«Полювання на мустангів»

Дмитро Глушенок ПОЛЮВАННЯ НА МУСТАНГІВ

Науково-фантастична повість, оповідання

ПОЛЮВАННЯ НА МУСТАНГІВ Повість

Науковці кількох країн світу майже одночасно дійшли висновку, що в районі Смарагдових Зір є планета з розумними істотами. Після невдачі “Сфінкса” втрачено ще п’ять років інтернаціональної співдружності вчених на підготовку польоту до планети Надія. Її назвали так, бо досі не вдавалося виявити ознак розумного життя поза межами Землі. І ось знову з’явилася надія на довгоочікувану зустріч з інопланетянами.

З космодромів ряду країн були запущені орбітальні станції для космічних досліджень. Вони працювали безвідмовно на різних віддалях від Землі — встановлена там апаратура безперервно надсилала необхідну інформацію. Всі космічні метаморфози фіксувалися станціями спостереження. Тепер для польотів обирався найсприятливіший період — небезпека для кораблів була зведена до мінімуму. Водночас станції виконували функції ремонтних баз. Пілотовані кораблі уже швартувалися біля тієї чи іншої станції.

Отже, безпека польотів гарантувалася і вони втрачали сенсаційність. Але цей…

Павло Житник дивився на екран, не вмикаючи звуку. Намагався перевести думки на щось стороннє, далеке від того, що оволоділо ним перед стартом. Сонце золотило на екрані потужну ракету, а Павло згадував куполи Печерська і Софії, осяяні вранішнім промінням. Там, на дніпрових схилах, минуло його дитинство, там він зустрічав літні світанки. Тихі і світлі, як сьогодні.

Мріялось різне. Хоч космос обживався швидко і давно, Павло ніколи не уявляв себе космічниц мандрівником. Хотів подорожувати літаком — над тайгою і Арктикою, кораблем — по морях, дерев’яним човном на веслах — тихоплинними поліськими ріками. Космос здавався малоцікавим, не стільки загадковим, як чужим. Про майбутню ж професію не думав. Спитати б, чому вступив до політехнічного, то й зараз не відповів би. Хіба? А дитяча ідея сконструювати власну машину-всюдиліт? Щоб помандрувати куди заманеться… Цієї таємниці не знає ніхто. В ефірі, мабуть, уже вкотре повторюють його біографію. Є факти з життя, неважко дещо й дофантазузати. Мовляв, ще з дитинства визначив Павло Житник своє майбутнє: у школі навчався в конструкторському гуртку, а потім — факультет автоматики і телемеханіки. Хто ж знає про його наївну дитячу мрію?

Засвітився сигнал “увага”. Павло бачить, як з могутніх опор вилущується ракета, отже, за секунду-другу… Бортінженер Житник ворухнувся в кріслі, ніби впевнюючись у його зручності й надійності. А з космодрому голос: “Щасливо, друзі! Успіхів, хлопці!” Аж ось коли легкий холодок торкнувся тіла! Павло усміхнувся про себе — наче літньої днини ввійшов у дніпрові хвилі. Вимкнув телевізор. Політ ракети був звичайним і давно знайомим. Тільки рейс… Рейс, певно, змушує землян — друзів і рідних — стежити, як віддаляється ракета. Потім буде чекання — що, як?

Ранкові зустрічі

Відколи розпочався політ до планети Надія, директор Інституту космічної навігації Андрій Степанович Яремчук змінив задавнений розпорядок дня. Він перестав, як бувало раніше, вимагати детальної інформації про перебування в космосі всіх запущених апаратів. Спочатку — більше за звичкою — співробітники щоранку продовжували приносити одержані за минулу добу таблиці польотів, але Андрій Степанович сказав, що надалі цікавитиметься лише “Беркутом”. Тому інші польоти контролюватимуть його заступники і завідуючі відділами.

Це рішення було сприйняте по-різному. Дехто із заступників, переважно молодих, розцінив його як вияв більшого довір’я до себе, але знайшлися й такі, що дорікнули: “Андрій Степанович зменшив коло власних обов’язків. Зате розширив його для інших”. І чомусь нікому не спадало на думку оцінити міру відповідальності кожного. А відповідальність у директора тепер була найбільшою за останні роки.

Політ здійснюватиметься довго. Там, на кораблі, дуже близькі йому люди. Допоки все йтиме згідно з розрахунками, проведеними на Землі, буде спокій. Оперативні зведення протягом перших двох тижнів не давали підстав для хвилювання. Проте вчені і астронавти знали: головне випробування попереду — гальмівний пояс Стрефорда… Хотілося вірити, що це єдиний бар’єр на шляху, і варто лише перетнути його…

Прозвучала музична фраза з Лисенкової баркароли. Андрій Степанович перевів погляд на інформаційне табло, де спалахнули слова: “Саврюк — директор Інституту космічної орієнтації”. “Ну, звичайно ж, як і домовились, на десяту. Саврюк завжди точний”, — відзначив подумки Яремчук з помітним хвилюванням: Саврюк приходив лише при винятковій необхідності.

Андрій Степанович дав сигнал “прошу”, і прізвище гостя разом з титулом одразу згасло.

— Ні сну, ні відпочинку змученій душі, — баритоном почав Саврюк, причиняючи за собою двері. — І дарма. До Стрефордового поясу можна спати і астронавтам, і нам, грішним, приреченим стежити за польотом, переживати, звіряти, уточнювати, сумніватися й сподіватися.

— А потім? — Андрій Степанович потис гостеві руку, запросив сісти. — А потім що?

— А потім — залежно від обставин. — Саврюк великим і вказівним пальцями затис акуратну, з кольоровим зображенням Сатурна сигаретну коробку. — Фірма “Нансі”. Сигарети без шкоди для здоров’я. Пригощайся!

— Дякую. — Яремчук поставив гостеві попільничку. — Ніяких не палю.

— Дуже приємний запах. Одна сигарета — як чашка чорної кави: піднесений настрій і таке інше. Я залишу тобі коробку як сувенір.

— Даруй, Михайле Омеляновичу. Я знаю, що ти повернувся із закордонного відрядження. Збирався провідати, розпитати, але…

— …Клопоти, політ… У нашій делегації я був найпопулярнішою особою: цікавились нашим польотом. Я ще ніколи не давав стільки інтерв’ю. Спочатку мене дратували одноманітні запитання, поки не призвичаївся.

— Правду кажучи, я трохи здивувався твоєму дипломатичному хистові. Ще більше — тій насолоді, з якою ти рекламував політ. Як на мою думку, твоя афористичність переважала над скромністю. Адже висновок наукової ради щодо природи пояса Стрефорда — не абсолютна істина, а гіпотеза. Гіпотеза — і тільки. А ти заявляв: потужна гравітаційна система допоможе пройти крізь гальмівний пояс, як крізь димову завісу.

— Я говорив про те, в що вірю. Хіба не віриш ти або члени наукової ради?

— Ми віримо в можливість успішного експерименту. В можливість. І кожен політ — це спроба, варіант можливої перемоги. До планети Надія пробував наблизитися “Сфінкс”. Для освоєння всесвіту категоричні заяви якщо й не шкідливі в прямому розумінні, то принаймні зайві.

— Ви ніби змовились. Подібне я вже чув від Стрепетова. Виявляється, ви так уважно стежили за нашим відрядженням, що перечитували всю зарубіжну пресу.

— Я особисто невдовзі кинув читати твої інтерв’ю. Не ображайся. В афористичних виступах ти не повторювався, але суть їх залишалась однією.

— Іншою вона і не могла бути. Одна суть, бо одні переконання.

— З тобою важко сперечатися.

— Дозволь розцінити це як комплімент без іронічного підтексту. Знаєш, як рекламує “Нансі” свою продукцію? “Якщо у вас раптово погіршився настрій, закуріть нашу сигарету. Якщо вас ображають і ви ось-ось готові вибухнути гнівом, стримайтесь на хвильку і дістаньте з коробки лише одну сигарету. І ви тоді відповісте розсудливо, ваш вчинок буде логічним і опісля не буде гнітити вас”. Переклад дослівний.

— Михайле, ти з’явився до мене в прекрасному настрої і чомусь відразу закурив. Значить…

— Ні, Андрію, не ти виною. Та й ображати навряд чи ти вмієш. Ти — добра душа. А відносно мого настрою помиляєшся. Я хвилююся. Так-так. Хвилююся, як хвилюється людина, перш ніж прийняти серйозне рішення. Ти ж не думаєш, що я прийшов розповісти тобі про сигарети фірми “Нансі”? Хочу порадитися з тобою. Вчора я подзвонив до тебе, коли повернувся від Стрепетова. Була ділова розмова. Ні, не розмова. Була ділова пропозиція нашого директора космічного центру. Він, як годиться, докладно розпитав про відрядження, порадив, про що треба інформувати наших науковців, посварив за мої інтерв’ю, а потім… — Саврюк підвівся, поклавши недопалок у попільничку, — він запропонував мені стати його заступником.

— І ти завагався.

— І я завагався. Хоча Стрепетов сказав, що для центру потрібен організатор і такі здібності, мовляв, у мене є.

— Треба, Михайле, і нам самим іноді давати собі оцінку. Своїй діяльності…

— Ти сумніваєшся в моїх можливостях? Підстави?

— Підстав немає. І сумнівів немає. Але й певності немає. Якщо ти вже прийняв рішення і в розмові зі мною лише хочеш самоутвердитися, тоді треба інакше вести бесіду.

— Я відвертий з тобою, Андрію. Я вагаюсь. Довір’я, та й масштаби, зрештою, солодять психіку. Але мені боляче залишати мій інститут. Мій. Я ж керував ним п’ятнадцять років. З дня заснування. Відтоді, як його було створено на базі відділу. В інституті працюють мої друзі. Мої кадри. Ти ж знаєш, чому — мої. Я добирав людей, відданих науці, допомагав їм. Нинішні завідуючі відділами — колишні лаборанти. Це теж додає мені гордості. Інститут має гарну репутацію в науковому світі. Це теж приємно. І мені залишити цей інститут, усе, чим я жив, у що вкладав знання, досвід…

— У таких розлуках я не бачу ні гріха, ні зради. Якщо відчуваєш силу…

— Відчуваю втому. Закордонне відрядження, напружений ритм в інституті. Беру відпустку — і в Крим. Я не дав Стрепетову остаточної відповіді. Під час відпустки вгамуюся, врівноважусь. На твоє прохання оціню себе. І тоді зроблю вибір. А поки що дякую за пораду.

— Будь ласка. Ага, хотів уточнити: серед членів екіпажу Павло Житник. Здається, теж твій вихованець?

— Я називаю вихованцями тих, хто визнає мене вчителем. Житник — особа своєрідна. В нашому інституті він працював п’ять років. Талановитий юнак. І незрозумілий. Його ровесники заявляли про себе теоретичними дослідженнями, вченими ступенями, а він загорівся моделюванням всесвіту. Вимагав устаткування, коштів. Він один буквально заганяв до аварійного стану комп’ютери, обробляючи і узагальнюючи космічну інформацію. Свою ідею викладав так: для астронавтів повинно бути мінімум несподіванок. Вони повинні мати найточніші карти найдоцільніших маршрутів. Житник вважав, що зготована за найсучаснішими даними модель всесвіту дасть можливість максимально передбачати результати польотів, робити узагальнення і теоретичні висновки. Про практичну користь Житникової моделі судити не берусь. Але модель потребувала складного устаткування. Його треба було конструювати, виготовляти, монтувати. Зрештою, самому Житникові не впоратися було з такою роботою. Уяви її обсяг і складність: змоделювати всі відомі космічні процеси і явища. Створити в лабораторних умовах макросвіт? Отже, виникала проблема спеціалістів, кадрів. Житник запевняв, що достатньо піврічних зусиль одного відділу. Однак у це важко було повірити. Навіть весь колектив інституту невідомо коли зміг би втілити ідею моделювання. Та й це ще півбіди. Хто б міг гарантувати, що модель не нагадуватиме іграшку для дорослих? Іграшку, над якою працював великий колектив наукового інституту? Наукова діяльність — не розвага. Будь-яка ідея повинна мати практичну цінність. Ось чого не хотів розуміти Житник. Він захопився ідеєю, проте не спромігся оцінити її реальну сутність. Він умовляв мене заручитися підтримкою директора космічного центру Мікаеляна. Але з Мікаеляном у мене були не такі дружні стосунки, як тепер зі Стрепетовим. Ти ж пам’ятаєш Мікаеляна? “Виношуйте, плекайте власні ідеї. Але, ради бога, менше розмов про власні блискучі ідеї. Перетрушуйте їх самі — і самі відчуєте вагу кожної. Беріть ту, що чогось варта”. Хіба міг я переконувати Мікаеляна в необхідності моделі Житника, коли сам сумнівався?

— Переконувати не обов’язково. Міг порадитися.

— З Мікаеляном? Не та інстанція. Є норми поведінки, етика стосунків…

— Шкода, що ти завжди думаєш про власну амбітність. А Житник тільки-но починався в науці. Він не думав про субординації, інстанції, вузли і петлі. Я певен, що він розмовляв з тобою без школярського побоювання і сором’язливості. Хоч ти був директором, а він — молодим інженером лабораторії. Йому здавалося, що й Мікаелянові ти можеш так само просто доводити важливість нової ідеї. Оце тобі, Михайле, й етика стосунків. У твоїй інтерпретації вона якщо й не травмувала наївно відвертого інженера, то, в усякому разі, прикро вразила. Ти не допускаєш, що Мікаелян міг знайти аргументи, які влаштували б тебе і Житника?

— Буду відвертим. Інженер Житник не досяг чогось значного: мало продукувати ідеї, треба вміти їх здійснювати.

— Тобто Житник пішов у науку не тими східцями…

— Точніше, він уже зі східців вигукував ідеї, а вище — на майданчику — стояли люди й дивно переглядалися…

— Замість того, щоб подати руку.

— Чому ж, руку йому подали. Але він навіть не поцікавився, хто зібрався на тому науковому майданчику. За словом “добридень” він ще раз повторив свою ідею.

— Він вважав, що зібралися там науковці, котрі зрозуміють його без додаткових пояснень…

— Товаришу Яремчук, не запідозрюйте нас у холодній байдужості. Кожен одержує в житті те, чого заслуговує. Житник працював останні роки у вашому інституті. А що ви знали про нього до польоту? Чим він відзначився і уславився? Політ “Беркута” — оце й буде апогеєм його слави, його ім’я тепер облетить світ.

— Житника я справді мало знаю. Але тепер щодня думаю про наших трьох астронавтів, хвилююся за них, бо їхній успіх буде успіхом нашої науки.

За подвір’ям Інституту космічної навігації, звідки вийшов Михайло Омелянович Саврюк, стояло величезне табло, на якому щодня з’являлися нові повідомлення про польоти. Повів очима, як кажуть, по діагоналі: усе йшло згідно з програмою. Так воно й мало бути аж до пояса Стрефорда.

Озирнувся на кроки. Поруч зупинився Василько — син Житника.

— Здрастуй, козаче!

— Здрастуйте, Михайле Омеляновичу! Пробачте, не впізнав спочатку. Задивився на табло…

— А записник навіщо?

— Я, Михайле Омеляновичу, веду щоденник польоту. Повернеться батько — подарую. У мене й космічна карта є на стіні. Кожного дня доточую маленький відрізочок дороги до планети Надія.

— Молодець, Василю. Батько твій буде дуже радий такому подарункові. Знатиме, що ти переживав за нього.

— Я не переживаю. Мені просто цікаво вести щоденник. Та й на канікулах нічим зайнятися. Річка, футбол, кіно. Набридає…

Саврюк усміхнувся, зняв з голови хлопця білий берет з мідним якірцем.

— Звідки? Василько зашарівся.

— Це берет сусідського Толі Кавуна. Його брат у морехідному училищі. Толя мені три партії в шахи програв і на три дні дав берет поносити.

— Значить, тобі море подобається? А як же космічна карта?

— Море я тільки два рази бачив, давно. І полюбив. А в космосі не був, не знаю, як там. І в космосі темно, а море синє, і небо над ним теж синє. Повернеться батько, попрошу поїхати разом до моря. Тільки це вже наступного року.

— Чому ж наступного? — Саврюк елегантно припасував берет на хлоп’ячій голові. — Можна й зараз. Я їду у відпустку на Арабатську стрілку. Там і Чорне море близько. Хочеш, візьму із собою? Побудемо вдвох.

— Ви… серйозно?

— Цілком. Нам відведуть кімнату. А жити будемо за власним розкладом. Згода?

— А… батько? Тобто, що мати скаже? І щоденник…

— Ну з мамою домовляйся. І я з свого боку допоможу. А щоденник бери з собою. Будемо слухати радіо, читати газети. Не обов’язково ж списувати все з оцього табло. Щоденник стане ще цікавішим, коли ти не тільки занотуєш повідомлення про політ “Беркута”, а й запишеш свої враження про море. Завтра чекаю відповіді. До зустрічі!

Василько стояв розгублений. Несподівана пропозиція вразила й підкупила. Звичайно ж, до моря страшенно хочеться. “Але мати може не відпустити. Скаже, батько в космосі, ще й ти від мене їдеш… Попрошуся на тиждень. Ні, на три дні. У неї зараз клопоти з виставкою. Буде не до мене”.

Сонце підбивалося вгору, і каштани підкорочували тіні на сірих тротуарах. Саврюк ступав по химерних відбитках густої крони. Дерева саджали двадцять років тому, коли з’явилася нова споруда Інституту космічної навігації. Михайло Омелянович — тоді ще Михась, молодий співробітник однієї з лабораторій — вибирав найкращі, найстрункіші саджанці і підносив до викопаних ям. Працювалося весело, з жартами. “Це буде алея щасливих, бо всі ми мріємо про щастя, — звертався Михась до товаришів. — Це буде алея закоханих, бо всі ми закохані… в науку”. Хтось не стримався, додав: “А найбільше — в дівчат з відділу інформації”. Саврюк розумів — натяк на його адресу. До інститутського відділу космічної інформації ніби спеціально зараховували найвродливіших дівчат. Протягом дня молодий лаборант знаходив чимало причин, щоб зайти до відділу. Там він нікому не набридав, відчував, що подобається явній більшості працівниць. Усе завдяки компанійській вдачі. Хоч, звичайно, зовнішні дані теж робили своє. “Та й, — задоволено думав Саврюк, — ще й тепер справляють враження”.

