. Циліндр починав обертатись, рухаючи жорно. Про такі іранські “млини” писав відомий учений Елізе Реклю. На його думку, Іран саме і був тією країною, де вперше народився млин-вітряк…”

…Ніна закрила очі, урвавши читання. Думалось сонно, мляво. Їй згадались товсті фоліанти Елізе Реклю, що лишились ще від розстріляного денікінцями діда. Гостюючи в дитинстві у дяді Толі, вона любила гратися ними, роздивляючись пейзажі невідомих країн.

Малюнок примітивного млинка запам’ятався на все життя. Млинок так принадно вимахував розкішним пальмовим листям! Якось Ніна вирішила зробити й собі вітрячок. Великий кленовий листок придався замість пальмового листка, консервна коробка являла собою циліндр. На березі калюжі виросла “башта”… Але з вітряком не ладилось. Ніна розсердилась, і перша модель шубовснула у воду. Та в воді сталось нове диво - вітряк перетворився на човен з зеленим парусом. І дівчинка в мріях пливла за ним у ті невідомі краї, про які писалось у старих фоліантах.

Сторінка тихо перекинулась далі…

“…Минули часи, і людина сама збудувала перше незграбне крило для вітряка.

В Європі млин-вітряк став відомий з часів “хрестових” походів. З того часу протягом століть будуються два основні типи вітряків: німецьким - “козловий” і голландський - “шатровий”.

Пізніший - шатровий був “культурніший”, його ескізи збереглися серед малюнків геніального Леонардо да Вінчі - вченого-художника, винахідника. У цього млина рухоме було тільки “шатро” - його верхня частина, яка оберталась важелем, а вся будівля лишалась нерухомою.

Такі ж млини (німецькі й голландські) будувались і в Росії. Певно, вони з’явились до нас із Німеччини, бо перші російські млини звалися “німецькими”.

Ніна поклала книжку. Це вже давно було їй відоме. Вона намагалася читати просто, щоб заповнити час і не піддаватися настирливим, тривожним думкам.

В уяві виник старий козловий млин - заквітчаний, коли вона проїздила повз нього останнім разом, млин “терем-теремок”, де почали свої скромні й великі діла дядя Толя й Гордій Семенович.

Все те було романтичне й надзвичайне. Але тепер ставало ще неймовірнішим. Чи думав тоді, наприклад, Гордій-мірошник, що він повезе у хмарах крилатий млин?

І далі…

“…Звичайно, ніхто у ті часи й не думав про будь-яку теорію вітрокористування. Будувались вітряки по-старовинному, за практичними й випадковими вказівками, і майже до XVIII століття не зазнали жодних удосконалень.

Тільки в половині XVIII століття вчені зацікавились крилом вітряка, почали вишукувати найвигідніший кут нахилу крила до напряму вітру, визначили максимальну продуктивність роботи вітряка і т.д. А на початку XIX століття з’явився паровий двигун, потім двигун внутрішнього згоряння… І вони почали випереджати вітродвигуни, лишаючи їм тільки ділянку сільського господарства. Непостійність свавільного вітру стала перешкодою людям, які тільки-но опановували машини. Чи то ж можна контролювати примхливу енергію, яка сьогодні може знести геть цілу будівлю, а завтра нездатна поворухнути на дереві листям?

Вітряні двигуни того часу були дуже важкі і такі ненадійні, що після кожного шторму їх доводилось ремонтувати. Так вітряна “техніка” (вірніше, зародки цієї техніки) і завмерла на нижчому рівні.

Щоправда, у XIX столітті, коли розвинулась металургійна промисловість, виник уже інший, зроблений на заводі, вітряк. Американська фірма “Екліпс” почала виготовляти багатокрилі вітряки з 20 крилами. Захищали їх від урагану повертанням лопаті в усьому вітроколесі ребром до напрямку вітру. Багатолопатеве “віяло” крутилось на стрімкій мережаній башті… Ці вітродвигуни вийшли дуже зручними і надійними, особливо для водопостачання по дрібних господарствах американських фермерів. Вони швидко поширювались у посушливих штатах Америки, а потім і по інших країнах…”

Ніна думала про свою модель. Це не був американський “екліпс”. Він був кращий. Це одна з ранніх конструкцій її дяді Толі. Пекучий вітер (кажуть, його звуть “афганцем”!) підіймав з глибини пісків струмки блакитної води. На пісках стали рости золоті дині.

Коли б уже швидше! Невже вона й не побачить цього сама? Ніна зітхнула. Вітер з кватирки, увірвавшись до кімнати, перегортав сторінки далі.

“…Але ж багатолопатеві крила мали свої недоліки. При однаковій потужності вони коштували дорожче за чотирикрилі селянські вітряки. Багатокрилі металеві “віяла” були важкі, а тому й дорогі. До того ж ці двигуни були тихохідні - їхні вітроколеса давали надто мале число обертів, щоб їх можна було застосувати для млинів та динамомашин.

Що менше крил має вітродвигун, тим він легший і швидкохідніший. Та чи можливо, щоб малокрилі вітряки давали стільки ж енергії, як і багатокрилі? Як зберегти легкі малокрилі вітряки від руйнування сильним вітром? І чи не можна якось поліпшити старовинні чотирикрилі селянські млини?

Такі запитання наприкінці минулого століття поставив перед собою датський професор Пауль Ла-Кур. Він почав досліджувати старовинні чотирикрилі млини, бо деякі з них добре працювали і були вдвоє-втроє легші від багатолопатевих.

Дослідження показали, що, поставивши площину крила по гвинтовій лінії, можна було мало не втроє збільшити потужність крил, не змінюючи їх діаметра. Отже, можна було замінити багатолопатеві двигуни чотирикрилими. Такі чотирикрилі вітродвигуни вийшли разів у три швидкохідніші від багатолопатевих. У Данії було збудовано кілька вітроелектричних станцій за проектом Ла-Кура. Вони були дуже подібні до голландських млинів-вітряків. Головка поверталась на вітер спеціальними вітрячками, а самі крила регулювали число обертів; при великому вітрі частина поверхні крила відкривалась і пропускала вітер, не використовуючи його. Вітростанції Ла-Кура працюють і досі в Данії - країні, яка користується привозним паливом, - і заощаджують багато пального.

З виникненням авіації вчені звернули увагу і на вітродвигуни. Адже на крило аероплана в повітряних хвилях і на крило вітряка діяли ті ж самі фізичні закони!

Прекрасне обтічне крило сучасного вітряка, подібне до авіаційного пропелера, створили наші російські вчені, що працювали в авіації.

Ще на початку XX століття у зв’язку з розвитком авіації виникли деякі теоретичні праці про повітряний гвинт. І тоді ще студенти, тепер видатні вчені Юр’єв та Сабінін дослідили положення лопаті у повітряному потоці.

У 1912 році великий російський вчений М. Є. Жуковський створив теорію гребного гвинта-пропелера.

Розробляючи теорію пропелера, вчені почали творити й науку про вітродвигун.

Професор Володимир Петрович Вєтчинкін, доктор технічних наук - один з основоположників вітроенергетики. В 1918 році Вєтчинкін, взявши за основу вихрову теорію пропелера, створив першу вихрову теорію вітряка. Тоді ж він перший зробив спробу вивести з аеродинаміки те число обертів вітроколеса, за якого вітродвигун може бути найпотужнішим (може давати найбільший коефіцієнт корисної дії).

Професор Вєтчинкін досконало розробив теорію вітряка. В 1920 році Жуковський, викладаючи теорію ідеального вітряного двигуна, в її основу поклав саме праці Вєтчинкіна.

Але ще багато нерозв’язаних питань стояло перед вітротехніками, наприклад: на яку ступінь швидкості Треба рівнятися, щоб одержати найлегший вітродвигун, або яке число лопатей треба вважати найдоцільнішим.

Відповідь на ці питання дав доктор технічних наук Микола Валентинович Красовський, який прийшов до висновку, що вітродвигун буде найлегшим, коли він матиме найменшу кількість лопатей.

У 1920 році під керівництвом Г. X. Сабініна почали досліджувати різці моделі вітродвигунів. Для цього була збудована аеродинамічна труба, в якій вентилятор створював різні “вітри”. Тут завивали північні вітри, урагани субтропічних країн, уривчасті суховії і помірні вітри українських степів. Дули вітри поземних смуг, де швидкості їх гальмували людські будівлі, і вітри високих шарів тропосфери, де вони гуляють рівні й вільні, не спинені нічим. Ці штучні вітри давали можливість прекрасно вивчити і різні профілі крил: від незграбного крила селянського вітряка, в якому вітер спотикався об шорсткі кути і втрачав велику частину своєї енергії, до обтічного гладенького крила пропелера. В повітряних потоках вивчався й найвигідніший кут крила, під яким його треба було поставити до вітру, тощо.

В природних потоках вітру вчені почали вивчати роботу всього механізму вітряка, принципи установки його по вітру і автоматичного захисту від великих вітрів. Одночасно працювали й над тим, як краще використати енергію вітродвигуна для роботи насоса, жорен, динамо-машини і як краще спарювати вітродвигун з якоюсь іншою машиною.

Нова людина взялася переробляти світ. Навіть із найглухіших і “найгірших” місцевостей треба було зробити квітучі краї. Крижані гори, сипучі піски і неприступні скелі - все мало підкоритись будівникові. А будівникові потрібні тисячі, сотні тисяч, мільйони кіловат енергії. Отут і придався скромний вітродвигун.

Найзручніше перетворювати енергію вітру в електричний струм. Почалося будування вітроелектростанцій.

Є такий “секрет” механіки: енергія вітру зростає в кубі різниці його швидкості. Коли швидкість вітру, наприклад, збільшується в два рази, то потужність вітряка збільшується у 23, тобто у 8 разів. А метеорологічні спостереження доводили, що з висотою (до 2000 метрів) середня швидкість вітрових потоків значно зростає.

Тому от башти вітродвигунів і потяглися вгору. Все вище здіймалися ці вітряні шахти, щоб викачати з просторів неба більше енергії. Вгорі, вільні від перешкод, рівно й безупинно дули могутні вітри…”

СУПЕРЕЧКА В ПОВІТРІ

…Все ж таки, коли чогось хвилюєшся, важко спрямувати думки на якийсь певний шлях! Вони уперто повертаються до основної точки, і книжка валиться з рук…

Ніна відклала на канапу книжку, яку читала, чекаючи Анатолія Сергійовича в його кімнаті.

Цілий день, засмучена підмовою взятті її з собою, вона намагалася докладно поговорити з дядею, поговорити на самоті, бо не могла ж вона при всіх викласти сумні подробиці свого життя!

Але це готування до відльоту ВВЕС! Кінчився день, наближався вечір, а невтомний Катинський порався десь угорі з вантажем.

Вже і вечір дивився у вікна затишної дядиної кімнати. У відчинену кватирку плив уже зовсім холодний вітер, але Ніцці було ліньки поворухнутись, щоб її зачинити. Ні, це була, мабуть, втома після цілого дня хвилювань, втечі, подорожі. Непомітно для себе Ніна всі ці останні дні носила в собі надмірне напруження. А тепер усе, виходить, було ні до чого, все залишалось те саме…

Ні, так не може бути!

Гострий приплив рішучості переміг втому. Ніна підвелась на канапі, знову готова боротись, просити, вимагати.

Адже вона більше не може залишитися там, у ненависній, чужій для неї родині! Треба тільки умовити дядю Толю. Треба, відкинувши маленьке самолюбство, розповісти про всі образи, всі болі, що краяли її там на протязі кількох років. Треба зважитись сказати навіть те… страшне, що тьотя Ната іноді била її, дорослу дівчину, коли чогось дуже гнівалась.

Ні, Толя не зможе їй відмовити. Він - чулий. Тільки швидше треба йому все, все сказати… Так коли ж? Ну, в такому разі написати.

Ідея!..

Поривчастим рухом, одразу випроставшись, Ніна зірвалася з канапки, відшукала на столі аркушик паперу. Написати! Краще написати! Адже писати - це завжди легше, ніж розповідати. А тоді вона покладе дяді Толі цей лист на стіл, і він прочитає його, як тільки звільниться.

“…Толінько! Вислухай мене…”

Ручка зупинилась, ледве не зробила клякси, і перо поквапливо побігло далі по білому полю аркушика.

Весь її сум, усі минулі болі і рішучий порив “дівчини-вітру” вилились у гарячковому, досить неохайному, листі.

Писала вона принаймні годину, а може так тільки здавалось. Щоки пашіли вогнем, губи пересохли. Це було вперше в Ніниному житті, коли її писання мало вплинути на хід подій.

Ніні зразу полегшало. Вона якось заспокоїлась. Перечитала написане, запечатала лист і поклала конверт на столі на видному місці. Раптом не витримала і засміялась: Толя напевне визнає її зовсім дурненькою. Писати, коли можна просто розказати. Але така вже була в неї вдача, “з витівками”, як казала презирливо тьотя Ната.

Дівчина знов умостилась на канапці з книжкою про вітряки. Але книжка вже не розкривалась зовсім. Тільки тепер Ніна відчула справжню втому, немов після якогось великого діла. Можливо, в цьому був винен просто безплацкартний вагон, у якому вона їхала вночі, бо на плацкарту невистачило грошей.

Обійняла дрімота, солодка й непереможна, яка буває тільки ранньої весни, коли різко змінюється тиск повітря. Пухнастий кіт Катинського, муркочучи, звалився їй на ноги. Ніна пригорнула кота: у них була однакова доля - його теж не брали в подорож… “Котику, котусю!” зашепотіла Ніна, ставши раптом маленькою, і попливла в спокійному сні.

- Так можна спати тільки в юності, - сказав Анатолій Сергійович, коли повернувся в кімнату о десятій годині вечора і побачив, як солодко спить Ніна. Вона нічого не чула. Не чула, як дядя Толя, боячись розбудити, невміло-ніжно вкрив її пледом, як навколо ходили, збирались, укладалися.

Прокинулась вона тільки на світанку від якогось внутрішнього поштовху. Годинник показував п’ять з половиною годин. Сонними очима Ніна обвела кімнату, безладдя, яке буває тільки після чийогось від’їзду, неприбране ліжко, на якому, видно, хтось спав (Толя!), і пригадала все.

- Воші ж їдуть! Вони ж ось-ось вирушать! А я, дурна, сплю собі, сплю…

Сон враз розвіявся. Швидко вона вилізла з-під пледа, схопила з вітрячка свій капелюшок, пальто. Її пройняв страх: а що як вони поїхали, полетіли?

Ніна глянула на стіл - листа не було. Це могло бути і добре, і погано: добре, бо, значить, Анатолій Сергійович його прочитав, погано - бо ніхто її не будив, значить, лист не справив ніякого враження. В будиночку було підозріло тихо. Раптом щось зашаруділо. Ніна оглянулась - це був кіт, який дуже любив пустувати. Він вискочив з-під канапи і з шумом промчав під столом, викотивши звідти якісь папери.

Який жах! Ніна аж підскочила на місці: серед паперів був її лист, нерозкритий, непрочитаний. Може, вітер з кватирки чи цей навіжений кіт скинув його зі столу, і… значить, Толя не знав, не читав нічого.

Тоді треба поспішати!

Схопивши листа, Ніна вибігла з кімнати. У передпокої вона налетіла на стару господарку Катинського.

- Поїхали? - тремтячи запитала Ніна.

- Ні, - усміхнулась господарка, - збираються. Ви так міцно спали, що нам шкода було будити. Але все ж таки Анатолій Сергійович хотів з вами попрощатись… Я оце й збиралась іти по вас.

- Ну, то ходімо швидше! Швидше, швидше, - заметушилась Ніна.

Вони з Ганною Павлівною вийшли в садок і швидко пішли до вітрового полігона. Там ще світилися лампи. Але на обрії, в тумані вже світлішав день, день ще передвесняний, але вже обіцяючий сонце, теплінь. І полігон був святковий, повний людей, робітників станції, радгоспівців і колгоспників. Всі друзі “вітрового інженера” прийшли провести його в далеку мандрівку. Туман оживав, клубочився постатями, звучав веселими схвильованими голосами.

- Катинський нагорі! - сказав їм хтось.

Ніна зовсім забула про свою супутницю і поспішила східцями башти. Від поривчастого бігу вгору в неї перехопило дух. Сходи тікали швидше й швидше. Пружні плечі легко зустріли опір вітру, і ось…

Неввічливо когось штовхаючи, дівчина опинилась нагорі башти, ступила на легкий трап і ввійшла в кабіну дирижабля.

- Ага, так ви хотіли мене забути?

Ніна вирішила бути сміливою і “нахабно” розсілась на канапі, як справжня мандрівниця. Схвильовані очі перебігли швидким поглядом по обличчях дяді, Гордія Семеновича та Ялинки, шукаючи в них співчуття.

- Дурненька! - весело озвався Анатолій Сергійович. - Я б же нізащо не поїхав, не попрощавшись з тобою. Я тільки що збирався бігти до тебе.

Він обняв Ніну за плечі і, дивлячись їй в очі, відшукував якісь хороші слова прощання.

- Я не встиг з тобою і наговоритись як слід! Але ж була сила справ, розумієш? А ввечері ти так міцно спала! Та коли я там влаштуюсь і все буде гаразд, ти якось приїдеш до мене в гості… якщо дозволить тато.

- Не в гості, - заперечила сердито Ніна. - Я зараз з тобою - зовсім. До тітки я не повернусь.

- Ніно! - докірливо сказав Анатолій Сергійович. - Не будь свавільною “Еолихою”! Я не можу тебе взяти з собою. Чому - я вчора тобі сказав. Давай-бо краще не сваритись!

- Вас не беруть? - підійшовши, запитала Ялинка, знизала плечима і сердито поглянула на Анатолія Сергійовича. Ніна сподобалась їй ще вчора, в подорожі зі станції, і вона відчувала до неї явну симпатію.

Тим часом пролунав перший-сигнал до підйому. Заспівала сирена, і всі заметушились.

- Ти, Нінок, не сердься, попрощаймося, - сказав Катинський.

Але Ніна одвернулась від нього, дивлячись у вікно. Там, далеко на обрії, вона побачила вогняний диск сонця, що піднімалося з туманних ланів. До болю гостро дівчина відчула всю принаду цього польоту в далеку країну, цей передвесняний холод, хвилювання, тривожний поклик сирени, передчуття незнаних і чудесних пригод. Далека країна, куди вирушали її друзі, видавалась їй прекрасною, як краєчок цього світанкового сонця. Бути від неї так близько і так далеко! Стояти на підлозі повітряного корабля і вернутись назад до нерадісного життя у тьоті Нати!.. Ні, це було надто тяжко, несправедливо!

Біль прорвався нестримно, шалено. Повітряні далі затанцювали у Нінчиних очах, і, втративши всю свою заховану гордість, гордість своїх солідних п’ятнадцяти років, Ніна заплакала вголос, як маленька, як не плакала вже багато років. Вся в сльозах, вона вихопила з кишені пальто лист, кинула його на канапу і розпачливо крикнула:

- Я не повернусь нізащо, чуєш? Хіба ти знаєш, як мені там живеться? Прочитав би краще мого листа, листа…

Ніна плакала, кричала! Це було незвично. Вона ніколи не була плаксою. Анатолій Сергійович швидко розгорнув лист. І з першими ж рядками обличчя його спохмурніло, витяглось…

Так от як виховують це дівча! Навіть… ні, не може бути!

Розгублений, він зиркнув скоса на Ніну і раптом побачив страшне підтвердження. Біля гострого дівочого ліктика, на руці, якою вона закривала обличчя, він побачив синяк - певно, пам’ятку про життя у ніжної тіточки.

Хтось схопив Ніну в обійми. Її сльози закапали в чиєсь запашне пухнасте волосся.

- Ну, ну! - розгублено мимрив Гордій Семенович.

Ніна відкрила очі. Вона лежала на канапі в обіймах Ялинки. Зніяковілий дядя Толя стояв перед нею з листом у руках.

- Годі, дурненька, - сказав він, - годі. Я ж не знав… Чому ж ти ніколи мені всього не розповідала?

- Вона їде з нами, і це вирішено, - диктаторським тоном сказала Ялинка. - Що ми, до людожерів їдемо, чи що? Вона зовсім не така вже слабенька дівчинка, щоб не витримати нашого життя. Це - наклеп на дівчину! Так само як… на мене! Я сама стежитиму за її навчанням, і нічого вона не втратить!

- Ясно, - усміхаючись сказав Гордій. - Я й раніше був “за”…

Ніна витерла сльози.

- Ну, швиденько біжи по свої речі, - примирливо сказав дядя Толя.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПОЧАТОК ДРУЖБИ

Праворуч на обрії ще лежала смуга піщаних хвиль. Але жовті бархани, наметені пекучими вітрами, відступали все далі в пустелю. Їх перемагали рослини. Цупкі кущики трави міцно скріплювали повзучі піски, і, схоплені в полон, рухливі маси лишалися на місці. Починалось їх переродження…

Ліворуч ішли в далечінь рівні квадрати заселених різними рослинами ланів, городи, садки. Літаки, що були першими сівачами пустелі, спочатку “підгодовували” своїх вихованців. Вони розкидали на десятки кілометрів тонни мінеральних речовин. Сипучий пісок поволі перетворювався в стійкий ґрунт. Добриво допомагало рослинам рости й міцніше тримати пісок. Проходячи стежкою, Ніна зацікавлено помацала якісь пружні стеблинки. Це ж був каучуконос таутхондрила, штучно створений вченими з кількох рослин. Їй, цій рослині, були не страшні рідні її предкам піски пустель. За каучуковими плантаціями починались городи, оживлені алейками невисоких дерев, а далі розкинувся ще хаотичний пейзаж будівництва:- будівлі, контури заводу будівельних матеріалів та імпровізована причальна щогла, на якій, прив’язана, коливалась літаюча ВВЕС. Вона мала завершити обриси Зеленого селища, а в майбутньому Зеленого міста, міста дослідників і науковців, що мали перемогти пустелю.

Там, праворуч від Ніни, червоно-жовта пустеля ще дихала нестерпною спекою. А назустріч повівало приємною вологістю. Тихе дзюрчання води і шум машин чулися зовсім близько. Ніна підійшла до одного з вітронасосів, встановлених тут уже років з три тому - з ініціативи того ж дяді Толі.

Ніна спинилась. Адже це була її модель, жива, діюча модель! І справжній каракумський пісок золотив її підніжжя.

На невисокій башті крутилось кольорове віяло - багатолопатеве колесо тихохідного вітродвигуна. Повільно, не кваплячись, воно передавало свій рух валові зубчатої передачі і потім поршневі насоса. Він висмоктував з глибини нектар пустелі - цілющу воду, наповнював нею басейн і гнав її по канавках.

Тут було вже прохолодно. На краю водосховища - земляного басейну - росли деревця й кущі. Золотий і ніжний, тут зовсім не страшний, пісок вкривав глинястий ґрунт майданчика. Привабний “гриб” - парасолька на шпилі - кликав подорожнього відпочити в тіні й спокої Вітер, той самісінький страшний суховій, що випивав усю вологу, тепер слухняно крутив кольорове віяло двигунів, щоб напоїти спраглі лани.

Ніна сіла на лавочку під парасолькою. Дзеркало басейну відбивало її розпатлану голівку. В ній, під повою тюбетейкою, клуби вся неймовірний хаос вражень. Вони напливали одне на одне, як кола на поверхні води.

…Подорож у повітрі, море барханів, приїзд, зелені лани… Букет троянд, кинутий їй, коли вона вперше ступила на каракумську землю. Блискучі крила ВВЕС, яка мала незабаром розпочати роботу. Нарешті “живі” вітронасоси. Сила вражень! Та над усім панував її радісний спокій, спокій мандрівника, що знайшов нарешті собі надійний притулок. Ніна була вдома - серед рідних, близьких.

Перед Ніною бігла стежка між рядами чахлих, тоненьких дерев. Там, як оазис, виглядало зелене коло садка. В ньому підводилась будівля з високим шпилем, закінченим просторою площадкою. Що тут був за будинок?

Аж ось зарокотав і полинув у небо літак. Здавалось, він випурхнув з гущавини невідомого “зеленого палацу”. Аеропланчик був маленький, просто іграшковий. На стежці загавкав, покотившись веселим клубком, пес, за ним з алеї вийшов хлопець-підліток. Ніна стежила за ним. Жовтий, як шакал, пес і смуглявий, чорний хлопець її зацікавили. Пес був верткий, як дзиґа. Хлопець із сумкою через плече ішов поважно, заглиблений у свої думки.

Вони підійшли до басейну. Пес, обернувшись до Ніни, зацікавлено понюхав повітря.

- Бім!.. - застережливо покликав його хлопець, зиркнувши на Ніну.

Тим часом Ніна відчула, що по нозі в неї щось повзе… Дівчина глянула і остовпіла, не знаючи, що робити. Це була неприємна, гидка істота - великий павук.

- Ні з місця! - раптом закричав їй хлопець. - Не рухайтесь, а то вкусить!..

Ніна розгублено завмерла на місці. Павук непорушно сидів на коліні. Так і хотілось його зігнати, але тон невідомого хлопця був дуже серйозний. Ніна зціпила зуби. Павук швидко поліз по панчосі назад, на землю. І тільки він торкнувся землі, як хлопець влучно ударом кийка поклав його на місці. Пирхаючи, виявляючи своє співчуття, жовтий пес застрибав навколо.

- Це привчає до витримки, - м’яко всміхаючись, сказав хлопець. - Ці кляті створіння ніколи не кусають, коли їх не чіпати і не рухатись. А укус їх дуже небезпечний. Раніше вони нам багато дошкуляли, а тепер їх зовсім обмаль, їм ніяк не подобається… все це!

Вій показав на пейзаж будівництва, що розстелявся перед очима.

Ніна скоса глянула на хлопця, що стояв чемний, старанно одягнений у спортивного типу повий костюмчик. Ледь розкосі очі під злетілими вгору густими бровами видавались дуже великими. Може, їх робили такими довжелезні вії?.. Обличчя, незважаючи на бронзовий відтінок, було ніжне, як у дівчини. З-під тюбетейки виглядав дбайливо розчесаний проділ. На шиї яскравів галстук - блакитний у рожеву смужку. “Лялечка!” подумала Ніна. Вона ставилася з легким презирством до красивих юнаків, які уважно дбали про свою зовнішність. “Ідеалом” Ніни був замурзаний, наскрізь пройнятий запахом бензинового перегару герой: льотчик, комбайнер, шофер чи якась інша людина від техніки, але настільки закохана в свою роботу, що шкодувала б і хвилини на дрібниці туалету. Ніна ніколи не погоджувалася з твердженням Пушкіна, що “быть можно дельным человеком и думать о красоте ногтей…”

Але невідомий люб’язно простягнув руку, і незручно було ухилитися від знайомства.

- Будьмо знайомі! Я вас знаю, ви вчора приїхали з нею… з нашою ВВЕС. А мене звуть Алкад. Мій тато завідувач метеорологічного пункту. Чули? Знаєте, це ж ми кілька років там вгорі вивчали для вас вітри, щоб виявити, чи можуть ваші ВВЕС тут працювати… Літаючі електростанції! Навіть не віриться, що можна було вигадати таку історію. Знаєте, я навіть написав про це, що…

Аж тут хлопець “спіткнувся”, розв’язність одразу зникла, і він почервонів, зніяковілий, не докінчивши, що саме він написав.

“Тьху, червоніє, як дівча!” - насмішкувато відзначила Ніна.

Запанувала мовчанка. Тільки жовтий пес, стрибнувши на край басейну, почав шумно хлебтати свіжу воду.

- От, - сказала Ніна перше, що спало на думку, щоб урвати ніякову мовчанку, - я дивилась на цей басейн і ніяк не могла зрозуміти, чому вода в ньому така чиста і не тікає назад… у ґрунт.

- Правильно, - оживився хлопець. - Раніше ніяк не вміли зберігати в ґрунті воду під час затишшя… коли вітродвигун стоїть. Та потім придумали такий розчин, що робить ґрунт, навіть піщаний, водонепроникним. Цей розчин вигонить з ґрунту кальцій і насичує натрієм. Одним словом, там відбувається ряд хімічних процесів і басейн стає надійним, як консервна коробка.

- Цікаво, - сказала Піна. Підійшовши до басейну, вона почала розглядати його дно, ніби збираючись зробити хімічний аналіз. - Вона гірка, ця вода? - запитала вона, опускаючи руку в прозору глибінь.

- Ні, вона трішки солона, - відповів хлопець. - Але її охоче п’ють тварини, а головне, споживають рослини. - Там, - він показав на поля, - добувають і гірко-солону.. Ви ж забули про опріснювачі!.. Тепер, коли ми матимемо електрику, ми зовсім легко робитимемо з неї прісну.

Розмова зав’язувалась все жвавіше. Юнак, очевидно, любив погомоніти. А тут можна було розповісти чимало цікавого.

Коли вони приїхали, розповідав хлопець, тут була пустеля, така, як тягнеться отам далі. Величезні горби-бархани пересував вітер, здіймаючи вгору піщаний туман. Сонце ставало жовтим і тьмяним, і день нагадував ніч… Серед цієї пустелі збудували, як оазис, їх метеоаерологічний пункт. Шпиль їхнього будиночка був таким дивовижним видовищем серед піщаного моря. Здивовано поглядали на нього водії караванів, які зрідка ходили цим шляхом. Тут, на місці цього вітронасоса, був тоді брудний колодязь, блок з канатом і шкіряне відро. Щоб витягати воду, взад і вперед ганяли верблюда. Скільки часу марно витрачали лише на те, щоб напоїти караван!.. Нещасні стомлені верблюди ревли добу, дві, поки нарешті до них доходила черга. Цікаво було, як на цей колодязь натрапила наша автоколона, що вперше робила свій славнозвісний Кара-Кумський пробіг… Автомобілісти під’їхали до колодязя одночасно з якимсь караваном. Це було щось неможливе: верблюди стояли “в черзі” з учорашнього ранку. Тоді вперше машина напоїла караван: один з учасників експедиції став на допомогу. Швидкий автомобіль впрягся замість верблюда і накачав води за короткий час.

Так було ще недавно. А потім скромні вітрячки замаячили в пустелі. Приїхали ботаніки “ворожити” над рослинністю. З’явились звичайні сільськогосподарські рослини… Приїхали науковці з одного, двох інститутів вивчати й перемагати пустелю. Тепер же прилетіла ВВЕС… Починається таке цікаве життя, що розбігаються очі, правда? Навіть учитись буває трохи важкувато, наприклад зараз, коли не сьогодні-завтра мають пустити ВВЕС. А вже скоро й екзамени…

- Екзамени? А як ви вчитеся? В якому класі?

Мовчазна досі Ніна урвала свого співбесідника. Виявилось, що той хлопчик, Алкад, вчиться теж у восьмому класі. Правда, йому вже п’ятнадцять з половиною років, але він перший рік, коли сюди приїхали, дуже хворів і тому трохи запізнився. Як він вчиться? Поки що сам, бо школа в Зеленому селищі - дуже молода і ще не має восьмого класу. Допомагає тато, а складати іспити хлопець літає в Ашхабад.

- Так ви… Може ви поділитеся зі мною книжками, поки я одержу свої? Мені їх вишлють поштою… Знаєте, ми їхали наспіх. А так не хочеться відставати!

- Звичайно, - розцвів від задоволення хлопець. - Можна зараз же зайти по книжки… Тут же близенько.

Вони пішли стежкою до шпилястого “палацу”, що привернув увагу Ніни. Жовтий Бім весело помчав уперед. Тут розляглися вже на піску баштани і будили в уяві солодкий запах східних динь. Алейка мережаних піщаних акацій привела до воріт, у яких заплутались кримські троянди.

Діти ввійшли у двір, і зразу війнула на них приємна прохолода. Розкішний садок оточував будинок метеорологічної станції. Він дивував око незвичними тут рослинними багатствами. Виноградні лози оповивали маленьку альтанку. Буйним цвітом розквітали якісь пахучі жовті кущі. Чи то персики, чи абрикоси вже стояли з зав’яззю плодів. У траві рясніли тюльпани… Які тільки тюльпани! Різноколірні, величезні, як розмальовані чашки.

Назустріч Ніні заясніли кущі троянд - червоних, оксамитових.

- Каракумські, особливого оксамиту! - гордовито сказав Алкад. - Наш ботанік обіцяє зробити тут місто троянд.

- А де ж камелія? - запитала Ніна, пригадавши дядині оповідання.

- - Ви знаєте й про неї? - здивувався Алкад. - Вона є, тільки тепер уже відцвіла.

Він повів Ніну до вічнозеленого куща камелії. Гриб-парасолька схилився над Піною. Їх було й тут чимало - великих, затишних навісів, сплетених неначе з очерету.

- Це мама надумала ховати наш садок під парасолями, - сказав Алкад. - Ми його й закриваємо від сонця на кілька годин. Парасольки ці складаються, бачите?

Він цокнув замком ближчої парасольки, і вона спалась, повисла. Тінь зникла. Блиснула на сонці захована в траві тоненька смужка води, що оточувала квадрат садка.

