«Зелені цяточки»

Він таки пробрався на корабель! Крім нього, перед енергетичним бар’єром чатувало ще кілька десятків інших. Здавалось, марно. Та зрештою бар’єр вийшов з ладу на дві хвилини (що довело перевагу об’єднаних організмів над живими фрагментами), і він прослизнув усередину.

Решта були надто повільні, вони встигли скористатися з нагоди, але то байдуже. Вистачить його.

Помалу задоволення згасло, перейшло в почуття самотності. Який жахливо прикрий і неприродний стан — існувати відокремлено від усього об’єднаного організму, стати самому живим фрагментом! І як ці чужинці витримують свою фрагментарність?

Від цієї думки приязнь до чужинців зросла. Тепер, коли він сам скуштував відособленості, йому стала відчутна та жахлива самотність, що сповнювала їх таким страхом. Адже всі їхні вчинки диктував саме страх, породжений цією самотністю. Що, коли не цей нестямний страх, змусило їх, перше ніж вони посадили свій корабель на планету, випалити кружало з милю в діаметрі, розпікши грунт до червоного жару? Навіть організоване життя було знищене тим жаром на десять футів углиб.

Він увімкнув сприйняття й жадібно прислухався до чужинських думок, які плинули в його свідомість. Йому приємно було, що він знов у контакті з іншим життям. Та не час віддаватися насолоді. Йому не можна забуватись.

А от підслухувати думки — це не зашкодить. Декотрі з живих фрагментів на кораблі думали дуже виразно, дарма що самі були такі недокінчені, недосконалі. Їхні думки дзвеніли, наче малесенькі дзвіночки.

— Мені весь час здається, наче я заразився, — сказав Роджер Олден. — Ти розумієш мене? Без кінця мию руки, а воно не допомагає.

Джеррі Торн не любив драматизму. Він навіть очей не підвів. Корабель ще маневрував над планетою Сейбрука, і Торн мусив стежити за приладами. Він тільки сказав:

— Чого це тобі так здається? Нічого ж не сталося.

— Сподіваюся, що ні, — відказав Олден. — В усякому разі ті, хто виходив, лишили свої скафандри в шлюзі для повної дезинфекції. Всі, хто вертається знадвору, проходять радіаційну ванну. Я гадаю, що нічого не сталося.

— Чого ж нервуєшся?

— Хтозна. Краще, якби бар’єр не вимкнувся.

— Певне, що краще. То була прикра випадковість.

— Я не певен, — сердито відрубав Олден. — Я саме був тут, коли воно сталось. Якраз на моїй зміні. І ніякої потреби перевантажувати лінію не була. Повмикали що треба й що не треба. Чортзна-що.

— Авжеж. Йолопи.