«Пульс безконечності»

Художник Л. О. Дікарєв

Микола Анісімов ПУЛЬС БЕЗКОНЕЧНОСТІ

За гранню мовчання

Останні контейнери зі зразками порід повантажено, обидва роботи зникли за товстою кришкою люка. Хел Рівс дивиться на годинник. 14.10 земного часу. Все йде за графіком, навіть з випередженням. Зекономлено три години сорок хвилин часу, запланованого на виконання програми. До старту лишається ще майже чотири години, і можна розслабитися. Розслабитися… Дивне слово. Для нього, Хела Рівса, дивне, бо ще нікому не вдавалося розслабити звивини мозку, можна лише загальмувати, приглушити процес мислення, відігнати геть усі думки, забутися. А розслабити метал або пластик — нездійснений… та й непотрібний захід. Хел Рівс підносить до своїх фотоелементів темно-сірі, з металевим полиском руки і дивиться на них так, наче бачить вперше. Він ще не звик до них, так само, як і до ніг, до тулуба, до велетенської, закованої у масивний захисний шар голови. Раніше він симпатизував роботам, йому було приємно з ними працювати, тепер він їх зненавидів. Зненавидів, оскільки сам став таким самим металевим монстром… Проте ні. Хел Рівс лишився самим собою, про це німим криком кричить його живий мозок, його власний мозок з пам’яттю та емоціями, мозок, захований у металевий череп, що вивершує тіло робота. Якщо звикнутися з цим, примиритися, то можна й збожеволіти. Ні! Ніколи! Доктор Стайнер— людина слова. Він дотримає своєї обіцянки, обов’язково виконає її, тільки б успішно пройшла операція, а тоді… О, тоді життя знову відкриється перед ним, Хелом Рівсом, у всій своїй красі й різноманітності. Нехай тіло буде іншим, яка різниця. Аби воно було живим, рухливо податливим його волі, бути б тільки таким, як усі люди. Люди. А хто він тепер? Людина чи робот? Людина з металевим тулубом робота чи робот з людським мозком? Людина-машина. Кіборг. Тільки б операція минула успішно…

Потворний ландшафт Юпітера сягає незвично далекого обрію. Вже не ваблять, як раніше, гострокуті скелі з чорними тінями, не сповнюється захопленням свідомість від самої лише думки, що ти — на Юпітері. Дивлячись на цей неживий грунт, Хелу Рівсу здається, що незабаром усе в світі закам’яніє, перетвориться в тверду, нечутливу масу, схожу на цю планету, що вражає своїми розмірами. Йому стає страшно за свій мозок: а що коли й він стане каменем? Або шматком металу?

Швидше б додому, на Землю. Чому так поволі тягнеться час? До біса Юпітер, він зробив тут все, що міг. Швидше додому. Там, на Землі, надії на майбутнє, там він знову стане людиною. Заради майбутнього він витримає все. Тільки… Як сприйме цю метаморфозу Лінда? Чи захоче вона визнати його в новому втіленні?.. Жахлива думка, Але ж він залишиться тим самим Хелом, уважним і закоханим, зміненим лише зовні. Лінда… Образ дівчини спливає в уяві Хела. А тоді ж він так і не дійшов до неї, Як вона там? Усе сталося зовсім недавно, йому здається, що це відбувалося вчора.

..Тоді він ішов саме до неї. З півгодини тому оголосили, що річна програма його підготовки до польоту на Юпітер завершена, що він може використати свій час, як йому забажається, і що через два тижні він стартує. Хел ішов вдоволений життям, радіючи зустрічі з Ліндою і з хвилюванням думаючи про недалеку одіссею до Юпітера. Він, Хел Рівс, стане першим астронавтом, який ступить на поверхню цього гіганта. Першим представником Землі на Юпітері! Від усього цього забивало дух.

Смеркалося, і перші несміливі подихи прохолоди почали сповнювати повітря. Коли він зайшов у тінисту алею, що вела прямо до особняка, де жила Лінда, п’янко вдарили в ніс дурманливі пахощі матіоли. Хел глибоко вдихнув їх, і враз у нього запаморочилося в голові. Він похитнувся, чиїсь руки підхопили його. Від несподіванки Хел відсахнувся і, вирячивши очі, хотів було оглянутися, щоб збагнути, що все це могло означати, але саме цієї миті матіоловий дурман змінився сильним запахом морфію. Рука із затиснутою в ній вогкою ганчіркою впилася в обличчя. Хел Рівс смикнувся, в очах пожовкло, і враз все обірвалося…

Коли Хел опритомнів, то виявив, що з ним сталося щось незрозуміле. Може, це сон? Хоча ні, на сон це не було схоже. Реальний світ відчувався цілком чітко, зовсім не так, як уві сні. Рівс побачив перед собою Норберта Соммера, керівника програми, який уважно вдивлявся в його обличчя. Хел спробував було підвестися, та, на свій подив, не відчув себе. Тіла не було, замість нього — порожнеча і безпочуттєвість. Зайшов ще хтось. А, це доктор Стайнер. Він став поруч Соммера, і вони разом вдивлялися в Хела. Так тривало кілька хвилин. Потім доктор Стайнер глянув на Соммера і ледь помітно кивнув. Соммер простягнув руку до якогось приладу і поволі повернув чорну ручку праворуч.

— Хел! Ти мене бачиш і чуєш, так? — неголосно запитав Соммер.

“Так, сер, і бачу, і чую”, — хотів голосно відповісти Хел Рівс, та це йому не вдалося. Він не почув свого голосу, більше того, він з жахом відзначив, що й говорити йому нічим. Але фраза, народжена в мозку, тут же побігла, відтворювана в літерах на ввімкнутому екранчику дисплея.

— От і добре, — сказав Соммер, прочитавши відповідь Рівса.

Він підійшов до Стайнера і прошептав тому щось на вухо. Стайнер на знак згоди кивнув головою і, знявши окуляри, вийшов з лабораторії.

“Що зі мною?” — запитав Хел, і його запитання тривожно затремтіло на екрані.

— Зараз, зараз, друже. — Соммер розминав пальці, хрустячи суглобами.

Він заходив по лабораторії, щось розмірковуючи і час від часу кидаючи погляди на Хела. Врешті Соммер зупинився, ривком підтягнув до себе крісло і сів на його краєчок.

— Слухай мене уважно, Хел, — заговорив Соммер і далі розминаючи пальці, — слухай і постарайся сприйняти все спокійно. Те, що з тобою сталося, — унікальний випадок. Будь вдячний доктору Стайнеру, це він врятував тебе.

Соммер закашлявся.

— Хел, на тебе вчинили напад. Тебе вбили, Хел. Ми ще не знаємо, хто цей злочинець, зараз ведеться інтенсивне слідство, але то вторинна справа. Основне полягає в тому, що доктору Стайнеру вдалося врятувати твій мозок, зберегти тебе як особистість. Ми дали тобі нове тіло, власне, не тіло, а спеціальну оболонку найдосконалішого робота. Тепер ти живий робот, уявляєш собі, Хел, ти — перший робот з людським мозком… Ні, ні, тільки не подумай нічого поганого! Ти тільки здійсниш політ на Юпітер у такому “оформленні”, і все. А Стайнер підшукає тобі нове, живе тіло, це не важко, адже в моргах матеріалу вистачає…

“Містер Соммер, що ви зробили зі мною?!” — безшумно закричав Хел Рівс з екрана.

Соммер побачив, як застрибали літери, і замахав руками.

— Хел, друже, не хвилюйся! Основне — не хвилюйся. Ти виконаєш завдання, і доктор Стайнер поверне тобі тіло.

Такі операції давно практикуються. Будь певен — все буде прекрасно. Думай про Юпітер. У такому стані тобі там буде легше…

Далі все відбувалося як у тумані. Керівник програми довго й детально пояснював, як влаштовані всі вузли кібернетичного організму робота, в якого вміщено мозок Хела Рівса, і їх функціональні особливості. Потім потяглися нестерпні години звикання до нового стану. Хел-робот вчився ходити, виконувати різні операції, а над усіма його діями, розумовими і механічними, тяжіла одна думка — він не людина, він — машина. Це пригнічувало, заважало вільно виконувати завдання, які ставились перед ним, ця думка розривала його свідомість, доводячи до безпросвітного трансу. Соммер втішав, заспокоював Хела, весь час наголошував на тимчасовості такої ситуації: “Хел, після Юпітера ти знову станеш таким, як і всі, повір мені. Доктор Стайнер зробить усе, що від нього залежить”.

Потім був політ, був Юпітер, пекельна праця на цьому позбавленому життя гіганті, захоплення і розчарування, радість від проникнення в такий таємничий і далекий світ і нелюдський біль у мозку від усвідомлення своєї неповноцінності. Далі — повернення на Землю і надія.

Джек Мантаро сердиться. Чого хоче від нього Соммер у такий пізній час? Робота давно закінчена, Джек вдома. Після ванни, закуривши улюблену сигару, він всівся біля телевізора, аж тут раптом дзвінок: “Джек, негайно приїжджай в лабораторію. Не гайся”.

Машина розмірено біжить рожевуватим шосе. Сонце закотилося за обрамлену золотим кругом хмару, що розтяглася казковим островом над самим горизонтом. Пролітають по обочинах густо насаджені дерева. Вітер, вриваючись у спущене вікно до машини, вихором крутить волосся. “Пропав вечір”, — Джек різко смикає руль на повороті.

Сіра масивна будівля лабораторії, обнесена з усіх боків глухим муром, напливає якось одразу, заповнюючи собою весь простір зайнятої ділянки. Основний в’їзд з прохідною будкою. Джек Мантаро різко гальмує, і машина, накотившись усією масою, спиняється, ледь не стукнувшись бампером у товсті ґратчасті ворота.

— Заходь, Джек, — Соммер жестом руки зустрічає його. — Вибачай, ти потрібен мені хвилин на двадцять, не більше.

Соммер у лабораторії сам, якщо не брати до уваги цього залізного феномена Роббі, що недавно літав на Юпітер. Роббі сидить у кутку. Його очі-фотоелементи імпульсивно світяться, але сам він нерухомий. Джеку Мантаро жодного разу не доводилося бачити Роббі в дії, та й ніхто з інженерів не міг похвалитися, що “був у контакті” зі знаменитим роботом. Загалом, не раз уже думав собі Джек, уся програма з польотом на Юпітер покрита непроникною таємничістю. Особливо після загибелі Хела…

— Слухай; Джек, — відірвався від комп’ютера Соммер. — Мене терміново викликають в НАСА. Ти знаєш, там чекати не люблять. Хвилин через п’ятнадцять — двадцять машина закінчить обробку. Це дані з Юпітера. Ти простежиш за завершенням операції і вимкнеш комп’ютер. Вибач, що довелося тебе викликати, але понаднормові ти отримаєш, не сумнівайся, все буде о’кей! Зрозуміло?

— Ясно, шеф! — Джек Мантаро невдоволено хмурить лоба.

Соммер квапливо згрібає купу паперів і запихає їх у свій потертий жовтий портфель.

— Я помчав, Джек. Салют. — Він уже біля дверей, та раптом різко розвертається, б’ючи себе кулаком по лобі: — Геть забув! Джек, ще одне: коли виходитимеш, витягни з Роббі батарею, вона зліва на грудях. Відкриєш лючок і витягнеш, щоб наш герой не розрядився. Добре? — Соммер глянув на робота.

— О’кей, шеф, зроблю, — позіхає Джек.

— Тепер, здається, все. Бувай.

Двері за ним безшумно зачиняються.

— Чортзна-що, — Джек Мантаро гнівно плює йому вслід, — не дадуть спокійно перепочити.

В лабораторії душно. Інженер спочатку розстібає сорочку, а тоді скидає її зовсім. Міцне, засмагле тіло вилискує від поту. Монотонне гудіння комп’ютера дратує. В усьому приміщенні жодної живої душі. Нудьга й духота. Джек Мантаро повертає голову до робота:

— Гей, ти, залізний виродку, ти балакаєш чи ні?

Фотоелементи в робота стають аж білі. Здається, вони ось-ось вибухнуть. Але сам він не подає й звуку. У своїй застиглій позі він нагадує давньоєгипетську мумію.

— Слухай, ти чого так блискаєш балухами? Ще, чого доброго, розрядишся геть. — Джек Мантаро підходить до Роббі. — А говорити не вмієш, браток. І за що тебе вважають найдовершенішим з роботів, сам дивуюся.

Фотоелементи нагадують розжарений метал. Вони мигають, спалахують, іскряться, наче сигналізуючи про щось, ніби кличуть на допомогу.

Раптом Джеку почало здаватися, що в кімнаті, крім нього і робота, хтось є.

— Що за бісівщина! — інженер оглядає робота з усіх боків. — Щось тут не так.

Робот нерухомий. Але що означає це шалене світіння очей-фотоелементів? Джек Мантаро обходить його ззаду. Звичайний штучний тулуб і невідповідно велика голова. І тут він помічав тоненький проводок, що виходить із запотиличної частини голови. Кінець провода, скрутившись спіральками, валяється на підлозі.

“Так, так, подивлюся, що воно таке”. — Джек нагинається і бере кінець провода. Малесенька вилочка. Розмірковуючи, інженер обводить поглядом лабораторію. Он воно що! Роббі дає інформацію через дисплей і, напевне, хоче щось сказати, якщо він так витріщив свої очиська.

Розплутавши проводок, Джек підходить до дисплея і втикає вилку в штепсельне гніздо. Екран враз спалахує. І тут же його заповнюють, нервово вискакуючи, букви, згруповані в слова.

Очі у Джека розширюються від подиву.

“Джек! Джек! Дорогий друже, як здорово, що ти здогадався! Ти — геній, Джек! О господи! Яка падлюка цей Соммер! Я повинен розквитатися з ним за все!..”

— Роббі! Це ти говориш? В чому річ? — Інженер перелякано дивиться на робота.

“Та який я Роббі? Я Хел Рівс! Хел Рівс! Вони вбили мене! Наволочі!”

Джек Мантаро, відступаючи, спирається на стіл.

— Ну-ну, що ти мелеш? Так не жартують. І пам’ятай, що я можу дуже швидко вгамувати тебе!

“Дивись туди! Туди дивись! І читай уважно! Читай і вір усьому, що я говоритиму! Джек, це я, я, Хел! Якщо ти не віриш, я можу довести тобі це. От хоча б наш з тобою жарт: “Хелло, старий! Ну, ти стоїш переді мною як живий”. Хто знає про нього, крім нас двох?”

До серця Джека заповзає холод.

— Т-так, правда… Але ж… хто це?.. Що це означає? Ні, не вірю!..

“Послухай, Джек, я розумію тебе, але спробуй вислухати мене спокійно. Мене вбили ці катюги, Соммер зі Стайнером. Тепер я все знаю, я чув їхню розмову по телефону, щойно перед твоїм приходом. Все було розраховано заздалегідь. Мене готували для польоту на Юпітер, але зовсім не в людській подобі. За певний час до відправки вони забрали з тіла мій мозок і пересадили в робота. Я перетворився в людину-механізм. У цьому й суть їхнього експерименту. До польоту Соммер переконав мене в тому, що, після повернення на Землю мій мозок знову пересадять у живе тіло, та це був підступний обман. Вже з самого початку було вирішено позбутися мене після використання, але зробити все твоїми руками”.

— Що?!

“Так, так, Джек. Я чув, як Соммер наказав тобі витягти батарею з моїх грудей. А ця батарея живить мікродвигун, який, по суті, виступає серцем для мого мозку. Без цієї батареї він помре. Адже я все чую, Джек. Слуховий пристрій функціонує постійно, а от мовний зовсім не створено. Так влаштовано зумисне, щоб я не міг заговорити вголос. Спілкуються зі мною через дисплей, якщо їм це забажається. Ух, звірюки, як я ненавиджу цього Соммера! Джек, ти повинен допомогти мені!”

— Звичайно, звичайно, Хел!.. Але невже це ти?! — не в змозі усвідомити, що діється, Джек, хитаючись, підходить до робота, тремтячими пальцями торкається його голови, поволі проводить ними по холодному металу і, наче обпікшись, відсмикує руку. — Хел, старий… то це ти?!

“Так, Джек, це я. Але ти весь час дивись на екран і роби, що казатиму. Відкрий шухляду і дістань синю батарею. Знайшов? Ця батарея дає енергію моїй системі рухів. Підійди до мене і встав її в нішу на спині”.

Джек Мантаро слухняно виконує всі накази Хела-робота. Піт заливає очі, в голові страшенна веремія. Реальність спливає десь у порожнечу. Хел встає, обнімає його, Джека Мантаро, механічними руками і пригортає до своїх металевих грудей.

— Це для розуму неосяжно! Я скоро збожеволію… Яке злочинство! Який розбій!

“Джек! Я знаю, що безповоротно загинув, але я повинен зробити все, щоб моя доля не повторилася більше ні з ким! З Соммером треба вчинити те, чого він заслуговує. Дай мені свою машину, треба їхати в Шарк-Бей, я прошу тебе! Та спочатку виведеш мене звідси”.

— Навіщо тобі в Шарк-Бей, Хеле?

“Соммер говорив звідси по телефону зі Стайнером. Вони завтра зустрічаються зранку в Шарк-Беї. Соммер не соромився мене, він був певен, що скоро і мій мозок буде мертвим. Джек, я повинен добратися до Шарк-Бея”.

— Хел, що ти замислив?! Може, ще вдасться тебе порятувати?

“Ні, старий, цього вже ніхто не зробить. Та й батарей для існування мого мозку більше немає. Щоб їх виготовити, потрібен час, а в мені зараз остання. Через двадцять вісім годин всьому кінець… Все було по-бандитському продумано до найменшої дрібнички, педантично і безпомилково. Тож, поки не пізно, треба діяти. Джек, виводь мене звідси і давай машину. З нею нічого не станеться, ти забереш її завтра в Шарк-Беї.”

Джека Мантаро починає лихоманити від крайнього збудження, люті й безсилля щось вдіяти.

— Чорт! Невже, невже все так безнадійно?!

“Джек, прошу тебе, не гайся й хвилини. Не впадай у відчай і не суши даремно голову. Вважай, що я тоді загинув і ніяких слідів у житті після мене не залишилося. Згодом спробуй розповісти мою історію людям… А зараз, поки ще мій мозок мислить, я мушу побувати на віллі в Соммера… І ще, перед тим, як ти мене відключиш, я дуже тебе прошу, нічого не розказуй Лінді, Нехай вона й далі думає, що мене вбили тоді на алеї…

На очі Джека Мантаро напливають сльози, він хапає Хела за механічні руки:

— Хел!..

“Старий, мені вже нічим не допоможеш. Відключай, і ходімо. Прощай, дорогий друже!..”

Наче вві сні Джек Мантаро підступається до дисплея. його погляд прикований до Хела Рівса, давнього приятеля Хела, втиснутого в металевого робота і… приреченого. Тремтячі пальці висмикують шнур…

Веселі сріблясті зайчики від ранкового сонця витанцьовують на лазуровому плесі. Океан дихає спокоєм і величчю. Білі чайки, то стрімко здіймаючись в небо, то з вишини падаючи до самої води, ведуть свій вічний обліт водної рівнини, вихоплюючи з її надр поживу. Ранковий вітерець грайливо пустує в розкидистих кронах пальм, що гордовито здіймаються над берегом ще не прогрітих сонцем дюн.

Асфальтовою доріжкою від розкішної вілли, яка на підвищенні пишно визирає із заростів низькорослих дерев, до старої товстої пальми з прилаштованим під нею столиком квапиться вусатий мексіканець, лакей Хосе. В руках у нього таця, а на ній — дві з сірим полиском крижаної вологи пляшки пива “Ніккербоккер” і склянки. Від його білосніжної лакейської куртки ріже в. очах. Хосе граціозно підкочується до столика, і принесене на таці вмить перекочовує на смугасту червоно-блакитну скатертину. Склянки скипають шапками біло-кипучої піни. В послужливому напівпоклоні лакей завмирає, віддано позираючи на двох чоловіків, що блаженствують у плетених кріслах під пальмою.

— Ти вільний, Хосе, — недбало кидає один з них.

— Слухаю, сеньйор Соммер. Крутнувшись, лакей зникає.

Той, кого названо сеньйором Соммером, жадібно надпиває зі склянки пиво.

— Чудо-ово!

Другий чоловік сидить з приплющеними повіками, трохи задерши підборіддя. Лагідне сонце ніжно торкається щік. Піна в його незайманій склянці починає осідати.

— Пий, Карле, — звертається до нього Соммер, — такий прекрасний ранок, навкруги благодать, а ти киснеш. Ти ще не знаєш усього, зараз я спробую тобі підняти настрій.

Соммер допиває пиво.

— Вчора пізно увечері викликали мене в НАСА. Як ти гадаєш, навіщо? — Він робить паузу. — Не здогадуєшся? Вручити президентську премію за успішне здійснення програми “Юпітер”. Півтора мільйона. Як обіцяно, п’ятсот тисяч твої.

Соммер переможно витягується.

— Невже вас це не радує, містер Стайнер? — з робленою офіційністю нахиляється він до співбесідника.

Стайнер розплющує очі. Його густі брови низько нависають над ними, майже затуляючи зіниці. Обличчя його стало похмурим.

— Недобре у мене на душі, Берт. Під Соммером скрипить крісло.

— Усе через того хлопця, так?

— Так, Хел не виходить з голови. Боюся, заїдатиме совість…

Соммер важкувато зводиться з крісла і, зайшовши за спину Стайнера, міцно стискає його плечі своїми чіпкими руками.

— Карл, ми люди науки, великої науки, а у великих справах, не мені про це говорити тобі, завжди бувають жертви.

— Досі я віддавав перевагу чистій науці, гуманній…

— Ось як ти заговорив, дружочку. — Соммер зняв руки з плечей Стайнера, погляд його став недобрим, а потім він закрокував по піску, лишаючи за собою глибокі виямки від ніг.

— Ти знаменитий медик, правда, Карл? — заговорив Соммер, повернувшись і знову вмощуючись у кріслі.

Стайнер холодно знизує плечима.

— Сподіваюся, ти не забув і того, завдяки чому отав знаменитістю?

В очах Стайнера з’явилася тривога.

— Ти ніколи не забудеш про це, дружочку. Всі твої розробки основані на записах, які ти відкопав у паперах і щоденниках свого діда.

— То й що з того? Багато хто продовжує справу своїх предків.

— “Справу предків”! — Соммер важко опускає, руки на стіл. — Яку справу?! Навіщо ти вдаєш із себе ягнятко, Стайнер? Наші з тобою діди й батьки жили в Німеччині в часи “третього рейху”, і тобі дуже добре відомо, чим вони займалися по всій Європі…

— Замовкни, Берт!

— Чого там замовкни? Та ти повинен пишатися своїм дідом! Адже тобі навіть не снилися ті досліди, які проробляв старий Фрідріх Штайнер у концтаборах. Він — справжній медик-пошуковець, був, правда, а ти — розмазня.

Стайнер робить різкий рух і збиває склянку з пивом. На скатертині розпливається велика довга пляма.

— Не чіпай мою родину, Норберт, і дай мені спокій! Я не бажаю повертатись до минулого. І взагалі… я покидаю все це.

— Гаразд, Карле, заспокойся й охолонь. Трохи погарячкували, і годі. Чи нам з тобою сваритися? Бери свої грошенята і насолоджуйся радощами життя. — Соммер посміхається і примирливо попліскує Стайнера по плечу. — Не бери всього так близько до серця і не забувай, що ми — німці, а німці — нація міцна. Впадати в сентименталізм у нашому становищі — отже, скніти посередністю. А ми народжені, щоб досягти свого будь-якими способами і засобами. Соммер допиває пляшку.

— Гей, Хосе! — кричить він у бік вілли. — Неси ще!

— Зараз, зараз, сеньйоре! — відлунює звідкись голос лакея.

— Давай скупаємося, Карле, треба збадьоритися. Сонце вже височенько, вода в бухті прогрілась, — по-дружньому штовхає Соммер Стайнера.

— Та чомусь не хочеться. Мабуть, іди сам.

— Твоя воля. А я сполоснуся.

Соммер стягує шорти, шпурляє їх на кущ. Вузькуваті плавки сповзають під навислий мохнатий живіт.

— Та не попадися на обід акулам, — байдуже застерігає Стайнер.

— Ха-ха! Я тут кожен дюйм знаю, — сміється Соммер і, розмахуючи руками, бреде до води.

Стайнер наливає собі склянку щойно поданого мексіканцем холодного пива.

— Ух, блаженство! — викрикує Соммер з води, розбризкуючи хвилі.

Розмашисто загрібаючи руками, він пливе у відкритий океан, насолоджуючись легкою прохолодою, що захоплює в свої обійми все тіло. Відмахавши енергійно футів вісімдесят, Соммер перекидається на спину. Яскраве сонце засліплює очі. Соммер мружиться і вдоволено фиркає. Пиво і сонце починають наганяти на нього дрімоту. Він перекидається у воді через голову і поволі пливе до берега. В бухті Шарк-Бей він справді орієнтується як вдома. Ось тут напевно можна вже стати на дно, і глибина буде по груди. Соммер опускається вертикально у воді і черкає ногою твердий пісок. Самовдоволена усмішка розтягує йому рот.

— Карл! Не втрачай щасливих… — кричить Соммер і раптом відчуває сильний ривок за ліву ногу.

Поринаючи з головою і захлинаючись, бачить, як схоплюється з-за столика Стайнер. Руки Соммера в паніці злітають вгору, безпорадно загрібаючи повітря, він хоче закричати, але вода ще сильніше душить його. Щось хапає за другу ногу, він смикає нею, намагаючись вирватися, але тільки вдаряється об щось тверде. Далі Соммер відчуває, що хтось, наче в лещатах, затискає його обидві ноги і тягне на глибину. Жах і відчай вриваються в серце. В легені вже набралося трохи води. Конвульсивно звиваючись, Соммер з останніх сил намагається вирватись, виряченими очима шукаючи причину свого крахового стану. Він пронизує божевільним поглядом прозору масу, освітлену промінням сонця, і з горла вивергається страшний, здавлений крик-булькання: Соммер бачить перед собою Хела Рівса, який, переборюючи опір води, тягне його в глиб океану. Фотоелементи Хела-робота напружено блимають, а руки, ці металеві клешні, стискають намертво.

…Коли Соммер вже не виявляв ніяких ознак життя, Хел Рівс зупинився і розтиснув пальці. Безвольне тіло, похитуючись, почало осідати на дно. Довкола, над головою, скрізь — мовчазний океан, безшумно підпливають рибки. Та раптом Хел Рівс фіксує, що від берега по воді рухається якийсь предмет. Човен. Раз за разом з’являються з обох боків темні кола від ударів весел. Трохи наблизившись, човен зупиняється, вода біля нього очистилася, і, наче крізь райдужну призму, Хел Рівс бачить, як над бортом човна схилилася людська голова. В сонячному освітленні навіть по обрисах він упізнав цю голову, що не раз схилялась над ним ще там, у лабораторії. “Другий!” — і застигле металеве тіло різко спружинює, сильний поштовх несе його в напрямку човна. Ще й ще дужі помахи рук і ніг — і легкий човник з тріском перекидається догори дном, Стайнер, щось викрикнувши, летить сторч головою у воду. Він був настільки переляканий, що, пірнувши в океанську глибінь, враз захлинувся. Метушливі рухи ніг і рук не тягли його тіло на поверхню, а крутили в різні боки; Стайнер, здається, намагався кричати, але тільки очі вилазили з орбіт. Та, ніби від раптового внутрішнього удару, його тіло стрепенулося і повисло у воді, коли погляд натрапив на постать робота. “Цього страх розірвав”, — промайнула думка у Хела Рівса. Раптом неподалік, з боку відкритого океану, з’являється тінь, за нею друга. Акули. Інстинктивно Хел Рівс подається назад, але іронічна думка просвітлює мозок — метал не пожива для акул. Вдалині, де залишився труп Соммера, бурунами скипала вода, шаленів клубок хижих риб. Удар, і тіло Стайнера, перекидаючись, летить убік, поблиск черева великої акули — останнє, що фіксує довкола себе Хел Рівс. Він повертається і йде в глиб океану. Важкі ступні його збивають хмарки намулу, чіпляються за водорості. Звідти, з безодні, наповзає морок. У мозку Хела Рівса гупає невидимий молот. Батареї… Він піднімає вгору свої фотоелементи. Десь там небо, земна твердь, життя… Тут — океанська безодня, безвихідь. Атрибути маленької Землі і нескінченність Всесвіту. Секунди часу і вічність. Рука Хела Рівса механічно піднімається до грудей, вириває кришку на лючку, і сталеві пальці впираються в круглий предмет. До світла фотоелементів-очей підпливає маленька, незвичайної краси рибинка. Хел Рівс вириває з грудей батарею, і рибка, злякавшись різкого руху незрозумілої істоти, стрілою зникає у зеленувато-темній воді…

Квітка лотоса

Крізь вузькі прорізи кам’яних очей Будда холодно дивився на Гомбо. Скількох довелось йому бачити за сотні років свого владарювання тут, у захованому від світу дацані, старовинному монастирі, куди не ступала і ніколи не ступить нога непосвяченого. Ліку їм немає. В усі віки тисячі лам і їхніх учнів, хувараків, присвячували своє життя тому, щоб проникнути у вищу таїну, але так і не змогли піднятися до її вершин, де володарює він, Будда.

Тепер ще один утаємничений — Гомбо, хуварак грізного Цзамбо-лами, якого бояться всі в дацані. Коли Цзамбо-лама дізнається про таємні наміри молодого хуварака — лихо тому. Та Гомбо завзятий і безстрашний. Відчуваючи свою бентежність перед учителем, він усе ж сміливо вривався у світ перевтілень, сягаючи своїми проникливими думами, своїми дхармами, духу Будди.

У кам’яних очах Всевишнього потонула таїна. Чи спроможна людина осягнути її?

“Ом мані падме хум, ом мані падме хум…” — шепочуть губи Гомбо слова основної мантри. Будда незворушний і мовчазний. Сутінки й тиша заповнюють келію своєю безформною і невловимою плоттю. “О великий будда Шак’ямуні! Відкрий переді мною свої очі, в яких вічно розквітає лотос всепізнання! Ом мані падме хум…”

Кволий вогник свічки здригнувся і відхилився. Кам’яний Будда важкою тінню захитався по розписаних різцем і часом стінах. Гомбо завмирає у цілковитому відчуженні від усього, що оточує його. Лише губи й далі ледь помітно ворушаться, промовляючи заклинання, а численні дхарми свідомості вже починають набирати в голосі свого шаленого, запаморочливого розгону. Вони крутяться щодалі швидше і швидше, намагаючись здолати бар’єр і вирватися з пут плоті.

Крізь заплющені повіки Гомбо бачить Будду. Будда затуляється від нього червоними, зеленими, жовтими кругами-щитами. Він не бажає дарувати Гомбо свою квітку лотоса. “Ом мані падме хум…” Шалений вир переростає в суцільне колесо із світла й енергії. Холодні щілини на пласкому обличчі Будди розширюються від подиву. З них іскрами вириваються частки таїни і відразу ж злітають у вишину, до небес, до зірок. За ними легко, в рожево-міражному оповитку, здіймається свідомість Гомбо, ні, не свідомість, а сам Гомбо, все його єство, вміщене в прозору кулю, названу нірваною.

Ось він здіймається над собою, бачить внизу самого себе, що схилився перед враженим Буддою. Він беззаперечно відчуває, що справжній Гомбо — це той, що летить слідом за частками таїни Будди, а там, внизу, — позбавлена відчуттів оболонка з плоті, крові й кісток. А іскри несуть його все вище й вище. Внизу вже видно весь дацан, ного будівлі, заховані у вузькій ущелині між горами-велетами. Гори віддаляються, маліють, перетворюються на хвилясті гострі смужки-хребти. Звідкілясь випливає місто з великим дацаном у центрі, високі, прямовисні мури якого надійно захищають його від ока непосвячених.

“Та це ж Потала — головний дацан Лхаси!” Гомбо ніколи не був там, але багато чув про нього від Цзамбо-лами. Але й той незабаром зникає з поля зору, перетворюючись спочатку у невиразну пляму, потім у цятку і враз пропадає геть з поля зору.

Іскри Будди несуть Гомбо далі. Попереду кругом спалахують яскраві зорі, а внизу, позаду, швидко віддаляється прекрасна осяйна куля, стаючи все меншою і меншою, ніби тане під промінням сонця, що зависло вдалині.

“Куди ж поділась земна твердь? Де я? Якщо це небо, то де ж земля? Якщо це рай, то чому не зустрічає мене господар його Амітаба? Якщо це пекло, то де ж чудовисько Мангус зі своїми злими ассуріями?”

Все зникло, тільки зорі шалено скачуть у темряві. Гомбо мчить все далі, вперед. Потім приходить заспокоєння. Йому добре, як ніколи. Він невагомий, безтілесний, але він існує і мислить. І вже не летить кудись, як спочатку, а стоїть чи висить, немає ніякого руху, немає часу, є тільки він, Гомбо, і зорі, які мерехтять сяйливими смугами, ніби вогники на священному колесі свята цама.

Та ось попереду з’являється світла цятка, вона напливає, розширюється, окреслює диск, велетенський, з ореолом. Яскравий диск навально насувається, поглинаючи і темряву, і Гомбо.

“…Як тебе звати?”

Гомбо приголомшений. “Де я? Хто ці дивні люди? Вони запитують, як мене звати”. Гомбо бачить себе в блискучому зеленому ящику. Той мерехтить, іскриться, а в ньому — Гомбо в плоті, як на старовинній картині китайського художника, проте всі його лінії і риси передано надзвичайно точно. Але відчуття самого себе немає: Гомбо тут, та себе він не відчуває і не чує. Він дивиться з порожнечі і бачить себе на мінливій картині, що висить на передній стінці зеленого ящика, і спостерігає за людьми з великими сірими очима. Люди теж дивляться на картину, на якій намальований він.

“Мене звуть Гомбо”.

Обличчя дивних людей незворушні, губи міцно стулені, зате їхнє запитання чітко прозвучало у свідомості Гомбо.

“Ми настроїлися на твою біохвилю в межах планети К-3 маленької зірки ТЛ, що в секторі надзору Фолла. Скажи, як називається ваша планета?”

Гомбо чує голос цих людей, таких несхожих на тих, що йому доводилося бачити в своєму житті, і він запитує себе: “А чи люди вони? Мабуть, це тенгрії — добрі небожителі, а може, ассурії — злі мешканці небес? Але чому тоді в них немає тигрячих кликів і кігтів, чому їхні руки й груди не вимазані кров’ю? Ні, це тенгрії, добрі помічники Амітаби, володаря золотих полів раю”.

“Я не розумію ваших слів”, — відповідає Гомбо.

Тенгрії, їх четверо, переглядаються.

“Хто ти, Гомбо?”

“Я хуварак Цзамбо-лами”.

“Цзамбо? — пожвавилися вони. — Ми знаємо Цзамбо. З ним у нас був контакт, але його біоенергетичний потенціал не досить високий, тому на півдорозі до нас Цзамбі довелося повернути назад. Він сказав, що є мешканцем планети Земля. Чи правда це?”

“Так. Цзамбо-лама якось вживав термін “планета”, але ми не розуміли цього слова. Це він заборонив усім хуваракам вимовляти його. А живемо ми на землі і звемо її земною твердю”.

Один з тенгріїв підходить до зеленого ящика, крутить червоне коліщатко то в один, то в другий бік, і тепер Гомбо бачить себе на картині чіткіше.

“Ви тенгрії? — запитує він обережно.

“Ні. Ми такі ж люди, як і ви, тільки живемо на іншій планеті і в іншому секторі Галактики”.

“Тоді чому ж я не розумію вас?” — засмучено запитує він.

“Гомбо, нам відома причина твого нерозуміння. Колись на нашій планеті теж відбувалося щось подібне. Ми називали це релігійною темрявою. Якщо ти учень Цзамбо-лами, то ти — служитель культу. Скажи нам, як називаєте ви свого бога?”

“Великим буддою Шак’ямуні, з духом якого я зараз спілкуюся”.

“Ні, Гомбо, зараз ти контактуєш з нами, жителями планети Занта, які вже зуміли проникнути у безліч куточків Галактики”.

“Мене привабили іскри таємниці Будди”.

“Землянине, ти — мутант, — суворо й урочисто промовив один з цих дивних людей. — Вислухай нас і спробуй хоча б частково зрозуміти суть речей. Всесвіт безмежний. У ньому незчисленна кількість зірок і планет, і на деяких планетах мешкають живі істоти. Ти — з планети К-3, тобто Землі. Ми, зантійці, живемо на Занті. Досягли вже чималих успіхів: літаємо на інші планети в спеціальних кораблях, проникаємо в глибини Галактики у пошуках ознак мутантизму. Мутанти бувають різні. Ти належиш до тих небагатьох, які зустрічаються на вашій Землі та деяких інших планетах. Особливість твого єства полягає в тому, що біологічна енергетика твого мозку надзвичайно сильна. Завдяки її концентрації ти можеш відокремлювати свою свідомість від мозку і переносити її, тобто себе, одірваного від плоті, на надміру великі відстані… Зрозумій, Гомбо: у всіх людей свідомість нерозривно зв’язана з тілом. А мутант може не тільки відділятися від тіла, а й віддалятися від нього. Ти — саме такий. У нас є пристрій, за допомогою якого вдалося піймати твою відокремлену свідомість, тобто тебе без плоті, і перетягти сюди. Тепер ти все зрозумів?”

“І так, і ні, — збентеженість не покидає хуварака. — Де ж тоді рай, де пекло, де обитель Будди?”

“Нічого цього немає. Є простір, тверді планети, розжарені зірки і безліч всього іншого”.

“Де живе Будда?” — вперто повторює Гомбо.

“Його теж немає. Якщо й була колись людина з іменем Шак’ямуні, то вона давно померла. Можливо, той чоловік теж був мутантом, та в нас, на жаль, про це відомостей немає. Але бога Будди, як ви його собі уявляєте, не існує”.

“Він стоїть і в нашому дацані, і в багатьох інших. З ним розмовляють далай-лама та наш дацанський тулку-лама”.

“Все це самонавіювання та обман, Гомбо. Ваші будди — це лише кам’яні ідоли, витесані людиною”.

Гомбо стає страшно, його свідомість спустошується, він розгублений і пригнічений. Нема Будди? Нема великого і сонцесяйного, який захищає і, якщо треба, карає? Хіба можна жити без віри в Будду, без віри в Майтрею, Будду майбутнього, який прийде на порятунок? До чого ж тоді прагнути, як не до нірвани, в якій відкриється таїна Будди і на тебе зійде прозріння як вища форма переродження? Але зараз… Здається, нірвани досягнуто — і що ж?.. Будда не приходить, не відкриваються інші таємниці… А може, в цьому і полягає таїна Будди? Звичайні, інші люди на іншій… планеті. Планети… Земля, Занта. Без раю і пекла. Без тенгріїв та ассуріїв… Самонавіювання, омана… Мутант… Особливі можливості мозку… Інші боги, Адібудда, священний Цзонкаба, батько всіх лам… Їх теж немає? Чи були, але… людьми? Страх і розгубленість поступово починають притуплятися, кудись відступати, нишкнути в найтемнішому закутку свідомості. Порожнечу заповнюють якісь нові дхарми, наринувши невідомо звідки, цікавість і тяжіння до всього невідомого, про що говорили ці дивні;антійці, вихлюпують назовні.

“Земля тримається на черепахах?” — несподівано питає Гомбо.

Зантійці сміються.

“Земля, як і всі планети, кругла. Вона — куля. І обертається навколо свого світила”.

Так, так, куля. Гомбо бачив яскраву, блакитно-білу кулю, що зникала в просторі. Це була Земля, а вдалині виднівся золотий диск Сонця.

“Гомбо, — звучить голос одного з людей Занти, — пропонуємо тобі залишитись у нас. Ми дамо тобі нове тіло, абсолютно схоже на те, що залишилося на Землі. Ти багато чому навчишся, зможеш легко покидати свою нову плоть і мандрувати у просторі. Нам ти зробиш неоціненну послугу, допомагаючи все далі просуватись у вивченні таємниць життя Всесвіту. У нас живуть мутанти з багатьох планет, де панує насильство і жорстокість. Зате тут, на Занті, всі рівні. Подумай”.

Усі рівні. Без насильства і жорстокості. Та це ж рай… Рай, створений людьми? Чи можна вірити такому? Важко.

“На жаль, я змушений повернутись”, — каже Гомбо.

“Що ж, ти можеш чинити так, як велить твій розум. Прощай, та не забувай про нашу пропозицію”.

“Я пам’ятатиму. Прощавайте, добрі тенгрії Занти”.

…Руки затерпли, ноги наче дерев’яні. Очі Гомбо поволі і неохоче розплющуються. Все тіло немов здавлене джгутами. У келії напівсутінки. Просто перед ним — закам’янілий навіки лик Будди, Будди, створеного людиною. Тінь святого скаче по стіні у поблисках крихітного вогника свічки. Пересилюючи біль, що стрілами пронизує набряклі м’язи ніг, Гомбо встає, спираючись рукою об холодний постамент Будди. Він довго вдивляється в щілини-очі бога, підносить до його обличчя руку і пальцями проводить по щоках, випнутих губах. Мертвий камінь. Нерухомість, відсутність життя. І раптом, вперше за багато років, по обличчю Гомбо пробігає ледь помітна посмішка…

Сьогодні великий день. Сьогодні — цам, свято торжества богів, що перемагають злих демонів і виганяють їх з людських душ, із осель та ближніх гір і заганяють у чорні сутєрени, де не пролягає людська стежка, де в глибоких, похмурих ущелинах збираються злі духи і від свого безсилля перед переможним ходом Будди та інших захисників людей з люттю вгризаються один одному в горлянки.

Над горами сходить жовте сонце. Його тепле проміння благодатно зігріває тіла тисяч прочан, які звідусіль поспи щають на цам, забувши про свої клопоти і справи. Хто не побачить торжества Будди і не почує його переможного голосу, тому нічого сподіватися на талан у житті та прихильність богів-заступників. У того, напевне, вселиться демон і мордуватиме душу й тіло доти, поки врешті сам Мангус не вирве своєю потворною рукою серце, не розшматує тіло своїми страшними кликами. Цам повинні бачити всі. Убогі старі люди і здорові чоловіки, діти і лякливі жінки. Вони всі квапляться. Хто з довколишніх поселень, а хто здалеку, з-за голубих вершин, де біля жител бродять люди-чудовиська, напівлюди-напівзвірі, лишаючи на снігу свої велетенські сліди.

Дух цама вже витає в повітрі. Пилюка, збита тисячами ніг, запорошує очі і вуха, та погляди мирян прикуті до данайської брами, з якої ось-ось має вийти урочиста процесія. Сонце починає припікати. Шум і гамір враз стихають, коли над дацаном лунає удар гонга.

Брама розчиняється, і з неї випливає Авалокітешвара, добрий бог. Його велетенська маска, обвішана жовтими і червоними стрічками, людськими черепами і пір’ям птахів, розмірено похитується в такт гонга. За ним з’являється Адібудда, потім Амітаба, а далі — Майтрея. Гонг дзвонить все частіше й частіше. Його звуки вдаряються об ближні скелі і луною перекочуються до віддалених вершин. Виходять великі й малі барабани. Вони підхоплюють ритм ударів гонга, і тепер над дацаном і всім майданом, довкола якого стоять миряни, гримить багатоголосий перестук — це попередження демонам: начувайтеся, підступні, метайтеся в страху, незабаром почуєте ви непереможний трубний клич Будди. Нарешті з брами висовуються довгі, зі срібними розтрубами ухир-буре, основні труби данайського оркестру, а поруч — ціле юрмисько ганлінів, дрібних посріблених труб. Під грім гонгів і барабанів виходять рівними рядами хувараки, учні лами. В руках у кожного крутяться вогненні колеса і священні млинки з тиркачками.

На мить боги завмирають з піднятими вгору зігнутими руками, і враз повітря розривають ухир-буре; їх пронизливий, скреготливий звук нагадує розлютоване іржання небесних коней, які несуть понад хмарами золоту колісницю АмГтаби. Грім гонгів та барабанів, незносне для душі завивання труб, тріщання млинків — усе зливається в одну приголомшливу какофонію, щоб нагнати страху, паралізувати душі людей, а отже, вигнати з них усю нечисть, яка вторглася туди за час мирських гріховних діянь. Боги пускаються в шалений танок. Нехай демони бачать їхню силу, нехай відчувають на собі дотикання караючої Буддиної десниці. Люди з жахом падають ниць. Цам розгортається все ширше і бучніше. Дике витанцьовування масок, крики хувараків, від яких холоне кров у жилах. Торжество богів сягає свого найвищого злету. Демони відступають, скачуть на своїх козлячих ногах геть…

Цзамбо-лама знеможено опускається на кам’яну лаву. Піт заливає йому очі, одяг поприлипав до тіла. Вітер грається стрічками скинутої маски Майтреї, яка тепер валяється у нього під ногами. Груди важко здіймаються, хапаючи свіже повітря. В чималій калитці, захованій далеко під заплутаним вбранням, — приємна вага дзвінких монет. Цам завершився вдало: демонів прогнано, калитки пороздувались від пожертвувань. Обличчя, підставлене призахідному сонцю, палає від спеки і поступово вгамовуваного шалу.

— Вельмишановний Цзамбо-лама!

Збоку в смиренному напівпоклоні стоїть хуварак. Хто це? А, Гомбо. Здібний учень, що далеко пішов у науці, але з пекельним блиском у вузьких чорних очах.

— Чого тобі?

Гомбо пильно вдивляється в обличчя Цзамбо-лами, ніби вивчаючи його.

— З якими словами ти прийшов до мене? — нетерпляче, не повертаючи голови, запитує лама.

Гомбо випростується, його погляд далеко не смиренний, це відчувається навіть, якщо не дивитися на нього. Яке зухвальство! В такій позі перед учителем?!

З очей Цзамбо-лами кресонула блискавиця:

— Обличчя вниз, недостойний хуварак! Я забороняю тобі розмовляти зі мною!

Вогники в очах Гомбо починають яскраво зблискувати.

— Я мутант.

Серце Цзамбо-лами пронизує вогненна стріла. Він ривком підводить голову, хоче закричати, голосом знищити цього блюзніра, але в нього не стає мови.

— Я мутант, — повторює Гомбо.

Від несподіваних слів юнака розум у Цзамбо-лами потьмарився. Він встає з лави, ступає крок, не помічаючи, що роздавлює ногою маску Майтреї, робить ще крок і стає перед Гомбо. Лама впивається поглядом у зіниці хуварака і читає в них те, на що не міг сподіватися раніше. Гомбо був “там”! Гомбо був далі за нього, Цзамбо-ламу, він бачив “їх”!

— Коли ти почув це слово? — спокійним, аж відчуженим голосом запитує лама.

— Вчора.

— Ти ходив до Будди, — чи то запитуючи, чи стверджуючи, каже Цзамбо-лама.

— Там немає Будди, — мовить Гомбо тихо, але твердо.

— Божевільний хуварак! У світі немає нічого вищого за Будду!

— Там такі самі люди, я бачив їх.

— Ти бачив їх? Ти був у них?

— Так.

— І ти дізнався про їхню таємницю?

— Ще ні. Але там мені багато що відкрилося.

“Я був єдиним у дацані, хто сягнув висоти нірвани і чув голос небожителів. Будди немає… Звичайно, його нема! Але тепер про це знає хуварак! Він пішов далі за мене, він бачив інший світ і його мешканців. Він сильніший мутант! Він може своєю розповіддю вселити сумнів у всіх інших, і тоді — крах!”

— Чому ти кажеш про це мені? — Цзамбо-лама вичікувально дивиться на Гомбо.

— Ви теж мутант?

— Безглуздя, Гомбо, безглуздя! — кричить лама.

— Вони сказали мені, що знають вас.

— Замовкни!

— Навіщо ми обдурюємо людей… і себе? Треба розповісти правду…

— Нікого і нічого не існує на небесній тверді, крім Будди! — перебиває його лама. — Ти богохульник і віровідступник! Тобі приверзся несусвітний сон, а ти видаєш його за правду! Егей, хувараки! — репетує лама. — Хувараки! Сюди!

З десяток учнів прибігають на поклик грізного вчителя.

— Хапайте його! В’яжіть! У підземелля! Він зрадив Будду!

Чіпкі руки послужливих помічників лами обвивають, скручують тіло Гомбо. Він намагається вирватись, але марно. Від глухого удару палицею голова падає на груди. Кров заливає очі…

У темному, мокрому підвалі гризуться пацюки. Один підповзає до ноги, обнюхує її. Гомбо відштовхує пацюка і сунеться ближче до стіни. Той з темряви стежить за людиною, загрозливо оскалює зуби і блискає осоружними хижими очиськами. Біль у голові вщух, але порожній шлунок нагадує про себе невдоволеним бурчанням. Що ж тепер буде? Вигнання чи смерть? В думках Гомбо хилиться тільки до смерті, адже Цзамбо-лама не прощає нікому. Чи правильно він вчинив, завівши з ним подібну розмову? Гомбо до болю в скронях думає про це і не знаходить відповіді. А що коли то дійсно був сон? І ні на якій далекій Занті він ніколи не був, усе те привиділося? Від цієї думки Гомбо лихоманить. За богохульство Будда карає, і він покарає його рукою Цзамбо-лами. Сон? Але раніше йому снилися боги з тьмяними обрисами ликів або ж те, що він бачив у житті раніше. Та й чи спав він? Ні, сну не було.

Був політ його дхарм. Була Занта й зантійці. Інакше звідки могли взятися ці слова — “мутант”, “біоенергія”? Дивні, заманливі слова… Занта… Справедливість і рів ність для всіх… Проникнення в таємницю життя…

Скриплять важкі двері. Пацюки кинулися врозтіч зникли у норах. Шум кроків по кручених сходах. У вузький прохід просовується рука зі смолоскипом, потім голова. Цзамбо-лама. Мокре, покрите брудом каміння скрипить у нього під сандаліями. Він наближається, і на вижолоблених водою стінах підвалля тривожно розхитується світло від смолоскипа. Ось Цзамбо-лама виростає перед зв’язаним, напівлежачим хувараком. Серце Гомбо зчавлюють лещата страху і відчаю.

— Я твоя смерть, — спокійно каже Цзамбо-лама.

Гомбо знає про це. Порятунку немає. Хіба що?.. Ні, це неможливо. На це потрібен час і присутність кам’яного Будди. Будда? Ідол, витворений людиною? А чи потрібен він?

У руках Цзамбо-лами щось довге і блискуче. Гомбо вдивляється. Ніж. Кров відхлинула від обличчя. Зараз настане кінець. Цзамбо-лама зловісно посміхається.

— Ти перевершив мене, зухвальцю. За це ти вмреш. І знай, Будди нема, але про це ти вже нікому не розкажеш.

Нема Будди… Мозок Гомбо стрепенувся. “Ом мані падме хум…” Колесо закрутилося… Пришвидшений розбіг дхарм… “Ом мані падме хум…” Очі застилає туман… Наближається ледь помітне світло…

Рука Цзамбо-лами з ножем злітає вгору. З подивом і задоволенням Гомбо виявляє, що він уже спостерігач. Він спостерігає, як Цзамбо-лама вбиває Гомбо. Не самого Гомбо, а його тіло, непотрібне йому тепер… Ніж застряв по рукоятку. Гомбо звідкись згори бачить, як з рани струменем бризнула кров, але йому байдуже. Його вже не зачіпає біль плоті. Тепер він понад усім цим. Він знає, куди сьогодні веде його дорога. У нього буде нова плоть. Він осягне таємниці життя. Будди немає. Гомбо-мутант стрімко злітає в простір, до Занти. У світ справедливості. Щоб колись повернутися і… принести квітку лотоса.

— Прокляття! — крик, сповнений безсилої люті, лящить у стінах підземелля.

Цзамбо-лама відчув відокремлення свідомості Гомбо. Лама знищив лише його плоть. Він падає на кам’яну підлогу в болото, його тіло корчить конвульсія. У кутку здивовано і боязко блищать очі нахабного пацюка…

Комета

“…Комета Ламна — одна з найбільших комет Галактики. В довжину, від голови до кінця шлейфа, вона досягав 700 000 кілометрів. Ядро її складається з гігантських брил льоду, вмерзлих у лід метеоритів та осколків астероїдів. Решту маси становлять тверді частки метеоритного похО’ дження. Можливість зіткнення з Тробосом малоймовірна…”

(З “Астрономічної енциклопедії Тробоса”)

За весь час, поки Грод вечеряв, Кейя не промовила жодного слова. Підперши обома руками підборіддя, вона не відривала погляду від чоловіка. Їй завжди подобалося спостерігати, як Грод, ніби виконуючи якийсь ритуал, зосереджено споживав їжу. Та зараз причина її мовчання була іншою: вона чекала вістей.

— Дякую, дорога, — приязно кивнув дружині Грод.

З хвилину він замислено мовчав, ритмічно вистукуючи по столі пальцями.

— Кейя, тебе включено у списки на Сіронт. Виліт через три дні.

— Так вирішила Координаційна Рада? — тихо запитала Кейя.

— Так, дорога. Це рішення Координаційної Ради, — вперше за вечерю Грод зважився глянути у вічі дружині,

— Я сподіваюся, ти теж там будеш, Гроде? — з тривогою в голосі запитала Кейя.

Він підвівся і, незграбно ступаючи, підійшов до дружини. Спробував усміхнутись, але обличчя розпливлося у дивній гримасі. Поклавши свої великі руки на плечі Кейї, він нагнувся і занурив обличчя у м’які хвилі її волосся.

— Ні, Кейю… Мені наказано відлетіти на спостережному кораблі. На “Спанарі”.

Грод відчув, як Кейя здригнулась і вся ніби заціпеніла.

— Але чому ми не можемо бути разом?

— Так треба, люба. Я все-таки вчений.

Кейя підвела обличчя. Воно було тепер так близько, що Грод відчув її дихання.

— А що ж буде з нами, з нашою планетою?

— Усі розрахунки вселяють надію, Кейю. — Грод торкнувся губами лоба дружини. — Щит мусить витримати. А нЬ Сіронті тобі буде добре. Там теж є заслін.

— Мусить витримати… А чи витримає? — відверто запитала Кейя.

“Коли б я знав напевно”, — подумав Грод, а вголос відповів:

— Витримає.

— Мені страшно, Грод. — Кейя підійшла до розчиненого вікна. Знадвору було чути, як теплий вітер грається листям. У темному, безхмарному небі поблискували зорі, а на сході, над дахами будівель, поволі здіймався оранжевий диск Сіронта. На його численних станціях-колоніях кипіла робота.

— Мені страшно, — повторила Кейя, — за тебе, за себе, ва всіх нас. Ми евакуюємося, нехай так… А чи порятуються ті, хто залишиться тут? Адже їх більшість. Так, так, я знаю. Всі ці бункери, сховища… Але мені іноді здається, все це робиться заради самозаспокоєння…

— Кейю, — перебив її Грод, — якщо вже бути відвертим до кінця, то треба признатися, що ніхто на планеті не знає, як далі розгорнуться події. Треба сподіватись на краще і готуватися до захисту. Більшість людей, що підлягають евакуації, вже вивезена. Усі наукові та культурні цінності переправлені на Сіронт та на інші постійно діючі станції Безумовно, наш потенціал щодо евакуації невеликий. На Тробосі залишиться дев’ять десятих усього населення планети. На більше у нас немає можливості.

Кейя мовчки кивала головою. За п’ять років подружнього життя вона звикла вірити Гроду. Цінувала його розум, рішучість, твердість у чіткому вирішенні питань. Але тепер був особливий випадок. Хто правий — покаже тільки час.

— Наш енергетичний щит надійний, — продовжував Грод. — його неодноразово випробовували в експериментних умовах, і він показав себе з найкращого боку. — Грод глянув на годинник. — Кейю, люба, вибачай, але я падаю від утоми. Ходімо спати. Все буде добре, от побачиш.

Кейя усміхнулася і обняла чоловіка…

Вже до середини літа Тробос був готовим до зустрічі з Ламною. Коли два роки тому вчені Центральної обсерваторії обчислили траєкторію руху комети і дійшли висновку, що вона суне прямо на планету, багатьох узяв сумнів, чи правильно зроблено розрахунки. Вже через кілька місяців після найпильнішої перевірки даних наукові кола забили тривогу. Такого в історії Тробоса ще не було. Думка про зустріч Ламни термоенергетичним полем з’явилася одразу, хоча такий потужний щит досі не споруджувався. Але залишався психологічний фактор. Як підготувати населення планети до екстремальної події, як заспокоїти його? Саме тоді було вирішено ввести надзвичайний стан. Всю промисловість перевели на оборонні рейки. Створювалася широка мережа сховищ, бункерів і тунелів для населення; будівлі, промислові об’єкти підкріплювалися сейсмостійкими залізобетонними опорами, а головне — будувалися потужні ядерні термоенергетичні генератори, які мусили забезпечити на рівні іоносфери захисне поле, спроможне відбити удар комети. Вчені встановили, що без такого енергощита Ламна змете атмосферу планети, а сама планета може зійти зі своєї орбіти, і тоді загибель неминуча.

Серед людей почалася паніка. Ситуація вимагала невідкладних заходів.

У визначений час на супутник Тробоса Сіронт було переправлено всіх провідних спеціалістів планети з їхніми родинами. Залишилися тільки ті, хто мав працювати на Тробосі.

За п’ять днів до зіткнення у космос були підняті всі сто тридцять три кораблі. Для кожного з них було відведене певне місце у просторі. Через добу ніч перетворилася на день: все небо заступила собою Ламна, яка мчала до Тробоса зі швидкістю шість кілометрів за секунду. Напруження сягало апогея. За добу до зіткнення була дана команда запустити всі ядерні генератори…

(З фонограми, записаної на “Спанарі”):

“…У ці хвилини вирішується доля Тробоса, доля всіх людей, яким випало неймовірно тяжке випробування… Незагнузданий феномен Всесвіту, підступна Ламна наближається…. Прекрасний Тробос, колиска цивілізації, який мільйони років викохував усе живе, спокійно рухається своєю вічною орбітою… Мені, Бріду Уно, випало коментувати цю подію з борту спостережного корабля “Спанар”… Я починаю втрачати самовладання… Такого не переживав ще ніхто… (Пауза).

До контакту лишається двадцять п’ять хвилин… Вся права сторона неба яскраво освітлена Лажною. Рідний Тробос оповитий ледь помітною голубою мерехтливою поволокою. Це — термоенергетичне поле, наш щит, наша надія… Тільки б він витримав! Тільки б витримав… Хижий ніс Ламни наближається. Залишається п’ятнадцять хвилин…

Комета все розростається і розростається… П’ять хвилин… Астронавти і вчені “Спанара” завмерли на своїх місцях. У ці страшні хвилини чекання невідомого всі вони думають про своїх рідних і близьких, які переправлені на Сіронт. О Всесвіте! Збережи своїх дітей! Дві хвилини… Сонця не видно… Страшне чудовисько вже займає більшу половину неба. Ного рух пришвидшується… Півхвилини… Яскравий клин Ламни схожий на розплавлене залізо. Він поруч! О… (Пауза).

…Я нічого не бачу! Все довкола сліпучо-біле!.. “Спанар” трясе! Що діється?! Жахливі поштовхи… Де Тробос? Чи витримав щит? Суцільний білий туман… Бачу сяючі осколки. Осколки чого? Вони пролітають у просторі. Що це? О-о-о! Гігантська веселка! Веселка в космосі? Отже… отже… лід комети розтоплено? Але Тробос… що з ним? Ура-а! Планета на зв’язку! Вона відповідає! Тробос цілий… Та ось і він сам! Пара розвіюється, і наш Тробос з’являється у полі зору. Людський розум переміг темну силу природи! Ламна знищена!

…Зв’язок із Сіронтом перерваний… Супутник не реагує на наші виклики. З Тробоса повідомляють, що рівень води в океані росте, починаються повені… Отже, лихо ще не минулося. Нарешті пара зовсім розвіялася. Але… Сіронт..: Сіронта немає!.. Чи я осліп? На “Спанарі” паніка! Де Сіронт? Там же рідні…”

(Фонограма обривається).

Зі стіни на Грода дивилася усміхнена Кейя. Стіну перетинала глибока тріщина, портрет трохи перекосився. Здавалося, Кейя з усмішкою кидала Гроду німий докір: “Навіщо мене вивезли на Сіронт? Чому ти не взяв мене з собою?..”

У кімнаті було холодно. Глибокі снігові заноси покрили Тробос серед літа. Опалювальна система вийшла з ладу. На трубах поблискувала паморозь.

Другий день Грод не виходив з квартири. Він не міг відірвати погляду від неї, коханої дружини, яка усміхалася до нього зі стіни. “Проклята комета! Чому я теж не загинув?”

Грод провів задубілою рукою по щоці і відчув, що пальці вколола щетина… Хукнув у долоні, і з рота заклубочилася пара. Відчай сповнював груди. Та вирватись назовні він не міг, бо людині дано природою все пережити, все витримати, знести або… не знести.

Життя без Кейї… Осягнути цього Грод не міг. Йому здавалося, що зараз відчиняться двері і на порозі з’явиться Кейя, весела, кохана і закохана… Він дивився на двері затамувавши подих.

Різкий дзвінок розірвав тишу. Спочатку Грод навіть не зрозумів, що це.

— Слухаю, — ледве тримаючи від безсилля трубку, відповів він.

— Це ти, Гроде? Говорить Ернос.

— Я чую.

— Чому ти не в Центрі? Роботи по горло.

Грод мовчав.

— Грод, я розумію тебе. Але втраченого не повернеш. Треба жити, треба триматися… Ти мене чуєш?

— Чую.

— Гроде, — після паузи пошепки мовив Ернос, — приїжджай. Ми чекаємо. Майже все треба будувати заново. Ми всі чекаємо тебе, чуєш?

— Так.

Грод кинув трубку і знову повернувся до стіни. “Іди, Гроде, не впадай у відчай. Іди до людей. Ти потрібен їм, а вони потрібні тобі. Життя триває”, — говорила Кейя усміхненими очима…

“У 3015 році космічної ери на планеті Тробос сталася трагедія, викликана тим, що траєкторія руху комети Лампа збіглася з орбітою планети. За допомогою термоенергетичного поля, створеного на рівні іоносфери, комету вдалося зупинити, розтопивши лід її ядра, після чого Ламна перестала існувати. Під час удару комети об поле стався вибух, який спричинив зміщення Тробоса з його осі на 7°. Внаслідок такого зміщення зрушилися магнітні полюси і підвищився рівень води в океані, були затоплені великі території суші. Відбулися численні струси кори планети. При зіткненні комети з енергетичним полем Тробоса розірвався Сіронт, природний супутник планети, заселений на цей час людьми, енергетичний щит якого не витримав вибухової хвилі комети. Клімат Тробоса різко змінився в бік похолодання. Загинула значна кількість мешканців планети. 12 постійно діючих космічних станцій та 29 кораблів потерпіли катастрофу. Майже дві третіх промислових об’єктів зазнали серйозних пошкоджень. Зруйновано 68 % житлових будівель. Через місяць після катастрофи на: всій планеті було оголошено тижневий траур. Завдяки об’єднаним зусиллям і мудрості люди вистояли перед космічною загрозою, — життя і цивілізація були збережені…”

(З “Астрономічної енциклопедії Тробоса”)

Місія

Першим прокинувся Кеон. Він розплющив очі, але не відразу зміг розрізняти предмети перед собою: від тривалого сну бездіяльні зіниці покривала жовтувата плівка. Та незабаром вона зникла. Кеон побачив знайому картину, яка майже не змінилася за ці два роки. Всі прилади були на своїх місцях, датчики чітко фіксували параметри режимів: хіба що збільшилося точок на кривих маршруту, які яскраво висвічувались на численних екранах.

Кришка капсули автоматично піднялася, і Кеон полегшено зітхнув. Він поворушив пальцями і підняв руку. Але рука відразу впала, і Кеон відчув різкий біль у суглобах. Рано. Певний час він лежав нерухомо, а тоді обережно намацав кінчиками пальців лівої ноги кнопку напіввертикальної установки капсули і натиснув на неї. Капсула плавно піднялася і так само плавно утворила крісло, в якому тіло опинилося в сидячому положенні з невеликим нахилом назад.

В очах вже не різало, і Кеон почав уважно оглядати інші капсули, які знаходилися на відстані трьох-чотирьох метрів від його власної. Ті все ще лежали горизонтально. “Виявляється, я перший”, — вдоволено зазначив Кеон і натиснув кнопку під ступнею правої ноги. І враз усім тілом відчув, як по ньому пробігають електростимулюючі імпульси, від чого всі м’язи приємно скорочуються і розслаблюються. Коли стрілка хронометра пройшла повний оберт, Кеон вимкнув електростимулятор. Тепер він міг вільно рухати руками й ногами, а в тілі відчував такий приплив бадьорості, що йому відразу ж захотілося схопитись, та обачність зупинила його порив.

Майже водночас піднялися ще три капсули, і Кеон побачив бліді, із зеленкуватим відтінком, наче омертвілі, обличчя Пора, Ароана і Зери. “Чому ж не прокидається Аета?” — стурбовано подумав Кеон, та ніби у відповідь на його запитання так само плавно зарухались одразу всі шість капсул, і серед інших облич, які наче відродились з небуття, він побачив обличчя Аети. Її великі блакитні очі дивилися просто на нього. Кеону здалося, що Аета — така ж, як і колись, як і завжди, свіжа, вродлива, ніби для неї зовсім не існувало цих сорока років режиму глибокого заморожування. Кеон усміхнувся і помахав їй рукою. Аета теж відповіла усмішкою, хоча ще досить кволою: мабуть, вона ще не пройшла сеансу електростимуляції…

Вже через кілька хвилин усі члени екіпажу бадьоро крутили в усі боки головами, широко усміхалися і переморгувались. Говорити вони поки що не могли. Через чотири години мине період адаптації, і тоді вони зможуть привітати один одного з перемогою.

Останнім прокинувся командир. Він довго не розплющував очей і не підключався до стимулятора. Астронавти вже почали тривожно поглядати в бік його капсули: чи не сталося чогось непередбаченого? Та незабаром і він почав мляво кивати головою і щасливо посміхатись…

— Друзі! — урочисто промовив Бріс, оглядаючи кожного з десяти членів екіпажу, коли всі зібралися у побутовому відсіку. — В цю радісну хвилину хочу привітати вас зі щасливим завершенням періоду глибокого заморожування і одразу перейти до оцінки обстановки….

— Командире! Може, не так офіційно? — перебив його Ароан.

Бріс суворо поглянув на нього. Той збентежився.

— Я прошу поставитися до моїх слів якнайсерйозніше. Ми завершуємо перший в історії планети Іріон трансгалактичний політ. Як сповіщає кібернетичний мозок, через три доби наш корабель увійде в зону зв’язку з Іріоном, і ми дізнаємося, що діється на батьківщині. Але, — командир підняв палець угору, — я ще раз хочу наголосити на психологічному аспекті справи. Ми не знаємо, який слід залишило в нашій свідомості — у всіх нас чи в декого, а може, у когось одного — глибоке заморожування, як воно відбилось на пам’яті та інших функціях нашого мозку. Медико-психологічний аналіз показав хороші результати. — Бріс зробив паузу. — Однак нам не слід забувати ситуацію, в якій ми опинились. До нашого Іріона залишається п’ятдесят мільйонів кілометрів, приблизно тиждень польоту. Тільки тиждень! — підкреслив він і замислено подивився на зорі, що повільно пропливали у панорамному ілюмінаторі. Молоді астронавти мовчали. Вони аж тепер зрозуміли, до чого веде командир.

— Не знаю, як вам, а мені лячно, коли подумаю, скільки часу минуло на нашій рідній планеті, відколи ми покинули її. Ви тільки вдумайтесь — чотириста п’ятдесят років! — вів далі Бріс.

Його внутрішнє збудження наростало, воно відбивалося в чорних, як вуглини, очах, що тепер своїм блиском нагадували яскраві зорі Всесвіту.

Кеон перевів погляд на Аету, яка сиділа поруч нього. Дівчина зосереджено слухала командира, мабуть, його слова викликали в неї складні роздуми і зароджували у душі неспокій. Кеон легенько торкнувся руки Аети. Вона ледь помітно здригнулася і, не повертаючи голови, кивнула у бік Бріса: вибач, мовляв, але давай послухаємо.

Командир, роблячи тривалі паузи, намагався стримувати свої емоції і говорити спокійно:

— Так от, усі ми постаріли на чотири з половиною роки, це можна сказати про вас, людей молодих. Інша річ я, справді старий, — дещо засмучено посміхнувся Бріс.

Він був удвічі старший за кожного з членів екіпажу і тому вважав себе старим, хоч до віку, який кваліфікувався як старість, йому було ще далеко.

— Наскільки вам відомо, — обличчя командира знову стало зосередженим, — завдяки глибокому заморожуванню, в якому ми всі перебували, та дії біоретарданта, функціональна діяльність нашого організму була загальмована настільки, що політ в один бік, на який пішло сорок років, тривав для нас два роки, тобто ми проспали два роки туди і два роки назад. Чотири роки. Насправді ж наш корабель летів вісімдесят років. Та вісімдесят років — це тільки для корабля. А для планети Іріон цей проміжок часу становить чотириста п’ятдесят років!

Бріс замовк, допитливо вдивляючись в обличчя п’яти пар молодих чоловіків та жінок.

— Ми знаємо про це, старий, — порушив мовчанку Кеон. — І добре все усвідомлюємо. Для хвилювання немає підстав, адже заморожування не вплинуло на нашу пам’ять. В крайньому разі, на мою… — він озирнувся на товаришів.

Астронавти збуджено загомоніли.

— Цікаво, як зустріне нас Іріон? — замріяно мовила Іта, поклавши голову, увінчану неслухняними хвилями каштанового волосся, собі на руки.

— А чи наш він тепер?! — різко прозвучав голос астронавта Одея.

Це питання боляче кольнуло в серце кожного.

— Що ти маєш на увазі, Одею? — обережно спитала Іта.

— А те, що на Іріоні пролетіло чотириста п’ятдесят років. Тих, кого ми знали, давно вже немає, там живуть зовсім інші покоління, — акцентуючи кожне слово, сказав астропілот. — Хоч нас і не забули, але…

— Це саме те, про що я й хотів вам нагадати, — не стримався Бріс. — Психологічні обставини на планеті могли змінитися. У який бік — невідомо. Всі ми ознайомлені з курсом прогностичного розвитку іріонської цивілізації і теоретично маємо уяву про те, який рівень технології і, відповідно, світогляд можуть визначати сьогодні вірогідне життя на Іріоні. Але Одей має рацію: в дійсності все може бути зовсім інакше. Нас можуть не в усьому правильно зрозуміти, можливо, і ми не в усьому сприймемо сучасних іріонців. Але що б там не трапилось, ми мусимо бути готовими до всього. Насамперед — обережність і такт.

Бріс стомлено опустився у крісло.

— Ну, а тепер, друзі, — відпочивати, — сказав він тихо і якось по-батьківськи тепло. — Наговорилися після дворічної сплячки.

— Сорокарічної, — жартома поправив Пор.

— А це вже залежно, в яких вимірах брати, — в тон йому відповів командир.

Зайшовши у свій спальний відсік, Кеон відчув, наскільки він стомився. Ті кілька годин, які минули з часу виходу зі стану глибокого заморожування, викликали перевтому у ще не звиклому до активної діяльності організмі. Хотілося відразу ж лягти. Кеон відкинув від стіни спальну полицю і зручно вмостився на ній, прикріпившись про всяк випадок поясами. Добре ось так розслабитися і на певний час відключитись. Проте відключитись від думок Кеону не вдалося.

Очікування майбутнього, тривога за нього, бажання якнайшвидше повернутися на рідну планету не покидали його душу. Звідкись виповзали щемкі невиразні передчуття, які викликали невизначеність та неспокій. Майбутнє, хоч як Кеон намагався уявити його собі, проглядалося дуже туманним, позбавленим чітких обрисів і реальної суті.

А поки що Кеон жив минулим. У пам’яті спливали картини, здавалось, зовсім недавніх подій, дивовижних, часом драматичних. Його сповнювало почуття гордості лише від самої думки, що вони — перші іріонці, які здійснили стрибок через Галактику і відкрили багато нових, невідомих раніше зірок і планет. Двадцять чотири планети були відвідані і стали об’єктом уважного вивчення! На двох з них вирувало життя. На планеті С-9011 вже панував розум. Але розумні істоти на ній перебували на надто низькій стадії розвитку, щоб можна було вступати з ними в контакт. Мешканців С-9011 роз’єднували суперечності, суспільство тільки-но піднімалося на одну з перших сходинок прогресу. Все це астронавти виявили відразу і, щоб не завадити природному ходові їхнього розвитку, вирішили не контактувати з представниками цієї цивілізації. Та все ж планету було вивчено грунтовно. Вона виявилась на рідкість багатою: в надрах її приховані щедрі поклади всіляких руд, відомих і не відомих іріонцям, зафіксовано не одне скупчення підґрунтових природних газів. Три з половиною тисячі мікродисків з даними про планету С-9011 везе корабель на Іріон.

Зовсім інакшою постала перед експедицією планета С-9020, ознаки життя на якій виявлені ще здалеку. Але то було інше життя. Тут промінь розуму ще не пробив собі дороги крізь морок первісного інстинктивного існування. Цю планету Кеон ніколи не забуде. Наче живі пропливають картини і події, які розгорнулися перед астронавтами сорок років тому. Тоді ледве вдалося знайти місце для посадки корабля. Вся поверхня планети майже цілком була покрита густою рослинністю.

Вийшовши з корабля, астронавти зіткнулися з неймо вірними картинами. Довкола росли гігантські, з химерно повикручуваними стовбурами дерева. Їхні крони спліталися в одне суцільне мереживо, крізь яке ледве прозирало жовте, каламутне небо. Життя, стихійне і жорстоке, кишіло. Просто на очах у вражених іріонців багатоногі павукоподібні створіння пожирали товстих черв’яків. Із заростів лісу вискакували страшні, шестиногі, покриті панцирами чудовиська і своїми довгими, як мечі, дзьобами розпанахували павуків та інших менших за себе тварин, жадібно ковтаючи шматки, вирвані з їхніх тіл. На планеті густо лилася кров. Звукоуловлювачі шоломофонів дрижали від свисту, криків, зойків, ревіння і цілої лавини інших незвичних звуків.

Та один випадок навіки залишиться в пам’яті Кеона. Якось на завершення перебування на планеті С-9011 було вирішено поповнити і без того розкішну зоологічну колекцію, що полетить на Іріон, ще одним експонатом. Це був маленький звірок з двома головами, вісьмома ногами і продовгуватим тулубом, покритим твердими остями. Рухався він зигзагами, роблячі різкі стрибки.

Належав він до рідкісного виду і привертав до себе увагу тим, що, як помітили астронавти, його ніхто не чіпав. Чим забезпечувалась його недоторканність — лишалося загадкою. Кеон і Пор побачили одразу двох таких щурів (так прозвали їх астронавти). Відчувши небезпеку, тваринки застрибали у різні боки. Кеон кинувся за одним з них, то наздоганяючи щура, то відстаючи від нього. Заважало бігти коріння, що випиналося з грунту аж до колін, густі бур’яни та високі острівки мохів, в яких глибоко провалювалися ноги. Чи тому, що Кеон звик доводити кожну справу до кінця, чи, можливо, в ньому прокинувся давній мисливський азарт, але він захопився погонею. Щур не віддалявся, але й не давався зловити. Кеону здалося, що той кудись його веде. Коли ця метушня вже надокучила і він вирішив скористатися вмонтованим у скафандр реактивним мікродвигуном, раптом помітив велетенський щуп, який ніби виріс з-під землі і, звиваючись, вмить обплутав його тіло. Кеон смикнувся, намагаючись вирватись, та непоборна сила скувала його. Найстрашнішим було те, що руки виявилися зв’язаними. Щуп стискався. Дихати ставало важко. “Допоможіть!” — крикнув Кеон у радіофон і відчув, як злітає вгору. Щуп тримав його в повітрі і поволі розгойдував. Раптом Кеон помітив, як щось велетенське зводилося десь ніби з надр цієї планети. Воно виростало, вивалюючись усією своєю масою. Звідкись з’явився другий щуп і теж міцно обвив Кеона. Раптом просто перед собою Кеон побачив жахливо потворну пащеку, чорну й гидку, всередині якої клекотала червона піна. А над пащею — два велетенські, ока, незворушно безтямні. Від стискання Кеон уже не міг кричати. Відчув, що втрачає самовладання. Розкриваючись усе ширше, пащека наближалася. Далі все промайнуло наче в тумані. Кеон відчув тільки поштовх і опам’ятався, уже лежачи на траві. Над ним схилялася Аета, обережно обмацуючи його скафандр. У правій руці вона тримала променемет. А на відстані кількох метрів здіймалася безформна гора враженого променем чудовиська. “Аета! Люба Аето!” — прошепотів він. Біль і нервове потрясіння поступились перед безмежною вдячністю Кеона дівчині… “Ти врятувала мені життя, і я у вічному боргу перед тобою, Аето, люба, завтра я скажу тобі те, чого не наважувався сказати раніше”, — думав Кеон, засинаючи…

…І ось кібер сповістив, що через тридцять хвилин можна буде викликати на зв’язок Іріон. Астронавтів охопило зрозуміле хвилювання: те, чого так нетерпляче чекали, тепер лякало їх. Чотириста п’ятдесят років — надзвичайно довгий час. Якими стали їхні співвітчизники? Над чим б’ються зараз їхні розуми і куди спрямовані помисли?..

Астронавти зайняли свої робочі місця. Тридцять тягучих хвилин, як років. І тиша… Ніхто не бажав, та й не міг говорити. Напруження наростало. Світила Всесвіту поволі відпливали у чорну вічність. Їхнє кволе поблимування ніби говорило: “Мета наближається, готуйтеся…”

П’ять хвилин. Через п’ять хвилин засвітиться екран зв’язку, і одинадцять іріонців, що летять у неосяжній глибині простору, побачать нарешті обличчя нових людей, нащадків їхніх колишніх друзів та знайомих.

Півхвилини…

— Увага! — з помітним хвилюванням у голосі скомандував Бріс. — Включити зв’язок!