- Я так і знала, що тут десь ховається вода, - сказала Ніна. - Але звідки вона тут тече? З того вітронасоса?

- Ні, - усміхнувся хлопець, - ні, у нас своє водосховище, секретне… Ми добуваємо воду просто з повітря.

Не вірите? Ось напийтеся, яка добра вода… Зовсім прісна.

Він витяг із столика під парасолькою кружку і набрав з струмка води. Вона була й справді смачна.

- Що ж це, секрет? - спитала Ніна. Мабуть, бала-кун-хлопець вирішив її інтригувати.

- Ходімо, я вам покажу, - озвався Алкад.

Вони звернули з доріжки, і Ніна побачила на майданчику, залитому сонцем, чудернацьку споруду. Це був обкладений камінням високий горб, рівний, як піраміда. Курган?.. Могила?..

- Це повітряний колодязь, - пояснив Алкад. - Тут ми робимо росу. Бачите, там всередині яма, глибока яма - конусом. Дно її вимощене камінням, великим і дрібним. Таке ж каміння вкриває колодязь і зверху, щоб зберігати всередині вологість. Коли у відтулину входить гаряче повітря, воно охолоджується, і крапельки вологи осідають на щебені… Ця роса стікає у водозбірничок, і ось вона…

- Так просто? - здивувалась Ніна.

Діти повернули назад і пішли запашною алейкою до будинку.

Тут стояли звичайні метеорологічні прилади. Мов величезні чашки квітів, розташувалися дощоміри - майже непотрібні тут, у сухій пустелі. Стояли вулики-скриньки - “англійські” будки з термометрами. Наче могили, виднілися огороджені ділянки ґрунту, де, занурені в землю, вимірювали температуру ґрунтові термометри. Якась жінка поралась біля них.

- Мамо! - закричав Алкад. - До нас прийшли гості. Ми будемо учитися… разом. Це донька… товариша Китайського.

- Племінниця, - тихо поправила Ніна.

- Будьмо всі друзями, - сказала жінка, стискуючи руку. - От вам друг - мій син. Він, слово честі, непоганий хлопець. Він у нас садовод і дослідник каучуконосів пустелі… потім він скрипач, а найголовніше, - це наше лихо, - він…

- Мовчи, мовчи, - закричав весь червоний хлопець. - Не смій говорити! Ти завжди насміхаєшся…

- Мовчу, мовчу, - засміялась жінка, - я собі піду. А ти привітай гостю, тільки дивись, не заговори її на смерть.

Вона повернулась до приладів, лишивши на обличчі Алкада рум’янець.

- Мама завжди любить пожартувати, - сказав Алкад.

І замовк, пригадавши, певно, убивчу мамину пораду: “не заговори!”

- А де ж наш вітер? Де приладдя? - сама почала розмову Ніна.

- Там угорі, - радо заспішив хлопець, вказуючи на високий дах шпиля, - там анемометри всіх систем, потім нам допомагають кулі-пілоти, радіозонди, а інколи й розвідник - небесний “Жучок”. Бачите, як літає?.. Він тільки-но подався з татом у розвідку.

Розмовляючи, нові друзі ввійшли в будиночок.

- Зайдіть до моєї кімнати, покажу книжки, - запросив Алкад.

Кімната була повна книжок і рослин, немов домашня оранжерея. Всіх ґатунків, у горщиках, у ящичках рослини, певно, були гордощами юного ботаніка. На столі лежала книжка, а напроти вікна стояв радіоприймач.

- А у вас тут ціла оранжерея…

- Так собі, - скромно сказав Алкад. - Я вивчаю рослинність пустелі. Коли тато дозволяє, я беру “Жучка” і їду туди… в пустелю.

- Сам?

- Сам… Я трохи навчився літати.

“Оце вже бреше! - вирішила Піна. - Зачіска, квітті… рослини і мотори?.. Та він і до радіо, певно, не вміє підійти!”

Але, мов заперечуючи її думку, Алкад простяг руку до радіоприймача.

- Послухаймо, що там. Оголошували, що сьогодні…

- Старомодний, з акумуляторами! - недбало зауважила Ніна..

- А як же ви думаєте? До прибуття великої ВВЕС ми були бідні на електрику. Правда, і ці акумулятори заряджав вітер - малий двокрилий вітрячок. Еге ж… Оголошували, що сьогодні, зараз оце, буде лекція про творця нашої ВВЕС.

Ніна підступила ближче, зацікавлена й здивована. Поки Алкад порався біля приймача, дівчина ждала нетерпляче. Коли хлопець нарешті піймав потрібну станцію, диктор уже оголошував: -…інституту вітроенергетики про роботи інженера Китайського.

- О, - здивувалась Ніна, - таки й справді про нас!

- Мало не забув, - сказав хлопець. - Буду слухати. А то я ж нічого не розумію у ваших ВВЕС.

Лектор почав…

ПОРТРЕТ ВІТРОТЕХНІКА

“Шановні радіослухачі!

Сьогодні ми розкажемо про роботи нашого радянського інженера-вітротехніка Анатолія Сергійовича Китайського.

- Спочатку ми поїдемо з вами на полігон його вітростанції у місті К., де він багато років шукав нових шляхів до опанування вітру.

На полігоні ви побачите багато всяких вітряків. Це, так би мовити, юність “вітрового інженера”.

Але крилаті вітряки на полігоні Катинського різні: багатокрилі й малокрилі. Є навіть і експериментальні - з однолопатевим крилом.

Багатокрилі, які мають велике багатолопатеве крило, схоже на розгорнуте “віяло”, - це ранні роботи Катинського.

Тихохідні автоматичні ви побачите й у нас, у нашій рідній Туркменії, де вони викачують із ґрунту вологу…”

- О, - зрадів Алкад, почувши нарешті про відому йому річ. - Я пам’ятаю, коли в нас закрутилось вперше віяло цього вітряка. Ще дід Джулдуз вирішив тоді встановити такий двигун і в себе в колгоспі.

Ніна ввічливо позіхнула в пахучий кущик геліотропа, що стояв у горщику на столі. Вона ждала від лекції чогось цікавішого. Все, про що розповідало радіо, було їй давно знайоме. Дівчина бачила ранні конструкції дяді Толі ще на його полігоні.

За геліотропом лежав альбом. На шкіряній оправі був малюнок - вогниста троянда.

- Можна? - запитала Ніна і розкрила альбом.

- Це я списую вірші, які подобаються, - зашепотів Алкад, немов боячись, що розмова заважатиме радіо-лекторові.

- Тсс, тихше, - в тон йому сказала Ніна і навмання розкрила сторінку.

Там, старанно переписаний, рівними колонками струмився вірш:

“Я так люблю свавільний вітер,

Веселий, буйний, молодий”…

- Почитаймо, - прошепотіла Ніна. Алкад слухав лекцію…

“…Але Катинський не міг зупинитись на багатокрилих, - продовжувало радіо, - він прийшов поволі до швидкохідних - малокрилих вітряків.

Швидкохідні вітродвигуни невеликої потужності входять у побут нашої країни. Це вони заряджають акумулятори радіовузлів наших аулів та віддалених метеостанцій. Це вони вирушають у холодну Арктику. Невеликі швидкохідні дво- та трикрилі вітряки починають заступати багатолопатеві навіть у водопостачанні, де ті за останні сто років не мали конкурентів. І, нарешті, швидкохідні створюють вітроагрегати великої потужності.

Швидкохідний вітродвигун почав удосконалюватися з розвитком авіації. Виявилося, що навіть двокрилий пропелер з вузькими крилами може дати потужність доброго вітряка, коли крила поставити під певним кутом…”

- Що ти читаєш? - занепокоївся чомусь Алкад і заглянув через Нінчине плече. - А-а, “Вітер”? Ти любиш вітер?

- Люблю, - відповіла Ніна і раптом хитро посміхнулась. - А ти, по-моєму, не можеш любити.

- Чому? - прошепотів Алкад, гублячи “швидкохідні” з своєї уваги,

- Вітер розтріпує пригладжене волосся, запорошує комірчики… - з галстучками. Вітер взагалі не любить нічого прилизаного.

- Хіба? - не знайшов що відповісти Алкад. - А що ж вітер любить?

- Слухай краще, про що говориться, - насмішкувато сказала Ніна.

Лектор продовжував:

“…Швидкохідність двигуна у вітротехніці вимірюється відношенням швидкості (колової) на кінці крила до швидкості вітру. У багатолопатевих колова швидкість майже дорівнює швидкості вітру, в селянських вітряках - перевищує її разів у три, а в сучасному швидкохідному - в п’ять-сім разів.

Швидкохідні двигуни легкі, доводив у своїх роботах Анатолій Сергійович Катинський. Вони в п’ять-шість разів легші, ніж багатолопатеві з такою ж швидкістю. Маючи відносно більше число обертів, швидкохідні вітряки вимагали і менших затрат на передачу енергії.

Зупинившись на малокрилому, спочатку трикрилому вітряку і збудувавши вітроелектричну станцію у місті К., Катинський вирішив зосередити великі потужності на одній високій башті.

Нам відомо, що кілька років тому інженер Катинський працював над проектом великого, надпотужного двигуна на багато тисяч кіловат. У цьому велетні Катинський мріяв розмістити кілька потужних трилопатевих коліс на одній, дуже високій, башті, В проекті Катинського вітроколесо досягало вже в діаметрі 100 метрів. І ніби не було меж зростові тих величезних крил.

Пізніше ж Катинський чомусь покинув удосконалювати свої надпотужні двигуни.

Може, тому, що в своїх шуканнях Анатолій Сергійович прийшов до висновку, що надпотужні двигуни за наших часів, коли метал ще коштує дорого, вигідні тільки для районів, де дмуть великі вітри.

Адже він виявив, що в маленького вітряка на одиницю потужності припадає ваги менше, ніж у вітряка великого. І коли крила великі та важкі, то й металеву башту чи “раму” для них треба робити дуже важку, міцну.

Тоді інженер Катинський почав міркувати, як би з’єднати на спільних “рамах” чи баштах багато маленьких вітряків. Йому пощастило це здійснити: кілька найлегших і найшвидших двокрилих вітряків він поставив на найвищій і найлегшій башті.

Потім Катинський прийшов до зовсім незвичної думки: чи не зробити раму з вітряками “повітряною”, закинувши її в глиб “вітряних надр” не на башті, а на тросі?

Чому б справді не зробити “шахти в небі” літаючими? Адже спеціальні дослідження у нас і за кордоном показали, як з висотою росте середня швидкість вітрових потоків. На висоті від 200 до 600 метрів спостерігаються найбільші вітри. Далі до 2000 метрів частота вітрів зростає вже повільніше. Шар вище за 2000 метрів вітротехніків уже не вабить.

Отже, там, у повітряних шарах між 200 та 2000 метрів, треба було кріпити повітряні шахти.

Анатолій Сергійович вирішив використати спрацьовані дирижаблі. Чи не могли б вони стати добрими “рамами” вітряків?

Так виросла конструкція ВВЕС, що прилетіла на допомогу будівництву в Кара-Кумах.

Для цієї ВВЕС був використаний старий дирижабль об’ємом приблизно 50 000 кубометрів - 30 метрів у діаметрі і 120 метрів довжини, його запускають, як змія, на тросі. На середині його встановлені б двокрилих вітродвигунів діаметром по 20 метрів, які попарно обертаються н різні боки.

Наземна частіша ВВЕС - це електролебідка з поворотною платформою, рух якої відповідає поворотам станції за вітром.

Нагорі, на хвостовій частині ВВЕС, є особливі радіоприлади з метеорографами, які автоматично передаватимуть свої спостереження вниз.

Кожний двигун має свою динамомашину. Одержана електрична енергія пересилається вниз по системі звичайних кабелів і поступає в розподільну апаратуру. Потужність такої станції невелика 200 кіловат, але вона легка, портативна, дужо зручна, особливо як тимчасова установка… Катинський запроектував п’ять таких установок, і це буде цінним подарунком жителям наших оживлених піщаних пустель,

- Раніше, - розповідав нам Анатолій Сергійович, - я вагався: чи можна ставити на високих “рамах” двокрилі вітряки?

Він побоювався впливу “нерівномірної жироскопи” - тієї властивості тіла зберігати інерцію обертового руху в одній площині, яка допомагає, наприклад, триматись і не падати дзиґам.

- Зробіть такий дослід, - казав він. - Зніміть з велосипеда колесо, візьміть за вісь і примусьте його крутитись, а потім розкручене колесо спробуйте повернути.

Це буде нелегко, але колесо повернеться без ударів. Якщо ж замість круглого колеса буде двокрилий пропелер, то він повертатиметься нерівномірно - ривками, і ці ривки дуже небезпечні, бо сила, потрібна для повороту, в пропелера удвоє більша, ніж у трикрилого з тою ж вагою. Тому спочатку Китайський проектував трикрилі колеса. Але потім йому пощастило спроектувати повільний поворот рам. Повітряна куля з вітряками буде повертатись вітром дуже повільно, а тому нерівномірна жироскопія не страшна.

Катинський, звичайно, не зупиниться на цій конструкції. Він працює і над проектами великих поворотких наземних рам з багатьма десятками дрібних вітряків…

Але сьогодні ми нашу лекцію на цьому…”

- Закінчуємо, - додав Алкад, виключивши приймач, - продовження ми побачимо в житті. Правда?

Ніна мовчала, уткнувши носик в альбом. Алкад поглянув на сторінку, яку вона читала, і хитро посміхнувся.

- Що ти читаєш? “Золотий пісок”? Тобі подобається?

- Хороші вірші, як і “Вітер”, - зазначила Ніна. - Але чиї ж вони?

- Гарні? - зрадів Алкад. - А це одного туркменського… маловідомого поета. Він такий старий… дивак. Не любить вітру.

- Невже? - сказала Ніна. - З віршів цього не видно.

- Ну, - запропонував, зніяковівши, Алкад, - так, може, складемо план занять?

МАРЕВО В ПУСТЕЛІ

Верблюжа стежка зміїлась між розкаряченими кущами колючого саксаулу, ліниво обходила горби над берегами висохлої річки, зникала в безмежній далечині.

Поруч ішов інший слід, наче від величезних ніг, взутих у гумові черевики, наповнені повітрям. Колеса машин у цих чарівних черевиках - “надбалонах” - не поринали в глибінь пісків, вони легко ковзали зверху, лишаючи слід всього кілька міліметрів завглибшки.

П’ять вантажних і легкових автомашин обережно й легко сунули по пустелі,

- Гордію, слово честі, ти їдеш по Кара-Кумах, ніби по московському асфальту. Я чую, як шепотять дифірамби закохані в тебе водії задніх машин.

- Ти перебільшуєш, Только. Я, навпаки, їду помацки. Колись мені був добре знайомий цей шлях. Але роки! Правда, у мене є завжди якесь чортяче відчуття шляху - навіть у пустелі.

- Гм, - озвався Анатолій Сергійович, ніби вперше пильно оглядаючи профіль свого друга. - Чи не мав ти справді предків з отаких пустель? Знаєш, ти скидаєшся зараз на єгипетського фараона, що веде своє військо через пекучі піски.

І Катинський весело засміявся. Ці дні перед пуском станції у нього був весь час збуджений, хлоп’ячо-веселий настрій. Немов не було за плечима багатьох кілометрів втомливого шляху. Вони з Гордієм Семеновичем та кількома робітниками Зеленого селища самі поїхали по електролебідку ВВЕС, що прибула залізницею на далеку станцію. Тепер вони поверталися з своїм автокараваном назад, і Гордій Семенович запропонував цей шлях понад берегом висохлої річки.

- Тільки б довезти її обережно, нашу лебідоньку!..

Теплінь пройняла завжди стриманий голос Гордія Семеновича. Електролебідку ВВЕС, як і десятки інших скромних її деталей, сконструював він сам. Там, де надто буйна фантазія Анатолія Сергійовича іноді ставала безсилою, там математично стримана думка його друга приходила на допомогу.

Він і справді скидався на водія пустель, цей сухорлявий, засмаглий чоловік з міцними руками, з різким профілем, гідним чеканки на старовинних монетах. Цей орлиний ніс вказував напрям тільки вперед, а сухі вуста, здається, звикли за всяких умов скупо й упевнено показувати маршрути колонам.

- Ще небагато часу, і верблюжі стежки стануть казкою, як і пливучі піски. Бачив, як туркмени скріплюють їх для шляхів мазутом? Ми їздитимемо до станції асфальтованим шосе, Только…

- А може й вітроходом по каналу, - озвався Анатолій Сергійович. - Адже в майбутньому сюди прийдуть сотні велетнів-машин. Це будуть надзвичайні машини - вони йтимуть семиверстовими кроками, розметуть піски, прогризуть ґрунт і, певно, знайдуть підземні скарби водяні. А може, вони розчистять це висохле русло ріки і повернуть її знову в Каспійське море… Тут перекочовуватимуться не піщані, а водяні хвилі.

- Правда, товаришу, - озвався радгоспівець з Зеленого селища, старий туркмен Саригуль. - Тут не було пустелі, тут річка плескалась об золотий пісок. Золото привабило жадібні очі хана, і замкнув він річку у своїй маленькій країні… Чули казку, не казку, - правду про Хаджа-Нефеса?…

- Я чув її, - сказав Анатолій Сергійович, - і розкажу вам, коли хочете. А Саригуль хай скаже, чи так мені розповідали.

Піщаний бархан перетяв шлях, немов тут і не проходили машини. Авто Гордія ревнуло - навіть коротка зупинка могла б засмоктати машину. Анатолій Сергійович вмить зіскочив на підніжку. Пісок зашурхотів у колесах. Гордій Семенович дав хід уперед. Машина легко стала майже дибки. Бархан лишився позаду, під іншими машинами.

- Я слухаю тебе, - сказав Гордій, коли остання машина, закректавши, теж проминула хвилю.

- Слухайте, - урочисто почав Анатолій Сергійович, знову вмостившись у машині. - Давно колись, років з чотириста тому, цю країну підкорив собі жорстокий хан. Тяжко стогнали під його рукою колись вільні туркменські племена. Золоторунних овець і найкращі плоди своїх оазисів несли вони жорстокому ханові в данину, а вродливих струнких дівчат і смуглявих юнаків забирала його варта в рабство. У виснажливій праці гинули кращі сини туркменів. Та насувалося ще гірше лихо. Боячись за свої скарби, хан надумав за всяку ціну перетяти до них усі шляхи. Хоч би для цього довелося висушити, занапастити частину земель.

Тоді рада старшин великого племені скотарів у таємній змові вирішили хитрощами врятувати свою країну. Ухвалили послати мудрого з наймудріших - молодого Хаджа-Нефеса - до царя урусів, щоб умовив того прийти з вогнем і мечем - звоювати ненависного хана і перешкодити його планам.

Сів тоді Хаджа-Нефес на легкокрилий човен і поплив великою річкою у самісіньке сине море… Добився до міста Астрахані і заявив, що має сказати уруському цареві важливу таємницю. І жодному вельможі він не схотів її сказати, отже, довелося везти посланця в далеке місто - у самі царські хороми.

І тільки там розповів цареві Хаджа-Нефес свою таємницю. Він казав про багату країну, де степи повні золотого руна овець, де виноградом і незбагненними солодощами плодів важніють рослини. І розповів, що не звичайний пісок, а золотоносний, повний щирого золота, несе мати річок цього краю. День і ніч сотні й тисячі рабів вичерпують незліченні скарби - той золотий пісок, і наповнюють ханові скарбниці. Та немає меж жадобі того “золотого” хана! Боячись, щоб цар урусів не відібрав його багатств, він задумав відрізати шлях до землі урусів. Сотні рабів будують на річці величезну греблю. Сині води, якими можна доїхати урусам, повернуть назад. І тоді на місці квітучого краю непрохідним шляхом стане пустеля. Хай поспішить уруський цар, коли хоче наповнити золотом свої льохи!

Тоді, охоплений жадобою до невідомого багатства, послав цар своїх солдатів, щоб дізнались про золотий пісок і побачили таємничу греблю.

Та хитрий, як змія, був хан! Улесливими речами зустрів вій царських слуг, напоїв їх солодкими винами і запросив на ночівлю. Тільки проспи пробачити, що не вмістить усіх в одному місці, і порадив поділитись на три загони. Послухались уруси хитрої поради, і тоді перерізали їх, як курчат, ханові слуги. Тільки шакали заплакали, завили над їхніми тілами та вітер поніс у далечінь порох від їхніх кісток…

Тоді закінчив жорстокий хай будувати свою греблю. Студені води покинули річище. Вмерли, засохли квітучі сади й виноградинки, що облямовували береги. Погнали геть з висохлих земель скотарі свої багаті отари. І сипучі піски засипали мертву, непрохідну пустелю, якої бояться тепер каравани, і звір обминає, і птах летить геть…

…Величезна піщана гора знову виросла перед мандрівниками. Анатолій Сергійович закінчив оповідання. Реальна, жива пустеля загрожувала сміливим, які хотіли їздити по вередливих пісках як по асфальту. Суха, жилава рука Гордія впилась у руль. Іронічно, мов посміхаючись, примружив він очі на стрімку піщану гору.

- Обходів нема?

Саригуль і Катинський стрибнули з автомобіля, по коліна загрузаючи в піску, завзято здерлись на високий горб. Анатолій Сергійович притулив до очей бінокль. Він уважно оглянув місцевість, вишукуючи можливість обходу.

- Ні, - похитав головою туркмен. - Там не поїдеш, збоку - ями. Казав Саригуль - не їдь, товаришу, цим коротшим шляхом! Коротший шлях буде довший шлях. Тут поганий пісок. Високий бархан-пісок…

- Чуєш? - сказав Гордієві Катинський, спустившись назад до авто. - Ми заїхали твоїм коротшим шляхом у дуже поганий пісок.

- Спокійно, Толю, - відповів Гордій. - Не страшний нам цей капосний пісок. Він зараз скінчиться, тільки ми перескочимо цей бар’єр. Повір мені, я знаю.

- Їдьмо прямо! - бадьоро закричав він вантажним. Машина розігналась і пішла в атаку на піщаний горб. Здавалось, машина не витримає такої сутички з пісками. Здавалося, горб скине це блискуче тіло, що дряпалось на нього, як скидає жовтий лев уперту рись із своєї спини. Вантажні машини заревли, як скажені.

Червоний прапорець, злинялий від пекучого сонця, майнув уперед. Гордійова машина з розгону взяла піщану гору. За нею здерлася друга. Потім - вантажні.

Але третя вантажна засурмила, загарчала. Передні колеса вгрузли в пісок, і жовта маса, засотуючи, поглинала їх.

- Ав-рал!..

Вмиті, з передніх машин вискочили люди. Під колеса впали жмути саксаулу, тамариску, заздалегідь дбайливо напхані в кузови. Блискучі, засмаглі руки вчепилися в машину.

- Дуж-че!

Гордій Семенович сів за руль загрузлої машини. П’ять разів у шалену атаку кидалась машина і ось востаннє переможницею винеслась на горб.

Тепер не страшно було зупинитись. Бархани кінчилися. Скутий рослинами, пісок ліг уже спокійними невисокими горбами. І тут, на закріпленій рослинами ділянці пісків, уже забувалась мертва пустеля. Тут буйна, розкішна весна святкувала свою перемогу.

У видолинку під стрункою “сезеною” цибулинні рослини розкидали якісь яскраві квіти. Вони були мов тюльпани, але повні пахучих тугих пелюсток; злаки замітали повітря розмаяними мітлами, жорсткими вусиками завзято стирчали вгору. Квіти й трави грали свіжими барвами, як багатий килим. Усе пахло, наливалось, весніло.

Трохи вище колихались парашути якихось жовтих запашних квітів. Тирса була казково-висока, розвіяна, як страусове перо. Анатолієві Сергійовичу схотілося нарвати оберемок для Ніни. Такої не було в Зеленому селищі.

- Ну, хлопці, недовго жити цим повзучим хвилям! Гордій Семенович запалив люльку і замріяно дивився

у неозору далечінь пустелі, туди, де, хвилясті, як море, шаруділи сипучі піски, обминаючи підніжжя синюватих гір.

Анатолія Сергійовича зацікавили ще якісь невідомі рослини. Це були немов зелені горішки. Тверді, без листя, сполучені твердою мережею стебелець, вони обплутали його чобіт.

- Винахідливі! - забурмотів Анатолій Сергійович. - Це, певно, рослинки, які примудрилися зберігати своє насіння в рухові пісків. Інженер випростався, щоб роздивитись у руці зелені коробочки, і раптом, глянувши на захід, спинився, заціпенілий, схвильований…

На небі чи в тремтінні жовто-сірого піску виросло дивне марево.

Просто перед ними в синюватій димці здіймалася гора з плоскими боками, а на ній стримів шпиль велетенського вітродвигуна. Блискуча, кругла башта несла на собі трикутну мережану раму, на якій рухались, мов повислі в повітрі аероплани, три велетенські вітроколеса. Таке ж колесо, четверте, висіло і в серці башти. Сріблясто-білі крила тремтіли в повітрі, як велетні-птахи. Гора з крилатою спорудою вимальовувалась, немов на екрані. Під нею ж, здавалось, ясніло велике озеро, бо гора відбивалась там удруге - шпилем униз, - наче в прозорій воді.

Анатолій Сергійович протер очі - марево не зникало. Ні, це не могла бути галюцинація - ніколи їх у нього не бувало, навіть у часи найтяжчої втоми! Але ці обриси, такі знайомі закруглення крил. Ця форма вітростанції, вимріяна, вишукана довгими ночами. Ці кути й лінії, такі колись знайомі… Не може бути!

- Гордію!

Гордій Семенович, вражений незвичним хвилюванням у голосі друга, підбіг до нього.

Зблідлий Анатолій Сергійович показував рукою на дивовижне марево.

- Розумієш… Моя… конструкція. Невже Гасін?

- Це дурить пустеля. Вона хитра, - сказав, підходячи, сивий Саригуль. - Багато кілометрів… багато годин звідси до Круглих гір. А видно залізні крила. Хороші залізні крила високо над землею збудували інженери… Тепер у надра гори, повні скарбів незліченних, вріжуться машини. Гинуть Чорні піски, ой, буде багатий край!..

- Красивий міраж, - сказав недбало Гордій Семенович. - І зовсім як море! Це подвійний відбиток міражу. А й справді, це зовсім не той варіант проекту. Там були чотирилопатеві колеса по вертикалі. Тут трилопатеві на трикутній рамі.

- Я знаю… О, я-то знаю, що це за проект! - скрикнув Анатолій Сергійович і схопив за руку товариша. - Слухай, поїдьмо! Ми накинемо невеликого гака. Не можна ж лишитись байдужим.

- Ти збожеволів, - сказав Гордій. - А пуск ВВЕС? Почекай, не гарячкуй!

Анатолій Сергійович труснув головою. Далеке марево у струмчастім тремтінні гарячого повітря поволі блідло. І раптом зникло, розтануло в повітрі.

- Ходімо! - зітхнувши, сказав Катинський. - Це новина! Але невже людина може бути такою підлою? Як ти можеш не обурюватись?

- Ех, - погладив друга по плечі Гордій. - Треба мати витримку, тоді ми і знайдемо спосіб викоренити цю підлоту… як знайшли і коротший шлях через ці бархани, - додав він замислено.

- Стривай, - відповів Катинський. - Я згадав. Певно, ти йшов колись… давно цим самим шляхом?

- Так, - відповів Гордій Семенович і крикнув: - По машинах, товариші!

Тверда рука міцно взялася за руль. Машини рушили. Пустеля виставляла назустріч ще сотні нових бар’єрів..

ЩОДЕННИК “ЕОЛИХИ”

3 квітня.

Я вирішила знову писати свій щоденник. Тільки вже тепер він правдиво розповідатиме про моє життя! Кажу “тепер”, бо я вже не раз робила спроби писати щоденник, але покинула. Мені-бо самій страшенно не подобалось написане.

Сказати правду - я тоді в ньому брехала. Не тому, що я люблю брехню, о ні, а просто так склалося. Живучи в тьоті Нати, я виливала в щоденнику всі гіркоти свого життя, такого самітного, такого невдалого. А Надя нишком почитувала мій щоденник. Потім показала тьоті Наті… Я ж там писала всякі жахливі речі, писала, що навколо мене чужі, що я не люблю тьоті Нати і ніколи вона не буде мені рідною.

Що тоді було!.. Знялася буря. Всі так і вчепились у мене. І хоч мені не признавалися, що за причина цьому, та я знала, я зрозуміла, що хтось нахабно прочитав мій щоденник.

Адже липкі сліди залишились на його сторінках, а хто ж, як не Надя, завжди неохайно смокче цукерки!?

І тоді я, щоб урятуватись, другого дня написала іншу, брехливу сторінку щоденника. Мені соромно згадати, але я злякалась. Я злякалась, що до мене будуть ставитися ще гірше, що мене не будуть пускати в палац. Тьотя Ната так і загрожувала. А то ж була моя єдина розрада! І от я, щоб урятуватись, написала сторінку про те, що, мовляв, тільки тепер я зрозуміла, яка тьотя Ната прекрасна людина. Що я просто не вміла її оцінити… що я її люблю, дуже люблю… І далі в такому ж тоні.

Не знаю, чи повірили цьому мої читачі, а тільки мені стало дуже гидко. І и порвала незабаром той щоденник. Отак розірвала надвоє і кинула в піч.

…Я забалакалась, а тим часом хотіла сказати зовсім не про те, я хотіла довірити своєму щоденникові деякі думки про слово “мужність”.

Якось у нас з дядею Толею була про це розмова.

І я тепер розумію, що є різна мужність…

Вона - не тільки на полі бою, коли треба кинутись, наприклад, до ворожого танка, щоб влучним вибухом гранати вибити його із строю.

Вона - не тільки в геройських подвигах, таких блискучих, про які ми часто мріємо.

І не тільки в тому, щоб сміливо стрибнути на парашуті чи на стрибуні. Ялиночка обіцяє мене цього навчити, і я стрибну, слово честі, стрибну! Я зовсім не вихваляюся, мій друже щоденнику, я просто знаю, що це я можу зробити. Хай буде страшно, заплющу очі і стрибну!

А от є речі, які мені зробити важче… Далеко важче.

Є така собі ніби “сіренька” мужність. Наприклад, щодня систематично робити напади на… себе саму, воювати з собою уперто, не здаючись, з усякими своїми поганими звичками.

Скільки такої мужності, скільки витримки було в того червоноармійця, не на полі бою, ні! А тоді, коли він щодня, щогодини вивчав конструкцію танка.

От дядя Толя дуже серйозно розмовляв зо мною про мою “розхристаність”. Він каже, що я наче вітер у чистому вигляді, який міняє свою швидкість кілька разів навіть на хвилину… (У дяді Толі все на світі зв’язане з вітром!)

- Ну, і нащо, - каже дядя Толя, - придатна така сила? Хіба тільки, щоб ганяти піщані хвилі чи ламати гілки на деревах? Інша річ “дисциплінована” енергія цього ж самого вітру, вирівняна в ритмічний рух колеса генератора.

Так і я… Я ж повинна вирости корисним для батьківщини працівником! Певно, я буду вітротехніком. А чи вийде щось із мене путнє, коли я буду такою розхристаною? Хіба такі бувають більшовики? Більшовик - це людина великої витримки і суворої дисципліни.

Дядя Толя каже, що сам був подібний до мене. І йому ніби нелегко було себе виховати. А все ж таки самоуком, з кількох класів технічної школи, довчився до інженера, видатного вченого. А Гордій Семенович!.. Це ж людина зовсім особливої витримки.

А от я навіть не знаю, що воно таке “праця над собою”, “система”, “тренування волі”, “розпорядок дня і відпочинку”.

Як же я буду сама тут учитися, щоб скласти все на відмінно за навчальний рік? Для цього треба бути мужньою щодня, щогодини - воювати з собою, взяти себе в руки.

Я собі склала, з допомогою Ялиночки, “твердий” розпорядок дня. Вчимося ми з Алкадом, а іспити складаю я щотижня Ялинці.

Тільки коли я витримаю цю свою вуздечку, тільки тоді вийду переможницею.

Стережися, товаришко Еолихо!

Треба таки сказати, що нелегко витримувати вуздечку, коли жити тут надзвичайно цікаво і в пустелі стільки спокус…

А треба вивчати головні кістки черепа!.. Це ж жах!

Але годі… Треба лягати спати, щоб не спізнитись на вранішню гімнастику. Зараз я загорнусь у ковдру… так затишно! Ми живемо ще в наметах, я - з Ялинкою, а дядя Толя та Гордій - у другому. Завтра ми перейдемо в будинок. А мені навіть шкода.

Вечорами я засипаю, поки Ялинка ще працює (вона вирішила негайно вивчити не тільки радіотехніку, а й туркменську мову і сидить вечорами). Дуже приємно мерехтять від свічки тіні. І мені здається, що я їду серед пустелі в кибитці кочовиків… А навколо така незвичайна, повнісінька пригод ніч.

Дядя Толя та Гордій Семенович поїхали на залізницю, щоб перевезти наземну частину ВВЕС - її лебідку. Вона вже прибула з Херсона. Обіцяли бути завтра, бо Гордій Семенович похвалявся, ніби знайде від залізниці найкоротший шлях.