Настрій — зранку трохи невизначений, як залишився невизначеним і після розмови з Яремчуком, — поступово покращувався. Саврюкові аж ніяк не хотілося повертатись до свого інституту бодай з найменшими ознаками роздратованості. Короткочасна прогулянка Каштановою алеєю підбадьорювала, вселяла впевненість у майбутніх життєвих злагодах. Алея скінчилася, і Михайло Омелянович опинився перед щитом із строкатими афішами. Не зупиняючись, байдуже ковзнув поглядом по рекламних плакатах, але щось змусило глянути ще раз. Ага: “Виставка творів Іванни Житник”. Значить, відкривається сьогодні, о шістнадцятій годині. “Перша персональна виставка художниці Іванни, — майже вголос промовив Саврюк. Довелося зважувати: піти на відкриття чи ні? — Невідомо, чи сподобається мій прихід авторові. Давні стосунки, спогади… Вона ж, напевно, й так дуже хвилюється. Цікаво, чи буде на виставці картина “Мрія астронавта”? Колись репродукції з неї друкувалися на кольорових вкладках журналів. Власне, картина принесла їй перше визнання і славу. Та і я пишався, що портрет астронавта Іванна малювала саме з мене. Ні, краще зателефонувати, привітати з такою подією, заодно й про Василька домовитися. Хоча не варто, — вирішує Саврюк. — Вона неодмінно подзвонить сама. Йдеться ж про її сина”.

За сніданком Василь знову нагадав матері про свою зустріч із Саврюком. Мати не поспішала з відповіддю, і хлопець уже вирішив, що вона підшукує переконливі докази супроти звабливої пропозиції Михайла Омеляновича. І Василь сам пішов на виручку:

— Я, мамо, не наполягаю. Мені справді дуже хочеться до моря, але я можу зачекати, доки повернеться батько.

Іванна губилася в здогадах. Звиклий до розваг Саврюк добровільно бере з собою у відпустку десятирічного хлопця… Відмовитися від запрошення неважко. Проте чи варто? Саврюк уміє не тільки сам розважатися. З ним і Василько не нудьгуватиме. Навряд чи є тут корисливі мотиви. Може, просто забажалося проявити гуманність. Павло в космосі. У хлопця канікули. Все ж з висновками поспішати не треба. Товариський Саврюк далеко не простакувата людина. Посилатися ж на раптовий прояв емоцій і почуттів, знаючи Михайла Омеляновича…

— Ти, синку, маєш відповісти про свою згоду сьогодні? Гаразд, після обіду вирішимо остаточно. Я зайду в інститут до Андрія Степановича — треба дещо з’ясувати, потім — на виставку, довго там не затримаюсь і повернуся додому. Ти збирався в кіно?

— Ні, в бібліотеку з Толею Кавуном. Хочемо позмагатися в конкурсі любителів книги.

Іванна Житник не була професійною художницею. Як і її чоловік, працювала в інституті Яремчука. На посаді дизайнера.

У зв’язку з організацією виставки Андрій Степанович звільнив Іванну від роботи в інституті на чотири дні. І був здивований, коли вона з’явилася в його кабінеті.

— Про успіхи не запитую, — сказав Яремчук, запрошуючи Іванну сідати. — Даруй, що на відкриття не встиг. Обіцяю найближчими днями побувати на виставці.

— Буду рада такому гостеві. Досі не можу отямитись— захмеліла від фіміаму похвали. Один із шановних маестро проголосив: “Цей павільйон не знав подібної виставки, бо кожен її експонат можна без перебільшення назвати шедевром”. Отакої заспівав. Виходить, я неперевершений майстер живопису, принаймні у нашому місті.

— Ти незадоволена високою оцінкою? А втім, самокритичність для митця — ознака його непересічних здібностей. З чим біс не жартує, можливо, мені доведеться гордитися тобою не менше, ніж науковими світилами, котрі працюють у нашому інституті.

— І ви тієї ж, Андрію Степановичу. Мене, якщо правду казати, вразила не похвала, а зустріч з матір’ю Стрефорда.

— З матір’ю Джона Стрефорда? Астронавта?

— З нею. Вона приїхала з туристською групою. Літня посивіла жінка з глибокою печаллю в темних очах. Відрекомендувалась: “Місіс Стрефорд”. Це прозвучало, як: “Ви, мабуть, пізнаєте”. І я справді одразу здогадалась, хто вона. Мені ледве вдалося позбутися гамірливого оточення, і ми з місіс Стрефорд усамітнилися у невеличкій кімнатці. Місіс пояснила, що зовсім випадково дізналася про відкриття виставки “художниці Іванни — дружини астронавта Павла Житника”. Місіс дуже хвилювалася. “У вашій творчості, — зауважила вона, — зовсім немає космічних мотивів. І єдиний портрет “Мрії астронавта” здається випадковим експонатом на виставці. Мріями астронавта можна назвати всю виставку — оті пейзажі, етюди, естампи, де все земне, до болю рідне. Джон у дитинстві теж любив малювати. А потім…” На очах місіс Стрефорд з’явилися сльози. Мабуть, спогади заважали їй розмовляти спокійно. Я запросила місіс до себе додому. Вона обіцяла бути сьогодні ввечері. Приходьте й ви, Андрію Степановичу. Гадаю, їй буде приємно познайомитися з директором відомого інституту.

— Дякую. Прийду обов’язково.

Іванна підвелася, потім, ніби вагаючись, сказала:

— Саврюк запрошує мого Василя з собою у відпустку. Хлопець дуже хоче до моря. Відмовити серйозних причин немає…

— То й відмовляти не треба. Канікули закінчаться, а він усе літо протовчеться вдома. Чи не так?

— Я думаю, як Павло поставиться до цього. Між ним і Саврюком свої стосунки, не зовсім зрозумілі для мене.

— Оце вже даремно. Я трохи знаю обох — і Павла, і Михайла Омеляновича. Якими б не були стосунки між ними, у даному випадку обидва стануть вище їх. Власне, один — Саврюк — уже став, а другий… Через кілька днів — за програмою польоту — має відбутися перший сеанс телезв’язку астронавтів з рідними. Цей сеанс можна провести, скажімо… завтра. І батько порозмовляє з сином. Так що лаштуй Василька в дорогу.

Астронавт Стрефорд

Будинок, у якому мешкала сім’я Житників, був недалеко від Інституту космічної навігації. Пішки, не кваплячись, можна дістатися хвилин за п’ятнадцять, але Яремчук вийшов раніше. Майже весь день провів в інституті — телефонні дзвінки не вгавали. В обід, коли зайшов до їдальні, підключилася міжнародна лінія: з Міжнародного центру по координації космічних польотів запрошували на черговий симпозіум. Час не дуже вдалий. “Беркут” наближатиметься до гальмівного пояса Стрефорда, і треба обов’язково бути в інституті. Андрій Степанович хотів, щоб у ці дні всі працівники були на місцях. Декому відмовив у відпустці, а декого попередив, щоб повернулися за першим викликом. А тут треба самому залишити інститут. “Ні, хай вирішує Стрепетов — домовляється, переконує, зрештою, підшукає заміну, якщо симпозіум не може ніяк обійтися без нашого представника”.

Яремчук намацав у кишені невеликий згорток. Це була таблиця періодичних спалахів у восьмому секторі району Смарагдових Зір, яку щойно приніс з астрофізичної лабораторії Ярослав Демченко. Відколи почався політ “Беркута”, ці спалахи почастішали. “Невідомо, чи був зв’язок між цими явищами, але попередні і нинішні таблиці необхідно порівняти: “Беркут” летить у напрямку восьмого сектора. Можуть бути нові несподіванки. Взятися за таблиці в інституті не вистачило часу. Доведеться зайнятися ними вдома після зустрічі з місіс Стрефорд”.

Андрій Степанович з напівзаплющеними очима сидів на лаві під каштанами і, здається, не помічав, як тіні перетворюються в сутінки. Згадка про космічну гравітацію одразу ж повернула його до польоту “Беркута”. Вчені світу вже були одностайними у поглядах на природу й зміни космічної гравітації. Проте випадок з польотом “Сфінкса” до планети Надія, виявлення гальмівного пояса Стрефорда переплутали всі попередні передбачення. “Тепер екзамен тримає “Беркут”. І немає цілковитої певності, що пояс вдасться перетнути. Можливо, ще буде не одна спроба. Чим більше вірогідної інформації одержимо тут, на Землі, тим впевненіше чекатимемо нового успіху в космосі. Треба, каже Саврюк, вірити в успіх. Треба. Попри вагання і сумніви. І на зустріч з матір’ю Стрефорда треба прийти оптимістом. Доля її сина, доля її самої переплітається з долею наших астронавтів, з долею їхніх матерів, рідних, друзів. Це доля мужніх людей”, — погоджувався сам з собою Яремчук, рушаючи навпрошки через невеликий сквер. Невдовзі зупинився перед під’їздом Житників. Востаннє він був тут до польоту “Беркута”.

Двері відчинив Василько. Яремчук почув, як Іванна говорила англійською мовою місіс Стрефорд про його прихід. І директор інституту ступив до кімнати зі звичним вітанням.

— Я порушила домовленість, — усміхнулася місіс Стрефорд. — Мала вільний час і прийшла раніше. На щастя, місіс Іванна була вдома. Що повідомляють ваші космонавти, містере Яремчук? Яке в них самопочуття?

— Відмінне, місіс Стрефорд.

— То добре. Самопочуття повинно бути добре. Чи можна й від мене їх привітати?

— Передамо з великою радістю.

— Ви були на виставці Іванни? Чудові картини. Іванна — скромна художниця. І дуже люб’язна. Дарує картину, яка мені найбільше подобається. Мій син не намалював такої картини, але, мабуть, збирався намалювати… Картина зветься “Осінній ліс”. Наша остання прогулянка з сином була теж до осіннього лісу…

Місіс Стрефорд квапливо вийняла білу хустинку з невеликої сумочки, вибачливо посміхнулася:

— Це було так давно, так давно. Відтоді ми втратили сина…

Івана підвелася з крісла, запитально, не розуміючи, глянула на Яремчука. Андрія Степановича теж здивували а чи насторожили слова гості. Запала пауза. Місіс Стрефорд, напевно, відчула, що її відвертість збентежила співрозмовників. І вона квапно додала:

— Так, так. Ми втратили сина задовго до польоту “Сфінкса”…

Але далі жінка вже не могла стриматися, прикрила хусточкою обличчя. Іванна подала їй склянку з водою, лагідно умовляла заспокоїтися. Зрештою місіс Стрефорд вдалося опанувати себе.

— Я не сподівалася, що тут, у вашій країні, з перших днів мною заволодіють спомини. Я стільки пережила, в моєму минулому стільки гіркоти, болю, розпачу… Я б хотіла забуття. Тільки воно не приходить, а натомість з’являються спомини. Я відвідала виставку місіс Іванни і знову — вже вкотре! — збагнула, що моє материнство закінчилося після тієї прогулянки до лісу. Закінчилася моя радість, мій спокій. І вже багато літ мене не полишають душевні муки… Я — ваша гостя, я не хочу додавати вам прикрощів, але чи можна зарадити материнському горю, вилікувати материнське серце? Я розповім вам сумну історію, якщо у вас є бажання слухати, якщо у вас є терпіння… Мені треба розповісти про те, що гнітить мене і висить тягарем. Я не чекаю полегшення, бо не сповідуюсь у храмі. Людське горе зрозуміють тільки люди. Тільки люди…

Наша невелика ферма дісталася у спадщину моєму чоловікові Петерові Стрефорду. І він, і я любили працювати. Ми мріяли про гарне господарство, про велику сім’ю, хотіли стати не останньою родиною в штаті. Коли обоє молоді і дужі, все здається досяжним. Ми раділи всьому, що вдавалося здобути своїми руками. Але ніщо не могло порівнятися з тим великим щастям, коли я народила сина. Петер мало не втратив голову. Він не випускав із рук маленького Джона, а коли той засинав, брав мене на руки і кружляв, кружляв по кімнаті… Отже, нам усе вдавалося, жилося легко. Найтяжча робота не виснажувала. Однак щастя не може бути безконечним. Я тяжко захворіла, довго після операції перебувала в лікарні, потім мені й чоловікові з сумом сказали: “На жаль, дітей у вас більше не буде”. За час моєї хвороби Петер помітно схуд, навіть шкіра на обличчі втратила смаглявість. Від звістки лікаря він страшенно зблід, міцно стиснувши губи. Поверталися додому, не обмовившись жодним словом.

Минуло немало часу, поки наше життя знову стало нагадувати попереднє. До Петера повертався гарний настрій, іноді він жартував так само весело, як і раніше. Якось, піднявши Джона аж до стелі, мовив: “Тепер наша висота — Джон. Поки що ми стоїмо біля її підніжжя. Рости швидше, синку”. І син ріс на радість батькам. Ми догоджали йому, навіть потурали в усьому, але він не був примхливим. Умів бавитися й сам, знаходити розвагу, коли я і Петер чомусь не могли зайнятися ним. Потім Джон пішов до школи. Перше зауваження вчителя стосувалося його неуважності на уроках. Іноді він навіть не чув, що вчитель називає його прізвище. Про здібності судити було важко — Джон учився не гірше більшості ровесників. Удруге нас викликали до школи, коли в зошитах поруч з виконаним завданням почали з’являтися малюнки — звичайні дитячі малюнки. Ми з Петером не побачили в цьому великого лиха. Трохи посварили сина, а щоб він не псував зошит, купили альбом і фарби. Хлопець був дуже задоволений. Проте наші клопоти не припинилися, стурбованість не стала меншою. Джон просиджував за альбомом, забуваючи про уроки. Або взагалі тікав з будинку і повертався додому аж увечері. Ми не звикли лаяти сина, тим паче бити. Все ж Петер був змушений поговорити з ним серйозно. Джон, похнюпившись, мовчки вислухав батькові докори. Коли ж ліг спати, ми розгорнули альбом. Боже мій! Ми заворожено розглядали кожен малюнок, пізнавали знайомі пейзажі. Аж усміхалися соняшники на городі, здається, пахло сіно в копицях, вивершених мною і Петером. Річка, ліс, кукурудзяні плантації — все промінилося ніжними кольорами, не яскравими, а чистими, вдало підібраними. Картини мовби засвідчували справжню красу природи, красу, якої ми не помічали за роботою або не вміли помічати. До опівночі ми розглядали синів альбом і не могли дотямити, що скажемо Джонові завтра. Переконувати ще раз у необхідності вчитися в школі, доводити, що надмірне захоплення малюванням завдає шкоди, що треба вміти розпоряджатися своїм часом? Уранці ми не поверталися до такої розмови. Джон, як нічого не трапилося, зібрав портфель, погодував риб в акваріумі і, з посмішкою кинувши “гуд бай”, вийшов з кімнати. Крізь вікно ми спостерігали, як він вивів із сарая велосипед, рукою прокрутив педалі і, прив’язавши портфель до багажника, легко скочив на сідло. Правду кажучи, ми трохи здивувалися, що альбом і фарби залишилися на столі. Раніше він їх теж клав до портфеля, бо, повертаючись зі школи, часто звертав з дороги і аж до вечора продовжував малювати. Того дня він був дома зарання. Швидко приготував уроки і, дізнавшись, що батько лагодить водопровід, напросився допомагати.

Наступної неділі д. о нас несподГвано завітав Петерів дядько — власник фешенебельного готелю в штаті Північна Кароліна. Коли ми залишилися втрьох — Джон пішов купатися, — Петер поділився з дядьком своєю турботою про сина, показав йому альбом з малюнками. “Вправно, дуже вправно, — похвалив той. — Тільки звідки в хлопця така сентиментальність? Я ж знаю вас як людей ділових, хазяйновитих. Дитина ніби й не ваша. Гадаю, непокоїтися немає підстав. У такому віці малює багато дітей: хто гірше, хто краще. Хлопець він, по всьому видно, тямущий. А причина неуважності на уроках відома: у нього перед очима стоять оці пейзажі. Та й тут біди немає, хоч може бути. Батьки ви гарні, сина дуже жалієте, але педагоги нікудишні. Вам треба виростити не хлюпика, а майбутнього фермера. Привчайте його любити господарство! Привчайте його працювати, щоб він полюбив не тільки соняшники з бджолами на золотих пелюстках, а й соняшникове насіння, з якого виробляють олію. Щоб він більше умів радіти не травам, а горам буряків і картоплі на осінньому полі! Тільки тоді Джон буде вашою дитиною, вашим сином”.

Петер прислухався до поради. Ні, він не змушував погрозами чи лайкою забути про малюнки. Він вибирав моменти, коли син ніяк не міг відмовити батькові піти з ним. І Петер ненав’язливо передавав Джонові нехитру фермерську цауку. Тепер вони частіше бували разом. Але не завжди Петер залишався задоволений. Хлопець старався допомагати, може, навіть догодити батькові, аби той був у гарному настрої. Він, мабуть, розумів, що ми зазнаємо певних прикрощів через його поведінку, і намагався стати іншим, хоч це майже не вдавалося йому. Вечорами, коли син уже спав, Петер із жалем розповідав мені про минулий день. Про те, як Джон під час роботи наче застигав на місці, заворожено задивляючись на поле і ліс. Невідомо було, які думки снують у його голові, чому проміняться очі. Потім, отямившись, він засоромлено продовжував працювати, але то вже була вимушена праця, а ми ж не хотіли, щоб син виконував усе з примусу. Та поступово ми призвичаїлись до синових вад і сприймали як належне раптові зміни у його настрої. Кажу ж, що Джон відзначався слухняністю і гріх було б нарікати на долю. Малював він менше, краще вчився у школі, ми мали б заспокоїтися. Проте, коли одна дитина в сім’ї, кожна її вада перебільшується, найлегша хвороба здається невиліковною. Самі розумієте, як упадали ми біля нього. Хоч не це зрештою засмучувало нас. Якось Петер не стерпів. Поклавши на коліна вузлуваті натруджені руки, з болем промовив: “Для чого наші старання? Для чого ми прагнемо багатої ферми? Хто даватиме тут лад, коли постаріємо? З Джона не буде господаря. Дай боже, щоб він був сповна розуму…”

Я жахнулася від цих слів. Я знала синові вади, але щоб так думати? А Петер продовжував: “Йому вже дванадцять років. Я не тільки не зробив його своїм помічником, але навіть не прищепив йому найменшої любові до фермерської праці. Він живе поза цим світом. Його майбутнє мене лякає. Поки він дитина, поки є ми, нічого не трапиться. Але далі… Що буде потім? Він малюватиме пейзажі, ферма розориться, господарство захиріє, і Джона чекатиме жебрацтво. Розраховувати на підтримку родичів — марно. Ділові люди ділової Америки лише насміються з нього”.

Але Петер не змирився з долею. Він зважився на крок, після якого настала розв’язка…

Місіс Стрефорд замовкла. Вона вже не дивилася на своїх слухачів, котрі не перебивали її жодним словом. Вона сиділа з опущеною головою, повільно терла пальцями кінчики хустини, наче хотіла вилущити соняшникове зерня. У яскраво освітленій кімнаті сумне обличчя місіс вражало надзвичайною блідістю. Ні Яремчук, ні Іванна не зважувалися порушити мовчанку. Звичайно ж, місіс продовжить розповідь, як тільки вгамує пекучі спогади.