— Включаю зв’язок! — незвично голосно відповів головний зв’язківець Пор і повернув тумблер.

Екран залило блакитне світло.

— Іріон! Іріон! На зв’язку “Галактика-1”! Відгукніться! — почав викликати Пор.

Радіофон мовчав. На екрані ніяких змін. Дзвінка тиша давила на вуха. Астронавти до болю в очах вдивлялися у блакитний чотирикутник.

— Іріон! Іріон! Я — “Галактика-1”! Озвіться! — повторював Пор.

Нарешті щось клацнуло, на екрані побігла сітка, почулося легке шарудіння. Сітка сповільнила свій біг, зупинилася. Тоді раптом зникла геть. Екран на якусь мить потемнів, а потім яскраво спалахнув, давши зображення. Випливла чітка картинка, і астронавти побачили пульт керування польотами, автоматичні контрольні прилади, інтер’єр усього залу. Водночас з появою зображення прозвучав низький голос:

— “Галактика-1”! Іріон на зв’язку. Іріон вітає всіх членів екіпажу. Ваш політ відбувається в заданому режимі, Відхилень немає. Готуйтеся до скорої посадки.

— Іріон! Дякуємо!.. Ми так знудьгувалися за домівкою! Ми раді чути голос рідної планети!.. — майже закричав Пор, порушуючи всі установлені правила проведення сеансу космічного зв’язку.

Бріс пильно вдивлявся в екран, з хвилюванням чекаючи дальших подій. Та голос замовк, і більше не прозвучало жодного слова.

Командир схопив мікрофон.

— Іріон! Я — “Галактика-1”! Чому за. пультом нікого немає? З ким ми говоримо?

Радіофон довго мовчав. На екрані, як і раніше, виднівся зал керування польотами з пультом, за яким ніхто не сидів.

— “Галактика-1”! — розірвав тишу той самий низький голос. — З вами говорить головний робот космічного зв’язку УР-42. Ваш політ завершується нормально. Причин для тривоги немає. Щасливої посадки.

Бріс здивовано глянув на притихлих астронавтів, на обличчях яких з’явився вираз розгубленості. Вони дивилися то на командира, то на екран.

— Чому нікого немає? — здивовано мовила Аета.

Кеон теж нічого не розумів. Ніхто не розумів, як могло так трапитися, що після стількох років мандрів корабля, після такої нечувано довгої розлуки рідний Іріон виставив на зв’язок робота? Такого не сподівався ніхто з астронавтів.

Стривожені, розгублені, вони не відривали очей від екрана, але зал на Іріоні був порожній. Щоб розвіяти напруження, Бріс швидко встав і бадьоро заходив по відсіку.

— Ну, чого спохмурніли? — в голосі командира відчувалися штучні нотки. — Мало що там у них може зараз діятися, — шукав він якогось пояснення. — Наприклад… зустрічають інший корабель. Чи цілу групу кораблів, — командир і сам здивувався цій думці.

— А що? Може, й справді так! — пожвавився Кеон. — Ви ж тільки помисліть: минуло чотириста п’ятдесят років! Та за цей час люди могли такого натворити!.. А що коли вони вже переступили часовий бар’єр і, вилетівши набагато пізніше за нас, залетіли набагато далі, ніж ми, і вже встигли повернутися? Може, вони вже здійснили тисячі таких польотів!

Ця думка явно припала до душі всім, адже іншого пояснення поки що не знаходилось. Бріс намагався викликати оптимізм у колег, а підсвідомо відчував, що тут ховається щось інше, набагато серйозніше. Він знову і знову переконував себе, що іріонці зараз зайняті надзвичайно важливою справою і лише тому не зустрічають “Галактику-1”.

Проте штучне збадьорювання настрою виявилось нестійким. І першим, хто знову не захотів відступати від реальності, був той же песиміст Одей.

— Добре, коли б усе було саме так, — у його погляді не зникав тривожний неспокій. — А якщо все інакше? А що коли змінилися навіть люди і до нас у них немає ніякого інтересу? А раптом у їхній свідомості сталися якісь зрушення і вони, відмовившись від технічного прогресу, погрузли у варварстві? А може, взагалі знищили один одного? Звідкіля нам знати? Адже робот мовчить. Або він не хоче нічого пояснювати, або ж чогось боїться.

Відповіддю на його слова була гнітюча мовчанка. Астронавти розуміли, що істина про справжнє становище на Іріоні поки що прихована від них, тому Одей так само, як і Бріс, своїми міркуваннями заслуговував на увагу.

Кеон, не відриваючись, вдивлявся в екран і думав чомусь про Аету. Вона була поруч, але атмосфера тривожної невідомості розмежовувала їх, як здавалося Кеону, тисячами космічних кілометрів. Ще тричі Пор і Бріс проводили сеанси зв’язку з планетою, намагаючись щось випитати в робота, але той вперто не відповідав на запитання. Зал і далі дихав порожнечею з екрана. І враз короткий різкий імпульс, наче під час вівісекції, пронизав мозок Кеона: “А зал же такий самий, як і чотириста п’ятдесят років тому! Нічогісінько не змінилося! Та як же таке може бути?!” Він відчув, що все його тіло охопив холод.

Кеон обвів поглядом товаришів: “Невже цього ніхто не помічає?” Ще раз глянувши на екран, він неквапливо підійшов до командира.

— Старий! — Кеон намагався говорити якомога тихіше, щоб не привертати загальної уваги. — Ти не помітив нічого дивного в залі керування?

Бріс довго мовчить, але Кеону стає зрозуміло, що і Бріса давно вже мучить та ж сама думка.

— Мене теж тривожить, що з Іріоном щось негаразд, — врешті неголосно озвався він, знову вдивляючись в екран. — Так, там усе по-старому, а за логікою цього бути не повинно. Проте не будемо загострювати на цьому увагу. Іди на своє місце…

Корабель мчав, пожираючи простір. Відстань до Іріона скорочувалася з кожною секундою. А довкола чорнів Всесвіт з його незчисленними розсипами зірок та світлими смугами туманностей. Іноді зовсім поруч зблискували астероїди, ці осиротілі діти космосу, і ніхто не знав, так само як і вони самі, куди несе їх невідома сила, у якій тверді чи атмосфері завершать вони своє невизначене існування. Попереду, на фоні міріад мерехтливих цяточок, все чіткіше вирізнялася поодинока зірка. Вона ставала дедалі яскравішою, і її світло вже відчутно почало забивати інші світила.

При входженні в межі системи кібернетичний мозок включив гальмівний пристрій, за допомогою якого підвищувалась маневровість корабля. У режимі гальмування астронавти почували себе не настільки затишно, як у звичайному режимі польоту, тому командир наказав усім підключитися до біорегуляторів.

…Здалеку Іріон здавався блакитним. Три чверті його поверхні займав океан і лише одну — материк, єдиний на планеті велетенський шмат суші, на якому переважав напівпустельний ландшафт. У центрі материка здіймалася ціла гірська система, на якій іріонці ще в давнину встановили свої астрономічні обсерваторії. Довкола неї зеленів широкий пояс лісових масивів з численними заповідниками. Незважаючи на бурхливий розвиток цивілізації з її технічним прогресом людям вдалося зберегти багато видів тварин, які й розселилися в цих лісових заповідниках.

Вся решта материка була зайнята напівпустелями з рідкою рослинністю, зате з повноводними ріками. Саме біля річок і на океанських берегах розмістилися міста іріонців — велетенські складні комплекси з житлових, промислових, наукових і адміністративних кварталів. Флоту іріонці майже не будували: не було на те особливої потреби. Хоч і давно було вивчено океан, але плавати було нікуди, оскільки все життя зосередилось на єдиному материку, їм повністю вистачало невеликої флотилії з плавальних апаратів, що займалася виловом морських тварин для споживання.

Вся суша вздовж і впоперек була посмугована пластико-бетонними магістралями, які сполучали міста і служили для перевезення промислових вантажів. А люди віддавали перевагу, навіть у переїздах на далекі відстані, аеробусам чи аеротаксі. Коли були стерті стародавні державні кордони і встановлено всепланетне управління, весь материк як адміністративна одиниця став називатись Іріонською федерацією, або Іріоном, а всі люди — іріонцями.

…Планета наближалася. Вже чітко було видно обриси материка, берегову лінію і покручені смужки річок. За бортом посилювався шум: корабель пробиває атмосферу планети. Астронавти, поприв’язувавшись до горизонтальних крісел, лежали і чекали посадки. Від хвилювання і гальмування швидкості дихалося важко. Нарешті всі відчули поштовх — і корабель завмер.

— Посадку здійснено! — оголосив кібер.

Астронавти лежали не ворушачись, як того вимагала інструкція, лише голови були повернуті до ілюмінаторів, за якими можна було розгледіти лише хмари жовтої пилюки, які оповили корабель. Через десять хвилин Бріс голосно скомандував:

— Всім відстебнутися і приготуватися до виходу.

…З перших же кроків на рідній планеті астронавти відчули дивність реальності. Бетонного покриття не було видно, вся поверхня астродрому була захована під товстим шаром спресованої пилюки. Вдалині виднілося приміщення астронавігаційного центру, сіре, занехаяне. Метрів за п’ятдесят валялися два наполовину засипані пилюкою, поіржавілі астротаксі. Кругом — ані душі. Гнітюча тиша приголомшувала.

— Я прошу всіх не втрачати самовладання, — голос Бріса тремтів від хвилювання. — Здається, тут щось скоїлося. Треба якнайшвидше добратися до центру.

— З усього видно, тут ніхто вже не живе, — пробурмотів Одей і першим рушив у бік будівель.

За ним пішли всі. Мовчали, боячись щось висловити вголос, у кожного в серці зароджувався смутний страх, йти було важко, заважала пилюка. До центру — кілометрів півтора, і яким же важким був цей шлях!

Перед входом у приміщення маленький загін зупинився, вражений побаченим. Половина вікон була повибивана, все вкрите товстим шаром пилюки, але найстрашнішим було те, що перед астронавтами сіріла та сама споруда, яку вони покинули в день свого відльоту, 450 років тому. Вони переглянулися. Довкола центру розсипались допоміжні будівлі, бокси, ангари й майстерні, різні енергоблоки. Все це теж лишилося без змін. Все було закинуте, запущене, без жодних ознак присутності людей.

— Друзі мої, — Бріс ледве переводив подих, — швидко за мною! До залу керування!

Група кинулася до середини приміщення. На подив, ліфт працював. На останньому поверсі, де знаходився головний пульт, панувала непорушна тиша, але скрізь був порядок, відчувалося, що приміщення хтось доглядає.

Бріс і Кеон підбігли до робота. УР-42 спочатку не подавав ніяких ознак діяльності, та через хвилину в його основному блоці засвітилася червона лампочка.

— УР! Не мовчи! — крикнув Бріс. — Ми тут! У нас все гаразд. Що сталося з Іріоном?

Робот мовчав. Астронавти, затамувавши подих, чекали.

— Іріонці! — раптом прозвучав металевий голос робота. — Я вітаю вас зі щасливою посадкою. А тепер будьте мужні і слухайте. Мені не хотілося тривожити вас під час польоту. Іріон безлюдний. Через кілька тижнів після вашого старту сталася катастрофа. Із Сонця вирвався могутній радіаційний сплеск, якого ніхто не міг передбачити. Радіація враз убила все живе на планеті. Життя збереглося тільки в океані. Ми, роботи, скликали раду, на якій було вирішено підтримувати своє самозбереження до вашого прильоту. Ми забезпечили вам запас харчів на рік. У вашому розпорядженні ціла система роботів, готових допомагати вам в усьому. Іріонці! Ви, одинадцятеро астронавтів, — єдині живі люди на планеті. І на вас покладається найважливіша місія народу — продовжити людський рід і зберегти розумне життя на Іріоні. Будьте мужні і бережіть себе, щоб на нашій планеті не згасло життя.

Астронавти стояли, приголомшені почутим. Розум не в змозі був сприйняти весь жах трагедії. У розчинене вікно вривався легкий теплий вітерець. Іріонці мимоволі переглянулися. Вони ніяк не могли опам’ятатися, все було нечувано неймовірним. Над Іріоном спокійно висіло гаряче світило. В якомусь заціпенінні, не відчуваючи своїх кроків, Кеон підійшов до Аети. Дівчина повернула до нього обличчя, по якому з великих блакитних очей котилися нестримні сльози. Забувши про всі умовності у світі, Кеон обняв Аету за плечі і міцно пригорнув до себе, наче боячись втратити і її.

Бріс сумно дивився на п’ять пар молодих людей, а потім відійшов до вікна. Сонце, явно не відчуваючи своєї вини, байдуже споглядало на все з висоти. До горла у Бріса підступив клубок, у серці він відчув спустошення. Бріс усвідомлював, що він, одинадцятий, до того ж старий мешканець планети, вже ніколи не знатиме родинного щастя. Можливо, розрадою йому стане праця в ім’я нового, майбутнього суспільства іріонців…

…Кеон, ніби від удару в серце, прокинувся. Він лежав у своєму спальному відсіку, а в радіофоні наче прошумів вітер. І раптом полилось, як найчарівніша у світі музика:

“Іріонці! Дорогі наші, рідні іріонці! Яка радість і щастя сповнюють наші серця, як чекаємо ми хвилини, коли обнімемо вас, наших старших братів і сестер! Нехай вас не тривожать ніякі сумніви і перестороги. Ми за вами давно стежимо, все наше людство приворожене увагою до вашого повернення додому, всі його благородні поривання і почуття звернені зараз до вас! Будьте певні, вас чекає життя, по суті, в новій цивілізації, яка для ваших поколінь була лише омріяним майбутнім! Чекаємо! Ми забезпечимо вам щасливу посадку!..”

Кеон біг до центрального відсіку, все ще не усвідомлюючи, де сон, а де дійсність. Але вітальні вигуки, міцні обійми і поцілунки товаришів утвердили його в реальності подій…

Кочівники Всесвіту

Десяток днів тому старший науковий співробітник Кримської обсерваторії Валерій Куров навіть подумати не міг, що зробить відкриття, яке сколихне весь науковий світ.

На нічне чергування він заступав у буденному невизначеному настрої. Не можна сказати, що Курову геть обридли ці всеношні біля телескопа, просто з певного часу його душу невідступно баламутили сірі, апатичні думки: який толк з цього нескінченного вдивляння у бездонний морок? Нового все одно нічого не побачиш… Втішало лише те, що часто його чергування співпадали з чергуваннями стрункої, пишноволосої лаборантки Оленки. В неї Валерій був таємно закоханий. Проте не настільки пристрасно і нестямно, коли у відсутність об’єкта душевних поривань чорніє світ і пропадають будь-які бажання. Кохав він її тихо й непомітно. Так тихо, що про це не знав ніхто, навіть сама Оленка, і, щонайнеприємніше, Куров часто ловив себе на тому, що і сам він добре не усвідомлював, чого хоче від дівчини.

Оленка, як і завжди, запізнилась майже на десять хвилин.

— Привіт, Валерчику, — її личко сяйнуло чарівною посмішкою і на стіл з шумом полетіла модна сумочка.

Сьогодні на ній були вузенькі білі джинси і смугаста синя чоловіча сорочка з погончиками. Куров довго дивився на дівчину і не міг відірвати від неї погляду.

— Ти що, Валерчику? — здивовані Оленчині очки грайливо метнули в Курова невидимі стріли.

— Та так, нічого… привіт, — нарешті озвався він і засовався на стільці.

В цей час Оленка розкрила сумочку, засунула в неї тонку руку і почала викладати на стіл вишукані речі своєї багатої парфюмерної колекції.

“Це вже надовго”, — з досадою подумав Куров. Його бісило подібне захоплення коробочками, баночками, тюбиками й олівцями, які таїли в собі лише жінкам відомі багатства. Чому — він і сам не міг пояснити.

— Валерчику, а знаєш, кого я сьогодні зустріла? — запитала Оленка, впевнено водячи пензликом по віях. — Стьопку. Пам’ятаєш, приїжджав до нас із Києва? Кандидат наук.

— А-а, — невесело відгукнувся Куров.

Стьопку він пам’ятав. Той минулого року приїздив до них у відрядження і нахабно впадав коло Оленки, за що йому, Курову, і став ненависним.

— Так от, він мене в ресторан запросив, — похвалилася дівчина, завершуючи оформлення другого ока. — Як ти гадаєш, піти чи не треба? Загалом він, по-моєму, нічого… Тільки надто хизується…

— Ось що, Олено, кінчай цю мазню і сідай до роботи, — раптом різко перебив її Куров.

Дівчина здивовано звела обважнілі вії і скривджено підібрала нижню губу.

— Та я вже й так закінчую. А в жіноцтві, Валерію Ігоровичу, ти нічогісінько, виявляється, не тямиш.

— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.

Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.

— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.

— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.

Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.

— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.

— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?

Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.

— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.

— Хто скаче? — здивувалася Оленка.

— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?

— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.

— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…

— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?

— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.

— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…

Куров уже не міг стримувати хвилювання.

— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.

— Не схоже. Метеорити так не поводяться.

Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”

— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.

Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.

Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.

— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.

— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.

Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.

— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…

Нарешті він різко підвівся.

— Оленко, неси кометний довідник.

— Ви думаєте… комета? — несміливо запитав Куров.

Віктор Купріянович потер кулаком заспані очі.

— Поглянь сам. Мені здається, вона витягнулася.

Куров сів за телескоп і завмер.

— Справді…. Починає ніби довшати…

Олена подала шефу товстий довідник.

— Так… комета Галлея… рано, Когоутека, не те… — він водив коротким пальцем, перебігаючи очима від одної до іншої назви.

Дійшовши до кінця списку, Віктор Купріянович невизначено пхикнув. Жодна з відомих комет не повинна в цей час з’явитися у доступному для огляду із Землі просторі.

— Валерію, а твоя комета нова, — сказав він, знову повертаючись до телескопа. — Отже, так. Стеж за нею, не зводячи очей. Описуй кожну деталь. А я йду дзвонити в Пулковську і Бюракан. До ранку.

…На восьму добу з дня виявлення комета настільки наблизилася до Землі, що її вже можна було бачити неозброєним оком. Академія наук СРСР зв’язалася з НАСА, і з Х’юстона сповістили, що теж зафіксували нове світило і ведуть за ним спостереження. Через постійно діючі на навколоземній орбіті космічні станції намагалися визначити приблизну швидкість руху комети і її орбіту. Але виявилося, що вона рухається зовсім не по орбіті, а просто летить до Землі, змінюючи свій курс. Дивну поведінку комети поки що пояснити не могли. У наукових колах різних країн висловлювали тривогу: якщо не зміниться напрям руху і швидкість комети, то через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі, а тоді… ніхто не знає, що може статися далі. Найбільше дивувало те, що невідома космічна гостя не мала кометного хвоста. Крім того, ядро як таке не проглядалося зовсім. Інтенсивність світіння відмічалася по всій площині комети. Це означало, що через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі…

…У телескопній було повно народу. За телескопом сидів сам академік Волкогонов і розглядав космічний феномен. У присутності такої поважної особи всі намагалися говорити стиха, тому чувся тільки монотонний гул голосів.

— Чуєш, Валерко, — зашепотів на вухо Курову його колега, низенький рудуватий астроном Бабенко, — Волкогонов назвав її “кометою Курова”. Дивись, так і в історію ввійдеш.

Волкогонов важко звівся з крісла.

— Ну що ж… поведінка явно не кометна, — академік обвів поглядом присутніх… — Та все ж, я гадаю, це блукаюча комета. Явище досить цікаве і унікальне. Будемо уважно вивчати. Щось пояснити поки що важко… Однак, гадаю, спільними зусиллями ми розкусимо цей горішок. Продовжуйте спостереження і фіксуйте всі деталі!

До Волкогонова швидко підійшов референт і сповістив, що академіка терміново викликає Москва.

— Прошу вибачити, колеги, — Волкогонов потягнувся до портфеля, — але я мушу летіти. Очевидно, щось серйозне…

Всі мовчки стежили за ним. По суті, загадка феномена лишалася нерозкритою. Астрономи, особливо молодь, були розчаровані. Поряд з тим більшість з них усвідомлювали, що у такому неординарному випадку навіть Волкогонову розібратися нелегко.

Академік розкланявся і в супроводі меткого референта попрямував до дверей. Коли він був уже біля виходу, з апаратної раптом пролунав крик. Волкогонов зупинився.

— Що трапилося?

Сходами, що зв’язували телескопну з апаратною, майже скотився фізик Мещерський. Він був розхристаний, важко дихав, очі горіли від крайнього збудження. В руці він стискав шматок перфострічки і розмахував нею, наче прапором.

— Ось! Ось! Швидкість — нуль! Вона… зупинилася!..

Кілька секунд всі як заворожені дивилися на фізика з перфострічкою, а тоді ніби по команді кинулися до телескопа…

Засідання Верховного Консиліуму відбувалося на одному з трьох основних кораблів армади. Всі двадцять п’ять членів Консиліуму, одягнені в однакові жовті тоги з червоними трикутниками на грудях, вже зайняли свої місця за напівкруглим столом, чекаючи, коли головуючий підніме праву руку і тричі проголосить засідання відкритим.

Зал був переповнений.

Головуючий підняв руку, оголосивши про відкриття засідання, а потім сказав:

— Замість преамбули заслухайте терміновий висновок учених.

Один з них, у сріблястій куртці з голубим овалом на лівому боці, підняв праву руку, а лівою натиснув червону кнопку на своєму поясі. У залі рівномірно зазвучав його голос.

— Глибокий фізико-хімічний та біологічний аналіз показав: планета П-4 має таку кисневу атмосферу, що лише на два відсотки перевищує насиченість нашої дихальної сфери. Гравітація планети на одну двадцяту менша від нашої гравітаційної норми, що знову ж таки не може стати перешкодою для нормальної життєдіяльності нашого організму. Крім того, планета П-4 багата на воду й рослинність. І, нарешті, біологічний аспект…

При цих словах усі в залі завмерли.

— …П-4 населена розумними істотами, які становлять цивілізацію третього ступеня, тобто рівень її розвитку вдвічі нижчий за наш. Зонди показують, що цивілізація П-4 має роз’єднаний характер, причому роз’єднаність простежується у технічному, психологічному та морально-політичному рівнях. А у деяких районах планети цивілізація ще затримується на другому ступені.

Коли вчений замовк, у залі стояла гнітюча тиша.

— Прошу висловлюватись, — закликав головуючий.

По залу відразу прокотився легкий гомін, заговорили всі разом, байдужим не залишився ніхто.

— Прошу слова, — почулося із заднього ряду.

Своїми думками забажав поділитися високий лисий чоловік з побляклими очима.

— Я вже немолодий, і жити мені лишилося небагато. Та йдеться не про мене. Як медик, я мушу сказати: у нас підвищилася смертність і знизилася народжуваність. Поширилися захворювання. Помирають діти, від тривалої бездіяльності спостерігаються психічні аномалії серед дорослих. В ім’я порятунку нашої цивілізації я виступаю за здійснення варіанту “X”…

Багато хто схвально зреагував на слова старого, але більшість, виражаючи свою незгоду, впоперек прокреслили у повітрі лівою рукою.

У передньому ряду виросла постать молодого вченого.

— Тільки варіант “X”! — запально вигукнув він. — Хіба не переповнилася чаша нашого терпіння? Хіба не переситилися ми цим нескінченним і виснажливим блуканням у Всесвіті? Не наша вина в тому, що злощасний вулкан розколов нашу планету, змусив нас покинути її. Врешті-решт ми усвідомлено кинулися на пошуки нового дому. Наші оксигенератори виробляють все менше й менше кисню. Це відомо всім. Недалекий той час, коли ми вже не спроможні будемо рухатися далі…

— Але ж ми розробляємо програму освоєння безкисневої планети, — перебив промовця хтось із протилежного боку залу.

— Ви добре знаєте, що в умовах космосу ця програма нездійсненна. Потрібні стаціонарні умови і потужний енергетичний потенціал. І, крім того, — ми цивілізація п’ятого ступеня. Наш розум стоїть на дві стадії вище цих…

— …людей, — підказав усе той же голос.

— …людей, — повторив молодий оратор, — нехай так. Але вони чужі нам, і, повірте, я вболіваю насамперед за те, щоб ми всі не перестали існувати. Я — за варіант “X”.

Шум у залі щодалі наростав.

— Прошу тиші! — закликав до порядку головуючий і подивився на членів Верховного Консиліуму.

Ті незворушно мовчали, та з виразу їхніх облич можна було зрозуміти, як складно їм зараз винести остаточну свою ухвалу.

— Дозвольте мені сказати, — піднявся вчений з того ж ряду, що й попередній промовець.

Він вийшов аж на середину залу.

— Знищити цілу цивілізацію не так просто. Та чи подумали ви, що буде з нашою совістю після того, як ми поселимося на їхній планеті? Як ми будемо дивитися в очі один одному і як відповідатимемо перед історією? Власне, як ми назвемо цей акт? Цілеспрямованим геноцидом однієї, сильнішої, розвинутішої цивілізації проти слабшої, нижчого рівня розвитку? Адже так? І після цього будемо називати себе носіями більш розумних форм життєдіяльності?!. Ні, варіант “X” не приймаю!

Німі фосфоричні зірки заглядали через великі овальні ілюмінатори у середину корабля, який сам нагадував мініатюрну зірку чи планету. Праворуч, ліворуч і позаду головного корабля висіли такі самі мініпланети-кораблі, в яких жили люди, виснажені кочівними митарствами у космосі, і чекали, чекали, чекали…

Коли вже висловилися десятків три присутніх, головуючий запропонував припинити обговорення. Проте, бажаючи внести важливі доповнення до виступів попередніх промовців, підвівся ще один вчений. Це був біолог, якого цінували і поважали. З його думкою завжди рахувались, його слово часто ставало вирішальним у розв’язанні багатьох проблем і суперечок.

— Співгромадяни! — почав він сумовито, але спокійно. — Я уважно слухав усіх моїх колег і, залежно від характеру думок, їхні виступи то утверджували мене в моїй позиції, то гірко пригнічували. Я відданий своєму народові, пишаюся нашою високою цивілізацією і разом з вами гірко сумую за тими, кого не вдалося врятувати на нашій армаді… Тоді ми вирішили шукати нову планету з кисневою атмосферою і утворити там планету, яка стане нам батьківщиною. І ось ми нарешті знайшли те, що шукали. Але П-4 виявилася колискою іншої цивілізації, наших менших братів по Всесвіту, братів по розуму, які починають робити перші кроки у космосі. Тож чи маємо ми право стерти їх з лиця їхньої ж твердині? Ні, ні і ні! Їхнього суверенітету ми не порушимо! Розум, у якій би формі він не існував, повинен шанувати інший розум!

Біолог зробив паузу.

— Хто загалом висунув варіант “X”? — це запитання, мовлене на підвищеній тональності, сколихнуло весь зал. — Я вважаю, що це ганебний акт для цивілізації п’ятого ступеня. Планету П-4 ми не зачепимо! — і, помовчавши, тихо додав: — Навіть якщо нам загрожує загибель… Ми — люди, отже, знайдемо інший вихід.

Присутні у залі закивали головами, виражаючи загальну згоду…

Другу добу Куров не покидав обсерваторії. Вдень він дрімав в апаратній, де його колеги всіма засобами намагалися проникнути у таємницю диво-комети, а вночі невідривно, до запаморочення, вдивлявся в осяйну хмарку, в якій танула велика кількість яскравих, симетрично розташованих цяток. Зондування не давало жодних наслідків. Інфрачервоні та лазерні промені, радіохвилі до комети не доходили, а може, й доходили та гасились, розчиняючись у ній безповоротно. Дивну гостю вже всі звали не кометою, а куровським феноменом. Вона з’являлася увечері на сході, а під ранок зникала на заході, що означало — вона нерухомо висить у співвідношенні до Землі, яка обертаючись, не сходить зі своєї орбіти.

О 13-й годині 42 хвилини третьої доби з протилежної кулі, з Х’юстона, де в цей час була ніч, було отримано термінове повідомлення: “Вона відходить!”

Куров, як і всі працівники обсерваторії, не знаходив собі місця. Він буквально зненавидів Сонце, що заливало півкулю своїм яскравим промінням. День довго не відступався. Страшенно повільно, як ніколи в житті, повз час. Та ось нарешті звечоріло, прийшла ніч. І в її царстві відразу визирнули зі своїх глибин зорі… та комети не було.

Довго і вперто вдивлялися астрономи у безодню простору, намагаючись відшукати дивну комету, та зусилля виявилися марними. У високості сяяли знайомі вже зорі, глумливо переморгуючись між собою і ніби шепочучи одна одній: “Погляньте на цих диваків… Вони хочуть нас розгадати… Їм це ніколи не вдасться…”

А може, зорі помиляються?..

Повернення

Він ішов якоюсь невідомою місцевістю. Під ногами шаруділа дрібна галька і збивалася густа сіра пилюка. Вона звихрювалася, пливла вгору, осідала на одяг, обліпила ноги аж до колін. Йти було легко. Хоч невеликі пологі пагорби зустрічалися часто, та підіймався він на них не напружуючись, майже так само, як сходив униз. Незвичайна бадьорість і легкість у всьому тілі не поєднувалася зі скованістю, що опанувала його свідомість. Всією своєю істотою він відчував незрозумілу тривогу, якесь почуття підвладності долало його мозок. Куди він іде? Звідки? Відповідей на ці питання він не знаходив. Якась незрима сила примушувала його діяти, рухатись.

Високо в рожевому небі висіло чуже сонце. Воно розливало по поверхні планети тепле тьмянувате проміння, зігріваючи повітря, грунт і каміння, надаючи всьому клімату м’якості. Різких, відконтрастованих тіней тут не було: світло ніби заломлювалося і заповзало за предмети, творячи плавні, дещо розпливчаті переходи від освітлених місць до затінених. Сухе повітря, здавалося, без найменшого вмісту вологи, все ж не виснажувало, а навпаки, вливалося в легені вільно і з кожним подихом народжувало в організмі новий приплив енергії. Довкола тяглася невиразна горбкувата рівнина. Беззвучна, сонна. Час від часу траплялося безформне каміння, що сиротливо притискалося до грунту, наче боячись втратити відведене йому місце. На округлих згірках мляво дув вітерець, доповнюючи своєю кволістю загальну картину напівсонного стану навколишнього середовища. Проте омертвілість і загальмованість природи спостерігалися не скрізь: то тут, то там, розсунувши гальку, пробивалися на простір тоненькі, але пругкі стебла якихось рослин, що здаля здавалися схожими на мох. Висунувшись з-під пилюки та гальки, ці синьо-зелені рослинки розповзалися в усі боки і теж западали в сон, живучи за законами тієї неквапливості, яка визначала буття всієї планети. Рослини, невідомо звідки узявшись тут, виступали єдиними представниками життя, інших ознак його не спостерігалося більше ніде і ні в чому. Погляд мимоволі спинявся саме на них, живих, адже живе завжди тягнеться до живого…

Сонце перевалило за полудень, коли в небі, прямо в зеніті, спалахнула яскрава зірка. Саме її появи він не вловив, але вмить відчув непоборне бажання глянути вгору. Він підняв голову і враз зупинився. Дивитися на зірку було важко, — заважало сонце, промені якого якщо не сліпили, то неприємно, до болю, врізалися в зіниці. Незважаючи на сильне зорове подразнення, він відчув дивне заспокоєння у грудях, рівновагу і впевненість. Десь у глибині його свідомості промайнула думка, що саме ця зірка, яка зараз наближається до планети, і була тією метою, до котрої він не цілком усвідомлено, невтомно, з якимись забутими перешкодами пробивався.

Він сів на камінь і став чекати. Вітер ліниво куйовдив волосся і приємно лоскотав обличчя. Він уже не дивився на небо, бо знав, що зірка ніде не дінеться, мине деякий час, і вона стане звичайним кораблем з чіткими, реальними обрисами, який поволі сяде на цю планету. Раптом його вразила думка, від якої стало моторошно: адже на всій планеті нікого, крім нього, не було. І дивно — досі він чомусь не відчував страху. Той наринув лише тепер, коли він усвідомив, що наближається порятунок. І ще дивніше: а звідки така певність, що летить саме корабель?! Він швидко звів очі до неба і радісно набрав повні груди повітря. Все так і є. Яскравий диск був уже більшим за призахідне сонце. Корабель робив гальмівні розвороти перед посадкою…

З вершини пагорба, на якому він зупинився, добре було видно рівну ділянку, на яку націлювався сісти корабель. Очі спокійно простежували всі рухи корабля, а мозок заполонила болюча думка, що, здавалося, вирвалася з якогось полону і тепер владно вимагала логічної відповіді. Чому він сам? Де всі решта? В пам’яті поступово відновлювалися минулі події, чітко, послідовно, аж до тієї миті, коли все ніби провалилося в безодню небуття. І ось цей його перехід пішки у цілковитій самотності до точної мети, про яку він спочатку нічого не знав. А все ж він ішов, ніби хтось спрямовував його! Він ні про що не думав, просто рухався вперед і вийшов туди, де зараз здійснював посадку корабель. Нарешті корабель, трохи повиснувши в повітрі, обережно сів на поверхню і завмер. “Пора, — промайнуло в нього в голові, — з кілометр ходи”. І він швидко попрямував до корабля…

З самого ранку в Центрі керування міжзоряними польотами панувало напружене пожвавлення. Метались репортери, телекамери ловили кожен жест, вираз і рух учасників експедиції, які по черзі виходили на трибуну. Запально сперечалися вчені. Часом напруження переростало у нервозність.

— У звіті я виклав усе, що стосується цього трагічного і загадкового явища, свідками якого ми стали на Дейтерогеї, — говорив Саєв, начальник першої космічної експедиції, яка півроку тому була відправлена до шістнадцятого сектора сузір’я Ліри.

Ставилася мета дослідження однієї з його сонячних систем з планетою Дейтерогея. Давно вже було виявлено, що Дейтерогея — майже двійник Землі: у неї була атмосфера, хоч і з меншим вмістом кисню, а сила тяжіння відповідала земній. Але наявність атмосфери, та ще й насиченої киснем, у планети, на якій майже немає рослинності, що виділяє кисень, — залишалася загадкою для вчених.

Саєв геть виморений і пригнічений. Йому нелегко зараз виступати і вести дискусію.

— Глибокошановний колего, — пролунав голос Головного координатора ЦКМП, — ми розуміємо ваш стан, але… Тут зібралося багато представників різних інформаційних агентств, відомих учених, які звернулися в ЦКМП з проханням зустрітися з експедицією і почути з уст безпосередніх учасників і очевидців розповідь про цю таємничу пригоду. Нам усім, особливо нашим гостям, хотілося б, щоб ви все-таки детально розповіли про те, що сталося на Дейтерогеї з екіпажем корабля.

Саев скоса поглянув на Головного, той знизав плечима і опустив очі, мовляв: “Треба, Саєв, люди чекають твого слова…”

Хіба про все те розкажеш з трибуни, але сотні очей з німим питанням були звернені до нього. А поруч за довгим столом сиділи стомлені, дещо пригнічені двадцять два члени експедиції… Двадцять два, а повинно б бути двадцять три…

— Я не заглиблюватимусь у науковий розгляд справ, — почав дуже тихо Саєв. — Усім уже добре відомо, який великий інтерес для нас становить Дейтерогея, особливо в наш час, коли наростають надшвидкості та проблеми космічного дослідження… — Він неквапливо взяв склянку з водою, відпив з неї і вів далі: — Отже, наша “Ліра” стартувала… Та й про це я не говоритиму. Немає потреби повторювати те, що нині знає навіть школяр… Політ ішов нормально, посадка на Дейтерогею — теж. Після зондування ми приступили до збору і накопичення інформації про планету. Все йшло за визначеним планом. Та раптом…

Саєв зупинився і знову взяв склянку. Рука в нього тремтіла. Зал принишк.

— Крамова я знав ще з студентських літ, — з незвичною зміною в голосі продовжив розповідь начальник експедиції. — Ми разом училися в астронавігаційній академії, разом почали літати, разом були на Юпітері, досягли Оріона… Ми були друзями. Часто нас називали нерозлучною парою… Того злощасного дня там, на Дейтерогеї, ми повинні були перевірити кріплення щитів для захисту від космічних часток. Це, загалом, буденна операція, але вона забирає чимало часу. Як вам, мабуть, відомо, в носовій частині корабля, на його зовнішній обшивці, встановлено п’ять таких щитів. Чотири ми перевірили, залишився п’ятий, останній. “Ти оглянь правий бік, а я лівий”, — сказав мені тоді Гліб… Далі все було жахливо. Ми страшенно втомилися, а Гліб вкрай виснажився. Рухався він мляво і нерішуче. З лівого боку щита, куди він пробирався, над обрієм висіло призахідне сонце. Коли він опинився на краю щита, сонце вдарило йому просто в очі. Промені, хоч і не особливо яскраві, проходили з якимось дивним заломленням, і краєм ока я вловив, як Гліб, напевне, введений в оману підступним зміщенням в освітленні, промахнувся руками повз щит і втратив рівновагу. Він різко подався вперед і… полетів униз. Гліб упав на верх ліфта, яким ми піднялися до носової частини. Пролетів він метрів десять, до того ж, падаючи, зачепив і другий щит… Страхувальний пояс у нього чомусь виявився відстебнутим… Саєв знову замовк, опустивши голову.

— В перші секунди мене ніби паралізувало. Хотів закричати, але з мого горла виривалося тільки хрипіння… Врешті, опанувавши себе, через ларингозв’язок я передав екіпажу сигнал тривоги… Про все, що сталося далі, може розказати вам наш лікар…

— Так, звичайно! — відгукнувся Головний координатор. — Відпочивайте, дорогий колего. Все, здається, ясно, — і він метнув швидкий і недобрий погляд у бік залу.

Коли Саєв зійшов з трибуни і, розхитуючись, подався до виходу, ніхто з присутніх не порушив тиші. Тільки після того, як за ним зачинилися двері, Головний координатор звернувся до лікаря експедиції.

— Доктор Гурвич, чи можете ви доповнити розповідь вашого командира?

З-за довгого столу підвівся досить огрядний член експедиції. Голова в нього була зовсім лиса, зате нижню частину обличчя обрамлювала широка посріблена борода. На м’ясистому носі повисли маленькі окуляри в тонкій оправі. Не відповідаючи на запитання Головного, Гурвич квапливо попростував до трибуни.

— Я бортовий лікар “Ліри”, — заговорив він на ходу. — Коли Крамова принесли в медвідсік, на нього страшно було дивитися… Весь у крові і… звичайно, непритомний. Потрібна була негайна медична допомога. Я перевірив пульс: серце ще жило, але надзвичайно кволо. Довелося тут же підключити його до біостимулюючого апарата. Лише після цього я провів всестороннє обстеження потерпілого. Наслідок падіння для Крамова виявився трагічним… Потилична частина черепа в двох місцях була розтрощена. Одного цього вже годі, щоб настав летальний кінець. Крім того, у нього був переламаний хребет, побиті шестеро ребер, ліва рука в лікті і ключиця, розірвалася печінка, було кілька тріщин стравоходу, чимало ран і синяків. Як він не помер відразу — не зрозуміло. Я, не гаючись, почав готуватися до операції; хоча й не уявляв собі чітко, з чого починати.

Лікар зняв окуляри, протер їх і знову начепив на носа.

— І тут сталося те, що й досі не має свого пояснення. Я крутився як дзиґа, Крамов жив тільки завдяки біостимулюючому апарату. Кожна мить могла стати для нього останньою. Ситуація була по-справжньому критичною. Я швидко підготував свої лазери і вже намірився приступити до операції. Насамперед треба було обробити черевну порожнину. Раптом медвідсік затремтів, а далі стався різкий поштовх, яким я і мої колеги були збиті з ніг, відсік почав вібрувати. Згодом виявилося, що трясло весь корабель. Медвідсік заповнився якимсь газом, він різав очі, нічого не було видно. Через кілька хвилин все заспокоїлося, настала тиша. Я кинувся до операційного “столу, на якому лежав Крамов… і не повірив своїм очам… Хворого там не було. Спочатку я подумав, що поштовхом його скинуло на підлогу, а це для нього була вірна смерть. Але й там його не знайшли. Він наче випарувався… Командир негайно скликав раду екіпажу, на якій ми намагалися з’ясувати всі деталі неймовірної пригоди. Але яким чином зник Крамов, пояснити ніхто не міг. Щодо поштовху і вібрації, го тут зійшлися на думці, що в районі, де сів корабель, стався землетрус. На Дейтерогеї ми ще раніше зафіксували ознаки сейсмовиявлень. А от Крамов — це нерозгадана загадка… Висловлювалися припущення, що на Дейтерогеї можуть відбуватися просторові завихрення, внаслідок яких стається різкий перехід в інші просторові виміри, скажімо, в четвертий, але це вже виходить за межі моєї компетенції… І тому… факт зникнення Крамова становить проблему, вирішити яку ми поки що не в змозі.

Лікар замовк і, не чекаючи дозволу, пішов на своє місце. Зал сповнювала гнітюча тиша.

— Прошу задавати запитання, — звернувся до присутніх Головний координатор.

Якийсь час всі мовчали. Відчувалося, розповіді так приголомшили людей, що вони просто не знали, про що ще тут можна розпитувати. Феномен справді був неймовірний;

— Дозвольте мені, — у другому ряду підвівся молодий чоловік з портативною телекамерою на шиї. — Телеагентство “Космос”. Як можна пояснити, що зник лише один Крамов? На питання може відповісти будь-хто з членів експедиції.

Всі переглянулися. На таке питання не міг відповісти ніхто. Зрозумів це, мабуть, і сам телерепортер, бо почервонів і винувато знітився.

Відповідь прозвучала різко і коротко:

— Пояснити неможливо.

Головний координатор, відчуваючи, що далі провадити прес-конференцію немає сенсу, встав і оголосив:

— На цьому, гадаю, буде доцільніше завершити. Даний феномен вивчатиме спеціальна комісія.

…Густий стовп жовтої пилюки знявся вгору, хмарою за. ступивши все довкола. Коли корабель міцно став на грунт і стих, курява почала поступово осідати, розсіюватися, поки врешті не розтала зовсім. Теплі промені сонця м’яко лягли на метал, поповзли по обшивці.

— Сіли м’яко, — сказав Саєв і почав готуватися до виходу.

Другу експедицію на Дейтерогею знову очолив він, хоча й проти своєї волі. Тоді, рік тому, він дав собі слово, що більше його нога ніколи не ступить на поверхню цієї планети, проте його, як досвідченого астронавта і вченого, що добре знав умови Дейтерогеї, все ж зобов’язали взяти участь у новій експедиції, між іншим, як і деяких інших учасників попереднього польоту. До Дейтерогеї Саєв почував тепер неприховану неприязнь.

— Командире, режим звичайний? — звернувся до нього другий астропілот.

— Так. П’ятнадцятигодинний перепочинок.

Саєв пройшов у свій відсік, переодягся у легкий робочий костюм і сів у крісло. За ілюмінатором простилався невиразний ландшафт Дейтерогеї, пустельний і позбавлений життя. В голову лізли неприємні думки. Польоти стомлювали. Хоч медична комісія і зробила позитивні висновки, Саєв відчував у собі внутрішню втому, якусь приховану нестійкість. Він улігся на кушетку і розслаблено випростав руки і ноги. “Певно, прийшов час подавати рапорт. Годі”. Саєв заплющив очі і в цей час почув зумер внутрішнього зв’язку.

— Командире! — вирвалось із радіофона. — Командире! До нас іде людина!

— Яка людина? Де йде? — схопився Саєв.

Кров прилила в голову.

— Зовні людина!

Нічого не розуміючи, Саєв метнувся у відсік огляду.

Туди вже збіглися всі члени експедиції. Відсік огляду — просторе приміщення з величезними суцільними ілюмінаторами, з якого відкривалася панорама всієї довколишньої місцевості. Саєв просто влетів до відсіку.

— Дивіться, командире! — збуджено показував пальцем черговий астропілот. — Дивіться! До нас хтось іде!

Всі збилися біля оглядового ілюмінатора і дивилися туди, куди вказувала рука чергового. Метрів за двісті було чітко видно постать чоловіка, який швидко крокував до корабля. Це сприймалося настільки неможливим, що у тих, хто бачив постать людини серед безмежної пустелі, виникав сумнів щодо її реальності.

— Це міраж, — мовив лікар.

Всі глянули на нього, а хтось додав:

— Справжнісінька галюцинація.

— Але чим вона викликана?

Саєв, як заворожений, стежив за ніби знайомою постаттю. Його охоплювало якесь дивне хвилювання. Серце Йж стрепенулося. Чоловік, не зупиняючись, впевнено ступав по всипаному галькою грунті, наче звично наближався до знайомого йому дому. До корабля залишалося метрів сто. Можна було розгледіти його одяг: сіра срібляста куртка, такого ж забарвлення штани щільно облягали ноги.

— Здається, це не галюцинація, він справді йде до нас, — ледь чутно сказав командир.

Коли відстань між кораблем і самотнім мандрівником безлюдної планети геть скоротилася, Саєв раптом відчув, Що у нього починають терпнути ноги, а волосся на голові стає дибом.

— Не може бути, — майже беззвучно ворушилися його губи, — це нелогічно.

— Що?!

— Зі мною щось діється…

— Командире! Та це ж… Крамов!

Розштовхуючи астронавтів, Саєв, порушуючи всі правила порядку, кинувся з панорамного відсіку, влетів у ліфт і через кілька секунд уже був унизу, за межами корабля. Він біг, спотикаючись об каміння, назустріч такому дорогому пришельцеві.

Вони зупинилися один перед одним.

Саєв не міг вимовити й слова і з захватом і невірою вдивлявся в Крамова. А той усміхався.

— Вадиме, це ж я.

З корабля висипали всі решта.

— Гліб!.. Гліб!.. — бурмотав Саєв, трясучи друга за плечі. — Звідки?! Яким чином? Де ти був? Минув же цілий рік. Це неймовірно!..

— Як… рік? — здивовано перепитав Крамов.

Саєв ще ширше розкрив очі:

— Гліб, минув рік з часу нашої першої експедиції. Ти… пропав тоді. І ми змушені були повернутись на Землю без тебе. Так, — спохватився Саєв, — ти ж був весь потрощений?! Я нічого не розумію, все загадка, містика якась… Та чи ти це, Глібе?

— Я, Вадиме, я. Лише… Я теж нічого не розумію. Я не знаю, що було зі мною і де я був стільки… Цілий рік? Неймовірно… Що зі мною сталося? Пам’ятаю, як зірвався з корабля і полетів униз… Далі — морок, прогалина. Потім… я пішов до вас. Ішов я так, ніби хтось скеровував мене у підсвідомості.

— Це вже зараз?

— Так.

— Все це більше ніж дивно. — Саєв оглянув товаришів, що оточили його й Крамова і дивилися на товариша в німому зачудуванні. — Всі в корабель! Швидко!..

— …І після того поштовху зник? — вже вкотре перепитував Крамов товаришів, вірячи й не вірячи їхнім словам. — Куди ж я міг зникнути? І що я міг робити тут цілий рік? — Він глянув в ілюмінатор.

— Тут прихована якась надзвичайна таємниця, — не міг надивитися на товариша Саєв. Обличчя в нього сяяло, хоч він ще не вірив у таке чудо.

— То ти абсолютно нічого не пам’ятаєш? — вперше озвався до Крамова Гурвич.

— Саме в тому і загадка, лікарю, що я нічого не пам’ятаю. Я не відчував часу і взагалі… нічого не розумію…

Гурвич пильно, з певною недовірою розглядав Крамова.

— Глібе, — сказав він вагаючись, — я теж готував тебе до операції, на тобі не було живого місця, ти не повинен був жити… Вибач, але я медик. Я не можу повірити, що це ти, такий цілий і здоровий.

— Лікарю, що ви говорите? — обурився Саєв. — Які можуть бути сумніви? Я знаю Гліба двадцять п’ять років!..

— Командире, я повинен його оглянути, — перебив його Гурвич.

Він швидко вийшов і незабаром повернувся з апаратом.

— Що ви збираєтеся робити? — дивувався Крамов.

Але той, не відповідаючи, взяв руку Крамова і прикріпив до неї датчик. Тоді, бліднучи, він чіпляв датчик до другої руки, до ніг, до грудей. Це тривало кілька хвилин, астронавти з нетерпінням чекали.

Нарешті лікар відклав свій прилад і безсило впав у крісло. В його очах були розгубленість і страх, змішані з цікавістю.

— Лікарю, в чому справа? — почуваючи незручність, запитав Крамов.

— Глібе, це не твоє тіло.

— Що?!

— Так, Глібе. Воно заново сформоване з якоїсь іншої маси… Мій біодатчик показав це. Я з самого початку не міг повірити в твою появу. Ти весь був поламаний… І раптом чудо — цілий і неушкоджений…

— Тіло… заново сформоване… з іншої маси? — Крамов гарячково обмацував себе, потім підніс до очей руки і уважно почав їх розглядати. — Справді, тільки схожі, але… мої руки були інші… Що ж це?!.

— Це означає, що… хтось повинен був усе це зробити, — випростався Саев, відчуваючи, як холод заповзає у груди. — Виходить, на Дейтерогеї хтось живе?!

Всі злякано почали виглядати в ілюмінатори.

— Але ж… хто вони? Де вони?

— Отже, планета населена і тут панує високорозвинутий розум, — поволі, ніби заглядаючи в невідомість, промовив командир. — І вони, Вадиме, врятували тебе… власне, відродили заново…

Вражені люди дивилися то на Крамова, то в ілюмінатори, за якими в усі боки розбігалася всипана галькою й пилюкою рівнина. Лише подекуди на ній ріс мізерний бур’янець. І ніде не було жодних ознак активного, та ще й такого надрозумного життя… Але ж десь, можливо поруч, повинні існувати ті, що, невидимі, з’явилися в трагічну хвилину, забрали Крамова і оживили його…

Де ж вони?!

Дейтерогея загадково мовчала…

Золоті печери

Всюдиходи зближалися. Один з південного заходу, другий з півночі. Плато, покрите жовто-коричневим щебенем, майже скрізь було ідеально плоским, тільки подекуди на рівній поверхні здувалися невеликі округлі горбики. Всюдиходи чимось нагадували невтомних жуків, що заклопотано квапилися у своїх справах. Довкола плато здіймалися скелясті гори, порізані гряди яких відходили далеко вдалину.

— Загадкова планета, — сказав Данилін, розстібаючи комір комбінезона.

— Як ти гадаєш, Кириле, чому Рею та Іштвану не вдалося проникнути всередину печери? — запитав Жерар Лафай, другий астропілот.

— Тому, Жераре, що, по-перше, ми самі наказали їм туди не лізти, а по-друге, ти ж чув — вони там щось відчули. Що — зараз розкажуть…

Всюдиходи були вже метрів за сто від корабля. Правда, той, в якому їхали Джейсон Сіглер і Юрій Сайко, дещо відставав.

— Мушу сказати, — озвався індієць Мохандас Шрівастава, поблискуючи своїми великими чорними очима, — відколи ми сіли на цю планету, мене не покидає дивне відчуття, що довкола щось діється… Я постійно відчуваю чиюсь незриму присутність.

— Це дуже серйозно, Мохандасе, — звернувся до нього Данилін. — Напруж усю свою біоенергетику, тут все має значення.

— Кажуть, дід твій був знаменитим йогом? — підключився до розмови Рінальді, мабуть, натякаючи на можливе успадкування здатності гостро відчувати в природі те, чого неспроможні уловлювати інші.

Мохандас не встиг відповісти, бо в цю мить почулися кроки астронавтів, що поверталися з експедиції і зараз гулко ступали важкими “планетоходами” по металевих східцях.

— Хелло, друзі, — першим зайшов Рей Берилі, за ним Іштван Касаш, а далі й решта.

Рей намагався вдати, що він бадьорий та веселий, однак це йому не вдавалося.

— Проїхались непогано, — розгерметизовуючи свій скафандр, мовив Сайко. — Матеріалу сила-силенна, але… щось тут не так.

— Отож-то, все тут не так, — похмуро підтримав його думку Сіглер.

Вивільнившись зі своїх скафандрів, астронавти стомлено повсідалися в м’які крісла. Всі вони були чимось пригнічені, їхня поведінка свідчила про те, що з ними сталося щось таке, чого вони й самі не в змозі пояснити.

Данилін стримано мовчав.

— Ну, так що ж там? — урвався терпець у Рінальді.

— Не поспішай, Чезаре, люди стомилися.

Струснувши головою, ніби звільняючись від сумбуру думок, заговорив Рей Берилі:

— Так от, друзі, ця несимпатична кулька до біса багата на золото і платину. Причому їхня висока концентрація зафіксована нами на протязі всього шляху. В горах вона ще більше підвищується, а от біля печери… тієї самої печери, — він спочатку подивився на Даниліна, потім обвів поглядом інших, — датчик взагалі зашкалило. Словом, ми топчемося по золоту.

— Наші датчики показали те ж саме, — додав Сайко.

— Та-ак, — Данилін замислено оглянув панораму плато, — отже, планета може становити для нас чималий інтерес. Запаси коштовних металів на Землі у значній мірі вичерпано і…

— Ти забув про печери.

Данилін поглянув на Касаша.

— Ти забув про дивні печери, Кириле, — повторив той.

— Так, будь ласка, ми вас слухаємо, — погодився Данилін, не висловлюючи далі своїх міркувань.

— А далі сказати нічого, — приглушено відповів Берилі, — крім того, що, коли наближаєшся до печери, тебе охоплює панічний страх і ноги самі біжать назад…

— Чому ж нічого, — ніби заперечив йому Сайко. — Ми почували те ж саме, але із наших печер, я маю на увазі тих, що виявили ми з Джейсоном, долинали ще якісь звуки, приглушені і монотонні, так, неначе шумлять підземні води, А зайти в печеру справді неможливо… ніби якась сила тримає тебе.

— Що звук? Звук і ми вловили, — махнув рукою Рей Берилі, — а от психіка при цьому починає завихрюватись, — і він покрутив пальцем біля скроні.

— Обставини, звичайно, дивні, та все ж проби брати треба. На те ми й тут, — підсумував Данилін і звернувся до Чезаре Рінальді, бортового лікаря. — Провести якнайдетальніший аналіз психіки всіх чотирьох. А завтра… завтра на першому всюдиході я сам поїду до печери Рея. Зі мною будуть Рей і Мохандас. Другий всюдихід тримати біля корабля напоготові. Юрій і Іштван — у всюдиході. Сіглер, Лафай, Рінальді стежитимуть на куполі. Все. А зараз — відпочивати…

Коли до заглибини лишалося метрів з тридцять, Данилін скомандував:

— Вистачить.

Всюдихід зупинився. Не закриваючи за собою боковий люк, Данилін, Берилі і Шрівастава неквапливо рушили до печери. Кроків за п’ятнадцять до неї Рей зайшов наперед і підніс руку:

— Зупиніться! Прислухайтеся!

Вухо справді вловило безперервний шум, приглушений, далекий, що долинав аж ніби з надр.

— Чуєте?

— Так. Шум є.

“Від чого ж він іде?” — подумав Данилін. Однак ніякого пояснення він не знаходив.

— Ходімо.

— Я не піду, Кириле. Мої нерви не витримають, — раптом заявив Берилі.

Він не відривав погляду від печери, очі в нього розширилися від жаху.

— Перестань, Рей, не вигадуй. — Данилін поправив про-менемет, що висів у нього на поясі, і рішуче попрямував до заглибини.

— Кириле! — різонуло в шоломофоні. — Поглянь, Кириле! — Мохандас показував рукою кудись убік.

— Що там таке?

Не відповівши, Шрівастава і Берилі побігли в напрямку, куди показував індієць. Данилін кинувся за ними.

Дещо збоку, на північ від печери, за навислою брилою скелі жовтіла і променилася на сонці гірка з дбайливо складених безформних шматків металу. В висоту вона сягала до пояса. Зачудованими очима астронавти розглядали це диво, не знаючи, що й думати. Великі шматки золота були складені так, що вони щільно прилягали один до одного.

— Оце так дива! — вихопилося в Берилі. В його очах спалахнув вогник захвату. — Це ж… скільки ж його тут!..

— Воно і вчора лежало тут? — запитав Данилін, важко дихаючи.

— Вчора? — Берилі довго розмірковував, ніби згадував про щось давнє і далеке. — Вчора… ні. Вчора його не було зовсім!

Данилін серйозно замислився.

— Невже, — по спині пробіг неприємний холодок, — невже тут господарюють розумні істоти?

Троє астронавтів з тривогою почали озиратися довкола. Але навкруги були тільки гори, плато, небо і… гірка золотого каміння.

Шоломофони розривалися. Ті, хто залишився на кораблі і на резервному всюдиході, вимагали негайно пояснити, що це за купа жовтого металу, яку вони бачили на своїх екранах.

Аж раптом Данилін помітив, що Шрівастава нервово посмикує плечима.

— Мохандас?! — звернувся він до індійця.

— Друзі, мені щось недобре, — пробурмотів той. — У мене з’явилося неприємне передчуття чогось…

“Пора на корабель, — промайнуло в голові Даниліна. — Чортзна-що діється”.

Він уже розкрив було рота, щоб наказати повертатись, та так і завмер на місці. Те, що він побачив, не вкладалося ні в які рамки реального.

Із розщелини повільно виростала, наче спливаючи на поверхню, якась істота. Спочатку з’явилася кудлата голова з двома темними плямами-очима. Замість звичних для людини рота й носа вона мала якісь знаки з овальних вигадливих ліній. Далі виплив тулуб, велетенський, могутній, весь вкритий шерстю, з довгими руками, в яких щось поблискувало. Нарешті істота вилізла на поверхню цілком. Побачивши потвору, астронавти мимоволі сахнулися від жаху: просто на них прямував гігант кількаметрового зросту, людина — не людина, мавиа — не мавпа, хоч він дуже нагадував доісторичних приматів, тільки набагато збільшених.

Рей вихопив променемет. Все його тіло тремтіло. Шрівастава, швидко відступаючи назад, махав руками і закричав охриплим від хвилювання голосом:

— Втікайте! Кириле, Рей! Втікайте! йому вторили з корабля:

— Рятуйтесь! Швидше в корабель!

Данилін теж, конвульсивно стиснувши в руках променемет, прокричав:

— Відступаємо до всюдихода! Всі! Стріляти лише в крайньому випадку!

Гігант і далі неквапно рухався, не звертаючи уваги ні на людей, що в паніці кинулися втікати, ні на машину, що темніла збоку. Він різко, з деякими затримками, переставляв могутні ножиська. Підійшовши до гірки золота, гігант зупинився, глянув у бік всюдихода, в який уже вскочили астронавти, і поклав зверху на гірку ще один шматок блискучого металу, що приніс у руках. Потім він так само неквапно повернувся і закрокував назад до печери, ступнув у неї, сховався по коліна, далі по пояс і врешті зовсім зник…

— Ну, що ви про все це скажете? — запитав Данилін, трохи віддихавшись і опам’ятавшись після побаченого і пережитого. Всі вісім членів екіпажу зібралися в куполі корабля. — Примати добувають з надр планети золото. Незбагненно! Неймовірно!

— Чому “примати”? Ми ж бачили тільки одного.

— Я переконаний, Рей, що їх там багато. Інакше як ще можна пояснити весь той гул?

Астронавти були вкрай збуджені. Ще з космосу планету було прозондовано на предмет виявлення біологічних ознак, і аналіз дав цілком негативну відповідь: на планеті нема життя взагалі, не кажучи вже про наявність високоорганізованих тварин. І раптом — людиноподібні гіганти, які добувають коштовні метали. Що все це означає?

— Недаремно мене весь час щось мучило, — озвався Шрівастава. — Тільки… яка ж тут логіка? — він завагався і змовк. Його погляд блукав десь далеко в горах.

— Говори ж далі, Мохандас, — нетерпеливо сказав Лафай.

— Бачите… прилади показали відсутність живих організмів, а я реагую на живе. Виходить, помиляюся або я, або прилади. Проте ми знаємо, що наші прилади бездоганно надійні, так, в усякому разі, гарантують їхні творці. З другого боку — всі ми бачили на власні очі цих чудовиськ, вони рухались, отже, вони живі. Виходить, і я, і всі ми теж не помиляємося. Що ж це врешті таке? Тупик, — відповів сам собі Шрівастава.

— По-твоєму, біозондування було неправильним? — спалахнув Іштван Касаш. — А я певен, що датчики показують точно!

— Не гарячкуй, Іштване. Адже ніхто нікого не звинувачує, — втрутився Данилін.

Тут він поглянув на Сайка, який стояв на самому краю панорамного відеосектора і мовчки розглядав бурий ландшафт планети.

— Чому ти мовчиш, Юро? Яка твоя думка про все це? — звернувся до нього Данилін.

— Я думаю ось про що, — повернувся Сайко до товаришів. — Вас не дивує сам факт існування тут приматів?

— Мама міа! А про що ж ми тут балакаємо цілих дві години?! — майже у відчаї сплеснув руками Рінальді.

— Почекай, Чезаре. Мені здається, Мохандаса тривожать не ці мохнаті істоти… Позбавлена життя планета, жодних ознак рослинності: ні дерев, ні кущів, ні трави, навіть моху нема. Ні тварин, ні птахів… Мікроорганізмів — і тих немає. Та й цілком зрозуміло, адже на планеті зовсім відсутня вода. А що ж ми бачимо? Голу поверхню, пісок, каміння, гори і… живих людиноподібних істот. Де ж тут логіка? Чим вони мусять харчуватися? І крім усього цього, оброслі шерстю істоти, тобто напівтварини, відкривають рудник і добувають із штолень золото?! Цікава картина.

— Правильно! Як же ми відразу не здогадалися? — вигукнув Сіглер. — Отже, ти думаєш, що вони…

— Я не думаю, а майже певен, що це ніякі не примати, а звичайнісінькі роботи, які зовні дуже скидаються на наших приматів.

Вражені новою думкою, астронавти притихли.

— Безперечно, роботи! — прозрів Шрівастава. — Згадайте, як іде… Живі так не ходять…

Всі принишкли: в повітрі зависло неминуче логічне питання, задати яке не зважувався ніхто. Бо й відповіді на нього теж не було. В поглядах астронавтів приховалися непевність і навіть страх перед невідомістю.

“Чиї ж… роботи”?

Запитання знову повисло в повітрі.

Наступний день минув у виснажливих пошуках істини. Та чи можна зрозуміти чужий світ, коли все таке недоступне для стороннього ока і суворо кимось оберігається? Про існування цього когось сумніву не було. Але ж де він цей хтось? І хто він? Становище дедалі ускладнювалося. Щохвилини чекали якихось несподіванок. З корабля вирішили поки що не виходити. За роботами стежили за допомогою теледатчиків. Мохнаті механічні чудовиська один за одним безперервно виносили з печер шматки золота і складали на купу. Коли купа вивершувалася, вона… зникала. Коли, куди, прилади не фіксували цієї операції, а оком розгледіти нічого не вдавалося, бо відбувалося це вночі.

— Якщо тут чиясь монополія, то нам пора тікати звідси, — сказав якось Рей під час однієї з нарад на кораблі. — Сидимо, як в’язні, роботи ніякої, а планета вже кимось окупована…

Хоч і неприємно було, нічого не розгадавши, відступатися, але на цій думці сходилися всі. Хтось невидимий і могутній встановив над планетою свій протекторат і цілеспрямовано викачував з багатих її надр коштовний метал за допомогою роботів. Було вирішено готуватися до старту.

Збиралися, немов після поразки.

— Все готово? — нарешті запитав Данилін, всівшись за командний пульт.

Астронавти почергово підтвердили готовність до зльоту. Данилін глянув на Жерара Лафая, що займав другий пульт. Той кивнув. Данилін повернув тумблер пускового пристрою. ПП мовчав. Він насупив брови і вимкнув тумблер. Почекавши, повернув його знову. Система не спрацьовувала.

— Що трапилося, Кириле? — з тривогою дивився на нього Лафай.

— Не запускається…

Данилін відкрив блок пускового пристрою і уважно перевірив усі вузли. Дефекту ніякого не було.

“Нічого не розумію”, — він аж спітнів. Пройшовся поглядом по всіх приладах і датчиках. З ними діялося щось нечуване. На екранах шалено металися ламані синусоїди.

— Жерар, перевір частоту режимів.

Другий астропілот витяг із одного з гнізд на пульті блискучий циліндрик і натиснув на кнопку, після чого почувся застережливий писк і з’явився напис: “Силове поле”.

— Звідки воно таке потужне?! — вигукнув Лафай. Всіма способами намагалися позбутися поля, однак нічого не добилися. Прилади на кораблі й далі не слухались астронавтів. Це почало викликати паніку.

— Може, спробуємо аварійний пуск? — тихо запропонував Лафай.

— Давай! — без вагання згодився Данилін.

Але аварійний пусковий пристрій теж не спрацював. На першому і другому ПП було сконцентроване загадкове енергополе, яке їх повністю паралізувало.

Цілий день проморочилися астронавти, шукаючи виходу, але запуск здійснити так і не змогли. Вони ледве трималися на ногах від утоми.

Після тривожного перепочинку зранку Данилін і Лафай знову спробували запустити двигун, але повторилася вчорашня історія. Корабель не корився своїм господарям.

Тепер всіх охопив справжній відчай.

— …Це вони, вони, — шептав, стискаючи кулаки, Лафай. — Вони нас не випустять… Вони вб’ють нас, це вже ясно!..

— Замовкни! — сердито крикнув на нього Данилін. — Ще нічого не сталося, ми всі живі. І поки мислимо і рухаємося, будемо боротися, шукати виходу!..

Та виходу не було.

Яке безглуздя гинути в такій, здавалось, зовсім не критичній ситуації, сидячи в полоні якоїсь невидимої, неконкретної сили. І де він, цей всемогутній спрут, що розорює планету, орудуючи такими велетнями-роботами, що скував їхній міжзоряний корабель?.. Від безсилля мозок був спроможний лише констатувати безвихідь ситуації. Хтось явно прирікав їх тут на смерть, очевидно, не бажаючи мати живих свідків. Цей хтось, напевно, дуже жадібний і жорстокий…

— Що це?! — на крик зірвався невпізнаний голос Касаша.

Астронавти здригнулися, попіднімали голови і завмерли.

Пронизавши скло оглядової панелі, всередині корабля рухався тоненький голубий промінь. Він виходив невідомо звідки, починався десь далеко, в просторі, а його жало повзло повільно, ніби обмацуючи на своєму шляху всі предмети. Пробившись у пультовий відсік, промінь почав вигинатися, нишпорити скрізь, ніби щось шукаючи.

Сповненими жаху очима астронавти стежили за цією цівочкою світла. Вони були наче прикуті до місць, загіпнотизовані цим неприродним променем.

Нарешті кінець променя дійшов до дверцят шафи, де висів скафандр Рея Берилі, і зупинився.

Астронавти поступово почали освоюватися.

— Вони подають нам знак, — пошепки мовив Шрівастава.

— Який? Чого вони хочуть?

— Хоч би натякнули якось…

— Дивіться!

Промінь почав пульсувати. Не зрушуючи з місця, він то яскраво засвічувався, то майже гас. Так тривало з хвилину, після чого він завмер.

— Вони нам сигналять…

Раптом Рей Берилі підняв руку і різко випростався:

— Я зрозумів! Я все зрозумів!

Обережно ступаючи, ніби балансуючи на канаті, і не відриваючи очей від променя, він поволі наблизився до своєї шафи, відкрив її і засунув руку в задню кишеню скафандра. Коли він повернувся, то всі побачили в його руці шматок золота завбільшки з куряче яйце.

— Де ти його взяв? — глухо запитав Данилін.

— Там…

— Навіщо?

Берилі не відповів. Він тільки посміхнувся і пішов до люка викидної лінії.

— Мабуть, їм стало шкода навіть цього шматочка металу, — пробурмотів Берилі і, поклавши золотий уламок у люк, натиснув на кнопку.

Вмить блискучий камінець вилетів метрів за сто від корабля і впав на жовто-коричневу рівнину. Промінь тричі мигнув і зник.

…Коли через півгодини Данилін повернув тумблер пускового пристрою, корабель здригнувся і по його корпусу пробігла легка вібрація…

Двійник

І

Янсіп недолюблював медиків. Але відтоді, як над планетою зависла ця страшна загадкова пандемія і для боротьби з нею було підключено всі центри, йому тепер часто доводилося мати справу з представниками медицини. Ї все ж одного з них він по-справжньому поважав. Це був Арксі, — друг дитинства. З дитячих літ Арксі відзначався неабиякими здібностями і, напевне, міг би досягти успіху в будь-якій галузі, та. образ медицину, яка багатьом, коли майже всі хвороби зникли, здавалася безперспективною. Однак, ставши медиком, Арксі зумів і тут виявити свій талант. Дуже скоро його було призначено помічником голови медичного центру планети, і він міг би спокійно заглибитися у вивчення бактерій, яких астронавти спеціально привозили з далеких систем, коли б не… Янсіп не міг зрозуміти, чому такий дійовий потенціал, що успішно розв’язував проблеми захворювань на дружніх планетах, не може справитися з якимсь там головним болем у себе вдома. Черяз це навіть взаємини з Арксі дещо охололи…

Зранку в Янсіпа розколювалась голова, та згодом біль вщух. Почуваючи млосну нудоту, яка завжди наступала після такого приступу, він все ж поїхав до Арксі. Відверто кажучи, йому зовсім не хотілося їхати до товариша, та дуже вже той наполягав на зустрічі.

Блакитне небо радувало своєю свіжістю і вселяло бадьорість. Проте цього вистачало ненадовго. Коли зійде третє сонце, все стане інакшим. Янсіпа не раз дивувала та витривалість, яку повинні були мати предки, щоб вижити у такій спеці без термогасників. Подекуди на небі почала з’являтися жовта паволока.

“Скоро ввімкнуть термогасники”, — подумав Янсіп, і раптом його увагу привернуло дивне, ледь помітне світіння, що з’являлося то тут, то там. Знову це світіння!.. Янсіп замислився. А що коли його гіпотеза близька до істини? Але як це перевірити? Від таких думок ставало моторошно…

— А, Янсіп! Заходь, друже, — обличчя в Арксі було незвично блідим. — Сідай. Зараз ввімкну “холодильник”.

Арксі підійшов до стіни і натиснув на кнопку. М’яко запрацював кімнатний термогасник, і приємна прохолода розлилася по приміщенню.

Янсіп мовчки сів у крісло. Обрій уже освітлювали промені третього сонця, і Арксі затягнув штори.

— Слухай, Янсіпе, я хотів з тобою зустрітися… щоб повідомити про дещо надзвичайно важливе… — Арксі дуже нервував, вся його поведінка свідчила про це.

Та ось він замовк і ніби злякано замкнувся. Янсіпа це почало дратувати.

— Ну?

— Старий, я… ось-ось помру, — в затуманеному погляді Арксі відчувалась якась приреченість. — Я це відчуваю і вчора все зрозумів…

— Та що з тобою, Арксі?! В чому справа?

“І це говорить один з провідних медиків”, — подумав він.

— Вчора в мене був такий сильний приступ, що я двічі втрачав свідомість, — Арксі безсило перевів подих. — Проте ти майже не знаєш, чим ми займаємося. Три роки ми б’ємося над цим лихом, і єдине, що нам вдалося, — це точно зафіксувати ознаки наближення смертного кінця… — Арксі допитливо подивився в очі товаришеві, — Після двох приступів із втратою свідомості дуже скоро настає третій і… кінець…

— Може, це ще не так, Арксі? — після гнітючої мовчанки глухо запитав Янсіп.

— Та ні, старий, на жаль, це так!..

Через прозорі термостійкі жалюзі проникало яскраве світло. День досягав апогея.

— Крім того, Янсіпе, — знову заговорив Арксі, — я давно хотів тобі сказати… це не просто хвороба, тобто… я певен, що це зовсім не хвороба!

Янсіп здригнувся, наче крізь нього пройшов електричний заряд. “Невже Арксі теж…”

— Трохи розуміюся на своїй справі, старий, — вів далі медик, — але тут зовсім інше. Не хочу нічого остаточно стверджувати, і все ж, думаю, справи надзвичайно серйозні. Мені здається… — тут він раптом змовк.

— Що, що, Арксі? Говори далі!

Арксі не відповідав. Він тупо дивився в куток. Там щось поблимувало. Потім світіння в кутку зникло, а з’явилося вже аж під стелею. “Світіння!” — Янсіп похолов. — А що коли мої здогади — правда?.. Ось і Арксі…” Світіння враз пропало.

Друзі оніміло переглядались, пригнічені якимось незносним тягарем.

— Послухай, Янсіпе, — майже вигукнув Арксі. — Це ж катастрофа, катастрофа!..

— Не впадай у відчай, друже мін. У тобі говорить страх.

— Так, старий, так! Саме страх! За всіх нас, за всю планету! Ти знаєш цифри? Ні? — Арксі болісно посміхнувся. — Так от, наші сумлінні статистики підрахували: з часу появи пандемії, тобто за три роки, населення планети зменшилося на два проценти. На два проценти!.. Ти щось розумієш? — Обличчя в Арксі стало червоним, як захід. — І всі вони померли від цього пекельного головного болю. Ти мене розумієш, старий?..

Арксі знову похилився в кріслі і заплющив очі.

Хоч і працював термогасник, Янсіпові стало душно.

Мозок свердлила божевільна думка: “Невже все правда? Невже правда?..”

— Арксі, друже! Не падай духом! Тримайся. Я мушу йти. Ми ще побачимо… — він погрозив кулаком у повітря. — Мені терміново треба повернутись до себе. Не здавайся, Арксі. До зустрічі…

В астрофізичному центрі, де Янсіп працював головним інженером відділу фізики ближнього космосу, було дуже шумно. Люди в малинових халатах метушилися, нічого не роблячи. Всі були вкрай збуджені.

— Що сталося? — Янсіп зупинив молодого фізика.

— Померли двоє з управління траєкторій, — кинув той і побіг далі.

Янсіп швидко зайшов до свого кабінету. Відразу відключив весь зовнішній зв’язок і ввімкнув емісійний захист. По внутрішньому селектору він зв’язався з двома своїми однодумцями, Олпетом і Дораном, і попросив їх негайно зайти. Через хвилину ті вже були в нього.

— Доране, замкни двері.

Доран мовчки повернув ключ у дверях і сів біля Олтепа.

— Друзі, — почав Янсіп, не підводячи голови, — друзі мої, про нашу гіпотезу ніхто, крім нас трьох, не знає. По-моєму, настав час вживати якихось заходів. Яких, ми поки що не знаємо. Ясно одне: треба сповістити хімічний центр. Зв’яжемося по каналу… — тут він запнувся, згадавши про світіння. Емісійний захист виключений, але…

Доран і Олпет уважно дивилися на Янсіпа і мовчали. Янсіпа вразив вираз їхніх очей, точніше, відсутність в них будь-якого виразу.

— Що з вами?

— Нічого, — разом відповіли Доран і Олпет.

— Голови не болять?

— Ні.

“Напевне, після приступу”, — співчутливо подумав Янсіп і вже не так збуджено вів далі:

— Тоді ось що. Зв’яжемося з хіміками і викладемо їм свої міркування. Але треба бути дуже обережними. Я навіть не певен, що наш емісійний захист… — тут він знову запнувся і озирнувсь.

Доран і Олпет дивилися на нього, як йому здалося, байдуже. “Якісь вони дивні сьогодні”, — знову подумав Янсіп.

— Отже, яка ваша думка щодо цього?

— Ми з тобою згодні, — слова Олпета прозвучали ніби звідкись здалеку.

— Добре. Отже, зв’язуватися з хіміками по… нашому каналу, а далі вирішуватимемо разом, — тихо сказав Янсіп, відчуваючи, що починає боліти голова. — Ідіть до себе і працюйте. Тут ще ця пригода, просто голова обертом іде, — зітхнув Янсіп і витяг з кишені таблетку біозину, наперед знаючи, що вона не допоможе.

Співробітники вийшли. “Чому вони сьогодні такі мовчазні? І якісь дивні, наче їх підмінили…” Думки, одна похмуріша за одну, роїлися в голові, що й так розколювалася від болю. Янсіп ліг і заплющив очі. Треба було думати, аналізувати, але в скронях вистукувала кров. Чомусь яскраво сплив у пам’яті один епізод, ще з того часу, коли стартував зореліт “Атемок”. Його маршрут пролягав у район червоних планет, де треба було провести заміри і встановити причини зміщення цих планет у бік зовнішнього кільця. До складу екіпажу входили троє астронавтів і четверо вчених. Серед них був і близький товариш Янсіпа, теж фізик, його й попросив Янсіп дати з корабля неофіційну радіограму. В призначений час апарат стартував і зник у глибині неба. Пізніше, уже сидячи в себе в кабінеті, Янсіп почув умовні сигнали з космосу. Він кинувся до приймача і натиснув на кнопку дисплея. Засвітився екран і видав радіограму: “Янсіпу. При старті боліли голови в трьох. На висоті одного планетарного радіуса від поверхні біль враз зник і вже не поновлювався. Ідемо своїм курсом. Почуваємо себе нормально. Тінез”.

Та дальші події закрутили Янсіпа, і він більше мучився своєю розгадкою, аніж діяв. А тепер треба поспішати…

II

…Звістка про смерть Арксі прийшла несподівано. Нею почався огляд новин за минулий вечір. Смерть товариша настільки приголомшила Янсіпа, що спочатку аж апатія охопила. До себе в центр він вирушив пішки. Янсіп і раніше любив робити такі прогулянки, щоб дихнути свіжим повітрям, побути на природі, відчути вранішній ритм життя. Але сьогодні йому хотілося побути на самоті. Янсіпа зовсім не цікавив зовнішній світ, здавалося, він втратив усі барви, наче хтось бездушно змив їх з дерев, трав, будівель, з усього, що рухалося вулицями, і навіть по небу пройшовся брудним пензлем. Рідна планета ставала чужою. Янсіп ішов, немов у тумані…

В коридорі вісімнадцятого поверху, де розміщався його кабінет, було людно. Коли Янсіп вийшов з ліфта, співробітники притихли, і їхні співчутливі погляди були звернуті до нього. Усі розуміли, як боляче переживає Янсіп втрату друга і однодумця, і готові були висловити йому свої співчуття. Проте зараз йому було не до того. Янсіп рішуче прямував до свого кабінету, щоб все заново обдумати і негайно діяти.