Ну, я сплю…

А в Алкада є якась “таємниця”. Я її обов’язково розкрию.

На добраніч!

5 квітня.

Ур-ра!

Сьогодні я склала Ялинці свою тижневу роботу на відмінно, все до крапельки. Навіть ненависні черепні кістки!

Я розкриваю очі вранці і, коли згадую, що я в дяді Толі, то аж стрибаю в ліжку, як маленька.

Мені тут дуже добре. Толя мені найрідніший на світі, і всі його друзі для мене рідні. І наша “пустеля” стає рідною…

Я вже дуже люблю її - і це гаряче сонце, і ці пишні ковилі, і своєрідні “пустельні” квіти… І навіть цей самий вредний пісок мені починає подобатись! Придивіться тільки до нього, який він дрібненький і ніжний - це ж справді золоті порошинки!

Коли б я була поетом, я б неодмінно про це написала вірші.

Я б написала таке:

…В пустелю прийшли люди, більшовики. Спочатку, взувши свої машини в надійні всюдиходи, вони пройшли скрізь. Потім вони вирішили зробити з мертвої пустелі квітучий сад. А води не було, шляхів не було, рослин не було, електрики не було, нічого не було. Більшовик сказав: усе буде. Розкрийте ширше очі, це не пустеля, це ж багатюща країна!..

В землі є багаті мінерали, у субтропічному кліматі можуть рости чудові рослини, плоди, під пісками є добрий ґрунт. Розкрийте ваші очі, погляньте, які багаті йдуть отари, дихніть - понюхайте, як пахнуть квіти й трави. Багато дечого є в пустелі!

Людина випростала могутні плечі і почала працювати.

Спочатку просвердлила землю і витягла звідти воду. Тоді в небо закинула могутні крила і примусила вітер працювати, щоб дати світло й рух машинам. Далі посіяла на землі цінні трави і наказала їм тримати непосиди-піски та переробляти їх у родючі ґрунти.

Машини, повні чудесної енергії, пішли в наступ на пустелю.

І от виріс, як у казці, чудесний край. У затінку дерев, біля синіх каналів, налилися повні, солодкі плоди, побігли в зелені трав тонкорунні вівці. Виросли фабрики мінералів. Пахучий чай і сніг бавовни засипали склади. Пісок став справді золотим.

Розписалась!.. З мене, звичайно, поета не вийде. От, мені здається, мій новий друг, Алкад, написав би про це краще. Я таки якось звернула увагу, що він пише всі роботи красивими словами. Навіть сказала про це. А він дуже почервонів.

Він взагалі чуднуватий, цей Алкад.

Я з ним приятелюю, бо з ним не буває нудно і легко вчитися з ним. Тільки ще не доберу як слід, що це за хлопець. Він ніяк не подібний на Сашка, з яким ми сварилися, дражнили один одного і колись навіть побилися… Я його перемогла японським прийомом.

Чи згадує мене Сашко хоч трохи? Цікаво.

Він мені сказав якось:

- Я тебе найбільше поважаю за те, що ти не схожа на дівчину.

А от Алкад зовсім інший. З ним не збоксуєш! Певно, він про бокс і уявлення не має. Мені якраз не подобається, що він саме… подібний до дівчини.

По-перше, він страшенно балакучий. Коли ми з ним познайомились, я просто очманіла від торохтіння, поки він показував метеорологічну станцію, хоч було дуже цікаво. Була колись у мене сусідка по парті - Льолька, вона могла випускати три тисячі слів на хвилину. Отакий і цей! А я люблю мовчати.

По-друге, він… надто ніжний, як дівчина! Любить квіти, грає на скрипці і списує всякі вірші. Сьогодні він мені подарував букетик якихось білих дуже пахучих квіточок, що виростив у горщику. Звичайно, ми друзі і по-дружньому красиво - подарувати квіти. Але я б такого не додумалась зробити.

По-третє, Алкад надто дбає про свій туалет. Ходить у прасованих комірчиках, розчісує волосся, нігті чистить, як кішка… Брр…

На мою голову, Ялиночка ставить мені його за приклад, вона мене мучить, Ялиночка! Хоче запевнити, що зовсім не шкодить дбати про свою зовнішність, викладає мені волосся, примушує сто разів чистити нігті! Жах!

Алкад має якусь таємницю. Він каже, що в нього є щось найдорожче в світі, це “щось” - його радість, його “пристрасть”. Цікаво, що ж воно таке?

Дядя Толя і Гордій Семенович привезли лебідку нашої ВВЕС. Зараз усе кипить, усе готується до пуску першої станції. Тільки Толя чомусь нервує. Чому?

8 квітня.

Стільки вражень, подій, що в мене слів не вистачило б, рука заболіла б, коли б усе написати!

Перша ВВЕС працює! Електрична лампочка сяє над моїм зошитом.

А надворі світить місяць, як удень.

І таємниця Алкада “при електричному світлі” вже перестала бути таємницею.

Розповім усе по порядку.

Сьогодні смерком відбулось урочисте свято - пустили ВВЕС. На майданчику зібралися співробітники нашого Зеленого селища та гості, що прибули до нас на літаках. Засурмили труби комсомольського оркестру. “Командир” - Гордій Семенович по-військовому віддав наказ…

А тоді Ялиночка на орнітостаті підлетіла до ВВЕС, що висіла зовсім низько, прикріплена до електролебідки. Це був останній огляд станції головним механіком. Звичайно, ВВЕС оглядали, мабуть, сотні разів, але такий уже був церемоніал.

Червоногруда ВВЕС коливалася в повітрі, як велетенський човен, готовий до відплиття. На носі майорів червоний прапор. Ялинка облетіла навкруги ВВЕС, оглянула деякі деталі і спустилася вниз.

Гордій Семенович сказав слово і включив моторчик електролебідки. Почали розмотуватись трос і кабель.

Ми побачили, як важко ворухнувся звільнений “корабель”, ВВЕС здригнулася і потім так легенько-легенько (ну, й повірити б не могла!) знялася вгору. Заграла музика, всі у захваті закричали: ур-ра!..

Затамувавши подих, ми дивились у присмеркове небо, куди полинув наш крилатий дирижабль. І от на певній висоті зеленою та червоною зірками спалахнули на ньому яскраві ліхтарі. Це на певній швидкості вітру, який, до речі, внизу був зовсім слабкий, автоматично закрутились крила вітряків. Вітер розпочав роботу. І тоді і внизу, у нас, всюди спалахнула електрика. У синіх сутінках загорівся святковий парад огнів. А коли в широкий головний арик з шумом полилась вода, піднята вже електричними насосами, тоді іі розповісти не можна, яке це справило враження.

Я ніколи не забуду, як на заквітчану естраду серед полігона вийшов старий туркмен. Виявилось, що це Алкадів родич, колгоспник, який приїхав до нас на свято. Бронзовий, кремезний, з великою білою бородою.

Він простяг руку до пустелі і з запалом заговорив. А Ялиночка потім мені переклала (ця навіжена дівчина вже мало не все розуміє по-туркменському!) Він сказав, цей старий, що п’ятдесят років ганяв отари серед пустель і таки дожив, побачив, як здійснилася стара легенда.

Діди казали йому, що прилетить колись у пустелю вогняноокий птах, накаже піскам забратись геть і оголити сховану воду. Тоді під виноградом нахиляться додолу кущі, а води потечуть золотим піском.

Тим часом, - поки дід виголошував промову, я почула палку суперечку. Ялинка тягла під руку на естраду Алкада, всього червоного, з якимсь папірцем у руці. Вистрибнула попереду на естраду і закричала:

- Наш юний поет Алкад прочитає свої вірші, свої власні вірші, присвячені освоєнню пустелі.

Я так і підскочила: Алкад - поет!.. Я приготувалася почути щось кисло-солодке. Але… ви пошились у дурні, шановна товаришко Еолихо!

Вірші вийшли хороші, таки просто гарні, більше навіть - дуже гарні… І у віршах було якраз те, про що я вчора й сама писала: про більшовика, який завоював пустелю. Тільки в нього це було… як у справжнього поета.

От тобі і Алкад з “таємницею”!

У відповідь Алкадові ще палкіше залунали слова вітань.

Пізніше, увечері, от тільки з годину тому, Алкад утер мені носа ще більше.

Він запропонував мені покататись на літаку. Я вже казала, що у них на метеорологічній станції є літачок - “Небесний жук”. Це така собі “лялечка”, але якби я могла літати на такому “жучку”, я була б дуже задоволена.

Алкад мені не раз казав, що вміє керувати розвідником, та я, признаюсь, не повірила. Алкад, блакитний галстук, скрипка, квіти, навіть вірші. Це пасує якось. Але Алкад і… мотор, Алкад і машина!

А він мене покатав! Таки справді покатав. Ми пролетіли невисоко над нашим Зеленим селищем. Все в огнях, у феєрверку, воно цвіло серед темної пустелі.

Коли спускалися, Алкад мені заявив:

- Тепер ми будемо з тобою справжніми друзями, бо таємниць я від тебе не маю.

А тон у нього був такий: “Я знаю, ти з мене глузуєш, та я не серджусь!..”

І ми таки будемо друзями, бо Алкад хороший хлопець, і не така вже він “дівчина”, як я вважала.

НІЧ СУМНІВІВ

Ніч була тепла, невластива континентальному кліматові пустелі: з спекою вдень і холодом уночі.

А може, природа вже починала відступати перед водяними струмками, перед наступом рослин, перед наелектризованим повітрям і сяйвом людських очей.

Місяць світив, змагаючись із ліхтарями ВВЕС. Тонке мереживо листя піскової акації-сезени кидало тремтливі тіні.

Вікно будиночка розчинилось, і звідти задзвенів веселий дівочий сміх. Ніна у піжамі, з Ялинчиного гардероба, струнким хлопчиськом вистрибнула на доріжку.

- Дядю Толю! Ти тут? Поглянь, як мені гарно, правда? Ялинка мене зіпсувала: я вже цікавлюсь костюмами, тільки щоб це були піжами, шовкові, зручні такі… Бачиш?

- Стрибунко! Зараз же йди спати! О, що мені робити з цим хлопцем… у спідниці? Вибачте… у штанях!

І Ялинка, виглянувши з вікна, сама зайшлася нестримним сміхом.

Вони з Ніною пустували вечорами з приводу всякої дрібниці. Це була непереможна потреба юності.

Сміючись, Ніна сіла верхи на лавочку, де сидів Анатолій Сергійович, трохи не перекинувши його додолу.

- Тобі весело, моя вітрогонко? А до тьоті Нати не хочеш? - запитав той.

Ніна ніжно клюнула носиком у дядине плече.

- І не згадуй краще! Я тут така щаслива!

- Ви теж не спите, Анатолію Сергійовичу? - озвалась Ялинка.

- А ви хотіли, щоб я був зовсім старий і сидів на печі в цю чудову ніч!?

- Я зовсім не хочу, але…

Голос Ялинки раптом зовсім змінився, і вона сердито зашипіла з якимсь присвистом:

- Теж хороші… Ви сьогодні не снідали, я знаю. Ви обідали, немов кицька, а не здоровий путящий чоловік. Ви не їсте, ви не відпочиваєте і, нарешті, не спите. Хочете де-небудь звалитись, щоб вас з’їли шакали?

- Ха-ха-ха!.. - покотилась зо сміху Піна. - Ти тільки послухай, як Ялинка шипить! Вона і мене замучила своїми нотаціями. Ти думаєш, вона добра? Вона - мачуха.. У-у… Мачуха!

- Я скорпіон пустелі, - сказала сердито Ялинка. - Я фаланга…

Раптом троянда полетіла просто в обличчя Анатолієві Сергійовичу.

- Ти їй не вір, дядю Толю, коли вона тебе лає. Вона тебе дуже лю…

Нінині слова обірвались якимсь писком. Ялинка стрибнула вперед, блискавично схопивши дівчинку в оберемок, потягла до хати. Сміх заструмився вслід, вікно грюкнуло, і раптом все стихло.

Анатолій Сергійович понюхав квітку. Вона пахла весною, коханням…

Але клопіткі настирливі думки, привезені з останньої подорожі, заважали.

Зашурхотіли кроки.

- Гордію, ти?

- Ти не спиш, Только? А тобі б не завадило поспати. Ти перевтомлюєшся, друже. Змарнів останнім часом.

- Ет, Гордію, і ти - як Ялинка! Нічого мені не станеться, але мені не дає спокою думка… Вірніше, багато думок. Сідай!

Гордій теж сів на лавочку, новеньку лавочку в цій алеї майбутнього міського парку, запалив люльку і приготувався слухати.

- Ти знаєш, - почав Анатолій Сергійович, - з часу нашої подорожі мене мучить думка про Гасіна. Але, може, ти гадаєш, що я найбільше страждаю від того, що, очевидно, він украв мій винахід? Не в цім справа: украв і украв! Та це все - складніше, далеко складніше…

Він нервово хруснув тоненькою гілочкою акації. Гілочка зломилась і повисла. Десь недалеко завив шакал і замовк, обірвавши тужливий зойк.

- Чому я, буваючи в наркома, пі разу не розповів йому про цей старий проект? Багато б тоді було по-іншому і багато б, може, чого… не було. Але, захоплений літаючими ВВЕС, я вже не згадував про старе.

…Я зустрівся з Гасіним уперше, коли приїхав у Харків здавати екстерном за третій курс Вітроенергетичного інституту. Мені вказали на нього, як на одного з кращих молодих учених, що міг би допомогти мені - провінціальному самоукові. Він прийняв мене добре, наговорив навіть компліментів. Кілька разів я зустрівся з ним у його кабінеті. Та він мені дуже не сподобався.

У нього, розумієш, не було тої впертості й цілеспрямованості, якою володіють наші кращі винахідники. У нього були знання, талант, але працювати по-справжньому він не вмів, може саме тому, що в нього не було мети…

Мені здавалось, що в нього нема вогника, отого самого вогника любові до нашої батьківщини. Надмірно честолюбний, він домагався роботами тільки кар’єри, грошей, може, наукової слави і… тільки! Я пам’ятаю, як він сяяв, коли в закордонному журналі вмістили одну його статтю. Здається, про типи генераторів для потужних вітродвигунів… Він аж захлинався від захвату. Де ж таки, його помітили! Там, у світі, якому він, очевидно, вклонявся. Тоді от і почалось його співробітництво у “Вітрожурналі”.

Потім я довго не чув про нього, поки не зустрівся з ним несподівано в тресті “Вітроенергія”. Він був “у зеніті” кар’єри і головував у комісії, що критикувала мій проект надпотужного Д-100.

- Твого надпотужного, якого тепер збудовано на Круглій горі… - несподівано вставив в оповідання Катинського Гордій Семенович.

- О, коли б то цілком мого, оце якраз треба встановити! - підхопив Анатолій Сергійович. - Але я. боюсь, що він зіпсував, скалічив його, протягаючи як свій проект. Та й чи тільки тому, щоб видати за свій?

- Оце якраз цікавить і мене: чи тільки тому, щоб видати за свій?

- Правда, Гордію? Ти розумієш?

Гордій мовчки хитнув головою, і обидва замовкли, заглиблені в свої міркування. Ставало холодно. Анатолій Сергійович мерзлякувато зігнувся і знову з запалом заговорив:

- Ти думаєш, можна забути такі дні, як день тієї комісії?

Неначе все це було вчора… Гасін тоді майстерно бив мене разом з іншими. Цифрами, доводами скидали з висоти мій вимріяний надпотужний. Гасін був тоді коректний, м’який, як справжній вчений, якому незручно бити самоука. А його цифри невблаганно впивалися в мене, як гострі колючки. Мені здавалось, що я збожеволів; довгі роки роботи з надпотужним виглядали помилкою! Його навіть не можна було рівняти з німецькими “вітротурбінами”! Мої 60 000 кіловат були “абстракцією” - кіловатгодина вітряної енергії коштувала надто дорого, моя рама мала, зрештою, впасти при першому ж урагані… Від “доводів” Гасіна голова пішла обертом!

Я тоді визнав свій проект за помилку. Покинув усе і виїхав знову до себе… в радгосп. Ти пам’ятаєш, як довго я “зализував” рани, намагався забути про вітер, учителював. А потім узявся до роботи над малопотужними. Я викреслив усе попереднє геть чисто і взявся за “рамні” літаючі ВВЕС. Я злетів з землі на небо, чи вдало тільки - не знаю!

Анатолій Сергійович раптом простяг руку до кишені товариша.

- Будь ласка, дай цигарку!

- Ого, - сказав Гордій Семенович, - ти хочеш курити?

Він знав, що Анатолій Сергійович давно вже брався за цигарку тільки в хвилини надмірного хвилювання.

- Бери, бери. Але не хвилюйся ж. Треба вміти тримати себе в руках. Подивись, як славно вона сяє!

І він дружнім рухом повернув Анатолія Сергійовича до вогнів ВВЕС.

- Я просто безжальний до себе, - сказав глухо Анатолій Сергійович. - Сьогодні, коли працює наша ВВЕС, я все ще не вірю. Ах, ці сумніви! Уїдливі, як колючки! Згадка про мій Д-100 розворушує їх ще більше. Може й тут помилки, як у моєму надпотужному?

- Помилки, як у твоєму надпотужному? - раптом розсердився Гордій Семенович. - Ти щось плутаєш, Только! Тільки що ти боявся, що Гасін міг зіпсувати твій проект. Нікчемні проекти нема чого псувати! І хто тобі сказав, що твій Д-100 був поганий? Комісія? Її голова Гасін? А ти цікавився, хто він такий?

- Я знаю, - заперечив Анатолій Сергійович. - Я знаю… Знаю, що він потім, пізніше, відбував заслання за участь у шкідницькій банді на заводі “Вітроенергія”. Це мені відомо. Проте він швидко повернувся, ніби амністований за якусь надзвичайну працю.

- А ти знаєш, за що йому дали амністію?

- Ні!

- Отож, хочеш, я тобі прочитаю уривок з одного листа. Це я одержав сьогодні.

Гордій Семенович пошукав по кишенях і витяг папірець. Блиснула запальничка, освітивши текст.

“Ви запитуєте про Гасіна?.. Цю історію я знаю.

…Інженер Гасін був засуджений за шкідницьку роботу на Першому заводі вітродвигунів за дорученням іноземної фірми. Але він був звільнений достроково за віддану роботу над проектом надпотужного вітродвигуна, того самого, який нині збудований на Круглій горі”.

- Це правда? - скрикнув Анатолій Сергійович.

- Правда, - відповів Гордій Семенович. - Цього листа я одержав сьогодні від одного інженера, докладні відомості про Гасіна я матиму, цими днями ще. Його особою я випадково зацікавився ще перед від’їздом. До речі, можу показати тобі ще одну дрібничку. Ти як, добре знаєш Гасіна в обличчя?

- Пізнав би навіть і в падишахському одязі!

- Ну, то поглянь - хто це?

Гордій Семенович витяг із портмоне маленьку пожовклу фотографічну картку. Це було обличчя чоловіка середніх років, в одязі білого офіцера.

- Гасін! - скрикнув Катинський. - Що за чортівня?

- Так, Гасін, але Гасін-старший, батько того, який спокійнісінько проживає собі за кордоном, - пояснив Гордій Семенович. - Щоправда, я особисто знав його в трохи іншому костюмі. В туркменській папасі, в офіцерському старому мундирі, коли він командував загоном… басмачів. Звичайно, не в цім справа. Син за батькові злочини не відповідає, але цього ж року (в мене є відомості) старий вовк в іншій шкурі приїздив до нашої країни. І в мене тепер в’їлась підозра, чи не мав він, бува, побачення із своїм дорогим синочком?

- Це новина! - сказав розгублено Катинський. - Чому ж ти мені нічого про це по сказав?

- Так було краще. Адже це самі підозри… Я ж знаю (не сердься!) твою запальну вдачу. А треба було вже покінчити з цим.

Він кивнув головою на полігон, на ВВЕС і заспокійливо поплескав Катинського по плечу.

- Я піду, Только! Треба звірити всі вечірні радіосигнали з ВВЕС. А щодо Гасіна тепер, коли кількість сумнівів переходить в якість… Звичайно, треба поїхати. Я тебе розумію. Боляче, коли вкрав, але хай… Тільки щоб працювала… не по-гасінському.

- Ясно, Гордію! Ти завжди мене розумієш! Ну, йди. А мені пора - на метеорологічну станцію.

Друзі розійшлися на стежці біля полігона. Анатолій Сергійович простував по алейці сезен.

Прохолодна ніч огортала Зелене селище. Все спало в огнях прив’ялих квітів - залишки недавнього свята.

Пустеля… Де була пустеля? Вона вже, здається, марилася далекою легендою, та пустеля, що шаруділа голими пісками, корчилась у спразі, кололась сухими колючками.

В каналі мрійно дзюрчала вода. Ароматно пахли трави. Кущі з міцним, як дроти, корінням оточували дослідні ділянки стрункими лавами, наче вояки.

Десь кричав нічний птах, порушуючи мовчання пустелі. Якийсь жук прогудів, як літак, торкнувшись рукава куртки.

Назустріч, від метеорологічного пункту, повіяло ще солодшими пахощами квітів. Ворота, оповиті кримськими трояндами, вели до куточка справжнього субтропічного оазису.

Невже тут близько пересипала свої піски ота стара пустеля? І за її законами ще тільки один місяць - квітень - ароматно наливались рослини, цвіло життя. А там, до осені, все обернеться у випалену, мертву пустку, де гасають піщані бурі.

- Ні, ні!.. Цього не буде! - в уяві Анатолія Сергійовича раптом постало обличчя старого туркмена, що так натхненно говорив на відкритті станції. Нове життя було реальністю, безсумнівним фактом.

- Ні, ні! Ніколи пустеля вже не відбере назад здобутого, ніколи! А коли спробує - поборемось!

І вже заспокоєний, жвавий і легкий, Анатолій Сергійович ввійшов у ворота метеорологічної станції.

- Де начальник?

- Він там нагорі… Пройдіть.

Вартовий юнак, що сидів унизу, в кімнаті спостережень, ввічливо показав вхід на башту.

ІГДІР

На столі лежала купа аркушів з обчисленням денних температур. Покручені лінії бігли по графіках, подібні до контурів гірських хребтів. Здавалось, у них нема нічого особливого, крім підтвердження континентальності клімату. Але інше, очевидно, намагалися відшукати в них очі завідувача метеорологічного пункту, товариша Ігдіра.

…Всі Шляхи знову й знову мали бути вивчені! Щоб найменша зміна на цих шляхах температурних, барометричних показників сигналізувала про небезпеку. Це так, як учив Ігдіра ще в дитинстві його батько, Джулдуз: уважно придивлятись до рослин і комах, щоб по них розпізнати, чи не проходив, бува, пустелею басмач.

Ворог, якого шукає Ігдір, застає зненацька, приходить нечутними кроками, а потім накидається, як блискавка.

Цей ворог - смерч, розбійник пустель.

Підстерегти його прихід - це значить уже наполовину перемогти його!

На тонких губах Ігдіра раптом пробігає усмішка задоволення. Він випрямляє широкі плечі і швидкими кроками простує в куток кімнати.

На столі стоїть скринька, дуже подібна до звичайного радіоприймача, а поруч на підлозі підводиться досить незвичайна величезна антена. Це немов чотири великі арфи, насаджені на вісь.

- Так, арфи! Справді, арфи, - думає Ігдір. Обличчя прояснюється певністю і надією. - Ці арфи відчують в атмосфері найтонші зміни і сигналізуватимуть про ворога. Завтра прилад буде встановлений!

Ігдір торкається антени пальцем, і вона дзвенить справді, як арфа.

- Товаришу Ігдіре! Ви просили дванадцятигодинні спостереження?

- Так.

Ігдір проходить в кімнату спостережень, куди покликав його черговий спостерігач. Він проглядає - все спокійно. Стрекоче радіо, записуючи показання летючих куль-розвідників, що зондують повітряні маси вгорі. У скляних циліндрах на розграфлених аркушах невтомно пишуть прилади, передаючи свої нотатки згори по проводах.

- Все чудово, - каже хазяїн станції. - Чудово!

Електричні лампи горять яскравим світлом. Електрифіковані прилади сигналізують тепер зручніше, легше, з усякої відстані. Цей перший крилатий птах з вогневим оком збагатив метеорологічний пункт електрикою, якої завжди бракувало.

Ігдір виходить з кімнати і по кручених східцях виходить на шпиль станції.

В світлі безупинно біжать човники й крильця різних анемометрів. Розпластавши хвости, як гребінчасті півники, стоять флюгери.

Ігдір дивиться зверху на краєвид Зеленого селища, і в очах його відбиваються святкові вогні. Високо, як маяк, горить ліхтар на повітряній шахті. Різноколірні вогники виблискують і на полігоні, і в “міському саду”. Звідти ще чути звуки оркестру. Це, напевно, танцює молодь у незвичайному сяйві електричних ламп.

А через деякий час іще чотири висотні шахти припливуть до Зеленого, вже не селища - міста!

Радість проймає Ігдіра. Вона тим більша, тим цінніша, що він ще пам’ятає в цій місцевості інші краєвиди.

Там, де, заквітчаний вогнями, світився оазис, лежали колись мертві піски.

І на цьому самому місці, де височіє тепер башта метеорологічного пункту, в запашному садку, тут він, Ігдір, стояв колись приголомшений, занімілий від болю.

Це сталося давно, давно, а ніби вчора…

Тут був колись аул, в якому жив його рідний дядько. За молодої Радянської влади один з перших зростав у місцевості тваринницький колгосп. І цей аул якось весною, коли вже цвіли на піщаних грядках цибулинні, а ягнята радісно стрибали по зеленому килиму трав, аул був знищений дощенту басмачами.

Мов зловісна піщана буря пронеслась над аулом. Тільки попіл та обгорілі кістки - оце все, що лишилось від селища. Та якось ще колодязь на такирі І не зруйнували бандити - гадали, може, ще доведеться тут колись і самим напитись.

Ні, не діждуть цього, кляті, ні!

Ігдір примружує очі на святковий парад огнів і сідає, задуманий, на край башти. Нагору долинають звуки скрипки - грає його сип Алкад. І він, мрійник, не снить… Поет!

… А спогади пливуть, як човники анемометрів…

…Пізніше сюди послала радянська Туркменія його, товариша Ігдіра, - заснувати метеорологічно-аерологічний пункт.

Тут, серед пісків, у цілковитій пустелі, мав народитись штучний оазис - Зелене селище з водою, рослинністю, електрикою. І він, перший розвідник, мусив вивчати тут погоду, а там - високо-блакитну енергію вітрів.

Тоді й почалось приятелювання Ігдіра з інженером-вітротехніком Катинським, що жив на Україні і шукав гідного місця для своїх ВВЕС.

І тепер це здійснювалось: новий клімат, квіти, електрика, наукова станція пустельних рослин, навіть промисловість.

Так невже ж він віддасть хоч найнезначніші з цих досягнень чорним тіням старої пустелі? Невже він пустить до Зеленого міста зловісні смерчі? Невже не зможе відхилити їх, захистити ці вогні, троянди, скрипку сина?

Багато років тому він, Ігдір, стояв тут на розвідці, коли башту засипало пісками, коли басмачі слали кулі, а люта спека - спрагу, і витримав.

Тепер же він мусить так само пильнувати, щоб зберегти все те, що цвіло тут, створене вільним туркменським народом.

- Друже Ігдіре, ви тут?

Легка постать майже нечутно підійшла знизу і порушила задуму.

- Салют, Анатолію! - привітався Ігдір. - Я так і знав, що ви сьогодні прийдете. Сьогодні, з допомогою вашої ВВЕС, ми електрифікували всі наші прилади. А за це ми налагодимо найпильнішу охорону вашого повітряного господарства. Щоправда, ви самі там, угорі, маєте деяке метеорологічне приладдя. Але ми вас, старих клієнтів, не залишимо. Ось подивіться…

Він весело потяг Анатолія Сергійовича до одного з приладів.

- Бачите?

- Нічого не бачу, - сказав, придивляючись, Катинський.

- Ех ви, сліпий! Бачите, ось стримить тонесенька дротинка. Це сьогодні почали в нас працювати нові, найчутливіші в світі анемометри. Принцип надзвичайно простий. Платинова дротинка нагрівається електричним струмом до певної температури. А коли вітер обтікає її, вона втрачає свою теплоту і тим сильніше, чим вітер дужчий. Ми ж вимірюємо втрату цієї теплоти за змінами опору, розумієте? Тепер ми будемо нотувати найменші зміни швидкості вітру.

Анатолій Сергійович міцно потиснув руку Ігдіра.

- Спасибі! Ми мусимо вартувати якнайкраще. Пустеля, мені здається, може зробити напад. Що ж чути з твоїм смерчографом?

- Це наше найвразливіше місце, - сказав Ігдір.. - Але моя конструкція, для якої я використав схему звичайного радіокомпаса, готова. Завтра ми її встановимо. Хай моє чорне волосся обернеться в білий ковил, коли ми таки не навчимося вчасно дізнаватись про наближення смерчу.

- Вчасно? - недовірливо перепитав Анатолій Сергійович. - Це за кілька хвилин?

- Е, ні, - заперечив Ігдір. - Ні! - і його уперте, роздвоєне підборіддя енергійно випнулось наперед. - Зможемо передбачити принаймні за годину. Я недаремно сидів ночами, вивчаючи передсмерчові метеорологічні умови. Смерчограф зможе показувати найменші зміни електростатичного поля навколо землі. А я вже знаю, які саме з тих змін відповідають наближенню смерчів.

Він помовчав і додав.

- Так ми й віддамо пустелі наші троянди! Ходімте, я внизу покажу вам майже готовий смерчограф.

ГІСТЬ ІЗ ПУСТЕЛІ

Повітря, напоєне пахощами квітів, було гаряче, як дихання хворого.

Сидіти за столом важко. Так би й покинула книжки, розляглася б десь біля прохолодного струмочка і лежала б нерухомо-сонно, як розморена сонцем ящірка!

Але Піфагорова теорема розворушує Ніну.

- Ти таки природний математик, Ніно. Дивись, уже і сон твій зник. А я, навпаки, зовсім сплю.

І Алкад комічно розплющив очі, і без того великі, а вони немов самі стулялись від непереможної втоми.

- Ну, ясно, мабуть, не спав зовсім, писав вірші.

- Так… Грав на скрипці і потім трохи щось… склалося.

Рум’янець опалив засмаглі щоки юнака. Довгі вії сквапно заховали в глибінь очей раптову зніяковілість.

- Мені дуже подобаються, Алько, твої вірші, але чи не скажеш ти мені все ж таки, чому квадрат гіпотенузи…

- Безсовісна! Ти мстишся за черепні кістки, які не хотіла вчити. Але чи то безсоння, чи спека сьогодні зробили мій мозок в’ялим, як дохла риба.

- Брр, що за порівняння! А ще поет!

- Це спека, Ніно… Поглянь на Біма!

Жовтий Бім справді лежав на підлозі, як мертвий, розкинувши лапи, хвіст.

- Знаєш, Ніно, тварини прекрасно завбачають погоду. Бім буває смутний і лінивий перед бурею.

- Ти теж тварина, отже…

- Не смійся, Ніно, я справді буваю якийсь чудний перед змінами погоди. Слухай, я сьогодні не спав і під ранок чув розмови татка з твоїм дядею Толею…

- Ну і що?

- Твій дядя справжній стратег. Він хоче урахувати всі можливі небезпеки, що можуть звалитись на ВВЕС. У Катинського з татком відбулася ціла “нарада” про смерчі.

- Про смерчі? - здивувалась Ніна. - Хіба вони тут бувають?

- О, - сказав Алкад, - зараз, навесні, у найкращу пору пустелі, ти ще не знаєш, що то такс. Але пізніше ти переконаєшся, що це досить неприємні гості. До того ж вони з’являються так несподівано. Недаремно мій старий дід-скотар зве їх “відьмами пустелі”. Вони йдуть з піщаними бурями. Власне, бувають у нас не справжні смерчі, а просто вихри пилу. Вони виникають від шаленого нагрівання повітря. Тоді здіймається течія, що лютує, вирує, крутить гвинтом. Уявляєш, який це повітряний кратер! Зрідка бувають і справжні смерчі - родичі отих американських торнадо, що знищують цілі селища, випивають озера. По правді кажучи, я їх боюсь, отих смерчів, вони…

- Заторохтів! - засміялась Ніна. - Ти сьогодні заважаєш мені працювати. Маленький хлопчик не спав, бо йому снилися страшні відьми. Хлопчик занепокоєний, він вірить у сни і не хоче вчитись…

- До чого тут сни? - заперечив Алкад, проковтнувши Нінине глузування. - А коли б ти пережила таке, як я? Знаєш, коли я був зовсім малим, я вперше поїхав з мамою до діда Джулдуза. Їхній аул був тоді кочовим. Навесні вони осідали біля якогось такира і пасли худобу по квітучих горбах, поки спека не випалювала все. Тоді вони мандрували далі на північ, у степи. Мені тоді все дуже сподобалось у діда - його чай, ласощі, якими він мене частував…

- При чому ж тут смерчі? - нетерпляче перебила Ніна. Вона не любила слухати, якщо дія в якійсь історії розвивалась надто повільно.

