«Сузір'я Зелених Риб»

— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось одне одному в очі. Та не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Отак, заспокойся… Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки… Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким і безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шляху в майбуття. Але до чого тут Палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання — і риба в томаті? Наше щастя — і московська ковбаса? Наші почуття — і горілка з перцем?

— Боже мій! — з жахом скрикнула начерена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само собою, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?

— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне…

— Що неймовірно?

— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так, як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богові. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так г кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, врочистості. Почуття зірвано, втоплено в бруд звичайності. «Гірко, гірко!» — і ми повинні цілуватися перед п'яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку обплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай утечемо!

— Куди? — сплеснула долонями неречена.

— У безвість. У казку.