— Петерів дядько — той самий, з Північної Кароліни, — виявився родичем не байдужим. Ми листувалися з ним дуже рідко. Ще менше зустрічалися. Але створювалося враження, що його теж глибоко хвилює доля нашого Джона. Тож коли надійшло запрошення погостювати в нього на різдвяні свята, ми зібралися їхати втрьох. У дядьковому домі було багато людей, мабуть, високоосвічених, талановитих і відомих у певних колах. Ми вгадували про це з їхньої манери триматися, вміння вести розмови. Нам з Петером почувалося ніяково у цій компанії. Ми просто розгублювалися, коли хтось із гостей звертався до нас. Добре виховані і делікатні люди, помітивши нашу “суспільну некомпетентність”, особливо не надокучали. Щоправда, дядько поводився з нами зовсім не так, як поводяться з бідними родичами. Він робив вигляд, ніби йому було байдуже, хто яке місце займає в суспільстві. Своєю поведінкою він підкреслював однакову шанобу до кожного. В розпал загальних веселощів дядько покликав мене з Петером до однієї з кімнат, де на м’якому дивані сидів чоловік із сигарою в зубах і гортав якийсь журнал. Він підвівся назустріч, а дядько відрекомендував: “Знайомтесь, Френк Ервін — головний лікар нейропсихіатричного інституту”. Нам з Петером не довелося називати себе, бо лікар, тиснучи руки, сказав: “Я знаю сім’ю Стрефордів заочно”. Дядько пояснив, що ця зустріч не випадкова, що з містером Ервіном він давно мав розмову про нашого Джона і містер Ервін обіцяв допомогти. Нашу зніяковілість лікар зрозумів по-своєму: “Я заходив до кімнати, де граються діти, і кілька хвилин спостерігав за вашим сином. Звичайно, це дуже мало, щоб встановити діагноз. Хоч і таке спостереження наштовхує на певні висновки. Але, як кажуть, з висновками поспішати не будемо. Гадаю, ви не станете заперечувати, якщо вашого сина ми візьмемо для обстеження до інституту”. Тут же дядько вибачливо додав: “Стрефорди, на жаль, мало знають про ваш інститут. Вони зайняті своєю фермою. Але якщо поцікавляться більше, то слава інституту, престиж його лікарів викличуть у них захоплення. Гадаю, вони розумно оцінять вашу пропозицію. Бо хто ж з батьків не хоче мати дітей справді дужих, сповнених життєвої енергії і сили, працелюбних?”

Отакою несподіванкою ознаменувалися для нас гостини у родича. Опісля дядько детально інформував нас про знаменитий нейропсихіатричний інститут. Він показував численні вирізки з газет і журналів, фотографії, висловлювання вчених, лікарів і колишніх хворих про надзвичайно ефективні методи лікування, запроваджені в інституті. Ми переглядали окремі статті, в яких часто повторювались терміни “психохірургія”, “генетична інженерія”, “гіпнотичне навіювання”, “електрофізіологія”, “імплантація електродів у мозок”, і нас усе більше охоплювала внутрішня тривога. Невже наш син справді хворий? Дядькові наші сумніви здалися смішними й дивними: “Френк Ервін особисто огляне вашого сина. І будьте певні, лікування в інституті проводиться не заради розваги. Його прагнуть сотні хворих — дорослих і юних. І якщо мені пощастило домовитись з містером Ервіном, то треба скористатися цим”.

Залишалося висловити дядькові свою вдячність за турботу, хоч про будь-яке лікування сина ні я, ні мій чоловік ніколи не заводили й мови. Напевне, наші враження про дивну поведінку Джона він сприйняв по-своєму і замість співчуття почав активно діяти. Домовленість із лікарем, на нашу думку, підтверджувала впливовість і авторитет дядькової особи в усьому штаті і його чуйне ставлення до нас, своїх родичів. Але дати згоду на те, щоб відправити сина до нейропсихіатричного інституту, ми зважилися не одразу. Все, повторюю, було для нас дуже несподіваним, раптовим. Треба було якось отямитися, перш ніж прийняти рішення. Та й дядько розумів наш внутрішній стан. “Ви повернетеся додому, — казав прощаючись, — і ще раз добре поміркуєте над моєю пропозицією. Джон — не маля, котре легко облестити казкою або гарною легендою. І хоч інститут — не сільце для вільної пташки, хлопчину слід відповідно підготувати. З його вразливістю будь-яка несподіванка негативно вплине на нервову систему. Якщо будете вигадувати казку, то дуже правдоподібну. Однак треба, щоб син з охотою або цікавістю їхав до інституту”.

Після гостювання у дядька Джон, здається, став зосередженішим і акуратнішим. Нескладні батькові доручення виконував швидко і вправно. Над уроками теж довго не засиджувався. Що правда, його зосередженість ще більше проявлялася, коли він брав у руки альбом і воскові олівці. Так, малювати він не кинув… Одного разу я зайшла до синової кімнати. Він настільки захопився роботою, що не помітив мого приходу. Схилившись над столом, щось малював, час від часу кидаючи погляд за вікно. Я зупинилася біля дверей, не наважуючись підійти ближче. Вертатися назад теж було незручно. Джон обернувся і тихо мовив: “Це ви, мамо…” Вигляд його був сором’язливий, майже винуватий. Альбом він не закрив, і я побачила портрет… Френка Ервіна. Я взагалі ніколи не бачила, щоб син малював чиїсь портрети. Він малював тільки пейзажі. То був його єдиний портрет… У вас, місіс Іванно, чомусь теж тільки один портрет на виставці серед красивих пейзажів. Але даруйте мені… Тоді я дуже здивувалася: “Ти, сину, так добре запам’ятав містера Ервіна?” Джон спохмурнів: “У містера надзвичайно пекучі, гострі очі. Він пронизує ними наскрізь. Хіба ви, мамо, не відчули цього? Не знаю чому, але в кімнаті серед дітей, коли ми гралися, він упіймав очима мене. Я затремтів, мені стало боязко. На щастя, містер тримав мене очима недовго. Він пішов, а я холов, холов… Такі очі, напевно, у чаклуна”. І повірте, я вхопилася за ці Джонові слова. “Містер Ервін— справжній чаклун, — усміхнулася синові. — Добрий чаклун. Він — лікар і любить дітей, бореться з їхніми хворобами. І даремне ти налякався його”. Джон замислився: “Мені він здався іншим. Хіба що всі лікарі такі… Мені було б страшно жити з ним”.

Може б, ріс Джон, як досі, а ми з Петером поклалися б на долю, та й годі. Бо й про дядькову пропозицію згадували все менше. До того ж не знаходили ніяких мотивів, щоб заохотити сина відвідати нейропсихіатричний інститут. Може, було б усе по-іншому… Тільки Джон несподівано захворів. Стояли ще сонячні дні, тепла вода у річці зманювала Джона. Він, мабуть, таки перекупався, застудився, і задушливий кашель не давав спочину. Я поїла сина гарячим чаєм, завареним цвітом, а кашель не минав. І тоді Петерові спало на думку показати Джона містеру Ервіну. Ми навіть зраділи, що з’явилася така причина. Адже не треба особливо кривити душею перед сином, переконуючи поїхати до інституту. Звичайно, ми були нещирі у своїх міркуваннях, ми просто давно чекали нагоди. І вона трапилась. Якби син був дорослішим, він неодмінно запитав би, чому простуду треба лікувати в нейропсихіатричному інституті. А так… Бідолашний Джон пополотнів, коли Петер навмисне став радитися зі мною, чи не краще було б сина відвезти до інституту… Самолікування, мовляв, шкідливе, з’являться, борони боже, ускладнення — запалення легенів чи щось інше. Краще, коли дитина під наглядом лікарів.

Джон ніколи не перечив батькам. Може, тому нам нічого не хотілося робити без його згоди, всупереч його бажанням. Може, тому ми так довго шукали причину… Поїздку вирішили не відкладати. І тоді Джон попросив побути вдома ще один день… “Я хочу погуляти в осінньому лісі. Давайте підемо разом завтра зранку”. Ми не відмовили синові. Не відмовили…

Місіс Стрефорд знову торкнулася хустинкою обличчя, їй було важко розповідати. Ковток води і короткі паузи були просто необхідні для неї. Вона могла б розплакатися, але їй хотілося триматися мужньо перед чужими людьми, з якими зустрілася і познайомилася досить випадково.

— Ось чому, місіс Іванно, мене найбільше вразила ваша картина “Осіниш ліс”. Син ходив між деревами, руками торкався листя, гілок, кори, наче прощався з чимось живим і рідним. А потім я прощалася з сином…

Петер повернувся за тиждень. Він розказав, як разом з дядьком їздили до містера Ервіна, як люб’язно той зустрічав його і Джона. Ервін, попередив, що всі діагнози стануть відомі протягом доби, отже, хлопець залишиться в інституті, а для Петера знайдеться місце у готелі. Наступного дня Ервін повідомив, що Джонові необхідно деякий час полікуватися в інституті: виявлено окремі відхилення від нормального інтелекту. У такому віці, мовляв, лікувальні засоби дуже прості і організм не зазнає ніякої шкоди. Петер не заперечував, щоб Джон пройшов в інституті курс лікування. “Про стан здоров’я сина будемо регулярно інформувати, — запевнив Ервін. — Доки він буде у нас, зустрічі з рідними не рекомендуються”.

Звістки про сина надходили не від Ервіна, а від дядька. Джона зарахували до однієї з груп його ровесників. Отже, хлопці не нудьгують, тим паче що для них влаштовуються всілякі розваги. За хворими (значить, син по-справжньому хворий, вирішили ми) прекрасно доглядають, батькам турбуватися нічого. Щоправда, процес лікування може затягнутися на півроку, зате гарантія на одужання дається повна. Нам не залишалося нічого іншого, як запастися терпінням. Світ потьмянів. Петер намагався забутись у роботі: поспішав, наче його підганяли, вкладати труби водопроводу для зрошення. Сам копав траншеї і надвечір валився з ніг. Я ж поралася в будинку, і мене гнітила тиша в кімнатах. Стояли ті ж меблі, висіли ті ж дорогі килими на стінах, але дивна порожнеча давила скрізь після від’їзду сина. Між мною і Петером все менше було розмов, ніби вичерпалися всі теми, ніби припинилося життя.

Я з острахом відчула, що збайдужіла до всього. І Петер з’являвся переді мною диваком, котрий кудись поспішав, був чимось заклопотаний. Та ось одного разу він з радісним і схвильованим обличчям прямо-таки влетів до кімнати. Показуючи аркушик паперу, вигукнув: “Джон вертається додому! Дужий і здоровий! Дядько пише, що сучасна апаратура та особисте втручання і нагляд містера Ервіна допомогли скоротити курс лікування з півроку до трьох місяців”. Світ знову прибрав для нас яскравих кольорів, і я повірила в наше щастя. Я молилася богу, доки Джон ще був у дорозі і доки не опинився в моїх обіймах. Він зовсім не змінився, мій любий Джон: покірно стерпів материні поцілунки і сльози, а я бігцем запримітила рум’яні щоки, не такі, які бувають у хворих після лікарні, і втішалася здоров’ям сина.

Тоді я не надала ніякого значення синовій стриманості. Гадала, хлопець стомлений з дороги, швиденько зготувала їсти, застелила ліжко. Джон поклав руки на ковдру, обвів поглядом стіни, стелю. “Там було інакше, — сказав. — Я лягав спати, а мені на голову одягали якусь дротяну сітку. Я швидко засинав. Прокидався аж уранці. І не міг зрозуміти, що зі мною. Голова трохи поболювала. Я силкувався щось пригадати, мабуть, сновидіння мучили мене всю ніч. А потім біль минав…” Ні я, ні Петер гаразд не знали, від якої хвороби лікували сина. Скоро ми переконалися, що син не змінився лише зовнішньо. Поведінка ж його була іншою — вона стала насторожувати. Найперше кинулася в око байдужість Джона до малювання. І не тільки до малювання. Він ходив до школи, допомагав Петерові по господарству, але вже ні разу не відлучався до лісу чи річки, не брав олівців і фарб. Якщо раніше нас турбувала його задума й неуважність, то тепер — холодне споглядання, невластива йому акуратність і діловитість. Невже ми прагнули мати саме такого сина, коли вперше поскаржилися дядькові на хлопця? Дивно, але мені більш подобався той, попередній Джон, з його наївністю, дитячою безпосередністю, розгубленістю перед красою світу — неба, річки, лугу, дерев. Так, його таки лікували в інституті по-своєму, за невідомими для нас методами, і відібрали чутливість, ніжність, спостережливість. Джон здавався суворішим і серйознішим, ніж його ровесники. Навіть учителі відзначили нові риси в поведінці сина, але говорили про них з похвалою.

Якось я прибирала в кімнаті Джона і побачила давній альбом. Певно, Джон після повернення жодного разу не відкривав його. Намагаючись бути якомога спокійнішою, зауважила: “Ти, мабуть, зовсім розучився малювати. Ніколи не бачу тебе з цим альбомом”. Син перегорнув кілька сторінрк і поклав альбом на верхню полицю книжкової шафи: “Все це дитячі забавки”, — сказав. Коли через деякий час до нас знову завітав Петерів дядько, він не стримував свого захоплення… містером Ервіном. “Містер Ервін — гордість і слава Америки! Такі операції в інституті! Це ж революція у медицині! Ні, це новий поступ цивілізації. Вашого Джона позбавили шкідливих емоцій — хай мислить тверезо, хай росте діловою людиною, гордістю своїх батьків і гордістю своєї нації”. Неприродне збудження дядька я частково віднесла на рахунок випитого ним коньяку, Зважилася спитати: “Ви згадали про операції в інституті. Хіба Джон теж переніс операцію?” Дядько здивовано заокруглив очі, легенько вдарив кулаком по столу: “Звичайно ж, Джона оперували. Ви не побачили сліду? В тому й ефект операції. Про неї не знає навіть Джон. Чули щось про методи психохірургії? Ними можна вилікувати всіх психічно травмованих… Дехто з ворогів Ервіна пробує скомпрометувати його й інститут. Мовляв, божевільними стають після операції. Але Ервін доведе… Ервін уже довів. Ваш син — також його пацієнт, він також один із доказів на користь психохірургічних методів лікування. Цікаво, що проти них протестують невігласи, а не ті, хто побував в інституті. Операції проходять безболісно. Ви чули скарги від свого сина?”

Де вже нам було чути скарги, коли ні він, ні ми справді не знали про операцію. Дядько пояснював її загальними фразами, однак нам стало моторошно й страшно. Зруйновувати чи видаляти мозкову тканину, щоб змінити поведінку людини?! Цього зазнав наш бідолашний Джон. Виявляється, його захоплення були наслідком “шкідливих емоцій”. Щоб емоції не з’являлися… Як логічно просто! І як просто втрутитися медицині. Значить, Джон назавжди попрощався з дитячими забавками… Значить, його вже ніщо не захоплюватиме, не чаруватиме, не приваблюватиме… Тоді я ще не виплакала сліз — і вони полилися, гіркі сльози матері. Я відчувала, що вчинено злочин, що я причетн’а до нього, що на душі моїй з’явився гріх, якого не позбутися і не замолити ніякими молитвами. Ким тепер виросте син? Ким постане перед людьми? Сп’янілий дядько напророкував йому велике майбутнє — “гордість своїх батьків і своєї нації”…

Дядько не помилився. Коли Джон підріс і закінчив школу, Петерів дядько знову нагадав про себе… Місіс Іванна, сер Яремчук, я зумисне не називаю прізвища дядька, воно теж відоме: сьогодні дядько працює у славнозвісному центрі по підготовці астронавтів. Він залишив готель і, як каже, “зайн’явся творенням майбутнього”. Хоч не віриться мені, що він не творить бізнесу. Але я не розголошую прізвище, моя довічна печаль не виллється у злість і помсту. Ми з Петером добровільно скористалися послугами дядька і мусимо чесно розплачуватися.

Отже, дядько знову нагадав про себе… Він з’явився, коли Джон уже був ставним і вродливим юнаком без будь-яких фізичних вад. І, як водилося завжди, дядько знаходив привід для захоплення. Цього разу захоплення не здалося награним і ненатуральним. Син таки справляв враження своєю зовнішністю. На відміну від колишніх візитів, тепер ми сиділи за столом усі — дядько, Петер, я і Джон. Дядько час від часу примружував очі, милуючись Джоном, весело підморгував мені і Петерові, мовляв, дивіться, яким красенем став ваш син. Та й ми самі не були сліпими… Коли ж скінчилася вечеря, дядько сказав: “Вам, Стрефорди, належить вирішити, яку дорогу обрати для сина. Звичайно, він може її обрати сам, але батьки повинні порадити, підказати. Колись ви хотіли бачити сина багатим фермером. І то було закономірно. Я теж уявляв свого Діка власником фешенебельних готелів усього штату. Але він після закінчення університету став працювати в інституті містера Ервіна. Нині вже заступник директора. Ясна річ, не без моєї поради і допомоги він обрав собі інший шлях. І сам я в літньому віці змінив заняття. А Джон ще молодий. Для такого красеня ваша ферма не бозна-яке надбання! Він може піти далеко, далі, ніж батьки, котрі в своєму житті задовольнилися однією фермою. Таким юнакам стає тісно на землі, вони прагнуть лету в буквальному розумінні. Здогадуєтесь, до чого я веду? Чи не вступити б Джонові до підготовчої школи астронавтів? Якщо пройде комісію, з екзаменами буде простіше. Як ти гадаєш, хлопче?”