- Стривай, Ніно, - продовжував Алкад. - Це зовсім недовга історія. Я грався сам у кибитці з собачам, коли раптом з пустелі налетів смерч. Я пам’ятаю тільки метушню, крик. З шумом щось упало на кибитку. Притиснувши собача до себе, я відчув, що ми кудись летимо, потім я втратив свідомість… Нас віднесло з кибиткою в сипучий бархан, і я тільки якимсь дивом не вбився. Після того я довго боявся “відьом пустелі”. І досі, треба сказати, їх недолюблюю.

- Бідненький! - співчутливо сказала Ніна. - Тобі жити б не в Кара-Кумах, а в скляному місті, такому собі місті, де не буває ні вітрів, ані смерчів. Під скляним ковпаком!

Лихо! Вона глумилася з нього, ця дівчина, подібна до хлопчиська! Алкад почервонів, ображений. Чудна, вона думає, що він не зміг би відповісти теж… ущипливо. А може б і справді не зміг! Ця вітер-дівчина, прилетівши до пустелі, за короткий час навчилась поводитися з ним, як з дурним хлопчиськом. А він ще… (коли б вона тільки знала!) ночами писав про неї вірші!

- Ну чого дивишся, як ображений баранець? Треба до діла братись!

Алкад покірно взявся до геометрії. “Піфагорові штанці”, ще раз розшифровані Ніною, були подолані, незважаючи на спеку.

…А все ж таки припікає! Навіть додому йти ліньки!

Ніна забрала книжки і позирала на Алкада, вже втихомирена, без посмішки. Розморені спекою очі дивилися просто сонно.

Жовтий Бім, зовсім понурий, насилу підвівся, як хворий, і поплентався до басейну. За хвилину почулось його жадібне хлебтання.

- Яка воно температура?

- Ти не йди! Прогляньмо показники. І я тобі покажу нові прилади. Знаєш, ми цими днями зробили дещо нове.

Алкад і Ніна вийшли на майданчик метеорологічної станції. Гаряче повітря струменіло перед очима, переливалось, як поверхня води. В його струмках скриньки з приладами гойдались, мов баржі на воді.

Діти зійшли нагору. Човники анемометрів бігли теж ліниво, наче й вітер приспала мертва спека. Він ніби й не курів пісками, пустеля лежала жовта, спокійна, непорушна. Яскравими барвами зелені, квітів, будинків мерехтіло на сонці зелене селище. Закинута високо-високо, спокійно висіла в повітрі ВВЕС, невтомно працюючи швидкохідними крилами. Недалеко від неї літали дві крилаті комашки: то Ялинка привчала Гордія Семеновича до роботи на стрибунах.

Засмаглий юнак, співробітник метеорологічної станції, порався біля тільки що поставленої, але ще необладнаної антени. Вона була чудна, незвичайна, ця антена. Такої і Нінці бачити не доводилось. Це був ніби великий вітряк з чотирма лопатями, що обертався на вертикальній осі. Лопаті були з дротів, схожі на арфи з срібними струнами. Нижче стояла якась чотирикутна скринька.

- Що то таке? - так і підскочила Ніна. Кожен механізм, всякий невідомий їй прилад завжди викликав непереможне бажання помацати його, оглянути кожну частинку.

- Це спеціальний радіокомпас, - сказав. Алкад. - Наша новина: смерчограф. Це прилад, який реєструє найменші зміни в електростатичному полі нашої атмосфери. А вже давно виявлено тісний зв’язок між цими змінами і різними атмосферними явищами: бурями, повенями, зливами і, нарешті, смерчами.

Юнак надів на руки й ноги гаки і поліз нагору до “арф” антени.

- Ага, - сказала Ніна, - розумію! Ви хочете по цих електричних сигналах дізнатись про наближення всяких приємних, а найбільше - неприємних гостей. Давно пора, а то називаються “метеорологи”, а не вміють точно встановити, коли може з’явитись “відьма пустелі”!

- Ну, от! - розвів руками Алкад. - “Не вміють”! Та тут наші вчені просто мало працювали над цим! Станція ваша здебільшого працює на висоті 1500-2000 метрів, саме там, куди “відьми” не залітають. Для цієї висоти наші метеорологи виміряли більше - найточніші дані про швидкості вітрів… про їхні зміни. Ми тут вимірюємо все найточніше. Ми рахуємо дощові краплі, “міряємо” сонячне сяйво. Навіть тепло, яке вночі випромінює земля. Ми простежуємо шляхи хмар, ми вивчаємо космічне проміння. Ми…

- “Ми! Ми!” Ну і що там такого! - недбало урвала Ніна Алкадову тираду. - Перевіряти ви перевіряєте, а от вперед не заглядаєте далі свого носа…

- Ти чудно дивишся на речі, - нарешті розсердився “тихенький” Алкад. - Коли б ми не перевіряли і не завбачали наперед швидкостей вітрів, ваша ВВЕС не змогла б працювати.

- Подумаєш, що такого, а появи смерчів не можете точно визначити!

- Та ти ж тільки-що чула. Я казав…

- Ви будете колись отак рахувати краплі, а якась стихія цюкне вас по голові!

- Що? Хіба ти не знаєш? Я ж казав, ми…

- Знову - “ми”?

Алкад сердитий, розчервонілий, нарешті замовк. Він зрозумів, що потрапив у “пастку”, що Ніна просто дратує його. Адже неприхований глум ховався в її іронічно звужених карих очах, задерикуватий ніс зморщився від усмішки. А він іще сперечався, махав руками, запаленів… Але досить! Годі вже бути об’єктом для глузувань оцього дівчиська! Алкад круто відступив:

- Доволі! Я зрозумів. Ти завжди глумишся з мене!

- Що з тобою? - раптом зніяковіла Ніна. - Я…

- Доволі! Я не такий дурненький, як ти думаєш! У твоїх очах я - завжди торохтійка, нюня, баба…

- Ти збожеволів, Алкад! - закричала Ніна. - На тебе, як і на Біма, впливає спека!

Ніби у відповідь, почулось тужливе виття Біма, що, приплентавшись за Алкадом, стояв тепер на сходах башти.

Ніна заливчасто засміялась, але раптом глянула на Алкада і змовкла.

Почувши виття собаки, Алкад побіг до краю башти і розширеними очима дивився кудись, на піщаний обрій.

- Дивись… Курить. Він!

Ніна глянула туди і побачила, що безтурботний сонячний пейзаж раптом змінився.

Піщані горби пустелі задиміли, закуріли, немов кратери вулкана. За хвилину неначе все ожило й закрутилось у жовтувато-сірому вихрі. Зловісний свист, ледве чутний, але загрозливий, як сичання гадюки, долинав з розбурханих пісків. Човники анемометрів стривожено заметушились. А втім, найважливіше було не те…

На обрії зі сходу сунула нестримна буро-чорна хмара. І з нею, пританцьовуючи, лійкою до землі, нісся бурий стовп.

- Що це? - тільки встигла прошепотіти Ніна.

- Смерч! - скоріше вгадала, ніж почула вона відповідь Алкада.

Стовп летів з шаленою швидкістю. Гудіння вітру знялось, як гомін юрби. Раптом засвистіли і знялись угору піски. Обнявши їх, замітаючи “хвостом” землю, хмара зрушилась на зелене селище.

І тоді заціпеніла Ніна побачила, як усе набігло на полігон і закрутилося в скаженому вирі.

- А-а!.. - закричала вона.

Все це сталося блискавично швидко, за якусь хвилину. Вуха ловили тривожні звуки. Зойк сирени, брязкіт чашечок анемометрів. Якесь тріщання. Гавкання Біма. І, нарешті, дикий крик юнака - на антені. Потім скажений посвист приглушив усе інше. У рот, у ніс набилося піску.

Рука Алкада, що стала міцною, немов залізо, потягла Ніну в глиб башти.

ПОРАНЕННЯ ВВЕС

Все це сталося за якісь три хвилини.

Коли інженер зайшов до радіобудки полігона перевірити останні показання ВВЕС, на старенькому “заслуженому” годиннику Анатолія Сергійовича, з яким він пройшов усі фронти, було рівно пів на другу.

Після безсонної ночі і неясних тривог, а може, від п’янкого запаху квітів (дівчата понаставляли над ліжком цілий квітник!) у Анатолія Сергійовича боліла голова, була важка, сонна, млява… Чи, може, впливала спека?

Скрекотіло радіо. Моторні руки молодого радиста, якого кілька днів тому прислали з Сірчаного міста, записували в щоденник шифровані покази радіоприладів ВВЕС.

Станція плавала на висоті 1000 метрів, але її покірні радіоавтомати невтомно слали свої рапорти.

Електромагнітні хвилі пересилали вниз точні покази температури, тиску, вологості повітря, сили вітру. Все було нормально, спокійно, як і всі ці останні дні.

І раптом все ожило від якоїсь тривоги. Немов від протягу, задзвеніло скло відчиненого вікна. Хтось крикнув щось біля лебідки, що саме - Анатолій Сергійович не розчув, але інстинктивно кинувся до вікна.

Одного погляду на небо було досить, щоб зрозуміти все.

З величезною швидкістю над пустелею неслась жовто-бура хмара. З її центра звисав жадібний язик. Колихався, скручувався гадюкою, намагаючись злизати все, що зустріне на своєму шляху. Ось він торкнувся землі і з гулом, свистом, виттям затупцював на ній, сунучи на полігон.

- Ялинко! - крикнув у розпачі Анатолій Сергійович.

Адже вони з Гордієм тільки що тренувались на орнітостатах у повітрі. Тепер у хмарі пороху він побачив самітну кулю Ялинчиного стрибуна, що крутилась безпорадно, захоплена близьким смерчем.

- Що це? Анатолію Сергійовичу, гляньте!

Радист ще не бачив смерчу, але кликав начальника, занепокоєний, здивований.

Він записував нову висоту ВВЕС - вона знижувалась. Швидко падали на тій висоті барометричний тиск, температура. Різко знижувалась вологість повітря. Проте зростала швидкість вітру, наче там, угорі, казково хутко налетів ураган… Щодалі дужче натягався трос, що сполучав станцію з лебідкою.

- Це смерч! - прошепотів Анатолій Сергійович.

У розпачливій потребі щось робити, якось відвернути небезпеку він вискочив з будки. Пісок і порох набивались у ніздрі, в рот… Від страшного виття тремтіло повітря.

Людський зойк розлігся над землею. Звідкись загуркотіла, покотилась, як жива, залізна діжка. Але в гамі тривоги Катинського найбільше вразив звук, що немов розкраяв йому серце. Адже це кликала його занепокоєна ВВЕС. Це плакали, різко дзвонячи, її троси, сигналізуючи, що натяг дійшов крайніх меж.

Але спускати станцію було вже пізно. Та чи й варто спускати? Адже, потрапивши в смерч, наповнений газом балон міг тріснути…

Напруживши м’язи, Анатолій Сергійович все ж таки кинувся до лебідки. Вимахуючи руками, якісь люди на бігу кричали йому слова перестороги, бо він біг назустріч смерчові, що летів на лебідку.

Різкий вибух пролунав у повітрі. Шаленою силою

Анатолія Сергійовича раптом відкинуло вбік. Проте він встиг побачити: в тому місці, де кабель сходив з барабана, з’явилося синювате полум’я… Короткий тріск - і кабель перервався, розкинувши віялом іскри. Та лишався ще трос із найміцнішої сталі. Невже ж і він не витримає натиску урагану? Катинський спробував підвестись, але його знову звалило з ніг. Трос заскиглив ще жалісніше. Секунда, і він теж тріснув. Звільнена ВВЕС шугнула вгору, в невідоме…

Повз Катинського, пританцьовуючи, пронеслось деревце саксаулу, вирване з корінням. Смерч сунув з страшним свистом на межі полігона. В одну мить смерч, немов шийка якоїсь лійки, всмоктав величезний намет - літню їдальню робітників радгоспу, яку влаштували тільки вчора. Біле полотнище майнуло вгору, як борода казкового діда Чорномора.

І раптом усе заспокоїлось. Зникло, як страшне марево. Мов прокидаючись від сну, Анатолій Сергійович мляво глянув на годинник: стрілка показувала тридцять чотири хвилини на другу… Всього чотири хвилини минуло з того часу, як він зайшов до радіобудки. А все було розтрощене, розбите, і зірваний з якоря корабель десь шпурляла піщана буря.

- Анатолію Сергійовичу! Що ж робити?

Він побачив Ялинку, що йшла до нього, ледве пересуваючи ноги. Її біле вбрання, що стало сірим і зовсім мокрим, облягало її тоненьку постать. Ліва рука, обмотана якимсь ганчір’ям, трималась неприродно.

- Ви поранені? - стурбовано запитав Анатолій Сергійович. - А де… - він затнувся від хвилювання. - Де Гордій?

- Він десь тут, - відповіла Ялиночка і спробувала посміхнутись. - Щодо мене - дрібниці, я просто розірвала рукав. Мене вкинуло у воду, в арик. Я, мабуть, щаслива… Але ви бачили: смерч висмоктав з басейну всю воду.

До них уже поспішав Гордій, обшарпаний і сердитий.

- Ви стоїте? Летіти треба, негайно летіти! - сухо крикнув він. - Я зараз побіжу по літака.

- А напрям? Куди? - з розпачем спитав Анатолій Сергійович і кинувся до радіобудки. Та його випередила Ялинка.

- Радист злякався й утік, - гукнула вона. - Я буду замість нього.

За хвилину вона вже приймала сигнали ВВЕС. Загублена в хвилях збуреної стихії вітростанція посилала своєму господареві скарги. Зросли показники висоти - вона неслась уже на висоті 2000 метрів. Анемографи мовчали, ніби навколо ВВЕС був мертвий штиль. Це було тому, що сама станція летіла з швидкістю бурі.

Сигнали кликали, лементували, але ставали щораз слабкіші. Потім зовсім завмерли.

Анатолій Сергійович на мить задумався. Більше чекати не можна було ні хвилини. Літак “Орел”, подарунок Ашхабада, мав стояти вдома. На крайній випадок був іще скромний поштовий літак і розвідник метеорологічної станції. Їм пощастило: смерч пронісся буквально в кількох метрах від аеродрому. Літаки стояли непошкоджені. Але далі? Що робити?

- Я зразу ж спробую зв’язатися з центральною авіабазою, - тихенько зауважила Ялинка. - Адже незабаром мусить прилетіти до Кара-Кумів дирижабль “Велетень”.

- Це добре, - зітхнув Анатолій Сергійович. - Тільки зараз треба…

Він не договорив і подався на майданчик аеродрому. Буря вже зовсім вщухла. Проте Зелене селище і досі збентежено ховалось від страшного гостя. Головний басейн мав вигляд порожньої западини, бо спраглий смерч висмоктав його по дорозі, як склянку води. Розтрощені діжки валялися на стежці. Пошкоджені дроти з поваленими стовпами дзвеніли жалісно, зачепившись за гілки дерев. Назустріч пройшов маленький санітарний загін, лікар і дві сестри несли ноші, на яких лежав хтось - білий, страшний своєю нерухомістю. Поруч ішов мовчазний, сумний Ігдір. Спазма перехопила інженерові горлянку.

- Де Ніна? - затремтівши, спитав він Ігдіра. Приголомшений аварією ВВЕС, він забув навіть про неї.

- Заспокойтесь, вона з Алкадом, - відповів той. - Але… розбився один з моїх робітників… Та ви знаєте його… Василь… білявий такий… Він лагодив антену смерчографа. Саму антену, як на сміх, занесло невідомо куди. Поранено і вашого радиста, його теж ударило головою об кам’яну стіну.

- Тоді, значить, треба взяти Ялинку. Будь ласка, поверніться, скажіть їй. Кожна хвилина дорога.

Хтось, уже сухий, спокійний, давав розпорядження: Ігдір хай летить слідом за Гордієм Семеновичем поштовим літаком, якщо той зараз дома. Він же, Катинський, летить сам з пілотом. Бортмеханік і Ялинка - єдині, кого можна взяти на “Орел”. Адже треба летіти швидше, ніж смерч.

Всі рухи, кроки, сухі й скупі слова, здавалось, тяглись дуже поволі, хоч на годиннику минуло буквально кілька хвилин, поки Анатолій Сергійович забіг додому. Адже треба було взяти з десяток тих гранат, які застосовувались тут для земляних робіт. Раптова думка просвердлила мозок, породжена швидкістю смерчу, обмеженістю часу. Тільки так!.. Сховавши гранати, він побіг до аеродрому.

Але ці дівчата! Певно, ще пішла чепуритись, переодягатись… Оці ще тендітні створіння! Анатолій Сергійович злостився, сидячи вже поруч з пілотом. Кожна хвилина здавалась йому годиною. Нарешті Ялинка підійшла до літака.

Невже довго? Дівчина бігла, здається, кілька секунд (як на змаганні). Вона посміхнулась і додала, що авіабаза обіцяла сьогодні ж зв’язатися з дирижаблем. Завтра він має бути… Анатолій Сергійович скоса позирнув на неї; вона ж ніяк не чепурилась: те самісіньке мокре плаття.

- Принаймні можна було надіти плащ! - сердито пробурмотів він.

Нарешті літак знявся над землею. Пілот набирав швидкості: стрілка альтиметра показувала все більшу висоту. Літак шарпало.

Вони летіли на північний захід - напрямок, куди дув вітер. За ці півгодини ВВЕС, певно, могла відлетіти кілометрів на п’ятдесят. Навіть більше, коли врахувати спочатку шалену швидкість бурі, з якою вона помчала. Пілот, сухий, худорлявий юнак, обіцяв швидко її наздогнати. Літак міг розвинути швидкість до трьохсот п’ятдесяти кілометрів на годину, а з ходовим вітром і більше.

Анатолій Сергійович глянув униз. Оазис Зеленого селища плив назад. Пустеля розляглась унизу і зверху виглядала зовсім зрозумілою, розшифрованою в своїй геологічній будові. Світло-жовті бархани курилися, ніжні грядові піски цвіли зеленим кольором окиття. Плямами червоніли глинясті такири.

На півночі вимальовувались синюваті сірчані горби. А на північному заході, куди полетіла ВВЕС, стояла жовто-сиза каламуть. Туди понеслась піщана буря.

Голос Ялинки, прозвучавши в телефоні, вивів інженера з задуми. Голос дзвенів уже особливо бадьоро.

- Знаєте? Чути сигнали ВВЕС! Все ясніше… Летить високо, на 2000 метрів! Ми наздоженемо її, правда? А що ми робитимемо далі?

- Ах, Ялинко, сховайте свою цікавість! - неввічливо відповів Катинський.

Вони змінили курс, звернули трохи на північ і полетіли ще швидше. Стрілка вже показувала триста п’ятдесят кілометрів на годину.

- Наздоженемо! - весело сказав пілот. - Смерчі? Вони пройдуть під нами.

Бінокль закляк у руках Анатолія Сергійовича. Хвилювання міцно стулило губи. Нарешті він побачив крапку. Крапка росла, виринаючи з каламуті, набираючи форми, кольорів. Це була ВВЕС. Піщана буря, очевидно, вщухла. Горизонт прояснювався. Над ним спокійно плив повітряний корабель.

- Нам треба підійти до неї якнайближче, розумієте? - сказав Катинський пілотові. - Підіймайтесь над нею ще вище.

- Ну, а далі? - запитав пілот.

- Далі я проб’ю оболонку! - відрубав Катинський.

- А не влучите у вітряки? - збентежено знизав плечима пілот.

- О, цього не бійтесь. Тільки шкода… - прошепотів Катинський.

Сум забринів у його голосі. Адже це було нелегко - поранити свою ВВЕС! Від вагання на момент захололо серце. Здавалося, воно спинилось. Але вихід був логічний, підказаний умовами. ВВЕС треба було затримати.

Мотор загув несамовито. Вони попливли вгору.

Інженер поквапливо глянув униз: жовті піски були досить зручним ліжком для його ВВЕС.

Стало видно червоні груди і блискучі крильця.

Очі Анатолія Сергійовича вп’ялись в оболонку дирижабля, що підпливала під літак. Інженер вийняв першу гранату, вишукуючи очима, куди її кинути. Так, треба вразити передню частину газосховища. Тоді ВВЕС падатиме на свої груди, а це буде не так небезпечно для приладів і вітряків.

На момент Катинському пригадався старий млин. Як це було давно! Забуті дні посилали йому привіт… І, гірко усміхнувшись, Анатолій Сергійович замахнувся і кинув гранату вниз. Потім ще одну…

Вибухи розірвали оболонки. Вони не запалили ВВЕС, бо суміш водню з гелієм була вогнетривка. Вони тільки зробили рани на тілі вітростанції.

Незабаром ВВЕС почала тихенько знижуватись. Газ виходив з її прострелених легенів. Ялинка в кабіні нотувала зниження: 1020, 1000, 900. Вона чула вибухи, але ще нічого не розуміла.

Незабаром закурились верхів’я барханів. Їх почав збивати хвіст троса. Нарешті бархан прийняв ВВЕС у свої піщані обійми. Летюча станція повільно занурилась у видолинок між двома горбами. Хмара піску сховала її з очей.

У ПУСТЕЛІ

Ніна ледве не побила Алкада, коли під час смерчу він замкнув її в своїй кімнаті.

Перемагаючи бурю, вона поривалася все ж таки бігти на вітровий полігон до своїх, до дяді Толі. Відчуття небезпеки завжди штовхало її вперед. Сидіти на місці в той момент було просто нестерпно! Але ключ від дверей зник у кишені Алкада, сьогодні зовсім неслухняного, упертого і незвично мовчазного!

- Нікуди ти не підеш! Нічого ти не допоможеш, тільки сама десь загинеш!

Це тільки він і промовив і, заклавши руки в кишені, став нерухомо біля дверей на варті.

Даремно гарячкувала дівчина, називала його боягузом, дурником, вимагала випустити її цієї ж хвилини. Алкад немов занімів, закам’янівши біля дверей.

Так минуло кілька хвилин, поки нарешті все почало стихати й заспокоюватись.

Хтось тривожно постукав у двері.

- Алкаде! Ти тут?

Алкад впустив збентежену матір.

Завжди стримана, вона рвучким рухом на момент притисла до грудей голову сина:

- Я так боялась, чи не сталося чого з вами! Таке лихо! Все пошкоджене. Антена смерчографа зникла зовсім. І хлопець розбився. ВВЕС знесло…

- ВВЕС знесло? - скрикнула Ніна, відштовхнула Алкада і вибігла з хати.

- Піди з нею! - сказала мати зніяковілому Алкадові.

Алкад наздогнав Ніну на майданчику метеорологічної станції, де було повно слідів страшної гості.

Буря порвала сітки нефоскопів [3] , попсувала проводи, розкидала відра дощомірів, розметала куски металу і попсувала квітник, засипала чашечки квітів їдким червонястим порохом.

Ніна бігла вперед, не звертаючи ні на що уваги: звістка про аварію ВВЕС вкрай збентежила її.

Зірвало ВВЕС!.. Дівчина уявляла собі, як мусив переживати це дядя Толя! Якось, коли вона робила одну з перших моделей вітрячка, злива зірвала вітряне колесо. Ніна й досі не могла забути цих забруднених, розкиданих у калюжі крилець…

А ВВЕС - не іграшка ж, не модель! На полігоні було порожньо. В радіорубці порався незнайомий юнак. Електролебідка стояла мертва, як непотрібна котушка, коли з неї змотали нитку до кінця.

Старий садівник, якого діти зустріли, розповів, що збираються летіти навздогін ВВЕС.

Ніна побігла до аеродрому так швидко, що Алкад ледве встигав за нею. Купа щебеню, якихось уламків перетяла стежку до аеродрому. Ще раз недобрим словом згадавши смерч, Ніна полізла вбік - навпростець до червонястого квадрата аеродрому. Тим часом звідти почулось рокотання пропелера, і сірий поштовий літак перед самим носом дівчини пурхнув угору.

Добігши до аеродрому, Ніна і Алкад дізналися, що Катинський з Ялинкою вилетіли раніше, вже хвилин з двадцять тому. Казали, ніби вони полетіли на захід в напрямі вітру.

Вилетіли! Без неї! На несміливе зауваження Алкада, що її все одно не взяли б, вона вибухнула докорами. Сьогодні вони помінялись ролями: Алкад мовчав, а Ніна стала надто балакучою, почала вичитувати Алкадові: це через нього вона сиділа, як дурень, замкнена в кімнаті. Коли він такий боягуз і лякається всяких там “відьом пустелі”, так нехай принаймні не розписується за неї. Вона ніколи не боялась ніяких бур, гроз тощо. І навіть смерч не такий уже й страшний! Адже гірше й страшніше було сидіти отак у цілковитій невідомості, що там саме з ВВЕС, з дядею Толею. А тепер доведеться ще помучитись, поки дізнається, чи піймали нарешті втікачку…

Алкад мовчав. Ніна навіть не могла ніколи й подумати, що він може так довго мовчати, і це дратувало її ще більше. Так, гримаючи на Алкада, Ніна поверталася з ним на полігон. Там зібралося вже мало не все населення Зеленого селища, обговорюючи події. Ніна почула, що ніби вже є повідомлення з літака А-2: піймали радіосигнали з ВВЕС.

- Знаєш що, - раптом вирішила Ніна. - Адже ми можемо полетіти їм навздогін на твоєму “Жучку”…

Захоплена новою думкою, вона завзято напосілась на Алкада. Але він заперечував. Сьогодні він такий нестерпний хлопчисько!

- Та “Жучок” все-таки “жучок”! Навряд чи на ньому ми наздоженемо наших! Там, де треба швидкості, не дуже розженешся на нашому розвідничку… Саме тому на ньому не полетів і татко.

- Але ми таки долетимо ж до стоянки наших! Я знаю, дядя Толя примудриться вже якось знизити ВВЕС.

Проте Алкад не погоджувався.

- І потім… я не можу брати розвідника без дозволу татка. Можливо, він буде потрібний для якихось спостережень!

- Ат… - презирливо протягла Ніна. - Відмовки завжди знайдуться! Не хочеш - так би й сказав!

Вона навіть сіла на краєчку басейну, щоб зручніше було вилаяти Алкада.

Він просто боїться полетіти - звичайнісінький собі боягуз! Його мужності вистачає тільки на те, щоб пролетіти раз над власною хатою, а зробити справжню мандрівку в пустелю він нездатний! Він ще й егоїст; факт, що егоїст! Він може літати для власної втіхи, а коли йдеться про те, щоб заспокоїти друга… тоді йому байдуже! Хіба це справжня дружба? Ця дружба придатна тільки на те, щоб виписувати на папері широкомовні вірші, а коли треба довести цю дружбу ділом…

Ніна сама не сподівалася, що так розхвилюється. Вона схилила голову на руки, і худенькі плечі її затремтіли.

Невже Ніна плаче? Алкад не міг цього знести. Весь червоний від її докорів, він тепер зовсім розгубився. Що робити?

Він кинувся до дівчини і, віднімаючи її руки від обличчя, зашепотів:

- Ніночко, не треба! Заспокойся… Я все зроблю. Ми полетимо! Слово честі.

Тихенько Ніна підвела голову. Вона не плакала, але карі очі були підозріло вогкі. Тепер вони зразу блиснули радістю.

- Поїдемо? Тоді швидше, тільки швидше!

Вони з Алкадом пробігли до метеорологічної станції і за хвилину входили в маленький сарай за садом, де стояв розвідник. Треба було вилетіти непомітно. Це було легко, бо всі робітники станції поспішали ліквідувати наслідки бурі. Всі порались біля пошкоджених приладів. Це бувало не раз, що пустеля нападала на Зелене селище, але, як уперті мурашки, люди навчились швидко все відновлювати.

Алкад водою з канальця наповнив дорожній резервуар. Ніна й слухати не хотіла, щоб піти по їжу. Адже під сидінням було видно кілька коробок консервів і пачки печива, певно запас для наступного польоту. Швидше, швидше! Дівчина підганяла Алкада, поки той оглядав мотор. Ось хлопець нарешті викотив з сарая на рівний, наче асфальтований, майданчик чорне тіло “Жучка”. Ця невеличка машина була дуже подібна до чорненького летючого жука. Загнуті вгору блискучі чорні крильця з поперечними смужками справді нагадували крильця комахи. Дротинки схованих у скриньці і виведених назовні метеорологічних приладів виглядали, як вусики. Відсутність хвоста, властивого багатьом літакам, ще підкреслювала цю необхідність.

- Ну, поїхали! - сказав Алкад.

Ніна, задоволена, вмостилась поруч з Алкадом. Заздро подивилась, як той узяв у руки важіль керування…

Ну, вона теж навчиться так! Їй здавалось, що керувати розвідником легше, ніж дитячим автомобілем. Та й літає ж він так повільно… І вона обов’язково колись придбає собі такий літачок.

Розвідник плавно піднявся вгору. На ньому можна було підійматись до 2000 метрів. Але в цьому зараз не було потреби. Вони полетіли низько. Станція і Зелене селище зникали в далечині. Плантації каучуконосів і баштани, розмежовані острівцями акації та саксаулу, попливли під ними. “Жучок” почав поринати в повітряні ями, але міцна, смуглява рука Алкада спокійно тримала важіль керування, а Ніна тільки морщила носик, вона була абсолютно невразлива щодо гойдання.

Незабаром зникли останні ознаки людського житла, замайоріли тільки жовті й сірі барви пустелі. Ніна почувала себе чудово. Придивляючись до ландшафту в надії знайти щось подібне до зниженої ВВЕС, вона думала, як недоречно названо ці піски чорними - Кара-пісками. Де ж були ті чорні кольори, коли червона глина відливала пурпуром, а пісок розсипався золотом? А втім, багато лиха таїли в собі піщані хвилі, і тому назвав їх народ чорними.

Літачок поспішав далі й далі на захід. Алкад запевняв, що треба летіти саме туди.

Повітря було сухе й нестерпно гаряче, все більше хотілось пити. Вони проминули якийсь аул з пухнастими крапками овець, розмаяних по пасовищу. Далеко, як зграя гусей, ліниво йшов караван.

За півтори години вони пролетіли не менше двохсот кілометрів. Але ні ВВЕС, ні літаків ніде не було. В чім справа? Невже вони помчали ще далі? Мандрівники не знали, що їх одурив вітер. Він давно змінив напрям, а вони летіли за його Старим маршрутом - на захід. Починались бархани - сипуче, хвилясте, жовте морс. Праворуч гадюкою звивалось висхле річище, а в далечині синіли “Круглі” гори.

Тим часом Алкад відчув, що мотор завередував: машина перестала слухатись його. Що таке? Відчувши в глибині серця неприємний холодок, Алкад подумав, що тато, може, й навмисне не полетів сьогодні на “Жучку”. Можливо, що він дав перевагу скромній поштовій “Ластівці” не тільки через те, що в неї більша швидкість. Мабуть, татко не полетів тому, що, очевидно, з “Жучком” було не все гаразд. Недаремно минулого дня він довго порався з ним і відстрочив чергову розвідку.

Розпач охопив Алкада. “Жучок” якось підстрибнув, загув, ніби справжній жук, і змовк. Мотор затих.

- Що сталося? - досить спокійно спитала Ніна, якій і на думку не спадала можливість аварії.

- Тримайся! - закричав їй Алкад.

Він глянув униз. Збоку блищала біла западина висохлого озера, біля неї хвилювались піщані горби. Літачок спадав з висоти 300 метрів. Алкад знав, що легенький “Жучок” міг сам бути парашутом. Це якось довів і тато, спустившись з висоти 200 метрів з виключеним мотором. Але то був татко!

На хвилину в свідомості Алкада промайнуло обличчя матері. Гостре відчуття провини шпигонуло в серце. Він забув за неї, пускаючись у безрозсудну мандрівку!

Але Нінчине життя цілком було в його руках. Життя свавільної, вередливої дівчини, якій він присвячував свої юнацькі мрії.

Він стиснув зуби і наліг на важіль:

- Сиди спокійно!

“Жучок” став спускатись плавно, як птах. Але попереду виник острівець дерев, що міг зіпсувати ніжні крила літачка. Надлюдським зусиллям Алкад стиснув важіль гальма і крикнув по-туркменському слова перестороги. Рука заніміла, але літак перелетів через дерева і впав на пісок, знявши хмару пороху.

Хлопець стукнувся об щось і на хвилину майже знепритомнів. Одкривши очі, кинувся до Ніни. Вона сиділа трохи далі на прим’ятій пуховій ковдрі ковилю.

- Знаєш, я таки стрибнула, - зніяковіло сказала вона. - І якось підвернула ногу… тепер болить.

ТАЛІСМАН

Саксаул потріскував у вогнищі, і світляні плями бігали по улоговині. Вони вихоплювали з темряви пахучі полини й пухнасту тирсу, і зблідлі, мов здивовані, трави ніби витягались, підіймалися з темряви, щоб поглянути на незвичних гостей пустелі.