“З хіміками зв’яжуся сам”, — вирішив він, відмикаючи двері. Зайшовши, він швидко попрямував до столу, та тієї ж миті завмер посеред кабінету, наче вражений громом, його крісло було зайняте. У ньому вже сидів… він сам, Янсіп!..

Стоячи у найбезглуздішій позі перед столом, Янсіп зловив себе на тому, що його руки обмацують тіло. А очі не могли відірватися від того, хто сидів у кріслі. “Це галюцинація!”— промайнуло в голові. Однак таке припущення довелося відразу ж відкинути. Не було сумніву: перед ним — людина. “Та ні, це не галюцинація! Це… ніби я сам. Але ж… я ось, тут. Що за мана?! Я — це я. А от хто він?..” Трохи отямившись від першого потрясіння, Янсіп ступнув крок до столу і тремтячим від збудження голосом спитав:

— Вибачте… поясніть, що це означає? Хто ви?

— Я — Янсіп, — десь ніби з глибини пробився голос того, з-за столу.

Від сказаного Янсіп аж похитнувся. “Треба заспокоїтись і зосередитися, — гарячково заметались у ньому думки. — Це, напевне, жарт. А якщо й жарт, то… незвичайний”, — вирішив Янсіп і майже весело мовив:

— Гаразд, друже. Поясніть мені толком, хто ви, навіщо все це і як вам вдалося досягти такої схожості зі мною? Я спробую зрозуміти.

Янсіп роздивлявся чоловіка, що сидів у його кріслі, і думав: “Схожість неймовірна. От тільки очі якісь білі, ніби вицвілі. Навіщо ця комедія?.. Добре, що вчора забув вимкнути магнітофон. Хтозна, що буде далі…”

Кабінети всіх провідних спеціалістів планети були оснащені записувальними пристроями з дистанційною передачею фонокасети по каналу “сигма”. Це було зроблено з метою спрощення обміну інформацією, і тепер усі цікаві розмови, обговорення та наукові суперечки могли бути записані і відразу передані у вигляді хвильової фонокасети всім абонентам, тобто всім, у кого встановлені подібні пристрої. З невідомих нікому міркувань кнопку вмикача пристрою майстер прилаштував на пульті селекторного зв’язку на столі, а кнопку передачі фонокасети виніс на вікно, поруч з кнопкою жалюзі. Такі записувальні пристрої були новинкою, але їх за традицією все ще називали “магнітофонами”.

Двійник Янсіпа сидів так, наче вік зрісся з кріслом. Жодного руху, хоч би яке здригання жилки, на його лиці — нічого цього помітити не можна було. Тільки у вицвілих очах відбувалося якесь безперервне пульсування. Він, не кліпаючи, дивився на Янсіпа і мовчав, а Янсіп не міг визначити, про що той зараз думає, що він взагалі наміряється зробити або сказати. Це почало дратувати.

— Ось що, добродію, — не витримав він, — або кажіть все до кінця, або йдіть геть. Мені ніколи. І крім того… ви займаєте моє місце.

— Сядь!

Такої різкої відповіді Янсіп не чекав.

— Як це? Чи не здається вам…

— Замовкни! — пролунало ще суворіше. — Замовкни і слухай!

Янсіп сів навпроти, і мимоволі в його душу почав закрадатися страх. Незнайомець випростався в кріслі і з шумом опустив обидві руки на стіл.

— Твоя гіпотеза, Янсіпе, зовсім не гіпотеза і навіть не проблема. Це реальність.

Фраза, кинута незнайомцем, прозвучала в Янсіпових вухах вибухом, який буває при старті зорельотів.

— Що?! Що ви сказали? — схопився Янсіп. — Поясніть! Хто ви? Що все це означає!?

— Сядь і слухай. Я поясню, — протяжно і загадково сказав двійник.

Янсіп скорився. Серце готове було вискочити з грудей.

— Так, Янсіпе. Троє на цій планеті майже здогадалися про все і один з них — ти.

— Хто ви? — вперто повторював Янсіп. Двійник зробив затяжну паузу.

— Я — твоя точна копія. Я — твоя модель і водночас я — частина того високоорганізованого розуму, про який ти здогадувався. Ти мав рацію, нас майже не можна побачити. — Янсіп-другий раптом засміявся: — “Нас” — звучить безглуздо. Існує лише згусток мислячої матерії, який не має форми і кольору. Це єдиний мислячий організм, здатний всепроникати і всеосягати. Це надзвичайно унікальний вияв життя, вище творіння Всесвіту. Крім того, я чи ми, як хочеш, можемо переміщатися на незміримо велетенські відстані і створювати моделі практично всіх предметів та істот, які зустрічаються нам. Прикладом того можу бути я — твоя модель.

Великі краплини поту заблищали на обличчі Янсіпа.

— Скажіть, — глухо мовив він, — ви… охопили всю нашу планету?

— Так.

— З якого часу?

— А ви хіба не здогадуєтесь? — у свою чергу запитав двійник.

Щось схоже на в’їдливу посмішку з’явилося у виразі його обличчя.

— Не зовсім, — сказав Янсіп, — з вашим існуванням я пов’язував біль голови, але характер цього зв’язку…

— Ха-ха! Характер зв’язку, — розвеселився двійник — невже тобі й досі не ясно, що мисляча матерія існує за рахунок енергії біострумів, які йдуть з мозку людини, тобто в даному разі — всіх людей вашої планети…

— …І якщо вам мало вільно випромінюваної енергії, то ви висмоктуєте більше, викликаючи біль у голові, виснаження мозку і смерть?! — гнівно вигукнув Янсіп.

— Ти не помиляєшся, друже. Коли матерія відчуває нестачу енергії, вона стимулює її великий вихід з мозку. Ми не винні в тому, що ви такі слабенькі.

Янсіп почервонів:

— То ви живитеся нами! Але ж це канібалізм! Це ж… ви паразити!..

— Чому? — цинічно заперечив двійник. — Адже до винайдення штучної їжі ви теж харчувалися тваринами, яких ви вбивали. Хіба не так?

— Так! Усе так! Та все ж ми перейшли на штучне харчування, коли досягли вищого щабля розвитку, і давно вже не чіпаємо тварин. Тепер вони у нас живуть вільно…

— Не будемо обговорювати цієї проблеми, — двійник зробив паузу. — Ми довго обирали вид енергії для свого існування, багато перепробували і зупинилися на біоенергії мислячих істот, у даному разі вас, людей.

Все, що чув Янсіп, здавалося йому жахливим сном. Невидимий гігантський спрут обплів планету і висмоктує життєву енергію людей, методично, поступово, з кожної людини, поки та не помре від виснаження. У пам’яті спливає образ Арксі, і Янсіпу стає нестерпно боляче… Арксі вже немає. Зате є робот, цей живий злочинець-манекен, та ще й у його, Янсіповому, образі.

— І як довго це триватиме?! — крикнув Янсіп.

Двійник багатозначно розвів руками:

— Поки не вичерпається весь запас енергії.

— Тобто, поки не вб’єте всіх нас?

— Саме так.

— І що ж далі?

— Далі ми перемістимося на іншу населену планету.

Янсіп відчув, що він на грані божевілля. Він не в змозі був усвідомити, як космос міг виродити такий жахливий живий і до того ж розумний організм, який пожирає цивілізації.

— Скільки планет ви вже погубили?

— Важко сказати, — байдуже махнув рукою Янсіп-другий. — Багато. Та це вже нецікаво. Зате зустрічатися з новими істотами завжди цікаво. Наші моделі міжзоряних кораблів уже розшукують такі планети і навіть дещо знайшли.

“Вирватися звідси, скликати раду і… що тоді? Що робити? — билася думка в Янсіповій голові. — Як боротися з невидимкою, яка… скрізь?”

Двійник зміряв поглядом Янсіпа, явно наміряючись щось сказати.

“Тільки хіміки! Так, тільки хіміки! Лише їхній газ “тета” чи “тау” спроможний якщо не знищити, то хоча б відігнати це чудовисько і порятувати планету. Треба негайно втікати і сповістити…” — Янсіп схопився, але тут же осів. Модель, мабуть, мала здатність паралізувати рухи і волю людини.

— Світіння — це теж ви? — раптом запитав Янсіп.

— Ми, — відповів мляво двійник. — Легке світіння, яке доводилося вам спостерігати, з’являється у тій ділянці матерії, де концентрується біоенергія для інтенсифікації процесу мислення.

Після короткої мовчанки подоба-модель вичавила на своєму лику злу посмішку, яка все більше дратувала Янсіпа.

— А тебе не цікавить, чому я прийшов до тебе?

“Справді, чому? І як це я раніше не запитав його?” — подумав Янсіп, але озвався досить байдуже:

— Так чому?

— Щоб убити тебе.

— Що?! — відсахнувся, бліднучи, Янсіп.

— Так, убити. Точніше, анігілювати. Ти вже все знаєш, тому жити тобі більше не можна. Ви втрьох і так додумалися багато до чого, — спокійно пояснив двійник.

“Ми… втрьох? — прокотилося луною в Янсіповій голові, що враз стала свинцевою. Доран з Олпетом. Вони, як і я… Та їм же загрожує небезпека! Що робити? Як попередити?”

Янсіп засовався на стільці.

— Я знаю, про що ти думаєш, — озвався двійник. — Про своїх друзів, правильно? — Очі в нього звузилися. — Так от, їх давно вже немає.

— Як немає?! — скрикнув у відчаї Янсіп, і раптом у ньому щось немов надломилося.

Він зрозумів усе. Доран з Олпетом убиті. Замість них розгулюють ці жахливі моделі-копії! І для нього спрут приготував копію… щоб ніхто нічого не помітив. Тепер зрозуміло, чому Доран і Олпет були такі дивні останнім часом… Та це ж були не Доран і Олпет!.. І з хіміками ніхто не зв’язувався!.. Тепер настала його черга, Янсіпова…

“Як врятуватися?! Як порятувати людство планети? — ця думка обпікала мозок. — Тільки газ!.. Сповістити всі центри. Сповістити хіміків. Адже наша розмова записується!.. Треба тільки передати фонокасету. Лише натиснути на кнопку… Кнопка біля вікна… Треба діяти!..”

— Душно, — вихопилося раптом у Янсіпа. — Закрию жалюзі.

Подоба-модель довго і пильно свердлила поглядом Янсіпа, ніби розв’язуючи складну задачу.

— Ти це можеш зробити, — поблажливо посміхнувся двійник, піднімаючи праву руку з витягнутими пальцями до рівня голови Янсіпа.

Янсіп поволі підвівся, підійшов до вікна і тремтячою рукою натиснув на обидві кнопки. Жалюзі і передавача. Фонокасета полетіла по планеті. “Встиг!.. — промайнуло в його свідомості, і тієї ж миті крісло, в якому сидів його ворог, осяяв яскравий спалах. — Тепер людство житиме!..”

Забірко ВІталій ТЕПЛИЙ СНІГ

Теплий сніг Повість

День п’ятий

Інформаційне зведення:

Рішенням Наукової Ради припинено діяльність усіх наукових груп, за винятком груп дослідження акватрансформації, астрофізичних спостережень і дослідження фізики макропростору.

Для встановлення зв’язку з орбітальною станцією “Шпігель” створено групу міжпросторового зв’язку та локації.

На пошуки геологічних та гляціологічних партій, що працюють в умовах відкритої місцевості, вийшло три рятівних загони.

Уведено ліміт на воду…

1

Косташен рвучко сів на ліжку, і воно, піддатливо прогинаючись, набуло форми крісла. Нервово хрускотнув пальцями і з ненавистю поглянув на ящик крелофоніки, що стояв у кутку готельного номера. Концерт мав давно вже закінчитися, була середина ночі, але ніхто з трупи до готелю ще не повернувся. Навіть Брі.

Стіни кімнати, здавалося, тисли на Косташена, змикались навколо нього, як у похмурих оповіданнях Едгара По, і викликали атавістичну клаустрофобію. Та на саму лише думку про розблокування вікна йому ставало іще гірше. Що він там побачить? Глупу ніч. І сіре, землисте, без єдиної зірочки небо, яке ось уже п’яту добу (П’яту? Так, уже початок п’ятої доби) тисне на засніжену пустелю. Косташен міцно замружився, зціпив зуби, намагаючись спинити тремтіння в пальцях. І занесла ж його сюди лиха година!

Гастролі для Одама Косташена обіцяли бути недовгими. На Сніжані він давав свій передостанній концерт, потім у системі Гарднера, куди їхню трупу мав доставити транспорт, що постачав Сніжану водою, було заплановано його останній виступ, і — повернення на Землю. Та непередбачені обставини зламали цей чіткий, вивірений ним самим графік гастролей…

Від природи нервовий і запальний, Одам Косташен не любив непередбачених обставин. Не любив поспіху й метушні. У повсякденному житті намагався підтримувати розмірений і спокійний ритм, що не порушувався роками. Ранкова репетиція, двогодинна прогулянка в парку, потім прослухування нових крелофонічних записів (зрідка, якщо тема дуже йому імпонувала, збігалася з його настроєм, імпровізував на репетиційній крелофоніці), знову — тепер уже короткий — відпочинок і нарешті вечірній концерт. Так він накопичував енергію, яку потім до останку вихлюпував на своїх концертах. Цей розпорядок він змінював рідко із величезною неохотою. А якщо вже й вирушав на гастролі, то заздалегідь грунтовно обмірковував і зважував усе до найдрібніших деталей. Звичайно, в його затворницькому житті зустрічались і непередбачені обставини, особливо нервували вдосконалення крелофонічної апаратури, коли доводилося місяцями пристосовуватися до нових характеристик звучання, сприйняття і змінених амплітуд сплесків емоцій. Але все це були труднощі, так чи інакше пов’язані з його роботою, і він їх зрештою долав. Зараз же обставини були зовсім іншого порядку. Виплеканий Косташеном особливий світ, світ звуків, барв і запахів, прекрасних видінь, вибухнув, а сам він був викинутий у незрозумілий, непотрібний йому реальний людський світ.

Косташен потягнувся всім тілом. Потрібно розслабитися, відволіктися… Він викликав інформатор, і зі стіни випливла маленька фіолетова куля й застигла посеред кімнати.

“Що будемо дивитися?.. — мляво подумав Косташен. — Ну хоча б куди ми потрапили”.

— Зоряний атлас, — мовив він. — Каріатида.

Кімнату заполонила темрява. Поступово з неї виникло жовтогаряче сонце.

— Каріатида, — залунав безбарвний голос. — Зірка спектрального класу СЗ, стійка, маса 2,14 1033 /1,068 Сонячної, лінійний діаметр — 1 390 000 км, густина — 1,36 г/см3, температура на поверхні — 5300°К. Координати за шкалою Ройзмана на сьогоднішній день — 341, 148; 218, 046, 49, 670 (дані вказано в парсеках по відстанях від пульсарів із частотою 0,241; 0,013; 1,430 відповідно). Відстань до Землі…

— Годі! — перервав Косташен. — Планетна система!

— Планетна система, — слухняно відгукнувся голос.

Каріатида почала зменшуватись і віддалятися, а з простору повільно випливла ідеально біла планета із сяючою атмосферою.

— Сніжана, — продовжував голос, — єдина планета зірки Каріатиди… Склад атмосфери: азот — 76,4 %, кисень — 20,2 %, аргон — 3,39 %, інші гази — 0,02 %… Коливання середньодобової температури ±10–15 °C…Флора — відсутня… Фауна — відсутня… Сніжану занесено до Червоної книги планет, що відповідають стандарту Грейєра — Мойсеева… Наукові центри, бази, орбітальні станції і міста: академмістечко Центру космічних досліджень (філія).

Перед Косташеном розгорнулася панорама знайомого йому академмістечка.

— Населення на сьогоднішній день — 12 436 чоловік… Орбітальна станція класу “Шпігель”, — зображення блимнуло, і перед Косташеном у просторі повільно закрутилися ферми станції. — Параметри: максимальне віддалення від поверхні планети — 418,6 км, мінімальне — 398,2 км, період обертання — 1 година 31 хвилина. Змінний персонал — 36 чоловік. Стандартна база “Північний полюс” — 22 чоловіки. Поверхня планети вкрита товстим шаром снігу /Н20 кристалічна — температура плавлення +44,63 °C/. Висота снігового покриву від 100 до 200 метрів. Аномально висока температура плавлення снігового покриву не з’ясована. Висунуто гіпотези…

І тут Косташен почув стукіт у двері свого номера. Він поспіхом відіслав інформатор і розблокував вхід.

— Заходьте!

До кімнати увійшла Брітта.

— Можна? Ти не крелофонуєш?

— Можна, — Косташен криво усміхнувся, побачивши на ній концертну сукню. — Невже концерт тільки-но закінчився?

— Так, — вона чомусь зніяковіла. — Нас довго не відпускали…

— А хто був на крелофоиіці? Байрой? — ущипливо запитав він. — Та ти сідай, — похопився і швидко створив для неї крісло.

Брітта обережно сіла.

— Ода…

— Нездара… — процідив крізь зуби Косташен. — Слави йому схотілося!

Брітта мерзлякувато пересмикнула плечима.

— Ода, — тихо спитала вона, дивлячись кудись повз Косташена. — Чому тебе сьогодні не було з нами?

— Тому що я дав тут уже всі свої концерти! — Косташен скочив з крісла і нервово закрокував по кімнаті. — А більшого, ніж те, на що я налаштувався, з мене видушити неможливо! Я створюю крелофоніку, а не просто імпровізую, як Байрой! Сподіваюсь, ти мене розумієш?

Він підійшов до дівчини і поклав руки їй на плечі. Плечі Брітти були холодні, він легенько стис їх, але вона лише дужче зіщулилась.

— Може, я зміг би ще раз тут виступити, але ж ти знаєш, що всі ці непередбачені обставини просто виводять мене з рівноваги…

Він тицьнувся носом у її волосся, заплющив очі і глибоко зітхнув.

— Спасибі тобі, що зайшла. Моя ти розумнице…

— Ода, — раптом ледь чутно запитала вона, — ти боїшся?..

Косташен відсахнувся, неначе його вдарили в обличчя. Щоки вкрилися темними плямами.

— Ні! — Він знову закрокував по кімнаті, нервово хрускочучи пальцями. — Мене страшенно дратує, що я сиджу тут, у цій чортовій дірці або ж коконі — як його там? — і не маю анінайменшого поняття, коли звідси вирвуся! Через ці кляті гастролі, нав’язані мені твоїм улюбленим Парташем, я вже два місяці не слухав нових записів, не бачив справжніх шанувальників крелофонії, — що вони тут тямлять у ній, якщо до ранку не відпускали Байроя? Я оглух, осліп, став схожим на волохатого пітекантропа, що бурмоче у своєму барлозі.

— Не треба так, Ода, — боязко почала Брітта. — Адже в тому, що ми тут затрималися, ніхто не винен…

— А як треба? — Косташен не на жарт розлютився. — Як? Робити вигляд, що нічого особливого не сталося, що все так і мусить бути, продовжувати виступати разом із трупою, всміхатися, приймати поздоровлення і квіти?

Брітта підвелася.

— Ні, ти посидь!

— Вибач, — вона бгала в руках широкий пояс концертної сукні, — але я не можу з тобою так розмовляти. Ти зараз занадто збуджений. Я краще піду…

Брітта повернулася, зробила кілька кроків і натрапила на заблоковані двері.

— Відчини, — сказала твердо.

Косташен похилив голову, відчуваючи, як важка кров припливає до скронь.

— Ти… Ти не залишишся?

— Ні. Сьогодні. — ні, — і додала трохи м’якше, але тим же рівним голосом: — Не треба. Випусти мене.

— Іди, — ледь чутно вимовив він і розблокував двері.

Брітта мовчки вийшла з кімнати.

Вона зайшла до свого номера і втомлено притулилась до одвірка. Світло почало повільно розгорятися, та Брітта скривилася — і в кімнаті лишився сіріючий напівморок.

Її почало тіпати.

“Мені страшно. Усім нам страшно, — подумала вона, охопивши себе руками. — І кожен — зі страхом наодинці”. Вона згадала концертний зал, глядачів, що приймали їх тепло й щиро. Вони не бояться. Тут їхній дім, їхня робота. А хто ми? Співучі пташки, що спустилися з райських кущів на тлінну землю… Світлана, так та навіть усміхатись не могла на сцені і відразу пішла до себе в номер, пославшись на головний біль. Байрой, хоч і був сьогодні в ударі і перевершив самого себе, не міг позбутись незвичної для нього скутості у виконанні. Ну, а про Косташена взагалі говорити нічого. Для нього існує лише світ крелофонії, а все інше його просто дратує… Ода, Ода!..

Брітта вийшла на середину кімнати і опустилась у крісло, що послужливо виросло біля неї.

— Треба перевдягтись, — вголос подумала вона.

Стіна слухняно розсунулась, відкриваючи шафу, але Брітта навіть не зробила спроби підвестися: якась неймовірна апатія скувала її, не хотілось нічого робити, навіть ворушитися. І голова була порожньою, важкою, без жодної думки. І не виникало жодних бажань…

Брітта не змогла б сказати, скільки часу просиділа так — хвилину, годину чи більше. Час повністю зник для неї. Та коли врешті-решт опам’яталась і розблокувала вікно, вже світало.

Страх знову повернувся до неї, вона підвелася з крісла і повільно підійшла до вікна. Над академмістечком розгорявся сірий, неживий світанок.

Брітта вперлася в холодний пластик долонями і чолом. Містечко іще спало. Слабка поземка мела по його вулицях нетанучий сніг. Було порожньо, тихо, зверху тисло сіре, важке, неначе пластилінове небо. Раптом із-за обрію вистрибнула велика мерехтлива зірка і поволі почала підніматись по небосхилу. Брітта стрепенулася було, але швидко зрозуміла, що це таке, і відразу знітилася: орбітальна станція “Шпігель”.

— Як же довго це буде тривати?.. — з тугою прошепотіла вона.

2

Із третьої спроби Кратов прорвав заблоковані двері й просто-таки вдерся в лабораторію.

— Усе працюєш, затворнику, — мовив він, розстібаючи комір і витираючи піт із чола. — Ху, жарко!

У лабораторії було темно, миготіли далекі зорі, бубонів голос інформатора, а посередині висіло вугільно-чорне веретено.

— Здрастуй, Алеку, — стомлено відказали з темряви. — Проходь, якщо вже зміг прорватися.

Кратов з побоюванням ступнув уперед і відразу ж боляче забив коліно об величезну конструкцію, силует якої вималювався в темряві.

— Чорт! — лайнувся він. — Зараз я вам улаштую маленький розгардіяш!

— Добре вже, — в голосі пролунав жаль. — Якщо ти зламав двері, щоб мене побачити, то про яку роботу може йти мова?

Величезне чорне веретено зникло, повільно почало світлішати.

— Проходь.

У заставленій приладами лабораторії Кратов насилу відшукав очима Кронса. Той сидів за якоюсь установкою — визирала лише його голова — і дивився на Кратова втомленими запаленими очима.

— Мотлоху тут у тебе, як у Плюшкіна, — невдоволело пробурмотів Кратов і обережно обійшов схожу на готового до стрибка багатоногого хемопандра установку, що стояла в нього на шляху.

— Здаси новий корпус, буде ще більше, — бадьоро запевнив Кронс. — Проходь, сідай.

Кратов добрався до нього і сів у запропоноване крісло.

— Не спав? — Чи то запитав, чи то констатував Кронс. — Знову засідали до самого ранку… Ну і що ви там нового надумали в Раді?

Кратов розстебнув куртку і почав масирувати ділянку серця.

— Пригостив би кавою, чи що, — попрохав він. Кронс невесело мугикнув.

— Навіть якби Рада не наклала вето на воду, ти в мене міг би тільки мріяти про каву. Коли вже ти всерйоз зацікавишся власним серцем?

Кратов слабо відмахнувся, поліз у кишеню, дістав пігулку поліклетаміну і ковтнув її. Кронс похитав головою.

— Ну, а тепер давай викладай, навіщо прийшов. Адже ти останнім часом до мене просто так і не зазирнеш.

— Ти ж мене кавою не пригощаєш, — відказав невесело Кратов, застібаючи куртку. Біль у серці поступово стихав. — Будемо вважати, що цього разу я прийшов до тебе як до спеціаліста в галузі фізики макропростору. Мені потрібен максимум інформації про Чорні Кокони.

Якусь мить Кронс пильно дивився на Кротова і тільки мовчки жував губами.

— Ти вже… звертався по довідку до інформатора? — нарешті спитав він.

— Авжеж, — кивнув Кратов. — Але там практично нічого немає.

Інформація справді була мізерною: історія відкриття трьох відомих людству Чорних Коконів та куценькі дані спостережень за ними. Перший Чорний Кокон із розміром по осі більше двох парсеків було вікрито п’ятдесят шість років тому в системі Друянова. Другий, за розмірами приблизно такий самий, знайшли в двадцять шостому секторі і, нарешті, третій, найменший із них, усього в дві сотих парсека, виявили років п’ятнадцять тому недалеко від системи Джонатан. Проіснувавши вісім років, він несподівано розкрився, розтягнувши свої дві сотих парсека у півтора парсека вільного простору. Біля Коконів було створено стаціонарні станції спостереження, однак інформація про них була надзвичайно бідна. Чорні Кокони поглинали всі види випромінень, самі при цьому нічого не випромінювали, не мали жодних відомих людству полів і в той же час не пропускали всередину матеріальних тіл. Але найменше подобалась Кратову не відсутність інформації про Чорні Кокони, а тривалість їхнього існування, що не обмежувалась ані століттями, ні навіть тисячоліттями. Кронс знову пожував губами.

— Боюся, що знаю не більше…

— Та що я — мушу обценьками все з тебе витягати? — спересердя ляснув себе по коліні Кратов. — Невже за п’ятдесят років ніхто з вас не вигадав хоч поганенької теорії?!

— Якщо це, звісно, можна вважати теорією… — знизав плечима Кронс. — Років через десять після відкриття першого Кокона Фредіссон висунув одне припущення, засноване на його ж моделі пульсуючих галактик. Ядра галактик, згідно з його моделлю, періодично викидають матерію-простір, за рахунок чого і відбувається розширення нашого Всесвіту. Простір, тривіально висловлюючись, зморщується і жолобиться, в той час як галактики являють собою субстанції, які безперервно пухнуть і розштовхують одна одну. Природно, що в суміжних із іншими галактиками зонах цілком можливе утворення своєрідних згустків, а точніше — згортків простору. Втім, це не виключає утворення подібних згортків простору і в самих галактиках. На жаль, у суміжні зони ми поки що не проникли і не можемо стверджувати, що Чорні Кокони — це і є згортки Фредіссона. Так що можна сказати, Алеку, — Кронс іронічно посміхнувся, — нам казково пощастило, що Чорний Кокон утворився саме навколо Каріатиди і ми нарешті зможемо помацати його ізсередини.

— Еге ж, пощастило… Друа зі своїми хлопцями просто на сьомому небі від щастя…

— Так чого ж ти усе-таки прийшов? — різко запитав Кронс. — Гадаєш, я повірив у цю казочку про відсутність інформації? Адже про все, що я тобі зараз розповів, ти давно вже дізнався на Раді від самого Друа.

Кратов здивовано підняв брови і з цікавістю поглянув на Кронса, точніше, на його лису, блискучу голову, що визирала з-за установки.

— Своєрідна в тебе манера приймати гостей, — відзначив він. — Виставив голову, як лялька, з-за ширми… Слухай-но, може, ти там голий сидиш, га?

— Ти б краще не відбрикувався, — усміхнувся Кронс.

— Що ж, припустимо, я до тебе прийшов як до давнього приятеля…

— …котрого ти останнім часом відвідуєш лише в разі крайньої потреби, — докинув Кронс.

— Повторюю: як до свого давнього приятеля, щоб почути твою відверту думку про всі кроки, що їх здійснює Рада в становищі, що склалося на сьогодні.

Кронс ізнов пожував губами.

— Ну припустимо… Припустимо, що ти справді прийшов до мене саме з цього приводу… Так би мовити, взнати думку збоку, або ж ходіння Гарун-аль-Рашида в народ. Що ж, моя думка принаймні безстороння. Дозволь тебе запитати, навіщо ви заборонили роботу всіх наукових груп?.. Щоб посилити стан пригніченості, дати людям відчути їхню непотрібність, показати марність наших зусиль? Сидіть, мовляв, і чекайте, доки дядечки з Ради придумають що-небудь. А дядечки тільки те й знають, що засідають вдень і вночі, деруть горлянки, приймають ідіотські рішення, — вибач, але я справді вважаю, що твоя поведінка, м’яко кажучи, нерозумна — ковтати замість кави транквілізатори і сподіватись на чудо.

— А що ти запропонував би?

— Пропонувати в цьому випадку має Рада, а наша справа — приймати або ж відкидати ваші пропозиції. Та, на жаль, демократичні рішення зараз стали неможливими, оскільки Рада перейшла до прямої диктатури.

— У тебе все?

— Можу продовжити в тому ж дусі. Тебе це влаштує?

— Дякую, не треба, — Кратов похитав головою. — А слова які: рішення, демократія, диктатура… У складі Ради двадцять чоловік, які представляють не лише ведучі наукові групи академмістечка, а й такі, що відають будівництвом, постачанням, харчуванням тощо, — і це ти називаєш диктатурою? Так, ми не виносимо своїх рішень на загальне обговорення, але хіба ти не вважаєш, що зараз становище на Сніжані надзвичайне? Саме тому всі наші рішення обговоренню не підлягають. Далі. Ти скаржишся, що ми не даємо вам працювати, законсервували діяльність усіх наукових груп і тим самим кинули людей у депресію, так?

Кратов очікувально глянув на Кронса.

— Ну так, — погодився той.

— Взагалі-то це правильна думка, але занадто вже однобічна. Ну, а якщо вже відверто, то мене завжди вражала і продовжує вражати якась аномальна обмеженість більшості вчених у життєвих питаннях. Ви просто до такої міри закопались у науку, що повернути вас до дійсності можна, лише відібравши цю цяцьку. Але й тоді ви продовжуєте кричати тільки про одне: чому вам заважають працювати? Ми всередині Чорного Кокона? Прекрасно, про це можна тільки мріяти! Шкода, звісно, що нема всієї необхідної апаратури, але ми і з допомогою тієї, що є, знімемо такі дані, що всі охнуть! Життєві ресурси? Які ще там життєві ресурси? А-а, так кажуть же, що продукції оранжерей вистачить на всіх із лишком! Тільки чому в нас відключили енергію? На якій підставі? — Кратов перевів подих. — Ну, а вода, запасів якої навіть при урізаному розподілі вистачить максимум на півтора місяця? Що ви про це думаєте? Сподіваюсь, ви не збираєтесь вгамовувати спрагу за рахунок місцевих ресурсів, тим більше що за п’ятнадцять років вивчення цієї проблеми нікому не вдалося здійснити перехід зі снігу-44 до води-0?

— Не треба, — скривився Кронс. — Адже ми з тобою давно вже не хлопчаки, навіщо так згущувати барви? І вихід у нас все ж таки є, ти це чудово знаєш. Щоправда, вихід не дуже приємний… Та не марно ж їв свій хліб Шренінг?

— Акватрансформація? — примружився Кратов. — Десять років лабораторних дослідів по заміні в живій клітині води-0 на воду-44? А ти знаєш, що досліди на пацюках дають лише вісімдесятипроцентну гарантію?

— Знаю, — Кронс посміхнувся. — Здається, ми помінялися з тобою ролями. Тепер я мушу пояснювати директорові академмістечка те, що вирішено сьогодні на Раді.

— Ну-ну? — зацікавлено підвівся з крісла Кратов.

— Про це, до речі, давно вже всі знають. Якщо протягом двох місяців — здається, такий у нас запас води? — не станеться розгортки Кокона, то всі ми змушені будемо пройти через акватрансформацію. А розгортка, — я, мабуть, майже точно процитую слова Друа на Раді, — відбудеться нескоро.

— Настільки точно, що в мене мимоволі виникають деякі підозри… Засідання Ради зараз ведуться за зачиненими дверима і з заблокованим зв’язком. А втім, може, в тебе є жетон інспектора Комітету статусу людини, який дозволяє знати все?

Кронс знизав плечима.

— Якщо добре знаєш Друа і маєш ту саму інформацію про Чорні Кокони, що й він, то для цього не потрібно жетона.

Кратов почав обома долонями розтирати обличчя.

— Мене, однак, цікавить, хто ж він, цей інспектор, і чому досі не відкрився в такій екстремальній ситуації. Адже ж сидить він зараз десь, можливо, навіть у Раді, спостерігає, слухає, оцінює… — Кратов різко хитнув головою, намагаючись відігнати сонливість, що раптом напосіла на нього. — А втім, облишмо інспектора у спокої. Вирішивши питання про акватрансформацію, ми підійшли до іншого: чому припинено діяльність наукових груп? Сама вже акватрансформація вимагатиме величезної кількості енергії, якої в нас не так уже й багато. Крім того, належить забезпечити хоча б мінімум життєвих умов для акватрансформованих людей, а для цього потрібно: перепрограмувати синтезатори на випуск білка на основі води-44; побудувати нові оранжереї, де можна буде вирощувати акватрансформовані рослини, — на самому білкові довго не протягнеш; встановити в будинках кондиціонери з оптимальною температурою градусів так шістдесят п’ять; забезпечити людей теплим одягом, якого, до речі, у нас взагалі немає! Нарешті, вигнати вас із лабораторій і пристосувати їх під житлові приміщення, тому що, хай тобі буде відомо, сорок відсотків житлових котеджів побудовано з підручного матеріалу, тобто з льоду-44. Але й це не все. Є ще одна причина, з якої припинено діяльність усіх наукових груп. Зараз у полі знаходяться вісім геологічних і гляціологічних партій, зв’язку з ними немає, як нема його і з обома базами та зі “Шпігелем”. Передавач мовчить, радіо — теж. Якась неймовірна магнітна буря, лазерний промінь у цьому згорнутому просторі тремтить і вібрує… І тому нам потрібні зараз люди діла, такі, що вміють організувати будівельні роботи, провести рятувальні експедиції, перепрограмувати синтезатори, налагодити кондиціонери, добитися зв’язку хоча б зі “Шпігелем”, а не просто вчені, що вміють лише жонглювати мільйонами електроновольтів, яких у мене, до речі, і немає.

— Так, — прицмокнув губами Кронс. — Дякую за відвертість. Але чим я можу тобі допомогти, адже ти црийшов сюди не тільки для того, щоб пояснити мені ситуацію?

— Частково й для цього, — стиха мовив Кратов. — І от тепер, коли ти знаєш біль-менш усе про стан справ, я хотів би почути твою думку: якби ти був на моєму місці, коли б ти розпочав загальну акватрансформацію?

Кронс нарешті вийшов з-за пульта. Сухенький, малий, у завеликому на нього, вкритому численними складками комбінезоні, він повільно пройшовся по лабораторії, немовби розминаючи ноги.

— Адже ти давно вже вирішив це питання сам, — несподівано зупинившись прямо перед Кратовим, сказав він.

Кратов лише мовчки похилив голову.

— Ну, гаразд, — Кронс знову почав крокувати по лабораторії. — Я спробую поставити себе на твоє місце… Отже, що в нас є і чого в нас немає? Є запас води на півтора місяця і немає жодних житлових умов для акватрансформантів. На мою думку, розумним було б спершу підготувати нехай мінімальну базу життєзабезпечення і лише потім розпочинати акватрансформацію. — Кронс подивився Кратову прямо в вічі: — Але ж ти вирішив розпочати акватрансформацію негайно?

Кратов спокійно зустрів цей погляд.

— Так.

— Чому? Адже в нас принаймні місяць у запасі.

— Нема в нас місяця, — рівно проказав Кратов. — Навіть дня в нас немає. Тому що живуть на Сніжані.крім нас із тобою, ще й маленькі люди. Діти. Чотириста тридцять дев’ять дітей, що не досягли вісімнадцяти років. Їх що, теж до Шренінга?

— Так ось чому ти до мене прийшов, — задумливо мовив Кронс і раптом стрепенувся: — Алеку… а якщо… Кокон… завтра…

— Якщо… — Кратов відвів очі, і вся його фігура, ще мить тому зібрана, підтягнена, якось відразу осіла, він розслаблено відкинувся на спинку крісла. Руки нишпорили по кишенях у пошуках поліклетаміна. — Якщо ми проведемо акватрансформацію зараз, протягом двох тижнів, то дітям вистачить води на два роки…

3

Пола довго стояла в дверях дитячої кімнати. Дівчатка ще спали. Крізь прозору плівку манежу видно, що Станка цілісіньку ніч воювала з постіллю. Подушку вона ногами заштовхала в куток, під головою лежить ковдра, простирадло обгорнуте навколо талії, а сама Станка солодке спить посеред цього безладдя і вві сні з насолодою смокче великий палець правої руки. Ларінда ж, на відміну від молодшої сестрички, як лягала спати на бік, підклавши під щоку долоню, так і прокидалась у тому ж положенні.

На спектрофлюоритовій стінці в танку застигли різноколірні мультизайці та сміхотливі лепусенята. Пола зітхнула й стерла їх зі стіни. Кінчаються дитячі казки…

Вона схилилась над манежем, дивлячись на рожеве дитяче тільце, і раптом її охопила нестримна хвиля ніжності, захотілось схопити Станку на руки, розтермосити, притиснути до себе, поцілувати…

Пола відсахнулась від манежу. Відчувала: ще мить — і вона не зможе стриматися, розридається вголос і налякає дітей.

Підійшла до вікна і прочинила його навстіж. Каріатида стояла вже високо над обрієм, і сніг на вулиці різав очі. Абсолютно сухе, тепле повітря відразу ж забило легені, і Пола закашлялася. Це допомогло їй оволодіти собою.

“Усе, годі. — Вона здмухнула волосся, що впало на чоло. — Не можна, щоб діти побачили тебе такою. Будь веселою і життєрадісною, начебто нічого не скоїлося”.

Пола повернулася і гучно сплеснула в долоні.

— Годі спати, соньки. Пора вставати. Півень проспівав!

На спектрофлюоритову стіну скочив вогненний півень і оглушливо кукурікнув.

Пола стягла ковдру з Ларінди, потім перехилилася через манеж і спробувала розбудити Станку.

— Ну-ну, досить потягусики робити, розплющуй оченята!

Вона поляскала Станку по спині, але у відповідь долинуло лише невиразне муркотіння.

— А от я зараз води холодної принесу, — пообіцяла Пола, і Станка, злякано здригнувшись, відразу ж розплющила очі.

Мати підхопила її під пахви й поставила на підлогу.

— Ось так воно краще. Поглянь, уже гноми давно на зарядку вишикувались, тебе чекають.

На передньому плані спектрофлюоритової стіни сім веселих гномів у різнобарвних шароварах почали робити ранкову зарядку. Трохи далі, на задньому плані стереозображення, дівчинка в трико виконувала вправи за системою Страдіссона. У кімнаті все дужче відчувався запах соснового бору, ранкової свіжості, ніби узлісся, де вистрибували зараз дівчинка та гноми, справді було поряд. Звідкілясь із-за розлогих сосен хрипким метрономом відміряла час зозуля, а в росяній траві сюрчали коники.

Пола рвучко відвернулася. Поштовхом руки відіслала ліжко та манеж у протилежну стіну, де постелі пройдуть дезобробку і ввечері повернуться на свої місця чистими й випрасуваними.

Ларінда позіхнула й, ставши навшпиньки, потягнулася. Потім відразу ж, без жодного переходу, вигнулася у місток.

— А я не хочу з гномами, — закапризувала Станка. — Я хочу, як Лалінда!

— Лалінда, Лалінда! — передражнила її старша сестра. Вона пружно відштовхнулась і перейшла із містка у стійку на руках. — Спершу “р” навчись вимовляти.

Станка набурмосилась і почала колупати ногою штучне трав’яне покриття підлоги.

— Що сталося, Станко? — спитала Пола. — Дивись, як Прошка весело зарядку робить!

Станка спідлоба позирнула на гномів.

— А чого вона длазниться!

Мати всміхнулась і погладила Станку по голові.

— Вона просто забула, що сама була такою ж.

Ларінда лише знизала плечима й, стріпнувши коротким волоссям, почала на місці крутити колесо.

Полі стало сумно. От уже й виросла старша донька. Чомусь ми, батьки, помічаємо це тільки тоді, коли скоїться щось із нами самими, коли ламається звичний ритм життя, з очей спадає полуда повсякденності, а з плечей — звичний тягар монотонних турбот. І ти раптом помічаєш; що на скронях у твого чоловіка прозирнула сивина, а в самої в куточках очей зібралися зморшки, що не піддаються масажу. А діти починають відмовчуватись при твоїх настирливих розпитуваннях, у них з’являються якісь свої таємниці, свої інтереси, формується непомітно для тебе й незалежно від тебе своє життя. І тоді ти усвідомлюєш, що твоя опіка їм уже не потрібна. Вони стали дорослими…

Ранкова зарядка скінчилася, і гноми, вихопивши з високої трави рушники, побігли до струмка вмиватися.

Пола знову плеснула в долоні.

— На превелику радість моїх дітей, бруднуль і невмивак, — виголосила вона, — вмивання відміняється!

— Ул-ла-а! — аж застрибала на місці Станка. Ларінда ж лише скоса кинула здивований погляд на матір.

— Відсьогодні ми будемо обтиратися снігом, — продовжувала Пола. — А тому всім одягти купальники і за п’ять хвилин бути в коридорі. — Вона рушила до дверей і вже звідти, обернувшись, підморгнула: — Усім зрозуміло? Вперед!

Пола зазирнула до їдальні, замовила сніданок, а потім зайшла до себе в кімнату, щоб скинути халат і вдягти темні окуляри. І тут її викликали зі Шкільного містечка. Вона відповіла на виклик, і в кутку кімнати репродукувався старший вихователь.

— Добридень, Поло.

— Добридень.

— Вибачте, що турбую вас так рано. Боявся пізніше не застати. Річ у тім, що вчора ви, забираючи дітей, не сказали нам, коли вони повернуться…

— Боюся, що я вам цього і зараз не зможу сказати… Старший вихователь похитав головою.

— Сподіваюсь, вони не багато пропустять по програмі? — спитала Пола.

— Ні. Гадаю, вони нічого не пропустять. У Шкільному майже нікого не залишилось… Вибачте, що потурбував. До побачення. Передавайте вітання Іржі.

І тут витримка на мить полишила Полу.

— Іржі пішов учора ввечері, — схлипнула вона. — Добровольцем.

Вихователь змінився на лиці. Якийсь час мовчав, потім сказав заспокійливо:

— Нічого, Поло. Будемо сподіватися, що все пройде нормально. А моє вітання Іржі все-таки не забудьте передати.

Пола боялася знову зірватися, тому лише мовчки кивнула і відключилася. Безцільно пройшлася по кімнаті, повільно скидаючи халат. Напросилася на співчуття…

— Мамо! — гукнула Станка із коридора. — Ми вже готові!

Пола здригнулася і провела рукою по обличчю. Вона мусить стриматися. Мусить, мусить, мусить… Зітхнула й, так і забувши вдягти окуляри, вийшла в коридор.

— Готові? — весело перепитала. — Тоді уперед!

Пола підхопила Станку на руки і разом із Ларіндою вибігла на ґанок. Тут вона легенько підштовхнула Ларінду, й вони всі втрьох опинились у заметі. Знявся вереск, і почався гармидер.

— Ой, мамочко! Ой, мамочко! — тільки повискувала Станка, поки мати натирала її снігом.

Потім вони грали в сніжки, й Полі дісталося більше за всіх, адже їй довелося битися проти двох. Нарешті помітила, що діти вже стомилися, вдала з себе переможену.

— Здаюся, здаюся! — змахнула руками.

— Перемога! — радісно вигукнула Ларінда і кинула останню сніжку в стіну дому.

— Ура-а! — підхопила переможний клич Станка і, підстрибнувши, почепилася матері на шию.

— Чудово! А тепер — у душову! — наказала Пола і, взявши доньку за плечі, повернула її обличчям до дверей. — Ларіндо! Прийміть іонний душ, перевдягніться і йдіть до їдальні снідати. І допоможи Станці одягнутися!

Пола простежила, щоб за дівчатками затяглась перетинка іонного душу. З умиванням, здається, покінчено. Вона провела долонею по плечах. Неприємне відчуття — тіло немов натерте парафіном. Сніг при розтиранні топився під пальцями й відразу ж застигав на тілі неприємною тонкою кіркою. Доведеться все ж таки відмінити подібне вмивання і обтиратися мокрим рушником, нехай навіть за рахунок зменшення своєї добової дози.

Пола пройшла до себе і натягла прямо на голе тіло комбінезон із біотрату. Цупка сіро-зелена тканина спочатку складками висіла на ній, але поступово почала стискатись, облягаючи тіло. Шкіру почало легенько поколювати— біотрат почав переробку виділень шкіри. Шкода, що цей матеріал ще не пройшов повної експериментальної перевірки. Якби дітям дозволили носити комбінезони з біотрату, то проблема умивання сама собою відпала б.

Насилу вичесавши з волосся парафіноподібний сніг, Пола глянула в дзеркало, знайшла свою зачіску задовільною і повернулась у їдальню, щоб накрити на стіл.

— Годі мньохатись! — гукнула вона в коридор, скінчивши сервірування столу. — Чи скоро ви там?

— А ми вже тут! — крикнула Станка, із гучним тупотом вриваючись до їдальні. — Чим ти нас будеш годувати?

— Тим, що на столі, — відповіла мати.

Слідом за Ставкою до їдальні увійшла Ларінда, самостійно виростила собі стілець і мовчки сіла.

— Ой, полуничка! — захоплено пролепетала Станка.

Мати легенько ляснула її по руках.

— Спочатку з’їмо кашу, а вже потім — полуниці.

Станка наприндилась було, але її увага швидко переключилась на інше. Вона підвелася зі свого стільчика й перелічила прибори на столі.

— А тато з нами лазом хіба не буде снідати? — спитала розчаровано.

У Поли перехопило горло. Вона гарячково намагалася щось вигадати, та її випередила Ларінда.

— Тато поїхав у відрядження, — повільно проказуючи слова, мовила вона і пильно подивилась на матір. — Його терміново викликали вночі.

Знає. Вся кров прилинула до обличчя Полі. Вона похилила голову, щоб не зустрічатись із уважним поглядом старшої дочки. Знає. Ну, що ж, вона вже доросла…

— А коли він повернеться?

— Станко! — підвищила голос Пола. — Ти сюди їсти прийшла чи розмовляти?

— А якщо…

— А якщо ти будеш базікати, то не одержиш полуниці.

Пола мигцем позирнула на Ларінду. Дочка, як і раніше, дивилась на неї не по-дитячому пильно. Мати взяла ложку і знову поклала її на стіл.

— Їж, Ларіндо, — стиха мовила вона, дивлячись, як Станка ображено копирсається ложкою в тарілці.

Їли мовчки. Пола швидко проковтнула свій сніданок, навіть не відчувши його смаку, і тільки після цього наважилася знову поглянути на дочок. Ларінда вже доїдала свою порцію — їла вона машинально, дивлячись кудись убік. Станка ж усе ще вередливо длубалась ложкою в кащі.

— Станко! — суворо сказала мати. — Їж швидше. А то ми з Ларіндою зараз візьмемось за полуниці, і тобі нічого не залишиться.

Станка стрепенулася:

— Я залаз, мамо! — запхнула до рота повну ложку каші й прошамкотіла: — Я швидко!

У цей час пролунав сигнал виклику. Пола хотіла відразу ж дати дозвіл, але щось її зупинило.

— Хто? — несподівано слабким голосом запитала вона.

— Редьярд Шренінг. Лабораторія акватрансформації.

Пола скочила і знову сіла. Обличчя її взялося червоними плямами.

— Зараз!

Вона знову зірвалася зі свого місця, відібрала у Станки ложку, зняла її зі стільця.

— Ідіть! Ідіть до себе в кімнату. Ларіндо, забав там чимось Станку.

— А полуниці? — обурилася Станка. — Мамо, а як же; полуниці?

— Ось вам полуниці, цукор, сметана, ложки, тарілки, ну, йдіть же! — Пола мало не виштовхала дівчат у коридор.

Якусь мить вона постояла, притулившись спиною до блокованих дверей, важко дихаючи.

— Так, — нарешті дозволила вона.

У кутку їдальні з’явився високий худорлявий чоловік у біотратовому комбінезоні.

— Поліна Бронт? — спитав він, дивлячись на неї втомленими, сумними очима. — Добридень.

— Що з ним? — забувши привітатись, видихнула із себе Пола. — Він… живий?

— Живий, — кивнув Шренінг. — І житиме, — випередив вій її наступне питання.

— Живий… — по щоках Поли побігли світлі сльози.

Шренінг відвів погляд.

— Вибачте, але я вам іще не все сказав.

Пола посилено закліпала очима, намагаючись спинити сльози.

— Що?!

— Ваш чоловік житиме, — повторив Шренінг. — Однак я мушу вас попередити. Річ у тім, що процес акватрансформації пройшов не зовсім вдало…

Серце Поли зупинилося.

— Він…

— Ні! — жорстко обірвав її Шренінг. — Клітини головного мозку вашого чоловіка не постраждали. Проте акватрансформація деяких внутрішніх органів, а також правої руки відбулась не повністю. Ми, звичайно, зробимо все можливе, щоб поставити його на ноги. Але цілковитою регенерацією організму вашого чоловіка ми зараз займатися не маємо права. Боюся, що в найближчі півроку взятись за його активне лікування не буде можливості.

Пола заплющила очі.

— Це нічого, — прошепотіла вона. — Головне, що він живий…

— Вибачте, — тихо мовив Шренінг і відключився.

Пола нічого не чула й не бачила. Живий. Живий. Він живий, і це найважливіше.

Нарешті вона уривчасто зітхнула й витерла сльози. І лише тут помітила, що Шренінга в кімнаті вже немає. Ніби омитий і оновлений її сльозами, навколишній світ знову став ясним і привітним.

Легким поштовхом Пола відіслала обідній стіл на кухню, вийшла в коридор і обережно зазирнула до дитячої кімнати.

Ларінда сиділа в кріслі біля вікна, заклавши ногу на ногу, і дивилася на Чорний Кокон, що обертався перед нею. Ледь чутно бубонів щось голос інформатора. Станка ж улаштувалася прямо на підлозі посеред кімнати. Перед нею стояла тарілка, на якій ще залишилось кілька полуниць…

4

Марта вимкнула будильник і заховала його під спальник. Потім озирнулася — чи не збудила кого? Здається, ні. Всі спали. Вона обережно зібрала свій одяг і, відхиливши запону намету, вислизнула назовні.

Було дуже рано, і Каріатида ще не зійшла, та снігове поле вже виблискувало сріблом. Марта відкинула назад голову. Передранкових зірок не було. Тільки самотня райдужна цятка орбітального супутника “Шпігель” перетинала непоспіхом сіре, землисте небо. Марта кинула прямо на сніг свій комбінезон і розпочала ранкову зарядку. Трохи розім’явшись, вона залізла в душову кабінку й хвилин п’ятнадцять із задоволенням хлюпалася під теплими струменями. Нарешті перекрила воду і, витершись насухо, вискочила з кабінки. Уже вдягаючись, Марта почула, як у сусідньому наметі хтось приглушено розмовляє.

“Кому це не спиться?” — здивувалась вона. Сіла прямо на сніг і, викручуючи вологе волосся, мимоволі почала прислухатися.

— …А чому відсутній зв’язок з Базою? — долинув бас Казимира. — Ти ж сам двічі перебирав радіопередавач і нічого в ньому не знайшов. А передавачі на обох “мюнхаузенах”? Ти не підраховував імовірність виходу із ладу одночасно трьох передавачів?

Казимиру щось відповіли, але Марта не розібрала слів. Видно, той, хто говорив, сидів спиною до входу.

— Не треба все звалювати на Друа! — підвищив голос Казимир. — Звісно… — тут, мабуть, на нього цитьнули, тому він продовжував уже тихше: — Звісно, так простіше, так можна все пояснити. Друга ставить експеримент — і ось ми п’ятий день з його ласки сидимо без зв’язку. Добре, хай це буде експеримент — я не дуже-то сильний у фізиці простору. Але навіть я можу уявити собі, яку кількість енергії потрібно витратити, щоб змінити фізику простору цілої системи!

Казимиру щось відповіли, і він знову підвищив голос:

— Як це до чого вся система? Я зірок не бачу!

У наметі заворушилися, начебто хтось влаштовувався позручніше, і відлога трохи відхилилася.

— По-перше, — почула Марта спокійний голос Ніколи, — тихше, всі ще сплять. По-друге, не будемо ворожити на кавовій гущі і приписувати Друа нереальні експерименти з фізикою простору цілої системи. Що насправді сталося, ми поки що не знаємо, хоча припустити можна багато чого. І, до ре, чі, не в таких глобальних масштабах, як це робиш ти. Чому б, наприклад, не уявити, що експеримент, не обов’язково по зміні фізики простору, стосується лише Сніжани? Адже ти звернув увагу на дивну дисперсію світла Каріатиди і “Шпігеля”? Цілком можливо, що світло зірок просто розмивається в атмосфері.

Марта мимоволі поглянула на небо, зойкнула і підхопилась на рівні ноги. Величезна, розбухла Каріатида, мінячись всіма кольорами веселки, уже піднялася з-за обрію. У наметі знову загув бас Казимира, але Марта, подолавши свою цікавість, бігцем кинулася до “диліжанса”. До підйому треба було встигнути приготувати сніданок, провести щоденний біотехогляд і перевірити енергозаряд обох “мюнхаузенів”.

Зі сніданком Марта, несподівано для себе, впоралась досить швидко. Вона викотила з “диліжанса” бувалу в бувальцях похідну кухню і ввела в неї програму комплексного сніданку — на складання оригінальної програми із чимось новеньким просто не залишалось часу, та й якість нестандартних страв, виготовлених похідною кухнею, завжди була далека від ідеалу. Як і слід було чекати, цей капосний ящик, виправдовуючи найгірші сподівання, ввімкнувся не відразу, і Марта спочатку добряче трусонула його, а потім спересердя вдарила кулаком по панелі. На її превеликий подив, похідна кухня відразу ж ожила, зайвий раз підтверджуючи, що для чудес біоелектроніки застосування фізичної сили іноді навіть корисне. Особливо, якщо мало тямиш у цій машинерії.

Із “мюнхаузенами” було складніше. І хоча Марта розбиралась у їхній будові ще менше, ніж у будові похідної кухні, застосувати і тут “кулачний ефект” не наважилася. На щастя, біотехогляд становив досить просту процедуру, єдиною неполадкою, над якою їй довелося довгенько-таки поморочитися, був капризний біоблок терморегулювання обшивки першого “мюнхаузена”. Врешті-решт їй вдалося відрегулювати настроювання біоблока і звести розходження з контрольними замірами до мінімуму.

Скінчивши біотехогляд, Марта вилізла із черева “мюнхаузена” і потяглася, випростовуючи спину. “Здається, встигла”, — задоволено подумала вона, мружачись від сонця. І раптом здригнулась — по табору прокотився сигнал підйому і відразу ж, автоматично ввімкнувшись, оглушливо загримотів запис першого концерту Косташена.

“Кралекові жарти”, — усміхнулась Марта. — Ну, стривай же!”

— Підйом! — весело загукала вона й, розігнавшись, стрибнула на намет, цілячи в те місце, де мав звичку спати Кралек. У наметі хтось придушено зойкнув.

— Кому там робити нічого? — сиплим спросоння голосом запитав Кралек.

— Підйом! — знову гукнула Марта і розреготалась.

З намету, тримаючись руками за ребра, виліз Кралек. Він охнув і присів, упираючись долонями в сніг.

— Так і ребра потрощити можна, — пожалівся він.

— Це через амортизаційні перебірки? — ущипливо зауважила Марта. — Бідолашко, який-бо ти кволий!

Кралек повільно повернувся і глянув на неї спідлоба.

— Гаразд, — мовив він. — Порахувались за концерт.

Із наметів почали поступово вилазити члени експедиційного загону. Останнім вийшов Казимир, невиспаний, зі змарнілим обличчям і червоними очима. На відміну від інших, був уже вдягнений і складалося враження, що спати він і не лягав.

— Хто це в нас тут такий естет? — невдоволено мовив він і, затуляючись рукою від сонця, рішуче рушив до “диліжанса”.

— Крутити зранку серйозну крелофоніку — просто блюзнірство, — кинув він, проходячи повз Марту.

Марта пирхнула.

— Доброго ранку! — гукнула вона в спину Казимиру.

Той щось нерозбірливо мугикнув, підійшов до “диліжанса” і вимкнув запис.

Поки члени експедиційного загону були зайняті ранковим моціоном, Марта простелила похідний килимок, виростила обідній стіл і почала сервірувати його. Вона ще не встигла повністю накрити на стіл, коли до неї, стрибаючи на одній нозі й намагаючись на ходу вдягти комбінезон, наблизився Кралек.

— Що в нас сьогодні на снідання? — спитав і, упоравшись нарешті зі своїм комбінезоном, поліз пальцями в салатницю.

— Ото нахаба! — ляснула його по руці Марта. — Наче дитина мала!

— Знову стандартний сніданок, — вередливо скривився Кралек, облизуючи пальці.

— Зате їстівний, на відміну від твоєї вчорашньої вечері!

Ззаду підійшли Боруся й Нікола і образливо зареготали.

— Та що ви тямите в шашликах із перцем! — тоном несправедливо скривдженого виголосив Кралек, прибравши велично-театральну позу.

— У перці з шашликами, — виправила Боруся, сідаючи в крісло. — По-моєму, твою вчорашню вечерю можна розглядати лише як диверсію або саботаж. Яке з цих двох визначень ти обереш для занесення до експедиційного журналу?

— Саботаж, — зітхнув Кралек. — Саботаж експедиційною партією гурманської вечері і мистецтва днювального.

— Сідай, гурмане, — наказала Марта. — А то я тебе потім не пущу за спільний стіл, вирощу окремий і подам учорашні шашлики. Вони ще залишились.

— Здаюся, — Кралек умить опинився за столом. Усі розсміялися.

— Доброго ранку, — до столу підійшла Наташа, на ходу стріпуючи вологим волоссям. — Що за сміх?

Вона кинула швидкий погляд на стіл, вихопила пальцями з тарілки сардинку і відправила її до рота.

— Угум… Сьогодні їсти можна.

Вибухнув гомеричний регіт.

— І ти, Бруте! — простогнав Кралек.

Наташа сіла до столу й почала накладати собі на тарілку смажену картоплю.

Останнім підійшов Казимир і мовчки сів поряд з Ніколою. Так само мовчки підчепив виделкою листок салату й поклав собі на тарілку.

— Щойно намагався зв’язатися з “черв’яком”, — похмуро звернувся він до Ніколи. — Цілковита тиша. — Казимир кинув виделку на стіл. — Абсолютна.

Нікола похитав головою і ковтнув томатний сік зі склянки.

— Марто, — мовив він, — після сніданку запрограмуйте “землерийку” на пошуки “черв’яка” з наказом про повернення. І ще — починайте помаленьку згортати табір. Сьогодні останній польовий день — завтра повертаємось на базу.

Марта здивовано підняла брови. Кралек обурено промимрив:

— Ми ж тільки-но почали роботи!

— Якщо до завтра зв’язок із базою не відновиться, — твердо проказав Нікола, — повертаємось.

— Плакали мої зразки під крижаним щитом, — зітхнула Боруся.

— Що б не скоїлося на білому світі-усе на краще, — флегматично відзначила Наташа.

Кралек невиразно чортихнувся, а Казимир зміряв її спопеляючим поглядом, проте на Иаташу це не справило жодного враження. Вона демонстративно продовжувала з апетитом їсти.

— Може, це справді експеримент Друа? — з надією спитала Марта.

— До чого тут Друа! — відмахнувся Казимир, але раптом пильно поглянув на Марту.

Версії про експеримент Друа за столом ніхто не висловлював.

Марта спаленіла, низько нахилилась над тарілкою і почала їсти швидше.

Казимир невесело мугикнув.

Кінець сніданку пройшов у цілковитій тиші.

Першим підвівся Нікола.

— Прошу не розхолоджуватись, — мовив він, витерши рота серветкою. — Сьогодні ще робочий день.

Марта нишком поглянула на стіл. Казимир, так і не доторкнувшись до їжі, відсунув свою порцію. Іншим разом Марта примусила б його все з’їсти, але зараз вона лише зітхнула і почала прибирати посуд.

— Заплановані на сьогодні дослідження доведеться відкласти, — почекавши, поки Марта прибере зі столу, продовжив Нікола. — Проведемо експрес-розвідку, щоб мати хоч якусь загальну картину для нашої подальшої роботи.

— Стук-грюк, аби з рук, — нишком докинув Кралек.

— Повторюю, — Нікола підвищив голос, — для нашої подальшої роботи. Будемо сподіватись, що все це просто прикре непорозуміння і що найбільше через тиждень ми знову зможемо продовжити наші дослідження.

— Сподіватись… Власне кажучи, що нам іще залишається? — знічено сказала Боруся.

— От і добре. Вважаю питання вирішеним і дискусію закінченою. За сьогодні ми маємо зробити багато, тому накреслимо план робіт. Казимире, зроби, будь ласка, карту.

Казимир мовчки кивнув і, масажуючи пальцями набряклі від безсоння повіки, відкинувся на спинку крісла, обідній стіл вріс у похідній килимок, а на його місці спроектувалося об’ємне зображення напівпрозорої товщі крижаного щита.

— Та-ак… — повільно проказав Нікола, нахиляючись уперед. — Казику, підеш з Кралеком та Наташею на першому “мюнхаузені”. Пройдете по штольні ось сюди, — він провів пальцем по карті, — потім звернете і пройдете вздовж каньйону. У каньйон не спускатися, каверни теж обминати. Тут на вашому шляху їх три…

Марта порпалася коло похідної кухні і слухала впіввуха. Образливо. Майже вся їхня робота зійде нанівець. Та ще образливіше буде, якщо це справді експеримент Друа і через чиєсь нехлюйство їх просто не попередили.

— Марто, — покликав її Нікола. — Що з “мюнхаузенами”?

— Нічого. Практично все в порядку. У першому трохи коверзує блок терморегулювання.

— Знову… Яке розходження по контрольних замірах?

— Трохи вище норми. П’ять-шість десятих градуса.

— Відрегулюєш у ходових умовах, — кинув Казимиру Нікола й підвівся. — Здається, все. До роботи. Марто, зніми, будь ласка, із шурфу захисний ковпак.

Марта заправила в утилізатор останню порцію брудного посуду, швидко помила руки і, відкривши на борту “диліжанса” загальний пульт управління шахтовими роботами, вимкнула захисне поле.

— Готово! — змахнула рукою.

— Бувай здорова! — гукнув їй Кралек, зарощуючи над собою ліхтар “мюнхаузена”. — Дивись не обпечись на сонці!

“Мюнхаузени” здригнулися, знялися з місця, подолали бруствер кристалічного фірна й пірнули в шурф. Якийсь час усе було тихо, та раптом у надрах крижаного щита глухо бухнуло, і з шурфу, неначе гейзер, вдарив гігантський струмінь льодяного пилу. Марта знову ввімкнула захисне поле й почала швидко нарощувати висоту його воронки. Над табором виріс величезний туманно-сріблястий смерч. Марта відразу ж скрутила його в спіраль і спрямувала викид убік від табору. Потім заблокувала потужність поля на стаціонарному режимі. Далеко на заході на снігову пустелю повільно спускалося сріблясте марево.

Марта вилізла з “диліжанса” і оцінюючим поглядом окинула територію табору. Сьогодні днювальному припало чимало роботи.

Найперше вона розморозила “землерийку”, ввела до неї програму і відправила по сліду “черв’яка”. Одержавши завдання, “землерийка” дзиґою закрутилась по табору, часто зупиняючись для підльодної зйомки. Проте зі зйомкою, вочевидь, нічого не вийшло, бо “землерийка” раптом невдоволено заверещала й побігла по величезній спіралі. Нарешті наштовхнулася на крихкий замет, полишений “черв’яком” на місці його входження в крижаний щит, і гулькнула туди. Якусь мить сніг у центрі замету ще ворушився, просідаючи вглиб, потім усе стихло.

Марта зітхнула, стягла через голову комбінезон і, залишившись у самому купальнику, почала пакувати в “диліжанс” експедиційне спорядження, розкидане по всьому табору.

Коли вона скінчила свою роботу, на втоптаному майданчику залишились лише два намети і самотня душова кабінка. За цей час Каріатида встигла майже досягти зеніту, однак сніговий гейзер із шурфу продовжував бити з неослабною силою. Обідати, певно, ніхто не збирався.

Про всяк випадок Марта замовила в похідній кухні обід “до запитання” і десь із півгодини безцільно тинялась по табору. Але потім махнула на все рукою і лягла загоряти прямо на сніг.

День восьмий

Інформаційне зведення

На сьогоднішній день сорок два добровольці пройшли акватрансформацію. Летальних випадків немає.

На північному сході академмістечка розпочалось будівництво оранжерей для вирощування акватрансформованих рослин. Роботи передбачається завершити у двотижневий термін.

Розконсервовані резервні синтезатори дали першу партію білка на основі води-44.

Всі спроби встановити зв’язок з орбітальною станцією “Шпігель” досі не досягли мети.

Для евакуації персоналу баз “Північний полюс” і “Південно-Східний хребет” відправлено бригади спеціального призначення. Завдання бригад: демонтаж наукового обладнання з метою збільшення житлової площі, цілковита герметизація баз і переведення їхніх систем життєзабезпечення на оборотні цикли. Переобладнані бази будуть використані для розміщення шкіл-інтернатів.

Продовжуються пошуки двох гляціологічних партій, які ведуть вільні дослідження на крижаному щиті…

5

— Послухайте, Ретдіс, — сухо мовив Кратов, — минає вже четверта доба, як п’ятнадцять чоловік під вашим керівництвом товчуть воду в ступі. Ви що, гадаєте, цим можна займатись довіку? Мені потрібен зв’язок зі “Шпігелем”!

Ретдіс різко випростався у кріслі. На зблідлому обличчі виразно проступило ластовиння.

— А ви пробували навчити кота їздити на велосипеді? — уїдливо поцікавився він.

— Ви ж спеціаліст найвищої кваліфікації! Це ваша робота, ваше друге “я”! Чи, може, це не відповідає дійсності?

— В умовах викривленого простору мені не доводилось працювати.

— Викривлений простір… Нікому не доводилось працювати є подібних умовах! Але ж голова на плечах у вас є? її, до речі, я досі вважав світлою!

— Саме завдяки їй я переконався, що всі сучасні засоби зв’язку в даній ситуації непридатні.

— Ретдіс, ви не вважаєте, що наша розмова почала скидатись на дуель? До того ж досить запеклу? — раптом пом’якшав Кратов.

Ретдіс насуплено мовчав.

— Здається, це моя провина, — продовжував Кратов, — і я прошу вибачення.

У відповідь — стриманий кивок.

— Чим зараз займаються ваші люди?

— Думають.

— Ну, що ж, загалом це теж робота.

— Я не можу примусити їх битися головою об стінку.

— Ми ж, здається, відклали шпаги вбік?

— Тоді давайте говорити по суті.

— Домовились. Отже, як я зрозумів, всі відомі способи зв’язку непридатні?

— Сучасні засоби зв’язку. Тобто ті, які ми зараз використовуємо. Відомих же засобів існує нескінченна множина, навіть якщо відкинути такі, як пневмопошта, тамтами тощо.

— Відомі… — Кратов почав посилено терти собі скроні. Весь минулий тиждень йому доводилося спати не більше двох-трьох годин на добу. — До речі, а чому ви розглядаєте лише сучасні способи зв’язку?

— Ми виходимо не стільки зі своїх можливостей, скільки з можливостей “Шпігеля”, а вони більш обмежені ніж наші.

Кратов замислився.

— Якщо не помиляюсь, то на “Шпігелі” є чудова оптична апаратура, що дозволяє їм милуватися ластовинням на наших носах…

Ретдіс заперечливо похитав головою,

— Що, вже пробували?

— Теоретично. На жаль, дисперсія світла в умовах викривленого простору настільки велика, що нам довелось би креслити літери довжиною в сотні метрів.

— То в чому ж річ? Хіба в нас немає підходящої площі? Пишіть на снігу.

— Боюсь, що ми вже згаяли час. Минуло вісім днів. Та й навряд чи будуть вони роздивлятись нас з допомогою оптики. Але я гадаю, що коли навіть ми не знайдемо способу зв’язку, то вони здогадаються спуститись на Сніжану в розвідувальній шлюпці…

— Цього ні в якому разі не можна допустити. Шлюпка може здійснити лише один рейс — сюди й назад. Інших кораблів у нас немає, і пального теж. І якщо вони прилетять сюди раніше, аніж ми знайдемо спосіб зв’язатися з ними, то це буде розвідувальний рейс з метою з’ясування ситуації. Дуже мало надії, що спустяться вони всім екіпажем. Таким чином, ті, що залишаються на станції, займуть місця, призначені для дітей. Тепер ви розумієте, чому нам так потрібен зв’язок?

На верхній губі Ретдіса виступили краплини поту.

— Вибачте, — насилу вимовив він. — Я про це не подумав. Я піду працювати.

— Хвилинку, — зупинив його Кратов. — Текст повинен бути приблизно таким: “Категорично забороняється використовувати шлюпку. Звільнити від наукової апаратури всі приміщення станції. Усі системи життєзабезпечення перевести на оборотні цикли, в першу чергу — баланс води”. Подумайте, як це скоротити до мінімуму, щоб менше писати, бо це займе багато часу. Але заборона на шлюпку — передусім. Все зрозуміло?

— Так. — Ретдіс витяг з кишені дешифратор і почаклував над ним. — Отже, так: “Шпігелю”. Шлюпку не використовувати. Зациклити системи життєзабезпечення. Наукову апаратуру — за борт”.

— Зрозуміють? — засумнівався Кратов.

— Потім можна буде написати більш детально.

— Гаразд. Ідіть.

— До побачення.

— Удачі, — побажав Кратов. — Зв’язок закінчено.

Ретдіс разом із кріслом укрився молочною плівкою і зник. Натомість залишилася біла кулька інформатора.

— Зв’язок з Торстайном, — кинув Кратов у пустоту свого кабінету.

Кулька інформатора швидко закрутилась у повітрі, розкидаючи на всі боки білі іскри. Минула хвилина, друга, а зв’язку не було.

— Інформаційний центр! Чому немає зв’язку з Торстайном?

На мить у кульці з’явилося розмите зображення якихось конструкцій і відразу ж зникло.

— У даний момент Торстайн знаходиться на будівництві оранжерей, — повідомив безбарвний голос. — Зв’язок із ним з технічних причин встановити не вдається.

Кратов почухав потилицю. З технічних причин. А втім, це, можливо, найбільш правильне формулювання…

— Коли намічено закінчити прокладення комунікацій на будівництво?

— У найближчі два-три дні.

— Добре. Коли Торстайн з’явиться на території академмістечка, з’єднайте його зі мною. Кінець.

Кратов зітхнув і замовив каву. Однак столик, що почав уже висуватись зі стінки, застиг на місці.

— В чому справа? — здивувався Кратов. — Чашечку кави!

Столик запульсував червоним світлом. Що ж, здається, інспекція охорони здоров’я всерйоз зайнялася Кратовим.

— Іди-но сюди, — наказав він столику.

Столик повільно підкотився. Кратов відкинув верхню кришку, ухопився за неї однією рукою, а іншою заліз у електронні нутрощі столика. Столик сіпнувся, але вирватися не зміг.

— Не можна! Не можна! Не можна! — заволав він.

Кратов намацав пломбу санітарного контролю і щосили рвонув її.

— Не мож… — захлинувся столик і стих.

Червоне світло повільно померкло.

— Чашечку кави, — знову попросив Кратов, закривши верхню кришку.

Столик замигтів зеленим світлом і взявся до роботи. Поки готувалася кава, Кратов викликав лабораторію Шренінга.

— Зв’язок заблоковано, — миттєво відповів інформаційний центр.

Що ж, знову все правильно. Кратов уявив собі, скільки рідних і просто знайомих тих, хто пройшвв акватрансформацію, намагаються зараз з’єднатися з лабораторією Шренінга.

— Розблокуйте від мого імені, — мовив він. — А втім, якщо Шренінг дуже зайнятий, виклик анулюйте.

У цю мить верхня кришка столика відкинулась, і з його черева на таці випливла чашка кави. Кратов обережно взяв її, подмухав і ковтнув. Від задоволення він навіть заплющив очі. Що й казати: целюстинська кава — найкраща в світі.

— А от цього, Алеку, я не радив би вам робити, — сказав хтось у кімнаті.

— Не позбавляйте старого останньої радості, — вимовив Кратов, знову ковтнув кави і розплющив очі.

Посеред кабінету в сріблясто-зеленому халаті стояв Шренінг, як завжди, акуратний, підтягнутий і зосереджений.

— Добридень, Ред. — Кратов поставив чашку на стіл. — Це твої фокуси?

— Добридень. Мої.

Поряд зі тренінгом з’явилась Анна в такому ж сріблясто-зеленому халаті і така ж сувора й акуратна.

— Добридень. Я вам категорично забороняю не лише пити каву, але й приймати транквілізатори.

Кратов, лукаво примружившись, поглянув на Анну.

— І не дивіться на мене, як на дівчинку!

— Добридень, люба! Не сердься, будь ласка, на старого діда, який просто милується твоєю молодістю і не може тобі перечити. Проте й послухатися теж. Тому прошу тебе, зроби вигляд, що ти нічого не помічаєш.

— В такому разі мені доведеться наполягати на вашій евакуації разом зі школами-інтернатами.

— Ну от! — удавано вжахнувся Кратов. — Виходить, що старе, що мале… Невже я так погано виглядаю?

— Тільки не утрируйте. Річ у тім, що після прийому будь-якого стимулятора організм людини перестає відповідати своїй статусграмі і протягом щонайменше трьох діб є непридатним для акватрансформації. Ви ж за останній час прийняли таку дозу стимуляторів і тонізаторів, що для відновлення вашої статусграми потрібно буде, очевидно, близько місяця.

— Дякую за інформацію, — лагідно мовив Кратов. — Я гадаю, ми пізніше повернемось до цього питання. Як у вас справи?

Анна відвернулася.

— Мені хотілось би, щоб ваше питання було вже вичерпане, — кинула вона через плече.

Шренінг склав руки на грудях і спідлоба дивився на Кратов а.

— Коли Вчена Рада обговорювала питання про акватрансформацію, я гарантував, що летальних випадків не буде. Інакше б я просто відмовився. Я не експериментую з людьми.

— Це треба розуміти так, що все йде добре?

— Інакше в мене не було б часу розмовляти з тобою.

— Добре… Слухай-но, Ред, або ж я не розумію чогось, або ж якась неув’язка. Про які гарантії ти казав, якщо в тебе на пацюках лише вісімдесятипроцентна відтворюваність?

Шренінг знизав плечима.

— Ці дані характеризують результати всіх експериментів, у тому числі й в екстремальних умовах, коли про об’єкт нічого не відомо. За наявності ж статусграми і відповідності їй об’єкта я можу гарантувати практично повну акватрансформацію.

У цю мить збоку від Шренінга замиготіла кулька інформатора.

— На зв’язку Торстайн, — повідомив інформаційний центр.

— Нехай почекає, — відмахнувся Кратов. — Що означає “практично повну”?

— Те, що я не господь бог, — різко відказав Шренінг. Обличчя його скам’яніло. — Як і будь-яка копія, статусграма не може дати абсолютно точної картини людського організму. Відхилення можливі, і вони будуть. Регенерацією ж я зможу зайнятися лише у виняткових випадках.

— Під відхиленнями ти маєш на увазі…

— Неповну акватрансформацію!

— Каліцтва… — тихо мовив Кратов. — А якщо ота сама неповна акватрансформація торкнеться мозку?

— Будь-яка церебростатусграма на три порядки вища від загальної статусграми організму. Тут гарантія стопроцентна.

— А що вам заважає досягти такої самої точності при знятті загальної статусграми?

— Коли Комітет статусу людини розробляв методику зняття статусграм, він не міг передбачити, що їх будуть використовувати з подібною метою. Навпаки, в Комітету була абсолютно протилежна мета: людина за будь: яких умов має залишатись людиною. У фізіологічному розумінні. І межі точності функціональних груп статусграм засновані саме на цьому визначенні.

— Ну, а все ж таки, тобі особисто що заважає досягти тієї ж точності зняття статусграми?

— Мені? — Шренінг знизав плечима. — У принципі ми можемо досягти такої ж точності. Та акватрансформація, як і звіряння особи в Комітеті статусу людини, проводиться за трьома статусами. А їх, як відомо, можна знімати не частіше аніж раз на рік.

— Це мені відомо, — зітхнув Кратов. — А якщо…

— Слухай-но, Кратов! — не витримав Шренінг. — Невже ти гадаєш, що ми не зважили всі можливі “а якщо”? Ми робимо все, що в наших силах, і не лише для того, щоб звести ризик до мінімуму, але й зберегти особистість і здоров’я кожної людини недоторканими!

— Ну, добре, — кивнув Кратов. — Спасибі за пояснення. До побачення. Успіху вам!

— Дякую, — Шренінг вимкнув зв’язок.

Кратов стомлено поклав голову на долоні. Треба хоча б хвилинку перепочити. Занадто вже невдячна робота координатора. Мало того, що відриваєш людей від роботи, даремно турбуєш їх, нервуєш, так іще й у власних очах виглядаєш дурнем.

— Зв’язок із Торстайном, — нарешті вимовив він.

Посеред кімнати з’явився огрядний чоловік в біотратовому комбінезоні. Він апетитно їв величезний протобан, клаптями відгортаючи м’яку шкірку, і, побачивши Кратова, анітрохи не зніяковів.

— Привіт! — помахав він половинкою протобана. — Твій канал був зайнятий, і я вирішив поки що під’їсти.

— Смачного, — мовив Кратов. — Добридень. Тебе коли-небудь можна буде застати не за трапезою?

Торстайн муркнув і з хрускотом відкусив шматок протобана.