Розмова відбувалася в присутності Джона, і запитання було звернене до нього. Син стенув плечима — як знаєте, а ми з Петером, як і колись, розгубилися, засумнівалися, не спромігшись на конкретну відповідь. На той час дядько вже займав якусь адміністративну посаду в космічному центрі, і його пропозиція прозвучала природно. Наш родич взагалі говорив лише про речі природні, реальні. Нам було неважко здогадатися, що на випадок згоди дядько докладе всіх зусиль, використає всі знайомства, аби дотримати слова і допомогти Джонові вступити до підготовчої школи астронавтів. А він уже захопив Джона розповіддю про школу, про мужніх і сміливих хлопців, про цікаву професію, яка приносить славу, достаток, безсмертя. Дядько, певно, забув, що емоційна піднесеність його мови — справа даремна: Джон слухає серйозно і оцінює тверезо. Того ж вечора син сказав, що школа астронавтів може його влаштувати: мовляв, на Землі мало цікавого. А фермою не пізно буде зайнятися на старість. Отже, якщо батьки не заперечують…

Вони поїхали разом — Петерів дядько і Джон. Я стояла на подвір’ї і потай хотіла, щоб син підійшов до мене і, як колись, давно, попросив поблукати разом по лісі, лугом, над річкою. Вже відчиняючи дверцята машини, він здогадався попрощатися зі мною. Я вдруге попрощалася з сином. А потім було третє, останнє прощання, коли Джона призначили командиром “Сфінкса” і він відлітав до планети Надія…

Матері завжди живуть чеканням і надією. Я не дочекалася сина. Але живу. Живу…

Місіс Стрефорд залишилася ночувати в Іванни. Яремчук поволі спустився кам’яними східцями, пішов не вулицею, а знову через сквер. Час був пізній. Віддаля поодинокі ліхтарі горіли напівтьмяно, між дерев зовсім не було світла — тут загусла темрява. Андрій Степанович глянув у нічне небо, запримітивши дрібні зорі. Йому подумалось, що, можливо, саме цієї миті Ярослав Демченко крізь потужний телескоп спостерігає за спалахами в районі Смарагдових Зір. А він, директор інституту, хіба що зранку зможе приступити до аналізу таблиць, складених молодим астрономом. “Беркут” з кожним днем наближається до гальмівного пояса Стрефорда. Завтра доведеться провести позачерговий зв’язок з астронавтами: малому Житникові хочеться порозмовляти з батьком.

Спалахи

Менше року працює в інститутській астрофізичній лабораторії Ярослав Демченко. Ретельні, часом виснажливі спостереження не приносили нічого нового. Але юнак уперто шукав свою щасливу зірку. Раптом помічені спалахи в районі Смарагдових Зір могли бути очікуваною винагородою. Прикипівши до окуляра телескопа, Демченко продовжував фотографувати незвичайне явище у секторі Смарагдових Зір, куди летів “Беркут”. Спалахи не припинялися, ставали більшими, яскравішими. Це фіксувалося на фотоплівці.

Директор інституту Яремчук і Демченко разом провели ніч в обсерваторії. Андрій Степанович мовчки стежив за спалахами, потім відходив від телескопа, брав фотографії, розкладав їх на столі, подовгу роздивлявся, і з виразу його обличчя Ярослав зрозумів: відповіді поки що не знайдено. Вранці обоє здали вахту і Яремчук пішов дізнатися, де живе колишній завідуючий обсерваторією. Сивий худорлявий чоловік, котрий, здавалось, збайдужів до всього, після розповіді Андрія Степановича одразу пожвавішав:

— Я теж спостерігав ці спалахи, коли до планети наближався “Сфінкс”. Я доповідав про них тодішньому директорові. Але невдача “Сфінкса”… Одним словом, чи мені не повірили, чи ніхто не звернув уваги на мої слова. А підтвердити факт не вдалося: спалахи зникли, як і з’явилися, раптово.

Андрій Степанович зауважив:

— Вони могли зникнути, коли “Сфінкс” одержав команду повернутися назад.

— Ви хочете сказати, що тут є якийсь зв’язок?

— Зв’язок… зв’язок… Напевне є. Тільки який? Спалахи виникають при наближенні до планети. Випадковість? Закономірність? — Яремчук показав фотографії. Колишній завідуючий узяв перші знімки, зроблені Демченком.

— Точнісінько такі й були, розташовані симетрично. Ніби ланцюг накладених один на одного ромбів.

— А ви не пригадуєте, коли саме, якого дня помітили спалахи? — запитав Яремчук.

— Чому ж, пам’ятаю дуже добре. Третього червня.

— І третього червня “Сфінкс” повернув па базу “Гера-14”…

— Справді, дивний збіг. — Колишній завідуючий знову пильно розглядав фото, пальці його тремтіли.

Яремчук не пішов додому. “Ось коли у керівника польоту з’явилися справжні клопоти”, — думав про себе. Вирішив негайно зв’язатися з астронавтами, підказати, щоб включили бортові системи астронавігаційного спостереження.

Командир корабля Володимир Клименко доповів, що бортінженер Житник телефотоприладами зареєстрував по курсу “Беркута”, як він висловився, “невеликі пульсуючі сонця”. Самопочуття космонавтів залишається чудовим, політ іде нормально. Андрій Степанович, як завжди, побажав успіху і попросив ретельно й постійно вести фотографування “пульсуючих сонць”. Повернувшись до робочого кабінету, він зателефонував Стрепетову.

— Твоє повідомлення, Андрію, насторожує, — сказав Стрепетов. — Треба тверезо оцінити ситуацію. Реальна ж небезпека для астронавтів…

— Припинити політ? — вгадав думку Стрепетова Яремчук. — Найгуманніше і… найпростіше. Пояс Стрефорда залякує нас. Дамо можливість “Беркуту” хоча б максимально наблизитися до нього. Якщо не перетнути.

— Сьогодні я відкличу з відряджень і відпусток окремих працівників, — досить офіційним тоном закінчив розмову Стрепетов. — Будемо радитися спільно. Завтра, о сімнадцятій. Не пізно?

Офіційний тон не образив Яремчука. Директор Центру космічних польотів добре розумів складність становища. І якщо все-таки зважитись на ризик, певність в успіхові має переважати над зневірою і сумнівом. Спільною радою Стрепетов хоче вияснити позицію кожного, щоб потім не опинилася під ударом за прийняте у критичний момент рішення одна людина — він, Яремчук. Чи не пізно? Ні. Змінити курс “Беркута” ще буде не пізно пі завтра, ні післязавтра. Спалахи з’явилися набагато раніше, ніж тоді, коли летів “Сфінкс”. “Беркут” ще не торкнувся межі пояса Стрефорда. Яремчук ще нікому не висловлював свого здогаду: спалахи не загрожують життю астронавтів, але гальмують політ. Інакше б екіпажу “Сфінкса”… Що ж до смерті командира корабля Стрефорда, то причини її аргументовані спеціальною медкомісією. Астронавт помер далеко від гальмівного пояса.

Добове зведення про політ не викликало занепокоєння. Розрахункова швидкість, незмінний курс, чітка інформація командира корабля. Все було так, як і напередодні. На невеликому аркушикові паперу, вирваному з блокнота, Андрій Степанович прочитав одну-єдину фразу: “Спалахи стабілізувалися”. І підпис: “Демченко”. Очевидно, вранці астроном заходив до приймальні і попросив секретарку покласти на стіл директорові звіт про нічне чергування. Яремчук вирішив вийти на зв’язок з астронавтами опівдні, коли збиратиметься на нараду до Стрепетова. Щоб оперувати найсвіжішими даними І почуватися впевненіше, викладаючи свої міркування авторитетній комісії. І вперше за час польоту він з’явився в лабораторіях. Затримувався скрізь недовго, хоча несподіваним візитом таки добряче дивував співробітників. Та його веселий, мовби й безтурботний настрій швидко схоплювався, всі проймалися ним, на жарти й дотепи відповідали дружно і винахідливо. Директорський обхід продовжувався б далі, якбиЯремчука терміново не викликали до пульта зв’язку і керування польотом. Це було прохання командира корабля, але воно прозвучало вимогою для тих, хто сьогодні чергував біля пульта. В голосі Володимира Клименка не вловлювалося найменшого хвилювання, проте сам Андрій Степанович був у передчутті найстрашнішого.

— “Беркут” загальмував, — зовні спокійно повідомив Клименко.

— Але ж до гальмівного пояса… — не стримався Яремчук.

— …ще далеко, — продовжував командир. — На такий сюрприз ми не розраховували.

— Інакше то був би не сюрприз, — директор поволі опановував себе. — Ваше самопочуття?

— Нормальне. Ніби щойно із Землі. Корабель завис, і ми сидимо, як у нерозгойданій колисці.

— Який двигун зараз працює?

— Ми пробували вмикати кожен, ефект однаковий. Працюють, а руху ніякого.

На якусь мить Андрій Степанович завагався, а потім сказав:

— Запускайте всі чотири одразу.

У напруженому чеканні минуло ще кілька хвилин. І знову голос Клименка:

— Ні, Андрію Степановичу, “Беркут” не зрушив з місця. Що порекомендуєте?

“Що порекомендую? Якби я знав, що порекомендувати, — думав Яремчук. — Не відмінив польоту, коли з’явилися спалахи. Тепер “Беркута” зупинено, як тоді “Сфінкса”. Тільки ще далі від планети Надія…”

Тим часом Клименко перервав затяжну паузу:

— А якщо вдатися до обльоту пояса? Можливо, він існує лише по курсу нашого корабля? Якщо змінити курс і підійти до планети з іншого боку? Дозвольте спробувати, Андрію Степановичу?

Яремчука щось дуже підбурювало сказати: “Спробуйте!” Але одночасно він усвідомлював міру ризику від наслідків своєї згоди на обліт планети. І, як благословення, по-батьківськи промовив:

— Зичу вам, хлопці, удачі!

Через деякий час Клименко уже повідомляв, що “Беркут” ковзає по поясу. Летіти легко, бо саме пояс визначає маршрут; де він закінчується, невідомо, але підступитися до планети у них ще більше охоти, ніж до зустрічі з невідомим феноменом.

Яремчук зайшов до зали перед самісігіьким початком наради. За столом, крім Стрепетова, сиділи два його заступники і Саврюк. Стрепетов, не зволікаючи, звернувся до присутніх у залі:

— Насамперед дозвольте вам представити нового заступника директора Центру космічних польотів Михайла Омеляновича Саврюка. — Дехто зааплодував. — Михайла Омеляновича ви всі прекрасно знаєте, отже, почнемо з основного, заради чого ми зібралися, власне, заради чого я змушений був відкликати декого з вас із відпусток і відряджень. Прошу, Андрію Степановичу.

Яремчук сподівався, що Стрепетов сам, бодай коротенько, проінформує про політ, про спалахи, про його, Яремчуків, намір продовжувати зближення з поясом Стрефорда. Він готувався доводити, заперечувати свою позицію, зрештою, висловити власні міркування і висновки. “А може, і треба почати з висновків? Щоб почути контраргументи?”

— По курсу “Беркута”, — Андрій Степанович намагався говорити спокійним, рівним голосом, — дві доби тому було помічено невідомі раніше сп’алахи. Хоч справедливіше буде сказати, маловідомі, адже вони були зареєстровані в нашій обсерваторії ще під час польоту “Сфінкса”. Документальних підтверджень не збереглося, про це я дізнався тільки тепер, але немає підстав не вірити колишньому завідуючому обсерваторією. Він свого часу доповідав тодішньому директорові, якого уже, на жаль, немає серед нас. Спалахи з’явилися, коли “Сфінкс” сягнув пояса Стрефорда. І зникли, як тільки корабель повернув назад. “Беркут” ще не пройшов такої відстані, а вони вже зафіксовані по його курсу астронавтами й нашою обсерваторією. Що це — пересторога? Космічні маяки? Сигнали про небезпеку? Охоронний, а не гальмівний пояс планети, заселеної розумними істотами? Що викликає спалахи? Наближення будь-якого космічного тіла чи лише космічного корабля? Чи не пов’язана поява гальмівного пояса з появою спалахів? Як ви знаєте, екіпаж “Сфінкса” вертався на базу “Гера-14” неушкодженим… Я дозволив командирові “Беркута” продовжувати політ за наміченим курсом, тобто максимально наблизитися до гальмівного пояса…

Далі Яремчукозі належало сказати те, чого не знає ніхто з присутніх, навіть Стрепетов. Але цю паузу Стрепетов сприйняв по-своєму.

— Як керівник польоту, Андрій Степанович мав право приймати термінове рішення. І він прийняв його. Однак, пославши “Беркут” за розгадкою природи гальмівного пояса, ми зіткнулися з космічними спалахами, природа яких для нас таємнича. Як бути? Ризикувати й далі? Чи припинити політ і зайнятися вивченням спалахів, видимих спалахів, на відміну від невидимого пояса Стрефорда? — звернувся до присутніх Стрепетов.

— Спалахи, гадаю, так само зникнуть, як тільки корабель візьме курс додому. Це теж одна з причин мого рішення не припиняти політ. Але це було перше рішення. Незадовго до нашої наради я прийняв друге — про обліт планети Надія…

Тиша в залі ладна була забриніти міцно натягнутою струною.

— Спалахи з’явилися раніше, отже, ближче до нас пересунувся гальмівний пояс, — уже констатував факти Яремчук. — “Беркут” не міг рушити з місця, хоч запрацювали всі чотири двигуни. Антигравітаційне та й інші походження гальмівного пояса, на які орієнтувалися ми і конструктори двигунів, не підтвердилися. Обліт допоможе принаймні визначити розміри і форму пояса, можливість посадки на загадковій планеті.

Андрій Степанович скінчив, однак залишився стояти, чекав запитань, заперечень, навіть суворих докорів. Ніхто не зважувався заговорити першим. А на боковому стенді блакитними літерами загоралися слова телеграми: “Терміново, міжнародна. Андрій Степанович Яремчук обраний віце-президентом Міжнародного центру по координації космічних польотів”.

Можливо, були б привітання колег, а далі — знову серйозна розмова по темі. Можливо. Тільки літери телеграми швидко згасли, і Стрепетов уже натискував кнопку на апараті, де аварійно замиготіла червона лампочка. Чув Стрепетов, чули всі у залі: “Спалахи зникли. Зв’язок із “Беркутом” припинився”.

“Гера-14”

— Вгвинчуємося у невідомість, — сказав Клименко, зайшовши до салону.

Він довго не зважувався перейти на автоматичне керування кораблем, а коли й робив контрольні спроби — сам вивіряв курс, впевнювався, що все йде гаразд.

— Між кораблем і вогняним сузір’ям пояса відбулося зчеплення. Таке враження, що “Беркут” не рухається. — Житник, як і командир, теж ні на мить не відходив від спостережної апаратури.

— Але ж прилади фіксують нормальний політ, — заперечив Климено. — Ми починаємо креслити перший виток спіралі довкола планети.

— Перший? — запитав біохімік Борис Вєтров. — Ми будемо кружляти довкола неї супутником?

— Спіралеподібний політ, — відповів Клименко, — дасть можливість, на мою думку, краще вести космічну рекогносцировку, пересвідчитися: пояс Стрефорда — суцільне кільце чи захисний щит.

— Поки що ми рухаємося разом з вогняними ромбами, — сказав Житник.

— Ти впевнився остаточно? — запитав Клименко.

— Я спостерігав крізь оптичні прилади заднього відсіку. Спрямовував їх до планети під різними кутами. Вогні лише з правого боку. Якщо політ триває, то ми утримуємося на однаковій постійній відстані від планети. Пояс, власне, не пояс, а ланцюг вогнів, що рухається разом з кораблем.

— Отже, планети нам не побачити, — запитав чи ствердив біохімік. — І пояс Стрефорда — це просто захисний щит планети Надія. Щит, якого не пробити нашому “Беркутові”. Хто підняв цей щит? Чия рука водить ним довкола планети, немов антеною радара?

Троє астронавтів довго мовчали.

Клименко помітив, як спрацював автоматичний сигнал — провісник аварії: апаратура зв’язку із Землею не діє.

Всі троє кілька годин оглядали теле— і радіоприлади, не знаходячи ніяких пошкоджень, гублячись у здогадах про можливі причини несподіваної ситуації. А корабель і ромби вогнів, з’єднані невідомою силою, пливли у космічній безвісті, накручували невидиму спіраль тривожної дороги астронавтів. Дороги, де у супутниках були далекі зорі, чужі планети, таємничі вогні пояса Стрефорда і відтепер — самотність. Цілковита самотність трьох посланців Землі…

У Центрі керування польотом була ввімкнена додаткова апаратура для прослуховування космосу.

Ретрансляційні прилади на станціях спостереження вперто німували. Власне, вони доносили віддавна знайомі космічні шуми, атмосферні розряди, але голосу “Беркута” ніхто не чув…

Яремчук не вдавався до розмов, наказів, прохань. Напруження завжди мобілізовує, люди стають зібранішими, потреба в нагадуваннях, які за звичайних обставин іноді необхідні, відпадає. Він не бачив, де і яку вказівку може дати. Зосереджені співробітники неквапливими рухами наче підкреслювали впевненість, акуратність, точність при виконанні своїх обов’язків, і йому залишалося чекати, коли хтось із них скаже… Він намагався вивільнити думку із лещат непоправного лиха. Він не знав, що скаже хтось із його співробітників, але готувався до найстрашнішого. Ні, співробітники не скажуть нічого доти, доки мовчатиме космос. Бо вони — люди науки — вірять не інтуїції, а експериментам. Приходили Стрепетов і Саврюк. Теж мовчали… Яремчук не міг далі опиратися втомі. Нервове збудження остаточно виснажило його. Поклав голову на кулак, затиснувши між пальцями червоний олівець.

…Він зупинився над стрімким звором у Карпатах, спершись на бамбукові палиці. У глибокій ущелині сніг здавався не білим, а голубим. З’їхати вниз на лижах було б безглуздям. Яремчук обернувся назад — чорна-чорна лижня петляла між соснами. Він глянув угору — і враз біле сонце впало на верховіття, боляче запекло в очах і він звалився в ущелину. Свідомість верталася довго. Ледь-ледь вловлював людські голоси. Хтось кликав його на ім’я, але озватися не міг, нестерпно боліла права рука, напевно, зламав. Коли ж нарешті розплющив очі, побачив радісні обличчя колег.

— “Беркут” вийшов на зв’язок! Клименко просить вас.

Яремчукові важко було підвестися з-за столу. Товариші підвели його до апарата зв’язку, і Андрій Степанович уривчасто сказав:

— Дякую, хлопці. Завертайте на базу “Гера-14”. Одночасно Ярослав Демченко сповіщав із обсерваторі? про появу спалахів.

— Чому на “Геру”? — запитав біохімік командира корабля.

— Так вирішив центр. — Клименко імітував заклопотаність, хоч радість повернення, зв’язку із Землею притлумлювала інші почуття. — Яремчук не давав пояснення.

— Очевидно, для перепочинку, — сказав Житник. — Там порадяться, посперечаються і вирішать — треба йти на повторний обліт.

— Що ж, ми готові, — відповів командир. — Готові, Борисе?

— Як завжди. Тепер втрата зв’язку принаймні не лякатиме. Чорт візьми, він припинився, коли ми були з протилежного боку планети. І ретрансляційні станції не допомогли. Невже вогняний щит, опинившись між кораблем і Землею, став перешкодою? Як собі хочете, а я твердо переконаний: тим щитом водить рука тих, до кого ми необачно напрошуємося в гості.

— Невже їм з такими можливостями бракує глузду продемонструвати свою гостинність? — висловив подив Житник.

— А вони надають перевагу не ввічливості, а відвертості. Не хочуть непроханих гостей, — сказав Клименко. — Тим більше що, можливо, ми не єдині їхні сусіди по всесвіту. І пускають на поріг бажаних.