У напівпітьмі, у відблисках недалекого вогнища ще фантастичнішою здавалась ВВЕС, занурена в піски.

Немов якийсь доісторичний велетень-звір лежав тут непорушний, убитий мисливцями, що святкували перемогу.

Крила вітряків стирчали, як великі звірині вуха. Один з вітряків був пошкоджений, його стрімкий пропелер був зігнутий ударом. Коли кілька відділків газосховища на грудях ВВЕС були прорвані вибухами, вона падала, як того й хотів Катинський, на свою передню частину, на свої “груди”. Але все-таки нижній вітряк був пошкоджений.

Анатолій Сергійович лежав на кошмі, недалеко від вогнища, мовчазний, млявий. Після великого напруження під час гонитви за ВВЕС зараз відчувалися втома і тупий біль. Як тяжко було переживати великі помилки!

Пахли полини - настирливо терпко. Вони нагадували далекі юнацькі роки, пахощі степу, кінського поту. Як нестерпно яскраво міг збудити спогади якийсь запах!

Катинському пригадався випадок з тих далеких років. Тоді, якось увечері, він теж лежав на землі, що пахла полином і чебрецями, занімілий від болю. Того дня він зробив помилку - необережним був наскок на білий штаб. Маневр виявився стратегічно невдалим, і за нього заплатили життям шість його найкращих товаришів. Самого ж Катинського, пораненого, виніс у степ його добрий кінь. Вночі біля стародавньої могили тоді нестерпно боліло від помилки серце… більше, ніж роз’ятрена рана в боку.

А тепер йому самому довелося поранити свій любимий витвір! Його птах з блискучими крилами, що літав так високо, лежав долі. Згасло джерело енергії, і оазис, зовсім недавно оживлений електричним сонцем, лежав собі десь у пустелі, знову темний, відданий на поталу стихії.

Помилка!

Адже треба було все передбачити, абсолютно все! Бідний той розум, що не здолав урахувати всіх можливих небезпек! Щоправда, такі сильні смерчі (та ще й у квітні) траплялися надто рідко, але метеорологія ще не навчилась їх заздалегідь передбачати… До того ж сама ВВЕС працювала на висоті, безпечній щодо смерчів. Тому-то до прильоту в Кара-Куми ніхто серйозно про смерчі й не думав. Але ж усе це не було виправданням, і ніщо не могло зменшити провини…

Так картав себе Анатолій Сергійович, суворо й безжалісно аналізуючи причини аварії. В світляному виблиску щось заворушилося. Велетенська ящірка-варан дивилась на вогнище скляними очима… Анатолій Сергійович поворухнувся, вона кинулась навтіки і зникла, як марево. Але на її місце, теж приваблена незвичним світлом, уже повзла велика гидка фаланга. Чорні Кара-Куми підкрадалися й загрожували сміливим мандрівникам. Катинський раптом підвівся і вбив фалангу саксауловим дрючком.

Що ж, треба було міцно стулити губи і не кам’яніти в тузі, а йти негайно і виправляти помилки! Анатолій Сергійович випростався і подався до недалекого такира, на якому, немов на природному аеродромі, стояв його літак. Поштовий, за наказом інженера, вже полетів назад з купою доручень. Раптом вітер доніс якесь кректання з глибин пустелі. Далеко в темряві спалахнули вогники фар. Це йшли вже важковози-автомашини, викликані з Зеленого. Вони везли інструменти й приладдя, щоб “залатати” дірки ВВЕС; везли запасні крила для пошкодженого вітряка та балони газу. Адже на завтра чи післязавтра дирижабль “Велетень” пообіцяв завернути сюди, щоб прибуксувати втікачку ВВЕС додому.

За кілька хвилин мовчазний табір у пустелі ожив. Група робітників молодого міста приїхала, щоб негайно ж, якщо треба, то іі уночі, оснастити ВВЕС.

- Як почуваєте себе, Анатолію? А вам - телеграма! Невтомний Ігдір, що сьогодні встиг уже злітати до Зеленого й повернувся назад автомашиною, простяг Анатолієві Сергійовичу депешу.

Москва! Далека Москва! Підпис нагадав пурпурну квітку на фоні засніженого вікна. Як же до речі! Катинський схилився до вогнища.

“Привіт Анатолію Сергійовичу! - писав нарком. - Читав про пуск нашої першої ВВЕС і шлю Вам привіт. Сподіваюсь, що станція працюватиме безперебійно. Але по-дружньому хочеться дати пораду: не зупиняйтесь на успіхах, будьте завжди готові перемогти перешкоди. Той добрий капітан, хто знає всі вітри на морі і чий корабель не боїться зустріти шторм. Будьте мужні і бережіть Ваші “шахти в небі”.

Жадібно всотував слова з листа Анатолій Сергійович. Рум’янець сорому заливав обличчя. І в цьому огні вже народжувались спокій і упертість. Було соромно за хвилинний відчай.

Підбігла Ялинка, заклопотана, схвильована.

- Анатолію Сергійовичу, ми, комсомольська бригада, хочемо тут же, сьогодні, скликати нараду з приводу цього… всього.

- Так народ же втомився з дороги. Може, хлопці перепочинуть і тоді?

Ялинка засміялась. Над огнищем зазвучали й інші молодечі голоси.

- Потім відпочинемо.

У вогонь полетіли гілки саксаулу, дошки з розпакованих ящиків. Вогнище спалахнуло ще яскравіше. Всі посідали біля нього, урочисті, як і тоді, на відкритті ВВЕС.

- Товариші! - сказав Анатолій Сергійович і замовк. Хвилювання заважало говорити. Один погляд на непорушну ВВЕС знову перевернув його всього. Але вітрець зашелестів папірцем у руці…

- Ми тяжко завинили… І Гордій Семенович, і я. Найбільше, звичайно, я!

- Однаково! - сердито озвався з місця Гордій Семенович.

А Катинський почав безжалісно викривати свою помилку, аналізуючи технічні причини катастрофи, говорив про все, що тепер треба негайно ж зробити для порятунку ВВЕС.

Ялинка запропонувала після встановлення ВВЕС влаштувати другу, запасну електролебідку.

Гідролог-комсомолець Алі гадав, що треба просто негайно оточити полігон правильним колом каналів, тоді смерч буде відбиватись вологою зоною, як бар’єром. І далі…

Зворушений, відчуваючи, як розтавала в запалі цього летючого мітингу його занімілість, Анатолій Сергійович слухав, зважував пропозиції. І як від вогнища розсувалась темрява, так мусила (він це відчував!) відступити й пустеля перед наступом молодих сил.

Пізно, перед світанком, закінчилась виробнича нарада. Тоді лише сіли вечеряти, пити гарячий чай, що давно вже перекипів і перестояв.

Втомлений, але трохи заспокоєний, Анатолій Сергійович пішов до стоянки літака, щоб узяти звідти свою куртку. Заповзав холод - такий разючий після гарячого дня пустелі.

Вже світлішав краєчок неба і яскраво вимальовувався силует літака. Раптом у кабіні його спалахнув вогник. Стривожено Анатолій Сергійович намацав у кишені револьвер і тихенько підкрався до кабіни. Прожогом відчинив дверцята…

Хтось охнув, і світло погасло, потім засяяло знов. Засвітився електричний ліхтарик.

Катинський побачив зніяковілу Ялинку. Вона бинтувала свою руку, яка цілий день була чимсь замотана. І Катинський побачив, що шкіра була здерта смугою майже до ліктя, що рука червоніла відкритою раною…

- Ялиночко! - скрикнув Катинський. Вона опустила вії і винувато пробурмотіла:

- Я… я просто хотіла подивитись. Трішки заболіло. Знаєте, тон проклятущий смерч шпурнув мене за деревину… - і, побачивши, що Анатолій Сергійович мовчить, зовсім розгублений, продовжила вже сердитим тоном “мачухи”: - Ну, чого дивитесь! Нічого особливого, так собі… Я не така вже дурна І Я припекла виразку йодом, і, повірте, нічого не буде до самої смерті!

Тепла хвиля огорнула Катинського. От тобі й “тендітне” дівча! З такою “подряпинкою” вона примудрилась цілий день вартувати біля радіо, посилати сигнали, зустрічати літаки… Але так можна було дістати стовбняк і гангрену, зараження крові! А він теж хороший, не звернув уваги.

Катинський навіть здригнувся і несподівано для себе винувато погладив похилену голівку дівчини.

- Ялиночко! У тебе такий хороший проект! І ти сама… хороша.

Вона різко підвела голову. Ясні очі розширились і стали ще прозоріші. І раптом з них так і бризнула велика, нестримна радість.

- Невже?

Дівочі очі викрили свою таємницю, яку приховували і буркотливий тон і недбалі (тільки ділові!) розмови. Ці очі сказали йому про кохання.

Катинський, вражений, замовк, йому здалося, що з пустелі знову п’янко запахли чебреці, наповнюючи серце забутою юнацькою тугою. На волоссі Ялинки виблискували й гасли золоті іскорки.

- Ялиночко, - нарешті сказав він тихо. - Знаєте, я все забуваю вам розповісти. Коли я був молодим партизаном, Толькою Золотим, я кохав дівчину. Вона була дуже подібна до вас - така ж золотоволоса, ніжна, як навесні конвалія. Вона чудесно грала на скрипці… - він замовк, і рука спинилась, завмерла, потонувши в іскристім волоссі. - То була донька залізничника, через якого ми, повстанці, тримали зв’язок з робітниками міста. І от одного дня білі, ганяючись за нами, забрали її з батьком і розстріляли… в ярку, на чебреці… Вона не хотіла виказати нас.

Катинський замовк. Йому стало холодно. Але несміливо вже Ялинчині пальці погладили його руку.

- Ви схожі на неї, Ялинко, - стріпнувшись, додав він і стиснув ласкаві дівочі пальці.

Раптом поліз у кишеню і дістав звідти старий портсигар:

- Знаєте, я хочу вам щось подарувати, один талісман. Катинський відкрив портсигар. Там була добре висушена камелія з вічнозеленими листочками.

- Квітку подарувала мені одна людина… - пояснив він. - Як запоруку завоювання пустелі. Подарувала і сказала: візьміть цю вогнисту квітку, віддайте дружині чи любій дівчині. Хап вони теж обдарують вас палким, щирим почуттям.

- І чому ж ви її нікому досі не віддали? - червоніючи запитала Ялинка.

- Я зберіг її для вас.

ОДНА

Під крилами “Жучка” був невеличкий затінок. Там можна було розташуватись на вимушену стоянку. Але і в тіні була спека, шалена спека.

Сонце пекло, гаряче й жадібне. Воно уперто наступало на кожний затінок, виганяло звідусіль всяку прохолоду… Ось-ось вітер обпалить легені, висушить ніжні їхні пухирчики, і людина почне задихатись і висихати, неначе вивішений на сонці краб.

Справді, можна було цього сподіватись: мучила спрага, спека туманила голову!

Але на схилі косогору, що підпирав річище висохлої річки, рослинність ще була по-весняному багата. Рослини мужньо змагалися з наступом сонця. Звідки черпали вони сили для цієї боротьби? Чи, жадібно встромивши в землю свої довгі корінці-смоки, вони пили підземні води? Чи висмоктували з пісків та солончаків розчинену в них вологу весняних дощів?

- Коли б у нас було приладдя, і якраз дуже нескладне, ми могли б з одного кубометра піску вицідити відро води!’

Алкад сумно поглянув на бляшанку, де води залишалося вже обмаль. Та і ця була тепла, неприємна, зовсім непридатна для холодних компресів на цю напухлу ніжку. Ніна махала змоченою хустинкою, але це не допомагало. Хустинка була тепла.

Ніна зморщила засмаглий, облуплений од вітру ніс і сердито шпурнула хустинку. Потім вилізла з-під крила і твердо звелася на ноги. Алкад схвильовано стежив за нею. З зусиллям Ніна зробила кілька кроків і, зціпивши зуби, важко сіла на землю.

- Ні, таки йти я не можу!

Розгублена, вона зірвала травинку і крутила в своїх неспокійних руках. Як безглуздо все трапилось! Зіпсований, непорушний літак, і двоє їх, невдах-мандрівників, загублених у пустелі. Та все це було б ще терпимо, коли б не ця нога.

- Заспокойся, Ніно. Ми щось вигадаємо, - м’яко сказав Алкад. - Це я у всьому винний, такий йолоп… Все я!

Тільки цього не вистачало! Для Ніни ці слова звучали майже глумом. Адже вона сиділа мовчки, пригноблена не тільки фізичним болем, а й виразним почуттям своєї вини. Їй хотілося сказати Алкадові, що він не має жодної провини, крім тієї, що слухався її. Хотілось вилаяти себе щиро, не криючись. Але в Ніни часто виходило все навпаки, і вона закричала:

- Ох, лишенько, чого б удавати з себе невинного рицаря? Ти, здається, не маленький, і я не тягла тебе летіти на “Жучку”. Обоє винні.

- Я саме це й хотів сказати, - ще м’якше відповів Алкад. - А найкраще - не говорімо про це. Треба подумати, що робити… насамперед з твоєю ногою.

Ніна стихла і одвернулась. Їй стало соромно за свою поведінку. Сонце безжально пекло їй в обличчя, байдуже до їхньої долі. Повернувши йому спину, Ніна на одній нозі пострибала в затінок.

Тим часом Алкад схилився над землею, щось вишукуючи.

- Ти хочеш їсти? - спитав він, повернувшись із повною жменею якихось корінців. - Це можна їсти. Тут їх росте чимало.

Це були червонясті корінці, дуже схожі на моркву. Ніна почала мовчки гризти їх. Алкад смакував, немовби це були, ну, принаймні апельсини. Мандрівники таки дуже хотіли їсти! А їм і в цьому не пощастило: виявилося, що консерви на літачку були порожніми бляшанками для мастила. Тільки одна коробка була повна, але вони, задовольнившись пачкою печива, ще не зважувались взятися за цей запас.

З “морквою” в зубах Алкад подався оглядати місцевість. Спробував спуститись у западину висохлого озера. Дно блищало білим гіпсом чи, може, нальотом солі. Хаотично нагромаджені брили перетинали йому шлях. Там було мертво, непривітно, і Алкад швидко видерся назад - на берег. Хлопець зірвав кілька травинок, щось розмірковуючи, поклав їх на долоню, понюхав. Потім піймав якогось жучка і, посадивши його на долоню, почав розглядати так, ніби став дослідником-ентомологом.

- Знаєш, Піно, заявив він, повернувшись до неї з таємничим жучком. - Я вже добре орієнтуюсь, де ми опинились. За моїми розрахунками, кілометрів за п’ять звідси є аул. По-моєму, ми таки далеченько від караванної стежки. Я гадаю, що треба мені зараз же йти, добитись до аулу та й приїхати по тебе. Ти не боїшся тут залишитись сама?

Боятись? Звичайно, Ніна не боялась… Алкад діло каже, це безглуздо - так сидіти грибом! Тільки як він знайде дорогу? Що тут можна зрозуміти в цих одноманітних хвилях піску?

Що зрозуміти? Алкад усміхнувся, заспокоюючи. Жучок розправив крильця і полетів з долоні. Вона бачила цього жучка? Адже він, Алкад, народився в Кара-Кумах, у кибитці свого діда туркмена Джулдуза-Зірки. І від діда навчився визначати місцевість по рослинах, по пахощах трав, по кольорах піску і навіть по жучках та тваринках… І шлях він знайде швидко, він ще не втомлений, п’ять кілометрів пройти - дурниця!

Не чекаючи навіть Ніниної згоди, вже бадьорий і балакучий, Алкад почав готуватись у дорогу. Підкотив літак у “затишніше” місце. Натаскав якихось колючок, обклав ними Ніну - він запевняв, що цих колючок страх як не люблять фаланги та каракурти. Швидко, як землерийка, накопав цілу купу корінців, наховав собі в кишеню; радив їх і Нінці смоктати - адже вони були водянисті.

- А як же ти будеш без води? І без їжі… Ти взяв би консерви.

Нізащо! Хай вона залишить їх собі! Що він бере - так це електричний ліхтарик. Хай вона засне без світла. А їжу…

Вони почали переконувати один одного взяти коробку - все, що було їстівного. Вони навіть почали сміятись, відганяючи неминучу й близьку примару голоду та спраги.

Нарешті вирішили консерви з’їсти. Коробку розкрили з великими труднощами гвіздком. Раптом Алкад помітив, як, поворушивши погою, Ніна від болю вкусила себе за палець. Не закінчивши їсти, він похапливо почав збиратись.

- Ну, Ніно, ти, одним словом, будь спокійна. Думай про що-небудь таке стороннє, щоб час минав швидше. Ну, повтори хоч би всі теореми! Повториш, і я вже прийду. От побачиш! Тільки якщо випадково зустрінешся з якимсь караваном - залиш на цьому деревці записку, а то я хвилюватимусь, чуєш?

Він посміхнувся і простяг руку для дружнього прощання. Ніна бачила, що він вкрай збентежений.

Вона глянула навколо, і серце її стислось. Це був не страх, ні, але таке почуття, наче все на світі замовкло й насторожилось у тривозі. Востаннє вона спробувала заперечити. Адже їх може знайти літак? Ні, Алкад тепер був певний, що вони взяли не той напрямок. Навряд чи швидко їх могли знайти.

- Ну, іди! Тільки ти не заблудишся, правда? Тоненькі пальчики затремтіли в руці Алкада - Ніна

турбувалась про нього! Він стиснув їй руку, весело й недбало, ніби справа йшла про звичайну прогулянку, і, не оглядаючись, швидко пішов.

Ніна залишалась сама. З тривогою вона глянула на сонце. Воно пливло ще високо - жовте, розпечене, ліниве!

Зітхнувши, вона глянула на свою посинілу ногу. З якою радістю вона пішла б з Алкадом по пісках! Сидіти тут!.. Стерегти “Жучка”! Адже його міг хтось забрати, коли б вони пішли вдвох! Хтось…

Ніна подивилась навколо і подумала, що може тут тільки дикі джейрани могли завітати з западину. Багато недосліджених місць ще таїлося в Чорних пісках…

Вона зіщулилась під крилом літака. Непомітно її огорнув сум. Вусики трав, ще колихались від подихів гарячого вітру, нагадали їй степи далекої України, по яких вона бігала в дитинстві. Смілива й дикувата, вона не знала, що таке почуття самотності, коли залишалась одна серед безкраїх просторів. Навпаки, здавалось, що всі рослини, і вітрець, і навіть хмари, що високо пливли над землею - все ставало близьким і рідним, все розчинялось у її серці, і воно ставало вщерть, до краю, повним. Але зараз вона відчувала себе самітною й загубленою серед неозорих пісків. Мабуть, впливала мовчанка, звичайна мовчанка пустелі!

І безжальне сонце, і суховій, і горби, і навіть трави, здавалось, неясно загрожували їй, несподіваній гості з далекого краю. Вони обступали її з усіх боків, стискали її збентежене серце, примушували його битись нерівно й тривожно.

Вона подумала про Алкада. Стуливши вії, немов побачила, як він іде без шляху, поважно несучи свої широкі плечі. Побачила, як зупиняється і з тривогою дивиться назад. Ніяково затремтіли довгі вії, як тоді, коли вона вичитувала йому.

Їй раптом схотілося його вернути, щось сказати хороше і тепле. Немов обпік її докірливий далекий погляд! Це було невідоме почуття, ще незнане й тривожне, як коливання трав, солодке і разом терпке, як запахи степів. Сама здивована цим почуттям, Ніна навіть підвелася й сіла. Як нерівно й гаряче билося серце!

Коли б вернути Алкада! Вона сказала б йому, що почуває себе дуже винною… Для чого вона зняла цю паніку, примусила його летіти після глузувань і образ? Адже вона нічого не допомогла дяді Толі, тільки наробила зайвих неприємностей. Чи не знайшлося б їм з Алкадом роботи у зруйнованому смерчем Зеленому селищі? “Вітер” знов прорвався в її характері, зломивши витримку й дисципліну. Що скаже вона дяді Толі?

Якби вернути Алкада! Сказати б йому, що він дуже гарний хлопець, хоч і подібний до дівчини! Він ще й брав усю провину на себе! А вся провина була тільки в тому, що послухався її і безоглядно намагався робити все, чого вона хотіла.

Ніна згадала шпильки й глузування, якими вона обдаровувала свого приятеля. Навіть сьогодні вона нічого не знайшла кращого, як запідозрити його в “манірності” й лицемірстві. Чому це так трапляється, що їй часто хочеться робити наперекір собі й іншим? А потім сама ж мучиться від цього! Тьотя Ната казала, що в неї погана вдача і що вона любить суперечити. Може, це й так?

Але добре Алкадові бути стриманим і лагідним, добре писати ніжні вірші! У його мами теплі руки і безмежна ласка в насмішкуватих очах! Що знала вона, Ніна, з дитинства? Лайку й стусани чужої тітки, дорікання тата, який приїздив інколи, щоб “контролювати” виховання?

Ні, ні, вона зовсім не така вже й погана! Адже вона тримала слово, дане дяді Толі, і стільки вчилася ввесь цей час! Вона згадала пораду Алкада про теореми, усміхнулась і справді почала думати про них.

Хотілось пити. Вона випила останній ковток теплуватої води. Вже і морква була тепла, як спечена в печі.

Висихаючи, трави й квіти вилучали ефірні масла: жовті зонтики напроти, на горбі, задушливо й неприємно пахли. Голова була важка, мов кам’яна. Нога боліла все нестерпніше. Ніна вже навіть не могла нею поворухнути. Нарешті, знеможена спекою, дівчина заснула тяжким, тривожним сном.

Прокинулась вона від гострого відчуття холоду. Чому це так холодно? Навіть зуби клацали, як у пропасниці. А голова так боліла, наче її розбивали на шматки.

Сонце вже зайшло, і холодний присмерк осідав на піщане море. Червоні фарби ставали бурими, золото сіріло. Білувата тирса стелилась, як легкий туман.

Спрага палила горло. А води не було. Ніна вилізла з-під крил “Жучка” і безпорадно озирнулась навкруги, їй, небоязкій Нінці, стало моторошно.

Здавалось, ніхто не прийде сюди по неї і вона вмре від голоду й спраги. Налетить смерч, засиплють ЇЇ піски, і тільки вітер заскиглить над нею жалібну пісню.

Сутеніло. Розкарячені кущі саксаулу здавались потворними постатями. Щось писнуло й зашаруділо зовсім близько від Ніни. Вона аж кинулась. Згадала про піщаних пацюків, фаланг та павуків - і поповзла назад під захист Алкадових колючок.

Раптом вона яскраво побачила тінь, що наближалась до неї. За нею виникла друга, третя… Якісь звірі, димчасто-сірі, безформні, еластично підстрибуючи, сунули на неї. Все ближче, ближче… Ось…

Що це таке? Ніна не терпіла незрозумілих речей. Страх обійняв її. Вона скрикнула. Щось колюче налетіло на неї і повисло, зачепившись за ногу. Тремтячи, Ніна побачила, що це були великі мандрівні рослини, подібні до перекотиполя.

Їй стало соромно. Але сутінки краяли серце, холод трусив її тіло. Раптом щось полізло по нозі. Ніна з останніх сил здерлася на сидіння літачка. Тут, скрутившись, як кішка, вона вмостилась у вузенькому кріслі. Червоні й бліді місяці закрутились у її голові. Ніна застогнала і ніби поринула в якусь прірву, в біль і гарячкову спеку.

Дві автомашини, що простували серед ночі вздовж висохлого річища, освітили фарами несподівану знахідку: невеличкий літак і сонну дівчину.

Дівчина була хвора. Вона горіла, як в огні, щось говорила незрозуміле, незв’язне…

- У неї - напад малярії, - сказав повновидий молодий чоловік. - Я знаю цю приємність. Ми візьмемо її з собою.

Другий, рудий, рухливий, щось заперечив. Почалась суперечка. Втрутився й шофер автомобіля. Нарешті молодий обережно закутав дівча в пухнасту ковдру, влив їй у рот якісь ліки, влаштував на машині. Літачкові знайшлось місце на другій.

Машини, виблискуючи вогнями, рушили далі.

ОЗЕРО НІНИ

Це було те, що звалось “силою волі”, але й цьому приходив кінець.

Здавалось, крім води, нічого немає в світі. Крім води, що може повернути сили, ще трішечки сил, яких уже бракувало. В роті, у вухах, в носі - всюди відчувались ні колючі піщинки. Вони були дрібні, мікроскопічні, але колючі, як терен.

Перед натиском їх уступали навіть метали - адже піски сточують і дроти. Ручний годинник Алкада давно замовк - піщинки набились у його механізм, спинили рух тендітних коліщат.

Скільки ж минуло часу? Алкад знав тільки, що вже зійшло сонце нового дня, після того як він залишив Ніну. Вогняною кулею підіймаючись над піщаними дюнами, воно знайшло Алкада, знеможеного, під кущиком піскової акації.

Тут над ранок його знеміг важкий, задушливий сон. І цей сон не освіжив його, а тільки розбив напруження, ще посиливши втому.

Звичайно, до аулу було не п’ять кілометрів, а в п’ять разів більше - він просто не хотів лякати Ніну. Коли б іти правильним шляхом, Алкад давно б добрався до аулу. Значить, він збочив з дороги, сплутав! Очевидно, останні роки, проведені в штучному оазисі, вже притупили в ньому здатність відшукувати в цих піщаних морях шляхи. Очевидно, шифри пустелі - забарвлення пісків, запах трав і сліди небагатьох тварин - уже були йому неясні, незрозумілі. А може, було не те: піщана буря з надзвичайної сили смерчем недавно пройшла тут, пересунула сипучі бархани, низини зробила горами, гори - низинами. Вона стерла, занесла верблюжі стежки, повиривала геть чахлі деревця, що позначали шляхи. І як важко було зорієнтуватись у цьому шляху без шляхів!

Над ранок, саме тоді, коли втома звалила Алкада, десь поблизу пролетів аероплан. Може (і напевне!), це був хтось із експедиції, що ловила ВВЕС. Може, навіть Алкадів татко. Як ясно прогудів пропелер!.. Алкад закричав, підвівся і замахав руками. Та літак, недосяжний, байдужий, зник з очей.

Здавалось, не знайдеться ні краплинки сили, щоб підвестись і йти далі! Але… Ніна!

Ніна чекала там одна серед жахливої тиші пустелі. Хоч вона й наговорила йому ущипливих фраз, проте так спокійно поклалась на його мужність, витривалість, вірність слову… Сьогодні вранці він обіцяв прибути по неї! Алкад заскрипів зубами і через силу сів на піску.

Наполовину занесене піском, поруч з ним лежало деревце піскової акації. Можна було подумати, що життя акації урвалось, адже корінець, видертий бурею, стирчав угору. Та одна з гілок уже цупко трималася за лісок. Вона, знав Алкад, ця тендітна рослина, завзято вміла змагатись за життя. Коли вітри виривали її з корінням, вона чіплялась якоюсь своєю гілочкою і примудрялася давати з цієї гілочки нове коріння.

Невже він безсиліший за цю рослину?

Алкад зціпив зуби, захрумтівши піском, переступив сезену і знов подерся на бархан, ліг і поплазував угору, як змія. Знесилений, він знову відчув гарячковий прилив сил. Кущ саксаулу вгорі зустрів його новиною: Алкад глянув униз і відчув, що сили почали вертатись у його мляве, змучене тіло.

Тут кінчався бархан, і саксауловий лісок зупиняв натиск сипучого моря. Починались грядові піски. Запах полину і забарвлення трав уже оживляли мертвий ландшафт. Полегшено зітхнувши, Алкад рушив далі і раптом побачив зовсім близько ясний верблюжий слід. А трохи далі - слід автомобіля.

Алкад пішов слідом і за півгодини побачив оддалік червоний клапоть такиру, а навкруги - круглі, як підситки, будиночки аулу.

Це таки й був він - рідини аул Чойглі, де виросла його мати, де його малого носив колись смерч. Старий аул кочовиків, що стали тепер колгоспниками.

Вода! Перший ковток води з колодязя вже повернув Алкадові здібність рухатись по-справжньому, говорити.

- Де мій дід? Дід Джулдуз?

його привели до діда, головного чабана отари тонкорунних овець. Надлюдське напруження Алкада скінчилося, голова пішла обертом, і він захитався, мов п’яний.

- Діду Джулдузе! - закричав він. - Там, біля висохлого озера, залишилась дівчина, хвора… сама. Швидше треба по неї… Адже води - ні краплинки!

Дужі шорсткі руки схопили його в свої обійми, клопітливо погладили голову і запорошене піском обличчя, легко підтримали і повели в будинок.

- Відпочинь, серце, через чверть години рушимо. Дійсно, за чверть години колгоспний вантажний автомобіль мчав піщаним морем: їхали шукати Ніну.

Алкад не міг навіть відповідати на дідові запитання. Згорнувшись на теплій кошмі, він одразу задрімав, заколисаний у машині. Молодий сон не розбуркували навіть поштовхи автомобіля на гребенях барханів. Алкад міг спати спокійно: такий знавець пустелі, як його дід Джулдуз, не заблукає серед пісків! Адже це він був провідником у першій науковій експедиції, що йшла завойовувати пустелю.

Спав Алкад недовго. Якийсь різкий поштовх раптом розбудив його. Подорож кінчалась. Жовті парасолі задушливо пахучих рослин злякано металися під колесами. Вже було недалеко й висохле озеро, він впізнавав. знайомі місця, де він ішов кілька годин тому. “А що з Ніною? - знов тривога стиснула серце. Одним-одна, хвора, без води і без їжі! А може, якийсь автомобіль знайшов її, і білий папірець на кущику саксаулу його заспокоїть?

- Ти прокинувся, синку? - спитав дід, і бараняча папаха схилилась над Алкадом. - Не турбуйся, швидко доїдемо, мчить тепер машинний кінь швидко, як афганець. Колись саме тут я поспішав туди, де гинули вершники. А спотикається добрий кінь у пустелі - ой, спотикається!.. - дід помовчав трохи, наче щось пригадуючи, - Знаєш, серце… Я тоді вів на допомогу сміливого. Він ішов рятувати товаришів, яких оточив у западині лихий ватажок басмачів - Бактар-бай…

І дід почав розповідати Алкадові знайому вже зворушливу історію минулих днів. Коли купку червоноармійців, що їхали до Красноводська, оточила в западині банда басмачів, кілька днів відважно тримались бійці. Нарешті, на третю добу вночі, один прорвався і поранений прийшов до їхнього аулу просити допомоги.

- І прийшов поранений до нас, жовтий, як пісок, - згадував дід. - На обличчі криваві плями. Шкутильгає. А став говорити… Спокійними словами говорив, а запалив усіх! Всі зібралися з ним іти на допомогу. Взяли, що в кого було - зброю, ножі, все… Лихом кривавим у серці сидів нам проклятий басмач Бактар! Худобу забирав, людей різав. Аул, де тепер Зелене селище, на попіл знищив. Там і мого брата замордував. Особливо лютий був його генерал - білий офіцер, кажуть. Той живцем у пісок червоних солдатів закопував! І сказали ми тому гордому, що прийшов до нас як вождь: - Гей, веди нас, Гордій-тюре [4] куди хочеш - з піском заляжемо… хвилями оточимо, тихше за смерч підкрадемось і з-за спин нападемо…

- Гордій-тюре? - перепитав Алкад, що не раз чув це оповідання. - А який був він з лиця?

- Чоловік смуглявий, на праву ногу припадає. Казав, з дитинства це в нього…

- Саме так, - сам собі буркнув Алкад. - Ну, а далі?

- Ну, і пішли ми походом на бандитів, перед горбами коней покинули, з вірною людиною у видолинку заховали. А самі пішли, полізли, як лізуть варани, нечутні та меткі. Потім, налетівши бурею, винищили басмачів. Тільки той білий катюга з кількома зник, та з того часу ніколи про нього в нас і не чули…

- А ті, що в западині… вони були живі? - запитав Алкад.

- Двоє, - сказав, наморщивши брови, Джулдуз. - Один з кулеметом, цілий загін не міг його взяти. Другий - красунь, в груди був поранений. Третій - хлопчик білявий, молоденький, може, як ти, - мертвий лежав на білому блискучому дні, коня свого обнявши. Як зараз його бачу…

- А знаєш, діду, - раптом сказав Алкад. - Може, той, що приходив до вас по допомогу, був наш інженер Гордій?

- Як? - скрикнув Джулдуз. - Це ваш капітан електричного корабля? А я ще думав: де я бачив це обличчя? Як міг я забути? - Дід Джулдуз вказав рукою: на Обрії стирчало чахле дерево саксаулу, за ним обривалося темне провалля висохлого озера.

Вони врізались у пахучий оазис трав, там, де Алкад збирав Ніні моркву, Хлопець зблід: ніяких ознак літачка не було видно - він зник…

Не слухаючи запитань діда, шофера, Алкад вистрибнув з автомобіля й побіг на те місце, де залишив Ніну. Ось тут справді були сліди від шасі літачка! Видно, що його тягли кудись. А тут, де зім’яті схилилися м’які ковилі, певно, лежала Ніна. Де ж вона? Алкад побіг до потворного деревця саксаулу, де могла бути записка. Ніде нічого.