— Перший час після акватрансформації, — пробелькотів він із набитим ротом. — Знаєш, у мене вже зараз вигляд білка-44 викликає спазми у шлунку.

— Нарешті-бо ти схуднеш, — саркастично зауважив Кратов.

— Можливо, можливо… — Торстайн доїв протобан і кинув шкірку в утилізатор. — Але я сподіваюсь, що вже через місяць оранжерея почне давати продукцію. До речі, навіщо я тобі знадобився?

— А по-твоєму, навіщо ти можеш знадобитися координаторові робіт?

Торстайн зробив великі очі.

— Так Рада все-таки призначила тебе координатором? Не заздрю…

— Я теж.

— Тебе ще ніхто не посилав кудись подалі, щоб не заважав працювати?

Кратов зітхнув.

— І не одноразово. Тільки у м’якшій формі.

— А чого ти хотів би? Так і мусить бути. Кожній людині неприємно, коли втручаються в її роботу. Особливо, якщо той, хто втручається, знає цю роботу тільки в загальних рисах, а звітувати вимагає по всій формі, та ще й підганяє. Ось і мене ти зараз почнеш мучити: що зроблено, в якому обсязі і чи можна прискорити. Ну, скажу я тобі, що перша черга стане до ладу через три дні, а весь комплекс — через три тижні. А ти мені що? Майже в директивному порядку запропонуєш скоротити строки. Скажімо, два дні і тиждень. І в мене це, звісно, викличе роздратування. Тому що будівництво йде в якнайшвидшому темпі, техніка в повному розумінні працює на знос, і прискорити роботи я ніяк не можу.

Кратов скривився, як від зубного болю.

— Давай обійдемося без психоаналізу моєї діяльності. Торстайн розреготався.

— От-от. Приблизно те ж саме думають і твої підлеглі.

— Та-ак… — розвів руками Кратов. — Підколов ти мене все-таки!

І в цю мить інформатор запульсував багряним вогником термінового виклику.

— Вибач, — стрепенувся Кратов. — Ми з тобою ще продовжимо розмову.

Торстайн негайно відключився, а на його місці відразу ж з’явився Ретдіс. Він був украй схвильований, руде волосся скуйовджене.

— Є зв’язок?! — нетерпляче вигукнув Кратов.

— Так!

— Яким чином?

— Світловими спалахами. Ми помітили їх, коли “Шпігель” проходив над академмістечком.

Неймовірний тягар упав з плечей Кратова. Є зв’язок! І як просто! Але вісім днів…

— Що вони передають? Ретдіс розгублено закліпав.

— Ми ще не розшифрували. Я відразу до вас…

— Добре. Тільки-но розшифруєте — доповісте мені. Коли встановите двосторонній зв’язок, передасте такий наказ, фіксуйте: “Начальнику астрофізичної орбітальної станції “Шпігель” Гржецу Сільверу. Наказ. Терміново демонтуйте всю наукову апаратуру і звільніть від неї приміщення станції. Всі системи життєзабезпечення переведіть на оборотні цикли. В першу чергу — баланс води. Персоналу станції підготуватись до евакуації. До надходження відповідного наказу категорично забороняється використовувати шлюпку. Директор академмістечка ЦКД (філіал) на Сніжані Алек Кратов”. Кінець.

— Тепер передамо, — з полегшенням сказав Ретдіс, вимкнув фіксатор і сховав його до кишені.

— У них, звичайно, виникнуть питання з приводу наказу, — продовжував Кратов. — Я сподіваюсь, ви самі зможете надати їм потрібну інформацію. У скрутних випадках звертайтесь прямо до мене. Про результати зв’язку доповісте на Раді.

— Добре. У вас все?

— Все. Успіху вам.

— Спасибі, — подякував Ретдіс і відключився.

Кратов дозволив собі розслабитись. Зі “Шпігелем”, здається, все владналося. Тепер залишились дрібниці. Кілька хвилин він полежав у кріслі із виглядом абсолютно задоволеної людини, а потім викликав Торстайна.

— Ти вибач, що нас перервали, — мовив Кратов, коли Торстайн знову з’явився у нього в кабінеті. — Продовжимо нашу розмову…

6

Ярек Томановський прокинувся від неприємного відчуття у животі. Все навкруги хиталося, боліла голова, нудило. В першу мить навіть не міг зрозуміти, де знаходиться. Потім згадав. Долаючи запаморочення, він виліз із амортизаційного кокона і став на підлогу, що вислизнула з-під ніг. Його занудило ще дужче. Неслухняними пальцями Ярек намацав у нагрудній кишені ампулу тонікаміду і проковтнув її. Свідомість поступово почала прояснюватись. От уже не міг собі уявити, що його може закачати. Він підбадьорився, зробив кілька присідань. У скронях загупало, він потроху оговтався.

У побутовому відсіці “махаона” напівморок і тиша. Мидза й Гарвен спали у своїх коконах. Під тьмяним нічником на столику стояв обід на одну особу. Ярек тільки позирнув на нього скоса і почав швидко вдягатись. Одягнувшись, усе ж таки переміг себе: налив у склянку томатного соку, добряче посолив і випив. Тихенько, щоб нікого не збудити, вийшов.

У рубці було світло і просторо. Прозора підлога створювала ілюзію того, що ти ступнув просто в повітря і зараз упадеш зі стометрової висоти у білі бархани, що пропливають під тобою.

— Доброго ранку, — привітав його Суніта. — Чого це ми такі зелені? Схоже, нас закачало?

Ярек зробив кислу міну й підійшов до Сінгурца, що сидів у кріслі пілота.

— Як справи? — запитав, зупинившись за спинкою крісла.

Сінгурц озирнувся.

— Нормально, — мовив він, звільняючи місце. — Ані тобі висхідних потоків, ані нисхідних, ані вихрових. Чудо, а не атмосфера. Навіть нецікаво. — Він потягнувся і позіхнув. — Сідай.

Ярек мовчки сів у крісло.

— Іди відпочивай, — сказав за спиною Ярека Ноалі. — Можливо, вночі буде вахта.

— Ет! — відмахнувся Сінгурц. — За такої погоди ми ще до вечора будемо на базі. — Він попрямував до побутового відсіку. — Спокійної вахти!

— Там на столі обід, — мовив йому вслід Ярек. — Поїж.

— Спасибі, — подякував Сінгурц, зачиняючи за собою двері.

— Чому не збудили? — спитав Ярек. Суніта пирхнув.

— Ми так солодко спали!

— Прийми тонікамід, — порадив Ноалі.

— Спасибі, я вже, — відповів Ярек, уважно вдивляючись у панорамний екран заднього огляду.

Позаду, з інтервалом у двісті метрів, розмірено похитуючись у автоматичному режимі, йшли іще два “махаони”. Останній через кожні п’ять кілометрів відстрілював у верхівки барханів віхи для зворотного шляху. “Махаони” звичайно здійснювали рейси між академмістечком і базами “Північний полюс” та “Південно-Західний хребет”, перевозячи вантажі й людей в автоматичному режимі за пеленгом. Та зараз це стало неможливим. Навіть допотопний компас у цьому клятому згорнутому просторі не хотів нічого показувати. Коли ж почали готувати бригади спеціального призначення для демонтажу станцій та підготовки їх для розміщення шкіл-інтернатів, то вималювалась вельми жалюгідна ситуація. Картографічна зйомка сніжанської поверхні свого часу була відправлена на Землю, копій не збереглось, і ніхто навіть приблизно не знав не те що відстані до станцій, але й у якому боці вони знаходяться. Казали, що Кратова, коли він про це дізнався, мало грець не вхопив. Він погрожував розігнати всю картографічну групу, проте виявилось, що її на Сніжані вже немає. Зйомку провадили студенти Картографічного інституту, еони зробили розмітку академмістечка та бази і відбули на Землю, забравши з собою всі матеріали для курсових робіт. І тепер шлях до баз доводилося прокладати заново, позначаючи його вішками.

— До речі, про анекдоти, — продовжив Суніта перервану зміною вахти пілота розмову. — Років зо три тому вільний бард Юрата Барвіт провів на Сніжані оригінальне дослідження виникнення та поширення анекдотів…

— Той самий? — здивувався Ноалі, — Засновник течії нового романтизму?

— Не знаю, можливо. Я в поезії не дуже-то петраю. Де він зараз, що з ним і чому він затримався тоді в нас на півроку, я теж не знаю. Чи то він шукав тут натхнення, чи то просто не встиг до відходу транспорту. Жінки влаштували Барвіту справжню облогу, і йому довелось чекати наступного рейсу. А втім, це не важливо. Головне — що він лишився.

Ярек зменшив екран заднього огляду, потім легенько попробував, як діють крила “махаона”. Величезна тінь на сніговій рівнині слухняно ковзнула вбік і повернулась на місце.

— О! Наш пілот, здається, починає приходити до тями! — почулося ззаду.

Ярек упівоберта розвернув крісло, щоб бачити одночасно і рубку і оглядові екрани.

— Скільки вже пройшли?

— Вісім тисяч, — відповів Ноалі. Ярек схвально присвиснув.

— Добре йдемо. Якщо курс правильний, години за три будемо над базою… То як там щодо анекдотів?

— Так! — вигукнув Суніта й засовався з кріслі, вмощуючись зручніше. — Отже, я зупинився на тому, що Юрата Барвіт лишився на Сніжані. Іще десь так з місяць жінки дарували його своєю увагою, але потім ажіотаж упав, і Юрата залишився наодинці зі своїм натхненням. Я гадаю, що якраз це і штовхнуло його на подібне дослідження. Саме тоді Друа провадив якийсь тонкий експеримент і зажадав від Ради накласти вето на Д-зв’язок, тому що збурення, що виникали при проколюванні простору Д-посилкою, заважали йому. Добро він одержав, і настали три місяці Великого сніжанського мовчання.

— По-моєму, йшлося про анекдоти, — перервав його Ярек.

— Саме до цього я й веду. Отже, як я вже казав, настало Велике сніжанське мовчання, яке для наміченого Юратою дослідження виявилось дуже доречним. Він виходив із того, що анекдоти знають усі, але ніхто не знає їхніх авторів. Населення на Сніжані в той час було невелике, тисяч п’ять, такий собі замкнений світ, на три місяці відірваний від Всесвіту. І в цьому замкненому світі з’явилися нові анекдоти. Заінтригований цією народною творчістю, Юрата взявся за пошуки таємничих авторів і почав методичне опитування: хто, від кого і коли почув новий анекдот. Спочатку ланцюжок його досліджень закінчувався екіпажем останнього транспорту або Д-зв’язковими, що посилались на розмови з іншими позапланетними станціями. Однак чим більше часу минало з моменту відбуття транспорту зі Сніжани й останнього сеансу зв’язку, тим частіше ланцюжок почав замикатися сам на себе. Причому — і це Юрату дещо збентежило — ланцюжок іноді замикався на ньому самому. Тоді Барвіт припинив будь-яке посередництво в передачі анекдотів, і тут сталося неймовірне: ступінь замикання ланцюжка на ньому зріс майже до ста процентів, а з датами почало таке коїтися, що він у відчаї мусив кинути свої опитування. На щастя, саме тоді на Сніжану прибув транспорт, і Юрата поспіхом на ньому ретирувався, як він сам казав, поки ще не з’їхав з глузду.

— Ну, а мораль? — поцікавився Ярек, мигцем глянув на екран і осікся. Не екрані заднього огляду виднівся повільно віддаляючись за обрій, сферичний дах бази. — Так скільки по розрахунках у вас до бази? — швидко запитав він у Ноалі.

— Біля одинадцяти тисяч.

— А пройшли?

— Майже дев’ять.

— Добре вирахувано, — крізь зуби процідив Ярек, різко повернувся разом із кріслом і поклав “махаон” у крутий віраж.

— Що ти робиш?! — тільки й устиг вигукнути Суніта, як його викинуло з крісла, і протилежна стінка рубки, м’яко замортизувавши, прийняла його на себе.

— Що роблю? — перепитав Ярек і увімкнув панорамний огляд. — Не хочу дати привід для чергового анекдоту. Поглянь ліворуч.

“Махаон”, стрімко нахилившись, розвертався, і з лівого борту з’явилося зображення бази.

— Не знаю, як ти, — прогугнявив Суніта, стежачи за переміщенням бази, — а я вже, здається, дав такий привід. Це ж треба, в абсолютно м’якій кабіні примудритись роз’юшити собі носа!

— Як же це ти? — співчутливо запитав Ноалі.

— Дуже просто: власним коліном. Луснула перетинка дверей побутового відсіку, і звідти вискочило троє напівголих людей.

— Що скоїлось? — прогудів Минда. — Приїхали? Ноалі несхвально поглянув на них.

— Одягніться. Нас зустрічають.

Вони бачили, що біля купола бази стоїть група людей і махає їм руками. Шрша вахта перезирнулась між собою і весело розсміялась. Ляскаючи один одного по спинах, вони полізли назад у побутовий відсік. Гарвен, який ішов останнім, оглянувся і побачив Суніту, що сидів долі.

— Що це з тобою? — здивувався він.

— Це в мене від надлишку почуттів, — прогугнявив Суніта, затискаючи носа пальцями. — Розумієш, різні люди по-різному виявляють свій захват. Одні, наприклад, вистрибують голяка, а інші віддають перевагу роз’юшеному носові.

— Може, допомогти?

— Дякую. Я вже. Гарвен пирхнув.

— Бажаю тобі успіху в твоєму починанні, — мовив він, зарощуючи за собою перетинку дверей. — Голову назад відкинь!

Ярек посадив “махаона” метрів за сто від людей, що стояли на снігу. Ззаду, приблизно з тим же інтервалом, м’яко приземлились безпілотні “махаони”.

— Піди вмийся, — сказав Ноалі Суніті, розкриваючи ліхтар “махаона”. — А то й справді потім про тебе ходитимуть анекдоти.

З усіх боків до “махаонів” бігли люди. Ноалі зістрибнув на сніг, слідом за ним — Ярек. Вони зупинилися, чекаючи людей, що бігли до них.

Ярек задоволено поплескав долонею по борту “махаона”. Величезні крила, слабко вібруючи, повільно опускалися. Гарна машина, йому стало раптом шкода її Усі біомашини були приречені. Якщо Шренінг, звісно, не знайде можливість акватрансформації їхніх біосистем.

Першим до них підбіг високий чоловік із засмаглим, зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, одягнений у блакитний біотратовий комбінезон.

— Нарешті! — засапавшись, видихнув він. — Сидимо понад тиждень без зв’язку… Що там у вас скоїлось?

Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.

— Що-небудь серйозне?

— Так, — нарешті глухо промовив він — Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. — 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. — Це означає, — продовжив він, — що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води…

Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.

— Пробачте, — перервав він, — це все?

Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.

— Так, усе.

— Вчора вранці ми відправили в академмістечко “стрибунець”. Ви не зустрілись із ним?

— Ні, — обличчя Ноалі спохмурніло. — Яреку, — попросив він, — перевір-но аерозйомку.

Ярек мовчки кивнув і поліз у “махаон”. Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.

Під “махаоном” повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув “стрибунець” і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А “махаон”, байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в “стрибунця”.

— Та-ак, — повільно проказав хтось позаду.

Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.

— Вахта була важкою? — спитав він.

Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.

— Їх треба забрати.

— Заберемо, — насилу видушив із себе Ярек. — Розвантажимось, і я полечу.

7

Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг… Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, — такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.

Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду — глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко — насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер — як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було…

У містечко Косташен увійшов, коли сутеніло. На вулицях було порожньо. Нанесений вітром сніг із пустелі рівним шаром лежав на тротуарі, уже тиждень його ніхто не прибирав — економили енергію, і кібердвірники були без роботи. Посередині вулиці виднілася ледь припорошена снігом утоптана стежка, і Косташен швидко закрокував по ній. Добре, що на вулиці нікого не було, — йому ні з ким не хотілося зустрічатися. Він уже підходив до готелю й сподівався, що це йому вдалося, але нараз із провулка назустріч йому вийшов перехожий. Одам нахилив голову, хотів швидше пройти мимо, та щось дивне в перехожому привернуло його увагу. Був він якийсь горбатий, величезний, крокував швидко, притискаючи до грудей ліву руку. Підійшовши ближче, Одам зрозумів, чому цей чоловік здавався таким величезним та горбатим: на ньому була широка кошлата доха, а йшов він настовбурчившись, ніби потерпаючи від холоду. Ліва рука в нього була разів у два товща за праву, і спершу Косташену видалося, ніби той Щось несе, та зблизька стало помітно, що рука просто обгорнута бинтами. Обличчя в перехожого було червоним, а з рота виривалась пара. Коли він пройшов мимо, на Косташена війнуло жаром.

Косташен мимоволі відсахнувся. Іноваріант! Злякано подивився вслід перехожому і відчув, як страх крижаними руками стиснув його в своїх обіймах. Такими ми будемо…

Залишок шляху до готелю майже пробіг. За час своїх нічних пильнувань Косташен багато про що взнав з того, від чого ховався у шкаралупі своєї крелофонії. Дізнався, що тривалість існування Чорних Коконів не встановлено, за деякими гіпотезами вони з’являються й зникають від пульсації до пульсації, а за деякими — можуть існувати мало не вічність. Він дізнався, що акватрансформація, яка здійснюється на основі статусграм Комітету статусу людини, хоча й гарантує життя та здоровий глузд, повністю практично ніколи не відбувається. Особливо це позначається на кінцівках і пальцях. Дізнався нарешті, що Комітет статусу людини займається зовсім не охороною здоров’я, як він вважав досі, а збереженням та стабілізацією виду гомо сапіенс, виключаючи та виправляючи всілякі мутації людського організму, пов’язані з виходом людини у Простір. Він дізнався, що створення подібного Комітету було викликане необхідністю ще на початку освоєння Простору, коли повернення людини на Землю після її тривалого перебування в космосі часто закінчувалося трагедією. Він дізнався, що іноваріанти (мутанти, нащадки тих людей, які не змогли повернутись на Землю й мусили залишитись у Просторі ще до виникнення Комітету статусу людини) існують і досі. На жаль, докладна інформація надавалася лише з дозволу Комітету, але й цих куцих відомостей було досить, щоб запалена уява намалювала ту бездонну прірву, в яку він може потрапити тут, на Сніжані. Прірву, яка відокремить його від людства назавжди.

Косташен забіг у готель, буквально увірвався в свій номер і — застиг від несподіванки.

Його чекали. У кріслах посеред кімнати сиділи троє. При його появі підвелися. В однакових сірих комбінезонах, вони здавались безликими, хоча мозок Косташена машинально відзначив, що всі троє молоді і двоє з них — жінки.

— Ода… Ми до тебе, — мовила одна з жінок, і Косташен із подивом упізнав у ній Брітту.

Комбінезон дивовижно змінив її, зробив чужою, незнайомою, сніжанською, немов усе своє життя вона прожила тут.

Одам перевів погляд на інших — цих він не знав.

— Здрастуйте, Косташен, — сказав хлопець.

Дівчина доброзичливо кивнула.

Косташен не відповів. Нервово пройшовся по кімнаті, скоса поглянув на непроханих гостей і роздратовано запитав:

— Чим зобов’язаний?

Хлопець із дівчиною збентежено перезирнулися.

— Ода… Вислухай нас, — спробувала було пом’якшити різкість Косташена Брітта.

— Чим зобов’язаний? — підвищив голос Косташен.

— Ми прийшли, щоб допомогти вам розібратись у становищі, яке склалося зараз на Сніжані, — просто сказав хлопець.

— Розібратись? — жовчно перепитав Косташен. — І це через тиждень після того, як ми опинились у Чорному Коконі? Довгенько ж ви збиралися!

Хлопець почервонів, але очі не опустив.

— Тут ми винні, — прямо відказав він. — Останнім часом було дуже багато клопотів… Але зараз ми готові відповісти на всі ваші запитання.

— На всі? Тоді скажіть, коли я зможу нарешті повернутися на Землю?

— Боюся, що ніколи, — холодно мовив хлопець.

Ніколи… Косташен зблід. Ось і вимовлено це слово.

Він відвернувся й підійшов до розблокованої віконної стіни. У густих сутінках містечко здавалося чужим, безлюдним, байдужим…

Косташен заблокував вікно і рвучко повернувся.

— Я вже сам у всьому розібрався. Ви іще щось хотіли?

Брітта безпомічно подивилася на Косташена.

— Ода, — мовила вона, — нас переселяють із готелю, його зараз почали готувати для…

— …іноваріантів! — вигукнув Косташен.

Брітта здивовано звела брови. Вона не зрозуміла. Зате ті двоє зрозуміли. Обличчя в них стали чужими, щока у хлопця смикнулася, ніби його вдарили.

— Не за цим вони прийшли! — крикнув Одам Брітті. — Точніше, не тільки за цим! Вони хочуть, щоб ми теж стали іноваріантами! А молоді люди знають, що їхні дії суперечать законові?

— Якому законові? — тихо спитав хлопець.

Він пильно дивився на Косташена.

— Не робіть із мене дурня, — аж засичав Косташен. — Ви що, гадаєте, я не знаю, для чого існує Комітет статусу людини? І що ця ваша акватрансформація є злочином проти цього статусу?

— Яким злочином? — іще тихіше спитав хлопець.

Він, як і раніше, не зводив пильного погляду з Косташена.

— Проти людства! Вам не ріжуть слух такі пишномовні фрази?

— Ода! — простогнала Брітта. — Як ти можеш! Це ж робиться заради дітей!

— Заради дітей?! Але чому заради такої високої мети люди повинні ставати каліками? А ці руки… — він подивився на свої випещені руки крелофоніста. — Хто мені дасть гарантію, що ці руки, не мої руки, а надбання всього людства, руки, якими захоплюється світ, залишаться цілими й неушкодженими?

Брітта здригнулась.

— І не кажіть мені про регенерацію! — зірвався на крик Косташен. — Кому буду я потрібний із регенерованими руками, якщо їх спершу доведеться вчити тримати ложку й виделку?

— Ходімо звідси! — сказала хлопцеві дівчина, не дивлячись на Косташена.

На обличчі в неї з’явилась огида.

— Ходімо, — кивнув хлопець.

Біля виходу він пропустив дівчину вперед і озирнувся.

— Скажу вам на прощання. Ви багато тут говорили про людство, про закони і злочини. Так от, мені б хотілося, щоб ви усвідомили для себе: на все життя, що вам лишилося, людство для вас буде зосереджене на Сніжані. Іншого людства нема й не буде. І закони, і злочини визначатимуться тут. Як і цінність ваших рук.

Косташен заскреготав зубами.

— Тиждень тому всі були в захопленні від моїх рук! — сказав він Брітті, коли вони залишилися самі. — А сьогодні вони потрібні їм на пласі!

— Припини! — закричала Брітта, затуляючи вуха. — І сядь! Мені треба з тобою поговорити.

Косташен приголомшено впав у крісло. Такою збудженою він іще ніколи її не бачив.

— Руки на плаху, кажеш! — Брітта ходила по кімнаті, обхопивши себе руками, наче їй було холодно. — Такі, як вони, ладні голови на плаху покласти, аби лиш діти не пройшли крізь усе це. А ти… — Вона зупинилась і подивилась на Косташена з ненавистю. — Раніше я намагалась не помічати подібних сплесків твого надмірного самолюбства. Раніше воно нікому не заважало, тому усі й ставились до нього поблажливо. Куди ж там, світова знаменитість! Ти підніс себе й крелофонію на непохитний п’єдестал, вище за який, як тобі здається, нічого нема й не буде. Не перебивай! — обірвала вона Косташена, який намагався щось заперечити. — Я завжди тебе вислуховувала, вислухай хоч раз і ти мене. Так, ти маєш рацію, мистецтво вічне, і цінність його безмежна. Але воно не варте й однієї дитячої сльозинки. Подумай! Подумай і приходь до нас.

— До кого це — до нас? — із викликом запитав Косташен.

— До мене, до Байроя. До людей.

— Отже, ти зараз ідеш до Байроя?

— Так, до Байроя.

Косташен іронічно гмукнув.

— А я вам не буду заважати?

— Дурень, — без злості відказала вона. — Байрой сьогодні вранці пройшов акватрансформацію.

Вона повернулась і пішла геть.

День десятий

Інформаційне зведення:

На сьогоднішній день триста двадцять сім чоловік пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.

Закінчено переобладнання готелю для прийому перших акватрансформантів. Оптимальна температура житлових приміщень становить шістдесят п’ять — сімдесят градусів по Цельсію.

Стала до ладу перша черга оранжерей.

Продовжується переобладнання баз та орбітального супутника для розміщення шкіл-інтернатів. З базами через орбітальний супутник установлено зв’язок. шляхом світлової сигналізації.

До цього часу не виявлено одну гляціологічну партію. Пошуки продовжуються.

За повідомленням групи дослідження фізики макропростору, в зв’язку з повною ізоляцією зоряної системи, на Сніжані очікується виявлення тепличного ефекту. За попередніми даними, в наступні два роки середньодобова температура на планеті підвищиться на п’ятнадцять — двадцять градусів…

8

— Поглянь, — сказала Анна Шренінгу і кивнула в бік вікна. — Вона вже другу годину тут крутиться.

Шренінг визирнув на вулицю. На снігу перед ґанком нерішуче тупцялося тонконоге дівчисько років дванадцяти-тринадцяти в сандалях на босу ногу і коротенькому платтячку. Побачивши, що на неї нарешті звернули увагу, дівчина швидко піднялася по східцях, але, ввійшовши в лабораторію, нерішуче зупинилась коло дверей.

— Здрастуйте, я до вас, — мовила вона і з неприхованою цікавістю почала роздивлятись лабораторію.

— Бачу, що до нас, — втомлено мовив Шренінг. Сірі очі дівчинки поглянули на нього не по-дитячому насторожено. — Що ти хотіла?

Вона похилила голову, пряме волосся впало на очі.

— У мене тут батько, — тихо вимовила.

Руки її м’яли нетанучий сніг.

Шренінг важко зітхнув.

— Як тебе звати? — лагідно спитала Анна.

— Ларінда, — дівчинка підвела голову. — Ларінда Бронт.

Іржі Бронт, подумав Шренінг. Гляціолог. Нерівномірна акватрансформація. Набряки кінцівок, легенів. У зв’язку з частковою акватрансформацією праву руку ампутовано по ліктьовий суглоб.

Анна підійшла до дівчинки й поклала їй руку на голову.

— Твій тато живий і здоровий. Але зараз його бачити не можна. Він проходить період адаптації. Через тиждень, я гадаю, ти зможеш його навідати.

“Свята лікарська брехня, — подумав Шренінг. — Через тиждень ти вже будеш на базі. Або на “Шпігелі”.

Дівчинка труснула головою, і Анна квапливо прибрала руку.

— Я не до тата. Я сама. Я теж хочу пройти акватрансформацію.

— Скільки тобі років? — глухо запитав Шренінг.

— Шістнадцять, — сміливо збрехала дівчинка.

— Ах, тобі шістнадцять! — грізно мовив хтось за її спиною.

Ларінда злякано озирнулась. У дверях стояв Алек Кратов.

Анна швидко відійшла до вікна.

— Ну, якщо тобі шістнадцять, то ти повинна добре знати історію. Зокрема, історію середніх віків. Правильно?

Ларінда кивнула.

— Тоді скажи мені, будь ласка, що робили в ті неспокійні похмурі часи з учнями, які безсоромно брехали?

Ларінда недовірливо блимнула на Кратова.

— Викликали батьків… — несміливо припустила вона.

— Двійка! Їх нещадно шмагали різками! По одному місцю. — Він підійшов до неї, взяв за плечі й повів до дверей. — Так що моя тобі порада, — він легенько ляснув її по тому самому місцю, — тікай звідси, поки я не почав застосовувати до тебе цей середньовічний, застарілий, але, на думку очевидців, вельми дійовий метод. І не заважай людям працювати! — гукнув він їй услід.

Кратов провів її поглядом, важко зітхнув і сказав:

— Здрастуйте, друзі.

Шренінг щось пробурмотів, Анна, ніби не чуючи, продовжувала дивитись у вікно.

— Багато у вас таких паломників?

Шренінг непевно знизав плечима.

— Ху, жарко тут у вас, — Кратов підійшов до Анни, обійняв її за плечі. — Важко?

Анна вивільнилась і мовчки відійшла на середину кімнати.

— Знаю, що не солодко, — зітхнув Кратов. Нараз примружився і звернувся до Шренінга. — Здійснилась твоя мрія, Ред.

Шренінг поглянув запитально.

— Пам’ятаєш, ти колись нарікав — які з нас лікарі? От, мовляв, раніше лікарі мали справу з людьми, а зараз із людьми мають справу автомати. Лікарі ж займаються теоретичними дослідженнями. Тепер у тебе як-не-як тисяч десять пацієнтів. Навіть більше.

— Тижнів через чотири в містечку не залишиться жодної нормальної людини.

— Через чотири тижні? — сторопів Кратов. — Та ти що?

— Те що чуєш! — вдарив кулаком по столу Шренінг. — Не можу я займатись усім одразу: людьми, біомеханізмами, посівним насінням, синтетичним м’ясом…

— Від сьогоднішнього дня в тебе залишаться тільки люди, — твердо пообіцяв Кратов. — Хлопці із санлабораторії вже освоїли твою методику й переключаються на все інше.

— Спасибі. От за це — спасибі.

— То як тепер із термінами?

— Тепер, можливо, вкладусь у два тижні, — знову спохмурнів Шренінг.

— Знаю, що тобі зараз хочеться, — усміхнувся Кратов. — Прогнати мене, як оте дівча, щоб не заважав людям працювати. До речі, я прийшов до вас з того ж приводу…

— Ні! — враз відрізала Анна.

— Що ні?

— Із вашим серцем…

— А що накажеш робити? Лікуватися? Ти ж сама чудово знаєш, що Центр серцево-судинної хірургії знаходиться не тут.

— Тим більше вам не можна.

— А що ж мені лишається? З дітьми на базу або на “Шпігель”? — Кратов зітхнув. — Ні, друзі. Якби я дарував людям безсмертя, я пішов би останнім. А так… Мене вчора вже звинуватили, що я створюю на Сніжані колонію іноваріантів.

Шренінг похолов. Те, чого він найбільше боявся…

— Хто це? — насупившись, спитав він. — Із КСЛ?

— Та ні, Комітет статусу людини поки що не втручався… Знайшовся тут один… — Кратов гірко посміхнувся. — А представник КСЛ щось не виявляє себе. Мовчить. Я навіть не знаю, хто він. Хтось же, мабуть, із вашої братії. Може, ти?

— Я? — щиро здивувався Шренінг. — Невже ти вважаєш, що представник КСЛ міг би взятись за таку справу?

— А чом би й ні? Зрештою, він теж людина… До речі, — похопився Кратов, — ми не забалакались?

— Та ні, — заспокоїв його Шренінг. — У нас є ще двадцять хилин до прийому наступної партії. Втім, час уже й скафандри одягати.

— А це навіщо? — Кратов із подивом оглянув лабораторію.

— У реанімаційному залі температура шістдесят п’ять градусів, — посміхнувся Шренінг. — Ти, мабуть, подумав, що ми тут працюємо? Тут ми відпочиваємо.

— Я піду з наступною партією, — рішуче мовив Кратов.

— Ні. Дві доби доведеться почекати, — заперечила Анна.

— Що, навіть по старій дружбі не можна без черги? — підморгнув Кратов.

— Не в тім річ. Просто дві доби вам доведеться нічого не пити. Зневоднений організм краще переносить акватрансформацію.

— Люба дівчино, — всміхнувся Кратов, — можеш мені повірити, що протягом двох діб я не лише нічого не пив, але й не їв. І статусграми за три роки у мене з собою.

— А як же ваша робота? — безнадійно запитала Анна, яка вже зрозуміла, що вмовити Кратова їй не вдасться.

— Робота? А до чого тут робота? Не бачу різниці, хто буде керівником робіт: Алек Кратов чи акватрансформант Алек Кратов.

9

Сажин у черговий раз озирнувся на свою змучену супутницю. Юсіку хитало, ноги в неї підгиналися, вона щохвилини перечіпалася через вивітрені борозни застиглого снігу.

— Все, — сказав Сажин. — Привал.

— Вибач, не можу більше… — Юсіка впала долілиць і зарилась обличчям у теплу вату снігу.

Сажин сів поряд, намагаючись, щоб його тінь прикривала її голову. Навколо, до самого обрію, простиралася снігова рівнина. Раніше, коли вони йшли по горбах, він уявляв собі, ніби вони йдуть пустелею по барханах склянисто-білого кристалічного піску, і це приносило певне полегшення. Тепер же він обманювати себе не міг: вони — на крижаному щиті, такому ж, як на Сніжній Королеві і на багатьох інших крижаних планетах, де йому довелося побувати. Якби ж хоч не спека…

На третій день після загадкового зникнення зірок з небосхилу та зв’язку з академмістечком вони вирішили повертатися. Але тут з’ясувалося, що повертатись їм нема на чому, адже енергетичний баланс їхнього “стрибунця” на нулі, і це була його, Сажина, провина. Йому так хотілося пошвидше вирушити в поле, подалі від міста, від людей, крім того, він добряче посварився з Клайперсом, розпорядником польових робіт, бо той не хотів відпускати його самого і нав’язав йому в напарники практикантку (очевидно, Клайперсу повідомили про причини його переводу зі Снігової Королеви на Сніжану), і Сажин навіть не спромігся перевірити енергетичний запас “стрибунця”. Друга його помилка: зробив малий запас води. На планетах, де йому доводилось працювати, такої проблеми ніколи не виникало, там вода знаходилася відразу ж за бортом машини у вигляді льоду чи снігу. Тут теж були лід і сніг. Та краще було б, якби це був пісок, — не так образливо.

Два дні “стрибунець” повз по крижаному щиту, живлячись від сонячних батарей, його перегрітий організм жадібно поглинав і без того обмежений запас води. Сажин уже почав думати про те, щоб залишити його й пересуватися пішки, але поки що не наважувався. Непередбачений випадок розвіяв його вагання: проходячи по крижаному схилу, “стрибунець” важко впав у сніжницю — величезну каверну, припорошену легким пухнастим снігом, — і зламав собі траки. Удвох із Юсікою вони законсервували “стрибунець”, залишили йому на час сну літрів зо два води і пішли, захопивши з собою запас харчів та решту води. Учора ввечері вони випили по останньому ковтку. Та не це було найстрашнішим. Навіть при відсутності води, вкрай знесилені, виснажені, вони через два-три дні мали вийти до міста, а ось у правильному виборі маршруту Сажин, який орієнтувався лише по сонцю, вже ие був упевнений.

Сажин стягнув із себе рюкзак, розкрив його і почав перебирати продукти. Вкотре він пошкодував, що не прихопив зі “стрибунця” всі туби із соком. Дістав пакет з консервованим м’ясом і простягнув Юсіці.

— Візьми поїж.

Юсіка подивилась на нього втомленим, порожнім поглядом.

— Їж! — наказав Сажин і силоміць увіпхнув їй у руку пакет.

Потім витяг з рюкзака інший, зубами розірвав обгортку і зі злістю почав жувати. М’ясо було теплим та соковитим, але в роті відразу ж пересихало, і він насилу міг ковтати. Так і хотілося набрати повні пригорщі снігу й заїсти ними сухий обід.

Сажин поглянув на Юсіку, яка повільно пережовувала м’ясо, обсмоктувала його, а потім випльовувала на сніг рештки. Відвернувся. Нарешті позаду зашаруділа порожня обгортка і зіжмаканою лушпайкою відлетіла вбік.

— Легше? — запитав він, скоса кинувши на свою супутницю погляд.

Вона похмуро кивнула.

— Роздягайся, — наказав він. — Біотрат, звичайно, чудова річ, але не зараз. Таке враження, що він висмоктує з тебе вологу, як насос.

— Я… — вона раптом почервоніла. — У мене нема купальника.

— А жити хочеш? — гаркнув Сажин їй в обличчя, відвернувся і почав стягати з себе комбінезон. — Я йтиму попереду і не обертатимусь. До речі, можеш пов’язати собі комбінезон на стегна. — Він запхав свій комбінезон у рюкзак, підвівся і закинув його за плечі. — Готова?

— Зараз… — було чутно, як вона шурхотіла одягом. — Так.

— Тоді ходімо. — Він поглянув на сонце, визначаючи маршрут. — Почнеш відставати — скажи.

Перші кроки, як завжди після короткого перепочинку, давались важко, відгукувались болем та ломотою в кожному м’язі. Потім Юсіка втягнулася. Вона пригадала, як Клайперс, призначаючи її на практику до Сажина, розповідав про нього і при цьому старанно ховав очі. Вона ж, засмучена тим, що не потрапила до комплексної експедиції, нічого не запам’ятала, крім того, що Сажина перевели на Сніжану з якоїсь іншої планети всупереч його бажанню із причини, сформульованої Клайперсом дуже невиразно й розпливчасто. Їй же ставилося за обов’язок не стільки вести роботи, скільки просто бути при ньому, не давати йому залишитись наодинці із самим собою. Зарані упереджені один проти одного, вони познайомились холодно й надалі контактів не шукали.

Сажин ішов розміреним натренованим кроком, зрідка, не обертаючись, питав у Юсіки, чи не відстала вона. Було нежарко, градусів двадцять, і легкий вітерець приємно холодив оголене тіло. Проте вже через годину Сажин зрозумів, що роздяглись вони даремно. Атмосфера Сніжани висмоктувала з тіла вологу незгірш біотратового комбінезона. Втім, чи Сніжани? Чим далі вони заглиблювались у цю снігову пустелю, тим настирливішою ставала фантастична думка, що виникла у нього з перших хвилин зникнення зірок. Здавалося, що якимсь гігантським космічним катаклізмом або ж із примхи чужого розуму їх перенесено зі Сніжани на подібну їй планету і залишено тут чи то Його Величністю Випадком, чи то для проведення жорстокого експерименту на виживання та кмітливість. Окрім снігу, нічого спільного зі Сніжаною він тут не знаходив. Сонце здавалось більшим, було якесь розмите, плямисто-райдужне, сніг на обрії також райдужний, мерехтливий, як горби на Землі у спекотний полудень. Сажин хотів було зупинитися, щоб знов одягтися, але передумав. До заходу сонця залишалося зовсім небагато, а зупинка означала втрату хвилин і метрів шляху.

Коли сонце сіло, він ще деякий час ішов, тримаючи курс на дві далекі сніжні сопки, та коли стемніло і довелося до болю напружувати очі, щоб розрізнити сопки, він зупинився. Ззаду в рюкзак тицьнулась Юсіка й сповзла на сніг. Сажин скинув із себе рюкзак і теж сів.

— Повітря тут таке сухе… — хрипко мовила Юсіка. — У мене вся шкіра потріскалася.

Сажин, не озираючись, сказав:

— Вибач, але нам краще вдягтися.

Він розкрив рюкзак і спробував вибрати щось на вечерю, але не зміг. Очі почало сильно різати, вони сльозилися, ніби в них потрапив пісок, і він не міг розрізнити етикеток на пакетах.

— Візьми, — простягнув один пакет Юсіці.

Вона не відповіла. Сажин озирнувся. Так і не одягнувшись, Юсіка спала на снігу, широко розкинувши руки. Обличчя в неї почорніло, загострилося, сухі, порепані губи безгучно ворушились уві сні.

Сажин зітхнув і закинув пакети назад у рюкзак. Що ж, замість вечері буде сніданок. Так, і не забути б завтра вдягнути світлофільтри. Нечутливість до сніжної сліпоти йому прищеплювали давно, і вона, очевидно, вже закінчилася. Неспішно вдягнув на себе комбінезон, обмацав кишені. Світлофільтри були там. Він поліз у кишеню, дістав їх, і разом з ними на сніг випав невеличкий блискучий квадрат, схожий на старовинний портсигар. Сажин обережно підняв його, погладив… Все повторюється. Він поглянув на Юсіку, на портсигар, знову на Юсіку. Ну чому, чому? Невже і цій дівчинці судилось умерти в нього на руках?

Сажин підійшов до Юсіки, став перед нею на коліна.

Навіть у темряві було видно, яка вона виснажена. Різко окреслились вилиці, ключиці, ребра, під маленькою гострою груддю помітно пульсувало серце. Сажин затулив очі долонями. Йому здалося, що час змістився назад і він знову стоїть на колінах на промерзлій, укритій кригою землі, прикриває долонями почорнілу квітку й намагається відігріти її своїм диханням…

День чотирнадцятий

Інформаційне зведення:

На сьогоднішній день тисяча вісімсот сорок чотири чоловіки пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.

Продовжуються пошуки гляціологічної партії. На даний момент жодних її слідів не виявлено…

10

Зал був величезний. Якби не архаїчні підвісні ліжка, що були в три яруси розміщені по всьому залу й приховували його величину, він здавався б іще більшим. Зовсім недавно в цьому залі виступав Косташен зі своєю трупою, а тепер зал став своєрідним перехідним містком між людиною і акватрансформантом.

Косташен лежаз на одному з ліжок третього ярусу в найдальшому кутку. Протилежний куток залу був вільний, і велика група людей грала там в якусь рухливу гру з м’ячем. Косташен намагався не дивитись туди. Активному зневодненню він протиставляв пасивне, ніби висловлюючи протест проти тієї сваволі, яку, з його точки зору, чинили над особою тут. Втім, була й інша причина його пасивного протесту, в якій не хотів зізнатись навіть самому собі: в такий спосіб він продовжував необхідний період зневоднення і тим самим віддаляв акватрансформацію, що так його страхала.

До цього залу Косташен потрапив проти своєї волі. Саме завдяки тим самим невідворотним обставинам, яких так не любив і боявся. Наступного ранку після тієї пам’ятної розмови він пішов із готелю й дві доби бродив у снігах по околицях міста. Тут зовсім випадково натрапив на Шкільне. Дитяче містечко з просторими навчальними залами, житловими котеджами й великим стадіоном із льодовим полем було мертве й порожнє. Ця занедбаність справила на Косташена таке моторошне враження, що він негайно залишив містечко. Здавалося, що люди відвернулись від нього і він залишився сам на сам з цим сніговим кошмаром. Страх самотності виявився сильнішим, ніж страх перед акватрансформацією, і він повернувся в місто. Готель уже повністю переобладнали для акватрансформантів, і Косташенові хоч-не-хоч довелося прийти сюди, на підготовчий пункт. І він прийшов. Мовчки. Проти своєї волі. Як на страту.

Унизу, прямо під ним, на ліжках згуртувалася невелика компанія, яка щось жваво обговорювала, та Косташен намагався не звертати на них уваги. Спершу це вдавалося, але зрештою розмова все ж зацікавила Одама. Йшлося про контакти з позаземними цивілізаціями, говорила в основному молодь, що горою стояла за інтенсифікацію контактів, і лише літній щупленький чоловік із швидкими веселими очима та слідами недавньої регенерації волосся на круглій, як куля, голові іронічно всіх присаджував. Спершу мова велася взагалі про принципи контактів як із гуманоїдними, так і з негуманоїдними цивілізаціями, потім перейшли до конкретних прикладів. Довго обговорювали якісь сумні події на Казковому Королівстві, лихим словом згадуючи при цьому Картографічну службу. Тоді хтось згадав про заборонений сектор у зоряному скупченні Кронідів, та цю тему не підтримали через відсутність інформації і якось одразу перейшли до обговорення ефекту очеретяного радіошепоту на Лапіді. Думки з цього приводу розділилися, і круглоголовий з іронією констатував: як і п’ятдесят років тому при відкритті радіошепоту. Після цього згадали про останнє розпорядження Комітету з питань позаземних цивілізацій про згортання робіт та евакуацію бази глаціологів на Сніговій Королеві, в зв’язку із виявленням там форм псевдогуманоїдного життя. Рудий сусід Косташена по ліжку, дебелий, не в міру енергійний коротун, був завзятим прихильником радикальних способів втручання. Безапеляційно він громив усі служби Комітету ППЦ за їхню надмірну м’якотілість та невживання рішучих заходів у критичних ситуаціях.

— Рано чи пізно контакт буде встановлено, — карбував він слова. — І після його встановлення потік інформації від цивілізації високорозвиненої переверне світогляд менш розвиненої цивілізації догори ногами. Так навіщо ж ми топчемося на місці і гайнуємо час, обмежуючись лише безстороннім спостереженням та збиранням фактів? Нехай нам це щось дає, але що мають вони? Чи не пора вже переходити до рішучих дій — хай контакт буде болісним, хай похитне всі підвалини цивілізації до самісіньких основ, хай його навіть доведеться нав’язувати силоміць…

— Вогнем і мечем, — ущипливо вставив круглоголовий. — Крістін пропонує відродити єзуїтський орден під егідою Комітету ППЦ — мета виправдовує засоби!

— Не утрируйте, Юліс, — скривився Крістін, — між іншим, у цьому девізі є раціональне зерно.

— Один такий самовільний емісар уже намагався застосувати це гасло на практиці, — суворо мовив Юліс. — Тими радикальними засобами, які ти так палко обстоюєш, він хотів посунути прогрес на Казковому Королівстві семимильними кроками і мало не перетворив планету на кладовище. З чого ти взяв, що слідом за контактом хлине потік інформації і що цей потік кому-небудь потрібний? Приміром, про який обмін інформацією може бути мова між нами й мурахами? Або між нами і бджолами?

— Це вже несерйозно, — відмахнувся Крістін. — До чого тут мурахи та бджоли?

— До того, що їхні досить високорозвинені спільності повністю підходять під визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу.

— Та-ак, аргумент! — саркастично мугикнув Крістін. — Між іншим, Платон колись давав визначення людини як двоногої істоти без пір’я. Та коли Діоген показав йому обскубаного півня, мусив доповнити це визначення, нагородивши своє двоноге голе створіння нігтями. Чи не час і Комітету ППЦ показати живу мураху, щоб вони доповнили своє визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу?

— Хлопці, — втрутилась у розмову повновида дівчина, що сиділа прямо на підлозі, по-турецьки підібгавши під себе ноги. — Нудно!

— Іди пограй у м’яч, — роздратовано відмахнувся Крістін.

— Мені завжди стає нудно, — продовжила дівчина, — коли хтось починає проповідувати свої наївно-максималістські ідеї, вважаючи при цьому, що всі повинні слухати його із широко розкритими ротами.

— Браво, Інгрід! — засміявся Юліс. — Умиротворення сперечальників завжди було привілеєм жінок. Вважайте, що я підняв келих на вашу честь.

— Ловлю на слові, — лукаво примружилась дівчина. — Відразу ж після акватрансформації.

— Перш ніж лізти до когось із контактами, — сухо мовив хлопець з великим носом, — нам потрібно розібратися в собі.

— Перш ніж летіти до зірок, — передражнила його кучерява дівчина, що сиділа спиною до Косташена, — нам потрібно добре розібратись із самою Землею.

Усі засміялися.

— І взагалі, — вела далі дівчина, — коли мене намагаються переконати в доцільності пошуків істини буття, у повітрі вже витає теологічний туман і запах сірки.

— Або коли тобі починають розповідати про іноваріантів, — ще сухіше сказав володар великого носа.

Це справило враження. Усмішки згасли, усі замовкли, посерйознішали.

— Ми й досі не можемо встановити з ними контакт, — зітхнув хлопець. — Ми не знаємо їхньої мети, способу життя, ми навіть не бачили, як вони виглядають. Єдине, що нам поки що відоме, — їхнє місцезнаходження. Та й це, я вважаю, ненадовго. Вони просто не хочуть мати з нами нічого спільного, незважаючи на те, що їхні предки були такими ж людьми, як і ми.

— Чому ж;— заперечив Юліс, — основну їхню мету ми знаємо. Вони вважають, що з виходом у космос людина повинна еволюціонувати. І взагалі-то мають рацію. Адже наші предки теж колись були мавпами, рептиліями, рибами… Біологічна еволюція завжди зумовлює новий якісний стрибок прогресу, і я не знаю, чи правильно ми чинимо, зупиняючи свою еволюцію законом про статус людини.

— Ви що ж, пропонуєте нам усім стати монстрами?

— Нічого я не пропоную, — скривився Юліс— До речі, після акватрансформації ми теж будемо свого роду іноваріантами…

Далі розмова перейшла на анархію, що панувала в Картографічній службі, і Косташен уже не слухав. Значить, усе-таки він правий. Монстрами, ось ким вони стануть. Його кинуло в жар. Він скочив з ліжка і почав спускатись униз.

При виході із залу він насилу протиснувся через натовп збуджених людей. Це була чергова партія, але виклик її чомусь затримувався. Хтось міцно схопив його за лікоть, і він здригнувся, як хлопчик, спійманий на шкоді.

— Здрастуй, Косташен!

Обличчя того, хто говорив, було знайомим, але Косташен навіть не схотів згадувати, звідки він його знає.

— Куди ти зараз?

— На прогулянку, — Косташен, випручавшись, вийшов у коридор.

— Не затримуйся! Через дві години наша черга!

“Чорта пухлого, — зі злом подумав Косташен, виходячи на вулицю. — Через дві години мене в місті не буде”.

Він швидко знайшов їдальню. В. залі нікого не було. Він замовив комплексний обід на п’ять персон, та їсти нічого не став. Лише випив увесь сік. Порції так і залишив на столі — що йому тепер до того, як про нього подумають?

На вулиці він востаннє озирнувся на місто, плюнув собі під ноги і твердим кроком рушив у пустелю.

11

— Ти ба, хто завітав! — весело вигукнув Кратов, мерзлякувато вгортаючись у шубу. — Могли б, любі мої друзі, навідати мене й раніше. У моєму кабінеті поки ще плюс двадцять.

Кронс дивився на нього серйозно, не посміхаючись. Зліва від нього, боком до Кратова, похнюпившись, сидів Шренінг. Його великі руки, що безвільно лежали на колінах, ледь помітно здригалися.

— Здрастуй, Алеку, — привітався Кронс. — Як ти себе почуваєш?

— Дякую, не скаржуся. Втім, про моє здоров’я найкраще питати в Шренінга. До речі, Ред’ярде, а ти чому тут? У лабораторії щось сталося?

Шренінг навіть голови не підвів, ніби не чув.

— Я припинив усі роботи з акватрансформації, — мовив Кронс.

Кратов здивовано звів брови. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— А до чого тут ти?

— ….а також усі роботи, пов’язані з нею, — вів далі Кронс, — як повноважний представник Комітету статусу людини на Сніжані.

— Навіть так… — Кратов відкинувся в кріслі. — Я завжди чомусь вважав, що цією організацією заправляють медики… Отже, я помилявся. Але чому ти не зробив цього раніше?

— Раніше я не бачив іншого виходу.

— А зараз?

Кронс зітхнув.

— Кокон розгортається, Алеку.

Кратов здригнувся.

— Коли група дослідження фізики макропростору висунула припущення про виникнення на Сніжані тепличного ефекту, Друа провів деякі розрахунки. Виявилося, що енергія, випромінювана Каріатидою, порушить ентропійний фактор між самим Коконом і оточуючим його простором, а це примусить Кокон рано чи пізно розгорнутися.

— І коли ж це все станеться? — рівним голосом запитав Кратов.

— Зміну деяких параметрів згорнутого простору відзначено вже зараз. І вона продовжує наростати.

— Коли? — знову повторив питання Кратов.

— Із дня на день, — обізвався нарешті Шренінг.

Голови він так і не підняв.

Кратов перевів запитальний погляд на Кронса.

— Так, — підтвердив Кронс.

— Усе на краще, — тихо вимовив Кратов. Він покрутив головою, втягаючи її поглибше під комір шуби, і заплющив очі. — Камінь з плечей…

— Тобі… недобре? — насторожено запитав Кронс.

— Ну що ти, — слабко всміхнувся Кратов, не розплющуючи очей. — Просто я дуже стомився.

— Тобі нема в чому себе звинувачувати, — із притиском проказав Кронс. — Усе, що ти робив, ти робив для людей. В ім’я життя…

Усе не те він каже, не те! Скільки знав Кратова, а знав його давно, вони дружили ще зі студентської лави, його дії ніколи не суперечили його совісті, ніколи не потребували виправдання і, тим більше, співчуття.

— …Ніхто не може звинуватити тебе в поспішності вжитих заходів. Дані, які були в твоєму розпорядженні, не дозволяли тобі гаяти час. Будь-хто на твоєму місці вчинив би так само. І я теж…

— Кратов! — раптом голосно покликав Шренінг.

Кратов, як і раніше, сидів, відкинувшись у кріслі, руки його лежали на бильцях. Але голова неприродно схилилась на груди.

— Алек?! — іще нічого не розуміючи, покликав Кронс…

12

Павло Сажин не долетів до станції гляціологів на Сніговій Королеві. При вході в атмосферу відмовило управління, і його астробот по вузькій спіралі ввійшов у піке. Катапульта відкинула Сажина далеко вбік, і йому довелося близько години добиратися до місця катастрофи. Мороз був градусів п’ятнадцять, мела слабенька поземка, і Павло пошкодував, що, готуючись до посадки, не накинув на себе доху. Втім, наст був твердий, ступати було легко, і він швидко зігрівся. Коротка шестигодинна ніч Снігової Королеви видалася світлою, зоряною й тихою, якщо не зважати на шерех поземки, що довгими язиками зміїлася по рівнині.

Уже підходячи до місця катастрофи, Павло згадав, як хтось із проводжаючих, натякаючи на його прізвище, пожартував, що, мовляв, тепер у білому царстві Снігової Королеви з’явиться маленька чорна цятка, і невесело подумав, що тепер уже, мабуть, не одна цятка, а дві. І друга значно більша…

На місці, де вибухнув астробот, зяяла величезна яма. Сніг навкруг неї був мокрий і крихкий. Павло відчув, що його унти почали намокати, й став швидко спускатись по відкосу. Він уже був унизу, коли помітив, що посередині ями, поміж спотворених уламків його астробота, прямо на чорній землі, що дихала гарячою парою, хтось сидить.

“Оце тобі й на, — тьохнуло серце в Сажина. — Невже пошукова партія зі станції гляціологів так швидко мене знайшла?” Він придивився. Це була дівчина, що сиділа непорушно, обхопивши руками коліна і піднявши обличчя до зоряного неба. На плечі її була накинута якась дивна, в чорних плямах доха. Поверх неї важкими хвилями лежало волосся.

— Здрастуйте, — мовив він і ступнув уперед.

— Здрастуй. Хіба вже весна? — усміхнулася дівчина.

Павло спіткнувся.

— Кому як… — по-дурному пробурмотів він.

Краще б уже нічого не казав. Теж мені, знайшовся!

Дівчина зітхнула й похитала головою. Очі її згасли.

— Холодно, — мерзлякувато повела плечима. — Як тебе звати?

— Павло.

— Павло… — спроквола мовила вона і здивовано підняла вії. — Не розумію. Що означає твоє ім’я?

— Не знаю, — чесно зізнався Сажин.

— Не знаєш? — страшенно здивувалася вона. — Ну… а чим ти займаєшся? Хто ти такий?

— У даному випадку, по-моєму, я блазень гороховий.

— Гороховий… — із сумнівом мовила вона. — Неправда. Я всіх Горошків знаю. Ти мене обманюєш.

“Ні, — подумав Сажин, — подібна гра явно не для мене”.

— В такому разі дозвольте відрекомендуватися, — він церемонно вклонився. — Павло Сажин, гляціолог.

— Сажин? — повторила вона. — Так ось ти хто… — Вона провела рукою по землі і розтерла між пальців попіл, що прилип до них. — Значить, усе це твоє? — Вона обвела поглядом уламки астробота.

— Значить, моє, -зітхнув Павло. — А як тебе звати?

— Квіта, — вона трохи відсунулась і погладила щось поряд із собою на землі.

І тут Павло побачив малесенький непоказний кущик, що якимось дивом пробився тут, на місці катастрофи, а може, саме завдяки їй, з-під землі. Йому навіть здалося, що він усіма своїми листочками і крихітною голівкою тягнеться до тепла її руки.

— Ого! — мимоволі вихопилось у Павла.

Він присів навпочіпки, щоб покраще роздивитися цей життєлюбний кущик. І заціпенів. Він тільки зараз помітив, що дівчина боса.

Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху— він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.

— Хто… Хто ти?..

— Хто? — здивувалась вона. — Квіта. Я тут живу.

— …тут живу… — Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, — якось в’яло подумав він.

— Холодно, — зіщулилась дівчина. — Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин…

Сажин, Сажин… Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.

На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі — з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), — а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.

— Ой! — вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. — Навіщо ти так… — мовила докірливо.

Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.

— Одягайся, — сказав він і почав одягати светр без рукава.

Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.

— А взуття ми поділимо, — сказав він. — Тобі — унти, а мені— вовняні шкарпетки… Ти чому не вдягаєшся?

Дівчина сумно похитала головою.

— Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. — Вона обгорнула ноги светром Павла.

Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище.

— Взуйся, — несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.

Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, — єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:

— Спасибі…

— Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.

— Ні, — похитала вона головою, — мені чомусь не хочеться.

Павло допив сік і налив у тубу з каністри.

— Випий, — запропонував. — Це добре зігріває.

Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.

— Хіба це можна пити? — мовила злякано.

— Навіть треба, — підбадьорив її Павло. — Пий.

— Ні, — рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.

— Ой! — злякано вигукнула Квіта.

Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.

— Ось так, — сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.

— Ні, — знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.

Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:

— Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох…

Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.

— Нічого, — намагався підбадьорити її, — найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.

Дівчина лише похитала головою.

Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.

— Зима, — зітхнула.

І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.

— Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!

Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.

— Радість ти моя, — тихо сказала. — Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?

Сажин лише тепер почав дещо розуміти.

Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.

— Ну от і все, — вимовила дівчина холодними неслухняними губами. — Скоро тут усе замете…

Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.

— Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище…

— Не треба, — зупинила вона його. — Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.

Павло хотів було встати, але вона його втримала.

— Спасибі тобі…

— За що?

— За крапельку весни… Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.

Дівчина раптом зблідла і заплющила очі.

— Ти тільки не бійся, це не буде страшно…

Сажин ошелешено дивився на неї.

— Я просто піду… І все. Спасибі тобі…

Він хотів щось сказати і затнувся. Дівчина повільно танула в нього в руках. Вона ставала все прозорішою і прозорішою, поки не зникла зовсім. Павло обережно торкнувся рукою землі, де щойно сиділа дівчина. Квітка знову згорнула пелюстки і низько похилилася. Кущик в’янув просто на очах.

— Павле! Павле! — Юсіка немилосердно трусила Сажина за вилоги комбінезона.

Він лише стогнав, але не приходив до тями. Тоді вона з останніх сил почала бити його по щоках. Нарешті він розплющив очі.

— Квіто… — простогнав.

Юсіка знесилено опустилася на теплий сніг.

— Що сталося? — спитав Павло і побачив зорі.

Бездонне, чорне небо всіяне міліардами зірок.

— Зірки… — не вірячи своїм очам, прошепотів він. — Зірки!

— Поглянь туди, — показала рукою Юсіка.

На обрії нічними вогнями сяяло місто. До цього часу воно ховалося в неймовірній дисперсії світла, а зараз відкрилось у всій своїй красі.

— Дійшли… — прошепотів Сажин.

Він насилу підвівся й допоміг устати Юсіці. З його кишені вислизнула золота ботанізирка і, вдарившись об наст, розкрилася, але вони не помітили цього. Похитуючись, підтримуючи одне одного, вони йшли до міста.

Щастя переповнювало Сажина. Все довкола теж стало прекрасним і промінилося щастям. Павло сам не помітив, як почав декламувати:

Вві сні

ти маришся мені

Уся у зорянім вогні…

В серпанку сліз.

В сум’ятті кіс.

Як спалах світла в бурштині;

Як блискавиці синій жар,

Як грому дальнього удар,

У пам’яті

застигла

ти…

Сажин читав один із нових віршів Юрати Барвіта, читав на повен голос — звідки й звуки бралися в пересохлому горлі, а Юсіка, змучено всміхаючись, дивилась на нього сяючими очима.

У сонний хлюпіт

давніх літ

В зелено-пінній глибині

Крізь пам’ять збурену -

політ…

Приходиш ти

лише вві сні -

Крізь біль,

крізь сміх,

крізь теплий сніг,

Крізь зір проміння голубе…

І знов

цілую я

тебе!

Вони йшли до міста, а на снігу залишився розкритий золотий квадрат, схожий на старовинний портсигар, Легкий вітерець лизнув його сніжним язиком, вихопив з нього якісь почорнілі зів’ялі пелюстки і поніс їх у пустелю.

ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

Право наказу

Якщо хто-небудь гадає, що робота на станції “Проект Сандалуз-ІІ” — суцільна героїка і подвиг, то він глибоко помиляється. Звичайно, коли прилітаєш на Землю у відпустку, приємно помічати, як захоплені погляди дівчат зупиняються на шевроні твого комбінезона, але в душі розумієш: коли б вони познайомилися з роботою станції ближче, то їхня думка про твій героїзм різко змінилась би. Безумовно, ореол героїзму над нашими головами витає завдяки Сандалузькій катастрофі, що могла б перетворитися на трагедію для всієї Землі, якби не самопожертва пілота вантажно-пасажирського лайнера чи то “Земля — Пояс астероїдів”, чи то “Земля — супутники Юпітера”, який повертався на Землю. Комісія потім упродовж п’яти років розбиралась у причинах катастрофи, по крихтах збираючи відомості про експерименти, які здійснювалися у Науковому центрі Сандалуза (усі матеріали загинули — там, де було містечко, зяяв двохсоткілометровий у діаметрі і трьохкілометровий у глибину кратер із осклілими стінками). У лабораторіях Сандалуза велися досліди по одержанню надщільної речовини, або, як тепер кажуть, супермаси. Це зараз ми розумні і знаємо, що існують активна та пасивна форми супермаси. А вони були першими. Хоча, напевно, й вони передбачали можливість поглинання супермасою звичайної речовини, тому що тримали зону експерименту в силовому полі, але знати про існування в активної супермаси діафрагми аж ніяк не могли. Та все ж можна припустити, що в них була якась теорія нейтралізації супермаси, бо коли діафрагма, подолавши опір силового поля, почала всмоктувати в супермасу навколишню речовину, вони вимагали термінового удару по Сандалузу гравітаційним об’єктом максимальної потужності. Не знаю, що подіяло на пілота вантажно-пасажирського лайнера, який чекав у цьому секторі над Землею дозволу на посадку, але він не роздумував. Він кинув свій корабель у самісінький центр смерчу, иа повну потужність увімкнувши гравітаційні двигуни і вже по дорозі катапультував спершу пасажирський відсік, а потім пілотську кабіну. Пілоту пощастило— його кабіну викинуло із зони. А пасажирський відсік втягло у смерч… Поповзли було чутки, що він катапультував тільки себе, та, на щастя, мимо проходив метеорологічний супутник і зафіксував момент атаки кораблем Сандалуза, тож підозри померли в зародку.

Коли Комісія досконально розібралась у тих подіях, було прийнято постанову про категоричну заборону будь-яких досліджень речовини на Землі, і нашу лабораторію “Проект Сандалуз-ІІ” організували над Поясом астероїдів. Пасажирських трас тут немає, та про всяк випадок зону експерименту оточили сигнальними бакен-маяками і весь район нанесли на навігаційні карти як заборонений,

Працюємо ми, як то кажуть, на передньому рубежі науки, але героїкою, що викликає блиск в очах земних красунь, тут і не пахне. Ми обстрілюємо Око (так ми поміж собою охрестили супермасу) уламками астероїдів і знімаємо при цьому параметри процесів у супермасі. Ця лавина інформації дає певне уявлення і про процеси, що відбуваються в Білих Карликах й навіть у Чорних дірках та Квазарах.

Є, щоправда, один неприємний обов’язок: позмінне чергування в рубці стеження за бакен-маяками, щоб жодне стороннє тіло не проникло в зону експерименту й не завадило чистоті його проведення. Колектив станції в нас невеличкий, усього двадцять дві бойові одиниці, отож кожному доводиться раз на тиждень вісім годин нести вахту. Уявіть, наскільки це нудно, якщо за два роки існування станції в зону лише один раз залетів метеорит завбільшки з кулак, та й він був анігільований бакен-маяком без найменшої участі вахтового.

Іще сяк-так можна жити, коли йде обстріл Ока — вісім” десятиметрової “зіниці” активної супермаси, (є припущення, що в пасивній формі вона займатиме об’єм, що вимірюється максимум у десятках сантиметрів). Око оточене п’ятикілометровою сферою райдужної у промінні далекого сонця діафрагми — поля, природа якого не з’ясована й досі.

При потраплянні речовини в “зіницю” діафрагма різко скорочується, зникаючи в ній, Око нібито мигає і протягом двох з половиною хвилин “перетравлює” речовину. А потім діафрагма знову, але вже зі швидкістю на порядок меншою, повертається на місце. Так от, коли ти в цей час чергуєш у рубці, жити ще можна, але коли кінчається запас “робочої речовини” й наші штатні пілоти, Гідас і Банконі, ідуть виловлювати черговий астероїд, то від нудьги хоч помирай. Сидиш перед порожніми екранами, із сумом думаєш про те, як зараз хлопці в кают-компанії обговорюють результати останнього пострілу, і мало не виєш. Можна, звичайно, підключитися до кают-компанії і нишком послухати обговорення, та спробуй зроби це, коли тут-таки в рубці, у тебе за спиною, сидить начальник станції і щось захоплено обчислює на варіаторі, зрідка, ніби спеціально для того, щоб подратувати тебе, прицмокуючи язиком!

До повернення Гідаса та Банконі залишалося півгодини, і я вже справді ладен був завити від нудьги, щоб привернути увагу Шеланова до мого жалюгідного становища, коли бакен-маяк сектора 6-С дав попереджувальний сигнал. Я оглянувся на Шеланова.

— На тридцять дві хвилини раніше контрольного часу, — констатував він, позирнувши на годинник.

Автоматично увімкнувся селектор, і монотонний голос бакен-маяка доповів:

— У секторі 6-С виявлено об’єкт масою 12,4 мегатонни…

— Ого! — свиснув я.

На стереоекрані сектора 6-С виник уламок скелі, чимось схожий на збільшену крем’яну скребачку первісної людини. Біля основи скелі у сріблястому павутинні кріпильної арматури захвату висіли два десантні астроботи, які робітники Поясу астероїдів у просторіччні називали “мухоловами”.

Я навів на екран координатну сітку. Нічогенька собі скребачка — з кілометр завдовжки!

— …Об’єкт прямує в зону експерименту, — продовжував доповідати бакен-маяк. — Швидкість руху — 196,3 км/сек, прискорення — мінус 0,2 км/сек2. На запит об’єкт…

— Наші, — мовив я і подав бакен-маяку сигнал, що дозволяв об’єкту вхід у зону.

Маяк замовік.

— З’єднайся з ними, — підказав Шеланов.

“Можна подумати, що я не знаю своїх обов’язків”, — скривився я, але промовчав. Начальство є начальство.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, вас викликає база! Відповідайте!

— Базу чуємо, — пролунав голос Гідаса.

— А також бачимо, — додав Банконі, в голосі його вчувався смішок.

У хлопців був гарний настрій.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову сказав я і, поглянувши на координатну сітку, відтарабанив їхні координати.

— Спасибі, Іржику. Без тебе, любий, ми б ніяк не розібрались у своєму місцезнаходженні, — єхидно подякував Банконі.

Я нишком озирнувся на Шеланова. Начальник станції не любив фамільярності під час роботи.

— Знову в лихачі записалися, — невдоволено мовив він. — Чому ведете астероїд, зачепивши тільки з одного боку?

Я подивився на екран. Справді, обидва “мухолови” вчепились захватами в астероїд із видимого боку, і від цього скеля переміщалася якось перехняблено.

— В астероїда зміщений центр ваги, — швидко, занадто вже швидко відказав Банконі.

— Невже? — недовірливо перепитав Шеланов і заклацав клавішами на варіаторі.

Варіатор розгорнув на екрані просторове зображення полігона і висвітлив на ньому траєкторію польоту астероїда. Виходило, що хлопці мали зупинитися якраз на межі зони обстрілу.

— Збільшіть гальмування, — порадив Шеланов.

— Навіщо? — так само швидко відгукнувся Банконі. — Ми відбуксуємо астероїд прямісінько до катапульти.

— Ти що, збираєшся стріляти цілим астероїдом? — ущипливо мовив Шеланов. — Нам його маси вистачить на сотню пострілів. Відбуксуйте астероїд у міжзоння маяків 6-С, 5-С, 5-В. Там і будемо його розрізати.

Цього разу Банконі промовчав.

— Як мене зрозуміли? — спитав Шеланов.

Знов якась незрозуміла затримка з відповіддю. Шеланов невдоволено скривив губи.

— Що у вас знову скоїлось? Доповідайте!

І тут озвався нарешті Гідас. Голос у нього був сиплий, неначе застуджений.

— Доповідає бот ЗХ-46. Пілот Альваро Гідас. При спробі захоплення об’єкта частково виведено з ладу блок регулювання гравітації. На даний момент потужність гравіполя складає 0,1 від максимальної.

Я швидко прикинув подумки відношення потужності гравіполя до гальмування. Щось близько чотирьох “g”. Так, і справді в них там зараз гарний настрій…

— Ясно, — сухо мовив Шеланов. — Попереднє розпорядження відміняю. Продовжуйте рух за визначеним вами маршрутом. Пілот Альваро Гідас! Після повернення на базу ви одержите стягнення із занесенням у пілотську картку.

— Ти що, Руслане?! — обурено загорлав Банкові. — Ти ж там не був, нічого не бачив! Ця бісова каменюка оберталась із шаленою швидкістю!..

— Відставити! — обірвав його Шеланов. — Виконуйте розпорядження.

Я уявив, як Банкові зараз чортихається про себе. А може, відключивши зв’язок, і на весь голос. Що-що, а це він уміє. У всякому разі тиша в ефірі була підозрілою. Втім, догадки догадками, а робота роботою.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову викликав я. — Траєкторія вашого польоту рроходить занадто близько від бакен-маяка сектора 6-С. Глядіть не зачепіть.

— Знаємо, — невдоволено буркнув Банконі (значить, зв’язок усе-таки не відключив). — Ми вже проводимо коректування. Коли б тільки він сам нас не зачепив… Та що ви там, з глузду з’їхали?! — раптом вибухнув він. — Дайте маяку дозвіл на наш вихід у зону, а то він нас розстрілювати збирається!

Я сторопіло поглянув на комутатор зв’язку з сектором б-С. Горів зелений, дозволяючий сигнал. І відразу почув, як на іншій частоті бакен-маяк монотонно доповідає:

— …об’єкт не відповідає. Зважаючи на відсутність дозволу бази на вхід об’єкта в зону експеримент, об’єкт пропонується до анігіляції. До анігіляції залишилось дві хвилини тридцять секунд…

— Сектор 2-А, — спокійно підказав Шеланов.

Справді, на комутаторі зв’язку з сектором 2-А горів червоний попереджувальний сигнал.

— У секторі 2-А, — очевидно, вже не перший раз продовжував доповідати бакен-маяк, — виявлено об’єкт масою 62 тисячі тонн. Швидкість руху-12,8 м/сек. На запит об’єкт не відповідає…

— Увімкни екран, — знову підказав мені Шеланов. — Подивимось, що це за непроханий гість.

Здається, я почервонів. Навіть вуха тачали палати. Тюхтій! Та коли засвітився екран сектора 2-А, я остовпів. Мабуть, Шеланов теж. Хоча не знаю. На потилиці в мене очей нема.

Повільно переміщаючись по екрану, в зону входив пасажирський лайнер.

— До анігіляції залишилась одна хвилина тридцять секунд…

— Що там у вас? — спитав Банконі.

— Мовчати! — несподівано гримнув над моїм вухом Шеланов. — Тиша в ефірі! Припинити всі розмови!

І відразу ж напався на мене:

— Дай же ти нарешті дозвіл на вхід, інакше маяк розстріляє його!

Я квапливо дав дозвіл на вхід лайнера в зону.

— “Градієнт”, відповідайте! — перехилившись через моє плече до самого динаміка селектора, але вже на тон нижче, покликав Шеланов. — “Градієнт”, відповідайте! Чому мовчите? Ви знаходитесь у небезпечній зоні! Відповідайте!

“Який градієнт? — здивувався я. Пасажирський лайнер, що світився майже всіма ілюмінаторами, входив у зону. І лише тут я побачив написану на його борту назву.

— Мовчить, негідник! — лайнувся Шеланов.

— Може, він мертвий? — припустив Банконі.

— Який до біса мертвий! Ілюмінує, наче новорічна ялинка!

— “Градієнт”, відповідайте! — знову закричав Шеланов.

Краєчком вуха я чув, як Банконі про щось перемовляється з Гідасом, і повернувся до екрана сектора 6-С. Бот ЗХ-47, відстрілюючи кріпильну арматуру захватів, відшвартовувався від астероїда.

— Я — бот ЗХ-47, -доповів Банкрні. — Іду на перехоплення лайнера “Градієнт”.

Астероїд хитнуло, і він почав повільно обертатись. Я похолов. Як воно там Гідасові при його потужності гравіполя? Хоча ні. Практично нічого не зміниться — швидкість гальмування залишиться тією ж, лише вдвічі зросте потужність двигуна. Аби захвати витримали. Але, звичайно, вести незбалансований астероїд самому при чотирьох “g” Гідасу буде несолодко…

— Яке ще перехоплення? — вигукнув Шеланов. — Через десять хвилин лайнер буде в діафрагмі!

— Помовч, — спокійно порадив Банконі. — Це моя справа.

Я прикинув відстань і теж зрозумів — не встигне. Навіть долетіти він би не зміг — не вистачало часу на гальмування. Та й яким чином він гадав перехопити лайнер? Адже захвати відстрелені…

Проте в Банконі була на це своя точка зору. Як у того; пілота, що кинув свій лайнер на Сандалуз. “Мухолов” Банконі рвонув з місця і на максимальній тязі пішов по кривій траєкторії на перехоплення лайнера. Напевне, у пілотів це в крові: миттєва оцінка екстремальних ситуацій, і прийняття рішень.

— Що робить, паршивець, — прошепотів Шеланов. — Двигун занапастить…

“Мухолов” стрімко мчав навперейми лайнеру і не думав гальмувати. Шеланов висвітлив на варіаторі траєкторію його руху, і вона затанцювала на екрані, перетинаючись з траєкторією лайнера. Очевидно, Банконі вимкнув комп’ютер бота, який нізащо не допустив би зіткнення.

— Що робить, що робить… — цідив крізь зуби Шеланов. — Таж лайнер спалить його протиметеоритним захистом…

Але Банконі все правильно зробив. Комп’ютер лайнера вирахував, що йому енергетично вигідніше загальмувати, ніж знищити бот, що летів на таран, і він увімкнув гальмівні двигуни.

Вони розминулися біля самісінької діафрагми. “Мухолов” по дотичній пронизав її райдужну оболонку і, втративши прискорення, вискочив з другого боку. Лайнер же, зменшивши швидкість практично до нуля, повільно вповзав у діафрагму.

— Бот ЗХ-47, — уривчасто запитав Шеланов, — що у вас?

— Усе нормально, — бадьоро відгукнувся Банконі. — Двигун згорів. Гальмую аварійним, хімічним. До повної зупинки пального не вистачить.

— Потерпиш, — підкреслено спокійно мовив Шеланов. — Увімкни блок-пеленг, потім як-небудь виловимо тебе..

І тут засвітився центральний екран, на ньому з’явилось юне, майже хлоп’яче обличчя в пілотці капітана вантажно-пасажирського флоту.

— Я — “Градієнт”… — почав капітан і одразу ж замовк, почувши несамовитий крик Шеланова:

— Назад! “Градієнт” — назад!!! Двигуни на повну потужність і — назад!

Якусь мить хлопчисько-капітан ошелешено дивився на Шеланова, потім кинувся до пульта управління. На сусідньому екрані було видно, як двигуни лайнера, який уже мало не весь поринув під райдужну оболонку діафрагми, слабко засвітилися, лайнер майже зупинився… Та якихось часток секунди йому все-таки не вистачило. Лайнер вповз у діафрагму, і світіння двигунів згасло. Капітан “Градієнта” іще трохи покопирсався коло пульта і розгублено повернувся до нас.

— Не вмикаєтсья… — по-дитячому ображено промимрив він.

Шеланов безсило впав у крісло, прискорено дихаючи. “Адже це все, — з жахом подумав я. — З діафрагми лайнер нічим не витягнеш…”

— Яким чином ви опинились у забороненій зоні? — несподівано почув я за спиною спокійний голос.

Посеред рубки стояв капітан патрульно-рятувальної служби Нордвік. Три дні тому він висадився на станції з крейсера ПРС, котрий через тиждень після чергового патрулювання в своєму секторі повинен був забрати його. Не знаю, з якою метою Нордвік лишився на станції, може, просто перепочити і погомоніти по старій дружбі з Шелановим (він і раніше бував у нас), — але зараз він стояв тут.

— Я… — затнувся молоденький капітан “Градієнта”, але відразу ж опанував себе. — На лайнері “Градієнт” проводиться профілактичний огляд усіх систем управління. Оскільки профілактичний огляд позаплановий і всебічний, лайнер, щоб не заважати іншим суднам, був усунений з траси і виведений у “мертву зону”.

— За чиїм наказом провадиться профілактичний огляд?

Капітан “Градієнта” зніяковіло відвів очі вбік.

— За моїм…

— Ви що, при проведенні огляду вимкнули й астронавігаційну систему?

— Так.

— Якого дідька! — аж простогнав Шеланов і трохи піднявся в кріслі, з ненавистю дивлячись на екран. — Глянув хоча б на навігаційну карту, де наш район позначено як заборонений!

Хлопчисько-капітан злякано закліпав очима. Нордвік підійшов іззаду до Шеланова й заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Це ваш перший самостійний рейс?

— Так, — квапливо кивнув капітан “Градієнта”.

Неначе це могло служити йому виправданням!

Шеланов знову застогнав.

“Допитливий хлопчисько”, — гірко подумав я. Звичайно, його можна було зрозуміти. Цілий рік стажування — і от нарешті він — капітан. Єдиний повелитель величезного космічного лайнера. Природно, що в своєму першому рейсі йому захотілося зробити хоча б щось самому, скажімо, провести профілактику.

— Скільки на борту пасажирів? — продовжував опитування Нордвік.

Я помітив, як він стиснув плече Шеланова.