— Земляни сотні літ чекають і шукають зустрічі з космічними друзями, а тут… — біохімік Вєтров невдоволено прицмокнув язиком.

— Ми, як космічні діти, тягнемося до дорослих, — продовжував Клименко, — а дорослі стоять збоку, їм цікаво спостерігати за дитячими розвагами, силкуваннями.

— Проте дорослі вчасно подають руку, допомагають ходити, пізнавати світ, вчать, — заперечив Житник.

— Тут, гадаю, інше, — додав Вєтров. — Ми на Землі втратили і втрачаємо багато неповторних цінностей. Особливо у природі. Отож і створюємо різні заповідники з рідкісною фауною і флорою. Всесвіт, напевне, теж втрачає багато неповторного. І, можливо, Земля, як вважали фантасти, вже стала теж заповідником для тих, хто раніше освоївся в космосі. Вони не хочуть зблизитися з нами, щоб Земля мала свій природний розвиток.

— Не осягнеш, чого тут більше — гуманності, жорстокості, — промовив Житник.

— Треба бути справедливими: людина теж не осягнула себе до кінця, — сказав Клименко. — Літає у всесвіті і повзає на колінах, лягає ниць, згрібаючи каміння для пам’ятника на Землі, гине за друга і зловтішається чужою невдачею, осуджує негідні вчинки, а сама повторює їх. Мені розповідав дідусь, як під час Вітчизняної війни у Кримських горах заблукало кілька коней. Минули роки — і там уже кочував табун прудконогих мустангів. У тих, кому вдавалося бачити, як стрімко проносився він, — завмирало серце. Воля, вітер, жага, простору… Але знайшлися й ті, хто шанував себе за вміння підстрелити мустанга.

— Людина полювала ще в печерну добу і досі не позбулася цих інстинктів, — зауважив біохімік. — Ми теж, як мустанги, заблукали у всесвіті. Проте за нами не полювали— од нас відгородилися вогняним щитом.

— Можливо, це один із видів сучасного гуманного полювання, — сказав Житник. — Полюють за птахами і тваринами для зоопарків, за рибами для морських акваріумів. Полюють не вбиваючи. І ми поплавали в космічному акваріумі, наткнувшись на заборонену зону. А за нами вдоволено спостерігали гуманні мисливці. Тепер живі-здорові повертаємося на “Геру-14”…

Комфорт на “Гері-14” перевершив усі сподівання астронавтів.

— Курорт. Санаторій. Піцунда. Гагра. — Троє наче змагалися у характеристиках того, що постало перед ними. Земна природа, земний клімат. Слава творцям космічних баз відпочинку!

— Чи не навідуються, бува, сюди ті, котрі з щитом? — сміявся Клименко. — Якщо ні, їхній інтелект, треба піддати сумніву.

— Думаю, згодом такі бази заселятимуть туристи, — сказав Житник. — Космічна подорож плюс умови незгірш земних…

— Умови вони змінять, — втрутився Вєтров. — Уміють це робити дуже швидко. Натреновані на маршрутах рідної планети.

Поволі настрій астронавтів ставав елегійним, згадали, що тут до них побував екіпаж “Сфінкса”. І тут обірвалося життя командира корабля Джона Стрефорда. На одних дверях була табличка, певне, залишена друзями Джона: “Кімната Дж. Стрефорда”. Знявши шоломи, астронавти мовчки зайшли до кімнати. Невелика за розмірами, вона нагадувала номер фешенебельного готелю. Ніяких речей Стрефорда не було. Завбачливі друзі Пітер Крік і Чарлі Свенсон, мабуть, одразу врахували не тільки бажання рідних командира, а й працівників музею…

Над столом висіла чимала картина, подібна до “Золотої осені” Левітана. Житник не міг відвести очей. Здавалося, на ній весь час змінюються кольори: багряний і жовтий — на листі беріз, блакитний і світлий — на хвилях неширокої річки. Картина трішки перекосилася, і Житник став вирівнювати її. З-за полотна випав блокнот із зображенням земної кулі. Автограф свідчив, що блокнот належав Стрефордові. Житник перегорнув кілька сторінок — олівцем водила квола і непевна рука, записи були зроблені нерівним почерком. І скрізь — на полях, навіть на записах рясніли малюнки, невиразні, схожі на дитячі. Дерева, хмарки, сіножаті з копицями сіна — все це згадували астронавти, розглядаючи пожовклі сторінки.

— Хотів відтворити світ дитинства, — сказав Житник. — І, певно, соромився своїх розваг, робив це потай від Кріка і Свенсона, щоб не чути глузування. Невже невдача з космічним польотом так позначилася на психіці командира “Сфінкса”, що…

— …Він впав у дитинство? — закінчив думку борт-інженера Ветров. — Але ж ні Крік, ні Свенсон не помічали ніяких ознак захворювання, вони твердили, ніби Стрефорд до останньої хвилини залишався самим собою, що все трапилося несподівано.

— Щоб залишитися собою, він до останньої хвилини боровся з собою, — сказав Клименко. — Стрефорд вертався додому іншою людиною. Іншою. І цей блокнот, ці малюнки…

Астронавти читали перший запис: “Що за вогні привиділися мені? Що зупинило “Сфінкс”? Чому зникло бажання летіти далі?.. Пекучий біль пропікає мозок. Шукаю ліки: згадую батьків, нашу ферму з довколишніми краєвидами. Стає легше, коли малюю рідне й давно забуте. Не розумію, як міг я опинитися в космосі, а не там, де зростав. Що привело мене сюди? Чому мене не полишає цей біль, ця туга?..”

Невдовзі командир корабля “Беркут” Володимир Клименко одержав наказ стартувати з “Гери-14” до Землі.

Замість епілогу

На засіданні наукової ради у Центрі космічних польотів з доповіддю виступав Андрій Яремчук.

— …За ними пріоритет і перевага — вони першими відкрили нас, а не навпаки. Шукати засобів пробити щит було б безглуздо. Чекати вирівнювання цивілізацій на обох планетах? Навряд чи реально. Отже, залишається єдиний шлях — шлях до взаєморозуміння…

З “Гери-14” привезено щоденник Стрефорда. Його треба передати матері астронавта…

ВІЧНИЙ ШАХ

1

Адміністратор Палацу зірок, не підводячи голови, продовжував тасувати папери:

— Ні, ні… Такий матч! Такий матч… Жодного вільного місця. І тиша… Ви знаєте, яка сума штрафу за порушення тиші?

— Чемпіон — мій друг, — несподівано для себе сказала Маргет.

По обличчю адміністратора ковзнула глузлива посмішка, але він нарешті глянув на відвідувачку.

— О, даруйте, — в голосі з’явилася улесливість. — Це ви, Маргет. Пізно, як пізно ви з’явилися. Чому не попередили раніше? Могли б зателефонувати.

— Я лише вчора прибула з-за океану. І про цей матч дізналася випадково. Я ніколи не захоплювалася шахами. Лише тому, що…

— …Чемпіон — ваш друг, — поблажливо розгадував адміністратор маленьку хитрість Маргет.

— У мене справді є підстави вважати Чемпіона своїм другом, — сказала Маргет. — Ми познайомилися під час тривалої подорожі океаном. Чи ви не вірите в дружбу, яка народжується в таких мандрівках?

— Вірю, вірю, — поквапливо, з тією ж посмішкою ствердив адміністратор. — Інакше й не могло бути. Коли серед сотень, як кажуть, посередніх особистостей зустрічаються дві знамениті особи, вони обов’язково знаходять спільну мову і подають одне одному руку на дружбу.

Маргет, що звикла до будь-яких ситуацій, цього разу зніяковіла.

— Та річ у тому, що ми обоє…

Враз дівчина змовкла. Навіщо пояснювати все цьому запопадливому чоловікові?

— Мені дуже хотілося бути сьогодні присутньою в залі, де відбувається гра, — з сумом сказала вона.

— Гаразд. Я проведу вас крізь бічні двері, — посмішка мовби застигла на обличчі адміністратора. — Там є м’яке крісло для чергового.

Ніхто в залі не зауважив появи Маргет. Погляди мовчазних, наче загіпнотизованих людей були звернені до сцени. Стояла мертва тиша — жодного поруху серед болільників. Обличчя Чемпіона майже не вуло видно. Він прикрив скроню лівою рукою і, глибоко замислившись, дивився на шахову дошку. Зате його суперник, відкинувшись у кріслі, зухвало, з холодною посмішкою не зводив погляду з Чемпіона. Маргет мало розумілася в шахових комбінаціях, тому не стала оцінювати позицію на демонстраційній дошці. Але ситуація, напевне, була не з кращих для її знайомого, можливо, навіть критичною. Невже цей робот Шаген — шаховий геній, як назвали його конструктори, виявився сильнішим від самого Чемпіона? Електронний Шаген, позбавлений людських почуттів, логікою мислення збагнув свою перевагу і тепер глузував з того, хто шукав виходу із скрутного становища.

“Як він прореагує на поразку? — несподівано подумала дівчина. — За кілька днів спільної подорожі я ні разу не бачила його стурбованим чи роздратованим. Був завжди замріяний і лагідний. Хіба в ті хвилини внутрішньої зібраності і спокою він теж був заглиблений у шахові розрахунки? Але ж розмова зі мною… Ні, він тоді відпочивав. І душею, і розумом, і тілом. Його тішили безмежжя океану, блакить полудневого неба і зоряна ніч, що огортала судно…”

Маргет вийшла в фойє, присіла на краєчок довгого дивана. Раптом відчула нестачу свіжого повітря. Що це — хвилювання? Від чого? За кого? За людину, з котрою було приємно бесідувати під час тривалої і трохи нудної мандрівки? За того, хто виявився не звичайним туристом, а Чемпіоном? Хто їхав не розважатися, а боротися? Йому потрібна перемога, він не повинен…

— Здрастуй, Маргет! — Думки дівчини обірвав чийсь голос.

— О, Тімонен! Здрастуй! Прошу, сідай…

Тімонен, завжди веселий і дотепний, цього разу не демонстрував своєї ґречності, він затримав руку Маргет у своїй, але цілувати не став, сів поруч.

— Ти вже повернулася? Дивно бачити тебе тут.

— Я була в залі. Чемпіон, здається…

— …програє. Програє, Маргет. Це неймовірно. — Він хотів підвестися, але дівчина легким порухом руки затримала його.

— Ти нервуєш? Чому?. Адже торжествує людський розум, що зумів створити геніального Шагена.

— Геніальнішого, ніж людина… — Тімонен звів очі до стелі, де в сонячних променях іскрилася кришталева люстра.

Настрій і поведінка Тімонена сьогодні насторожували Маргет. Вона знала журналіста вже четвертий рік. Знала близько, як друга їхньої сім’ї, їхнього частого гостя, її батько — мер міста — завжди радів появі у своєму домі молодого репортера. “Талановитий, непідкупний хлопець. Такі рідко зустрічаються в нашому житті”. Це сказав батько якось після відвідин Тімонена, коли вони вдвох засиділися до опівночі за грою в шахи. Мати й Маргет давно полягали спати, а чоловіки ще довго переставляли шахові фігури, про щось неголосно розмовляли. За сніданком мати спробувала трохи покепкувати з нового захоплення батька, але той надто серйозно відгукнувся про Тімонена. Мати не вловила тієї серйозності у словах і продовжувала:

— Талановитий гравець і непідкупний до того ж. Не захотів програвати мерові, хоч і ризикував…

— Облиш, ти ж прекрасно знаєш, що йому нічим ризикувати. Після того, що він зробив для мене, для нас… — Батько відсунув чашку з кавою і став переглядати ранкові газети.

Вони були ще незнайомі — Тімонен і батько, коли преса розпочала друкувати фальшиві свідчення проти мера міста. Мера запідозрювали в одній судовій справі, і тонке павутиння наклепів ткалося в серйозне звинувачення. Репортер Тімонен самостійно й таємно відшукував контраргументи, докази непричетності мера до здійсненого в місті злочину. Коли під тиском громадської думки судовий процес уже ставав неминучим, в одній з газет з’явилися матеріали за підписом Тімонена. Матеріали вміщувалися в кожному номері, набували широкого розголосу, і підтасовані звинувачення тепер лопалися, мов мильні бульбашки. І доти високий авторитет мера ще більше зміцнів. Та й Тімонен, як журналіст, зажив великої популярності. Однак криміналістика не стала провідною темою його наступних статей. Останні роки він був уже відомим спортивним оглядачем, хоч Маргет не могла пригадати, щоб Тімонен розмовляв з батьком про змагання на стадіонах, про матчі, що їх називали матчами століття.

І Маргет не дивувалася сьогоднішній присутності в Палаці зірок провідного спортивного коментатора. Тімонен незворушно дивився на кришталеву люстру, в якій дробилося сонячне проміння. Його очі також блищали — сумні і зволожені.

— Ти так уболіваєш за Чемпіона? — порушила мовчанку Маргет. — Шахи ж не футбол.

— Але й футбол не шахи. — Тімонен спромігся на посмішку. — Я завжди вболівав за Чемпіона, Маргет. Я бував на багатьох шахових змаганнях за його участю. Відколи він здобув звання найсильнішого, ні разу не програв. Та річ не в тім. Сьогодні він програє не людині, а роботові. Творінню людей.

— І ти вражений?

— Так, Маргет, я дуже вражений. О, даруй, як ти опинилася тут, серед затятих прихильників древньої гри? Випадково? З нудьги? З цікавості?

— Скажи, Тімонене, ти близько знаєш Чемпіона?

— Ні, я не належу до його друзів, але ставлюся до нього… Я зустрічався і розмовляв з ним лише кілька разів. Але то були зустрічі з людиною… — Журналіст не закінчив думку, і Маргет зрозуміла, що він намагається зараз кількома словами охарактеризувати людину, з якою довелося зустрічатися, і що це йому не вдається, що кількох слів тут буде, напевне ж, замало і їх не добрати так швидко, поспіхом.

— Я теж мала з ним зустріч. Одну. Проте тривалу. — Тімонен зацікавлено глянув на дівчину. — Я подорожувала з ним на судні. Тільки я не знала тоді, що він — Чемпіон…

Дівчина замовкла. Мовчав і Тімонен. Сонячні зайчики, розсіяні люстрою, мережили білу стіну. Маргет пригадалися море біля африканських берегів, сонячні блискітки на воді. Судно стояло на рейді. Тоді вони вдвох сиділи в кріслах-гойдалках на палубі — засмаглі, в широких панамах, і Маргет пустувала, мов дівча, пускаючи маленьким люстерком сонячні зайчики.

— Я не знала, що він Чемпіон. Ніхто з пасажирів не знав. У всякому разі, він ні в кого не викликав цікавості. Зате мене пізнавали. Я помічала навіть, як дехто розкривав журнал з моїми фотографіями і порівнював з оригіналом. Впевнювався, що не помилився і має щастя подорожувати з кінозіркою. І лише мій новий знайомий не здогадувався, хто я. Отож ми обоє були однаково обізнані стосовно одне одного. І виходило, що розмовляли про все і ніколи про власні успіхи, славу. Я радію цьому. Бо обізнаність обов’язково породила б упередженість, стриманість, а то й нещирість у стосунках між нами. Нам було добре, приємно обом, ми відчували це, і довга подорож не стомила нас.

В фойє з’явився адміністратор. На мить зупинився, але підійти не зважився і знову повернув до свого кабінету.

— А я завжди знав, з ким розмовляю, — сказав Тімонен. — Тільки від того моє ставлення до Чемпіона… — Маргет сьогодні вперше завважила, як важко репортер добирає точні слова. Хоча причиною може бути неприховане хвилювання. — Він — людина насамперед. Уособлення людини в людині, її прекрасний вияв. Він не просто шахіст. Своєю грою він утверджує людину. — Думки журналіста пульсували не в логічній послідовності, а збуджувались емоціями і від того не мали конкретності й чіткості. Все ж Маргет схопилася за останню фразу:

— Хіба Шаген не утверджує сили людського розуму? Адже робот — його безпосередній продукт, наслідок чи біс його знає що… — Маргет усміхнулася, бо й сама піймалася на тому, що абсолютно точне висловлювання — справа нелегка, особливо коли робляться висновки.

— Я боюся не впізнати людину, — сказав Тімонен. — Я боюся красенів шагенів, наділених блискучим розумом. Я боюся не помітити людину, якщо вона опиниться в товаристві шагенів, і відтак втратити її.

— Ти хочеш сказати, що ми можемо втратити себе, розчинитися серед шагенів… — Маргет уперто хотіла ввійти у світ думок і образів Тімонена, щоб розуміти його одразу, з півслова. Тімонен подобався їй. Тут, у фойє Палацу зірок, Маргет здалося, що їй починає відкриватися той, інший, справжній Тімонен. Тімонен людина, а не спортивний оглядач, талановитий репортер. — Певне, можемо, — відповіла собі Маргет. — Я вже тут, у рідному місті, дізналася, з ким мандрувала по океану. Допомогли величезні реклами з портретами Чемпіона і Шагена. Людини і робота. Симпатичний Шаген привертає увагу…

— І необізнані дівчата вагаються, кому віддати перевагу, — продовжив Тімонен, однак Маргет мовчки вибачила невдалий жарт, зрештою не розрахований на потіху.

— Ти маєш написати звіт про матч?

— Я не вмію писати некрологів. Цього разу моя газета обмежиться офіційним повідомленням. Але в пресі буде достатньо славослів’я на адресу електронного Шагена і здебільшого за підписами шагенів у журналістиці.

2

Подорожній сидів у затінку під пальмою, притулившись спиною до високого стовбура. Він довго креслив бамбуковою палицею півкола на сухій землі — відпочивав і розважався, а потім став прислухатися до розмови, що чулася з-за близької огорожі. Голоси дужчали, схоже, там розгорялася суперечка. Подорожній спроквола підвівся, накинув на палицю сплетені із міцної трави три невеликі торбинки й пішов туди, де наростав гамір. Суперечку вели троє — батько і двоє синів. Поява стороннього була несподіваною. Галас обірвався, як тільки чоловік шанобливо мовив найввічливіше вітання в Декані. Затим він попросив напитися, і батько звернувся до меншого сина:

— Чанда, наш гість хоче втамувати спрагу. Набери води і вгамуйся сам. Ашмака має досить гарних дівчат. А дочка вчорашніх ворогів не принесе щастя нашому роду.

Старий наблизився до подорожнього:

— Ти, бачу, не з тутешніх. Якщо стомився, заходь, спочинеш. Будеш гостем. Зготуємо їжу й нагодуємо. Хвала Вишну, багато рису вродило. Ну що зупинився? Старий Валлі Уллах справді дуже сердитий сьогодні, але гостей він завжди радо приймає. Сонце обігріває всю землю, але найдорожче — людське тепло.