Вкрай збентежений, Алкад метушився по берегу висохлого озера. Слід літачка привів до сліду машини. Машина була нова, на надбалонах. “Жучка” забрали на машину. А Ніну? Записки нема! Значить, може вона…

йому здавило горло, він схилився на пісок і завмер.

- Що, немає, серце? - запитав Джулдуз.

Він навіть не знайшов що відповісти дідові - тяжко було вимовити це прокляте слово: нема! Відвернувшись, пройшовся понад берегом озера. Тут він набрів на свіжий слід людських ніг, що вів у западину.

Глибоке дно блищало білими породами, як велика тарілка. З усіх боків нависли обвалені, завітрілі береги. Покрутились і загубились сліди. Треба показати дідові!.. Алкад оглянувся: Джулдуз теж спускався в западину, розглядаючи її береги.

Вогкість, мов у льоху, охопила Алкада. Так, певно, тут було болото чи, може, ще збереглася весняна вода?

Раптом просто перед собою побачив він у землі розколину. Він не бачив цього раніше, коли був тут з Ніною. Певно, стався повий обвал. Вологістю дихало звідти. Що там таке?.. Колодязь?

Алкад переліз через обвалену купу породи і, нахилившись, зайшов у розколину. Вона розширювалась, переходячи в підземний хід. Алкад намацав у кишені електричний ліхтарик, світло побігло в темряву ходу… Раптова, хоч і нелогічна думка, що Ніна, ховаючись від спеки, могла зайти в цей підземний захисток, погнала його вперед.

Розколина ширшала дедалі більше, перетворювалась у великий тунель з химерним склепінням. Велике каміння, подібне до рукастих постатей, підпирало стелю. Блищали, мов вирізьблені, кристали гіпсу, нависаючи химерним орнаментом.

Як зачарований, Алкад ішов усе далі й далі. Стало холодно. Навіть не вірилось, що зверху, на висоті якихось тридцяти метрів, палило гаряче сонце. Тунель усе ширшав, круто спускався вниз і раптом блиснув перед очима Алкада світлим дзеркалом води.

Величезне підземне озеро! Алкад завмер на місці, вкрай здивований своїм відкриттям. Під землею в пустелі було водосховище, сюди текли прозорі струмки з гірських південних плато і, може, там десь з’єднувалися з водами великої річки.

Алкад підійшов до води, нахилився і торкнув рукою блискучу поверхню. По воді пішли брижі, як на обличчі зморшки від усмішки. Так, озеро йому всміхалось! Він покуштував воду. Вона була прісна й холодна, як крига. Це скидалось на сон.

Що, якби Ніна справді побувала тут! Вона б не страждала від спеки, від спраги! Але дівчини не було. “Ніно!..” сказав він сумно й ніжно. І склепіння повторило цей звук. “Ніночко!.. - повторив він. - Це озеро буде зватись твоїм іменем - озером Ніни!” - Невимовно миле обличчя з насмішкуватими очима й задерикуватим носиком пригадалось, як живе. Смуток і тривога краяли серце.

Ззаду посипалось каміння. Залунали кроки. Метушливо в тунель бігла темна постать, світила сірниками і щось кричала. Це був украй здивований дід.

- Ти бачиш? Я пішов за тобою, і от маєш!.. Сюди був, певно, звідкись хід і раніше, його навмисно старанно завалили. А тепер тут тріснуло, і от…

Він зробив крок до мовчазного Алкада і раптом спіткнувся - під ногою дзвінко озвався метал.

- Зброя - прошепотів дід. - Тепер я розумію… чому вони так скажено бились тоді, ці басмачі. Ця вода живила їхні загоїш. А тюре-Гордій не знав про це!

- Тепер знатиме, - сказав Алкад і урочисто додав:- Ми назвемо озеро ім’ям моєї дівчини, Ніни.

Метнувся вбік і погас вогник ліхтарика. Стало темно. Зігнувшись, Алкад плакав у темряві, втративши останню витримку.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НІНА ПРОПОНУЄ РАКЕТУ

До електролебідки ВВЕС близенько підсунулась друга - рухома, на якорях. Руки механіка швидко зняли з неї невеличкий електровізок і одягли чотирма роликами на трос, що сполучає повітряну електростанцію з землею.

От увімкнувся, запрацював моторчик електровізка, і він швидко побіг по довгій доріжці троса, як циркач по канату, злітаючи в небо. Возикові треба пробігти величезний шлях за якісь 9-10 хвилин… Адже сигнал тривоги даний - смерч іще далеко, проте він іде з навальною швидкістю. І возик летить, пробігаючи по 500 метрів за 1 хвилину. Він несе для ВВЕС допоміжне надійне кріплення. Це - кінчик другого троса від пересувної електролебідки.

З першим рухом електровозика віджили мотори запасної електролебідки. Вона відсунулась від першої, трос швидко почав змотуватися з барабана. Він іде вгору від своєї лебідки не перпендикулярно, а під досить великим кутом, тому він ще довший, ніж перший. Якщо ВВЕС тримається на висоті 4000 метрів, його довжина дорівнює 4600, а на висоті 5000-5800 метрів. Але чому так високо плаває тепер ВВЕС, вище від зони потрібних вітрів? Це тому, що там найбезпечніше, найспокійніше, поки пронесеться мимо ворог-смерч…

По 500 метрів пробігає за хвилину возик. І от за 9 хвилин він уже нагорі. Вмить потрібний контакт возика вмикається в контакт вуздечки. Водночас затискач контакту електровозика набігає на зустрічний палець контакту до вуздечки ВВЕС і наглухо затискує цей палець. От і механічне сполучення з другою лебідкою теж готове.

Якщо тепер повернеться трос від першої лебідки, ВВЕС не втече в повітряний океан. Другий трос буде надійним зв’язком. Хоч і страшний смерч, але йде він вузькою смугою і не захопити йому двох лебідок разом!

…Ялинка закінчила доповідати Анатолієві Сергійовичу про свій цілком закінчений проект запасної електролебідки. Рум’янець захоплення залляв обличчя до кінчика ніжних, мов фарфорових вух. Технічні деталі в її немов сухій звичайній розповіді ставали цікавими й значущими.

Добре! Хай збудується і Ялинчина лебідка, поруч з метеорологічними сигналізаторами Алкадового тата, круговими ариками гідрологів, захисними рукавичками для троса, запропонованими Гордієм. Хай спочатку заходів буде навіть більше, ніж треба! Нічого, ще трохи часу, упертості, і смерч обминатиме їхнє місто, що стане “містом троянд”…

Анатолій Сергійович зробив останні зауваження і потиснув перев’язану руку Ялинки, хоч йому хотілось у захваті буйно розтріпати їй іскристе волосся. Але… він не наважився. Відроджене з минулих днів, його кохання було таке скромне, як і дівчина, яку він кохав.

- Всі розрахунки готові? - навмисно сухо запитав він.

Ялинка зашаруділа паперами. З-під рисунків раптом полетів аркушик паперу. Він підняв його і раптом завмер на місці, затуманений смутком, тим смутком і розпачем, якого не могли прогнати навіть останні дні гарячкової роботи. Ніна!..

Це її смуглява ручка ще недавно написала на цьому аркушику “твердий розпорядок дня”. В акуратно розграфлених клітинках були назви дисциплін. Але в одну клітинку влізла кумедно намальована фізіономія. З розпатланого волосся пучками розбігалось проміння. Довгий язик викидав кулеметну стрічку. Підпис пояснював: “Алкад у натхненні! Випускає 4000 рядків віршів на хвилину. Поспішайте побачити!”

Де поділась вона, маленька “вітряна” дівчина? Куди заніс її невгамовний вітер палкої непосидячої вдачі? Повідомлення по радіо, експедиції на літаку й на машинах, відправлені на розшуки, поки що нічого втішного не принесли.

- Пам’ятаєте, як вона пустувала!

Ця Ялинка! Вона просто читає його думки. Зітхнувши, він глянув на Нінин куток у Ялинчиній кімнаті, на столик з її книжками й квітами, поставленими у вазу ще її руками. Він підійшов до столу - квіти вже посохли, але Ялинка не викидала їх. На столі був улюблений розгардіяш, за який дівчина завжди сперечалася з Гордієм Семеновичем, любителем зразкового порядку. Вона завжди доводила, що в її хаосі є найбільший порядок. Ніна не зносила симетрії. Чорнильниця стояла завжди збоку в якомусь з кутків столу. Книжки лежали ланцюжком хрест-навхрест. Це дівча було своєрідне й неповторне навіть у своїх звичках.

В кутку за шафою висіло її плаття, “робочий халат” і новий червоний берет, подарунок Ялинки. Не вірилось, що Ніни нема. Здавалось, ці звислі рукава ось-ось наповняться й почнуть розмахувати в запалі суперечки, а червона шапочка заясніє на чорній голівці, над блискучими насмішкуватими очима. Катинський відчув спазму в горлі: він подумав, що, заклопотаний своєю ВВЕС, він так мало віддавав їй часу! А в цьому дівчаті був бурхливий вир бажань, фантазій, мрій… Ця вічно рухлива істота потребувала далеко більше уваги, ніж його вітряк!

Раптом у кімнату вскочив Гордій Семенович. Він, такий стриманий, ввійшов зараз у кімнату прожогом, як колись вбігала Ніна.

- Пошта, - сказав він. - Пошта! Багато новин… Ось листи. Тобі не знайома ця рука?

Катинський схопив листи. На верхньому конверті вибрикували гострими, як худенькі лікотки, кутами літери знайомого Нінчиного почерку…

- Це Ніна! - радісно закричав Катинський - Ніна!.. Він розірвав конверт…

…- Ніну… підібрали машини з станції Гасіна, - здивовано повідомив він. - Тепер вона лежить там у лікарні - звихнула ногу. Просить приїхати до неї - “ти тут побачиш багато цікавого”. Посилає мені опис вітроелектростанції. Далі: поцілуй, - тут Катинський передихнув, - Ялинку… Я ще лежу. Хай мені напише Алкад. Я все вірю, що він повернувся! До речі: а чи не можна було б розстріляти смерч ракетами?

- Ракетами! - сказав задумано Гордій Семенович. - Ракетами? От вигадниця! - і поклав на стіл запалену люльку, що траплялося з ним у хвилини найсильнішого хвилювання.

- Ви поїдете? - не вгавала тепер Ялинка. - Чи, може, кого пошлете? Як же мн без вас залишимось на ВВЕС?

Анатолій Сергійович згорнув лист і тільки зараз згадав, що йому принесли ще один. Він розірвав конверт і буквально застиг від здивування.

“Шановний Анатолію Сергійовичу, - писав хтось. - Почувши про ваш приїзд до Кара-Кумів, я все чекав, що ви завітаєте до нас -оглянути дуже знайому Вам (правда?) вітроелектростанцію. Це дало б мені змогу все Вам пояснити - багато дечого. Але Ви не їдете. Тому я вирішив сам написати і запросити Вас негайно ж до нас завітати. Ваш приїзд потрібний і Вам, і мені, і нашій вітроелектростанції.

З пошаною

В. Гасін”.

- Нічого не розумію! - розвів руками Катинський. - Гордію, ти тільки поглянь!.. Гасін сам люб’язно запрошує мене, і таким тоном, ніби ні в чому не винний. І лист, очевидно, зв’язаний з перебуванням у нього Ніни.

Що це значило? Ні, треба було нарешті про все дізнатись! Треба їхати туди негайно, та й пригода з Ніною полегшувала це рішення. Покинути ВВЕС? Але, полагоджена, вона вже працювала безперебійно з того дня, коли, прибуксована дирижаблем, повернулась на своє місце. Найближчими днями чекали прильоту другої. Частину запобіжних заходів проти смерчів і бур було виконано… Тільки проект Ялинки сьогодні вилітав з повітряною поштою на далекий машинобудівний завод, де руки, що любовно зробили вітряки ВВЕС, мали виготовити й запасну лебідку за найкоротший час.

Можна було спокійно доручити ВВЕС надійним вартовим - Гордієві Семеновичу та товаришеві Ігдірові і їхати рятувати свій другий цінний витвір - свою наземну ВВЕС, що опинилась тепер - він був певний цього - у ворожих руках.

Недавно він натрапив у газеті на цікаве повідомлення. Там писалося про вітроелектростанцію на будівництві алюмінійового комбінату Круглої гори. Вміщена фотографія схвилювала до болю. Всі підозри Катинського здійснювались: вітроелектростанція була збудована за його проектом, “виправленим” Гасіним. Тільки кут рами був зрізаний, тільки башта була суцільна, а не наскрізна… Але навіть поворот станції за вітром був його; основа башти оберталася на п’яті у величезному циліндрі з мастилом. Та й не це найбільше вразило Анатолія Сергійовича: газета з сумом сповіщала, що станція не виправдала сподіванок її конструкторів і, замість обіцяних шістдесяти тисяч кіловат, вона давала тільки… десять тисяч!

А тепер цей лист - такий нелогічний, загадковий…

Катинський зважився. Кинувся в свою кімнату і схопив трубку телефону, щоб замовити машину.

- Їдьмо! - говорив він. - Швидко приготуватись!.. Що? Негайна справа! Їду по племінницю; знайшлася, мов у кінокартині… Та там же, на Круглій Горі! Пошкодила ногу і лежить у лікарні.

Якийсь крик почувся йому з відкритого вікна. Двері розчинилися навстіж під натиском чиєїсь бурхливої радості, і в кімнату влетів Алкад у супроводі Біма.

- Ніна знайшлася? Так?

Він проковтнув повітря. Очі розкрились широко-широко.

- Знайшлася! Від неї лист! - поспішив відповісти Катинський і дружньо поплескав хлопця по плечу.

Алкад все ще стояв, мов заціпенілий.

- Ну, чого ж задумався? - засміявся Анатолій Сергійович. - Ось вона просить: хай Алкад мені напише про все. Я їду через півгодини. Отож сідай, друже, і пиши їй листа ось тут, поки я збиратимусь.

І він показав хлопцеві на стіл. Навіть витяг конверт і папір, а сам вийшов дати останні розпорядження.

Алкад опустився на стілець, взяв перо. Слова набігали лавиною, і важко було їх піймати. Хлопець зірвався з місця, озирнувся і в бурхливій радості поцілував Біма просто в ніс. Ніна ціла! Ніна приїде!.. Але потім згадав, що вона хвора, що вона лежить у лікарні. Тоді йому схотілось написати їй щось хороше, дуже хороше…

Кінчилося тим, що Катинський, повернувшись, побачив зосередженого Алкада, який сидів над аркушем, де було виведено тільки одно:

“Дорога Ніно!”

- Ого, друже, - похитав головою Анатолій Сергійович, - як довго ти пишеш лист! Ну, нічого, я поїду вже й без листа… - і хутко взявся складати потрібні йому речі у свою маленьку валізку. Двері відчинились, і ввійшла Ялинка, несучи Нінчине вбрання та берет.

Алкад у розпачі глянув на чистий аркуш. Тоді раптом поліз у корзину для зіпсованого паперу, що стояла під столом. Там, виявилось, була ціла купа розпочатих листів з кляксами, без клякс - вся його багата творчість за ці півгодини. З одчаєм він захопив один - йому здалося, найдовший, - і, мов боячись передумати, не розгортаючи, швидко вклав у конверт.

…Лист зник у кишені Анатолія Сергійовича.

ЛЮБИТЕЛІ САРДИН

Вечір був якийсь тривожний. З Каспію дув вітер. Пробігаючи у червонястих пісках, він втрачав свою вологість і ставав задушливим.

Море піщаних дюн перетинав гірський кряж. Гори мали положисті обтічні схили, і вітер обвівав їх лагідно, спокійно. Однак найвища - Кругла гора - ставила чималий опір. Гору довбали, розкопували сотні велетнів-машин. Обминаючи уступи, вітер стрімголов нісся ще вище і там налітав на шпиль височезного вітродвигуна. Чорний циліндричний тулуб підводився вище за хмари. Вітер обвивав гадюкою високу башту і, люто вируючи, вилізав на неї вгору. Аж тут уже, зовсім притомлений, він несподівано потрапляв у пастку - в лопаті велетенських крил і, пійманий ними, брався до роботи.

Біля підніжжя циліндричної башти над аркою важких дверей пробило 10 годин. З дверей вийшов високий чоловік в елегантному пальті і сіп у новенький автомобіль. Машина обережно почала спускатись вузьким шляхом.

Тут, угорі, навкруги башти розташувався круглий майдан. Шлях ішов спіраллю, спускаючись на другу, вже меншу, круглу терасу. Світло великих ламп, що сяяли вгорі на вітряку, було розсіяне і ніби тривожне. Чи то, може, колихалася башта з її висячими кабінами керування, - а тільки світло мерехтіло, і шлях через майдан тремтів у тінях, як доріжка під листям велетенського дуба.

Людина в авто кілька разів тривожно глянула на годинник, тоді нетерпляче попросила шофера, щоб їхав швидше. Машина помчала, як навіжена, з гори. Розкопані схили, недокінчені будиночки обрамляли шлях, ще нерівний, пропахлий мазутом, шлях, який укатали тільки недавно важкі присадкуваті машини. Авто зупинилось у селищі біля невеликого непривітного будиночка.

Людина вийшла з машини, відімкнула англійським ключем двері квартири і, зайшовши в кімнату, як була - в пальті, - гепнулась у крісло. Вона втомлено стулила очі, вся наче обм’якла й обвисла, немов картонний паяц, у якого відпустили шворку.

На обличчі, очевидно колись вродливому, а тепер одутлому й блідому, різко позначилася втома. Безліч зморщок враз виступили на зім’ятій шкірі, порізали лице по всіх напрямках. Найбільше залягли рівчаки зморщок по боках вуст - ознака незадоволення і злості.

Млява рука потяглась до коробки сигар, що стояла на столі, і зупинилась напівдорозі, безсило впавши на сукно столу. Людина застигла, завмерла, схиливши на руку голову. Так минули хвилини, чверть години, півгодини…

Раптом за вікном на вулиці почувся шум автомобіля. Машина під’їхала, стала, і по ґанку зашаруділи кроки.

Людина враз тривожно стріпонулась, підвелась, підняла голову, напружено дивлячись на двері. Це була вже не втомлена, озлоблена постать, а відомий старший інженер вітроелектростанції Гасін, витриманий і впевнений у собі чоловік! Усі зморшки підтяглися, кути вуст склалися в завчену лагідну посмішку. Тільки в очах, звернених до дверей, коли б хто придивився, ховалась звичайнісінька тривога.

- Хто?

- Це я, Шиманський, - почувся голос за дверима. Тривога зникла в очах у Гасіна. Він полегшено зітхнув і, ступнувши до дверей, відімкнув замок.

- Лишенько! Чого ж ви так пізно, я вже турбувався… Ну, як?

В кімнату вбіг невисокий чоловік з чемоданом у руках. Кепі збите на потилицю, плащ - весь у поросі, розхристаний. Вся постать виявляла метушливість. Навіть руді вусики під гостреньким носом, здавалося, ворушились, як у прудкого таргана.

Він поставив на канапу чемодан і заговорив свистячим шепотом:

- Забарився. Проклятий Кудьяр не хотів повертатись. Ну, і… неприємність!

- Знайшли? - тривожно вп’явся очима в “таргана” Гасін.

- Ні, ні, - замахав той руками. - Все гаразд, але інше. Розумієте, з сардинами…

- Що? - запитав Гасін. Він зблід, і кути вуст знов опустились, як кілька хвилин тому.

- Ні, не те, - заторохтів подорожній. - Я вам усе розповім. Сардини є, тільки… Та от, дозвольте, я сяду, закурю, а тоді поговоримо.

Він скинув плащ і, затишно вмостившись в кріслі напроти Гасіна, розв’язно потягся за сигарою. Проте видно було, що він, як школяр, який оце провинився, почував себе не зовсім приємно під пронизливим поглядом свого співбесідника.

Гасін грубо схопив рудого за руку:

- Ч-чорт, - сердито сказав він. - Кажіть бо швидше. Накоїли щось?

- Ну от, ображено відсунувся рудий. - Я приїхав ледве живий, сам збентежений, а ви ще накидаєтесь, як навіжений. По-перше, слухайте: ми підібрали по дорозі дівчину - знаєте яку? Його приймачку-доньку.

- Чию? - запитав Гасін.

- Ясно, чию, - Катинського, - пояснив рудий. - Вона кудись летіла з хлопцем на літаку. Так, так… Трапилася аварія. Хлопець пішов шукати шляху, а дівча з нападом малярії підібрали ми біля озера. Я було посперечався - дуже влучно. Кудьяр, м’якосердна людина, був схвильований, і ми швидше проминули, знаєте, небезпечне місце.

- Проминули?

- Так, проминули! Все гаразд!

Гасін, нарешті, скинув пальто і, наїжившись, похмурий, заходив по хаті. Він був, очевидно, дуже схвильований.

- Я чув оце якось по радіо, - задумано сказав він, - що йому не підвезло. Зірвало ВВЕС. Це було б добре. Правда?.. Йому довелося б швидше забратися з Кара-Кумів. Це відстрочило б наше побачення. Та потім я чув, ніби аварію ліквідовано. Тоді…

- Тоді він скоро буде у нас - по дівчину, - перебив рудий. - Щоправда, її радіотелеграма у мене. І я можу її не послати.

- Ех, Миколо, ви стали надміру наївні, - насмішкувато зупинив його Гасін. - Радіотелеграму затримайте, але тільки тому, що я сьогодні ж сам відправлю йому спішного листа. Хай їде обов’язково, особливо після цієї аварії!

Він спинився, пиховито задер голову і ляпнув рудого по плечу:

- Мені завжди щастить, Миколо, і тепер - теж. Та не дивіться таким ягням, видно, що ви поганий шахматист! Давайте-но швидше погляньмо на сардини і підемо… гм… вечеряти ними.

- Ех, - зітхнув рудий, - коли б так! Але ж трапилось нещастя. Одна коробка загубилась, а саме коробка з івасями.

- З івасями? - так і підскочив на місці Гасін. - Ви збожеволіли? Що ж ви, розкладали коробки, гралися ними, чи що?

- Де там грався!-з прикрістю озвався рудий. - Грався, та не я, Кудьяр…

- Ще краще! - сказав Гасін. - Кудьяр! Кажіть же прямо, до чого ви догрались?

- Я не догрався, - ображено знизав плечима рудий. - Я просто став жертвою дурного випадку. Хто б міг думати, що в моїм чемодані і в чемодані Кудьяра однаковісінькі ключі! Стривайте, не перебивайте, я вам розповім. Розумієте, на одній зупинці ми розташувались вечеряти. Я порався коло машини, повернувся до вогнища і… остовпів. Дивлюсь - мій чемодан з сардинами розкритий і Кудьяр, сміючись, мені заявляє: - “Кінематографічна історія! Я відкрив твій чемодан замість свого. Однаковісінькі замки! А я й не знав, що ти такий любитель сардин. Ти не заперечуєш, коли ми додамо консерви до нашої екзотичної вечері?” - У мене голова пішла обертом, я схопив чемодан і потяг його геть!

- Я так і знав, - вставив Гасін. - Ви й досі не навчились себе тримати!

- Тримати, тримати! А що ж мені лишалось робити? Щоб цей йолоп розтяг коробки? Я, звичайно, пояснив йому, що консерви не мої, що везу їх з доручення дружини одного співробітника… Та не в тім справа. Справа в тому, що я спіткнувся на якусь кляту банку, ну… І розсипав усі коробки. Звичайно, я їх зібрав зараз же назад - у чемодан, але другого дня… виявилась ідіотська історія… що одної коробки не вистачає…

- Як? - скрикнув Гасін. - Вона попала до Кудьяра? Як ви могли? Звичайно, у ідіотів завжди трапляються ідіотські історії.

- Не лайтесь, - ображено обізвався рудий. - До Кудьяра вона не попала, я добре зумів випитати у дівчати, і вона бачила, що Кудьяр тільки розкрив чемодан, а жодної коробки не чіпав. Тут, очевидно, вийшло таке: похапцем збираючи коробки, я, схвильований, не помітив, що одна якась закотилась за колесо авто. Коли ж другого дня оглядівся і кинувся шукати, було пізно: цілий день лютувала піщана буря. Ми поставили машини під захист ближнього горба і відсиджувались у них, як тхори. Нас обсипало піском, неначе зливою, і де там було лишитись коробці! Навіть чайник наш занесло!

- Але ж треба було відшукати коробку за всяку ціну! - скрикнув Гасін. - Це ж не голка!

- Я й шукав, - сказав рудий. - Я заявив, що загубив свій цінний годинник. Цілий день ми простояли (а я ж, навпаки, ви знаєте, мусив поспішати). Я обшукав кожний сантиметр… Ви ж розумієте, це треба було перекопати всі довколишні піски! Хіба ж міг я це зробити з експедицією?

- Як це все неприємно, по-дурному, - нарешті даючи волю своєму роздратуванню, сказав Гасін. - Значить, можливо, що івасями ласує Кудьяр…

- Ні, ні, цього не може бути, - злякано заперечив рудий. - Вона лишилась десь у пісках.

- Прекрасно! - спалахнув Гасін. - Прекрасно! Ну, а коли не Кудьяр, коли її, приміром, знайшов водій?

- Нічого особливого, - сказав рудий. - Ви ж знаєте, що не всякий зуміє скуштувати івасі, це не сардини!

- Не всякий зуміє… - глузливо повторив Гасін. - Але ж нам вони потрібні! Непогано було б, коли б ви згубили і всі п’ятнадцять коробок сардин… Ні, я просто не знаю, як далі з вами працювати! Ви неуважний, невитриманий, необережний. Коли ви кудись їдете, я не можу їсти, спати і, як видно, не без причин.

- Ви можете послати тоді когось іншого, - ображено зітхнув рудий. - Я не спав, не їв. Я чесно виконав ваше доручення. Що я вам не довіз одної коробки… гм… ну, хоч би з івасями, це…

- Це гра природи, яка, очевидно, проти нас, правда? - уїдливо перебив його Гасін. - А по-моєму, не природа проти нас, а це нехлюйство, неточність, невміння орієнтуватися. Загубити… коробку! Та це просто злочин, це…

Рудий з шумом підвівся з крісла, йому, очевидно, набридло, що начальник дає йому прочухана, як школяреві. Руденькі рідкі вусики нервово заворушились.

- Ну що ж, коли я такий поганий, я можу і не працювати, - плаксиво сказав він, натягаючи рукавицю.

Це, очевидно, справило певне враження. Гасін примирливо взяв його за плече і легенько посадив назад у крісло.

- Миколо! - мелодраматично сказав він. - Для чого ці сварки? Зараз, коли і мені і вам так нелегко працювати… Коли треба напружити все, щоб закінчити добре? Адже це не дрібниці, не забудьте: у нас попереду - ще Біробіджанська станція. А ви псуєте всю справу.

- Ніби я навмисно! - заскиглив рудий і шумно висякався, начебто збирався заплакати. - Хіба я…

- Знаю, знаю, - махнув рукою Гасін. - Але дуже прикро. Давайте мерщій поглянемо на сардини, може, і тих нема… Не знизуйте плечима: самі винні…

Він підійшов до вікон і дбайливо поправив темні штори, перевірив, чи замкнені двері. Тоді вийняв щось із шухляди.

Рудий відкрив чемодан. У ньому, покладені під білизною, заблищали звичайні консервні коробки. На етикетці в червоних хвилях гуляла блакитна рибка.

Виступав напис: “Sardines”.

В руці Гасіна блиснув консервний ножик. Він узяв першу коробку, оглянув її і вставив лезо в блискуче денце. Раптом у кімнаті погасло світло.

- От тобі і маєш! - сказав рудий. - Не до речі!

- Гм, - озвався Гасін. - А й справді не до речі! Він замовк і задумано подивився у присмерк вікна.

Десь сердито завивала сирена.

- Це не до речі, - повторив він, - Катинський скоро приїде. Тепер аварії вже зовсім невчасні. Треба все зробити, щоб цього не було!

КРУГЛА ГОРА

(Із Ніниного щоденника)

19 квітня.

Добридень, мій друже щоденнику! Привітаємося з тобою в новому зшитку і на новому місці!

По-перше, мушу тобі розповісти, що зі мною за цей час трапилось чимало пригод і зараз я лежу в лікарні на Круглій горі.

Я ніколи не лежала в лікарні, і не можна сказати, щоб це було весело. Але нічого не вдієш, треба полежати, щоб кінчились усякі неприємності з ногою. Я її примудрилася звихнути, стрибаючи з літака.

Ну що ж, і в лікарні можна жити! Я така живуча, що вже призвичаїлась. Слово честі, і тут можна знайти чимало цікавого. Мене цікавлять і хворі, і сестри, і лікарі - особливо арсенал усяких блискучих штучок, якими орудують хірурги. У мене така вдача, що я завжди накидаюся на все нове. Мої очі, вуха, ніс і довгі руки завжди готові бачити, слухати, нюхати і обіймати все нове. На мене нападає часом така жадоба, що я б, здається, проковтнула все, що бачу, - разом… Така я акула!

Лежачи, можна знайти собі силу цікавих занять. Можна мандрувати не тільки по Кара-Кумах, а навіть і міжпланетними шляхами, будь ласка! Можна в одну мить будувати всякі прилади й споруди. Можна й учитись, повторити цілі курси. І, нарешті, - розмовляти з своїм щоденником. Часу вистачить!

Отже, розповім по порядку.

Річ у тому, що мене разом з “Жучком” підібрали люди з експедиції з Круглої гори, яка досліджувала річище висохлої річки. Вони і завезли мене сюди, на Круглу гору, де будується велетенський алюмінійовий комбінат аж на 60 тисяч кіловат. Начальник експедиції - гідролог Кудьяр (симпатична людина!) і водій машини Мухтаров узяли до серця мою долю. Кажуть, я була непритомна і вся пашіла, з плямами на руках і ногах, з прикметами тропічної малярії. Хто я, звідки я, звичайно, ніхто не знав. Та Кудьяр дав мені ліки, надзвичайні ліки, які він привіз із Тібету. Від них я заснула, як мертва, і прокинулась тільки другого вечора на стоянці - ще далі від своїх. Між іншим, запевняють, що малярії в мене тепер уже ніколи не буде.

Спочатку я нічого не могла зрозуміти - де я, що зі мною? Був вечір. Привітно горіло вогнище, я лежала в кузові машини, на чомусь м’якому, зручно, як у ліжку. Повновидий молодий чоловік в окулярах, усміхаючись, підійшов до машини. Тоді ми заговорили і познайомились. Я дізналася, хто мої рятівники, вони - хто я. Звичайно, я дуже просила відвезти мене додому, бо дуже хвилювалася. Адже Алкадові я не залишила обіцяної записки. Уявляю, що тільки він міг подумати, коли не знайшов мене! А дядя Толя, а Ялинка! Зникла не тільки ВВЕС, тепер зникла і я!..

Виявилось, що до Круглої гори було вже ближче, ніж до нас. І тут через мене навіть посперечалися: оцей самий Кудьяр і другий начальник експедиції (кажуть, помічник головного інженера вітростанції), такий руденький, метушливий чоловік, дуже схожий на таргана. Кудьяр був не від того, щоб навіть повернутись назад і відвезти мене додому. Але “тарган” почав заперечувати: експедиція мусить повернутися вчасно, і, мовляв, взагалі не її справа “подавати швидку допомогу”. Кудьяр обурився і сказав, що, на думку “таргана”, взагалі треба було б “покинути дівча загибати в пісках”. Суперечка закінчилась несподівано, бо Кудьяр дізнався, що в мене дуже негаразд з ногою - я таки не могла й ступнути. Хірургічної лікарні ближче, ніж на Круглій горі, не було чого й шукати. Тому вирішили їхати, після коротенького відпочинку, все-таки до Круглої гори, а дяді Толі й Алкадові послати звідти негайні радіотелеграми.

Це мені розповів потім водій машини, який недолюблює отого рудого. А він таки досить несимпатичний. Всю дорогу він злостився на погані шляхи, на водія, на бурі, певно, і на мене. Коли ж мене поклали в лікарню, він того ж дня з’явився до мене, такий люб’язний. Запропонував послати радіограму, навіть приніс шоколаду. Шоколад був дуже смачний, але “тарган” ним моєї приязні не завоював. Пхе, він таки гидкий!

І як це він вирішив мені подарувати шоколаду? По-моєму, він великий скнара. На одній стоянці вийшла дуже смішна історія. Кудьяр хотів узяти на вечерю коробочку сардин, яких “тарган” віз повнісінький чемодан. А той аж затрусився і не дав жодної. Потім вій загубив під час бурі якусь дрібничку І цілісіньку добу маринував нас на стоянці. Навіть схуд від досади. Тип!

Ой, уже стільки написала, а пишу про всякі дрібниці. А втім, мене дуже цікавлять не тільки нові речі, а й нові люди. От, наприклад, мій рятівник Кудьяр. Що за симпатична людина! Є такі люди, які мов випромінюють навколо себе тепло. От поглянеш, і тобі стає якось тепліше. Такий і Кудьяр. Він і зовні, як сонечко: кругленький, повновидий і ясний. Він заходив і сьогодні і залишив мені записку, щоб я приготувала дяді листа, а завтра сам зайде по нього. Сьогодні сестра його не пустила.