— Вісімсот двадцять три. Туристський рейс “Земля — Марс — Кільця Сатурна — Пояс астероїдів — Земля”.

Молоденький капітан “Градієнта” раптом запобігливо посміхнувся і, заглядаючи в очі Нордвіку, запитав:

— Мене тепер відсторонять від роботи?

Я аж зубами заскреготів від безсилля. Від життя тебе відсторонять, бовдуре!

Здається, навіть на обличчі Нордвіка щось здригнулося.

— Жодних дій не починати, — жорстко мовив він. — Пасажирам, якщо поцікавляться, скажіть, що провадите профілактику. Чекайте зв’язку.

Нордвік нахилився над пультом і почав очима шукати щось на ньому. Хлопчисько з екрана дивився на нас приреченим поглядом. Якби він знав, що не на усунення з посади приречений, а разом з усіма своїми вісьмастами двадцятьма трьома пасажирами…

— Як це вимкнути? — роздратовано обернувся до мене Нордвік.

Я простягнув руку і клацнув клавішем. Центральний екран згас. Нордвік випростався й поглянув на Шеланова.

— Що будемо робити?

— А що ми можемо? — з болем у голосі спроквола мовив той. — Я вже перебрав подумки всі варіанти. Він приречений.

— Послухай! — підвищив голос Нордвік. — Там вісімсот двадцять три… двадцять чотири людини!

Шеланов зіщулився, як від удару. Мені теж стало мото; рошно. Нараз із холодною ясністю я побачив те, що відбувалося, ніби з боку.

— А чому б не спробувати витягти лайнер ботом? — знову спокійно спитав Нордвік.

Шеланов безтямно поглянув на нього.

— Чому не можна витягти лайнер ботом? — повторив запитання Нордвік.

— Тому що поле діафрагми глушить гравіімпульс двигунів, — відповів я.

— Але ж, як мені відомо, ви спеціально для польотів у діафрагмі встановили на ботах аварійні хімічні двигуни.

Я піднісся було духом, та відразу ж і зів’яв. Ці двигуни були призначені для баражування ботів у діафрагмі і не розраховані на додаткове навантаження.

— Вони занадто малопотужні, — мовив Шеланов. — Та й пального там на п’ять хвилин роботи.

— Ну, гаразд, — кивнув Нордвік. — Але, зрештою, можна ж пасивувати вашу активну супермасу, як… як… — він раптом затнувся і зміненим голосом закінчив: — Як у Сандалузі?

Шеланов чомусь відвернувся від нього.

— Ти ж знаєш, — проказав він кудись убік, — що для цього потрібен потужний гравітаційний удар, хоча б такий, як при роботі двигунів на повній потужності. Але лайнер їх увімкнути не може, а якщо ми вдаримо… Сам розумієш, що від нього залишиться.

Я гарячково перебирав подумки всі варіанти гравітаційного удару по Оку, та нічого путнього не знаходив. Лайнер був приречений.

— Чорти б забрали ваші бакен-маяки! — із запізнілою злістю просичав Нордвік. — Чому вони так пізно засікли лайнер? Адже зона виявлення в них понад сто тисяч кілометрів!

Шеланов тільки зітхнув. Пояснення зайві. Їх знав і сам Нордвік. Програма бакен-маяків не розрахована на хлопг. чаків, котрі дрейфують у просторі на лайнерах з вимкнутими комп’ютерами. Був би це астероїд, маяки давно подали б сигнал, а так, вони засікли лайнер, проте попереджувальний сигнал пролунав лише тоді, коли лайнер перетнув межу тисячокілометрової зони і, очевидно, не підкорився наказу зупинитися. Добре ще, хлопчисько у своїй невгамовній допитливості не добувся до блока метеоритного захисту корабля. Неважко собі уявити, що було б тоді з Банконі, та й із самим лайнером…

— Руслане, — несподівано звернувся до Шеланова. Нордвік, — а що відбувається, коли ви обстрілюєте Око?

— Що відбувається? — механічно перепитав Шеланов.

Мабуть, від нервового напруження він був якийсь загальмований..

— На який час згортається діафрагма?

— На дві з половиною хвилини… Та ні, Нордвіку, з цього теж нічого не вийде. Навіть при форсованому режимі для запуску двигунів потрібно не менше п’яти хвилин. Він не встигне…

— Зрозуміло! — сердито мовив Нордвік і повернувся до мене. — Скільки часу лишилось лайнеру до падіння в “зіницю”?

Я заклацав клавішами варіатора, вводячи завдання. На екрані засвітилися цифри: 42.24… 23… 22…

— Сорок дві хвилини…

— Негайно поверніть на станцію другий бот! — наказав Нордвік,

— Бот ЗХ-46, — викликав я Гідаса й увімкнув оглядовий екран біля катапульти, — негайно повертайтесь на станцію!

Гідас уже відбуксирував астероїд до катапульти, зупинив його метрах у п’ятистах від неї і тепер акуратно відстібав захвати.

— Та відстрель ти їх до бісової матері! — крикнув Нордвік. — Час дорогий!

— Ясно, — буркнув Гідас.

Бот на екрані відстрелив захвати, що залишились, і на граничній швидкості, майже як бот Банконі, рвонув з місця. Я вжахнувся. При такому старті в нього мало бути близько десяти “g”!

— Де у вас причальний майданчик ботів? — запитав Нордвік.

— Там, де й усі причали…

Нордвік кивнув головою і вийшов із рубки. Шеланов провів його байдужим поглядом, потім, ніби опам’ятавшись, скочив із крісла й вибіг слідом за ним.

— Що ти надумав? — почув я його схвильований голос.

І тут, треба сказати, я порушив статут вахти — за жодних обставин не полишати рубку. Увімкнув кают-компанію, гукнув: “Владику, терміново підміни мене в рубці!” — і, не чекаючи відповіді, вискочив слідом за Нордвіком та Шелановим.

Наздогнав я їх тільки біля закритого шлюзу причального тамбура. І саме вчасно. Перетинка шлюзу луснула, Нордвік, відмахнувшись від Шеланова, який щось гаряче йому доводив, увійшов до тамбура. Шеланов, не звернувши уваги, попрямував за ним.

“Тим краще”, — подумав я і теж вийшов на причал.

Посеред причалу, розчепірившись на магнітних присосках, стояв бот Гідаса. Вцілілі захвати були наполовину втягнені в корпус. У такому вигляді “мухолов” нагадував пророслу картоплину, поставлену на встромлені в неї сірники. Люк бота був зачинений.

— Що він — спить там? — стривожено мовив Нордвік.

Я підійшов до люка і штовхнув його рукою. Перетинка розійшлася, і ми побачили Гідаса, який зі страшним, розплюснутим перевантаженням обличчям лежав у кріслі. Він намагався встати, але в нього нічого не виходило.

Відштовхнувши мене, в кабіну “мухолова” вліз Нордвік і допоміг Гідасу вибратися назовні. Ноги не тримали його, він висів на Нордвікові ганчір’яною лялькою, руки конвульсійно здригалися.

— Протиперевантажувальний захист зовсім сів, — прохрипів він.

Я підскочив до Гідаса і підставив плече. Не церемонячись, Нордвік переклав його на мене і обернувся до бота. Але там уже, затуляючи собою люк, стояв Шеланов.

— Куди? — спокійно, але твердо спитав він.

— Туди, — так само твердо відказав Нордвік.

— Не маю права пустити тебе.

Плечі Нордвіка напружились, він набичився, здавалося, ще мить — і він просто відкине худенького Шеланова зі свого шляху. Та напруження раптом полишило його, він несподівано усміхнувся й сказав:

— Я розумію, про що ти думаєш. Дай мені пілота, щоб заспокоїти твою совість.

Нордвік повернувся до нас і подивився на Гідаса. Той уже трохи отямився й тремтячими руками розтирав набрякле обличчя.

Шеланов теж поглянув у наш бік.

— Ти ж сам бачиш…

— Ну, нехай іде зі мною цей, — Нордвік кивнув на мене. — Мені однаково, який баласт.

Певна річ, неприємно різонуло, що мене охрестили “баластом”. Та в подібній ситуації не до образ. Здається, це був саме той випадок, про який думають дівчата, захоплено дивлячись на шеврони наших комбінезонів.

— Гаразд, — усе ще вагаючись, мовив Шеланов і відступив від люка.

— Вибачте, — сказав я Шеланову, передав йому Гідаса й прослизнув у “мухолов”.

— Швидше, час дорогий! — гукнув Нордвік, зарощуючи перетинку люка. Потім сів у єдине крісло.

— Стань за кріслом, — сказав він мені, — притиснись спиною до стіни, а руками уприся в спинку крісла.

Я розвернувся в тісній для двох кабінці і оперся спиною на перегородку.

— Скільки в нас лишилось часу? — спитав Нордвік, дивлячись, як з причалу, обійнявшись, ідуть Шеланов з Гідасом.

Звичайно, я не знав.

— Хвилин тридцять п’ять.

— Ти хоч здогадався в рубці кого-небудь залишити?

Від несподіванки я здригнувся. Усе помічає! Добре, що він не спитав цього при Шеланові… Нордвік увімкнув зовнішній зв’язок.

— База?

— Черговий оператор станції “Проект Сандалуз-ІІ” на зв’язку, — відгукнувся Владик.

“Молодець!” — захоплено подумав я. Швидко він!

— Скільки в нас часу?

Владик затнувся. Ну звісно, звідки ж йому знати, про що йде мова.

— Не зрозумів? — перепитав він.

Я перехилився через спинку крісла поближче до пульта.

— Владику, — сказав я, — переведи, будь ласка, показник часу з екрана варіатора на комп’ютер бота ЗХ-46.

Я ще встиг помітити, як на дисплеї спалахнули цифри: 32,42, і відразу ж мене відкинуло назад. Бот, прорвавщи перетинку причалу, буквально вистрілив собою у простір.

Через силу, відчуваючи, як моє обличчя стає, очевидно, таким самим, як обличчя Гідаса, я простягнув руки і схопився за спинку крісла. Поперед себе я нічого не бачив, крім потилиці Нордвіка, — крісло повністю затуляло собою екран огляду. Шия Нордвіка почервоніла, але голову він тримав рівно. Довге волосся відкинулося назад, відкривши дивні вуха: ліве — нормальне, як у всіх людей, праве — відстовбурчене, стирчало перпендикулярно. У нас на станції жартували над ним поза очі: мовляв, у дитинстві батьки часто скубли його за вухо, до того ж лише за праве. Дивак, чому він не зробить пластичної операції?

“А Шеланова у нас прозвали Людовіком, — недоречно згадав я. — За довгий ніс, схожий на ніс одного з французьких королів…”

“Мухолов” різко сіпнуло. Очевидно, Нордвік почав гальмування. Руки не витримали, і мене кинуло обличчям, на сринку крісла, причому носом я тицьнувся в те саме відстовбурчене вухо Нордвіка. Обличчя в мене почало витягатись уперед, і тепер я вже не знав, на що воно стало схоже. Але в такому положенні були й певні переваги: притиснутий до спинки крісла, я тепер бачив екран огляду і райдужну діафрагму Ока, що невблаганно насувалася на нас.

Треба сказати, що входження в діафрагму не принесло мені задоволення. Спалахи в очах, різнобарвні кола на сітчатці, усе тіло затерпло… Й відразу невагомість. Гравідвигуни в діафрагмі не діяли.

Все-таки Нордвік був асом. Траєкторію польоту він розрахував чудово. Три секунди пропрацювали аварійні хімічні двигуни, і ми плавно пристали до перехідного тамбура пілотського відсіку.

Не знаю кому як, але я в невагомості почував себе вельми незатишно. Ми настільки звикли до штучної гравітації, що лише тепер, коли вперше опинився у невагомості, я зрозумів, що означала “космічна хвороба” для пасажирів на початку освоєння космічного простору. Таке відчуття, ніби ти падаєш разом із ботом у бездонну прірву, хотілось ухопитися за щось міцне і надійне, щоб уникнути цього падіння. Напевне, молоденький капітан1 “Градієнта” відчував те саме, тому що, коли луснула перетинка перехідного тамбура, він, чекаючи нас, висів коло входу, неприродно вчепившись рукою за поручень. Лише Нордвіку все було за іграшку. Він міцно, стояв на ногах, приклеєний до підлоги магнітними присосками, — екіпіровка працівників патрульно-рятувальної служби розраховувалась на всі випадки життя.

— Здрастуйте, — несміливо проказав капітан “Градієнта”. — У нас чомусь відмовила система штучної гравітації…

Не звертаючи на нього уваги, Нордвік пройшов у рубку лайнера і, наблизившись до корабельного комп’ютера, кількома чіткими рухами, відкрив передню панель. Ясна річ, капітанові ПРС належало знати рубку корабля як свої п’ять пальців. Відкинута догори панель комп’ютера величезним крилом загойдалася під стелею.

Капітан “Градієнта” розгублено спостерігав за діями Нордвіка, потім перевів на мене здивований погляд.

— Що сталося? — запитав тихо; з погано прихованою тривогою.

Мабуть, він був моїм ровесником — років двадцять два — двадцять три, — але щупленька постать, світле волосся, рожеві щоки робили його схожим на хлопчика. Втім, блондини завжди виглядають молодшими.

— Ви завели лайнер у зону експерименту станції “Проект Сандалуз-ІІ”, — процідив я, дивлячись у небесно-чисті очі капітана “Градієнта”. — Вам це про щось говорить?

Очі його здригнулися, потемнішали. Щось це йому таки говорило….

— Іржику, — покликав мене Нордвік, витягаючи із нутрощів комп’ютера якісь довгі білясті, схожі на макарони шнури з прозорими присосками на кінцях, — переключи, будь-ласка, час сюди, в рубку.

“Звідки він знає моє ім’я? — ошелешено подумав я. — На причалі назвав мене “цей”, а ще “баласт”… Я невпевнено, чіпляючись за предмети, що траплялися на моєму шляху, проплив до пульта керування і, пришвартувавшись до пілотського крісла, з’єднався з Владиком.

У нашому розпорядженні лишалося двадцять три хвилини. Точніше, не в нашому, а в розпорядженні Нордвіка, тому що тільки він знав, що потрібно робити.

Раптом увімкнувся внутрішній зв’язок, і дівочий голос, мабуть стюардеси, мовив:

— Капітане, пасажири скаржаться на невагомість…

— До біса! — гарикнув Нордвік. — Нехай потерплять півгодини!

Блідий капітан безгучно зіпав ротом.

— Де у вас можна поголитися? — несподівано звернувся до нього Нордвік.

— Поголитися?! — капітан очманіло втупився у нього.

— Так, поголитися, — роздратовано повторив Нордвік.

— У душовій…

— Депілат там є?

Вкрай збентежений хлопчисько-капітан лише кивнув, і Нордвік швидко покрокував у душову.

В цей час на екрані зв’язку замість Владика виник Шеланов.

— Де Нордвік? — спитав він.

— Здається, пішов голитися, — відповів я.

— Що?!

Я стенув плечима.

— Пішов голитися, кажу. Принаймні він шукав місце, де можна поголитися.

Шеланов дивився на мене так, ніби хотів перевірити, чи не з’їхав я з глузду.

— Чим ви там займаєтесь?

— Не знаю, — відверто признався я.

— А де капітан “Градієнта”?

— Тут.

— Давай його сюди!

Я повернувся. Капітан “Градієнта” висів коло тамбура, тримаючись за поручень.

— Вас кличуть, — холодно сказав я.

Він нарешті одірвався від поручня і став так само невпевнено, як перед цим я, пробиратись до пульта.

— Я слухаю, — мовив він, діставшись до крісла пілота.

— Хто — я? — присадив його Шеланов. — Доповідайте по формі.

Тримаючись за спинку крісла, капітан “Градієнта” випростався.

— Капітан вантажно-пасажирського лайнера “Градієнт”, пілот другого класу Чеслав Шеман на зв’язку, — відрапортував він.

Вперше я не почув у його голосі розгублених інтонацій.

— Отак воно краще, — кивнув Шеланов. — Начальник науково-дослідної станції “Проект Сандалуз-ІІ” Руслан Шеланов. Доповідайте, яких заходів уживаєте.

Чеслав Шеман знову розгублено глянув на мене, ніби чекав підказки.

— Я не одержував жодних вказівок…

В цей час у мене за спиною пролунав цокіт магнітних підошов, і я озирнувся. Із закутаною рушником головою з душової повертався Нордвік. Старанно розтираючи голову, він відсунув мене від крісла, сів і зняв рушник. Я обімлів. Від його буйної чуприни не лишилося й сліду. Голий череп соромливо рожевів, як це буває після депілату, а по ньому зміївся потворний глибокий шрам, ховаючись за відстовбурченим вухом.

— У мене нема часу вводити всіх у курс справи, — сказав Нордвік.

Я мимоволі кинув погляд на таймер. Сімнадцять чотирнадцять.

— Повідом про те, що сталося, в патрульно-рятувальну службу, — продовжував Нордвік. — І виклич мій крейсер. Може статися, що йому доведеться тут попрацювати…

— Уже викликали.

— Чудово. Тепер далі. Я вимкнув блокування системи запуску двигунів лайнера і спробую вивести двигуни на режим прямим нейрокеруванням. Цілком можливо, що я їх спалю, та дві хвилини вони працюватимуть на повну потужність. Твоє завдання: коли я буду готовий, вистрілиш в Око з катапульти… Адже ти казав, що діафрагма після обстрілу закривається на дві з половиною хвилини?

— Так… — Шеланов затнувся, — але… мені нічим стріляти…

— Що значить — нічим? — сторопів Нордвік.

— У катапульті немає робочої речовини.

— А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!

— Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! — зітхнув Шеланов.

Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!

Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..

— Тоді не заважай, — жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.

Повернувся до капітана “Градієнта”, пильно поглянув на нього.

— Отже, так, синку, — тихо мовив він. — Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися… Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?

Чеслав Шеман зіщулився.

— Ні… — прошепотів він.

— Що значить — ні? Не забув чи зачіски шкода?

Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.

— Я не зможу…

— Не зможу? — очі Нордвіка звузилися. — Ану, марш у душову!

— Я не зможу… — забелькотів Чеслав Шеман. — Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини…

Нордвік аж підскочив.

— Дідько б тебе взяв! — вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.

— Увага по всьому кораблю! — Нордвік намагався говорити спокійно. — Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук — одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.

Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:

— Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права…

— Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.

Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;

— Тоді… — прохрипів він, — на боті підеш ти. Твоє завдання — за моїм наказом… спрямувати бот… у супермасу…

Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!

Чеслав Шеман зблід ще більше.

— Ні… — він злякано захитав головою. — Я не зможу…

— Зможеш. Більше це зробити нікому.

Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.

— Треба, синку, треба… Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога…

Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:

— У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!

І тут я не витримав.

— Та яке ти маєш право наказувати! — крикнув я в обличчя Нордвіку. — Посилати людину…

Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно — в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.

Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, “наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла “зіниця” супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому — обличчя Чеслава Шемана в рубці “мухолова”, на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти “зіниці” супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.

— Негідник! — прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.

— Не заважай, — спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. — Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.

Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене…

Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти “зіниці” супермаси.

— Увага! — оголосив Нордвік по селектору. — Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.

Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.

— Пора, синку, — тихо сказав він Чеславу Шеману.

— Прощайте… — прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.

Екран погас — видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.

— Передайте мамі…

І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.

“Мухолов” зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.

Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше — скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, — працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на “Градієнті”, але діафрагма “погасила” їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.

Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час на таймері перейшов за три хвилини, крізь дике виття пробився ледь чутний комариний писк, і “зіниця” супермаси почала повільно відсуватися.

Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася “зіниця”, гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.

Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, — як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси — і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, — як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.

Не встигли… До порятунку залишалося ще понад кілометр.

Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.

Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах — не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.

Вийшла порошинка з Ока…

На дисплеї замигтів червоний напис: “Аварія в двигунному відсіку!!!” — спалив-таки двигуна Нордвік… Я глянув на нього. Нордвік непорушно сидів у кріслі, порожніми очима втупившись у пульт управління. На його чолі швидко висихали великі краплини поту.

Насилу пересуваючись на ватяних ногах, я почалапав у душову. На щастя, там виявилась аптечка. Я зняв біль і сяк-так ретушував синець, що закривав майже всю праву половину обличчя. На жаль, я не лікар, і досягти цілковитого розсмоктування синця мені не вдалося, тож облишив цю безнадійну справу, здер з себе одяг і поліз під душ.

Коли я вийшов з душової, в рубці Нордвіка вже не було. Передню панель на комп’ютері він закрив, але якось недбало, неохайно — з-під неї визирали ті самі білясті дроти нейрокерування, викликаючи огидне відчуття чогось змієподібного й слизького. Напевно, він просто відпустив кронштейни панелі, і вона впала, придушивши дроти.

Я неприкаяно потинявся по рубці, спробував пройти в пасажирський відсік, але перетинка дверей виявилася заблокованою. Тоді я вирішив зазирнути в пілотський інформаторій. За перетинкою виявилась іще одна, світлозахисна. Я просунув крізь неї голову — і мало не впав від гуркоту вибуху. В інформатори йшов фільм. Старовинне кіно, що квадратом екрана світилося на стіні. Фільм був про війну і, швидше за все, ігровий. На екрані за бруствером окопу стояв військовий у довгій шинелі й папасі (напевно, генерал, я в цьому не дуже розбираюся) і дивився на поле бою в дивний, схожий на перископ бінокль, встановлений на тринозі. Поряд з ним стояв інший військовий, в туго підперезаному ременем кожушку і в касці.

— Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти…

Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.

— Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, — відрубав він, — я не зможу посилати їх на смерть!

Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.

Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.

В голові моїй була цілковита плутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів “Градієнта”. Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку… Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це — вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал…

Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше — звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.

Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до “Градієнта”, брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.

— То в чому справа? — не вельми люб’язно поцікавився капітан. — Беріть рятувальну шлюпку і летіть.

— Я не вмію керувати шлюпкою.

— Тоді сидіть і чекайте.

Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.

— Якщо ти не заперечуєш, Іржику, — почув я раптом за спиною голос, — це можу зробити я.

Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.

Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за “мухолова”, всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.

Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити… Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.

Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження — вираз мого обличчя чи синець…

— Де Шеланов? — запитав я.

— У медвідсіку, — відповів хтось.

Я кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.

У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн — лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.

— Треба було мені йти… — з болем видихав із себе слова Гідас. Сліз, що бігли по щоках, він не помічав. — Я ж знаю “мухолов” як свої п’ять пальців… Треба було вивести його з діафрагми… розігнати… по спіральній траєкторії… і катапультуватися… Комп’ютер сам би довів…

— Я повернувся, — сказав я.

Шеланов мигцем глянув на мене.

— Дозвольте доповісти? — офіційним тоном запитав я.

— Потім, — відмахнувся він.

— Не потім, а зараз. Я вважаю, що дії капітана Нордвіка на “Градієнті” межують зі злочином.

Шеланов підняв на мене здивований погляд, відпустив руку Гідаса.

— Ану пішли звідси. — Він підхопив мене під лікоть і вивів з медвідсіку. — Що ти сказав? — спитав він, зарощуючи за нами перетинку дверей.

— Я сказав, що дії капітана Нордвіка злочинні. Він не мав права наказувати Шеману йти на смерть, Мабуть, це можна виправдати надзичайною ситуацією, але з морального боку — Нордвік вчинив убивство.

— З морального боку…

Обличчя Шеланова стало майже жорстоким.

— Ти ще назви смерть Шемана подвигом. В результаті цього, як ти кажеш, злочину врятовано вісімсот двадцять три чоловіки, що опинилися в аварійній ситуації з його вини…

— Зараз не середньовіччя, щоб приносити когось у жертву! І навіть не двадцятий вік! Людина мусить сама…

— …сама виправляти свої помилки, — перервав мене Шеланов. — А Нордвіка не тобі судити.

— І не вам!

— Нікому… — тихо закінчив Шеланов, дивлячись мені у вічі. — Нема для нього суду.

— Є! Суд його власної совісті!

Шеланов раптом згас, очі його стали сумними, ніби він жалів мене за щось. Мене чи Нордвіка.

— Це він тебе? — показав рукою на синець. — Мені теж хочеться… До речі, ти знаєш ім’я пілота, який кинув свій лайнер на Сандалуз? — Втім, запитання було риторичне, і Шеланов не чекав відповіді.

— Це був Нордвік.

Я здригнувся від несподіванки.

— Але й це ще не все, — продовжував Шеланов. — Там, у пасажирському відсіку лайнера, знаходилась його сім’я. Дружина, трьохрічний син і п’ятирічна дочка. Так що совість у нього й так…

Я мовчав. Мені нічого було. сказати.

— Та й не в Сандалузькій катастрофі річ, — знову заговорив Шеланов. — Навіть якби не вона, Нордвік мав право на такий, наказ! Зарубай собі…

Він раптом затнувся і стривожено запитав:

— А де Нордвік?

— Там, у шлюпці…

— Де — там?!

— На шостому причалі…

І тоді Шеланов стрімко метнувся по коридору до причалу. Якусь мить я здивовано дивився вслід йому, а потім теж зірвався з місця й побіг за ним. Я зрозумів, про що родумав Шеланов.

Коли ми підбігли до причалів, з тамбура третьої платформи вийшли Банконі і незнайомець у формі рятувальника ПРС. Мало не зваливши їх з ніг, ми влетіли в тамбур шостого причалу. Перетинка шлюзу повільно затягалася, проте Шеланов устиг протиснутись у неї.

Рятувальна шлюпка, як і раніше, стояла на тому ж таки місці посередині причалу, лише вхідний люк був задраєний.

— Нордвіку! — важко дихаючи, Шеланов зупинився біля шлюпки. — Нордвіку!

Мовчання. Немовби в шлюпці нікого не було.

— Нордвіку, — вже спокійніше покликав Шеланов, — ти ж знаєш, що не зможеш стартувати, доки на причалі є люди. А я звідси не піду.

І знову мовчання. Нарешті перетинка луснула, і ми побачили Нордвіка, що стояв, тримаючись за краї люка.

Шеланов підійшов до нього і сів поруч. Вони мовчали. І я мовчав. Стояв і дивився на них, як бовдур.

Нордвік повернув до Шеланова голову й довго, ніби вперше побачив, дивився на нього. Я чомусь подумав, що зараз він скаже щось високе, на зразок: “Ти знаєш, я перебрав усі варіанти, щоб самому… А довелося послати його…”

Але він несподівано сказав:

— А ти ніколи не пробував карбувати свій профіль на монетах? По-моєму, непогано вийшло б…

Шеланов звів на нього очі.

— Мало тебе в дитинстві скубли за вухо…

І вони гірко, вимучено посміхнулися один одному. Вони знали про себе все.

І тоді я повернувся і пішов геть.

Сторожовий пес

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітали до стежки, протоптаної у прибережних скалах, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки з хрумкотінням вистрибували зі скляних, пластмасові вибухали пивом чи лимонадом, із бляшаних, іржавих і новісіньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла, у прованській олії, томатному соусі, власному соку; у вині, червоному та білому. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у підсвідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Він наступав на банку — вона чвакала сиропом та часточками ананасів — і йшов далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Барт лежав долілиць на широкому скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Він насолоджувався теплом, терся об граніт щокою, відчував усією поверхнею шкіри, як випаровується морська вода, що, наскрізь просочивши його, щемить у подряпинах та ранках. Нарешті вперше за сім днів він по-справжньому обсихає. Усе це сон. Поганий сон. З аварією корабля, самотністю, без харчів та прісної води. Боже, хоча б на острові хто-небудь жив! Він уявив, як зараз підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока… До одуріння. Його живіт стане великим і пружним, а він буде задоволено по ньому поплескувати і пити, пити… Тільки б на острові хто-небудь жив.

Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, стояла банка персикового соку. Найзвичайнісінька. Бляшана. Синя етикетка з намальованими на ній персиками та келихом з жовтогарячого соку. Він не повірив собі. Безглуздя! Мана! Чортівня якась… Труснув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив у неї, в цю банку, що вона є, що вона тут, поруч, підхопився і, обдираючи коліна, порачкував до неї.

Барт уже майже схопив її, як раптом чиясь тінь враз нависла над ним, і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ скелі, другий, на третьому бризнула соком і покотилася по схилу. Барт безсилим поглядом провів її й лише тоді підняв голову. Над ним, розставивши ноги, стояв майже голий — черевики та ще якась пов’язка на стегнах — абориген.

Барт сів.

— Навіщо ти це зробив? — запитав він.

Тубілець не поворухнувся, здавалося, навіть не дихав. Смаглява шкіра на його тілі виблискувала металом, очі, скляні й тьмяні, вп’ялися в одну точку, а з живота випирав прямокутник еволюційної скриньки — це було видно з ледь помітних обрисів напнутої шкіри.

Симбіот… Барт здригнувся, відсунувся вбік і притулився спиною до скелі. Його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.

“Форма, — подумав він. — Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь”.

— Що ти тут робиш, на острові? — знов озвався Барт.

Робот повернув голову, блимнув на нього байдужими скельцями очей.

— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — мляво показав униз, в улоговину.

— Що? — не зрозумів Барт, і придивився, уважніше.

Те, що він спочатку мав за ряботиння в очах, було насправді велетенською купою різнобарвних банок. Поки він видирався сюди, на скелі, якомога далі від ущент розтрощеного човна, від океану, частка якого солоною медузою бовталася у нього в животі, поки лежав на майданчику, такому сухому й теплому, — бачив лише кола, що шипіли й плавилися. Тільки кола… багатобарвні. Виявляється, це — консервні банки.

Банки були повсюди: на скелях і в тріщинах, на каменях і під ними, і в двох кроках від Барта — розбиті і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міліарди мух. Вони, здавалося б, катастрофічно розмножувалися, харчуючись найкращими консервами світу, але періодично налітав шквал і відносив тонни цього висококалорійного концентрату в море, далеко-далеко, за багато сотень миль, і скидав хмари мух на риб’ячі голови. Манною небесною. А мухи на острові знову плодилися…

Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Відповідає усім світовим стандартам. Наче на суперзразковій фермі.

Барт облизнув губи сухим, шорстким язиком.

— Слухай, — промовив він і замовк.

“Усе це даремно”, — защеміло серце. Знову облизав губи.

— Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну! Лише одну… Я візьму, гаразд?

Симбіот мовчав.

— Якщо ти гадаєш… То я не так… я не просто так… Я заплачу… Їй-бо, я заплачу! Я добре заплачу!

Барт дурив його. У нього в кишенях не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика, і робот ніяк не реагував на його благання, нібито знав про це. Він стояв непорушно, підставивши до сонця широку блискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.

Барт замовк. Стало моторошно. Острів, де з людей роблять машини всупереч усім конвенціям і законам, схопив його за горло сухою піщаною рукою спраги. Серед такого багатства… До болю стис у кишені складаний ніж, але тут же збагнув: це не зброя.

Відвернувся й почав дивитися в улоговину. Не думати, тільки не думати, що позаду в образі симбіота стоїть її Величність Костомаха.

Острів був вулканічного походження, про що свідчила ця улоговина, всіяна консервними банками, мов конфетті, — колишній вогнедишний кратер.

Барт ковтнув неіснуючу слину. Ось тут летіла банка… об цей виступ, об цей і… Здригнувся й глянув на робота, потім знову на виступ, де розлилася пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. “Спокійно, спокійно. Заспокойся, — сказав він собі. — Тільки спокійно”.

— Ти сам тут на острові? — запитав він.

— Сам.

Відлягло. “Не квапся, не метушись, — наказав собі Барт. — Продумай усе гарненько”. І сам себе не слухався, тіло тремтіло, мов у пропасниці.

Ось так, так і так, вирішив він, розрахував усі ходи наперед і, вибравши банку, що стояла на самісінькому краєчку майданчика, різко зірвався з місця й побіг до неї. Симбіст трохи почекав, а потім блискавкою метнувся до обриву й ударом ноги вибив банку з рук. Ударив він майстерно (очевидно, непогано грав у футбол, коли був людиною), підрізавши банку так, що вона завертілася навколо осі, а сам круто зупинився якраз над урвищем. І тоді Барт легенько, щоб не звалитися самому, підштовхнув його у спину. Робот сіпнувся назад, побалансував на одній нозі, але все-таки не втримався і полетів у провалля. Від удару об перший виступ у нього відлетіла ліва рука. Барт відвернувся, схопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ніж.

Це були консервовані яблука, залиті теплим, липким і несмачним сиропом. Він пив жадібно, не помічаючи гострих країв банки, обрізав губи і продовжував ковтати сироп по краплині, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот, аж поки сиропу в банці не залишилось. Нарешті Барт відкинув банку геть. Пити захотілося ще сильніше. Коло скелі, на осонні, побачив трикутну пластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі (“Нічого, — пробурмотів він, дмухаючи на пальці, — тим холодніше пиво…”) і надрізав краєчок. Доводилося пити повільно, ковток за ковтком, бо пиво було крижаним, аж зуби ломило. Зрештою він угамував спрагу. Ліг біля самісінького краю майданчика і став розглядати улоговину. Внизу, на осипу, із-за величезного валуна стирчали понівечені металеві ноги в гостроносих черевиках. Барт поглянув на свої побиті, подряпані ступні, потім знову вниз, скачав у роті гіркий від пива клубок слини і сплюнув в улоговину.

Було спекотно й задушливо, піт липкою плівкою стягав шкіру. Тіло охопила якась млявість, і він поринув з головою в млосний, напівдрімотний стан. Навіть не помітив, як над островом з’явився транспортний контейнер, чорний, з яскравим жовтогарячим написом, і лише коли тінь контейнера на мить накрила його, стрепенувся.

Серце у нього тьохнуло, він підхопився на ноги… І аж тоді збагнув, що контейнер автоматичний.

Контейнер зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і висипав зі свого черева купу консервних банок, які повільно, ніби лапатий сніг, підтримувані силовим полем, осідали на скелі. А контейнер зачинився, розвернувся й полетів назад. Про всяк випадок Барт помахав рукою — марно. Погукав услід — те ж саме. Він постояв, почекавши, поки цяточка контейнера не зникне на обрії, і сів. Боліли ступні ніг.

— Клята автоматика! — схопив банку, що потрапила під руку, і щосили пожбурив її в провалля.

Туди, де лежали підошвами догори черевики.

Від симбіота залишився тільки жахливо спотворений тулуб та дві ноги, які палицями стриміли над валуном. Поруч — половинкою розчахнутого кавуна — лежала голова. Дрібнюсінькі рожеві кристалики пам’яті виблискували на сонці. Барт поглянув і відвернувся. Колись це було людським мозком… Підійшовши ближче, стягнув із симбіота черевики, взяв їх і сів на валун.

“Щось надто легко дісталась мені перемога, — подумав він. — Занадто легко…”

Поруч валялися знівечені ноги робота, трохи нижче — тулуб. Від живота відбрунькувалася абсолютно неушкоджена призма еволюційної скриньки. Він нахилився, обережно доторкнувся до неї і взяв у руки. Скринька виявилася легкою, як дерев’яний брусок, і теплою.

“Приспали або підпоїли, — зринуло в думці. — А можливо, оглушили… Хоча навряд — якщо пошкодиш череп, “сировина” стане непридатною… Отже, підпоїли. Потім припасували скриньку до живота — і, будь ласка, через півгодини перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І нехай горить синім полум’ям Паризька конвенція, яка забороняє подібне виробництво, а на електричний стілець — так просто начхати!”

Барт зітхнув і обдивився довкола. Його оточували чорні з червонястим полиском базальтові скелі. “Майже як каньйон у Нью-Мехіко. Тільки зовсім відсутня рослинність…” — подумалось йому, і він заплющив очі.

…Позаду, під деревом, стояло старезне бунгало, і він почув, спиною відчув, як із рипінням прочинились двері й на світ божий, продираючі заспані оченята, виліз Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони з реготом почнуть вовтузитися в пилюці…

Поруч хтось стояв. Барт відчув це крізь примружені повіки, скривився, ніби хтось підгледів його видіння, і розплющив очі.

— Джіммі… — стрепенувся він. І тієї ж миті щось гаряче вдарило в голову: — Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!

Простягти руки, міцно обійняти його голову, розридатися, притиснути личком до живота…

Барт скочив на ноги, випустив із рук еволюційну скриньку… І Джіммі зник. Мов крізь землю провалився. Він ошелешено завмер.

Обійняти… схопити голову… притиснути до живота…

Виступив холодний піт. Еволюційну скриньку — в живіт!

Барт позадкував, — до дідька все! — і побіг, щохвилини озираючись угору, по схилу, а потім, ковзаючись на виступах, почав видиратися на скелі. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими радісними бісиками очей і кумедною (немає двох передніх зубів — верхнього і нижнього) усмішкою обличчя його хлопченяти.

Барт дістався до стежки і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.

— Йди геть, іди геть, геть… — скрегочучи зубами, благав він.

Відпустило.

Тоді він перевернувся на спину й глибоко декілька разів зітхнув. Погано. Вкрай погано. Щеміли зранені ноги, гуло в голові, вивертало нутрощі. Краєчком ока поглянув униз: залишки симбіота, розпластані на осипу…

“Занадто легко дісталася мені перемога”, — згадав він, і його пересмикнуло. Уявив собі, як еволюційна скринька всотується під ребра.

На спині лежати було незручно, муляли консервні банки, а одна так просто уп’ялася під лопатки. Барт посовався, трохи, не допомогло, тоді він піднявся на літкі, вгледівся. Консервований горошок, томатний сік, тунець у власному соку, і ось вона, та сама банка з гострими краями. Велика бляшанка з натуральною чорною ікрою.

Барт посміхнувся. Що-що, а от тобою мені ще ласувати не доводилося! Він узяв банку; покрутив у руках. На етикетці, якраз над об’ємним зображенням бутерброда з ікрою, мерехтливою райдугою плавали слова: “Зроблено на Землі. Об’єднана консервна корпорація”.

Зітхнувши, поставив банку на камінь трохи вище. Останні сім днів він: харчувався переважно сирою рибою, яка спливала на поверхню, коли тисячотонне, громаддя корабля, надсадно ревучи, провалилося в океан і щезло в морській безодні, але зараз їсти солону риб’ячу ікру — не міг.

Купи, гори, велетенські гори консервних банок викидаються на острів, наче на смітник, гниють, розкладаються, перетворюються в бридких синьо-зелених мух.

І це тут, на Землі, а у Всесвіті…

Коли вони стояли в порту Сігелли, робітники станцитових копалень, доведені до відчаю убогою низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою та шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего здирав зі старателів, виснажених пропасницею та постійним недоїданням, цілі пригорщі чистих, мов сльоза, діамантів за кожну банку….Тепер Жолій Ха Грего лежить десь на дні, обнявши валізу, наповнену сльозами-діамантами, і не потрібно йому вже нічого.

Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть як мухи від голоду тільки тому, що Консервна корпорація нє бажає знижувати ціни на продукти і свої надлишки просто-на-просто викидає сюди. І ніхто про це не дізнається, бо міжконтинентальні пасажирські траси проходять вдалині від острова, а для цікавих одинаків, схожих на тебе, Барте, поставили страхопуда, якого можна легко зіпнухти у провалля, щоб він розбився ущент, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, і ти, звісно ж, хоч коли-небудь — через свою невгамовну цікавість, хай вона западеться! — спантеличено піднімеш її й глибоко — Сократ! — замислишся, і тоді з’явиться перед тобою чи то син, чи старенька мати, дружина, наречена, сіамський кіт, улюблене крісло або дідько його знає, що там іще, і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш просто до нестями, і тобі шалено закортить обняти трухлявий фамільний буфет або обшарпаний рідний будинок, притиснути його, та ще обов’язково до живота… ну, а коли тіло поволі наллється металом і ти станеш сталевим та дзвінким, — цього задоволення тобі вже не відчути.

Барт підвівся в уважно оглянув улоговину. Ось одна чорна пляма, а там іще одна. Коли гарненько пошукати, то тут можна знайти з десяток трупів симбіотів. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Це так само точно, як те, що не всім пощастило зіштовхнути робота в провалля, і що десь близько за скелею, можливо, ось за цією, з іржавими патьоками, розпростерся людський скелет. Білосніжний, відшліфований сонцем і дощами, він лежить, кісточками пальців вчепившись у тріщину між камінням, і вже не хоче пити. І їсти. А поруч стоять кілька новісіньких банок. З останньої партії…

Барт здригнувся. З улоговини долинув чийсь крик. Він прислухався.

— Та-а-ту! — знову крик.

Він кинувся до урвища. Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик, вимахував руками і дзвінко гукав.

— Джіммі… — з лагідною недовірою прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Десь у глибинах пролунав застережливий голос. Та Барт уже спалахнув збудженням. З вистрибом кинутися вниз, по-дитячому пустотливо, піддаючись, борюкатися, наввипередки мчати до озера, пірнати, грати у квача до посиніння, згодом влягтися на гарячому піску…

— Я зараз, Джіммі!!! — махнув він рукою і, повернувшись, ухопив банку з чорною ікрою. — Я ж ніколи ще… — затнувся і глянув на банку. — Хай тобі всячина! Це ж треба…

Банка полетіла геть, а він побіг униз, ризикуючи скрутити собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежини, протоптаної в прибережних скелях, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом чи молоком, із бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарш зі свинини, пирскали різноколірні желе. Коли під ногами траплялась велика бляшана банка з чорною ікрою, десь у підсвідомості зринало: “А я таки ще ніколи в житті не куштував чорної ікри…” Він наступав на банку — вона стріляла блискучими глейкими горошинками — і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Чудо в чемодані

Каштана привів на корабель Владик Лалін буквально за день до відльоту. Він знайшов його в лісі — Каштан йти яв під деревом і, ніби вагаючись, тупцював на всіх своїх шістьох лапах. Коли Владик наблизився, звір раптом упав на землю, втягнув у себе лапи і став схожим на величезний, десь із півметра в діаметрі, необлуплений каштан.

— Які ж ми лякливі, — Владик обережно торкнувся гострих колючок панцира. — Ми всіх так боїмося?

Каштан не ворушився.

— Цікавий ти звір, — мовив Владик. — Я тебе із задоволенням узяв би до нашої колекції, та при мені, на жаль, нема контейнера. Боюся, що, поки я сходжу за ним на корабель, ти мене не дочекаєшся. А втім, — він витяг із кишені кільце-пеленг і почепив його на одну з колючок, — сподіваюся, ти не швидко бігаєш?

Звір знову зіп’явся на лапи.

— Бігаєш? — перепитав він Владиковим голосом, ледь відкривши розріз рота.

Владик усміхнувся і випростався.

— Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною?

— Підеш зі мною, — відказав звір.

— Та ну? — гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями.

— Будь розумником і почекай мене тут, — попросив Владик.

— Тут, — згодився звір.

— Тоді до зустрічі, — Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля.

— До зустрічі, — мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним.

Так вони й увійшли на корабель — попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова.

— Ой! — сплеснула вона руками. — Кого це ти ще до нас привів?

— Я? Привів? — Владик озирнувся і зробив великі очі: — Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані!

— Не мороч голови, — відмахнулася від нього Оленка. — А мітку йому хто почепив?

— Еге ж, — зітхнув Владик, — це, мабуть, мій недогляд. — Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг.

— Недогляд, — сумно підтвердив Каштан.

— А, так ви іще й змовились!

— Змовились…

— До речі, Владлене Аркадійовичу, — Оленка взялася в боки, — ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам?

Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну.

— Анекдотам? — зацікавився Каштан.

— Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом.

— Знаєш, Оленятко, — відразу ж заквапився Владик, — у мене кисень, здається, от-от закінчиться… До речі, куди влаштувати це чудо?

Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру,

— Прошу вас, — гостинно прочинив Владик, проворі дверцята.

І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою.

— Ти що; хіба ж так можна? — обурилась Оленка.

— Хіба ж так можна? — образився Каштан.

— Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання!

— Дружнє привітання… — із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.

Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху.

У перехідному тамбурі вона вдягла кисневу маску, перевірила запас кисню і ввійшла до відсіку. Біля самих дверей її чекав Каштан.

— Здрастуй, — здивувалась Оленка.

— Здрастуй, — привітався Каштан.

— Утік із вольєри, — удавано сердито констатувала Оленка. — Мабуть, їсти хочеш?

— Їсти, — охоче згодився Каштан.

Вони пройшли до оранжереї, і тут усе й почалося. Що тільки не пропонувала Оленка Каштанові, той від усього відмовлявся. Синтетичне м’ясо теж їсти не став.

Оленка занепокоїлась.

— Чого ж ти не їси нічого, га? Ніщо не подобається? І що ж мені тепер з тобою робити? Може, ти сам скажеш, чим тебе годувати?

Каштан винувато переступив з ноги на ногу.

— Не знаєш? От і я не знаю. Ну, гаразд, ходімо тоді спочатку нагодуємо звірів, а потім уже вирішуватимемо що-небудь із тобою.

— Ходімо, — погодився Каштан.

Оленка аж здригнулася.

— Ти що, Каштанчику, умієш розмовляти?

— Розмовляти? — невимовно здивувався Каштан.

— Гаразд, ходімо, коли вже ти пропонуєш, — усміхнулась Оленка і легенько поплескала його по колючому панциру.

Спершу вони навідалися до драконспша, котрий був не в злагоді із фонетикою і перекручував слова у шиплячий спосіб.

— Здрастуй, — сказала йому Оленка. — Як ми себе почуваємо? Нормально?

— Шташтуй, — прошипів драконспш, але далі продовжувати Оленчину тираду не став, бо заходився коло запропонованого йому обіду.

Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі було прибрано, Оленка залишила драконспша наодинці з обідом, і вони рушили далі. Наступним у них був кудкудакаючий квохч, потім співоча зунзура, і нарешті вони зайшли у вольєру до пересмішниці, величезної жабоподібної потвори. Розуму в неї не було ані на йоту, але запам’ятовувала вона буквально все і мала звичку виголошувати почуте наступного дня.

— Здрастуй, — привіталася з нею Оленка. — Чим сьогодні нас порадує шановний Владлен Аркадійович?

— Діло було так, — мовила пересмішниця Владиковим голосом. — Заходить один тип у ресторан і замовляє собі обід. Кіберофіціант іде, значить, до підсобки і приносить йому…

Оленка знала цей старезний анекдот, проте іншого разу, не сьогодні, вона б обов’язково його дослухала, принаймні з поваги до оцього ходячого магнітофона. Але зараз її думки були зайняті іншим — чим усе ж таки годувати Каштана?

Пересмішниця скінчила розповідати анекдот, трохи помовчала, фальшиво помугикала голосом Владика і повела далі:

— А от іще. В одного магараджі був слон…

— До побачення, — сказала Оленка пересмішниці, випустила із вольєри кібердвірників і зачинила двері.

На обхід вольєрів Оленка витратила близько двох годин. Усі звірі почували себе нормально, ніхто не відмовився від їжі, і тепер єдиною проблемою для Оленки лишився Каштан. Але тут вона вже нічого не могла вигадати. Хіба що поговорити з капітаном…

Оленка пройшла через весь звіринець прямо до перехідного відсіку. Каштан невідступно чимчикував за нею. Біля самих дверей Оленка зупинилась.

— Ти що, зі мною хочеш піти, Каштанчику? — спитала вона.

— Ходім, — мовив Каштан, нетерпляче тупцюючи на місці.

— Тобі туди не можна, — лагідно сказала Оленка. — Ти вже повір мені, я тебе із задоволенням узяла б із собою. Але там для тебе погана атмосфера.

— Погана атмосфера? — недовірливо вимовив, Каштан. — Ходім.

Оленка усміхнулася, заперечливо похитала головою і зачинила за собою двері. В останню мить їй здалося, що у вузьких прорізах очей звіра застигла образа.

Оленка з’єдналась із рубкою корабля прямо з коридора.

— Марку Петровичу, — покликала вона капітана.

— Так, — капітан підвів голову і глянув на екран. — Що там у вас, Лукашова?

— Марку Петровичу, Каштанчик нічого не їсть.

— Хто це такий — Каштанчик? — наморщив лоба капітан.

— Цей той шпичастий чемодан, якого я вчора привів, — підказав із кутка рубки Владик.

— Не їсть — отже, не хоче, — буркнув не повертаючись Микита Шустов.

Він був зайнятий прокладкою курсу корабля, а йому заважали.

— Добре, Лукашова, — сказав капітан. — Ідіть до рубки, що-небудь придумаємо.

Але придумати вони нічого не змогли. Каштан не їв уже цілий тиждень і почував себе чудово, чого, щоправда, не можна було сказати про екіпаж корабля. Владик десь вичитав, що на Землі один павук не їв цілих сімнадцять років, і намагався цим фактом заспокоїти Оленку. Але вона лише недовірливо хитала головою.

— Адже Каштанчик не павук, — відказувала вона. — І ти знаєш, Владику, він іноді так точно вгадує відповіді на питання, що просто острах бере. Шкода буде, якщо ми не довеземо його до Землі…

На це Владик лише загадково мугикнув, і з наступного дня пересмішниця почала пригощати Оленку анекдотами про псевдорозумних…

Розв’язка настала на восьмий день. Не встигла Оленка зайти до відсіку звіринця, як Каштан кинувся до неї і мало не збив із ніг. Оленка ледве встояла і швидко причинила за собою двері тамбура.

— Що з тобою, Каштанчику? — із тривогою запитала вона.

— Погана атмосфера, — прохрипів звір і знову кинувся на двері. — Ходім!

— Та що ти, милесенький, заспокойся, — намагалася умовити його Оленка, однак це не допомагало.

Каштан продовжував твердити своє “ходім!” і стрибати на двері.

І тоді Оленка вирішила, що великого лиха не скоїться, якщо вона випустить Каштана в корабель. Нехай спробує кисню і тоді вже напевне не схоче вистромляти свого допитливого носа із відсіку звіринця, звісно, зовсім не тому, що даний ніс у нього просто відсутній.

На її подив, кисень ніяк не подіяв на Каштана. Він зовсім не збирався метатися по коридорі, стрибати на двері тамбура вже з іншого боку. Десь хвилину він постояв, ніби вагаючись, і раптом його панцир луснув навпіл, як шкаралупа справжнісінького каштана, і впав додолу. Оленка скрикнула. Зі шкаралупи вистрибнув блискучий брунатний шестиніг із величезними білястими очима і весело затупотів по підлозі.

— Атмосфера! — радісно виголосив він. — Погана не атмосфера!

В Оленки підігнулися ноги, і вона схопилася рукою за стінку. Із розламаного панцира стирчали якісь різноколірні трубочки та металеві застібки.

“Мамочко, — розгублено подумала Оленка. — Та що ж це діється?” Неслухняними ногами вона старанно обійшла цю дивну шкаралупу, добралася до переговорного пристрою і з’єдналась із рубкою.

— Марку Петровичу, — покликала вона тремтячим голосом, не зводячи очей із шкаралупи, — Каштан-бо наш… розумний!

— Так… — спроквола сказав зайнятий чимось капітан. — Каштан розумний… Добре… Що? Що за нісенітниці, Лукашова? — капітан прокашлявся. — Вибачайте, Олено Павлівно. Ви, напевне, перевтомилися?

— Вона просто наслухалася балачок пересмішниці про псевдорозумних, — реготнув Владик.

— Лукашова, — повчально мовив капітан, — на Раймонді немає жодних ознак цивілізації. А для своїх розиграшів ви могли б знайти когось молодшого.

— Та ні ж бо! — закричала Оленка. — Ніякий Каштан не раймондець! Він зараз у коридорі, дихає нашим повітрям і… — Оленці перехопило подих, — і тут лежить його скафандр…

— Що?

В рубці знявся такий собі невеличкий щарварок, який можуть зчинити троє чоловіків у просторій кімнаті лише при великому бажанні, і відразу ж усіх як вітром змело з екрана. За мить вони вже вихором влетіли в коридор, мало не зваливши з ніг Каштана, та він устиг вчасно відстрибнути до стінки.

— Та-а-ак… — сказав Владик і, присівши навпочіпки, обережно поторгав якусь металеву трубочку на шкаралупі. — Невже? Оце тобі й чудо в чемодані.

Тієї ж миті ззаду до нього підскочив Каштан і просто-таки майстерно, по-футбольному копнув його задньою лівою лапою.

— Дружнє привітання! — радісно виголосив він Владиковим голосом.

Пейзажний живопис Антона Віленовича Полосіна

Коли єгер Шустов уперше почув від хлопчаків, які збирали в тайзі лимонник, що біля Сизої сопки хтось викопав велику, але неглибоку яму, він не надав цьому особливого значення. Та мало хто може вирити яму в тайзі — чи то ведмідь, що жирує корінням перед зимовою сплячкою, чи — ще ймовірніше — дикі свині. Коли ж через два дні. про подібну яму, але вже коло Тихвиного джерела, розповів йому сусід, який ловив там із сином на вудочку харіусів, єгер вирішив подивитись, хто ж це бешкетує в заказнику.

Яму коло Тихвиного джерела Шустов насилу знайшов. Точніше, ніякої ями вже не було. Води джерела, просочилися крізь грунт, затопили її, і утворилось невеличке, метрів до десяти в діаметрі, кругле озеречко. Складалося враження, що земля в цьому місці просто просіла, бо на краях озерця не було видно викидів свіжої землі. Але зблизька воно було неглибоким, сантиметрів двадцять-тридцять, єгер пройшов по ньому в чоботях — крізь прозору воду проглядалося дно, рівне і глинясте. Наче хтось акуратно зрізав шар дерну і трохи землі та й поніс усе це із собою.

Це було дивно й незрозуміло. Шустов декілька разів обійшов довкола озеречка, але жодних слідів, не знайшов. Тоді він вирішив глянути на яму біля Сизої сопки.

По балці, вздовж струмка, туди було кілометрів п’ять. А якщо навпростець, через сопки, то значно ближче. Отож вирішив Шустов іти навпрошки, хоча вздовж струмка дорога була краща. Досить легко він подолав першу сопку, але перейти через другу виявилося не такою вже й простою справою. Стрімкий схил сопки густо заріс чагарником; Шустову довелося продиратися крізь його колючі зарості до вершини. Якби єгер народився у тайзі, ніколи не обрав би подібного шляху. Не завжди найкоротша відстань у тайзі буває водночас і найближчою. Але до цього Шустов працював у доглянутих, окультурених лісах Підмосков’я, сюди ж, до Примор’я, приїхав лише рік тому і через те не встиг ще пристосуватись до місцевих умов.

Шустов нарешті зійшов на сопку і зупинився, щоб перепочити й роззирнутися. Перед ним була іще одна сопка, на щастя, не така стрімка, як ця. За нею починався старий кедрівник насіннєвого фонду і простирався аж до Сизої сопки. А внизу, в розпадку, прозирала крізь дерева довга, вузька зелена галявина, що тяглася кілометрів зо два до того місця, де сопки зливалися в одну, утворюючи підкову.

І саме там, у кінці галявини, єгер побачив постать людини. Він з подивом глянув у бінокль і несамохіть усміхнувся. От кого вже не сподівався зустріти в тайзі, то це художника. Той стояв спиною до нього поміж двох кущів барбарису. Стара, вицвіла штормівка енергійно ворушилася на його плечах, очевидно, художник малював швидко і розгонисто. Зрідка з-під його правиці визирав сірий ріжок мольберта. Трохи збоку і метрів на десять попереду стояв ще один мольберт, але якийсь дивний, абсолютно чорний, блискучий.

Спершу Шустов хотів було підійти подивитися. Адже не кожного дня зустрінеш у тайзі художника. Але прикинув відстань і відмовився від цієї думки. Краще потім, на зворотному шляху. Якщо, звичайно, художник не закінчить роботу і не піде.

Яма коло Сизої сопки нічого не пояснила Шустову. Вона була точнісінькою копією ями Тихвиного джерела. Такою ж неглибокою, круглою, тільки сухою. Хлопчаки добряче затоптали її дно, проте де-не-де поміж слідів прозирала ідеально рівна блискуча поверхня. Неначе яму не копали, а акуратно вирізали якимось велетенським інструментом. Викидів землі теж ніде не було видно.

Хоч як сушив єгер голову над походженням цих ям, нічого путящого вигадати не міг. Раніше подібне явище можна було пояснити витівками нечистої сили, а зараз — літаючими тарілками та зеленими чоловічками із вільно варійованою кількістю очей і кінцівок. Втім, як першим, так і другим можна було пояснити все що завгодно.

Так нічого й не збагнув Шустов і змушений був вертатися ні з чим.

Навчений гірким досвідом, він спочатку хотів було податися вздовж струмка, але потім, згадавши про художника, вирішив піти старим шляхом, щоб подивитися на ескізи. У підмосковних лісах він часто зустрічав художників, які малювали пейзажі, а от у тайзі бачив уперше.

Ідучи старим кедрівником, єгер узяв трохи праворуч і вийшов прямісінько до сідловини. Піднявшись на сопку, він побачив крізь дерева чорний мольберт і, потішений тим, що художник іще тут, почав спускатися. Однак те, що він побачив, змусило його остовпіти.

На тому місці, де якихось дві години тому стояв художник, зяяла кругла неглибока яма. Ні художника, ні кущів барбарису, що їх він, очевидно, малював, не було. І лише трохи збоку самотньо стирчав на тринозі похилений мольберт.

Із незрозумілою, весь час наростаючою тривогою Шустов обережно наблизився до ями. Жодних слідів боротьби або чогось гіршого єгер не помітив. У тайзі панувала тиша і спокій. І лише яма глинистою плямою мовчки оповідала про щось моторошне.

Шустов мигцем глянув на мольберт. Художник уже встиг грунтовно попрацювати, але зараз єгерю було не до того. “Може, відійшов кудись убік”, — безнадійно подумав він. І тут у себе під ногами побачив зібгану брудну ганчірку. Записка?! Ні, це була просто ганчірка, якою художник витирав пензлі. Шустов розчаровано зіжмакав її і запхнув до кишені. Потім випростався, озирнувся вусебіч і спершу стиха, а потім на повний голос почав кликати художника.

Він чекав художника аж до пізнього вечора, обережно ходив довкола ями, відшукуючи неіснуючі сліди, зрідка кликав його охриплим голосом, усе ще сподіваючись на щось. Та коли в тайзі погустішали сутінки і по розпадку повіяв холодний осінній вітер, єгер поклав собі на плечі мольберт — як його складати, він не знав, — востаннє гукнув художника і, щомиті озираючись, попрямував до селища.

Клоре довго роздивлявся картину, тримаючи її на витягнутих руках. Картина була невелика, п’ятдесят на п’ятдесят, і являла собою майстерно виконаний пейзаж лугу, порослого різнотрав’ям. Враження трохи псувала занадто скрупульозна деталізованість — художник копітко, із фотографічною точністю, виписав кожну травинку, — але принцип побудови композиції, без заднього плану, на чорному тлі товстого пластику, викликав дивне відчуття двоїстості. Дисонанс невикінченості і майстерності.

— Я, звісно, не знавець живопису і навіть не шанувальник, — нарешті промовив Клоре, — але мені подобається. — Він повернув картину боком і здивовано підняв брови. — Це стереопис?

— Ні, — похитав головою Тифієв. — Картину намальовано наприкінці двадцятого сторіччя. Приблизно в дев’яності роки. Тоді стереопису ще не було.

— Стривай але ж голографія була відома ще з середини минулого сторіччя.

— Смію тебе запевнити, що ані зі стереописом, ані з голографією ця картина нічого спільного не має.

— Так? Ну, тобі, певна річ, видніше… Хто-небудь із відомих?

— Ні, — зітхнув Тифієв. — Антон Віленович Полосін не був навіть професійним художником. Хоча деякі з його картин — портрети героїв БАМу — і досі експонуються в музеї Комсомольська. Щоправда, музеї краєзнавчому. Взагалі портретний живопис олійними фарбами був головним його захопленням. Але в останні три роки життя він різко змінив напрям своєї творчості і почав малювати тільки пейзажі. Олією — і ось так. Причому складається враження, що олією він креслив ескізи, а вже потім малював їх на пластику

— Це, звісно, цікаво… — прицмокнув губами Клоре. Тоді примружився і скосив очі на Тифієва. — А тепер скажи мені по щирості: яку мету ти переслідуєш, показуючи цю картину мені?

— Я хочу знати, як і чим намалював цю картину Полосін.

— Ай-я-я-я! — покивав пальцем Клоре. — За два роки один раз навідав старого приятеля, та й то — у справі! — він поклав картину на стіл і, виростивши два крісла, запропонував: — Сідай. На жаль, ти потрапив не за адресою. Тобі треба до реставраторів або принаймні до хіміків…

— А вони мені порадили — до тебе. Вони не можуть узяти зіскоб.

— Так? Ну гаразд, спробую якось на дозвіллі. А що, ніхто не малював подібним чином?

— Ніхто. Полосін написав у такій манері близько сорока картин, але техніка виконання й досі нікому не відомаі.

— Добре, вмовив, — ляснув, себе по коліну Клоре. — Але швидко не обіцяю. До речі, як там твоя монографія… про нових реалістів, чи що? Коли я тебе бачив востаннє, ти начебто її закінчував…

Хоча Клоре обіцяв подивитись картину нескоро, подзвонив він уже на третій день.

— Що ти мені підсунув? — мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати.

Привітатися він забув.

— Картину Антона Віленовича Полосіна, — спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону.

Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість.

— Справді? — невимовно здивувався Клоре. — А ти знаєш, що її ніщо не бере?

— Знаю.

— Он як? — Очі Клоре аж сочилися сарказмом.

— Я тобі про це вже казав.

— Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло?

— Знаю.

— А, то ти й це знаєш? — Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. — Ну, гаразд. — І відключився.

Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць.

— Пейзажний живопис, га? — знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. — Антона Полосіна, га? — Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: — Лови її! Під стіл вона шмигонула!

У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав:

— Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми — такий прилад угробить!

Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре.

— Ану приїзди до мене негайно! — загорлав він.

Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун.

— Тифієв? — тицьнув його пальцем у груди.

— Так…

Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва.

— А де ж Полосін?

Тифієв розгубився.

— Таж Полосін помер…

— Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими.

— Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.

— Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?

Тифієв мимоволі всміхнувся.

— Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.

Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.

Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.

— Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре?

— Клоре? Ліве крило, другий поверх.

— Дякую.

— Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.

— До речі, — відрекомендувався він по дорозі, — Бартишев.

Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:

— Заходьте.

— Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре.

Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.

Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.

— Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.

— А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті!

— Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай!

Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.

— Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін?

— Ні, — відказав Бартишев, — це Тифієв.

— А де Полосін?

— Полосін помер…

— Як? — Обличчя хлопця видовжилося.

Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:

— Це трапилося майже сто років тому.

Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.

— Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами.

— Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв.

— Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, — Клоре кивнув у бік клумб. — Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але… він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..

Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.

— Тут, колего, ви помиляєтесь, — встряв у розмову Бартишев. — На мою думку, це згортання простору…

Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін “змалював” свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле… Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.

— Щось подібне я й сподівався побачити, — стиха мовив він.

Його ніхто не почув. Троє вчених вели запеклу суперечку.

— Та яка різниця, як це назвати! — запально доводив Клоре.

— Найсуттєвіше, що хоча ми й змогли зробити зворотну розгортку картин Полосіна, проте й досі не знаємо принципу, за яким вони створювались! Боюся, що так і не дізнаємось…

— Ви сумніваєтесь у наших методах досліджень?

— Так! Тому що ми звикли розробляти якісь теорії, а тут нічогісінько немає. Порожне місце. У Полосіна було геніальне осяяння, за останні сто років нікому й на думку не спало нічого подібного. А того, хто зміг би нам що-небудь розповісти, — його вже немає.

— А от щодо цього в мене є сумніви! — голосно сказав Тифієв.

Усі замовкли і здивовано повернулися до нього.

— Щодо чого?

— Щодо того, що його вже немає.

У цілковитій тиші Тифієв попрямував до свого портфеля і розстебнув його.

— Перед вами останній твір Антона Віленовича Полосіна, — мовив він, дістаючи картину з портфеля.

Картина була виконана в тій самій манері. На товстому чорному пластику було зображено куточок осінньої тайги. Невеличка галявина з іще зеленою, та вже мерхнучою травою, два кущі барбарису зі стиглими ягодами, а між ними, схилившись над мольбертом, стояв художник. Голова його була повернута до глядачів, і здавалося, що він, весело примружившись, дивиться на нащадків.

Філімонов Євген ІЛЮЗІОН

Ілюзіон Повість

І. БАЛАГАН

На всій сорокакілометровій смузі пляжу вирувало життя. Прибережні селища, що розрослися спішно збудованими санаторіями, пансіонатами, таборами, кемпінгами і злилися в одну суцільну лінію, були переповнені відпускниками Многолюддя, здавалося, вже вихлюпнулось через край і перетворилось на мільйоннолику масу, яка верещала, ревла, невпинно щось жувала, пеклася на сонці. Люди весело, з криком хлюпались у хвилях, гамірливо відвойовували ще не займані латки гарячого прибережного піску, щоб очманівши від спеки, знову кинутись у море.

Я відчував непереборце бажання розчинитись у цьому рухливому строкатому натовпі, слухати шум прибою, довити солоні бризки, зануривши ноги у літепло ласкавих хвиль. Та натомість ми з Оленою нудились у довгій черзі, що огинала фанерний барак, до стіни якого було притулено велику афішу: зверху криво написано “ІЛЮЗІОН”, а нижче йшов перелік фільмів у програмі з рекламним описом технічних новинок, застосованих при зйомках. Не люблю я такі видовиська і не розумію масової пристрасті до них. Та особливо неприємно мені було від того, що моя Олена обожнювала подібні розваги й ні за що не погодилася б випустити з рук таку рідкісну для неї нагоду.

— “Ілюзіон!” Допотопна назва! У часи Чапліна так називали кожен другий синематограф.

— А може, вони відроджують традиції?

— Традиції Чапліна? У цьому хліві?

Олена поблажливо глянула на потріскані фанерні щити, на яких ще вгадувався голубий колір. З глибини барака долинали млосні звуки скрипки.

— А що? У цьому є своя екзотика.

— Чого вартий сам добір: “Безумне серце”, “Перше кохання” “Нарцис”!.. Суцільна парфюмерія, — не вгавав я.

— Дурниці! Головне — ефект присутності.

— Я б віддав перевагу ефекту відсутності.

— Тоді йди на пляж. Хто тебе тримає?

Олена відвернулась і рішуче ступила вперед. Поки добралися до столика, за яким юна смаглявка в бікіні, неспішно відривала квитки, ми встигли ще двічі пересваритися. Мовчки вмостились у переповненому бараці. Всередині він був ще непривабливішим, ніж зовні. На передній стіні звисав білий квадрат екрана, під розсохлими бантинами стелі три вентилятори мляво перемішували задушливе повітря. Глядачі дружно рипіли старими дерев’яними стільцями. На помості перед екраном з’явився товстун у чесучевому костюмі і, щомиті витираючи хустинкою лоба, почав щось говорити. Мабуть, його зовсім не обходило, що за гамором текст чути було лише в передніх рядах, бо не вмовкав, час від часу поглипуючи у зім’ятий аркуш паперу.

— Про що він говорить?

— Не розберу. Напевне, загодя вибачається за неякісне зображення і можливі технічні неполадки, — розсміялась Олена.

Потай я заздрю і схиляюся перед оптимістами. А обдарованість Олени у цьому плані була просто неперевершеною. З першого ж дня нашого знайомства я припав до цього джерела невичерпної віри у щасливий кінець у всіх без винятку випадках життя, плекаючи надію, що колись воно стане моїм. Тільки моїм.

Нарешті товстун вимучив свою промову і під мляві оплески зник за дверима. Два напівголі техніки у джинсах, не кваплячись, почепили на стіни якесь причандалля; пошарпані динаміки, софіти і навіщось квадрати фольги. Все було, як я і передбачав: дешевенька балаганщина, на яку, одначе, клює всякий курортник. Так воно й сталося. Застрекотіли проектори, і страшно подряпана кіноплівка почала гнати сентиментальні кадри “Безумного серця”. Синхронного зображення на екрані й фользі не було, а динаміки мелодраматично хрипіли.

Та біс із ним, аби лиш їй догодити!

Я заплющив очі, щоб не дратуватись усіма цими дурницями на екрані. Раптом мені сяйнуло: кіносеанс — це просто ритуал. І річ не в тім, що показують, важливий сам факт показу. Причому ритуал з жертвою, а жертва — це три години нашої відпустки. Зраділий від такого відкриття, я співчутливо потиснув Оленчине зап’ястя. Та, на мій подив, вона різко відсмикнула руку — напевне, ще сердилася за недавню суперечку, а тепер, пересвідчившись, що на екрані справжня халтура, гнівається на мене ще дужче. Жіноча логіка!

Я обачно вирішив, перечекати. Тим часом “Безумне серце” змінилось на “Перше кохання”. Дивитись на безконечні походеньки його головного героя не було сил. А коли на екрані затанцювали титри “Нарциса”, я не витримав.

— Почекаю на тебе біля виходу, — шепнув я Олені.

Вона не відповіла, сиділа, втупившись в екран. Навпомацки, штовхаючи сусідів, наступаючи на чиїсь ноги, я вибрався із залу і пірнув під важку плюшеву запону, яка прикривала двері. Потреби у ній, власне, вже не було, бо надворі геть смерклося. Як швидко промайнув час за цією нісенітницею!

Я запалив сигарету, проганяючи дрож і якусь неясну тривогу. Стояти біля цього фанерного балагана під холодним морським вітром було незатишно. До того ж навколо ні звуку, лише звідкілясь долинала танцювальна музика.

Ні звуку?

Не може бути, щоб у цьому трухлявому сараї була така звукоізоляція. Вісім динаміків можуть розбудити навіть мертвих. А може, стрічка обірвалася?

Напевне, так і є. Я прочинив двері, відхилив запону. Безмовна темінь дихнула холодним, затхлим повітрям. Ніякого шуму апаратури, ніякого відчуття людського натовпу, ніяких запахів. Поснули вони там, чи що? Я зайшов усередину й намацав першого стільця.

Він був порожній! Другий теж… третій… Що за дива?

Я кашлянув, і звук кашлю лунко відбили фанерні стіни. Раптом на мене накотила хвиля жаху. Тремтячою рукою вийняв запальничку. Тьмяний вогник освітив порожні ряди. Жодної живої душі, а біля ніг купка чи то зіжмаканого паперу, чи то сухого листя.

— Олено! — глухо погукав я.

Збоку на стіні помітив вимикач. Клацнув — люмінісцентне світло, замиготівши під стелею, залило приміщення з давно невиметеним сміттям. Таке враження, що принаймні місяць тут не ступала людська нога…

Студений вітер пронизував наскрізь. Я вибіг на білу від місячного сяйва асфальтову доріжку, що вела до кемпінгу, де в одному з невеличких дощатих будиночків ми оселились. Я не пам’ятав повороту, не пам’ятав також великої циліндричної башти, але каштановий гай, за яким мають бути… Добіг до дерев і побачив, що це не каштани, а акації, густі, високі, які бувають лише на півдні.

Чортівня якась. Спершу проґавив кінець сеансу, тепер заблукав. І це на третій день відпустки, у досить уже знайомому місці! А тут взагалі немає ніякого житла. Вдалині на узвишші помітив поодинокі вогники. Зовсім збитий з пантелику, я попрямував до них.

Крізь зашторені шибки веранди просочувалося світло. За вікнами хтось рухався, було чути, як бряжчав посуд. Піднявшись на ґанок, я натиснув кнопку дзвінка. Фіранка відсунулась — мене розглядали.

— Чого вам? — озвався жіночий голос.

Я пояснив якомога переконливіше.

— Тут немає такого кемпінгу.

Жінка прочинила двері, завбачливо залишивши їх на ланцюжку.

— Як то немає? “Прибій”, у нас путівки на весь липень.

— Липень? Зараз уже кінець вересня.

Кінець вересня? Може, у мене була летаргія? Жінка підозріливо дивилася на мене — посинілого на холоднотму вітрі, в легенькій безрукавці, у білих літніх штанях і пляжних капцях на босу ногу.

— А як пройти в міліцію?

— Прямо вулицею, потім повернете праворуч. У них там вивіска горить. — На мить завагавшись, вона додала: — Ніч надворі — застудитесь. Хочете, я дам вам старий чоловіків піджак? — Вона зникла і через якусь хвилю простягла мені піджак: — Повернете, коли знайдете свій кемпінг.

Це вже було сказано з неприхованою іронією.

— Послухайте…

Але жінка вже зачинила двері і знову загриміла посудом.

На вулиці я ляснув себе по задній кишені. Ага, документи й гроші при мені. А тепер швидше знайти міліцію. Повинні ж там відповісти: чому “Ілюзіон”, чому кінець вересня, де дівся кемпінг, де Олена й, нарешті, що коїться зі мною? Про останнє я подумав з якоюсь саркастичною цікавістю.

Сухорлявий лейтенант слухав, не одриваючись від кросворда. Підвів голову лише тоді, коли я закінчив.

— Документи є?

Я поліз по гаманця і тут помітив, що штани мої не білі, а світло-сірі в смужку, тобто наче й не мої. Лейтенант очікувально дивився на мене, і я бачив, що він не вірить жодному моєму слову. Гамуючи істеричний смішок, я розповів йому ще про жінку, яка змилосердилась і дала мені цей піджак. Він переводив погляд то на паспорт, то на мене, а потім, не підводячись із стільця, відчинив двері у себе за спиною.

— Рєзник! Годі спати, робота прийшла.

У дверях з’явився заспаний парубійко-сержант.

— Помісти громадянина поки що. Треба розібратися.

— Мене? За віщо? Я ж вам усе пояснив, показав документи!

— Це не ваші документи.

Сержант, оцінивши ситуацію, зачинив вхідні двері.

— Як… не мої?

Втім, це мене майже не здивувало. Цієї миті я був уже певен — це він. Це ного номер. Я не знаю, як в і н його виконує, але це його фокуси. Той, із Тюріна.

Коли лейтенант підсунув дзеркальце, з якого на мене дивився абсолютно незнайомий тридцятирічний блондин з невеличким шрамом під оком і з розкішною шевелюрою, я так розвеселився, що міліціонери довго не могли мене заспокоїти, відпоюючи водою. Нарешті вони поклали мене на голий тапчан у сусідній кімнаті, де я, знесилений, нарешті заснув.

ІІ. ЛІКАР. ДІВЧАТА

Містечко називалось Актуба. Його вузенькі вулички з одноповерховими будиночками косо спускалися до спокійного, осіннього моря.

Я прямував саме туди. Злість, подив і відчай, що охопили мене після метаморфози в “Ілюзіоні”, поступилися місцем байдужості до власної долі. У чужому гаманці, який я відкривав не без гидливості, окрім документів на ім’я невідомого мені Глінки, було ще кілька зіжмаканих десяток і п’ятірок, квитанція камери схову, рахунки за міжміські телефонні розмови, записник, рясно всіяний номерами телефонів. Поряд з номером найчастіше було вписане жіноче ім’я. Скажімо, так: “32-28-17 — Віка. Іваново”. Або ще простіше: 54-819 — Райка”. Чоловічі прізвища супроводжувалися ініціалами. Декілька номерів буде з мого міста.

З міліції його відпустили, резонно подумавши, мабуть, що злочинець сам до них не піде, а диваки на зразок такого, як я нехай, мовляв, самі дають собі раду.

Я побачив, як до причалу швартується невеличкий катер, і наліг на ноги, Поблизу в невеличкому відкритому кафе за одним із порожніх столиків нудьгували двійко дівчат. Вгледівши мене, одна з них рвучко підвелась і пішла назустріч. Нічого не розуміючи, я ступив крок убік, щоб дати їй дорогу, але вона схопила мене за пояс і роздратовано смикнула до себе.

— У чому річ? — здивувався я.

— Він ще запитує! Майко, на котру ми домовлялися?

Майка неохоче підвелася і, ступила, нам назустріч.

— На одинадцяту.

— Чуєш? — перша тицьнула мене пальцем у живіт. — Навіть не питаю, де ти нічку ночував!

Я вже не сумнівався, що це знайомі чоловіка, подобу якого за чиїмось умислом мені довелося прибрати. Вирішив не розкриватися.

— Там! — непевно показав я на околицю містечка.

— Знаємо, — втрутилася друга, насмішкувато позираючи на мій піджак. — В Ірки? Кітель Михайла, хіба ні?

— Звідки ти знаєш? — вдавано образився я.

— Гаразд, годі, — обірвала перша, — Вирішили їхати, отже їдемо. Через нього два катери пропустили. Ходімо швидше.

Дівчата, взявши мене обіруч, про щось весело щебетали. Я обережно відмовчувався, зрозумівши лише одне: їхній від’їзд був погоджений з моїм. І речі цих безтурботних курортних пташечок теж зберігалися на тому березі затоки у камері схову. Катер розвернувся, і я, прощально шукаючи очима сіро-голубу споруду “Ілюзіону”, ще встиг розгледіти дві чи три постаті, що маячіли біля неї. Це здалося дивним, адже “Ілюзіон” зараз — порожня халупа, залишена на зиму напризволяще.

Катер гойднуло, і Рита, смаглявка з виразно окресленими, азіатськими рисами обличчя, поклала голову мені на плече. Судячи з усього, мій “альтер его” був з, нею у досить близьких стосунках. Майка, повновида блондинка з карими очима, котру літня засмага так і не зачепила, безжурно вдивлялась удалечінь. Навпроти, через прохід, сидів джентльменського виду сивуватий чоловік й іронічно позирав на нас крізь скельця окулярів.

З розмови з дівчатами я майже нічого не вивідав. Напевне, це було банальне скороминуче курортне знайомство, яке не полишає ніякого сліду, хіба що випадкові імена, телефони, адреси у записнику. Мабуть, Глінка був неабияким зальотником. Це я втямив з реакції дівчат на мою незвичну для них поведінку.

— Дивись на нього — як у воду опущений!

Джентльмен навпроти знову іронічно блиснув окулярами. Щось у ньому мене насторожувало. Безперечно, лого я бачу вперше. Може, і він був в “Ілюзіоні”. А може, й, ні. Моя підозріливість була зрозумілою. Я намагався проаналізувати, що ж зі мною трапилось і як це назвати. Придумував найнеймовірніші версії: трансплантація особистості (неповна), пересадка душ з часово-просторовими спотвореннями місцевого характеру, персонокрадство. Останнє видалося мені особливо ефектним, і я почав мстиво придумувати можливі покарання персонокрадіям, поки не схаменувся: навряд чи у юридичній практиці був прецедент моєму випадку.

