«Пульс безконечності»

Художник Л. О. Дікарєв

Останні контейнери зі зразками порід повантажено, обидва роботи зникли за товстою кришкою люка. Хел Рівс дивиться на годинник.земного часу. Все йде за графіком, навіть з випередженням. Зекономлено три години сорок хвилин часу, запланованого на виконання програми. До старту лишається ще майже чотири години, і можна розслабитися. Розслабитися… Дивне слово. Для нього, Хела Рівса, дивне, бо ще нікому не вдавалося розслабити звивини мозку, можна лише загальмувати, приглушити процес мислення, відігнати геть усі думки, забутися. А розслабити метал або пластик — нездійснений… та й непотрібний захід. Хел Рівс підносить до своїх фотоелементів темно-сірі, з металевим полиском руки і дивиться на них так, наче бачить вперше. Він ще не звик до них, так само, як і до ніг, до тулуба, до велетенської, закованої у масивний захисний шар голови. Раніше він симпатизував роботам, йому було приємно з ними працювати, тепер він їх зненавидів. Зненавидів, оскільки сам став таким самим металевим монстром… Проте ні. Хел Рівс лишився самим собою, про це німим криком кричить його живий мозок, його власний мозок з пам’яттю та емоціями, мозок, захований у металевий череп, що вивершує тіло робота. Якщо звикнутися з цим, примиритися, то можна й збожеволіти. Ні! Ніколи! Доктор Стайнер— людина слова. Він дотримає своєї обіцянки, обов’язково виконає її, тільки б успішно пройшла операція, а тоді… О, тоді життя знову відкриється перед ним, Хелом Рівсом, у всій своїй красі й різноманітності. Нехай тіло буде іншим, яка різниця. Аби воно було живим, рухливо податливим його волі, бути б тільки таким, як усі люди. Люди. А хто він тепер? Людина чи робот? Людина з металевим тулубом робота чи робот з людським мозком? Людина-машина. Кіборг. Тільки б операція минула успішно…

Потворний ландшафт Юпітера сягає незвично далекого обрію. Вже не ваблять, як раніше, гострокуті скелі з чорними тінями, не сповнюється захопленням свідомість від самої лише думки, що ти — на Юпітері. Дивлячись на цей неживий грунт, Хелу Рівсу здається, що незабаром усе в світі закам’яніє, перетвориться в тверду, нечутливу масу, схожу на цю планету, що вражає своїми розмірами. Йому стає страшно за свій мозок: а що коли й він стане каменем? Або шматком металу?