Що це за дурниця: “таргана” пустили, а його ні!.. Ой, ховаю щоденник! Іде сестра, а вона мені не дозволяє довго писати. Дивачка, вона не розуміє, що я тоді забуваю про біль у нозі.

21 квітня.

Тільки що був у мене товариш Кудьяр. Він приходив по мій лист і довго розмовляв зі мною про все. Після цієї розмови я вирішила листа не посилати. Доведеться до нього дещо додати. Мені спало на думку багато всяких, може неймовірних, а може й правильних планів. І в голові ціле заворушення. Я ніяк не можу заспокоїтись. Такий уже сьогодні день!

Вночі я погано спала. Моїй сусідці по палаті, маленькій Каті, вчора міняли на нозі гіпс, і вночі вона стогнала й кликала маму. Мені теж стало сумно і схотілось побачити дядю Толю, Ялинку. Потім згадала, що багато часу вже не вчусь і порушила своє слово. А там згадався Алкад, і так стало сумно-сумно, хоч кричи. Щоб забути про все, все, я почала думати про винаходи. Я згадала про ВВЕС і почала міркувати, чим би можна було відігнати нахабні смерчі. Тут я пригадала одну метеорологічну книжку, де писалося про боротьбу з градом вибухами й ракетами, і ледве не підстрибнула на ліжку. Адже, по-моєму, і смерч можна добре розстріляти ракетами! Тоді я вже ніяк не могла заснути… Сьогодні я про це написала дяді Толі в листі.

Але зараз не це мене хвилює. Ні, я ніяк не можу повірити, невже людина, культурна людина, яка багато вчилася, здатна на крадіжку, та ще й яку! Украсти навіть не річ, не гроші, а чужу думку, чужий винахід!

Коли я сюди приїхала, я ще не знала, хто конструктор потужної вітростанції Круглої гори. Правда, ім’я Гасіна було мені чомусь знайоме, але я не звернула на це особливої уваги.

Не дуже я могла роздивитись вітростанцію, і коли ми під’їздили до Круглої гори… Це було в сутінках. Вітродвигун випливав над громадами круглих розкопаних схилів, будов, машин, як велетенський маяк. Спалахували вогні. На висоті 200 метрів купалися в них велетенські вітряні колеса. Шлях подерся вгору поміж уламками скель. Вітряк то ховався від наших очей, бо його затуляли брили, то визирав все ближче й ближче. Нарешті, він зник зовсім, бо ми приїхали. Але й тоді мене вразило щось знайоме в конструкції. І я згадала, де бачила я цей трикутник - цю. раму з трьома вітроколесами, насаджену на стрімкий шпиль. Вітродвигун, дуже подібний до цього, я бачила якось на паперах дяді Толі, ще й почала тоді розпитувати про нього. Дядя сказав, що це невдалий проект і про нього не варто навіть і говорити.

Я вирішила тепер про все розпитати. Спробую коротенько описати, що це за вітросилова станція. Про це мені докладно розповів Кудьяр. Навіть накреслив схему. Я обов’язково відішлю її дяді.

На високій башті, 200 метрів висотою, у формі порожнистого циліндра, вгорі укріплено трикутну раму з вітроколесами. Колеса мають по три лопаті, такі величезні, що коли б одну з них притулити до стіни шестиповерхового будинку, вона дістала б дах.

Башта впирається в фундамент “шарнірно”, тобто низ її обертається у величезному стальному циліндрі, наповненому особливим густим мастилом. Така п’ята, по-моєму, була і в твоєму проекті, Толю… певно, була! Звичайно, башта легко гойдається. Її підтримують розтяжки із стальних тросів, прикріплені до залізного кільця - “комірника”, в який одягнута башта посередині.

Унизу в башті - величезний машинний зал. У ньому прокладені рейки з електровозами. Коли вітер міняє напрям, в електровози автоматично вмикається струм, і вони повертають всю башту за вітром.

Угорі кожне вітроколесо має будиночки - обтічні кабіни, де містяться електрогенератори та система регуляції. Адже число обертів вітроколеса треба вирівняти в швидкий і рівномірний біг колеса електрогенератора.

Щоб запасати енергію, тут уже кінчають будувати водосховище на 80 мільйонів відер води, яку мали подавати електричними насосами. Але води й досі нема! Її почали проводити з Каспію, та й загаялись. Та це все одно не забезпечило б Круглу гору водою для пиття. А з нею - ой, як скрутно! Кудьяр, молодий гідролог, уже кілька місяців тому подав проект використання підземного озера, яке, за деякими даними, мусить існувати тут, у пісках, десь під великим висохлим річищем. Тільки озеро те чомусь не знаходиться. Кудьяр у розпачі - вийшло, що проект він зробив на… казці! А втім, він упертий. Збирається домогтися ще нової експедиції…

Цікаво, що скаже про все це Толя, коли приїде? А він приїде, приїде обов’язково, я ж йому написала. Він привезе… лист від Алкада.

Я тобі скажу потихеньку, мій щоденнику, що дуже, дуже скучаю за Алкадом. Я так турбуюся, що з ним. Чи не заблукав він, бува, в пустелі? Сам-один, без води, без їжі? Я не можу ні їсти, ні спати, а сестра - така дивачка! - пропонує брому.

ПІДНІЖЖЯ БАШТИ

- Так ти хотіла втекти від мене, мандрівнице! Ти як колобок: і від діда втекла, і від тітки втекла, і від дяді втекла!..

Ніна розчулено поцілувала дядину щоку:

- Не кажи так!.. Ти знаєш, я від тебе не втекла б нікуди! Я тікала якраз до тебе…

…- І покотилась, як колобок, аж на Круглу гору! Теж мандрівниця! Головне: як лапка? Болить?

Анатолій Сергійович обережно торкнувся Ніниної забинтованої ноги.

- Через три дні, сказав лікар, я вже ходитиму. Не турбуйся.

- “Не турбуйся”, легко сказати! А уяви собі, що я передумав, коли ви зникли! А рідні Алкада? Його мама зовсім посивіла. Я певен, що, звичайно, ти була ініціатором цієї справи. До речі, ось тобі від Алкада лист… Він зіпсував принаймні корзину паперу, поки написав цей, найдовший…

Ніна покинула й цукерку, яку збиралася розкусити, і швиденько розірвала конверт. Нетерпляче розгорнула аркуш і здивовано знизала плечима. Тоді, ображена, сердита, відвернулась до стінки, перебираючи руками кінчик ковдри.

- Що таке? - спитав Анатолій Сергійович. - Він тебе чим-небудь образив, Алкад? Не може бути.

- На, поглянь, що він мені прислав! - простягла Ніна Катинському листа.

Той подивився на довгий списаний з одного боку аркуш паперу і розкотисто зареготав:

- Ха-ха-ха!.. Коли я прийшов по лист, на столі лежав розпочатий - певно, п’ятдесятий аркуш. Хлопець розгубився і вихопив з корзинки, як йому здавалось, свій попередній лист. Та замість нього він, мабуть, витяг цей мій розрахунок запасного троса, який я допіру вкинув у корзину. Отака трагедія!

- Трагедія! - пробурмотіла Ніна. - Як можна бути таким дурнем, щоб не бачити паперу, який вкладаєш у конверт!

- Це ти йому запаморочила голову, вітрогонко! - сказав Катинський, розкручуючи на пальці чорний кучерик Ніниного волосся.

Ніна сховала голову під рукав його куртки і хитро сказала:

- А ти надушений… духами Ялинки. Конвалією?

- Таке вигадаєш! - зніяковів Катинський і густо почервонів.

- Ні, правда, - засміялась Ніна і зразу ж дружньо змінила розмову. - Що ж збирався мені написати Алкад?

- О, ти ж і не знаєш про таку подію: Алкад повернувся по тебе з аулу на автомашині. Шукаючи тебе, він знайшов величезне підземне озеро, про існування якого колись складалися легенди, і назвав його “Озером Ніни”!

- Не може бути! - скрикнула вражена Ніна. - Про це треба сказати Кудьярові. Ти знаєш, хто це? Це той самий інженер-гідролог, який мене знайшов. Вони ж обдивлялись річище, щоб знайти воду для гідроакумуляції, знаєш?

- І не знайшли цього підземного багатства…

- Не знайшли. Я гадаю, навряд чи й можна було знайти, коли “тарган” гнав експедицію, як на пожежу. Гасін сказав, що треба повернутись якнайшвидше. Гасін сказав, щоб не затримувались…

- Нічого не розумію. Який “тарган”?

- Ах, - засміялась Ніна. - Ти не знаєш! Це я так назвала Шиманського, помічника Гасіна, - такий гидкий! Він двічі навідував мене і все хотів, очевидно, якнайшвидше відправити мене звідси, а лікар не дозволив. Мабуть, у дорозі я йому дуже надокучила. Ще й шоколаду приносив! Уявляю, як йому було боляче, коли я їла шоколад. Він же такий скнара - пожалів нам коробки сардинок… або Івасів…

- Сардинок? Івасів? - раптом, озираючись на малу Нінину сусідку, тихо перепитав Катинський. - Яких сардинок?

Сміючись, Ніна розповіла історію з сардинками.

- А які були коробки? - знов так само тихо запитав Катинський. - Блакитна рибка на червоних хвилях, правда?

- Чому ти так думаєш? - здивувалась Ніна.

- Це, може, було на стоянці недалеко від колодязя? Далі? Там ще недалечко - кущі саксаулу, А біля колодязя стовп і на ньому напис: “Привіт мандрівникам”… Це написали, кажуть, московські комсомольці, коли вперше їхали автомашинами на Круглу гору.

- Так і є, - сказала Ніна. - Але звідки ти знаєш?.

- Ми відпочивали, очевидно, в тих місцях, де стояли й ви. І випадково, розчищаючи місце для вогнища, у піску й смітті я знайшов таку консервну коробку.

- Ні, то, мабуть, не його, - перебила Ніна. - Щоб такий скнара і загубив! А може, то він її потім розшукував? От смішно!

Ввійшла сестра і ввічливо попросила кінчати побачення, бо незабаром мав бути лікарський обхід.

Анатолій Сергійович підвівся з стільця і поцілував Ніну. Вона прошепотіла йому на вухо таємниче:

- Ти йдеш до нього? Сьогодні? Що ж ти думаєш йому сказати?

- Я ще нічого не знаю, Нінок, - відповів Катинський. - Потім тобі все розповім. Розповім багато! А ти видужуй швидше! Сумно тобі, бідненькій?

- Іди, іди! - сказала Ніна. - Про мене не турбуйся! У нас цукерки - раз, ракети - два, нарешті Кудьяр приніс книжку. Ми з Катею читатимемо і їстимемо цукерки. Правда?

І вона кивнула на свою мовчазну сусідку, що читала книгу. Широка усмішка тої доводила, що Ніна встигла і в лікарні знайти собі добрих друзів.

Катинський вийшов.

Новенький блискучий автомобіль стояв біля воріт лікарні, і шофер, вагаючись, оглянув маленьку постать Катинського.

- Ви товариш Катинський?

- Я. А що таке? - перепитав інженер.

- Товариш Гасін прислав по вас.

Знизавши плечима, Анатолій Сергійович сів у машину. Яка ввічливість!.: І як швидко дізнався Гасін про його приїзд! Цікаво, що скаже він сьогодні, що може сказати, за виразом Ніни…

Шлях зазміївся вгору. Глина, багата на алюміній, гіпс і коштовний рожевий камінь - шпінель - була тут всюди. Десь пролунав вибух - рвали динамітом надра гори. Ось промайнув головний рудник. Блиснули вікна новеньких цехів алюмінійового заводу. Далі їжився цілий ліс будов - це росло робітниче селище. На вході в пустелю будувався величезний форпост індустрії.

Випереджали автомашини і, тяжко ступаючи, пройшли екскаватори. І зовсім близько раптом виріс полігон вітростанції - на висоті 1200 метрів над рівнем моря.

Як віє вітер! Що вище, то він ставав буйніший, лютіший. Він свистів уже, як навіжений, і шарпав прапорець на машині.

А як же було там, угорі, на двістіметровій башті? Там вітер гуляв з ураганною швидкістю!

Катинський подивився на силует велетенського вітродвигуна. Вгорі ширяли над переплетенням рами три вітроколеса. Четверте розпласталося нижче, неначе готовий знизитися птах. Але ж замість мережаної й легкої башти, задуманої колись Катинським, тут підводилась незграбна й важка труба. Це було чужорідною плямою на високохудожній картині, фальшиво зіграною фразою в прекрасній симфонії. Уже зовні проект його був безжально знівечений. А всередині?..

Катинському стало так боляче, що на хвилину він заплющив очі. Машина м’яко спинилась перед ворітьми вітростанції. Звідси йшов підземний тунель у зал головного керування. Тут ще панував хаос незакінченого будівництва - всі допоміжні будівлі, за планом, мали піти під землю, ховаючись від дошкульного вітру.

- Що, красива? - сказав шофер. - Але скільки грошей з’їла! Чимало вже коштує нам оцей вітер, та не тільки грошей, а навіть і людей!

- Як? - скрикнув Катинський. - І людей?..

- Так, і людей… Хіба приїжджий товариш не чув про недавню катастрофу? Обвалилась частина тунелю… Шість чоловік загинуло, шестеро було поранених. Виконроб був відданий до суду, здається, його заслали, але тих уже не повернути…

- Мені треба знати все це докладно. Хто може розповісти про це?

Кусаючи губи, Катинський витяг олівець і записав прізвища.

Ходжаєва… Мати загиблого монтера. Юренко, працює на руднику біс, чоловік бетонниці Мані, тієї, що лежить тепер нерухомою. Мамбет - у цього задавило молоду дружину. У неї залишилось ще двійко дітей, близнята - хлопець і дівчинка…

Олівець спинився.

Це була несподіванка - цей жахливий рахунок. Може, це збіг, і “він” був абсолютно непричетний до цього? Але чорна башта стала ще непривітнішою й чужою. Тільки сріблясті орли тріпотіли над нею - орли-вітроколеса з велетенськими крилами.

Катинський подякував шоферові і спустився сходами вниз.

- Товариш старший інженер чекає вас у своєму кабінеті, - сказав вартовий, переглянувши документи. Двері відчинились.

ГАСІН

- Нарешті ми зустрілися!

Погляд Гасіна був цілком одвертий. Здавалось, він тільки й чекав цього побачення. Що завгодно сподівався побачити на цьому обличчі Катинський, а тільки не таку привітну й спокійну усмішку.

Гасін мало змінився відтоді, як Катинський бачив його востаннє. Тільки у пригладжене блискуче волосся (так рано) вплелась сивина, обличчя покреслили десятки зморщок, зім’яли його, зробили неохайним, негарним.

- Вам дивно, що я дивлюсь вам в очі, - розпочав він. Правда? Ви думаєте, - як, мовляв, такий нахаба сміє мене так зустрічати? Розумію… Інакше і не могло бути! Але я хочу, щоб ви вислухали мене.

- Я вас слухаю, - сказав Анатолій Сергійович, сідаючи на стілець.

- Дякую, - сказав зворушено Гасін і вже цілком спокійно умостився в кріслі. - Ви вже, певно, знаєте, що я був у засланні. Там я зрозумів дещо. Як тяжко визнавати себе винним, переживати щире каяття! Я був би ладний виточити до останньої краплі свою кров, щоб спокутувати провини і повернути довір’я нашої прекрасної Батьківщини.

- І ви не знайшли нічого іншого, як украсти чужу роботу… - несподівано вставив Анатолій Сергійович.

- Ви погодились мене вислухати, - сумно відповів Гасін. - Дайте закінчити і тоді судіть мене… добре?

Анатолій Сергійович втомлено заплющив очі. Гаразд, поки що він мовчатиме… Адже він був готовий уже давно проковтнути цю гірку, як полин, розмову з Гасіним. І він обіцяв Гордієві Семеновичу зберігати найбільшу витримку…

- Так, ви не вірите, хоч ви й не маєте ніякого права не вірити моїй розповіді, - поважно продовжував Гасін. - Адже ви не були там, не знали тих тяжких ночей, коли я переоцінював усю свою роботу, відшукував у своєму житті все нові й нові провини!.. На другий рік заслання я виклопотав собі дозвіл знов розпочати наукову роботу. Я написав у Москву дружині і просив переслати мені мій творчий портфель - незакінчені задуми, проекти тощо.

Я взявся до роботи, думка була зробити щось цінне, чимсь загладити свої колишні помилки. І от поміж моїми паперами, які, до речі, були прислані в цілковитому безладді, я знайшов кілька копій проектів, що надійшли колись до мене на розгляд. Між ними був і забракований ваш. Якось я зацікавився цим вашим наземним велетнем. І тоді зрозумів, що, занадто впевнений у собі, я був неуважний до вас, справжнього, талановитого радянського винахідника.

“Ну, а далі, - тоскно подумав Катинський, - що він може сказати далі?”

- Я взявся вивчати вдруге вашу конструкцію. Зробив підрахунки і визнав, що колись помилився. З деякими змінами це міг би бути цінний витвір. Я тоді написав вам листа. Ви не відповіли, бо вже виїхали з М. Тоді я звернувся з листом до товаришів, питаючи, що з вами… Мені спочатку написали, що ви зовсім покинули працювати у вітротехніці і поїхали десь учителювати. Пізніше відповіли навіть таке, що ви померли.

- Чудесно! - не витримав Анатолій Сергійович. - Хто ж це мене поховав?

- Це написав інженер Гасін, до якого я звернувся. Коли не вірите, ось вам ці листи…

Він простяг Катинському пачку паперів. Анатолій Сергійович поглянув на них одним оком і зразу ж відклав геть.

- Ви не хочете вірити, чи ви думаєте, що легко було здалека дізнаватись про будь-що? Мені, забутому всіма?

- Але не вашими друзями, - спокійно заперечив Катинський.

Погляд співбесідника раптом метнувся вбік. Так від влучного удару котиться в лузу більярдна куля. “Знов не витримав!” - вилаяв себе Анатолій Сергійович і пообіцяв собі, хоч би там що, мовчати.

- Ех, Анатолію Сергійовичу, хіба так можна? - з глибоким сумом сказав Гасін. - Ви трішки знали мене колись і невже думаєте, що я така вже підла людина? Ні, я без останку покінчив з усіма своїми зв’язками, в які вплутався тільки через молоду недосвідченість… Але ви перебили мене. Так от, дізнавшися, що вас нема на світі, я зважився, хоч би в знак пошани до вас, талановитого колеги, перед яким я таки завинив, попрацювати над вашим проектом. І от я домігся його виправлення і втілення ціною невтомної праці й енергії. Коли ж я дізнався (це зовсім недавно!), що ви живі й здорові, я відразу вирішив їхати до вас. Це вам може підтвердити хоч би мій помічник, інженер Шаманський.

- Ах, Шаманський! - ввічливо перепинив Катинський. - Знаю… Це той, що підібрав мою дівчинку?

- Саме він. Признаюсь, я дуже хвилювався, - продовжував Гасін, - як ми з вами зустрінемось. Я знав, що ви можете подумати. Справді, без дозволу використати й переробити чужий проект! Але я щиро вважав вас за мерця.

Гасін замовк, красномовно зітхнув і запалив цигарку…

- Ну? - скромно запитав Анатолій Сергійович. - Що ж, по-вашому, мені тепер робити?

- Цілком ясно, - заметушився Гасін, - цілком… ясно. Я взагалі збирався передати комусь іншому дальші допоміжні роботи на вітростанції. Мене запрошено на роботу до Біробіджана. Станція працює непогано. Маленькі неполадки - це дурниці! То в газеті зняли галас якісь невігласи… Ясно, - Гасін на мить замовк, - я подам про все це заяву до “Вітроенергії”. Я навіть приготував її! Звичайно, я поверну вам дві третини… одержаного.

Тут він зупинився: йому зовсім не сподобався вираз очей Анатолія Сергійовича: здавалося, так дивляться на людину, якій збираються дати доброго ляпаса. Та в ту ж мить Катинський погас і промовив втомлено:

- Все це потім… Спочатку я хотів хоч би оглянути станцію!

О, це цілком ясно, зараз прийде Шиманський і покаже все до найдрібніших деталей. Гасін сподівається, що він таки непогано виконав його задум.

Він шумно зітхнув і підвівся з місця, щоб узяти трубку телефону. І раптом швидко обернувся, ніби щось його дуже вразило. Тимчасом це було таке невинне, хоч і недоречне запитання:

- А ви, певно, дуже любите сардини? - сказав Катинський, недбало хитнувши головою в бік етажерки, де під книжками стояло кілька коробок з-під сардин.

- Це не сардини, - ніяково сказав Гасін. - Це зразки руд!

І похапливо, швидше, ніж можна було сподіватися від його поважної, прямої постаті, нагнувся до коробок. У чистенькій бляшанці з блакитною рибою на червоній наклейці справді блиснули зразки різних руд…

- Хочете подивитись, це наші багатства!.. О, в нас багата гора!

Катинський взяв у руку одну з коробочок: алюмінійові боксити, рожевий шпінель і навіть холодна матова платина… Кругла гора розкривала свої багатства… А Гасін?..

Скільки сил потрібно, щоб витримати цю розмову!.. Все, що говорив Гасін, мало вигляд правдоподібності… Щоб засвідчити сказане, пропонувались факти, листи, довідки. Коли це все брехня, тоді навіщо ж ця готовність - визнати автора проекту, відкрити йому гостинно всі двері?.. Але ні, він не вірив, не міг вірити! Не тільки деякі факти, а й те підсвідоме інтуїтивне вміння розпізнавати людей, яке рідко коли зраджувало Катинського, підказувало йому, що перед ним - ворог. Та його ще не можна було взяти.

Ще не все було з’ясоване, не все перевірене. Тому треба було стримати себе, на все пристати… Треба зціпити вуста і глибоко сховати обурення. Більше витримки, як завжди радить Гордій! Більше витримки…

…Ввійшов Шиманський, жвавий, радісний, аж наче захоплений перспективою зустрінути творця ВВЕС…

О, він дуже радий нарешті побачити товариша Катинського! Ніна - це його приймачка?.. Бідне дівча, з ним трапилось стільки прикростей…

Ідучи з “тарганом” по тунелю - до залу станції, Катинський спостерігав походку, рухи, усмішку цього незнайомого руденького чоловіка. Здавалось, його поведінка могла справдити чи відкинути раптову підозру. Ця підозра несподівано стурбувала Катинського після сьогоднішньої розмови з Ніною, невиразна, що мучила його, як гостра колючка… Невже і цей - ворог… Почуття огиди охопило інженера. Веселий голос “таргана” в стінах тунелю будив у вухах зойки тих, що загинули тут, можливо, з його “легкої” руки…

Нарешті вони зайшли до ліфтерної (п’яту вирішили оглянути завтра), і ліфт поніс їх угору в залізобетонній башті.

Тонни металу були викинуті даремно. Що це? Недосвідченість, неохайність? Е, ні! Це було не тільки марнотратство. Головне, - це вже добре розумів Катинський, - було те, що така башта почасти псувала проект. Її форма знижувала потужність вітродвигуна. Вітер, оббігаючи башту, доходячи до верху, притомлений, набагато зменшував свою швидкість. Прекрасний витвір був спотворений вже п цією деталлю, а скільки було, певно, інших!

Вони вийшли з ліфта і ступили на переплетення величезної рами. Тут треба було багато вміння, щоб вільно ходити в поривах вітру.

Шиманський ввічливо запропонував Катинському “санчата”, бо небезпечно було ходити по рамі. Це була просто ремінна петля з маленькими “возиками”, які щільно одягались на поруччя проходу. Петля не давала людині впасти ні вперед, ні назад, “возики” ж під час руху вільно бігли по гладеньких поруччях, мов по рейках. Але Катинський від “санчат” відмовився і рушив уперед.

Шиманський зацікавлено стежив за ним. Та це невелике, але міцно збудоване тіло почувало себе як дома під шаленими поривами вітру.

Легко, без зусиль Анатолій Сергійович простував до кабіни першого вітроколеса. Вона колихалась перед ним у повітрі, кругла, обтічна, як глісер серед бурхливого моря. Катинський глянув униз зі сходів цієї велетенської рами, розіп’ятої в повітрі. Зовсім близько проходила хмарка, біла, прозора й легка… А внизу, в сонячній димці, в розритих скелях, народжувалось індустріальне місто. Воно наступало на жовто-сірий простір піщаного моря, воно мало засвітити тисячами сліпучих очей - у піщані дюни, в провалля, в нори шакалів… Але хтось мізерний, як порошинка, очевидно, намірявся спотворити цей грандіозний пейзаж.

Ненависть охоплювала Катинського. Вона наростала все сильніше, все буйніше, вирувала, як повітряний ураган. Вони, ці виродки, мусили відповісти за все!.. За спотворені крила вітряків, за нечувану брехню, що ганьбила ім’я людини, за сиве волосся матері вбитого монтера, за сльози маленьких близнят, що ніколи не побачать своєї мами…

- Ви впадете, коли будете так замріюватись, - ввічливо сказав Шиманський.

- Ні, я не впаду, - через силу, до болю стискуючи поруччя, відповів Катинський. - Я не впаду!

ЗВИЧАЙНИЙ ЛИСТ

Звичайний лист, адресований невідомо кому. Жовтуватий лінований папір, гарної якості, схожий на пергамент.

“Шановний! - писав хтось. - При нагоді посилаємо Вам привіт і маленький по/дарунок: п’ятнадцять коробок сардин. У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для Вашого любимого радіо. Бувайте здорові! Листа вирішили Вам теж послати в коробці з івасями… Правда оригінально? Цілую.

Ваша Мара”.

Засіб пересилання справді оригінальний. Цього листа знайшов Анатолій Сергійович у консервній коробці з блакитною рибкою в червоних хвилях на етикетці, його увагу притягла тоді надто мала вага загубленої кимсь коробки. Підозра - як хвороба. Вона одміняє погляди на звичайні речі. І Катинському здається, що звичайні рядки заховують в собі інший зміст. Більше того, йому здається, що порожні місця між рядками повні невидних слів. Він вишукує в пам’яті різні засоби читати такі таємничі Листи. Всякі хімічні речовини, які він сьогодні дістав, мають оголити цей захований текст. Але ніщо не впливає… Маска не знімається.

Катинський сердито відкладає папір. Це наївно було думати, що теперішній ворог міг користуватись нескладними прийомами своїх предків. А може, це вже нерви? Зайва підозрілість? І це собі звичайний лист. Подарунок з якогось консервного заводу або якийсь жарт.

Ніна, що з цікавістю спостерігала дядині хімічні спроби, занепокоєно поглянула на його спохмурніле обличчя.

- А ти пробував нагріти? Знаєш, ми самі колись писали на папері цибулею і коли підігрівали, виступали жовті літери.

- Пробував… А ти знову встала з ліжка?.. Пробував… Це зовсім просто. Вони могли застосувати тільки щось складніше. У листі є фраза: “У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для вашого любимого радіо”. От я й вирішив було, що “ключ” для листа треба шукати в звичайному акумуляторі. Як? Я взяв той розчин, що беруть для акумулятора, - звичайну сульфатну кислоту. Хімічної реакції не вийшло. Можливо, що я помиляюсь. Але ж це не звичайний папір, це вже ясно. Найкраще буде - одвезти цю штуку до НКВС. Я це і зроблю… сьогодні ввечері.

Він відклав мокрого листа на підвіконня і глянув на годинника.

- Зараз по мене приїдуть.

- Ти знов на вітростанцію?

- Сьогодні оглядатиму систему регуляції. Обіцяв висновки начальникові будівництва. Мені чомусь здається, що безсилість станції залежить і від того, що зіпсовано такий скромний прилад, як відцентровий регулятор. Треба вивчити кожну дрібницю!

Ніна потерлась підборіддям об плече Катинського:

- Візьми мене з собою хоч сьогодні, добре?

- Ні, - похитав головою Катинський. - Я тебе візьму колись, потім. Коли зовсім одужаєш…

- Ну от, - посмутніла Ніна. - Я вже видужала! Ти вважаєш мене за маленьку, ти гадаєш, що я можу комусь щось базікати принаймні… за сардинки.

- Ні, ні, не те. Але поки що не треба! Ти можеш добре сьогодні попрацювати. Кудьяр дістав книжки?

- О, - засміялась Ніна, - він за моє підземне озеро тепер готовий подарувати мені все на світі! Знаєш, він завтра ж поїде до нього.

- Так, - мрійно сказав Катинський. - Через мертву пустелю до підніжжя Круглої гори прориємо канал. А тут, біля гори, величезне водоймище буде нашою надійною акумуляцією. Вода! Багато прекрасної прісної води… туди стікають усі весняні води. Уявляєш, чим стануть піски через кілька років?

Засурмила машина, Анатолій Сергійович попрощався з Ніною, щоб на цілий день забратись у вітростанцію.

Зітхнувши, Ніна подивилась услід машині і взялася за книжки.

От буде здивований Алкад, коли вона приїде! Адже такі речі, як, наприклад, анатомію, вона скінчила і може навіть здавати хоч зараз. Спробував би він повчитись у таких умовах! Щоправда, вона вже одужала, ходить. Тут, в маленькому будиночку інженерів, де вони з дядею тимчасово оселились, затишно й тихо. Можна цілі дні сидіти над книжками. Але це нелегко -так сидіти над підручниками, коли кожний день несе якусь несподіванку, коли тепер от дядя потроху переконується, що шпиль чудесної гори - в руках пройдисвітів.

Ніна задумалась, потім взяла в руки підручник хімії. Але навчання щось не виходило. Формули нагадали їй про невдалі хімічні спроби дяді з таємничим листом. Вона подивилась збоку на папірець, що лежав на підвіконні, потім, вражена, схопила в руки. Він уже висох від розчину, але змінив колір, потемнів, а написане чорнилом зовсім зникло. Ніна, хвилюючись” побачила, що й після закінчення Толиних вправ реакція повільно продовжується, що на папері потроху починають проступати якісь руді неясні літери. Подекуди вони зникали, але можна було розібрати. Ніна напружувала зір. Як же це Толя так поспішив? Літери ставали виразніші, зливалися в слова… Слова раптом стали важкими, пекучими. Здавалось, що в кімнаті стало нестерпно душно… Кров прилила до голови.

Що це? Невже це пишеться про вітроелектростанцію? І далі про… Її дядю Толю?

…”Передаючи в п’ятнадцяти коробках обіцяну Вам золоту валюту, ми гадаємо, що цього вистачить на розплату в усіх справах, навіть у тунельній, Одночасно повторюємо наші інструкції, передані усно через М. Закінчувати все Для від’їзду в Біробіджан. Цей невдаха-винахідник своїм іменем мусить заплатити за всі неполадки Круглогорської. Але не тільки іменем, бо, як ми вже говорили, він і сам, безумовно, мусить зникнути. Адже бувають випадки, хоч би й необережні кроки по сходах башти, коли вітер занадто бурхливий… Так, як ви і проектували. Перед зникненням К. доцільно б покінчити і з станцією…”

Ніна не дочитала, в очах потемніло.

- Толінько!.. - скрикнула вона, немов той міг почути її зойк перестороги.

Ніхто не відповів їй, тільки вітер грюкнув віконницею. Він таки розгулявся сьогодні, цей вітер!

Безпорадно Ніна глянула на годинник. Минуло двадцять хвилин, як Катинський виїхав на станцію. Мине ще хвилин п’ятнадцять, і він ввійде в жерло похмурої башти/ зійде вгору мережаними сходами, де на кожному кроці йому загрожує небезпека.

Ой, як тісно стало в хаті! Немов стіни зсунулися з усіх боків і не стало чим дихати! Дівчина, трохи шкандибаючи, вибігла на ґанок. Вітер надув парусом її плаття. Починалась чи гроза, чи буря. День, накритий крилами хмар, ставав схожий на пізній вечір. Перекопаний схил над краєм селища темнів похмурим громаддям.

Ніна вибігла на шлях. Назустріч з ближнього рудника пройшла група робітників. Промчала важка вантажна машина.

Ніна затремтіла… Чого ж вона стоїть і думає? Треба негайно попередити дядю. Але як? Побігти? Так, з ослаблою ногою, вона не встигне. Кинутись до перших зустрічних і кричати, що готується мерзенний злочин? Але дядя ж просив її поки що нікому не розповідати. Нічого нікому про всі підозри! Адже треба до кінця розмотати нитку злочинів!

А час минав. Ніна вибігла і твердо стала посеред шляху, піднісши вгору руку. Що б там не було, вона зупинить тут першу машину і проїде з нею на станцію! Їй пощастило: новеньке швидке авто вилетіло з-за повороту і плавно помчало на неї. Вона крикнула, замахала рукою. Машина затримала хід, але зразу ж різко шарпнулася вбік і, зачепивши Ніну крилом, помчала своєю дорогою. На хвилину Ніні здалося, що у віконечку промайнуло обличчя “таргана”. Обурена, вона обтрусила порох з розірваного плаття. Стривайте, вона дожене їх, певно, дожене!