Так чи інакше, але я перебував у тілесній оболонці незнайомого хлопця, мучився невідомістю і чужими рефлексами. Раптом нестерпно захотілося курити.

Джентльмен, певне, помітив це з моїх мимовільних рухів, бо запросив сісти біля нього. Берег уже наближався, до порту лишалося хвилин десять ходу.

— Що, від’їжджаєте? — Він пильно глянув мені у вічі.

частуючи сигаретою.

— Так, пора.

— Що ж, тоді ласкаво просимо до нас через рік. Зупинитесь у Франі, як завше?

Точно, він мене знає.

Співрозмовник несподівано взяв мене за плече і почав щось нащупувати. Я скривився.

— Що, досі болить?

— Аз якої біди йому боліти?

— Після вивиху минуло десь місяць з гаком, чи не так? Я ж тоді вам руку вправляв. Ви що, забули? — Він змовницьки підморгнув і засміявся.

Отже, цей, очевидно, лікар, знає мене давно. Варто спробувати дещо у нього випитати.

— Лікарю, тут зі мною скоїлся щось дивне. Вам не доводилося бувати в літньому кінотеатрі… “Ілюзіон”?

— Ні, а що? Тут на кожному кроці — то кіно, то танці. Він, певне, чекав від мене веселенької розповіді.

— Там, лікарю, — провадив я далі, дивлячись йому у вічі, — відбуваються жахливі речі. Там підміняють людей, безкарно тасують ними у просторі й часі.

У лікаря повільно згасала усмішка. Тепер він дивився на мене з іншим, як мені здалося, професійним інтересом.

— …Одружитися вам треба… Негоже кращі літа розмінювати на тимчасові знайомства, — кивнув він у бік дівчат.

Лікар, напевне, сприйняв мою розповідь за химерну маячню гульвіси, котрий трішки звихнувся на своїх походеньках.

Катер причалив. Подали трап. Лікар підвівся, зняв плаща зі спинки. Ще раз турботливо помацав моє плече.

— Так не годиться. Не личить вам, — наголосив на слові “вам”, — вдавати з себе того, ким ви насправді не є. Подумайте над цим.

Він прощально підняв капелюха і статечно рушив до трапа. Я спантеличено дивився йому вслід.

Майка і Рита знову ескортували мене по набережній. Біля входу до парку я ще раз побачив лікаря. Коли ми порівнялися, він ледь помітно змахнув ціпком, промовисто глянув на мене і щез за колонами входу.

Лише в поїзді, коли дівчата заснули, а я вже. вкотре силкувався відшукати якусь логіку в. моїй абсурдній ситуації, у пам’яті раптом сплив той помах ціпка. Точнісінько так робив старенький дворецький з фільму “Перше кохання”, який я дивився того злощасного вечора в “Ілюзіоні”.

IIІ. СОЦМІСТЕЧКО

Зійти у Соцмістечку я вирішив неспроста. Як з’ясувалося з розмови з Майкою, тут мешкав загадковий Валентин Глінка. Я вже мав тверду підозру, що там, в “Ілюзіоні”, без нього не обійшлося.

Хоч як дивно, але в містечку я з першої ж миті почував себе так упевнено, наче це було моє рідне місто. Не розпитуючи нікого, одразу знайшов потрібний мені автобус, знаючи, до якої зупинки треба їхати.

Світало, високі копри і все довкола заливало рожевувате світло. Величезний гірничо-збагачувальний комбінат гримотів поряд, на зубах відчувалося характерне поскрипування. Троє хлопців увійшли в автобус і кивнули мені, як знайомому.

Ось і мій будинок у ряду бетонних блоків. Не роздумуючи, вибіг на третій поверх, упевнений, що моя кімната саме тут, дістав з валізи ключа. За спиною хтось привітався, але від хвилювання я навіть не відповів. Замок легко відкрився.

Кімната була незатишною і неприбраною — звичайний парубоцький барліг. Не роздягаючись, я вмостився у великому потертому кріслі. Ніби збирався когось почекати, поки не схаменувся — адже я тут господар.

Дивно: хоча пам’ять і звички Глінки на кожному кроці давали про себе знати, водночас я чітко контролював ситуацію. Розглядав кімнату очима стороннього, який уперше зайшов сюди, а почувався так, наче прожив тут не один рік.

Згадав про душову в кінці коридора. Став під тугі цівки води. У сусідній кабіні теж хтось хлюпався. Я побачив дебелого чорнявого парубка і пригадав, що звати його… Борисом, так, здається, Борисом. Він, широко усміхаючись, дивився на мене.

— Валька приїхав! Привіт, баламуте! Ти чого такий набурмосений? Нагрішив, мабуть? А я — на зміну. Увечері зайду. Підемо на Верхній, відзначимо твоє повернення.

Тобі коли. на роботу?

— П’ятого, — відповів я без затримки.

— А, ще три дні.. Тоді бувай, до вечора! Я ліг на диван. Чужа кімната, чужа оболонка, чуже життя… Не минуло й кількох днів, як я починаю до цього звикати. А може, це життєлюбний характер Глінки в такий спосіб виявляв свою здатність до швидкої адаптації?.. Незчувся, як заснув, міцно, по-справжньому, уперше після “Ілюзіону”.

…У вечірніх сутінках наді мною схилився Борис. Я прокидався повільно, моє “я” знову роздвоювалось.

— Вставай, старий, бо все царство небесне проспиш. Одягайся!

Коли ми вже виходили, Борис згадав:

— А ключ від гаража? Ключ від гаража. Але ж я не вмію водити! Треба якось викручуватись.

— Слухай, Борисе, ми ж там вип’ємо!

— Ну й що? Заночуєш у Віри. — Сміючись, він виштовхнув мене з кімнати.

“Свій” гараж я знайшов зразу. Відчинив дверцята автомобіля, сів за кермо, досить впевнено завів машину і виїхав на подвір’я. Автоматика чужої пам’яті спрацьовувала бездоганно.

По дорозі їхав обережно, не піддаючись імпульсам Глінки піддати газу. “Як на похорон”, — іронічно зауважив Борис. Я ще не до кінця вірив у своє вміння водити, й тому був напружений і зосереджений.

— Поворот не проґав.

Борис перестав жартувати і час від часу кидав нацмене насторожені погляди. Що ж, усе логічно. Моя поведінка мусила вселити в нього певну підозру.

Як я і сподівався, пам’ять послужливо підказала мені поворот, а біля одного з котеджів нога рефлекторно натиснула на гальма. Приїхали.

…Вечірку пам’ятав туманно. Шум, гамір, мішанина незнайомих і водночас знайомих облич, гучна музика, дружні обійми, поцілунки. Того вечора я, тобто Валентин Глінка, мабуть, веселився як ніколи, бо безперестану сипав жартами, анекдотами, співав, танцював.

…У напівтемній вітальні хтось бренькає на піаніно. Я з новою знайомою сиджу біля вікна. Її теж звуть Оленою. Популярне ім’я.

— Знаєш, Оленко, — звертаюсь я до дівчини, — я звик до порожнечі. Порожнеча не така вже порожня. Глянь-но у вікно. Все, що ти бачиш там, — безмежні простори порожнечі, яка незбагненна. Але…

Бачу Бориса, він когось вишукує очима серед пар, що тупцюють у танці. Мабуть, мене. Щезає.

— Але у цієї порожнечі дивовижні властивості, — веду я далі. — Типова галактика дуже схожа на завихрення, які виникають у склянці чаю, коли в ній покрутити ложечкою…

Навіщо все це базікання? Але мені так хочеться виговоритись.

— Завихрення вакууму породжує матерію! Зірки утворюються з вакууму, як пухирці в рідині. Матерія — це розрідження порожнечі.

Дівчина мовчить, таємниче усміхаючись.

— Так ось, Оленко, чи можлива така річ, як інертність порожнечі? Інерцоїд…

Її посмішка мене насторожує. Я замовкаю.

— У макросвіті діють зовсім інші закони, — нарешті озивається вона. — Так мене у школі вчили. Не знаю, чи доречно порівнювати вихор у склянці з галактикою. В принципі.

Ні, вона не така вже дурненька, до того ж підозріло добре знається на речах, протипоказаних гарненьким дівчатам. Тепер мене вже важко зупинити.

— Матерії немає звідки братися. Є лише порожнеча, тобто вакуум, як носій генів матерії. Фундаментальні ж дослідження вакууму тільки розпочинаються.

— Облишимо це, давай краще потанцюємо.

І справді, нехай горить вогнем цей інерцоїд вакууму. Сумнівна розробка, від якої відгонить чортівнею і псевдонаукою. Чи я мало від нього натерпівся?.. Боюся, що химерна пригода з “Ілюзіоном” теж пов’язана з ним.

Удосвіта, коли в домі ще всі спали, до мене зайшла Віра. Це моя двоюрідна сестра, про що я довідався ще звечора.

— Послухай, Валентине, що це з тобою скоїлось? — занепокоєно запитала вона.

— А хіба що?.. — ухиляюсь від відповіді.

— Не крути. Ти якийсь невпізнанний. Закохався, чи що?

— Невже я схожий на закоханого?

— Тоді навіщо дівчині баки забивав? Молов різні небилиці. Ну, гаразд, увечері побалакаємо.

Віра пішла. Як же мені тепер поводитись? Треба визначити лінію поведінки хоча б на найближчий час. По-перше, годі імітувати Глінку, у змові проти мене він не замішаний. Тим паче що на заводі він у пошані, і мені його не замінити. Мій власний висновок, що Глінка здатен лише на банальні витівки й примітивне спілкування, луснув, як мильна булька. Не такий він уже й простий, як видалося на перший погляд. І люблять його не лише за життєрадісну вдачу. Спортсмен, кращий оператор стану, автор дванадцяти свідоцтв на винаходи — ось хто такий справжній Глінка. От тільки де його шукати? За логікою, він має бути в моїй тілесній оболонці й робити те, що я, — шукати себе. А може, в цьому й весь фокус, щоб примусити шукати його? Тоді я робитиму інакше. Треба хоч під землею, а знайти тих вівісекторів від “Ілюзіону”. Це — по-друге. Й останнє — Олена… Де вона?

Я рішуче відкинув ковдру. Сьогодні ж рушаю додому!

Рідне місто зустріло мене непривітно. Ще на вокзалі обдало холодним дощем, відшмагало вітром і кинуло у вировисько міського транспорту.

У череві автобуса все спресовано до краю. Впівоберта до мене стояла вродлива пишноволоса дівчина. Але не вона привернула мою увагу. За красунею, мало не рвучи держаки, повиснув огрядний чоловік. Від напруги й тисняви його верхня губа і почервонілий лоб зросилися потом. Я мало не скрикнув — це був адміністратор “Ілюзіону”!

Протиснувшись на кілька сантиметрів уперед, я торкнув його за плече і тихо промовив:

— Ви були адміністратором “Ілюзіону”?

— Був, а що? — насупився товстун.

— Річ у тім… — затнувсь я на мить, — що і я там був.

— Мало хто там був. Популярне видовище, — іронічно гмукнув він.

— Надзвичайно, — ніби не помічаючи його іронії, притакнув я. — Але мова не про те. Там зі мною скоїлася дивна пригода. Я вийшов звідти зовсім іншою людиною.

— Що ж тут дивного? Мистецтво — велика сила!

Він явно глузував. Все в мені збурилося, давався взнаки Глінчин норов, але я пригамував його. Вчинити скандал було не в моїх інтересах, тому я вів далі спокійніше:

— Одне слово, вийшло так, що під час сеансу мене підмінили. Зараз я інший.

— Ага! Лено, там більше нікого не було з такими порушеннями психіки? — несподівано звернувся він до пишноволосої красуні.

Мене як блискавкою вдарило. Ще одне Олена! Отже — це одна компанія, вони заодно і все зна ють. Красуня вдавано співчутливо хитнула головою.

— Треба ж таке! Вкрали його у нього, і де він колиш ній тепер, невідомо.

— Буває, — усміхнувся адміністратор.

Тут уже я не витримав. Розштовхавши пасажирів, міцно взяв товстуна за барки.

— Ось що я вам скажу: все ви чудово знаєте. Ви з однієї зграї. І той із Тюріна теж. Рано чи пізно дізнаюсь, навіщо ви це зробили. А зараз здам, куди слід, або… просто наб’ю пику.

— Спокійніше, спокійніше, — примирливо мовив товстун і, несподівано спритно крутнувшись на місці, вхопив свою супутницю за руку й рвонувся до дверей.

Я кинувся за ним, проте стулки дверей автобуса, який саме рушав із зупинки, зачинилися перед самісіньким моїм носом.

IV. РІК ТОМУ…

Олена, як завжди, з’явилася несподівано.

— Давно чекаєш?

— Сто років.

Вона подалася до мене, і я відчув тепло її тіла з-під розстебнутого пальта.

— Від тебе пахне аптекою.

— Отакої! — Вона розсміялася. — Скажеш мені про це років через сорок…

— Ні, це комплімент. У дитинстві аптека на нашій вулиці здавалася мені найпривабливішим місцем на світі. Від неї віяло запахом таємниці.

— А для мене таємницею були горища й дахи. До тринадцяти років не злазила з них.

Прохідними дворами ми вибралися на знайому безлюдну вулицю, що закінчувалася безлистим темним парком.

— Десь тут, — показав я на гущавину голих стовбурів, — ми сиділи тоді… пам’ятаєш?

Вона ствердно кивнула. Назустріч нам з бічної алеї вийшла жінка в оранжевому пальті. Вона котила дитячу коляску. Я довго вдивлявся у цей язичок полум’я, що миготів серед сірих дерев.

— Сядемо? — Олена показала на вимиту затяжними осінніми дощами лаву з вмерзлим у заглибинах прозорим льодком.

— А тобі не холодно?

— Ні, — її бив легенький дрож. — Сідай, мені хочеться побути тут. Андрійку, що ти зібрався робити?

— Піду до Свічні.

— Яз тобою. Хочу тобі допомогти.

— Це моя справа, тут допомогти неможливо.

— Даремно ти так. Я знаю, що кажу.

У її словах вгадувався якийсь підтекст. А може, самовпевненість закоханої жінки, яка переконана, що їй під силу розібратися в усіх чоловічих справах.

— Гаразд, ось мої наміри. Я скажу твоєму унікально логічному Свічні, що розпрощався з інерцоїдами й подібними псевдоідеями. Зокрема, з вакуумом. Попрошу якусь ґрунтовну тему з перспективою реального впровадження, наприклад: “Гідродинаміка рідкого середовища у сучасних автоматичних передачах”. Мені набридли примарні гіпотези. Я пересвідчився, що змарнував час на дурниці. На розв’язання задач, на яких уже поламали зуби не такі мудреці.

— Говори, говори, — Олена нетерпляче повела плечем.

— Розумієш, спочатку кожен вважає, що треба братися лише за фундаментальні завдання. Приміром, кожному астрофізикові-початківцю хочеться переглянути другий закон термодинаміки на підставі останніх даних радіоастрономії. Вічний двигун, просторово-часова єдність, причинно-наслідкова залежність, одне слово, маса усталених речей, які кортить перевірити. Адже скидати ідолів завжди приємне… І мене тоді спокусила ця проблема — природа усього нинішнього. Хоча я весь час думав, що це якась грандіозна містифікація. Воно невловиме — це нинішнє: тільки-но виникнувши із неіснуючого майбутнього, воно одразу стає минулим.

— Тому ти й почав займатися інерцією континіуму?

— Так, я хотів експериментально переконатись у реальності становлення часу. Якщо це реальне явище, то йому мають бути властиві спільні ознаки. Прискорення, уповільнення, певна інертність процесу. Інертність — це всесвітня властивість.

— Отже, — Олена усміхнулася, — твій інерцоїд — щось на зразок машини часу?

— Ні, він має виявити наявність часу.

Вона здивовано глянула на мене:

— Як це?

— Бо є теоретики, котрі взагалі сумніваються в існуванні феномена часу.

— Гаразд, що ще ти скажеш Свічні?

— Скажу, що розкаююсь у своїх помилках, що тепер він може покластися на мене як на розсудливого, тверезого працівника. Я повертаюсь у русло нормального наукового пошуку, у світ маленьких проблем і нескладних завдань. Віднині я — надійний гвинтик великого механізму науки.

Олена здригнулася.

— Ти вирішив це остаточно?

— Так, я довго думав над цим,

— Гаразд, тоді підемо, — сказала вона тихо.

Залитий білим світлом великих ліхтарів, парк здавався геть вимерлим. Олена підвелася з лави. Я глянув на неї — її обличчя було бліде, безбарвне, якесь ніби чуже.

— Отак я думаю розправитись із самим собою.

— І зі мною теж…

“Чому вона так близько до серця взяла мої дурні проблеми? Хіба не досить того, що ми разом і так буде завжди? — думав я тоді. — Треба вибити з голови всю цю маячню і зажити нормально”.

Ми повільно брели парковими доріжками, поки Олена раптом не зупинилась і не вигукнула майже розпачливо:

— Ти зраджуєш самого себе. Інерцоїд — твоя робота. Ніхто, крім тебе, нею не займатиметься. Ти мусиш її закінчити, — і круто повернувшись, рушила до виходу.

Вона була явно чимось засмучена, пригнічена. Не хотілося залишати її в такому настрої.

— Я проведу тебе.

— Не варто, тут близько. Завтра зустрінемося.

— Гаразд. Я зателефоную о четвертій.

— Добре, — погодилась байдуже.

На прощання мляво махнула рукою у жовтій рукавичці і, не обертаючись, пішла, довгим, слабо освітленим тунелем Лермонтовської. Її постать скоро розчинилась у сніговій завірюсі, яка зненацька впала на наше місто.

V. ТОЙ

Радіо пікнуло кілька разів і безповоротно відрізало частину часу, яка передувала сигналу. Частина ця простягалась у минуле до Нуль-пункту. У момент Нуль-пункту. часу не існувало.

Я перевернувся на спину. Тепер треба зібрати з усіх частин тіла маленькі порції волі в один імпульс, який мав зірвати, мене з ліжка, кинути у зарядку, засунути під душ, одягнути й виштовхнути під похмуре осіннє небо.

Цікаво, як складеться сьогоднішній день? Буде побачення з Оленою. Близько восьмої вона прийде під навісу “Рампи”, як завжди спізнившись. Але це ввечері. А зараз, через півгодини, на мене чекав затхлий вестибюль технологічного корпусу з мішаниною найрізноманітніших запахів. Я пройду під трубами з латаами розтерзаної ізоляції”. Побачу жовтооку красуню Агату — кицьку, яку ми інарекли так на честь королеви детективу за вміння добратися до наших харчів, де б їх не ховали. Потім — два прогони сходів у ліпних орнаментах часів архітектурних надмірностей, темний високий коридор. Несподівано відчиняться: двері зава, і назустріч мені вийде Фляк з похмурим і невиспаним обличчям. Ні мене, ні Фляка не втішить ця зустріч. Але він візьме мене за лікоть, і ми відійдемо у куток до старої сушильної шафи — місця усіх конфіденційних балачок. Мимо нас процокають каблуками Лілечка, Клавочка і Міра — схожі одна на одну, наче три сестри, лаборантки Федченка.

Розмова буде такою:

— Ну як, Андрійку?

— Без змін, Юхиме Михайловичу.

Пауза. З операторської долине регіт Ісаєва, вийде у синьому халаті Павло.

— Я запитую, бо пора фінішувати.

— Знаю.

— Мають же бути якісь результати. Позитивні, негативні… Ти знаєш, пробити твій інерцоїд — річ нелегка. Пригадуєш, як я вмовляв Свічню? Але я цього добився, бо знаю — ти світла голова, новатор. Я в тебе вірив і зараз вірю. Але потрібен результат.

— Юхиме Михайловичу, проблема настільки глибока, що я тільки визначаю її контури. А як буде далі — рано гадати.

Махну рукою і спробую піти. Але Фляк так просто не відчепиться.

— Мені, Андрію, перед ученою радою звїтуватися треба. Щороку, — це вже з металевими нотками у голосі.

— Тоді ми продемонструємо весь отой мотлох, який щодня вимітають із нашої кімнати. Журнал спостережень заповнений до кінця. Можете доповісти, що робота зараз у стадії повної невизначеності.

Фляк роздратовано відмахнеться, мовляв, так ніхто не рапортує. А коли я нарешті вирву свого ліктя з його чіпких рук, він кине мені вслід категорично офіційно:

— Ось що, Андрію Олександровичу, матеріали для звіту покладіть мені на стіл до тридцятого. І не пізніше!

Я зайду в лабораторію. Ніл копирсатиметься викруткою у поламаному самописці. Санькін настроюватиме гіроскоп. На сьогодні тридцять вісім вимірів, точно за графіком. Наука у нас планова… Пронизливо вищатиме циліндр, в магнітній пастці якого обертатиметься порожнеча. Вкотре подумки відзначу, що зовні все це дуже скидається на шарлатанство. А далі монотонна робота: дослід, результат, порівняння. Виміри, виміри, виміри… О шостій я відкладу ручку, втуплюся в аркуш паперу й думатиму про те, що треба нарешті розпрощатися з цією авантюрою — моїм інерцоїдом.

Та все склалося зовсім не так. Може, це передбачення годилося б для іншого дня. А сьогодні, ледве переступивши інститутський поріг, я отримав вказівку їхати в Тюріно, куди привезли апаратуру по нашій темі. Ми з Юрою й похмурим водієм нашого інститутського рафика влетіли на привокзальну площу невеликого райцентру, де на нас чекав чоловік, який супроводжував вантаж. Називатиму його той.

Той кивнув нам, але підходити не спішив. Це був смаглявий молодик, високий і міцний. Тримався спокійно, впевнено. Докуривши сигарету, він мовчки сів поруч з водієм, коротко командуючи: ліворуч, прямо… Рафик підкотив до воріт обшарпаного пакгаузу.

— Приїхали, — сказав той. Витягнув накладну, розписався і віддав водієві. — Запитайте Полякова й одержіть вантаж.

Коли водій з Юрою пішли, той повернувся до мене, ніби навмисне чекав, щоб залишитися віч-на-віч.

— Апаратура для гравіметрії.

— Так.

— Комплект для вимірювання інерційної маси.

— Звідки вам це відомо?

— Хоча б з переліку у накладній.

Я не сподівався, що вантаж супроводжуватиме такий ерудит. Той вів далі:

— Усе перевірено добре, крім імпульсного годинника. Продукція іншого заводу.

— Ми їх не замовляли.

— Знадобиться, — сказав той упевнено. — Без нього інерцоїд неможливий.

— У вас що, хтось працює в цьому напрямку?

Той відповів заперечливо. Від решти запитань просто відмахнувся. Незважаючи на це, він справляв враження людини, особисто зацікавленої у нашій роботі.

— Тепер ви маєте довести її до кінця. Зичу успіху.

Його категоричність зачепила мене. Хто він такий, власне?

— А вам що до цього? — запитав я досить грубо. — Інерцоїд, знаєте, моя тема.

— Знаю, — той знову ошелешив мене.

— …так ось, завершити її чи кинути — це моя справа. Наскільки я знаю, ніхто в країні не працює в цьому напрямку. Ніхто уявлення не має, як до цього підступитись. А може, я помилився, вибравши цю тему!

— Не кричіть, чого ви розійшлись.

Водій і Юра були вже тут, здивовано прислухаючись до нашої суперечки. Рафик розвернувся і рушив до готелю. Той акуратно, намагаючись не забруднити свою рожево-зелену куртку об заляпаний багнюкою борт машини, вийшов і жестом попросив, щоб я відкрив віконце. Це мене здивувало, адже тільки-но ми майже посварилися.

— Знаєте що, — той явно намагався говорити спокійно, — забудьте про всілякі дурниці, що заважають вам займатися своєю справою. Треба закінчити роботу. Так буде краще і для вас… і для всіх.

Той ще раз кивнув мені і попрямував до входу в готель. Я спантеличено дивився йому вслід.

Отак складались обставини в минулому році. До вирішальної зустрічі із Свічнего лишалося менше ніж місяць, а до “Ілюзіону” було ще ой як далеко. Бездоріжжя й роздоріжжя — ось що було в тому листопаді.

VI. РОЗДУМИ ПІД НОВИЙ РІК

Студений вітер немилосердно рвав пальто, сік обличчя колючою крупою. Хтось хутко пробіг з ялинкою, сповитою, ніби впіймана русалка. Через якусь годину вона розпуститься у фантастичну диво-казку і поверне нас у далеке дитинство. Але я скептик і знаю, що невдовзі у міських дворах запалахкотять кострища з цих уже обідраних красунь. Казку неможливо вберегти, немає їй місця у нашій реальності.

І все ж — іти чи не йти? А може, в цю ніч, на межі двох років, варто побути наодинці з собою? Чи не час, як то кажуть, підбити підсумки, подумати, як жити далі в моєму новому становищі? Бо минуле — суцільне банкрутство. А що попереду — теж неясно.

Чи піти до Іваницьких? Буде Новий рік з телевізором, тостами… Буде свято, жарти, сміх, бенгальські вогні і… ніяких підсумків. Нормальне, розмірене життя.

До нього я вже почав звикати з того часу, коли в образі Глінки потрапив на роботу до Руденка. Щоправда, попервах вражала непотрібність того, чим займався цей спокійний, якийсь ніби сонний колектив. Теми з вимученими назвами, щось на зразок “Покажчик активності літосфери і яйценосність легорнів” чи “Коливання рівня світового океану і поширення кобальтових солей”, чомусь аж ніяк не заважали існувати цілому штату нероб.

Потрапив я до цієї компанії через безвихідь. Повернутися до Фляка, ясна річ, і мови не могло бути. Хто ж нормальний слухатиме патякання якогось божевільного про те, що він, бачте, ваш нещасний працівник, якому лихі люди поміняли подобу. Експериментатори з “Ілюзіону” все добре виважили. Їх ніхто ніколи не зможе викрити, їм нічого боятися. Мені лишалося тільки одне, — будь-що розшукати їх.

Я найняв кімнату неподалік від вокзалу. Все моє добро — книги, записи, слайди — лишилося в Олени, бо до неї я перебрався зразу ж, коли ми вирішили одружитись. А наша поїздка до моря — то була справжня весільна подорож.

Найбільше, чого бракувало в моєму нинішньому становищі — це хоч трохи розумної, цілеспрямованої енергійної діяльності. Якщо у Фляка робота й здавалася трохи ефемерною, то у Руденка її взагалі не було. Чоловіки тут постійно товклися на східцях, до отупіння пережовуючи старі анекдоти й футбольно-хокейні новини, жінки були зайняті в’язанням, викрійками та інтригами. Затхлий, рутинний світ.

Як же я докотився до такого життя, опинився в цьому болоті?! Зрікся мети, зневірився у мрії. Ні, не “Ілюзіон” змінив мене. Ще з тієї розмови з Оленою у парку я обмірковував відступництво. Цю підленьку думку почав виношувати ще тоді, коли зрозумів: тягар не по мені, я можу зламатися.

…Зимовий вітер люто шмагав мене. Я досі нерішуче стояв біля виходу з магазину. Невже дамся засмоктати баговинню бездумного існування? І вечори в Іваницьких будуть єдиною втіхою серед сірих, нудних днів? Невже я більше нічого не можу, нічого не вартий?

Розбирали злість і розпач. Мабуть, я лайнувся вголос, бо якийсь чоловік, судячи з усього п’яничка, що стояв неподалік, раптом здригнувся і подався вперед. Напевне, вирішив, що матиме дружка в новорічну ніч. Нас було лише двоє: продавці вже лаштувалися зачиняти.

Пакет з новорічними подарунками у руці нагадував, що треба рушати. То тут, то там вікна спалахували різнокольоровими вогнями ялинок. Вулиця поволі безлюдніла. До Іваницьких ще встигну. Серед моїх нових знайомих їх можна було терпіти. До того ж Неля Іваницька працювала вентральній технічній бібліотеці, що було мені на руку, бо з недавніх пір я все-таки зважився повернутися до інерцоїда. Вечорами відновлював у пам’яті деталі, аналізував. Зрозумів, що без цього не можу. Я не ховався ні від кого, з ким знався в минулому житті, — вони б однаково нічого не запідозрили. Зі своїм лихом не ділився ні з ким. Зрештою, це було б просто смішно. Звикав, що відтепер в усьому мушу покладатися на самого себе. Філіал Руденка був в іншому районі міста, але кілька, разів я зустрічав на вулиці Ніла, Сенькіна, інших. Якось побачив у машині вічно насупленого Фляка, а зовсім недавно Олену. Вона пройшла мимо, чимось заклопотана. Глянула на мене байдуже, як і мало бути.

Дивно, але й у мені теж нічого не ворухнулось. Я майже не думав про неї. Натомість з’явилися порожнеча, самотність і спустошеність. Можливо, саме це змусило мене знову повернутися до інерцоїда.

Я ще раз пройшовся біля виходу з магазину. Гарне місце вибрав для спогадів — нічого й казати. П’яничка, не втрачаючи надії, зиркав на мене.

Годі, вирішено! До Іваницьких я не піду, хоча саме сьогодні вони мали демонструвати альбом Хокусаї. Хай без мене… До них я ще навідаюсь, може, й докину свого словечка у їхні безконечні й дилетантські розмови про прекрасне. Але сьогодні мені ліпше буде в моїй маленькій конурці на третьому поверсі, де на столі лежать списані й чисті аркуші паперу, маленький калькулятор і книги з технічної бібліотеки. Відступник не має права на свято. Треба спокутувати свою провину.

— Правильно, синку! — почулося несподівано. Чоловік, якого я спершу сприйняв за п’яничку, доброзичливо дивився на мене: — З Новим роком тебе, і розійдемось по домівках, до своїх справ!

Він повернувся і пішов твердою ходою спокійної ділової людини. Отже, я помилився. А може, він заодно з тими експериментаторами, які ввижалися мені мало не на кожному кроці? І все-таки його слова якось зігріли, підбадьорили мене. До під’їзду я ступив в останні передноворічні хвилини: над містом стояв передзвін курантів, і з їх останнім ударом у небо злетіли дві яскраво-червоні ракети.

VII. КЕРН

Мене лихоманило. Кидало то в піт, то в холод. Тіло наче хтось натирав шорсткою, мокрою рукавицею.

Вранці я ледве доплентався до дверей кімнати господині квартири, та потім згадав, що вона поїхала до доньки у Київ. З передпокою зателефонував Руденку. Трубка на дотик ніби гумова. Потім — у поліклініку. У відповідь чулися безнадійні короткі гудки, — все місто звалив непоборний заморський грип. Я поклав трубку й почовгав до ліжка.

Мабуть, хвороба таки міцно мене вхопила, бо за хвилю, заплющивши очі й задрімавши, я відчув, що в кімнаті хтось є.

На стільці біля мого столу сидів той і щось швидко писав, час від часу позираючи на мене.

— Андрій Паєв?

— Так, — відповів я, ніскільки не дивуючись.

Жар і дрімота долали мене.

— Вік?

— Тридцять один…

— Рід занять?

— Виношую ідеї…

Той старанно записав і оком не змигнувши.

— Об’єкт досліджень?

— Ніщо…

— Результати?

— Відповідні…

— Наміри?

— Ті самі. Я завершу роботу. Треба лише…

Той перебив мене: “Це добре, але тепер слід зайнятися вами”, — і, підвівшись, підійшов до дзеркальної шафи, що стояла біля дверей.

У дзеркалі я впізнав колишнього себе, яким був до метаморфози в “Ілюзіоні”. У дзеркало я дивився на того… Якимось дивом я набув здатності бачити з двох місць одразу— з ліжка, на якому лежав, і з дзеркала. “Марення”, — майнуло у свідомості, і я знесилено заплющив повіки. Тепер дивився тільки “дзеркальний” я. Пелена дрімоти застилала мені мозок. Щоб розвіятись, я виглянув у вікно: там, унизу, діловито котив густий потік машин. Дивно, але Паєв не спав і спав водночас.

Той уже стояв біля мене і спокійно спостерігав міську метушню, його місце за столом зайняв адміністратор з “Ілюзіону”. Насупившись, він заклопотано порпався в купі паперів, очевидно, переглядав записи.

— Чого було не взятися за щось матеріальне? Більшість так і робить: ядерна фізика, біоніка, космогонія — все це більш-менш конкретне… — невдоволено бурчав адміністратор. — І додав, ніби вибачаючись: — Та це не моя справа. Моя роль — організація і забезпечення пошуку. Визначати мету — справа Паєва.

І тут з’явилася Олена — всі в зборі. Я почувався на диво свіжим, бадьорим і легко підвівся з ліжка. “Порядок”, — подумали ми всі одночасно й усміхнулися, задоволені спільністю нашого мислення. Воно злилося воєдино, і ми одразу відчули, як гармонійно доповнюємо одне одного: аналітичне мислення адміністратора, чіткий, конкретний розум того, енергійний, “поліваріантний” мозок Глінки, дивний, скептичний, креативний інтелект Паєва і витончена, одухотворена свідомість Олени. Ми вп’ятьох, існуючи нарізно, створили могутнє кільце спільної свідомості, яка функціонувала синхронно, і здивовано, навіть із захватом дослухалися до цього приголомшливого відчуття…

І — стоп. Я знову сам у темній кімнаті: в срібній ложечці таблетка етазолу, вода злегка тремтить у склянці. Здається, я не такий уже й хворий, хоча…

— ….визначимо наші функції, — вів далі товстун-адміністратор. — Гадаю, ми всі однаково уявляємо нашу пентаду. Паєв — рушій нашого товариства. Він назвав себе ідеєносієм, і це цілком правильно. Врешті всі ми працюємо на Паєва. На тобі, Андрію, величезна відповідальність — вибір мети. І якщо ти вже взявся — ми всі з тобою!

Того звали Вадимом, це я визначив одразу. Між нами ще лишилася неприязнь від тієї першої розмови біля пакгаузу, але це вже був швидше антагонізм однодумців, які йдуть до спільної мети різними шляхами. Хто ж тут за старшого? Я насилу повернувся до стіни — вони всі четверо сиділи переді мною, дивлячись напружено й вимогливо. Стіни не було, був тьмяний кахельний коридор, що мертво відсвічував за їхніми спинами. Я заплющив очі.

— Він погано почуває себе, — сказала Олена.

Її прохолодна рука лягла мені на чоло. Спокійний Вадимів голос:

— Згадай, як ми всі спершу почували себе? Синтез свідомості — це вам не іграшка. Андрій — лідер, індивідуаліст, некомунікант. Ясно, що йому особливо кепсько в момент злиття п’ятірки.

…Настирлива маячня. Страхітлива, безглузда форма грипу з маніакіально точною темою розчинення у множинному розумі. Я знову спробував вибратися до передпокою, щоб додзвонитись у поліклініку.

— Перебої, — стривожився Глінка.

— Треба починати, — це вже адміністратор.

— Синтез є, але нестабільний. Не можна ризикувати. Цього ми добивалися майже рік. Андрію!

Це вже мені. Чи варто озиватися на голос фантома? Персонажа власного сну? Я розсміявся, та вони всі були такі зосереджені, ніби збиралися робити щось серйозне.

Адміністратор приготувався записувати.

— Як ти уявляєш продовження роботи?

— Необхідний глибокий вакуум. Дуже чистий. Вакуум, який зараз одержують у лабораторіях, — це газ, дуже розріджений, але газ… Тому експеримент не зовсім коректний…

— Через цей вакуум?

— Так. — Я говорив повільно, підшукуючи слова. — Якщо в моєму інерцоїді у вихорі поля й утворяться один-два штучних атоми… як же їх визначити серед решти? Адже там їх прірва…

Несподівано я знову відключився, чим страшенно всіх налякав, але швидко прийшов до тями.

— …всесвітнє розширення пояснюється появою речовини у надрах космосу. Водень виникає з порожнечі…

Якийсь час ми обмірковували гіпотезу. Кільце наших свідомостей знову зімкнулось, і я відчував себе єдиним у п’яти особах. А власне, чому в п’яти?

— Про це потім, — перервав звідкілясь мою думку адміністратор. — То що, спробуємо? Якщо на Землі такий вакуум неможливий…

Усі ми зрозуміли, що він мав на увазі. Наш колективний мозок напружився до краю. Олена зблідла. Глінка скреготнув зубами.

— Вірте у себе, — глухо мовив адміністратор. — Почали!

Здавалося, наче хтось підніс нам до очей схему привокзальних колій. Але ні, це не схема, з висоти пташиного польоту чітко видно малесенькі состави, що довгими гусеницями повзали далеко внизу, у морозному тумані.

— Далі!

Ми стали безтілесним згустком розуму, що проникнув у чорноту зоряної безодні. Над нами голубів гігантський серп Землі. Ми завмерли у цій; космічній тиші.

— Тут? — хрипко спитав адміністратор. Здалося, що і його залізна воля не витримує. — Чи не досить?

— Ні, — відповів я твердо. Я знайшов смугу Чумацького Шляху, роздвоєну і надзвичайно яскраву. — Треба стати над…

Вони все зрозуміли. Зорі щезли… Під нам. и у непроглядній далині висіла пласка хмара зоряного пилу, незбагненно величезна, з кошлатими спіральними рукавами, повними зірок і газу, які виходили із сліпучої, твердої кульки керна. Вдалині висів рій Магелланової хмари.

Це було дивовижно. Нас охопило невимовне торжество. Галактика лежала, мов млинець, — пласке завихрення порожнечі вісімдесят парсеків у діаметрі, повна зірок-пухирців.

— А як би побачити її в часі? — це я. Й тут же: — Вадиме, інтерпретатор — твоя черга!

І нерухомий диск ураз ожив. Він розкручувався під нами з величавою повільністю. Потягнулися рукави, розбухаючи масою розжарених зірок, за ними пливли безконечні смуги пилу, а керн, швидко обертаючись, став схожий на сяючу сферу.

— Керн… У ядрах галактик утворюються зорі… — Мені знову ставало погано, я відчував — вони тривожаться за мене, підтримують з усіх сил. — Керн, — повторив я.

І ми опинилися в сліпучому жерлі керна, у горнилі яскравих молодих сонць, які, обертаючись у ньому з неймовірною швидкістю, вистрілювали, вилітали з нього по евольвентах, по спіральних траєкторіях у тисячі світлових років завдовжки… Ми повільно рухалися вздовж осі керна, вивчаючи його, розуміли тепер, як у глибині, у переродженій всесвітнім обертанням порожнечі, утворюється струмінь речовини. Невичерпний струмінь речовини…

Простір, вакуум зараз, здавалося, без зусиль показували мені свою будову, свою змінену безмежним напруженням структуру, давали до рук ключ від таємниці перетворення простору в речовину. Та відчувалося, що всі ми вже вибиваємося з сил.

— Олено, пиши! — крикнув я. — Пиши! — Я вчепився руками за бильця ліжка, ніби це могло допомогти мені.

У цьому безмежному, вируючому соплі галактики, який метав довкруг розплавлений, щойно створений водень, неможливо було думати про щось інше; і все ж я відчував, як Олена з судомною поспішністю вхопила кулькову ручку.

— Швидше! — здавленим голосом попросив адміністратор, і було видно, яких неймовірних зусиль він докладає.

Я гарячково диктував. У мені з жахливою швидкістю народжувалась маса понять і формулювань, незнайомих термінів, абстрактних структур і дивних, неймовірних видовищ. Голова розколювалась від усього цього, я, очевидно, був усе-таки хворий…

— Швидше! — повторив пошепки адміністратор, і хоч ми допомагали йому, як могли, щоб протриматись ще мить у цьому прекрасному пеклі, ми знали — він більше не зможе…

Сонця з’являлися і роїлись у чорній прірві, що оберталась, і шалений вихор розкидав їх по безконечних спіралях галактики…

— Олено!

Та Олена й так фіксувала кожне моє слово, а Глінка допомагав їй, перетворюючи мою безглузду нерозбірливу скоромовку в точну, осмислену мову…

— Олено, швидше!

Гігантський світ погас, наче хтось блискавично висмикнув мене з неймовірної далини й шпурнув на ліжко — у скромному будинку, у звичайному великому місті, на рядовій планеті, Я задихався під легенькою ковдрою.

Непомітно підкрався вечір. Тонко бряжчав у буфеті посуд, у безлюдній квартирі мирно стрекотіло радіо. Я буквально доповз до кухні й випив води. У голові наче вистигала космічна топка. Відчинив кватирку, і студене повітря обдало мене чистою, здоровою прохолодою.

Треба викликати лікаря, ці фантастичні марення до добра не доведуть. Але в трубці знову лише часті гудки. Повісив її, і тієї ж миті задзвонив телефон.

— Слухаю.

— Андрію, як ти, Андрію?

— Хто це?…

— Олена. Ми щойно…

Я натиснув на важіль. Знову починається… Пошкутильгав до ліжка. Проходячи повз стіл, глипнув на стос списаних аркушів. Оленчиним почерком (і моїм водночас) косо й криво на них були записані якісь божевільні, немислимі формули. Я спробував розібратися в них — і не збагнув жодного слова! Мабуть, я був усе-таки дуже хворий…

VІІІ. НАД ПЕРЕХРЕСТЯМ

— Сюди, — показав Вадим на вхід до вбого прикрашеного цегляним орнаментом будинку.

Ми підійшли до нього з тилу. Подвір’я було оточене різними прибудовами, сараями, загиджене собаками. У кутку двору — імпровізований каток: двоє дівчаток у шубках мовчки гойдалися на гойдалці, звареній із труб.

Ми піднялися по сходах, захаращених усіляким мотлохом. Звідкілясь долинало цокання друкарської машинки.

Вадим спинився біля оббитих дерматином дверей і штовхнув їх. Біля входу я встиг помітити табличку — чорні літери під склом невиразно повідомляли про якийсь “центр”. З вузького коридорчика було видно кімнату з великим вікном, там сиділа молоденька друкарка й захоплено працювала, випнувши від старання губи. Коли ми проходили повз неї, вона підвела очі й усміхнулася мені, як давньому знайомому. Я не одразу впізнав у ній музу автобуса, Лену, чарівну всезнайку.

— Далі, — сказав Вадим.

Ми звернули у тупиковий коридор. Тут, у бічній темряві, горіла слабенька лампочка, на стінах висіли стенди. і Вадим смикнув за ручку останні двері й мовив з порога.

— Ми прийшли.

— Заходьте, — почулося у відповідь.

Знайомий голос. Адміністратор стояв в еркері напівкруглої кімнати, яка випуклістю виходила на перехрестя Демидівської і Другої Червоної — я одразу впізнав їх, хоча ракурс був незвичайний. Під вікном приткнувся старий двотумбовий стіл, з яким контрастувало новеньке крісло, що оберталося, кілька. стільців вишикувались під стіною. Там же — два новенькі стелажі, заповнені папками й книгами. Стоси нерозібраних книг і журналів під вікном, а ще — відчинений допотопний сейф з двоголовим орлом на внутрішньому боці дверцят.

— Сідайте, — запросив адміністратор.

Він був утомлений, заклопотаний, та, приймаючи мене, гостинно усміхався. Я не помилився — саме гостинно.

— Я не потрібен, Роберте Павловичу? — спитав Вадим уже з суміжної кімнати.

Вікон у цій кімнаті не було, і в напівтемряві можна було розгледіти нікелеві накладки на округлому емальованому барабані. Під ним лежала бухта синього нейлонового шланга, на ній — старий електронний калькулятор.

— Непорядок творення, — сказав адміністратор, простеживши за моїм поглядом. — Ми щойно перебралися сюди. Не хороми, звичайно, та на перших порах і це зійде.

Він задоволено роззирнувся. Колишні купецькі апартаменти, безліч разів перероблені для потреб нового життя, нагадували загнану шкапу, яка покірно чекає, чим же її нав’ючать цього разу.

— І звідси піде ваше велике починання.

— Саме звідси. — Адміністратор, очевидно, теж належав до племені оптимістів. — Чом би й ні? Згадайте, в якому сараї починали роботу подружжя Кюрі.

— Підходяща аналогія.

— Аналогія ця зобов’язує, маєте слушність. — Він сів у крісло й несподівано гостро глянув на мене: — Ну як, приємно знову стати собою? — Адміністратор зареготав, обертаючись разом із кріслом.

— А ви ж як гадали? Бували колись у чужій шкурі?

Товстун спохмурнів.

— Я з неї не вилажу, щоб ви знали. Моя кодова кличка у вас — “Адміністратор”, чи не так?

— Так.

— Відповідає дійсності. Бачте, я став керувати єдиним у країні центром по вивченню інтуїції. До речі, Вадим ознайомив вас із суттю справи, хоча б коротко?

Я розсміявся.

— Вадим — еталон стислості.

— Ясно. Він прекрасно знав, що я захочу зробити це сам. А як Руденки відреагували на його прихід?

— З підозрою.

— Не звертайте уваги, вам уже там не працювати. А тепер до діла. Ви вже знаєте своє місце в п’ятірці. У пентаді, як її гучно охрестили, ви — лідер. Але це не означає, що поза п’ятіркою ви щось надзвичайне. Найбільший потенціал інтуїції — у Олени…

Він пильно подивився на мене. Видно, знав про наші стосунки. Мені стало не по собі: не вельми приємно, коли про тебе знають майже все.

Він постукав пальцями по склу, зосередився.

— Вадим розповів вам про ККІ?

— Колективні кільця інтуїції? Так.

— А ви розшифрували свої записи?

— Це настільки вище від мого рівня, що працювати доведеться довго.

Адміністратор знову зареготав.

— Знову ви про своє! Кустар-одиночка, бачте, все ще нічого не збагнув… Розшифруємо спільними зусиллями. Тепер, слава богу, отримав офіційний статус. Це дає значні переваги, але й дещо сковує свободу дій… таких, як операція “Ілюзіон”.

— До того ж цілком протизаконних. З явним порушенням прав людини! — не витримав я.

— А як ви розумієте права особи?

— Право людини бути самим собою.

— Ну от, бачте, наші погляди цілком збігаються. А до моменту “Ілюзіону” ви готові були переродитися у чортзна-що. Як особистість.

— Звідки ви це взяли?

— Ваш перехід до Руденка, відмова від теми — вашої кровної праці, — це, щоб ви знали, був ваш крах… Інерцоїд поля, вакуум, як зворотний бік матеріальності, одне слово, такі роботи цілком у руслі вашого покликання. Це у нас перевірено на спеціальних тестах.

— Слід гадати, ви знаєте про мене більше, ніж я сам.

— Ми всі в п’ятірці достатньо знаємо одне одного, — кинув він примирливо.

Помовчали. Знизу, від перехрестя, долинав гул автомобілів, стрекотіла Оленина машинка.

— Одне слово, наша інтуїція збігається за всіма параметрами, утворюючи спільний арсенал інтуїції, так звану пентаду. Не подобається мені цей термін, та що вдієш… Зате рівень інтуїтивного проникнення підвищується не в п’ять разів, зважте, а значно більше… Особливо в момент збігу піків.

— ?..

— Оптимумів активності.

— Але ж інтуїтивне знання недостовірне!

— Дурниці! Ми уявлення не маємо, як воно народжується у нас, ми просто користуємося ним, і все. З недовірою, правда, з острахом, оскільки часом інтуїція підводить.

— От бачите.

— Але ж так само підводять експериментатора й недостатньо вивірені прилади. І відсутність навичок роботи з ними. Треба вивчати інтуїцію, може, навіть як багатообіцяючу функцію людського розуму.

Останні слова прозвучали з пафосом. Адміністратор підвівся, легенько потягнувся. Видно було, що він не звик засиджуватись за столом.

— Ми зібрали вже сім п’ятірок, — сказав він. — Робота копітка, виснажлива, зате результат втішає… Знімати дистанційно параметри психіки навчилися зовсім недавно. Тому й виникла ідея “Ілюзіону”. Під виглядом атракціону, видовища…

— Низькопробного, — перебив я його.

— …ми могли проводити свої дослідження з будь-ким із глядачів під час сеансу. Ваші параметри дала нам Олена…

“Коли ж це? А-а, згадав! Ще у Фляка… Справді… вона привела мене до своїх церебральників, наче жартома клеїла датчики на лобі й таке інше… Отже, Олена…”

— І тоді ж ми вирішили продемонструвати вам небезпеку вашого переродження. Буквально дати вам змогу побувати в чужому обличчі. Чули щось про параперсоналізм?

— Доводилося дещо. Лжевчення про переміщення душ?

— Не душ, а свідомостей. Так от, Глінка зголосився бути донором, Олена затягла вас до кінотеатру… А до цього ми півтора місяця обстежували глядачів. Кінотеатр — дуже зручне місце. Спробуйте-но змусити людину три години просидіти майже нерухомо, а в кіно вона на це приречена. Так от, про вас: зізнаюся, ми не розраховували на такий успіх. Ну, думали, триватиме день-два…

— А щоб вам, вівісектори! Ну, а зміщення в часі?

— Не в часі, а в свідомості. Якусь частину власного досвіду Глінки ви сприйняли блискавично, проживши два місяці його життям і тут же забули його повністю. Цей ефект ми ще недостатньо вивчили.

— Виходить, я перший піддослідний?

— Не заностесь, Андрію! Зрештою, першим був я… — Адміністратор пружною ходою крокував по кімнаті. — Тепер ви знаєте, що таке п’ятірка. Я, ви, Вадим, Олена, Валентин — єдине ціле за відповідних умов. Ми, як могли, намагалися очистити вашу справжність, аутентичність для контакту з нами, ми виривали вас із вашої власної омани, рятували від зради самого себе. Що ж, методи ризиковані, але тільки так можна було забезпечити успіх експерименту.

— Вадим казав, що ви майже не користуєтесь апаратурою.

— Коли п’ятірка “зібрана”, потреба в апаратурі відпадає. Будь-який інструментарій — всього-на-всього підсилювач досвіду, ми ж маємо справу зовсім з іншим… Те, що у нас є, — він кивнув на сусідню кімнату, — це лише індикатори психіки. Рівноміри, так би мовити. Вони аж ніяк не впливають на “зібраність” п’ятірки.

— Чому саме п’ятірки? І як відбувається це злиття?

— Чому п’ятірки — про це спитайте у природи-матінки. Не знаємо ще, це відкриття — попереду. Можливо, з допомогою тих самих інтуїтивних рейдів… А злиття інтуїцій відбувається без будь-якого містичного флеру: досить трьом з п’яти зосередити увагу на чомусь одному — і матимемо ефект. В оптимумі, зрозуміло. Двоє інших можуть тут же підключитися самі по собі.

— А ці троє… щось подібне можуть?

— Ви про наш рейд у керн? Звичайно, ні. Учотирьох трохи краще, але п’ятірка…

Він захоплено потер руки. Я ніяк не міг збагнути, подобається він мені чи я терпіти його не можу. Звичайно, він вгадав мої думки.

— Не має значення, як ви до мене ставитесь. Чи до Вадима. Це конструктивний антагонізм всередині цілого. Важливо інше — чи будете ви свідомо продовжувати працювати з нами.

В цю мить без стуку розчинилися двері, і в кімнату зайшов Валентин Глінка — в пальто, тірольському капелюсі, з портфелем. Зупинившись на порозі, дивився на мене, беззвучно сміючись. Я вивчав його, як недавнє власне відображення.

— Привіт, двійник! Ну, як я тобі? — Він усміхався, тряс мені руку, плескав по плечу. — Розумієте, Роберте Павловичу, приїхав до мене у Соцмістечко, влаштував вечірку, залицявся до моєї дівчини. Словом, розійшовся.

— Ти з машиною?

— Так.

— Тоді давай до мене додому, розвантажуйся. Поки що поживемо разом. І Андрія підкинь по дорозі.

— Гаразд. — Глінка широко всміхнувся і спитав: — То що, працюватимеш з нами?

Про це мав би запитати адміністратор, але Глінка випередив його. Я підвівся, підійшов до вікна. На перехресті скупчилися десятки машин, які йшли сюди на підйом з окружної дороги. Знайомі з дитинства вулиці були якісь незвичні й навіть трохи чужі. Мабуть, тепер я бачив їх по-новому. Незвичний для себе був і я сам після цієї розмови, після всього, що трапилось.

Значить, був рейд… Значить, кільце інтуїтивного розуму і справді вирвалося далеко за межі сьогоднішніх знань, і все, що сталося зі мною, — логічно пояснима дійсність.

Я обернувся.

— Не знаю, Валентине… Роберте Павловичу. Дайте подумати.

Та я вже знав, що погоджусь. І головне — бачив, що й вони знали й раділи.

IX. ЗИМОВИЙ ПЛЯЖ

Ми знову вдвох — на безлюдній косі пляжу. З сірого моря напливають холодні лютневі хмари, прозора хвиля розмірено шелестить у крижаній береговій кірці… Олена — у тій самій шубці, в якій я зустрів її тоді… Невдовзі звечоріє, ми самі на всьому узбережжі, серед пошматованих зимовими штормами кольорових навісів і грибків…

— Знаєш, — раптом сказала Олена, — весь цей час у мене було таке відчуття, ніби я зраджую тебе, щоб цього не зробив ти сам.

Скидалося на мелодраму. Я на мить засумнівався, чи розумно вчинив, приїхавши сюди, в цей край, який знемагав у чеканні далекого літа. Олена викликала мене телеграмою. Вона з трьома помічниками мала демонтувати решту нескладного обладнання “Ілюзіону”, хоч Роберт і не особливо за нього тримався.

— Не зробив… — повторив я машинально.

Олена йшла попереду вздовж самого краю крижаної води. Я ступав по жорсткій корі мерзлого піску.

— Чому ж ти одразу все не пояснила? Тоді, в парку… Ще рік тому?

Вона обернулась, ртутний відблиск холодних морських просторів лежав на її обличчі.

— Гадаєш… мені легко було тримати все це в собі? По-перше, Роберт, він суворо-пресуворо заборонив; звірив твою персональну установку з “прогностикою” — є там у нас така спеціальна машина, — і вона щоразу видавала негативний результат.

— Чортова “прогностика”!.. А по-друге?

— А по-друге, я знаю тебе краще за будь-яку “прогностику”. Тебе можна переконати лише таким чином… Діянням, ось яким.

Мабуть, так воно і є. З цим не можна не погодитись.

— І ти з самого початку була з ними?

— Так. З Робертом познайомилася ще студенткою — прийшов до нас на курс дуже цікавий дядечко, провів блискавичні дослідження над нами всіма, запропонував тести, зняв енцефалограму. Відібрав трьох, серед них була і я.

— Він весь час займався інтуїцією?

— Звичайно. Це його тема, так само, як твоя — інерцоїд. Саме тому він учепився за тебе. Роберт любить одержимих…

— “Ілюзіон” — служба покликання?.

— Не іронізуй, Андрію. У твоєму випадку це абсолютно точно. Роберт так і сказав: “Ми йдемо на це не лише тому, що ризикуємо втратити лідера, що пропадає унікальна наукова розробка…” Він запевняв, що йдеться про твою долю!

— Якось і сам дійшов би істини…

— Я бачила, як ти до неї доходив. І була готова на все, щоб ти став колишнім… Навіть якби довелося втратити тебе…

Слід гадати, що так і сталось. Я промовчав — не знаю, що казати в таких випадках. Ми поволі наближалися до вицвілого каркаса “Ілюзіону”, що бовванів удалині. Він скидався на викинутий хвилею корпус розбитої баржі.

— Сьогодні все відвезли, — сказала Олена.

— Що ж там усе-таки було? Вона всміхнулася.

— Звичайна апаратура, тепер уже серійна. Для знімання характеристик у трьохсот глядачів одразу. От і все. Та коли я привела тебе…

— Ну, ну!

— Поставили ще один блок, активний… каталізатор. Він стимулював контакт, інтуїтивний контакт. Але ти тоді… був не зовсім ти. Ти був дезорганізований, пригнічений, деформований як особистість. Некомунікант, як визначив Роберт.

— А хто ще знав про це? Я підозрював майже всіх.

— У курсі були Віра, лікар, чоловік, про якого ти подумав, що він п’яничка — тоді, перед святом, — і ще кілька наших, котрі супроводжували тебе по черзі. Ну й клопоту ти нам завдав!

Ми стояли під старим навісом із склопластику. Заходити всередину не хотілося.

— А синтез у п’ятірку для рейду?

— Це не важко було зробити, внутрішньо ти став майже колишнім, треба було лише вловити пік…

Я згадав керн. Досі не вірилося в це переживання.

— Та-а-к, засліплює… І все ж недостовірно.

Олена раптом штовхнула мене, жартома — як колись, у добрі часи.

— Після всього, що сталося, ти, мабуть, не довіряєш самому собі?

— Ще б пак! І головне — як у цьому переконати непосвячених? До того ж розшифровка моїх… наших з тобою записів посувається туго.

Олена колупнула носком чобітка мерзлу грудку піску.

— Тепер усе буде гаразд. Ми вже провадимо вісім розробок з найрізноманітніших тем, діапазон — від мікрокосмосу до живої праматерії. Залучаємо фахівців…

Зимові сутінки насувалися на узбережжя. Миттю, як лихоманка, налетів спогад про той вечір — осінній, холодний. Я згадав, що треба повернути піджак тій добросердній жінці, та як її тепер знайти? Невизначеність, цілковита невизначеність…

Олена пильно глянула на мене. Я знав, думок своїх від неї не приховати, адже ми з однієї п’ятірки. Вона несміливо взяла мене за руку…

— Слухай, Андрію. Бачиш цей пляж?

Я ковзнув поглядом по сіро-жовтому полю.

— Бачиш, який він: неприбраний, мертвий! Здається, царство вічного запустіння й холоднечі, яке ніколи вже не оживе. Але ж ти знаєш, не мине й трьох місяців…

І справді, не мине й трьох місяців, як вохристий пісок, окроплений травневими дощами, збере у своїй товщі тепло, сонячна зелень виграватиме у хвилях, і тисячі засмаглих тіл хлюпатимуться в лагідному прибої. Аж тепер я збагнув її задум: вона покликала мене сюди, щоб показати нижню точку відліку — зимовий пляж. Отже, Олена…

— Ну, звичайно! — скрикнула вона. — Весь цей час! День за днем — яка це була мука! І тепер, якщо ти мене простиш…

Вона уткнулася в мій шарф, здригаючись усім тілом. Я взяв її почервонілі від холоду руки й притулив до своїх розпашілих щік.

— Що, маленька? Гадаєш, можна все поновити? Адже стільки…

Вона підвела залите слізьми обличчя.

— Ні! Не треба нічого поновлювати. Нехай усе спочатку, усе заново, все-все!

У голому передгір’ї тьмяно світили жовті вогники Актуби, і чорна зимова хмара пливла посвітлілим небом на захід. Ми знали — її вже наздоганяв золотавий світанок…

ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

У пошуках Станки

У монотонне читання параграфів зрідка вривалися голоси з вулиці, випадковий шум; неподалік у зоопарку кричав павич, гул транспорту, ніби звукове тісто, піднімався над полуденним містом, проникав в усі щілини, в’язнув у вухах.

У помпезному залі суду нас було троє — я, суддя і Станка. Я дивився на Станку, наче вперше бачив її. Вона сиділа на високому табуреті перед столом судді, як біля стойки бару. Жовті сандалії на гладенькій засмаглій ступні, Синя парчева спідниця до п’ят скульптурно драпірувала повні щиколотки й стегна. Смужка смаглявої шкіри під короткою блузкою, облямованою шовковим шнуром… Як для розлучення — не зовсім підходяще. Та Станка ніколи не клопоталася тим, щоб одяг відповідав обставинам.

Далі. Округлі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся розсипалося по плечах — чорна лискуча хвиля, гребінь у ній — наче човен Хокусаї. У вухах крихітні сережки, стрімкий злет брів, заломлених біля скронь, чітка лінія губ і носа. Затемнені окуляри приховують очі, та я знаю їх, бо запам’ятав назавжди за ці три (майже три) роки щастя.

Суддя скінчив і хвильку, як годилося, помовчав. Останні його слова: “Ви вільні у своїх рішеннях, однак подумайте”. — “Мені думати нічого, я — проти, усіма фібрами душі проти”. Станка нетерпляче підвелася з табурета, навіть не глянувши у мій бік.

— Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб я більше не зустрічала цього чоловіка.

Я остовпів. Суддя співчутливо глянув на мене.

— Ваше рішення остаточне? — в його голосі відчувався заклик до примирення.

— Так, остаточне.

Видно, Станка приготувала цю фразу вже давно. А я чомусь ніяк не сподівався на такий кінець; ще місяць тому був певен, що все владнається, варто лише поговорити з нею… Найгірше, що я міг припустити, — це звичайне розлученая. Все-таки лишалися шанси зійтися в майбутньому.

Значить, остаточне! Свідомість мою наче обпекло крижаним струменем. Суддя тим часом торкнувся дзвіночка — цугом увійшли четверо свідків.

Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення — вища.

Станка круто повернулась і пішла. Мені щось казаля, можливо, навіть допомогли встати. Оговтавшись, збагнув, що сиджу в кімнатці, яка примикала до залу, намагаючись стримати рукою судорожне посмикування щоки.

Цього слід було сподіватись. До цього йшлося. Ми — різні. Насильно милим не будеш, та що ж робити, що тепер робити?

Неподалік від мене стояв чоловік у строгому брунатному мундирі. Він, очевидно, чека©, доки я отямлюсь. Чоловік підійшов до мене, співчутливо і водночас твердо поплескав по плечу.

— Бадьоріше, друже! Ви ж мужчина, чи не так? Не би перший, не ви й останній. А може, воно й краще для вас.

Він підморгнув мені, всміхнувся. “Судовий виконавець, — нарешті збагнув я. — Зараз він для мене, як кат”.

Чоловік тим часом розкрив папку і став перебирати якісь папери, формуляри.

— Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому, — почав він. — Ви знаєте, — на обличчі в нього ьаграла посмішка і тут же згасла, як зовсім недоречна, — у мене інтуїція на результат процесу. Я сказав собі: а що, Кесторе, тут пахне максимумом. Найрадикальніше розлучення, без права на апеляцію, з негайним виконанням. Отож, поки суд та діло, не завадить заздалегідь зібрати картограму для відповідача — і тобі зручніше, і йому не скніти в ізоляторі зайвих півмісяця. Ось вона, погляньте!

Він з тріумфом розклав на столі строкату схему. Я чув про ці схеми, та ніколи не гадав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поруч, його коротенький зміст все ще не доходив до мене. А виконавець продовжував:

— Погляньте сюди. За вироком, ми повинні забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають можливість зустрічі з вашою колишньою дружиною. У Кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Однак згідно з недавно прийнятою поправкою, він назвав її номер і дату, козирнувши професійною пам’яттю, — відповідач, як особа, що постраждала, може відмовитися від даного варіанту і випробувати інший. За цією поправкою, у його розпорядженні має бути не менше сорока інших реальностей. Тож нема чого нарікати.

Сорок варіантів! Блеф, усе це мене не цікавить. Мені потрібен лише єдиний — зі Станкою, та його мене якраз і позбавляють. Жінка має право вимагати цього, так вважав і я (до суду). Схема здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.

Нестор водив товстим пальцем по кольорових пунктирах.

— Ось це — ваша вихідна варіація. Вона тяглася б і далі у зашій реальності, коли б… хм… усе було гаразд. Аж до вашого природного кінця. Та Станка… — він запитально подивився на мене.

— Гайдук.

— От-от, тепер її слід іменувати дівочим прізвищем. Значить так. Станка Гайдук завимагала максимального розлучення…

Назіщо він усе це повторює? А може, я виглядаю зараз безнадійним недоумком?

— …ми розрахували для вас сорок варіацій вашого власного буття в інших реальностях. І в кожному випадку намагалися прокласти найоптимальніше проходження. Роботонька, скажу я вам, непроста, копітка, важка праця!

Він розпалився і говорив, говорив… Я й не помітив, як надворі посутеніло.

— Реальності, — казав Нестор, — у нашому імовірнісному світі є здійснення неймовірностей. Їх стільки, скільки можна собі уявити, і ще стільки ж. Вони безболісно співіснують. — (Усе це я знав ще з шкільного курсу.)

Перехід з реальності в реальність здійснює варіатор. Техніка переходу добре відпрацьована й абсолютно безпечна, треба лише навчитися маніпулювати мініатюрним табло, що нагадує дитячу гру в п’ятнадцять. Сорок реальностей для можливого їх проходження відібрали за принципом різноманітності. Річ у тім, казав Нестор, що реальності суміжні, вони примикають одна до одної, різняться лише дрібницями, тому розбіг між вибраними реальностями взято величезний.

— Ви однолюб, чи не так? — раптом урвав Нестор свої пояснення.

Я підтвердив. Перед ним лежала моя картка з психотипом, в якій усе це було записано у відповідній графі… Однолюб, на превеликий жаль, однолюб…

— Ми це врахували. Складаючи ваш набір варіацій, намагалися забезпечити можливість заміни…

Я відмахнувся.

— …досить повноцінної заміни Станки Гайдук відповідним типом жінки. Не знаю, наскільки це нам удалося, вам буде видніше, та гадаю, така можливість є.

І тут я вперше зацікавився. Нестор вийняв дистанційне табло. Користуватися ним було не складніше, ніж запальничкою, треба було лише переміщати пронумеровані призмочки з однієї клітинки на іншу. Поєднання призмочок давало індекс потрібної реальності. Цей індекс приймав головний варіатор (Нестор вказав на шпиль величезної будівлі без вікон) і тут же переносив власника плаского табло куди слід.

— Як це робиться? — спитав я без особливого інтересу.

— Навіщо це вам? Ви що, коли піднімаєтесь ліфтом, також запитуєте, якої він системи — індукційної чи лебідкової? Краще розберіться у схемі, в нас обмаль часу.

І справді, шум за вікном стихав, центр міста під вечір пустів, лише у зоопарку все ще ричав якийсь звір, що ніяк не міг змиритися з неволею. Голоси, сплески звуків стали віддалятися: десь там вносила свою лепту в цю реальність Станка. Я ж учився перебуванню в інших реальностях.

— Ось тут, — утовкмачував мені виконавець, — найспокійніша зона реальностей, близьких до нашої. Тут стабільний, налагоджений суспільний устрій, ви почуватиметесь, як удома. Однак імовірність зустрічі зі Станкою-штрих — так назвемо вашу майбутню обраницю — не вельми велика. Тут, — він перемістив свій палець з широкої коричневої смуги на вузький голубий струмочок, в одному місці ці дві лінії утворювали накладку чудернацької форми, — в цьому перетині можливість зустрічі більша. Так звана течія Еко. Не плутати з Еро. (Вишневий шлейф Еро заливав нижній край схеми.) В Еро шанси трохи гірші… Якщо пощастить, як кажуть. Непогано в Теті. Тут вам може пофортунити. Імовірність — тридцять відсотків з гачком, це вже багато, майже точно. Затим Джунго, Космі, Ліро, Анга, Сублімат — тут скрізь ваші шанси у межах сімнадцяти-двадцяти. Афро, Термі, Зет…

Півсхеми займала рожева пляма. Дві мої варіації перетинали її в різних місцях. Білий пунктир проходив через рожеву пустелю, як караванний шлях.

— А це? — спитав я.

— Це? — Нестор знітився. — Це — Імперія, область атавістичних реальностей. Словом, ми уникаємо направляти туди засуджених. Це, так би мовити, крайній захід.

Він задумливо потер чоло. Уже геть стемніло, і під стелею спалахнув неяскравий плафон.

— Та у вас значні шанси в цій області, — сказав виконавець. — Не більші, правда, ніж у Теті, але — порівняно. Ми не могли ігнорувати цього при складанні розкладки, тут закладено дві варіації. Хоча…

Я насторожився.

— Особисто я не раджу вам користуватися трасами, прокладеними в Імперії, Там зараз досить кепсько.

— Не має значення. Знайду її, де б вона не була.

— Так-то воно так… — виконавець невиразно всміхнувся. — Однак ми все ж повинні попередити людину про можливі наслідки вибору. Я вам рекомендую Еко. Може, там пошук буде триваліший, зате гарантія благополучного кінця. Еко взагалі вирізняється гармонією і миром.

— Ясно.

Я підвівся. Нестор вручив мені пласку коробочку, щоб повправлявся. Поки що без зв’язку з варіатором. Я набрав код варіації в Еро.

— Правильно, — сказав Нестор. — Тепер Сентро, Прекрасно.

Копія схеми, віддрукована на зворотному боці табло, відтворювала у зменшеному вигляді розкладку Нестора, дещо спрощену, поряд з нею — табличка сполучень. Я набрав ще кілька варіацій.

— Помилитися ви не можете. У будь-якому випадку це буде одна з призначених для вас траєкторій. Крім цього, цим табло не зможе скористатися ніхто інший — варіатор безпомильно ідентифікує.

— Зрозуміло. Дякую.

— Нема за що. Це наш обов’язок.

Якусь мить ми дивилися один на одного. Дивна річ, цей рядовий судейський чиновник Нестор був мені зараз навдивовижу симпатичним — остання людина, яку я бачу в своїй рідній реальності: лисуватий кремезний блондин у брунатному мундирі, доброзичливий і гуманний, наскільки це дозволено судовому виконавцеві. Зволікати не було сенсу, і Нестор, розуміючи це, також підвівся з-за столу.

— Зв’язок з варіатором, — сказав він у мікрофон. І мені: — Усе буде гаразд.

Я все ще не зважувався. Дивне відчуття — як перед розстрілом. І взагалі, чи існують ці реальності насправді? Нестор усміхнувся.

— Особливість будь-якої реальності — її існування. Отже, з чого почнемо?

— З… з Теті. А втім, чи не однаково?

— Ну, бувайте. Хай вам щастить. Більше ми з вами тут не побачимось, мабуть. Бажаю вам знайти своє кохання.

Ми потисли один одному руки, і я набрав варіацію Теті. Щось клацнуло — і все оповила пітьма.

…Сублімат, Таш, Віві. Минулого місяця в Таш було особливо нестерпно: пилові бурі, відполірований летючим піском метал цистерноподібних жител, в яких знайшли притулок невибагливі бородані, звихнені на ідеї самообмеження… чи, може, пізнання, я погано їх зрозумів. Ці туманні повільні розглагольствування під невпинний гул вихору, зарозумні абстракції при світлі масляних каганців… Мені також треба було зібратися з думками.

Я сидів у стандартному придорожньому кафе, вже вкотре вивчаючи схему на зворотному боці табло. Комбінація призм показувала, що знаходжусь я в одному з відгалужень Анга. Це була пристойна, досить цивілізована, дещо навіть нудна реальність на зразок тієї, з якої мене вигнали за рішенням суду. Існування в ній могло скрасити лише кохання.

Але в Анга кохання не було надзвичайною цінністю, як у моїй рідній реальності чи в реальності Ліро. В Анга до неї підходили з практицизмом, який інколи, як мені здалося, межував з цинізмом. Можливо, винні в цьому були самі жінки Анга — худі, церемонні, з пісними, завчасно зів’ялими обличчями, в шорстких, наче панцер, вдяганках… Що й казати, тут не було бодай натяку на Станку.

Я багато на що сподівався від Еро, хоч і набрав код даної варіації з побоюванням. Реальність, яка культивувала еротику протягом тисячоліть, може викликати побоювання у будь-кого. Впізнати Станку в одній з цих вакханок?! Однак Еро в області, в яку я увімкнувся, давно вичерпала все шаленство такого способу життя і дотримувалась його екстравагантних традицій хіба що як ритуалу.

Судячи з усього, для багатьох мешканців Еро подібний спосіб життя був обтяжливим, і вони активно шукали інших точок прикладання своїх сил. В Еро я Станки не знайшов, тому покинув планету з радістю. Ця реальність здалася мені порівняно сумирною, ускладнень з її мешканцями майже не було, коли, звичайно, не брати до уваги численні спроби зваблювання, позбавлені вогню справжньої пристрасті. Як я вже казав, Еро переживала кризу соціальних устремлінь.

Інша річ — Ліро. Тут кохання підносилось на найвищий рівень. Як я невдовзі збагнув, стан екстатичного захоплення з будь-якого приводу був цілком нормальним явищем у масштабах цієї екзальтованої реальності. В Ліро, у глибині країни, якою я подорожував на ослі, я часто зустрічав самітників, котрі до самозабуття декламували вірші серед неродючих рівнин. Саме там я зустрів Станку-І, як це й передрікав Нестор. Вона грала у відкритому театрі серед руїн мегаполіса. Побачивши її з верхнього ряду запущеного амфітеатру, я стрімголов кинувся вниз, перескочив через поламану рампу й схопив її у свої обійми. Це нікого особливо не здивувало. Станка легенько вивільнилась і продовжувала монолог. Здається, то був Евріпід, щось давньогрецьке, правда, з якимись нісенітницями. Можливо, в Ліро давні греки також різнилися від наших.

Біля Станки-І — (Едди, як її тут називали) я провів чотири важкі дні. Біля, поруч — це не перебільшення. Лише згодом я збагнув, що для неї не існувало нікого, крім Евріпіда, її вигаданих героїв і героїнь. Театр, це дивне лицедійство, до якого у мене вроджена відраза, для неї був усім. Зі мною вона була ніби сомнамбула, як манекен. Я розповів їй свою історію, яка здалася їй тривіальною, надто вже неромантичною. Чоловік втрачає дружину й шукає їй можливу заміну, двійника — саме так витлумачила вона її. Едда не могла кохати мене. Вона вже кохала Евріпіда, тож, мабуть, і не помітила, коли я зник.

Потім Джунго. Серед високих, енергійних мешканців цієї реальності я зустрів Станку-ІІ — її темношкірий варіант. Вона була оператором хромопульта в Превені (одна з метрополій), виглядала трохи молодшою за Станку, стрункішою, я б сказав, спортивнішою. Я так і не дізнався, як її звуть: стежив за нею здалеку з холодним захопленням.

Хромопульти нашій реальності невідомі, в усякому разі я про них нічого не чув. Вони служать для складання колористичного коду в спеціалізованій системі інформації, суті якої я так і не збагнув.

Я не смів підступитися до нової іпостасі моєї коханої — у спалахах різнобарвного полум’я, наче цариця полярного сяйва, Станка-ІІ легко приборкувала водоспади світла, фарб, кольорових вихорів, примарних форм. У чорному костюмі, схожому на фрак, з дуже короткою зачіскою — такої ніколи не носила Станка, — вона легко й чітко чаклувала над пультом. Усе це відбувалося на околиці перенасиченого технікою міста, в червоному глянцюватому білдінгу, куди привела мене ретельно опрацьована схема. Довкруг снували мешканці Джунго, на диво непосидючі істоти, — такої величезної кількості засобів пересування я не бачив у жодній іншій реальності. В одязі із порівняно бідної області Сублімат я сам собі здавався сільським недотепою всередині величезного досконалого механізму.

Я стояв біля кабіни Станки-ІІ дуже довго, вона помітила мене і кілька разів стурбовано зиркнула в мій бік. Довкола всі були чимось зайняті, я не зустрів у місті жодної людини, яка б тинялася без діла: Джунго була повнокровним прагматичним світом, не схильним до рефлексів. Неподалік виднілися ще три хромопульти, ними управляли чоловіки. Нарешті я покинув глянцевий білдінг із сильним порушенням зору і з певністю, що Станка-ІІ цілком чужа мені, недосяжна, як Магелланові хмари…

В Теті — релігійні чвари. Жінки носили головні убори, що нагадували густі накомарники, які майже цілком закривали обличчя; можливо, як обіцяв Нестор, у мене були чудові шанси для пошуку саме тут. Але цей убір-маска… І все ж я пробув у Теті досить довго, сподіваючись на чудо. Станка-ІІІ, я відчував це, була десь поруч, лише руку простягни… Вервечки задрапірованих жіночих постатей у затишних вуличках білокам’яних поселень, оточених гігантськими платанами, протяжні голоси глашатаїв, котрі закликали до молитви, — відчувалося, що віки тут минали одноманітно, плелись, як караван верблюдів.

Я майже звик подорожувати з реальності в реальність, наче пасажир, котрий набирає код маршруту в пневматичному метро. Одного разу я навіть скористався табличкою перехідника в Еко, щоб завершити суперечку з одним доморощеним філософом, котрий стверджував, що реальність може бути лише єдина (він, звичайно, мав на увазі свою). І все ж було ясно, що багато мешканців різних реальностей настільки відповідали їхнім умовам, що не змогли б і дня прожити в якійсь іншій реальності.

Лиш тепер я збагнув, яким своєрідним був розвиток моєї рідної реальності, яка досягла такого високого розвитку, що стала використовувати феномен проникнення утилітарно. Яскравий приклад — мій вирок.

У Зет, серед пуритан-аграріїв, які возвели жебрацтво в культ (незважаючи на досить високий розвиток техніки), я розмовляв з одним із ідеологів цієї течії, який поставив собі за мету максимальне зменшення власних потреб. Розмова наша відбувалася на ріллі. Мій співбесідник, босий, в рубищі, важко ступав піщаною борозною, налягаючи на самохідний плуг. Я крокував поруч.

— Витратити всі свої душевні сили на пристрасть до жінки? Невже у тебе немає справжньої любові?

У діалекті Зет існувало чимало тонкощів, тому я не одразу збагнув, про що говорить мій співбесідник.

— Але ж… кохання до жінки… що може бути прекраснішим?

По правді сказати, я відчував, що фраза ця звучить трохи фальшиво. Життя мешканців Зет — щоденна важка праця, а кохання зводилося в них до тілесних утіх. Однак у моєму арсеналі був чималий досвід знайомства з іншими реальностями. Жодна з них не могла дати мені якоїсь альтернативи з цього приводу. По суті, вони цікавили ме”е лише як такі, де перебувала Станка-І.

— А може, брате, ти маєш на увазі любов до ближнього?

Старий зупинився, витер піт з чола подолом брудної сорочки. Великий овід сів йому на вилицю. Орач скосив на нього оком і лише тоді, коли той наситився і полетів, продовжив нашу розмову. Я перепитав:

— Любов до ближнього?

— Саме так.

— Але ж це справа автоматів!

— Автоматів? — здивувався він.

— Звичайно, усілякої автоматики сервісу. Вона набагато надійніша, ніж люди. Автомати не сплять, не забувають, не грублять, на все реагують правильно і вчасно.

Аскет здивовано дивився на мене. Зет сповідувала терпимість і всепрощення, внаслідок чого почуття її мешканців виснажились до краю. Мабуть, у слово “любов” старий вкладав абстрактний смисл.