— Я ціную доброту твою, Валлі Уллах, — схилився в поклоні незнайомець. — Хай буде злагода в твоїй сім’ї, і серце твоє хай буде щедрим і ласкавим для дітей твоїх, для всіх і кожного.

— Серце моє, пришельцю, витримує біль великий. Чанда, син мій нерозумний, хоче накликати горе на себе і на всю родину.

Чанда приніс кухоль з водою, чемно подав гостеві. Батькові слова соромили його, і він ладен був зникнути геть, не слухати, як Валлі Уллах доводитиме гостеві синову невдячність і неслухняність.

— Чим засмутив і викликав гнів син твій, добрий Валлі Уллах? — надпивши з кухля, запитав незнайомець.

— Я поділюся з тобою горем своїм, співчутливий госте, — мовив Уллах. — Але спочатку ти мусиш сказати, звідки родом — з Декана, з Гупти?

— Гаразд, допитливий Валлі Уллах. Ти хочеш знати, кого приймаєш у себе. Я пройшов немало доріг. І зустрічав багато людей. Добрих і злих, нікчемних і мудрих. Я мандрую по світу так довго, що став забувати своє ім’я. І рід мій залишився далеко за горами, ріками й морями. Гупта і Декан — невідомі мені краї. Я пройду тут, як проходив досі по інших державах, і залишаться зі мною хіба що спогади про зустрічі з людьми, та й то не з усіма: багато схожого повторюється в путі, і не до всього з’являється пристрасть, а без пристрасті мовчить серце і розум. Стираються, припадають пилом, змиваються дощами мої сліди на дорогах і бездоріжжі, зникає з пам’яті бачене і почуте. Та кріпить силу і волю мою жадоба пізнання людей та світу.

— О життєлюбний мандрівнику! Розмова з тобою знімає тягар з душі. Яким би довгим не був твій шлях, не поспішай, побудь у нашій родині. Ти, бачу, належиш до мудрих людей, і слово твоє я цінуватиму, і поради в тебе проситиму. Тільки як звертатися мушу?

— Честь мені виявляєш велику, довірливий Валлі Уллах. Та не зловживатиму я ні довір’ям, ні гостинністю твоєю, але слухатиму тебе охоче, аби гнів не туманив твоїх очей, аби серце зазнало спокою. Називай мене… Ранадів.

— Чандо, Брахмо! Йдіть збирати джгут без мене. Я побесідую з Ранадівом. Стривайте, покличте сюди сестру Лейлі. Чи не заснула, бува, біля річки?

Лейлі наполохано підбігла до батька, соромливо привіталася з незнайомцем.

— У нас сьогодні гість, — сказав Валлі Уллах. — Потурбуйся про обід.

Дівчина кивнула головою і швидко сховалася за дверима хижі.

— Росте без матері, — сумно мовив Валлі Уллах. — Важко їй. Чанда хоче одружитися, каже, що сестрі тоді буде легше. Хай би одружувався. Тільки зрадив хлопцеві глузд. Затявся зганьбити честь сім’ї і жителів Аш мака. Розсуди, Ранадіве. Він покохав дівчину з сім’ї, ще приїхала до нас з Паталіпутри — столиці наших ворогів

— Колишніх ворогів, — усміхнувшись, сказав Ранадів

— Авжеж, — погодився Уллах. — Але чи може вчорашній ворог сьогодні стати другом? Чи можу я приймати в себе, цілувати, сидіти поруч, жити разом з убивцями мого батька й брата? Ні, Ранадіве. Навіть на тілі залишаються сліди від ран, а в серці рани не заживають, кривавляться, печуть боляче, нестерпно. Любов до чужої дівчини засліпила Чанду.

— Розсудливий Валлі Уллах! А чи не засліплює й тебе давня ненависть до жителів Гупти? Ти не лікуєш, а ятриш свої рани. Ти мав би радіти мирові й любові, що єднає людей. Війни звеличують переможців ціною крові і горя інших, любов же звеличує всіх, приносить не сльози, а радість.

— Але ж на моїх очах ще не висохли сльози тяжкої втрати, — з гіркотою кинув старий.

— Щастя сина висушить їх, — сказав Ранадів. — Якщо, звичайно, ти бажаєш щастя синові.

— Ти, хто набирався мудрості в різних краях і державах, вважаєш, що батьки повинні поступатися дітям?

— Батьки мусять розуміти дітей, а діти — батьків. Не гнів, а любов допомагає найсправедливіше судити про людські вчинки і діяння. Ти, Валлі, змучений давнім горем, не хочеш зійти з тієї стежки, де воно спіткало тебе. Ти оглядаєшся довкола зацькованим звіром, що ладен мстити не тільки мисливцеві, а й сумирному пастухові. В батьках коханої твого сина ти вбачаєш своїх ворогів, убивць. І лише тому, що вони прибули в Ашмака з Паталіпутри. А син хоче ступити на іншу стежку, де ходять люди доброзичливі, незлостиві. Тож не тримай його за руку, не використовуй батьківське право не з честю. Інакше тебе не обминуть страждання рідного сина, і потім ти клястимеш себе…

— Ти, Ранадіве, хочеш примирити мене із сином. А чи не краще було б, щоб Чанда не перечив і слухався мене, щоб поважав батька і виконував його волю?

— Твоя ненависть до тих, з ким ворогував колись Декан, має поступитися любові Чанди. І тоді він поважатиме тебе не менше, ніж досі. Що може бути важливіше сімейної згоди і миру між Деканом та Гуптою? У тебе було довге життя, Валлі Уллах. Передай дітям добро душі своєї, а не власний гнів. Бо гнів породжує лише гнів…

За розмовою Валлі Уллах і Ранадів не помічали, що Лейлі вже давно стоїть під пальмою, не зважуючись подати голос. Дівчина надто поважала батька і жодного разу не засумнівалася у справедливості його вчинків. Вона завжди слухалася батька й старших братів і як винагороду мала любов і повагу рідних. То тільки останнім часом з’явилася незлагода в сім’ї. Лейлі боліла душа, вона плакала потай, бо не знала, як примирити батька і брата. Звичайно ж, в усьому винен Чанда, він покохав дівчину з чужого і ворожого роду. Чанда не знатиме щастя, коли йде наперекір своїм рідним. А Брахма мовчить, не перечить батькові і вголос не підтримує брата. Може, вони заодно? Тільки до чого веде цей подорожній? Правий не батько, а Чанда? Але ж Валлі Уллах сам давав розумні поради не одному жителеві Ашмака. Лейлі пишалася з того. Тепер вона бачить по обличчю старого батька, як тяжко й розпачливо йому, хоча подорожній і намагається говорити лагідно. Проте слова боляче торкаються серця, породжують сумніви. Батько вже не так упевнено засуджує наміри Чанди. Він завагався, як ото колись з малою Лейлі на руках.

Дівчина пам’ятає страшну зливу, після якої загинули дерева, утворилися нові ріки і вони з батьком не могли дістатися додому. Вечоріло, здавалося, злива повториться, тоді вже напевне… У батькових очах не було страху, але вони горіли дивним вогнем. Мала Лейлі тремтіла, мов у пропасниці, з переляку чи від хвороби, а Валлі Уллах, сновигав по берегу, шукаючи броду. Нарешті він підняв Лейлі над головою і ступив у розбурхану воду. Дівчинка тремтіла зраненим пташеням, хотіла крикнути: “Батьку, назад!” Проте не стачало їй сили. Батько йшов, міцно стискаючи Лейлі, ставало все глибше й глибше, але він не вертався. Коли ж хвиля плеснула на її ноги, вона здригнулася і завмерла: голова батька зникла під водою, але він ішов, тримаючи доньку на піднятих руках. Лейлі вже пливла захлинаючись. Ніби мертву, виніс її батько на берег, притис до грудей і побіг мов несамовитий…

Лейлі здригнулася, почувши батьків голос:

— Вже маємо обід, дочко? Неси сюди, у затишок. Будемо частувати гостя на свіжому повітрі.

Їли мовчки, наче забули початок розмови.

— Пекуче сонце уповільнює мою мандрівку, — нарешті озвався Ранадів, витираючи спітніле чоло.

— Сонце дарує нам радість життя, — сказав Валлі Уллах. — Де ти був, Ранадіве, коли голова Раху наздогнала Сонце?

— Стояв збоку дороги і думав про Аріабхату,[1] — відповів подорожній.

— Про якого Аріабхату?

— Аріабхату з вашого Ашмака. Я думав про нього й сьогодні, коли слухав тебе. За чварами і війною між Даканом і Гуптою ніхто не зацікавився Аріабхатою. А саме він уславить навіки своє ім’я і твою землю Ашмака, прозірливий Валлі Уллах. Він — найученіша людина серед вас. Зустрівся б ти з ним — і зрозумів, що не демон Раху переслідує Сонце.

— Не демон Раху?! Що ти говориш, Ранадіве? Ти, мабуть, забув священне письмо?

— Демон Раху… демон Раху, — спокійно мовив подорожній. — Я чув, як повторювали ці слова перелякані люди, коли серед білого дня стало зникати Сонце і з’явилися зорі, мов уночі. Коли ж поступово сповзала тінь, усі знову раділи Сонцю і вславляли бога Вишну.

— Дивна мова твоя, Ранадіве. Ти знаєш якусь таємницю зникнення Сонця? Але ж священне письмо… І я, і діти мої — сини Чанда і Брахма, дочка Лейлі, всі жителі Ашмака можуть розповісти, чому пропадає Сонце. Ти не вчився грамоти, Ранадіве? Однак ти з дитинства мав слухати жерців-брахманів. Лейлі, підійди ближче, — обернувся Валлі Уллах до дочки і, вже звертаючись до подорожнього, пояснив: — Лейлі як рідну люблять у сім’ї жерця Пусалкара. Лейлі переповідає мені все, чому навчає її освічений Пусалкар. Ці знання — із древніх і мудрих книг. Можливо, Ранадіве, й ти, як я, ніколи не тримав тих книг у руках? Розкажи нам, Лейлі, про демона Раху.

Дівчлна подивилася в небо, ніби переконуючись, чи є Сонце, потім перевела погляд на батька, подорожнього. Вона любила розповідати братам і батькові цікаві історії із священного письма. Однак сьогодні її слухатиме незнайомець, котрий насмілився перечити батькові і, певне ж, знає щось таке, що невідомо іншим. Можливо, навіть самому Пусалкару. Але ні, для Пусалкара немає таємниць. Ще ніколи жрець не залишав без відповіді будь-яке запитання Лейлі. Батько й гість уже дивляться на Лейлі, і вона набирає рішучості в голосі:

— На найвищій горі Меру — центрі світу, зібралися боги з надією знайти амріту — напій вічного життя. Вони хотіли позбутися старіння і смерті, щоб перемогти своїх постійних ворогів — демонів-асурів. Всемогутній Вишну порадив їм укласти мир із асурами, бо тільки спільно можна зорати океан і добути там жадану амріту. Згоди було досягнуто, і почалася виснажлива праця. Знемагали боги й асури, прагнучи наповнити чашу амрітою.

Коли ж нарешті це вдалося зробити, асури жадібно кинулися скуштувати священного напою. Тільки Вишну, збагнувши, яке зло назавжди поглине світ, сховав неоціненний дарунок, а потім віддав його богам. Гнів асурів не знав меж — вони втратили надію на безсмертя. Проте один із них — хитрий демон Раху — все ж зумів ковтнути амріти, з’явившись в образі бога. Але Сонце і Місяць розгадали його підступний намір. Сповнений великого гніву, Вишну відрубав демону голову. І звалилося тіло асура з небес, лише голова залишилася безсмертною через той ковток амріти. Відтоді й літає в небі голова Раху, переслідує Сонце і Місяць, хоче помститися їм. І як тільки вона наздоганяє їх і ковтає, відбуваються сонячні і місячні затемнення…

Гість уважно слухав розповідь дівчини. А Валлі Уллах, задоволений знанням і красномовністю дочки, ствердно кивав головою. Коли ж Лейлі скінчила, звернувся до Ранадіва:

— Те, що ти зараз почув, відомо дорослим і дітям. Твоя необізнаність лише дивує. Певне, справді ти примандрував до нас із далеких країв і по-новому відкриваєш для себе світ.

— Правда твоя, Валлі Уллах. Я з далеких країв і прагну більше спізнати світ і людей. Але людям Декана мала б бути відомою не тільки казка, вигадана жерцями про голову Раху, а й діяння Аріабхати з Ашмака. І час уже прислухатися до слів його: “Місяць затемнює Сонце, і Земля своєю величезною тінню затемнює Місяць…” Не священне писання, яке твоя донька вивчає у Пусалкара, а книга “Аріабхатія” розкриває небесні таємниці.

— Ти сієш сум’яття у моїй душі, Ранадіве. Лейлі, залиш нас із цим чоловіком. Жахливий день випав мені… Зранку гнівив найменший син, а тепер пришелець забирає спокій демонською проповіддю.

— Я надто поважаю тебе, Валлі Уллах, щоб завдавати нових прикрощів. Я хочу поділитися з тобою лише крихтою знання, яке маю, бо знання — це світло для душі: І морок ночі не здається таким страшним, коли у небі сяє хоч одна зірка. Хіба не так? Тоді чому ж ти боїшся слухати мене? Чому довіряєш Пусалкару? Лише тому, що він — жрець? Але ж краще вірити мудрецеві і вченому. Вірити Аріабхаті. Я розкажу тобі про Аріабхату. Якщо ти досі не чув його імені, то Лейлі, сини твої, внуки і правнуки вимовлятимуть це ім’я як рідне. Люди Декана і Гупти, всієї Індії складатимуть велику шану Аріабхаті. Може, це буде не скоро, тільки буде обов’язково. В майбутньому. Чому ж ти, Валлі Уллах, повинен позбавити себе відчуття гордості за те, що жив в один час із Аріабхатою, на одній землі, під одним небом, під одним Місяцем і Сонцем і розумів причину затемнення двох світил так само, як Аріабхата?

Вони просиділи решту дня і більшу частину ночі. Ранадів стомився від розповіді, а Валлі Уллах — допитливий, схвильований господар, здавалося, й не думав спати. Довго не могла заснути й Лейлі, бо кружляли думки навколо появи такого дивного гостя. Досі вона вірила лише батькові й Пусалкарові, а тепер її стривожили слова про Аріабхату. Хто він, цей Аріабхата, що, не боячись ніякої кари, взявся заперечувати священне письмо?

Уранці не було радості на обличчі Валлі Уллаха, і він уже не виявляв попередньої гостинності до Ранадіва. А Ранадів, розв’язавши одну із торбин, вмостився у затінку. Потому став виймати з вузлика невеликі фігурки чорного і білого кольорів. Підійшов Валлі Уллах, в очах зблиснула цікавість.

— Сідай, господарю, — сказав гість. — Я хочу чимось віддячити за твою доброзичливість. Бо мав намір сьогодні продовжити свої мандри.

Ранадів поклав на землю невелику квадратну дощечку — теж з білими і чорними клітинками, і почав розставляти на ній фігурки.

— Слухай уважно, Валлі Уллах. Я вчитиму тебе грі, де однаково потрібні мудрість і рішучість, спокій і ризик. Ти запитаєш: а навіщо мені така гра? О вельмиповажний Валлі Уллах! Я вірю в часи, коли талант воїна і полководця проявлятиметься не в грізних битвах і не вимірюватиметься кількістю загиблих і взятих у полон ворогів. Бо зникне гнів, подібний тому, який сьогодні ще ятрить серце жителів Гупти й Декана. Залишаться на землі лише поєдинки розуму, поєдинки для загартування волі й духу чи ж просто для розваги або відпочинку. Коли ллється кров — гине життя. А людина має жити, утверджувати себе в добрих діяннях. Та ти сідай, сідай. Ти захопишся цією грою і сини твої теж. Ти навчиш її своїх родичів і сусідів. Її знатимуть усі народи в усіх країнах.

І другого дня Валлі Уллах не відпустив Ранадіва. Старий не квапив навіть синів до роботи, а змусив дивитися, як грає він з гостем. Чанда і Брахма зацікавлено стежили за грою, хоча й не могли до кінця зрозуміти батькового захоплення.

Але настав час прощатися. Ранадів знову прив’язав свої торбинки до палиці, залишивши збудженому Уллаху обіцяний подарунок — нову гру.

— Скажи, Ранадіве, невже обов’язково одному з двох завжди бути сильнішим розумом? — запитав господар.

— Чому ж, двоє можуть бути в однаковій силі. Але прийде третій… А третього переможе четвертий.

— Отже, непереможних не буде ніколи! Але ж з-поміж усіх людей можуть зустрітися рівні силою!

— Рівні у певний момент… Бо ця гра, дорогий Валлі Уллах, — боротьба не лише умів, а й почуттів, емоцій, настрою. І все ж… Чи прийде час, коли не виявиться переможця? О, нелегко заглянути вперед, через століття. Та здається мені, то вже буде час, коли люди побувають на інших планетах і не боятимуться, що їх проковтне разом із Сонцем і Місяцем голова демона Раху.

Ранадів став прощатися з господарем, його синами і донькою.

— Хто б ти не був, мандрівнику, — сказав Валлі Уллах, — але хай дорога твоя буде щасливою, щоб не зазнавав ти лиха і страху… Хай бог Вишну оберігає душу твою і не. допускає більше гріховних помислів, які хочуть вкрастися у розум твій…

— Ти жалієш мене, добрий Валлі Уллах… Прощай! Щастя прийде у твою сім’ю по любові і злагоді дітей.

— Стривай, Ранадіве. Моя донька співатиме свою найкращу пісню. Візьми її в пам’ять, як спомин. А ти, Чандо, принеси мриданг.[2]

Звуки мриданга залунали біля хижі старого Уллаха. І сполохано-ніжно залунав дівочий голос: “Не ховайся, місяцю, за темну хмару, бо твоя тінь лягає на моє серце! І воно заплаче, якщо ти знову не з’явишся поміж зорями. Я заблукаю в пітьмі, бо загублю стежку додому…”

3

Чемпіон не помічав колючої зверхності в очах Шагена, не відчував напруженої тиші в залі. Ситуацію на дошці він оцінив раніше, і за столом його затримав несподіваний спогад з дитинства. Чемпіон сидів замислений, чим викликав співчуття і жаль у своїх прихильників. Але він уже забув про партію, яка закінчувалася гірким фіналом, забув про час, що може звалити прапорець на шаховому годиннику… Ні, він майже ніколи не потрапляв у цейтнот, завжди грав легко, впевнено, швидко. Тепер йому стало просто байдуже, як характеризуватиметься його поразка. Скоріше всього: “потрапив під невідпорну атаку білих і…”

Спогад огортав, наче сон.

