«Можна попросити Ніну?»

— Можна попросити Ніну? — сказав я.

— Це я, Ніна.

— Так? Чому у тебе такий дивний голос?

— Дивний голос?

— Не твій. Тонкий. Ти засмучена чимось?

— Не знаю.

— Можливо, мені не варто було дзвонити?

— А хто говорить?

— Відколи ти перестала мене впізнавати?

— Кого впізнавати?

Голос був молодший за Ніну років на двадцять. А насправді Нінин голос лише років на п’ять молодший за господиню. Якщо людини не знаєш, по голосу її вік вгадати важко. Голоси часто старіють раніше від власників. Або довго залишаються молодими.

— Ну гаразд, — сказав я. — Послухай, я дзвоню тобі майже у справі.

— Напевно, ви все-таки помилилися номером, — сказала Ніна. — Я вас не знаю.

— Це я, Вадим, Вадик, Вадим Миколайович! Що з тобою?

— Ну ось! — Ніна зітхнула, ніби їй шкода було припиняти розмову. — Я не знаю ніякого Вадика і Вадима Миколайовича.

— Пробачте, — сказав я, і повісив слухавку.

Я не відразу набрав номер знову. Звичайно, я просто не туди потрапив. Мої пальці не хотіли телефонувати Ніні. І набрали не той номер. А чому вони не хотіли?

Я відшукав у столі пачку кубинських сигарет. Міцних, як сигари. Їх, певно, роблять з обрізків сигар. Яка у мене може бути справа до Ніни? Або майже справа? Ніякої. Просто кортіло дізнатися, чи вдома вона. А якщо її немає вдома, це нічого не змінює. Вона може бути, наприклад, у мами. Або в театрі, тому що вона тисячу років не була в театрі.

Я подзвонив Ніні.

— Ніна? — сказав я.

— Ні, Вадиме Миколайовичу, — відповіла Ніна. — Ви знову помилилися. Ви який номер набираєте?

— 149-40-89.

— А у мене Арбат — один — тридцять два — п’ять три.

— Звичайно, — сказав я. — Арбат — це чотири?

— Арбат — це Р.

— Нічого спільного, — сказав я. — Даруйте, Ніно.

— Будь ласка, — сказала Ніна. — Я все одно не зайнята.

— Постараюся до вас більше не потрапляти, — сказав я. — Десь заклинилося. Ось і потрапляю до вас. Дуже погано телефон працює.

— Так, — погодилася Ніна.

Я повісив трубку.