— Тобі треба до нашої общини, брате мій. Ти самотній. Так скінчилася наша бесіда. Ти пропонуєш мешканцеві

Зет душу, а тобі пропонують навзамін полювання на зебр (Афро), віщунку-знахарку (Сублімат), п’ять дівчат різної масті (Еро), місце в привілейованій гробниці в області закоренілих некрофілів (Стікс). Тепер ось цей обідранець заманює мене в общину, щоб серед фанатичних подвижників я чимскоріше позбувся гніту навіяного мені згубного потягу.

— Іди до нас, брате, треба шукати єднання з людьми.

Старий узявся за плуга й уклонився мені. Худі лопатки напружились під вицвілою сорочкою, старечі ступні стрягли у грунті. Я дивився йому вслід. Він аж ніяк не приваблював мене, я не збирався заглиблюватись у принципи їхнього добровільно-каторжного гуманізму, однак старий усе ж спантеличив мене: він поставив запитання, але не підказав відповіді.

Чи може статися так, що все своє життя я проведу в цьому засланні, у далеких, чужих мені областях буття, в безрезультатних пошуках своєї коханої? І які сумнівні ці пошуки мініатюрного, замкнутого щастя серед численних варіацій людського буття, свідком яких довелося мені бути! Як примирити їх масштаби? І чи може бути у мене ще якесь призначення?

…У безликій реальності Анга, у придорожньому кафе сидів я вже не одну годину, міркуючи, що діяти. Важко було в цьому зізнатися, але переходи з одного буття в інше, безконечні, марні пошуки Станки починали мені добряче набридати. Я став подумувати про притулок на тривалий час — може, й на все життя — в одній із реальностей, яка найбільше приглянулася мені.

Звичним рухом я набрав код Імперії і ввімкнув варіатор.

До моменту, коли я потрапив в Імперію, вона вже цілком забрехалась, пропилась і прокралась, була охоплена анархією, розкладалась. Центральною, колись розкішною, вулицею брів різношерстий люд: на узбіччі — острови згорілих машин, з розбитих вітрин несло смородом паленої синтетики, попіл і листя кружляли в повітрі, падали на голови людей, як снігопад. Та ніхто не звертав на це уваги.

Я дістав з портфеля светра і надів поверх сорочки. Два підозрілі типи дивились на мене, перемовляючись у півголоса. Попереду, кварталів за два, щось відбувалося, чулися крики й одноманітні короткі повискування сирени. Промчав патрульний джип з солдатами у глибоких касках — мені здалося, що всі вони, а також водій добряче п’яні. Зі стіни косо звисав портрет опасистого лисого старигана, прострелений у двох місцях.

За весь час своїх мандрів з допомогою варіатора я не відчував якихось незручностей, все було гаразд. Мимоволі я схопився за кишеню, де лежала табличка, — вона була на місці. Цей мій жест, очевидно, злякав волоцюг: вони повернулись і почимчикували геть.

Три геліокоптери з’явилися над високими будинками, один з них випустив хмарку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті ж заклики до вірності йому й самопожертви, що й скрізь на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Все це не вельми подобалось мені. І все-таки шанси пошуку тут були досить високими, як казав Нестор. Я повинен був використати їх максимально, перш ніж оселитися в Анга.

Поки я стояв у нерішучості перед сяючим фасадом нічного клубу, дещо попсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулицю заповнив натовп, який висипав із ближнього провулка. Це був згусток, тромб, що закупорював вулицю метрів за сімдесят від мене. І в цей натовп ударили струменями брандспойти чи то піною, чи газом, я не міг розібрати. Крики, гуркіт танків, що з’явилися невідомо звідки, і, головне, — вибух газової міни неподалік від мене. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили гамселив у зачинені скляні двері.

З-за конторки біля входу хтось підвівся (то був швейцар), байдуже глянув на мене і знову зник.

— Чого ти там товчешся, недотепо? — гукнув мені на бігу хлопець у розірваній куртці. — Линяй чимдуж!

Пролунали постріли — звук, що нагадував відкупорювання пробки. Гумові кулі застрибали, наче м’ячики, по плитах панелі. У паніці я тупцював під дашком входу, гарячково намагаючись вийняти з кишені рятівну табличку, щоб набрати код будь-якої реальності, бо тільки всемогутній варіатор міг визволити мене звідси. І саме в цю мить страшний удар у сонячне сплетіння майже переломив мене навпіл…

— …Друже, як ти? — з пітьми, підсвічене каганцем, на мене дивилося незнайоме обличчя.

Я поворухнувся — тіло було немічне. Тверде ліжко скрипнуло. З маленького віконечка лилося тьмяне місячне світло.

— Починає приходити до тями, — сказав чоловік з каганцем і відійшов від мене.

П’ятачок світла перемістився і освітив групу чоловіків за столом. Їх було шестеро, і всі вони, очевидно, з нетерпінням чекали продовження перерваної розмови.

— Так от, Чіпе, — мовив один із них з кучерявою борідкою, тут сказано, що питання треба вирішити найближчим часйм. — Він помахав над каганцем якимось папером. — А чим ми можемо відповісти на це? Чи маємо ми зв’язок, інформаційний центр, зброю? Можу доповісти комітетові — нічого цього у нас поки що немає.

— Усе є! — заперечив хтось.

— Потенційно, — почулося з кутка.

— Звичайно, втрачено багато часу. — Чоловік, котрий підходив до мене, забрав папір із рук бородатого. — Хунта значно випереджає нас. І агентура у неї досвідченіша. Видно, охранка цього лайна (далі він іменував диктатора саме так), починає потихеньку перебігати до них. Даремно дехто гадав, що досить його повалити — і ділу кінець, мовляв, революції ніхто більше не стоїть на заваді. Він запалив, схилившись над каганцем.

— Ми забули про заразу розкладу. Про люмпена, карних злочинців, паразитів, погромників, які вичікують підходящого моменту, щоб дірватися до жирного кусня. Тепер стало ясно, що їх терор може бути страшнішим, ніж нинішній режим.

— Цей режим конає в агонії.

— Саме в цьому і складність становища. Саме тепер слід переорієнтувати мету руху і негайно починати боротьбу з головним ворогом — фашизмом, що активізувався. Це, товариші, питання самого нашого існування.

— Боротися з жабами, коли вони захоплять владу, буде неймовірно важко, — обізвався високий чорнявий чоловік, який досі мовчав. — А мішок з лайном майже готовий передати їм трон.

— Ми можемо розраховувати лише на робітників і частину інтелігенції.

— Не тільки. Усім допік цей режим. Країна готова до революції.

— І до фашизму, — докинув високий.

— Ти, Ліно, песиміст. Та частина мерзоти, що зараз є в країні, буде легко придушена здоровими силами. Коли розмірковувати так, як ти, то багато наших завдань…

Я одвернувся до стіни. Неголосна бесіда змовників заколисувала мене, біль поволі стихав. Треба було відпочити, дочекатися ранку і назавжди покинути цю тривожну реальність з безчинствами й насиллям. Те, що вони підібрали мене під час розгону демонстрації, було лише актом інстинктивної людяності.

Коли я прокинувся, Ліно (він був господарем квартири) мив посуд у щербатій раковині біля дверей. На вулиці йшов дощ. Я сів на ліжку й огледів кімнату, шукаючи поглядом портфеля. Мені не терпілося якомога швидше вибратися з цієї неспокійної, незатишної країни. Ліно помітив мій погляд.

— Ваші речі на полиці. А портфеля узяв Чіп, щоб перенести дещо. Він вам його поверне.

Чекова книжка в портфелі, у потайній кишені. Із сорока виділених мені реальностей, у більшої частини, був грошовий обіг, навіть в Анга, яку я облюбував. Втрачати чеки не хотілося. От так діла! Спочатку тебе рятують, потім ти стаєш довічним боржником рятівника. Я погладжував табло в кишені. Може, плюнути на портфель? У Космі вже давно скасовано гроші… І ніщо не зв’язуватиме мене з прогнилим світом Імперії. Адже Нестор попереджав — це небезпечна реальність.

Врешті, табличка перехідника зі мною. Будь-якої миті я можу уникнути можливих неприємностей (я сподівався, що вчорашній збіг обставин більше не повториться). А оскільки мені доводиться чекати Чіпа, то чи не спробувати розшукати його самому?

— Де можна знайти Чіпа? — спитав я у Ліно.

— Ніде. — Ліно, очевидно, не довіряв мені. — В Меласі, в Турку, біля заводів. У різних місцях. За ним стежать.

— Хто?

— Охранка. І жаби.

— ?

— Люди хунти. Хунта засікає наших активістів.

— Як же ми тоді з ним стрінемося? Мені час іти.

Ліно підійшов до мене. Зблизька він виглядав молодшим, ніж здалося спершу. Вуса приховували свіжий рожевий шрам над губою. Він витер фартухом руки.

— Ну що ж. Я скажу вам, де Чіп. Та він і сам просив мене про це, але я проти такої довіри. Перший зустрічний… А може, ти, — він раптом зиркнув на мене з підозрою, — підісланий ними?

Я поклявся, чим міг, що я не з охранки і не з жаб. Навіть розповів йому про мету свого перебування тут. У двох словах. Мабуть, це переконало його, хоч від мого пояснення про численні реальності він відмахнувся, як від надокучливої мухи.

— Ви просто-напросто містик, зараз багато таких розплодилося, — сказав Ліно. — Ну й діла! Земля перевертається, а він у цьому кавардаку хоче відшукати свою бабу! Навіть не її саму, а хоча б схожу на неї!

Він наче потішався наді мною. Я вирвав у нього з рук свою табличку, яку демонстрував для більшої переконливості. У мене вдома нікому б і на думку не спало кепкувати з священного почуття, яких би форм воно не набувало.

— Ідіть у Меласі, на Фонтанну, там на куті є забігайлівка, її всі знають. Пройдете головним залом і кухнею на склад. Скажете — до Чіпа. Давайте!

— Дякую за притулок! — злегка вклонився я Ліно і за звичкою поліз до кишені, та тут же згадав…

Ліно зрозумів мій жест.

— Не треба. Якщо ви чимось зможете прислужитися революції — це окупить усе. Візьміть парасолю, надворі дощ.

Ці люди вважають, що все має бути підпорядковане їхній революції. Я вийшов на вулицю. Сіра бруківка, залита водою, безлюдна. Поодинокі постаті стриміли у підворіттях будиночків, що скидалися на нетрі. Вітер шматував мокрі плакати. Тут були зовсім інші заклики; мабуть, в охранки не дійшли руки до цих місць.

Я швидко крокував мокрим тротуаром. Постаті у підворіттях вітали мене характерним жестом — піднятим угору стиснутим кулаком. Напівзабутий символ солідарності. Я збагнув: учора багато хто бачив, як мене, оглушеного гумовою кулею, ніс на своїх плечах Чіп та його товариші. Видно, Чіп був тут відомою особою. І тепер безробітні приймали мене за активіста. Я всміхнувся і відповів на їхнє привітання.

Меласі виявився похмурим заводським районом. Тут було так само безлюдно, лише біля деяких воріт стояли пікети. Хоч я й мав парасольку, все ж добряче змок, поки дістався Фонтанної. Невдовзі побачив і забігайлівку — на ґанку, широкому, наче паперть, стояли молоді хлопці, начебто просто так собі, однак, поки я дійшов туди, три чи чотири велосипедисти під’їхали до ґанку і після короткої розмови продовжили свій шлях. “Зв’язкові”, — здогадався я.

Намагаючись триматись якомога невимушеніше, я вчинив так, як наказав мені Ліно; біля складу мене перепинив веснянкуватий чолов’яга і міцно потис руку. Всередині довгого складського барака було людно, за низьким стелажем, перетвореним у стіл, жваво сперечалися робітники у зелених спецівках.

— Це товариш від Чіпа, — відрекомендував мене веснянкуватий. Усі замовкли. Я пройшов до столу. Чіпа не було, видно, сталася помилка. Мій провідник не зрозумів мене (я ще погано володів діалектом) і вирішив, що я-повноважний представник Чіпа. Треба було пояснити, що це непорозуміння.

— Товариші, — (краще було користуватися їхньою формою звертання), — я потрапив до вас…

Шум, що здійнявся, як вихор заглушив мої слова. Наступної миті страшний удар буквально зірвав з барака легкий дах, і всередину увірвався вітер, що його здійняв завислий над складом вертоліт. З трьох люків днища викинули трапи, по них, наче макаки, спускалися натреновані хлопці в пістрявих куртках, з автоматами напоготові. Голос, підсилений радіорупором, проревів:

— Усім до стіни! Руки за голову! Не рухатись!

Веснянкуватий зблід.

— Жаби! — шепнув він мені, — Все пропало, вони випередили нас!

— Мовчати! Не перемовлятись! — гаркнув один.

Ми всі стояли обличчям до стіни. “Треба було забиратися звідси ще вранці, — подумав я із запізнілим каяттям. — Невідомо, що тепер буде”.

Судячи з усього, нальотчики порпались у шухлядах стола. Вони перемовлялися впівголоса, швидко й по-діловому. Кілька інших обшукували тих, хто стояв біля стіни, — було чути специфічне поплескування по тілу. БІЛЯ протилежної стіни пролунав постріл, потім хтось упав. Затим — кілька різких ударів і крик:

— Виродки! Жаби! Усіх не візьмете! Ми вас, сучі діти…

Знову постріл. Я боявся ворухнутись. Про те, щоб дістати табло, не могло бути й мови.

Спритні руки, що обмацували мене, наткнулися на табличку й вийняли її. Я втратив голову від гніву й страху.

— Не зачіпай! Вона моя! — крикнув я і замахнувся на нальотчика.

Той ударив мене прикладом по руках.

— Стояти! Що ти собі дозволяєш?! До стіни! А це що за штукенція?

— Амулет! Поклади де взяв, скотино!

— Цей чоловік тут випадково, — озвався веснянкуватий. — Він ні до чого не причетний.

Веснянкуватий намагався вигородити мене. Рятував “активіста”. Але зараз я однаково ненавидів і цих убивць-штурмовиків, і невдах-революціонерів, через яких попав у таку заворуху. Найкраще, звичайно, було мовчати: повинна ж хунта дотримуватись хоч якоїсь законності. Буде розслідування, і я постараюсь перехитрити їх. Пояснюючи будову таблички, увімкну варіатор…

Нас загнали у критий переповнений грузовик. Веснянкуватого не було, можливо, його увіпхнули в іншу машину. Мокрий одяг на нас парував. Мовчазних, прибитих людей везли кудись неспокійним містом. Постріли лунали то зовсім поруч, то десь далеко. Наш охоронець також дав автоматну чергу вздовж вулиці. Найгірше було мені. Я жахався, коли думав про порожню праву кишеню. Я звик до таблички, як до універсальної візи, як до власного транспортного засобу, врешті, — і ось тепер вона у якогось невігласа-солдафона. Він може поламати її, знищити. Я ледь не закричав від люті. Несподівано хтось тицьнув мені в долоню скрученого папірця. Я потай прочитав записку. Нас везуть в Калаху. Біля переїзду через залізничну колію буде стовп. План переїзду — кілька нерівних ліній.

Тільки цього бракувало! Непорозуміння продовжувало діяти: я автоматично ставав вожаком. Ззаду легенько постукали по спині пальцями — квапили з розпорядженням. Чорт візьми, а може, це шанс?

Я мигцем озирнувся. Лише сторонньому могло здаватися, що це везуть на забій покірних, цілком зламаних дірдей, — м’язи їхні були напружені до краю, вони перебігали поглядами зверху вниз, на темний мокрий брезент над головою, на охорону біля заднього борту… Нальотчики не зв’язали нас, були певні, що така тіснява тримає краще, ніж кайдани.

— За сигналом — кидаємось від центру. Ламаємо борти. Конвой беремо заложниками.

Я шепнув це на вухо своєму сусідові і одразу відчув, як слова ці моментально передалися із вуст в уста, спаяли усіх в єдиний злиток. Звідки у мене, ця авантюрна жилка? Може, від того, що мене ніколи не позбавляли свободи?

Ми здригалися від напруження. Ось уже і ліс, позначений на плані, гілки дерев час від часу черкали об брезент. Мить — і скрегіт гальм, тріск бортів… Тент, позбавлений опори, накрив людей. Автоматна черга, крики… Я упав на мокру землю, на мене — інші, величезний протектор беззвучно — очевидно, приглушений водій відпустив гальма — накочувався на мене. Я скочив на ноги. З лісу застрекотів автомат — це відстрілювались вцілілі конвоїри. Хлопці у зелених спецівках уже збивали замки з бортів переднього грузовика (там боротьба ще тривала), коли автоматичний шлагбаум перед лінією зметнувся вгору, — дорога була вільною. Позаду, в далекій перспективі просіки, на шосе з’явилися “джипи”. Розгублені люди дивилися на мене, дехто уже біг до лісу…

— В машину! — це був швидше істеричний крик, ніж наказ. — В оту машину, — вказав я на передню. — А цю — на переїзд і підпалити! Тим, кому не вистачить місця, — потай пробиратися в місто.

Веснянкуватий знову був поруч, він тицьнув мені щось важке — пістолет. Я командував, кричав, зриваючи голос, жестикулював, наче маріонетка. Дивна річ — усі мої накази виконувались негайно! “Джипи” зупинились, не доїжджаючи до нас: багаття з величезного грузовика було й справді страшним. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє — у лісі.

На третій день путчу Чіп викликав мене по портативній рації.

— Скільки вас?

— Двісті чотирнадцять… ні, двісті дванадцять.

— Жаби?

— Утримують квартал 8. За три кілометри від річки.

— Як ви?

— Забарикадувалися з двох боків. На випадок чбго можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.

— Порядок. Передавай своїм: у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр, Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, як тільки він закріпиться. А поки що можемо лише забрати поранених.

В його голосі відчувалася втома, та й сам я порядно втомився. З того часу, як ми зустрілися з ним після втечі, минула, здавалося, ціла епоха; увесь цей час тривали вуличні бої. Хунта не змогла знищити революцію одним ударом, але тільки тепер стало ясно, якою важкою буде боротьба.

З-за водокачки вдарили ракети, і барикади здригнулися. Я перекотився через бруствер і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене своє темне обличчя, клацнув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляного кафе на перехресті раптом упав, як підкошений, і за ним з’явилося сіре, вуглувате тіло танка. Один, два… І тут…

— Вітаю, дорогий мій підопічний!

Я нічого не розумів. Я ледь не розрядив автомат у цього пронозу… Нестора! Це він, посміхаючись, простягав мені руку. А я? З пов’язкою на передпліччі, у порваній брудній одежі, зі зброєю в руках, з самого пекла бою — опинитися тут, у тій самій кімнатці при залі суду, зі шпилем, що виблискував за вікном. Нестор заходився від сміху.

— Це ж треба! Я, очевидно, визволив вас з Імперії в дуже підходящий момент, чи не так? Мабуть, не солодко там, натерпілися лиха? Але тепер усім вашим бідам — кінець.

Він узяв зі столу цупкий аркуш паперу в райдужних розводах і урочисто зачитав:

— “Анулюється прийняте судом рішення”… хм, так… від такого-то, позивач така-то… відповідач… а втім, усе це не варто повторювати, головне не це… Ага, ось: “за клопотанням колишньої дружини відповідача Станки Гайдук, її шлюб з відповідачем”, — з вами тобто, — “може бути негайно поновлений, якщо цього захоче відповідач”.

“Станка? Хто це? А-а… Станка”, — нарешті дійшло до мене.

Чиновник дивився на мене, як на іменинника.

— Жіночі капризи можуть набувати в наших умовах катастрофічних масштабів. Учора вона прийшла сюди зі своїм адвокатом, заплакана: ясна річ, їй ніхто не заперечував. Дух нашого закону — дама завжди має рацію!

Станка знову зі мною… але там, на барикадах… Там же зараз рознесуть усе на друзки!

— Прошу повернути табло перехідника, воно вам більше не знадобиться, — сказав Нестор.

Я машинально лапнув себе по кишені.

— У мене його забрали.

— Забрали? А втім, в Імперії могло статися що завгодно. Вам доведеться відшкодувати його вартість — це не так уже й дешево, але Станка Гайдук, гадаю, варта того. Що це з вами? Розпишіться ось тут.

Я невпевнено, як неписьменний, узяв ручку і тримав її на відстані, як щось важке. Вона лежала в моїй долоні, як закіптюжений патрон. Патрон від протитанкової гвинтівки…

Нестор розуміюче всміхнувся. Я опустився в крісло, намагаючись не забруднити оббивки. Врешті-решт, чи це не удача? Хіба не про це я й мріяти не смів у своїх поневіряннях? Коли вже бути відвертим, то й боротися я став лише тому, щоб мати бодай якийсь шанс відвоювати свою табличку у жаб. І Станка. Станка повернулася!

Та дивна річ — радість від того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитись у мою душу, надихнути мене — стомленого украй, отупілого в огні останнього тижня.

На долоні ще помітна була вм’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. В той перший день путчу, коли ми пізно вночі пробилися до групи Чіпа, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але все, що він сказав мені, запам’яталося назавжди.

— Ліно мені про все розповів. — Чіп звів на мене темні очі. — Цікава історія…

Кажучи це, він увесь час переводив погляд на карту — новеньку, з запахом друкарської фарби, з яскравими кольоровими стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її у кабіні грузовика.

— Цікаво, що й казати. Усе життя — в погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? Із краю в край…

— З реальності в реальність.

— Ну, це для мене занадто складно, я простий горновий. Для мене тут одна реальність, одна любов — революція. І для них також.

І справді, всі, хто заходив і виходив від Чіпа, кричав і палив, сперечався, а інколи мовчав, поринувши у свої думи, всі світилися зсередини небаченим, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного за день у фортецю, знаходився один із центрів повстання. З хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватись ситуація. Місто здригалося від канонади, крізь широченне вікно в кімнаті було видно заграви.

— Єдина реальність — це боротьба. Усе інше в порівнянні з нею нічого не варте. Та коли вже на твою долю випало таке свято…

Він не доказав, мабуть, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному.

— Ви проявили непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання в районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили їм про вас. Йдіть, командуйте! Гадаю, це ваше справжнє діло.

— Але ж я…

Він потис мені руку і зняв телефонну трубку. Убіг Ліно, за ним ще двоє, вони потягнули Чіпа до вікна, показуючи на заграву. Це горіли склади. Трохи згодом ми мчали з провідником на мотоциклі нічним містом, серед стрілянини й пожеж, побоюючись натрапити на міну…

Я кинув ручку на стіл.

А коли я не погоджусь?

Нестор усе ще посміхався, він сприйняв мої слова як неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.

— Я не хочу повертатися.

Мене охопила тривога, та тепер уже не за себе.

— Танки, танки з жабами!

— Що?

Можливо, він подумав, що я з глузду з’їхав, та мені було байдуже.

— Швидше варіатор! Я повинен негайно вернутись!

Нестор уже все збагнув і одразу скис.

— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію, аж до моменту підпису вашої дружини.

— Якої в біса дружини? У вас випадково немає… протитанкових патронів?

Нестор холодно дивився на мене. З жертви великого почуття у нього на очах я перетворювався у відщепенця, котрий знайшов своє покликання у чужій кривавій чварі. Але ця битва уже не може бути для мене чужою…

— Ну, чого ж ви стоїте? Я маю на це право, ви самі казали!

— Усе правильно. Та врахуйте — це ваше остаточне рішення. У вас уже не буде можливості вибору. Повернення також виключено.

Він усе ще зволікав.

— Я зрозумів, що вас можуть убити у будь-який момент?

— Вмикайте варіатор, чорти б вас ухопили!

За скляними дверима кімнати, в глибині коридора, я побачив жіночу постать, вона швидко наближалася. Рука Нестора нестерпно повільно рухалася по панелі пульта…

Ти мав рацію Чіп. Є лише одна реальність, одна-єдина, заради якої варто жити.

Катовіце-39

Близько першої ночі монтаж було закінчено. Старий “телефункен”, привезений батьком з війни, стояв без своїх ампірних обладунків — вони валялися в кутку, як непотрібний мотлох. На задній стінці непорушно застиг орел рейху, похмуро стирчали оголені радіолампи і конденсатори, контрастуючи з новенькими ажурними платами. Сухо потріскував, остигаючи, вимкнутий паяльник.

Кит перестроїв діапазон КВ старого приймача на аматорський, десятиметровий, для спостережень за роботою операторів. “Такий приймач має бути у кожного солідного короткохвильовика”, — сказав йому Гутков, у якого він узяв схему переобладнання.

Іван Кит не без гордощів глянув на свого монстра і уявив його собі у блискучому корпусі з нержавійки. Згодом увімкнув у мережу. В запилених скляних циліндриках зачервонились нитки розжарювання, спалахнув, роздвоївся зелений індикатор, і в динаміку почувся слабкий фон, що переривався потріскуванням.

Іван перевів гетеродин на режим телефонного зв’язку: Повільно пройшовся переробленим діапазоном. В ефірі вирувало життя. Іван засік кілька станцій, зв’язатися з якими, як він гадав, було не так уже й важко.

Слід сказати, що радіолюбитель Кит УБ-5-082-53 був людиною вельми наполегливою і досить самовпевненою, тому його мета — за рік стати одним з кращих аматорів республіки не здавалася недосяжною.

Кит ще трохи покрутив ручку настройки. Разів зо два проскочив станцію, яка транслювала музику — прекрасно аранжирований блюз довоєнних років. Кит був знавцем, поціновувачем і колекціонером записів свінгу 30-х років. Він підстроївся, погасив світло і ліг на диван.

За блюзом ішла “Лікарня Сент-Джеймс” — Іван упізнав їх одразу. Меланхолійна протяжна мелодія витала в обшарпаній кімнаті, по смугах світла, по незаштореному вікну, в яке лилося місячне сяйво. Іван притишив звук, щоб не розбудити домашніх. Подумав, що, може, варто зв’язатися, домовитися про обмін, та сон уже брав його в свої обійми.

Вдруге вийти в ефір він зміг лише через тиждень. В усі ці сонячні морозяні дні він катався на лижах. Кінець його канікул збігся з ремонтом електромережі, а він так хотів завершити станцію! Втім, Кит не дуже вже й печалився, справедливо вважаючи, що людина має бути різнобічно розвиненою. На лижах він познайомився з Галиною. Виявилося, що вони обоє навчаються на одному факультеті, але дівчина на два курси нижче.

Перед виходом на зв’язок Іван упакував непоказне обладнання в ящик з нержавійки, на рукоятки варіаторів надів нові ручки, підключив контрольні прилади і лише тоді сів перед пультом, як він називав свій радіостіл.

Невдовзі зв’язався з оператором із сусідньої області. УБ-5-082-53 зробив ще кілька викликів, але безрезультатно. Врешті, розсердившись (передусім на малопотужну антену передатчика), він вирішив припинити сеанс, але знову наткнувся на знайому вже радіостанцію.

В ефірі був шанувальник музики 30-х років. Оркестр до самозабуття вигравав “Іннес”, допотопну мелодію: торохтів ударник, завивали під сурдинку труби, імітуючи зі старомодною грайливістю людський голос. Коли платівка скінчилася, чоловічий голос виголосив довгу тираду по-польському. Здається, то були новини й прогноз погоди. Отже, станція не любительська, а найімовірніше — широкомовна. Дивно, як їй удалося вийти на частоти аматорського діапазону.

Іван відзначив, що стиль передачі витримано блискуче, — музичний концерт завершився відповідним екскурсом в історію. Імена давно забутих діячів — Галіфакса, Чіано, Рібентропа, Юзефа Бена мали, очевидно, викликати у слухачів відчуття історичного комфорту. Зі смаком змонтовано, нічого не скажеш.

Кит розповів про все Гуткову. Голова радіоклубу записав частоту, але на його приймачі станції не було; Іван тим часом кілька разів успішно виходив в ефір. Як для початківця, результати у нього були чудові — 5 країн, 11 областей, дальність зв’язку 1750 кілометрів. Кілька разів він натрапив на польську станцію, однак, захоплений пошуком, не став відволікатись. Та якось все ж зупинився на ній і буз вражений — програма станції була та сама: довоєнна музика й відповідні новини. Іван покликав Гуткова.

Гутков з висоти свого досвіду дивився на двадцятип’ятирічного ентузіаста трохи недовірливо, але вагома пачка підтверджень зв’язку вплинули й на нього.

Вони сіли за пульт. Іван одразу піймав станцію. Гутков зосередився — він трохи розумів по-польському.

— Цікаво, — сказав він нарешті. — Говорять про проблеми вільного міста Данціга… Про “польський коридор”… Позицію президента Мостицького… Реакція Заходу на денонсування Гітлером пакту з Польщею… Згадують Судети…

— А може, це якась загальноосвітня програма з ухилом в історію? — сказав Іван.

— Не знаю, дай ще послухати. Думка католицького духовенства… Прогноз погоди…

Прогноз погоди давався на “чварте червца”, тобто четверте червня. Друзі ошелешено глянули на розмальовані морозом вікна.

— І так увесь час? — спитав Гутков.

— Ага. Таке враження…

— …що станція — ще з тих часів? Ти це хотів сказати?

Іван знітився. Він найбільше боявся стати посміховиськом. І все-таки не витримав:

— …ніби до неї не тисяча кілометрів, а сорок років, ніби…

Гутков жестом зупинив його. Почалася музична програма: концерт Марлен Дітріх, котра, як було сказано, емігрувала з рейху.

Гутков з Іваном слухали мовчки. Реальний світ раптом змістився, відійшов на другий план. Епоха свінгу й концтаборів, патефонів і штурмовиків, таємних договорів і зрад, наївний і жорстокий, небезпечний передвоєнний дух запанував у кімнаті Кита.

Щоб позбутися цієї мари, Іван спішно вимкнув приймач. Закурили.

— А що коли ця станція все-таки у довоєнній Польщі? — сказав неквапом Гутков.

— Як же таке може бути?

— А звідки мені знати? Дай-но схему переобладнання…

Іван дістав схему, зняв корпус.

— Зробив усе, як ти казав. Змінив ємність контура і коефіцієнт перекриття діапазонів. Змінив частоту.

Гутков уважно все оглянув. Переобладнання виконано чисто. Нічого технічно складного тут не було.

— А це що за лампи? — спитав він.

— Старі, ще з тих часів. Трофейні, — пояснив Іван.

Гутков висмикнув лампу з гнізда, повертів у руках:

— Може, через це? — сказав роздумливо.

— Що ти маєш на увазі? — підвів на нього погляд Кит.

— Ну, тимчасовий зв’язок, сам розумієш, така штука… Тут звичайні наші мірки не підходять. Може, ця лампа, — Гутков підніс її до очей, — тридцять дев’ятого року має якийсь особливий резонанс… саме на свій час? — Гутков замовк, вражений власним здогадом. — Інакше я також брав би цю станцію. Але ж не раз пробував — нуль, індикатор навіть не ворухнеться.

Вони охрестили станцію “Катовіце-39” — за часом і місцем. Феномен з минулого вони хотіли піднести ученому світові не як туземці, котрі знайшли метеорит. Мовляв, самі не ликом шиті. У них було дві гіпотези. Гутков вважав, що станція існувала в іншому часовому вимірі, так би мовити, паралельному нашому, однак віддаленому від нього на сорок з гаком років. Кит схилявся до думки, що в єдиному просторозо-часовому континуумі склалася можливість контакту (щоправда, однобічного) між минулим і майбутнім. Обидві гіпотези були предметом запеклих суперечок і згод, сварок і примирень. Гутков з Китом перегорнули гори інформації з релятивізму. Співбесіди й сеанси прослуховування проводились у повній секретності. По інституту поповзли чутки, що Кит і Гутков, як одержимі, працюють над кольоровим стереовізором. Чутки ці, правда, вони ж самі й поширювали.

— Розумієш, — казав Іван Галині, єдиній, кому він відкрив таємницю з вельми неохочого дозволу Гуткова, — розумієш, там уже червень. В Данцігу заворушення. Німці провокують поляків, а маршал Ридз-Смігли розмахує шаблею. Тим часом Гітлер стягує війська до східного кордону!

Галина жувала пиріжок і дивилась на Івана своїми світлими очима.

— Але ж, Ваню, тут уже нічим не зарадиш. Ти ж знаєш, чим усе це скінчилося.

— Знаю, знаю, звичайно, але…

Після цієї розмови невгамовний Кит знову спробував вийти на зв’язок з минулим, але даремно. Катовіце-39 працювала, можливо, лише в режимі передачі.

Гутков запропонував інший варіант — працювати впритул до частоти станції, створювати їй перешкоди і таким чином привернути до себе увагу. Так і зробили.

Та Катовіце-39 не реагувала. Кит заважав їй цілих п’ять днів — станція працювала, як звичайно. Але десь через тиждень диктор попросив вибачення у слухачів за погану якість звучання і сказав, що причини з’ясовуються. Киту вдалося-таки втрутитись у передачу 1939 року. Значить, зв’язок можливий!

Тільки тепер Іван з Гутковим перейнялися реальністю минулого, що звучало з динаміка, йшов черговий перегляд міжнародних новин. Диктор повідомляв про ноту комісара Ходацького Грейзеру. Про рішимість поляків захистити свій край. За календарем Катовіце-39 було 7 серпня 1939 року. Польща була вже приречена.

— Невдовзі вони передаватимуть повітряні тривоги, — сухо мовив Гутков. — До початку війни трохи менше місяця.

Диктор замовк. В динаміку почулося сухе уривчасте булькання, наче кипіло, піднімалось безбережне море багна, яке от-от затопить усю Європу.

Ваня Кит, струсивши з себе відчуття невідворотності того, що відбувалося (відбулося? відбудеться?) в цьому минулому-майбутньому 1939 році, сів за пульт. Гутков навіть не питав, що він збирається робити, — Іван хотів за всяку ціну, будь-яким кодом оповістити Катовіце-39 про акцію “Консерви”, що планувалася в містечку Глейвіц. Про агресію. Про другу світову війну.

Гутков підійшов до нього, поклав руки на плечі. Сказав тихо:

— Я розумію тебе, Ваню. Це тепер важливіше, ніж наш зв’язок у часі. Тебе можуть не розшифрувати, не зрозуміти, тобі можуть не повірити взагалі, але треба, необхідно спробувати. Та я зараз не про це… — Він помовчав, підбираючи слова. — Ти розповідав мені, що твоя мати була евакуйована і познайомилася з твоїм батьком в Іркутську після його демобілізації. Ну, і так далі. Я ось до чого все це веду: твоя поява на світ обумовлена війною. Зрозумій, якщо твоя передача досягне мети, все, можливо, піде іншим шляхом. Але для тебе в тому майбутньому вже не буде місця. Я хочу, щоб ти це збагнув.

“Не буде його, Івана Кита, радіолюбителя, спортсмена, старости курсу? Не буде зустрічей з Галинкою? Не буде його взагалі — життєрадісного хлопця на самому початку чесного, світлого шляху? І, можливо, не буде другої світової війни…”

Іван, не вагаючись переключився на передачу і знайшов потрібну частоту…

В дорозі

Мати добре закутала хлопчика, і вони вийшли на вулицю. Передмістя вже спало, лише десь далеко валував недремний собака. Вони спустилися східцями із плитняку. Попереду, в тьмяному освітленні нечастих ліхтарів, виднівся довгий тротуар.

Хлопчик, як завше, йшов попереду і, задерши голову, дивився на небо.

— А на тому малюнку не так. — Він несподівано зупинився і обернувся до матері, вона ледь не налетіла на нього. — Там цяточки з гострими шпичечками.

— А-а, он ти про що. Це дуже стара книжка. Так колись зображували зірки. З промінчиками.

— Зірки? — здивовано запитав хлопчик. — Ти ніколи мені про них не розповідала.

— Ще розповім. Завтра, коли увімкнуть день.

— У тій книжці написано, що день не вмикався, а наставав.

— Це майже одне й те саме… Скажи, нащо ти взяв цю книжку? Тато дуже гніватиметься, коли дізнається.

— Я сам йому скажу. І попрошу, щоб розповів мені, коли ти не хочеш.

Якийсь час вони йшли мовчки повз похмурі сплячі будинки, які ледь вгадувались у мороці. Врешті хлопчикові, мабуть, набридло мовчати.

— І вони світились? — запитав він у матері.

— Хто — вони? — Жінка вже загубила ниточку розмови, думаючи про своє. — Ах, зірки? Звичайно. Тільки неяскраво.

— Слабше, нілі оці ліхтарі?

— Набагато.

— Слабше, ніж; лампи у теплицях?

— Звичайно.

— Слабше, ніж денні світильники?

— І порівняти не можна.

Хлопчик замислився.

— І від них не було ніякої користі?

Він уже звик, що все довкола приносило якусь користь, було на найсуворішому обліку, тепло і світло — особливо.

— Ніякої, синку, — неуважно відповіла мати.

— Все одно… — зітхнув хлопчик, — це було, мабуть, дуже гарно.

— Не знаю… Уже давно нема тих людей, котрі бачили їх. Зірок було багато…

Жінка невизначено махнула рукою у бік тьмяної заграви над горизонтом, в якій крижинами проступали численні прозорі остови теплиць. Від світної хмари тягнувся в зеніт тонкий, ледь помітний промінчик. Жебоніла вода — в теплицях увімкнули дощ.

— А це що? — запитав хлопчик, кивнувши на промінчик.

— Це наш інверсійний слід, — відповіла мати.

— Інве… іне..?

— Цей слід ми залишаємо за собою, коли летимо в порожнечі.

— Але ж ми нікуди не летимо!

Хлопчик розсердився. Він подумав, що з нього кепкують.

— Тобі так здається, синку, — ласкаво сказала мати. — Насправді ж ми летимо. З жахливою, величезною швидкістю. Ми витрачаємо на це майже всю свою енергію. І, напевне, надаремно.

У материному голосі хлопчик вловив стримувану гіркоту.

— Чому надаремно? І навіщо нам летіти? Адже нам і так добре, правда, мамо?

— Ні, маленький. Ми мусили полетіти, щоб урятуватись. Там, де ми жили колись, усе мало загинути — сонце, зірки, цілий світ…

— О-о! І ми вчасно втекли?

— Так, мій хлопчику. Але наша енергія вичерпується, а нам треба дістатися ген до тієї плямки. Вона зветься Другою метасистемою.

Хлопчик подивився туди, куди вказувала мати, і побачив над дахом будинку струмування світла.

— Ми на півдорозі туди. Вся наша енергія затрачається на рух — ось чому довкруг так холодно й темно. Дехто уже сумнівається, чи варто взагалі летіти.

Жінка раптом піймала себе на тому, що розповідає синові про серйозні, малозрозумілі йому речі. І все ж продовжувала:

— Вони кажуть: давайте припинимо прискорення, нам однаково не долетіти до світлового порога. Давайте зробимо невеличке сонце, схоже на те, що вибухнуло там. його вистачить на тисячі років. Поживемо, як люди, а не як кроти.

— Сонце? Це, напевно, добре?

— Добре, синку, але тоді ми не долетимо. Тобто долетимо, але занадто пізно. Це сонце вигорить, і тут, на землі, також усе остигне, І туди долетить лише мертва крижина.

Світна плямка так само невідступно висіла у високості.

— А там?

— А там чудово, дитино. Це молодий Всесвіт зі сліпучими, гарячими зірками. Ми оберемо собі хороше сонце з привітними зеленими планетами, оселимося там і забудемо про ці століття мороку. Ми не загинемо…

Мати замовкла. Вдалині, в прорізі дверей наземної станції, з’явилася постать. Хлопчик кинувся до чоловіка й повис у нього на шиї.

— Татку, мама мені про все розповіла! Ти, напевно, нічого не знаєш? Ми всі летимо. До зірок! Енергії не вистачає!

Батько посадив хлопчика на плече й усміхнувся дружині:

— Не забивай дитині голову. В сім’ї досить одного прибічника руху.

А хлопчик не вгавав:

— Коли ми долетимо, татку? Коли?

— Коли ти виростеш. — Дощ в теплицях різко припинився. — І якщо вистачить пороху. Якщо придумаємо, як з усього цього викрутитись.

— Придумаєте, татку. — Хлопчик свято вірив у батька і його товаришів.

Батько невесело посміхнувся:

— Не певен, — сказав він. — І тоді вся надія на тебе, синку. Ти не підведеш.

Татко, як завше, жартував. Та хлопчик уловив — а може, йому здалося? — глибоко затаєну надію в голосі дорослого, сильного чоловіка. І по-новому подивився на світну пляму, наче прикидаючи відстань, яку ще залишилося здолати.

Тільки не зупинятись на півдорозі. Не губитись, не розтрачувати намарне сил! Далі, до зірок!

Музична шкатулка

Це, врешті, стало усіх дратувати: здоровань років двадцяти чотирьох ходить і скімлить: “Увесь Барток, треба ж такому статись!” А наступного дня: “Де тепер знайдеш Брамса в хорошому виконанні?” Або іще гірше — почує по радіо цю симфонічну музику і ледь не в сльози: “Хіба в таких умовах щось послухаєш?” Воно й правда, грім гримить оглушливо, блискавки у небі шугають, а таке пілікання й комар заглушити може, не те що грім. А їх тут сила-силенна. Таку музику видають, що куди тій класиці. Нарешті за вечерею Самохвалов грюкнув долонею по столу:

— Цить уже, Олександре! Стрибати до стелі треба від удачі нашої, я досі не йму віри, що пройшли пороги і хоч би кого замочило! А що твоя музика під воду зіграла — сам винен. Хто на самісінький верх ящика свого поклав, щоб його, не приведи боже, не пошкодило? Отож-бо. Його й струснуло.

Правду каже начальник. Як зараз пам’ятаю: понесло нашу барку на бистрині. Самохвалов з Федором біля керма, решта — напоготові з жердинами. По стрижню пінна смуга, як фарватер, ми по смузі. Перший поріг пройшли, осіли м’яко, як у ліфті; ухнули в другий — буруни, водоверті… Тут нас і труснуло об підводний голяк. Ну, думаю собі, готуйся, Петре, в моржі. Аж ні, ще разів зо три черкнуло по залізних бортах і винесло на спокійну воду. Я аж заспіваз від радості — не заведено купатися в Сибіру за 65-ю широтою навіть улітку.

Дивлюся, а Сашко сам не свій, видерся нагору, на поклажу нашу, шукає щось, зазирає всюди. А його дискотеку, напевно, вже риби у бистрині обнюхують.

Словом, меломан Сашко, спеціаліст класний, але меломан. Часом це гірше, ніж алкоголізм: лежить чоловік в наушниках на розкладачці своїй, очі скляні, нічого не бачить, не чує, кайфує мовчки. Зачепити його в цю мить— боронь боже! Федора одного разу трохи не приголомшив. Ці меломани як тільки не догоджають своїм органам слуху: і регулювання швидкості найтонше, і тонарми надчутливі, і стереофонія чи квадрофонія… Скрипкові справа, духові зліва… Дай їм волю, слухали б вони свою музику в чотири вуха, і то мало. Втонула — і бог з нею.

Не від хорошого життя понесло нас по Вілюю. Як відпрацювали шосту повністю, демонтували бурову і сидимо на тюках — вертольота дожидаємо. День чекаємо, другий… Нарешті відповідають Самохвалову з головної контори: 1 парк вертольотів кинуто на боротьбу з лісовою пожежею за Маликаєм. Коли впораються — невідомо. Запропонували почекати.

Та Самохвалов не з тих, хто чекати любить. Видивився біля берега на мілині невелику барку, понтон не понтон — металеву посудину водотоннажністю тонн на вісімдесят, поржавілу й продірявлену в кількох місцях. Хто її у верхів’я ріки затягнув — загадка. Самохвалов не ламав собі над цим голову, одразу узявся гарненько її оглядати. Законопатили ми її у двох місцях, перекантували гуртом і підігнали до стоянки. А там я вже дірки заварив, повантажились— і гайда! Восьма — вище по ріці кілометрів за шістдесят, а що там пороги, Самохвалов не знав. Коли води достатньо, їх не видко, а цього року Вілюй добряче обмілів.

Восьмої дісталися надвечір. Розвантажуємось, ставимо палатку, місце для бурової шукаємо. За роботою нашому Сашкові начебто не до рапсодій. А як стали бурити, побут налагодили, розпакували бібліотеку, шахи, доміно — тут і він свою кеадрофонію дістав, умостився перед колонками і дивиться. Вірите, сидить, як над небіжчиком. Ящик відкрив — там у нього магнітні стрічки — усе збирався диски свої переписати, та при нашому мандрівному житті хіба вгадаєш, коли це зробити краще? Хлопці лише перезирнулись, а епідеміолог Дзюба трохи згодом сказав, що треба щось робити.

А чим тут зарадиш — сімсот кілометрів тайга, як у пісні співається, та й платівки свої він збирав усе свідоме життя, рідкісні, каже, були, унікальні. Працюємо ми собі на восьмій: зйомка, зразки грунту, гідрологія. Дзюба нишпорить рідколіссям, іксодових кліщів своїх вишукує, одне слово — комплексна пошукова партія за роботою.

Самохвалов (він у нас і мерзлотник, і геолог, і топограф) парку усім влаштував — за тиждень відпрацювали восьму. Олександр знову шле радіотелеграму начальству, щоб вертоліт прислали. У відповідь — нічого втішного: гасять пожежу, вогонь розростається, палають сотні гектарів лісу. Та воно й не дивно: спека, як у пустелі. Не віриться, що ми в центрі Східного Сибіру.

Вимушений простій у нас. До решти позицій плавом не дістатися. Сидимо ми одного разу, козла забиваємо на нашому складному столику, аж у голові шумить. Федя-механік щось насвистує собі під ніс. Сашко лежить в шезлонзі і кольоровими фломастерами ліниво вимальовує якусь схему з журналу “Радіо”. Аж раптом стрепенувся:

— Федоре, ти що це насвистував щойно?

Механік глянув на нього:

— Що? А нічого, дурниця якась у голову влізла.

Сашко насупився.

— Ніяка це не дурниця, а Вольфганг Амадей Моцарт. Квартет мі-бемоль мажор, К-458 “Мисливський”.

У Федора очі на лоба полізли. Він і не підозрював, бідолаха, що насвистує таку премудрість.

— Але скажу тобі, страшенно фальшивиш, та головну тему я усе-таки впізнав. Де ти слухав Моцарта?

— А хрін його знає, — ударив Федя доміно по столу. — В гуртожитку у технікумі наслухався. Бувало, до екзаменів готуюсь, а хлопці гармидер зчинили — спасу нема, ну, візьму динамік під саме вухо, увімкну шосту програму, там завше цю музику передавали, дам повен звук — і вчу собі кінематику, динаміку, політекономію… Прекрасно зосереджує, скажу я вам.

— А-а, — розчаровано мовив наш меломан.

— Одне догано, — продовжував Федя, обдумуючи ситуацію на столі, — з того часу всі ці етюди, увертюри, сонати, балети, сюїти, арії, симфонії засіли у мене в голові, так і бродять, наче закваска. Заважають — страх! — і оглушливо закінчив гру.

Сашко на те йому ні слова. Цілий день на річці пропадав. А ввечері довго балакав про щось із Дзюбою.

Дзюба — спеціаліст з вірусних захворювань, передусім кліщового енцефаліту. За програмою досліджень йому належало обстежити всі точки на енцефалітну небезпеку. А ще — виявити залишкові симптоми перенесеного захворювання у місцевого населення з допомогою “прямої ревізії головного мозку шляхом локально сфокусованого хвильового щупа на частотах нормальної активності кори”. От як ця штукенція іменуєтсья. Цей щуп начебто дає йому повну картину будь-якої ділянки мозку. Він уже обстежив ним кількох мисливців-промисловиків, Самохвалова. Пропонував і нам, та ми відмовились. Боязко якось давати прощупувати свій мозок навіть найлегшим доторком.

Так от, причепився до Дзюби наш Олександр. Почав здалеку: мовляв, яку інформацію дає цей хвильовий палець? Яка там схема, електроніка? Які ділянки кори як спеціалізовані? Одне слово, поставив собі хлопець за мету дісталися до того музичного багатства, яке осіло у Федоровій голові.

— Розумієте, Микито Олександровичу, я його не раз слухав. — (Треба сказати, що з того часу, як Сашко вперше почув Федорове насвистування, він нипав за ним слідом і дослухався до найтихішого мугикання.) — Фальшивить він у мелодії, моделювання звука нікуди не годиться, контрапункт не простежується, а от темперація досконала, та й дух твору він передає абсолютно точно. Та ви самі послухайте!

Федір копирсався у движкові, меланхолійно щось насвистуючи. Сашко визначив: фантазія-експрес до-дієз мінор Фридерика Шопена. Федір погодився обстежити свою “музичну шкатулку” Дзюбиним щупом за умови, що він вийме усю цю класику з кори головного мозку.

— Набридла за двадцять років, як гірка редька! Скрипочки, віолончелі кляті, фаготи, валторни, пропади вони пропадом! Я, може, цю. вільну ділянку мозку для діла справжнього використаю. Рацуху якусь придумаю з механіки, — казав він.

— Навряд, — зауважив на те Дзюба. — Ця ділянка мозку виключно для музики. Просто вона у тебе навдивовижу містка.

Отже, вирішили вони списати з Федорових звивин усю цю поліфонію, що не давала йому спокою. Змонтували рекордер — гібрид підсилювача, магнітофона, звукових колонок і Дзюбиного енцефалоскопа. Морочилися з ним удень і вночі, навіть Самохвалов, дивлячись на них, схвально кивав головою: цінує в людях одержимість, сам такий.

Зрозуміло, не одразу все пішло у них гладко. Спочатку динаміки ледве шипіли в кутках палатки. Та Сашко, незважаючи ні на що, страшенно радів: перешкоди, мовляв, усунути — це справа техніки, зате відповідність оригіналові — виняткова.

Щоб не переобтяжувати Федора під час тривалих пробних сеансів, вони підвісили до датчиків на його лисині довгий тонкий шнур. Хлопці кпили з них, та трійця навіть вухом не вела. Бувало, мудрують Сашко з Дзюбою під навісом, варіометри крутять, щось підспівують, з колонок вже звуки фортепіано чутно, а Федір сидить задумливо над вирвою з вудочкою. Або варить суп із концентратів. Лебідку нашу похідну ремонтує чи просто спить.

Нарешті домоглися вони потрібної якості звучання. Сяють обидва — описати важко! Зняли з Федора довгий дистанційний повідок: тепер, кажуть, повинні проїхатися по всій його музичній області щупом, а тому він має бути поруч. Федір радий невимовно.

— Давайте, хлопці, швидше, не терпиться вже бути, як усі люди.

Сашко відповів йому, що багато хто й мріяти не сміє про таку музичну пам’ять, яку йому, дурневі, незаслужено відвалила природа. Дзюба штовхнув його ліктем — не сперечайся, мовляв, з ходячою філармонією, а то ще образиться і дасть відбій. І рекордер запрацював, почав перемотувати Федине добро на бобіну.

Страшенно чутливий, видно, був цей щуп, і не менш заплутаною була структура Фединої музичної пам’яті. Ллються з динаміка, приміром, “Пори року” Чайковського і раптом — уже щось інше.

— Звідки Равель, Микито Олександровичу, як це ви умудрилися перескочити на Равеля? — кричить Сашко,

— Сам не знаю, вів щупом, як звичайно…

— А, чорт! Знову доведеться запис монтувати!

Вони вже наловчилися маркірувати стрічку з перерваним записом. Федя знову відтворював річ з того самого місця, але момент, коли він це зробить, передбачити було неможливо.

Це було таки незабутнє видовище: восьмимісна палатка, під навісом біля апаратури чаклують Сашко з Дзюбою, з палатки на всю довколишню тайгу звучить “Богатирська симфонія” Мусоргського. А винуватець усього цього, сорокалітній товстун у трусах і чоботях на босу ногу, сидить над відром і чистить рибу на юшку. Величні звуки зринають з його засмаглого тімені і раптом — ку-ііік: — “конфетки-бараночки, словно лебеди, саночки…”

— Стоп! Стоп! — волає Сашко. І до Федора: — Ех ти, всеїдний слухач! Жодної речі без накладок…

— А чого? — дивується Федір, — хороша пісенька. Ти її, Сашко, не чіпай, нехай лишається.

Чимало таких пісеньок було у Федоровій пам’яті. Та немало й справжніх шедеврів виплило з його рідковолосої скарбниці.

— Ви тільки подумайте, хлопці, це ж Бенджамін Бріттен! “Воєнний реквієм”… — захоплено говорив Сашко.

…Звучить сумна музика, задумались усі, дивимось на ріку у призахідному сонці: спокійну, лагідну, ніби вже зараз готову підкоритися неминучим холодам. Навіть Самохвалова пройняло. І раптом — знову — ку-ііік: “Катя, Катя, милая Катюша, я за тебе в воду і в огонь!”

Ну, тут уже навіть я не витримав:

— Тьху, — кажу, — Федю, як тебе шпурляє у світі музики! Дай хоч щось одне спокійно дослухати.

Образився він:

— Та хіба ж я винен? Скоріше б уже списали все…

Списували ще днів зо три з невеликими інтервалами.

А з півночі вже насувалися хмари, стало прохолодно; невдовзі почнуться затяжні серпневі дощі, провісники осені, а значить — скінчилося коротке тутешнє літо, спека, пожежі в тайзі, наше вимушене неробство. До того часу вимотали з Федора шістдесят чотири півторагодинні котушки— Стравінський і Верді, Скрябін, Дворжак, Рахманінов, Паганіні, Глюк, Бетховен, Шостакович, Ліст, Шуман, Гріг…

— Закінчуйте, хлопці, час збиратися, — сказав нарешті Самохвалов.

— Ще трохи, Михайле Володимировичу, зовсім небагато лишилося — “хвостик” від увертюри до “Норми” Белліні.

Дзюба ще раз пройшовся своїм щупом. Серед пісеньок і завивань вокально-інструментальних груп нічого не лишилося, крім стійкого фону спустошених клітин музичної пам’яті. Десь на краю цієї пустелі він упіймав “хвостика” “Норми” і списав його.

— Ну, Федю, усе! Піднімайся! Зняли ми з тебе закляття музичної класики. Ну, як, полегшало тобі?

Жартує лікар, та бачу — Федору не по собі стало. Підійшов я до нього:

— Що з тобою? — питаю. — Позеленів увесь.

— Нічого, Петре, — відповідає, — це з незвички. Порожньо якось стало без цієї клятої мури. Пісеньки воно, звичайно… — він не доказав, махнув рукою й подався на бурову — розбирати вишку.

Здавалося б, кінець історії. З восьмої нас нарешті перекинули вертольотом одразу на чотирнадцяту, кілометрів за сто на південь від Айхала, у кам’янистий розпадок з озерцем. Придивляюсь я до Федора — бурильник і механік завжди поруч — і помічаю: неспокійний він став, посмутнів. Ні полювання, ні рибалка, ні доміно його не тішать. Якось увечері підходить до Сашка:

— Саш, коли музику свою розкладати будеш?

— А тобі що? Чи, може, лишилося щось? Так ми миттю, енцефалограф Дзюба ще не переробив.

— Не поспішай, Сашко… Нічого не лишилося, в тому то й річ… Чи гадав я, що так мені не вистачатиме цього… — (Він соромився своєї слабкості, наш Федір.) — Сам не знаю, навіщо воно мені, а не можу — і край!

Сашко сів на розкладачці й довго дивився на Федора.

— Виходить, пограбували ми тебе, Федю, спустошили, а того й не подумали, що… нічого в людині немає безцільного, і коли є в ній місце для музики, то не може воно залишатися порожнім! А ми до тебе… як до золотої жили — взяли що треба — і геть із шурфу… Цінителі, культурні люди! Недобре вийшло. Та ти зажди…

Він кинувся у куток палатки, де був склад, і звідти полетіли ватянки, рюкзаки, матраци… Ми мовчки допомагали йому розбирати речі, аж поки дісталися до звукових колонок. Було вже темно, з навколишніх хребтів здувало сніг, він обліплював кволі ялиночки, крем’янистий розпадок, береги озерця, а ми сиділи й слухали чудову музику, вона хвилювала, бентежила наші серця, а Федір тихо, замріяно усміхався…

Дрім-кар [1]

Хто лічить до десяти тисяч, хто уявляє собі нескінченні отари овець чи довгі вервечки телеграфних стовпів, а у Вікентія Михайловича Сороки своя метода боротьби з безсонням — їзда на автомобілі.

Як тільки закінчуються телевізійні передачі, він, ретельно продумавши маршрут майбутньої поїздки, поспішає влягтися. Заплющивши очі, подумки сідає в лімузин, тягач, трейлер, автобус чи всюдихід — в залежності від того, куди намітив поїздку цієї ночі, вмикає першу передачу й рушає з місця. Подумки упевнено мчить він нічними вулицями рідного міста, повз знайомі будинки, сам вмикає у світлофорах потрібне світло, знаходить вихід із складних транспортних ситуацій, поки нарешті натомлені руки не зісковзують з керма. А вранці, виспаний і бадьорий, він каже дружині:

— Учора, Капо, проїхав я по Луначарській, а там ще кілька кварталів — і одразу заснув.

Або:

— Знаєш, цієї ночі петляв-петляв по місту години зо три, уже в очах мерехтіти стало, руки від керма заніміли — а заснути не можу. І треба ж мені було сісти в цей ЗІЛ!

— А ти, Віко, в “Запорожець” сідай. Пам’ятаєш, минулого тижня ти їздпз тільки на ньому і спав, як ягня, — радить дружина.

— Ай справді, Капусю, — згоджується Вікентій Михайлович. — А то хоч бери й еленіум приймай.

Поїздки ці були маленькою таємницею літнього подружжя. Скажи комусь — казна-що подумають. Скажуть, з глузду з’їхав бухгалтер! Тим паче що й прав водія у нього немає й ніколи не було.

Останнє дуже непокоїло Вікентія Михайловича, тому в своїх уявних поїздках по місту він намагався обходитись без регулювальників і постових, а коли вони все ж з’явилися на узбіччі, піддавав газу і чимдуж мчав від небезпечного місця.

Відомості з автомобільного світу надходили до бухгалтера Сороки з двох джерел: від десятирічного внука Гешки і з журналу “За рулем”. Таким чином, Вікентій Михайлович був у курсі всіх автомобільних новацій: одним з перших став користуватися ременями безпеки, застосовувати електронне запалювання, вихлопну систему з фільтрами… Кілька разів після скромних сімейних свят Вікентій Михайлович зважувався вирушити в дорогу на закордонних машинах. “Ситроєн” і “гольф” припали йому до вподоби, а от спортивний “феррарі” аж ніяк: оглядовість невелика, у кріслі майже лежиш — ледь не врізався у кіоск.

Останнім часом Вікентій Михайлович віддавав перевагу вітчизняним машинам, передусім “Москвичу”-пікапу за надійність, простоту, невибагливість. Якось він навіть засперечався з цього приводу із співробітниками. Вони лаяли “Москвич”, хоча, по правді, в ньому їх не влаштовувала лише ціна.

— А як на мене, то кращої машини годі знайти. Сів за руль — і одразу… — почав було Вікентій Михайлович.

— Що одразу? — перебили його співробітники, з цікавістю поглядаючи на бухгалтера. Сорока був неговіркий, бувало, слова з нього не витягнеш, а тут, гляди, про автомобіль почав…

— Нічого, нічого, — знітився Вікентій Михайлович. — Машина як машина, — і одразу ж замовк.

Цей випадок швидко забувся, бо саме приспів час річного звіту. Весь кошторисно-фінансовий відділ працював, не підводячи голови. Хто б міг подумати, що холодний і точний світ цифр може викликати такі бурі: то начальник відділу робив розноси керівникам секторів через фігуру сальто, яка йому ніяк не подобалась, то банк опротестував депоновані вклади, то замовники не підтверджували фінансування й відмовлялися платити за вже виконану роботу. Грозова хмара нависла над відділом.

Вікентій Михайлович тепер усе частіше роз’їжджав безлюдними вулицями далеко за північ, міняв машини й маршрути — нічого не допомагало. Все частіше відволікали його під час їзди сторонні думки. “Як ця Маркіна наплутала вчора у своєму звіті!” — якось подумав він і не помітив, як поїхав на червоне світло.

Майже щоночі бачив він тепер патруль ДАІ у повній бойовій готовності на залізничному переїзді біля Сортирувальної і мчав мимо, не чекаючи, поки його зупинять. Він став дуже неуважний до знаків і покажчиків, одного разу навіть поїхав по Семиградській назустріч потокові машин, забувши, що там односторонній рух.

— Знаєш, Капітоліно, — скаржився Сорока дружині, — ця зануда Клюєв геть розперезався — (Клюєв був начальником відділу). -Через нього я вночі вже на “ягуарі” їздив. Тричі на червоне світло пролітав.

Дружина з тривогою дивилася на нього.

— А ти спробуй знову на “Москвичі”.

“Звісно, жінка, — думав Вікентій Михайлович. — Вона думає, що справа в машині. Коли б так. Біда в начальникові”.

Він роздягнувся під сумну мелодію осені, що Долинала з телевізорами пірнув під атласну ковдру, Біля під’їзду вже стояв світло-сірий “Плімут”. Сорока без особливої охоти сів за кермо й важко зітхнув. “Ремізов знову помйд лився в обрахунках не багато не мало — на три тисячі сімсот. За всім треба стежити самому”, — подумав невесело. Пошукав ногою зчеплення і згадав, що тут трансмісія автоматична. “І Зіна також. Начебто досвідчений працівник, знає, яке відповідальне діло — звіт. Так ні, на тобі — у декретну відпустку пішла”. Він нешвидко їхав по Бурсацькому спуску, звикаючи до незнайомої машини. Раптом побачив у дзеркальці яскраво-синю мигалку позаду й почув характерне: уіі-уіі-уіі-уі-іі. Цього тільки бракувало! Сорока, незважаючи на знак, різко звернув наліво і погнав по темній і вузькій Університетській.

— Ти глянь, що виробляє! — не міг стримати обурення лейтенант Петрищев.

На голому асфальті навскоси виднілися дві чорні смуги — наче велетень, незадоволений кривими лініями горизонтальної розмітки, спробував стерти їх чорною гумкою.

— Тормознув перед самим поїздом. Я вже думав — ну, артист, побігаєш ти в мене за правами. Тільки рушив до нього, а він як рвоне — і будь здоров! Як йому вдалося під шлагбаум проскочити — не второпаю!

Патрульному сержантові Круку було не по собі. Мало кому з порушників вдавалося вислизнути у нього з-під рук.

— А що за машина? — спитав Петрищев.

— Закордонна марка. Сіра, низенька. Номер ДВ-23, а далі, здається, йшло нерозбірливо 45.

Лейтенант Петрищев не вірив власним вухам. Щоб Крук не запам’ятав номера порушника? Такого ще не було.

— Кажеш, це вже третє таке порушення? Чому ж раніше не доповів?

— Винен, товаришу лейтенант. Сам хотів розібратися. Та й іноземець, гадаю. Дипломат, не приведи господи.

Крук не сказав лейтенантові, що все це дуже дивно і неправдоподібно: щовечора різні автомобілі, а за кермом той самий водій, і якісь вони невиразні; номери, як правило, розібрати важко і головне — цей лунатик вислизає з будь-яких рогаток.

— Час би вже йому й з’явитися, — сказав сержант — Близько одинадцятої він щоразу тут як тут.

Крук сів у мотоцийл, перевірив двигун. Напівтемряву Сортувальної прорізали сліпучі фари.

— Ось він — королівська точність! — потер руки Крук.

Лейтенант кинувся на узбіччя й підняв свій жезл. Світло-сірий силует промчав повз нього, як метеор. На мить у світлі тьмяного вуличного ліхтаря Петрищев побачив за кермом чоловіка, який уже куняв.

— Сержанте, в погоню! Зв’язок по рації! — скомандував він.

Круків мотоцикл вилетів на дорогу. А в ефірі вже лунало: “Усім патрульним постам ДАІ і черговим машинам…”

Спочатку сержантові здавалось, що оранжеві вогні

“Плімута” наближаються з кожною миттю. Обганяючи нічні порожні трамваї, мчали вони з Петрищевим по Клочковській. Крук заблимав фарами і з жахом побачив, що втікач клює носом.

— Засинає, мерзотник! — процідив він крізь зуби.

Сержант скерував на трамвайну лінію, щоб обігнати “дипломата” і притиснути його до узбіччя. Але той, наче прокинувшись, піддав газу, за три хвилини домчав до розв’язки по окружній і вискочив на бетонку. Крук помітно відстав, хоча спідометр показував усі сто двадцять. “Повернув на Київське шосе. Там тепер має бути Полупан з патрульною “Волгою”.

Але що це? Окружна дорога раптом поширшала метрів до двадцяти, і на сусідню смугу, як здалося сержантові, сів невеликий дирижабль; втім, це міг бути звичайнісінький бензовоз. Мало що привидиться у темряві! Однак було вже не так-то й темно. Прозоре рожеве сяйво зароджувалось у похмурих листопадових небесах і осявало все навкруги.

Сержант упізнавав знайомі місця. Окружна дорога кудись зникла разом з “Плімутом”, м’яка бузкова губкоподібна рослинність вкривала землю. Спантеличений Крук поставив мотоцикла під розлогим баобабом. Із заростей губок вискочила жінка й кинулася в епіцентр рожевого сяйва. Крук гукнув її, та вона навіть не озирнулась. Йому стало не по собі.

Сержант дістав портативну рацію, та в цю мить з-за горизонту з’явився велетень у нарукавниках і громовим голосом став про щось питати у симпатичного дідка, що сидів за письмовим столом. Жінка палко захищала його. Довкола голови дідка, наче німб, неначе хмарка комарів танцювали стовпці цифр.

У дідкові Крук упізнав порушника, та підступитися до нього не міг: морська хвиля понесла в туманну далечінь невеликий шафоподібний ковчег з бухгалтером, а на чистому небі вже проектувалося табло портативного калькулятора, на якому з’явилися зелені літери: “Клюєв — дурень!”

— От так влип! — подумав сержант з прикрістю.

Він раптом збагнув, що розгулює по підвіконню, широкому, наче тротуар, між величезними горщиками з кактусами. Ні мотоцикла, ні рації ніде не було видно.

…Бухгалтер Сорока вже давно солодко похрапував, згорнувшись клубочком під атласною ковдрою, а похмурий сержант Крук все ще намагався виплутатись з лабіринтів чужого сну, куди закинула його нелегка й небезпечна міліцейська служба.

Окуліст

Він узяв мене за підборіддя і став роздивлятися очі. Трохи згодом мовив:

— Кепські справи, одразу видно.

Я був переконаний, що з зором у мене все гаразд. Сорок п’ять років стукнуло, а про окуляри і думати не думав. Та спеціалісту, звичайно, видніше.

Клацнув вимикач — і в напівтемному кабінеті засяяли, як екрани з магічними письменами, дві іспитові таблиці. Лікар звелів дивитися на них. Я бачив усі літери аж до третього рядка знизу, далі йшла така дрібнота, що розпізнати її міг хіба що легендарний Соколине Око. Куди вже краще?

Та незважаючи на це, лікар запросив мене на кушетку і уважно обстежив. Довго водив над обличчям своїм гострим, як воронячий клюв, носом. Чимось закапав очі, помасажував скроні, а відтак посадив мене перед апаратом з червоними присосками. Підвів їх мені до очей, увімкнув апарат. Я сидів, наче кінь у шорах, а лікар розпитував і записував — вік, професію, сімейний стан, звички, алкоголь, куріння…

— У вас змалечку такий зір? — пильно глянув на мене.

— Який? Ви, лікарю, говорите так, наче у мене катаракта. А я зроду-віку на очі не скаржився.

— Даремно, даремно… Основна функція зору у вас ледве визначається.

— Я бачу дорожній знак за три квартали…

— Це для зору не головне. Це все одно що сказати, ніби основна функція руки — дотик.

— Я що — дальтонік?

— Не в цьому річ. Дещо ми сьогодні виправимо. На мій погляд, у вас дуже потужна система зору, бачення, однак повторюю — блокована від народження. Ця штукенція зніме блокаду. Можливо, обійдеться одним сеансом. Він підійшов до мене, вимкнув апарат і відвів присоски. Я подивився довкруг — жодних зорових змін. Шарлатан, та й годі!

До кабінету вже заходив інший пацієнт. Роздратований, я вийшов на вулицю. Був уже полудень, вересневе сонце на і мить осліпило мене. Коли я розплющив очі, одразу збагнув, що бачу інакше!

Було таке враження, наче пласка, стерта чорно-біла фотографія ожила, стала кольоровою, об’ємною і рухомою, вражаючи деталями. Знайома вулиця здалася мені грандіозним руслом глибокого каньйону, утвореного двома рядами височезних будинків, їхні плоскі фасади, сполучаючись, як величезні кольорові соти, створювали таку складну геометричну гру, що у мене запаморочилась голова. Просто перед моїм обличчя злегка гойдався розлапистий листок каштана. Він загіпнотизував мене вишуканим симетричним ажурним опахалом, якого вже торкнулася осінь.

Уздовж вуличного русла мчали автомобілі — блискучі металеві істоти. Я був вражений. Я знав вулиці по назвах, будинки— по номерах, відрізняв вишню від горобини за формою листочків, міг за самим лише силуетом сказати, якої марки автомобіль. Але так я не бачив їх ніколи. Я крутив головою, як школяр на гонках по вертикальній стіні.

Мене заворожила металева брама — раніше вона була для мене лише ворітьми, через які я входив до парку. Чавунна кришка люка на тротуарі також привернула мою увагу: опуклі літери, відполіровані тисячами підошов, таємниче сяяли на запиленому дискові. Раніше я помітив би люк лише в тому випадку, коли б він був відкритий — можна оступитись.

Ось так, зупиняючись на кожному кроці, брів я додому. Не скажу, що все довкола виглядало таким досконалим, як каштановий лист чи, скажімо, автомобілі. Будинок з колонадою, що стояв на перехресті, густо обліплений грубими бетонними скульптурами, прикро вразив мене своєю потворністю. До сьогоднішнього дня я знав лише, що в ньому міститься Академія мистецтв. Вигляд річки в кам’яному обличкуванні, що несла свої чорні, мертві води, з намулистим дном, в якому застряли пляшки й різний непотріб, змусив мене спішно одвернутись.

Прийшовши нарешті додому, я, не роздягаючись, упав на ліжко. Калейдоскоп болісно-яскравих вражень закрутився переді мною й розсипався, як гроно фейєрверка. Я заснув.

Ганна стояла біля ліжка й з огидою дивилася на мене. Я завжди вважав, що моя дружина-красуня. Зараз я бачив перед собою випещену жінку, котрої вже торкнулася невмолима старість, з обличчям жадібним і солодкуватим водночас, вкритим товстим шаром косметики, на якому застигло здивування.

— Ти що, п’яний? З ногами на ліжку!

Спальня завжди була її святилищем. Я розгледівся. Згідно з моїм новим розумінням це було втілення дорогої низькопробності. Я вибачився й підвівся. Пройшов у ванну, зазирнув у дзеркало, сподіваючись на дальші переоцінки, однак усе виявилось не таким уже й поганим: на мене дивився чоловік середніх років, позбавлений індивідуальності, — такі обличчя забуваються вмить. А я й не підозрював, що у мене вигляд типового: формаліста. Вважав себе оригіналом, неповторною особистістю.

Ну й клопоту завдав мені цей окуліст, думав я, заходячи в кімнату. Раніше я знав, що живу в найкращому районі міста, що умови у мене чудові. А зараз навіть вид з вікна на задвірки буквально образив мене.

Погляд зупинився на папці з репродукціями імпресіоністів, що їх останнім часом колекціонувала дружива. Я завжди кпив з неї — імпресіоністів та й усіх інших художників мав за ніщо. Я розкрив папку — і забув про все на світі. Дружина ледве відірвала мене від цього заняття — настав час вечеряти.

Ми їли й дивились телевізор. Почалась моя улюблена розважальна програма. Уже з перших кадрів зрозумів, що це дешева фальшивка, вимучена від початку до кінця, із заяложеними дотепами й нудотними пісеньками. Засмучений, я взяв свою тарілку й подався на кухню (Ганна не дозволила мені вимкнути телевізор) і там уже доїв вечерю, не підводячи погляд від тарілки, аби не побачити щось іще.

Тепер, коли минув місяць після мого візиту до окуліста, я не знаходжу сові місця, розгублений украй. То мені здається, що він відкрив переді мнаю повий світ, повен захоплюючих, вражаючих ракурсів і форм, дав можливість побачити суть, речей. Водночас мені жаль за моїм безтурботним ісауванням, коли я бачив лише оболонку явищ, коли мене не вражало ні прекрасне, ні потворне, коли довкола мене був світ простих понять і уявлень. Лікар мав рацію: дивитись і бачити — абсолютно різні речі.

Скажу відверто, я вже був на тій вулиці, де приймає окуліст, але там йшов ремонт, амбулаторія переїхала, а куди — ніхто до пуття так і не сказав.

Сусіди

Кальфонову раптом спало на думку почитати збірку віршів Еміля Кватроченка. Можливо, тому, що треба ж час від часу контролювати, що читає донька. А може, спрацював майже втрачений рефлекс {юність йото припала на поетичний бум кінця 50-х років). Минув час, він втратив масу ілюзій, одружився, мав квартиру і машину і на поезію тепер дивився, як на римовані дурниці. Поети в йото суспільній ієрархії займали досить-таки низький щабель — десь між шаблековтачами й шарлатанами — торговцями мумійо.

Кальфонов став читати першого вірша. І дивна річ, несміливі рядки початківця захоиили його, а коли дочитував останню строфу, глухе ридання вирвалося у нього з грудей, Кальфонов злякано затулив рота долонею і озирнувся: чи не помітив хтось із домашніх? Хвалити бога, дочка дивилася телевізор у сусідній кімнаті, а дружина торохтіла посудом на кухні. Кальфонов полегшено зітхнув.

— Це ж треба, молодий, зелений поет, а як за душу хапає! — мовив сам до себе.

Він перегорнув сторінку. На очі йому знову набігли сльози, хоча, здавалося, у вірші нічого особливого не було — поет традиційно оспівував рідну природу. Та Кальфонова пройняло так, що він, боячись заридати уголос, кинувся у ванну, увімкнув воду і дав волю сльозам.

Цей його захоплений стан минув дуже швидко, і Кальфонов подивувався власній вразливості. Спробував відтворити вірш по пам’яті: порожні слова, заяложені штампи легко збиралися у квітасте, як сарафанчик, рукоділля. Йому стало соромно за себе і за розхитані нерви, і він поплентав у спальню.

Сусід Кальфонова по під’їзду, капітан у відставці Селезньов, був вродженим ідеалістом. Навіть двадцять п’ять років служби в армії не змінили його. Колись, аде на дійсній службі, Селезньов займався радіоперехопленням, а у вільний час намагався вловити сигнали розумних істот із Всесвіту. Розумних істот на землі йому, очевидно, бракувало. Він навіть послав депешу в околиці Лебедя, у якій квапив його жителів з контактом. Селезньов не став зашифровувати текст у складні математичні форми, бо вірив, що ці розумні істоти і так усе збагнуть, отож пустив його через звичайнісіньку армійську тропосферну лінійку. Ця депеша довго, мабуть, мандруватиме у космічному просторі, поки, можливо, натрапить на розумних істот.

Таким от диваком був капітан Селезньов. Виконавши свою космічну місію і вийшовши у відставку (майже водночас), він раптом збагнув, що життя людей, котрі оточували його тепер, небагате на події та емоції, одноманітне, розписане до години, одне слово, збіднює, засушує пот чуття. Колись ідеаліст Селезньов думав, що так ведеться лише’військовим, а всі інші живуть куди веселіше й цікавіше. Він мріяв, як нарешті прекрасно заживе в цьому захоплюючому світі без субординацій, козирянь і постійної бойової готовності.

На відміну від інших ідеалістів, котрі обмежуються констатацією прикрого факту і побудовою абстрактних моделей, Селезньов був ідеалістом діяння. Він вважав, що якимось чином повинен виправити таке становище. Так зародилась у нього ідея підсилювача емоцій, генератора переживань, словом, ефективного стимулятора духовного життя.

І Селезньов почав міркувати над приладом. Як і багато хто з ідеалістів, він безмежно вірив в науку і був переконаний, що всі людські біди — від недостатнього впровадження досягнень науки в життя. Додамо до цього його діяльну, навіть фанатичну натуру, а ще — фундаментальне знання радіотехніки, електроніки й обізнаність з науково-популярною літературою з психології. Зовнішність у Селезньова теж була незвичайна: костисте обличчя, вкрите сіткою дрібних капілярів, витрішкуваті зелені очі, залишки сивини на круглій голові, кволий, нервовий; офіцерський мундир сидів на ньому, як на козлах для пиляння дров, — і стане зрозуміло, що перед вами людина, яка вперто йде до мети. Тож не дивно, що він так і лишився неодруженим.

Одержимий ідеєю, Селезньов не звертав ніякісінької уваги на власну невлаштованість. Його однокімнатна квартира в панельному будинку була незатишною, як контора. Скрізь, куди не кинеш оком, — блоки акумулятора. Голу стіну він прикрасив зведеною схемою, яку власноручно намалював триколірним плакаром.

Будучи справжнім месією, відставний капітан, звичайно, і не здогадувався про це. Він діяв так, як підказувала йому його натура, був переконаний, що такий стимулятор зробити можна й необхідно — от і край. Центральна бібліотека — квартира-майстерня, їдальня навпроти, зрідка кіно — так жив капітан Селезньов. Насправді ж про життя він знав дуже мало і все ж хотів покращити його.

А от Кальфонов знав про життя усе. Він був значно молодшим від свого сусіда, але коли життя Селезньова скидалося на спокійний плин води в каналі, то життя Кальфонова нагадувало водоспади, розливи, льодостави і (дуже рідко) пересихання. На цій многотрудній життєвій дорозі Кальфонов твердо засвоїв, що таке благо, а що для нього зло, і умудрявся, спритно оминаючи зло, накопичувати блага. Не будемо уточнювати, чим займався Кальфонов, скажемо лише, що на той час, про який іде мова, він досяг найкращої форми. Ось тому його так засмутила власна вразливість.