“…І чому він не здається? — думав хлопець, сповнений передчуття близької перемоги — за якихось три ходи. — Батько ж розуміє, звичайно ж, розуміє безнадійність становища…” А батько довго, дуже довго міркував над черговим ходом. Нарешті поставив слона на поле, де він мав безславно загинути, прикриваючи короля. “Я взяв тоді слона без вагань, — відзначив Чемпіон. — То було абсолютно логічно…”

Батько навчив п’ятирічного сина грати під час відпустки на заміській дачі. Хлопчак одразу збагнув суть найпростіших комбінацій, проте особливого захопленя грою не було. Іноді батько навмисно розташовував свої фігури так, щоб він міг застосувати один із засвоєних уже варіантів. Але тільки в десятирічному віці син по-справжньому уподобав шахи. Грати з ним ставало все складніше, і батькові годі було думати про поблажливе ставлення до юного суперника. Все частіше партії закінчувалися внічию. Але чим більше й очевидніше син прагнув перемоги, тим винахідливіше захищався батько.

Того дня він уперше обіграв чемпіона школи. І хоча радість переповнювала груди, хлопець вирішив змовчати вдома: ввечері він ніби між іншим запросив батька до шахівниці. “Якщо погодиться — виграю”, — чомусь шпигнула думка. Батько поклав на коліна книгу, ніби роздумуючи над прочитаним, і дав згоду: “Сьогодні ти знову хочеш атакувати. Що ж, я вже давно обороняюся. Оборонятися, як і боротися, в житті треба до останнього…”

“Я взяв слона, а навколо чорного короля жалюгідним захисником став танцювати кінь. Його теж потрібно було вдарити. Щоб не заважав… Це було теж логічно. І тоді раптово й божевільно — з шахом! — біля самісінького білого короля опинилася тура — остання фігура чорних. Це вже нагадувало самознищення. Чи ж самознищення? її не можна було брати, бо чорний король не мав ходу. А шлях трьом чорним пішакам, які ще залишалися у ворожому стані, давно перекрили білі пішаки. Залишати на дошці чорну туру — останнього смертника — не позбутися від неї вічного шаха!..”

Хлопець зрозумів це, хоча й продовжував пересувати по дошці свого короля, який не міг уникнути шаха. Зрештою він забрав-таки чорну туру, а батько стомлено усміхнувся: “Бачиш, сину, у шаховій грі діє дивний — чи, може, й справедливий — закон. Коли король сам змушений іти на смерть, залишившись без будь-яких шансів і можливостей, навіть суперник не вважає це за власну перемогу. Інша річ, коли короля переслідують, а він, шукаючи захисту або намагаючись врятуватися втечею, все ж потрапляє у пастку. Ти, сину, зіграв сьогодні свою найкращу партію. І не страждай, що очікуваний успіх зник, мов привид. Відтепер ти сміливо зустрічайся із сильнішими партнерами. Мого арсеналу вже замало, щоб допомогти у твоєму шаховому озброєнні…”

Спогади обірвалися, і Чемпіон несподівано виявив, що позиція на шахівниці дуже нагадує закінчення тієї давньої партії, проведеної з батьком. І Шаген зараз спраглий перемоги, як колись він сам. Чемпіон жертвує слона… Шаген блискавично бере… Хід конем — і негайно хід у відповідь. Тоді Чемпіон наближає свою останню туру до білого короля й оголошує шах… І знову шах… Вічний шах!..

Розгублений Шаген наче закляк, втупившись у шахівницю. Грізну силу являли білі фігури. Проте суворий закон гри позбавляв Шагена звання переможця.

…Чемпіон з’явився у фойє, де його одразу помітили Маргет і Тімонен.

— Давай підійдемо, — сказала дівчина. — Ми ж знайомі.

— І ви… були в залі? — Чемпіон затримав погляд на Маргет. — Я, певне, розчарував і вас, і Тімонена. Цей електронний геній був справді близький до перемоги…

— Не треба про гру, — попросила дівчина. Але Тімонен, за звичкою репортера, запитав:

— Ви знаєте, де він припустився помилки?

— Був момент, коли я вже хотів визнати поразку, — сказав Чемпіон. — Де він припустився помилки… Ні, Шаген діяв рішуче і логічно. Логічно… Розумієте, в останню мить мені допоміг спогад з дитинства…

— Отже, почуття для шахіста… — пожвавішав Тімонен.

— Не треба ні про логіку, ні про почуття, — знову втрутилася Маргет. — Ти ж не збирався писати репортаж про цю зустріч. І взагалі хотів піти з журналістики…

— Так, Маргет, і тепер мені буде легше це зробити. Спокійніше, Бо залишається віра в людей.

— Ходімте до мене, — раптом сказала дівчина. Чемпіон і Тімонен переглянулись між собою. — Я дуже прошу. І батькові буде приємно… Не відмовляйтеся, будь ласка.

А в цей час до головного редактора газети, де працював Тімонен, дзвонили з Інституту космічної навігації. Обговорювалася кандидатура кореспондента, котрий міг би взяти участь у тримісячній космічній подорожі. Головний назвав Тімонена.

ДАРИНІЯ

Вони зупинилися за кілька метрів од нього. Схвильований Бенкс гарячково намагався вгадати, звідки гості. Із Землі? Чи, можливо, з іншої планети? Невпевненими рухами показував, що можна зняти скафандри. Нарешті один із них підступив ближче, і одяг космонавта впав під ноги. Бенкс здригнувся, побачивши обличчя юнака. Той усміхався блакитними очима, простягаючи руку:

— Вітаю вас, містере Бенкс!

…Сиділи на березі неширокої річки, і Майкл Роуз не міг повірити: хіба це справді далека загадкова Даринія? Хіба він справді здійснив міжзоряну подорож? Ні, скоріше зійшов з поїзда на тихій станції і пішки дістався рідної ферми в Огайо. Вона десь недалеко, за цією річкою. Отак студентом приїздив на літні канікули і, бувало, по кілька годин замріяно просиджував з вудочкою сам а чи в сусідстві сеньйора Мартіні. То невже перед ним легендарний живий космонавт Річард Бенкс, а не огайський рибалка?

— Неймовірно, що ви — це ви… — Майкл вдихнув глибоко, на повні груди. — На подвір’ї центру встановлено пам’ятник вам і вашим друзям, Стенлі Гріффіту. Перед польотом ми довго стояли там мовчки.

— Пам’ятник мертвим і живим. Поруч. — Бенкс переживав зустріч інакше, ніж сподівався. Приречений на чекання, він був переконаний, що зустріч все-таки відбудеться. Тільки наслідки ніяк не міг передбачити. Тепер він мав багато розповісти і пояснити. Однак певності не було, чи правильно сприйматиметься його зізнання, оцінка подій, що відбулися. Бо тлумачити все можна по-різному — як виправдання, каяття або ж утвердження власних чеснот. “Ні, хай послухає мій перший гість правдиву розповідь. Не розповідь, а сповідь. І судить, як підкаже сумління”.

— А може, Майкл, краще бути пам’ятником? З ознаками людської подоби, але без думок, рухів, без вчинків, що приносять втіху і страждання.

Роуз здивоване, перевів погляд від річки на Бенкса. Не розумів, до чого мова.

— Я теж нагадував тут пам’ятник. На чужій планеті, де природа така ж? Як і на Землі. Тільки планета чомусь незаселена. А може, й заселена розумними істотами десь в інших місцях, не знаю. Бо я не зважувався, та й не хотів нікуди мандрувати звідси. Часом здавалося, що мене не послано в космос, а виштовхнуто силоміць…

— Ви не хотіли летіти?! — Майкл вп’явся очима в обличчя спохмурнілого Бенкса.

— Зовсім інше. Політ відбувся з волі незвичайної людини, але не з прикусу, ні. Однак із польотом не треба було поспішати. Лише двоє сумнівалися в його успішному завершенні — сам головний конструктор і я.

— Сумнівалися? Але ж Стенлі Гріффіт…

— Геніальна людина. Проте і в генія, виявляється, обмежені можливості. Ось хоч би й нестача часу. Гріффіт не відклав польоту, бо хотів померти зі славою, яку він заслужив. А причини для вагання були. Спроектовані двигуни не могли витримати перевантаження на зворотному шляху. Сумніви, на жаль, підтвердилися.

— І ви…

— І я все-таки полетів.

— Свідомо пішли на злочин…

— Що ж, звинувачення перше. Не безпідставне. У мене немає адвокатів. Тоді хоч вислухайте до кінця.

Напередодні польоту я залишився наодинці з Гріффітом у його кабінеті.

— Ми не можемо йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки самі почуватимемося егоїстами і самолюбцями, — кинув я докір шефові.

— А саме прагнення полетіти першими на нову планету вже не егоїзм?

Я відчував, що шеф говорить непереконливо, щось не те, але для заперечення не знаходив достатніх аргументів. Сам губився у протиріччях.

— Мені нелегко розлучатися з тобою, — продовжував тим часом Гріффіт. — Ти один справжній учений. Нас буде двоє. Я — тут, ти — там.

— А жертви?

— Що жертви? Ми посилаємо трьох: тебе, пілота і асистента. Пілот і асистент морально готові до смерті. Вони сказали про це. Пам’ятаєш засідання великої ради? Голова комісії по підготовці польоту теж не впевнений у щасливому закінченні. Але я переконав усіх. Мені повірили.

— На жаль…

— Чому на жаль? Мій егоїзм, як ти кажеш, не такий страшний. Життя тобі гарантовано. А пілот і асистент у будь-якому випадку обезсмертять своє ім’я.

— Ви теж…

— І я. І ти. Я тридцять років чекав цього дня. Відколи молодим професором переступив поріг Інституту космічних польотів.

Гріффіт підвівся з крісла, підійшов до вікна. Він уже не обмацував мене блискучим гострим поглядом, а говорив кудись у простір. Його білі руки, сухі, старечі, зовсім не випещені, довгими пальцями вп’ялися у віконну раму. Мимоволі я подумав про орла, приборканого в клітці. Цієї миті я не бачив Гріффітових очей, але чув голос, від якого ставало моторошно.

— Поріг інституту… Тоді я піднімався мармуровими східцями до широчезних дверей і серце моє билося в грудях як дзвін. Ні, не від швидкої ходьби. Я не поспішав. Я лічив кожен свій крок і повторював одне: “Батьку, твій син іде до вершини слави. Клянусь тобі, батьку, що досягну її. Я вже в дорозі…”

У тебе нема рідних, Річарде. І я не знаю, чи клявся ти кому-небудь досягти мети. А мене супроводжував батьків наказ і заповіт. Бо батько першим повірив мені. Мій батько… Гадаєш, Річарде, він був сенатором? Мільйонером? Губернатором штату? Ні, він був звичайнісіньким автомеханіком. Коли в семирічному віці я з автомобільного мотлоху змайстрував оригінальну, хоч і нескладну машину, батько вперше за цілісінький день жодного разу не гримнув на мене за те, що я погано допомагаю в гаражі. А ввечері він сказав матері: “Хлопцеві треба вчитися”.

Я не розповідатиму, Річарде, що коштувало батькові моє навчання. Але… В коледжі я тяжко захворів. Майже півроку пролежав у невідомій клініці, а коли вийшов звідти, дізнався: то була одна з найкращих і найдорожчих клінік у США. Вдома я пережив страшне сум’яття думок і почуттів. Постарілий батько, спорожнілий будинок… “Ти не журися, сину, — тихо втішав батько. — Ти одужаї, і хай буде хвала життю. Ми збідніли. Це так. Плата за твоє лікування забрала найдорожчі речі. І віллу…”

Річарде, я ніколи не забуду батькових очей, повних сліз. Ти не відаєш, що означало продати віллу, стареньку віллу на березі моря. Вона діставалася у спадщину не одному поколінню Гріффітів. Бо у Гріффітів колись теж був багатий родич… Вілли не стало. І ми — я, мама, троє менших братів, і ніхто з іменитих знайомих уже ніколи не почуємо від батька слів, мовлених з такою гордістю і ніжністю: “Наша сім’я проведе вихідний на віллі…”

— Ти вже дорослий, Стенлі Гріффіт, — продовжував батько. — Ти мусиш будь-якою ціною закінчити навчання. Я не помиляюся в тобі, мій сину. Тебе не обмине слава. Ти матимеш гроші, свою віллу, не одержану в спадщину. Ще красивішу, куплену тобою. О, я теж хотів би побачити, як зухвалі бізнесмени вважатимуть за честь познайомитися з тобою…

Бачиш, Річарде, батько справді не помилився. Мільйони доларів стояли за кожною рискою схеми, яку я креслив, працюючи в космічному центрі. Хто з мільйонерів міг порівнятися зі мною? У мене з’явилася фантастична сума, що не піддавалася рахунку. Машини, літаки, вілли — на берегах озер і річок… Я мав усе, лише одного неспроможний був повернути — батькового життя. Він загинув задовго до того, як я дістався вершини такої слави. Його вбили — дико й безглуздо… Захмеліла компанія молодиків під’їхала до гаража, де служив батько, і захотіла навести блиск на брудних машинах. Батько був звичайним автомеханіком, але людиною гордою. Він міг швидко розібрати і скласти машину, відремонтувати її, але чистити на догоду нахабам… Молодики виявилися садистами…

Ти гадаєш, Річарде, що убивці були покарані? Як би не так! їхні родичі — найбагатші особи штату — зуміли вплинути на суд. І ось я вперше поклявся пам’яттю батька…

Слава, як поняття абстрактне, мені не потрібна. Але вона має матеріальний вияв — дає гроші. Сьогодні моя слава потрібна дітям і внукам. Серед них, мабуть, не буде ще одного Стенлі Гріффіта. Я залишу їм свої мільйони і вілли…

Головний різко повернувся до мене, і його сива голова з блідим обличчям опинилася в чорній рамі вода. Мені знову стало моторошно: я побачив портрет генія у траурному обрамленні. Раптова жалість і співчуття до шефа охопили мене. Я ледве вловив нитку нашої розмови, яка вже було обірвалася після такого щиросердного зізнання Гріффіта.

— Але чи варто навіть усвідомленою смертю інших людей здобувати собі славу? — заперечив я.

— А я, друже мій, уже думаю не про славу — вона є, а про безсмертя. Безсмертя — варто. Прошу, не згадуй божевільного пращура Герострата. Руйнування не тотожне творенню. А тому ми свідомо йдемо на ризик. І на смерть…

— В ім’я чого?

— В ім’я людини. Не тільки заради особистої слави…

— В ім’я людини? Якої? Майбутньої? Жертвувати сучасниками…

— Досить. Демагогія завжди безплідна. У тебе є час. У твоїй згоді певен. Як певен і в тому, що про нас нащадки скажуть: “Вкрили себе космічною славою…”

— Так кажуть про померлих. А я ще хочу жити.

— І житимеш. З космічною славою… — Тут шеф, як здалося мені, зашарівся. Бо сумною іронією зазвучало таке поєднання слів. Він знав, що в стосунках зі Славою Плучек — моєю нареченою, не все було гаразд.

Я й зараз дотримуюся думки: Гріффіт був геніальною людиною. Можливо, через те я й вагався у виборі; “А якщо головний конструктор має рацію? Наш політ, безперечно, прискорить освоєння всесвіту. І потім, хіба з тисячі шансів немає одного рятівного?”

Тієї ночі я вирішив остаточно: в “Аскольді” полечу. Хоч би й тому, що на Землі залишатися буде безглуздям. Замість мене пошлють Віллі Бредфорда. Головний не відкриє йому всієї правди. А якби й відкрив, той не відмовився б від польоту. Вїн погодиться з шефом в основному: треба… Я не боявся за престиж, але моя відмова од польоту, звичайно ж, відштовхувала б друзів. Скажи їм про сумніви, про можливу аварію — не повірять, сміятимуться, мовляв, боягуз шукає об’єктивних причин. До того ж комісія все перевірила, дала згоду на політ. І Гріффіт, зрештою, був відвертим зі мною тому, що добре знав мене. Я не шкодую власного життя, ні. Докори сумління за неминучі жертви… Легше стало б, якби правду знали всі. Ах, комісія… Тоді б вона не дозволила нікому вилетіти на “Аскольді”. Я відчував таку безпорадність, що навіть не злякався майбутньої самотності там, на Даринії.

Ви розумієте, що вранці я дав згоду. Шеф вдячно тиснув руку, хотів щось додатково пояснити, але, зрозумівши мій стан, всунув невеличку інструкцію, сказавши: “Тут усе…”

Із супроводжуючих останнім прощався Гріффіт. Я нічого не чув і нічого не розумів з того, що говорили друзі і знайомі. Лише слова шефа і погляд з вологим відсвітом повернули мене до реального:

— Я нізащо б у світі не ризикував тобою даремно. Зі мною не залишається рівних тобі. Я теж переноситиму тяжку самотність, доки не почую звістки з Даринії. Гуд бай!..

У нього чомусь була батьківська прив’язаність до мене. Невже тому, що я не мав рідних, а людей поділяв тільки на добрих і злих?..

— Гріффіт не переніс катастрофи у космосі, — після довгої мовчанки глухо обізвався Майкл Роуз. — Тяжко хворий, він повторював одне: “Помилки не було. Бенкс залишився живим. Чому ж не сповістив про себе? Кому і за що він вирішив помститися своєю мовчанкою? Людям? Мені?” А справді, Бенкс, кому ви мстили?

— Це не помста. Повторюю: людина не має права йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки в неї є хоч крихта того, що суперечить поняттю людяності.

— Але якби “Аскольд” повернувся на Землю, ви б простили головному все? Чи не так? Екіпаж залишився б живий…

— Можливо.

— Отже, наперед приготували два присуди одній людині — абсолютно протилежні. Дивний компроміс із власною совістю. І очевидна непослідовність. Зрештою я не можу бути суддею між вами і Гріффітом. Бо віра у вас обох і ваших загиблих друзів привела мене сюди. І ще я знаю — пращури наші відкривали світ, природу, вмирали за наукову істину в далеко не ідеальному суспільстві. Порівняно коротке життя людини не дає їй права чекати ідеальних умов для виявлення свого таланту чи генія.