Знову почувся гудок. Це був вантажний автомобіль; сопучи, він ліз між розкопаними брилами… Ах, як нестерпно повільно повзе він по шляху! Ніна знов стала на дорозі, підвівши обидві руки. Ні, вона не пустить цього - хай хоч розчавить її своїми колесами!

Але авто спинилось. Що таке? Чого хоче дівчина? Обвітрене обличчя шофера стурбовано оглянуло тоненьку постать. Так, їй треба якнайшвидше дістатись на вітростанцію, бо з її татом може трапитись велике нещастя…

- Яке ж нещастя?

О, вона не може зараз сказати, вона скаже потім, але ленінське слово, це серйозно, їй треба їхати якомога швидше…

- Добре! Лізь! Домчимо вмить!

Ніна, зрадівши, сіла в машину. Заревів мотор, і вони подерлися вгору. Стареньке вантажне авто закректало, застогнало і взяло такий швидкий хід, якого не можна було й сподіватись від його незграбної зовнішності. Гора розмотувалась спіраллю, як котушка, під його енергійним натиском. Швидше, швидше!..

Ніна зціпила зуби і примусила себе заспокоїтись. Може, вона встигне. Тим часом вітер ставав сильніший, грізніший. Він віяв назустріч з такою силою, що здавалось, загрожував поскидати геть усіх, хто завзято дерся вгору.

- Буде буря, - сказав шофер, - велика буря!..

Небо поснувалося клоччям хмар. Вони лізли жовто-сірими драконами, обвиваючи своїми хвостами башту вітроелектростанції. Ось зовсім близько вона вже зачорніла перед ними. Машина в’їхала між бараки робітників, що будували “вітрометр”. І раптом збоку, біля одного з будиночків, на горбку Ніна побачила знайому автомашину, ту саму, що допіру відвезла дядю Толю назустріч… може смерті.

Гарячими руками Ніна вчепилася в руку шофера. На хвилину зупинитись!

Вона швидко зіскочила з однієї машини і побігла до іншої. В ній сидів той самий шофер, що не раз уже відвозив дядю до Гасіна.

- Де дядя?… - ледве дихаючи, запитала вона.

- Там?..

- Анатолій Сергійович? - здивовано поглянув шофер на її маленьку стривожену постать і кивнув головою на будиночок.

…Дядя там. Заїхав на хвилину. Коли їй треба його бачити, можна зайти туди, але товариш Катинський хотів би, щоб ніхто про це не знав. Вона розуміє?

Кам’яна гора звалилася з Ніниного серця. Дядя тут. Живий і цілий. Легко зітхнувши, вона побігла до машини і подякувала незнайомим, що її підвезли. Тоді вже поспішила до будиночка. Різкий порив вітру ледве не збив її з ніг. Але вона встояла і встигла вхопитись за ручку дверей… Милий вітер! Тепер він здавався вже не загрозливим, навіть привітним…

І раптом сумнів стиснув їй серце. А може, це брехня? Цей шофер, хоч Катинський завжди з ним багато розмовляв і, здається, порозумівся, може він… теж з “ними”? І, може, він навмисне завіз дядю Толю на цю непривітну скелю?

Ноги підкосились у Ніни. В розпачі вона рвонула двері. У ніс гостро вдарив запах ліків. У півтемній кімнаті вона побачила ліжко, на ньому щось безформне й неясне, а на стільці - Катинського.

- Толінько!

Вона кинулась до дяді і сховала голову в нього на грудях, все ще переживаючи тривогу, хвилювання.

- Що сталося?

Анатолій Сергійович взяв руками розпатлану голівку і заглянув у вічі. Покосившись на мовчазне ліжко, Ніна зашепотіла дяді про лист, про все, що ховалося між його рядками.

- Так ось як?

Закусивши губи, Анатолій Сергійович замовк. Навіть рука, як нежива, сповзла з Ніниного волосся, Ніна міцно стиснула її.

Тоді у відповідь на співчуття Анатолій Сергійович міцно поцілував племінницю і підштовхнув її злегка до ліжка.

- Це моя донька-приймачка, Ніночка, - сказав він комусь. - Вона тільки що привезла мені відомості про їх нові, на щастя, не здійснені злочини.

Ніна глянула на ліжко і побачила на білій подушці таке ж біле обличчя жінки. Але що це було за обличчя! Очі горіли на ньому - величезні, повні страждання, вони могли б, певно, спопелити промінням тієї надлюдської туги, яку випромінювали. Мука, гнів і біль - ось чим палали ці вкрай змучені, страшні очі.

- Підійди сюди, дитинко, не бійся. Це “вони” зробили таке зо мною!

Ніна підійшла до ліжка і простягла руку, але руки невідомої були нерухомі.

- Я не можу потиснути тобі руку, - сказала жінка. - Але я б хотіла тебе навчити ненавидіти…

- Це бетонщиця Майя, - стиха сказав Катинський. - Бетонщиця Маня! Та, що її скалічило, коли сталася катастрофа в тунелі. Молода жінка була приречена не рухатися все життя.

Ніна обіперлася об плече дяді і мовчала. В сусідній кімнаті заплакала маленька дитинка.

- Я не можу її взяти, - сумно сказала жінка.

- Так, - важко одрубуючи слова, промовив Анатолій Сергійович. - Ваші руки… вони хоч поки що й нерухомі - будуть бити… Добре бити!

Вітер грюкнув і прокотився по даху.

- Буде буря, - сказала хвора, і щось подібне на усмішку засяяло в її очах, - і вона освіжить повітря…

БУРЯ

Налетіла буря.

Вітер люто кидався на сріблясті крила і, закрутивши їх, оббігав, уже стомлений, округлі повітряні кабіни позаду вітряних коліс. Вони похитувались, немов човни в бурхливих океанських водах - ці повітряні будинки, повислі на висоті 200 метрів.

Гасін сидів у другій кабіні позаду центрального вітрового колеса і з хвилини на хвилину чекав Катинського. Шиманський мусив зустріти його внизу, постійного гостя останніх днів.

А Катинського все не було. Гасін нервово подивився на годинник: Анатолій Сергійович завжди приходив точно на всі їх побачення.

Як реве вітер! В шумі машин все ж таки можна було розрізнити його голос, тужливий і сумний сьогодні, як осіннє виття. Сердитий сам на себе, Гасін підвівся на весь зріст у кімнатці кабіни. Він глянув у вікно: там зовсім стемніло, електричні бліки від ліхтарів хитались, як п’яні. Мабуть, зміна погоди і цей знижений атмосферний тиск таки впливали і на його нерви. Шалене напруження, здавалось, розпирало мозок. Воно ставало просто нестерпним…

Він, мабуть, втомився за ці дні, дуже втомився. Чомусь перед пронизливим поглядом сірих очей цього маленького чоловіка все важче й важче маскуватись і плутати ходи. Нерви? Втома? Безглуздя! Адже Катинський поводиться останнім часом більше ніж коректно. Він погоджується з Гасіним у всіх технічних неполадках і нічим йому не докоряє. Він заявив, що хоче тільки допомогти налагодити роботу вітродвигуна. Та під поглядом цих очей він, Гасін, почуває себе, як під мушкою гвинтівки!.. Він втрачає сам останнім часом волю, витримку… Але чому Катинський не йде?

Гасін витяг сигару, пахучу й міцну, закурив її. Безглуздя! Невже його зраджує витримка, коли все складається так щасливо?

Ясно, він завжди був “щасливчиком”, досить тільки пригадати всі події останніх років… Хіба не щастя було згадати в засланні про цей чудесний, навмисно засуджений ним проект? Він дотепно змінив конструкцію саме так, щоб проект був корисний тільки… Йому. План був простий і безсумнівний - зачепитись за цей проект, використати його прекрасну конструкцію, щоб видертися з “провалу” вгору, потім витратити силу грошей, металу… може… Й людей, а самому вчасно забратися геть для нових справ. Хай потім будуть плакати люди над спотвореною вітроелектростанцією! Завжди можуть знайтись дурні, що розплатяться за неї. А він - він, цілком недоторканий, буде жити, міцніти далі і сміятись над одуреними!

Як він вміло почав тоді “перевиховуватись”! Які прокльони слав своїм колишнім друзям-троцькістам і тоді ж примудрився відновити зв’язки з ними ж таки - з рештками своїх однодумців. Справа з проектом посувалась успішно. Він навіть не думав про автора проекту. Що міг перешкодити йому цей провінціальний самоук-винахідник? Цей скромний, дивакуватий і надто непрактичний чоловік?.. Він міг просидіти все своє життя в радгоспі, де знову взявся за вчителювання після невдачі з цим проектом.

Одним словом, гра була розпочата вдало. Він, Гасін, грав, як досвідчений шахіст. Здавалось, люди й речі ставали тільки в ті положення, які створював він. Але ці всі ходи ледве були не сплутались тоді, коли несподівано на дошці з’явився забутий Катинський. О, тоді справді ледве не загинуло все те, що будувалось так майстерно на протязі двох років! Але це був тільки момент розгубленості, і Гасін сміливо зробив новий надзвичайний хід. Це було навіть зручно - використати… Катинського! Його “авторство” в проекті могло б стати просто цінною знахідкою тепер, коли Гасіну треба було вчасно зникнути з горизонту. Хай Катинський, - він же справжній автор, - відповідає за свою невдалу “шахту” в небі! Її плюси можуть лишитись за Гасіним, її мінуси за… цим ліриком, коли він теж зникне… тільки з життьового обрію.

Ах, це все коштувало багато!.. Треба було обґрунтувати все перед Катинським, дістати ці довідки про його удавану смерть, листи… Нарешті, тепер - підготувати заяву -його “підтвердження” про співавторство в проекті. Живий (упертий!) він все ж таки не хотів її підписувати. Дарма! Він її підпише мертвий!

Мертвий! Гасін здригнувся. Адже Катинський був ще живий! Ось-ось він зайде до кабіни тихим і легким кроком. Буде спокійно розмовляти про деталі, буде спокійно копирсатись у всіх дефектах і несподівано робити блискавичні й ніби зовсім невинні запитання. Ах, це вже так набридло! Через одне запитання про сардини він, Гасін, не спав цілий тиждень! Хоч би швидше! Хоч би швидше кінчилась розмова і він вийшов з Шиманським назад. Сьогодні, коли так чудесно розгулявся вітер, - тільки сьогодні! Шиманський запросить Катинського пройти до третьої кабіни вітроколеса, що стоїть через неполадки. Він піде, обов’язково піде! - “Одну хвилиночку, я вас дожену”, - скаже Шиманський і поверне назад… І він, Катинський, сам ступить на цю підпиляну дошку біля сходів з третьої кабіни. Тільки один раз розійдуться краї дошки… Ця скажена буря самовіддано візьме провину на себе! Адже поки хтось прийде знову, рухома дошка буде замінена іншою.

Ну, чого ж хвилюватись? Це ж буде просто звичайний нещасний випадок без усяких непристойних деталей убивства. Адже в той час, коли зірветься Катинський, він навіть залишиться в кабіні і буде телефоном розмовляти з черговим монтером. Хто кине тінь підозри на нього, Гасіна?

Гасін заспокоює себе і виходить з кабіни. Вітер накидається на нього. Танцюють бліки ліхтарів. Гасіну раптом здається, що з усіх напрямків рами на нього насуваються легкі, упевнені постаті. Неясний страх повзе з-за потилиці, холодний і неприємний, як тіло гадюки. Гасін стріпує головою, погладжує своє поріділе волосся і йде назад.

Напруження розриває його. Він не може далі чекати! Здається, кінчиться витримка і він упаде на підлогу і буде звиватись у конвульсіях, як поранена гадюка. Дзвінок телефону, настирливий, тривожний, як усе навколо, розтинає шум вітру й машин. Гасін хапає трубку і завмирає, пришпилений на місці безтямним почуттям страху.

- Арештовано Шиманського? Тільки що забрала машина? Дзвонили до нього від завідувача будівництва? Метеорологічні показники вимагають зупинити роботу станції? Дурниці! Панікери!..

Трубка лягає на місце. Ах, як хитається кабіна! Барометр на стіні показує шалений стрибок униз. Це буде справжня буря, ні, ураган! Треба йти, іти вниз.

Та враз охлялий, безсилий Гасін, як паралізований, застигає на місці. У нього таке враження, наче прожектор, скерований спокійною рукою, викриває його дбайливо затінену схованку. І нікуди, нізащо не втекти від цього пронизливого погляду.

Але ж треба щось робити… Якось тікати. Чи, може, пізно?

Гасін одягає шолом, плащ. Його рухи стають метушливими. Так під засліплюючим оком прожектора вихляє, борсається в хвилях човен контрабандиста, намагаючись утекти від поглядів прикордонника.

Зігнувшись, втративши самовпевнений вигляд, Гасін боком виходить у двері, боязко просуває руки в ремені “санчат” і вирушає до ліфтерної.

Ах, як бушує вітер! Вся рама здригається, і переплетення в танці тіней і світла гойдається в очах. Треба було б спинити колеса! Та нехай все летить, хай ламається, провалюється в прірву. Досить і того, що він стільки панькався з цією “шахтою в небі”. Дуже йому потрібна ця “лірика” освоєння пустелі, добробут цих азіатів! Його батько, колишній ватажок басмачів, знав трохи іншу “екзотику”.

Од вітру холоне голова, кров заморожує сліпа, безсила лють. Невже він програв цьому “хлопчикові”, фантазерові, якого так легко обікрав? Ненависть душить Гасіна. Важко дихати, важко йти по сходах. Ні, Катинський мусить загинути тут, на сходах своєї вітростанції, і вона залишиться мертвим, спотвореним сідалом для орлів. Хай іде Катинський швидше, хай іде!..

Гасін зупиняється, дивиться вниз. Огні велетенського будівництва загрожують йому знизу. Раптом біля ліфтерної він бачить сигнальний колір. Звідти підіймаються. Хто? Катинський? А може… Ледве передихаючи, Гасін вдивляється в освітлений шлях до ліфта і бачить, що рухаються кілька постатей.

Сліпий, тваринний страх охоплює Гасіна. Це по нього! Як по Шиманського! Загубивши всяку волю, він метушиться серед тіней. Він думає тільки про одне, як би сховатись від світла, від них. Вітер дме йому в спину. Це нічого. Швидше, швидше!.. Треба тільки стати кудись у затінене місце і перестояти, поки вони пройдуть. Потім…

Але скажений порив вітру струшує башту. Вона здригається, і тіні перебігають з місця на місце.

Куди тікати?.. Кроки наближаються.

Гасін вилізає через поруччя на кінець бантини. Перестояти тут, над безоднею, на цій вузенькій приступці, злитися з поручнями, стати “непомітним, як тінь… Але що це? Новий скажений порив вітру шпурляє його вбік. Нога зривається з кінця бантини. Руки схоплюють металічні поруччя, з жахом впиваються в них, а вони вислизають, слизькі, невловні… Невже? Невже так по-дурному, так необережно?

Крик жаху й ненависті несеться в простір, але вітер, шум машини заглушують його. Ясно: він загине… зараз, цю ж хвилину…

Руки вже важніють, не можуть триматися. Вгорі майорить блискуче крило вітроколеса… Чи, може, це око прожектора? Воно сліпить очі.

Внизу теж вони… Вони готові - ці промені нового міста - прийняти його, немов на багнети. Кінець!

Вихор власно віддирає закляклі руки Гасіна від останньої опори.

ДЕ КВІТКА?

…Все було тепер ясно.

Прекрасний образ велетня-вітряка був спотворений. Той, хто лежав тепер нерухомо, обернувшись на купу кісток, використав чужий творчий задум, щоб тільки звільнитися з ув’язнення для підлої руїнницької праці.

Треба було порушити розрахунки… Треба було, щоб енергія коштувала шалених грошей. Треба було звести нанівець всю грандіозну споруду, збудувавши замість міцного мережаного шпиля цей важкий залізобетонний тулуб. Треба було наповнити циліндр, в якому оберталась башта, маслом такої густини, щоб гальмувати повороти. Та й це було не все: робітнича кров була пролита мерзотниками на підземних будовах…

- Тепер розумієш, Ніночко, чому так сердився “тарган”, коли знайшли тебе біля западини озера? Адже Га-сіну було відомо від батька, що саме ховала западина в своїй глибині. Він за всяку ціну намагався відвести Кудьяра від цього “небезпечного” місця. Вони гадали, що тут, у далеких Кара-Кумах, де колись орудував старий Гасін, знайдеться й тепер багато брудної роботи.

Катинський замовк і взяв цигарку, щоб заспокоїти нерви. Сьогодні він давав останні матеріали слідчим органам. Нитка злочинів підлої банди розплутувалась до кінця.

- Дядечку… Це він хотів тебе звідси?..

Голос Ніни обірвався. Обоє стояли на сходах велетенської рами. Станція не працювала. Ніна схвильовано прикушувала зубами стеблину якоїсь барвистої квітки, яку тримала перед собою.

Алкад навчив таки дівчину любити барви й пахощі…

Обнявши притихлу Ніну за тоненькі плечі, Катинський глянув униз. Далеко розкинулись неосяжні піски. Ще небагатьма оазисами розташувались там відвойовані в пустелі ділянки. Але піщані дюни мали зовсім зникнути, як зникне охвістя басмачів. Ой, як багато діла! Він мусить збудувати тут безліч крил, використавши всі різноманітні можливості вітротехніки. Може, треба будувати не тільки велетні-рами з багатьма вітряками, а населити дахи будов дрібнесенькими дешевими вітрячками? Поставити їх в аулах, зробити вітроселища, а потім вітроміста… Ой, як багато буде діла!

Анатолій Сергійович голосно зітхнув і скинув оком на жовту далечінь. На сході, в неясних туманних обрисах, народжувалась абрикосова хмарка. Повільно збільшуючись, вона пливла все ближче й ближче. Катинський стежив за нею. Йому здалося, що це вже пливе сюди його крилата повітряна ВВЕС. Це вона, одна з його мандрівних вітроелектростанцій, незабаром мала припливти сюди, щоб не дати завмерти цьому будівництву.

Раптом загула сирена біля воріт вітроелектростанції. У відповідь відгукнулась друга - з будівництва шахт. Вони скликали робітників на збори.

Катинський бачив згори, як поволі почав оживати тільки що порожній майдан. Заметушилися, забігали люди. Рантом різко загуло авто, і в двір плавно в’їхав великий важкий швидкохід.

- Хтось приїхав, - відзначила Ніна, змахнувши стеблиною квітки - Не наш… Може, це з Зеленого Гордій?

- Е, ні, - відповів Катинський, - Гордій не може покинути ВВЕС. Це, певно, якісь гості з Красноводська…

З автомобіля вийшли дві постаті. Подивилися вгору, поговорили з вартовим і сховались у ліфтерній.

- Хтось їде до нас, - сказав Анатолій. - Ходімо назустріч.

Вони повільно пішли вузькими ходами велетенської рами до виходу з башти.

На кабінці ліфта спалахнула лампочка. Залишками енергії, схованої в звичайних акумуляторах, ще працював ліфт, підносячи невідомих нагору.

- От ми й зустрілись - на повітряних дорогах! - віддалік крикнув знайомий голос.

З кабіни ліфта вийшов кремезний чоловік. Широка усмішка розтягала вуста. В обрисі смуглявого обличчя було щось невимовно близьке й знайоме. Хто це?

З радісним вигуком Анатолій Сергійович кинувся назустріч. Перелетів сходи і стиснув важку мужню руку.

- Що, друже, не чекали? - спитав нарком. - А я добре проїхався. Просто помолодшав! Ну, а тепер будемо тут з вами налагоджувати все… А що це за вітряна дівчина з квіткою? - кивнув він на Ніну, що стояла трохи віддаля, не зважуючись підійти.

- А це й справді “Еолиха”, - відповів Китайський. - Вона зо мною воює за вітряні володіння!

Втрьох вони знову подерлися вгору до верхньої кабіни. Нарком засипав Катинського безліччю запитань, зразу тонко входячи в усі подробиці конструкції. Ясне обличчя спохмурніло, коли він почув про жахливі злочини, про які вже дещо знав.

Розмовляючи, всі троє зупинились біля центрального вітроколеса, дивлячись на розкопані схили величезної гори.

Під ними вже залюднів майдан. Біля підніжжя башти збирались, метушились робітники. Певно, звістка про приїзд наркома ще пожвавила рух. Робітники раділи, що-в скрутну хвилину нарком сам приїхав на допомогу… Вітер доніс нагору пісню, вона лунала все гучніше. Це спіраллю шляху, пробираючись вгору, підходила група комсомольців. Червоний прапор, який вони несли, виринав і зникав у перельотах шляху, як червоний парус. Комсомольці співали пісню - Катинський чув її вже раз у Зеленому. Її склали робітники піщаних полів.

…З Леніна словом ідуть молоді:

Встануть в пустелі зелені сади…

Нарком зняв кашкет і прислухався, похиливши сивувату голову. Вітер поворушив сріблястим пасмом, і воно впало на лоб. Тоді ще молодше спалахнули очі. Вони вмить втратили свій тимчасовий смуток і засвітились піднесенням.

- Ви чуєте, Катинський, - скрикнув нарком, стиснувши плече інженера. - Це ж співає нова пустеля! І ніколи жалюгідним виродкам не зупинити ходи нового! Ходімо до них, туди!

Він підхопив однією рукою Катинського, другою - Ніну і легко, як юнак, скочив у кабіну. Ліфт помчав униз.

Коли вже виходили з башти, нарком, глянувши на квітку в Ніниній руці, згадав щось, лукаво посміхнувся і подивився збоку на Катинського:

- А мою квітку, друже, червону камелію… пригадуєте? Вже віддали комусь?

Ніна враз споважніла й раптом скрикнула:

- Напевне віддав, віддав! Ялинці!

Шум аплодисментів зустрів наркома, коли всі троє вийшли з башти. Оплески не вгавали. Починався мітинг.

СМЕРТЬ СМЕРЧУ

(З Ніниного щоденника)

1 червня.

Ур-ра!.. Всі іспити закінчено. Ми з Алкадом склали все екстерном на “відмінно” і сьогодні ж літаком повернулися з Ашхабада додому. Тепер я вільна і можу знову взятись за свій щоденник.

Я таки трішечки деру носа: хто б таки вчився так у тих умовах, в яких я жила останні місяці? Переїзди, перельоти, Кара-Куми, Кругла гора, знов Кара-Куми. Тільки останні три тижні, коли я повернулася з Круглої гори, наші заняття з Ялиночкою відбувалися спокійно й регулярно. Я перемогла. Чому?

На столі в мене стоїть букет свіжих квітів. Це червоні троянди “Мрія Кара-Кумів”. Мені приніс їх хтось хороший. Тому, хто їх приніс, дуже сподобався звичай в Ашхабаді. Там вранці по вулицях ходять хлопчики з трояндами і кладуть вам на підвіконня пахучі квітки.

Річ у тому, мій друже щоденнику, що в пустелі це вже місяць умирання. На барханах - безжалісно спалені рештки рослин. Тільки кущі саксаулу понуро розкидають свої шатра без тіней. Сухо. Мертва спека. Піщані бурі гуляють на просторах і, зустрічаючи сипучі, нічим не закріплені піски, витанцьовують справді, як казкові відьми.

А у нас хіба не чудесне літо?..

Воно, звичайно, жаркувато, як каже Гордій Семенович. Але у нас квітуче літо. Наші квіти й рослини живуть. Чому їм не жити: у нас є вода, навіть ціле водяне кільце, що оточує Зелене місто. В повітрі є вологість. Піски не мандрують, не засипають нам очі, ніздрі й горло, їх тримають наші нові рослини, які завоюють всю пустелю. На пісках уже вирощують і багато дечого іншого - приємного, красивого, смачного, наприклад, золоті, запашні і дуже солодкі дині.

Вони вже достигли. Ми думаємо навіть, що збиратимем не один урожай на рік.

На що ми тільки не використовуємо електроенергію з ВВЕС! Наші вчені ботаніки вигадали нескладні прилади і роблять рослинам “електричні ванни”. Виходять всякі “неймовірні” історії. Опромінене насіння сходить удвоє швидше. Персики в Алкада вже завбільшки з великі яблука. Кольори квітів - яскравіші й різноманітніші. А одна троянда “експериментальна:”, слово честі, розцвіла вчора завбільшки з невеликий соняшник. Такі новини!

Як чудово - відпочивати після добре закінченої праці, ласувати динями і писати щоденник!

Пишу, бачу в дзеркалі голову Ялинки: моя “мачуха” в стилі Кара-Кумів. Голівка у неї жовта, як золотий пісок. Ось вона схиляється і розрізає диньку. Динька теж золота, наче це спустилось і прийшло до нас у гості сонце. Ялинка помітила мій погляд і, сміючись, показує мені язик…

Ялиночко! Я таки пишу про вас, бо ви дуже красива і симпатична “мачуха”. Звичайно, ви моя мачуха: я знаю, що ви одружитеся з дядею Толею, коли він повернеться з Круглої гори. Будь ласка, не пищіть, підглядаючи мої рядки, однаково я це знаю і постараюсь бути неслухняною дитиною. А вам доведеться зі мною миритись. Я буду забирати чимало місця біля дяді Толі - величенький таки шматочок. Та ми вже якось з вами помиримось, правда?

Дзеркало показує і мій ніс біля червоних троянд. Гм!.. Можна уважно подивитись і на себе за ці три місяці, щоб записати деякі спостереження.

От був би здивований Давид Львович, коли б побачив, як я дивлюсь у дзеркало, і Сашко теж!

А я таки уважно роздивляюсь на себе і приходжу до висновку, що я таки змінилась. Де ваш, товаришко Еолихо, розколошканий чуб? Він лежить, “культурно” зачесаний, і я не можу сказати, щоб це було дуже некрасиво. Колір обличчя у вас золотисто-рожевий і дуже здоровий. Тільки ніс став мов ще більше задерикуватий. Але ж ваше вбрання?..

Це вбрання кольору “Озера Нінки” - з тієї тканини, що мені прислав Толя в день мого народження. Воно, треба сказати, мені дуже “до лиця”. Це подібно до води, а може, до неба, яке повне нашим блакитним вугіллям. Одним словом, мене й не впізнати.

У мене взагалі якийсь інший вигляд. Це вже Ялинчин вплив. Та справа не в зовнішності. Я дивлюсь і думаю, що і я не та.

Я таки вмію приборкати, коли треба, невгамовний вітер своєї вдачі.

Ах, диня пахне дуже спокусливо, і я залишаю щоденник.

Забула написати ще новину: я вчусь літати на орнітостаті. Звичайно, вчить мене моя мила “мачуха”. Ну, до побачення, мій друже щоденнику!

20 червня.

Вже треба спати, але я не можу заснути. Я підвелася, засвітила лампочку, запнула її з усіх боків, щоб не розбудити Ялинку, і сіла писати.

Я мушу записати все це докладно. Адже сьогоднішній день буде вписаний в історію Кара-Кумів. І наші пекучі вітри, що стануть колись вологими вітрами, складуть про це ще одну пісню.

Ми сьогодні вперше вбили страховище -смерч!

Був пекучий день. Здавалося, все розтопиться від сонця. А нам з Алкадом хоч би що! Спочатку ми читали “Бахчисарайський фонтан” Пушкіна, лежачи в садку біля струмка. Потім вирішили трішки прогулятись.

Певно, було годин три після полудня.

Я вже писала, що Ялинка мене навчила літати на орнітостаті. Звичайно, Алкад і собі став тренуватись.

Отже, ми наділи червоні спортивні костюми і влізли в ремінці орнітостатів. Ці костюми зробила Ялинка з якоїсь особливої тканини, яку одержали з Москви… Вони холодять тіло, відбивають від себе теплове проміння.

Ми стрибнули просто з метеорологічного майданчика вгору і покрутились навколо башти метеостанції. Алкад подивився на показники смерчографа і крикнув, що сьогодні слід чекати значних смерчів. Останнім часом піщані бурі нас зовсім не турбували. Вони собі блукали навколо нашого оазиса і вщухали, не розгулявшись у нашій вологій зоні, так що ми не дуже ними й турбувалися.

Але цього разу зміни електростатичного поля в атмосфері віщували велику бурю з смерчем. Схвильовані, ми полетіли до полігона. По дорозі ми побачили Ялинку. Вона нам сердито помахала руками, очевидно, наказувала знизитись. А ми, звичайно, не послухались.

Пролітаючи, ми побачили, що полігони вже за кілька хвилин приготувалися зустріти смерч. Станції швидко піднялися вгору на велику висоту. Знизу по тросу кожної побігли електровозики “ялинчиної” запасної лебідки… Одним словом, все стало в бойову позицію.

Але нас цікавило інше. Ми полетіли до нашої нової фортеці, перша думка про яку належить мені. Так, це тоді, коли я лежала в лікарні, в Круглій горі, я згадала про ракети. Ну, а Гордій Семенович, як військовий стратег, використав мій натяк і влаштував таки форт проти смерчів.

Нам уже мало було - тільки проганяти смерч з нашої території. Треба ж знищити його зовсім, так, щоб він не смів мандрувати далі, змітати хвостом аули і руйнувати все на своєму шляху!

Ах. як цікаво це відбулося!

Знов, як і колись, Гордій Семенович стояв у Кара-Кумах біля кулемета. Але, звичайно, він цілив не в басмачів. І кулемет був не кулемет, а гармата і дуже своєрідна гармата. Її влаштували на шпилі, на звичайній башті, на зразок тих, які робили для водотяжних вітряків. Це - ракетна гармата. Майже та сама мортира, якою ще у XIX столітті били по градових хмарах. Тільки Гордій Семенович, звичайно, сконструював її краще.

…Ми, молоді повітряні спортсмени, летіли до протисмерчового фронту, за межі полів, досить довго. Думали навіть, що цього разу потрапимо в бурю, як колись Ялинка.

Але ми таки прилетіли саме вчасно і звалились зверху на майданчик просто біля Гордія Семеновича. На обрії виникла каламутна хмара з хвостом смерчу.

Навколо засвистіло. Піски, навіть смирні культурні піски, обізвались гадючачим посвистом.

- Облизується, - прошепотів Алкад.

Я зрозуміла… Справді, хмара немов витягла свій язик і облизувалась у передчутті того, як вона закрутить і злиже все на своєму шляху. Вона летіла на нас ближче, ближче…

Але не вийшло! Наморщивши орлиний ніс, наш командир натиснув кнопку електричного контакту. І тоді здригнулась башта. Одна за одною - з своєрідного кулемета вгору понеслись ракети. Вони впивались у хмару, просто в кінчик її язика, і вибухнули, розірвались, розсипались вогненним дощем. Тоді у вихровий рух смерчу влився інший вихровий рух. Штучні смерчі розірвали зімкнуте поле стисненого повітря. Це ж було головне - порушити прямолінійність руху смерчових течій.

І от на наших очах, під вибухом, розтанула, зникла туча з страшним язиком смерчу. Тільки несподівано впали краплі брудного дощу, впали, і все вщухло.

Смерч знищений! Гордій Семенович схопив мене на руки і підкинув, як маленьку, вгору!

- Це ж вона вигадала ракету! - закричав він.

І всі мене вітали. А ввечері у нас було урочисте морозиво.

Це, звичайно, дурниці. Я зовсім не гну кирпу. Що там таке: згадати вночі про ракети! В моїй голові завжди знайдеться запас усяких технічних вигадок. Алкад мене дражнить, що моє розпатлане волосся (гм!.. тепер уже не таке) завжди наелектризоване від таких думок.

Але тієї хвилини, коли, розстріляний ракетами, переді мною умирав смерч, я готова була, по правді, розплакатись від захвату. І тієї хвилини я відчула велику гордість.

Подумати тільки - я, Ніна Еолиха, - випадково, правда, - допомогла розстріляти смерч!.. І це значить, що я садила на пісках троянди, які розрослися з вогненної квіточки наркома. І природа покірно йшла мені на поступки. Я звичайна людина. Але хто ж дав мені таку силу?

Це він, любий Толя, і Гордій Семенович, і Ялинка, і всі робітники ВВЕС, і вся країна, вся моя чудесна Батьківщина, що перетворює казки на дійсність.

Ось незабаром відбудеться ще одна важлива подія. Я вступлю в комсомол.

Хоч би повернувся швидше дядя Толя! Я чула, що вже закінчується новий монтаж його наземного велетня. Швидко дядя знов прилетить додому з другою й третьою ВВЕС. Він такий невгамовний, захоплюється вже новою справою.

З столиці, з Москви приїдуть нові вчені, які розташують недалечко, серед пустелі, свої дослідні табори. Вони вивчатимуть сонячну енергію, яку можна використати, збудувавши сонячні станції.

Там будуть, здається, велетенські дзеркала, які збиратимуть сонячне тепло, - потім його теж перетворять на електрику… І тут, у дослідних таборах, а потім на будівництві заводу, що вироблятиме ті дзеркала, знов придасться і Толин вітродвигун.

Ой, як багато буде вітрові роботи!

Оглавление

Марія РОМАНІВСЬКА ШАХТИ В НЕБІ

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Реклама на сайте