«Марсіанський шлях»

Стоячи на порозі короткого коридора між обома каютами космічного корабля, Маріо Естебан Ріос похмуро спостерігав, як Тед Лонг настроював відеофон: зображення було нікудишнє.

Ріос знав, що кращого чекати годі. Надто далеко вони від Землі, та ще й у невигідному положенні, лицем до Сонця. Щоправда, Лонг міг того й не знати. Ріос ще трохи зачекав на порозі, розвернувшись боком і нахиливши голову, щоб не зачепити одвірка. А тоді, мов корок із пляшки, увірвався в камбуз.

— Що ви шукаєте? — спитав він.

— Хочу піймати Хільдера, — відповів Лонг. Ріос присів на край розкладного столу і дістав з полички над головою конічну бляшанку з молоком. Натиснув на покришку, відкриваючи бляшанку, і почав збовтувати молоко, щоб підігріти.

— Навіщо? — Він перехилив посудину і, прицмокуючи, відпив.

— Просто послухати.

— А про витрату енергії ви подумали?

Лонг насупився.

— Особистими відеофонами, здається, можна користуватися на свій розсуд.

— Так, але розсудливо.

Вони з викликом перезирнулися.

Ріос був стрункий і м’язистий, мав довгасте похмуре обличчя з запалими вилицями. Все в його зовнішності виказувало приналежність до професії марсіанських утильників — космонавтів, які сумлінно прочісували простори між Марсом і Землею. Голубі очі вирізнялись на смаглявому, порізаному зморшками обличчі, а воно, в свою чергу, темніло плямою на тлі білого синтетичного хутра, яким був підбитий високий комір куртки із шкірзамінника.

Лонг був і світліший, і делікатніший. Відкинений комір куртки відкривав темні пасма волосся. В дечому він скидався на наземника, хоча жоден марсіанин другого покоління не міг бути справжнім наземником, як мешканці Землі.

— Що ви називаєте розсудливістю? — став допитуватися Лонг.

Тонкі губи Ріоса потоншали ще більше.

— З усього видно, рейс навряд чи окупиться. Тому найменша витрата енергії — нерозсудливість.

— Ну, якщо так, — сказав Лонг, — то чому тоді ви не на посту, адже ваша черга?

Ріос щось пробурчав і, провівши долонею по зарослому підборідді, підвівся та рушив спроквола до дверей, безшумно ступаючи в своїх масивних еластичних чоботях. На півдорозі зупинився поглянути на термостат і обернувся, розлючений.

— А я думаю, чого така спека! Де, по-вашому, ми зараз?

— Хіба чотири з половиною градуси так уже багато?