Слід сказати, що Селезньов намагався не винаходити велосипед, він працював у руслі гіпотетично розвинутої версії, за якою різні центри мозку можна збуджувати дистанційно електромагнітним полем дуже спеціалізованих параметрів. Ясна річ, капітан, як і всякий альтруїст, випробовував дію свого підсилювача на собі. У цьому полягав методологічний прорахунок його починання. Селезньов вважав, що його власний психічний лад мало чим відрізняється від психіки будь-якої людини, як, скажімо, польова радіостанція Р-104 від станції Р-105. І коли його стимулятор почав створювати слабке поле на зразок “патетик” — так назвав капітан стан високої духовності, — він страшенно зрадів і справедливо відзначив, що дальша ефективність приладу залежить лише від збільшення або зменшення його потужності й точності настройки.

Селезньов, як ми вже казали, погано знав людей. Він навіть подумати не міг, що оптимум його духовного стану може відповідати найнижчому емоційшому рівневі іншої людини. Тією іншою людиною, психічним антиподом Селезньова і був Кальфонов. А Селезньов і не підозрював про його існування; він взагалі не думав про окремих людей— ідеалісти думають лише про людство в цілому.

Цікаво, що зіткнення їх доль відбулося, так би мовити, заочно. Типовий випадок для нашого часу, коли роками можна жити поруч з людиною і нічого не знати про неї або ж знати не більше, ніж про гаданих жителів сузір’я Лебедя.

Після перших випробувань свого приладу Селезньов вніс значні зміни у схему, подбав і про його мініатюризацію, бо ж хіба схоче хтось возити заради свого духовного комфорту шістдесят кілограмів радіоапаратури на тачці?

Капітан перейшов на мікросхеми, а на великому стимуляторі відпрацьовував ескізні емоційні наводки. Він прагнув зробити зовсім маленький прилад, завбільшки з портсигар, який давав би увесь спектр високих людських почуттів — від глибокого стану світової скорботи до моцартівського торжества. Але переважно він мав працювати в режимі радості й спокою.

Поки Селезньов препаював схему, Кальфонов уже позбувся хандри і з подвоєною енергією зайнявся своїм добробутом. У світі благ було ще чимало такого, що не належало йому. Кальфонов вдало скуповував одні речі і вдало збував інші.

А капітан займався своїм, тепер уже мініатюрним стимулятором. Це аж ніяк не позначилося б на самопочутті Кальфонова, коли б капітан випробовував свій прилад там, де й першого разу, — радіус дії поля не перевищував двох метрів. Але на тому місці тепер знаходився перший, великий стимулятор, і він змушений був збирати свого кишенькового генератора на тумбочці у передпокої — єдиному вільному місці. Як на гріх, тумбочка ця знаходилася якраз навпроти крісла, в якому Кальфонов у своїй квартирі щовечора всідався дивитись телевізор.

Цього вечора йшло щось багатосерійне, лубочне. Кальфонов завжди терпляче ставився до такої нуди, бо вважав, що хороше кольорове зображення здатне замінити художні достоїнства. І раптом вія відчув, що усе його єство охоплює нездоланна злість, лють.

— Доки крутитимуть таку погань! — заревів він несподівано на всю квартиру і ледве стримався, щоб не пожбурити у телевізор попільницею.

Звідки йому було знати, що саме в цю мить Селезньов відпрацьовував на собі індукцію “олімпійський спокій” (як ми вже казали, психотяпи сусідів були діаметрально протилежними).

— Що це ти, Ніко, тобі ж учора так сподобалася серія, — несміливо сказала дружина.

І саме з цієї фрази розгорівся у квартирі Кальфонова грандіозний скандал, подробиці якого не станемо описувати, занадто вже вони неприємні.

Очевидно, окремі імпульси поля досягли й безневинної дружини Кальфонова, бо ж несподівано для самої себе зважилась вона заперечити чоловікові театрально-драматичним тоном.

Сварка не припинилася й тоді, коли подружжя покинуло передпокій, а отже, і зону дії стимулятора, за інерцією вона тривала ще досить довго.

Селезньов чув, як вібрує від криків залізобетонна перегородка, і гадав, що його прилад покладе край усім скандалам і сваркам.

Іншим разом він перевіряв роботу стимулятора в режимі “зосередженість, що передує великому осяянню”. Кальфонов у себе в кімнаті читав газету “Футбол — хоккей”. Якоїсь миті він відчув настійну, як комариний писк, веселість, вулкан глумливого гумору заклекотів у ньому, вихлюпуючись назовні. Насамперед віа порівняв уславлену хокейну команду з затурканими жуками-гнойовиками. Для футболістів знайшлося ще краще порівняння. Затим настала черга домочадців. Усе це вів робив, з величезним задоволенням, захлинаючись від сміху, дриґаючи ногами, надриваючи чималенького живота. Дружина й донька з тривогою і переляком дивилися на нього. Нарешті глава сім’ї, жовчно посміхаючись і чортихаючись, пішов спати.

— Він що, випив? — спитала стурбовано донька.

Мати лише стенула плечима.

Стимулятор ставав усе досконалішим, і невдовзі Кальфонову вже не було життя через психічні потрясіння, що надходили від сусіда. То він ставив під сумків усе своє життя (Селезньов працював у режимі “горде усвідомлення достоїнства й сили”), то знемагав від почуття страхітливої безнадії (у Селезньова йшла “світла віра в людяність і власну значущість”), то йому хотілося вовком вити від безпричинної туги і смутку (у Селезньова настала черга “нірвано”). Найгіршим було те, що ці почуття могли мати реальну підоснову. Кальфонов був далеко не дурень і в глибині душі підозрював, що речове благополуччя може легко стати фікцією. Капітан своїми пробними сеансами змушував Кальфонова зазирати в ці заборонені глибини. Таким чином, до моменту, коли Селезньов завершив роботу над стимулятором, Кальфонов був на грані психічного помішання.

Чому ж відставний ентузіаст працював у гордій самотності? Чому не зв’язався, скажімо, хоча б з товариством винахідників і раціоналізаторів? Як думав він впроваджувати свій винахід в широкі маси, які ні про що не здогадувалися?

Я не можу відповісти на ці запитання, підозрюю лише, що й сам Селезньов не особливо замислювався над цим. Правда, його, як і кожного першовідкривача, охоплювало цілком зрозуміле нетерпіння. Він прагнув якнайшвидше побачити одухотворюючу дію свого стимулятора на звичайних людей, котрі перебували, як він вважав, у духовній пустелі. Але оскільки Селезньов був людиною надто добросовісною, він ще довгенько вдосконалював прилад і тим самим геть розхитав усамітнений, але дуже міцний маленький світ родини Кальфонових.

Щоб емоційні потоки, які випромінював прилад, не вельми відволікали його від роботи, Селезньов дотепно й надійно убезпечив себе: екранував голову від поля, злегка обприскавши бронзовою фарбою свого старого берета.

І нарешті настав довгожданий день. Капітан закрутив останнього гвинтика у чорну пласку коробочку, поклав викрутку і полегшено зітхнув. Уперше за останні півроку він міг отак спокійно посидіти. На Селезньова найшла раптом така апатія, яка буває лише після важкої перевтоми.

Але тепер у нього був засіб, чудодійний засіб проти песимізму і зневіри — стимулятор. Селезньов увімкнув його, встановив на поділці, яка відповідала почуттю “вселенської гармонії”, і блаженно всівся на дивані. Наче з вершини Олімпу оглянув він свої скромні володіння — непофарбовані секції радіатора під незаштореним вікном, два столи, завалені різними радіотехнічними деталями, куток, у якому височіла піраміда книжок, журналів і довідників, повне відро недокурків, зіжмаканих аркушів паперу, батареї пляшок з-під кефіру. І все це освітлювала трьохсотватна лампа під саморобним абажуром з фольги. Оселя Селезньова могла вселити жах у кожного, крім його самого. Капітан ніколи не зважав на такі дрібниці.

Він сидів і мізкував, де найкраще випробувати стимулятор: у магазині, на вокзалі чи просто у натовпі. Врешті вирішив, що для перших дослідів штучного духовного життя найкраще підходить кінозал.

Коли Селезньов виходив з дому, він зустрів високого опасистого чоловіка, що біг кудись, на ходу налягаючи плаща. Вони розминулись, навіть не глянувши один на одного.

У кінотеатрі вже почався сеанс, давали хроніку під бравурний марш. Капітан Селезньов обережно пройшов на вільне місце під невдоволений шепіт потривожених глядачів і став чекати підходящого моменту на екрані, щоб у консонанс з ним включитися в духовне життя абсолютно незнайомих йому людей, котрі сиділи в залі.

Фільм був саме тим сурогатом видовища, яке потрібно було Селезньову для експерименту. Він не пробуджував жодних почуттів, не втамовував духовну спрагу, з якою простодушні громадяни прийшли до кінотеатру. Глядачі були потенційно настроєні на спілкування з мистецтвом, вони розкрились назустріч йому, як квіти назустріч сонцю, та замість нього засвітилась мертва дугова лампа. Таким чином утворилася грандіозна система “фільм — кінозал”, очевидно, заряджена негативно внаслідок масового розчарузання. Мінус цей зростав. Саме у цю пробоїну капітан Селезньов ударив своїм імпульсом “феєрія свідомості”.

Капітанів стимулятор діяв тепер на відстані близько п’ятдесяти метрів. Тому як тільки він клацнув тумблером, зал одразу заціпенів. Люди перестали жувати цукерки, розмовляти, кашляти — такою несподіваною, такою незвичайною була глибина наведеного переживання, яке охопило їх. Селезньов, нап’яливши на лоба свого металізованого берета, увесь напружившись, чекав.

Раптом наче шквал налетів. Стимулятор ніби розшарував психіку глядачів на всі можливі граничні стани — від повного відчаю до гомеричних веселощів. Частота імпульсу виявилась для кожного дуже індивідуальною, надзвичайно тонкою, чіткою смугою сильного почуття.

У залі плакали, кричали, обурювались, свистіли, стогнали, охали; дебела жінка, що сиділа поруч із Селезньовим, заходилась від ридання, а сусід справа качався у проході від сміху. За якусь лише мить кінозал перетворився на божевільню. Хтось пожбурив в екран портфелем. А позаду Селезньова лунало: “Та це ж шедевр!” Експансивний юнак зімлів від захоплення, а його подруга з жахом дивилася на екран… А там була та сама нісенітниця: герой переслідував свою обраницю в березовому гаю, вони пурхали між білокорих дерев, як два метелики. Світило сонечко, пілікали скрипки…

Капітан жахнувся — хвиля небувалих емоцій ототожнювалась у свідомості цих людей з широкоформатною халтурою на екрані. Ідеаліст Селезньов навіть не уявляв, що для більшості людей почуття повинно бути пов’язане з якимось об’єктом. Його стимулятор викликав дику переоцінку цінностей, він возвеличував і драматизував дрібниці. Він був, по суті, підсилювачем сурогату, носієм сурогату повноцінного емоційного життя. А ще гірше те, що під акомпанемент цього приладу на батарейках можна було прожити сіреньке, непримітне життя і бути переконаним, що воно яскраве, високе, наповнене глибоким змістом…

Зал шаленів. Селезньов сторопіло потягнувся до приладу й вимкнув його. Майже одночасно в залі спалахнуло світло. Буря пристрастей, як це було й з Кальфоновим, не вщухала, і ще довго із залу долинали схвильовані репліки.

Капітан пробирався до виходу. На душі у нього було порожньо й нерадісно. Він жив у цьому світі лише завдяки своїм утопіям. Щойно загинула одна з них, мабуть, чи не найкраща. Селезньов боявся вертатися додому, у свою моторошну (він раптом збагнув це) кімнату, під нестерпно яскраву лампу, до мертвих, бездушних каркасів стимулятора.

Він брів серед суботнього натовпу. Нікому не було діла до жодних фікцій. Був квітень, легенький вітерець доносив дим багать із парку, весна ще тільки вступала у свої права.

Селезньов сів на лаву і бездумно дивився вдалечінь. Що бачив там цей старіючий невдаха? Може, виховательку дитбудинку Ксеню Львівну, котра в далекому тридцять четвертому подарувала йому альбом? Таню, анастезіолога з медсанбату, яка так і не змогла обезболити свою відмову, коли він запропонував їй руку і серце? Розумних істот із сузір’я Лебедя? Гадаю, що нічого подібного капітану не ввижалося. Він важко дихав — дрімота вже брала його в свої обійми.

Поруч грався з цуценям хлопчик, на протилежному кінці лавки про щось таємниче шепотіли двоє закоханих. Вони дратували капітана, він прагнув повної самотності. Селезньов увімкнув стимулятор: “Зараз ви розлетитесь у різні боки, голубчики!” — задоволено подумав він. Та дивна річ: хлопчик, як і раніше, ганяв за цуценям, весело сміявся, а закохані дивилися одне на одного, не помічаючи нікого й нічого довкруг.

Капітан згадав, що реакція на поле може бути зворотною, і увімкнув по черзі “почуття вічності”, “демонізм”, “пафос”… Стимулятор не діяв на людей. Можливо, щось сталося? Селезньов зняв свого металізованого берета і тієї ж миті відчув дурний штучний пафос. Виявляється, стимулятор справний!

І тут ідеалістові Селезньову сяйнуло: очевидно, ніяке штучне випромінювання неспроможне увірватися у світ закоханих, який заповнений взаємним почуттям. Марними були намагання подіяти на хлопчика і навіть цуценя: вони обидва були щасливі, і цю радість не зрівняти зі стороннім лоскотанням центрів радості, як це робив стимулятор.

Значить, треба братися за куди важче завдання: починати конструювати щось таке, що б наповнювало світ людини любов’ю й самовідданістю, пафосом і драматизмом боротьби, героїкою пошуку і безконечним дерзанням думки…

Селезньов вимкнув стимулятор, тепер уже назавжди, і пішов із скверу. Щораз кроки його ширшали, наче він одержував іззовні порції невичерпної енергії, обличчя осяяла якась нова думка, він майже біг, цей літній невиправний ідеаліст Селезньов…

Я цілком міг би закінчити розповідь на цій багатообіцяючій ноті, залишивши несимпатичного Кальфонова напризволяще. Та все ж варто наостанок згадати й про нього.

Так от, Кальфонов того ж дня повернувся від іменитого невропатолога цілком заспокоєний. Той не знайшов у нього ніяких ознак хвороби (а так воно й було) і мотивував його періодичні нервові зриви стресами й перевтомою. Лікар порадив Кальфонову пройти курс лікування за системою аутотренінгу в одного із своїх колег, та Кальфонов, до якого вже повернулася його колишня самовпевненість, відмовився від сумнівних напівгіпнотичних сеансів. Єдиний слід, який залишила уся ця історія в його непростому бутті — незрозумілий страх перед однією із стін своєї квартири, — назавжди лишився родинною таємницею.

Мені зрозумілі його побоювання. Поки живуть люди, котрі, нехай на свій лад, по-дитячому навіть, наївно і невправно намагаються викоренити бездуховність, кальфоновим є чого боятися. А найбільше їм слід остерігатися сусідів-ідеалістів, мрійників, ентузіастів і фантазерів.

Тума Малюк

Струхлявіла задня стінка письмового стола з червоного дерева одного прекрасного дня розсипалась на друзки.

Стара Каневська, вигрібаючи сміття віничком із пір’я, з жалем подумала, що не лише над нею має владу невблаганний час. Ламалися, трухлявіли меблі, підлога, протікав дах — столітній будинок осідав, хилився назад, наче падав у все глибшу непритомність, але ніхто вже не звертав уваги на його біди: по всій околиці залізні богатирі-екскаватори ламали направо й наліво старі особняки, дачі часів еклектики, бараки суворих років воєнного комунізму. Увесь район підлягав зносу, і Каневську це засмутило — адже руйнували країну її дитинства.

Блідий промінчик листопадового сонця пульсував у хмарці потривожених порошинок. Похмура кімната, заставлена важкими, старомодними меблями, здавалося б, аж ніяк не підходяще місце для таємниці. І все ж вона тут була. За стіною, що розсипалась, вузлуваті подагричні пальці старої намацали тайничок, нішу, де вже бозна-скільки років лежала пласка томпакова табакерка з вигадливими вензелями на кришці, скупими ампірними візерунками, з перламутровою застібкою збоку. Всередині щось шаруділо, наче листя сухого тютюну. Чи банкноти з розкішним двоглавим орлом. Або любовні листи часів Кримської війни…

Каневська з подивом розглядала табакерку і зовсім не поспішала відкрити її, наче боялась, що таємниця одразу ж перестане бути таємницею, як тільки вона дізнається, що там лежить.

Так воно й сталося. У табакерці була пачка медичних рецептів, тонких потьмянілих аркушиків: в кімнаті запахло старими фоліантами. Каневська розчаровано дивилася на табакерку — краще б, звичайно, листи. А втім, рецепти теж непогано, тим паче старовинні. Вицвілі рядки, кольорові чорнила, різні почерки, латинь, французька, архаїчна російська…

“Термопсиса травы сушоныя истолочь довольно вступе и две щепоти праху сего в медный сосуд поместить, где воды бить должно три рюмки. По чем кипятить оное и в пору, как пузырями пойдет, опия шарик весьма малый присовокупить. Действительно будет в три дня первыя новой луны, испивать же его по осемь капель на раз, при сем яшмы камень непременно в виду держать. Великие дает зрению преимущества, то и вспять увидеть можно, что в прошлой поре…”

Рецепт трохи відгонив чортівнею. Вона з цікавістю взяла другий аркушик.

“Моровыя язвы превозмочь у люди и скотины всякой солодки корень свежеотрытый, над серою прокоптивши. Крестовника стебель и корневище тем же манером иссушив, от сапа коням в овес домешивать. А как от гипоходрии должно наилутшим признать цвету крапивного отвар поровну с мадерою, причем не лишне шалфею да толокнянки добавить. Испив сего, немалую радость исцеленный оказать может, а который и полететь имеет силу, аки птах”.

Не іпохондрію їй лікувати треба, а поліартрит, атеросклероз, варикозне розширення вен, одне слово, багато що. У важкій, нерівній боротьбі зі своїм згасаючим організмом лише дух старої жінки лишався незайманим: хтозна, звідки брались у ній ці вічні джерела добра й життєвої сили.

На відміну від бабусі, Славко у свої сім років уже був скептиком — маленький уламок недовговічної сім’ї, котрий з ґвалту безконечних сварок між батьками раптом потрапив у старенький будиночок на околиці, похмурий і тихий, із зарослим палісадником під вікнами, із запахом цвілі, ліків і самотності.

Каневська зняла окуляри й підсліпуватими очима задивилась на багряний листопадовий захід. Промені сонця, наче рентгенівські, просвічували вже голий сад, безлюдну вулицю. Біля похилених парканів з’явилася маленька постать з ранцем за плечима: Славко повертався зі школи. Каневська спішно поклала табакерку в шухляду і зашкутильгала на кухню.

“Ей, Тума Малюк!” — співала Рита Павоне з платівки. Хвилястий папуга пританцьовував на жердинці і підсвистував улад. Він обожнював цю річ. На іншу музику ніяк не реагував. Тому й назвали вони папугу Тума Малюк. Усіх трьох — стару, хлопчика й наївну зелену пташку єднала дивна дружба, рідкісна мовчазна симпатія, яка вечорами робила їхню оселю невпізнанною.

Величезний. абажур з китицями висів посеред кімнати, наче сяюча медуза, хлопчик грався з папугою, а Каневська знову взялася за рецепти.

“Облегчение болей верное средство италианской камфоры золотник, зерна какавного горсть, чемерицы настойки водочной и ландыша луковинку — запарить все совместно, отдельно же мятной травы с полынным листом крошить мелко, на желтке соколином тереть и к болезному месту класть. Отвар скрозь новий холст перецедивши…”

Каневська відклала цей рецепт до болезаспокійливих. Вона перебирала пожовклі аркушики, відбираючи потрібне. Багато хто переконаний, що у давнину люди були здоровіші, ніж зараз, а дехто взагалі визнає лише ті народні засоби лікування, які може без ризику для житгтя вживати тільки дуже здорова людина. Стара Каневська не належала до таких фанатів, та серйозний стиль приписів двохсотлітньої давності викликав довіру, вселяв надію. Вона вирішила, що все це треба показати дільничному лікарю Аліні Холевій.

Рецепти від ішіасу, від почечуї, водянки, від безплідності… У тих, що були написані латиною, містилося коротке пояснення російською мовою: “Противу глист”, “Холерное предупреждение”… Рецепт з поміткою “Персоны текучия” вона також відклала убік. Звучало загадково, але хтозна, від чого воно…

Стара помітила, що Славко покинув Малюка і задивився у темне вікно, машинально перебираючи торочки штори. Вона вже знала, що зараз він неминуче запитає. А й справді, чом би доньці не заходити до них частіше, ніж раз у місяць? Вона енергійно шукала свого щастя, йшла до нього напролом, нестримно, залишаючи за собою руїни й порожнечу… Семирічний хлопчик стояв біля вікна і з гіркотою думав, що в світі немає нічого, крім цієї непроглядної темряви, і що вони — він, бабуся й Тума Малюк — лише через недогляд, чудом уціліли в безмежному розливі осінньої ночі.

— Ба-а, ну коли вже прийде мама? — почулося від вікна.

Каневська вже відібрала зо два десятки різних приписів проти хвороб, що докучали їй.

Аліна прийшла у вівторок, як завше і прочитала рецепти, написані латиною. В її голівці серед усіляких дурниць, які відклалися там за неповні двадцять п’ять років життя, міцно вкоренилося переконання, що магія й чари існують і в нашій механізованій реальності. Вона вчитувалася в рядки, від яких віяло заклинаннями й чаклунством. Лікар вона була молодий і поганенький, та володіла просто-таки енциклопедичними знаннями в тих” галузях, які безпосередньо не стосувалися її фаху.

— Фузаріум — це отруйний грибок, з’являється на пророслих зернах. Правда, тут його треба дещицю… на кінчику; ланцета, як написано. Лактіс, дві унції — от і протиотрута. Селенцереуса молоді паростки — це, напевне, від спазмолітії. Ефірного масла геліотропа — чотирнадцять грамів, хібіскума настойки — одна нутта, крапля тобто. Цілком нешкідливі складові. Обіцяють повну рухомість і навіть… навіть… — Аліна захлинулась від захвату, старенькій також передався її трепет. — Персона транзітус… це означає, найімовірніше, транзитна особа! Ну й ну!

Каневська не зрозуміла. “Транзитна особа” нагадала їй вокзал, вона давно вже нікуди не їздила.

— Ні, це в іншому значенні, — пояснювала Аліна. — Ви нічого не чули про параперсоналізм?

Стара, як заворожена, дивилася на яскраві, гарно підфарбовані губи дівчини і слухала усі ці ідеалістичні дурниці.

Суть параперсоналізму полягала ось у чому. Вважалося, що особа і її психотип циклічно повністю відтворюються в різні епохи, в різних місцях. Теоретики параперсоналізму доводили, що в цьому випадку можливий транзит психіки, свідомості у повному їх обсягу від одного носія до іншого і навпаки. Механізм такого переходу вони пояснювали дуже вже плутано й туманно. І саме це робило положення параперсоналізму особливо переконливими для Аліни.

— І в синтоїзмі, знаєте, — казала вона Каневській, — є дуже схожі моменти. Буддизм і йога уявляють це інакше, але все-таки подібно. А стародавні народні повір’я…

Каневська все життя була матеріалісткою.

— Так що, — спитала вона, — це ліки від поліартриту?

— Тут про це прямо не сказано, — невпевнено відповіла Аліна. — Обіцяють повну рухомість. А втім, можна перевірити, рецепт нескладний, ліки нешкідливі. Я вам їх замовлю у свого знайомого фармаколога, йому обов’язково треба показати все це?

Аліна знову загорілася. Вона була переконана, що порятунок від поліартриту — то лише побічна дія чарівного ліку, а головне — переміщення особи по своїх часових іпостасях. Для початкуючого лікаря Аліна була надто вже безвідповідальною особою.

Дощ не вщухав уже котрий день, і Каневській часом здавалося, що легенди про всесвітній потоп могли з’явитися лише під акомпанемент саме такого безперервного осіннього дощу. Погода вплинула на всіх: Славко нудився й капризував, Тума Малюк мовчав у своїй клітці, а суглоби старенької наче просякли біллю.

Удень на хвильку забігла Аліна, залишила в передпокої маленьку пляшечку і одразу зникла, кивнувши через вікно головою.

Каневська згадала про ліки лише тепер, коли позбулася всіх денних клопотів і вже несила було терпіти біль у суглобах. Вона вийшла до передпокою, і саме цієї миті оглушливо загримів грім, завило в димарі, здавалося, вітер от-от зірве дах. Каневська вхопила пляшечку й кинулася до кімнати.

Тума Малюк вивільнив голівку з-під крила і, здавалося, осудливо подивився на неї: мовляв, північ уже, в таку ніч давно пора спати, аби швидше діждатися ранку й позбутися цієї страшної негоди, а не тинятися по кімнаті. Каневська відмахнулася від нього: їй не можна жити швидше, вона ще мусить виростити онука. Старенька підійшла до ліжка, в якому спав Славко, поправила на ньому ковдру, потім відкрила пляшечку і накапала у склянку десять крапель зеленавої рідини — саме стільки, скільки було вказано в рецепті, й випила.

Тієї ж миті наче вихор підхопив її старече, немічне тіло і поніс, несамовито рвучи його, мов ганчір’яну ляльку.

Наче громове зітхання пронеслося по залу, наче вітер забуття, і Евеліна вхопилася за поручень, щоб не впасти. Їй стало млосно, вона сповзла на нижню сходинку, зімкнула повіки. У короткому забутті вона побачила темну високу кімнату з абажуром, з кліткою папуги у кутку, усе було до болю знайоме. Дивна утіха була в тій кімнаті, такій несхожій на довгий, сліпучо-білий зал зі скульптурами, картинами на стінах і особливою, музейною тишею. За цими стінами вона не могла нічого собі уявити — там було ніщо, абсолютна невідомість. Господи, хоч би хто зайшов! Важко, як сімдесятилітня старушенція, вона підвелася й підійшла до широкої прозорої панелі в стіні. І вмить усе стало на свої місця. За музеєм, де йому й належало бути, розкинувся парк “Олімпія”; по білих, розпечених сонцем плитах йшли поодинокі перехожі, спекотний вітер нагинав прибережні пальми, за дальнім молом, за вигином пляжу виднілися, наче розмиті суховієм, знебарвлені млою громаддя літнього міста. Звідси, з третього ярусу експозиції, цей звичний пейзаж знову видався їй нереальним, незрозумілим. “Еві, Еві, що з тобою?” — спитав би у неї зараз Марк. Вона піймала себе на тому, що шукає на панелі ручку, аби відчинити вікно. Та панель була герметичною.

Двоє відвідувачів, чоловік і жінка, увійшли до залу, де були скульптури, і здивовано глянули на неї. Треба взяти себе в руки, вона просто стомилась, реставруючи цю Ніку. Понівечене крилате мармурове божество наче витало у кутку на прозорому постаменті; Евелінині різці валялися біля сходні. Увійшло ще троє чоловіків, один з них відразу взявся копіювати бронзовий торс.

Евеліна сховалася за дзеркальним пілоном і глянула на своє відображення. На неї розгублено дивилася розгублена темноока, світловолоса, струнка дівчина в легкому робочому комбінезоні, вкритому мармуровим пилом. Евеліна роздивлялася себе, як незнайомку.

Дивне відчуття минало поволі, як морський відплив, поступово до неї повертався звичний її стан ясності й життєрадісної діловитості. Осяяна богинею перемоги, вона пропрацювала до вечора, поки геть не знесиліла. Музей уже заповнювали відвідувачі. І знову наче шок: вона ніяк не могла згадати, як дісталася додому, на той берег затоки. Коли ж напружила пам’ять, у хвилях бентежної уяви несподівано виник хисткий жовтий екіпаж на косо укладених на бруківці стальних напрямних. Його туї же витіснила сіро-голуба труба траси з індексами відгалужень, що стрімко вилітали назустріч. “Додому, Еві, додому!” Вона майже бігла крізь натовп, ледве встигаючи відповідати на привітання.

На круглій терасі під колосом із Амарни Евеліна зупинилась, наче чогось дожидаючи. Вітер спав, дальній хвилеріз затягло водяною порошею, що висявала у призахідному мареві, з безконечності океану накочувались оранжеві вали. На горизонті плавучий острів Веста повагом ніс своє багатокілометрове тіло.

І тоді усе її єство, витіснивши незрозумілу тривогу, сповнила підсвідома радість юності. Наче вперше відчувши безмежну свободу початку життя, лише тепер збагнувши енергію юної плоті, розквітаючої жіночності, стояла вона перед цією рокітливою величчю, і лише десь на дні пам’яті маячило як тривожний знак, як прихований докір якесь незрозуміле питання, що стосувалося скоріше всього не її. Щастя Еві було повним, воно простягалося неосяжно далеко, аж ген за палаючий горизонт.

Вона попрямувала до станції траси навпрошки, через парк. Чіткий гігантський сфероїд повітряної служби завис над узбережжям, приймав і спускав сотні капсул за секунду, нагадуючи вулик, оточений бджолами; за ним у непроглядних садах околиць просвічувала вервечка приморських дач, що тяглися аж до темної маси мегаполіса. Громаддя грозових хмар насувалося з заходу, наче блукаючий гірський хребет.

Платанові зарості парку огортали сутінки, напоєні міцним ароматом квітів. Висока пампасна трава стиха шуміла під теплим бризом, а в кронах низьких японських вишень стрекотіла зграйка кольорових папугайяиків. Побачивши їх, Евеліна знову стривожилась і хотіла швидше пройти мимо. Та маленька пташка, що звикла до неї, довірливо підлетіла до дівчини і, вмостившись у неї на плечі, прокричала: “Тума Малюк!”

Наче розряд спалахнув у мозку Евеліни. Так ось що не давало їй спокою цілий день: вона повинна негайно вернутися туди, далеко і давно, у старенький будиночок, до свого хлопчика. Що вона накоїла?! Як опинилася в цьому палаці, як стала юною і чарівною дівчиною, дуже схожою на ту Евеліну, якою вона була сорок п’ять років тому?

Щастя її тануло, як віск: усе — Марк, кохання, юність, робота — не могло встояти перед тим, що десь далеко звідси, невідомо в якому місці й часі живе самотній хлопчик, за якого вона в одвіті до кінця своїх днів. Та як туди дістатися, як?

I хвилі пам’яті, затоплюючи усе довкола хороводом подробиць, відомих лише Каневській, розімкнули вражену свідомість, роз’єднали назавжди нитку життя, з єднану, на мить — життя старої Каневської і юної, сповненої сил Евеліни з прекрасної країни майбутнього.

Під ранок негода вщухла, і на прихоплену легким морозцем землю падав пухнастий сніг. Безформність осені була лише грубим каркасом для витончених конструкцій зими. Протяг, як миттєвий спогад, ковзнув по кімнаті, залишивши тонкий аромат приморських тропіків.

Стара Каневська прокинулась у своєму кріслі-гойдалці. Корява яблуня під вікном, геть обліплена снігом, скидалася на біломармурову крилату фігурку, яку вона бачила невідомо де. Беззвучно осипалися білі небеса на притихлу околицю. Славко, прокинувшись, заверещав від радості, і папуга, перекидаючись на жердинці, вторив йому веселою тріскотнею.

Каневська, звично премагаючи біль в скрипучих суглобах, поралась на кухні — готувала сніданок, прибирала, потім займалася безліччю справ, втомливих, але необхідних, які стали змістом життя багатьох зовні непримітних людей, котрі також роблять свій внесок уже тепер у створення того світу, в який так несподівано і так ненадовго зазирнула Каневська. А поки що їй треба всього лишень виростити онука, щоб він став творцем того світу ясності, краси й труда, в якому житимуть наші нащадки, так разюче не схожі на нас, щоб, незважаючи на всі знегоди, став він достойним цього світу — мудрим і чесним, стійким і веселим.

Зимовий промінь сонця упав на старече обличчя, і якусь мить на ньому жив прекрасний вираз крилатої Ніки-войовниці.

Торговець зброєю

Гай Фламіній байдуже дивився на сліпучу гладінь Тразименського озера. Біля грузького берега втамовувала спрагу кіннота, просто перед нею хлюпалися лучники з Кампаньї, а лівий берег, чистіший, залишили куховарам.

День видався спекотний і задушливий, консул знемагав під навісом з вензелями, і раб раз по раз обливав його водою з широкогорлого глека.

Квестор Марій з двома лікторами давно вже стояв перед консулом, сонце палило нещадно, і він не переставав витирати рясний піт з чола. Поруч з ним стояв дивно одягнений варвар: довга сіра куртка з великими вилогами надіта поверх білої сорочки з тонкого полотна, рукави якої на зап’ясті стягували цікаві застібки, замість капців з сирівцю — чорна блискуча взуванка. На шиї — довгий клапоть тканини дуже ніжної розцвітки.

Квестор, що звик до брудних голів, які пахли козлами, був немало здивований. З цікавістю дивився на нього й консул.

Ліктори тримали в руках його поклажу.

— Він каже, — почав Марій, — що його жбани розлітаються на безліч шматків і знищують усе довкола. Він твердить, що можна вбити будь-кого ось таким шматочком свинцю, о найсвітліший!

Квестор привів купця на свій страх і ризик. Всупереч його побоюванням, Фламіній не розсердився, а навпаки, одразу пожвавішав.

— Шматочком свинцю! Й дурневі відомо, що свинець отрута.

— Не так, як ти гадаєш, володарю. Він каже, що може метнути його з такою силою, що той проткне будь-кого наскрізь.

Консул недовірливо глянув на чужоземця. Той, перехопивши його погляд, пробубонів:

— Пара пачем — пара беллюм![2]

Фламіній ледве второпав зміст сказаного — комівояжер говорив поганою ламаною мовою. Як правило, вожді варварів знали латинь набагато краще.

— Нехай покаже, — звелів консул.

Один з лікторів поклав до ніг чужоземця чорну теку з ручкою і блискучими прикрасами на кришці. Торговець натиснув на одну з них, тека відчинилась, і всі мимоволі ахнули.

Чужоземець дістав з теки овальну металеву диньку доволі грубої роботи: уздовж і впоперек на ній були зроблені насічки, і незнайома річ нагадувала надрізаний з усіх боків лимон. Потім у нього в руках з’явилася штукенція з напівкруглою дужкою і гачком у ній. Консул запримітив у теці ще кілька вельми цікавих предметів.

— Розтлумач йому, — сказав консул, звертаючись до квестора, — що мені зараз не до цього. Мені потрібні фессалійські луки й стріли, александрійські пращі, хороші ясенові списи, а не ці брязкальця.

Торговець уважно прислухався до слів консула і начебто збагнув, про що йдеться.

— Проміса кадунт ін дебітум,[3] — прогнусавив він з готовністю. — Хев ю є… табула раса? Е фрії плейс, фріі спот ов граас?

— Шукає підходяще місце, полянку, щоб продемонструвати свій витвір, — здогадався кмітливий Марій.

Фламіній махнув рукою у бік гайка піній. Четверо рабів легко підняли паланкін з воєначальником, свита рушила слідом. Ліктори не спускали очей з купця.

Консул звелів поставити паланкін у тіні, а чужеземце-ві вказав на невеличку галявинку — ну, що ж, мовляв, пробуй.

Той узяв металеву диньку і, зважуючи її на руці, гадав, куди краще метнути. Потім поклав її знову до теки, зняв затісного піджака, поправив краватку і злегка розім’явся.

Квестор раптом ляснув себе долонею по пласкому чолі (не здогадався, мовляв, раніше) і наказав своєму слузі-лівійцю стати у центрі галявини. Раб, опустивши голову, покірно виконав наказ.

Торговця такий поворот дуже збентежив. Він гаряче засперечався з Марієм. “Айм контра, — повторював він, — ітз є крайм де леге лята[4]”, — змішуючи латинь з англійською.

Лівієць переминався з ноги на ногу, відганяючись від надокучливих оводів, що злетілися до озера на міцний запах кінського поту. Консул нетерпеливився — виходило, що його, першу людину в республіці, хотіли пошити в дурні!

— У чім річ? — запитав він гнівно у квестора.

— Цей варвар стверждує, що в його країні не випробовують зброю на людях.

— Дурниці! — зареготав Гай Фламіній. — На кому ж тоді випробовувати? Нехай не корчить дурня!

Квестор знову заговорив з торговцем. Та варвар стояв на своєму.

— Він каже, що вбити людину — злочин, — обернувся квестор до консула.

— Скажи йому, що це раб. Чи він такий дурний, що не розуміє різниці? Та швидше, мені набридло це зволікання!

Марій і варвар засперечалися знову. Консул кивнув мізинцем, і виночерпій наповнив кубок світлим молодим вином з похідного шкіряного міха.

— Чужоземець каже, що в їхній країні немає рабів.

— Брехні! Таких країн не знайдеш ніде у світі.

З озера долинули звуки ріжків — час було обідати. Усі неприязно дивилися на чоловіка в білій сорочці, через якого змушені були стовбичити тут.

— Його країна, — провадив далі Марій, — наймогутніша у світі. Це країна вільних, народ сам обирає собі володарів.

Фламіній спохмурнів. Як і кожен справжній патріот, він вважав, що так можна сказати тільки про Рим. А чи не Ганнібалів це лазутчик? Консул не звик панькатися з римлянами, а з варварами й поготів.

— Скажи йому, що коли не покаже, як діє його зброя, я примушу його зробити це силою. Ми відберемо у нього цю його забавку, а самого запроторимо в каменоломні.

— Доунт харрі, — захвилювався торговець, адже усе пішло не так, як він того хотів.

Він знову щось сказав Марію. До роздратованого воєначальника долинуло: “Дифіт ін плено, Ганнібал ніар ззе кемп. Вім ві ріппелере ліцет”.[5]

— О Фламінію! Коли вірити його словам, Ганнібал оточив нас. Ми можемо виграти битву, лише купивши у нього зброю і навчившись нею володіти. Він просить десять тисяч таланів, — сказав украй схвильований Марій.

— Що йому ще відомо про Ганнібала? Він повинен про все розповісти, інакше я звелю катувати його.

Консул уже не сумнівався, що має справу з лазутчиком, який прагне будь-що залякати римлян. Він підкликав писаря, наказав записувати допит. Варвар був розгублений, та раптом він відскочив убік і став водити своєю чорною цяцькою з гачком з консула на квестора, на лікторів, котрі навіть не оголили мечів (торговець здавався їм цілком сумирним), і знову щось швидко заторохтів:

— Ганнібал вууд бі смейшд хоул йо амі, ексепт ітелікс. Пура верітас. Юу вейст темпора. — Він подивився на консула і спрямував пістолета просто йому в живіт. — Енд юу, Гай Фламіній, вууд бі кіллед. Морітур,[6] — додав він.

Цього разу консул зрозумів варвара. Забобонний страх скував володаря. Він завше боявся віщунів, оракулів, піфій… Скориставшись з його заціпенніння, торговець взяв із рук ліктора блискучу металеву трубу, поклав її собі на плече і спрямував на порожні армійські хури.

Сніп вогню вирвався з базуки, легка міна розтрощила хуру, заіржали перелякані коні, і над усім табором римлян покотився моторошний крик — ніби за сигналом, карфагеняни пішли на римське військо одразу з трьох боків.

Консул скочив зі свого крісла, дико роззираючись навкруги. У паніці тікали його воїни, Марій зі стогоном витягував стрілу з передпліччя, а торговець зброєю гарячково шукав щось у теці.

Котрийсь із лікторів, не чекаючи наказу, метнув дротик у білу сорочку, та вона вмить розтанула — варвар зник.

Усе сталося так, як передрікав торговець. Ганнібал здобув перемогу, італіків помилували, Гая Фламінія було вбито— у повній відповідності з конспективним викладом цієї події в університетському курсі лекцій з давньої історії. Правда, той факт, що приречений раб-лівієць здобув свободу, так і лишився невідомим.

— Знаєш, Арчі, я більше не клюну на їхню рекламу. Коли Аарон Сампер з “Таймтранзиту” підказав мені цей шлях, я було загорівся: ще б пак, збувати списану зброю за справжнє золото, до того ж давнє! Змінювати хід історії. Вигравати історичні битви з допомогою допотопного кольта!

Торговець зброєю Джонатан Мослі сидів у кріслі, оббитому воловою шкірою, у своєму офісі на Тридцять третій лінії. Навпроти нього біля скляної стіни розвалився на червоному дивані на фоні широченного фасаду національного банку його компаньйон і дядько Арчібальд Мослі.

— Ні, з ними таки неможливо домовитися. Це дикуни! Я був про римлян кращої думки — пам’ятаєш, як оповідали нам про Рим в університеті? До того ж латинь. Я ж знав силу-силенну крилатих виразів… До яких пір Катіліна… хм, так. Що для них людське життя, права людини? Хвалити бога, ми виросли у вільній країні, це у нас в крові…

Дядько Арчі вислухав розповідь племінника без особливого співчуття. Авантюри в бізнесі, у якій би історичній обстановці вони не затівались, його не цікавили. Мослі був прихильником традиційного збуту товарів, вважав, що теперішня кон’юнктура досить непогана, і по-своєму був задоволений, що із затії молодого, заповзятливого, а часами й нерозважливого Джонатана нічого не вийшло.

— Досить про це, Джо. Я з самого початку застерігав тебе, але хіба ти послухаєш? Ризикувати собою — це принаймні нерозумно. Завжди слід посилати агента…. тим паче в такі давні часи.

Мослі-молодший, потупившись, запалив цигарку, а дядько Арчі делікатно перевів розмову на інше. Вони обговорили перспективу збуту зброї, переважно застарілої (фірма на цьому спеціалізувалась), на Близькому Сході, де не припинялися бої і де її тепер бракувало. Арчібальд був діловою людиною, і вже за місяць далекі нащадки лівійця цілилися один в одного з розхитаних, однак боєздатних автоматів. Назрівали бої, у порівнянні з якими Пунічні війни здавалися такою собі бійкою, і компаньйони вже наперед підраховували значні бариші, тим паче, що одержувати вонї їх в умовах свободи, не порушуючи прав людини і добре знаючи ціну людського життя.

Аутсайдер

Костянтин увійшов до роздягалки і став знімати светра.

— Бачив діда? — повів Петро очима у той бік, де з Шостаком розмовляв якийсь чоловік пенсійного віку.

— То й що? — знизав плечима Костя.

— З ветеранів. Каже, що хоче порівняти техніку боксу тридцятих років із сучасною.

— Видно, мемуари пише.

— Мабуть.

Петро допоміг Кості надіти рукавиці, і той затанцював біля груші. Пурхав, як метелик, дарма що в кожному кулаці — паровий молот. Шостак невдовзі підкликав його. Він був збентежений, хоча збентежити Шостака так само важко, як, скажімо, гімнастичного коня.

— Костю, — мовив він, — тут товариш хоче розім’ятися трохи у спарингу, так ти., того…

Шостак дав Кості зрозуміти, щоб той, захопившись, не забув гостя.

Старий тим часом роздягався. Під одежею у нього був тренувальний костюм. “Боїться застудитися”, — неприязно подумав Костя. Уся ця історія йому страшенно не подобалась, та не сперечатися ж зі старшим тренером товариства.

Вони вийшли на ринг, торкнулися рукавицями. “Без поняття у стойці”, — відзначив про себе Костя, демонструючи пенсіонерові серію блискучих фінтів. Ударити його він не наважувався. Дід досить бадьоро дріботів по рингу. “Моторний ще”, — подумав Костя.

— Так ви, треба гадати, знали Осипяна? — затіяв він галантну розмову з дідком, наче з дівчиною в танці.

Костя не хотів, щоб цей безглуздий поєдинок виглядав серйозно. Берегти дихання він і не думав.

— А може, й Васильєва? — продовжував він почату розмову.

І тієї ж миті відчув два блискавичні удари по ребрах і, присоромлений, замовк. Не можна так розпускатися. Боксер він завжди боксер, в сімнадцять чи в сімдесят п’ять. Слід поважати будь-якого противника. Костя вирішив легко штовхнути старого у корпус, буквально торкнутися рукавицею. Правою, правою, лівою… Не дістав. От так дід, є ще, видно, порох…

Удар, яким можна було звалити слона, прийшовся йому просто у центр груднини. Костя сторопів — пробити його захист вдавалося одиницям. Краєм ока помітив — усі хлопці стоять біля рингу. Зібрався. Серія різних ударів — і всі в порожнечу. Йому не вдалося навіть торкнутися суперника рукавицею. Костя захвилювався. “На диво жвавий дід”, — тільки й встиг подумати він.

— …шість, сім, вісім… — лічив вражений Шостак.

А дід уже незграбно пролазив під канатами. Костянтин Переверзєв — майстер спорту, двадцятитрьохрічний середньоваговик, неперевершений віртуоз ближнього бою — був нокаутований.

Шостак покликав Мефодьєва, голову міського відділення товариства.

— В житті не боксував, — зізнався дідок. — Я архіваріус загсу. Колишній. Тепер на пенсії. — Він швидко жестикулював худою рукою, вкритою старечими веснянками. — Річ у тім, що я можу бачити рух сповільнено, варто мені лише зосередитись. А рухатися можу швидко. Надто швидко, — проказав дідок, наче соромлячись свого незвичайного дару. — Мені це завжди не подобалось. Усе життя хотів бути статечним.

Якусь мить старий помовчав, а потім продовжував:

— Ну, от… А тепер на пенсії. Звісна річ, кожен шукає собі заняття до душі — сад, рибалка, те-се. А я завше мріяв подорожувати. Спортсмени, знаєте, скрізь бувають. Гадаю собі, а чи не спробувати?… Отак я до вас потрапив, звиняйте, що про все одразу не розповів.

Шостак і Мефодьєв не знали, що робити з цим скарбом. Дід як дід, таких мільйони. Але в цього діда реакція в десять разів швидша, ніж у найкращого боксера!

Саме готували в турне юнацьку збірну міста, але ж вік у нього… Та й чи зможе він виступати за “Буревісник”, будучи архіваріусом загсу? Щоправда, дід уже на пенсії. Звичайно, можливі ускладнення, труднощі. До того ж він навідріз відмовився виступати на рингу в трусах і майці. Сказав, що й так, в піжамі і шльопанцях, може побити будь-кого, навіть найсильнішого суперника.

— Це ж не бокс, це балаган, — бідкався Мефодьєв, безпорадно розводячи руками. — А як у вас з іншими видами, легкою атлетикою, приміром? — спитав він у старого і, не чекаючи відповіді, попросив піти з ними на стадіон.

Тут було небагатолюдно. Промчала, як стріла, по доріжці Холєва Г. — надія товариства на дистанції 5000 метрів. За нею бігла Протасова — загальновизнана нездара із залізними нервами і непохитною вірою в себе. Вертівся з молотом Боря Давиденко. Стрибав з шестом Гусев.

— Стометрівку, га? — запропонував Шостак старому.

Той не заперечував. Йому показали, звідки й куди бігти. Шостак почав було навчати дідка техніки низького старту, але той став опиратись.

— Нехай біжить так, — сказав голова товариства.

Прозвучав постріл стартового пістолета, дідок рвонув, аж закуріло услід. Мефодьєв глянув на секундомір і не повірив своїм очам, а відтак секундомірові.

— Скільки у тебе? — гукнув він Шостаку.

— Вісім і чотири!

— Неймовірно! — Мефодьєв витер піт з чола. — Вісім і чотири десятих секунди без будь-якої підготовки!

— А тепер нехай спробує стрибнути у довжину! — кричав з протилежного кінця поля зраділий Шостак, а дід ніби й не бігав — пританцьовував біля краю доріжки.

— Хвилинку, — сказав Мефодьєв старому, кинувся за матами і розіслав їх за краєм ями для стрибків.

І не даремно. Дідок перелетів через яму, як горобець, і приземлився на мати. Він і сам, мабуть, не чекав такого результату, бо ж стрибав у довжину вперше в житті!

Того дня Мефодьєв і Шостак не стали більше випробовувати старого, побоюючись, аби він не ушкодив собі чогось з незвички.

Три дні пішло на побіжне ознайомлення з азами легкої атлетики. Дід показав 7,3 секунди на стометрівці, 2,54 метра у стрибках у висоту, 12,71 метра в довжину. Потрійний стрибок вони не стали навіть заміряти — однаково ніхто не повірив би. За час тренування архіваріус помітно покращив свою спортивну форму.

На ринг його більше не пускали — боксери панічно боялися дідка. Вдача у нього була норовиста: не хотів бігати з бар’єрами, бо це здавалося йому дитячою забавкою, відмовився метати диск і спис, мовляв, покалічить когось ненароком.

Через тиждень Шостак з дідком були вже у столиці республіки. Пенсіонер мав продемонструвати досягнення скромного обласного центру у групі “Здоров’я”, а там видно буде. Вони стояли біля краю тротуару. Готель був через дорогу. Шостак позирав на потік машин, що мчали з шаленою швидкістю: ніхто й не помишляв зупинятися перед “зеброю”.

Архіваріус став нервувати. Раптом стрибнув майже на середину проїжджої частини і почав шалено лавірувати поміж автомобілями. За ним неможливо було встежити. Лязгали гальма, вищали сигнали. Два таксі мало не перетворилися в одне. І все ж дідок дістався протилежного боку тротуару і махав звідти Шостаку рукою, а той витирав з чола холодний піт.

У двомісному номері вони перевдяглися. Шостак увімкнув телевізор і ліг на ліжко поверх ковдри. Показували футбольний матч. Наші мужньо програвали гостям. Дідок акуратно склав штани, розстелив ліжко і ліг, як і належить, видно, звик вкладатися рано. Закутавшись ковдрою, з відразою поглядав на екран, де на зеленому полі корчився травмований напівзахисник Бубуєв. Трибуни ревли з останніх сил.

— Таке воно, спортивне життя, — співчутливо прокоментував Шостак. — Нині ти на щиті, а завтра — під щитом. — Була нагода побесідувати з дідком про привабливість і мінливість долі спортсмена, надихнути архіваріуса на нові досягнення.

— Будьте ласкаві, зробіть тихіше. Ревуть як навіжені, — попросив дідок і, одвернувшись до стіни, натягнув ковдру на голову. — Терпіти не можу весь цей ваш спорт!

Людина, котру не любили машини

— Я вже звик до цього, — сказав він своєму супутникові. — Вони мене терпіти не можуть. Коли б могли, — знищили б одразу.

— Дурниці, — мовив флегматично приятель. — Ти завше був трохи психопатом.

Вони спустилися у метро. Супутник витягнув пригорщу мідяків і тицьнув один товаришеві.

— Краще б пішки, не так уже й далеко… Гляди… — чоловік боязко помацав щілину для монети. — Ой! Струмом б’є! — злякано скрикнув він.

Супутник засміявся — не дрейф, мовляв, бери приклад з мене. Він опустив п’ятак і спокійнісінько пройшов крізь вузький прохід. Його товариш вчинив так само, та як тільки він опинився під недремним оком фотоелемента, два окантовані гумою стальні лікті вискочили зі своїх гнізд і перекрили прохід. Чоловік з жахом кинувся назад.

— Бачиш я ж казав тобі, — ледве чутно прошепотів він своєму супутникові.

— А, чорт! Мабуть, несправний. Пройди біля чергової, — порадив той.

Чоловік рвонув із проходу і пройшов біля круглої скляної будки. Приятель нетерпляче чекав на нього. Ескалатор помчав їх донизу. На півдорозі східці раптом різко смикнулись. Усі встояли на ногах, лише наш знайомий полетів униз, як від удару по колінах битою для городків. А там, наповзаючи, спробувала зажувати йому руку стальна гребінка, але чергова вчасно зупинила ескалатор.

— Уважнішим треба бути, — сухо зауважила вона.

Чоловік розпачливо глянув на неї і безнадійно махнув рукою.

— Ця машинофобія колись таки вилізе тобі боком! — вичитував йому супутник, поки вони чекали поїзда. — Ти що, не знайомий з ефектом самонавіювання? Типовий випадок…

Чоловік мовчав. Коли підійшов поїзд, він стрибнув з місця у відчинені двері, як у воду. Пасажири засміялися. Поїзд помчав, набираючи хід, та несподівано зупинився посеред тунелю. Тоді здав трохи назад і знову рушив уперед.

— Це все через мене, — бідкався чоловік. — Якби мене тут не було, їхали б собі спокійно. Мені не слід користуватися машинами, я наражаю на небезпеку інших.

Супутник похмуро переминався з ноги на ногу. З горем пополам доїхали до потрібної станції. Тут ескалатора не було, і чоловік невимовно зрадів. Вийшовши із мармурового підземелля по безвідмовних гранітних східцях, бадьоро закрокували повз стоянку машин.

— Обережно! — крикнув супутник.

Порожня машина з невимкнутим мотором раптом скочила вперед, наче гігантська жаба. Чоловік ледве встиг відскочити убік.

— Це ж треба! — здивувався приятель. — Швидкість увімкнулась сама по собі. І як вони техогляд проходять — не збагну!

— Я завжди насторожі, — промимрив чоловік, розтираючи забитого ліктя.

Невдовзі вони підійшли до висотного будинку.

— На якому поверсі ти мешкаєш? — запитав супутник.

— На чотирнадцятому, — відповів чоловік. — Ліфт он там.

— А ти що ж, пішки? — глузливо мовив супутник.

— Доведеться. Ми з ліфтом не дружимо. Я вже досить насидівся в ньому.

Приятель поблажливо посміхнувся і рушив до ліфта. Він довго чекав на площадці, доки чоловік здолав усі двадцять вісім прольотів східців.

Нарешті увійшли до кімнати. Це був типовий притулок дослідника-ентузіаста: скрізь розкидані книги, рукописні таблиці, стоси списаного паперу.

— Увімкни світло, — попросив господар. — Мені це не завжди вдається.

Гість клацнув вимикачем. Спалахнула простенька люстра. Тепер можна було роздивитись інтер’єр: допотопний телевізор біля вікна, друкарська машинка, телефон з витягнутою з розетки вилкою.

— Творча лабораторія самотнього генія, — врешті сказав гість, підійшов до телевізора і увімкнув його.

— Не працює! — гукнув з кухні господар.

За хвильку він зайшов до кімнати з кофейником у руках. Услід йому злісно плюнув кран, а холодильник забубонів довге прокляття.

— Ти глянь — показує! — зупинився він і втупив погляд у телевізор. — Коли ж ти встиг його полагодити?

— Телевізор справний, хоч і старий. Треба лише вміти настроювати.

Господар дістав чашечки.

— У мене завжди не клеїлося з технікою, — сказав він. — Особливо останнім часом. Телефон, і той не можу зремонтувати. Майстра викликав. Тільки-но він піде — знову не працює.

Гість перевірив телефон. Апарат працював нормально.

— Дурниці! Ти сам вбив собі у голову казна-що. В наш час кожен повинен бодай трохи розумітися на техніці.

— Ти ж знаєш, я біолог за фахом.

— Отож-бо й воно. — Гість наче аж тепер згадав про мету свого приходу: — Ану, показуй свою безсмертну працю.

Господар приніс товсту червону папку. На обкладинці синьою тушшю було виведено: “Можливості утворення поліформних органічних функціонерів і створення біологічних еквівалентів машин і механізмів”.

Гість прочитав напис і з повагою подивився на господаря.

— Кінець, значить, ері машин? — усміхнувся він. — Ну, давай подивимось.

Він розкрив папку і здивовано запитав:

— А чому від руки писав? У тебе ж машинка.

— Що ти! — господар злякано глянув на друкарську машинку. — Вона тільки й норовить зламати мені пальці.

— Ну, що ж. В такому разі передрукуємо у нас в інституті. Це вже яка твоя праця?

— Шоста.

— Попередні пам’ятаю. Коли й ця на такому ж рівні — наробимо галасу, брате, на цілий світ. Ти правильно зробив, що вирішив провести її через наш інститут — і профілю відповідає, та й те добре, що однокашників не забуваєш. Погріємось, так би мовити, біля твоєї слави.

Йому не терпілося заглянути в рукопис на самоті. Отож, поклавши папку в портфель, гість потиснув господареві руку, став прощатися.

— Ми пропустимо її поза чергою, — сказав він і поплескав господаря по плечу. — Паблісіті я тобі забезпечу, можеш не хвилюватись. Завтра ж зателефоную.

Кивнувши господареві, гість увійшов у ліфт і натиснув кнопку. За кілька секунд ліфт завис між поверхами. Чоловік закричав у сіточку мікрофона — у відповідь почулося глумливе потріскування. Нерішуче помацав хромовану окантовку дверей — ударило струмом. І тут він згадав про конфлікти біолога з оточуючою машинерією. Майнув здогад — а може, причина саме в цій праці?

Він прихилився до пластикової стінки ліфта, міцніше прйтис до себе портфеля з папкою і приготувався довго чекати.

Консерви “Щастя”

Запитання: “Нинішня криза — остання?”

Запитання: “Що означає: при цьому бути на військовій службі?”

Ще запитання: “Що можна вдіяти, якщо країни очолюють уряди-мафії з народами-заложниками?”

Запитання: “Чи можливо за цих умов врятуватися?”

Передісторія запитань…

У травні 199… року за сім місяців до Великої Кризи оператор супутника-винищувача Гектор Яблонськи невідь як змусив програміста бази ППО ІОХ забезпечити його корабель зміненою програмою виведення на орбіту. Згодом це дало йому змогу описати гігантський оверпол — величезний видовжений напівеліпс над Північним полюсом. На те пішло вісім років. За цей час, вважав Яблонськи, наслідки катастрофи вже достатньо згладяться, можна буде приземлитись і якось існувати…

З собою він взяв коректувальницю відділу спостереження Наїс Ферт.

Гектор вигрібав із шухляди документи, дипломи, листи, старі рахунки. Нарешті! Він схопив перепустку-ікс, сунув її до кишені. Ляснув себе по комбінезону: пістолет, пакет НЗ, особистий знак — а втім, навіщо йому тепер особистий знак? Пожбурив ключі і набрав номер:

— Наїс!

Гудки. Мабуть, вона вже в бункері. Коридором готелю командного складу’линуло вібруюче завивання сирени, сині світильники затемнення миготіли в такт звуковим амплітудам.

У коридорі передсвітанкові сутінки химерно переміщувалися з мертвотним голубим відблиском на стіні. Гектор вибив ногою скляні двері сусіднього номера. Розчинив стінну шафу: валіза з комбінезоном, усе спорядження по тривозі — на місці. Просто пощастило, що маленька Левіт у госпіталі! Майнула безглузда думка про записку на зразок: “Ейб! Ти все робиш слушно!” — але згадав, що жарт не дійде, тож який сенс глумитися над тим, хто стане покійником за п’ять хвилин…

Зі стоянки викочував джип з командою оточення, і Гектор ледве вмостився на запасному колесі. Хтось запитав, беручи валізу:

— Що тут, хлопче? Особиста нейтронка?

Гектор не відповів, та й потребу в цьому не було: хлопці були збуджені, розуміли, що означає тривога. Джип мчав, здіймаючи куряву, до стартових майданчиків, а назустріч повзли порожні, без пального, тягачі-цистерни.

“Уже заправились”, — про себе відзначив Гектор. Малі протиракети, стратегічні, крилаті ракети, супутники-винищувачі, супутники наведення, всілякі “земля — повітря”, “земля — земля”… Його тепер цікавила лише одна ракета — “земля — життя”…

— Коли минає термін ультиматуму?

— Через двадцять вісім хвилин…

Вони сиділи в джипі — всі в глибоких шоломах.

Залізноголові. Так вам і треба. Гектор уявив цю кам’янисту пустелю за півгодини — оплавлене, потріскане, спотворене вогненним смерчем каміння, кістяки машин, тисячі глибоко замурованих під запеченим кремнеземом у бетонних катакомбах людей.

— Швидше! — мимоволі крикнув він водієві.

Біля воріт бази сержант квапливо перевірив їхні документи. На валізу навіть не глянув. Навпроти блоку вісімнадцять Гектор народу сплигнув і щодуху побіг до входу. Алюмінієві покрівлі над стартовими позиціями вже були розведені, і пройоми зяяли в світанкове небо. Ще одна перевірка — на вході в бункер.

— Що у валізі? — різко кивнув головою темношкірий капрал.

— Картографія сектора, щойно одержав, — збрехав Гектор і зробив рух, ніби відкриває замки.

Капрал нетерпляче махнув рукою і доповів по селектору:

— Вісімнадцятий прибув!

Спуститися треба було лише на два яруси. В темному бункері сигнал тривоги ледве чувся; оточений тишею і прохолодою, серед надійного металу і бетону Гектор раптом усвідомив, що таки здійснить свій намір.

— Наїс? — запитав у темряву.

З ніші під товстенним коліном поливпроводу почулася легенька хода. Наїс підійшла впритул до нього. Гектор поцілува її, відчинив валізу.

— Перевдягайся. Хвилин за десять старт, треба поспішати.

Він відкинув вхідний люк, і зсередини на майданчик вирвалося сліпуче світло. Наїс скинула сукню на рифлену сталеву підлогу, надягла спершу внутрішній, білий, комбінезон — він був еластичний і якраз до міри — і зовнішній, мішкуватий, явно завеликий. Тим часом Гектор гарячково від’єднував телекерування, потім демонтував крісло в бойовому відсіку і викинув його на майданчик. Дорогий кожен дециметр місця. За кріслом полетів радарний пульт.

— Навіщо? — здивувалася Наїс.

Вона стояла мов неприкаяна посеред плями світла і все ще тремтіла, хоча скафандр мав систему автоматичного обігрівання.

— Роззброєння в приватному плані… А це припаси… поки не звикнемо.

І в ту мить рикнув інтерном:

— Вісімнадцятий! Доповідайте про готовність!

— Готовий!

— Сектор дії за режимом ікс. Старт за дві хвилини, обстановку на орбіті доповісти негайно. Хай щастить!

Голос розпаленого близьким боєм навіженого вояки. Наїс зайшла в люк по вузенькому місточку. З нижніх ярусів уже не гримкотіло — команда обслуговування відключила шланги і кабелі. Гектор нетерпляче підштовхнув її в спальний відсік. Тільки встиг пристебнутися в ніші реабілітації — почав вібрувати корпус. Він перевів подих і напружено усміхнувся. Здається, я таки всіх обкрутив, і своїх, і ворогів… Старт!

Ракета здригнулася і, набираючи швидкість, важко пішла з шахти. Гектор уявив, як одночасно з ним стартують двоє інших супутників-винищувачів — один сектор, одна команда. Зате доля різна.

— Перехитрив усіх! — крикнув Гектор у наростаючому свисті.

— Вісімнадцятий! — ревонуло в навушниках. — Чому не сигналите відхилення? Ваша координація…

Тріскотнява. Прискорення триває. Вийти на оверпол та ще з таким першелієм — це не рядовий запуск…

— Негайно! Вісімнадцятий, увімкніть бортову дублюючу! Чому не відповідаєте? Прийом…

Гектор з насолодою потягнувся і скинув ремені. Вже невагомість — проплив у тісній рубці. Спитав у приреченого, розгубленого оператора внизу:

— Ком? Ви мене чуєте?

— Що? Вісімнадцятий, ви? Корег…

— Ком! Як ви збираєтесь давати дуба?

Тепер він далеко й дістати його важко. Із землі, що повільно відпливала, — приголомшене мовчання.

— Найліпший вихід — наркотик. І раджу якомога більшу дозу. Є такий спосіб підсмажити їжака: його запікають у глині живцем на повільному вогні… Нічого подібного я не переживав, але можу уявити.

— Ви з глузду… — загорлав Ком. Потім тихіше, певне, до тих, хто був поруч: — У нього, мабуть, у голові замакітрилося від потрясіння…

— Марно сподіваєтесь! Це не аварія, а свідоме дезертирство. Я готувався до нього майже рік у вас під носом, старий бовдуре!

У проймі з’явилася Наїс, вона здивовано дивилася на Гектора. Він підморгнув їй і вигукнув далі:

— Робіть що хочете, почубтеся, перегризіть один одному горлянки, всі ви — китайці, американці, араби, росіяни, чорні, червоні — так вам і треба! За кілька хвилин більшість із вас перетвориться на пару. Я прощаюся з усіма, Ком, і з вами теж. Нехай в останній момент вас тішить думка, що бодай один чоловік утік з жаровні! Та ще й прихопив із собою красуню!

Наїс здерла навушники й ларингофи.

— Правильно! — Гектор ще перебував у полоні ейфорії вдалої втечі. — Нам більше не знадобиться зв’язок. Все це треба викинути.

Наїс мовчала. Вона прикипіла до ілюмінатора, в якому сяяв величезний серп Землі.

Ядерний вибух у просторі — лише короткий і дуже яскравий спалах. Затим здіймається хмарка радіоактивного газу, який повільно розповзається у вакуумі. Визначаючи орбіту втечі, Уокс хотів відразу й радикально позбутися антисупутників, байдуже, своїх чи чужих, тому близька траса відпадала. Навколоземний простір, вважав він, буде так само пронизаний радіацією, як і поверхня. З другого боку, не можна було забиратись надто далеко, система життєзабезпечегіня розрахована на нормальну величину сонячного випромінювання; ось як народилася ця орбіта, в найвіддаленішій точці якої супутник зависав нерухомо майже на півроку.

Яскравий промінчик упав крізь ілюмінатор і почав повільно рухатися по стьобаній обшивці. У стовпчику світла дрейфувала напіврозгорнута книжечка коміксів. Гектор обережно, аби не розбудити Наїс, розстебнув блискавку на ковдрі й випірнув з алькова. Глянув в ілюмінатор, ніби хотів дізнатися, яка погода зовні. Маленьку, бліду півкулю Землі вже важко було відшукати у вселенській пітьмі.

Він прискіпливо перевірив усі вузли регенератора. Здебільшого на це йшло понад дві години.

Система здійснювала певний замкнутий цикл. Протягом доби вона тричі видавала точні дози білкового вітамінізованого желе.

Потім Гектор витягнув стрічку з-під самописця фотометра і побіжно продивився її. На ній виднілися лише два слабких піки — найімовірніше випадкові флуктуації. Об’єктив фотометра був скерований на Землю, і спалах катастрофи ніяк не міг пройти непоміченим. Ось уже п’ять тижнів польоту він марно чекав спалаху. Може, даремно втікав? Проте Гектор не сумнівався.

— Якщо спалахів досі не було, — звертався до Наїс, — це ще нічого не означає. Поки що воюють звичайними засобами: бобмардування, напалм, тактика випаленої землі. Дійде й до супербобм…

їхнє неймовірне везіння — уціліти вдвох, втекти з гинучого світу — гостро потребувало підтвердження. Наїс частіше придивлялася до далекої світлої плямки, їй здавалося, що вона має спалахнути сліпуче, яскравіше за сонце. Гектор пояснював: спалахів тепер уже не побачити без приладів.

— Зникне лише життя. А радіація почне поступово спадати— протягом десятиліть. До нашого повернення вже можна буде гуляти в скафандрах…

Гектор виштовхнувся назад у спальний відсік.

— Сніданок готовий.

— Остобісів концентрат…

Наїс знехотя вибралася з алькова. Гектор усміхнувся.

— Там, — показав він на ілюмінатор, — уже немає й такої їжі. Для різноманітності відкрию боби з ковбасою. Звикай до невибагливих харчів.

Стосунки їхні стали короткими і холодними — нічого схожого на те, що було на базі. Наїс не йняла віри своєму осліпленню. Одного разу не стерпіла:

— Подумати тільки! І в цій шкаралупі мені сидіти рік за роком, зістаритись і померти? Поруч нікого… крім тебе!

Глянула на Гектора майже з відразою. Він згадав: на Землі сама можливість лишитися наодинці була щоразу щастям. І вперше подумав: а може, цей експромт з нею не такий уже і вдалий?

— “Консерви “Щастя”…

Наїс уже вмостилася під торшером з антенної стойки.

— Які консерви? Що ти верзнеш?

— Саме так. Слід було б написати на борту нашої бляшанки величезними літерами: “Консерви “Щастя”. Єдиний уцілілий, законсервований взірець земного щастя. Ніколи не думав, що чимось вирізнюсь… Моя люба, я завжди був людиною маси, одним з мільйонів. Але тепер я і ти — єдині… Ти рада?

Він запитував про це так часто, що Наїс безбарвним голосом звично відповідала: “Дуже”. Гектор знову підплив до фотометра, відвів важілець самописця. Датчик був з’єднаний із зумером — вони не повинні проспати кінець людства.

— Даремно викинув передавач…

— Дурниці. Він не розрахований на такі відстані. А нам потрібен кожен дециметр простору.

Їхнім щастям могла стати лише всесвітня загибель. Інакше вони будуть жорстоко, на багато років обдуреними “в’язнями, які добровільно посадили себе в сталеву камеру, приреченими їсти гидке желе з регенераційної установки й повільно божеволіти від монотонності й безцільності буття. Зумер, отже, мав ніби відізватися далекою луною ієрихонських труб. Але він мовчав.

Запитання: “Чи можна врятуватися за таких умов?”

З вітальні долинув слабенький писк. Гектор рвучко випростався, вслухаючись. Зумер… Зумер!

Наїс теж підхопилася. Штовхаючись, вони шукали виходу з алькова. Зумер пищав майже невпинно, а голка самописця судомно стрибала по паперовій стрічці. Вони припали до ілюмінатора.

— Бачу, бачу! — здавлено прошепотіла Наїс. — А ти казав, неможливо помітити без приладів…

Справді, на межі видимості вгадувалося найдрібніше тонке іскріння — там, у неймовірній далечині, дотлівала історія. Без них. Гектор зітхнув — уперше за час відльоту нарешті почувався впевненим. Наїс схлипувала, відвернувшись до стіни.

Знову Уокс, карточні фігури, німфа із світної вивіски — знайомі образи пішли по колу. Гектор спробував відволікатися — слід змінити дві секції в регенераційній… У щілину закритих жалюзі просвічувала самотня зірочка гострим, як докір, промінчиком. Уокс дивовижно неохайний для офіцера.

— Чому ви вирішили допомогти мені в цьому?

— Важливий кожен шанс, розумієте? А що коли ніякого іншого шансу немає? Тим паче, ви по-своєму ризикуєте…

— Зі мною все ясно. А ви самі не ризикнули б?

— У мене своя думка. Я ризикну розділити спільну; долю. Крім того, може, ще вдасться щось зробити…

— З цими вбивцями в парламентах?

— А що? Вони теж під прицілом…

Пам’ять підсувала одноманітний мотлох, позбавлений сенсу. Фальшстарт у пустелі, коли ракета переламувалась, ніби сигарета в гігантських пальцях… Наїс…

Але ж Наїс померла! Відтоді, як вона отруїлась, в супутнику стало надто багато місця. Іноді йому здавалося, цю вона ховається в сусідньому відсіку.

— Наїс!

Він кликав її, плаваючи по своїй в’язниці.

На перших порах Наїс говорила: уяви собі, у нас завжди буде сонячно! Потім почала все частіше закриватися від світла, ховалася в напівсутінках, днями відмовчувалася, очевидно, тоді в ній визрівало це рішення, вихід, який і на Землі не здавався особливо оригінальним. Наїс не змогла витримати далі. А не минуло ж і року!

Німфа, плавальний басейн, полігон. Неподалік троє солдатів вчаться вбивати з базуки. І спокійні слова з вуст огрядного літнього чоловіка:

— Завжди вважали, що найстрашніше — знищення міст, загибель мільйонів, радіація, зараження. Та це, виявляється, тільки прелюдія. Кінець світу загалом почнеться через два-три дні…

— Як?

— Лише тоді виникне пилова хмарність від вибухів і пожеж, затягне всю планету, настане ніч. Охопить сибірський холод. Бушмени не встигнуть загинути від радіації — замерзнуть. Австралійці теж…

Знову гримнула базука. На тлі сказаного вона — символ цнотливості.

— …Рослинність, тому що хмари не розвіються за місяць. Коли небо стане ясним, на нього вже нікому дивитись…

Тоді ж Сабіна спитала:

— Про що ти, Гекторе, весь час гомониш із ним? Можна подумати, приходиш сюди заради нього.

— Дурниці, спи…

Він обняв жінку, але ж це Наїс! Як же вона підвела…

Гектор, здригаючись, відкинув ковдру і навпомацки пірнув у морок “вітальні”. Припав до віконечка, вдарив щосили кулаком у стінку. Вінілова шкіра, поролон, сотопласт, алюміній, пінопласт, знову алюміній, скловата, бронезахист, термошар — консерви “Щастя”.

Консерви “Щастя” наближалися до Землі.

Лічильник відмітив радіацію за півмільйона кілометрів. Гектор стривожився: такого рівня він не чекав. Якщо радіація і далі зростатиме, то на Землі, очевидно, анітрохи не краще, ніж всередині реактора. Доведеться піти на другий виток… А це означало б лише одне — кінець, йому не протриматись у порожнечі ще стільки років.

Наприкінці дня радіація різко впала, прилад відзначив звичайний фон випромінювання. Гектор вдивлявся в кулю. Зовні все було на ній те саме: океани, зелень лісів… Ліси?

Він згадав: Бікіні вкрився рослинністю за нетривалий час після вибуху. І це його підбадьорило. Він зняв накривку навігаційної панелі і тремтячими руками заправив касету з програмою спуску…

За три дні до цього Гектор покінчив зі зброєю. Супутник мав п’ять бойових пострілів, їх годилося б зберегти на випадок зустрічі при підході з антисупутниками-автоматами. Але сідати з таким боєкомплектом було ще ризикованіше. Тому випалив їх у простір.

Заметався по відсіках, шукаючи комбінезон. Темряву за склом поступово змінювала глибока синява: запрацювали двигуни, його відчутно притиснуло до сидіння. Од хвилювання серце виривалося з грудей. Ілюмінатори затягла пелена іонізованого газу, крізь неї він побачив, як угору рвонулися перші пластівці хмар. Поштовх, ще поштовх… Парашути.

Гектор спробував підвестись, глянути назовні, проте тягар, від якого він відвик за роки невагомості, звалив на витертий лінолеум. Насилу встав і почалапав до перехідного шлюзу.

Люк не відчинявся з дня похорону Наїс. Він відгвинчував болти, ламаючи нігті.

Двоє дітей стояли біля закіптюженогоіциліндра, витріщившись на нього. Гектор відвернувся, щоб прогнати ману. Після смерті Наїс у нього часто виникали галюцинації, він не знав, як з ними боротися. Тут ніхто не міг вижити, крім трав і риб… Обережно ступив на землю і захитався від слабості. Відчув чиїсь руки, що підтримували, сахнувся, вдарився шоломом об корпус, упав…

…Побачив над собою обличчя Уокса. Гектора легко підкидало в підвісній койці, по світлій оббивці санітарної машини бігли відблиски від зустрічних автомобілів. Гектор заплющився. Він усе зрозумів, а тому не хотів нікого бачити, не хотів ні з ким говорити. І раптом рвучко повернувся до Уокса.

— Але ж вибухи були! Були!

— Я так і знав: це введе вас в оману. Це знищувалася зброя, яку не можна було використати мирним шляхом. У космосі, в зоні, вільній од польотів.

— Отже…

— Так. Криза показала: інакше не можна… Через місяць після вашого старту. Наїс…

Гектор не хотів говорити про Наїс.

Тепер йому нічого не хотілося. Коли ж його вкочували по пандусу до приземкуватого корпусу клініки, дивився на людей, що супроводжували його. Він збагнув: вони стали інакше жити. Гектор ще не міг зрозуміти, як саме, але зовсім інакше, ніж до його втечі. І вперше подумав: що його відчайдушна авантюра і виняткова невдача — дурниці, ніщо поряд з такою неосяжною перемогою.

ЗМІСТ

АНІСІМОВ М. ПУЛЬС БЕЗКОНЕЧНОСТІ

За гранню мовчання

Квітка лотоса

Комета

Місія

Кочівники Всесвіту

Повернення

Золоті печери

Двійник

ЗАБІРКО В. ТЕПЛИЙ СНІГ

Теплий сніг. Повість

Право наказу

Сторожовий пес

Чудо в чемодані

Пейзажний живопис Антона Віленовича Полосіна

ФІЛІМОНОВ Є. ІЛЮЗІОН

Ілюзіон. Повість

У пошуках Станки

Катовіце-39

В дорозі

Музична шкатулка

Дрім-кар

Окуліст

Сусіди

Тума Малюк

Торговець зброєю

Аутсайдер

Людина, котру не любили машини

Консерви “Щастя”

1

Загальне поняття найрозкішніших автомобілів. Букв.: автомобіль-мрія, автомобіль-сон.

(обратно)

2

Хочеш миру — готуйся до війни (лат.).

(обратно)

3

Пообіцяв — зроби (лат.).

(обратно)

4

Це злочин з точки зору закону (англ., лат.).

(обратно)

5

“Повна поразка — Ганнібал біля вашого табору. На силу відповідають силою” (англ., лат.).

(обратно)

6

Ганнібал знищить усю вашу армію, крім італіків, свята правда. Ви гаєте час. І ти, Гай Фламіній, будеш убитий (англ., лат.).

(обратно)

Оглавление

Микола Анісімов . ПУЛЬС БЕЗКОНЕЧНОСТІ

  За гранню мовчання

  Квітка лотоса

  Комета

  Місія

  Кочівники Всесвіту

  Повернення

  Золоті печери

  Двійник

Забірко ВІталій . ТЕПЛИЙ СНІГ

  Теплий сніг . Повість

  ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

    Право наказу

    Сторожовий пес

    Чудо в чемодані

    Пейзажний живопис Антона Віленовича Полосіна

Філімонов Євген . ІЛЮЗІОН

  Ілюзіон . Повість

    І. БАЛАГАН

    ІІ. ЛІКАР. ДІВЧАТА

    IIІ. СОЦМІСТЕЧКО

    IV. РІК ТОМУ…

    V. ТОЙ

    VI. РОЗДУМИ ПІД НОВИЙ РІК

    VII. КЕРН

    VІІІ. НАД ПЕРЕХРЕСТЯМ

    IX. ЗИМОВИЙ ПЛЯЖ

  ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

    У пошуках Станки

    Катовіце-39

    В дорозі

    Музична шкатулка

    Дрім-кар [1]

    Окуліст

    Сусіди

    Тума Малюк

    Торговець зброєю

    Аутсайдер

    Людина, котру не любили машини

    Консерви “Щастя”

ЗМІСТ . . . . . .

Реклама на сайте