— Друже, не забувайте, якого рівня розвитку досягло людство там, на Землі. А я знав правду про того, хто благословляв нас на політ. Тому й змушений був прийняти якесь остаточне рішення. Ще в дорозі я думав про те, що чекатиму тут, на чужій Даринії, інших, посланців Землі. Зі світлими помислами, без тіні марнославства. І, може, діждуся. Вони збудують ракету, яка виключатиме будь-яку небезпеку, навіть випадкову. Щоб космонавти жили радістю перемоги. Розумієте, жили цією радістю, а не вмирали з думкою про можливе безсмертя…

Майкловим думкам забракувало чіткості. Сповідь людини, чия доля стала загадковою для землян, була схожою на щире визнання запідозреного у злочині. Роуз розумів, що він не може і не має ніякого права робити присуд. Що ж хоче почути у відповідь Бенкс? Слова розради для самозаспокоєння чи аргументоване звинувачення? Тут не обійтися безапеляційними “так” чи “ні” в оцінці його вчинку. І Майкл, ніби сплачуючи за відвертість, почав розповідати:

— іНене запросили до наукової групи космічного центру після закінчення астрофізичного факультету. Ще в університеті я висунув гіпотезу про можливі причини катастрофи “Аскольда”. Тоді про це висловлювалися різні здогадки. Щоправда, ніхто не допускав думки про якусь похибку в конструкції ракети. Надто великим залишався авторитет уже покійного Гріффіта. І склад комісії по підготовці польоту був поза сумнівами. Але я звернув увагу на одне з останніх інтерв’ю головного, яке він дав кореспондентові уже в лікарні: “Політ на Даринію та ще віддаленіші планети вимагає досконалішого типу ракети. Я уявляю її. Проте в мене уже немає часу для реалізації задуму. Дуже багато сил віддано “Аскольдові”. Отже, Гріффіт сам наштовхував на певні висновки. Після його смерті у сейфах центру не виявилося ніяких матеріалів і робочих креслень, які б стосувалися конструкції “Аскольда”. Так чи інакше треба було починати майже з нуля, тобто розробляти новий тип корабля. Зрозуміло, ті матеріали зникли не випадково: головний діяв рішуче. Я перегорнув усі газети, що вийшли в перші дні польоту “Аскольда”. Портрети космонавтів… Я запам’ятав тоді їхні обличчя, тому й вас пізнав одразу. Коментарі вчених… Захоплення генієм Гріффіта і його найближчих помічників. І найважливіше для мене — схема ракети. Ви розумієте, це надто мізерні дані, аби дошукуватися причини катастрофи. Але я вчитувався у статті відомих науковців, співставляв їхні думки і висновки, переніс збільшену в кілька разів схему “Аскольда” на папір і довго просиджував над цим матеріалом… Інтуїтивно відчував, що причину катастрофи треба шукати не в невідомому космічному явищі, а в самій конструкції ракети. Певно, подібні міркування з’явилися і у відомих учених, бо моя гіпотеза не зустріла категоричного заперечення, хоч, признаюся, я чекав більшого — обурення. А невдовзі надійшло запрошення з центру, підписане самим Бредфордом. Так, так, Віллі Бредфорд очолив центр після Гріффіта.

Уявіть собі — всі члени центру знали оту характеристику, дану колись головним у вузькому колі співробітників: “Бредфорд не геній, але до біса талановитий”. Можливо, шеф мав рацію. Але талановитий Бредфорд зібрав у центрі найкращі наукові сили, згуртував їх і — це найголовніше — довірився їхнім пошукам і винаходам. Паралельно працювало кілька груп науковців — за профілями. На спільних зібраннях їхні представники говорили проте, яким має бути майбутній корабель. Він будувався, як дехто вважав, повільно і стартував через десятиріччя після “Аскольда”. Я лише останніх п’ять років працював у центрі. І мені пощастило полетіти. По суті, я повинен здублювати все те, що мали виконати ви…

— Вас теж прилетіло троє?

— Теж троє. Я, мій асистент і пілот. Нам дано вказівку одразу повернутися назад. Бо дехто й досі вважає, що прийняти космосигнали на Землі заважають ще невідомі надпотужні струмені. Інакше, мовляв, Бенкс сповістив би про себе. Тепер бачите, як на Землі вірили у вас і в головного, котрий не допускав вашої смерті. Я порушу програму польоту і залишуся тут для проведення перших експериментів. Ви ж можете повернутися на Землю.

— Я б хотів повернутися… Але ким постану перед людьми? Наївним ідеалістом? Мимовільним злочинцем? Я не прагну безсмертя і слави. Але не хочу й ганьби, яку накликав своєю мовчанкою.

У Центрі космічних польотів розшифрували повідомлення: “Даринія — прекрасна планета. Зустрівся з Річардом Бенксом. Разом починаємо дослідження. Чекаємо у гості земляків. Майкл Роуз”.

“ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ…”

— Нарешті ти з’явився. Ну здрастуй! — Стась ще не чув ані слова у відповідь, але вже був певен, що телефонну трубку підняв саме я.

— Твій Стась буквально зморив мене в останні дні. Дзвонив по кілька разів на добу вранці і ввечері. Ніяк не міг дочекатися твого повернення. — Дружина теж не сумнівалася, хто перший потурбував мене після відрядження.

Я відчував легку провину перед Стасем. Справді, давно домовилися разом провести відпустку в Карпатах, поблизу Говерли, де… Стась, не цікавлячись моїм самопочуттям, вирішує за обох і сповіщає:

— Замовляю квитки на завтра. До Івано-Франківська. А далі — звичним маршрутом. — І кладе трубку.

А я таки стомлений. Задушливе купе, безсонна ніч, та й усі попередні дні, проведені в довгих переїздах… Олімпіада юних фізиків у Москві, де я був з моїми двома дев’ятикласниками, закінчилася тиждень тому. Однак нові знайомі — колеги-фізики, вмовили побувати у Володимирі і Суздалі, відвідати Ясну Поляну.

Отже, ніч відпочинку вдома — і в Карпати. Дзвоню директорові школи й чую: “Ти вже третій день у відпустці. Згідно з наказом…” Дружина сідає за стіл навпроти і, подаючи каву, кидає коротке: “Коли?” Ах, вона знає про нашу домовленість із Стасем, і суперечки не буде. Відповідаю: “Завтра. Мабуть, ранковим рейсом. Не пригадую, коли перший літак…” Дружина чомусь дуже пильно придивляється до мене: “Лягай, вигляд у тебе не для альпіністського сходження”. Я погоджуюся з нею і йду під душ.

…Значить, роки йдуть, а Стась Синтита вірить у жар-птицю. Ні, жар-птиця таки була. Ми вдвох бачили її. Лише удвох. І ніхто не знає про це, бо ми ніколи і нікому не розповідали про той випадок у горах, біля Говерли. Але це було. Спочатку і я разом Із Стасем хотів хоч якось пояснити дивне явище, вигадував усілякі гіпотези, а потім облишив безплідні заняття. Тільки Стась не вгамувався й досі. І я починаю в душі жаліти друга, котрий витрачає час, зусилля, та що там — життя на розгадку явища, яке не повторюється і, можливо, не може повторитися. Ті іскри, та невеличка куля, що пірнула в хмари і розігнала їх, мовби спопелила все, чим жив мій друг. Залишено, мабуть, назавжди дисертацію, відтак — незмінна посада молодшого наукового співробітника без будь-якої перспективи, праця в лабораторії над черговими інститутськими темами (а в Стася була своя тема!). Вже давно ніхто не каже про нього: талановитий. На Стася махнули рукою. Я знаю це. І тільки я знаю те, що невідоме іншим. Стась не шкодує себе в науці, хоч, може, і йде манівцем. Він кинувся в хащу, де зблиснув вогник. І не хоче вертатися назад, блукаючи в темряві, шукає вогник, який випадково з’явився і згас. По чому ж визначити його природу? Ні диму, ні запаху… Коли я заходжу до Стася в лабораторію і чую, як він тихенько декламує: “Заворожи мені, волхве, друже сивоусий”, я починаю хвилюватися. Бо це єдина ознака того, що Стась перебуває в неймовірному напруженні. Мені не завжди вдається вийти непоміченим, тоді він запрошує: “Сідай, інформуй”. Це “інформуй” — з часів університетського студентства. Що породило нашу дружбу — не збагнути. Він друкував серйозні праці в наукових вісниках, а я ледве складав екзаменаційні сесії. Він читав Кюрі, Ландау, Курчатова, а я — Єфремова, Бєляева і Жюля Верна. У весняні дні, коли Гідропарк зманював мене вербовими котиками, Стась спілкувався з весною крізь відчинені вікна лабораторії, бо повторював чужі і проводив власні досліди. Я постійно відчував себе винним перед другом, особливо соромно було, коли він промовляв: “Заворожи мені, волхве…” Але ніколи жодного слова докору. Тільки оце: “Інформуй”.

Я починав розповідати. Одного разу спитав друга:

— Тобі справді цікаво слухати мене?

Стась відповів:

— Оповідач з тебе чудовий, але мені не тільки цікаво, а й корисно. Фантастика збуджує думку і… збагачує знаннями.

— Чому ж сам ніколи не читаєш фантастики?

— У тебе ж на неї чуття, — усміхнувся Стась. — І маєш гарний літературний смак, а я… Втім, якщо говорити серйозно, не вистачає часу. Прочитана книга — втрачений дослід. Тому даруй, що я експлуатую тебе. Зате в мене є можливості читати більше наукової літератури. Своїми розповідями ти ніби підключаєш до мене фантастичні ідеї. І, знаєш, вони десь, хай не на близькій відстані, перетинаються з науковими.

Після закінчення університету мене несподівано запросили вчителем до школи, де я проходив практику. А Стась (випускник Стась Синтита вже мав ім’я у наукових колах) прийшов до інституту теоретичної фізики. І в інституті він починав багатообіцяюче. Аспірантура, кандидатська, виступи у пресі і на симпозіумах (міжнародних!). І раптом… Наша подорож у гори, подібно до страшенної хмари, що переслідувала тоді нас, поклала тінь на діяльність Стася. Спочатку гальмування в його роботі викликало подив колег, але згодом подив змінився байдужістю, висновками, які лежать на поверхні, типу “перегорів”, “вичерпав себе”. А він горів, енергії ліє зменшувалося, і фанатизм у пошуках вкорінювався ще глибше. Я вже поклявся не залишати друга за будь-яких обставин і ситуацій, не відмовляти йому в проханнях, як правило, по-житейськи простих, адресованих мені, бо Стасеві престо ні до кого було звертатися. Хоч, повторюю, дуже шкодував, що він зійшов з тієї стежки, яка вела його у велику науку. Коли я висловив йому цю думку, Стась сказав: “Не шкодуй, бо моя справжня стежка почалася теж високо — у горах, і коли я не можу зрушити з місця, значить, мені поки що бракує сили”.

Я міг лише здогадуватися, якою силою знань володів тепер Стась. Однак чи наблизився він хоч трішки до розгадки дивного явища в горах? Як допомогти йому відшукати хоча б пір’їнку з крила жар-птиці, яка злетіла тоді вогняною кулькою в хмари, не залишивши сліду? Спало на думку подзвонити Стасеві в лабораторію: пізно, але він, напевно, ще там. Одразу ж уявляю, що саме цієї миті він повторює: “Заворожи мені, волхве…” — і не зважуюся набрати номер.

…Тоді Стась повернувся з Праги, — з якогось конгресу фізиків. Був дуже зосереджений. Отже, в його голові засіла нова ідея. Я не мав звички негайно вчиняти допит, а легковажити запитаннями не хотілося. Зрештою співавтором у будь-якому дослідженні Стася я не міг бути: надто далеко випередив мене друг і бачить, розуміє те, що сховане від мене за горизонтом.

— Ти знову цілими днями не виходитимеш з лабораторії? — запитав я Стася, гортаючи альбом з кольоровими фотографіями празьких вулиць.

— Є над чим подумати. Нові експерименти можуть забрати чимало часу, — відповів Стась.

— Жаль. Ти дуже обмежив себе у розвагах і відпочинку. В інституті — лабораторія, вдома — наукова література, знову лабораторія… Як компенсувати затрачену фізичну і розумову енергію? На скільки може вистачити тебе?

— Знаєш, мені не доводилося визначати власний потенціал. Працюю, бо працюється з задоволенням. Хоча, звичайно, наслідки можуть проявитися не лише в експериментах, — сказав Стась, дивлячись у вікно, за яким мерехтіли вечірні вогні.

— Давай поїдемо в гори, — запропонував я. Ця думка визрівала давно, і тому я вже припас для Стася вагомі аргументи. Стась мовчав, а я продовжував: — Ми старіємо. А для кожного віку — свої висоти. До Сіднея ти ще зможеш полетіти літаком, коли матимеш посивілі вуса і бороду. Тільки в гори тоді буде важко забратися. Навіть у невисокі. Навіть у Карпати. На Говерлу… Ми ж ніколи не були з тобою на Говерлі. Найвища вершина наших Карпат, яка поки що може бути доступною для нас. Поки що… Давай не втрачати можливості. Щоб ти колись в оточенні своїх молодих учнів міг сказати: “Знаєте, колеги, я у ваші літа не тільки вигрівався на чорноморських пляжах, а й долав гірські вершини”.

Стась обертається до мене, обличчя усміхнене:

— Це може бути так або інакше. Не виключено, що тоді кожен юнак вважатиме справою своєї честі і гідності побувати на Говерлі. Це буде як посвячення в зрілість. І якщо ми припізнилися з цим посвяченням, давай негайно виправляти помилку.

Швидко домовилися і швидко зібралися в дорогу. Нам пощастило: в Івано-Франківську навідалися до університетського товариша Сашка Шемета. Найбільше, чим зміг Сашко допомогти, — дістати на обласній турбазі справжню амуніцію альпіністів, у якій, мовляв, “можна сміливо дертися й на Джомолунгму”. Та ще поради його ми взяли до послуху, розділивши штурм Говерли на два етапи: спершу піднятися на полонину Пожежівську, заночувати там на метеостанції, а потім спробувати скорити Говерлу.

Яремча, Ворохта… Автобуси виконали свою місію, далі треба було покладатися на власні ноги. І ми пішли. Початок червня, спекотне сонце, рюкзаки, щоправда, неважкі, з найнеобхіднішими припасами. Та вага їх зростала, бо крутіше звивалася дорога, і вже на території Говерлянського лісництва літній чоловік у формі єгеря показав нам рукою: “Ото вона, Говерла. Здається, що близько. Але в обхід до неї… Правильно вирішили, найкраще заночувати на Пожежівській…”

Говерла підставляла сонцю засніжену щоку.

Гостинні хлопці з метеостанції влаштували нам гарний нічліг: окрема кімната з рокзладачками і транзистором. “Аби тільки погода не зіпсувала вам настрій”, — сказав молодий бородань, оглянувши надвечір прилади, звіривши якісь таблиці, записи спостережень. Як виявилося, він не хотів одразу засмучувати нас, бо зранку не стало сонця, гори ховалися у хмарах. Так продовжувалось до обіду. Потім сонце виглянуло, і ми зважились. “Не радимо, друзі, випробувати долю, — серйозно мовили метеорологи. — Негода в горах — велике нещастя для мандрівника”. Ми завагалися. Зрештою сказали: “Піднімемося лише на вершину вашої Пожежівської, щоб хоч одна гора була підкореною”. Справді, десь за півгодини ми досягли мети. Тільки ж так сліпуче світило сонце, так ніжно сяяла білизною засніжена щока Говерли зовсім неподалік, що ми не витримали, пішли…

Важка чорна хмара налягла вже на самісінькій вершині Говерли. Ми не змогли прочитати навіть автографів, що залишили наші попередники на величезному стовпі, встановленому у центрі. “Біда! — вигукнув Стась. — Спускаймося донизу!”

Ми збігали, скочувалися, спотикалися об каміння, щораз ризикуючи зламати ноги, впасти, розбитися. Град сік наші обличчя. Башлик штормівки не рятував… Дивом опинилися біля гряди з каміння велетенських розмірів, де відпочивали перед сходженням на гору. “Ховаймося в затишок!” — Стась, зігнувшись, пірнув у печеру.

Було темно. Чорний сніг, лавина граду закривали світ перед очима. Ми тулилися спинами до каміння, ще не усвідомлюючи до кінця, яка загроза чекає попереду. І тоді я знову почув: “Заворожи мені, волхве…” Що думав Стась у ці хвилини? Мабуть, те ж, що і я: скільки триватиме негода, який снігопад буде у горах, хто шукатиме нас, чи взагалі ми перенесемо холод і голод… Я потягся до кишені за сигаретами — все розмокло, сірники — теж.

— Ми залишилися без сірників, — повідомив я навіщось.

Про сигарети мовчав — Стась не курив.

— Без вогню буде зовсім зле, — сказав Стась. — Хоча що тут палитимеш — каміння ж не горить. — Не горить?! — раптом перепитав себе самого Стась. — Але дає вогонь!

Він нахилився і підняв із землі дві скалки. “Заворожи мені, волхве…” — повторив укотре і кресонув камінцями. Іскри сипонули, мов з бенгальського вогню. Здається, аж зашипіли на нашій одежі. Невеличка червона кулька злетіла вгору і пірнула між хмари. Ми ошелешено підвели голови — хмари згустилися і вже не пливли, а повзли по землі, по схилах у звори, в ущелини, в міжгір’я… А з високості пробивалося сонячне світло, і ми вже могли розгледіти обриси скель.

День швидко випогодився, заяснів. Ми ж ледве доходили тями. Що відбулося тут з нами? Що розігнало хмари? Стась тримав у руках дві сірі скалки, які породили кулю, подібну блискавці, потім сховав їх до кишені, і ми пішли, зворушені пригодою. На полонині виднілися антени метеостанції і силуети хлопців, які із неприхованою радістю зустрінуть нас: “Прилади не передбачали такої раптової зміни погоди. Ви змусили нас похвилюватися”.

Розповісти їм про загадковий випадок? Не повірять, сприймуть за жарт. І ніхто не повірить… Ми вирішили мовчати. А Стась затявся доскіпуватися істини в нових дослідах, експериментах. Два камінці були вивчені ним в усіх можливих фізичних законах і явищах. Ніякого наслідку. Він щороку виїздив із ними (і з різноманітними приладами) в гори. Туди ж, до Говерли. Вертався ні з чим. І тепер ми вдвох сподіваємося на відтворення тієї ж ситуації. Якщо знову буде чорний сніг, град…

Уже засинаючи, я ловлю себе на думці, що хочу довірити таємницю двом моїм дев’ятикласникам, з якими був на фізичній олімпіаді. Звичайно, з дозволу Стася.

“Заворожи мені, волхве…”

ЗМІСТ

Полювання на мустангів. Повість

Вічний шах

Даринія

“Заворожи мені, волхве…”

1

Аріабхата — великий індійський астроном і математик, народився 476 року. Його іменем названо перший індійський штучний супутник, запущений з допомогою радянської ракети-носія.

(обратно)

2

Мриданг — невеликий бубон видовженої форми.

(обратно)

Оглавление

Дмитро Глушенок ПОЛЮВАННЯ НА МУСТАНГІВ

ПОЛЮВАННЯ НА МУСТАНГІВ Повість

  Ранкові зустрічі

  Астронавт Стрефорд

  Спалахи

  “Гера-14”

  Замість епілогу

ВІЧНИЙ ШАХ

ДАРИНІЯ

“ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ…”

ЗМІСТ

Реклама на сайте